Пошукова робота:
Теорія фізичного виховання як наукова і навчальна дисципліна
1. Предмет теорії фізичного виховання і її місце в системі наукових
знань
Відповідь на питання “Що таке теорія фізичного виховання ?” вимагає
пояснення терміну “теорія”. Це тим більше важливо, зважаючи, що серед
частини фахівців-практиків поняттю “теорія” часто надається негативний
відтінок; теоретики ж адресують йому перебільшено позитивну перевагу над
практичним досвідом. Шкідливість таких підходів очевидна, що давно
доведено життєвою практикою.
Згідно з енциклопедичним визначенням, теорія – це система основних ідей,
в тій чи іншій галузі знань; форма наукового знання, що дає цілісне
уявлення про закономірності і суттєві зв’язки дійсності. На відміну від
теоретичних знань, які є сукупністю з певної теми, теорією є лише ті
знання, які пояснюють дану галузь з певних, чітко визначених позицій.
В історичному аспекті першою з’явилась практика фізичного виховання.
Усвідомивши потребу фізичного загартування своїх нащадків у жорстких
умовах боротьби за виживання, первісні люди здійснювали його, керуючись
власним досвідом. Необхідність передачі досвіду від покоління до
покоління, його узагальнення у вигляді систематично організованих знань
зумовило появу теорії, яка відображає та виявляє її суть і способи
застосування.
Як інтегративна наука, теорія фізичного виховання пройшла складний і
довгий шлях розвитку, перш ніж стала самостійною галуззю наукових знань.
Ще в дописьменний період розвитку людської культури повсякденна
діяльність поступово збагачувала знання людини. Фахівці зі стародавньої
культури стверджують, що первісна людина володіла достатньо широкими4
емпіричними знаннями, без яких боротьба за життя була б неможливою. Вона
мала вже і способи передачі досвіду, що прискорювало розвиток культури.
Про це свідчать пам’ятники матеріальної культури, що є археологічними
документами передісторії науки.
Теорія фізичного виховання є складовою частиною педагогічних наук. Вона
вивчає фізичне виховання як феномен соціального життя, його мету і
завдання на різних етапах розвитку суспільства, його кореляції з Іншими
науками, способи, методи та форми організації спортивної практики.
Теорія фізичного виховання пояснює шляхи розвитку та передбачає
тенденції еволюції фізичного виховання як суспільного явища,
обґрунтовуючи свої педагогічні положення соціальними, психологічними і
біологічними закономірностями.
Місце науки в системі знань визначається, насамперед, її предметом.
Предметом теорії фізичного виховання є загальні закономірності
функціонування і розвитку фізичного виховання. При цьому, в залежності
від прийнятих вихідних засад, процес фізичного виховання може бути
інтерпретований і зрозумілий по-різному. Згідно з прийнятими у даному
підручнику засадами, цей процес трактується: з одного боку — як
невідкладне формування організму (якщо занедбати його в дитячі роки, то,
щоб досягти позитивних зрушень пізніше, буде архіскладно), з іншого – як
формування особи в напрямку піклування про свій організм (тому що жоден
рівень тренованості організму в молодості не забезпечує його фізичної
підготовленості на все життя).
При цьому піклування про стан організму після закінчення шкільного
навчання залежить не від рівня фізичної підготовленості, а від стану
свідомості, розуміння особою значення і необхідності такого пожитгєвого
піклування.
Наукові судження і гіпотези про процес формування організму і вплив на
нього рухової активності та про процес формування свідомості і вплив на
неї соціального середовища належать до різних галузей знань, тому теорія
фізичного виховання (враховуючи неподільність особи вихованця) є
інтегральною наукою, яка займає проміжне місце між природознавчими і
суспільними науками. Вона тлумачить значення фізичного виховання для
формування уміння піклуватися про організм, спираючись при цьому на
знання про біологічні причини короткочасності, невідкладних ефектів його
тренування.
Предмет вивчення теорії у практиці наукових досліджень представлений У
вигляді об’єкта і суб’єкта.
Під об’єктом дослідження розуміють певний педагогічний фактор, що
вивчається (метод навчання, шляхи активізації учнів, організація їх
діяльності, ефективність фізичних вправ тощо).
Під суб’єктом розуміють людину, в якої вивчають реакцію на ті зміни, що
вносяться до навчального процесу (застосування вправ, використання
певних методів навчання чи організації діяльності учнів та ін.).
Зрозуміло, що об’єкт і суб’єкт вивчення існують завжди разом, бо
будь-яке дослідження здійснюється з метою впровадження в практику
найефективніших засобів, методів, умов та форм роботи, оцінку яким
можна дати, простеживши зміни, що відбулися в розвитку учнів, їх
фізичній і технічній підготовленості, знаннях, ставленні до фізичного
виховання.
Крім теорії, процес фізичного виховання вивчають інші науки, які можна
поділити на дві групи:
а) суспільні дисципліни, що вивчають соціальні закономірності розвитку
фізичного виховання: історія й організація, управління й економіка
фізичного виховання в суспільстві; психологія фізичного виховання;
соціологія спорту;
б) природничі дисципліни, що вивчають закономірності розвитку і
функціонування організму в умовах виконання фізичних вправ та передумови
раціонального здійснення процесу фізичного виховання: динамічна
анатомія, фізіологія, біохімія та гігієна фізичних вправ, біомеханіка,
біометрія.
Будучи методологією фізичного виховання, теорія узагальнює дані,
одержані названими дисциплінами, розкриває багатогранні внутрішні
(наприклад виховання фізичних якостей і навчання техніки) і зовнішні
(інтелектуальне
виховання у процесі занять фізичними вправами) зв’язки фізичного
виховання І представляє його як цілісне явище, тому розуміння суті
фізичного виховання, його теоретичних основ неможливе без ґрунтовного
оволодіння належним обсягом медико-бюлогічних, суспільних та
психолого-педагогічних дисциплін. Проте тільки теорія І методика
фізичного виховання займаються вивченням фізичного виховання як
цілісного процесу. Решта дисциплін висвітлює певні аспекти цього процесу
(психологічні, фізіологічні та ін.) або розглядає його окремі практичні
фрагменти (плавання, гімнастика, ігри та ш.). Це накладає на теорію
фізичного виховання особливо відповідальний обов’язок -об’єднання цих
аспектів в логічно завершену, компактну дисципліну, яка виступає основою
для методики. В цьому полягає її дидактична функція при підготовці
фахівців, формуванні їх педагогічної свідомості.
Таким чином, теорія фізичного виховання – синтезуюча наука, предметом
пізнання якої є людина у процесі її соціальної інтеграції (при допомозі
фізичних вправ) з метою фізичного і духовного вдосконалення та
підвищення соціальної активності, її завданнями є:
• інтеграційно-цілісно осмислювати всю сукупність компонентів,
найсуттєвіших властивостей І зв’язків, що утворюють і об’єднують різні
сторони фізичної культури;
• виявляти її фундаментальні природні і соціальні основи та відношення
до інших явищ;
• формувати в інтересах практики загальні закономірності доцільно
спрямованого використання і дальшого розвитку фізичної культури в
суспільстві.
Загальні закономірності — ті, яким підпорядковується фізичне виховання
будь-якого контингенту населення та будь-якого напрямку розвитку. Вони є
окремим проявом загальних закономірностей розвитку природи І
суспільства.
Практика фізичного виховання могла б існувати і без теорії. Але поява
теорії сприяла бурхливому росту фізичних та духовних можливостей людини,
підвищенню її соціальної активності. Про це свідчить хоча б динаміка
результатів спортивних змагань за програмою Олімпійських ігор та
особисті успіхи багатьох колишніх спортсменів у політичній, соціальній
та економічній діяльності.
Теорія як наука розробляє лише ті закономірності, які є однаковими для
всієї багатогранної практики фізичного виховання і поширюються на всі
основні напрямки та вікові ланки системи фізичного виховання.
Для вирішення завдань фізичного виховання на основі теорії будується
методика навчально-виховної роботи з фізичного виховання, її методи,
прийоми засоби є суто специфічними, що зумовлено особливостями предмета
її викладання, в основі якого лежить рухова діяльність, і що відрізняє
її від методик інших шкільних предметів.
Більше того, залежно від віку і статі тих, хто займається, характеру і
напрямку вирішуваних у навчально-виховному процесі завдань, у методиці
фізичного виховання можна виділити методику навчання, методику виховання
певних фізичних якостей особи, методику фізичного виховання дітей
дошкільного, молодшого шкільного, середнього і старшого шкільного віку,
методику фізичного виховання чоловіків і жінок. Має відповідну методику
і кожен напрямок системи фізичного виховання: методика загального
фізичного виховання, методика фізичного виховання з професійною
спрямованістю, методика фізичного виховання зі спортивною спрямованістю.
Це спонукало одного з відомих російських теоретиків Б. А. Ашмаріна
(1990) назвати редагований ним підручник для факультетів фізичного
виховання «Теория й методики физического воспитания», а нас «Теорія і
методика фізичного виховання школярів».
Методика викладання кожного предмета мас свою історію, досягнення і
проблеми.
Методики фізичного виховання існували ще і в рабовласницьких державах
Стародавньої Греції. В середні віки з’являються посібники з гімнастики,
плавання, верхової їзди, а в епоху Відродження педагоги-гуманісти
фізичне виховання вважали обов’язковою частиною педагогічного процесу.
Однак, як самостійна галузь знань, вона оформилась лише на початку XIX
століття.
Таким чином, методика фізичного виховання є спеціальною галуззю
педагогіки, упорядкованою сукупністю методів, методичних прийомів,
засобів і форм фізичного виховання.
Базуючись на загальних закономірностях, які розробляє теорія , методики
відкривають окремі закономірності, створюючи базу для теоретичних
узагальнень, а реалізуючи загальні закономірності у вигляді систем
педагогічних рекомендацій, трансформують загальні теоретичні положення в
опис конкретних дій учителя й учнів у процесі фізичного виховання. Цей
процес є безперервним, бо всі його розділи і підрозділи об’єднані
внутрішньою логікою пізнання практики фізичного виховання як цілісного
явища з поступовим переходом від вузьких до широких узагальнень. У всій
масі явищ практики фізичного виховання теорія прагне відкрити
закономірне, відділивши суттєве від несуттєвого, необхідне від
випадкового, прогресивне від відживаючого для того, щоб озброїти
практику науковим скеруванням до дії.
Знання предмета викладання (фізична культура) і його методики лежить в
основі педагогічної майстерності вчителя фізичного виховання, тому для
студентів факультетів фізичного виховання засвоєння методики є рубежем
їх професіоналізації. З моменту засвоєння ними засобів, методів і форм
організації фізичного виховання починається їх професійне розуміння
майбутньої роботи в школі. І дуже важливо, щоб кожен студент усвідомив,
що найсуттєвішим в методиці є рівень індивідуальної майстерності
педагога. Через його діяльність методика реалізується і віддзеркалюється
в конкретних досягненнях учнів.
Зміст підготовки фахівців визначається, насамперед, характером і
особливостями їх майбутньої професійної діяльності. В цьому контексті
вважаємо доцільним розглянути передумови і перспективи становлення
національної системи фізичного виховання школярів, що вирішальною мірою
визначає зміст навчально-виховного процесу в школі і методику фізичного
виховання, якою належить оволодіти майбутнім фахівцям.
”Зміст професії визначається, перш за все, вимогами суспільства. Для
вчителів фізичної культури загальноосвітньої школи ці вимоги визначені в
меті і завданнях фізичного виховання школярів” (К.А.Козлова,
З.С.Скібенко, Н.В.Лезнік, 1994).
“Не знаючи достатньо точно, “кого готувати”, ми не зможемо аргументовано
обґрунтувати зміст освіти (“чого навчати”), тому що вона повинна бути
спрямована на забезпечення майбутньої професійної діяльності” (О.С.Куц,
В.А.Леонова,М.А.Галайдюк, 1996).
“Тобто структура професії буде виступати як “замовник”, а викладання
дисциплін – як “постачальник'” (С.М.Сінгаєвський, О.С.Сінгаєвська,
1994).
Обидва предмета (теорія і методика) не можуть існувати один без одного і
розвиватись окремо, бо теорія без методики втрачає сенс, не знаходячи
реалізації у практичній діяльності, а методика без теорії втрачає свою
наукову базу.
Нагромаджені в результаті досліджень дані формуються в певну систему і
утворюють навчальну дисципліну, яка і є предметом викладання.
Таким чином, теорія фізичного виховання є не лише науковою, але й
навчальною дисципліною. Як навчальна дисципліна, теорія фізичного
виховання є основним загальнотеоретичним профілюючим предметом
професійної освіти фахівців з фізичного виховання і спорту. Цей предмет
має першочергове значення у формуванні професійного кредо майбутнього
фахівня, його професійних поглядів і переконань.
Значення теорії фізичного виховання в системі професійної освіти
визначається не тільки тим, що вона створює необхідний для фахівця запас
конкретних знань. Не менш важливим є і те, що вона розвиває його
здатність широко осмислити свою професійну діяльність, бачити за
окремими явищами їх загальну суть, правильно орієнтуватись у всій
сукупності найскладніших зв’язків і відношень. Іншими словами, теорія
фізичного виховання має важливе світоглядне значення.
Як навчальна дисципліна, теорія фізичного виховання визначає: ‘”
• суть мети і завдань, які повинні бути вирішені у процесі фізичного
виховання;
• принципові підходи до досягнення мети і вирішення завдань;
• ефективні засоби вирішення завдань;
• методи спільної роботи вчителя й учнів у процесі фізичного виховання,
• оптимальні форми побудови процесу фізичного виховання,
• закономірності управління процесом навчання І виховання фізичних
якостей
При цьому всі теми курсу тісно взаємопов’язані І утворюють єдину логічно
побудовану систему Тому спроба вивчити будь-який розділ курсу
Ізольовано, без засвоєння Інших, приречена на невдачу, так само, як І
спроба засвоїти предмет в цілому без відповідної бази, що закладається
при вивченні Інших дисциплін, які досліджують процес фізичного виховання
2. Джерела виникнення і розвитку теорії фізичного виховання
Як уже зазначалось вище, першою в Історичному аспекті була практика
фізичного виховання Вона І стала найпотужнішим джерелом виникнення
наукових знань про цей процес На сучасному етапі розвитку теорії
фізичного виховання практика залишається й рушієм, І в цьому контексті
для нас важлива як сучасна практика вітчизняних та зарубіжних шкіл
фізичного виховання, так І українські національні традиції Сьогодні
практика є джерелом розвитку І критерієм ефективності теорії Вона
значною мірою обумовлює І визначає форми, зміст та методи фізичного
виховання
Другим джерелом теорії фізичного виховання є практика суспільного життя
Звідси ми одержуємо Інформацію про завдання, ефективність методів,
засобів І форм фізичного виховання на кожному конкретному відтинку
розвитку суспільства, його потреби
Третім джерелом розвитку теорії фізичного виховання є прогресивні Ідеї
філософів, педагогів, психологів, лікарів про зміст І шляхи виховання
гармонійно розвиненої особистості, про зміст І шляхи виховання в людини
потреби дотримуватись здорового способу життя
Нарешті, четвертим джерелом теорії фізичного виховання є результати
досліджень у суміжних галузях знань Жодна наука не може повноцінно
розвиватись, обмежившись лише власними результатами досліджень Вирішуючи
спеціальні педагогічні проблеми, теорія фізичного виховання знаходиться
на стику декількох галузей науки
Так, філософія дає їй можливість об’єктивно оцінити дію соціальних
законів у галузі фізичної культури На основі теорії пізнання
розробляються методи навчання рухових дій
Теорія фізичного виховання тісно пов’язана з педагогікою, загальною І
віковою психологією
Зв’язок з біологічними науками продиктований необхідністю вивчення
реакцій організму на фізичні навантаження
В свою чергу, розвиток науки про фізичне виховання впливає на суміжні
науки Так, теорія І практика спорту вносить суттєві корективи в уявлення
психологів, фізіологів І морфологів про потенційні можливості організму
дітей І дорослих людей
3. Вихідні поняття теорії фізичного виховання
Теорія фізичного виховання як наука І навчальна дисципліна оперує
певними поняттями, які узагальнено віддзеркалюють суть явищ, що
вивчаються нею Саме основні поняття, якщо вони Істинні І глибоко
відбивають суттєві ознаки і відношення явищ до дійсності, утворюють
систему наукових знань 3 розвитком знань поняття уточнюються,
поглиблюються І можуть навіть переходити в Інші поняття з ширшим змістом
Концентрованим (лаконічним, коротким), логічно оформленим виразом змісту
понять є визначення, які формулюються в науці на порівняно високому
ступені й розвитку Визначення передає найсуттєвіші ознаки, сторони,
риси, призначення явища або предмета, його зв’язки з Іншими явищами,
закони розвитку
Визначення, що містять Інформацію лише про зовнішні ознаки предмета,
необхідно відрізняти від змістовних визначень
В даному розділі будуть розглянуті лише визначальні поняття, які
характеризують явище, пов’язане з усвідомленим використанням рухової
Діяльності з метою виховання, а саме “фізична культура”, “фізичне
виховання”,
фізичний розвиток”, “спорт” Поняттю “система фізичного виховання”,
зважаючи на його вагомість, присвячується окремий розділ Такі поняття,
як
фізичні вправи”, “якості”, “навички”, “принципи”, “методи” та ш , будуть
характеризуватись І визначатися при вивченні відповідних тем
3.1. Фізична культура
Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених
людиною у процесі суспільно-історичної практики, що характеризує
досягнутий рівень у розвитку суспільства на кожному конкретному етапі.
Відповідно до статті І Закону України “Про фізичну культуру і спорт”
фізична культура — це «складова частина загальної культури суспільства,
що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних,
морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою
гармонійного формування її особистості».
Фізична культура є важливим засобом підвищення соціальної і трудової
активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих
запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку
дружніх стосунків між народами і зміцнення миру”.
Сама мета гармонійного (всебічгого) розвитку особистості є продуктом
історії розвитку людства. Але умови для її реалізації особистість
одержує лише на певному етапі історичного розвитку. Всебічний розвиток
людині необхідний для того, щоб мати можливість брати участь у всіх
напрямках діяльності (професійній, громадській, спортивній, художній та
ін.). Але для цього потрібно розвинути структуру особистості, зробити її
комунікативною, здатною до перетворюючої художньої діяльності,
сформувати ціннісні орієнтації. Це можливо за умови різноманітності
змісту, форм і способів діяльності людини та їх оптимального поєднання у
процесі її кульїурного розвитку.
У процесі культурного розвитку людина послідовно діє у трьох напрямках.
Перш за все, вона засвоює культуру, виступаючи об’єктом її впливу.
Іншими словами, під впливом культури формується людська особистість,
розвиваються її здібності.
По-друге, у процесі творчої діяльності особа створює нові культурні
цінності, виступаючи в даному випадку як суб’єкт культурної творчості
(пошук нових шляхів, засобів, раціональних методів фізичного виховання
тощо).
Нарешті, третій аспект культурного розвитку полягає в тому, що культура
інтегрується в суті самої особи, яка функціонує в культурному середочищі
як конкретний носій культурних цінностей, поєднуючи в собі загальне,
властиве культурі в цілому, і особисте, привнесене в культуру на основі
індивідуального життєвого досвіду, рівня знань, світогляду тощо.
Специфічною основою змісту фізичної культури як особливої і самостійної
галузі культури є раціональна рухова активність людини як фактор її
підготовки до життєдіяльності через оптимізацію фізичного стану. Вона
виникла і розвинулась одночасно з загальною культурою людства. Майже
одночасно (ще в первісному суспільстві) виник І один з її основних
компонентів — фізичне
виховання; пізніше виникають спорт І фізична рекреація.
В особистішому аспекті фізична культура є тією частиною загальної
культури людини, яка виражається ступенем розвитку її фізичних сил і
рухових навичок та здоров’я. Вона дозволяє з допомогою своїх специфічних
засобів і методів розкривати потенційні фізичні можливості людини.
Діяльність у галузі фізичної культури має і матеріальні, і духовні форми
вираження. Впливаючи на біологічну сферу людини комплексом засобів і
методів, фізична культура неминуче впливає на інтелектуальну, емоційну,
духовну сфери особистості в силу єдності та взаємообумовленості
функціонування матеріального і духовного в людині.
З матеріальною культурою фізична культура пов’язана процесом рухової
діяльності, яка є її головним змістом, що матеріалізується у фізичних
якостях людини. Крім того, вона спирається на матеріальну базу
(спортивні снаряди, інвентар, майданчики, зали, палаци та ін.).
З духовною культурою фізична культура пов’язана наукою, спортивною
етикою, естетикою, тощо.
Таким чином, характеризуючи фізичну культуру, необхідно розглядати
щонайменше три аспекти.
1. Діяльнісний аспект, який включає доцільну рухову активність у вигляді
різних форм фізичних вправ, спрямованих на формування необхідних в житті
рухових умінь і навичок; розвиток життєво важливих фізичних здібностей;
онтимізацію здоров’я і працездатності.
2. Предметно-ціннісний аспект представлений матеріальними
(матеріально-технічні засоби) і духовними (наукові знання, методи)
цінностями, створеними суспільством для забезпечення ефективності
фізкультурної
ДІЯЛЬНОСТІ.
3. Результативний аспект характеризується сукупністю корисних
результатів використання фізичної культури, які виражаються у володінні
людиною її цінностями, надбанні нею високого рівня фізичної
дієздатності. Найсуттєвішим результатом повноцінного використання
фізичної культури є виховання готовності людини взяти на себе
відповідальність за свій фізичний стан і здоров’я після закінчення
шкільного курсу “фізична культура”.
Таким чином, фізичну культуру можна визначити як сукупність досягнень
суспільства у створенні і раціональному використанні спеціальних
засобів, методів і умов цілеспрямованого фізичного та духовного
Удосконалення людини.
Термін “фізична культура” використовується і в інших, вужчих значеннях.
Ізк, наприклад, кажуть про “фізичну культуру особистості”, розуміючи під
цим втілені в самій людині результати використання матеріальних і
духовних Цінностей фізичної культури в широкому розумінні цього поняття.
Отже, фізичну культуру особистості можна визначити як сукупність
властивостей людини, які набуваються у процесі фізичного виховання І
виражаються в й активній діяльності, спрямованій на всебічне
удосконалення своєї фізичної природи та ведення здорового способу життя
“Фізичною культурою” називають навчальну дисципліну в школі,
профілактичні І лікувальні заняття в лікарнях та Інших аналогічних
закладах, вона широко використовується у виробничій сфері та ш У цих
випадках, щоб уникати плутанини, необхідно користуватись терміном,
додаючи відповідні прикметники, “особиста фізична культура”, “шкільна
фізична культура”, “лікувальна фізична культура”, “виробнича фізична
культура” тощо
У змісті фізичної культури І пов’язаних з нею явищах умовно можна
виділити дві основні частини (сторони)
• функціонально-забезпечуючу, представлену всім тим цінним, що
створюється І використовується суспільством як спеціальні засоби, методи
й умови їх застосування, що дозволяють оптимізувати фізичний розвиток та
забезпечити певний рівень фізичної підготовленості людей,
• результативну, представлену позитивними результатами у фізичному
розвитку І підготовленості, що стали наслідком використання цих засобів,
методів І умов
Названі сторони фізичної культури єдині Перша сторона ніби переходить у
другу завдяки практичній діяльності у процесі фізичного виховання,
фізкультурно-оздоровчій діяльності та масовому фізкультурно-спортивному
русі Проте між сторонами фізичної культури на певних етапах й розвитку
можуть виникати несуттєві І навіть суттєві невідповідності їх причиною є
неузгодженість окремих елементів змісту Наприклад, при високому рівні
матеріального забезпечення І низькому рівні кваліфікації фахівців
неможливо досягти належного рівня фізичної підготовленості
Фізична культура є результатом багатогранної творчої діяльності
суспільства Вона успадковує культурні цінності, створені суспільством на
попередніх етапах, І розвиває їх залежно від політичних, економічних,
матеріальних можливостей певної Історичної епохи
Основні сфери та напрямки впровадження фізичної культури передбачені
Главою II Закону України “Про фізичну культуру І спорт” Показниками
стану розвитку фізичної культури є
• рівень здоров’я, фізичного розвитку та підготовленості різних верств
населення,
• ступінь використання фізичної культури в різних сферах діяльності,
• рівень розвитку системи фізичного виховання,
• рівень розвитку самодіяльного масового спорту,
• рівень забезпеченості кваліфікованими фахівцями,
• рівень впровадження у фізичну культуру досягнень науково-технічного
прогресу,
• відображення явищ фізичної культури у творах мистецтва І літератури,
• матеріальна база,
• рівень спортивних досягнень
3.2. Фізичний розвиток
Мабуть, кожна доросла людина колись дивувалась енергійності й рухливості
маленьких дітей Якщо дорослий спробує повторювати всі рухи в такому
самому режимі, йому буде важко витримати й кілька годин Життєва енергія
новонародженого насамперед прагне якнайшвидше розвинути його фізичне
тіло Пізніше починається активний розвиток емоційної сфери, потім —
Інтелектуальної
Яка з названих сфер є найбільш важливою, потрібною7 Без розвинених
фізичних якостей, без фізичного здоров’я І можливості повноцінно
здійснювати основні функції організму людина часто відчуває себе
неповноцінною Без достатньої сформованості та здатності до культурного
прояву емоційних якостей вона не спроможна брати участь в емоційному
житті сім’ї та соціуму Без Інтелектуальних напрацювань неможливо
повноцінно аналізувати ситуацію, здійснювати логічно щленаправлену
діяльність, а відсутність моральних надбань віддаляє від реалізації в
собі духовних якостей, що викликає природне почуття невдоволення,
внутрішнього розладу Відсутність високої мети, духовного орієнтиру
сприяє виникненню бар’єра нерозуміння сенсу життя як Індивіду
Отже, кожна сфера по-своєму важлива І, як справедливо вважали предки, “в
людині немає нічого зайвого” Взаємопов”язаність названих сфер зумовлює
необхідність їх гармонійного розвитку, а фізична культура є невід’ємною
ланкою на шляху до культури духовної Врахування цієї природної
послідовності знайшло відображення у фундаментальних концепціях багатьох
духовних шкіл Для прикладу доцільно звернутися до стародавньої системи
йоги, проте, на жаль, розуміння цього терміну нерідко асоціюється лише з
першим п розділом — хатха-иогою Для своєрідної духовної реабілітації
цього стародавнього вчення достатньо Розглянути взаємопов’язаність його
основних розділів (табл 1)
Таблиця 1. Основні розділи йоги та їх призначення
№ п/п Розділ йоги Призначення
1 Хатха Розвиток фізичної сфери
2 Шакті Оволодіння внутрішніми енергіями
3 Лайя Оволодіння вольовими якостями
4 Мантра Оволодіння звуковими вібраціями
5 Карма Корекція зовнішньої діяльності
6 Сахаджа Управління нервовою системою
7 Дх’яна Оволодіння силами інтелекту
8 Раджа Ментальна дисципліна
9 Бхакті Розкриття сили духовної любокі
10 Джнана Оволодіння духовними знаннями
11 Інтегральна йога Шрі Ауробіндо Одухотворення ментальної, вітальної та
фізичної природи
12 Агні-йога (Жива Етика) О.Реріх Розвиток свідомості в повсякденному
житті
Як видно з табл. 1, розвиток духовної сфери являє собою завершення
попереднього розвитку фізичної, емоційної та інтелектуальної сфер.
Фізичний розвиток при цьому — перший необхідний крок до гармонізації.
В більшості сучасних шкіл, на жаль, фізичний розвиток учнів вважається
справою другорядною. На батьківських зборах, як це не дивно, рідко можна
почути про стурбованість батьків щодо фізичного здоров’я та розвитку
дитини, ніби здоров’я дітей менш важливе, ніж їх успіхи у навчанні. Як
же самі учні ставляться до уроків фізичної культури?
За анкетними даними, майже для 90% дітей урок фізичної культури
залишається найулюбленішим, хоча діти і відзначають чимало недоліків у
його змісті та методах проведення. Чимало учнів вважають, що уроки
фізичної культури потрібно проводити не 1-2 рази на тиждень, а кожного
дня. Звичайно, не всі навчальні заклади мають можливість одночасного
проведення кількох уроків фізкультури (нестача вчителів, необхідної
площі спортивних приміщень та ін.), і все ж для більшості шкіл нового
типу така можливість існує. Нерідко можливість існує. Нерідко перешкодою
для збільшення фізичного навантаження на дітей стає побоювання з боку
педагогів та батьків: а чи не зашкодить це успішності учнів з “основних”
предметів? Однак, результати численних експериментів дозволили дійти до
висновку, що експериментальні групи з активним руховим режимом (за інших
рівних умов) не тільки краще розвивались фізично, а й підвищили свою
успішність з загальноосвітніх дисциплін. Це пояснюється не тільки
фізіологічними факторами, але й тим, що діти відчувають увагу до себе,
до своїх природних потреб.
Протягом життя в розвитку людини чітко виділяються три етапи: етап
бурхливого розвитку, або становлення організму, етап відносної
стабілізації, коли функціональні системи перебувають у відносно
незмінному стані, та етап інволюції, що полягає у поступовому зниженні
можливостей функціональних систем організму.
Перший етап триває у жінок до 18-20 років, у чоловіків до 23-25 років і
включає: внутріутробний період — до 9 місяців; грудний — до одного року;
дитячі періоди (ранній, перший, другий) — до 11 років (дівчатка) і 12
років (хлопчики); юнацький період — до 20 (21) років.
Протягом першого року життя довжина тіла дитини збільшується приблизно
на половину від початкової, відповідно збільшується маса внутрішніх
органів, головного і спинного мозку. У віці від трьох до трьох з
половиною років спостерігається прискорений розвиток фізичних якостей,
що пов’язано з розширенням обсягу рухової діяльності. Це перший
критичний період у розвитку рухової функції.
Від 5 до 7 років різко збільшується темп росту тіла в довжину. За один
рік дитина виростає на 7-10 см. Цей вік вважається другим критичним
періодом у розвитку рухової функції.
Настання статевого дозрівання (11-12 років) супроводжується прискоренням
росту тіла в довжину і розвитком репродуктивної функції з усіма
найскладнішими, так званими пубертатними перебудовами. Це третій
критичний період, який продовжується до 15-16 років. Після 15-16 років
темпи розвитку зменшуються.
Отже, значніші прогресивні зміни форм і функціональних можливостей
організму відбуваються в перші періоди. Зокрема, ріст від народження до
вікового дозрівання збільшується у 3-4 рази, вага та ударний об’єм серця
— У 20-30 разів, життєва ємкість легень (ЖЄЛ) — у 5-10 разів, показники
силових можливостей — у 50 разів і більше. Потім настає період відносної
стабілізації форм і функцій, який триває до 40-50 років. На зміну йому,
в МІРУ старіння організму, приходить вікова інволюція (зворотний
розвиток), коли певні морфо-функціональні властивості поступово
регресують. Цей
життєвий цикл фізичного розвитку відтворюється від покоління до
покоління, повторюючись у певних рисах І разом з тим набуваючи нових рис
залежно від всієї сукупності природних І суспільних умов життя Нові
покоління суттєво відрізняються від попередніх не тільки функціональними
можливостями, але й морфологічними показниками
Але це може відбутися лише за умови піклування про розвиток дітей Дбаючи
про фізичний розвиток, вчитель повинен пам’ятати, що для життєвого
періоду від народження до 12 років характерна функція засвоєння
емоційно-інформаційного досвіду навколишнього середовища Під час
ембріонального періоду дитина підсвідоме фіксує всі особливості
емоційного стану матері У давнину казали, що дитина “живе й душею”
Головним природним завданням дитини до 3 років стає фіксація способу
поведінки батьків
У період від 3 до 5 років діти активно граються у різноманітні Ігри Тут
важливо допомогти дитині обрати ту гру, яка своїм змістом спрямовувала б
до високих Ідеалів подання допомоги тим, хто п потребує, врятування від
небезпеки, перемога дружби над ворожнечею Дослідники підкреслюють, що
діти, які не навчились гратися у віці 3-5 років, не можуть брати участі
у дитячій грі й надалі
Для 5-7-рІчних дітей характерне прагнення брати участь у роботах, що
виконуються дорослими, допомаїати батькам Це прагнення необхідно
використовувати для формування вольових якостей дітей, здатності
перемагати власні бажання І переходити до усвідомлення сімейних потреб
У початкових ктасах діти повинні одержати належне етичне та естетичне
виховання Добре, якщо це завдання реалізується у процесі фізичного
виховання, де створюються для цього найкращі умови
Віковий період 10-12 років відзначається активізацією різноманітних
здібностей дітей Це час, коли найбільше учнів виявляють бажання
відвідувати спортивні секції
Дванадцятирічний вік є переломним у житті дитини Стародавні традиції
враховували цей факт, І в багатьох країнах вважалося, що з моменту
дванадцятиріччя дитина стає дорослою, а отже, ставитися до неї треба
відповідним чином Якщо ж це не береться до уваги, то природна вікова
потреба змушує дитину шукати самопрояву поза школою І сім’єю Характерною
особливістю цього віку є також зниження Інтелектуальної активності,
відсутність бажання вчитися Діти віддають перевагу діяльності
фізкультурно-спортивного або музично-розважального характеру
Період 12-14 років також являє собою час, коли авторитет дорослих,
зокрема батьків, значно знижується Найважливішою для дитини стає й
оцінка з боку однолітків, товаришів по навчанню
Поняття “фізичний розвиток” використовують у різних тлумаченнях 1) як
процес зміни форм і функцій (морфо-функціональних властивостей)
організму людини протягом й індивідуального життя; 2) як сукупність
ознак, що характеризують зовнішні показники “фізичного стану” організму
на тому чи іншому етапі його фізичного розвитку (ріст, вага, окружності
тіла, спірометрія, динамометрія тощо) Це суто спеціальне
(антропометричне) тлумачення “фізичного розвитку” потрібно відрізняти
від сформульованого вище загального визначення
Іншими словами, якісно фізичний розвиток характеризується, перш за все,
суттєвими змінами функціональних можливостей організму в певні періоди
вікового розвитку, які виражаються у зміні окремих фізичних якостей І
загальному рівні фізичної працездатності Зовнішніми кількісними
показниками фізичного розвитку (“фізичного стану”) є зміни просторових
параметрів І маси тіла
Фізичний розвиток характеризується змінами показників, які можна умовно
поділити на три групи
1) показники будови тіла, які свідчать про морфологічні зміни тіла
людини,
2) показники розвитку фізичних якостей, що характеризують зміни рухових
функцій,
3) показники здоров’я, що віддзеркалюють морфологічні І функціональні
зміни систем організму людини
Фізичний розвиток — це природний процес, головною передумовою якого є
природні життєві сили (задатки, здібності), що передаються за
спадковістю Цей природний процес підпорядкований об’єктивним законам
природи І успішно управляти ним можна, лише знаючи ці закони І керуючись
ними До них належать
• закон взаємодії спадкових тенденцій розвитку І тенденцій, обумовлених
умовами життя,
• закон взаємообумовленості функціональних І структурних змін,
• закон єдності кількісних І якісних змін,
• закон поступовості І зворотних змін періодів розвитку та ш Залежно від
умов І факторів, що впливають на фізичний розвиток, він може бути
всебічним І гармонійним, або обмеженим І дисгармонійним Знаючи І вміло
використовуючи об’єктивні закономірності фізичного розвитку людини, його
можна спрямувати в оптимальному для особи І суспільства напрямку,
забезпечити гармонійне вдосконалення форм І функцій організму, підвищити
працездатність, “відсунути” (“віддалити”) час природного старіння ЦІ
можливості доцільного керування фізичним розвитком реалізуються, за
певних умов І в певних межах, у процесі фізичного виховання
Підсумовуючи, зазначимо, що фізичний розвиток не можна відокремлювати
від загального розвитку дитини, оскільки вш залежить від багатьох
факторів, які можна представити схематично (Рис. 2).
3.3. Фізичне виховання
“Фізичне виховання є головним напрямом впровадження фізичної культури і
становить органічну частину загального виховання, покликану
забезпечувати розвиток фізичних, морально-вольових, розумових здібностей
та професшно-прикладних навичок людини.
Фізичне виховання шляхом проведення обов’язкових занять здійснюється в
дошкільних виховних, середніх загальноосвітніх, професійних
навчально-виховних та вищих навчальних закладах відповідно до навчальних
програм, затверджених у встановленому порядку.
Фізичне виховання військовослужбовців є складовою частиною загальної
системи навчання та виховання особового складу Збройних Сил України,
органів внутрішніх справ, Інших військових формувань І здійснюється у
формі спеціальної фізичної підготовки” (стаття 12 Закону України “Про
фізичну культуру І спорт”).
Таким чином, фізичне виховання, як і виховання в цілому, є процесом
вирішення певних освітньо-виховних завдань, який характеризується всіма
загальними ознаками педагогічного процесу, або здійснюється в умовах
самовиховання.
Взаємозв’язки загальної та фізичної культури із загальним та фізичним
вихованням можна представити схематично (Рис. 3).
Історія фізичної культури дає нам знання про причини виникнення і
розвитку фізичного виховання, про ті українські національні традиції І
звичаї, які пов’язані з використанням засобів фізичної культури у
процесі фізичного виховання. Звернемо увагу лише на те, що виникнення
фізичного виховання
Це процес об’єктивний, і вже в первіснообщинному суспільстві воно
оуловсезагальним І обов’язковим.
Система первіснообщинного виховання була добре адаптована до життєвих
потреб людини, умов, в яких доводилося жити і діяти молоді. [Зона
виховувала фізичну силу, витривалість, мужність, характер, почуття,
здатність до боротьби з небезпекою, що підстерігала людину на кожному
кроці, її вчили битися врукопашну і з засідки.
Уже в первісному суспільстві громадське виховання залишало значне місце
самостійності дитини, її майже ніколи не били. Тому з раннього віку, як
свідчать історико-педагогічні дослідження, діти, особливо хлопчики,
стають значною мірою самостійними: з 3-4 років починають ставити капкани
на птахів, вміють керувати човном, в 6-8 — ловлять рибу, полюють,
проявляючи при цьому чудову витримку і винахідливість (лежачи на спині,
на долоні руки тримають годинами кілька зерен, доки не прилетить птах,
аби в цей момент затиснути його в руці). Велике значення в той час мають
ігри. Хлопчики граються у війну, влаштовують змагання. Дітей вчили
кидати в ціль, ховатись уміло і непомітно, підкрадатись, міняти місце,
добре бігати і стрибати. Дорослих юнаків ставили на відкритому місці й
одночасно з чотирьох сторін метали у них тупі стріли, від яких вони
повинні були ухилятися. З малих літ дітей привчали і до лука. До 13-14
років більшість юнаків ставали самостійними мисливцями, які не боялися
виступити навіть проти великого звіра.
Метою виховання, на думку Сократа, повинно бути пізнання самого себе.
Хоча найважливішим завданням виховання Арістотель вважав розвиток
розуму, але рекомендував починати з виховання фізичного.
Однією з характерних рис педагогіки другої половини XIX століття
Дістервег вважає спрямування уваги учнів на зміцнення фізичних і
духовних задатків, на розвиток почуттів, мислення і волі дитини. Таким
чином, вона займається гімнастикою тіла і духу та вважає своєю вищою
метою розвиток енергійного характеру вихованців.
Принцип гармонійної освіти вимагає повного розвитку тіла і духу
(здоровий дух у здоровому тілі!). Ніякий вид, ніяка сторона розвитку не
повинні здійснюватись на шкоду іншій. Здоров’я, фізичний розвиток,
зміцнення, формування тіла так само важливі, як ті ж властивості, що
стосуються душі, тому що одне неможливе без другого. Не лише розвиток
пізнавальної діяльності, але й розвиток емоційної і вольової схеми,
свіжість і жвавість почуттів, сили духу, твердість рішень, одним словом,
все утворення характеру значною мірою залежить від фізичних властивостей
індивідуума.
Виховання, за Дістервегом, є одночасно і постійною категорією і
історичним явищем. В першому випадку воно підпорядковується спільному
для всіх часів і народів началу, яким він вважає природовідповідщсть; в
другому — воно різне в різні епохи у різних народів і визначається
принципом
культуровідповідності. Вищим началом, на думку Дістервега, є принцип
природовідповідності. Принцип культуровідповідності в навчанні і
вихованні передбачає слідування за ідеалом (освітнім і виховним) певного
часу. Адже мета здійснюється в процесі руху.
З точки зору специфічних функцій у фізичному вихованні розрізняють дві
нерозривно пов’язані сторони: фізичну освіту та сприяння розвитку
фізичних якостей.
Фізична освіта, на думку П.Ф.Лесгафта, полягає в тому, щоб навчитись
ізолювати окремі рухи і порівнювати їх між собою, свідомо керувати ними
і пристосовувати до різноманітних перешкод, долаючи їх спритно і
наполегливо, іншими словами, привчитись з найменшим зусиллям і в
найкоротший проміжок часу свідомо здійснювати найбільшу фізичну роботу.
Задовго до Лесгафта, розробляючи теорію елементарної освіти, Песталоцці
вважав, що в людській природі закладені розумові, фізичні і моральні
сили, і, відповідно, поділяв елементарну освіту на інтелектуальну,
моральну та фізичну. Метою фізичної елементарної освіти є правильний
гармонійний розвиток фізичних задатків людини, що дає їй спокій та
фізичну самостійність, прищеплює їй хороші фізичні навички. При цьому
Песталоцці постійно підкреслював, що всі три складові необхідно
здійснювати в тісному зв’язку і взаємодії.
Правильна фізична освіта повинна підготувати кожну людину так, щоб вона
не боялась жодної роботи, напруження сил, що сприятимуть набуттю
фізичної самостійності. Вона повинна сприяти засвоєнню кожною окремою
особою тих навичок, які виявляться для неї найкориснішими.
Таким чином, фізична освіта являє собою засвоєння людиною в процесі
спеціального навчання системи раціональних способів керування своїми
рухами, необхідного в житті фонду рухових умінь, навичок і пов’язаних з
ними знань. Ця сторона фізичного виховання має першорядне значення для
раціонального використання людиною своїх рухових можливостей у
життєдіяльності.
Другою стороною фізичного виховання є цілеспрямований вплив на комплекс
природних властивостей організму, що належить до фізичних якостей
людини. З допомогою фізичних вправ і інших засобів фізичного виховання
можна в певному діапазоні змінювати функціональний стан організму, що
веде до прогресивних адаптаційних змін у ньому. Впливаючи таким чином на
фізичні якості, при певних умовах досягають суттєвої зміни рівня і
спрямованості їх розвитку. Це виражається в прогресуванні тих або інших
рухових здібностей (силових, швидкісних та ін.), підвищенні агального
рівня працездатності, зміцненні здоров’я, поліпшенні будови тіла.
Одночасно, слід зауважити, що оскільки фізичний розвиток обумовлений
риродними задатками, які передаються за спадковістю, можливості
виховання
не безмежні. Вони визначаються вродженими здібностями, тому кожен може
досягти лише обумовленого ними результату. Звідси мета фізичного
виховання — в тому, щоб кожна людина засвоїла доступний їй зміст і обсяг
фізичної культури.
Будучи тісно взаємопов’язаними, фізична освіта і виховання фізичних
якостей ніколи не зводяться одне до одного і по-різному співвідносяться
на різних етапах фізичного виховання.
В раціонально організованій практиці фізичного виховання ці сторони
завжди поєднуються з іншими сторонами загальної системи виховання. При
цьому фізичне виховання набуває значення одного з основних факторів
всебічного розвитку особистості (Рис. 4).
Велику увагу фізичному вихованню приділяв Х.А.Гельвецій. Його основними
завданнями він вважав: зміцнити тіло і дух, зробити людину сильнішою,
міцнішою, здоровшою, а, отже, щасливішою. Учні щоденно декілька годин
повинні приділяти таким фізичним вправам, як біг, боротьба, стрибки,
плавання, заняття гирями, їзда верхи тощо.
Багато цінного для сучасної практики фізичного виховання можна
почерпнути з методики Д.Локка. Метою виховання він вважав підготовку
джентльмена, який уміє розумно і прибуткове вести свої справи, має
здоровий дух у здоровому тілі і вміє поводитись у товаристві. Джентльмен
— це людина
фізично сильна і загартована. Звідси три завдання: виховання тіла,
характеру, розуму і комплексний підхід до їх розв’язання — єдність
фізичного, психічного і розумового.
Отже, фізичне виховання здійснюється з допомогою фізичного вправляння
для одержання бажаних адаптаційних змін у стані учнів. Але якщо
розглядати у цьому процесі лише ті зміни, що відбуваються в організмі, а
не в особистості загалом, то це може призвести до викривленого, надто
вузького розуміння фізичного виховання.
Насправді, процес фізичного виховання характеризується, крім іншого,
такими особливостями:
• по-перше, це добре продуманий, спроектований, завчасно підготовлений
процес, який передбачає активну діяльність вчителя, засоби, методи і
форми навчання, адекватні поставленим завданням;
• по-друге, це процес свідомої й активної участі учнів у вирішенні
поставлених завдань шляхом виконання фізичних вправ, формування навичок,
удосконалення фізичних якостей, придбання знань. При цьому цей процес
базується на фізіологічних, психологічних, загально-педагогічних
закономірностях. Більше того, на певному рівні цей процес стає творчим,
торкається інтелектуальної сфери учнів;
• по-третє, фізичне виховання пов’язане з подоланням труднощів, що
вимагають і сприяють розвитку моральних і вольових якостей.
Тому до учнів у процесі фізичного виховання треба підходити як до
особистостей, що прагнуть до самовдосконалення, а сам процес не може
здійснюватися з позицій тільки однієї науки (наприклад, фізіології чи
психології). Необхідне поєднання багатьох наук, передбачених навчальними
планами закладів освіти, що готують фахівців даного профілю.
Поряд з терміном “фізичне виховання” використовують термін “фізична
підготовка”. Ним користуються, коли хочуть підкреслити прикладну
спрямованість фізичного виховання стосовно певної діяльності, яка
вимагає “фізичної підготовленості”. Це стосується, наприклад, фізичного
виховання військовослужбовців, яке здійснюється у формі спеціальної
фізичної підготовки.
Викладене дозволяє визначити фізичне виховання як педагогічний процес,
спрямований на фізичне і духовне вдосконалення людини, оволодіння нею
систематизованими знаннями, фізичними вправами та способами їх
самостійного використання протягом усього життя.
3.4. Спорт
“Спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою сферою
виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах
фізичних вправ, технічної, Інтелектуальної та Іншої підготовки шляхом
змагальної діяльності” (стаття І Закону України “Про фізичну культуру І
спорт”)
Спорт є ефективним засобом фізичного виховання Його цінність
визначається стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед
різних верств населення, І в цьому плані спорт має міжнародне значення
Але він не зводиться лише до фізичного виховання Спорт має самостійне
загальнокультурне, педагогічне, естетичне та Інші значення Це особливо
стосується “великого спорту” Крім того, ряд видів спорту взагалі не є
дійовим засобом фізичного виховання або має до нього лише опосередковане
відношення (наприклад, шахи) 3 Іншого боку, фізичне виховання не може
обмежуватись лише спортом, І він не може розглядатись як універсальний
засіб фізичного виховання, тому що ставить підвищені, часто граничні
вимоги до функціональних можливостей організму людей, їх віку, стану
здоров’я І рівня підготовленості
Сучасний спорт займає важливе місце як у фізичній, так І духовній
культурі суспільства Як суспільному явищу йому притаманні різноманітні
соціальні функції
Визначальною функцією спорту є змагальна функція Змагальній діяльності у
спорті властиве гостре (але не антагоністичне) суперництво, чітка
регламентація взаємодії учасників змагань, уніфікація змагальних дій,
умов їх виконання І способів оцінки досягнень Все це обумовлено
відповідними (локальними, національними, міжнародними) спортивними
класифікаціями та правилами змагань
Безпосередня мета змагальної діяльності в спорті —досягнення найвищого
результату, вираженого в умовних показниках перемоги над суперником або
в Інших показниках, прийнятих умовно за критерій досягнень Змагальна
діяльність допомагає виявляти резервні можливості людини
Виховна функція передбачає, з одного боку, підвищення ефективності
змагальної діяльності, з другого — сприяє всебічному вихованню соціальне
активної особистості Однак, спортивна діяльність сама по собі бажаного
виховного ефекту не забезпечує Вплив спорту може мати як позитивний, так
І негативний ефект
Функція підвищення фізичної активності передбачає підготовку до різних
видів суспільної діяльності І покликана сприяти всебічному розвитку
людини, удосконалювати й фізичні І духовні здібності, розширювати
арсенал життєво важливих рухових умінь, підвищувати їх надійність у
складних умовах
Оздоровча і рекреаційно-культурна функції спрямовані на зміцнення
здоров’я людей, забезпечення активного відпочинку, формування естетичних
смаків
Виробнича функція дозволяє сприяти підвищенню продуктивності праці через
згуртування виробничих колективів, встановлення сприятливого
психологічного мікроклімату, впровадження норм І правил здорового
способу життя
Пізнавальна функція передбачає використання спортивної діяльності як
моделі для вивчення фізичних І психічних можливостей людського організму
в екстремальних умовах
Видовищна функція, з одного боку, задовольняє прагнення великої
кількості людей одержати емоційний заряд як учасників змагань у ролі
вболівальників, з Іншого — створює прекрасні умови для просвітницької
роботи з метою залучення широкої аудиторії глядачів до регулярних занять
фізичними вправами
Економічна функція полягає у самозабезпеченні фінансовими засобами
розвитку спорту Джерелом фінансування можуть бути спортивні лотереї,
виробнича І видавнича діяльність, реклама І атрибутика, комерційні
спортивні заходи тощо
Функція поліпшення взаєморозуміння між народами і державами. Тут
Доречно навести слова з “Оди спорту” П.-де Кубертена
“О спорт, ти — мир1 Ти встановлюєш хороші, добрі, дружні стосунки між
народами Ти — згода Ти зближуєш людей, які прагнуть єдності”
Престижна функція полягає в тому, що успіхи в розвитку спорту та
перемоги спортсменів піднімають престиж окремих людей І колективів,
регіонів 1 Держави в цілому
Залежно від рівня розвитку спорту (масовий, великий спорт, олімпійський
і професійний) певні функції можуть проявлятись більшою або меншою
мірою.
У спортивній діяльності розрізняють: базову частину, що репрезентована
діяльністю атлетів, та управлінсько-організаційні, науково-методичні,
медичні, матеріально-технічні і кадрові служби, що забезпечують їх
ефективне функціонування.
Сьогодні у світі функціонує багато видів спорту, які не піддаються
точному обліку. Головними з них є олімпійські, об’єднані в Міжнародні
спортивні федерації, яких налічується близько сімдесяти. Національна
спортивна класифікація України об’єднує біля п’ятдесяти олімпійських
видів спорту і більше ста Інших видів спорту.
Сучасний етап розвитку характеризується тенденцією до появи нових видів
спорту. Вони є наслідком технічного прогресу (наприклад, водно-лижний
спорт, фристайл тощо).
Велику кількість видів спорту вимагає їх класифікації. За національною
спортивною класифікацією України всі види спорту поділяються на
олімпійські, неолімпійські, нетрадиційні, види спорту для осіб з вадами
слуху, мови й опорно-рухового апарата, олімпійські види спорту для
спортсменів-інвалідів з порушенням зору, військово-технічні та
військово-прикладні види спорту, професійно-прикладні види спорту.
В основі класифікації може лежати будь-яка з ознак видів спорту.
Важливою є класифікація залежно від того, за рахунок чого досягають
результату в тому чи іншому виді спорту. За цією ознакою розрізняють:
1) види спорту, досягнення в яких залежить переважно від рухових
можливостей учасників змагань;
2) види, в яких результат залежить переважно від уміння користуватися
спеціальними технічними засобами;
3) види, в яких результат залежить переважно від уміння користуватися
спеціальною зброєю;
4) види, в яких співставляють результати модельно-конструкторської
діяльності;
5) види, в яких досягають результату за рахунок абстрактно-логічного
мислення.
4. Заключення
Викладене вище дає загальну уяву про предмет професійної діяльності
майбутнього вчителя — про фізичне виховання. Діяльність з фізичного
виховання в суспільстві забезпечує наступність у розвитку фізичної
культури, виступаючи своєрідним каналом передачі досягнень у цій сфері
від покоління до покоління. Будучи невід’ємною частиною загального
виховання, фізичне — відіграє суттєву роль у реалізації і
загальнопедагогічних, і специфічних освітньо-виховних завдань,
продиктованих потребами суспільства у цілеспрямованому впливі на
розвиток людини.
Специфічний зміст у фізичному вихованні мають фізична освіта і
вдосконалення фізичних якостей. Прикладним результатом фізичного
виховання, якщо розглядати його стосовно практичної діяльності людей, є
фізична підготовленість, втілена в підвищенні працездатності, рухових
уміннях і навичках. У цьому зв’язку фізичне виховання можна розглядати
як процес фізичної підготовки людини до повноцінної життєдіяльності.
До числа основних складових фізичної культури належить спорт, який є
арсеналом ефективних засобів і методів фізичного виховання. Разом з тим,
фізичне виховання не зводиться до спорту, так само, як і спорт не
зводиться до фізичного виховання. Таким чином, поняття фізична культура,
фізичне виховання і спорт характеризуються єдністю, але не є тотожними.
Соціальна практика фізичного виховання будується в рамках певної системи
— системи фізичного виховання, яка, в свою чергу, є складовою частиною
загальної системи виховання.
Контрольні питання
1 • Що є предметом вивчення теорії фізичного виховання?
2. Назвіть науки які вивчають процес фізичного виховання.
З- Як теорія фізичного виховання взаємодіє з іншими науками, що
вивчають цей процес? 4. Що вивчає теорія фізичного виховання, як
навчальна дисципліна?
Назвіть джерела виникнення і розвитку теорії фізичного виховання. “•
Дайте характеристику фізичної культури.
Дайте характеристику фізичного розвитку.
Дайте характеристику фізичного виховання.
Дайте характеристику спорту. “• В якому взаємозв’язку знаходяться
основні поняття теорії фізичного
виховання.
Література
1. Закон України “Про фізичну культуру і спорт”.
2. Должиков И.И. Учитель работает по своей системе // Физическая
культура в школе. — М, 1993. — № 5. — С.10.
3. Козлова К.П., Скібенко Н.В., Лезнік Н.В. Формування професійних умінь
у майбутніх вчителів фізичної культури // Конференція: підготовка
спеціалістів фізичної культури та спорту в Україні // Упорядники:
В.І.Завацький та ін. – Луцьк, 1994. – С. 99-100.
4. Куц О.С., Леонова В.А., Галайдюк М.А. Модель спеціалістів по
спеціальності 7010201 і професійно-педагогічна діяльність // Конференція
підготовки спеціалістів фізичної культури в Україні. Матераіли П-ої
Всеукраїнської науково-практичної конференції. — Київ-Луцьк, 1996. — С.
68-72.
5. Лесгафт П.Ф. Собрание педагогических сочинений. — М.: ФиС, 1951. — Т.
1.— С. 295.
6. Матвеев Л.П. Тоерия й методика физической культури. — М.: ФиС, 1991.
7. Сінгаєвський С.М., Сінгаєвська О.С. Оптимізація системи підготовки
вчителя фізичної культури у педагогічному вузі // Конференція підготовки
спеціалістів фізичної культури та спорту в Україні // Упорядники:
В.І.Завацький та ін. — Луцьк, 1994. — С. 241-243.
8. Сатиров Г.Н. О связи, коротую не расторгнуть //Физическая культура в
школе. — М., 1994. — № 5. — С.16.
9. Теория й методики физического воспитания / Под. ред. Ашмарина Б.А. —
М., 1990.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
