Складно-нульсуфіксальні іменники на позначення осіб в історії української мови (реферат)

Складно-нульсуфіксальні іменники на позначення осіб в історії
української мови

В останні десятиріччя значно посилився інтерес лінгвістів до дериватів,
які творяться за допомогою поєднання основ слів з одночасною матеріально
не вираженою суфіксацією. Складно-суфіксальні іменники з нульовим
формантом неодноразово привертали увагу дослідників. Вони були предметом
опрацювання на матеріалі давньоруськоукраїнської

мови [2, 6], середньоукраїнської [6] та сучасної української мови [3,
7]. Однак історія становлення та розвитку структурного типу
складно-нульсуфіксальних іменникових похідних на різних етапах розвитку
української мови лишається однією з малодосліджених ділянок. Аналіз
динаміки словотворення згаданих композитів дає важливий матеріал для
розуміння будови й функціонування розгляданих одиниць у дериваційній
системі української мови.

Нульові словотворчі засоби давньоруськоукраїнської мови XI – XIII ст.
виникли на базі матеріально виражених тематичних суфіксів
індоєвропейської епохи, а тому слова згаданого типу творення спочатку
мали в своїй структурі кореневу, суфіксальну й флексійну морфеми: бhгь
(*b?g – о – s), ходъ (*chod – о — s) тощо [8; 38]. Такі іменники
належали до тематичних безсуфіксних утворень. Тематичні голосні *а, *о,
*и спочатку служили засобом іменникового словотвору, первинне їх
значення зараз вже не відновлюється.

Суфікси -ъ, -ь, -а в праслов’янській мові мали специфічний характер,
вони поєднували в собі дві функції: словотвірну й флексійну, тобто
виконували роль дериваційних формантів і одночасно вказували на
належність дериватів до певного типу відмінювання. Ця
двофункціональність була рисою, яка суттєво відрізняла структури з
нульовим суфіксом від дериватів з матеріально вираженим формантом [1,
21].

Давньоруськоукраїнська мова як вихідна мовна система формування
словотвірної структури східнослов’янських мов обмежено використовувала
нульовий суфікс для творення полікореневих слів [6, 85]. Чисте складення
й нульова суфіксація в творенні композитів були представлені в пам’ятках
XI – XIII ст. невеликою кількістю похідних.

Складно-нульсуфіксальні іменники на позначення осіб представлені в
пам’ятках досліджуваних періодів у двох структурних різновидах: з
опорною вербальною основою; з опорною субстантивною основою.

Виділення словотворчого нульового суфікса в похідних з опорним
вербальним компонентом зумовлюється функціональною тотожністю цього типу
з деякими складно-суфіксальними типами, що мають матеріально виражений
суфікс. “Основний принцип … виділення нульового суфіксального елемента –
такий же, що і при виділенні нульових флексій у словозмінних парадигмах:
якщо якесь значення (граматичне чи словотвірне) … у більшості випадків
виражається певною морфемою (суфіксом, флексією), то при відсутності
такої морфеми та будь-яких інших формальних засобів вираження цього
значення можна виділяти нульову морфему, що несе в собі те ж значення”
[4, 78].

Композити з опорним вербальним елементом сформувалися ще в
праслов’янський період, наприклад: *?arod?jь (ЭССЯ IV 24) “чаклун” –
складення основ *?ara *?arъ та *d?jati; *dervod?l’a (213) “тесля” –
складення основ *dervo та йотованого похідного від дієслова *d?lati;
*konovalъ (X 194) “ветеринар”, утворене шляхом складення двох основ *kon
і *valіtі, *val’atі; kozopasъ (XII 25) “пастух” – складення *koza і
кореня дієслова *pastі; *paso; *kuroj?dъ (XIII 127) “той, хто їсть
курей” – складення *kurъ і кореня дієслова *?dtь, *?stі; *my?ejadъ (XXI
57) “той, хто їсть падаль”; *my?elovъ (58) “той, хто ловить мишей”,
утворене шляхом складення основ слів *my?ь та *loviti; *noktь’vidъ (XXV
184) “нічний привид; той, хто бачить вночі”.

У пам’ятках XI – XIII ст. зафіксовані похідні аналізованої структури, що
позначали назви істот: чародhй (1076 Ср III 1472) “чарівник”; келия
Иоанна Богослова (1106 – 1108 / XV ХД 61); богословъ (XI СДЯ I 269)
“теолог, проповідник християнського вчення”; водоносъ (454) “той, хто
носить воду”; ни послуша коли вєльможъ (XI/XIII-XIV ХА 79) (етимологічно
сягає праслов’янського *velь-mo?a, *velь-mo?ь “велика сила, міць;
можновладець”; утворене з короткого прикметника *velь “великий” та
похідного від *mogti “могти”; внаслідок пізнішої контамінації із словом
mо?ь “муж” набуло значення “великий муж” (ЕСУМ I 348)); и~ сь ли ~сть
дрhводhл# с?нъ мариинъ (к.XI – п.XII АМВ 101); богоносъ (1156 СДЯ I 263)
“той, хто носить божу мудрість”; Яръ Туре Всеволодh (СПІ 376) (утворене
на східнослов’янському грунті з займенника все- та основи дієслова
володіти (ЕСУМ I 434)); пакост#ше рыболовомъ Галичьскымъ (XII/бл.1425 ЛК
498).

Структурний тип безсуфіксних композитів у мові давньоруськоукраїнського
періоду хоч і був малопродуктивним, але базувався на живій народній мові
й функціонував майже поза церковнослов’янським впливом, тобто
складно-нульсуфіксальні іменники більше відповідали народним мовним
традиціям, успадкованим ще з праслов’янської епохи.

Композити з матеріально не вираженим суфіксом представлені в мові
наступних століть, як і в давньоруськоукраїнський період, двома
структурними різновидами: з опорним вербальним та субстантивним
компонентами. У цілому вони групуються за тими ж лексико-словотвірними
розрядами, що й у XI-XIII ст.

Поступово збільшується кількість складно-нульсуфіксальних іменників-назв
виконавців дії з опорною дієслівною основою у пам’ятках наступних
століть: двh гривнh далъ ~смь кесарю – Вєликому королєви Владиславу
(1386-1418 Роз 35) (є прямим запозиченням з польської мови, калька пол.
W?adis?av, запозиченого з чеської мови: ч. Vladislav (ЕСУМ I 419));
вълоєдъ (1596 Сл XVI – п.п. XVII 5 99) “волоїд”; вhршописъ (XVI Тимч I
166) “поет”(запозичення з польської мови: пол. wiarszopis); дhєписъ
(855) “той, хто пише історію; історик”; от псих водовозов отвязатися (к.
XVI В 36), еще еси млекопий (38), упокоевающихся мясоедов оставили
(218); комєдодhй, comaedus (сер.XVII СлЛекс 132); чародhй (сер. або др.
пол. XVII Син 169); тих куроїдів бити (XVII УП 98). Трапляються також
складно-нульсуфіксальні іменники, що виступають як
індивідуально-авторські новотвори: еще еси кровоед, мясоед, вълоед,
скотоед, звhроед, свиноед, гускоед, птахоед, … пирогоед, маслоед (к.XVI
В 38).

Типове для церковно-канонічних пам’яток слово – калька з давньогрецької
богослов вживалося в мові XIV-XV ст. як власна назва, наприклад:
Богослов (1322 ССУМ I 105) “титул євангелиста Іоанна”. Пам’ятки
пізнішого періоду фіксують вживання цього композита і з указаним
значенням, і як апелятивної назви, наприклад: богословъ (1598 Сл
XVI-п.п.XVII 2 148) “проповідник християнського вчення”; які великоги
бг?слwа послушати (1659 Гал 170); многих епископов, и учителей, и
богословов собрали (1767 Ск I 127).

Треба зазначити, що в пізній середньоукраїнській мові XVII ст. досить
активно вживалися композити – назви осіб за їх професійною діяльністю.
Шляхи розвитку цих лексем, особливості їх функціонування тісно пов’язані
з екстралінгвальними факторами, зокрема, вони відображають історію
виникнення й розвитку ремесел, наприклад: свинопасами … называетъ (1616
ЄУС 40), пошлю рыболов въ многихъ (304), дрєводhл# (1627 БерЛекс 33),
живописъ (живосєц); книгочїй (53) (вважається запозиченням із тюркської,
пор. д.-тюрк. *kueinig?i від *kueinig “книга” (Ф II 263), качкопас,
chenorarius (сер. XVII СлЛекс 82) “той, хто пасе качки”; чрєдопас (92)
“чабан”; козопас, caprarius (111) “козопас”; волопас, bubulcus (105)
“волопас”; винонос, ebria (173) “п’яниця”; скотопас, pecorarius (304)
“чабан”; коновалъ (460); пивоваръ, factor ceruisiae (481) “той, хто
варить пиво”; дардоносъ (XVII Тимч 665) “той, що носить дарду (січна
зброя на взір сокирки)”; шаповалъ всякіє всhмъ выгоды твори(т) (134);
дано Дорошу сукновалу шесть штабловъ сукна (XVII Тимч I); Гаврило
протопопъ, тотъ славный винокур (XVII ЛРК 104) “робітник гуральні”
(утворене з основ слів вино та курити, тобто підігріванням добувати
(“викурювати”) горілку; змішування понять “вино” і “горілка” в
російській розмовній мові дає підставу вважати, що укр. винокур походить
з російської мови (ЕСУМ I 378)); коновалъ єдно дєло изъправляєтъ (к.
XVII К3 134), пивоварамъ (156), пастух свинопасъ называєтс# (241),
рыболововъ можєт затягати (280), вhршописъ єси (301); грошоробъ (XVII
МТимч I 190) “фальшивомонетник”.

Особливістю окремих аналізованих похідних є додаткові зміни дієслівної
основи, що полягають в її усіченні, а також нарощенні приголосним [й].

Деривати цього типу описуються перифразою N + V + O ? той, хто VN,
наприклад: пивоваръ ? той, хто варить пиво; рыболовъ ? той, хто ловить
рибу; свинопасъ ? той, хто пасе свиней; мясоєд ? той, хто їсть м’ясо;
млекопий ? той, хто п’є молоко; дрєводhл# ? той, хто робить (по) дереву.
Композиту живописъ властиве лексикалізоване словотвірне значення, що
встановлюється при порівнянні перифрази й відмінного від неї
словникового визначення: живописъ не ? той, хто пише живе, а ? той, хто
займається живописом (художник).

У пам’ятках давньоруськоукраїнської доби виявлено невелику кількість
складно-нульсуфіксальних іменників, що позначали людей за внутрішніми
якостями, уподобаннями, поведінкою, наприклад: даролюбъ (XI СДЯ II 430)
“той, хто любить приймати подарунки”; зъломыслъ (XI/XIII-XIV III 418)
“той, хто задумує дурне, зле”; лютодhй (IV 486) “той, хто робить зло”;
посредh города камену создавъ Боголюбомъ и удиви ю паче всихъ (XII
АндрБог 324); то ваши въси зъломысли падоуть (XII-XIII УспСб 257); азъ
есмь оучитель прhлюбодhомъ и любодhомъ (142); нє въстроби прhдъ собою
«ко лицємhри твор#ть (1283 ЄЄ 161); вєдоша со іс?мь ина в? злодh»
оубитъ (232).

Початок цьому структурному типу покладено ще в праслов’янський період,
наприклад: *dobrod?jь (ЭССЯ V 42) “той, хто здійснює добрі вчинки” –
складення *dobrъ та похідного від дієслова *d?lati; *licem?rь (XV 79) –
складення *lice і другого компонента, яким було спочатку, очевидно,
*m?nъ (*m?na, *m?niti), лише вторинно перетворене по *m?riti, тобто
“той, хто міняє обличчя”; *lixod?jь (XV 92) – складення *lixo та *d?jati
(відображає вторинну, негативну семантику *liv- ).

F

A

I

????n

Hані з давньоруськоукраїнської мови: злодhй (XVI НП 115); лицємhрь
(170); любодhй, adulter (сер.XVII СлЛекс 465) “блудник”. Трапляються й
нові деривати: верховод (XVII Тимч 220) “той, що веде до перемоги”
(перший компонент етимологічно пов’язується із іменником вьрхъ
“перемога” (ЕСУМ I 361)); студодhй (безсрамный) (сер. або к.XVII Син
131); і ім# им богомазы (к.XVII КЗ 140); противъ написанного в(ъ) листh
єго мл?(с)ти п?на Лизогуба (1733 ПрЛист 61).

Творення композитів, що поєднували в собі субстантивно-вербальні основи,
базувалося на словосполученнях з об’єктними відношеннями компонентів
(даролюбъ ? любити даръ; зълодhи ? дh»ти зъло тощо).

Лексема злодhй функціонувала в середньоукраїнській та новоукраїнській
мовах з двома основними значеннями: ”1) той, хто робить зло; 2) той, хто
краде”, наприклад: а коли бы злодhй што у кого укралъ (1468 АЮЗР I 81).
Пам’ятки української мови аналізованого періоду фіксують цю лексему
переважно в першому значенні, зберігаючи все ж її полісемію: поидєтъ
к[то] за своhмъ злодhємъ (1435 Роз 134); з/в/лаща о оных, што злодhйми,
разбойниками мъли быти названы (1589 124).

Слово добродhй, утворене спочатку для номінації особи за характером її
поведінки, фіксує ряд пам’яток середньоукраїнської писемності,
наприклад: пастыревh и великому добродhєве здравія, долгоденствія
желаємъ (к.XVI В 58); добродhй, или доброго давца (1624 БерЛекс 29).
Більш пізні джерела фіксують вживання цього слова із значенням
титулованої особи з привілейованих верств населення. На початку XVIII
ст. це слово майже повністю лексикалізувалося, вживаючись лише як форма
ввічливого звертання: млостивый добродhю (1704 ДНМ 27); мило(с)тивый мнh
и вєлики(й) добродhю! (1714 ПрЛист 19); добродhю, добродhю, чи не могли
б меї дитини сховать (XVIII УЛ 209); я хлhб тобh приношу, пане добродhю
(142).

У літературно-писемній мові XVIII ст. трапляються деривати, зафіксовані
в пам’ятках попередніх століть: курояде, престани, престани, престани!
(XVIII УЛ 266); рыболовы проживали (к. XVIII ОЛУ 37); так і нові
похідні, наприклад: прида(л) з(ъ) по(л)ку, хоча (й) з(ъ) кашоваровъ
(1720 ПрЛист 26); яко Владиславъ, король полскіи настал (ЛГр 80);
нhсколько земледhлов работали (1766 Ск I 139), землемhр обмhривалъ
(360).

У пам’ятках давньоруськоукраїнської мови трапляються поодинокі лексеми з
препозитивною абвербіальною основою: мимоходъ (XII СДЯ IV 536)
“перехожий”; и гл?а ~му маловhрє почьто с# оусоумнh с# (1283 ЄЄ 115).

Деривати аналогічної структури трапляються в пізній середньоукраїнській
та новоукраїнській мові: чого боитє(с) маловhры (1556-1561 ПЄ 44);
сытоhдъ (XVI МТимч II 382) “той, хто сито їсть”; блядословъ (1642 Сл XVI
– п.п. XVII 2 128) “лихослов”; хитрословъ, ambagiosus (сер. XVII СлЛекс
79) “лукавий, двоєдушний”, сквєрнословъ, spurcidicus (378) “лихослов”,
празнословъ, vaniloquidorus (407) “пустомеля”; о боже правосуде,
создателю віков, призирающий на вся діла человіков! (XVIII УЛ 343).

В основі аналізованих композитів лежать два типи перифраз: 1) N + V + O
? той, хто VN, наприклад: злодhй ? той, хто робить (діє) зло; 2) D + V +
O ? той, хто DV: маловhръ ? той, хто мало вірить; сытоhдъ ? той, хто
сито їсть; хитрословъ ? той, хто хитро словитъ; празнослов ? той, хто
празно словитъ.

У похідних обох лексико-словотвірних типів спостерігається тенденція до
трансформації високочастотних дієслівних компонентів у суфіксоїди,
наприклад: -носъ; -дhй; -любъ; -пасъ; -єдъ. Перші ж елементи складень не
належать до продуктивних, як правило, вони вживаються одноразово в
якійсь конкретній лексемі, наприклад: водо-; пиво-; млеко-; свино-;
чаро-; дрєво-; вино-; коно-; сукно-; казно-; дардо-; рыбо- та ін.

У цілому композити аналізованої структури з нульовим формантом можна
кваліфікувати як емоційно-виразні, динамічні утворення. Це стилістичне
забарвлення надає їм дієслівна основа. Ізольована від матеріально
оформлених суфіксів, вона яскраво виражає ідею процесу.

У давньоруськоукраїнській мові трапляються нульсуфіксально-складні
іменники з прономінально-вербальними основами, наприклад: иновhдъ (XII
СДЯ IV 156) “той, хто інакше розуміє будь-що”.Початок цьому структурному
типу покладено ще в праслов’янський період: *ni?ьvoldь (XXV 112) “той,
що нічого не має, нічим не володіє”, складення основ *ni?ь- і -*voldъ
від дієслова *vold?ti.

Складно-нульсуфіксальні іменники – назви осіб з опорним субстантивним
компонентом сформувалися ще в праслов’янський період, наприклад:
*bratu??da/*bratu??dъ (ЭССЯ III 38). Найбільш раннім з цих варіантів є,
очевидно, морфолого-синтаксична конструкція *bratu ??da, де *bratu –
родовий відмінок двоїни від *bratъ, а *??da – множина від *??do, тобто
діти двох братів, звідки розвилося потім значення “племінник”,
“двоюрідний брат”. До цього ж структурного типу належать слов’янські
імена-композити, успадковані з праслов’янського періоду, наприклад:
*jaroslavъ (ЭССЯ IV 176), утворене шляхом складення *jarь (jь) і *slavъ;
*doma?іrъ (V 69) – складення *doma і основи *?іrъ від *?іtі.

У досліджених джерелах давньоруськоукраїнської доби зафіксовані
похідні-назви осіб з субстантивно-субстантивними основами, наприклад: ^
Домажира къ нажир? иже то при ветре… възми жа (XI НГБ 233); моужеженъ
(XII СДЯ V 37) “гермафродит”; братоучадь (1280 Ср I 340) “1) син брата,
2) двоюрідний брат”; Мирославъ начаста жити в братолюбьствh (726);
Жирославъ лживыи поведав (738).

Основні принципи виділення нульового словотворчого афікса в складних
іменниках з другим субстантивним елементом – ті ж, що і в іменниках з
опорним дієслівним компонентом.

Складно-нульсуфіксальні іменники з опорним субстантивним компонентом
були менше розповсюджені в пам’ятках середньоукраїнської мови, ніж
композити з опорним вербальним компонентом. Очевидно, це можна пояснити
тим, що значна частина складень з опорним іменниковим елементом
оформлена як іменники-чисті складення.

Окремі давньоруськоукраїнські лексеми перейшли в мову наступних століть,
наприклад: Судиславъ (1488 ССУМ II 399); Мирославъ (1493 I 595). У
досліджуваних текстах середньоукраїнської мови трапляються форми, не
спостережені в пам’ятках попередніх епох: вhтроголовъ (1621 Сл XVI –
п.п. XVII 6 163) “легковажна, нерозсудлива людина”; вhтроногъ (163)
“той, хто швидко ходить”. Характерною рисою словотвірного значення
лексем вhтроголовъ, вhтроногъ є його лексикалізація, що виявляється в
невідповідності перифраз і словникових дефініцій. Це метафоризовані,
стилістично забарвлені назви людей за якоюсь внутрішньою ознакою.

Крім структур із субстантивно-субстантивними основами, у пам’ятках
середньоукраїнської мови трапляються складнo-нульсуфіксальні іменники з
першою ад’єктивною основою, що позначають назви людей за їх зовнішніми
ознаками, наприклад: а при томъ были шл#хєтний пановє Иван Yєрноqсъ
(1421 Роз 94); златовлас (сер.XVII СлЛекс 98) “білява людина”.

Творення цих композитів базувалося на атрибутивних відношеннях між
частинами мотивувального підрядного словосполучення.

Треба відзначити, що складно-нульсуфіксальні іменники відрізняються
такою особливістю: їх базисні (опорні) компоненти завжди перебувають у
постпозиції до другої основи слова; правила “зовнішнього” синтаксису
мотивувальних словосполучень відповідають відношенням валентності між
частинами складних слів (златовлас ? золоте волосся).

Аналізовані композити описуються перифразою A + N + O ? той, у кого AN:
златовлас ? той, у кого золоте волосся.

В обстежених джерелах новоукраїнської літературно-писемної мови XVIII
ст. трапляються в основному антропоніми, успадковані з мови попередніх
століть, наприклад: о Кривоносh вhсть изявшє (1740 ЛКр 85); и прійдє
Ярославъ (179); Мстиславъ скончался (182).

Отже, композити – назви осіб з нульовим формантом є давнім типом
утворень в українській мові. Нульовий формант був одним із продуктивних
у сфері складно-суфіксальної деривації, хоча продуктивність ця певною
мірою обмежувалася високочастотністю опорних елементів складень (-любъ,
-носъ, -єдъ, -словъ), і тоді творення нових дериватів відбувалося за вже
існуючими зразками. Попри це нульовий суфікс освоював дедалі більшу
дериваційну базу. Аналізовані похідні надзвичайно розгалужені як у плані
вираження семантики, так і з точки зору їх структурної організації.

Розглянуті композити – це похідні з підрядними та сурядними
відношеннями компонентів (пор. даролюбъ ? любити дары, мужеженъ ? мужъ і
жена). Опорними (другими) основами в них виступали основи дієслівні або
іменникові, однак превалюючим був структурний тип з опорним вербальним
компонентом. Аналізовані деривати функціонували переважно в актових
пам’ятках, літературних творах, фольклорних джерелах. Рідше вони
вживалися в церковно-книжних пам’ятках.

ЛІТЕРАТУРА

Білоусенко П.І. Історія суфіксальної системи українського іменника
(назви осіб чоловічого роду). – К.: КДПУ, 1993. – 215 с.

Вялкина Л.В. Словообразовательная структура сложных слов в древнерусском
языке XI – XIV вв. // Вопросы словообразования и лексикологии
древнерусского языка. – М.: Наука, 1974. – С.156-195.

Клименко Н.Ф. Словотворча структура і семантика складних слів у сучасній
українській мові. – К.: Наукова думка, 1984. – 251 с.

Лопатин В.В. Нулевая аффиксация в системе русского словообразования //
Вопросы языкознания. – 1966. – №1. – С.76-87.

Николаев Г.А. Русское историческое словообразование. – Казань: Изд-во
Казанского университета,

1987. – 151 с.

Павленко Л.П. История формирования сложных нарицательных существительных
в украинском языке: Дис. КФН / К.: Киев. пед. ин-т им. А.М.Горького,
1984. – 236 л.

Савела Т.В. Нульсуфіксально-складні іменники з першим ад’єктивним
компонентом у сучасній українській мові // Ономастика і апелятиви.
Зб.наук.праць. – Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. – Вип.6. – С.187-196.

S?awski F. Zarys s?owotwyrstwa pras?owia?skiego / S?ownik pras?owia?ski.
– Wroc?aw – Warszawa – Krakow – Gda?sk. Tom 1-3. 1974-1979.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *