Система наукового знання (реферат)

Система наукового знання

Треба визнати, що означення вiдмiнностi мiж iндуктивним методом
пiзнання та викладом отриманих наслiдкiв у виглядi дедуктивно
впорядкованої системи знання, складає одну з перших змiстовних, а не
формальних, спроб визначити взаємовiдношення та взаємовпорядкування
рiзних методiв. Концепцiя впорядкування вiдносин мiж методами, означення
предмету та сфери застосування кожного з них, яка була запропонована
О.Контом, започатковує дiйсно нову традицiю фiлософських дослiджень —
методологiя. В арсеналi наукового пiзнання, за Контом, наявнi iндукцiя,
дедукцiя та гiпотеза. Останню вiн називає «могутнiм знаряддям» розвитку
наукового знання, але висуває обмежуючу вимогу: «Придумувати лише такi
гiпотези, якi, за самою своєю природою, припускали б хоча й бiльш чи
менш вiддалену, але завжди до очевидностi неминучу позитивну
перевiрку»[20. -с.6], що також засвiдчує її пiдпорядкованiсть iндукцiї.
Так само i для Джона Стюарта Мiлля, завдання наукового методу полягає в
iндуктивному впорядкуваннi одиничних явищ. Перша ж його спроба
позитивного викладу логiки, як незалежної вiд психологiчних факторiв
загальної методологiї наук, привела до виявлення факту, що логiка
виступає наукою «не про впевненiсть, а про доведення, чи очевиднiсть: її
обов’язок полягає в тому, щоб дати критерiй для визначення того,
обгрунтована чи нi в кожному окремому випадку наша впевненiсть, оскiльки
остання спирається на доведення»; «логiка є не тотожньою iз знанням»[21.
-с.547]. Таким чином, в науцi залишається дещо, що не охоплюється
вченням про метод, а саме — знання. Мiлль пише, що «фiлософiя науки
складається з двух головних частин: з методiв дослiдження та умов
доведення. Першi визначають шлях, яким розум людини йде до заключення,
другi — спосiб визначення достеменностi. При достатнiй повнотi першi
будуть знаряддям вiдкриття, другi — доведення»[21. -с.14].

Далi вiн пiдкреслює, «якщо факти правильно пiдведенi пiд загальнi
поняття, то це можливе завдячуючи тiй обставинi, що у самих фактах є
дещо, по вiдношенню до чого загальне поняття є його копiя. I якщо ми не
здатнi виявити це «дещо», тодi ми вийшли за межi властивостей своїх
оганiв чуття, а не тому, що це «дещо» обов’язково вiтсутнє в об’єктi
дослiдження»[21. -с.16].

Вiдомо, що вiн видiляє чотири методи iндуктивного доведення, як методи
наукового наведення, якi вiдмiннi вiд дедукцiї. Методи отримали наступнi
назви: метод рiзниць, супутнiх змiн, поєднаний метод та метод
спiвпадань.

Метод рiзниць є, елементарна модель експериментального методу, де
складнiсть може викликати лише процедура доведення, що стан попереднього
досвiду та стан експериментально створений розрiзняються лише наявнiстю
введеного експериментатором явища. Якщо проведена змiна в групi
попереднiх явищ супроводжується вiдповiдною змiною в групi наступних
явищ, тодi визнають, що групове слiдування явищ складає гарант доведення
згiдно з методом рiзниць.

Метод супутних змiн, подiбно до методу рiзниць, вiдноситься до простих
iндуктивних методiв, якими досягаються достовiрнi знання. Вiн
вiдрiзняється вiд попереднього методу тим, що ми можемо стверджувати
тiльки одночасне спостерiгання в експериментi двох явищ, i не можемо
впорядкувати їх за часом. Бо сумiсна змiна двох обставин не визнається
за доведення, одна обставина є причина iншої. Можливо, що одна змiна
може бути наявною, якщо два рiзнi явища суть рiзнi дiї однiєї причини
[Детально див.: 22. -с.255-264.]. Цим методом можуть бути доведенi
положення щодо двох паралельно змiнних обставин: одна з обставин це
причина, а iнша її дiя, але «хто з них хто» (причина чи наслiдок)
визначити неможливо; обидвi обставини мають спiльну причину.

Поєднаний метод складнiший, вiн визнається промiжним мiж методом
рiзниць та спiвпадань. В ньому одне й те саме полдоження доводиться
двiчi — один раз у позитивному випадку, а другий — у негативному. Його
вiмiннiсть вiд попереднiх методiв полягає у тому, що доведення будується
за не методом простого спiвпадання (наявнiсть А є причиною наявностi х,
а за допомогою негативно органiзовних випадкiв — вiтсутнiсть А є причина
вiдсутностi х). Цей метод вимагає пасивного спостереження, а методи
рiзниць та супутнiх змiн експериментiв. Тому поєднаний метод не
самостiйний, вiн використовується тiльки за допомогою методу рiзниць.

У межах позитивiму вiдбувався свiй внутрiшнiй деструктивний дiалог,
який виявляє значну долю саморефлексивного скептицизму. Так, Герберт
Спенсер зайняв принципово негативну позицiю по вiдношенню до
контiвського закону трьох стадiй та класифiкацiї наук. Вiн заперечував
будь-якi якiснi вiдмiнностi в методах мислення, незалежно вiд iсторичних
змiн. Для нього можлива лише вiдмiннiсть мiж: «наука, ще не розвинута —
складає передбачення якiснi, та наука розвинута — передбачення
кiлькiснi» [4. -с.127]. Аналiз цього положення дозволяє висловити думку,
що для Спенсера розвинута наука є здатнiсть науковця до такого
апрiорного постулювання аксiом, яке завжди спирається на певне емпiричне
обгрунтування. На його думку, таку форму пiзнавальної дiяльностi
демонструє нам математична статистика, що дозволяє визначити з
емпiричних даних середньо статичну, яка сама не має форми емпiричної
данностi. Взагалi, Сперсер загострює зафiксовану Мiллем суперечнiсть
помiж логiкою, як методом пiзнання, i знанням.

Цiкаво, що Спенсер створює свою унiверсальну теорiю рiвноваги систем
(розумiючи пiд цим певний опис унiверсуму), що свiдчить про створення
ним власної онтологiчної концепцiї, яка виступає пiдставою для
наступного обгрунтування гносеологiчної концепцiї «єдиного наукового
методу». Це дуже важлива особливiсть його фiлософiї, оскiльки вона
виявляє, що стаючи на позицiї апрiорного постулювання гiпотетичних
характеристик унiверсального, загальної онтологiчної картини, ми
отримуємо можливiсть пропонувати обгрунтування певного методу.

Спенсер пропонує три методолiчнi принципи виявлення iстини. По-перше,
кожна гiпотеза вважається пiдтвердженою, якщо виникає тотожнiсть мiж
станами свiдомостi, до котрих вiдноситься гiпотеза, i змiнними станами
свiдомостi, якi виникають внаслiдок мислення або почуттiв (тобто,
узгодженнiсть рiзних станiв свiдомостi, яка стало повторюється).
По-друге, неприпустимiсть для мислення положення, котре вступає у
суперечнiсть iз самим собою. Однак, даний закон логiки Спенсер
обгрунтовує як результат поступової еволюцiї досвiду, як успадкування
пристосування свiдомостi до даних емпiрiї. По-третє, виходячи з принципу
пристосування органiзму до середовища, достовiрними можуть бути тiльки
такi судження та їх системи, якi вiдповiдають законовi заперечення
самозаперечень, i, разом з цим, зобов’язують нас використовувати закон
заперечення найменшу кiлькiсть разiв (тобто, принцип «економiї мислення»
як трактування принципу «бiологiчної корисностi»).

Те саме ми спостерiгаємо i з методами руху вiд апрiорно даної вiри до
емпiрично видобутого знання, якi пропонує емпiризм Ч.Пiрса. Останнiй,
без сумнiву, вiддає перевагу «науковому методу», котрий є
безособистiсним i максимально об’єктивним. Однак i «метод впертостi»
захоплює Пiрса своєю «силою, простотою i безпосереднiстю». Люди, якi
використовують його, не витрачають часу на роздуми, а, схопившись за яке
попало рiшення, наполегливо тримаються за нього, щоб там не було. На
користь цього методу свiдчать психологiчнi мiркування, оскiльки
наполегливiсть, завзятiсть у досягненнi мети є абсолютно необхiдною.
Апрiорний же метод подобався Пiрсу своїми зручними наслiдками, що
випливають з схильностi людини прийняти симпатичний їй погляд.

Згiдно наукового методу, знання законiв сприйняття дозволяє людинi
вносити виправлення у «данi» органiв чуттiв, i тим самим судити про
речi, як вони iснують насправдi. Але Пiрс тут же зазначає, що це лише
гiпотеза, яка грунтується на поняттi «реальностi», що в свою чергу
спирається на апрiрне вiрування. Конкретне вiрування через досвiд
використання методу може перетворитися у певне знання.

На питання: що таке реальнiсть? — Пiрс вiдповiдає у статтi «Як зробити
ясними нашi iдеї», де називає «реальним» об’єкт, в думцi про який мають
погодитись всi люди. Але тодi це ставить реальнiсть в залежнiсть вiд
того, що про неї думають, а отже — суперечить вихiднiй настановi щодо
iдеї «наукового методу». Реальнiсть, з одного боку, не залежна вiд думки
взагалi, однак, вона в наших уявлення залежить вiд того, що будь-яка
людина може про неї думати. З другого боку, хоча об’єкт для остаточної
думки залежить вiд того, у чому ця думка полягає, все ж вона не залежить
вiд того, що думають про нього люди. Тото, як i у Спенсера, для Пiрса
онтологiчнi переконання стають визначальним для обгрунтування методу.

Наприклад, однiєю особливiстю «наукового методу», за Пiрсом, є його
зв’язок з реально iснуючою ймовiрнiстю. Тобто, виходячи з онтологiчних
мiркувань Пiрс стверджував, що в свiтi панує випадковiсть, i тому всi
нашi висновки можуть бути лише ймовiрними. Фактично, грунтуючись лише на
«онтологiчних вiруваннях» вiн рiзко критикує вчення про фатальну
казуальнiсть, необхiднiсть i пiдкреслював принципову хибнiсть всякої
теорiї, що вибудовується за допомогою дедукцiя. Дедукцiя, для нього,
грунтуючись на аксиоматицi будує свої уявлення «ейдично», через визнання
iснування «вiчних i незмiнних сутностей» (визначення «iдеї» за
Платоном). А оскiльки жодна з теорiй не може будуватися без аксiоматики,
усi теорiї мають хиби. Ця концепцiя отримала назву: «фалiбiлiзм».

Тим самим Пiрс пiдкреслював iснування буттєво-дiйсного зв’язоку, який
iснує мiж ймовiрнiстю та iндукцiєю, i, по сутi, обгрунтовував iндуктивну
логiку, котра сьогоднi виступає як галузь логiки ймовiрностей. Проте, в
гносеологiчному планi його фалiбiлiзм виступає як заперечення
онтологiчного статусу поняття «необхiдностi» взагалi: «Спробуйте
верифiкувати будь-який закон природи, — писав Пiрс, — i Ви виявите, що
чим точнiшi Вашi спостереження, тим певнiше будуть вони показувати
безладнi вiдхилення вiд закону… Прослiдкуйте їх причини достатньо
глибоко, i Ви змушенi будете припустити, що вони завжди викликанi
довiльною детермiнацiєю, або випадком»[Цит. за:23.-с.282].

Фалiбiлiзм Пiрса має двоїсту, суперечливу природу. З одного боку, вiн
вiдкриває шлях для скептичного релятивiзму стосовно можливостей
теоретичного пiзнання, котрий зрiвнює теоретичну науку, релiгiю i
здоровий глузд. З другого — виражає вимогу антидогматичного емпiричного
дослiдження: намiренно випробувати природу заради самого випробування.

Саме спроба подолати фалiбiлiзм стала визначальною для усього
неопозитивiзму. Логiка, з позицiї логiчного позитивiзму, — це наука, що
вiдзначається тавтологiчним, а отже — аналiтичним (i в цьому розумiннi —
апрiорним), характером. Тому логiчний аналiз побудований за формальними
вимогами емпiричного дослiдження дозволяє за допомогою спостереження
довести, чи є дослiджуване речення тавтологiєю або суперечнiстю
(запереченням тавтологiї) — тодi воно належить до сфери логiки й
математики; чи воно є змiстовним висловлюванням, тобто не є нi
тавтологiєю, анi суперечнiстю — тодi воно є фактичним реченням
емпiричної науки.

Нагадаємо, що принцип верифiкацiї у якостi суто логiчної процедури був
сформульований Шлiком у роботi «Всезагальна теорiя пiзнання» (1918) i
розглядався як особливий метод емпiричної перевiрки, який
використовується iндуктивними науками. Шлiк вiдзначав, що принцип
верифiкацiї був висунутий ще прагматизмом, але останнiй не помiтив, що
верифiкацiя, по сутi, є емпiрично-логiчним встановленням тотожностi двох
суджень (їх просте спiвставлення).

«Принцип верифiкацiї», як основоположний принцип Вiденського кола, у
завершенiй формi був уточнений Ф.Вайсманом у статтi «Логiчний аналiз
поняття ймовiрностi» (1930) у виглядi положення: «Якщо нiяк не можна
вказати, коли речення iстинне, то це речення зовсiм не має сенсу, адже
сенс речення є метод його верифiкацiї».

У свою чергу Дж.Мур ввiв спецiальну процедуру аналiзу, яка полягає у
тому, щоб аналiзоване речення переводилось у iншу форму таким чином, щоб
воно мало той самий змiст, але не мiстило, навiть потайки, термiнiв
першого речення. Однак, при такому розумiннi аналiзу (яке є характерним
i для пiзнiшої лiнгвiстичної фiлософiї) виникає одне утруднення. Саме
поняття аналiзу передбачає, що вiдбувається роздiлення складного на
простi компоненти, цi компоненти розрiзняються, виявляється способ
конструювання компонентiв у цiле i т.д. Так, геометрична фiгура, яка має
назву «куб» уявляється як складне трьохмiрне тiло, утворене площинами;
аналiз куба вимагає вияснення кiлькостi цих площин, їх форми та
спiввiдношень. А що ж робити з реченням «Це рука»? Чи це абсолютно
просте, елементарне поняття, чи воно може бути пiддане
аналiзу-розкладенню? Мур вiдповiдає на це питання ствердно, а такими
елементами вважав «чуттєвi данi».

Проте виявилося, що тодi треба мати експлiкацiю поняття «чуттєвi данi».
Адже саме поняття данi свiдомостi, але аж нiяк не вiдчуття, вони є так
само нетотожнiми вiдчуттям, як бачення кольору не тотожнє самому
кольоровi. Тому поняття може подаватися через систему висловлювань, що
за своїм походженням може мати аксiоматично-дедуктивну природу. Однак,
його використання та дослiдження пiдпорядковане логiко-емпiричним
процедурам. Тобто, у формi висловлювання, текстiв поняття постають як
емпiрична даннiсть, яку можне дослiджувати iндуктивними методами.

Розглядаючи теорiю, будь-яку впорядковану систему знань як логiчну
структуру (систему висловлювань), що може емпiрично дослiджуватися
методологiя iндуктивiзму стає на шлях принципово заперечення
герменевтики. Герменевтика для неопозитивiстiв є варiант метафiзики, а
не науки. Остання завжди має предмет свого дослiдження у формi емпiрично
даної реальностi, яка вивчається iндуктивно.

Революцiйне значення вiдкриття можливостi розглядати теорiю, систему
знань, принципи, науку як предмет iндуктивного дослiдження, критики
неопозитивiзму, здебiльшого не розумiють i досi. Так чи iнакше,
iсторично саме ця iдея набула найбiльшого впливу на ддолю науки та
практики кiнця ХХ ст. Нескладний неупереджений аналiз одразу виявляє, що
мова йде про принципово новий предмет дослiдження — iнформацiю та
iнформацiйну систему. Просто застарiла термiнологiя дещо завуальовує
суть справи.

Оскiльки вислювлювання чи система висловлювань розглядаються
iндуктивiстами у якостi повiдомлення, що емпiрично наявне, тодi взагалi
всерiвно чи мова йде про принцип, принципи, систему аксiом, теорiю. Мова
йде про iнформацiю, що може мати рiзнi форми наявностi. У свою чергу
нагадаємо, що поняття «iнформацiя» було впроваджено ще за часiв
античностi. «Informatio»(лат.) — означає повiдомлення. А «informare» —
приведення до певної форми. А Якщо мова йде про повiдомлення у певнiй
формi, що може за К.Шенноном вимiрюватися та «знiмати невизначенiсть
ситуацiї», тодi використовуватися воно може виключно iнструментально, як
щось емпiрично наочне.

Слiд визнати, що формування методологiї науки першою фiлософiєю науки
виявило одну з фундаментальних властивостей цого фiлософського напрямку:
фiлософiя науки здатна обгрунтовувати, формувати новi напрямки наукових
дослiджень, новi науки.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Система наукового знання (реферат)

Реферат на тему:

Система наукового знання.

Треба визнати, що означення вiдмiнностi мiж iндуктивним методом
пiзнання та викладом отриманих наслiдкiв у виглядi дедуктивно
впорядкованої системи знання, складає одну з перших змiстовних, а не
формальних, спроб визначити взаємовiдношення та взаємовпорядкування
рiзних методiв. Концепцiя впорядкування вiдносин мiж методами,
означення предмету та сфери застосування кожного з них, яка була
запропонована О.Контом, започатковує дiйсно нову традицiю
фiлософських дослiджень — методологiя. В арсеналi наукового пiзнання,
за Контом, наявнi iндукцiя, дедукцiя та гiпотеза. Останню вiн називає
«могутнiм знаряддям» розвитку наукового знання, але висуває обмежуючу
вимогу: «Придумувати лише такi гiпотези, якi, за самою своєю
природою, припускали б хоча й бiльш чи менш вiддалену, але завжди до
очевидностi неминучу позитивну перевiрку»[20. -с.6], що також
засвiдчує її пiдпорядкованiсть iндукцiї. Так само i для Джона
Стюарта Мiлля, завдання наукового методу полягає в iндуктивному
впорядкуваннi одиничних явищ. Перша ж його спроба позитивного викладу
логiки, як незалежної вiд психологiчних факторiв загальної методологiї
наук, привела до виявлення факту, що логiка виступає наукою «не про
впевненiсть, а про доведення, чи очевиднiсть: її обов’язок полягає в
тому, щоб дати критерiй для визначення того, обгрунтована чи нi в
кожному окремому випадку наша впевненiсть, оскiльки остання спирається
на доведення»; «логiка є не тотожньою iз знанням»[21. -с.547]. Таким
чином, в науцi залишається дещо, що не охоплюється вченням про метод, а
саме — знання. Мiлль пише, що «фiлософiя науки складається з двух
головних частин: з методiв дослiдження та умов доведення. Першi
визначають шлях, яким розум людини йде до заключення, другi — спосiб
визначення достеменностi. При достатнiй повнотi першi будуть знаряддям
вiдкриття, другi — доведення»[21. -с.14].

Далi вiн пiдкреслює, «якщо факти правильно пiдведенi пiд загальнi
поняття, то це можливе завдячуючи тiй обставинi, що у самих фактах є
дещо, по вiдношенню до чого загальне поняття є його копiя. I якщо
ми не здатнi виявити це «дещо», тодi ми вийшли за межi властивостей
своїх оганiв чуття, а не тому, що це «дещо» обов’язково вiтсутнє в
об’єктi дослiдження»[21. -с.16].

Вiдомо, що вiн видiляє чотири методи iндуктивного доведення, як
методи наукового наведення, якi вiдмiннi вiд дедукцiї. Методи отримали
наступнi назви: метод рiзниць, супутнiх змiн, поєднаний метод та метод
спiвпадань.

Метод рiзниць є, елементарна модель експериментального методу, де
складнiсть може викликати лише процедура доведення, що стан попереднього
досвiду та стан експериментально створений розрiзняються лише наявнiстю
введеного експериментатором явища. Якщо проведена змiна в групi
попереднiх явищ супроводжується вiдповiдною змiною в групi наступних
явищ, тодi визнають, що групове слiдування явищ складає гарант доведення
згiдно з методом рiзниць.

Метод супутних змiн, подiбно до методу рiзниць, вiдноситься до
простих iндуктивних методiв, якими досягаються достовiрнi знання. Вiн
вiдрiзняється вiд попереднього методу тим, що ми можемо
стверджувати тiльки одночасне спостерiгання в експериментi двох
явищ, i не можемо впорядкувати їх за часом. Бо сумiсна змiна двох
обставин не визнається за доведення, одна обставина є причина
iншої. Можливо, що одна змiна може бути наявною, якщо два рiзнi
явища суть рiзнi дiї однiєї причини [Детально див.: 22.
-с.255-264.]. Цим методом можуть бути доведенi положення щодо двох
паралельно змiнних обставин: одна з обставин це причина, а iнша її дiя,
але «хто з них хто» (причина чи наслiдок) визначити неможливо; обидвi
обставини мають спiльну причину.

Поєднаний метод складнiший, вiн визнається промiжним мiж методом
рiзниць та спiвпадань. В ньому одне й те саме полдоження доводиться
двiчi — один раз у позитивному випадку, а другий — у негативному. Його
вiмiннiсть вiд попереднiх методiв полягає у тому, що доведення
будується за не методом простого спiвпадання (наявнiсть А є причиною
наявностi х, а за допомогою негативно органiзовних випадкiв —
вiтсутнiсть А є причина вiдсутностi х). Цей метод вимагає пасивного
спостереження, а методи рiзниць та супутнiх змiн експериментiв. Тому
поєднаний метод не самостiйний, вiн використовується тiльки за допомогою
методу рiзниць.

У межах позитивiму вiдбувався свiй внутрiшнiй деструктивний
дiалог, який виявляє значну долю саморефлексивного скептицизму. Так,
Герберт Спенсер зайняв принципово негативну позицiю по вiдношенню до
контiвського закону трьох стадiй та класифiкацiї наук. Вiн
заперечував будь-якi якiснi вiдмiнностi в методах мислення, незалежно
вiд iсторичних змiн. Для нього можлива лише вiдмiннiсть мiж: «наука,
ще не розвинута — складає передбачення якiснi, та наука розвинута —
передбачення кiлькiснi» [4. -с.127]. Аналiз цього положення дозволяє
висловити думку, що для Спенсера розвинута наука є здатнiсть науковця
до такого апрiорного постулювання аксiом, яке завжди спирається на
певне емпiричне обгрунтування. На його думку, таку форму
пiзнавальної дiяльностi демонструє нам математична статистика, що
дозволяє визначити з емпiричних даних середньо статичну, яка сама не
має форми емпiричної данностi. Взагалi, Сперсер загострює зафiксовану
Мiллем суперечнiсть помiж логiкою, як методом пiзнання, i знанням.

Цiкаво, що Спенсер створює свою унiверсальну теорiю рiвноваги
систем (розумiючи пiд цим певний опис унiверсуму), що свiдчить про
створення ним власної онтологiчної концепцiї, яка виступає пiдставою для
наступного обгрунтування гносеологiчної концепцiї «єдиного наукового
методу». Це дуже важлива особливiсть його фiлософiї, оскiльки вона
виявляє, що стаючи на позицiї апрiорного постулювання гiпотетичних
характеристик унiверсального, загальної онтологiчної картини, ми
отримуємо можливiсть пропонувати обгрунтування певного методу.

Спенсер пропонує три методолiчнi принципи виявлення iстини.
По-перше, кожна гiпотеза вважається пiдтвердженою, якщо виникає
тотожнiсть мiж станами свiдомостi, до котрих вiдноситься гiпотеза, i
змiнними станами свiдомостi, якi виникають внаслiдок мислення або
почуттiв (тобто, узгодженнiсть рiзних станiв свiдомостi, яка стало
повторюється). По-друге, неприпустимiсть для мислення положення, котре
вступає у суперечнiсть iз самим собою. Однак, даний закон логiки
Спенсер обгрунтовує як результат поступової еволюцiї досвiду, як
успадкування пристосування свiдомостi до даних емпiрiї. По-третє,
виходячи з принципу пристосування органiзму до середовища,
достовiрними можуть бути тiльки такi судження та їх системи, якi
вiдповiдають законовi заперечення самозаперечень, i, разом з цим,
зобов’язують нас використовувати закон заперечення найменшу кiлькiсть
разiв (тобто, принцип «економiї мислення» як трактування принципу
«бiологiчної корисностi»).

Те саме ми спостерiгаємо i з методами руху вiд апрiорно даної вiри
до емпiрично видобутого знання, якi пропонує емпiризм Ч.Пiрса.
Останнiй, без сумнiву, вiддає перевагу «науковому методу», котрий є
безособистiсним i максимально об’єктивним. Однак i «метод впертостi»
захоплює Пiрса своєю «силою, простотою i безпосереднiстю». Люди, якi
використовують його, не витрачають часу на роздуми, а, схопившись за
яке попало рiшення, наполегливо тримаються за нього, щоб там не було.
На користь цього методу свiдчать психологiчнi мiркування, оскiльки
наполегливiсть, завзятiсть у досягненнi мети є абсолютно необхiдною.
Апрiорний же метод подобався Пiрсу своїми зручними наслiдками, що
випливають з схильностi людини прийняти симпатичний їй погляд.

Згiдно наукового методу, знання законiв сприйняття дозволяє людинi
вносити виправлення у «данi» органiв чуттiв, i тим самим судити про
речi, як вони iснують насправдi. Але Пiрс тут же зазначає, що це лише
гiпотеза, яка грунтується на поняттi «реальностi», що в свою чергу
спирається на апрiрне вiрування. Конкретне вiрування через досвiд
використання методу може перетворитися у певне знання.

На питання: що таке реальнiсть? — Пiрс вiдповiдає у статтi «Як
зробити ясними нашi iдеї», де називає «реальним» об’єкт, в думцi про
який мають погодитись всi люди. Але тодi це ставить реальнiсть в
залежнiсть вiд того, що про неї думають, а отже — суперечить
вихiднiй настановi щодо iдеї «наукового методу». Реальнiсть, з одного
боку, не залежна вiд думки взагалi, однак, вона в наших уявлення
залежить вiд того, що будь-яка людина може про неї думати. З другого
боку, хоча об’єкт для остаточної думки залежить вiд того, у чому ця
думка полягає, все ж вона не залежить вiд того, що думають про нього
люди. Тото, як i у Спенсера, для Пiрса онтологiчнi переконання стають
визначальним для обгрунтування методу.

Наприклад, однiєю особливiстю «наукового методу», за Пiрсом, є його
зв’язок з реально iснуючою ймовiрнiстю. Тобто, виходячи з онтологiчних
мiркувань Пiрс стверджував, що в свiтi панує випадковiсть, i тому
всi нашi висновки можуть бути лише ймовiрними. Фактично, грунтуючись
лише на «онтологiчних вiруваннях» вiн рiзко критикує вчення про
фатальну казуальнiсть, необхiднiсть i пiдкреслював принципову хибнiсть
всякої теорiї, що вибудовується за допомогою дедукцiя. Дедукцiя, для
нього, грунтуючись на аксиоматицi будує свої уявлення «ейдично»,
через визнання iснування «вiчних i незмiнних сутностей» (визначення
«iдеї» за Платоном). А оскiльки жодна з теорiй не може будуватися без
аксiоматики, усi теорiї мають хиби. Ця концепцiя отримала назву:
«фалiбiлiзм».

Тим самим Пiрс пiдкреслював iснування буттєво-дiйсного зв’язоку,
який iснує мiж ймовiрнiстю та iндукцiєю, i, по сутi, обгрунтовував
iндуктивну логiку, котра сьогоднi виступає як галузь логiки
ймовiрностей. Проте, в гносеологiчному планi його фалiбiлiзм виступає
як заперечення онтологiчного статусу поняття «необхiдностi» взагалi:
«Спробуйте верифiкувати будь-який закон природи, — писав Пiрс, — i Ви
виявите, що чим точнiшi Вашi спостереження, тим певнiше будуть
вони показувати безладнi вiдхилення вiд закону… Прослiдкуйте їх
причини достатньо глибоко, i Ви змушенi будете припустити, що вони
завжди викликанi довiльною детермiнацiєю, або випадком»[Цит.
за:23.-с.282].

Фалiбiлiзм Пiрса має двоїсту, суперечливу природу. З одного
боку, вiн вiдкриває шлях для скептичного релятивiзму стосовно
можливостей теоретичного пiзнання, котрий зрiвнює теоретичну науку,
релiгiю i здоровий глузд. З другого — виражає вимогу антидогматичного
емпiричного дослiдження: намiренно випробувати природу заради самого
випробування.

Саме спроба подолати фалiбiлiзм стала визначальною для усього
неопозитивiзму. Логiка, з позицiї логiчного позитивiзму, — це наука, що
вiдзначається тавтологiчним, а отже — аналiтичним (i в цьому розумiннi —
апрiорним), характером. Тому логiчний аналiз побудований за формальними
вимогами емпiричного дослiдження дозволяє за допомогою спостереження
довести, чи є дослiджуване речення тавтологiєю або суперечнiстю
(запереченням тавтологiї) — тодi воно належить до сфери логiки й
математики; чи воно є змiстовним висловлюванням, тобто не є нi
тавтологiєю, анi суперечнiстю — тодi воно є фактичним реченням
емпiричної науки.

Нагадаємо, що принцип верифiкацiї у якостi суто логiчної процедури
був сформульований Шлiком у роботi «Всезагальна теорiя пiзнання»
(1918) i розглядався як особливий метод емпiричної перевiрки, який
використовується iндуктивними науками. Шлiк вiдзначав, що принцип
верифiкацiї був висунутий ще прагматизмом, але останнiй не помiтив, що
верифiкацiя, по сутi, є емпiрично-логiчним встановленням тотожностi
двох суджень (їх просте спiвставлення).

«Принцип верифiкацiї», як основоположний принцип Вiденського
кола, у завершенiй формi був уточнений Ф.Вайсманом у статтi
«Логiчний аналiз поняття ймовiрностi» (1930) у виглядi положення:
«Якщо нiяк не можна вказати, коли речення iстинне, то це речення
зовсiм не має сенсу, адже сенс речення є метод його верифiкацiї».

У свою чергу Дж.Мур ввiв спецiальну процедуру аналiзу, яка
полягає у тому, щоб аналiзоване речення переводилось у iншу форму
таким чином, щоб воно мало той самий змiст, але не мiстило, навiть
потайки, термiнiв першого речення. Однак, при такому розумiннi
аналiзу (яке є характерним i для пiзнiшої лiнгвiстичної фiлософiї)
виникає одне утруднення. Саме поняття аналiзу передбачає, що
вiдбувається роздiлення складного на простi компоненти, цi компоненти
розрiзняються, виявляється способ конструювання компонентiв у цiле i
т.д. Так, геометрична фiгура, яка має назву «куб» уявляється як
складне трьохмiрне тiло, утворене площинами; аналiз куба вимагає
вияснення кiлькостi цих площин, їх форми та спiввiдношень. А що ж
робити з реченням «Це рука»? Чи це абсолютно просте, елементарне
поняття, чи воно може бути пiддане аналiзу-розкладенню? Мур
вiдповiдає на це питання ствердно, а такими елементами вважав
«чуттєвi данi».

Проте виявилося, що тодi треба мати експлiкацiю поняття
«чуттєвi данi». Адже саме поняття данi свiдомостi, але аж нiяк не
вiдчуття, вони є так само нетотожнiми вiдчуттям, як бачення кольору не
тотожнє самому кольоровi. Тому поняття може подаватися через систему
висловлювань, що за своїм походженням може мати
аксiоматично-дедуктивну природу. Однак, його використання та
дослiдження пiдпорядковане логiко-емпiричним процедурам. Тобто, у
формi висловлювання, текстiв поняття постають як емпiрична
даннiсть, яку можне дослiджувати iндуктивними методами.

Розглядаючи теорiю, будь-яку впорядковану систему знань як
логiчну структуру (систему висловлювань), що може емпiрично
дослiджуватися методологiя iндуктивiзму стає на шлях принципово
заперечення герменевтики. Герменевтика для неопозитивiстiв є
варiант метафiзики, а не науки. Остання завжди має предмет свого
дослiдження у формi емпiрично даної реальностi, яка вивчається
iндуктивно.

Революцiйне значення вiдкриття можливостi розглядати теорiю,
систему знань, принципи, науку як предмет iндуктивного дослiдження,
критики неопозитивiзму, здебiльшого не розумiють i досi. Так чи
iнакше, iсторично саме ця iдея набула найбiльшого впливу на ддолю
науки та практики кiнця ХХ ст. Нескладний неупереджений аналiз
одразу виявляє, що мова йде про принципово новий предмет дослiдження
— iнформацiю та iнформацiйну систему. Просто застарiла термiнологiя
дещо завуальовує суть справи.

Оскiльки вислювлювання чи система висловлювань розглядаються
iндуктивiстами у якостi повiдомлення, що емпiрично наявне, тодi
взагалi всерiвно чи мова йде про принцип, принципи, систему
аксiом, теорiю. Мова йде про iнформацiю, що може мати рiзнi форми
наявностi. У свою чергу нагадаємо, що поняття «iнформацiя» було
впроваджено ще за часiв античностi. «Informatio»(лат.) — означає
повiдомлення. А «informare» — приведення до певної форми. А Якщо мова
йде про повiдомлення у певнiй формi, що може за К.Шенноном
вимiрюватися та «знiмати невизначенiсть ситуацiї», тодi
використовуватися воно може виключно iнструментально, як щось емпiрично
наочне.

Слiд визнати, що формування методологiї науки першою фiлософiєю
науки виявило одну з фундаментальних властивостей цого фiлософського
напрямку: фiлософiя науки здатна обгрунтовувати, формувати новi
напрямки наукових дослiджень, новi науки.

Література

1. Конт О. Дух положительной философии. -СПб.,1910.

2. Уэвелл В. История индуктивных наук в 3-х тт. -Т.1. -СПб.,
1897.

3. Тюхтин В.С. Диалектико-материалистический принцип отражения и
творческий характер познания // Творческая природа научного познания.
-М.,1984. -с.15-26.

4. Спенсер Г. Происхождение науки. -СПб., 1898.

5. Ебер М. Прагматизм, дослiдження його рiзних форм. -К.,1995.

6. Джемс В. Прагматизм. -К.,1995.

7. Дьюи Дж. Психология и педагогика мышления. — М., 1915.

8. Карнап Р. Философские основания физики. Введение в философию
науки. — М., 1971.

9. Carnap R. The Methodological Character of Theoretical
Concepts//Minnesota Studies in the Philosophy of Science.
-Minneapolis,1956.

10. Карнап Р. Значение и необходимость. — М., 1959.

11. Тарский А. Введение в логику и методологию дедуктивных наук. —
М., 1948.

12. Weiberg J. Review of Studia Philosophica, v.I // The
Philosophical Review, v.XLVII.

13. Авенариус Р. Критика чистого опыта. Т.1,2. — М., 1907-08.

14. Мах Э. Познание и заблуждение. Очерки по психологии
исследования. -М.,1909.

15. Мах Э. Анализ ощущений и отношение физического к психическому.
-М.,1908.

16. Рассел Б. Человеческое познание, его сфера и границы. — М.,
1957.

17. Витгенштейн Л. Логико-философский трактат. — М., 1958.

18. Шлик М. О фундаменте познания//Аналитическая философия:
Избранные тексты. -М.,1993. -с.33-50.

19. Куайн У. Вещи и их место в теориях//Аналитическая философия:
Становление и развитие. -М.,1998. -с.322-342.

20. Конт О. Курс положительной философии в 3-х тт. -Т.1.
-СПб., 1899.

21. Милль Дж.С. Система логики силлогистической и индуктивной.
-СПб.,1914.

22. Рутковский Л.В. Критика методов индуктивного
доказательства//Избранные труды русских логиков ХIХ века/Составитель
Н.И.Кондаков.-М.:Из-во АН СССР,1956.

23. Хилл Т.И. Современные теории познания. -М.,1965.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *