Церковно-релігійна діяльність Івана Огієнка (1917-1947 рр.)

Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет ім.Ю.Федьковича

Історичний факультет

Кафедра історії України

Якібчук Олександра Іванівна

Церковно-релігійна діяльність

Івана Огієнка

(1917-1947)

(дипломна робота)

Науковий керівник:

кандидат історичний наук

доцент Білецький Б.Ф.

Чернівці-2001

Зміст

Вступ………………………………………………………….
…………………………………..3-11

Розділ І. Формування суспільно-політичних поглядів Івана
Огієнка………12-28

Розділ ІІ. Іван Огієнко і боротьба за відродження Української
автокефальної православної церкви в умовах національно-визвольної
революції
(1917-1920)…………………………………………………….
…………………………………………29-52

Розділ ІІІ. Польсько-швейцарський період еміграції в діяльності Івана
Огієнка
(1920-1947)…………………………………………………….
………………………………..53-79

Висновки……………………………………………………….
………………………………..80-87

Список використаних джерел і
літератури…………………………………………..88-93

Вступ

Процес духовного, національного відродження українського народу від
року до року стає все повнішим, багатограннішим, всеохоплюючим. Із
небуття, а точніше з спецфондів архівів широкому колу читачів
повертаються сотні і тисячі раритетів минулого, які таять в собі
величезний потенціал правди, гідності, самоусвідомлення і
самоствердження кожного з нас як представника й достойної кращої долі
нації, які були десятки літ під особливою увагою і забороною
сталінського тоталітарного режиму.

Водночас відбувається надзвичайно болісний і суперечливий, але разом з
тим такий одухотворюючий процес переоцінки, переосмислення драматичних
подій і явищ тих часів. Відбувається також повернення багатьох імен
духовних провідників української нації, діяльність і помисли яких були
сфальсифіковані, перекручено, несправедливо оговорені або ж подано
тенденційно чи засуджено радянською офіційною пропагандою.

Серед таких несправедливо забутих величних імен, які уособлюють собою
хресний шлях українського народу до незалежності, демократичності,
соборності, омріяний і вистражданий багатьма поколіннями українців, ім’я
Івана Івановича Огієнка.

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці і
обов’язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист ученого,
педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча він
однаковою мірою успішно застосовував і як мовознавець та
літературознавець, і як редактор та видавець, і як перекладач та поет, і
як ректор та міністр, і як православний митрополит та історик
Української церкви. Це справді універсальна і унікальна постать в
історії України, надзвичайно обдарована, яка самовіддано і саможертовно
керувалася виключно інтересами української нації, служила власному
народу.

Він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого
довгого й важкого життя не полишав подвижницької діяльності на ниві
відродження нації. А тому за радянської влади було накладено табу й на
саме ім’я Огієнка, його ім’я заборонялося згадувати в будь-якому
контексті. Радянська влада і її українські лакизи нагороджували
епітетами на зразок “петлюрівський міністр”, “варшавський утриманець
Пілсудського”, “літературний денщик Скоропадського і фашистський
запроданець”, “запроданець-іуда в рясі митрополита” і навіть “неук і
бездара”2.

Написані вченим понад півтора тисяч праць стосуються тієї чи іншої
української ділянки історії, культури, мовознавства, філософії, історії
держави, його дослідження і, зокрема, проблем окремішності і
самобутності української мови, культури, історії української
православної церкви, принесли йому і’мя і велич ученого світового
масштабу. Але, де б і в якій сфері він не працював, він завжди виступав,
насамперед як державотворець: чи будучи міністром освіти, чи міністром
сповідань в уряді УНР, чи будучи причетним до акту злуки УНР і ЗУНР в
єдину соборну Українську державу, чи працюючи над законом про
державність української мови незалежно від того, де він був, — в
Україні чи в еміграції.

За будь-яких обставин Іван Огієнко – митрополит Іларіон залишався тією
постаттю із славної когорти визначних діячів українського відродження в
широкому розумінні слова, що охоплює практично всі сфери суспільного
буття, життя і діяльність якого (як державного і церковно-релігійного)
життя досліджена ще не досить. А його діяльність у галузі відродження
Української православної церкви, вся його церковно-релігійна діяльність
в Україні і поза нею нині в умовах розбудови української держави дає
величезний досвід в цій сфері, який знадобиться, сучасним
церковно-релігійним діячам в їх практичній роботі по створенню єдиної
соборної української церкви. Саме це і засвідчує актуальність обраної
для дослідження проблеми.

Хронологічні рамки даного дослідження охоплюють період від початку
української національно-демократичної революції до еміграції Івана
Огієнка – Митрополита Іларіона за океан, до Канади – 1917-1947 рр., коли
Іван Огієнко активно включився в церковно-релігійну діяльність по
відродженню Української автокефальної православної церкви та його
наступна діяльність в цій же сфері в часи європейської еміграції – в
Польщі і Швейцарії.

Методологічними засадами дипломного дослідження є універсальні принципи
науковості, історизму і об’єктивної істини. Працюючи над роботою, автор
віддає пріоритет загальнолюдським, а не класовим цінностям, що
відповідає сучасним вимогам в галузі суспільно-політичних та історичних
досліджень.

Джерельну базу досліджуваної проблеми становлять спогади політичних,
державний і церковних діячів – сучасників І.Огієнка, його соратників і
учнів, очевидців і учасників тогочасних подій; листування І.Огієнка з
С.Петлюрою та А.Шептицьким тощо.

У споминах С.Русової дається оцінка І.Огієнку як вмілому
організатору-державнику, як надзвичайно працездатній людині, цілком
відданій українській справі, залишаючись на її сторожі до останньої
хвилини.

Спогади П.Скоропадського дають яскраву оцінку вмінню І.Огієнка
по-діловому, самовіддано, без зайвої метушні розв’язувати завдання
державної ваги, що стосувалося створення навчальних закладів,
організації їх роботи, українізації навчального процесу, питань життя і
діяльності церкви і релігії, формування викладачів-теологів на
богословському факультеті, курсах з релігії та ін.

У спогадах П.Солухи, що являють собою збірник матеріалів різних діячів
часів української національної революції, де дається оцінка діяльності
П.Скоропадського в галузі освітньої і релігійної роботи, на фоні чого
яскраво відображено особистість І.Огієнка, його роль в цих справах як
міністра освіти і сповідань.

Чимало документальних матеріалів і роздумів про діяльність І.Огієнка як
міністра сповідань знаходимо в спогадах старшого підполковника ад’ютанта
С.Петлюри О.Доценка. Зокрема “Закон про вищий уряд Української
Автокефальної Православної Соборної церкви”, ухвалений Радою Народних
Міністрів (1 січня 1919 р.), Декрет Директорії УНР, Про створення
Священного Синоду (7 жовтня 1919 р.), Універсал Директорії про його
скликання, відображено хід його роботи, його оцінка релігійниками,
дається характеристика церковним стосункам в Україні.

В.Винниченко і П.Христюк у своїх спогадах засвідчують факт призначення
на високі міністерські посади І.Огієнка в урядах П.Скоропадського і УНР
доби Директорії. О.Войнаренко, який був свідком наукового і релігійного
сходження І.Огієнка, описав все це як очевидець даних подій в житті
Українського народу уже будучи в еміграції.

С.Ярмусь, сучасний релігійний діяч Канади, учень І.Огієнка, дав високу
оцінку своєму учителю і вченому, церковно-релігійному діячу, назвав коло
тих професорів Київського університету Святого Володимира, які відіграли
вирішальну роль у формуванні суспільно-політичних поглядів цієї
феноменальної людини – державника і церковно-релігійного діяча, щирого
патріота України.

У монографії М.Тимошика “Лишусь навіки з чужиною…” спогадам про Івана
Огієнка присвячено частину третю монографії (“Спогади”). В ній дають
високу оцінку постаті Митрополита Іларіона з вершини сьогодення
Блаженнійший Василій Митрополит (родом з Кадубівців на Буковині), всієї
Канади, первоієрарх Української православної церкви в Канаді як людині
божественного покликання, Голова Президії консисторії Української
православної церкви в Канаді Протопресвітер д-р Олег Кравченко як своєму
найбільшому учителю, особистий секретар митрополита Іван Похильчук.

Особливе місце в джерельній базі належить листуванню С.Петлюри з
І.Огієнком як міністром сповідань та Уповноваженим уряду УНР. Зокрема в
ланцюгу листів до міністра сповідань І.Огієнка за 1921 р. С.Петлюра дає
оцінку діяльності останнього як церковно-релігійного діяча, говорить
про чергові завдання в галузі церковного життя, виходячи з нової
дійсності, коли українська революція 1917-1920 рр. потерпіла поразку,
схвалює програму діяльності на майбуття, розроблену І.Огієнком, говорить
про українізацію церкви, видання церковних книжок і їх пере
транспортування в Україну, акцентує увагу на тому, що Українська
Автокефальна Церква повинна головою церкви мати власного Патріарха,
наголошуючи, що така церква допоможе зміцненню та впливу української
державності, турбується про долю українського православного населення,
що перебувало в межах Польщі після поразки української національної
революції 1917-1920 рр.

Не менш цінним з точки зору проблеми єдності української церкви не
тільки в період дослідження, а й на сучасному етапі є листування
Митрополита Андрія Шептицького і Митрополита Іларіона (Івана Огієнка),
де піднімається питання єдності УАПЦ і УГКЦ, підкреслюється необхідність
пошуків шляхів такого єднання українських церков різних віровизнань в
ім’я народу, в ім’я державної єдності українців. Ці ж проблеми
Митрополит Шептицький піднімає в листах до українських православних
архієреїв, а також до української православної інтелігенції.

До важливих джерел дослідження належать також деякі документальні
матеріали, зокрема “Конституційні акти України. 1917-1920”, матеріали і
документи Української Центральної Ради, де містяться деякі біографічні
дані Огієнка та інформація про склад викладачів Київського університету.
Сюди ж належать документи і матеріали мартирології українських церков.

Значне місце у дослідження обраної проблеми належить працям самого
Івана Огієнка, які належать частково і до джерел і до наукових праць:
мова йде про листи, про документи, які він опрацьовував як міністр
оповідань і як митрополит, про його спогади і наукові праці, що
стосуються церковно-релігійного життя українства. З названих та інших
його праць переконуємося, що І.Огієнко (Митрополит Іларіон) був глибоко
віруючою людиною, високим професіоналом в галузі церковно-релігійного
життя, патріотом, відданим українській справі, в релігії бачив
наймогутніший засіб відродження Української держави.

В українській історіографії постать Івана Огієнка і як ученого, і як
державотворця, і тим більше як церковно-релігійного діяча вивчена
недостатньо, поскільки за радянських часів на неї було накладено
заборону та й у наші части ставлення до нього неоднозначне, адже ще не
всі прихильники тоталітарного режиму поділяють його погляди щодо
згуртування всіх людей України на засадах незалежної держави і високої
духовності.

Найбільш повно постать І.Огієнка, його церковно-релігійна діяльність
вивчалася нинішнім доктором філологічних наук, професором Національного
українського університету імені Тараса Шевченка, лауреатом премії імені
Івана Огієнка Миколою Степановичем Тимошиком. Він присвятив йому ряд
досліджень. Серед них – “Голгофа Івана Огієнка” – перше в Україні
монографічне дослідження про життя і творчість цього видатного,
реабілітованого історією, українського вченого-державотворця і
церковно-релігійного діяча. Вона опрацьована ґрунтовно і добросовісно на
основі вивчення великого масиву архівних матеріалів, що вперше введено в
науковий обіг, залучено також “спецфондовські” та інші видання, що
раніше були недоступні для дослідників. Церковно-релігійній діяльності
І.Огієнка в монографії, присвячено розділи “Готов я нести люті муки за
свій народ, за рідний край…”, “Смиренний богомолець за кращу долю
українського народу…”, “Бережімо все своє рідне” та ін.

Інша його монографія – “Лишусь навіки з чужиною…: – Митрополит
Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження” – написана на основі
ретельного опрацювання наявних в Києві, Львові, Кам’янці-Подільському, а
також у Швейцарії архівних матеріалів про життя і діяльність Івана
Огієнка. У 1997 р. ним опрацьовано також архів митрополита Іларіона, що
зберігається в Консисторії УПЦ в Канаді. У частині першій розділі
третьому монографії діяльність Огієнка на ниві релігії присвячено
параграф “Міністр культів та Головноуповноважений уряду УНР”, розділ
третій. “Перший етап вимушеної еміграції” і розділ четвертий “Швейцарії
незнана сторона”, у частині другій розділі першому “Перекладач Біблії та
історик церкви”.

Ще більш глибоко з залученням нових архівних матеріалів розкрито
досліджувану проблему в новітніх виданнях. Деякі цінні фактичні
матеріали містяться в праці С.Щоголева, в якій подано атмосферу
формування суспільно-політичних поглядів І.Огієнка, а також праця
Д.Дорошенка “Історія України”, А.А.Марушкевича “Невтомний працівник
українського Ренесансу Іван Огієнко. Педагогічний аспект”, де
розкриваються питання релігійно-духовної і просвітницької діяльності,
починаючи з шкільних років аж до досягнення Огієнком сану Митрополита.
Певні фактичні матеріали наявні в праці Н.Полонської-Василенко “Історія
України” тощо.

Цінні фактичні матеріали знаходимо у ряді збірників і доповідей
конференцій, статей в різних періодичних та довідкових виданнях і пресі.

Зібрані і проаналізовані джерела та література дозволяють в достатній
мірі розкрити церковно-релігійну діяльність Івана Огієнка (Митрополита
Іларіона) в період 1917-1947 рр.

Метою обраної для дослідження проблеми є вивчення церковно-релігійної
діяльності в зазначений період.

Відповідно до цього завдання дослідника є висвітлення таких питань, як:

формування суспільно-політичних поглядів Івана Огієнка;

розкриття діяльності Івана Огієнка по відродженню Української
православної церкви в умовах національно-визвольної революції 1917-1920
рр.;

дослідити його церковно-релігійну діяльність в період
польсько-швейцарської еміграції, що тривала в 1921-1947 рр.

Структура дипломної роботи визначається характером досліджуваної
проблеми, поставленою метою і завданнями дослідження, що випливають з
поставленої мети. Вона складається з вступу, трьох розділів, висновків
та списку використаних джерел і літератури.

Розділ 1. Формування суспільно-політичних поглядів

Івана Огієнка

Іван Огієнко народився 2 (15) січня 1882 р. в містечку Брусилові
Радомишльського повіту Київської губернії (нині районний центр
Житомирської області) у бідній селянській православній родині Івана та
Єфросинії (з роду Петриченків) Огієнків. Його батько походив з давнього
козацького роду, коріння якого сягають Полтавщини. Його предок козак
Максим Огієнко в часи Коліївщини (1768 р.) став одним з ватажків
Кліщинського повстання 1767-1770 рр. (село Кліщинці Лубенського полку –
тепер Чорнобаївського району Черкаської області). Іван був наймолодшою
дитиною в багатодітній родині. На другому, за іншими даними на третьому,
році його життя трагічно загинув батько, залишивши вдову – матір з
дітьми. Старші брати Івана опанували кушнірське ремесло і жили
самостійно, трьох наступних дітей мати віддала на виховання добрим
людям, а Івана, шосту дитину в сім’ї, змалку мати брала з собою на
роботу в місцеву економію – фільварк, а згодом – на бурякові та хмелеві
плантації.

У Івана змалку проявлявся потяг до знань, але лише в дев’ятирічному
віці він переступив поріг місцевої чотирирічки. Заробляючи на хліб, він
одночасно навчався в школі, перериваючи шкільну науку взимку, поскільки
не мав в чому ходити. Багато доводилося вивчати самотужки, а також
навчати селянських дітей грамоті і молитов, за що одержував незначні
кошти. Іван також підробляв прислужуванням у церкві, де місцевий
священик Никанор Сташевський навчав його глибокої любові до служби
Божої.

Саме ці три чинники – побожне ставлення до праці, науки і церкви й
формували у молодого Огієнка переконання, світогляд і громадянську
позицію, його своєрідний духовний світ.

За його спогадами, особливе враження справляли на нього “Життя святих”
Св.Дмитрія Ростовського, з якими він познайомився навчаючись у
чотирикласній школі. “…Читав їх з нечуваним тремтінням і
захопленням… , – писав пізніше Іван Огієнко. – Мені відкрився зовсім
інший світ, світ ясний і блискучий, і саме буденне життя моє стало
іншим… У мене виросла воля й розум…”

У 1896 р., закінчивши початкову чотирирічну школу в Брусилові, він пішки
пішов з матір’ю до Києва, подолавши 75 верст дороги, з наміром вступити
до військово-фельдшерської школи. Вибір саме цієї школи був зумовлений
тим, що навчання в такій школі для нього було безкоштовним. Це було
пов’язане з тим, що його батько протягом 25 років був солдатом царської
армії. Таких дітей приймали до згаданої школи і утримували коштом
держави. Для навчання в інших закладах Огієнко не мав коштів.

Проте засади одержання освіти й професії не зовсім задовольняли
майбутнього вченого, поскільки, крім всього іншого, по завершенні
чотирирічного курсу навчання йому ще належало обов’язково відпрацювати в
лікарні протягом шести років за безкоштовне навчання. Ця школа давала
майже середню освіту. Іван Огієнко цей період свого життя розпочав з
інтенсивної самоосвіти. Він самостійно вивчав цілий ланцюг предметів.
Його цікавили, насамперед, історія, література, мовознавство, філософія.

У червні 1900 р. він з відзнакою закінчив фельдшерську школу, блискуче
склавши іспити і ставши першим серед кращих випускників школи. По її
закінченню Іванові випав нелегкий шмат хліба: його визначали до праці у
психіатричному відділенні київського військового госпіталю помічником
лікаря. З часом він трохи призвичаївся до роботи у божевільні, але як
тільки трапилася нагода, негайно звільнився з роботи у госпіталі. Це
відбулося насамперед тому, що Огієнко не зміг звикнути до нерідких
випадків передчасної смерті хворих, а працював він у відділенні
психічних та нервових хвороб, і це постійно пригнічувало його вразливу
душу.

Саме на цей період також припадає, за свідченням самого Огієнка, його
“перше пробудження української свідомості”. Вплив на пробудження
української свідомості молодого І.Огієнка справив його приятель –
фельдшер Колегії Павла Галагана в Києві Андрій Коровай та часті
відвідини вистав українського театру. Юнак цікавився національної
справою, бо ріс серед українського оточення, з дитинства розмовляв
українською мовою, знав народні обряди і звичаї, любив рідну пісню та
ін. І хоч всюди панувала російська мова, попередні дитячі враження,
стихійні і цілеспрямовані впливи української культури, історії, їхніх
носіїв, народного побуту та любов до рідної землі полонили І.Огієнка.

Величезне природне обдарування і різнобічність таланту майбутнього
вченого проявлялися ще в його молоді роки. Про це засвідчує, зокрема, і
той факт, що після болісних вагань І.Огієнко у травні 1903 р. успішно
склав екстерном іспити на атестат зрілості при Острозькій класичній
гімназії на Волині і одержав право вступу до університету. Він вступив
до університету Святого Володимира на медичний факультет. Але давня мрія
про гуманітарну освіту, потяг до глибшого вивчення культури, історії та
літератури не давали йому спокою. 18-річний Огієнко постійно думав про
історико-філологічний факультет. Проте йому було поставлено умову:
тільки на медичному факультеті йому можуть зарахувати до стажу ті три
роки, які ще лишилися невідпрацьованими у госпіталі. Інакше ні про яке
навчання не могло бути й мови. І тому він змушений був вступати на
медичний факультет.

Навчання на медичному факультеті дало йому добру нагоду опанувати дві
класичні мови – латинську і грецьку, що надзвичайно прислужилося через
тридцять років, коли Огієнко приступив до перекладу монументальної праці
– Біблії з давніх мов українською.

В київський період свого життя, ще будучи учнем військово-фельдшерської
школи, а потім і студентом медичного факультету університету, Огієнко
надзвичайно ефективно займався самоосвітою. Він, окрім опанування
фахових дисциплін, читав багато книг з історичної тематики, відвідував
лекції з історії, філології, літературознавчої тематики, уже тоді писав
вірші. У 15-річному віці (липень 1897 р.) появилася його перша друкована
праця – стаття “Местечко Брусилов. Как живут крестьяне” – в
петербурзькому часописі “Сельский вестник”, написана російською мовою,
оскільки українська була під забороною.

Це була стаття про долю селян рідного Брусилова, яку Іван Огієнко знав
з власного досвіду. Про ті часи він згадував: “Дуже рано відкрилися мені
очі на дійсне життя і я побачив велику й дошкульну бідоту мого
українського народу. я бачив як скрізь бідує наш народ, бідує на всіх
ділянках життя. І сам я ріс в обставинах таких, що кусок хліба був мені
святковою присмакою, і це я бачив і скрізь навкруг себе.

І дуже рано я переконався, що саме працею, а часом саме тільки нею,
можна поконати бідоту життя…

І перша моя ідеологія, яку подиктувало мені живе життя, була: праця –
то ціль нашого життя.

Все це справляло величезний вплив на формування суспільно-політичних
поглядів І.Огієнка і відіграло вирішальну роль у виборі життєвого кредо
майбутнього вченого уже в студентські роки. Його девізом стало: “Служити
народові – то служити богові”.

В університеті Іван Огієнко особливо зацікавився давнім українським
письменством, що, зрештою, й обумовило його остаточний життєвий вибір.
Вирішальну роль у цій справі відіграв професорсько-викладацький колектив
історико-філологічного факультету, лекціями якого надзвичайно
захоплювався молодий студент. На схилі літ Огієнко згадував: “У той час
у Київському університеті на історично-філологічному факультеті серед
професорів були такі видатні вчені, як Г.Флоринський (слов’янознавство),
А.Лобода (українська література і народна словесність), С.Голубов
(історія Церкви), В.Перетць (церковно-слов’янська, російська й
українська мови, палеологія, діалектологія), М.Дашкевич (західна
література), І.Лук’яненко (церковно-слов’янська і сербська мови) та ін.

Найбільше Огієнка приваблював курс академіка В.Перетця – дослідника
давнього українського письменства. Під його впливом після неодноразових
клопотань Огієнку вдалося перевестись з медичного на
історико-філологічний факультет. Незабаром він проявив себе як один з
найздібніших студентів, став улюбленцем академіка Перетця.

Слід зазначити, що роки навчання І.Огієнка в Київському університеті
(1903-1909) припадали на той період українського визвольного руху, який,
за словами С.Петлюри, відзначався стійкою тенденцією до посилення
української ідеї в широких масах населення України, зміцнення його
творчих сил, активнішого вираження національної роботи, незважаючи на
посилення репресивних заходів царського уряду. Зокрема після вимушеного
проголошення конституційних свобод почалось бурхливе відродження
українського друку, утворення українських громад, клубів,
громадсько-політичних організацій. Саме ці процеси помітно вплинули і на
“сильне пробудження українського національного почуття” Огієнка,
визначення його місця в громадському русі.

“Свідома українська праця моя, – писав він про ці часи у своїх
спогадах, – розпочалася якраз із року нового буйного відродження
України, з 1905 року, й з того часу – по силах своїх… я й працюю на
нашому культурному полі”. Саме тоді він, студент історико-філологічного
факультету Київського університету Св. Володимира, вперше починає писати
українською мовою, стає активним дописувачем київської преси. Найближче
він співпрацював з “Громадською думкою”, яка згодом була перейменована в
“Раду”. В них вір розміщував замітки, кореспонденції, рецензії, статті,
оповідання, поезії. Відповідаючи вимогам часу, злобі дня, його матеріали
мали переважно публіцистичний характер, віддзеркалювали події
суспільно-політичного значення. В 1906 р. на сторінках “Громадської
думки” (“Ради”) за підписом О.Рулька, І.Огієнка, І.Огієнка-Рулька
побачили світ десятки дописів молодого студента. Серед них – “Народ
готується”, “Забастовочний рух”, “Літопис забастовочного руху”, “Народ
бідує” та ін. В студентські роки Іван Огієнко бере активну участь в
роботі українського київського товариства “Просвіта”, пройшов школу
співпраці в Українському науковому товаристві ім. Шевченка в Києві з
такими видатними громадськими діячами, як М.Грушевський, П.Павлуцький,
Л.Добровольський, А.Лобода, В.Перетць, збагатившись спілкуванням з
Б.Грінченком, М.Дашкевичем, М.Довнар-Запольським, А.Кримським, В.І. та
С.І.Масловими, О.Назаревським, Є.Тимченком, М.Величковським,
А.Зморавичем.

Тоді ж зав’язалося листування молодого І.Огієнка з маститим і
авторитетним вже в той час у науковому та літературному світі І.Франком,
який високо цінував перші наукові розвідки Огієнка, що видно з листа
І.Франка до М.Грушевського (1907 р.).

З самого початку випуску “Записок Наукового товариства імені Шевченка в
Києві” Огієнко, ще будучи студентом, виконував обов’язки коректора,
перекладача і неофіційного редактора 1-6 томів записок. Уже 1907 р. в
“Записках” появляються його праці, зокрема перекладені ним українською
мовою українознавчі студії В.Перетця, А.Лободи, М.Петрова, Г.Павлуцького
та ін.

На очах у І.Огієнка восени 1907 р. відбувалися і вибори до третьої
Думи, які внаслідок реакційного виборчого закону зробили її переважно
чорносотенно-октябристсько-кадетською, ворожою інтересам народів Росії.
Молодий учений уважно стежив за подіями в Думі, за роботою в ній
депутатів від України. Багато надій породив у нього законопроект,
написаний М.Грушевським і поданий у березні 1908 р. 37 депутатами
Державної Думи від України “Про учення українською мовою”, який у разі
схвалення дав би можливість навчати дітей у початкових школах рідною
мовою.

Відкриття українських шкіл було необхідною передумовою самозбереження
нації, адже опанування школярем рідної мови – основний чинник формування
його особистості.

Проект закону надійшов у думську комісію з питань народної освіти.
Навколо нього піднявся шалений галас протесту серед депутатів,
насамперед представників монархічних партій і частини, патріотичної
громадськості в Україні. Найгучніше лунав голос “Клуба Русских
Националистов”, утвореного в Києві 1908 р. з ініціативи професорів
Т.Флоринського, В.Чернова, К.Попова, В.Тальберга, протоієрея Г.Прозорова
та ін. У резолюції зборів “Клуба Русских Националистов” від 12 травня
1908 р. його учасники відзначили, що законопроект 37 депутатів Думи
суперечить здоровому історичному й політичному глузду і не на користь
південноросійських губерній. Як наслідок таких дій у циркулярі міністра
внутрішніх справ А.Столипіна губернаторам (1910 р.) вкотре українців
разом з іншими пригнобленими народами оголошено “інородцями” й
заборонено їм створювати будь-які товариства, клуби, музично-драматичні
гуртки.

Активність студента Огієнка в позалекційний час не могла не бути
поміченою адміністрацією університету. А тому, незважаючи на те, що він
з відзнакою закінчив у 1909 р. курс навчання, завершував кандидатську
дисертацію про творчість видатного українського полеміста ХVII ст.
Іоаникія Галятовського (“Ключ Розуміння” Іоаникія Галятовського), його
рекомендували на одержання докторської і професорської стипендій
викладачі університету А.Лобода, В.Перетць, М.Петров, ректорат відкинув
це клопотання і відмовив І.Огієнкові у роботі в університеті
Св.Володимира. Так, старанний, даровитий на слово і перо молодий
філолог, який хотів працювати при університеті, яку уподобав для вищих
студій, для викладання давньої української літератури, яку уподобав як
свою спеціальність, залишається поза ним з волі університетського
керівництва. Причини цього ясніші ясного: надто патріотичним був цей
Огієнко, забагато любив Україну, після 1905 р. розмовляв тільки
українською мовою і статті писав тільки до україномовних київських та
львівських часописів. Отже, такий Огієнко не потрібен був Київському
університету. Ця відмова була зроблена після одержання листа з
міністерства освіти на донос туди професора Т.Флоринського, лютого
ненависника української мови, завдяки “старанням” якого не змогли
побачити світ сотні україномовних книг і періодичних видань, коли він
був головним цензором Київського окремого цензурного комітету.

Звичайно, це було надто сильним ударом по мріях і планах Огієнка. Щоб
уявити, з яким розпачем і болем зустрів цю відмову молодий вчений, варто
хоча б фрагментарно оглянути, якими тяжкими і в матеріальному, і в
моральному аспекті були для нього студентські роки: звільнення з
університету після першого курсу через несплату за навчання, поновлення
і заслужене виборення Кирило-Мефодіївської стипендії, вимушені
безперервні підробітки – погодинні після лекцій протягом усього періоду
навчання і кількамісячні канікулярні, аби допомогти бездомній матері (у
1897 р. повністю згоріло в Брусилові їхнє обійстя) і своїй уже сім’ї
(1907 р. він одружився з учителькою з Бруслова Домнікою Литвинчук),
закриття властями київської “Просвіти”, активним членом якої він став,
смерть матері в листопаді 1908 р. (вона так і не дочекалася відчутної
синової допомоги) і, нарешті, ще один удар долі – у липні 1910 р. помер
його півторарічний син Євген.

Додамо до цього, що за всі роки навчання в університеті ніколи не мав
постійного помешкання. Після одруження, зважаючи на брак грошей і
дорожнечу приватних квартир, що здавалися піднаймачам у Києві, він
знімав помешкання для проживання з дружиною за Києвом – у селі Дзвонкове
неподалік Мотовилівки, куди змушений був щодня добиратися після лекцій
то потягом, то пішки. Саме на цю мотовилівську адресу він просив свого
приятеля зі Львова І.Свенціцького надсилати такі необхідні йому книги за
темою кандидатської дисертації про найвидатнішу пам’ятку української
літератури “Ключ Розуміння” Іоаникія Галятовського.

До всіх несподіваних житейських негараздів додавалася, отже, ще одна,
найголовніша – повна непевність у завтрашньому дні. Адже після складання
всіх випускних іспитів (13-письмових, 8-усних) на “відмінно” і одержання
диплома випускника історико-філологічного факультету університету
Св.Володимира із записом “Залишити при університеті з 30 травня 1909
року” Огієнко практично опинявся поза університетом, без будь-якої
роботи.

Але навіть за цих обставин Огієнко не втрачав надії повернутися в
університет і ґрунтовно зайнятися науковою та викладацькою справою. Аби
якось зарадити матеріальній скруті, І.Огієнко влаштовується учителем у
Київській середній комерційній школі, підробляє репетиторством і,
водночас, навчається на Вищих педагогічних курсах, які закінчує у 1912
р. Після їх закінчення він учителював у дво- і чотирикласних народних
школах рідного Брусилова.

Працюючи учителем, І.Огієнко набуває безцінного педагогічного досвіду,
який так чудово знадобиться йому у майбутній і науковій, і пастирській
праці на ниві Божій. Труднощі і невдачі, які він уперто, цілеспрямовано
долав силою волі, надзвичайною працездатністю, його тільки
загартовували, формували характер науковця і борця за українську справу,
підживлювали мрію про працю в університеті Св.Володимира.

Очікувати звістку з університету Огієнкові довелося майже два роки. За
нього боролася прогресивна громадськість України, відстоюючи його
законне право працювати в університеті. Протестуючи проти переслідувань
українства, на захист І.Огієнка виступив професор С.Єфремов у
московській газеті “Русское слово” з статтею “Трагедія молодого
українського вченого”. За нього клопоталися перед міністерством освіти
такі впливові особи, як А.Імшинецька, С.Зморовичева, що й посприяло,
врешті, відміні попереднього рішення, яким Огієнку відмовлялося в роботі
в університеті. На початку 1911 р. по міністерству освіти таки вийшов
наказ про зарахування з 1 січня Огієнка професорським стипендіатом і
призначення йому стипендії в розмірі 1200 карбованців на рік. Однак
повідомлення про це він отримав лише в березні 1911 р., коли працював
викладачем і вихователем комерційного училища, перебуваючи там практично
повний день і не маючи, таким чином, змоги сповна виконувати
університетську програму.

Цим і пояснюються, очевидно, деякі проблеми, які виникли перед молодим
ученим у зв’язку з проходженням ним стажування і затвердження його звіту
про наукові заняття в 1911 р. І хоч науковий керівник Огієнка професор
В.Перетць дав прихильний відгук про “Звіт професорського стипендіата
І.Огієнка з березня 1911 по січень 1912 р.”, учений комітет міністерства
освіти своїм рішенням №1965 від 30 квітня 1912 року оцінив цей звіт
оцінкою “задовільно”.

Якщо проаналізувати публікації Огієнка цих часів, то побачимо, що їх
було більше, ніж достатньо, але вони писалися “не за темою” – то були
переважно науково-популярні статті, дослідження, рецензії, відгуки з
українознавчої проблематики. Все нові й нові україномовні періодичні
друковані органи, що активно виникали і поступово розширювали свій вплив
на читача після революції 1905 р., потребували саме таких публікацій. І
тому Огієнко, чутливий до перших порухів чергової хвилі українського
відродження, одним з перших став у ряди духовних провідників
національного духу. Так, у кількох числах щоденної газети “Рада”
друкуються окремі розділи його майбутнього підручника “Вчімося рідної
мови”, дискусійна стаття “Як складати словники” та наукова розвідки
“Українська філологічна наука за 1909 рік”, а також “Серед подільських
націоналістів”, “Єднання з виборцями”, “Чи не новий похід”, “Науковий
метод “українознавства” та ін. Звичайно, ці публікації могли позбавити
професорського диплома, університетської кафедри.

Протягом 1914-початку 1915 років, не дивлячись на ці обставини,
І.Огієнко успішно склав магістерські іспити: з церковнослов’янської,
російської, польської, сербської мов, історії російської та європейських
літератур (всі на “відмінно”) і, нарешті, одержав високе звання
приват-доцента кафедри російської мови та літератури університету
Св.Володимира.

Перші самостійні лекції в університеті Св.Володимира молодий
приват-доцент прочитав у квітні 1915 року. Про них згадував колишній
студент історико-філологічного факультету, в наступному відомий
літературознавець, професор Віктор Петров (В.Домонтович), автор
забороненої раніше праці “Діячі української культури – жертви
більшовицького терору”. Він запам’ятався Петрову як блискучий лектор.
“Ще й досі, – згадував Домонтович, – в моїх ушах бринить відгук
оплесків, що заповнили своїм гуркотом вузький простір шостої аудиторії,
вікно якої виходило на луговину ботанічного саду… З несамовитим
ентузіазмом ми, студенти, аплодували тоді новому доцентові університету
на ознаку щирого свого подиву й визнання.

Поза сумнівом, з усіх доцентських лекцій, виголошених у ті часи в
університеті, ця була найблискучіша. Вона стала для мене наочним доказом
того, як ретельний учений дотиком чарівної палички з дрібної теми
здатний створити казковий палац, шліфуючи, обернути камінець у блискучий
діамант бездоганної ерудиції.

Дослідник сходив з кафедри, як переможець. Декан тиснув йому руку.
Студенти продовжували аплодувати”.

Безперечно, виходячи з принципів професіоналізму, адміністрація
університету не помилилася, надаючи, нарешті, роботу такому зрілому
вченому – історику і теоретику літератури, своєму колишньому
вихованцеві.

Інша річ – національно-патріотичні устремління, громадсько-політичні
орієнтири молодого вченого. Вони не могли убезпечити його від подальших
неприємностей, які й не змусили себе довго чекати. Уже наприкінці 1912
р. в Києві з’являється своєрідний друкований донос на українство як
явище – книга С.Щоголева “Український рух, як сучасний етап південно
руського сепаратизму”. В ній вміщена, серед іншого, прямо таки “вбивча”
характеристика молодому вченому: “П.Огієнко – патентований українець…
Талановитий учень проф. Перетця, п.Огієнко (із селян Київської губ.) на
початку 1911 р. залишений при університеті професорським стипендіатом
готуватися на професора по кафедрі російської мови і словесності.
Очевидно, п.Перетць готує собі співробітника, а з часом – і наступника.
Вибір не можна визнати вдалим. Варто прочитати ряд статей п.Огієнка в
“Раді” під недвозначним заголовком “Вчімося рідної мови”, щоб визнати в
ньому не тільки нахили, але й заповзятливість до українізаторської
діяльності…” Головним каталізатором неспокою на кафедрі російської
мови, на його думку, був українофіл Огієнко.

Отже, житейські випробування для Огієнка лише починалися і хто знає, як
би склалася доля вченого, якби не події Першої світової війни, а згодом
і лютневої революції 1917 р. в Росії. Восени 1915 р. за наказом
військового командування царської армії всі факультети університету
Св.Володимира, окрім медичного, були евакуйовані вглиб Росії – до
Саратова. Зроблено це було з метою уникнення в тилу армії “студентської
маси, що легко піддається всякій агітації”.

Як професорський стипендіат, Огієнко був звільнений від військової
служби. Не поїхав він і до Саратова. Через родинні обставини молодий
вчений змушений був залишитися в Києві. З осені 1914 р. він тимчасово
влаштувався вчителем російської мови і літератури до гімназії
М.Стельмашенка, влітку 1915 р. працював лектором на літніх курсах
учителів початкових класів у Радомишлі, займався репетиторством і
викладанням у сьомій Київській гімназії Янковського.

Поряд з цим Огієнко зайнявся активною науковою роботою. Зокрема він
опрацьовував різноманітні архівні матеріали, пов’язані з історією
рідного краю. На основі їх використання він писав історичні нариси, які
публікувалися в періодиці і виходили окремими виданнями – “Брусилівська
братська школа”, “Брусилівський братський шпиталь”, “Брусилівське
церковне братство”, “Брусилівська св.Воскресенська замкова церква”. Ці
дослідження повертали з небуття цікаві епізоди з життя провінційних
освітніх, релігійних і доброчинних закладів, архівні дані про які, на
противагу подібним закладам у центрі, були скупими і безсистемними. За
ініціативою автора було започатковано дві цікаві бібліотечні серії –
“Нариси культурного життя старої Малоросії” і “До історії шкіл у
Малоросії”.

Його руками створено унікальну книгу “Містечко Брусілов та його
околиці. Історичний нарис”.

Як істинний учений, Огієнко ніколи не починав писати будь-який свій
твір, не опрацювавши все те, що з цієї проблематики було висловлено
іншими авторами чи певною мірою стосувалося об’єкта дослідження. І в цій
розвідці про рідне містечко Брусилов він використав всю інформацію про
нього з багатотомного “Архів Юго-Западной России”, “Актов Южной и
Западной России”, польської “Chronici”, різноманітних літописних
збірників, “Teraturgema” Афанасія Кальнофойського за 1633 р., “Slovnik
geograficzny krolewstwa Polskego”, праці В.Антоновича, М.Максимовича,
О.Єфименко та ін.

Наміри продовжити написання історичних нарисів про міста рідного краю в
І.Огієнка були, але брак вільного часу не дозволяв реалізувати їх.
Більше зусиль у цей період Огієнко докладав до практичних освітніх і
громадських справ своїх земляків. Цілком закономірно, що земляки
обирають його почесним куратором початкової школи в Брусилові й він
енергійно береться за буденні щоденні клопоти: організовує ремонт школи,
збирає серед знайомих у Києві книги для поповнення шкільної бібліотеки,
дарує їй немало власних книг. Як найважливіший обов’язок для себе
сприймає молодий вчений прохання брусилівчан поклопотатися в Києві про
відкриття вищого початкового училища, бо то була його давня мрія. Немало
урядових кабінетів довелося обходити, а перед тим – зібрати понад тисячу
підписів мешканців міста й округа на підтримку цього прохання, оформити
десятки всяких документів, поки, нарешті, не отримав на руки урядового
дозволу. Перебрав на себе й пошук коштів для викупу достойного
приміщення та трьох десятин землі у місцевого дідича Синельникова, а ще
– пошук учителів на різні предмети, насамперед, української, німецької,
англійської мов.

Початок жовтня 1916 р., завдяки старанням Огієнка в Брусилові
позначився справді великим святом: на головному майдані місточка
розпочався молебень, після якого велелюдне зібрання попрямувало до
приміщення училища для його освячення і відкриття. Івана Огієнка, як
організатора і засновника цього вищого училища в житомирській глибинці,
обрали почесним куратором.

Брусилівчани і мешканці округи добре знали і щиро поважали Івана
Огієнка ще з студентських років за його добру вдачу і працьовитість.
Авторитету додало йому й відкриття училища. Він користувався
надзвичайною популярністю серед земляків.

Восени 1916 р. евакуйована частина університету повернулася до Києва і
в червоному корпусі було відновлено звичний навчальний процес.
Приват-доцент Огієнко тоді приступив до читання нового курсу “Історія
східнослов’янського наголосу”. На посаді приват-доцента він перебував до
початку російської лютневої революції 1917 р., яку він сприйняв з
оптимізмом.

В умовах революції, коли переважна більшість викладачів університету
зайняла вичікувальну позицію, Іван Огієнко відважився на рішучий
громадянський крок, який безумовно загрожував йому втратою і роботи і
реалізації подальших наукових намірів. Уже в квітні 1917 р. він одним з
перших перейшов на викладання українською мовою і практично розпочав,
без дозволу на те Вченої ради, читати для своїх студентів новий курс –
“Історія української мови”.

У драматичний період українського державотворення авторитет Івана
Огієнка був високим не лише серед науковців, освітян, працівників сфери
культури, а й серед національно свідомої частини українського
духовенства. Якраз за час активної боротьби Івана Огієнка за
українізацію університету Св.Володимира в Києві організується Церковна
Рада, метою діяльності якої ставав лозунг національної організації
духовенства, орієнтації його на підтримку й реалізацію ідеї побудови
демократичним шляхом Української держави. Очолити цю раду як
українському патріоту-державнику судилося Івану Огієнку.

Таким чином, суспільно-політичні погляди Івана Огієнка формувалися в
надзвичайно складних умовах української дійсності на зламі ХІХ і ХХ
століть, коли все, що стосувалося України, зазнавало жорстоких
переслідувань з боку царизму. Найважливішими чинниками, що формували
його погляди, – це були побожне ставлення до праці, науки і церкви. Під
їх впливом у молодого Огієнка формувалися переконання, світогляд і
громадянська позиція, його своєрідний і духовний світ. Сувора проза
життя доповнювалася ще й тим, що він зростав у багатодітній сім’ї, яка
рано залишилася без годувальника. Але його надзвичайна працьовитість,
любов до знань, висока духовність сприяли подоланню всіх життєвих
труднощів і перешкод.

