Норма права. Закон в англійській правовій системі. Співвідношення закону і прецеденту. Делегована правотворчість Англії. Юридична термінологія країн з

Норма права

У системі англійського права існують два види норм: законодавчі і
прецеденти. Законодавчі норми, як і норми романо-германської системи
права, є правилами поведінки загального характеру. Прецедентні норми —
судове рішення (або його частина) у конкретній справі.

Прецедентна норма права містить:

1) юридичний висновок у справі (визначення рішення);

2) аргументоване обгрунтування рішення (положення або принцип, що
полягають у підставі для визначення рішення).

Ці два елементи складають сутність рішення. Фактично тільки прецедентна
норма носить обов’язковий характер. Усе інше в рішенні вважається
«мимохідь сказаним» з метою переконати, схилити до тієї чи іншої позиції
у питанні, яке не є предметом рішення. «Мимохідь сказане» не має
обов’язкового значення для інших судів при розгляді аналогічних справ.
Правда, його практично важко відокремити від прецедентної норми. Це
заважає чіткому формулюванню норми.

Прецедентна норма принципово відрізняється від норми права
романо-германського типу своєю конкретною, «казуїстичною»,
індивідуальною спрямованістю, відсутністю абстрактно-узагальненого
змісту загального характеру. Прецедентна норма становить «модель»
конкретного рішення, а не абстрагування від окремих випадків, що
властиве нормам права романс-германських країн. Для винесення судового
рішення відправною засадою служить не готова норма, а казус правового
значення, який мав місце раніше і є аналогічним випадку, що
розглядається. Суддя з великої кількості судових рішень має можливість
обрати прецедент, який підходить до конкретної справи. Він визначає,
який прецедент для нього є обов’язковим. Оцінивши факти, суддя у ході
судового розгляду може керуватися або точними логічно-раціональними
побудовами, або ідеєю справедливості. Це відкриває йому шлях для відходу
від обраної прецедентної норми без її скасування (якщо таке скасування
належить до його повноваження). Виходить так, що не суддя підкоряється
нормі права, а норма права залежить від його суб’єктивних настанов.

Вплив судової практики на формування закону є настільки значним, що й
законодавчі норми, як правило, мають казуїстичний характер викладу.
Відсутність поділу норм на імперативні і диспозитивні — відмінна риса
системи загального права.

Дія прецедентної норми в часі та просторі

Визначити дату набрання прецедентною нормою чинності складно, оскільки
неписана норма формується протягом невизначеного часу. Можливі три
варіанти застосування суддями нової прецедентної норми:

1) лише до фактів, що виникли після прийняття цієї норми {перспективна
дія);

2) до фактів, які мали місце після оголошення нової норми, і до фактів у
тих справах, що знаходяться в судовому розгляді (теперішня перспективна
дія);

3) до фактів, які виникли до і після її прийняття (ретроспективне
застосування).

Традиційно застосування прецедентної норми пов’язано з третім випадком,
тобто із зворотною дією. Перспективна дія прецеденту, яка захищається
американською судовою практикою, тлумачиться суддями Англії як повне
прирівнювання судової нормотворчості до парламентського законодавства і
кваліфікується як порушення традиційних принципів прецедентного права.
Відповідно до цих принципів прецедентна норма призначається насамперед
для вирішення тієї справи, яка знаходиться у розгляді суду і стимулює її
створення. Вона є і нормою на майбутнє. У разі перспективної дії
прецеденту цього не спостерігається, оскільки суд приймає норму на
майбутнє, а не для справи, яка перебуває в його безпосередньому
розгляді.

Не є визначеним у часі й період припинення дії прецедентної норми.
Можливий такий варіант — ухвалюється закон, яким скасовується
прецедентна норма. Як правило, завдання її скасування покладається на
суддів. Прецедентна норма може бути скасована вищим судом або рішенням
суду, який її застосовує, якщо він має таке право. Здебільшого суди
віддають перевагу не скасуванню прецедентної норми, а відходу від неї.
Це дозволяє в разі потреби звернутися до «сплячого» прецеденту.

Дія прецедентної норми в просторі також має свої особливості. Принцип її
дії встановлює обов’язок судів додержуватися рішень вищих судів у рамках
однієї судової системи. Однак специфіка розвитку англо-американського
типу правової системи з єдиного центру — Англії, тривале домінування
англійського права над правом країн Британської Співдружності націй (до
1947 p.) створили особливу правову культуру, яка, розвиваючись у різних
місцях планети, має певну єдність. Ця єдність, крім інших випадків,
виражається в уважному ставленні до прецедентних норм інших країн.
Відпрацьовано механізм їх «переведення» з однієї країни в іншу в рамках
англо-американського типу правової системи. Чимало прецедентних норм,
вироблених англійськими судами, стали надбанням інших держав або
враховувалися їх суддями. Спостерігається віддання переваги іноземним
прецедентам над національними, особливо в країнах Співдружності.

Проте було б помилковим вважати, що у Великій Британії панування
прецеденту є повсюдним. Він застосовується лише в Англії та Уельсі. В
Шотландії і Північній Ірландії, а також у деяких острівних територіях
він не набув значного поширення. Правові системи Англії й Уельсу,
Шотландії, Північної Ірландії існують відносно відокремлено, їх
відмінність одна від одної полягає у тому, що прецедент, закон, звичай в
них справляють не однаковий вплив на розвиток правової системи. Крім
того, останнім часом кілька країн позаєвропейського загального права (в
тому числі Канада і Австралія) заявили про свою правову автономію.

Закон в англійській правовій системі. Співвідношення закону і прецеденту

Статут (закон) з’явився раніше прецеденту. Спочатку він обмежувався
внесенням виправлень і доповнень до судової практики, але поступово
посів істотне місце в правовому регулюванні суспільних відносин. В
останній чверті XX ст. закон набув такого ж самого значення, як у
правових системах романо-германського типу, і міцно утримує ці позиції й
нині.

Закон в Англії — акт, прийнятий в установленому порядку в однаковій
редакції обома палатами парламенту і санкціонований (підписаний)
монархом.

Існує потрійна система офіційних правових актів:

1) закони, створені законодавчою владою (парламентом);

2) правила, встановлені виконавчою владою (королевою та її міністрами);

3) система прецедентних норм (прецедентне право), що виникають під час
вирішення справ судами.

Всі закони Великої Британії мають рівну юридичну чинність, підлягають
єдиному порядку прийняття, зміни та скасування. Це випливає із принципу
парламентського верховенства, відповідно до якого закон може бути
прийнятий лише парламентом і всі закони мають рівний статус. Незначна
частина законів визнається частиною конституції. В Англії немає писаної
(кодифікованої) конституції. Те, що зазвичай англійці називають
конституцією, — це система норм законодавчого і судового походження,
покликаних обмежувати сваволю влади і забезпечувати права і свободи
людини. Конституційне право носить поки що фрагментарний характер, проте
кількість його джерел зростає. Конституційними статутами (законами) є:
статус особи; виборче право; структура, повноваження і взаємовідносини
палат парламенту; статус монарха; організація території і місцеве
самоврядування. Таких актів у Великій Британії вже налічується понад 40.

На цей час закон набув вагомішого значення і може скасувати прецедент.
Рівень упорядкування закону зріс. Він створюється з урахуванням
зарубіжного досвіду і через сприйняття досягнень у різних галузях
законодавства країн як загального, так і континентального права.

Оскільки галузі англійського права виражені не настільки чітко, як у
континентальних правових системах, проблемі їх кодифікації приділялося
мало уваги. Однією з специфічних рис загального права є відсутність
цілком кодифікованих галузей права. Лише в останні два десятиліття
відбувається очищення законодавства від фактично не чинних актів, а
також об’єднання в єдиний акт нормативних положень різних законів, що
стосуються одного питання. У 1965 р. в Англії створено Правову комісію
(така сама засновані в Шотландії) з метою підготовки проектів великих
консолідованих законодавчих актів у різних галузях права. Нині
підготовлені і частково ухвалені парламентом консолідовані акти, які
регулюють переважну більшість правових інститутів з урахуванням норм
статутного і прецедентного права. У 1977 p. прийнятий Закон про
національну службу охорони здоров’я, який консолідував більшість раніше
створених актів у цій сфері. У 1980 p. Законом про охорону здоров’я та
іншими законами до нього були внесені доповнення. У деяких законодавчих
актах законодавець намагався вирішити проблеми несправедливих угод. Так,
у Законі про споживчий кредит 1974 p. регулюється зміст договорів про
надання кредитів споживачам. Правова комісія подала в 1989 p. проект
кримінального кодексу для Англії та Уельсу.

Щороку парламент приймає сотні нових законів з питань, які: 1) мають
бути уточнені (зміна загального права); 2) не виникали під час розвитку
загального права (створення норм, що не існували раніше). Деякі сучасні
закони складені в дусі континентальних кодексів. У інших сферах
суспільних відносин, наприклад, кримінально-процесуальній, закони мають
численні прогалини, що є підставою для лавірування та обхідних маневрів.

Збільшення ролі закону не означає зменшення значення судового прецеденту
як повноцінного джерела англійського права, а тим більше відведення йому
ролі допоміжного джерела. Вважається, що закон, щоб перетворитися не на
«паперовий», а на чинний, потребує прецедентів, що конкретизують,
характер судових рішень. «Наближення» закону суддями до конкретного
випадку відбувається як у процесі його застосування, так і при
тлумаченні. Судове тлумачення стає новим прецедентом, яким пов’язаний
правозастосовний орган (так звані «прецеденти тлумачення»). По суті,
норма закону набуває реального змісту після застосування її у суді.

Отже, закон не можна протиставляти прецедентній системі права. Не
принижуючи значення прецедентів, закон «уливається» у цю систему, стає
її доповнюючою частиною, слугує її вдосконаленню і розвитку.

Делегована правотворчість Англії

На відміну від романс-германського типу правової системи, де існує
підзаконна нормотворчість виконавчих органів влади, в Англії вона
споконвічна відсутня. Не було актів, які видавалися б “у виконання
законів”. Традиційним є «делеговане законодавство» — делегування
парламентом своїх повноважень щодо прийняття нормативно-правових актів
королеві, уряду, міністерствам, особливо в таких сферах, як охорона
здоров’я, соціальне страхування, приватне судочинство. «Наказ у Раді»,
який видається урядом від імені королеви і Таємної ради, є найвищою
формою делегованого законодавства. Оскільки парламент передає частину
своїх законотворчих функцій відповідному органу, юридична чинність
такого роду актів прирівнюється до закону. Вони підлягають виконанню
всіма громадянами. Проте суд має широкі можливості розсуду щодо законів.
Делеговане законодавство і прості виконавчі акти можуть бути офіційно їм
скасовані.

На місцях існує так звана автономна правотворчість — акти місцевих
органів влади, деяких установ і організацій: англіканської церкви,
профспілок, різних компаній — залізничних, будівельних, транспортних,
газових, юридичного товариства тощо. Вони є локальними, оскільки
поширюються на відповідну територію або обов’язкові лише для членів
організації, в якій прийняті. Такі акти наближаються до актів
правозастосовних органів і є підзаконними.

Юридична термінологія країн загального права

Юридична термінологія країн загального права часто не збігається з
нормативними поняттями і термінами континентального права. Англійському
праву притаманна стабільність юридичної мови, основ юридичного мислення,
власних юридичних понять (довірча власність, зустрічне задоволення та
ін.), які нерідко зовсім відсутні в праві країн континентальної Європи
або не можуть бути адекватно переведені на їх мову. І навпаки, деякі
типові поняття континентального права, привнесені в нього римським
правом (батьківська воля, підроблення, непереборна сила, узуфрукт,
юридична особа та ін.), відсутні в англійському праві.

Деякі інститути права є традиційно англійськими, наприклад, траст
(довірча власність). Крім інституту довірчої власності, англійське право
знає спільну власність і загальну власність. Якщо загальна власність ще
стикається з романо-германською правовою системою, то спільна власність
— форма суто англійська: ніхто не успадковує за померлим власником, а
суб’єктом права є коло власників, що залишилися. Або, наприклад, на
відміну від романського, англійське поняття договору містить лише угоди,
що колись санкціонувалися позовом. Поняття договору не поширюється на
дарування, довірчу власність, збереження, що раніше захищалися в іншому
порядку. При оцінці конкретних видів неправомірної поведінки загальне
поняття «вини» в англійському праві не має свого значення.

В Англії і США існує особлива процесуальна техніка створення і
систематизації прецедентів. Ця техніка аж до початку XIX ст. майже
цілком захищала ці країни від впливу розвинутої законодавчої техніки
континентальних країн Європи, де створені складні правові конструкції,
старанно розроблені законодавчі форми, чітко і продумано викладені
юридичні норми. Водночас досягненням країн загального права є наявність
великої і грунтовно розробленої системи доказів, що є результатом
багатої судової практики.

Судова система Англії

Поділ між цивільним і кримінальним правом наведений на цій схемі.
Королівські суди розглядають виключно кримінальні справи, суди графств —
цивільні справи. Проте суд королівської лави як відділ Високого суду
правосуддя розглядає апеляції від нижчих судів, предметом вирішення яких
є кримінальні справи, а також цивільні спори. Високий сул правосуддя і
Палата лордів розглядають усі справи, включаючи апеляції, що надходять
із шотландських і північноірландських судів.

У Англії кримінальний суд може примусити підсудного сплатити штраф як
покарання за його злочин і, можливо, оплатити витрати судового процесу.
На відміну від Франції, де жертві злочину відшкодовується збиток суддею
кримінального суду, в Англії жертва злочину подає позов для компенсації
в цивільному, а не в кримінальному процесі.

Стандарти, що висуваються до доказів (показань свідків) у кримінальному
процесі, є вищими, ніж у цивільному. Той, хто програв справу, ризикує не
тільки сплатити штраф, й опинитися за ґратами. В англійському праві
обвинувачення має довести «незаперечну» вину підсудного, а від позивача
в цивільному процесі вимагаються докази з «балансу можливостей».

Панування прецеденту обумовило підвищене значення
процедурно-процесуальних правил. Водночас Англія відійшла від
багатовікової традиції змагального процесу в його початковій формі і
ввела інститут державного обвинувача, який за своїм розсудом може як
підтримувати пред’явлене поліцією обвинувачення, так і відмовитися від
нього.

Палата лордів

Це найвища судова інстанція, яка виступає як апеляційний суд,

розглядає апеляції на рішення у цивільних справах усіх судів, а у
кримінальних справах — судів Англії та Уельсу. Нині відбувається
реорганізація

(пов’язана зі скасуванням спадкового права перів засідати в палаті)

Апеляційний суд

Центральний Кримінальний суд: Олд-Бейлі

Суди корони

(Королівський суд)

Розглядають виключно кримінальні справи

Суд королівської лави Високого суду правосуддя

Відділи:

Суд права справедливості Високого суду правосуддя

Суд у справах сім’ї Високого суду правосуддя

Суд магістратів

Розглядає цивільні і кримінальні справи

Суд графства (місцевий)

Розглядає цивільні справи.

Судді персонально призначаються лордом-кнцлером

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *