Історія розвитку українського правопису (реферат)

Реферат на тему:

“Історія розвитку українського правопису”.

ПРАВОПИС — сукупність загальновизнаних і загальнообов’язкових правил, що
встановлюють способи передачі мови на письмі. Правопис охоплює
орфографію та пунктуацію. Як правило, складається історично, відбиваючи
давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що
виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.

Український правопис сформувався на основі правописних традицій
давньоруської мови, що грунтувалися на фонетичному принципі, за яким
написання має відбивати вимову. Засади давньоруського правопису
використовувалися в українській писемності 14-16 ст. У кін. 16 — на поч.
17 ст. в українському правописі усталився історико-етимологічний
принцип, який зберігався до поч. 19 ст. Разом з тим, протягом 16-18 ст.
в ньому формуються нові традиції, пов’язані з переозвученням літер
алфавіту відповідно до живої української вимови. Наприклад, за
історичною традицією зберігалася літера ъ там, де у вимові звучав і,
зокрема й на місці о, е в новозакритих складах (вънъ, жънка, тълько) у
творах Івана Некрашевича, цією ж літерою передавався звук і будь-якого
походження в Літописі Граб’янки 1710, іноді для цього звука паралельно з
ъ вживалася й літера и (априля, потимъ, тилко), наприклад, у Літописі
Величка 1720 і т. п.

За історико-етимологычним принципом двома літерами — ы, и, які читалися
однаково, передавався і голосний и (<ы, і), що призводило на практиці до плутання цих літер і в інших позиціях (наприклад, у Літописі Величка: бытва, бытий, але димъ, новими, сина). Історико-етимолоігного принципу стихійно дотримувався і І. Котляревський, який започаткував процес формування нової української літературної мови, та видавець його творів М. Парпура. Вони користувалися абеткою, спільною з російською, але з відмінною від неї вимовою деяких літер. Вибір літери для передавання на письмі конкретного звука визначався його походженням, через що, наприклад, звук и(ы, і) передавався літерами и, і, ы; звук і (ъ) — літерою ъ; і (< о, е в новозакритих складах) - літерами и, і; звук е - літерами е (після приголосного), э (на початку слова і після голосного);м'якість попереднього приголосного перед е і йотація звука е не позначалися; подовження м'яких приголосних в іменниках середньго роду не передавалося; літери ь, ъ вживалися у функції су-часного апострофа; у кінці слів послідовно зберігалося написання літери ъ і т. ін. Докладніше опрацював і теоретично обгрунтував принципи історико-етимологічного правопису М. Максимович . Від початку 19 ст. в українській мові поширюється фонетичний (фонематичний) правопис, принцип якого — позначення однією літерою однієї фонеми. Першу спробу закріпити цей правопис зробив О. Павловський у «Грамматике малороссійскаго наръчія» (1818). Тут до абетки введено літеру і на позначення звука і незалежно від його походження, але йотація його на письмі не зазначалася;звук и позначався літерою ы, а літеру и вилучено з абетки; літера ъ вживалася замість сучасного є; згідно з традицією, замість нинішнього апострофа вживався ь, у кінці слів після приголосних зберігався ъ; закінчення дієслів -ться, -шся передавалися згідно з вимовою як -цьця, -сся. Нову тенденцію до фонетизації українського правопису підтримали в 1-й половині 19 ст. харківські письменники П. Гулак-Артемовський, за безпосередньою участю якого було створено новий (слобожанський) правопис, а також Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, С. Писаревський та ін. Засадою слобожанського варіанта правопису було - писати так, як вимовляється, з послідовним використанням і дотриманням вимови літер російського алфавіту. Згідно з цим правописом звук і передавався літерами и (між приголосними) та і (перед голосним та й): витер, гарни, сино, сію, твій. Звук и — літерою ы: сын, сыла, ходылы. ъ писали тільки після м'яких приголосних на позначення звука є: житиъ, синъ. Йотоване о та м'якість попереднього приголосного перед о передавали літерою ?: ?го, син?го. Звук е — літерою е, а іноді — э(поэть). У функції сучасного апострофа вживались літери ь та ъ або не писалося жодного знака: пъять, вьяжугь, пять. Знак ъ залишився також у кінці слів: панъ, свитъ і т. п. Дієслівні закінчення -ться, -шся передавалися то фонетизовано (-тця, -цця, -сся), то за етимологічним принципом (-ться, -тся, -шся);збираютця, умываюцця, ховаться, ховатся, бьесся, учышся. Написання деяких іншомовних слів фонетизувалося згідно з діалектною вимовою: Хранція, парахвыя. Різні письменники вносили до цього правопису індивідивідуальні, зміни й доповнення, що розхитувало його систему. У 2-й пол. 19 ст. він вийшов з ужитку. Послідовником фонетичногопідходу до орфографії виступив О. Корсун в альманасі «Сніпь» (1841), де він, дотримуючись у цілому слобожанського правопису, запровадив для позначення звука і незалежно від його походження латинську літеру j, а літеру и - замість двох давніх літер ы та и. Фонетичний правопис підтримав також О. Бодянський, поєднавши його з історико-етимологічним принципом І. Котляревського і фонетичним - слобожанським правописом. Наприклад, за етимологічною ознакою вживалися ъ, ъ, але звук и незалежно від його походження передавався однією літерою ы, звук і — літерами и та і, фонетизувалося написання окремих діалектних слів. Переважно фонетичний правопис із збереженням окремих традиційних елементів (ъ у кінці слів, спорадичний ъ для голосного і, ? після м'якого приголосного перед о тощо) користувався і Т. Шевченко. У серед. 19 ст. фонетичний принцип підтримували І. Бецький, А. Метлинський. Крайню позицію у фонетизації орфографії зайняв М. Гатцук, який розробив оригінальний проект правопису з численними діакритичними знаками, які б відбивали на письмі всі діалектичні особливості української мови. У 1861 він запропонував перейти від гражданського шрифту до кирилиці старокиївської редакції і видрукував таким чином свою «Українську абетку». Принципово не відрізнявся від правопису М. Гатцука фонетичний правопис К. Шейковського (1859), у якому було менше діакритичних знаків, але використовувалися літери ы, э. Значно популярнішою виявилась орфографічна система, що її розробив П. Куліш у кін. 50-х рр. 19 ст. Проте кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетизації правопису дієслів, закінчень -ться, -шся, відмовою від наявних у попередніх правописах сполучень йо, ьо на користь літери ?, відсутністю літери для йотованого е (у попередніх правописах уже вживалася літера є), збереженням знака ъ у кінці слова після приголосних тощо. Ці недоліки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулішівки було внесено зміни: йотований звук і вперше став позначатися літерою ї, йотований е — літерою є, у кінці слова перестав вживатися ъ, вибуховий г передавався не латинською літерою g, а буквосполученням кг. Але у зв'язку з Емським актом 1876 цей правопис було заборонено. Від 1876 до 1905 на Східній Україні всю українську літературу друкували російською абеткою згідно з російським правописом (в середовищі української інтелігенції він дістав іронічну назву «ярижка»). Лише після 1905 знову з'явилася можливість книгодрукування українською мовою, у зв'язку з чим стала актуальною і проблема правопису. Усі книжки, українські газети й журнали, що виходили в Наддніпрянській Україні 1905-14рр., друкувалися трохи видозміненою кулішівкою, спопуляризованою шкільними підручниками і «Словарем української мови» за редакцією Б. Грінченка. Серед нових особливостей цього правопису — вживання літери г на позначення вибухового g, позначення м'якості кінцевого р, закінчення и в родовому відмінку однини іменників жіночого роду на приголосний, написання и на початку слова перед н (иній, инший) тощо. У Західній Україні (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття) на поч. 19 ст. вживали за традицією старослов'янську кириличну азбуку і користувалися старим консервативним історико-етимологічним правописом, офіційно визнаним у школах та книговидавничій практиці. Проте цей принцип постійно порушувався. Так, звук і передавався літерами і, и, о, е, ъ, змішувалися літери ы, и, л - в у кінці слів, вживалися численні діакритичні знаки. Першу спробу фонетичного правопису за принципом «пиши, як чуєш, а читай, як видиш» у Західній Україні зробили М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький у виданому 1837 ґражданським шрифтом літературному альманасі «Русалка Дністровая». Згідно з цим правописом, літера і послідовно вживалася на позначення звука і (< о, е в новозакритих складах), літери о, е — для звуків о, е. Уперше вводилося буквосполучення йо на позначення йотованого о та ьо на позначення м'якості попереднього приголосного перед о, запроваджено в «гражданську» азбуку літеру є для позначення м'якості попереднього приголосного та передачі йотованого е. Традиційною літерою ъ передавали голосний і (< ъ) та йотований ї. До абетки було введено нову літеру y (нескладове у) і вилучено зайві літери ы, ъ. Роздільна вимова губних з наступним йотованим не позначалася (бю, пє), вибуховий g позначався літерою г, закінчення дієслів -ться передавалося через т-ся, частка -ся з усіма дієсловами писалася через дефіс. Альманах «Русалка Дністровая» був конфіскований австро-угорським урядом, і цей правопис не поширився в Галичині. Проте пізніше його було використано у Східній Україні, зокрема запозичено сполучення йо, ьо та літеру є. У 60-80-х рр. 19 ст. у Західній Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох правописів («етимології» і «фонетики») велася боротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. перемогою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова — драгоманівка. Позиції «фонетистів» значно зміцніли після виходу 1886 «Малоруско-німецько-го словаря» Є. Желехівського, надрукованого фонетичною орфографією, пристосованою автором до особливостей української мови в Галичині. Цей правопис, відомий під назвою желехівка, набув значного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922, а деякі твори друкувалися ним аж до 1940. На Закарпатті в 20—40-х рр. існував правопис панькевичівка. У середині 19 ст. в Галичині робилися спроби латинізації українського алфавіту. Після здобуття Україною незалежності Центральна Рада 17 січня 1918 видала «Головні правила українського правопису», але вони не встигли впровадитися в практику. У травні 1919 Українська Академія наук схвалила «Найголовніші правила українського правопису» (вид. 1921), які стали основою всіх наступних правописів. Новий правопис, затверджений РНК УСРР 1928 (т. з. скрипниківський), передбачав, зокрема, літеру г для іншомовних слів, запозичених після 1860, позначення м'якості іншомовного л (аероплян, бльокада, блюза) та ін. У 1933 цей правопис було переглянуто і значно перероблено (вилучено літеру г, змінено правило вживання роду в деяких іншомовних словах, скасовано пом'якшення іншомовного л тощо). В кінці 30-х рр. постало питання про нове врегулювання українського правопису. Новий проект українського правопису за редакцією М. Грунського, підготовлений у 1940, через воєнні обставини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов «Український правопис», а в 1960 - його 2-е, доповнене й виправлене І видання. Третє видання «Українського правопису» 1990 базується, як і попередні, на фонематичному принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх позицій в слові і впливів асиміляційно-дисиміляційних процесів), традиційно-історичним (подвійна функція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в словах, написання слів разом, окремо і через дефіс) принципами. У ньому відновлено літеру г, дещо змінено вживання літер і та й у власних іншомовних назвах тощо. Виправлене і доповнене 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншомовного і через и після «дев'ятки» на низку власних назв, розширено сферу використання закінчень -у(ю) в родовому відмінку іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо. Список використаної літератури: Огієнко І. Нариси з історії української мови: Система українського правопису. Варшава, 1927; Жовтобрюх М. А. До історії українського правопису. «Мовознавство», 1937, № 11-12; Москаленко А. А. Нарис історії українського алфавіту і правопису. О., 1958; Москаленко А. А. Історія українського правопису (рад. період). О., 1968; Нім-чук В. В. Мовознавство на Україні в ХIV-ХVІІ ст. К., 1985; Український правопис: так і ні (Обговорення нової редакції «Укр. правопису»). К., 1997.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *