Короткий огляд методів навчання іноземних мов (реферат)

Реферат на тему:

Короткий огляд методів навчання іноземних мов

ПЛАН

1. Класифікація методів навчання іноземних мов.

2. Перекладні методи.

3. Прямі методи.

4. Усний метод Гарольда Пальмера.

5. Методична система навчання читання Майкла Уеста.

6. Аудіо-лінгвальний метод.

7. Аудіо-візуальний метод.

8. Сугестивний метод.

9. Комунікативний метод.

10. Метод повної фізичної реакції.

11. Драматико-педагогічний метод.

12. «Мовчазний» метод.

13. Груповий метод.

1. Оскільки термін «метод» має різне тлумачення, класифікація методів
навчання викликає певні труднощі, тому що в основі їх назв лежать
найрізноманітніші ознаки. В залежності від того, який аспект мови
переважає у навчанні, метод має назву граматичного чи лексичного. Згідно
з тією роллю, яку відіграють рідна мова та переклад у процесі навчання
іноземних мов, методи діляться на перекладні та безперекладні (прямі).
Назва методу може бути зумовлена видом мовленнєвої діяльності, що
складає мету навчання, у зв’язку з чим розрізняють усний метод та метод
навчання читання. У назві методу може відбиватися спосіб розкриття
значень іншомовних слів: прямий (безперекладний) і непрямий
(перекладний), а також головний канал надходження іншомовної інформації:
візуальний, аудіо-візуальний; зв’язок методу навчання з психічними
процесами оволодіння іноземною мовою: свідомий та інтуїтивний, штучний
та природний. Відомі методи, які були названі іменами їх авторів —
методи Берліца. Гуена, Пальмера, Уеста, Фріза, Ладо, Лозанова, а також
методи, в яких зафіксовано фактор часу: короткочасний, інтенсивний або
певні психологічні феномени: методи релаксопедії, гіпнопедії,
сугестопедії, активізації резервних можливостей особистості. В
залежності від способів організації матеріалу та використання
специфічних допоміжних засобів методи мають також відповідні-назви:
метод програмованого навчання, метод з використанням ЕОМ і т. ін.

Історія методики навчання іноземних мов завжди була орієнтована на
пошуки найбільш раціонального методу навчання. Вважається, що
найдревнішим був натуральний метод, згідно з яким іноземна мова
засвоювалась так, як дитина засвоює рідну мову — шляхом наслідування
(імітації) готових зразків, багаторазового повторення їх та відтворення
нового матеріалу по аналогії з вивченим.

Кожен метод має властиві йому позитивні та негативні сторони і за певних
умов має свою об’єктивну цінність. Проте у всі часи методи, що
використовувались в різних навчальних закладах, перебували в
найбезпосереднішій залежності від соціального замовлення суспільства,
яке впливало на мету і зміст навчання іноземних мов і навіть на вибір
тієї чи іншої мови. Так, якщо в епоху гуманізму та Відродження класичні
«мертві» мови і, в першу чергу, латинська відігравали роль засобу живого
спілкування і використовувалися церквою, дипломатією, наукою, то у XVIII
сторіччі у зв’язку зі зміцненням національних мов і розширенням
міжнародних зв’язків латинська мова втратила свій колишній статус і
стала переважно атрибутом освіченості та вченості. Зміни політичного,
економічного, соціального та культурного характеру неминуче привели до
витіснення мертвих класичних мов сучасними західноєвропейськими мовами:
французькою (XVIII ст. — XIX ст.), німецькою (перша половина XX ст.) та
англійською (XX ст.) з сьогоднішнім бумом американського варіанта
англійської мови у зв’язку з широким розповсюдженням
північноамериканської цивілізації (друга половина XX ст.).

Різні історичні періоди розвитку суспільства характеризуються певними
методами навчання: в період Відродження переважав граматико-перекладний
метод, в період інтенсивного розвитку капіталізму і міжнародних
зв’язків, починаючи з кінця XIX ст. — прямий та усний метод; у період
виникнення технічних засобів навчання у XX ст. — аудіо-візуальний, метод
програмованого навчання, з використанням ЕОМ і комп’ютерів та ін.

2. Перекладні методи

Введення іноземної мови до шкільних програм країн Європи (XVIII —
початок XIX ст.) проходило в той момент, коли пануюче положення в них
займала латинська мова. Поступово втрачаючи своє значення як засобу
спілкування, вона розглядалась педагогами як найважливіший засіб
розвитку мислення та пам’яті учнів, зразком досконалості мови з точки
зору її структури.

Більш ніж тисячолітня традиція викладання латинської мови в навчальних
закладах не могла не позначитись на практиці викладання нових «живих»
мов, насамперед французької та англійської. Першими підручниками були
граматики, зокрема «Практична французька граматика, за допомогою якої
можна легко й за короткий час навчитися цієї мови» І. Мейдингера, яку
було видано у 1783 році в Німеччині.

Перекладні методи, механічно перенесені на живі мови, поділялись на
граматико-перекладний та лексико (текстуально)- перекладний в залежності
від того, який мовний аспект — граматика чи лексика — знаходився у
центрі уваги при вивченні іноземної мови шляхом перекладу текстів на
рідну мову.

Граматико-перекладний метод був поширений в усіх країнах Європи, а його
розквіт припадає на ХVІІІ-ХІХ ст. У царській Росії він був основним
офіційно визнаним методом аж до 1917 року. Представниками
граматико-перекладного методу були І. Мейдингер (Німеччина),
Г. Оллендорф (Англія).

Застосування граматико-перекладного методу протягом довгого періоду
пояснюється традиціями, успадкованими від латинських шкіл, формальними
загальноосвітніми цілями навчання, не пов’язаними з реальним іншомовним
спілкуванням, можливістю використовувати малокваліфікованих викладачів.

Лінгвістичну основу граматико-перекладного методу складали ідеї
порівняльного мовознавства, згідно з якими мови не відрізняються у своїй
основі і їх елементи можуть взаємозамінюватись. Так, відомий німецький
лінгвіст В. Гумбольдт вважав, що метою викладання мови є повідомлення
знань про її загальну структуру. Порівняльно-історичне мовознавство не
мало значного впливу на методи викладання живих мов, оскільки свою увагу
воно зосереджувало на стародавніх мовах, вважаючи їх вершиною мовного
розвитку.

З психологічної точки зору перекладні методи можуть бути обґрунтовані
даними асоціативної лінгвістики. Її вихідне положення полягало в тому,
що всі психічні процеси розкладаються на окремі елементи, які потім
з’єднуються у свідомості за законами асоціацій.

Метою навчання в межах граматико-перекладного методу є навчання читання
та перекладу текстів, переважно художніх, на рідну мову. В цьому
вбачається загальноосвітня мета вивчення іноземної мови, а саме:
розвиток логічного мислення учнів за допомогою граматичних вправ. У
названих перекладних методах чітко виступає як основа навчання, так і
основні засоби навчання: у граматико-перекладному методі — вивчення
граматики та дослівний переклад, в текстуально-лексико-перекладному —
вивчення мови на зв’язних, здебільшого оригінальних текстах шляхом
перекладу їх на рідну мову.

Найбільш відомими представниками текстуально-перекладного методу були Ж.
Жакото (Франція), Д. Гамільтон (Англія), А. Шаванн (Швейцарія).

Основні принципи перекладних методів навчання іноземних мов:

1) писемне мовлення, яке представляє справжню мову, як основа
навчання-розмовна мова вважалася на той час відхиленням від існуючої
норми);

2) синтез і дедукція як найголовніші процеси логічного мислення, що
зумовлюють заучування граматичних правил та слів і складання на їх
основі речень, — у граматико-перекладному методі, а також аналіз як
провідний процес логічного мислення і відповідно аналіз та дослівний
переклад зв’язних оригінальних текстів — в текстуально-перекладному
методі;

3) засвоєння мовного матеріалу шляхом перекладу та механічного
заучування, а також застосування аналогії (в текстуально-перекладному
методі), тобто на базі рідної мови.

Підручники, створені на основі текстуально-перекладного методу, знайшли
особливо широке застосування в умовах самостійного вивчення іноземної
мови. Найбільшою популярністю до теперішнього часу користуються
підручники для самостійного вивчення мови Ш. Туссен-Лангенштейдта, які
були створені для оволодіння майже всіма європейськими мовами.

Головними досягненнями перекладних методів є деякі прийоми роботи з
текстом (аналіз та переклад важких місць, пошук у тексті вивченого
лексичного та граматичного матеріалу, встановлення різноманітних
аналогій з рідною мовою і т. ін.). які використовуються в навчанні і в
наш час. Проте перші в історії методики перекладні методи мали серйозні
недоліки. Вони були погано орієнтовані на оволодіння мовою як засобом
спілкування, навіть у плані навчання читання. Основною їх метою було
одержання загальної освіти, яку розуміли як розвиток логічного мислення
в результаті вивчення граматики або як загальний розвиток шляхом читання
та перекладу текстів. Характерним для цих методів був відрив форми від
змісту. Так, при граматико-перекладному методі в деяких підручниках для
вправ навмисно підбирались зовсім не пов’язані одне з одним речення, щоб
не відволікати увагу учнів від форми, яка в мові визнавалась єдиним
об’єктом вивчення. Це нерідко призводило до перекручування змісту та
порушення норм рідної мови, наприклад: «Чи одягає ваш брат капелюх
замість того, щоб одягти костюм? — Він одягає свій костюм раніше, ніж
капелюх» (з підручника Г. Оллендорфа). В межах текстуально-перекладного
методу нерідко використовувались зв’язні тексти хрестоматійного
характеру та оригінальні тексти художньої літератури, недоступні для
сприймання та розуміння учнів. І, нарешті, вивчення мов будувалося на
основі ототожнення граматики та логіки, визнання ідеалом мертвих мов, а
також ігнорування специфічних рис живих мов, особливо їх фонетичного
аспекту.

3. Прямі методи

На початок 70-х років XIX сторіччя соціально-економічні умови в Європі
докорінно змінились. У європейських країнах остаточно перемогла
буржуазія, яка в пошуках нових ринків збуту сировини і товарів виходить
далеко за межі національних держав. В нових умовах з’являється потреба в
людях, що практично володіють іноземною мовою, насамперед усним
мовленням. Навчання мов за граматико — і текстуально-перекладними
методами не могло більше задовольняти вимоги суспільства. В надрах
перекладних методів як їх антипод і противник зароджуються прямі методи,
в яких на перший план висуваються практичні цілі, і, перш за все, —
навчання усного мовлення. У зв’язку із соціальним замовленням
суспільства в нових соціально-економічних умовах іноземні мови, які
раніше вивчали лише представники заможних верств населення, головним
чином дворянство, стали надбанням; середнього прошарку.

Для виникнення і розвитку прямих методів, окрім соціальних факторів,
велике значення мали досягнення лінгвістики та психології. Лінгвістична
теорія младограматиків надає великої ваги проблемам навчання вимови —
важливої передумови усного мовлення. Для навчання вимови створюється
теоретична основа, а опис аналогій у мовах використовується з метою
навчання граматики без обов’язкового заучування правил. |

Не менше значення для розвитку прямих методів мали досягнення
психології. Засновник експериментальної психологи В. Вундт у своїх
працях, присвячених проблемам мови, залишаючись на позиціях
асоціаціонізму, показав, що мовлення являє собою діяльність, в якій
основну роль відіграють акустичні та моторні відчуття. У процесі
мовлення речення виникає у свідомості людини як цілісний витвір.

Певний вплив на методику навчання іноземних мов мали дослідження
американського психолога Е.Торндайка в галузі порівняльної психології.
Він висунув теорію «спроб і помилок», згідно з якою випадково знайдена
реакція на стимул закріплюється в результаті повторень. Досліди
Е.Торндайка, що проводились на тваринах, дозволили йому висунути теорію
научування, складовими якої були закон ефекту (взаємозв’язок стимулу і
реакції на нього в результаті багаторазових спроб та помилок); закон
вправляння та закон готовності? Психологічна теорія «спроб і помилок»
стала підставою для методичної вимоги багаторазових і тривалих
повторювань одного і того ж мовного явища.

Певним чином вплинула на методику і гештальтпсихологія, представники
якої вважали, що першочергове завдання навчання — це розуміння цілого, а
не окремих елементів. Згідно з положенням теорії В. Вундта і
представників гештальтпсихології одиницею навчання повинно бути не
слово, а речення, яке являє собою щось ціле (гештальт). Однак усі
згадані психологічні напрямі визнавали переважну роль імітації та
повторення для закріплення правильної реакції учнів.

Основні положення прямих методів можна сформулювати таким чином: в
основі навчання іноземних мов лежать ті ж процеси, що й при оволодінні
рідною мовою; головну роль у мовленнєвій діяльності відіграють пам’ять
та відчуття, а не мислення.

Згідно з соціальним замовленням суспільства метою навчання є практичне
володіння іноземною мовою, під яким розуміли оволодіння усним мовленням.
Це призвело до того, що до теперішнього часу збереглось і має місце
невиправдане ототожнювання практичного володіння іноземною мовою
виключно з усним мовленням.

Відмічаючи негативну роль рідної мови, прихильники прямих методів
прагнули виключити рідну мову при навчанні іноземної, застосовували
одномовні способи семантизації мовного матеріалу, намагаючись встановити
«прямі» зв’язки слова й поняття, що знайшло відображення в самій назві
методів.

Прямі методи мали багато позитивного, а використані в них прийоми та
засоби навчання увійшли до арсеналу сучасних технологій. Основною
заслугою представників прямих методів є те, що вони віддали перевагу
живій розмовній мові і розробили методику навчання усного мовлення.
Навчання за цими методами відбувалось в атмосфері іноземної мови на
відміну від занять за граматико-перекладним методом, на яких мали місце
«розмови про іноземну мову на рідній мові».

До недоліків прямих методів можна віднести безпідставність повного
виключення рідної мови з процесу навчання. Як дотепно зауважив Л. В.
Щерба, можна вигнати рідну мову з аудиторії, але неможливо вигнати її з
голів учнів. Незважаючи на всі зусилля викладача, учні мимовільно,
особливо на перших порах, намагаються встановити у своїй свідомості
зв’язки між словами рідної мови та іноземної. Сучасна практика
синхронного перекладу остаточно спростувала тезу прихильників прямих
методів про неможливість власне перекладу. Недоліком прямих методів є
повне заперечення ролі граматики, або ж виключно індуктивне її
засвоєння: поступове накопичення мовних фактів у процесі мовлення. Однак
такий шлях вивчення граматики, характерний для засвоєння рідної мови,
потребує більших затрат часу і позбавляє учнів можливості зіставляти
іншомовні форми з уже відомими формами рідної мови. Інакше кажучи,
граматика неначе підпорядковується лексиці, розчиняється в ній, тому що
саме лексиці відводиться головна роль в усномовленнєвому спілкуванні як
меті навчання за прямими методами.

4. Усний метод Гарольда Пальмера

Значне розширення сфери викладання іноземних мов у зв’язку з потребою в
людях, що володіють іншомовним мовленням, у XX ст. привело до
інтенсивної розробки та подальшого розвитку прямих методів, орієнтованих
як на репродуктивне, так і на рецептивне оволодіння мовою. Серед перших,
найбільш визначних, є метод Гарольда Пальмера.

Англійський педагог і методист Гарольд Пальмер (1877-1950) — автор понад
п’ятдесяти теоретичних праць, підручників та навчальних посібників. Його
усний метод, більш відомий як метод Пальмера, виник у 20-і роки XX ст. і
не тільки став широко розповсюдженим, але й справив значний вплив на
становлення аудіо-лінгвального (40-і роки) та аудіо-візуального (50-і
роки) методів.

У своїй методичній концепції Пальмер керувався лінгвістичним вченням
соціологічної школи (Ф. де Соссюр, А. Мейе), психологією поведінки (Е.
Торндайк, Дж. Уотсон) та прагматичною педагогікою Д. Дьюї. Виходячи з
цих напрямів у лінгвістиці, педагогіці та психології, Пальмер висуває
імітацію та «заучування напам’ять як основні принципи навчання іноземної
мови. Пальмер вважає, що, незалежно від мети курсу іноземної мови,
навчання завжди слід починати з усного мовлення, надаючи початковому
ступеню вирішального значення. Увага, яку Пальмер приділяє усному
мовленню, визначає і характер мовного матеріалу. Це літературна розмовна
мова, представлена текстами (на початковому ступені учні знайомляться з
ними лише на слух), які написані в межах науково відібраного
словникового мінімуму. Пальмер вважає одним із головних принципів
навчання іноземної мови попереднє пасивне сприймання мови на слух.
Відповідно на початковому ступені навчання вводиться інкубаційний період
(1,5-2 місяці), протягом якого учні «купаються» в мовленнєвому потоці,
слухаючи мовлення вчителя на іноземній мові, та вчаться схоплювати
загальний зміст висловлювання. Пальмер вважає заучування основою всякого
вивчення мови, яке поширюється не лише на окремі слова, але й на
словосполучення та речення. Цілісне запам’ятовування, на його думку, дає
можливість уникнути помилок, звільнитися від абстрактних роздумів,
негайно використати засвоєний матеріал у своєму мовленні.

Для засвоєння граматичних конструкцій рекомендуються підстановчі
таблиці. Перші речення ста підстановчих таблиць, укладених Пальмером,
включають той граматичний матеріал, яким учні повинні оволодіти за час
навчання. Комбінуючи взаємозамінювані елементи, які подаються в
потрібній формі, учень складає аналогічні речення. Вправи виконуються у
швидкому темпі, оскільки можливість помилок виключена. Безпомилковість
мови розглядається Пальмером як найважливіша умова успішного формування
навичок, в чому й полягає процес оволодіння мовою.

Безперечною заслугою Пальмера є зведення в систему численних і
різноманітних вправ, які об’єднуються головним завданням формувати
правильні навички усного мовлення. Вперше у викладанні іноземної мови
Пальмер ставить питання про певну послідовність вправ, що виконуються, —
про поступове наростання їх трудності та про виділення окремих аспектів
засвоєння. Згідно з принципом градації труднощів вводяться і підстановчі
таблиці, і серії запитань. Система вправ, запропонована Пальмером,
забезпечує рух від безпомилкового, градуйованого за труднощами
навчального мовлення, до мовлення вільного, творчого.

Серед недоліків методичної системи Пальмера можна виділити неправомірне
ототожнення засвоєння дитиною рідної мови, що відбувається одночасно з
розвитком її мислення, з процесом оволодіння іноземною мовою в штучних
умовах, внаслідок чого учням на першому етапі протягом досить тривалого
періоду часу відводиться пасивна роль — сприймання мови вчителя. Штучне
стримування мовленнєвої діяльності, переважання механічного заучування
та імітації залишає мало місця та часу для ініціативного мовлення, яке,
як вважає Пальмер, розвивається самостійно на основі сформованих
мовленнєвих навичок.

5. Методична система навчання читання Майкла Уеста

Англійський методист Майкл Уест (1886-1973) створив свою методичну
систему, яка мала великий вплив на подальший розвиток методики навчання
читання. Свою систему він розробив у 20-30-і роки XX ст. для масової
школи Бенгалії (Індія) та описав у книжці «Learning to Read a Foreign
Language», а також у цілій серії градуйованих хрестоматій-посібників з
читання англійською мовою.

Основним завданням системи він вважає навчання учнів, перш за все,
читання іноземною мовою, переносячи навчання усного мовлення на останні
два класи, де кількість учнів різко скорочується. Психологічним
обґрунтуванням цієї системи є такі положення: читати можна навчати
окремо від усного мовлення, у всякому разі не на його основі; читання є
легшим видом діяльності, ніж говоріння; читання на будь-якому рівні
розвитку має практичну цінність, а пов’язане з цим відчуття успіху
підвищує інтерес учнів до іноземної мови; читання є основним шляхом
залучення до культури народу, мова якого вивчається; в результаті
читання великої кількості текстів у учня розвивається відчуття іноземної
мови, завдяки чому послаблюється негативний вплив рідної, що полегшує та
прискорює подальший розвиток усного мовлення.

Мету навчання іноземних мов Уест вбачає у вільному читанні про себе із
загальним охопленням змісту, у процесі якого читець не заглиблюється у
деталі. Для досягнення цієї мети непридатні види роботи, прийняті у
школі: читання вголос і читання-стеження, які привчають учня до фіксації
уваги на кожному слові, що перешкоджає розвитку навичок вільного,
швидкого читання. Протягом усього курсу навчання використовуються лише
зв’язні, переважно цікаві тексти. Кожному з них передують передтекстові
запитання, на які учні повинні знайти відповіді у процесі читання. Легка
мова текстів у поєднанні із завданням на пошук певної інформації, а
також захоплюючий сюжет створюють умови для безпосереднього розуміння
тексту і розвивають швидкість читання.

Незважаючи на те, що Уест розробляє методику навчання читання, що не є
характерним для прямістів, його об’єднує з представниками цього напряму
трактування процесів оволодіння рідною мовою та іноземною мовою як
процесів ідентичних: засвоєння мовного матеріалу шляхом його
багаторазового повторення, вивчення граматики шляхом аналогії та
здогадки про значення тих чи інших форм з контексту без будь-яких
узагальнень і т. ін.

Майкл Уест зробив значний внесок у методику навчання читання. Він уперше
розробив завершену систему навчання читання про себе на іноземній мові.
Багато його рекомендацій застосовуються і в наші дні в рамках
різноманітних методів для навчання так званого екстенсивного читання.

До недоліків у цілому дуже плідної системи навчання читання Уеста, яка
поки що не має аналогів у вітчизняній та зарубіжній методиці, можна
віднести помилкове ототожнення зрілого читання та читання із загальним
розумінням змісту, яке є лише одним з окремих проявів зрілого читання.
Розуміння тексту, як і засвоєння всього мовного матеріалу, має
здійснюватися за системою Уеста, інтуїтивно, на основі здогадки, без
застосування елементів будь-якого аналізу, що є неприпустимим при
читанні серйозних текстів. Твердження Уеста про те, що читання є легшим
від говоріння, справедливе лише частково. Рецепція легша остільки,
оскільки упізнавання за своєю природою є простішим, ніж відтворення.
Проте навряд адекватне розуміння серйозних текстів (не адаптованих, а
оригінальних, наприклад, художніх) є легшим від розмови на побутові теми
на елементарному рівні.)

6. Аудіо-лінгвальний метод

Аудіо-лінгвальний метод, створений Чарльзом Фрізом (1887-1967) та
Робертом Ладо (1915) в США в 40-50-і роки XX ст., є своєрідним розвитком
ідей Гарольда Пальмера. Специфіку цього методу визначає насамперед
належність Фріза до іншої лінгвістичної школи. Трактуючи мову з позицій
дескриптивної лінгвістики, представленої у працях американського
лінгвіста Леонарда Блумфільда, Фріз розглядає її як систему знаків, що
використовуються у процесі усного спілкування, вважаючи письмо штучним і
не дуже точним способом фіксації звукової мови. Звідси робиться висновок
про значення звукової системи мови та про систему моделей побудови
речень. Відповідно робиться висновок про те, що одиницею усного
спілкування (а значить, і навчання) є речення. Саме звукова система та
система моделей речень відрізняє одну мову від іншої і тому складає її
основу.

Незалежно від кінцевої мети початковий ступінь навчання повинен бути
присвячений розвитку усного мовлення, а до навчання читання слід
переходити після того, як учні оволодіють мовою в усній формі. Основний
зміст початкового ступеня складає граматика, яка подається у вигляді
структур (моделей). Лексика в цей період відіграє допоміжну роль, її
призначення — ілюструвати звуки та структури, що вивчаються. Матеріал
відбирається на основі зіставлення мови, що вивчається, та рідної мови і
встановлення типології труднощів, однак у процесі навчання зіставлення
не проводиться. Розрізняють рецептивні та продуктивні види мовлення і
відповідно до цього проводиться науково обґрунтований відбір матеріалу.
Для рецептивного засвоєння структури відбираються за принципом
частотності, для продуктивного — на основі вживаності, типовості та
виключення синонімів. У першу чергу засвоюються стройові слова, що
складають каркас структури, а потім повнозначні. Кількість слів, які
учні повинні засвоїти протягом усього курсу навчання, складають: для
мовлення — 1000 одиниць, для розуміння на слух і письма — 3-4 тис., для
читання — близько 7 тис. Більша частина часу (80-85%) відводиться для
практики, і лише 15-20% займають коментарі та пояснення.

Одним із головних завдань у процесі засвоєння іноземної мови є подолання
негативного впливу рідної мови. Цим зумовлена важливість дотримання
поступового наростання труднощів, виявлених в результаті порівняння
рідної та іноземної мов. Ця вимога порівнювати мовні системи відрізняє
аудіо-лінгвальний метод від усіх інших прямих та непрямих методів.
Найбільше вона реалізується стосовно граматичного матеріалу (для
навчання англійської мови на базі рідної іспанської) і найменше — в
області фонетики. Вважаючи письмо лише неточним відображенням звукової
мови (оскільки воно не передає наголосу, інтонації, пауз та ін.), Фріз і
Ладо рішуче виступають проти навчання читання (за винятком техніки
читання) на початковому ступені. На їх думку, вчитися розмовляти і
розуміти усне мовлення саме й означає оволодівати мовою; навчаючи ж
читання і письма, ми припускаємо, що мова учневі вже відома і він
оволодіває лише її графічним зображенням.

Суть запропонованого Фрізом і Ладо методу, який пізніше був названий
американським методистом Нельсоном Бруком «аудіо-лінгвальним», полягає в
роботі зі структурами, оскільки, на їх думку, знати мову — це уміти
користуватися структурами, наповнюючи їх відповідним мовним матеріалом
та вимовляючи їх у нормальному темпі спілкування. Розроблена ними
методика роботи зі структурами справила значний вплив на сучасну
методику. У процесі оволодіння структурами мають місце такі послідовні
етапи: заучування моделей шляхом імітації, свідомий вибір нової моделі у
її протиставленні вже відомим, інтенсивне тренування з моделями і вільне
вживання моделі. Для другого та третього етапів створені підручники/

Цикл занять за аудіо-лінгвальним методом розпочинається роботою з
коротким (4-6 реплік) діалогом, який містить необхідні для засвоєння
граматичні структури. Заключним етапом є вивчення діалогу напам’ять. Усі
вправи виконуються усно без будь-якої опори на друкований текст. Темп
виконання вправ дуже високий — 20-25 речень за хвилину, а протягом
50-хвилинного уроку — 1000-1500 речень.

В аудіо-лінгвальному методі основна увага зосереджується на структурах,
а лексиці не надається особливого значення, що й відрізняє його від
прямого методу, де лексичний аспект речення часто є визначальним.
Проголошення основним способом засвоєння структур механічне повторення
не пов’язаних одне з одним речень нагадує собою граматико-перекладний
метод. На відміну від прямого методу, де з самого початку імітується
усне спілкування і учнів навчають робити зв’язні висловлювання, в
аудіо-лінгвальному методі на початковому ступені зв’язні висловлювання
не передбачені (якщо не враховувати обмеженої кількості невеликих
діалогів). Орієнтація на імітацію, складання речень за аналогією та
багаторазове повторення вивченого дає підставу розглядати
аудіо-лінгвальний метод як подальший розвиток прямих методів і віднести
його до так званих непрямих методів.

7. Аудіо-візуальний метод

Аудіо-візуальний, або, як його інакше називають, швидкісний чи
структурно-глобальний метод виник у Франції у 50-і роки XX ст. Його
створення пов’язане з іменами таких видатних лінгвістів і психологів як
П. Губерина (Югославія), П. Риван, Р. Мишеа, Ж. Гугенейм, А. Соважо
(Франція). Він набув поширення як у самій Франції, так і в Югославії,
Англії, Канаді, Туреччині, Польщі та деяких інших країнах. У чистому
вигляді він застосовується переважно для навчання іноземних мов дорослих
у країні, мова якої вивчається.

Незалежно від кінцевої мети початковий ступінь, на думку прихильників
цього методу, повинен бути присвячений розвитку усного мовлення.
Навчання спочатку письма, а потім і читання проводиться в кінці
початкового ступеня і спрямоване на розвиток уміння написати і прочитати
те, що вже добре засвоєне усно. Завдання в галузі усного мовлення
полягає в тому, щоб забезпечити учням можливість користуватись іноземною
мовою у повсякденному спілкуванні (у країні, мова якої вивчається).

Сама назва методу відбиває покладені в його основу принципи. Він зветься
аудіо-візуальним, оскільки весь новий матеріал сприймається учнем
протягом тривалого часу лише на слух («аудіо»), а його значення
розкривається за допомогою зорової невербальної наочності —
діапозитивів, діафільмів, кінофільмів («візуальний»). Цей метод
називається також структурно-глобальним, оскільки навчання мови
відбувається на основі спеціально відібраних структур, які сприймаються
цілісно (глобально).

Особливий інтерес викликає відбір мовного матеріалу для
аудіо-візуального курсу, у створенні якого брали участь видатні
французькі лінгвісти (М. Брюно, Ж. Гугенейм). Словник та граматичні
структури були відібрані на основі ретельного аналізу живої розмовної
французької мови, для чого на плівку було записано велику кількість
діалогів, «підслуханих» у різних ситуаціях повсякденного спілкування
французів. Їх статистична обробка дала змогу виявити найчастіше вживані
слова та фрази (конструкції).

Представники аудіо-візуального методу надають виключного значення
тематиці, яка охоплює найчастіші випадки повсякденного спілкування. І
хоча ці теми багато в чому співпадають з туристичною тематикою,
популярною у прямих методах, їх розкриття проходить наочно — через
діафільми. Теми являють собою закінчені скетчі, вони відтворюють окремі
ситуації, в яких персонажі ведуть конкретну тематичну бесіду. Діафільми
не лише є засобом наочної семантизації реплік, але й знайомлять учнів з
умовами спілкування (ситуаціями), в яких ці репліки вживаються. Весь
навчальний матеріал організовано в діалоги, які промовляються носіями
мови. Різні види діалогічних реплік розглядаються як структури моделей
речень, що сприймаються як одне ціле і складають кістяк тренувальної
роботи.

Аудіо-візуальний метод зберігає всі основні принципи прямих методів, при
цьому автори підкреслюють особливу важливість глобального сприймання
мовного матеріалу на слух та створення безпосередніх асоціацій між
звучанням та значенням в умовах повного виключення рідної мови з процесу
навчання. Основними способами засвоєння є імітація, заучування напам’ять
та утворення фраз за аналогією. Протягом перших 15-16 уроків робота
ведеться без підручника, для того щоб виробити в учнів звичку асоціювати
звук зі змістом (аудіювання), а зміст (смисл) зі звуком (мовлення). Як
вважають автори цього методу, наявність. друкованого тексту гальмує
розвиток усного мовлення. Розвиток певних автоматизмів письма, а потім і
читання, якого навчають методом цілих слів, сприятиме запам’ятовуванню
навчального матеріалу.

Застосування аудіо-візуального методу в багатонаціональній аудиторії у
країні, мова якої вивчається, коли заняття підкріплюються повсякденною і
практикою спілкування з носіями даної мови, а метою є оволодіння
розмовною мовою в межах туристичної тематики, є цілком доцільним. Однак
навряд чи можливе застосування цього методу в шкільних умовах, і не лише
через відсутність мовного середовища та стимулів до оволодіння усним
мовленням, але й у зв’язку з негативними наслідками повного виключення
рідної мови та великими труднощами, які виникають у процесі розкриття
значень певних мовних явищ (слів, що мають абстрактне значення,
фразеологізмів і т. ін.) за допомогою засобів невербальної наочності.
Нерідко трапляються випадки, коли семантизація іншомовного матеріалу не
викликає в учнів правильних асоціацій. Перебільшення ролі механічного
тренування, виключення з навчального процесу рідної мови і, відповідно,
елемента свідомості є вразливим місцем аудіо-візуального методу.

8. Сугестивний метод

Сугестивний метод (метод навіювання) створений у другій половині XX ст.
в Софійському інституті сугестології (Болгарія), названий іменем його
творця, психотерапевта за фахом, Георгія Лозанова. Лозанов як
лікар-сугестолог дійшов висновку щодо можливості використання у навчанні
іноземних мов неусвідомлених резервних можливостей, які він спостерігав
у своїх пацієнтів. Безпосередня дія викладача на тих, кого він навчає і
хто в цей час перебуває у стані «псевдо-пасивності», і, головним чином,
саме його сугестивна, навіююча дія сприяє усуненню психотравмуючих
факторів (скутості, страху, побоювання можливих помилок, замкнутості,
некомунікабельності, труднощів у подоланні стереотипів рідної мови та
«мовного бар’єру» іноземної). Такий вплив, на думку Лозанова, створює
сприятливі передумови для організації іншомовного мовленнєвого
спілкування. Крім того, він допомагає розкрити резервні можливості учнів
щодо запам’ятовування значного обсягу навчального матеріалу.

Головні положення сугестивного методу:

1) створюються сприятливі умови для оволодіння учнями усним мовленням
шляхом усунення багатьох психологічних бар’єрів, що виникають в
ситуаціях навчання;

2) більша увага приділяється зв’язку навчального процесу з особистими
інтересами та мотивами учнів;

3) між викладачем та учнями встановлюються і підтримуються довірливі
стосунки, які сприяють успішній мовленнєвій взаємодії;

4) навчання проходить у двох планах — свідомому та підсвідомому, в яких
діють обидві півкулі головного мозку, а це дає оптимальний результат;

5) мовний матеріал засвоюється в атмосфері гри, перевтілення, з
використанням мови та рухів, а також драматизації творів мистецтва, що
допомагає переключити увагу учнів із форми на сам процес спілкування;

6) навчальний матеріал вводиться на основі значних за обсягом полілогів
і супроводжується перекладом на рідну мову учнів, а також коментарем
лексичного та граматичного характеру (двічі); перше пред’явлення у
виконанні викладача з музичним супроводом (рецептивна фаза, під час якої
функціонують ліва та права півкулі мозку), та друге пред’явлення
полілогу вчителем у нормальному темпі, коли учні знаходяться в
«концертному стані» — у стані релаксації і слухають учителя з
заплющеними очима, сидячи у зручних позах;

7) активізація матеріалу проходить за допомогою драматизації, ігор,
пісень, вправ на запитання-відповіді; при цьому учні виконують різні
ролі, широко використовують невербальні засоби комунікації;

8) у центрі уваги — усномовленнєва комунікація та вокабуляр, проте учні
читають полілоги і пишуть твори на різні теми;

9) завдяки використанню резервів мимовільної пам’яті за один місяць
досягається засвоєння на розмовному рівні близько 2000 слів.

Застосування методу Лозанова з метою прискореного оволодіння іноземною
мовою дало позитивні результати і стимулювало організацію
сугестопедичних курсів не лише у нього на батьківщині, але й у ряді
інших країн. Проте цей метод має й деякі недоліки, проаналізовані Г. О.
Китайгородською (Росія). Завдяки зусиллям останньої ідеї інтенсивного
навчання отримали свій подальший розвиток. Вона розглядає учня як
активного учасника педагогічного процесу, що творчо оволодіває знаннями
та уміннями, які він з успіхом застосовує у своїй навчальній та життєвій
діяльності. Г.О.Китайгородська висуває чотири принципи навчання
іноземної мови згідно з методом, названим нею «методом активізації
резервних можливостей особистості»: принцип організації особистісного
спілкування у навчальному процесі; принцип поетапно-концентричної
організації навчального процесу; принцип використання рольової гри в
організації навчального процесу; принцип організації колективного
спілкування. Цей метод забезпечує інтенсивне навчання, у ході якого
навчальні цілі досягаються за мінімальний термін при максимальному
обсязі необхідного навчального матеріалу.

9. Комунікативний метод

В період післявоєнних десятиліть формується характерна тенденція до і
посилення комунікативної спрямованості навчального процесу — його
наближення до реального процесу спілкування. Розробкою комунікативного
методу в тій чи іншій мірі займалось багато наукових колективів та
методистів у різних країнах. Найбільш вагомий внесок в обґрунтування
методу зробили найпослідовніші його прихильники і насамперед Г.Уідоусан,
У.Литлвуд (Англія), , Г.Е.Піфо (Германія), Ю.І.Пассов (Росія).

Комунікативний підхід орієнтований на організацію процесу навчання,
адекватного процесу реального спілкування завдяки моделюванню основних
закономірностей мовленнєвого спілкування (в інтерпретації Ю. І.
Пассова), а саме:

1) діяльнісний характер мовленнєвого спілкування, що втілюється в
комунікативній поведінці вчителя як учасника процесу спілкування та
навчання, і в комунікативно вмотивованій, активній поведінці учня як
суб’єкта спілкування та навчання;

2) предметність процесу комунікації, яка має бути змодельована
обмеженим, але точно визначеним набором предметів обговорення (тем,
проблем, подій і т. ін.);

3) ситуації спілкування, що моделюються, як найтиповіші варіанти
стосунків учнів між собою;

4) мовленнєві засоби, які забезпечують процес спілкування та навчання в
даних ситуаціях.

Відповідно Ю. І. Пассов висуває принципи комунікативного методу:

1) мовленнєва спрямованість навчального процесу, яка полягає не стільки
в тому, що ставиться мовленнєва практична мета (це характерно для
багатьох інших методів), скільки в тому, що шляхом до цієї мети є саме
практичне користування іноземною мовою;

2) індивідуалізація при керівній ролі її особистісного аспекту як
головного засобу створення мотивації та активності учнів з урахуванням
їх життєвого досвіду, контексту діяльності, сфери інтересів, емоційної
сфери і статусу конкретної особистості в колективі;

3) функціональність, яка забезпечує відбір іншомовного матеріалу,
адекватного процесу комунікації;

4) ситуативність, що розглядається як засіб мовленнєвої стимуляції і як
умова розвитку мовленнєвих навичок; при цьому під «ситуацією» розуміють
систему взаємовідносин співрозмовників, яка відбивається в їх
свідомості;

5) новизна, яка проявляється в постійній зміні предмета розмови,
обставин, завдань та ін.

У процесі навчання за комунікативним методом учні набувають
комунікативної компетенції — здатності користуватись мовою залежно від
конкретної ситуації. Вони навчаються комунікації у процесі самої
комунікації. Відповідно усі вправи та завдання повинні бути
комунікативне виправданими дефіцитом інформації, вибором та реакцією.
Найважливішою характеристикою комунікативного підходу є використання
автентичних матеріалів, тобто таких, які реально використовуються
носіями мови. Мовленнєва взаємодія учнів інколи, хоч і далеко не завжди,
проходить за співучастю викладача в найрізноманітніших формах: парах,
тріадах, невеликих групах, з усією групою. З самого початку учні
оволодівають усіма чотирма видами мовленнєвої діяльності на
понадфразовому і текстовому рівнях при обмеженому використанні рідної
мови. Об’єктом оцінки є не тільки правильність, але й швидкість усного
мовлення та читання.

У рамках навчання мовлення за комунікативною методикою широко
використовуються опори різних видів: змістові та смислові, словесні й
зображальні, що допомагають керувати змістом висловлювання (текст, мікро
текст, план, логіко-синтаксична схема), а також засвоювати граматичний
матеріал; мовні ігри, що дають змогу спілкуватися в різних соціальних
контекстах та в різних ролях. :

Серед найновіших методів навчання іноземних мов, що виникли переважно в
англомовних країнах — США та Великобританії — в останні десятиріччя XX
ст., все більшого поширення набувають методи, які об’єднують у собі
комунікативні та пізнавальні (академічні) цілі. Їх основними принципами
є: рух від , цілого до окремого, орієнтація занять на учня,
цілеспрямованість та змістовність занять, їх спрямованість на досягнення
соціальної взаємодії при наявності віри у викладача в успіх своїх учнів,
інтеграція мови та засвоєння її за допомогою знань з інших галузей наук.
Існування різних варіантів цього напряму в сучасній методиці, які мають
різні назви — свідчить про зростаючий інтерес до навчання іноземних мов
і прагнення методистів переосмислити їх роль та місце у світі.

10. Метод повної фізичної реакції

У практиці навчання іноземних мов за кордоном широке застосування
знайшов також метод Джеймса Ашера повної фізичної реакції. Як правило,
цей метод використовується на початковому ступені навчання і базується
на твердженні, що відсутність стресових ситуацій значно підвищує
мотивацію навчання. Основними принципами цього методу є: 1) розуміння
іноземної мови повинно передувати говорінню; 2) розуміння слід розвивати
шляхом виконання наказів; 3) не потрібно примушувати говорити, завдяки
наказам та фізичним діям при їх і виконанні спонтанно розвивається
готовність до говоріння. Серед вчених-методистів немає єдності щодо
доцільності застосування ТРК — як методу навчання іноземних мов. Так,
деякі з них стверджують, що ТРК. може інтегруватися як складова частина
в натуральний метод, але ні в якому разі не виступати як самостійний
метод. Заперечується й виділення наказів як базових структур для
тривалого засвоєння мови, оскільки це штучна, з точки зору
комунікативної моделі, методично недоцільна форма роботи.

11. Драматико-педагогічний метод

Великий інтерес викликає також і драматико-педагогічна організація
навчання іноземних мов, яка повністю орієнтована на дію. Виділяють різні
аспекти драматико-педагогічного навчання: теоретичний, індивідуально — і
соціально-психологічний, психолінгвістичний, літературно- і
мовнодидактичний. Основним девізом цього методу є: ми вчимо і вчимося
мови головою, серцем, руками і ногами. Головна ідея методу — вчителі
іноземної мови можуть багато чого запозичити для своєї практичної
діяльності у професійних мистецтвознавців та акторів: як зробити
банальний діалог підручника напруженим і цікавим; як створити відповідну
атмосферу; як вживатися в ситуацію і роль, чітко артикулювати звуки,
подавати сигнали за допомогою жестів та міміки. Стрижнем
драматико-педагогічної організації навчання є, як і під час репетиції в
театрі, сценічна імпровізація при широкому використанні такого прийому
як живі картинки в застиглих, нерухомих позах.

12. «Мовчазний» метод

Особливого поширення набувають наприкінці XX ст. ідеї «автономії» учнів
у навчальному процесі. Автономія навчання тісно пов’язана з поворотом до
орієнтованого на учня навчання, що перегукується з поняттями
індивідуалізації навчання.

Так, одним із основних принципів «мовчазного» методу, розробленого
Галебом Гатегно, є підпорядкованість навчання учінню. Цим визначається
«мовчазна» роль учителя та одночасно велика мовленнєва активність і
самостійність тих, хто навчається. У навчанні широко використовуються
жести вчителя, кольорові звукові та вокабулярні таблиці, кубики для
демонстрації введення та засвоєння звуків, слів, структур у діях і
ситуаціях. Учитель ніби виконує роль драматурга: він пише сценарій,
визначає дійових осіб, моделює їх дії, готує необхідні вербальні та
невербальні опори, задає тон, створює атмосферу для комунікації та,
спостерігаючи за процесом засвоєння, дає оцінку його учасникам.

13. Груповий метод

Широке розповсюдження отримав також так званий «груповий метод»,
запропонований чиказьким професором психології Чарльзом Карреном.
Основні принципи навчання були запозичені із сфери стосунків
консультанта з клієнтом; вони орієнтовані на поєднання пізнавальних та
емоційних процесів навчання. Це передбачає тісну взаємодію вчителя і
тих, хто навчається, в комунікативних ситуаціях без опори на підручник.

Література:

Бех П. О., Биркун Л. В. Концепція викладання іноземних мов в Україні
//Іноземні мови. — 1996. —№ 2. — С. 3-8.

Державний освітній стандарт з іноземної мови (загальна середня освіта)
V-IX класи /керівн. автор. колективу С. Ю. Ніколаєва.— К.: Ленвіт, 1998.
— 32 с.

Методика навчання іноземних мов у середніх навчальних закладах:
Підручник. — К.: Ленвіт, 1999.

Методика интенсивного обучения иностранным языкам /под ред. Бухбиндера и
Китайгородской. — К.: Вища школа, 1988.

Настольная книга преподавателя иностранного языка: Справочное пособие/
Е. А. Маслыко, П. К. Бабинская, А. Ф. Будько и др. — Минск: Вышейш.
школа, 1992.

Общая методика обучения иностранным языкам: Хрестоматия /Сост. А. А.
Леонтьев. — М.: Рус. яз., 1991.

Brzezi?ski J. Nauczanie j?zykow obcych dzieci, Warszawa 1987.

Komorowska H. (red.) ?wiczenia komunikacyjne w nauce j?zyka obcego,
Warszawa 1989.

Komorowska H. Nauczanie gramatyki j?zyka obcego a interferencja,
Warszawa 1980.

Nagajowa M. ABC metodyki j?zyka polskiego, WSiP, Warszawa 1990.

Ronowicz E. Kierunki w metodyce nauczania j?zykow obcych, Warszawa 1982.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *