РЕФЕРАТ
на тему:
Основні напрямки розвитку західної соціології ХХ ст.ПЛАН
1. Основні етапи розвитку західної соціології ХХ ст.
2. Інтегральна соціологія П.Сорокіна
Список використаної літератури
1. Основні етапи розвитку західної соціології ХХ ст.
Соціологія XX ст., зокрема західна, не ставила перед собою завдання
розв’язати проблеми долі людства, прогресу, конфлікту між особистістю і
суспільством, психічним і соціальним, вирішального фактора та пошуку
соціологічних законів.
Зараз у нашій країні ця наука переживає бурхливий розвиток і увага
приділяється перш за все концептуальному багажу, методології та
інструментарію.
Сучасна соціологія характеризується поглибленим вивченням соціальної
дійсності. Її особливість, порівнюючи із соціологією XIX ст., полягає
перш за все в тому, що вона є наукою багатьох вимірів, яка визнає
багатоплановість дійсності.
У XX ст. соціологія розвивалася в основному як емпірична наука. У 20-30
роки XX ст. відбувався справжній бум емпіричних соціологічних
досліджень. Соціологія оформлювалася й організаційно.
Першими академічними центрами емпіричних досліджень стали Чиказький та
Колумбійський університети США. Одночасно створюються численні приватні,
чи незалежні, як вони себе називали, бюро, центри, інститути по
проведенню конкретних досліджень у найрізноманітніших сферах суспільного
життя. Поступово складається спеціалізація дослідників і центрів з тих
чи інших проблем – соціології злочинності, соціології національних
меншостей, соціології освіти, сім’ї та шлюбу тощо. Особлива увага
надавалася вивченню методики і процедурам досліджень.
Емпірична соціологія активно розвивалася у США, чому сприяло панування
там прагматизму, який став основою діяльності в усіх галузях життя, у
тому числі й у соціології.
Емпірична соціологія, здавалось, відповідала всім вимогам часу. Вона
використовувала методи точних наук, насамперед статистику, і
тим самим як би переносила на себе частину популярності та довіри, якими
вже користувалися ці науки.
Однак, не ігноруючи дійсних успіхів конкретної соціології в розвитку
методики і техніки досліджень, необхідно враховувати, що застосування
кількісних методів, у тому числі в суспільних науках, є особливістю
науки XX ст. узагалі, а не виключно соціології.
Ще одна сторона емпіричної соціології – це її об’єктивність, відсутність
зв’язків з будь-якою ідеологією, науковість Доказом наукової
безпристрасності емпіричної соціології служить той факт, що з самого
початку вона стала вивчати такі боки життя суспільства. як злочинність,
убогість, анормальна поведінка.
Які ж були основні етапи розвитку емпіричної соціології?
Період між двома світовими війнами характеризувався інтенсивним
накопиченням конкретних даних у різних галузях соціології. Уперше в
масовому масштабі суспільна наука, використовуючи соціологічні методи, з
фактами в руках розглядала різні явища в житті суспільства. Створювалися
монографічні роботи з окремих проблем. Найбільш відомі праці “Польський
селянин у Європі та Америці” У.І.Томаса і Ф.Знанецького та “Середнє
місто” подружжя Лінд, які були дослідженнями нового типу, повністю
грунтувались на конкретних фактах. Деякі наукові центри і фахівці
займалися виключно розробкою методики і техніки соціологічних
досліджень. Накопичення досвіду в цій галузі сприяло вдосконаленню
наукового рівня у проведенні конкретних досліджень.
Непритаманна філософії конкретність емпіричних робіт із
суспільствознавства, наочність результатів досліджень обумовили повний
розрив емпіричної соціології з більш чи менш загальними соціологічними
теоріями. З того часу методологією в американській соціології стали
називати не теоретичні основи вивчення тієї чи іншої проблеми, не
обґрунтування дослідницької діяльності, а комплекс технічних засобів і
методів, які дозволяли проводити конкретні дослідження, об’єктом яких
тепер стали окремі аспекти життя суспільства. Теорія емпіричної
соціології, на різницю від практики, формувалася перш за все у Європі.
Так, закономірність переходу соціології з теоретичного рівня на
емпіричний обґрунтував німецький учений В.Ділтей, методологічні принципи
емпіричного дослідження детально описувались у працях Віденського
гуртка, зокрема в книзі
О.Нейрата “Емпірична соціологія”, в якій автор закликав відмовитися від
використання категорій, які не підлягають емпіричній оцінці. Найбільш
значний вплив на конкретні дослідження перших десятиріч XX ст.. і перш
за все в Америці, здійснили психологічні теорії, зокрема французького
соціолога Г.Тарда й австрійського психіатра З.Фрейда.
Таким чином, перший період розвитку був вдалим для емпіричної соціології
з погляду як набуття досвіду проведення конкретних досліджень, так і в
накопиченні великого масиву практичних даних і результатів вивчення
окремих проблем.
Однак уже на початку 40-х років приходить розуміння того, що принципи
емпіричної соціології, які закривали їй вихід на рівень широких
узагальнень і погляду на суспільство в цілому, заважали подальшому
розвитку науки й на практиці призводили до розроблення
тільки вузьких, приватних рекомендацій. У результаті в ці роки
зароджується критичне ставлення до стану емпіричної соціології.
Почався пошук виходу з безвихідного стану, що створився. Кінець 40-х –
початок 50-х років характеризується новою хвилею уваги до проблем теорії
та методології. На сцену виходить так зване нове, “посткласичне”
покоління соціологів. Знову, у переробленому вигляді, використовуються
ідеї класиків європейської школи XIX -початку XX ст. – Дюркгейма,
Вебера, Тенніса тощо.
Об’єктивно потреба в теорії пояснюється безперспективністю накопичення
практичних даних без їх теоретичного узагальнення.
Суб’єктивно це перетворилося на протест проти психологічного напряму,
який не виправдав себе і призвело до звернення до натуралізму й
механіцизму. Виникло намагання зорієнтувати соціологію на
“макродослідження”. які б розглядали великі та складні соціальні
агрегації, а не займалися б приватними питаннями.
При розгляді історії розвитку соціологічних знань обов’язково необхідно
зупинитися на дослідженнях і поглядах видатного російського
та американського вченого П.О.Сорокіна. Він у різні часи був професором
Петербурзького і Гарвардського університетів. У своїх 40 монографіях і
більш ніж 200 статтях П.О.Сорокін перевів емпіризм соціологічних
досліджень на фундаментальну теоретичну основу Він створив інтегративну
систему, про яку, на жаль, зараз забули на Заході, а у нас її і не
знали. Ця система охоплювала проблеми філософії, соціології, психології,
етики.
У цей час все більш популярним стає структурний функціоналізм. Цей новий
підхід сформулювали вчені, серед яких передусім необхідно виділити
Т.Парсона і Р.Мертона. Вони запропонували розглядати суспільство як
єдине ціле, де нормальне функціонування частин забезпечує життєздатність
усього організму. “Система”, “структура”, “рівновага” – ці терміни
набули особливого значення у зв’язку з успіхами в ті роки кібернетики та
інформатики. Прямі зв’язки налагоджувались також з біологією, тому що
вчені цього напряму вважали, що соціальний організм не так уже
відрізняється від біологічного.
Важливим для структурного аналізу є застосування практики конкретних
досліджень, намагання знайти для них теоретичний грунт, зв’язати ці дві
складові науки – теорію і практику. У відомій монографії “Соціальна
теорія і соціальна структура” Р.Мертон пише, що необхідно створити
теорії “середнього рівня”, оскільки соціологія ще занадто молода, щоби
братися відразу розв’язувати проблеми функціонування всього суспільного
організму, до того ж теорії середнього рівня знаходяться ближче до
конкретних досліджень і можуть служити їм ґрунтом і одночасно перевіряти
та обробляти на них свої концепції.
Однак ні емпіричні дані, ні пошуки теорій так і не допомогли
американським соціологам та їх послідовникам у інших країнах створити
методологічну базу, на якій могла б надійно стояти сучасна соціологія.
У 60-ті роки знизився інтерес до функціональній школи і знов зріс
рейтинг суб’єктивно-ідеалістичних течій. Структурний функціоналізм так і
не зміг стати грунтом для узагальнення і пояснення емпіричних даних.
У цей час зароджується так званий напрям “конструювання теорії” (theory
construction), різнорідний за своїм складом, що ставить за мету розробку
основ побудови соціологічної теорії і який мав методологічний характер,
тобто його представники не цікавились змістовною стороною теорій, що
розроблялися.
На сучасному етапі розвиток соціології характеризується існуванням двох
антагоністичних тенденцій. Прихильники однієї з них вважають
використання найновіших методів аналізу соціологічних даних основним
шляхом наукового розвитку соціології. Прихильники іншої тенденції –
етно-методологічної – виходять з того, що об’єктивні дослідження і
наукові пояснення суспільства та історії неможливі, і треба зосередитися
на вивченні того, як ті чи інші поняття чи уявлення переломлюються в
суб’єктивному сприйнятті людей. Незважаючи на антагонізм, обидві напрями
мають і загальні моменти – обидва вони зосереджують зусилля на тому, як
вивчати, тобто на методі дослідження суспільних явищ.
2. Інтегральна соціологія П.Сорокіна
Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки виступає
інтегральна соціологія російського, а згодом американського соціолога
Пітіріма Сорокіна (1889-1968). Дослідники вважають, що творчість
Сорокіна — якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна
порівняти з революцією Коперніка у галузі природознавства. Його
інтегральна (від лат. integer — цілий) об’єднуюча соціологія охоплює всі
соціологічні аспекти культури в ЇЇ найширшому вияві.
Суспільство Сорокін визначає як сукупність людей, які перебувають у
процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі.
Взаємодія, згідно з його вченням, — це найпростіша модель соціального
явища, її елементами виступають індивіди, акти (дії) і провідники
спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика,
мистецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на
його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або
більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи
групових взаємодій може відтворити будь-який, навіть найскладніший
суспільний процес, соціальну подію, починаючи від захоплення танго і
закінчуючи світовою війною та революцією. Сорокін вирізняє різні типи
взаємодії і формулює завдання соціології: вона повинна досліджувати
соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей, які
взаємодіють і живуть у середовищі «собі подібних».
Окремими проблемами для соціології, у розробку яких Сорокін вносить свою
вагому лепту, є:
• проблема реформ і революцій, у розв’язанні якої Сорокін займає позиції
поступового реформування суспільства;
• проблема соціальної рівності, яку він відмовляється розуміти
абстрактно чи в дусі марксизму;
• проблема соціальної стратифікації (від лат. stratum — прошарок);
згідно з Сорокіним, суспільство поділяється не на класи-антагоністи, а
на страти, групи, які складають різноманітну соціальну структуру
суспільства;
• проблема соціальної мобільності (від лат. mobilis — рухомий), яку
Сорокін розв’язує через визнання рухомості меж страт та можливості людей
вільно пересуватися з однієї страти до іншої, по вертикалі (з нижчої
страти до вищої чи навпаки) та по горизонталі (з одної страти до іншої,
розташованої поруч); відкрите демократичне суспільство з рівними правами
і шансами для всіх громадян це суспільство інтенсивної соціальної
мобільності; його гаслом згодом стає вислів: «У США і швець може стати
президентом».
Однак найважливішою складовою творчого доробку П.Сорокіна є, безумовно,
його теорія соціокультурної динаміки. Соціокультурна реальність, як
нескінченна багатоманітність, охоплює всі можливі прояви соціальної
діяльності людини і складається з соціокультурних феноменів різних
рівнів. Найвищий з них — соціокультурна суперсистема; системи нижчого
рівня — мова, етика, релігія, мистецтво, наука. Історія для Сорокіна —
процес закономірних змін всередині соціокультурних систем та наступної
заміни однієї супер-системи іншою. Такий перехід супроводжується
радикальною трансформацією соціальних інститутів, норм і цінностей, що
знаходить свій прояв у соціальних і культурних кризах, революціях та
війнах. З цієї точки зору перша світова війна — це результат величезних
переворотів у соціокуль-турній системі західного суспільства.
Відомий російсько-американський вчений П.Сорокін вважав, що першою
відмінною рисою соціології від інших суспільних наук є те, що вона являє
собою генералізуючу науку. Історія, на відміну від соціології, —
індивідуалізуюча наука, бо концентрує свою увагу на вивченні унікальних
і неповторних явищ: християнства як певної релігії, Авраама Лінкольна як
певного президента, США як певної держави і нації, тощо. Соціологія ж
досліджує властивості, спільні для всіх релігій, всіх держав, всіх
націй, всіх війн та революцій, всіх випадків президентства і т. ін.
Російський, а згодом американський соціолог Пітірім Сорокін (1889-1968)
у ряді своїх праць вдається до критичного аналізу таких положень Маркса,
як закон абсолютного зубожіння робітничого класу («Пролетаріату нема що
втрачати, крім своїх кайданів») та зростання його чисельності внаслідок
розорення середнього класу, твердження про концентрацію багатств в руках
небагатьох капіталістів, тощо. Сорокін підкреслює, що історія не
підтвердила гіпотез Маркса та його пророцтв. На підставі величезної
кількості статистичних даних Сорокін доходить висновку, що економічні
умови існування пролетаріату не погіршувались, а покращувались; середній
клас у капіталістичних країнах не зникав, а кількісно зростав і ставав
основою процвітання країни та запорукою політичної стабільності;
багатства не концентрувались в руках, одиниць, а, навпаки,
спостерігалась «дифузія» (розповсюдження, розтікання) власності шляхом
придбання робітниками акцій своїх та інших підприємств. Надзвичайно
гостро Сорокін критикує марксистський підхід до людини, яка у цьому
вченні перетворюється на іграшку, маріонетку в руках сліпих економічних
сил. Теорія Маркса, вважає Сорокін, принижує людину до рівня тварини;
відбувається деградація особи, для якої немає нічого святого; людські
відносини дегенерують до рівня жорстокої боротьби; нічого не коштує
вбити людину. У вченні Маркса відбувається і девальвація (тобто
знецінення) етики і права: вони стали лише рум’янами і пудрою для того,
щоб зробити макіяж непривабливому тілу економічних інтересів.
Сучасний йому стан західної культури Сорокін діагностує як кризовий. Але
це, зрештою, є нормальним, бо будь-яка цивілізація переживає стадії
зародження, розквіту й руйнації: одна система цінностей стає застарілою,
на зміну їй приходить інша. У майбутньому з’явиться нова цивілізація,
яка виникне внаслідок конвергенції (від лат. convergere — наближатися,
сходитися), тобто станеться набуття різними системами, наприклад,
капіталізмом і соціалізмом, загальних або подібних ознак з подальшим
злиттям у якісно нове єдине суспільство, в якому будуть збережені
позитивні риси й цінності одного й другого ладу. Це, врешті, приведе до
утворення змішаного соціокультурного типу, який за сприятливих умов може
перерости у «сяючий інтегральний порядок» в цілому світі.
Список використаної літератури
Громов И, Мацкевич А, Семенов С. Западная социология. – Сант-Петербург,
1997.
Гьоффе О. Вибрані статті. – Київ, 1998. – 90 с.
Сорокин П.А. Общедоступный учебник социологии. Статьи разных лет. – М.:
Наука, 1994.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
