Поняття релігійно-традиційного типу правової системи. Поняття мусульманського права (реферат)

Поняття релігійно-традиційного типу правової системи

Релігійно-традиційний тип правової системи — це сукупність національних
правових систем держав, що мають спільні риси, які проявляються в
єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі релігійної норми,
норми-звичаю і норми-традиції як основних джерел права, що являють собою
тісне переплетення юридичних, моральних, міфічних розпоряджень, які
склалися природним шляхом і визнані державою.

Серед типів правової системи цей тип є найрізноманітнішим і складається
із трьох великих груп правових систем, поєднаних внутрішньою схожістю:

1) релігійно-общинної — поєднує групи систем мусульманського,
індуського, іудейського і християнського права. Характеризується
фундаментальним значенням релігійних вчень у поєднанні з тривалим
збереженням общинного устрою;

2) далекосхідної (традиційної) — містить групи систем китайського і
японського права. Характеризується провідною роллю релігійно-моральних
доктрин у соціальному житті народу;

3) звичаєво-общинної — поєднує групи систем здебільшого африканського
права. Характеризується сильним впливом звичаїв при збереженні общинних
основ життя народу.

Кожна із зазначених груп правових систем ґрунтується на власних
релігійно-філософських системах — іслам, індуїзм, конфуціанство,
християнство. Юридичні джерела права співвідносяться з релігійними як
форма і зміст. Релігійно-моральна норма має пріоритет над правовою
нормою. Проте правові системи релігійно-традиційного типу не є
«нерухомими», не застигли у своєму первозданному вигляді, породженому
особливостями розвитку і географічного положення. При збереженні
спадкоємності з минулою правовою культурою вони під впливом
романо-германських і континентальних правових систем внесли чимало новел
у національне право, змінили його структуру, врегулювали суспільні
відносини на рівні законодавства, визнали норму права як важливий еталон
поведінки тощо.

Поняття мусульманського права

Будучи складовою частиною ісламу, мусульманське право сприймалося і як
система норм, і як досконала політико-право-ва доктрина. Мусульманське
право можна розглядати як специфічну правову систему, що існує в рамках
ісламської релігії, має державний характер і більш, ніж усі інші світові
релігії, пов’язана з правом.

Мусульманське право — це сукупність підтримуваних державою релігійних,
моральних і правових норм, що склалися на основі ісламу в тлумаченні
вченими-богословами і правознавцями.

Географія поширення мусульманського права велика. Традиційно воно
присутнє у державах Арабського Сходу (Іран, Ірак, Йорданія, Туреччина,
Кувейт і т.ін.). Не менш традиційним воно є для мусульманських общин
Африки (Сомалі, Танзанія, Кенія та ін.), Малайзії, Індонезії та деяких
інших країн.

Через прихильність до ісламу вплив мусульманського права відчувають
деякі з балканських країн і регіонів (наприклад, Албанія, Косово), низка
країн СНД (Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан та ін.),
суб’єкти Російської Федерації (Татарстан, Ічкерія, Інгушетія та ін.), а
також мусульманське населення України (кримські татари). У деяких із них
спостерігаються (різні за ступенем активності і глибиною) процеси
відновлення принципів і норм шаріату. В державних символах
підкреслюється належність до мусульманського світу. Сьогодні більш ніж
700 мільйонів чоловік на питання «Хто ти за вірою? » — відповідають
арабським словом муслим: «Людина, що сповідує іслам», мусульманин.

Мусульманське право віднесене до релігійно-общинної групи
релігійно-традиційного типу правової системи з таких причин.

1. Як своєрідний юридичний феномен воно має відверто релігійний зміст.
Мусульманське право виникло в єдності із шаріатом, який становить
найважливіший компонент ісламської релігії. Його можна вважати окремою
складовою частиною релігії ісламу.

Зв’язок мусульманського права з релігією ісламу є неоднозначним. З
одного боку, існують правові і релігійні норми, які за своїм змістом
збігаються і реалізуються як релігійними установами, так і державними
органами. З іншого боку, держава, як своїм авторитетом, так і примусовою
силою, підтримує не всі релігійні норми. Воно формує більшість норм
мусульманського права без безпосереднього зв’язку з релігійними
вченнями, сприяє застосуванню юридичних норм не тільки мусульманськими
судами, а й світськими судовими (світські суди) і правоохоронними
(поліція) органами.

2. Мусульманське право має релігійно-общинний принцип застосування. Воно
діє насамперед у взаємостосунках мусульман, призначається для
мусульманської общини, спрямоване на її консолідацію і розширення.
Наприклад, шлюбно-сімейні норми мусульманського права поширюються
виключно на мусульман і не використовуються іншими релігійними
конфесіями. Відповідальність за недодержання посту під час рамадану
стосується лише мусульман. Правда, наявність наведених фактів не
виключає прагнення поширити норми мусульманського права і на не
мусульман (підкорення нормам мусульманського права не мусульманки, яка
вийшла заміж за мусульманина, та ін.).

Виникнення і розвиток мусульманського права

Мусульманське право виникло (VII-Х століття) у процесі розпаду
родоплемінного ладу і становлення феодального суспільства в Арабському
халіфаті. Воно відображало взаємодію двох засад — релігійно-етичної та.
власне правової, пов’язано з ім’ям Магомета — купця з Мекки (570-632
pp.), який об’єднав всі аравійські племена в один народ, створив
арабську державу і поклав у його основу іслам. На формування
мусульманського права, що нерідко позначається терміном «фікх», великий
вплив справили як іслам, так й інші давні релігійні течії. Чималу роль
при цьому відіграло звичаєве право.

Після смерті Магомета до початку VIII ст. його справу продовжували
чотири «праведних» халіфи — Абу-Бакр, Омар, Осман, Алі та інші
сподвижники пророка. Володіння релігійною і світською владою
(законодавчою, виконавчою, судовою) відкривало їм широкий простір для
тлумачення від імені Аллаха і Магомета релігійних джерел — Корана і
суни, в яких містилися окремі норми кримінального і цивільного права. Ці
норми не були приведені у певну систему, не виділені в окрему групу, а
тому «праведні» халіфи віддавали перевагу на основі консенсусу
формулюванню нових правил поведінки.

У VIII-Х століттях юристи, відчуваючи брак конкретних розпоряджень
Корана і суни, необхідність у заповненні прогалин і пристосуванні
релігійних джерел до потреб суспільного розвитку, узяли на себе завдання
вдосконалити мусульманське право. Першим кроком стала поява “рай” (араб.
— думка) — відносно вільного власного розсуду юристів, застосовуваного
для тлумаченні норм Корана і суни. Таким кроком був “іджтихад” (від
араб. іджтихада — виносити самостійне рішення) — формулювання
компетентним факіхом нових правил поведінки на основі Корана і суни у
разі їх «мовчанки». Особи, які набули право самостійно вирішувати
питання, обійдені в Корані і суні, стали називатися муджтохідоми.
Бурхливий розвиток іджтихаду призвів до того, що мусульманські
вчені-юристи сформулювали більшість конкретних норм і загальних
принципів мусульманського права (доктринальна розробка права). Праці
муджтахідів набули сили обов’язкових джерел для тих, хто застосовував
норми мусульманського права. У питаннях, не врегульованих Кораном і
суною, від судді вимагалося приймати рішення на основі формулювань
факіхів (юристів), а не за власним розумінням.

На початку VIII — усередині Х століть мусульманське право досягло
розквіту завдяки діяльності юристів. Цей етап був названий періодом
імамів і кодифікації — «золотою добою». З XI ст. мусульманське право
розвивалося в рамках таких правових шкіл-толків — сунітської і шиїтської
(школи Медини та іракської школи). Ці школи використовували звичаєве
право, яке діяло на їх територіях, і пристосували його до потреб віри. В
юридичному відношенні відмінність між школами було незначною. Поява
шкіл-толків фактично закріпила становище доктрини як основного джерела
мусульманського права. Кожна із шкіл створила свій набір методів
юридичної техніки, за допомогою яких уводилися нові норми у разі
«мовчанки» Корана і суни.

До ХІІІ ст. висновки основних шкіл мусульманського права, що склалися до
того часу, були канонізовані. Закінчилося пряме тлумачення Корану і
суни. Настав період традиції — «таклид».

Рішення муджтахідів, прийняті раніше у конкретних питаннях, стали
правовими нормами. Термін «фікс», що спочатку вживався для позначення
мусульмансько-правової доктрини, став застосовуватися також щодо самого
мусульманського права в об’єктивному розумінні. По суті, мусульманське
право перетворилося на національне право. Воно було поділено на окремі
гілки відповідно до доктрин-толків, які діяли в межах окремих територій.
Держава призначала суддів і покладала на них обов’язок вирішувати справи
на основі вчення певної школи. Наприклад, султан Салим І (початок XVI
ст.) видав указ про застосування суддями і муфтіями Османської імперії
висновків ханіфітського тлумачення. Мусульманське право являло собою
збірник численних багатоманітних норм, яки виникали у різних історичних,
часто формально не визначених ситуаціях, що надавало широкого простору
для суддівського розсуду (дотепер у судів зберігається можливість
вибору).

Подальший розвиток мусульманського права відбувався шляхом послідовного
усунення суперечностей, що існували в рамках того чи іншого толку.
Створювалися загальні положення і принципи, єдині для всіх
мусульманських правових шкіл. Позаяк спочатку мусульманські юристи
конкретизували загальні положення Корану і суни в індивідуальних
рішеннях, то згодом різні тлумачення казуальних рішень поставили їх
перед необхідністю вироблення загальних юридичних принципів
мусульманської правової системи. Ці норми-принципи (своєрідна «загальна
частина» мусульманського права, вихідна засада у разі застосування
будь-якої конкретної правової норми) додали мусульманському праву
логічної цілісності, стрункості і значно підвищили його регулятивні
можливості. Вони стали єдиними і незаперечними для всіх тлумачень,
додали стабільності мусульманському праву.

З другої половини XIX ст. і дотепер поступово знижується роль юридичної
доктрини. Зростає значення закону як джерела права. Приймаються кодекси.
Відбувається активне запозичення елементів романс-германського і
англо-американського права.

На державному рівні в мусульманських країнах розроблена концепція
«верховенства шаріату», яка перегукується із сучасними концепціями
правової держави. Відповідно до цієї концепції глава держави пов’язаний
нормами мусульманського права, сформульованими муджтахідами (вихідним є
положення про належність муджтахідам законодавчої влади).

Джерела мусульманського права

У складі мусульманського права виділяють дві групи взаємозалежних норм:

1) юридичні розпорядження Корану і суни — збірник юридично значущих
переказів про вчинки, висловлення і мовчанку пророка Магомета;

2) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на основі
«раціональних» джерел — одностайної думки найавторитетніших правознавців
(«іджма»), умовиводи за аналогією («кияс»). Основними нормами вважаються
норми першої групи, особливо ті, що записані в Корані.

Розглянемо послідовно кожне із стародавніх джерел мусульманського права.

1. Коран (араб. — «читання») — священна книга мусульман і перше за
значенням джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської
цивілізації. Його не можна вважати систематизованим юридичним
документом. Лише незначна частина Корану стосується питань правових
взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень
присвячено питанням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що
регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які
мають форму абстрагованих релігійно-моральних орієнтирів, що надають
простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки
виникла здебільшого при розв’язанні пророком конкретних конфліктів,
оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на поставлені йому
запитання.

2. Суна — свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті
пророка Магомета. Суна укладалася протягом кількох століть (із VII по
IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва
віруючими своїх дій. Як і Коран, суна містить мало норм юридичного
характеру, в ній домінують морально-релігійні положення. Так само, як і
Коран, переважна частина нормативних розпоряджень суни не містить
широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних
казусів-випадків із життя Магомета.

Коран і суна — джерела, на основі положень яких були встановлені норми
шаріату і фікху.

Мусульманське право історично виявилося залученим до сфери шаріату
(релігії) у результаті ісламізації фактично діючих правових норм і
відносин. У подальшому мусульманське право було пов’язано із шаріатом
унаслідок діяльності мусульманських юристів, які розробляли питання
права з урахуванням релігійно-моральних орієнтирів ісламу.

3. Іджма — третє джерело мусульманського права, за допомогою якого
шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і суною. Іджма являє
собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців
ісламу про обов’язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану
та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права, незалежно від їх
походження, підлягали застосуванню.

З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктрина зосередила
зусилля на розробці методологічної та загальнотеоретичної основ права.

В іджмі з’явилася догма про непогрішність і єдність мусульманського
суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:

1) «Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення»;

2) «Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах
Аллаха».

Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма
віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіційно уповноважених
на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виражалася в нормі або принципі і
грунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала
юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.

Натепер іджма є єдиною догматичною основою мусульманського права.
Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де
викладені рішення, освячені іджмою.

4. Княс — рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих
випадків розпоряджень, установлених Кораном, суною або іджмою, причому
іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією — це
засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловлень або
мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову виникаючих конкретних
ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних
розпоряджень Корану і суни, пропонувалося рішення для даного конкретного
випадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське
право засноване на принципі авторитету.

На відміну від романс-германського типу правової системи, де тлумачення
не є самостійним джерелом права, у мусульманській правовій системі
вирішення конкретної справи здійснювалося за аналогією. Використовуючи
мусульманський метод тлумачення, неможливо створити норми абстрактного
характеру, якими є норми континентального права. Для цього потрібний
метод, який в змозі охопити всі сфери права структурованою системою,
метод побудови юридичних конструкцій.

У мусульманському праві, про що свідчать його джерела, встановлені не
всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи,
на основі яких можна сформулювати рішення у будь-якій справі. Зміст і
форми мусульманського права є невизначеними. Ісламські юристи вважають
це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають
можливість вирішувати справу, грунтуючись на загальних принципах шаріату
і використовуючи різні джерела або їх комбінації.

Кияс сприяв як заповненню прогалин у нормативних розпорядженнях Корану і
суни, так і усуненню наявних у них значних суперечностей.

Іджма і кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїтських
правових шкіл, які справили значний вплив на еволюцію мусульманського
права.

Система мусульманського права та структура

Система мусульманського права відрізняється від інших правових систем
світу як за джерелами (формами) права, юридичною термінологією і
конструкціями, забарвленими в релігійні тони, так і за структурою, яку
складають специфічні галузі, що сформувалися за різних часів, інститути
і норми права. Доктринальна розробка мусульманського права ускладнювала
його систематизацію, хоча і надавала йому гнучкості і можливості
розвитку. З позицій ісламу право не повинно бути відображенням
дійсності. Воно — «світило», яке веде віруючих до релігійного ідеалу. В
ньому мало узагальнень і визначень.

Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у
правових системах романо-германського типу, або на загальне право і
право справедливості, як у країнах англо-американського типу. Тут
існують інші підходи до структурного об’єднання норм. Система
мусульманського права формувалася представниками основних мусульманських
толків (ритів) — сунітських і несунітських — через правові комплекси
норм і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім’я, община
та ін.

Сферами релігійно-правового регулювання вважалися:

• відносини правовірних з Аллахом;

• взаємостосунки між людьми;

• зв’язки між державами або релігійними конфесіями. Кожний толк
орієнтувався на обрані релігійні постулати і створював норми права для
регулювання певних сфер суспільних відносин. Ці норми, поєднані в
комплекси, створювали своєрідні галузі права. Так, закон Османської
імперії Маджалі (1869-1877 рр.), який можна вважати об’єднаним цивільним
і процесуальним кодексом, поділив норми мусульманського права на дві
групи:

1) правила здійснення релігійних обов’язків;

2) норми, що регулюють взаємостосунки між людьми. Друга група норм
складалася з трьох підгруп:

а) норми права особистого статусу;

б) норми деліктного права (укубай);

в) норми цивільного права (муамалат).

Галузевий принцип поділу норм у мусульманському праві не є адекватним
структурі континентального права (галузь, підгалузь, інститут, норма),
хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманські юридичні
норми спираються на релігійні норми і спрямовані на захист основ віри.

У системі мусульманського права є галузь «право особистого статусу»,
відсутня у континентальному і загальному праві. Вона регулює сімейні,
спадкові та деякі інші відносини, її провідними інститутами є шлюб,
розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім’ї, обов’язки у
справі виховання дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування,
обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційно істотним.
Так, юридичними нормами мусульманці заборонено виходити заміж за
немусульманина. Присутні на весіллі свідки повинні бути мусульманами.
Вийшовши заміж, жінка переходить у владу чоловіка, повинна уникати
зустрічей з іншими чоловіками, не показуватися в громадських місцях.
Чоловіку дозволяється застосовувати до дружини покарання. Розлучення
вважається здебільшого односторонньою дією, яка виходить від чоловіка.
Спадкова частка жінки становить половину частки чоловіка та ін.

Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлює заходи
кримінально-правової відповідальності для людини: живої, при здоровому
розумі, повнолітньої. Кримінальні правопорушення поділяються на злочини
проти держави і релігії, злочини проти особи (вбивство, тілесні
ушкодження, майнові злочини), крадіжку, злочини проти моральності. До
найтяжчих правопорушень належать злочини проти держави і релігії
(посягання на «права Аллаха»). Наприклад, за віровідступництво
встановлене покарання — страта. Передбачається також застосування
юридичних санкцій за невиконання низки релігійних обов’язків і норм
моралі.

Цивільне право (муамалат) закріплює цивільно-правові відносини,
забезпечує захист п’ятьох основних цінностей ісламу:

релігії, життя, розуму, продовження роду і власності. Посягання на них
вважається злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння.
Релігійний вплив у галузі цивільного права про-сліджується й у тому, що
верховне право на будь-яке майно визнається за Аллахом. З посиланням на
волю Пророка забороняється розглядати землю і воду як об’єкти власності.

Особливе місце в регулюванні майнових відносин належить такому інституту
цивільного права, як вакуф. Вакуф — це власність, найчастіше нерухома,
відказана державою або приватною особою на релігійно-добродійні цілі. За
мусульманським правом особа, яка віддала річ у вакуф, утрачала право
власності на неї, але зберігала за собою право виступати управляючим
вакуфом (мутавалі). Майно, відказане на користь релігійної установи, за
мусульманським законодавством вважалося власністю цієї установи. Воно не
могло бути об’єктом купівлі-продажу, дарунку або заповіту, не підлягало
і державному оподаткуванню.

Мусульманське право не знає торгового права як самостійної галузі, проте
приділяє увагу різним формам комерційних об’єднань.

Крім зазначених галузей у мусульманській системі права існують:

1) «владні норми» — система норм, що регулюють сферу державно-правових і
адміністративно-правових (у тому числі фінансових) відносин;

2) судове право — система норм, що регламентують порядок створення,
функціонування і компетенцію органів, покликаних здійснювати правосуддя
— релігійних судів каді, судів поліцейської юрисдикції, юрисдикції
інспектора ринку, юрисдикції справедливості халіфа або його
представників;

3) міжнародне право (сійар) — система норм, що регулюють взаємовідносини
як мусульманської держави на міжнародному рівні, так і між мусульманами
в межах країни. Це регламентація не тільки питань війни і миру, а й
відносин мусульманської общини з представниками інших релігій, правових
статусів різних груп населення залежно від їх ставлення до ісламу. Норми
міжнародного права забезпечуються нарівні з іншими внутрішньодержавними
нормами тими ж самими засобами.

У кожній із цих галузей права юридичні норми переплетені з релігійними
нормами.

“Владні норми” (галузь державного і адміністративного права) вимагають,
щоб правитель був мусульманином. До повноважень глави держави входять
захист інтересів ісламу і контроль за виконанням правовірними релігійних
обов’язків.

Судове право (у тому числі процесуальні правові галузі містить норми про
можливість тільки мусульманина обіймати посаду судді. Доводити свою
невинуватість можна присяганням ім’ям Аллаха. В окремих випадках (при
обвинуваченні чоловіком своєї дружини в подружній невірності) досить
свідку-мусульманину присягнути, щоб невірність було визнано юридичним
фактом. При винесенні рішення суддя може керуватися нормами
мусульманського права, розробленими різними мусульманськими правовими
школами, що надає йому свободу широкого розсуду.

Міжнародне право містить у своїй основі релігійну ідею про існування
двох «світів» — «світу ісламу» і «світу війни». Відповідно до неї
регулюються міжнародні відносини. Зовнішня політика орієнтується на
«світ ісламу» і ґрунтується на «мусульманській солідарності», яка
полягає у захисті інтересів усіх мусульман, включаючи і тих, хто
проживає в інших державах. Інститут «джихаду», який й дотепер не втратив
свого значення, вимагає вести війну з відступниками ісламу або
«невірними», які виступають проти мусульман.

У XXI ст. мусульманські країни вступили із системою відпрацьованих (з
різним ступенем досконалості змісту і механізму реалізації) галузей і
підгалузей права — кримінального, шлюбно-сімейного, спадкового,
зобов’язального, права власності, системи судоустрою та ін. Нині активно
розвиваються такі галузі права як конституційне, адміністративне,
судове, міжнародне. У них різний ступінь обтяженості релігійними
мусульманськими канонами: більший — в особистому і сімейному праві,
менший — у кримінальному і фіскальному.

Норма мусульманського права

На відміну від романс-германського типу правової системи, яка визначає
норму права як розпорядження конкретного історичного законодавця,
ісламські правники розглядають її як загальнообов’язкове правило
поведінки, адресоване мусульманській общині Аллахом. Це правило
поведінки містить в своїй основі релігійні догми, віру, а не логічні,
раціональні рішення. Тому норма права не може бути змінена, вона
абсолютна, їй слід підкорятися. Формулювання норми відбувається двома
шляхами:

1) прямим — через одкровення;

2) опосередкованим — через тлумачення волі Аллаха правознавцями.

На думку вчених-юристів (арабських і вітчизняних), у кожному випадку, не
врегульованому Кораном або суною, у мусульманському праві передбачені як
би дві норми:

— «істинна», яка має застосовуватися виходячи з його духу (має
«божественне» походження);

—реальна, яка застосовується муджтахідами (має «раціональне»
походження).

В ідеалі вони повинні збігатися. В окремих випадках мудж-тахіди (тлумачі
релігійних і правових питань) приймають неправильні рішення, що
спричиняє суперечливість норм. Якщо справа вирішується неправильно, вина
в цьому покладається на муджтахіда, а не на недосконалість
мусульманського права, його прогалини.

Видами норм мусульманського права за змістом є:

розпорядження, що оцінюють вчинки правовірних.

Встановлено п’ять категорій вчинків: а) обов’язкові; б) рекомендовані;
в) дозвільні; г) осудні; г) заборонені. До забороненого можна віднести,
наприклад, лихварство, процентну позику. Правда, заборону процентної
позики можна обминути, якщо вдатися до подвійної купівлі-продажу або
надання кредитору як забезпечення можливості користування майном, що дає
прибуток;

2) норми, що формулюють правила поведінки в конкретних ситуаціях, а
також умови здійснення і наслідки конкретних дій. Наприклад, як
покарання за умисне вбивство встановлено страту.

Норми мусульманського права, в основі яких лежать релігійні вказівки
(перший вид), у кількісному відношенні поступаються юридичним нормам,
уведеним мусульманськими правознавцями на основі прийомів юридичної
техніки і визнаним державою (другий вид). До них належать і норми, які
визначають конкретні інститути державної влади, включаючи компетенцію і
порядок формування.

Види норм мусульманського права за ступенем визначеності поділяються на:

1) абсолютні — не допускають різних тлумачень, іджтихаду. Це здебільшого
правила релігійного культу і низка норм, які регулюють взаємостосунки
між людьми;

2) абстрактні — допускають різні тлумачення змісту, конкретизацію різних
правил поведінки на основі іджтихаду. Без конкретизації в результаті
іджтихаду застосування цих норм (нечітких і неоднозначних) неможливо.

Видами норм за ступенем спільності с:

1) норми-принципи, сформульовані у вигляді теоретичних узагальнень;

2) казуальні норми, які виникають, як правило, емпіричним шляхом
(такими, наприклад, є норми суни).

На відміну від норм континентального права, регулятивні норми
мусульманського права не знають поділу на дозвільні, зобов’язальні та
заборонені. Всі вони — зобов’язальні, оскільки в їх основі лежить
обов’язок здійснити ті чи інші вчинки, що обумовлено їх
релігійно-моральною природою. Мусульманське право грунтується на ідеї
зобов’язань, покладених на людину, а не на правах, які вона може мати.

Санкціям у нормах права приділено мало уваги. Санкцією за невиконання
обов’язків, покладених на віруючого, вважається гріх того, хто їх
порушує.

Норма мусульманського права є гнучкою. Підтримуючи зв’язок з релігією,
вона постійно пристосовується до змін у суспільстві, завдяки чому
зберегла авторитет усього права.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *