Неперервність пошуків джерел становлення української літературної мови (реферат)

Реферат на тему:

Неперервність пошуків джерел становлення української літературної мови

Вивчення історії української мови було і залишається актуальним
завданням мовознавства, особливо зважаючи на те, що в останні два
десятиліття мовознавці переглядають наукові погляди на походження і
шляхи розвитку української мови. Одним з основних джерел, на яке
спираються, аналізуючи історичні мовні процеси, є пам’ятки письма
минулих століть з різних територій України. Їх досліджували і
продовжують аналізувати в працях як загальнотеоретичного, так і власне
історико-мовознавчого характеру.

Важливою джерельною базою для вивчення історії становлення мовної
системи як народнорозмовної, так і української літературної мови є
староукраїнські рукописні пам’ятки.

Від XIV – XV ст. до нас дійшли українські грамоти, пам’ятки конфесійного
стилю, почасти інших стилів. З кінця XV – поч. XVI ст. кількість
рукописних пам’яток зростає, урізноманітнюється за жанрами й тематикою:
апокрифи й панегірики, вірші, записи фольклорних творів,
житійно-повістеві тексти, полемічні, ораторсько-проповідницькі,
дидактично-повчальні твори, ділові акти й документи (особливо юридичного
характеру), частково наукові праці. У XVII – XVIII ст. зароджуються або
починають інтенсивно розвиватися нові функціональні жанри: драматична
література (діалоги, інтермедії, шкільна драма), наукові твори
філологічного, філософського, природознавчого, історичного змісту. З II
пол. XVII ст. розвивається епістолярний жанр. Найбільше староукраїнських
рукописів збереглося з II пол. XVII – XVIII ст.

Особливо цінними для історичних мовознавчих досліджень є рукописні
пам’ятки з території Західної України, оскільки, як відомо,
південно-західні діалекти були важливим чинником формування як
староукраїнської, так і нової української літературної мови.

Не претендуючи на докладний розгляд у цій статті історії вивчення усіх
рукописних пам’яток західноукраїнського походження, окреслимо
проблематику досліджень мови рукописних збірників XIV – XVIII ст., що
містять тексти ділового та конфесійного стилів.

Багатовікову традицію ділового стилю репрезентують грамоти – найдавніші
староукраїнські короткі ділові документи, у яких фіксували юридичні
операції приватного і державного характеру.

Дослідженню грамот приділяли увагу багато мовознавців (В.Розов,
В.Ярошенко, М.Антошин, А.Яцимірський, Л.Коломієць, Л.Деже та ін.).
Детально вивчено лексичний, фонетичний, морфологічний і синтаксичний
рівні цих пам’яток. Проаналізовано їхні локальні риси. Як зауважив
М.Станівський, на підставі лінгвістичного дослідження зокрема
буковинсько-молдавських грамот XIV – XVII ст. “можна з’ясувати багато
нового в питанні про формування мови української народності, а найбільше
– поглибити знання з історії буковинських говорів” [Станівський 1960 :
16].

Грамоти вивчав і М.Жовтобрюх. На підставі своїх досліджень учений зробив
висновок, що мові грамот XIV – XV ст. більшою чи меншою мірою властиві
всі специфічні ознаки літературної мови, тобто що вона не є простим
копіюванням діалектного мовлення, а “в ній у певній системі поєднані
старокнижні й народні елементи, отже, це мова унормована, хоч, природно
для тієї доби не всі її норми були сталі й послідовні. Більше того, в
ній досить широко використовуються мовні штампи, характерні для ділового
стилю тогочасної літературної мови, причому таке використання становить
майже витриману систему” [Жовтобрюх 1976 : 63]. М.Жовтобрюх вказав на
те, що “загальний характер мови тодішніх грамот, писаних на Україні,
мало чим відрізняється в залежності від місця їх походження… Мова
характеризується… певною спільністю фонетичної системи й морфологічної
та синтаксичної будови” [Жовтобрюх 1976 : 64]. Отже, мовознавець свідомо
чи на з огляду на недостатній фактологічний матеріал зробив узагальнення
щодо мови грамот, спростувавши цим поділ їх на групи за реґіональними
мовними рисами.

У 90-х роках ХХ ст. проблема мовної основи цих документів постала знову,
зокрема в публікаціях У.Єдлінської. У.Єдлінська: загальноприйнята теза
про те, що ділові пам’ятки XIV – XV ст. є відбиттям живої мови народу,
потребує наукової конкретизації. Виникає питання, що розуміти під живою
мовою народу – чи пряму фіксацію діалектних явищ, чи відображення
певного стану загальнонаціонального мовного субстрату на конкретному
історичному етапі розвитку мови [Єдлінська 1993 : 17]. Дослідниця не
погоджується з думкою М.Жовтобрюха про поширення деяких фонетичних рис
(наприклад, рефлексація “h”) в усіх українських грамотах. Подекуди таке
узагальнення, на думку У.Єдлінської, не має підстав, воно зроблене на
основі написання окремих слів з різних випадково взятих до уваги грамот
[Єдлінська 1993 : 18]. Дослідниця вказала на те, що не всі риси грамот
мають загальноукраїнське поширення, проте, незважаючи на це, деякі вчені
не визнають їх діалектними, зокрема рисами південно-західних говорів.

У.Єдлінська зазначає, що “в українському радянському мовознавстві довгі
роки панувала якась незрозуміла боязнь визнати роль західних регіонів у
творенні загальноукраїнської літературної мови на певному історичному
етапі”, хоча “суспільні умови, в яких активно функціонувала українська
мова XIV-XV ст. звертають її до Заходу, на західноукраїнські землі… На
західноукраїнських землях у XIV-XV ст. твориться не українська мова
взагалі, а українська мова певного етапу, яка разом з іншими
структурними елементами стає загальноукраїнським надбанням” [Єдлінська
1993 : 21].

Таким чином, незважаючи на ґрунтовні праці, присвячені аналізові мови
українських грамот (див. ще праці М.Пещак, В.Русанівського, В.Німчука і
т.д.), актуальність таких досліджень беззаперечна, особливо тих
пам’яток, які не були в полі спеціальної уваги мовознавців або й
істориків узагалі.

Заслуговує на особливу увагу мова рукописних пам’яток релігійної
тематики, оскільки в попередні десятиліття в Україні вони ґрунтовно не
вивчалися, а використання матеріалу з цих документів носило спорадичний
характер. Як зауважує У.Добосевич, “недостатня увага до вивчення
пам’яток релігійного змісту в цей час була зумовлена трактуванням самої
релігії як ідеологічного ворога. Тому на дослідження такого характеру
радянська система накладала табу” [Добосевич 1997 : 1]. Проте маємо
працю П.Бузука “Нарис історії української мови. Вступ, фонетика і
морфологія” (1927) [Бузук 1927], яка не лише систематизує писані
пам’ятки, а й подає бібліографію їх досліджень, зокрема
історико-мовознавчих. І хоч список праць не анотований, за ним можна
скласти собі уявлення про аспекти, авторство праць кінця ХІХ – початку
ХХ ст. про рукописні пам’ятки української мови.

Визначною рукописною пам’яткою ІІ пол. XVI ст., в якій виявляються риси
південно-західного наріччя, є Крехівський Апостол. Докладно описав цей
рукопис І.Огієнко. У праці “Українська літературна мова XVI ст. і
український Крехівський Апостол 1560 року” (1930) він розглянув
фонетичну і морфологічну системи пам’ятки. Учений вказав також на
важливість аналізу правописної системи пам’яток кінця XVI – початку XVII
ст., зауваживши, що “реформація, поваливши стару ідею про ідентичність
мов церковної і літературної і привівши живу українську мову до
літератури, не довела в нас своєї праці до кінця, – вона позоставила
старий традиційний церковнослов’янський правопис і для нової літератури.
Але цей застарілий правопис у дуже багатьох точках суперечив живій
українській вимові, а ще частіше затемнював її, тоді як автор,
прихильник нових реформаційних ідей, все намагався писати живою народною
мовою” [Огієнко 1930 : 254]. А отже, без урахування правописних традицій
та інновацій правильні висновки про особливості мови не можливі.

Окрім українських фонетичних рис, І.Огієнко аналізує фонетику іншомовних
слів у Крехівському Апостолі, обґрунтовуючи необхідність такого
дослідження тим, що фонетика “чужих слів” дуже цікава й цінна, оскільки
дозволяє докладно виявити ті впливи, “під якими зростала українська
літературна мова” [Огієнко 1930 : 506].

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. провадилися дослідження не лише
рукописних пам’яток галицького походження, а й буковинського.
Найдавнішою пам’яткою слов’янської писемності з території Буковини
вважають Путнянське Євангеліє, назване так за місцем свого зберігання у
найстарішому монастирі краю в селищі Путна (нині в Румунії). Виявив,
дослідив і видав його у 1888 р. український славіст-палеограф, професор
Чернівецького університету Омелян Калужняцький. Щоб зробити пам’ятку
доступнішою ширшому колу зацікавлених науковців, зокрема тодішньої
Австро-Угорщини, до складу якої входила Північна Буковина, він
опублікував переклад тексту і його дослідження латинською мовою. Уважно
вивчаючи пам’ятку, науковець встановив близькість графічного стилю
рукопису до Галицького Євангелія 1266 р. А виразна насиченість тексту
характерними рисами української мови дала йому підстави датувати
пам’ятку кінцем ХІІІ – початком XIV ст. О.Калужняцький зараховував
Путнянське Євангеліє до групи галицько-волинських пам’яток.

c o

???????·?Ґрунтовне лінгвістичне дослідження Путнянського Євангелія
здійснив Григорій Нандриш (“Мовні особливості слов’янського Путнянського
Євангелія (ХІІІ – XIV ст.)”, “Дієслівні аспекти слов’янського Євангелія
з Путни (XIII – XIV ст.)”). Учений наголошував, що він цілком підтримує
позицію першовідкривача пам’ятки О.Калужняцького щодо мови, часу і місця
її створення [Романець 1998 : 19].

Ще однією визначною рукописною пам’яткою староукраїнської мови є
Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр. Пам’ятка містить унікальний
матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях та
взаємодії народнорозмовних і книжних елементів в українській
літературно-писемній практиці XVI ст. Цей рукопис досліджували
П.Житецький (“Описание Пересопницкой рукописи XVI в.”), О.Грузинський
(“Пересопницкое Евангелие как памятник искусства эпохи Возрождения в
Южной России в XVI в.”) та інші мовознавці. Вивчення мови цієї пам’ятки
триває. Так, І.Чепіга опублікувала ряд праць, пов’язаних з аналізом мови
рукопису (статті “Пересопницьке Євангеліє” (1990), “Пересопницьке
Євангеліє і морфологічний стандарт української мови (на матеріалі
іменника)” (1997)). Дослідниця зазначає, що пам’ятка засвідчує на
морфологічному рівні велику кількість варіантів. З одного боку, широко
вживаються давні флексії або їх старослов’янські відповідники, з другого
боку, фіксуються новіші закінчення, властиві народнорозмовній практиці з
діалектними рисами південно-західного наріччя. Старі форми є даниною
книжній традиції або старослов’янському оригіналові, новіші вже широко
вживалися в мові ділової писемності, куди вільніше проникали
народнорозмовні варіанти, а з середини XVI ст. поширились і в
перекладних конфесійних текстах [Чепіга 1997 : 231].

Аналіз словозміни форм іменників у Пересопницькому Євангелії дав змогу
І.Чепізі зробити висновок, що норма української літературно-писемної
мови XVI століття орієнтувалася на загальнонародну мову [Чепіга 1997 :
235].

З-поміж рукописної спадщини важливе місце займають і учительні Євангелія
XVI-XVII ст., які свого часу були проаналізовані І.Франком,
І.Панькевичем, І.Огієнком, В.Перетцом та іншими вченими. У наш час мовні
риси цих пам’яток досліджують У.Єдлінська, І.Чепіга, У.Добосевич,
Г.Чуба. Крім того, учительні Євангелія розглянуті у літературному
контексті, здійснено їхню текстологічну класифікацію (див. дослідження
Г.Чуби “Лінгво-текстологічний аналіз учительних Євангелій другої
половини XVI – XVII ст.”). Науковці зосередили увагу переважно на
пам’ятках другої половини XVI – першої половини XVII ст., коли тексти
учительних Євангелій набули особливої популярності й поширення. Зроблено
спробу з’ясувати значення цих пам’яток для формування української
літературної мови, її стильової розбудови, унормування та становлення на
народнорозмовній основі [Чуба 1998 : 17].

Дослідники основну увагу звертали на мовностилістичні особливості цих
пам’яток, а отже, з’ясовано їх місце у розвитку конфесійного стилю;
проаналізовано особливості орфографії рукописів; визначено фонетичні
риси; з’ясовано специфіку системи словозміни різних частин мови, яка
полягає у співіснуванні граматичних форм, властивих церковнослов’янській
мові і народнорозмовній з діалектними рисами. Беручи до уваги фонетичні
ознаки, специфічні граматичні риси, окремі лексичні елементи, виходячи з
даних про місце створення учительних Євангелій, дослідники зробили
висновок про діалектне забарвлення мови цих пам’яток. Зокрема,
У.Добосевич, зазначала, що “сукупність діалектних особливостей, відбитих
у цих документах, вказує на їх приналежність до бойківсько-лемківського
регіону” [Добосевич 1997 : 16]. Г.Чуба вказала на те, що
“проаналізований мовний матеріал відбив складний процес реформування
української літературної мови у другій половині XVI ст. і становлення її
на якісно нових принципах – народнорозмовній основі південно-західних
діалектів” [Чуба 1998 : 15].

Як бачимо, за багато років штучної неґації мовознавці не втратили
інтересу до вивчення рукописних євангелій. Останнім часом цей інтерес
навіть зріс. Але поза увагою дослідників досі залишаються інші пам’ятки
цього стилю. Серед них рукописні збірники апокрифів – релігійних творів,
не канонізованих християнською церквою. Проте саме ці тексти найбільш
популярні серед народу вже протягом багатьох століть. Іван Франко писав,
що апокрифи, “оповідані дуже інтересно, не раз поетично і драматично…,
сильно вдаряли на фантазію” [Франко 1899 : 3]. Тому цілком закономірно,
що ці твори зазнали численних літературних і народних обробок. Як
відомо, літературознавче дослідження апокрифічних збірників здійснив
І.Франко. Він же вказав і на деякі їхні мовні особливості, зокрема на
помітний народнорозмовний вплив. Учений зазначав, що більшість
рукописних збірників має “закраску місцевого діалекту, декуде з
невеличкою примішкою церковщини, не більшою як її можна було чути в
устах дяків і сільських грамотіїв” [Франко 1900 : 102].

М.Станівський зробив спробу охарактеризувати мову двох буковинських
апокрифічних збірників – Іспаського рукопису й рукопису Іллі
Яремецького-Білахевича (обидва – з середини XVIII ст.). Але це були лише
окремі зауваження щодо двох буковинських збірників (докладніше про це
див. [Станівський 1958], [Перепелиця 2001], а також наші дослідження
[Бичкова 2001], [Бичкова 2003]). А таких рукописів чимало – рукописна
збірка С.Теслевцьового, Дрогобицький рукопис, Замойський рукопис,
рукописи Т.Поповича, П.Кизикевича, Перемиський рукопис та ін., створені
в Галичині, Буковині, Закарпатті, ґрунтовних досліджень про які ми не
виявили. Взагалі монографічного дослідження мови пам’яток
південно-західного регіону досі немає.

Потребує спеціального вивчення й стильова належність апокрифів. Прийнято
відносити їх до конфесійного стилю, але апокрифи жанрово неоднорідні. Це
і гадальні книги, сонники, громники, і твори ораторсько-епістолярного та
катехізичного характеру – промови, казання, пророцтва, заповіти,
послання і найцінніші з історико-літературного погляду – легендарні
оповідання [Історія української літератури 1967 : 48].

Очевидно, що вивчення мовностилістичних ознак текстів сприятиме й
уточненню жанрово-стильової їх характеристики, а загалом дасть змогу
об’єктивно висвітлити роль цих пам’яток у процесах становлення
літературної мови на народній основі.

Література

Бичкова Т. Іспаський рукопис як джерело вивчення історії фонетичної
будови української мови // Науковий вісник Чернівецького університету:
Збірник наукових праць. Вип. 107. Слов’янська філологія. Чернівці: Рута,
2001. С.94-99.

Бичкова Т. Діалектні фонетичні особливості мови буковинських рукописних
збірників XVIII ст. // Науковий вісник Чернівецького університету:
Збірник наукових праць. Вип. 170-171. Слов’янська філологія. Чернівці:
Рута, 2003. С.77-81.

Бузук П. Нарис історії української мови. Вступ, фонетика і морфологія.
К., 1927. 96 с.

Добосевич У. Мова і стиль рукописних учительних Євангелій кінця XVI
початку XVII ст.: Автореф. дис. … канд. філол. наук. Львів, 1997. 18 с.

Єдлінська У. Ділова мова XIV — XV ст. в українському мовотворчому
процесі // Міжнар. конгр. україністів (2; 1993, Львів): Доп. і
повідомл.: Мовознавство. Львів, 1993. С.17-21.

Жовтобрюх М. Староукраїнські грамоти як пам’ятки літературної мови //
Мовознавство. 1976. № 4. С.62-70.

Історія української літератури: У 8-ми томах. Т.1. К.: Наук. думка,
1967. 540 с.

Огієнко І. Українська літературна мова XVI ст. і український Крехівський
Апостол 1560 р.: Літературно-лінгвістична монографія. Варшава, 1930. 520
с.

Перепелиця С. Мова апокрифічного збірника XVIII століття з буковинського
села Іспас // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник
наукових праць. Вип. 116. Слов’янська філологія. Чернівці: Рута, 2001.
С.74-83.

Романець О. Буковинські пам’ятки слов’янської писемності // Українська
мова на Буковині: минуле і сучасне: Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової
конференції, присвяченої 200-річчю нової української літератури і
літературної мови (Чернівці, 24-26 вересня 1998 р.). Чернівці: Місто,
1998. С.17-23.

Станівський М. Спостереження над мовою буковинсько-молдавських пам’яток
XIV XVIII століття // Питання історії і діалектології східнослов’янських
мов. Чернівці, 1958. С.3-21.

Станівський М. Дві буковинсько-молдавські грамоти середини XV ст. //
Укр. мова і літ. в школі. 1960. № 3. С.16-19.

Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів // Пам’ятки
українсько-руської мови і літератури. Львів. Т.ІІ. 1899.

Франко І. Карпаторуська література XVII XVIII віків // ЗНТШ. Львів,
1900. Т.37. С.102-103.

Чепіга І. Пересопницьке Євангеліє і морфологічний стандарт української
мови (на матеріалі іменника) // Український діалектологічний збірник.
Кн. 3. К.: Довіра, 1997. С.218-230.

Чуба Г. Лінгво-текстологічний аналіз учительних Євангелій другої
половини XVI — XVII ст.: Автореф. дис. … канд. філол. наук. Львів, 1998.
18 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *