Розвиток земської медицини в Україні (1865 – 1914 рр.) (автореферат)

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РУБАН Надія Миколаївна

УДК 930.85(477)“1865-1914”:616-082

Розвиток земської медицини в Україні (1865 – 1914 рр.)

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії слов’ян

Донецького національного університету Міністерства освіти і науки
України

Науковий керівник – кандидат історичних наук, доцент

ЛИХАЧОВА Лариса Борисівна,

доцент кафедри історії слов’ян

Донецького національного університету

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, старший науковий
співробітник

ГУРЖІЙ Олександр Іванович,

провідний науковий співробітник

відділу історії середніх віків

Інституту історії України НАН України

кандидат історичних наук, доцент

ТЕМІРОВА Надія Романівна,

професор кафедри історіографії, джерелознавства,

археології та методики викладання історії

Провідна установа – Харківський національний університет ім. В.Каразіна,

кафедра історії України

Захист відбудеться 21.05.2004 року о 13 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному
університеті за адресою: 83055, м.Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ
корпус, ауд.32.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького
національного університету (83055, м.Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розіслано 19.04. 2004 р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Перед Україною як державою, що стала на шлях
розбудови громадянського суспільства, одним з першорядних завдань
державотворчого процесу постало завдання поліпшення соціально-побутових
умов та підвищення загального рівня життя її громадян. Тож нагальну
необхідність стимулювання та розвитку цього вектора життя суспільства
сьогодні визначають і уряд, і парламент, і регіональні структури. Разом
з тим, у сучасній Україні спостерігається зниження не тільки рівня
охорони здоров’я населення, але й ставлення до нього як до життєвої
цінності. Такий розрив між потребами суспільства та реаліями життя
говорить про необхідність реформування галузі медицини з урахуванням
усіх міжгалузевих проблем. Останнім часом вирішення нагальних соціальних
питань все частіше покладається на місцеву владу, яка, зважаючи на
перспективи подальшого розвитку охорони здоров’я, мусить вміло
поєднувати ефективні організаційно-медичні технології з мінімальними
витратами. У зв’язку з цим сьогодні, є цілком об’єктивним звернення до
досвіду, набутого у свій час земськими установами у справі розвитку
медичного обслуговування населення.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. земства стали невід’ємною складовою
громадсько-політичного життя Російської імперії. Їх поява сприяла
вирішенню цілої низки соціальних проблем, котрі відчутно гальмували
розвиток, зокрема, українських губерній. За роки свого існування земства
накопичили значний досвід відносно підходів до розв’язання місцевих
проблем у сфері охорони здоров’я населення, що позначилося на підвищенні
їхнього авторитета як органів місцевого самоврядування. Саме на земську
медицину було покладено вирішення особливо гострих питань, пов’язаних з
наданням медичної допомоги населенню країни. Звернення до практичного
досвіду земств надзвичайно важливе у наш час, коли суспільство знову
стурбоване схожими питаннями: лікарі належать до категорії
малозабезпечених, що спричиняє постійне коливання у кадровому складі;
належні умови для існування та праці на селі відсутні, внаслідок чого
молодь там не затримується, поспішаючи повернутися до міста. На нашу
думку, земства спромоглися у свій час вирішити деякі з цих питань, а,
отже, їх напрацювання заслуговують на увагу і сьогодні.

Таким чином, актуальність досліджуваної проблеми зумовлена багатьма
чинниками, насамперед, потребою наукового осмислення ролі земств у
розвитку медицини; важливістю вивчення механізму співіснування земств з
урядовими установами у процесі вирішення місцевих потреб; а також
необхідністю пізнання загальних закономірностей діяльності органів
місцевого самоврядування у переломні періоди історії з урахуванням
особливостей національного розвитку.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в
рамках проблематики наукової роботи кафедри історії слов’ян Донецького
національного університету – “Актуальні проблеми наукового та
методичного удосконалення курсу історії України для природничих і
економічних факультетів” (Г – 01/28 № 0101 U 005715).

Об’єктом дослідження обрано земську медицину як своєрідну систему
організації медичної галузі в історичному і соціальному контексті.

Предметом дослідження виступає розвиток земської медицини в Україні,
спрямованої на вирішення проблем охорони здоров’я населення у
пореформений період, та практичний досвід, надбаний нею у процесі
становлення, який є особливо важливим з погляду сьогодення.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1865 – 1914 рр. Вибір початку
досліджуваного періоду зумовлений часом заснування земських установ у
губерніях України. Кінцева дата пов’язана зі вступом країни у Першу
світову війну, хід якої докорінно змінив завдання й орієнтири земств
щодо розвитку охорони здоров’я. Саме у визначений період земства зуміли
створити досить розвинену мережу медичних установ та налагодити їх
роботу. Зазначені хронологічні межі дослідження дозволяють прослідкувати
динаміку становлення земської медицини, визначити тенденції її розвитку,
виявити успіхи і прорахунки.

Географічні межі роботи охоплюють шість губерній Лівобережної та
Південної України, а саме: Катеринославську, Харківську, Чернігівську,
Полтавську, Херсонську і Таврійську, де протягом 1865 — 1866 рр. були
запроваджені земства. У вказаних губерніях розвиток земської медицини
як окремого напрямку діяльності земств відбувався саме у досліджуваний
період. Земства трьох губерній Правобережної України були створені лише
у 1911 р., що пояснювалося побоюваннями перетворення їх в опозиційні
осередки російській політиці в умовах піднесення польського руху.

Мета дослідження полягає у всебічному вивченні процесу становлення та
розвитку земської медицини в Україні як однієї з найважливіших
соціальних галузей, а також у з’ясуванні об’єктивних і суб’єктивних
чинників на практичну реалізацію політики уряду, спрямованої на
створення на місцевому рівні мережі медичних установ та оцінці
зазначених процесів з позицій сьогодення.

З огляду на поставлену мету визначено коло завдань:

підвести підсумки дослідження обраної теми в історіографії, визначити
рівень і повноту її джерельного забезпечення;

з’ясувати основні етапи та напрямки розвитку земської медицини;

простежити реалізацію кадрової політики земств у медичній галузі в межах
окреслених губерній;

охарактеризувати стан соціального та матеріального забезпечення медичних
працівників, які виступали реальними виконавцями політики земств;

розглянути процес становлення земської медицини з урахуванням впливу
соціально-особистісних чинників;

проаналізувати здобутки та недоліки у діяльності земств, визначити їхнє
значення для подальшого розвитку системи охорони здоров’я на території
України.

Наукова новизна дисертації. Дана робота є спеціальним історичним
дослідженням, в якому комплексно розглянуті процеси становлення,
розвитку і вдосконалення земської медицини на прикладі шести губерній
України. Висвітлено основні проблеми становлення земських установ з
урахуванням специфіки такої діяльності в українських губерніях.
Досліджена реалізація ними функцій органів місцевого самоврядування, що
дозволило ґрунтовно проаналізувати діяльність земств відносно місцевих
потреб та з огляду на можливості кожної губернії і повіту. Простежено
динаміку структурної розбудови земських медичних установ. На підставі
нових документів висвітлено такий недостатньо досліджений аспект, як
взаємовідносини між лікарями та земськими діячами, окреслено коло
питань, з приводу яких виникали конфліктні ситуації. Узагальнено
практичні досягнення земств вказаних губерній щодо організації медицини,
а також охарактеризовано певні прогалини та недоліки у медичній сфері.
Відтворено цілісну картину діяльності земств України у напрямку надання
медичної допомоги та розвитку охорони здоров’я.

До наукового обігу введено низку рідкісних земських видань та архівних
матеріалів, що не потрапляли у поле зору дослідників.

Теоретичне і практичне значення дослідження зумовлюється тим, що його
результати, фактичний матеріал, узагальнення та висновки можуть бути
використані фахівцями під час роботи над науковими дослідженнями з
історії України кінця ХІХ – початку ХХ ст., у процесі підготовки нових
узагальнюючих праць з історії місцевого самоврядування,
навчально-методичних посібників для вищих та середніх навчальних
закладів, лекційних курсів та семінарських занять з історії України, у
краєзнавчій літературі, різноманітних довідкових виданнях, а також у
ході викладання професійно-орієнтованих дисциплін з історії місцевого
самоврядування.

Апробація результатів роботи. Основні положення дисертації неодноразово
обговорювалися на засіданнях кафедри історії слов’ян Донецького
національного університету. Фактичний матеріал, зібраний у процесі
роботи над дослідженням, теоретичні узагальнення знайшли відображення у
наукових публікаціях автора, матеріали яких оприлюднено. Положення і
висновки дисертаційної роботи також були апробовані під час виступів
здобувача на п’яти наукових конференціях, а саме: на Міжнародній
науково-практичній конференції “Державна регіональна політика та місцеве
самоврядування” (м. Київ, 30 травня 2000 р.), вузівській науковій
конференції професорсько-викладацького складу за підсумками
науково-дослідної роботи за період 1999-2000 рр. (Донецьк, 18-20 квітня
2001 р.), Міжнародній науковій конференції, присвяченій 280-річчю
відкриття М. Вепрейським і С. Чирковим кам’яного вугілля у Донецькому
басейні (м.Луганськ, 13-14 грудня 2001 р.), І Всеукраїнській науковій
конференції студентів і молодих вчених “Медицина в художніх образах” (м.
Донецьк, 31 березня – 1 квітня 2003 р.), Вузівській науковій
конференції професорсько-викладацького складу за підсумками
науково-дослідної роботи за період 2001-2002 рр. (м. Донецьк, 16-18
квітня 2003 р.).

Структура дисертації зумовлена змістом і сутністю проблеми, специфікою
поставленої мети і конкретними завданнями. Роботу побудовано за
проблемно-хронологічним принципом. Вона складається зі вступу, трьох
розділів, дев’яти підрозділів, висновків, посилань, списку використаних
джерел та літератури, додатків. Дисертацію доповнено 9 таблицями та 1
діаграмою. Загальний обсяг роботи становить 253 сторінки, з них
основного тексту – 175 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт та предмет
дослідження, мету та завдання, хронологічні і територіальні межі,
висвітлено наукову новизну і практичне значення отриманих результатів та
їх апробацію.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база та методологія
дослідження” з’ясовано стан наукової розробки проблеми за
хронологічно-проблемним принципом, джерельну та методологічну базу
даного дисертаційного дослідження.

Для визначення стану розробки проблеми у підрозділі “Історіографічний
огляд” був застосований проблемно-хронологічний метод аналізу наукового
доробку фахівців з різних напрямків історичної науки, передусім, з
історії України, місцевого самоврядування, історії медицини тощо.

Історіографію проблеми авторка умовно розділила на три періоди: перший –
публікації дореволюційної доби, видані з моменту запровадження земських
установ (1865 –1920 рр.); другий – видання радянських часів (1920 — 1990
рр.); третій – дослідження сучасного періоду (1991 – 2003 рр.).

Перші праці, присвячені діяльності земств, з’явилися вже на початковому
етапі їх формування. Це були монографії, журнальні та газетні
публікації, авторами яких виступали переважно активні земські діячі.

Дорадянська історіографія земств була невід’ємною часткою загального
історіографічного процесу в російській науці. Нові соціальні та
політичні зрушення, що відбувалися в країні, зумовлювали появу різних
напрямків громадсько-політичної думки, що впливали на погляди
суспільства у цілому. Громадські діячі та науковці дискутували про
альтернативи подальшого розвитку країни. З огляду на це цілком природнім
було проведення досліджень, пов’язаних з висвітленням практичної
діяльності різноманітних земських структур. Так, наукові пошуки Є.А.
Осипова, І.В. Попова та П.І. Куркіна були зосереджені на питаннях
створення нової системи охорони здоров’я. Автори відзначили, що земська
медицина вже на той час набула визначених контурів, першорядним
об’єктом хвилювань якої вважалося сільське населення. Певним наслідком
дискусії, що точилася навколо пошуку найбільш доцільної форми діяльності
земств, стала праця А.В. Абрамова, який, у цілому позитивно оцінюючи
урядові заходи у цьому напрямку, особливу увагу звернув на такі аспекти,
як динаміка змін кількості земських медичних установ, проблеми їхнього
фінансування та забезпечення, труднощі практичної діяльності тощо.
Вказані праці носили здебільшого публіцистичний характер і були
покликані активізувати увагу суспільства до проблем та діяльності земств
в межах Росії, при цьому автори не ставили за мету їх вивчення на
території українських губерній, де також функціонували земства і вже на
той час мали певний позитивний досвід. Однак у контексті досліджуваної
проблеми вони надзвичайно важливі, бо відзначаються порушенням загальних
питань, що турбували громадськість у процесі впровадження земств.

Важливими доробками у цьому відношенні є роботи Б.Б.Веселовського та
Г.Є.Львова і Т.І. Полнера, підготовлені до 50-річчя земської реформи,
які і дотепер не втратили своєї актуальності. Варто наголосити, що
автори зазначених праць володіли доволі різноманітним за характером та
змістом статистичним та фактичним матеріалом, на підставі чого давали
прогресивну оцінку діяльності земств. Ці дослідження присвячені, перш за
все, становленню інституту земств, загальним питанням їхньої діяльності
та відображенню перших здобутків.

Серед типових рис досліджень, віднесених до першого періоду, доцільно
відзначити широке використання краєзнавчого матеріалу, орієнтацію на
потреби практики за деякої суб’єктивності в описі подій та відсутності
чіткої структури стосовно оформлення робіт. Проте, саме завдяки цим
працям до наукового обігу було введено велику кількість матеріалу, яким
у подальшому змогло скористатися не одне покоління дослідників. Можна
констатувати, що саме в цей період відбулося зародження й становлення
розробки нового наукового напрямку, тоді ж поряд з розглядом цілої
низки важливих питань, пов’язаних з земською діяльністю, уперше було
зроблено спробу дати оцінку ролі земств і у сфері охорони здоров’я
населення.

У процесі формування радянської історіографії (другий період) наукова
проблематика, пов’язана з діяльністю земств, набула більш чіткого
окреслення лише наприкінці 1940-х – початку 1950-х рр. З цього часу
наукові погляди почали зосереджуватися вже на історії земств та
земському законодавстві, однак то були ще несміливі спроби осмислення
значення земств. Головна цінність цих досліджень полягала в тому, що
сама проблема існування земств ставилася на обговорення, а до наукового
обігу вводилися нові матеріали.

Зусиллями колишніх земських діячів під керівництвом засновника
санітарної земської служби С.М. Ігумнова й за участі лікарів, які мали
досвід роботи в земстві, була підготовлена наукова праця, присвячена,
головним чином, проблемі становлення медицини як науки й впровадженим
земською медициною новим підходам у лікуванні. Це була перша робота, в
якій аналізувалися особливості розвитку земської медицини в українських
губерніях.

Однак, створена фахівцями-лікарями, вона, звичайно, відображала
специфіку медичної галузі й скоріше належить до досліджень з історії
медицини, бо проблеми, висвітлені в ній, залишалися поза
суспільно-історичним контекстом, що втім зовсім не зменшує її наукового
значення і цінності.

Історико-медичні дослідження з розвитку медицини, зокрема й земської,
продовжилися й у наступні роки. Цей процес особливо активізувався в 60-х
р. ХХ ст., у зв’язку з ювілеєм – 100-річчя земської медицини. Зокрема,
певним підсумком таких досліджень стало видання збірника статей “Нариси
історії російської громадської медицини”. У цілому, починаючи з 60-х
р., спектр досліджуваних питань з земської проблематики постійно
розширювався. Насамперед, це спостерігалося у напрямку вивчення
особливостей становлення земської медицини. Зокрема, порушувалися
проблеми входження жіноцтва в медичну сферу; спеціалізації лікарів;
надання медичної допомоги певним категоріям населення, санітарної
організації тощо.

У цей же період було захищено кілька дисертаційних досліджень,
присвячених

історії окремих земств. Однак праць як стосовно діяльності земств у
цілому на території України, так і щодо подібних структур Російської
імперії не було.

Варто відзначити, що з інших аспектів земської проблематики за
радянських часів з’явилося багато ґрунтовних праць. Так, В.В. Гарміза
порушив проблему підготовки земської реформи. Л.Г. Захарова вдалася до
комплексного вивчення реформи 1890 року. Юридично-правові та
соціально-духовні проблеми, пов’язані з діяльністю земств, дослідили
Н. Пірумова та Н.Г. Корольова. Час ліквідації земських установ ґрунтовно
розглянув Г.А. Герасименко.

Таким чином, проаналізувавши наукові дослідження стосовно історії
становлення та розвитку земств, здійснені за радянських часів, маємо
вказати, що на другому етапі формування історіографії досить чітко були
виділені лише загальні проблеми земської історії. Дослідження розвитку
земської медицини проводили переважно лікарі, які висвітлювали цей
процес здебільшого з точки зору історії медицини та організації охорони
здоров’я, і тому ці розробки лише побіжно стосувалися визначення ролі і
місця земських установ для суспільно-історичного розвитку України.

На сучасному етапі коло питань, що вивчаються, залишається тим само,
хоча акценти зазнають відчутних змін. Продовжують досліджуватися
проблеми, пов’язані з формуванням і розвитком медичної галузі у
1865-1914 рр., на сторінках медичних наукових журналів. Активно почали
залучатися історики до обговорення проблеми становлення земств на
сторінках публіцистичної та наукової періодики. У центрі їх уваги аналіз
особливостей функціонування земств як органів місцевого самоврядування,
проблеми фінансування, питання ліквідації земських установ. У сучасній
історичній науці посилилося розуміння земської медицини як своєрідного
суспільного феномену. Водночас з’явилися праці, у яких дослідники
намагаються з’ясувати політику та ставлення земств до радянської влади
та їх співіснування, підвести підсумки з урахуванням усіх вищезазначених
чинників та визначити ті загальні засади, які залишилися радянській
владі у спадок від земств. Позитивним є те, що останнім часом предметом
дисертаційних досліджень все частіше стає практична діяльність земств, а
самі розробки з даної проблематики набувають не лише

наукового, але й практичного значення.

Праці радянської доби досить часто присвячувалися вивченню діяльності
земств у загальноімперських масштабах, що вплинуло на подальший вибір
регіональних досліджень, як пріоритетних у сучасній історичній думці в
Україні. Це спонукало до з’ясування найважливіших аспектів земської
діяльності окремо за регіонами та губерніями, що, у свою чергу, дало
можливість визначити їх специфіку та загальні риси.

Проблема земського облаштування системи охорони народного здоров’я знову
почала привертати увагу в пострадянські часи, причому все активніше
розглядаються можливості використання набутого досвіду в умовах
сучасності. Російський дослідник М.Б.Мирський у своїй праці “Медицина
Росії ХVІ – ХІХ ст.” та статтях дослідив процес становлення та розвитку
медицини в Росії від Івана Грозного до імператора Миколи ІІ. Слід
вказати, що автор досліджує історію російської медицини, але вивчення
питання стосовно українських губерній автор не ставив за мету. Показово,
що дослідник ввів до наукового обігу цілу низку нових джерел, підкреслив
оригінальні риси та самобутність російської медицини, зокрема, земської.

Останніми роками з’явилося кілька публікацій О.М.Рогози, який спробував
дати аналіз практичної діяльності земств з охорони здоров’я. Однак,
досліджуючи механізм керівництва, матеріально-фінансового та кадрового
забезпечення земської системи охорони народного здоров’я, О.М.Рогоза не
звернув уваги на одну доволі важливу проблему, а саме: у який спосіб
реалізовувалася політика, впроваджувана земськими установами, тобто на
особливості практичної реалізації земської реформи. Окрім того, він
зосередився переважно на показі взаємодії земств і урядових структур, а
соціальні аспекти та проблеми, що супроводжували впровадження земської
медицини, залишився не висвітленим.

На підставі здійсненого історіографічного аналізу можна стверджувати, що
українські та російські дослідники сучасного періоду все частіше
звертаються до земської проблематики, зважаючи на ті істотні зміни, що
відбулися в загально-історичному світогляді, а, отже, є сенс говорити
про якісно новий етап дослідження діяльності земств. Безперечно,
позитивними ознаками творчого доробку вітчизняних та зарубіжних
науковців стають неупередженість та виваженість в оцінках потенційних
можливостей земств, ретельний аналіз архівних та документальних
матеріалів не тільки стосовно окремих регіонів та проблем, але й
цілісно, а також посилення уваги до особливостей земської діяльності в
різних регіонах.

Водночас спостерігається тісний взаємозв’язок між різними етапами
вивчення історії земств, тому історіографію із зазначеної проблеми,
безумовно, слід розглядати в комплексі, бо кожен наступний період
змістовно доповнює попередній, наукові надбання у зазначеному напрямку
не є автономними явищами, а становлять єдину систему залежностей. Слід
зазначити, що незважаючи на весь науковий доробок з окремих аспектів
проблеми, комплексне дослідження щодо розвитку земської медицини в
Україні (1865-1914 рр.) відсутнє.

Джерельна база дисертації, аналізу якої присвячено другий підрозділ,
репрезентована документальними матеріалами п’яти груп джерел:
законодавчі акти та документи урядових установ, матеріали діловодства,
статистичні матеріали, періодична преса, мемуарна література. Більша
частина їх сконцентрована в архівних установах: Центральному державному
історичному архіві України у м. Києві, державних архівах Харківської,
Полтавської та Донецької областей, Центральному архіві м. Києва, а також
Інституті рукопису наукової бібліотеки НАН України ім. В.
Вернадського.

Першу групу джерел становлять законодавчі акти та нормативні документи,
які визначали процес створення та подальший розвиток земської медицини,
їх можна розподілити на підгрупи. До першої належать офіційні документи
загальноросійського масштабу. Це законодавчі акти вищих органів
державної влади Російської імперії, насамперед “Положення про губернські
та повітові земські установи” 1864 та 1890 рр., а також циркуляри та
розпорядження до них, що в комплексі сприяють з’ясуванню сутності
діяльності, завдань та компетенції земств. До другої підгрупи джерел
належать циркуляри управління Головного лікарського інспектора та
губернаторів стосовно запровадження відповідних заходів як під час
епідемій, так і за звичних обставин, зокрема, з приводу призначення
стипендій, постанови губернаторів стосовно адміністративних покарань.

Другу групу джерел складають матеріали діловодства. Корисними для
аналізу різноманітних поглядів та думок, виявлення розбіжностей та
суперечок з того чи іншого приводу між земськими діячами, гласними та
лікарями є журнали земських губернських та повітових зборів, листування
губернаторів та земських управ, річні губернські звіти, що доводились до
відома широкого загалу земськими управами, а також звіти губернаторів
про стан медицини в губерніях. Порівняльний аналіз кола питань, що
розглядалися на засіданнях губернських зборів, дав можливість визначити
найбільш актуальні проблеми, які турбували представників земств, та
шляхи їх можливого вирішення. Ці документи містять вірогідну інформацію
щодо заснування, функціонування та фінансування земствами медичних
установ. Важливим доповненням у цьому відношенні можна вважати видання
матеріалів губернських з’їздів земських лікарів та представників
губернських земських установ, звіти земських лікарів, протоколи засідань
рад медичних факультетів та санітарних рад. До цієї ж групи доцільно
віднести і постанови сільських громад відносно земських лікарів та
фельдшерів. Досить численна кількість документів, пов’язаних з кадровим
забезпеченням земств, зокрема стосовно призначення на роботу та
звільнення з посад медиків. На особливу увагу заслуговують особові
справи лікарського та фельдшерського персоналу, в яких збереглися заяви
стосовно прийому на роботу чи звільнення, посвідчення на право медичної
діяльності, рекомендації та довідки про навчання на медичних факультетах
та акушерських курсах, листування між керівництвом повітових та
губернських управ з приводу розміщення на лікування хворих або надання
необхідної медичної допомоги тощо. Сюди ж доречно віднести і
листи-скарги до управ з приводу умов праці медиків. Ці джерела
дозволяють з’ясувати реальне становище фельдшерів та жінок-медиків,
визначити причини прискіпливого ставлення до них, а також думку
громадськості з деяких питань.

Статистичні матеріали складають наступну третю групу джерел. Це —
статистичні щорічники, бюлетені, статистичні збірки тощо. Адже земства у
своїй практичній діяльності конче потребували ретельно вивченого
місцевого матеріалу. У зв’язку з цим систематично здійснювалося
обстеження різних місцевостей, а їх підсумки друкувалися у статистичних
збірниках. На сучасному етапі показовими у цьому розумінні можна вважати
“Земський щорічник”, “Статистичний щорічник Росії”, “Звіт про стан
народного здоров’я й організації медичної допомоги у Росії”. Окрім того,
інформаційну обмеженість спробувало ліквідувати у 1890-1893 рр.
“Товариство російських лікарів пам’яті М.І.Пирогова”, яким був виданий
“Земсько-медичний збірник» у 7-ми томах, котрий, зокрема, заповнив
наявні прогалини щодо кількісних показників впровадження земської
медицини на місцях.

Невід’ємною складовою джерельної бази з земської проблематики є
періодична преса: земські видання та загальноросійські
громадсько-політичні журнали. Вагомі та гострі соціальні питання
неодноразово порушувалися на сторінках таких видань, як “Народна газета
Бахмутського земства”, “Земство”, “Земська справа”, “Лікар”, а також
“Вісник Європи”, “Руська думка” та інших. Ці публікації, як дійсні
свідчення з минулого, дозволяють реалістичніше відтворити процес
впровадження земств та з’ясувати труднощі, з якими вони стикалися у
своїй діяльності.

Важливими джерелами для усвідомлення глибинної сутності досліджуваної
проблеми виступає мемуарна література. Аналіз цих джерел свідчить, що не
всі вони рівнозначні за своїм змістом та проблематикою. Одні з них
насичені багатим фактичним та статистичним матеріалом, інші — глибокими
роздумами, обґрунтованими висновками, деякі привертають наукову увагу
конкретними сюжетами, узагальненнями досвіду роботи сучасників чи,
нарешті, цікавими практичними вказівками та рекомендаціями. На нашу
думку, ці доробки заслуговують на уважне і ґрунтовне вивчення, оскільки
виступають письмовими свідченнями безпосередніх учасників чи свідків
перебігу важливих історичних подій, що тривалий час упродовж 1865-1914
рр. супроводжували суспільне життя окресленого регіону.

Зазначені групи джерельних матеріалів, використані у комплексі, стали
підґрунтям для аналізу окресленої проблеми, дозволили визначити місце і
значення земств у процесі становлення земської медицини на території
України.

У третьому підрозділі “Методологія дослідження” викладено
сутність та методологічні засади наукової розробки проблеми, які були
використані в дисертації. В основу даного дослідження покладено
системний і комплексний підходи, що ґрунтуються на принципі історизму,
який передбачає розгляд явищ і процесів у динаміці з урахуванням зміни
загальної ситуації. Поєднання цих підходів зумовлено необхідністю, з
одного боку, ретельного та детального вивчення окремих явищ та процесів,
а з іншого — їх узагальненого та комплексного висвітлення. Завдання
дослідження вирішувалися шляхом поєднання як загальнонаукових, так і
конкретно-історичних методів, а саме: історико-типологічного,
історико-порівняльного, історико-системного та статистичних.

Зазначені підходи та методи в сукупності дозволили здійснити
історіографічний аналіз наявної літератури з проблеми, дослідити
джерела, систематизувати й узагальнити отриману інформації та
забезпечити наукову вірогідність результатів дослідження.

У другому розділі “Кадрова політика земств у медичній галузі” висвітлено
основні напрямки діяльності земств України стосовно формування кадрового
потенціалу для медичної галузі. Окрім того, з’ясовано роль земських
медичних працівників у процесі впровадження системи охорони здоров’я,
ставлення до них (та поступові позитивні зрушення щодо цього) урядових
кіл, земських діячів, широких верств населення; також досліджено причини
коливань у кадровому складі медичних робітників. Розкрито особливості
оплати праці медиків земствами та сільськими громадами, показано роль
земств в організації середньої спеціальної медичної освіти, у вирішенні
питань соціального та матеріального забезпечення медичних кадрів.

У підрозділі “Впровадження земської системи медичного обслуговування
населення. Кількісні та якісні зміни у складі медичного персоналу”
охарактеризовано діючу систему медичного обслуговування регіону в
дореформений період з метою з’ясування реального внеску земств у
розвиток медичної допомоги населенню, визначення труднощів, з якими
довелося зіткнутися першим земським лікарям у налагодженні стосунків з
населенням, а також виявлення особливостей формування системи надання
медичної допомоги та налагодження взаємодії між земськими установами і
населенням, інші аспекти проблеми, які продовжують викликати науковий
інтерес і в наш час.

Земствам, за відсутності належного рівня організації медицини, довелося
докласти значних зусиль, щоб створити систему, дійсно спроможну надавати
кваліфіковану медичну допомогу. Найбільш прийнятною земські управи
визнали стаціонарну форму надання допомоги населенню, засновану на
дільничному принципі. Цим були викликані якісні і кількісні зміни в
кадровому складі медиків – зросла потреба у фельдшерах. Автор
проаналізувала кількісні показники по шести губерніях України за
досліджуваний період і прийшла до наступних висновків: 1) у всіх
губерніях спостерігалося кількісне зростання земських лікарень і
медичного персоналу; 2) найвищі темпи росту відзначалися в Харківській
губернії, що було зумовлене великими витратами губернського земства у
цій статті земського бюджету; 3) фельдшерський пункт був найбільш
розповсюдженою формою організації медичної допомоги сільському
населенню, тому що фельдшерська підготовка та утримання вимагали менших
витрат, ніж лікарів. Перебіг цих подій поставив питання про необхідність
підвищення якісного рівня медичної допомоги. Внаслідок цього земства
стали більш активно залучати до співпраці медичних працівників з вищою
та середньою освітою, фельдшери були переведені в їх безпосереднє
підпорядкування.

У підрозділі “Підготовка та перепідготовка медичних працівників”
зазначено, що на початковому етапі, визнавши необхідність поліпшення
рівня надання медичної допомоги, земства пішли шляхом найменшого опору.
Головна увага приділялася розвиткові середньої медичної освіти, яка
вважалася більш прийнятною і з фінансової точки зору, як така, що
потребує значно коротшого терміну навчання. З метою підготовки
якнайбільшої кількості фельдшерів Медичний департамент дозволив прийом
слухачів до фельдшерських шкіл на підставі колишніх “Наказів
громадського піклування”. Однак на перших порах чіткої системи медичної
освіти не існувало, тому: повітові земства намагалися готувати
фельдшерський персонал власними зусиллями при своїх лікарнях, вони
надсилали стипендіатів до урядових шкіл, крім того фельдшерські школи
відкривалися при губернських земських лікарнях (в окремих випадках — при
повітових).

Перша школа була відкрита в 1867 році Полтавським земством, до її учнів
було зараховано 149 чоловік. У 1870 році Катеринославське земство
організувало навчання 107 чоловік, а в 1872 році, через брак медичних
кадрів, такі школи відкрили Чернігівське та Херсонське земства з
кількістю 87 та 50 учнів.

У 1872 р. був складений статут, а також програма підготовки фахівців у
фельдшерських і повивальних школах, на засадах їх почали діяти нові
школи, а керівництво ними стало обов’язковим для всіх подібних
навчальних закладів. У статуті були визначені основні напрями діяльності
земських фельдшерських шкіл: головною їх метою була підготовка
“обізнаних і досвідчених” фельдшерів. Курс навчання був чотирьохрічний.
Спочатку було вирішено здійснювати викладання загальноосвітніх дисциплін
тільки в першому класі, згодом, зважаючи на низький загальний рівень
підготовки абітурієнтів, вивчення загальноосвітніх дисциплін було
продовжено до третього класу. Щорічно учні проходили практику в
повітових лікарнях. Такі школи утримувались за рахунок земств,
перебували в безпосередньому підпорядкуванні губернської земської
управи, яка визначала кількісний склад учнів, посилаючись на фінансові
можливості та потребу у фельдшерах.

?

1/4

: p r AE e Z

?

?

????: x Ae AE Z

?

‘ ж здійснювали оплату за посібники та надавали матеріальну допомогу
своїм стипендіатам. Крім стипендій повітових, губернських земств,
існували урядові та іменні стипендії.

Слід зазначити, що в досліджуваний період до фельдшерських шкіл і на
медичні факультети університетів набирали переважно чоловіків, доступ
жінок був обмежений. Лише наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. розпочалася
підготовка фельдшерок-акушерок, стали з’являтися змішані (для чоловіків
і жінок) фельдшерські школи. Повний курс навчання в акушерських школах
тривав 4 роки і поділявся на 4 класи. На Україні перші такі школи були
відкриті в 1874 р. у місті Харкові, а 1877 р. – в Одесі. Таким чином,
перші школи фельдшерок на Україні виникли лише через 10 років після
започаткування земств. У Катеринославській і Чернігівській губерніях це
питання вирішувалося ще довше: лише в 1907 р. у м. Ніжині була відкрита
школа для фельдшерок, а Катеринославське земство дозволило прийом до
фельдшерської школи жінок тільки з 1912 р.

З метою підвищення професійного рівня середнього медичного персоналу на
початку ХХ століття губернські земства стали повсюдно організовувати
для фельдшерів курси з підвищення кваліфікації. Хоча при фельдшерських
школах Харківської губернії такі курси діяли від 3-х до 6-ти місяців вже
наприкінці 80-х — початку 90-х рр., навчання на них було безкоштовним,
окрім того земства сплачували проїзд, а також жалування слухачам
упродовж усього терміну.

У підрозділі “Соціальне та матеріальне забезпечення земських медиків”
вивчалися проблеми матеріального стимулювання роботи медичних
працівників з боку земств, що має на сьогодні не тільки теоретичний
інтерес, але і практичне значення. Незважаючи на те, що різним аспектам
становлення і розвитку земської медицини присвячено досить багато робіт,
однак проблеми соціального та матеріального становища медичних
працівників земських лікарень залишилися все ж поза увагою науковців.
Дослідників переважно турбували загальні питання, такі як створення
земських установ, розвиток мережі медичних дільниць, кількісний і
якісний склад медичних працівників.

Однак загалом слід констатувати, що протягом перших 15 років про
матеріальне становище фельдшерів і лікарів земства піклувалися явно
недостатньо. Лікарі змінювалися часто, запрошувалися з газетних
оголошень і не користувалися в очах представників земства достатнім
авторитетом. Вже на перших губернських з’їздах лікарів наголошувалося на
хитливому і невизначеному становищі їх у земстві, що говорило про
незадовільну соціальну захищеність медиків.

Незважаючи на всю вагомість діяльності земських лікарів, у соціальному
та матеріальному відношенні вони були все ж мало забезпеченими, саме
тому на таку роботу погоджувалися переважно молоді лікарі. Для
зарахування на земську службу лікарем або фельдшером достатньо було
подати заяву. Право прийому на роботу чи звільнення лікаря належало
губернатору; на губернській лікарській раді розглядалися всі скарги та
клопотання. Заробітки лікарів були невеликі – близько 800 – 1200
карбованців у рік.

Наймаючи лікарів на роботу, земства у питаннях їхнього забезпечення
виходили виключно з наявних бюджетних коштів, при цьому завжди брали на
себе певні зобов’язання. Вони гарантували медпрацівникам визначений
рівень заробітної платні. Крім того, на додаток до окладу в земському
кошторисі передбачалася окрема стаття “квартирне утримання”, на підставі
якої головним напрямком діяльності земств стосовно своїх кадрів стало
забезпечення житлом з опаленням й освітленням, у разі подорожчання
продуктів і квартир лікарям та фельдшерам збільшували виплати. Земства
сплачували також утримання коней, необхідних лікарям для здійснення
візитів до хворих. Медикам надавалося право брати ліки в земського
аптекаря. Окрім того, земства надавали лікарям тривалі оплачувані
відпустки (на 3-4 місяця раз на п’ять років) для поїздки в
університетські міста з метою підвищення кваліфікації.

Поступово, спільними зусиллями земські діячі і лікарі виробили форми
відносин, найбільш зручні і прийнятні для обох сторін. Водночас з метою
перевірки рівня роботи медиків були впроваджені обов’язкові щорічні
звіти.

Показово, що значну фінансову підтримку у питанні соціального
забезпечення медпрацівників надавали сільські громади. Досить часто саме
вони ставали на захист прав медичних працівників. Зазвичай,
погоджувалися брати участь в оплаті праці медичного працівника,
забезпечували лікарську дільницю амбулаторною приймальнею для хворих і
надавали житло фахівцю. Відповідні рішення ухвалювалися на сільських
сходах і фіксувалися в їхніх “вироках”. Подекуди медики утримувалися
виключно за рахунок сільських громад. Проте, відомі випадки й відмови з
боку сільських громад від утримання лікарських чи фельдшерських
дільниць. Заробітна платня медиків навіть у межах однієї губернії
відрізнялася, на що впливала, насамперед, різна фінансова спроможність
сільських громад та повітових земств. Традиційно лікарі, як особи з
вищою медичною освітою, одержували більше, ніж фельдшери й акушерки.

Земствами була впроваджена і система заохочення медичного персоналу:
передбачалося підвищення річного жалування за вислугу років тим, хто
прослужив у земстві не менш п’яти років, також надавалася грошова
допомога на виховання і навчання їхніх дітей. На поліпшення
матеріального становища медичного персоналу було спрямоване і
запровадження страхування. З 1901 року було впроваджено страхування
життя лікарів на випадок смерті чи інвалідності, а також виплату
компенсацій родинам померлих лікарів. Окрім того, земства надавали
матеріальну допомогу захворілим працівникам на лікування зі збереженням
заробітної платні на час хвороби.

Щодо пенсійного забезпечення медичних працівників слід зазначити, що
Положення про земські установи 1864 р. не надавало своїм працівникам
прав державних службовців, зокрема і права на отримання пенсії. Тому вже
наприкінці 60-х — початку 70-х рр. деякими земствами було порушене
питання про відкриття земських емеритальних кас. Проте тривалий час
процес їхнього створення відкладався через необхідність проведення
складних перерахунків і прийняття нових статутів. Такий статут був
ухвалений 5 квітня 1883 р. з тимчасовою дією терміном на п’ять років. У
ньому вказувалося, що земські емеритальні каси можуть бути відкриті лише
з ініціативи земських зборів у межах губернії при абсолютній згоді всіх
повітових земств. На підставі цього право на отримання пенсії одержували
всі земські службовці. Кошти для фондів цих кас надходили з кількох
джерел. Насамперед, це щорічні відрахування губернського земства,
податки, що стягувалися із заробітної платні земських службовців,
матеріальної допомоги та премій, а також добровільні внески прийнятих на
роботу і тих, що отримали підвищення по службі, окрім того, залишки від
коштів, виділених на заробітну плату і канцелярські витрати. Такі каси в
Херсонській губернії були відкриті лише у травні 1894 р., водночас з
Чернігівською і Таврійською, тоді ж були вироблені і затверджені їхні
статути. У земствах Катеринославської, Полтавської і Харківської
губерній вони з’явилися раніше.

У третьому розділі “Діяльність земств у сфері медичного обслуговування
населення” — три підрозділи.

У підрозділі “Розширення мережі земських медичних установ” відображено,
що у процесі формування земських медичних установ особлива увага
приділялася: а) збільшенню кількості ліжко-місць у стаціонарних
закладах; б) зменшенню радіусу лікарських дільниць та кількості
мешканців, закріплених за ними; в) створенню мережі медичних установ у
сільській місцевості; г) питанням фінансового забезпечення земської
діяльності щодо охорони здоров’я; д) зміні громадської думки та
ставлення населення до медичних працівників.

Губернські земства у розвитку системи охорони відігравали скоріше
координуючу роль, тоді як практична ініціатива належала, здебільшого,
повітовим земствам.

З огляду на здійснений кількісно-статистичний аналіз показників слід
констатувати, що кількість лікарських дільниць протягом досліджуваного
періоду помітно збільшилася. Окрім того, земства за доволі короткий
термін вирішили проблему забезпечення кадрами цих дільниць. Зокрема,
значне зростання спостерігалося у Чернігівській губернії (у 9 разів),
Харківській (у 8,5 рази) та Катеринославській (у 8 разів). Помірно
збільшилася кількість лікарських дільниць і в Полтавській (6,6 рази),
Херсонській (6,4 рази) та Таврійській (6 разів) губерніях. Кількість
мешканців, що належали до однієї дільниці, поступово зменшувалася, як і
дільничний радіус. Так, у період з 1870 р. до 1890 р. кількість
мешканців, що обслуговувалися на одній лікарській дільниці, зменшилася
вдвічі, однак з 1890 р. до 1912 р. цей показник знизився пересічно по
губерніях лише у 0,3 рази.

Кількість фельдшерських пунктів також помітно збільшилася, зокрема, в
Таврійській (у 2,4 рази), Катеринославській (у 2,5 рази) та
Чернігівській (у 2,7 рази) губерніях. Дещо менше уваги утворенню таких
пунктів було надано у Полтавській та Харківській губерніях, де їх
кількість зросла тільки у 1,6 та 1,5 рази відповідно.

У вказаному підрозділі також розглянуто участь земств в організації
безкоштовного лікування, утриманні дільниць; забезпеченні необхідним
інвентарем, здійсненні закупівлі ліків і провіанту тощо.

У підрозділі “Перехід до спеціалізованої медичної допомоги” зазначено,
що земства не відразу звернулися до необхідності впровадження
спеціалізованої медичної допомоги. По-перше, це було зумовлено загальним
розвитком медичної науки, а по-друге, на початковому етапі більш
нагальною була потреба в організації середньої спеціальної освіти та
створенні самих дільниць. Тож, земські лікарі та фельдшери мусили
опанувати значним багажем універсальних знань, щоб надавати
різносторонню медичну допомогу. Тільки з 90-х рр. можливо простежити
появу спеціалізованих хірургічних відділень та акушерських пунктів, які
спочатку існували лише при губернських, згодом стали з’являтися при
міських лікарнях або ж як окремі медичні установи. При цьому відсоток
звернень за допомогою до таких установ тривалий час залишався незначним,
що було зумовлено віддаленістю останніх від сільських населених пунктів
та невеликою їхньою кількістю. У цей час досить гостро стояло питання
лікування туберкульозу, що потребувало спорудження спеціалізованих
санаторіїв, вони з’явилися саме з ініціативи земств, хоча й лише на
початку ХХ ст. Оскільки будівництво санаторіїв земства здійснювали
власним коштом, то платники податків лікувалися в них безкоштовно.

Слід констатувати, що психіатрична галузь, порівняно з іншими медичними
напрямками, розвивалася більш прискореними темпами, а це вимагало
спорудження нових приміщень, призначених для догляду за психічно
хворими, адже специфіка хвороби вимагала стаціонарного і тривалого
лікування.

У підрозділі “Профілактичні та протиепідемічні заходи земств”
проаналізовано систему профілактичних заходів, що використовувались
земствами українських губерній у боротьбі з епідеміями, а також
відображено загальну епідемічну ситуацію в регіоні.

Особливо страждало від епідемій сільське населення. Згідно обстежень, що
проводилися земствами у ті часи, серед причин підвищеної захворюваності
варто визначити: а) умови розселення (перевага великих сіл і селищ з
численним населенням); б) незадовільні умови побуту і праці; в)
відсутність централізованого водопостачання; г) значну віддаленість від
найближчого медичного пункту; д) низький культурний рівень населення, е)
загальний стан гігієни та інші соціально-економічні чинники. Особливо
вагомими у цьому відношенні були внутрішні міграційні процеси, що набули
широкого розмаху в Катеринославській, Харківській та Херсонській
губерніях.

Значна увага приділена висвітленню питання про організацію
лікарсько-санітарної служби в досліджуваних губерніях. Інфраструктура
якої складалася з наступних установ: періодичних губернських з’їздів
земських лікарів і представників земств, губернської санітарної ради,
повітових санітарних рад, дільничних санітарних рад чи санітарних
піклувань, санітарних бюро і санітарних лікарів і, як базис усієї цієї
системи, дільничних земських лікарів.

Слід зазначити, що саме земствами були запроваджені посади санітарних і
епідемічних лікарів, функції яких і полягали у запобіганні та
організації боротьби з епідеміями. Одержати необхідний обсяг знань та
навички, а відтак відповідне звання лікарі і фельдшери могли у разі
проходження спеціальних курсів підвищення кваліфікації. Періодично, на
клопотання земств чи у випадках загострення епідемічної ситуації на
медичних факультетах університетів під керівництвом професорів
влаштовувалися термінові курси для студентів, лікарів і фельдшерів з
проблем лікування таких інфекційних захворювань, зокрема, як чума,
холера, тиф, віспа тощо. Авторкою доведено, що основний тягар витрат на
боротьбу з епідеміями лягав на місцеві повітові земства. Губернське
земство допомагало кредитами лише у випадках значного розповсюдження
епідемій, переважно холерних.

У підрозділі висвітлено профілактичні заходи. Серед яких особлива увага
приділялася на створення лікарсько-продовольчих пунктів у місцях
скупчення захожих робітників, відкриттю сільських ясел-притулків для
дітей на час жнив; поліпшенню водопостачання; формуванню так званих
санітарних загонів, що розпочалося вже з кінця 70-х рр.; підвищенню
загального рівня знань санітарії населення, зокрема, шляхом випуску
друкованих брошур, розповсюдження листівок, улаштування конкурсів на
кращі видання із санітарії та гігієни тощо. Окреме місце у підрозділі
відведено найбільш тривалій та широкомасштабній епідемії холери 1910 р.,
що спричинила “холерні бунти”, від яких постраждали і земські лікарі та
фельдшери. Розкрито причини її розповсюдження та охарактеризовано
практичні заходи, що вживалися задля її ліквідації.

У висновках підведені загальні підсумки дисертаційного дослідження та
зроблено узагальнення, основний зміст яких полягає у наступному:

1. Аналіз історіографічного доробку попередніх дослідників дав
можливість стверджувати, що спеціальної праці, яка б давала цілісне
уявлення про діяльність земських установ у галузі охорони народного
здоров’я в Україні з часу їх запровадження і до початку Першої світової
війни, дотепер створено не було, що й обумовило вибір теми дослідження.

2. У діяльності земств з розвитку медицини виділено два етапи: перший –
1865-1880-ті рр.; другий – початок 1890-х — 1914 рр. Кожний з цих
періодів характеризувався своєрідним напрямком діяльності, який
визначався потребами суспільства.

3. Становлення медичної галузі в українських губерніях відбувалося у
тісному зв’язку зі специфікою економічного розвитку регіону. Поява
санітарного спрямування у медицині на території України була зумовлена
деякими специфічними рисами, а саме: постійним пересуванням сезонних
робітників, пов’язаних з гірничодобувними розробками в Катеринославській
губернії та постійними сезонними сільськогосподарськими роботами в
південних губерніях.

4. Земства, як органи місцевого самоврядування надавали важливого
значення кадровій політиці у медичній галузі, оскільки переваги
стаціонарної системи медичного обслуговування вимагали збільшення
кількості персоналу. За їх сприяння відкривалися та діяли різноманітні
навчальні заклади з надання спеціалізованої медичної освіти.

5. Важливим чинником діяльності земств у сфері охорони здоров’я було
фінансування. Значну фінансову підтримку в цьому питанні надавали
сільські громади. Оскільки утримання фельдшерів та фельдшерських пунктів
покладалося власне саме на них, вони ставали на захист прав медичних
працівників, брали на себе зобов’язання щодо сплати праці і житла
медичного працівника. Заходи земств як органів місцевого самоврядування
у цьому напрямку могли б бути враховані і сьогодні при виробленні
підходів щодо вирішення матеріальних та соціальних проблем
медпрацівників і підвищення їхнього добробуту (наприклад, стосовно
створення системи пільг для медпрацівників у сільській місцевості).

6. Земства активно намагалися вирішити проблему матеріального
забезпечення і соціального захисту лікарів і фельдшерів. Згодом була
запроваджена система соціального страхування, з’явилися емеритальні
каси, з коштів яких виплачувалися пенсії, надавалися допомоги на
лікування, стипендії дітям, сплачувалося помешкання. Окрім того діяла
система підвищення жалування в залежності від вислуги років. Ці заходи
сприяли вирішенню кадрової проблеми в земських установах охорони
здоров’я, а також якісно поліпшили склад медичних працівників.

7. На підставі нових джерел виявлено коло питань, з приводу яких
виникали конфліктні ситуації між лікарями та земськими діячами.

8. У багатогранній діяльності земств у галузі медицини слід відмітити і
певні недоліки. По-перше, від самого початку земства були поставлені у
залежність від представників царської влади у губерніях, що доволі часто
гальмували рішення земств у напрямі розвитку самоврядування. По-друге,
відчувалася відсутність взаємної підтримки між земствами, які самотужки
вирішували організаційні питання щодо становлення земської медицини.
По-третє, земства, як місцеві органи самоврядування загалом
функціонували без державної підтримки, переважно завдяки ініціативі та
особистим внескам земських діячів та медиків.

9. У цілому земства вказаних шести губерній розвивали медичну сферу в
однакових напрямках, що цілком закономірно зумовило однотипність
періодів становлення зазначеної галузі в губерніях. Певні відмінності
між губерніями спостерігалися лише в кількісних показниках, що було
пов’язане з більшими чи меншими територіальними межами та фінансовим
потенціалом кожного земства. Земства, як інститут місцевого
самоврядування, нерідко виправляли хиби загальнодержавних установ в
галузі медицини, забезпечуючи ті її сфери, що виявлялися поза увагою
центральної влади.

Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднені у наступних
публікаціях автора:

Писаренко Н.Н. Специализированная медицинская помощь в Донбассе (к. ХІХ
– н. ХХ вв.) // Нові сторінки історії Донбасу: Ст. Кн.7 / Головний
редактор З.Г. Лихолобова. – Донецьк, 1999. – С.232-237.

Писаренко Н.Н. Земское здравоохранение в Бахмутском уезде
Екатеринославской губернии в конце ХІХ – начале ХХ вв. // Вісник
Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. №2. – Донецьк,
2000. – С.189-197.

Писаренко Н.М. Профілактичні і протиепідемічні заходи земств
Катеринославської губернії наприкінці ХІХ – початку ХХ століть // Нові
сторінки історії Донбасу: Ст. Кн.8 / Головний редактор З.Г. Лихолобова.
– Донецьк, 2000. – С.78-86.

Писаренко Н.Н. Развитие земского здравоохранения в Донбассе в конце ХІХ
– начале ХХ вв. // Історичні і політологічні дослідження: №1-2/ Голов.
ред. П.В.Добров. – Донецьк, 1999. – С. 61-64.

Писаренко Н.Н. Подготовка медицинских кадров земствами Левобережной
Украины в конце ХІХ – начале ХХ веков (на примере Екатеринославской,
Харьковской и Полтавской губерний). // Історичні і політологічні
дослідження: №1(5) / Голов. ред. П.В.Добров. – Донецьк, 2001. – С.72-82.

Рубан Н.Н. Социальное страхование и материальное стимулирование
земствами Левобережной Украины работников медицинской отрасли в 1864 –
1914 рр. // Історичні і політологічні дослідження: № 3/4 (15/16) /
Голов. ред. П.В.Добров. – Донецьк, 2003. – С.64-69.

Писаренко Н. Діяльність земств Лівобережної України з охорони здоров’я
наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. (історична спадщина земських органів
місцевого самоврядування) // Збірник наукових праць Української Академії
державного управління при Президентові України / За заг. ред. В.І
Лугового, В.М.Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – Вип. 2. – В 4 ч. Ч.ІІ.
– С.412 — 416.

Писаренко Н.М. Діяльність земських місцевих органів самоврядування по
розвитку охорони здоров’я наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. (на матеріалах
Катеринославської, Харківської та Полтавської губерній) // Матеріали
доповідей вузівської наукової конференції професорсько-викладацького
складу по результатах науково-дослідної роботи. Історичні науки,
політологія, міжнародні відносини і філософія (ред. кол.: П.В. Добров,
В.М. Нікольський, А.П. Розкішний, М.Є. Безпалов, В.О. Пірко, Г.П. Єрхов,
Р.Д. Лях, О.В. Крапівін). – Донецьк: ДонНУ, 2001. – С.136-138.

Рубан Н. До питання про медичне обслуговування робітників вугільної
промисловості Катеринославської губернії наприкінці ХІХ — початку ХХ
ст. // Міжнародна наукова конференція, присвячена 280-річчю відкриття
М.Вепрейським і С.Чирковим кам’яного вугілля у Донецькому басейні. –
Луганськ, ЛГПУ імені Тараса Шевченка “Альма-матер”, 2002. – С. 97- 111.

Рубан Н.Н. Мемуары земских врачей как историко-медицинский источник //
Медицина в художніх образах: Статті. Вип. 2 /Уклад. і голов. ред.
Заблоцька К.В. – Донецьк: Національна Спілка письменників України,
журнал “Донбас”, 2003. – С.272-280.

Рубан Н.М. Роздуми Г.Попова, практика та науковця, над проблемами
земської медицини (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) //Медицина в художніх
образах: Матеріали І Всеукраїнської наук. конференції студентів і
молодих вчених. – Донецьк, ДонДМУ, 2003. – С.33.

Анотації

Рубан Н.М. Розвиток земської медицини в Україні (1865-1914 рр.). –
Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01. – історія України. – Донецький національний
університет, Донецьк, 2004.

У дисертації розглянуто питання діяльності земств з розвитку охорони
здоров’я в Україні. Досліджені основні напрямки та досягнення земств у
галузі медицини. У роботі зроблено висновок, що земства істотно вплинули
на покращення становища у сфері охорони здоров’я в Україні наприкінці
ХІХ – початку ХХ століть. Земства були найбільш ефективною системою
місцевого самоврядування. Аналізуються як позитивні моменти їх
діяльності, так і негативні чинники, які зменшували можливості та
ефективність земських установ.

Ключові слова: земство, губернія, земська медицина, місцеве
самоврядування, земський діяч, земський лікар, земський фельдшер,
земські збори, земські медичні установи.

Рубан Н.Н. Развитие земской медицины в Украине (1865-1914 рр.). –
Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по
специальности 07.00.01. – история Украины. Донецкий национальный
университет, Донецк, 2004.

Данная диссертация является специальным историческим исследованием, в
котором комплексно рассмотрены процессы становления, развития и
усовершенствования земской медицины на примере шести губерний Украины.
Освещены главные проблемы создания земских учреждений с учетом специфики
такой деятельности в украинских губерниях. Исследована реализация ими
функций органов местного самоуправления, что позволило обстоятельно
проанализировать деятельность земств относительно местных потребностей и
в зависимости от возможностей каждой губернии и уезда. Рассмотрена
динамика структурного расширения земских медицинских учреждений. На
основе новых документов освещен такой недостаточно изученный аспект, как
взаимоотношения между врачами и земскими деятелями, очерчен круг
вопросов, по поводу которых возникали конфликтные ситуации. Сделаны
выводы о практических достижениях земств в указанных губерниях в сфере
организации медицины, а также определены недостатки. Осуществлена
попытка воссоздания целостной картины деятельности земств Украины в
области предоставления медицинской помощи и развития охраны здоровья. В
научный оборот введены редкие земские издания и архивные материалы,
долгое время находящиеся вне поля зрения исследователей.

Анализ работ предшествующих исследователей позволяет утверждать, что
специальной работы, дающей общее представление о деятельности земских
медицинских учреждений в сфере охраны народного здоровья в Украине со
времени их введения и до начала Первой мировой войны, не было создано,
что и обусловило выбор темы исследования. Проведенное исследование
определило основные направления развития земской медицины. Следует
отметить, что деятельность по развитию медицины не принадлежала к
первостепенным заданиям практической работы земств, но со временем
земские деятели осознали необходимость существенных преобразований в
медицинской сфере. Становление медицинской отрасли в украинских
губерниях происходило в тесной связи со спецификой экономического
развития региона. Появление санитарного направления в медицине на
территории Украины было обусловлено некоторыми специфическими чертами,
а именно: постоянным передвижением сезонных рабочих, связанных с
горнодобывающими разработками в Екатеринославской губернии, и спецификой
сезонных сельскохозяйственных работ в южных губерниях. Земства как
органы местного самоуправления уделяли внимание и кадровой политике в
медицинской отрасли, поскольку преимущества стационарной системы
медицинского обслуживания требовали увеличения количества персонала.
Именно с их помощью открывались и действовали различные учебные
заведения по предоставлению специализированного медицинского
образования. Важным фактором, который оказал непосредственное влияние на
дальнейшую деятельность земств в сфере развития медицины, было
финансирование. Значительную финансовую помощь предоставляли сельские
общества. Поскольку содержание фельдшеров и фельдшерских пунктов
возлагалось именно на них, они становились на защиту прав медицинских
работников, принимали на себя обязательства относительно оплаты его
труда и жилья. Мероприятия земств как органов местного самоуправления в
этом направлении могли бы быть учтены и сегодня при выработке подходов
относительно решения материальных и социальных проблем медработников и
улучшения их благосостояния (например, относительно разработки системы
льгот для медработников в сельской местности). Земства активно старались
решить проблему материального обеспечения и социальной защиты врачей и
фельдшеров. Со временем была введена система социального страхования,
появились эмеритальные кассы, со средств которых выплачивались пенсии,
предоставлялась помощь на лечение, стипендии детям, оплачивалось жилье.
Кроме того, действовала система повышения жалования в зависимости от
выслуги лет. Эти меры способствовали решению кадрового вопроса в земских
медицинских учреждениях, а также сказывались на качестве оказываемой
помощи. На основе новых источников выявлен круг вопросов, по поводу
которых возникали конфликтные ситуации между врачами и земскими
деятелями. В многогранной деятельности земств в области медицины
следует отметить и некоторые недостатки. Во-первых, с самого сначала
земства были поставлены в зависимость от представителей царской власти в
губерниях, что отчасти тормозило решения земств в направлении развития
самоуправления. Во-вторых, чувствовалось отсутствие взаимопомощи между
земствами, которые самостоятельно решали организационные вопросы
относительно становления земской медицины. В-третьих, земства как органы
местного самоуправления вообще функционировали без государственной
поддержки, в основном благодаря инициативе и личному вкладу земских
деятелей и медиков. В целом земства указанных губерний развивали
медицинскую сферу в одинаковых направлениях, что целиком закономерно
обусловило однотипность периодов становления медицины в губерниях.
Некоторые отличия между губерниями наблюдались лишь в количественных
показателях, что было связано с территориальными границами и финансовым
потенциалом каждого земства. Земства, как институт местного
самоуправления, нередко исправляли ошибки общегосударственных учреждений
в сере медицины, обеспечивая те ее сферы, которыми не занималась
центральная власть.

В работе сделан вывод, что именно земства в наибольшей степени повлияли
на улучшение состояния здравоохранения в Украине в конце ХІХ – начале ХХ
столетий.

Ключевые слова: земство, губерния, земская медицина, местное
самоуправление, земский деятель, земский врач, земский фельдшер, земское
собрание, земские медицинские учреждения.

Ruban N.N. The development of the provincial medicine in Ukraine
(1865-1914). – Manuscript.

Ph. D. Dissertation on the competition of academic degree of historical
science candidate on specialty 07.00.01. – the History of Ukraine.
Donetsk National University. Donetsk, 2004.

The problem of county-states work on public health development in
Ukraine is observed in the dissertation. The main directions and
provincial achievement in the sphere of medicine are examined. The
following conclusion concerning the fact that, in particular,
county-states influenced the improvement of public health service in
Ukraine in the end of XIX – the beginning of XX centuries. Positive
factors of the county-states activity as well as negative ones, which
decreased an opportunity and effectiveness of Zemstvo institutions are
analyzed in the given thesis.

Key-word: Zemstvo (county-states), province, medicine, self-government,
county-states figure, county-states medical staff, county-states
meeting, medical assistant station, doctor’s station.

Осипов Е.А., Попов И.В., Куркин П.И. Русская земская медицина. Обзор
развития земской медицины в России и Московской губернии. – М., 1899.

Абрамов А.В. Что сделало земство и что оно делает. — СПб., 1888.

Веселовский Б.Б. История земства за сорок лет: В 4-т. – СПб.,
1909-1911.

Львов Г.Е. и Т.И.Полнер. Наше земство и 50 лет его работы. – М., 1914.

Игумнов С.Н. Очерк развития земской медицины в губерниях вошедших в
состав УССР. – К., 1940.

Матеріали до історії розвитку охорони здоров’я на Україні. Під ред.
к.м.н. К.Ф.Дупленко. – К., 1957.

Очерки истории русской общественной медицины (К столетию земской
медицины) / Сб.статей. – М., 1965; Страшун Н.Д. Полвека земской
медицины 1864 — 1914 гг. — Там само. – С.31 – 36; Коган С.С. К
столетию земской медицины на Украине. — Там само. – С. 84 – 88 та інші.

Карнаухов Е.І. Начало женского медицинского образования в России //
Советское здравоохранение. — 1960. — №5. — С.37-41; Страшун Н.Д.
Первые шаги русских женщин – врачей // Там само. – 1960. — №7. –
С.73-78; Бржеский В.И. Усовершенствование и специализация земских врачей
// Советская медицина. – 1966. — №11. – С.138-140; Голяченко А.М. К
развитию земской медицины на Украине // Советское здравоохранение. –
1966. — №1. – С. 66-70; Межиров Л.С. К истории развития медицинской
помощи промышленным рабочим Укранины в н. ХХ века // Там само. — 1972.
— № 8. – С. 72-76; Розанов А.С. Санитарные организации в городах России
в ХІХ – начале ХХ ст. // Гигиена и санитария. – 1978. — №3. – 62-66;
Милявский В.М “Общество полтавских врачей и “Труды постоянной
медицинской комиссии при Полтавской губернской управе” // Советское
здравоохранение. – 1981. — №4. – С.69-71; Карпов Л.Н. Положение земских
врачей в России // Советское здравоохранение. – 1970. — №4. – С.77-82
та інші.

Маскина А.С. Таврическое земство в 1866 – 1890 гг. (Социальный состав,
бюджеты и практическая деятельность): Автореф. дисс. … канд. ист. наук.
 — М., 1982; Зубко А.Н. Материалы земской статистики как исторический
источник по изучению истории Украины периода капитализма. Автореф. дисс.
… канд. ист. наук. — К., 1988; Сессак И.В. Земские учреждения на
Правобережной Украине. Автореф. дисс. канд. ист. наук. — Львов, 1987 та
інші.

Гармиза В.В. Подготовка земской реформы 1864. – М., 1957.

Захарова Л.Г. Земская контрреформа 1890. – М., 1968.

Пирумова Н.М. Земская интеллигенция и ее роль в общественной борьбе до
начала ХХ века. — М., 1986.

Королева Н.Г. Земство на переломе (1905 – 1907 гг.). – М., 1995.

Герасименко Г.А. Земское самоуправление в России. – М., 1990.

Чернобров И.В. Хирургия на Сумщине // Проблемы социальной гигиены,
здравоохранения и истории медицины. – 1999. — №5. – С.59-60; Поляк М.С.,
Каменецкий М.С. З історії розвитку рентгенології в Донбасі //
Український радіологічний журнал. – 1996. — №2. – С. 211-214;
Данилишина Е.И. К 125-летию 1-го съезда земских врачей в России //
Российский медицинский журнал. – 1997. — №6. – С.59-60 та інші.

Чиняева Е., Голицин Ю. Земская служба в России // Експерт. — 1999. –
№23. – С.53-54; Герасименко Г. Земство в февральской революции //
История СССР. – 1987. — №4. – С.73-86; Корнийчук Л. Экономический
вопрос: в деятельности земств // Экономика Украины. — 1995. — №1.;
Кимитака М. Почему умерли земства // Родина. – 1994. — №7. – С.38-40;
Герасименко Г.А. Земство в октябрьские дни // Вопросы истории. – 1987. —
№11. – С.18-31; Герасименко Г. Опыт земского самоуправления в России //
Проблемы теории и практики управления. – 1995. — №5. – С.123-127 та
інші.

Гуз А.М. Культурно-освітня діяльність земських установ в Україні (1864
– 1914 рр.). Автореф. дис… канд. іст. наук. — К., 1997; Курченко В.В.
Діяльність земств України у розвитку освіти (1864 – 1914 рр.).
Автореф. дис… канд. іст. наук — Харків, 1998; Лохматова А.
Катеринославське земство: соціальний склад, бюджет та практична
діяльність. 1866–1913 рр. Автореф. дис… канд. іст. наук. — Запоріжжя,
1994; Бакуменко О.О. Земства Російської імперії: історіографія проблеми
(ІІ половина ХІХ – ХХ ст.). Автореф. дис… канд. іст. наук. – Харків,
2000; Цибуленко Л.О. Діяльність органів самоврядування Одеси, Миколаєва.
Херсона щодо формування і розвитку муніципальної земельної та виробничої
власності в кінці ХІХ – на початку ХХ століття. Автореф. дис… канд. іст.
наук – Дніпропетровськ, 2001; Обметко О.М. Соціально-економічна
діяльність земств в Україні (середина 60-х – 90-х років ХІХ ст.) —
Автореф. дис… канд. іст. наук. – Київ, 2002 та інші.

Мирский М.Б. Медицина России ХVІ – ХІХ вв. – М., 1996.

Мирский М.Б., Жукова Л.А. Пироговские съезды в истории отечественной
медицины // Советское здравоохранение. – 1987. — №8. – С. 56-59;
Мирский М.Б. Становление клинической медицины в России и других странах
// Клиническая медицина. — 1990. – Т. 68, №12. — С. 94-97.

Рогоза О.М. Дореформена організація охорони народного здоров’я в
Україні // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного
університету ім. Г.С.Сковороди. Серія “Історія та географія”. – Харків,
1999. – Вип.3. – С.143-152; Рогоза О.М. Діяльність земств Харківщини в
галузі охорони народного здоров’я (1865-1919 рр.) // Збірник наукових
праць Харківського державного педагогічного університету ім.
Г.С.Сковороди. Серія “Історія та географія”. — Харків, 1998. – Вип.2. –
С.250-261; Рогоза О.М. Деякі питання розвитку земської медицини в
Україні в ХІХ ст. // Вісник Харківського державного політехнічного
університету. – Харків, 1999. — Вип.20. – С.95-101; Рогоза О.М.
Діяльність земств України по забезпеченню персоналом земської медичної
системи // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного
університету ім. Г.С.Сковороди. Серія “Історія та географія”. – Харків,
2000. – Вип.5. – С.11-19 та інші.

PAGE 1

О.В.Крапівін

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *