Наука як форма суспільної свідомості. Специфіка медичної науки (реферат)

Науковий реферат

з наукознавства:

Наука як форма суспільної свідомості.

Специфіка медичної науки

Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури
суспільства; система понять про явища і закони дійсності; особлива сфера
цілеспрямованої людської діяльності, яка включає вчених з їхніми
знаннями і здібностями, наукові заклади і має на меті дослідження на
основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи,
суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в
інтересах суспільства. Поняття „наука” застосовують для позначення всієї
системи перевірених практикою знань, які є загальним продуктом
суспільного розвитку; певного виду суспільної діяльності людей, що
сформувалися в процесі історичного розвитку і спрямований на пізнання
законів дійсності в інтересах практики; форми суспільної свідомості,
відображення дійсності в суспільній свідомості; підсумкового досвіду
людства в концентрованому вигляді, елементів духовної культури всього
людства, багатьох історичних епох і класів, засобів перед-бачення й
активного осмислення з допомогою теорії аналізу явищ об’єктивної
дійсності для наступного використання досягнутих результатів у праці;
системи знань, в якій світоглядні, філософські основи й висновки є
невід’ємним, обов’язковим елементом[9, 416].

Наука як соціальний інститут, загальновизнаний фактор культури
сформувалась в період з середини ХV ст. до кінця ХVІІ ст. Увесь
попередній період характеризувався недиференційованістю,
нерозчленованістю сукупного людського знання. Це було деяке протознання,
яке позначалося як взагалі будь-яка любов до мудрості (філософія). У ХVІ
– ХVІІ ст. відбувалася диференціація наук за предметом дослідження
(фізика, хімія, механіка та ін.) й одночасно поділ знання на емпіричне й
теоретичне. Власне наука ототожнювалась з дослідом (Ф. Бекон), а спроби
його теоретичного осмислення – з філософією. Звідси для науки ХVІІІ ст.
характерним було захоплення натуральною філософією. Якраз у ті часи,
коли творили Ньютон, Лаплас, Лінней, Лейбніц, англійський письменник
Джонатан Свіфт створив сатиричний образ науки та вчених.

Іронізуючи над загальним захопленням наукою й намаганням створити
численні академії, автор вкладає у вуста Гуллівера розповідь про країну
Лапута. Лапутянський король та його придворні занурені в безплідні
роздуми про математику, музичну гармонію та космічні явища. При цьому
вони не чують та не помічають один одного. Їх математика годиться лише
для того, щоб подавати на обід баранячу лопатку у формі рівностороннього
трикутника, шматок телятини у формі ромба, пудинг у формі круга і т. п.
Кравець знімає мірку за допомогою астрономічного прилада – квадранта.
Викрійку він робить за допомогою складних математичних розрахунків.
Однак зшите ним плаття не сидить так як слід. Вчених Д. Свіфт називає
прожектерами. Один з них намагається добути сонячні промені з огірків,
інший вивчає павутину з метою створити нову тканину. У цьому
гіперболізованому зображенні науки сфокусована суспільна думка епохи,
яка розглядала її як дещо абстрактне, далеке від життя, не пов’язане з
його реальними проблемами, як забаву не- багатьох, дивакуватих, хоча і
обдарованих людей.

Слід зауважити, що Д. Свіфт не був одиноким в такому баченні науки.
Наприклад, великий мислитель того часу Ж. Ж. Руссо пов’язував з її
розвитком розтління душ, занепад Єгипту, поработіння македонським ігом
Греції. І навіть попереджав нащадків: „Народы! Знайте раз навсегда, что
природа хотела оберечь вас от наук, подобно тому как мать вырывает из
рук своего ребенка опасное оружие. Все скрываемые ею от вас тайны
являются злом, от которого она вас охраняет, и трудность изучения
составляет одно из немалых ее благодеяний. Люди испорчены, но они были
бы еще хуже, если бы имели несчастье рождаться учеными”[7].

За час, який відділяє нас від цього періоду, відношення людства до науки
і її образ в його свідомості дуже змінились. Як би не розходились думки
відносно користі та шкоди від науки, безсумнівне одне – майже ніхто не
вважає, що наука стоїть осторонь суспільства, що її можна ігнорувати як
заняття диваків та прожектерів, далеке від гострих соціальних проблем.
Що ж привело до цих глибоких змін в розумінні й оцінці науки.

Хоча елементи філософського й наукового мислення можна прослідкувати в
багатьох культурах Стародавнього Сходу (Китай, Індія, Вавілон, Єгипет),
корені сучасної науки треба шукати в Стародавній Греції. Нобелевський
лауреат академік Н. Н. Семенов справедливо зауважував: „Зовсім
особливе місце займає культура Стародавньої Греції. Хоча є давньогрецька
міфології, але немає давньогрецької релігії. І саме там це бажання
пізнати світ стало джерелом виникнення грандіозної споруди
давньогрецької й взагалі класичної філософії, котра заклала фундамент
подальшого розвитку всієї інтелектуальної культури Європи” [8]. Саме ця
культура була джерелом сучасної науки. Але, звичайно, не тільки вона
впливала на розвиток і формування науки.

Науку в цілому можна розглядати з трьох точок зору: як особливу систему
знань; як особливу систему суспільних організацій та закладів, які
виробляють, зберігають, поширюють та впроваджують ці знання; як
особливий вид діяльності – систему наукових досліджень, які відповідають
особливим критеріям та проводяться за особливими правилами. Антична
наука розвивалась, відзиваючись на певні матеріальні та духовні потреби
суспільства. Вона спиралась на досвід математичних й астрономічних
досліджень, накопичений на Стародавньому Сході, який знайшов
застосування в землеробстві, будівництві, торгівлі та культовій
діяльності. Але оскільки в рабовласницькому суспільстві наука була
заняттям лише невеликої частини вільних людей, які з презирством
відносились до фізичної праці та вважали її заняттям рабів, сама думка
про зв’язок науки з матеріальним виробництвом здавалась би давнім грекам
абсурдом. До того ж ті математичні й астрономічні знання, якими вони
володіли, були відносно обмеженими, простими й, незважаючи на велику
перевагу над науковими знаннями вавілонських та єгипетських жреців, були
недостатніми, щоб знайти застосування на практиці. Сам світогляд греків,
які обожнювали природу, виключав можливість активного експериментування.
Тому греки шукали застосування своїм науковим й філософським досягненням
головним чином в розвитку абстрактної математики, в роздумах про
моральну досконалість й покращенні державного ладу. Це особливо
характерно для трудів Сократа, Платона, Арістотеля та мислителів епохи
еллінізму.

Руйнація рабовласницького ладу, нашестя варварських племен, поширення
християнства, ворожого язичництву давніх греків та римлян, призвели до
того, що в Європі розвиток наукового пізнання виявився призупиненим на
декілька століть. Лише завдяки тому, що елементи грецької культури були
засвоєні й розвинуті вченими арабського середньовіччя, освічені
європейці, які познайомились з арабською культурою завдяки хрестовим
походам й подальшому торговельному й культурному обміну, знову отримали
можливість продовжити традиції античності. Але все це відбулося вже в
період пізнього середньовіччя при нових суспільних умовах.

Засилля середньовічного християнства, звичайно, не означало абсолютного
застою думки. В університетах та монастирських бібліотеках закладались
вогнища нової європейської культури. В безкінечних схоластичних диспутах
про буття бога, сутність янголів та природу гріха розвивались мистецтво
суперечки, вміння доводити, ставити й обговорювати проблеми. Поки ці
дискусії торкались лише релігійних проблем, вони не могли сприяти
прогресу науки. Однак вже в епоху середньовіччя серед алхіміків та
ремісників з’являються люди, які починають ставити експеримент на одну
дошку з вербальними доказами. Навіть такі великі схоласти, як Альберт
Великий (пр.1193 – 1280), не були сторонніми лабораторному
експериментуванню, хоча й алхімічному за своїми цілями. А Роджер Бекон
(пр.1214 – пр.1294)прямо стверджував, що експеримент може дати більше,
ніж словесні міркування. Однак він був лише першою ластівкою й піддався
гонінням з боку церкви.

Епоха Відродження з її переважною зацікавленістю до проблем людини та її
свободи сприяла розвитку індивідуальної творчості й гуманітарної освіти,
але тільки в кінці цієї епохи, в ХVІ ст., склались передумови для
виникнення й прискореного розвитку нової науки. На початку ж ішов
необхідний процес освоєння античного насліддя й тому нові наукові ідеї
були надзвичайною рідкістю. Однак загальна атмосфера вільнодумства
створювала все більш сприятливі умови для їх появи. Першим, хто зробив
вирішальний крок в створенні нового природознавства, в якому долалась
протилежність абстрактної математики та конкретного емпіричного
спостереження, був Микола Копернік.

На протязі більше тисячі років, які відділяли Клавдія Птоломея від
Коперніка, арабські й європейські астрономи накопичили безліч фактів,
які різнилися з математичними моделями знаменитого александрійця. Однак
геоцентрична система не могла впасти під натиском окремих фактів. Будучи
цілісною системою, вона могла поступитися тільки іншій, кращій системі.
Великим філософським досягненням Коперніка було те, що він чітко це
зрозумів та протиставив Птоломею не тільки нову геліоцентричну модель,
але й нову філософську методологію. Хоча частково потреби в новій
астрономії диктувались практичними потребами (наприклад, необхідністю
уточнити календар), вона виникла в основному під впливом розвитку
внутрішньої логіки науки й загальної культурної атмосфери епохи
Відродження. Сміливі дерзання стали в кінці кінців знаменням епохи і
здійснювались усюди – в мистецтві, в політиці, в релігійній реформації і
в науці.

В ХVІ – ХVІІІ ст.. набирає силу капіталістичне виробництво. Виникають
нові мануфактури. Буржуазія всюди проявляє ініціативу. Особливо помітна
її активність в галузі технічної творчості. З’являються нові
інструменти, механічні вдосконалення, машини й засоби спостереження. Все
це стимулює розвиток наукового пізнання. Галілей використовує телескоп
для астрономічних спостережень; Декарт, завдяки своїм контактам з
голандськими механіками, ставить і вирішує механічні задачі; нарешті, Ф.
Бекон, пропонуючи філософське обґрунтування нової науки, проголошує
немислимий для грецьких мислителів або середньовічних схоластів тезис
про те, що ціль науки – це перемога над природою заради підвищення
добробуту суспільства й вдосконалення виробництва. Але до досягнення
цієї мети ще дуже далеко. На всьому протязі ХVІІ та ХVІІІ ст.. саме
виробництво стимулює розвиток науки, створюючи технічну базу для
наукових експериментів, спостережень та узагальнень. Офіційна ж наука,
зосереджена в університетах, не пов’язана з життям, з потребами
виробництва, за своїм рівнем розвитку непридатна для практичного
застосування. В університетах продовжує панувати дух схоластики, а
найбільші відкриття робляться за їх стінами. Саме ця – офіційна наука
була мішенню сфіфтівського сарказму. Доречно буде для кращого розуміння
відношення мислителів того часу до науки та науковців навести
висловлювання І. В. Гете(1749 – 1832): „Науки загалом завжди
віддаляються від життя і знову повертаються до нього обхідним шляхом.
Істинні мудреці запитують, якою є річ сама в собі і відносно інших
речей, не піклуючись про користь, тобто про застосування до знайомого й
необхідного для життя. Це вже зроблять зовсім інші уми: проникні,
життєрадісні, технічно винахідливі та вмілі” [4, 323 ].

В ХІХ ст.. стосунки між наукою та суспільством, зокрема виробництвом,
змінюються. За два попередніх століття накопичився величезний об’єм
знань, і наука виявилась здатною спочатку узагальнити й відобразити
досягнення практики, а потім і перейти до вирішення задач, які практика
ставить перед нею. Прикладом впливу практики на науку є створення
класичної термодинаміки, яка узагальнила багатий досвід використання
парових двигунів. До середини ХІХ ст.. узагальнення спостережень і
виробничої практики проникає в таку науку, як біологія. Ч. Дарвін в
своїй основній праці „походження видів шляхом природного відбору” не
тільки описав механізм природного відбору, який спостерігається в
природі, але й звернув увагу на роль штучної селекції, яка широко
використовувалась в сільському господарстві. Із задачами сільського
господарства були пов’язані і дослідження спадковості Г. Менделем. У
другій половині ХІХ – початку ХХ ст.. до вирішення виробничих завдань
долучається органічна хімія. З її допомогою створюються нові
медикаменти, фарбники й мінеральні добрива. Елементи хімічної технології
починають впроваджуватись в промисловість. Якщо до цього часу технічна
винахідливість, інженерна думка й наукова творчість розвивались
паралельно, то тепер вони все частіше починають перетинатися,
взаємодіяти.

Нова важлива віха була пов’язана з розвитком електродинаміки. Більшість
попередніх технічних нововведень, включаючи парові двигуни, залізницю,
паровози і т. ін., були винайдені інженерами або самоучками.
Електродинаміка виникла й розвивалась переважно в наукових лабораторіях.
В класичній формі вона була завершена Дж. К. Максвелом. Її результати
показали єдність електричних, магнітних та світлових явищ, дали потужний
імпульс для розвитку електротехніки, створення електричних машин і нових
засобів зв’язку, включно радіо. Вперше виник новий тип взаємодії між
наукою та виробництвом. Відтепер виробництво не тільки дає технічну
базу, ставить завдання й стимулює розвиток науки, але й саме
розвивається під її впливом.

У ХХ ст.. теоретичне й експериментальне природознавство, а також
математика досягли такого рівня що почали виявляти вирішальний вплив на
розвиток техніки та всієї системи виробництва. Фізики опанували атомною
енергією й наближаються до оволодіння термоядерним синтезом. Хіміки
навчились синтезувати нові штучні матеріали, які не існують в природі.
Біологи розкрили таємниці спадковості й розвивають методи генної
інженерії, які дозволяють створювати живі організми із завчасно заданими
властивостями. Значні зміни у виробництві й науці пов’язані зі
створенням сучасних ЕВМ, сітки Інтернет, здатних взяти на себе частину
інтелектуальних функцій людини. Якщо до всього цього додати успіхи в
освоєнні космосу, то стане очевидним, що акценти взаємодії науки й
виробництва якісно змінились. Наука перетворилась в галузь масового
виробництва – індустрію знань.

Розвиток науки в сучасному суспільстві спричиняє „вертикальну”
інтеграцію науки – тенденцію до все більшого зближення науки з
практикою, а в зв’язку з цим – до зближення між фундаментальними і
прикладними науками. Відбуваються суттєві зміни в науці як системі
знання, поглиблюються процеси диференціації та інтеграції наукового
знання.

Результатом диференціації є поява окремих теоретичних систем і виділення
їх у самостійні галузі науки із своїм предметом, мовою і методом.
Диференціація наукового знання супроводжується його інтеграцією, що
являє собою не просто об’єднання існуючих систем у щось єдине, не суму
знань, досягнутих різними науками, а прагнення в процесі взаємозв’язку
запозичити один у одного і методи, і мову, щоб застосувати їх для
вивчення свого об’єкта. Інтеграція шляхом перенесення методів і мови
науки є одним із показників глибокої єдності сучасного наукового знання.

Для сучасної науки характерним є посилення взаємозв’язків між великою
кількістю різноманітних галузей, інтегративних тенденцій у розвитку
кожної із них.

Інтеграція охоплює чітко відокремлені одна від одної науки і означає
процес пов’язаний з підпорядкуванням окремих наук, що виділяються,
цілісній структурі концептуального каркасу висхідного знання. В той же
час інтеграція виявляється результатом зближення раніше незалежних наук
і сприяє між- науковим взаємодіям, формуванню інтегративних наук
(наприклад, кібернетики, біохімії, молекулярної біології).

Важливим стимулом розвитку наук і їх інтеграції є практична
суспільно-виробнича діяльність людей. Наука як система знання виступає в
той же час і як тип діяльності, пов’язаний з перетворенням світу. Таким
чином, інтегративні тенденції породжуються і потребами
соціально-економічного характеру.

Тенденція до інтеграції наук відображає універсальний характер руху
матерії та її основних атрибутів – простору, часу, причинності,
можливості і дійсності та ін. Суттєву роль у посиленні взаємодії наук
відіграє принцип розвитку, що характеризує як загальність, так і
спрямованість, необоротність процесів мінливості в об’єктивному світі.

Інтеграція й диференціація діалектично взаємопов’язані. Диференціація
виступає як форма виділення нових концепцій із знання, що стало
традиційним, причому стара концепція може виступати як хронічний випадок
нової із збереженням її значення для певного кола явищ (прикладом є
співвідношення класичної і квантової механіки). Але в процесі
диференціації розвиваються теорії, які починають наближатися між собою,
формуючи загальний концептуальний апарат і сприяючи дальшому синтезу
знання. Суміжні галузі різних наук зливаються, утворюючи нові
дисципліни. Так виникає нова наука, що виділяється із старої. Разом з
тим „киплячий” шар наукового знання, що безперервно оновлюється, стає
основою міждисциплінарного і між наукового синтезу.

Центральною проблемою інтеграції наук і синтезу знання є проблема
співвідношення наук. Інтеграція передбачає встановлення і посилення
взаємозв’язків між науками.

Саме діалектичний синтез становить зміст зростаючого взаємозв’язку наук,
а інтеграція виступає як форма цієї взаємодії. Особливу роль виконує
філософія, яка володіє універсальним категоріальним апаратом і пронизує
все інтелектуальне поле сучасних базисних наук.

Взаємодія наук, поряд з їх диференціацією та інтеграцією, виступає як
закономірність розвитку наукового знання. Взаємодія здійснюється у
вигляді диференціації та інтеграції, які виступають внутрішньо
взаємопов’язаними і взаємо проникаючими сторонами руху наукового знання
до єдності. В інтеграції наук взаємодія виступає як одна з її динамічних
сторін. Відповідно поняття „взаємодія наук” має вужче значення,
специфічний зміст порівняно з поняттями „інтегративний процес”,
„інтеграція науки”.

Досліджуючи взаємодію природничих, суспільних та технічних наук,
необхідно враховувати не лише об’єктивні (предметні) основи, а й діяльні
фактори та характеристики, тому що згадані науки відрізняються і за
суб’єктом діяльності, і за методами, використовуваними прийомами, метою
дослідження та ін.

Є також поділ суспільних, природничих і технічних наук на фундаментальні
та прикладні науки (дослідження), що взаємодіють між собою. При
взаємодії фундаментальних і прикладних наук потрібно враховувати і той
факт, що деякі фундаментальні науки можуть користуватися апаратом інших
фундаментальних наук, які в такому випадку самі набувають рис
прикладного знання.

Інтегративні потенції перш за все виявляються у використанні принципів
загального зв’язку явищ і матеріальної єдності світу. Разом з тим і інші
принципи, закони та категорії філософії відіграють істотну роль в
інтеграції наук про природу і суспільство, оскільки вони на загальному
рівні відображають істотні взаємозв’язки між атрибутами та властивостями
матерії, між буттям та свідомістю.

Філософія, з одного боку, узагальнює інтегративні тенденції в окремих
науках, а з другого, — виконуючи методологічні функції пізнання,
здійснює як синтез знання в окремих наукових дисциплінах, так і
„зовнішній” синтез між дисциплінами та їхніми основними підрозділами.

Філософія, що є ядром таких інтегративно-загальнонаукових форм пізнання,
як методологія, світогляд, наукова картина світу безпосередньо через них
справляє великий вплив на зближення наук про природу і суспільство, на
розвиток техніки.

Вивчення взаємозв’язків суспільних, природничих і технічних наук значною
мірою збігається з проблематикою міждисциплінарних досліджень. У той же
час між двома цими групами проблем є певні відмінності. В цілому
проблематика міждисциплінарних досліджень більше пов’язана з внутрішньо-
науковим процесом, а проблематика взаємозв’язку наук – з розглядом їх
соціального контексту[9, 576-578].

До цих пір ми розглядали взаємодію науки й суспільного виробництва. Ми
вияснили, що форми цієї взаємодії історично змінювались. Існує, однак, і
інша сторона взаємозв’язку науки й суспільства. Вона пов’язана з
особливостями соціальної й політичної організації суспільства. Було б
дуже сильним упрощенням думати, ніби розвиток науки прямо й
безпосередньо на них впливає. В дійсності існує багато опосередкованих
механізмів такого впливу. До них відносяться, зокрема, соціальні й
політичні організації суспільства, система світоглядних установок та
ідеологічних принципів, котрі визначають соціальну поведінку, цілі
соціального розвитку. Саме тут найлегше виявити роль філософії як
фактора взаємодії науки і суспільства.

У літературі зустрічається визначення суспільної свідомості як
сукупності різного роду ідей, поглядів, теорій, а також почуттів,
умонастроїв, звичаїв, традицій тощо. Таке визначення треба приймати лише
як попередній емпіричний опис феномена, який ми розглядаємо. Якщо ж
намагатися зрозуміти суспільну свідомість у її суттєвості, то слід
визначити її як специфічний, духовний спосіб виробництва, виробництва
ідеального. Суспільна свідомість завжди була, є і буде формою здійснення
змісту людської діяльності. Вона водночас є і відображенням суспільного
буття, і ідеальною умовою його розвитку.

Виробництво взагалі як створення і відтворення людьми суспільних умов та
засобів своєї життєдіяльності поділяється на реально-перетворюючий
процес та ідеально-перетворюючий процес. Суспільна свідомість як
ідеально-перетворюючий процес існує у вигляді так званих „об’єктивних
форм духу”, „об’єктивних розумових форм” і цією своєю надособистістю
відрізняється від індивідуальної свідомості. Однак надособисте не
означає позаособисте. Поява суспільної та індивідуальної свідомості –
одночасний процес, бо поява специфічного духовного виробництва
супроводжується і виникненням її суб’єктів – ідеологів, тобто осіб, які
мають справу із загальнозначущими схемами людської практичної діяльності
безпосередньо. Оскільки відокремлення розумової праці від фізичної
починається в умовах відсутності писемності, оскільки з суспільного
середовища виокремилася каста жерців-ідеологів – хранителів та
інтерпретаторів усієї сукупності суспільно значущих способів діяльності.
Пізніше цю функцію, очевидно, взяли на себе і поети-рапсоди, яким був,
наприклад, славетний Гомер. Поеми, сказання останніх є втіленим синтезом
усіх основних знань певної епохи, її світовідчуття, сукупного досвіду.

Ідеологи – безпосередньо, а інші індивіди – через посередників ідеологів
мають з цього моменту можливість прилучитися до суспільної свідомості,
перетворити сконцентровані там загальнозначущі форми людської діяльності
на свої індивідуальні форми, тобто формувати свій внутрішній духовний
світ. У процесі цього сформування індивід і навчається дивитися на себе
як на особливий предмет діяльності. Цей акт і означає появу
самосвідомості, індивідуальної свідомості.

З відокремленням духовного виробництва від матеріального свідомість
поділяється на два рівні: буденно-практичний та ідеологічно-теоретичний.
Перший, в свою чергу, складається з: а) сукупності трудових, етичних,
естетичних та інших способів освоєння світу, вироблюваних так званим
здоровим глуздом, буденною свідомістю і б) суспільної психології. Другий
рівень поділяється на: а) науку і б) ідеологію.

Суспільна психологія являє собою систему почуттів, настроїв, переживань,
що відображають дійсність на рівні буденної свідомості і дають
суб’єктивну оцінку з боку різних груп людей, подій і фактів соціальної
дійсності і самих себе. Любов до батьківщини, до своєї нації, до своєї
віри, ненависть до окупантів, класова ворожість тощо – усі ці почуття і
настрої безпосередньо, багато в чому стихійно, проявляються, не маючи
потреби в науковій термінології, хоча і відчувають на собі постійний
вплив ідеології.

Ідеологія – це система поглядів та ідей, у яких відношення людей до
дійсності та один до одного, а передусім – до суспільного ладу,
висловлюється вже у теоретичній формі, формулюється і поширюється
фахівцями-ідеологами. Ідеологія від науки відрізняється неодмінною
присутністю різного роду інтересів (класових, національних і т. д.).
деякі люди хочуть зберегти існуючий суспільний лад, інші – змінити його.
Через відношення до суспільного ладу здійснюється і відношення до інших
сфер життєдіяльності і до світу в цілому.

Наука, на відміну від ідеології, прагне до об’єктивного знання, це форма
духовної діяльності людей, що спрямована на виробництво знань про
природу, суспільство і саме пізнання та має за мету відкриття
об’єктивних законів, заснованих на узагальненні реальних фактів. Наука –
це і сама творча діяльність, що спрямована на отримання знання, і
результат цієї діяльності. Наука – це така особлива частина суспільної
свідомості, яка більшою мірою, ніж інші частини, орієнтована на втілення
у практику. У принципі, її роль полягає у тому, щоб бути безпосередньою
продуктивною силою.

Суспільна свідомість, окрім розділення її на вказані рівні (інша їх
назва – сфери) і підрівні, поділяється на цілий ряд форм.

Форми суспільної свідомості являють собою різні аспекти усвідомлення
об’єктивної дійсності, які відбивають особливі групи людських інтересів.
Так, наприклад, інтереси, які відображають залежність життєдіяльності
людей від характеру їх відношення до засобів виробництва і від усієї
системи суспільних відносин, породжують політичну і правову свідомість.
У теперішній час найчастіше виділяються такі форми суспільної
свідомості: політична свідомість, правова свідомість, мораль, мистецтво,
релігія, філософія. Виділення у цьому ряді форм ще й науки здається
зайвим, тому що наука виділяється як особлива сфера (поряд із суспільною
психологією й ідеологією).

Співвідношення сфер та форм суспільної свідомості має самий
безпосередній характер. Кожна з форм суспільної свідомості може набути і
наукового, і ідеологічного, і суспільно- психологічного вигляду: „нині у
філософській літературі превалює уявлення, що зміст будь-якої з
конкретних форм суспільної свідомості складає єдність трьох сфер –
ідеології, науки і суспільної психології” [5, 63].

Нарешті ми можемо дати остаточну відповідь на запитання: філософія – це
наука чи не наука? Вона так само, як і будь-яка інша форма суспільної
свідомості має свій науковий аспект. Але окрім того вона має й інші
аспекти: ідеологічний і буденно-практичний.

А ось наука, виявляється, це не форма суспільної свідомості, а дещо
більше – ціла її сфера[2, 194-197].

Аналіз науки як цілісної системи обумовлений її багаторівневою сутністю.
Сучасна наука досліджується у найрізноманітніших аспектах:
політико-економічному, історико-науковому, наукознавчому,
державознавчому, етичному, естетичному, прогностичному, психологічному
та ін. Вирішальне значення для правильного визначення шляхів подальшого
розвитку науки мають філософський, особливо логіко-гносеологічний і
соціологічний аспекти дослідження.

З позицій логіко-гносеологічного підходу, наука розглядається як система
знань. Наукове знання являє собою ідеальне утворення, специфічне духовне
явище, необхідний компонент науки, без якого вона не існує як
цілісність. Однак наукові знання – це ще не наука в справжньому
розумінні. Такою наука стає лише тоді, коли здійснюється процес
створення нового знання. Продуктом науки є нові знання.

Дослідження процесу виникнення нового наукового знання в цьому аспекті
передбачає свій підхід до проблеми, інший, ніж той, який необхідний при
логіко-гносеологічному аспекті аналізу того ж процесу.

Розуміння науки як системи знання цілком правомірне, оскільки її
функцією є пізнання. І, звичайно, такий підхід до науки може бути цілком
придатним для логіки науки. Але його обмеженість відразу виявляється, як
тільки підійти до науки як до складного явища, спробувати з’ясувати її
закономірності і соціальні функції.

При вирішенні цих питань логіко-гносеологічний підхід виявляється
недостатнім, і його потрібно доповнити соціологічним аналізом науки.
Соціологічний аналіз науки призводить до розуміння її як форми наукової
діяльності, галузі духовного виробництва, певного соціального інституту.

У рамках духовного виробництва вихідними для розуміння і аналізу
сутності науки виступають уже не самі наукові знання, а діяльність щодо
їх виробництва – наукова праця. Тому аналіз науки як системи знання має
бути доповнений її дослідженням як специфічного виду духовної праці.
Наука – не лише сума знань, це система знань, що постійно розвивається і
одночасно є специфічним видом духовного виробництва. Як система знань
наука існує і як реальний факт, передусім у самому процесі наукової
діяльності, і як результат наукової діяльності. Соціологічний аналіз
науки передбачає також розгляд її як певного соціального інституту. В
науці як складній соціальній системі закладено свій механізм розвитку.
Тому поняття „соціальний інститут” має сприяти виявленню внутрішньої
суперечливості науки і механізмів її розвитку.

Аналіз інституціоналізованої науки як форми організації суспільних
відносин у науковій діяльності дає змогу виділити такі її основні
сторони. Наука як соціальний інститут являє собою організацію людей, що
займаються науковою діяльністю. Внутрішньонаукові стосунки набувають
характеру зв’язку між суб’єктами наукової діяльності а також щодо
матеріальних засобів її здійснення.

Тому наука як соціальний інститут є організацією не тільки людей, що
займаються науковою діяльністю, а й організацією її
матеріально-технічної бази. Люди, професійно зайняті науковою
діяльністю, і матеріальні засоби здійснення цієї діяльності є тими
елементами, які необхідно організовувати в соціальний інститут.

Отже, наука як соціальний інститут являє собою об’єднання професійно
зайнятих науковою діяльністю людей і матеріальних засобів її здійснення
у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого
і цілеспрямованого керування науковою діяльністю.

Іноді, визначаючи науку, намагаються визначити її сутність з допомогою
кількісного переліку всіх її сторін і проявів. Ми вже давали визначення
науки за „Філософським словником” як сфери дослідницької діяльності,
спрямованої на виробництво нових знань про природу, суспільство і
мислення, яка включає в себе всі умови і моменти цього виробництва, з їх
знаннями і здібностями, кваліфікацією та досвідом, з розподілом і
кооперацією наукової праці; наукові установи, експериментальне і
лабораторне обладнання; методи науково-дослідницької роботи; понятійний
і категоріальний апарат; систему наукової інформації, а також усю суму
наявних знань, що виступають як передумови або засоби чи результати
наукового виробництва. Ці результати можуть також виступати як одна з
форм суспільної свідомості.

Безперечно, наука – надзвичайно складний і багатоаспектний соціальний
феномен. Вона одночасно є системою об’єктивних знань і певним видом
діяльності людей, засобом пізнання світу, найважливішим фактором
розвитку виробництва і знаряддям перетворення світу.

Оскільки наукове визначення є стислим вираженням сутності предмета, до
нього мають увійти не всі властивості, сторони і зв’язки науки, а тільки
найбільш суттєві. Разом з тим, визначаючи поняття „наука”, слід завжди
мати на увазі її багаторівневу сутність, враховувати зміни обсягу і
змісту цього поняття в процесі суспільного розвитку. Кожне наукове
поняття виникає в певних історичних умовах. Але в зв’язку з тим, що
процес пізнання безперервний, відбувається і безперервна зміна змісту
понять, які поглиблюються, розширюються, збагачуються, уточнюються,
стають більш конкретними. При цьому слід пам’ятати про умовне і відносне
значення усіх визначень взагалі, які ніколи не можуть охопити всебічні
зв’язки і явища в їх повному розвитку.

Системний підхід до вивчення науки дає можливість виявити її внутрішню
природу як певну цілісну систему, що являє собою органічну єдність
взаємопов’язаних сторін: наукового знання і наукової діяльності. Будучи
такою системою, наука виконує роль соціального інституту.

Для того щоб здійснити синтез згаданих проявів науки, необхідно
зафіксувати їхню внутрішню єдність. Тому наукове знання і наукову
діяльність треба розуміти як діалектичні протилежності, тобто як щось
єдине і в той же час відмінне в собі. Очевидно, ця проблема може бути
правильно вирішена, якщо їх уявити як систему соціальної діяльності,
субстанцією якої є наукове знання.

Іншими словами, система наукової діяльності являє собою процес
циклічного руху наукового знання. Наукове знання в цій системі
переходить із стану спокою в стан розвитку, тобто із стану опредмеченої
наукової діяльності в стан живої наукової діяльності, і навпаки.

Уявлення про науку як цілісну соціальну систему необхідно насамперед для
того, щоб розкрити внутрішній механізм її саморозвитку. Такий підхід до
науки дає можливість виробити системне уявлення про її внутрішню
структуру.

Наука, таким чином, виступає як соціальний організм, який охоплює
діяльність людей, спрямовану на отримання наукового знання, засоби цієї
діяльності і безпосередній продукт – наукове знання. Ядром такого
організму є наукова діяльність, без якої немає інших компонентів науки.
Цілісність же його базується на тому, що наука завжди виходить не лише
із пізнання дійсності, а й з наявного наукового знання; наукове знання в
свою чергу активно впливає на неї і органічно вплітається в її тканину,
тобто є продуктом попередньої і засобом наступної наукової діяльності.
Розгляд науки як єдності опредметненої діяльності (знання) і живої
діяльності (отримане знання) долає традиційну обмеженість
логіко-гносеологічного і філософсько-соціологічного підходів до неї.

Розглянуті складові елементи системи „наука”, нерозривно пов’язані між
собою, зумовлюють здатність науки виконувати певні соціальні функції, що
відіграють важливу роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої
соціальні функції, наука включається в процес розвитку як його
інтегруючий фактор, а цілі суспільства стають органічними стимулами
розвитку науки. Соціальні функції науки носять об’єктивний характер і
визначаються суспільними потребами.

З точки зору взаємовідносин суспільства і науки, головною функцією є
практична, прикладна її функція. Призначення науки не лише пояснювати
світ, а й перетворювати його, ставати безпосередньо продуктивною силою
суспільства. Глибоку думку з цього приводу знаходимо в українського
письменника, вченого, філософа І. Я. Франка: „Вже кілька разів ми
згадували, що наукою можна називати тільки пізнання законів і сил
природи, які проявляються всюди і як завгодно. Справжня наука не має
нічого спільного з жодними надприродними силами, з жодними вродженими
ідеями, з жодними внутрішніми світами, що керують зовнішнім світом. Вона
має лише справу зі світом зовнішнім, з природою, – розуміючи ту природу
якнайширше, тобто включаючи до неї все, що тільки підпадає під наше
пізнання; також і люди з їх поступом, історією, релігіями і всі ті
незліченні світи, що заповнюють простір. Сама людина є тільки одним з
незліченних створінь природи. Тільки природа надає людині засоби до
життя, до задоволення своїх потреб, до розкоші і щастя. Природа є для
людини всім.

Поза природою нема пізнання, нема істини. І лише природа є тією книгою,
яку людина мусить постійно читати, бо тільки з нею може з’явитися для
людини блаженна правда.

Але ж чи пізнання, саме пізнання законів природи становить єдину мету
науки? Ні. Саме пізнання не може бути її метою, бо якби було так, то вся
наука не принесла б нікому найменшої користі, не була б нікому потрібна;
була б, так би мовити, п’ятим колесом у возі людського поступу. Саме
знання нікому їсти не дає. Можна, наприклад, знати, що такі і такі
величезні скарби лежать у глибині моря або на місяці, і, незважаючи на
те знання, загинути з голоду. Від науки вимагаємо не лише безплідного
знання… від справжньої науки ми передусім вимагаємо, щоб була
корисною, щоб давала нам можливість перемагати без великих витрат у
вічній боротьбі з природою за існування і збереження.

А проте справжня наука повинна сповняти дві неодмінні умови: вчити нас
пізнавати закони природи і вчити користати з тих законів, уживати їх у
боротьбі з тією ж природою. До того ж є дві сторони науки: знання і
праця – праця, звичайно, корисна передусім для загалу, а вже потім і для
самої працюючої людини.”[3, 395-396].

Концентроване вираження практична функція науки знаходить в умовах
науково-технічного прогресу. Реалізація цієї практичної функції
спричинила до формування системи ланок, необхідних для втілення
відкриттів фундаментальних наук у технічні пристрої для впровадження їх
у виробництво.

Відкриваючи об’єктивні закони розвитку природи і суспільства, наука
сприяє розвиткові суспільного виробництва, всіх сфер діяльності. Тому
практична функція науки тісно пов’язана з гносеологічною.

У міру розвитку науки постійно розширюються можливості пізнання
дійсності. Це означає, що чим вищий рівень розвитку науки, тим ширші
можливості для подальшого пізнання дійсності.

Пізнавальна і практична функції науки зумовлюють одна одну, виступають в
діалектичній єдності. Разом з тим, пізнання здійснюється насамперед
заради практичних цілей, і, отже, гносеологічна функція в цьому плані
підпорядкована практичній.

Різні галузі знання реалізують гносеологічну функцію не однаковою мірою.
Технічні науки покликані безпосередньо обслуговувати матеріальне
виробництво, тому вони мають прикладне значення. Природничі і
гуманітарні науки переважно виконують пізнавальну роль.

У сучасних умовах спостерігається виникнення і розвиток прогностичної
функції науки як основи управління суспільними процесами. Наукові знання
допомагають передбачити спрямованість розвитку дійсності.

Від науки чекають не лише розробок способів прискорення зростання
виробництва, а й відкриття нових напрямків його розвитку, нового типу
його організації. Це принципово нові суспільні потреби, і в такій формі
вони ніколи перед наукою не ставились. За допомогою науки можна
передбачити виникнення суспільних та природничих явищ, і це є показником
її внутрішньої зрілості й ефективності.

Відзначаючи зростаючу роль науки для практики, дедалі ширше використання
її в різноманітних сферах людської діяльності, не можна прагматично
розуміти науку лише як засіб, від застосування якого можна чекати певної
користі. Наукове знання є цінністю як результат людської праці, як
основа формування наукового світогляду людей.

Засвоєння людиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок
чого питома вага науки в духовному житті суспільства надзвичайно
зростає. Наука сприяє формуванню наукового світогляду. Це означає, що
наука як система знань і специфічний вид діяльності виконує певні
культурно-світоглядні функції в суспільстві.

В реальному житі, однак, всі соціальні функції науки тісно
взаємо-пов’язані, ніколи не виявляються в чистому вигляді, відокремлено.
В процесі своєї історії вони постійно змінювались, принципово
змінювалась і сама наука, розуміння її предмета і мети[9].

Розглядаючи науку як одну із форм суспільної свідомості, ми так чи
інакше торкаємося інших форм та їх загальних функцій. У сучасній
філософській літературі виділяються пізнавальна, прогностична,
оціночно-імперативна, інтегративно-мобілізуюча, мотиваційна, регулятивна
і виховна функції. Форми суспільної свідомості відрізняються одна від
одної предметом відображення, формою відображення, роллю у житті
суспільства.

Найчастіше наука розглядається як елемент культури, мистецтва, тісно
пов’язана з ним. Мистецтво виникає у надрах трудової діяльності у формі
такого естетичного відношення до дійсності, яке можна назвати
інформаційно-виховним. Поняття прекрасного має соціальне походження і
соціальну функцію.

У сучасному, розвиненому своєму стані мистецтво має дуже багато функцій:
воно і спосіб пізнання й освоєння світу, і ефективне знаряддя впливу на
звичаї, і спосіб передачі інформації, і прикраса побуту, і джерело
відпочинку і насолоди. Але всі ці свої функції мистецтво може здійснити
тільки тоді, коли воно буде справжнім мистецтвом, специфічним засобом
духовно-практичного освоєння світу людини.

Естетична свідомість широко використовує та розвиває людське уявлення,
фантазію. Це відбувається тоді, коли людина незадоволена оточуючим її
світом і бажає змінити його, але реально і негайно цього зробити за тих
чи інших причин не може. У цьому випадку таке перетворення відбувається
спочатку ідеально, у свідомості. Видатний західний філософ А.Шопенгауер
вважав об’єктом мистецтва – ідею, яку воно вичленяє, розглядає
ізольовано, а тому непідвладне часу. Також він писав: „В то время как
наука, следуя за беспрерывным и изменчивым потоком четверояких оснований
и следствий, после каждой достигнутой цели направляется все дальше и
дальше и никогда не может обрести конечной цели, полного удовлетворения,
как нельзя в беге достигнуть того пункта, где облака касаются горизонта,
– искусство, напротив, всегда находится у цели”[4, 324]. Зображуючи
життя водночас і таким, яким воно є, і таким, яким воно може і повинно
стати, мистецтво спонукує людину зайняти певну життєву позицію[2, 199].

В контексті взаємодії, спорідненості методів пізнання науки та культури,
а також ролі особистості в цьому процесі цікавою є думка російського
філософа П. Л. Лаврова: „Я нарочно остановился на науке и искусстве как
на самых могучих элементах цивилизации, чтобы указать, что и эти сферы
сами по себе не составляют прогрессивного процесса; что ни талант, ни
знание не делают еще, сами по себе, человека двигателем прогресса; что с
меньшим талантом и знанием в этом отношении можно сделать более, если
сделаеш все, что можешь”[4, 328].

Таким чином , рівень розвитку науки, її досягнення і цілі, соціальні й
пізнавальні установки залежать від різноманітних факторів: соціальної
структури суспільства, політики, стану виробництва, загального
світогляду, преволюючих філософських поглядів та ін. Хоча матеріальна
база науки відіграє вирішальну роль в її розвитку, вплив цієї бази
здійснюється опосередковано, через різноманітні елементи духовної й
соціально-політичної надбудови суспільства. Розглядаючи сучасний стан
науки, важливо усвідомити, яке місце серед факторів впливу на її
розвиток займають методологія й теорія наукового пізнання. Це
усвідомлення дозволяє зрозуміти кожній мислячій людині, перш за все тим,
хто так чи інакше приймає участь в науково-технічному прогресі і в
наукових дослідженнях, готує сучасні наукові кадри, навіщо йому потрібно
оволодівати основними ідеями й принципами філософії.

Становлення теоретичної медицини також не могло проминути стадію
філософського осмислення. Медицина є системою наукових знань і
практичних дій, націлених на збереження здоров’я, попередження і
лікування захворювань, продовження життя людей. Вона була, можливо,
найпершою наукою, якою оволодівали люди, бо такі її галузі як
рододопомога і допомога при різних ушкодженнях, пов’язані з самим
існуванням людини.

На протязі всієї історії людства медицина розвивалась в тісній
залежності від інших знань, якими володіла людина. Якщо вдуматись в
далеку історію медицини, то можна відмітити, що спостереження за
хворобами людини, вивчення зв’язку цих хвороб з її способом життя і
факторами зовнішнього середовища впливали на світогляд та деколи
стихійно призводили до матеріалістичних поглядів, збагачуючи цим
стародавні філософські вчення.

В ті далекі часи, коли хімія в силу рівня свого розвитку практично не
могла істотно впливати на медицину, коли самі медики захоплювались
алхімією, коли в медицині господарювала містика, окремі лікарі
наважувались вирізнятися своїми поглядами. Тому їх праці не втратили
свого значення і в наш час. Таким прикладом є праці великого
вченого-філософа і лікаря середньовічного Сходу Абу Алі Ібн Сіни
(Авіцени).

Розвиток фізики і хімії незмінно впливав на медицину. Деколи надмірне
захоплення ними призводило до механістичних уявлень про людський
організм, як про своєрідну машину. Можна згадати про так званих
ятрофізиків, ятромеханіків, ятрохіміків в медицині. Це приблизно ХVІ –
ХVІІ ст.. Ті, хто називав себе ятрофізиками, вважали людський організм
свого роду машиною, порівнювали серце з насосом, легені з міхами,
кінцівки з ричагами і т. д.

При всьому цьому біологія й медицина проходили через ці етапи,
зберігаючи своє особливе біологічне мислення, спираючись головним чином
на лікарський досвід. Показове у цьому відношенні щедре на різні медичні
системи ХVІІІ ст.. Всі ці системи носили спекулятивний характер.
Оскільки, однак, з одного споглядання теорії не отримаєш, тобто не
відкриєш об’єктивних законів життєдіяльності організму, то всі вони
виявились в теоретичному сенсі необґрунтованими. А це значить, що ми не
повинні датувати виникнення теоретичної медицини ХVІІІ і навіть
початком ХІХ ст. „Системи” Шталя, Гофмана, Куплена, Разорі, Броуна,
Ганемана – це не теорії медицини у власному змісті цього слова, а швидше
вираження потреб медицини того часу в пошуку основоположних принципів
наукового пояснення. Дуже чітко цю потребу часу вловив і висловив
молодий Р. Вірхов, котрий писав у 1854 р.: „Главная заслуга немецкой
натурально-философской школы, принесшей, впрочем, столько вреда,
заключалась в том, что она первая начала искать в болезнях человека
известного отпечатка низших жизненных форм, которых физиологические
примеры должны были находится отчасти в мире растительном, отчасти же в
различных отделах царства животного. Как ни грубо это определение и как
ни мало оно в состоянии выдержать тщательное сравнение, однако оно было
первым предчувствием внутреннего согласия жизненных процессов,
соединенных с ячейкою”[13, 41]. Таким чином, будучи фальшивими за
змістом, натурфілософські концепції життєдіяльності організму тим не
менше відіграли певну позитивну роль в історії медицини та послужили
сигналом до необхідності теоретичної самосвідомості медичної науки.

Оскільки історичну задачу подолання альтернативи емпіризму та споглядної
натурфілософії в медицині виконав Р. Вірхов, то теорію даної науки
логічно починати з його вчення. Сучасникам видатного німецького
патологоанатома це здавалось очевидним. В той же час визначення моменту,
швидше якого теоретична медицина не могла виникнути, не виключає
можливості зміщення початку теорії в більш пізній період. Наприклад, І.
І. Мечніков починав відлік теоретичної (наукової) медицини з успіхів
бактеріології. В нашій літературі існує думка (в 50-ті роки вона
вважалась єдино правильною), що наукова медицина стала можливою тільки в
результаті досліджень І. М. Сєченова, С. П. Боткіна, І. П. Павлова.

Правильне вирішення цього питання може бути отримане тільки з
урахуванням реальної структури наукового пізнання. Ні одна наука не в
змозі пізнати закони функціонування об’єкта, не вивчивши його будову.
Зрозуміло, що аналіз будови не є кінцевою метою дослідження. Це тільки
етап на шляху до пізнання об’єкта як „живого” цілого. Однак заперечувати
на основі цього теоретичну значимість аналізу і відповідно аналітичного
етапу в розвитку наукової теорії з логічної точки зору невірно, а з
історичної – несправедливо. Клітинна патологія – не випадковий факт в
історії науки. Як об’єкт дослідження клітина повністю відповідала
інтересам вчених-аналітиків. По-перше, це була визначена, до того ж
достатньо доступна для безпосереднього вивчення, частина тіла; по-друге,
клітина являла собою природну структурну складову живої системи, а не її
довільно виділену частину. Співпадіння об’єкта дослідження (клітина
живого організму) з гносеологічним ідеалом (потрібно було поняття
„стільник”, яке б дозволяло звести складне до простого, безліч до
єдиного), створило той могутній плин теоретичної медичної думки –
„целюлярну патологію”, котрий на декілька десятиліть визначив не тільки
всі етапи руху медичного пізнання в рамках аналітичного дослідження, але
й траєкторію його переходу в свою протилежність – синтез.

Останнє хотілось би підкреслити як особливо важливе для розуміння
внутрішньої логіки розвитку науки. Описово-історичний підхід за звичай
фіксує наявність найрізноманітніших концепцій, не пояснюючи
закономірностей їх генезису. При цьому в кращому випадку відмічається
великий вплив клітинної патології на мислення сучасників, хоча тут же
додають, що незважаючи на засилля вірховіанства, в медицині ХІХ ст..
існували й інші, прогресивні теоретичні концепції. В гіршому — просто
висловлюється жаль з приводу верховенства „целюляризму”, який ніби то
загальмував на декілька десятиліть прогрес медицини.

До числа історичних заслуг Р. Вірхова зазвичай називають:

зроблені ним численні відкриття приватно наукового характеру (відкриття
або патологоанатомічний опис лейкемії, лейкоцитозу, тромбозу, флебіту,
клітин нейроглії та ін.);

введення мікроскопічної техніки й дослідження патологічних процесів,
що особливо сприяло розвитку клініко-анатомічного напрямку в медицині;

опис, класифікація патологічних станів, виділення ряду нових
нозологічних форм, впорядкування медичної термінології.

До негативних сторін вірховського вчення відносять зазвичай всі
теоретичні положення в концепції целюлярної патології. Основними
недоліками останньої вважаються:

спроби зробити виявлені патологоанатомічні факти загально- характерними,
створити новий напрямок;

зведення життєдіяльності організму до суми життєдіяльності окремих
клітин;

заперечення цілісності організму, зведення хвороб до місцевих змін
клітин;

механістичний підхід до проблеми вивчення життя, нерозуміння якісної
відмінності органічного від неорганічного;

негативне відношення до еволюційного вчення Дарвіна.

При такому викладенні й оцінці поглядів Вірхова вивчення його твор-чості
очима сучасного лікаря набуває тільки історичного інтересу. В чому ж
тоді позитивна роль його досліджень? У тих відокремлених, чисто
емпіричних узагальненнях і відкриттях, які перераховані вище? Але вони
втратили актуальність. Пройшло більше століття. За цей час медична
наука, і зокрема патологічна анатомія, накопичила незмірно багатший
матеріал, серед якого відкриття Вірхова займають, хоча й почесне, але
все таки скромне місце, а головне, мають всього лише
пізнавально-історичну цінність. І чому авторитет Вірхова не вберіг його
теорію від критики, як гальмівної для прогресу медичної науки? Так
формується мало обґрунтований погляд на історію медицини як на ланцюг
позитивних емпіричних досягнень і відповідно як на вереницю змінюючих
одна одну фальшивих теорій.

Творчий доробок творця наукової теоретичної медицини багатогранний і не
підлягає однозначній інтерпретації. Однак в полеміці навколо фігури
Вірхова, як в дзеркалі, відображається принципова різниця історичного
(емпірично-описового) та логічного (теоретико-пояснювального) методів
дослідження. Власні висловлювання автора тієї чи іншої теорії можуть
випереджати час і бути глибше створеної ним же самим системи поглядів,
але вони залишаються не реалізованими в практиці колективного наукового
мислення[13].

Прогрес науки і техніки, соціальні, екологічні й демографічні зміни,
зростання ролі здоров’я людини в системі соціальних цінностей
суспільства породжують ряд нових загальнотеоретичних, методологічних,
соціально-гігієнічних та гуманітарних проблем. Вирішення цих проблем
можливе лише при творчій співдружності філософів та медиків, на основі
широких комплексних досліджень.

В розвитку сучасної медицини поряд з диференціацією та вузькою
спеціалізацією зростаючими темпами відбувається процес синтезу,
інтеграції наукових знань в єдину теоретичну концепцію про нормальну та
патологічну життєдіяльність людського організму. Якщо в процесі
диференціації деяку роль відіграє момент „стихійності” як швидка
реакція-відповідь на щоденні потреби науки і практики системи охорони
здоров’я, то в процесі синтезу медичних знань зростає роль усвідомлених
світоглядних, загально методологічних та теоретичних принципів.
Комплексні соціально-гігієнічні дослідження дозволяють поглиблено
вивчити механізм соціальної детермінації здоров’я населення, виявити
роль, місце та питому вагу соціальних та біологічних факторів в
підтриманні здорового стану людей і у виникненні захворювань. Подібні
дослідження дозволяють виробити необхідні заходи для вдосконалення
соціальної політики в галузі охорони здоров’я, її стратегії й тактики.

Серед методологічних проблем медицини як і раніше першочергову роль
відіграє соціально-біологічна проблема. Беззаперечно, соціальні фактори
відіграють вирішальну роль у формуванні здоров’я населення. Але в певних
ситуаціях у виникненні, перебігу та завершенні тієї чи іншої конкретної
хвороби на перший план можуть вийти різні біологічні фактори (спадкові,
вікові, імунологічні і т. д.). Соціальна обумовленість здоров’я
населення – це вираження і прояв об’єктивної закономірності в розвитку
суспільства та охорони здоров’я. Але ця закономірність проявляється не
жорстко, однозначно детерміновано, а як закон-тенденція, яка
проявляється в цілому, в кінцевому результаті.

Біологічне в людині – це закони обміну речовин та енергії, обумовлені
морфофізіологічними особливостями організму, які проявляються у
відповідності з його видоспецифічною програмою, забезпечують його
існування в соціально-економічному середовищі. Біологічне – це
морфофункціональна основа, яка забезпечує індивідуальне пристосування
організму в навколишньому середовищі. В людині воно виступає в ролі
„робочих механізмів” для здійснення його соціальних функцій.

Під соціальним (в плані співвідношення соціального та біологічного в
медицині) ми розуміємо систему матеріальних та духовних факторів
суспільного походження та сукупність міжособистісних комунікативних та
психоемоційних відносин, які здійснюють вплив на життєдіяльність людини,
на формування її здоров’я, а також на виникнення захворюваності.

Нерідко соціальне розглядається однобічно, лише як сукупність зовнішніх
факторів – „штучного” середовища, соціального способу життя і т. п. При
цьому забувається, що весь морфофізичний „робочий механізм” вмикання,
функціонування людського організму у певних умовах соціального
„переформований”, опосередкований та соціально детермінований.
Наприклад, найважливіші терморегуляційні процеси в людському організмі
соціально „налаштовані” на певний, штучно підтримуваний мікроклімат
(житло, сезонний характер одягу і т. п.). Перетравлення їжі є за своєю
природною основою біологічним процесом і також „переформоване” на
соціально змінений спосіб приготування та споживання їжі.

Науково-технічний і соціальний розвиток призвів до якісних змін змісту
самого процесу біологічної адаптації людини до навколишнього середовища.
Якщо в минулому характер патології визначався перш за все патогенними
природними впливами, то в наш час він обумовлений насамперед впливами,
які створює, перетворюючи природу, сама людина („штучне середовище”
проживання). Впродовж багатовікової еволюції людина відчувала вплив
таких факторів, як гіпердинамія, тобто максимальна м’язева активність;
загальне (калорійна недостатність) та специфічне (недостатність
мікроелементів, вітамінів) недоїдання. Головну роль в детермінації
багатьох захворювань сьогодення відповідно відіграють гіподинамія, тобто
недостатня фізична активність, інформаційне засилля та психоемоційний
стрес. Певне поєднання психоемоційних стресів з малорухомим способом
життя та надлишковим харчуванням веде до сумації цих впливів, сприяє
росту деяких захворювань, особливо серцево-судинних.

Перебудову відчуває також апарат психоемоційної адаптації. Тут
особливого значення набуває моторизація сучасного виробництва та побуту,
насичення життя технікою, шум, прискорення ритму життя, різке зростання
числа міжособистісних контактів нерідко з негативним хвороботворним
психоемоційним зарядом. Також підвищення ролі розумової праці в умовах
сучасного виробництва потребує від лікарів та дослідників великої уваги
до вивчення впливу інтелектуалізації праці на діяльність всіх систем
організму.

Якщо сучасний етап суспільного розвитку характеризується прискореням
темпів життя у всіх сферах, то швидкість психофізіологічних та
соматичних реакцій організму нерідко виявляються надто сповільненими,
відстають від ритмів соціального та виробничого життя, виникає
соціально-біологічна аритмія як загальна передумова виникнення багатьох
захворювань.

В умовах форсування екологічних перетворень та зростання їх впливу на
здоров’я населення особливого значення набуває вивчення
соціально-гігієнічних аспектів проблеми біосфера та здоров’я людини.
Постає задача розкрити складну діалектику соціального та екологічного в
розвитку людини в нормі й патології.

В недавньому минулому взаємодія людини з навколишнім середовищем не
виводила її організм й адаптаційно-пристосувальні механізми за межі
еволюційно сформованої норми. Зараз в ряді регіонів складається нове
фізико-хімічне та екологічне середовище. Потрібно враховувати, що до
впливу деяких нових факторів середовища людина не підготовлена (нові
хімічні речовини та види енергії), оскільки в ході еволюції вона з ними
не стикалася.

Науково-технічний прогрес виявляє в певній мірі уніфікований вплив на
виробничу діяльність, побут та природне середовище, а це, в свою чергу,
надає деяку схожість структурі, поширеності захворювань, їх нозологічним
характеристикам в різних країнах. Цей фактор виступає в якості основи
для об’єднання зусиль вчених різних країн у вивченні найбільш
небезпечних та розповсюджених захворювань.

В медичній науці ми нерідко оперуємо практично філософськими поняттями.
Наприклад, ми розглядаємо норму як вираження об’єктивного стану
організму. Норма – це гармонійна сукупність і співвідношення
структурно-функціональних даних організму, адекватних його навколишньому
середовищу та які забезпечують організму оптимальну життєдіяльність. Це
визначення відображає те загальне, що притаманне нормальній
життєдіяльності тварини та людини. Стосовно людини під нормою слід
розуміти ще й те, що забезпечує їй повнокровну суспільно-трудову
життєдіяльність.

Норма – це особлива форма пристосування організму до умов навколишнього
середовища. В філогенетичному розвитку у певних груп організмів є типові
форми життєвих процесів, напрацьовані як вираження взаємодії з
середовищем. Типові форми реакцій, сформовані в процесі філогенетичного
розвитку організму у відповідь на подразники та стимули екзогенного та
ендогенного характеру, і отримали назву норми.

Норма являє собою прояв закономірності в життєдіяльності організму. Але
закономірність в даному випадку проявляється лише в формі об’єктивної
тенденції. Це значить, що відхилення від норми в ту чи іншу сторону
завжди коливається навколо тієї величини, яка отримує більш-менш точне
середньо сумарне значення.

Біологічне поняття норми тісно пов’язане з філософською категорією міри.
В нормі відображений такий якісний стан життєдіяльності організму, на
який кількісні функціонально-морфологічні зсуви (збільшення або
зменшення) у певних рамках не виявляють суттєвого впливу. Норма – це ті
демаркаційні границі, в межах яких можуть відбуватися різні кількісні
зсуви, які не викликають якісних змін в морфологічному та фізіологічному
стані організму, його тканин, органів та систем. В даному випадку мова
йде про динамічну, а не статичну норму. Для динамічної норми недостатньо
визначення середніх сумарних величин, які характеризують стан органів у
відносному спокої. Для неї важливо визначити і „нормальні” відхилення
від середнього рівня, обумовлені тими чи іншими впливами навколишнього
середовища та станом організму.

Якщо норма, яка є фізіологічною мірою здоров’я, характеризує організм та
його складові компоненти з кількісної сторони, то здоров’я – це
комплексна, інтегративна і якісна характеристика організму та
особистості людини. В певному сенсі здоров’я – це стан максимальної
адаптації (біологічної та соціальної) людини до навколишнього
середовища. В преамбулі Статуту ВООЗ сказано, що здоров’я – це „стан
повного фізичного, духовного та соціального благополуччя, а не тільки
відсутніст хвороби або фізичних дефектів”. Здоров’я є таким станом
людини, який узгоджується з характерними для даного суспільства ідеалами
здоров’я, розвитку та досконалості людини.

„Матеріальною альтернативою” норми та здоров’я є хвороба. Хвороба – це
якісно новий стан організму та особистості людини, який виникає
внаслідок впливу внутрішніх та зовнішніх патогенних факторів, що
порушують структурно-функціональний стан організму та проявляється в
порушенні видоспецифічної діяльності людини.

Якщо здоров’я представляє собою прояв нормальної життєдіяльності
організму людини, яка дає йому реальну можливість повноцінно виконувати
суспільні, в широкому розумінні цього слова, і перш за все трудові,
функції, то хвороба в свою чергу є порушенням нормальної життєдіяльності
людського організму, яке веде до зниження, а нерідко і втрати
пристосувної здатності організму до навколишнього (природного та
соціального) середовища.

Хвороба, як правило, є наслідком порушення багатьох обмінних процесів.
Порушення обмінних процесів при захворюванні можуть бути як кількісними,
так і якісними. В свою чергу підвищення та зниження інтенсивності
обмінних процесів (кількісні зміни), виходячи за рамки норми, або так
званої міри, нерідко ведуть до якісних зсувів та змін в організмі і
виникненню того чи іншого захворювання[6, 378-385].

Ми розглянули два ключових поняття, навколо яких зосереджена наукова
медична думка, – чи то в постановці завдань, чи в методології вивчення
медичних проблем, чи в пошуку вирішення цих проблем, чи в практичному
застосуванні напрацьованих наукою знань.

Називаючи медицину системою наукових знань і практичних дій, хочеться
зупинитися саме на цій практичній стороні медицини – на лікуванні, але
підкреслити при цьому неможливість її відриву від теоретичної,
підкреслити її особливе значення як важливої складової частини цілого.

Деколи доводиться чути такі міркування про практичну медицину, що це
взагалі не наука, а ніби ремесло, що до наук належить відносити лише
теоретичну та експериментальну медицину. Така думка неправильна,
оскільки клінічні спостереження на здорових і хворих людях, без сумніву,
можуть дати незрівнянно більше, ніж досліди на тваринах, якими
займаються експериментатори. В кінцевому рахунку всі знання, якими
володіють медики, все, що доповнюється хіміками, фізиками, математиками,
представниками інших наук, – все це призначено людині, клініці. Робота ж
безпосередньо з людиною має багато особливостей, і остаточна оцінка
нових методів, їх клінічне вивчення з урахуванням індивідуальних
особливостей людей – це важлива, особливо складна частина медичної
науки. Клініцист повинен вивчати нові пропозиції, визначати цінність
нових лікарських препаратів. Ніякі нові засоби, ніякі нові методи
лікування хворого не повинні застосовуватись таким чином, щоб вони могли
принести йому хоч якусь шкоду. Таким чином, клінічна медицина є не
тільки частиною медичної науки, не тільки наукою, але й найважливішою
частиною медицини.

Клінічна медицина представляє собою поєднання науки та мистецтва, вона
потребує психологічного підходу до хворого. Служінню людині присвячена
медицина усіх ланок, але найвища ланка – клінічна медицина –
безпосередньо пов’язана з людиною і практична направленість не відриває
її від науки, а навпаки – надає їй особливого значення.

Кажучи про взаємозв’язок медицини з іншими науками, не можна не
відмітити величезну важливість проблем світогляду в медицині. Завдяки
матеріалістичним поглядам з’явились такі вчення, як дарвінізм, вчення
про умовні рефлекси І. П. Павлова, сучасні основоположні дослідження в
галузі радіобіології, молекулярної біології, генетики, генної інженерії.
На відміну від пануючого на всьому пострадянському просторі в часи
Радянського Союзу марксистсько-ленінського світогляду, за кордоном
захоплювалися містикою, парапсихологією, психосоматикою Фрейда,
неофрейдизмом, теологічними поглядами Сельє та інш.

Хімія, фізика й біологія збагатили медицину на всіх етапах розвитку.
Біохімія внесла багато нового у вивчення функцій людського організму.
Медикаментозне лікування хвороб, яке почалося із застосування різних
природних, переважно рослинних засобів, поступово завдяки успіхам хімії
стало на нову основу. Більшість лікарських середників тепер синтетичні:
штучно створюються препарати гормонів, вітамінів і т. д.

Великий вплив на розвиток медицини виявила фізика. Успіхи оптики,
створення мікроскопа в свій час відкрили можливості вивчення структури
тканин людського організму, клітин, а далі і різних хвороботворних
мікроорганізмів. Електронна оптика дозволила поставити на новий рівень
дослідження в галузі цитології, вірусології, молекулярної біології.
Відкриття рентгенівських променів, радію, штучної радіоактивності
призвело до створення радіобіології та медичної радіології.

Розвиток електроніки й особливо радіоелектроніки надзвичайно розширило
можливості досліджень функцій людського організму.

Ультразвук, який використовується в діагностиці ряду захворювань; лазер,
який виявився настільки важливим переважно в офтальмологічній
мікрохірургії, – все це елементи вкладу фізики в медицину. Без успіхів
фізики не було б таких галузей медицини, як гістологія, мікробіологія,
космічна медицина, не було б таких широко застосовуваних методів
дослідження хворих, як рентгенодіагностика, електрокардіографія,
ендоскопічні дослідження, не було б променевого лікування пухлин.

Поряд з цим розвиток хімії й фізики викликав у медиків необхідність
проведення спеціальних робіт по захисту людей від шкідливого впливу
величезного потоку нових хімічних сполук, від іонізуючого випромінювання
і т. д. Виникли нові розділи гігієни (радіаційна гігієна), спеціальні
напрямки досліджень в професійній гігієні, самостійний розділ – вивчення
канцерогенних агентів в оточуючому середовищі людини і т. д.

Так досягнення фізики й хімії збагачують медицину, а медицина сприяє
подальшому розвитку цих наук, захищає людей від можливого шкідливого
впливу нових агентів, використовуючи все цінне, що можна застосувати на
користь людей для виявлення та лікування їх хвороб.

Впродовж останнього часу грандіозні успіхи біології висунули її поряд з
фізикою в число лідируючих серед природничих наук. Завдяки досягненням
фізики й хімії біологія змогла перейти до молекулярних досліджень, в
результаті яких була встановлена будова молекули ДНК, розшифровка
генетичного коду. Молекулярна біологія швидко розвивається, і зараз
перед нею стоїть перспектива відкриття нових уявлень про віруси, про
злоякісне перетворення клітин, отримання нових матеріалів по спадковості
людини, вивчення й розробок методів генної інженерії.

Все це, безсумнівно, має виключне значення для медицини.

Дослідження в галузі основних природничих наук створюють фундаменти
сучасної медицини. Впровадження нових методів обстеження та лікування
потребує сучасної техніки. Це робить медицину більш потужною але й більш
дорогою, потребує нових підходів до організації медичних закладів та
виховання кадрів, які на сучасному етапі повинні володіти більшим
арсеналом засобів та методів, нових для медицини і які потребують
спеціальної підготовки.

Основні тенденції сучасної медицини: розділення її на все більше число
спеціальностей, що стало необхідним в зв’язку з розвитком окремих її
галузей і неможливістю для лікаря загальної практики, кажучи російською
мовою «объять необъятное»; створення додатково великого числа нових
напрямків, взв’язку з новими відкриттями в галузі фізики, хімії й
біології, які потребують застосування цих відкриттів в медицині і
розвиток наукових досліджень за цими напрямками; все більша технізація
медицини, введення все більшого числа різних гематологічних,
біохімічних, рентгенологічних, радіоізотопних, ендоскопічних,
електрофізичних та інших досліджень.

Розвитку сучасної хірургії сприяло введення методів антисептики та
асептики, введення в широку практику переливання крові та
кровозамінників, антибіотиків, парентерального харчування. Безсумнівно
допомогла і хімія полімерів, яка дала можливість замінити кровоносні
судини, клапани серця.

У ХХ ст. була створена як спеціальність онкологія, збагачена поряд з
хірургічними засобами лікування арсеналом засобів променевої терапії та
хіміотерапевтичних препаратів. Виникла як наука медична генетика.

Значних змін зазнали на перший погляд нібито дрібні спеціальності, як,
наприклад, офтальмологія, про яку колись казали, що всю цю спеціальність
можна легко закрити мідною монетою. Тепер це дуже своєрідна й багата
галузь медицини, котра за допомогою мікрохірургічних операцій та нових
методів, введених в практику, рятує зір тисячам людей.

Час не стоїть на місці та вносить свої корективи в медичну науку. Ще не
так давно ми раділи міжнародному успіху в подоланні на Землі
інфекційного захворювання – віспи. А ХХ ст. потьмарилося насуванням
нової епідемії – ВІЛ-інфекції. Тепер усі сили медичної науки в багатьох
країнах націлені на пошук ефективної профілактики та терапії СНІДу.

Так званими хворобами століття були названі кардіологічні та онкологічні
хвороби. І в цьому є зміст, оскільки від серцево-судинних захворювань та
раку помирає все більше людей, в тому числі осіб молодого віку. Також ці
галузі займають перші місця, тому що в наш час створюються умови для
реального вирішення цих проблем. Дійсно, якщо подивитись на онкологію та
пригадати, якими засобами володіла ця галузь на початку століття, то ми
побачимо, що вона нічого не мала. Перша модель пухлин на тваринах
з’явилась тільки близько ста років тому. Була створена експериментальна
онкологія. В клінічній онкології паралельно з вдосконаленням хірургічних
методів з’явились різноманітні методи променевої терапії, хіміотерапії
раку.

Якщо замислитися над названими вище тенденціями розвитку медицини наших
днів, потрібно сказати, що поява кожної з них пов’язана з розвитком наук
взагалі. Але ці тенденції поряд з позитивними мають і негативні сторони,
котрі по можливості потрібно враховувати й долати.

Вузька спеціалізація в медицині неминуча, але потрібно відмітити велику
роль лікарів загальної практики. Дуже важливо, щоб лікарі-терапевти, до
яких в першу чергу потрапляє більшість хворих, були обізнаними в
суміжних галузях медицини. Потрібно намагатись також максимально
запроваджувати колективні обговорення хворих представниками різних
спеціальностей.

Говорячи про спеціалізацію лікарів, потрібно зауважити, що різні
спеціальності виокремлювались за різними принципами: то за методами
лікування, якими володіє спеціаліст (хірургія, терапія, фізіотерапія),
то за ділянками тіла, хвороби яких він вивчає (офтальмологія,
гінекологія, оториноларингологія), то за проблемами, над якими він
працює (фтизіатрія, онкологія, кардіологія). Вважають, що виділення
спеціальності за науковими проблемами є найбільш сучасним. В спеціальних
закладах, де об’єднані лікарі різних спеціальностей в роботі над певною
проблемою, складаються найбільш сприятливі умови для колективного
обговорення хворих.

Ми нікуди не втечемо від необхідності створення в системі медицини нових
спеціальностей взв’язку з загальним прогресом науки. Важливо тільки, щоб
лікарі цих нових спеціальностей не відривались від свого основного
ґрунту – від загальної медицини.

Такими є особливості нашого часу, що успіху можна досягнути тільки
колективною працею. В колективній праці лікарів повинні приймати участь
не тільки медики різних спеціальностей, але й представники хімії,
фізики, техніки, біології.

Потрібно сказати декілька слів про експериментальну медицину. Варто
згадати геніальні дослідження І. П. Павлова, І. М. Сєченова. Сьогодні в
ряді випадків в клінічній медицині клініцисти (особливо в дисертаційних
роботах клінічного характеру) обов’язково намагаються подавати
експериментальну частину в якості обґрунтування клінічних спостережень.
Експериментальні розділи нібито показують, що клініцист може вести
експериментальну роботу, тобто займатися „справжньою” наукою, і дуже
часто нічого нового не додають до роботи.

Тому є окрема точка зору, що слід обмежити експериментальні розділи в
клінічних роботах. Це робить працю дорогою й призводить до непотрібного
використання тварин, а гуманний принцип біологів повинен нагадувати, що
тварини повинні використовуватись для експериментів в медицині тільки
тоді, коли це дійсно потрібно.

Великі експериментатори були вельми вдячні тваринам, які гинули заради
вирішення гуманних медичних проблем. Згадуються слова геніального
експериментатора І. П. Павлова, наведені в спогадах відомого скульптора
І. Я. Гінзбурга. Павлов казав про собак: „дуже я винен перед
ними, що їх оперував”. Але це було необхідно, це сприяло геніальним
відкриттям, а деколи досліди на тваринах в медицині ставляться там, де в
цьому немає особливої необхідності[12, 28].

Одна із основних тенденцій сучасної медицини – широке впровадження
сучасної техніки в медицину – не тільки закономірна, але й необхідна,
оскільки за допомогою сучасних технічних можливостей лікар все більше
наближається до того, щоб керувати процесами, які відбуваються в
людському організмі. Доволі закономірне введення сучасної техніки в
фундаментальні медичні обстеження. Однак не слід забувати специфіки
клінічної медицини, яка має справу з людьми, з усіма їх індивідуальними
особливостями. Потрібно прагнути до того, щоб технізація медицини не
приводила до віддалення лікаря від хворого, щоб техніка не ставала ніби
бар’єром між ними. Це відноситься саме до практичної медицини, котру не
можна відривати від інших розділів медицини і котра є заключним,
найважливішим етапом.

Безпосередній контакт лікаря і хворого неможливо замінити ніякою
технікою, ніякими аналізами. І при наявності багатьох технічних засобів
обстеження хворого все повинно починатись з особистого контакту лікаря
та хворого, причому бесіда з хворим і звичайне клінічне обстеження в
багатьох випадках дадуть більше, ніж численні додаткові методи
обстеження. При цьому лікар буде мати уяву про хворого, як про певну
особистість, а хворий відчує в лікарі турботливого та дружньо
налаштованого спеціаліста, котрому можна довірити свої думки,
переживання, турботу про своє здоров’я, про життя.

Використана література

Диалектика в науках о природе и человеке. / Труды ІІІ Всесоюзного
совещания по философским вопросам современного естествознания. – М.,
Наука, 1983. – 416 с.

Івакін О.А. Філософія: Навчальний посібник. – Одеса: Юридична
література, 2004. – 280 с.

Історія філософії України. Хрестоматія: Навчальний посібник /Упорядники
М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин, А.К.Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. –
560 с.

Мир философии: Книга для чтения: В 2 т. Ч. 2: Человек. Общество.
Культура. – М., 1991. – 624 с.

Общественное сознание и его формы. – М., 1986.

Петленко В.П. Философские вопросы теории патологии. Изд. «Медицина»
Ленинградское отделение, 1971. – 310 с.

Руссо Ж.Ж. Рассуждения о науках и искусствах // Избранные сочинения: В 3
т. – М., 1961. – Т. 1. – С.52.

Семенов Н.Н. Наука и общество. – М., 1981. – 445 с.

Філософія: Навчальний посібник / І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко,
І.В.Бойченко та ін.; За ред.. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 1998. –
624 с.

Філософський словник / За ред.. В.І.Шинкарука. – 2-е вид. – К.,
1986. – 800 с.

Философия. Основные идеи и принципы: Попул. очерк / А.И.Ракитов,
В.М.Богуславский, В.Е.Чертихин, Г.И.Эзрин. – М.: Политиздат, 1985. –
368 с.

Фундаментальные науки – медицине / Материалы совместной сессии Общего
собрания АН СССР и Общего собрания АМН СССР. – М.: Наука, 1983. –
284 с.

Щепин О.П., Царегородцев Г.И., Ерохин В.Г. Медицина и общество. – М.:
Наука, 1983. – 392 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *