.

Журналістика як Всесвіт (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
67 147933
Скачать документ

I. Л. Михайлин

ЖУРНАЛІСТИКА ЯК ВСЕСВІТ

Харків

2008

Книга відомого журналістикознавця, доктора філологічних наук, професора,
завідувача кафедри журналістики Харківського національного університету
імені В. Н. Каразіна, академіка Академії наук вищої освіти України за
відділенням «Масова комунікація», висвітлює актуальні проблеми теорії та
медіакритики, методології медіадосліджень, історії української
журналістики, літературної критики, публіцистики, історіографії
сучасного жур-налістикознавства.

Розглядаються питання: національна ідентичність українців і
журналістика, концепція соціально відповідальної журналістики та її
реалізація в Україні, правда як головне питання журналістики та шляхи її
досягнення, роль університетів у розвитку журналістики, особливості
функціонування регіональної журналістики, журналістика як соціальний
інститут громадянського суспільства та демократичної держави та ін.

Адресована студентам і викладачам освітньої галузі «Журналістика та
інформація»; журналістам, що підвищують кваліфікацію шляхом
післядипломної освіти або самоосвіти, широкому колу гуманітаріїв, що
цікавляться проблемами комунікації та інформаційного суспільства.

ЗМІСТ

ПЛАНЕТА ПЕРША. Теорія журналістики та медіакритика …17

1.1. Парадокси українського інформаційного простору 18

1.2. Сучасні теорії журналістики та їх реалізація

в Україні 28

1.3. Апологія аналітичної журналістики 38

1.4. Національна ідентичність українців

і журналістика 53

1.5. Вчімося жити разом, або Людство як цілісність 61

1.6. У пошуках сутності журналістики 69

1.7. Закон «розгалуження знання» в журнал істикознавстві крізь оптику
інформаційного суспільства 86

1.8. Екзистенційна колізія: журналістика — освіта 94

1.9. Хто повинен викладати журналістику

(з історії гіркого досвіду) 101

1.10. Сенсація в тоталітарній журналістиці 116

1.11. Як завоювати увагу читача: досвід міжнародної журналістики у
світлі українських реалій 121

1.12. Мас-медіа та дійсність , 129

1. 13. Районна газета сьогодні 137

1.14. Регіональні медіа в сучасному інформаційному просторі 141

1.15. Ровесниця людства — журналістика 149

ПЛАНЕТА ДРУГА. Методологія медіастудій 155

2.1. Методологічні особливості історії української журналістики як
галузі наукового пізнання 156

2.2. Журналістика: розуміти чужі та створювати

свої тексти ; 162

2.3. Іван Франко як історик української журналістики: методологічні
уроки 164

2.4. Методологічні проблеми історії української журналістики 178

2.5. Ще про методологічні проблеми історії української журналістики 198

2.6. Українська журналістика: обсяг поняття 210

с

ПЛАНЕТА ТРЕТЯ. Історія журналістики 219

3.1. Особливості зародження журналістики в Україні 220

3.2. Історія журналістики на слобідських землях:

від зародження до наших днів 238

3.3. Шевченківський дискурс харківської

журналістики 1861 року 263

3.4. XX століття як епоха в історії української журналістики 276

3.5. Українська журналістика Харкова

підчас Першої російської революції 285

3.6. Історія газети «Сніп» (1912) 293

3.7. Журнал Охтирської чоловічої гімназії «Школьный

луч» (1916-1917) як тип учнівського видання 310

ПЛАНЕТА ЧЕТВЕРТА. Історія літературної критики 319

4.1. Методологічні пошуки в українській літературній критиці й історії
літератури XIX століття 320

4.2. Тарас Шевченко в літературознавчих

інтерпретаціях Миколи Костомарова 327

4.3. Українська література як художній феномен

у літературній критиці Пантелеймона Куліша 331

4.4. Навколо Омеляна Огоновського (дискусія в критиці

з приводу «Історії літератури руської») 338

4.5. Теоретичне осмислення «нової драми»

в літературно-критичних концепціях Станіслава

Пшибишевського та Миколи Вороного 358

4.6. Категорії індукції та дедукції в естетиці

Івана Франка 369

4.7. Іван Франко та Зигмунд Фройд: взаємодія

натерені естетики 376

ПЛАНЕТА П’ЯТА. Історія публіцистики 385

5.1. Як Михайло Драгоманов став Чудаком

(дискусія Б. Грінченка та М. Драгоманова

в журналі «Зоря» 1888-1889 років) 386

5.2. Діалог Івана Франка з Михайлом Драгомановим

у журналі «Народ»: дискурс прихованої полеміки 394

5.3. Гнат Хоткевич у 1917 році та його газета

«Рідне слово» 404

5.4. Бінарна опозиція «Україна— Московщина»

в публіцистиці Гната Хоткевича 1917 року 415

5.5. «Судилося бути Україною», або Головна публіцистична ідея Юрія
Шереха (Шевельова) 424

5.6. Концепція ленінізму в публіцистиці Івана Багряного 430

ПЛАНЕТА ШОСТА. Історіографія новітніх медіастудій 435

6.1. Становлення історіографії історії української журналістики:
«Киевская старина» 436

6.2. Катерина Серажим: журналістика як дискурс 442

6.3. Володимир Владимиров: журналістика

як герменевтика 448

6.4. Юрій Шаповал: історія журналістики чи історія

в журналістиці 453

6.5. Валентина Галич: Олесь Гончар крізь призму журналістики 458

6.6. Борис Потятиник: семіоцентризм як інформаційна модель світобудови
469

6.7. Елеонора Шестакова: слово естетичне та слово комунікаційне 478

6.8. Степан Кость — історик західноукраїнської преси

першої половини XX століття 488

Примітки 500

РОЗДІЛ 1

l.l. Парадокси українського інформаційного простору

Цей текст міг би іще називатися «У пошуках істини». Або якось інакше. У
нього б могло бути багато назв. Адже та тема, що її беруся
вербалізувати, на мій погляд, була і є предметом роздумів кожного
українського журналіста, а особливо медіадослідни-ка, незалежно від
галузі його спеціалізації. Це філософська тема про «призначення України»
або «шанс Києва»’, як говорив про це свого часу Юрій Шерех (Шевельов),
тема, яка в застосуванні до журналістики відразу вияскравлює свої
виразні ужиткові аспекти.

Зовсім недавно розпрощавшись з моделлю тоталітарної журналістики,
Україна опинилася перед проблемою вибору нового шляху. Як завжди, у
такій ситуації з’являється чимало порадників, що запевняють: не треба
відкривати Америку — вона давно відкрита, тобто Україні не слід
розробляти власні концепції розвитку й еволюційні підходи — треба
скористатися вже давно напрацьованим міжнародним досвідом.

Засадничо тут важко щось заперечити по суті. Адже все правильно: якщо
над даними чи подібними проблемами працювали розумні люди в минулому, то
здоровий глузд підказує, що просто необхідно скористатися їхнім досвідом
і уроками. І лише практика механічного запровадження міжнародних норм в
український інформаційний простір виявляє непродуктивність такого шляху,
а часто й засвідчує рух у напрямку глухого кута.

У вигляді попереднього висновку чи, швидше, тези, яка далі підлягатиме
доведенню, має бути висловлене таке: Україна (після проголошення
незалежності) є унікальною державою, із специфічними геополітичними й
етнопсихологічними умовами буття. Це спричинює те, що в Україні не
можуть бути без відповідної трансформації застосовані уроки міжнародного
досвіду. Іншими словами, пошук варіантів розв’язання наших проблем слід
вести з урахуванням міжнародного досвіду, але на своїх шляхах, уникаючи
буквального наслідування.

1 Шерех Юрій. Над озером. Баварія: Триптих про добу, про мистецтво, про
провінційність, про призначення України, про голуби і інші речі // Шерех
Юрій. Пороги і Запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеології: У 3 т. — X.,
1998.– T. 1. —С. 581.

Про це потрібно говорити, бо Україна ще й досі не вийшла із зони
небезпеки комуністичного й імперського (шовіністичного) реваншу, тобто в
нашій державі є загроженою сама Україна. Існує чимало політичних сил,
які намагаються нав’язати Україні вигідну для себе модель інформаційного
простору, дуже часто спираючись при цьому на авторитет міжнародного
досвіду та міжнародних громадських інституцій.

Українській журналістикології в цих умовах треба активно включатися в
обговорення цих проблем, інакше троянський кінь буде втягнутий за мури
Трої, причому самими ж троянцями, тобто нами. Я розумію всю
полемічність, а можливо, й суперечливість пропонованих далі роздумів,
розумію, що свідомо наражаюся на дискусію, але мушу це зробити, аби мати
чистим своє громадянське та наукове сумління.

Отже, парадокс перший. Міжнародний досвід свідчить: справжня
журналістика — це недержавна журналістика. Лише тоді, коли вона скидає
кайдани залежності від держави, вона набуває інформаційної
повноцінності. В іншому випадку їй доводиться виконувати службові
функції, бути наймичкою політичних лідерів, а відтак вона позбавлена
можливості об’єктивно та повно інформувати громадян.

Від 1991 року в Україні триває процес роздержавлення органів масової
інформації, останньою крапкою в даному процесі має стати роздержавлення
районних і міськрайонних газет; законопроект про це перебуває на
розгляді у Верховній Раді України. Я не знаю, чи дав цей процес Україні
вільну пресу, адже журналісти, позбувшись політичного тиску, опинилися
під тиском економічним, також дошкульним, вимогливим і безцеремонним, а
от саме українську журналістику він знищив. У Харкові на сьогодні
зареєстровано близько 500 газет, з них виходять 70, але українською
мовою лише одна — «Слобідський край», і то лише тому, що ця газета має
статус інформаційного органу Харківської обласної ради.

За радянських часів Харків був містом чотирьох газет, одна з них
(«Красное знамя», газета обкому компартії) видавалася російською мовою,
але три інші («Ленінська зміна», «Соціалістична Харківщина» та «Вечірній
Харків») були україномовними. Щоправда, слід відразу сказати, що тираж
російської газети дорівнював сумі тиражів трьох інших газет. Та й чи
могло бути інакше за інтенсивної політики нищення української культури в
Радянському Союзі? Падіння комуністичного режиму, яке збіглося з
проголошенням незалежності України, привело до того, що газети опинилися
в приватних руках. З метою отримання якомога більшого зиску за допомогою
високого тиражу «Ленінська зміна» та «Вечірній Харків» змінили мову
видання з української на російську. Українські культурно-освітні
громадські організації протестували. Я сам стояв у пікетах під Будинком
преси. Але наслідки виявилися нікчемними. Новітні засновники рахувалися
не з нами, а з прибутками, які їм могли дати їхні газети. Це й вирішило
все.

Після цього в Харкові виникло багато нових газет, але всі вони
видавалися російською мовою. Деякі у відповідності до вимог часу
декларували себе як двомовні, але насправді українська мова в них або
була цілком відсутня, або займала заледве одну двадцяту частку текстової
площі.

Але, можливо, Харків — виняток, тут існує специфічне ставлення до
української мови? На жаль, ні. Реальна картина загальноукраїнської
ситуації вражає.

Довгі роки заборони публічного українського слова в Росії, витискування
української мови з усіх сфер ужитку в СРСР привели до катастрофічного
звуження аудиторії україномовної преси. Унаслідок цього в незалежній
Україні частка україномовних періодичних видань не зросла, як на те
можна було сподіватись, а скоротилася під дією ринкових чинників.
«Загалом в Україні частка періодичних україномовних видань становить
лише 13%, у ряді областей — п’ять чи навіть три відсотки — наводить у
статті «Турбота про ближніх чи самозречення?» такі цифри молодий
дослідник Юрій Колісник. — На 80% лишаються зросійще-ними бібліотеки.
Частка українських фільмів у інформаційному просторі становить два
відсотки»’.

За цих умов застосування до України вимог, що виробилися й усталилися в
традиційних національних демократичних державах, мусить бути
потрактоване як політичне лицемірство і було б по-науковому некоректним.
В Україні склалася унікальна політична ситуація, пов’язана з наявністю в
нашій державі великої кількості російського та російськомовного
населення, яке аж ніяк не надається до ототожнення його з національною
меншиною. Воно було переселене сюди радянською державою з російської

1 Колісник Юрій. Турбота про ближніх чи самозречення? // Публіцистика і
тенденції розвитку світу: 36. наук. ст. — Л., 1999. — С. 172.

Є

глибинки та зайняло місце планомірно винищуваного голодоморами й
репресіями питомого українського населення. А тепер нав’язувана
українцям російськими псевдодемократами думка про те, що видання
органами влади своєї преси чи утримування свого телеканалу — відхилення
від норми, що цього, мовляв, немає ніде в світі, що це суперечить
правилам демократичного устрою і є більшовицьким анахронізмом, —
насправді ніщо інше, як спроба інформаційно обеззброїти молоду
Українську державу.

Тим більше, що в усьому світі існує стійка практика державної підтримки
суб’єктів інформаційної діяльності. В Австрії, Франції, Нідерландах,
Норвегії, Швеції уряд з метою забезпечення плюралізму думок надає
субсидії газетам, які відчувають фінансові труднощі. У кожній країні
надання фінансової допомоги регулюється спеціальним законодавством, але
найбільш зручною є шведська система регулювання інформаційного ринку. її
головна ознака — стабільна видача субсидій другій за величиною газеті у
кожній номінації (щоденні газети, тижневики, рекламні, розважальні
видання і т. ін.). Чому ж такої можливості не мусить мати Українська
держава?

Хто ж, окрім неї, захистить український інформаційний простір? Подбає
про відродження української (за мовою і змістом) журналістики? Адже ця
справа, пущена на самоплив, призведе до остаточного придушення ринком
(принаймні в східних та південних регіонах) українських видань. Це не
просто тривожна, а доленосна для України ситуація. Адже без мови
неможлива національна самосвідомість. Наявність української за мовою і
змістом на Заході і переважно російської за мовою і змістом на Сході
України мереж масової інформації здатна з часом викликати утворення двох
окремих етносів у межах держави, що призведе до формування етнічної, а
потім і національної самосвідомості, з неминучою умовою
територіально-політичного розмежування в майбутньому східного й
західного регіонів’.

У цій ситуації цілком відповідало б вимогам часу створення державою в
Харкові та інших обласних центрах щоденних україномовних інформаційних
газет. Причому держава ж повинна гарантувати журналістам свободу
масово-інформаційної діяльності, аби їм не прийшлося від сорому брати
собі псевдоніми для

1 Про це див. у ст.: Вовканич Степан. Мова, межа, модус, мобільність: що
між ними спільного чи повчального? // Там само. — С. 52-53.

э

публікації вірнопідданських статей. Українська держава мусить формувати
свій інформаційний простір і сприяти вирівнюванню ситуації, що стала
наслідком кількасотлітнього упослідження українського народу на його
власній землі.

Парадокс другий. Міжнародний досвід налаштований на підтримку в кожній
країні національних меншин. Так уже повелося, що слід підтримувати
слабшого, забезпечуючи йому можливість конкурувати з сильнішим. Парадокс
української ситуації полягає в тому, що тут потребує підтримки не
національна меншина, а титульна нація. Саме вона на Півдні та Сході не
може перебувати в рівноправному становищі з росіянами, які аж ніяк не
надаються називатися національною меншиною в цих регіонах України. А
відтак ми мусимо роз’яснювати міжнародним організаціям специфіку
ситуації в нашій країні та потребу нестандартних підходів до неї.

Парадокс третій. Міжнародний досвід виробив стійку традицію: громадяни й
організації розв’язують конфлікти з органами масової інформації, тобто з
«четвертою владою», за допомогою «третьої влади», тобто через суди.
Україна теж іде цим шляхом. Але от біда: українське законодавство таке
недосконале (навмисне недосконале?), що судові позови стають підставою
для економічного зруйнування видань. Сума відшкодування за моральні
збитки, заподіяні потерпілій стороні, як правило, така велика, що після
її стягнення з рахунку видання воно перестає виходити. З’явилися
адвокати, які судові позови проти преси зробили прибутковою справою
свого життя. Вони читають газети і телефонують урядовцям: ось, мовляв,
що про вас написали, як ви можете таке терпіти, подаймо судовий позов, а
суму моральних збитків поділімо навпіл. У надрах суспільства, у
журналістських спілках визріла думка про те, що необхідно законодавчо
обмежити суму матеріального відшкодування за завдану моральну шкоду, аби
видання, якщо воно навіть і припустилося помилки, було лише покаране,
але не знищене цілком і не залишило українського інформаційного ринку.
Але цей законопроект, будучи вже поданим до Верховної Ради України,
наштовхнувся на відчутну протидію. Виявилося, що багатьом депутатам він
не до вподоби.

У таких умовах постійної загрози, що будь-який критичний виступ може
бути потрактований як образа честі та гідності, унеможливилося виконання
журналістами їхніх прямих інформаційних обов’язків. З нашої преси
зникають критичні матеріали, сати-

Є

ричні жанри журналістики. Хто може пригадати, коли він востаннє читав
памфлет чи хоча б безневинний безадресний гумористичний фейлетон з
анонімними героями? А критика, якщо і є, то безадресна: все погано, все
чорне, ця країна гідна ненависті.

Це жахливі парадокси нашого часу, що вимагають вдосконалення
законодавства, енергійного виявлення журналістами позиції у справі
захисту своїх прав.

Четвертий парадокс. Міжнародний досвід свідчить: головне достоїнство
демократичної держави — свобода слова. «Наша свобода залежить від
свободи преси, — твердив один з авторів Акту проголошення незалежності
США Томас Джефферсон (1743-1826), — а цю останню не можна обмежувати, не
загубивши її цілком. Свобода не така небезпечна, як її придушення». На
жаль, мало хто в Україні на повен голос говорить про соціальну
відповідальність журналіста за використання свободи слова. Тим-часом
розвинуті країни відмовилися від моделі журналістики свободи волі (за
книгою «Чотири теорії преси» Ф. Зіберта, Т. Пе-терсона і У. Шрамма1) і
перейшли до моделі соціально відповідальної журналістики.

Що не влаштовувало самих журналістів у попередній концепції? Якщо
сказати коротко — зловживання свободою слова. Це виявлялося в потягові
до сенсаційності, до втручання в приватне життя діячів, до перетворення
журналістики на систему розваг, до витискання з видань максимального
прибутку. Свобода в цих умовах обернулася на свавілля, уседозволеність.
Найкраще модель журналістики свободи волі висміяв Марк Твен у своїх
оповіданнях «Журналістика в Теннессі» та «Як я видавав рільничу газету».
«Культ абсолютного індивідуалізму, — так характеризував становище в
цьому типі журналістики відомий науковець, академік РАН М. М. Моїсеєв, —
готівки, максимального прибутку, какофонії замість справжньої музики,
крутих детективів замість творів класиків, наркотиків, сексу — усе це
природний розвиток подій, що почалися ще в XVII столітті»2.

Соціально відповідальна журналістика сперта на усвідомлення
журналістикою своєї інформаційної місії та місії формування

1 Sibert Fred, Peterson Theodore, Schramm Wilbur. Four theories of the

press. — Urbana: University of Illinois press, 1963. — 153 pp.

2 Моисеев H. H. Судьба цивилизации. Путь Разума. — М.: Языки рус

ской культуры, 2000. — С. 107.

э

громадської думки. Вона розуміє свою відповідальність за майбутню долю
людства і свою включеність в управлінські процеси ним. Вона розуміє, що
без її участі політичні, суспільні, екологічні та інші проблеми
розв’язані бути не можуть. Але панує упевненість і в тому, що органи
масової інформації, функціонуючи як комерційні підприємства, навряд чи
спроможні добровільно відмовитися від своїх рекламних гонорарів або від
нескінченного демонстрування низькопробних фільмів, які й далі будуть
виховувати людей у дусі споживацтва, насилля та бездуховності.
Журналістика буде й далі потурати людським слабкостям, що набагато
вигідніше (економічно), ніж розповідати про доброту, взаємодопомогу,
необхідні самообмеження, екологічні проблеми.

А відтак у межах соціально відповідальної моделі виникла ідея
місіонерської журналістики, тобто такої, яка свідомо захищає
загальнолюдські цінності, мир і спокій у державі, протистоїть її
руйнуванню, розпалюванню в ній громадянської війни між класами та
національної ворожнечі між націями. У публічну свідомість прийшло
розуміння того, що демократична держава й демократична журналістика
мають спільні цілі — добробут суспільства, його гармонійний еволюційний
(а не революційний) розвиток, а отже, мусять діяти спільно.

Українська журналістика коливається між цими двома моделями
інформаційної діяльності,’перебуваючи здебільшого поки що в межах моделі
свободи волі. Особливо непокоять факти свавілля, використання наданої
Українською державою свободи слова (чого не було в Радянському Союзі)
для придушення й нищення цієї ж Української держави або для
дестабілізації її внутрішнього життя.

Це теж парадокс українського інформаційного простору, неможливий,
очевидно, в жодній іншій державі світу.

П’ятий парадокс. У міжнародному досвіді пропаганда розглядається як
спосіб маніпулятивної обробки громадян, вона протистоїть інформаційній
функції журналістики. Інформація повинна бути об’єктивною,
безсторонньою. Пропаганда — це свідома тенденційність, обробка населення
в потрібному замовникам напрямку. Пропаганда пов’язана з партійністю і є
атрибутом партійної журналістики. На перший погляд тут знову ж таки все
правильно. Але тільки на перший погляд.

При глибшому розгляді проблеми вона виявляє свою приховану глибинну
сутність. Ця сутність полягає в тому, що модель

є

лише інформаційної журналістики роззброює українське суспільство перед
навальною пропагандою російського шовінізму, української меншовартості
та комуністичного реваншизму. Україна виявляється цілком безборонною,
якщо її журналістика не буде відповідати на пропагандистські заходи,
спрямовані проти нашої держави. Що говорити про пересічні органи масової
інформації, коли Державна дума Росії дозволяє собі приймати
антиукраїнські ухвали та втручатися у внутрішні справи нашої держави?!

У нинішній ситуації безпропагандна (а лише інформаційна) журналістика
виявляється страшенно пропагандистською ідеєю. Головна мета її
запровадження у свідомість українських журналістів — домогтися їхньої
безборонності перед навалою чужих, а то й відверто ворожих українській
державі ідей. «Пропаганда ганебна, — говорять нашим журналістам, — вона
несумісна з журналістикою, ви повинні лише інформувати суспільство».

Але особливість українського інформаційного простору полягає в тому, що
він насичений саме пропагандистською антидержавною продукцією, якій
необхідно протиставити мудрі та вагомі контраргументи й талановиті
журналістські твори. Тому з великою симпатією сприймається виокремлення
в підручнику А. 3. Москаленка «Теорія журналістики» (1998)
пропагандистської та навіть контрпропагандистської функцій1. Парадокс
інформаційного простору України виявився знову в тому, що норми
міжнародного досвіду втратили в ньому свою слушність.

Шостий парадокс. Після всього сказаного про нього можна було б і не
говорити, бо в даному випадку ми виходимо поза творчі аспекти. Але якщо
пригадати, що журналістика включає в себе не лише збирання,
виготовлення, але й розповсюдження інформації, то стане зрозумілим: і в
даному випадку йдеться про цілком журналістську проблему.

Тут знову парадокс української ситуації полягає в тому, що рідко яка
держава так потребує своєї журналістики задля здійснення державобудівної
функції і рідко яка держава робить так багато для знищення ж своєї
журналістики. Адже ті 40%, які в передплатній ціні складає доставка,
створюють безмірні труднощі для функціонування інформаційного простору.
Ця частка зна-

1 Див.: Москаленко А. 3. Теорія журналістики: Підручник. – К.:
Екс-прес-об’ява, 1998. — С 172-173.

Э

чно перевищує ті реальні витрати, що йдуть на поширення нашої друкованої
журналістики; різко підвищує передплатну ціну, що призводить до
скорочення тиражів традиційних популярних видань. Створюється ситуація,
коли журналісти працюють не на себе, а на зв’язківців, а комунікація
коштує приблизно стільки ж, скільки й інформація. Це неможливий у жодній
цивілізованій країні світу варіант. А проте, це — реальність
українського інформаційного простору.

Які наслідки такого становища? Загибель інформаційних видань, що
впродовж років української незалежності від життя перейшли до животіння
й стоять перед загрозою цілковитого щезання. Наприклад, у другому
півріччі 2000 року не виходила знаменита газета «Літературна Україна».
Тут важить навіть не те, що вона заснована в 1927 році, а більше те, що
саме зі Спілки письменників розпочалося пожвавлення політичного життя в
Україні у 1980-х роках, з неї народилася «Просвіта» і Народний рух
України. Там розпочалося виношування ідеї української незалежності.
Газета мала наклад понад 200 тис. прим., поширюваний переважно за
передплатою. Тепер її наклад складає 8 тисяч, газета є збитковою і
власне під кожен номер мусить розшукувати джерела фінансування.

Натомість розквітають розважальні (тобто неінформаційні) видання, що
поширюються переважно вроздріб, а не за передплатою. Особливо прикро, що
державна політика спрямовує розвиток інформаційного простору до того, що
інформаційні передплатні видання скоро зовсім будуть придушені виданнями
розважальними.

От такі деякі парадокси українського інформаційного простору. Очевидно,
при більш пильному розгляді їх може виявитися ще більше.

Що можна сказати на закінчення?

По-перше, цілком доведеною є теза про те, що міжнародний досвід не
панацея від наших внутрішніх інформаційних хвороб; його, певна річ,
необхідно вивчати, але виявляти обережність у застосуванні до
українських проблем; практика останніх років довела неможливість його
прямолінійного використання. Якщо Україна не хоче змиритися з роллю і
статусом маргінальної держави, вона, тобто її громадяни, повинні шукати
нестандартні розв’язання існуючих в інформаційних відносинах проблем.

є

По-друге, цілком очевидною є необхідність запровадження в Україні моделі
соціально відповідальної журналістики (а не моделі свободи волі). Слід
зрозуміти, що українська журналістика мусить відіграти державобудівну
функцію; відіграти попри те, що в традиційних демократіях така функція
журналістиці сьогодні не властива. Не властива тому, що в них вона була
відіграна два, а то й три століття тому і тепер ця функція просто не
актуалізована в них. Слід зрозуміти глибинний причиново-наслідковий
зв’язок між існуванням української журналістики й Української держави і
від стосунків конфронтації перейти до стосунків консолідації та
співробітництва. Щоб до кінця визначитися, додам, що українська держава
зрозуміло ж не тотожна ні конкретному українському Президентові, ні
конкретному українському урядові, ні іншим релятивним політичним явищам.

По-третє, цілком неможливою є індиферентність журналіс-тикознавців у
нинішній ситуації в Україні. Вони, тобто ми з вами, повинні весь час
подавати свій голос і по-своєму, у можливий для нас спосіб, бити на
сполох, домагаючись від Верховної Ради України й уряду скасування
перешкод на шляху розвитку масово-інформаційної діяльності та прийняття
таких рішень, які б сприяли її розвитку як соціально відповідальної
журналістики.

Анатолій Москаленко висловив свого часу думку про те, що курс «Теорія
журналістики» «будучи цілком науковим, повинен разом з тим бути і гостро
публіцистичним»’. «Питання про публіцистичний характер курсу — це
питання про його зв’язок з життям, про його злободенність, про широту
його громадського подиху, про його громадський розголос, — роз’яснював
він далі. — На всі явища житгя журналіст реагує з точки зору не
корпоративних, а народних інтересів, точніше — загальнолюдських
вартостей»2.

Зізнаюся, що я не відразу зрозумів Учителя. Мені здавалося, що
публіцистика шкодить науці, позбавляє її об’єктивності. Але з часом я
зрозумів, що журналістикознавство повинне давати свої відповіді на
гарячі питання практики масово-інформаційних відносин, глибоко
аналізувати проблеми, що виникають тут, влашто-

1 Там само. — С. 35.

2 Там само.

Э

вувати їх ґрунтовне обговорення та висловлювати свою вагому думку про
шляхи подолання кризових ситуацій. В об’єктивності нашої науки й полягає
її публіцистичність. У демократичній державі думка фахівців-науковців
обов’язково мусить бути висловлена, почута та врахована.

Цього й слід нам усім прагнути.

1.2. Сучасні теорії журналістики та їх реалізація в Україні

Новітня українська журналістика опинилася в роки незалежності в
специфічному становищі. Уникаючи його вичерпного опису, наголосимо на
найбільш істотному: раніше не можна було нічого, тепер стало можна все;
аби лиш вистачило сил і таланту. Раніше політику та позицію кожного
засобу масової інформації визначала ідеологія, тепер — ринок. Раніше всі
газети, включно з відомчими, були органами партійних комітетів і мусили
бути, як тепер модно говорити, «речниками» їхньої позиції; сьогодні
переважна частина видань опинилася в приватних руках. Це спричинилося до
того, що й державні ЗМІ стали рядовими, хіба що трохи упривілейованими,
суб’єктами ринку. Іншими словами, саме ринок став головним регулятором
діяльності інформаційної сфери.

Це привело до того, що Україна швидкими темпами проходить школу
світового досвіду й намагається засвоїти за короткий час те, на що
людська цивілізація витратила кілька століть інформаційного розвитку. Це
нагадує заочне навчання, а може, навіть і дистанційне, яке зараз (без
належного технічного забезпечення) запроваджується в життя.

Засвоєння міжнародного досвіду ускладнюється тим, що українці, як,
зрештою, й кожний народ, мають свої традиції в справі створення
інформації. Вони, ці традиції, виробилися під впливом національних
джерел української журналістики, менталітету, історичного досвіду і т.
ін., тобто мають об’єктивний характер, їх не можна волюнтаристично
відкинути та перейти на іншу національну модель, скажімо американську.

Тут потрібні дії за формулою, яку з геніальною простотою висловив свого
часу Тарас Шевченко: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».
Найкращі наслідки будуть за умов адаптації світового досвіду в
українську традицію, засвоєння його на своєму національному ґрунті.

Є

Багато наших журналістів сьогодні не володіють базовою освітою, а відтак
мають приблизні уявлення і про світові стандарти, і про національні
традиції і в своїй роботі йдуть не від світових взірців, а від набутої
ними самими практики. У цьому викладі я зможу торкнутися лише одного
аспекту буття нашої журналістики, а саме: якими засадами мусить вона
керуватися сьогодні, яку модель із наявних у світовому досвіді може вона
найбільш продуктивно застосувати в українському інформаційному досвіді.

Мабуть, важно знайти журналіста, який би нічого не чув про соціально
відповідальну журналістику. Ц$ дуже важливий термін сучасної теорії
журналістики, за допомогою якого осмислюються її властивості в сучасному
світі.

У новітній західній філософії взагалі вагоме місце посідають дослідження
проблем і створення загальних концепцій, пов’язаних із журналістикою,
яка досліджується на засадах не ужитко-вості, а як самодостатня галузь
творчої діяльності людини. До цієї проблематики виявляють інтерес як
професійні філософи, так і журналістикознавці. Особливо велику
популярність у західному світі здобула праця американських науковців
Фреда Сібер-та, Теодора Петерсона та Уїлбура Шрамма «Чотири теорії
преси», що, з’явившись уперше в 1956 році, витримала відтоді численні
перевидання, увійшла до навчальних програм університетів і активно
використовується для викладу теоретичних основ і засад журналістики.

Автори цієї праці посідали помітне місце в американській науці про
журналістику. Ф. Сіберт працював деканом коледжу засобів масової
інформації Мічиганського державного університету, Т. Петерсон —деканом
коледжу журналістики університету штату Іллінойс, У Шрамм — директором
Інституту досліджень масової інформації Стенфордського університету.
Таким чином вони репрезентували найбільші центри з вивчення журналістики
в США, а свою роботу проводили на кошти Національної ради церков.

У вступному розділі науковці висловили свій головний постулат: «Преса
завжди приймає форму та забарвлення тієї соціально-політичної структури,
у рамках якої вона функціонує. Передусім вона відбиває ту систему
соціального контролю, за допомогою якої здійснюється врегулювання
взаємин індивіда та соціальних інститутів. Ми вважаємо, що розуміння цих
аспектів суспільства складає основу будь-якого систематичного розуміння
преси».

Э

Чотири концепції преси, на думку науковців, склалися історично. Першим
її типом була авторитарна модель журналістики, що виникла у XVI-XVII
століттях з появою цензури та спробою абсолютистської держави прибрати
під свій цілковитий контроль усю систему масової інформації. І хоч
видавцями періодичної преси могли бути в цій ситуації не лише державні
установи чи державні діячі (відомою є участь самої російської
імператриці Катерини II у виданні журналу «Всякая всячина», що виходив
за її загальною редакцією в 1769-1770 роках у Санкт-Петербурзі), а й
приватні особи, але сувора регламентація видавничої діяльності та
наявність цензури лягали непосильним тягарем на вільну думку. Вона могла
існувати тільки у формі алегорій, іносказань, глибоко заховуватися в
підтекст журналістського твору, тобто легітимно не існувала.

Більш докладно авторитарну журналістику характеризують такі ознаки:

1) сформована в XVI-XVII століттях і, ставши першим типом преси, ця
модель зберігається й донині в багатьох країнах світу;

2) у своєму підґрунті має філософію абсолютної влади монарха або
призначеного ним уряду;

3) головна мета журналістики в авторитарній моделі — підтримувати й
проводити політику уряду, що перебуває при владі, і служити державі;

4) пресу мають право використовувати тільки ті, хто дістав королівський
(царський) патент чи інший аналогічний дозвіл;

5) преса контролюється за допомогою урядових патентів, ліцензій, а також
цензури;

6) заборонена критика в пресі політичного управління і осіб, що
перебувають при владі;

7) преса знаходиться в руках держави або приватних осіб;

8) преса розглядається як інструмент здійснення урядової політики, хоча
й не. обов’язково належить уряду.

У процесі історичного розвитку людства на альтернативних до авторитарної
моделі засадах виникла журналістика свободи волі або ліберальна
журналістика. Заснована на ідеалах свободи волі (libertarian), войа є
наступним щаблем у розвитку масово-інформаційної діяльності, побудована
як заперечення попередньої моделі.

Ліберальна модель народжується в епоху Просвітництва та раннього
капіталізму, тобто виникає на зламі XVII-XVIII століть.

Розвиток капіталізму привів до того, що газети перетворилися на приватні
підприємства, а їхніми споживачами стали не лише освічені дворяни, але в
переважній більшості представники «третього стану». Під тиском боротьби
за свободу преси падає цензура або її вплив стає неістотним для
функціонування масової інформації. Але пресі не вдається цілковито
позбутися своїх службових функцій через економічну залежність від
видавця. Свобода виявляється опанованою рівно настільки, наскільки це
відповідає інтересам власника газети.

В основу концепції свободи преси, на думку авторів, було покладено три
постулати: 1) відділення новин від думок; 2) відкриття журналістам
доступу до урядової інформації та 3) відсутність цензури.

Для ліберальної журналістики властиві такі ознаки:

1) вона сформувалася в Англії після 1688 року’ й експортована в США,
ліберальна модель впливова й в інших країнах;

2) її філософським підґрунтям є праці Мільтона, Локка, Міл-ля, теорії
раціоналізму та природних прав людини;

3) основні цілі преси — інформувати, розважати, продавати, але головним
чином допомагати «відкривати правду» зрозуміло ж з певних позицій, і
контролювати (check in) дії уряду;

4) пресу може використовувати будь-який громадянин, що має для цього
економічні можливості та засоби;

5) преса контролюється самовільним процесом встановлення правди на
«вільному ринку ідей», а також судами;

6) заборонені наклепи, непристойності, зрада у військовий час;

7) журналістика церебуває у власності переважно приватних осіб;

8) найважливіша особливість ліберальної журналістики полягає в тому, що
преса є інструментом контролю за урядом (checking on government) і
задоволення інших потреб суспільства.

1 У 1688 році в Англії відбулася так звана «славетна революція»,
унаслідок якої було повалено владу Стюартів; встановлено конституційну
монархію, у якій король був практично ізольований від прийняття
політичних рішень; влада перейшла до верхівки дворянства та буржуазії; у
процесі розвитку політичної боротьби були сформовані дві політичні
партії — торі та віги, що й досьогодні зберігають панівне становище в
суспільному житті країни.

Э

Журналістика свободи волі займає поважне місце в сучасному
інформаційному світі. Відчутне її домінування й в Україні. Відсутність
видань, які були б незалежні від власника, тобто залежні лише від
читачів, створює ефект викривленого дзеркала. У нашій журналістиці
звичайною справою є поява замовлених викривальних негативних матеріалів,
часто побудованих на непере-вірених фактах, спростуванням яких
займаються постраждалі через суди. Звичайною справою є замовчування
державними ЗМІ дій опозиції та навіть її наявності, а ще менше —
конструктивної оцінки її поглядів. Звичайною справою є підміна
кваліфікованого та професійного аналізу ситуації памфлетною лайкою на
адресу влади і керівних осіб. Звичайною справою є сприймання
журналістики лише як бізнесу, що процвітає тоді, коли витягає на
публічний огляд брудну білизну, віддає перевагу розважальності над
поважною аналітикою й публіцистикою.

Але автори книжки «Чотири теорії преси» не приховують того, що
журналістика свободи волі віджила своє, виявила, попри численні
переваги, свої недосконалості. Це сталося через цілий ряд обставин.

Унаслідок дедалі зростаючого монополізму преса перейшла під контроль
могутніх економічних магнатів, а відтак їй усе важче залишатися вільним
ринком ідей.

Журналістика служить не суспільству, а бізнесу, виступає проти корисних
соціальних змін.

Перетворення газет на засоби здобування максимальних прибутків
спричинилося до погоні за сенсаціями, втягуванням у коло публічного
розгляду приватного життя відомих людей, що означає не що інше, як
порушення прав людини.

Свобода волі обернулася на свою протилежність — уседозволеність.

А тому ліберальна модель мусить розглядатися як перейдений етап і
поступитися новому типові масово-інформаційної діяльності. Його автори
запропонували назвати соціально відповідальною моделлю журналістики.

Соціально відповідальна журналістика є найдорожчим демократичним
надбанням XX століття, вона склалася у державах з розвиненими традиціями
народовладдя й парламентаризму. Вперше її засади були сформульовані в
Комісії з питань свободи преси, створеної в 1942 році на пропозицію
власника великого американського журнального концерну Г. Люса, який
виділив на фі-

Є

нансування її досліджень 200 тис. ам. дол. Комісія висунула тезу про
відповідальність преси перед суспільством і зробила висновок про
необхідність державного регулювання такої важливої справи, як
журналістика. Вона мусить бути використана для забезпечення гармонійного
розвитку суспільства, зняття напруженості, розв’язання конфліктних
ситуацій.

Соціально відповідальна журналістика заперечує журналістику свободи
волі, захищає людину від зловживання свободою слова. Але це філософське
заперечення із зняттям. Це означає, що нове явище мусить узяти все
найкраще від попереднього періоду, але й піти далі по шляху
вдосконалення, стати, у відповідності з гегелівською тріадою, синтезом
тези й антитези. Соціально відповідальна журналістика вдосконалює
механізм використання свободи слова.

Вона повинна відділяти новини від редакційних статей, повідомлення від
думок, надавати місце для висвітлення різних поглядів і точок зору на
проблему, вона повинна давати досконалу картину становища різних
соціальних груп у суспільстві, а також зобов’язана займатися
роз’ясненням аудиторії загальнолюдських цінностей і захищати їх,
оскільки вони опиняються сьогодні під ударами постмодерної концепції
світу.

За цією концепцією журналістика відповідальна перед людиною та соціумом
за те, якими вони є. Від неї залежить, якими .ідеями керуватиметься
суспільство, який світ, побудований у слові, бачитиме навколо себе.

Найважливіші особливості соціально відповідальної теорії журналістики
такі:

1) концепція виникла у XX столітті в США;

2) вона сформувалася на основі праці Комісії з питань свободи преси, її
члена У. Е. Хокинга, професора філософії Гарвардського університету, на
основі практики журналістики та моральних кодексів журналістики;

3) основні цілі преси — інформувати, розважати, продавати, але головним
чином переводити конфлікти в план дискусії;

4) використовувати її може кожен, у кого є що сказати;

5) контролюється вона думкою суспільства, діями споживачів, професійною
етикою;

6) заборонено втручання в приватне життя і життєво важливі суспільні
інтереси;

7) преса перебуває в приватних руках, якщо тільки уряд не змушений узяти
її у свої руки в інтересах суспільства;

З

8) органи масової інформації беруть на себе зобов’язання з соціальної
відповідальності, а якщо вони цього не роблять, то хтось повинен
простежити за тим, щоб вони це робили.

В останньому пункті автори виразно вказують на ті обставини, за яких
можливе й необхідне втручання держави в інформаційну діяльність своїх
громадян. У соціально відповідальній моделі журналістики засоби масової
інформації перетворюються на справжні органи масової інформації (ОМІ).
Преса й електронні ОМІ, завдяки наявності масового реципієнта,
звільняються від тиску та впливу засновників і власників. Власником ОМІ
виступає сам редакційний колектив, який забезпечує себе в.сім необхідним
і функціонує на засадах самоокупності за рахунок продажу накладу свого
видання. У цьому випадку газета залежить не від магната-засновника, а
від багатотисячної аудиторії читачів, які утримують її за допомогою
передплати чи купівлі вроздріб. Таке видання здобуває найвищу свободу, у
ньому журналісти вільно викладають факти та висловлюють свої думки й
коментарі за умови їхньої суспільної відповідальності. ОМІ відповідають
тільки перед соціумом, суспільством, їхнє функціонування регламентується
законами про масово-інформаційну діяльність, у чому й виявляється вплив
держави на журналістику. Держава повинна захищати читача від влади
монополій та пресових магнатів.

Четверта теорія преси є своєрідним феноменом XX століття. Це радянська
комуністична її модель, а по суті тоталітарна журналістика. Вона виникає
в державах з фашистськими або комуністичними режимами/Головна ознака
цієї моделі — цілковита відсутність приватних видань, усі вони є лише
органами партійних комітетів і державних органів чи установ.
Інформаційний потік цілковито контролюється за допомогою цензури
(прихованої цензури), репресивних державних органів, відповідних
структур у партійних комітетах різного рівня, а також через партійність
редакторів і рядових журналістів, які в силу цього навіть і не
помишляють про інакомислення, а стають «солдатами слова». Категорія
свободи тут розглядається лише як право поширювати партійні погляди.

Найважливіші особливості радянської комуністичної теорії журналістики
такі:

1) вона виникла в XX столітті в Росії, стала панівною із захопленням
влади більшовиками і була нав’язана ними всім народам, що склали СРСР;

є

2) філософським підґрунтям цієї теорії є марксизм, зокрема вчення
Володимира Леніна про дві нації та дві культури в кожній нації і в
кожній національній культурі та його вчення про пресу як колективного
пропагандиста, агітатора й організатора;

3) основні цілі преси — за допомогою тенденційно дібраних фактів
агітувати за програмні цілі своєї партії, а в публіцистиці здійснювати
пряму та наполегливу пропаганду її завдань;

4) використовувати пресу можуть лише «лояльні й ортодоксальні члени
партії»;

5) контролюється вона усіма партійними комітетами зверху донизу,
головними редакторами, які не лише є членами партії, але обов’язково й
членами її керівних органів;

6) заборонено критику партійного керівництва, висвітлення приватних
сторін його життя, критику партійної програми та інших директивних
документів партії;

7) преса перебуває цілковито в руках партії, газети та журнали існують
лише як органи певних партійних комітетів, що й декларують у своїх
вихідних даних, навіть фахові видання є органами партійних комітетів
установ і організацій;

8) основна відмінність від інших концепцій полягає в тому, що преса є
інструментом ідеологічної обробки населення, мобілізації його на
виконання завдань партійної програми.

На сьогодні модель радянської комуністичної журналістики є цілком
скомпрометованою й вичерпаною. Вона мусить бути відкинутою в усіх своїх
компонентах, а українська журналістика, звільнившись від її кайданів,
повинна вийти на шлях не журналістики свободи волі, а соціально
відповідальної журналістики, оскільки це найбільш продуктивна модель, що
культивується в розвинутих демократичних державах світу.

Книжка Ф. Сіберта, Т. Петерсона і У. Шрамма «Чотири теорії преси» стала
важливим здобутком теоретичного журналістико-знавства, вона не лише
узагальнила наявний досвід історичного розвитку масово-інформаційної
діяльності, але й показала перспективу руху до її більш досконалого
типу’.

1 Див.: Концепція Ф. Сіберта, Т. Петерсона і У. Шрамма докладно
розглянута у кн.: Современные буржуазные теории журналистики / Сб. ст.
под ред. Я. Н. Засурского. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1967. — С. 3-32;
Буржуазные теории журналистики (критический анализ). —М: Мысль, 1980. —
С. 9-25, де розміщено одну й ту саму статтю Я. М. Засурського; Див.
також кн.: Москаленко А. 3. Теорія журналістики. — К.: Експрес-об’ява,
1998. — С. 84-86.

э

На думку сучасного російського дослідника західних теорій масової
комунікації Г. П. Бакулева, здійснена Ф. Сібертом, Т. Пе-терсеном і У.
Шрамом перша спроба компаративного опису основних станів преси «до цього
часу залишається найбільш повною» *. «Майже в кожній статті й книзі, —
свідчить він, — які мають відношення до філософської основи
журналістики, містяться посилання на книгу цих авторів, коментарі до неї
або цитати з неї»2.

Проте за понад півстоліття, що минуло від часу її появи, не бракувало
спроб вдосконалити та розширити її. Найбільш продуктивною з них є
концепція Деніса Маккуейла, який у книзі, назву якої можна перекласти як
«Вступ до теорії масової комунікації»3, запропонував на додаток до
існуючих опис ще двох теорій преси: 1) медіаперіоду розвитку і 2)
періодики демократичної участі.

Для української преси найбільш цікавою й актуальною є теорія для
медіаперіоду розвитку, оскільки вона найбільш щільно припасована до
нашої внутрішньої політичної ситуації. У своїй теорії Д. Маккуейл
виходив з того, що існують істотні відмінності між суспільствами країн з
розвинутими демократіями та тими, що тільки-но або порівняно нещодавно
стали на шлях самостійного розвитку А відтак неможливо механічно
трансполювати закони функціонування медіа, що склалися в одних
політичних традиціях, на цілком інші. На його думку, преса в молодих
країнах мусить допомагати своїй державі в її становленні.

Діяльність журналістики в таких країнах відзначається цілою низкою
особливостей, які можуть бути схарактеризовані як відсутності: 1)
достатньо розгалуженої комунікаційної інфраструктури; 2) професійної
майстерності; 3) виробничих і культурних ресурсів; 4) достатньої
аудиторії, спроможної сприймати інформаційний продукт національною
мовою.

На роль чинника величезної ваги висувається залежність молодих країн від
розвинутих, яка виявляється на технічному, культурному й інформаційному
рівнях. Громадянське суспільства таких країн може ставити перед собою
тільки одне завдання — економічний, політичний, соціальний та культурний
розвиток краї-

1 Бакулев Г. П. Массовая коммуникация: Западные теории и концепции:

Учеб. пособие для студентов вузов. — М.: Аспект Пресс, 2005. — С. 16.

2 Там само.

3 McQuail D. Mass Communicacion Theory: An Introduction. — Beverly Hi

lls, 1987.

Є

ни. Цій меті повинні бути підпорядковані всі соціальні інститути з
журналістикою включно. Журналістика працює над усвідомленням спільнотою
країни її національної ідентичності, осмисленням своїх інтересів у
міжнародній політиці. Журналістика в молодій державі виконує ту ж
функцію, що й уряд (націотворчу та державобудівну), і тому, за
визначенням, не повинна йому протистояти. Вона спрямована на утвердження
державної незалежності, на заперечення переважного впливу сусідів і
світових інформаційних лідерів, на вироблення своєї національної
інформаційної традиції. «Тому певні свободи медіа й журналістів, —
справедливо відзначив Г. П. Бакулев, — відступають перед обов ‘язком
сприяти досягненню цієї мети»’ [курсив мій. —/. М].

Теорія преси демократичної участі виникає на ґрунті соціально
відповідальної концепції журналістики і спрямована на її вдосконалення.
Занепокоєння її авторів викликає комерціалізація та монополізація
приватних медіа, що дає підстави сумніватися в кінцевості потрібних для
суспільства трансформацій. Іншими словами, поки інформаційне
підприємство залишається в приватній власності, доти немає гарантії, що
його власник в один прекрасний момент не запрагне отримати від його
діяльності ще більший прибуток, ніж дістає на цей час, а такі інтенції
потребуватимуть трансформації інформаційної політики видання в бік
скорочення аналітичності й посилення розважальності та інші негативні
наслідки. Справедливість цих припущень підтверджена сучасними
дослідженнями західної журналістики, де як стійка тенденція
спостерігається таблоїдизація якісної преси.

Теорія демократичної участі передбачає розширення кола зацікавлених у
створенні та поширенні якісної правдивої інформації структур, осіб,
інститутів, уважаючи, що усунення монополій з домінування на
інформаційному ринку сприятиме багатовек-торності у створенні
інформаційної картини світу, утворенню своєрідного броунівського руху
новинарного продукту в інформаційному середовищі.

Модель демократичної участі передбачає, що місце центральних
інформаційних організацій повинні зайняти громадські органи теле- і
радіомовлення, газети з акціонерним складом власників. Заперечуються
інституційні централізовані інформаційні

1 Бакулев Г. П. Массовая коммуникация: Западные теории и концепции:
Учеб. пособие для студентов вузов. — М: Аспект Пресс, 2005. — С. 28.

Э

корпорації, що мають тенденцію до монополізації новинарного ринку. У
провінціях передбачається існування множини регіональних видань, які
обслуговують інтереси місцевих спільнот. До цієї множинності на правах
активних учасників входять медіа, що репрезентують інтереси громадян,
об’єднаних за інтересами, субкультурами, етнічною приналежністю. Завдяки
такій організації медіапростору утворюється горизонтальна (а не
вертикальна, як раніше) модель інформаційного ринку, створюються умови,
за яких стає неможливою інформаційна монополія, а отже, і підстави для
маніпуляції громадською думкою.

Модель демократичної участі передбачає розширення складу учасників
творення інформаційного продукту, широке використання інтерактивності,
взаємозамінність ролей створювача, відправника й отримувача інформації.
Автори теорії свідомі того, що це призведе до зниження професійного
рівня журналістики в цілому, але участь дилетантів у створенні
інформаційного продукту дасть, на їхній погляд, інші важливі переваги, а
саме: децентралізацію медіа, їхню самостійність, незалежність від
підкупу, незацікавленість у маніпулятивному впливі та неможливість
нав’язати силоміць суспільству в цілому певну ідеологію.

Провідними гаслами теорії демократичної участі є розмаїття, локальність,
деінституціалізація медіа, горизонтальність комунікативних зв’язків,
взаємодія і взаємозамінність суб’єктів та об’єктів інформаційних
відносин, обслуговування невеликих за розміром спільнот. Журналістика
сприймається як обов’язковий елемент і інструмент громадянського
суспільства.

Розширення «чотирьох теорій преси» викликане бурхливими змінами в
інформаційному середовищі, прагненням учених пояснити нові явища й
тенденції і одночасно побачити перспективу розвитку інформаційної
діяльності людства. При цьому треба пам’ятати, що створення теорії —
мета будь-якої системи знань, а під теорією слід розуміти сукупність
ідей різного статусу та походження, що можуть пояснити чи інтерпретувати
будь-яке явище.

1.3. Апологія аналітичної журналістики

У сучасній інформаційній сфері України до числа першорядних піднялося
питання про співвідношення у професії журналіста інформації й аналітики
як двох найголовніших складових масово-інформаційної діяльності. Це
питання набуло програмної

Є

значущості, бо саме від його розв’язання залежить, якою засадни-чо бути
нашій українській журналістиці, а значить, і чому навчати майбутніх
журналістів у наших вищих навчальних закладах, яке місце в цьому процесі
може й повинна займати держава тощо.

Перед українською журналістикою тут знову стоїть загроза потрапити в
пастку рішень учорашнього дня, істотно відхилитися від нової парадигми
доби. У нашій пресі та в науковій літературі час від часу висловлюється
думка на захист інформаційної моделі журналістики. Аргументи на її
користь зводяться в основному до таких:

• завдання журналістики полягає лише в інформуванні громадян з широкого
кола суспільних подій;

• інформація повинна бути об’єктивною й безсторонньою;

• коментування журналістом новин неприпустиме, оскільки воно містить у
собі елемент нав’язування своєї позиції читачам;

• думка журналіста нецікава для загалу, в очах якого він є недостатньо
компетентним і авторитетним спеціалістом;

• для коментування інформації працівник мас-медіа мусить запрошувати
фахівців з даного питання, які мають спеціальні знання і спроможні
здійснити кваліфіковане коментування новин; до числа таких фахівців
належать професійні політики, урядовці якомога вищого державного рангу,
громадські діячі, науковці, письменники та діячі культури і т. ін.; /

• головне завдання журналістики — за допомогою інформації озброїти
кожного читача мас-медіа для вироблення власної концепції подій,
забезпечити йому свободу у виборі власної позиції з того чи іншого
питання.

Таким чином, українська журналістика і журналістикознав-ство сьогодні
поставлені перед необхідністю обговорювати й оперативно шукати шляхи
розв’язання проблеми, що в інших національних системах вже втратила свою
актуальність. Так, наприклад, у США в 1923 році американське товариство
редакторів прийняло ухвалу про запровадження в журналістську практику
гасла «news not views» (новини без поглядів). «Необхідно проводити
чіткий кордон між інформаційним повідомленням і висловленням думок, —
так було сформульоване це правило. — Інформаційні повідомлення повинні
бути вільними від висловлення будь-якої думки чи пристрасті в усякому
вигляді»’.

1 Цит. за кн.: Основи масово-інформаційної діяльності: Підручник/А. 3.
Москаленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іванов. — К.: Б. в., 1999. — С.
122,398.

э

Дане рішення, актуальність якого зберігається й зараз1, покликане було
захистити американського читача від журналістського волюнтаризму.
Тривалий час у США вважалося, що робота в газеті не потребує ні
спеціальних знань, ні моральної відповідальності. Головне — спритність,
швидкість у подачі новин2. Досить точно становище в американській
журналістиці відобразив Марк Твен у гумористичному оповіданні «Як я
видавав рільничу газету», де головний герой береться за редагування
сільськогосподарського видання, нічого не тямлячи в суті справи, що й
породжує численні комічні ситуації. На боротьбу з такими
жур-налістами-дилетантами, неспроможними до компетентних коментарів і
об’єктивних оцінок, і було спрямоване правило «news not views». Його
запровадження мало далекосяжні наслідки. Головний з них полягав у тому,
що аналітична журналістика тут почала занепадати, а журналістська праця
звелась на якийсь час до репортерства.

Відтоді в самій американській журналістиці багато що змінилося.
По-перше, було встановлено, що гасло «новини без поглядів» недосяжне в
повному обсязі. За допомогою відбору фактів, просіювання повідомлень,
але із збереженням їхньої уявної об’єктивності газети здійснювали
обробку свідомості читача, причому у прихованій формі, декларуючи свою
безсторонність. По-друге, до самих журналістів прийшло усвідомлення, що
новий час вимагає від них не лише опису подій, але і їхнього пояснення,
а останнє неможливе без аналітики. Внаслідок цих обставин американська
журналістика почала здійснення розвороту від інформаційної до
аналітичної моделі масово-інформаційної діяльності.

Українська ж журналістика через вісім десятиліть має повторити шлях
американських колег. Принаймні позиції інформаційної моделі мас-медіа в
свідомості творців нашого інформаційного простору досить сильні. На мій
погляд, це пояснюється кількома причинами:

1. Прагненням заперечити й відкинути досвід радянської журналістики. Як
відомо, за радянських часів мас-медіа свідомо ви-

1 Див., наприклад, кн.: Гід журналіста: Збірка навчальних матеріалів,

складена за французькою методикою вдосконалення працівників ЗМІ /

Адаптація та упоряд. Алли Лазарєвої. — К.: Б. в., 1999, де пропонується

правило: «Змішувати факти й коментарі в тексті неприпустимо!» (с. 27).

2 Про це див. у кн.: Москаленко А. 3. Теорія журналістики. — К.: Екс-

прес-об’ява, 1998. — С 216.

конували ідеологічну роль, обов’язково будучи органами партійних
комітетів. Перед кожним журналістом відкрито ставилося завдання й
рядовою інформаційною заміткою, і ґрунтовною аналітичною статтею
здійснювати пропаганду партійної програми та рішень партійних з’їздів,
роз’яснювати читачеві партійну політику й показувати йому його місце в
її реалізації. Авторитет аналітичної журналістики був рішуче підірваний
у середовищі самих творчих працівників. Аналітичність ототожнювалася з
пропагандою й агітацією фальшивих, як тепер стало зрозуміло, цінностей.
Інформаційна журналістика розглядалась як альтернатива радянській
пропагандистській моделі. Звільнившись від партійного нагляду,
журналістика звільнилася й від обов’язкової пропагандистської
аналітичності та відразу відкинула її.

2. Ці ж саме обставини стали причиною компрометації аналітичної
журналістики в читацькому середовищі та забезпечили інформаційній
журналістиці авторитет у масовій свідомості. Читач не хотів знову стати
жертвою маніпулятивної пропаганди й тому віддавав перевагу безсторонній
інформації, а не аналітиці.

3. Є в цього явища й третя причина, чисто ідеологічного характеру.
Інформаційна модель української журналістики виявляється надзвичайно
вигідною концептуально для різного роду, не скажу ворогів, але
несимпатиків Української держави. В основному вони складають дві групи.
До першої належать комуністичні реваншисти, які прагнуть реанімувати
Комуністичну партію з її гаслами інтернаціоналізму, у межах якого
українська національна свідомість кваліфікується не більше не менше як
український буржуазний націоналізм. Другу групу складають прихильники
«єдіной і нєдєлімой» Російської імперії, які не бачать свою державу
повноцінною без присутності в ній України. Ці дві групи не тільки
займаються пропагандою своїх ідей, але роблять це активно й агресивно,
що дозволяє деяким політикам говорити навіть про інформаційну окупацію
України. їхня журналістика зовсім не є інформаційною, а тенденційно
аналітичною. Незважаючи на це, саме вони нав’язують українській
журналістиці концепцію, згідно з якою інформаційна модель є нормативною
для журналістики, а аналітика — то вже від лукавого. Гасло «news not
views» сьогодні роззброює українську журналістику в обороні української
державності, компрометує саму ідею контрпропаганди. Воно вигідне певним
політичним силам, які й досі виношують мрію про знищення української
незалежності. А віл і і к зі

Э

сторінок різних мас-медіа космополітичної орієнтації в масову свідомість
упроваджується думка про те, що інформація — це добре, аналітика — це
погано.

Як бачимо, це зовсім не пусте питання для українського інформаційного
простору. В умовах, що склалися, сама ідея аналітичної журналістики
потребує свого захисту, реабілітації в очах громадської думки. Дана
проблема набуває актуальності й з погляду футуристичної спрямованості
української журналістики. Якою їй слід бути і на яку модель
орієнтуватися, щоб не опинитися на маргінесах світових інформаційних
потоків і позбутися своєї безсумнівної поки що провінційності? Ось ті
прагматичні питання, що входять в обсяг цієї великої проблеми. Тому далі
свої завдання вбачаємо в апології аналітичної журналістики, у наведенні
системи аргументів на її захист.

Першим аргументом у цій апології вбачається такий: аналітика є способом
подолання інформаційного хаосу.

У середовищі журналістів йдуть нескінченні розмови про глобалізацію
комунікативних процесів. Нагадаю дуже цікаву деталь: французьке слово
«global» (загальний, всесвітній) в основі своїй має латинське слово
«globus» (глобус, куля) і означає «поширений на всю земну кулю». Що ж у
концепції глобальної журналістики виявляється поширеним на всю земну
кулю? Будь-яка інформація, виготовлена будь-якою особою. Такі можливості
надає кожній суспільній і приватній людині комп’ютерна мережа Інтернет.
Ми повертаємося в період персонального журналізму, але на іншому рівні
технічного оснащення. Якщо журналістика — це збирання, обробка та
поширення інформації каналами масової комунікації, то й Інтернет мусить
розглядатися нами як новий тип журналістики.

У світі створюється якісно нова ситуація, що характеризується
інформаційним вибухом; повідомлення може виготовляти будь-яка людина й
безконтрольно поширювати їх на невизначену кількість користувачів
системи. Комунікативними каналами всесвітньої мережі активно
користуються інформаційні агентства, газети та журнали, не тільки
знімаючи з них новини, але й розміщаючи тут свої електронні версії.

Існує й інша точка зору на Інтернет, згідно з якою він нічого спільного
з журналістикою не має. Найбільш рішуче її сформулював російський
науковець професор Борис Варецький: «У нинішньому Інтернеті немає нічого
від журналістики, — твердить

є

він. — Це швидше всепланетний інформаційний банк. Повідомлення, що
містяться тут, мають подрібнений, стихійний характер. У силу цього
необхідний не тільки професійний відбір і аналіз інтернетівських
матеріалів, але і їх перевірка, уточнення, зіставлення, узагальнення. За
таких обставин підвищується роль професійних журналістів, публіцистів,
репортерів. Зростає значення оглядових, аналітичних публікацій»1.
Запам’ятаймо, що, хоча Інтернет автор до журналістики й не відносить,
але з розширенням інформаційного потоку пов’язує зростання ролі
аналітиків у журналістиці.

Саме поширення новітніх комунікативних технологій дає підстави науковцям
говорити про формування в межах земної цивілізації інформаційного
суспільства.

У постіндустріальному світі, що народжується зараз, втрачають
актуальність звичні економічні показники, які використовувалися для
характеристики попереднього етапу розвитку людства — індустріального
суспільства, як-от: об’єм виробництва; кількість осіб, безпосередньо
зайнятих у виробництві; зростання виробництва енергоносіїв і т. д.
Передові позиції захоплюють ті держави, які спроможні інтенсивно
запроваджувати нові інформаційні технології, висувати та використовувати
нові наукові й технічні ідеї, виробляти якісний і досконалий
інформаційний продукт, потрібний суспільству. Для розв’язання вказаних
технічних і організаційних завдань необхідний високий рівень освіченості
цілого народу країни; необхідна значна кількість осіб, які можуть бути
кваліфіковані високим ім’ям МАЙСТРА.

Інформаційне суспільство несе в собі й загрозу людству: ану ж глобальна
інформаційна система опиниться в руках невеликої групи людей, що
переслідуватимуть свої, далеко не гуманні цілі. Перед людством стоїть
завдання — впоратися з цією проблемою за допомогою Колективного Розуму.

Академік Російської АН М. М. Моїсеєв, один з дослідників філософських
аспектів майбутньої організації світу, пише так: «Я визначаю
інформаційне суспільство як суспільство, у якому Колективний Інтелект
(Колективний Розум) відіграє у його функціонуванні роль, аналогічну до
тієї, яку відіграє розум людини в її організмі, тобто сприяє розвиткові
суспільства і подоланню зрос-

1 Варецкий Борис. Имеет ли будущее печатная пресса? Кое-что о мрачных
околонаучных приговорах // Журналист. — 2000. — № 10. — С. 40.

э

таючих труднощів (…) і діє на благо всього людства, формуючи новий
гомеостаз!»1 Причому науковець розглядає виникнення Колективного Розуму
(не плутати зі штучним інтелектом) як природне явище, наслідок складного
еволюційного процесу розвитку людини й суспільства.

З появою кроманьйонця, тобто сучасного типу людини, що сталося 30-40
тисяч років тому, припинився розвиток мозку, а відтак і індивідуального
розуму. Але нині людство стоїть на початку нового витка антропогенезу;
саме так слід розуміти процес створення Колективного Розуму. Його
формування нагадує історію розвитку мозку живої істоти, коли збільшення
числа нейронів і ускладнення зв’язків між ними привело колись до
виникнення свідомості. Зараз відбувається щось подібне: роль окремих
нейронів відіграють індивідуальні уми, що зв’язані через персональні
комп’ютери й інформаційні системи в глобальну світову інформаційну
мережу. Академік М. М. Моїсеєв висуває гіпотезу, згідно з якою одного
разу за законом переходу кількості в якість станеться якісна зміна ролі
Колективного Розуму в житті людства: він посяде центральне місце у
всепланетарній організації суспільства.

Головне завдання Колективного Розуму — об’єднання окремих осіб,
професійних колективів, етнічних груп, країн за допомогою інформаційного
обміну в єдину загальнолюдську спільноту. Найважливішу роль у цьому
повинна відіграти й уже сьогодні відіграє журналістика. Колективний
Розум призведе до якісної зміни соціальної структури суспільства,
системи звичаїв, а найбільш істотне — перетворить «четверту владу» на
складову Колективного Розуму, на найважливіший механізм самоорганізації
суспільства, що спрямовує його розвиток на формування нового гомеостазу.

З огляду на грандіозні наслідки цього процесу для всієї земної
цивілізації «особливого значення мусить набути контроль за його
розвитком з боку громадянського суспільства»2. Але це може статися лише
тоді, коли інформаційний світ набуде упорядкова-

1 Моисеев Н. Н. Судьба цивилизации. Путь Разума. — М.: Языки рус

ской культуры, 2000. — С. 87. Гомеостаз — відносна сталість фізико-

хімічних і біологічних властивостей внутрішнього середовища організ

му людини й тварини. — /. М

2 Там само. — С. 90.

ш

ності, логічної окресленості, знайде свої чіткі кордони та
само-організується в їхніх межах.

Уже зараз цілком очевидно вияскравлюється зростаюча роль журналістики в
цьому процесі. Вона все більш чітко окреслює свою роль вертикального
соціального інституту, що, здійснюючи інформаційну місію, забезпечує те,
що академік М. М. Моїсеєв назвав гомеостазом, тобто підтримує
суспільство в стані рівноваги, забезпечує його самоорганізацію. Тільки
журналістика може покласти край інформаційному хаосу, упорядкувати
аморфну масу повідомлень, надати їй зрозумілого для людини вигляду.

Слід чітко усвідомлювати дві речі. Перша: ми живемо в епоху
інформаційної революції, що вже розпочалася. Друга: інформаційне
суспільство може бути тільки суспільством аналітичної журналістики.

На користь цього висновку свідчать красномовні факти. У вступі до своєї
праці «Моделювання і технологія редакторських систем» В. В. Різун навів
такі дані: «У травні 1984 року на міжнародному семінарі в Балатонсеплаке
(Угорщина), який відбувся з ініціативи Інституту досліджень і
документації при Міжнародній організації журналістів і був присвячений
проблемі нових технологій у масовій комунікації, прозвучала фраза, що
протягом вісімдесятих років у світі розповсюджено інформації більше, ніж
за всю історію людства. Обсяг інформації подвоюється через сім-вісім
років»1.

Відтоді минуло два десятиліття, і за цей час не тільки ще в кілька разів
зріс обсяг інформації, що нею володіє людство, але й різко збільшилися
самі темпи її творення: уже зараз кількість інформації в світі зростає
щогодини (!) на 200 млн слів або 5 тис. сторінок друкованого тексту2.
Тимчасом людський мозок уже кілька десятків тисяч років лишається
константою, і ми засадни-чо не здатні «перетравити» більшу інформацію,
ніж наші стародавні пращури. За даними фахівців, людина неспроможна
засвоїти за годину більше ніж 0,1 сторінки нової інформації3. А це
беззаперечно й доводить, що інформаційне суспільство можливе лише як
суспільство аналітичної журналістики.

1 Різун В. В. Моделювання і технологія редакторських систем. — К.:

Б.в., 1995. —С.З.

2 Див.: Лось Йосип. Орієнтир: засоби масового порозуміння // Збірник

праць кафедри української преси. – Л., 2000. — Вип. 3. — С 169.

3 Див.: Там само. — С. 174.

Э

З цього випливає ще один важливий висновок: пріоритети в світовій
політиці в майбутньому будуть належати тим країнам, які захоплять
інформаційні шляхи людства, зможуть на інформаційному ринку
запропонувати більш якісний аналітичний інформаційний товар.

Окрема людина вже сьогодні знемагає під тягарем безперервних
повідомлень, що ґвалтовно навалюються на її розум і почуття з численних
телевізійних каналів, радіопрограм, сторінок газет і журналів. Індивід
виявляється цілковито безпорадним в інформаційному океані. Єдине, що
може його врятувати, — це поява аналітичних інформаційних систем, які
будуть створюватися спеціалістами з масово-інформаційної діяльності
(журналістами), на засадах чіткої спеціалізації, із залученням відомих у
своїй галузі фахівців. Такі системи будуть користуватися великим попитом
і авторитетом, оскільки забезпечуватимуть кожному індивіду і величезну
економію часу, і розуміння сучасних суспільних процесів, а отже,
даватимуть можливість об’єктивно орієнтуватися в світі та приймати
правильні рішення щодо власної поведінки.

Поки що ми звикли до того, що пропаганда — це завжди перекручення
правди, спотворення об’єктивної картини світу з метою маніпулювання
масовою свідомістю. «У світовій громадській думці, — пише з цього
приводу В. М. Владимиров, — як і в наукових колах, слово «пропаганда»
давно вже протилежне до слова «об’єктивність» і означає ні що інше, як
приховування від масової аудиторії неприємних, незручних для кого-небудь
фактів»’.

Так і справді було в XX столітті, столітті антагоністичної класової
боротьби, двох світових воєн, нескінченних партійних міжусобиць. Це було
століття торжества, але й остаточної компрометації партійності як засади
людського співжиття. А гаслом XXI століття стане безпартійність.
«Сучасні українські аналітики прогнозують, — підсумовує М. Г.
Яцимірська, — що XX ст. буде останнім, в якому існували такі політичні
утворення, як партії, оскільки головний акцент зміститься на
особистості, її інтелектуально-психологічну характеристику»2.

1 Владимиров В. М. Основы журналистики в понятиях и комментари

ях. — Луганск: Изд-во Восточноукраинского ун-та, 1998. — С. 30.

2 Яцимірська Марія. Психологічні феномени в сучасній комунікативі-

стиці // Збірник праць кафедри української преси. — Л., 2000. —

Вип.З. —С..369.

Є

У безпартійному суспільстві аналітична журналістика буде служити
пропаганді правдивої, адекватної картини світу, захищати суспільну
мораль, стояти на сторожі людської спільноти в цілому. У такій же мірі,
у якій XX століття було епохою маніпуля-тивної пропаганди й
альтернативної до неї інформаційної журналістики, так XXI століття має
стати епохою панування аналітичної моделі масово-інформаційної
діяльності. Успіх у ньому матиме той, хто першим прийме цю ідею як
істину

В українському інформаційному просторі аналітична журналістика також
повинна відіграти видатну роль: збудувати духовну будівлю українського
національного світу.

Одна з улюблених ідей філософії XX століття — оприявнення через мову
світового буття. «Саме суще втягнуте у своє існування мовою, щоб потім у
ній зберігатися, — пише про це філософ Тарас Возняк. — Таким чином ми
можемо у корені перевернути загальновідому тезу, що доля народу передує
долі його мови, і настоювати на протилежному — доля мови формує і долю
народу, що у сущому заздалегідь сказаному нею живе»’ (виокремлення
автора. —/. М).

Якщо в XIX столітті головним тереном творення мови була художня
література, то в XX столітті ситуація вирішально змінилася. Центр її
творення внаслідок інформаційної гегемонії переноситься в журналістику.
Саме вона, а не художня література стає продуктом масового споживання.
Через це саме за допомогою газетного дискурсу відбувається націотворення
і державобу-дівництво. Наскільки вже в умовах упослідженості й
приниженості перебувала українська мова в чужій українському народові
радянській державі, але й про неї відома дослідниця Олександра
Сербенська твердить: «Центр формування української літературної мови із
ділянки красного письменства (що було властиве, наприклад, для XIX ст.)
переміщується у ділянку масової комунікації» 2.

Для України стратегічно важливим є виготовлення свого інформаційного
продукту, який би міг бути представлений як на внутрішньому, так і на
зовнішньому ринку. Від картини світу, що

1 Возняк Тарас. Відродження івриту та української мови // Возняк Та

рас. Тексти та переклади. — X., 1998. — С 249.

2 Сербенська Олександра. Мова преси як естетичний стереотип епо

хи // Збірник праць кафедри української преси. — Л., 2000. — Вип. 3. —

С.311.

Э

надходить до споживача через журналістику, залежить індивідуальна та
суспільна свідомість. Журналістика сьогодні будує для реципієнта світ за
допомогою слів та образів. «Людині набагато ближчим стає те, що
показують їй сучасні засоби комунікації, — підкреслює філософ Мартін
Гайдеґґер, — ніж власне поле довкола огорожі, небо над ріллею, зміна дня
та ночі, порядки і звичаї, родинні традиції»’.

Як не гірко це визнавати, але Україна практично відсутня у власному
інформаційному просторі. Вона не будує в ньому свого дому, свого світу.
На нашому телевізійному ринку пріоритети захопила американська
кінопродукція, на ринку друкованих органів масової інформації —
російська (російськомовна) газета й журнал. Український світ залишається
зруйнованим, незбудова-ним, недобудованим, і, не будучи оприявненим у
мові журналістики, загрожений зникнути в Ніщо. Про наявність
українського інформаційного простору взагалі неможливо говорити за
відсутності в країні достатньо авторитетної впливової
загальнонаціональної української за мовою, змістом і духом щоденної
газети. Відомий теоретик масової комунікації Г. Г. Почепцов уважає
найголовнішим парадоксом комунікаційного простору України відсутність у
ньому «бодай єдиної національної газети»2.

Це архіважливо, адже найвищим типом аналітичної журналістики є щоденна
газета. Радіо по праву вважається найбільш проникним, оперативним видом
журналістики. Воно кожну годину розповідає нам про новини, що саме в цей
час відбуваються в світі. Телебачення — найбільш видовищний тип
журналістики, це забезпечує його тяжіння до розважальності. Воно
увечері, коли ми повертаємося з роботи додому, показує нам, як
відбувалися ті події, що про них ми цілий день чули по радіо. Але лише
газета володіє найвищим роз’яснювальним ефектом. Наступного дня, уранці,
вона пояснює нам, чому відбулися ті події, про які нам учора розповідало
радіо та показувало телебачення, встановлює причиново-наслідкові зв’язки
між окремими явищами. Для цього, зрозуміло, потрібно, щоб газета
виходила щодня, інакше вона не буде встигати за подіями.

1 Гайдепер Мартін. Буття у околі речей // Возняк Тарас. Тексти та пе

реклади. — X., 1998. — С 336.

2 Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. — 2-е вид., доп. — К.: Вид. центр

«Київський ун-т», 1999. — С. 274.

Україні вкрай потрібна така популярна щоденна загальнонаціональна
українська газета, яка б спричинилася до побудови українського світу
засобами журналістського слова. І якщо така газета неспроможна виникнути
поки що як приватне підприємство, то за її створення мусить узятися
держава. На думку Г. Г. Почепцова, «підтримка засобів масової
комунікації» повинна забезпечуватися «окремою державною програмою»1. Про
роль держави у розбудові своєї масово-інформаційної сфери неодноразово
писав А. 3. Москаленко. «Пріоритетною державною підтримкою, —
наголошував він, — має заохочуватися виробництво та поширення
інформаційної продукції державною мовою, особливо в регіонах з
переважанням неукраїномовної інформаційної продукції»2.

Іноді доводиться чути контраргументи: от у США немає жодної державної
газети, і тому, мовляв, державна газета — це нонсенс. Хочеться
заперечити таким авторам: запровадження американських норм у наше життя
не є коректним, воно вже призвело до витіснення української мови з
журналістики і продовжує справляти свій згубний вплив і далі.

Тимчасом у самих США видається 1687 (!) щоденних газет, у Японії їх
1253. Це є ознакою розвинутої інформаційної культури, існування
розвинутого ринку мас-медіа. Якщо ж український ринок окупований
чужоземними засобами масової інформації, то чи значить це, що Українська
держава не повинна захищатися і подбати про свою інформаційну безпеку?
Ні, вона повинна це зробити. І відкинувши сумніви, узятися нарешті за
створення свого інформаційного дому. Захист національної самобутності
українського народу є її священним моральним обов’язком.

«Закон розмаїття природи — глибоко моральний, — відзначає Степан
Вовканич. — За його виміром чи то людина, чи то держава, примножуючи
різноманітність світу, творять добро, а зодно-ріднюючи чи знищуючи —
чинять зло. Він засвідчує, що народ, який прагне зберегти свою
національну ідентичність, водночас розвиває багатокультурність світу.
Користуючись ним, ми вправі зайняти наступальну позицію у державній
реабілітації україн-

1 Там само. — С. 276.

2 Москаленко А. 3. Теорія журналістики. — К.: Експрес-об’ява,

1998. —С 241.

3 Див.: Почепцов Г. Г. Цитов. пр. — С. 158.

49)

ської мови, керуючись загальнолюдською мораллю: завжди справедливо
чинить той, хто захищає свою мову, культуру на своїй, не завойованій
землі. І ніколи, ніде не має рації той, хто посягає на чуже»1.

Без аналітичної журналістики Україна не зможе захистити свою національну
ідентичність від її ліквідаторів, а відтак і виконати свою історичну
місію: створити «на своїй, не завойованій землі» державу українського
народу. Українська аналітична журналістика — таким є головне гасло XXI
століття в нашому інформаційному просторі.

І ще один аргумент на захист аналітичної журналістики необхідно навести:
вона мусить відіграти провідну роль у по-боренні низького рівня
маскультури, у з’єднанні масової й елітарної культур, у піднесенні
освітнього та культурного рівня кожного індивіда.

Якщо цього не станеться, людству загрожуватиме духовний занепад. Не
можна заплющувати очі на те, що каналами поширення культу розваг,
безтурботного життя, ідеалу не праці, а ледарства й нескінченного
відпочинку, успіху не як результату наполегливих зусиль, а випадкового
повороту долі стає певна галузь журналістики, яка свою інформаційну
місію вбачає в повідомленні новин з життя кінозірок, копирсанні у
брудній білизні відомих діячів. Це так звана «жовта преса», яка, на
перший погляд користується авторитетом лише у певної читацької
аудиторії. Але, по-перше, ця аудиторія не така вже й мала, а по-друге,
«жовта преса» справляє відчутний вплив на журналістику якісну, що
перебуває під її тиском.

Скарги на незахищеність нашої молоді від зображення сексу, насильства,
легковажного сприйняття жиггя, які струмують з екранів телевізорів через
демонстрацію другосортної американської кінопродукції, періодично
лунають у наших мас-медіа.

Об’єктивно слід визнати, що журналістика свого часу стала причиною
народження маскультури. Величезні можливості, які вона надавала
політикам для боротьби за голоси виборців, підприємцям — для розміщення
реклами, а значить, і боротьби за потенційних покупців, були відразу
помічені й використані як першими, так і другими. Вони й поставили перед
газетою завдан-

1 Вовканич Степан. Глобалізація інформаційного простору та
соціо-гуманістичний імператив нового тисячоліття // Збірник праць
кафедри української преси. — Л., 2000. — Вип. 3. — С. 54.

Є

ня не піднімати читача до рівня високої культури, а, навпаки, спуститися
до нього.

Політик прагнув бути зрозумілим кожному: і професорові університету, і
куховарці, і фермерові, і двірникові. Адже кожен із них для нього був
лише виборцем і приносив один голос. Тому цілком закономірно,
звертаючись до свого електорату в цілому, він мусив рівнятися на
культурний рівень не найбільш освіченого, а найбільш примітивного
виборця. Невибагливість смаків, не простота, а примітивність інформації
стали ознаками найтиражнішо-го видання. Воно виявилося економічно
вигідним. Приносило прибутки видавцеві, політикові, підприємцю. У ньому
було вигідно розміщувати рекламу. «Жовта преса» на початку XX століття
почала успішно завойовувати інформаційний ринок. А з нею утверджувалася
й маскультура як антипод культури елітарної.

XIX століття було епохою впливу високого мистецтва на народну
свідомість. Особливо виразно це помітно в українському естетичному
просторі, де невідомими (краще сказати, ще неви-вченими) шляхами видатні
художні твори з малотиражних видань потрапляли до народного читача й
перетворювалися на складову усної народної творчості. Так ставали
народними піснями вірші «Нащо мені чорні брови» з «Кобзаря» Тараса
Шевченка і «Дивлюсь я на небо» Михайла Петренка з альманаху «Сніп»,
«Стоїть гора високая» Леоніда Глібова й «Повій, вітре, на Вкраїну»
Степана Руданського із журналу «Основа».

У XX столітті таке перетікання явищ високої культури в масову майже
припиняється. Між ними встановлюється чітка межа. Масова культура,
відділена від елітарної, остаточно перетворилася на культуру
низькопробну, примітивну за інтелектуальним рівнем і естетичним смаком.
Тим не менше вона саме в такому вигляді задовольняла сферу політичну й
економічну. Малокультурною масою легше маніпулювати, вона легше
піддається сугестії. Тому такий стан було законсервовано. Сполучені
Штати Америки, де цей процес розпочався раніше і зайшов особливо далеко,
вже давно живляться еміграційним розумом. На щастя, високий рівень життя
в цій країні робить її привабливою для талановитих людей з інших
куточків землі, в тому числі й з країн, що розвиваються. Але
інтелектуальний рівень пересічного питомого американця залишає бажати
кращого.

Тому вестернізація (зокрема, американізація) української дійсності
загрожує нав’язуванням нашим громадянам, особливо не-

Э

стійкій ДО спокус молоді, поверхово сприйнятих зразків західного способу
життя. Наша молодь проймається ідеалом неробства, легких заробітків,
зневагою до знань, професіоналізму, українських національних цінностей.
Канали масової комунікації тиражують фальшиві цінності на невизначену
кількість реципієнтів.

Наслідки цього процесу передбачити важко, а ще важче виміряти кількісно
явища духовної сфери. Поки що можна більш-менш певно говорити про
зниження інтелектуального рівня масової свідомості й дальшу
примітивізацію масової культури. Якщо цей процес не зупинити, людству
загрожує поступова деградація. Адже цей процес за допомогою новітніх
комунікативних технологій набуває все ширшого розмаху.

Надійною альтернативою до «жовтої преси», розважальних мас-медіа є
аналітична журналістика. Вона повинна скласти противагу легковажності та
відсутності глибокого змісту в масовій інформації, щодня пояснювати для
людини соціальне довкілля, будити в читача думки, творчу активність,
давати йому поживу для розуму й почуттів. Негативні явища, породжені
журналістикою, мусять бути за допомогою неї й виправлені.

На це й зорієнтована модель соціально відповідальної журналістики, яка
зараз культивується в усіх розвинутих країнах, включаючи й США, де ця
концепція виникла. Вона була сформульована в книзі «Чотири теорії преси»
Ф. Сіберта, Т. Петерсона та У. Шрамма, що вперше вийшла у видавництві
університету Урбана в 1956 році та відтоді стала класикою західного
журналісти-кознавства. Не спиняючись докладно на теорії соціально
відповідальної журналістики, відзначу лише такі її найважливіші ознаки:
масово-інформаційна діяльність у цій моделі мусить бути спрямована на
захист загальнолюдських цінностей, а також використовувати авторитет
держави для забезпечення власної повноцінної діяльності; це модель
аналітичної журналістики, оскільки своє головне призначення вона може
виконати, лише займаючи активну позицію. Як бачимо, світ «дозрів» до
думки про необхідність пропаганди правди, суспільної моралі, високих
загальнолюдських цінностей. Таку соціально відповідальну модель
журналістики мусить запроваджувати й Україна.

Найважливіші висновки, що витікають із наведеного матеріалу:

по-перше, світова журналістика XXI століття буде розвиватися лише в
межах аналітичної парадигми; іншого варіанту для

є

людської спільноти впоратися з процесами глобалізації інформаційного
простору просто немає;

по-друге, український вибір може бути пов’язаний тільки з аналітичною
журналістикою; тільки в межах аналітичного дискурсу можливе становлення
українського інформаційного простору;

по-третє, в українських вищих навчальних закладах, що здійснюють
підготовку фахівців за професійним спрямуванням «Журналістика»,
необхідно відмовитися від підготовки інформатора, а зосередитися на
моделі підготовки аналітика з усіма наслідками, які звідси випливають:
виховання особистості, ґрунтовне вивчення фундаментальних гуманітарних
дисциплін, формування патріотичної свідомості громадянина;

по-четверте, Українська держава не повинна залишатися осторонь
формування свого інформаційного ринку й інформативного простору, а брати
в цьому участь і безпосередньо (створюючи періодичні видання державною
мовою в тих регіонах, де вони поки що неспроможні вижити як приватні
підприємства) й опосередковано (формуючи законодавство та гнучко
застосовуючи податкову систему).

1.4. Національна ідентичність українців і журналістика

У світовій комунікативістиці проблему національної ідентичності
актуалізували процеси глобалізації. У «всесвітньому селищі», на яке
перетворюється світ в інформаційну епоху, національна ідентичність з
розряду беззаперечних, природних, визначальних вартостей переведена в
розряд дискурсивних, інформаційних понять. Відтак категорією
ідентичності зацікавилися теоретики дискурсивного аналізу1,
постіндустріального суспільства2, інформаційної епохи3. Серед
українських науковців категорією ідентичності (зокрема й національної)
останнім часом зацікави-

1 Див.: Филлипс Луиза Дж., Йоргенсен Марианне В. Дискурс-анализ.

Теория и метод. — X: Изд-во Гуманитарный Центр, 2004. — 336 с.

2 Див.: Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт соци

ального прогнозирования. — М.: Academia, 1999. — 956 с.

3 Див.: Кастельс М. Информационная эпоха: Экономика, общество,

культура. — М.: ГУ ВШИ, 2000. — 608 с; Кастельс М. Інтернет-галак-

тика. Міркування щодо Інтернету, бізнесу та суспільства. — К.: Ваклер,

2007. — 290 с

Э

лися В. I. Шкляр’, О. М. Гриценко2, хоча в їхній рецепції переважає поки
що реферативна репрезентація.

Наукова актуальність цієї категорії спонукає нас подати своє бачення її
найважливіших аспектів.

Ідентичність — це спосіб самоствердження та самоототож-нення індивіда з
певною, вже існуючою (національною, класовою, професійною, тендерною,
родинною, територіальною і т. ін.) спільнотою. Сума ідентичностей
становить сутність людської особистості. Серед ідентичностей є природні
сутності, як-от: статева приналежність; є субстанції беззаперечні,
малорухомі, як-от: національна та мовна тотожність. Традиційно людина їх
не обирає, а успадковує від соціального довкілля. Але більшість
ідентичностей не встановлені внутрішньою сутністю людини, а є набутими в
процесі її соціальної практики, а отже, відкриті для змін і
трансформацій.

Ідентичності формуються в дискурсах; у дискурсах вони одночасно
будуються і в дискурсах виражаються. Іншими словами, ідентичність — це
комунікативна категорія, яка реалізується лише в сфері мовлення та
спілкування.

Категорія національної ідентичності виявляє свою унікальну релятивність,
мандруючи з розряду беззаперечних до набутих у залежності від соціальної
практики. Природною вона залишалася до самого XX століття, коли
з’явилися потужні комунікаційні технології, які поставили під загрозу
сутність вроджених тотожностей.

Проблема національної ідентичності ніколи не стоїть перед представником
державної нації, оскільки національна держава виявляється могутнім
інструментом захисту національної тотожності.

Чи завжди проблема національної тотожності виникає перед колонізованою
нацією? Відповідь на це питання не така прямолінійна й проста, як може
здатися на перший погляд. У деяких випадках колонізована нація виявляла
стійкий імунітет проти забруднення своєї національної ідентичності. Сила
цього імунітету

1 Див.: Шкляр Володимир. Вектори часу // Україна на шляху до Європи. —
К., 2006. — С 226-265.

мими собою, у виправданості опору асиміляторським процесам, у захисті
своєї мови та права публічного її використання. Таке існування «своєї
правди», «іншої правди», «чужої правди» раз у раз відчувається в
інтерпретаціях дійсності суб’єктами інформаційних відносин.

Журналіст завжди є учасником семіозису — процесу створення значень. Він
бере участь у ньому як інтерпретатор. У залежності від інтерпретації
реального факту, яка неминуча під час перетворення факту на новину, він
може опинитися на позиції «своєї правди», «іншої правди», «чужої правди»
і навіть (можливо, несвідомо) «ворожої правди». Він може відобразити
дійсність на засадах точності й достовірності, а може, навпаки,
підігнати дійсність під свою ідеологічну концепцію, яка йому здається, в
силу тих чи інших причин, правильною; може, нарешті, просто замовчати
соціально вагому, потрібну суспільству інформацію.

Від чого це залежить?

1.6.5. У пошуку критеріїв правди

Виступаючи інтерпретатором дійсності, журналіст бере участь у семіозисі
не як індивід, а як представник певної спільноти. Іншими словами, перед
нами з’являється ще один учасник комунікативного процесу — читач,
слухач, глядач або ширше, як можна сказати сьогодні, реципієнт.
Журналіст завжди виходить з того, що його слово адресоване певному колу
читачів. Це коло він раз у раз відчуває через канали зворотної
комунікації — листи (паперові та електронні), телефонні дзвінки, візити
читачів, конференції та зустрічі з трудовими колективами. Зрештою,
журналіст — професійний комунікант, він здійснює свою професійну
діяльність (у справі збирання інформації) не наодинці, а в
безпосередньому спілкуванні із соціальним довкіллям. Таким чином, він ще
на етапі збирання інформації веде активний і жвавий діалог із своїми
інформаторами. Журналіст ніколи не відчуває себе самотнім, його твір —
це не монолог, виголошений у безодню, а завжди діалог з читачем.

Проте через діалог не лише журналіст «розшукує» свого читача, але й
здійснюється вибір читачем з репертуару інтерпретацій «своєї правди».
Так встановлюється симетрична комунікація, у якій беруть участь
рівноправні та самодостатні учасники. Жур-

Є

наліст, як професіонал, неможливий без належної поваги до «свого
читача», реципієнта, якому він несе «свою правду».

Семіотика свідчить: основою (підставою) розуміння знакових систем є
комунікативна спільнота, з якою ідентифікує себе суб’єкт семіозису (для
нас це — журналіст). На жаль, мусимо констатувати: Україна ще й досі
залишається інформаційним простором «забруднених» ідентичностей.
Найголовніша її особливість полягає, по-перше, в тому, що національна
ідентичність, яка належить за типом до числа природних (як і, наприклад,
стать) ідентичностей, для українця все ще не стала остаточно
безсумнівною, беззаперечною (такий стан вигідно підтримувати Росії, яка
все ще сподівається завдяки інформаційній постколоніальній експансії
продовжити поросійщення українців, і дозволяє їй плекати ілюзію щодо
повернення й самої України в лоно імперії); а по-друге, в тому, що
цілком збанкрутіла в усьому світі (як і фашизм) комуністична ідеологія
тут ще не втратила своїх прихильників, які сподіваються на історичний
реванш.

Ці обставини становлять загрозу для кожного українського журналіста при
тукові ним комунікативної спільноти, з якою він ідентифікує ссис як
професіонал і, зрештою, як людина. Семіотика напрацювала в цій галузі
важливий висновок, який сьогодні може розглядатися як такий, що набув
статусу закону: чим вужча спільнота, тим менше шансів; і навпаки, чим
ширша спільнота, тим більше шансів у журналіста здійснити правдиву
інтерпретацію фактів і явищ дійсності.

Якою ж повинна бути та спільнота, з якою ідентифікує себе журналіст? Це
не метафора й не перебільшення, але такою спільнотою є все людство.
Індивід повинен почувати себе його частиною, хоча б у тому розумінні,
щоб дотримуватися загальнолюдської моралі.

У сучасну епоху постмодернізму, коли система духовних, культурних,
моральних цінностей зірвана з місця і панівним оголошено принцип
релятивності, універсальної відносності та нестабільності, у суспільній
свідомості утверджується думка й про відносність, релятивність моралі.
Мовляв, те, що було моральним учора, вже не є таким сьогодні; і навпаки.
Те, що є моральним для однієї спільноти (національної, класової), не є
таким для іншої спільноти.

На мій погляд, це шлях у прірву. Насправді моральні засади абсолютні й
не скасовуються ні географією, ні історією, ні соці-

Э

альним становищем, ні навіть релігійними віруваннями. «Вихід поза межі
етики руйнує суспільство»1, — нагадав стару істину С. Квіт. Для кожної
людини як представника людства спільними й актуальними є моральні
уявлення, сформульовані для християнства у десятьох Господніх заповітах:
шануй батька і матір, не убий, не вкради, не кривосвідчи (не бреши). Усі
ці вимоги дуже прості й наявні в усіх догматичних релігійних концепціях.

Але все людство занадто обширна категорія, щоб його інтересами щодня
керувалася кожна людина. Насправді для неї (індивідуальної особистості,
окремої людини) є актуальною вужча спільнота, з якою вона ототожнює себе
через мову, культуру, історичну пам’ять, природний ландшафт, державу. Ця
спільнота — нація. Зрештою, це не моя думка; насправді так вважав ще
Іван Франко. У статті «Поза межами можливого» (1900) він писав:
«Синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі
цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного життя
і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей,
що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до
панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм
фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє
духове відчуження від рідної нації»2 [курсив І. Франка. — І. М.\.

Принцип національності (патріотизму) аж ніяк не суперечить
загальнолюдським ідеалам і прагненням. Навпаки, він цілком суголосний з
ними. Адже гарантією успішного розвитку будь-якої системи (у даному
випадку людства) є закон внутрішньої множинності. Смисл його полягає в
тому, що чим більше внутрішніх елементів нараховує система, чим багатшим
є її внутрішній склад, тим стійкішою виявляється вона щодо зовнішніх
загроз. Це означає, що людство в цілому зацікавлене в збереженні кожного
свого складника, яким є окремі народи та нації. Виступаючи за збереження
своєї нації, кожен її представник захищає людство в цілому і працює на
зміцнення його стабільності.

Журналістові гарантують правдиві інтерпретації дійсності дотримання
законів загальнолюдської моралі, підтримку в людині

1 Квіт С. М. Основи герменевтики: Навч. посібник. — К.:Вид-во

НаУКМА , 2003. — С 151.

2 Франко І. Я. Поза межами можливого // Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. —

Т.45. —С.284.

Є

прагнення бути кращою. С Квіт нагадав висловлювання Й. В. Ґе-те: «Людині
треба говорити, якою вона має бути. Якщо їй говорити, яка вона є, то
вона буде ще гіршою»’.

Українському журналістові сьогодні особливо важко. Сучасне українське
суспільство сформоване попередньою трьохсотлітньою колоніальною
політикою Росії. Воно розчахнуте навпіл. І це зовсім не те розділення,
яке виникає в кожній країні після виборів, коли до влади приходить сила,
за яку проголосував 51 % виборців, і тепер вона має політичні підстави
нав’язувати свою волю решті 49 %. Нам сьогодні так бракує тих десятьох
мільйонів українців, завбачливо винищених Москвою в Голодомор 1932— 1933
pp. Якби вони не пішли з життя, сучасна політична конфігурація була б
зовсім іншою. На місце померлих з Росії на нашу землю цілими селами
завозилися чужинці. Через цілу систему пільг для росіян, яка діяла і в
наступні роки, вони розмножились і тепер заявляють про свої права бути
господарями в українському домі. Проте за роки незалежності виросло нове
покоління українців, які вивчали неспотворену українську історію,
літературу, увібрали в себе українську духовну спадщину, прилучилися до
української мови. Це й дало можливість постати українському Майдану 2004
року. Але з ряду причин перемога виявилася неостаточною. Головна причина
полягає в тому, що державний апарат в Україні ще з радянських часів
захоплений антиукраїнськими елементами. І це теж наслідок нашого
колоніального минулого, коли імперія допускала до керівних посад в
Україні кого завгодно, тільки не українців. Сучасна політична криза
розгортається навколо двох футуристичних версій (моделей) розвитку нашої
Батьківщини: чи бути їй ще однією російською державою, як те вже сталося
з Бєларуссю, чи бути їй українською Україною.

Український журналіст може бути правдивим, лише стоячи на одній позиції
зі своїм народом. У цьому полягає його моральний обов’язок. Він має не
лише можливість, але й обов’язок нести українському народові «свою»,
тобто цього народу, правду, створювати для нього адекватну картину
світу, а критерієм і запорукою правильних інтерпретацій є для нього
вірність національним ідеалам і загальнолюдській моралі.

1 Квіт С. М. Основи герменевтики: Навч. посібник. — К.:Вид-во НаУКМА ,
2003. — С 28.

Э

У підсумку можемо запропонувати таке визначення: критерієм правди в
журналістиці є справедливість, сприйнята як дотримання норм
загальнолюдської моралі й орієнтація на ідеал повноцінного політичного,
економічного, духовного та культурного національного розвитку.

1.7. Закон «розгалуження знання»

в журналістикознавстві крізь оптику

інформаційного суспільства

Інформаційне суспільство, яке сьогодні складають розвинуті країни світу,
як би то не лестило самолюбству журналістів, дістало свою назву зовсім
не від засобів масової інформації, хоча в його основі й лежать
інформаційні технології, якими журналістика насправді щедро
користується. Автор концепції постіндустрі-ального суспільства Даніел
Белл створив розгалужену теорію, що охоплює різні боки життя: від
економіки й політики до науки й культури та прогнозів структурної
організації соціуму. Недарма він у передмові до другого видання (1976)
своєї знаменитої книги «Прийдешнє постіндустріальне суспільство» виклав
свої пошуки назви для майбутнього суспільства. На його думку, воно з
однаковою мірою переконливості могло б називатися «суспільством послуг»,
«інформаційним суспільством» чи «суспільством знання». Але автор
відхилив ці назви і зупинився на тій, що увійшла в заголовок названої
книжки, з таких мотивів: вона була виправдана історично, оскільки
ставила нове суспільство у зв’язок з попереднім шляхом людства від
доіндустріального — через індустріальне — до постіндустріального
суспільства. Проте невдовзі з’явився цілий ряд учених західного світу М.
Порат і М. Рубін, Й. Масуда, Т. Стоуньєр, Р. Кац, Г. Дорік і Ґ. Ванґ, —
які, розвинувши окремі положення Д. Белла, створили теорію
інформаційного суспільства’.

Логіка Д. Белла та його послідовників полягала в тому, що
постіндустріальне суспільство не просто кількісне нагромаджен-

1 Рог at M, Rubin М. The Information Economy: Development and
Measurement. — Washington, 1978; Masuda Y. The Information Society as
Post-Industrial Society. — Washington, 1981.; Stonier T. The Wealth of
Information. — L., 1983; Katz R. L. The Information Society: An
International Perspective. — N. Y., 1988; Dordick H. S., Wang G. The
Information Society: A Retrospective View. Newbury Park. — L., 1993.

ня рис і ознак попередніх етапів розвитку людства, а вихід на нову
якість, воно засадничо відрізняється від попередніх його типів.
Вирішально змінюється структура народонаселення. У першому типі
переважну більшість працюючого населення складають селяни, а рід занять
становить обробіток землі. У другому типі пропорції змінюються на
користь промислових робітників, а родом занять стає виробництво штучно
створених (а не природно отриманих) товарів. У третьому типі суспільства
переважна більшість населення зайнята в сфері послуг, машинні технології
поступаються місцем інтелектуальним. На позицію головного товару
висувається не окрема розпізнавана одиниця (хлібина, автомобіль), а
інформація та знання.

На відміну від попереднього типу товарів, вони не споживаються й не
витрачаються. Знання — суспільний продукт, що, навіть будучи проданим,
залишається в свого виробника. «Знання, — наголосив Д. Белл, — являє
собою «колективне благо», оскільки за своїм характером з моменту
створення воно стає доступним усім» К На думку Д. Белла, сутність знання
в інформаційну епоху вирішально змінилася. У попередню добу технічні
відкриття були доволі поверхово пов’язані з теоретичною наукою та
здійснювалися часом шляхом багатьох проб і помилок. В інформаційному
суспільстві зростає значення фундаментальної науки та скорочуються
терміни віднайдення її практичного застосування. На підставі своїх
спостережень Д. Белл сформулював закон: «просування в будь-якій галузі
стають все більш залежними від первісної теоретичної роботи, яка
кодифікує вже відоме і вказує шлях до емпіричного підтвердження»2. І
далі відзначив: «Фактично теоретичне знання все більше стає стратегічним
ресурсом, стрижневим соціальним принципом, а університети, дослідницькі
організації та інтелектуальні інститути, де воно кодифікується і
збагачується, виявляються стрижневими структурами новонароджува-ної
цивілізації»3.

Усвідомлення інформаційної природи суспільства зобов’язує науковців, які
займаються медіастудіями, пильно розглянути осо-

1 БеллД. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального

прогнозирования / Пер. с англ. — 2-е изд., испр. и доп. — М: Academia,

2004. — С. СІЛІ.

2 Там само. — С. 33.

3 Там само. — С. 33-34.

э

бливості своєї науки, зокрема її фундаментальну складову. Останнім часом
наукова саморефлексія в нашому журналістикознавстві активізувалася, що
відбилося в працях В. Й. Здоровеги, В. В. Рі-зуна, С. М. Квіта, І. М.
Лубковича’. На роль актуального завдання сьогодні висувається осмислення
проблеми, яка досі поверхово розглядалася в медіастудіях, — внутрішньої
структури науки про журналістику й у цілому медіадіяльність. Ця
проблема, як то зазвичай і буває в інформаційному суспільстві, має
передусім фундаментальне значення, але вже зараз виразно простежується і
її ужитковий зміст, бо від її розуміння залежить відповідь на запитання:
як і чому вчити майбутніх журналістів.

Об’єктом дослідження в цьому випадку виступає знання про журналістику, а
предметом — його внутрішня структура й особливості. Розгляд цього
питання актуалізується в контексті Постанови Кабінету Міністрів України
про доповнення до переліку галузей науки, з яких можуть присуджуватися
наукові ступені, від 13 грудня 2006 року № 1718 згідно з якою комплекс
дисциплін, пов’язаних із журналістикою, віднесений тепер до галузі під №
27 «Соціальні комунікації». Зміст цієї події полягає в тому, що
комунікативні науки підтвердили загальний закон розвитку знання —
зростання його відбувається експоненціальними темпами. Нагадаю, що
експоненціальна функція репрезентована формулою у = ап\ можливо, нам
зрозуміліше в цьому у розумінні вживати поняття геометричної прогресії.
Є різні способи вимірювання

1 Див.: ЗдоровегаВ. Й. Підготовка журналістів: погляд збоку і зсередини
// Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія. Збірник праць
кафедри української преси і Дослідницького центру історії
західноукраїнської преси. — Л., 2007. — Вип. 8. — С 268-275; Різун В. В.
Журналістська освіта та наука в контексті нових змін в освітній і
науковій галузях // Українська журналістика: умови формування та
перспективи розвитку: 36. наук. пр. — Черкаси, 2007. — С. 61-65; Квіт С.
М Що таке ме-діадослідження? // Українська журналістика: умови
формування та перспективи розвитку: 36. наук. пр. — Черкаси, 2007. — С
335-339; Лубковий І. М. Поліпшення журналістської освіти у світлі
поглядів Володимира Здоровеги // Українська журналістика: умови
формування та перспективи розвитку. 36. наук. пр. — Черкаси, 2007. — С.
29-36; Лубкович І. М. Чи потрібна журналістові наука про журналістику?
// Українська журналістика в контексті доби: Матеріали всеукр.
наук.-практ. конф., 23-24 вересня 2004 року, м. Львів / За ред. С Костя.
— Л., 2004. — С.256-258.

6*8

знання: за темпами зростання університетських бібліотек, за темпами
появи наукових (а потім і реферативних) журналів, за кількістю захищених
дисертацій та ін. Цікавих відсилаю до розділу «Вимірювання знання» у
книжці Д. Белла1. Проте особливість розвитку знання полягає в тому, що
воно зростає не як будинок, у якому над першим поверхом надбудовується
такий же, — а над ними третій і т. д.

Найважливіша особливість розвитку знання — це його зростання не у
вигляді механічного нагромадження, а у вигляді розгалуження, тобто
утворення нових (часом численних) напрямків і спеціальностей у межах
кожної попередньої традиційної галузі науки. Образ дерева із стовбуром і
гілками, які від нього відходять, листочками і плодами пропонує виразні,
хоч і символічні, уявлення про реальні процеси розвитку наукового
знання. Наприклад, у 1954 р. «Національний регістр науково-технічного
персоналу» США у розділі «Фізика» містив перелік з 10 галузей із 74
спеціальностей, а в 1968 р. уже включав у себе 12 галузей і 154
спеціальності. У 1954 р. фізика твердого тіла поділялася на 8
спеціальностей, а в 1968 р. — вже на 27. В українській мові саме слово
«галузь» містить у собі образ галузки, гілки на стовбурі дерева, як і
самий процес розгалуження — розподілу наук на нові складники.

Наука про журналістику одна з наймолодших галузей (гілок) на древі
науки. Особливо у порівнянні з такою стародавньою наукою, як фізика, з
якої ми брали приклади. Зрозуміло, що поява нових спеціальностей
передбачає зрілість наукової галузі, набуття нею певного віку,
нагромадження досвіду, бібліотеки досліджень, створення уявлень про
класику. Журналістика як наука (властиво, в даному випадку —
журналістикознавство) ще й досі перебуває в стані окреслення свого
предмета й формулювання категоріального апарату. Це стає для неї
підставою для перманентного комплексування та розв’язання мало не на
кожному кроці проблеми: чи входить такий-то предмет у коло її наукової
компетенції.

Тим часом наука про журналістику не є абстрактним витвором людського
розуму, а мусить відбивати всю складність комуні-

1 Див.: Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального
прогнозирования / Пер. с англ.— 2-е изд., испр. и доп. — М.: Academia,
2004. — С. 238-250.

89)

каційної діяльності людини в сучасному світі. У певному розумінні
журналістикознавство насправді значно складніша система знань, ніж його
побратими — літературознавство та мовознавство, — а відтак, зіставляти
їх некоректно. Сам предмет журна-лістикознавства — комунікаційні процеси
в суспільстві — універсальний, різнобічний. Для його повноцінного
вивчення й осмислення необхідні зусилля філологів, соціологів,
мовознавців, економістів, психологів, юристів; кожному знайдеться свій
окремий предмет для дослідження. Тому, на наш погляд, журналістська
наука потребує об’єднання зусиль учених різних напрямків, а не
протиставлення їх.

Професор А. 3. Москаленко назвав журналістику «професією професій»1, за
аналогією журналістикознавство може сміливо вважатися наукою наук,
конкуруючи в боротьбі за цю назву з філософією. Широка тематична
спеціалізація, охоплення усього соціального життя без будь-яких винятків
і обмежень — ці властивості журналістики потребують вивчення в
журналістикознав-стві. Дослідження економічних аспектів діяльності
органів масової інформації, екологічної проблематики в мас-медіа, участі
журналістики в політичних кампаніях, функціонування художньої літератури
та літературної критики за допомогою літературно-художніх журналів і
газет — усе це та ще багато чого іншого стає предметом вивчення в
журналістикознавстві.

Уперше спробу внутрішньої типології науки про журналістику я зробив у
книзі «Науково-дослідна робота студента з журналістики», де, описуючи
структуру циклу курсових робіт з журна-лістикознавства2, виокремив
теорію й історію журналістики, ме-діакритику, методику наукових
досліджень і навчання журналістики, мову масової інформації. Сьогодні до
них мусять бути додані соціологія масових комунікацій і журналістська
деонтологія. Уже з’явилися окремі цікаві дослідження з історіографії
українського журналістикознавства. Є в нас поважні вчені, що провадять
професійну роботу в справі упорядкування різноманітних бібліографічних
покажчиків, значить, можна говорити про журналістську бібліографію як
напрямок наукових досліджень, який усамостійнюється.

1 Москаленко Л. 3. Теорія журналістики. — К.: Експрес-об’ява,

1998. — С 212.

2 Див.: Михайлин І. Л. Науково-дослідна робота студента з журналісти

ки. — X.: ХНУ, 2001. — С 16-21.

Якщо ви помітили, я не веду мову про такі напрямки наукових досліджень,
як «видавнича справа і редагування» та «Реклама і зв’язки з
громадськістю», що вже окреслилися зі своїм самостійним статусом. Вони
вже виросли з листочків на стовбурі журналістики в окремі гілки. Я веду
мову про ті нові потенційні напрямки наукових студій, які залишилися на
стовбурі журналістики, але готові в майбутньому відгалузитися від нього.
Звичайно, я хочу нагадати, що на Науково-методичній комісії МОНУ завжди
йшла мова про створення напрямку «Масова інформація», або «Масова
комунікація», до якого мали б відійти дисципліни, пов’язані з
журналістикою. Утворення наукової галузі «Соціальні комунікації», куди
крім журналістикознавчих дисциплін потрапить документознавство,
архівознавство, книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство,
було для більшості втаємничених у процеси обговорення питання цілковитою
несподіванкою. З цього погляду слід виразно уявляти перспективи —
майбутнє усамо-стійнення галузі наук, пов’язаних з журналістикою, що
передбачає розуміння її внутрішньої структури.

У контексті порушеного питання виникає ще одна важлива ужиткова
проблема. Почну з одного повідомлення, поширеного органами масової
інформації: Києво-Могилянська академія розпочала підготовку магістрів за
програмою «Журналістика цифрового майбутнього» («Журналіст України». —
2007. — № 10). Це повідомлення актуалізувало проблему змісту підготовки
фахівців для мас-медіа. Тим паче, що пов’язана вона з попередньою
проблемою розгалуження знань і може бути сформульована так: чи входять
до обсягу необхідного журналістського знання інформаційні технології.
При цьому варто нагадати, що до наукового напрямку «Соціальні
комунікації» віднесено й спеціальність № 27.00.06 — «Прикладні
соціально-комунікаційні технології».

Як не дивно це звучить, у попередню епоху були чітко розподілені
спеціальності журналіста та поліграфічного працівника. В обов’язки
першого входило створення інтелектуального продукту (тексту), в
обов’язки другого — створення з готових текстів надрукованого
(практичного) продукту. Парадокс сучасної ситуації полягає в тому, що
інформаційні технології перемістили друкарню на стіл журналіста: він сам
у процесі творчості здійснює набір тексту, ілюстрування його графіками,
схемами, фотографіями. На комп’ютері в редактора чи відповідального
секретаря мо-

Э

делюється та верстається номер. Тільки готові діапозитиви направляються
в друкарню.

Викладачі журналістики практично не помітили, як відбулася підміна типу
знання, яке пропонувалося університетами майбутньому журналістові: з
інтелектуального, гуманістичного, культурного — на ужиткове, практичне,
інструментальне. В цьому випадку я користуюся термінологією та
типологією знання з книжки засновника економічної теорії інформації
Фріца Махлупа «Виробництво й поширення знання в Сполучених Штатах».
Автор установив, що знання можуть бути п’яти типів (дуже коротко подаю
його типологію): 1) практичні; 2) інтелектуальні; 3) непотрібні або
розважальні; 4) духовні; 5) небажані.

Для журналістики актуалізуються перші два типи знання. У попередню епоху
(якщо можна так голосно говорити загалом про вчорашній день — епоха)
професія журналіста беззаперечно належала до професій інтелектуального
знання, для якої найважливішою була широка гуманітарна культурна
підготовка — знання історії, літератури, культури, мови, соціології.
Лише вони дозволяли розвинути інтелект, наділити особистість тією
самостійністю та світоглядом, які давали їй підстави для аргументації
своїх оцінок, аналітичної роботи розуму, встановлення
причиново-наслідкових зв’язків між подіями та фактами, захищали її (а
разом з тим і читачів) від загрози стати об’єктом маніпулювання.

Спокусливе втягування друкарні на журналістський робочий стіл непомітно
поставило.журналіста перед дедалі зростаючою загрозою — втратити
інтелектуальні пріоритети професії та підмінити їх інструментальними.
Нині починає здаватися, що навчити журналіста ужитковим інформаційним
технологіям (монтажу, верстці, обробці зображень) важливіше, ніж слухати
співрозмовника й адекватно відтворювати почуте, зіставляти й аналізувати
факти та події, нестандартно мислити й писати, іти до кінця в пошуку
правди.

Чи не втратою інтелектуальних пріоритетів народжене таке нарікання
відомої журналістської оглядачки Наталі Логачової — головного редактора
журналу «Телекритика»? Найголовніша вада сучасної журналістики, вважає
вона, — неправильно осмислена журналістами «об’єктивність». «Редакційна
політика в новинах телеканалів, — роз’яснює оглядачка, — зводиться лише
до того, щоб зафіксувати, що «сказав Вітя» і «як на це відреагувала
Юля», подавши це як виконання стандарту «двох точок зору». При цьо-

Є

му цілковите небажання шукати сутність, докопуватися до фактів, що не
лежать на поверхні, не підкинуті самими політиками, приводить до
тотальної об’єктивізації в новинах. Подали цитату з того, подали з
іншого — і побігли далі. А ти, глядач, сам додумайся, а хто ж правий,
хто винен, чи брешуть обидва, і що сталося насправді і яким чином це
може відбитися на твоїх інтересах» К

Зниження інтелектуального рівня журналістики спостерігається, зрештою,
не тільки в Україні. В усьому світі відбувається наступ таблоїдної
оптики на якісну пресу. Як тут не згадати відомий афоризм незабутнього
Анатолія Аграновського: «Гарно пише не той, хто гарно пише, а той, хто
гарно думає»2. Але біда в тому, що й університети сьогодні поставлені
перед спокусою чи реальною загрозою вчити не думати, а виставляти
колонтитули, посилювати контрастність, додавати оригінальні буквиці
тощо.

На мій погляд, це шлях до девальвації професії. Можливість повідомити
про більшу кількість фактів, не забезпечена аналітичною інтерпретацією,
обертається насправді ще одним парадоксом, який Д. Белл виклав в
афоризмі: «Ми все про більше і більше знаємо все менше і менше»3.

Сьогодні, можливо, як ніколи раніше, важливо розуміти, що журналістика
залишається творчою інтелектуальною професією; поява нових інформаційних
технологій не змінила її сутності, яка полягає в збиранні, обробці та
поширенні інформації. Технології ж повинні належати до іншої групи знань
— практичних, ужиткових, інструментальних; вони не повинні переважати в
освіті журналіста.

У широкому рекламуванні школи «Журналістики цифрового майбутнього»
бачиться загроза зміни розуміння професії журналіста. Цифровим
технологіям навчити легше, ніж надати можливість опанувати творчі
аспекти професії, розвинути талант, забезпечити гуманітарними знаннями
становлення особистості. Вийде такий фахівець у світ, відрізаний від
історичного минулого свого народу, від світових культурних скарбів, і
буде вважати таке ста-

1 Логачева Ham. Дурной запах II Телекритика. — 2007. — № 10. — С. 25.

2 Аграновский Анатолий. Из писем // Вопр. литературы. — 1986. —

№3. — С 193.

3 Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального

прогнозирования / Пер. с англ. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: Academia,

2004. — С. 634.

э

новище академічною (університетською) нормою. А тут ще й запровадження
Болонського процесу надає цілком легальні підстави для скорочення
простору спілкування Учителя й учня, переведення навчального процесу в
якусь латентну фазу. Тимчасом як цілком очевидною стає істина:
настановою для підготовки журналістів має бути збереження гуманітарного
потенціалу журналістської освіти, живе спілкування Учителя й учня.
Інформаційні ж технології мають лишитися тим, для кого вони й створені,
— фахівцям з прикладних соціально-комунікаційних технологій,
поліграфістам, технікам, операторам та іншим технічним працівникам, які
покликані обслуговувати журналістів.

1.8. Екзистенційна колізія: журналістика — освіта

Кому з освітян не доводилося чути звинувачень: ви неправильно навчаєте
журналістів; ви теоретики, ви не працювали в медіа, ви не знаєте
практики, ви нічому не можете навчити майбутніх акул пера. Особливо
поширений такий погляд серед так званих практикуючих журналістів, серед
яких професіонали з базовою освітою складають безумовну меншість.
Актуальність поставленої проблеми визначається тим, що журналістська
освіта, унаслідок зростаючого суспільного попиту на професію й
професіоналів, інтенсивно розширюється, виникають нові й нові центри
підготовки журналістських кадрів для українських медіа. Вони й
виявляються найбільш незахищеними перед навалою ви-щенаведених суджень.
Адже людина в кріслі редактора виступає по відношенню до освітянина
нібито замовником, вона нібито повинна диктувати, хто їй потрібен для
успішного професійного ведення часопису чи ефірного медіа. Чому
«нібито», стане зрозуміло в кінці наших міркувань.

Але зараз варто відзначити, що не лише молоді центри підготовки
журналістів і не лише в Україні вислуховують від працівників медіа
нарікання на неправильну освітянську концепцію формування фахівців, а й
традиційні так само опиняються під тиском підозр у професійній
непридатності. Я був немало здивований, коли запрошений виступити перед
нашими студентами в Харківському національному університеті імені В. Н.
Каразіна професор Р. П. Овсепян в грудні 2006 р. розпочав свій виступ
словами: «Нас, у Московському університеті, звинувачують у відриві
теорії від практики, дорікають, що ми не так вчимо студентів».

(94

Нарешті, з’явився в Україні представник британських медіа і
ме-діа-освіти Ентоні Хаусон так само з ідеєю: журналістська освіта
накульгує, потребує допомоги практиків.

Усе це дозволяє зробити категоричний висновок: колізія «журналістика —
освіта» має екзистенційний (буттєвий) характер, викликана іманентними
конституційними ознаками цих двох видів духовної діяльності людства. Щоб
зрозуміти сутність цієї колізії, необхідно звернутися до характеристики
сучасної природи медіа як вертикального соціального інституту і
особливого виду творчої діяльності людини.

Сучасний медіа-світ перебуває під могутнім тиском телебачення, що
ставить його (світ) у питому залежність від дискурсу видовища та
розваги. Телебачення — це сфера, у яку теоретично втягнуте все
суспільство. Ми дійшли до такого рівня телевізійного панування, що можна
сміливо твердити: існувати — це значить бути показаним по телебаченню.
Унаслідок цього складається монополія телебачення на інтерпретацію
дійсності, на формування свідомості значної частини населення та в
цілому громадської думки.

Як не жахливо це говорити, але суспільство стоїть перед загрозою знову
повернутися до розподілу на письменних і неписьменних (читачів і
глядачів). Під першими розуміємо тих, що здатні читати книжки й поважні
газети. Під другими розуміємо тих, що формують свій духовний світ,
складають культурний і політичний багаж лише з інформації, що
постачається з екранів телевізорів. Ситуація нагадує Середньовіччя, коли
для неписьменних існував Собор як візуальний текст з його настінним
живописом, де репрезентувалася Священна історія (аналог сучасного
телевізора), а для письменних існувала книга — світська та сакральна, —
яка правила за джерело духовної поживи й розвитку. Як і тоді, так і
зараз публіка, що читає, складає переважну меншість, а переважну
більшість становить неписьменна частина соціуму, зорієнтована на
візуальну культуру. Уже сьогодні вчителі літератури стурбовані тим, що
учнів усе важче приучити до читання, а серед дорослих громадян усе
більше таких, які не можуть пригадати жодної книжки, яку вони прочитали
після школи.

При цій нагоді важливо відзначити дві обставини.

Перша полягає в тому, що телебачення, як мовилося, справляє величезний
вплив на світ медіа в цілому, зокрема на світ вербальної журналістики.
Сучасна газета вже зовсім не така, якою

э

була півстоліття тому. Вона відчутніше налаштована на візуальну
інформацію, ніж раніше. Фотографії та різного роду зображення (малюнки,
карикатури, графіки, схеми, карти) займають істотну частину площі
газетних шпальт; найбільше цінується репортер, який володіє
фотоапаратом, і фотожурналіст, який володіє словом і може написати текст
до відзнятого відеоматеріалу. Телебачення спричинилося й до такої
особливості сучасної газети, як її спрямованість на пошук сенсаційних і
видовищних матеріалів. Воно ж обумовило схильність вербального тексту до
банальностей, загальних місць, у сучасній газеті все менше оригінальних,
відкри-вавчих ідей, все більше очікуваного й усе менше несподіваного.
Зрозуміло, у даному випадку йдеться не про конкретну газету, а про
газету як жанр медіа-творчості.

Друга важлива обставина полягає в пошуку відповіді на питання: чи
телебачення є саморегулівним (внутрішньорегулівним) механізмом чи існує
зовнішня субстанція, від якої воно залежне? У даному випадку йдеться не
про власника чи засновника — очевидних і законних внутрішніх учасників
процесу виготовлення інформації, — а про прихований універсальний
механізм залежності медіа-ринку та спрямування його в певному напрямку.

Від часу, коли з’явилася технічна можливість відстежувати кількість
глядачів кожної передачі певного каналу, умами і свідомістю продюсерів,
програмових директорів, рядових журналістів заволодів «рейтинговий
менталітет». Газета має сталий тираж, сформоване коло передплатників.
Телебачення від передплатників не залежить, передачу ніхто попередньо не
купує, вона вільно виходить в ефір і дивитися її може потенційно
(теоретично) все суспільство. Єдиним прибутком телеканалу є реклама. А
ціни на рекламу зростають у відповідності до рейтингу передачі. Тому
боротьба за якомога вищий рейтинг — це комерційна, економічна боротьба,
кінцева мета якої — отримати найвищий прибуток. Він може отримуватися
двома шляхами: прямим — через безпосередні прибутки і опосередкованим —
через політичні маніпуляції, які приводять до влади певну політичну
силу, що вже через політичні механізми отримує економічні вигоди.

Але нас у даному випадку логіка веде в іншому напрямку; нам важливо
встановити, що через механізм рейтингу комерційна логіка скасовує логіку
творчості, логіку адекватного відображення й пізнання дійсності. Логіка
рейтингу розрахована на ту неписьменну (символічно) більшість, яка
становить переважну

Є

частину суспільства. Це логіка глядача, а не читача. Логіка рейтингу
перетворює світ на засадах глядацького (а не читацького) дискурсу,
заґрунтованого на розважальних і видовищних цінностях.

З огляду на обмежений обсяг цієї праці я змушений пропустити деякі
проміжні міркування та додаткові аргументи й чітко дотримуватися лише
головного сюжету в розгортанні думки. Поставлю все ж одну «ціху», як
сказав би І. Франко, і вкажу, що я, наприклад, зовсім не торкнуся такого
програмового для української журналістики питання, як участь медіа у
формуванні української національної ідентичності. Я намагаюся триматися
в межах світових медіапроцесів, у які все потужніше втягується й
Україна.

Відтак тут важливо ствердити: людство рухається вперед всупереч логіці
рейтингу. Своїми досягненнями людство зобов’язане найвидатнішим творам у
галузі літератури, малярства, філософії, науки (гуманітарної й
природничої), які були створені всупереч еквівалентові попиту. Перша
рецензія на епохальну книжку І. Канта «Критика чистого розуму» з’явилася
через п’ять років після її виходу в світ’. Перша книжка 3. Фройда, з
якої почалося його становлення як творця фройдизму, «Витлумачення
сновидінь», видана в 1900 р. в кількості 600 примірників, через вісім
років ще продавалася в книжковій крамниці видавця2. Якби автори й
видавці керувалися законом рейтингу, ці твори ніколи б не вийшли в світ.
Чи можна застосувати критерій рейтингу до долі Джордано Бруно, Яна Гуса,
Тараса Шевченка, Василя Стуса? Насамкінець, самого Ісуса Христа, який
виніс свій хрест на Голгофу і був розіп’ятий на ньому. З таких прикладів
складається історія духовного розвитку людства. Шлях людства до знань і
свободи був тернистим і трагічним. Якісь ідеї через своє новаторство,
оригінальність, незвичність, через те, що вони випереджають час,
ігноруються суспільством. Але вони тому й ведуть його вперед, що
випереджають час.

Поза сумнівом, логіка рейтингу, дискурс рейтингу, згубні для людства,
ведуть його до занепаду, пропонуючи суспільству середні (насправді
посередні) культурні, мистецькі, політичні практики. З програм
телебачення усуваються пізнавальні, літературні,

1 Див.: Гулыга А. В. Кант. — М.: Мол. гвардия, 1977. — С. 136

2 Дадун Роже. Фрейд. — М.: Изд-во АО «Х.Г.С.», 1994. — С 115.

Э

театральні, загальнокультурні та мистецькі передачі. На роль головного
авторитета виходить загальновпізнаваний ведучий розважальної
телепередачі типу Ігоря Кондратюка, Олександра Мас-лякова, Леоніда
Якубовича, Іллі Ноябрьова, Сергія Сивохи. Уже вони наділяються місією
«тих діячів, які беруть участь у боротьбі за визначення й формування
дійсності»’. Вони формують моделі для наслідування в мовленні,
поведінці, ставленні до політичних і культурних вартостей. Вони беруть
участь у створенні «істини», оскільки й сама «істина» сучасною
філософією розглядається «як система процедур для виробництва,
регулювання й поширення певних переконань»2.

Проміжний висновок: як не гірко визнати, сучасна журналістика — це
спосіб пониження інтелектуального рівня суспільства, це спосіб поширення
трафаретного мислення, нав’язування узвичаєних практик, маскультури, це
спосіб залишити людство щонайменше в його нинішньому стані та
перешкодити йому рухатися вперед.

Якщо хтось думає, що я перебільшую, то я пошлюся на міркування Хосе
Ортеги-і-Гассета, який ще в праці «Місія Університету» (1930)
протиставив журналістику й освіту. Він визнав, що в сучасному світі не
існує більшої «духовної сили» як журналістика. Він з прикрістю відзначив
девальвацію інших «духовних сил»: «церква вийшла за межі сучасності,
держава після тріумфу демократії вже не керує нашим життям, а навпаки —
сама керується суспільною думкою»3. За такої ситуації суспільне життя
цілком і повністю опинилося під владою журналістики. Але вона посідає,
за Ортегою, в ієрархії духовних реальностей найнижчий щабель. «Вона є
настільки найнижчою, що майже ніколи не підноситься до духовності; ба,
певним чином є антидуховністю»4. Зрештою, говорити про руйнівний,
патогенний вплив журналістики на суспільне життя, про вихід
інформаційних процесів з-під контролю людини5, стало прохідним місцем у
сучасній гуманітаристиці.

1 Филлипс Л. Дж., Йоргенсен М. В. Дискурс-анализ. Теория и метод І

Пер. с англ. — X.: Изд-во Гуманитарный центр, 2004. — С. 70.

2 Там само. — С. 33.

3 Ортега-і-Гассет Хосе. Місія Університету II Ідея Університету: Ан

тологія. — Л., 2002. — С. 105.

4 Там само. — С. 106.

5 Див.: Потятиник Б. В. Медіа: ключі до розуміння. — Л.: ПАІС,

2004. —314 с.

Тепер залишімо на час журналістику та подивімося на те, які завдання
стоять перед освітою з погляду її загальнолюдського призначення. Освіта
існує значно триваліший проміжок часу, ніж власне журналістика. Говорю,
«власне журналістика», бо є ж іще купа пражурналістських явищ, які
дозволяють у вигляді метафори проголосити: журналістика — ровесниця
людства. Так от: за всю історію існування освіти її метою було не лише
навчити учня читати, писати та рахувати, щоб забезпечити працівниками
різні галузі суспільного життя й економіки, але й дати їм засоби для
того, щоб стати хорошими громадянами, цінувати свободу, демократію,
уміти самостійно мислити, шукати нове, захищати добро, покращувати життя
і в аспекті його соціальної організації, і в аспекті технологічного
полегшення своєї фізичної праці. Отже, мета освіти — на підставі даних
людині знань виховати, сформувати з неї свідому своєї гідності,
богорівну, моральну особистість. Цю місію й було покладено на
Університету соціальний інститут, що забезпечує вищий рівень формування
особистості. «Ідея Університету, — писав Карл Ясперс в однойменній праці
(1923) — це елемент всеохопного ума: волі до необмежених досліджень та
пошуків, до безмежного розвитку можливостей, до відкритості, до
піддавання сумніву всього, що може статись у світі, до істини без жодних
застережень, з усією ризикованістю відваги бути мудрим, sapere aude»’.
Університети почали виникати в добу пізнього Середньовіччя, але згодом
привели до Ренесансу, Відродження. З Університету розпочалася
Реформація. Реформація породила Просвітництво. Багато інших світових
подій нового часу відбулося завдяки Університетові.

Таким чином, колізія «журналістика, медіа — освіта, університет» — це
екзистенційна колізія історії на даному етапі розвитку людства. У цих
галузей духовної діяльності різноспрямовані вектори. Журналістика
спрямована на примітивізацію, дилетанти-зацію (пробачте за неологізми),
дебілізацію людства, а освіта — на його порятунок від цього, на
подальший розвиток, на піднесення інтелектуальних можливостей окремої
людини та людства в цілому. Тому в освіти й журналістики різні завдання
й кінцева мета.

Тепер настав час повернутися до тих «нібито», про які йшлося на початку
нашої розмови. Там говорилося про те, що людина в

1 Ясперс Карп. Ідея Університету // Ідея Університету: Антологія. — Л.,
2002. —С. 138.

99)

кріслі редактора не може бути замовником послуг у галузі журналістської
освіти. Наведу приклад. На самому початку відновлення спеціальності
«Журналістика» в нашому університеті на рівні ректора був скликаний
круглий стіл керівників провідних харківських ЗМІ, які виступили зі
своїми моделями журналістської освіти. Це було дванадцять років тому,
але мені запам’ятався (бо вразив) виступ головного редактора газети
«Вечерний Харьков» Миколи Соловйова. Він учився на філологічному
факультеті (російське відділення) нашого ж університету, не встигав, з
причин низької успішності перевівся на заочне відділення, яке закінчив з
великим відставанням від свого стартового курсу. І от він бере слово для
викладу свого бачення журналістської освіти. «Журналістові, — говорить
він, — нічого робити п’ять років в університеті. Досить і трьох. Та й
тих забагато. Навчився грамотно писати і вперед». Йому ніхто не
заперечив засадничо. І я, який тоді нічого не тямив у журналістській
освіті, промовчав. Тепер стало ясно, що, якщо мовчати в таких випадках,
журналістська освіта буде розтоптана такими практиками. Тому я й
наполягаю на тому, що керівники медіа не можуть бути замовниками на
фахівців у галузі журналістики.

Тепер про ту ситуацію, у яку потрапляють наші студенти на практиці й
наші випускники. Університет дав їм глибокі знання культури, створив з
них громадян, дав підстави вирости в оригінальних авторів. Студент
прийшов у журналістику і йому говорять: хто там тебе вчив? Та це ж люди
без практики; пиши (знімай) як усі, ми краще знаємо, чого потребує
реципієнт, бо нам про це розповідає рейтинг; ти хочеш просвіщати,
піднімати моральний рівень, вдихати українську душу в
зденаціоналізований електорат; покинь, це нікому не потрібне, знімай
пожежі, розбиті автомобілі, зруйновані будинки, смітники, будь, як ми.
Повертається такий студент з практики з гірким відчуттям, що в
Університеті йому нав’язують непотрібні знання, що він марнує тут кращі
свої роки і т. д. Завдання Університету подолати цю упередженість та
домогтися, щоб майбутній спеціаліст став на бік Університету, а не
медіа. На позицію Університету його повинен привести елементарний
здоровий глузд, який, за І. Кантом, є чинником упорядкування нашого
знання про навколишній світ. Журналістика досі залишається вільною
професією, у якій працює безліч дилетантів. Але ситуація поступово
змінюється.

Пошлюся на спостереження французького соціолога П’єра Бурдьє, який
багато зробив для з’ясування ситуації в журналісти-

U00

ці. «Сьогодні люди, які працюють з камерою й мікрофоном, — відзначив
він, — більш освічені, ніж ті, хто був на їхньому місці в 1960-ті роки».
У середовищі журналістів з’являється все більше «непомітних працівників
новин, репортерів, які стають тим більше критичними, чим більш якісну
освіту здобувають» *, але відділені від участі в програмуванні й
прийнятті керівних рішень.

Таким чином, замовником освітніх послуг у галузі журналістики повинне
виступати все суспільство в цілому, людство як таке. Це замовлення
повинне формуватися від імені меритократії, а не охлократії. Людство
може бути врятоване від журналістики тільки освітою. І в цьому велика
історична місія освіти, її обов’язок перед людством.

Журналістській освіті аж ніяк не можна, навіть заборонено, відгукуватися
на поклик так званої практичної журналістики, а забезпечувати потреби
людства у вихованні працівників інформаційного поля, орієнтуватися не на
продукування недовчених дилетантів, слухняних наймитів рейтингів, а
тримати курс на академічний, університетський рівень підготовки фахівця,
формувати інформаційну особистість із хорошим знанням історії, культури,
філософії, літератури, мистецтва. Така особистість зможе постояти за
себе, знайти аргументи для захисту своєї позиції. І настане час переходу
кількості в якість, коли такі спеціалісти визначатимуть політику своїх
ЗМІ. Ми працюємо на майбутнє і повинні розуміти значення свого
покликання.

1.9. Хто повинен викладати журналістику (з історії гіркого досвіду)?

На зборах Харківської обласної організації Національної спілки
письменників України, у перерві, коли йшло голосування й підрахунок
голосів, до мене підійшла знайома поетка, вона ж — талановита
журналістка, і сказала, випустивши дим від сигарети мені в очі: «Ігоре
Леонідовичу, я хочу у вас працювати, викладати студентам журналістику».
На щастя, цілком випадково, у моєму портфелі був навчальний план нашої
спеціальності, Я розгорнув його перед претенденткою навчати журналістів
на столі і спитав:

1 Бурдье Пьер. О телевидении и журналистике. — М.: Фонд научных
исследований «Прагматика культуры», Институт экспериментальной
социологии, 2002. — С. 54.

«Яку дисципліну ви можете викладати?» Вона схилилася над ним, потім
здивовано глянула на мене. «Що це: психологія журналістської творчості?
Що це: журналістська етика? Мене цьому не вчили. (Вона закінчила журфак
Київського національного університету імені Т. Шевченка в 1977 році). А
чи не можна викладати у вас просто журналістику?» — «Не можна, —
відповів я, — нема такої Дисципліни. Є цілий комплекс дисциплін, який і
забезпечує підготовку сучасного журналіста». На тому наша розмова й
скінчилася.

Проте далеко не завжди справа завершується в такий спосіб. На різних
заходах відомі журналісти особисто при зустрічах обов’язково починають
пояснювати мені, що навчати журналістів мусять журналісти (тобто акули
пера), а ми, тобто кафедра журналістики, можемо тільки заморочити їм
голови непотрібними знаннями. Наші студенти приносять з практики
враження, якими діляться з викладачами під час захисту, зміст яких можна
висловити так: «Ну хто там вас вчить!? Чому вас можуть навчити ваші
професори й доценти!?» Мається на увазі: ось ми зараз вам покажемо, що
таке справжня журналістика.

Такий погляд панує серед журналістів.

Але цей погляд притаманний і громадській думці. Тоді, коли створювалася
наша кафедра, перший проректор нашого університету (він потім став
ректором і донині залишається ним) професор В. С Бакіров сказав мені:
«Сподіваюся, ми знайдемо в Харкові 3-5 достойних журналістів для
забезпечення навчального процесу». Уважалося, що саме вони повинні
скласти основу для забезпечення навчального плану.

Ця думка була настільки простою, звичайною й самозрозумілою, що справді
будівництво кафедри журналістики не уявлялося можливим без залучення
журналістів-практиків. І я став їх запрошувати на кафедру журналістики.
Так у нас усталилася традиція будувати кафедру з двох поверхів:
педагогів-науковців, які читали провідні курси, що потребували
величезної підготовки («Теорія журналістики», «Історія української
журналістики», «Зарубіжна журналістика», «Правові основи діяльності
ЗМІ», «Журналістська етика», «Психологія журналістської творчості»,
«Журналістська риторика», «Журналістське розслідування»), і
журналістів-практиків, яким були віддані творчі майстерні та дисципліни
практичного спрямування: «Теорія і методика журналістської творчості»,
«Техніка і дизайн газети», «Зображальна журналісти-

U02

ка (Основи фотожурналісти^)», «Інформаційні жанри» та деякі інші.
Здавалося б, з погляду здорового глузду був напрацьований прекрасний
(мало не ідеальний) навчальний варіант. І я заспокоївся. Як виявилося,
цілком безпідставно…

Перший тривожний дзвінок пролунав через кілька місяців, коли я зустрів
викладача зображальної журналістики на вулиці Пушкінській (це далеченько
від університету) за п’ять хвилин до початку його лекції. Запрошений
викладати був, безсумнівно, видатним фотожурналістом з дипломом
Московського університету, двічі лауреатом обласного конкурсу «Часопис»
у номінації «Кришталевий об’єктив». Його дружина працювала в нашій ЦНБ.
Кращого викладача для цього предмета в Харкові знайти було неможливо.

Привітавшись, я, зрозуміло, запитав, чому він не на лекції. «Так у мене
ж зйомка о дванадцятій у Будинку актора, — відповів він як про само
собою зрозумілу річ. — Там же виступає…» і він назвав прізвище
відомого на той час політика, якого зараз уже всі забули. «А як же
студенти?» — з розпачем запитав я. «А вони ще у вересні отримали
завдання, — пояснив мій викладач, — нехай виконують». — «Як виконують? —
здивувався я. — їх же потрібно вчити!» — «Ось принесуть мені роботи на
залік, я їм покажу, що в них не так», — роз’яснив мені викладач
журналістики, як він збирається вчити своїх студентів. Я зрозумів, що
розмовляю з глухим.

Далі він на кафедрі не працював, бо, на щастя, він був узятий на один
рік з оплатою за рахунок спецкоштів і автоматично його контракт
завершився. Як розгорталися б події, якби він був зарахований у штат і
обраний за конкурсом, мені передбачити важко. На його місце прийшов
інший викладач, теж відомий журналіст, але… він мало чим відрізнявся
від попереднього.

Щоб не втомлювати читача одноманітною розповіддю, скажу, що справа
вичерпалася тоді, коли я призначив викладати цю дисципліну кандидата
філологічних наук, зараз уже й доцента М. А. Балаклицького. До того він
не мав уявлення про професійну фотожурналістику й погодився на
викладання цього предмета під моїм (можливо, й грубим!) тиском. Ми пішли
в каталог ЦНБ, я показав йому купу книжок з фотожурналістам. Три роки
він викладає цей предмет. Думаю, не потрібно говорити, що всі лекції та
практичні заняття відбуваються за розкладом. Через рік кафедра провела
організований ним загальноуніверситетський кон-

курс «Zoom» на кращу студентську фотороботу. Цей конкурс повторений
цього року і його відкриття було приурочене до проведення в нашому
університеті міжнародної наукової конференції «Харків і Харківський
університет у розвитку української журналістики». На відкритті побувала
журналістська освітня спільнота, що може засвідчити рівень експонованих
робіт. Зараз М. А. Бала-клицький має свій цифровий репортерський
фотоапарат, у важливих випадках він забезпечує зйомки подій на кафедрі.
Його світлини ілюструють інформаційні повідомлення на сайті кафедри; для
цікавих подаю адресу (www-philology.univer.kharkov.ua), щоб можна було
пересвідчитися в якості його матеріалів. Навколо нього юрмляться
студенти. Практичні заняття з цього предмета відбуваються на кафедрі
журналістики, де на нашому робочому комп’ютері він разом зі студентами
переглядає їхні роботи, тут же аналізує їх, дає поради та рекомендації.
Сподіваюся, що конкурс «Zoom» стане щорічним заходом кафедри, яка
знайшла в особі цього доцента гарного, достойного університету,
викладача важливого для підготовки журналістів ужиткового предмета.
Попередні ж видатні журналісти виявилися професійно непридатними як
педагоги.

Висновок з цієї історії лежить на поверхні. Професіонал, який вміє добре
робити свою справу, не вміє навчити фоторемеслу (чи, якщо хочете,
творчості) студентів, а дилетант, який має талант педагога, зумів
навчитися сам і опанувати методику навчання учнів, завдяки чому став
блискучим викладачем невідомого йому раніше предмета. Згодом доцент М.
А. Балаклицький відкрив творчу майстерню з фотожурналістики та науковий
семінар, почали з’являтися його наукові праці в цій галузі… він уже
розмірковував над формулюванням теми майбутнього докторського
дослідження в цьому напрямкові, але я (зізнаюся) порадив йому взяти іншу
тему.

Я розповів цей випадок як цілком типовий для журналістської освіти, у
якій, зазвичай, не поєднується талант журналіста й талант педагога. На
жаль, науковці, які в силу тих чи інших обставин приходять у
журналістську освіту, кожен осібно проходять шлях подолання звичного
логічного стереотипу, сформульований у тезі: журналістів мають навчати
журналісти. Час, витрачений на спростування цієї псевдоістини, —
дорогоцінний період навчання кількох курсів студентів, які не здобувають
потрібних знань і виходять у світ практичної журналістики недостатньо
під-

П04

готовленими. Тому краще заздалегідь знати про неправильність наперед
заданої формули і піти первісно правильним шляхом. Для переконливості
наведу ще один приклад.

Тоді ж, на самому початку формування кадрового складу кафедри,
спираючись на вже відому концепцію, я запросив на роботу журналістку,
яка працювала кореспондентом Національного інформаційного агентства
«Укрінформ» по Харківській області і невдовзі здобула звання заслуженої
журналістки України. Що ж їй можна було запропонувати викладати, як не
інформаційні жанри?

Я працюю під гаслом «Університет — не казарма», тобто будую свої
відносини з викладачами на засадах довіри, даю викладачеві адаптуватися
до навчального процесу. Але потім все одно настає час поцікавитися, що ж
він робить в аудиторії. Пропозиція дати відкриту лекцію була зустрінута
заслуженою журналісткою як особиста катастрофа. Вона телефонувала мені і
ридала в слухавку: «Якщо зі мною треба розправитися, то навіщо ці
знущання? Навіщо ця відкрита лекція?!! Я сама піду-у-yue!» Усі мої
пояснення, що відкрита лекція — це норма педагогічного життя в
університеті, що на кафедрі такі лекції відбуваються щомісяця, лише вона
на них ніколи не буває, не бралися до уваги. Я знову зрозумів, що
розмовляю з глухою людиною, яка мене не сприймає в нормальному режимі.
Від інших викладачів стало відомо, що ця заслужена журналістка раз у раз
відпускала студентів з другої години занять, а самі студенти розповіли,
що у вигляді лекційного матеріалу вона розповідала їм свою біографію. Не
варто говорити, що залік було виставлено усім.

Оскільки з одного предмета навантаження скласти не вдається, то довелося
запланувати їй творчі майстерні (а що ж іще має плануватися
журналісту-практику?) і керівництво бакалаврськими роботами на заочному
відділенні. До її творчої майстерні записалося 15 чоловік. Вона була
страшенно горда цим як фактом своєї популярності. Насправді ж студентів
приваблювала перспектива нічого не робити в цій творчій майстерні. У
вигляді завдання потрібно було побувати з нею на прес-конференціях, куди
вона обов’язково запрошувалася як кореспондент державного інформаційного
агентства для висвітлення подій у Харкові. За всі роки вона не подала
жодного звіту про роботу творчої майстерні. Публікацій її студентів я
так само не бачив.

105)

Усі бакалаврські роботи їй здавалися виконаними під її керівництвом лише
на відмінно, хоча насправді вона не могла правильно сформулювати їхню
тему, і кафедра на звітах студентів ці теми виправляла та пояснювала
бакалаврам, як ці теми слід виконувати. Зате на засіданнях ДЕК вона
дозволяла собі встати і зробити заяву: «Прошу звернути увагу ДЕК на
таку-то роботу. Це блискуча робота, яка заслуговує відмінної оцінки!»
Кількаразові зауваження про неетичність такої поведінки залишалися поза
її увагою, пролітали мимо. Зате перше ж знайомство науковця зі згаданою
роботою переконувало в тому, що більше, ніж трійки, вона не заслуговує.
ДЕК і виставляв таку оцінку, що викликало її приховане й неприховане
обурення.

Вчитися така людина не хотіла. Наприклад, хоча б вивчити правила
оформлення бібліографії, засвоїти логіку розгортання теми. Здавалося,
вона застигла в розвитку тридцять (чи вже сорок?) років тому, коли
навчилася писати короткі інформаційні замітки. На моє запитання, що вона
читає (малася на увазі, зрозуміло, фахова література), вона відповіла:
«Буніна». Здається, що про наявність спеціальної літератури з
журналістики, вона й не здогадується.

Думаєте, вона «сама пішла», як і обіцяла? «Марно сподіваєтесь», — як
говорила героїня однієї кінокомедії. Вона чіплялася за роботу на
кафедрі, допрацювала рік до закінчення контракту, а навколо мене
кружляли її адвокати, турбуючись, що я «не зробив помилки», тобто не
вказав їй на двері. Цікаво, що в неї хороший чоловік — справжній
науковець, який непогано заробляє і хоче, щоб вона «пожаліла себе» і
відпочила від вічної біганини, пов’язаної з журналістикою та
викладанням. У пориві відвертості він зізнався, що коли її запросили на
роботу до університету, то він допомагав їй скласти програму, сидів для
цього не один день у бібліотеці. На жаль, професійна непридатність
журналістів до викладання з’ясовується не відразу, для цього потрібен
певний час. Як от і в описаному випадку.

Слушно запитати: невже всі журналісти такі і немає інших, які б
витримали іспит викладанням у класичному університеті? Відповім: інших я
не бачив, хоча через кафедру журналістики їх пройшло вже стільки (у
розумінні — уже звільнено), що з них можна скласти ще одну кафедру.
Найкращі з них, які більш-менш впевнено трималися в аудиторії, не могли
скласти програму свого курсу, а якщо й приносили якийсь текст, то я його
доопрацьовував

106

і виправляв не менш ніж на 50 %. З них не можна було вижати звіт про
творчі майстерні. Узагалі, вони не могли скласти жодного методичного
документа. Деякі розпочинали з того, що просили розтлумачити різницю між
екзаменом і заліком, хоча всі мали вищу освіту. Засідання кафедри вони,
зазвичай, не відвідували, і мені, як завідувачеві, доводилося потім з
кожним окремо відпрацьовувати зміст прийнятих рішень. Зате жоден з них
мені ніколи не сказав: «Ігоре Леонідовичу, я цей курс читати не можу».

Вони не брали участі в науковій роботі кафедри; навіть не в тому
розумінні, що не писали статті, не виступали на конференціях, а не
хотіли бути присутніми на обговоренні доповідей на наукових семінарах чи
дисертаційних робіт навіть ужиткового змісту. Зрозуміло: їм не можна
було доручити рецензування будь-якого наукового тексту чи залучити до
участі в складанні відзиву провідної установи. Хоча з огляду на їхній
практичний досвід, логічним було пропонувати їм це.

Були й такі, що заявляли: я напишу дисертацію… Через рік… От поїду в
Київ до Мукомели… Цей журналіст хвалився, що в «Слобідському краї» при
нормі 7 тисяч рядків на місяць він пише 14 тисяч. Але написати один
рядок дисертації (заголовок) він так і не спромігся. Інший заявив: я вже
домовився в раді педунівесрй-тету про захист через рік дисертації
«Історія Харківського телебачення», залишилося тільки написати. Він
думав, що це так же легко, як написати звіт про прес-конференцію, де ще
й роздають заздалегідь підготований прес-реліз. Після цієї заяви ми його
звільнили у зв’язку зі скаргами студентів. Відтоді я не бачив ні його,
ні його дисертації.

Відтак, мушу з сумом визнати: інших я не зустрічав, хоча теоретично
вірю, що винятки трапляються, бо що ж то за правило без винятків. У
першому варіанті публікації цього тексту1 я навів у числі таких винятків
професорів Віталія Карпенка та Олександра Глушка, доцента Ігоря
Слісаренка з Інституту журналістики Київського національного
університету імені Т. Шевченка. Незважаючи на мізерний наклад (100
примірників) цієї книжки, виданої до 60-річчя декана факультету систем і
засобів масової комунікації Дніпропетровського національного
університету

1 Див.: Михайлин Ігор. Хто повинен викладати журналістику? (з історії
гіркого досвіду) // In media res: 36. наук. пр. — Дніпропетровськ, 2007.
— С. 152-162.

107)

доктора філологічних наук професора В. Д. Демченка, стаття викликала
відчутний резонанс в колах медіа-освітян; і це свідчило про те, що я
зачепив тему, уже всім наболілу. Висловлюючи цілковиту солідарність з
моєю позицією, багато хто з них вказав мені, що ні І. Слісаренко, ні В.
Карпенко не мають статусу тих винятків, які мені на віддалі хотілося б у
них бачити. І. Слісаренко був на час надрукування статті вже звільнений
саме за прогули з Інституту журналістики КНУ, мали зауваження колеги й
до педагогічної праці В. Карпенка.

Натомість мою увагу привернули до того, що до числа щасливих винятків
належить творча доля доктора філологічних наук професора Миколи
Степановича Тимошика. Закінчивши факультет журналістики, він отримав
призначення в газету «Радянська Буковина» (Чернівці), де пройшов шлях
від кореспондента до завідувача відділу, потім був призначений
редактором газети «Молодий буковинець», з цієї посади запрошений на
роботу в сектор преси ЦК ЛКСМУ. У роки перебудови перейшов до Головного
видавничого управління Держкомвидаву України, переміг у конкурсі на
заміщення вакантної посади завідувача редакції видавництва «Либідь» при
київському університеті, а через два роки став у ньому головним
редактором. У 1991 р. захистив кандидатську дисертацію «Молодіжна преса
України: структура, управління, функціонування на сучасному етапі.
1985-1990» і тоді ж за сумісництвом почав працювати викладачем. 1997 р.
захистив докторську дисертацію «Українознавчі проблеми в науковій,
публіци-стичній, редакторській і видавничій діяльності Івана Огієнка»,
1999 р. перейшов на постійну роботу в Інститут журналістики КНУ. З 2002
р. призначений завідувачем кафедри видавничої справи та редагування
Інституту журналістики КНУ. Зараз це провідний спеціаліст у своїй
галузі, автор багатьох статей, доповідей на конференціях, монографій. За
його підручниками зі спеціально-сті «Видавнича справа та редагування»
навчається вся Україна’.

Проте цей приклад виразно належить до розряду винятків і блискуче
здійснює функцію винятку — підтверджувати правило.

1 Докладніше про професора М. С. Тимошика можна прочитати в пр.: Іваник
М. Тимошик Микола Степанович // Українська журналістика в іменах. — Л.,
2000. — Вип. 7. — С 342-344; Тимошик М. С. Автобіографія //
Науково-дослідний центр періодики (1993-2003 pp.): У 2 т. — Л., 2003. —
Т. 2. — С. 577-594.

П08

А правило полягає в тому, що журналіст, навіть «заслужений»,
неспроможний викладати журналістику.

Поступово я став складати для себе ідеальну модель викладача
журналістики: це випускник спеціальності «Журналістика», який закінчив
аспірантуру з цієї ж спеціальності, успішно захистив дисертацію,
попрацював (можливо, за сумісництвом) у ЗМІ і прийшов на роботу в
університет. З першого ж випуску наших студентів (2000) я докладав усіх
зусиль, щоб вони були прийняті в аспірантуру. Поки в нас її не було, то
хоча б на інші, близькі спеціальності. Потім заходився створювати
аспірантуру з журналістики в своєму університеті. З сумом повідомляю:
досі мені не вдалося залучити жодного випускника описаним вище шляхом
для роботи на кафедрі.

Не буду мучити читача численними прикладами, змалюю алгоритм подій.
Опинившись в аспірантурі, мої учні не йшли в бібліотеку, щоб читати
спеціальну літературу чи першоджерела, а шукали, де б підзаробити до
своєї невеликої стипендії. Роботу вони швидко знаходили, а, оскільки за
рівнем інтелекту, маючи університетську освіту і (головне!) знання, вони
швидко вимивали з інформаційної сфери дилетантів, які там до них
працювали, то й швидко підніматися по службовій драбині. Перший курс
аспірантури вони закінчували без опублікованих статей, виступів на
конференціях, написаних розділів дисертацій. Тут я був швидший на
реакцію і домігся відрахування таких осіб з аспірантури.

Таким чином, складена мною формула доповнилася важливим положенням: у
журналістській освіті мають працювати не журналісти, а педагоги за
покликанням, які свідомо обрали не журналістський, а педагогічний фах
для своєї майбутньої долі.

Один викладач, який раніше викладав російську мову на факультеті
журналістики в Саратовському державному університеті і прибився
ненадовго до нашої кафедри, запевняв мене: створити кафедру журналістики
дуже просто; журналістика — це та ж сама медицина; як у медицині
викладають лікарі, які мають практику, так і в нас мають викладати
журналісти, які працюють у ЗМІ. Був час, коли я повірив йому. Він тільки
забув сказати, що в медицині завідувач відділом міської чи обласної
лікарні — обов’язково (щонайменше) кандидат медичних наук, доцент. Це й
дає йому право викладати в медичному університеті, а не лікарська
практика. Тим часом я не бачив серед журналістів кандидатів наук з

109

журналістики. Вони, мабуть, є в Києві, але їх ще немає в Харкові, а отже
застосовувати до журналістської освіти норми медичної некоректно.

Хотілося б, щоб прості істини збагнули й самі журналісти. Нещодавно
прочитав цікаве інтерв’ю російської журналістки Іра-ди Зеленайлової,
яка, працюючи репортером на Першому каналі російського телебачення,
отримала престижну винагороду в галузі телевізійної журналістики —
«ТЕФІ». Розповідаючи про свою працю, вона заявила: «Жінці в репортажі
робити нічого!» А коли авторка інтерв’ю, теж жінка Валентина Пескова,
попросила роз’яснень, сказала: «Не тому, що жінка не вміє чогось, що
вміє чоловік, а тому, що жінка хоче мати родину, виглядати гарно.
Репортерська робота, якщо займатися нею поважно, цього не передбачає.
Причому категорично. Якщо в тебе є родина — ти мусиш нею займатися. А в
мене тисячу разів була така ситуація — відзначаємо день народження
дитини, а мені телефонують і говорять: збираємо речі і звалюємо. Хочеш
бути жінкою, не ходи в цю професію, якщо пішла — забудь про свої штучки»
(Арт-мозаика, 2007. —22-28 янв.).

А тепер уявіть таку ситуацію: ти прийшов/прийшла на лекцію, оголосив/ла
тему, прочитав/ла двадцять хвилин, а тобі телефонують і говорять:
збираємо речі і звалюємо. Хочеш бути викладачем, не ходи в журналістику,
а якщо пішов/ла забудь свої штучки.

Кафедра журналістики мусить жити звичайним життям університетської
кафедри: на ній щомісяця мають відбуватися засідання з розглядом
важливих проблем навчального процесу, наукові семінари з читанням
традиційних наукових доповідей, проводитися відкриті лекції чи практичні
заняття, працювати клуб «Журналіст», у якому відбуваються зустрічі
студентів з провідними журналістами Харкова. Якщо журналісти-практики
відмовляються чи не здатні брати участь у житті кафедри, то я мушу
робити сам за них усю роботу, бо кафедра як науковий колектив за іншими
законами існувати не може, інакше це вже не кафедра, а збіговисько
випадкових людей. Зізнаюся: я так і намагався робити (тобто сам тягти
усю роботу на кафедрі), аж поки тяжко не захворів, так що мусив довго і
виснажливо лікуватися. І тоді на лікарському ліжкові я зрозумів, що моя
хвороба — це наслідок багаторічних хронічних перевантажень. Ці
перевантаження я змушений був брати на себе, щоб утримати (забезпечити)
роботу кафедри в нормальному режимі.

(по

Я звернув увагу: на засіданнях кафедри через годину її роботи, саме в
розпал розгляду найважливіших питань, журналісти починають позіхати,
крутити головами, ніби здивовано запитуючи присутніх, що вони тут
роблять. їм не цікава, а можливо, й дивна обговорювана проблематика.
Вони починають писати мені записки, що вони запрошені на захід в
облдержадміністрацію (про який раніше не попереджали) і він ось-ось
почнеться, вони вже й так запізнюються, в них монтаж, верстка, процес
випуску газети, термінове інтерв’ю, прес-конференція, зв’язок з Києвом
(Лондоном, Берліном, Москвою) і т. д. Вони втікають із засідань,
приходять у свої редакції, розслабляються. П’ють каву, викурюють
сигарету, розмовляють з колегами. Там вони на роботі… між своїми. На
кафедрі для них — марно згаяний час. Зате вони, як правило, ніколи не
пропускають святкування Нового року чи 8 Березня. Двоє телевізійних
журналістів, яких не можна було затягти на засідання кафедри, де
розглядалися проблеми викладання телевізійної журналістики, завжди охоче
відвідували всілякі святкування й лишалися там доти, доки не порожніли
всі пляшки.

Останньою краплею розгляду питання щодо «Хто повинен викладати
журналістику?» стала зустріч на нашій кафедрі з директором проекту
TASIK-BBC п. Ентоні Хаусоном. Знову почалися традиційні розмови про
відставання освіти від практики. Розмови цілковито беззмістовні в нашій
ситуації, бо єдине, чого ми потребуємо, це сучасної
матеріально-технічної бази, яка б дозволила замкнути навчання студентів
в університеті. Але й це не панацея: професор Володимир Здоровега мав
думку, що навчання журналіста не може бути завершене в навчальному
закладі, воно триває в ЗМІ, куди він приходить на роботу. Яж уважаю, що
журналіст — це взагалі semper tiro, завжди учень, якщо перефразувати
слова Івана Франка про поета, тобто його освіта (в статусі вже
самоосвіти) не повинна кінчатися ніколи.

П. Ентоні Хаусон сказав, що орієнтація на практику вигідна навчальним
закладам, оскільки вони зацікавлені в тому, щоб випускати гарних
спеціалістів; вона вигідна й редакторам і власникам газет, бо вони так
само зацікавлені в гарних журналістах. У відповідях на запитання, однак,
з’ясувалося, що в самого п. Ентоні Хаусона немає ні наукового ступеня,
ні вченого звання, не має наукових праць у галузі журналістики і взагалі
університетської освіти, він не зміг назвати жодного журналіста, який би
вважав його своїм учителем. Тим не менше, він уважає за можливе ство-

2>

рювати концепцію університетської освіти в Україні. Щоправда, зрозумівши
невигідну ситуацію, у якій опинився, він указав на рекомендаційний
характер діяльності репрезентованого ним проекту.

На жаль, українська освітня журналістська спільнота поставилася
довірливо до його ідей. Ще у вересні 2006 року я отримав рекомендації
науково-методичної комісії з журналістики МОН України, засідання якої
тоді пропустив через участь у Міжнародному конгресі «Іван Франко — дух,
наука, думка, воля. До 150-річчя від дня народження». У рекомендаціях
ішлося про необхідність кожному викладачеві стажуватися в ЗМІ. Я навіть
сказав про це доцентові, який мав іти на стажування у наступному
семестрі. Але за той час, що пройшов до початку його стажування, я
практично втратив ще двох викладачів, які захотіли за сумісництвом
попрацювати в ЗМІ, та виявилося, що сумісництвом стала для них робота на
кафедрі.

Одна з них — моя відома учениця, що в 2005 році успішно захистила
кандидатську дисертацію в спеціалізованій ученій раді Львівського
національного університету імені І. Франка, філолог, а не журналіст за
базовою освітою. Почавши працювати в газеті літературним редактором чи
навіть коректором, вона дуже швидко стала дописувати до неї, була
переведена на посаду кореспондента, її матеріали відзначалися особливою
університетською якістю, кілька разів передруковувалися столичними
газетами. Нарешті, вона дістала запрошення від однієї з них стати її
кореспондентом по Харківській області. Змінилося її ставлення до роботи
на кафедрі, до студентів. Вона не відвідувала засідань кафедри і,
незважаючи на свій кандидатський ступінь, наукових семінарів. Вона не
була присутня на захистах своїх бакалаврів і магістрів, не оформляла
потрібну методичну документацію. Багато років я не можу домогтися
написання нею методичних матеріалів (програм, форм контролю,
екзаменаційних запитань) з дисциплін, які вона викладає. Коли вона
присутня на кафедрі, то рішуче виступає проти посилення саме практичної
складової в роботі зі студентами, вбачаючи в них майбутніх конкурентів.
Творчу майстерню вона зібрала один раз на початку семестру, а далі
заявила студентам: «Запишіть номер мого мобільного телефону, дзвоніть,
якщо будуть запитання». Я з сумом прийняв рішення попрощатися й з нею.

І от, коли мій доцент нагадав про стажування в газеті, я злякався
перспективи втратити і його й категорично заперечив проти

попереднього наміру стажувати його в журналістиці. Ні, зрозумів я,
вивчення, а отже, і викладання журналістики несумісне з роботою в
журналістиці. Тут уже, як сказала лауреатка премії «ТЕФІ»: хочеш бути
викладачем — не ходи в журналістику.

Насамкінець, познайомлю вас з матеріалами одного дуже повчального
соціологічного опитування. 1 грудня 2006 року проходила звітно-виборча
конференція Харківської обласної організації Національної спілки
журналістів України. Кафедра журналістики склала спеціальну анкету й
попросила відповісти на неї делегатів конференції. Опитування показало,
що наші випускники вже працюють у двох третинах репрезентованих на
конференції органах масової інформації. Середній бал (за п’ятибальною
системою), яким респонденти оцінили їхню підготовку, дорівнював 3,9.
Причому рівень сучасної журналістської освіти в Україні оцінено в 3,2
бали, а рівень відповідності сучасної журналістської освіти в Україні
світовим стандартам — у 2,9 бали. Неозброєним оком видно, що
журналісти-практики виставили нам високу оцінку — майже 4 бали,
підтвердивши правильність тієї освітньої концепції, якої ми
дотримуємося. Для порівняння: за матеріалами щорічного опитування
«Викладач очима студентів», що проводиться соціологічним факультетом,
середній бал, яким студенти оцінюють рівень викладання в університеті,
дорівнює 4,2. Ще два-три роки тому він становив 4,1. Як бачимо,
незважаючи на молодість спеціальності, ми вже зрівнялися з університетом
за рівнем викладання.

Здебільшого респонденти зацікавленні у наданні студентам широкої
гуманітарної освіти; серед пріоритетних дисциплін названі історія,
політологія, економіка, соціологія, українська мова, іноземна мова,
журналістська етика, культурологія, філософія, логіка. Серед якостей,
які повинна формувати в молодого журналіста університетська освіта,
названі широта світогляду, вміння слухати, сприймати, засвоювати,
аналізувати інформацію, уміння спілкуватися (комунікабельність), смак до
літературної форми, грамотність, прагнення до постійного поповнення
знань у бібліотеці, вміння захищати свою думку і (навіть!!!) вірність
засобу масової інформації, у якому працюєш.

На запитання ж «Ваші рекомендації щодо поліпшення навчального процесу»
посипалися вимоги розширити практичний бік журналістської освіти,
створювати свої навчальні медіа-про-екти, запроваджувати майстер-класи,
розширити правову освіту.

Проте вказано й на потребу студентів багато читати художньої літератури
та періодичної преси, викладачів — учити студентів на прикладах майстрів
світової журналістики, більше уваги приділяти розборові практики,
відсіювати від курсу до курсу професійно непридатних студентів, краще
викладати стилістику української та російської мов, брати для
журналістської освіти людей з вищою освітою і вчити їх два роки, даючи
практичні навички.

Важливо відзначити таку особливість, що виявилася у відповідях на це
запитання: респонденти навіть не зрозуміли суперечності своєї позиції. З
одного боку, вони вважають найбільш істотною в підготовці журналістів
широку гуманітарну освіту з поглибленим викладанням історії,
політології, філософії, соціології, логіки та ін. З іншого боку,
висловлюються за розширення практичної підготовки. За умов сталості
навчального плану та тенденції до скорочення аудиторних годин у зв’язку
із запровадженням Болонського процесу ці вимоги містять протилежні
інтенції. Однак журналісти-практики виявили цілковите нерозуміння
сутності журналістської освіти — явище загалом типове для стосунків
практичної журналістики та журналістської освіти не лише в Україні, але
й в усьому світі.

Головна особливість чи, якщо хочете, таємниця журналістської праці
полягає в тому, що успіх у ній вимірюється наявністю не лише знань, а й
таланту. Учений багато знає, але він тому й не журналіст, що не вміє
викласти свої знання мовою масової інформації. Журналіст ніколи не
знатиме стільки, скільки професійний науковець, політик, письменник, але
він володіє навичками пошуку інформації, знає різноманітні способи її
отримання, вільно володіє найголовнішим з них — усним спілкуванням з
носієм інформації.

Конструктивний бік висловлених пропозицій полягає в тому, що ці
практичні навички журналістська освіта мусить давати молодому фахівцеві.
Але вони матимуть значення лише в тому випадку, коли ляжуть на підвалини
загальної фундаментальної освіти з історії, філософії, культурології,
економіки та всього того, знання чого вимагають наші журналісти-практики
від нашого випускника. Нікому не потрібний журналіст, який нічого не чув
про ,Т. Шевченка чи І. Франка, не зможе назвати три-п’ять драм У.
Шекспіра, не перелічить п’ять українських гетьманів і стільки ж
американських президентів.

(і 14

У 1995 році, коли ми тільки починали створювати кафедру журналістики, я
прочитав у російському часописі «Журналист» інтерв’ю з редактором
великої німецької газети, можливо «Frankfurter Algemeine», зараз уже
важко згадати. Але дуже добре запам’яталося, що на запитання «Чому б він
уважав за потрібне навчати молодих журналістів?» цей редактор відповів:
історії та літературі. Здивованому кореспондентові він пояснив: знання з
історії та літератури складають основу особистості, її світогляду, їх не
засвоїш знаскоку, а опанувати технічні, ужиткові аспекти професії
талановита людина зможе за два-три тижні, тому не вони повинні складати
зміст журналістської освіти, а фундаментальні гуманітарні знання.

18 грудня 2006 року нашим студентам прочитав лекцію професор
Московського державного університету імені М. В. Ломоносова Р. П.
Овсепян — випускник спеціальності «Журналістика» Харківського
університету 1952 року, що прибув на конференцію «Харків і Харківський
університет у розвитку української журналістики». Він почав свій виступ
словами: «Нас в МГУ звинувачують у відставанні теорії від практики…»
Це їх, вигукнув мій внутрішній голос, МГУ, у якому журналістська освіта
найстаріша в Росії, веде літочислення від 1945 року?!!

І я прийшов до висновку:

Очевидно, в журналістиці теорія вічно відставатиме від практики, а
технічне забезпечення навчального процесу — від реального становища в
ЗМІ.

Очевидно, ніколи не можна буде випустити ідеального працівника, який би
без доучування в ЗМІ був готовий виконувати будь-яку журналістську
роботу.

Очевидно, не потрібно взагалі панічно реагувати на заяви про відставання
теорії від практики, освіти від журналістики, а сприймати їх як
іманентну властивість цієї галузі знання.

Очевидно, слід категорично позбутися ілюзії, що подолати розрив теорії
та практики можна елементарним шляхом запрошення на роботу
журналістів-практиків.

Понад те: хронічні заяви про відставання теорії від практики й свідчать
найбільш переконливо про неспроможність практиків брати повноцінну
участь у навчальному процесі, тобто їхню професійну педагогічну
непридатність. Висновок: цілком очевидно, що й практичний бік
журналістської освіти мусять налагоджувати педагоги, тобто ті ж доценти
та професори.

Нагадаю насамкінець, що за вимогами Міністерства освіти і науки України
випускаюча кафедра мусить мати у своєму складі 95 % науково-педагогічних
кадрів вищої кваліфікації, тобто кандидатів наук, доцентів, докторів
наук, професорів. Отож, дорогі журналісти, здобувайте наукові ступені й
учені звання, а тоді вже приходьте в університети викладати
журналістику. А доти залиште цю справу професійним педагогам —
викладачам журналістики.

1.10. Сенсація в тоталітарній журналістиці

Радянська журналістика приписувала собі виключне право об’єктивності у
відображенні дійсності, звинувачуючи, навпаки, так звану капіталістичну
пресу в спотворенні реальної картини світу під впливом залежності від
«грошового мішка буржуазії». За задумом більшовицьких ідеологів,
радянська преса має прямий доступ до істини, а буржуазна навічно
забруднена потягом до п’ятьох «с»: сексу, скандалів, смерті, сміху
(розваг) і, звичайно, сенсації. Кілька поколінь радянських людей вірили
брехливим заявам партійних вождів. І лише неспростовні факти, що
розкрилися в пострадянську епоху, дозволили говорити про міфологічний
характер цього твердження.

Насправді виявляється, що саме радянська преса мала непереборний потяг
до сенсації. «Сенсація, читаємо в словнику термінів і понять «Засоби
масової інформації» Г. І. Вартанова, — повідомлення в засобах масової
інформації, зокрема у виступах журналіста, з приводу якоїсь надзвичайної
події або факту, що викликає надто сильне, хвилююче враження.
Трапляється, що у гонитві за сенсацією вдаються до вигадки, яка не має
нічого спільного з правдою життя»’. Сьогодні стало зрозуміло, що
радянська (тоталітарна) журналістика справжні «надзвичайні події або
факти» (голодомор, репресії) обходила своєю увагою; натомість виробляла
сталу традицію працювати в жанрі ідеологічної сенсації.

Звернімося до одного, але красномовного прикладу, світло на який було
пролите зовсім недавно зусиллями дослідників партійних архівів2. Усі
вихованці радянської школи знали про подвиг

1 Вартанов Г. І. Засоби масової інформації: Короткий словник термі-

‘ нів і понять – К: Грамота, 2005. – 64 с

2 Описано за кн.: Звягинцев В. Е. Трибунал для героев. – М.: ОЛМА-

ПРЕСС Образование, 2005. — С. 260-266.

(П6

28 панфіловців, які 16 листопада 1941 р. під роз’їздом Дубосеко-вим,
коли німецькі фашисти рвалися до Москви, у нерівному бою знищили 18
танків і 600 солдатів противника. Усім їм посмертно присвоєне звання
Героїв Радянського Союзу. Стала крилатою фраза політрука Дієва: «Велика
Россия, а отступать некуда. Позади Москва».

Великим буде здивування радянської людини, коли вона довідається, що
ніякого бою насправді не було, не було й 28 панфіловців, нічого не було.
Наступ німців біля роз’їзду Дубосекового зупинити не вдалося, позиції
1075 полку були зім’яті, втрати радянських військ були величезними,
залишки відійшли на новий рубіж оборони, командир полку полковник І. В.
Капров і комісар полку Мухамедьяров були зняті зі своїх посад. За
донесеннями тих днів 4-та рота другого батальйону нараховувала до 16
листопада 140 бійців, після німецького наступу залишилося живими 30.
Втрати пояснюються поганим озброєнням, воювати було нічим: на весь
другий батальйон було лише 4 протитанкові рушниці. Головною зброєю
радянського командування була жива сила, люди, солдати, якими без жалю
затуляли Москву від авіації, артилерії й танків противника. А щоб вони
покірливо, не ремствуючи йшли на смерть та ще й старанно виконували свою
функцію, їм потрібно було прищепити, з одного боку, імунітет від страху,
а з другого — жагу подвигу та героїзму. Цю місію й мала виконати
радянська журналістика.

У цей час у дивізію генерала Панфілова прибули кореспонденти В. Чернишов
(«Комсомольская правда») і В. Кротєєв («Красная звезда»). Далі штабу
армії вони не поїхали — було небезпечно. Інструктор з політвідділу
розповів про героїчну поведінку частин, що тримали оборону. Коли вони
вже залишали штаб, то зустріли комісара 8-ї Панфіловської дивізії
Єгорова, який розповів, що у важких умовах люди героїчно б’ються на всіх
ділянках; навів приклад бою однієї роти з танками і порадив написати про
нього.

Журналісти сумлінно виконали пораду. 26 листопада 1941 в «Комсомольськой
правде» з’явилися рядові замітки В. Чернишо-ва «Слава безстрашним
патріотам», а 27 листопада в «Красной звезде» — В. Кротєєва «Гвардійці
Панфілова в боях за Москву». Обидва автори розповіли про бій роти
піхоти&