Джерела й канали інформації між українською еміграцією
та УРСР у 20-х – на початку 30-х років
Міжвоєнна українська політична еміграція стала закономірним наслідком
поразки визвольної боротьби 1917-1920 рр. Вона включала десятки тисяч
людей, які територіально представляли всі українські землі, а соціально
всі основні тодішні класи і групи населення України. Але політичний
характер української еміграціїї визначала передусім та її частина, яка
на батьківщині належала до інтелігенції і безпосередньо, або через
політичні партії й установи, прилучалася до державотворчої діяльності.
Головними країнами перебування українських емігрантів після рееміграції
початку 20-х років стали Чехословаччина, Польща, Франція та Німеччина.
“Периферійні” осідки знаходилися на території Румунії, Австрії,
Югославії, Туреччини тощо.
Українська еміграція не була єдиною ні за територіально-етнічним
походженням (наддніпрянці, галичани, кубанці), ні за політичною
орієнтацією (створені ще в Україні партії з традиційними чи
модифікованими назвами і програмами і нові, засновані уже за кордоном,
дослідники поділяють на чотири політичні течії: ліберально-демократичну,
соціалістичну, монархістську та націоналістичну) [1].
Разом з тим, спільним надбанням усіх українських емігрантів стала
“самостійницька ідея, утверджена збройною боротьбою, що тривала до 1921
року” [2], а також ідея соборності всіх українських земель. Цей фактор,
а також наддніпрянське походження переважної більшості партійних
організацій, які діяли серед міжвоєнної української еміграції, зумовили
особливу увагу до подій у підрадянській (або, як її називали українці за
кордоном, “матірній”) Україні.
Необхідною умовою адекватної оцінки становища в УСРР була наявність
достовірної інформації про процеси, які там відбувалися. У свою чергу,
стан справ в українському еміграційному середовищі постійно був у центрі
уваги керівних кіл радянської України; цікавив він також і
національно-свідомі елементи українського суспільства, які посилювалися
на хвилі українізації.
На формування позитивного образу радянської дійсності й на розклад
української еміграції були спрямовані офіційні, строго дозовані
коментарі, повідомлення, статистичні матеріали, які поширювалися через
інформаційні агенства й потім тиражувалися пресою країн осідку
емігрантів. Пожвавлення на тлі українізації контактів між науковими й
культурними інституціями сприяло розповсюдженню пропагандистської
літератури. Активну діяльність розгорнули радник Повпредства СРСР у
Варшаві Ю.М. Коцюбинський та консул у Львові Г.Ф.Лапчинський.
Але через “залізну заслону”, яка існувала практично від початку
більшовицької влади” [3], офіційна інформація не була достовірною і не
користувалася довірою в емігрантів. У гості до консула Лапчинського, як
тоді глумливо говорили – “на ікру”, вчащали переважно представники
галицької наукової та мистецької інтелігенції, яка пройнялася
симпатіями до радянської влади, так званим “совєтофільством”. Політичних
емігрантів серед “ікроїдів” не було [4].
Основним джерелом інформації про події в УСРР була радянська преса У
Центральному державному архіві вищих органів влади та управління
України. Зберігаються щотижневі (рідше – щодекадні) політико-економічні
огляди газет “Комуніст”, “Вісти”, “Пролетарська правда”, інколи
“Известий” і “Робітничої газети” [5]. Готувала огляди емігрантська
пресова агенція (на жаль, більш детальних свідчень про цю агенцію
авторам не вдалося розшукати). Кожний огляд сягав 20 – 25 сторінок
машинописного тексту і містив передруки з названих газет, згруповані у
тематичні рубрики: “Промисловість”, “Будівництво”, “Електрифікація”,
“Фабрики”, “Фінанси”, “Транспорт”, “Кооперація”, “Нафта”,
“Сільськогосподарські машини”, “Хлібозаготівлі”, “Культура”, “Релігія”,
“Національні меншості”, “Українізація”, “Соціальні справи”, “Військові
справи”, “Професійні справи”, “Партія”, “Адміністрація”,
“Контрреволюція”, “Злочини”, “Пропаганда”, “Висновки”. Кількість і
тематичне наповнення розділів змінювалися залежно від уваги, яку тій чи
іншій проблемі приділяли в радянській пресі. Зокрема, після 1933 року
були вилучені рубрики “Українізація” й “Національні меншості”.
Усі матеріали оглядів мали посилання на першоджерела. Наприкінці
розділів і оглядів у цілому їх автори давали свої коментарі і висновки.
На відміну від 30-х років, преса 20-х, крім офіціозу, містила значну
кількість аналітичних та критичних статей, дискусійних матеріалів.
Друкувалися стенограми партійних з’їздів, конференцій тощо. Тому, попри
деяку заангажованість авторів оглядів у підборці матеріалів, вони
давали досить повну картину становища в радянській Україні.
Передруки з радянської преси, як правило, з критичними коментарями,
містили емігрантські та західноукраїнські періодичні видання. Постійними
були рубрики “З Великої України” у пресовім органі екзильного уряду УНР
часописі “Тризуб”, який видавався у Парижі; “На радянській Україні” у
націоналістичному журналі “Розбудова нації”; “З радянської України” у
газеті української соціал-демократичної партії “Вперед”; “З життя на
Великій Україні”, “На Україні рідній” – у газеті галицьких
соціал-радикалів “Громадський голос” та ін. Надзвичайно насиченим
інформацією про події в УСРР був щоденник Українського
Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО) “Діло”.
Ті чи інші події і процеси в радянській Україні, виступи партійних та
радянських зверхників визначали тематику аналітичних та оглядових
статей у емігрантській періодиці. Так, у декількох числах журналу
“Розбудова нації” друкувався аналітичний огляд “Українізація” України”
[6]. Ряд публікацій під рубрикою “На радянській Україні” присвячено
проблемам ліквідації неписьменності в УСРР [7], судовому процесу над
Спілкою Визволення України (СВУ) [8], розвитку промисловості в Україні
[9], резонансній статті М.Волобуєва у журналі “Більшовик України” [10].
Полемічні статті з приводу пекучої проблеми рееміграції до радянської
України помістив інший націоналістичний часопис “Національна думка”
[11]. На шпальтах тижневика “Тризуб” чільне місце займала тема
українізації в УСРР, на Кубані, Північному Кавказі, Далекому Сході,
Воронежчині та Курщині [12].
Велику увагу емігрантські часописи приділяли публікації листів з
радянської України від своїх симпатиків. Оскільки через міркування
безпеки їх автори ховалися за псевдонімами, немає змоги визначити,
наскільки ці листи були достовірними чи бодай з яких регіонів України
вони надсилалися і як потрапляли за кордон. У листах йшлося про перебіг
НЕПу, стан українізації, церкви, про настрої людей тощо. З 1932 року всі
інші проблеми витісняє тема голодомору. Крім листів, друкувалися й
статті дописувачів із-за Збруча.
Одним з інформаційних каналів були свідчення очевидців. Політичні
емігранти з Наддніпрянщини, що вороже ставилися до радянської влади, не
могли відвідувати батьківщину. Поодиноких нелегальних поїздок партійних
емісарів було замало для відтворення об’єктивної картини того, що
відбувалося за Збручем. Не вдалося створити свою організаційну сітку на
Східних українських землях (СУЗ) і Організації Українських націоналістів
(ОУН), хоч її речники рахували на свій карб всі прояви національної
свідомості в УСРР, видаючи тим самим бажане за дійсність. Про те,
наскільки їх уявлення про перспективи національної революції інколи були
далекими від реальності, свідчить публікація у “Розбудові нації” статті
“одного з краєвих наддніпрянських націоналістів, члена “Комсомолу”.
Автор статті стверджував, що соціальна нівеляція села, створення
колгоспів “як осередків організованого спротиву селянства”,
українізація міст є сприятливими обставинами для опанування молоддю, що
маскується комсомолом, політичного й громадського апарату в УСРР й
перетворення внаслідок цього соціальної більшовицької революції в
національну [14].
P
R
e
e
‚„UeTHB
D
OJQJ^J^у Українського телеграфного агенства він висловив переконання, що
“українізація не фікція, а реальний факт, що його так розумно й глибоко
здійснює радянська влада” [16]. Іларіон Свєнціцький оцінив українізацію
як “дійсно шлях до інтернаціоналізації ваги України, дійсно найбільший
здобуток України в СРСР, про який не мріяли навіть найбільш гарячі
патріоти 1914 року, коли зривалися до війни з царською Росією”, вона є
“в дійсності великим відродженням України” [17].
Більш критичними були дорожні нотатки професора М.Кордуби, який у
березні 1928 року приїздив до Києва й брав участь у шанобливому
засіданні історичної секції Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) з нагоди
20-річчя з дня смерті В.Б.Антоновича [18]. Й зовсім несподіваною для
партійно-радянського керівництва була характеристика становища в УСРР
Мирославом Січинським (відомим тим, що у 1908 році він убив намісника
Галичини Анджея Потоцького, за що був заарештований, але зумів
звільнитися й виїхати за кордон). У серпні 1928 року М.Січинського
делегувала в Україну із США робітнича політична організація “Оборона
України”. Після повернення він дав інтерн’ю, що набуло широкого
розголосу. Суть відповідей Січинського на запитання кореспондентів
зводилася до того, що Україна не є самостійною державою, нею абсолютно
править комуністична партія, що спирається на бюрократію; у самій партії
безроздільно владарюють декілька провідників і т.д. [19].
Набагато менше інформаційних можливостей узнати правду про українську
еміграцію було в підрадянській Україні. Навіть у відносно ліберальні
20-ті роки там існував жорсткий ідеологічний диктат. Преса та інші
джерела інформації із-за кордону були недоступні для пересічних людей.
Засуджувалися і будь-які контакти із зарубіжними засобами масової
інформації. Так, коли голова НТШ К.Студинський вмістив у львівському
щоденнику “Діло” статтю, в якій піддав критиці керівництво ВУАН за
невмілу організацію роботи і проведення “русифікаторської” лінії у
доборі співробітників, академік С.Єфремов відповів йому статею “Про двох
лицарів” у цій же газеті у червні 1928 р. Він довів помилковість
поглядів Студинського і безпідставність звинувачень на адресу ВУАН. Ця
публікація стала підставою для публічного осуду Єфремова, який
звинувачувався у контрреволюції за те, що для відповіді він звернувся до
“буржуазних” засобів інформації [20].
Про життя емігрантів в УСРР узнавали із критичних статей у центральній
пресі [21], реферативних оглядів зарубіжних журналів [22]. Національно
свідомі комуністи, які займали високі посади, мали можливість
знайомитися з оглядами зарубіжної, в тому числі української
емігрантської преси, які регулярно готував інформаційний відділ ЦК
КП(б)У [23]. У виступах на партійних з’їздах, конференціях, пленумах
керівні діячі охоче цитували своїх політичних суперників з наступним,
зрозуміло, спростуванням цих тверджень. Наприклад, про еміграцію і
брошуру В.Винниченка “Поворот на Україну” говорив М.Попов на 6-ій
Волинській партійній конференції у грудні 1926 р. [24]; Л.Каганович
цитував О.Шульгина у привітальному слові Х Всеукраїнському з’їзду Рад
(квітень 1927 р.) [25]. Зачитав уривки із заяви “достатньо крупної
особи, що відігравала провідну роль у петлюрівщині” В.Балицький на 2-ій
конференції КП(б)У у квітні 1929 р. [26].
Таким чином, вдумливий читач в УСРР, попри всі цензурні заборони, мав
досить інформації, хоч і спотвореної, щоб узнати про життя українців за
кордоном. Правду про це їм розповідали реемігранти та галичани, які
приїздили жити й працювати в Україну. Велика заслуга в інформуванні
громадськості про наукове життя в еміграції і Галичині належала
М.С.Грушевському. У редагованому ним часописі історичної секції ВУАН
“Україна” регулярно друкувалися огляди української наукової праці за
межами УСРР [27]. Як писав пізніше один з критиків Грушевського
М.А.Рубач, під “вегетаріанською ширмою “Українознавство поза межами
УСРР” в журналі “можна знайти докладну інформацію про всі
контрреволюційні емігрантські видання, до невеликих статтів включно. Цій
пропаганді та інформації про “науково-історичну” творчість еміграції
присвячуються десятки сторінок” [28].
Наведені факти свідчать, що у 20-х – на початку 30-х рр. діяли, попри
всі труднощі, канали взаємної інформації між українською еміграцією й
УСРР, що в умовах державної розмежованості, політичної й ідеологічної
конфронтації сприяло подоланню насаджуваної більшовицьким режимом
ворожнечі і недовіри до емігрантів серед широкого загалу в підрадянській
Україні, створювало ґрунт для порозуміння й наближення різних течій
українського національно-визвольного руху.
Список використаної літератури
Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і
соціально-політичне явище. – К.: Інтел, 1994. – С. 6.
Лисяк-Рудницький І. Четвертий Універсал та його історичні попередники //
Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2-х т. Т.2. – К.: Основа, 1994. –
С. 19.
Пастернак Є. Україна під большевиками (1919-1939). – Торонто:
Євшан-Зілля, 1979.- С. 92.
Мірчук П. Нарис історії ОУН. Перший том. 1920-1939. –
Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. – С. 54-55.
Див.: Центральний державний архів вищих органів влади та управління
України (ЦДАВО України). – Ф.4465, оп. 1, спр. 209-217.
Розбудова нації. Орган проводу українських націоналістів. – 1928. – Ч.
9. –С. 349-351; Ч. 10-11. – С. 402-405; Ч. 12. – С. 445-450.
Розбудова нації. – 1929. – Ч. 8-9. – С. 281-284.
Там само. – 1929. – Ч. 12. – С. 408-409.
Там само. – Ч. 6-7. – С. 220-224.
Боротьба за економічне усамостійнення // Там само. – 1928. – Ч. 6. – С.
245-247.
Лозинський М. Рееміграція // Національна думка. Видає група української
національної молоді в Празі. – 1927. – Ч. V. –С. 7-10; Бабій О.
Радянська Україна і ми // Там само. – С. 11-25.
Див.: Тризуб. Тижневик політики, культури, громадського життя та
мистецтва. – 1926. – Ч. 19, 26-27, 40, 57; 1927. – Ч. 33 та інш.
Там само. – 1925. – Ч.7; 1926. – Ч. 17, 26-27; Розбудова нації. – 1933.
– Ч. 7-8.
Н.Н. Ставка на молодь (шляхи націоналізму на Радянській Україні) //
Розбудова нації. – 1933. – Ч. 7-8. – С. 157-159.
Див.: Студинський К. З поїздки по Радянській Україні // Діло. – 1927. –
26 липня, 4 серпня; Свєнціцький І. З культрного життя сучасної України
// Там само. – 5, 6, 9 серпня.
Громадський голос. Соціалістично-радикальний часопис українського
народу. – 1926. – 30 жовтня.
Діло. – 1927. – 9 серпня.
Див.: Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської
інтелігенції. 20-50-ті роки ХХ ст.. – К.: Наук. думка, 1994. – С. 57-59.
Що бачив і що говорив Мирослав Січинський про Велику Україну? //
Громадський голос. – 1929. – 9 березня.
Курас І., Левенець Ю., Шаповал Ю. С.Єфремов та його щоденники // Єфремов
С. Щоденники, 1923-1929. – К.: ЗАТ “Газета Рада”,1997. – С. 16.
Див.: Наші за кордоном // Вісти. – 1926. – 4, 5, 6, 10 січня; 5, 7,
10-13 лютого; Левицкий М. Национальная политика Советской власти и
Винниченко // Коммунист. – 1925. – 2 октября; Максимович К. За
Винниченком – Левинський // Комуніст. – 1927. – 6 січня.
Див., наприклад: Обзор иностранных журналов по национальному вопросу //
Революция и национальности. – 1930. – № 6. – С. 137-142.
Див.: Центральний державний архів громадських організацій України (ЦДАГО
України). – Ф.1, оп. 20, спр. 2123, 2547.
6-а Волинська партконференція (Стенографічний відчит). 20-24 грудня 1926
р. Бюлетень № 2. – С. 5.
Х-й з”їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів 6-13
квітня 1927 р. Стенографічний звіт та постанови. Видання оргінстру
ВУЦВК, 1927. -–С. 4.
Друга конференція Комуністичної партії (більшовиків) України (9-14
квітня 1929 р.) Стенографічний звіт – Х.: ДВУ, 1929. – С. 56.
Дорошенко В. Огляд українського наукового руху поза межами УСРР //
Україна. – 1927. – Кн. 5. – С.131-150; Українознавство поза межами УСРР
у 1928 році//Там само. – 1930. – Кн. 42. – С. 119-142 і т.п.
Рубач М.А. Буржуазна куркульська націоналістична ідеологія під машкарою
демократії “Трудового народу” (Соціально-політичні погляди
М.С.Грушевського) // Червоний шлях. Громадсько-політичний і
літературно-науковий місячник. – 1932. – Ч. 11-12. – С. 135.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
