Тропічні рослини

1

План

І. Дивовижні плоди акажу
2

ІІ. Смачні банани
5

ІІІ. «Горіхи» коли
8

ІV. Чудодійні плоди
11

V. Найважливіші та найбільші горіхи в світі 12

VI. Хлібини на дереві
16

VII. «Мавпячий хліб»
19

VIII. Прославлений дуріан
22

IX. «Дині на дереві»
24

X. Авокадо
27

XI. Кофейне дерево
30

XII. Звідки походить шоколад
36

XIII. Цукеркове дерево
42

XIV. «Наркотичний кактус»
43

XV. Маніок
45

XVI. Найбільша у світі квітка
48

Людину оточує справжній зелений океан різноманітних рослин, який є
важливою, невід’ємною складовою частиною біосфери Землі. Він відіграє
незамінну роль у житті як людини, так і всієї природи. Без перебільшення
можна сказати, що без зелених рослин життя на нашій планеті в такій
формі, в якій воно існує, було б неможливе. Саме зелені рослини
постачають життєдайний кисень, годують все живе, будучи джерелом
органічної речовини. Разом з тим вони є важливою складовою частиною
екологічного середовища, без якого неможливе нормальне, повноцінне життя
всього живого, в тому числі і людства.

Мільярди рослин утворюють смарагдово-зелені килими лук, левад,
трав’янистих схилів, гущавину кучерявих лісів, заквітчані мальовничі
галявини, узлісся, плетиво трав болотяного руна, неозорі лани польових
культур, сади, городи, парки, сквери, квітники, придорожні насадження,
пасовища тощо. Але якщо особин рослин на Землі чи навіть в окремому її
районі маємо незліченну кількість, то їх видів є певне обмежене число.
Адже один вид може бути представлений сотнями тисяч і навіть мільйонів
екземплярів. Проте бувають і такі види, які налічують лише кілька сотень
екземплярів або й ще менше.

Цікавий і неповторний світ тропічних рослин. Щиро дивують і викликають
захоплення своїм різноманіттям представники флори – цікаві, рідкісні,
незвичайні види рослин.

І. Дивовижні плоди акажу

Загальновідомо, що яблука достигають на яблунях, а смачні поживні горіхи
— на інших деревах чи кущах. Та є на світі дуже дивне дерево, на якому
яблука й горіхи ростуть разом, причому нерозривно зв’язані між собою.
Якщо доводиться про таке розповідати, то далеко не всі хочуть вірити в
таку чудасію. Але це правда і нічого тут не вдієш. Йдеться про анакардій
західний (Аnacardium оссіdentalе L.), або, як Його ще називають, кеш’ю,
чи акажу. Належить анакардій до родини сумахових. Батьківщина його
Бразилія, причому в природному стані це ендемік цього краю. В наші часи
акажу поширене в культурі у тропічних країнах як Нового, так і Старого
Світу. Цікаво зазначити, що дерево акажу в багатьох країнах здичавіло і
увійшло до складу дикорослих лісів, наприклад, часто зустрічається в
Південній Індії. Загалом це невеликі, лише 7—20 м заввишки тропічні
вічнозелені дерева. Листя цілісне яйцеподібне, дещо шкірясте.

Запашні зеленкувато — або жовтувато-білі невеликі двостатеві п’ятичленні
квітки анакардію західного зібрані в суцвіття на кінцях пагонів.
Цвітіння дуже розтягнуте, тому на дереві одночасно бувають достигаючі
плоди і квітки. Це властиво багатьом тропічним деревам.

Загалом існують певні стислі строки масового цвітіння та плодоношення.
Так, скажімо, в Бразилії акажу масово цвіте в липні — серпні, а плоди
достигають у листопаді — лютому. В свою чергу на півдні Індії масово
цвіт» в грудні — січні, а плоди достигають у березні — квітні.

Плоди цього дерева своєю оригінальністю викликають подив навіть у
бувалих людей, яким доводилося бачити чимало цікавого на світі. Після
запилення і запліднення із зав’язі розвивається справжній плід—бобовидно
зігнутий горіх. Він досягає 2,5—3 см довжини. Разом з достиганням горіха
розростається ще й плодоніжка. Вона поступово перетворюється в утвір,
який формою та величиною схожий на грушу. Всередині розрослої плодоніжки
міститься світло-жовтий соковитий кисло-солодкий смачний м’якуш, багатий
на мінеральні солі, цукру, органічні кислоти, різні вітаміни. Ці
несправжні плоди — роз рослі плодоніжки — називають яблуками кеш’ю, або
акажу. За розмірами вони варіюють від 5 до 10 см завдовжки, вкриті
тонкою, ламкою шкірочкою. Яблука анакардію настільки ніжні, що зовсім
непридатні до навіть нетривалого зберігання, Тому їх вживають в їжу лише
свіжими або відразу ж переробляють на джеми, соки та освіжаючі напої чи
виготовляють спеціальне, вельми смачне анакардійове вино. Отож, коли
увесь комплексний плід достигає, він набуває вигляду яскраво-жовтої,
рожевої або червоної груші, на вершині якої сидить бобовидно зігнутий,
зовні сірий чи рудий горіх. Цікаво зазначити, що шкаралупа горіха
пронизана численними порожнинами — вмістищами, в яких знаходиться
своєрідний анакардійовий бальзам — смолиста олія. Вона настільки їдка,
що викликає на шкірі та губах і на язику пухирі, довго незаживаючі
виразки. Ці отруйні речовини, на щастя, руйнуються при сильному
нагріванні. Тому перед вживанням горіхи неодмінно добре просмажують на
великих, відкритих пласких жаровнях. Люди, які перемішують горіхи
лопатами з дуже довгими держаками, обов’язково стоять при цьому з
навітряного боку, аби пара їдкої олії не потрапила їм на тіло.

Смолисту речовину — бальзам із шкаралупи горіхів анакардію називають
кардойолем. В останні роки його все ширше використовують у техніці та
промисловості. Насамперед, з нього виготовляють особливо стійкі лаки, що
своїми цінними властивостями схожі на славнозвісний японський лак. Крім
того, використовують при виробництві ізоляційного матеріалу для
підводного кабелю, а також пластмас, стійких проти лугів та кислот, фарб
для лінолеуму тощо. Анакардійова кислота, яка входить до складу цього
бальзаму, є чудовим антисептиком і захищає тканини від гниття. Кардойоль
використовують ще для лікування дуже небезпечної хвороби — прокази.

Вилущені ядра горіхів білі, маслянисті, смачні, як усі горіхи взагалі,
дуже поживні. За смаком вони приблизно такі, як мигдаль чи фісташки.
Містять у собі близько 28% білків, 50—60% жирів, різні цукри, крохмаль,
вітаміни, солі та інші поживні речовини. Нічого дивного, що з них
одержують чудову, високоякісну харчову олію. Ядро горіхів споживають
свіжим, смаженим, додають до м’ясних страв, варять юшку, печуть коржі,
готують пудинги, але особливо широко використовують у кондитерському
виробництві.

Змелені ядра горіхів змішують з какао і виготовляють смачний шоколад.

ІІ. Смачні банани

У Державному Нікітському ботанічному саду, який знаходиться на
Південному березі Криму неподалік від Ялти, можна побачити екзотичні
рослини бананів. Відвідувачі з цікавістю оглядають могутній стовбур у
кілька метрів заввишки та віяло велетенських листків на верхівці. Не
йметься віри, що це трав’яниста рослина, а не дерево. То росте
декоративний банан японський (Musa basjoo Sieb. Et Zucc). Його
батьківщина — архіпелаг Рюкю у Південній Японії. Плоди цього виду не
їстівні, але його культивують у тропіках та субтропіках як текстильну та
декоративну рослину.

До палеотропічного роду банан (Миза) з родини бананових належить понад
шість десятків видів, поширених у природному стані в тропічній Африці,
Південній і Південно-Східній Азії, на Малайському архіпелазі та почасти
в північній частині Австралії.

У наш час культура бананів поширена у всій тропічній зоні земної кулі та
в прилеглих найбільш теплих субтропічних районах. Оптимальні умови для
росту й розвитку бананів складаються в районах з середньорічною
температурою понад 20°С та кількістю опадів від 2000 мм і більше на рік,
причому рівномірно розподілених. Там, де опадів менше, застосовують
штучне зрошення.

Банани — багаторічні гігантські трави, своєрідні трав’янисті дерева, що
можуть досягати 10—15 м заввишки. Від товстого кореневища відходять
величезні листки (до 4 м завдовжки та до 0,9 м завширшки). Міцні,
могутні піхви листків щільно охоплюють один одного, утворюючи
несправжній стовбур, який всередині має циліндричну порожнину. Виходить
щось подібне до багатошарової труби. Крізь цю порожнину виходять назовні
як молоді листки, так і волоте- або колосоподібні пониклі суцвіття з
великою кількістю квіток (до 1000— 1500 штук). Квітки різностатеві: у
верхній частині суцвіття — лише тичинкові, а в нижній — маточкові, поміж
ними розташовані у невеликій кількості двостатеві неплідні квітки. На
кожному несправжньому стовбурі може утворюватись лише одне суцвіття.
Після достигання плодів стовбур банана відмирає, але кореневище постійно
утворює нові листки на зміну відмерлим, забезпечуючи вегетативне
оновлення.

Плід— усім відомий банан — велика, звичайно тригранна ягода, коротка або
витягнута в довжину, зігнута, з товстою шкіркою та ніжним м’якушем (у
плодових сортів). У культурних сортів плоди переважно партено-карпічні,
тобто такі, які утворюються без попереднього запліднення і тому не
містять у собі насіння. У зв’язку з цим культурні сорти бананів
розмножуються тільки вегетативно. Вони є стерильними триплоїдними
клонами, що утворились в результаті мутації.

М’якуш плодів їстівних бананів ледь борошнистий, солодкий, ароматний,
поживний і дуже легко засвоюється організмом. У сирому вигляді він
містить близько 71—75% води, 1.5—20% цукрів, переважно сахарози, близько
2—7 — крохмалю, 1,3 — протеїну, 0,3—0,6 — жирів, близько 1% пектинових
речовин. Калорійність плодів бананів вища, ніж картоплі, винограду,
яблук, апельсинів та багатьох інших плодів. Банани містять також у собі
провітамін А (каротин), вітаміни С, Е, рибофлавін, тіамін.

Для населення багатьох тропічних країн банани є важливим, повсякденним
харчовим продуктом, а подекуди вони повністю заміняють хліб.

Супліддя банана складається з окремих китиць. їх кількість залежно від
сорту та умов вирощування становить 6—14. У кожній китиці розвивається
приблизно 12—18 плодів. Таким чином, в одному суплідді достигає до 250 і
навіть більше плодів. Маса окремого плода становить 70—100 г, а в
окремих випадках досягає 200 г. Середня маса цілих суплідь становить
14—32 кг, а найбільші супліддя деяких сортів досягають 60 кг.

Урожайність бананових плантацій часто неоднакова і залежить від
грунтово-кліматичних умов вирощування та від сорту. З гектара збирають
від 5 до 40 і навіть 60 тонн плодів. У світовому виробництві фруктів і
торгівлі ними банани займають одне з перших місць. Світова продукція їх
досягає приблизно 25 млн. тонн, причому більшу частину — близько 1.6
млн. тонн — дають країни Латинської Америки. Урожай збирають вручну,
переважно на початку достигання, зрізуючи супліддя спеціальними ножами.
Для транспортування упаковують цілими супліддями.

Найпоширенішими в культурі є банан культурний (Мusа раrаdіsiaса L.) з
великою кількістю сортів, банан смачний (Мusа sаріеntum L.) та банан
карликовий (Мusa саvndihіi Lamb.). Як плодові ще культивують банан
загострений (Мusa асumininata Colla), банан ріжковий (Мusa соrniculata
Lout).

Вчені вважають, що батьківщиною культурних солодких бананів є Малайзія.
Саме там виникли первинні їх їстівні форми. Після проникнення в Індію
утворились гібридні форми, які дали початок сучасним сортам. Вважають
також, що банан є однією з перших культурних рослин. Адже ж культивувати
його дуже легко. На думку деяких вчених, їх почали культивувати ще в
ранню епоху розвитку людства, причому спочатку, мабуть, використовували
в їжу не плоди, а кореневище, і лише пізніше люди почали вживати плоди.
Мабуть, уже перші переселенці з Азії в Африку принесли з собою
кореневища бананів і вони швидко поширились тут. Очевидно також, що в
Південну Америку банани потрапили задовго до славнозвісного плавання
Колумба. Тут, у Південній та Центральній Америці, вони знайшли другу
батьківщину.

ІІІ. «Горіхи» коли

Світову популярність здобули собі тонізуючі напої «кока-кола» та
«пепсі-кола» американської компанії «Пепсіко». Чим же цінні ці
тонізуючі безалкогольні напої, що вони здобули таку популярність?
Звичайно, чималу роль відіграла чудово поставлена реклама. Але основна
таємниця успіху полягає в тому, що при їх виробництві використовують
натуральний продукт— «горіхи» коли, які містять у собі стимулюючі
речовини.

Рід кола (Соlа) з великої тропічної родини стеркулієвих налічує у своєму
складі понад півсотні видів, що в природі поширені тільки в тропічній
частині Африки. Проте практичне використання як тонізуючі рослини мають
лише кілька з них. Взагалі екваторіальні ліси тропічної Африки дуже
багаті на різних представників флори, які з того чи іншого боку корисні
для людини. Місцеві племена негрів здавна чудово знають такі рослини і
широко їх використовують. Зокрема, вони здавна використовували «горіхи»
коли блискучої, або справжньої (Соla nitida (Vent.) Schott et Endl .-
Cola vera K. Schum ))для жування як прекрасний засіб, що стимулююче
впливає на діяльність серця та центральної нервової системи. Разом з тим
вживання коли значно підвищує працездатність, витривалість та стійкість
організму, притупляє відчуття голоду, спраги. Європейців завжди дивувала
витривалість негрів-носіїв під час далеких експедиційних походів, які
вони організовували в минулому та на початку нинішнього століття для
дослідження чорного континенту. Вони не здогадувались, що причиною цього
є жуйка з «горіхів» коли, яка містить стимулюючі речовини.

Кола блискуча—це гарне вічнозелене дерево з прямим стовбуром заввишки
10—20 м. Листки великі, черешкові, цілокраї, овальні або широколанцетні.
Квітки різностатеві, невеликі, п’яти-, шестипелюсткові, жовтуваті за
забарвленням. Пелюстки з гарними червоними жилками. Після відцвітання
утворюється збірний плід, який складається з чотирьох-п’яти зірчасто
розташованих листянок. У кожній з них знаходиться від двох до шести
великих насінин (2,5—4 см завдовжки та до 3 см завширшки, масою близько
8 г). В цілому зірчастому складному плоді міститься 10—12 і навіть 16
насінин. За забарвленням шкірки насіння виділяють чотири підвиди:
червоний, білий, змішаний та блідий (rubra, aiba, mixta, pallida). Слід
зазначити, що насіння білого підвиду цінується найдорожче.

Саме це насіння в побуті називають «горіхи» коли, або «гуру». Із стиглих
плодів виймають насіння, очищають від оболонок та зачатків корінців і
бруньок, залишаючи лише сім’ядолі, й після цього висушують. При цьому
червоний колір сім’ядолей набуває темного червоно-рудого забарвлення.
Саме в такому вигляді насіння коли надходить у продаж на місцевих ринках
Африки та на експорт. На смак гіркувато-в’яжуче, проте при жуванні цей
смак поступово звикає і воно стає солодкуватим.

Стимулююче-тонізуючі властивості «горіхів» коли зумовлені їх своєрідним
складом. Насамперед в них міститься від 0,8 до 2,5% кофеїну, 0,5%
специфічного алкалоїду колатину та невелика кількість теоброміну
(0,01%). Окрім цих стимулюючих речовин, вони багаті на крохмаль (46%),
містять у собі жири (3%), дубильні речовини (1,5—2%)»’.

У природному стані кола блискуча поширена в тропічних лісах Західної
Африки: в Ліберії, на Березі Слонової Кістки, де зростає в тропічних
лісах. Проте в наш час цей вид широко культивують у багатьох тропічних
країнах: у всій тропічній Африці, Індії, Індокитаї, на Антильських
островах, у Гвіані, Бразилії.

Розмножується кола свіжозібраним насінням. Висівають його у плетені
кошички із землею. Сіянці через 5—6 місяців, під час чергового сезону
дощів, обережно, щоб не пошкодити кореневу систему, висаджують на
постійне місце. Розроблена техніка, і вегетативного розмноження
укоріненням живців та щепленням.

Так само, як і колу блискучу, використовують колу загострену [Соlа
асuminata (Веаuv.) Shоtt et Endi]. Це гарне вічнозелене тропічне
дерево, лише 6—12 м заввишки з шкірястими, яйцеподібно-ланцетними,
цілокраїми листками 7—22 см завдовжки. П’яти- або шестипелюсткові квітки
роздільностатеві, жовтуваті, пелюстки з червонястими жилками.
П’ятизірчастий складний плід з листянок наповнений червоними насінинами.
Цікаво, що останні мають по 4—8 сім’ядолей.

У природному стані росте в тропічних лісах Західної Африки: в Того,
Дагомеї, Нігерії, Камеруні, Конго, аж до Анголи. Поширений цей вид і в
культурі у всій тропічній Африці, а також у Південній Америці.

«Горіхи» коли дає також кола кільчаста [Соlа vеrticillata (Stарf.).
Сhеv.], яка зростає в тропічних лісах Гани та Конго. Культивується у
Західній тропічній Африці, як і попередні види. Окрім згаданих напоїв,
із насіння коли виготовляють ще спеціальний тонізуючий шоколад-колу для
туристів, альпіністів, а також тонізуючі таблетки.

Насіння використовують африканці в народній медицині, а також і в
офіційній медицині у вигляді екстракту, настою та олії як тонізуючий та
збуджуючий засіб.

Деревця коли можна вирощувати в оранжереях але тут вони не цвітуть і не
плодоносять.

IV. Чудодійні плоди

У тропічних лісах Західної Африки в дикому стані росте невелике дерево
до 4,5м заввишки, а іноді кущ. Це путерія солодкувата (Роuteria dulcsfsa
(Sсhum. еt Тhоnn.) Ваесhni), у якої є й інша синонімна назва —
сінсепалум солодкотворний (Synsepalum dulcificum Dannell). Місцеві назви
його також різні: так, у Конго цю рослину називають діка, а в Нігерії
ассаа. Це деревце охоче культивують у Гані, Нігерії, Конго та інших
тропічних країнах заради великої кількості плодів, які формою та
величиною схожі на наш терен. Кісточка плода оточена нетовстим шаром
їстівного м’якуша, посереднього на смак. Спочатку плоди зелені, а в міру
достигання вони стають матово-червоними. Та вирощують путерію
солодкувату не заради смаку плодів, а заради чудодійного впливу їх на
смаковий апарат людини. Європейські поселенці в Африці нерідко їх
називають чародійними або чудотворними ягодами. Таке найменування
дається цим плодам зовсім недаремно. Справа в тому, що вони мають
справді унікальні властивості, єдині серед всіх рослин світу: після того
як людина з’їсть кілька плодів, усе, що б вона не вживала в їжу пізніше,
буде здаватись надзвичайно солодким. Такий стан триває протягом
однієї-двох годин, а часом і довше, залежно від кількості спожитих
плодів. Встановлено, що речовини м’якуша плодів путерії солодкуватої
притупляють чутливість сосочків язика, які сприймають кислий та гіркий
смак. Навіть дуже гіркі та надзвичайно кислі дикі лимони здаються людині
після вживання плодів путерії вельми солодкими, а тим більше редька чи
квашений огірок. Цікаво використовують ці плоди місцеві жителі. У
тропічній Африці охоче вживають пальмове вино, але само по собі воно
досить-таки кисле. Тому спочатку з’їдають трохи плодів путерії, а тоді
вже вволю п’ють вино, яке здається дуже смачним і солодким. Чудодійні
плоди вживають і з найрізноманітнішими кислими фруктами. Такий
дивовижний вплив плодів на смакові органи людини довгий час залишався
загадкою для науки. Вчені не знали, які саме речовини мають таку
неймовірно унікальну дію. Лише порівняно недавно в цих чудо плодах
відкрито речовину, яка так чудодійно впливає на сприйняття смаку. Нею
виявилась особлива речовина — глюкопротеїн, тобто специфічне поєднання
білків з цукрами. Назвали цю невідому раніше сполуку міракуліном. Так
була розкрита ще одна таємниця дивосвіту рослин. Вчені вважають, що при
багатьох захворюваннях, при яких протипоказано вживання солодощів,
міракулін може виявитись справді цілющим замінником, бо в людини лише
виникає відчуття солодкого, а насправді цукри в організм не надходять.

Цікаво зазначити, що путєрія солодкувата має ряд близьких родичів,
поширених у Південній Америці, на Антільських островах. Проте плоди
жодного з них не мають таких чудодійних властивостей. Інші види роду під
назвами антільські абрикоси, каіміто, каністель, лу-кум та інші
вирощують у Південній Америці як плодові культури. Всі вони дають досить
смачні плоди, які узагальнено називають мармеладовими сливами.

V. Найважливіші та найбільші горіхи в світі

Усім добре знайомий хрестоматійний малюнок узбережжя тропічних морів: на
самому березі, біля припливної лінії, понад бірюзовими хвилями прибою
дугою вигнуті височезні стовбури з пучком перистого листя на вершині.
Дуже образно і влучно називають цю чудову тропічну рослину королевою
океанських берегів.

Кокосова пальма (Сосоs nuсіfеrа L.) з великої родини пальмових, яка
поширена по морських узбережжях всієї тропічної зони землі.

Вона досягає 20—25 м заввишки при діаметрі стовбура в нижній частині
50—60 см, Цей стовбур не має гілок ї листя, гладенький і лише на
верхівці увінчаний розкішним віялом з 20—30 перистих листків. Кожен з
них досягає 3—6,5 м завдовжки та понад 1 м завширшки. Там же на верхівці
розвиваються суцвіття з тичинкових та маточкових квіточок завдовжки до
1,5 м. Спочатку відцвітають тичинкові квітки на верхівці суцвіть і
тільки потім починають квітувати маточкові. Цвітіння триває цілий рік,
відповідно розтягнуте і плодоношення. Запилення відбувається завдяки
комахам.

Плід кокосової пальми — фіброзна, тобто волокниста кістянка овальної
форми до 30 см завдовжки та 20 см завширшки, яку повсюдно називають
кокосовим горіхом. Середня маса його становить до 1,5 кг, хоч окремі
екземпляри досягають 7 кг. Завдяки особливостям будови плоди чудово
плавають і не псуються в морській воді, розносяться океанськими течіями
на нові місця. Викинуті на берег, вони проростають і дають нові пальмові
гаї. Наприклад, на острові Кракатау внаслідок грандіозного вулканічного
виверження була повністю знищена вся рослинність. Проте через десяток
років на узбережжі цього вулканічного острова з’явились різні рослини, в
тому числі й кокосові пальми, плоди якої були занесені сюди морськими
течіями без будь-якого втручання людини.

Будова плода досить складна. Зовні він обгорнутий дуже щільною тонкою
плівкою, яка не пропускає води, потім волокнистою товстою оболонкою, під
якою знаходиться тверда шкаралупа, а вже всередині останньої — малий
зародок та ендосперм. В міру достигання плода з останнім відбуваються
цікаві зміни. Спочатку увесь ендосперм рідкий, прозорий, кисло-солодкий
і приємний на смак. Якщо в цій фазі у горісі пробити отвір, можна
одержати приблизно півлітра прохолодної рідини, яка чудово вгамовує
спрагу в жаркі дні. Для тропіків це має особливу цінність. Добре, що
прохолодні напої ростуть собі прямо на дереві. Поступово в цій рідині
з’являються краплини жиру, які перетворюються в емульсію, за кольором та
консистенцією схожу на молоко. У цій фазі плоди дають кокосове молоко,
його вживають свіжим, а також збродженим. Воно містить 7% цукрів,
близько 1 % протеїнів та жири.

Якось прибережного жителя Індонезії запитали: «Чому ви зовсім не
утримуєте молочних тварин, скажімо, корів? — «А навіщо вони нам, —
відповів той, — ось наша корова! — і показав на кокосову пальму. — Вона
поїть нас своїм молоком від дитинства до глибокої старості».

Справді, кокосове молоко відіграє важливу роль в харчуванні народів
Океанії та Індонезії. Взагалі кокосові горіхи є основним джерелом
харчування жителів багатьох тропічних країн.

При остаточному достиганні ендосперм твердіє і перетворюється на м’якуш
молочного кольору, схожий на білок круто звареного яйця, але трохи
дерев’янистої консистенції. З внутрішнього боку він прилягає до
шкаралупи товстим шаром, а сама середина ще залишається рідкою. Цей
затверділий шар ендосперму і є знаменитою копрою, заради якої так широко
культивують кокосову пальму. Копра дуже багата на жир: свіжа містить
його 30—35%, а висушена — аж 55—70%. Кокосовий жир має велике харчове
значення при виробництві маргаринів, у харчуванні місцевого населення, а
також промислове значення в миловарінні, парфюмерії, виготовленні свічок
тощо. Кокосове масло майже не поступається за калорійністю перед
вершковим. Воно безбарвне, твердне при температурі 23°С, має приємний
запах та смак, широко використовується в кулінарії, хлібопеченні,
приготуванні багатьох страв для повсякденного харчування місцевих
жителів. Кокосову макуху використовують як чудовий концентрований корм.

Завдяки копрі кокосові пальми у світовій економіці є найважливішими
серед горіхоплідних рослин. Судіть самі: загальна площа їх плантацій
становить близько 3,5 млн. гектарів, а річне виробництво кокосових
горіхів досягає астрономічної цифри — близько 28 млрд. штук. Найбільші
площі під цією культурою мають такі країни, як Філіппіни, Індонезія,
Індія, Шрі-Ланка, Малайзія, Мексика, Бразилія. Перші п’ять дають 90%
світового збору копри.

В середньому на гектарі росте 100 кокосових пальм, а одна пальма щорічно
дає 60 плодів, тобто з гектара одержують близько 1 т копри. Світове
виробництво копри становить понад 3 млн. тонн. Та використовують не лише
саму копру. Вимочуючи волокнисту частину оболонки плода протягом трьох
тижнів, одержують грубе волокно — койру, яке використовують для
виробництва шнурків, канатів, килимів, доріжок, щіток та інших подібних
виробів. З гектара плантації одержують 400— 800 кг койри. Наприклад, в
Індії мільйони селян-кустарів виробляють близько 120 тис. тонн такого
волокна. Ця країна щороку його експортує близько 50 тис. тонн.

Не залишається без використання і стовбур пальм, який дає добру деревину
для будівництва, виготовлення човнів, столярних і токарних виробів, а
також паливо.

Великі листки використовують як чудовий покрівельний матеріал, а також
для добування волокна. Та й на цьому ще не кінець різнобічного
використання кокосової пальми. На місці зрізаного суцвіття виділяється
дуже багато солодкого соку протягом тривалого часу. В ньому міститься
від 12 до 17% цукрів. Сік використовують свіжим, випаровуючи його,
одержують рудуватий пальмовий цукор. Крім того, після бродіння з соку
виготовляють пальмове вино, а після перегонки — пальмову горілку.

Як говорить старовинна поговірка індусів, кількість видів використання
кокосової пальми дорівнює кількості днів у році. Народна мудрість
народів Океанії стверджує, що хто посадив кілька кокосових пальм,
залишив у спадщину своїм дітям житло, одяг і харч на все життя.

Слід ще зазначити, що кокосова пальма відома тільки в культурі, причому
налічують понад вісім десятків її різноманітних сортів.

А ось родичка кокосової — сейшельська пальма (Lоdoicea maldivca Pers.) у
дикому стані відома тільки на Сейшельських островах у західній частині
Індійського океану, Але в наш час її культивують у багатьох ботанічних
садах тропічної зони як вельми цікаву вузькоендемічну рослину.

Дорослі пальми з пучком великих, до 5 м завбільшки, віялоподібних
листків досягають висоти 25—30 м. Одні екземпляри мають лише тичинкові
квітки, інші — маточкові. Саме на останніх розвиваються дивовижні плоди
— найбільші в світі горіхи з найбільшим на нашій планеті насінням. Один
такий «горішок» може мати в окружності понад 1 м і важити від 13 до 18
кг, а деякі навіть 25 кг. Уявляєте собі, якби такий «горішок» упав на
голову з висоти 30 м. Отож, перебування під цими пальмами, особливо під
час сильного вітру, не таке вже й безпечне. На одній пальмі виростає до
70 таких велетенських горіхів. Особливо цікаво те, що окремий горіх
дозріває протягом 6—7 років. Звільнений від зовнішньої оболонки горіх
сейшельської пальми має оригінальний вигляд: він складається з двох
овальних часток, з’єднаних між собою посередині. Інколи таких часток
буває три або й ще більше — чотири чи шість, хоч останнє — це велика
рідкість. У віці 10—12 місяців горіхи досягають максимального розміру. В
цей час місцеве населення вживає їх в їжу. Желеподібний ендосперм
горіхів у цій фазі свого розвитку вважається делікатесом на всіх
Сейшелах. Пізніше, в міру достигання ендосперм поступово твердіє й
перетворюється у тверду, наче слонова кістка, масу. Оболонка стиглих
горіхів також дуже тверда й стійка. Місцеве населення виготовляє з неї
чудовий посуд.

Горіхи важчі від води і не мають волокнистої оболонки, як кокосові, тому
спочатку тонуть, але коли внутрішня частина підгниє, спливають і
розносяться течією. Перебуваючи в морській воді, горіхи втрачають
схожість, і тому за межі Сейшельських островів природним способом пальма
не поширилась.

VI. Хлібини на дереві

Мабуть, всім добре відомо, якими корисними для здоров’я людини
являються плоди таких рослин, як фінікова пальма, банан, ананас, манго
тощо. Та, певно, не всі знають, що у тропічних країнах зростає дерево,
яке дає людині хліб, йдеться про хлібне дерево (Atrocarcuc altilis)
поширене на островах Тихого океану, яке також зустрічається в культурі у
тропіках обох півкуль. Хлібне дерево належить до роду артокарпус
(Atrocarcuc) родини шовковичних (Моrасеае). Рід артокарпус включає до 40
видів, розповсюджених переважно в Індо-Малезійській флористичній
області.

Хлібне дерево надзвичайно красиве і своєю розложистою пишною кроною
здалека нагадує наш каштан. Його розводять тепер майже у всіх країнах
тропічної смуги: воно годує багато людей у світі.

Хлібне дерево невисоке, до 10—20 м заввишки, довговічне, з великими
овальними від 0,3 до 0,6 м завдовжки шкірястими, біля основи
цільнокраїми, на верхівці розділеними на 3—9 загострених лопатей
листками схожими на листки фікуса. Рослина однодомна, але чоловічі та
жіночі квітки зібрані в окремі суцвіття: чоловічі—в густі жовті
дубиноподібні сережки, а жіночі— у досить великі колючі голівки, кожна з
яких за фор. мою нагадує булаву. Після запилення квітки протягом кількох
місяців розвиваються, а потім зростаються у суцільну м’ясисту масу, яка
і є «плодом», а насправді— супліддям хлібного дерева.

Отже, плід хлібного дерева формується так само, як і супліддя
шовковичного дерева, але замість цукру та соку в ньому міститься
крохмаль. Плід збірний і складається з великої кількості дрібних
плодиків, має круглу або овальну форму, у діаметрі досягає 10—25 см.
Незрілі плоди — зелені, а стиглі набувають буроватого відтінку з жовтими
смужками. Плід хлібного дерева дещо нагадує плід маклюри (Масіига), яка
вирощується у нас на півдні. Зовнішня оболонка плоду часто вкрита
невеличкими восьмикутними випуклинами, проте є й бородавчасті плоди, і
такі, що вкриті лусками або шпичками, трапляються також і гладенькі.
М’якуш волокнистий, білий та твердий у незрілих плодів і жовтий, м’який
та тістоподібний у стиглих. Плоди розміщуються на дрібних гілках і
коротких товстих плодоніжках, часто групами по два-три.

Культура хлібного дерева, можливо, виникла в Малайзії і є дуже древньою.
До цього часу тут у лісах зустрічається чимало диких форм хлібного
дерева, супліддя яких містять насіння, подібне до каштана. Кращі
культурні різновидності цього дерева насіння не утворюють і їх
розмножують вегетативним способом. Зустрічаються напівкультурні форми
з насінням.

Плоди хлібного дерева містять у середньому близько 55% води, 12 цукру,
19 крохмалю, 1,5 білку, 0,2 жиру та 1 % клітковини. їх вживають у їжу в
сирому, вареному та печеному вигляді. Напівстиглі плоди йдуть на
приготування різних напоїв, а стиглі — на пудинги, випічку хліба та
бісквітів тощо. Крім того, стиглі плоди обгортають листям і запікають у
вогні, після чого одержують паляниці, що за своїми властивостями не
поступаються перед тим хлібом, який ми, європейці, споживаємо. Насіння
хлібного дерева, як і м’якуш, остров’яни вживають в їжу.

Хлібне дерево відіграє велику роль у харчуванні народів Океанії: одне
восьмирічне дерево дає 700—800 плодів щороку. Відомо понад 100 форм
хлібного дерева, які культивуються у багатьох тропічних країнах світу.

Чимале значення мають й інші два види: хлібне дерево кемпедак
(Аrtocarpus integer) та індійське хлібне дерево, дерево джек, або
джекфрут (Аrtocarpus heterophyllus).

Хлібне дерево кемпедак — високе довговічне вічнозелене дерево з густою
кроною темно-зелених, опушених довгими волосками простих еліптичних
листків, кожний із яких буває від 4 до 25 см завширшки. Стовбур дерева
прямий, з сірувато-коричневим відтінком, деревина жовта, при надрізанні
витікає клейкий білий молочний сік. Квітки одностатеві, однодомні, з
простою оцвітиною, зібрані у кауліфлорні (що ростуть на стеблах)
суцвіття, які з’являються на стеблах і гілках. Супліддя до 20— 25 см
завдовжки і 10—15 см завширшки, видовжено-циліндричні, кремово-жовті або
злегка коричнуваті, мають неприємний запах. Пульпа плодів схожа з
плацентою гарбуза, вона золотисто-жовтого кольору, напівпрозора, хрумка.
Плоди їдять сирими, варять або печуть. Вони нагадують гарбуз або
картоплю. Насіння за своїм смаком нагадують каштани. На одному дереві у
середньому дозріває понад 100 плодів.

Хлібне дерево кемпедак — культурний вид, поширений у Малайзії, на
островах Океанії, Антільських островах і в Бразилії. Проте у лісах
півострова Малакка і Молуккських островів зростає дике хлібне дерево,
дикий кемпедак (Atrocarcuc integer var. sylvestris), що має сіруваті
листки і видовжено-еліпсоподібні без запаху плоди. Пульпа у них
кислувато-солодка. Цей вид хлібного дерева надзвичайно цінується завдяки
твердій деревині, яка йде на виготовлення меблів, різних музичних
інструментів, використовується для будівництва. Деревина не
пошкоджується білими мурашками та грибками.

Близьким родичем кемпедака є хлібне дерево джек (джекфрут), що зростає
переважно в Індонезії і рідше— у Полінезії. Хлібне дерево джек
відрізняється від кемпедака меншою вибагливістю до умов вирощування і
значно кращою пристосованістю до мусонного клімату. Воно велике,
красиве, до 15—20 м заввишки, з видовженими овальними або
еліпсоподібними до 10—18 см завдовжки і 7—8 см завширшки листками,
блискучими, шкірястими, темно-зеленими. Листки та молоді пагони опушені
дрібними волосками. На міцних гілках або просто на самому товстому
стовбурі виростають гігантські довгасті кремово-золотисті плоди, які за
своєю формою нагадують диню або величезну грушу. За розміром вони
бувають 30—100 см завдовжки і 25—50 см у діаметрі. Це, власне, і є
«хлібини», які важать 8— 16 кг кожна, а інколи навіть і 32 кг.

Зовнішня оболонка (шкіра) плодів джекфрута блідо-зелена у недозрілому
стані та кремова або кремово-жовта у стадії стиглості. Зверху вона
вкрита твердими шпичками. Всередині плід розділений на окремі плодики,
кожний із яких має насінину, оточену пульпою. Пульпа напівпрозора,
приторно солодка, має своєрідний гострий, досить приємний запах.
Насінини у цьому Плоді 2—3,3 см завдовжки і 1,1—2,3 см завтовшки.
Відомий американський- ботанік Корнер називає плід хлібного дерева джек
«найбільшим і найскладнішим у світі».

Походження цього культурного дерева дов’язують з Індією, хоча воно
широко поширене в усіх тропічних країнах. Плід джекфрута складається із
75% води, 20 крохмалю, 15 цукру, 0,5 жирів при 1% клітковини. 7 насінні
міститься 49% води, до 24 крохмалю, 2 цукру, 5 білків та 0,25 жирів при
2% клітковини.

Населення Індії дуже любить ці плоди, особливо їм подобається
підсмажене на кокосовій олії насіння.

Росте дерево джек надзвичайно швидко і інколи починає плодоносити на
третьому році життя, досягаючи при цьому до 9 м заввишки.

Достигають плоди хлібних дерев протягом тривалого часу, з листопаду по
серпень місяць. Починаючи з серпня дерево продовжує рости, цвіте, щоб
знову дати плоди. Хлібні дерева плодоносять понад 70 років. Жителі
острова Таїті кажуть, що три хлібні дерева можуть прогодувати двох-трьох
чоловік, а 5—7 дерев забезпечують їжею велику сім’ю протягом цілого
року.

VII. «Мавп’ячий хліб»

Навіть коли бачиш його фотографію або читаєш докладний опис у книжці, то
й тоді важко уявити, наскільки дивовижним є дерево, на якому рясніють
великі, до 20 см у діаметрі, білі квітки, а пізніше на довгих
гілках-плодоніжках звисають численні плоди, що мають форму дині або
якогось величезного товстого, по 3—4 кг кожен, жовтувато-зеленого
огірка. Зовні вони густо вкриті короткими волосками, мов замшею,
всередині трохи волокнисті, соковиті, кисло-солодкі. Ними ласують мавпи,
звідки й умовна назва плода — «мавпячий хліб». А наукова назва дерева,
на якому вони розвиваються,— баобаб, або адансонія пальчаста
(Аdansonia digitata ), з тропічної родини дводольних рослин, близької
до наших мальвових,— родини бомбаксових (Воmbасеае). Ця родина об’єднує
понад 140 видів, що належать до 22 родів тропічної флори. Серед них,
крім баобаба, харчове плодове дерево дуріан (Durio zibethinus),
бавовняне, або шерстяне, дерево—сейба (Сеіba реntandra) та ін.

До роду адансонія, крім баобаба, входить ще 9 інших тропічних видів,
поширених в Африці, Північній Австралії, на Мадагаскарі, але ті не
досягають таких великих розмірів.

Уявіть собі безкраї трав’янисті простори, подібні до наших степів, з
розкиданими деревами справжніх акацій, в яких крона має вигляд
величезної парасольки (звідси і назва — «зонтиковидні акації»), пальм,
деякими чагарниками. А серед них — поодинокі дерева-велетні. Такий
вигляд має африканська савана. Зупинишся біля баобаба і здається, що то
не одне дерево, а цілий дім перед очима. Висота його не така вже й
велика— 18—25 м, але стовбур у нижній частині дуже товстий — до 40—45 м
в окружності. Це одне з найтовстіших і найдовговічніших дерев у світі.

Ботанік М. Адансон, на честь якого названо рід адансонія, знайшов 1794
р. у Сенегалі (західній частині Африки) дерево баобаба, що мало у
діаметрі 9 м. Підрахувавши річний приріст дерева, він визначив, що вік
його— 5150 років.

Видатний німецький природознавець і мандрівник О. Гумбольдт (1769—1859)
назвав баобаб «найстарішою органічною пам’яткою нашої планети».

Ботанік Палгрейв, котрий 1956 р. подав опис дерев Центральної Африки,
поставив під сумнів визначення віку баобаба, оскільки річні кільця у
баобаба чітко не виявлені. Його стовбур не має закономірних щорічних
потовщень, а річний приріст залежить від кількості вологи — тропічних
опадів. Коли її недосить, стовбур зсихається і зменшується в окружності,
а коли багато дощів — він розширюється, начебто «бубнявіє».

Взагалі стовбур баобаба, як і його корені, що нерідко розростаються на
сотні метрів від дерева, є резервуаром для запасної води. Деревина його
м’яка, пориста і є надійним вмістилищем для запасної вологи. У стовбурі
легко зробити дупло, де може розміститися 20—30 осіб.

Туземці клали у дупла баобаба трупи, і там вони, без будь-якого
попереднього оброблення або бальзамування, муміфікувалися, що свідчить
про антибіотичні властивості дерева.

Десь від середини і до самого верху стовбур баобаба досить галузистий. У
той час коли у наших широтах і взагалі у Північній півкулі стоїть зима,
у тропіках — літо з властивими цьому сезону дощами. Трав’яний покрив
савани тоді зелений, і баобаб також стоїть у зеленому вбранні. Всі його
гілки густо вкриті довгочерешковими великими пальчасто-складними, як у
кінського каштана, листками, поміж яких видніються численні плоди — той
самий «мавпячий хліб».

На сухий (зимовий) сезон листя баобаба і плоди і його опадають, і тоді
дерева набувають дуже химерних форм, схожі на «гігантські воронячі
гнізда»,— пише про них Е. Уілсон.

Кора баобаба зовні сіра, гладенька, а всередині — волокниста, завдяки
цьому вона широко використовується для виготовлення грубих тканин та
дуже міцних мотузків. Після зрізування кора легко поновлюється, так само
як і в коркового дуба ((Quercus suber) та бархата амурського
(Рhеllodendron amurense).

Взагалі баобаб вважається однією із найцінніших африканських рослин,
його зелені листки використовуються для виготовлення закваски, їх
вживають у свіжому вигляді як салат, добавляють до інших страв.
Вважається, що листки діють прохолоджуюче і зменшують пітливість.
Висушені і потовчені кору і листки баобаба туземці застосовують так, як
європейці перець і сіль. Плоди з мучнистим кислуватим м’якушем і великою
кількістю насіння за смаком нагадують імбир (Zіngiber officsnale).
Баобабом — цілими його гілками з листям та плодами — харчуються і слони,
які нерідко з’їдають і величезні стовбури дерева.

VIII. Прославлений дуріан

Важко сказати, які плоди найсмачніші. Ніжний м’якуш мають деякі груші,
розпливається у роті серцевина кавунів, дуже смачні деякі сорти динь,
славетні ананаси, духмяні апельсини, плоди манго тощо.

Та є плоди, які по праву вважаються одними із найніжніших та
найсмачніших у цілому світі. В Індо-Малезійській області зростає майже
15 видів роду дуріан (Durio) з родини баобабових (Воmbaceae). Один вид
цього роду — дуріан цібетиновий (Dуrіо zіbеthinus) — здобув всесвітню
славу. Цей вид представлений величними тропічними плодовими деревами до
30 м заввишки з яйцевидними великими листками на гілках, їх батьківщина
— Індонезія. У дикому стані вони зараз не зустрічаються, а культивують
їх у багатьох тропічних країнах (в Індонезії, Індії), на півдні Китаю,
Філіппінах, в Африці та Південній Америці тощо.

Вирощують ці дерева заради великих яйцевидно-кулястих плодів до 30 см у
діаметрі та вагою до 2—3 кг. Такий плід можна побачити в одній із вітрин
Ботанічного музею . Зверху він вкритий товстою шипуватою шкіркою. По
суті, це — п’ятигнізда коробочка. У кожному гнізді є по кілька досить
великих насінин, які смажать або варять і вживають в їжу, подібно до
їстівних каштанів. Нестиглі плоди використовують вареними.

Після достигання насінини оточені біло-жовтим м’якушем — кровелькою.
Власне це і є основна їстівна частина плодів — найніжніший та
найсмачніший у світі плодовий м’якуш. Знавці плодів так описують його:
м’якуш дуріана, наче сиркова маса найвищої якості, розтерта із солодкими
вершками, до яких додано найвишуканішого крему та рідкого морозива з
розтертим мигдалем. Погодьтеся, що така суміш справді здатна
танути у роті й може задовольнити найвишуканіші смаки.

^

Але попри такі достоїнства цими надзвичайно смачними плодами можуть
ласувати далеко не всі люди. Тут ми стикаємось з дивовижним явищем:
найніжніший у світі м’якуш плодів має найнеприємніший аромат. Цей запах
важче описати, аніж смак плодів: уявіть собі суміш запахів гнилого
часнику та підгнилої цибулі з додатком «аромату» зіпсованих яєць та
залежалого сиру, ще й з домішкою терпентинового духу. Недаремно один, із
вчених, який набрався рішучості і з’їв шматок кровельки, висловився
приблизно так, що за смаком це найкраще французьке кремове тістечко, але
вся біда у тому, що його наче витягнули з каналізаційних труб. Цікаво
відзначити, що саме завдяки сполученню такого «аромату» та смаку стиглі
плоди дуріана страшенно полюбляє майже все тваринне населення тропічних
лісів.

При бажанні й певній рішучості можна поласувати цими плодами. Та після
такого бенкетування розпочинається найгірше: кілька годин підряд у
людини, що з’їла смачного плодового м’якуша дуріана, триває відрижка і з
рота тхне сумішшю усіх тих запахів, про які згадувалось вище. Незважаючи
на цей недолік, місцеве населення вважає ці плоди за делікатес. Та ось
найголовніше: їм приписують омолоджуючу дію на людський організм.

^Неприємний запах плодів дуріана є однією з основних перешкод для їх
експорту та популярності в усьому світі. Можливо, з часом селекціонери
спроможуться вивести сорти цієї рослини, плоди яких будуть позбавлені
малопривабливого аромату, і тоді ми зможемо ними ласувати, як ананасами,
бананами та іншими плодами, що їх завозимо з тропічних країн.

До речі, в цьому роді є вид, плоди якого цілком позбавлені поганого
запаху, навіть мають порівняно приємний аромат. Щоправда, вони
дуже дрібні та не такі ніжні й смачні. Йдеться про дуріан кутейський
(Durio kutejensis), що у природному стані росте на Калімантані. В
Індонезії та Малайзії зустрічається ще ряд дикорослих представників
цього роду з їстівними, але дрібними плодами.

Цілеспрямована селекційна робота з дуріанами щойно розпочинається. Вчені
вважають, що дуріани варті цього, бо плоди їх — одні із найкорисніших:
вони багаті на протеїн, жир, цукри, крохмалі, сполуки різних металів,
містять у собі чимало вітамінів, зокрема провітамін А, вітаміни С, Р та
ін.

Дуріани цвітуть у жаркий сезон у березні — квітні, а плоди достигають з
червня по вересень. Саме у цей період базари великих міст у тропічних
країнах буквально завалені горами плодів дуріана. Звичайно при збиранні
ждуть, поки плоди самі опадуть з гілок дерев. Зважаючи на те, що вони
ростуть переважно на висоті 10—20 м над землею, це найкращий спосіб
збирання. До того ж цілком достиглі плоди, що самі опадають, мають
найкращі смакові якості.

Проте свіжими вони залишаються всього кілька днів. Для тривалішого
зберігання та далекого транспортування плоди зривають на початку їх
достигання. Місцеве населення розмножує дуріан щепленням і насінням, яке
висівають спочатку у шкілки. Лише після того, як сіянці підростуть, їх
пересаджують на постійне місце. За своїми вимогами щодо середовища
дуріан близький до хлібного дерева.

ІХ. «Дині » на дереві

Жителям багатьох тропічних країн з давніх-давен добре знайоме чудове
дерево папайя, яке має надзвичайно корисні властивості. Європейці ж
вперше побачили цю рослину значно пізніше у Панамі.

Каріка папайя, динне дерево звичайне, або мамон (Сагіса рарауа),
належить до роду каріка (Саrіса) із родини папайових (Саrісасеае).
Представники цієї родини (близько 45 видів) поширені головним чином у
тропічній та субтропічній Америці від Південної Каліфорнії до Чілі та
Аргентини. Рід каріка включає 25 вишів, що ростуть переважно у Південній
та Північній [Америці.

У культурі найбільше відома каріка папайя. Це досить високе, до 10 м
заввишки і 30—50 см у діаметрі, швидкоростуче недовговічне дерево з
трав’янистим стовбуром. Стовбур не галузиться і своєю міцністю
зобов’язаний корі, яка містить численні товстостінні волокна. Верхівка
стовбура увінчана кроною світло-зелених надзвичайно гарних і ніжних
листків. Листки великі, до 60 см у діаметрі, пальчасто-семироздільні, на
довгих товстих черешках. За зовнішнім виглядом динне дерево нагадує
невисоку пальму. Деревина у папайї дірчаста, кора гладенька, зеленкувато
— буроватого відтінку, несе на собі залишки листкових піхв.

Папайя — рослина дводомна. Квітки одностатеві, розвиваються у пазухах
листків. Чоловічі квітки з крейдовими пелюстками зібрані у довгасті
китиці, що звикають. Жіночі квітки білі, у малоквіткових щитках або
поодинокі. Коли папайя квітне, навкруги стоїть надзвичайно ніжний,
тонкий аромат. Рослина так і вабить до себе… А згодом під кроною
листків з’являються великі ароматні плоди папайї, які за формою та
розміром нагадують величезну грушу або диню. Плоди соковиті, м’ясисті,
завдовжки 8—50 см, вагою 2—8 кг. Зверху плоди динного дерева гладенькі
або злегка ребристі, незрілі — зелені, а стиглі — жовтувато-оранжеві або
оранжеві. Коли розрізати плід упоперек, то він нагадує відкриту банку з
паюсною ікрою. Безліч насінин заповнює порожнину всередині плоду. У
різних сортів і навіть у одного дерева бувають різні за смаком плоди.

Розмножують папайю насінням. Через два-три роки сіянці вже плодоносять,
на плантаціях їх розміщують на відстані 6—7 м. Динне дерево живе недовго
і плодоносить лише близько десяти років.

Тубільці давно помітили, що сік плодів динного дерева має дивну
властивість: кілька краплин розчиненого у воді соку папайї пом’якшують
найжорсткіше м’ясо. З часом цей секрет був розгаданий. Виявилось, що у
плодах динного дерева міститься протеолітичний фермент папаїн, який за
своєю дією близький до шлункового соку і позитивно впливає на травлення
та засвоєння їжі організмом людини. Саме тому сік папайї і пом’якшує
сире тверде м’ясо і зсідає молоко.

Папаїн належить до групи протеїназ; він, подібно до пепсину, контролює
розкладання білків на амінокислоти у нейтральному середовищі. Добувають
цей фермент у вигляді порошку з молочного соку папайї (звідки й назва
ферменту). Усі частини дерева мають молочні трубки, проте для одержання
папаїну використовують висушений молочний сік з недозрілих плодів.

Папаїн знайшов визнання і в медицині при лікуванні дифтериту, виразок,
гастриту, він виступає як антикоагулянт крові, а тому ним лікують
тромбози. Цей фермент застосовують також для дубління шкіри, оброблення
тканин, у кулінарії тощо.

Народи тропічних країн, де культивується динне дерево, використовують не
тільки плоди з цілющим соком, а й листя та молочний сік— латекс, який
одержують, надрізаючи плоди, гілки та молоді стовбури. Добувати латекс
починають з двомісячних плодів. Сік плодів папайї має глистогінну дію.
Крім того, латекс застосовують при лікуванні різних шкірних і шлункових
захворювань. У листки динного дерева тубільці загортають м’ясо, щоб воно
стало м’якішим, а витяжкою з листків папайї африканці лікують різні
недуги.

Плоди папайї їстівні, і тому рослину культивують в усіх тропічних
країнах як фруктове дерево. Вони містять 86—88% води, 8—11% цукру,
0,5%—0,9% кислоти, майже 0,5 % білку і до 0,25% жиру, а також вітаміни.
Це чудовий харчовий продукт. Стиглі плоди динного дерева вживають на
десерт, недостиглі — як овочі. А які цукати, маринади, різні джеми та
напої роблять з папайї! Сік використовують також для виготовлення
особливих сортів морозива, сиропів, застосовують у пивоварінні. Усі,
кому доводилося бувати у тропіках, неодмінно ласували чудовим
делікатесом, який виготовляють з морозива, папайї, ананаса та вишні.

Насіння папайї має пряний смак і використовується при готуванні їжі.

Як ми вже зазначали, відомо чимало видів динних дерев, проте найбільше
значення мають дуболисте (Саrіса quercifolia) золотопелюсткове (Саrіса
сhrуsореtаrica), кундинамарське (Саrіса сundinamrensis).

Динне дерево дуболисте зустрічається у вологих субтропіках Болівії,
Аргентини, Парагваю, Уругвай та південної частини Бразилії. Зростає воно
у світлих лісах, серед заростей ксерофітних чагарників, звичайно на
сухих скелетних грунтах. Листки у нього як у дуба, іноді майже
списовидні. Плоди дрібні, до 4—5 см у діаметрі, солодкі, ароматні.
Молочний сік міститься у плодах, корі, навіть черешках, його
використовують при лікуванні диспепсії, гастритів, екземи та плям на
шкірі людини. Це найхолодостійкіший вид динного дерева, придатний для
вирощування у найтепліших районах Чорноморського узбережжя Кавказу.

Динне дерево золотопелюсткове поширене в Андах Еквадору. Росте воно на
висоті 1500—3000 м над рівнем моря. Його плоди, 10—15 см завдовжки,
споживають вареними.

Динне дерево кундинамарське, або хамбуру, зустрічається на півночі
Південної Америки в Андах. Зростає воно на висоті 1800—3000 м над рівнем
моря. Це невисоке дерево з пальчастороздільними, знизу сизуватими, до 40
см завдовжки листками і дрібними зеленкуватими квітками, зібраними у
суцвіття, що розвиваються прямо на стовбурі. Плоди гранчасті,
гострокінцеві, яскраво-оранжеві, зовні схожі на плоди какао, до 10 см
завдовжки. Дерево широко культивується у тропіках заради смачних, з
тонким ароматом плодів, які споживають вареними.

Та найбільш цінним і поширеним є динне дерево звичайне, за яким і
закріпилася назва «папайя». Воно було відомо майя і ацтекам, його здавна
культивують в усій тропічній Америці. У Полінезію папайя попала,
можливо, ще до Колумба. У XVI ст. вона з’явилася на Сході, де знайшла
свою другу батьківщину.

Більшість вчених вважають, що папайя має гібридне походження. Проте
дехто з дослідників доводить, що папайя зрідка зустрічається в дикому
стані на узліссях лісів у північній частині Аргентини.

Головними центрами культури папайї являються Великі Антильські острови,

Шрі-Ланка, Індія, Малайзія, Гавайські острови, Мексика, Бразилія,
Індонезія, Таїті, Ямайка.

Промислові плантації папайї, що дають високоякісні плоди, закладають у
тропіках не вище 1000 м над рівнем моря. Динне дерево за своєю природою
надзвичайно ніжне і тому погано росте там, де ночі бувають вогкі та
прохолодні. Воно гине не лише від морозу, а навіть від низьких
позитивних температур. До ґрунтів ця рослина невибаглива, але не
витримує болотних і надмірно сухих ґрунтів.

Х. Авокадо

Звичай прикрашати лавровим вінком людей, що відзначилися в різних сферах
людської діяльності, дістався сучасному людству від древніх еллінів, у
яких лавр був присвячений Аполлону — богу мудрості, покровителю
мистецтв. Листя лавра благородного (Laurus nobilis ) здавна широко
відоме як прянощі, його застосовують при виготовленні м’ясних та рибних
консервів та для інших цілей.

А от родича лавра благородного мексіканське вічнозелене дерево персею
американську (Реrsеа аmеrісаnа), що також належить до родини лаврових
(Lauraceае), мало хто знає. А між тим персея відома з глибокої давнини:
при розкопках усипальниці фараона Рамзеса II, що правив Єгиптом близько
3000 років тому, знайдено ритуальні гірлянди з листків персеї.

Рід персея (Реrsеа) включає 50 видів рослин, поширених переважно в
тропічних і субтропічних країнах Америки та на Канарських островах. Цей
рід представлений в основному деревами і лише зрідка кущами. Листки у
персеї прості, чергові, більш-менш шкірясті. Квітки дзвоникуватої форми,
двостатеві, з простою оцвітиною, 8—12 тичинок розміщені у 3—4 колах, є
стамінодії (редуковані тичинки), пиляки відкриваються клапанами. Плід —
однонасінна ягода грушовидної або круглястої форми.

Найцікавішим і широко розповсюдженим видом є персея американська, дерево
авокадо або, як ще кажуть, алігаторова груша, що в дикому стані
зустрічається у Мексіці, Центральній та Південній Америці до Південного
Перу.

Росте авокадо у лісах на схилах гір, у вологих районах з рівномірним
розподіленням опадів, головним чином на висоті від 600 до 1500—1800 м
над рівнем моря. У Гватемалі воно іноді підіймається до висоти 2400—
2700 м і росте у дубово-соснових лісах разом з лузітанським кипарисом
(Сuprеssus lusitаnіса). Авокадо тіньовитривале, але гине на надмірно
зволожених грунтах.

Авокадо — високе дерево, до 20—30 м заввишки, з довгастими або
еліптичними, 10—12 см завдовжки і З—10 см завширшки, темно-зеленими,
наче лакованими, листками. Суцвіття розташовані у пазухах листків.

Плоди авокадо дуже оригінальні і варіюють за своєю формою, розмірами та
кольором. Форма їх найчастіше буває грушовидною, яйцевидною або
сферичною, завдовжки 7—20 см, а колір — зелений, каштановий, пурпурний,
пурпурно-чорний і навіть фіолетовий. Важать вони залежно від сорту
50—600 г. Жовтувато-зелений м’якуш плодів має маслянисту консистенцію.

Плоди авокадо надзвичайно цінні, високохарчові, дієтичні та лікувальні
за своїми властивостями. Вони складаються з 60—70% води, 5—10%
вуглеводів, 10—30% жирів, які засвоюються організмом людини так само, як
і вершкове масло, і 1,2—1,8% протеїну. В них є вітаміни В, В2, С, Е, РР,
К і Н, а також провітамін А. У складі зольних речовин міститься 14
елементів, серед них калій, натрій, фосфор, залізо та кальцій, необхідні
для організму людини.

100 г плодів авокадо еквівалентно 218 калоріям. Ці плоди перевищують за
калорійністю у 2 рази нежирне м’ясо, калорійніші за яйця, але
поступаються перед рисом та пшеничним хлібом.

Плоди авокадо відрізняються від усіх знайомих нам овочів та фруктів. У
них, як вже зазначалось, незвично багато жирів, білків, різних
мінеральних солей, є великий набір вітамінів, проте мало цукру, тому
вони дуже корисні для діабетиків. А деякі спеціалісти взагалі
додержуються думки, що плоди авокадо можуть замінити людині всю їжу і
людина зможе нормально існувати, якщо вона їстиме лише ці плоди та
питиме воду. За своїм хімічним складом плоди авокадо скоріше овочі, ніж
фрукти. їх вживають в їжу сирими, приправляючи такими гострими спеціями,
як перець, оцет тощо. Найчастіше з плодів авокадо роблять салат або
використовують як приправу у вигляді пюре, іноді готують супи.
Застосовують їх також для приготування різних сортів морозива. Авокадова
олія цінується як високоякісна приправа для салатів. Вона
використовується в косметиці та медицині, зокрема з неї виготовляють
різні мазі, якими лікують опіки та різні захворювання шкіри. Невелику
кількість її одержують в основному з дикорослих дерев або з понівечених
плодів культурних сортів рослини. Листки, гілки та шкірку плодів
рекомендують вживати при шлункових захворюваннях, а плоди — при катарах
шлунка та для зниження кров’яного тиску.

Авокадо розводять вирощуванням прищеплених саджанців у розсадниках з
наступною висадкою їх на плантації. Рослини розташовують на відстані 6—8
м одна від одної так, щоб на одному гектарі було 200—300 дерев авокадо.
Одне дерево дає за сезон понад 100 плодів. Різні сорти авокадо мають
різну шкірку плодів, яка найчастіше буває тонша за 1 мм. Сорти, які
дозрівають влітку та восени, мають тоншу шкірку, а в тих, що дозрівають
взимку та весною, вона буває трохи дерев’янистою.

Аборигени Центральної Америки та Вест-Індії задовго до відкриття Америки
протягом багатьох століть вирощували авокадо. Було відомо понад 500
сортів трьох географічних рас: мексиканської, гватемальської,
вест-індської. У Мексиці, Центральній та частково Південній Америці
плоди авокадо є одним із найпоширеніших харчових продуктів.

Велика увага культурі авокадо поза межами її ареалу приділяється в США,
особливо у Каліфорнії та Флориді. В посушливих районах ця культура
потребує зрошення.

Авокадо досить добре пристосувалося до континентального клімату Мексики,
і тому це дерево може переносити незначні зниження температури. І
все-таки морозостійкість його незначна — така, як у апельсина та лимона.
У Західному Закавказзі в районі Зеленого Мису, Сухумі, Гагри та Сочі
вирощують персею дрімісолисту (Реrsеа drymifoliа), яка є древньою
мексиканською культурою. Дерево росте швидко і вже в 10—12 років досягає
8—12 м заввишки, однак у суворі зими потребує захисту. Плодоносить воно
рясно, але врожайність цього виду авокадо нестабільна. Плоди дрібніші,
ніж у авокадо, вони грушовидні, м’ясисті, важать 300—400 г, містять від
18 до 30% цінної твердої олії, значну кількість білкових речовин, а
також вітаміни А, С, Б і Е. Ефірна олія, що її одержують з листків
персеї дрімісолистої, має запах анісової олії.

На Азорських і Канарських островах, а також на островах Мадейра зростає
персея індійська (Реrsеа іndisa), яка разом з ендемічною персеєю
азорською (Реrsеа аzоrіса) утворює ліси в нижньому поясі гір. Персея
індійська — високе, до 40 м заввишки, дерево з темнопурпурними
малом’ясистими плодами. Дерево досить декоративне, воно зрідка
зустрічається в парках Сухумі, де цвіте і плодоносить.

ХІ. Кофейне дерево

Всім добре відомо: ніщо так швидко не знімає втоми, як чашечка гарячої
кави.

Кофейне дерево займає значно більші площі, ніж чай: у світовому
виробництві гарячих напоїв воно посідає перше місце. На початку другої
половини XX ст. вироблялось близько 2,5 млн. т кофе. Незважаючи на те що
батьківщина кофе — Африка, найбільші площі під цією рослиною знаходяться
у Латинській Америці.

Довгий час центром культури кофе була Бразилія, яка давала понад 50%
світової продукції. Проте 5—6 років тому кофейні плантації тут померзли
і їх площі значно скоротилися. Це призвело до кофейної кризи, до
підвищення цін на кофе на світовому ринку. А порівняно недавно, в
60—70-х роках у Бразилії викорчовували цілі кофейні плантації. У роки
кризисів «у плановому порядку» знищували величезну кількість цінного
продукту. Кофе топили в океані, спалювали, переробляли на пластмасу — і
все це робилося заради підтримання високих цін на нього. І відбувалося
це в країні, яка, за висловом прогресивного бразильського вченого Жозуе
де Кастро, є країною голоду.

Друге місце по вирощуванню кофе належить Колумбії. Країни Центральної
Америки дають до 15% світової продукції.

Майже 13% кофе експортує тропічна Африка, де близько 5% виробництва кофе
припадає на Ефіопію і 2—3%—на країни північно-західної частини.

Із азіатських країн до 1% світової продукції виробляє Індонезія і
приблизно стільки ж — Океанія.

А взагалі, цю тропічну рослину вирощують 31 країна Америки, 14 країн
Азії, Океанії й Австралії і 36 країн Африки.

Рід кофейне дерево (Соffеа), що належить до родини маренових
(Rubiaceaе), об’єднує понад 40 видів рослин, поширених у Центральній і
Південній Америці, Південно-Східній Азії, на Шрі-Ланка, Яві, в Африці.

Найбільше значення має кофейне дерево аравійське (Соffеа аrаbіса), що
займає 90% площі усіх кофейних плантацій. Це великий гарний кущ або
невисоке вічнозелене дерево, до 5—9 м заввишки. Стовбур стрункий, кора
зеленкувато-сірового відтінку. Крону дерева складають довгі гнучкі
розложисті або звисаючі гілки, які несуть численні листки. М’які листки
цільнокраї, злегка хвилясті, яскраво-зелені, блискучі, 5—20 см завдовжки
та 1,5—5 см завширшки, на коротких черешках. Розміщені вони супротивно.
Квітки білі або трохи зеленкуваті, двостатеві, правильні, п’ятичленні, з
тонким ніжним ароматом, по 3—7 у пазухах листків. Довжина трубочки
віночка 1 —1,2 см завдовжки, часточки ланцетні, до 0,7 см завдовжки.

Плід — двонасінна, овальна або округла ягода 1—1,5 см у діаметрі,
оплодень м’ясистий. Плоди кофейного дерева дозрівають, поступово
змінюючи своє забарвлення від зеленого через жовте та червоне до
малинового і навіть фіолетового. Дерево квітне і плодоносить одночасно
протягом всього року. Цвітіння залежить від раптового падіння
температури, що відбувається після сильної грози. Можливо, йому сприяє і
озон, що виникає у повітрі після сильних розрядів блискавки, адже
тропічна гроза незрівняна з грозою помірних широт.

У кожній ягоді міститься дві зеленкувато-сірих з сріблястою оболонкою
насінини. У деяких сортів, що дуже високо цінуються, буває по одній
насінині в плоді. У дикому стані кофейне дерево аравійське зростає в
Ефіопії, у річкових долинах на висоті 1350—1800 м над рівнем моря. Цілі
лісові зарості його зустрічаються і зараз у провінції Каффа. Кофейні
дерева — надзвичайно теплолюбні тропічні рослини. Температури нижче 15°
для них занадто холодні. Кофейні дерева для свого росту потребують
достатнього зволоження, і тому їх плантації закладають звичайно лише в
тих областях, де річна кількість опадів становить не менше 1250 мм на
рік, причому з рівномірним випаданням протягом вегетаційного періоду без
різких періодів посухи.

Плантації кофейного дерева аравійського, як правило, розміщуються не
нижче 1200 м над рівнем моря. Ці дерева погано переносять жару тропіків,
і тому в нижньому гірському поясі вирощують більш жаровитривалий вид —
кофейне дерево могутнє (Соffеа rоbusta). При недостатній кількості
вологи застосовують штучне зрошення. Кофейні дерева добре розвиваються і
на вулканічних грунтах.

Розмножується кофейне дерево насінням, яке звичайно висівають у
спеціальних розсадниках. Через один два роки сіянці, що досягли заввишки
30—50 см, висаджують на постійні плантації на відстані 3,5—4,5 м один
від одного. У Бразилії існує й інший спосіб: посів відбувається прямо на
плантацію. По кілька насінин кидають у гнізда, розташовані на певній
відстані одне від одного, а потім сіянці розріджують. Плантації кофе
іноді притіняють. Притінювачами можуть бути банан, інколи моринда або
якісь інші рослини. Одначе питання, чи треба притінювати кофейні дерева,
і досі лишається спірним. Кофейні дерева починають плодоносити у віці
3—5 років. Найбільші врожаї одержують, коли дерева досягають 15—18
річного віку, а потім продуктивність плантації значно знижується і в
віці 30—40 років стає вже нерентабельною. Плоди збирають вручну.

Існує два способи одержання кофейних зерен: «мокрий» та «сухий». При
першому плоди током води подаються у спеціальну машину — пульпер,
усередині якої обертається борозенчастий валик. Плоди, які попадають у
проміжок між валиком і оточуючим його напівциліндром з поздовжніми
металевими смужками на його внутрішній поверхні, звільнюються від
м’якуша і надходять у підставлені посудини. Далі насіння вміщують у
цистерни з водою, де воно поступово очищається від залишків пульпи.
Потім його знову пропускають через пульпер і висушують.

При другому, «сухому», способі плоди спочатку висушують на сонці, а
потім пропускають через спеціальні машини, де хрумкі залишки м’якуша
розпадаються на дрібні часточки, від яких вони звільнюються за допомогою
сильного струменя повітря. З 1 га одержують у середньому 2,5 т «бобів»
кофе. Насінини тверді, з світло-сірим відтінком, мають овальну форму,
плоскоопуклі, з глибокою борозенкою на плоскому боці. Зверху вони вкриті
тонкою «сріблястою» або пергаментною оболонкою.

Найкращим за якістю здавна вважається Йєменське кофе. Широко відомий
дрібнонасінний сорт мокко одержав свою назву від одноіменного порту,
через який відбувається вивіз цього сорту кофе. Справжнє Йєменське кофе
виробляється у невеликій кількості й вивозиться переважно в Англію та
деякі інші країни. Бразильське та колумбійське кофе також високоякісні.
Існуючі зараз сорти кофе задовольняють різні смаки, проте чи не
найбільшою популярністю користується те, що виробляє Колумбія.

Природні умови Колумбії виключно благодатні для вирощування «брунатного
золота», як кажуть у цій країні. Кофейні плантації розміщуються, як
правило, на схилах гір і їх доводиться обробляти вручну. «Кофе підтримує
третину колумбійців, але нікого не робить багатим» — ці слова часто
можна чути серед збирачів плодів на кофейних плантаціях.

Стрункі ряди кофейних дерев зростають у тіні тропічних велетнів, які
немовби прикривають плантацію від пекучого сонця. Кращі сорти
колумбійського кофе розводять у затінку, і це є однією з особливостей
місцевого способу вирощування кофейних дерев.

Кофейні дерева обов’язково підрізають, щоб вони не були вище 2 м. Це не
тільки посилює плодоношення, а й поліпшує якість плодів. Грона кофейних
плодів обліплюють усі гілочки. Плоди, як правило, різнобарвні, бо на
гілках одного й того самого дерева і навіть на одній гілці в одному
гроні вони дозрівають у різний час. Для одержання високоякісного кофе
вибираються вручну лише зовсім стиглі ягоди, таким чином до однієї і
тієї ж гілки збирачу доводиться повертатися кілька разів. Плоди не
повинні також перезріти, бо це знижує їхню якість.

Ґрунт під деревом регулярно прополюється, і лише де-не-де видніються
невеликі килимки з дрібних рослинок, що трохи нагадують наші фіалки.

Проте не лише чудовий клімат, тінь, належний догляд за плантацією та
збирання виключно стиглих плодів визначають якість кофе. Біля домівок
колумбійців, серед квітучих гібіскусів та яскравих бугенвілей, можна
побачити спеціальні машини, котрі служать для відокремлення м’якуша від
насіння. Одержане сухе насіння і є товарною продукцією, яка надходить у
країни, що споживають кофе. Там воно піддається остаточному обробленню:
з нього знімають оболонки, полірують, сортують. Сухі зерна кофе містять
34% клітковини, 12 води, 10—13 жирів, 15—16 цукрів, декстринів і кислот,
10% білків. Цінність кави залежить від наявності в ній алкалоїдів
кофеїну, якого залежно від сорту буває від 0,65 до 2,7%.

Високі і лікувальні властивості кофе. Першим звернув увагу на нього як
на лікувальний засіб італійський лікар і ботанік П. д’Альпіно. Вже давно
доведено, що кава знімає головний біль, покращує кровообіг, обмін
речовин, посилює дихання. Настій сирого кофе корисний при коклюші та
нервових розладах, а також при артриті та подагрі. Напій з піджарених
зерен кофе збуджує нервову систему, серцеві м’язи, зменшує виділення
вуглекислоти у легенях. Кофе позитивно діє при спазмах шлунка, його
вживають від зубного болю та при отруєннях наркотиками. Настояне, але не
кип’ячене кофе ефективно впливає на перистальтику кишечнику. Не так
давно з’явилися дані, які стверджують, що кава у суміші з молоком або
червоним угорським вином допомагає при тифі та епідемічній дитячій
холері. Корисна дія кофе при загрозливій анемії головного мозку, коли
людина знепритомніє. Його не слід вживати при повнокров’ї та високому
кров’яному тискові, при певних видах іпохондрії, туберкульозі та деяких
інших захворюваннях.

Відходи від оброблення кофе, що становлять 60% урожаю, багаті на
кальцій, фосфат, фосфорну кислоту, і тому їх використовують як добриво,
йдуть відходи на паливо і на виробництво кофелїту — пластичного
матеріалу з високими ізоляційними властивостями.

Про кофе немає літературних даних до початку XV ст., і тому можна
вважати, що це порівняно молода культура. Походження її пов’язане з
двома країнами — Ефіопією, як зазначалося вище, та Йєменом.

У XV—XVI ст. Аравія була єдиною країною кофе — «кахва». З того часу
йємен утопає у кофейних садах. Кофейні дерева вирощують на терасах,
застосовуючи штучне зрошення. Відомо, що відносини Ефіопії з Йєменом
існували ще в IV ст. і тому природно, що кофе було запозичене Йєменом з
Ефіопії.

В Ефіопії кофейні дерева не культивувалися; ще довго після того, як в
Йємені їх почали вирощувати, ефіопи все-таки не вживали його, бо, будучи
християнами, вони дотримувались заборони на каву, накладеної церквою та
негусом. Кава вважалась магометанським винаходом.

Дикоросле кофейне дерево аравійське було знайдено ботаніком Ротом 1843
р. у Південній Ефіопії. Вчений писав, що в Ефіопії вживали каву таємно,
нехтуючи законом. Відомо також, що кочівники та караванщики в цій країні
давно знали про збуджувальні властивості кофе. Дію кофе на нервову
систему помітили пастухи Ефіопії, спостерігаючи, як кози та вівці,
наївшись плодів, що опали з диких чагарників кофе, не спали вночі.

Каву могли вживати провідники караванів, бедуїни. І зараз, виряджаючись
в дорогу, вони беруть з собою все необхідне для приготування кави. Та
ніхто, мабуть, не вміє приготувати такий ароматний, густий і міцний
напій, як араби Йємена та бербери Північної Африки. Європейці же
дізнались про кофе значно пізніше, у першій половині XVII ст., а першу
кав’ярню відкрито у

Лондоні 1652 р.

Наприкінці XVII ст. голландці почали культивувати кофейні дерева на
острові Шрі-Ланка, де з 1825 р. плантації їх зайняли значні площі. Через
кілька десятків років вони були знищені грибом-паразитом Неmileia
vastatrix.

У Південну Америку кофе було завезене 1740 р., а дещо пізніше у
Бразилію, де його культура швидко поширилась. Крім кофейного дерева
аравійського, культивуються і інші, серед яких заслуговують на увагу
кофейне дерево ліберійське (Соffеа liberica) та кофейне дерево могутнє
(Соffеа гоbustа).

Кофейне дерево ліберійське — досить високе, до 12 м заввишки, з
пірамідальною кроною із великих, 16—35 см завдовжки і 6—15 см завширшки
шкірястих листків. Плоди трохи більші, ніж у кофейного дерева
аравійського, видовжені, 2—3 см у діаметрі. Насіння містить 1,06—1,45%
кофеїну.

У дикому стані зростає у тропічній Західній Африці, а культивується від
Сенегалу до Східної Африки, на Шрі-Ланка, в Індонезії. В культурі воно
не потребує притінення, стійке до грибкових захворювань листків. Якість
цього виду кофе задовільна.

Кофейне дерево могутнє — невисокий чагарник, 2—5 м заввишки, з
світло-зеленими еліптичними або ланцетними листками до 20 см завдовжки
та 5—11 см завширшки. Квітки білі або рожеві, квітує дерево 2—3 дні. У
дикому стані зростає в екваторіальних лісах і саванах Конго, до 1300 м
над рівнем моря.

Вирощується нині на великих площах, бо цей вид виявився найпридатнішим
для одержання розчинного кофе. Кращі посадки його розміщуються на
рівнині. Культивується воно на Яві, Шрі-Ланка, в Індії, Малайзії, на
острові Суматра, а також в Конго, на Мадагаскарі, в Кенії та інших
країнах.

В Європі плоди цього дерева відомі з 1900 р.Кофейне дерево могутнє
надзвичайно врожайне, містить 1,5—2,4% кофеїну. Напій,
виготовлений з його зерен, за смаком нагадує каву з кофе
аравійського з легким ароматом шоколаду. Цей вид кофе дуже
перспективний.

ХІІ. Звідки походить шоколад

Зараз важко знайти людину, якій не доводилося ласувати шоколадною
цукеркою або смакувати напій какао. Та, мабуть, не всім відомо, що
шоколад є продуктом дерева, яке зростає у тропічних країнах.

Шоколадне дерево, або дерево какао, (Тheobroma caсао) належить до родини
стеркулієвих (Sterсuliaceae). 60 родів і до 1000 видів представників
цієї родини є переважно мешканцями тропічних та зрідка субтропічних
областей обох півкуль. Рід теоброма (Тhеоbrоmа), за останніми даними,
об’єднує 22 види, поширені у Південній та Центральній Америці і в
Південній Мексиці.

Культивують в основному шоколадне дерево. Загальна площа під його
насадженнями становить близько 1 млн. га; щорічний збір плодів какао на
Землі — 1,2 млн. т, або 900 тис. т порошку. Основну масу на світовий
ринок постачає не Америка — батьківщина какао, а Африка, де воно
вирощується на площі понад 500 тис. га: Гана дає 36% світової продукції,
Нігерія — 13, Бразилія—18—20%; за ними йдуть Берег Слонової Кості та
Камерун (5—6%), потім Еквадор, Венесуела, Домініканська Республіка
(2—4%)- Близько 1% припадає на Океанію.

Дерево какао називають шоколадним, бо саме його насіння є основою
сировини, з якої виготовляють шоколад. Напій какао готують з порошку,
одержаного з ферментованих насінин шоколадного дерева. Достоїнством
какао є не лише своєрідний смак і аромат, а й наявність алкалоїда
теоброміна, що тонізує і підбадьорює.

В Європі какао вперше з’явився в XVI ст. його першовідкривачем мало не
став Колумб. Розповідають, що 1502 р. Колумб під час свого четвертого і
останнього плавання у Новий Світ побачив поблизу одного з островів біля
північного узбережжя Гондурасу велике каное майя і загарбав його. Ні
золота, ні коштовностей в каное не було. Увагу Колумба привернули великі
череп’яні глечики з маїсовим пивом незвичного смаку та велика кількість
якогось «мигдалю», який індіанці, мабуть, цінили досить дорого. Але
Колумб не надав значення цим червоним «бобам».

І лише через сімнадцять років іспанці при завоюванні Південної та
Центральної Америки звернули увагу на те, що індіанці, жителі тропічних
лісів, широко використовують насіння дерева какао.

Ацтекам какао було відомо ще до приходу європейців, вони називали плоди
цього дерева «какухуатль», звідки, можливо, і походить назва «какао».
Піджарені насінини какао очищали від дерев’янистої оболонки, варили з
водою, домішуючи трохи кукурудзяного борошна. Потім цю масу
ароматизували ваніллю і збивали в піну. Споживали її застиглою і
холодною. То була щоденна їжа мексіканських індіанців — «чокоатл»,
Походить ця назва від слів: чоко — піниста, атл — вода, або ще гірка
вода.

Іспанські солдати спостерігали, як ацтекський імператор Монтесума щодня
випивав п’ятдесят золотих чаш шоколаду, виготовленого в такий спосіб.

Коли Кортес 1528 р. з тріумфом повернувся до Іспанії, він привіз з собою
не лише значну кількість бобів, а й описав, як їх використовують
мексиканці. Шоколад дуже сподобався у метрополії і колоніях Іспанії, і
його почали привозити в Європу спочатку в тому вигляді, в якому
споживали ацтеки.

Величезна популярність какао відображена К. Ліннеєм у назві самої
рослини, що в перекладі з грецької мови означає «їжа богів» — від слів
«теос» — бог і «брома» — їжа.

Гарячим і солодким напій какао почали виготовляти в Іспанії ще у XVI ст.
Цей напій за своїми якостями значно кращий за холодний, який вживали в
їжу індіанці. Деякий час Іспанія мала монополію на продукти Нового
світу, але недовго, бо вже в цьому ж столітті какао знала вся Європа.

Напій какао настільки сподобався, що навіть під час богослужіння у
провінції Чьяпас (Мексика) його подавали знатним дамам.

Зростає шоколадне дерево у вологих тропічних лісах Америки, де утворює
підлісок, місцями досить густий. Дерево невисоке, 3—8 м заввишки, інколи
досягає 12 м, із стрижневим (завдовжки 1 м) і численними боковими
коренями. Стовбур дерева прямий, гілки мутовчасті.

Темно-зелені листки овальні за формою, цільнокраї, блискучі і досить
великі. Довжина листка коливається в середньому від 20 до 40 см, а
ширина від 7 до 15 см.

Дрібні білі, жовті, рожеві або злегка червонуваті 5-членні квітки
зібрані у невеликі багатоквіткові кауліфлорні суцвіття, що з’являються
на стовбурі або на корі так званих основних, «скелетних» гілок, причому
досить часто біля самої основи стовбура, а не на кінцях тонких гілок, як
у більшості наших дерев.

Кауліфлорія характерна і для інших рослин тропічного лісу і є
біологічним пристосуванням до запилення метеликами. Метелики, як відомо,
літають не дуже високо, вони не можуть підніматися до верхівок дерев.
Проте навіть і за таких умов не всі квітки запилюються і дерево дає лише
20—50 плодів, які розміщуються на стовбурі в 5—8 рядів. А взагалі,
процес запилення у шоколадного дерева вивчений недостатньо. Науковці
відзначають, що йому властиве і самозапилення. Шоколадне дерево цвіте і
плодоносить протягом цілого року, цвітіння інколи може перериватися
посухою та зниженнями температури, але те й те дуже шкодить рослині.
Так, посуха викликає повне опадання зав’язей. За сприятливих умов
цвітіння настає на 2—3 році життя сіянця і триває до 25—50-річного віку.
Переважна більшість зав’язей опадає і лише 0,4—0,6% квіток дають плоди.
Дозрівання плодів відбувається від 4 до 9 місяців залежно від сорту та
умов догляду за деревами.

Плоди шоколадного дерева великі, видовженоовальні, сегментовані, на
кінці загострені, нагадують товстий ребристий огірок до ЗО см завдовжки
і 10 см у діаметрі. Вони зморшкуваті, важать від 300 до 800 г кожний.
Зрілі плоди зрізають спеціальними ножами і складають у купи для
пом’якшення оболонки. Плід містить рожеву кислувато-солодку пульпу з
25—60 червонуватими або брунатнуватими мигдалеподібними насінинами,
розміщеними у 5 рядів по 5—12 насінин у кожному. Плоди розкривають і
виймають насіння, а кислувато-солодку пульпу споживають на місці.
Овальні насінини («боби») завдовжки 2,5 см, більш-менш стиснуті. Основну
їх масу складають м’ясисті маслянисті сім’ядолі. Одне дерево дає 1—4 кг
насінин на рік. Насіння складають у купи, ящики або спеціальні баки і
піддають ферментації. Всю масу час від часу перелопачують, не допускаючи
нагрівання вище 50°. Бродіння відбувається за допомогою особливого
дріжджового грибка, що руйнує причеплену до насіння пульпу. Після
тижневого бродіння насіння відстає від пульпи, набуває
фіолетово-брунатного або червонуватого відтінку, втрачає гіркоту,
стає ніжним, характерним для какао, солодкуватим на смак, має тонкий
аромат, що залежить від особливої ефірної олії, якої в їх складі лише
0,004%. Потім насіння повільно сушать. Висушене насіння білуватого
кольору, терпке, трошки гіркувате, без запаху. Якість насіння залежить
від його оброблення. Насінини какао вкриті темно-брунатною, тонкою
крихкою дерев’янистою оболонкою, містять дрібні кам’янисті та великі
слизисті клітини. Тканина сім’ядолей тонкостінна, до складу паренхими
входять жирна олія, алейронові зерна і незначна частина крохмальних
зерен, темно-фіолетові пігменти.

Насіння какао переробляють на спеціальних фабриках. Спочатку його
піджарюють, після чого оболонка легко знімається машиною. Оболонка, що
займає 10— 15% об’єму насінини, називається какаовелою; у ній до 1%
теоброміну. Деякі промисловці добавляють какаовелу у дешеві низькосортні
сорти шоколаду. Очищене від оболонки насіння містить 45—55% жирної олії,
білкові речовини, 1—2% теоброміну. Ядро насінин подрібнюють в однорідну
напіврідку пасту — так званий гіркий шоколад. Ця маса і є тим
матеріалом, з якого потім виробляють плитки шоколаду та шоколадні
цукерки, какаові порошок та олію. Для приготування плиток у «гіркий
шоколад» додають цукор, ваніль, деякі спеції і обов’язково какаову олію.
Так одержують шоколад, що містить 40—60% цукру, 20—25 жиру, 1—2 води,
1—2 клітковини і близько 3% мінеральних речовин. Залежно від того, які
речовини і в якій кількості додають у пасту, виготовляють різні сорти
шоколаду: з молоком — молочний, з «горіхами» кола — шоколад для
туристів. У діабетичний шоколад замість цукру входить сахарин.

Щоб одержати какаову олію, пасту піддають гарячому пресуванню. Гарячу
олію фільтрують і виливають у форми, де вона швидко застигає при
кімнатній температурі. Подріблений жмих, що залишається після
пресування, дає порошок, відомий у побуті під назвою «какао». І шоколад,
і какаова олія містять алкалоїд теобромін, який збуджує нервову систему
і посилює серцеву діяльність.

Какаова олія являє собою куски жовтуватого кольору, які при прогорканні
біліють, з приємним запахом і шоколадним смаком. Вона містить
тригліцериди — прості й змішані з кислотами: стеариновою, пальмітиновою,
лауриновою, арахіновою та олеїновою. За кімнатної температури вона має
тверду консистенцію, плавиться при 30—34°, тобто нижче температури
людського тіла, на чому й грунтується її застосування у медицині.

Какаова олія під назвою Оlеum сасао входить в усі фармакопеї і
використовується при виготовленні супозиторіїв, глобул та інших
лікарських препаратів. Використовується вона в основному в
кондитерському виробництві. Крім того, її застосовують у косметиці для
виробництва губних помад.

Шоколадне дерево — надзвичайно теплолюбна рослина і може розвиватися
лише при середній температурі близько 21° (мінімум — не нижче 15°).
Оптимальною температурою для нього є 40°. При 28° ріст дерев
припиняється. Тому плантації розміщуються в дуже низьких широтах (між
20° північної і 20° південної широти) і не дуже високо (450—600 м над
рівнем моря). Саме у цих районах випадає 1100—1200 мм опадів на рік, що
є оптимальною дозою для нормального існування шоколадного дерева. Проте
слід зазначити, що воно не переносить близьких ґрунтових вод.

За природних умов шоколадне дерево росте без періоду спокою. Основним
способом закладання плантацій є насіневе розмноження, в той час як дикі
форми відновлюються паростками від лежачих гілок. Галуження
симподіальне, тому дерево утворює багато гілок.

Насіння вирощують у розсадниках з наступною висадкою сіянців на
плантації на відстані 3—4 м. У перші три роки сіянці досягають 1 м
приросту щороку, а на третьому році життя ріст уповільнюється і від 3 до
10 років дерева збільшуються лише на 2 м. Таким чином, за 10 років
шоколадне дерево досягає звичайної висоти.

Будучи за своєю природою елементом підліску, шоколадне дерево в перші
роки свого життя не переносить прямої сонячної радіації і тому потребує
притінення, для чого на молодих плантаціях використовують маніок і
банан, а для старших плантацій — високорослі дерева.

На плантаціях шоколадне дерево починає плодоносити у 4—5 років,
найбільші врожаї вони дають у 12— 50 років. З 1 га одержують 1,5—2 т
«бобів».

У культурі переважно поширені досить примітивні, близькі до диких,
форми, відомі під назвою форастеро (fоrаstеrоs), з товстою кожурою у
плодів. На зміну їм приходять досконаліші форми з ніжними плодами, такі,
як кріольо (сriоllоs) і тринітаріо (trіnitаrіоs). Але останні дві ще
мало розповсюджені.

Найповніші колекції шоколадного дерева є на Тринідаді, в Гані, Камеруні,
Коста-Ріці, Флоріді (Міамі). Велика секційна робота провадиться в Гані,
Еквадорі та Тринідаді.

Поряд з шоколадним деревом мають певне значення й інші види цього роду.
Так, дерево какао вузьколисте (Тhеоbrоmа аngustifolia), поширене у
Південній Мексиці і Центральній Америці, дало якісні сорти «соко-пуско»
і «есмеральда», а другий вид — дерево какао перуанське (Тhеоbrоmа
bісоlоr), що містить мало теоброміну і багато олії, йде для приготування
різних напоїв, а також використовується як притінювач та підщепа для
шоколадного дерева.

Дерево какао великоцвітне (Тhebrоmа grandiflorа), поширене у Бразилії,
має великі, до 1 кг вагою, аромат ні та смачні плоди. З нього
виготовляють освіжаючі напої.

Різні сорти шоколаду роблять з двох інших дерев какао: дрібноплодного
(Тhеоbrоmа mісrосаrра) і прекрасного (Тhеоbrоmа sресіоsа).

XIII. Цукеркове дерево

Мало хто, особливо в дитинстві, не любить смачні цукерки. Всім добре
відомо, що виготовляють їх на кондитерських фабриках і, мабуть, нікому
не спаде на думку твердити, що груші ростуть на вербі, а цукерки — на
деревах.

Та не поспішайте з висновками, бо на світі є вид дерева, на якому
ростуть справжнісінькі «цукерки». У побуті його так і називають —
цукеркове дерево, ботаніки ж іменують його говенія солодка (Ноvеnіа
dulcis) і відносять до родини крушинових (Rhamnaceae), тобто тієї самої
родини, до якої належить відомий своїми лікувальними властивостями
чагарник крушина ламка (Franguia alnus).

У природному стані цукеркове дерево поширене на півдні Китаю, в Індії,
Японії, Кореї. Це невеликі листопадні дерева, 8—15 м заввишки, з прямими
стовбурами та шатровидними кронами, за зовнішнім виглядом дещо нагадують
липу. Листки широкоовальні з гострим кінчиком, рідкозубчасті на краях,
зверху яскраво-, а знизу білувато-зелені. Квітки запашні,
зеленкуваті, зібрані у напівзонтичні суцвіття. Після відцвітання на їх
місці утворюються кулясті, завбільшки з горошину, сухі плоди-коробочки з
насінням.

А звідки «цукерки», якщо плоди сухі та неїстівні? А ось тут і
розпочинається найдивовижніше.

Сухі плоди сидять на м’ясистих крохмалистих розрослих плодоніжках, які
восени, на час достигання, набувають червонувато-брунатного кольору.
Вони завдовжки до 4 см, химерно покручені, завтовшки з олівець, їстівні,
солодкі, чуть кислуваті, мають приємний аромат, а на смак нагадують ізюм
у суміші з високосортною динею. Недаремне говенію називають не лише
цукерковим, а й ізюмним деревом, солодконіжником і навіть кривим
фініком.

Вживають плодоніжки свіжими, та ще смачнішими вони стають, коли їх
підв’ялити або висушити. Висушені та спресовані плодоніжки містять майже
50% цукрів — справжнісінькі цукерки! Використовують їх також у
кондитерському виробництві та для одержання спирту.

Говенія солодка є єдиною плодовою культурою, в якої вживають не самі
плоди, а плодоніжки. Варто відзначити, що у народній медицині Східної
Азії ці плодоніжки та насіння використовують для лікування астми, а
також від алкоголізму.

Деревина говенії, відома під назвою «японського червоного дерева»,
застосовується у виробництві меблів та музичних інструментів.

XIV. «Наркотичний кактус»

Кактуси… Хто не знає цих оригінальних колючих рослин? їх
колекціонують, вирощують у кімнатах, оранжереях, теплицях, провадять
цікаві досліди по щепленню, гібридизації.

Родина кактусових (Сасtасеае) налічує понад 2000 видів, поширених
переважно в Америці. Саме до цієї родини належить одна з найдивовижніших
за своїм впливом на людський організм рослин земної кулі: людина, яка
пожувала або з’їла кусочок висушеної чи свіжої рослини, половину доби
відчуває надзвичайну фізичну і розумову активність, в неї зовсім зникає
відчуття втоми, голоду, спраги, немає потреби у сні, з’являється почуття
всемогутності. Після цього ейфорічного піднесення настає депресія, і
людина впадає у наркотичний сон, під час якого виникають яскраві
галюцинації.

Так що ж то за рослина, здатна так впливати на людину? Про її
надзвичайні властивості знали ще стародавні ацтеки. їхньою мовою цей
кактус називається пейотль. В Європі ця рослина стала відомою тільки з
1790 р.У стародавній державі ацтеків вживати пейотль мали право лише
жерці та імператорська родина, всі інші за це каралися смертю. Пізніше
іспанці, які вогнем і мечем насаджували на завойованих землях
християнство, оголосили вживання пейотлю одним із найтяжчих гріхів, а
повинних у цьому спалювали на вогнищах. Проте всі ці заборони були
марними. Індіанці продовжують користуватися пейотлем.

Й у наш час у США пейотль оголошений поза законом як наркотична рослина
і навіть його вирощування у колекціях заборонене.

Де ж росте ця дивовижна рослина і як вона виглядає? На обох берегах
річки Ріо-Гранде у прикордонних районах США та Мексики, а також у
Центральній Мексиці на високогірних степах і глинистих чи кам’янистих
схилах зустрічається дивний кактус без шпичок. На кактусі замість шпичок
розвиваються пасма шерстистих утворів. Це і є знаменитий пейотль, або
лофофора Вільямса (Lорhорhоrа wіllіаmsіі).

Невелика сукулентна, тобто соковита, надземна частина рослини
зростається з підземною, утворюючи разом щось подібне до редьки або
моркви. М’якуш рослини має дуже неприємний смак, що захищає її від
поїдання тваринами. М’ясисті сіро-зелені надземні пагони нагадують
камінці, тому рослина малопомітна серед каміння. Найлегше її побачити,
коли розкриваються невеличкі багатопелюсткові рожеві квітки. Пейотль
збирають у період бутонізації, коли в ньому найбільше діючих речовин. У
наш час цей вид кактуса зустрічається все менше, бо з’явилося надто
багато бажаючих його вживати.

Зрозуміло, що дивовижні властивості пейотлю зацікавили вчених. Вивченню
їх присвячено чимало трактатів, книг, статей. Дослідження показали, що
лофофора Вільямса містить 9 основних алкалоїдів. Одні з них належать до
групи стрихніноподібних, які збуджують організм, інші — до
морфієподібних, що викликають гальмівні реакції. Наприклад, алкалоїд
аналонін заспокоює, але не викликає сну. Алкалоїд мескалін спричиняється
до втрати відчуття часу, викликає яскраві зорові та слухові галюцінації.
Саме цей алкалоїд і є найголовнішим у пейотлі.

За свідченням багатьох авторів, вживання пейотлю не призводить до
хворобливої наркоманії, але це, безперечно, сильнодіючий наркотичний
засіб різносторонньої дії. Індіанці здавна використовували пейотль як
лікарську рослину.

Внаслідок впливу на нервову систему лофофора Вільямса стала предметом
релігійного культу деяких племен північно-американських індіанців,
основним стрижнем особливої релігії — пейотизму. Прихильники цього
культу приписують непоказному, невеличкому кактусові зв’язок із
всемогутніми силами природи, вважають його за втілення божества.

Неодмінний ритуал релігійних зборів — споживання пейотлю, по суті, є не
чим іншим, як своєрідною втечею від тяжкого життя у резерваціях у світ
наркотичного забуття.

ХV. Маніок

Поряд з хлібними злаками людина здавна вживає в їжу багато рослинних
продуктів, де вуглеводи є майже єдиною речовиною, що засвоюється.

Особливе місце серед них посідають рослини, що постачають крохмаль.
Головніші з них — картопля, батат, маніок, діоскореї, з вмістом крохмалю
у бульбах 20—30%.

Із тропічних рослин-крохмалоносів найбільше значення має маніок.

Рід маніок (Маnіhоt) належить до родини молочайних (Еuрnоrbіасеае) і
включає до 150 видів рослин, серед яких є як харчові, так і
каучуконосні. У культурі досить давно відомі хлібні види — маніок
їстівний (Маnіhоt еsсulеntа) та маніок солодкий (Маnіhot dultis).
Маніок їстівний (касава, тапіока) — багаторічний чагарник, який за рік
виростає до 3—4 м заввишки, з витким стеблом і п’яти-семилопатевими, а
іноді й цільними довгочерешковими листками. Квітки одностатеві,
однодомні, з простою оцвітиною, зібрані у китиці до 20 см завдовжки.
Чоловічих квіток у китиці буває до 200, жіночих — до 20. Плід —
тригніздна коробочка.

Бічне коріння маніока потовщується, утворюються бульби, які розміщуються
по 5—10 при основі стебла. У бічних коренях, що мають циліндричну форму
і досягають 1 м завдовжки при загальній вазі до 15 кг, відкладаються
поживні речовини. Щорічно одержують до 100 млн. т бульб цієї рослини.

Маніок активно культивують на його батьківщині — у Бразилії, а також у
Мексиці, Аргентині, Перу, Індонезії, Таїті, Мадагаскарі. Понад половину
площ, зайнятих маніоком, розташовано у тропічній Африці. До речі,
тропічна Африка, Ява, а також східна частина Бразилії за виробництвом
маніока посідають перші місця у світі.

Маніок часто вирощують у країнах з примітивною агротехнікою. Іноді
випалюють дику рослинність, а потім обробляють лише місця посадки
маніока.

Розмножують маніок черенками, які закопують у рихлу землю у
вертикальному положенні в рівень з поверхнею ґрунту з інтервалом 1 м.
Через 8—10 місяців після посадки рослини зацвітають і утворюють
крохмалоносні потовщення.

Врожай збирають залежно від сорту, через 5—10— 18 місяців, коли листя
починає жовкнути та опадати. У цей час у коренях нагромаджується
найбільша кількість крохмалю. Якщо маніок призначений для
безпосереднього вживання в їжу, його виконують у віці близько одного
року, а в разі його переробки на крохмаль— у віці 18—20 місяців. Урожай
коренів маніока з 1 га у Бразилії досягає 45—60 ц, Малайзії —до 30 ц,

а в країнах тропічної Африки — лише 10—15 и або навіть менше.

Найкращі врожаї маніок дає на легких ґрунтах, він посухостійкий. Важкі
ґрунти малопридатні для цієї культури, вони різко знижують його
врожайність, та й вибирати бульби важче.

Культура маніока позбавлена серйозних захворювань, мозаїки, її не чіпає
навіть сарана. Черенки маніока добре витримують тривале зберігання, і
тому їх можна транспортувати в різні країни.

До складу коренів деяких сортів маніока входить отруйний ціаногенний
глюкозид (звичайно 30—67 мг на 1 кг). Коли вміст цього глюкозиду
становить більше 80 мг/кг, корені маніока вживати не можна. Для їжі
придатні сорти, в яких отруйний глюкозид майже відсутній або не
перевищує 50 мг/кг. Отруйний глюкозид частково руйнується, коли корені
маніока зварити. Підсушені скибочки маніока, а такж вимитий з м’якуша
крохмаль зовсім позбавлені цього глюкозиду.

Звільнені від глюкозиду потовщені корені маніока варять і їдять. Цей
продукт містить 80—85% крохмалю, 0,4—2,4 цукру, 1—2,5 протеїну та
0,5—1,2% жирів.

Аборигени тропічних країн переробляють бульби маніока на так зване гарі.
Для цього їх спочатку вимочують у воді протягом 3—5 діб, потім
промивають і очищають від шкірки, в якій майже в 20 разів більше
глюкозидів, ніж у м’якуші. Підготовлені бульби протирають на тертках
вручну або на спеціальних машинах; на деяких островах для цього
використовують великі кам’яні ступки. Подріблені бульби кладуть під
прес, внаслідок чого отруйні речовини витікають разом з соком. Потім
масу варять і висушують або протягом двох годин прожарюють, на слабкому
вогні, помішуючи дерев’яними ложками, щоб не утворювалися грудочки.

Одержане таким чином борошно — «гарі» — становить 1/4 ваги вихідних
бульб. Воно містить 10—15% води, 80—85 крохмалю та цукру, 0,5—1,4
протеїну і до 1 % жирів. Таке борошно дуже якісне, довго зберігається і
йде на виготовлення печива, його кладуть у супи, каші, різні соуси тощо.
При випіканні хліба маніокове борошно краще змішувати з пшеничним у
пропорції 2:1. З бульб маніока виготовляють крупу, використовують при
виробництві пива. Маніок вважається високорентабельною технічною
крохмаленосною культурою, з якої одержують спирт, декстрин, глюкозу та
ацетон.

Маніок, крім того, є цінною лікарською рослиною. Шматочки м’якуша бульб
застосовують для припікання, сік з маніока — чудовий антисептик.
Використо77вується маніок і як проносне. Ця рослина широко відома в
народній медицині. Макуха з його бульб йде на відгодівлю коней, свиней
та великої рогатої худоби.

Особливо цінним продуктом, що його одержують з маніока, є тапіока, яку
виготовляють, просіюючи дрібнозернисте маніокове борошно на гарячу
плитку, внаслідок чого утворюються грудочки. Тапіока йде на виготовлення
вищих сортів кексу та інших кондитерських виробів, а також дієтичних
продуктів.

Світовими продуцентами тапіоки є Бразилія та Індонезія. На заводах
Сінгапура в тапіоку переробляється весь крохмаль, що вивозиться з
Малайського архіпелагу. Продукти, одержані з маніоки, експортують в
Англію, Францію, Нідерланди, Бельгію, Германію та інші країни.

У маніока солодкого зовсім відсутній отруйний глюкозид. Можливо, цей вид
є наслідком тривалої селекції маніока їстівного. Поширений він у
південній Бразилії, північній Африці і Парагваї. Вживають його з цукром
і медом.

Ці два види маніока у природному стані невідомі. Походження їх
пов’язують з найменш вологими районами басейну Амазонки в Бразилії.
Припускають, що звідси культура цієї рослини поширилась по всій
тропічній Америці, а після експедиції Колумба португальці занесли її в
південно-східну частину Азії і тропічну Африку. Зараз маніок є
пантропічною рослиною.

У Мексіці ареал маніока досягає 20° північної широти, далі його північна
межа проходить між Флорідою та Великими Антільськими островами. На
заході Африки межа маніока їстівного підіймається до островів Зеленого
Мису та Сенегалу, далі спускається до низовин Нігеру, північного басейну
Конго і верхів’я Голубого Нілу, звідки стрімко спускається на південь.

В Азії культура маніока характерна для Індії. У Південній півкулі маніок
доходить до півдня Перу, звідки підіймається до 30° північної широти.
Маніок не росте в Австралії. У зв’язку з великим ареалом і відповідною
еколого-географічною диференціацією маніок їстівний має від 75 до 100
сортів.

Крім крохмаленосних видів маніока певне значення має також маніок
Глазіова, або цеара каучук (Маnіhot glaziovii). Це невеличке дерево, що
зростає на сухих кам’янистих грунтах пустельних районів південної
Бразилії, досягає 12—15 м заввишки. Зараз його вирощують на острові
Шрі-Ланка, в Індії та деяких інших тропічних країнах. Починаючи з
5-річного віку шляхом підсочування одержують високої якості латекс, а
потім каучук. Олія, яку виготовляють з ядер насіння, не висихає, її
використовують при виробництві мила.

XVI. Найбільша у світі квітка

Кожен з відвідувачів Ботанічного музею м. Києва, потрапляючи у зал,
присвячений особливостям рослинного світу флористичних царств земної
кулі, неодмінно звертає увагу на муляж найбільшої у світі квітки. Він
вміщений серед спеціально зафіксованих мохів та інших ґрунтових рослин з
тропічних лісів тихоокеанських островів. Наче жива, красується на стеблі
ліани у своїй неповторності квітка рафлезії Арнольді (Rafflesia
arnodіі).

Цей вид відкритий 1818 р. німецьким мандрівником і ботаніком Ж. Арнольді
та представником Ост-Індської компанії Т. Рафлезом у нетрях тропічних
лісів понад річкою Манна на острові Суматра. Ж. Арнольді невдовзі після
відкриття загинув від тропічної лихоманки. Т. Рафлезу поталанило більше.
Він повернувся в Європу і привіз із собою багату колекцію тропічних
рослин і серед них небачену досі паразитичну квітку. Ботаніки зберегли
імена першовідкривачів чудо-рослини у родовій та видовій назві цього
виду. Виглядає ця рослина дуже дивовижно. П’ять велетенських м’ясистих
пелюсток, до 5 см завтовшки кожна, розташувалися навколо центральної
глечико- чи миско-подібної частини квітки. В одних квітках — багато
тичинок, в інших — маточок. Отже, квітки одностатеві. Поверхня
криваво-червоних пелюсток вкрита білявими бородавчастими плямами,
хаотично розкиданими на всіх пелюстках та центральній частині квітки.
Загалом все виглядає так, наче квітка вирізана з плоского куска м’яса.
Вражає не лише фактура квітки і те, що вона ніби лежить прямо на землі,
але й її велетенські розміри: адже вона досягає понад 1 м у діаметрі.
Повідомлялось, що була знайдена квітка рафлезії Арнольді, діаметр якої
становив 140 см. Особливо цікаво, що рослина не має нормально розвинених
ані стебла, ані листя, ані коріння. Всі ці частини редуковані та
змінені, пристосовані до паразитичного життя за рахунок соків інших
рослин. Здебільшого рафлезія паразитує на стеблах та коренях ліан із
виноградних, зокрема на представниках роду цісус (Сіssus). Ці стебла на
корені часто стеляться просто по поверхні ґрунту. Саме на них і
розвивається рафлезія.

Рослина, власне, складається лише із клітинних тяжів-присосок, а на час
цвітіння — з дуже вкороченого стебла та редукованого листя і
велетенських репродуктивних органів — квіток, а пізніше плодів з
насінням. Вчені вважають, що то вершина пристосування до паразитичного
способу життя серед вищих рослин на нашій планеті. У хащах тропічного
лісу здалеку можна відчути своєрідний «аромат» рафлезії Арнольді. Квітки
цієї рослини виділяють надзвичайно неприємний запах гниючого м’яса, чим
приваблюють велику кількість мух та жуків, які збирають на себе чимало
клейкого пилку і переносять його на маточкові квітки. Після запилення і
запліднення розвивається багатокамерний кулястий ягодоподібний плід. На
час повного достигання стінки камер всередині плода руйнуються; там
утворюється своєрідна клейка маса — пульпа із великою кількістю
дрібнесенького насіння. Масивні тварини, пересуваючись тропічним лісом,
розчавлюють ці плоди і розносять насіння рафлезії. Потрапивши на стебла
чи відкрите коріння ліан, насіння проростає і спочатку розвиває лише
тяжі під корою у деревині. Згодом утворюється невеличка куляста квіткова
брунька завбільшки з горошину, а потім — з горіх. Поступово вона досягає
розміру капусти і нарешті розкривається велетенською м’ясистою квіткою.

Зараз відомо 12 видів роду рафлезія (Rаfflesia). Всі вони паразитують на
коренях та стеблах ліан, дерев і ростуть у тропічних лісах
Індо-Малазійського регіону. Слід сказати, що квітки у всіх інших видів
меньші, ніж у рафлезії Арнольді: вони досягають лише 40—60 см у
діаметрі.

А в цілому родина рафлезієвих (Rаfflesiaceae) налічує 9 родів та близько
55 видів, поширених переважно у тропічних країнах. Лише кілька видів
росте у субтропіках і Середземномор’ї. Зокрема, на Чорноморському
узбережжі Кавказу зустрічається лише один вид з цієї тропічної родини —
підладанник червоний (Суtіnus rubrа). Ця паразитична рослина оселюється
на корінні чисту (Сіstus).

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *