Розвиток української держави. Основні етапи розвитку української держави (реферат)

Реферат

на тему:

“Розвиток української держави.

Основні етапи розвитку української держави”

План

Становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII
ст.)

Руська Правда – ознака законності і державності первісної України

Створення української національної держави та обмеження її суверенітету
у другій половині XVII ст.

Українська національна державність на початку ХХ століття.

Виникнення УРСР.

Українська незалежність наприкінці ХХ століття

1. «Союзи союзів», що складалися з кількох союзів племен-князівств,
були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі
східнослов’янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII—ЇХ ст.
придніпровський «союз союзів» Русь переростає у ще сильніше об’єднання —
Руська земля, до складу якого входила значна кількість союзів
слов’янських племен: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі,
Сіверяни. Це вже майже половина східних слов’ян. Такий союз, що
охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на
північ аж до Західної Двіни, був справжньою державою. Правила у цьому
державному об’єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками
якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд. В
одному з джерел IX ст. повідомляється, що «у русів існує клас рицарів»,
тобто знаті. Про поділ знатних і бідних свідчать й інші джерела. За
даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджує й
інколи висилає злочинців «правителям віддалених областей». На Русі
існував звичай «божого суду», тобто розв’язання спірної справи
поєдинком. Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно
об’їжджав свою територію і збирав данину з населення.

У IX ст. посилилась дипломатична і воєнна активність східних слов’ян. На
початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. — на
острів Егіну в Егейському архипелазі, у 839 р. посольство русів
відвідало візантійського імператора у Константинополі і германського
імператора в Інгельгеймі. В 860 р. руси з’явилися біля стін
Константинополя. Такого роду воєнні та політичні акції характерні для
держави**.

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об’єднання південної
частини східнослов’янських племен навколо Києва на чолі з полянами
відбувався процес об’єднання північної частини східнослов’янських племен
навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним
результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку
східних слов’ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також
рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною
спільністю східних слов’ян, економічними зв’язками і їхнім прагненням
об’єднати сили в боротьбі з спільними ворогами*. Інтеграційні
політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного
консолідування східних слов’ян, які утворили давньоруську народність.
Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте,
місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з
межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії,
певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов’ян в
єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право,
закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів.
Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості,
почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, таким чином,
простежити чотири етапи: княжіння східних слов’ян, утворення первісного
ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та
північного ранньодержавних утворень, об’єднання цих утворень у
середньовічну державу з центром у Києві.

Історія виникнення державності у східних слов’ян взагалі й утворення
Давньоруської держави зокрема була спотворена так званою норманською
теорією, яку вже давно відкинула історична наука і яка б не
заслуговувала на увагу, якби не її відродження у деяких країнах у
вигляді неонорманізму. Прихильники цієї теорії стверджують, що ніби
держава у східних слов’ян сформувалася не внаслідок їхнього внутрішнього
самостійного соціально-економічного розвитку, а була створена
пришельцями із Скандінавії — «норманськими» або «варязькими» князями.

Сучасна історична й історико-правова наука також виступила проти
норманізму. Б.Греков, Д.Лихачов, В.Мавродін, І.Рибін, С.Юшков,
П.Толочко, М.Котляр, В.Смолій та інші переконливо критикували основні
положення норманської теорії, показали її невідповідність історичним
фактам. Так, факти свідчать, що поява у Східній Європі Давньоруської
держави пов’язана не з покликанням варягів, а з явищами, характерними
для розвитку суспільно-економічного ладу східних слов’ян. У розкладі
первіснообщинних і виникненні феодальних відносин у східних слов’ян
нормани ніякої ролі не відігравали. Вплив норманів на Русь не мав
вирішального значення і перш за все тому, що самі вони знаходилися на
тому ж рівні суспільного й культурного розвитку, що і Давня Русь.

На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й
антинорманізму) подолані, однак, проблема залишається. Неонорманісти
оголошують варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну
роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності
норманів, а генезису феодалізму у східних слов’ян, їх
суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як
феодальна держава.

Давньоруська держава після її утворення продовжувала розширяти свої
території. За князя Олега (882—912 pp.) були приєднані древляни,
сіверяни, радимичі. Одночасно була ліквідована залежність радимичів від
хазар, яким вони платили данину. За часів Ігоря (912—945 pp.) до
Давньоруської держави були приєднані угличі, тиверці, і знову ж
древляни, які відділилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав
(965—972 pp.) і Володимир (978—1015 pp.) здійснювали походи у землі
в’ятичів. Таким чином, рушилися й зникали старі розмежування і
складалася величезна територія Давньоруської держави. У Х ст. вона
простягалася вже від південних берегів Ладозького і Онезького озер до
середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході — до Карпат,
Пруту і пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основних етапи.
Перший етап охоплює кінець IX і Х ст. Тоді Київська Русь була
ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення
феодального суспільного ладу. Тут в основному завершувався процес
політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося
утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці Х — першій половині XI ст. Київська Русь вступила у період
свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція до
феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст.
Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку — етап
феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості відноситься час зародження
української, російської та білоруської державності.

2. Руська Правда –

ознака законності і державності первісної України

Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 pp., які свідчать про
високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом
для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це
міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантійського та
давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали
права, якими користувалися руські купці у Візантії, торкалися також норм
кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У
них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого
права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Ярославичів, а потім — у
Поширену редакцію Руської Правди (наприклад, про убивство господарем
злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір (статті
21, 38 Кр. Пр.; ст. 40 Пр. Пр.), або тільки у Поширену редакцію (статті
90—109 — правила про спадщину, значна частина яких заснована на
звичаєвому праві та своїми коріннями сягає в глубочінь століть).

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність
князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і
створенню нових правових норм. Так, посилання на конкретні судові
рішення можна знайти у ст. 23 Кр. Пр. Стаття 2 Пр. Пр., в якій, зокрема,
говориться: «Так судив Ярослав, так вирішували і його сини», у загальній
формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права
Київської Русі.

Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення
права. Вона сама є визначною пам’яткою права Київської Русі, з якої
починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської
Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До
нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і
назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він звався
Сінодальним (бібліотека Сіно-да), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра),
Академічним (бібліотека Академії наук). Назви списків Руської Правди
були пов’язані також з особами, які їх знайшли (Карамзінський,
Татіщевський), Список Археографічний був знайдений Археографічною
комісією.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три
редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда (Ск. Пр.).
Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відбивають
соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави у
динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані
статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа);
пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений.

Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає
соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право
періоду становлення феодального ладу. Її текстологічний аналіз дозволяє
відновити фрагменти давньоруського права. Кр. Пр. поділяється на кілька
частин: Правду Ярослава (статті 1—18), Правду Ярославичів (статті
19—41), Покон вірний (ст.42), Урок мостників (ст. 43). Часом появи
Правди Ярослава вважають 10—30-ті pp. XI ст., а Правди Ярославичів —
50—60-ті pp. XI ст. Виникнення Кр. Пр. як єдиного збірника дослідники
відносять до кінця XI або до початку XII ст.

Створення Поширеної редакції Правди пов’язується з князюванням
Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Пр. Пр. чітко поділяється
на дві частини: «Суд Ярославль Володимиричь» (статті 1—52) і «Устав
Володимирь Всеволодовича» (статті 53—121). Джерелами її були Кр. Пр. і
статут Володимира Мономаха (про стягнення процентів і про закупи).

Третя редакція Руської Правди — Скорочена — з’явилася у другій половині
XII ст. Більшість дослідників розглядають її як переробку одного із
списків Пр. Пр., зумовлену потребами уже централізованої Руської
держави, і датують час її складання — XV ст.

Руська Правда — найважливіша пам’ятка феодального права. Її норми
закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення,
посилено захищали життя пануючого класу. Підтвердження цьому — статті
про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на
спадщину та ін. Окремі частини Руської Правди виникли в найбільш складні
моменти історії Київської Русі, коли в країні загострялась класова
боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди
можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми
класової боротьби, а класова боротьба впливала на зміни державного
устрою і еволюцію права.

Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку
юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське
право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилася в
оточенні інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на
яких впливала вона. Є підстави вважати, що норми Руської Правди
відбилися на розвитку права західних слов’ян. Руська Правда мала
величезний вплив і на становлення більш пізніших пам’яток права
північно-східних слов’ян, таких як, наприклад, Псковська судова грамота,
Судебник 1497 p.. Судебник 1550 p. і навіть деяких статей Соборного
уложения 1649 p.

3. Створення української національної держави

у другій половині XVII ст

У 17 ст. щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної
спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання —
створити і зміцнити державне національне утворення. Це об’єднало зусилля
усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за
визволення з-під влади Речі Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українська
шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648
p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що
Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе
титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам
повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну
українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи
публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої
функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна
організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на
утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної
України, визнавало нову владу.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій,
що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій
пристосовувалася вже готова, перевірена практикою
військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В
екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об’єднати та
мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки
загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною
політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була
підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі, то вона
зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержало правове
оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у
Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав
із Річчю Посполитою.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб’єкта
міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У
1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки з
сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За
договором 1649 р. турецького султана з «Військом запорізьким і народом
руським», тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі
зобов’язання: Туреччина — надавати Україні військову допомогу, а
українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне
торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким
і донським козакам нападати на Османську імперію.У ті ж роки Україна
встановлює зв’язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією,
Швецією.

4. Українська національна державність на початку ХХ століття

Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в
умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій
боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому -етапі національну
революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було
проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап — це
правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України
австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в
національному державному відродженні було утворення в західних регіонах
України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки
(ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині
України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на
чолі з Директорією і об’єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в
національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на
початку 1921 p. процес національного державного відродження був
перерваний перемогою об’єднаних радянських збройних сил, встановленням
радянської влади на більшій частині України та окупацією
західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

5. Виникнення УРСР

Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали
чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який би
проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську
державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення
Всеукраїнського з’їзду Рал висунула більшовицька фракція виконавчого
комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 p., її
підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та
інших міст Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще
вірили в більшовицькі лозунги. З’їзд мав стати важливим етапом на шляху
встановлення радянської влади в Україні.

6. Українська незалежність наприкінці ХХ століття

На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні
події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в
республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування
тоталітарної більшовицької системи і демократизації
соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився
перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації
ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70
років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи
державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з
величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях.
Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи,
ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до
ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у
кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності
України.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по
створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова
розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все
здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим
суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної
Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і
доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки.
У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична
Республіка» і «Українська РСР» були змінені на споконвічну назву нашої
держави — «Україна». В розділі Конституції про зовнішньополітичну
діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі
України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне
співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної
держави. Україну визнали понад 130 країн світу.

Використана література:

1. Історія держави і права України. В 2-х частинах. – К., 2000.

2. Субтельний О. Історія України.

‘ Див. Давня історія України. У 2-х кн. — Кн. 2. (Толочко ІІ.ІІ. —
керівник авт.колективу). К, 1995. — С. 146—147.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *