ПРОБЛЕМА “БАТЬКИ І ДІТИ” З ТОЧКИ ЗОРУ СОЦІОЛОГІЇ
Між батьками і дітьми височіти стіна
боязкості, сорому, нерозуміння, ураженої
ніжності. Щоб ця стіна не виросла,
вимагаються зусилля ,на які еле хвата-
ет людського життя ,Але діти народяться
в нас у ту пору ,коли ми ще переповнені
собою ,сжигаемы честолюбством і від дітей
просимо не стільки довіри ,скільки спокою.
Батьків відокремлюють від дітей їхні власні
пристрасті .Якщо ти пам’ятаєш про свої гріхи,
у чому ти смієш дорікати свого сина?
Одна З головних особливостей підліткового і раннього юнацького віку –
зміна значимих облич і перебудова взаємин з дорослими.
“Ми і дорослі” – постійна тема підліткової і юнацької рефлексії
.Звичайно, вікове “Ми” існують і в дитини. Але дитина приймає
розходження двох світів – дитячого і дорослого – і те, що відносини між
ними нерівноправні, як щось безперечне, саме собою що розуміється.
Підлітки коштують десь “посередине”, і ця проміжність положення визначає
багато властивостей їхньої психології, включаючи і самосвідомість.
Французькі психологи (Б. Заззо, 1969 ) запитували дітей від 5 до 14
років, чи вважають вони себе “маленькими”, “великими” чи “середніми” (
не по росту, а за віком); при цьому з’ясувалася еволюція самих еталонів
“росту”. Дошкільники часто порівнюють себе з молодшими і тому
затверджують, що вони “великі”. Шкільний вік дає дитині готовий
кількісний еталон порівняння – перехід із класу в клас; більшість дітей
вважають себе “середніми”, з відхиленнями переважно убік ” великого “.З
11 до 12 років крапка відліку міняється; її еталоном усі частіше ставати
дорослий, “рости” – значить ставати дорослим.
Радянські психологи, починаючи з Л. С. Виготського, одностайно вважають
головним новотвором підліткового віку почуття дорослості .Однак
орієнтація на дорослі цінності і порівняння себе з дорослими найчастіше
змушують підлітка знову бачити себе відносно маленьким, несамостійним.
При цьому , у відмінності від дитини, вона вже не вважає таке положення
нормальним і прагнути його перебороти. Звідси суперечливість почуття
дорослості – підліток претендує бути дорослим і в той же час знає, що
рівень його домагань далеко не в усьому підтверджений і виправданий.
Однієї з найважливіших потреб перехідного віку ставати потреба в
звільненні від контролю й опіки батьків, учителів, старших узагалі, а
також від установлених ними правил і порядків. Як же з’являється ця
вікова тенденція ( не змішувати з відносинами між поколіннями!) у
відносинах старшокласників з найбільш значимими для них конкретними
дорослими ,котрі є не тільки старшими за віком, але і повноважними
представниками суспільства дорослих у цілому, – родителями і вчителями?
З факторів соціалізації ,розглянутих по окремості ,найважливішим і
впливової була і залишається батьківська родина як первинний осередок
суспільства ,вплив якого дитина випробує раніш усього ,коли він найбільш
сприйнятливий. Сімейні умови, включаючи соціальний стан ,рід занять
,матеріальний рівень і рівень утворення батьків ,значною мірою
визначають життєвий шлях дитини. Крім свідомого, цілеспрямованого
виховання, що дають йому батьки, на дитину впливає уся внутрісімейна
атмосфера, причому ефект цього впливу накопичується з віком,
переломлюючи в структурі особистості.
Немає практично жодного
соціального чи психологічного аспекту поводження підлітків і юнаком, що
не залежав би від їхніх сімейних умов у чи сьогоденні минулому.
Правда ,міняється характер цієї залежності. Так ,якщо в минулому шкільна
успішність дитини і тривалість його навчання залежали головним чином від
матеріального рівня родини ,те тепер цей фактор менш впливовий.
За даними ленінградського соціолога Э. К. Васильєвої (1975), у батьків
з вищим утворенням частка дітей з високою успішністю ( середній бал вище
4 ) утроє вище ,ніж у групі родин з утворенням батьків нижче семи
класів. Ця залежність зберігається навіть у старших класах, коли діти
мають навички самостійної роботи і не потребують безпосередньої допомоги
батьків.
Крім освітнього рівня батьків, сильно впливає на долю підлітків і
юнаком склад родини і характер взаємин між її членами. Несприятливі
сімейні умови характерні для гнітючого більшості так званих важких
підлітків.
Значний вплив на особистість підлітка робить стиль його взаємин з
родителями ,що лише почасти обумовлений їх соціальним станом.
Існує трохи щодо автономних психологічних механізмів ,за допомогою яких
батьки впливають на своїх дітей. По-перше, підкріплення : заохочуючи
поводження ,що дорослі вважають правильним, і караючи за порушення
встановлених правил ,батьки впроваджують у свідомість дитини визначену
систему норм ,дотримання яких поступово ставати для дитини звичкою і
внутрішньою потребою. По-друге, ідентифікація : дитина наслідує батьків
,орієнтується на їхній приклад, намагається стати таким же ,як вони .
По-третє,розуміння : знаючи внутрішній світ дитини і чуйно відгукуючись
на його проблеми ,батьки тим самим формують його самосвідомість і
комунікативні якості.
Сімейна соціалізація не зводитися до безпосереднього «парному»
взаємодії дитині з родителями. Так, ефект ідентифікації може бути
нейтралізований зустрічної рольовий взаимодополнительностью : наприклад,
у родині, де обоє батька вміють дуже добре господарювати, дитина може і
не виробити цих здібностей , тому що , хоча в нього перед очима гарний
зразок , родина не має потребу в прояві цих якостей; навпроти , у родині
, де мати безгосподарна, цю роль може взяти на себе старша дочка. Не
менш важливий механізм психологічної протидії : юнак, волю якого жорстко
обмежують, може виробити підвищену тягу до самостійності , а той , кому
усі дозволяють, вирости залежним. Тому конкретні властивості особистості
дитини в принципі невиведені ні з властивостей його батьків ( ні по
подібності, ні по контрасту), ні з окремо узятих методів виховання
(Д. Баумринд, 1975) .
Разом з тим дуже важливі емоційний тон сімейних взаємин і переважний у
родині тип контролю і дисципліни.
Емоційний тон відносин між родителями і дітьми психологи представляють
у виді шкали, на одному полюсі якої коштують максимально близькі ,
теплі, доброзичливі відносини (батьківська любов) , а на іншому –
далекі, холодні і ворожі. У першому випадку основними засобами виховання
є увага і заохочення , у другому – строгість і покарання. Безліч
досліджень доводять переваги першого підходу. Дитина, позбавлена сильних
і недвозначних доказів батьківської любові , має менше шансів на
високу самоповагу , теплі і дружні відносини з іншими людьми і стійкий
позитивний образ «Я». Вивчення юнаків і дорослих, страждаючих
психофізіологічними і психосоматическими порушеннями, невротичними
розладами, труднощями в спілкуванні, розумовій чи діяльності навчанні,
показує, що всі ці явища значно частіше спостерігаються в тих, кому в
дитинстві бракувало батьківської уваги і тепла. Чи недоброзичливість
неуважність з боку батьків викликає неусвідомлену взаємну ворожість у
дітей. Ця ворожість може виявлятися як явно, стосовно самих батьків, так
і потай. Беззвітна, невмотивована жорстокість, що виявляється деякими
підлітками і юнаками стосовно сторонніх людей, що не зробили їм нічого
поганого, нерідко виявляється наслідком дитячих переживань. Якщо ж ця
неспроможна агресія направляється усередину ,вона дає низьку самоповагу,
почуття провини, тривоги і т.д.
Емоційний тон сімейного виховання існує не сам по собі , а в зв’язку з
визначеним типом контролю і дисципліни , спрямованих на формування
відповідних рис характеру. Різні способи батьківського контролю також
можна представити у виді шкали, на одному полюсі якої висока
активність, самостійність і ініціатива дитини, а на іншому – пасивність,
залежність, сліпу слухняність ( Г. Элдер, 1971) .
За цими типами відносин коштує не тільки розподіл влади , але і різний
напрямок внутрісімейної комунікації : в одних випадках комунікація
спрямована чи переважно винятково від батьків до дитини, в інші – від
дитини до батьків.
Зрозуміло, способи прийняття рішень у більшості родин варіюють у
залежності від предмета:
в одних питаннях старшокласники мають майже повну самостійність , в інші
( наприклад, у фінансових) – право вирішувати залишається за родителями.
Крім того, батьки не завжди практикують той самий стиль дисципліни:
батьки, як правило, сприймаються юнаками і насправді бувають більш
твердими й авторитарними, чим матері, так що загальний сімейний стиль у
відомій мері компромісний. Батько і мати можуть взаємно доповнювати, а
можуть і підривати вплив один одного.
Найкращі взаємини старшокласників з родителями складаються звичайно
тоді, коли батьки дотримують демократичного стилю виховання . Цей стиль
найбільшою мірою сприяє вихованню самостійності, активності, ініціативи
і соціальної відповідальності . Поводження дитини направляється в цьому
випадку послідовно і разом з тим гнучко і раціонально :
батько завжди пояснює мотиви своїх вимог і заохочує їхнє обговорення
підлітком ;
влада використовується лише в міру необхідності ;
у дитині цінуватися як слухняність , так і незалежність;
батько встановлює правила і твердо проводить їх у життя, але не вважає
себе непогрішним ;
він прислухається до думок дитини, але не виходить тільки з його
бажань.
Крайні типи відносин , усе рівно, чи йдуть вони убік чи авторитарності
ліберальної всетерпимості , дають погані результати. Авторитарний стиль
викликає в дітей відчуження від батьків, почуття своєї незначності і
нежеланности в родині. Батьківські вимоги, якщо вони здаються
необґрунтованими, викликають або протест і агресію, або звичну апатію
і пасивність. Перегин убік усетерпимості викликає в підлітка відчуття ,
що батькам немає до нього справи. Крім того, пасивні, незацікавлені
батьки не можуть бути предметом наслідування й ідентифікації , а інші
впливи – школи , однолітків, засобів масової комунікації – часто не
можуть заповнити цей пробіл , залишаючи дитини без належного керівництва
й орієнтації в складному і мінливому світі . Ослаблення батьківського
початку , як і його гіпертрофія , сприяє формуванню особистості зі
слабким «Я» .
У нашій країні існують різні стилі сімейного виховання, що багато в
чому залежать як від національних традицій, так і від індивідуальних
особливостей. Однак у цілому наше звертання з дітьми є значно більш
авторитарним і твердої, чим ми це схильні визнати. При анонімному
анкетуванні дітей різного віку з 15 міст країни з’ясувалося, що 60
відсотків батьків використовують фізичні покарання; серед них 85
відсотків – пороття, 9 відсотків – стояння в куті (іноді на колінах на
горосі , чи солі цеглинах ), 5 відсотків – удари по голові й обличчю і
т.д.
Чому так живучі авторитарні методи? По-перше, така традиція. Ставши
дорослим, люди часто відтворюють те, що з ними самими проробляли батьки,
навіть якщо вони пам’ятають, як важко їм приходилося. По-друге, характер
сімейного виховання дуже тісно зв’язаний зі стилем суспільних відносин
узагалі: сімейний авторитаризм відбиває і підкріплює
командно-адміністративний стиль, що укоренився на виробництві й у
суспільному житті. По-третє, люди несвідомо зганяють на дітях свої
службові неприємності, роздратування, що виникає в чергах, переповненому
транспорті і т.п. По-четверте, низький рівень педагогічної культури,
переконаність у тім, що кращий спосіб дозволу будь-яких конфліктних
ситуацій – сила.
Але якщо з маленькими дітьми авторитарність ще « проходить» , те тепер
вона неминуче породжує конфлікти, причому приходиться платити і по
старим, давно забутим рахункам.
Як ні великий вплив батьків на формування особистості, пік його
приходиться не на перехідний вік, а на перші роки життя. До старших
класів стиль взаємин з родителями давно вже склався, і «скасувати» ефект
минулого досвіду неможливо.
Щоб зрозуміти взаємини старшокласника з родителями, необхідно знати, як
міняються з віком функції цих відносин і зв’язані з ними
представленнями. В очах дитини мати і батько виступають у декількох
«іпостасях»:
як джерело емоційного тепла і підтримки, без яких дитина почуває себе
беззахисним і безпомічної;
як влада, директивна інстанція, розпорядник благ, покарань і заохочень;
як зразок , приклад для наслідування, утілення мудрості і кращих
людських якостей;
як старший друг і порадник, якому можна довірити усі.
Співвідношення цих функцій і психологічна значимість кожної з них з
віком міняється.
Перехідний вік – період емансипації дитини від батьків. Процес цей є
складним і багатомірної . Емансипація може бути емоційної , що показує
, наскільки значимо для юнака емоційний контакт із родителями в
порівнянні з прихильностями до інших людей (дружбою, любов’ю),
поведінкової , що виявляється в тім , наскільки жорстко батьки регулюють
поводження чи сина дочки, чи нормативної , що показує, чи орієнтується
юнак на ті ж норми і цінності, що його батьки , чи на якісь інші. Кожний
з цих аспектів емансипації має власну логіку.
В основі емоційної прихильності дитини до батьків спочатку лежить
залежність від них. В міру росту самостійності, особливо в перехідному
віці, така залежність починає дитину обтяжувати. Дуже погано, коли йому
не вистачає батьківської любові. Але є цілком достовірні психологічні
дані про те, що надлишок емоційного тепла теж шкідливий як для хлопчиків
, та і для дівчинок. Він утрудняє формування в них внутрішньої анатомії
і породжує стійку потребу в опіці, залежність як чорту характеру.
Занадто затишне батьківське гніздо не стимулює вирослого пташеняти до
вильоту в суперечливий і складний дорослий світ.
Люблячі матері , не здатні мислити про дитину окремо від самих себе,
часто не розуміють цього. Але юнак не може повзрослеть, не розірвавши
«пуповину» емоційної залежності від батьків і не уключивши свої
відносини з ними в нову , набагато більш складну систему емоційних
прихильностей , центром якої є не батьки , а він сам. Надлишок
материнської ласки і положення «мамія» починають його дратувати не
тільки тому , що викликають глузування однолітків , але і тому, що
будять у ньому самому почуття залежності , з яким підліток боре.
Почуваючи охолодження , багато батьків думають, що діти їх розлюбили ,
скаржаться на їхню черствість і т.д. Але після того як критичний період
проходить , емоційний контакт із родителями, якщо вони самі його не
зіпсували, звичайно відновлюється, уже на більш високому, свідомому
рівні.
Ріст самостійності обмежує і функції батьківської влади .До старших
класів поведінкова автономія, як правило, уже дуже велика: старшокласник
самостійно розподіляє свій час, вибирає друзів, способи дозвілля і т.д.
У родинах з більш-менш авторитарним укладом ця автономізація іноді
викликає гострі конфлікти.
Домагаючись розширення своїх прав, старшокласники нерідко пред’являють
до батьків завищені вимоги, у тому числі і матеріальні. У багатьох
забезпечених родинах діти не знають джерел сімейного бюджету і не
піклуються про це. Майже дев’ять десятих опитаних Л.Н. Жилиной і Н.Т
Фроловой (1969 ) московських дев’яти- і десятикласників сподівалися , що
їхнього бажання мати визначені речі здійсняться, причому дві третини
упевнені, що здійснити це бажання – справа батьків («куплять батьки»).
Поводження і запити цих старшокласників практично автономні , оскільки
бажання придбати ту чи іншу річ збігалися з планами батьків тільки в 10
відсотках випадків. Проте діти упевнені, що їхнім бажанням буде віддана
перевага.
Ступінь ідентифікації з родителями в юності менше, ніж у дитинстві.
Зрозуміло, гарні батьки залишаються для старшокласників важливим
еталоном поводження. На питання «Хотіли б ви бути такою людиною, як ваші
батьки?» позитивно відповіли понад 70 відсотків санкт-петербургских
старшокласників, опитаних Т.Н. Мальковской (1971). На питання «Хотіли б
походити на батьків яке в чому?» позитивно відповіли 10 відсотків
опитаних, ні в чому – 7 відсотків і ухилилися від відповіді на питання
11 відсотків опитаних.
Однак батьківський приклад уже не сприймається так абсолютно і
некритично , як у дитинстві. У старшокласників є й інші авторитети, крім
батьків. Ніж старше дитина, тим імовірніше, що ідеали він черпає не
тільки з найближчого оточення, але і з більш широкого кола облич
(суспільно-політичні діячі, герої кіно і літератури). Зате всі недоліки
і протиріччя в поводженні близьких і старших сприймаються гостро і
болісно . Особливо це стосується розбіжність слова і справи. З трьох
тисяч старшокласників і учнів ПТУ, опитаних соціологами , понад 2/3
відзначили, що зауважують істотні розбіжності тим часом, чому учать їхні
батьки, близькі родичі і вчителі, і тим , як вони самі надходять у
повсякденному житті
(С.И. Плаксий, 1987). Це не тільки підриває авторитет старших, але і є
практичним уроком пристосовництва і лицемірства.
У психолого-педагогічній літературі широко дебатується питання про мерю
порівняльного впливу на підлітків батьків і однолітків. Однак на нього
не може бути однозначної відповіді. Загальна закономірність полягає в
тому, що чим гірше відносини підлітка з дорослими, тим частіше він буде
спілкуватися з однолітками і тем автономніше буде це спілкування від
дорослих. Але впливу батьків і однолітків не завжди протилежні, частіше
вони бувають і взаимодополнительными .
«Значимість» для юнаків і дівчин їхніх батьків і однолітків принципово
неоднакова в різних сферах діяльності. Найбільша автономія від батьків
при орієнтації на однолітків спостерігається в сфері дозвілля, розваг,
вільного спілкування, споживчих ориентаций.
Більше всього старшокласникам хотілося б бачити в батьках друзів і
порадників. При всієї їхньої тяги до самостійності, юнаки і дівчини
гостро мають потребу в життєвому досвіді і допомозі старшим. Багато
хвилюючих роблем вони взагалі не можуть обговорювати з однолітками, тому
що заважає самолюбство. Та й яка рада може дати людина, що прожив так
само мало, як і ти? Родина залишається тим місцем , де підліток, юнак
почуває себе найбільше спокійно і впевнено. Відповідаючи на питання:
«Чиє розуміння для вас важливіше всього, незалежно від того, як фактично
розуміє вас ця людина?» – більшість московських хлопчиків (з 5 по 11
клас), поставили на перше місце батьків (відповіді дівчинок більш
суперечливі).
Однак взаємини старшокласників з родителями часто обтяжені конфліктами
і їхнє взаєморозуміння залишає бажати кращого.
«Мені вже 17 років, а з мамою ми ще жодного разу не говорили по
душах… Я б навіть розповіла усе, що мене хвилює, будь-якій іншій
жінці».
«Увечері батьки тільки встигають запитати: «Як справи в школі?» А нам
на це питання набридло відповідати і здається, що батьків більше нічого
не цікавить… Ми часто тому не розуміємо батьків, а батьки нас…»
І таких листів безліч.
При дослідженні юнацької дружби було спеціально зафіксоване, як
оцінюють школярі з 7 по 11 клас рівень розуміння з боку батьків,
легкість спілкування і власну відвертість з ними. Виявилося, що по всіх
цих показниках батьки уступають друзям – одноліткам опитаних і що
ступінь психологічної близькості з родителями різко знижується з 7 до 9
класу.
Причина цього корениться насамперед у психології дорослих, батьків, що
не бажають зауважувати зміна внутрішнього світу підлітка і юнаки.
Міркуючи абстрактно, гарні батьки знають про свою дитину значно більше
, ніж хто б ні було інший, навіть більше, ніж він сам. Адже батьки
спостерігають изо дня в день протягом усього його життя. Але зміни, що
відбуваються з підлітком, часто відбуваються занадто швидко для
батьківського ока. Дитина виросла , змінився, а люблячі батьки усе ще
бачать його таким, якої він бал кілька років назад, причому власна думка
здається їм непогрішним. «Головне лихо з родителями – те, що вони знали
нас, коли ми були маленькими», – помітив 15 – літній хлопчик.
Зрозуміти іншої людини можна тільки за умови поваги до нього, прийнявши
його як деяку автономну реальність. Найпоширеніша (і зовсім
справедлива!) скарга юнаків і дівчин : «Вони мене не слухають!» Поспіх,
невміння і небажання вислухати , зрозуміти те, що відбувається в
складному юнацькому світі, постаратися глянути на проблему очима чи сина
дочки, самовдоволена впевненість у непогрішності свого життєвого досвіду
– от що в першу чергу створює психологічний бар’єр між родителями і
зростаючими дітьми.
Співробітники Інституту психології АПН опитали 164 старшокласника щодо
їхньої потреби в різних видах спілкування і реальних взаємин з різними
партнерами. Спілкування з дорослими, включаючи батьків, виявилося
набагато більш формальним і регламентованої , чим спілкування з
однолітками. Воно викликає в юнаків гостру незадоволеність.
Регламентоване
спілкування Нерегламентоване спілкування
Партнери
потреба реальне
потреба реальне
в ньому
спілкування в ньому
спілкування
Батьки і близькі родинне-
ники 4,7
70,8 66,6
29,2
Учителя 8,3
95,7 10,9 4,3
Інші дорослі 2,6
98,6 6,5 1,4
Близькі друг – однолітки 0 0
68,2 56,2
Інші однолітки 4,6
68,4 24,3 31,6
Як видно з таблиці, потреба в неформальному спілкуванні з родителями
задовольняється менше ніж наполовину. У ході додаткового інтерв’ю
з’ясувалося, що спілкуванням з матір’ю задоволені тільки 31,1 відсотка,
а з батьком – всего 9,1 відсотка опитаних. Але ж цей вид спілкування
психологічно дуже важливий. Серед школярів, що мають довірчі відносини з
родителями, стійкою самооцінкою володіють 79,1 відсотка опитаних , а
серед тих, у кого спілкування з родителями жорстко регламентовано, –
тільки 25 відсотків. Неадекватну самооцінку в першій групі мають 8,3
відсотки , а в другий – 87,9 відсотка обстежених.
В іншім дослідженні відносини старшокласників з родителями вивчалися з
погляду довірчості спілкування з боку старшокласників , інформаційного
змісту спілкування , уваги, що виявляється дітьми до справ і життя
батьків, і авторитетності думок батьків для старшокласників. Було
опитано 140 ленінградських родин, причому діти і батьки опрашивались
окремо. З’ясувалося, що старшокласники , незалежно від підлоги, більш
відверті з матір’ю, ніж з батьком, частіше звертаються до неї за радою і
більш співчутливо відносяться до неї. Батьки мають перевагу тільки в
«інформаційній сфері», коли мова йде про політика і спортивні події.
Упадає в око також різко виражена асимметричность інтересів дітей і
батьків : батьки виявляють увагу до всіх сторін життя дітей, тоді як
діти мало цікавляться життям і працею батьків. Особливо чітко це
виявляється в спілкуванні з батьками : діти рідко розпитують їх про
службові справи, роки дитинства і юності і т.д.
Відносини дітей і батьків асиметричні , нерівноправні. Багато батьків,
привыкнув розпоряджатися дітьми, болісно переживають ослаблення своєї
влади. Крім того, діють визначені культурні заборони. Наприклад, у нас
не прийнято обговорювати сексуальні проблеми з представниками інших
вікових груп, це робиться тільки з однолітками. У результаті
найважливіша сфера інтимних переживань підлітка зі спілкування з
родителями «вилучається». При опитуванні 402 пар молодих москвичів, що
подали заяву про вступ у шлюб, 85 відсотків наречених і 80 відсотків
наречених сказали, що ніколи не обговорювали з батьками проблеми шлюбу і
родини . Надзвичайно важливі для перехідного віку і ранньої юності теми
– «етапи полового дозрівання» і «інтимні відносини» – займають останні
місця в розмовах з родителями.
Але якщо про те, що більше всего хвилює, говорити неможливо,
спілкування неминуче приймає формальний, рутинний характер. Обидві
сторони почувають виниклий між ними бар’єр , страждають від цього, але
зробити нічого не можуть. Чим більше батьки «натискають» на поводження,
успішність та інші формально- рольові аспекти життя дітей, тим сухіше,
казеннее , регламентированнее стають їхні взаємини.
От типовий лист старшокласника : « Моєму другу повезло з родителями,
тому що вони вважають свого сина за людину. Я цілі дні проводжу в
їхньому будинку. Його батько любить відгадувати кросворди, заводити
радіолу; нашу музику називає «шум» , але дозволяє слухати… Мої батьки
, навпаки , думають тільки про мої уроки. Що я людина , у мене можуть
бути справи – це їм навіть у голову не приходить. Кандидати наук, а до
телефону не кличуть. Розмовляють із мною начебто завжди з образою, хоча
б я навіть усі выучил. У будинку в нас страшенна нудьга…»
Юнака, у свою чергу, неуважні до батьків у наслідку свого вікового
егоцентризму. Поглинені собою, вони бачать своїх батьків тільки в
якихось визначеним і часом не самих привабливих іпостасях , розбити які
може тільки нова інформація, высвечивающая звичний образ «предка» з
якоїсь несподіваної сторони. А батьки чекають від вирослих дітей тепла і
розуміння і разом з тим смертельно бояться знайти свої людські слабості,
що дітям давно відомі.
У люблячих душах батьків живе ілюзія, що вони потрібні вирослим дітям у
тім же якості , що й у раннім дитинстві. Ідеальний вихованець Эмиль,
женивши і готуючись стати батьком, говорить своєму ідеальному
вихователю: «Радьте, керуєте нами, ми будемо слухняні; поки я буду
живий, я буду наждаться у вас» Розчулений власною утопією , Руссо не
зауважує, що слухняність і потреба в керівництві – не самі коштовні
якості дорослої людини, що існують інші форми любові і людських
взаємин. Так приємно для самолюбства завжди і у всіх ситуаціях
залишатися для своїх дітей і учнів мудрим наставником і вчителем життя!
Але в цій установці – джерело постійних конфліктів.
І тут особливо важко приходиться батькам. Сьогодні батьківська роль
стала особливо складної і проблематичний. Не говорячи вже про те, що в
багатьох родинах батьки узагалі відсутні , їхній вплив на дітей
здебільшого нижче, ніж вплив матерів. На думку опитаних уфимских
школярів, понад третину їхніх батьків практично не займаються домашніми
побутовими справами, дві третини батьків не допомагають дітям у
навчанні, не обговорюють з ними книг, фільмів , телепередач.
Відповідаючи на питання : «З ким ти поділяєшся своїми секретами?» –
діти, починаючи з 5 класу, ставлять на перше місце друзів , потім йдуть
матері, бабусі і на передостаннім місці, випереджаючи тільки братів і
сестер, – батьки. У деяких родинах єдина форма батьківського спілкування
з дітьми – спільний перегляд телепередач, після чого сімейство відходить
до сну. Порівняно рідко спостерігається і психологічна близькість з
батьками.
Справа, очевидно , не в тім, що сучасні чоловіки приділяють менше увагу
родині і дітям, а в тім, що підірвано їхнє традиційне положення в родині
, а нові ролі засвоюються повільно. Батько перестав бути єдиним
годувальником і дисциплінуючим фактором. Праця, що завжди була і
залишається головною сферою самоствердження чоловіка, у наші дні
просторово відділений від сімейного побуту. Як працює батько, дитина не
бачить. Що ж стосується внутрісімейних функцій, роль матері тут виглядає
набагато більш важливої і значимий, чим роль батька. Крім того, взаємини
батьків з дітьми ( ми бачили вище , що старшокласники частіше відчувають
близькість з матір’ю і відвертіше з нею, чим з батьком) ускладнюється
меншою експресивністю чоловіків, їх частим невмінням виражати порівняно
тонкі почуття і психологічні переживання. Ці якості, настільки ценимые в
наші дні, не входили в традиційний стереотип чоловіка.
Батьківські почуття і батьківська роль самі вимагають визначеного
виховання і навчання. У старому, патріархальному суспільстві, на норми
якого ми усе ще орієнтуємося, учитися батьківству не було необхідності.
Будь сильним і процвітаючому чоловіком у суспільстві , і все інше –
упоряджений будинок , повага навколишніх, слухняна дружина і діти –
з’явиться автоматично. Возиться з дітьми і розводити «ніжності телячі» –
не чоловіча справа. Така була пануюча установка, і, хоча дуже багато
чоловіків почували себе в цьому світі незатишно і відчували дефіцит
емоційного тепла й інтимності, це не сприймалося як соціальна проблема.
Сьогодні положення різке змінилося. Розкріпачення жінок і інші процеси
позбавили чоловіків їхнього привілейованого положення. Щоб мати
щиросердечний спокій і авторитет у родині, чоловік повинний володіти
поруч тонких психологічних властивостей, що ніколи не входили в
традиційний стереотип маскулинности , – чуйністю, уважністю, чуйністю і
т.д. Їхній недолік болісно позначається на психіці і здоров’ї чоловіків.
Дорівнюючи на систему цінностей , прийнятих у суспільстві однолітків,
хлопчики-підлітки старанно викорінюють у собі ці нібито «жіночі» якості,
а ставши дорослим, виявляє, що не в змозі виразити хвилюючі їхні
переживання. Броня, який підліток оточив себе в порядку самозахисту,
перетворюється у в’язницю, з якої дорослий чоловік не може звільнитися.
У тім, що стосується вираження емоцій, «дійсний чоловік» нагадує часом
собаку з приказки: усі розуміє, а сказати не може. За рівнем
щиросердечного саморозкриття чоловіка істотно уступають жінкам, і це
гостро виявляється в родині і відносинах з дітьми. Тому, утягуючи
батьків у справу виховання, школа повинна одночасно робити їм необхідну
психологічну допомогу.
-Ах так! Тоді взагалі нікуди не підеш!
-Піду!
-Ти з ким розмовляєш? Не підеш, якщо батько не дозволяє!
-Як би не так!
Стукіт вхідних дверей поставив крапку на розмові.
Санька біг по вулиці, нічого не бачачи і не чуючи, крім збурювання, що
бушувало в ньому.
«Ненавиджу! Ненавиджу! Я не маленький, щоб мною так командувати! Весь
клас йде в похід, і усі разом повернуться. Тільки мені чомусь наказують
бути будинку до п’яти. Значить я один повинний повертатися? Чому? Що
зміниться, якщо я приїду пізніше, із усіма? Просто йому треба показати
свою владу й унизить мене! Вічно так! А якщо я дійсно провинюся – що ж
тоді? Убити мене, чи що? Не може батько зрозуміти, що я уже вийшов з
того віку , коли можна мною командувати!»
…Батько нервово постукував куркулем по столі, зосереджено уставясь в
одну крапку, і міркував
«Як розмовляти став , паршивець! Виростив, називається , синка! Що ні
скажи – усі зустрічає в багнети! Йому здається, що багато розуміти став!
Так адже тільки здається! Що десять років, що п’ятнадцять… Але чому
так? Що було!»
Була любов. Санька ще не вмів говорити і гуляти, його возили в колясці
до половини загорненим у ковдру. Але коштувало з’явитися поруч батьку,
як з коляски лунало радісне покряхтывание. Воно означало, що право
везти коляску переходило до папи. Коли ж папа ішов, услід нісся сумний
плач.
-Папа! – сказав Санька в числі перших своїх трьох слів і негайно
зробив це слово синонімом вищого достоїнства.
Була дружба. Вихідний день перетворювався у свято.
-Подбай про лижі! – напередодні мимохідь кидав батько. І син допізна
чаклував над баночками з мазями, що наповняли кухню їдким смоляним
запахом. Сніжним недільним ранком до лижників у парку додавалося ще двоє
– високий, щільний у синьому костюмі і маленький у червоному з білими
смужками. Обоє минулого невтомні і відважні.
-З’їдемо? – запитує старший, указуючи ціпком на круту гірку.
-З’їдемо! – відповідав молодший, і ніхто не зміг би уловити непевності
в його відповіді, хоча усередині холоділо при одному погляді на гору.
Але показати себе боягузом перед папою? Нізащо! Присісти, ціпка назад!
Ух! Удержався!
-Молодець! – кричав батько. І Саня щасливо зітхав. А якщо він падав, те
чув поблажливе: «Цілий? Ну, ну! Не разлеживайся! Уставай!»
Була повага. У шухляді письмового столу лежали батьківські бойові
нагороди. На 23 лютого і на 9 травня вони переходили зі своїх коробочок
на лацкани батьківського піджака. Саню заповнювала до країв гордість.
Він слухав батьківські розповіді, радуючись і страждаючи, час від часу
вистачаючи широку, велику руку, щоб переконатися: усі те, страшне, за!
Папа тут, поруч!
Була слухняність.
-Изволь робити так, як я говорю!
Іноді хлопчисько заперечував. Але тільки власне кажучи.
-Папа мені не хочеться…
-Що за розмови! Сказано – роби!
І раптом – збурювання, відкрита ворожість у погляді, у тоні, у словах
сина. Немов якась зла сила відкинула їх друг від друга. Спочатку батько
випробував гнівний подив: що случилося? Він інстинктивно спробував
збільшити силу своєї влади , свого заступництва, усього того, що
стільки років надійно притягало до нього сина. І переконався, що той
віддаляється ще більше. Тоді батько розгубився: зрозуміло, перехідний
вік і все таке, але яке відношення має це до нього? І нарешті, відчув
сильну спокусу: махнути на усіх рукою і зняти відповідальність за
подальше. Що б не відбулося – завжди можна буде сказати: «Не хотів
робити по-моєму? Сам Винуватий!»
Наше знайомство з Коротковыми відбулося тоді, коли між батьком і Саней
відносини установилися: періоди гострої ворожості чергувалися з
періодами підкресленого безразличья. Перші наповняли будинок сварками і
злими спалахами по будь-якому приводі. Під час других панувало похмуре
мовчання. Мати намагалася розрядити обстановку, але це погано їй
удавалося. Острах зашкодити батьківському авторитету заважала їй
обвинуватити в чомусь батька, а спроби виправдати сина наштовхувалися на
роздратування чоловіка: «Не потрібно зовсім уставати грудьми на захист
Саньки!»
-Як тільки разом зберуться, чи так вцепляются друг у друга через кожен
дріб’язок, чи мовчать! – утомилося поскаржилася Ольга Вікторівна . –
Просто трагедія!
Ще не трагедія. Нічого безнадійно непоправного не відбулося. Але
відбутися може, якщо труднообъяснимые сімейні негаразди приведуть до
повного роз’єднання тих, хто недавно був зв’язаний, здавалося ,
нерозривно.
Буває і так: син іде з будинку. І спустя роки зріла самостійна людина
намагається, як може, уникати спілкування з батьком, А батько, уже
старий, так і живе з почуттям образи і здивування: за що?
-За що? – запитала і я.
Син знизав плечима.
Не зійшлися характерами і поглядами!
У дорослих людей характер і погляди, природно, мають відому
стабільність, що неминуче виявляється й у відносинах з дітьми.
-Поваги треба спочатку заслужити! – вагомо сказав Олексій Петрович. – А
Санька його ще не заслужив!
-Так хто його принижує?! И в думках немає! – сердиться Олексій
Петрович.
А Саня, йдучи по вулиці, згадує:
-У мене Гришка з Леною сиділи , а батько прийшов у кімнату і почав:
«Подивитеся, хлопці, на його патлы! На кого він схожий! Опудало якесь!
Хоч би ви його присоромили і зводили в перукарню!! Ходити в такому виді
– неповага до суспільства!»
-Адже для його ж блага говорю! Йому добра хочу! – продовжував Олексій
Петрович. -Хіба справа в тоні? Невже заковика в тім, що форма не
подобається?
І в цьому теж. Але, звичайно ж , не тільки в цьому. Щоденна опіка,
дозволена і неминуча в дитинстві, давить важким, що стискує вантажем на
той, хто відчув себе дорослим, навіть якщо йому тільки здається, що він
дорослий. Вона насторожує: перевіряють кожен мій крок – не довіряють;
намагаються надто допомагати – сумніваються в моїх силах; повчають без
кінця – не вважають здатним до самостійності. Юнацька запальність завжди
знаходить крайні визначення.
Ми^-те знаємо, як несправедливі ці висновки. Але звичка до визначеного
стилю відносин з дітьми, чи небажання невміння відмовитися від її може
зробити погану послугу.
Непохитність? Так, якщо мова йде про головний: про порядність, про
чесність, про відношення до праці. Терпимість у дріб’язках? Обов’язково,
якщо в них якось розкривається індивідуальність підлітка. От хоч,
приміром, Санькины «патлы». Допустимо, що батька жолобить зачіска сина.
У нього в розпорядженні багато засобів: порадити підстригтися,
посміятися в сімейному колі над «диким» видом. Будь ласка! Але схопити
за цей чуб і обкраяти його чи демонстративно осоромлювати сина в
присутності товаришів – це вже прийом заборонений.
Ми намагаємося зрозуміти до кінця наших дітей. Велике щастя, коли це
вдається. А якщо не вдається, часом необхідно їм просто повірити.
З ростом дітей ростуть і батьки, саме так, не старіють, а ростуть. У
всякому разі повинні рости, щоб бути на висоті на той час , коли в
хлопців починає відбуватися переоцінка цінностей.
«Ти жадаєш від мене, а який ти сам?» Авторитет батьківської влади
кінчається. Тепер буде діяти авторитет людської особистості. Тільки він.
Виходить, наступила пора, коли щось у відносинах приходиться
перешикувати. І самому перешикується. Так буває завжди, і не можна, щоб
це змушувало врасплох.
Ті ж труднощі , що і батьки , переживають учителя. Як уже говорилося,
робота вчителя в порівнянні з патріархальним минулим помітно
ускладнилася, причому особливо важко мати справа зі старшокласниками. І
не тому, що хлопці чи вчителі стали гірше, а тому , що пропоновані до
тих і іншим вимоги стали більш суперечливими.
Для багатьох старшокласників поняття «учитися» і «учитися в школі» не
тільки різні, але навіть протилежні. От як виглядали відповіді деяких
учнів 11 клас дуже непоганої підмосковної школи на питання: «Яку користь
приносить тобі відвідування школи?»
Ніякий.// Ніякий. Можуть , потім свої знання я зможу застосувати
де-небудь, але зараз усе навчання мені здається марною.// Відвідування
школи мені не приносить користь, на уроках я мало чого засвоюю
корисного. Користь – спілкування з класом, з народом. //Напевно, якусь
користь і приносить, але я її не зауважую.// Велику радість спілкування
і відпочинок від батьків…//Школа не дає мені замкнутися у вузькому
колі моїх занять, але я з таким же полюванням і не відвідував би її.
//Дуже мало – тільки по літературі, а так – тільки шкода!
«Нам уже 16, – розповідала десятикласниця, – і на табличку в кас
кінотеатрів « Діти до 16 років не допускаються» ми дивимося з глузливою
посмішкою. Отже , в адміністрації кінотеатрів ми одержали повне
визнання. А в школі? Як не дивно, у школі нас багато в чому вважають
дітьми… Один раз один з викладачів сказав мені : «От скінчиш школу, і
тоді тобі прийдеться здобувати власні думки». Смішно!»
Щоб переборювати стереотипи власного мислення, учитель повинний знати
специфічні небезпеки і шкідливості своєї професії. Американський
соціолог У. Уоллер у роботі « Що навчання робить із учителем» (1932)
описав деякі з цих вредностей. Багатьох вчителів і поза школою відрізняє
настирливо-дидактична, повчаюча манера тримати себе. Звичка спрощувати
складні речі, щоб зробити їх доступними дітям, сприяє розвитку
негнучкого, прямолінійного мислення, виробляє схильність бачити світ у
спрощеному, чорно-білому варіанті, а звичка постійно тримати себе в
руках утрудняє емоційне самовираження.
Положення вчителя – це постійна проба, іспит владою. Справа не тільки в
суб’єктивізмі й особистій упередженості в оцінках і відношенні до учнів.
У бюрократично організованій системі утворення вчитель є насамперед
державним що служить, чиновником. Його головна задача – не допускати
яких-небудь подій і відхилень від офіційно прийнятих думок.
Юнацький вік – не фаза «підготовки до життя» , а надзвичайно важливий,
що володіє самостійної, абсолютною цінністю етап життєвого шляху. Чи
будуть юнацькі роки щасливими і творчими чи ж залишаться в пам’яті
сьогоднішнього школяра як заповнені дрібними конфліктами, сумовитою
зубрінням і нудьгою, – багато в чому залежить від атмосфери, що панує в
школі, від його власних відносин із учителями
«Для хлопців ідея не відділена від особистості. Те, що говорить
улюблений учитель, сприймається зовсім по-іншому, чим те, що говорить
зневажуваний ними, далекий їм людина», – писала Н.К. Крупская. Але
улюбленим учителем може бути только вчитель люблячий.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