Важливим етапом у формуванні його світогляду і пробудженні почуттів
українського патріота відіграли роки навчання в Київському університеті
Св.Володимира, які припали на часи передодня та ходу російської
революції і наступу реакції.

Наслідки його студентського навчання та громадської діяльності,
перебування в аспірантурі як професорського стипендіата та перші кроки
викладацької роботи в Київському університеті Св.Володимира, що
відбувалося в умовах Першої світової війни, засвідчували, що уже
напередодні української національної революції (1917-1920) І.Огієнко
практично сформувався як український патріот-державник, як учений і
громадський діяч, що глибоко усвідомлював високу роль церкви і релігії у
розбудові Української самостійної соборної держави.

Розділ 2. Іван Огієнко і боротьба за відродження

Української автокефальної православної церкви

в умовах національно-визвольної революції (1917-1920)

Українська державність, яка народжувалася в період
національно-демократичної революції 1917-1920 рр., мала дати чітку
відповідь на нагальні питання, політичного, соціально-економічного життя
республіки, серед них – визначення статусу православної церкви та її
участі в їх розв’язанні. Ця відповідальна місія покладалася на
Центральну Раду як виразницю інтересів більшості українського населення,
що проживало на теренах нашої держави.

На той час православна церква в Україні виявилася в надзвичайно
складному становищі. Окрім того, що церква як суспільно-організаційна
структура була в стані глибокої кризи, ситуацію в Україні істотно
ускладнювало національне питання. На початку 1917 р. епіскопат
Російської Православної Церкви (РПЦ) в Україні складався з 27 осіб, а
двадцять восьма (миргородська) кафедра (вікаріат Херсонської єпархії)
лишалася вакантною. Із загального числа єпископів українців за
походженням було лише троє: єпископ Канівський Василій (Дмитро
Богдашевський), єпископ Уманський Димитрій (Максим Вербицький) та
єпископ Катеринославський Агапіт (Антоній Вишневський). Останньому за
влаштування урочистої зустрічі С.Петлюрі в Києві заборонили служити, а
митрополит Мануїл (Лемешевський) назвав його “фанатиком-українцем”. Ці
три єпископи-українці становили лише 11 відсотків від їхньої загальної
кількості, великороси – 78 відсотків.

В релігійних навчальних закладах, що діяли в Україні,
професорсько-викладацький склад та співробітники були переважно
росіянами. За умов самодержавства церква перетворилася в одне із знарядь
обрусительської політики в Україні, що легко простежується на всіх
сторонах церковного життя.

На єпархіальних з’їздах, що проходили у квітні-травні 1917 р.,
зародилася думка про необхідність Всеукраїнського Собору. Це було
характерно для частини православного духовенства, яке прихильно
ставилося до національно-визвольного руху і підтримувало ідею
українізації школи, відродження національних звичаїв, вживання рідної
мови в державних установах тощо. При цьому йому доводилося долати
жорстокий опір церковних служителів, загал яких становили “московські
шовіністи”, контрі не бажали ніяких змін у своєму житті.

Проте Центральна Рада не змогла позитивно оцінити такої патріотичної
активності православних священиків. Вона схвалила націоналізацію
церковного і монастирського майна без винагороди і викупу, а відсутність
у їх складі “консервативного елементу” “позбавило рідну державу щирої
підтримки з боку патріотичного духовенства, що найкраще знало душу
народу…”

Українізацію української церкви вважала Українська Національна Рада, що
виникла в Петрограді на початку квітня 1917 р. (голова о.П.Лотоцький),
справою “надзвичайної ваги”. “Адже рідна Церква, душа українського
народу, що завжди була його найсильнішою стороною в часи всенародного
лихоліття, під важким чоботом московських царів, зовсім втратила свою
духовну силу”3.

На єпархіальних з’їздах, на зібраннях церковних громад висувалися
пропозиції розірвати зі зверхністю Москви, утворити в Україні
автокефальну церкву.

Проте Центральна Рада, її верховне керівництво, як відомо, мали власну
точку зору на місце православної церкви в українському суспільстві і не
збиралися від неї відмовлятися. Перший український уряд на чолі з його
головою В.Винниченком дотримувався “системи невтручання в справи
церковно-релігійні, як справу приватну, як справу людської совісті, що
не підлягає компетенції урядових державних чинників”.

За часів Центральної Ради урядовий кабінет не мав навіть Міністерства
віросповідань, а справи Церкви належали до одного відділу при
Міністерстві внутрішніх справ, керівником якого був Никон Беносов, що
зрікся свого духовного сану під впливом революційних стихій.

Однак і в цих складних умовах послідовні борці за відродження
української автокефальної православної церкви не складали зброї. Після
гострих дискусій та суперечок з керівництвом Центральної Ради були
зроблені перші кроки в цьому напрямі. 1 листопада 1917 р. на засіданні
Генерального Секретаріату було доручено Генеральному писарю
О.Г.Лотоцькому “скласти проект установи при Генеральному секретаріатові
особливого управління у справах віри.

29 листопада 1917 р. від імені уряду на засіданні Малої Ради він
доповів про це і виклав свої міркування про доцільність окремого
державного органу, який би координував взаємовідносини між церквою і
державою. Але Мала Рада відхилила такі пропозиції та повернула уряду
справу для нового опрацювання й вписання доповнень у вигляді “певного
законопроекту в релігійній справі”. І цього року справа не знайшла
розв’язку – в кінці листопада О.Г.Лотоцького звільнили з посади
Генерального як такого, що, мовляв, не виконав доручення про створення
особливого управління у справах віри.

Після лютого 1917 р. православному духовенству в Україні певний час не
вдавалося утворити власний керівний орган, який би займався справою
вироблення статусу церкви в республіці, поскільки, на думку Д.Дорошенка,
“молода українська державність… недооцінювала українського церковного
руху і не дала йому потрібної піддержки”.

Лише на початку грудня 1917 р. Організаційний Комітет по скликанню
Всеросійського Церковного Собору перейменував себе на Тимчасову
Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яка стала своєрідним
“тимчасовим урядом української православної церкви”. Вона мала у своєму
складі представників низового духовенства і мирян та “ставила своїм
завданням перетворити церковне життя на Україні на основі старих
релігійно-національних традицій на відповідно новим, сучасним вимогам
життя”.

Але офіційного статусу Церковній Раді Генеральний Секретаріат не надав.
Проте до складу Ради від Секретаріату внутрішніх справ було введено його
представника, очевидно, для контролю за її діяльністю.

Проте і це найменша можливість використовувалась послідовними борцями
за відродження української автокефальної православної церкви.

В числі таких був Іван Огієнко. У роки української
національно-демократичної революції він проявив себе як непересічний
діяч на державотворчому полі не тільки в галузі просвітницької, а й
релігійної діяльності. Провідним у його житті був принцип: “Служити
народові – то служити богові”. Національна церква, мова, народні звичаї
та традиції, на його переконання, взаємопов’язані. Втративши національну
церкву, народ втрачає свою мову та звичаї і навпаки. Жоден з названих
складників не може бути знехтуваний, бо це призводить до створення
національної свідомості. Саме ці засади він поклав в основу своєї праці,
коли став в ряди свідомих борців за українську справу, будучи студентом,
професором, міністром.

У драматичний період українського державотворення авторитет І.Огієнка
був високим не лише серед науковців, освітян, працівників сфери
культури, а й серед національно свідомої частини українського
духовенства. Він схвально і з великим оптимізмом сприйняв створення
Церковної Ради. Метою її діяльності ставало гасло національної
організації духовенства, орієнтації його на підтримку й реалізацію ідеї
побудови демократичним шляхом Української держави.

На одному з засідань цієї Ради (грудень 1917 р.) й виникла думка про
доцільність створення при ній державного органу, який міг би взяти до
своїх рук справу Української церкви, – щось на зразок Генерального
секретаріату церковних справ. Рада одноголосно схвалила пропозицію
архієпископа О.Дородиця про кандидатуру на цю посаду професора
Київського університету Івана Огієнка.1

Намагаючись реалізувати цю ідею, делегація Всеукраїнської православної
церковної ради (ВПЦР), зустрілася у грудні 1917 р. з головою
Генерального секретаріату В.Винниченком, який заявив, що він як
соціаліст церкви не визнає.

Після візиту до В.Винниченка депутатів церковних діячів звернулася у
грудні 1917 р. на прийом з цього питання до Голови Центральної Ради
Михайла Грушевського. Проте порозуміння з його боку ця депутація також
не знайшла. На пропозицію Київської Всеукраїнської церковної ради
призначити Івана Огієнка Генеральним секретарем ісповідань М.Грушевський
відповів: “Обійдемося і без попів. Професор Огієнко прийняв це як
особисту образу, що в наступному привело до припинення між ними
будь-яких особистих зв’язків.

Відмова у створенні державного комітету з церковних справ пояснюється,
найімовірніше тим, що сам М.Грушевський офіційно належав до
соціал-революційної партії, яка, як відомо, в своїх статутних положеннях
самоусувалася від співробітництва з церквою. Та й сама Центральна Рада
дещо байдуже ставилася до церкви. Явно недооцінюючи суспільну роль
церкви і релігії, вона, на жаль, допускала велику помилку.

Офіційно своє ставлення до релігії Центральна Рада висловила в кінці
грудня 1917 р. на засіданні Малої Ради такою резолюцією: “Державним
нашим ідеалом є такий устрій, де релігія мусить бути приватною сферою
життя, а тому утворення яких-будь адміністративних установ для тої
справи було б віддаленням від ідеалу. Тому-то за Центральної Ради не
було створено Міністерства віросповідань.

Поскільки верховне українське керівництво – Голова Центральної Ради
М.Грушевський і Голова Генерального секретаріату Винниченко церкву не
сприйняли, то скликано у Києві напередодні старого нового року 13 січня
1918 р., проходив практично без участі держави, без її підтримки. На
прохання організаторів Собору з доповіддю “Відродження Української
церкви” перед поважним духовенством виступив молодий, 35-літній професор
Київського університету Іван Огієнко. У своєму викладі доповідач свідомо
наголошував на відродженні, а не на створенні Української церкви.
Переконливо залучаючи до своїх аргументів свідків старої Української
церкви – безцінні лаврські стародруки – про її існування і боротьбу за
самостійність, він аргументував свою думку про необхідність не
українізації,а дерусифікації церкви, її “відмосковлення”. Йшлося, отже,
про не канонічність приєднання Української церкви до Московського
патріархату, що сьогодні не хочуть визнавати деякі ревнителі російського
православ’я в Україні.

Після досить успішного виступу Огієнка частина духовенства несподівано
підвелася з місць і почала співати український гімн “Ще не вмерла
Україна”. Його обрали членом секції з підготовки до видання українською
мовою богослужбових книг, яка створювалася при постійно діючому робочому
органі Церковного Собору.

Налаштований прихильно до дерусифікації церкви, Собор не зміг
завершити своєї роботи у зв’язку з наступом більшовицьких військ на
Україну та складними політичними подіями в ній у січні-березні 1918 р.

Внаслідок цих обставин Центральна Рада була усунута від влади і їй на
зміну прийшла українська держава Павла Скоропадського, який на відміну
від М.Грушевського і В.Винниченка був людиною віруючою. І можна було
сподіватися, що ставлення до церкви і релігії за гетьманату в Україні
зміниться на краще.

Ставлення до релігії гетьман П.Скоропадський чітко висловив у “Законах
про тимчасовий державний устрій України”. У розділі “Про віру”
підкреслювалося: “Передовою в Українській Державі вірою є християнська
православна. Всі не приналежні до православної віри громадяни
Української Держави, а також всі мешканці на території України,
користуються кождий на кождім місці свобідним відправленням їх віри і
богослужіння по їх обряду”.

Надаючи великого значення релігії в житті людини, а також в суспільстві
і державі, П.Скоропадський у соборі св.Софії прийняв миропомазання і
склав присягу на вірність Україні. Тим самим він протиставив себе силам
окатоличення, силам атеїзму і політичним агресорам на Українську Церкву.

Прийшовши до влади, гетьман створив Міністерство віросповідань,
вважаючи релігію не приватною справою і надаючи їх суспільного,
національного, політичного і державного значення.

Міністерство було створено на весні 1918 р. Дещо змінюючи свою назву, –
спочатку воно називалося Міністерством ісповідань, на початку 1919 р. –
Міністерством культів, а потім – Міністерством віросповідань, – воно
проіснувало до кінця 1922 р. В різні часи міністрами цього міністерства
були І.Липа, В.Зінківський, М.Воронович, К.Мирович. З 1919 по 1922 рік
його очолював І.Огієнко.

Створене за гетьмана П.Скоропадського Міністерство ісповідань являло
собою державний орган, який мав спрямовувати церковно-релігійне життя з
точки зору його відповідальності законам і інтересам Української
держави.

Керівник міністерства та його заступники мали бути православного
визнання. Міністр ісповідань здійснював верховний державний нагляд над
“суміжною з цивільно-політичними інтересами стороною життя всіх церков
та віросповідань громад”. Крім того, щодо Православної Церкви міністрові
належали права присутності особисто або через уповноваженого на
засіданнях найвищого органу управління Православною Церквою в Україні та
ін.

Ці та інші завдання, права й обов’язки урядовців були сформульовані в
“Положенні про Міністерство ісповідань та органи Міністерства ісповідань
на місцях”.

Програмою гетьмана для Української православної церкви була
автокефалія. Відвідуючи 6 липня 1918 р. Всеукраїнський Церковний Собор,
він наголошував на цьому так: “Щоб усі діла української церкви рішалися
тут, у нас, в Україні”.

Першим міністром віросповідань став В.Зіньківський – фахівець своєї
справи, науковець і професор Київського університету. Справу Української
православної церкви він провадив, підготовляючи її до автокефалії. Праця
складалася з двох етапів: перший – підготовчий, автономний, другий –
автокефальний. Вже через півтора місяця після приходу П.Скоропадського
до влади було скликані перший Всеукраїнський Церковний Собор (20 червня
1918 р.). Міністерство ставило за мету почути голос Собору в церковних
справах, зокрема, щоб церква в Україні мала своє вище управління на
засадах автономії. Це вище управління, хоч воно і на засадах автономії,
мало стати підвалиною і початком для наступного відділення української
церкви від Москви в самостійну, автокефальну церкву. Про це потрібно
було довести до духівництва і народу через Собор та прийняти на Соборі
відповідну постанову. На Соборі міністр Зіньківський зачитав декларацію,
якою проголошувалося:

Церква в Україні не повинна бути відділена від держави;

Уряд не втручається в життя церкви;

Уряд бажає допомогти церкві в її потребах і справах, але сподівається
знайти з боку церкви опору для державних завдань;

Уряд може встановити автокефалію української церкви своєю власною
владою, що дає йому право церковна історія;

Уряд не поспішає з автокефалією, а дає спершу розвинутися релігійним
силам країни і церковній єдності усієї України;

Не допустимо, щоб окремі єпископи зносилися безпосередньо з Москвою;

Церковні справи вимагають негайного організування вищої Управи Церкви в
Україні на основах автономії.

Отже, уряд свої стосунки з церквою встановлював на засадах співпраці.

Щодо ставлення офіційних кіл Української держави до автокефалії
православної церкви, то воно було висловлене на засіданні Кабінету
міністрів 13 листопада 1918 р., коли за відповідною доповіддю міністра
ісповідань уряд вирішив: “Визнати, що православна церква на Україні
повинна бути автокефальною і просити міністра ісповідань викласти точку
зору на це питання Собору”. За цей документ голосувало 8 міністрів, 5 –
проти, 1 – утримався.

Через п’ять місяців після першого собору було скликано другий
Всеукраїнський Церковний Собор за гетьманщини. Міністром віросповідань
тоді був О.Лотоцький. На цьому Соборі (12 листопада 1918 р.) він твердо
і рішуче поставив питання автокефалії української церкви і оголосив
соборові декларацію: “В імені Уряду Української Держави, маю за честь
оголосити його тверду і непохитну думку, що Українська Церква має бути
автокефальною. Автокефалія Української Церкви це конечна потреба нашої
Церкви, нашої держави, нашої нації”. Проте цю справу довести до
логічного завершення за гетьманату не вдалося, поскільки в листопаді
почалося антигетьманське повстання, внаслідок чого П.Скоропадського було
усунуто від влади.

Замість монархії до влади прийшла Директорія, яка відновила УНР
(грудень 1918 р.). Одним з її перших законодавчих актів був “Закон 1
січня 1919 року про вищий уряд Української Автокефальної Православної
Церкви”, проведений як декрет нової державної інституції. В ньому
підкреслюючи незалежність національної церкви, вказувалося, що вища
церковно-законодавча, судова та адміністративна влада в Україні належить
Всеукраїнському Церковному Собору.

Для керування справами УАПЦ передбачалося утворення Українського
Церковного Синоду. УАПЦ з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій
залежності від Всеросійського Патріархату не стояли. Звичайно намічене в
цьому законі здійснити Директорії вдалося лише частково.

Проте, цим кроком по наданню українській православній церкві
автокефалії чинився надзвичайно сильний опір московських
церковнослужителів. Український народ поступова почав розкушувати їх
облуду. Він почав уважніше прислухатися і придивлятися до їхніх слів і
чинів. Він почав ледве-ледве проявляти активність в церковних справах,
що вилилося в другій половині 1919 р. в могутній релігійний рух в
Україні і воскресило стародавню, традиційну, святу українську церкву. В
цьому заслуга тільки народу… , – підкреслював старший ад’ютант
С.Петлюри в своїх спогадах “Літопис Української революції” Олександр
Доценко, – а не представників державної влади, не представників
політичних партій та угруповань.

На кінець літа 1919 р. ситуація в УНР значно погіршилася, зростали
непорозуміння в середовищі її керівництва, що викликало досить часті
зміни уряду. Внаслідок чергової реорганізації уряду УНР восени 1919 р.,
з 15 вересня Міністром культів став Іван Огієнко. Обрання його на цю
посаду в складі уряду І.Мазепи затвердив С.Петлюра, а 14 жовтня
І.Огієнко склав присягу на вірність Україні.

З придушенням Міністром ісповідань професора І.Огієнка активність
державної влади в питаннях релігії і церковного життя значно зросла. Він
розпочав свою діяльність з вирішення мовних проблем та українізації
(дерусифікації) церковного життя.

Ставши Міністром ісповідань, І.Огієнко особливу увагу приділяв
організаційній стороні справи в галузі церковно-релігійної діяльності.
При очолюванім ним Міністерстві ісповідань було створено колегіальний
дорадчий орган – спеціальна Рада міністерства. При її формуванні Огієнко
покладався насамперед на власну інтуїцію, найбільше цінуючи в людях
компетентність, освіту, витримку, відданість справі. Рада, що складалася
з фахівців, допомагала міністру орієнтуватися в ситуації при обговоренні
поточних, злободенних проблем, визначити пріоритети у діяльності
відомства тощо.

За час існування Ради її членами були декан богословського факультету
Кам’янець-Подільського університету професор В.Біднов, віце-міністр
закордонних справ професор О.Ейхельман, протоієрей богословського
факультету Кам’янець-Подільського університету В.Липківськпий, професор
і доцент університету П.Неселовський, Ю.Сіцінський, П.Табінський,
В.Чехівський, віце-директор міністерства ісповідань П.Сікорський,
віце-міністр юстиції В.Цівчинський та ін. Посаду секретаря ради в різні
роки обіймали Ю.Грох-Громальський, П.Клепацький, Л.Кенсицький,
І.Левицький та П.Табунський. До участі в обговоренні окремих питань
залучалися відповідні спеціалісти і зацікавлені сторони. На кожному
засіданні розглядалося від одного до восьми питань щодо українізації
церковної служби, розбудови та визнання законодавчого оформлення
автокефалії національної православної церкви, налагодження та розвитку
міжконфесійних і міжнародних взаємин, допомоги
співвітчизникам-емігрантам, військовополоненим та ін. Так, протягом 17
вересня 1919 – 28 грудня 1921 рр. було обговорено 153 питання порядку
денного. Серед них 66 разів Рада поверталася до обговорення церковного
життя та автокефалії, 10 – становища українізації служби Божої та
діловодства духовних установ, 6 – духовної освіти та ін. Зокрема, на
першому засіданні 17 вересня 1919 р. Радою вирішено перейменувати
“міністерство культів” на “міністерство ісповідань”, “бо слово культ” як
чужоземне, є малозрозумілим для широких кіл населення і менше відповідає
обставинам нашого життя, ніж слово “ісповідання”.

На цьому ж засідання І.Огієнко повідомив про своє рішення звернутися до
архієрейства, духовенства й усього народу України з закликом обєднати
зусилля для дружньої роботи на користь православної Української
автокефальної церкви.

В своєму листі-наказі 17 вересня 1919 р. до всіх Преосвященних
єпископів і архієпископів в Україні він повідомив про своє призначення
міністром ісповідань і просив архіпастирських молитов для допомоги в
його “благочинних начинаннях” і щоб Бог направив його стопи “по путі
правди на славу Божу і користь України”. Далі в листі читаємо: “Ласкаво
прошу Вас допомогти зберегти в чистоті стародавні наші українські
церковні звичаї і обряди. Служба Божа по старому нашому звичаю має
правитися з українською вимовою, Святе Євангеліє най читається
українською мовою, най невидимо Спаситель благовістить до змученого
народу нашого рідного йому українською мовою! Проповідь церковна най
провадиться українською мовою пастві на користь, Богові на славу!”…
Далі міністр звертає увагу на страждання, матеріальне незабезпечення та
моральне пригнічення духовенства і що “все церковне життя, увесь
церковний устрій вимагають великих негайних реформ” та що “необхідно
також підганяти духовенство в очах народу морально і матеріально.

Огієнко як міністр ісповідань просив також про упорядкування церковного
життя в Україні, про допомогу розпізнати негайні потреби духовенства і
дійсні правдиві потреби змін у церковному житті. Найголовніше мав
передати на вирішення Всеукраїнського Церковного Собору. Просив скликати
з’їзди духовенства, щоб воно голосно і щиро сказало правду про свої
потреби.

17 вересня 1919 р. Міністр ісповідань І.Огієнко звернувся до народу. У
програмному листі-зверненні “До українського народу від міністра
ісповідань” Огієнко закликав до повного братства, до щирого єднання і до
одностайної допомоги в збудуванні нашої Народної Української Республіки
і її автокефальної Церкви. Він нагадував, що “коли вся Україна, а з нею
й Українська Православна Церква були вільними і ні від якої чужої влади
не залежали”, “тоді українська воля і українська державність міцно
будувалися і на церковному грунті”. Церковну працю вело тоді все
українське громадянство, гуртуючись у церковні братства (селяни, міщани,
робітники) і утворюючи великі культурно-освітні й благодійні вогнища, що
підносили і зміцнювали самосвідомість українського народу. Українське
духовенство працювало на користь України, йшло разом з народом, жило
його мріями, страждало його стражданнями. Активну церковну працю
проводило й козацтво, що міцно захищало православну віру і Боголюбиву
Україну. Але тяжкі обставини громадського й церковного життя під
московським пануванням зовсім знищили автокефальну українську церкву і
всенародну церковну працю в Україні.

І.Огієнко закликав український народ до церковної праці. “Відновімо ж,
браття, – закликав він українців, – старі завіти нашої рідної
автокефальної української церкви і однодушною церковною працею з’єднаймо
різноманітні сучасні течії громадянства”.

Звертаючись до пан-отців, Огієнко просив їх святих молитов і
благословення на свою працю, підкреслюючи: “Голосно заявляю Вам, що я
віддам всі свої сили, аби збудувати на Вкраїні різне Українське церковне
життя на славу Божу і на користь Україні”.

Огієнко, звертаючись до українського православного громадянства і
вояцтва, закликав їх стати міцними лавами до Церковної праці, до
відбудови православної Автокефальної Української Церкви, не цуратися
України, своєї віри, бути лояльним до чужої віри. З’єднання всього
українського народу, на його думку, будування Соборної України вимагає
звернути увагу і на Церкву західних українців, на греко-католицьку
Церкву. Він підкреслив: “Я буду служити й українському громадянству
греко-католицької Церкви, потреби їх зустрінуть з мого боку щиру пошану
і допомогу”.

“Де нам знайти загальний грунт загартувати в міцну сталь всю людність
на Вкраїні? – запитував у зверненні міністр. І сам відповідав: “Бог
один, а ми всі його діти і поміж себе брати. З’єднайомося у гарячій
Любові до незалежної Боголюбивої України і до її Автокефальної Церкви.
З’єднаймося в непохитній вірі, що ми її будуємо…”2

Уже 18 вересня 1919 р., Огієнко звернувся до всіх Преосвященних
єпископів і архієпископів в Україні з наказом, в якому читаємо:

“Ваше Преосвященство Милостивий Архіпастирю!

По закону Директорії Української Народної Республіки від 1-го січня
1919 р. державною мовою на Вкраїні єсть мова українська.

Тому:

Все діловодство по всіх церковно-державних установах, все діловодство й
офіційне листування благочинних і приходських священників, всі записи
метричні, всі резолюції і написи на офіційному листуванню повинно
провадитися виключно державною українською мовою.

Всі написи на установах духовного відомства, на вивісках, бляшках,
штемпелях і печатках, всі бланки метричні і инших церковних документів
повинні бути виключно українською мовою, і, де слід, з державним
українським гербом.

Плакати і всі світські написи в церквах, як знадвору, так і всередині і
всі світські написи на річах в церкві також повинні бути українською
мовою, і тільки ті російські написи на церковних річах або стінах можуть
залишатися надалі, знищення котрих для заміни запису українською мовою
загрожувало б попсуванням самих річей чи стін, або порушенням їх з
художнього боку.

Всі офіційні видання церковного відомства, періодичні й неперіодичні,
видаються виключно мовою українською, і лише твори наукового змісту в
виданнях вищих духовних шкіл тимчасово допускаються мовою автора.

Для вирішення цих завдань відводиться один місяць, церковні печатки мали
переробити протягом трьох місяців. На відповідних посадових осіб
покладався обов’язок простежити за своєчасним і повним здійсненням цих
розпоряджень. Попереджувалося, що за їх невиконання винуватих буде
позбавлено їхньої посади і притягнено до судової відповідальності.

Щоб подолати шалений опір антиукраїнськи налаштованих церковників,
І.Огієнко розробив законопроект “Про інспекторів Міністерства ісповідань
при духовних консисторіях”, який мав запровадити суворий контроль над
діяльністю цих єпархіальних органів, які згодом було перетворені в
Церковні Ради. За наполяганням міністра ісповідань 22 вересня 1919 р.
було оголошено наказ Подільської Духовної Консисторії до духовенства про
переведення діловодства на українську мову.

Наказом від 24 вересня 1919 р. міністр ісповідань пропонував, щоб Святе
Євангеліє читалося українською мовою, по перекладу, надрукованому з
благословення російського Синоду в 1906 році, щоб проповіді в церквах
виголошувалися обов’язково державною українською мовою, а виголошення
промов іншою мовою провадити за дозволом єпископа в порозумінні з
Міністерством Ісповідань; щоб всі служби Божі, всі читання і співи в
церкві та всі треби неодмінно правити з українською вимовою, цебто, як
було на Україні довгі роки.

В наказі було подано правила та приклади вимови.

Міністр ісповідань просив Преосвященства надалі рукополагати й
призначати на церковні й інші посади духовного відомства тільки осіб, що
знають українську мову. Усі духовні школи – вищі, середні і нижчі –
повинні були негайно, з дня одержання наказу, перейти в читанні
слов’янського письма і в церковних співах на українську вимову.
Закононавчителі по школах Міністерства освіти повинні були дотримуватися
тієї ж вимови. Українську мову мали “заводити поступово й лагідно, і
сама вимова повинна бути милозвучною”. Останній термін переходу на
українську вимову був призначений на 24 жовтня 1919 року. Особи, які
ухилялися від виконання цього наказу або умисно виконували його зле,
позбавлялися посад і мали притягатися до судової відповідальності.

І.Огієнко як міністр ісповідань вживає заходів інституалізації УАПЦ та
утворення її ієрархії на чолі з Церковним Синодом, на який покладався
обов’язок ретельно стежити за чистотою Віри православної і за
відродженням Української церкви. Створення його передбачалося декретом
уряду УНР від 1 січня 1919 р.

Після відповідної підготовчої роботи було складено текст універсалу про
заснування Синоду. За поданням І.Огієнка 7 жовтня 1919 р. Директорія
своїм декретом сповістили про заснування Українського Священного Синоду
як найвищого органу управління українською православною церквою.

Наказом 7 жовтня 1919 р. всіх Преосвященних єпископів і архієпископів
міністр ісповідань приписував, щоб “всякі призначення і переміщення
осіб, що народилися не в Україні, проводились з дня одержання цього
тільки в порозумінню зі мною” (тобто міністром ісповідань).

Але, на жаль, накази в багатьох випадках залишалися наказами на папері.
Не було того, хто б ці накази реалізовував. А “слуги церкви” говорили:
“начхать мы хотьели на такие приказанія”. Ворожа агітація й надалі
проводилася в церквах проти української держави та проти її уряду.

Особливо активно цю діяльність проводив Кам’янецький єпископ Пимен,
переслідуючи українців та ігноруючи і висміюючи розпорядження
української влади, рукополагав в священики офіцерів утікачів – п’янчут
та царських “держиморд” – з денікінської армії. Разом з ними єпископ
ретельно і діяльно підготовляв денікінський переворот в місці осідку
українського уряду – Кам’янці.

Значні сподівання, не дивлячись на надзвичайно складну ситуацію,
покладалися на скликання Українського Священного Синоду, який мав
прийняти рішення про відродження Української церкви.

Напередодні його скликання, 7 жовтня 1919 р., було прийнято Декрет
Директорії Української Народної Республіки.

Піклуючись про найкращий стан Української Святої Православної Церкви,
уряд УНР цим декретом підтвердив виданий 1-го січня 1919 р. закон, що
православна церква Українська автокефальна, ні від московського, ні від
якого другого церковного уряду незалежна. Вищою Православною Церковною
Владою в Українській Республіці визнавався лише Церковний Собор
Української Православної Церкви. Декретом передбачалося скликати
Український Синод не пізніше 14 жовтня 1919 р. Повний устав Синоду мав
виробити сам Священний Синод разом з Міністром Ісповідань і керувати ним
до Всеукраїнського Церковного Собору.

14 жовтня 1919 р. відбулося відкриття Священного Українського Синоду.
При відкритті Синоду було зачитано згаданий Декрет Директорії УНР та її
універсал від 7 жовтня 1919 р. до українського народу про заснування
цього органу.

Перед початком діяльності Синоду о 16-й годині дня в університетській
церкві св.Миколая був відправлений молебень, на який прибуло чимало
духовенства і мирян. Серед них були С.Петлюра, Ф.Швець і А.Макаренко.
Молебень правив протоієрей В.Липківський, який говорив про необхідність
церковної реформи в Україні, поскільки канони втратили своє значення.

Після молебня в кабінеті ректора (І.Огієнка) обговорювалося питання про
роботу Святого Синоду. До його складу мали війти: один єпископ, два
священники, один диякон і троє мирян. Єпископ Пимон, якого запропонував
І.Огієнко, як архієрея Кам’янця, відмовився, посилаючись на не
канонічність Синоду. Відмовився і вікарій Амвросій, єпископ Вінницький.
А тому вирішили розпочати роботу Синоду без єпископа в такому складі:
протоієрей Юхим Сіцінський, Василь Липківський та Макар Крамаренко,
миряни – В.Чехівський та декан богословського факультету В.Біднов
(Кам’янецького державного університету). Секретарем Синоду обрали
М.Крамаренка, головою був тимчасово В.Липківський, але фактично
головував проф. І.Огієнко, який в Синоді був як представник влади.

Завдання Святого Синоду було – бути найвищою церковною владою в
Україні. Як найвища церковна влада в Україні, Синод повинен був іти в
повній згоді з урядом УНР і для цього в його складі мусив бути
представник державної влади. Таким представником був сам міністр
ісповідань, що викликало незадоволення з боку В.Липківського та
В.Чехівського.

Щоб створити сприятливі умови для дерусифікації і відродження
Української Церкви, Рада міністерства, враховуючи досвід західних держав
28 жовтня 1919 р. розмежувала функції Міністерства і Синоду. “Діла Віри,
Богослужіння і Суду, – відзначалося в ухвалі, – повинні належати до
Священного Синоду, всі інші – до Міністерства ісповідань”. На засіданні
було затверджено також і текст законопроекту “Про Віру”, який
проголошував домінуючими сповіданнями більшості населення України
християнську православну та католицьку східного ісповідання віру, і
водночас проголошував право “кожному громадянинові і кожній громаді
вільно ісповідувати віру, яку вони бажають, і вільно публічно виконувати
обов’язки своєї віри”. Замість Духовних консисторій поставали Церковні
Ради.

Необхідно зазначити, що, зважаючи на неоднорідність вірувань громадян,
І.Огієнко постійно тримав у полі зору питання особистих контактів між
різними конфесіями, особливого значення надавав налагодженню поміж
віруючими толерантних стосунків. Враховуючи специфіку західних регіонів,
певні непорозуміння в ставленні різних гілок християнства до ідеї
національної церкви, зумовлені історичним розвитком соціальних та
духовних відносин в Україні, прагнучи досягти їх єдності, Іван Огієнко
ще 20 вересня 1919 р. запровадив нову структуру – відділ у справах
уніатської церкви.

Під опіку І.Огієнка потрапили знедолені біженці греко-католицького
віросповідання. Він порушив клопотання перед Директорією УНР про надання
їм у Кам’янці-Подільському церкви, зайнявся їх розселенням,
працевлаштуванням, побутом.

Не залишалися поза увагою міністра і римо-католики, долю яких, як і
побратимів православних, безжально калічила війна. Він сприяв
будівництву поляками в м.Гайсині нового костьолу, турбувався про умови
релігійних відправ. Завдяки його наполегливим зусиллям отримав іменне
забезпечення по старості римо-католицький єпископ Антоній Церру,
надавалася грошова допомога пасторам. Позитивно вирішив міністр питання
про утворення в Україні Євангелійсько-Лютеранської консисторії,
дозволено діяльність священиків-лютеран.

Він приходить на допомогу десяткам іудеїв, видаючи їм посвідчення
громадських равинів тощо. Прикладів толерантності, істинно християнської
дієвої доброзичливості Міністра Івана Огієнка, спрямованої на рішучу
допомогу кожному, хто її потребував, безліч.

Не дивлячись на те, що функції Священного Синоду і Міністерства
ісповідань були розмежовані і були створені для їх діяльності більш
сприятливі умови, робота Священного Синоду, за відсутністю в його складі
архієрея, не могла бути інтенсивною й обмежувалася другорядними
справами. До його доробку слід віднести ухвалу формули поминання в
церквах уряду УНР, накреслення статуту братств в Україні, загального
плану перетворення духовних шкіл на братські колегії, початок
підготовчої роботи над складанням парафіяльного статуту, розгляд справи
архімандрита Давида (в Шаргородському монастирі), який виголосив ворожу
до української справи проповідь. До всіх цих справ був причетний
І.Огієнко і як міністр ісповідань, і як член Святого Синоду.

Поряд з цим І.Огієнко розробляв акти у справі визнання автокефалії
Української церкви, зовнішніх зносин міністерства, зокрема з вселенським
патріархом у Константинополі, з польською владою в справі призначення
нею вікарного єпископа Володимира головою Православної Церкви в Польщі.

Міністр надавав неабиякого значення духовній освіті, забезпеченню
діяльності пастирських курсів, духовних навчальних закладів. Він
піклувався про організацію культурно-освітньої роботи серед українського
духовенства за кордоном.

Зусилля міністерства були спрямовані й на допомогу ново висвяченим на
православних священиків. Опікувалися урядовці міністерства й іншими
віровизнаннями, в тому числі і римокатоликами, і штундистами.

Тогочасні складні обставини диктували специфічні функції міністерства.
Так, воно послало на Холмщину та Підляшшя, які опинилися під Польщею, 50
православних притчів для задоволення релігійних потреб місцевого
українського населення.

На засіданнях Ради Народних Міністрів УНР досить часто обговорювалися
серед інших й питання життя церкви. Неодноразово міністр ісповідань
І.Огієнко доповідав про церковні справи. Йдеться про них і в його листах
до Державного секретаря, прем’єр-міністра, зокрема про проведення
Волинського єпархіального з’їзду, православного духовенства та церковної
наради в Крем’янці.

Дуже важливою за тодішніх умов була й видавнича діяльність міністерства
ісповідань. Є свідчення про те, що уряд України фінансував її. Кілька
брошур Івана Огієнка, присвячених викриттю політики Москви щодо
Української Церкви, було надруковано коштом Головного отамана військ УНР
Симона Петлюри.

Іван Огієнко писав статті, робив доповіді про благословення
українського Молитовника, про молитву за Отчизну, яка відображала
патріотизм українського народу. Він організував видавництво “Українська
автокефальна церква”. що згуртовувало навколо себе прихильників
автокефалії. Його заходами при міністерстві ісповідань було утворено
Комісію з перекладу Святого Письма українською мовою. Очоливши її, він
сам переклав священні книги православ’я, віддавши цьому 21 рік життя,
зокрема Новий Заповіт, богослужбові тексти, написав поетичні твори на
релігійні сюжети.

Очевидно, більш підходящої людини на посаду міністра ісповідань, ніж
Іван Огієнко, не варто було і шукати. Він мав енциклопедичні знання,
широку ерудицію, високу культуру спілкування, був толерантним у
ставленні до представників різних релігій, конфесій. Професор В.Заїкін
писав про І.Огієнка: “… Над усіма його заслугами і титулами яскраво
відзначаються дві найкращі прикмети – його гарячий патріотизм і правдива
християнська релігійність. які осяюють його діяльність і надають найвищі
зміст і красу всій його многобічній творчості.

Проте, маючи такий послужний список, І.Огієнко в тогочасних умовах і за
такий короткий час не міг довести до логічного завершення ідею
автокефалії Української Православної Церкви.

В 1921 р. уже в еміграції в Тарнові (Польща) за дорученням міністра
ісповідань І.Огієнка професор В.Біднов склав історичну записку про
Святий Синод, копії якої були направлені Головному отаману, Раді
Республіки і Раді Міністрів.

Таким чином, українська революція в особі Івана Огієнка знайшла
послідовного борця за відродження Української православної церкви.

Будучи послідовним патріотом України і віруючою з дитячих років
людиною, Іван Огієнко у зрілому віці, коли вибухнула українська
національна революція, виступив за відродження української автокефальної
православної церви. Він користувався високим авторитетом серед
патріотичного православного духовенства України, яке на засіданні
Церковної Ради (грудень 1917 р.) рекомендувала його стати на чолі
державного органу в церковних справах.

Проте в Умовах Центральної Ради втілити в життя цю ідею не вдалося,
поскільки її верховне керівництво в особі голови ЦР М.Грушевського та
голови Генерального секретаріату В.Винниченка виявилося байдужим до
церковного життя і релігії.

Лише за гетьманату Івана Скоропадського керівництво Української держави
повернулося обличчям до цієї справи. Було створено Міністерство
віросповідань (весна 1918 р.), яким зроблено значний крок у відродженні
українського православ’я.

В дому Директорії УНР, особливо коли Міністерство ісповідань очолив
Іван Огієнко (вересень 1919 р.), було створено керівний орган УАПЦ –
Священний Синод, який тісно співпрацював з Українською державою.

Але, на жаль, ідею автокефалії Української православної церкви втілити
в життя не вдалося, поскільки українська революція потерпіла поразку
внаслідок чого до влади прийшли більшовики, які не визнавали церкви.

Розділ 3. Польсько-швейцарський період еміграції

в діяльності Івана Огієнка (1920-1947)

В середині листопада 1920 р. Іван Огієнко разом з родиною залишив
Кам’янець-Подільський і, як і сотні, тисячі українських патріотів,
вигнанців, опинився після поразки Української революції за західними
кордонами радянської України.

Початковий період емігрантського життя Івана Огієнка (1920-1925 рр.)
проходив переважно на етнічних українських землях – Тарнів, Винники,
Львів, Хелм, а також Варшава.

Зупинившись в польському містечку Тарнові, неподалік Кракова, він
приходить до висновку, що українська ідея зазнала поразки, але не
катастрофи. З глибоким переконанням і твердістю він зауважує, що одна з
головних причин поразки Української революції – в невмінні чи небажанні
влади залучити до процесу державотворення свою єдину українську церкву.

Якщо в Україні діяльність Огієнка майже порівну може бути поділена між
трьома теренами: мова, література, Церква, то в еміграції він усе більше
переносить центр ваги своїх широких інтересів до Церкви. Українському
християнству він підпорядковує свій талант ученого-філолога, глибокі
знання історика, мистецтво оратора, лектора, проповідника, хист
перекладача й редактора.

В умовах поразки української ідеї Огієнко як педагог знає, що в такій
ситуації людям (особливо воїнам, січовим стрільцям) потрібен найкращий
лік – віра і сподівання. В рамках народного університету він організовує
в Тарнові триденні курси для священиків-капеланів і навчає їх бути
духовними батьками для українських юнаків-воїнів, які опинилися на
чужині. Робота курсів завершилася з’їздом українського військового
духовенства.

З прибуттям Івана Огієнка до Тарнова загалом значно пожвавилася робота
міністерства ісповідань. Уже у квітні 1921 р. міністерство ісповідань
піклувалося про задоволення потреб військового духовенства і військових
церков, висвячення нових священиків, проводило церковну працю по
таборах, надавало допомогу бідним дітям українських біженців,
інформувало про церковне життя в Україні та за кордоном, налагоджувало
зносини з патріархом Вселенським, видавничу діяльність та ін.

Не знаючи перерв і перепочинків, Огієнко через “священничу службу”
підносив дух людей, рятував їх від убивчого відчаю, зберігав моральність
і гідність людини. Це був великий урок та іспит християнського
місіонера, одна з перших сходинок до вищої місії – українського
митрополита діаспори.2

Дбаючи про долю дітей і підлітків українських емігрантів, Іван Огієнко,
не маючи надії на польську владу, звертається до провідників українських
православних приходів у Америці і Канаді з настійливим закликом
порятувати українських дітей.

Заклик Огієнка був почутий у всьому світі. Це пояснювалося тим, що саме
на тарнівський період діяльність уряду УНР припадає особливо інтенсивна
й результативна робота міністерства ісповідань щодо налагодження
контактів як з духовними провідниками українських, так і інших
православних церков за кордоном.

Що ж до автокефалії Української православної церкви, то зрушити з місця
цю справу з проханням до патріарха царгородського благословити
автокефалію УПЦ Огієнкові теж вдалося у Тарнові.

Не обмежуючись відправкою листів до Царгорода, на подання міністерства
ісповідань уряд УНР прийняв рішення про формування туди окремої
делегації від уряду і церкви, на що виділялося 300.000 польських
злотих. Однак у зв’язку з передчасною смертю заступника патріарха
митрополита Діонісія в Лондоні справа з прийняттям позитивного рішення –
обрання українського патріархату – зволікалася. Проте у 1924 р.
Вселенським Патріархом і Церквами-Сестрами було визнано Українську
Автокефальну Православну Церкву.

Опікувався Іван Огієнко й будівництвом нових церков. З листа, з яким
він звертався 22 лютого 1921 р. до міністерства, яке відповідало за
архітектуру, видно його прохання виготовити кілька проектів храмів саме
в національному стилі. В листі він зазначав: “В Україні церкви будували
в рідному стилі аж до 1800 року, коли московський уряд, руйнуючи
культуру українську, заборонив будувати трьохверхні церкви і всякі
церкви в українському стилі. Святійший Синод ревно допоміг уряду – і був
тоді заведений на Україні чужий так званий “синодальний” стиль, який за
сто останніх років силою дуже поширився на Вкраїні, так що старі церкви
українського стилю тепер подибуються як залишки старовини”.

За короткий час Огієнкові вдалося розгорнути у Тарнові результативну
видавничу діяльність, створити і скеровувати діяльність благодійного
видавництва, “Українська Автокефальна Православна Церква”. У тарнівський
період в згаданому та інших видавництвах його стараннями видано книги й
студії з історії окремих пам’яток (“Українська Персонницька Євангелія
1556 року”, “Українська Житомирська Євангелія”, пам’ятки, аналіз мови і
словник: Нарис з історії культурного життя старої Волині”, так і
загальні праці (“Мова українська була мовою церкви”, “Мова
церковнослов’янська у Литві й Польщі у XV-XVIII ст.” та ін.).

В інформації “Про діяльність Міністерства ісповідань УНР” за січень
1921 р. наголошувалося на нагальній потребі заснування власного
видавництва в місті осідку урядку УНР в Тарнові: “Книжок по церковних
питаннях за останні два роки майже не видається. Українізація йде, а
духовенство в масі своїй, особливо духовенство московське мало свідоме
нашому руху”.

Лише протягом 1921 р. Огієнко, в одній особі поєднуючи обов’язки
редактора, коректора, автора, менеджера, видав у своєму видавництві сім
власних книжок. Це – “Українська вимова богослужбового тексту. Правила і
зразки вимови”, “Український православний молитовник”, “Як Москва взяла
під свою владу Церкву Українську”, “Як Москва знищила волю друку
Києво-Печерської лаври”, “Як цариця Катерина обмосковлювала Українську
Церкву”, “Світовий рух за творення живої народної національної церкви”,
“Українська Персопницька Євангелія 1556 р.”. Тоді ж побачили світ книги
“Українська справа на Вкраїні В.Біднова”, “Український церковний стиль
Й.Пеленського та ін.

Переважна більшість цих книг знаходила свого читача з боку українського
громадянства як на еміграції, так і в інших землях, заселених
українською людністю, насамперед на Волині і Холмщині. В усіх військових
таборах вояків УНР, розкиданих в ряді європейських країн, згадані книги
поширювалися через тамтешніх священиків. За окремими списками книги
надсилалися до редакцій україномовних газет, книгарень та їх відділень,
громадських організацій, недільних шкіл. Іван Огієнко встиг створити
мережу представництв свого видавництва із складами і магазинами в таких
містах, як Варшава, Луцьк, Дубно, Крем’янець, Острог, Ковель, Львів.

Частина накладів відправлялася з пропагандистською метою до радянської
України. Значна їх частина відсилалася через міністерство землякам до
Америки й Канади. Про їх вплив на українців засвідчують численні листи,
що надходили з Канади та Америки на адресу міністра ісповідань УНР Івана
Огієнка до Тарнова. “Ці книги, – писалося в одному з листів, – піднесли
нас на дусі та заохотили до подальшої щирої роботи. Цінні праці Ваші
містимо у нашому органі. Українців в Америці читають їх з найбільшим
заінетерсуванням. Найважливіше те, що Вашими виданнями заінтересувалися
галичани, а це знак, що наша по біда не за горами”.1

На різних етапах редакційно-видавничої роботи перебували рукописи
І.Огієнка “Церковне життя в Європі за останні роки”, “Українські
братства та їх історія”, “Церковний рух на Вкраїні”, “Українські шкільні
молитви”, “Як на Москві перехрещували українців”, “Зразки українського
церковного діловодства”, “Українська автокефальна церква: її завдання і
організація”. Планувалося до друку й таке цінне видання, як “Закони
Української Народної Республіки про українську Автокефальну Церкву”. За
допомогою цих видань Огієнко мав намір розповісти своєму народові правду
про продану обманним і безсоромним шляхом Росії Українську церкву, її
насильницьку русифікацію, а також створити передумови шляхом перекладу
богослужбових книг для поступового переведення відправ у церквах
українською мовою.

Все це вимагало значних коштів. Як правило, то були благодійницькі
внески українців-емігрантів та чужинських меценатів, які робили їх,
зважаючи на високий авторитет Івана Огієнка. Серед тих, хто підтримував
видавництво пожертвами певних сум чи постійним придбанням книг і
поширенням їх серед населення, – цілий ланцюг повітових кооперативних
спілок Волині; Крем’янецька, Дубнівсько-Рівненська, Володимир-Волинська
“Просвіти”; барон Н.Василько, єпископ Крем’янецький Діонісій, протоієрей
із Володимира-Волинського А.Бордючівський, адвокат із канадського
Саскатуна М.Стечишин.

Постійно опікувався видавництвом Голова Директорії УНР Симон Петлюра.
Так, у квітні 1921 р. на видання двох книг він подарував з власних
коштів сім тисяч польських марок. Неодноразово виділялися кошти й урядом
УНР. У травні 1921 р. міністерство ісповідань увійшло до Ради народних
міністрів із законопроектом про асигнування 480.000 польських марок “на
видатки по видавництву”. Згідно з протоколом засідання Малої ради
міністрів 14 травня ухвалив таке рішення. Цим же рішенням видавництву
“Українська Автокефальна Православна Церква” виділялося з урядових
резервів, крім цього, “3 000 аркушів паперу першого ґатунку і 5 000
аркушів другого ґатунку”. Це дозволило уже в травні поточного року
видрукувати значним накладом і розіслати на місця “Український
православний молитовник” та брошуру “Світовий рух за утворення живої
народної національної церкви”. У 20-і роки брошура була вельми вчасною і
актуальною, поскільки тоді в Україні розгортався великий церковний рух
щодо створення Української національної церкви. Повсюди при церквах
відновлювалися старі українські звичаї, засновувалися українські
церковні братства, все більше священиків відбували богослужби
українською мовою.1

У Тарнові зусиллями Івана Огієнка було відновлено видання “Вісника
Міністерства ісповідань Української Народної Республіки” (8 квітня 1921
р., засновано навесні 1920 р. у Кам’янці-Подільському). На перших
шпальтах “Вісника” було вміщено лист самого міністра “До всіх
Преосвященних Архієпископів і Єпископів на Україні” щодо запровадження
української мови в церковні відправи. Наступний документ – зразки
української вимови богослужбових текстів, розроблені Іваном Огієнком.

Всю різносторонню діяльність Івана Огієнка на посту міністра ісповідань
у лаконічних, точних формулюваннях охопив у своєму листі від 19
листопада 1921 р. голова уряду УНР Симон Петлюра, висловивши високу
подяку за його державне служіння. Звертаючись до нього, С.Петлюра писав:
“Більше двох років тому, в порозумінні з організованим громадянством
українським покликано було Вас на міністра ісповідань. Від того часу
незмінно, при всіх обставинах, залишаєтесь Ви на своєму посту.

Уважно слідкуючи за діяльністю Вашою, з вдоволенням бачив я, що
повсякчас, при всяких несприятливих обставинах, Ви з повною відданістю
та великою любов’ю віддавали всі свої сили, знання й енергію для справи
духовного відродження українського народу.

Завдяки видатній дбайливості та невсипучій енергії Вашій покладаються
міцні підвалини для найкращого розвитку відродженої Автокефальної
Православної Церкви Української: перекладне службу Божу на живу мову
українську, розвинуто широку видавничу діяльність в питаннях
церковно-національних, підготовляються кадри національно-свідомого
духовенства…

Дбаючи найбільше про розвиток Православної Церкви Української, не
забули, одначе, Ви і про справи інших церков і громадян релігій усіх
визнань, в Україні сущих. Перебуваючи в живих стосунках з видатними
представниками цих Церков і громад, Ви зуміли викликати у них прихильне
відношення до справи нашої державності…

… Оглядаючись на перейдений Вами шлях державного служіння, вважаю за
свій приємний обов’язок, в імені Республіки, висловити Вам щиру подяку
за досконалу працю Вашу й побажати Вам здоров’я й сил для дальших трудів
на добро народу й Батьківщини”.

В згаданому посланні щира й висока оцінка праці міністра, містка
характеристика зробленого очолюваного Огієнком міністерства щодо
відродження Української церкви і надія на скоре повернення на рідну
землю. Але цим намірам С.Петлюри і українських патріотів не судилося
здійснитися. Перебування на польських теренах уряду УНР ставали чим далі
важчим.

Однак і за цих обставин у майбутній боротьбі за українську державність
С.Петлюра особливе місце відводив українській православній церкві. У
листі до І.Огієнка 19 грудня 1921 р. він писав: “Необхідно… надати
такі форми самостійництву нашої церкви, які б одповідали державним
інтересам української нації і були б логічним завершенням самої ідеї про
церковну автокефалію”.

На початку вересня 1922 р. Огієнко з сім’єю покидає Тарнів. Він мав
намір таки повернутися в Україну і не схвалював дії уряду УНР щодо
польсько-української угоди (Варшавський договір 1920 р.), не поставив
свого підпису під цим актом, він вирішив припинити роботу в цьому уряді.

Такий патріотичний крок дуже дорого обійшовся Огієнку. Майже всі
організації та установи, які були засновані екзильним урядом УНР у
Польщі, не тільки не підтримували українізаційної праці Огієнка в
Польщі, а часом стояли на перешкоді їй.

22 вересня 1922 р. Огієнко з сім’єю опинився у Винниках, недалеко від
Львова. Він мав намір ближчим часом перебратися до Львова, влаштуватися
там на викладацьку й наукову роботу.

У надзвичайно скрутну хвилину йому на допомогу прийшов митрополит Андрій
Шептицький. За сприяння цього високоавторитетного в Галичині релігійного
діяча сини Огієнка Анатолій і Юрій були прилаштовані в метро поличній
бурсі, а сам донедавна безробітний професор у листопаді 1922 р. одержав
першу платну у Львові роботу – учителя української мови і літератури в
Українській учительській гімназії. Дружина з донькою Лесею ще залишалася
у Винниках.

Проте з завершенням навчального року його було звільнено з роботи
стараннями впливових москвофілів за ревне викладання української мови і
проповідування національної ідеї.

Тривалий час мешкаючи у Львові, Огієнко міг пильніше пригледітися до
роботи проводу Української Греко-Католицької Церкви з віруючими,
познайомитися з її видатним пастирем митрополитом Андрієм Шептицьким.
Людина твердого православного віровизнання і майбутній православний
митрополит, Іван Огієнко переконується у духовній, патріотичній і
культурній праці, яку провадили УГКЦ, її єпархії й парафії, її монастирі
й видавництва. За це він цінує Церкву-сестру, підкреслює те, що об’єднує
обидві історичні Церкви України, а не ті кілька догматів, які богослови
трактують по-різному. “Не нападайте на галичан-уніатів, ведіть з ними
лагідне співжиття, це наші браття, хоч належать до іншої Церкви”, – ось
позиція Огієнка щодо УГКЦ.

Слід зазначити, що зі свого боку, митрополит Шептицький сказав багато
добрих слів на адресу православних – ті висловлювання можна зустріти в
багатьох його працях і особистому листуванні.

Після звільнення з роботи у Львівській учительській гімназії Іван
Огієнко одержує підтримку галицької інтелігенції – І.Свенціцького,
В.Барвінського, В.Гнатюка, М.Возняка, І.Крип’якевича, В.Щурата,
К.Студинського, О.Маковея та ін. Завдяки їм вдалося вивезти хвору
дружину й дітей на літнє оздоровлення в Карпати. Мандрівки околицями
Космача, Коломиї, Косова змогли хоч на певний час подолати стан
пригніченості й безнадії. 22 квітня 1924 р. сім’я Огієнків залишила
Винники й перебралася до Львова, де з допомогою А.Шептицького вдалося
винайняти квартиру.2 1924-1926 рр. Огієнко викладав українську мову й
літературу в учительській семінарії у Львові.

В цей час йому пропонують роботу в Варшавському університеті. Не
знаходячи виходу із скрутного матеріального становища, він пристає на
пропозицію Варшавського університету.

Перспектива працювати у Варшаві була пов’язана з утворенням
православного відділу теологічного факультету в згаданому університеті.
Він був відкритий у 1924-1925 академічному році. Його заснування
викликало великий позитивний відгук серед православного населення
Польщі, свідченням чого служить той факт, що вже декілька місяців після
відкриття на студії цього відділу записалось 92 студенти. Найбільшою
проблемою новоствореного відділу була відсутність кваліфікованих
викладацьких кадрів, що також робило проблематичним саме його існування.
На чолі цього відділу стояв ініціатор його заснування митрополит
Дионізій (Діонісій) Валединський.

Оскільки православний відділ теологічного факультету Варшавського
університету мав конфесійну і політичну специфіку в межах Польської
держави, то призначення і затвердження штатних викладачів проходило
багатоступеневу процедуру: сенат університету – ректорат – Міністерство
релігійних вірувань і народної освіти – Міністерство внутрішніх справ.
Питання затвердження професорів православної теології ускладнювалось
тим, що польська офіційна влада ставилася з певною недовірою до таких
кандидатур, а тому дуже важливою була підтримка громадських і державних
чинників. Разом з тим професорсько-викладацький склад відділу
православної теології комплектувався виключно за контрактною системою з
проблематичністю дальшої праці на наступний період.

Український Центральний Комітет у Варшаві, який був створений на основі
дипломатичного представництва УНР у Варшаві для допомоги українцям
Польщі, на чолі з Лівицьким, зокрема емігрантами, які були інтерновані
польською владою і перебували в таборах, направив до польських інстанцій
клопотання про конечність і доцільність затвердження І.Огієнка як
професора Варшавського університету (12 грудня 1925 р.). У поданні
вказувалося “на видатні заслуги проф. Огієнка для Православної Церкви, а
також на його надзвичайну енергію і наукову працьовитість, які дають
підстави сподіватись, що проф. Огієнко може бути дуже корисним
працівником на посаді професора православного відділу теологічного
(факультету) Варшавського університету…

На підтримку кандидатури І.Огієнка висловився голова польського
Товариства допомоги емігрантам-українцям А.Слівінський (19 грудня 1925
р.).

Ще раніше 25 листопада 1925 р., ректор університету С.Піньковський
направив лист до департаменту науки і вищої школи міністерства
релігійних вірувань та народної освіти стосовно призначення на посади
викладачів священика, протоієрея Володимира Давидовича і Івана Огієнка.

Завдяки великій ерудиції, вмінню жваво й цікаво викладати матеріал
український професор швидко здобув авторитет у новому навчальному
закладі і незабаром став заступником декана богословського відділу.

26 листопада 1925 р. І.Огієнка було обрано професором, коли Сенат
університету затвердив його кандидатуру як викладача
церковно-слов’янської мови та палеографії відділу православної
Богословії Варшавського університету. Він підписав контракт по вільному
найму на один рік.

В університеті професор І.Огієнко одержав 5 лекційних годин на тиждень
та 2 години семінарських занять, при цьому зазначалося, що він мав
одержувати заробітну плату відповідно до посади звичайного професора з
додатком за семінарські заняття.

Розпорядженням міністерства 1 березня 1926 р. було реорганізовано
“надзвичайну” кафедру церковно-слов’янської мови і палеографії в
надзвичайну кафедру основної та догматичної теології на студіях
православної теології Варшавського університету, в той же самий час
створено “звичайну” кафедру церковно-слов’янської мови і палеографії.

Становище у Варшавському університеті для Огієнка не було стабільним і
надійним. Щоразу розпочинались знову клопотання про продовження його
професорської праці. 22 вересня 1927 р. митрополит Дионізій
Валединський, як декан православного теологічного відділу, звернувся до
ректора Варшавського університету і міністерства з проханням продовжити
контракт з професором І.Огієнком, який закінчився 30 вересня 1927 р., до
30 вересня 1928 року. Це прохання було незабаром задоволене. З новим
ректором університету А.Шляговським і І.Огієнком було заключено
відповідну угоду на продовження контракту. В наступному контракти також
продовжувалися.

Поряд з викладацькою роботою професор Огієнко займався вагомими
громадськими справами. У 1931 р. його обрали головою “Просвітницької
комісії перед соборного зібрання”. На засіданнях цієї комісії
розглядалися питання про підготовку псаломщиків, про інтернат на
богословському факультеті, про викладання Закону Божого в духовних
семінаріях, про освітню й громадську діяльність духовенства. В цей
період Огієнко виступив з ініціативою створення Православного музею
церковної старовини в Польщі, головною метою діяльності якого мало стати
збирання пам’яток церковної старовини – рукописів, стародруків, актів,
метрик, а також пам’яток старовинного церковного мистецтва – образів,
церковного посуду, хрестів, риз тощо.

В 1932 р. на відділі православної теології університету цими студіями
керували митрополит Дионізій, професор магістр Іван Огієнко, професор
кандидат теології Олександр Лотоцький, професор доктор Микола Арсеньєв,
професор магістр теології Василь Біднов, заступник професора ліцензіят
теології і кандидат Сергій Кисель-Киселевський.

На початку 1930-х рр. офіційні виконавчі органи Польщі, які керували
освітніми закладами, посилили протидію щодо дальшої діяльності І.Огієнка
на дидактичній ниві. Коли 23 вересня 1931 р. ректор університету Ян
Лукасевич звернувся до міністерства про продовження терміну
викладацької праці професорів православної теології, то на цьому подані
7 листопада 1931 р. директор IV департаменту міністерства зазначив:
“тільки на період одного року”, а в іншому документі без будь-якої
мотивації поставлена категорична вказівка: “Умови з магістром Огієнком
на 1932/33 рік не відновлювати”.

Слід зазначити, що 11 червня 1932 р. за підписом ректора університету
професора Яна Лукасевича зафіксоване одностайне рішення Сенату
Академічного (Ради університету) Варшавського університету, 8 червня
того року за пропозицією організаційної комісії студій православної
теології про призначення “митрополита професора Дионізія Валединського
керівником (деканом) цих студій на рік 1932/33 і професора доктора Яна
Огієнка заступником керівника (заступником декана) студій православної
теології на той же академічний рік”.

Але після цього рішення начальник відділу департаменту цього
міністерства С.Стипінський 16 червня 1932 р. надіслав до ректорату
офіційну вказівку, в якій зазначено: “На думку Відділу Науки та Вищих
шкіл не було б справою бажаною відновлювати на наступний рік контракт з
п. д-ром Яном Огієнком як професором на студіях православної теології”.

До Варшави Огієнко прибув у травні 1926 р. Напередодні його прибуття до
Варшави тут появилася брошура, автором якої був професор В.Заїкин,
“Проф. Іван Огієнко як церковний та громадський діяч і як учений”. Вона
була присвячена 20-літтю наукової праці Огієнка. А чеський університет в
Брно, пошановуючи значний внесок ученого-емігранта в дослідження
слов’янської культури, а також високо поціновуючи монументальну працю
“Українська мова XVI віку і Крехівський Апостол 1560 р.”, присудив йому
ступінь доктора філософії.

Отже, все це засвідчує про стійку протидію, негативне ставлення до
І.Огієнка польських офіційних чинників, принаймні на міністерському
рівні. На цьому, очевидна, дидактична праця видатного українського
вченого професора Івана Огієнка у Варшавському університеті завершилася
насамперед через протидію офіційної влади і посилення реакційних
тенденцій у політиці в галузі вищої школи.

В 1932 р. у зв’язку з посиленням в Польщі антиукраїнської політики уряд
цієї країни дав вказівку адміністрації університету звільнити з
професорської посади І.Огієнка з формулюванням “за спротив полонізації
православних студентів”.

Більш точні дані про причини звільнення з посади залишив інженер
А.Несторенко, який саме тоді навчався у Варшаві й добре знав професора
Огієнка. Він писав: “Популярність професора Івана Огієнка серед
українського студентства і його великий вплив на те студентство не
подобались польському міністерству освіти, а до того ж іще те
міністерство завжди кривим оком дивилося на його надзвичайно плідну
діяльність для Української церкви. Воно не могло не визнати в ньому
чоловіка для Польщі небезпечного. За аналогічним звинуваченням польська
шкільна рада, як відомо, раніше усунула його з посади викладача
української мови і літератури Львівської учительської семінарії.

Втративши кафедру і сталий заробіток, професор Огієнко продовжує діяти в
галузі наукових досліджень, зокрема на теренах україністики. 1933 року
він засновує у Варшаві науково-популярний місячник “Рідна мова”, який
виходив до початку Другої світової війни, а з 1935 року – журнал “Наша
культура”. Він приступив до реалізації видання на еміграції 30-томної
“Бібліотеки українознавства”. Одночасно взявся за переклад українською
мовою Біблії, пише ланцюг задуманих ще в Україні наукових досліджень.

А в наступному у зв’язку з збігом обставин, що, очевидно, мало певну
закономірність, Іван Огієнко, а точніше, життя, вносить корективи в його
життєвий шлях і діяльність. Він стає Предстоятелем Української
Автокефальної Православної Церкви на теренах Польщі, що охоплювали
населені українцями райони Холмщини і Підляшшя. Обраний на цю посаду
Огієнко був за надзвичайно трагічних для польських українців обставин.
Після розриву з Московською патріархією у 1924 р. православна церква у
Польщі проголосила про свою автокефалію й почала активну
організовуватися. Авторитет цієї церкви серед українського населення
швидко зростав і на початок тридцятих років ХХ ст. вона налічувала на
польській частині Волині, Полісся та Холмщини близько двох мільйонів
українців. Процес українізації навчального процесу в семінаріях, під час
церковних відправ, релігієзнавчих видань активно розвивався знизу,
водночас на верхніх рівнях церковної ієрархії зберігалися впливи
Московського патріархату.

За таким активним поступом українського православ’я польський уряд
стежив з занепокоєнням. І якщо ренесанс УГКЦ на підвладній йому
території вимушено терпів, зважаючи на протекцію цієї церкви з боку
Риму, то з Українською православною церквою вирішив учинити дуже
жорстоко.

З офіційного розпорядження Варшави з 1937 р. почалося примусове
окатоличення православних віруючих, насильницьке перетворення на
костьоли українських православних храмів. У місцях, де віруючі чинили
найбільший опір цій нарузі, церкви спалювали або руйнували. Лише 1938
року на Холмщині та Підляшші православні втратили понад 300 церков: 151
церкву поляки зруйнували дощенту, а 153 – перетворили на костьоли.

З початком Другої світової війни українське громадянство Польщі, будучи
стурбованим подальшим наступом католицтва на православну меншину, все
найстійливіше ставило питання перед вищим православним керівництвом про
його заміну більш досвідченими, сильними духом і знаннями провідниками.

Поряд з цим для українських віруючих мати свого єпископа з числа
українців, мало принциповий характер ще й тому, що духовний керівник
Православної церкви у Польщі митрополит Діонисій, як і його послідовник
Серафим, як і єпископат, проводив на цих теренах русофільську і
пропольську політику, що однаково були згубні для Української церкви.
Українське ж населення Польщі, як і автохтонне, так і емігранти,
симпатизувало Огієнкові. Його знали і як ученого, і як недавнього
професора Варшавського університету, і як колишнього міністра
віросповідань уряду УНР, і як голову Церковної ради, що виникла 1939
року у Варшаві. Саме ядро цієї Ради, незважаючи на байдуже ставлення
українських політичних партій на еміграції до церковного питання,
продовжувало активно добиватися автокефалії Української православної
церкви, законодавчо підтвердженого урядом УНР 1 січня 1919 року. Ще 1932
року на цю високу духовну посаду єпископ Луцький пропонував кандидатуру
професора Огієнка. Особливо зросла популярність Огієнка серед
православної пастви після публікації праці “Слово істини”. Проте тоді
він відмовився від чернечого постригу. Лише по смерті дружини (27 квітня
1937 р.) він без вагань прийняв пропозицію Церковної ради стати
кандидатом у єпископи й очолити найбільшу в Польщі Холмсько-Підляську
православну єпархію.

Бажаючи ближче познайомитися з паствою Холмського краю, професор Огієнко
у вересні 1940 р. з Варшави прибув до Холма, де прочитав кілька лекцій з
історії церкви. Саме під час тих численних зустрічей з земляками у
Холмське-Підляській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин в яких
виявилася Українська церква, й визріває у Огієнка остаточне рішення дати
згоду на цю пропозицію. Але перед собором єпископів православної церкви
у Польщі він поставив такі умови: 1) оскільки Холмське-Підляська
православна єпархія на 99 відсотків складалася з українців, він просив
не чинити йому спротиву відновлювати на цій території традиції саме
старої Української церкви; 2) висвятити ще одного єпископа з числа
українців, аби в Соборі єпископів інтереси українських віруючих були
належно представлені; 3) передати до Холма з Варшави друкарню та
бібліотеку.

З цими пропозиціями погодився митрополит Діонисій і Огієнко став
готуватися до процедури висвячення (хіротонії) його в єпископи.

6 жовтня 1940 р. він написав своє прощальне слово до тих, хто його знав
досі як ученого, професора, міністра, з ким він поділяв усі складні
перипетії життя політичного емігранта.

8 жовтня 1940 р. Огієнко прийняв чернечий постриг у Яблучинському
монастирі (став ченцем) (єпископом можна висвячуватися з монаршого
священства), діставши черноче ім’я – Іларіон. 9 жовтня 1940 р.
митрополит Діонисій висвятив ченця Іларіона на диякона, 10 жовтня – на
ієромонаха, 11 жовтня – на архімандрита. Процес хіротонії (висвячення)
на єпископа звершили над Огієнком 20 жовтня 1940 р. в Холмському
кафедральному соборі три інших владики – митрополит Діонисій,
архієпископ Празький – Саватій і єпископ Люблінський Тимофій. Це дійство
відбулося в Холмі, на святій Даниловій Горі, у стародавньому
кафедральному соборі, збудованому ще в ХІІІ ст. українським князем
Данилом, за великої кількості віруючих та депутацій від багатьох
українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт
наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського.

Безпосередній свідок тих подій інженер А.Несторенко згадував про ті
урочистості, що тривали кілька днів у Холмі. “Уся Данилова Гора, – писав
він, – була тоді пишно прибрана й удекорована українськими
жовто-блакитними прапорами й сотнями електричних ламп. Увечері і вночі
ті лямпи ясно освітлювали всю Св.Данилову Гору і під час урочистих днів.
А крім того в різних місцях цієї Гори були розставлені радіо гучномовці
і службу божу було чути й назовні собору…”.

Серед тих, хто першим привітав і морально підтримав Іларіона у новій для
нього ролі душ пастиря занедбаної і понівеченої Холмсько-Підляської
єпархії, був митрополит УГКЦ Андрій Шептицький – справжній подвижник
української справи в Галичині, який своїми мудрими діями справляв
значний вплив на політичне життя Західної України. В листі до Огієнка,
надісланому зі Львова 21 жовтня 1941 р., митрополит Андрій писав:
“Вашому преосвященству бажаю, щоб Ви в Холмщині, а, може, і в цілій
Україні відновили віру Св.Володимира і митрополита Іларіона”.

Відтоді між провідниками двох гілок українського православ’я зав’язалися
тісні стосунки, відбувалося жваве листування. У листі-відповіді Іларіон
щиро ділився зі своїм однодумцем болями і труднощами, які постали перед
ним на початковому етапі душпастирської місії. В листі від 14 листопада
1941 р., звертаючись до Шептицького, він писав: “Один довгий та тяжкий
рік я присвятив справі відновлення Української церкви в моїй сильно
занедбаній та понівеченій Холмсько-Підляській єпархії. За рік вдалося
немало зробити.

На жаль, тільки маю одну поважну перешкоду при відновленні стародавньої
Української церкви, не згадуючи про перешкоди сильніші, вищі. Справа в
тому, що наша вирішальна Українська інтелігенція, розагітована
несумлінними одиницями, часом не розуміється на тому, в чому саме
найперше мусить полягати відновлення старої Української церкви, чи
правильніше – дерусифікація її – вона сліпо бачить це тільки в
Богослужінні живою українською мовою й вимагає насильного запровадження
цього, зовсім не цікавлячись відновленням самого духу давньої
української церкви. Вона не розуміє, що можна правити служби Божі по
українському, а це церква позостанеться все-таки московською по духові,
традиції, ідеології і т.д. Цебто, підмінюється внутрішній животворящий
дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України москалем
Постишевим, що носив українську вишивану сорочку…”.

В подальшому стосунки обох душпастирів склалися як теплі і приязні. Про
це пересвідчуємося з їх листування. Так, в листі від 21 жовтня 1941 р.
митрополит Шептицький підкреслював: “Прохаю Ваше Високопреосвященство
про молитви до себе. Покликаюсь на давнє й добре знайомство, яке смію
назвати приязню”. Про своє ставлення до віруючих греко-католиків
митрополит Іларіон висловився так: “З повною любов’ю, як батько їх
рідний, ставлюся й до греко-католиків, бо національно ми один народ,
одні в нас мрії, одні завдання, яких ми ніколи не сповнимо, коли будемо
розбиті та розсварені. Тому “за з’єданання всіх господу помолімось!”.

Обидва ці діячі-державотворці, патріоти Української держави, мали
однакові погляди на можливості й потребу об’єднання своїх двох церков –
УГКЦ і УАПЦ. Митрополит Іларіон глибоко вірив, і цю віру він висловив у
листі до Шептицького, що “Українська Православна Церква”, позбавлена
чужих їй московських привнесень, і церква Греко-католицька, очищена від
чужих нам латинських добавок, обидві церкви ці “наблизяться одна до
одної, як дві рідні сестри”.

Аналогічні ідеї і щирі наміри щодо зближення, а потім і об’єднання цих
обох церков виражав митрополит Шептицький в своїх листах до українських
православних архієреїв (30 грудня 1941 р.) і української православної
інтелігенції (3 березня 1942 р.), які були опубліковані в газеті
“Краківські вісті”, Він, зокрема, писав: “Для осягнення наших
національних ідеалів треба нам єдності… якнайбільшої єдності. Між
роздорами, що ділять українців, не останнє місце займають релігійні
справи, в яких ми поділені. А, безперечно, релігійна єдність була б
могутнім товчком, осягнення національної єдності. Тому, думаю, що кожний
український патріот повинен зробити все, що може помогти до здійснення
такої релігійної єдности”.

Виконуючи обов’язок українського патріота, Шептицький підкреслює, що
“…зближення і взаємне пізнання необхідні для осягнення національної
єдності”.

Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події й побачити
її своїми очима, осягнути власним розумом. В ім’я цього він трудився,
докладав усієї своєї вольовитості і невтомності для реалізації цієї
ідеї, незважаючи на втому і численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні
роки він весь час закликав і католиків, і православних до повної
братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння.
Аби не давати найменшого приводу до чергових провокацій, Іларіон 5
листопада 1940 р. звернувся до священиків своєї єпархії з проханням
ніякої політичної роботи серед віруючих своїх приходів не проводити, а
займатися суто церковними справами.

Митрополит Іларіон в цьому був взірцем для інших. Так, його промову на
ІІІ з’їзді деканів Холмсько-Підляської єпархії, що відбувся 10 липня
1942 р., на якому свідомо обминалися гострі політичні питання, а
ставилися суто церковні: соборність Української церкви, служімо своєму
народові, служба церкві, служба пастирська, служба учительська, служба в
школі, культурно-освітня служба, церковні братства, місійна служба, мова
священика, будь прикладом для рідних, будьмо пастирями добрими,
ідеологія Української церкви.4

На превеликий жаль, миротворчі зусилля нового душпастиря української
церкви, м’яко кажучи, не влаштовували польської влади. З початком 1944
р. польський уряд вдається ще до однієї, надто жорстокої і цинічної
спроби знищення українського православ’я, що нічим не може бути
виправданим. Уряд Польщі вдався до справжнього терору, що чинився
озброєними польськими загонами проти беззахисних українських віруючих.
Лише протягом двох тижнів березня 1944 р. в одному лише Губешівському
повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі
православних. А за період 1942-1944 рр. на Холмщині було вбито у
міжконфесійному конфлікті близько п’яти тисяч українців. Саме в ці
трагічні часи – 16 березня 1944 р. на соборі єпископів Варшавської
митрополії Іван Огієнко було висвячено на митрополита Холмського і
Підляського.

Поруйнування українських православних церков тривало і в наступному.
Тому 4 квітня 1944 р. Іларіон у своїй резиденції на святій Даниловій
Горі у Холмі, в соборі Пречистої діви Марії, пише глибоко стурбоване,
емоційне й проникливе “Звернення до духовенства та православних
українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя про бажання служителів
православної віри, про руйнування поляками православної церкви й нищення
провідників її та українського населення на території Холмщини і
Підляшшя”. Навівши в цьому документі вражаючі приклади жорстокості,
митрополит ще раз звернувся до розуму й серця кожного: “Я, митрополит
невинно кров’ю политої Холмщини – православної землі, пастирським
посланням цим ще раз звертаюся до всіх холмщаків, як православних
українців, так і католиків-поляків, з своїм гарячим закликом до
братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди.

Не дивлячись на таку протидію польських властей, Іларіон не лише
самовіддано захищав інтереси віруючих українців, а й утверджував свою
концепцію щодо відродження Української церкви поза межами своєї єпархії.
Зокрема це стосується й відродження давньої традиції соборності в
Українській церкві. Єпархіальний собор, що проводився в Холмі 21-23
жовтня 1941 р., був першим не лише в Холмсько-Підляській єпархії, а й у
цілій Україні. Всі поточні питання церковного життя почала розглядати
Архієрейська рада, що складалася з тридцяти представників громадськості.

На місцях збільшувалася кількість парафій, розпочато будівництво п’яти
нових соборів. Предметом пильної уваги Іларіона стало відновлення
кафедрального собору, розчищення Данилової криниці із святою водою в
ній, благоустрій святих Данилових печер – місця вічного спочинку
великого Данила Романовича та ще шістьох українських князів, а також
ієрархів українського православ’я. З приводу необхідності повернення
святій Даниловій Горі її первісного вигляду 31 травня 1942 р. він
звертається із спеціальним пасторським листом до всіх людей доброї волі.
В ньому знаходимо такі хвилюючі для кожного, кому дорогий свій край,
слова: “Свята Данилова Гора в стародавньому княжому місті Холмі – це
національна українська святиня, мила й дорога кожному українцеві тими
великими історичними подіями, що тут відбувалися. Висунена далеко на
захід, оточена не все прихильним нам сусідом, Св.Данилова Гора часто
бувала наражена на занедбання, а то й руйнацію. Належне утримання цієї
великої нашої святині – це святий обов’язок оборони нашої народної
чести”.

В цей час у Холмі розгорнулася значна українізацій на робота на теренах
освіти і культури. За ініціативою Іларіона було створено єпархіальну
Холмське-Підляську бібліотеку з музеєм при ній, де за короткий час було
зібрано понад 40 тис. томів книг. В наступному вона поповнювалася за
рахунок жертовної допомоги письменників, видавництв, широкого
українського громадянства Європи. Заходами Іларіона 1943 р. в Холмі
засновано вищу духовну школу, яка з часом перетворилася у справжній
науковий центр. В ній працювало шість професорів, два кандидати
богослов’я та інші. Окремі предмети – “Методологія наукової праці”,
“Сучасний церковнослов’янський правопис” та ін. – в цій школі читав
архієпископ Іван Огієнко.

Сумний перебіг міжконфесійної боротьби на Холмщині і Підляшші значною
мірою спонукали Івана Огієнка сконцентрувати свої зусилля як ученого на
підготовці до написання цілої серії досліджень з історії Української
Православної Церкви. Архієпископ Іларіон мав серйозні наміри реалізувати
концепцію відродження Української Автокефальної Православної Церкви,
основі ідеї якої викладено в “Меморіялі про майбутній устрій Української
Православної Церкви”. Цей документ було остаточно схвалено й підписано
31 серпня 1941 р. трьома Холмськими установами: Товариством Українських
боголосвів, Архієпископською радою і Єпархіальним церковним братством.
Головнішими постулатами цього документа є такі, як: православна церква
має взяти найбезпосереднішу участь у відновленні української
державності, на чолі якої має стати лише така особа, яка глибоко
проникнута релігійними й історичними традиціями; мусимо виконати
всенародний заповіт великого митрополита Петра Могили – Українська
православна церква мусить стати Патріархією з Патріархом на чолі;
уважаємо за свій національний обов’язок голосно сказати, що український
єпископат має складатися тільки з свідомих українців; служити народові –
служити Богові; богослужбовою мовою церкви мусить бути жива українська
літературна мова та ін. Але в умовах окупації це було нереально.

Перший крок для написання ґрунтовної, що опирається на широкий архівний
матеріал, історії української церкви Іван Огієнко зробив у 20-х роках ХХ
ст., оперативно видавав у створеному ним самим видавництві “Українська
Автокефальна Православна Церква” кілька невеликих за обсягом книжок.
1942 року в Празі побачило світ солідне двотомне видання “Українська
церква”. Перший том книги охоплює період від початків християнства серед
українського народу ще в доісторичну добу до виходу в світ унікального
твору українського друкарства – Острозької біблії 1581 р. Другий том
книги висвітлює долю української церкви після приєднання її до
Московської митрополії 1686 року.

Вже пізніше відчуваючи потребу доповнення викладеного матеріалу, Огієнко
вирішив глибше і досконаліше дослідити окремі періоди – найскладніші й
найдраматичніші – історії православної церкви. Внаслідок наполегливої і
енергійної праці Іларіона появилися майже одночасно дві його монографії
– “Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657” і “Українська
церква за час Руїни. 1657-1687”. Він інтенсивно підбирав архівний
матеріал ще для одного дослідження, однак не встиг реалізувати свого
задуму.

На польських теренах Огієнко провів майже 24 роки свого еміграційного
життя, плекаючи надію повернутися в Україну. Але влітку 1944 р. німці,
відступаючи, знищували на своєму шляху практично все. В цих умовах
владика Іларіон організував евакуацію найнеобхіднішого майна єпархії
спочатку до міста Кельце, звідти до Криниці й Закопаного, що на
Лемківщині, потім до Словаччини й Австрії, ще пізніше – до Швейцарії.
Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана
всі ці роки митрополитом Іларіоном, була розгромлена. Загинула його
бібліотека, архів і велика картотека.

В Швейцарію Іван Огієнко прибув 30 квітня 1945 р. і зупинився в Лозанні,
де протягом двох місяців перебував у таборі переміщених осіб, а потім
його прийняли до притулку “Бетань”. В ньому емігрантам надавався
безкоштовно догляд і притулок.

В Швейцарії найголовнішою справою для себе на той час Огієнко вважав
відновлення діяльності заснованого у Варшаві українського видавництва
“Наша культура”. Розв’язати цю проблему допоміг йому український патріот
– емігрант, що проживав у Парижі і взяв на себе функції адміністратора
“Нашої культури” з організації друкування українських книжок, збору
замовлень і налагодження мережі їх поширення. Серед творів, які були
написані в Швейцарії, – “Дохристиянські вірування українського народу”
(1946 р.), “Українська церква й наша культура” та ін.

Інтенсивно займаючись своєю улюбленою науковою працею, виданням
українських книжок, митрополит Іларіон і на новому місці не полишав свою
повсякденну душпастирську діяльність. В його юрисдикції залишалися
кілька православних українських парафій в Австрії та Німеччині – у
Ляндеку, Брегенці, Пферцгаймі та ін.

Разом з тим Огієнко вів активне листування, передусім з українськими
емігрантами, розкиданими війною по всіх європейських країнах,
зневіреними і знедоленими земляками. Він листувався з найповажнішими на
той час українськими часописами Європи і Америки: “Український голос”,
“Новий шлях”, “Український робітник”, “Свобода”, “Канадійський фермар”,
“Америка”, “Пора”, “Наш клич”, “Перемога” – за 1947 р. у нього значиться
572 адреси. Їх географія – якнайширша: Франція, Німеччина, Фінляндія,
Канада, Ліхтенштейн, Аргентина, Італія, Туреччина, США, Китай та ін.

Але непевне становище в Швейцарії що далі більше переконували
митрополита Іларіона в необхідності виїхати з цієї країни. Після великої
кількості клопотань та звернень до різних країн і діячів 18 травня 1946
р. він одержав запрошення від православної громади собору Святої Покрови
з Вінніпега на переїзд до Канади. Це трапилося тому, що Огієнка і як
державостворця і як ученого, і як релігійного діяча в захисті
української справи добре знали не лише в Європі, а й на далекому
американському континенті.

В останній день перебування в Швейцарії, 16 вересня 1947 р., митрополит
Іларіон звернувся до нечисленної української громади Женеви і Лозанни з
коротким, але глибоко емоційним і зворушливим словом. Він закликав
громаду не падати духом, продовжувати працю на користь вигнанців з
рідної землі, пообіцявши зі свого боку усіляку можливу підтримку після
облаштування на новому місці свого осідку за океаном.

18 вересня 1947 р. митрополит Іларіон прибув до Канади на запрошення
громади Собору Св.Покрови, що вважається святинею українського
православ’я на канадській землі. Він виявився в середовищі національно
свідомих українців. Для них він став трудитися, не покладаючи рук.

Таким чином, в умовах поразки української національної революції
1917-1920 рр. Іван Огієнко змушений був емігрувати спочатку до Польщі, а
потім до Швейцарії. Саме в цей період він приходить до висновку, що
однією з головних причин поразки Української революції є нехтування або
недооцінка церкви в процесах державотворення. А тому центр ваги своїх
інтересів він переносить до церкви.

З прибуттям до Польщі Іван Огієнко як міністр ісповідань значно
пожвавлює свою роботу: піклується про задоволення потреб військового
духовенства і військових церков, висвячення нових священиків, проводить
церковну працю по таборах, надає допомогу українським біженцям,
налагоджує зносини з Вселенським патріархом та ін., чим підносив дух
людей, рятував їх від відчаю, зберігав моральність і гідність людини. До
їх підтримки він залучав провідників українських православних приходів у
Америці і Канаді.

Разом з тим він дбав про автокефалію Української православної церкви, що
забезпечило визнання УАПЦ у 1924 р. Він турбувався про будівництво
церков в українському стилі, займався видавничою справою, діючи в
основному на благодійні внески та подання меценатів. У своїх діях
Огієнка знаходив постійну підтримку С.Петлюри. В тяжкий скрутний час
еміграції він знайшов порозуміння і підтримку митрополита А.Шептицького.
Вони мали наміри в майбутньому об’єднати обидві сестри-церкви – УАПЦ і
УГКЦ, надаючи їм великого значення у розбудові української держави. На
перешкоді їм стояла польська офіційна влада, яка з початком 30-х рр.
вдалася до репресій проти православної церкви і особисто Огієнка. За цих
складних обставин Іван Огієнко був висвячений у 1940 р. на архієпископа
Холмського і Підляського. В першій половині 40-х рр. ХХ ст. він домігся
значних успіхів у захисті православної віри. В цей час виходить ряд
фундаментальний праць з історії української церкви. Але в умовах війни
православна церква понесла серйозні матеріальні і духовні втрати.

Напередодні закінчення Другої світової війни Іван Огієнко, уже будучи
митрополитом (березень 1944 р.) опинився в Швейцарії, де його
релігійно-церковна діяльність була надто звужена. Він тут в основному
займався науковою та видавничою справою, але й не полишав душпастирської
роботи, маючи в своїй юрисдикції кілька православних парафій в Австрії
та Німеччині. Непевне становище в Швейцарії змусило митрополита Іларіона
виїхати з цієї країни до Канади.

Висновки

Іван Огієнко, рано втративши батька, змушений був працювати і одночасно
навчатися. Під час навчання в Києві (спочатку у військово-фельдшерській
школі, а потім в університеті) у нього під впливом частих відвідин
вистав українського театру та оточуючого середовища спостерігається
перше пробудження української національної свідомості.

В період навчання у Києві він, окрім опанування фахових дисциплін. читав
досить багато книг з історичної тематики, відвідував лекції з історії,
філології, літературознавства.

У роки навчання в університеті (1903-1909 рр.) особливо стійкого
характеру набрала тенденція до посилення української ідеї в широких
масах населення України. Саме ці процеси помітно вплинули на сильне
пробудження національного почуття Огієнка, визначили його місце в
громадському житті. В цей час він розпочав активну наукову і громадську
роботу.

Його активність на українському грунті була настільки високою, що не
могла бути не поміченою адміністрацією університету, що перешкодила йому
по закінченню на “відмінно” вузу і рекомендацією державної комісії
залишити на роботі в університеті Св.Володимира на певний час
реалізувати давню мрію. Але труднощі й невдачі, які він уперто і
цілеспрямовано долав силою волі та надзвичайною працездатністю, Огієнка
загартували, сприяли формуванню характеру науковця і борця за українську
справу, підживлювали мрію про працю в університеті, яка незабаром стала
реальністю. Перші самостійні лекції молодий приват-доцент прочитав у
квітні 1915 р.

Уже тоді він проявив себе зрілим вченим-істориком і теоретиком
літератури, заповзятим до українізаторської діяльності. Напередодні
української національної революції 1917-1920 рр. І.Огієнко практично
сформувався як український патріот-державник і церковно-релігійний діяч,
що глибоко усвідомлював високу роль церкви і релігії у розбудові
Української самостійної соборної держави.

Але і православна церква напередодні й в роки української національної
революції в Україні виявилася в надзвичайно складному становищі. Вона
була в стані глибокої кризи. На єпархіальних з’їздах, що проходили у
квітні-травні 1917 р., серед частини православного духовенства, яке
прихильно ставилося до національно-визвольного руху і підтримувало ідею
українізації школи, зародилася думка про необхідність скликання
Всеукраїнського церковного собору, на якому мали намір обговорити
проблеми відродження УАПЦ.

На цих з’їздах і церковних зібраннях висувалися пропозиції розірвати із
зверхністю Москви і утворити в Україні автокефальну церкву. Проте
Центральна Рада, її верховне керівництво дотримувалися “системи
невтручання в справи церковно-релігійні. Відповідно до цього урядовий
кабінет Центральної Ради не мав навіть Міністерства віросповідань, а
справи церкви належали до одного з відділів при Міністерстві внутрішніх
справ.

Після гострих дискусій та суперечок з керівництвом Центральної Ради з
цього приводу на початку грудня 1917 р. Організаційний комітет по
скликанню Всеросійського церковного собору перейменував себе на
Тимчасову всеукраїнську православну церковну раду, яка стала тимчасовим
урядом української православної церкви. До її складу було включено і
Івана Огієнка. Він схвально і з великим ентузіазмом сприйняв створення
Церковної ради.

13 січня 1918 р. відбувся Собор української православної церкви, який
проходив без участі представників держави. На прохання організаторів
“Собору з доповіддю “Відродження Української церкви” перед поважним
духовенством виступив молодий, 35-літній професор Київського
університету Св.Володимира Іван Огієнко, який наголошував на
необхідності дерусифікації церкви, її “відмосковлення”. Тут Огієнка і
обрали членом секції з підготовки до видання українською мовою
богослужбових книг, яка була створена при постійно діючому робочому
органі Церковного собору.

Однак ускладнення політичного становища в Україні і усунення від влади
Центральної Ради не дозволили реалізувати омріяних задумів.

Уряд П.Скоропадського, що прийшов на зміну Центральній Раді, створив
Міністерство віросповідань, яке скликало перший Всеукраїнський церковний
собор (червень 1918 р.). Українська держава Павла Скоропадського ставила
за мету добитися автокефалії для української церкви. За наслідками
голосування в уряді цю ідею підтримали 8 міністрів, 5 проголосували
проти при 1, що утримався (листопад 1918 р.).

Проте довести цю справу до логічного завершення за гетьманату не
вдалося, бо в листопаді 1918 р. почалося антигетьманське повстання,
внаслідок чого П.Скоропадського було усунуто від влади (грудень 1918
р.).

Що ж до Івана Огієнка, то він в цей період, будучи ректором
Кам’янець-Подільського українського університету, як людина глибоко
віруюча, займався питанням розбудови богословського факультету,
включення до складу студентів університету людей різних віросповідань,
укомплектував його викладачами, зміцнив книгозбірню.

Директорія, що прийшла до влади після П.Скоропадського (грудень 1918
р.), прийняла “Закон 1 січня 1919 року про вищий уряд Української
Автокефальної Православної Церкви”, в якому підкреслювалися незалежність
національної церкви, вказувалося, що вища церковно-законодавча, судова
та адміністративна влада в Україні належала Всеукраїнському Церковному
Собору.

Певна частина задумів по дерусифікації та відродженню УАПЦ була
реалізована завдяки І.Огієнку, який внаслідок чергової реорганізації
уряду УНР восени 1919 р. був призначений міністром ісповідань. З
призначенням Міністром ісповідань професора І.Огієнка активність
державної влади в питаннях релігії і церковного життя значно зросла. Він
приділяв особливу увагу організаційній стороні справі в галузі
церковно-релігійної діяльності. При Міністерстві ісповідань було
створено колегіальний дорадчий орган – спеціальну Раду, яка складалася з
фахівців і допомагала міністру орієнтуватися в ситуації при обговоренні
поточний, злободенних проблем, визначати пріоритети у діяльності
відомства (декан богословського факультету професор В.Біднов,
віце-міністр закордонних справ професор О.Ейхельман, протоієрей
богословського факультету Кам’янець-Подільського університету
В.Липківський, віце-директор міністерства ісповідань П.Сікорський,
віце-міністр юстиції В.Цівчинський та ін.). Так, протягом 17 вересня
1919 – 28 грудня 1921 рр. було обговорено 153 питання порядку денного.

Ставши міністром ісповідань, у програмному листі-зверненні до
українського народу, І.Огієнко закликав до повного братства, до щирого
єднання і до одностайної допомоги в збудуванні УНР і її автокефальної
Церкви.

Огієнко закликав до єдності УАПЦ і УГКЦ. “Бог один, – підкреслював він,
– а ми всі його діти і поміж себе брати. З’єднайомося у гарячій Любові
до незалежної Боголюбної України і до її Автокефальної Церкви”.

Виходячи з закону Директорії УНР від 1 січня 1919 р. про те, що
державною мовою в Україні є мова українська, І.Огієнко домагався її
запровадження по всіх церковно-державних установах, у всіх написах на
установах духовного відомства, на вивісках, штемпелях і печатках, в усіх
офіційних виданнях церковного відомства та ін.

Долаючи шалений опір антиукраїнськи налаштованих церковників, І.Огієнко
розробив законопроект “Про інспекторів Міністерства ісповідань при
духовних консисторіях”, який мав запровадити суворий контроль над
діяльністю єпархіальних органів, які згодом були перетворені в Церковні
Ради.

І.Огієнко як міністр ісповідань вживав енергійних заходів
інституалізації УАПЦ та утворення її ієрархії на чолі з Церковним
Синодом, на який покладався обов’язок ретельно стежити за чистотою віри
православної і за відродженням Української церкви. Український Священний
Синод як найвищий орган управління українською православною церквою був
заснований у жовтні 1919 р., до складу якого увійшли протоієреї Юхим
Сицинський, Василь Липківський та Макар Крамаренко, миряни –
В.Чехівський та декан богословського факультету В.Біднов. Як представник
влади до його складу війшов міністр ісповідань І.Огієнко.

З метою створення сприятливих умов для дерусифікації і відродження
Української Церкви було розмежовано функції Міністерства і Синоду. “Діла
Віри, Богослужіння і Суду, – відзначалося в ухвалі, – повинні належати
до Священного Синоду, всі інші – до Міністерства ісповідань”. Синод
проголошував домінуючими сповіданнями більшості населення України
християнську православну та католицьку східного ісповідання віру і
проголошував свободу ісповідань.

Огієнко особливого значення надавав налагодженню поміж віруючими
толерантних стосунків: він був уважний і до греко-католиків, і до
римо-католиків, і до лютеран, і до православних, і до іудеїв, проявляв
зразки толерантності, істинно християнської дієвої доброзичливості,
спрямованої на рішучу допомогу кожному, хто її потребував.

Він здійснював ряд інших заходів по відродженню Української православної
церкви, але втілити в життя ідею автокефалії не вдалося, оскільки
українська революція потерпіла поразку, внаслідок чого до влади прийшли
більшовики, які не визнавали церкви.

Проте Іван Огієнко вважав і не безпідставно, що українська ідея зазнала
лише поразки, а не катастрофи. Дошукуючись причин поразки української
революції, він зробив висновок, що однією з головних причин її поразки
було невміння чи небажання влади залучити до процесу державотворення
своєї єдиної української церкви.

Виходячи з цих обставин, Іван Огієнко в умовах еміграції, яка почалася
для нього з родиною у листопаді 1920 р., все більше переносить центр
ваги своїх широких інтересів до церкви. Українському християнству він
підпорядковує свій талант ученого-філолога, глибокі знання історика,
мистецтво оратора, лектора, проповідника, хист перекладача й редактора.

Продовжуючи свою діяльність як міністр ісповідань, він, не знаючи перерв
і перепочинку, через свою “священничу службу” підносив дух людей,
рятував їх від убивчого відчаю, зберігав моральність і гідність людини.
Огієнко піклувався про задоволення потреб військового духовенства і
військових церков, був духовним батьком для українських воїнів-юнаків,
які опинилися за кордоном по таборах, дбав про бідних дітей українських
біженців, налагоджував контакти як з духовними провідниками українських,
так і інших православних церков за кордоном, не забуваючи на жодну мить
про відродження Української автокефальної православної церкви.

Реалізації своїх намірів він підпорядковував видавничу діяльність. У
тарнівський період його еміграції було створено благодійне видавництво
“Українська Автокефальна Православна Церква”, звідки вийшла значна
кількість церковно-релігійної літератури. І.Огієнко в ньому поєднував
обов’язки редактора, коректора, автора, менеджера. Книги цього
видавництва знаходили свого читача як на еміграції, так і в інших
землях, заселених українською людністю, починаючи від Холмщини і Волині
аж до Канади і Америки. Здійснювалися ці заходи на благодійні внески
українців-емігрантів та чужинських меценатів, які робили їх, зважаючи на
високий авторитет Івана Огієнка, а також частково коштом уряду УНР.

Долаючи повсякденні труднощі, шукаючи виходу з складного становища,
домагаючись єдності української церкви, І.Огієнко знайшов у цьому
питанні порозуміння з митрополитом УГКЦ А.Шептицьким, який у скрутні
часи надавав всіляку підтримку і допомогу своєму духовному однодумцеві.

Дбаючи про такі форми самостійництва Української церкви, які б
відповідали державним інтересам української нації і були б логічним
завершенням самої ідеї про церковну автокефалію, І.Огієнко
підпорядковував їй, коли став викладачем в Українській учительській
гімназії у Львові і професором православного відділу теологічного
факультету у Варшавському університеті.

На початку 30-х рр. ХХ ст., коли в Польщі посилилася антиукраїнська
політика її уряду і професор Огієнко був позбавлений роботи у
Варшавському університеті, він діяв у галузі наукових досліджень,
зокрема на теренах україністики Огієнко приступив до реалізації видання
30-томної “Бібліотеки українознавства” та взявся за переклад українською
мовою Біблії.

Зростання авторитету православної церкви, до якої на початку 30-х рр. ХХ
ст. належало близько 2 млн. українців, викликало серйозне занепокоєння в
урядових колах Польщі, які прагнули зупинити або пригальмувати цей
процес. З їх розпорядження з 1937 р. почалося примусове окатоличення
православних віруючих, нищення українських православних храмів або їх
перетворення на костьоли. За таких трагічний обставин І.Огієнко був
висвячений у жовтні 1940 р. на єпископа Холмсько-Підляської єпархії, а в
березні 1944 р. на соборі єпископів Варшавської митрополії Івана Огієнка
– Іларіона було висвячено на митрополита Холмського і Підляського.
І.Огієнко у цей період докладав максимум зусиль, щоб і католики, і
православні жили і діяли у повній, братерській згоді, щирій любові і
взаємному порозумінні. Проте миротворчі зусилля нового душпастиря
української церкви, м’яко кажучи, не влаштовували польської влади, і
вона в 1944 р. вдалася до спроби знищення українського православ’я, яка
супроводжувалася руйнуванням православних церков і великими людськими
жертвами – за 1942-1944 рр. на Холмщині у міжконфесійному конфлікті
загинуло близько 5 тисяч українців.

На польських теренах Огієнко провів майже 24 роки свого емігрантського
життя, плекаючи надію повернутися в Україну. Але Друга світова, яка
наближалася до свого завершення, зруйнувала плани і наміри та долі
багатьох людей. Митрополита Іларіона вона теж не обійшла стороною.
Влітку 1944 р., німці, відступаючи, знищували все на своєму шляху. В цих
умовах владика Іларіон організував евакуацію найнеобхіднішого майна
єпархії. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами
відновлювана всі роки митрополитом Іларіоном, була розгромлена. Але
потрапивши до Швейцарії, а потім і до Канади, Іван Огієнко до скону
боровся за українську церкву, за соборну Українську державу, яка в кінці
ХХ століття стала реальністю.

Враховуючи його відданість українській ідеї, вклад у розвій української
культури, його практичні діяння в національно-визвольних змаганнях
1917-1920 років, невтомну працю для України в еміграції, Спілка
письменників України, Всеукраїнське товариство Івана Огієнка,
Житомирська обласна рада народних депутатів та Фонд сприяння розвитку
мистецтв України заснувли багатогалузеву премію його імені. Урочисте
вручення премій першим лауреатам у галузі літератури і мистецтва, в
галузі науки і освіти, в галузі громадської, політичної та церковної
діяльності відбулося в день пам’яті Огієнка – 29 березня 1995 року на
його батьківщині в містечку Брусилові на Житомирщині.

Завдяки клопотанням української громадськості в діаспорі у 115-ту
річницю від дня народження видатного українського вченого, державного і
церковного діяча та 25-ту – від дня його смерті ЮНЕСКО оголосило 1997
рік “Роком Івана Огієнка”.

Цими заходами було зроблено важливий крок у справі повернення імені
Івана Огієнка – людини енциклопедичних знань, праці й обов’язку –
українському народові.

Список використаних джерел і літератури

Білан А. Іван Огієнко // Українська культура. – 1992. – №1. – С.12-13.

Білокінь С.І. Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1920рр. //
Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип.2. – К., 1992.
– С.19-24.

Біленко Т Мова як елемент національного релігійно-церковного життя (У
світлі візій І.Огієнка) // Духовна і науково-педагогічна діяльність
І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного
відродження: Наукові доповіді другої Всеукраїнської науково-теоретичної
конференції. 18-19 лютого 1997 р. До 115-річчя від дня народження. –
Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.55-56.

Войсович Г. Політичний вимір творчості І.Огієнка. – Там же. – С.103-105.

Винниченко В. Відродження нації: В 3-х ч. – Ч.ІІІ. – К., 1991. – 542 с.

Вісник Української Народної Республіки. – 1919. – Ч.48. – 5 жовтня.

Войнаренко О. З гетьманський часів: Спогади самовидця з року 1918. –
Детройт, 1950. – 30 с.

Гай Ю. З ким і проти кого: ганебний шлях петлюрівщини та її спадкоємців.
– К., 1980.

Гирич І. Іван Огієнко // Хроніка життя і спадщина // Старожитності. –
1992. – Ч.4.

Державний вісник. – 1918. – 29 серпня.

Довгий О. З історії Української Церкви // Золоті ворота. – 1993. – №5.

Домонтович В. Університетські роки // З іменем святого Володимира: У
2-х т. – К., 1994.

Доценко О. Літопис Української революції. Матеріали й документи до
історії Української революції. – Т.ІІ. – Кн.4. 1917-1923. – Київ –
Львів, 1923. – 364 с.

Дудко О. Олександр Гнатович Лотоцький: на шляху до автокефалії
української церкви // Наук. записки: Збірник праць молодих вчених. –
Т.4. – К., 1999. – С.195-205.

Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. – Т.1. Доба Центральної Ради
// Березіль. – 1992. – №1. – С.101-131.

Ефремов С. Трагедия молодого украинского ученого // Рус. слово. – 1910.
– 10 янв.

Завальнюк О. Державна співпрацю І.Огієнка і С.Петлюри у 1919-1920 рр.
// Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в
контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої
Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. –
Кам’янець-Подільський. – Київ, 1997. – С.71-74.

Іларіон. Слово істини: архіпастирські послання за 1940-1944 рр. – Холм,
1944.

Ковальський М. Персональна справа Івана Огієнка в архіві Нових Актів у
Варшаві // Укр. історик. – 1995. – Ч.1-4. – С.259-267.

Краснодеський В. Готов я нести люті муки за свій народ, за Рідний край
// Голос України. – 1997. – 4 січня.

Козак О. До питання про світогляд І.Огієнка // Духовна і
науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті
українського національного відродження: Наук. доповіді другої
Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. –
Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.106-107.

Лозовий О. Діяльність І.Огієнка в кам’янецький період Директорії УНР. –
Там же. – С.89-92.

Ляхоцький В. Іван Огієнко та Кам’янець-Подільський (За маловідомими
джерелами). – Там же. – С.17-18.

Ляхоцький В. І.Огієнко і С.Петлюра. – Там же. – С.75-85.

Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань // Пам’ять століть. –
1998. – №2. – С.106-115.

Лысенко Н. Самородок светлой мысли // Зеркало недели. – 1997. – 31 мая.

Мазуркевич О. Зарубіжні фальсифікатори української літератури. – К.,
1961.

Марушкевич А.А. Невтомний працівник українського Ренесансу Іван
Огієнко. Педагогічний аспект. – К., 1996. – 128 с.

Мартирологів українських церков: Документи, матеріали. –
Торонто-Балтимор: Смолоскип ім.В.Симоненка, 1987. – Т.1. – С.219-225.

Мартиненко С., Чугаєвський В. Педагогічна спадщина Івана Огієнка
(Митрополита Іларіона) і розвиток сучасної національної школи // Духовна
і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті
українського національного відродження: Наук. доповіді другої
Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. –
Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.53-54.

Мироненко О. Проблеми автокефалії церкви в Українській державі /
Мироненко О., Римаренко Ю., Усенко І., Чехович В. Українське
державотворення. – К., 1997. – С.383-387.

Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К.,
1993. – 413 с.

Нестеренко А. Митрополит Іларіон – служитель Богові й народу //
Ювілейна книга на пошану митрополита Іларіона. – Вінніпег, 1958.

Огієнко І. Українська культура. – К.: Довіра, 1992. – 140 с.

Огієнко І. Моє життя // Наша культура. – 1935. – Кн..7.

Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії української православної
церкви: У 2-х т. – К., 1993. – 284 с.

Огієнко І. Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657. –
Вінніпег, 1955. – 180 с.

Огієнко І. Українська церква за час Руїни. 1657-1687. – Вінніпег, 1956.
– 564 с.

Огієнко І. Життєписи великих українців. – К., 1999. – 672 с.

Огієнко І. До українського народу від міністра ісповідань // Духовна і
науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті
українського національного відродження: Наук. доповіді другої
Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. –
Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.76-79.

Огієнко І. – Шептицькому А. 14 листопада 1941 // Пам’ять століть. –
1998. – №2. – С.96.

Огієнко І. Звернення до духовенства та православних українців,
католиків-поляків Холмщини і Підляшшя // Пам’ять століть. – 1998. – №2.
– С.96-97.

Петлюра С. Статті. – К.: Дніпро, 1993. – 341 с.

Петлюра С. – Огієнку І. // Пам’ять століть. – 1998. – С.115-122.

Пилявець П., Рибачук М. Огієнко Іван Іванович // Мала енциклопедія
етнодержавознавства. – К., 1996. – С.869-870.

Пащенко В. Іван Огієнко // Історія України в особах. ХІХ – ХХ ст. – К.,
1995. – С.289-296.

Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т. – Т.2. – К., 1992. –
608с.

Рибалко О. Відбудова Української Церкви // Старожитності. – 1992. –
Ч.4.

Русова С. Мої спомини. – Львів, 1997. – 284 с.

Сергієнко Г.Я., Смолій В.А. Історія України. – К., 1993.

Солдатенко В. Українська революція: Історичний нарис. – К., 1999. –
976с.

Соловей С. Служити народові – то служити богові // Старожитності. –
1992. – Ч.4.

Солуха О. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. – США,
1973. – 382 с.

Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918. – Київ –
Філадельфія, 1995. – 493 с.

Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. – 1992. – 16 січня.

Степовик Д. Іларіон ІІ: тернистим шляхом до зірок // Голос України. –
1997. – 29 травня.

Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991. – 512 с.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – К., 1997. – 237 с.

Тимошик М. “Лишусь навіки з чужиною…”. Митрополит Іларіон (Іван
Огієнко) і українське відродження: Наук. видання. – Вінніпег – Київ,
2000. – 548 с.

Тимошик М. Весь вік, весь труд віддав Україні // Пам’ять століть. –
1997. – №1. – С.87-89.

Тимошик М. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і Українська Церква //
Пам’ять століть. – 1998. – №2. – С.95-105.

Тимошик М. Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї // Історичний
календар на 1997 р. – Вип.3. – К., 1996. – С.14-15.

Тимошик М. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і Українське відродження
// Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Життєписи великих українців. – К.:
Либідь, 1999. – С.7-61.

Тимошик М. Огієнко Іван Іванович // Укр. журналістика в іменах. –
Вип.2. – Львів, 1955. – С.154-157.

Тіменик З. Митрополит Іларіон (Огієнко) про церковну автокефалію як
процес: Методологічний аспект // Духовна і науково-педагогічна
діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського
національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської
наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. – Кам’янець-Подільський
– Київ, 1997. – С.67-68.

Українська Центральна Рада: Док. і матеріали: В 2-х т. – Т.2. 10 грудня
1917 – 29 квітня 1918 . – К.: Наук. думка, 1997. – 422 с.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917 –
1920 рр.: В 4-х т. – Т.3.- Нью-Йорк, 1969. – 160 с.

Хіротонія професора д-ра Івана Огієнка на Холмську катедру // Слово
істини. – Вінніпег, 1948. – Ч.4.

Франко І. Зібрання творів: У 50-ти тт. – Т.5. Листи 1895-1916. – К.,
1996.

Шаров І. 100 видатних імен України. – К., 1999. – 504 с.

Шептицький А. – Огієнку І. 1 жовтня 1941 р. // Пам’ять століть. – 1998.
– №2. – С.95-96.

Шептицький А. Лист до українських православних ієрархів // Київ.
старовина. – 1992. – №3. – С.70-71.

Шептицький А. Лист до української православної інтелігенції // Пам’ять
століть. – 1992. – №2. – С.71-72.

Щеголев С.Н. Украинское движение, как современный этап южнорусского
сепаратизма. – К., 1912. – 588 с.

Ярмусь С. Феномен Івана Огієнка (Митрополит Іларіон). – Київ –
Вінніпег, 1998. – 26 с.

Мазуркевич О. Зарубіжні фальсифікатори української літератури. – К.,
1961. – С.31, 73, 150.

2 Гай Ю. З ким і проти кого: ганебний шлях петлюрівщини та її
“спадкоємців” . – К., 1980. – С.53, 54.

Винниченко В. Відродження нації. В 3-х ч. – Ч.ІІІ. – К., 1990.
Войнаренко О. З гетьманських часів: Спогади самовидця з року 1918. –
Детройт, 1950; Доценко О. Літопис Української революції: Матер. і
документи до історії Української революції: в 3-х т. – Т.ІІ. – Кн..4. –
1917-1923. – Київ-Львів, 1923; Русова С. Мої спомини. – Львів: Хортиця,
1937; Скоропадський П.Спогади: кінець 1917 – грудень 1918. – Київ –
Філадельфія, 1995; Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла
Скоропадського. – США: Хутір діда Петра, 1973; Христю П. Замітки і
матеріали до історії Української революції 1917-1920 рр.: В 4-х т. –
Т.3. – Нью-Йорк, 1969; Ярмусь С. Феномен Івана Огієнка (Митрополита
Іларіона). – Київ-Венніпег, 1998; Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною…:
Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження. –
Вінніпег-Київ, 2000.

Петлюра С. – Огієнку І. Листи №1-6 за 1921 р. // Пам’ять століть. –
1998. – №2. – С.115-122; Шептицький А. Лист до українських православних
ієрархів // Київська старовина. – 1992. – №3. – С.70-71; його ж: Лист до
української православної інтелігенції. – Там же: С.71-72; Шептицький А.
– Огієнку І. Лист за 21 жовтня 1941 р.; Огієнко І. – Шептицькому А. Лист
за 14 листопада 1941 р. // Пам’ять століть. – 1998. – №2. – С.95-96;
Огієнко І. Звернення до духовенства та православних українців,
католиків-поляків Холмщини і Підляшшя // Пам’ять століть. – 1998. – №2.
– С.96-97.

Конституційні акти України. 1917-1920: Невідомі конституції України. –
К., 1992.

Українська Центральна Рада: Докум. і матеріали: В 2-х т. – Т.2. 20
грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – К.: Наукова думка, 1997.

Мартирологів українських церков: Документи і матеріали. –
Торонто-Балтимор: Смолоскип ім.В.Симоненка. – 1987. – Т.1.

Огієнко І. Українська культура. – К., 1992; Його ж: Моє життя // Наша
культура. – 1935. – Кн..7; Українська церква: Нариси з історії
української православної церкви: У 2-х т. – К., 1993; Українські церкви
за Богдана Хмельницького. 1647-1657. – Вінніпег, 1955; Українська церква
за час Руїни. 1657-1687. – Вінніпег, 1956; Життєписи великих українців.
– К., 1999; Іларіон. Слово істини: архіпастирські послання за 1940-1944
рр. – Холм, 1944.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – К.: Заповіт, 1997.

Тимошик М. “Лишусь навіки з чужиною…” Митрополит Іларіон (Іван
Огієнко) і українське відродження. – Вінніпег-Київ, 2000.

Щеголев С.Н. Украинское движение, как современный этап южно-русского
сепаратизма. – К., 1912.

Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. – Т.1. Доба Центральної Ради
// Березіль. – 1992. – №1.

Марушкевич А.А. Невтомний працівник українського Ренесансу.
Педагогічний аспект. – К., 1996.

Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – Т.2. – К., 1992.

Білокінь С.І. Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1920 рр. //
Проблеми історії України: факти. судження, пошуки. – Вип.2. – К., 1992;
Дудко О. Олександр Гнатович Лотоцький: на шляху до автокефалії
української церкви // Наук. записки: Зб. праць молодих вчених. – Т.4. –
К., 1999; Степанович Д. Другий повний переклад Біблії українською мовою
// Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в
контексті українського національного відродження: Наукові доповіді
другої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. 18-19 лютого 1997
р.: До 115-річчя від дня народження. – Кам’янець-Подільський – Київ,
1997. – С.11-13; Ляхоцький В. Іван Огієнко та Кам’янець-Подільський (За
маловідомими джерелами). – Там же. – С.17-28; Мартиненко С., Чугаєвський
В. Педагогічна спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона) і розвиток
сучасної національної школи. – Там же. – С.53-54; Біленко Т. Мова як
елемент національного релігійно-церковного життя (У світлі візій
І.Огієнка). – Там же. – С.55-66; Тіменик З. Митрополит Іларіон (Огієнко)
про церковну автокефалію як процес: Методологічний аспект. – Там же. –
С.67-68; Ляхоцький В. І.Огієнко і С.Петлюра. – Там же: С.75-85; Лозовий
В. Діяльність І.Огієнка в кам’янецький період Директорії УНР. – Там же.
– С.89-92; Вонсович Г. Політичний вимір творчості І.Огієнка. – Там же. –
С.103-105; Козак І. До питання про світогляд І.Огієнка. – Там же. –
С.106-107.

Білан А. Іван Огієнко (До 110-річчя від дня народження) // Українська
культура. – 1992. – №1; Гирич І. Іван Огієнко: Хроніка життя і спадщина
// Старожитності. – 1992. – Ч.4; Павловська Н. Перший рекор. – там же.
Рибалко О. Відбудова Української держави. – Там же. Соловей С. “Служити
народові – то служити богові”. – Там же; Тимошик М. Весь вік, весь труд
віддав Україні // Пам’ять століть. – 1997. – №1; Того ж: Митрополит
Іларіон (Іван Огієнко) і Українська Церква // Пам’ять століть. – 1998. –
№2; Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань // Пам’ять століть. –
1998. – №2. та ін.

Пилявець П., Рибачук М. Огієнко Іван Іванович // Мала енциклопедія
етнодержавознавства. – К., 1996; Тимошик М. Огієнко Іван Іванович //
Українська журналістика в іменах. – Вип.2. – Львів, 1995; Тимошин М.
Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї // Історичний календар на
1997 р. – К., 1996.

Ефремов С. Трагедия молодого украинского ученого // Рус. слово. – 1910.
– 10 янв.; Краснодемський В. Готов я нести люті муки за свій народ, за
рідний край // Голос України. – 1997. – 4 січня; Лысенко Н. Самородок
свытлой мысли // Зеркало недели. – 1997. – 31 мая; Степовик Д. Іван
Огієнко // Літ. Україна. – 1992. – 16 січня; Його ж: Іларіон: тернистим
шляхом до зірок // Голос України. – 1997. – 27 травня та ін.

Ювілейна книга на пошану Митрополита Іларіона. – Вінніпег, 1938. –
С.21.

Сергієчко Г.М., Смолій В.А. Історія України. – К., 1993. – С.230.

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Життєписи великих українців. –
С.242.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.40.

Тимошик М. Весь вік, весь труд віддав Україні // Пам’ять століть. –
1997. – №1. – С.72.

Марушкевич А.А. Невтомний працівник українського Ренесансу Іван
Огієнко. Педагогічний аспект. – С.4.

Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. – 1992. – 16 січня.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.18.

Марушкевич А.А. Невтомний працівник українського Ренесансу.
Педагогічний аспект. – С.18.

Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. – 1992. – 16 січня.

Тильник М. Лишусь навіки з чужиною… – С.41.

Ярмусь С. Феномен Івана Огієнка (Митрополита Іларіона). – С.16.

Шаров І. 100 видатних імен України. – К., 1999, – С.315.

Тимошик М. Весь вік, весь труд віддав Україні // Пам’ять століть. –
1992. – №1. – С.72.

Ляхоцький В. Іван Огієнко та Кам’янець-Подільський // Духовна і
науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка… – С.18.

Там же. – С.18-19.

Ляхоцький В. Іван Огієнко та Кам’янець-Подільський // Духовна і
науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті
українського національного відродження: Наукові доповіді другої
Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. 18-19 лютого 1997 р.: До
115-річчя від дня народження. – С.19-20.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.20-21.

Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Т.5. Листи 1895-1916. – К., 1976.
– С.330.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.21.

Ляхоцький В. Іван Огієнко та Кам’янець-Подільський // Духовна і
науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті
українського національного відродження: Наукові доповіді другої
Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. 18-19 лютого 1997 р.: До
115-річчя від дня народження. – С.20.

Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. – 1992. – 16 січня.

Гащенко В. Іван Огієнко // Історія України в особах. ХІХ-ХХ ст. – С.20.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.21.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.22.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.22.

Гирич І. Іван Огієнко: Хроніка життя і спадщина // Старожитності. –
1992. – Ч.4. – С.4.

Ефремов С. Трагедия молодого украинского ученого // Русское слово. –
1910. – 19 января.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.24.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.24.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.23.

Домонтович В. Університетські роки // З іменем святого Володимира: У 2
т. – К., 1994. – Т.2. – С.389.

Щоголев С. Украинское движение как современный этап южнорусского
сепаратизма. – С.217, 445.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.48-49.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.26.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.51.

Марушкевич А.А. Невтомний працівник Українського Ренесансу Іван
Огієнко. – С.7.

Білокінь С.І. Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1920 рр. //
Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип. 2. – С.19.

Білокін С.І. Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1920 рр. //
Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип.2. – С.20.

Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. –
С.371.

3 Там же. – С.370.

Дудко О. Олександр Гнатович Лотоцький на шляху до автокефальної
української церкви // Наукові записки: Збірник праць молодих вчених. –
Т.4. – С.198.

Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. –
Ст.373.

Дудко О. Олександр Гнатович Лотоцький на шляху до автокефальної
української церкви // Наукові записки: Збірник праць молодих вчених. –
Т.4. – С.199.

Соловей С. “Служити народові – то служити богові”. // Старожитності. –
1992. – Ч.4. – С.6.

1 Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.38.

Білокінь С.І. Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1920 рр. //
Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип. 2. – С.19.

Огієнко І. Моє життя // Наша культура. – 1935. – Кн..7. – С.449.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.38-39.

Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. –
С.344.

Огієнко І. Українська церква. – С.192.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.39.

Білокінь С.І. Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1920 рр. //
Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип. 2. – С.20.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції: В 4-х
т. – Т.3. – С.5.

Там же. – С.4.

Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. –
С.345.

Соловей С. “Служити народові – то служити богові” // Старожитності. –
1992. – Ч.4. – С.6.

Соловей С. “Служити народові – то служити богові” // Старожитності. –
1992. – Ч.4. – С.6.

Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. –
С.347.

Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. –
С.346.

Там же. – С.347.

Мироненко О. Проблеми автокефалії церкви в Українській державі /
Мироненко О., Римаренко Ю., Уянко І., Чехович В. Українське
державотворення. – К., 1997. – С.383.

Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. –
С.348.

Дудко О. Олександр Гнатович Лотоцький: на шляху до автокефалії
української церкви // Наук. записки: Збірник праць молодих вчених. –
Т.4. – С.203.

Доценко О. Літопис Української революції: Матеріали й документи до
історії Української революції. – Т.ІІ. – Кн..4. – С.122.

Солдатенков В. Українська революція: Історичний нарис. – С.789.

Вісник Української Народної Республіки. 1919. – Ч.48. – 5 жовтня.

Завальнюк О. Державна співпрацю І.Огієнка і С.Петлюри у 1919-1920 рр.
// Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в
контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої
Всеукраїнської наук.-теор. конференції (18-19 лютого 1997 р.). –
Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.71.

Лозовий В. Діяльність І.Огієнка в кам’янецький період Директорії УНР //
Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка … – С.88.

Там же. – С.88.

Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань УНР // Пам’ять століть. –
1998. – №2. – С.110.

Доценко О. Літопис Української революції… – С.123.

Огієнко І. До українського народу від міністра ісповідань // Духовна і
науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті
українського національного відродження: Наук. доповіді другої
Всеукраїнської наук.-теор. конференції (18-19 лютого 1997 р.). –
Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.76.

Огієнко І. До українського народу від міністра ісповідань // Духовна і
науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті
українського національного відродження: Наук. доповіді другої
Всеукраїнської наук.-теор. конференції (18-19 лютого 1997 р.). –
Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.76.

. – С.77.

2 Історичний календар’97. – Вип. 3. – С.279.

Доценко О. Літопис української революції. – С.123-124.

Там же. – С.124.

Лозовий В. Діяльність І.Огієнка в кам’янецький період // Духовна і
науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка. – С.90.

Ляхецький В. На чолі Міністерства ісповідань УНР // Пам’ять століть. –
1998. – №2. – С.110.

Лозовий В. Діяльність І.Огієнка в кам’янецький період // Духовна і
науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка. – С.90.

Доценко О. Літопис Української революції… – С.125.

Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань УНР // Пам’ять століть. –
1998. – №2. – С.125.

Лозовий В. Діяльність І.Огієнка в кам’янецький період // Духовна і
науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка. – С.110.

Доценко О. Літопис Української революції… – С.125.

Там же. – С.125.

Доценко О.Літопис Української революції… – С.125.

Там же.

Доценко О. Літопис Української революції… – С.119.

Доценко О. Літопис української революції… – С.120.

Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань УНР // Пам’ять століть. –
1998. – №2. – С.110.

Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань УНР // Пам’ять століть. –
1998. – №2. – С.111.

Мироненко О. Проблеми автокефалії церкви в Українській державі //
Мироненко О., Римаренко Ю., Усенко І., Чехович В. Українське
державотворення. – С.384.

Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань УНР // Пам’ять століть. –
1998. – №2. – С.111.

Доценко О. Літопис Української революції. – С.120.

Соловей С. “Служити народові – то служити богові” // Старожитності. –
1992. – Ч.4. – С.6.

Там же . – С.6.

Соловей С. “Служити народові – то служити богові” // Старожитності. –
1992. – Ч.4. – С.6.

Марушкевич А.А. Невтомний працівник українського Ренесансу Іван
Огієнко. – С.14.

Доценко О. Літопис Української революції. – С.120.

Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. – 1992. – 16 січня.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.158.

Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. – 1992. – 16 січня.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.82.

2 Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. – 1992. – 16 січня.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.83.

Довгий О. З історії Української Церкви // Золоті ворота. – 1993. – №5.
– С.187.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.85-86.

Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. – 1993. – 16 січня.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.294-295.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.158.

2 Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.295.

3 Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.158.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.296-297.

1 Тимошик. Лишусь на віки з чужиною… – С.297.

Мартирологія українських церков: Документи, матеріали. –
Торонто-Балтимор: Смолоскип ім.В.Симоненка, 1987. – Т.1. – С.215-225.

Петлюра С. З листа до І.Огієнка. 19 грудня 1921 р. // Статті. – К.:
Дніпро, 1993. – С.213-214; Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань
УНР // Пам’ять століть. – 1998. – №2. – С.118.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.91.

Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. – 1992. – 16 січня.

2 Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.91.

Ковальський М. Персональна справа Івана Огієнка в архіві нових актів у
Варшаві // Укр. історик. – 1995. – Ч.1-4. – С.263.

Там же. – С.261-262.

Ковальський М. Персональна справа Івана Огієнка в архіві нових актів у
Варшаві // Укр. історик. – 1995. – Ч.1-4. – С.260, 261.

Там же. – С.262.

Ковальський М. Справа Огієнка в архіві Нових Актів у Варшаві // Укр..
історик. – 1995. – №1-4. – С.263.

Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. – 1992. – 16 січня.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.94-95.

Ковальський М. Справа Огієнка в архіві Нових Актів у Варшаві // Укр..
історик. – 1995. – №1-4. – С.264.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.97.

Ковальський М. Справа Огієнка в архіві Нових Актів у Варшаві //
Український історик. – 1995. №1-4. – С.264.

Ковальський М. Справа Огієнка в рахіві Нових Актів у Варшаві // Укр..
історик. – 1995. – №1-4. – С.265.

Там же. – С.265; Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.97.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.98.

Нестеренко А. Митрополит Іларіон – служитель Богові й народу //
Ювілейна книжка на пошану митрополита Іларіона. – Вінніпег, 1958. –
С.154.

Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993. – С.540.

Хіротонія професора д-ра Івана Огієнка на Холмську катедру // Слово
істини. – Вінніпег, 1948. – Ч.4. – С.14-15.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.327-328.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною…. – С.105-106.

Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. – 1992. – 16 січня.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.105.

Нестеренко А. Митрополит Іларіон – служитель Богові й народу //
Ювілейна книга на пошану митрополита Іларіона. – С.56.

Тимошик М. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і Українська Церква //
Пам’ять століть. – 1998. – №2. – С.95-96.

Тимошик М. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і Українська Церква //
Пам’ять століть. – 1998. – №2. – С.96.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.108.

Тимошик М. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження
// Митрополит Іларіон. – С.11.

Шептицький А. Лист до українських православних архієреїв // Київська
старовина. – 1992. – №3. – С.70.

Шептицький А. Лист до української православної інтелігенції // Київська
старовина. – 1992. – С.71.

4 Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.108-109.

Тимошик М. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і Українська церква //
Пам’ять століть. – 1998. – №2. – С.96.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.120.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.80.

Тимошик М. Митрополит Іларіон і українське відродження / Митрополит
Іларіон (Іван Огієнко). Життєписи великих українців. – С.12.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.109.

Іларіон. Слово істини: архіпастирські послання за 1940-1944 рр. – Холм,
1944. – С.27.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.109-110.

Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.81.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.110-111.

Огієнко І.І. Українська церква: Нариси з історії Української
православної церкви: У 2-х т. – Т.1-2. – К.:Україна, 1993.

Огієнко І. Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657. –
Вінніпег, 1955. – 180 с.

Огієнко І. Українська церква за час Руїни. 1657-1687. – Вінніпег, 1956.
– 564 с.

Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. – 1992. – 16 січня.

Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною… – С.134, 136.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter