Промова державного обвинувача (реферат)

Промова державного обвинувача

Зміст і побудова обвинувальної промови

Беручи участь у судових дебатах, проголошуючи обвинувальну промову,
прокурор висловлює ті остаточні і кінцеві висновки, до яких він дійшов у
результаті судового розгляду кримінальної справи, підбиває підсумки
обвинувальної діяльності. Виступ прокурора з обвинувальною промовою є
одним з найбільш відповідальних етапів підтримання обвинувачення У суді.

Відповідно до ст. 264 КПК України прокурор підтримує перед судом
державне обвинувачення. Він це робить від імені держави, від імені
суспільства.

Промова прокурора в судових дебатах, в якій підтримується державне
обвинувачення, містить аналіз доказів, висловлюються міркування про
кваліфікацію злочину, міру покарання та інші питання, які мають значення
для винесення законного і обгрунтованого вироку, називається
обвинувальною промовою прокурора.

Закон не визначає змісту обвинувальної промови. Але оскільки доказування
обвинувачення в суді КПК України поклав на прокурора, то в своїй промові
він повинен висвітлити питання, передбачені ст. 324 КПК:

1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;

2) чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального
закону він передбачений;

3) чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

4) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

5) чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують відповідальність
підсудного і які саме;

6} чи слід у випадках, передбачених ст. 26 Кримінального кодексу
України, визнати підсудного особливо небезпечним рецидивістом;

7) яка міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен
він її відбувати;

8) в якому вигляді виправно-трудової чи виховно-трудової колонії або у
в’язниці повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі;

9) чи підлягає задоволенню пред’явлений цивільний позов, на чию користь
та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні
потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на його
стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений;

10) що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову, і
можливою його конфіскацією;

11) що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та
іншими речами, нажитими злочинним шляхом;

12) на кого мають бути покладені судові витрати і в якому розмірі;

13) який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного;

14) чи слід у випадках, передбачених ст. 14 КК, застосовувати до
підсудного примусове лікування чи встановити над ним опікування.

Такі питання вирішуються судом при постановленні вироку.

До цих питань прокурор повинен дати також суспільно-політичну оцінку
обставин справи, що розглядається; характеристику особи підсудного;
аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину.

Зміст і структура обвинувальної промови визначаються передусім
обставинами справи, місцем її розгляду (справа розглядається в суді чи
виїзному засіданні), складом аудиторії, індивідуальними якостями
прокурора і зайнятою ним позицією у справі.

Йдучи в суд, прокурор повинен знати, що він буде говорити, мати тези чи
принаймні план. Ось план промови одного з київських прокурорів:

1. Суть пред’явленого обвинувачення.

2. Що пояснює підсудний.

3. Неправдивість його показань підтверджується:

• протоколом огляду від 10.03.19… р. (а. с. 16);

• протоколом обшуку (а. с. 19);

• показанням свідка — дружини підсудного (а. с. 28);

• висновком криміналістичної експертизи (а. с. 41).

4. Матеріальні цінності розтратив підсудний, що побічно підтверджується:

• показаннями працівників магазину і сусідів про те, що підсудний
часто пиячив;

• показаннями шинкарки, що за випивку завжди розплачувався підсудний;

• показаннями дружини підсудного, що зарплату чоловік повністю їй
віддавав.

5. Обгрунтування юридичної кваліфікації.

6. Пропозиції про міру покарання і долю цивільного позову. Можна
виступати і без плану, як «виступив» один із прокурорів у справі про
хуліганство:

«Товариші судді! Нам все достатньо ясно. Підсудний Карган зірвав з
клумби квітку. 1 нецензурно лаявся на жінку з дітьми, а потім влаштував
бійку з мужчиною. У справі є дані про те, що бійка була, шум і крики
також були. Прошу визнати підсудного винним і дати йому три роки».

Прокурорська практика виробила таку структуру обвинувальної промови:

вступна частина;

фабула справи (виклад фактичних обставин злочину); аналіз і оцінка
зібраних у справі доказів (аналіз доказів); обгрунтування кваліфікації
злочину; характеристика особи підсудного;

обгрунтування пропозицій про міру покарання цивільному позову;

— аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, і пропозицій щодо
їх усунення;

— заключна частина промови.

Не завжди обвинувальна промова вміщує всі перераховані елементи в такій
послідовності. Але на практиці саме така послідовність закріпилася і
виправдала себе.

Зміст і структура обвинувальної промови, її побудова не можуть бути
однаковими і незмінними для будь-якої справи. Як не існує кримінальних
справ абсолютно схожих одна на одну, так і не повинно бути промов, які
збігаються між собою. Тому прокурор повинен уміти віднайти правильні
пропозиції різних частин промови розподілити матеріал логічно й
послідовно.

Експозиція, розподіл матеріалу — досить важливий момент у риторському
мистецтві. «Уміла готувати, та не вміла подавати» -влучна характеристика
експозиції і про це слід пам’ятати.

Вступна частина промови

Публічний виступ повинен мати певний початок. Уміла побудова початку
відіграє особливо

важливу роль у масових аудиторіях, якими є зали судових засідань. Це
добре розуміли ритори всіх часів. Вдалий початок судової промови
допомагає установити необхідний психологічний контакт зі слухачами,
створює сприятливу атмосферу безпосередності.

Вступ повинен зацікавити слухачів, привернути їхню увагу і підготувати
до правильного сприйняття і розуміння сказаного Чим менше шаблонності,
тим більше уваги до такої промови. Закласти основу добрих стосунків із
учасниками процесу, публікою в залі судового засідання — таке завдання
має поставити перед собою судовий ритор уже зі вступної частини промови.

Спостереження показують, що перші слова ритора, як правило, не досягають
мети. Коли вони проголошувалися, слухачі лише «готували» свою увагу.
Емоційне збудження, викликане різними подразниками до початку промови,
ще не вляглося. Це необхідно враховувати при виступах у масових
аудиторіях. Лише до деякої міри це стосується судової аудиторії.
Обстановка в суді перед виступом прокурора особлива І своєрідна. Коли
слово надається державному обвинувачу, в залі настає тиша. Загальна
увага звернена до прокурора, всі чекають, що він скаже. І тут головне
для прокурора — закріпити увагу слухачів. Пов’язати виступ із структурою
судової промови. Не допускати загальних виразів і думок, навіть красиво
і правильно викладених.

За сім років участі автора цих рядків у судових засіданнях військових І
загальних судів частенько доводилося чути такий початок промови:
«Вельмишановні судді! Я не затримаю довго вашої уваги». Або: «Шановний
головуючий! Шановні судді і учасники процесу! Я не буду багатослівним.»
Така декларація зовсім недоречна. Якщо промова дійсно буде короткою, то
таке попередження лише продовжить її. А якщо ж — це буває часто — вона
буде довгою, то ритор виявиться просто самонадіяним, а може, навіть
смішним у очах слухачів.

Засоби і прийоми побудови вступної частини обвинувальної промови бувають
різноманітними. Вони залежать від характеру справи, яка розглядається,
навичок обвинувача, складу судової аудитори, інших обставин. Найбільш
вживані прийоми:

• оцінка суспільно-політичного значення справи, яка розглядається;

• вказівка на характерні особливості кримінальної справи;

• виклад програми виступу та ін.

Оцінка суспільно-політичного значення фактів, які є предметом судового
розгляду, — важливий засіб побудови вступної частини обвинувальної
промови. Злочини за своєю природою є суспільне небезпечними діяннями,
мають суспільно-політичне значення і не байдужі суспільству. Тому від
прокурора вимагається в кожному випадку виявити і наочно показати цю
суть, звернути на неї увагу учасників судового розгляду, публіки.

Ось для прикладу вступна частина головного обвинувача від США Джексона
на Нюрнберзькому процесі.

«Панове судді! Честь відкривати перший в історії процес із злочинів
проти загального миру накладає важку відповідальність. Злочини, які ми
намагаємося засудити і покарати, настільки зловмисні, злісні і мають
настільки руйнівні наслідки, що цивілізація не може потерпіти, щоб їх
ігнорували, бо вона загине, якщо вони повторяться.

Той факт, що чотири великі держави, які захоплені перемогою і які
страждають від нанесеної їм шкоди, утримали руку розплати і передали
своїх полонених ворогів на Суд справедливості, є одним із найвидатніших
прикладів тієї данини, яку влада платить розуму.

Цей Трибунал, хоча він і є нововведенням і експериментом, не е
результатом абстрактних міркувань і не був створений задля того, щоб
виправдати правові теорії. Цей судовий розгляд віддзеркалює практичне
намагання чотирьох великих держав використати міжнародне право для того,
аби протидіяти найбільшій загрозі нашого часу — агресивній війні.
Здоровий глузд людства вимагає, щоб закон не обмежувався покаранням
рядових людей за здійснені ними незначні злочини. Закон також повинен
карати людей, які набувають величезну владу і використовують її навмисно
і водночас для того, щоб привести до дії зло, яке не дає порятунку
жодному вогнищу в світі.

Такого роду грандіозних масштабів справа і передана нам на розгляд,
панове судді.

На лаві підсудних сидить 20 морально зламаних людей. Відчуваючи докори
тих, ким вони керували, майже до такої ж міри, як і горем тих, на кого
вони напали, ці люди назавжди тепер позбавлені можливості особисто
творити зло.

Зараз важко угледіти в цих жалюгідних полонених ознаки тієї влади, за
допомогою якої вони як нацистські лідери колись панували над значною
частиною земної кулі і наганяли жах на більшість її населення, їх
особиста доля не має великого значення для людства.

Цей судовий розгляд набуває такої важливості тому, що ці в’язні
представляють у своїй особі зловісні сили, які будуть таїтися в світі ще
довго після того, як тіла цих людей перетворяться на попіл. Ці люди —
живі символи расової ненависті, терору й насилля, пихатості і
жорстокості, народжених владою. Це символи жорстокого націоналізму і
мілітаризму, інтриг і провокацій, які протягом одного покоління
неодноразово втягували Європу в безодню війни, знищуючи її чоловіче
населення, руйнуючи її будинки, сіючи злидні. Вони до такої міри
приєднали себе до створеної ними філософії і до керованих ними сил, що
прояв до них милосердя буде означати перемогу і заохочення того зла, яке
пов’язане з їхніми іменами.

Цивілізація не може дозволити собі будь-який компроміс із соціальними
силами, які здобувають нову могутність, якщо ми поведемося двозначна або
нерішуче з людьми, в особі яких ці сили продовжують своє існування».

Дуже правильні й мудрі слова, які не втратили своєї свіжості й
актуальності в наші дні.

Деякі прокурори схильні перебільшувати суспільно-політичну оцінку
обставин справи. Штучно нагнітають атмосферу. Дрібне хуліганство вони
перетворюють у тяжкий злочин, а підсудних — у особливо небезпечних
злочинців. Найменша неточність і необ’єктивність відразу ж негайно
відгукується в аудиторії. В. Вересаев описав одну таку «гучну» промову
прокурора, текст якої подається у цій книзі ЦІ далі

Одним із можливих прийомів побудови вступної частини промови, наголошує
Є. Матвієнко, є вказівка на різні особливості справи: фактичного,
юридичного, суспільно-політичного, морально-

стичного чи іншого характеру. Такий прийом дозволяє акцентувати увагу на
певних обставинах, виділити їх, підкреслити їхнє значення, допомогти
слухачам правильно оцінити ці обставини.

Відштовхуючись від особливостей справи, враховуючи їх, прокурор належним
чином розподіляє матеріал, знаходить необхідні пропорції для його
висловлення, надає промові необхідну тональність і забарвлення.

Приклад із практики українських прокурорів. Учениці однієї із середніх
шкіл міста Львова Світлана Б. і Лариса Б., потрапивши під вплив
грабіжників-рецидивістів Цівіна і Опришка, разом з останніми здійснили
ряд квартирних крадіжок і розбійних нападів на громадян міста. У
вступній частині обвинувальної промови у цій справі прокурор сказав:

«Вельмишановні судді! Справа, яка Вами розглядається протягом кількох
днів, має велике громадське значення. Суть її не лише в тому, що група
грабіжників, серед яких є злодії-рецидивісти, здійснила протягом
короткого часу ряд зухвалих нападів на громадян, але і в тому, що серед
учасників цих розбійних нападів опинилися дівчатка — учениці 8-го класу
середньої школи, діти батьків, які займаються педагогічною, виховною
роботою.

Наш суд, покликаний вести боротьбу зі всякими кримінальними елементами,
що порушують правопорядок, не може розглядати дану справу лише в межах
чисто юридичного аналізу, не дослідивши тих причин, які привели на лаву
підсудних поряд із грабіжниками-рецидивістами шістнадцятирічних дівчаток
— учениць середньої школи» .

Виклад програми виступу. Прокурор починає свою обвинувальну промову зі
вказівки, на яких питаннях він має намір зупинитися, які тези
обгрунтувати, які обставини доказати, які твердження підсудного
спростувати. Такий виступ надає промові цілеспрямованості і
конкретності, допомагає слухачам краще зрозуміти й оцінити доводи
судового ритора. Ось витяг:

«Завданням обвинувачення є доказування того, що 15 лютого цього року
Петров із ревнощів убив свою коханку, громадянку Красильникову. Ми
докажемо також, що вбивство це було здійснено навмисно, за наперед
обдуманим планом; що знаряддя злочину були завчасно принесені убивцею на
місце злочину і що, здійснивши убивство, Петров вжив потім ряд заходів
до приховання слідів злочину, діючи і тут обачливо й обмірковано.

Приступаючи до виконання цієї частини, я повинен коротко відновити в
пам’яті суду обставини цієї справи».

У виступах наших прокурорів трапляються і такі вступні частини промови:

«Товариші судді! Справа, яку ми з вами детально досліджуємо в судовому
засіданні, за своїм змістом і матеріальною шкодою є незначною, одначе
вона має суспільно-політичне значення тому, що на лаві підсудних
знаходиться Віктор Птіцин».

Що може викликати такий вступ у слухачів, крім нерозуміння і подиву?
Навіщо він прокурору? Повна професійна безпорадність.

Серйозною вадою багатьох обвинувальних промов є трафаретність вступної
частини. За зразок прокурор бере одну із «шапок», опублікованих у
збірнику судових промов і починає кожну промову приблизно такими
словами:

«5 той час, коли трудящі нашої країни самовіддано віддають свою працю на
благо і процвітання батьківщини, група злочинців…»

У суддів, інших постійних учасників судового розгляду (секретарів
судових засідань, адвокатів, охоронців підсудного…) на вустах
посмішка, як тільки вони почули про «працю заради батьківщини». Подібне
відразу ж гасить увагу слухачів.

Наш мудрий філософ Григорій Сковорода писав: «Краще нічого не сказати,
ніж сказати нічого».

Виклад фактичних обставин злочину (фабула справи)

Виступаючи в суді, прокурор зобов’язаний найперше встановити перед
судом, чи є злочин в тому, що було здійснено, і який саме. Завдання
державного обвинувача — відновити в пам’яті присутніх загальну картину
злочину, чіткіше окреслити його основні риси, підготувати слухачів до
сприйняття злочинів.

Існує кілька способів викладу фактичних обставин справи: хронологічний
(так, як установив слідчий), систематичний (так, як це мало місце в
дійсності), змішаний (перший і другий разом).

Прокурори віддають перевагу хронологічному способу викладу фабули
справи, ніби відновлюючи обставини в тій послідовності, в якій вони були
встановлені у стадії попереднього розслідування і в ході судового
слідства.

У справі про випуск недоброякісної продукції прокурор виклав обставини
таким чином:

«Попереднім і судовим слідством установлено, що директор Тасинського
склозаводу Варушкін, головний інженер заводу Жемков і начальник відділу
технічного контролю Крупеннікова відвантажили минулого року московській
парфумерній фабриці «Новая заря» десять партій скляних флаконів
(загальною кількістю 984 тисячі штук). Ця продукція у зв’язку з
виявленням при її прийомці непомірна великого браку, була повернена
заводу-виготувачу, де в результаті пересортування визнані повністю
непридатними для використання як склотара 77 тисяч флаконів, тобто в
середньому забраковано 7,8% виробів. Випуск недоброякісної продукції
спричинив склозаводу матеріальні збитки на 3958 крб. 31 кол.

За систематичного викладу обставини справи подаються у такій
послідовності, в якій вони мали місце в дійсності. Прикладом є виступ
того ж прокурора у справі про вбивство.

«Події, які стали предметом судового розгляду, розгорталися таким чином.

Надвечір 31 жовтня Анатолій Виноградов, знаходячись у Будинку культури
імені Дегтярьова, в тому самому Будинку культури, де сьогодні йде
судовий процес у його справі, повів себе зухвало, брутально, ображаючи
своїми вчинками і словами оточуючих.

Запросивши на танок Галину Бушуєву, він допустив вільності в поводженні
з дівчиною, а на прохання «танцювати як слід» нецензурно вилаяв її.
Природно, Галина Бушуєва відмовилася танцювати з Виноградовим, її
прикладу наслідувала і Ніна Кузнецова, яку він майже силою вихопив на
танок із групи дівчат.

Виноградов, невдоволений відмовою двох дівчат танцювати з ним, вийшов із
Будинку культури і попрямував до свого гуртожитку. На вулиці Куйбишева
біля будинку № 15 Виноградов зупинив Ларису Тезіну, яка поспішала
додому, і перегородив їй вхід на гонок. Ухопивши за рукав пальто, не
давав можливості піднятися вгору східцями. Тезіна просила залишити її у
спокої. Виноградов опустив руку, піднявся вище, загородив вхід у двері і
почав сипати прокльони на адресу ковровців: «Дуже не сподобалося, в
Коврові люди темні…»

Потім він запропонував Тезіній прогулятися з ним. Відмова Лариси від
його пропозиції викликала нову хвилю злості. Виноградов несподівано
кілька разів ударив Тезіну в обличчя, в живіт, в спину. Тезіна
закричала. Розлючений хуліган затиснув рот дівчини долонею і намагався
відірвати її руки від перил, стягнувши з гонку і примусити силою піти з
ним. Тезіній удалося вирватися з «обійм» Виноградова і вскочити в
будинок.

Залишившись один, Виноградов пішов до свого гуртожитку і зупинився біля
нього. Було близько 24 годин. На той час із клубу поверталися додому
Тетяна Ісаєва і Галина Бушуєва. Дівчата дійшли до автобусної зупинки,
зустрілися з Парфеновим і Базановим і разом пішли по вулиці Піонерській.
Зупинилися біля школи. Галина запропонувала йти далі, але Тетяна, ще не
закінчивши розмови з Базановим, затрималася. Галина залишила подругу і
пішла одна. У неї не було підстав підозрювати щось недобре. Через кілька
хвилин Тетяна розпрощалася з Базановим і пішла слідом за Галиною.

Потапов і Сомов, які стояли на вулиці проти гуртожитку в якому жив
Виноградов, підтвердили, що через 5-10 хвилин після того як мимо пройшла
Галина Бушуєва, вони побачили Тетяну Ісаєву яка наближалася, і порадили
їй догнати подругу. Тим часом до Сомова і Потапова наблизився Виноградов
і, не зупиняючись, пішов за Ісаєвою. Цей факт установлений на
попередньому слідстві і в суді з граничною ясністю. Він визнаний
підсудним, зафіксований на очній ставці між Виноградовим і Потаповим. На
цьому нитка прямих показань свідків обривається.

Ісаєва залишилась у безлюдному місці наодинці з Виноградовим а вранці 1
листопада її труп зі слідами насильницької смерті був виявлений на полі,
прилеглому до Вишневої вулиці»

Нерідко виклад фактичних обставин справи у звинувачувальній промові
поєднується з показом суспільної небезпеки здійсненого злочину. Це
підсилює виховний вплив судового процесу, розкриває причини й умови, які
сприяли вчиненню злочину.

У цій же справі про вбивство Тетяни Ісаєвої прокурор Віктор Царьов
відзначає велике громадське значення справи, ту тяжку моральну травму,
яку нанесено жителям міста. Вказавши, що тисячі ковровців, які не змогли
потрапити до залу, зібралися в сквері біля Будинку культури і слухають
процес по радіо, сказав:

«Інколи говорять, що хуліганство— це безмотивне бешкетування, і якщо не
звертати увагу на дії хуліганів, вони скоро заспокояться і все
скінчиться миром. Такі судження неправильні за своєю суттю.

Хуліганство— грубе порушення елементарних норм людського співжиття,
демонстративне заперечення моральних підвалин суспільства. Хуліган
намагається установити своє бундючно-зневажливе «я» над оточуючими,
принизити гідність інших людей. Не зустрічаючи опору, хуліган
розлючується ще більше, веде себе в товаристві зухвало, з викликом
демонструючи свої інстинкти. Правильно свого часу зауважив Д. Фонвізін:
«Людина і скотина, які складають рід тварин, мають між собою ту різницю,
що скотина людиною зробитися не може, але людина інколи добровільно стає
скотиною».

Хулігани— вороги законності, вороги громадського правопорядку. Це як
зараза, болячка, чума. Із цими покидьками людства необхідно вести рішучу
боротьбу. Хуліганство нерідко переростає у небезпечніші злочини. Від
хуліганства до вбивства один крок. Підтвердженням цього і є справа, яка
сьогодні розглядається».

Змішаний порядок викладу обставин справи рекомендується у великих,
багатоепізодних справах.

Виклад фактичних обставин справи, аналіз і оцінка доказів часто
переплітаються і тісно пов’язані один з одним, тому деякі юристи, як
практики, так і теоретики, рекомендують об’єднувати ці частини промови І
Це можна робити в тому випадку, коли не змінився обсяг обвинувачення і
немає суперечностей з адвокатом з цього питання. Достатньо згадати
фабулу і сказати, що всі факти обвинувачення підтвердилися в залі
судового засідання. Після цього приступити до аналізу й оцінки доказів.

Дуже добре в суді сприймається ця частина промови, коли ритор зуміє
намалювати картину так, як це робили С. Андрієвський, М. Карабчевський,
М. Криленко.

Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів

Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів є дуже важливою частиною
обвинувальної промови. В цій частині необхідно довести саму подію
злочину і винність підсудного в її здійсненні. Якраз аналіз і оцінка
доказів можуть переконати суд у правильності позиції прокурора, змусити
прислухатися до його думки.

Докази, які наводить прокурор в обвинувальній промові, повинні
переконливо підтвердити правильність його висновку. Зізнання підсудного,
ясність і простота справи не звільняє прокурора від аналізу доказів.
Обов’язок доказування у кримінальному процесі закон покладає на
прокурора. Він зобов’язаний вжити всіх передбачених законом заходів для
всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи. Прокурор
повинен перевірити і оцінити всю необхідну сукупність доказів та їх
джерел і прийняти на цій підставі законне, обгрунтоване і справедливе
рішення (ст. 22 КПК України).

Кримінально-процесуальне законодавство категорично забороняє прокурору,
судді перекладати обов’язок доказування на підсудного. Ця заборона
поширюється також на захисника підсудного, цивільного відповідача та
його представника. Вони теж є суб’єктами доказування, але на відміну від
суду, судді, прокурора мають право, а не зобов’язані брати участь у
доказуванні, висувати певні твердження на захист своїх законних
інтересів і аргументувати їх.

Внутрішнє переконання прокурора про законність і обгрунтованість
обвинувачення базується на фактичних даних. У протилежному випадку
прокурор зобов’язаний відмовитися від обвинувачення (ст. 264 КПК
України).

В обвинувальній промові прокурор зобов’язаний систематизувати всі
зібрані у справі докази, дати їм оцінку з позиції обвинувачення.
Завдання прокурора — допомогти учасникам процесу зіставити між собою
розрізнені докази, відкинути все непотрібне, зайве і прийти до
обгрунтованих висновків.

Прокурор не може в обгрунтуванні своїх висновків посилатися на ті чи
інші факти, беручи без доказування за істинні, достовірні, і, навпаки,
безпідставно відкидати інші факти, як такі, що не відповідають
дійсності. Прокурор у кожному випадку повинен обгрунтувати, чому він
довіряє одним доказам і не довіряє іншим, вважає їх такими, що не мають
значення для справи.

Аналізуючи докази, головну рагу державний обвинувач повинен зосередити
на встановленні достовірності доказів, на з’ясуванні їх доказової
цінності. Необхідно переконатись самому і переконати інших, що не було
допущено порушень процесуального закону при отриманні доказів. Докази та
їхні джерела, отримані з порушенням норм законодавства, завжди
викликають сумнів у їхній достовірності і недопустимі для використання у
судовій промові.

Показання свідків — найпоширеніше джерело доказів, без них практично
немає жодної кримінальної справи. Аналізуючи показання свідків, слід
мати на увазі, що не можуть бути доказами повідомлені свідком дані,
джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базується на повідомленнях
інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані (ст. 68 КПК
України). Йдеться про похідні докази (свідчення за чутками).

Аналізуючи показання свідків, прокурору варто враховувати обставини, що
дають підстави думати про помилкове уявлення або добросовісну помилку
щодо фактів, про які свідок дає пояснення. Свідчення особи, яка не є
очевидцем інкримінованого обвинуваченому злочину, можуть бути покладені
в основу обвинувачення тільки після перевірки ґрунтовності джерел
одержаних відомостей.

Обвинувачення не може базуватися на припущеннях свідків, їх неконкретних
і суперечливих показаннях. Показання свідків не можуть бути відкинуті
лише на тій підставі, що ці свідки перебувають у родинних відносинах з
підсудним. Обвинувальна промова не може грунтуватися лише на показаннях
свідків, зацікавлених у результатах справи. Особливо критично слід
ставитися до показань свідків, які перебувають у ворожих стосунках з
підсудним або в його підлеглості, малолітніх і неповнолітніх свідків,
враховуючи можливість їхнього помилкового уявлення про повідомлені
факти.

Одним із важливих джерел доказів і одночасно засобом захисту від
висунутого звинувачення є показання підсудного. Різновидом показань
підсудного є повне або часткове визнання чи заперечення ним своєї вини в
інкримінованому злочині, самообмова, обмова, алібі.

Самообмовою є такі показання підсудного, коли він зізнається у вчиненні
злочину, якого в дійсності не вчинював; у більш тяжкому злочині, ніж
вчинив у дійсності або ж бере на себе всю вину за вчинений злочин, хоч у
дійсності цей злочин є груповим, чи перебільшує свою роль у вчиненні
злочину порівняно з тою, якою вона є насправді.

Говорячи про самоообмову, прокурор має враховувати, що мотивами її
можуть бути несприятливі для підсудного обставини, стан пригніченості,
втрата віри в справедливість і об’єктивність слідчого і суду, бажання
виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий злочин порівняно з
вчиненим, сховатись на деякий час від слідства і суду в місцях
позбавлення волі, поради «досвідчених» людей, у тому числі
співкамерників, погроза і підкуп з боку дійсних злочинців і
співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична
необізнаність, бажання «прогулятися» в інших місцях під час допитів,
оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в
колонії, кругова порука, «солідарність» злочинців, бажання
неповнолітнього або початкуючого злочинця заслужити схвалення
досвідчених і сильніших злочинців свого оточення.

Обмова — це такі показання підсудного, в яких він викриває (правдиво чи
неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні
особи) у вчиненні інкримінованого йому або комусь іншому злочину.

Мотивами обмови є, зокрема, бажання уникнути відповідальності або
применшити свою вину, помста, бажання сприяти розкриттю злочину,
заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж незаконний
вплив з їхнього боку тощо.

p

x

L

z

|

Fита, а суд першої інстанції повинен винести виправдувальний вирок.

Аналізуючи показання підсудного, прокуророві слід пам’ятати, що КПК
України спеціально вказує, що вони підлягають детальній перевірці і що
визнання підсудним своєї вини може бути покладене в основу обвинувачення
тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю наявних у справі
доказів (ч. 2 ст. 73, ч. 2 ст. 74 КПК).

У своїй обвинувальній промові на суді прокурору слід враховувати, що
показання обвинуваченого, дані на попередньому слідстві, від яких він
відмовився згодом, і не підтверджені в судовому слідстві іншими
доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.

При оцінці показань підсудного, який викриває іншу особу, прокурору слід
особливо ретельно і критично проаналізувати ці показання. Обвинувачення
не може вважатися доведеним, якщо воно грунтується тільки на обмові
іншого підсудного, зацікавленого у результатах справи, не підкріплене
іншими вагомими доказами.

Показання потерпілого має важливе значення у справі: воно виступає як
засіб захисту його прав і законних інтересів. Останнє не є характерним
для показань свідка. Крім того, процес формування показань останнього
дуже істотно відрізняється від показань потерпілого і підсудного. Все це
теж необхідно враховувати при оцінці показань згаданих осіб. Слід мати
на увазі й особливу зацікавленість потерпілого й підсудного в
результатах справи, а також те, що потерпілий і підсудний мали
можливість ознайомитися з усіма матеріалами слідчої справи. Вони весь
час були в залі судового засідання, слухали і бачили всі докази у
справі.

Серед доказового матеріалу все більшої ваги набуває експертиза. Висновок
експерта для прокурора, судді не є обов’язковим, але згода з ним повинна
бути мотивована (ч. 4 ст. 75 КПК України). Висновок експерта не має
наперед установленої сили, переваги перед іншими доказами і підлягає
оцінці за внутрішнім переконанням прокурора, що грунтується на
всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх
сукупності. Умілий аналіз державним обвинувачем висновків експертів у
зіставленні з іншими доказами з кримінальної справи робить висновки
прокурора переконливими і обгрунтованими.

Недоліком обвинувальних промов при аналізі й оцінці доказів є те, що
логічне доказування, аналіз доказів підмінюється переказом показань
підсудного, потерпілого, свідків, висновку експерта. Таке повторення
лише стомлює слухачів у залі судового засідання своєю одноманітністю і
нікого ні в чому не переконує.

Завдання судового ритора в тому, щоб показати місце і роль кожного
доказу в матеріалах справи, дати оцінку доказів у їх сукупності. Це
зробити не так просто. Необхідно цьому учитись і найголовніше — добре
попрацювати.

Обгрунтування кваліфікації злочину

Зробивши аналіз доказів у справі, прокурор підводить базу для юридичної
оцінки встановлених фактів. Правильна кваліфікація злочину є однією з
гарантій здійснення правосуддя відповідно до закону. Кримінальній
відповідальності і покаранню підлягає підсудний, який винен у вчиненні
передбаченого законом суспільне небезпечного діяння.

Обґрунтовуючи питання про кваліфікацію злочину, прокурор повинен чітко й
неухильно дотримуватися вимог кримінального законодавства. Особливо
старанно слід з’ясовувати суб’єктивний бік вчиненого злочину, маючи на
увазі, що шкідливі наслідки, незалежно від їх тяжкості, можуть ставитися
підсудному в провину лише в тому випадку, якщо він діяв навмисно або
допустив їх з необережності. Обсяг цієї частини судової промови залежить
від складності справи. Але в усякому разі свій висновок про юридичну
оцінку злочину прокурор повинен сформулювати напевне.

Жодна альтернатива в питанні про кваліфікацію злочину з боку прокурора —
недопустима. Коли кваліфікація набуває суперечливого характеру, прокурор
чітко висловлює свою пропозицію і грунтовно її аналізує й аргументує.

Недоліком судових промов у цій частині є те, що прокурори часто
погоджуються з кваліфікацією, даною слідчим на попередньому слідстві.

Ось що нерідко звучить у залі судового засідання:

«Пред’явлене Петренку обвинувачення повністю доказане, його дії
кваліфіковано правильно».

Деякі прокурори навіть не називають статті Кримінального кодексу
України. Вони забувають, що в залі судового засідання знаходяться
родичі, знайомі підсудного, потерпілого, свідки, публіка. Тому для
роз’яснення і пропаганди законодавства необхідно в простій і дохідливій
формі зробити аналіз елементів складу злочину — об’єкта, об’єктивної
сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони.

Характеристика особи підсудного

У ст.39 Кримінального кодексу України зазначається, що при призначенні
покарання суд враховує характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого
злочину, особу винного і обставини справи, що пом’якшують і обтяжують
відповідальність. Така вказівка закону вимагає від прокурора ґрунтовної
характеристики особи підсудного.

Характеризуючи особу підсудного, прокурор з’ясовує не лише його риси,
якості та особливості, що пов’язані з вчиненням злочину, а й інші дані.
Прокурору слід виявляти ставлення підсудного до праці, навчання,
поведінку на виробництві та в побуті, працездатність, стан здоров’я,
сімейний стан, дані про минулі судимості. Всі ці дані мають бути оцінені
державним обвинувачем у сукупності, і ті з них, які впливають на
призначення покарання, повинні бути навіть виділені окремо в
обвинувальній промові.

У вже цитованій обвинувальній промові у справі Виноградова прокурор так
характеризував особу підсудного:

«Життєвий шлях Виноградова підтверджує правильність вислову: «В біду
падають, як у провалля, зненацька, але до злочину ідуть сходинками». Ці
фатальні для Виноградова сходинки відомі: зловживання горілкою,
крадіжки, хуліганство і, нарешті, згвалтування й убивство.

Проходячи службу в армії, Виноградов, грубо нехтуючи військовою
дисципліною, пиячив, здійснював крадіжки з єдиною метою: мати гроші для
купівлі горілки. Військовий трибунал засудив Виноградова до одного року
позбавлення волі, замінивши покарання направленням до дисциплінарного
батальйону.

Демобілізувавшись із армії і повернувшись в Ковров, Виноградов невдовзі
скоїв хуліганство. Проти нього було порушено кримінальну справу, але
слідчий органів внутрішніх справ прийняв рішення про припинення справи
із застосуванням до Виноградова заходів громадського впливу.
Адміністрація цеху, в якому працював Виноградов, отримала постанову для
обговорення факту хуліганства в товариському суді. З приводу
неправильного припинення справи про хуліганство Виноградова слідчий
прокуратури, який проводив розслідування нинішньої справи, вніс у
відповідні інстанції подання.

Як відповів Виноградов на проявлену до нього поблажливість у зв’язку зі
справою про хуліганство?

Ви чули, товариші судді, показання свідка Кир’янової, яка дала різко
негативну характеристику Виноградову. Вона розповіла, що Виноградов —
прогульник і пияк. Був випадок, коли він не виходив на роботу протягом
трьох днів, нерідко з’являвся на роботі в нетверезому стані, співав
нецензурні пісні, а коли робітники стали соромити його, нагрубив їм, а
Куп’яновій заявив прямо: «Ти своєю смертю не помреш, не сунь свого носа
не в свою справу». Виноградов не заперечує цих фактів, але стверджує, що
в розмові з робітниками, і зокрема з Кир’яновою, він «пожартував».

Судова практика показує: якщо прокурор у своїй промові добре проаналізує
дані про особу підсудного, це допоможе йому повніше й об’єктивніше
оцінити злочин, правильно визначити ступінь суспільної небезпеки, роль і
ступінь вини кожного підсудного.

Даючи характеристику підсудному, прокурору слід пам’ятати про такі
вимоги:

• не повинно бути місця голослівним твердженням, суб’єктивній думці про
підсудного;

• підсудний — це ще не злочинець;

• характеристика повинна базуватися тільки на даних, які є в справі;

• недопустимі необ’єктивність, ігнорування позитивних якостей
підсудного.

Ще Цицерон відзначав:

«Хто виступає з обвинуваченням проти когось, то немає нічого
Несправедливішого як зупинятись на довгому переліку фактів, що говорять
проти обвинуваченого, і замовчувати про факти на його користь».

Слід охарактеризувати якості підсудного, які проявилися у злочині, або
зумовили його і мають значення для вирішення справи. Дуже важливо
звернути увагу на ті риси характеру, які висвітлюють внутрішній світ,
вказати на вади і хиби характеру, які призвели до злочину. Не варто
«копатися» в біографії підсудного, тим більше не збирати фактів, які
компрометують його чи не мають відношення до справи, що розглядається у
суді. Від прокурора вимагається стриманість у виразах. «Сила
обвинувачення — в доводах, а не в епітетах, — писав А. Коні. — Зовсім
недопустимі вирази грубі, принижуючі. Вони не підсилюють, а лише
послаблюють обвинувачення».

Звинувачуючи підсудного у злочині, прокурор повинен виступати, як писав
А. Коні, «зі спокійним достоїнством сумного обов’язку», його промова,
особливо в частині характеристики підсудного, повинна бути пройнята
«печаллю тверезої думки зрілої»

Обгрунтування пропозицій про міру покарання, цивільний позов

Кримінальне покарання може досягти своєї мети, привести до бажаних
результатів лише тоді, коли воно справедливе, розумне,
індивідуалізоване, максимально сприяє виправленню засудженого.

Як надмірно м’яке, так і надмірно суворе покарання шкідливі. Занадто
м’яке покарання породжує почуття безвідповідальності, ускладнює
перевиховання, заохочує нестійких осіб до здійснення нових злочинів.
Надмірно суворе покарання викликає у засудженого внутрішній протест,
почуття несправедливості, стан відчаю і приреченості.

Все це повинен враховувати державний обвинувач, коли висловлює свої
міркування з приводу міри покарання, яку він пропонує застосувати до
підсудного.

Але чи потрібно вказувати на точну міру покарання? По-різному
відповідають на це запитання студенти-правники: обов’язково треба
вказувати точну міру покарання; не обов’язково вказувати її; якщо
прокурор не впевнений, можна не вказувати; передати це на розгляд суду;

вказувати лише максимальну або мінімальну міру покарання. Найбільше
прихильників має перша точка зору — прокурор обов’язково вказує на точну
міру покарання. Коли студенти обґрунтовують свою точку зору, найчастіше
звучать такі мотиви:

• хіба то промова прокурора, в якій не вказано конкретну і точну міру
покарання?

• це незавершена промова, бо всі вже звикли і чекають, скільки попросить
прокурор;

• якщо прокурор не вказує точного розміру, то як він може опротестувати
вирок за м’якістю або суворістю вироку?

Студенти, які проти того, аби прокурор вказував на точну міру, говорять,
що достатньо сказати лише про вид покарання, а суд сам визначить міру.

Вказівка на вид і розмір обов’язкові, коли прокурор просить максимальну
або мінімальну міру покарання. Особливо, коли державний обвинувач
просить застосувати ст. 44 КК України — призначення більш м’якого
покарання, ніж передбачено законом, або ст. 45 КК — умовне засудження.

Мають рацію й ті, хто передає питання про визначення міри покарання на
розгляд суду. Всі чотири варіанти зустрічаються в промовах наших відомих
прокурорів. Вони опубліковані в збірниках судових промов.

Категорично не варто погоджуватися з тими, хто говорить, що прокурор
може не вказувати конкретну міру покарання, якщо не впевнений у
пред’явленому підсудному обвинуваченні. Ст. 264 КПК України наголошує:
«Прокурор, підтримуючи обвинувачення, керується вимогами закону і своїм
внутрішнім переконанням, яке грунтується на розгляді всіх обставин
справи.

Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що
дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному
обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і викласти суду
мотиви відмови».

Особливу обережність і зваженість слід виявити тоді, коли йдеться про
виняткову міру покарання. Навіть якщо стаття Кримінального кодексу і
передбачає смертну кару, її не обов’язково застосовувати.

Із промови Романа Руденка:

«Підтримуючи в повному обсязі державне обвинувачення у справі Пауерса, у
відповідності зі ст. 2 Закону Союзу РСР «Про кримінальну
відповідальність за державні злочини», я маю всі підстави просити суд
застосувати відносно підсудного Пауерса виняткову міру покарання. Але,
враховуючи щиросердечне розкаяння підсудного Пауерса перед радянським
судом у здійсненні злочину, я не наполягаю на застосуванні до нього
смертної кари і прошу суд присудити підсудному Пауерсу п’ятнадцять років
позбавлення волі».

Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Пауерса до десяти років
позбавлення волі з відбуванням перших трьох років у в’язниці. Невдовзі
його обміняли на нашого розвідника полковника Абеля.

Пропонуючи міру покарання, прокурор повинен чітко вказати вид
виправно-трудової установи, передбачений законодавством України.

В одному із районних судів Київської області судили неповнолітніх
Денисюка і Петренка. Прокурор у своїй промові запросив їм по два роки
позбавлення волі в колонії загального режиму. Слово надається
захисникові, і він починає свою промову так:

«Шановні судді! Прокурор не знає українського законодавства.
Неповнолітні Денисюк і Петренко не можуть відбувати покарання в колонії
загального режиму. Стаття 25 Кримінального кодексу України вказує, що
засудженим уперше, неповнолітнім чоловічої статі, суд призначає
відбування покарання у виховно-трудових колоніях».

В якій формі прокурор повинен звертатися до суду, пропонуючи ту чи іншу
міру покарання?

З точки зору ст. 18 КПК України (судді незалежні і підпорядковуються
тільки законові) прокурор може лише просити або пропонувати суду обрати
підсудному ту чи іншу міру покарання. За певних обставин, особливо коли
мова йде про тяжкий злочин, який викликав великий громадський резонанс і
обурення, державний обвинувач може «вимагати» і «настоювати»,
звертаючись до суду. Але це не повинно носити характеру наказу,
категоричної вказівки суду, оскільки останній може і не погодитися з
прокурором.

Професор Київського університету Дмитро Сусло розповів якось випадок із
суддівської практики.

Було це наприкінці 40-х років. В одному із районів Харківської області
під час сівби вийшли із ладу всі трактори. Із області направили старшого
слідчого, і через кілька днів розслідування було закінчено. Прокурор
відрапортував, що зі складу машинно-тракторної станції району зникли
запасні частини — бабітові шестерні. Завідуючого складом МТС взяли під
варту.

Високе обласне начальство викликало суддю і прокурора і дало вказівку
розглянути справу у виїзному засіданні і якнайсуворіше покарати винних.
І ось проходить показове засідання обласного суду в Палаці культури,
більше тисячі людей у залі. Обвинувачення «тріщить по всіх швах».
Виступають свідки — колгоспні трактористи і дають показання. Земля сира,
бабітові шестерні плавляться і дуже швидко виходять з ладу. Чекати
ніколи, на коня — і в район на склад МТС. Завскладом немає, зривають
скабу, набирають хто скільки може запасних частин — і в поле, щоб
якомога раніше відсіятися.

Прокурор пише записку судді-однокашнику:

• Зроби перерву.

• Так що ж будемо робити?

• Ти що забув, чого нас викликав секретар обкому? Розстріляти.

Виступає з громовою промовою прокурор і категорично вимагає для
підсудного виняткової міри покарання — смертної кари. Весь зал так і
ахнув: за що? Через деякий час виходить із нарадчої кімнати суд,
головуючий оголошує вирок: «Один рік примусової праці».

Прокурор пред’являє або підтримує пред’явлений потерпілим цивільний
позов, якщо цього вимагає охорона державних чи громадських інтересів або
прав громадян (ч. 5 ст. 264 КПК України). Прокурор повинен визначити
своє ставлення до цивільного позову.

У своїй обвинувальній промові прокурор повинен указати, чи установлено
факт нанесення матеріальної шкоди; чи підлягає задоволенню пред’явлений
цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі; чи підлягають
відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені
закладом охорони здоров’я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний
позов не був заявлений. Якщо матеріальна шкода заподіяна діями кількох
підсудних, державний обвинувач повинен точно вказати форму їхньої
відповідальності: солідарну, часткову чи змішану. Яку суму кожен з
підсудних повинен заплатити потерпілому. За шкоду, заподіяну
неповнолітнім підсудним, який не досяг п’ятнадцяти років, відповідають
його батьки, опікуни, піклувальники. Ці та інші питання цивільного
позову повинні бути висвітлені у промові прокурора.

Аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину

Виявлення причин, що сприяли вчиненню злочину, — прямий обов’язок
прокурора (ст. 23 КПК України).

Причини й умови, що сприяють вчиненню злочинів, можуть мати
найрізноманітніший характер, наприклад погана охорона або облік
матеріальних цінностей часто є причинами розкрадання майна; дитяча
бездоглядність створює умови для вчинення правопорушення неповнолітніми
та ін.

Всебічне дослідження обставин справи неможливе без з’ясування причин
здійснення злочину, встановлення конкретних умов зародження і реалізації
підсудним злочинного задуму.

У своїй промові державний обвинувач повинен дати відповідь на такі
запитання:

• які конкретно обставини були причиною злочину, які умови і яким чином
сприяли його вчиненню?

• хто несе відповідальність?

• які заходи необхідно вжити для запобігання подібним злочинам?
Прокурор має право порушити клопотання перед судом про винесення окремої
ухвали у випадках:

1) встановлення у справі фактів порушення закону, причин та умов, що
сприяли вчиненню злочину;

2) при виявленні судом порушень прав громадян та інших порушень закону,
допущених при провадженні дізнання чи попереднього слідства;

3) коли у підсудного є неповнолітні діти, які залишилися без нагляду і
потребують влаштування або встановлення над ними опіки чи піклування
(ст. 23-2 КПК України).

Заключна частина промови

Заключна частина обвинувальної промови прокурора — факультативний
елемент судової промови державного обвинувача. В справах, які не являють
собою великої суспільної небезпеки, судова промова закінчується
міркуванням прокурора про міру покарання. У справах, які мають особливе
суспільно-політичне значення, викликають значний інтерес громадськості,
у виїзних засіданнях, ця частина промови дуже бажана.

Державний обвинувач може коротко зупинитися на підсумках судового
процесу; висловити впевненість, що справедливий вирок буде сприяти
зміцненню законності; висловити все те, що запало в душу прокурора,
учасників процесу; вказати на уроки судового розгляду справи; закликати
присутніх до рішучої боротьби із злочинністю.

Із промови Р. Руденка:

«В ім’я істинної любові до людства, якою сповнені народи, які принесеш
величезні жертви для порятунку миру, свободи і культури, в ім’я
мільйонів невинних людей, загублених бандою злочинців, які стали перед
Судом передового людства, в ім’я щастя і мирної праці майбутніх поколінь
— я зашикаю Суд винести всім підсудним виняткову міру покарання —
смертну кару.

Такий вирок буде схвально зустрінутий всім передовим людством».

Заключна частина промови не повинна бути штучною, необхідно пов’язати її
з матеріалами справи. Із промови прокурора А. Коні:

«Закінчуючи обвинувачення, я не можу не повторити, що дана справа для
свого вирішення вимагає багато зусиль, розуму і совісті. Але я
впевнений, ви не відступите перед складністю завдань, як не відступила
перед нею обвинувальна влада, хоча, може статися, вирішите її інакше.

Я знаходжу, що підсудний Ємельянов здійснив жахливий злочин, знаходжу,
що, постановивши жорстокий і несправедливий вирок над своєю бідною і ні
в чому не винною дружиною, він з усією суворістю привів його до
виконання.

Якщо ви, панове присяжні, винесете із справи таке ж переконання, як і я,
якщо мої доводи підтвердять у вас це переконання, то я думаю, що не
далі, як через кілька годин, підсудний почує із ваших уст вирок,
звичайно, менш суворий, але, без сумніву, більш справедливий, ніж той,
який він сам виголосив над своєю дружиною».

Можна і так закінчити обвинувальну промову:

«Я відчуваю, що суд незадоволений моєю промовою і робить мені різного
роду жестикуляції. Я прошу відпочинку і води. Я стомився».

Репліка прокурора

Закон надає прокуророві право після проголошення промов усіма учасниками
судових дебатів виступити із реплікою (ст. 318 КПК України).

Репліка — не обов’язкова частина судових дебатів. Вирішити, чи слід її
брати, прокурор може лише після виступу всіх учасників судових дебатів.
Державний обвинувач, як правило, виступає з реплікою, коли учасниками
судових дебатів:

• висловлені помилкові твердження;

• неправильно тлумачаться норми права;

• перекручені фактичні обставини справи, які мають суттєве значення;

• допущено грубу поведінку щодо учасників судового розгляду;

• допущено домисли та принципово неправильні судження;

• явно перекручено позицію прокурора, громадського обвинувача,
цивільного позивача;

• дано юридичне неправильну оцінка скоєного тощо.

Репліка, як правило, гостро полемічний виступ. Вона повинна бути
короткою, чіткою і зрозумілою. Але її не слід перетворювати у гру слів,
використовуючи обмовки інших учасників. Недопустимі нервозність,
грубість, нетактовність. Прокурор готується до репліки під час виступів
інших учасників судових дебатів. Але якщо прокурору необхідний
додатковий час, він може просити суд зробити перерву для підготовки до
репліки.

Не слід користуватися реплікою для того, аби змінити щось у виступі,
доповнити судові дебати. Ось приклад недоречної репліки. В одній із
справ про розкрадання державного майна в особливо великих розмірах,
прокурор попросив 7 років позбавлення волі підсудному. Однак після
виступу захисника він ніби схаменувся, попросив слово для репліки і
почав говорити, що з урахуванням суспільної небезпеки скоєного, просить
14 років позбавлення волі.

Добре сприймається репліка як суддями, так й іншими учасниками судового
засідання, коли прокурор використовує крилаті вирази, афоризми, народну
мудрість.

Якось автор цих рядків зустрівся з колишнім випускником університету,
активним учасником художньої самодіяльності. На запитання: «Як живете,
чи співаєте зараз? той відповів: «Прокурору не до співу. Правда, одного
разу в судовому засіданні згадав і про пісню і знаєте, допомогло».

• Слухалася справа про згвалтування. Виступив з обвинувальною промовою
невдало, ніколи було готуватися. В основному коротко виклав
обвинувальний висновок.

Після мене виступає популярний київський адвокат, якого запросили багаті
батьки підсудного. Говорить про вічне кохання, про взаємний потяг,
наводить приклади із французьких романів. Бачу, судді посміхаються,
поблажливо поглядають на підсудного, «оживають» родичі підсудного.

Добре знаю, що сім’я недобра, знаю, що бідна дівчина буде нещасливою в
цій сім’і, знаю про всі брехливі обіцянки родичів підсудного. Відчуваю,
щось треба робити, але прямих доказів у мене немає та вже й пізно щось
доказувати.

Оскільки захисник явно перекрутив фактичні обставини справи, беру слово
для репліки: «Адвокат, як соловей залітний, гарно співав нам про
французьке кохання. Можливо, у Франції так і чинять, я проти цього не
заперечую. Але у нас в Україні співають по-іншому: «А козак дівчину та й
вірненько любить, а займать не посміє».

Промова прокурора при відмові від обвинувачення

Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що
дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному
обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і викласти суду
мотиви відмови (ч. З ст. 264 КПК України).

Розкриваючи поняття відмови прокурора від обвинувачення, Іван Вернидубов
зазначає, що за змістом вона виражає негативне рішення прокурора для
себе щодо питання про винність підсудного незалежно від того, яке
рішення у такому випадку прийме суд. Підкреслюється, що відмова від
обвинувачення відображає певний аспект процесуальної самостійності
прокурора в суді, реалізує вимогу наказу Генерального прокурора України
№ 5 від 4 квітня 1992 року «Про недопустимість нав’язування
прокурорам-учасникам судового розгляду позиції, з якою вони не згодні».

Інша річ, що самостійність прокурора не може бути довільною, нічим не
зумовленою. Вона має базуватися на сукупності таких обставин, які
виступають як основа відмови від обвинувачення, що визначає
суб’єктивно-правовий характер такої дії. Це означає, що заперечення
обвинувачення для прокурора є правовою необхідністю, реалізація якої
вимагає втілення у конкретній практичній дії — заяві про відмову від
державного обвинувачення. Звідси висновок — відмова від обвинувачення не
тільки право, але й обов’язок прокурора’.

Відмовитися від обвинувачення прокурор може лише після того, як
досліджено докази, коли закінчено судове слідство. Закон не вказує
мотивів і причин відмови прокурора від обвинувачення. Практика показує,
що ними найчастіше бувають:

• виявлення в ході судового розгляду нових обставин, які спростовують
обвинувачення;

• інша оцінка прокурором зібраних у справі доказів.

В основі промови прокурора при відмові від обвинувачення має бути
глибокий всебічний аналіз зібраних і перевірених у суді доказів.
Прокурор не може безпідставно, без аргументації заявити суду, що не
підтримує обвинувачення і відмовляється від нього.

Відмова прокурора від обвинувачення не звільняє суд від обов’язку
розглядати справу далі й на загальних підставах вирішувати питання про
винність підсудного (п. 4 ст. 264 КПК). Тому, щоб переконати суд в
обгрунтованості і правильності своєї відмови, прокурор має довести, чому
підсудний повинен бути виправданий.

Побудова промови, головним чином, повинна бути спрямована на
обгрунтування мотивів відмови від обвинувачення. Уявляється, пише І.
Вернидубов, що навряд чи доцільним буде тут вступ про
суспільно-політичну оцінку інкримінованого злочину, оскільки прокурор
перед промовою вже втратив переконання в законності та обгрунтованості
обвинувачення. Думається, що при відмові від обвинувачення прокурору
доцільно розпочати свою промову з роз’яснення суті і значення вимог ч. 2
ст. 36 Закону України «Про прокуратуру», розкрити роль прокурора в
судовому розгляді, його завдання.

Далі, виходячи з предмета судової промови, пропонується її структура:

• викладення фактичних обставин справи, як вони були встановлені
попереднім слідством;

• заява про непідтвердження обвинувачення в суді — про відмову від
обвинувачення;

• аналіз та оцінка доказів, зібраних і досліджених під час попереднього
і судового слідства;

• фактичні обставини й юридичні підстави від державного обвинувачення;

• причини необгрунтованого притягнення особи як обвинуваченого до
кримінальної відповідальності, пропозиції щодо їх усунення;

• пропозиції з поновлення порушених прав підсудного;

• пропозиції про подальшу долю справи ‘.

Психологічно прокурору важко відмовитися від обвинувачення, особливо
тоді, коли він сам затверджував обвинувальний висновок, чим і
пояснюється та обставина, що на практиці відмов від обвинувачення мало.
Частіше прокурори йдуть на компроміс, просять суд направити справу на
додаткове розслідування, в ході якого закривають справу.

Обгрунтована відмова прокурора від обвинувачення переконує присутніх у
залі судового засідання, що прокурор дійсно стоїть на сторожі закону.
Обвинувачує тільки винних. Такі прокурори закінчують свою судову промову
словами:

«Тому я відмовляюся від обвинувачення і прошу суд винести
виправдувальний вирок».

ЛІТЕРАТУРА

Андриевский С.А. Драмы из жизни. Защитительные речи. — Петроград, 1916.

Аннушкин В.И. Первая русская риторика. — М., 1989.

Античные риторики. — М., 1978.

Апресян Г.З. Ораторское искусство. — М., 1978.

Аристотель. Риторика // Античные риторики. — М., 1978.

Арістотель. Поетика / Пер. Б. Ієна. — К., 1967.

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. — Львів, 1990.

Безменова Н.А. Неориторика: проблемы и перспективы // Семантика.
Коммуникация. Стиль. — М., 1983.

Бельчиков Ю.А. Говори ясно и просто. — М., 1980.

Бондаренко 77. С. Судова промова. — Львів, 1972.

Васильев А.Н. Основы культуры речи. — М., 1990.

Введенском Л.А., Павлова Л.Г. Культура и искусство речи. — М., 1984.

Вернидубов І.В. Проблеми підтримання державного обвинувачення за
законодавством України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 1992.

Виклади давньослов’янських легенд або міфологія, укладена Я.Ф.
Головацьким. — К. 1991.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *