Журналістика як Всесвіт (книга)

I. Л. Михайлин

ЖУРНАЛІСТИКА ЯК ВСЕСВІТ

Харків

2008

Книга відомого журналістикознавця, доктора філологічних наук, професора,
завідувача кафедри журналістики Харківського національного університету
імені В. Н. Каразіна, академіка Академії наук вищої освіти України за
відділенням «Масова комунікація», висвітлює актуальні проблеми теорії та
медіакритики, методології медіадосліджень, історії української
журналістики, літературної критики, публіцистики, історіографії
сучасного жур-налістикознавства.

Розглядаються питання: національна ідентичність українців і
журналістика, концепція соціально відповідальної журналістики та її
реалізація в Україні, правда як головне питання журналістики та шляхи її
досягнення, роль університетів у розвитку журналістики, особливості
функціонування регіональної журналістики, журналістика як соціальний
інститут громадянського суспільства та демократичної держави та ін.

Адресована студентам і викладачам освітньої галузі «Журналістика та
інформація»; журналістам, що підвищують кваліфікацію шляхом
післядипломної освіти або самоосвіти, широкому колу гуманітаріїв, що
цікавляться проблемами комунікації та інформаційного суспільства.

ЗМІСТ

ПЛАНЕТА ПЕРША. Теорія журналістики та медіакритика …17

1.1. Парадокси українського інформаційного простору 18

1.2. Сучасні теорії журналістики та їх реалізація

в Україні 28

1.3. Апологія аналітичної журналістики 38

1.4. Національна ідентичність українців

і журналістика 53

1.5. Вчімося жити разом, або Людство як цілісність 61

1.6. У пошуках сутності журналістики 69

1.7. Закон «розгалуження знання» в журнал істикознавстві крізь оптику
інформаційного суспільства 86

1.8. Екзистенційна колізія: журналістика — освіта 94

1.9. Хто повинен викладати журналістику

(з історії гіркого досвіду) 101

1.10. Сенсація в тоталітарній журналістиці 116

1.11. Як завоювати увагу читача: досвід міжнародної журналістики у
світлі українських реалій 121

1.12. Мас-медіа та дійсність , 129

1. 13. Районна газета сьогодні 137

1.14. Регіональні медіа в сучасному інформаційному просторі 141

1.15. Ровесниця людства — журналістика 149

ПЛАНЕТА ДРУГА. Методологія медіастудій 155

2.1. Методологічні особливості історії української журналістики як
галузі наукового пізнання 156

2.2. Журналістика: розуміти чужі та створювати

свої тексти ; 162

2.3. Іван Франко як історик української журналістики: методологічні
уроки 164

2.4. Методологічні проблеми історії української журналістики 178

2.5. Ще про методологічні проблеми історії української журналістики 198

2.6. Українська журналістика: обсяг поняття 210

ПЛАНЕТА ТРЕТЯ. Історія журналістики 219

3.1. Особливості зародження журналістики в Україні 220

3.2. Історія журналістики на слобідських землях:

від зародження до наших днів 238

3.3. Шевченківський дискурс харківської

журналістики 1861 року 263

3.4. XX століття як епоха в історії української журналістики 276

3.5. Українська журналістика Харкова

підчас Першої російської революції 285

3.6. Історія газети «Сніп» (1912) 293

3.7. Журнал Охтирської чоловічої гімназії «Школьный

луч» (1916-1917) як тип учнівського видання 310

ПЛАНЕТА ЧЕТВЕРТА. Історія літературної критики 319

4.1. Методологічні пошуки в українській літературній критиці й історії
літератури XIX століття 320

4.2. Тарас Шевченко в літературознавчих

інтерпретаціях Миколи Костомарова 327

4.3. Українська література як художній феномен

у літературній критиці Пантелеймона Куліша 331

4.4. Навколо Омеляна Огоновського (дискусія в критиці

з приводу «Історії літератури руської») 338

4.5. Теоретичне осмислення «нової драми»

в літературно-критичних концепціях Станіслава

Пшибишевського та Миколи Вороного 358

4.6. Категорії індукції та дедукції в естетиці

Івана Франка 369

4.7. Іван Франко та Зигмунд Фройд: взаємодія

натерені естетики 376

ПЛАНЕТА П’ЯТА. Історія публіцистики 385

5.1. Як Михайло Драгоманов став Чудаком

(дискусія Б. Грінченка та М. Драгоманова

в журналі «Зоря» 1888-1889 років) 386

5.2. Діалог Івана Франка з Михайлом Драгомановим

у журналі «Народ»: дискурс прихованої полеміки 394

5.3. Гнат Хоткевич у 1917 році та його газета

«Рідне слово» 404

5.4. Бінарна опозиція «Україна— Московщина»

в публіцистиці Гната Хоткевича 1917 року 415

5.5. «Судилося бути Україною», або Головна публіцистична ідея Юрія
Шереха (Шевельова) 424

5.6. Концепція ленінізму в публіцистиці Івана Багряного 430

ПЛАНЕТА ШОСТА. Історіографія новітніх медіастудій 435

6.1. Становлення історіографії історії української журналістики:
«Киевская старина» 436

6.2. Катерина Серажим: журналістика як дискурс 442

6.3. Володимир Владимиров: журналістика

як герменевтика 448

6.4. Юрій Шаповал: історія журналістики чи історія

в журналістиці 453

6.5. Валентина Галич: Олесь Гончар крізь призму журналістики 458

6.6. Борис Потятиник: семіоцентризм як інформаційна модель світобудови
469

6.7. Елеонора Шестакова: слово естетичне та слово комунікаційне 478

6.8. Степан Кость — історик західноукраїнської преси

першої половини XX століття 488

Примітки 500

РОЗДІЛ 1

l.l. Парадокси українського інформаційного простору

Цей текст міг би іще називатися «У пошуках істини». Або якось інакше. У
нього б могло бути багато назв. Адже та тема, що її беруся
вербалізувати, на мій погляд, була і є предметом роздумів кожного
українського журналіста, а особливо медіадослідни-ка, незалежно від
галузі його спеціалізації. Це філософська тема про «призначення України»
або «шанс Києва»’, як говорив про це свого часу Юрій Шерех (Шевельов),
тема, яка в застосуванні до журналістики відразу вияскравлює свої
виразні ужиткові аспекти.

Зовсім недавно розпрощавшись з моделлю тоталітарної журналістики,
Україна опинилася перед проблемою вибору нового шляху. Як завжди, у
такій ситуації з’являється чимало порадників, що запевняють: не треба
відкривати Америку — вона давно відкрита, тобто Україні не слід
розробляти власні концепції розвитку й еволюційні підходи — треба
скористатися вже давно напрацьованим міжнародним досвідом.

Засадничо тут важко щось заперечити по суті. Адже все правильно: якщо
над даними чи подібними проблемами працювали розумні люди в минулому, то
здоровий глузд підказує, що просто необхідно скористатися їхнім досвідом
і уроками. І лише практика механічного запровадження міжнародних норм в
український інформаційний простір виявляє непродуктивність такого шляху,
а часто й засвідчує рух у напрямку глухого кута.

У вигляді попереднього висновку чи, швидше, тези, яка далі підлягатиме
доведенню, має бути висловлене таке: Україна (після проголошення
незалежності) є унікальною державою, із специфічними геополітичними й
етнопсихологічними умовами буття. Це спричинює те, що в Україні не
можуть бути без відповідної трансформації застосовані уроки міжнародного
досвіду. Іншими словами, пошук варіантів розв’язання наших проблем слід
вести з урахуванням міжнародного досвіду, але на своїх шляхах, уникаючи
буквального наслідування.

1 Шерех Юрій. Над озером. Баварія: Триптих про добу, про мистецтво, про
провінційність, про призначення України, про голуби і інші речі // Шерех
Юрій. Пороги і Запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеології: У 3 т. — X.,
1998.– T. 1. —С. 581.

Про це потрібно говорити, бо Україна ще й досі не вийшла із зони
небезпеки комуністичного й імперського (шовіністичного) реваншу, тобто в
нашій державі є загроженою сама Україна. Існує чимало політичних сил,
які намагаються нав’язати Україні вигідну для себе модель інформаційного
простору, дуже часто спираючись при цьому на авторитет міжнародного
досвіду та міжнародних громадських інституцій.

Українській журналістикології в цих умовах треба активно включатися в
обговорення цих проблем, інакше троянський кінь буде втягнутий за мури
Трої, причому самими ж троянцями, тобто нами. Я розумію всю
полемічність, а можливо, й суперечливість пропонованих далі роздумів,
розумію, що свідомо наражаюся на дискусію, але мушу це зробити, аби мати
чистим своє громадянське та наукове сумління.

Отже, парадокс перший. Міжнародний досвід свідчить: справжня
журналістика — це недержавна журналістика. Лише тоді, коли вона скидає
кайдани залежності від держави, вона набуває інформаційної
повноцінності. В іншому випадку їй доводиться виконувати службові
функції, бути наймичкою політичних лідерів, а відтак вона позбавлена
можливості об’єктивно та повно інформувати громадян.

Від 1991 року в Україні триває процес роздержавлення органів масової
інформації, останньою крапкою в даному процесі має стати роздержавлення
районних і міськрайонних газет; законопроект про це перебуває на
розгляді у Верховній Раді України. Я не знаю, чи дав цей процес Україні
вільну пресу, адже журналісти, позбувшись політичного тиску, опинилися
під тиском економічним, також дошкульним, вимогливим і безцеремонним, а
от саме українську журналістику він знищив. У Харкові на сьогодні
зареєстровано близько 500 газет, з них виходять 70, але українською
мовою лише одна — «Слобідський край», і то лише тому, що ця газета має
статус інформаційного органу Харківської обласної ради.

За радянських часів Харків був містом чотирьох газет, одна з них
(«Красное знамя», газета обкому компартії) видавалася російською мовою,
але три інші («Ленінська зміна», «Соціалістична Харківщина» та «Вечірній
Харків») були україномовними. Щоправда, слід відразу сказати, що тираж
російської газети дорівнював сумі тиражів трьох інших газет. Та й чи
могло бути інакше за інтенсивної політики нищення української культури в
Радянському Союзі? Падіння комуністичного режиму, яке збіглося з
проголошенням незалежності України, привело до того, що газети опинилися
в приватних руках. З метою отримання якомога більшого зиску за допомогою
високого тиражу «Ленінська зміна» та «Вечірній Харків» змінили мову
видання з української на російську. Українські культурно-освітні
громадські організації протестували. Я сам стояв у пікетах під Будинком
преси. Але наслідки виявилися нікчемними. Новітні засновники рахувалися
не з нами, а з прибутками, які їм могли дати їхні газети. Це й вирішило
все.

Після цього в Харкові виникло багато нових газет, але всі вони
видавалися російською мовою. Деякі у відповідності до вимог часу
декларували себе як двомовні, але насправді українська мова в них або
була цілком відсутня, або займала заледве одну двадцяту частку текстової
площі.

Але, можливо, Харків — виняток, тут існує специфічне ставлення до
української мови? На жаль, ні. Реальна картина загальноукраїнської
ситуації вражає.

Довгі роки заборони публічного українського слова в Росії, витискування
української мови з усіх сфер ужитку в СРСР привели до катастрофічного
звуження аудиторії україномовної преси. Унаслідок цього в незалежній
Україні частка україномовних періодичних видань не зросла, як на те
можна було сподіватись, а скоротилася під дією ринкових чинників.
«Загалом в Україні частка періодичних україномовних видань становить
лише 13%, у ряді областей — п’ять чи навіть три відсотки — наводить у
статті «Турбота про ближніх чи самозречення?» такі цифри молодий
дослідник Юрій Колісник. — На 80% лишаються зросійще-ними бібліотеки.
Частка українських фільмів у інформаційному просторі становить два
відсотки»’.

За цих умов застосування до України вимог, що виробилися й усталилися в
традиційних національних демократичних державах, мусить бути
потрактоване як політичне лицемірство і було б по-науковому некоректним.
В Україні склалася унікальна політична ситуація, пов’язана з наявністю в
нашій державі великої кількості російського та російськомовного
населення, яке аж ніяк не надається до ототожнення його з національною
меншиною. Воно було переселене сюди радянською державою з російської

1 Колісник Юрій. Турбота про ближніх чи самозречення? // Публіцистика і
тенденції розвитку світу: 36. наук. ст. — Л., 1999. — С. 172.

глибинки та зайняло місце планомірно винищуваного голодоморами й
репресіями питомого українського населення. А тепер нав’язувана
українцям російськими псевдодемократами думка про те, що видання
органами влади своєї преси чи утримування свого телеканалу — відхилення
від норми, що цього, мовляв, немає ніде в світі, що це суперечить
правилам демократичного устрою і є більшовицьким анахронізмом, —
насправді ніщо інше, як спроба інформаційно обеззброїти молоду
Українську державу.

Тим більше, що в усьому світі існує стійка практика державної підтримки
суб’єктів інформаційної діяльності. В Австрії, Франції, Нідерландах,
Норвегії, Швеції уряд з метою забезпечення плюралізму думок надає
субсидії газетам, які відчувають фінансові труднощі. У кожній країні
надання фінансової допомоги регулюється спеціальним законодавством, але
найбільш зручною є шведська система регулювання інформаційного ринку. її
головна ознака — стабільна видача субсидій другій за величиною газеті у
кожній номінації (щоденні газети, тижневики, рекламні, розважальні
видання і т. ін.). Чому ж такої можливості не мусить мати Українська
держава?

Хто ж, окрім неї, захистить український інформаційний простір? Подбає
про відродження української (за мовою і змістом) журналістики? Адже ця
справа, пущена на самоплив, призведе до остаточного придушення ринком
(принаймні в східних та південних регіонах) українських видань. Це не
просто тривожна, а доленосна для України ситуація. Адже без мови
неможлива національна самосвідомість. Наявність української за мовою і
змістом на Заході і переважно російської за мовою і змістом на Сході
України мереж масової інформації здатна з часом викликати утворення двох
окремих етносів у межах держави, що призведе до формування етнічної, а
потім і національної самосвідомості, з неминучою умовою
територіально-політичного розмежування в майбутньому східного й
західного регіонів’.

У цій ситуації цілком відповідало б вимогам часу створення державою в
Харкові та інших обласних центрах щоденних україномовних інформаційних
газет. Причому держава ж повинна гарантувати журналістам свободу
масово-інформаційної діяльності, аби їм не прийшлося від сорому брати
собі псевдоніми для

1 Про це див. у ст.: Вовканич Степан. Мова, межа, модус, мобільність: що
між ними спільного чи повчального? // Там само. — С. 52-53.

публікації вірнопідданських статей. Українська держава мусить формувати
свій інформаційний простір і сприяти вирівнюванню ситуації, що стала
наслідком кількасотлітнього упослідження українського народу на його
власній землі.

Парадокс другий. Міжнародний досвід налаштований на підтримку в кожній
країні національних меншин. Так уже повелося, що слід підтримувати
слабшого, забезпечуючи йому можливість конкурувати з сильнішим. Парадокс
української ситуації полягає в тому, що тут потребує підтримки не
національна меншина, а титульна нація. Саме вона на Півдні та Сході не
може перебувати в рівноправному становищі з росіянами, які аж ніяк не
надаються називатися національною меншиною в цих регіонах України. А
відтак ми мусимо роз’яснювати міжнародним організаціям специфіку
ситуації в нашій країні та потребу нестандартних підходів до неї.

Парадокс третій. Міжнародний досвід виробив стійку традицію: громадяни й
організації розв’язують конфлікти з органами масової інформації, тобто з
«четвертою владою», за допомогою «третьої влади», тобто через суди.
Україна теж іде цим шляхом. Але от біда: українське законодавство таке
недосконале (навмисне недосконале?), що судові позови стають підставою
для економічного зруйнування видань. Сума відшкодування за моральні
збитки, заподіяні потерпілій стороні, як правило, така велика, що після
її стягнення з рахунку видання воно перестає виходити. З’явилися
адвокати, які судові позови проти преси зробили прибутковою справою
свого життя. Вони читають газети і телефонують урядовцям: ось, мовляв,
що про вас написали, як ви можете таке терпіти, подаймо судовий позов, а
суму моральних збитків поділімо навпіл. У надрах суспільства, у
журналістських спілках визріла думка про те, що необхідно законодавчо
обмежити суму матеріального відшкодування за завдану моральну шкоду, аби
видання, якщо воно навіть і припустилося помилки, було лише покаране,
але не знищене цілком і не залишило українського інформаційного ринку.
Але цей законопроект, будучи вже поданим до Верховної Ради України,
наштовхнувся на відчутну протидію. Виявилося, що багатьом депутатам він
не до вподоби.

У таких умовах постійної загрози, що будь-який критичний виступ може
бути потрактований як образа честі та гідності, унеможливилося виконання
журналістами їхніх прямих інформаційних обов’язків. З нашої преси
зникають критичні матеріали, сати-

ричні жанри журналістики. Хто може пригадати, коли він востаннє читав
памфлет чи хоча б безневинний безадресний гумористичний фейлетон з
анонімними героями? А критика, якщо і є, то безадресна: все погано, все
чорне, ця країна гідна ненависті.

Це жахливі парадокси нашого часу, що вимагають вдосконалення
законодавства, енергійного виявлення журналістами позиції у справі
захисту своїх прав.

Четвертий парадокс. Міжнародний досвід свідчить: головне достоїнство
демократичної держави — свобода слова. «Наша свобода залежить від
свободи преси, — твердив один з авторів Акту проголошення незалежності
США Томас Джефферсон (1743-1826), — а цю останню не можна обмежувати, не
загубивши її цілком. Свобода не така небезпечна, як її придушення». На
жаль, мало хто в Україні на повен голос говорить про соціальну
відповідальність журналіста за використання свободи слова. Тим-часом
розвинуті країни відмовилися від моделі журналістики свободи волі (за
книгою «Чотири теорії преси» Ф. Зіберта, Т. Пе-терсона і У. Шрамма1) і
перейшли до моделі соціально відповідальної журналістики.

Що не влаштовувало самих журналістів у попередній концепції? Якщо
сказати коротко — зловживання свободою слова. Це виявлялося в потягові
до сенсаційності, до втручання в приватне життя діячів, до перетворення
журналістики на систему розваг, до витискання з видань максимального
прибутку. Свобода в цих умовах обернулася на свавілля, уседозволеність.
Найкраще модель журналістики свободи волі висміяв Марк Твен у своїх
оповіданнях «Журналістика в Теннессі» та «Як я видавав рільничу газету».
«Культ абсолютного індивідуалізму, — так характеризував становище в
цьому типі журналістики відомий науковець, академік РАН М. М. Моїсеєв, —
готівки, максимального прибутку, какофонії замість справжньої музики,
крутих детективів замість творів класиків, наркотиків, сексу — усе це
природний розвиток подій, що почалися ще в XVII столітті»2.

Соціально відповідальна журналістика сперта на усвідомлення
журналістикою своєї інформаційної місії та місії формування

1 Sibert Fred, Peterson Theodore, Schramm Wilbur. Four theories of the

press. — Urbana: University of Illinois press, 1963. — 153 pp.

2 Моисеев H. H. Судьба цивилизации. Путь Разума. — М.: Языки рус

ской культуры, 2000. — С. 107.

громадської думки. Вона розуміє свою відповідальність за майбутню долю
людства і свою включеність в управлінські процеси ним. Вона розуміє, що
без її участі політичні, суспільні, екологічні та інші проблеми
розв’язані бути не можуть. Але панує упевненість і в тому, що органи
масової інформації, функціонуючи як комерційні підприємства, навряд чи
спроможні добровільно відмовитися від своїх рекламних гонорарів або від
нескінченного демонстрування низькопробних фільмів, які й далі будуть
виховувати людей у дусі споживацтва, насилля та бездуховності.
Журналістика буде й далі потурати людським слабкостям, що набагато
вигідніше (економічно), ніж розповідати про доброту, взаємодопомогу,
необхідні самообмеження, екологічні проблеми.

А відтак у межах соціально відповідальної моделі виникла ідея
місіонерської журналістики, тобто такої, яка свідомо захищає
загальнолюдські цінності, мир і спокій у державі, протистоїть її
руйнуванню, розпалюванню в ній громадянської війни між класами та
національної ворожнечі між націями. У публічну свідомість прийшло
розуміння того, що демократична держава й демократична журналістика
мають спільні цілі — добробут суспільства, його гармонійний еволюційний
(а не революційний) розвиток, а отже, мусять діяти спільно.

Українська журналістика коливається між цими двома моделями
інформаційної діяльності,’перебуваючи здебільшого поки що в межах моделі
свободи волі. Особливо непокоять факти свавілля, використання наданої
Українською державою свободи слова (чого не було в Радянському Союзі)
для придушення й нищення цієї ж Української держави або для
дестабілізації її внутрішнього життя.

Це теж парадокс українського інформаційного простору, неможливий,
очевидно, в жодній іншій державі світу.

П’ятий парадокс. У міжнародному досвіді пропаганда розглядається як
спосіб маніпулятивної обробки громадян, вона протистоїть інформаційній
функції журналістики. Інформація повинна бути об’єктивною,
безсторонньою. Пропаганда — це свідома тенденційність, обробка населення
в потрібному замовникам напрямку. Пропаганда пов’язана з партійністю і є
атрибутом партійної журналістики. На перший погляд тут знову ж таки все
правильно. Але тільки на перший погляд.

При глибшому розгляді проблеми вона виявляє свою приховану глибинну
сутність. Ця сутність полягає в тому, що модель

лише інформаційної журналістики роззброює українське суспільство перед
навальною пропагандою російського шовінізму, української меншовартості
та комуністичного реваншизму. Україна виявляється цілком безборонною,
якщо її журналістика не буде відповідати на пропагандистські заходи,
спрямовані проти нашої держави. Що говорити про пересічні органи масової
інформації, коли Державна дума Росії дозволяє собі приймати
антиукраїнські ухвали та втручатися у внутрішні справи нашої держави?!

У нинішній ситуації безпропагандна (а лише інформаційна) журналістика
виявляється страшенно пропагандистською ідеєю. Головна мета її
запровадження у свідомість українських журналістів — домогтися їхньої
безборонності перед навалою чужих, а то й відверто ворожих українській
державі ідей. «Пропаганда ганебна, — говорять нашим журналістам, — вона
несумісна з журналістикою, ви повинні лише інформувати суспільство».

Але особливість українського інформаційного простору полягає в тому, що
він насичений саме пропагандистською антидержавною продукцією, якій
необхідно протиставити мудрі та вагомі контраргументи й талановиті
журналістські твори. Тому з великою симпатією сприймається виокремлення
в підручнику А. 3. Москаленка «Теорія журналістики» (1998)
пропагандистської та навіть контрпропагандистської функцій1. Парадокс
інформаційного простору України виявився знову в тому, що норми
міжнародного досвіду втратили в ньому свою слушність.

Шостий парадокс. Після всього сказаного про нього можна було б і не
говорити, бо в даному випадку ми виходимо поза творчі аспекти. Але якщо
пригадати, що журналістика включає в себе не лише збирання,
виготовлення, але й розповсюдження інформації, то стане зрозумілим: і в
даному випадку йдеться про цілком журналістську проблему.

Тут знову парадокс української ситуації полягає в тому, що рідко яка
держава так потребує своєї журналістики задля здійснення державобудівної
функції і рідко яка держава робить так багато для знищення ж своєї
журналістики. Адже ті 40%, які в передплатній ціні складає доставка,
створюють безмірні труднощі для функціонування інформаційного простору.
Ця частка зна-

1 Див.: Москаленко А. 3. Теорія журналістики: Підручник. – К.:
Екс-прес-об’ява, 1998. — С 172-173.

чно перевищує ті реальні витрати, що йдуть на поширення нашої друкованої
журналістики; різко підвищує передплатну ціну, що призводить до
скорочення тиражів традиційних популярних видань. Створюється ситуація,
коли журналісти працюють не на себе, а на зв’язківців, а комунікація
коштує приблизно стільки ж, скільки й інформація. Це неможливий у жодній
цивілізованій країні світу варіант. А проте, це — реальність
українського інформаційного простору.

Які наслідки такого становища? Загибель інформаційних видань, що
впродовж років української незалежності від життя перейшли до животіння
й стоять перед загрозою цілковитого щезання. Наприклад, у другому
півріччі 2000 року не виходила знаменита газета «Літературна Україна».
Тут важить навіть не те, що вона заснована в 1927 році, а більше те, що
саме зі Спілки письменників розпочалося пожвавлення політичного життя в
Україні у 1980-х роках, з неї народилася «Просвіта» і Народний рух
України. Там розпочалося виношування ідеї української незалежності.
Газета мала наклад понад 200 тис. прим., поширюваний переважно за
передплатою. Тепер її наклад складає 8 тисяч, газета є збитковою і
власне під кожен номер мусить розшукувати джерела фінансування.

Натомість розквітають розважальні (тобто неінформаційні) видання, що
поширюються переважно вроздріб, а не за передплатою. Особливо прикро, що
державна політика спрямовує розвиток інформаційного простору до того, що
інформаційні передплатні видання скоро зовсім будуть придушені виданнями
розважальними.

От такі деякі парадокси українського інформаційного простору. Очевидно,
при більш пильному розгляді їх може виявитися ще більше.

Що можна сказати на закінчення?

По-перше, цілком доведеною є теза про те, що міжнародний досвід не
панацея від наших внутрішніх інформаційних хвороб; його, певна річ,
необхідно вивчати, але виявляти обережність у застосуванні до
українських проблем; практика останніх років довела неможливість його
прямолінійного використання. Якщо Україна не хоче змиритися з роллю і
статусом маргінальної держави, вона, тобто її громадяни, повинні шукати
нестандартні розв’язання існуючих в інформаційних відносинах проблем.

По-друге, цілком очевидною є необхідність запровадження в Україні моделі
соціально відповідальної журналістики (а не моделі свободи волі). Слід
зрозуміти, що українська журналістика мусить відіграти державобудівну
функцію; відіграти попри те, що в традиційних демократіях така функція
журналістиці сьогодні не властива. Не властива тому, що в них вона була
відіграна два, а то й три століття тому і тепер ця функція просто не
актуалізована в них. Слід зрозуміти глибинний причиново-наслідковий
зв’язок між існуванням української журналістики й Української держави і
від стосунків конфронтації перейти до стосунків консолідації та
співробітництва. Щоб до кінця визначитися, додам, що українська держава
зрозуміло ж не тотожна ні конкретному українському Президентові, ні
конкретному українському урядові, ні іншим релятивним політичним явищам.

По-третє, цілком неможливою є індиферентність журналіс-тикознавців у
нинішній ситуації в Україні. Вони, тобто ми з вами, повинні весь час
подавати свій голос і по-своєму, у можливий для нас спосіб, бити на
сполох, домагаючись від Верховної Ради України й уряду скасування
перешкод на шляху розвитку масово-інформаційної діяльності та прийняття
таких рішень, які б сприяли її розвитку як соціально відповідальної
журналістики.

Анатолій Москаленко висловив свого часу думку про те, що курс «Теорія
журналістики» «будучи цілком науковим, повинен разом з тим бути і гостро
публіцистичним»’. «Питання про публіцистичний характер курсу — це
питання про його зв’язок з життям, про його злободенність, про широту
його громадського подиху, про його громадський розголос, — роз’яснював
він далі. — На всі явища житгя журналіст реагує з точки зору не
корпоративних, а народних інтересів, точніше — загальнолюдських
вартостей»2.

Зізнаюся, що я не відразу зрозумів Учителя. Мені здавалося, що
публіцистика шкодить науці, позбавляє її об’єктивності. Але з часом я
зрозумів, що журналістикознавство повинне давати свої відповіді на
гарячі питання практики масово-інформаційних відносин, глибоко
аналізувати проблеми, що виникають тут, влашто-

1 Там само. — С. 35.

2 Там само.

вувати їх ґрунтовне обговорення та висловлювати свою вагому думку про
шляхи подолання кризових ситуацій. В об’єктивності нашої науки й полягає
її публіцистичність. У демократичній державі думка фахівців-науковців
обов’язково мусить бути висловлена, почута та врахована.

Цього й слід нам усім прагнути.

1.2. Сучасні теорії журналістики та їх реалізація в Україні

Новітня українська журналістика опинилася в роки незалежності в
специфічному становищі. Уникаючи його вичерпного опису, наголосимо на
найбільш істотному: раніше не можна було нічого, тепер стало можна все;
аби лиш вистачило сил і таланту. Раніше політику та позицію кожного
засобу масової інформації визначала ідеологія, тепер — ринок. Раніше всі
газети, включно з відомчими, були органами партійних комітетів і мусили
бути, як тепер модно говорити, «речниками» їхньої позиції; сьогодні
переважна частина видань опинилася в приватних руках. Це спричинилося до
того, що й державні ЗМІ стали рядовими, хіба що трохи упривілейованими,
суб’єктами ринку. Іншими словами, саме ринок став головним регулятором
діяльності інформаційної сфери.

Це привело до того, що Україна швидкими темпами проходить школу
світового досвіду й намагається засвоїти за короткий час те, на що
людська цивілізація витратила кілька століть інформаційного розвитку. Це
нагадує заочне навчання, а може, навіть і дистанційне, яке зараз (без
належного технічного забезпечення) запроваджується в життя.

Засвоєння міжнародного досвіду ускладнюється тим, що українці, як,
зрештою, й кожний народ, мають свої традиції в справі створення
інформації. Вони, ці традиції, виробилися під впливом національних
джерел української журналістики, менталітету, історичного досвіду і т.
ін., тобто мають об’єктивний характер, їх не можна волюнтаристично
відкинути та перейти на іншу національну модель, скажімо американську.

Тут потрібні дії за формулою, яку з геніальною простотою висловив свого
часу Тарас Шевченко: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».
Найкращі наслідки будуть за умов адаптації світового досвіду в
українську традицію, засвоєння його на своєму національному ґрунті.

Багато наших журналістів сьогодні не володіють базовою освітою, а відтак
мають приблизні уявлення і про світові стандарти, і про національні
традиції і в своїй роботі йдуть не від світових взірців, а від набутої
ними самими практики. У цьому викладі я зможу торкнутися лише одного
аспекту буття нашої журналістики, а саме: якими засадами мусить вона
керуватися сьогодні, яку модель із наявних у світовому досвіді може вона
найбільш продуктивно застосувати в українському інформаційному досвіді.

Мабуть, важно знайти журналіста, який би нічого не чув про соціально
відповідальну журналістику. Ц$ дуже важливий термін сучасної теорії
журналістики, за допомогою якого осмислюються її властивості в сучасному
світі.

У новітній західній філософії взагалі вагоме місце посідають дослідження
проблем і створення загальних концепцій, пов’язаних із журналістикою,
яка досліджується на засадах не ужитко-вості, а як самодостатня галузь
творчої діяльності людини. До цієї проблематики виявляють інтерес як
професійні філософи, так і журналістикознавці. Особливо велику
популярність у західному світі здобула праця американських науковців
Фреда Сібер-та, Теодора Петерсона та Уїлбура Шрамма «Чотири теорії
преси», що, з’явившись уперше в 1956 році, витримала відтоді численні
перевидання, увійшла до навчальних програм університетів і активно
використовується для викладу теоретичних основ і засад журналістики.

Автори цієї праці посідали помітне місце в американській науці про
журналістику. Ф. Сіберт працював деканом коледжу засобів масової
інформації Мічиганського державного університету, Т. Петерсон —деканом
коледжу журналістики університету штату Іллінойс, У Шрамм — директором
Інституту досліджень масової інформації Стенфордського університету.
Таким чином вони репрезентували найбільші центри з вивчення журналістики
в США, а свою роботу проводили на кошти Національної ради церков.

У вступному розділі науковці висловили свій головний постулат: «Преса
завжди приймає форму та забарвлення тієї соціально-політичної структури,
у рамках якої вона функціонує. Передусім вона відбиває ту систему
соціального контролю, за допомогою якої здійснюється врегулювання
взаємин індивіда та соціальних інститутів. Ми вважаємо, що розуміння цих
аспектів суспільства складає основу будь-якого систематичного розуміння
преси».

Чотири концепції преси, на думку науковців, склалися історично. Першим
її типом була авторитарна модель журналістики, що виникла у XVI-XVII
століттях з появою цензури та спробою абсолютистської держави прибрати
під свій цілковитий контроль усю систему масової інформації. І хоч
видавцями періодичної преси могли бути в цій ситуації не лише державні
установи чи державні діячі (відомою є участь самої російської
імператриці Катерини II у виданні журналу «Всякая всячина», що виходив
за її загальною редакцією в 1769-1770 роках у Санкт-Петербурзі), а й
приватні особи, але сувора регламентація видавничої діяльності та
наявність цензури лягали непосильним тягарем на вільну думку. Вона могла
існувати тільки у формі алегорій, іносказань, глибоко заховуватися в
підтекст журналістського твору, тобто легітимно не існувала.

Більш докладно авторитарну журналістику характеризують такі ознаки:

1) сформована в XVI-XVII століттях і, ставши першим типом преси, ця
модель зберігається й донині в багатьох країнах світу;

2) у своєму підґрунті має філософію абсолютної влади монарха або
призначеного ним уряду;

3) головна мета журналістики в авторитарній моделі — підтримувати й
проводити політику уряду, що перебуває при владі, і служити державі;

4) пресу мають право використовувати тільки ті, хто дістав королівський
(царський) патент чи інший аналогічний дозвіл;

5) преса контролюється за допомогою урядових патентів, ліцензій, а також
цензури;

6) заборонена критика в пресі політичного управління і осіб, що
перебувають при владі;

7) преса знаходиться в руках держави або приватних осіб;

8) преса розглядається як інструмент здійснення урядової політики, хоча
й не. обов’язково належить уряду.

У процесі історичного розвитку людства на альтернативних до авторитарної
моделі засадах виникла журналістика свободи волі або ліберальна
журналістика. Заснована на ідеалах свободи волі (libertarian), войа є
наступним щаблем у розвитку масово-інформаційної діяльності, побудована
як заперечення попередньої моделі.

Ліберальна модель народжується в епоху Просвітництва та раннього
капіталізму, тобто виникає на зламі XVII-XVIII століть.

Розвиток капіталізму привів до того, що газети перетворилися на приватні
підприємства, а їхніми споживачами стали не лише освічені дворяни, але в
переважній більшості представники «третього стану». Під тиском боротьби
за свободу преси падає цензура або її вплив стає неістотним для
функціонування масової інформації. Але пресі не вдається цілковито
позбутися своїх службових функцій через економічну залежність від
видавця. Свобода виявляється опанованою рівно настільки, наскільки це
відповідає інтересам власника газети.

В основу концепції свободи преси, на думку авторів, було покладено три
постулати: 1) відділення новин від думок; 2) відкриття журналістам
доступу до урядової інформації та 3) відсутність цензури.

Для ліберальної журналістики властиві такі ознаки:

1) вона сформувалася в Англії після 1688 року’ й експортована в США,
ліберальна модель впливова й в інших країнах;

2) її філософським підґрунтям є праці Мільтона, Локка, Міл-ля, теорії
раціоналізму та природних прав людини;

3) основні цілі преси — інформувати, розважати, продавати, але головним
чином допомагати «відкривати правду» зрозуміло ж з певних позицій, і
контролювати (check in) дії уряду;

4) пресу може використовувати будь-який громадянин, що має для цього
економічні можливості та засоби;

5) преса контролюється самовільним процесом встановлення правди на
«вільному ринку ідей», а також судами;

6) заборонені наклепи, непристойності, зрада у військовий час;

7) журналістика церебуває у власності переважно приватних осіб;

8) найважливіша особливість ліберальної журналістики полягає в тому, що
преса є інструментом контролю за урядом (checking on government) і
задоволення інших потреб суспільства.

1 У 1688 році в Англії відбулася так звана «славетна революція»,
унаслідок якої було повалено владу Стюартів; встановлено конституційну
монархію, у якій король був практично ізольований від прийняття
політичних рішень; влада перейшла до верхівки дворянства та буржуазії; у
процесі розвитку політичної боротьби були сформовані дві політичні
партії — торі та віги, що й досьогодні зберігають панівне становище в
суспільному житті країни.

Журналістика свободи волі займає поважне місце в сучасному
інформаційному світі. Відчутне її домінування й в Україні. Відсутність
видань, які були б незалежні від власника, тобто залежні лише від
читачів, створює ефект викривленого дзеркала. У нашій журналістиці
звичайною справою є поява замовлених викривальних негативних матеріалів,
часто побудованих на непере-вірених фактах, спростуванням яких
займаються постраждалі через суди. Звичайною справою є замовчування
державними ЗМІ дій опозиції та навіть її наявності, а ще менше —
конструктивної оцінки її поглядів. Звичайною справою є підміна
кваліфікованого та професійного аналізу ситуації памфлетною лайкою на
адресу влади і керівних осіб. Звичайною справою є сприймання
журналістики лише як бізнесу, що процвітає тоді, коли витягає на
публічний огляд брудну білизну, віддає перевагу розважальності над
поважною аналітикою й публіцистикою.

Але автори книжки «Чотири теорії преси» не приховують того, що
журналістика свободи волі віджила своє, виявила, попри численні
переваги, свої недосконалості. Це сталося через цілий ряд обставин.

Унаслідок дедалі зростаючого монополізму преса перейшла під контроль
могутніх економічних магнатів, а відтак їй усе важче залишатися вільним
ринком ідей.

Журналістика служить не суспільству, а бізнесу, виступає проти корисних
соціальних змін.

Перетворення газет на засоби здобування максимальних прибутків
спричинилося до погоні за сенсаціями, втягуванням у коло публічного
розгляду приватного життя відомих людей, що означає не що інше, як
порушення прав людини.

Свобода волі обернулася на свою протилежність — уседозволеність.

А тому ліберальна модель мусить розглядатися як перейдений етап і
поступитися новому типові масово-інформаційної діяльності. Його автори
запропонували назвати соціально відповідальною моделлю журналістики.

Соціально відповідальна журналістика є найдорожчим демократичним
надбанням XX століття, вона склалася у державах з розвиненими традиціями
народовладдя й парламентаризму. Вперше її засади були сформульовані в
Комісії з питань свободи преси, створеної в 1942 році на пропозицію
власника великого американського журнального концерну Г. Люса, який
виділив на фі-

нансування її досліджень 200 тис. ам. дол. Комісія висунула тезу про
відповідальність преси перед суспільством і зробила висновок про
необхідність державного регулювання такої важливої справи, як
журналістика. Вона мусить бути використана для забезпечення гармонійного
розвитку суспільства, зняття напруженості, розв’язання конфліктних
ситуацій.

Соціально відповідальна журналістика заперечує журналістику свободи
волі, захищає людину від зловживання свободою слова. Але це філософське
заперечення із зняттям. Це означає, що нове явище мусить узяти все
найкраще від попереднього періоду, але й піти далі по шляху
вдосконалення, стати, у відповідності з гегелівською тріадою, синтезом
тези й антитези. Соціально відповідальна журналістика вдосконалює
механізм використання свободи слова.

Вона повинна відділяти новини від редакційних статей, повідомлення від
думок, надавати місце для висвітлення різних поглядів і точок зору на
проблему, вона повинна давати досконалу картину становища різних
соціальних груп у суспільстві, а також зобов’язана займатися
роз’ясненням аудиторії загальнолюдських цінностей і захищати їх,
оскільки вони опиняються сьогодні під ударами постмодерної концепції
світу.

За цією концепцією журналістика відповідальна перед людиною та соціумом
за те, якими вони є. Від неї залежить, якими .ідеями керуватиметься
суспільство, який світ, побудований у слові, бачитиме навколо себе.

Найважливіші особливості соціально відповідальної теорії журналістики
такі:

1) концепція виникла у XX столітті в США;

2) вона сформувалася на основі праці Комісії з питань свободи преси, її
члена У. Е. Хокинга, професора філософії Гарвардського університету, на
основі практики журналістики та моральних кодексів журналістики;

3) основні цілі преси — інформувати, розважати, продавати, але головним
чином переводити конфлікти в план дискусії;

4) використовувати її може кожен, у кого є що сказати;

5) контролюється вона думкою суспільства, діями споживачів, професійною
етикою;

6) заборонено втручання в приватне життя і життєво важливі суспільні
інтереси;

7) преса перебуває в приватних руках, якщо тільки уряд не змушений узяти
її у свої руки в інтересах суспільства;

8) органи масової інформації беруть на себе зобов’язання з соціальної
відповідальності, а якщо вони цього не роблять, то хтось повинен
простежити за тим, щоб вони це робили.

В останньому пункті автори виразно вказують на ті обставини, за яких
можливе й необхідне втручання держави в інформаційну діяльність своїх
громадян. У соціально відповідальній моделі журналістики засоби масової
інформації перетворюються на справжні органи масової інформації (ОМІ).
Преса й електронні ОМІ, завдяки наявності масового реципієнта,
звільняються від тиску та впливу засновників і власників. Власником ОМІ
виступає сам редакційний колектив, який забезпечує себе в.сім необхідним
і функціонує на засадах самоокупності за рахунок продажу накладу свого
видання. У цьому випадку газета залежить не від магната-засновника, а
від багатотисячної аудиторії читачів, які утримують її за допомогою
передплати чи купівлі вроздріб. Таке видання здобуває найвищу свободу, у
ньому журналісти вільно викладають факти та висловлюють свої думки й
коментарі за умови їхньої суспільної відповідальності. ОМІ відповідають
тільки перед соціумом, суспільством, їхнє функціонування регламентується
законами про масово-інформаційну діяльність, у чому й виявляється вплив
держави на журналістику. Держава повинна захищати читача від влади
монополій та пресових магнатів.

Четверта теорія преси є своєрідним феноменом XX століття. Це радянська
комуністична її модель, а по суті тоталітарна журналістика. Вона виникає
в державах з фашистськими або комуністичними режимами/Головна ознака
цієї моделі — цілковита відсутність приватних видань, усі вони є лише
органами партійних комітетів і державних органів чи установ.
Інформаційний потік цілковито контролюється за допомогою цензури
(прихованої цензури), репресивних державних органів, відповідних
структур у партійних комітетах різного рівня, а також через партійність
редакторів і рядових журналістів, які в силу цього навіть і не
помишляють про інакомислення, а стають «солдатами слова». Категорія
свободи тут розглядається лише як право поширювати партійні погляди.

Найважливіші особливості радянської комуністичної теорії журналістики
такі:

1) вона виникла в XX столітті в Росії, стала панівною із захопленням
влади більшовиками і була нав’язана ними всім народам, що склали СРСР;

2) філософським підґрунтям цієї теорії є марксизм, зокрема вчення
Володимира Леніна про дві нації та дві культури в кожній нації і в
кожній національній культурі та його вчення про пресу як колективного
пропагандиста, агітатора й організатора;

3) основні цілі преси — за допомогою тенденційно дібраних фактів
агітувати за програмні цілі своєї партії, а в публіцистиці здійснювати
пряму та наполегливу пропаганду її завдань;

4) використовувати пресу можуть лише «лояльні й ортодоксальні члени
партії»;

5) контролюється вона усіма партійними комітетами зверху донизу,
головними редакторами, які не лише є членами партії, але обов’язково й
членами її керівних органів;

6) заборонено критику партійного керівництва, висвітлення приватних
сторін його життя, критику партійної програми та інших директивних
документів партії;

7) преса перебуває цілковито в руках партії, газети та журнали існують
лише як органи певних партійних комітетів, що й декларують у своїх
вихідних даних, навіть фахові видання є органами партійних комітетів
установ і організацій;

8) основна відмінність від інших концепцій полягає в тому, що преса є
інструментом ідеологічної обробки населення, мобілізації його на
виконання завдань партійної програми.

На сьогодні модель радянської комуністичної журналістики є цілком
скомпрометованою й вичерпаною. Вона мусить бути відкинутою в усіх своїх
компонентах, а українська журналістика, звільнившись від її кайданів,
повинна вийти на шлях не журналістики свободи волі, а соціально
відповідальної журналістики, оскільки це найбільш продуктивна модель, що
культивується в розвинутих демократичних державах світу.

Книжка Ф. Сіберта, Т. Петерсона і У. Шрамма «Чотири теорії преси» стала
важливим здобутком теоретичного журналістико-знавства, вона не лише
узагальнила наявний досвід історичного розвитку масово-інформаційної
діяльності, але й показала перспективу руху до її більш досконалого
типу’.

1 Див.: Концепція Ф. Сіберта, Т. Петерсона і У. Шрамма докладно
розглянута у кн.: Современные буржуазные теории журналистики / Сб. ст.
под ред. Я. Н. Засурского. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1967. — С. 3-32;
Буржуазные теории журналистики (критический анализ). —М: Мысль, 1980. —
С. 9-25, де розміщено одну й ту саму статтю Я. М. Засурського; Див.
також кн.: Москаленко А. 3. Теорія журналістики. — К.: Експрес-об’ява,
1998. — С. 84-86.

На думку сучасного російського дослідника західних теорій масової
комунікації Г. П. Бакулева, здійснена Ф. Сібертом, Т. Пе-терсеном і У.
Шрамом перша спроба компаративного опису основних станів преси «до цього
часу залишається найбільш повною» *. «Майже в кожній статті й книзі, —
свідчить він, — які мають відношення до філософської основи
журналістики, містяться посилання на книгу цих авторів, коментарі до неї
або цитати з неї»2.

Проте за понад півстоліття, що минуло від часу її появи, не бракувало
спроб вдосконалити та розширити її. Найбільш продуктивною з них є
концепція Деніса Маккуейла, який у книзі, назву якої можна перекласти як
«Вступ до теорії масової комунікації»3, запропонував на додаток до
існуючих опис ще двох теорій преси: 1) медіаперіоду розвитку і 2)
періодики демократичної участі.

Для української преси найбільш цікавою й актуальною є теорія для
медіаперіоду розвитку, оскільки вона найбільш щільно припасована до
нашої внутрішньої політичної ситуації. У своїй теорії Д. Маккуейл
виходив з того, що існують істотні відмінності між суспільствами країн з
розвинутими демократіями та тими, що тільки-но або порівняно нещодавно
стали на шлях самостійного розвитку А відтак неможливо механічно
трансполювати закони функціонування медіа, що склалися в одних
політичних традиціях, на цілком інші. На його думку, преса в молодих
країнах мусить допомагати своїй державі в її становленні.

Діяльність журналістики в таких країнах відзначається цілою низкою
особливостей, які можуть бути схарактеризовані як відсутності: 1)
достатньо розгалуженої комунікаційної інфраструктури; 2) професійної
майстерності; 3) виробничих і культурних ресурсів; 4) достатньої
аудиторії, спроможної сприймати інформаційний продукт національною
мовою.

На роль чинника величезної ваги висувається залежність молодих країн від
розвинутих, яка виявляється на технічному, культурному й інформаційному
рівнях. Громадянське суспільства таких країн може ставити перед собою
тільки одне завдання — економічний, політичний, соціальний та культурний
розвиток краї-

1 Бакулев Г. П. Массовая коммуникация: Западные теории и концепции:

Учеб. пособие для студентов вузов. — М.: Аспект Пресс, 2005. — С. 16.

2 Там само.

3 McQuail D. Mass Communicacion Theory: An Introduction. — Beverly Hi

lls, 1987.

ни. Цій меті повинні бути підпорядковані всі соціальні інститути з
журналістикою включно. Журналістика працює над усвідомленням спільнотою
країни її національної ідентичності, осмисленням своїх інтересів у
міжнародній політиці. Журналістика в молодій державі виконує ту ж
функцію, що й уряд (націотворчу та державобудівну), і тому, за
визначенням, не повинна йому протистояти. Вона спрямована на утвердження
державної незалежності, на заперечення переважного впливу сусідів і
світових інформаційних лідерів, на вироблення своєї національної
інформаційної традиції. «Тому певні свободи медіа й журналістів, —
справедливо відзначив Г. П. Бакулев, — відступають перед обов ‘язком
сприяти досягненню цієї мети»’ [курсив мій. —/. М].

Теорія преси демократичної участі виникає на ґрунті соціально
відповідальної концепції журналістики і спрямована на її вдосконалення.
Занепокоєння її авторів викликає комерціалізація та монополізація
приватних медіа, що дає підстави сумніватися в кінцевості потрібних для
суспільства трансформацій. Іншими словами, поки інформаційне
підприємство залишається в приватній власності, доти немає гарантії, що
його власник в один прекрасний момент не запрагне отримати від його
діяльності ще більший прибуток, ніж дістає на цей час, а такі інтенції
потребуватимуть трансформації інформаційної політики видання в бік
скорочення аналітичності й посилення розважальності та інші негативні
наслідки. Справедливість цих припущень підтверджена сучасними
дослідженнями західної журналістики, де як стійка тенденція
спостерігається таблоїдизація якісної преси.

Теорія демократичної участі передбачає розширення кола зацікавлених у
створенні та поширенні якісної правдивої інформації структур, осіб,
інститутів, уважаючи, що усунення монополій з домінування на
інформаційному ринку сприятиме багатовек-торності у створенні
інформаційної картини світу, утворенню своєрідного броунівського руху
новинарного продукту в інформаційному середовищі.

Модель демократичної участі передбачає, що місце центральних
інформаційних організацій повинні зайняти громадські органи теле- і
радіомовлення, газети з акціонерним складом власників. Заперечуються
інституційні централізовані інформаційні

1 Бакулев Г. П. Массовая коммуникация: Западные теории и концепции:
Учеб. пособие для студентов вузов. — М: Аспект Пресс, 2005. — С. 28.

корпорації, що мають тенденцію до монополізації новинарного ринку. У
провінціях передбачається існування множини регіональних видань, які
обслуговують інтереси місцевих спільнот. До цієї множинності на правах
активних учасників входять медіа, що репрезентують інтереси громадян,
об’єднаних за інтересами, субкультурами, етнічною приналежністю. Завдяки
такій організації медіапростору утворюється горизонтальна (а не
вертикальна, як раніше) модель інформаційного ринку, створюються умови,
за яких стає неможливою інформаційна монополія, а отже, і підстави для
маніпуляції громадською думкою.

Модель демократичної участі передбачає розширення складу учасників
творення інформаційного продукту, широке використання інтерактивності,
взаємозамінність ролей створювача, відправника й отримувача інформації.
Автори теорії свідомі того, що це призведе до зниження професійного
рівня журналістики в цілому, але участь дилетантів у створенні
інформаційного продукту дасть, на їхній погляд, інші важливі переваги, а
саме: децентралізацію медіа, їхню самостійність, незалежність від
підкупу, незацікавленість у маніпулятивному впливі та неможливість
нав’язати силоміць суспільству в цілому певну ідеологію.

Провідними гаслами теорії демократичної участі є розмаїття, локальність,
деінституціалізація медіа, горизонтальність комунікативних зв’язків,
взаємодія і взаємозамінність суб’єктів та об’єктів інформаційних
відносин, обслуговування невеликих за розміром спільнот. Журналістика
сприймається як обов’язковий елемент і інструмент громадянського
суспільства.

Розширення «чотирьох теорій преси» викликане бурхливими змінами в
інформаційному середовищі, прагненням учених пояснити нові явища й
тенденції і одночасно побачити перспективу розвитку інформаційної
діяльності людства. При цьому треба пам’ятати, що створення теорії —
мета будь-якої системи знань, а під теорією слід розуміти сукупність
ідей різного статусу та походження, що можуть пояснити чи інтерпретувати
будь-яке явище.

1.3. Апологія аналітичної журналістики

У сучасній інформаційній сфері України до числа першорядних піднялося
питання про співвідношення у професії журналіста інформації й аналітики
як двох найголовніших складових масово-інформаційної діяльності. Це
питання набуло програмної

значущості, бо саме від його розв’язання залежить, якою засадни-чо бути
нашій українській журналістиці, а значить, і чому навчати майбутніх
журналістів у наших вищих навчальних закладах, яке місце в цьому процесі
може й повинна займати держава тощо.

Перед українською журналістикою тут знову стоїть загроза потрапити в
пастку рішень учорашнього дня, істотно відхилитися від нової парадигми
доби. У нашій пресі та в науковій літературі час від часу висловлюється
думка на захист інформаційної моделі журналістики. Аргументи на її
користь зводяться в основному до таких:

• завдання журналістики полягає лише в інформуванні громадян з широкого
кола суспільних подій;

• інформація повинна бути об’єктивною й безсторонньою;

• коментування журналістом новин неприпустиме, оскільки воно містить у
собі елемент нав’язування своєї позиції читачам;

• думка журналіста нецікава для загалу, в очах якого він є недостатньо
компетентним і авторитетним спеціалістом;

• для коментування інформації працівник мас-медіа мусить запрошувати
фахівців з даного питання, які мають спеціальні знання і спроможні
здійснити кваліфіковане коментування новин; до числа таких фахівців
належать професійні політики, урядовці якомога вищого державного рангу,
громадські діячі, науковці, письменники та діячі культури і т. ін.; /

• головне завдання журналістики — за допомогою інформації озброїти
кожного читача мас-медіа для вироблення власної концепції подій,
забезпечити йому свободу у виборі власної позиції з того чи іншого
питання.

Таким чином, українська журналістика і журналістикознав-ство сьогодні
поставлені перед необхідністю обговорювати й оперативно шукати шляхи
розв’язання проблеми, що в інших національних системах вже втратила свою
актуальність. Так, наприклад, у США в 1923 році американське товариство
редакторів прийняло ухвалу про запровадження в журналістську практику
гасла «news not views» (новини без поглядів). «Необхідно проводити
чіткий кордон між інформаційним повідомленням і висловленням думок, —
так було сформульоване це правило. — Інформаційні повідомлення повинні
бути вільними від висловлення будь-якої думки чи пристрасті в усякому
вигляді»’.

1 Цит. за кн.: Основи масово-інформаційної діяльності: Підручник/А. 3.
Москаленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іванов. — К.: Б. в., 1999. — С.
122,398.

Дане рішення, актуальність якого зберігається й зараз1, покликане було
захистити американського читача від журналістського волюнтаризму.
Тривалий час у США вважалося, що робота в газеті не потребує ні
спеціальних знань, ні моральної відповідальності. Головне — спритність,
швидкість у подачі новин2. Досить точно становище в американській
журналістиці відобразив Марк Твен у гумористичному оповіданні «Як я
видавав рільничу газету», де головний герой береться за редагування
сільськогосподарського видання, нічого не тямлячи в суті справи, що й
породжує численні комічні ситуації. На боротьбу з такими
жур-налістами-дилетантами, неспроможними до компетентних коментарів і
об’єктивних оцінок, і було спрямоване правило «news not views». Його
запровадження мало далекосяжні наслідки. Головний з них полягав у тому,
що аналітична журналістика тут почала занепадати, а журналістська праця
звелась на якийсь час до репортерства.

Відтоді в самій американській журналістиці багато що змінилося.
По-перше, було встановлено, що гасло «новини без поглядів» недосяжне в
повному обсязі. За допомогою відбору фактів, просіювання повідомлень,
але із збереженням їхньої уявної об’єктивності газети здійснювали
обробку свідомості читача, причому у прихованій формі, декларуючи свою
безсторонність. По-друге, до самих журналістів прийшло усвідомлення, що
новий час вимагає від них не лише опису подій, але і їхнього пояснення,
а останнє неможливе без аналітики. Внаслідок цих обставин американська
журналістика почала здійснення розвороту від інформаційної до
аналітичної моделі масово-інформаційної діяльності.

Українська ж журналістика через вісім десятиліть має повторити шлях
американських колег. Принаймні позиції інформаційної моделі мас-медіа в
свідомості творців нашого інформаційного простору досить сильні. На мій
погляд, це пояснюється кількома причинами:

1. Прагненням заперечити й відкинути досвід радянської журналістики. Як
відомо, за радянських часів мас-медіа свідомо ви-

1 Див., наприклад, кн.: Гід журналіста: Збірка навчальних матеріалів,

складена за французькою методикою вдосконалення працівників ЗМІ /

Адаптація та упоряд. Алли Лазарєвої. — К.: Б. в., 1999, де пропонується

правило: «Змішувати факти й коментарі в тексті неприпустимо!» (с. 27).

2 Про це див. у кн.: Москаленко А. 3. Теорія журналістики. — К.: Екс-

прес-об’ява, 1998. — С 216.

конували ідеологічну роль, обов’язково будучи органами партійних
комітетів. Перед кожним журналістом відкрито ставилося завдання й
рядовою інформаційною заміткою, і ґрунтовною аналітичною статтею
здійснювати пропаганду партійної програми та рішень партійних з’їздів,
роз’яснювати читачеві партійну політику й показувати йому його місце в
її реалізації. Авторитет аналітичної журналістики був рішуче підірваний
у середовищі самих творчих працівників. Аналітичність ототожнювалася з
пропагандою й агітацією фальшивих, як тепер стало зрозуміло, цінностей.
Інформаційна журналістика розглядалась як альтернатива радянській
пропагандистській моделі. Звільнившись від партійного нагляду,
журналістика звільнилася й від обов’язкової пропагандистської
аналітичності та відразу відкинула її.

2. Ці ж саме обставини стали причиною компрометації аналітичної
журналістики в читацькому середовищі та забезпечили інформаційній
журналістиці авторитет у масовій свідомості. Читач не хотів знову стати
жертвою маніпулятивної пропаганди й тому віддавав перевагу безсторонній
інформації, а не аналітиці.

3. Є в цього явища й третя причина, чисто ідеологічного характеру.
Інформаційна модель української журналістики виявляється надзвичайно
вигідною концептуально для різного роду, не скажу ворогів, але
несимпатиків Української держави. В основному вони складають дві групи.
До першої належать комуністичні реваншисти, які прагнуть реанімувати
Комуністичну партію з її гаслами інтернаціоналізму, у межах якого
українська національна свідомість кваліфікується не більше не менше як
український буржуазний націоналізм. Другу групу складають прихильники
«єдіной і нєдєлімой» Російської імперії, які не бачать свою державу
повноцінною без присутності в ній України. Ці дві групи не тільки
займаються пропагандою своїх ідей, але роблять це активно й агресивно,
що дозволяє деяким політикам говорити навіть про інформаційну окупацію
України. їхня журналістика зовсім не є інформаційною, а тенденційно
аналітичною. Незважаючи на це, саме вони нав’язують українській
журналістиці концепцію, згідно з якою інформаційна модель є нормативною
для журналістики, а аналітика — то вже від лукавого. Гасло «news not
views» сьогодні роззброює українську журналістику в обороні української
державності, компрометує саму ідею контрпропаганди. Воно вигідне певним
політичним силам, які й досі виношують мрію про знищення української
незалежності. А віл і і к зі

сторінок різних мас-медіа космополітичної орієнтації в масову свідомість
упроваджується думка про те, що інформація — це добре, аналітика — це
погано.

Як бачимо, це зовсім не пусте питання для українського інформаційного
простору. В умовах, що склалися, сама ідея аналітичної журналістики
потребує свого захисту, реабілітації в очах громадської думки. Дана
проблема набуває актуальності й з погляду футуристичної спрямованості
української журналістики. Якою їй слід бути і на яку модель
орієнтуватися, щоб не опинитися на маргінесах світових інформаційних
потоків і позбутися своєї безсумнівної поки що провінційності? Ось ті
прагматичні питання, що входять в обсяг цієї великої проблеми. Тому далі
свої завдання вбачаємо в апології аналітичної журналістики, у наведенні
системи аргументів на її захист.

Першим аргументом у цій апології вбачається такий: аналітика є способом
подолання інформаційного хаосу.

У середовищі журналістів йдуть нескінченні розмови про глобалізацію
комунікативних процесів. Нагадаю дуже цікаву деталь: французьке слово
«global» (загальний, всесвітній) в основі своїй має латинське слово
«globus» (глобус, куля) і означає «поширений на всю земну кулю». Що ж у
концепції глобальної журналістики виявляється поширеним на всю земну
кулю? Будь-яка інформація, виготовлена будь-якою особою. Такі можливості
надає кожній суспільній і приватній людині комп’ютерна мережа Інтернет.
Ми повертаємося в період персонального журналізму, але на іншому рівні
технічного оснащення. Якщо журналістика — це збирання, обробка та
поширення інформації каналами масової комунікації, то й Інтернет мусить
розглядатися нами як новий тип журналістики.

У світі створюється якісно нова ситуація, що характеризується
інформаційним вибухом; повідомлення може виготовляти будь-яка людина й
безконтрольно поширювати їх на невизначену кількість користувачів
системи. Комунікативними каналами всесвітньої мережі активно
користуються інформаційні агентства, газети та журнали, не тільки
знімаючи з них новини, але й розміщаючи тут свої електронні версії.

Існує й інша точка зору на Інтернет, згідно з якою він нічого спільного
з журналістикою не має. Найбільш рішуче її сформулював російський
науковець професор Борис Варецький: «У нинішньому Інтернеті немає нічого
від журналістики, — твердить

він. — Це швидше всепланетний інформаційний банк. Повідомлення, що
містяться тут, мають подрібнений, стихійний характер. У силу цього
необхідний не тільки професійний відбір і аналіз інтернетівських
матеріалів, але і їх перевірка, уточнення, зіставлення, узагальнення. За
таких обставин підвищується роль професійних журналістів, публіцистів,
репортерів. Зростає значення оглядових, аналітичних публікацій»1.
Запам’ятаймо, що, хоча Інтернет автор до журналістики й не відносить,
але з розширенням інформаційного потоку пов’язує зростання ролі
аналітиків у журналістиці.

Саме поширення новітніх комунікативних технологій дає підстави науковцям
говорити про формування в межах земної цивілізації інформаційного
суспільства.

У постіндустріальному світі, що народжується зараз, втрачають
актуальність звичні економічні показники, які використовувалися для
характеристики попереднього етапу розвитку людства — індустріального
суспільства, як-от: об’єм виробництва; кількість осіб, безпосередньо
зайнятих у виробництві; зростання виробництва енергоносіїв і т. д.
Передові позиції захоплюють ті держави, які спроможні інтенсивно
запроваджувати нові інформаційні технології, висувати та використовувати
нові наукові й технічні ідеї, виробляти якісний і досконалий
інформаційний продукт, потрібний суспільству. Для розв’язання вказаних
технічних і організаційних завдань необхідний високий рівень освіченості
цілого народу країни; необхідна значна кількість осіб, які можуть бути
кваліфіковані високим ім’ям МАЙСТРА.

Інформаційне суспільство несе в собі й загрозу людству: ану ж глобальна
інформаційна система опиниться в руках невеликої групи людей, що
переслідуватимуть свої, далеко не гуманні цілі. Перед людством стоїть
завдання — впоратися з цією проблемою за допомогою Колективного Розуму.

Академік Російської АН М. М. Моїсеєв, один з дослідників філософських
аспектів майбутньої організації світу, пише так: «Я визначаю
інформаційне суспільство як суспільство, у якому Колективний Інтелект
(Колективний Розум) відіграє у його функціонуванні роль, аналогічну до
тієї, яку відіграє розум людини в її організмі, тобто сприяє розвиткові
суспільства і подоланню зрос-

1 Варецкий Борис. Имеет ли будущее печатная пресса? Кое-что о мрачных
околонаучных приговорах // Журналист. — 2000. — № 10. — С. 40.

таючих труднощів (…) і діє на благо всього людства, формуючи новий
гомеостаз!»1 Причому науковець розглядає виникнення Колективного Розуму
(не плутати зі штучним інтелектом) як природне явище, наслідок складного
еволюційного процесу розвитку людини й суспільства.

З появою кроманьйонця, тобто сучасного типу людини, що сталося 30-40
тисяч років тому, припинився розвиток мозку, а відтак і індивідуального
розуму. Але нині людство стоїть на початку нового витка антропогенезу;
саме так слід розуміти процес створення Колективного Розуму. Його
формування нагадує історію розвитку мозку живої істоти, коли збільшення
числа нейронів і ускладнення зв’язків між ними привело колись до
виникнення свідомості. Зараз відбувається щось подібне: роль окремих
нейронів відіграють індивідуальні уми, що зв’язані через персональні
комп’ютери й інформаційні системи в глобальну світову інформаційну
мережу. Академік М. М. Моїсеєв висуває гіпотезу, згідно з якою одного
разу за законом переходу кількості в якість станеться якісна зміна ролі
Колективного Розуму в житті людства: він посяде центральне місце у
всепланетарній організації суспільства.

Головне завдання Колективного Розуму — об’єднання окремих осіб,
професійних колективів, етнічних груп, країн за допомогою інформаційного
обміну в єдину загальнолюдську спільноту. Найважливішу роль у цьому
повинна відіграти й уже сьогодні відіграє журналістика. Колективний
Розум призведе до якісної зміни соціальної структури суспільства,
системи звичаїв, а найбільш істотне — перетворить «четверту владу» на
складову Колективного Розуму, на найважливіший механізм самоорганізації
суспільства, що спрямовує його розвиток на формування нового гомеостазу.

З огляду на грандіозні наслідки цього процесу для всієї земної
цивілізації «особливого значення мусить набути контроль за його
розвитком з боку громадянського суспільства»2. Але це може статися лише
тоді, коли інформаційний світ набуде упорядкова-

1 Моисеев Н. Н. Судьба цивилизации. Путь Разума. — М.: Языки рус

ской культуры, 2000. — С. 87. Гомеостаз — відносна сталість фізико-

хімічних і біологічних властивостей внутрішнього середовища організ

му людини й тварини. — /. М

2 Там само. — С. 90.

ності, логічної окресленості, знайде свої чіткі кордони та
само-організується в їхніх межах.

Уже зараз цілком очевидно вияскравлюється зростаюча роль журналістики в
цьому процесі. Вона все більш чітко окреслює свою роль вертикального
соціального інституту, що, здійснюючи інформаційну місію, забезпечує те,
що академік М. М. Моїсеєв назвав гомеостазом, тобто підтримує
суспільство в стані рівноваги, забезпечує його самоорганізацію. Тільки
журналістика може покласти край інформаційному хаосу, упорядкувати
аморфну масу повідомлень, надати їй зрозумілого для людини вигляду.

Слід чітко усвідомлювати дві речі. Перша: ми живемо в епоху
інформаційної революції, що вже розпочалася. Друга: інформаційне
суспільство може бути тільки суспільством аналітичної журналістики.

На користь цього висновку свідчать красномовні факти. У вступі до своєї
праці «Моделювання і технологія редакторських систем» В. В. Різун навів
такі дані: «У травні 1984 року на міжнародному семінарі в Балатонсеплаке
(Угорщина), який відбувся з ініціативи Інституту досліджень і
документації при Міжнародній організації журналістів і був присвячений
проблемі нових технологій у масовій комунікації, прозвучала фраза, що
протягом вісімдесятих років у світі розповсюджено інформації більше, ніж
за всю історію людства. Обсяг інформації подвоюється через сім-вісім
років»1.

Відтоді минуло два десятиліття, і за цей час не тільки ще в кілька разів
зріс обсяг інформації, що нею володіє людство, але й різко збільшилися
самі темпи її творення: уже зараз кількість інформації в світі зростає
щогодини (!) на 200 млн слів або 5 тис. сторінок друкованого тексту2.
Тимчасом людський мозок уже кілька десятків тисяч років лишається
константою, і ми засадни-чо не здатні «перетравити» більшу інформацію,
ніж наші стародавні пращури. За даними фахівців, людина неспроможна
засвоїти за годину більше ніж 0,1 сторінки нової інформації3. А це
беззаперечно й доводить, що інформаційне суспільство можливе лише як
суспільство аналітичної журналістики.

1 Різун В. В. Моделювання і технологія редакторських систем. — К.:

Б.в., 1995. —С.З.

2 Див.: Лось Йосип. Орієнтир: засоби масового порозуміння // Збірник

праць кафедри української преси. – Л., 2000. — Вип. 3. — С 169.

3 Див.: Там само. — С. 174.

З цього випливає ще один важливий висновок: пріоритети в світовій
політиці в майбутньому будуть належати тим країнам, які захоплять
інформаційні шляхи людства, зможуть на інформаційному ринку
запропонувати більш якісний аналітичний інформаційний товар.

Окрема людина вже сьогодні знемагає під тягарем безперервних
повідомлень, що ґвалтовно навалюються на її розум і почуття з численних
телевізійних каналів, радіопрограм, сторінок газет і журналів. Індивід
виявляється цілковито безпорадним в інформаційному океані. Єдине, що
може його врятувати, — це поява аналітичних інформаційних систем, які
будуть створюватися спеціалістами з масово-інформаційної діяльності
(журналістами), на засадах чіткої спеціалізації, із залученням відомих у
своїй галузі фахівців. Такі системи будуть користуватися великим попитом
і авторитетом, оскільки забезпечуватимуть кожному індивіду і величезну
економію часу, і розуміння сучасних суспільних процесів, а отже,
даватимуть можливість об’єктивно орієнтуватися в світі та приймати
правильні рішення щодо власної поведінки.

Поки що ми звикли до того, що пропаганда — це завжди перекручення
правди, спотворення об’єктивної картини світу з метою маніпулювання
масовою свідомістю. «У світовій громадській думці, — пише з цього
приводу В. М. Владимиров, — як і в наукових колах, слово «пропаганда»
давно вже протилежне до слова «об’єктивність» і означає ні що інше, як
приховування від масової аудиторії неприємних, незручних для кого-небудь
фактів»’.

Так і справді було в XX столітті, столітті антагоністичної класової
боротьби, двох світових воєн, нескінченних партійних міжусобиць. Це було
століття торжества, але й остаточної компрометації партійності як засади
людського співжиття. А гаслом XXI століття стане безпартійність.
«Сучасні українські аналітики прогнозують, — підсумовує М. Г.
Яцимірська, — що XX ст. буде останнім, в якому існували такі політичні
утворення, як партії, оскільки головний акцент зміститься на
особистості, її інтелектуально-психологічну характеристику»2.

1 Владимиров В. М. Основы журналистики в понятиях и комментари

ях. — Луганск: Изд-во Восточноукраинского ун-та, 1998. — С. 30.

2 Яцимірська Марія. Психологічні феномени в сучасній комунікативі-

стиці // Збірник праць кафедри української преси. — Л., 2000. —

Вип.З. —С..369.

У безпартійному суспільстві аналітична журналістика буде служити
пропаганді правдивої, адекватної картини світу, захищати суспільну
мораль, стояти на сторожі людської спільноти в цілому. У такій же мірі,
у якій XX століття було епохою маніпуля-тивної пропаганди й
альтернативної до неї інформаційної журналістики, так XXI століття має
стати епохою панування аналітичної моделі масово-інформаційної
діяльності. Успіх у ньому матиме той, хто першим прийме цю ідею як
істину

В українському інформаційному просторі аналітична журналістика також
повинна відіграти видатну роль: збудувати духовну будівлю українського
національного світу.

Одна з улюблених ідей філософії XX століття — оприявнення через мову
світового буття. «Саме суще втягнуте у своє існування мовою, щоб потім у
ній зберігатися, — пише про це філософ Тарас Возняк. — Таким чином ми
можемо у корені перевернути загальновідому тезу, що доля народу передує
долі його мови, і настоювати на протилежному — доля мови формує і долю
народу, що у сущому заздалегідь сказаному нею живе»’ (виокремлення
автора. —/. М).

Якщо в XIX столітті головним тереном творення мови була художня
література, то в XX столітті ситуація вирішально змінилася. Центр її
творення внаслідок інформаційної гегемонії переноситься в журналістику.
Саме вона, а не художня література стає продуктом масового споживання.
Через це саме за допомогою газетного дискурсу відбувається націотворення
і державобу-дівництво. Наскільки вже в умовах упослідженості й
приниженості перебувала українська мова в чужій українському народові
радянській державі, але й про неї відома дослідниця Олександра
Сербенська твердить: «Центр формування української літературної мови із
ділянки красного письменства (що було властиве, наприклад, для XIX ст.)
переміщується у ділянку масової комунікації» 2.

Для України стратегічно важливим є виготовлення свого інформаційного
продукту, який би міг бути представлений як на внутрішньому, так і на
зовнішньому ринку. Від картини світу, що

1 Возняк Тарас. Відродження івриту та української мови // Возняк Та

рас. Тексти та переклади. — X., 1998. — С 249.

2 Сербенська Олександра. Мова преси як естетичний стереотип епо

хи // Збірник праць кафедри української преси. — Л., 2000. — Вип. 3. —

С.311.

надходить до споживача через журналістику, залежить індивідуальна та
суспільна свідомість. Журналістика сьогодні будує для реципієнта світ за
допомогою слів та образів. «Людині набагато ближчим стає те, що
показують їй сучасні засоби комунікації, — підкреслює філософ Мартін
Гайдеґґер, — ніж власне поле довкола огорожі, небо над ріллею, зміна дня
та ночі, порядки і звичаї, родинні традиції»’.

Як не гірко це визнавати, але Україна практично відсутня у власному
інформаційному просторі. Вона не будує в ньому свого дому, свого світу.
На нашому телевізійному ринку пріоритети захопила американська
кінопродукція, на ринку друкованих органів масової інформації —
російська (російськомовна) газета й журнал. Український світ залишається
зруйнованим, незбудова-ним, недобудованим, і, не будучи оприявненим у
мові журналістики, загрожений зникнути в Ніщо. Про наявність
українського інформаційного простору взагалі неможливо говорити за
відсутності в країні достатньо авторитетної впливової
загальнонаціональної української за мовою, змістом і духом щоденної
газети. Відомий теоретик масової комунікації Г. Г. Почепцов уважає
найголовнішим парадоксом комунікаційного простору України відсутність у
ньому «бодай єдиної національної газети»2.

Це архіважливо, адже найвищим типом аналітичної журналістики є щоденна
газета. Радіо по праву вважається найбільш проникним, оперативним видом
журналістики. Воно кожну годину розповідає нам про новини, що саме в цей
час відбуваються в світі. Телебачення — найбільш видовищний тип
журналістики, це забезпечує його тяжіння до розважальності. Воно
увечері, коли ми повертаємося з роботи додому, показує нам, як
відбувалися ті події, що про них ми цілий день чули по радіо. Але лише
газета володіє найвищим роз’яснювальним ефектом. Наступного дня, уранці,
вона пояснює нам, чому відбулися ті події, про які нам учора розповідало
радіо та показувало телебачення, встановлює причиново-наслідкові зв’язки
між окремими явищами. Для цього, зрозуміло, потрібно, щоб газета
виходила щодня, інакше вона не буде встигати за подіями.

1 Гайдепер Мартін. Буття у околі речей // Возняк Тарас. Тексти та пе

реклади. — X., 1998. — С 336.

2 Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. — 2-е вид., доп. — К.: Вид. центр

«Київський ун-т», 1999. — С. 274.

Україні вкрай потрібна така популярна щоденна загальнонаціональна
українська газета, яка б спричинилася до побудови українського світу
засобами журналістського слова. І якщо така газета неспроможна виникнути
поки що як приватне підприємство, то за її створення мусить узятися
держава. На думку Г. Г. Почепцова, «підтримка засобів масової
комунікації» повинна забезпечуватися «окремою державною програмою»1. Про
роль держави у розбудові своєї масово-інформаційної сфери неодноразово
писав А. 3. Москаленко. «Пріоритетною державною підтримкою, —
наголошував він, — має заохочуватися виробництво та поширення
інформаційної продукції державною мовою, особливо в регіонах з
переважанням неукраїномовної інформаційної продукції»2.

Іноді доводиться чути контраргументи: от у США немає жодної державної
газети, і тому, мовляв, державна газета — це нонсенс. Хочеться
заперечити таким авторам: запровадження американських норм у наше життя
не є коректним, воно вже призвело до витіснення української мови з
журналістики і продовжує справляти свій згубний вплив і далі.

Тимчасом у самих США видається 1687 (!) щоденних газет, у Японії їх
1253. Це є ознакою розвинутої інформаційної культури, існування
розвинутого ринку мас-медіа. Якщо ж український ринок окупований
чужоземними засобами масової інформації, то чи значить це, що Українська
держава не повинна захищатися і подбати про свою інформаційну безпеку?
Ні, вона повинна це зробити. І відкинувши сумніви, узятися нарешті за
створення свого інформаційного дому. Захист національної самобутності
українського народу є її священним моральним обов’язком.

«Закон розмаїття природи — глибоко моральний, — відзначає Степан
Вовканич. — За його виміром чи то людина, чи то держава, примножуючи
різноманітність світу, творять добро, а зодно-ріднюючи чи знищуючи —
чинять зло. Він засвідчує, що народ, який прагне зберегти свою
національну ідентичність, водночас розвиває багатокультурність світу.
Користуючись ним, ми вправі зайняти наступальну позицію у державній
реабілітації україн-

1 Там само. — С. 276.

2 Москаленко А. 3. Теорія журналістики. — К.: Експрес-об’ява,

1998. —С 241.

3 Див.: Почепцов Г. Г. Цитов. пр. — С. 158.

49)

ської мови, керуючись загальнолюдською мораллю: завжди справедливо
чинить той, хто захищає свою мову, культуру на своїй, не завойованій
землі. І ніколи, ніде не має рації той, хто посягає на чуже»1.

Без аналітичної журналістики Україна не зможе захистити свою національну
ідентичність від її ліквідаторів, а відтак і виконати свою історичну
місію: створити «на своїй, не завойованій землі» державу українського
народу. Українська аналітична журналістика — таким є головне гасло XXI
століття в нашому інформаційному просторі.

І ще один аргумент на захист аналітичної журналістики необхідно навести:
вона мусить відіграти провідну роль у по-боренні низького рівня
маскультури, у з’єднанні масової й елітарної культур, у піднесенні
освітнього та культурного рівня кожного індивіда.

Якщо цього не станеться, людству загрожуватиме духовний занепад. Не
можна заплющувати очі на те, що каналами поширення культу розваг,
безтурботного життя, ідеалу не праці, а ледарства й нескінченного
відпочинку, успіху не як результату наполегливих зусиль, а випадкового
повороту долі стає певна галузь журналістики, яка свою інформаційну
місію вбачає в повідомленні новин з життя кінозірок, копирсанні у
брудній білизні відомих діячів. Це так звана «жовта преса», яка, на
перший погляд користується авторитетом лише у певної читацької
аудиторії. Але, по-перше, ця аудиторія не така вже й мала, а по-друге,
«жовта преса» справляє відчутний вплив на журналістику якісну, що
перебуває під її тиском.

Скарги на незахищеність нашої молоді від зображення сексу, насильства,
легковажного сприйняття жиггя, які струмують з екранів телевізорів через
демонстрацію другосортної американської кінопродукції, періодично
лунають у наших мас-медіа.

Об’єктивно слід визнати, що журналістика свого часу стала причиною
народження маскультури. Величезні можливості, які вона надавала
політикам для боротьби за голоси виборців, підприємцям — для розміщення
реклами, а значить, і боротьби за потенційних покупців, були відразу
помічені й використані як першими, так і другими. Вони й поставили перед
газетою завдан-

1 Вовканич Степан. Глобалізація інформаційного простору та
соціо-гуманістичний імператив нового тисячоліття // Збірник праць
кафедри української преси. — Л., 2000. — Вип. 3. — С. 54.

ня не піднімати читача до рівня високої культури, а, навпаки, спуститися
до нього.

Політик прагнув бути зрозумілим кожному: і професорові університету, і
куховарці, і фермерові, і двірникові. Адже кожен із них для нього був
лише виборцем і приносив один голос. Тому цілком закономірно,
звертаючись до свого електорату в цілому, він мусив рівнятися на
культурний рівень не найбільш освіченого, а найбільш примітивного
виборця. Невибагливість смаків, не простота, а примітивність інформації
стали ознаками найтиражнішо-го видання. Воно виявилося економічно
вигідним. Приносило прибутки видавцеві, політикові, підприємцю. У ньому
було вигідно розміщувати рекламу. «Жовта преса» на початку XX століття
почала успішно завойовувати інформаційний ринок. А з нею утверджувалася
й маскультура як антипод культури елітарної.

XIX століття було епохою впливу високого мистецтва на народну
свідомість. Особливо виразно це помітно в українському естетичному
просторі, де невідомими (краще сказати, ще неви-вченими) шляхами видатні
художні твори з малотиражних видань потрапляли до народного читача й
перетворювалися на складову усної народної творчості. Так ставали
народними піснями вірші «Нащо мені чорні брови» з «Кобзаря» Тараса
Шевченка і «Дивлюсь я на небо» Михайла Петренка з альманаху «Сніп»,
«Стоїть гора високая» Леоніда Глібова й «Повій, вітре, на Вкраїну»
Степана Руданського із журналу «Основа».

У XX столітті таке перетікання явищ високої культури в масову майже
припиняється. Між ними встановлюється чітка межа. Масова культура,
відділена від елітарної, остаточно перетворилася на культуру
низькопробну, примітивну за інтелектуальним рівнем і естетичним смаком.
Тим не менше вона саме в такому вигляді задовольняла сферу політичну й
економічну. Малокультурною масою легше маніпулювати, вона легше
піддається сугестії. Тому такий стан було законсервовано. Сполучені
Штати Америки, де цей процес розпочався раніше і зайшов особливо далеко,
вже давно живляться еміграційним розумом. На щастя, високий рівень життя
в цій країні робить її привабливою для талановитих людей з інших
куточків землі, в тому числі й з країн, що розвиваються. Але
інтелектуальний рівень пересічного питомого американця залишає бажати
кращого.

Тому вестернізація (зокрема, американізація) української дійсності
загрожує нав’язуванням нашим громадянам, особливо не-

стійкій ДО спокус молоді, поверхово сприйнятих зразків західного способу
життя. Наша молодь проймається ідеалом неробства, легких заробітків,
зневагою до знань, професіоналізму, українських національних цінностей.
Канали масової комунікації тиражують фальшиві цінності на невизначену
кількість реципієнтів.

Наслідки цього процесу передбачити важко, а ще важче виміряти кількісно
явища духовної сфери. Поки що можна більш-менш певно говорити про
зниження інтелектуального рівня масової свідомості й дальшу
примітивізацію масової культури. Якщо цей процес не зупинити, людству
загрожує поступова деградація. Адже цей процес за допомогою новітніх
комунікативних технологій набуває все ширшого розмаху.

Надійною альтернативою до «жовтої преси», розважальних мас-медіа є
аналітична журналістика. Вона повинна скласти противагу легковажності та
відсутності глибокого змісту в масовій інформації, щодня пояснювати для
людини соціальне довкілля, будити в читача думки, творчу активність,
давати йому поживу для розуму й почуттів. Негативні явища, породжені
журналістикою, мусять бути за допомогою неї й виправлені.

На це й зорієнтована модель соціально відповідальної журналістики, яка
зараз культивується в усіх розвинутих країнах, включаючи й США, де ця
концепція виникла. Вона була сформульована в книзі «Чотири теорії преси»
Ф. Сіберта, Т. Петерсона та У. Шрамма, що вперше вийшла у видавництві
університету Урбана в 1956 році та відтоді стала класикою західного
журналісти-кознавства. Не спиняючись докладно на теорії соціально
відповідальної журналістики, відзначу лише такі її найважливіші ознаки:
масово-інформаційна діяльність у цій моделі мусить бути спрямована на
захист загальнолюдських цінностей, а також використовувати авторитет
держави для забезпечення власної повноцінної діяльності; це модель
аналітичної журналістики, оскільки своє головне призначення вона може
виконати, лише займаючи активну позицію. Як бачимо, світ «дозрів» до
думки про необхідність пропаганди правди, суспільної моралі, високих
загальнолюдських цінностей. Таку соціально відповідальну модель
журналістики мусить запроваджувати й Україна.

Найважливіші висновки, що витікають із наведеного матеріалу:

по-перше, світова журналістика XXI століття буде розвиватися лише в
межах аналітичної парадигми; іншого варіанту для

людської спільноти впоратися з процесами глобалізації інформаційного
простору просто немає;

по-друге, український вибір може бути пов’язаний тільки з аналітичною
журналістикою; тільки в межах аналітичного дискурсу можливе становлення
українського інформаційного простору;

по-третє, в українських вищих навчальних закладах, що здійснюють
підготовку фахівців за професійним спрямуванням «Журналістика»,
необхідно відмовитися від підготовки інформатора, а зосередитися на
моделі підготовки аналітика з усіма наслідками, які звідси випливають:
виховання особистості, ґрунтовне вивчення фундаментальних гуманітарних
дисциплін, формування патріотичної свідомості громадянина;

по-четверте, Українська держава не повинна залишатися осторонь
формування свого інформаційного ринку й інформативного простору, а брати
в цьому участь і безпосередньо (створюючи періодичні видання державною
мовою в тих регіонах, де вони поки що неспроможні вижити як приватні
підприємства) й опосередковано (формуючи законодавство та гнучко
застосовуючи податкову систему).

1.4. Національна ідентичність українців і журналістика

У світовій комунікативістиці проблему національної ідентичності
актуалізували процеси глобалізації. У «всесвітньому селищі», на яке
перетворюється світ в інформаційну епоху, національна ідентичність з
розряду беззаперечних, природних, визначальних вартостей переведена в
розряд дискурсивних, інформаційних понять. Відтак категорією
ідентичності зацікавилися теоретики дискурсивного аналізу1,
постіндустріального суспільства2, інформаційної епохи3. Серед
українських науковців категорією ідентичності (зокрема й національної)
останнім часом зацікави-

1 Див.: Филлипс Луиза Дж., Йоргенсен Марианне В. Дискурс-анализ.

Теория и метод. — X: Изд-во Гуманитарный Центр, 2004. — 336 с.

2 Див.: Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт соци

ального прогнозирования. — М.: Academia, 1999. — 956 с.

3 Див.: Кастельс М. Информационная эпоха: Экономика, общество,

культура. — М.: ГУ ВШИ, 2000. — 608 с; Кастельс М. Інтернет-галак-

тика. Міркування щодо Інтернету, бізнесу та суспільства. — К.: Ваклер,

2007. — 290 с

лися В. I. Шкляр’, О. М. Гриценко2, хоча в їхній рецепції переважає поки
що реферативна репрезентація.

Наукова актуальність цієї категорії спонукає нас подати своє бачення її
найважливіших аспектів.

Ідентичність — це спосіб самоствердження та самоототож-нення індивіда з
певною, вже існуючою (національною, класовою, професійною, тендерною,
родинною, територіальною і т. ін.) спільнотою. Сума ідентичностей
становить сутність людської особистості. Серед ідентичностей є природні
сутності, як-от: статева приналежність; є субстанції беззаперечні,
малорухомі, як-от: національна та мовна тотожність. Традиційно людина їх
не обирає, а успадковує від соціального довкілля. Але більшість
ідентичностей не встановлені внутрішньою сутністю людини, а є набутими в
процесі її соціальної практики, а отже, відкриті для змін і
трансформацій.

Ідентичності формуються в дискурсах; у дискурсах вони одночасно
будуються і в дискурсах виражаються. Іншими словами, ідентичність — це
комунікативна категорія, яка реалізується лише в сфері мовлення та
спілкування.

Категорія національної ідентичності виявляє свою унікальну релятивність,
мандруючи з розряду беззаперечних до набутих у залежності від соціальної
практики. Природною вона залишалася до самого XX століття, коли
з’явилися потужні комунікаційні технології, які поставили під загрозу
сутність вроджених тотожностей.

Проблема національної ідентичності ніколи не стоїть перед представником
державної нації, оскільки національна держава виявляється могутнім
інструментом захисту національної тотожності.

Чи завжди проблема національної тотожності виникає перед колонізованою
нацією? Відповідь на це питання не така прямолінійна й проста, як може
здатися на перший погляд. У деяких випадках колонізована нація виявляла
стійкий імунітет проти забруднення своєї національної ідентичності. Сила
цього імунітету

1 Див.: Шкляр Володимир. Вектори часу // Україна на шляху до Європи. —
К., 2006. — С 226-265.

мими собою, у виправданості опору асиміляторським процесам, у захисті
своєї мови та права публічного її використання. Таке існування «своєї
правди», «іншої правди», «чужої правди» раз у раз відчувається в
інтерпретаціях дійсності суб’єктами інформаційних відносин.

Журналіст завжди є учасником семіозису — процесу створення значень. Він
бере участь у ньому як інтерпретатор. У залежності від інтерпретації
реального факту, яка неминуча під час перетворення факту на новину, він
може опинитися на позиції «своєї правди», «іншої правди», «чужої правди»
і навіть (можливо, несвідомо) «ворожої правди». Він може відобразити
дійсність на засадах точності й достовірності, а може, навпаки,
підігнати дійсність під свою ідеологічну концепцію, яка йому здається, в
силу тих чи інших причин, правильною; може, нарешті, просто замовчати
соціально вагому, потрібну суспільству інформацію.

Від чого це залежить?

1.6.5. У пошуку критеріїв правди

Виступаючи інтерпретатором дійсності, журналіст бере участь у семіозисі
не як індивід, а як представник певної спільноти. Іншими словами, перед
нами з’являється ще один учасник комунікативного процесу — читач,
слухач, глядач або ширше, як можна сказати сьогодні, реципієнт.
Журналіст завжди виходить з того, що його слово адресоване певному колу
читачів. Це коло він раз у раз відчуває через канали зворотної
комунікації — листи (паперові та електронні), телефонні дзвінки, візити
читачів, конференції та зустрічі з трудовими колективами. Зрештою,
журналіст — професійний комунікант, він здійснює свою професійну
діяльність (у справі збирання інформації) не наодинці, а в
безпосередньому спілкуванні із соціальним довкіллям. Таким чином, він ще
на етапі збирання інформації веде активний і жвавий діалог із своїми
інформаторами. Журналіст ніколи не відчуває себе самотнім, його твір —
це не монолог, виголошений у безодню, а завжди діалог з читачем.

Проте через діалог не лише журналіст «розшукує» свого читача, але й
здійснюється вибір читачем з репертуару інтерпретацій «своєї правди».
Так встановлюється симетрична комунікація, у якій беруть участь
рівноправні та самодостатні учасники. Жур-

наліст, як професіонал, неможливий без належної поваги до «свого
читача», реципієнта, якому він несе «свою правду».

Семіотика свідчить: основою (підставою) розуміння знакових систем є
комунікативна спільнота, з якою ідентифікує себе суб’єкт семіозису (для
нас це — журналіст). На жаль, мусимо констатувати: Україна ще й досі
залишається інформаційним простором «забруднених» ідентичностей.
Найголовніша її особливість полягає, по-перше, в тому, що національна
ідентичність, яка належить за типом до числа природних (як і, наприклад,
стать) ідентичностей, для українця все ще не стала остаточно
безсумнівною, беззаперечною (такий стан вигідно підтримувати Росії, яка
все ще сподівається завдяки інформаційній постколоніальній експансії
продовжити поросійщення українців, і дозволяє їй плекати ілюзію щодо
повернення й самої України в лоно імперії); а по-друге, в тому, що
цілком збанкрутіла в усьому світі (як і фашизм) комуністична ідеологія
тут ще не втратила своїх прихильників, які сподіваються на історичний
реванш.

Ці обставини становлять загрозу для кожного українського журналіста при
тукові ним комунікативної спільноти, з якою він ідентифікує ссис як
професіонал і, зрештою, як людина. Семіотика напрацювала в цій галузі
важливий висновок, який сьогодні може розглядатися як такий, що набув
статусу закону: чим вужча спільнота, тим менше шансів; і навпаки, чим
ширша спільнота, тим більше шансів у журналіста здійснити правдиву
інтерпретацію фактів і явищ дійсності.

Якою ж повинна бути та спільнота, з якою ідентифікує себе журналіст? Це
не метафора й не перебільшення, але такою спільнотою є все людство.
Індивід повинен почувати себе його частиною, хоча б у тому розумінні,
щоб дотримуватися загальнолюдської моралі.

У сучасну епоху постмодернізму, коли система духовних, культурних,
моральних цінностей зірвана з місця і панівним оголошено принцип
релятивності, універсальної відносності та нестабільності, у суспільній
свідомості утверджується думка й про відносність, релятивність моралі.
Мовляв, те, що було моральним учора, вже не є таким сьогодні; і навпаки.
Те, що є моральним для однієї спільноти (національної, класової), не є
таким для іншої спільноти.

На мій погляд, це шлях у прірву. Насправді моральні засади абсолютні й
не скасовуються ні географією, ні історією, ні соці-

альним становищем, ні навіть релігійними віруваннями. «Вихід поза межі
етики руйнує суспільство»1, — нагадав стару істину С. Квіт. Для кожної
людини як представника людства спільними й актуальними є моральні
уявлення, сформульовані для християнства у десятьох Господніх заповітах:
шануй батька і матір, не убий, не вкради, не кривосвідчи (не бреши). Усі
ці вимоги дуже прості й наявні в усіх догматичних релігійних концепціях.

Але все людство занадто обширна категорія, щоб його інтересами щодня
керувалася кожна людина. Насправді для неї (індивідуальної особистості,
окремої людини) є актуальною вужча спільнота, з якою вона ототожнює себе
через мову, культуру, історичну пам’ять, природний ландшафт, державу. Ця
спільнота — нація. Зрештою, це не моя думка; насправді так вважав ще
Іван Франко. У статті «Поза межами можливого» (1900) він писав:
«Синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі
цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного життя
і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей,
що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до
панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм
фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє
духове відчуження від рідної нації»2 [курсив І. Франка. — І. М.\.

Принцип національності (патріотизму) аж ніяк не суперечить
загальнолюдським ідеалам і прагненням. Навпаки, він цілком суголосний з
ними. Адже гарантією успішного розвитку будь-якої системи (у даному
випадку людства) є закон внутрішньої множинності. Смисл його полягає в
тому, що чим більше внутрішніх елементів нараховує система, чим багатшим
є її внутрішній склад, тим стійкішою виявляється вона щодо зовнішніх
загроз. Це означає, що людство в цілому зацікавлене в збереженні кожного
свого складника, яким є окремі народи та нації. Виступаючи за збереження
своєї нації, кожен її представник захищає людство в цілому і працює на
зміцнення його стабільності.

Журналістові гарантують правдиві інтерпретації дійсності дотримання
законів загальнолюдської моралі, підтримку в людині

1 Квіт С. М. Основи герменевтики: Навч. посібник. — К.:Вид-во

НаУКМА , 2003. — С 151.

2 Франко І. Я. Поза межами можливого // Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. —

Т.45. —С.284.

прагнення бути кращою. С Квіт нагадав висловлювання Й. В. Ґе-те: «Людині
треба говорити, якою вона має бути. Якщо їй говорити, яка вона є, то
вона буде ще гіршою»’.

Українському журналістові сьогодні особливо важко. Сучасне українське
суспільство сформоване попередньою трьохсотлітньою колоніальною
політикою Росії. Воно розчахнуте навпіл. І це зовсім не те розділення,
яке виникає в кожній країні після виборів, коли до влади приходить сила,
за яку проголосував 51 % виборців, і тепер вона має політичні підстави
нав’язувати свою волю решті 49 %. Нам сьогодні так бракує тих десятьох
мільйонів українців, завбачливо винищених Москвою в Голодомор 1932— 1933
pp. Якби вони не пішли з життя, сучасна політична конфігурація була б
зовсім іншою. На місце померлих з Росії на нашу землю цілими селами
завозилися чужинці. Через цілу систему пільг для росіян, яка діяла і в
наступні роки, вони розмножились і тепер заявляють про свої права бути
господарями в українському домі. Проте за роки незалежності виросло нове
покоління українців, які вивчали неспотворену українську історію,
літературу, увібрали в себе українську духовну спадщину, прилучилися до
української мови. Це й дало можливість постати українському Майдану 2004
року. Але з ряду причин перемога виявилася неостаточною. Головна причина
полягає в тому, що державний апарат в Україні ще з радянських часів
захоплений антиукраїнськими елементами. І це теж наслідок нашого
колоніального минулого, коли імперія допускала до керівних посад в
Україні кого завгодно, тільки не українців. Сучасна політична криза
розгортається навколо двох футуристичних версій (моделей) розвитку нашої
Батьківщини: чи бути їй ще однією російською державою, як те вже сталося
з Бєларуссю, чи бути їй українською Україною.

Український журналіст може бути правдивим, лише стоячи на одній позиції
зі своїм народом. У цьому полягає його моральний обов’язок. Він має не
лише можливість, але й обов’язок нести українському народові «свою»,
тобто цього народу, правду, створювати для нього адекватну картину
світу, а критерієм і запорукою правильних інтерпретацій є для нього
вірність національним ідеалам і загальнолюдській моралі.

1 Квіт С. М. Основи герменевтики: Навч. посібник. — К.:Вид-во НаУКМА ,
2003. — С 28.

У підсумку можемо запропонувати таке визначення: критерієм правди в
журналістиці є справедливість, сприйнята як дотримання норм
загальнолюдської моралі й орієнтація на ідеал повноцінного політичного,
економічного, духовного та культурного національного розвитку.

1.7. Закон «розгалуження знання»

в журналістикознавстві крізь оптику

інформаційного суспільства

Інформаційне суспільство, яке сьогодні складають розвинуті країни світу,
як би то не лестило самолюбству журналістів, дістало свою назву зовсім
не від засобів масової інформації, хоча в його основі й лежать
інформаційні технології, якими журналістика насправді щедро
користується. Автор концепції постіндустрі-ального суспільства Даніел
Белл створив розгалужену теорію, що охоплює різні боки життя: від
економіки й політики до науки й культури та прогнозів структурної
організації соціуму. Недарма він у передмові до другого видання (1976)
своєї знаменитої книги «Прийдешнє постіндустріальне суспільство» виклав
свої пошуки назви для майбутнього суспільства. На його думку, воно з
однаковою мірою переконливості могло б називатися «суспільством послуг»,
«інформаційним суспільством» чи «суспільством знання». Але автор
відхилив ці назви і зупинився на тій, що увійшла в заголовок названої
книжки, з таких мотивів: вона була виправдана історично, оскільки
ставила нове суспільство у зв’язок з попереднім шляхом людства від
доіндустріального — через індустріальне — до постіндустріального
суспільства. Проте невдовзі з’явився цілий ряд учених західного світу М.
Порат і М. Рубін, Й. Масуда, Т. Стоуньєр, Р. Кац, Г. Дорік і Ґ. Ванґ, —
які, розвинувши окремі положення Д. Белла, створили теорію
інформаційного суспільства’.

Логіка Д. Белла та його послідовників полягала в тому, що
постіндустріальне суспільство не просто кількісне нагромаджен-

1 Рог at M, Rubin М. The Information Economy: Development and
Measurement. — Washington, 1978; Masuda Y. The Information Society as
Post-Industrial Society. — Washington, 1981.; Stonier T. The Wealth of
Information. — L., 1983; Katz R. L. The Information Society: An
International Perspective. — N. Y., 1988; Dordick H. S., Wang G. The
Information Society: A Retrospective View. Newbury Park. — L., 1993.

№

ня рис і ознак попередніх етапів розвитку людства, а вихід на нову
якість, воно засадничо відрізняється від попередніх його типів.
Вирішально змінюється структура народонаселення. У першому типі
переважну більшість працюючого населення складають селяни, а рід занять
становить обробіток землі. У другому типі пропорції змінюються на
користь промислових робітників, а родом занять стає виробництво штучно
створених (а не природно отриманих) товарів. У третьому типі суспільства
переважна більшість населення зайнята в сфері послуг, машинні технології
поступаються місцем інтелектуальним. На позицію головного товару
висувається не окрема розпізнавана одиниця (хлібина, автомобіль), а
інформація та знання.

На відміну від попереднього типу товарів, вони не споживаються й не
витрачаються. Знання — суспільний продукт, що, навіть будучи проданим,
залишається в свого виробника. «Знання, — наголосив Д. Белл, — являє
собою «колективне благо», оскільки за своїм характером з моменту
створення воно стає доступним усім» К На думку Д. Белла, сутність знання
в інформаційну епоху вирішально змінилася. У попередню добу технічні
відкриття були доволі поверхово пов’язані з теоретичною наукою та
здійснювалися часом шляхом багатьох проб і помилок. В інформаційному
суспільстві зростає значення фундаментальної науки та скорочуються
терміни віднайдення її практичного застосування. На підставі своїх
спостережень Д. Белл сформулював закон: «просування в будь-якій галузі
стають все більш залежними від первісної теоретичної роботи, яка
кодифікує вже відоме і вказує шлях до емпіричного підтвердження»2. І
далі відзначив: «Фактично теоретичне знання все більше стає стратегічним
ресурсом, стрижневим соціальним принципом, а університети, дослідницькі
організації та інтелектуальні інститути, де воно кодифікується і
збагачується, виявляються стрижневими структурами новонароджува-ної
цивілізації»3.

Усвідомлення інформаційної природи суспільства зобов’язує науковців, які
займаються медіастудіями, пильно розглянути осо-

1 БеллД. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального

прогнозирования / Пер. с англ. — 2-е изд., испр. и доп. — М: Academia,

2004. — С. СІЛІ.

2 Там само. — С. 33.

3 Там само. — С. 33-34.

бливості своєї науки, зокрема її фундаментальну складову. Останнім часом
наукова саморефлексія в нашому журналістикознавстві активізувалася, що
відбилося в працях В. Й. Здоровеги, В. В. Рі-зуна, С. М. Квіта, І. М.
Лубковича’. На роль актуального завдання сьогодні висувається осмислення
проблеми, яка досі поверхово розглядалася в медіастудіях, — внутрішньої
структури науки про журналістику й у цілому медіадіяльність. Ця
проблема, як то зазвичай і буває в інформаційному суспільстві, має
передусім фундаментальне значення, але вже зараз виразно простежується і
її ужитковий зміст, бо від її розуміння залежить відповідь на запитання:
як і чому вчити майбутніх журналістів.

Об’єктом дослідження в цьому випадку виступає знання про журналістику, а
предметом — його внутрішня структура й особливості. Розгляд цього
питання актуалізується в контексті Постанови Кабінету Міністрів України
про доповнення до переліку галузей науки, з яких можуть присуджуватися
наукові ступені, від 13 грудня 2006 року № 1718 згідно з якою комплекс
дисциплін, пов’язаних із журналістикою, віднесений тепер до галузі під №
27 «Соціальні комунікації». Зміст цієї події полягає в тому, що
комунікативні науки підтвердили загальний закон розвитку знання —
зростання його відбувається експоненціальними темпами. Нагадаю, що
експоненціальна функція репрезентована формулою у = ап\ можливо, нам
зрозуміліше в цьому у розумінні вживати поняття геометричної прогресії.
Є різні способи вимірювання

1 Див.: ЗдоровегаВ. Й. Підготовка журналістів: погляд збоку і зсередини
// Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія. Збірник праць
кафедри української преси і Дослідницького центру історії
західноукраїнської преси. — Л., 2007. — Вип. 8. — С 268-275; Різун В. В.
Журналістська освіта та наука в контексті нових змін в освітній і
науковій галузях // Українська журналістика: умови формування та
перспективи розвитку: 36. наук. пр. — Черкаси, 2007. — С. 61-65; Квіт С.
М Що таке ме-діадослідження? // Українська журналістика: умови
формування та перспективи розвитку: 36. наук. пр. — Черкаси, 2007. — С
335-339; Лубковий І. М. Поліпшення журналістської освіти у світлі
поглядів Володимира Здоровеги // Українська журналістика: умови
формування та перспективи розвитку. 36. наук. пр. — Черкаси, 2007. — С.
29-36; Лубкович І. М. Чи потрібна журналістові наука про журналістику?
// Українська журналістика в контексті доби: Матеріали всеукр.
наук.-практ. конф., 23-24 вересня 2004 року, м. Львів / За ред. С Костя.
— Л., 2004. — С.256-258.

6*8

знання: за темпами зростання університетських бібліотек, за темпами
появи наукових (а потім і реферативних) журналів, за кількістю захищених
дисертацій та ін. Цікавих відсилаю до розділу «Вимірювання знання» у
книжці Д. Белла1. Проте особливість розвитку знання полягає в тому, що
воно зростає не як будинок, у якому над першим поверхом надбудовується
такий же, — а над ними третій і т. д.

Найважливіша особливість розвитку знання — це його зростання не у
вигляді механічного нагромадження, а у вигляді розгалуження, тобто
утворення нових (часом численних) напрямків і спеціальностей у межах
кожної попередньої традиційної галузі науки. Образ дерева із стовбуром і
гілками, які від нього відходять, листочками і плодами пропонує виразні,
хоч і символічні, уявлення про реальні процеси розвитку наукового
знання. Наприклад, у 1954 р. «Національний регістр науково-технічного
персоналу» США у розділі «Фізика» містив перелік з 10 галузей із 74
спеціальностей, а в 1968 р. уже включав у себе 12 галузей і 154
спеціальності. У 1954 р. фізика твердого тіла поділялася на 8
спеціальностей, а в 1968 р. — вже на 27. В українській мові саме слово
«галузь» містить у собі образ галузки, гілки на стовбурі дерева, як і
самий процес розгалуження — розподілу наук на нові складники.

Наука про журналістику одна з наймолодших галузей (гілок) на древі
науки. Особливо у порівнянні з такою стародавньою наукою, як фізика, з
якої ми брали приклади. Зрозуміло, що поява нових спеціальностей
передбачає зрілість наукової галузі, набуття нею певного віку,
нагромадження досвіду, бібліотеки досліджень, створення уявлень про
класику. Журналістика як наука (властиво, в даному випадку —
журналістикознавство) ще й досі перебуває в стані окреслення свого
предмета й формулювання категоріального апарату. Це стає для неї
підставою для перманентного комплексування та розв’язання мало не на
кожному кроці проблеми: чи входить такий-то предмет у коло її наукової
компетенції.

Тим часом наука про журналістику не є абстрактним витвором людського
розуму, а мусить відбивати всю складність комуні-

1 Див.: Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального
прогнозирования / Пер. с англ.— 2-е изд., испр. и доп. — М.: Academia,
2004. — С. 238-250.

89)

каційної діяльності людини в сучасному світі. У певному розумінні
журналістикознавство насправді значно складніша система знань, ніж його
побратими — літературознавство та мовознавство, — а відтак, зіставляти
їх некоректно. Сам предмет журна-лістикознавства — комунікаційні процеси
в суспільстві — універсальний, різнобічний. Для його повноцінного
вивчення й осмислення необхідні зусилля філологів, соціологів,
мовознавців, економістів, психологів, юристів; кожному знайдеться свій
окремий предмет для дослідження. Тому, на наш погляд, журналістська
наука потребує об’єднання зусиль учених різних напрямків, а не
протиставлення їх.

Професор А. 3. Москаленко назвав журналістику «професією професій»1, за
аналогією журналістикознавство може сміливо вважатися наукою наук,
конкуруючи в боротьбі за цю назву з філософією. Широка тематична
спеціалізація, охоплення усього соціального життя без будь-яких винятків
і обмежень — ці властивості журналістики потребують вивчення в
журналістикознав-стві. Дослідження економічних аспектів діяльності
органів масової інформації, екологічної проблематики в мас-медіа, участі
журналістики в політичних кампаніях, функціонування художньої літератури
та літературної критики за допомогою літературно-художніх журналів і
газет — усе це та ще багато чого іншого стає предметом вивчення в
журналістикознавстві.

Уперше спробу внутрішньої типології науки про журналістику я зробив у
книзі «Науково-дослідна робота студента з журналістики», де, описуючи
структуру циклу курсових робіт з журна-лістикознавства2, виокремив
теорію й історію журналістики, ме-діакритику, методику наукових
досліджень і навчання журналістики, мову масової інформації. Сьогодні до
них мусять бути додані соціологія масових комунікацій і журналістська
деонтологія. Уже з’явилися окремі цікаві дослідження з історіографії
українського журналістикознавства. Є в нас поважні вчені, що провадять
професійну роботу в справі упорядкування різноманітних бібліографічних
покажчиків, значить, можна говорити про журналістську бібліографію як
напрямок наукових досліджень, який усамостійнюється.

1 Москаленко Л. 3. Теорія журналістики. — К.: Експрес-об’ява,

1998. — С 212.

2 Див.: Михайлин І. Л. Науково-дослідна робота студента з журналісти

ки. — X.: ХНУ, 2001. — С 16-21.

Якщо ви помітили, я не веду мову про такі напрямки наукових досліджень,
як «видавнича справа і редагування» та «Реклама і зв’язки з
громадськістю», що вже окреслилися зі своїм самостійним статусом. Вони
вже виросли з листочків на стовбурі журналістики в окремі гілки. Я веду
мову про ті нові потенційні напрямки наукових студій, які залишилися на
стовбурі журналістики, але готові в майбутньому відгалузитися від нього.
Звичайно, я хочу нагадати, що на Науково-методичній комісії МОНУ завжди
йшла мова про створення напрямку «Масова інформація», або «Масова
комунікація», до якого мали б відійти дисципліни, пов’язані з
журналістикою. Утворення наукової галузі «Соціальні комунікації», куди
крім журналістикознавчих дисциплін потрапить документознавство,
архівознавство, книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство,
було для більшості втаємничених у процеси обговорення питання цілковитою
несподіванкою. З цього погляду слід виразно уявляти перспективи —
майбутнє усамо-стійнення галузі наук, пов’язаних з журналістикою, що
передбачає розуміння її внутрішньої структури.

У контексті порушеного питання виникає ще одна важлива ужиткова
проблема. Почну з одного повідомлення, поширеного органами масової
інформації: Києво-Могилянська академія розпочала підготовку магістрів за
програмою «Журналістика цифрового майбутнього» («Журналіст України». —
2007. — № 10). Це повідомлення актуалізувало проблему змісту підготовки
фахівців для мас-медіа. Тим паче, що пов’язана вона з попередньою
проблемою розгалуження знань і може бути сформульована так: чи входять
до обсягу необхідного журналістського знання інформаційні технології.
При цьому варто нагадати, що до наукового напрямку «Соціальні
комунікації» віднесено й спеціальність № 27.00.06 — «Прикладні
соціально-комунікаційні технології».

Як не дивно це звучить, у попередню епоху були чітко розподілені
спеціальності журналіста та поліграфічного працівника. В обов’язки
першого входило створення інтелектуального продукту (тексту), в
обов’язки другого — створення з готових текстів надрукованого
(практичного) продукту. Парадокс сучасної ситуації полягає в тому, що
інформаційні технології перемістили друкарню на стіл журналіста: він сам
у процесі творчості здійснює набір тексту, ілюстрування його графіками,
схемами, фотографіями. На комп’ютері в редактора чи відповідального
секретаря мо-

делюється та верстається номер. Тільки готові діапозитиви направляються
в друкарню.

Викладачі журналістики практично не помітили, як відбулася підміна типу
знання, яке пропонувалося університетами майбутньому журналістові: з
інтелектуального, гуманістичного, культурного — на ужиткове, практичне,
інструментальне. В цьому випадку я користуюся термінологією та
типологією знання з книжки засновника економічної теорії інформації
Фріца Махлупа «Виробництво й поширення знання в Сполучених Штатах».
Автор установив, що знання можуть бути п’яти типів (дуже коротко подаю
його типологію): 1) практичні; 2) інтелектуальні; 3) непотрібні або
розважальні; 4) духовні; 5) небажані.

Для журналістики актуалізуються перші два типи знання. У попередню епоху
(якщо можна так голосно говорити загалом про вчорашній день — епоха)
професія журналіста беззаперечно належала до професій інтелектуального
знання, для якої найважливішою була широка гуманітарна культурна
підготовка — знання історії, літератури, культури, мови, соціології.
Лише вони дозволяли розвинути інтелект, наділити особистість тією
самостійністю та світоглядом, які давали їй підстави для аргументації
своїх оцінок, аналітичної роботи розуму, встановлення
причиново-наслідкових зв’язків між подіями та фактами, захищали її (а
разом з тим і читачів) від загрози стати об’єктом маніпулювання.

Спокусливе втягування друкарні на журналістський робочий стіл непомітно
поставило.журналіста перед дедалі зростаючою загрозою — втратити
інтелектуальні пріоритети професії та підмінити їх інструментальними.
Нині починає здаватися, що навчити журналіста ужитковим інформаційним
технологіям (монтажу, верстці, обробці зображень) важливіше, ніж слухати
співрозмовника й адекватно відтворювати почуте, зіставляти й аналізувати
факти та події, нестандартно мислити й писати, іти до кінця в пошуку
правди.

Чи не втратою інтелектуальних пріоритетів народжене таке нарікання
відомої журналістської оглядачки Наталі Логачової — головного редактора
журналу «Телекритика»? Найголовніша вада сучасної журналістики, вважає
вона, — неправильно осмислена журналістами «об’єктивність». «Редакційна
політика в новинах телеканалів, — роз’яснює оглядачка, — зводиться лише
до того, щоб зафіксувати, що «сказав Вітя» і «як на це відреагувала
Юля», подавши це як виконання стандарту «двох точок зору». При цьо-

му цілковите небажання шукати сутність, докопуватися до фактів, що не
лежать на поверхні, не підкинуті самими політиками, приводить до
тотальної об’єктивізації в новинах. Подали цитату з того, подали з
іншого — і побігли далі. А ти, глядач, сам додумайся, а хто ж правий,
хто винен, чи брешуть обидва, і що сталося насправді і яким чином це
може відбитися на твоїх інтересах» К

Зниження інтелектуального рівня журналістики спостерігається, зрештою,
не тільки в Україні. В усьому світі відбувається наступ таблоїдної
оптики на якісну пресу. Як тут не згадати відомий афоризм незабутнього
Анатолія Аграновського: «Гарно пише не той, хто гарно пише, а той, хто
гарно думає»2. Але біда в тому, що й університети сьогодні поставлені
перед спокусою чи реальною загрозою вчити не думати, а виставляти
колонтитули, посилювати контрастність, додавати оригінальні буквиці
тощо.

На мій погляд, це шлях до девальвації професії. Можливість повідомити
про більшу кількість фактів, не забезпечена аналітичною інтерпретацією,
обертається насправді ще одним парадоксом, який Д. Белл виклав в
афоризмі: «Ми все про більше і більше знаємо все менше і менше»3.

Сьогодні, можливо, як ніколи раніше, важливо розуміти, що журналістика
залишається творчою інтелектуальною професією; поява нових інформаційних
технологій не змінила її сутності, яка полягає в збиранні, обробці та
поширенні інформації. Технології ж повинні належати до іншої групи знань
— практичних, ужиткових, інструментальних; вони не повинні переважати в
освіті журналіста.

У широкому рекламуванні школи «Журналістики цифрового майбутнього»
бачиться загроза зміни розуміння професії журналіста. Цифровим
технологіям навчити легше, ніж надати можливість опанувати творчі
аспекти професії, розвинути талант, забезпечити гуманітарними знаннями
становлення особистості. Вийде такий фахівець у світ, відрізаний від
історичного минулого свого народу, від світових культурних скарбів, і
буде вважати таке ста-

1 Логачева Ham. Дурной запах II Телекритика. — 2007. — № 10. — С. 25.

2 Аграновский Анатолий. Из писем // Вопр. литературы. — 1986. —

№3. — С 193.

3 Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального

прогнозирования / Пер. с англ. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: Academia,

2004. — С. 634.

новище академічною (університетською) нормою. А тут ще й запровадження
Болонського процесу надає цілком легальні підстави для скорочення
простору спілкування Учителя й учня, переведення навчального процесу в
якусь латентну фазу. Тимчасом як цілком очевидною стає істина:
настановою для підготовки журналістів має бути збереження гуманітарного
потенціалу журналістської освіти, живе спілкування Учителя й учня.
Інформаційні ж технології мають лишитися тим, для кого вони й створені,
— фахівцям з прикладних соціально-комунікаційних технологій,
поліграфістам, технікам, операторам та іншим технічним працівникам, які
покликані обслуговувати журналістів.

1.8. Екзистенційна колізія: журналістика — освіта

Кому з освітян не доводилося чути звинувачень: ви неправильно навчаєте
журналістів; ви теоретики, ви не працювали в медіа, ви не знаєте
практики, ви нічому не можете навчити майбутніх акул пера. Особливо
поширений такий погляд серед так званих практикуючих журналістів, серед
яких професіонали з базовою освітою складають безумовну меншість.
Актуальність поставленої проблеми визначається тим, що журналістська
освіта, унаслідок зростаючого суспільного попиту на професію й
професіоналів, інтенсивно розширюється, виникають нові й нові центри
підготовки журналістських кадрів для українських медіа. Вони й
виявляються найбільш незахищеними перед навалою ви-щенаведених суджень.
Адже людина в кріслі редактора виступає по відношенню до освітянина
нібито замовником, вона нібито повинна диктувати, хто їй потрібен для
успішного професійного ведення часопису чи ефірного медіа. Чому
«нібито», стане зрозуміло в кінці наших міркувань.

Але зараз варто відзначити, що не лише молоді центри підготовки
журналістів і не лише в Україні вислуховують від працівників медіа
нарікання на неправильну освітянську концепцію формування фахівців, а й
традиційні так само опиняються під тиском підозр у професійній
непридатності. Я був немало здивований, коли запрошений виступити перед
нашими студентами в Харківському національному університеті імені В. Н.
Каразіна професор Р. П. Овсепян в грудні 2006 р. розпочав свій виступ
словами: «Нас, у Московському університеті, звинувачують у відриві
теорії від практики, дорікають, що ми не так вчимо студентів».

(94

Нарешті, з’явився в Україні представник британських медіа і
ме-діа-освіти Ентоні Хаусон так само з ідеєю: журналістська освіта
накульгує, потребує допомоги практиків.

Усе це дозволяє зробити категоричний висновок: колізія «журналістика —
освіта» має екзистенційний (буттєвий) характер, викликана іманентними
конституційними ознаками цих двох видів духовної діяльності людства. Щоб
зрозуміти сутність цієї колізії, необхідно звернутися до характеристики
сучасної природи медіа як вертикального соціального інституту і
особливого виду творчої діяльності людини.

Сучасний медіа-світ перебуває під могутнім тиском телебачення, що
ставить його (світ) у питому залежність від дискурсу видовища та
розваги. Телебачення — це сфера, у яку теоретично втягнуте все
суспільство. Ми дійшли до такого рівня телевізійного панування, що можна
сміливо твердити: існувати — це значить бути показаним по телебаченню.
Унаслідок цього складається монополія телебачення на інтерпретацію
дійсності, на формування свідомості значної частини населення та в
цілому громадської думки.

Як не жахливо це говорити, але суспільство стоїть перед загрозою знову
повернутися до розподілу на письменних і неписьменних (читачів і
глядачів). Під першими розуміємо тих, що здатні читати книжки й поважні
газети. Під другими розуміємо тих, що формують свій духовний світ,
складають культурний і політичний багаж лише з інформації, що
постачається з екранів телевізорів. Ситуація нагадує Середньовіччя, коли
для неписьменних існував Собор як візуальний текст з його настінним
живописом, де репрезентувалася Священна історія (аналог сучасного
телевізора), а для письменних існувала книга — світська та сакральна, —
яка правила за джерело духовної поживи й розвитку. Як і тоді, так і
зараз публіка, що читає, складає переважну меншість, а переважну
більшість становить неписьменна частина соціуму, зорієнтована на
візуальну культуру. Уже сьогодні вчителі літератури стурбовані тим, що
учнів усе важче приучити до читання, а серед дорослих громадян усе
більше таких, які не можуть пригадати жодної книжки, яку вони прочитали
після школи.

При цій нагоді важливо відзначити дві обставини.

Перша полягає в тому, що телебачення, як мовилося, справляє величезний
вплив на світ медіа в цілому, зокрема на світ вербальної журналістики.
Сучасна газета вже зовсім не така, якою

була півстоліття тому. Вона відчутніше налаштована на візуальну
інформацію, ніж раніше. Фотографії та різного роду зображення (малюнки,
карикатури, графіки, схеми, карти) займають істотну частину площі
газетних шпальт; найбільше цінується репортер, який володіє
фотоапаратом, і фотожурналіст, який володіє словом і може написати текст
до відзнятого відеоматеріалу. Телебачення спричинилося й до такої
особливості сучасної газети, як її спрямованість на пошук сенсаційних і
видовищних матеріалів. Воно ж обумовило схильність вербального тексту до
банальностей, загальних місць, у сучасній газеті все менше оригінальних,
відкри-вавчих ідей, все більше очікуваного й усе менше несподіваного.
Зрозуміло, у даному випадку йдеться не про конкретну газету, а про
газету як жанр медіа-творчості.

Друга важлива обставина полягає в пошуку відповіді на питання: чи
телебачення є саморегулівним (внутрішньорегулівним) механізмом чи існує
зовнішня субстанція, від якої воно залежне? У даному випадку йдеться не
про власника чи засновника — очевидних і законних внутрішніх учасників
процесу виготовлення інформації, — а про прихований універсальний
механізм залежності медіа-ринку та спрямування його в певному напрямку.

Від часу, коли з’явилася технічна можливість відстежувати кількість
глядачів кожної передачі певного каналу, умами і свідомістю продюсерів,
програмових директорів, рядових журналістів заволодів «рейтинговий
менталітет». Газета має сталий тираж, сформоване коло передплатників.
Телебачення від передплатників не залежить, передачу ніхто попередньо не
купує, вона вільно виходить в ефір і дивитися її може потенційно
(теоретично) все суспільство. Єдиним прибутком телеканалу є реклама. А
ціни на рекламу зростають у відповідності до рейтингу передачі. Тому
боротьба за якомога вищий рейтинг — це комерційна, економічна боротьба,
кінцева мета якої — отримати найвищий прибуток. Він може отримуватися
двома шляхами: прямим — через безпосередні прибутки і опосередкованим —
через політичні маніпуляції, які приводять до влади певну політичну
силу, що вже через політичні механізми отримує економічні вигоди.

Але нас у даному випадку логіка веде в іншому напрямку; нам важливо
встановити, що через механізм рейтингу комерційна логіка скасовує логіку
творчості, логіку адекватного відображення й пізнання дійсності. Логіка
рейтингу розрахована на ту неписьменну (символічно) більшість, яка
становить переважну

частину суспільства. Це логіка глядача, а не читача. Логіка рейтингу
перетворює світ на засадах глядацького (а не читацького) дискурсу,
заґрунтованого на розважальних і видовищних цінностях.

З огляду на обмежений обсяг цієї праці я змушений пропустити деякі
проміжні міркування та додаткові аргументи й чітко дотримуватися лише
головного сюжету в розгортанні думки. Поставлю все ж одну «ціху», як
сказав би І. Франко, і вкажу, що я, наприклад, зовсім не торкнуся такого
програмового для української журналістики питання, як участь медіа у
формуванні української національної ідентичності. Я намагаюся триматися
в межах світових медіапроцесів, у які все потужніше втягується й
Україна.

Відтак тут важливо ствердити: людство рухається вперед всупереч логіці
рейтингу. Своїми досягненнями людство зобов’язане найвидатнішим творам у
галузі літератури, малярства, філософії, науки (гуманітарної й
природничої), які були створені всупереч еквівалентові попиту. Перша
рецензія на епохальну книжку І. Канта «Критика чистого розуму» з’явилася
через п’ять років після її виходу в світ’. Перша книжка 3. Фройда, з
якої почалося його становлення як творця фройдизму, «Витлумачення
сновидінь», видана в 1900 р. в кількості 600 примірників, через вісім
років ще продавалася в книжковій крамниці видавця2. Якби автори й
видавці керувалися законом рейтингу, ці твори ніколи б не вийшли в світ.
Чи можна застосувати критерій рейтингу до долі Джордано Бруно, Яна Гуса,
Тараса Шевченка, Василя Стуса? Насамкінець, самого Ісуса Христа, який
виніс свій хрест на Голгофу і був розіп’ятий на ньому. З таких прикладів
складається історія духовного розвитку людства. Шлях людства до знань і
свободи був тернистим і трагічним. Якісь ідеї через своє новаторство,
оригінальність, незвичність, через те, що вони випереджають час,
ігноруються суспільством. Але вони тому й ведуть його вперед, що
випереджають час.

Поза сумнівом, логіка рейтингу, дискурс рейтингу, згубні для людства,
ведуть його до занепаду, пропонуючи суспільству середні (насправді
посередні) культурні, мистецькі, політичні практики. З програм
телебачення усуваються пізнавальні, літературні,

1 Див.: Гулыга А. В. Кант. — М.: Мол. гвардия, 1977. — С. 136

2 Дадун Роже. Фрейд. — М.: Изд-во АО «Х.Г.С.», 1994. — С 115.

театральні, загальнокультурні та мистецькі передачі. На роль головного
авторитета виходить загальновпізнаваний ведучий розважальної
телепередачі типу Ігоря Кондратюка, Олександра Мас-лякова, Леоніда
Якубовича, Іллі Ноябрьова, Сергія Сивохи. Уже вони наділяються місією
«тих діячів, які беруть участь у боротьбі за визначення й формування
дійсності»’. Вони формують моделі для наслідування в мовленні,
поведінці, ставленні до політичних і культурних вартостей. Вони беруть
участь у створенні «істини», оскільки й сама «істина» сучасною
філософією розглядається «як система процедур для виробництва,
регулювання й поширення певних переконань»2.

Проміжний висновок: як не гірко визнати, сучасна журналістика — це
спосіб пониження інтелектуального рівня суспільства, це спосіб поширення
трафаретного мислення, нав’язування узвичаєних практик, маскультури, це
спосіб залишити людство щонайменше в його нинішньому стані та
перешкодити йому рухатися вперед.

Якщо хтось думає, що я перебільшую, то я пошлюся на міркування Хосе
Ортеги-і-Гассета, який ще в праці «Місія Університету» (1930)
протиставив журналістику й освіту. Він визнав, що в сучасному світі не
існує більшої «духовної сили» як журналістика. Він з прикрістю відзначив
девальвацію інших «духовних сил»: «церква вийшла за межі сучасності,
держава після тріумфу демократії вже не керує нашим життям, а навпаки —
сама керується суспільною думкою»3. За такої ситуації суспільне життя
цілком і повністю опинилося під владою журналістики. Але вона посідає,
за Ортегою, в ієрархії духовних реальностей найнижчий щабель. «Вона є
настільки найнижчою, що майже ніколи не підноситься до духовності; ба,
певним чином є антидуховністю»4. Зрештою, говорити про руйнівний,
патогенний вплив журналістики на суспільне життя, про вихід
інформаційних процесів з-під контролю людини5, стало прохідним місцем у
сучасній гуманітаристиці.

1 Филлипс Л. Дж., Йоргенсен М. В. Дискурс-анализ. Теория и метод І

Пер. с англ. — X.: Изд-во Гуманитарный центр, 2004. — С. 70.

2 Там само. — С. 33.

3 Ортега-і-Гассет Хосе. Місія Університету II Ідея Університету: Ан

тологія. — Л., 2002. — С. 105.

4 Там само. — С. 106.

5 Див.: Потятиник Б. В. Медіа: ключі до розуміння. — Л.: ПАІС,

2004. —314 с.

Тепер залишімо на час журналістику та подивімося на те, які завдання
стоять перед освітою з погляду її загальнолюдського призначення. Освіта
існує значно триваліший проміжок часу, ніж власне журналістика. Говорю,
«власне журналістика», бо є ж іще купа пражурналістських явищ, які
дозволяють у вигляді метафори проголосити: журналістика — ровесниця
людства. Так от: за всю історію існування освіти її метою було не лише
навчити учня читати, писати та рахувати, щоб забезпечити працівниками
різні галузі суспільного життя й економіки, але й дати їм засоби для
того, щоб стати хорошими громадянами, цінувати свободу, демократію,
уміти самостійно мислити, шукати нове, захищати добро, покращувати життя
і в аспекті його соціальної організації, і в аспекті технологічного
полегшення своєї фізичної праці. Отже, мета освіти — на підставі даних
людині знань виховати, сформувати з неї свідому своєї гідності,
богорівну, моральну особистість. Цю місію й було покладено на
Університету соціальний інститут, що забезпечує вищий рівень формування
особистості. «Ідея Університету, — писав Карл Ясперс в однойменній праці
(1923) — це елемент всеохопного ума: волі до необмежених досліджень та
пошуків, до безмежного розвитку можливостей, до відкритості, до
піддавання сумніву всього, що може статись у світі, до істини без жодних
застережень, з усією ризикованістю відваги бути мудрим, sapere aude»’.
Університети почали виникати в добу пізнього Середньовіччя, але згодом
привели до Ренесансу, Відродження. З Університету розпочалася
Реформація. Реформація породила Просвітництво. Багато інших світових
подій нового часу відбулося завдяки Університетові.

Таким чином, колізія «журналістика, медіа — освіта, університет» — це
екзистенційна колізія історії на даному етапі розвитку людства. У цих
галузей духовної діяльності різноспрямовані вектори. Журналістика
спрямована на примітивізацію, дилетанти-зацію (пробачте за неологізми),
дебілізацію людства, а освіта — на його порятунок від цього, на
подальший розвиток, на піднесення інтелектуальних можливостей окремої
людини та людства в цілому. Тому в освіти й журналістики різні завдання
й кінцева мета.

Тепер настав час повернутися до тих «нібито», про які йшлося на початку
нашої розмови. Там говорилося про те, що людина в

1 Ясперс Карп. Ідея Університету // Ідея Університету: Антологія. — Л.,
2002. —С. 138.

99)

кріслі редактора не може бути замовником послуг у галузі журналістської
освіти. Наведу приклад. На самому початку відновлення спеціальності
«Журналістика» в нашому університеті на рівні ректора був скликаний
круглий стіл керівників провідних харківських ЗМІ, які виступили зі
своїми моделями журналістської освіти. Це було дванадцять років тому,
але мені запам’ятався (бо вразив) виступ головного редактора газети
«Вечерний Харьков» Миколи Соловйова. Він учився на філологічному
факультеті (російське відділення) нашого ж університету, не встигав, з
причин низької успішності перевівся на заочне відділення, яке закінчив з
великим відставанням від свого стартового курсу. І от він бере слово для
викладу свого бачення журналістської освіти. «Журналістові, — говорить
він, — нічого робити п’ять років в університеті. Досить і трьох. Та й
тих забагато. Навчився грамотно писати і вперед». Йому ніхто не
заперечив засадничо. І я, який тоді нічого не тямив у журналістській
освіті, промовчав. Тепер стало ясно, що, якщо мовчати в таких випадках,
журналістська освіта буде розтоптана такими практиками. Тому я й
наполягаю на тому, що керівники медіа не можуть бути замовниками на
фахівців у галузі журналістики.

Тепер про ту ситуацію, у яку потрапляють наші студенти на практиці й
наші випускники. Університет дав їм глибокі знання культури, створив з
них громадян, дав підстави вирости в оригінальних авторів. Студент
прийшов у журналістику і йому говорять: хто там тебе вчив? Та це ж люди
без практики; пиши (знімай) як усі, ми краще знаємо, чого потребує
реципієнт, бо нам про це розповідає рейтинг; ти хочеш просвіщати,
піднімати моральний рівень, вдихати українську душу в
зденаціоналізований електорат; покинь, це нікому не потрібне, знімай
пожежі, розбиті автомобілі, зруйновані будинки, смітники, будь, як ми.
Повертається такий студент з практики з гірким відчуттям, що в
Університеті йому нав’язують непотрібні знання, що він марнує тут кращі
свої роки і т. д. Завдання Університету подолати цю упередженість та
домогтися, щоб майбутній спеціаліст став на бік Університету, а не
медіа. На позицію Університету його повинен привести елементарний
здоровий глузд, який, за І. Кантом, є чинником упорядкування нашого
знання про навколишній світ. Журналістика досі залишається вільною
професією, у якій працює безліч дилетантів. Але ситуація поступово
змінюється.

Пошлюся на спостереження французького соціолога П’єра Бурдьє, який
багато зробив для з’ясування ситуації в журналісти-

U00

ці. «Сьогодні люди, які працюють з камерою й мікрофоном, — відзначив
він, — більш освічені, ніж ті, хто був на їхньому місці в 1960-ті роки».
У середовищі журналістів з’являється все більше «непомітних працівників
новин, репортерів, які стають тим більше критичними, чим більш якісну
освіту здобувають» *, але відділені від участі в програмуванні й
прийнятті керівних рішень.

Таким чином, замовником освітніх послуг у галузі журналістики повинне
виступати все суспільство в цілому, людство як таке. Це замовлення
повинне формуватися від імені меритократії, а не охлократії. Людство
може бути врятоване від журналістики тільки освітою. І в цьому велика
історична місія освіти, її обов’язок перед людством.

Журналістській освіті аж ніяк не можна, навіть заборонено, відгукуватися
на поклик так званої практичної журналістики, а забезпечувати потреби
людства у вихованні працівників інформаційного поля, орієнтуватися не на
продукування недовчених дилетантів, слухняних наймитів рейтингів, а
тримати курс на академічний, університетський рівень підготовки фахівця,
формувати інформаційну особистість із хорошим знанням історії, культури,
філософії, літератури, мистецтва. Така особистість зможе постояти за
себе, знайти аргументи для захисту своєї позиції. І настане час переходу
кількості в якість, коли такі спеціалісти визначатимуть політику своїх
ЗМІ. Ми працюємо на майбутнє і повинні розуміти значення свого
покликання.

1.9. Хто повинен викладати журналістику (з історії гіркого досвіду)?

На зборах Харківської обласної організації Національної спілки
письменників України, у перерві, коли йшло голосування й підрахунок
голосів, до мене підійшла знайома поетка, вона ж — талановита
журналістка, і сказала, випустивши дим від сигарети мені в очі: «Ігоре
Леонідовичу, я хочу у вас працювати, викладати студентам журналістику».
На щастя, цілком випадково, у моєму портфелі був навчальний план нашої
спеціальності, Я розгорнув його перед претенденткою навчати журналістів
на столі і спитав:

1 Бурдье Пьер. О телевидении и журналистике. — М.: Фонд научных
исследований «Прагматика культуры», Институт экспериментальной
социологии, 2002. — С. 54.

«Яку дисципліну ви можете викладати?» Вона схилилася над ним, потім
здивовано глянула на мене. «Що це: психологія журналістської творчості?
Що це: журналістська етика? Мене цьому не вчили. (Вона закінчила журфак
Київського національного університету імені Т. Шевченка в 1977 році). А
чи не можна викладати у вас просто журналістику?» — «Не можна, —
відповів я, — нема такої Дисципліни. Є цілий комплекс дисциплін, який і
забезпечує підготовку сучасного журналіста». На тому наша розмова й
скінчилася.

Проте далеко не завжди справа завершується в такий спосіб. На різних
заходах відомі журналісти особисто при зустрічах обов’язково починають
пояснювати мені, що навчати журналістів мусять журналісти (тобто акули
пера), а ми, тобто кафедра журналістики, можемо тільки заморочити їм
голови непотрібними знаннями. Наші студенти приносять з практики
враження, якими діляться з викладачами під час захисту, зміст яких можна
висловити так: «Ну хто там вас вчить!? Чому вас можуть навчити ваші
професори й доценти!?» Мається на увазі: ось ми зараз вам покажемо, що
таке справжня журналістика.

Такий погляд панує серед журналістів.

Але цей погляд притаманний і громадській думці. Тоді, коли створювалася
наша кафедра, перший проректор нашого університету (він потім став
ректором і донині залишається ним) професор В. С Бакіров сказав мені:
«Сподіваюся, ми знайдемо в Харкові 3-5 достойних журналістів для
забезпечення навчального процесу». Уважалося, що саме вони повинні
скласти основу для забезпечення навчального плану.

Ця думка була настільки простою, звичайною й самозрозумілою, що справді
будівництво кафедри журналістики не уявлялося можливим без залучення
журналістів-практиків. І я став їх запрошувати на кафедру журналістики.
Так у нас усталилася традиція будувати кафедру з двох поверхів:
педагогів-науковців, які читали провідні курси, що потребували
величезної підготовки («Теорія журналістики», «Історія української
журналістики», «Зарубіжна журналістика», «Правові основи діяльності
ЗМІ», «Журналістська етика», «Психологія журналістської творчості»,
«Журналістська риторика», «Журналістське розслідування»), і
журналістів-практиків, яким були віддані творчі майстерні та дисципліни
практичного спрямування: «Теорія і методика журналістської творчості»,
«Техніка і дизайн газети», «Зображальна журналісти-

U02

ка (Основи фотожурналісти^)», «Інформаційні жанри» та деякі інші.
Здавалося б, з погляду здорового глузду був напрацьований прекрасний
(мало не ідеальний) навчальний варіант. І я заспокоївся. Як виявилося,
цілком безпідставно…

Перший тривожний дзвінок пролунав через кілька місяців, коли я зустрів
викладача зображальної журналістики на вулиці Пушкінській (це далеченько
від університету) за п’ять хвилин до початку його лекції. Запрошений
викладати був, безсумнівно, видатним фотожурналістом з дипломом
Московського університету, двічі лауреатом обласного конкурсу «Часопис»
у номінації «Кришталевий об’єктив». Його дружина працювала в нашій ЦНБ.
Кращого викладача для цього предмета в Харкові знайти було неможливо.

Привітавшись, я, зрозуміло, запитав, чому він не на лекції. «Так у мене
ж зйомка о дванадцятій у Будинку актора, — відповів він як про само
собою зрозумілу річ. — Там же виступає…» і він назвав прізвище
відомого на той час політика, якого зараз уже всі забули. «А як же
студенти?» — з розпачем запитав я. «А вони ще у вересні отримали
завдання, — пояснив мій викладач, — нехай виконують». — «Як виконують? —
здивувався я. — їх же потрібно вчити!» — «Ось принесуть мені роботи на
залік, я їм покажу, що в них не так», — роз’яснив мені викладач
журналістики, як він збирається вчити своїх студентів. Я зрозумів, що
розмовляю з глухим.

Далі він на кафедрі не працював, бо, на щастя, він був узятий на один
рік з оплатою за рахунок спецкоштів і автоматично його контракт
завершився. Як розгорталися б події, якби він був зарахований у штат і
обраний за конкурсом, мені передбачити важко. На його місце прийшов
інший викладач, теж відомий журналіст, але… він мало чим відрізнявся
від попереднього.

Щоб не втомлювати читача одноманітною розповіддю, скажу, що справа
вичерпалася тоді, коли я призначив викладати цю дисципліну кандидата
філологічних наук, зараз уже й доцента М. А. Балаклицького. До того він
не мав уявлення про професійну фотожурналістику й погодився на
викладання цього предмета під моїм (можливо, й грубим!) тиском. Ми пішли
в каталог ЦНБ, я показав йому купу книжок з фотожурналістам. Три роки
він викладає цей предмет. Думаю, не потрібно говорити, що всі лекції та
практичні заняття відбуваються за розкладом. Через рік кафедра провела
організований ним загальноуніверситетський кон-

курс «Zoom» на кращу студентську фотороботу. Цей конкурс повторений
цього року і його відкриття було приурочене до проведення в нашому
університеті міжнародної наукової конференції «Харків і Харківський
університет у розвитку української журналістики». На відкритті побувала
журналістська освітня спільнота, що може засвідчити рівень експонованих
робіт. Зараз М. А. Бала-клицький має свій цифровий репортерський
фотоапарат, у важливих випадках він забезпечує зйомки подій на кафедрі.
Його світлини ілюструють інформаційні повідомлення на сайті кафедри; для
цікавих подаю адресу (www-philology.univer.kharkov.ua), щоб можна було
пересвідчитися в якості його матеріалів. Навколо нього юрмляться
студенти. Практичні заняття з цього предмета відбуваються на кафедрі
журналістики, де на нашому робочому комп’ютері він разом зі студентами
переглядає їхні роботи, тут же аналізує їх, дає поради та рекомендації.
Сподіваюся, що конкурс «Zoom» стане щорічним заходом кафедри, яка
знайшла в особі цього доцента гарного, достойного університету,
викладача важливого для підготовки журналістів ужиткового предмета.
Попередні ж видатні журналісти виявилися професійно непридатними як
педагоги.

Висновок з цієї історії лежить на поверхні. Професіонал, який вміє добре
робити свою справу, не вміє навчити фоторемеслу (чи, якщо хочете,
творчості) студентів, а дилетант, який має талант педагога, зумів
навчитися сам і опанувати методику навчання учнів, завдяки чому став
блискучим викладачем невідомого йому раніше предмета. Згодом доцент М.
А. Балаклицький відкрив творчу майстерню з фотожурналістики та науковий
семінар, почали з’являтися його наукові праці в цій галузі… він уже
розмірковував над формулюванням теми майбутнього докторського
дослідження в цьому напрямкові, але я (зізнаюся) порадив йому взяти іншу
тему.

Я розповів цей випадок як цілком типовий для журналістської освіти, у
якій, зазвичай, не поєднується талант журналіста й талант педагога. На
жаль, науковці, які в силу тих чи інших обставин приходять у
журналістську освіту, кожен осібно проходять шлях подолання звичного
логічного стереотипу, сформульований у тезі: журналістів мають навчати
журналісти. Час, витрачений на спростування цієї псевдоістини, —
дорогоцінний період навчання кількох курсів студентів, які не здобувають
потрібних знань і виходять у світ практичної журналістики недостатньо
під-

П04

готовленими. Тому краще заздалегідь знати про неправильність наперед
заданої формули і піти первісно правильним шляхом. Для переконливості
наведу ще один приклад.

Тоді ж, на самому початку формування кадрового складу кафедри,
спираючись на вже відому концепцію, я запросив на роботу журналістку,
яка працювала кореспондентом Національного інформаційного агентства
«Укрінформ» по Харківській області і невдовзі здобула звання заслуженої
журналістки України. Що ж їй можна було запропонувати викладати, як не
інформаційні жанри?

Я працюю під гаслом «Університет — не казарма», тобто будую свої
відносини з викладачами на засадах довіри, даю викладачеві адаптуватися
до навчального процесу. Але потім все одно настає час поцікавитися, що ж
він робить в аудиторії. Пропозиція дати відкриту лекцію була зустрінута
заслуженою журналісткою як особиста катастрофа. Вона телефонувала мені і
ридала в слухавку: «Якщо зі мною треба розправитися, то навіщо ці
знущання? Навіщо ця відкрита лекція?!! Я сама піду-у-yue!» Усі мої
пояснення, що відкрита лекція — це норма педагогічного життя в
університеті, що на кафедрі такі лекції відбуваються щомісяця, лише вона
на них ніколи не буває, не бралися до уваги. Я знову зрозумів, що
розмовляю з глухою людиною, яка мене не сприймає в нормальному режимі.
Від інших викладачів стало відомо, що ця заслужена журналістка раз у раз
відпускала студентів з другої години занять, а самі студенти розповіли,
що у вигляді лекційного матеріалу вона розповідала їм свою біографію. Не
варто говорити, що залік було виставлено усім.

Оскільки з одного предмета навантаження скласти не вдається, то довелося
запланувати їй творчі майстерні (а що ж іще має плануватися
журналісту-практику?) і керівництво бакалаврськими роботами на заочному
відділенні. До її творчої майстерні записалося 15 чоловік. Вона була
страшенно горда цим як фактом своєї популярності. Насправді ж студентів
приваблювала перспектива нічого не робити в цій творчій майстерні. У
вигляді завдання потрібно було побувати з нею на прес-конференціях, куди
вона обов’язково запрошувалася як кореспондент державного інформаційного
агентства для висвітлення подій у Харкові. За всі роки вона не подала
жодного звіту про роботу творчої майстерні. Публікацій її студентів я
так само не бачив.

105)

Усі бакалаврські роботи їй здавалися виконаними під її керівництвом лише
на відмінно, хоча насправді вона не могла правильно сформулювати їхню
тему, і кафедра на звітах студентів ці теми виправляла та пояснювала
бакалаврам, як ці теми слід виконувати. Зате на засіданнях ДЕК вона
дозволяла собі встати і зробити заяву: «Прошу звернути увагу ДЕК на
таку-то роботу. Це блискуча робота, яка заслуговує відмінної оцінки!»
Кількаразові зауваження про неетичність такої поведінки залишалися поза
її увагою, пролітали мимо. Зате перше ж знайомство науковця зі згаданою
роботою переконувало в тому, що більше, ніж трійки, вона не заслуговує.
ДЕК і виставляв таку оцінку, що викликало її приховане й неприховане
обурення.

Вчитися така людина не хотіла. Наприклад, хоча б вивчити правила
оформлення бібліографії, засвоїти логіку розгортання теми. Здавалося,
вона застигла в розвитку тридцять (чи вже сорок?) років тому, коли
навчилася писати короткі інформаційні замітки. На моє запитання, що вона
читає (малася на увазі, зрозуміло, фахова література), вона відповіла:
«Буніна». Здається, що про наявність спеціальної літератури з
журналістики, вона й не здогадується.

Думаєте, вона «сама пішла», як і обіцяла? «Марно сподіваєтесь», — як
говорила героїня однієї кінокомедії. Вона чіплялася за роботу на
кафедрі, допрацювала рік до закінчення контракту, а навколо мене
кружляли її адвокати, турбуючись, що я «не зробив помилки», тобто не
вказав їй на двері. Цікаво, що в неї хороший чоловік — справжній
науковець, який непогано заробляє і хоче, щоб вона «пожаліла себе» і
відпочила від вічної біганини, пов’язаної з журналістикою та
викладанням. У пориві відвертості він зізнався, що коли її запросили на
роботу до університету, то він допомагав їй скласти програму, сидів для
цього не один день у бібліотеці. На жаль, професійна непридатність
журналістів до викладання з’ясовується не відразу, для цього потрібен
певний час. Як от і в описаному випадку.

Слушно запитати: невже всі журналісти такі і немає інших, які б
витримали іспит викладанням у класичному університеті? Відповім: інших я
не бачив, хоча через кафедру журналістики їх пройшло вже стільки (у
розумінні — уже звільнено), що з них можна скласти ще одну кафедру.
Найкращі з них, які більш-менш впевнено трималися в аудиторії, не могли
скласти програму свого курсу, а якщо й приносили якийсь текст, то я його
доопрацьовував

106

і виправляв не менш ніж на 50 %. З них не можна було вижати звіт про
творчі майстерні. Узагалі, вони не могли скласти жодного методичного
документа. Деякі розпочинали з того, що просили розтлумачити різницю між
екзаменом і заліком, хоча всі мали вищу освіту. Засідання кафедри вони,
зазвичай, не відвідували, і мені, як завідувачеві, доводилося потім з
кожним окремо відпрацьовувати зміст прийнятих рішень. Зате жоден з них
мені ніколи не сказав: «Ігоре Леонідовичу, я цей курс читати не можу».

Вони не брали участі в науковій роботі кафедри; навіть не в тому
розумінні, що не писали статті, не виступали на конференціях, а не
хотіли бути присутніми на обговоренні доповідей на наукових семінарах чи
дисертаційних робіт навіть ужиткового змісту. Зрозуміло: їм не можна
було доручити рецензування будь-якого наукового тексту чи залучити до
участі в складанні відзиву провідної установи. Хоча з огляду на їхній
практичний досвід, логічним було пропонувати їм це.

Були й такі, що заявляли: я напишу дисертацію… Через рік… От поїду в
Київ до Мукомели… Цей журналіст хвалився, що в «Слобідському краї» при
нормі 7 тисяч рядків на місяць він пише 14 тисяч. Але написати один
рядок дисертації (заголовок) він так і не спромігся. Інший заявив: я вже
домовився в раді педунівесрй-тету про захист через рік дисертації
«Історія Харківського телебачення», залишилося тільки написати. Він
думав, що це так же легко, як написати звіт про прес-конференцію, де ще
й роздають заздалегідь підготований прес-реліз. Після цієї заяви ми його
звільнили у зв’язку зі скаргами студентів. Відтоді я не бачив ні його,
ні його дисертації.

Відтак, мушу з сумом визнати: інших я не зустрічав, хоча теоретично
вірю, що винятки трапляються, бо що ж то за правило без винятків. У
першому варіанті публікації цього тексту1 я навів у числі таких винятків
професорів Віталія Карпенка та Олександра Глушка, доцента Ігоря
Слісаренка з Інституту журналістики Київського національного
університету імені Т. Шевченка. Незважаючи на мізерний наклад (100
примірників) цієї книжки, виданої до 60-річчя декана факультету систем і
засобів масової комунікації Дніпропетровського національного
університету

1 Див.: Михайлин Ігор. Хто повинен викладати журналістику? (з історії
гіркого досвіду) // In media res: 36. наук. пр. — Дніпропетровськ, 2007.
— С. 152-162.

107)

доктора філологічних наук професора В. Д. Демченка, стаття викликала
відчутний резонанс в колах медіа-освітян; і це свідчило про те, що я
зачепив тему, уже всім наболілу. Висловлюючи цілковиту солідарність з
моєю позицією, багато хто з них вказав мені, що ні І. Слісаренко, ні В.
Карпенко не мають статусу тих винятків, які мені на віддалі хотілося б у
них бачити. І. Слісаренко був на час надрукування статті вже звільнений
саме за прогули з Інституту журналістики КНУ, мали зауваження колеги й
до педагогічної праці В. Карпенка.

Натомість мою увагу привернули до того, що до числа щасливих винятків
належить творча доля доктора філологічних наук професора Миколи
Степановича Тимошика. Закінчивши факультет журналістики, він отримав
призначення в газету «Радянська Буковина» (Чернівці), де пройшов шлях
від кореспондента до завідувача відділу, потім був призначений
редактором газети «Молодий буковинець», з цієї посади запрошений на
роботу в сектор преси ЦК ЛКСМУ. У роки перебудови перейшов до Головного
видавничого управління Держкомвидаву України, переміг у конкурсі на
заміщення вакантної посади завідувача редакції видавництва «Либідь» при
київському університеті, а через два роки став у ньому головним
редактором. У 1991 р. захистив кандидатську дисертацію «Молодіжна преса
України: структура, управління, функціонування на сучасному етапі.
1985-1990» і тоді ж за сумісництвом почав працювати викладачем. 1997 р.
захистив докторську дисертацію «Українознавчі проблеми в науковій,
публіци-стичній, редакторській і видавничій діяльності Івана Огієнка»,
1999 р. перейшов на постійну роботу в Інститут журналістики КНУ. З 2002
р. призначений завідувачем кафедри видавничої справи та редагування
Інституту журналістики КНУ. Зараз це провідний спеціаліст у своїй
галузі, автор багатьох статей, доповідей на конференціях, монографій. За
його підручниками зі спеціально-сті «Видавнича справа та редагування»
навчається вся Україна’.

Проте цей приклад виразно належить до розряду винятків і блискуче
здійснює функцію винятку — підтверджувати правило.

1 Докладніше про професора М. С. Тимошика можна прочитати в пр.: Іваник
М. Тимошик Микола Степанович // Українська журналістика в іменах. — Л.,
2000. — Вип. 7. — С 342-344; Тимошик М. С. Автобіографія //
Науково-дослідний центр періодики (1993-2003 pp.): У 2 т. — Л., 2003. —
Т. 2. — С. 577-594.

П08

А правило полягає в тому, що журналіст, навіть «заслужений»,
неспроможний викладати журналістику.

Поступово я став складати для себе ідеальну модель викладача
журналістики: це випускник спеціальності «Журналістика», який закінчив
аспірантуру з цієї ж спеціальності, успішно захистив дисертацію,
попрацював (можливо, за сумісництвом) у ЗМІ і прийшов на роботу в
університет. З першого ж випуску наших студентів (2000) я докладав усіх
зусиль, щоб вони були прийняті в аспірантуру. Поки в нас її не було, то
хоча б на інші, близькі спеціальності. Потім заходився створювати
аспірантуру з журналістики в своєму університеті. З сумом повідомляю:
досі мені не вдалося залучити жодного випускника описаним вище шляхом
для роботи на кафедрі.

Не буду мучити читача численними прикладами, змалюю алгоритм подій.
Опинившись в аспірантурі, мої учні не йшли в бібліотеку, щоб читати
спеціальну літературу чи першоджерела, а шукали, де б підзаробити до
своєї невеликої стипендії. Роботу вони швидко знаходили, а, оскільки за
рівнем інтелекту, маючи університетську освіту і (головне!) знання, вони
швидко вимивали з інформаційної сфери дилетантів, які там до них
працювали, то й швидко підніматися по службовій драбині. Перший курс
аспірантури вони закінчували без опублікованих статей, виступів на
конференціях, написаних розділів дисертацій. Тут я був швидший на
реакцію і домігся відрахування таких осіб з аспірантури.

Таким чином, складена мною формула доповнилася важливим положенням: у
журналістській освіті мають працювати не журналісти, а педагоги за
покликанням, які свідомо обрали не журналістський, а педагогічний фах
для своєї майбутньої долі.

Один викладач, який раніше викладав російську мову на факультеті
журналістики в Саратовському державному університеті і прибився
ненадовго до нашої кафедри, запевняв мене: створити кафедру журналістики
дуже просто; журналістика — це та ж сама медицина; як у медицині
викладають лікарі, які мають практику, так і в нас мають викладати
журналісти, які працюють у ЗМІ. Був час, коли я повірив йому. Він тільки
забув сказати, що в медицині завідувач відділом міської чи обласної
лікарні — обов’язково (щонайменше) кандидат медичних наук, доцент. Це й
дає йому право викладати в медичному університеті, а не лікарська
практика. Тим часом я не бачив серед журналістів кандидатів наук з

109

журналістики. Вони, мабуть, є в Києві, але їх ще немає в Харкові, а отже
застосовувати до журналістської освіти норми медичної некоректно.

Хотілося б, щоб прості істини збагнули й самі журналісти. Нещодавно
прочитав цікаве інтерв’ю російської журналістки Іра-ди Зеленайлової,
яка, працюючи репортером на Першому каналі російського телебачення,
отримала престижну винагороду в галузі телевізійної журналістики —
«ТЕФІ». Розповідаючи про свою працю, вона заявила: «Жінці в репортажі
робити нічого!» А коли авторка інтерв’ю, теж жінка Валентина Пескова,
попросила роз’яснень, сказала: «Не тому, що жінка не вміє чогось, що
вміє чоловік, а тому, що жінка хоче мати родину, виглядати гарно.
Репортерська робота, якщо займатися нею поважно, цього не передбачає.
Причому категорично. Якщо в тебе є родина — ти мусиш нею займатися. А в
мене тисячу разів була така ситуація — відзначаємо день народження
дитини, а мені телефонують і говорять: збираємо речі і звалюємо. Хочеш
бути жінкою, не ходи в цю професію, якщо пішла — забудь про свої штучки»
(Арт-мозаика, 2007. —22-28 янв.).

А тепер уявіть таку ситуацію: ти прийшов/прийшла на лекцію, оголосив/ла
тему, прочитав/ла двадцять хвилин, а тобі телефонують і говорять:
збираємо речі і звалюємо. Хочеш бути викладачем, не ходи в журналістику,
а якщо пішов/ла забудь свої штучки.

Кафедра журналістики мусить жити звичайним життям університетської
кафедри: на ній щомісяця мають відбуватися засідання з розглядом
важливих проблем навчального процесу, наукові семінари з читанням
традиційних наукових доповідей, проводитися відкриті лекції чи практичні
заняття, працювати клуб «Журналіст», у якому відбуваються зустрічі
студентів з провідними журналістами Харкова. Якщо журналісти-практики
відмовляються чи не здатні брати участь у житті кафедри, то я мушу
робити сам за них усю роботу, бо кафедра як науковий колектив за іншими
законами існувати не може, інакше це вже не кафедра, а збіговисько
випадкових людей. Зізнаюся: я так і намагався робити (тобто сам тягти
усю роботу на кафедрі), аж поки тяжко не захворів, так що мусив довго і
виснажливо лікуватися. І тоді на лікарському ліжкові я зрозумів, що моя
хвороба — це наслідок багаторічних хронічних перевантажень. Ці
перевантаження я змушений був брати на себе, щоб утримати (забезпечити)
роботу кафедри в нормальному режимі.

(по

Я звернув увагу: на засіданнях кафедри через годину її роботи, саме в
розпал розгляду найважливіших питань, журналісти починають позіхати,
крутити головами, ніби здивовано запитуючи присутніх, що вони тут
роблять. їм не цікава, а можливо, й дивна обговорювана проблематика.
Вони починають писати мені записки, що вони запрошені на захід в
облдержадміністрацію (про який раніше не попереджали) і він ось-ось
почнеться, вони вже й так запізнюються, в них монтаж, верстка, процес
випуску газети, термінове інтерв’ю, прес-конференція, зв’язок з Києвом
(Лондоном, Берліном, Москвою) і т. д. Вони втікають із засідань,
приходять у свої редакції, розслабляються. П’ють каву, викурюють
сигарету, розмовляють з колегами. Там вони на роботі… між своїми. На
кафедрі для них — марно згаяний час. Зате вони, як правило, ніколи не
пропускають святкування Нового року чи 8 Березня. Двоє телевізійних
журналістів, яких не можна було затягти на засідання кафедри, де
розглядалися проблеми викладання телевізійної журналістики, завжди охоче
відвідували всілякі святкування й лишалися там доти, доки не порожніли
всі пляшки.

Останньою краплею розгляду питання щодо «Хто повинен викладати
журналістику?» стала зустріч на нашій кафедрі з директором проекту
TASIK-BBC п. Ентоні Хаусоном. Знову почалися традиційні розмови про
відставання освіти від практики. Розмови цілковито беззмістовні в нашій
ситуації, бо єдине, чого ми потребуємо, це сучасної
матеріально-технічної бази, яка б дозволила замкнути навчання студентів
в університеті. Але й це не панацея: професор Володимир Здоровега мав
думку, що навчання журналіста не може бути завершене в навчальному
закладі, воно триває в ЗМІ, куди він приходить на роботу. Яж уважаю, що
журналіст — це взагалі semper tiro, завжди учень, якщо перефразувати
слова Івана Франка про поета, тобто його освіта (в статусі вже
самоосвіти) не повинна кінчатися ніколи.

П. Ентоні Хаусон сказав, що орієнтація на практику вигідна навчальним
закладам, оскільки вони зацікавлені в тому, щоб випускати гарних
спеціалістів; вона вигідна й редакторам і власникам газет, бо вони так
само зацікавлені в гарних журналістах. У відповідях на запитання, однак,
з’ясувалося, що в самого п. Ентоні Хаусона немає ні наукового ступеня,
ні вченого звання, не має наукових праць у галузі журналістики і взагалі
університетської освіти, він не зміг назвати жодного журналіста, який би
вважав його своїм учителем. Тим не менше, він уважає за можливе ство-

рювати концепцію університетської освіти в Україні. Щоправда, зрозумівши
невигідну ситуацію, у якій опинився, він указав на рекомендаційний
характер діяльності репрезентованого ним проекту.

На жаль, українська освітня журналістська спільнота поставилася
довірливо до його ідей. Ще у вересні 2006 року я отримав рекомендації
науково-методичної комісії з журналістики МОН України, засідання якої
тоді пропустив через участь у Міжнародному конгресі «Іван Франко — дух,
наука, думка, воля. До 150-річчя від дня народження». У рекомендаціях
ішлося про необхідність кожному викладачеві стажуватися в ЗМІ. Я навіть
сказав про це доцентові, який мав іти на стажування у наступному
семестрі. Але за той час, що пройшов до початку його стажування, я
практично втратив ще двох викладачів, які захотіли за сумісництвом
попрацювати в ЗМІ, та виявилося, що сумісництвом стала для них робота на
кафедрі.

Одна з них — моя відома учениця, що в 2005 році успішно захистила
кандидатську дисертацію в спеціалізованій ученій раді Львівського
національного університету імені І. Франка, філолог, а не журналіст за
базовою освітою. Почавши працювати в газеті літературним редактором чи
навіть коректором, вона дуже швидко стала дописувати до неї, була
переведена на посаду кореспондента, її матеріали відзначалися особливою
університетською якістю, кілька разів передруковувалися столичними
газетами. Нарешті, вона дістала запрошення від однієї з них стати її
кореспондентом по Харківській області. Змінилося її ставлення до роботи
на кафедрі, до студентів. Вона не відвідувала засідань кафедри і,
незважаючи на свій кандидатський ступінь, наукових семінарів. Вона не
була присутня на захистах своїх бакалаврів і магістрів, не оформляла
потрібну методичну документацію. Багато років я не можу домогтися
написання нею методичних матеріалів (програм, форм контролю,
екзаменаційних запитань) з дисциплін, які вона викладає. Коли вона
присутня на кафедрі, то рішуче виступає проти посилення саме практичної
складової в роботі зі студентами, вбачаючи в них майбутніх конкурентів.
Творчу майстерню вона зібрала один раз на початку семестру, а далі
заявила студентам: «Запишіть номер мого мобільного телефону, дзвоніть,
якщо будуть запитання». Я з сумом прийняв рішення попрощатися й з нею.

І от, коли мій доцент нагадав про стажування в газеті, я злякався
перспективи втратити і його й категорично заперечив проти

попереднього наміру стажувати його в журналістиці. Ні, зрозумів я,
вивчення, а отже, і викладання журналістики несумісне з роботою в
журналістиці. Тут уже, як сказала лауреатка премії «ТЕФІ»: хочеш бути
викладачем — не ходи в журналістику.

Насамкінець, познайомлю вас з матеріалами одного дуже повчального
соціологічного опитування. 1 грудня 2006 року проходила звітно-виборча
конференція Харківської обласної організації Національної спілки
журналістів України. Кафедра журналістики склала спеціальну анкету й
попросила відповісти на неї делегатів конференції. Опитування показало,
що наші випускники вже працюють у двох третинах репрезентованих на
конференції органах масової інформації. Середній бал (за п’ятибальною
системою), яким респонденти оцінили їхню підготовку, дорівнював 3,9.
Причому рівень сучасної журналістської освіти в Україні оцінено в 3,2
бали, а рівень відповідності сучасної журналістської освіти в Україні
світовим стандартам — у 2,9 бали. Неозброєним оком видно, що
журналісти-практики виставили нам високу оцінку — майже 4 бали,
підтвердивши правильність тієї освітньої концепції, якої ми
дотримуємося. Для порівняння: за матеріалами щорічного опитування
«Викладач очима студентів», що проводиться соціологічним факультетом,
середній бал, яким студенти оцінюють рівень викладання в університеті,
дорівнює 4,2. Ще два-три роки тому він становив 4,1. Як бачимо,
незважаючи на молодість спеціальності, ми вже зрівнялися з університетом
за рівнем викладання.

Здебільшого респонденти зацікавленні у наданні студентам широкої
гуманітарної освіти; серед пріоритетних дисциплін названі історія,
політологія, економіка, соціологія, українська мова, іноземна мова,
журналістська етика, культурологія, філософія, логіка. Серед якостей,
які повинна формувати в молодого журналіста університетська освіта,
названі широта світогляду, вміння слухати, сприймати, засвоювати,
аналізувати інформацію, уміння спілкуватися (комунікабельність), смак до
літературної форми, грамотність, прагнення до постійного поповнення
знань у бібліотеці, вміння захищати свою думку і (навіть!!!) вірність
засобу масової інформації, у якому працюєш.

На запитання ж «Ваші рекомендації щодо поліпшення навчального процесу»
посипалися вимоги розширити практичний бік журналістської освіти,
створювати свої навчальні медіа-про-екти, запроваджувати майстер-класи,
розширити правову освіту.

Проте вказано й на потребу студентів багато читати художньої літератури
та періодичної преси, викладачів — учити студентів на прикладах майстрів
світової журналістики, більше уваги приділяти розборові практики,
відсіювати від курсу до курсу професійно непридатних студентів, краще
викладати стилістику української та російської мов, брати для
журналістської освіти людей з вищою освітою і вчити їх два роки, даючи
практичні навички.

Важливо відзначити таку особливість, що виявилася у відповідях на це
запитання: респонденти навіть не зрозуміли суперечності своєї позиції. З
одного боку, вони вважають найбільш істотною в підготовці журналістів
широку гуманітарну освіту з поглибленим викладанням історії,
політології, філософії, соціології, логіки та ін. З іншого боку,
висловлюються за розширення практичної підготовки. За умов сталості
навчального плану та тенденції до скорочення аудиторних годин у зв’язку
із запровадженням Болонського процесу ці вимоги містять протилежні
інтенції. Однак журналісти-практики виявили цілковите нерозуміння
сутності журналістської освіти — явище загалом типове для стосунків
практичної журналістики та журналістської освіти не лише в Україні, але
й в усьому світі.

Головна особливість чи, якщо хочете, таємниця журналістської праці
полягає в тому, що успіх у ній вимірюється наявністю не лише знань, а й
таланту. Учений багато знає, але він тому й не журналіст, що не вміє
викласти свої знання мовою масової інформації. Журналіст ніколи не
знатиме стільки, скільки професійний науковець, політик, письменник, але
він володіє навичками пошуку інформації, знає різноманітні способи її
отримання, вільно володіє найголовнішим з них — усним спілкуванням з
носієм інформації.

Конструктивний бік висловлених пропозицій полягає в тому, що ці
практичні навички журналістська освіта мусить давати молодому фахівцеві.
Але вони матимуть значення лише в тому випадку, коли ляжуть на підвалини
загальної фундаментальної освіти з історії, філософії, культурології,
економіки та всього того, знання чого вимагають наші журналісти-практики
від нашого випускника. Нікому не потрібний журналіст, який нічого не чув
про ,Т. Шевченка чи І. Франка, не зможе назвати три-п’ять драм У.
Шекспіра, не перелічить п’ять українських гетьманів і стільки ж
американських президентів.

(і 14

У 1995 році, коли ми тільки починали створювати кафедру журналістики, я
прочитав у російському часописі «Журналист» інтерв’ю з редактором
великої німецької газети, можливо «Frankfurter Algemeine», зараз уже
важко згадати. Але дуже добре запам’яталося, що на запитання «Чому б він
уважав за потрібне навчати молодих журналістів?» цей редактор відповів:
історії та літературі. Здивованому кореспондентові він пояснив: знання з
історії та літератури складають основу особистості, її світогляду, їх не
засвоїш знаскоку, а опанувати технічні, ужиткові аспекти професії
талановита людина зможе за два-три тижні, тому не вони повинні складати
зміст журналістської освіти, а фундаментальні гуманітарні знання.

18 грудня 2006 року нашим студентам прочитав лекцію професор
Московського державного університету імені М. В. Ломоносова Р. П.
Овсепян — випускник спеціальності «Журналістика» Харківського
університету 1952 року, що прибув на конференцію «Харків і Харківський
університет у розвитку української журналістики». Він почав свій виступ
словами: «Нас в МГУ звинувачують у відставанні теорії від практики…»
Це їх, вигукнув мій внутрішній голос, МГУ, у якому журналістська освіта
найстаріша в Росії, веде літочислення від 1945 року?!!

І я прийшов до висновку:

Очевидно, в журналістиці теорія вічно відставатиме від практики, а
технічне забезпечення навчального процесу — від реального становища в
ЗМІ.

Очевидно, ніколи не можна буде випустити ідеального працівника, який би
без доучування в ЗМІ був готовий виконувати будь-яку журналістську
роботу.

Очевидно, не потрібно взагалі панічно реагувати на заяви про відставання
теорії від практики, освіти від журналістики, а сприймати їх як
іманентну властивість цієї галузі знання.

Очевидно, слід категорично позбутися ілюзії, що подолати розрив теорії
та практики можна елементарним шляхом запрошення на роботу
журналістів-практиків.

Понад те: хронічні заяви про відставання теорії від практики й свідчать
найбільш переконливо про неспроможність практиків брати повноцінну
участь у навчальному процесі, тобто їхню професійну педагогічну
непридатність. Висновок: цілком очевидно, що й практичний бік
журналістської освіти мусять налагоджувати педагоги, тобто ті ж доценти
та професори.

Нагадаю насамкінець, що за вимогами Міністерства освіти і науки України
випускаюча кафедра мусить мати у своєму складі 95 % науково-педагогічних
кадрів вищої кваліфікації, тобто кандидатів наук, доцентів, докторів
наук, професорів. Отож, дорогі журналісти, здобувайте наукові ступені й
учені звання, а тоді вже приходьте в університети викладати
журналістику. А доти залиште цю справу професійним педагогам —
викладачам журналістики.

1.10. Сенсація в тоталітарній журналістиці

Радянська журналістика приписувала собі виключне право об’єктивності у
відображенні дійсності, звинувачуючи, навпаки, так звану капіталістичну
пресу в спотворенні реальної картини світу під впливом залежності від
«грошового мішка буржуазії». За задумом більшовицьких ідеологів,
радянська преса має прямий доступ до істини, а буржуазна навічно
забруднена потягом до п’ятьох «с»: сексу, скандалів, смерті, сміху
(розваг) і, звичайно, сенсації. Кілька поколінь радянських людей вірили
брехливим заявам партійних вождів. І лише неспростовні факти, що
розкрилися в пострадянську епоху, дозволили говорити про міфологічний
характер цього твердження.

Насправді виявляється, що саме радянська преса мала непереборний потяг
до сенсації. «Сенсація, читаємо в словнику термінів і понять «Засоби
масової інформації» Г. І. Вартанова, — повідомлення в засобах масової
інформації, зокрема у виступах журналіста, з приводу якоїсь надзвичайної
події або факту, що викликає надто сильне, хвилююче враження.
Трапляється, що у гонитві за сенсацією вдаються до вигадки, яка не має
нічого спільного з правдою життя»’. Сьогодні стало зрозуміло, що
радянська (тоталітарна) журналістика справжні «надзвичайні події або
факти» (голодомор, репресії) обходила своєю увагою; натомість виробляла
сталу традицію працювати в жанрі ідеологічної сенсації.

Звернімося до одного, але красномовного прикладу, світло на який було
пролите зовсім недавно зусиллями дослідників партійних архівів2. Усі
вихованці радянської школи знали про подвиг

1 Вартанов Г. І. Засоби масової інформації: Короткий словник термі-

‘ нів і понять – К: Грамота, 2005. – 64 с

2 Описано за кн.: Звягинцев В. Е. Трибунал для героев. – М.: ОЛМА-

ПРЕСС Образование, 2005. — С. 260-266.

(П6

28 панфіловців, які 16 листопада 1941 р. під роз’їздом Дубосеко-вим,
коли німецькі фашисти рвалися до Москви, у нерівному бою знищили 18
танків і 600 солдатів противника. Усім їм посмертно присвоєне звання
Героїв Радянського Союзу. Стала крилатою фраза політрука Дієва: «Велика
Россия, а отступать некуда. Позади Москва».

Великим буде здивування радянської людини, коли вона довідається, що
ніякого бою насправді не було, не було й 28 панфіловців, нічого не було.
Наступ німців біля роз’їзду Дубосекового зупинити не вдалося, позиції
1075 полку були зім’яті, втрати радянських військ були величезними,
залишки відійшли на новий рубіж оборони, командир полку полковник І. В.
Капров і комісар полку Мухамедьяров були зняті зі своїх посад. За
донесеннями тих днів 4-та рота другого батальйону нараховувала до 16
листопада 140 бійців, після німецького наступу залишилося живими 30.
Втрати пояснюються поганим озброєнням, воювати було нічим: на весь
другий батальйон було лише 4 протитанкові рушниці. Головною зброєю
радянського командування була жива сила, люди, солдати, якими без жалю
затуляли Москву від авіації, артилерії й танків противника. А щоб вони
покірливо, не ремствуючи йшли на смерть та ще й старанно виконували свою
функцію, їм потрібно було прищепити, з одного боку, імунітет від страху,
а з другого — жагу подвигу та героїзму. Цю місію й мала виконати
радянська журналістика.

У цей час у дивізію генерала Панфілова прибули кореспонденти В. Чернишов
(«Комсомольская правда») і В. Кротєєв («Красная звезда»). Далі штабу
армії вони не поїхали — було небезпечно. Інструктор з політвідділу
розповів про героїчну поведінку частин, що тримали оборону. Коли вони
вже залишали штаб, то зустріли комісара 8-ї Панфіловської дивізії
Єгорова, який розповів, що у важких умовах люди героїчно б’ються на всіх
ділянках; навів приклад бою однієї роти з танками і порадив написати про
нього.

Журналісти сумлінно виконали пораду. 26 листопада 1941 в «Комсомольськой
правде» з’явилися рядові замітки В. Чернишо-ва «Слава безстрашним
патріотам», а 27 листопада в «Красной звезде» — В. Кротєєва «Гвардійці
Панфілова в боях за Москву». Обидва автори розповіли про бій роти
піхотинців з німецькими танками, вигадуючи кожен свої подробиці. Причому
перший з них писав про 4-ту, а другий — про 5-ту роту, що свідчило про

відсутність точних даних у журналістів. Подібні за змістом замітки в той
час щоденно публікувалися в усіх газетах.

Увечері 27 листопада редактор «Красной звезды» Д. I. Ортен-берг доручив
літературному секретареві редакції А. Ю. Кривиць-кому написати передову
статтю до наступного числа газети, яке виходила 28 листопада. Той став
переглядати надруковані повідомлення останніх днів і зупинив увагу на
замітці В. Кротєєва. Описаний у ній епізод він поклав в основу своєї
передовиці, назвавши її «Заповіт 28 полеглих героїв».

Перед написанням статті він зустрівся з В. Кротєєвим і розпитав, скільки
бійців було в роті, що воювала з німецькими танками. В. Кротеєв
прикинув, що частини вже зазнали великих втрат і сказав, що склад роти
був, очевидно, неповний, приблизно десь бійців 30-40. А. Ю. Кривицький
зупинився на цифрі тридцять, але було відомо, що двоє з них виявилися
«зрадниками», тобто втекли з позицій. Так в голові секретаря склалася
цифра 28. її й затвердив редактор.

Якщо замітку В. Кротєєва читачі пропустили серед низки інших
повідомлень, то передова стаття прочитувалася більш уважно. Уже вранці
28 листопада в редакцію зателефонував М. І. Калі-нін і зажадав дізнатися
прізвища героїв — «не можна, щоб вони залишилися безіменними»’.
Доповіли, що статтю читав сам Сталін і схвально відгукнувся про неї.

Тільки після цього почався пошук прізвищ. Коли в кінці грудня частину
вивели з боїв на переформування та поповнення, бо воювати в ній вже було
нікому, за дорученням Д. І. Ортенберга А. Ю. Кривицький зустрівся з
командиром 4-ї роти другого батальйону Гундиловичем і став розпитувати
про героїчний бій. Той здивувався такій інтерпретації подій і заявив, що
хоробро билася вся рота, але А. Ю. Кривицького цікавили вже не події, а
28 прізвищ. їх довелося «вибивати» з Гундиловича в присутності командира
полку Капрова. «По пам’яті» він їх назвав. Журналіст потурбувався, щоб у
списку були репрезентовані різні національності, соціальні верстви,
тобто щоб він відповідав ідеологічним радянським канонам.

Лише 21 січня в «Красной звезде» з’явилася нова стаття А. Ю. Кривицького
«Про 28 полеглих героїв», де вперше були на-

1 Ортенберг Д. И. Июнь – декабрь сорок первого. — М.: Сов. писатель,
1984. — С. 281.

(ll8

звані їхні імена і наведений крилатий вислів політрука: «Велика Россия,
а отступать некуда. Позади Москва». Стаття знову викликала співчуття
читачів і розуміння командування, що описаний епізод заслуговує на
найвище відзначення, щоб стати прикладом самопожертви. Чомусь лише 10
травня 1942 р. до Президії Верховної Ради СРСР надійшло подання на
присвоєння 28 панфілов-цям звання Героїв Радянського Союзу, підписане
командувачем Калінінського фронту Конєвим і членом Воєнної ради фронту
Леоновим. Чомусь цього виявилося недостатньо, і 28 травня і 13 липня
1942 р. командувач Західного фронту і член воєнради Булганін знову
направляють аналогічне подання. Очевидно, старанно «утрушується»
поіменний список майбутніх героїв. Лише 21 липня 1942 р. вийшов Указ
Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звань Героїв Радянського
Союзу посмертно 28 воякам Панфіловської дивізії.

Таким чином, керуючись пропагандистськими та кон’юнктурними
міркуваннями, А. Ю. Кривицький і Д. І. Ортенберг сфальсифікували події і
створили корисний агітаційний міф, який нічого спільного з самою
дійсністю не мав. Але далі вже журналістика моделювала життя. Зневага до
смерті, самопожертва в ім’я перемоги стали буденною річчю, а війна
особливо безжальною. Некрофілія, яка засадничо суперечить людській
природі, охопила солдатські маси. Сотні бійців повторювали подвиги В.
Гастелло, О. Матросова, прагнучи хоча б загинути зі славою, якщо не
вдається вціліти. А ще раніше багато хто з хлопчиків повторювали
«подвиг» Павлика Морозова, якого й сьогодні прокомуністична преса
називає «выдающимся борцом с кулачеством»1.

Сенсація в тоталітарній (радянській) журналістиці не зникала ніколи, бо
вона властива інформаційній діяльності в цілому. Адже повідомляти про
події та факти (а надзвичайні — в першу чергу) — священний обов’язок
журналіста. Проте наш виклад вияскравив особливості сенсації в
журналістиці свободи волі та соціально відповідальній журналістиці, з
одного боку, і в авторитарній чи тоталітарній журналістиці — з іншого.
Таким чином у цих медійних полях існує дві відмінні концепції сенсації.

1 Селедкин Юрий. Лицо ненависти // Слово ветерана. — 2007. — 4 апреля.

У першому випадку сенсація має інформаційний та комерційний характер, її
місія — здивувати читача, зіграти на його інтересі до життя видатних
осіб (політиків, митців, спортсменів), запросити його відзначити увагою
саме цю газету, домогтися через сенсацію комерційного успіху.

Сенсація в тоталітарній журналістиці має ідеологічний
(пропагандистський, агітаційний) і спонукальний характер; її місія —
приголомшити приватну людину (а нею є більшість читачів) виключними
позитивними прикладами і пропонувати їх для наслідування, переводити
піднесене, видатне в план буденності, спонукати людину жити на межі
напруження її сил; причому сенсаційні події та факти негативного змісту
приховуються й замовчуються.

У першому випадку журналіст виходить з правди життя, прагне роздобути
хоч і надзвичайні, але правдиві факти. У тоталітарній журналістиці перед
автором просто не стоїть проблема реалізму. Співвіднесеність із життям
зображеної картини дійсності, події чи характеру не передбачається;
головне, щоб вони відповідали ідеологічній догмі, були «правильними» і в
майбутньому в потрібному напрямкові програмували дійсність, тобто
спонукали людей до героїзму, трудового чи військового подвигу.

З погляду гуманізму та загальнолюдської моралі сенсація першого типу
більше відповідає потребам і інтересам звичайної людини. Сенсація
другого типу травмує (ґвалтує) людську психіку, маючи настанову на
постійне виховання, спонукування людини, яка не має зазвичай до того
природних даних, бути інакшою, ніж їй судилося від природи. Людина в
тоталітарному суспільстві переживає сталий дискомфорт від конфлікту (а
можливо, і прірви) між реальністю, спостережуваною в довкіллі, з одного
боку, і журналістською віртуальною (вигаданою) дійсністю, яка
нав’язується їй зі шпальт газет і журналів, з радіоефіру й телевізійних
екранів, — з іншого.

Ці спостереження засвідчують антигуманну сутність, ворожу налаштованість
до людини тоталітарного суспільства і тоталітарної журналістики та
демонструють переваги соціально відповідальної її моделі, до якої
прямують зараз українські медіа.

120

l.l 1. Як завоювати увагу читача:

досвід міжнародної журналістики

у світлі українських реалій

Сучасна масово-інформаційна ситуація в Україні характеризується
істотними відмінностями від тієї, що існувала на початку 1990-х років.
Адже перед радянською пресою питання про завоювання уваги читача взагалі
не стояло. Практично вся преса була партійною, а відтак, справа
передплати, накладів і поширення часописів так само перебувала в руках
партійних комітетів від центрального до первинних виробничих осередків.
Тоді існувало призабуте вже нині й дивовижне як на досвід країн з іншого
боку «залізної завіси» поняття — «лімітоване видання». До цієї групи
«лімітованих видань» належали такі, тираж яких штучно обмежувався і не
міг перевищувати певну, встановлену в якомусь вищому органі партійної
влади, цифру. У ті часи, отже, існувала проблема не зростання накладу
видання, а, навпаки, його штучного гальмування. Журналісти мусили дбати
не про те, щоб їхніх читачів було більше, а про те, щоб їх було не
більше, ніж кимось придумана кількість. Це типовий зразок ідеологічної
монополії, коли людям вказують, що читати, регламентують споживання
духовного хліба, яким є інформація.

Проте проблема ефективності та дієвості журналістських виступів існувала
й тоді. Радянська теорія журналістики не могла уникнути цього
найважливішого питання, але, усунувши головний чинник його виміру —
наклад, — мусила замінити його на цілком штучну формулу: скільки за
матеріалами журналіста було прийнято партійно-державних рішень. З огляду
на цей критерій ефективність діяльності багатьох талановитих журналістів
дорівнювала нулю. Одна журналістка якось у приватній розмові з сумом
скаржилася мені, що майже за три десятиліття її творчої діяльності вона
лише двічі удостоїлася такої честі — розгляду на державному чи
партійному рівні її журналістських творів і прийняття якихось
конструктивних ухвал за її рекомендаціями.

Журналістика — прагматичний вид духовної діяльності людини. Це справді
так. Але мірилом її ефективності в усьому світі служить те, наскільки
тому чи іншому періодичному виданню вдається завоювати увагу читача чи —
для ефірних ЗМІ — слухача чи глядача. Найголовнішим чинником тут є
наклад, розмір аудиторії. Газети й журнали в сучасному світі опиняються
на двох

ринках: на ринку читачів як носії інформації і на ринку реклами як носії
оголошень. Відомо, що головну статтю прибутків у західному світі
журналістика має від реклами. А відтак, зацікавленість рекламодавців
викликає видання з найбільшим тиражем, з найбільшим регіоном поширення,
з найбільшою аудиторією читачів. Свою аудиторію й продають журналісти
рекламодавцям. Тому знову й знову постає проблема професійної
майстерності, тобто мистецтва завоювати увагу читача, примусити його
звернутися саме до вашого видання.

У пострадянському інформаційному просторі відбулося величезне розширення
ринку журналістики. Можливо, не всі вже пам’ятають, що радянський Харків
був містом лише чотирьох газет, тимчасом як зараз їх нараховується десь
майже сімдесят, які виходять більш-менш регулярно, але процес створення
нових видань триває повсякчас. Традиційні часописи різко втратили свого
читача, хоча за рівнем саме передплати й продовжують лідирувати.
Новонароджені видання не розраховують навіть на велику передплату, а
поширюються вроздріб: переважно в кіосках, на лотках і рознощиками в
транспорті. Це дозволяє їм мати більший, ніж у традиційних видань,
наклад, охопити більш масову аудиторію. Традиційні часописи все більше
виявляють орієнтацію на елітарного читача, вони утримують високий
професійний рівень, у них працюють журналісти, що мають ім’я, відомі
серед читачів. Нові видання орієнтуються на масового читача і його
культурний рівень; часто це дайджестові видання, які не претендують на
аналітичну ґрунтовність, не виходять за межі поверхової інформа-ційності
та розважальності. Виникає парадокс: чим вищий рівень професійності
часопису, тим важче йому боротися за аудиторію, а посередні з
професійного боку видання досягають великих тиражів. Очевидно, саме
сьогодні складається нова система координат духовних цінностей,
прокладають собі дорогу певні природні процеси, з якими не рахуватися
неможливо.

Одного мого знайомого журналіста запросили на роботу у найкращу, на мій
погляд, газету Харкова. Це традиційне видання. Коли ж я, вітаючи його з
цим запрошенням, висловив свою думку про високий професійний рівень
колективу, де йому доведеться працювати, він сказав, що наклад видання,
на жаль, свідчить про протилежне, публіка віддає перевагу «Теленеделе»
та «Калейдоскопу», а відтак, мовляв, нічого пишатися своїм
професіоналізмом, коли часопис втрачає читача.

(ш

Ринок засобів масової інформації в нас пройшов, на думку відомого
дослідника журналістики професора Валерія Іванова1, три етапи.

Перший можна назвати етапом «стихійного ентузіазму». Для нього
характерні розвиток незалежних видавничих ініціатив на регіональних
ринках преси й організаційна перебудова традиційних ЗМІ; зменшилася
загальна кількість читачів через зубожіння населення та недовіру
аудиторії до нових пропозицій. Відбулося швидке зростання нових видань,
з яких потім мало які вижили.

Другий період — «уявноїстабілізації». Для нього характерне формування
нового порядку на ринку преси та розширення пропозицій з боку ефірних
ЗМІ. Народилися нові періодичні видання, що існують і досі. Друковані
ЗМІ поліпшили своє поліграфічне оформлення, деякі почали видаватися за
кордоном на найкращій поліграфічній базі. Внаслідок аполітизації
суспільства знизився інтерес до суспільно-політичних видань, а також
релігійної та культурної преси. Найбільший успіх з огляду на наклади
припав на долю розважальних видань.

Третій етап, новітній, -— етап «боротьби за ринок». Тепер уже кожне
видання працює, відчуваючи плече конкурента, захищаючи від нього свій
сектор ринку. На цьому етапі й виникає питання: як завоювати читача чи
хоча б не втратити завойовану аудиторію?

Коли ж наші науковці, що займаються проблемами журналістики, як рецепти
розв’язання даної проблеми пропонують такі положення, запозичені із
західних джерел, як видання повинно мати значні кошти, котрі мусять
постійно поповнюватися за рахунок спонсорів чи власної комерційної
діяльності; чи висувається твердження, що часопис повинен створюватися
колективом однодумців, які ретельно мають підбиратися керівником; або ще
з таємничим виглядом як про несподіване відкриття повідомляється, що
видання повинно володіти потужними джерелами свіжої інформації,
сучасними засобами зв’язку та новітньою поліграфічною базою, так от,
коли доводиться таке читати або чути, то мимоволі усміхаєшся: адже це
самоочевидні, аксіоматичні істини; і & той, хто їх не розуміє
самотужки, не здатний працювати в журна-

1 Див.: Іванов Валерій. Шляхи підвищення популярності періодичних
видань. — К.:ЦВП, 1998. — С. 38.

§)

лістиці взагалі; той, кому ці істини треба роз’яснювати й доводити, не
зможе створити свого ефективного видання. Тому не хотілося, щоб сьогодні
розмова пішла по шляху обговорення цього кола питань.

На відміну від Радянського Союзу, де інакомислення переслідувалося, у
всьому світі існує вільний ринок ідей і поглядів. Цей ринок створює
журналістика і працює в умовах цього ринку. А відтак, досвід світової
журналістики корисний для нас з вами, оскільки перед тим, як винаходити
велосипед, розумна людина поцікавиться, а чи не винайдений він уже
раніше, і, якщо дістане ствердну відповідь, то скористається відкриттям
попередників, заощаджуючи свою розумову енергію.

Я спинюся лише на деяких прикладах, розуміючи, що кожна тема може бути
невичерпною за ступенем та мірою глибини її освоєння. Отже, далі кілька
прикладів завоювання уваги читача провідними часописами на
західноєвропейському та американському ринках мас-медіа.

Найбільш авторитетним і популярним щоденним часописом Франції є газета
«Монд», що видається в Парижі з 19 грудня 1944 року. її пересічний
наклад становить 500 тис. примірників. Середній обсяг — 32 сторінки.
Ціна — 7 франків. Газета виходить потрійним накладом протягом доби
(ранковим, денним і вечірнім), у яких збігаються головні аналітичні
матеріали, але змінюються полоси оперативної інформації.

Перший директор «Монд», відомий журналіст Юбер Бев-Мері (що писав під
псевдонімом Сиріус), вже в 1944 році поставив перед редакцією завдання:
знайти свою нішу в національній та міжнародній пресі, постійно вести
боротьбу за читача. Передові статті Сиріуса — жанр, від якого
добровільно відмовилася сучасна українська журналістика — увійшли в
історію французької журналістики. У 1950-х роках газета взяла на себе
місію підготувати громадську думку до вступу генерала Шарля де Голя на
пост президента Франції і успішно виконала це завдання.

Головні джерела успіху її полягали в тому, що «Монд» — яскраво виражена
патріотична газета, яка відстоює інтереси Франції, її культуру, мову. З
огляду на це примітним є те, що журналісти газети підвладні суворій
ідеологічній дисципліні. Вироблена редакцією позиція щодо тієї чи іншої
події послідовно відстоюється добором інформаційних матеріалів,
яскравими коментарями й аналітичними статтями. Це не означає, що газета
не публікує

П24

думки опонентів. Але вона їх публікує як «протилежну думку», щоб потім
показово й аргументовано розбити їх своїм редакційним матеріалом або
думкою експерта — ідейного спільника.

«Монд» читають ще й тому, що мова цієї газети — у вищій мірі
літературна, еталонна мова французької преси.

«Монд» вражає широтою тематики. Це внутрішня та міжнародна політика,
внутрішні та міжнародні економічні проблеми, наукові відкриття, новини
техніки та винахідництва, соціальна боротьба партій і профспілок,
культура, спорт, надзвичайні події, нариси про країни та матеріали з
історичної тематики, курси валют, рух цін на основні товари. Але важливо
й те, що будь-яка з тем висвітлюється на найвищому якісному рівні,
газета залучає до авторства найвідоміших політиків, економістів,
фахівців.

«Монд» —? це й дискусійний клуб. Цій меті служить друга сторінка газети,
де друкуються листи читачів найрізноманітнішої актуальної проблематики.

Усе це дозволяє газеті «Монд» мати широку читацьку аудиторію і тим самим
бути привабливою для рекламодавців.

Одна з найбільших на сьогодні газет США «Уолт-стріт джор-нел» була
заснована в Нью-Йорку в 1889 році власниками невеликої агенції
фінансової інформації «Доу Джонс енд компані». Кілька десятиліть вона
залишалася суто міською фінансовою газетою. І газета, і компанія значно
зміцнили свої фінансові позиції в 1920-х роках. «Уолт-стріт джорнел»
стала першою в країні газетою, що видавалася одночасно на східному й на
західному узбережжі. Заснування в 1929 році західного видання газети
було першим значним кроком на шляху перетворення «Джорнел» на
загальнонаціональну і, головне, прибуткову газету (що й було кінцевою
метою керівництва компанії). Позиції її виявилися настільки міцними, щоб
витримати велику економічну кризу. У 1940-х роках керівництво компанії
ще раз спробувало завоювати Америку, обираючи для цього засіб
перетворення «Джорнел» на загальнонаціональну газету ділових кіл країни.
Саме в 1940-х роках почалося формування обличчя сучасної «Уолт-стріт
джорнел», що стала на службу інтересам ділового світу Америки.

У 1950-х роках «Джорнел» вже поширювалася на всій території США і мала
читачів практично в усіх штатах. Серед них були фінансисти та банкіри,
керівники корпорацій, трестів, адміністративні працівники. Поступово
газета привернула увагу інтелігенції й академічних кіл.

У наступному десятилітті «Уолт-стріт джорнел» увійшла до числа провідних
газет США з накладом 708 тис. примірників. Інформація про міжнародні
події, внутрішньо- й зовнішньополітичні акції уряду, матеріали з
літератури й мистецтва стають постійними на сторінках газети, де
сусідять з традиційною фінансово-економічною інформацією. «Джорнел»
наближається до типу загальної газети з ухилом у фінансово-економічну
проблематику, що стало головною передумовою її успіху. На початку 1980-х
років «Уолт-стріт джорнел» випередила усі інші американські газети за
накладом: 1 млн 775 тис. прим.

«Джорнел» змогла взірцево поєднати властивості загального та фахового,
спеціалізованого видання. її соціальна спрямованість, адресованість
особливій читацькій аудиторії зумовили як різноманітність тем на її
сторінках, так і специфічність проблематики та способи подання
матеріалу. У газеті подається інформація про все, що не тільки може
цікавити ділову людину, але й допомогти їй краще зорієнтуватися в
суспільних процесах. Разом із цим, оскільки «Джорнел» видається з
урахуванням інтересів конкретної аудиторії з певним рівнем підготовки й
освіти, вона прагне задовольнити потреби своїх читачів передусім у
широкому колі економічної та політичної інформації.

Відомо, що в західному світі нові видання не виникають зовсім або
виникають украй рідко. Найчастіше здійснюється купів-ля-продаж уже
існуючих відомих часописів. Разом з газетою купуються її передплатники,
читачі, яких не треба завойовувати наново. На цьому тлі є дуже цікавим
факт народження в 1993 році нового ілюстрованого тижневика в Німеччині,
що стало сенсацією на журнальному ринку. Журналіст Гельмут Маркворт
заявив, що його «Фокус» складе конкуренцію знаменитим журналам «Шпігель»
і «Штерн». Невдовзі «Фокус» досяг накладу в 480 тис. прим., а обсяг
друкованої в ньому реклами за рік склав 3290 сторінок.

Редактор Гельмут Маркворт і видавець Губерт Бурда розрахували, що
німецькі читачі краще будуть купувати не видання, що містить довгі й
сухі аналітичні статті, а цілком нейтральний у політичному відношенні
журнал, основу якого складатимуть короткі, написані зрозумілою мовою
замітки, а також численні графіки й таблиці, які дають змогу читачеві
прояснити для себе певне питання.

Варто спинитися ще на одному європейському виданні. Це іспанський журнал
«Ола», який відзначив нещодавно своє 50-річ-

U26

чя. Це оригінальний за тематикою, елітарний журнал, спрямований на
висвітлення світського життя аристократичної верхівки європейських
країн. Сила журналу «Ола» полягає в тому, що він з великою увагою
ставиться до дрібниць, деталей, а також з властивим тільки йому духом
увічливості та доброго смаку розкриває свої теми. Секрет його успіху — у
кольорових розкішних фотографіях великого формату і в тому, що ніколи не
публікує інформацію образливого характеру. У 1988 році «Ола» поширив
свій вплив на англомовний світ, започаткувавши дочірнє видання —
тижневик «Геллоу».

Що ж складає основні елементи успіху провідних періодичних видань у
світі? Це дотримання таких позицій:

1) видання, у тому числі ті ділові, для досягнення успіху мають
орієнтуватися не на фахову, а на загальну аудиторію, бути цікавими не
лише для банкірів і фінансистів, але й для інтелігенції, наукових
працівників, так званої широкої публіки;

2) у всіх, навіть фахових виданнях має бути загальнополітична соціально
важлива частина, щоб у читачів не було потреби використовувати інші
джерела інформації;

3) при зображенні подій важливо не ставати на бік якоїсь політичної
партії чи групи, домагатися об’єктивності, безсторонності в подачі
інформації, при висвітленні конфліктів озвучувати позиції однієї і
другої сторони;

4) проте позиція безсторонності не може поширюватися на коло питань,
пов’язаних з національними інтересами народу, питаннями цілісності
держави, соціального миру та спокою в ній. У цій тематиці часописи
беззастережно повинні дотримуватися позиції патріотизму, стояти на
захисті національної ідентичності, сприяти формуванню єдності етнічної
та політичної титульної нації;

5) важливо, щоб усі матеріали були написані простою, ясною мовою з
найменшою кількістю складних, незрозумілих термінів; нейтральний,
емоційно безбарвний тон повинен зберігатися в поданні інформації про
конфлікти, політичну й соціальну боротьбу;

6) журналісти не повинні ні з гонорарних, ні з фахових мотивів самі
«тягнути» газету, а мають залучати до виготовлення інформаційних, а
найголовніше — аналітичних матеріалів спеціалістів з різних галузей
знання та людської діяльності. Завжди корисно мати надійну мережу
інформаторів і аналітиків з числа високих урядовців, учених,
письменників та ін.;

7) великий ефект дає публікація на сторінках газети діалогу авторів з
читачами або читачів між собою; читач у такому випадку бачить своє ім’я
на сторінках часопису, він відчуває задоволення від того, що йому дають
можливість висловитися, з його думкою рахуються, і з цих мотивів виявляє
увагу до часопису;

8) важливою складовою успіху видання є менеджмент; газета^— це
підприємство, і менеджмент тут має бути близьким до промислового;
обов’язково слід проводити ретельні дослідження інформаційних очікувань
і потреб аудиторії, на яку орієнтується видання; у зв’язку з цим
необхідно періодично коректувати тематичну структуру газети з метою
створення концепції видання, що динамічно розвивається та
пристосовується до нових обставин;

9) основні тематичні пріоритети в провідній західній пресі такі:
тенденції розвитку ринків, політична інформація, нові технології,
біржові зміни, журналістські розслідування, культура, спорт тощо.

Не можна не додати до сказаного такого найважливішого аспекту, який
найбільш ефективно працює в сучасних українських умовах і, очевидно, не
має поширення в міжнародних новинар-них стандартах. Український читач
особливо цінує часописи, які допомагають йому вижити в складних
економічних умовах. Економічна нестабільність, соціальна незахищеність
українських громадян спонукає їх шукати захисту своїх питомих інтересів
у журналістиці. У громадській думці найбільше поцінування викликають не
зливи слів, а конкретні, хай і невеликі справи. Якщо газета допоможе
хоча б невеликій кількості громадян поліпшити своє матеріальне
становище, домогтися справедливості, захистить їх від сваволі чиновників
і розповість про це, то така газета здобуде популярність, до неї
потягнуться передплатники, її читачами стане звичайний пересічний
громадянин, який і складає більшість населення будь-якої країни, а не
лише сучасної України. Додам, що утримувати на такому рівні популярність
видання нелегко… Позиція захисту громадян і реальна допомога їм у
виживанні неминуче наштовхує газету на конфлікти з владою, викриття її
бездіяльності чи недоробок. Але читачі своєю увагою сторицею віддячать
такому виданню.

Наведу ще деякі висновки, до яких приходять дослідники журналістики на
підставі вивчення міжнародного й вітчизняного досвіду. Ця група
висновкових положень стосується таких аспек-

U28

тів, як форма подачі матеріалу в газетах, способів створення її
візуального образу. Отже:

1) формат газети не повинен перевищувати А 3 і бути таблоїд-ним (тобто
за формою наближеним до квадрату);

2) великий ефект дає використання додаткового кольору, особливо
кольорового фону. На це звернув увагу ще О. Шпрінгер класик німецької
журналістики, який став видавати свої газети на жовтому папері (це одне
з пояснень терміна «жовта преса»), бо, за висновками психологів, чорна
фарба літер найкраще сприймається на жовтому, а не на білому тлі;

3) газетні матеріали мають бути лаконічними, що особливо стосується
інформаційних повідомлень, до яких бажано не включати редакційні
коментарі. Аналітичні матеріали, що теж є об’єктивною стороною
журналістики, краще не розташовувати на всю полосу. Якщо матеріал
занадто великий і скоротити його не вдається, доцільно розмістити його в
нижній частині сторінки, де, як доводять медичні дослідження, він
сприймається як менший за розміром. Інший шлях — розбити його на кілька
структурних частин і розташувати на суміжних шпальтах або дати з
продовженням у кількох номерах;

4) для кращого сприйняттяП’ексту треба широко використовувати ілюстрації
(фотографії, таблиці, графіки, схеми та ін.). Вони не тільки допомагають
сприймати текст, але й на підсвідомому рівні привертають увагу читачів
контрастом на тлі текстових блоків;

5) при висвітленні актуальних політичних подій велике враження
справляють карикатури;

6) велике значення для уваги читачів мають заголовки. Найголовніша
вимога тут — відображення у влучній вербальній формулі змісту подальшого
матеріалу. За шрифтом заголовок повинен бути контрастним до тексту.

У кожного періодичного видання є свої способи залучення читачів і своє
бачення цієї проблеми. Тож я й запрошую далі поділитися своїми думками з
цього приводу й відкриваю дискусію.

1.12. Мас-медіа та дійсність

Питання: якою бути нашій журналістиці, щоб задовольняти своїх читачів і
засновників, — це головна проблема журналісти-кознавства. Від її
розв’язання залежать не лише наклади періо-

дичних видань, авторитет преси, але й дещо більше: стабільність
суспільства, гармонійний і збалансований його розвиток.

Яке ж місце районної газети в інформаційній структурі суспільства?
Здавалося б, за час руїни, який ми пережили з переходом від
командно-адміністративної до ринкової моделі економіки, районні газети,
часто покинуті напризволяще засновниками, занепали, втратили авторитет,
скоротили наклади. їхні працівники змушені були займатися не властивою
їм раніше господарською діяльністю, перейти у кращому випадку на
виготовлення бланків для організацій і підприємств, зошитів для шкіл, у
гіршому — до розведення нутрій у гаражах, заснування торгівельної мережі
з кіосків з продажу не тільки друкованої продукції, але й товарів
широкого вжитку.

Усе це, на жаль, реалії нашого життя, але вони відходять у минуле. Серед
керівництва районних державних адміністрацій міцніє переконання в тому,
що районна газета — то величезна сила, інформаційний орган місцевого
самоврядування та виконавчої влади.

У сучасному світі склалася ситуація, коли саме регіональна газета, яка
обслуговує невелику територіальну спільноту, викликає інтерес читача й
забезпечує його інформаційні потреби. При цьому необхідно пам’ятати, що
світ, у якому ми живемо, — це світ, створений словом. Названі речі —
існуючі для нас речі, не названі — неіснуючі. Події, описані в органах
масової інформації, — існуючі події, не описані — неіснуючі події.
Людині властиве прагнення бути поінформованою, її жага пізнавати світ є
невтоленною і вічною потребою, яка підлягає задоволенню. Саме тому всі
революції починалися з вимоги свободи слова, тобто з вимоги забезпечити
право людини на отримання достовірної, правдивої, не викривленої
тенденційно інформації.

Інформаційні потоки в сучасному світі розподілені так: про світові
зовнішні та головні внутрішні події повідомляють центральні газети і
аудіовізуальні (ефірні) засоби комунікації: радіомовлення і телебачення.
Але вони нічого не говорять людині про її реальне довкілля, малу
батьківщину, місто, село, вулицю, найближче підприємство. Це може
зробити лише місцева газета. Тому вона й викликає найбільший інтерес у
реципієнта: людина прагне знати й пізнавати не далекий від неї, а
передусім найближчий світ, оскільки в цьому світі розв’язуються
найважливіші для неї проблеми. Рівень виробництва на сусідньому заводі,
урожай-

ПЗО

ність у и сільськогосподарському підприємстві, день народження кума для
особи важливіші, ніж події на «Південмаші» чи «Азов-сталі», державний
договір про поставки української пшениці в Бразилію чи ювілей
Президента. Тому передплата на районні газети не зменшується, а
останніми роками зростає.

Є райони, де за рівнем наповненості аудиторії районні газети досягають
майже 100 %. Пошлюся на матеріали конкурсу «Часопис», на якому в 2001
році була відзначена газета «Наш край» (Кегичівський район) у номінації
«Читацькі симпатії»; та той час вона мала наклад 2200 примірників при
кількості населення в районі 24 тис. людей. І це не поодинокий приклад.

Прагнення мати свої газети засвідчили останнім часом деякі населені
пункти. Якщо має свою газету Кегичівський район з 24 тисячами населення,
то чому свою газету не може мати 30-тисяч-не місто? І газета в ньому
створюється. Але де взяти фахівця-журналіста для її випуску? Тут постає
проблема кадрів. У тому прикладі, який я наводжу, розігрався, на жаль,
типовий сюжет: спочатку до редагування була запрошена людина з
журналістською освітою, яка, попрацювавши невеликий час, спізнавши
методи керівництва засновника, пішла з посади; на її місце була
запрошена людина без базової журналістської освіти, але все ж з досвідом
роботи в практичній журналістиці. Вона так само не витримала
брутальності в поводженні та вказівного методу керівництва й
звільнилася. На її місці невдовзі з’явилася особа з освітою швейного
технікуму, вона, нарешті, задовольнила засновника і зараз виготовляє
газету.

Про фаховий рівень цієї газети свідчить той факт, що вона не
користується популярністю і не має жодного передплатника, хто б
передплатив її добровільно; вона поширюється примусово на підприємствах,
які передплачують її для своїх робітників. Немає мови про те, щоб газета
давала прибуток, вона утримується за рахунок бюджету міста. Зате
засновник може бути втішений — він має кишенькову газету. Але чи
потрібна вона місту, його жителям? Чи потрібна газета, яку ніхто не
читає, владі? Адже те, що газета виходить, ще не означає, що вона
активно працює. А відтак усім засновникам і редакторам треба передовсім
самим собі відповісти на запитання: для чого нам потрібна газета і якою
ми хочемо її бачити?

Пропонована відповідь на перше запитання може звучати так: нам потрібна
газета для того, щоб інформувати громадян про по-

зитивні сторони діяльності нашого органу влади, для пропаганди наших
досягнень, забезпечення стабільності в регіоні, збалансованих стосунків
влади та громадян.

Пропонована відповідь на друге запитання може звучати так: ми хочемо
бачити газету прибутковою, тиражною, авторитетною серед населення, яке
передплачує її добровільно, охоче читає, звертається до неї у скрутних
випадках свого життя. Зі сторінок такої газети й керівникам зручно
звертатися до населення, їхнє слово буде закріплене та підсилене
авторитетом газети.

Як же домогтися, щоб усі названі вимоги були виконані? Як створити таку
газету?

Перш за все, треба знати, що журналістика — це не лише практична
діяльність у галузі інформації, але й наука про цю діяльність.
Необхідно, щоб за справу бралися професіонали з базовою освітою. Вони
теж різні, хто вчився краще, хто гірше, але все ж вони більш-менш готові
до журналістської праці, їм не потрібно починати з нуля або й мінус
десяти, як згаданій жіночці з тех-нікумівською освітою. Якщо ж за
журналістику береться людина стороння, то їй треба вчитися журналістиці,
займатися постійною самоосвітою, переймати досвід професіоналів, вивчати
підручники^ та наукову літературу з її нового фаху.

На жаль, на сьогодні можна сміливо твердити, що сфера мас-медіа
захоплена дилетантами. Вибухове її розширення, що сталося на початку
1990-х років, коли кількість часописів зростала неймовірно швидко,
особливо в порівнянні зі стабільною їх кількістю за радянського часу, в
журналістику потягнуло величезну кількість осіб, які до того масово
інформаційною діяльністю не займалися й не навчалися журналістиці. В
обставинах дикого капіталізму, які склалися після загибелі
соціалістичної командно-адміністративної системи, їм вдалося досягти
певного успіху. І цей свій практичний досвід вони абсолютизують і
вважають істиною в останній інстанції.

Я не ставлю під сумнів їхні здобутки, визнаю їх і навіть схиляюся перед
їхньою підприємливістю, наполегливістю, старанністю. Але… приходить
час зрозуміти їхню обмеженість. Не можна все життя шукати навпомацки
вихід із ситуації, який вже давно відкритий наукою про мас-медіа.
Опанування цією наукою й повинно стати найважливішим завданням усіх
осіб, що причетні до виготовлення масової інформації.

(ш.

Цікаво, що ознайомлення із станом журналістики в світі засвідчує такі
самі турботи; не припиняються розмови про необхідність витіснення
професіоналами дилетантів із сфери мас-медіа. Ця думка проймає,
наприклад, працю видатного французького медіа-дослідника П’єра Бурдьє
«Про телебачення і журналістику»1, у якій він відверто говорить про
поліпшення ситуації в цій галузі, але не настільки, щоб кількість
переросла в якість і позначилася на прийнятті управлінських рішень у
галузі медіа.

Друга важлива засада діяльності районної газети така. Теза, яка тут має
бути проголошена, дещо несподівана, тому її найкраще подати після
прикладу. Отже, приклад… Він узятий не з життя Харківщини, а з
журналістської практики Херсонщини, де в Новій Каховці наш університет
має центр дистанційного навчання з журналістики. У місті за радянських
часів існувала одна міська газета. Вона ж стала газетою міської влади в
новітні часи. Засновник вимагав від газети ортодоксального дотримання
його позиції, відсутності критики своїх органів і їхніх керівників; з
часом газета стала безпроблемною, перетворилася на сухий інформаційний
бюлетень про здобутки влади в розбудові міста; тимчасом здобутків було
все менше, усе навколо руйнувалося, місто погано опалювалося,
перетворювалося на смітник, зростала злочинність, поширювалося
безробіття. Газета, яка не писала про тривожні та загрозливі явища,
втратила авторитет, скоротилася її читацька аудиторія й наклад.

Але… на ґрунті невдоволення офіційним органом у Новій Каховці
з’явилася спочатку одна альтернативна газета, а потім і кілька. Зараз у
цьому місті 6 газет, 5 з них — приватні видання, що мають наклад від 5
до 8 тис. примірників і є прибутковими проектами. Одна — газета влади —
має наклад від 1 до 2 тис. примірників і є збитковим проектом. На тлі
офіційного органу, який однобічно інформував населення лише про
позитивні аспекти діяльності влади, приватні газети зайняли
альтернативну позицію: писати про вади в діяльності влади або її
бездіяльність, піднімати проблеми та вимагати їхнього розв’язання. Це
привело до того, що за 11 років незалежності в Новій Каховці змінилося

1 Див.: Бурдъе Пьер. О телевидении и журналистике I Пер. с фр. Т. В.
Анисимовой и Ю. В. Марковой. Отв. ред. и предисл. Н. А. Шматко. — М:
Фонд научных исследований «Прагматика культуры», Институт
экспериментальной социологии, 2002. — 160 с.

ш)

8 мерів. Вибори проходять за виборами. Кожен новий мер приводить у мерію
свою команду. Новокаховський політехнічний інститут, де Харківський
національний університет імені В. Н. Ка-разіна має центр дистанційного
навчання, укомплектований вигнанцями з мерії. Проректор з навчальної
роботи, який раніше займав посаду заступника міського голови,
довідавшись, що в моєму місті на посаді мера працює людина, яка прийшла
туди в 1986 році, щиро позаздрив мені: адже стабільність влади не може
бути випадковою, вона викликана її правильними діями в справі розвитку
міста та позитивно впливає на ситуацію в ньому.

Нова Каховка демонструє нам загрозу, яка може чекати будь-який регіон:
позиція влади розхитується опозиційною пресою, це вона формує
несприятливу для влади громадську думку, ініціює створення комітетів
виборців, що домагаються чергових і позачергових виборів, які незмінно
закінчуються недовірою владі й обранням нового міського голови.

Після наведення прикладу перейдемо до формулювання висновків. Якщо
офіційна газета є безпроблемною, не виражає позицію більшості, не
захищає звичайного громадянина, не допомагає йому жити, не говорить з
ним його мовою про його проблеми, то така газета нікому непотрібна.
Наявність такої газети — міна сповільненої дії. Якщо вона ще не
вибухнула у ваших районах, — скажіть спасибі за це долі. Насправді ж
кишенькове видання готує поживний ґрунт для появи альтернативних
приватних газет, які перехоплять вашого читача, займуть критичну позицію
по відношенню до нинішньої влади, стануть осередком спочатку створення
негативної громадської думки, а потім і об’єднань громадян, які
займуться політичною справою заміни влади, проведенням референдумів про
довіру їй тощо з наслідками неперед-бачуваними. Краще сказати: все ж
передбачуваними, але вкрай неприємними для діючої влади.

Як запобігти цьому?

Дати газетярам професійно робити свою справу.

Що під цим розуміється?

Американська журналістика не має поняття про державну газету. Там просто
таких немає. В українському інформаційному просторі вони не просто є, а
складають, особливо на регіональному рівні, відчутний сектор. Українська
теорія журналістики вважає, що так, як приватні особи, підприємства й
організації, держава може і має право виступати суб’єктом інформаційних
відносин.

П34

Тут на нас чекає підводне каміння. Від державної газети засновники
вимагають цілковитого вірнопідданства, відсутності критики і т. д., про
що вже йшлося. Вони не враховують, що такий тип журналістики несумісний
з нашою ментальністю, національною традицією, українською вірою в
дієвість і могутність слова як такого, а публічного слова особливо. Якщо
американська преса виробила традицію інформаційної журналістики, яка
нічим не зобов’язана своїм читачам, окрім цікавої інформації дуже часто
сенсаційного або розважального типу, то в українському психо-етнічному
просторі ця засада не спрацьовує. Українська людина звикла до
журналістики публіцистичної, такої, що втручається в її життя, допомагає
вижити, розв’язати проблеми, ефективна та дієва, зі сторінок якої
журналіст невимушено розмовляє з читачем, увіходить у його світ.

Лише за такою журналістикою майбутнє.

У вигляді формули подамо головний висновок: якщо газета не буде
внутрішньо плюралістичною, проблемною, діалогічною, то це приведе до
народження зовнішнього плюралізму й виникнення опозиційної преси. Під
внутрішнім плюралізмом розуміється можливість висловлювання
альтернативних думок на сторінках одного видання, під зовнішнім
плюралізмом— на сторінках різних видань. Прагнення людини до реалізації
своєї життєвої позиції в слові таке ж незнищенне, як і саме її прагнення
бути людиною. Значить, вона однаково шукатиме можливість висловити свою
думку, свій погляд на світ, владу, політику і т. д.

Подумайте, наскільки краще, коли вас критикує ваш орган, надає на своїх
сторінках слово опозиційним силам, представникам різних партій, пише про
ваші реальні проблеми, які вам іноді вдається розв’язати, а іноді й не
вдається, бо не все від вас залежить, оскільки ви не є окремо взятою
країною в Україні і на вас так само позначається загальнодержавна
ситуація.

Завдання журналістики — переводити конфлікти в план дискусій. Набагато
краще, коли люди розв’язують свої проблеми та з’ясовують непорозуміння
на сторінках газети, в ефірі, а не на майданах і вулицях.

Зрозуміло, що такі засади діяльності державних засобів масової
інформації вимагають від органів влади та їхніх керівників самовідданої
діяльності на користь Української держави та її народу, енергійної
діяльності на користь звичайних, середньоста-тистичних українських
громадян, з яких і складається наша дер-

ш)

жава, які є головними платниками податків і творцями матеріальних і
духовних цінностей. Але сподіваємося, що саме такими і є наші органи
місцевого самоврядування й виконавча влада на місцях або вони стають
такими під впливом нових вимог часу.

Усе, сказане мною, не належить до якихось наукових відкриттів. Це,
зрештою, прописні істини, давно описані в підручниках, в тому числі й у
моєму — «Основи журналістики», що вже витримав три видання. Там можна
прочитати, що головними засадами журналістики є гуманізм і патріотизм, а
головними функціями — інформаційна та формування громадської думки. Там
можна прочитати, що в американській теорії журналістики виділяється
функція «сторожового собаки» демократії, а журналістика розглядається як
головний інструмент охорони суспільства від зловживань влади. У світі
існує норма: журналістика перебуває в опозиції до влади, здійснює
контроль за її діяльністю. Від цієї норми ніяк не уникнути й у нашій
країні. Тож набагато краще, щоб простір для плюралізму мала ваша власна
комунальна газета, аніж ви дочекалися створення приватного опозиційного
органу, який, на відміну від вашого видання, буде здійснювати прямі та
безпосередні функції журналістики.

Управлінню так само треба вчитися. Тут так само потрібні професіонали. У
стосунках влади і преси так само існують певні стандарти. Що продає
газета рекламодавцю? У даному випадку розуміємо, що й влада —
рекламодавець політичної реклами, їй потрібна газета для пропаганди себе
самої, своєї діяльності. Так от, газета продає рекламодавцю не саму
себе, не своїх журналістів, не площу для розміщення своїх рекламних
тексті, а свою читацьку аудиторію, своїх передплатників. А відтак, чим
більша читацька аудиторія, чим більше коло людей вважає газету
авторитетним органом, тим більша й ефективність будь-якої реклами,
розміщеної в ній, включно з політичною.

Яка ж газета матиме більший наклад і більшу читацьку аудиторію? Та, яка
дотримується таких засад у своїй діяльності, як демократизм,
правдивість, оперативність, пише цікаво про важливі проблеми сьогодення.
Ми знову приходимо до висновку, що газета, яка є органом певної владної
структури, повинна мати простір для діяльності для завоювання читацької
аудиторії.

І ще на одному чинникові зростання популярності газети необхідно
наголосити. Таким чинником є конкретні результати роботи редакційного
колективу. Якщо газета написала про смітник

П36

на такій-то вулиці, вона привернула увагу до цього факту і спрямувала
громадську думку на засудження бездіяльності влади. Але якщо назавтра
смітник було прибрано, вивезено сміття, знайдено для цього бензин,
машину, робітників, і про це газета повідомила в наступному номері, то
така інформація вже працює в зворотному напрямі: на піднесення престижу
газети та влади, на посилення авторитету керівника, який демонструє свою
небайдужість до людей, засвідчує турботу про них, виявляє ділові якості,
уміння розв’язати проблеми.

Таке співробітництво влади та преси є найбільш ефективним, органи
масової інформації виступають надійним гарантом стабільності влади, є її
комунікативним каналом для спілкування з громадянами. Для таких
стосунків потрібно мати талант і мудрість з обох боків: як влади, так і
журналістики: Але Харківщина — талановитий край, у ньому достатньо
енергійних і розумних людей, які дорожать своєю Батьківщиною і прагнуть
для неї спокою й достатку, усвідомлюють, що людина — то головна цінність
будь-якої держави.

Цих якостей хочу вам усім побажати!

1.13. Районна газета сьогодні

/ Найголовніше питання цієї теми — це порятунок районних газет, що
сьогодні опинилися на межі загибелі. Тут нам треба позбутися деяких
стереотипів у сприйнятті світової практики та світового досвіду. В
Україні панує думка, що в нас усе повинно бути так, як у розвинутих
країнах світу. Але ми, наше суспільство, психічно, морально, соціально і
т. д. не готове прийняти вироблені світом норми. Вони в нас не діють, бо
одна справа — людина, вихована в умовах свободи та півтисячолітньої
демократії, а інша справа — людина, упосліджена, принижена рабством,
денаціоналізацією її народу, до якого ще недавно соромно було й
признаватися в приналежності, невиплатою зарплат, неможливістю заробити
на прожиток, будучи при повному здоров’ї. Там, де інші народи не терпіли
б і встали на захист своєї гідності, українці терплять, запліднені
тривалим інстинктом покори.

У всьому світі вважається, що газети не повинні належати державі, що
вони за такої умови втрачають, мовляв, здатність об’єктивно інформувати
громадян про події. Газети повинні бути в приватних руках.

Чим обернулося сповідування цієї засади в Україні? Цілковитим
руйнуванням української журналістики. Довгі роки заборони публічного
українського слова в Росії, витискування української мови з усіх сфер
ужитку в СРСР призвели до катастрофічного звуження аудиторії
україномовної преси. Унаслідок цього в незалежній Україні частка
україномовних періодичних видань не зросла, як того можна було
сподіватись, а скоротилася під тиском дії ринкових чинників.

Виникає питання: чи повинна держава усунутися з інформаційного ринку, як
те сталося в розвинутих країнах? Чи повинна захищати в інформаційному
просторі ЗМІ, що є українськими за духом, характером і мовою?
Сподіваюся, питання риторичне в даній аудиторії. І повинна захищати наші
існуючі видання, і повинна створювати нові, всіляко підтримувати
будь-яку інформаційну ініціативу в цьому напрямку. Інакше наша держава
ніколи не стане українською, а її громадяни не набудуть елементарного
патріотизму (тобто любові до Батьківщини), який і зцементовує людську
спільноту в націю, робить громадян нездатними розграбовувати її
багатства, чинити лихо сусідам і т. ін. На підмурівку ідеї патріотизму
збудовані усі розвинені держави світу, і чим більшими націоналістами є
її громадяни, тим більших успіхів досягає країна.

У цих умовах уцілілі наші районні видання — наш український скарб,
надія, яка мусить стати плацдармом для відродження великої України. Тому
тут випливають три імперативні висновки, що починаються зі слова
«мусить»:

1) мусить бути збережена, врятована будь-що-будь районна преса;

2) мусить вона мати надійну підтримку держави та бути гарантом
державності;

3) мусить бути наданий особливий статус сприяння україномовним газетам.

Якою повинна бути інформаційна політика районної газети сьогодні?

Минув час, коли в обов’язковому порядку районка повинна була друкувати
новини ТАРС, РАТАУ, тобто заповнювати свої сторінки загальновідомими
повідомленнями. В усьому світі відбувається сьогодні трансформація
інформаційної діяльності, а філософи говорять про вступ земної
цивілізації в эпоху постінду-стріального інформаційного суспільства.

П38

Відбувається розподіл сфер впливу ефірних і друкованих ЗМІ. Друковані
цілком очевидно не встигають за ефірними в поданні новинарної
інформації. Цілий день радіо нам розповідає, що відбувається в цей час у
світі. У цьому його функція. Телебачення увечері показує, як це
відбулося. У цьому його функція.

Що залишається газетам? Розповісти вранці, чому це сталося. Газети,
віддавши інформаційні функції ефірним ЗМІ, все більше захоплюють функцію
аналітичну, пояснювальну. Від них читачі чекають не простих повідомлень,
вони їх уже отримали з радіо та телебачення, а розгорнутого аналізу. На
людину нині обрушується такий бурхливий потік новин, що самотужки вона
неспроможна їх ні узагальнити, ні пояснити. Але це й стає функцією
газетного журналіста (оглядача).

Ви запитаєте: який же політичний оглядач з кореспондента районки? На
перший погляд, справді тут виникає чимала проблема. Але я вірю в
талановитість Слобожанщини, України, у талановитість усіх вас, у
спроможність розуміти події й пояснювати їх. Нашими стежками мандрував
Григорій Сковорода, у нас створено перший на всьому Півдні Росії
університет, у Харкові діяла харківська школа романтиків. А це явища
далеко не провінційні. Зрештою, вдумаймося у французьку приказку: генії
народжуються в провінції, а помирають у Парижі. Столиці відтягують
таланти з регіонів, але й економічна ситуація сприяє поверненню людей до
землі, до сільськогосподарської праці. Це почасти відбувається й зараз.
Зрештою, у кожному суспільстві діє закон: попит породжує пропозицію. Тут
важливо зрозуміти, що сучасна газета стоїть перед попитом на аналітику,
і відгукнутися на цей попит.

Пріоритет до місцевих повідомлень також диктується змаганням з ефірними
ЗМІ. Про події у світі повідомляє радіо й телебачення. Але вони не
сповіщають про події на сусідній вулиці, про новини у вашому місті. Це
повинні зробити місцеві газети. У цьому їхня безпосередня функція.

Важливе питання — забезпечення права наших громадян на правдиву,
неупереджену інформацію. Головний аргумент проти комунальних районок —
саме неможливість їх говорити правду через узалежненість від
райдержадміністрацій та їхніх призначених керівників. Що й говорити: усе
це має місце. Зі сторінок газет сьогодні майже цілковито зник такий
жанр, як фейлетон. Він витіснений з газет, бо кожна така публікація
викликала щонайменше розбірку з редактором у кабінеті урядовця, а часто
справа за-

кінчувалася й позовом до суду на чималу суму. Але попри все журналісту
слід знати й головну свою місію — доносити правду до читачів, давати їм
можливість правильно зорієнтуватись у світі, визначити на підставі
достовірних фактів свої прихильності та симпатії.

Наші «жовті» газети наповнені негативними матеріалами про українське
життя. На журналістському жаргоні це називається «чорнуха». «Чорнуха»
дестабілізує психіку звичайних громадян. Уявлення про те, що все навколо
дуже погано, травмує людину. їй потрібно бачити світло в кінці тунелю.
Сьогодні в журналістикоз-навстві як важлива засада журналістики
розглядається її консолідуюча функція. Це означає, що газета мусить
домагатися гармонізації стосунків між різними соціальними верствами в
суспільстві. Журналістика — унікально відповідальна професія, потребує
від своїх представника і сміливості говорити правду, і розважливості, і
вміння бачити й показувати читачам перспективу. Не бійтеся писати про
добрі справи, добрих людей. Адже журналістика завжди залишиться
людинознавством і суспільствознавством, адже для людини нічого немає
цікавішого в світі, як сама людина. Нехай вона й буде головним предметом
ваших інформаційних повідомлень.

Останній аспект, якого я торкнуся,— участь районної преси в підготовці
журналістів. Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
переживає нові часи, пов’язані з присвоєнням йому статусу національного.
Виникла можливість створення нових факультетів, серед яких керівництву
університетом бачиться й факультет масових комунікацій. Поки що у нас
працює відділення журналістики на філологічному факультеті. Уже зараз ми
здійснюємо перший випуск. Ми вчимо на п’ятьох курсах 146 студентів
стаціонару, маємо два курси заочного відділення, розпочали підготовку з
дистанційного навчання!.

Кафедра журналістики працює в режимі великих перевантажень. Одна з наших
проблем — пошук місць для проходження студентами практики. Багато
студентів проситься на батьківщи-

1 Примітка 2008 року. На час звіту кафедри журналістики на ректораті
Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна 24 березня
2008 року кількість студентів стаціонару становила 256 чоловік, заочно
навчалися 162 студенти (загальна кількість — 418); від дистанційного
навчання довелося відмовитися через брак його технічного забезпечення. —
І. М.

(ш

ну, у свої районки. Ми це дозволяємо. Наш досвід показує, що там наші
студенти завжди користується увагою, проходять реальну школу навчання,
їм виділяють найкращих керівників, часто за це беруться самі редактори,
що мають базову журналістську освіту і великий досвід роботи; на
короткий час наші студенти стають членами редакційних колективів.
Практика в районці, за нашими спостереженнями, ефективніша, ніж практика
в обласній газеті, де велика група студентів опиняється під наглядом
одного журналіста, який просто не встигає приділити кожному з них
належну увагу.

Випускники цього року побоялися брати призначення в провінцію, але,
думається, прийде той час, коли місце кореспондента в районній газеті,
забезпечене житлом, гарним заробітком, поважним становищем у суспільстві
стане привабливішим, ніж робота в «жовтій пресі» й життя в гуртожитку
без перспективи кращої організації своєї долі в майбутньому.^

1.14. Регіональні медіа в сучасному інформаційному просторі

Шановні учасники семінару!

Наша зустріч відбувається в такий час, коли вже нагромаджено достатній
досвід для певних висновків у галузі розвитку регіональних ЗМІ в нових
умовах. Вони склалися майже десять років тому, в 1991 році, і мали
вирішальні наслідки для дня сьогоднішнього. Саме тоді сталася
трансформація політичної структури сучасного суспільства, зміст і
значення якої слід розглядати на двох рівнях.

Перший з них — політичний. Він полягав у загибелі Радянського Союзу як
тоталітарної держави з однопартійною політичною системою та створенні на
його просторі низки незалежних держав, що претендують принаймні
називатися демократичними.

Другий — економічний. Він полягав у відмобі держави від централізованого
керівництва економікою і в рішучому переході до ринку.

Я не торкаюся зараз якісної характеристики названих процесів, бо це
повело б нас убік від головного предмета нашої розмови, їх необхідно
назвати, щоб визначити ті межі й цілком нові параметри, у яких опинилися
журналісти на пострадянському по-

ш)

літичному просторі. Ці нові обставини можна викласти у вигляді трьох
пунктів.

Перший. Журналістика виявилася політично вільною. Часописи перестали
бути органами партійних комітетів Комуністичної партії. У конституціях
незалежних держав було заборонено цензуру і гарантовану свободу слова.

Другий. В економічному аспекті журналістика, особливо регіональна,
опинилася на межі знищення. Загальне зубожіння народу спричинило різке
скорочення накладів. Покинуті напризволяще, викреслені з бюджетного
фінансування, газети з невеликими накладами виявилися цілком
нерентабельними як економічні підприємства. При цьому слід мати на
увазі, що невеликий наклад зовсім не є показником поганої роботи
редакції, її невміння перебудуватися та прийняти нові правила гри. Дуже
часто районні газети робляться на високому професійному рівні, але вони
просто вичерпують аудиторію району, навіть покриваючи її цілком. Відтак,
не низький професійний рівень, а об’єктивні обставини визначили
економічну нерентабельність регіональної журналістики.

Як на третю обставину необхідно вказати на наступне, що виявилося не
повсюдно, але в переважній більшості регіонів. Не-обходідно нагадати:
природний стан журналістики — перебувати в опозиції до влади. Але
виконання нею функції «сторожового собаки», тобто контролю за владою,
привело до встановлення конфліктних відносин між редакціями (або
особисто редакторами) й органами державної влади, що репрезентували
переважно виконавську вертикаль.

Отже, цілком очевидно, що на пострадянському просторі для існувавння
регіональної журналістики були створені умови, у яких вона мусила
поступово померти. Але вона не померла. Більше того, майже скрізь
зберегла свої позиції. Так ми отримали унікальний феномен, який потребує
свого аналізу та пильного розгляду: регіональна журналістика існує,
незважаючи на те, що була приречена на загибель.

Виникає цілком природне в цих умовах запитання: чи існують визначальні
причини, що забезпечили життєстійкість регіональних органів масової
інформації і які вони? Адже якщо зорі запалюють, значить це комусь
потрібно. Що ж відбулося в нашому інформаційному просторі, що привело до
збереження регіональної преси і навіть до виникнення нових друкованих і
ефірних ЗМІ в провінції?

П42

Відзначу, що далі я буду говорити про Україну, надавши право й обов’язок
нашим гостям з Білорусі та Росії виступити з аналізом новітньої історії
та її обставин у своїх державах.

Як на першу причину вкажу на наступне. Визначальний інтерес до
регіональної преси виявили нові органи влади — Ради і установи
виконавської вертикалі. Вони добре розуміли, що виконувані ними
управлінські функції повинні мати інформаційне забезпечення. Будь-які
ухвали, що приймаються органами влади, можуть бути виконані тільки тоді,
коли вони зрозумілі народові, роз’яснені причини, внаслідок яких були
ухвалені ті чи інші рішення. Мова йде, зрозуміло, про демократичне
громадянське суспільство, а не про тоталітарну державу, що запроваджує
свої ухвали в життя силою зброї всупереч волевиявленню громадян.

Таким чином, українська регіональна журналістика потрапила в
нестандартні обставини, що відрізняються від нормативних уявлень, які
склалися в світовому інформаційному досвіді. Відомий український
теоретик журналістики, який тривалий час очолював Інститут журналістики
Київського національного університету імені Тараса Шевченка професор А.
3. Москаленко, так прокоментував ситуацію, що склалася.

«У ході національної демократичної революції, — так назвав він події
1991 року, — стали з’являтися газети Рад, які сьогодні створили нову
монополію.

Чи це нормально? — запитував він і відповідав: — Коли орган влади видає
свою газету — це нонсенс. Такого немає ніде в світі. Це суперечить
нормам демократичного ладу. Це більшовицький анахронізм.

Враховуючи це, — писав він далі, — деякі Ради демонструють свій
демократизм, знімаючи з себе повноваження засновника газет и надаючи їм
статус незалежних. І таку демократизацію слід провести в масштабах всієї
держави в рамках загальнонаціонального структурування суспільства. Якщо
ми називаємо себе демократами, то мусимо відділити четверту владу від
усіх інших видів влади. Газети Рад, ще раз підкреслюю, — нонсенс»’.

Регіональна журналістика, особливо районна, потрапила в складну, патову,
парадоксальну ситуацію, коли газета, співзас-новником якої є Рада, а
отже, і, дотує її з свого бюджету, оголошувалася «більшовицьким
анахронізмом», а як самостійне економічне підприємство існувати вона все
одно не могла.

1 Москаленко А. 3. Теорія журналістики. — К.: Експрес-об’ява, 1998.
—С 327.

143)

Де був вихід із замкнутого кола? У пошуку нових, нестандартних рішень.
Передусім, необхідно було позбутися стереотипів у сприйнятті світової
практики та світового досвіду, тобто від панування думки, згідно з якою
в нас все негайно повинно вчинитися так, як у розвинутих країнах світу.

Адже ми, наше суспільство, психічно, морально, соціально і т. д. не
готове прийняти напрацьовані міжнародною спільнотою норми. Вони в нас не
працюють. Уже зараз можно говорити, що цілковите усунення держави від
регулювання розвитком своєю інформаційною сферою призвело до негативних
наслідків. Під такими слід розуміти істотне звуження простору власне
українскої журналістики. Довгі роки заборони публічного українского
слова в СРСР, витіснення української мови з усіх сфер вжитку
катастрофічно звузили аудиторію україномовної преси. Унаслідок цього в
незалежній Україні сектор україномовних періодичних видань не зріс, як
того можно було сподіватися, а скоротився під тиском ринкових чинників.

Виникає питання: чи повинна держава в таких умовах усуватися з
інформаційного ринку, як те практикується в розвинутих країнах? Чи
повинна захищати в інформаційному просторі ЗМІ, які є українськими за
духом, характером і мовою? Сподіваюся, питання риторичне. І повинна
захищати існуючі, і повинна створювати нові регіональні видання, і
усіляко підтримувати будь-яку ініціативу в цьому напрямку.

Коли ми тут говоримо про обставини, то маємо сказати, що можливо або й
навіть цілком очевидно обставини, що склалися, не є констатною, а
підлягають змінам унаслідок саморозвитку загальної ситуації в державі.
Але зараз вони саме такі. Неможливість самостійного економічного
існування районної газети, необхідність підтримки на інформаційному
ринку української мови створюють обставини, у яких захист регіональної
преси стає природним обов’язком держави. Чим раніше ця проста істина
утвердиться в громадській свідомості, тим краще.

Як на другу причину життєстійкості регіональних видань і
телерадіокомпаній слід вказати на гнучку політику багатьох редакцій в
пошуку продуктивних шляхів забезпечення власної економічної
самостійності. Тут за десять років нагромаджено унікальний за своєю
цінністю досвід.

12 квітня 2000 року в нас у місті Балаклії Харківської області пройшла
всеукраїнська конференція редакторів районних газет на тему «Районна
газета. Як вижити в умовах ринку?» Я не буду,

U44

та й не можу, розповідати про все, але все ж про два виступи на цій
конференції розкажу.

Автором першого є редактор Балаклійської районної газети «Серп і молот»
Микола Григорович Вергун. Не випадково саме Балаклія приймала таку
представницьку конференцію. Хазяям було що показати. На початку 1990-х
років вони першими рвонулися в ринок. Спираючись на підтримку
райдержадміністрації, використавши її кредити, вони придбали необхідне
для великого поліграфічного підприємства обладнання та почали випускати
різноманітну поліграфічну продукцію. Балаклія знаходиться приблизно за
вісімдесят кілометрів від Харкова у центрі області (сам Харків
розташований у її північній частині). На сьогодні склалася така
ситуація, за якої Балаклійський видавничий центр успішно конкурує з
поліграфічним гігантом «Харків», де раніше друкувалися для величезного
регіону Східної України всі центральні газети, передані фототелеграфом,
де й зараз друкуються обласні газети. Балаклія, пропонуючи послуги за
більш низькими цінами, відтягнула на себе друкування розташованих у її
окрузі районних газет, багатьох харківських журналів, книжкової
продукції багатьох харківських видавництв. Витрати на видання збиткової
газети з надлишком покриваються прибутком від поліграфічного
підприємства, на якому працює більш ніж сімдесят чоловік,.а об’єм робіт
за рік перевищує 1 млн. гривень.

Другий виступ, вислуханий з великою увагою, належав головному
редакторові газети «Сільське життя» Шишацького району Полтавської
області Владиславу Семеновичу Катаеву. Слід відзначити, що населення
району становить 25,4 тис. жителів. А наклад газети, яку він видає,
досягає 2,5 тис. примірників. Як бачимо, він перевищує навіть
максимальну цифру, але залишається збитковим. Дотація з районного
бюджету становить 15 тис. грн. при річному кошторисі видання 100 тис.

Однак колектив з десяти чоловік упевнено «тримається на плаву». У ньому
законом є суміщення професій. Творчі працівники виконують і роботу
друкарських службовців. Поєднання редакції та друкарні в одній установі
дозволяє колективу заробляти кошти, виконуючи різноманітні послуги,
пов’язані з редагуванням і друкуванням продукції. Вони забезпечують
бланками всі установи свого та найближчих районів. Друкують книжки на
замовлення. Власними силами видають багатотиражні галузеві газети для
підприємств і установ району, як-от: «Партнер» — для цукрового

заводу, «Податковий вісник» — для податкової інспекції, «Духовний
вісник» — для місцевих церковних організацій. Редакція займається навіть
улаштуванням лотерей, збиранням макулатури, планує відкрити свій кіоск
для торгівлі газетами й іншими товарами. Середня зарплата в колективі
становить 540 гривень на місяць, що перевищує оплату кореспондентів
навіть обласних газет.

Звідки таке палке бажання працювати, видавати збиткову газету? Чи не
простіше покинути безнадійну справу, змінити професію, зайнятись чимось
іншим?

Тут ми виходимо на третю важливу причину існування регіональної преси.
Це її споживач, тобто читач. Слід сказати, що це не другорядний чинник,
а обставина, що викликає до життя ціле явище. Сутність питання полягає
тому, що в сучасному світі відбувається видатний за своїм значенням
процес перерозподілу інформаційних функцій між різноманітними видами
журналістики.

Сутність цього процесу полягає в тому, що сьогодні місцева преса не
зобов’язана демонструвати свою політичну лояльність до центру, вміщуючи
на своїх сторінках повідомлення з столичного чи навіть
загальнодержавного життя, а може зосередитися цілком на місцевих,
локальних подіях. Не становлячи ніякого інтересу для сусідів, місцеві
події мають визначну самодостатню вартість для населення певного
регіону.

В інформаційному постіндустріальному суспільстві, яке вже збудоване в
розвинутих країнах і все більше охоплює весь світ у цілому, внаслідок
розвитку новітніх інформаційних технологій відбувається суворе
розмежування на загальні, світові, глобальні, з одного боку, і місцеві,
локальні, з іншого боку, новини. Перші перебувають у компетенції
транснаціональних інформаційних корпорацій, світових інформаційних
агенцій. Другими мусить займатися місцева журналістика. її можна
називати регіональною, районною, місцевою, локальною. Але сутність від
того не міняється: її обов’язок – висвітлювати новини, що відбуваються в
певній географічній точці. Про ці події не розкажуть світові агентства,
їх можуть висвітлити тільки місцеві медіа.

Якщо говорити конкретно про районні газети, то варто врахувати й таке: у
світі все виразніше відбувається розподіл функцій між ефірними й
друкованими органами масової інформації. Найбільш оперативним є радіо.
Воно цілий день інформує нас про те, що відбувається у світі. Воно
найбільш проникне, його можна слухати сьогодні скрізь: в автомобілі, на
роботі; а якщо користу-

П46

ватися навушниками й портативними приймачами – на вулиці, на прогулянці,
в транспорті, не заважаючи іншим пасажирам. Телебачення увечері показує
нам, як відбувалися денні події. Газети вранці розповідають, чому це
відбулося. Іншими словами, газети залишили за собою аналітичну функцію,
апелювання до читача за допомогою слова, що дозволяє зосередитися на
його смисловій енергетиці. Саме районна газета розповідає про події на
вашій вулиці, про новини у вашому місті.

Тут вступає в дію закон наближення інтересів — правило географічного
наближення (інша назва — «правило убивчих кілометрів»). Воно
формулюється так: «чим далі від місця мешкання людини відбувається
подія, тим менше шансів, що ця новина викличе інтерес. Смерть сусіда з
рідного села завжди хвилює більше, ніж загибель тисяч людей десь за
океаном»1.

Ось де ховається таємниця максимального заповнення читацької аудиторії
районною газетою. її хочуть читати, її з нетерпінням чекають в оселях,
така газета має міцний зв’язок з читачем, вона до нього просторово
близька. До редакції можна завжди зателефонувати чи навіть прийти,
познайомитися з автором цікавого матеріалу. Тут людину обов’язково
вислухають. Цей ефект зворотного зв’язку так само надзвичайно важливий і
сприяє популярності регіональних часописів. Сьогодні ні в кого не
повинно викликати сумнівів і те, що право особи на задоволення потреб у
місцевій, регіональній інформації належить до числа її природних прав,
які підлягають задоволенню так само, як і всі інші.

Щонайважливіше питання полягає в тому, чи можливе забезпечення права
наших громадян на правдиву регіональну інформацію за допомогою існуючої
мережі районної періодичної преси. Не можна заперечувати того, що
більшість редакторів районних газет скаржаться на дисциплінарну
диктатуру місцевих наполе-ончиків – голів Рад і райдержадміністрацій,
які перешкоджають у тій чи іншій формі професійній діяльності
журналістів. Стає неможливою поява критичних матеріалів, а отже, і
правдиве відображення життя. Проте варто відзначити й таке: українське
суспільства втомилося від «чорнухи», тобто негативної інформації, яка
тисне на людину з телеекрану й газетних шпальт. У цьому сенсі увага до
людини праці, звичайного громадянина, простота

1 Гід журналіста: Збірка навчальних матеріалів, складена за французькою
методикою вдосконалення працівників ЗМІ. — К.: Б. в., 1999. — С. 14.

\4l)

тону, з якою районна газета звертається до свого читача, – засад-ничі
відзнаки місцевої преси.

Пошлюся на власний педагогічний досвід. Під моїм керівництвом студент
заочної форми навчання Валерій П. виконував бакалаврську роботу про
структуру преси свого району. У завдання входило познайомитися з
редакторами газет, запропонувати їм свої послуги молодого журналіста.
Скептично він поставився до завдання – розповісти про одного гарного
трудівника з його рідного села. І тракторист здався йому сірим,
буденним, непримітним, і розповісти про себе барвисто не зумів, і
замітку редактор «урізав» до кількох абзаців. Але… студента стали
впізнавати на вулиці, дякувати за цей матеріал: от десять років людина
сумлінно працювала, і ніхто доброго слова про неї не сказав, а от він,
журналіст, прийшов і, нарешті, справедливість восторжествува-ла. Цей
епізод надзвичайно красномовний. Він підтвердив неспростовний факт, що
журналістика завжди залишиться людинознавством і суспільствознавством,
оскільки для людини нічого немає більш цікавого в світі, ніж інша
людина. Нехай вона й буде головним предметом інформаційних повідомлень.

Власне, я вже давно почав розмову про четвертий чинник життєстійкості
регіональної преси. Це високий професіоналізм редакційних колективів. Я
не сумніваюсь у тому, що необхідно володіти немалим талантом, щоб
виготовити такий інформаційний продукт, який вичерпає майже на сто
відсотків читацьку аудиторію. А хто сумнівається в цьому або вважає, що
це дуже легко, нехай сам спробує це зробити.

Так, з одного боку, існує проблема головних редакторів районних газет.
Декотрі з них сіли в редакторскі крісла 20-30 років тому. Вони
знемагають від свободи й ностальгують за тими часами, коли редактор
районної газети увіходив до складу президії райкому партії, а його
газета перебувала на цілковитому матеріальному забезпеченні влади, у
керівника не виникало клопотів ні про папір, ні про зарплату
співробітникам, ні про договір з друкарнею. І вже тим більше не було
потреби шукати додаткового заробітку. Слід сказати, що саме в таких
редакторів у нові часи виникли особливо гострі конфлікти з місцевою
владою. Вони сиділи й чекали дотацій з бюджету, а районна влада часто
просто була не здатна виділити необхідні кошти й говорила: «Заробляйте
самі». А до такого роду діяльності редактор виявлявся не готовим. Звідси
й разочарування та війна з місцевим керівництвом.

П48

Але з іншого боку, багато редакторів, як ті, наприклад, чиї виступи я
навів раніше, виявилися на висоті становища, зуміли знайти правильні
рішення, що дозволило їм не розпрощатися з улюбленою справою й не
позбавити читачів свого району їхньої улюбленої газети.

Тут ще одну обставину слід мати на увазі. Мені вона здається істотною.
Інформаційний ринок у великих містах, типу Харкова, на початку 1990-х
років захопили дилетанти. Тоді впав мур заборон, і в масовому порядку
стали виникати нові видання й ТРК. Працювати в них було нікому, тому
сюди прийшли випадкові люди — родичі та знайомі засновників. Це й стало
причиною пониження професійного рівня нашої журналістики в цілому.

І от тепер, коли в багатьох містах України відкриті відділення й
факультети журналістики, які вже здійснили перші випуски, стало
очевидним, що ринок праці в цій галузі, незважаючи на свою обшир-ність,
зайнятий непрофесіоналами. Вони й студентам, що приходять на практику в
їхні видання, прагнуть нав’язати думку, що все, чому їх навчають в
університеті, — дурниці, непотрібні асу журналістики.

На цьому тлі якісно відрізняються професіоналізм і старанність
журналістів районних газет, які, будучи випускниками ще радянських
журфаків і маючи за спиною величезну життєву школу, виховані в повазі до
слова, прагненні до аналітичності, любові до людини праці,
відповідальності за правдиву інформацію.

Вищевикладені причини дозволяють зробити переконливий висновок:
регіональна преса, включно з районними газетами, володіє високим запасом
життєстійкості, у неї є майбутнє, більше того, вона здатна до подальшого
розвитку й трансформації в залежності від нових життєвих умов.

1.15. Ровесниця людства — журналістика…

З функционального погляду журналістика — це громадська та літературна
діяльність по збиранню, обробці й поширенню інформації каналами масової
комунікації, під якими розуміються періодична преса, радіомовлення,
телебачення, інформаційні агентства. Останнім часом на роль важливого
каналу масової комунікації висунувся Інтернет; усередині міжнародної
мережі не тільки існують дублікати друкованих видань, але й створюються
свої Інтернет-газети та журнали, йде інтенсивне проникнення в Інтернет
радіо й телебачення.

149)

Ще не так давно в науці про журналістику був традиційним погляд,
відповідно до якого народження журналістики датувалося 1609 роком. Саме
з того часу до нас дійшли відразу дві газети під однаковими назвами
«Avizo relation oder Zeitung», що видавалися в німецьких містах
Страсбурзі й Аугсбурзі. Правда, страсбурзька газета повідомляла, що
«складання авізо реляціон буде продовжуватися за прикладом минулих літ».
Таким чином, перед нами не перший річник газети. Тому прийнято говорити,
що народження журналістики ховається в сутінках віків.

Але питания про час появи журналістики ускладниться ще більше, як тільки
ми зрозуміємо, що збиранням, обробкою та поширенням інформації людство
займалося завжди. Понад те, первісну стадну істоту на суспільну людину
перетворила нова якість, а саме: можливість засвоювати отриману із
зовнішьного світу інформацію, тоді як тварини не могли вирватися за межі
отриманої від предков вродженої інформації.

Для чого потрібна людині інформація? По-перше, людина наділена
іманентною властивістю пізнавати світ, приречена на бес-кінечний
науковий пошук. У цьому розумінні журналістика, звичайно, споріднена з
наукою. Але крім абстрагованої від конкретних щоденних потреб науки,
людина, по-друге, потребує прагматичних, ужиткових знань про
суспільство: про шлюби при дворах, події в державі, ціни на товари,
наукові відкриття, вихід нових книжок, рух військ та їхнє озброєння. Усе
це було необхідно для вибору індивідуальної поведінки, прийняття
правильних рішень, управління суспільними структурами. Такий тип знань
про суспільство прийнято називати соціальною інформацією. Він і є
головним предметом журналістики.

Ці якості людини виявилися на найперших етапах її розвитку. Візьмемо для
прикладу «батька історії» Геродота — хіба він не був журналістом? Він
мандрував по світу й писав подорожні нариси, а основним методом збору
історичних повідомлень було для нього усне опитування джерел (інтерв’ю);
додатковим — спостереження й вивчення документів. Зрозуміло, тоді не
існувало сучасних каналів масової комунікації. Але «Історія» Геродота
переписувалася в багатьох примірниках і за ціною була доступна звичайним
громадянам. Сам Геродот, повертаючись з мандрів в , Афіни, читав нові
розділи своєї книги на Агорі при величезному зібранні співвітчизників.
Відтак, навіть щодо масовості аудиторії, що це сприймала, все було
цілком переконливо.

П50

Чим більше сучасна наука вивчає явища пражурналістики (так прийнято
називати її додрукарський період), тим більше переконується, що вже в
старовину було розпочато рух до створення журналістики;
масовоінформаційна діяльність існувала в старовину в тій формі, у якій
їй дозволяв існувати технічний рівень розвитку суспільства; отже, цілком
обґрунтовано можна ставити питання про те, що журналістика як спосіб
збирання, обробки та поширення інформації — атрибут людського
суспільства на будь-якому етапі його розвитку, але рівень досконалості
цієї діяльності залежить від розвику науки й техніки в кожну конкретну
епоху.

Сучасні засоби комунікації перетворили журналістику на колосальну
суспільну силу; наділили її якостями «четвертої влади». У сучасному
світі інформацією просочено все суспільство. Уявіть собі, що з нашого
побуту раптом зникли всі газети й журнали, ефір замовк і не приносить
новин, зникли радіо й телебачення, припинили діяльність інформаційні
агентства, паралізовано Інтернет ви не можете вийти в мережу і
зв’язатися з колегами та друзями. Навіть у страшному сні важко уявити
таку картину. А чому? Та тому, що ми живемо в інформаційному
суспільстві, головним членом якого є інформаційна людина. Без інформації
це суспільство вже не здатне існувати.

Сучасна наука все переконливіше заявляє: журналістика перетворилася на
соціальний інститут, створений для забезпечення всебічного й
об’єктивного інформування всіх суб’єктів громадського життя про
соціальну дійсність, що необхідно для оптимального функціонування
суспільства як саморегулювальної системи. Соціальна місія журналістики —
правдиве інформування суспільства про соціальну дійсність і за допомогою
цієї інформації формування громадської думки й управління масовими
емоціями.

Цілком очевидно, що журналістика забезпечує діяльність тільки
громадянського суспільства як саморегулівної системи. У тоталітарній
політичній системі узурпатори влади прагнуть заволодіти важливим
соціальним інститутом; непокірних журналістів убивають, закривають
газети, переслідують ЗМІ в судовому порядку. Ці факти лише підтверджують
величезне значення журналістики в сучасному світі.

Харків завжди був визначним центром розвитку журналістики. Як не дивно
це говорити, але любов до періодичних видань прищепили місту німецькі
учені, що прибули на початку XIX ст. в наше місто на запрошення першого
попечителя Харківської на-

вчальної округи графа Северина Осиповича Потоцького для роботи у
створеному в 1804 р. Імператорському Харківському університеті.
Німеччина на той час була величезним мононаціональним простором у центрі
Європи, розділеним на численні держави. Тому існування регіональної
журналістики сприймалось у німецькій свідомості як норма; газета
розумілася як приватне підприємство для торгівлі новинами (а не
державний орган для пропаганди політики уряду).

4 травня 1812 р. (скоро можна відсвяткувати 200-річчя) в Харкові видано
перше число першої газети. Називалася вона «Харьковский еженедельник»,
видавцем її виступив професор філософії Йосип Матвійович Лангер, а
редактором — професор агрономії Карл Карлович Нельдехен. їх не спинило
навіть погане знання російської мови. Місцеві жителі кепкували над
газетою, але читали її із задоволенням. За короткий час свого існування
наклад її досяг 600 примірників, 25 чоловік стали її передплатниками.
Але… 20 липня 1812 р. видання газети було припинено, губернатору
оголошена догана й роз’яснено, що давати дозвіл на газету — перевищення
його повноважень. Насправді це питання перебувало в компетенції виключно
петербурзького уряду. Згадаймо: на той час уже розпочалась Вітчизняна
війна 1812 р.

Але приклад було подано. Через кілька років його наслідували студенти та
викладачі університету, які стікалися сюди з російських губерній. У 1816
р. студент Василь Маслович розпочав видання сатиричного журналу
«Харьковский Демокрит» (січень-червень 1816); з ініціативи професора
російської словесності Івана Овсійо-вича Срезневського заснований
товстий громадський та науково-літературний журнал «Украинский вестник»
(1816-1819). Невдовзі професор Андрій Андрійович Вербицький приступив до
друкування газети «Харьковские известия» (1817-1823). Після припинення
її видання університет почав реалізацію нового інформаційного проекту —
видання «Украинского журнала» (1824-1825).

Журнали та газети не просто друкувалися в Харкові, в університетській
друкарні, але й створювалися харківськими авторами. На сторінки
періодики рвалась українська мова. Кілька віршів українською мовою
опублікував у «Харьковском Демокрите» Василь Маслович, ставши другим,
після І. П. Котляревського, автором, що писав сучасною українською
мовою. Третім став Петро Петрович Гулак-Артемовський, що прибув до
Харкова у 1817 р. для навчання в Харківському університеті, а вже в 1819
році, отри-

мав у ньому кафедру польської мови. В «Украинском вестнике» він
опублікував свої «байки», які зробили його ім’я знаменитим: «Пан та
Собака», «Солопій та Хівря», «Горох при дорозі» та ін.

Повстання декабристів у грудні 1825 р. примусило уряд переглянути
ліберальне законодавство в галузі преси. На початку 1826 р. з’явився
новий цензурний устав, що увійшов в історію Росії під назвою
«чавунного». Періодичні видання в провінції стали неможливими. Що ж
придумали наші дотепні співвітчизники? Стали видавати альманахи, які
хоча й не змогли цілком компенсувати відсутність періодичних видань, але
все ж надали трибуну для самовираження творчій частині харків’ян.
Особливо необхідно відзначити створений з ініціативи Г. Ф.
Квітки-Основ’я-ненка і виданий І. М. Петровим альманах «Утренняя
звезда», що вийшов на рубежі 1833-1834 pp. Замість запланованого одного
тому альманаха, Г. Ф. Квітка домігся видання двох. Другий том «Утренней
звезды» став першою книжкою, виданою в нашому місті сучасною українською
мовою. У ньому Г. Ф. Квітка дебютував як український письменник.

Зупинити духовний розвиток громадян шляхом цензурних заборон царському
уряду не вдалося; тоді він вирішив самостійно вийти на інформаційний
ринок і запропонувати на ньому свій продукт. Так у кожній губернії Росії
з 1838 р. почалося видання «… губернских ведомостей». У перші роки
існування «Харьковские губернские ведомости» редагували відомі в місті
особи з університетською освітою: барон Н. В. Корф, О. Я. Кульчицкий;
співробітничали в газеті 1.1. Срезневський, Г. Ф. Квітка, В. В. Пас-сек,
В. Н. Каразін. Завдяки їхній участі газета набула авторитету й уникнула
сухої офіціальності. Тривалий час ця газета залишалася монополістом на
інформаційному ринку.

Ситуація стала змінюватися в епоху «Великих реформ». Завдяки
університетові Харків став центром розвитку фахової журналістики.
Починаючи з 1861 р. в Харківському університеті створюються наукові
товариства, першим з яких розпочало діяльність Медичне. Далі —
Товариство дослідників природи, потім Історико-філологічне товариство.
їхня діяльність передбачала видання наукових часописів. Такими стали:
«Протоколы заседаний Харьковского медицинского общества» (1861-1913),
«Труды общества испытателей природы при Харьковском университете»
(1869-1918), «Сборник Харьковского историко-филологического общества»
(1886-1914) та ін.

У 1880 р. О. О. Іозефович приступив до видання приватної газети «Южный
край» (1880-1919), якій судилося стати гігантом харківської
журналістики. її наклад до початку Першої світової війни досяг 100 тис.
примірників. Газета друкувала українською мовою вірші Я. 1. Щоголева та
статті професора М. Ф. Сумцова. У 1884 р. з ініціативи архієпископа
Харківського й Охтирського Амвросія Харківська духовна семінарія почала
видання першого в Росії філософського журналу «Вера и Разум»
(1884-1917).

Багатьма славними справами відомі харківські журналісти. У першій
столиці Української радянської держави видавалися із статусом
центральних численні газети та журнали. Харків був першим містом
України, звідки почалося радіомовлення українською мовою. У 1951 р. в
Харкові відкрито першу в Україні та третю в Радянському Союзі (після
Москви та Ленінграда) обласну студію телебачення.

Сьогодні в інформаційній сфері на Харківщині працюють понад 2 тисяч
журналістів. На 1 листопада 2007 р. в області зареєстровано 1391
друковане періодичне видання й утримуються стабільні темпи появи нових
ініціатив, про що свідчать такі цифри: у 2003 році зареєстровано 99
нових видань, у 2004 — 84, у 2005 — 118, у 2006 — 78, у 2007 — 73. Не
всі витримують випробування ринком, але майже 350 з різною періодичністю
все ж виходять. Середній загальний одноразовий наклад газет і журналів
становить близько 2 млн прим. Комунальні видання складають менше ніж 10%
від загальної кількості, їхній разовий наклад — 150 тис. прим. В області
працюють 86 телерадіоорганізацій.

Вітчизняна (українська та російська) традиції журналістики зорієнтовані
на могутній публіцистичний первень, журналіст у нас виступає як народний
трибун, захисник скривджених владою, прямий носій громадської думки. На
Заході існує інший тип журналістики, який можна назвати «медіумним»
(посередницьким). Журналіст цього типу нічого не захищає, своєї думки не
має, його мета — медіума (посередника) — дати висловитися запрошеним
сторонам, аби було оплачено його роботу. І та й інша системи
інформування прийнятні в певних умовах. Однак і на Заході все більшого
авторитету набуває думка, що журналістика не може бути нейтральною до
поширюваної інформації, що загальнолюдські цінності вимагають не тільки
інформаційної підтримки, а й захисту, і цей захист так само повинен
складати важливу функцію журналістики.

П54

2.1. Методологічні особливості історії української журналістики як
галузі наукового пізнання

У незалежній Українській державі історія української журналістики
перетворилася на авторитетну галузь наукового пізнання, яка чимдалі
захоплює все більше коло науковців. До її розвитку підключаються не лише
медіадослідники, але й філологи, історики, політологи, соціологи та інші
представники гуманітарного знання, які шукають в історії журналістики
відповіді на свої проблеми. Історія журналістики стає предметом вивчення
багатьох наукових дисциплін, що актуалізує власне її методологічні
проблеми, окреслює необхідність вивчення методологічних особливостей
історії журналістики як окремої галузі наукового пізнання. Відтак
виникає цілком реальна потреба в створенні окремої наукової дисципліни —
методології історії української журналістики.

У науці діє закон: розв’язання загальних проблем передує дослідженню
приватних аспектів. Якщо ж цього не відбувається, то кожен дослідник у
своїй праці буде натикатися на загальні проблеми, без розв’язання яких
не зможе просуватися вперед; він постане перед потребою розв’язувати ці
ж самі загальні проблеми у кожному конкретному історико-журналістському
дослідженні, що не є продуктивним способом розвитку науки. Тому
методологічними проблемами в розвинутих науках займається спеціальна
галузь знання — методологія науки.

В історії української журналістики методологічна проблематика ще не
виділилася у сферу окремого знання, про що свідчать палкі дискусії, що
розгорнулися навколо методологічних проблем при спробі їх поставити та
виразно окреслити1. Виявилося, що

1 Див.: Романюк Мирослав. Українська історико-журналістська наука на
порозі XXI століття // Українська періодика: Історія і сучасність / Доп.
та повід, шостої Всеукр. наук.-теорет. конф. 11-13 трав. 2000 р.; За
ред. М. М. Романюка. — Л., 2000. — С 9-41; Він же. Українське
пресозна-вство на порозі XXI століття. — Львів: Б. в., 2000. — ПО с; Він
же. Українське пресознавство: наукові принципи і методи досліджень //
Збірник праць кафедри української преси. — Л., 2000. — Вип. 3. — С
281-293; Михаилин І. Л. Методологічні проблеми історії української
журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. — 2002. — Т. 8.
— С 22-34; Нециталюк Михайло. Про «дві науки» в журналістиці (полемічні
замітки) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л.,
2003. — Вип. 11. — С. 844-852; Михайлин І. Л. Ще про методологічні
проблеми історії української журналістики // Наукові записки Інституту
журналістики. — 2004. — Т. 15. — С. 95-100.

Ї156

досі в історії журналістики немає аксіом; будь-які судження (навіть
цілком безневинні) сприймаються як теореми, що потребують доведення. До
таких проблем належать періодизація історії української журналістики,
визначення її обсягу, причому як в ідеологічному, так і в чисто
предметному аспекті та деякі інші. Діапазон думок тут коливається між
позиціями: від «навіщо про це говорити, адже ці проблеми самозрозумілі,
про них усі знають» до «розв’язання методологічних проблем архіважливе
для розвитку науки».

Думається, багатьох непорозумінь можна було б уникнути і тепер і на
майбутнє, якщо б зробити спірні проблеми предметом обговорення та з
науковою розважливістю й спокоєм обмінятися думками з метою пошуку
істини, а не поборювання одне одного. У спробі визначити методологічні
особливості історії журналістики як галузі наукового пізнання і вбачає
автор смисл своєї праці.

Передусім слід вказати на загальне правило: метод -— аналог предмета.
Історія журналістики у своєму методі цілком залежна від самого її
предмета — журналістики, узятої в її історичному розвитку від виникнення
до сучасності.

Тут необхідно вказати на такі унікальні особливості предмета, які
визначають методологію його осмислення й аналізу.

Особливість перша. Предмет історії журналістики — сама журналістика —
репрезентує величезні обсяги матеріалів. У порівнянні з історією
літератури, історією філософії та іншими науками, які мають справу з
вивченням текстів, історія журналістики передбачає опрацювання та
засвоєння засадничо в багато разів більшого обсягу текстового матеріалу.

Звернімося до прикладів. Найповніше академічне зібрання творів Лесі
Українки нараховує дванадцять томів. Але ж є науковці, які все життя
займаються вивченням лише її творчості, не виходячи, власне, за межі
лесезнавства. Дослідник же журналу (наприклад, «Літературно-наукового
вісника» — далі «ЛНВ») має справу з річником часопису, який складається
з дванадцяти книжок. Якщо врахувати, що «ЛНВ» видавався сорок років з
невеликими перервами, то стане зрозуміло, що й обсяг матеріалу, який
підлягає опрацюванню й осмисленню збільшився в сорок разів.

Найповніше зібрання творів Панаса Мирного складається з семи томів,
Івана Нечуя-Левицького — з десяти. Уся творчість

Григорія Сковороди може вміститися в одному товстому томі. Наші
рекордсмени — це Іван Франко й Михайло Грушевський. Перший уже має
зібрання творів у п’ятдесяти томах, видане, щоправда, за радянських
часів. Франкознавці свідчать, що до нього не включено твори з виразним
українським національним дискурсом, які могли б скласти ще десять томів.
П’ятдесятитомне зібрання творів Михайла Грушевського виходить зараз.
Необхідно відзначити, що обидва діячі — видатні українські журналісти,
які саме в журналістській праці (але, зрозуміло, не тільки в ній)
реалізували себе. Журналістський доробок і складає значну частину
їхнього зібрання творів.

Але навіть ці обсяги не можуть бути зіставлені з тими, які чекають
історика журналістики. Величезний матеріал є головною причиною, яка
відштовхує молодих дослідників від занять у галузі історії журналістики.
Вони воліють краще займатися вивченням масовоінформаційної діяльності,
комунікативними теоріями, медіа-критикою, мовою ЗМІ та іншими галузями,
які засадничо не потребують опрацювання таких грандіозних обсягів
першоджерел. За приблизними підрахунками, сьогодні кількість дисертацій,
що захищаються з історії журналістики, становить 10-20 % від загальної
кількості в галузі журналістикознав-ства.

Таким чином9 пропонується перший висновок: залучення молодих дослідників
до історико-журналістської проблематики можливе на шляху звуження
предмета дослідження до обмеженого числа текстів. Не можна щоразу
ставити автора-початківця на березі моря й відправляти його в плавання
на човні без вітрил. Слід виходити з того, що чим вужчою буде тема
кандидатського дослідження, тим глибше й усебічніше її можна осмислити.
Натомість у нас поки що торжествує протилежна тенденція — до охоплення
якомога більшого матеріалу. Це згубний шлях, побудований на застарілому
стереотипі, який необхідно переглянути. Тут за приклад можуть правити
літературознавчі дослідження, де можливі монографії про метафору в
романтиків, віршування Михайла Старицького або жанрову систему прози
Богдана Лепкого в рецепції літературної критики 30-40-х років XX
століття. На жаль, у журналістикознавстві теми, дібрані за принципом
«вужче — глибше», викликають сумніви й застереження.

Друга методологічна особливість історії журналістики полягає в
різновекторності й розмаїтості матеріалів і самих видань.

П58

І Якщо під цим кутом зору розглянути вже взятий нами для при-

I кладу «ЛНВ», то знайдемо в ньому белетристику (поезію, прозу,

І драматургію), літературну критику й історико-літературні дослі-

I дження, публіцистику на політичну, економічну, історичну тема-

I тику, огляди поточного суспільного й культурного життя в ав-

I стрійській і підросійській Україні. Таке розмаїття матеріалів од-

і ного журналу вимагає від його історика унікальних знань, розу-

I міння художніх пошуків у літературному процесі, бачення сус-

I пільно-політичних явищ, глибоких уявлень про розвиток науко-

і вих досліджень тощо, а також уміння аналізувати художню літе-

I ратуру, літературну критику, публіцистику, інформаційні журна-

I лістські матеріали.

І Якщо ж урахувати, що від кінця XIX століття в нас формуєть-

I ся фахова журналістика, виходять наукові записки університетів і

І наукових товариств, з’являються журнали й газети, спрямовані на

і обслуговування цільової аудиторії, то це питанні ускладниться

[ ще більше. Щоправда, деякі автори в своєму прагненні обмежити

і предмет історії журналістики намагаються винести за його межі

І фахову періодичну пресу й визначити, що історія журналістики

І повинна мати справу лише із загальними виданнями. З фахових

І сюди можна допустити лише літературні часописи, оскільки вони

І мають велику аудиторію. Зауважимо, що такий погляд не позбав-

I лений логіки. Справді, до центральних явищ історії журналісти-

I ки мають бути залучені передусім провідні загальні суспільно-

I політичні якісні часописи, а фахові можуть сприйматися як пери-

I ферійні явища. Але це полегшений варіант історії журналістики.

І Поважана наука не повинна робити в своєму складі таких винят-

I ків і стояти на такій засаді: уся періодична преса мусить увіходи-

I ти до предмета історії журналістики.

і Порівняймо нашу ситуацію з літературою, де є класики пер-

I шої величини (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка) і є постаті

І й дрібніші (М. Петренко, В. Забіла, І. Манжура тощо). Але хіба

І творчість останніх не входить до предмета історії літератури?

І Питання риторичне. Так і історія журналістики: вона мусить ви-

I вчати явища головні й другорядні, а тому орієнтуватися на залу-

I чення усіх без винятку часописів до свого обсягу.

І 3 викладеного випливає другий висновок: до створення іс-

I торії української журналістики, зокрема до написання історії фа-

1 хових видань, мають бути залучені не лише журналістикознавці,

І ай спеціалісти з інших галузей знання. У нас є приклади плідно-

I 159)

го співробітництва з істориками. Маю на увазі Валентину Без-драбко —
автора глибокого дисертаційного дослідження «Журнал «Краєзнавство» та
його роль у розвитку історичних регіональних досліджень 1920-1930-х
років» (2000). На жаль, таке залучення до історико-журналістської праці
фахівців з інших галузей ведеться мляво, не поставлено на інституційну
основу. Під цим кутом зору не можна не відзначити позитивний досвід
Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки імені
В. Стефаника, який на конференціях «Українська періодика: історія і
сучасність» завжди планує секцію «Українська періодика як історичне
джерело», залучаючи там самим до дослідження історії преси широке коло
представників гуманітарного знання.

Третя методологічна особливість історії журналістики полягає в тому, що,
будучи цілком самодостатньою галуззю знання, вона все ж може повноцінно
реалізуватися лише в суспільно-політичному контексті. Журналістика,
відіграючи подвійну функцію, відображальну і створювальну, — відбиває
соціальну дійсність і одночасно, формуючи громадську думку, спонукає
громадян до її створення. Журналістика з цього погляду є одночасно
причина і наслідок.

Історія журналістики може бути повноцінно зрозуміла і як наукова
дисципліна успішно розгорнута лише в контексті суспільно-політичного
життя, частиною якого вона залишається при всій своїй самостійності. Це
вимагає від історика журналістики широких знань з національної історії,
політичної історії, історії філософії, культури та ін. В ідеальному
варіанті, до якого нам, можливо, ще й далеко, історія журналістики
тотожна історії людської цивілізації. Причому це стосується не лише
історичної епохи існування власне журналістики, але й епохи
пражурналістських явищ.

Таким чином, сформулюємо третій висновок: історія журналістики
інтердисциплінарна наука не лише за предметом свого дослідження
(різновекторністю текстів і видань), але й за екстра-журналістською
ситуацією, у якій існує предмет вивчення і поза якою він не може бути
правильно осмислений і зрозумілий. Тобто, журналістика як дискурс є
головним предметом історії журналістики.

Історія журналістики — це наука наук, до якої входять політична історія,
історія літератури, літературної критики, публіцистко

тики, філософії, культури, економіки, освіти та багатьох інших галузей
життєдіяльності людини, що були відбиті на сторінках газет і журналів.

Історія журналістики у вигляді методологічної засади потребує певної
метапозиції, під якою розуміємо винесеність дослідницької (авторської)
точки зору поза межі кожної з окреслених наук. Історія журналістики — це
синтез політичної історії, історії літератури, публіцистики, економіки,
філософії і т.д. Це не значить, що історик журналістики знає усього
потроху і нічого глибоко, а означає лише те, що на підставі знань у цих
галузях він створює свою нову інтердисциплінарну науку.

Наприклад, історія літератури сьогодні однаково успішно працює зі
змістовими та формальними структурами твору, причому з виразним тяжінням
до поглибленого вивчення саме поетики. Тимчасом історія журналістики,
навіть при розгляді літературної журналістики, оперує переважно
змістовим дискурсом конкретного твору й літератури в цілому, не маючи
змоги вдаватися в подробиці поетики й тому зредуковуючи формальні
особливості красного письменства. Історія журналістики схоплює
найзагальніший план усіх опублікованих у часописах текстів, сприймає їх
під кутом зору їхнього загального значення й упливу на
суспільно-політичну та культурну ситуацію.

Портрет історика журналістики має бути таким: це людина універсальних
знань у багатьох галузях гуманітарних наук; вона вміє сприйняти
журналістику в контексті суспільного життя, показати відображення в ній
політичних процесів і вплив журналістики на формування громадської
думки, а через неї й на вчинки громадян; ця людина досконало володіє
навичками аналізу інформаційних, публіцистичних, наукових і художніх
текстів, тобто всього того, що входить до складу журналістики. Іншими
словами, історія журналістики — це така складна й унікальна галузь
знань, що тут мусить бути на обліку кожний працівник. Адже створення
історії української журналістики — це не локальна справа лише
журналістикознавців, це національно-історичне завдання, яке стоїть перед
нашою гуманітаристикою. Історія журналістики потрібна не лише
журналістам, а всьому українському народові, Українській державі; її
створення є актом національного самоствердження українців й опанування
ними своєї національної ідентичності.

161J

2.2. Журналістика: розуміти чужі та створювати свої тексти

У радянські часи був популярним анекдот про чукчу, який прийшов учитися
в літературний інститут (існує такий у Москві), але на вступному іспиті
з’ясувалося, що він ні Гоголя, ні Достоєв-ського, ні Толстого не читав.
На запитання здивованого викладача, як же він збирається вчитися,
абітурієнт простодушно відповів: «Так чукча ж пісатель, а нє чітатель».
Тоді над ним реготала вся країна. Та «чукча» вчасно переорієнтувався і
збагнув, що письменником він не стане — бракує культури й знань, а от у
журналістиці своє місце під сонцем знайде. Сьогодні цей герой загрожує
стати типовим представником нашої професії. Неосвіченість і
безкультурність журналістів стають уже притчею во язи-цех.

Істина ж полягає в тому, що сутність журналістики як творчої професії
полягала і завжди полягатиме в розумінні чужих і створенні своїх
текстів. Ця формула дійсна тільки в наведеній послідовності і її слід
розуміти буквально: без розуміння чужих неможливе створення своїх
текстів. Я звернув зараз увагу на ужитковий аспект вивчення історії
журналістики, але існує ще й загальний концептуальний рівень її
сприйняття й необхідності засвоєння, у контексті якого історія
журналістики як частина політичної історії й духовного життя кожного
народу виступає важливою особистіснотвірною дисципліною.

Порятунок Журналістики як соціального інституту, створеного суспільством
для інформування самого себе про соціальну дійсність (я люблю говорити:
про соціальне довкілля) і пояснення її може запропонувати Університет як
такий же соціальний інститут, створений суспільством для з’єднання науки
й освіти, дослідження й навчання, для збереження культурної спадщини
людства й передачі її наступним поколінням.

В основі ідеї Університету лежить, як уже мовилося, єдність дослідження
й навчання. Тому приємно бачити, що ця галузь (іс-торико-журналістських
досліджень) не стоїть на місці; школа професора Н. М. Сидоренко стала
реальністю, серед доповідачів на конференціях і серед авторів у наукових
часописах з’являється все більше її учнів.

Мені вже доводилося говорити просту річ: предмет історії журналістики —
сама журналістика — репрезентує величезні

П62

обсяги матеріалу, що складає її найголовнішу методологічну особливість
як галузі наукового пізнання і становить труднощі щодо його опанування.
Тому я хочу поділитися певними методичними спостереженнями, які мені
вдалося виробити внаслідок багаторічних наукових студій над історією
української журналістики.

Я виходжу з того, що прочитати цілком щоденну газету або «товстий»
щомісячний журнал, які виходили кілька десятиліть поспіль (наприклад
«Діло», «ЛНВ»), неможливо. Власне, не те щоб неможливо, але на це можна
витратити все життя, тимчасом як аспірантові за три роки треба покласти
перед науковим керівником і кафедрою завершену працю. Значить, необхідно
виробити засади (принципи) роботи з величезним за обсягом матеріалом,
які б дали можливість хоча б приблизно прокласти продуктивний маршрут,
тримаючись якого дослідник більш-менш вірогідно не пропустить
найголовнішого в ньому. Я пропоную своїм учням три найважливіші
методичні засади, які оприлюдню зараз.

Перша з них полягає в тому, що в історії журналістики слід шукати
класику: літературну, наукову, публіцистичну, літературно-критичну. Для
цього, звичайно, треба добре знати історію літератури, науки,
публіцистики, літературної критики. Історик журналістики мусить
усвідомлювати різницю між часописами, які редагували і в яких
співробітничали як автори якісь Л. Волохів, Ю. Гудзій, В. Островський, і
тими, у яких брали участь Є. Маланюк, С. Петлюра, О. Олесь і т. д.
Логіка тут зрозуміла: класичні автори підлягають першочерговому
прочитанню та вивченню. Зауважу при цьому, що в українському культурному
просторі, на жаль, не зібрані твори (зокрема публіцистичні,
літературно-критичні) численних класичних авторів, багато з них
лишаються в першодруках. Тут вдячне поле для пошуку, публіка-торської
діяльності. Дослідникові, зрозуміло, необхідно знати псевдоніми
провідних авторів своєї доби, щоб не пропустити важливої публікації
знакової особи.

Друга методична засада полягає в тому, що першочерговому прочитанню і
вивченню підлягають резонансні матеріали. Якщо, гортаючи часопис, ви
знайшли посилання на попередню статтю і полеміку з нею, повертайтеся
назад, шукайте першоджерело дискусії й намагайтеся знайти всі матеріали,
що її стосуються. Досвід засвідчує, що в дискусіях акумулюється
ідеологія, викриста-

Ібз)

лізовується політика видання. Часто сама редакція (хтось із провідних її
членів) підбиває підсумки обговорюваному питанню і розставляє крапки над
«і». Описати дискусію (ї) — значить вийти на важливий складник історії
часопису й журналістики в цілому. Третя методична засада полягає в тому,
що зупиняти увагу слід на найбільших за обсягом матеріалах і іменах
авторів, які найчастіше зустрічаються в часописі. Найчастіше вам будуть
траплятися імена постійних співробітників, а найбільші за обсягом
матеріали, які друкуються з продовженням у кілька подач, як правило,
відзначаються своїм програмним змістом, фундаментальністю. Звичайно, є
винятки. Маленька стаття М. Костомарова «О преподавании на южнорусском
языке» в журналі «Основа» (1862. — № 5) містила в собі революційний
зміст, і без її аналізу створити історію часопису неможливо. Але я й не
пропоную «ліки від усіх хвороб», а майструю щось на зразок рибальської
сітки, закинувши яку найбільш ймовірно ви не пропустите вартісного,
важливого матеріалу.

2.3. Іван Франко як історик української журналістики: методологічні
уроки

Українське журналістикознавство останнім часом нарощує темпи свого
розвитку, що пов’язано з усамостійненням вітчизняної науки й утворенням
новітніх центрів журналістської вищої освіти та наукових установ, як-от:
Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки імені
Василя Стефаника Національної академії наук України, Дослідницького
центру історії української преси у Києві і подібних закладів. Цілком
очевидно, що сьогодні вивченням журналістики займається більше
науковців, ніж учора. Розбудова будь-якої галузі науки неминуче повинна
призводити до ускладнення її внутрішньої структури. Поруч із
традиційними, наявними в Україні, двома головними журналістикологічними
дисциплінами, до яких належать теорія та історія журналістики,
народжуються нові напрямки: теорія та методика навчання журналістики;
медіакритика; журналістська деонтологія; мова засобів масової
інформації.

Згідно із законом переходу кількості в якість, настає час, коли мусить
виникнути й історіографія історії української журналістики. Нагадаємо,
що історіографія розглядається як допоміжна дисципліна в системі
історичних наук, літературознавства, мо-

П64

вознавства та в інших сферах гуманітарного знання. Найбільш розвинутою
вона є в мережі історичних наук, де на історичних факультетах існують
кафедри історіографії, а в академічних інститутах — відділи відповідного
спрямування.

Кількість нагромадженого знання в історії української журналістики
диктує нагальну потребу створення історіографічного напрямку і в цій
галузі. Досліджень, які мають бути віднесені до розряду фундаментальних,
тут нараховується не так уже й мало, хоча, зрозуміло,
журналістикознавство не може змагатися на цьому терені з історією. У
вигляді пунктиру етапи розвитку історіографії історії української
журналістики можна щюкреслити так: О. Маковей1,1. Франко2,1.
Кревецький3, А. Животко4, П. Я. Ле-щенко5, М. Д. Бернштейн6, М. П.
Федченко7, В. Т. Дмитрук8,

1 Маковей О. П’ятдесятлітній ювілей руської публіцистики // Літера

турно-науковий вісник. — 1898. — № 5.— С. 111-126 (друга пагінація).

2 Франко І. Я. Іван Гушалевич // Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — К.,

1982, — Т. 35. — С. 7-73; Він же. Іван Тивонович. Історія заснування

«Ruthenische revue» у Відні // Там само. — Т. 37. — С. 252-254; Він же.

Нарис історії українсько-руської літератури до 18-90 р. // Там само. —

Т. 41. — С. 194-470; Він же. Передмова [до «Покажчика змісту «Літера

турно-наукового вісника, томів І-ХХ (1898-1902). Зладив В. Доманиць-

кий», Л., 1903] // Там само. — Т. 34. — С 469-496; він же. Стара Русь //

Там само. — Т. 37. — С. 79-110. На жаль, у цьому академічному виданні

подано лише два розділи з шести названої праці.

3 Кревецький їв. Перша газета на Україні. — К.: Український науковий

ін-т книгознавства, 1927. — 15 с; Він же. Початки преси на Україні.

1776-1850. —Л: У друкарні НТШ, 1927. —26 с.

4 Животко Лркадій. Історія української преси. — К.: Наша культура і

наука, 1999. — 368 с Називаємо останнє видання цієї праці, що вперше

вийшла 1946 року в Регенсбурзі (Німеччина).

5 Лещенко П. Я. Развитие журналистики на Украине в первой четверти

XIX в.: Автореф. дис. … канд. филол. наук. — К., 1959. — 20 с; Див.

також опубліковані за темою дисертації статті.

6 Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний про

цес кінця 50-60-х років XIX ст. — К.: Вид-во АН УРСР, 1959. — 216 с

7 Федченко М. П. Журналистика на Украине первой половины XIX

столетия: Автореф. дис. … д-ра филол. наук. — К., 1967. — 44 с; Він

же. Матеріали з історії української журналістики. — К.: Вид-во Київ,

ун-ту, 1959:— Вип. 1: Перша половина XIX ст. — 338 с; Він же. Преса

та її попередники: Історія зародження й основні закономірності розви

тку. — К.: Наук, думка, 1969. — 350 с

8 Дмитрук В. Т. Нарис з історії української журналістики XIX ст. — Л.:

Вищашк., 1969.— 145 с.

165)

автори першого підручника для вищих шкіл «Історія української
дожовтневої журналістики»1. З цього невеликого переліку імен лише праці
І. Кревецького та А. Животка, як істориків журналістики, ставали
предметом окремих наукових досліджень у статті В. А. Качкана2 та
передмові М. С. Тимошика3.

У цьому переліку представлено далеко не все. Звичайно, були автори, які
зверталися до історії журналістики час від часу, принагідно; але з тих,
хто пов’язав свою долю з цим науковим предметом, названі практично всі.
Надалі в дослідженнях історії української журналістики настає перерва й
навіть пунктир переривається. Причини зрозумілі: вибухонебезпечний
предмет, адже українська журналістика містить у собі глибокий і могутній
національно-визвольний зміст. А хто такі М. Грушевський, С. Петлюра, Д.
Донцов як не українські журналісти, що у потрібний для нації момент
зробилися політиками й очолили боротьбу українства за створення своєї
держави? А відтак лише в незалежній Україні народжується нова хвиля
досліджень історії української журналістики. Вона й потребує вже своєї
історіографії.

Створення нової наукової дисципліни — тривалий процес, що потребує
консолідації зусиль багатьох науковців. У межах цього тексту автор
ставить перед собою завдання привернути увагу до, як йому здається,
фундаментального класичного дослідження, яке через своє призначення
іншому читачеві може взагалі залишитися за межами історіографії історії
української журналістики. Це монументальна праця Івана Франка «Нарис
історії українсько-руської літератури до 1890 р.»4. Уперше вона вийшла в
1910 році, але писалася автором кілька попередніх років і має обсяг
понад 25 друкованих аркушів. Праця стала підсумком численних досліджень
І. Франка в галузі історії української журна-

1 Історія української дожовтневої журналістики. — Львів: Вища шк.,

1983. —511с.

2 Качкан В. А. «Реальні образи сумної правди» (Іван Кревецький —

історик, критик, бібліограф, пресо- і книгознавець) // Збірник праць

Науково-дослідного центру періодики. — Л., 1998. — Вип. V. —

С 398-414.

3 Тилюшик Микола. Аркадій Животко як громадський діяч, журналіст

і учений // Животко Аркадій. Історія української преси. — К., 1999. —

С. 11-34.

4 Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. //

Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41. — С 194-470.

М66

лістики. Серед цих підготовчих праць слід назвати передусім такі: «Іван
Гушалевич» («ЛНВ». — 1903. — № 8, 9, 11), де подано персоналію цього
діяча як журналіста; «Передмова» [до «Покажчика змісту
«Літературно-наукового вісника», томів І-ХХ (1898— 1902). Зладив В.
Доманицький» Львів, 1903], що містить виклад історії журналу за перші
п’ять років його існування; «Стара Русь» («ЛНВ». — 1906. — № 6, 7,
9-12), з наведенням цілих епізодів з історії газети «Зоря Галицька»,
зокрема під редагуванням Платона Костецького; «Іван Тивонович. Історія
заснування «Ruthenische revue» у Відні» («ЛНВ». — 1907. — № 6), де дано
оцінку цьому часописові за три перші роки його історії.

Окрім праць з виразним історико-журналістським вектором, у багатьох
інших літературно-критичних статтях і рецензіях І. Франко демонстрував
глибоке знання історії журналістики та розуміння невіддільності від неї
історії духовного розвитку українського народу. Під цим кутом зору
цілком природним для нього було репрезентувати історію української
літератури як історію української журналістики.

Праця І. Франка невіддільна від умов її створення, що позначилося на ній
самій і на її сприйнятті читачем. Задум створити свою історію
української літератури виник у І. Франка давно; можливо, навіть у тому ж
1890 році, до якого його «Нарис…» доведений. Це був рік появи другого
тому знаменитої праці Омеляна Огоновського «Історія літератури руської»,
який спричинився до величезної бурі, що увійшла в історію під назвою
суперечка «южан» і «северян» і яка ще не осмислена в нашій історичній
науці ні в своїй змістовній глибині, ні в обсязі своїх впливів на
майбутнє української нації1. Закінчуючи свою працю, автор як на головну
причину завершення тексту вказав на великий його обсяг: мовляв, саме це
спонукало його припинити роботу. Для наукової праці це недостатньо
переконливі аргументи, які нікого й не переконали, і публіка вважала
дослідження І. Франка обірваним на півслові й незавершеним.

Від І. Франка вже не чекали якогось поважного здобутку. Від лютого 1908
року він був тяжко хворий. Рубежем у розвитку за-

1 Див. про початковий період цієї дискусії: Михайлин L Л. Навколо
Омеляна Огоновського (Дискусія в критиці з приводу «Історії літератури
руської») // Українське літературознавство. — Л., 1996. — Вип. 63. — С
3-21.

16?)

давненої хвороби стала його поїздка 21 березня-20 квітня 1908 року на
лікування в Ліпік, звідки він повернувся в ще тяжчому стані. Унаслідок
прогресивного паралічу він уже не міг сам працювати, тому продиктував
синові спогади «Історія моєї хвороби», які тривалий час і залишалися в
рукописі й тільки нещодавно опубліковані, але в малотиражному виданні.

Перед захворюванням І. Франко займався саме реалізацією давньої мрії.
Михайло Мочульський, що зустрічався з ним восени 1907 року, згадував про
цю зустріч так: «Поет був у доброму настрою й розказував мені тоді, що
пише широко задуману історію української літератури»1. Хвороба
унеможливила продовження роботи, праця залишилася незавершеною і вперше
була опублікована з рукопису лише в сороковому томі академічного
п’ятдеся-титомного зібрання творів І. Франка (1983). І. Франко розумів,
що «широко задуманої історії української літератури» він ніколи вже не
зможе доопрацювати і тому під час послаблення хвороби узявся за
створення аналогічної праці в іншому жанрі — нарису.

Але й це нове дослідження створювалося в умовах тяжкої хвороби. «Мало
який твір не тільки в нашім, але і в інших письменствах, — відзначав сам
автор у «Передньому слові», — був писаний серед таких прикрих і важких
обставин, як отсей мій «Нарис». Позбавлений свободи обох рук від кінця
цвітня 1908 р. я мав утруднену всяку духову роботу і користування
книжками не тільки сею фізичною безвладністю, але ще більше, може
психічним неспокоєм, який причиняв мені слух, отворений на голоси духів.
Сей надзвичайний дар, одержаний мною з волі Провидіння, робив мені майже
неможливим усяке думанє. Се нехай буде оправданням, що мій «Нарис»
виходить не так повний і не так, може, викінчений у деталях, як би мені
бажалося»2. За спогадами М. Мочульського3 ми навели повний текст І.
Франка, у якому перший редактор «Нарису…» В. Гнатюк викреслив виділені
нами слова, вважаючи, що вони компрометують автора.

1 Мочульський Михайло. З останніх десятиліть життя Івана Франка

1896 – 1916: Спогади і причинки // Всеукраїнська АН. Записки історич

ної секції. — 1928. — № 61: За сто літ. — Кн. 3. — С 271.

2 Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.

// Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41. — С. 194.

3 Мочульський Михайло. З останніх десятиліть життя Івана Франка

1896-1916: Спогади і причинки // Всеукраїнська АН. Записки історичної

секції. — 1928. — № 61: За сто літ. — Кн. 3. — С. 283.

(168

І Уже перші рецензенти праці (В. Дорошенко в газеті «Рада» і

І Д. Дорошенко в журналі «ЛНВ») висловили розчарування від не-

I справджених очікувань. Від І. Франка чекали аналітичності, охо-

I плення розвою течій і напрямків літератури, він же залишився, на

J думку критиків, у межах бібліографічно-описового методу О. Ого-

| новського, який справедливо критикував свого часу й поборював

І усією своєю науковою творчістю. Сучасний дослідник історії

І українського літературознавства професор М. К. Наєнко у своїх

І оцінках «Нарису» погодився з його першими рецензентами. Він

і зауважив І. Франкові подання літературного процесу як «своєрід-

I ного плоскогір’я, а не чергування вершин і низин», переважання

і в його міркуваннях «не аналітичного, а коментаторського й ніби

І безстороннього погляду»1. Іншими словами, праця І. Франка від-

I разу по опублікуванні і аж до сучасності сприймалася як творча

І поразка генія, чий мозок був уражений тяжкою недугою. До

І І. Франка ставилися не без співчуття, але не більше. Сутності

і ставлення до його «Нарису…» це не змінювало.

І Ми хочемо запропонувати інший погляд на цей твір і довести,

і що і в ньому відбилася геніальність І. Франка, що «Нарис…» є

І надзвичайно цінною працею, але не в галузі історії літератури, а

І в галузі історії журналістики.

І Дослідження І. Франка охопило дожурнальний (безжурналь-

I ний) і журнальний періоди історії української літератури. Усього

І воно складається з сорока семи розділів. Журналістика вперше

і згадується в тридцять першому розділі з нагоди публікації байки

І П. П. Гулака-Артемовського «Пан та Собака» в журналі «Укра-

I инский вестник». Нагадаємо, що це сталося в 1818 році. Від цієї

І дати історія літератури репрезентована І. Франком здебільшого

І як історія журналістики. Може скластися враження, що на ви-

I світлення журналістики припадає кінцівка праці. Але це не так.

І Перші тридцять розділів займають лише 66 сторінок, тоді як на

І решту (31-47 розділи) припадає 211 сторінок за академічним

І виданням творів І. Франка. Оглядово подавши давній період,

І І. Франко за головний предмет дослідження обрав літературу

і XIX століття. Наприклад, розділ сорок шостий «80-ті роки в Га-

I личині» має обсяг 60 сторінок, тобто сумірний із викладом усієї

І давньої літератури. По суті, від тридцять першого розділу «На-

1 Наєнко М. К. Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції.
— К.: ВЦ Академія, 1997. — С. 122.

рис…» І. Франка перетворився на історію української журналістики XIX
століття і мусить розглядатися саме як такий в її історіографії.

Для історика української журналістики праця І. Франка дорогоцінна
передусім своїм методологічним змістом. Вкажемо на її найголовніші
методологічні ідеї.

1. Для І. Франка безсумнівною є потреба подання двох сюжетів в історії
української журналістики XIX століття: в Галичині та в Україні.
Починаючи від 1850-х років літературний розвиток він репрезентував у
виразно окреслених географічно розділах: «50-ті роки в Галичині» і
«50-ті роки на Україні» і т. д. за десятиліттями до 1880-х років.
Перебування двох частин етнічної спільноти українців у різних державах
спричинилося до відносної автономії їхнього культурного розвитку.
Паралельне висвітлення матеріалу запроваджується дослідником від 1848
року і стосується другої половини XIX століття. До того часу, тобто вся
перша половина XIX століття, українська література представлена лише
здобутками її підросійської частини. Галичині присвячено лише тридцять
п’ятий розділ на чотири сторінки — «Відродження в Галичині до р. 1848»,
де розглянуто альманах «Русалка Дністрова» та творчість її авторів.

2.1. Франко старанно розробив типологію української журналістики даного
часу. У 1850-х роках вона репрезенована москвофільськими виданнями:
«Зоря Галицька», «Новини», «Пчела». Але вже в 1860-ті роки зароджується
народовська журналістика, спочатку як слабкий у професійному відношенні
струмочок видань, що почергово змінювали одне одне, аж поки
нагромадження сил не привело до виникнення у 1880-ті роки відразу
кількох стабільних часописів («Батьківщина», «Діло», «Зоря»), що
поступово завоювали масову аудиторію і з часом спричинилися до
вироблення української національної свідомості.

Разом із цими головними течіями української журналістики в Галичині
існувала ще одна, «що досить різко зазначилася була в другій половині
70-х років соціалістичними процесами та нецензурними виданнями»1, —
радикальна журналістика. Такі три складові української преси бачаться
дослідникові в Галичині.

1 Франко 1. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. //
// Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41. — С 485.

П70 -40

У підросійській Україні цього часу І. Франко зосереджує увагу на двох
явищах: 1) українських альманахах («Луна», «Рада», «Степ», «Складка») та
2) російськомовному, але українському за духом, змістом і складом
авторів журналі «Киевская старина».

Як окрема складова української журналістики розглядається її еміграційна
галузка. Докладно описано видання М. Драгомано-вим у Женеві збірників
«Громада» та спроба заснування журналу під такою ж назвою. Але І. Франко
не спинився на цьому, а згадав і заокеанську діаспору, зокрема
заснування у «північних Сполучених Державах» священником Іваном
Волянським у 1886 році газети «Америка». «Америка» була дуже скромним,
але дуже інтересним початком русько-американської преси, — відзначив І.
Франко, — що в дальшім десятилітті розрослася дуже значно разом зі
зростом руської еміграції до Америки, а в початку нового століття могла
вже числити на десятки й сотки тисяч читачів»1.

Такою є типологія української журналістики під пером І. Франка. Існує
така приказка: усе геніальне — просте. Коли над цілою сукупністю
численної української періодики попрацював геніальний розум І. Франка і
згрупував її за відповідними рубриками, то нам уже здається, що інакше
її й неможливо розглядати. Але кожен науковець повинен розуміти
складність проблеми віднаходження парадигми розвитку такого унікально
складного явища, як журналістика. Ми мусимо розуміти ту величезну
роботу, яку виконав І. Франко з упорядкування та складання цілком
адекватної історичному розвиткові типології української журналістики XIX
століття.

3. У методологічній концепції І. Франка особливу увагу звертає
широкомасштабне подання москвофільської журналістики, явища, яке далеко
не всіма істориками преси зараховується до українського культурного
простору. Наприклад, у розділі «Журналістика» в академічній «Історії
української літератури» у восьми томах, що висвітлює період 70-90-х
років XIX століття (автор розділу М. Д. Бернштейн, т. 4, кн. 1. — К.,
1969), москвофільська журналістика згадана, але не проаналізована.

Для І. Франка такий підхід неприйнятний. Москвофільство він уважає
виявом українського духу та частиною українського культурного життя,
тому й аналізує це явище так само уважно, як усі інші. У цьому виявилася
давня методологічна настанова

1 Там само. — С. 457-458.

І. Франка, найвиразніше виявлена в статті «Із історії «москвофільського»
письменства в Галичині», що була опублікована вперше в журналі
«Літературно-науковий вісник» (1899. — №10-11).

«Національні пуристи, — писав тут І. Франко, — можуть говорити, що се
письменство властиво вибігає поза рамки україно-руської літератури
[…]. Але історик культури, для котрого кожне духовне збочення є так
само інтересне, як прогрес, котрого однаково займають здорові і
патологічні прояви людського духу, мусить звернути пильну увагу також на
ту духову пошесть, що в виді «москвофільства» отеє вже півстоліття
підточує духові сили галицько-руської інтелігенції і не дозволяє їй
стати на ноги» ‘.

У цьому висловлюванні важливою є одна кваліфікація: історик культури.
Саме ним і вважав себе І. Франко. З цим пов’язаний його наступний
методологічний урок.

4. І. Франко дотримувався думки, що найбільш прийнятний науковий метод
історико-літературних досліджень вироблений у межах культурно-історичної
школи2 і користувався її надбаннями у своїх працях. Цей метод передбачає
розгляд культурних явищ у зв’язках з епохою: історією народу, політичним
життям, науковими відкриттями. «Нарис…» І. Франка доводить, що за
допомогою цього методу може бути найбільш адекватно відображена саме
історія журналістики. І. Франко розумів її як явище, що, з одного боку,
відображає дійсність у різних формах інформації, а з іншого — будує цю
саму дійсність, активно впливає на неї шляхом формування громадської
думки та суспільної свідомості.

Особливо виразно це простежується в описі розвитку народо-вської
журналістики 1880-х років у Галичині. Піднесення партії народовців було
викликане їхньою пресою. «Оснування «Діла», — писав І. Франко, — уперве
втягло партію в течію щоденної політичної боротьби»3. Існування двох
газета («Батьківщини» та «Ді-

1 Франко І. Я. Із історії «москвофільського» письменства в Галичині //

Франко 1. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1981 — Т. 31. — С. 458-459.

2 Див. про це: Михайлин Ігор. Методологічні пошуки в українській

критиці та історії літератури XIX ст. // Літературознавство: Матеріали

III конгресу Міжнародної асоціації україністів (Харків, 26-29 серпня

1996 р.) / Відповід. ред. О. Мишанич. — К., 1996. — С. 51-59.

3 Франко 1. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.

// Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41. — С 425.

ла») спричинилося до обрання редактора «Батьківщини» Ю. Ро-манчука в
1883 році до галицького крайового сейму. У вигляді висновку автор
пропонував таке судження: «Той зріст свого політичного значення
народовецька партія завдячує головно змістові своєї преси протягом 80-х
років»’.

У такому тісному зв’язку з історичними подіями та політичним життям
розглядається вся історія української журналістики.

5. Надзвичайно цінними є погляди І. Франка на сам предмет

історії журналістики і обсяг тих явищ, що підлягають розглядові

в його межах. Зрозуміло, що сюди належить історія періодичних

видань — газет і журналів. Але І. Франко непомильно відчув спе

цифіку розвитку української журналістики в XIX столітті, яка че

рез цензурні утиски в Росії шукала собі можливості не для віль

ного розвитку, а хоча б для існування. Так виникло поняття аль

манахової журналістики, якій І. Франко приділив увагу нарівні з

періодичними виданнями, описавши її зміст і матеріали так само

старанно, як і власне періодику.

Альманахова журналістика — специфічне українське явище, актуальне лише
для XIX століття. За великим рахунком альманахи не є періодичними
виданнями і не повинні залучатися до розгляду в історії журналістики. І
справді, в XX столітті, коли цензурні кайдани в Росії українська
журналістика порвала й був налагоджений випуск звичайних періодичних
видань, потреба розглядати альманахи в історії журналістики відпала. Але
в XIX столітті, зокрема в Росії, вони часом були єдиним способом
існування журналістики. Цим виправдане їхнє включення до предмета
історії української журналістики цього часу.

6. У «Нарисі…» І. Франко дав довершені зразки аналізу історії

періодичних видань. Найліпше розглянути цей бік його праці на

прикладі опису журналу «Зоря», видання якого розпочалося в

1880 році. Виклад його історії в праці І. Франка за академічним

виданням займає 21 сторінку тексту (432-453) і досі залишається

найбільш ґрунтовним висвітленням цього питання в науковій лі

тературі. Воно має подвійну цінність, бо створене не стороннім

спостерігачем, а учасником самого історичного процесу.

По-перше, І. Франко використав принцип порічного опису журналу,
показавши поступове згуртування навколо нього провідних діячів
української літератури та підвищення професійного

1 Там само. — С. 426.

рівня самого часопису. Це мало що давало для розуміння літератури чи
літературного процесу, але цілком задовольняло історію журналістики. На
цих засадах порічного опису побудована, наприклад, сучасна праця Ю. Г.
Шаповала «Часопис «Діло» (1880-1939 pp.): історія, проблеми, люди»1, де
цей метод використано продуктивно й ефективно. Саме через описи річників
І. Франкові вдалося показати, як «Зоря» з органу одного чоловіка,
Омеляна Партицького, перетворюється на орган «усеї соборної
Русі-України»2.

По-друге, І. Франко докладно описав своєрідність діяльності редакторів
журналу. О. Партицький (1880-1885) розпочав часопис як «у значній мірі
компромісовий між народовцями й москвофілами»3, вміщуючи тут твори
представників обох напрямків. Так тривало два роки. У 1883 році сам І.
Франко став «головним співробітником «Зорі»»4, узявши напрямок на
залучення до журналу українських авторів. Спочатку відгукнулася лише
Олена Пчілка, надіславши два вірші, але надалі участь авторів з
підросійської України ставала дедалі відчутнішою. Це були Кость
Ара-бажин, Володимир Самійленко, Борис Грінченко, Олександр Ко-ниський,
Орест Левицький.

З 1886 року часопис перейшов у власність Товариства ім. Шевченка, його
редактором на короткий час призначено Омеляна Коритовського, а потім —
Олександра Борковського. З 1887 року редагування перейняв Григорій
Цеглинський, з .1889 року — Петро Скобельський, у 1890 році редактором
став Василь Тисов-ський, але вже тоді справжнім керівником журналу був
Василь Лукич (Володимир Левицький). Саме він «зробив «Зорю» дійсним
органом усеї Русі-України, багатим на найрізнорідніші літературні
інформації, рецензії, бібліографічні та персональні

1 Шаповал Ю. Г. Часопис «Діло» (1880-1939 pp.): історія, проблеми,

люди // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л.,

1995. — Вип. 2. — С 5-43; Л., 1996-1997. — Вип. 3-4. — С. 5-100; Л.,

1998. — Вип. 5. — С. 5-110; Шаповал Ю. Г. «Діло» (1880-1939 pp.): По

ступ української суспільної думки. — Л.: Б. в., 1999. — 384 с; Шапо*

вал Ю. Г. 1 в Україні святилось те слово…: Наукові праці. — Л.: ПАІС,

2003. —630 с.

2 Франко 1. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. //

// Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41. — С. 432.

3 Там само.

4 Там само. — С. 434.

(і74

звістки» ‘.І хоч І. Франко від 1887 року був відтиснений керівництвом
НТШ від участі в «Зорі», саме його зусиллями був визначений напрямок
журналу на майбутнє.

По-третє, І. Франко здійснив виділення в часописі найважливіших
матеріалів і чисел. Він повідзначав дебюти в журналі усіх авторів, серед
найважливіших публікацій назвав «Історію літератури руської» О.
Огоновського, що друкувалася від 1886 року, романи І. Нечуя-Левицького
«Старосвітські батюшки та матушки» (1888) та «Над Чорним морем» (1890),
драму Г. Цеглинського «Шляхта ходачкова» (1887). Окремо І. Франко
відзначив ювілейне 21-22 число 1887 року, видане на честь 50-х роковин
«Русалки Дністрової», де, зокрема, надруковані праці В. Коцовського
«Огляд національної праці галицьких русинів», О. Огоновського «Маркіян
Шашкевич, його життя і діяльність», Г. Цеглинського «Доля «Русалки
Дністрової»», Юліана Целевича «Отець і син, Маркіян і Володимир
Шашкевичі» та ін.

По-четверте, І. Франко описав супровідне до часопису періодичне видання
«Бібліотека «Зорі»», що виходило в 1884-1885 роках, коли журнал
перебував під керівництвом О. Партицького. За цей час у «Бібліотеці»
окремими книжками були видані повість І. Франка «Boa Constrictor», два
томи поезій Т. Шевченка в упорядкуванні О. Партицького, комедії Г.
Цеглинського, книжка прози Василя Ільницького та деякі інші.

Таким чином, І. Франко запропонував канон дослідження історії
періодичного видання, який повною мірою реалізований, наприклад, у праці
Аркадія Животка «Історія української преси» (1946).

7. Важливе значення у створюваній І. Франком історії української
журналістики мав автобіографічний елемент, опис участі автора
«Нарису…» в численних пресових проектах того часу. Ми вже мали нагоду
переконатися, наскільки важливими є свідчення учасника подій в описі
історії журналу «Зоря». Варто відзначити, що І. Франко розповів про
мотиви своєї «відставки»: «поміщення одного вірша Руданського та одної
рецензії Б. Вільхівського (Грін-ченка), в яких народовецька
суперредакція добачила «неморальність»»2. Ці події поклали початок
конфліктові І. Франка з наро-довськими лідерами, наслідком чого стала
«відставка» його і з

1 Там само. — С. 442.

2 Там само. — С. 438.

газети «Діло», унаслідок чого він змушений був іти «в найми до сусідів»,
стати польським журналістом у газеті «Kuryerz Lwows-ki» на цілих десять
років (1887-1897).

Особливо важливим є голос І. Франка в описі тих часописів, де він був
ініціатором видання, його головним співробітником і одним з редакторів,
як-от у журналі «Світ» (1881-1882). Його видавали «ми оба з Іваном
Белеєм»; у журналі «рядом з галичанами забирали голос також українці, що
швидко одкликалися на наші листи»; «видання не ставило остро радикальної
програми, але все-таки у многих статтях та віршах віяв радикальний
дух»’. Невипадково практично з цього видання І. Франко починає історію
радикальної журналістики в Галичині.

І. Франко залишив цінні самохарактеристики. «Я був головним робітником у
обох річниках «Світу»», — свідчив він і перелічив усі свої матеріали в
часописі. Особливо цікавим є коментар до роману «Борислав сміється»,
який (коментар), наскільки мені відомо, ігнорується дослідниками й
упорядниками його творів; наприклад, не згадано цей коментар при
публікації роману «Борислав сімється» у п’ятнадцятому томі академічного
зібрання творів І. Франка (К., 1978). Письменник же пише про цей твір як
про «пробу представити саморібний робітницький страйк борис-лавських
ріпників, що закінчився великою пожежею Борислава восени 1873 р.»2.

Нарешті, І. Франко так пояснив причини припинення виходу журналу:
«Незважаючи на те, що зміст «Світу» як на ті часи був свіжий,
різнорідний і зачіпав різні важні питання народного життя, на які до
того часу не звертано уваги, а при тім був редагований настільки
обережно, що ані одно число його не було конфісковане, він не достояв
навіть повного другого року, головно з вини редактора Івана Белея, що,
віддавши свої сили співробітництву в «Ділі», не міг як слід вести ані
редакції, ані адміністрації «Світу»»3.

Завершуючи розмову про автобіографічний момент, необхідно відзначити
велике значення праці І. Франка в розкритті численних псевдонімів, якими
рясніли галицькі журнали другої половини XIX століття, з огляду на
прагнення українських авторів

1 Там само. — С. 458.

2 Там само. — С 460.

3 Там само. — С 460-461.

приховати свою участь у закордонних українських виданнях. Дещо
залишається невідомим і для І. Франка, і тоді він фіксує в «Нарисі»
матеріал, підписаний криптонімом чи псевдонімом, але в більшості
випадків він знає справжнє ім’я автора і тоді обов’язково називає його.

Автобіографічний елемент у «Нарисі» утвердив методологічну істину:
історія журналістики повинна створюватися з широким залученням мемуарної
літератури та інших документальних джерел (листів, документів, архівних
матеріалів), які дозволяють побачити редакційне життя зсередини,
розкрити не реалізовані в текстах причини подій і явищ, з’ясувати
справжні імена, що стоять за псевдонімами та криптонімами, тобто
насправді створити повноцінну історію журналістики.

Висновки:

1) «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» І. Франка є
насправді не стільки історією літератури, скільки історією журналістики;
у викладі історії української журналістики полягає його головна
цінність; для пом’якшення цієї формули можна додати, що розпочавши
«Нарис…» як історію літератури та витримавши цю засаду в дожурнальному
періоді, І. Франко надалі, перейшовши до опису журнального періоду,
перетворив своє дослідження на першу в українській духовній культурі
історію журналістики;

2) в історіографії історії української журналістики «Нарис…» має бути
віднесений до класичних надбань як нарис історії української преси XIX
століття до 1890 року;

3) автор «Нарису…» запропонував методологічні засади дослідження
історії української журналістики, розробивши питання структури
української преси XIX століття, її сюжетів, типології, складу;

4) І. Франко беззастережно висловився за розгляд в історії української
журналістики москвофільських видань;

5) він довів адекватність культурно-історичного методу для створення
історії журналістики і дав приклад його ефективного застосування;

6) І. Франко розглядав журналістику як галузь духовної діяльності
людини, предметом якої є відображена на сторінках періодики історія
сучасності в усіх її виявах, включаючи події політичного, економічного,
культурного життя; він був першим, хто подивився на історію журналістики
як на історію цивілізації;

7) автор «Нарису…» запропонував методологічний канон опису історії
періодичних видань: виклад змісту річників, аналіз редакторської праці,
розгляд і докладний аналіз найголовніших матеріалів і чисел, дослідження
супровідних видань;

8) І. Франко довів необхідність для історії журналістики використання
мемуарної та документальної бази;

9) «Нарис…» став свідченням не безпорадності, а величі й геніальності
І. Франка, який переборюючи тяжку хворобу та маючи утруднення, як він
говорив у передмові, у користуванні книжками, по пам’яті написав історію
української журналістики, наповнену численними подробицями, важливими
вказівками, розшифрувавши псевдоніми тощо; створення «Нарису…» за
таких умов мусить розглядатися як науковий подвиг І. Франка;

10) нерозвиненість історіографії історії журналістики як нау

кової дисципліни не дозволяє зробити остаточні висновки щодо

приорітетності І. Франка в написанні історії національної журна

лістики, але цілком певно можна твердити, що початок XX сто

ліття, коли вперше вийшов «Нарис…», був часом зародження

журналістської освіти і в системі інших національних культур іс

торії журналістики ще не були написані. Отже, «Нарис…» мусить

розглядатися як одна з перших спроб у світовій культурі створити

свою історію національної журналістики.

А відтак, праця І. Франка є надбанням української культури, яке
засвідчило нев’янучий і не скорений хворобою талант її автора, і
дозволила українцям одним із перших з-поміж сусідніх народів мати свою
історію національної журналістики.

2.4. Методологічні проблеми історії української журналістики

Зрілість кожної науки вимірюється її внутрішньою структурованістю. Чим
давніша наука, тим більше внутрішніх дисциплін у своєму складі вона має.
Так, наприклад, у межах філософії (візьмімо для прикладу цю найдавнішу
галузь людського знання) як відносно самостійні наукові дисципліни
існують онтологія та гносеологія (епістемологія), етика й естетика,
аксіологія та філософська антропологія, історія філософії та філософія
науки і т. д. Усталився погляд, згідно з яким обов’язковими елементами
внутрішньої структури поважної науки (особливо гуманітарної) є теорія та
історія предмета. Тому зазвичай у навчальних планах від-

П78

повідних спеціальностей у вищих навчальних закладах представлені такі
дисципліни, як теорія літератури та історія літератури, загальне
мовознавство та історія мови, філософія та історія філософії. Ці
предмети входять до кола базових, фундаментальних дисциплін, без яких
стає проблематичною повноцінна підготовка фахівців у даній галузі. І це
зрозуміло, адже без теорії предмета неможлива його історія і, навпаки,
без історії предмета неможлива його теорія.

Журналістика як наука (журналістикознавство) теж має дві найважливіші
складові: теорію журналістики та історію журналістики. Тому далі
взаємодію теорії та історії предмета пояснимо на прикладі нашої науки.
Між ними існує якнайтісніший зв’язок. Як і в інших галузях гуманітарного
знання, це суміжні, взаємозалежні дисципліни, кожна з яких може
розвиватися лише на ґрунті іншої.

Історія журналістики — це наука про розвиток масово-інформаційної
діяльності від зародження до наших днів, включаючи всю множинність явищ
(як друкованих, так і електронних органів масової інформації). Але праця
історика журналістики неможлива без використання основних положень,
термінологічного апарату, головних принципів теорії журналістики,
вироблених у межах цієї дисципліни наукових засад вивчення й оцінки
історичних явищ.

Теорія журналістики — це наука про сутність і специфіку журналістики, її
місце в структурі суспільства та громадської свідомості, її функції та
засади, природу журналістської творчості, метод журналістики та її
загальні жанрологічні проблеми, шляхи аналізу окремих явищ і
журналістського процесу в цілому. Теорія журналістики виростає на ґрунті
вивчення її історії і є узагальненням нескінченного числа явищ до
кінцевого числа найважливіших законів.

Проте журналістикознавство від інших суміжних дисциплін відрізняє його
безсумнівна молодість. Журналістська освіта, яка, власне, й викликала
його до життя, -— набуток XX століття. Саме відкриття факультетів
журналістики у провідних університетах світу зумовило розвиток науки про
масово-інформаційну діяльність. Незважаючи на нагромаджений у цій галузі
досвід, у світі існує стале переконання, що журналістика як наука
перебуває все ж у пелюшковому стані. «Науку про журналістику, —
відзначено в авторитетному дослідженні, — слід уважати доволі молодою

179)

галуззю знань — настільки молодою, що на Заході до сьогодні відсутнє
навіть з’агальновизнане визначення її предмета»1. Однак це твердження
фіксує не стільки реальну відсутність досліджень з журналістикології в
західному світі (Ьс якраз не бракує), скільки наявність у цій галузі
значної кількості суб’єктивних, зроблених на рівні публіцистики,
спостережень, неможливість звести позиції дослідників до спільного
знаменника.

У розвитку журналістикознавства Україна потрапила в специфічні умови, що
мусять бути охарактеризовані в двох аспектах:

по-перше, виникнення журналістської освіти припало в нас на 1920-ті
роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвивалася в Східній
Україні лише під знаком комуністичної партійності, а в Західній Україні
взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Радянське
журналістикознавство з сучасного погляду сприймається, за рідкісним
винятком, в цілому як псевдонаука, непридатна для використання в умовах
громадянського суспільства;

по-друге, світовий досвід у справі розвитку журналістикознавства
залишався довгий час несприйнятим Україною через перебування її за
радянською «залізною завісою», тобто в цілковитій ізоляції від решти
світу. У нас тоді не перекладалися й не видавалися класичні зарубіжні
праці, присвячені проблемам масової комунікації, не передплачувалися
найбільш масові західні газети, що нагромадили значний досвід
масово-інформаційної діяльності, а також не перекладалася класика
світової журналістики та публіцистики, бо, заґрунтована на
загальнолюдських цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній
ідеології тоталітарного спрямування.

Унаслідок цих обставин, проголосивши в 1991 році державну незалежність,
Україна опинилася без науки про журналістику. Склалася ситуація, за якої
практично вся робота має розпочатися спочатку, досвід радянської науки
мусить бути майже цілком відкинутий як непридатний для використання в
громадянському, демократичному (нетоталітарному) суспільстві, а
натомість повинна бути створена нова наука про журналістику, причому в
обсязі усіх трьох її компонентів: теорії, історії та практики
журналістики. Це завдання й розв’язують зараз українські науковці, що
пра-

1 Буржуазные теории журналистики: Критический анализ. — М.: Мысль, 1980.
—С. 102.

(К

цюють на факультетах і відділеннях журналістики вищих навчальних
закладів. Слід сказати, що розв’язують успішно і працюють досить
інтенсивно.

Унікальною молодістю нашої науки породжено чимало проблем, які в інших
гуманітарних дисциплінах уже зняті з порядку денного в історично
віддалені періоди. Українська наука мусить винести їх на обговорення
сьогодні, маючи на увазі, що їхнє продуктивне розв’язання — це єдиний
спосіб просування вперед. Тут слід мати на увазі такий епістемологічний
закон: без розв’язання загальних питань не варто братися за окремі;
невирішені на початковому етапі розвитку науки загальні проблеми
негативно позначаться на численних конкретних дослідженнях. Кожний
науковець (у тому числі й аспірант-початківець) буде натикатися на них,
не в силі сам упоратися з ними, або ігноруватиме їх, що зробить
беззахисною його наукову позицію.

Висловлене в однаковій мірі стосується як теорії, так і історії
української журналістики. Але надалі предметом нашого розгляду стануть
методологічні проблеми останньої дисципліни, оскільки їхнє обговорення
вже розпочалося в нашій науці з дискусії завідувача Науково-дослідного
центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника
Мирослава Романюка1 щодо методологічного розділу моєї книжки «Історія
української журналістики: Підручник. Частина перша: Від журналістики в
Україні до української журналістики» (X., 2000). Звернімо увагу на те,
що в теорії журналістики українська наука може спертися на міжнародний
досвід, а у розв’язанні проблем історії вітчизняної журналістики
сторонньої допомоги нам чекати не доводиться; це наші проблеми й
вирішити їх належить нам самим.

Протягом року М. М. Романюк тричі опублікував під різними заголовками у
незначних текстових варіантах свою працю, що містить полеміку з моїми
поглядами2. І оскільки сумарний на-

1 3 2003 року Мирослав Миколайович Романюк — директор Львів

ської наукової бібліотеки імені В. Стефаника.

2 Див.: Романюк Мирослав. Українська історико-журналістська наука на

порозі XXI століття // Українська періодика: Історія і сучасність / Доп.
та

по-від. шостої Всеукр. наук.-теорет. конф. 11-13 трав. 2000 року; За
ред.

М. М. Романюка. — Л., 2000. — С. 9-41; Він же. Українське пресозна-

вство на порозі XXI століття. — Л.: Б. в., 2000. — 110с; Він же. Україн

ське пресознавство: наукові принципи і методи досліджень // Збірник

праць кафедри української преси. — Л., 2000. — Вип. 3. — С. 281-293.

181]

клад його праць уже істотно перевищив кількість примірників ^моєї
книжки, то й уявлення про мої методологічні ідеї можуть сформуватися «за
М. Романюком». З трьох наукових праць М. Ро-манюка я обираю книжку
«Українське пресознавство на порозі XXI століття», тому що тут
представлено найповніший текст його дослідження. Питання, у поглядах на
які ми з п. М. Романюком розійшлися, можуть бути зведені до певних
рубрик, які й пропоную далі.

Перше. М. Романюк приписує мені «нерозуміння того, що видання будь-якої
праці із згаданої проблеми під заголовком «Історія…» не повинно
мотивуватися призначенням конкретній аудиторії, а покликане насамперед
виявити в процесі дослідження особливості преси на певних етапах її
розвитку та відповідно визначати ці етапи чи періоди»’.

Це звинувачення мене особливо здивувало. Справді, на відміну від М.
Романюка, я вважаю, що наукові праці мусять писатися з урахуванням свого
призначення й аудиторії, на яку розраховані. З огляду на це для
науковців має бути створене дослідження одного типу, з належним науковим
апаратом, висвітленням історії питання, якомога докладнішим розкриттям
піднятих проблем, але для широкого читача потрібна інша книжка, яка б у
простий спосіб виклала глибоку наукову проблематику. У зв’язку з цим
стилістика розрізняє стилі: власне науковий і науково-популярний.

Таке розуміння відповідає основному положенню теорії комунікацій. Тут
існує закон: «Повідомлення завжди зорієнтоване на відповідного
адресата»2. Далі Г. Г. Почепцов роз’яснює: «Комунікація — це завжди
розмова з кимсь. У випадку масової комунікації автор орієнтується на
відповідні інтереси масової аудиторії. У випадку щоденникових записів
автор має за адресата самого себе, тільки в іншій координаті часу й
простору»3. Згідно з теорією комунікацій, взагалі не існує безадресних
повідомлень. «Дієвість комунікативного процесу визначається наявністю
згоди між комунікаторами, — переконливо доводить В. В. Різун. —

1 Романюк Мирослав. Українське пресознавство на порозі XXI століт

тя. — Л.: Б. в., 2000. — С. 18.

2 Почепцов Георій. Теорія комунікації. — 2-ге вид., доп. — К.: Вид.

центр «Київський університет», 1999. — С. 59.

3 Там само.

U82

Згода між комунікаторами може виникати в результаті повного або
часткового порозуміння. Ступенем порозуміння визначається ефективність
комунікативного процесу»1 [Курсив автора. — /. М]. Згода та порозуміння
можуть виникнути лише внаслідок врахування комунікантом інтересів
комуніката. На цій засаді будуються наукові та науково-популярні праці в
усіх науках.

Якщо ми візьмемо наукову дисципліну, багатшу за історію української
журналістики, наприклад історію української літератури, то зауважимо
наявність тут різних типів видань. Існує «Історія української
літератури» у восьми томах (К., 1967-1971). Це праця, створена
колективом учених академічної установи — Інституту літератури ім. Т.
Шевченка HAH України. Призначена вона науковцям, аспірантам, викладачам
української літератури вищих навчальних закладів. Але разом з цим
існують окремі навчальні книжки з історії української літератури певних
періодів, призначені одні для студентів університетів і педагогічних
інститутів, інші — для учнів середніх шкіл. Є навіть підручник для
підготовчих відділень. Чим багатша наука, тим більше враховує вона
читацьку спеціалізацію.

Журналістикознавство тут істотно відстає. У нас немає праці під назвою
«Історія української журналістики», адекватної до сучасних завдань.
Праця А. Животка «Історія української преси» була створена понад
півстоліття тому (перше видання — 1946) і хоч є класичним надбанням
нашого пресознавства, але наука мусить рухатися далі. А «Історія
української дожовтневої журналістики» (1983) авторського колективу
львівського журфаку писалася в такий час, коли автори не могли не стояти
на засадах комуністичної партійності, а це виключало наукову
об’єктивність. І от лише сьогодні ми нарешті можемо описувати й
досліджувати справжню, реальну історію української журналістики.

Проте її створення мусить відбуватися з цілковитим усвідомленням мети й
адресата. Ця істина повинна стати набутком усіх, хто причетний до
досліджень у галузг історії української журналістики. Нашим ідеалом, а
можливо, і мрією має стати написання і багатотомної академічної
«Історії…», і однотомного підручника для вищих навчальних закладів,
створення глибоких наукових до-

1 Різун В. В. Природа й структура комунікативного процесу (лекція
друга). — К.: Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2000. — С. 25.

183

сліджень про окремі явища й періоди української журналістики і
виготовлення популярного синтетичного нарису історії, який зможе читати
широке коло читачів, зі школярами включно. Наступним кроком на шляху
розвитку нашої науки мусить стати створення підручників з окремих
періодів історії журналістики та підручника зі спецкурсу для
гуманітарних ліцеїв і гімназій. Важливо зрозуміти, що чим розмаїтішим
буде ринок наукових і науково-популярних пропозицій, тим краще будуть
задоволені запити споживачів: творчої інтелігенції, науковців,
аспірантів, викладачів історії журналістики, студентів, які цей предмет
вивчають, школярів, що слухають спецкурси з журналістики, та просто
допитливих громадян, які прагнуть знати культуру свого народу. Такого
розмаїття слід прагнути, а не заявляти, що видання «Історії» «не повинно
мотивуватися призначенням її конкретній аудиторії».

Друге. Предметом наших з М. Романюком розбіжностей у поглядах стали
методологічні засади створення періодизації та й самої історії
української журналістики. Цей аспект тісно пов’язаний з попереднім, адже
й тут мова йде про науковий плюралізм і толерантне ставлення науковців
один до одного й до пропонованих ними концепцій.

Не деталізуючи особливо цей пункт, викладу основне. Я виходив з того, що
між інтересами академічної і навчальної науки існують відмінності.
Можливо, я й справді вжив для їх позначення не зовсім доречне слово —
«суперечності».

«Викладені коротко, — писав я, — вони полягають у тому, що академічна
наука має переслідувати мету найбільш повного опису історії преси в
якомога повнішому (можливо, багатотомному) дослідженні, а навчальна
наука переслідує мету створення підручника, розрахованого на викладання
обширного матеріалу протягом обмеженої кількості годин, передбачених на
вивчення цієї дисципліни навчальним планом»’.

Виходячи з цих завдань, я визнав за незручне користуватися занадто
деталізованою, «академічною» періодизацією М. Рома-нюка, яка
нараховувала 14 періодів, і запропонував свою періодизацію, що включала
лише 4 складові. Перший період я описав у запропонованій першій частині
свого підручника. Решта має бути

‘ ‘ Михайлин І. Л. Історія української журналістики: Підручник. Частина
перша: Від журналістики в Україні до української журналістики. —
Х.:ХІФТ,2000. — С 19.

описана у книжках такого ж обсягу. Таким чином, уся «Історія української
журналістики» повинна вкластися в підручник обсягом майже 60 друкованих
аркушів. Це також багато, але під силу освоїти студентам, особливо якщо
врахувати, що йдеться про базову навчальну дисципліну, знання якої
обов’язкове для становлення спеціаліста в галузі журналістики.

Це не тільки не перешкоджає М. Романюкові та його відділу створити
дослідження за періодизацією цього автора, а, навпаки, передбачає, що
воно повинно бути створене. «Ідеальним варіантом, — писав я в своєму
підручнику, — була б така послідовність: створення спочатку багатотомної
академічної історії української журналістики, а потім виготовлення на її
базі компактного й зручного для користування навчального підручника. Але
журналістська вища освіта існує в Україні давно і не може чекати
тривалого процесу написання академічної історії журналістики, хоча,
зрозуміло, її створення спричинить до появи нових навчальних книжок. Та
вже сьогодні вищі навчальні заклади України, що здійснюють підготовку
журналістів, потребують навчальної літератури. Отож, не чекаючи
завершення академічної праці, науковці-ви-кладачі мусять уже зараз
братися за створення підручника з історії української журналістики»’.

Останній заклик я адресував собі. Головною мотивацією для написання
підручника були студенти. Вони наївними очима зустрічали мене в
аудиторії, і я не міг їм аргументовано пояснити, чому з мого предмета на
дванадцятому році незалежності України не створено ,цосі якісного
сучасного підручника. І я зрозумів, що за нього треба братися.

Іван Франко писав 14 листопада 1883 року у листі до Уляни Кравченко: «Я
собі звичайний чоловік і сам дуже добре почуваю свої хиби, але почуваюся
до обов’язку працювати, що можу, працювати не для того, що я потрафлю
якусь річ зробити добре, але для того, що другі або зовсім нічого не
роблять, або роблять ще гірше від мене»2 [виокремлення І. Франка. — /.
М].

Я теж узявся за цю величезну й важку працю не тому, що міг зробити її
найкраще, а тому, що цього, окрім мене, ніхто не робив. Це сумна
констатація факту, а не докір нашим науковцям. Адже

Там само. — С. 20.

Франко

Франко І. Я. До Уляни Кравченко. Від 14 листопада 1883 року

інко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т. 48. — С 371.

на викладання цієї архіважливої дисципліни відводилася раніше й
відводиться зараз за навчальним планом досить скромна кількість годин.
На мій погляд, це неправильна позиція. Рівновагу журналістикознавства
повинні утримувати два крила: теорія та історія журналістики. Практичне
навчання студентів має бути зрівноважене турботою про становлення
творчої особистості журналіста, що можливе лише за наявності в його
підготовці низки фундаментальних дисциплін, до яких, у першу чергу,
належать вищезгадані.

У радянський час історія української журналістики не могла

відбутися як наука. З неї викидалося все, що слугувало ідеї укра-.

їнської державності, становленню та піднесенню національної

свідомості й самосвідомості українського народу. А відтак могут

ня, повновода ріка української журналістики, що протікала через

усю нашу новітню історію і вбирала її в себе, перетворювалася за

допомогою радянських інтерпретаторів на вузенький струмочок,

точну характеристику якому дав С. Кость, відзначивши: «Кому

ністично-радянська преса була лише україномовною, але не укра

їнською за змістом і духом»’. Для викладання історії журналісти

ки в радянських вищих навчальних закладах залучалося занадто,

мало науково-педагогічних сил, щоб вони самотужки змогли під- І

няти таку широку за предметом наукову дисципліну. У сучасних І

навчальних планах уже відбулося розширення годин на вивчення]

історії української журналістики, і цей процес має тривати далі ві

міру опанування нашою наукою глибшого рівня осмислення сво-1

го предмета. На цьому терені повинно працювати й більше нау-5

ковців, які пропонуватимуть свої концепції матеріалу. Не слід

боятися, що вони будуть відрізнятися одна від одної. Ми живемо!

не за радянських часів, щоб прагнути до єдино вірного вчення.]

Наше завдання зараз — створити ринок наукових ідей і поглядів,!

а час покаже, які з них витримають іспит на зрілість. Тому немає!

нічого ні дивного, ні страшного в проголошенні істини: академіч4

на й навчальна науки — це два відгалуження одного явища, вонт

мусять користуватися нетотожними методами та прийомамт

викладу матеріалу і

1 Кость С. До питання про періодизацію західноукраїнського процеси

першої половини XX ст. // Збірник праць кафедри української преси, ні

Л.,2000. — С 111. 4

Третє. М, Романюк заперечив саму періодизацію, запропоновану мною для
підручника історії української журналістики. І якщо в попередньому
пункті йшлося про мотивацію мого підходу, то тут мова заходить про саму
сутність поняття «період». Відмінність між нашими позиціями можна стисло
окреслити так: я прагну виділити максимально об’ємні проміжки часу, у
межах яких слід розглядати всю множинність послідовних і паралельних
журналістських явищ; М. Романюк прагне максимально подрібнити
періодизацію і кожне явище в ній назвати «періодом».

Для з’ясування істини загляньмо до «Словника української мови», аби
визначити зміст поняття. «Період, — прочитаємо тут, — проміжок часу,
обмежений певними датами, подіями і т. ін.»1. Це головне значення
згаданого слова. Є ще й інші, але для нас актуальне це, перше. Зрештою,
і наступні значення обертаються навколо первісного: період — це проміжок
часу між певними датами, подіями, явищами.

Від загальновживаного слова «період» походить і термін «періодизація».
Тут найкраще скористатися визначенням цього терміна в інтерпретації С.
Костя. «Періодизація, — пише він, — це членування історичного процесу (і
дослідницький прийом) з метою визначення часових проміжків (тобто
окремих періодів) цього процесу; кожен із цих проміжків якісно
відрізняється від попереднього і наступного, є цілісним, завершеним, але
разом із тим органічним складником загального історичного процесу»2.

Погляньмо під кутом зору цих окреслених наукових понять на періодизацію
М. Романюка. Я не розглядатиму всі 14 періодів, а лише методологію
їхнього виокремлення. Для зручності спинюся на кінцевій частині
періодизації.

Одинадцятий період М. Романюк кваліфікує так: «Преса в Україні після
Другої світової війни. Тоталітарна журналістика (1945-1990 pp.): її
антинаціональний характер». Дванадцятий період визначений у такий
спосіб: «Українська преса поза межами України. Преса української
діаспори (1945-1990 pp.): преса в таборах переміщених осіб; українська
преса нової повоєнної полі-

1 Словник української мови. — К.: Наук, думка, 1975. — Т. 6. —

С. 325.

2 Кость С. До питання про періодизацію західноукраїнського процесу

Ц дертої половини XX ст. // Збірник праць кафедри української преси. —

Л.,2000,— С 122.

187]

тичної еміграції». Тринадцятий період описаний так: «Українська
підпільна і неформальна преса самвидаву (1960-1990 pp.): умови
виникнення; публіцистика; громадянська поезія; напівлегальні видання
(1957-1990 pp.), неформальні культурологічні видання; преса неформальних
об’єднань і організацій»’.

Погляньмо уважно, про що тут ідеться. Про один період, що розміщений у
проміжку часу між 1945-1990 роками і обмежений кінцем Другої світової
війни на початку і створенням Української незалежної держави в кінці.
Цей період визначався єдиною політичною домінантою: відсутністю
Української держави, маріонетковою сутністю УРСР, придушенням у ній
виявів української самобутності, витісненням свідомого українського
елемента в підпілля (дисидентство) та еміграцію. Ці процеси й зафіксував
М. Романюк. Зафіксував цілком справедливо: цей період і справді
складається з таких структурних одиниць і його вивчення можливе лише за
названими напрямками. Але це не окремі періоди.

Розмірковуючи над хибами концепцій сучасних українських дослідників, С.
Кость відзначив: «Запропоновані варіанти, схеми періодизації науково
необгрунтовані і, скоріше, нагадують не завжди переконливий і повний
зміст історичних періодів. Автори констатують наявність певних груп,
видів української преси. Це, зрештою, не періодизація, а класифікація
журналістського матеріалу, структура монографічного дослідження»2.1 з
ним важко не погодитись.

У своїй періодизації я намагався виділити великі за обсягом часу
періоди, розуміючи те, що вони будуть містити в собі певну кількість
паралельних історико-журналістських явищ, мати спільні сектори,
хронологічно наштовхуватися один на одного. Унаслідок надзвичайної
розмаїтості самої журналістики, особливостей її розвитку в Східній і
Західній Україні та в еміграції гнучкість періодизації мусить полягати в
тому, що ми повинні змири-. тися з тим, що межі періодів будуть
«плавати» в залежності від конкретного матеріалу. Я не наполягаю й на
тому, що мені вдало* ся відшукати для них найкращі назви.

1 Романюк Мирослав. Українське пресознавство на порозі XXI століт

тя. — Л.: Б. в., 2000. — С. 15-16. ;

2 Кость С. До питання про періодизацію західноукраїнського процесу

першої половини XX ст. // Збірник праць кафедри української преси. -Ц

Л.,2000. —С 113. :

(т

і Так, перший період я назвав «Російсько-українським» і по-

I клав йому за кінцеву хронологічну межу Валуєвськии циркуляр і 1863
року, після якого існування української журналістики в Росії І
унеможливилося. Але другий період названий мною «Австро-I українським»,
оскільки Західна Україна стає головним центром І розвитку української
журналістики, розпочинається не в 1864, а в І 1848 році, бо з цієї дати,
з «Весни народів» здійснюється справ-I жнє становлення тут української
журналістики. Так само «плава-I ють» межі й інших періодів, їх треба
окреслити приблизно, ви-1 значивши сутність історико-журналістських
епох, а не розпочи-I наючи запеклу дискусію з приводу кожної конкретної
дати. І Зрештою, слід поставити собі головне запитання: для чого і
потрібна періодизація? Вона — наукова проблема й інструмент ж аналізу
історичного процесу. Вона — наукова проблема, тому що ж вдало окреслений
період служить найкращим інструментом ана-щ лізу історичного процесу.
Найкращим її виправданням є перетво-щ рення періодизації на інструмент,
тобто створення відповідно до ж неї наукових досліджень з історії
журналістики. Лише в процесі Ж застосування періодизація доводить свою
продуктивність. Без за-щ стосування на практиці вона перетворюється на
абстрактну, схо-щ ластичну, мало кому цікаву проблему.

Щ Я створив свою періодизацію для того, щоб написати згідно з ж нею
підручник (навчальну книгу, не академічне дослідження) з Щ історії
української журналістики. У ньому будуть описані усі ті щ явища, які
виділяє й М. Романюк, але я не надаю їм статусу пері-I одів, уважаючи
періодом проміжок часу між певними датами і/чи Ж подіями, у якому може
існувати множинність послідовних чи па-? ралельних явищ.

Щ Четверте. З великим здивуванням прочитав я у книжці М. Ро-щ манюка
його характеристику проробленої мною роботи. «Зміст ж першої книги
автора засвідчує, — твердить мій опонент, — що В мова йде не про історію
журналістики, а радше про історію іншо-щ мовних періодичних видань» *.

щ Ще в 1923 році на сторінках журналу «Бібліологічні вісті», ж що
видавався Українським науковим інститутом книгознавства, Щ відбулася
дискусія про засади вивчення історії української преси, В у процесі якої
було спростовано етнографічний принцип її дослі-

ї ‘ Романюк Мирослав. Українське пресознавство на порозі XXI
століття. — Л.: Б. в., 2000. — С 19.

т)

дження, а утверджено територіальний, тобто запропоновано вважати
частиною нашої культури видання усіх народів і всіма мовами, що виходили
на території України. Не хотілося, щоб ми знову поверталися до вже
обговореної та розв’язаної проблеми.

Відтоді розглядати історію української журналістики на етапі її
становлення неможливо без урахування тієї очевидної істини, що
бездержавність української нації спричинилася до пізнього виникнення
нашої журналістики та певного періоду її існування іншими мовами.

З розгляду французьких, польських, німецьких, російських видань починаю
і. я історію української журналістики, ступаючи по шляху численних
дослідників української преси цього періоду: В. Т. Дмитрука, їв.
Кревецького, П. Я. Лещенка, А. М. Ніженець, П. М. Федченка, авторів
«Історії української дожовтневої журналістики»; до них ще раніше
російськомовну журналістику розглядали як неминучий елемент української
культури М. Драгоманов, І. Франко, С. Єфремов, М. Зеров. «Піонером
української журналістики» вважав Аркадій Животко «Украинский вестник»»1.
А інший видатний дослідник української журналістики в діаспорі Ю.
Тернопільський писав так: «Початки української преси — це 1816 р. (поява
у Харкові часопису «Украинский вестник», що друкувався російською й
українською мовами)»2.

А відтак я написав не «історію іншомовних періодичних видань», а історію
української журналістики, яка в той початковий період мала саме такий
вигляд. Тут уже нічого не поробиш. Упослідженість українства як
національної спільноти призвела саме до такого становища: до своєї
української за мовою й духом журналістики треба було пройти тернистим
шляхом навчання в сусідів і виборювання свого права публічно вживати
українське слово. Це я й показую в своїй книзі.

Але це питання засадничо ще більш об’ємне. Не тільки в початковий період
в українській журналістиці видання були представлені іншими мовами. Хіба
«Киевская старина» не мусить бути предметом вивчення в нашій історії
преси? Хіба не в ній

1 Див.: Животко Аркадій. Історія української преси / Упоряд., авт. іст.-

біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — К.: Наша культура і наука,

1999. —С 40.

2 Тернопільський Ю. Українська преса з перспективи 150-ліття. —

Джерзі Ситі, 1974. — С. 10.

П90

І друкувалися I. Франко, С. Єфремов, В. Винниченко, В. Науменко,

I М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний? Але ж цей

і журнал видавався російською мовою. Усім науковцям повинно

І бути відомо чому. І цей журнал упродовж усієї історії свого існу-

I вання боровся за право друкувати твори українською мовою і до-

і мігся цього. Це був орган свідомого українства, незважаючи на

І те, що вимушено він виходив російською мовою.

І Хіба не входить до предмета історії української журналістики

І німецькомовний журнал «Ukrainische Rundschau» («Український

і огляд»), що видавався на початку XX століття у Відні й спричи-

I нився до популяризації української культури та національної ідеї

І в світі? Питання риторичне.

І М. Романюк зауважує мені: «потрібно було б проаналізувати

і не тільки російськомовні видання, а й періодику іншими мова-

I ми» *. Звичайно, потрібно, але не в підручнику, а в академічному

і дослідженні. Я ж спинився на тих найголовніших виданнях, у

І яких відбувався безупинний рух до народження української на-

1 ціональної свідомості й української журналістики. А це відбува-

1 лося в «Украинском вестнике», а не в «Dzenniku patriotycznych

ж politykoew» («Щоденникові патріотичних політиків»). Тому перше

в видання докладно аналізується, а друге лише згадується. Адже це

І підручник, де повинно міститися лише найважливіше.

І Трохи далі М. Романюк зауважує: «За логікою історичного

І розвитку, то в історії української преси мали бути й польсько-,

І румунсько-, чехословацько-українські періоди»2. Періоди — ні, а

Щ явища — так. І вони мусять справді вивчатися в історії україн-

I ської журналістики. Наприклад, журнал «Пороги» — часопис для

IL українців у Чеській республіці — мусить вивчатися в новітній іс-

щ торії нашої журналістики як чесько-українське явище. Тут недо-

I речна іронія, а потрібен об’єктивний науковий підхід, як і до ін-

щ ших питань. Ці явища, залежно від їхнього масштабу можуть бути

ж висвітлені або ні в підручнику з історії журналістики, але акаде-

1 мічна наука мусить знати про них і мати їх у колі свого предмета.

Щ П’яте. М. Романюк зауважує: «Однак чи можна альманахи

щ однозначно відносити до періодики — питання дискусійне»3. Тож

1 Романюк Мирослав. Українське пресознавство на порозі XXI століть

та. —Л.: Б. в., 2000. — С. 19.

2 Там само. — С. 20.

3 Там само. — С. 19.

я хочу висловити свій погляд на це дискусійне для М. Романюка питання.

Воно також розв’язане в нашій науці. Традиція розглядати альманахи
1830—1850-х років і пізнішого часу в історії української журналістики
складалася в працях усіх перелічених мною вище авторів. З яких
методологічних уявлень вони виходили? Передусім з тих, що альманахова
форма існування була неминучою для української журналістики в умовах
сталого її переслідування в царській Росії й почасти в Австрії в XIX
столітті.

Альманахи в цих умовах стали плацдармом згуртування культурних сил на
українському ґрунті, забезпечили можливість реалізації саме
журналістських потягів українства. їх упорядники демонстрували рух у
напрямку до налагодження періодичності виходу, видавали альманах у
кількох томах, спираючись в основному на російську мову, дбали про
присутність українських творів і досліджень з української історії та
культури. Погляньмо на «Утреннюю звезду», «Молодик», «Записки о Южной
Руси» — це: живі прообрази журналів.

В іншій, більш багатій національній історії журналістики,! можливо, й
доречним було б не включати до її предмета альмана- і хи, але в нашій
ситуації об’єктивність наукового підходу вимагає це зробити. Що й
позначилося на всіх без винятку дослідженнях початкового періоду історії
української журналістики. І на моєму також.

Шосте. М. Романюк приписує мені таке: «І. Л. Михайлині пропонує не
«принижуватись» до бібліографії преси»1. Справді, | слова «не
принижуватись» є в моєму тексті, але йдеться там зо-) всім про інше.

Ідею запровадити в історію журналістики поняття «предмета бібліографії»,
«предмет критики» і «предмет історії» я запозичим у Пантелеймона Куліша.
Якось, рецензуючи в «Основі» недолуш книжечки українських авторів типу
якогось Придніпрянця та Мара ка Онука, — хто сьогодні пам’ятає ці імена?
— він зауважив, їда їхні «писані теревені» не є предметом критики, а є
лише предмеї том бібліографії. Малося на увазі, що критика як мистецтво
інтеш претації не має що робити з відверто графоманськими творами. І

Історія літератури весь час користується (свідомо чи несвідо] мо — інше
питання) виділеними поняттями. Одні її явища, бум

1 Там само. — С. 21.

чи дуже слабкими в художньому відношенні, залишаються фактами
бібліографії, про них навіть критиці нічого сказати. Критика і ж має
справу з сучасним літературним процесом і за допомогою аналізу відділяє
зерно від полови, встановлює корпус класики, яка стає предметом вивчення
вже в історії літератури.

Історія журналістики засадничо має справу з більшою кіль-і кістю
фактів, ніж історія літератури, тому науковий аналіз
істори-ко-журналістського процесу неможливий без правильно застосованого
принципу відбору: якісь видання взагалі не будуть згадані \ в
історії журналістики як малозначущі явища (факти бібліографії), якісь
будуть розглянуті лише в оглядових розділах (факти критики), а окремим
виданням будуть присвячені цілі розділи з докладним дослідженням їхніх
матеріалів, літературного та пу-\ бліцистичного складу,
редакторського й авторського колективів, [ що працювали в них, і т.
д. (факти історії).

[ Лише таке розрізнення дозволить відбутися історії журналіс-

тики як науці. Якщо вона, не розрізняючи головного та другоряд-I ного,
доленосного та приватного візьметься описувати все, то на-[ віки
залишиться емпіричною наукою, нездатною створити власну \ теорію
матеріалу.

[‘• «Варто відзначити, — писав я в своїй «Історії…», — і в цьому

І питанні незбіжність завдань академічної й навчальної науки.

І Перша мусить орієнтуватися на вичерпність, домагатися повноти

І освоєння історико-журналістського процесу. Друга, навпаки, не

І відбудеться без свідомого обмеження, без вибірковості, а відтак

і повинна зупиняти свою увагу переважно на останній групі явищ,

і звертаючись при потребі й до аналізу другої групи і ніколи не

І принижуючись до першої»1. От у такому розумінні я писав про

І неможливість принижуватися до фактів бібліографії.

І Щоб мене зрозуміли остаточно, вдамся до такого прикладу.

І На Харківщині існує двадцять сім районних і міськрайонних га-I зет. Чи
можливо й чи потрібно розглядати кожну з них окремо в і підручнику з
історії української журналістики? Ясна річ — ні. І Досить узяти одну
найкращу газету (а в нас це «Голос Лозівщи-| ни» — рекордистка на всю
Україну за накладом серед аналогічні них видань) і на її прикладі
показати типові процеси і явища, що

І ‘ Михайлин І. Л. Історія української журналістики: Підручник. Части -|
на перша: Від журналістики в Україні до української журналістики. — І
X.: ХІФТ, 2000. — С 23.

характерні для районної преси. Це не виключає можливості й необхідності
створення монографічного дослідження на тему «Районна преса Харківщини»,
у якому розглядові буде піддано кожну газету окремо. Але це й буде в
першому випадку навчальний, а в другому — академічний підхід.

Тепер усім має стати очевидним, що п. М. Романюк виклав зовсім не мої
погляди, а приписав мені те, чого в моєму тексті не існувало. Навпаки, я
з глибоким пієтетом ставлюся до бібліографічної праці. Але не вважаю, що
написання історії журналістики, особливо підручника, якого потребують
усі факультети й відділення журналістики, має бути відкладене до
завершення бібліографічної роботи. Ці процеси можуть і повинні йти
паралельно.

Сьоме. М. Романюк пише: «Дискусійним є питання, що історія журналістики,
на переконання автора (тобто моє. — /. М), повинна охоплювати саме такі
складові: власне історію періодичних видань, критики, публіцистики,
документалістики, літератури і науки»’. Хочу додати до цього те, що мені
бачиться засадничо важливим: «З деякою метафоричністю, — писав я в
підручнику, — можна твердити, що історія журналістики тотожна історії
цивілізації»2.

Роз’яснити мою позицію мені допоможе щойно виданий бібліографічний
покажчик дисертаційних досліджень, що захищалися в спеціалізованій раді
Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т.
Шевченка, дбайливо упорядкований професором Б. І. Черняковим3. Я просто
вибірково назву, користуючись ним, дисертаційні дослідження останніх
років з кожного названого мною напрямку.

Отже, історія

— періодичних видань представлена в докторській дисертації Н. М.
Сидоренко «Українська таборова преса першої половини XX століття:
проблеми національно-духовного самоствердження» (2000);

1 Романюк Мирослав. Українське пресознавство на порозі XXI століт

тя.—Л.: Б. в., 2000.—С. 21.

2 Михайлин І. Л. Історія української журналістики: Підручник. Части

на перша: Від журналістики в Україні до української журналістики. —

Х.:ХІФТ,2000. —С.25.

3 Див.: Українське журналістикознавство. Дисертаційні дослідження,

1982 — 2000 pp.: Бібліографічний покажчик / Київський національний

університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики. Укладач

Б. І. Черняков. — К., 2000. — 63 с.

(l94

і — літературної критики розкриває кандидатська дисертація

Ж С. М. Квіта «Літературно-критична й журналістська діяльність

• Михайла Рудницького у 1910—1930-х роках» (1997);

ж — публіцистики висвітлена в кандидатській дисертації

і Б. В. Залізняка «Прогностичне спрямування проблем духовного і

і політичного самоздійснення нації у публіцистиці часопису «Лис-

і ти до Приятелів»» (1997);

і — документалістики є предметом кандидатської дисертації

щ 3. А. Безверхої «Жанрові та лескико-стилістичні особливості ма-

lt теріалів преси з проблем Чорнобильської аварії на ґрунті їх квалі-

Щ метричного та семантичного аналізу» (1997);

8 — літератури входить як складова до докторської дисертації

ж М. М. Веркальця «Художня та науково-публіцистична орієнталіс-

1 тика А. Кримського у контексті літературного й культурного про-

I цесу України 2-ї пол. XIX-поч. XX ст.» (1997);

ж — науки (тут мені легше скористатися не довідником, а при-

1 кладом праці, виконаної в Харківському національному універси-

I теті ім. В. Н. Каразіна) представлена в кандидатській дисертації

І В. В. Бездрабко «Журнал «Краєзнавство» та його роль у розвитку

Я історичних регіональних досліджень 1920-1930-х років» (2000).

Ш Тепер кожному видно, що я нічого не вигадав, а лише спирав-

т ся у своїх висновках на вже наявну практику історико-журналіст-

т ських досліджень.

? На цьому я вичерпав усі аспекти, які викликали заперечення

щ М. Романюка, але ще дві теми не дають мені спокою і я вислов-

і люся щодо них.

9 Восьме. Щонайважливішим питанням є пошук загально-

Ж прийнятного критерію, на підставі якого створюється періодиза-

щ ція історії української журналістики.

ж «Критична оцінка вже напрацьованих варіантів періодизації

Щ історії української журналістики, — пише про це М. Романюк, —

ж висунула перед науковцями актуальне завдання: шукати нові

щ більш органічні і властиві предметові вивчення критерії (принци-

щ пи) періодизації. І одним із таких може бути хронологічно-про-

щ блемний (тематичний) принцип, відповідно доповнений принци-

щ пом регіональним, що дасть можливість відтворити національно-

щ етнічну специфіку української преси»’.

1 Романюк Мирослав. Українське пресознавство на порозі XXI століття.—Л.:
Б. в., 2000.—С. 13.

195

Зовсім недавно в обговоренні цієї проблеми узяв слово С. А. Кость,
запропонувавши вважати ідею державності критерієм періодизації
журналістського процесу. Не вдаючись до детального викладу його
аргументації, наведімо його заключні судження. «Цей критерій, — твердить
дослідник, — історично вагомий (містить найвищий національний ідеал),
універсальний (стосується усіх ділянок життєдіяльності українського
народу в усі часи), історично неперервний (навіть за втрати державності
ідея існувала в історичній пам’яті народу), однорідний, однозначний і
внутрішньо несуперечливий. Отже, ідея державності має всі підстави для
того, щоб нею користуватися як методологічним принципом періодизації
журналістського процесу»1.

Запропонований С. А. Костем варіант і є наповненням конкретним змістом
доволі абстрактної хронологічно-проблемної (тематичної) засади М.
Романюка. Я, пропонуючи свою періодизацію історії української
журналістики, не був знайомий з науковими пошуками С. А. Костя, але
внутрішньо орієнтувався саме на цінність української державницької ідеї
й опанування її українським народом. Тому моя періодизація, принаймні,
не суперечить цьому критерію. А реальне створення історії української
журналістики у відповідності до неї засвідчить продуктивність саме
такого підходу до осмислення журналістського процесу.

Дев’яте. Розмірковуючи над методами створення історії журналістики, М.
Романюк називає їх три.

Перший — бібліографічно-описовий, «характерний для початкової стадії
наукового опрацювання періодики».

Другий він називає комплексно-аналітичним методом, даючи йому таку
кваліфікацію: «Це поєднання різних методів: системно-хронологічного,
історико-описового й аналітичного, проблемно-тематичного, жанрового,
біографічного, бібліографічного». Якщо закрити очі на останній
«бібліографічний» складник другого методу, який невідомо чим
відрізняється від першого, а також на «жанровий» елемент у ньому (?), то
цей комплексно-аналітичний метод можна зрозуміти як універсальне
поєднання всіх можливих аспектів дослідження історії журналістики.

1 Кость С. До питання про періодизацію західноукраїнського
журналістського процесу першої половини XX ст. // Збірник праць кафедри
української преси. — Л., 2000. — Вип. 3. — С. 124.

U96

Але на вершині методичної піраміди М. Романюк розміщає третій, «дуже
перспективний», «монографічний метод», розуміючи під ним «дослідження
преси певних регіонів, окремих видань, що посіли чільне місце в історії
української журналістики»’.

Хто мені пояснить, що таке «монографічний метод»? Такого немає. Є жанри
наукових досліджень: статті, дисертації, монографії, доповіді і т. д.
Але поки ми будемо уявляти, що існує «монографічний метод», ми будемо ще
довго блукати в методологічних хащах.

Останнім часом, читаючи непоодинокі дослідження з історії української
журналістики, я помічаю, що нашій науці найбільше загрожує емпірика,
безкрила описовість, засилля дріб’язковості, невміння бачити головне. Ми
перебуваємо в лабетах позитивізму. Він і є провідним методом багатьох
праць з історії української журналістики. Причина такого стану —
величезний обсяг матеріалу та складність вироблення в таких умовах
узагальнюючих ідей і теорій. Тим більше слід цінувати синтетичні
дослідження, первісно спрямовані не на вивчення одиничного, а на пошук
загального, концептуального дискурсу.

Метод, який покладено в основу моєї «Історії…», я кваліфікую як
старий, випробуваний часом культурно-історичний метод. В науці його
виникнення пов’язують з ім’ям Іпполіта Тена і зводять до тріади: «раса»,
«середовище», «момент». Але свого часу я довів притаманність цього
методу літературно-критичному мисленню Миколи Костомарова на ціле
покоління раніше, ніж він був сформульований французьким істориком
літератури2. Ним користувався Пантелеймон Куліш. У застосуванні до
літератури сутність цього методу полягає в розгляді явищ у широкому
контексті історії та культури, в оголошенні предметом науки самого
літературного процесу, сприйнятого еволюційно; в дослідженні
національного характеру як головного героя літератури.

У застосуванні до історії української журналістики цей метод означає
сприйняття її явищ на широкому тлі суспільного розви-

1 Романюк Мирослав. Українське пресознавство на порозі XXI століт

тя. — Л.: Б. в., 2000. — С 32.

2 Див.: Михайлин Ігор. Методологічні пошуки в українській критиці та

історії літератури XIX ст. // Літературознавство: Матеріали III конгресу

Міжнародної асоціації україністів (Харків, 26-29 серпня 1996 p.). — К.,

1996. —С. 51-59.

тку, розуміння журналістики як елемента культури, могутнього чинника
пробудження національної свідомості, сприйняття суб’єктів журналістської
творчості як громадських діячів, що словом (Словом!) створювали дім
української державності. Цей метод дозволяє зрозуміти подвійну функцію
журналістики: з одного боку, пасивну, як дзеркала громадського життя, а
з іншого — активну, як творця та учасника історичного процесу.

Я вважаю його плідним і продуктивним, а, можливо, в чомусь і
найзручнішим у справі вивчення такого розмаїтого й міцно пов’язаного з
суспільним життям предмета, яким є журналістика.

На заверЬення всього наведу такі методологічні роздуми. На відміну від
природничих наук, де не може існувати двох редакцій одного закону, у
гуманітарних науках наявність кількох можливих (і достовірних) моделей
(інтерпретацій) предмета — явище звичайне і зрозуміле. За найкращий
приклад тут знову може правити літературознавство. Адже такий предмет,
як історія української літератури має свої моделі в «Історіях
української літератури» Михайла Грушевського, Дмитра Чижевського, Сергія
Єфре-мова (назва — «Історія українського письменства»), Богдана Леп-кого
(назва — «Начерк історії української літератури») та інших авторів.
Наука тільки виграє від наявності багатьох авторських концепцій
матеріалу, а сукупне, суспільне розуміння предмета стає внаслідок цього
глибшим, виразнішим. До такого рівня мусить рухатися й історія
журналістики, не лякаючись, а прагнучи того, щоб у ній з’явилася модель
Мирослава Романюка і Наталі Сидоренко, Ігоря Михайлина і Михайла
Нечиталюка, Володимира Владимирова і Степана Костя й інших авторів.
Множинність поглядів і плюралізм інтерпретацій мусить стати нормою
нашого наукового життя.

2.5. Ще про методологічні проблеми історії української журналістики

Історія журналістики — занадто поважна, цікава й універсальна
дисципліна, аби дискусії з питань її методології вважалися локальним
явищем. Створення науково повноцінної, вагомої «Історії української
журналістики» чекають не лише викладачі цього предмета в інститутах, на
факультетах і відділеннях журналістики, але й спеціалісти інших наукових
галузей: історики, філологи, політологи, соціологи та ін., тобто, по
суті, вся Україна.

П98

Історія національної журналістики — то невід’ємна складова загальної
духовної історії певного народу. Без неї не може вважатися завершеним
процес осмислення політичної, літературної, соціальної, наукової
еволюції будь-якої етнічної спільноти, адже зрозуміло, що журналістика —
то головний інструмент, за допомогою якого народ змагається за
самоствердження, повертає собі національну ідентичність, формує
патріотичну та демократичну свідомість, формулює політичні цілі й
опановує шляхи до їхнього здійснення.

Очоливши в 1996 році кафедру журналістики Харківського національного
університету імені В. Н. Каразіна, яка після великої перерви відновила
підготовку професійних журналістів у нашому місті, я із здивуванням
побачив, що журналістикознавство перебуває на етапі свого становлення.
Не лише українське, яке через несприятливі (колоніальні) умови розвитку
було заблоковане від світового досвіду й позбавлене можливості
самостійно розв’язувати важливі й непрості проблеми, але й світове так
само не може похвалитися відчутними здобутками. Думка про молодість
журналістикознавства як науки час від часу виникає в працях авторитетних
науковців.

В Україні на той час (1996 рік) бракувало підручників з головних
дисциплін — теорії та історії журналістики, — не кажучи вже про інші
дисципліни, що з’явилися в навчальному плані в 1990-х роках: етика
журналістської творчості, правові засади діяльності ЗМІ, психологія
журналістської діяльності і т. д. Допитливі очі студентів дивилися на
мене в аудиторії, і з їхніх уст незмінно зривалося запитання: чому на
такому-то році існування незалежної Української держави й досі немає
підручника з історії української журналістики.

Мені (і всім) було зрозуміло, що самотужки оволодіти цим предметом
неможливо. У істориків літератури наявна розгалужена могутня система
першоджерел — самі художні тексти. У істориків журналістики навіть цієї
підпори не існує: старі газети й журнали наявні далеко не в усіх
бібліотеках, а там, де вони зберігаються, — вони надійно заховані у
відділи рідкісних видань, їх видають неохоче навіть професорам (не
говорячи вже про студентів), посилаючись на жахливу якість паперу, на
якому вони надруковані. Публіцистичну класику в нас не тільки не
перевидано в сучасних виданнях з коментарями, а не встановлено хоча б
приблизний корпус її авторів і творів. Тому потреба в підручнику від-

199)

чувалася як пекуче, суперактуальне завдання журналістикознав-ства.
Розуміючи, що допомоги чекати нізвідки, я взявся за створення такого
підручника, тим паче що саме в Харкові наукові бібліотеки містили
достатню кількість джерел для його написання.

Перша частина «Історії української журналістики» з підзаголовком «Період
становлення: від журналістики в Україні до української журналістики»
вийшов у Харкові 2000 року1. Дві частини разом в одному томі під назвою
«Історія української журналістики XIX століття» вийшли в Києві 2003
року2. Другій частині я дав назву «Період здобуття національної
притомності».

Праця історика журналістики за рівнем складності й об’ємності виявилася
ні з чим не зрівнянною. Праця історика літератури й історика
літературної критики — цими галузями я займався до призначення на посаду
завідувача кафедри журналістики — здавалися мені «грою в бісер» у
порівнянні з грандіозним обсягом інформації, який необхідно було
відшукати, засвоїти, аналітично переробити, узагальнити й викласти
зрозумілим для студентів науково-популярним стилем. Якби про всі
труднощі, що чекають мене на шляху створення історії української
журналістики, я знав наперед, то я, напевне, злякався б їх і відмовився
від цієї праці.

Але коли вона була завершена, я став чекати відгуків колег. Я не
займався організацією рецензій на самого себе, оскільки така процедура
просто чужа науковому духові Харкова й мого університету. Величезним
було моє здивування від того, що в колах журналістикознавців й досі не
з’явилося жодного (!!!) доброго слова про мою працю. Натомість критичних
розносів не бракує. Першим виступив дуже мною шанований Мирослав
Миколайович Романюк3 ще в 2000 році, висловивши дев’ять зауважень

1 Михайлин І. Л. Історія української журналістики: Підручник. Части

на перша: Від журналістики в Україні до української журналістики. —

Х.:ХІФТ, 2000. —278 с.

2 Михайлин І. Л. Історія української журналістики XIX століття: Під

ручник.—К.: ЦУЛ, 2003.—720с.

3 Романюк Мирослав. Українська історико-журналістська наука на по

розі XXI століття // Українська періодика: Історія і сучасність / Доп.
та

повід, шостої Всеукр. наук.-теорет. конф. 11-13 трав. 2000 р.; За ред.

М. М. Романюка. — Львів, 2000. — С. 9-41; Він же. Українське пресозна-

вство на порозі XXI століття. — Л.: Б. в., 2000. — 1.10 с; Він же.
Україн

ське пресознавство: наукові принципи і методи досліджень // Збірник

праць кафедри української преси. — Л., 2000. — Вип. 3. — С 281-293.

(ш

лише до розділу «Методологічні проблеми історії української
журналістики»’ моєї книжки і жодного слова не сказавши про решту тексту.

Спочатку я вирішив не відповідати критикові, але зауваження М. М.
Романюка були пов’язані з істотними перекрученнями моєї позиції,
стосувалися не моїх, а вигаданих ним і приписаних мені поглядів, відтак
необхідність пояснити свою позицію згодом була усвідомлена мною як
неминучість. У межах наукової полеміки я спростував усі (!) його
зауваження в статті «Методологічні проблеми історії української
журналістики» .

Мені здавалося, що дискусія на цьому вичерпалася, оскільки сам її
предмет сприймався як ланцюжок непорозумінь між співрозмовниками. Але на
цьому справа не скінчилася. До розмови підключився професор Михайло
Федорович Нечиталюк, присвятивши свої «полемічні замітки» тим самим
дев’ятьом сторінкам у першому виданні моєї «Історії…»2. Ситуація
повторилася. Зауваження М. Ф. Нечиталюка стосувалися не моєї позиції, а
вигаданої і приписаної мені цим авторитетним ученим. Тільки це спонукало
мене знову захищатися, лишаючись, зрозуміло, у межах наукової дискусії.

Перше. М. Ф. Нечиталюк звинувачує мене в створенні концепції «двох наук»
у журналістиці: академічної і, за М. Ф. Нечи-талюком, «вузівської». Це
неправда. У моєму тексті ніде не йде мова про «вузівську» науку, а лише
про «навчальну». Під навчальною наукою я розумію створення підручників і
навчальних посібників з журналістики для вищої (а, можливо, і середньої)
школи. Така робота може вестися як у вищих закладах освіти, так і в
академічних установах.

1 Михайлин І. Л. Методологічні проблеми історії української журналіс

тики // Наукові записки Інституту журналістики. — 2002. — Т. 8. —

С 22-34.

2 Нечиталюк Михайло. Про «дві науки» в журналістиці (полемічні за

мітки) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л.,

2003. — Вип. 11. — С. 844-852. Дивно, але цю прохідну, ситуативну

працю М. Ф. Нечиталюк уважав за потрібне передрукувати в підсумко

вій книзі, яка за жанровою специфікою не мала б вміщувати рецензії чи

дискусійні статті; Див.: Нечиталюк Михайло. Львівська наукова школа

журналістики (стежками наукових дискусій) // Нечиталюк Михайло.

Моя пора, моє багатоліття: Спогади. — Л., 2005. — С. 366-382.

ш)

Але в Україні поза Науково-дослідним центром періодики Львівської
наукової бібліотеки імені В. Стефаника Національної Академії наук
України не існує жодної академічної структури, яка б займалася питаннями
журналістики. Нерозвинутість академічної науки приводить до того, що
створення навчальної літератури дуже часто пов’язене не лише з
«популяризацією наукових знань, добутих у процесі наукового
(академічного) дослідження»’, але й з проведенням самих цих досліджень.

Цього не скажеш про інші науки: нікому не прийде в голову називати
науковою працею черговий підручник з української мови, математики,
фізики: вони і справді популяризація вже існуючих знань. На підставі
розуміння цього в книговидавничій практиці існує чітке розрізнення
«наукових» і «навчальних» видань. У суспільній свідомості
загальнозрозумілою є думка про те, що наукова і навчальна книжка
належать до різних напрямків творчої праці.

Іншими словами, «навчальна наука» — це метафора. Що ж примусило мене
вжити її? Особлива, ніж в інших наукових галузях, ситуація, яка склалася
в журналістикознавстві, де не існує ні такого великого досвіду, ні
обсягу наукових праць, і творцеві підручника доводиться бути
першопрохідцем в освоєнні й осмисленні свого предмета. Тому, безумовно,
створення навчальної книжки з журналістики на сьогодні вкладається в
парадигму наукового дискурсу.

Окрім того, використання понять академічної і навчальної науки мало в
моєму тексті не програмовий, а робочий характер. Приписана мені М. Ф.
Нечиталюком «спроба відірвати вузівську науку (…) від академічної»2
категорично не витікає з мого тексту, адже в ньому йдеться про те, що
«інтереси науки академічної вступають у суперечність з наукою
навчальною»3. Вступають в суперечність інтереси, а не самі науки!

Вигадавши, що я говорю про вузівську (а не про навчальну) науку, М. Ф.
Нечиталюк далі наповнює це поняття не змістовою,

1 Нечиталюк Михайло. Про «дві науки» в журналістиці (полемічні за

мітки) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л.,

2003. —Вип. П. —С 845.

2 Там само. — С 846.

3 Михайлин І. Л. Історія української журналістики: Підручник. Части

на перша: Від журналістики в Україні до української журналістики. —

Х.:ХІФТ,2000. —С 19.

U02

а організаційною семантикою. Для нього вузівська наука — це та, що
створюється викладачами вищих закладів освіти. Але я ніде не заперечував
цього, не висловлювався зневажливо про працю університетських науковців,
як те хоче мені приписати шановний критик. Більше того, я ніде не писав
про «глибоку суперечність»’ вузівської і академічної науки, як те
приписує мені М. Ф. Нечита-люк. Він навіть виявився нездатним дослівно
процитувати мій текст. Так, він подає цитату: «Академічна наука, — пише
І. Ми-хайлин,— має переслідувати [мету] найбільш повного опису історії
преси…»2, пропустивши поставлене в квадратних дужках слово, від чого
речення втратило зміст, і читач, не знайомий з першоджерелом, може й
справді подумати, що я не вмію узгоджувати слова в реченні.

Якщо ж облишити форму й перейти до змісту, то що ж страшного в думці про
суперечність між інтересами академічної й навчальної науки? Суперечність
— це категорія філософії, що відображає єдність і боротьбу
протилежностей. Закон єдності та боротьби протилежностей — ядро
діалектики, він є підставою для будь-якого розвитку. Зрозуміло, що в
його контексті академічна й навчальна науки становлять єдність, а
відмінність інтересів, наявність якої зрозуміла й для М. Ф. Нечиталюка,
приводить до змагальності, служить джерелом розвитку науки в цілому.

Нетерпимість до слова «суперечність» може бути пояснена лише одним — М.
Ф. Нечиталюк сприйняв його в марксистському дусі: як антагонізм. Але
насправді суперечність існує в різних формах: відмінності, істотної
відмінності, протилежності, конфлікту і аж потім антагонізму, про що
можна довідатися з першо-го-ліпшого філософського словника. Та
відмінність між інтересами двох гілок академічної й навчальної науки, на
існування якої погодився М. Ф. Нечиталюк, і означає, що між ними існує
суперечність, але не на рівні антагонізму, а саме на рівні відмінності.

Друге. М. Ф. Нечиталюк обурюється тим, що я запропонував свою
періодизацію історії української журналістики. Щоправда, я потрапив тут
у достойну компанію. Раніше за мене дісталося від М. Ф. Нечиталюка двом
авторитетним дослідникам україн-

1 Нечиталюк Михайло. Про «дві науки» в журналістиці (полемічні за

мітки) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л.,

2003. —Вип. П. —С 845.

2 Там само. — С. 847.

203)

ської преси. У доповіді «На шляху до багатотомної історії української
журналістики», аналізуючи концепцію С. А. Костя, який виходив із
загальноприйнятої в світовій науці думки про те, що преса служить
політиці, політичним інтересам, М. Ф. Нечиталюк відзначив, що автор
«(…) мимовільно применшує роль і значення преси в суспільстві як
гносеологічного фактора (…)» К Ще більше дісталося шановному О. Г.
Мукомелі, якому адресоване таке зауваження: «З боку історичного
відображення процесу становлення й розвитку української журналістики XIX
ст. перша глава розділу О. Г. Мукомели не витримує наукової критики»2.

Що ж лишалося на мою долю? М. Ф. Нечиталюк переконаний, що розвиток
науки полягає у примноженні періодів історії української журналістики.
Тобто чим їх більше, тим краще. Він з гордістю заявляє, що «раніше
наукова концепція періодизації розгорталась у напрямку кількісного
збільшення і деталізації періодів», і далі наводить приклади: «Від трьох
у О. Маковея, п’яти в В. Ігнатенка, до десяти у А. Животка і у мене, до
одинадцяти у Ю. Тернопільського, до чотирнадцяти у М. Романюка»3.
Чотирнадцять Романюкових періодів М. Ф. Нечиталюкові бачаться вершиною
розвитку журналістикознавства, хоча я й довів, що періоди М. М. Романюка
— то структурні одиниці, які часто належать одному періодові4. Моя
періодизація з чотирьох періодів мис-литься М. Ф. Нечиталюком як
безнадійна деградація історико-журналістської науки.

Чи справді це так? Категорично ні. Чим далі наука відходить у часі від
предмета вивчення, тим більший масштаб застосовує вона до нього. На
віддалі стираються дрібниці, втрачає значення другорядне, лишається
головне, найбільш істотне, визначальне для сутності даного явища. Такий
шлях пройшла історія літерату-

1 Нечиталюк М. Ф. На шляху до багатотомної історії української жур

налістики // Українська періодика: історія і сучасність / Доп. та повід,

четвертої Всеукр. наук.-теорет. конф. 19-20 лютого 1997 р.; За ред.

М. М. Романюка. — Л., 1997. — С 17.

2 Там само. — С 19.

3 Нечиталюк Михайло. Про «дві науки» в журналістиці (полемічні за

мітки) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Львів,

2003. —Вип. П. —С 847.

4 Михайлин L Л. Методологічні проблеми історії української журналіс

тики // Наукові записки Інституту журналістики. — 2002. — Т. 8. —

С 27-28.

U04

ри. Покажемо це на прикладі періодизації радянської доби.

І У восьмитомній «Історії української літератури» (К., 1967-1971)

І пропонувалося шість періодів для вивчення радянської літерату-

I ри: 1) революції і Громадянської війни (1917-1922); 2) післярево-

I люційної відбудови (1920-ті роки); 3) будівництва соціалізму

І (1930-ті роки); 4) Великої Вітчизняної війни (1941-1945); 5) піс-

I лявоєнної відбудови (1945-1955) і 6) «розгорнутого комуністич-

I ного будівництва» (1956-1967). Сьогодні жодному науковцю не

І спаде в голову користуватися цією періодизацією. У підручнику

І «Українська радянська література» (К., 1979) вже запропоновано

і три періоди: 1917-1934, 1935-1957, 1958-1979; не наводжу їхні

І виключно ідеологічні назви. Але на цьому історики літератури не

І спинилися: у 1981 році в Москві з’явилася монографія Михайла

і Кузнецова «Советский роман. Пути и поиски», де взагалі пропо-

I нувалося виділяти лише два періоди в історії радянської літерату-

1 ри: 1917-1956; 1957-1980. Але ніхто не вбачав у нових періодиза-

I діях і в скороченні кількості періодів регрес науки.

І Скорочення кількості періодів дає відчутні переваги: можли-

щ вість застосувати більший масштаб для бачення загальної карти-

ж ни, усунути з неї «явища бібліографії» і лишити «явища історії

ж журналістики». Такими мотивами керувався я, пропонуючи свою

ж періодизацію. Власне, я її нікому не пропонував, окрім самого

ж себе. Я цілком усвідомлюю, що далеко в минулому лишилася ав-

щ торитарна модель науки, і ми живемо в епоху плюралізму науко-

Л вих концепцій.

І Третє. М. Ф. Нечиталюк твердить, що я нібито керуюся в сво-

Щ їй періодизації двома принципами: «формально-територіальним

? (..*) і хронологічним»1. Це чистісінька фальсифікація. У моєму

Ж тексті однозначно написано: в основу поділу матеріалу покладе

но дві головні засади — «врахування етапів і процесів формуван

ня національної свідомості та регіональний аспект»2.

Мені самому не до вподоби робочі назви: «російсько-український період»,
«австро-український період», тому я й запропо-

1 Нечиталюк Михайло. Про «дві науки» в журналістиці (полемічні за

мітки) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л.,

2003. —Вип. П. —С 847.

2 Михайлин І. Л. Історія української журналістики: Підручник. Части

на перша: Від журналістики в Україні до української журналістики. —

X.: ХІФТ, 2000. — С. 20.

нував у заголовках до частин своєї «Історії…» інші підзаголовки:
«Період становлення: від журналістики в Україні до української
журналістики» — для першого періоду і «Період здобуття національної
притомності» — для другого. Такі назви більш глибоко відображають
сутність масово-інформаційних процесів, що відбувалися в Україні в XIX
столітті. Моя внутрішня робота в справі пошуку найбільш адекватної
кваліфікації періодів пройшла повз увагу М. Ф. Нечиталюка, він вибрав з
тексту те, що й у мене викликало застереження, і з усієї сили важкої
артилерії обрушив на нього вогонь своєї критики, не подбавши про те, щоб
прочитати заголовки й підзаголовки книжки. Коментарі, як кажуть, зайві.

Четверте, М. Ф. Нечиталюк незадоволений тим, що альманах «Русалка
Дністровая» розглядається в моїй «Історії…» в одному розділі з
альманахом «Утренняя звезда», до якого хронологічно примикає. Але ж у
«Передслів’ї» до «Русалки» автори самі засвідчили добре знання
української літератури, створеної в Росії, багато з чого було видано й у
Харкові: тут названі твори І. Котляревського, Г. Квітки, Є. Гребінки, П.
Гулака-Артемовсько-го; фольклорні збірники М. Максимовича, М. Цертелєва,
«Запорожскую старину» І. Срезневського, «Малороссийские пословицы»
(1833). Естетична програма Руської трійці цілком відповідає головним
ідеям харківської школи романтиків, а журнальні засади упорядкування
«Русалки Дністрової» були реалізовані спершу 1.1. Срезневським та І. В.
Розковшенком в «Украинском альманахе» (1831).

П’яте. Цілком безпідставно шукав у цій частині підручника М. Ф.
Нечиталюк висвітлення історії «Зорі Галицької». Розділ про цю газету,
історичну ситуацію, яка породила її, увійшов у другий том, про що
недвозначно було сказано й у першій книзі, де на с 20 написано:
«Розпочинається цей (тобто другий — /. М) період з 1848 року з «Весни
народів». Отже, справа знову в небажанні М. Ф. Нечиталюка бути читачем,
в упередженому прагненні, не читаючи, поставити під сумнів право іншого
автора на свою думку.

Шосте. М. Ф. Нечиталюк обурюється моїм переліком складу історії
журналістики і, домислюючи мою концепцію (знову ця неприпустима сваволя
у поводженні з чужим текстом), заявляє, що до історії журналістики слід,
за моєю логікою, «підключити» політологію, економіку,
літературознавство, правознавство і т. д.

(ш

(перелічено ще кілька наук). Тут М. Ф. Нечиталюк правильно зрозумів
логіку розгортання цього методологічного сюжету.

Загальним місцем в теорії журналістики стала думка про те, що
журналістика — це галузь універсальної духовної діяльності; що
журналістика — це професія професій. Цю думку висловлювали свого часу і
А. 3. Москаленко, і Є. П. Прохоров, і С. Г. Кор-коносенко. Журналістика
— це дзеркало, у якому відбито життя всього суспільства. А
журналістикознавство — це наука наук, яка вбирає в себе всі галузі
людських знань. Попри іронічний тон М. Ф. Нечиталюка повідомлю йому, що
професор кафедри філософії Харківського національного університету імені
В. Н. Кара-зіна Л. М. Дениско не тільки читає на філософському
факультеті спецкурс про українську філософську журналістику, але й
плідно співробітничає з кафедрою журналістики, керуючи виконанням
дипломних робіт з проблематики цього спецкурсу’. Серед імовірних наук,
які має включати в себе історія журналістики, М. Ф. Нечиталюк іронічно
називає й краєзнавство. Можливо, він не знає, що в 2000 році Валентиною
Бездрабко була захищена кандидатська дисертація «Журнал «Краєзнавство»
та його роль у розвитку історичних регіональних досліджень 1920-1930-х
років». У найбільш повному висвітленні історія журналістики насправді
наблизиться до історії цивілізації. А втім, я докладно висвітлив це
питання в дискусії з М. М. Романюком2.

Сьоме. М. Ф. Нечиталюк говорить, що я забув згадати про «самостійне
вивчення студентами» історії української журналістики, вклавши у мою
«забутливість» так само чимало іронії. Він знову приписав мені свої
думки. Але… навчальний процес і справді мусить розгортатися в двох
напрямках.

Перший з них — це активізація самостійної роботи студентів (без усяких
іронічних лапок), чого вимагає від нашої освіти й приєднання до
Болонського процесу. Журналістська освіта в Україні, на жаль, не готова
до цього. Самостійна робота студентів

1 3 останніх подій: 14 лютого 2008 р. на науковому семінарі ка

федри журналістики Харківського національного університету імені

В. Н. Каразіна професор Л. М. Дениско прочитала доповідь «Проблеми

викладання філософії на спеціальності «Журналістика». Див. повідо

млення про цей семінар на вебсайті: www-philology.univer.kharkov.ua

2 Михайлин І. Л. Методологічні проблеми історії української журналіс

тики // Наукові записки Інституту журналістики. — 2002. — Т. 8. —

С 31-32.

207)

потребує дуже хорошого матеріального забезпечення: наявності достатньої
кількості підручників, навчальних посібників, наукових праць,
хрестоматій, антологій. Як тільки в нас з’явиться все це й студенти
зможуть працювати самостійно, підвищиться рівень засвоєння студентами
дуже важливого в підготовці майбутнього спеціаліста навчального
предмета, яким є історія вітчизняної журналістики.

Другий напрямок полягає у збільшенні годин у навчальному плані на
вивчення історії журналістики, не лише української, але й світової.
Свого часу Габріель Гарсіа Маркес висловив цікаве спостереження над
літературним навчанням. «Зрештою, літературі навчаєшся не в
університетах, а тільки читаючи й перечитуючи письменників»1. Це правило
чинне й для журналістської освіти і може бути сформульоване так:
журналістиці навчаєшся не в університетах, а читаючи й перечитуючи
журналістську класику. Вчить читати й перечитувати журналістську класику
історія української та світової журналістики, тому вага цієї дисципліни
в системі підготовки майбутнього фахівця величезна і тому ці дисципліни
потребують збільшення годин на їх вивчення за навчальним планом. Але
домагатися цього можна буде викладачам історії журналістики лише тоді,
коли (знов-таки) в розпорядженні освітян будуть відповідні підручники,
посібники, хрестоматії. Іншими словами, розширення вивчення предмета
слід вагомо аргументувати.

Загальний висновок. Стаття М. Ф. Нечиталюка написана не про мою «Історію
української журналістики», а про вигадану ним самим і приписану мені
методологічну концепцію. Усі його зауваження спростовані текстом моєї
праці.

Зрештою, про методологічний рівень М. Ф. Нечиталюка свідчить відкритий
ним «монографічний» метод вивчення журналістики2. Цю думку без
критичного її сприйняття підхопив у своїй праці М. М. Романюк, з приводу
чого я вже висловився у своїй

1 Габриэль Гарсиа Маркес о литературе, о себе, о своем творчестве II

Вопросы литературы. — 1980. — № 3. — С. 170.

2 Нечиталюк М. Ф. Про методику вивчення та принципи видання пре-.

сових текстів (Деякі питання текстології) // Українська періодика: істо-
]

рія і сучасність / доп. та повід, третьої Всеукр. наук.-теорет. конф.
22-23 І

грудня 1995 p.; Редкол.: М. М. Романюк (відп. ред.) та ін. — JI.J

1995. —С 27.

дискусії з ним, відзначивши: ніякого «монографічного» методу в природі
не існує; «є жанри наукових досліджень: статті, дисертації, монографії,
доповіді і т. д. Але поки ми будемо уявляти, що існує «монографічний
метод», ми будемо ще довго блукати в методологічних хащах»’. Прошу
вибачити мене за автоцитату.

Не можу лишити поза увагою й ще одне.

Восьме. Я категорично заперечую той памфлетний тон, який М. Ф. Нечиталюк
застосував у своїй статті до дев’ятьох сторінок моєї книги. Він виступив
у жанрі не рецензії, а публічного доносу. У його тексті наявні всі
атрибути, здавалося, давно віджилого жанру: посилання на власний
обов’язок просигналізувати відповідним органам про безлад у
журналістикознавстві; фальшиві, надумані звинувачення, відкрите
звернення до цих органів, (добре, що це не Служба безпеки України, а
всього-на-всього «міністерські чиновники-освітяни»; попередження про
шкідливість «запровадження в навчальну практику» пропонованої І. Л.
Ми-хайлиним «реформи» вищої освіти для журналістів, від чого «підготовка
висококваліфікованих журналістських кадрів» «зазнає глибокої кризи»2.
Хоча про те, що я пропоную «”реформу” вищої освіти для журналістів» я
довідався (уперше і, сподіваюся, востаннє) від самого М. Ф. Нечиталюка.

У 1937 році такого б відгуку було достатньо, щоб усунути назавжди
конкурента з поля історико-журналістських досліджень. А навіщо? Ще раз
хочу наголосити: не ворогів навкруги треба шукати, а друзів, колег,
здатних працювати спільно над великими проблемами, адже
журналістикознавство, і навіть окремо взята історія української
журналістики, — це не море, а океан (всесвіт, як доводжу я в цій книзі),
у якому знайдеться місце і багатотоннажному ваговозу, і трищогловому
вітрильнику, і легкокрилій яхті. Нас, істориків журналістики, мало
працює на цьому терені, ми досить вузьке корпоративне коло. Тож мусимо
уважно ставитися до праці один одного й цінувати зроблене кожним з нас.

– І* –

1 Михайлин І. Л. Методологічні проблеми історії української журналіс

тики // Наукові записки Інституту журналістики. — 2002. — Т. 8. —

С 33.

2 Нечиталюк Михайло. Про «дві науки» в журналістиці (полемічні за

мітки) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. — Л.,

2003. —Вип. П. —С 844.

ш)

2.6. Українська журналістика: обсяг поняття

Дослідження історії української журналістики, що активізуються останнім
часом у зв’язку з розвитком журналістської освіти, посилюють увагу до
методологічних проблем цієї молодої науки. Терміни, що раніше вживалися
стихійно, інтуїтивно, здавалися самозрозумілими, потребують чіткого
наукового визначення, оскільки лише їх однакове розуміння вченими
уможливлює створення загальнонаукового дискурсу й забезпечує наукову
комунікацію. Під цим кутом зору саме поняття «українська журналістика»
потребує так само з’ясування свого обсягу й змісту.

Особливим поштовхом для постановки цього питання стали праці Степана
Костя, який у новітній період висунувся на місце провідного дослідника
історії української преси’. С. Кость один з небагатьох виявляє глибокий
інтерес до методологічних проблем. До окреслення поняття «українська
журналістика» він йде через проблему періодизації. У статті «До питання
про періодизацію західноукраїнського журналістського процесу першої
половини XX ст.», яка може правити за передмову до його «Нарисів…»,
він свідомий того, що «наша історична наука завжди відчувала брак
філософсько-історичних, теоретико-методологічних й історіографічних
праць»2; недостатня увага до засадничих питань — слабкість багатьох
досліджень, де періодизація підмінена «класифікацією журналістського
матеріалу»3.

Важливо й те, що С. Кость визначив базові поняття своєї праці. Так,
зокрема, він пропонує таке розуміння поняття періодиза-

1 Кость С. До питання про періодизацію західноукраїнського журна

лістського процесу першої половини XX ст. // Збірник праць кафедри

української преси: На пошану професора Володимира Здоровеги з на

годи 70-річчя від дня народження. — Л., 2000. — Вип. 3. — С. 107-126;

Кость С. Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини

XX ст. (Структура. Частина друга). — Л., 2002. — 217 с; Кость С, Тим-

чишгін О., Федірко К Нариси з історії української військової преси. —

Л., 1998. — 356 с; Нариси з історії західноукраїнської преси першої по

ловини XX ст. (Структура. Частина перша) / За ред. С.-Костя. — Л.,

2002. —422 с.

2 Кость С. До питання про періодизацію західноукраїнського журна

лістського процесу першої половини XX ст. // Збірник праць кафедри

української преси: На пошану професора Володимира Здоровеги з на

годи 70-річчя від дня народження. — Л., 2000. — Вип. 3. — С 115.

3 Там само. — С. 113.

(по

ції: «це членування історичного процесу (і дослідницький прийом) з метою
визначення часових проміжків (тобто окремих періодів) цього процесу;
кожен із цих проміжків якісно відрізняється від попереднього і
наступного, є цілісним, завершеним, але разом із тим органічним
складником загального історичного процесу»’.

С. Кость наполягає на тому, що специфіка журналістики зумовлюється не її
особливими чи внутрішніми законами, а «характером тих функцій, які вона
виконує, своїм призначенням. Преса не буває самостійною, — провадить він
далі, — вона завжди відображає інтереси, позиції, ідеї, прагнення
держави, нації (народу), класу, стану, партії, групи людей, окремої
людини». Таке розуміння преси визначає і критерії періодизації її
історії. Тут не можна обмежитися лише фактами з історії преси, навіть
дуже важливими. «Змістом преси, — твердить С. Кость, — не може бути щось
інше, ніж зміст буття народу, проблеми, тенденції суспільно-політичного
буття»2. Тому критерій періодизації потрібно шукати не серед фактів
власне журналістики, а на рівні суспільного буття певного соціального
організму. У чому ж полягав «зміст буття» українського народу? Адже саме
він, за логікою дослідника, і є критерієм періодизації історії
журналістики. С. Кость знаходить цей критерій: ідея української
державності. «Державність, — відзначив він, — стала у нинішньому
століття «альфою і омегою» української політичної думки і практичного
буття українського народу, метою його національно-визвольних змагань і
сенсом існування його як нації»3. Він завершує статтю обґрунтуванням
наукових якостей цього критерію: «Цей критерій, — пише він, — історично
вагомий (містить найвищий національний ідеал), універсальний (стосується
усіх ділянок життєдіяльності українського народу в усі часи), історично
неперервний (навіть за втрати державності ідея існувала в історичній
пам’яті народу), однорідний, однозначний і внутрішньо несуперечливий»4.
Таким чином, проголошує дослідник, ідея державності має всі підстави для
того, щоб нею користуватись як методологічною засадою періодизації
історії журналістики.

Слід відзначити, що гуманітарна наука завдячує С. Костю самою
постановкою й розв’язанням проблеми критерію періодиза-

1 Там само. ?

2 Там само.

3 Там само. — С. 123.

4 Там само. —С. 124.

-С. 122.

ції історії української журналістики. Більше того, ідея державності в С.
Костя переростає періодизаційні функції, перетворюється на універсальний
методологічний критерій, який у цілому визначає поняття «українська
журналістика», формує її історичну концепцію, визначає добір фактів для
розгляду та специфіку їх оцінок. «Коли ми говоримо «західноукраїнська
преса», — роз’яснив свою позицію С. Кость у передмові до частини першої
«Нарисів…», — то маємо на увазі ту пресу, що виходила українською
мовою і проповідувала українську ідею. […] Ми не вважаємо українською
ту пресу, що виходила українською мовою за кошти польського, чеського,
румунського чи російського (радянського) урядів і була антиукраїнською
за своєю суттю, за своїм духом» . Цілком зрозуміло, що в цій передмові
С. Кость просто конкретизував зміст критерію державності. На перший
погляд, у цьому визначенні все зрозуміло, тим більше що надалі він
«спрацьовує» в конкретному дослідженні західноукраїнської преси. Але при
більш уважному ставленні до нього виникають істотні методологічні
труднощі. Розгляньмо їх.

По-перше, стає цілком зрозумілим вибір об’єкта дослідження С Костем у
часі й просторі.

За часом перша половина XX ст. — це той період, який найбільш точно (за
всіма параметрами) відповідає критерію державності. Ідея державності
поступово визрівала в українському суспільстві впродовж усього XIX ст.;
в усвідомленому вигляді вона почала функціонувати лише в XX ст. Але із
встановленням у Західній Україні радянської влади й узурпацією преси
російським (радянським) урядом журналістика втрачає можливість розвивати
ідею державності. Тому хронологічно «Нариси…» С. Костя обмежені
1901-1944 pp. з перервою від вересня 1939 до червня 1941 р. Усі інші
хронологічні відрізки не відповідають критерію державності; тому з
двохсотлітньої історії право бути українською жур-. налістикою
визнається лише за першою половиною XX ст.

За простором західноукраїнський регіон обраний тому, що в ньому преса,
яка відповідала критерію державності, є найбільш розгалуженою і
функціонує найдовше, захоплюючи так зване міжвоєнне двадцятиліття. Преса
Радянської України, за концепцією С. Костя, насправді не є українською.
Це та преса, що створе- \ на на кошти «російського (радянського) уряду і
була антиукраїн- ) ською за своєю суттю, за своїм духом» і не
«проповідувала укра- ] їнську ідею». Інші регіони не можуть конкурувати
із Західною

Україною щодо відповідності критерію державності, тому він переноситься
в центр не просто даного дослідження, а й історії української
журналістики в цілому.

По-друге, врахування головного критерію пояснює вибір авторами й
редактором «Нарисів…» видань для аналізу. Тут ми не знайдемо розгляду
історії таких провідних часописів доби, як журнали «Літературно-науковий
вісник» (1898-1932) і «Вісник» (1933-1939), газети «Діло» (1880-1939), а
тим паче прорадян-ських видань «Нові шляхи» (1929-1932), «Вікна»
(1927-1932), проте знайдемо багато видань, які вперше введені в історію
української журналістики, видавалися певними громадськими організаціями,
мали низький поліграфічний рівень, друкувалися на друкарських машинках,
поширювалися серед вузького кола однодумців, але відповідали критерію
державності. Не викликає ніякого сумніву, що й цей рівень нашої
журналістики мусить бути описаний її істориками. Але вивчення цього
рівня не повинне приводити до трансформації загальної картини історії,
підміни головного другорядним, піднесенням фактів бібліографії до явищ
історії журналістики.

По-третє, ідея державності як критерій створення історії журналістики
визначає не тільки добір видань, але й персоналій. Це особливо виразно
простежується в «Нарисах з історії української військової преси», де
подані портрети Є. Коновальця, С Петлюри, Р. Шухевича й С. Бандери. Але
в концепції С. Костя не знаходиться місця вже навіть для журналістського
портрета Д. Донцова (редактора «Літературно-наукового вісника» й
«Вісника»), А. Крушельницького (редактора журналу «Нові шляхи»), В.
Бобинського (редактора журналу «Вікна») і т. д.

Жанр журналістського портрета (вживаю цей термін у тому значенні, у
якому літературознавці вживають термін «літературний портрет», а
політологи — «політичний портрет») під пером С. Костя відзначається: 1)
зосередженістю на військовій діяльності героїв з ігноруванням інших
аспектів їхніх біографії; 2) розглядом військової діяльності як
передмови до власне журналістської праці; 3) розтягнутістю таких
передмов і зредукованим викладом власне журналістської праці; 4)
недостатнім обґрунтуванням залучення деяких фактів до аналізу; зокрема,
розгляду як авторських редакційних матеріалів.

По-четверте, — і це найголовніший аспект; ми його й відсунули
насамкінець саме з огляду на його важливість і підсумкову

програмовість. Прямолінійне застосування критерію державності залишає
поза межами історії української журналістики величезну групу явищ
материкової України, адже саме вона перебувала в складі Радянського
Союзу як УРСР, це її журналістика видавалася, за С. Костем, українською
мовою на кошти російського (радянського) уряду і була антиукраїнською за
своєю суттю, за своїм духом. Автор готовий визнати релятивність мовного
чинника, відзначивши, що для пропаганди української ідеї «українці
видавали, коли була така можливість, журнали й іншими мовами». Але на
непорушності засади «проповідування української ідеї» він твердо
наполягає.

За такого підходу опиняються поза історією української журналістики усі
радянські видання. Це правда, уся журналістика в Радянському Союзі була
партійною, тобто в буквальному розумінні належала Комуністичній партії,
змістом діяльності якої по відношенню до України було проведення
імперської політики, знищення національної свідомості, перетворення на
фікцію української державності. Але чи завжди вдавалося це робити?

Відповідь на це питання непроста, адже усі ті твори, які для партійних
ідеологів служили підставою для репресій проти українських письменників,
друкувалися в партійній же радянській пресі. І «Любіть Україну» В.
Сосюри, і «Жива вода» Ю. Янов-ського, і багато інших творів, що
«проповідували українську ідею» були вперше надруковані на сторінках
радянської преси, як потім і розгромні статті, спрямовані проти їх
авторів. У цій же пресі співробітничали як журналісти і друкували свої
твори Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Микола Руденко і
так само багато інших борців за українську ідею. А якщо кинути оком на
попередній період, то те ж саме побачимо й там. Остап Вишня, що
друкується у «Вістях ВУЦВК», Микола Трублаїні, Майк Йогансен у
радянській пресі закладають традиції українського подорожнього нарису. А
з кого складалися редакції журналів «Червоний шлях», «Життя й
революція», «Літературний ярмарок» і «Нова генерація»? А величезна
дискусія 1925-1928 років, промотором якої виступив Микола Хвильовий,
хіба не велася на сторінках центральних партійних видань? А самі
памфлети М. Хвильового на захист української духовної самостійності хіба
не були надруковані в тижневику «Культура і побут» — додаткові до
центральної радянської газети «Вісті ВУЦВК»? То що ж це все не
українське, тому що радянське?

(214

Це питання не вперше виникає в нашій науці й публіцистиці. Для його
розв’язання пошлюся на авторитетні судження нині вже покійної Галини
Гордасевич, яка в 15 років попала під нагляд агентів НКВД, у 16 — уже
сиділа в тюрмі, а в 17 — отримала 10 років таборів за свої юнацькі
вірші. У статті «Твої, Україно, діти…»1 вона розмірковувала над
довідником «З порога смерті: Письменники України — жертви сталінських
репресій» (1991) з погляду того, кого ще можна вважати репресованим
письменником, адже у цій книзі були представлені лише розстріляні в
1930-х роках.

Усі українські письменники — діти матері-України, до такого висновку
приходить авторка; вони були ненависні Москві саме як українські
письменники (хоч і радянські); вони були питомими українцями і за це
підлягали знищенню в російській комуністичній державі.

В. Сосюра не був репресований, його лише ув’язнили в божевільні і
заарештували його дружину. Був кинутий у тюрму М. Рильський, але
невдовзі випущений. А П. Тичина — автор «Пам’яті тридцяти» і «Золотого
гомону»? Для нього навіть не знадобилося арешту; він усе зрозумів
раніше, ніж його встигли знищити, й розчинився у вірнопідданстві. Крім
себе самої, якій пощастило повернутися з таборів, Галина Гордасевич
називає Василя Мисика, Миколу Адаменка. З великою загальнолюдською
любов’ю вона пише про Гелія Снєгірьова й Івана Дзюбу, які підписали
зречення від своїх поглядів і вийшли з тюрми. Коли І. Дзюба «навіч
побачив, у яких умовах йому доведеться жити, і зрозумів, що йому цього
не пережити, — чи ж можемо ми мати до нього претензії, що він зробив
учинок, який давав йому шанс вижити?»2. А репресований вже після війни
Василь Боровий? А ті, що загинули на фронті (Кость Герасименко, Микола
Трублаїні, Дмитро Надіїн, Федір Мицик, Леонід Зимний та інші), вони не
за Україну віддали свої життя? Якщо відзначати жертви більшовизму, то чи
ж можна промовчати про в’язнів фашистських таборів: Ігоря Муратова,
Павла Загребельного, Василя Бондаря? А що призвело до передчасної смерті
Віктора Близнеця, Григора Тютюнника, Маргариту Малиновську?

1 Гордасевич Т. Твої, Україно, діти… // Березіль. — 1993. — № 9-12. —

С 129-141.

2 Там само. — С. 130.

Галина Гордасевич не ухилилася від розгляду найодіознішої постаті
Ярослава Галана. Його творчість уже безпосередньо стосується
журналістики. «Так, він писав памфлети проти тих людей, яких ми нині
називаємо героями і справжніми борцями за волю України, та ще й писав їх
на рівні базарної лайки. І все ж… І все ж він був твоєю дитиною,
Україно, твоєю нерозумною, грішною, заблудлою дитиною, доля якої не може
тобі не боліти, — і закінчує Галанів сюжет Галина Гордасевич такими
роздумами: — І якщо навіть убивство Галана не було провокацією,
необхідною для нової хвилі репресій, то все ж він був український
письменник, який загинув від чужої руки» *.

Мені довелося дещо спростити й скоротити аргументацію авторки, але
викладеного достатньо, щоб навести її висновки. «І виходить, —
підсумовує Галина Гордасевич, — що всі — так-так, усі! — українські
письменники були так чи інакше репресовані, навіть ті, яким удалося
уникнути сталінських таборів, емігрувати за кордон і там провести життя.
Бо врешті, яка різниця, чи колючі дроти відділяють тебе від батьківщини,
чи океан — батьківщину від тебе, — головне, що вони є межи вами»2.

У цій позиції Г. Гордасевич набагато більше української ідеї, ніж у
концепції С. Костя. Бо гуманізм — то теж українська ідея. І українська
радянська журналістика, література і в цілому духовна культура зовсім не
мали вигляду завойованого ворогом плацдарму, а були тереном безкінечної
й нещадної боротьби за ту ж саму українську ідею.

У цілому ж у сучасній мовній практиці слово «радянський», цілком
однозначне ще зовсім недавно, розщепилося на два значення: перше —
змістове, це атрибут певної ідеологічної установки, знак вірнопідданства
соціалістичній державі; друге — хронологічне, це епоха, яка існування
тієї держави охоплює. Ці значення слід суворо розрізняти, принаймні, в
науковому обігові, оскільки цілком виразно виявляється, що далеко не всі
явища радянської епохи були радянськими за змістом. Більше того, сучасну
суспільну думку цікавить не стільки сам процес здійснення тоталітарного
змісту, скільки народження в надрах поліцейської держави руху опору,
формування вільнодумства, яке охопило й реалізовувалося через
журналістику і яка з ним же й боролася,

1 Там само. —С. 140.

2 Там само. — С. 139.

216

будучи інструментом держави та виконуючи функцію ідеологічного
насильства.

Висновок з наведених роздумів і матеріалу такий: будуючи історію
журналістики на ідеологічних засадах, наука знову повернеться до
більшовизму, але на цей раз на національному (а не соціальному) ґрунті.
Загрожена й досі Українська держава не дає охолонути пристрастям,
науковцям важко зрозуміти, що тоталітарна політична система може (і
повинна) бути таким же предметом наукового вивчення, як і демократична.
До цієї тоталітарної політичної системи входить і журналістика. Завдання
науковця сьогодні — вивчити й історію української тоталітарної
журналістики та показати, як українські діячі використовували її для
пропаганди українських ідей і загальнолюдських цінностей, бо і перші й
другі руйнували класову свідомість, протистояли тоталітарній системі,
боролися проти неї, аж поки не зруйнували її цілком.

У контексті цих міркувань варто ще раз задуматися над обсягом поняття
«українська журналістика», аби розуміти, історію чого ми вивчаємо. Це
журналістика, що має такі конститутивні ознаки:

1) видається українською мовою на материковій Україні чи в будь-якому
іншому куточку світу, незалежно від ідеологічного спрямування чи
забарвлення;

2) видається іншими мовами для пропаганди української ідеї, наприклад
«Киевская старина», «Ukrainische Rundschau», «Украинская жизнь»;

3) видається мовами національних меншин в Україні.

Інакше кажучи, наука мусить прийти до висновку про доцільність
застосовувати в історії української журналістики поєднання географічного
(територіального), мовного й ідеологічного принципів, не абсолютизуючи
останній. Ця триєдність дозволяє усунути крайнощі, на які штовхає науку
використання відокремлено лише ідеологічного принципу. На засадах
застосування цих принципів у підсумку можна запропонувати таке
визначення поняття «українська журналістика». Зрозуміло, що до обсягу
цього явища мають бути зараховані ті видання, суб’єкти яких
ідентифікують себе з Україною як такою незалежно від мови чи політич-

. них, релігійних, ідеологічних й інших переконань.

Українська журналістика — це сукупність органів масової інформації,
створених суб’єктами українського суспільно-

т)

го життя. Тобто, ми приходимо до простої істини: українська журналістика
— це сукупність масовоінформаційної діяльності етнічних чи політичних
українців.

Примітка 2008року. С. А. Кость уважно поставився до моїх міркувань про
обсяг поняття «українська журналістика» і в своїй новій праці’ вже
уникнув категоричності своїх суджень. Моя дискусія з ним велася з метою
спільного пошуку істини, чим вона насправді й була. Висока оцінка
наукової праці С. А. Костя як надбання всеукраїнської науки була
висловлена мною в праці «Степан Кость як дослідник історії регіональної
журналі-

1 Кость С. Західноукраїнська преса першої половини XX ст. у все?*

українському контексті (засади діяльності, періодизація, структура, осо

бливості функціонування). — Л.: Вид. Центр ЛНУ ім. Івана Франка,

2006.—514 с.

2 Михайлин І. Л. Степан Кость як дослідник історії регіональної

журналістики // Вісник Луганського національного педагогічного

університету імені Тараса Шевченка. — 2008. — № 3 (142). — лютий. —

С 152-162.

Історія

*-;

^;^л

^3/4^

3.1. Особливості зародження журналістики в Україні 3.1.1. Народження
журналістики в Україні як наукова проблема

Між багатьма істориками преси усталилася думка, відповідно до якої саме
Харків уважається колискою української журналістики. Такі відомі
дослідники, як В. Дмитрук, В. Ігнатієнко, П. Ле-щенко, М. Нечиталюк, А.
Ніженець, Ю. Тернопільський, П. Фед-ченко, Д. Чалий’ твердили про
народження української журналістики в Харкові, називаючи її первістком
тижневик «Харьковский еженедельник», що виходив у 1812 р.

Проте окремі, але не менш авторитетні, ніж щойно названі, автори, такі
як І. Кревецький, В. ВДурат2 цілком слушно звертали увагу на те, що
журналістика в Україні насправді виникла в Галичині, у Львові, де вже в
1749 р. вийшов одноденний листок польською мовою «Kuryer Lwowski»,
впродовж усього 1776 р. видавалася тижнева газета французькою мовою
«Gazette de Leopol» і далі, в кінці XVIII ст., виникла ціла система
видань польською та німецькою мовами. Обережно підійшов до цього питання
в «Історії української преси» А. Животко3, розділивши його на два склад-

1 Див.: Дмитрук В. Т. Нарис з історії української журналістики XIX ст. –

Л.: Вид-во Львів, ун-ту, 1969. – 145 с; Ігнатієнко В. Українська преса

(1816-1923 pp.): Історико-бібліографічний етюд. — К., 1926. — 76 с;

Він же. Бібліографія української преси (1816-1916). — X.; К.: Держви-

дав України, 1930. — 288 с; Лещенко П. Я. Развитие журналистики на

Украине в первой четверти XIX в.: Автореф. дис. … канд. філол. наук. —

К., 1959. — 20 с; Історія української дожовтневої журналістики: Навч.

посібник для студентів вузів із спец. «Журналістика» / О. І. Дей, І. Л.
Мо-

торнюк, М. Ф. Нечиталюк та ін. — Л.: Вища шк. Вид-во при ЛДУ, 1983.

— 512с; Ніженець А. М. Біля джерел української журналістики // Пра

пор. — 1957. — № 4. — С. 93-101.; Вона ж. Перші українські журнали

// Прапор. — 1966. — № 7. — С. 78-81.; Тернопільський Ю. Л. Україн

ська преса з перспективи 150-ліття. — Джерзі Ситі: Вид-во М. П. Коць,
Л

258

містилися редакції радянських і партійних часописів «Вісті ВУЦВК»,
«Селянська правда», «Коммунист». Засадою партійно-радянської преси стала
комуністична партійність, тобто тенденційне відтворення життя з метою
маніпулятивного впливу на читача.

Пам’ятаючи це, все ж необхідно бачити локальний позитивний зміст у
діяльності цих пресових органів. Відразу після звільнення Харкова від
денікінців, що сталося 12 грудня 1919 p., як орган ЦК КП(б)У, завбачливо
створеної на Першому установчому з’їзді 5-12 липня 1918 р. в Москві як
структурний підрозділ РКП(б), в місті почала виходити щоденна газета
«Коммунист» (російською мовою). Але 16 червня 1926 р. під тиском
українізації її видання довелося перевести на українську мову. У період
українізації газета пережила розквіт, досягла накладу 450 тис. прим.;
вела дискусії з національного питання, державного будівництва; у газеті
биступали провідні діячі українського уряду й КП(б)У, серед яких ще було
чимало «боротьбистів» і націонал-комуністів.

Якщо «Комуніст» був центральним органом партії, то щоден-I на газета
«Вісті ВУЦВК» (1921-1941, до 1934 — у Харкові) — органом Радянської
влади. Редагували її відомі українські діячі В. Блакитний, а потім Є.
Касяненко. Серед її провідних співробітників були відомі письменники й
журналісти О. Вишня, Г. Петренко, М. Шраг, М. Чечель, П. Христюк, П.
Лісовий, Ю. Смолич, И. Шевченко. У тижневому додатку до цієї газети
«Культура і Побут» розпочав знамениту дискусію про шляхи розвитку
України й української літератури М. Хвильовий.

v 20 березня 1920 р. в Харкові засновано газету «Селянська біднота»
(з 1 липня 1921 р. продовжила вихід під назвою «Селянська йравда»).
Редагував її письменник С. Пилипенко, а відповідаль-•j Шм секретарем
редакції був О. Вишня. У газеті співробітничали : майже всі помітні
письменники з літературної організації «Плуг», зокрема І. Сенченко, А.
Панів, П. Панч, А. Гак. 6 листопада 1925 р. *да Харкова переведено з
Києва газету «Радянське село» і поєдна-^ to з «Селянською правдою» під
першою назвою. Редактором її ІІяишився С. Пилипенко. «Радянське село»
стало найбільш по-ї ^уяярною газетою України з накладом 600 тис. прим.
На її сторін-1 ‘pax часто виступали провідні українські діячі партії та
уряду: #ігПегровський, В. Чубар, М. Скрипник. 1 січня 1933 р. газета
риторе дістала нову назву — «Колгоспне село». 31 грудня 1934 р.

вона була ліквідована. До появи в 1939 р. газети «Сільські вісті» і

в Радянській Україні взагалі не було жодної центральної газети 1

для селян. У період сталінських репресій 1930-х pp. усі журналіс- І

ти цих газет були репресовані, часописи втратили своє творче об- 1

ЛИЧЧЯ Й ПОЗИТИВНИЙ ЗМІСТ. і

Під впливом українізації в Харкові бурхливо розвивається лі- і

тературне життя, створюються літературні організації, які вихо- І

дять на пресовий ринок із своїми періодичними виданнями. Спіл- І

ка селянських письменників «Плуг», заснована 1922 р. в Харкові і

С. Пилипенком, видавала місячники «Плужанин» (1925-1927), і

«Плуг» (1928-1932), «Колгоспна Україна» (1933). Спілка проле- і

тарських письменників «Гарт», створена 1923 р. В. Блакитним, |

видала 1924 року альманах під однойменною назвою. На ґрунті 1

різного бачення шляхів розвитку української літератури «Гарт» т

у 1925 р. розпався. Прихильники М. Хвильового утворили літера- 1

турну організацію ВАПЛІТЕ, яка й розпочала видавати свій жур- І

нал «Вапліте» (1927), а після ліквідації угруповання — журнал 1

«Літературний ярмарок» (1928-1929). Останньою спробою 1

М. Хвильового організаційно оформити свою присутність у літе- j

ратурному процесі була літорганізація «Пролітфронт» і видання 1

однойменного місячника в 1930 р. 1

На противагу літературним силам, які гуртувалися навколо Ц

М. Хвильового, з ініціативи ЦК КП(б)У 1927 р. утворено літера- щ

турну організацію ВУСПП, яка видавала журнали «Гарт» (1927- Ц

1932), «Красное слово» (1927-1932). Започаткована 1927 р. в Ки- 1

єві «Літературна газета» в 1930 р. переведена до Харкова, де ви- І

давалася до 1934 p., поки знову не повернулася до Києва вже і

як орган Спілки письменників України. Як молодіжну філію І

ВУСППу можна розглядати літературну організацію «Молод- щ

няк», що видавала однойменний журнал (1927-1934). Українські щ

футуристи на чолі з М. Семенком утворили 1927 р. літературну Я

організацію «Нова генерація» і видавали журнал під такою ж на- І

звою (1927-1930). 1

Проте серед літературної періодики визначне місце мав поза- Щ груповий
літературно-художній щомісячний журнал «Червоний І шлях», який почав
виходити в квітні 1923 р. Видавався він Л Народним комісаріатом освіти
України, а підписували його до Щ друку особисто народні комісари: перші
числа Г. Гринько (кві-Л тень-серпень 1923), далі О. Шумський
(1923-1926); після його Я усунення на недовгий час журнал опинився в
руках М. Хвильово- щ

є 1

го і М. Ялового, з 1927 р. його редактором був призначеним В.
Затонський. Відділ поезії в журналі очолював П. Тичина, керівником
відділу прози залишився М. Хвильовий. Авторами журналу були А. Головко,
П. Панч, В. Мисик, Є. Плужник, В. Сосюра, І. Сенченко та ін.

«Червоний шлях» відзначався потужним науковим і публіцистичним відділом,
друкував праці з історії України, щоправда, переважно революційного
руху, марксистської методології, національного питання, державного
будівництва. Тут виступали видатні діячі: В. Коряк, І. Кулик, М.
Скрипник, А. Хвиля, В. Юри-нець, М. Яворський та ін. Відділ літературної
критики містив літературні й театральні огляди, статті про творчість
найбільш помітних письменників. Рецензувалася практично вся книжкова
продукція республіки. У кожному числі подавалася розлога хроніка
політичного й культурного життя України та світу. Це був найбільш
репрезентативний український часопис 1920 – початку 1930-х pp.
Припинення видання журналу «Червоний шлях» означало остаточну ліквідацію
плюралізму й завершення епохи Ренесансу української культури.

Його наступником став «Літературний журнал» (1936-1941), який вже
позначався як орган СПУ й цілком дотримувався методу . соціалістичного
реалізму. Редагував його П. Ходченко, а як автори виступали переважно
харківські письменники: Ю. Смолич, М. Трублаїні, Т. Масенко, І. Вирган
та ін.

З переїздом столиці до Києва туди перемістилися й центральні органи
партійних і радянських установ. Після голодомору, штучно організованого
офіційною Москвою в Україні, перших хвиль репресій, процесу над
вигаданою СВУ, смертей М. Хвильового і М. Скрипника, арештів І.
Багряного, Л. Курбаса, О. Вишні та багатьох інших діячів культури Київ
перестав бути страшним для більшовицької влади й вона повернула столицю
України на її історичне місце. Харків залишився містом трьох газет —
«Соціалістична Харківщина», «Ленінська зміна» і «Красное знамя».

Під час німецької окупації в Харкові була створена щоденна шета «Нова
Україна» (листопад 1941 – лютий 1943), у якій співробітничали
письменники й журналісти, що сприймали сталінський режим як загрозу для
України і сподівалися від німців сприяння в організації українського
державного життя, — Ю. Шерех (Шевельов), В. Петров, А. Любченко, О.
Веретенчен-р, О. Корж, В. Боровий та ін. Редакторами газети були
спочатку

П. Сагайдачний, потім В. Царинник. У 1942-1943 pp. у Харкові j

видавався «часопис української інтелігенції» — «Український за- 1

сів», який редагував В. Петров (Домонтович). І

Після війни становище харківської журналістики залишаєть- І

ся важким. Місцева преса не розвивається, натомість у регіони 1

спрямовуються величезні наклади центральних московських ви- і

дань. Лише в 1952 р. харківським письменникам вдалося отрима- І

ти дозвіл на видання літературного альманаху «Харків» (1952- І

1955). За чотири роки побачили світ вісім його книжок. Тут впер- |

ше були опубліковані твори І. Муратова, К. Гордієнка, Ю. Шовко- 1

пляса, М. Шаповала та ін І

У 1956 р. з початком десталінізації в Харкові почав виходити і

літературно-художній і громадсько-політичний щомісячний жур- І

нал «Прапор». Він існує й сьогодні, з 1991 р. змінивши назву на і

«Березіль». Його редакторами були Ю. Шовкопляс, Ю. Махненко, і

Н. Черченко, І. Маслов, Ю. Стадниченко, В. Науменко. Журнал і

став повноцінним репрезентантом літературного Харкова, публі- 1

куючи художні твори сучасних письменників (І. Муратова, В. – і

Мисика, Р. Третьякова, О. Юрченка, І. Виргана, М. Шаповала та і

багатьох ін.), а також розвідки з історії літературної Харківщини. 1

Особливий злет популярності журналу припав на роки боротьби І

за українську державність (1986-1991), коли в часопису вперше j

були надруковані заборонені раніше твори В. Стуса, Б. Харчука, і

О. Семененка, А. Любченка, К. Буревія та ін. 1

До трьох харківських газет лише в 1967 р. приєдналася чет- І

верта — «Вечірній Харків». Позиціонувала вона себе як міська 1

газета, широко висвітлювала побутові проблеми (транспорту, лі- і

карень, освітніх закладів), ставала на захист простої людини, була І

менш офіційною, ніж її посестри. Так і дожив півторамільйонний І

Харків до проголошення української незалежності як місто чоти- І

рьох газет. І

Необхідно бодай стисло сказати про інші типи журналістики. І

Харків був першим містом України, звідки почалося радіомов- І

лення українською мовою. 16 листопада 1924 р. вийшла в ефір Щ

перша радіопередача Українського радіо. Про цю подію сповіщає щ

меморіальна дошка, встановлена на фасаді колишнього Харків* щ

ського оперного театру на вул. Римарській, 25 (нині — приміщення

ня обласної філармонії). -Щ

У 1951 р. в Харкові відкрилася перша в Україні і третя в Ра*щ дянському
Союзі (після Москви та Ленінграда) обласна студшЯ

262

телебачення. Студія славна багатьма своїми творчими справами. Новинарні
програми щодня знайомили харків’ян з життям міста, найкращими
трудівниками, видатними вченими й письменниками. Знімалися документальні
фільми з різноманітної проблематики. Потужно працювала редакція
літературно-драматичного мов-дення, організовуючи записи по трансляції,
спектаклі в студії, демонструючи циркові вистави. До Харкова на навчання
приїздили журналісти з інших студій обласних центрів Радянського Союзу,
оскільки харківський досвід уважався особливо цінним.

Проголошений М. Горбачовим курс на гласність і перебудову сприяв
піднесенню популярності старих газет і журналів, а також уможливив появу
нових. Проголошення Української держави остаточно поклало край
партійно-радянській монополії на інформаційному ринку.

Сьогодні в інформаційній сфері на Харківщині працюють понад 2 тис.
журналістів. На 1 листопада 2007 р. в області зареєстровано 1391
друковане періодичне видання і утримуються стабільні темпи появи нових
ініціатив, про що свідчать такі цифри: у 2003 р. зареєстровано 99 нових
видань, у 2004 — 84, у 2005 — 118, у 2006 — 78, у 2007 — 73. Не всі вони
витримують випробування ринком, але близько 350 з різною періодичністю
все ж виходять. Середній загальний наклад газет і журналів складає майже
2 млн прим. Комунальні видання становлять менш ніж 10% від загальної
кількості, їхній разовий наклад -— 150 тис. ярим. В області працюють 86
телерадіоорганізацій.

З 1995 р. в Харківському національному університеті імені Ш Н. Каразіна
відкрито спеціальність «Журналістика», створено кафедру журналістики.

Харків повертає собі славу великого журналістського центру.

3.3. Шевченківський дискурс харківської журналістики 1861 року

‘>*, Дискусія в харківській пресі 1861 року була першою після деерті Т.
Шевченка, яка відбулася на його захист. Вона містить

г у собі величезної ваги урок і наочно доводить, що не відразу наш ^Р^т
став Великим Кобзарем. Подібно до того, як знадобилися 4ШЙ святих
апостолів», аби довести людству божественну

JgfraicTb Iicyca Христа, так знадобилися й дії свідомих українців,

%ІІР»Д0вести геніальність і пророчу сутність Великого Тараса. Од-

ним із них і був В. Мова — український письменник родом з Кубані.

Василь Мова в 1860-1869 роках жив у Харкові й був студентом Харківського
університету. Спочатку навчався на історико-філологічному факультеті,
але згодом зрозумів, що це не зовсім відповідає його нахилам, і перейшов
на юридичний факультет, який і закінчив із званням кандидата в 1869
році, захистивши дисертацію «Народне представництво і політична свобода
в Західній Європі». На цей час і припадає співробітництво В. Мови в
єдиній тодішній газеті, що видавалася в місті, — «Харьковские губернские
ведомости» («ХГВ»).

Це офіційне видання було засноване, як і аналогічні в інших губерніях, у
1838 році за імператорським указом і довгий час (практично до 1880 року,
коли почав виходити «Южный край») залишалося самотнім журналістським
явищем у Харкові. У радянській концепції історії української
журналістики значення «Губернських відомостей» перекреслювалося, ці
видання ніхто серйозно не досліджував, у кращому випадку у відповідних
працях на них навішувалися налички урядових буржуазних інформаційних
органів.

Тимчасом «ХГВ» не були чисто урядовим органом; з першого ж року свого
видання газета мала два відділи: офіційний і неофіційний. В останньому
широко висвітлювалося суспільне, економічне й культурне життя міста й
губернії. Були наявні, зокрема, такі рубрики: надзвичайні події, ринкові
ціни на товари й послуги, курс на золото й срібло, статті з сільського
господарства, про природу місцевого краю, історичні повідомлення про
губернію, некрологи відомих осіб і т. п.

У цій газеті активно співробітничала харківська інтелігенція:
письменники, вчителі гімназій, професори університету, освічене
дворянство. Газета зовсім не була реакційним урядовим інформаційним
органом. А в добу 1860-х років набула взагалі прогресивного характеру.
Красномовно описують «ХГВ» цього періоду Д. 1. Багалій та Д. П. Міллер у
класичній праці «Історія міста Харкова за 250 років його існування»
(1912): ««Епоха великих реформ», — пишуть вони, — справила свій
благотворний вплив і на тодішню пресу. X. Г. В. зробились набагато
цікавішими й змістовнішими і стали турбуватися про відображення й
висвітлення місцевого життя. Вони набули явного прогресивного напрямку і
залучили низку видатних співробітників, добре знайомих з життям \

(264

і потребами краю. За 3 роки до відміни кріпацтва вони стали вміщувати
статті, що доводили необхідність скасування цього інституту» ‘.
Прикметним є й загальний висновок видатних істориків: «У всякому разі,
X. Г. В. займали свого часу якщо не перше, то одне з перших місць серед
усіх губернських відомостей за своїм значенням для місцевого населення і
за численністю вміщених тут матеріалів для вивчення краю»2. У 1860 році,
користуючись загальним пожвавленням політичного й культурного життя,
газета зробила перший крок у напрямку наближення до приватного видання —
розширила далі неофіційний відділ шляхом створення додатку до «ХГВ» під
назвою «Харьков». Ця ініціатива не залишилася непоміченою громадянством.
У 1877 році в нашому місті почала виходити перша приватна газета під
такою ж назвою, яка, проіснувавши три роки, відкрила епоху «Южного
края».

У цей час найбільшого розквіту «ХГВ», в «епоху великих реформ» і
революції згори у газеті й співробітничав В. Мова. Окрім навчання, його
займали інші справи: організація недільних шкіл з українською мовою
навчання^ шевченківських вечорів, написання своїх перших літературних
творів і т. ін. Він став активним членом Харківської громади, яка
нараховувала тоді майже 80 чоловік і гуртувалася навколо дому
Алчевських.

У цей час Василь Мова й розпочав у харківській пресі невідому до того
часу дискусію про Шевченка. Студент першого курсу Харківського
університету з юнацьким запалом кинувся обороняти українського поета від
несправедливих нападок і безглуздих претензій російського журналіста О.
Баримова, який під псевдонімом Римов 12 квітня 1861 року опублікував
статтю «Два слова про літературні вечори в Харкові і одне про Т. Г.
Шевченка».

Інформаційним поштовхом до її написання послужив Шевченківський
літературно-музичний вечір, проведений Харківською громадою 19 березня
1861 року. Вечір мав на меті збирання шштів на допомогу Шевченковій
сім’ї і пройшов з великим успіхом. На ньому було зібрано 280
карбованців. «Опріч здержок, що Хвата трохи за 30 карбованців, — записав
у щоденнику інший :: Харківський активіст цього часу В. Гнилосиров, — на
останні

– ‘ Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет г
«по существования (1655-1905). Ист. монография: В 2 т. — Репринт.

Ш — X., 1993. — Т. 2. — С. 788. ^Ut Там само.

265

гроші положились виписати тисяч з шість «Южнорусского букваря» Тараса
Григоровича…»!.

Російський журналіст був здивований увагою українців до Шевченка. У тій
частині його статті, що стосувалася творчості Кобзаря, О. Баримов
висловив погляди дивовижні і засвідчив цілковите нерозуміння природи
його художньої творчості. Цю проблему — неможливості адекватного
сприйняття української літератури російською критикою — з усією глибиною
відчув ще Г. Квітка і, вперше виступивши з українськими творами під
маскою Грицька Основ’яненка, передусім у «Салдацькому патреті» утвердив
ідею непідлеглості української літератури некомпетентним судженням
російської критики. Наскільки він мав рацію правий підтверджує О.
Баримов, опинившись у ролі невігласа Те-решка, з ученим виглядом
проголошуючи свої дикунські погляди. Його позиція містила такі шість
положень.

По-перше, Т. Шевченко не великий поет, а просто дуже обдарований
письменник. «Багато в нього дуже милих, поетичних описів; непідробний,
прекрасними віршами виражений смуток, граціозні начерки деяких осіб», —
так характеризував критик творчість Т. Шевченка. Для О. Баримова
залишилася за сімома замками пророча сутність поезії Кобзаря,
відстоювання в ній позиції українського народу щодо колонізаторів.
Звідси й цілковите нерозуміння місця Шевченкової поезії в свідомості
українського народу.

По-друге, О. Баримов указав на глибокі, з його погляду, вади мови Т.
Шевченка, яка нібито відрізняється від російської лише українськими
закінченнями дієслів. Аби довести це, він здійснив свій переклад кількох
рядків з твору Т. Шевченка «Перебендя»: «Вітер віє, повіває, По полю
гуляє — На могилі кобзар сидить, Та на кобзі грає». «У ту ж мить, не
замислюючись, — закликав О. Баримов, — перекладайте ці вірші так: «Ветер
веет, повевает, По полю гуляет — На могиле кобзарь сидит, На кобзе
играет…» и проч.».

Т. Шевченкові він протиставив П. Гулака-Артемовського, вірші якого не
можна перекласти з розгону. Як взірець гарної української мови він
наводив уривок з балади «Пан Твардов-ський»:

1 Комишанченко М. П. Тарас Шевченко в українській критиці (50—60-і [
роки XIX ст.). — К.: Наук, думка, 1969. — С. 52.

266

В ніс втеребив дві бурульки, З бурульок, мов з кухви, Б’ють під стелю,
черезрульки, Джерела сивухи.

П. Гулак-Артемовський у такій інтерпретації поставав більш обдарованим
поетом, ніж Т. Шевченко, який, виявляється, прикидався українським, а
насправді писав майже, російською мовою, приєднуючи до дієслів
українські закінчення.

По-третє, захопившись зіставленнями, О. Баримов заявив, що й Михайло
Петренко нічим не поступається Кобзарю. Він пропонував читачам розумовий
експеримент: якби невидані вірші М. Петренка надрукувати «з магічним
підписом «Т. Г. Шевченко» — прихильники небіжчика прийшли б у захват».
Критик не відчув камерності, локальності поезії М. Петренка, яка саме за
рівнем звучання не була тотожна могутньому загальнонаціональному голосу
Кобзаря. Різниця цих двох поетів глибоко осмислена в праці Ю. Шереха
«Інший романтик, інший романтизм»1.

По-четверте, авторитет Т. Шевченка, проголосив О. Баримов, «пояснюється
відомими обставинами його життя, обставинами, які завжди звертали на
себе увагу людства і змушували змішувати людину з митцем». Це авторитет
не митця, а людини, що багато страждала в житті.

По-п’яте, ще одним джерелом його авторитету є «відомий і дуже застарілий
характер нації».

По-шосте, «неприємно вражає в деяких його творах озлоблення проти
москалів (великорусів), усіх узагалі». Для прикладу О. Баримов посилався
на початок поеми «Катерина» з її знаменитим закликом до українських
дівчат не кохатися з москалями. На думку критика, таке ставлення
непростиме, адже саме завдяки москалям Т. Шевченко вийшов на ту дорогу,
де «зустріли його захоплені привітання».

У малому просторі оглядової статті про Т. Шевченка було сказано ніби
принагідно дуже багато. Виникає природне питання: наскільки позиція О.
Баримова була типовою для російської свідомості того часу? Це питання
цілком недосліджене в українсько-

1 Див.: Шерех Юрій. Інший романтик. Інший романтизм // Шерех Юрій. Третя
сторожа: Література. Мистецтво. Ідеологія. — Балтимор; Торонто, 1991. —
С. 17-31.

му літературознавстві. Перебування переважної частини України в
Російській державі (а також, зрозуміло, й СРСР) практично виносило за
межі шевченкознавства проблему конфліктного сприйняття росіянами
Шевченкової творчості. Наголос робився на іншому: на позитивних відгуках
про Т. Шевченка М. Г. Чернишев-ського, М. О. Добролюбова. Несприйняття
В. Г. Бєлінським Шев-ченкового доробку старанно приховувалося.

Сьогодні ця проблема потребує свого вивчення на нових засадах. Вона, на
жаль, не втратила своєї актуальності, про що свідчить новітня
журналістика, наприклад виступи в газеті «Киевские ведомости»
сумнозвісного О. Бузини, у яких, по суті, повторюються помилкові
судження О. Баримова.

Т. Шевченко як виразник світогляду українського народу, а можливо, і
вербалізатор прихованих до часу у підсвідомість його потягів і
устремлінь, просто не міг не висловити протест і обурення з приводу
колонізації росіянами України. Таким чином, ситуація конфлікту, у якій
опинилася Шевченкова творчість і російська критика, є природною й
витікає з сутності речей та відносин. Прихильне сприйняття Т. Шевченка
російськими революційними демократами засноване зовсім не на розумінні
ними Шевченково-го феномену для України, а на ідеї класової солідарності
з людиною, яка мала суголосний ідеологічний сектор у своїй поезії. Він і
справді був — антицарський зміст творчості Т. Шевченка безсумнівний.
Отже, вірогідно, у даному випадку на прикладі О. Баримова ми маємо
справу з цілком типовим явищем негативного сприйняття Т. Шевченка в
російській побутовій і навіть літературно-критичній свідомості.

Почесно для Харкова та журналістики нашого міста, що позиція цього
публіциста не залишилася без відповіді. 17 травня в додатку до «ХГВ»
«Харьков» була опублікована стаття Миколи Коблеця «Нотатки проїжджого»,
спрямована на викриття позиції О. Баримова. Ширших відомостей про автора
не маємо. Микола Коблець відрекомендувався як людина, що випадково
проїжджаючи через Харків, познайомилася з «ХГВ» і була здивована дики- ]
ми поглядами на творчість Т. Шевченка О. Баримова.

На відміну від харківського публіциста, М. Коблець не сумньї вався у
величі Т. Шевченка, а для доказу цього відсилав опонента] до численних
статей про його творчість. Він не приймав оцінки^ опонентом мови
Кобзаря, заявляючи: «Заслуга Шевченка саме щ тому й полягає, що він
зреформував рідну мову і перший вислоії

268

вив нею багаті думки й глибокі почуття з художньою простотою обробки,
плавно і звучно». Автор висміяв протиставлення мови Т. Шевченка і мови
П. Гулака-Артемовського, назвавши наведені дня прикладу твори останнього
«віршоробством», а переклади їх «безплідними». Цілком несправедливим
уважає проїжджий автор є порівнювати Кобзаря з М. Петренком саме за
масштабом обдарування і впливом на спільноту.

Думку про застарілий характер української нації М. Коблець залишив
осторонь як цілком незрозумілу для нього. А на зауваження, що авторитет
Т. Шевченка полягає не в чеснотах його поезії, а в особливостях
біографії, відповів таким чином: Шевченко мав моральне право на симпатію
публіки з огляду на своє страдницьке життя і на визнання свого
величезного таланту з двох незалежних одна від одної причин.

Заперечувалася й думка про ворожість Т. Шевченка до росіян. Поет
висловив у «Катерині» погляди й почуття цілої Малоросії, а не свої
особисті, тому й звинувачення, висунуті проти нього, безпідставні.

Для О. Баримова краще було б промовчати, але не такою була епоха, щоб
дозволила на цьому вичерпати дискусію. 1860-ті роки в історію російської
преси увійшли як період полемічної журналістики. Ведення журнальної
полеміки ставало мотивацією виникнення нових видань. Росія переживала
газетний бум. Причому головною функцією періодики була не інформаційна,
а саме ідеологічна, яка реалізувалася переважно через нескінченні
дискусії. У харківській пресі відбувалося те ж саме.

О. Баримов 29 травня надрукував у тій же газеті «Відповідь п*
«Проїжджому»». Нічого нового він у ній не сказав. Додав лише, що,
критикуючи вірші «В ніс втеребив…», його опонент замахнувся на
авторитет А. Міцкевича, бо це, мовляв, переклад П. Гу-лаком його балади.
І що найцінніше — роз’яснив свою думку про Застарілий характер
української нації. Диву даєшся, як глибоко І ушрінилася
«єдинонедєлімчиська» психологія в російській сві-J домості. Для
унаочнення своєї позиції О. Баримов наводить бай-і «у про віник.
Зв’язаний до купи, він міцний, а розібраний на окре-‘} мі лозини, легко
переломлюється. Отже, прагнення українського І- рцюду до «своєї правди в
своїй хаті» і витлумачувалося публі-\ дастом як рудимент минулого.

w Дискусія набувала розвитку. 28 червня і 3 липня у дві подачі * рзета
надрукувала велику статтю В. Мови (під псевдонімом

«В. Эм-о-ве-а») «3 приводу «слова п. Римова про Т. Г. Шевченка»», яка
стала стрижнем полеміки. Вона не просто відзначалася особливими
розмірами, але передусім ґрунтовністю наукової аргументації,
демонструвала глибину розуміння автором природи Шевченкової творчості та
значення її для становлення свідомості української нації.

Найпалкіша полеміка розгорнулася навколо проблеми виміру Шевченкового
таланту. В. Мова запитував: які критерії застосовує О. Баримов, аби
прийти до пропонованого читачам висновку? з чого він виходить? з широти
землі, на якій твори поета знаходять найглибше співчуття? чи з кількості
шанувальників його слова? чи, можливо, з сили вражень, справлених на
власну душу? З усього видно, твердив В. Мова, що останній аргумент і є
критерієм суджень російського критика. Але О. Баримов ніколи не виявляв
знання українського духу й літератури. Звідки ж узяти йому розуміння
реальних масштабів Шевченкової творчості?

В. Мова сформулював єдино правильний критерій визначення сутності
Шевченкового феномену: Кобзар був виразником українського народного
життя і поза цим життям зрозуміти його неможливо. На його думку, Т.
Шевченко виконав своє завдання, «характер малоросійської народності,
характер южноруса у всіх проявах його духовного життя — ось те, що він
висловив у своїх творах, і висловив у високій мірі повно, художньо і
багатогранно. А для такої справи необхідно багато поетичної сили,
необхідне величезне обдарування». У цьому його вирішальна відмінність
від поетів, що виливають у поезії свої ніжні почуття. У творах же Т.
Шевченка «відбилась душа народу у всіх його рухах». Тому Т. Шевченка не
можна порівнювати з жодним російським поетом, і з О. Кольцовим включно.

Під пером В. Мови програмового значення набув порівняльний аналіз О.
Пушкіна й Т. Шевченка як засновників російської й української літератур.
Те, що зробив О. Пушкін для російського суспільства, зображуючи його в
«Євгенії Онєгіні», те зробив для всього українського народу Т. Шевченко,
зображуючи його в «Кобзарі». Народ, нація, повноцінне відтворення
їхнього жит* тя — ось ті засади, на підставі яких слід твердити про Т.
Шевчен^ ка як про справді великого поета. Якщо ж, подібно до п. Римова,
шукати лише солодких віршів про різноманітні почуття, то на ґрунті таких
засад неможливо зрозуміти Т. Шевченка. Це й сталося з російським
критиком.

270

Доказом нерозуміння О. Баримовим поетичної творчості Кобзаря є
витлумачення ним образу москаля в поемі «Катерина». Це не образ
росіянина, переконливо доводить В. Мова. Слово «москаль» Т. Шевченко
вжив для позначення людини, «з якою найчастіше доводиться стикатися
поселянам — у розумінні солдата, військової людини, хоч би він і сам був
з українців». Поет застерігає українську дівчину не від росіянина як
такого, а від людини, що втратила зв’язок з народом, властиву народові
чесність, і шукає лише можливості обдурити простодушну істоту, не
думаючи, що з нею станеться потім.

Глибокий аналіз поеми «Катерина», здійснений В. Мовою на

ґрунті етнографічних спостережень за життям народу, засвідчує

його неабиякі здібності як літературного критика. Моральну чи

стоту українок він порівнює зі становищем дівчини за звичаями

Стародавньої Греції. В українському просторі молоді люди коха-

К ються, завжди маючи на увазі шлюб. Катерина не уявляє іншого

р., фіналу кохання, тому й віддається щиро своїй пристрасті’.

І Але дівчина, яка не могла скористатися наданою їй в україн-

| ському житті свободою й приводила позашлюбну дитину, ставала

| ганьбою для свого роду, тому батьки й виганяють Катерину з

| хати. А вона мовчки підкоряється їхній волі.

І Після такого аналізу В. Мова вже безперечно твердить, що в

і поемі відображені не особисті погляди поета, а позиція України. І
Простота й природність — головні особливості поезії Т. Шевчен-І ка. У
ній точно відтворено образ народу. А відтак той, хто цього І народу не
знає, неспроможний оцінити й велич поета. У такій і ситуації перебуває
О. Баримов, тому його судження — це суд If сліпця.

І Для В. Мови безсумнівною є народність Т. Шевченка. На цьо-

1 му ґрунті розвиває він ідею значення його творчості. Оскільки і
український народ має багато спільного з російським та іншими І-
слов’янськими народами, то й Т. Шевченко — «поет у значній мірі Ц
загальноруський і навіть спільнослов’янський». Його вірші зрозу-щ міє
чех, поляк, серб, хорват, якщо тільки особливість його слов’ян-Щ. еької
природи не загублена через безтолкову освіту. Т. Шевченко К зшкди їм
буде більш рідним, ніж Майков, Полонський, Фет та В: інші, що співають
про ніжні пристрасті й солодкість життя.

?ї * Див. про це мою працю: Махайлин І. Л. Українці й великороси в
Тараса Шевченка (есе) // Слово про Шевченка. — X., 1998. — С. 6-25.

Розглядаючи твори названих на противагу Т. Шевченкові поетів, В. Мова
демонструє блискуче використання іронії як прийому
літературно-критичного аналізу. Говорячи ніби в позитивному тоні про
твори поетів школи «мистецтва для мистецтва», він насправді дошкульно
висміює дріб’язковість їхньої тематики, безпредметність солодких віршів.
Місце Т. Шевченка не між ними. Його місце між такими поетами, як
Шекспір, Пушкін, Лєрмонтов, Ґете і Шіллер, котрі сприймаються як світові
саме тому, що глибоко відтворили душу свого народу.

У поезії Т. Шевченка криється його велич, а не в характері біографії,
запевняє В. Мова. І ще менше — у застарілому характері народу. В. Мова
довів до абсурду необережне твердження свого опонента. Як може застаріти
характер народу? — запитує він. Адже характер — це вроджені якості, що
постали внаслідок народного саморозвитку і не визначаються модою. «Як же
можна назвати застарілим самобутній характер народу, тобто його вроджені
почуття, прагнення, склад розуму й душі? Якщо характер вроджений
народові, — переконаний В. Мова, — якщо він глибокий і життєвий, то його
ніколи не знищить і розвиток душі розумною освітою, тому що він у самій
душі, у внутрішньому житті, а не в чому-небудь іншому» [виокремлення В.
Мови.— /. М].

Римов проголошує застарілим погляд Т. Шевченка на Московщину. Але це
погляд не на Московщину, а на обманщиків-мос-калів. Таким чином,
узагальнення п. Римова безпідставні.

Під статтею В. Мови стоїть дата: 7 квітня 1861 р. Ця дата неймовірно
важлива. Адже стаття Миколи Костомарова «Спогад про двох малярів»
(«Основа». — 1861. — № 4) датована 14 квітня 1861 року. А тимчасом у цих
працях висловлені схожі думки про Шевченкове значення і обраний подібний
шлях для їх утвердження: через осмислення категорії народності. Можна
припустищ що надрукування Мовиної статті затяглося майже на два з поло*
виною місяці через вагання редактора друкувати чи не друкувати статтю.
Нарешті, перемогла думка, що її друкувати слід. Такиї висновок
підтверджують і наступні матеріали дискусії, які засв: чують, що стаття
стала широко відомою в місті й до її надру вання. Можливо, те, що вона
поширювалася в списках, і спону ло редакцію прийняти рішення про її
надрукування.

В. Мова не став, подібно до М. Коблеця, відповідати на всі’ винятку
судження О. Баримова, а зосередився на найважливіш

му — доведенні Шевченкової величі. Шлях до цього він обрав бездоганний —
через доказ зв’язку творчості поета з народом, через показ відображення
в ній народного життя, духу й почуттів народу. Дана ідея утверджена в
статті переконливо, аргументовано. Якоюсь мірою можна говорити про те,
що В. Мова блискуче скористався виступами О. Баримова і М. Коблеця як
приводом для утвердження своєї власної концепції Шевченкової творчості.
Стаття В. Мови належить до початкового періоду осмислення доробку
Кобзаря в літературознавстві, коли вироблялися найважливіші засади
шевченкознавства. Невідома стаття харківського літератора істотно
доповнює картину боротьби за Шевченкову спадщину в суспільній свідомості
Росії, демонструє шлях вироблення наукових поглядів на неї,
заґрунтованих у світогляді українського народу.

Стаття В. Мови відрезонувала серед харківського громадянства в той
спосіб, що в дискусію включилися ще два автори. И серпня якийсь А.
Мітченко опублікував статтю «Очна ставка п. Римова з пп. Коблецом і В.
Эм-о-ве-а». Не маючи ні знань, ні кмітливості протистояти В. Мові, він
зайнявся дрібними причіпками до окремих слів і фраз, вдався до
навішування наличок і безпідставних звинувачень.

На захист В. Мови в числі від 6 вересня виступив автор, що сховався під
псевдонімом «Читач Губернських Відомостей». Він висловив своє ставлення
до дискусії, але якихось засаднйчих думок у його замітці немає.

Великою статтею «Два літератори-критикани: ветеран і новобранець» у
числах від 20, 22 і 25 вересня відповів В. Мова. Його твір був
викликаний до життя виступом А. Мітченка і складався з розгляду його
заперечень. Нові теми в цьому тексті В. Мови відкриті не були; автор
продемонстрував полемічну майстерність, відповів на всі зауваження, не
лишивши без уваги жодного мотиву, але шевченківська тема не була
розвинута далі. Зауважи-Ио хіба що певне розширення аргументації щодо
витлумачення |с Шевченкового ставлення до росіян. Автор тут уводить його
^Ширший міжнародний контекст, завдяки чому ця тема набуває більшої
глибини й доказовості. «Хто читав Шевченка з толком, — роз’яснив свою
позицію В. Мова, — той знає, що він сто-щ вище всіх міжнародних
забобонів і упереджень, і що він тому Ццефув озлоблений не тільки проти
всіх росіян, але навіть поляків Іішідів, узятих як національність…
Розлючувався він тільки про-

ти неправди, зла і пороку, у кому б вони не втілювалися, — чи в
російському офіцері, у польському шляхтичеві чи в орендаторі-жиді.
Найулюбленішою його мрією, як відомо, було братерське єднання слов’ян, і
тому, малюючи картини кривавих міжусобиць, він обливає їх сльозами
гіркоти й жалю. За цими почуттями своєї великої душі, якої не зломила і
не зіпсувала навіть десятилітня тяжка неволя, він і був людиною в
повному, широкому розумінні цього слова» [виокремлення В. Мови. — /. М].

Ці положення є істотними й важливими у з’ясуванні розуміння Т. Шевченка
В. Мовою. Критик побачив у Кобзарі перш за все Людину, великого
гуманіста, який не мечем, а Словом прагнув розв’язувати назрілі
проблеми. Дивовижним було спостереження про те, що Т. Шевченко не
милується картинами національних міжусобиць, а зображує їх як історичні
уроки з сумом і жалем, як такі, яких слід обов’язково уникнути в
майбутньому.

До цієї думки шевченкознавство повернулося лише через двадцять років. У
доповіді Володимира Антоновича «Твори Шевченка, зміст яких склали
історичні події», прочитаній на прилюдному засіданні Історичного
Товариства Нестора-літописця з нагоди 20-х роковин смерті Т. Шевченка,
що проходило в Києві 1 березня 1881 року, саме в день царевбивства
Олександра II Визволителя, доповідач говорив про поему «Гайдамаки»:
«Авторові дорікали в тому, що він очевидно, із співчуттям ставиться до
зображуваних ним жорсткостей. Це несправедливо. Разів зо два зустрічаємо
перерву в поемі і серед розповіді читаємо зворушливі ліричні строфи про
те, як можна було б ужитися в цьому благодатному краю, якби стосунки не
були пронизані такою виключністю. Двічі висловлюється поет, і не можна
не погодитися з ним»’.

Як бачимо, студент першого курсу Василь Мова у Харкові 1861 року
висловив приблизно такі ж думки, як і професор Володимир Антонович у
1881 році в Києві. А забезпечила харків’янину глибину й точність оцінок
непомильна позиція гуманізму, загальнолюдських цінностей, з вершини яких
він оглядав творчість Т. Шевченка.

Редакція «ХГВ», очевидно, була зацікавлена в продовженні дискусії. Це
був своєрідний спосіб утримування уваги читаючої

1 Антонович В. Б. Произведения Шевченка, содержание которых составляют
исторические события // Антонович В. Б. Твори: Повне видання.—К.,
1932.—Т. 1. —С. 158.

публіки. Не важко помітити, що полемічні статті для додатку пишуться в
один час, а з’являються в другий: редакція розставляє їх хронологічно
так, щоб полеміка не затихала і її матеріали з’являлися приблизно раз на
місяць.

1 листопада в дискусію включився один з постійних авторів «Харкова»,
поміщик Микола Зарудний. У статті «Лист до редактора» він висловлював
свою точку зору на дискусію. Власне з приводу її змісту він не міг
сказати жодного слова, але з приводу форми заявив про своє обурення.
Далеко не мирний тон розмови, лайлива лексика, яку дозволяли собі
опоненти, вразила його і він вирішив закликати останніх до взаємної
поваги.

Василь Мова відповів 5 листопада у замітці «Два слова п. За-рудному».
Тут містилися дві головні думки. Перша: дискусія корисна, вона розкрила
очі на Т. Шевченка читачам, які могли б лишитися з хибними уявленнями
про нього. Друга: тон дискусії не вирізняється на тлі інших журнальних
полемік нашого часу; якби пан Зарудний потрудився зазирнути в статті пп.
Черни-шевського чи Писарєва, то він би там ще й не таке знайшов, тепер
автори не соромляться у доборі виразів на адресу один одного.

М. Зарудний відстоював свою позицію у статті «Відповідь п. Ем-о-ве-а»
від 20 листопада. Дискусія мусить вестися в благопристойному тоні,
наполягав він.

В. Мова відповів статтею «Викриття» («Разоблачение») 4 грудня 1861 року.
Автор викривав у М. Зарудному представника старої кріпацької Росії, яка
намагається стримати оновлення країни.

М. Зарудний довго мовчав, але в статті «З листа до редактора» 12 лютого
1862 року повернувся до полеміки з В. Мовою. Стаття «Викриття» вже не
полемічна, а лайлива, а значить, і не варта поважної відповіді.

І чомусь аж 7 травня 1862 р. статтею «Останнє слово п-ну Ем-о-ве-а»
обізвався А. Мітченко. Він також скаржився на те, що полеміка переросла
у сварку і звинувачував у цьому В. Мову.

Це був останній відголос дискусії про Т. Шевченка, що в хронологічному
обсязі зайняла в харківській пресі більше року. її учасники вже зовсім
забули про предмет суперечки, пустилися в • обговорення зовсім іншої
проблеми: моральності прийомів дис-^ кусії. Шевченкове ім’я все рідше
згадувалося на сторінках додат-I щу до «ХГВ». Цим пояснюється те, що В.
Мова охолов до дискусії •14 припинив у ній свою участь.

Матеріали дискусії про Т. Шевченка в харківській журналістиці є
унікальними у своєму роді документами, які дають читачам наочно відчути
всю гостроту суспільно-політичної й літературної боротьби за Кобзаря в
Росії після його смерті, розкривають місце Харкова в цій боротьбі,
глибину розуміння В. Мовою творчості українського поета-пророка.

3.4. XX століття як епоха в історії української журналістики

Кожний народ переживає світову історію по-своєму. Тож, вивчаючи історію
національної журналістики, чи ж варто втискувати її в загальну схему і
чи не слід прагнути створити свою адекватну національну концепцію, яка б
враховувала особливості розвитку свого народу? Це питання зовсім не
риторичне, якщо зважити на загальноприйняту думку, що хронологічні межі
не завжди збігаються з історичними. Стосовно XX століття так само існує
стійке переконання, що воно починається не з 1901 р.

Найбільше прихильників має погляд, згідно з яким XX ст. починається з
оголошення Першої світової війни, тобто з 1914 р. Наприклад, російський
історик зарубіжної літератури А. Зверев уважає1, що XIX століття не
збігається як літературна епоха з його хронологічними межами, а
починається з вибухом Великої французької революції (1789), а
закінчується з розв’язанням Першої світової війни (1914). Згідно з його
концепцією, до 1914 . взагалі неможливо говорити про XX століття як
літературну епоху. Зовсім нещодавно ця думка знайшла своє відлуння в
останньому романі Володимира Дрозда «Книга отця Йосипа», де донька
головного героя Олена, яка свого часу відмовилася від щасливого заміжжя,
отримала лікарську освіту і пройшла всю Першу світову війну як лікар
фронтового шпиталю, говорить братові Костянтину Будишевському, що їхній
світ розділений навпіл літом чотирнадцятого року, коли почалася війна.
«Двадцяте століття розпочалося, — продовжує вона, — як Новий рік за
старим літочис-

1 Див.: Зверев А. XX век как литературная эпоха II Вопр. литературы. —
1992. — Вып. II. — С. 3-56.

ленням, на чотирнадцять літ пізніше» 1. Таким чином, думка про початок
XX століття у 1914 році належить не лише до наукових, але й до побутових
(а можливо, й виникла з них) дефініцій.

В українській гуманітарній традиції різні автори відносять початок XX
століття до різного часу. Аркадій Животко в «Історії української преси»2
(1946) розв’язує це питання в той спосіб, що включає в дослідження два
розділи: «Розділ третій. Роки 1880— 1905» і «Розділ четвертий. Роки
1860-1905 у Західній Україні»; слід гадати, що за його логікою в 1905
році завершується XIX століття й починається XX, бо шостий розділ він
назвав «Роки 1905-1914» вже без зважання на розподіл України кордоном.
Підстави для такої побудови й справді є: Перша російська революція
перетворила Росію з абсолютної на конституційну монархію, привела до
проголошення політичних свобод, у тому числі й свободи слова. Українська
журналістика, що перебувала в цій державі під забороною від 1863 року
(див. відомий Валуєвський циркуляр та Емський указ), дістала можливість
для відновлення, чим негайно й скористалася. Для підросійської України
1905 рік справді відіграв роль рубежу, але він не є таким для
журналістики західноукраїнської, яка не зазнала у цей час ніяких
революційних потрясінь.

Коли ж ми зазирнемо в «Програму курсу «Історія української журналістики
XX ст.»»3 для студентів Інституту журналістики Київського національного
університету імені Т. Шевченка, яку упорядкував високоповажаний О. Г.
Мукомела (1994), то побачимо, що перший розділ у ній має назву «Преса в
роки української державності (1917-1920)». Таким чином, XX ст. як
історична епоха для цього автора починається в 1917 році. Його теж можна
зрозуміти: 1917 рік відіграє в житті нової Україні ще видатнішу роль,
ніж 1905, адже саме тоді виникла Українська держава—УНР.

1 Дрозд Володимир. Книга отця Йосипа: Новий роман із циклу «Листя

зтлі» // Березіль. — 2003. — № 11-12. — С 107.

2 Див.: Животко Аркадій. Історія української преси. — К.: Наша куль

тура і наука, 1999. — 368 с.

3 Див.: Програма курсу «Історія української журналістики XX ст.» для

езудентів Інституту журналістики / Упоряд. О. Г. Мукомела. — К.-ВПЦ

«Київський університет», 1994. — 28 с

Проте в упорядкованій ним хрестоматії «Історія української

преси XX століття» (2001) він змінив свій погляд і розпочав І

книжку з публікацій витягів з публіцистичних праць «Profession 1

de foi молодих українців» (1893), «Україна Irredenta» (1895) Юлі- і

ана Бачинського та «Самостійна Україна» (1900) Миколи Міхнов- 1

ського. Відтак початок XX століття перенесено на кінець XIX, 1

у 1890-ті роки. І

Так само переносять початок XX століття на кінець XIX і на- |

віть далі в його глиб упорядники збірника «Матеріали з історії 1

національної журналістики Східної України початку XX століт- І

тя»2 (1999) Н. М. Сидоренко і О. І. Сидоренко. У їхній концепції 1

це ще більш логічно: усе XIX століття тривала безперервна бо- І

ротьба українців за свою пресу, зростала українська національна 1

свідомість, починаючи від журналів та альманахів харківської І

школи романтиків і діяльності Кирило-Мефодіївського братства, і

Збірник, що в основній частині подав матеріали преси 1905-1917 і

років, починають публікації Валуєвського циркуляру (1863), 1

Емського указу (1876) та інших документів царського уряду, спря- І

мованих на український лінгвоцид. І

Іншу позицію займає С. А. Кость, який у кількох своїх працях і

з історії західноукраїнської преси3 першої половини XX століття щ

розпочав його з календарної дати. І

У підсумку цього огляду відзначимо, що серед українських і

істориків журналістики немає одностайної думки про те, коли ж Ц

починається наше українське XX століття як історична епоха. Да^ Щ

тування її початку коливаються від 1893 до 1917 років. Причому Щ

ніхто з авторів не ставився до визначення хронології як до науко- Я

вої проблеми. щ

1 Див.: Історія української преси XX століття. Хрестоматія: навчаль

ний посібник / Упоряд., автор іст.-біогр. нарису та приміт. О. Г.
Мукоме-

ла. — К.: Наша культура і наука, 2001. — 352 с.

2 Див.: Матеріали з історії національної журналістики Східної Украї

ни початку XX століття / Упоряд. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. —

К.: Дослідницький центр історії української преси, 1999. — 488.

3 Див.: Кость С, Тимчишин О., Федїрко К Нариси з історії української

військової преси. – Львів: Світ, 1998. — 356 с; Нариси з історії західно

української преси першої половини XX ст. (Структура. Частина перша)

/ За ред. С. Костя. — Л.: Б. в., 2002. — 422 с; Кость С. Нариси з
історії

західноукраїнської преси першої половини XX ст. (Структура. Частина

друга). — Л.: Б. в., 2002. — 217 с.

Для того, щоб правильно встановити й обґрунтувати дату початку XX
століття як історичної епохи для України, необхідно розв’язати питання
про її зміст для українства.

Відповідь на це питання варто розпочати з огляду світової традиції. Чому
XIX століття розміщене в ній між 1789 і 1914 роками? Це ж час формування
капіталізму як світової економічної системи, а Перша світова війна стала
наслідком перерозподілу світової власності. З цієї точки зору все
виглядає логічно. Але український народ не мав стосунку ні до власності,
ні до її перерозподілу. Він не мав головного — своєї держави, а відтак
перебував у пасивному стані, не маючи змоги захистити себе від сваволі
більш могутніх сусідів-магнатів. Вони розташували на його території
головний театр військових дій двох світових воєн, унаслідок чого Україна
зазнала найбільших людських і майнових втрат, натомість нічого не
діставши для себе.

«Головним змістом історії України XX ст. — відзначив відомий історик
Сергій Білокінь, — стала національна Катастрофа — голод і масовий терор,
попросту сказавши — большевицька соціальна революція»’. З цією думкою
неможливо не погодитись. Слід лише додати, що Національна Катастрофа
стала змістом . української історії XX століття не лише внаслідок
зовнішніх факторів, на які вказав Сергій Білокінь (большевицька
соціальна революція), але й внаслідок внутрішніх факторів. Цим
внутрішнім фактором величезної ваги було пробудження української
національної свідомості, перетворення українського народу з об’єкта на
суб’єкт історії, його запекла боротьба за здобуття культурної й
політичної незалежності та створення власної держави. Саме тому, що це
пробудження відбулося, перетворилося на доконаний факт, воно стало
причиною Національної Катастрофи. Якщо в XIX столітті імперії досить
було гримнути самодержавним кулаком, оголосивши неіснуючою українську
мову і націю, то в XX столітті такі заходи вже не давали ніякого ефекту,
імперія змушена була вдатися до масового терору, фізичного винищення
свідомого українства.

>* 3 огляду на вищезазначене більш продуктивною, ніж у С. Білошия, є
позиція Степана Костя, який головним змістом української історії XX
століття вважає не Національну Катастрофу, а

ЩІ1Білокінь Сергій. До питання про державу в державі // Березіль. —
?ЇІ004. —№2. —С. 138.

Державність. «Державність, — пише він, — стала у нинішньому столітті
[тобто у XX. — /. М] «альфою і омегою» української політичної думки і
практичного буття українського народу, метою його національно-визвольних
змагань і сенсом існування його як нації»1. Століття, власне, і
завершилося реалізацією історичної мети: перемогою
національно-визвольних змагань українців і створенням Української
держави.

Визначення головного змісту української історії XX століття дає
можливість виразно побачити дату його початку. Наприкінці XIX століття
відбувалося швидке зростання української національної свідомості. Серед
численних фактів, які свідчать про це, варто вказати лише на
найвизначніші журналістські явища: видатні публіцистичні твори Юліана
Бачинського «Україна irredenta» (1895) і Миколи Міхновського «Самостійна
Україна» (1900). В українській публіцистиці відбулося становлення самої
ідеї української незалежної держави, унаслідок чого виникла й політична
диференціація: у грудні 1899 року у Львові утворено Українську
національно-демократичну партію (УНДП), а в січні 1900 року в Харкові —
Революційну українську партію (РУП). Вони вийшли на арену боротьби за
владу під прапором політичної незалежності українців, тобто створення
незалежної Української держави. Це й були ті головні факти, що
засвідчили перехід кількості в якість, вихід українства на новий рівень
політичного життя. Це і є ті дати, які розпочинають в нашій національній
історії реалізацію головного змісту XX століття. Таким чином, на відміну
від багатьох інших національних чи світових концепцій, які виходять з
постулату незбіжності календарних та історичних ; (культурних,
літературних) епох, необхідно аргументовано заяви- * ти, що українське
XX століття збігається з його хронологічними межами і ми можемо його
починати з 1901 p., не шукаючи іншої, дати.

У середині XX століття виразно бачаться три періоди.

Перший «Період національно-визвольних змагань україн-| ського народу»
може бути датований першими трьома десятиліттями минулого століття, для
Західної України він тривав до 19391 року. На початку століття
формуються численні українські партії;!

1 Кость С. До питання про періодизацію західноукраїнського журна
лістського процесу першої половини XX ст. // Збірник праць кафед
української преси. – Л., 2000. – Вип. 3. – С. 123.

280

і крім уже названих, — це УСДРП (українські соціал-демократи), ї УПРС
(українські есери), ТУП (Товариство українських поступовців). Після
проголошення Росії конституційною монархією царським маніфестом від 17
жовтня 1905 року тут уже в 1906 році починають виходити 18 українських
періодичних видань. Проте головний центр українського руху лишався в
Західній Україні, де в 1913 році видавалося 80 українських періодичних
видань. Як сьогодні стає зрозумілим, Росія вступила в Першу світову
війну, маючи за істотну мотивацію остаточне знищення українства. «Одною
з головних причин війни для Росії, — свідчив у мемуарах наш видатний
історик і політичний діяч Дмитро Дорошенко, — було бажання захопити
Галичину і знищити там осередок національного українського руху»J.

Але наслідки виявилися протилежними: після війни й Лютневої революції в
Росії виникла Українська народна республіка (УНР). И§ для творчості,
ініціативи, остаточно вичерпала свій потенціал і\ почала розпадатися.
Врятувати її могло повернення до демократизації, свободи, вільної
конкуренції. Але саме запровадженняі демократичних свобод і гласності
привели до руйнування радян«?! ської імперії. Правда про злочини
російських комуністів протШ| всіх народів СРСР, а особливо проти
українського була такой страшною, що в масовій свідомості відбувся зсув
громадської думки в напрямку цілковитого неприйняття соціалістичних ідеа
лів. Історія СРСР остаточно довела всьому світові, що утопічщ комунізм
так ніколи й не став комунізмом науковим, тобто не бу перетворений ні на
науку, ні на практику. А його запровадженн насильницькими методами в
СРСР привело до жахливих жертв| в світовій опінії поставило соціалізм на
один рівень з фаши мом.

Свобода або є, або її немає. Проголошена в економічній га зі, вона
негайно захопила й сферу політичної свідомості, скористалися поневолені
в СРСР народи. Практично в кожи республіці розпочалися
національно-визвольні рухи з їх nepepq танням у революції. Це
завершилося розвалом СРСР і утворен ням на його руїнах незалежних
національних держав. Голови роль у цьому процесі відіграла Україна.

284

Очевидно, поняття «історія сучасності» є парадоксальним оксюмороном.
Історія сучасності — це політологія. З 1991 року в житті України
розпочався період, який може бути потрактований як сучасний. Про його
характеристики історикам говорити поки що передчасно. Для виважених
наукових оцінок необхідна певна хронологічна відстань. Можливо,
майбутнім поколінням учених, Істориків журналістики щось буде бачитися
інакше в концепції XX століття і вони внесуть більш чи менш відчутні
корективи, але поки що картина історії української журналістики XX
століття має такий вигляд:

v 1) змістом періоду є боротьба українського народу за свою
Державність, що породжувало сталий опір російської царської і радянської
імперії і викликало Національну Катастрофу; і* 2) перший період
історії XX століття охоплює 1901-1933-ті роки, це період
національно-визвольних змагань українського на-

3) другий період припадає на 1930-1980-ті роки і є періодом
тоталітаризму;

4) з 1991 року починається сучасний період розвитку україн-шюї
журналістики.

3.5. Українська журналістика Харкова під час Першої російської революції

Як слушно відзначила Н. Сидоренко, «українська журналіс-| тика лише
наприкінці XX ст. активно звернулася до об’єктивної фахової історії,
неспотворених фактів функціонування числен-рЛйХ газет і журналів
минулого»1. Об’єктивну, неупереджену іс-ІІбрію української журналістики
сьогодні створюють Ю. Бідзі-рЩц А. Бойко, В. Качкан, С. Кость, О.
Мукомела, М. Нечиталюк, |j* Иавлюк, М. Романюк, Н. Сидоренко, Ю.
Шаповал, О. Школьна §Ш інші дослідники, що працюють в університетах і
наукових бі-ІІЬкягеках України.

Особливість історії української журналістики до 1917 р. по-

ає в тому, що за відсутності держави й політичного центру мала
регіональний характер. Цим пояснюється порівняно

яка увага, яка приділяється в Україні дослідженню регіональ-

* Сидоренко Наталя. Творча доля Миколи Гладкого // Журналістика: к.
збірник. — К., 2006. — Вип. 5 (30). — С. 85.

ної журналістики; тут не можна не відзначити праць Ю. Бідзілі про пресу
Закарпаття, С. Костя — про журналістику Західної України, І. Павлюка —
про періодику Волині, О. Школьної — Катеринославської губернії. Історія
харківської журналістики ще не ; стала предметом систематичного
вивчення, хоча тут зустрічаємо багато видатних пресових явищ, значення
яких виходить далеко за межі регіону. Предметом цієї наукової праці є
перші спроби в 1906 р. видавати газети українською мовою.

Революційні події привели до пресового вибуху в Росії. У Харкові від
часу встановлення нових правил про друк (24 листопада 1905 р.) до
початку 1907 р. виникли 2 газети українською мовою і 27 російською.
Щоправда, через проголошений у місті військовий стан, багато з них були
закриті, але частина залишилася на інформаційному ринку. Важливий
атрибут журналістики періоду Першої російської революції — спроби вперше
видаватиг газети українською мовою. До цього часу мали місце лише
прецеденти публікації українських текстів у російських часописах. І хоч
така традиція була започаткована ще в 1816 р. В. Маслови-чем у
«Харьковском Демокрите», замінити українську журналістику вона не могла.
«Тимчасові правила про періодичні видання» від 24 листопада 1905 р.
передбачали можливість існування журналістики «не на русском языке»,
хоча тут же встановлювали нерівні умови їхнього розвитку: на видання
російського часопису дозвіл видавався не пізніше ніж за два тижні після
подання заяви,; а на часописи іншими мовами «вказаний вище термін видачі
шь свідчення визначався в два місяці»1 .•

Першим новою ситуацією скористався видатний український політик і
журналіст М. І. Махновський (1873-1924), якому н&пг жить ініціатива
видавати в Харкові газету українською мовою Назвав він її «Слобожанщина:
Щоденна політична, економічн літературна та громадська часопись». Єдине
її перше число форматі А 2 побачило світ 25 березня 1906 р. Відкривалося
вон актуальними публіцистичними нотатками, пов’язаними з голо: ною
політичною подією — виборами до І Державної думи. г стилістикою цих
нотаток легко вгадувалося перо М. І. Міхно ського. Власне, хроніка
«Харків, 25 березня» складалася з трь” його статей.

1 Русская журналистика в документах: История надзора. — Аспект-Пресс,
2003. — С. 217.

У першій з них «Вибори до Думи Державної» відзначалося: як би не
критикували різні політичні сили виборче законодавство, fv а Дума все ж
буде скликана й видаватиме закони. Для українців уперше в історії є
можливість послати своїх представників до виборного державного органу,
де вони будуть сидіти нарівні з представниками росіян та інших народів.
На жаль, відзначалося далі, політична свідомість українців низька, у них
немає інтелігенції, здатної захистити права народу. А чи зможуть це
зробити самі селяни? — запитував автор. Чи зможуть вони протистояти
професорам, адвокатам, журналістам? В Україні багато політичних партій,
кипить політична боротьба, але то не українські партії, вони не будуть
захищати інтереси українського народу. Вихід — у формуванні української
політичної нації, щоб не самі селяни, ще й інтелігенція перейнялася
інтересами народу та захищала ЙОГО в Думі.

Теоретичний аспект цієї теми розв’язано в другій статті «Націоналізм і
космополітизм». Через політичну відсталість Росії, Л говорилося тут,
навіть крайні ліві партії надають багатьом понятий* реакційного
значення. До таких належить думка про те, що націоналізм шкодить
вселюдському поступові і що начебто всесвітня культура виграє від
«затирання національностей». Насправді сила людства — у множинності його
виявів. «Се було б смертю дая людського поступу, — писав автор, — коли б
усі люде були зовсім однакові, одноманітні, без своїх особистих
прикмет». На-ціоналізм і збереження своєї національної тотожності — це
величезна творча сила. Цього розуміння немає навіть у ліберальних течій
в Україні, де «здебільшого під юшкою інтернаціоналізму І§0
космополітизму українському народові накидають обрусіння або
колонізацію». v Описавши важке політичне становище українства, у
наступай статті «Запросини» публіцист розгорнув ідею значення націо-»ної
преси для пробудження народу. Через чужу школу в іїні запанувало
винародовлення. Але те ж саме пережили сво-яасу й чехи, проте зуміли
повернути собі свою національність, щні такі можливості відкриваються й
перед українцями. іер можна в своїй газеті дбати про себе, то й дбаймо,
— писав >р, — не журімося, що інші народи вже далеко випередили !# «Без
своїх газет і без своєї школи загине наш нарід навіть боротьби», —
справедливо відзначав М. І. Міхновський, при-[юючи журналістику до
освіти. Редактор закликав українсько-

го читача передплачувати свою газету, щоденний вихід якої він обіцяв з 1
квітня 1906 р.

За підписом «Е. С-к» було вміщено велику статтю «Харків^ ські виставки
картин», де йшлося про те, що вперше на громадські гроші (Полтавського
земства) в українському стилі С. Васильківський з помічниками виконує
архітектурні та кустарні роботи. Мистецтво С. Васильківського було
засвідчене ілюстрацією ескізу панно «Передача клейнодів». Висока оцінка
українського малярства сусідила з майже фейлетонними інтонаціями огляду
VII виставки харківських художників, яка критикувалася за низький
художній рівень.

Центральне місце в першому числі «Слобожанщини» займала анонімна стаття
«Листок з української історії XVIII століття», яка розповідала про
Коліївщину й так само ілюструвалася портретами М. Залізняка та 1. Ґонти.
Окремо автор спинився на причинах Коліївщини, які вбачав не стільки в
утисках українського народу поляками, скільки в зраді Росією
Переяславського договору, згідно з яким Україна не могла бути предметом
міжнародних торгів.

«Слобожанщина» вже мала свого власного кореспондента в

Петербурзі. «Віктор П.» повідомляв про збори «Благотворитель

ного общества издания общеполезных и дешевых книг». Надру

кувала «Слобожанщина» й повідомлення з повітових міст Украї

ни. У кореспонденції «Кобеляцьке культуртрегерство» сповіща»

лося, що в Кобеляках почала виходити газета для народу «Землям

Але для якого народу? — запитував автор і відповідав: судячи э

мови, — не для українського. Проте замітка містила й прагматич*

ну інтенцію — переконати редактора кобеляцької газети перевесі

ти часопис на українську мову. і

Редакція вказувала: розміщається вона за адресою вул. Катеринославська,
43, подавала номер телефону. Перше число демощ струвало високі
професійні можливості редактора та зібраної^ ним колективу. Але перше
число виявилось єдиним. За припу^ щеннями професора Н. Сидоренко,
«видання припинилося | огляду на технічні причини й відсутність
«виключно української друкарні»’. На думку М. Комариці, воно й
замислювалося як npdj

1 Матеріали з історії національної журналістики Східної України пя

чатку XX століття / Уклад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. — К.: Щ

слідницький центр історії української преси, 1999. — С. 439. |

пагандистська одноденка для агітації за кандидатів
українсько-кадетського блоку на виборах до І Державної думи1. Вибори у
губернії відбувались якраз 26 березня. Обидва ці твердження не
позбавлені права на існування. Так чи інакше, а М. І. Міхновському
належить честь виступити засновником у Харкові української газети.
«Слобожанщина» доводила харків’янам можливість інформаційної діяльності
українською мовою, відстоювала ідею української культурної та політичної
самостійності.

Спробував заснувати в Харкові українську газету М. Ф. Лобо-довський,
який був відомим харківським українофілом. 1906 р. він створив «газету
для крестьян и міщан-хліборобів двотижневу на українській мові» —
«Порада»; видавав її форматом A3 і орієнтувався на монархічну ідеологію.
Проте й М. Ф. Лободовсько-му пощастило не більше, як М. І. Міхновському.
«Порада» спромоглася вийти лише один раз 14 травня спареним числом 1-2.
Усі його матеріали належали редакторові.

Відкривалася газета Височайшими маніфестами від 20 лютого 1906 і 17
жовтня 1905 pp., які подавалися в оригіналі і в перекладі українською
мовою стовпчиками, розміщеними поруч. Поява офіційних урядових
документів українською мовою мала величезне значення, якщо згадати
заборону українського перекладу царського маніфесту про скасування
кріпацтва від 19 лютого 1861 p., який тоді виконав П. Куліш.

Після офіційних матеріалів М. Ф. Лободовський подав публіцистичну статтю
під назвою «Роз’яснення Маніфестів». Це була програмова редакційна
стаття. Редактор розумів, що звертається до читацької аудиторії, яка ще
не засвоїла сучасну політичну лексику, має низький рівень освіти, тому й
розтлумачив основні категорії й поняття, що трапляються в маніфестах.
Дарування народові політичних свобод і скликання всеросійського
парламенту він розцінив як початок нової епохи в історії Росії. На його
погляд, маніфест 17 жовтня 1905 р. — це друга воля, якщо під першою
розуміти звільнення від кріпацтва 19 лютого 1861 р.

Далі роз’яснювалися поняття й функції громадянських сво-

, §од, загальний зміст яких полягав у тому, що «наші виборні люди

: %дуть мати право виробляти для всього государства закони і до-

їзіядати за їх справдженням, а також установляти податі усякі і

1 Див.: Комариця М. Міхновський Микола Іванович // Українська
жур-^налістика в іменах.—Л., 1994. — Вип. 1. — С. 130.

доглядати за доходами і розходами податей». Право недоторка

ності людини пояснювалося так: «особа не може бути ніким зне

волена». Наскільки М. Ф. Лободовський був глибоким публіцис

том свідчить пояснення ним категорії свободи слова, яке (хай не

за стилістикою, але за змістом) гідне увійти до хрестоматій з жур

налістики. «Се означає, — писав він, — що кожна людина має

право говорити, писати, випечатувати усе про все, усякі свої дум-

ки-гадки, як і що вона розуміє; але ж бо слід говорити, печатати

тільки щиру правду та й поважно, не ображаючи словом нікого,

без лайки, без оббріхування кого, без ганьби, не понижаючи, не

ображаючи людини, бо непочесним поводженням у мові, у слові,

ламається право людини на недоторканість, на честь; а як хто

буде говорити або печатати неправду на кого, брехню, суд, ганьбу,

усякий поговір, образливі речі, прикрі докори не по правді, що ,

каляє честь людини, буде наволікати безчестя тим на людину, то

за це має бути караний судом, бо це буде означати, що він обернув ;

свободу слова на зло, во вред честі другої людини, а свобода сло- -,

ва повинна бути почесна, поважна, звичайна, доводити до добра, \

а не до зла, до згоди, а не до безладдя». \

Після роз’яснення маніфестів М. Ф. Лободовський перейшов І

до коментарів про сучасне політичне становище. Чому ж, незва- і

жаючи на турботу царя про народ, Росія переживає революцію? |

Причина розрухів і бунтів у тому, пояснював публіцист, що не всі І

задоволені виборчим законом, залишилося багато верств, які не і

дістали права голосу, і їм кривдно; крім того, селяни відразу спо- І

дівалися дістати землю, а їм доводиться чекати. Тимчасом, дово- і

див автор, маніфести — то тільки початок клопоту царя про за- І

доволення потреб селянських у землі. Треба чекати законного!

розв’язання земельного питання Державною думою і Радою. Дуже І

тонко редактор підмітив: зайвої землі в державі немає, вона пере-і

буває у чиїйсь власності, отже її треба викупляти. Інший шлях —І

поліпшувати обробіток землі, підвищувати врожайність. Аджея

людей стає чимраз більше, а землі — ні. За приклад для Росії по»і

винна правити Європа; там землі менше, а ніхто не голодує. 1

Закінчив М. Ф. Лободовський своє «Роз’яснення Маніфестів^!

думкою, з якої почав: ми на порозі нового життя. Але воно повіш

нно було розпочатися 25 років тому, якби 1 березня 1881 р. не буй

убитий революціонерами Олександр II, який саме тоді готувався

запровадити конституцію в Росії. Нинішні маніфести мали б бутИ

«аж двадцятип’ятилітнього зросту». Щ

290

Центральне місце в газеті займала історична розвідка «Короткий озирк
минулого життя нашого государства для кращого зрозуміння царських двох
маніфестів і виявів їх у житті майбутнім». Автор наголошував: вічова,
соборна засада була головною структурною основою політичної історії
нашої землі. Остаточно соборні засади були скасовані Петром Першим, який
будував суворо централізовану державу. Але через століття Олександр І
прагнув повернути в політичний устрій Росії Державну думу. Мріяв про це
й Олександр II, але був убитий революціонерами.

Упродовж цієї статті перше число поступово перейшло в друге. Редактор
розраховував, що обсяг кожного числа становитиме 16 сторінок.
Шістнадцята сторінка прийшлася на середину «Короткого озирку…», тому
цей матеріал друкувався й далі, але на колонтитулі вже значилося: № 2.
За деякими характерними ознаками можна припустити, що М. Ф. Лободовський
розпочав підготовку своєї газети ще в березні, оскільки зміст
програмових положень першого числа дихав передоднем виборів до Думи,
витлумачував маніфест від 20 лютого й указ від 7 березня 1906 р. Але
виготовлення газети самотужки, без редакційного й авторського колективу
виявилося заскладним для однієї людини. Ре-дактор-видавець не зміг
вчасно завершити та видати перший номер, тому відразу розпочав
підготовку другого.

Після завершення «Короткого озирку…» М. Ф. Лободовський вмістив кілька
інформаційних матеріалів під загальною назвою «Що здіялося уважливого в
нашому государстві». Більша їх частина була зірупована навколо відкриття
І Державної думи, яке сталося 27 квітня. В інформації «Про громадський
хазяйственний теперішній лад у нашому государстві» були зібрані
випадкові по-F щдомлення, у яких неможливо було від’єднати інформацію
від коментування. Наприклад, автор сповіщав: оголошено про від-: «риття
жіночих інститутів: юридичного, інженерного, сільськогосподарського.
Але, на наш погляд, писав він, дівчата-панянки яогли б учитися й у
чоловічих університетах. Чого вони бояться? Залицяння? Так то ж світова
річ. А от погано, що ніхто не гово-рить про потребу гімназій і училищ
для дітей робітничого люду. УЦя справа потрібніша, ніж жіночі інститути.
. ; Наприкінці числа друкувалися літературні твори. Усі вони були
дописані криптонімом «М. Л.», тобто належали перу М. Лободов-?ЬК0Г0. На
жаль, вони свідчили про брак в автора літературного таланту та
естетичного смаку й низький рівень поетичної культури.

29П

На завершення номера автор подав словник, як йому здавало- І

ся, маловідомих термінів, куди включив пояснення таких слів, як І

парламент, інтелігенція, автономія, політика, амністія, соціалізм, І

культура, конституція, анархісти, бойкот. Це свідчило про те, що і

він турбувався про читача, про те, щоб йому був зрозумілий його і

виклад, вчив громадянство сприймати важливу політичну інфор- і

мацію українською мовою. 1

Прощаючись з читачами, М. Ф. Лободовський писав: «Виба- І

чайте, шановні читачі, що спізнився з виходом газети. Самотужки і

газетна робота забарна й нелегка; нове діло ще й не обійшлось 1

гаразд, не влаштувалось. Отим-то благаю не висилати годової пе- І

редплати до виходу № 3 «Поради». Кому до вподоби, то купуйте І

по книжних магазинах. А мо нарадять громадяни й таке: як маєш І

погано орати, то краще випрягати. Яка змога, така й запомога. 1

Що не змогла сила наша, хай пробачить ласка ваша. Харків, і

14 мая. Видавець і одвітний розпорядник-редактор Михайло Хве- Ц

дотович Лободовський». Очевидно, складність видання самотуж- і

ки поважного часопису стала головною перешкодою подальшого і

існування «Поради». 1

Таким чином, під час революції 1905-1907 pp. було зробле- і

но першу спробу видання загальних газет українською мовою. 1

З сучасного погляду назвати ці спроби вдалими важко, адже і

вони припинялися на першому числі. Але якщо мислити не сте- І

реотипами сьогоднішнього дня, а підходити до цього явища іс- 1

торично, то побачимо низку причин, які об’єктивно доводили,«

що інакше й бути не могло. Харківський масовий читач не звик Я

до сприйняття української книжки, а не те щодо періодики; від* І

сутність української освіти не сприяла його появі; прошарок І

української інтелігенції був настільки тонкий, що всіх діячів!]

українського руху цього часу історія знає на ім’я; українській]!

журналістиці бракувало кваліфікованих кадрів як на рівні генеЛ

раторів ідей, так і на рівні сумлінних виконавців; у друкарнях неї

існувало кваліфікованих друкарів для набору українських тек-Я

стів. Щ

Разом з тим не можна не відзначити величезного значенівш перших чисел
українських газет. Вони були різні за характеромИ спрямуванням:
«Слобожанщина» увібрала в себе реформаторе ський дух Революційної
української партії М. І. Міхновськоши «Порада» орієнтувалася на
самодержавство, еволюційний розвшИ ток суспільства внаслідок
запровадження в життя царських манн

(292 1

фестів. Але обидві газети пробуджували українство до активного
політичного життя, згуртовували читача навколо української ідеї, під
якою розумілася автономія в складі Росії з наступним створенням
самостійної Української держави. Шлях до цього йшов через формування
української національної свідомості зденаціоналізованих громадян.
Показовий факт: і М. І. Міхновський, і М. Ф. Лободовський у центрі
перших чисел своїх газет розмістили великі за розміром історичні
матеріали, апелюючи таким чином до історичної свідомості своїх читачів.
Велике значення мала інформаційна діяльність українською мовою,
започаткована в цих газетах. Перші числа «Слобожанщини» та «Поради»
продемонстрували видатні публіцистичні здібності своїх
видав-ців-редакторів, роз’яснювали читачам особливості сучасного
політичного моменту, закликали до розв’язання політичних питань на
українському національному ґрунті. Наступне заснування в Харкові
української журналістики вже спиралося на ці перші спроби, на
започатковану ними підготовку читача до сприйняття інформаційної та
публіцистичної діяльності українською мовою.

3.6. Історія газети «Сніп» (1912)

Періодична преса Харкова і Харківської губернії не є маргінальним явищем
в історії української журналістики. Навпаки, через видатне місце Харкова
в культурній та політичній історії України тут часто зосереджувалися
центральні явища, які визначали головний зміст епохи, що неминуче
відбивалося й у періодичному друкованому слові. Через це харківська
журналістика »же має доволі стійку традицію вивчення її історії,
започатковану Д. І. Багалієм і М. Ф. Сумцовим1. На сьогодні найкраще
вивче-jHoeK) може вважатися історія журналістики в Харкові початку

и1Див.: Багалей Д. Харьковский педагог и журналист нач. XIX в. Иван і
Филиппович Вернет // Сб. Харьк. Ист.-филол. Об-ва. — 1909. — Т. 18. —
^С. 186-192; Багалей Д. И., Миллер Д. П. История харьковской журналис-f
іриси // Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харкова за 250 лет
Ьщ существования (1655-1905): Ист. монографія: В 2 т. — Препринт. – X.,
1993. — Т. 2. — С. 780-791; Багалей Д. Заслуги Харьковского «верситета в
деле развития местной журналистики // Харьковские ернские ведомости. —
1903. — 17 янв.; Сумцов Н. «Губернские ведо-

XIX ст.1. Але того самого не можна сказати про журналістику

XX ст. Про тижневик «Сніп» можна відшукати окремі праці2, які

доволі поверхово висвітлюють зміст і діяльність часопису. Про

понована праця, по суті, перша спроба створити цілісну історію

цього періодичного видання.

1 січня 1912 р. в Харкові почала виходити щотижнева газета «Сніп» (1912.
— № 1, 1 січня-№ 52, ЗО грудня), дозвіл на яку було отримано
напередодні. Вона мала підзаголовок — «українська часопись для
інтелігенції, виходить щотижня у неділю вранці».

Видавцем газети виступив уже відомий в українській журналістиці як
видавець газети «Слобожанщина» (1906) М. І. Міхнов-ський. На той час
його авторитет у Харкові ще більше зріс: він обирався гласним
(депутатом) Харківської міської думи та головою ради «Третього
харківського товариства взаємного кредиту». Виконувати обов’язки
редактора він запросив Михайла Антоновича Біленького (7-1920) — багатого
поміщика, адвоката. Безумовно, М. І. Міхновський не був пасивним
видавцем, а здійснював і редакторські функції, організовував літературні
сили для роботи в своєму часописі, виступав як автор провідних
матеріалів. Саме М. І. Міхновський був ідеологом часопису, а М. А.
Біленький — старанним виконавцем його задумів. Газета видавалася
форматом A3 й обсягом 8 сторінок кожне число.

Номери газети починалися анонімними редакційними статтями, назва яким
давалася за датою виходу. Наприклад, перший номер відкривала стаття «1
січня 1912 р. Харків». У ній редактор і

мости» как пособие при изучении русской истории и этнографии // Киевская
старина. — 1885. — № 2. — С. 391-398; Сумцов Н. А. В. Склабов-ский как
поэт и ученый // Южный край. — 1904. — 19 янв.

1 Див.: Єрофеєв I. Ф. Харківські спогади В. Г. Масловича // Зап. ,1ст.-

філол. відділу ВУАН. — 1927. — Кн. 13/14. — С. 70-75; Лещенко Ь. Я.

Развитие журналистики на Украине в первой чертверти XIX. в.: Авто-

реф. дис…. канд. филол. наук. — К., 1959. — 20 с; Ніжинець А. М Біля

джерел української журналістики II Прапор. — 1957. -*- № 4. — С. 93-

101; Вона ж. Перші українські журнали // Прапор. — 1966. — № 7. —

С 78-81.

2 Див.: Мудраков О. З історії харківського часопису «Сніп» // Україн

ська періодика: історія та сучасність: Матеріали ювілейної наукової кон

ференції, присвяченої 70-річчю багатотиражної газети «Харківський

університет». — X., 1998. — С. 38-39.

видавець обґрунтовували потребу в своєму виданні, відзначали цілковиту
відсутність української преси в Слобідській Україні, а колись же Харків,
нагадували вони, відігравав роль «українських Афін». Але національний
геній був позбавлений живлення рідними соками. «Перед нами знов Дике
Поле, — писалося в статті. — Знов треба творчої роботи. Отже наново
культивувати Дике Поле й підготувати ґрунт для розцвіту національного
генія се і є наше завдання. Тямимо, що завдання величезне, а сили наші
дрібні. Але тямимо й те, що треба розпочати велику справу відродження
нашої культури. І ще тямимо, що праця наша обіцяє бути вдячною, бо ґрунт
сей органічно, стихійно український, що на тому ґрунті зросла ціла зграя
українських письменників з Квіткою на чолі в початку XIX віку й з Олесем
на чолі в початку XX віку».

Особливістю програми часопису було те, що звертався він не до народного
читача, не до традиційно українського селянина, а до українського
інтелігента, освіченої людини. Таких осіб ще було мало, але М. І.
Міхновський розумів, що нація може бути репрезентована в культурі й
політиці тільки своєю елітою — інтелігенцією. На її виховання й
спрямовувалася діяльність нового часопису. «Сніп» ставив собі за мету
пробуджувати національну свідомість зросійщених українців, висвітлювати
події не з позиції якоїсь російської партії, «але з свого українського
погляду».

Жанр редакційної статті було доведено в газеті до досконалості. Його
тематика — становище українства в Росії й за кордоном. З цього погляду
прикметна стаття «18 березоля 1912 р. Харків». У ній йшлося про
зростання авторитету українського руху. Як тільки його не називали
останнім часом. Спершу це була польська інспірація, потім
«жидо-кадетська інтрига», а зараз найчастіше його пов’язують з
австрійською політикою. Але, на думку автора статті, українці засадничо
лояльні до держав, у яких живуть. Інша справа, що ця лояльність зазвичай
не буває віддячена державою. «В обох державах це була нація, обречена на
смерть. Але вона вмирати не хотіла». Тому й розгорнула боротьбу за своє
самозбереження. Першою зрозуміла українську силу Австрія й зажадала
використати її в міжнародній політиці.

Критикували в редакційних статтях і відомих українських діячів.
Наприклад, у статті «15 квітня 1912 р. Харків» дісталося члену Державної
Ради професору Д. І. Багалію за незграбний захист українських інтересів
від знаменитого чорносотенця Д. І. Піхна. Спростовуючи його заперечення
потреби української освіти,

Д. I. Багалій заявив, що її бажано дозволити по віддалених хуторах і
селах, де не розмовляють по-російськи. Газета слушно відзначила, що на
26 млн українців у Росії, можливо, є 100-200 тисяч, що вміють
по-російськи, але чи й вони хочуть, щоб їхні діти не знали рідної мови.
Увесь український народ потребує української освіти, а не лише той, що
живе у віддалених селах. Так газета аргументовано захищала інтереси
українства.

Анонімність і тематична прив’язаність до Харкова редакційних статей
порушувалися рідко, і для цього повинні були існувати поважні
інформаційні причини. Так, наприклад, газета передрукувала у вигляді
редакційної статтю С. Подолянина з газети «Діло» — «Лондон, 27 лютого»
(4 березня), відзначивши у примітці, що робить це, зважаючи на
важливість питання, піднятого автором.

Стаття С Подолянина стосувалася міжнародного значення українського
питання. Автор писав: наш національний рух розвинувся в поважне явище, а
зараз і міждержавна ситуація сприяє піднесенню української справи.
«Повітря політичне перейняте лихоманкою наступаючої великої війни».
Країни згруповуються для бойових дій. От і Англія уклала з Росією
Антанту. Проте в Англії є багато противників такого об’єднання. У цих
умовах виносяться на осуд громадської думки фінляндська справа,
польська. Ми нічим не гірші від них, але відмуровані від світу. Нам
треба самим формувати сприятливу міжнародну громадську думку. Практичним
кроком на цьому шляху було б видання журналу англійською мовою,
подібного до «Ukrainische Rundschau», який виходить у Відні німецькою
мовою.

«Сніп» широко розгорнув новинарну діяльність, подавав хроніку зовнішніх,
внутрішніх і харківських подій, публіцистичні статті з питань
політичного та громадського життя, літературну критику, огляди
мистецтва, фейлетони, оповідання й вірші.

Сам М. І. Міхновський був активним автором своєї газети. Під псевдонімом
«М. М-ський» він вів у ній рубрику «Галерея сучасних діячів», де подав
портрети М. Грушевського, І. Франка, М. Лисенка, М. Сумцова, М.
Садовського, М. Кропивницького, О. Косач та ін. «Сніп» був ілюстрованим
часописом: до кожної статті в «Галереї…» подавався фотографічний
портрет діяча. Сам же текст відзначався стислістю, й концептуальністю.
М. І. Міхновський умів відшукати в діяльності свого героя такі
репрезентативні ознаки, які вияскравлювали його серед інших, підкреслю-

(296

вали його працю на користь українського національного відродження.

Приміром, у портреті «Доктор Іван Франко» (5 лютого) подавалося таке
визначення: «Поет і публіцист, історик і белетрист, політичний діяч і
кабінетний учений — являється Франко одним з найосвіченіших людей у
світі». Далі пропонувалася дефініція: Франко — «Антей української
землі».

У портреті «Професор Михайло Грушевський» (3 березня) підкреслювалися
наслідки діяльності цього титана праці. «Бачимо, як під впливом великої,
невсипущої, плідної діяльності професора, — писав М. І. Міхновськии, —
постать ледачого, пиняво-го, байдужого «малороса» навіки гине й виростає
бадьорий, сильний, енергійний Українець, якому належиться майбутнє».

Описуючи діяльність професора Миколи Сумцова (18 березня), М. І.
Міхновськии вказав на те, що він перший почав читати в Харківському
університеті лекції українською мовою. Його «науковий виклад був
яскравим доказом здібності української мови як гнучкого і міцного
знаряддя для виявлення наукової думки і підняття національної
самосвідомості й самоповаги».

У статті про Миколу Садовського (1 квітня) відзначалося, що «він зумів
перекинути місток від старого наївного народного театру до нового
майбутнього, який би відповідав вимогам сучасності». Таку оцінку здобув
перший стаціонарний (немандрівний) український театр М. Садовського у
Києві. Газета подавала інформацію про намір видатного театрального діяча
заснувати в Харкові філію свого театру, але, на жаль, він так і не був
утілений у життя.

Наукову публіцистику за підписом «Проф. М. Сумець» друкував у тижневику
М. Ф. Сумцов; зокрема, тут з’явилися його статті «Євген Гребінка» (29
січня), «Добра людина» (26 лютого), «Гр. Квітка-Основ’яненко про
Великдень» (26 березня), «Літературно-наукова діяльність Б. Грінченка»
(7 квітня). У статті «Євген Гребінка», поданій до 100-річчя від дня
народження письменника, вказувалося на коротке творче життя поета в
українській літературі. Як підкреслював автор, Є. Гребінка міг би ще
багато зробити, але «він легко відірвався від рідного краю ради
лакомства нещасного Петербурга, де йому не стачило таланту
всеросійського письменника, а в ріднім письменстві він ще й досі
жевріє». Стаття «Добра людина» була вміщена в шевченківському номері й
містила огляд мемуарної літератури про Кобзаря.

297)

Шевченко як особистість поставав у них «доброю людиною», тому ці слова
автор і виніс у заголовок свого твору.

Активно співробітничав з газетою відомий український діяч і журналіст
Костянтин Михайлович Бич-Лубенський, обраний невдовзі головою ради
українського імені Г. Квітки-Основ’яненка літературно-мистецького
етнографічного товариства, заснованого в Харкові в лютому 1912 року. 18
березня газета «Сніп» опублікувала статут товариства та запрошення: хто
бажає вступити в товариство, має подати заяву голові ради д. Костеві
Бич-Лубен-ському за адресою: Харків, Єпархіальна вул., 26.

З самого початку видання газети він виступав у ній як музичний критик. У
статті «Музичне життя України» (1 січня) він відзначав: переживає
піднесення українське письменство, малярство, архітектура, але не можна
того самого сказати про українську музику, хоча наші народні джерела
такі багаті, що ними живляться й російські, і польські композитори. У
другій частині цієї статті «З музичного життя України. II» (29 січня) ця
думка набула нового повороту: ми нарікаємо на бідність українського
музичного репертуару, а разом з тим забуваємо видатні музичні досягнення
— Кропивницького, Сокальського, Павла Зінченка, Володимира Олександрова,
які залишили багато вартих уваги здобутків.

Далі свої спостереження він викладав у численних статтях під спільною
назвою «Дагеротип». Нагадаємо, що це перша назва фотографії. Очевидно,
автор мав на увазі, що в своїх спостереженнях буде суворо дотримуватися
засади документалізму. Але насправді його статті наповнювалися не
стільки документальною фактичною інформацією, скільки оцінними
судженнями. Наприклад, у статті «Дагеротип. III» (5 лютого) К.
Бич-Лубенський, розмірковуючи над долею українського руху, писав: «Ми
переживаємо ще й досі прокляття психології нашої удільної усобиці; трохи
не кожна людина, яка має можливість випертись наперед, вважає за свій
моральний обов’язок робити шкоду громадському ділу».

Але вектор музичної критики все ж таки прокладався в публікаціях К.
Бич-Лубенського. У статті «Дагеротип. V» (4 березня) автор розповів про
так звані «стильні національні концерти» великоросійської, італійської
та української музики, які відбулися в Харкові. «Тільки один український
відділ, — відзначив він, — явився на цьому концерті жебраком й
по-бідацькому репрезентувався одинокою бандурою та поганенькими
жартівливими пісня-

ми». Далі описувався жалюгідний стан української музики, за що українцям
нікого винуватити, крім самих себе.

У музиці, відзначив критик, «ми нічого не використали, опріч 3-4 опер
шановного д. Лисенка та романсів 3-4 видатніших композиторів. Оце і все,
що ми маємо. Нам ніхто не забороняв і не забороняє розробляти багатійшу
скарбницю народної творчості та свого таланту; але ми нічого подібного
не робимо, не дивлячись на бадьорий примір нашої словесної літератури,
яка до того зміцніла, що з нею починають вже рахуватися».

Згодом К. Бич-Лубенський запропонував для своїх спостережень нову назву
— «Сучасні негативи». У статті під такою назвою, публікація якої
розтяглася на три подачі (6, 13, 20 травня), він глибоко проаналізував
становище в Росії в духовній сфері, звернувши увагу на протистояння
«істинно-руських батюшок» і численних релігійних учень і сект. Автор
витлумачував це явище як наслідок девальвації людини в тоталітарній
державі. Людина протестує проти свого знецінення, звертається до вічного
джерела духовності — церкви — і бачить, що й тут панують усілякі
распутіни та інші, які стоять на боці тієї ж самої гнобительки-держави.
«Перед нашими очима, — писав публіцист, — розгортається величезна, до
жаху страшна картина загального божевілля, що зветься релігійно-еротична
параноя» (20 травня). Подолання кризи можливе на шляху надання людині
реальної свободи.

З тижневиком співробітничали й друкували в ньому свої твори відомі
письменники й журналісти: Олекса Слісаренко, Христя Алчевська, Григорій
Коваленко, Агатангел Кримський, Спиридон Черкасенко, Валерій Мороховець,
Микола Плевако, Євген Бачин-ський.

Олекса Слісаренко (1891-1937) опублікував у газеті «Сніп» кілька віршів,
а також цікавий алегоричний твір «Сучасна казка. З нашого життя» (27
лютого). Тут була створена дотепна картинка: уночі в помешканні
гімназиста на полиці розмовляють між собою книжки та часописи. Є тут
Катехізис і Четьї-Мінеї, «Новое время» і якийсь український часопис.
Коли «Новое время» починає лаяти український часопис за «мазепинство» й
сепаратизм, то Четьї-Мінеї пояснюють йому, що їх автор, українець Дмитро
Ростовський «написав їх перше по-малоросійськи, за що їх було заборонено
й спалено». Цей приклад найкраще доводив, якої наруги з боку Російської
православної церкви зазнавала українська мова ще на початку XVIII ст.

299)

Христя Алчевська так само вмістила кілька віршів, але виступила і як
літературний критик. У статті «Творець і дійсність» (29 січня) вона
подала оцінку драматичного твору Олександра Олеся «Трагедія серця»,
захищаючи поета від несправедливої критики «Української хати».

У 1912 р. українство готувалося до відзначення 40-ліття літературної
діяльності Івана Франка, у зв’язку з чим у газеті «Сніп» були
надруковані твори поета «Притча про захланність» (5 лютого), «Азбучна
молитва св. Костянтина Солунського» (27 лютого), «Причинки до
староруського віршування» (8 квітня), а також численні інформаційні
повідомлення про підготовку до ювілею.

Агатангел Кримський (1871-1942), видатний український письменник і
учений-сходознавець, у майбутньому — академік АН України, її неодмінний
секретар, — умістив у тижневику «Сніп» статті «Родинне виховання»,
«Історія повторюється», «Блудним синам», «Поезія чи глибинні мотиви».
Стаття «Історія повторюється» (12, 19 лютого) подавалася під
псевдонімом, Фанько, і була присвячена полеміці з російською
журналістикою, зокрема з П. Струве. Заголовок автор пояснював так: то
поляки виправдовували свою колонізаційну політику щодо України роллю
просвітителів і цивілізаторів, а тепер те саме роблять росіяни.

Велику статтю «Відгуки з життя» та подорожній нарис «З Києва на
Слобідщину» надрукував у «Снопі» Григорій Коваленко (1867-1938) —
відомий письменник-самоук, який тоді працював коректором газети «Рада» в
Києві, але був уродженцем слободи Коломак (звідки один з його
псевдонімів — «Коломацький») Вал-ківського повіту Харківської губернії,
добре знав Харківщину і співчував відродженню в Харкові української
журналістики.

Спиридон Черкасенко (1876-1940) під псевдонімом «Гриць-ко Г.» надрукував
тут публіцистичні роздуми «Починають брикатися» (9 вересня). Це була
полемічна стаття, предметом якої став огляд виступів російської преси
проти українського руху, журналістики й освіти. Автор відзначав, що ці
виступи вже давно перетворилися на антиукраїнську інформаційну кампанію,
а можливо, й інформаційну війну проти українського народу.

Цікаву інформаційну статтю «Авіація в 1911 році (3 нагоди Паризького
Авіаційного салону)» (12 лютого) подав.до газети «Сніп» редактор журналу
«Тяжелее воздуха» Валерій Морохо-вець. Його репортаж супроводжувався
фотографією.

(ш

Микола Плевако спеціалізувався на рідкісному жанрі некрологу, наприклад:
«Пам’яті М. Л. Кропивницького (на другі роковини його смерті» (8
квітня), «Світлої пам’яті Б’єрнст’єрне Б’єрн-сона (1832-1910)» (15
квітня), «Бл. п. Орест Курдіновський {некролог)» (30 серпня). Особливо
цікавим є другий твір, у якому автор поставив українцям за приклад
Норвегію, яка так само кілька століть боролася за звільнення від
шведського панування і для якої так само слово, література, журналістика
відіграли вирішальну роль у досягненні успіху.

Познайомившись з українською справою за допомогою журналу «Rutenische
Revue», Б. Б’єрнсон залишив про неї палкий відгук. «З усіх подвигів
сучасного світу, — навів М. Плевако слова норвезького письменника, —
видається мені ваше змагання найбільшим! ЗО міліонів українців піднести
до значення свідомого, освіченого народу, визволити з вікового
приниження — таке велике діло мусить захоплювати. Відколи я живу з цим
почуванням, моє життя стало багатшим, моя надія на людськість певнішою».

У кінці року дали свої наслідки спроби редакції налагодити мережу
власних кореспондентів у великих політичних і культурних центрах.
Відомий політичний діяч Євген Бачинський (1878— 1978), який перебував на
еміграції у Франції, опублікував у газеті «Сніп» нариси: «Життя
українців в Парижі (Допис)» (14 жовтня), «Жиди в еміграції (Паризькі
начерки)» (1 грудня). Іван Мечисла-венко надрукував «Лист з Петербурга»,
який складався з трьох частин (16, 23, 30 грудня), де йшлося про життя
української петербурзької громади.

Залучення до участі в часописі відомих українських письменників та
журналістів було великим успіхом редакції. Разом з тим впадає в око, що
жоден із запрошених до співробітництва не став сталим автором «Снопа», а
виступав у ньому час від часу, принагідно. Це свідчило про слабке
становище редакції, неможливість з її боку налагодити міцне
співробітництво з відомими діячами, прагнення (а може, й фінансову
потребу) покладатися лише на власні сили.

Часопис «Сніп» вів широку новинкарську діяльність, дедалі більше
вдосконалюючи її. Спочатку новинарні повідомлення не виокремлювалися в
рубрики. Наприклад, у числі від 1 січня була надрукована за підписом
Свій стаття «Нема й десятьох!», де розповідалося про розв’язання на
сесії Харківської губернської земської управи питання про запровадження
в початкові школи Хар-

301)

ківщини української мови. «Чи треба доказувати, — запитував автор, — що
на Слобідській Україні є тільки дві мови: російська та українська і що
86% населення розмовляє по-українськи?» Тим часом лише п’ять депутатів
проголосували за надання українській мові статусу викладової. Автор
назвав, на жаль без ініціалів, прізвища цих депутатів: князь Голіцин,
барон Будберг, дд. Сиромятников, Абрамов, Гонтерев.

Проте надалі новинарні повідомлення рубрикувалися під заголовками
«Новини», «З нашого життя», «З життя Слобідської України», «З Галичини»,
а також — «З газет і журналів», «З нашої преси», «З поля літератури й
науки».

У першій групі подавалися повідомлення на українські теми з наголосом на
висвітленні українського життя Слобожанщини. Як от, у рубриці «З нашого
життя» 15 квітня стисло повідомлялося про те, що в селі Довжику
Харківського повіту відкрито літній театр, улаштований на кошти князя С.
Д. Голіцина; ухвалено виставляти українські п’єси та закласти
український хор під орудою вчителя І. Кутька.

Тут же містилося повідомлення про «утиски на українську пресу». У
Чигиринському повіті голова місцевої повітової управи викликав до себе
лікарку Зендерсон (латишку) і зажадав, щоб вона відмовилася
передплачувати українську газету. Та відповіла, що, не будучи українкою,
мусить читати український часопис для ознайомлення з народом, серед
якого працює, і його мовою. Так само повівся голова й з лікаркою
Садовською. Оскільки обидві жінки відмовилися його послухати, то їх було
переведено в інший повіт.

Згодом, коли товариство Квітки-Основ’яненка відкрило український клуб на
вул. Чорноглазівській, 9, добрим тоном стало вміщувати в газеті численні
повідомлення про роботу цього клубу: збори товариства, лекції,
танцювальні вечірки тощо.

У повідомленнях з Галичини найчастіше розповідалося про справу
заснування українського університету у Львові, боротьбу українських
фракцій у Галицькому крайовому соймі та Австрійському парламенті за
розширення прав і свобод українців.

У повідомленнях з другої рубрики викладався зміст українських часописів
«Літературно-науковий вісник», «Світло», «Украинская жизнь»; реферувався
зміст програмових матеріалів. Наприклад, у числі від 8 січня наводилися
основні положення статті Михайла Грушевського «На українські теми»,
опублікованої в «ЛНВ»(1911.— №12).

П02

Важливу агітаційну роль виконували в газеті не тільки прямі
публіцистичні проблемні статті з української проблематики, а й такі
жанри, як замальовка й допис. Вони на конкретних прикладах знайомили
читача із становищем українства в Росії, де, з одного боку, мали місце
ігнорування урядом українських потреб, переслідування українського
слова, з іншого — наполегливий потяг народу до рідних джерел, успіхи
українського руху.

Як от, подавши кілька статей з холмського питання, яке тоді широко
обговорювалося через свою політичну актуальність, редакція подала
замальовку Миколи Левського «Холмські враження» (5 лютого), де автор
описав розмову в купе потягу випадкових пасажирів. Панотець гаряче
доводив марність спроб оголосити українську Холмщину Росією, а на
запитання автора, де ж свідомі українці, які б працювали на рідному
ґрунті й захищали народні інтереси, відразу замовк, натякнувши, що за це
можна потрапити й за ґрати.

З часом у газеті було запроваджено рубрику «Дописи». 18 березня у
«Дописі з Лебедина» Г. П. розкрив тему: як діти розуміють російську
мову. З його спостережень виходило, що російська мова не може бути
підставою успішного оволодіння знаннями для учнів. Тут же за підписом
Піддубний був опублікований «Лист з Сибіру», у якому йшлося про
культурні потреби українських переселенців. 8 квітня в дописі з села
Вільшани Лебедин-ського повіту повідомлялося, що вчителі місцевої школи
б’ють дітей за українські слова, вимовлені на уроці.

Літо 1912 р. пройшло в газеті «Сніп» під гаслом нової цікавої
інформаційної кампанії. 13 травня газета опублікувала редакційну статтю,
у якій піднімала питання про важке становище української преси. Наші
сподівання 1905 p., писала газета, на бурхливий розвиток української
преси після зняття урядової заборони на неї не виправдалися. Найбільша
українська газета, яка може вважатися центральною [йшлося про «Раду»],
зібрала наклад у кілька тисяч примірників. Стихійне українство,
українські маси не можуть читати українські часописи з багатьох причин:
1) у них немає грошей, щоб ті часописи передплачувати; 2) у них немає
грамотності, щоб ті часописи читати, і 3) може, найголовніше: у них
немає відомостей і розуміння, що існують в Україні українські часописи і
яку функцію вони виконують. У висновку анонімний автор назвав нинішніх
українських діячів «каменярами преси».

зоз)

Наслідком публікації цієї статті став лист, отриманий редакцією з
Таврійської губернії і опублікований нею 27 травня за підписом «д. С.
Р-к», який супроводжувався редакційною статтею, де наголошувалося на
гіркій правді цього листа. Автор листа писав про те, що не тільки
становище української преси виявило неготовність українців до
політичного та культурного життя, але й становище театру, книги.
Український хлопчик, узятий від землі в місто, «в услужение», легко й
невимушено забуває рідну мову, ставши дорослим, іде в український театр,
аби насміхатися з гальорки над українською мовою, купує українську
книжку, щоб кепкувати з неї. Автор не бачив можливості розбудити
національну свідомість українського народу. «Щоб досягти цієї мети, —
писав він, — треба витворити нове покоління, але для цього треба
перетворити усі школи на українські та ще й добути десь українських
учителів. О, яка це колосальна праця і «ломка», треба величезної віри в
те, що од цієї роботи покращає життя люд-

ності».

Лист С. Р-ка викликав зливу відгуків. У наступному числі редакція
опублікувала відразу три відповіді дописувачу з Таврії і запрошення до
читачів узяти участь в «анкеті», так було названо обговорення проблем
піднесення української національної свідо-

мості

ті.

Одночасно редакція подала заяву, що починає публікацію великого
історичного твору, а для цього переходить на випуск подвійними числами.
Усе літо від № 23-24 (15 червня) до № 35-36 (9 вересня) «Сніп» виходив
на 16 сторінках раз на два тижні. Великим історичним твором, який
планувала опублікувати редакція, виявилася повість Олелька Островського
(18807-1920) «Берестечко». Вона займала підвал майже кожного номера.
Публікація з продовженням великого епічного твору виправдала себе
настільки, що невдовзі після її завершення редакція почала друкувати
сатиричний роман французького письменника Альфонса Доде (1840-1897)
«Тартарен з Тараскону» (1872) у перекладі С. Сердюкової (з 30 вересня до
30 грудня). Разом з тим публікація перекладного (а не оригінального),
хоч і класичного роману, свідчила про труднощі з надходженням якісних
ексклюзивних творів українського письменства. Установити сталі стосунки
з кимось з відомих українських письменників редакції не вдавалося, а ті
твори, що надходили самопливом, зазвичай відзначалися графо-манським
рівнем.

(ш

У верхній частині кожного літнього числа редакція подавала реагування на
лист С. Р-ка. Так, лише в № 27-28 від 15 липня були опубліковані
відповіді К. Бич-Лубенського, Василя Кёкала, Я. Христенка, Михайла
Полянського, Миколи Матінкевича, Яся Довбиша, Маненка (наводимо підписи
під листами так, як їх подала редакція). Аргументація авторів вичерпно
викладала історію денаціоналізації українців у Російській імперії.
Темнота селян, на яку посилався С Р-к, поставала як наслідок столітнього
поневолення. Але, писали згадані автори, наведені ним факти будять у нас
не песимізм, а жадобу ще більшої праці. Дехто з них навіть висміював
позицію панікера, як-от Прохор Воронін, який іронічно назвав свій відгук
«Господи, гинемо!» (15 червня).

Коли стало зрозуміло, що автори повторюються, редакція почала подавати
приклади спростування позиції С. Р-ка. Т. Красно-пільський у статті «З
подорожніх вражень (Замість відповіді на лист С Р-ка)» (ЗО липня)
розповів, як, вертаючись з відпустки, мріяв купити українську газету на
якійсь великій станції, та в Христинівці це йому не вдалося зробити, бо
газета «Рада» чомусь перестала туди надходити. Але у вагоні навпроти
нього невдовзі сів хлопець і дістав з кошика «Кобзаря» й свіже число
тієї ж «Ради». Попутники познайомилися. Юнак виявився учнем четвертого
класу гімназії, він активно цікавився українськими справами, а зараз
їхав до батька в Уфимську губернію, куди переселилася його сім’я.

Решту площі літнього номера займали інформаційні повідомлення. Але
будувалися вони так, що були суголосні з дискусією, яка велася на
сторінках газети. Наприклад, під рубрикою «З поля літератури і науки» 15
червня подавалася замітка «Як розходиться українська історія?», де
писалося: «Перше видання «Історії України-Руси» М. Аркаса випечатане в
семи тисячах примірників, і весь наклад розійшовся протягом кількох
місяців 1908-го року. В так само швидкім темпі розійшлося п’ятитисячне
перше видання «Історії України» проф. М. Грушевського. Другі видання
обох історій розкуповує публіка не менш жваво».

Унаслідок обговорення позиції С Р-ка українська проблема була висвітлена
в газеті «Сніп» особливо глибоко й вичерпно. Дискусія засвідчила, що в
цьому питанні немає байдужих, принаймні серед читачів газети. Участь в
обговоренні взяли як автори часопису, так і рядові читачі, з яких багато
хто вперше взявся за перо. Спочатку редакція обіцяла подати у вересні
своє резюме

305)

до дискусії. Але так і не подала. Думається, з тієї простої причини, що
писати вже було ні про що: після детального розгляду листа в численних
публікаціях редакція вже не могла сказати нічого нового; зрозумівши це,
вона й промовчала. Тим більше що насувалися нові важливі політичні
події.

9 вересня в редакційній статті газета вперше торкнулася виборів у IV
Державну думу, поставивши запитання: чи будуть у думі українці? Лише
вони самі зможуть відстояти українські інтереси, а росіяни будь-яких
політичних платформ не здатні це зробити. Далі автор розмірковував,
якими повинні бути українці у переддень виборів. «Насамперед нам треба
свідомості, — писав він. — Всі українці — усі — повинні стати під
українську корогву». «Потім витривалості нам треба». «І третє — нам
потрібна бадьорість». 16 вересня був опублікований окремий список
українських кандидатів, куди увійшли К. Бич-Лубенський, М. Махновський,
В. Мороховець та інші представники української харківської громади.

ЗО вересня редакція вже подала перший коментар до виборів, які
відбулися. «Якби російські поступовці, — писалося в редакційній статті,
— не виставляли своїх окремих кандидатів, але підтримали
поступовців-українців, то реакціонери безумовно були б розбиті. Та вони
цього не схотіли, бо темний інстинкт російського шовінізму приказує їм
провести з України тільки членів своєї нації, хоч би й реакційного
напрямку».

У цьому ж числі новий автор Леонід К. у статті «З виборчого виру (лист з
Полтавщини)» розповів про наслідки українського блоку з кадетами. За
його даними, аби такий блок відбувся, кадети погодилися включити до
своєї передвиборчої програми чотири найбільш безневинні пункти з вимог
українців, але категорично запротестували проти включення їх до списків
кандидатів. Так вибори в Полтаві і пройшли без українських
представників.

Поряд друкувалася стаття цього ж автора «Нація і асиміляція». Починалася
вона з твердження, що асиміляція — велика шкода для людства, адже
національна різниця зросла на природному ґрунті, нівелювати її —
суперечити Божому промислу. «Як ми розуміємо асиміляцію?» — запитував
публіцист і відповідав: «Як запозичення двома сусідніми народами рис
одне одного, які дають можливість міцніше пристосуватися до життя». Але
з українським народом ніякої асиміляції не відбувається, бо в даному
випадку йдеться не про взаємне збагачення двох народів, а про

(306

спробу одного народу (російського) за допомогою репресивної державної
політики поглинути інший (український). Але саме українці першими довели
світові безперспективність і згубність асиміляції. Вони не піддалися
поглинанню, знищенню. Народ лишився собою, тільки втратив повагу до
себе. Але це явище тимчасове. В інших історичних умовах відбудеться
реабілітація української національної свідомості. За ці інші умови й
повинна змагатися українська інтелігенція.

У редакційній статті «7 жовтня 1912 року. Харків» були підбиті найбільш
повні підсумки виборчої кампанії до IV Думи. Росіяни у Харкові перемогли
українців і радіють цій перемозі, адже перемогли українців на їх власній
землі, у столиці Слобідської України, незважаючи на велике завзяття й
нечувану досі рішучість самих українців здійснити свої права на своїй
землі. Але помилився б той, хто б припустив, що в таборі переможених
панує розпука, що українці пригнічені духовно. «Навпаки! — пояснював
автор. — Українці одержали величезну перемогу над своїм найстрашнішим
ворогом: національною оспалістю й у самій побіді москалів убачають
зарідок їх будучої поразки». Хто знав реальне співвідношення сил, той не
сумнівався, що більшість буде московська. Вибори проводилися як нерівний
бій для майбутнього. Автор будував свої висновки на двох найголовніших
фактах: 1) українці одержали нині коло 500 голосів, тобто в п’ять разів
більше, ніж на виборах до III Думи; 2) найбільшу кількість голосів вони
одержали в тій курії, де голосував цвіт харківської інтелігенції.

Таким чином, були всі підстави говорити про те, що «Сніп» виконав своє
завдання — мобілізувати українську інтелігенцію навколо політичної
організації українства, пробудити українську національну свідомість у
формотворчій верхівці нації. Збільшення прихильників газети у п’ять
разів і перевага серед цих прихильників «цвіту харківської інтелігенції»
— це був достойний наслідок роботи часопису «Сніп».

Це розуміли не тільки симпатики газети, але й її запеклі вороги. У
наступному числі газети від 14 жовтня 1912 р. у рубриці «З нашого життя»
було вміщене повідомлення «Постанова Харківського губернатора», де
писалося: за публікацію «Українська платформа» (27 травня), яка викликає
ворожі відносини до уряду, оштрафувати редактора «Снопа» на 500 руб., а
як штраф не буде сплаченоі, арештувати на 90 днів. Через тиждень газета
повідо-

30?)

мила, що гроші зібрані й штраф заплачено, але одночасно сповістила, що №
41 (14 жовтня) конфіскований поліцією. Невдовзі був конфіскований і № 43
(28 жовтня). Далі на редакцію навалилися нові випробування — страйк у
друкарні «Печатное дело», який тривав майже місяць. Увесь цей час газета
не виходила. Коли ж вихід було відновлено, редакція, стоячи на сторожі
інтересів читачів, ухвалила об’єднати три числа в одному. Так номери 1 і
9 грудня мали відповідно нумерацію № 44, 45 і 46; № 47, 48 і 49 і 20
сторінок обсягу.

Ще 7 жовтня в першому оголошенні про передплату «Сніп» повідомив своїх
читачів і прихильників, що виходитиме лише в тому випадку, коли назбирає
1500 передплатників. За інших обставин видання газети неможливе й буде
припинене. Річна передплата коштувала 3 крб. Тут же повідомлялося, що на
видання газети протягом року потрібно не менше як 5 тис. крб. Редакція
не мала співробітників, тому що їм ні з чого платити. Разом з тим,
писалося в оголошенні, «одна людина більше року витримати видавництво не
може». Це вперше редакція описала своє становище, а не загальний стан
української преси, який теж був тяжким.

У № 50 від 16 грудня вже було остаточно повідомлено: «У 1913 році «Сніп»
не виходитиме». Ця об’ява друкувалася на першій сторінці і в двох
наступних номерах газети. У них редакція завершила виконання своїх
обов’язків перед читачами. До числа таких вона віднесла обіцяну ще
влітку відповідь на лист С. Р-ка. У редакційній статті 23 грудня вона
писала, що хоче торкнутися несподіваного боку полеміки, який не зачіпали
кореспонденти: психофізичного стану нації. Тут вбачала редакція джерела
відповіді на питання: чи зможуть українці підвестися з колін чи вічно
будуть перегноєм для сусідніх націй і держав?

Автор редакційної статті слушно вказував, що сприятливі обставини можуть
з простого хлібороба зробити героя. «І нема чого плакатися над тим, що
тип українця здегенерувався, вихіснував-ся, — відзначав він. — Хіба до
війни 1648 року Богдан Хмельницький не був полонізатором України в
деякім значенні?» Тому нічого нарікати на пасивність народу, а подвоїти,
потроїти зусилля для зміни обставин його життя, для пробудження в ньому
національної притомності. Усвідомлення цього українським інтелігентом
«закликатиме його до солодкої праці над виробленням сприятливих обставин
в глибокій вірі, що навколо в постатях ледарів живуть герої».

(308

Останнє число (ЗО грудня) містило статтю «Від редакції», яка була
прощанням з читачами. «Сніп» умирає смертельно поранений байдужістю
нашого громадянства, — писалося тут, — а не дошкуляннями ворогів. Не
кари та штрафи, що рясно сипалися на нас, але байдужість нашого
суспільства є причиною смерті «Снопа».

Необхідно відзначити, що харківський «Сніп» переживав долю всієї
української журналістики. У такому саме становищі була й київська
«Рада». Але вона мала мецената — українського підприємця і
громадсько-політичного діяча Євгена Чикаленка (1861-1929), який щорічно
видавав дотацію на видання щоденної газети, завдяки чому вона й
існувала. Миколі Міхновському не пощастило знайти такого мецената; це й
визначило долю харківського часопису.

Закінчувалося звернення в іншій тональності. «Віримо, — писала редакція,
— що надійдуть інші часи, що зникне огидна байдужість у нашім народі і
що «Сніп» як представник певного світогляду, ще буде потрібний нашому
громадянству. Трохи зарано з’явився «Сніп», ще не готове суспільство
українські ідеї, які плекав «Сніп», прийняти й здійснити. Але віримо, що
ті ідеї незабаром з стану зародкового перейдуть у стан розвитку: тоді
знову воскресне «Сніп»».

У кінці числа друкувалося повідомлення, яке багато що говорило про стан
видання газети: «Редакція просить усіх співробітників, які ще не
одержали свого авторського гонорару, повідомити негайно, скільки й кому
винен «Сніп» за уміщені твори». З цього оголошення випливає, що в
редакції навіть не було кому вести справу обліку виплати гонорарів, що
через відсутність коштів вони сплачувалися нерегулярно, але редакція
вважала справою честі розрахуватися з авторами при припиненні виходу
газети.

Найважливішим здобутком часопису була репрезентація на його сторінках
для масового читача й адаптація для всенародного розуміння ідеології
українського націоналізму (патріотизму), витлумачення ідей Миколи
Міхновського й Дмитра Донцова. Україна як самодостатня вартість
поставала з кожного числа часопису. «Сніп» запліднював читачів думкою,
що доля України залежить від самих українців. Коли говорити про вибір
1912 р. для видання часопису, то він був обраний якнайдоречніше: це був
рік виборів до IV Державної думи, до якої українці подали окремий
список. Тут і став у пригоді українській групі власний часопис, зі
сторі-

309

нок якого можна було вести пропаганду своєї програми. У відповідності зі
своєю позицією М. І. Міхновський переконував читача: неважливо, які саме
за політичними поглядами росіяни будуть засідати в Думі, а чи будуть там
українці.

Незважаючи на певну вразливість концепції М. І. Міхнов-ського, історія
підтвердила його правоту: російська демократія завжди закінчувалася на
українському питанні; українці ж, часто навіть декларуючи
інтернаціоналізм, залишалися на питомому ґрунті своєї національності,
тому вони й були репресовані в СРСР, хоча значна їх частина формально
належала до Комуністичної партії. Вони становили небезпеку для
тоталітарного режиму саме як питомі українці, яким боліла доля
винищуваного рідного народу.

Така послідовна позиція не могла не викликати лютувань шовіністичної
влади, і губернатор неодноразово виносив ухвали про штрафи газеті й
попередження редакторові. Але короткий вік газети не завадив їй залишити
свій слід в історії української журналістики. Вона швидко здобула
популярність завдяки професійному веденню, широті охоплення життя,
якісному складові авторів, її наклад становив 1500 прим., що на той час
для українського часопису було досить великим успіхом.

3.7. Журнал Охтирської чоловічої гімназії

«Школьный луч» (1916-1917)

як тип учнівського видання

Безсумнівним наслідком пробудження українського суспільства, що сталося
внаслідок тектонічного поштовху, завданого Першою російською революцією
(1905-1907), стала поява журналістики середніх навчальних закладів.
Навряд чи можна в історії української журналістики обійти увагою
малопомітні зовні, але новаторські за сутністю явища, до яких слід
віднести часопис «Юный мир» (1913. — № 1. — лютий) — літографічний
журнал учнів 2-го класу Харківської третьої гімназії, відповідальним
редактором якого значився С. П. Вольський, а також створення
педагогічного часопису «Наука и школа» (1915-1916). Видання існувало два
роки, з періодичністю 5 разів на рік, і мало статус
науково-педагогічного журналу-збірника, що видавався в Харкові при
гімназії 2-ю групою викладачів. Редактором-видавцем його виступав М. М.
Кноррінг.

(з 10

Але найдивовижніше було те, що прагнення до публічного життя в слові
проникало й далі в провінцію, про що свідчить журнал «Школьный луч»,
який декларував себе на титульному листі як «видання учнів старших
класів Охтирської чоловічої гімназії». Виходив журнал російською мовою,
його перше число з’явилося

1916 р. без зазначення номера й дати, друге — вже мало номер і дату (15
січня 1917 p.); третє — було останнім з датою 1 травня

1917 р. Педагогічний колектив брав нас себе відповідальність за
журналістську творчість учнів — саме так можна було зрозуміти слова,
надруковані після заголовка: «Директор гімназії П. Я. Кви-цинський». На
другій сторінці зазначалося: «За редакцією С. І. Гудиліна і І. А.
Яковлева». Оскільки їхніх імен не зустрічаємо серед авторів журналу —
учнів гімназії, то з великою мірою вірогідності можемо припустити, що це
були спеціально призначені педагогічною радою викладачі, які, можливо, й
стали ініціаторами видання шкільного часопису.

Важливо поміркувати над тим, чому саме в Охтирці стало можливим таке
журналістське явище. Ми мало що знаємо про духовний світ повітових
містечок України XIX і початку XX ст., воно слабко відбите в спогадах,
листуванні, не мало своєї журналістики; інакше кажучи, бракує документів
для його хоча б приблизної реставрації. Але деякі факти все ж необхідно
навести. Охтирка первісно, у час заселення Слобожанщини, стала важливим
територіально-адміністративним центром — столицею одного з п’яти
слобідських полків — Охтирського. З ліквідацією полкового устрою 1785 р.
вона стала повітовим містом Харківської губернії. Варто при цьому
нагадати, що губернія складалася лише з одинадцяти повітів, що підносило
роль повітового містечка. Сучасні Кіровоград, Запоріжжя, Донецьк,
Луганськ, Одеса — це в минулому повітові міста Херсонської та
Катеринославської губерній.

Охтирський повіт був щедрим на літературні таланти, він дав українській
і російській літературам Павла Грабовського, Остапа Вишню й Василя
Чечвянського, Михайла Арцибашева, Миколу Хвильового, Бориса
Антоненка-Давидовича, Платона Воронька. З них в Охтирській в 1887-1894
pp. гімназії навчався Михайло Арцибашев. Після закінчення гімназії він
приїхав до Харкова і в 1895 р. опублікував тут у газеті «Южный край»
свої перші оповідання. Дія його найбільш знаменитого роману «Санін»
розгорталася в Охтирці, що свідчило про любов автора до своєї малої
батьківщини. В Охтирській гімназії вчився Микола Хвильовий

(Фітільов). У короткій біографії він так писав про цей період свого
життя: «Успадкувавши від батька мрійливість, я, вступивши до Охтирської
гімназії, мусив її невдовзі залишити: участь у так званому українському
революційному гуртку виокремила мене з середовища решти товаришів і
моєму батькові запропонували перевести мене на квартиру до місцевого
жандарма. Я покинув гімназію, не отримавши атестата й за 4 класи»’.

Отже можна сказати, що Охтирська гімназія була помітним середнім
навчальним закладом, який нагромадив значний педагогічний досвід, вона
була освітнім центром повіту, де вчилися діти дворян і різночинців, де
працювали талановиті вчителі, які забезпечували високий рівень
викладання. Зрештою, свідченням цього є й розпочате тут періодичне
видання. «Школьный луч» мав тенденцію до збільшення обсягу: його перше
число нараховує 28 сторінок, друге — ЗО, третє — 40. У другому числі
редакція подала фінансовий звіт. Виявилося, що після появи першого числа
в журналу з’явилося 200 передплатників і передплата продовжувала
прийматися. Батьківський комітет додав редакції 10 крб для оплати
друкарських послуг у друкарні І. Є. Певзнера. У третьому числі
повідомлялося, що з другого числа участь у журналі беруть не тільки учні
старших, але й середніх класів гімназії. Усе це свідчило про успіх
журналу в повітовому містечку.

Відкривався перший номер текстом С Велькіндса під назвою «Передова
стаття», де формулювалися завдання часопису. «Школьный луч» повинен
дбати про розширення світогляду учнів, розвиток у них допитливості, а
також дати їм можливість випробувати свої сили на сторінках учнівського
часопису. Ми маємо багато прикладів, писав автор, коли творчий шлях
майбутній класик починав саме в учнівський період. Було б шкода, якби
талант загинув тільки тому, що вчасно не дістав поштовху для свого
розвитку. Таким поштовхом і повинен стати учнівський журнал. Крім того,
часто одним учням відомі такі знання, які невідомі іншим, журнал дасть
їм можливість поділитися з рештою своїми корисними знаннями. Нарешті,
батьки учнів побачать у журналі культурну силу, яка здатна підняти
розвиток своїх читачів. Таким чином, юний редактор цілком успішно
обґрунтував доцільність видання нового журналу, стисло й виразно
окреслив його завдання.

1 Хвильовий Микола. Коротка біографія // Хвильовий Микола. Твори: У 2 т.
— К, 1990. — Т. 2. — С. 830.

Жанр передової статті розглядався редакцією як обов’язковий елемент
кожного числа журналу. До другого номера таку статтю написав В. Кейль і
назвав її «Наш журнал як провідник ідей». Цей автор посилався на статтю
С. Вельдкіндса і полемізував з нею. На його думку, роль учнівського
журналу не в наданні нових знань, адже самі автори статей не настільки
глибоко й докладно знають свій предмет, щоб учити інших. Але їхні
статті, безсумнівно, сприятимуть у цих інших пробудженню потягу до
знань, до самостійного пошуку в галузі цікавого предмета. Ще більше
значення журналу в аспекті морального виховання. Часто учні молодших
класів насторожено ставляться до вчителів, убачаючи в них мало не ворожу
силу, що покликана обмежити свободу учня, спонукати його до праці. Але
ті ж самі поради, висловлені не від педагогічного колективу, а від імені
старшого товариша, мають зовсім іншу вагу в очах молодших учнів.

Передова стаття до третього числа була написана вже після Лютневої
(1917) революції і мала назву «Звершилось», під нею стоїть підпис
«Редакція». Вперше така стаття присвячувалася політичним подіям у Росії,
а не внутрішньому життю гімназії. У ній стисло викладено події, що
призвели до революційного вибуху, спроби царського уряду чисто
поліцейськими засобами придушити народне невдоволення своєю політикою,
виникнення Тимчасового уряду як представника верховної влади до
скликання Установчих зборів. Сила народу — в єдності зі своїм
демократичним урядом. «Настала справжня весна російського
народно-державного життя, — вважала редакція, — оберігаймо ж її, аби
відрізати противникам шлях для повернення до старого порядку».

Як не дивно це відзначити, але журнал, який мало не найголовнішим своїм
завданням уважав надання поштовху літературній творчості учнів, не
вмістив жодного помітного художнього твору. З прози певними художніми
якостями тут наділена хіба що бувальщина «Кладовище: з мисливських
спогадів» (№ 1), подана під криптонімом К. 3. Цілком у дусі «Мисливських
оповідань» І. Тургенева автор розповів мисливську пригоду, почуту від
більш досвідченого, ніж він сам, мисливця — двадцятишестирічного
студента, який, вертаючись у темряві з полювання, вбив на кладовищі
телятко сторожа, що погналося було за ним і страшенно налякало.

Оповідання С Вельдкіндса «Товариська бесіда, або Сповідь учня» (№ 2)
сприймається вже як белетризована публіцистика. Герой оповідання Володя
Алексеев живе у великому губернсько-

му місті N; після занять він вийшов пройтися по свіжому повітрю і
вирішив завітати до однокласника Колі Артем’єва. У нього він застав за
чаєм і бесідою ще п’ятьох своїх товаришів. Далі викладався зміст бесіди.
Тема її доволі традиційна: про доцільність вивчення класичних мов у
гімназіях. Одні співрозмовники наводили традиційні аргументи: ці знання
не мають статусу ужитко-вості, засмічують мозок молодої людини. Інші так
само не були оригінальними: гімназія має у своїй програмі не лише
ужиткові, але й розвиваючі особистість предмети, математика так само не
потрібна в звичайному житті, як і латина. Уся ця суперечка здалася
завжди мовчазному Володі такою дрібною, що він узяв слово. Ми
сперечаємося про програму, лаємо гімназію, вчителів, сказав він, а самі
безвідповідально ставимося до навчання; ми марнуємо в гімназії найкращі
вісім років нашого життя, але ж є юнаки, які за чотири роки шляхом
посилених домашніх занять опановують гімназійний курс ще глибше, ніж ми.
«Ми забуваємо про батьківщину й народ, які чекають освічених діячів,
повинних звільнити його від темряви незнання». Після всього сказаного
герой зробив несподівану заяву про те, що завтра він залишає гімназію і
відправляється добровольцем на війну. Справді, наступного дня його вже
не було в класі, а через півроку автор прочитав у газеті про його смерть
у бою. За хоробрість він був нагороджений Георгіями усіх ступенів і
отримав звання прапорщика.

Ходульність і надуманість загальної ситуації, невмотивованість рішення
героя, який спочатку нібито не збирається нічого змінювати в своєму
житті (виконує уроки, виходить після цього подихати свіжим повітрям,
заходить у гості до товариша), а потім з приводу цілком дріб’язкової
причини заявляє про втечу на фронт, виявляли цілком публіцистичні наміри
автора.

Вірші були надзвичайно слабкі: декларативні й тенденційні з погляду
ідеології та примітивні з погляду форми. За тематикою вони
розподіляються на патріотичні й пейзажні. Прикладом патріотичного є вірш
«Побажання» Г. Голле (№3. — С. 2):

Бейте, орлы, побеждайте Нашей отчизны врагов И ничего не давайте Им,
кроме ваших штыков.

I так далі у такому ж дусі. Прикладом пейзажного є вірш Б. Яновського
«Метель» (№ 3. — С. 25):

314

На дворе холодно;

Воет ветер, метечь,

И шуршит об окно

Веткой сломанной ель. Розуміючи художню недосконалість учнівської
поезії, редакція друкувала її порівняно мало: у першому числі один вірш,
у другому — два, у третьому — п’ять. Помітного враження вони не
справляли.

Журнал був сильний розв’язанням саме тих завдань, які були сформульовані
в першій «Передовій статті», — поділитися з ровесниками специфічними й
відомими найкраще авторові знаннями. Серед таких матеріалів передусім
приваблювала стаття В. Владикова «Прісноводний акваріум і його
мешканці», яка друкувалася з продовженням у всіх трьох числах журналу.
Автор у своєму нарисі розповів про влаштування акваріуму та догляд за
ним, докладно описав рослинний світ (водорості) і головні породи риб,
які можуть у ньому перебувати.

Доволі звичайна інформація подавалася у статтях М. Привалова «Схід і
Захід: нарис розвитку східного питання» (№ 1), В. Кейля «Вітер, дощ,
атмосферна електрика, гроза: метеорологічний нарис» (№ 1), Д. С-ы
«Гіпотези про наявність живих істот на планетах» (№ 3), В основу таких
статей клалося вивчення спеціальної літератури. Найбільш вірогідно, що
готувалися такі наукові нариси під керівництвом викладачів-предметників.

Два матеріали журналу можна віднести до літературної критики. Це
некролог Ф. Гробицького «Кілька слів пам’яті Генріка Сенкевича» (№ 2) та
І. Шанька «С. Я. Надсон: До 30-річчя від дня його кончини» (№ 3). У
першій публікації подані цікаві оцінки: «Це був невтомний борець проти
безсилля й безхарактерності духу нашого часу…». Сильне враження
справляє його відома історична трилогія. Живі образи цієї трилогії ясно
говорять, що вищий обов’язок кожної нації — боротися за батьківщину,
зрошену кров’ю батьків, за батьківщину, на ґрунті якої тільки й може
повно налитися й дозріти сила вільної особистості, посів усього
людства». Друга стаття написана виключно в інформаційному дусі і
знайомить читачів з біографією відомого поета, але нічого не говорить
про характер його творчості.

Серед чисто публіцистичних творів приваблює стаття М. Привалова
«Репетитор і учень» (№ 2). Слід пам’ятати, що в ситуації початку XX ст.
викладачі гімназії репетиторством не займалися;

у ролі репетиторів виступали старшокласники, які «підтягували» з певних
предметів молодших учнів. Автор свідчить: усі старшокласники мріють
дістати уроки: одні — щоб полегшити матеріальне становище родини, інші —
щоб мати кишенькові гроші. Але не всі відповідально ставляться до своїх
завдань, опинившись у ролі репетитора. Перші прибирають начальницьку
позу, чим лише відлякують від себе дитину. Другі намагаються бути з
учнем запанібрата, часом прищеплюють йому свої погані звички. Лише треті
збуджують допитливість, домагаються не формального виправлення учнем
оцінки, а набуття ним реальних знань, вироблення навичок самостійної
праці. На боці такого третього типу репетиторів був автор нарису.

Виразним оцінним дискурсом наповнений сатиричний нарис В. Кейля
«Катехізис гімназиста» (№ 3), у якому у вигляді запитань і відповідей
зібрані дотепні «коридорні» мудрощі, що ними завжди супроводжується
процес навчання. Наприклад, на запитання: «Чому учні не залишаються на
третій рік?» — пропонується відповідь: «Тому що бажаючих було занадто
багато і в класах не було місця для першорічників»; на запитання: «Який
предмет проходиться в гімназіях найбільш досконало?» — давалася
відповідь: «Нічогонероблення» (№ 3. — С 5) і т. д.

Цей же автор, В. Кейль, подав несподіваний матеріал — «Вічна пам’ять»
(№3). Це був некролог, присвячений гімназистці місцевої жіночої гімназії
Марті Берзін, що померла від туберкульозу. Зокрема, автор відзначив, що
була вона біженкою з Курляндії. «Зігнана зі свого рідного гнізда,
відірвана від усього того, що вона любила і до чого звикла, вона була
закинута в наші місця для того, щоб через півтора роки захворіти цією
жахливою хворобою і далеко від палко любимої батьківщини померти в
лікарні» (№ 3. — С. 37). У некролозі були виявлені глибокі співчуття
родині й смуток ровесників з приводу непоправної втрати.

На закінчення у номерах друкувалися матеріали для забав і розваг,
шаради, математичні та географічні задачі, питання з геометрії. Учнів
просили надавати редакції правильні відповіді, але про відзначення
переможців повідомлень у журналі немає.

Найкращим матеріалом журналу «Школьный луч» був подорожній нарис «Моя
поїздка на Кавказ. З літніх спогадів», який подавався за підписом «Б.
Давидов» упродовж усіх трьох номерів. Автор, наділений неабияким даром
оповідача, змальовував свою подорож у барвистих тонах, віддаючи данину
кавказькій ек-

И16

зотиці. Його феноменальна увага до деталей і вміння описувати їх
складали художні достоїнства нарису. Він прямував до дядька, який служив
у Владикавказі. Навіть зламана внаслідок падіння з велосипеда рука не
втримала його літом в Охтирці. Провівши деякий час у місті й вивчивши
всі його околиці, він вирішив здійснити подорож по Воєнно-Грузинській
дорозі і подався пішки в Дар’яльську ущелину. Його приваблює природа,
навколишні пейзажі, які він описує по-юнацькому просто, але не стримує
свого захвату перед величчю гір і ущелин. Разом з тим він уважний до
людини, горця, вміє помітити у випадкових супутниках важливі риси
національної вдачі. За приклад може правити такий епізод: на дорозі його
наздогнав поштовий омнібус, і кондуктор-грузин запросив подорожанина до
себе на козли. Але на найближчій поштовій станції ямщик-інгуш зажадав
від нього плати за проїзд. Згодом він став свідком сварки ямщика й
кондуктора. Грузин дорікав інгушеві, що той брав гроші з хлопця, коли
сам нав’язався його підвезти, ти ж бачив, що він пішки йшов, може в
нього й грошей нема, а ти останню копійку забираєш. Ямщик на те тільки
мовчки посміхався.

Усамітнившись на лоні природи, автор все ж згадує Україну. «Усе довкола
тихо й прекрасно: вільно дихалось чистим повітрям, око тішили мальовничі
ландшафти і до слуху доносився віддалений гуркіт Тереку, — писав він, —
все-таки я невільно згадав свою рідну Україну, і мене невтримно потягло
туди, до цих білих хаток з вишневими садками и низькими тинами, до
широких рідних полів, до листяних лісів, де так тихо й спокійно тече
наміченим руслом людське життя, не відчуваючи ні шумного виблиску слави,
ні гіркого розчарування, її неминучого супутника» (№ 3. — С. 12).

Загадка цього найкращого матеріалу журналу «Школьный луч» полягає в
тому, що його автором був видатний у майбутньому український письменник
Борис Дмитрович Антоненко-Дави-дович (1899-1984). Опубліковані лише до
сторіччя від дня його народження спогади «На шляхах і роздоріжжях»
починаються з повідомлення, що він ще за царату вчився в 7-8 класах
Охтир-ської гімназії; «прізвище моє тоді було Давидів»1. Закінчивши
гімназію, він у вересні 1917 р. вступив на фізико-математичний факультет
Харківського університету, але у квітні 1918 p., коли Харків, згідно з
Брестським договором, зайняли війська Німеччини й Центральної Ради, він
залишив навчання і записався в 2-й Запорізький полк полковника
Болбачана, щоб захищати україн-

ську державність. Таким чином, подорожній нарис «Моя поїздка на Кавказ»
є першим друкованим, раніше не відомим історикам, літературним твором Б.
Д. Антоненка-Давидовича.

Редакція мала намір продовжувати видання журналу «Школьный луч», про що
свідчать позначки після деяких статей. Наприклад, нарис за підписом «Д.
С-ы» «Гіпотези про наявність живих істот на планетах» закінчувався
приміткою: «Про мешканців інших планет — наступного разу» (№ 3. — С.
24). У відділі об’яв зазначалося: «Редакція журналу доводить до відома
своїх читачів, що в № 4 «Школьного луча» буде вміщена стаття від
редакції, присвячена питанню про Установчі збори» (№ 3. — С. 39). Усе це
свідчило про твердий намір і далі видавати журнал. Але надії не
справдилися: політична криза кінця 1917 року, державний переворот,
здійснений більшовиками, захоплення ними в грудні 1917 р. Харкова,
проголошення в ньому Української Радянської Республіки, ліквідація
Радянським урядом гімназій як буржуазних навчальних закладів
унеможливили подальше існування журналу «Школьный луч».

Проте в історії української журналістики він залишиться симпатичним
видавничим проектом. Журнал надавав можливість учнівській молоді відчути
себе справжніми журналістами, надрукувати свої (хай часом і недосконалі)
літературні твори, поділитися знаннями, висловити свою позицію з приводу
проблем навчання, а далі — й політичних подій, що захопили Росію. Журнал
«Школьный луч» залишиться в історії журналістики хоча б уже через те, що
в ньому з’явилася перша публікація Б. Д. Антоненка-Давидовича —
майбутнього майстра українського слова.

1 Артоненко-Давидович Борис. На шляхах і роздоріжжях: Спогади. Невідомі
твори. – К.: Смолоскип, 1999. — С. 17.

4.1. Методологічні пошуки в українській літературній критиці й історії
літератури XIX століття

Розгляд порушеного питання варто почати з кінця, виразно окреслити
вершинний здобуток, а потім висвітлити шляхи до нього. Таким
найвизначнішим явищем XIX ст. є літературно-критична й
історико-літературна творчість Івана Франка. Тож з опису його
теоретико-методологічної моделі й слід розпочати, маючи на увазі, що
українське літературознавство впродовж XIX ст. зберігало синкретичний
характер.

Теоретико-методологічні пошуки І. Франка розвивалися в руслі
загальнофілософської еволюції його світогляду. Починає він з
наслідування російської революційно-демократичної («реальної») критики,
культ якої виник у нього під впливом М. Драго-манова й активного
вивчення та засвоєння творчості й уроків В. Бєлінського, М. Добролюбова,
М. Чернишевського, Д. Писарєва. Франкові статті 1878-1882 pp. рясніють
цитатами й посиланнями на праці цих російських діячів, демонструють
виразні намагання скористатися їхніми методологічними надбаннями.

Добре засвоївши методологічну засаду, згідно з якою художній твір
розглядається як привід для самодостатнього висловлювання критика про
саме життя, І. Франко застосовує цю засаду в несподіваному жанрі
передмови до свого перекладу «Фауста» И.-В. Ґете (1879). «У нас нема
літератури», — висуває він гасло, яке свого часу проголосив В.
Бєлінський у «Літературних мріях» (1834), і прагне всіляко обгрунтувати
його на українських обширах.

Услід за В. Бєлінським він намагається запровадити жанр річного огляду й
пише «Огляд української літератури за 1880 рік» (1881), хоча українське
літературне життя для такого огляду не надається й весь він уміщається
на двох сторінках журналу «Світ». Услід за М. Добролюбовим І. Франко
називає свою статтю «Темне царство» (1881), ще й підкреслює, що
російський критик викрив неправду й погань родинного життя, а от він,
його учень, хоче «на основі Шевченкових поем відмалювати погань і
неправду, що лежить переважно в політичнім устрою Російської держави» *.

Та до середини 1880-х років належить і перегляд І. Франком
методологічних засад літературної критики, усвідомлення обме-

1 Франко І. Я. Темне царство // Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — К.,
1981. — Т. 26.— СІ 37.

П20

женості її російського «реального» зразка. Поступово відсіювалося
наносне, наслідувальне, невластиве І. Франкові, натомість
вимальовувалася нова методологічна основа, що складалася внаслідок
наполегливого студіювання кращих зразків європейського та українського
літературознавства.

Він інтенсивно студіював світову літературознавчу класику — І. Тена, Г.
Брандеса, Е. Шмідта. У листі до М. Драгоманова від 6 листопада 1887 р.
він сповіщав, що в студентському гуртку «Академічне братство»
запропонував «зладити ряд рефератів за працями І. Тена й Г. Брандеса»’.
Усі названі вчені були представниками культурно-історичної школи,
методологічні підвалини якої заклав І. Тен (1828-1893) у праці «Історія
англійської літератури» (1866). У некролозі, присвяченому пам’яті
дослідника, Г. Брандер назвав його «найвидатнішим із сучасних істориків
і критиків Європи»2. Значно пізніше в статті «Тен і література XIX
століття» (1931) А. Барбюс писав про «запаморочливу славу Тена», яка
привела до переходу на його позиції навіть засновника біографічного
методу Ш.-О. Сент-Бева3.

Радянське літературознавство, визнаючи культурно-історичну методологію
«чи не найбільш поширеною в буржуазному літературознавстві XIX
століття»4, все ж дорікало їй за ігнорування соціального (власне
класового) чинника літературного розвитку та наголошування натомість на
біологічних і географічних факторах.

Насправді ж концепція І. Тена зовсім не така безпорадна й не зводиться
до культивування його засад раси, середовища й моменту. Більше того, у
витлумаченні середовища І. Тен гнучкий і діалектичний. «В одних випадках
клімат має вирішальний впли-в»5, — писав він у передмові до своєї
знаменитої праці. «В інших випадках політичні обставини мають вплив…»6
— додавав він далі. І насамкінець І. Тен зазначав: «В інших випадках,
нарешті,

і ‘ Франко І. Я. До М. Драгоманова від 6 листопада 1887 р. // Франко І.
Я.

‘ Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т. 49. — С 128.

і 2 Статьи об Ипполите Тэне. — Б. м.: Б. р. — С. 73.

І 3 Барбюс Анри. Тэн и литература XIX века II Интернациональная лите-

I ратура.-—1940. —№9-10.-—С. 163.

І 4 Пасічний В. О. Розвиток теоретико-літературної та естетичної думки у

I XIX — першій половині XX століття. — X.: Вища шк., 1974. — С. 16.

і 5 Тэн И. О методе критики и об истории литературы. — СПб., 1896. —

I С. 24.

І 6 Там само.

соціальні умови накладають свій відбиток»1. Реальний стан суспільства
повинен диктувати вибір чинників для створення істо-рико-літературної
концепції.

Головні ж відкриття І. Тена полягали в іншому. Ідеалом романтичної
критики була особистість творця, тому на перше місце й вийшов жанр
літературного портрета окремого письменника. Виник біографічний метод з
Ш.-О. Сент-Бевом на чолі. І. Тен проголосив головним предметом історії
літератури самий літературний процес. Тому справедливо говорити, що
історія літератури як наука створюється в надрах культурно-історичної
методології, що розглядає літературу як наслідок духовної діяльності
нації на шляху самопізнання та самоствердження. Головний герой
літератури— національний характер, на його пізнання й мусить бути
спрямована критика й історія літератури. Лише в системі історії культури
як найширшої сфери діяльності певного людського колективу можна осягнути
зміст літературних явищ.

Важливо пам’ятати, що І. Тен став повновладним теоретиком реалізму, а
потім і натуралізму. Це він першим виступив з гаслами піднесення
літератури до ступеня науки, включення літератури в рамки позитивних
досліджень, проголосив її методом науковий реалізм, надав письменникові
нового становища завдяки вдало запропонованій формулі: бути письменником
— значить бути науковцем.

Гасла І. Тена із захватом сприйняв Е. Золя й закріпив їх своєю
талановитою практикою. Спочатку через опосередкованість авторитету Е.
Золя тенівські засади наукового реалізму сприйняв І. Франко. Але
самостійні студії поглибили його погляд на І. Тена привели до створення
власної культурно-історичної концепції.

У доповіді ««Тополя» Т. Шевченка», що була прочитана 31 березня 1890 р.
у Станіславі (нині Івано-Франківськ) на вечорі, присвяченому пам’яті
Кобзаря, І. Франко виклав своє розуміння історії літератури. Вона, на
думку автора, набула універсального характеру, «розширилась до об’єму
справді всеобіймаючого»2, становить складову історії національного
духовного життя.

Викладові методологічних проблем І. Франко присвятив статтю «Задачі і
метод історії літератури» (1891). Посилаючись на ві-

1 Там само. — С. 25.

2 Франко І. Я. «Тополя» Т. Шевченка // Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. —
К.,

1981. —Т. 28. —С 74.

Ш2

домого німецького літературознавця Е. Шмідта й рясно цитуючи його, автор
твердить, що «історія літератури у нас (говорю про Галичину і Буковину)
майже від першого кроку стала на широкій дорозі — історії культури,
загального розвитку думок літературних, політичних і освіти нашого
народу»’. До історико-літератур-ної методології входять такі питання, як
зв’язок літератури з епохою, суспільним і філософським життям,
літературні впливи та взаємовпливи, релігійні та політичні відносини
щодо літератури, виникнення художнього твору і його вплив на сучасність
і майбутнє. Виклавши концепцію Е. Шмідта, І. Франко доповнив її своїми
міркуваннями. З огляду на національну специфіку історія української
літератури мусить досліджувати «зв’язок літератури писаної з усною,
народною і взаємні впливи одної на другу», а також будуватися на основі
«індуктивної (не догматичної) поетики»2.

Розглянувши концепцію, що в цілому відповідала провідним засадам
культурно-історичної методології, І. Франко висловив жаль, що найповніша
й найобширніша українська праця на цьому полі — «Історія літератури
руської» О. Огоновського «стала на іншій дорозі, держиться методу
біографічного, так що з-поза життєписів поодиноких авторів ми майже не
можемо добачити розвою літератури…»3. У статті «Професор Омелян
Огонов-ський» (1894), віддаючи належне пошанування його праці як
«магазинові дат і фактів, в значній часті нових і досі невідомих»4, І.
Франко ще різкіше визначив її метод як «біографічно-бібліографічний»5,
що дав можливість авторові обминути історичний літературний процес і
замінити його ширшими чи коротшими біо-бібліографічними довідками.

Готуючись посісти кафедру української літератури у Львівському
університеті, І. Франко наприкінці 1894 — на початку 1895 р. написав
«План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви», де
розглянув методологічні питання. Відкинувши класифікаційні засади
(недоречно названі критико-есте-

1 Франко І. Я. Задачі і метод історії літератури // Франко І. Я. Зібр.
тв.:

У 50 т. — К., 1986. — Т. 41. — С 7.

2 Там само. — С. 16.

3 Там само. — С. 7.

4 Франко І. Я. Професор Омелян Огоновський // Франко І. Я. Зібр. тв.:

У 50 т. — К., 1986. — Т. 43. — С 374.

5 Там само. — С 377.

тичною школою), він рішуче заявив про свою методологію: «Отсі принципи і
методи школи культурно-історичної, котрі я тут виложив, є також
провідними думками моєї праці над історією южно-руської літератури…»1.
А сам «План викладів…» блискучий зразок практичного застосування
культурно-історичної методології до вивчення історії української
літератури.

Для І. Франка це була загальнолітературознавча методологія, свідченням
чого є стаття «Слово про критику» (1896). На погляд автора, сама сучасна
література є живим свідченням чинності культурно-історичних засад.
«Ніколи ще література, — заявив він, — не була в такім живім та тіснім
зв’язку з суспільним розвоєм, з провідними суспільними змаганнями. З
кипучою класовою боротьбою, як в нашім віці, ніколи вона не була таким
правдивим, свідомим та живим виразом інтересів, смаку, поглядів і
почувань суспільності, не була таким сильним двигачем поступу і розвою,
як в нашім віці»2. А відтак критика повинна бачити в художньому творі
документ доби. Критик — не суддя і не проводир, «він розглядає твір з
усяких можливих боків, а властиво з такого боку, з якого йому хочеться,
і реферує публіці, що бачить»3. Його завдання — «мову чуття перекласти
на мову розуму»4, підкреслив І. Франко.

Опанування засадами культурно-історичної школи й слід уважати головним
здобутком зрілого І. Франка (а в його особі й уоієї української
літературної науки) на терені методології літературної критики й історії
літератури. Проминувши нетривале захоплення соціологічним методом
російської «реальної» критики, відкинувши надто вузький
біографічно-бібліографічний метод О. Огоновського, І. Франко вийшов на
той шлях, по якому розвивалось європейське літературознавство й на якому
воно мало найзначніші здобутки.

Але є в цієї історії методологічних пошуків майже детективний фінал,
вірніше, початок, якщо врахувати, що почали ми з кінця. Адже українська
критика ще у період свого становлення, в 1840-1860-ті роки, власними
зусиллями виробила саме таку ме-

1 Франко І. Я. План викладів історії літератури руської. Спеціальні

курси. Мотиви // Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. —- Т. 41. —

С 39.

2 Франко І. Я. Слово про критику // Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. —
К.,

1981. — Т. 30. — С 218.

3 Там само.—С. 215.

4 Там само.

П24

тодологію, яку Європа пізніше, в добу І. Тена, назве
культурно-історичною.

«Харків, 1842» — стоїть під першим оглядом української літератури, який
водночас є і її стислою історією, статтею М. Костомарова «Огляд творів,
написаних українською мовою» (альманах «Молодик». —X., 1843. — Т. 3).
Свою працю над початковим періодом нашого нового письменства критик
розпочав з нарису духовного життя епохи. У ньому він виокремив
щонайменше два чинники, які привели до появи української літератури.
Перший — виникнення ідеї народності в надрах європейського романтизму.
Ця ідея повернула духовне життя Росії від наслідування іноземщині до
усвідомлення вартості своєї самобутності, змінила літературу, наблизила
її до народного життя й ідеалу. Другий чинник — самодержавство й
одновладність у суспільстві, завдяки яким «ідея у відомому відділі нашої
цивілізації кинута в одному кутку держави, неможливо, щоб вона не
пройшла в найбільш віддалені»’. Ці два чинники — духовно-естетичний та
соціально-політичний— і спричинили виникнення української літератури. У
такому розгляді виявився перший аспект культурно-історичного підходу до
матеріалу.

Другий полягав у постановці так званого «фольклорного питання». Варто
пригадати, що ні І. Тен, ні Е. Шмідт взагалі його не враховували. А от
І. Франко не міг обійти і додав до конструкції культурно-історичного
методу питання про «зв’язок літератури писаної з усною». Отож прикметно,
що й М. Костомаров за п’ятдесят років перед тим почав з того самого.
Українська мова раніше майже не мала писемних пам’яток, зауважив він,
але її багатство таємно ховають у собі скарби народної поезії. Критик
ретельно перерахував усі видані до того часу фольклорні зібрання. Із
зрозумілих причин він не аналізує їх, проте й обійтися без згадки про
них не може. Навіть більше: часто до аналізу конкретних літературних
явищ уведено елементи зіставлення їх з фольклором.

Однак найважливішим є третій аспект — розгляд національного духу
українського письменства, що виявився в аналізі творчості Г.
Квітки-Основ’яненка. За М. Костомаровим, зміст української творчості Г.
Квітки полягає в тому, що «це не іноземні чужі ідеї, одягнуті в
спотворену форму, не жалюгідна загальність, дум-

1 Костомаров М. І. Обзор починений, писанных на малороссийском языке II
Костомаров М. І. Слов’янська міфологія. — К., 1994. — С 282.

ки, усім відомі, виражені образами, усім відомими, але справжнє
зображення свого, рідного, з усім відбитком національного характеру»1.
М. Костомаров побачив у Г. Квітці письменника глибоко національного,
такого, що зумів свою творчість наповнити «своїм, рідним» змістом, і цей
зміст убачав у відтворенні українського національного характеру. На
думку критика, це та якість, яка перетворює певну сукупність творів на
національну літературу.

Цілком очевидно, що, створюючи перший критичний огляд і разом з тим
нарис історії української літератури, М. Костомаров виходив із засад
культурно-історичної методології; засвідчив цілковите розуміння
нерозривності специфіки художньої творчості й історичного, духовного та
культурного життя народу; мету літератури, її зміст побачив у створенні
національних характерів, які тлумачив як залежні від природи та
своєрідності тієї країни, яку заселяє даний народ.

Поважні культурно-історичні підвалини простежуємо і в літературній
критиці П. Куліша. У його знаменитій післямові до «Чорної ради» — «Про
відношення малоросійської словесності до загальноруської» (1857) —
виникнення української літератури розглядається на широкому історичному
тлі; глибоко усвідомлюється нерозривний зв’язок національної свідомості,
мови й характеру художнього мислення; історія літератури подається як
процес, обумовлений середовищем, що трактується у найширшому значенні
цього слова.

Очевидно, засновники української літературної критики тільки на цьому
культурно-історичному ґрунті могли виробити свою наукову методологію.
Інтуїтивно вони йшли до неї через ідею національної самобутності нової
української літератури, захист її права на існування, показ глибинного
зв’язку з народним життям, національною українською свідомістю. А відтак
виникає запитання: чи справедливо твердити, що І. Тен є засновником і
найяскравішим представником культурно-історичного методу?

Відповідь на це питання у мене така: І. Тен запропонував по-своєму
блискучі формули для тих понять і процесів, що вже вимальовувалися в
європейській критиці й, зокрема, в українській. Як представник
розвинутої удержавленої культури, він був відразу ж прочитаний,
помічений і сприйнятий. Українські ж автори — представники усіма
засобами знищуваної літератури — не змогли

1 Там само. — С. 286.

(ш

пробитися на європейський ринок ідей, а також вивершити свої концепції
стрункими побудовами та яскравими формулами.

Що ж до І. Франка як вершинного явища в українській літературній критиці
XIX ст., то, виробляючи свою культурно-історичну методологію, він,
безумовно, використав не лише європейську, але й національну традицію,
яку прекрасно знав.

4.2. Тарас Шевченко в літературознавчих інтерпретаціях Миколи
Костомарова

Цікаво простежити: коли Шевченко став Кобзарем? Хто перший приклав до
нього це ім’я, яке сьогодні сприймається як синонім великого поета? Адже
усім добре відомий закон: «Лицом к лицу лица не увидать, / Большое
видится на расстоянье» (С. Єсе-нін). Сучасники часто бувають засліплені
близькістю до генія, не спроможні осягнути його глибину й велич. Буває,
що лише інша епоха, справджуючи пророцтва генія, засвідчує його талант,
вия-скравлює вагу й літературне значення.

Першими українськими критиками були Шевченкові товариші по
Кирило-Мефодіївському братству: Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров.
Але попри цю близькість (і хронологічну, і побутову) і попри принцип
індивідуалізму, що часто перешкоджає українцям по заслузі оцінити самих
себе, ці два Шевченкові сучасники зуміли побачити в поетові
національного генія, пророка й спричинилися до вироблення наукової
концепції творчості великого митця.

Здається, першим Шевченка назвав Кобзарем Пантелеймон Куліш. У виданому
ним на початку 1860 року альманасі «Хата» він умістив розділ
«Кобзарський гостинець», опублікувавши в ньому десять Шевченкових
віршів, написаних на засланні й після нього. Це й поклало початок
традиції називати Шевченка Кобзарем, традиції, що міцно ввійшла в
подальший слововжиток.

Але для наукового осмислення Шевченкової величі найбільше з його
сучасників зробив М. Костомаров, звертаючись до його творчості і
спеціально й принагідно, і з власної потреби й на запрошення
різноманітних видавців. У цілому шевченкіану М. Костомарова можна
поділити на дві великі групи: мемуарну та літературно-критичну.

До першої групи належать такі його праці, як «Споминки про Шевченка»,
написані для празького видання «Кобзаря» 1876 p.,

327)

«Лист до видавця-редактора «Русской старины» М. I. Семевського» (1880).
Це чисто мемуарні твори, у яких М. Костомаров навіть уникає говорити про
Шевченка як про поета, посилаючись на те, що він це вже зробив у
відповідних літературно-критичних статтях.

До другої групи належать такі його праці, як «Огляд творів, написаних
українською мовою» (1843), «Кобзар Тараса Шевченка, 1860» (1860),
«Малоруська література» (1871). Проміжне становище посідає стаття
«Спогад про двох малярів» (1861), де поєднано мемуарний і науковий
підходи. Зрозуміло, що надалі нас цікавитиме ця друга група праць М.
Костомарова, як така, де найглибше відбилися літературознавчі
інтерпретації та оцінка автора.

«Огляд творів, написаних українською мовою», опублікований вперше в
альманасі «Молодик» (Харків, 1843. — Т. 3), був створений тоді, коли М.
Костомаров і Т. Шевченко ще не були знайомі. Критик мав у руках лише
«Кобзар» (1840), що, як відомо, включав у себе лише вісім творів. Але М.
Костомарову цього було достатньо, щоб побачити в поетові «надзвичайне
обдарування»1, яке підносить його на один рівень з визнаним класиком і
патріархом української літератури Г. Квіткою. Для М. Костомарова вони є
найкращі письменники, і особливо від молодшого Т. Шевченка «при
щасливому напрямкові можна очікувати здобутків гідних»2.

Тут же намічена головна для критика тема в його наступних оцінках
Шевченкової творчості: народність і фольклоризм поета. Т. Шевченко не
тільки просочений народною поезією, але й цілком оволодів нею,
підпорядкував собі, надав вишуканої, освіченої форми. Т. Шевченко
тотожний своєму народові. Уже тоді М. Костомаров запропонував точну
формулу: «Це цілий народ, що промовляє устами свого поета»3.

Разом із тим критик бачить і ваду Шевченкової творчості в недостатньо
високому рівні художності — цю думку він розвиватиме й пізніше.
Щоправда, повернутися до свого улюбленого предмета літературної критики
він зміг лише після великої перерви. Його перу, як встановили дослідники
(В. С. Бородін), належить анонімна рецензія на «Кобзар» (1860),
опублікована в журналі «Отечественные записки» (1860, № 3).

1 Костомаров М. І. Обзор сочинений, писанных на малороссийском

языке II Костомаров М. І. Слов’янська міфологія. — К., 1994. — С. 292.

2 Там само. — С. 294.

3 Там само. — С. 292.

П28

Почав М. Костомаров з методологічних проблем: поки вчені критики судили
й пересуджували, чи слід писати українською мовою, схиляючись до
негативної відповіді, це питання розв’язав Т. Шевченко. Він належить до
першокласних поетів слов’янського світу. Вперше М. Костомаров розмістив
його між двома іншими основоположниками національних літератур: «його
місце поруч з Міцкевичем і Пушкіним»’.

Головною ж темою рецензії є осмислення Шевченкової творчості як акту
духовного саморозвитку та самоствердження українського народу.
Стародавні народні пісні й думи забуваються, вони втрачають свою
чарівність, бо змінюються часи, умови народного життя, втрачається
адекватність сприйняття народом власного фольклору. І тут з’являється
Шевченко. «Його поезія замінює народні пісні»2, доводячи, що світ
української духовності не згас.

Здається, вперше в літературній науці М. Костомаров удався до порівняння
Т. Шевченка з М. Гоголем. Останній береться як приклад впливу на
письменника української стихії. Своєрідність погляду, висловленого М.
Костомаровим, полягає в тому, що українську стихію він виразно бачить у
творах М. Гоголя з російської дійсності. «Сміх над горем і печаль над
веселощами, — вважає він, -— це риси українського погляду на життя»3.
Гоголь використав українську натуру на те, аби розкрити російському
суспільству мерзенність його існування.

Т. Шевченко після викривальних творів М. Гоголя приходить як
«поет-утешитель»4. Він уводить нас у свіжий, незіпсований світ
простолюду, що містить у собі шлях до морального вдосконалення. Це і є,
завершає коло роздумів М. Костомаров, елемент саморозвитку, носієм якого
й стає творчість Кобзаря.

Видатне місце в українській шевченкіані посідає стаття М. Костомарова
«Спогад про двох малярів» («Основа». — 1861. — № 4) як перший мемуарний
твір про Т. Шевченка. Але у відповідності до наших завдань нас приваблює
не образ поета, а оцінки, зроблені критиком.

Зрештою, М. Костомаров знову виклав свою улюблену ідею про народність Т.
Шевченка, але запропонував нові формули, які

1 Костомаров М. І. Кобзар Тараса Шевченка, 1860 // Костомаров М. І.

Твори: У 2 т. — К., 1967. — Т. 2. — С 423.

2 Там само. — С. 425.

3 Там само. — С. 426.

4 Там само. — С. 428.

поглибили розуміння його творчості: «Тарас Григорович прочитав мені свої
недруковані вірші. […] Я побачив, що муза Т. Шевченка роздирала завісу
народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було
зазирнути туди!!! […] Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп,
уже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма
печатями, засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб сховати від
нащадків навіть згадку про місце, де знаходиться підземна порожнеча.
Тарасова муза сміливо ввійшла в цю порожнечу зі своїм невгасимим
світочем і відкрила за собою шлях і сонячним променям, і свіжому
повітрю, і допитливості людській»1.

Але сміливець-поет наражається на смертельну небезпеку, сяйво правди,
відкритої ним, сліпить оточуючих. Це позначилося й на долі Т. Шевченка,
сумній і трагічній.

Підсумковою ж працею щодо костомарівських оцінок Шев-ченкової творчості
стала стаття «Малоруська література» (1871). У ній розкидано багато
відверто помилкових думок (наприклад, про те, що українська література
припинила своє існування в Росії від 1863 року; а також, що її статус
має бути визначений «хатнім вжитком»). Але щодо Т. Шевченка — навпаки,
погляди М. Костомарова не змінилися, лише загострилося відчуття
загальнолюдського значення творчості поета.

Народність до Шевченкової пори мала характер відображаль-ний. У Шевченка
вона має характер виражальний. «Народність Квітки […] — це дзеркало,
наведене на народний побут»2. «Такий поет, як Шевченко, є не тільки
живописець народного побуту, не тільки співець народного почуття,
народних діянь — він народний вождь, будитель до нового життя, пророк»3.

Шевченкові вірші, точно наслідуючи народно-поетичну форму, постійно
несуть у собі інтереси загальнолюдьскі. Тому він не тільки український
народний поет, а й просто народний поет, поет людської громади,
пригніченої віддавна умовами суспільного життя»4. Але цей простолюд
відчув потребу і духовного випро-

1 Костомаров М. І. Спогад про двох малярів // Спогади про Тараса

Шевченка. — К., 1982. — С 133.

2 Костомаров М. І. Малорусская литература И Костомаров М. І.

Слов’янська міфологія. — К., 1994. — С. 319.

3 Там само. — С 320.

4 Там само.

ИЗО

стання, у відповідності з тим головна тема Т. Шевченка — свобода
(родинна, суспільна, духовна).

Саме за цими найвищими вимірами загальнолюдських устремлінь до свободи
Шевченко й стає врівень з великими співцями слов’янського світу. У
художніх прийомах він поступається Пушкіну й Міцкевичу, як поступається
їм за вихованням, але тим дивовижнішою є сила його генія, адже «за
життєдайністю його ідей, за всеохоплюваністю почуттів, за природністю і
простотою Шевченко переважає їх. Його значення в історії — не
літератури, не суспільства, а всієї маси народу»’.

Як бачимо, М. Костомаров у низці праць, написаних у різні періоди його
життя, незмінно високо оцінював творчість Шевченка. Його судження
оберталися навколо головних проблем: народності Шевченка; зв’язку його
творчості з фольклором; головної теми його поезії, під котрою розумілася
сприйнята в найширшо-му значенні ідея свободи; всесвітньо-історичного
значення творчості Т. Шевченка внаслідок загальнолюдського характеру
його устремлінь, що дозволяло йому, програючи перед О. Пушкіним і А.
Міцкевичем за освітою й художньою досконалістю, випереджати їх за
глибиною розуміння народного життя. Висловлені стисло, часто у
блискучих, відточених формулах, ідеї М. Костомарова щодо Кобзаревої
.творчості стали керівними для шевченкознавства в наступні періоди
розвитку літературознавчої науки. Вони такі глибокі й ґрунтовні, що
заслуговують на увагу та повернення до них і в нашу добу глобальних
переоцінок і пошуку нової моделі історії української літератури,
заснованої на загальнолюдських засадах.

4.3. Українська література як художній феномен у літературній критиці
Пантелеймона Куліша

Почну з несподіваного твердження: був собі такий російський письменник
Пантелеймон Куліш. Російською мовою художніх і наукових творів він
написав не набагато менше (а можливо, й більше), ніж українською. Це й
ранні міфолого-етнографічні романи «Михайло Чарнышенко, или Малороссия
восемьдесят лет назад» та «Алексей Однорог». Останній роман друкувався в
центральному російському «товстому» журналі «Современник». А незадовго
до

1 Там само. — С. 321.

того в цьому часописі опубліковано його повісті «Уляна Терентьевна»
(1852. — № 8) і «Яков Яковлевич» (1852. — № 10), які разом з повістю
«Феклуша» виданою через чотири роки, склали цикл «Воспоминания детства
Николая М.». Російською мовою написані великі історичні дослідження П.
Куліша «История воссоединения Руси» (1874-1877) та «Отпадение Малороссии
от Польши» (1888-1890).

І все ж він лишився в пам’яті нащадків як український письменник.
Марними будуть пошуки його імені в історії російської літератури, як не
знайдемо ми там розгляду творчості таких російських письменників, як Г.
Квітка-Основ’яненко, Марко Вовчок. Але це не докір у неуважності
російським дослідникам, а ствердження тієї простої істини, яка була
добре зрозуміла П. Ку-лішеві: літературний талант міцно пов’язаний з
національним характером народу, здатний самовиразитися лише в мові цього
народу. «Замечателен этот факт, и нам нельзя на нем не остановиться, —
писав П. Куліш у статті «Об отношении малороссийской словесности к
общерусской» (1857), — что один и тот же писатель, производя на
читателей неотразимое впечатление малороссийским языком, оставлен ими
без внимания на великорусском. Здесь мы видим доказательство, какая
тесная связь существует между языком и творящею фантазией писателя и в
какой слабой степени передает язык другого народа понятия, которые
выработались не у него и составляют чужую собственность»’.

П. Куліш у своїй літературній критиці велику увагу приділяє проблемі
функціонування українського письменства, прагне зрозуміти й пояснити
факт байдужості російської критики й читаючої публіки до навіть
вершинних творів української літератури. З цього погляду найбільш цікаві
його міркування про долю творів Г. Квітки і Є. Гребінки. Про повісті
першого автора він зазначає: «На русский язык они почти не переводимы,
потому что в нем неоткуда было образоваться соответственному тону
речей»2. Про українські байки другого пише як про «найкраще діло зо
всього, що понапечатував Гребінка» і що їхня слава обмежена лише тому,
що «московські дзвони голосніші од наших»3. Досвід Г. Квітки,

1 Куліш П. О. Об отношении малороссийской словесности к общерус

ской // Куліш П. О. Твори: У 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 469.

2 Там само. — С. 468.

3 Куліш П. О. Приказки Гребінки II Куліш П. О. Твори: У 2 т. — К.,

1989. —Т. 2. —С 514.

П32

який перекладав по-російськи свої українські повісті й намагався писати
оригінальні твори російською мовою, надзвичайно показовий і цінний для
П. Куліша. За російськомовні твори «журнальная критика справедливо
причислила его к посредственным рассказчикам, и публика перестала читать
его»’.

З цих фактів для П. Куліша випливав щонайважливіший теоретичний
висновок: цінність українського письменства не може бути осягнута в
межах російського літературного дискурсу, частиною якого воно декотрими
сприймалося, а лежить на шляху осмислення його значущості для свого
українського народу Українське письменство — самодостатня в собі самому
цінність — не може покладатися на зовнішні по відношенню до нього
оцінки, але мусить шукати утвердження в своєму національному середовищі,
серед свого українського читача.

Маловідомий у Росії Г. Квітка, незважаючи на це, є видатним українським
митцем, «на його надгробкові написати б тілько: «Автор «Марусі»2; за П.
Кулішем, він повинен стояти в одному ряду «с величайшими живописцами
нравов и страстей человеческих, коковы Вальтер Скотт, Диккенс и наш
Гоголь»3.

Утверджуючи самоцінність української літератури, П. Куліш захищав її від
зневажливих відгуків російської критики, прищеплював імунітет проти
ліквідаторських гасел, що невдовзі були зведені до рангу державної
політики, закликав орієнтуватися на питомі українські національні
духовні надбання.

Головним поняттям П. Куліша-критика стає поняття народності, через яке
він осмислює національну своєрідність української літератури. У його
інтерпретації «народність» —розгалужена й багатогранна категорія, яка
передусім означає національну визначеність духовних (і в тому числі
літературних) явищ.

У Кулішевому розумінні народності в літературі важливо відзначити
практичний аспект, який пропоную назвати «націобудів-ним». Література
для П. Куліша — це спосіб створення нації, спосіб об’єднання окремих
індивідів у велику спільноту через про-

1 Куліш П. О. Об отношении малороссийской словесности к общерус

ской // Куліш П. О. Твори: У 2 т. — К., 1989. — Т. 2. —С. 469.

2 Куліш П. О. Григорій Квітка (Основ’яненко) і його повісті // Ку

ліш П. О. Твори: У 2 т. — К., 1989. — Т 2.— С 498.

3 Куліш П. О. Об отношении малороссийской словесности к общерус

ской // Куліш П. О. Твори: У 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 469.

– ш)

будження в них почуття причетності до своєї народності, формування
національної самосвідомості й гордості. Нація, в особі своїх художніх
геніїв творячи літературу, продовжує процес само-створення й
національної консолідації. Пізнаючи свою народність через літературу,
українці мають змогу перейти від інстинктивного сприйняття до свідомого
розуміння своєї національності.

У статті «Характер и задача украинской критики» (1861) розгорнута велика
програма будування української нації через творення її літератури.
Українські письменники, на думку П. Куліша, «не переставая идти в рядах
своего народа, должны объяснять наиболее развитой его части внутренний
процесс эстетических впечатлений и влияние их на здоровье и возрастание
духа народного, — для того, чтобы предохранить всех и каждого от
нарушений своей народности в литературе. Строгое соблюдение ее во всех
без различия беллетристических произведениях полезно потому, что народ,
которого достоянием должны делаться эти произведения, сознает,
посредством них, свое украинское Я и, следовательно, крепнет в своей
народности и, следовательно, делается в своей массе солидарнее и,
следовательно, могущественнее про-тивустоит всякому разлагающему влиянию
другой народности. Вот оно, благотворное жизненное действие легких
произведений лирики и комизма, в которых может не быть и намека на
моральную идею, и в этом отношении Шевченко в своей элегии «Нащо мені
чорні брови» такой же великий деятель, как и в своей поэме «Катерина». И
там, и здесь он заставляет сердце украинца сознавать себя украинским, а
не каким-либо сердцем, а между тем заслуги его, как автора, различны в
обеих пьесах»* (курсив П. Куліша. — /. М).

Ця ідея була близькою і дорогою для П. Куліша, до неї він повертається й
у статті «Простонародность в украинской словесности» (1862), знову
підкреслюючи національно-консолідуюче значення художньої літератури.
«Случайно попавшая в руки какого-нибудь загнанного семинариста повесть
Квитки производит в нем переворот и присоединяет его к народу, от
которого его отрознило училище, — вказує П. Куліш і далі посилається на
конкретний приклад М. Костомарова: — Уроженец Воронежской губернии и
воспитанник московского пансиона, а потом Харьков-

1 Куліш П. О. Характер и задача украинской критики // Куліш П. О. Твори:
У 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 520.

П34

ского университета, чтением украинских песен наводится на прямой путь и
является нашим родным деятелем»1.

(Зазначимо в дужках, що це місце у двотомнику П. Куліша 1989 р.
залишилося непрокоментованим, і в читача мусить скластися враження, що
воно є абстрактним теоретичним міркуванням. Тим часом зіставлення
процитованого висновку з «Автобиографией» М. Костомарова2 цілком
однозначно переконує, що в П. Куліша йдеться саме про нього).

З такого розуміння народності випливає й уся культурницька програма П.
Куліша. Нація не може здійснитися без літератури, без піднесення й
оформлення в слові (матеріалізації) національного духу. Цього не може
замінити збройна боротьба, господарча робота чи інші вияви
життєдіяльності нації. Тому на розвиток культури мусить бути спрямована
праця тих, хто прагне піднесення українців з прірви національної
непритомності.

Кулішеве розуміння народності пояснює дві особливості його
історико-літературної концепції. Перша: українська література для нього
починається з І. Котляревського як письменника, що вперше ввів у
письменство розмовну народну мову. Давня українська література, що
твориться чужою для народу мовою, просто ігнорується, не враховується;
вона не є народною й не може здійснювати націобудівну функцію. Друга
особливість: П. Куліш різко негативно ставився до І. Котляревського й
«котляревщини» як такої творчості, що виставила на глум український
народ, явила світові «бурлацьке юродство»; висміюючи українців,
«котлярев-щина» здатна була посіяти швидше національний нігілізм, аніж
солідарність, тому їй відмовлено в повноцінній народності; бурлескний
напрямок в українській літературі переборений зусиллями Г. Квітки, Т.
Шевченка, Марка Вовчка, вони й оголошуються письменниками першого ряду.
І. Котляревський, П. Гулак-Арте-мовський, Є. Гребінка потрапляють у
другий ряд як менш талановиті й менш значні автори.

Художній феномен української літератури П. Куліш убачав у її
простонародності. Уводячи це поняття, критик найменше мав на увазі
зафіксувати в ньому провінційність чи другосортність,

1 Куліш П. О. Простонародность в украинской словесности II Ку

ліш П. О. Твори: У 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 531.

2 Див.: Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиогра

фия. — 2-е изд. — К.: Изд-во при Киев, ун-те, 1990. — С. 446-447.

що вбачали в українській літературі слов’янофіли, створивши для неї
спеціальну концепцію «литературы для домашнего обихода». Ідея
простонародності служила критикові для вироблення програми українського
західництва. Простонародність розглядалася як така визначальна риса, що
відрізняє українську літературу від російської. Якщо друга твориться для
невеликого кола знавців — «читаючої публіки», — то перша має широку
народну основу. Українські письменники, «сойдясь братски с миллионами не
цивилизованных по-иноземному земляков, в общих всему народу чувствах,
занялись прилежным изучением и разработкой (…) простоватого
простонародного языка и, выражая на нем высокие поэтические идеи,
стараясь придать этому языку достоинство всенародной речи, в чем более
или менее успевали»1.

Простонародність — це вимога правдивого зображення великої сфери
дійсності, це цілий світогляд, заснований на засадах народного
світобачення, це цілий моральний світ, зіпертий на народні уявлення й
звичаєве право. «Простонародная украинская жизнь, — відзначав П. Куліш,
— есть целый мир самостоятельных понятий человека о том, как ему быть на
свете»2.

Національно своєрідною рисою української літератури П. Куліш уважав
«уважение к человеческой личности, как бы низко ни была она поставлена в
гражданском обществе»3. І в цьому також реалізувалася простонародність.

Український народ — «ісполін самостійного духа», тому й українська
словесність — «діло велике: се — нове слово між народами, котре на те й
явилось, щоб якось інше, не по-давньому, людський розум повернути»4. Г.
Квітка найбільше й цінується П. Кулішем, що подав простолюдина-мужика
яко всеукраїнця, як представника морально-релігійного начала, носія
високих етичних ідеалів. «Это не чернорабочий пахарь, — з гордістю писав
П. Куліш, — а человек в полном значении слова»5 (курсив П. Ку-ліша. — /.
М). І в цій повазі до простолюду, в правдивому відтво-

1 Куліш П. О. Простонародность в украинской словесности II Ку

ліш П. О. Твори: У 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 523.

2 Там само. — С. 529.

3 Там само. — С. 523.

4 Куліш П. О. Переднє слово до громади // Куліш П. О. Твори: У 2 т. —

К, 1989. —Т. 2. —С. 509.

5 Куліш П. О. Об отношении малороссийской словесности к общерус

ской // Куліш П. О. Твори: У 2 т. — К, 1989. — Т 2. — С. 467.

П36

ренні його життя, світогляду й моралі так само виражається
простонародність української літератури.

Недооцінюючи значення давнього періоду, П. Куліш уважав джерелом
розвитку українського письменства народну творчість. Тому він закликав
свідоме українство до фольклористичної та етнографічної праці, значну
журнальну площу «Основи» відводив під рубрику «З народних уст», де
друкувалися фольклорні записи. Та вивчення народної творчості — не
самоціль; для нього головна мета — це нова, оригінальна література,
«появление целой области литературных произведений во вкусе и духе
украинского народа»1. За орієнтир П. Кулішеві править одне з вершинних
явищ європейського Ренесансу — «Декамерон» Дж. Боккаччо; видатний
флорентієць розглядається як «искусный пересказчик слышанного и
испытанного лично»2, однак його книга послужила джерелом для багатьох
драм, поем і романів; її вплив тягнеться аж у XIX ст. На появу такого
таланту чекав П. Куліш і в українському письменстві.

Національна своєрідність української літератури, на думку критика, є
свідченням її великих потенційних можливостей, гарантом самостійності
художнього розвитку. Вона аж ніяк не є провінційним відгалуженням
російської літератури, орієнтується на взірці європейської класики.
«Европейская цивилизация, — писав П. Куліш, — не представляет для нас
чего-то ненавистного, как для московских славянофилов, которые объявили
Запад гнилым и изобрели какое-то русское воззрение на науки и
искусства»3 (курсив П. Куліша. -—/. М).

Літературна критика П. Куліша має виразну футуристичну спрямованість. У
ній розроблена програма дій на тривалу перспективу. Посіяне зерно не
може зійти негайно. Наслідки нинішньої літературної праці виявляться в
майбутньому. Не для швидкого торжества працюють українські письменники.
Зараховуючи до них, зрозуміло, і себе, П. Куліш писав: «Мы все, как бы
ни были различны наши силы, делаем дело народное и в настоящем строим
будущность не собственную, не личную, а будущность нашего народа в
неопределенно далеком времени»4.

1 Куліш П. О. Простонародность в украинской словесности // Ку

ліш П. О. Твори: У 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 525.

2 Там само. — С. 525-526.

3 Там само. — С. 531.

4 Там само. — С. 526.

П. Куліш мав рацію у своїх далекоглядних передбаченнях. Багато його
ідей, висловлених у літературній критиці 1857— 1862 років, виявили свою
продуктивність і здобули дальшу розробку в естетиці І. Нечуя-Левицького,
Б. Грінченка, С. Єфремова, М. Хвильового, Д. Донцова, Є. Маланюка, Ю.
Шереха.

4.4. Навколо Омеляна Огоновського

(дискусія в критиці з приводу

«Історії літератури руської»)

Далеко не кожна література має свою історію. Необхідні спочатку роки
наполегливої праці, напруження національного духу, творчого генія, щоб у
певного народу з’явилися такі надбання в художньому слові, які б дали
підстави й матеріал для творення історії національної літератури. Тому
написання такої історії — акт величезної ваги, заявка літератури на
зрілість і досвідченість, наявність традицій, естетичних засад,
художньої системи, свого читача.

Шеститомна «Історія літератури руської» (1887-1894) О. Огоновського
засвідчила існування окремої самостійної, української словесності, дала
огляд давньої та підсумувала перше століття нової літератури, з
енциклопедичною дбайливістю здійснила обрахунок праці українства на
теренах художньої творчості.

Це не була перша історія національної літератури, але попередники О.
Огоновського часом діяли боязко й нерішуче, часом займали помилкові
методологічні позиції. У 1848 р. на сторінках газети «Дневник руський»
(№ 5, 6, 9) І. Вагилевич надрукував «Замітки о руській літературі». її
історію він почав від Київської Русі й закінчив Т. Шевченком. Автор не
ставив собі за мету схопити загальну логіку літературного процесу, звів
історію літератури до окремих довідок про її творців. Багато з того, що
робилося в Росії, йому було невідомо, оцінки мали не аналітичний, а
швидше емоційний характер. Через заборону газети австрійською владою
праця І. Вагилевича залишилася незакінченою.

У 1849 p., посівши щойно створену «руську кафедру» Львівського
університету, виголосив свою концепцію історії української літератури Я.
Головацький. У дослідженні, що постало з університетських лекцій («Три
вступительнії преподаванія о руській словесності»), автор фрагментарно
накреслив шлях української літератури від «Слова о полку Ігоревім» до
сучасності,

П38

багато місця приділив усній народній творчості, а нову літературу
репрезентував лише іменами І. Котляревського, Г. Квітки, Л.
Боровиковського.

Праці І. Вагилевича й Я. Головацького при всіх їхніх вадах, обмежених
уявленнях про нову літературу, невиробленій мові все ж як перші спроби
мали б закласти непогані традиції. Але сталося несподіване. Обидва
соратники М. Шашкевича й учасники «Руської трійці» поступово втрачали
українську орієн-рацію: І. Вагилевич перейшов у табір польської
інтелігенції, Я. Голо-вацький — москвофільської. Останній, маючи
виняткові можливості як професор (у 1858-1859 pp. — декан, а в 1864-1867
pp. — ректор Львівського університету), демонстрував виразне згасання
таланту; «Головацький своїми нудними, абстрагованими від хвилюючих
життєвих питань лекціями, — відзначив знавець «Руської трійці» О. О.
Петраш, — вбивав будь-який інтерес до предмета»1. До часів О.
Огоновського, який у 1868 р. після смерті Я. Головацького замінив його
на кафедрі руської мови та літератури, спроби створення історії
української літератури в Галичині припинилися.

Зате чимало їх з’явилося в Росії. У 1861 р. у Варшаві додатком до
«Історії російської літератури» вийшла праця П. Петра-ченка «Короткий
історичний нарис української літератури». У 1868 р. у Воронежі побачило
світ дослідження І. Прижова «Малоросія (Південна Русь) в історії її
літератури з XI по XVIII ст.». Були це невеликі праці, що мали значення
більше для постановки проблеми, аніж для її вичерпного вивчення. Значно
ґрунтовнішим було дослідження О. Пипіна і В. Спасовича «История
славянських литератур», у першому томі якого автори подали виклад
історії української словесності.

У 1880-х роках з’являються дві ґрунтовні праці М. Петрова — «Нарис з
історії української літератури XVIII віку» (1880) і «Нарис історії
української літератури XIX століття» (1884). С. Єфремов, створюючи
історіографію українського письменства, писав 1923 р. про істотну ваду
праці М. Петрова: «Кардинальною помилкою отією була тенденційна, наперед
уложена, думка про рабську залежність українського письменства од
російського, ба навіть повне підлягання йому та просте лиш його
копіювання

1 Петраш О. О. «Руська трійця»: М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я.
Головацький та їхні літературні послідовники. — К.: Дніпро, 1986. — С.
147.

339)

українськими письменниками»1. Але ці книжки служили й фактом визнання
української літератури «кваліфікованою наукою в особі компетентного
автора, до того ж своїм походженням та вихованням з українством і не
зв’язаного»2. Праця М. Петрова ігнорувала ту частину української
літератури, що творилася в Галичині, була надто фрагментарною, описовою,
за портретами письменників губилися загальні тенденції літературного
розвитку. Однак її помітили в Росії, присудили високу наукову нагороду
графа Уварова. Рецензія професора Київського університету М. Дашкевича
«Відзив про твір д. Петрова «Нарис історії української літератури XIX
століття»», опублікована в «Звіті про 29-те присудження нагород графа
Уварова» (1888), переросла в самостійне дослідження, значно відмінне від
концепції М. Петрова. Рецензент критикував саме поверхову описовість,
вимагав від історика літератури проникнути в логіку літературного
процесу, розкрити рух течій і напрямів. Його праця набула самостійного
значення й була високо оцінена українськими діячами.

От у таких умовах, за такого становища з вивченням історії української
літератури почала виходити окремими томами, перед тим багато років
друкуючись у журналі «Зоря», грандіозна праця О. Огоновського. Звичайно
ж, успадкувавши деякі традиції попередників, він уперше застосував і
новаторські методологічні засади для створення концепції української
літератури.

Найголовніші з них такі:

1. Українська література — окрема слов’янська (а відтак і сві

това) література, наслідок духовної праці українського народу,

вона не є додатком ні до польської, ні до російської літератур,

хоча ці дві, передусім остання, внаслідок більш сприятливих для

них історичних умов, просунулися значно далі й мають визнання

в світі.

2. Українська література характеризується глибокими істо

ричними традиціями, що тягнуться в епоху Київської Русі.

О. Огоновський застосував територіальний чинник розрізнення

пам’яток, віднісши північноруські до російської, а південнорусь-

кі — до української давніх літератур. З певними поправками ця

засада використовується в науці й сьогодні.

1 Єфремов С. О. Дорогою синтезу. Огляд історіографії українського

письменства // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. — К.,

1923. —Кн. 2-3. —С 98.

2 Там само.

(340

3. Українська література як духовне надбання українського народу
твориться скрізь, де цей народ живе. Мовні особливості не повинні
вводити нас в оману. І австрійські піддані, і галицькі русини, і
малоросіяни, що живуть в Росії, — суть один народ — українці. Вони
творять єдину літературу. О. Огоновський рішуче відкинув концепцію двох
літератур — української й галицької, якої дотримувались у вже згаданій
праці не тільки О. Пипін і В. Спасович, а й М. Драгоманов, розгорнувши
її в статті «Література російська, великоросійська, українська і
галицька» (1873-1874). О. Огоновський висунув методологічну ідею єдності
української літератури, цілісності літературного процесу і послідовно
застосовував її в своїй праці.

Це були найголовніші засади, що сформували обличчя багатотомного
дослідження. Про решту скажемо коротко: вчений стояв на позиціях
позитивізму, підніс культ збирання, нагромадження й опису фактів. Він
листувався з багатьма письменниками, маючи на меті добути точні й широкі
відомості про їхню літературну працю. «Заслуга його в тому, — писав С.
Ефремов, — що він зібрав і використав велику силу матеріалу —
біографічного, бібліографічного та історико-літературного, і з цього
погляду праця його вікопомне матиме значення, як справочник для дальших
працьовників»’.

Коли 1894 р. О. Огоновський помер, І. Франко опублікував у журналі
«Народ» велику статтю-некролог про свого університетського професора.
Вона містить об’єктивні оцінки творчості покійного. Науковий метод О.
Огоновського І. Франко назвав «біографічно-бібліографічним»2, уважаючи,
що сутність його полягає у відриві аналізованого твору від живої
дійсності та спрямуванні головних зусиль на те, «щоби в самім творі
найти які-небудь, хоч би й зовсім случайні прикмети, або й натяки, по
котрим би міг його «класифікувати», то єсть вперти в одну або другу з
тих схоластичних шухлядок, по яким колись порядковано твори поетичні в
шкільних читанках»3.

Разом з тим І. Франко не відкидав цього великого дослідження, бачив його
непроминущу цінність, називав «фундаментальним ділом покійника, котре
помимо всіх його недостач довго ще

1 Там само. — С. 101.

2 Франко І. Я. Професор Омелян Огоновський // Франко І. Я. Зібр. тв.:

У 50 т. — К., 1986. — Т. 43. — С. 377.

3 Там само. — С. 372.

341)

лишиться найвидатнішим пам’ятником його невтомної і совісної праці, а
для вчених-спеціалістів буде багатим магазином відомостей про нашу
літературу, особливо новішу»1. Виняткове значення, за І. Франком, мала
ця праця для галицьких русинів, давши їм відчуття єдності з російською
Україною, висвітливши багато досі невідомих фактів українського
літературного життя.

Отже, «Історія літератури руської» має велике значення як перша
фундаментальна праця, написана українською мовою, зорієнтована на
енциклопедичну вичерпність і повноту, на витлумачення української
літератури як самодостатньої цінності. Перший том вийшов у 1887 р. і
містив загальнометодологічні матеріали й огляд давньої літератури,
другий том;— у двох випусках 1889 р. і містив огляд нової літератури,
зокрема ліричної та драматичної поезії. Лише з другого тому стала
зрозумілою грандіозність загального задуму, тому саме по його виході
з’явилася розгорнута рецензія О. Пипіна «Особлива історія російської
літератури», опублікована в провідному журналі російської ліберальної
інтелігенції «Вестник Европы» (1890. — № 9).

О. Пипін сприйняв «Історію літератури руської» О. Огонов-ського як
непорозуміння, псевдонауковий курйоз. Не розгледівши або розгледівши і
свідомо проігнорувавши те, що львівський історик слово «руський» пише з
одним «с» і м’яким знаком, маючи на увазі «український», рецензент
обурювався фактом створення історії «русской», тобто для нього
«російської» літератури лише на малоросійському матеріалі. Адже
малоросійство було для нього однією (звичайно ж бічною) гілкою великого
російського дерева. Під обкладинкою книжки з такою назвою, на його
думку, могла бути тільки історія російської літератури з деякими
доповненнями розглядом творчості малоросійських авторів. Де ж поділася
за-гальноросійська (для О. Пипіна це великоросійська) література?

Уся рецензія, власне, була спробою довести, що українська література не
існує як самодостатня цінність; якщо і є якісь літературні твори, писані
малоросійським наріччям, то їхнє значення може бути осягнуте лише в
контексті великоросійської літератури, провінційним варіантом якої вони
є.

Наприкінці життя О. Пипін продиктував своїй дочці спогади. У записі від
8 жовтня 1902 р. він докладно роз’яснив свою позицію з українського
питання. Вислухаймо його, бо це голос цілого

1 Там само. —С. 372-373. 342

покоління російської передової інтелігенції. Серед нас зароджувалось
українофільство, зазначав О. Пипін, маючи на увазі свого студентського
товариша Д. Мордовцева, і ми нічого не мали проти того, хоча ще зовсім
недавно В. Бєлінський рішуче висловився проти малоросійської літератури,
її сюжети здавалися йому надто дрібними, глибокий провінціалізм
відзначав загальні її інтереси. «Але в нас була прийнята інша точка
зору, — продовжував О. Пипін, — а саме точка зору слов’янського
відродження»’. Сутність такого погляду в тому, що моральне право
українського народу на свою мову та літературу зміцнювалося прикладом
південних і західних слов’ян. «Якщо навіть дрібні відтінки слов’янського
племені силкувалися заснувати свою літературу, — наприклад, які-небудь
лужичани, а поруч з чехами і словаки»2, то чому ж, міркував О. Пипін та
його оточення, не може поруч з російською існувати й малоросійська
література? Це пояснення необхідне, щоб зрозуміти О. Пипіна: він не
проти самої малоросійської літератури, він проти її історії, у якій
вбачає претензії на повноцінність, розрив з провінціалізом, входження в
коло світової літератури.

У статті «Особлива історія російської літератури» О. Пипін починає
здалеку, нарощує аргументаційну базу, дискутує з О. Ого-новським з
методологічних питань. Слов’янське відродження привело до пробудження
Галичини, з’явилися два напрями: велико- і малоросійської орієнтації.
Другий напрям, на думку критика, української орієнтації, цілком
позбавлений історичної перспективи. Саме його джерело — російське
українофільство — слабке й ненадійне. Воно народилося із
загальноєвропейського інтересу до вивчення народного побуту, мови,
фольклору; від прагнення налагодити народну освіту. Це те саме джерело,
що «в житті європейському створює в новітній час такий же (скористаймося
нашим терміном), народницький потяг до вивчення народної старовини й до
літературної реставрації місцевих наріч, як новітня провансальська
література у Франції, як виникаюча література німецьких наріч, як
надзвичайне новітнє поширення фольклоризму в усіх без винятку народів
Західної Європи, навіть у французів, які здавна відзначалися зарозумілим
зневажанням простонародності»3.

1 Пыпин А. К Мои заметки. — М, 1910. — С. 62.

2 Там само. — С 63.

3 Пыпин А. Н. Особая история русской литературы II Вестник Евро

пы. — 1890. — № 9. — С. 245.

343)

Тобто, за О. Пипіним, відбувається природний процес народницького руху
однієї невеликої частини південноросів, а зовсім не йдеться про
створення української літератури, яка в свою чергу є свідченням
духовного й національного відродження українців.

Безглуздо вчинили «Московские ведомости», порушивши питання про
малоросійський сепаратизм. Його немає й не може бути. «Малоросійські
елементи, — писав О. Пипін, — настільки зрослися із загальною течією
російського життя, настільки оточені самими реальними впливами побуту
адміністративного, економічного, впливами освіти і т. д., що за всім цим
лишається тільки місце для чисто літературних прагнень місцевої
народності»1. Тому О. Пипін уважає безглуздими адміністративні утиски
української літератури в Росії, їй все одно не стати над рівнем
літератури «для хатнього вжитку». Критик дорікає урядовцям: запроваджені
ними утиски перенесли центр ваги українського літературного руху в
Галичину. І сталася дивовижа: галицько-руська література, що ледве
животіла в Австрії, стала живитися могутнім потоком з України, і от уже
українська література спромоглася на свою «Історію…».

На думку О. Пипіна, саме Галичина, «що мала зовсім окрему історію,
протягом цілих століть відокремлення і від давнього російського цілого і
від власної південноруської гілки»2, найменше здатна репрезентувати
справжню російську народність. Критик виклав історичні аргументи,
засновані на помилковому твердженні, рішуче відкинутому сучасною наукою,
нібито українці й росіяни в минулому становили один давньоруський народ,
розмовляли міфічною давньоруською мовою, мали єдину культуру,
літературу.

Так, погоджувався О. Пипін, українці — це самостійний народ, але тут же,
ніби схаменувшись, давав роз’яснення: міра самостійності малоросів щодо
великоросів зовсім не така, як у шведів щодо німців, французів щодо
італійців чи іспанців. Ті, мовляв, ніколи не були одним народом, не мали
однієї держави, спільної літератури, а українці й росіяни були, мали. А
відтак українці не можуть відокремити від росіян ні держави, ні навіть
літератури, це якийсь «напівнарод», поглинутий «супернародом».

О. Огоновський апелював до факту існування українського народу,
наявності української мови. Та то все дурниці, легковаж-

1 Там само. — С. 246.

2 Там само. — С. 249.

344

но заявляв О. Пипін, «література сильна, незалежна, здатна до
самобутнього розвитку, створюється не там тільки, де є особлива мова і
особливе плем’я, але де, крім цього, є особливий історично виявлений тип
культурного життя і державної спілки»1. Цього останнього й не мають
українці, на погляд О. Пипіна.

О. Огоновський — невіглас, він не знає концепції О. Пипіна, інакше
ніколи б не взявся писати історії неіснуючої літератури, точніше,
існуючої, але в провінційних рамках, не гідної шеститомної праці. Та й
усі галичани такі, як О. Огоновський. Знанням чи, краще сказати,
незнанням Росії вони не поступаються південному й західному слов’янству.

Після цих методологічних питань рецензент перейшов до розгляду
історико-літературної концепції. Яка така давня українська література
може бути? — дивувався О. Пипін, немає українців, то немає й української
літератури. «У стародавньому періоді, до татар і політичного
роздроблення Русі, не було ніякої спеціально півден-норуської
літератури, — писав рецензент, — була спільна література російської або
російсько-слов’янської писемної мови, поширена однаково по всіх областях
тодішнього російського племені»2.

Відкинувши концепцію давньої літератури О. Огоновського, О. Пипін все ж
звинуватив його в недооцінці старої писемності, оскільки народну
літературу історик починає тільки з І. Котляревського.

Оглядаючи нове письменство, О. Пипін журився з того, що О. Огоновський
галицько-руських письменників перемішав з нашими, малоруськими. Яка така
єдність української літератури?— гримав самодержавним кулаком
петербурзький критик. Він знає лише одну єдність Велико- і Малоросії і
дорікає О. Ого-новському за інший підхід. «Історик не хоче знати старої
єдності південної і північної Русі (припускаючи водночас єдність між
стародавнім православним Києвом, священним до цього часу для всього
російського народу, і уніатсько-австрійською Галичиною»3. Останнє,
звичайно, великий злочин, з погляду О. Пипіна.

Фінал його статті гідний цитування. Отже, адміністративні утиски
малоросійської літератури можуть призвести до ненормальних наслідків.
Власне, один з них ми вже маємо — працю

1 Там само. — С. 259.

2 Там само. — С. 264.

3 Там само. — С. 272.

•345

О. Огоновського. її положення є «не лише історичною помилкою, а помилкою
в розумінні народно-суспільних понять. Вона створює історичний фантом,
хоче приховати історичні відношення південноруського племені,
від’єднуючи його від того цілого, з яким воно пов’язане тими чи іншими
нитками»’.

Таким чином, «Історія літератури руської» О. Огоновського «створює
історичний фантом». Порятунок малоросійської літератури, як його бачить
майбутній російський академік, — у єднанні з літературою
загальноруською.

Стаття О. Пипіна мала великий резонанс в українській критиці.
Літературна громадськість була збентежена й навіть спантеличена не
стільки тим, що в російській пресі в черговий раз прозвучали
ліквідаторські гасла щодо української літератури, скільки тим, що йшли
вони від шанованої серед свідомого українства людини, у чиєму науковому
доробку українська тема посідала чільне місце.

О. Пипін — ровесник О. Огоновського, обидва народилися 1833 р. О. Пипін
народився в Саратові і був на п’ять років молодшим за свого двоюрідного
брата М. Чернишевського, який мав на нього великий вплив. Саратовський
край з XVIII ст. почав заселятися українцями; спочатку на озеро Ельтон
приїздили чумаки на соляні промисли, а потім з’явилися переселенці з
родинами. Цьому сприяла урядова політика, заснована на втягування
українців у російський географічний простір для його заповнення й
освоєння. «Ліва, степова сторона тодішньої Саратовської губернії, —
читаємо в «Автобіографії» М. Чернишевського, — стала заселятися нашими
звичайними росіянами майже тільки за моєї пам’яті; раніше там були
тільки німецькі колонії та смуга малоросійських поселень, заснованих
урядом (при Петрі) для перевезення солі з Елтона в Камишин, з Камишина в
Саратов»2.

На лівому березі Волги напроти Саратова українці заснували Покровську
слободу, яка згодом розрослася в ціле місто. У 1931 р. Покровське було
перейменоване радянською владою на місто Енгельс. Отже, змалку О. Пипін
ріс в українському оточенні, правильніше сказати, в
російсько-українському середовищі. Його мати в першому шлюбі була за
українцем, прапорщиком Миколою Котляревським. Онука М. Г. Чернишевського
згадувала: «Якось у

1 Там само. — С 273.

2 Чернышевский Н. Г. Автобиография II Чернышевский Н. Г. Поли,

собр. соч. — М., 1949. —Т. 1.—С. 571.

розмові з бабусею Катериною Миколаївною Пипіною я спитала, чи не родич
він знаменитого автора української «Енеїди». Бабуся відповіла: «Матуся
говорила нам, що є в нас на Україні, здається, у Києві, знаменитий
дядько, але вона ніколи його не бачила, і він Миколі Максимовичу не
писав». Сама Олександра Єгорівна (мати О. Пипіна. — /. М) добре знала
українську мову і читала вголос дітям вечорами оповідання Марка Вовчка з
народного життя»1.

Українське Поволжя дало світові українського письменника Данила Мордовця
(1830-1905), він писав і російською мовою, відповідно змінюючи своє
прізвище під російськими творами на «Мордовцев». «Мордовцев з
учнівських, отроцьких літ дружив з О. М. Пипіним, — писала Ніна
Чернишевська. — Ця дружба виражалася в щоденних гімназійних зустрічах,
спільному проведенні часу, у «вивченні зоряного неба», у читанні поезії.
Обидва захоплювались українською літературою»2.

У 1859 р. в Саратові побачив світ «Малоруський литературный сборник». І
якщо видання українських книжок у столицях було звичним і зрозумілим, то
поява такого альманаху в російській провінції— явище загадкове і може
бути пояснене лише наявністю там українського літературного середовища.
Зініціював «Малорусский литературный сборник» Д. Мордовцев, активну
участь у ньому взяв М. Костомаров, тут широко подавалися фольклорні
записи.

От у такому загалом сильному українському полі формувався О. Пипін як
науковець. 1853 p. він закінчив Петербурзький університет і з того часу
почав друкуватися в пресі, із заснуванням «Вестника Европы» став одним з
провідних його авторів. На сторінках цього журналу з’являються великі
дослідження О. Пипіна, що потім виходять окремими виданнями. Відзначимо
«Історію слов’янських літератур» у двох томах, перший том (1879) якої
містив розділ про українську літературу, та «Історію російської
етнографії» в чотирьох томах, третій том (1891) якої присвячений
Україні.

З О. Пипіним українською мовою листувався І. Франко. Консультувався з
фахових питань, просив допомогти дістати джерела, яких не було у Львові.
Прочитавши в книжці О. Пипіна про лист В. Бєлінського, у якому той
відгукувався про справу кирило-мефодіївців, І. Франко попросив у
російського автора копію цьо-

1 Чернышевская К М. Н. Г. Чернышевский и Т. Г. Шевченко: Воспоми

нания, заметки, материалы. — К.: Рад. письменник, 1978. — С. 21.

2 Там само. — С. 37.

347)

го документа. О. Пипін відчув, яким небезпечним є згаданий лист, і
надіслав лише витяги з нього й загальну його характеристику.

У 1903 р. І. Франко спеціальним листом вітав О. Пипіна з 50-річчям його
літературно-наукової діяльності. Він відзначив величезну значимість
доробку ювіляра для росіян. «Та спеціально для нас, малорусів чи
українців, — писав він далі, — ім’я Ваше подвійно дороге, бо, крім
наукової праці над проясненням також нашого, старого й нового
письменства, Ви ніколи, в найтяжчі для українства часи, не залишали зі
свого високого становища подавати свій голос проти темної сили, що в
доктринерськім засліпленні, кермована іноді ігнорацією, а іноді й просто
злою волею, силкувалася душити наш національний розвій, підрізувала його
в найжизненіших, найелементаршіних його функціях на шкоду не лише нам,
але й усій Росії. Ми в такі хвилі прислухалися до Вашого голосу як до
голосу сумління найкращої частини Росії, і раділи тим, що той голос не
втихав і ніколи не брав фальшивої ноти»’.

О. Пипін був обраний академіком Російської АН у 1898 p., у 1903 р. —
дійсним членом НТШ, а в 1904 р. його не стало.

Відтак виступ О. Пипіна з розгромом О. Огоновського прозвучав не від
відвертого ворога, а від друга, тому так боляче зачепив свідоме
українство. І воно кинулося на захист історії своєї літератури та
історика, що її створив.

Першим виступив відомий український критик і бібліограф Михайло Комаров
(1844-1913). Закінчивши 1867 р. Харківський університет (юридичний
факультет) і змінивши кілька судових посад на Воронежчині, Київщині й
Уманщині, він 1887 р. відкрив власну нотаріальну контору в Одесі й
відтоді до кінця свого життя жив у цьому місті. Тоді ж і почалося його
активне співробітництво з журналом «Зоря» на терені літературної
критики. Уже в листопаді 1890 р. під псевдонімом Уманець він опублікував
статтю, що була відповіддю О. Пипіну.

Почав він з визнання заслуг російського історика, переліку його праць,
поважних і цінних, у яких він завжди захищав «нашу народність, як
самостійну серед інших слов’янських народів, маючи однакове право і
потребу власного життя і самостійного розвитку»2. Оскільки «голос Пипіна
має для нас велику вагу», автор

1 Франко І. Я. До О. М. Пипіна від 17 квітня 1903 р. // Франко І. Я.
Зібр.

тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т. 50. — С. 225.

2 Уманець [Комаров М]. Особая история русской литературы // Зо

ря. — 1890. — № 21. — С. 331.

348

вирішив відповісти йому. Тон відповіді — без домішки сатири та сарказму.
Це діалог, у якому співрозмовник поважає опонента, як про те заявив на
початку статті.

М. Комаров сумлінний у викладі поглядів О. Пипіна, більше того — дедкі
його думки визнає слушними. Наприклад, він уважає правильними пояснення
російським істориком причин виникнення й розвитку українського
літературного руху, зауваження щодо назви праці О. Огоновського.
Водночас автор рішуче відхилив загальну концепцію О. Пипіна як
антинаукову та неприйнятну.

У його позиції, за М. Комаровим, виявилося «бажання приборкати, обмежити
українство, замкнути його в рамки краевого провінціалізму, котрі по
правді хіба трошечки ширші звісного указу 1876 року. Ми розуміємо, коли
О. Пипін каже, що саме життя має визначити сі рамки, але ж навіщо
забігати вперед і самому ставити їх»1.

Відкинув М. Комаров і звинувачення О. Пипіна в незнанні галичанами
Росії. Він відзначає: досить передивитись українські часописи «Правда»,
«Зоря», «Діло» за останні 10-15 років, аби переконатися, що трохи не все
найкраще з Гоголя, Достоєвського, Тургенева, Гончарова та інших видатних
авторів перекладене по-українськи. Натомість сам О. Пипін демонструє
незнання росіянами української літератури, оскільки дорікає галицьким
народовцям ворогуванням до Росії, наслідуванням теорії п. Духінського
про туранське походження росіян, хоч п. Духінського спростував українець
же М. Костомаров.

Українці в Галичині, а подекуди й у Росії, називають себе русинами, а
свою народність — руською. Отож, О. Огоновський мав повне право назвати
свою історію літератури руською. Але це справді галицький термін, М.
Комаров пропонує терміни «українсько-руський» або «малоросійський», щоб
уникнути непорозумінь.

Найбільше зачепило М. Комарова твердження про безперспективність
творення літератури недержавним українським народом. Умови життя народу,
звичайно, мають велику силу, але ніхто не зважиться пророкувати, щоб ті
умови були повік незмінними; крім того, далеко не все ці умови
визначають. За приклад М. Комарову правлять поляки, які теж утратили
державність, але літературу мають блискучу, а найкраща її частина
твориться саме в Росії.

1 Там само.— С. 332.

349

О. Пипін ігнорує Галичину, а там улюблена ним умова розвитку літератури
існує: тут українство має однакові права з іншими народами — дві
гімназії, виклади в університеті, народні школи. Та й у самій Росії
українофільство набуває все більшої сили.

Окремо розглянув М. Комаров питання про давність української літератури.
О. Пипіна вразило, що О. Огоновський почав її від Нестора. Але ж він
сам, зауважує критик, розрізняє в своїх працях велико- й малоруську
течії в давній літературі. Тільки розвиваючись віддавна, українське
письменство могло виробити той ґрунт, на якому постала нова українська,
чисто народна література.

О. Пипін уважає всі стародавні пам’ятки спільноруськими, викладає думку
опонента М. Комаров і продовжує далі: «Чому ж О. Пипін не накидається на
істориків літератури великоросійської, що всі пам’ятники давнього
письменства на Руси зачисляють цілком до «русской літератури», під якою
вони розуміють тільки великоросійську, бо в своїх історіях ніколи вже
ніже єдиним словом не згадують про малоруську літературу? Уже коли
вважати всі пам’ятки давнього письменства за спільні руські, то так і
треба казати про них, а не загортати їх без розбору до великоруської
літератури»! (виокремлення М. Комарова. —/. М).

Важливі думки висловив М. Комаров з приводу єднання австрійської
Галичини й російської Малоросії. О. Пипін прагне розірвати цей зв’язок,
протестує проти нього. Дарма, відповідає йому М. Комаров: «В Україні
наспіла неминуча потреба в своїй національній культурі, просвіті й
письменстві, а разом з тим наспіла ідея національної єдності з Галицькою
Руссю — і от вони працюють вкупі на рідному полі, виявляючи свою працю
там, де українсько-руське письменство знаходить собі вільний притулок»2.

Чи може українське письменство розвиватися самостійно? Відповідь О.
Пипіна однозначна: ні! Але хто б поспішив услід за О. Пипіним повторити
це слово, пише М. Комаров, сподіваючись, що йдеться про міжнародні
літературні зв’язки, той глибоко б помилився. У О. Пипіна зовсім про
інше. «Пипін має на меті тільки об’єднання з великоруською літературою,
йому, мов, здається, що нам конче треба слідком іти за нею, «в хвосте»,
як кажуть росіяни, і тільки тоді ми й осягнемо правдивого розвитку нашої
національної справи»3.

1 Там само. — С. 334.

2 Там само.

3 Там само.

П50

1 Але на думку М. Комарова, українська література мусить єд-

I натися не тільки з російською, а й з німецькою, польською, інши-

I ми європейськими літературами, єднатися не силоміць, а на ґрун-

1 ті вільного морального впливу. Єднання з російською літерату-

I рою й без О. Пипіна стало доконаним фактом: адже Марко Вов-

I чок, М. Костомаров, П. Куліш, Д. Мордовець писали й по-україн-

1 ськи, й по-російськи, зробивши значний внесок у скарбницю ро-

I сійської літератури. Єднання можливе лише на ґрунті повної то-

I леранції, обопільної поваги й рівності в правах вільного духовно-

[ го розвитку двох народів. Такі ж адміністративні утиски, як указ

І 1876 p., обмеження та крутійські обмовки, як у статті О. Пипіна,

І лише перешкоджають культурному взаємообміну.

І На такій ноті закінчив М. Комаров свою невелику, але влучну

1 відповідь О. Пипіну.

І У тому ж 1890 р. газета «Діло» опублікувала працю самого

І О. Огоновського «Моєму критикові. Відповідь А. Пипінові на

І його статтю «Особая история русской литературы»», яка потім

І вийшла окремою брошурою. Він непохитно став на захист своїх

І методологічних позицій, не поступившись ні літерою, ні комою

І в своїй книзі. О. Огоновський згрупував зауваження О. Пипіна

? в 14 тез і по кожній з них дав вичерпні роз’яснення. Метод він

І обрав своєрідний: побивати противника його ж зброєю. Він уже

І висловився з приводу дискусійних питань у самій «Історії літера-

I тури руської», тому вважав ганебним і неприпустимим ще раз по-

I вертатися до цього. Науковець заснував відповідь на думках і

І висловлюваннях провідних учених слов’янського світу, виявив

і широку обізнаність у роботах самого опонента, де знайшов

1 спростування ідей, висловлених у рецензії на свою працю.

і Наведімо лише один приклад. Торкнувшись питання про са-

I мостійне існування української літератури, О. Огоновський роз-

I горнув статтю опонента «Волга і Київ» («Вестник Европы». —

ж 1885. — № 4) і виписав звідти таке висловлювання: «Малоросій-

1 ська література сама по собі має повне право на буття. Вона роз-

1 почалася вже давним-давно, не з Котляревського чи Гулака — ще

І з XVI-XVII ст., а окремими пам’ятками й раніше».

І У такий спосіб були наведені контраргументи з усіх питань.

І Виявилася дуже дивна річ: О. Пипін суперечив сам собі й поваж-

1 ним науковцям-слов’янознавцям. Праця О. Огоновського стала

І зібранням найавторитетніших висловлювань (зокрема, й само-

I го О. Пипіна) на захист концепції українського історика. Тому

І 3>

критик «Зорі» Ілля Кокорудз назвав брошуру «Моєму критикові» «коментарем
до першого тому», «хорошим інформаційним ділом»’ у справі вивчення
історії української літератури.

Минуло небагато часу, і після цих невеликих випалів гримнула гармата: у
газеті «Діло» з № 65 за 1891 р. — тридцять одне число поспіль (до № 95)
— друкувалася велика розвідка І. Нечуя-Левицького, подана під
псевдонімом І. Баштовий, «Українство на літературних позовах з
Московщиною». Випущена згодом окремим виданням у друкарні НТШ (214
сторінок, хоч і невеликого формату) ця праця є видатною пам’яткою в
історії української літературної критики, яка з незрозумілих досі причин
не перевидана й маловідома загалу.

Написана як полемічна праця «Українство на літературних позовах з
Московщиною» вийшла далеко за межі традиційної дискусії; положення О.
Пипіна стали для І. Нечуя-Левицького лише віхами, через які він проклав
свій сюжет. Критик виявив себе прихильником культурно-історичної школи,
посилався на французький оригінал «Історії англійської літератури»
Іполита Тена, блискуче використав дослідження М. Костомарова «Дві руські
народності», продемонстрував розуміння нерозривності географії й
історії, механізмів формування національного характеру і його втілення в
духовному житті, зокрема в літературі, нарешті, виявив енциклопедичні
знання з історії та культури не лише України й Росії, а Європи й Азії.
Несподіваний І. Нечуй постав з праці «Українство на літературних позовах
з Московщиною».

Сам автор високо цінував цю студію і прагнув перевидати її. Про це
знаходимо свідчення в листах до Михайла Грущевського від 27(14) березня
1906 p., Леоніда Жебуньова від 16 (3) квітня 1915 p., Іллі Шрага від 13
червня (31 травня) 1915 р. У 1915 р. І. Нечуй-Левицький планував видати
12-й том своїх «Творів», куди включив наукові праці. Але цей том в
умовах імперіалістичної війни так і не вийшов. Для нас важливо Знати, що
сам автор відділяв «Українство на літературних позовах з Московщиною»
від таких своїх теж великих праць, як «Сьогочасна часописна мова»,
«Криве дзеркало української мови», що, на його думку, мають «значення
тимчасового писання», отже, він визнавав за «Українством…» значення
неминуще (див. про це в згаданому листі до Іллі Шрага).

1 Кокорудз І. Омелян Огоновський «Моєму критикові» // Зоря. — 1891.—№4.
—С. 79.

Розвідка складається з шести частин, кожна з яких має свій предмет і
свою проблематику. У першій частині опрацьовано два головні питання. О.
Пипін починає статтю з порівняння українців з іншими недержавними
народами — фламандцями в Бельгії й провансальцями — у Франції. Це цілком
помилкові порівняння, заявив І. Нечуй-Левицький. У названих країнах
недержавні літератури розвиваються вільно, у Росії — вони нищаться. І.
Нечуй уперше подивився на Російську державу як на наслідок
державотворчої праці російського народу і заявив, що в основі політики
уряду лежать властивості національного характеру російського народу.
Найбільше важить тут національна нетерпимість, що сформувалась у нього
його географією й історією. «Розвиваючись у давній час на відшибі, —
писав автор «Українства…», — нарізно від культурних народів Європи на
далекому сході, живучи ізольованим життям цілі віки, стикаючись на
сході, півночі та в Сибірі тільки з півдикими примітивними язичеськими
народами, котрі (хоч і не всі) культурою стояли далеко низше за
великоросів і котрих вони асимілювали, — великороси нажили собі неповаги
й нехтування до чужоземців»’.

Приєднавши нові землі та народи на заході, далеко культурніші від
східних сусідів, вони й на них перенесли неповагу, нехтування, а то й
ворожість і асимілятивні прагнення. Використовуючи тріаду І. Тена —
раса, середовище, момент, — автор національну нетерпимість росіян уважає
«виявком расовим»2, давно поміченим кращими великоросійськими
письменниками, які не соромилися писати про негативні риси свого народу.
Нема чого дивуватись українофобії урядовців, коли навіть О. Пипін
проповідує те ж саме національне злиття, тобто ліквідацію українців. Це
перша тема розмови.

Друга тема — Галичина, Спираючись на українську історію, автор довів, що
аж до останнього поділу Польщі Галичина мала спільну з Україною
історичну долю, тому має повне право репрезентувати літературну Україну.
Росія сама виперла центр українського культурного руху за кордон, не
давши ним стати ні Києву, ні Харкову, ні Одесі. О. Пипін дорікає, що
Галичина погано знає Росію, але І. Нечуй-Левицький твердить, що в
українських губерніях передплачується втричі більше столичних журналів,
ніж у

1 Баштовий І. [Нечуй-Левицький І. С] Українство на літературних по

зовах з Московщиною. — Л.: Друкарня НТШ, 1891. — С. 25.

2 Там само. — С. 24.

російських. Увесь цей галас, що російську літературу мало читають за
рубежем, має чисто пропагандистський характер: чиниться для примноження
тиражів і прибутків. М. Некрасов, редактор журналу «Современник», «нажив
з редакції міліон»’.

Чим більше споживачів, тим більші прибутки — тут вже діє
соціально-економічний закон. Чи не з огляду на нього в літературних
справах забороняється українська література? А чи знає Великоросія
слов’янство й Україну? Хто в Петербурзі чув про І. Франка? Грузинську,
литовську, латиську, естонську літератури? Про українську ще й
заборонено говорити. То ж чи не блюзнірством виглядають заклики О.
Пипіна до рівності в змаганні російської й української літератур?

Тема другого розділу — Україна. І. Нечуй-Левицький з розумінням пише про
те, що методологічною підставою для «Історії літератури руської» О.
Огоновського є «Дві руські народності» М. Костомарова. Спираючись на цю
працю, він описав провідні риси українства, етнографічні ознаки, їхню
географічну розкиданість. «Се все показує, що українська національність
давня, самостійна, самобутня, коли характерні прикмети її ми примічаємо
й тепер в далеких від неї краях слов’янщини, розсипані на далекому й
широкому просторі, неначе радіуси»2. Автор неспростовно довів, що
українці — історичний продукт географії, тобто конкретний національний
варіант загальнолюдської спільноти, вирощений в умовах певного
географічного простору.

Поки українці живуть на своїй землі, вони вічні, попри всі спроби
знищити їхню національну сутність. Зазнають поразки спроби полонізувати
чи обрусити цей численний народ, утворений внаслідок не випадкових
збігів, а закономірної дії середовища, у якому живе ця спільнота. Росія
робить усе, щоб знищити Україну, асимілювати її: заборонено українську
книгу, відсутня українська освіта, запроваджено російські жіночі
гімназії та інститути задля зруйнування через матір української родини.
Але земля породжує українців, і усі адміністративні зусилля суперечать
природному поклику географічного простору. Поки існує географічна
Україна, існуватиме й історична Україна.

А відтак І. Нечуй-Левицький переходить до третього розділу: українська
література має всі умови для самостійного розвитку.

1 Там само. — С. 54.

2 Там само. — С. 87.

354

Український народ створив дивовижну усну народну творчість — багатий
грунт для професійної літератури, а також блискучий доказ її величезних
внутрішніх можливостей.

Слід категорично відкинути порівняння українсько-російських відносин з
Німеччиною, що пропонує О. Пипін. У Німеччині живе одна національність,
до якої неможливо застосувати принципи костомарівського твору «Дві
руські народності». І. Нечуй-Левиць-кий протиставляє пипінським
історичним аналогіям свою — зі Стародавнім Римом. Від перемішування
латинців з іншими народами й від кліматичних змін у Римській імперії
зародилися «національні відміни одного загального латинського пня»1. «В
IX і X віках з одного римсько-латинського пня вже виразно виникають
романські сучасні національності: італьянська, провансальська,
французька та іспанська»2. Київська Русь на сході повторює драму заходу:
від єдиного слов’янського кореня від’єднується московське плем’я;
асимілюючи інші етноси й живучи в інших кліматичних умовах, воно
перетворюється на великоруський народ з тими новими психофізичними
рисами, про які йшлося вище.

Четвертий розділ руйнує державницьку концепцію О. Пипі-на: немає умов
для розвитку літератури, бо немає держави. О. Пипін ще раз довів, що всі
росіяни дивляться на світ через «державні окуляри». Тому О. Пипін
дозволяє жити бездержавній українській літературі «у вузьких рамках
якогось провінціалізму»3. Насправді ж, твердить автор «Українства…»,
державність не є визначальною, а лише сприяючою або несприяючою силою.
Письменника творить не держава — переконаний І. Нечуй-Левицький.
«Літературні таланти творить сама натура, — запевняє він, — себто можна
сказати, народ та національний геній, себто національно-психічна сила,
що криється в масах звісного плем’я»4. Тому Україна, яка не має своєї
держави, але має народ, національність, багатий фольклор, здатна
створити й велику книжну літературу. «Маємо сей ґрунт, — заявляє автор,
-— маємо й будемо мати свою літературу і без державності»5.

Більшої шкоди, ніж відсутність держави, можуть завдати російські погляди
на літературу. Так, д. Петров у висновках до своєї

‘Там само. —С 104.

2 Там само. — С. 106.

3 Там само. — С 117.

4 Там само. —С. 119.

5 Там само. — С. 120.

«Історії…» розумів українське письменство як «хвостик
великоросійського», а О. Пипін уже відводив йому роль не хвостика, а
якогось прихвосня. Така позиція російської інтелігенції може зашкодити
українській літературі більше, ніж відсутність державності.

У п’ятому розділі І. Нечуй-Левицький розглядає пипінську концепцію
окремого історично проявленого типу культурного життя та державної
спілки. Що воно таке, ніде не пояснюється. Воходить, «хоч голосна й
гучна, але фраза без усякого розумного змісту»’. Та легко впізнати під
культурним великоросійським типом відомий погляд старих слов’янофілів з
їхніми знаменитими гаслами: православ’я, самодержавство й
великоросійська народність. Що вже там говорити, коли видатний
письменник Ф. До-стоєвський у промові на відкритті пам’ятника О. Пушкіну
в Москві сказав: «Всєчєловєк — ето русскій!» Тобто великорос. Тут бачимо
претензію на національний месіанізм із забаганками на всесвітність. Цій
же меті служить і поняття окремого культурного типу, який нібито є в
росіян і якого немає в українців.

Усе ж якщо поміркувати над тим, що таке культурний тип, гадає І.
Нечуй-Левицький, то змушені будемо визнати такі його складники: 1)
самостійна релігія та сполучена з нею релігійна мораль; 2) поезія епічна
й лірична, міфологічна чи героїчна; 3) філософія, філософська мораль,
критика та наука.

Великоросія вступила на історичну й культурну арену дуже пізно, коли
культурні типи були вже сформовані, вона приймала в себе вплив інших
готових культур і не спромоглася на створення свого окремого культурного
типу. Це вже предмет заключної, шостої частини. Людство знає такі
самобутні культурні типи: китайський, еллінсько-римський,
семітеько-єврейський та індуський. Пізніше семітсько-єврейський тип
пустив ще два паростки: християнський (візантійський) та
ісламо-арабський.

Багато сторінок своєї розвідки І. Нечуй-Левицький присвятив описові
китайського культурного типу, розглянувши його за виділеними вище трьома
складовими. Великоруська культура належить до християнського
(візантійського) зразка. А відтак і цей аргумент О. Пипіна про
неможливість існування повноцінної української літератури був
відхилений.

Праця І. Нечуя-Левицького «Українство на літературних позовах з
Московщиною» вщент зруйнувала концепцію О. Пипіна, не-

1 Там само. — (‘. 131. 356

спростовно довела штучність і неприродність ідеї провінціалізму та
відсталості української літератури. Нинішнє її становище аж ніяк не
випливає з природного ходу розвитку, а є наслідком, з одного боку,
значних адміністративних утисків, з іншого — зневажливого
ліквідаторського ставлення до неї російської інтелектуальної еліти,
зараженої хворобою національного месіанізму. Але українська література
розвивається, зростає, незважаючи на відсутність держави, утиски й
переслідування з боку царизму, ліквідаторські настрої щодо неї в
середовищі російської та польської інтелігенції. Свідченням «дорослості»
української літератури, її творчої зрілості й стала поява «Історії
літератури руської» О. Огоновського.

Як прореагував на виступи української критики О. Пипін? Він не став
відповідати, хоча ці виступи й були йому відомі. У третьому томі
«Історії російської етнографії», який вийшов саме 1891 р. і був
присвячений розглядові української етнографічної науки, він у
підрядковій примітці дав зрозуміти, що знайомий з критикою своєї позиції
в українській пресі, але не погоджується з нею. Так, погодитися з нею
означало переглянути всю свою наукову творчість. Це було нелегко,
очевидно, неможливо. Зазначимо, що третій том «Історії російської
етнографії» писався значно раніше, на сторінках «Вестника Европы»
розділи з нього друкувалися з 1886 р. Так чи інакше, але О. Пипін не
став відповідати українським опонентам і не став нічого змінювати в уже
написаній праці. Слід підкреслити, що в ній, як і в інших своїх
дослідженнях, він стояв на офіційній російській позиції. Київська Русь
населялася давньоруським народом, з якого потім утворилися великороси й
малороси. Українська література має право на існування, але в межах
літератури для хатнього вжитку. її перспектива — влитися в
загальноруську літературу. Це тимчасове явище, як таке воно й
розглядається О. Пипіним. Але в статті проти О. Огоновського були
висловлені й нові ідеї: про неможливість створення самостійної
літератури бездержавною нацією, неможливість для галицьких русинів
репрезентувати Малоросію та ін.

Коли О. Пипін у 1904 р. помер, І. Франко опублікував присвячений йому
некролог. Відзначивши великі заслуги небіжчика у висвітленні російського
культурного життя, він далі писав: «І в історії нашого національного
відродження ім’я Пипіна займає почесне місце»1. В «Історії слов’янських
літератур» він уперше по-

1 Франко І. Я. Олександр Пипін (Некролог) // Франко І. Я. Зібр. тв.:
У50т. —К., 1982. —Т.36. —С.41.

знайомив світ з українським письменством, створивши історію української
етнографії, піднімав голос проти заборони українського слова в Росії.
«Правда, раз, із приводу «Історії руської літератури» Огоновського, він
висловив погляд, якого не сподівалися по нім його приятелі, — зазначив
далі І. Франко, — а власне, що літературу в повнім значенні того слова
може мати тільки народ, що має своє власне державне життя. Це була,
певне, помилка покійника, виплід важких років реакції, що кидає свою
тінь навіть на найясніші голови»’.

Так, мовчанкою О. Пипіна завершилася дискусія «навколо О. Огоновського».
Сама ця дискусія була фрагментом тривалого діалогу, цілого культурного
явища, яке сам же О. Пипін назвав «спором южан и северян». Він
розпочався, власне, з появою перших творів нової української літератури
і, мабуть, не вичерпаний у нових аспектах і досі.

Значення того його етапу, що припав на 1890-1891 pp., полягало в тому,
що вперше на захист українського історика піднялися діячі українського
письменства. Вони продемонстрували не тільки національну солідарність, а
й глибокі знання, ясний розум, широту бачення предмета дискусії, одним
словом, готовність і вміння на рівних вести наукову дискусію з ученим
світового масштабу, яким, безумовно, був О. Пипін. Дискусія закінчилася
перемогою українських літературних сил, які, спростовуючи помилкові
думки О. Пипіна, довели право українського народу на свою літературу. В
історії української літературної критики ця дискусія мала рубіжне
значення, продемонструвавши силу української літературно-критичної
думки, її самостійність і зрілість.

4.5. Теоретичне осмислення «нової драми»

в літературно-критичних концепціях

Станіслава Пшибишевського та Миколи Вороного

Шляхи розвитку драми в XIX ст. були складними і звивистими. Після
піднесення драматичного мистецтва в добу романтизму на початку століття
настав занепад драми, особливо очевидний на тлі блискучих успіхів
реалістичного роману. Для драматургії ж середини XIX століття — це час
панування мелодрами, «гарно зробленої п’єси», в основі якої лежать
історичний анекдот, опра-

1 Там само. — С. 42.

цьовании у розважальному, пригодницькому сюжеті, драматичне дійство
завершується щасливою розв’язкою, твори набувають виразного
буржуазно-охоронного забарвлення.

Однак в останній чверті XIX ст. в розвитку європейської драматургії
відбувся якісний стрибок, що привів до народження драми нового типу.
«Біля джерел «нової драми», — відзначила Т. К. Шах-Азізова, авторка
глибокого дослідження «Чехов и западноевропейская драма его времени», —
гігантська фігура Ібсе-на, що, як колись Данте, зв’язує старий і новий
час, XIX і XX століття»1. Почавши як типовий запізнілий романтик, Генрік
16-сен у другому періоді творчості, який веде відлік від драми «Основи
суспільності» (1877), заклав підвалини такого типу письма, що був
пізніше кваліфікований як «нова драма». «Багато ібсенознав-ців і
теоретиків драми, — пише польський дослідник Рішард Ніч-ке, —
підкреслюють, що 1877 рік поклав початок не тільки «нового Ібсена», але
також і нової драми в цілому»2.

«Нова драма» — не стиль, не напрямок, це нова епоха в розвитку драми,
новий тип художнього мислення, що охопив усі стилі й напрямки. Вона
народилася з потреби відповісти на запити доби, привести у відповідність
з сучасністю драматургічну художню систему й техніку. У театральному
мистецтві вона привела до народження режисерського театру.

Могутні зрушення в драматичному роді літератури були швидко помічені
критикою, а згодом стали предметом аналізу в поважних теоретичних
дослідженнях, що на початковому етапі торкалися приватних аспектів
художнього буття «нової драми», ніби ще не здогадуючись про її
універсальний характер.

До перших таких праць слід віднести книжку Е. Золя «Натуралізм у театрі»
(1881). Критикові ще невідомий Ібсен як засновник «нової драми», він ще
не бачить нового режисерського театру. Але палко відчуває його потребу.
Він ще більше воює проти старого, аніж досліджує нове, але тим самим і
прокладає цьому новому дорогу. Його позиції можна підсумувати так: 1)
минула доба класичної та романтичної драми; 2) майбутнє належить на-

‘ Шах-Азизова Т. К. Чехов и западноевропейская драма его времени. — М:
Наука, 1966. — С. 17.

2 Nitschke R. Studien zur retrospektiven Technik bei Henrik Ibsen //
Uni-wersytet im. A. Mickiewicza w Poznaniu. — 1971.— Seria Filologia
germanska. — № 9. — S. 3.

З59)

туралізмові, який розглядається як вершина світового художнього
розвитку; 3) хай живе сучасність — гідна героїня високої творчості; 4)
хай живе природність художнього зображення в драмі, акторської гри в
театрі; 5) ідеал п’єси — «подія, що розгортається в усій реальності,
збуджуючи в дійових осіб почуття і пристрасті, точний аналіз яких і
становить єдиний інтерес п’єси. Усе це в сучасному оточенні серед людей,
яких ми бачимо навколо себе»1. Жанрове розв’язання такої ідеальної п’єси
— висока трагедія.

Другою видатною людиною, що прагнула до теоретичного осмислення «нової
драми» був Бернард Шоу. Йому вже не просто відомий Г. Ібсен, а саме з
ним він пов’язує зрушення в драмі. ««Ляльковий дім» завоював Європу, —
пише він, — і поклав початок новій школі драматичного мистецтва»2. Б.
Шоу сміливо назвав свою книжку «Квінтесенція ібсенізму». Спочатку ця
праця була прочитана у вигляді лекцій у 1890 році на засіданнях
Фабіанського товариства, наступного року опублікована в періодиці, хоч
окремим виданням вийшла лише в 1913 р.

Б. Шоу багато в чому суголосний з Е. Золя, зокрема в захисті сучасності
як головного предмета творчості, природності й простоти сюжету й
характерів. За всіма технічними новинками, вважає він, лежить «неминуче
повернення до природи». Але він помічає нові ознаки сучасної йому драми,
що їх можна підсумувати в таких положеннях: 1) новітній драматичний твір
— це п’єса-дискусія, дія в ній невідривна від предмета дискусії. Така
суперечка є відображенням моральних, філософських чи політичних проблем
сучасності, становить головне джерело драматизму; 2) це якісно змінює
типологію героїв, вони вже не є представниками «вульгарних нахилів
людини — жадоби й марнотратства, образливості й честолюбства,
непорозуміння й дивакуватості тощо», між ними немає відверто правих і
винних, «негідник такою ж мірю совісний, як і герой, якщо не більше»3, а
відтак втрачає смисл старий поділ на негативних і позитивних персонажів;
3) художній конфлікт ґрунтується не на зіткненні нахилів людини, а на
зіткненні протилежних ідей, їхніми репрезентантами й постають драматичні
персонажі.

1 Хрестоматія з теорії драми: Особливості драматичного мистецтва

XIX – XX ст. / Упоряд. П. П. Нестеровський. -г- К.: Мистецтво, 1988. —

С 71.

2 Там само. — С. 94.

3 Там само. — С 95.

(360

Невдовзі новаторські явища дістали й свою назву. її дала їм книжка
німецького критика Е. Штейгера «Нова драма», що вийшла 1902 р. й була
перекладена й видана в інших країнах Європи й зокрема, у Росії.
Дослідження мало підзаголовок: «Ібсен, Гауптман, Метерлінк, Зудерман», і
хоч мало воно історико-літера-турний характер, але й розв’язало важливу
теоретичну проблему — сприяло усвідомленню розмаїтих стильових течій і
напрямків як єдиної цілісної епохи в розвитку драми й театру. Заголовок
книги став назвою цієї нової епохи.

По-своєму бачив місце «нової драми» Р. Роллан, віддаючи їй важливе місце
в книзі «Народний театр» (1903); поряд з жанрами мелодрами й історичної
епопеї в ідеальній моделі «народного театру» він бачив на сцені й
«соціальну драму», породжену зусиллями Г. Ібсена, Б. Б’єрнсона, Г.
Гауптмана. Для автора важливо, що цей жанр є «найпотрібнішим, бо
породжений стражданнями, сумнівами і мріями нашої епохи; він — частина
нашої дійсності»1. Дехто дорікає, що «нова драма», оскаржуючи дійсність,
пробуджує активність, кличе на боротьбу, а «таке мистецтво може привести
до насильств». Але Р. Роллан бере під захист художню творчість — не вона
здатна породити насильства, а «ті соціальні несправедливості, з якими
стикається совість людства»2.

Наступним кроком у розвитку теорії «нової драми» є праця С.
Пшибишевського «Про драму і сцену», у якій, здається, маємо чи не першу
спробу синтетичного погляду на драматургію сучасності, без пов’язування
її особливостей з певним напрямком чи письменником. Окремим виданням
твір вийшов польською мовою 1905 р. у Варшаві, але в свою чергу він
постав з двох статей, опублікованих у журналістиці 1902 p.; двічі (1908
і 1911) видавався російською і двічі (1912 і 1919) болгарською мовами.
Останнє свідчить про популярність у цих країнах С Пшибишевського й про
конструктивність висловлених ним ідей.

Як і Е. Золя, Б. Шоу, Р. Роллан, С. Пшибишевський — пись-менник-практик,
а не професійний критик чи мистецтвознавець, у творенні теоретичної
концепції він спирається передусім на власну художню творчість. До часу
створення нарису «Про драму і сцену» ним були написані драматичні твори
«Золоте руно», «Щастя», «Мати», «Гості» (які склали цикл «Танок кохання
й

1 Там само. — С. 116.

2 Там само. — С. 117.

смерті»), «Сніг». До аналізу своєї п’єси «Мати» й звернувся автор для
ілюстрування важливих рис «нової драми».

Як і його попередники, С. Пшибишевський високо оцінив постать Г. Ібсена.
«Стара драма» — це та, що була «до часів Ібсена», нова — пов’язана з
його творчістю. Але на відміну від інших авторів, зокрема Б. Шоу з його
ідеалізацією Г. Ібсена, С. Пшибишевський бачить не лише позитивний зміст
доробку великого норвежця, але й такі аспекти, у яких він програє як
митець. «В останніх своїх драмах, — пише автор нарису, — він
символізував не людей, але ідеї, завдяки чому все, що він створив
останнім часом, є просто математична операція ідеями, символи котрих —
не люди, але математичні знаки, з яких не можна створити життя, а тільки
гарну й художню формулу»’.

І все ж «стара драма» — доібсенівська. її характеристика подається
стислими, але виразними мазками. Конфлікти «старої драми» приходять
іззовні, це зовнішні щодо героя сили, драма розігрується довкола героїв,
а не в них самих. Актор у театрі такої драми нікого не цікавить, його
зовнішність, міміка, інтонація — все байдуже, головне — виголосити
текст.

«Нова драма» ігнорує зовнішність. Вона відбувається в душі і в серці
героя. Подібно до того, як герой грецької драми виявлявся іграшкою в
руках богів, так і герой «нової драми» є забавкою, але власних
інстинктів, суперечностей і переломів власної душі, незнаних потягів
свого серця. Душа людська — справжня таємниця, перебуває у вічному
неспокої, вона й стає предметом пізнання в «новій драмі», людина
відкриває себе собі сама.

«Нова драма полягає в боротьбі індивіда з самим собою, — писав С.
Пшибишевський, — тобто з категоріями психічними, які в стосунку до
найглибше прихованих індивідуальних джерел, що становлять стрижень
самого індивіда, так же відносяться до нього, як зовнішнє до
внутрішнього; поле боротьби тут змінене, маємо справу з самою
розламаною, зболілою людською душею. Драма стає драмою чуттів і
передчуттів, докорів сумління, шепотіння з самим собою, драмою неспокою,
переляку і страху»2.

Усе це змінило становище акторів, тепер не треба бігати по сцені і
голосно виголошувати текст, актор не мусить зображати

1 Przybyszewski S. Wyboer pism. — Wroclaw: Wydawnictwo — Zaklad Na-

rodowy im. Ossolinskich, 1966. — S. 299.

2 Там само. — С. 284.

П62

на сцені ту чи іншу людину, а мусить бути нею насправді. С.
Пшибишевський підсумовує сутність «нової драми»: «Вона стала видовищем
кривавої битви, яке трапляється в душі людини, вагань і порухів, розкоші
й страждань, незнаних прагнень і заледве відчутих жадань»’.

Від гри актора така драма вимагає абсолютної правди. За взірець
акторської майстерності для С Пшибишевського править Елеонора Дузе —
видатна актриса модерністського театру. Граючи Ібсенову Нору, вона без
вагань викинула місця драми, що не мали нічого спільного з дією,
віддавали «несмачним резонерством». Розглянувши заключну сцену, у якій
Нора (Дузе) взагалі не вимовляє тексту, а вражена задкує до дверей,
критик повідомляє: Г. Ібсен страшенно розгнівався на це, а дарма, між
автором і актором тепер встановлюються нові стосунки — співтворців, а не
творця й виконавця.

«Автор, який з приємністю стежить за розвоєм акторського мистецтва, —
пише критик, — котрий сердечно тішиться з того, як давній жонглер і
комедіант перетворюється на красномовного, творчого артиста, повинен
залишити йому повну свободу, вказівки свої обмежити до необхідного
мінімуму, а драму свою вважати за рід стенограми, яку актор сам,
оскільки теж є митцем, мусить прочитати і в міру своєї індивідуальності
відтворити або навіть перетворити»2.

Далі починається друга частина нарису С. Пшибишевського, присвячена
витлумаченню його драми «Мати»; її мета продемонструвати на прикладі
риси «нової драми». Вона теж наповнена, крім самодостатнього цікавого
самоаналізу, важливими теоретичними спостереженнями. Спинімося на них.

«Нова драма» вимагає інтелігентного глядача, що здатний пережити розкоші
творчості, вимальовуючи з того пункту часу, що грається на сцені, цілі
горизонти минулого й майбутнього героїв.

З «нової драми» усувається експозиція в давньому її значенні, глядач не
вислуховує нудних пояснень про те, що привело героїв до зіткнення. Драма
починається з першого слова і потребує напруженої, активної і творчої
уваги глядача впродовж усієї дії, яка й буде відтворювати обрій
минулого, розкривати героїв у тій частині життя, що підготувала драму.
Під обрієм майбутнього кри-

1 Там само. — С. 285.

2 Там само. — С. 289.

363

тик розуміє такий стан, коли драма триває й після падіння завіси, герої
лишилися самі з своїми проблемами, які ми побачили, але які не здобули
розв’язання через їхній субстанційний характер. «Нова драма» — шматок
життя, узятий без початку й кінця, і раніше й пізніше — так само тривала
драма.

Найважливіше відкриття, описане С. Пшибишевським, стосується того, що
він трохи далі назвав «живим символом»’. Шлях його створення такий. Якщо
герой переживає сильний, можливо, трагедійний, внутрішньопсихологічний
конфлікт, то замість зображення цього конфлікту у довгих монологах,
ненатуральних зовнішніх жестах, як це робила «стара драма», С.
Пшибишев-ський пропонує роздвоєння особистості матеріалізувати на сцені
у вигляді живих людей. Для цього потрібно вилучити з душі героя все, що
складає трагедію його життя, і створити новий образ — символічний
характер, що стане для героя другом чи ворогом або тим страшним гостем,
який звив гніздо в душі людини. С. Пшибишевський перший кинув гасло:
«Символ на сцені мусить бути живою людиною». Причому критик пов’язав
появу живого символу й символу взагалі з потребою поглибленого,
філософського осмислення змодельованої картини дійсності.

«Якщо драматичному письменникові, — пише він, — нічого більше не
потрібно, як тільки подати оголений шматок життя, то очевидно він
символу не потребує. Якщо ж він хоче показати глибше, як мовиться,
метафізичне значення якоїсь трагедії, зв’язок її з таємничою трагедією
всіх людей, всіх поколінь, цілого життя, якщо хоче в тій єдиній
крапельці показати, як у ній відбилося ціле небо, то без символу він
обійтися не може»2.

Тут критик звернувся до прикладу з творчості Г. Ібсена, яка є повчальним
уроком у тому аспекті, що, на його думку, в ній обрано неправильний шлях
символотворення. «Символ мусить народитися з людини, а не навпаки,
людина з символу»3. Г. Ібсен йде саме другим шляхом, тому й програють
його останні драми.

У польській драматургії, вважає критик, першим запровадив символ
«могутній і великий пан» С. Виспянський у п’єсі «Весілля». Але там він
мав інший характер — на сцену виводилися видіння і сни. Але одночасно з
С. Виспянським і незалежно від нього вступив на шлях творення
символічної драми й сам автор критичного нари-

1 Там само. — С. 300.

2 Там само. — С. 298.

3 Там само. — С 299.

П64

су, але пішов своїм шляхом. Свій власний досвід і досвід свого покоління
драматургів він і підсумував у праці «Про драму і сцену».

Незважаючи на свій невеликий обсяг, у порівнянні з книжками
попередників, С Пшибишевський глибше й ґрунтовніше за них проаналізував
особливості «нової драми», спинився на головному, зумів виокремити її
новаторські риси й описати їх стисло й талановито.

Не дивно, що саме на його теоретичну концепцію орієнтувався видатний
український письменник, літературний і театральний критик Микола Вороний
(1871-1938), створюючи свою монументальну працю, що навіть заголовком
нагадувала твір польського колеги і називалася «Театр і драма» (1913).
Оскільки особа М. Вороного, як і багато кого з поважних українських
письменників, маловідома в світі, то є рація коротко його
охарактеризувати.

Письменник народився на Катеринославщині (нині — Дніпропетровщина), але
невдовзі по його народженні родина переїхала до Харкова, де минули його
дитинство й юність. Він почав навчатися в Харківському реальному
училищі, але родина переїхала до Ростова-над-Доном. Тут М. Вороний
закінчив гімназію. Його мати походила з шляхетсько-духовного роду,
відомого ще з XVII ст., у 1697-1702 роках її пращур П. Колачинський був
ректором Києво-Могилянської академії. Можливо, це спричинило швидкі
процеси національного самоусвідомлення: уже в гімназії юнак писав вірші,
вів небезпечні розмови. Так М. Вороний потрапив на очі поліції, йому
заборонили вступати до університету, проживати в столицях та
університетських містах. Та це не зупинило юнака, і згодом він заснував
у Ростові таємну організацію «Українська громада». Прагнення освіти,
великої роботи народжують у ньому бажання познайомитися з М.
Драгомановим, стати його учнем. М. Вороний вирушає в Софію, де
професорував М. Драгоманов, але у Львові його перехопила телеграма про
смерть професора. Однак до Росії М. Вороний не повернувся, а вступив до
Віденського університету, потім перевівся до Львівського. У Львові він
познайомився з І. Франком, зблизився з Яном Каспровичем і Анджеєм
Немоєвським, поринув у літературну діяльність, брав участь у редагуванні
журналу «Зоря», де вперше опублікував свої вірші, театральні та
літературно-критичні статті. Але театр вабив усе більше, спочатку М.
Вороний став режисером театру «Руська бесіда» у Львові, а потім —
актором трупи М. Кропивницького (1897-1900).

У 1903 р. він видав альманах «З-над хмар і долин», який став рубіжним
явищем у становленні українського модернізму. 31910р. М. Вороний
постійно проживав у Києві. Тут вийшли його збірки віршів «Ліричні
поезії» (1911), «У сяйві мрій» (1913). Він друкує в часописах численні
театрознавчі дослідження, з яких складається його книжка «Театр і
драма».

У 1917 p. M. Вороний — директор і режисер «Національного театру»,
відкритого урядом УНР. У 1920 р. він емігрував у Варшаву, тут видав
збірку поезій «За Україну» (1921), потім переїхав до Львова, працював у
консерваторії та в заснованій ним драматичній школі.

1926 р. на заклик Радянського уряду реемігрував в Україну, спочатку до
Харкова, де став викладачем музично-драматичного інституту, а з 1928 р.
жив у Києві. 1934 р. він був уперше заарештований. Дістав вирок —
висилку з України. Повернувся в 1937 р. і наступного року був
заарештований удруге. На цей раз вирок був якнайжорстокіший —
розстріляти. Реабілітований 1957 р. Додамо, що радянськими каральними
органами 1937 р. був розстріляний і син Миколи Вороного — Марко,
талановитий український поет філософського складу, реабілітований 1958
р.

Але повернімося до книжки «Театр і драма», що складалася із статей,
опублікованих у 1911-1912 pp. у журналі «Літературно-науков.ий вісник» і
газеті «Рада». Арматуру книжки склала велика праця «Театральне мистецтво
і український театр», яка мала на меті окреслити загальний стан
національного українського театру. Говорячи метафорично, ця праця є для
М. Вороного його «Гамбурзькою драматургією». Нашому театру бракує
акторів, драматургів і публіки —’• така вихідна позиція критика. Під
цими трьома знаками він і розглядає сучасне становище українського
театру в трьох розділах: «Артист і режисер», «Драма», «Публіка».
Безперечно, критичний пафос М. Вороного не песимістичний, він має
активний характер, спрямований на те, аби зліквідуй вати негативні
явища. І сама книжка, описуючи й аналізуючи український театр, уже є
кроком на шляху подолання його відсталості та провінційності, бо має на
меті включити національні художні явища в широке коло європейського
мистецького руху, з яким М. Вороний добре знайомий.

Книжка містить ще дві статті: «Драма живих символів», що присвячена
характеристиці «нової драми», і «В путах брехні», що власне є
розгорнутою рецензією на виставу драми В. Винниченка

366

«Брехня» в театрі М. Садовського. Для М. Вороного «нова драма» — це вже
термін, він не бере ці слова в лапки і вживає їх для позначення
сучасного періоду мистецького розвитку, розпочатого Г. Ібсе-ном. Критик
добре знає драматургію С Пшибишевського і посилається на неї в своїх
теоретичних побудовах. Добре відома й активно засвоєна М. Вороним і
варшавська книжка С. Пшибишевського «Про драму і сцену» (1905), з якої
він навіть цитує в оригіналі місце про вимоги до актора в театрі «нової
драми»: «Інтелігентність, можливість сприйняти видіння, щирість і правда
— то три основні умови, без яких актор буде нічим чи в кращому разі —
мавпою» ‘.

Але, крім цієї відкритої вказівки, в книзі є ще й приховані рецепції, у
яких упізнається засвоєння М. Вороним концепції польського критика.
Почнімо із заголовка статті «Драма живих символів» — це, власне, якщо й
не дослівна цитата, то поняття, вихоплене з тексту С. Пшибишевського,
винайдене й використане польським автором при описі власного
драматургічного досвіду.

Вловлюємо думки колеги в інтерпретації М. Вороним «нової драми» як
такої, предметом якої є внутрішній світ людини. «Нова драма малює
боротьбу індивідуума з самим собою, — читаємо в книзі «Театр і драма», —
се драма почувань, передчувань, докорів сумління, драма неспокою,
вагання волі, ляку і жаху; се страшливий образ кривавого побоїща в душі
людини. Вся увага художника в ній скуплюється в психічній концепції,
через те, не пориваючи з реальністю, він інтригу, зовнішні обставини,
побутові ознаки відсуває на другий план»2. Як бачимо, це переказ
положень С Пшибишевського. Не лишилися без уваги українського автора й
інші особливості «нової драми»: скорочення питомої ваги монологів,
перенесення наголосу на діалоги, зредукування зовнішніх ефектів,
тривання драми в житті героїв і після падіння заслони, запровадження
живого символу.

Та нечемним і непотрібним було б говорити про М. Вороного, якби він був
просто епігоном С Пшибишевського на терені теорії «нової драми». Але
ж.ні! Український критик виявив і свою власну спостережливість і означив
свій шлях в осмисленні сучасної драми й театру. М. Вороний виявився
блискучим систематиком, побачив «нову драму» як живу, рухому структуру і
заговорив про її внутрішні типи.

1 Вороний М. К Театр і драма. — К.: Мистецтво, 1989. — С. 168.

2 Там само. — С. 165.

367

Ще в першому загальному розділі він у складі «нової драми» виокремив дві
визначні течії: неореалістичну і загальносимволіч-ну. Для першої
характерні «реальна до найменших дрібниць обстановка і дотриманий
настрій у виконанні»1, друга «дає тільки натяки, таємничі настрої,
головним настроєм вважає стилізацію»2. До першої течії М. Вороний
відносить і драматургічну творчість С. Пшибишевського, розрізняючи в
ньому критика й митця. У теорії польський автор — послідовник М.
Метерлінка, тобто символізму, на практиці — «бере для своїх драм реальні
сюжети і трактує їх в цілком реальній обстанові: очевидно, ідеолог і
художник тут не миряться і бере перевагу останній: неореалістична течія
в нім перемагає символічну»3.

Дві крайні течії ворогують між собою. Щасливий синтез, а разом з тим і
перспектива художнього розвитку бачаться М. Вороному в драмі живого
символу, яка є водночас реалістичною й символічною, використовує
здобутки обох течій і відкидає їхні обмеження. Розгорнутий аналіз п’єси
В. Винниченка «Брехня», що завершує книжку, покликаний ствердити на
практиці теоретичні постулати критика та довести включеність української
драми в логіку руху світового художнього мислення.

Будь-які літературно-художні й літературно-критичні явища потребують
історичного підходу. Письменник голосної слави на початку XX ст. С.
Пшибишевський почасти втратив свій письменницький авторитет надалі. Але
досвід звертання М. Вороного до творчого доробку С Пшибишевського як
літературного критика свідчить про те, що в особі останнього польська
культура має неабияку особистість, талант котрої — сильний і різнобічний
— ще потребує свого пошанування.

Критичний доробок С Пшибишевського й М. Вороного — невід’ємна частина не
тільки їхньої творчості, але й історії літературної та театральної
критики, де й мусить вивчатися як поважне надбання. Це тим актуальніше,
що в українській «Хрестоматії з теорії драми» (упорядник П. П.
Нестеровський, К., 1988) обидва письменники проігноровані. їхні ж
теоретичні концепції в осмисленні «нової драми» були цікавими, плідними,
реально впливали на мистецький процес свого часу й сьогодні допомагають
в осмисленні своєрідності драми й театру початку XX століття.

1 Там само. — С. 57.

2 Там само. — С. 58.

3 Там само. — С. 165.

368

4.6. Категорії індукції та дедукції в естетиці Івана Франка

Мабуть, можна сміливо твердити, що логічні категорії дедукції та
індукції наприкінці XIX ст. набули величезної популярності не стільки
через те, що вивчалися в закладах освіти в курсах логіки, скільки через
використання їх у знаменитому циклі оповідань і повістей сера Артура
Конан Дойла про знаменитого сищика, приватного консультанта Шерлока
Холмса. Уже в першій повісті «Етюд у багрових тонах» (1887) головний
герой виклав сутність свого методу об’єктивних спостережень і ланцюжка
умовиводів, які приводили його до розв’язання щонайскладніших злочинів.
Ці свої логічні операції сам Шерлок Холмс скромно називав «правилами
дедукції».

У наступних творах — «Знак чотирьох» (1890), «Пригоди Шерлока Холмса»
(1891-1892), «Спогади про Шерлока Холмса» (1892 -1893), «Собака
Баскервілів» (1902), «Повернення Шерлока Холмса» (1905) — відбулося
остаточне усталення героя, який вже існував ніби самостійно, незалежно
від автора. Він приваблював глибиною думки, блискучим застосуванням
методу дедукції, який раптом здобув світову славу, точністю й ясністю
висловлювань, відчайдушною хоробрістю, кмітливістю та винахідливістю, з
якою він кидався на світ злочинства, а також цілковитою безкорисливістю
та відсутністю марнославства. Це був класичний неоромантичний герой,
який відповідав потребі меркантильної епохи у величному характері,
демонстрував раз у раз непереможність добра, його захищеність,
забезпечував торжество справедливості й невідворотність покарання.

Варто нагадати, що під дедукцією розуміється логічна операція, за
допомогою якої невідоме окреме пояснюється через відоме загальне. На
противагу: індукція — метод умовиводів, за допомогою якого загальний
закон виводиться на підставі вивчення окремих явищ. Шерлок Холмс у
цілому безпідставно абсолютизував дедукцію, вважаючи, що знання про сто
злочинів дозволить йому розкрити сто перший; хоча насправді його метод
спостережень, старанного колекціонування фактів і побудови на їхній
основі роз’яснювальної теорії стоїть ближче саме до індукції.

Пік популярності Шерлока Холмса прийшовся на час завершення вищої освіти
та віденського докторату І. Франка. Важко собі уявити, щоб І. Франко,
який неодноразово демонстрував дивовижні знання європейської літератури,
міг виявитися необізнаним з та-

369)

ким видатним літературним явищем, як твори сера Артура Конан Дойла про
Шерлока Холмса. Висловимо гіпотезу, що саме ці твори активізували думку
І. Франка в справі використання категорій індукції та дедукції як
інструментарію літературознавчого аналізу.

У доволі різноманітній історіографії з проблем літературної критики І.
Франка нам поки що невідомі праці, у яких би окремо розглядалися
категорії індукції та дедукції, у чому вбачаємо наукову актуальність
заявленої теми нашої розвідки.

І. Франко завжди з великою увагою ставився до питань
теоре-тико-методологічних і був у нашому літературознавстві першим
видатним методологом. Як ніхто інший, він умів зайняти метапози-цію,
піднятися над деталями й побачити загальний план розвитку явища чи в
цілому зміст епохи. Відомі його глибокі судження про методологію
«Історії літератури руської» у некролозі «Професор Омелян Огоновський»
(1894), про методологічні засади праці «Літературні стремління галицьких
русинів» у дослідженні «Д-р Остап Терлецький: Спомини і матеріали»
(1902) та багато інших важливих зауваг. Саме в методологічних
формулюваннях І. Франка важливе місце зайняли категорії дедукції тз.
індукції, у яких він убачав інструментарій аналізу спочатку
історико-літературних і літературно-критичних концепцій, а потім і
власне літературного процесу.

Первісне використання цих категорій було пов’язано виключно з рівнем
літературознавчого аналізу. Уперше І. Франко використав поняття індукції
в статті «Задачі і метод історії літератури» (1891). У ній автор
поставив собі за мету, спираючись на відому працю професора Берлінського
університету Еріха Шмідта «Charakteristiken», окреслити методологічну
сутність культурно-історичної школи в літературознавстві, яку сам І.
Франко вважав найкращою моделлю для створення історії національної
літератури. Найлегше розглядати цю статтю як реферат праці відомого
вченого, але насправді до будь-якого предмета Франко ставився творчо, як
зараз модно говорити — креативно. З’ясувавши, що літературний твір є
наслідком взаємодії численних чинників суспільного й культурного життя
(раси, середовища, моменту), психологічних і біографічних аспектів
творчої індивідуальності письменника, Франко зазначив, що завів читача
«в цілу гущавину питань» [41, 15]1. Але,

1 Посилання, у відповідності до традиції сучасного франкознавства,
подаються в тексті за виданням: Франко 1. Я. Зібр. тв.: У 50 т. -— К.,
1976-1986, де перша цифра вказує на том, а друга — на сторінку.

П70

вказав він далі, чим ближче історія літератури підійде до відповіді на
ці питання, чим більше «входить у живий зв’язок з естетикою та слідує
індуктивній поетиці» [41, 15. Курсив тут і далі мій. —І. М], тим
надійніше вона уникне порожньої фразеології й сухості.

На закінчення Франко додав, що «блискуча розвідка Еріха Шмідта де в чому
являється невистарчаючою» [41, 16]; наприклад, у ній, незважаючи на
«гущавину питань», не розкрито зв’язок літератури писаної з усною,
народною; порушене, але не вияснене «питання індуктивної (не
догматичної) поетики» [41, 16]. Розглядові цих питань Франко пообіцяв
присвятити наступні розділи «нашої компіляції», як він скромно назвав
свою працю, але через припинення виходу журналу «Руська школа», де
друкувалася стаття, наміру свого не здійснив.

Виконати свою обіцянку письменник зміг наприкінці 1894 p., коли після
смерті О. Огоновського звільнилася кафедра руської філології Львівського
університету і молодий доктор філософії І. Франко мав намір взяти участь
у конкурсі на заміщення цієї вакантної посади. Тоді ним був створений
«План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви». До
плану він додав розгорнуті методологічні уваги, де писав, що в науці
історії літератури сьогодні йде змагання двох напрямів, які різняться
між собою самим розумінням предмета: це школи критико-есте-тична та
культурно-історична. Декларуючи свою прихильність до
культурно-історичної школи, І. Франко так охарактеризував методологічні
ідеї критико-естетичної школи: вона «підходить до оцінювання творів
літературних з готовою вже абстрактною мірою і, йдучи від загальних
принципів до спеціальних явищ, поступає дедуктивно і апріорно» [41, 35].
Головною метою цієї школи є класифікація літературних творів,
«встановлення між ними певної драбини ранг в міру того, чи вони повніше
і досконаліше во-плочують в собі ідею, всесторонніше виявляють її, чи
противно, показують тільки слабі її проблиски, показують її серед
приміток елементів чижих їй, а то й зовсім з нею незгідних» [41, 35].
Таким чином, за Франком, дедуктивне літературознавство вимагає не
повноцінної інтерпретації твору, а лише зіставлення його з наперед
заданим зразком. Тому ця школа не тільки класифікує, але й цензурує
літературу, визнає за класику те, що найближче підходить до взірця, а не
те, що найглибше відображає життя.

Культурно-історична школа, «замість дедуктивного, апріорного
цензурування і класифікування творів літературних» [41,

.5)

36], прагне «дійти до їх живого, движучого змісту, віднайти за кождим
словом, під усякою формою живих людей з їх чуттями, радощами і
терпіннями, змаганнями і розчаруваннями» [41, 36].

Таким чином, можемо зробити перший попередній висновок: дедукція як
метод літературознавчого аналізу — це ознака крити-ко-естетичної школи,
яка підходить до твору з готовими, наперед заданими стандартами; склавши
такі усталені уявлення про загальні закони розвитку мистецтва, вона
вважає ці закони непорушною догмою і з погляду цих законів оцінює
конкретний твір. За L Франком, дедукція згубна для історії літератури,
вона містить у собі підстави для цензурування літературного процесу.

Індукція, індуктивна поетика — ознака культурно-історичної школи. Під
поняттям «поетика» Франко розумів у цілому науку про літературу.
Адекватне сприйняття літературного твору передбачає врахування «гущавини
питань», розгляд життєвої ситуації його виникнення, діалогу з
сучасниками на його сторінках; тільки врахування множинності обставин
дозволить зрозуміти висловлювання письменника. Тому в основі історії
літератури мусить лежати індукція як найголовніший методологічний
прийом.

Сформулювавши й чітко визначивши для себе зміст двох важливих логічних
категорій, Франко пішов далі, застосувавши цей інструментарій для
з’ясування задач літературної критики. У знаменитій статті «Слово про
критику» (1896) він зруйнував примітивні, неправомірні уявлення про
літературну критику, яка, на думку деяких авторів, нібито мусить
керувати літературним процесом, виховувати літераторів і белетристів.
Творчість, на погляд І. Франка, взагалі не визнає керування; «командуюча
критика» переважає в часи вузького педантизму, схоластики. Історія
літератури не раз подавала докази того, що великий талант спростовував
установлені критичні правила, разом з великими творами творив і нові
критичні правила для них, відтак критика ніколи не була керманичем
літературної творчості, а обчислювала вже готові здобутки, пояснювала
їх, популяризувала для широкого загалу. Отже, критика «мусить бути не
догматичною, а аналітичною, не дедуктивною, а індуктивною» [ЗО, 214].

Роль критики в сучасному літературному процесі незмірно зросла. Адже ми
живемо в часи «признання повного, неограниче-ного права
індивідуальності, особи автора в тій найбільш особистій індивідуальній
функції людській, якою є літературна творчість» [ЗО, 217]. Літературна
теорія і практика безмірно розшири-

П72

ли кордони літературної творчості. Як уважав І. Франко, «тріумф
індивідуалізму в сучасній літературній творчості надає тій творчості
заразом велике соціальне значення» [ЗО, 217]. Кожен твір сприймається як
документ певних суспільних процесів, симптомів хвороб та духових
переломів, зміст та джерела котрих сягають далеко глибше, ніж це часто
уміють сказати наші письменники. Критик мусить робити те, до чого
звичайний читач буває неспроможний: «мову чуття перекласти на мову
розуму» [ЗО, 215], аргументувати свої судження, з’ясувати зміст і
значення твору. Ці завдання можна виконати, лише керуючись засадами
індуктивної критики.

Остаточне завершення формування поняття індуктивної критики, естетики чи
поетики відбулося в знаменитому трактаті І. Франка «Із секретів
поетичної творчості» (1898). Головне гасло, запропоноване автором
«Критика повинна бути наукова» [31, 50], супроводжувалося демонстрацією
«повного банкротства» сучасної французької критики, яка продукує
«блискучу галіматью» [31, 48], є безідейно-суб’єктивна (як у Ж. Ф.
Леметра) або безідейно-догматична (як у Ф. Брюнетьєра), у всякім разі
псевдоартистична, що «блискучою, ніби артистичною формою маскує свою
ненауковість» [31, 49]. За І. Франком, науковість критики полягає в
тому, що вона не повинна приступати до своєї праці з готовими вже
догмами. З цього погляду навіть Аристотелева поетика не була
догматичною, хоча багато поколінь письменників керувалися нею для
написання своїх творів. Але І. Франко довів протилежне: «Аристотелева
поетика була не догматична, а індуктивна: до сфор-мулювання правил
критик доходив, простудіювавши багато творів даної категорії» [31,50].
Пізніші віки взяли ті правила за догми, але це не заперечує індуктивної
методології самого Аристотеля. Після розгляду історичного прикладу І.
Франко дає пряме визначення: літературна критика «повинна бути якомога
науковою, т. є. основаною на певних тривких законах — не догмах, а
узагальненнях, здобутих науковою індукцією, досвідом і аналізом фактів»
[31,51].

Як відомо, поряд з визнанням визначних наукових можливостей
культурно-історичної школи І. Франко глибоко розробляв психологічні
засади вивчення твору й літературного процесу в цілому. Ще в статті
«Відповідь критикові «Перебенді» (1889) він висловив методологічні
настанови — брати літературний твір «як факт духовної історії даної
суспільності, а відтак як факт індивідуальної історії даного
письменника, т. є. (…) приложити до нього метод історичний і
психологічний» [27, 311].

У трактаті «Із секретів поетичної творчості» він далі роз’яснив смисл
поняття науковості літературної критики. На погляд І. Франка,
літературна критика входить в обсяг естетики, але естетика в свою чергу
«є властиво наука про почування, спеціально про відчування артистичної
краси, — значить, є частиною психології» [31, 53].
Ідеалістично-догматична естетика не створила загальноприйнятої дефініції
краси і не відповіла на питання: що і чому нам подобається? «Нова
індуктивна естетика мусить, — наголосив І. Франко, — прийняти за вихідну
точку не поняття краси, а чуття естетичного уподобання, мусить при
помочі психології аналізувати те чуття і далі мусить в обсягу кожної
поодинокої штуки розбором її технічних способів і її взірцевих творів
доходити до зрозуміння того, якими способами кожда штука в своїм обсягу
викликає в нашій душі чуття естетичного уподобання?» [31, 113]. «Нова
індуктивна естетика», — за І. Франком, — не ставить собі за мету з
висоти абстрактного поняття краси диктувати закони мистецькому
розвиткові людства, а обмежується скромнішим завданням: «поперед усього
зрозуміти, а не судити і не приписувати законів» [31, 113].

Таким чином, серед двох найголовніших логічних прийомів здобування
нового знання (умовиводів) І. Франко віддавав перевагу індукції, як
способові будувати висновки на підставі залучення й докладного вивчення
фактичного матеріалу. Дедукцію як спосіб мислення він уважав ознакою
догматичної естетики, яка несумісна зі свободою творчості, тяжкими
кайданами налягає на мистецький пошук і, власне, є гальмом для нього.

Широке вживання категорій індукції та дедукції для аналізу
літературознавчих концепцій, слід гадати, підштовхнуло І. Франка до
використання їх уже з метою аналізу самого літературного процесу. У
статті «Леся Українка» (1898), яка писалася паралельно з трактатом «Із
секретів поетичної творчості», автор використав добре опрацьований
інструментарій для характеристики мистецького обличчя видатної поетеси.
Нагадаймо, що саме в цій статті містяться відомі сьогодні кожному
школяреві класичні дефініції І. Франка: Леся Українка — «ся хора,
слабосильна дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну
соборну Україну» [31, 271].

Завершив аналіз її творчості І. Франко такою думкою: найкращі твори Лесі
Українки ідейні, але зовсім не тенденційні. І пояснив: різниця тут така
ж, як «між індукцією і дедукцією в логіці, як між синтезом і аналізом в
хімії» [31,272]. Поетичний твір є «ідейним тоді, коли в його
основі.лежить якийсь образ, факт, враження,

П74

чуття автора» [31, 272]. Заглиблюючись фантазією в той образ, автор
висвітлює його з різних боків і прагне способами, які дає йому поетична
техніка, викликати такі самі уявлення про предмет у душі читача. Разом з
тим автор прагне сконцентрувати той образ, виключити з нього все
випадкове, піднести все, що в ньому є типове, тобто осягнути ідею явища.
Поет збагачує нашу душу зворушеннями могутніми, «робить нас горожанами
вищого, ідейного світу» [31, 272]. Це і є ідейність твору. Вона не може
бути вкладена в твір штучно, вона іманентна творові, для автора є
«маніфестацією його душі, образом його індивідуальності» [31, 273].

Натомість, «тенденційний поет виходить від якоїсь чи то соціальної, чи
політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити,
розширити між людьми» [31,273]. Він підбирає аргументи для пояснення
своєї тези у вигляді поетичних образів, немов ілюстрації до друкованого
тексту. Іншими словами, тенденційний поет йде шляхом дедукції, йому
здається, що він сам уже наперед усе пізнав у житті, усе знання
міститься вже в готовому вигляді в ньому самому. Він насправді не пізнає
життя, а ілюструє готове знання. Він може бути віртуозом поетичної
техніки, але його твір блищить, та не гріє, бо для пропаганди його тези
треба доказів, вияснень, а поетична форма не може заступити їх. «Чим
більше таланту потрачено на такий твір, — уважав І. Франко, — тим гірше,
бо читачеве серце лишилося холодне, а його розум в найліпшім разі
збаламучено, замість дійсного прояснення» [31, 273].

І. Франко в цілому толеранно ставився до модернізму, демонструючи в
багатьох літературно-критичних працях глибоке розуміння нових мистецьких
явищ. У праці «З остатніх десятиліть XIX віку» (1901) він зупинився на
творчості групи молодих письменників, вихованих на взірцях найновішої
європейської літератури, яка, відмовившись від зображення зовнішнього
середовища, «головну увагу творчості поклала на психологію, головною
метою твору штуки зробила: розбудження в душі читача певного настрою
способами, які подають новочасні студії психології і так званої
психофізики» [41, 525]. У статті «Старе й нове в сучасній українській
літературі» (1904) він наголосив: не в матеріалі й темах, а в способі
трактування тих тем, у літературній манері лежить новаторство сучасної
літератури. Нові письменники за предмет відображення мають не економічні
порядки, а трагедію душі, вони переносять себе в душу героя і зображають
її ніби зсередини. Таким чином, для І. Франка й модернізм, заснований на

індуктивному пізнанні, є конструктивною частиною літератури. Для нього
кожний напрям добрий, коли його репрезентанти — справжні жваві таланти.

І все ж одного різновиду модернізму І. Франко наполегливо не визнавав:
творчості новочасних поетів, які силкуються бути безідейними, аби,
мовляв, служити для самої штуки, красі для краси. Вони мимоволі
потрапляють у тенденційність, писав І. Франко у статті «Леся Українка».
У найкращому випадку вони дають «безцільну гру слів і форм,
кольористичні контрасти, барвисті декорації, за котрими немає нічого
живого і реального» [31, 273]. А це також тенденція, яка розминається з
метою поезії. Тенденція, яка за І. Франком, побудована на дедуктивному
пізнанні.

Отже, І. Франко був послідовним прихильником індукції в науковій і
художній творчості, вважав, що шлях нагромадження нового знання мусить
іти від конкретного до загального, від спостереження над широкою групою
фактів ,і явищ до визначення ідеї тих фактів і явищ і до формулювання
загального закону їх розвитку. Дедукцію він уважав ознакою догматичного
наукового мислення і тенденційного мистецтва, яке зводиться до
ілюстрування художніми образами наперед складених публіцистичних тез і
положень. І. Франко застерігав український модернізм від небезпеки
дедуктивного методу. І сьогодні використання І. Франком категорій
індукції та дедукції для літературознавчого аналізу слід визнати
продуктивним, доцільним, таким, що пояснює важливі аспекти наукової і
художньої творчості.

4.7. Іван Франко та Зиґмунд Фройд: взаємодія на терен і естетики

Липень 1995 року був у житті Зиґмунда Фройда зоряним часом, тобто
переломним, вирішальним моментом, що визначив його майбутні наукові
пошуки й привів до створення психоаналізу. Улітку 1895 року родина
Фройдів поселилася в замку Бельвю поблизу Відня, де зажила постійно.
Уночі з 23 на 24 липня ліка-рю-психіатру наснився цілий сюжет, що став
згодом всесвітньо-відомим під назвою «Сон про зроблену Ірмі ін’єкцію».
Це був перший сон, який він піддав детальному аналізові. Нічне видіння
не відпускало його свідомість і наступного дня. Розмірковуючи над
побаченим, він і здійснив те наукове відкриття, яке заклало підвалини
або, краще сказати, стало першими кроками по тому довгому мосту, що
привів його до психоаналізу.

П76

З розгляду цього сну науковець розпочав (після огляду літератури) свою
велику, власне першу фройдівську працю «Витлумачення сновидінь». Книга
побачила світ 4 листопада 1899 року, але її видавець, непомильно
відчувши приналежність дослідження не до минаючого XIX, а до наступного
XX століття, сміливо поставив на обкладинці 1900 рік, вперше
припустивши, що фройдизм стане провідним явищем нового століття. Десь
через півроку в листі до приятеля Вільгельма Флієсса від 12 червня 1900
року 3. Фройд жартома зауважив, що на фасаді замка Бельвю годилося б
розмістити меморіальну дошку, аби увічнити пам’ять про народження або
першу ніч «Витлумачення сновидінь». Він навіть запропонував текст для
неї: «Тут 24 липня 1895 року докторові Зигм. Фройдові відкрилася
таємниця сновидінь». Якщо викласти цю таємницю у вигляді дефініції, то
вона звучатиме напрочуд просто: «Сновидіння — це здійснене бажання».

У житті Івана Франка липень 1895 року був неспокійним і тривожним. 2
липня у Софії помер Михайло Драгоманов, і хоч якими б суперечливими не
були Франкові стосунки з небіжчиком, але відчуття непоправної втрати
охопило не тільки його, а й усю українську громаду. М. Драгоманов хворів
останнім часом, але тримався мужньо. Леся Українка, що була присутня при
його смерті, так розповідала про неї матері в листі від 19 липня 1895
року: «Ти мені простиш, що я не пишу нічого, як воно, власне сталося і
як було потім, я не можу про це писати. Скажу тільки, що сталося то дуже
швидко, в кілька минут, і він був без пам’яті, так що не мучився, але
перед тим останніх місяців два… Хто знає, може, ми егоїсти, що хотіли
затримати його при житті. Він поліг на полі честі, в останній день читав
свою останню лекцію…»’.

Іван Франко та Михайло Павлик кинулися на похорон та не встигли
виправити візи, і болгарська прикордонна сторожа не пропустила їх через
кордон. Довелося ні з чим повернутися до Львова. Тут І. Франка вперше
побачив Микола Вороний, він запам’ятався йому тим, що «кляв, як умів,
болгарських прикордонних жандармів за те, що не схотіли пропустити його
з Павликом без паспортів через кордон. Це ж, мовляв, дикість якась не
пускати близьких приятелів поховати покійника»2.

1 Українка Леся. До О. П. Косач (матері) від 19 липня 1895 р. // Україн

ка Леся. Зібр. тв.: У 12 т. — К., 1978. — Т. 10. — С 310.

2 Вороний М. Перші зустрічі з Іваном Франком // Спогади про Івана

Франка.— К, 1981. — С. 310.

Смерть М. Драгоманов сплутала плани І. Франка. Ще 28 червня 1895 року
він повідомив А. Я. Чайковського, що 1 липня відвозить родину в село на
відпочинок, пробуде там «пару день» і повернеться до Львова, «щоб їхати
до Відня і Праги»’. У Празі відкривалася етнографічна виставка, І.
Франко був запрошений на неї, але на відкриття прибути не зміг. Лише 20
липня він потрапив до столиці Чехії. Тут його чекало дві несподіванки:
одна приємна, друга гірка. Приємна полягала в тому, що комітет виставки
на знак визнання заслуг І. Франка на терені етнографії нагородив його
бронзовою медаллю з врученням почесного диплома. Гірка полягала в тому,
що саме тут він довідався про відмову міністерства освіти затвердити
його габілітацію на посаду доцента руської літератури Львівського
університету. «Я не дуже-то й плачуся, — писав І. Франко до Франтішека
Ржегожа 26 липня 1895 року, — бо чуюся знов по-старому свобідним. Та
все-таки жаль, що не буду міг посвятити своєї праці і сили тому ділу, до
котрого найбільше маю охоти»2. Як би не втішав сам себе І. Франко, а це
був великий удар для нього.

26 липня 1895 року він виїхав з Праги до Відня, де пробув три дні. 30
липня І. Франко знову у Львові, де поринув у журналістську та
літературну буденщину.

І. Франко й 3. Фройд могли зустрітися на вулицях Відня, були ж бо вони
співвітчизниками, тобто громадянами Австро-Угор-ської імперії. І хоч 3.
Фройд жив у столиці, а І. Франко в провінції, останній часто приїздив до
Відня й саме в 1890-х роках подовгу в ньому жив. Вони топтали бруківку
тих же самих вулиць, дихали одним повітрям, читали ті самі книжки й
часописи.

Батько Зиґмунда, Якоб Фройд, народився 1815 року в селі Тисмениці в
Галичині. Уже в зрілому віці переїхав до містечка Фрейберг (зараз —
Прибор) у Чехії. Після смерті другої дружини Якоб у 1895 р. втретє
одружився на Амалії Ватансон з галицького містечка Броди. Вона й стала
матір’ю майбутнього видатного науковця. Як бачимо, Зиґмунд Фройд мав
свої зв’язки з українською Галичиною, звідки походили його батьки.
Можливо, що він приїздив на їхню батьківщину.

Іван Франко й Зиґмунд Фройд — однолітки. Перший народився 27 серпня, а
другий 6 травня 1856 року. Вони змалку вияви-

1 Франко І. Я. Лист до А. Я. Чайковського від 28 червня 1895 р. // Фран

ко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т: — К., 1986. — Т. 50. — С 48.

2 Франко І. Я. Лист до Франтішка Ржегожа від 26 липня 1895 р. //

Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т. 50. — С 48.

П78

ли себе як талановиті яскраві особи, легко вчилися, звертаючи на себе
увагу вчителів.

Іван Франко й Зиґмунд Фройд були в Австро-Угорщині представниками
національних меншин, відповідно — української та єврейської. Обом
довелося долати величезні труднощі в науковій кар’єрі. І. Франко,
здобувши науковий ступінь доктора філософії, так і не був допущений до
викладання у Львівському університеті. 3. Фройд, як свідчить його
біограф Роже Дадун, теж був змушений зрештою відмовитися від занять
науковими дослідженнями в академічних рамках. «Незважаючи на численні
клопотання і серію першокласних праць, що принесли йому світову
популярність, — вказував біограф, — лише в 1902 році за ухвалою
імператора йому був присвоєний науковий ступінь помічника професора.
Звання професора він так ніколи й не отримав»’.

Можливо, після всіх цих фактів не таким уже й неймовірним може бути
твердження: Іван Франко та Зиґмунд Фройд — однодумці. Власне, наразі
йдеться не про застосування до творчості чи біографії І. Франка методу
психоаналізу (хоча це може мати самодостатній науковий інтерес), а про
зіставлення естетичних поглядів двох видатних осіб. З величезного
літературно-критичного доробку І. Франка найбагатший матеріал для цього
дає його трактат «Із секретів поетичної творчості»2, уперше
опублікований в журналі «Літературно-науковий вісник» (1898.—-№ 1-6).
Унікальність цього твору повною мірою відчувається лише сьогодні.

«Не літературно-теоретична, а швидше науково-експериментальна,
метафізично-філософська чи метафізично-психологічна культурна рефлексія
лягла в основу його написання, — доволі точно твердить дослідниця Т.
Мейзерська і трохи далі підсумовує: — Трактат Франка, який він створив
одразу ж після віденських студій, випадає із кола його серйозних
наукових захоплень давньоруською літературою, становлячи ніби певну
автономію загалом у всій науковій творчості Франка»3.

Щонайперше слід відзначити, що 3. Фройда та І. Франка об’єднує величезна
обережність у підході до питань художньої твор-

1 Дадун Роже. Фрейд. — М., 1994. — С 51.

2 Див.: Франко І. Я. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Я.

Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1981. — Т. 31. — С. 33-119. Далі подаємо поси

лання в тексті.

3 Мейзерська Т. О. Веселовський. — І. Франко: дві концепції сугестії//

Укр. літературознавство. — 1995. — Вип. 60. Іван Франко: Статті та ма

теріали.— С. 53.

379)

чості, котра сприймається ними як найбільша загадка людського духу. Свій
нарис про Леонардо да Вінчі (1910) 3. Фройд завершив таким твердженням:
«Ми мусимо визнати, що сутність мистецької діяльності залишається і для
нас, хто опанував психоаналіз, невловною»1. Подібні думки він повторював
і згодом, в інших працях.

І. Франко в самому заголовку свого трактату засвідчив, що поетична
творчість — це секрет. У «Вступних увагах про критику» він навів
численні приклади її «повного банкротства» [31,48], «блискучої
галіматьї» [31, 48], стукання «лобом у стінку абсурду» [31,51]. Але І.
Франко не розцінював ситуацію як безнадійну. На його думку, порятунок
критики в науковості її методу, вона повинна бути не догматична, а
індуктивна, не нав’язувати літературі абстрактні канони, а здійснювати
«розбір книг, вияснення артистичних способів автора і враження, яке
робить його книга» [31,51].

Місія критики благородна й велична тим більше, що джерела художньої
творчості криються в підсвідомій частині людської особистості.
Спираючись на праці відомих сучасників — Вільгельма Вундта, Макса
Дессуара, Карла дю Преля, — І. Франко висловився за двоповерхову
структуру свідомості, виділивши в ній верхню і нижню частини. 3. Фройд,
у цілому прийнявши такий підхід, надбудував ще один поверх —над-я
(супер-его) або ідеальне я, що його він розумів як вищу інстанцію
духовного життя, що виконує роль внутрішнього цензора, носія обмежень
совісті й моралі.

Вирішальну роль при створенні художніх цінностей відіграє нижня
свідомість, за І. Франком, і підсвідомість, за 3. Фройдом. А відтак тут
вони теж однодумці. Нижня свідомість — це скарбниця, куди верхня
свідомість заховує враження, почуття, думки. Усяка духовна ( у його
термінології — духова; і боюсь, що з наголосом на першому складі)
діяльність зробилася б неможливою, вважав І. Франко, «коли б всі наші
досвіди і всі знання рівночасно і рівномірно товпилися в нашій
свідомості» [31, 62]. «Ресорпцій-на» (тобто збиральна) сила робить
«нижню свідомість величезним, невичерпним магазином думок і почувань,
багатим шпихлі-ром, котрого засіки при корисних обставинах можуть
відчинитися і видати з себе скарби, про які їх щасливий властитель не
раз і сам не знав нічогісінько» [31, 62].

Для пересічної людини кордон між верхньою і нижньою свідомістю
нездоланний. Але є особи, «котрі мають здібність видобувати ті глибоко
заховані скарби своєї душі і давати їм вираз у

6 80

зрозумілих для кожного словах. Отсі щасливо обдаровані психологічні
Крези і копачі захованих скарбів — се й є наші поети» [31, 62-63].

Це чисто фройдівський хід думок, адже відкриття величезної (чи навіть
визначальної) ролі підсвідомого в людському житті складало головний
зміст концепції віденського психіатра, а художня творчість розглядалася
як різновид сублімації, тобто відхилення енергії підсвідомих сексуальних
потягів від їхньої прямої мети та спрямування її на несексуальні
(соціальні) цілі.

Як же наповнюється нижня свідомість, що стає скарбницею образів і ідей
мистецтва? І. Франко, подібно до 3. Фройда, великого значення надавав
дитячим враженням, освіті, вихованню, усьому минулому життю, яке передує
початкові художньої творчості. «Найбільша часть того, що чоловік зазнав
у житті, відзначав І. Франко, — найбільша часть усіх тих сугестій, які
називаємо вихованням і в яких чоловік вбирає в себе здобутки
многотисячо-літньої культурної праці всього людського роду, перейшовши
через ясну верству верхньої свідомості, помалу темніє, щезає з поверхні,
тоне в глибокій криниці нашої душі і лежить там погреба-на, як золото в
підземних жилах» [31, 61]. Звідти видобуває її особистість під час
творчого акту.

За І. Франком, духовна діяльність людини, включаючи творчість, будується
на двох засадах: 1) на можливості репродукції колишніх вражень і 2) на
здатності до асоціацій репродукованих ідей. Ідучи в цьому напрямкові, І.
Франко непомильно встановив подібність творчої фантазії та сновидіння,
випередивши рух 3. Фройда у цьому напрямкові.

Сонна фантазія є не тільки репродуктивною, але й творчою. Для неї стоять
відчинені «усі таємні скритки та схованки нашої нижньої свідомості» [31,
74]. І. Франко виокремив два типи сновидінь: 1) аналітичний і 2)
символічний. Основою першого типу є безпосередні внутрішні чи зовнішні
подразнення, другого — складна комбінація афектів і пристрастей. «Та
сама здатність до символізування, — підкреслив І. Франко, — є також
однією з головних характерних прикмет поетичної фантазії» [31, 75].
Подібний комплекс ідей 3. Фройд розвинув в статті 1908 року
«Літературний твір і живе сновидіння».

На цьому подібності вичерпуються і настає розподібнення. І. Франко
закінчив розгляд психологічних основ і перейшов до естетичних,
довивчення ролі почуттів (у нього — «змислів»)

т)

у художній творчості. Але найголовніше в його концепції залишилося: це
вимога індуктивної естетики, тобто такої, яка б прагнула поперед усього
зрозуміти, а не чинити суд і приписувати закони.

Краса не є метою художньої творчості, рішуче заявив І. Франко, вбачаючи
у вимозі краси отой дедуктивний приписувальний закон. «Для поета немає
нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого,
характеристичного ані безхарактерного» [31, 118], — підкреслив він. Не в
речах і явищах зміст художньої творчості, а в тих враженнях, які митець
викликає за їхньою допомогою в нашій душі. Пояснення того враження і
стає завданням критики, що є психологічною проблемою. А відтак і
критика, розв’язуючи ці завдання, мусить бути психологічною.

З огляду на вищесказане стає хиткою концепція автономності трактату «Із
секретів поетичної творчості» у Франковій творчості. Просто він у цій
праці вичерпав для себе проблему методу літературної критики в площині
теорії і приступив до її практичного здійснення. Виключно інтенсивна
праця І. Франка як рецензента й оглядача «Літературно-наукового вісника»
й була практичним утіленням його концепції психологічної критики, тобто
критики наукової, індуктивної, такої, що витлумачує твори й літературний
процес, вияснює читачам ті враження, що справляє на них твір, і яким
шляхом автор того враження домагається.

Відмінними від Франкових ідей завершується будівля естетики 3. Фройда.
Розгляд літературної творчості як сублімації привів його до пошуку в
літературі улюблених психоаналітичних понять і сюжетів. Едіпів комплекс
оголошується головним змістом не лише «Царя Едіпа», але й «Гамлета»,
«Федри», «Сіда». Психоаналітична інтерпретація полягала в способі
пильного прочитання, що дозволяло нібито виявити й зрозуміти прихований
зміст, підтекст художньої творчості. Іншими словами, 3. Фройд штовхав
літературну критику на неприйнятний, з погляду І. Франка, дедуктивний
шлях. А оскільки далеко не завжди література надавалася для застосування
до неї психоаналітичних засад, то в межах фройдизму вироблено метод
звертання до твору з його незначного (маргінального) боку, але з такого,
який міг би постачити матеріал до потрібних інтерпретацій. Такий підхід
продемонстрував і сам 3. Фройд у працях «Манія сновидіння в «Градиві»
Йенсена»» (1907), «Дитячий спогад Леонардо да Вінчі» (1910), «Дитячий
спогад в «Поезії і правді» Гете» (1917) тощо.

П82

У побудові своїх естетичних концепцій І. Франко та 3. Фройд використали
однакові цеглини-ідеї, хоча в підсумку з додатком інших цеглин-ідей
будівлі естетики І. Франка і естетики 3. Фрой-да вийшли цілком
відмінними й оригінальними. Джерела такої спільності — у відзначених у
першій частині нашої праці подібності історичних доль двох діячів, а
також у вивченні однакової наукової літератури, адже праці В. Вундта, М.
Дессуара, Г. Штейн-таля, К. дю Преля були добре відомі й 3. Фройду, як
засвідчив вступний розділ «Витлумачення сновидінь».

«У певному розумінні можна сказати, що Фройд нічого не винайшов, —
відзначили історики психоаналізу Л. Шерток і Р. де Сосюр. — Основні
елементи його теорії—поняття безсвідомої пам’яті, витиснення, ролі
сексуальності, значення сновидінь і дитячих спогадів — усі ці явища були
в кінці XIX століття більше чи менше відомі»’. У тому то й річ, що
справжній науковець починається тоді, коли він бере нібито
загальновідомі цеглини і блоки ідей і думок і на очах у приголомшених
сучасників складає з них дивовижну споруду власного оригінального
вчення. Це й сталося зі. Франком і 3. Фройдом. Проведене зіставлення
свідчить, що в особі І. Франка Україна і світ мали видатного науковця,
який не просто вільно орієнтувався в новітніх концепціях і течіях, але й
розробляв своє власне вчення в тому напрямкові, який позиціо-нувався як
один з центральних для XX століття, адже саме таким стало в ньому вчення
психоаналізу.

Видавець «Витлумачення сновидінь» не помилився у своїх припущеннях, що
ця книжка за своїм духом і характером, як і весь фройдизм, належить XX
століттю, хоча визнання до 3. Фрой-да прийшло не відразу. Наклад
«Витлумачення сновидінь» у 600 прим, розпродувався вісім (!) років.
Первісно психоаналіз багатьма науковцями сприймався як маячня
божевільного. У жовтні 1902 року 3. Фройд запросив до себе у віденський
дім на Берггас-се, 19 чотирьох молодих колег, що зацікавилися його
працями; згодом зібрання стали регулярними, відбувалися по середах;
група почала поволі розростатися й назвала себе «Психологічним
товариством середи». Лише в 1908 році це приватне зібрання розширилося
настільки, що перетворилося на віденське психоаналітичне товариство і
здобуло офіційний статус. З цього товариства

1 Шерток Л., Соссюр де Р. Рождение психоаналитика: от Месмера до Фрейда.
— М.: Прогресе, 1991. — С. 220.

вийшло багато відомих психоаналітиків: Рудольф Райтлер, Альфред Адлер,
OTTO Ранк, Шандор Ференци та ін. З’являлися нові праці самого 3.
Фройда.’

Актом остаточного громадського визнання стало його запрошення до
університету Кларка в Уочестері (США) прочитати цикл лекцій з нагоди
двадцятилітнього ювілею цього навчального закладу. 3. Фройд прочитав
німецькою мовою п’ять лекцій перед провідними американськими
психіатрами, виклавши в енциклопедичному стилі (тобто вичерпно й стисло)
основи свого вчення. Тексти лекцій були опубліковані в 1910 році в
«Американському психологічному журналі» й видані окремою книжкою, що
була перекладена провідними європейськими мовами. Американське визнання
стало вирішальним чинником — 3. Фройд повернувся до Європи знаменитістю.
Він прожив ще довго і пішов із життя у 1939 р. у віці 83 років.

На той час, коли сходила зірка 3. Фройда, І. Франко вже був виключений з
активного творчого життя; з 1908 року він тяжко хворів. Але вже тоді
українською громадою він сприймався як велетень духу, патріарх
українського письменства, ціла епоха в нашому літературному розвитку. Ще
в 1898 році (тобто в рік опублікування трактату «Із секретів поетичної
творчості») з ініціативи студентської молоді організовується святкування
25-річно-го ювілею його літературної діяльності.

3. Фройд у цей час практично нікому ще не відомий, у кабінетній тиші
створював свою власне першу самостійну книжку. А коли слава прийшла до
нього, І. Франко вже припинив творчу діяльність. Так невмолима доля
розвела двох однолітків у різні століття: І. Франко залишився
репрезентантом XIX, а 3. Фройд став чільним діячем XX. Але безсумнівним
є те, що якби І. Франко прожив таке довге життя, як 3. Фройд, то й
українська література, а можливо, й історія сьогодні були б інакшими,
наскільки універсальним талантом він володів. На жаль, історія не знає
умовного способу.

384

5.1. Як Михайло Драгоманов став Чудаком

(дискусія Б. Грінченка та М. Драгоманова

в журналі «Зоря» 1888-1889 років)

Однією з найважливіших пам’яток в історії української публіцистики є
праця М. Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу».
Цю працю вперше було надруковано в 1891 році в журналі «Народ» під
назвою «Чудацькі думки: Листи на увагу мудрим людям через редакцію
«Народа». Друковано їх, починаючи з сьомого числа, і до кінця року.
Укінці стояла дата завершення праці: «1891, сент. 15». Під новою назвою
вона вийшла наступного року у Львові окремим виданням. Входила до
двотомника М. Драгоманова «Літературно-публіцистичні праці» (К., 1970),
однак без найважливіших четвертого й п’ятого розділів, про що навіть не
було зазначено в коментарі. Повний текст цієї праці передруковано лише в
1991 році в книзі М. Драгоманова «Вибране («…мій задум зложити очерк
історії цивілізації на Україні»)», упорядкованій Р. С Міщуком.

Ідеї, висловлені в ній, були настільки оригінальні, незвичайні й
несподівані, що самим автором були потрактовані як «чудацькі». Саме
такий присвійний прикметник утворив М. Драгоманов від іменника «чудак»,
узявши його як псевдонім і підписавши ним свою нову працю.

Проте народження Чудака відбулося не в 1891 році, а двома роками раніше.
Як свідчить О. І. Дей у праці «Словник українських псевдонімів та
криптонімів (XVI-XX ст.)» (1969), М. Драгоманов уперше використав
псевдонім «Чудак» на сторінках журналу «Зоря» в 1889 році. На той час у
М. Драгоманова в розпорядженні був великий набір псевдонімів, за якими
його легко впізнавала галицька читацька публіка: «Громадянин»,
«Толмачов», «Українець», «Учитель». Усі вони, здебільшого, мали виразно
зорієнтовану семантику, що підкреслювала наставницьку, роз’яснювальну,
учительську функцію писань їхнього власника. Це не було метафоричним
перебільшенням. М. Драгоманов і справді відігравав в українському
громадсько-політичному житті Галичини роль будителя, просвітника.

Найвидатніші галичани-українці, що визначали зміст суспільного й
літературного життя того часу, сміливо й голосно називали себе його
учнями. «(…) Я глибоко шаную пам’ять покійника, — писав Іван Франко 7
січня 1896 року до вдови діяча Л. М. Драго-

(386

манової, — що був для мене строгим та щирим учителем» ‘. Щоправда, серед
учнів М. Драгоманова були й покірні, ортодоксальні, як М. Павлик, і
непокірні, норовисті, як І. Франко, котрий пізніше, в листі до А.
Кримського від 26 серпня 1898 року, підкресливши великий вплив на себе
М. Драгоманова, відзначив своєрідність того впливу, який був «більш
негативний, як позитивний»2.

Та як би там не було, а в учительських за семантикою псевдонімах
відбивалася реальна роль М. Драгоманова щодо української галицької
спільноти. Народження «Чудака» відзначило появу нової якості,
ознаменувало певне розчарування М. Драгоманова в українцях і галичанах,
які демонстрували могутню силу пасивності й інерції та почасти не
хотіли, а почасти й не могли перебудуватися на запропонованих учителем
засадах.

Появу М. Драгоманова-Чудака спричинив Борис Грінченко своїми статтями в
журналі «Зоря» 1888 року. Б. Грінченкові на той час було 25 років, він
жив у протилежному від Львова кінці України, на східних кресах, у селі
Олексіївці Слов’яно-Сербсько-го повіту Катеринославської губернії, де
учителював у приватній школі X. Д. Алчевської.

У десятому числі журналу «Зоря» у 1888 році Б. Грінченко під псевдонімом
«Б. Вільхівський» надрукував невелику статтю «Хто ж винен?», яка й
поклала початок взаємодії початківця й патріарха української
журналістики та національної справи.

Стаття Б. Грінченка була виключно спонукальною і звернена не до галичан,
а до підросійських українців. Щоб його краще зрозуміли, він почав із
прикладів. Вийшов «Опыт южно-русского словаря» К. В. Шейковського, том
на 40 друкованих аркушів, що містить 20 тис. слів на літери Т, У, Ф, X.
Цю безцінну працю перенумерували 20 чоловік, із них 4 — українці.

Є в нас й інші скарби: твори Гребінки, Гулака-Артемовського, Марка
Вовчка, Метлинського, Стороженка, Руданського. «Але ми не маємо досі, —
нарікав Б. Грінченко, — жодного хоч можливо повного видання їх творів.
Деяких з них не можна не тільки купити, але навіть роздобути для
читання. Виростають покоління українців, не бачачи української книжки»3.

1 Франко І. Я. До Л. М. Драгоманової від 7 січня 1896 р. // Франко І. Я.

Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т. 50. — С. 66.

2 Франко I. Я. До А. Ю. Кримського від 26 серпня 1898 p. II Франко I. Я.

Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т. 50. — С. 115,

3 Вільхівський Б. [Грінченко]. Хто ж винен? // Зоря. —-1888. — № 10. —

С. 178.

387)

Хто ж винен у цьому? — слушно запитував Б. Грінченко. У відповіді й
ховалася головна ідея його статті. «Ся причина — наша недбалість, —
підсумовував він, — наша неприхильність, наша нелюбов, наша лінь, лінь,
лінь до громадського діла, до рідної літератури, до діла просвіти і
відродження рідного краю»!.

Ми плачемо над долею нашої літератури й просвіти, зазначав автор, і
забуваємо заповідь: «Толцитє і отверзеться вам». Пригноблююча сила
ніколи добровільно не поступиться своєю владою. Є історичний закон,
згідно з яким кожний народ здобуває собі стільки прав, скільки він має
сили.

Тут Б. Грінченко знову звернувся до прикладу. У третьому числі журналу
«Русская мысль» рецензовано перший том «Історії літератури руської»
професора О. Огоновського. Журнал цей цілком чесний у слов’янській
справі, прихильний до самостійного національного розвитку кожного
народу, особливо поляків. «А ото, рецензуючи тую книгу О. Огоновського,
— не приховував подиву Б. Грінченко, — журнал, тюкаючи на автора за його
історичні погляди, так таки й зве його «агентом польсько-німецької
партії»»2.

Чому ж полякам можна лишатися собою, а нам ні? Тому що, відповідав на
своє запитання сам автор, у поляків росіяни бачать силу, а в нас не
бачать. А де ж у поляків та сила? Ніде, як у літературі й просвіті, «в
тому народному словесному й духовному добрі, котре має польський
народ»3.

Отже, і нам треба створювати ту силу, побільшувати її, «треба працювати,
працювати, працювати!»

Як же працює українство в Росії? На це питання Б. Грінченко відповів у
своїй наступній статті, що так і називалася: «Де ж наша робота?»
(«Зоря». — 1888. — № 13-14). Вона розвивала думки попереднього виступу і
продовжувала його. Автор констатував повний занепад української роботи в
Росії. П’ять чисел «Киевской старины», подаючи список книжок з
української історії російською, польською й навіть німецькою мовами, не
фіксують жодної українською. Є лише одна — «З згадок про дитячі літа»
Василя Чайченка. Одна книжка на п’ять місяців — небагато. Нагадаймо
також, що «Василь Чайченко» — то псевдонім самого Б. Грінченка.

1 Там само.

2 Там само. — С. 179.

3 Там само.

Мотивуючи бездіяльність, автори посилаються на цензуру. Але вона завжди
була сувора. Попри це в 1884 році вийшов другий том «Ради», перший
випуск словозбору Шейковського, нове видання «Кобзаря»; у 1885 році
[…] — і так Б. Грінченко перелічив наивидатніші українські книжки, що
виходили в цей час у Росії. Тож не тільки цензура винна, а ми самі,
резюмував автор.

Він знову покликувався на історичний закон, за яким перемагає лише той
народ, котрий уміє прибільшувати свою силу. Ця сила — в просвіті, в
культурі. Для того, щоб здобути освіту, культуру, нам зоставлено один
спосіб — літературу. Та й цей спосіб стиснено до краю. Але він зостався,
це і є той рятівний мотузок, «котрий нам, потопаючим у жерущому
багновищу, кидає історична наша доля»1.

Це той терен, на якому слід працювати усім свідомим українцям. Це той
клаптик, на якому ми можемо зростити нашу силу Отут з’являються
малодухи, що починають нарікати на лиху долю, ворогів, цензуру, яка
пропускає одну з трьох українських книжок. І мотивують свою пасивність
філософським гаслом: «Не можна робити».

Ні, відповідає Б. Грінченко, робити можна; не можна буде робити тоді,
коли жодна наша книжка не проходитиме, а поки проходить одна з трьох,
одна з десяти, з двадцяти — працювати можна й потрібно. Хочете видати
сто книжок на рік — посилайте до цензури триста.

І ми наближатимемося до того часу, «коли наша сила буде настільки дужа,
що ми зможемо сказати: верніть нам наше право -— по-своєму думати,
балакати, писати, розвиватися»2.

Коротко підсумуємо. Два публіцистичні виступи Б. Грінченка були глибоко
актуальними й своєчасними. Вони були спрямовані проти тих потенційних
українських авторів і видавців, які опустили руки й, посилаючись на
цензурні мотивування, не хотіли братися до роботи на українському
терені. Б. Грінченко переконливо доводив, що українці можуть змінити
свою історичну долю лише завдяки посиленій і наполегливій праці на
літературному полі, яке лишилося єдиним плацдармом для формування
національної самосвідомості, і можливості на її ґрунті висувати вимоги
української автономії, а згодом і державності.

1 Вільхівський Б. [Грінченко]. Де ж наша робота? // Зоря. — 1888. —

№13-14. —С. 239.

2 Там само.

Історик Валентин Мороз у праці «Україна в XX столітті», оглядаючи його
передісторію, століття XIX, відвів Б. Грінченкові видатну роль. На зміну
інстинктивному «шароварному українофільству» прийшло «свідоме
українство». «Його головний репрезентант — Борис Грінченко — вже
усвідомлює Україну як окрему, першорядну сутність у вартісній системі»1.
Щоправда, на думку історика, «свідоме українство» ще не піднялося до
ідеї політичного самостійництва. Проте не підлягає сумніву одне — у
порівнянні з космополітизмом М. Драгоманова Б. Грінченко пішов далі в
напрямку осмислення української самоцінності. Ці його думки й були
заявлені в двох розглянутих статтях 1888 року.

М. Драгоманов відчув несподівану підтримку з боку молодої сили. Адже він
усе життя боровся проти пасивності, інертності, провінційності
українства, прагнув вивести його на шлях світового поступу. Так
з’явилася його стаття «Ще на тему: «Хто винен?» Лист у редакцію «Зорі»»,
що була опублікована в четвертому числі наступного, 1889 року. Не можна
вважати цю статтю полемічною, бо М. Драгоманов схвально поставився до
висловлених Б. Грінченком думок. Текст він підписав псевдонімом «Чудак,
— а коли кому вгодно, то й…».

Почав він з умотивування псевдоніма. Б. Вільхівський висловив чудацькі
думки, які перед ним ніхто не висловлював. їх дві: перша та, що в
бідності нашого письменства винні ми самі, а не вороги, а друга та, що
він нагадав нам історичний закон сили. М. Драгоманов розвинув ці
«чудацькі думки», а тому й підписався — «Чудак».

Історичний закон сили існує й активно діє щодо української літератури,
свідчив М. Драгоманов. Він запитував: чому в нас усе заборонили, а
белетристику залишили? Тому, що вона в нас вже була, її добре знали в
Росії й поза нею, як-от: Т. Шевченка, Г. Квітку, Марка Вовчка. Не можна
заборонити те, що є. Заборонили те, чого не було.

Слід сказати, що тут М. Драгоманов має рацію лише почасти. Він говорив
правильно, коли твердив, що заборонити могутні явища вже існуючої
української духовної культури було неможливо. Але він криводушив, коли
говорив, що заборонили те, чого й так не було. Валуєвський циркуляр 1863
року заборонив три групи творів: 1) духовного змісту; 2) навчальні
книжки та 3) призначені для початкового читання народу. Усі ці три групи
книжок

1 Мороз В. Україна в XX столітті // Україна. — 1991. — № 23. — С 21. 390

існували, навіть інтенсивно створювалися на початку 1860-х років значною
міроіо завдяки енергійній діяльності М. Костомарова й П. Куліша.

Можливо, М. Драгоманов приховував істину з тактичних міркувань: йому
йшлося про заохочення українських авторів до праці. У цьому ж напрямку
розвивав він і далі свої думки. Коли вже маєте триста українських
книжок, підхопив він приклад Б. Грін-ченка, то не слід їх нести в Росії
до цензури. Надрукуйте сто без цензури, хоч би й у Галичині, покажіть
світові свою ду-ховну велич, зміцніть свій авторитет, а тоді вже несіть
решту двісті до цензури, й вона не посміє вам їх заборонити, вона всі
або майже всі пропустить.

Подавати твори в російську цензуру — це все одно, що робити донос на
самого себе, бо в Росії існує постанова ще з часів Миколи І, згідно з
якою цензори мусять сповіщати жандармерію про появу друком, хоч би й за
кордоном, заборонених ними творів.

Отож, не запобігання ласки в російської цензури, а боротьба за
міжнародний авторитет української літератури у вільних країнах Європи
мусить стати першочерговим завданням наших свідомих громадян.

От на цьому шляху існує багато перешкод внутрішьноу країн -ського
характеру. їх набір неодноразово аналізувався М. Драгома-новим:
провінційна вузькість погляду на літературне життя, незнання провідних
європейських мистецьких течій, погане володіння іноземними мовами,
слабка орієнтація в галузі суспільних і філософських сучасних ідей.

«Здоровий вихід з цього стану може бути один, — резюмував М. Драгоманов,
— перевчитись або довчитись, догнати європейську думку, наукову й
поетичну, та з нею й приступити до праці над українським матеріалом та
опрацювавши його по-науковому, печатити його, — звісно, без цензури,
найліпше в Галичині»’.

Наскільки стратегічно важливим є поєднання австро-галиць-кої демократії
і свободи друку та російсько-української інтелектуальної могуті стає
зрозумілим з другої статті М. Драгоманова в «Зорі» 1889 року, підписаної
псевдонімом «Чудак». Називалася вона «В справі відносин українців до
російської літератури» й друкувалася в чотирьох числах, від восьмого по
одинадцяте.

1 Чудак, — а коли кому вгодно, то «… [М. Драгоманов]. Ще на тему: «Хто
винен?» (Лист у редакцію «Зорі») // Зоря. -— 1889. — № 4. — С. 67,

39П

Вона теж містить традиційний для зазначеної в заголовку теми набір ідей
М. Драгоманова: російська література — велика й багата, кількісно й
якісно; російською мовою існує велика перекладна література, яка може
правити за головний канал інформації про світові ідеї для українців;
оскільки своїх аналогічних надбань вони не мають, а іноземні мови для
безпосереднього зв’язку зі світом вчити лінуються, то мусять черпати
скарби через посередництво російської мови й літератури; смертельна
небезпека для українства — занедбання цього зв’язку.

Здавалося б М. Драгоманов мусив шукати порятунку й в іншому місці, у
Галичині, де немає такої великої залежності від російського культурного
елемента. Він розмірковував усе над тим же: як через зміцнення світового
авторитету української літератури прийти до полегшення становища
українства в себе вдома. Цьому могли б сприяти переклади української
літератури іноземними мовами, за що повинні взятися самі українці. У
Росії є переклади української класики російською мовою. А про німецькі в
Австрії не чути, хоча значна частина українців здобуває вищу освіту у
Віденському університеті й добре знає німецьку мову.

«Чому ж галичани не перекладають українських авторів на німецьке? —
запитував М. Драгоманов й давав таку відповідь (перед цитатою ставлю
«Nota bene», бо вперше зустрічаю в цього публіциста таку думку): — Хай
відповідає на те, хто може, докладно. Я ж вкажу ті причини, котрі я
запримітив, по крайній мірі моїм чудацьким оком, — так почав відповідати
автор: — перша та, що Галичане одне з найнерухливіших, найлінивіших рас,
які я бачив, — а друга та, що Галичане в масі ще навіть не доросли й до
української літератури; бо не тільки галицька публіка, а навіть більша
частина галицьких писателів по своєму літературному смаку належить ще до
XVIII, а зовсім не до XIX ст., а всього менше до натурально-соціальної
школи, до котрої все ж таки належить ліпша часть того, що писано
по-українському в останні 20-30 років під тими ж культурними впливами,
під якими зростала й російська література, або й просто під впливом сеї
літератури»1.

Я тут не торкаюся того питання, що цілком несподівано чути подібні
національні оцінки від соціаліста й космополіта, яким де-

1 Чудак [М. Драгоманов]. В справі відносин українців до російської
літератури (Листи до редакції «Зорі») // Зоря. — 1889. — №11. — С. 191.

кларував себе М. Драгоманов. Я тільки скажу, що лише в такий спосіб
можна пояснити багаторічну сплячку Галичини навіть після Весни народів
1848 року. їй бракує внутрішньої енергії, відсутні джерела саморуху. Аж
поки вона не починає поволі пробуджуватися під активним тиском з
російської України, що почався в 1860-х роках й, зокрема, після
Валуєвського циркуляра, котрий катастрофічно обмежив можливості
української літератури в Росії. І зовсім не безглузду думку висловив О.
Пипін в рецензії на другий том «Історії літератури руської» О.
Огоновського, що називалася «Особая история русской литературы»1, коли
засудив утиски української літератури в Росії, адже саме вони
перемістили центр українського літературного руху в Галичину. І сталася
дивина: галицько-руська література, що заледве животіла в Австрії, стала
живитися могутнім потоком з України, і от уже українська література
спромоглася на свою «Історію…». Без Шевченка й П. Куліша, Нечуя й
Мирного Галичині загрожувала доля так і лишитися краєм бездарних
Цеглинських і Наумовичів, Партацьких і Гушалевичів. Порятунок був в
одному: у з’єднанні австрійської Галичини з підросійською Україною. Цей
шлях і пропонував М. Драгоманов як рятівний для України в цілому.

Отже, дві невеликі статті Б. Грінченка стали поштовхом для роздумів М.
Драгоманова над долею української культури, породили тривалий обмін
думками. За цими розглянутими творами були написані «Чудацькі думки про
українську національну справу» (1891) М. Драгоманова. Вони в свою чергу
надихнули Б. Грінченка на видатний публіцистичний твір «Листи з України
Наддніпрянської» (1892-1893), які в свою чергу викликали відповідь М.
Драгоманова — «Листи на Наддіпрянську Україну» (1893— 1894). Це була
знаменита дискусія, що стала змістом суспільного життя тих років. Цікаво
те, що в процесі полеміки опоненти порозумілися, практично погодившись
один з одним. Дискусія відіграла велику роль у справі становлення
«свідомого українства», вироблення тих ідей, що вели до усвідомлення
нашим громадянством потреби української державності. Початок обміну
думками навколо щонайважливіших проблем українського суспільного буття й
поклали розглянуті тут виступи Б. Грінченка й М. Драгоманова в часописі
«Зоря» 1888 й 1889 років.

1 Див.: Пипин А. Н. Особая история русской литературы If Вестник Европы.
— 1890. — № 9. — С. 246.

393)

5.2. Діалог Івана Франка з Михайлом Драгомановим у журналі «Народ»:
дискурс прихованої полеміки

М. Драгоманов та І. Франко — у чомусь істотному визначальні історичні
особи в українській суспільно-політичній ситуації епохи зламу XIX і XX
століть. Вивченню їхніх стосунків і діалогу, який вони вели в
журналістиці, у тому чи іншому аспектах присвячені праці сучасних
дослідників1. Тим не менше, залишається не до кінця з’ясованим
початковий період їхньої полеміки, коли І. Франко залишив роль
слухняного учня і виходив на самостійну світоглядну дорогу. У цій статті
ми спробуємо показати народження спочатку прихованої полеміки між М.
Драгомановим та І. Франком, яка відбувалася на сторінках журналу «Народ»
(1890-1895).

Наприкінці 1880-х років в підавстрійській Україні склалися умови для
створення соціалістичної партії європейського зразка з проведенням
установчого й наступних чергових з’їздів, виробленням програми,
реєстрованим членством і створенням свого друкованого органу. У
переддень заснування Україно-руської радикальної партії в жовтні 1890
року й розпочав свою історію журнал «Народ». Його перше число вийшло в
січні 1890 року, періодичність виходу становила два рази на місяць.
Редагував його Михайло Павлик, допомагав йому вести видання Іван Франко.
Активну участь у журналі брав Михайло Драгоманов, який у 1889 році на
запрошення болгарського уряду переїхав до Софії і працював професором
історії у першому болгарському університеті, який тоді ще мав назву
Вищої школи. Радикальну партію заснували галицькі драгоманівці, тобто
прихильники поглядів і публіцистичної творчості М. Драгоманова, тому
загальним місцем стало твердження, яке увійшло до довідкових видань, що
«фактично він був засновником Радикальної партії»2.

1 Див.: Грицак Ярослав. «…Дух, що тіло рве до бою…»: Спроба полі

тичного портрета Івана Франка. — Л.: Каменяр, 1990. — 176 с; Карма

зина М. С. Ідея державності в українській політичній думці (Кінець

XIX-початок XX століття). — К.: Б. в., 1998. — 350 с; Касьянов Геор

гій. Українська інтелігенція на рубежі XIX-XX століть: соціально-

політичний портрет. — К.: Либідь, 1993. — 176 с

2 Головацькгш І. Драгоманов Михайло Петрович // Українська журна

лістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред.

М. М. Романюка. — Л., 2000. – Вип. 7. — С. 128.

П94

У журналі «Народ» М. Драгоманов відігравав роль більшу, ніж просто один
з авторів. Рідко яке число «Народу» виходило без тексту, підписаного
його іменем. Від М. Драгоманова журнал отримував і фінансування;
надходила матеріальна допомога й з України від М. Ковалевського.
Найбільш імовірно, що саме про нього писав М. Драгоманов, коли згадував
«земляка», який «передав мені 1000 франків на запомогу письменницькій
справі в напрямку, котрого я боронив, і позаяк коло того часу д. Павлик
казав мені, що хоче закласти газету «Народ», то я зараз же назначив ті
гроші на це діло»1.

У часопису «Народ» М. Драгоманов опублікував стратегічні свої праці
«Чудацькі думки про українську національну справу» (1891. — № 7-24),
«Австро-руські спомини (1875 рік і мій об’їзд австрійської Русі)» (1892.
— № 2-І 8), «Листи на Наддніпрянську Україну. Додаткові листи» (1893. —№
15-22; 1894. — № 1, 2). Ці великі за обсягом публіцистичні праці
друкувалися поряд з дрібнішими статтями, дописами й рецензіями М.
Драгоманова, які з’являлися майже в кожному числі журналу. Усе це
свідчить про те, що М. Драгоманов сприймав «Народ» мало не як свою
особисту трибуну в Галичині; М. Павлик підтримував це його переконання.
А оскільки погляди М. Драгоманова не завжди збігалися з партійною
програмою й позицією більшості, то засилля М. Драгоманова викликало
справедливі нарікання провідних членів партії. Не дивно, що смерть
одного чоловіка викликала загибель цілого журналу, який, щоб там не
було, а мав статус партійного органу і не повинен би так закінчити.
Надрукувавши після смерті М. Драгоманова «Жалібні телеграми і листи»,
подавши репортаж з похорону та «надгробні промови», вмістивши огляд
«Виступи газет з приводу смерті М. Драгоманова», М. Павлик опублікував
заяву: «Через смерть небіжчика М. П. Драгоманова, головної підпори моєї
і «Народа», а також через мою недугу — я отеє мушу перестати видавати
«Народ»» (1895. — № 17). Так закінчилася історія цього періодичного
видання.

Програмовим значенням для журналу була наділена праця «Чудацькі думки
про українську національну справу», яку слід розглядати і як видатну
пам’ятку української публіцистики в ці-

1 Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу //
Драгоманов М. П. Вибране («…мій задум зложити очерк історії
цивілізації на Україні»). — К., 1991. — С. 463.

395)

лому. Отримавши можливість друкуватися в «Народі», М. Драгоманов переніс
сюди дискусію, яку вів з українськими національними силами в «Зорі».
Дискусія із внутрішньої стала зовнішньою, набула ширшого розмаху й
всеукраїнського значення. Народжений у «Зорі» «Чудак» перекочував у
«Народ» разом зі своїми «чудацькими думками». Вони почасти розроблялися
й у написаних пізніше «Листах на Україну Наддніпрянську». «Чудацькі
думки» виявилися чудацькими тому, що були спрямовані не на опанування та
роз’яснення української національної справи, а на цілковите заплутування
її, на спростування того, що складало її сутність: Полемізуючи з
народовцями, М. Драгоманов нищив самий ґрунт української національної
політики.

Усе в світі стає інтернаціональним: наука, освіта, соціальний рух,
навіть культурні справи, доводив публіцист. Боротися в цих умовах за
відродження своєї нації — абсурд. Українцям боротися проти Росії
безглуздо, бо національність—то одне, а держава—то інше. Звинувачення
Росії в політиці денаціоналізації українців («обрусенії», за М.
Драгомановим) не витримує критики. Система примусової національності є
такою ж всесвітньою проявою, як і примусова релігія. Церква була
наймогутнішим інститутом, що привів до помосковлення українців. М.
Драгоманов витратив найбільше сил у четвертому розділі своєї праці,
викладаючи історичні аналогії з французької, англійської, німецької,
бельгійської історії, щоб довести невинність росіян у політиці
русифікації: мовляв, усі держави займалися тим самим. Росіяни не винні в
тому, що їхня Російська держава нищить український народ. Вони так само
страждають від державної деспотії. А відтак українці повинні виступати
не проти Росії, а проти деспотизму в Російській імперії, який є ворогом
і поступових росіян. Українцям треба шукати всесвітньої правди, а не
способу побудувати свою державу. А щоб поступові росіяни не дратувалися
від національних претензій українців, цим останнім треба боротися не за
національну, а за адміністративну автономію. Судячи з нинішнього
ставлення деяких українців до росіян, поляків і євреїв, отримавши владу,
вони нав’яжуть їм ще більше «примусове національство», ніж те, що існує
зараз.

М. Драгоманов стверджував, що ніде не бачить сили і ґрунту для політики
державного відриву (сепаратизму) України від Росії. Українська наука і
література стоять далеко нижче, ніж російські аналоги. Автор витратив
великі сили на доведення того, що українське письменство гірше за
російське, що українці дарма наріка-

ли на слов’янофільських публіцистів, які відвели українській літературі
рамки «для домашнего обихода», насправді українське письменство не
заповнило навіть цих рамок. Причина — у добровільній внутрішній реакції
українських діячів, які чомусь не хочуть шукати всесвітньої правди, а
все хочуть домогтися національного відродження українців. Порятунок
українців — у російському письменстві. Чим більше вони покористуються з
нього, тим краще для них, тим швидше вони покинуть своє національ-ство і
пристануть до інтернаціональних ідей. А оскільки існують мільйонні маси
українського народу, які ще не розуміють російської мови, то треба
освіченим українцям напружитися для створення свого письменства.

Немає нічого постійного, твердив наприкінці «Чудацьких думок…» М.
Драгоманов, усе в світі релятивне. З цього догляду українцям слід
відмовитися чимшвидше від національних «святощів», бо вони консервують і
живлять обов’язковий націоналізм. До національних святощів М. Драгоманов
відніс релігію (очевидно, передусім греко-католицьку як специфічне
українське явище), український алфавіт — кирилицю, юліанський календар
і… українську мову (?!). Публіцист висунув гасло: мова — слуга людини,
а не пан; мова — інструмент освіти, а не самодостатня цінність.

Загальний висновок, який витікав з праці М. Драгоманова, полягав у тому,
що мета українців — не Україна, а демократична Росія; вона задовольнить
усі їхні потреби, у тому числі й національні; українці не повинні
боротися за своє національне відродження, а прагнути опанувати всесвітню
правду, добровільно полишаючи свій національний ґрунт, бо «примусове
національство» є лише перешкодою на цьому шляху. Це і були «чудацькі
думки» М. Драгоманова.

Багато що в них потребує сьогодні критичного ставлення. Що таке,
наприклад, українське «примусове національство», проти якого так воював
М. Драгоманов? Невже він не розумів відстані між державною політикою
насильницької русифікації, на запровадження якої була спрямована вся
могутність Російської імперії, і скромними спробами нечисленної
української еліти навернути на український ґрунт зросійщених освітою,
церквою, журналістикою, книгою, театром українців і пояснити їм, що вони
мусять бути українцями. Але М. Драгоманов з величезним запалом
перевертав картину з ніг на голову: виправдовував зросійщення як
природну для держави річ і викривав свідомих українців за те, що
прагнули розширити український простір.

2).

Картина українського письменства та науки під пером М. Дра-гоманова
будувалася на справді пересічних явищах: творчості О. Ко-ниського, Б.
Грінченка, тенденційних творах І. Нечуя-Левицького. Зате він ніколи не
згадував такі вершини, як «Микола Джеря» і «Кайдашева сім’я» того ж І.
Нечуя, «Лихі люди», «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» Панаса
Мирного, «З вершин і низин», «Захар Беркут», «Борислав сміється» І.
Франка. Він жодним словом ніколи не згадав український театр корифеїв,
якому плескали Москва, Петербург, Ростов, Воронеж, Новочеркаськ та інші
міста Російської імперії. І це зрозуміло: згадані явища вщент руйнували
його концепцію української літератури як ущербної, провінційної, не
здатної заповнити межі «для домашнего обихода».

Головне, сама історія спростувала концепцію «демократичної Росії» М.
Драгоманова. Російські поступовці, перемігши царську деспотію, у тому
числі й за допомогою українців, стали ще більшими ворогами українського
народу, запровадивши в XX столітті справжній геноцид проти нього, але
вже не старого царського, а нового соціалістичного зразка. Винищення
українців у найпере-довішій країні збудованого соціалізму, СРСР, йшло
такими темпами, що за XX століття українська нація зовсім не мала
природного приросту, властивого сучасним націям’. Сталося так, що
історичний процес пішов саме шляхом, накресленим М. Драгома-новим. Він
мав рацію тільки в тому, що в українців не вистачило державотворчих сил
збройно відстояти свою державність перед навалою армії російських
більшовиків. І це обернулося жахливою трагедією для нашого народу.

І ще в одному головному, принциповому твердженні помилявся М.
Драгоманов. Множинність націй, у якій об’єктивно існує людство, є благом
для нього. Кожна нація мусить плекати свій світ, культуру, мову,
збагачуючи ними світову культуру. Якби всі нації розглядали свої
національні «святощі» як щось релятивне, перехідне, чого слід якомога
швидше позбутися, аби доп’ястися до «всесвітньої правди», настав би
колапс цивілізації і людство б загинуло від одноманітності. Нація — це
велика самодостатня цінність, це спосіб існування людства. А «всесвітня
правда» — завжди національна, сформульована конкретною національною
мовою, певним представником конкретної нації.

1 Див.: Дзюба /. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К.: «KM
Aca-demia», 1998.—-С. 28-29.

П98

І мова не є простим інструментом освіти, вона не нейтральна щодо думки,
котрій байдуже, якою мовою її висловлюють. Мова — це спосіб мислення, це
спосіб бачення світу представниками певної спільноти, названими націями.
Мова не передає готову думку, а формує її. Певна думка спроможна
народитися тільки цією мовою, а не іншою. Це дуже добре зрозумів і
описав у своїх працях професор Харківського університету Олександр
Потебня (1835— 1891), якого нещадно критикував М. Драгоманов у
«Чудацьких думках…» за нібито наукову відсталість і провінціалізм.

Концепція «Чудацьких думок…» була цілком фальшивою й вела українство в
глухий кут. Недарма вона обурила Б. Грінченка, який відразу по
закінченні публікації цієї праці розпочав війну з М. Драгомановим у
«Листах з України Наддніпрянської», не злякавшись ні його авторитету, ні
широких знань, які він використовував для аргументації своїх «чудацьких»
теорій.

Подібні до висловлених в своїй програмовій праці «чудацькі думки» М.
Драгоманов розвивав і в своїй літературній критиці в журналі «Народ»,
зокрема в рецензіях і статтях «Над Чорним морем» (1891. —№ 22),
««Сонячний промінь». Повість Василя Чай-ченка» (1893. — № 7, 8),
«Белетристика «Зорі»» (1893. — № 21), «Твори Василя Чайченка» (1893. — №
22, 23-24).

Ці праці М. Драгоманова є виразними зразками соціологічної критики. Він
ставився до художньої літератури як до дійсності і судив героїв як
реальних історичних осіб, ще й приписував їх погляди авторам. Він
спеціально добирав тенденційні романи й повісті, де діють національно
свідомі герої, які спрямовують діяльність на повернення притомності
українському народові. Саме це й викликало неприйняття болгарського
професора й він обрушував на героїв і авторів свій гнів, навчаючи любити
Росію, шукати всесвітньої правди, викриваючи їхнє уявне «примусове
національство».

Засилля М. Драгоманова було «без сумніву» тією причиною, що призвела
журнал до загибелі після його смерті. Його переважно викривальні статті
та матеріали були спрямовані проти чогось. Як влучно відзначила свого
часу Ф. Д. Пустова, захопившись критикою, «він не міг дати вірної
позитивної програми»1. З його думками не погоджувалися все більше членів
партії, хоч і не наважувалися повстати проти його авторитету.

1 Пустова Ф. Д. До історії журналу «Народ» і участі в ньому Івана Франка
// Учені зап. Харк. ун. — 1956. — Т. 74: Тр. філол. факультету.—Т. 4.—С
112.

399)

Приховано, можливо, навіть підсвідомо, протистояв М. Дра-гоманову в
журналі «Народ» І. Франко. Він був у часопису оглядачем наукових праць
софійського професора, опублікувавши статті «Болгарські праці М.
Драгоманова» (1891. — № 15-16,19), «Дальші болгарські праці М.
Драгоманова» (1892. — № 11-12), «Промова на ювілеї М. П. Драгоманова»
(1895. — № 1-2).

Загалом у цих оглядах і рецензіях давалася висока оцінка діяльності М.
Драгоманова; ці статті підносили його авторитет, знайомили читачів з
працями видатного діяча. Інакше й не могло бути. Силове поле М.
Драгоманова було надзвичайно потужним і вийти за його межі І. Франко ще
не міг. Але опосередковано він висловлював і критичні зауваження на
адресу непорушного авторитета. Ці зауваження можуть бути сформульовані в
трьох головних аспектах.

Аспект перший — доведення від протилежного: М. Драгоманов дав болгарам
те, за відсутність чого нещадно критикував українців.

В огляді «Болгарські праці М. Драгоманова» І. Франко тонко вказав:
«Щасливі болгари! Ми русини-українці, як та євангельська вдова, даємо їм
«от убожества нашого», даємо їм більше, ніж маємо, а властиво даємо те,
чого самі не маємо» [46, кн. 2, 25]. Справа в тому, що опинившись у
Болгарії, «помагаючи братам-болгарам зорганізувати перший болгарський
університет, д. Драгоманов допоміг їм рівночасно поставити на ноги
поважне наукове видавництво» [46, кн. 2, 24], заснував науковий журнал,
до кожного тому якого подавав глибокі наукові статті, тобто для болгар
він робив те, чого ніколи не робив для українців, але весь час
критикував їх за те, що вони цього не мають. Щоправда, робив він це на
кошти і за моральної підтримки уряду Болгарської держави, доводячи
своїми вчинками, як благотворно позначається на відродженні народу
здобуття ним національної незалежності, побудова власної держави і
спростовуючи засади своєї боротьби проти українського «примусового
національства».

Рецензія І. Франка на «болгарські праці М. Драгоманова» була
опублікована саме тоді, коли поряд у журналі поміщалися «Чудацькі
думки…», твір глибоко несправедливий, сповнений некоректних зауважень
на адресу української науки і письменства. М. Драгоманов вимагав, щоб
українство звернуло особливу увагу на їх розвиток. «Коли національна
свідомість залежить найголовніше від науки і письменства, — писав він, —
то ми мусимо

перш усього самі налягти на те, щоб розвинути в себе ту й другу» !. Але,
говорячи «ми», М. Драгоманов насправді виносив себе за межі тих діячів,
які прагнули розвивати українські науку та письменство, докладаючи
енергійних зусиль до розвитку болгарської духовності.

І. Франко був перший, хто вказав на суперечність між словами та діями М.
Драгоманова, який, будучи ученим світового рівня та слави, розуміючи
потребу розвитку української науки, замість того, щоб своїм авторитетом
піднести рівень і престиж цієї науки й створити свою наукову школу,
реалізував себе насправді не в українському, а в болгарському
культурному просторі. Обережно І. Франко пояснив, що М. Драгоманов,
даючи українцям критику та полеміку, а болгарам — поважну науку, чинить
неправильно; українці так само мають право чекати від нього глибоких
наукових праць. На жаль, М. Драгоманов не прислухався до зауваження І.
Франка.

Аспект другий — індивідуальні якості М. Драгоманова: він не здатний до
національної консолідації, згуртування наукових і літературних сил,
навколо завдань національного відродження.

Болгарія стала державою, наголосив І. Франко, і тепер «від неї самої,
від її внутрішньої культурної і політичної праці залежить в значній мірі
те, чи вона ставитись буде далі більше або менше самостійною» [46, кн.
2, 25]. І. Франко сміливо зіставляє болгарську ситуацію з українською,
адже українці так само, як і болгари тільки-но починають відроджувати
національне культурне життя. Вони (українці) мали міцні підвалини
наукової роботи, які заклали Памво Беринда, Смотрицький, академії в
Острозі й Києві, церковні братства у Львові, Луцьку й Вільні. Вихованці
Києво-Могилянської академії несли освіту в Москву, Петербург, Тулу й
навіть у Тобольськ. Але несприятливі історичні обставини — підступи
єзуїтів, руйнівні козацькі війни, сполучені з незліченними татарськими
нападами, — зруйнували гарний початок. Як і болгари, українці стоять
перед проблемою національної відбудови. Для нього є достатні підстави. У
нас засноване товариство імені Шевченка, що існує вже 20 років. Воно
могло б за цей час видати 20 томів наукових праць. І на це непотрібно
міністер-

1 Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу //
Драгоманов М. П. Вибране («…мій задум зложити очерк історії
цивілізації на Україні»). — К., 1991. — С. 543-544.

40 U

ських фондів. Адже виходить уже десять років «Киевская старина»,
користуючись підтримкою приватних і зовсім незаможних людей. І якщо
галицькі українці не мають такого поважного наукового періодичного
видання, то швидше з причин внутрішніх, а не зовнішніх. За І. Франком,
минув час патріотів-ентузіастів, па-тріотів-гайдуків, якими були Христо
Ботев, Любен Каравелов, Стоянов; «обставини вимагають тепер
патріотів-реалістів, людей з широкою освітою, широким поглядом на світ і
людські відносини, поглядом, не затисненим мілкими національними
завистями та зненавистями, гордощами та самохвальбою» [46, кн. 2, 25].

І. Франко ніде не говорить, що змалював портрет М. Драгома-нова, хоча це
саме так. Історія залишила багато прикладів драго-манівської
нетерпимості та войовничості у ставленні до різних діячів українського
руху й найближчих співробітників; та давіть І. Франко у «Промові на
ювілеї М. П. Драгоманова», де сам жанр вимагав лише хвалити ювіляра, не
втримався від зауваження: «В письмах для інтелігенції він часто буває
їдкий та різкий» [46, кн. 2, 226]. Очевидно, це була така риса М.
Драгоманова, про яку і в урочистому тексті не можна було змовчати.

Коли в ставленні до болгар М. Драгоманов виявляв терпимість і
«толеранцію», необхідні для консолідації національних сил, то його
ставлення до українців відзначалося «гордощами та самохвальбою»,
дрібними національними заздрощами, невмінням бачити позитивне, а лише
нескінченною критикою і закликами через російське письменство сприймати
«світову правду».

Аспект третій — державницький; всупереч позиції М. Драгоманова І. Франко
твердив, що змагання за національну незалежність повинно бути історичною
метою розвитку уярмлених народів.

Більш принципові міркування, що спростовували ідеологічні побудови М.
Драгоманова, висловив І. Франко у статті «Слов’янська взаємність в
розумінні Яна Коллара і тепер» («Народ». — 1893. — № 16, 18, 21, 23-24).
Підставою для написання статті стало видання у Відні пам’ятної книжки на
честь столітнього ювілею чеського поета Яна Коллара. Але рецензент, як
це було завжди властивим для І. Франка, дав огляд не тільки книжки, але
й суспільно-політичного становища слов’янських народів за останні 50
років. Потрібно виокремити бодай найважливіші його думки, опосередковано
(він ніде цього не оголошує) спрямовані проти М. Драгоманова.

И02

I. Франко спростував думку М. Драгоманова про те, що залежним народам (а
серед слов’ян таких більшість) непотрібні держави, аби лише досягти
«всесвітньої правди». Більше того, він встановив механізм нарощування
сил для боротьби за незалежність. «Слов’янство переконалося за тих 50
літ, — підкреслив він, — що розвій національний без розвою політичного
майже немислимий і що розвій духовий, літературний, хоч звичайно
випереджує розвій думок і змагань політичних, все-таки тільки поруч із
сим другим набирає живості і сили, а звичайно є його предтечею,
приготуванням» [29, 65]. На підставі досвіду усіх слов’янських народів
І. Франко ствердив: метою літературного розвитку є нарощування сил для
політичної боротьби за незалежність.

І. Франко погодився з тим, що москвофільство існує не тільки в русинів,
але й у словаків, хорватів, сербів, чорногорців, проте воно народжується
не з питомого ґрунту, а є наслідком незадовільних умов життя цих народів
у своїх державах. Але менші й більші конфлікти між слов’янами «вказують,
що розвій життя політичного між слов’янами за тих 50 літ і не думав іти
в напрямі якогось панславізму, а тим менше панрусизму» [29, 66]. Метою
розвитку кожної нації є вона сама. Кожна нація переслідує свої цілі,
кінцевою метою яких є досягнення політичної незалежності. Цим шляхом
мусять піти й українці. Ця теза внутрішньо протистояла драгоманівській
ідеї боротьби за демократичну Росію, а не свою державу.

Праця І. Франка в журналі «Народ» була важливою й плідною. За його
публікаціями в цьому часопису можна спостерігати, як у його свідомості
нарощувалися ті ідеї, що привели його згодом у табір національної
демократії. Розглянуті публікації в журналі «Народ» можна вважати
першими, у яких дуже обережно були сформульовані заперечення М.
Драгоманову. Через п’ять років після припинення видання «Народу» у
статті «Поза межами можливого» (ЛНВ. — 1900. — № 12) він уже однозначно
заявить: «Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в
національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на
політичнім полі, був головною трагедією в житті М. Драгоманова, був
причиною безплідності його політичних змагань, бо ж теоріями про басейни
рік і про сфери економічних інтересів не загрієш людей до політичної
діяльності» [45, 283]. Поглибив і розгорнув свої критичні оцінки І.
Франко в статті «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» («ЛНВ». —
1906. — № 8), де він наголо-

403)

сив, що для нього неприйнятним є драгоманівське витлумачення
національності, для якого — «се не більше як форма, спосіб вислову,
контура, що повинна бути заповнена одним, загальнолюдським, чи то, по
драгоманівському вислову, загальноєвропейським змістом» [45, 428]. І.
Франко вже чітко розумів, що національність — це не форма, а зміст життя
і діяльності великих людських громад, вона має самодостатнє, а не
ужиткове значення.

Звільняючись сам від драгоманівського космополітизму, І. Франко
допомагав і українській спільноті позбутися впливу «чудацьких думок»
видатного публіциста й ученого, повертав українську громаду, у тому
числі і її радикально налаштовану частину, до утвердження повноцінності
національного ідеалу, роботи для своєї нації, для своєї батьківщини, а
не для міфічної «всесвітньої правди». У журналі «Народ» розпочався рух
І. Франка до критичного осмислення суспільно-політичної позиції М.
Драгоманова, який закінчився її запереченням і сприйняттям як трагедії
вченого. Це ми й побачили в аналізі прихованої полеміки І. Франка з
«Чудацькими думками…» М. Драгоманова.

5.3. Гнат Хоткевич у 1917 році та його газета «Рідне слово»

Гнат Хоткевич (1877-1938) — видатний український письменник, актор,
мистецтвознавець, режисер, педагог. Про масштаби його письменницького
доробку свідчить випущене в 1928— 1932 pp. у Харківському кооперативному
видавництві «Рух» восьмитомне зібрання «Творів» Г. Хоткевича. У 1938 р.
репресивними органами СРСР його було заарештовано й розстріляно як
«переконаного українського націоналіста», а в 1956 р. реабілітовано «за
відсутністю складу злочину»1. Як і багатьом українським письменникам,
хрущовська реабілітація не відкрила Г. Хоткевичу дорогу до читача. Лише
через десять років (1966) вийшов двотомник його творів, що ввібрав у
себе незначну частину Хоткеви-чевого доробку, про нього не написано
жодного монографічного дослідження, а відтак для читацького загалу ім’я
Г. Хоткевича — певна таємниця. Ця стаття є спробою підняти завісу лише
над одним епізодом з розмаїтого життя нашого земляка.

1 Гнат Хоткевич II 3 порога смерті: Письменники України — жертви
сталінських репресій / Упоряд. О. Г. Мусієнко. — К., 1991. — Вип. 1. — С
441-444.

И04

У 1917 р. Г. Хоткевичу йшов сороковий рік. Проживши шість років в
еміграції в австрійській Галичині (1906-1912) і півтора— в Києві
(1912-1914), він, «як істинний харківський патріот», повернувся на
батьківщину. Але не надовго. Уже в березні 1915 р. його вислано з
Харкова «по доносу», як сам він писав в автобіографії, вислано, як
українця, що жив в Австрії, з якою вже шість місяців воювала Росія.
Спроба оселитися в Бєлгороді Курської губернії не вдалася: очевидно,
царська адміністрація зараховувала це місто до України. Майже на два
роки притулком для Г. Хот-кевича став Воронеж. Відразу після Лютневої
революції письменник повернувся до Харкова. Провінції Росії довідалися
про революцію не відразу. На це було дві причини: по-перше, події в
Петрограді стали наслідком загального страйку, в тому числі й друкарів і
телеграфістів; по-друге, царська адміністрація, що впевнено утримувала
владу на місцях, перешкоджала появі в пресі повідомлень про революцію. А
тому лише 3 березня «Южный край» опублікував велику серію телеграм із
столиці. У Харкові почалися маніфестації.

Згуртувалися й українці, зібравшись під жовто-блакитні прапори на
Соборній площі. «Усіх охопив хміль волі, визволення»’. До полудня тривав
стихійний мітинг. Була, нарешті, висловлена думка зібратись увечері й
організуватись, обговорити свої завдання. Увечері зібралось душ
півтораста-двісті, усі виявили «бажання зорганізуватись, щоб прийняти
діяльну участь у громадськім, політичнім житті Харкова й поза ним»2.
Було обрано тимчасовий комітет для скликання й підготовки загальних
зборів.

Такі збори відбулися майже негайно — 8 березня — у приміщенні
громадської книгозбірні (зараз — Харківська державна наукова бібліотека
імені В. Г. Короленка), у них узяло участь близько 1500 чоловік. Головою
зборів було обрано Гната Хоткевича. «Збори, на жаль, були трохи
попсовані, — відзначав хронікер газети «Рідне слово» (за змістом і
формою, духом і стилістикою можна з великою ймовірністю припустити, що
ним був сам Г. Хоткевич), — виступами дуже молоденьких
соціал-демократів, котрі заявляли, що вони українські соціал-демократи
тільки тому, що говорять по-українському, а зрештою нічого спільного з
буржуазією мати не хотять, причім під буржуазією вони розуміли

1 Рідне слово. — 1917. — 1 квітня.

2 Там само.

405

всіх, хто не належить до їх партії. За виключенням сих неудачних
виступів, які підтримані були криком зарані розсаджених по ріж-них
кутках «товарищей», збори пройшли однодушно»’.

Було створено Організаційний Комітет (OK), що на нього покладено
заснування на місцях українських організацій, а потім скликання їх
всеслобожанського з’їзду. Головою OK було обрано Г. Хоткевича,
секретарем — Т. Олексіюка, скарбником — кооптованого до Комітету М.
Нечипоренка, членами — С. Тимошенка, М. Плевака, О. Синявського, С.
Кузика і солдата Пуриса.

Засідання OK стали відбуватися щодня до 1-2 години ночі і далі, почалася
шалена робота, рушієм якої був у значній мірі Г. Хоткевич. Заснування
«Просвіт» — вирішено, що такими мають бути українські організації, — в
повітах і волостях Харківської губернії, прийняття звернень і резолюцій,
підготовка з’їзду, налагодження горизонтальних і вертикальних зв’язків,
видання свого друкованого органу, згуртування учительства, студентства,
учнівської молоді, заснування жіночої української спілки — таким був
обшир роботи OK під орудою Г. Хоткевича. І всі ці завдання були,
зрештою, успішно розв’язані.

Г. Хоткевич, як голова Комітету, репрезентував його на з’їздах і зборах
інших організацій. Так, 12 березня він виступив на з’їзді кредитових і
позичкових товариств Харківського союзу дрібного кредиту. 13 березня — у
будинку Харківської повітової земельної Управи на зборах земських
службовців і вчителів, 14 березня — у Робітничому домі на з’їзді
кооператорів Харківщини. Можна лише уявити ефект від виступів Г.
Хоткевича від імені українського OK у Харкові, де публічно українська
мова не звучала раніше. Перші та треті збори одностайно ухвалили
запропоновані Хотке-вичем резолюції про потребу вести в кооперативних
організаціях діловодство українською мовою, видавати друкований орган
двома мовами, а українським селам давати українську книжку; лекції,
вистави, концерти провадити українською мовою, і далі блискуча формула:
не виключаючи впрочім можливості користування й другими мовами, але не в
тих лише розмірах, при яких вони почали б уже замість культурної місії
виповняти місію «обрусенія». Був також пункт, що орієнтував кооперативні
організації здійснювати таку підготовку до Установчих Зборів, яка б
дозволила провести на них депутатів, що захищали б автономію України.

1 Там само.

Отже, представництво Г. Хоткевича на зборах і з’їздах інших організацій
було дуже корисним для самого українського руху в Харкові, пропаганди
ідеї української автономії, пробудження національної самосвідомості
українського народу.

З 1 квітня почала виходити газета «Рідне слово», з якою пов’язана
наступна діяльність Г. Хоткевича в 1917 році. Не втримаюся від деяких
паралелей. Десь одночасно з тими першими українськими зборами, того ж
таки 3 березня, у Харкові пройшло перше легальне зібрання більшовицької
партії, присутніх не півтораста-двісті, а шістдесят більшовиків —
стільки їх виявилося в нашому місті після звільнення з тюрем
політв’язнів. Але вже 10 березня ці 60 більшовиків випустили перший
номер своєї газети «Пролетарий». Для цього потрібні були, звичайно,
кошти. «Пролетарий» виходив щодня, «Рідне слово» — щотижня. У листівці,
виданій 6 березня Харківським комітетом РСДРП(б), кидається гасло: «Да
здравствует гражданская война!»1. «Рідне слово» відкривається
зверненням, яке друкує підряд п’ять чисел: «Українці! Браття по духу, по
свободі, по надіях на кращу долю Рідного краю і Рідного народу! Хочемо
долі Україні й кличемо вас не до тої чи іншої партії, а кличемо до
єднання. Можемо бути людьми різних переконань, але нехай^єднає нас одно
— ми українці і хочемо добра усьому українському народу, як він єсть
весь. Під сим гаслом піде «Рідне слово». Наша ціль — освідомлення й
єднання. Щоб як прийдуть вибори до Установчих Зборів — щоб стала Україна
вся на оборону своїх прав, на оборону свого національного життя, на
оборону рівності з другими народами. Це задача «Рідного слова»».

Варто згадати, що українці становили третину населення міста Харкова, а
саме воно було оточене українським морем сільського населення. Газета
зверталася до всього народу, до нації, закликала до єднання на засадах
національного визволення. Більшовики кликали до громадянської війни.

Є підстави гадати, що Г. Хоткевич був не просто центральною особою в
редакції «Рідного слова», а поєднував у собі автора, редактора,
коректора. Дмитро Осічний у спогадах розповів про свою зустріч з Г.
Хоткевичем у Харкові 1917 р. Отримавши звістку від Олени Пчілки, з якою
листувався, про те, щ$ в Харкові Г. Хоткевич видає український тижневик
— мемуарист, щоправда, за дав-

I ‘ Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. —

І К.: Политиздат Украины, 1957. — С. 161.

407)

і I

ністю літ плутає назву газети й називає її «Сяйво», — він, опинившись у
нашому місті, вирушив на пошуки редакції. Далі варто процитувати:
«Застукавши в двері, я на голос увійшов до кімнати, побачив самотнього
чоловіка за столом, у якому я відразу впізнав автора «Камінної душі»»1.
Наскільки ця картина відмінна від стереотипного уявлення про редакцію як
про галасливе зібрання авторів, редакторів, де обговорюються матеріали,
точаться розмови, виникають суперечки, цокотять друкарські машинки тощо.
Г. Хоткевич же був самотнім. За ті роки, що мемуарист його не бачив,
знаючи4 його ще з Галичини, «він змінився, постарів». Очевидно, роботи
було таки багато, виконував її Г. Хоткевич на добровільних засадах, що
видно з редакційного повідомлення в числі від 14 жовтня: «Ніхто з нас,
співробітників, плати не бере».

Та повернімося до діяльності OK. 8 квітня «Рідне слово» опублікувало
оголошення про скликання у Харкові в неділю 16 квітня з’їзду українських
організацій Слобожанщини: «Харківський Український Організаційний
Комітет скликає на неділю 16 квітня (апреля) усі громади, волосні
комітети, політичні партії усіх напрямків, товариства кооперативні,
просвітні, політичні, наукові, артистичні і т. д. організації і групи
Харківщини й тих сусідніх губерній, де нема ближчого губернського
українського комітету. Від кожної організації має прибути від 1 до 3
делегатів, які мусять мати письменні посвідчення тих організацій,
представниками яких вони являються. З’їзд відбудеться в Аудиторнім
Корпусі Університету, почнеться о 10 ранку і протягнеться один день»
(курсив газети. —/. М).

З’їзд відкрив Г. Хоткевич як голова OK, він же запропонував і склад
президії, куди себе, зрозуміло, не включив. Головував на з’їзді патріарх
української науки, професор-аграрник Харківського університету А. Є.
Зайкевич. З’їзд прийняв резолюції на підтримку Центральної Ради,
висловив рішучість разом з нею вибороти автономію для України, обрав
Харківську Українську Губерніальну Раду (ХУГР), яка пізніше дістала
назву «Слобожанська Центральна Рада» або «Українська Рада Слобожанщини».
Від харківського громадянства до неї увійшло за списком 15 чоловік,
серед них і безпартійний Г. Хоткевич. Далі — по 3 чоловіки від
українських партій: соціал-демократів, соціал-революціонерів,
соціалістів-федералістів, радикальних демократів і
автономістів-федералістів; по 5 чоловік від різних верств: селянства,
робітництва, учительства і студентства; від повітів — по 3 чоловіки; від

‘Жовтень. —1961. —№2. —С 137.

окремих харківських організацій — по 1 чоловіку, від об’єднаного
українського жіноцтва — 3 особи; від усіх «Просвіт» Слобожанщини — 2
чоловіки. Це був, як бачимо, представницький орган народовладдя, у якому
були репрезентовані й політичні партії, і соціальні верстви, і повіти
Слобожанщини. Це був орган, здатний представляти інтереси українського
народу. Рада створила свій Комітет — виконавчу структуру. Вона
розмістилася за адресою: Сумська, 34, куди згодом з Соборного провулку
переїхала й редакція «Рідного слова». Потім для Ради надали помешкання в
будинку Дворянського зібрання на Миколаївській площі, де були
розташовані й інші громадські організації та органи влади (військова
рада, «Просвіта», штаб вільного козацтва тощо).

Структура влади в Харкові склалася така: орган Тимчасового уряду —
Губернський комітет, Харківська Українська Губерніальна Рада,
Харківський Совет робітничих і солдатських депутатів. Законним органом
влади був Губернський комітет, оскільки в Росії, яка була до Лютневої
революції конституційною монархією, після зречення царя від престолу вся
влада перейшла до Державної думи; вона й створила Тимчасовий уряд, що
мав довести країну до Установчих Зборів і передати їм владу та право
розв’язувати питання про майбутній державний лад і адміністративний
устрій Росії. Таким чином, органи Тимчасового уряду на місцях були
єдиними законними (правовими) органами влади. Разом із ними, в розвиток
завойованих Лютневою революцією демократичних свобод, різними групами
населення створювалися самодіяльні органи, до який і слід зарахувати
Харківську Українську Губернську Раду і Совєт робітничих і солдатських
депутатів. Різниця між ними була та, що Рада представляла інтереси
всього українського народу, а Совєт — вузької його частини (робітників і
солдатів), але Рада діяла в межах закону, ставила за мету пропаганду й
агітацію за автономну Україну і проведення в депутати Установчих Зборів
її захисників; Совєт же, поступово збільшовичуючись, закликав до
збройного, насильницького захоплення влади, до страйків, громадянської
війни, уносив у життя дестабілізацію й анархію.

Г Хоткевич в Організаційному Комітеті провів величезну роботу в справі
згуртування українських сил у Харкові, що надало йому змогу надалі
усунутися від активної політичної роботи й зосередитися на
журналістській, викладацькій, культурно-просвітницькій діяльності.
Головою Комітету ХУГР було обрано С. П. Ти-мошенка, товаришами голови —
Я. Довбищенка й О. Синявсько-го, скарбником — М. Нечипоренка,
секретарями — Скрипченка й Черепенка. Комітет Ради відмовився визнати
своїм органом «Рід-

не слово», давши обіцянку видавати неперіодичні «вісті». Г. Хот-кевич
заснував у відповідь на цей крок видавничу спілку «Рідне слово»,
продовжуючи видавати газету під тією ж назвою, як позапартійну,
позагрупову, загальнонаціональну газету. Якщо «Новую жизнь» називають
газетою М. Горького, то «Рідне слово» й поготів маємо право називати
газетою Г. Хоткевича. Як і видавнича спілка, газета стала його дітищем.
Та про це трохи згодом.

Якийсь час він ще активно виконує доручення Ради як найбільш
авторитетний її член. Про значення Г. Хоткевича в житті Слобожанщини
1917 р. свідчить його поїздка у Вовчанськ для заснування повітової
«Просвіти». Хроніка повідомляла: «Діловий настрій аудиторії найвище
піднявсь при несподіваному появленню на сцені загальновідомого
українського діяча Г. М. Хоткевича. Шумні оплески і привітання його
довго лунали по залі народного будинку і голові зібрання не легко було
звернути присутніх до програмової праці. Д. Хоткевич в теплих і
красовитих словах вияснив значення для кожного народу його рідної мови,
політичне значення знищення української мови і культури Російським
Урядом; казав теж і про автономію України в федеративно-демократичній
Російській республіці і про національну українську школу. Промова д.
Хоткевича визвала шумну овацію аудиторії і цілу революцію в думках
слухачів: деякі з тих, що до цього часу були москвофілами, тепер
схилилися до українського руху. Дякуючи шановного д. Хоткевича за його
щиру промову, присутні одноголосно обрали його почесним головою
Вовчанської «Просвіти»»,.

Зворушені промовою д. Хоткевича 72 учениці жіночої гімназії наступного
дня подали адміністрації гімназії заяву з вимогою вже з нового
навчального року (1917/18) увести викладання українською мовою, а також
дати можливість вивчати як окремі предмети українську історію, історію
українського письменства, географію України. Ці збори відбулися 21
квітня. Ні, не марними були зусилля, хоч іноді й брав відчай від опору
новітніх демократичних русифікаторів.

Тимчасовий уряд ухвалив удвічі поширити існуючі органи місцевого
самоврядування — міські думи — за рахунок новостворе-них громадських
організацій і політичних рухів. Харківська міська дума мала побільшати
на 80 гласних. Совєт робітничих і солдатських депутатів одностороннім
порядком заявив, що бере собі 60 місць. Решта 20 були поділені так, що
українці отримали 1 місце. По одному місцю було віддано єврейським
організаціям,

1 Рідне слово. — 1917. — 13 травня.

польській громаді. Товариство імені Г. Квітки-Основ’яненка, яке мало
отримати єдиний український мандат — ХУГР була цілком проігнорована як
така, — відмовилося від нього на знак протесту, а Комітет Ради надіслав
у Думу протест і доручив Г. Хоткевичу виступити при його врученні з
промовою на першому засідання нової Думи 26 квітня. Опліч з українцями
виступили проти приниження національних прав і єврейські організації,
подавши свій протест.

У промові Г. Хоткевич доводив, що «новій нецензованій Думі треба було
першим ділом зупинитися над найважнішим тепер питанням внутрішнього
укладу Росії — питанням національним. Демократія, тобто об’єднане
робітництво, подбало насамперед про себе: забезпечило себе матеріально,
підвищивши ціни на роботу і установивши 8 год. день; забезпечило за
собою і власть, установленням всюди Рад робітничих і солдатських
депутатів. Але питання більш болюче, ніж питання денного заробітку —
національне — не тільки не було рішене справедливо, а навпаки: нації
чують і далі на собі гніт, який тільки йде тепер не від самодержавця, а
від організованої демократії «господствующей национальности». А ми,
українці, сподівалися бачити Росію уже без господствующих націй; ми
думали — от у новій Росії вже всі нації будуть рівні. Показалося зовсім
не так. Слова одно, а діла друге. Слова у демократії хороші, а діла — от
ми бачимо. Бо коли на яких не менш ніж двісті тисяч українців міста
Харкова дається право голоса тільки одному українцю та й то з Товариства
імені Квітки, то діло ясне, якої справедливості можемо ждати далі»
(курсив Г. Хоткевича. —/. М)’.

На контраргумент, що Совєт сам подбає про інтереси українців, Г.
Хоткевич відповів так: ми вже мали таких благодітелів, досить за 250
років, дозвольте нам самим за себе подбати.

Як бачимо, Г. Хоткевич перетворювався на агітатора, полум’яного оратора,
невипадково у Вовчанську він був представлений не як письменник, а як
«загальновідомий український діяч». Але в зденаціоналізованій,
шовіністичній Думі ґрунту для його ідей не було. Своє право сидіти в
Думі кинулися захищати самозванці. Проти Г. Хоткевича «виступив
український соціал-демократ д. П. з протестом: українські
соціал-демократи «скоріше доручать оборону інтересів свого народу
товаришу по партії жидові чи москалеві, — сказав він, — ніж українському
буржуа».

Але й Г. Хоткевич був загартований боєць за національне визволення.
Узявши слово, письменник відповів, «що він особисто,

1 Рідне слово. — 1917. — 6 травня.

411)

чого доброго, має право на назву пролетарія більше, ніж усі ті, 60, що
сидять на лівому крилі (..) і що варт йому, Хоткевичу, зійшовши з сеї
трибуни, вписатися в соціал-демократичну партію, як він уже перестане
бути буржуєм, а стане заступником пролетаріату». Промовець сказав, що
Українська Рада обрана на загальному з’їзді представників народу, є
народним органом, а не буржуйським. Уся історія показує, що «націям
взагалі, і українській так само, не буде, як бачимо, просвітку в
демократичній Росії, як не було і в абсолютистичній»’.

Г. Хоткевич усе більше стверджувався в цьому сумному висновку. Для
розгляду українського і єврейського протесту було створено комісію, куди
увійшли 5 представників від нових 60 гласних і 5 від решти 100. Так було
досягнуто цілковитої рівності, кепкував Г. Хоткевич, і був наперед
відомий наслідок роботи такої комісії. Принципово важливо відзначити, що
той Харківський Совєт депутатів був зовсім не більшовицьким; навіть
напередодні Жовтневого перевороту виконком Совета (а він відображав
загальну пропорцію) складався з 15 есерів, 12 більшовиків, 6 меншовиків,
4 українських соціал-демократів, 3 безпартійних і 1 анархіста (усього 40
чоловік). Але з цього випливає дуже сумний висновок: не лише більшовики,
а й уся російська демократія була заражена великодержавним шовінізмом,
тому ні на які поступки в національному питанні йти не бажала.

Тим часом у школах і гімназіях закінчувався навчальний рік. До редакції
«Рідного слова» і Української Ради Слобожанщини надходили заяви вчителів
про прагнення перевести освіту на українську мову. Але до цього слід
було готуватися вже влітку. 8 червня в будинку Єпархіальної школи почали
роботу земські курси українознавства, що давали своєрідну перепідготовку
вчителям. Пропонувалися предмети: українська мова (викладач О.
Синявський), українська література (М. Плевако), українська історія (Г.
Хоткевич), українська географія (М. Бобрук). Крім того, для ознайомлення
вчителів з поезією, музикою і взагалі артистичною стороною життя
українського народу була запроваджена додаткова година. На ній також
пропонувалися деякі відомості з декламації, урядження по селах вистав,
художнього читання. Цю частину курсів узяв на себе теж Г. Хоткевич.

З першого липня за аналогією до земських відкрилися міські курси для
вчителів. До вже діючого складу викладачів додалися професор Д. І.
Багалій (історія Слобожанщини), професор

1 Там само.

U12

В. Ю. Данилевич (суспільно-економічні відносини), професор М. Ф. Сумцов
(етнографія).

9 липня в Харкові проходили вибори гласних до міської Думи. За списком
українського демократичного блоку було обрано два депутати — Г. М.
Хоткевич та Є. Н. Сердюк. З гіркотою писав Г. Хоткевич у своїй газеті
про нечесні засоби агітації різних партій і блоків, для яких
використовувався і державний апарат, і державні кошти, але, з іншого
боку, звертався з докорами до харків’ян, які не виявили належного рівня
національної свідомості.

І у виході газети «Рідне слово» настали вимушені перерви. Із запізненням
отримали читачі число 17 від 22 липня — друкарі страйкували один день, а
потім їхня профспілка заборонила понаднормові, навіть оплачувані,
роботи. Між 18 і спареним 19-20 числами минуло два з половиною місяці
(29 липня — 14 жовтня). У зверненні від редакції після перерви знову як
причину названо страйк друкарів. Але в кінці числа вміщено статтю «Від
видавництва», де змальовано його матеріальні бідування.
Національно-визвольний рух українського народу придушувався російською
демократією за допомогою паперового голоду. Ціна на папір, скаржився
автор допису, зросла з 3,5 до 50 руб. за стопу; підвищилися ціни на
поштові відправлення, для упаковки потрібне полотно, а де ж його взяти,
як нема. Г. Хоткевич прохає допомогти, пропонуючи заснувати пайове
товариство. Очевидно, цей намір не був підхоплений громадянством. Після
перерви вийшло всього три числа газети. Число 22 має друкарську помилку
в даті — «11 жовтня». Знайомство зі змістом матеріалів переконує в тому,
що друкарі помилилися або в числі і мало б бути «28» або в слові і мало
б бути «11 листопада». Ймовірніше друге припущення. Це унікально цікавий
номер, бо вийшов він після більшовицького державного перевороту в
Петрограді.

Увесь час існування газети Г. Хоткевич виступав у ній із статтями як
автор. Його ім’ям підписано десять матеріалів, багато з них надруковано
в кілька подач з огляду на чималі розміри. Звертає увагу цілковита
відсутність художніх творів у газеті. І доробок Г. Хотке-вича — це теж
публіцистика. Теми її ті самі, що складали зміст життя Г. Хоткевича в
1917 році: досягнення українцями національної ідентичності,
обґрунтування потреби для України в автономії, а потім і в цілковитій
незалежності, аргументація на користь української освіти, діловодства,
активна полеміка з великоросійськими держимордами від демократії, яких
було досить у зросійщеному місті.

Спинімося лише на першій і останній статтях Г. Хоткевича в газеті «Рідне
слово» з огляду на скромний обсяг нашого дослідження.

4Ш

Перша опублікована в числах 2 і 3 від 8 і 15 квітня під невибагливою
назвою «Кілька думок». Присвячена вона враженням від Харківського
повітового учительського з’їзду, що відбувся 25-26 березня.

«Харківські повітові вчителі піднімали питання про те, чи існує
український народ і українська мова, — писав тут іронічно Г. Хот-кевич,
— і більшістю голосів признали, що існує. Значить, була меншість, яка
говорила, що ні українського народу, ні української мови нема. Чуєте ви
всі, що читаєте сі рядки, які люди живуть на Україні, їдять її хліб,
беруть за своє «просвещение» гроші? В існуванню пса, блохи, клопа ніхто
не сумнівається, — а сі люди відмовляють цілому народу жити на світі і
називати себе своїм іменем».

Г. Хоткевича обурила псевдодемократична ухвала з’їзду звернутися до
народу і запитати, якої він хоче школи. Чи не актуальна ситуація і чи не
злободенна аргументація Г. Хоткевича? «Добре, — говорить він. —
Здавалось би, що найкраще — нехай сам народ скаже. Що ми, мовляв, будемо
нав’язувати йому школу, —-а може, він її й не хоче і т. д. і т. п. Думка
страшно демократична і зовсім така, як ото дають собаці кусок хліба, а в
нім голку.

Насамперед, — запитує Г. Хоткевич, — чи питали у народа, як заводили по
царському приказу московську школу? Ні, тоді не питали, а тепер, бач,
хотять питати. Се раз. А потім — невже тільки голос простого народу має
вагу, а голос дітей народа, тільки освічених, з ширшим світоглядом, із
знанням історії, сучасності й бажаного будучого — голос сих людей нічого
не значить? Голос народа, оскільки він не підроблений, святиня — але
нема нічого легше, як підробити сей голос. От я собі представляю таку
вчительку, як ота, що все виступала на з’їзді наперекір українському
питанню, представляю її собі на селі, та ще на селі зденаціоналізованім,
темнім. Та вона ж стільки наговорить про величність і висоту російської
культури, так ясно представить, що з мужицькою мовою ви, мовляв, і вічно
зостанетесь мужиками, а з панською великоруською можуть ваші діти й
панами стати — що й не диво буде появитися приговору селян, цілого
общества — ми не хочемо хохлацької школи»’.

Остання стаття Г. Хоткевича в «Рідному слові» опублікована в числі
(найбільш імовірно) від 11 листопада під назвою «Сьогоднішній день» і
сповнена осуду Жовтневого державного перевороту, поданого згодом як
«Великая Октябрьская социалистическая революция». Вона демонструє, що Г.
Хоткевич дедалі глибше переконувався у згубності для українського народу
того шляху без-

1 Рідне слово. — 1917. — 8 квітня.

законня и кривавого терору, на який його штовхало перебування в
Російській державі. Г. Хоткевич прийшов до цілком логічних формул
прозріння й розуміння адекватності російського самодержавства та
національного характеру російського народу. Жовтневий переворот йому теж
увижається як реалізація схильності частини російського народу до
анархічної вольниці, хвацького молодецтва. Порятунок Г. Хоткевич бачить
у справедливому розв’язанні національного питання в Росії, у
запровадженні в ній федеративного устрою. Причому під федерацією Г.
Хоткевич розумів здійснення права українського народу на національне
самовизначення та побудову своєї Української держави.

Насамкінець про те, чого немає змоги торкнутися з огляду на жанр статті,
але що входить до теми, як вона заявлена в заголовку. Наслідком роботи
видавничої спілки «Рідне слово» та роботи Г. Хоткевича викладачем
української історії стала його активна публіцистична діяльність. 1917
року він видав шість історико-пу-бліцистичних брошур, що присвячені
боротьбі українського народу за свою національну незалежність,
встановленню історичної правди про його долю наповнені вимогою
відновлення історичної справедливості. Але ця грань життя і творчості Г.
Хоткевича 1917 року — то тема окремої розмови.

5.4. Бінарна опозиція «Україна — Московщина» в публіцистиці Гната
Хоткевича 1917 року

Творчість Гната Хоткевича — унікальне за своєю універсальністю явище в
історії нашої культури. Стало вже традицією в працях про нього наводити
довгий перелік тих галузей духовної діяльності, де він залишив
непроминущий слід. Тому не варто робити це ще раз. Натомість слід
підкреслити, що навряд чи є в нас ще така адекватна Хоткевичеві за
масштабом постать, яка б однаково належала і Харкову, і Києву, і Львову
за безсумнівного всеукраїнського масштабу його діяльності.

Складність і розмаїття творчості Гната Хоткевича спиняють дослідників
перед вивченням його доробку. Про нього не написано жодного
монографічного дослідження, його творчість не стала предметом вивчення в
жодній дисертації. За всі 1990-ті роки йому було присвячено лише дві
книжки, що обидві належать до мемуарних жанрів. Автором першої, «Слідом
за пам’яттю»1, є донька

1 Див.: Хоткевич Г. Г. Слідом за пам’яттю: Спогади в листах. — К.:
Кобза, 1993. —64 с.

415)

письменника Галина Хоткевич. Друга, «Гнат Хоткевич. Спогади. Статті.
Світлини»1, упорядкована Анатолієм Болабольченком і тією ж Галиною
Хоткевич. Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка
підготувала й видала в 1994 році бібліографічний покажчик, присвячений
Гнатові Хоткевичу2. Ця бібліографічна праця лише зайвий раз переконливо
доводить, у якому пелюшковому стані перебуває наше хоткевичезнавство.
Переважна більшість зафіксованих тут праць про Хоткевича — це газетні
статті, що мають принагідний характер.

Журналістська діяльність Гната Хоткевича ще ніколи не вивчалася.
Практично залишаються поза предметом науки видання ним у 1913 році в
Києві ілюстрованого тижневика «Вісник культури і життя», що його
пощастило видати лише чотири номери; видання ним у Харкові 1917 року
газети «Рідний край», що стала тут трибуною всього громадянства, що
боролося за утвердження української державності. Так само ніколи перо
дослідника не торкалося публіцистичних та історичних праць Гната
Хоткевича.

Цьому були більш ніж поважні причини. Уся творча діяльність Гната
Хоткевича пройнята українськими національно-визвольними ідеями. І якщо в
художніх творах їх ще можна було розмістити в підтексті, приховати
завдяки тенденційним інтерпретаціям, то в публіцистиці вони поставали в
оголеному вигляді, в афористичних словесних авторських формулах. А
відтак більшовицький тоталітарний режим, розправившись із самим
письменником, наклав арешт і на його твори, кинувши до спецсхову на цілі
десятиліття його блискучі публіцистичні есе та редаговані ним видання.
Щойно в 1990-х роках вони потрапили у відкритий фонд і стали доступними
для вивчення та перевидання.

Цим негайно скористалися наші видавці й журналісти. Працю «Хто ми і чого
нам треба?» у 1991 році опублікузав тижневик «Україна», праця «Гетьман
Іван Мазепа» у тому ж році вийшла в дитячому журналі «Однокласник», а в
1993 році — в газеті «Журавлик» (Харків) та «Свобода» (Тернопіль).
«Історія України» в 1991 році була передрукована в тому ж
«Однокласникові» і в 1992 році вийшла окремою книжкою в дитячому
всеукраїнському видавництві «Веселка» з передмовою Наталі Шумило та
післямовою й коментарями Михайла Брайчевського. Усе це свідчить про

1 Див.: Гнат Хоткевич. Спогади. Статті. Світлини / Упоряд. А. Бола-

больченко, Г. Хоткевич. — К.: Кобза, 1994. — 168 с

2 Див.: Гнат Мартынович Хоткевич. 1877-1938: Бібліографічний по

кажчик. — X., 1994. — 94 с

актуальність публіцистичних та історичних робіт Гната Хоткеви-ча, які й
сьогодні працюють на розбудову української держави, формують національну
свідомість українського громадянства.

На жаль, економічна катастрофа, яку пережила наша молода держава,
вирвавшись з міцних обіймів «старшого брата», спинила виконання
головного видавничого проекту. У 1991 році Наталя Шумило приступила до
підготовки п’ятитомного зібрання творів Гната Хоткевича, був
упорядкований перший том, куди увійшли твори, що характеризують
світогляд письменника, тобто уся його публіцистика, історичні праці
тощо. Заплановане видання спіткала гірка доля багатьох інших подібних
починань: усі вони загинули, поняття передплатного видання в 1990-х
роках взагалі зникло з книговидавничої практики України.

Тим часом саме сьогодні настав час об’єктивної оцінки публіцистичної
спадщини Гната Хоткевича, більше того, зараз вона сприймається як вічно
жива класика, що повинна стати набутком нашого сучасного духовного
життя, увійти до підручників у журналістики як зразок професійної
майстерності.

Цим зумовлюється актуальність проблеми цієї праці, яка є продовженням
нашого попереднього дослідження «Гнат Хотке-вич у 1917 році»’, у якому
відбита культурно-політична та журналістська діяльність письменника в
даний час у Харкові.

Щотижнева газета «Рідне слово», яку Гнат Хоткевич видавав з 1 квітня до
11 листопада 1917 року (усього вийшло 22 номери), була наслідком потягу
письменника до масово-інформаційної діяльності. Дуже швидко він відчув,
що газетні шпальти не вбирають його думок з приводу сучасного
політичного життя, у межах газети неможливо реалізувати стратегічні
наміри, пов’язані з потребами пропаганди ідеї української державності.
Він відчув, що населення підросійської України, будучи вкрай
зденаціоналізованим, є внутрішньо непідготовленим для національно
свідомої діяльності, з нього ще треба передусім витворити націю, а вже
потім від його імені висувати програму національної незалежності. Так у
Гната Хоткевича виникла ідея видавати невеличкі книжечки публіцистичного
та історичного змісту в тій же друкарні «Про-свещеніє», де друкувалася й
газета «Рідне слово».

1 Див.: Михаїтин І. Л. Гнат Хоткевич у 1917 році // Наук. зап. каф.
українознавства Харк. ун-ту. — 1994. — Вип. 1. — С 53-67. Ця праця
супроводжується публікацією статті Гната Хоткевича «Сьогодняшній день»,
передрукованої з газети «Рідне слово» від 11 листопада 1917 року, у якій
письменник висловлює свій протест проти збройного захоплення
більшовиками влади в Петрограді.

417)

Усього в 1917 році письменник видав шість таких книжок, а саме: «Хто ми
і чого нам треба?», «Гетьман Іван Мазепа», «Умови з’єднання України з
Московщиною», «Як підпадали під Литву україно-руські землі», «Сеймова
боротьба за Сігізмунда-Авгус-та» та «Люблінський сейм». Три останні з
цих праць за своєю сутністю є історичними дослідженнями, які, власне,
готували появу в 1918 році книжки «Історія України», що вийшла коштом
педагогічного бюро Полтавської губернської народної управи.

Але три перші книжки мають бути беззастережно віднесені до публіцистики.
Вони суспільно актуальні, розглядають завдання українства на конкретному
історичному етапі нашої історії; вони ужитково прагматичні, мають
конкретного адресата — зро-сійщеного українця, якому письменник, як
представник духовної еліти, прагне пояснити його власні інтереси та
завдання.

Головна ідея, що проймає публіцистику Гната Хоткевича 1917 року, —
унікальність історичного моменту, що його зараз переживає Україна.
Російську імперію зруйновано. Вона перебуває напередодні Установчих
Зборів, які повинні закріпити демократичні здобутки російської революції
в конституції, привести до запровадження в державі широкого
самоврядування. Цим повинні скористатися українці й домогтися для себе
національно-територіальної автономії в складі федеративної Росії.

Здобувши безцінний досвід політичної боротьби 1917 року, Гнат Хоткевич
пересвідчився, що ніякої автономії українцям добровільно Росія не дасть.
Демократична Росія нічим не різниться від Росії самодержавної у
ставленні до українців. А відтак Російська демократична республіка стане
ще більшим ярмом для українців, аніж царська держава. Українці мусять
самі здобути незалежність. А для того, щоб це сталося, необхідно
перетворити малороса, позбавленого своєї історії, національної гордості,
самосвідомості, на українця.

Здобуття Україною незалежності Гнатові Хоткевичу бачилося не на шляху
збройного повстання вузького кола заколотників, а як наслідок піднесення
національної свідомості широких народних мас, які знесилюються жити в
рабстві і рвуться на свободу. Кожна книжка письменника й має на меті
розкрити очі читачеві, демаскувати справжнє потворне обличчя російських
колонізаторів.

Найбільш прагматичною з цього погляду є книжка Гната Хоткевича «Хто ми і
чого нам треба?», звернена до масового читача. На самому її початку
публіцист створив образ «чоловіка доброго», несвідомого українця,
типового у своєму незнанні історії своєї батьківщини та нерозумінні
важливості політичного моменту. З ним

(418

довірчо розмовляє автор, повсякчас звертаючись до свого читача. Він не
ганьбить йогой не соромить, а, навпаки, співчуває його занедбаності.
«Пусткою темною стояло наше село сотні літ, — пише Г. Хоткевич. — Нікого
не допускало до народу старе правительство — тільки стражників та
урядників. Книжки не пускало, газети не пускало — оставсь мужик сам.
Нема куди йому кинутись, нема у кого розпитатись»1. Автор роз’яснив далі
значення слів «автономія», «федерація», «республіка», пояснив, скільки
налічується українців у світі, розповів, як поступово Росія, порушуючи
умови з’єднання двох держав, призвела до цілковитого занепаду українців.

Звернення до історичних і статистичних фактів мало у системі
публіцистичних доказів Г. Хоткевича велике значення. За його
підрахунками виходило, що Україна займає територію 513 089 квадратних
верст, а число українців у світі складає тридцять мільйонів. У минулому
вона мала своїх князів, державу і волю. Усі ці аргументи свідчили:
Україна — велика світова держава. Але водночас її немає для світу. «Про
Бельгію маленьку знають, — пише Г. Хоткевич, — усі про неї піклуються,
жалують; знає світ і про Польщу і їй хотять добра, і для неї збирають
гроші по Америках і по Англіях. А хто ж знає нас? Хто шанує наше ім’я?
Хто при слові «Україна» шапку зніме?

Ніхто.

І довели нас до того сорому, до тої ганьби, до того убожества царі
московські, що опиралися на своїх однодумців, а їх було чимало» 2.

У системі’доказів Г. Хоткевича важливо підкреслити його думку:
російський царизм — не абстрактне явище; царі — це не заколотники, що
випадково захопили владу і невідомо чому правили народом. Ні, твердить
публіцист, царизм володів величезною силою, а «сю силу давав царям
московський народ»3. Таким чином, у свідомість українця закладалася
думка про питомість для Росії царської влади, яка є наслідком
державотворчих зусиль російського народу.

На прикладі численних фактів він довів, що порятунок України — у спробі
вирватися з тяжких лабетів Російської держави, якою б вона не була —
царського чи демократичного зразка; вирватися саме зараз, коли для цього
настав сприятливий історичний момент. На відміну від багатьох своїх
сучасників, заражених

1 5. Хоткевич Гнат. Хто ми і чого нам треба? — X.: Просвещеніє,

1917. —С 3.

2 Там само. — С. 10.

3 Там само. — С. 24.

марксистським світоглядом, Г. Хоткевич міцно стояв на позиціях
національних, а не класових. Він був, можливо, першим, хто сміливо
заявив, що не російське самодержавство, а саме російський народ за
допомогою самодержавства здійснював колонізаційну політику стосовно
України. Те ж саме прагне здійснювати від імені російського народу тепер
російська демократія. Тому вихід для українця — не чекати нічого доброго
від російської демократичної держави, а заходитися здобувати власну
незалежність.

Здобуття незалежності Г. Хоткевичеві бачилося через автономію. Він
наполягав на тому, що національно-територіальна автономія України в
складі Російської держави приведе до зміцнення самої Росії, порятує її
від хвороби зверхності, споживацтва. Такий же статус мусять мати усі
народи Росії. Це дозволить поневоленим націям сказати «Годі!», коли
«господа руські і далі захо-тять панувати над усіма народами»’.

Закінчується праця створенням моделі майбутньої Української держави. На
думку Г. Хоткевича, її адміністрація буде мати характер земства, усі
посади будуть виборними, ніхто начальників не призначатиме. Школа буде
українська, навчання в ній безкоштовним. Земля буде розподілена так, щоб
кожен, хто хоче на ній працювати, мав таку можливість.

Що ж сьогодні треба робити «чоловікові доброму» для досягнення описаного
ідеалу? «А насамперед всюди і завше, — навчав Г. Хоткевич, — на кожнім
кроці, де б ти не пішов, де б ти не став ногою — кажи, що ти українець,
що мова твоя українська, що твій край Україна і лад у ній мусить бути
тільки український»2. Запроваджуй українську мову в діловодство у
волосному комітеті, засновуй у себе в селі українські товариства, а
найперше «Просвіту», читай українські книжки й газети, щоб зрозуміти, що
робити далі. А як прийде час виборів до Установчих Зборів, голосуй за
своїх людей, українців, за тих, кому можеш вручити долю свою і своїх
дітей. На цих зборах буде вирішено долю Росії, а відтак треба, щоб було
кому там подати голос і за Україну.

Книжка Г. Хоткевича «Хто ми і чого нам треба?» — це зразок переконливої,
аргументованої і разом з тим ужиткової, прагматичної журналістики. Це,
безперечно, програмова праця Г. Хоткевича, яка відіграла свою
мобілізаційну роль улітку 1917 року, допомогла багатьом її читачам
розібратися в подіях, здійснити свідомий вибір своєї життєвої позиції на
користь української державності.

1 Там само.

2 Там само. — С. ЗО.

420

Дві книжки Гната Хоткевича — «Гетьман Іван Мазепа» та «Умови з’єднання
України з Московщиною» — мали на меті довести підступність Російської
держави в ставленні до українців, показати відмінність російського й
українського світобачення та світосприйняття.

У першій книзі зовсім не викладається ані біографія Мазепи, ані його
державобудівна політична діяльність; натомість уся увага зосереджена на
його безнастанній боротьбі з Москвою, яка наполегливо й послідовно
нищила українську автономію, прагнула не просто поглинути Україну
політично, але й перетворити волелюбний український народ на рабів і
холопів за власним взірцем і подобою.

Історія України після з’єднання її з Московщиною постає під пером Г.
Хоткевича як нескінченна боротьба нашого народу з «краєм насильства і
беззаконія»’. Адже українці і росіяни не просто відмінні у своїх
національних рисах, а часто цілком протилежні. «Народ стогне від
московського насильства, — відзначає Г. Хоткевич, — зрештою вся
психологія українська зовсім інша, ніж московська: москаль зжився з
рабством — українець вільно-любець; москаль централіст-самодержник —
українець демо-крат-конституціоналіст; москаль грубий деспот — українець
шанує людське достоїнство. Вони попросту не можуть зговоритися, не
можуть зрозуміти одне одного»2. Вступивши в союз з Москвою на засадах
навіть не автономії, а федерації, Україна дуже швидко втратила всі свої
права. Але в силу свого внутрішнього стану вона не могла скоритися перед
деспотичною нацією.

Образ Мазепи, створений Г. Хоткевичем, викликає симпатії і любов до
нього читача. Публіцист розкриває очі українцям на свого національного
героя, знеславленого тими, проти кого він боровся. «І для нас Мазепа не
зрадник, не себелюбець, — говорить він від імені народного колективного
«Ми», — а герой невчасу, людина, що в послідні дні української свободи,
української автономії, перед все зростаючим натиском царів, підпертих
своїм народом, — все ж пішла, повинуючись голосу совісті народної, пішла
з посліднім мечем у руках, з послідньою гвардією довкола себе. І
полковники-мазепинці, — додає автор, — се не убогі егоїсти, а рицарі
смерті, що віддали за свою ідею, за світлий ідеал національної
незалежності — віддали і вигідне своє життя, і спокій, і душу всю»3.

Ті далекі події Г Хоткевич називає революцією 1708 року.

1 Хоткевич Гнат. Гетьман Іван Мазепа. — X.: Просвещеніє, 1917. — С. 20.

2 Там само. — С. 25.

3 Там само. — С. 33.

421)

Лицарям українського духу, шукачам свободи для своєї батьківщини
публіцист протиставляє російських деспотів і сатрапів. Нагадуючи читачам
про розправу над мирними українцями після переходу гетьмана Мазепи на
бік Карла XII, Г. Хоткевич вдається до ліричного відступу, знову
забираючи голос від імені українського народу: «Але сеї Батуринської
різанини не забудемо ми Меншикові до Страшного Суду. І на тім суді
відшукаємо ми Меншикова з царем Петром та поставимо перед ними усіх
замучених батуринців»1.

До постаті згаданого царя Петра Г. Хоткевич повертався неодноразово,
ставлячи йому на карб усі злочини проти українського народу. «Великий
був цар Петро! — підсумував він свій виклад, — Має кого Росія шанувати.
Але столицю Росії побудував він на кістках українських, а могутність
народа творив на стогонах наших і прокльонах. То нехай же буде прокляте
ім’я його вовіки»2. Ми, українці, народ «занадто потульний, занадто
миролюбний, занадто уступчивий»3. Відчувається, як Г. Хоткевичеві болить
українська терпимість. Він дорікає сучасникам: світова війна — то був
час, коли можна було щось здобути для свого народу. Інші й добували. «А
ми… мовчали, — журиться автор. — Покірно як бики, ішли «русскими
полками», ішли, куди погонять, ішли навіть на рідного брата, в Галичину,
ішли нищити свою ж українську культуру»4.

Завдяки публіцистичним відступам Г. Хоткевич увиразнив свою ідею, яка
полягала в поверненні сучасникам історичної притомності, у пробудженні в
них національної гордості й національної гідності. Адже в історії ніщо
не стоїть на місці: раб прозріває і стає вільним, нація прозріває і стає
вільною. Цими думками відкривається третя книжка публіцистики Г.
Хоткевича «Умови з’єднання України з Московщиною».

Тут мовою документів, а не власними словами (як підкреслив письменник)
викладено обставини об’єднання двох держав, наведені Березневі статті
1654 року, які надавали цілковиту національно-територіальну автономію
Україні, аж до права зовнішньополітичних зносин.

Дві ідеї автора слід підкреслити у викладеному історичному сюжеті. Перша
полягала в тому, що Хмельницький вважав союз з Москвою річчю тимчасовою,
перехідною, він навіть не подбав про укладення письмової угоди на
Переяславській раді. Друга по-

1 Там само. — С. 40.

2 Там само. — С. 45.

3 Там само. — С. 46.

4 Там само. — С. 15.

лягала в тому, що з самого початку політичних зносин Москва виявила свою
підступність і зверхність щодо України Боярин Бу-турлін навіть
відмовився присягати українцям від імені царя — випадок нечуваний при
двосторонніх угодах того часу.

Завершав книгу великий публіцистичний відступ, у якому автор доводив,
що, домагаючись автономії сьогодні, українці всього-на-всього вимагають
від Росії додержання її зобов’язань, узятих нею на себе щодо України
понад 250 років тому на Переяславській раді. Кров’ю тисяч і тисяч своїх
синів заплатив український народ за довір’я до Москви. А вона все
відібрала в нього: і ім’я, і історію, і мову, і національних героїв.
Настав 1917 рік — час народних сподівань.

Що ж чекає українців у демократичній Росії? Це вже можна бачити й зараз.
Рівність для всіх, — але не для українців. їм так само не дають ні
попередньої автономії, ні національної школи. «Для нас наша рідна школа
— то наше життя і наша смерть, — твердить Г. Хоткевич і так далі описує
ситуацію: — Але школи знаходяться в руках російського правительства і
ніде: ні в однім селі, ні в однім місті, — правительство не зробило
нічого для заведення української школи, зоставляючи се заводити «частным
образом» — «мы не запрещаемъ»… в той час, як міліони ідуть на
російські школи, на російські гімназії, на російські університети, на
всякі інституції в Україні»’.

Виявилося, що повалення царизму нічого не змінило в становищі українців
у Росії. Справжнє лице російської демократії виявилося тотожним і лицю
російського самодержавства; «се одне й те ж лице або два лиця одного
Януса, що зветься «русский народ, а відтак, — формулює свій висновок Г.
Хоткевич, — нема у нас віри в російську демократію, не дивлячись на її
красноглаго-ливі та масні словеса»2.

Публіцистика Гната Хоткевича 1917 року відзначалася дієвістю й
ефективністю і привела до зростання української національної свідомості
в Україні й на Слобожанщині. Глибокі історичні розвідки, що висвітлювали
найважливіші, кульмінаційні епізоди й постаті в минулому нашого народу,
змістовні публіцистичні відступи, що мали на меті вербалізувати
авторські ідеї, старанна їх обґрунтованість фактичним матеріалом — усе
це складало окрасу публіцистичного методу Г. Хоткевича. І тільки
збройне, ґвалтовне

1 Хоткевич Гнат. Умови з’єднання України з Московщиною. — X.:

Просвещеніє, 1917. — С. 47.

2 Там само.

423)

захоплення влади в Петрограді російськими більшовиками та їхня агресія в
Україну спинили демократичний розвиток української
національно-визвольної революції, яку видатний діяч готував своїми
працями, і не дали справдитися його сподіванням.

5.5. «Судилося бути Україною», або Головна публіцистична ідея Юрія
Шереха (Шевельова)

Традиційно академізм виключає публіцистичну діяльність. Науковець
створює нові духовні цінності чи здійснює відкриття в спеціальній
лабораторії чи кабінетній тиші, абстрагуючись від турбот і пекучих
проблем сучасності. Таким ідеальним академічним науковцем постає на
загал у нашій уяві Юрій Шерех. Надто ж тоді, коли в автобіографічному
нарисі з гордістю розповідає про дотримання ним у своєму житті
знаменитого сковородинів-ського гасла «Світ ловив мене, але не спіймав»,
яке майже неможливо було реалізувати в часи Другої світової війни’.

Ю. Шерех ховався від ловитви світу, старанно замітав сліди, як хитрий
лис, аби мисливці за людьми (потворна реалізація метафори «світ») не
вполювали його в свої сіті. Тим паче, що ці мисливці були цілком
реальними членами радянських репатріаційних комісій, що не спинялися
перед викраденням активістів еміграційного руху в повоєнній Німеччині. З
того часу в Ю. Шереха виробилася потреба в обережності, маскуванні,
звичка заплутувати сліди. Один такий заплутаний слід і ставимо собі за
мету розплутати в цій доповіді, додавши при цьому, що питання про
творчість Ю. Шереха-публіциста взагалі не ставилося в нашій науці.

Отож почнімо з несподіваного твердження: Ю. Шевельов, цей завжди
глибокодумний академічний науковець, є ще й полум’яним і пристрасним
публіцистом. Щоправда, він це приховав, розкидавши публіцистичні праці
по своїх літературознавчих книжках, створивши їх у непублічистичних
жанрах рецензій чи есе, давши їм довгі невиразні заголовки, де головне
ховається між другорядним.

Лише одного разу Ю. Шерех видав книжку з підзаголовком «Публіцистика» —
«Думки проти течії», виразно вказавши в ній на продовження традиції
Миколи Хвильового. Готова вона була до друку в 1948 році, а вихід
загаявся на рік. Так з’явилася ця дивна книжка без зазначення місця
видання, датована на титуль-

1 Див.: Шерех Юрій. 28 днів особливої служби соціалістичній Батьківщині
і по тому. Бувальщина і небувальщина // Сучасність. — 1998. — №10. — С
97-116.

U24

ному аркуші 1948 роком, а на обкладинці — 1949. Вона містила два
публіцистичні твори: «Донцов ховає Донцова» і «Над озером. Баварія», що
були написані в 1947—1948 роках. Обидва були дорогі для автора, про що
свідчить включення есе «Над озером. Баварія» в книгу «Друга черга»
(1978), а статті «Донцов ховає Донцова» — до збірки «Поза книжками і з
книжок» (1998).

В інші літературознавчі збірники включено публіцистичні твори: «Москва.
Маросейка»— у «Не для дітей» (1964), «Про самвидав на іншому континенті,
про ненависть, про новітню поезію і про інші речі і нації» — у «Третю
сторожу» (1991). З київського видання цієї книги ця стаття вилучена саме
через її публіцистичну гостроту й безкомпромісність. Вона може правити
за взірець реалізації двох інших особливостей публіцистики Ю. Шереха: за
жанром це нібито рецензія, адже аналіз поетичних книжок О. Смотрича,
слабких у своїй художній сутності, фактів бібліографії, але аж ніяк не
предмета літературної критики, заховав більш істотне: висвітлення
українсько-російського культурного й політичного протистояння. А
заголовок цієї публіцистичної праці демонструє здатність Ю. Шереха до
маскування головного в другорядному, адже опорні слова в цій розгонистій
і претензійній фразі «Про ненависть нації», — це мало б залишитись після
вимогливого редагування, яке б відгорнуло все зайве, без-функціональне.
Решта слів відіграє не змістовисловлювальну, а маскувальну мету, у цьому
сенс їхньої наявності в заголовку.

За таким же принципом побудований і підзаголовок есе «Над озером.
Баварія» — «Триптих про добу, про мистецтво, про провінційність, про
призначення України, про голуби і інші речі», який подає, на перший
погляд, випадковий перелік понять і явищ, хоча насправді він (за
винятком голубів) доволі точно формулює проблематику твору.

Отже, далі — про Ю. Шереха-публіциста. На цьому місці, цілком у дусі
його ж стилістики, можна дозволити собі епіграф.

«Але ми вже не можемо бути сильні

тільки вмінням включити себе в світ і —

поганий той вояк, що не вміє бути генералом —

повести його за собою. Це робить тільки ідея».

Ю. Шерех. Думки проти течії, с 90.

Пошукові цієї ідеї і присвячена публіцистика Ю. Шевельова. Це повинна
бути велична провіденційна ідея, обґрунтування всесвітньо-історичної
місії України, «шансу Києва», як він написав. Це мала бути футуристична
ідея про функцію України в су-

425)

часних і майбутніх духовних пошуках людства, про створення й висунення
такої концепції, яка б дозволила українству захопити стале лідерство
серед народів світу.

За Ю. Шерехом, ідея української державності стала доконаним фактом, за
неї вже пролилася кров. Навівши численні приклади приниження української
культури в більшовицькій Росії, публіцист зауважив: «Крапля падає за
краплею. Душу українця продовбати тяжче, ніж камінь. На тисячі ренегатів
припадають десятки тисяч непоборних. Ґрунт родить українство»’. А відтак
у перспективі майбутнього постання української держави — неминучість. І
от Ю. Шерех замислився: а що може запропонувати українство на світовому
ринку духовного розвою?

Ідея «шансу Києва» вироблялася в гарячих і не завжди коректних
суперечках з Д. Донцовим і вісниківством, в аналізі сучасної епохи та
становища української еміграції. Можливо, Ю. Шерех був першим, хто не
стільки піддав критиці, скільки роз’яснив для загалу історичну
обмеженість і перейденість вісниківства, спричинився до зрозуміння
Мистецького українського руху (МУРу) як нового етапу в розвитку
українства, що постав унаслідок гегелівського «зняття», тобто
заперечення вад і утримання достоїнств попереднього явища.

«Вісник» (1933-1939) — журнал Д. Донцова, що виник на місці свого
попередника — «Літературно-наукового вісника». Часопис виходив у Львові.
У ньому „часто друкувалися статті Д. Донцова, які служили підставою для
вироблення ідеології українського націоналізму. Ідеологічно вісниківство
стало символом донцовщини. Ю. Шерех довів типологічну спорідненість
російського більшовизму й донцовщини як його дзеркального відображення,
звідки зробив висновок про його безґрунтівство, приреченість,
неможливість перемоги. Ланцюг дії і протидії може розірвати лише третя
сила, яка б стояла на гуманітарних засадах.

«Наше вісниківство не вирвалось з «пекельного кругобігу дії і протидії,
— писав він. — Воно йшло за більшовизмом теза за тезою і протиставляло
свої протитези. «Комунізмові» як формі російського шовінізму воно
протиставило український шовінізм; нетерпимості — нетерпимість;
замкненій змовницькій партійності — замкнену змовницьку партійність;
теророві — терор; пантеонові большевицьких «святих» — пантеон так само
вузько дібраних своїх святих; нечесності й підступності — нечесність і
підступність; демагогії — демагогію; диктатурі — диктатуру і т. д.

1 Шерех Юрій. Думки проти течії: Публіцистика. — Б.м.: Б.в., 1948. — С
87.

U26

і т. д. I так воно стало большевизмов! «братом-ворогом, подібним у своїй
ненависті». Але в історії ніколи не перемагає той, хто діє методами і на
рівні свого ворога, — хіба що в силу якоїсь випадковості зовнішнього
порядку. Перемагає той, хто приносить вищу ідею, ідею не позичену чи
засвоєну, а випливаючу з суті даного партнера, з його традицій»’.

Пошукові цієї вищої ідеї присвячено другий твір книжки «Думки проти
течії» — есе «Над озером. Баварія», у якому, продершися, як крізь
очерет, крізь неісторичний ліричний сюжет, опиняємося на чистому плесі
публіцистично-філософської концепції.

Щоб зрозуміти й викласти перебіг Шерехових думок, доведеться звернутися
до деяких інших його праць, написаних у пізніші часи, де окремі ідеї
мають вигляд більш виношених, сформульовані афористично. Разом з тим це
й доказ того, що в цілому його концепція всесвітньої місії України
залишилася несхитною й у пізніші часи аж до наших днів.

За Ю. Шерехом, головною перешкодою на шляху здійснення української
державності є більшовицька Росія. Кепкуючи з освідчень у любові до
України деяких росіян, публіцист створив виразний образ: «Коли удав
тримає ягня в своїх обіймах, непристойно йому заявляти про свою любов до
ягняти, навіть якби він мав намір те ягня випустити»2.1 трохи далі так
виклав стосунки двох сусідів: «Ні, від росіян доброї волі ми хочемо
тільки повного невтручання в українські справи. У вас держава, і мова, і
культура — і в нас держава, і мова, і культура. Історія склалася так, що
мости між Україною й Росією висаджені в повітря. Це може бути сумний
факт, але факт, що його росіяни як група мусять визнати. Тільки після
такого визнання можна почати будувати нові мости в атмосфері нового — і
перевіреного — довір’я»3.

Україна може домогтися перемоги, лише відмовившись від вісниківства,
національно вузьких завдань, запропонувавши світові розв’язання його
власних проблем на загальнолюдських і разом з тим на традиційних
українських засадах, виклавши свою концепцію виходу з духовної кризи. Ми
й так стоїмо на вищому етичному рівні за своїх поневолювачів, а тому
«повинні б знайти свою, вищу, людянішу концепцію доби»4.

?Там само. —С. 18-19.

2 Шерех Юрій. Про самвидав на іншому континенті, про ненависть, про

новітню поезію і про інші речі і нації // Шерех Юрій. Третя сторожа: Лі

тература. Мистецтво. Ідеології. — Балтимор; Торонто, 1991. — С. 334.

3 Там само. — С. 334-335.

4 Шерех Юрій. Думки проти течії: Публіцистика. — Б.м.: Б.в., 1948. — С.
67.

427)

Щоб спромогтися на це, необхідно реалізувати гасло, яке неодноразово, як
рефрен, повторював Ю. Шерех: «Картагена нашої провінційності мусить бути
зруйнована»1. Українці мусять позбутися провансальства, почуття
меншовартості. «Провінція, — прийшов до висновку Ю. Шерех, — все те, що
не думає, що воно столиця світу. Провінція — все те, що не стверджує
себе столицею світу. Провінція — не географія, а психологія. Не
територія, а душа»2. Іншими словами, це не зовнішній атрибут, а
внутрішній стан. А відтак слід мобілізувати суб’єктивні чинники для
поборення цієї риси.

Столичність — ознака^не стала, а відносна, релятивна. «Дві столиці світу
— Москва і Нью-Йорк — не вічно будуть столицями світу, — доводив Ю.
Шерех. — Одна втратила свою ідею. Другий надщерблює її своєю теорією
smelting-pot. Тут шанс Києва»3. Розуміється шанс Києва поміняти статус з
провінційного на столичне місто. Знову ж таки, «щоб бути столицею, треба
не тільки мати й зберігати ідею, що піднесла людину — місто — народ.
Треба зберігати її живою, сповненою духу живущого і духу експансії»4.

Як бачимо, автор за допомогою трьох аргументів — потреби заперечення
вісниківства, необхідності протистояти більшовицькій Москві й поборення
власного провінціалізму — підійшов до думки про потребу сміливого
духовного вчинку, під яким і розуміється створення своєї концепції доби,
зіпертої на національну традицію. Що ж це за ідея?

З посиланням на Юрія Липу Ю. Шерех сформулював поняття про місію
України. У духовному розумінні вона може запропонувати світові «традицію
вічно селянського», не в класовому, певна річ, а в моральному розумінні
цього вислову. «Селянство», за Ю. Шерехом, слід розуміти як «категорію
психологічну»5. Україна з її чорноземами й ласкавим підсонням завжди
плекала в своєму народі «вічно-селянський первень»6. Це і є та нова
ідея, яка, виросши з української національної традиції, має збагатити
світ і посилити авторитет нашого народу.

Сучасну епоху Ю. Шерех характеризує як світ, де значення людини
здевальвоване, зведене до функції, а сама вона позбавлена вміння мислити
й розуміти, бути самодостатньо-повноцінним індивідом. Ідея «вічно
селянського» торує сучасній людині шлях з глухого кута, забезпечує
реставрацію особистості, повернення людині втраченої національної
гордості, прагнення творчості, можливість широ-

ких і глибоких переживань від сприйняття світу, насолоди від різнобічної
(а не функціонально одноманітної) праці.

Селянин — це передусім власник земельної посілості, він живе на своїй
землі, що забезпечує його близькість і навіть спорідненість з природою.
Його праця універсальна, усебічна: він сам засіває поле, доглядає його,
збирає урожай, порає худобу, без якої неможливе селянське господарство.
Він — індивідуальність, носій одвічної традиції.

Тому геть масову людину з порожньою душею, виконавця наказів без
особистої та національної гордості! Хай живе вихована на «в/-чно
селянському» первні всебічна людина, ренесансна за характером почувань,
здатна мислити й розуміти, сповнена внутрішньої гордості й самоповаги! В
опануванні цього ідеалу провідну роль повинне відіграти українське
мистецтво. Тому Ю. Шерех і опинився серед засновників і став головним
ідеологом МУРу — літературної організації, утвореної письменниками, що
опинилися на еміграції.

Звичайно, «не мистецтво і не наука побудують Україну — а зброя і труд,
політика і зброя» \ — не перебільшує Ю. Шерех значення художнього слова.
Але світовий, загальнолюдський ідеал перед державотворчими чинниками має
покласти саме мистецтво. Допоки політичні рухи спрямовані на цілі
провінційні, марно чекати перемоги в боротьбі за стратегічну мету —
створення Української держави.

Осягнути в мистецтві вартість і значимість для світу української
ренесансної людини, втілити ідеал «вічно селянського» первня й покликане
об’єднання МУР, що діє на засадах проголошеної Ю. Шерехом естетичної
програми національно-органічного стилю.

Нам не судилося бути Німеччиною, Францією, Китаєм чи Росією. Ми живемо
на тій землі, де, як сказав Ю. Шерех, «ґрунт родить українство». Тому
нам навіки-вічні «судилося бути Україною»2. Тому й будьмо нею,
намагаючись послідовно й повноцінно виконати свою місію перед світом.

Очевидно, що здійснення Україною своєї духовної місії не може бути
виконане внаслідок одноразового акту, а передбачає тривалий процес
внутрішнього самоусвідомлення з наступним експансіюван-ням у культурне
довкілля українського «вічно селянського» первня. Щонайважливішим етапом
на цьому шляху стало здобуття Україною державної самостійності,
наступним щаблем має стати набуття нашою державою українського духу та
характеру. Будьмо свідомі того, що й ми учасники цього процесу —
запровадження в життя головної публіцистичної ідеї Ю. Шевельова.

1 Там само. — С. 99.

2 Там само. — С. 97.

429

5.6. Концепція ленінізму в публіцистиці Івана Багряного

Іван Багряний належить до тих діячів, чия творчість відзначається
традиційним для української культури універсалізмом: він поет, прозаїк,
драматург, публіцист і громадсько-політичний діяч. Тим часом як про
художню творчість І. Багряного вже створено поважні дослідження ‘, то
його публіцистика ще не перемістилася в коло сталих наукових інтересів і
продовжує залишатися предметом передмов, післямов і окремих принагідних
статей2.

Публіцистика І. Багряного невіддільно пов’язана з його політичною
діяльністю голови Української революційно-демократичної партії; вона й
кількісно і якісно визначна частина його доробку; більше того, без її
врахування неможливе повноцінне, адекватне розуміння художньої творчості
письменника, що їй властива в кращому розумінні слова публіцистичність,
тобто яка просочена його публіцистичними ідеями.

Головна тема його публіцистики — з одного боку, спростування сталінізму
як найжахливішої форми російського націоналізму, денаціоналізації
підлеглих народів і тоталітаризму; і з іншого — боротьба за українську
державну незалежність як єдиний гарантований спосіб подолання
сталінізму, за становлення національної свідомості української людини,
оскільки її виховання є гарантією створення української держави.

Видатним періодом у біографії І. Багряного-публіциста став 1956 рік, рік
XX з’їзду КПРС, на якому було проголошено новий партійний курс на
десталінізацію, рік самогубства О. Фадєєва, рік антикомуністичних
повстань у Польщі й Угорщині, коли європейські

1 Див.: Сподарець М. П. Іван Багряний — письменник і громадянин. —

X.: ХГУ, 1996. — 106 с; Балаклщький М. «Нова релігійність» Івана Ба

гряного: Монографія. — К.: Смолоскип, 2005. — 160 с. В останній книзі

див. огляд багрянознавства. — С. 9-26.

2 Див.: Гришко В. І. Живий Багряний// Багряний Іван. Під знаком скорпіо

на. — К., 1994. — С. 220-237; Дзюба І. М. Громадянська снага і політична

прозірливість // Багряний І. Публіцистика. — К., 1996. — С 5-14;
КостюкГ.

Відійшов у безсмертя // Багряний І. Публіцистика. — К., 1996. —

С 826-837; Утріско О. Іван Багряний і Дмитро Донцов: проблема світо

глядно-публіцистичних взаємин // Наук. зап. Тернопіл. педуніверситету.

Сер.: Літературознавство. — 1999. — Вип. 4. — С 294-304; Шевцова О. В.

Політичні концепції в публіцистиці І. Багряного та Д. Донцова // Вісник

Харк. нац. ун-ту. — 2004. — № 631. — Сер.: Філологія. — Вип. 41. —

С. 235-239; Шугай О. В. Новому Ульмі, при Дунаю // Багряний Іван. Під

знаком скорпіона. — К., 1994. — С. 5-27.

U30

народи повірили в щирість курсу на демократизацію в Радянському Союзі й
спробували скористатися його плодами.

У 1956 р. І. Багряний надрукував 24 більших чи менших публіцистичних
виступи. Присвячені різним інформаційним приводам, вони все ж об’єднані
навколо однієї ідеї — довести, що сталінізм і ленінізм тотожні, не
відрізняються один від одного не тільки засад-ничо, але й у деталях.
Найбільш глибоко ця тема в публіцистиці І. Багряного репрезентована в
статті «Апологетика ідейного роззброєння і наша відсіч», яка вперше була
надрукована в газеті «Українські вісті» (1956. — № 75-77). Ця стаггя є
типовою для І. Багряного як з погляду ідеології, так і публіцистичного
методу.

Приводом до її написання стала не якась конкретна подія, а політична
ситуація в цілому. «Апологетика ленінізму», проголошена в Радянському
Союзі, знайшла легковірних прихильників у світі західної демократії,
зокрема й серед еміграції з СРСР, і серед старої радя-нофільської
еміграції Канади й Америки. Джерела таких настроїв для І. Багряного
зрозумілі — світові хотілося вірити, що жахлива загроза від
країни-монстра, яка захопила вже шосту частину земної тверді, хоч
трошечки послабилася й слабнутиме надалі. Обґрунтування цих надій
шукають, «інтерпретуючи (чи трактуючи) всерйоз ленінізм, як щось
діаметрально протилежне сталінізмові»’.

Ця концепція є надзвичайно корисною для КПРС, особливо її новітніх
вождів. Адже, виходить, у жахіттях у російській (комуністичній) імперії
винна лише одна-однісінька людина, яку чомусь, на жаль, не могли
приборкати вірні ленінці. Але вони не могли її приборкати, бо й не
намагалися, бо сталінізм — це і є запроваджений у практику ленінізм, у
ленінців не було іншої ідейної платформи для боротьби зі сталінізмом,
тому цієї боротьби й не було й не могло бути.

У вигляді вихідної тези І. Багряний заявив: «Усі ті ганебні й потворні
явища, що так обурюють нині навіть правовірних комуністів у всьому світі
— це якраз вислід ленінізму, (…) це вислід суспільно-громадських,
політичних, виробничих, соціальних і національних відносин в
комуністичній російській імперії, створених ленінською партією на основі
ленінської доктрини й ленінського вчення в усіх цих ділянках, на основі
ленінської моралі, ленінської етики й ленінського світогляду»2.

Центральне місце в публіцистичній концепції І. Багряного посіла
характеристика ленінізму як ідеологічної доктрини, що покладена в
підґрунтя діяльності Комуністичної партії в СРСР. Ленінізм для

1 Багряний І. Публіцистика. — К.: Смолоскип, 1996. — С 487. 1 Там само.

431)

І. Багряного — це спотворення марксизму. Довів це, насамперед, публіцист
такими аргументами.

1. Марксизм — це теорія про накопичення додаткової вартості і проповідь
боротьби пролетаріату за перерозподіл тієї додаткової вартості шляхом
зміни суспільних і виробничих відносин та володіння засобами
виробництва. Ленінізм — це гасло: «Грабь награбленное», тобто
«роз-перезання анархії і гра на найнижчих інстинктах низів суспільства»
К

2. За Марксом, диктатура пролетаріату — це гегемонія робітничого класу,
соціального класу в його цілості, насамперед у виробничих відносинах, у
соціальному плані. Політика й ідеологія — це похідні явища, засоби, а не
мета. За Леніним, поняття «пролетаріат» з соціальної площини перенесено
в політичну, у площину «віри» чи, пак, ідеології; диктатура пролетаріату
перетворена на диктатуру його авангарду, тобто Комуністичної партії.
Звідси висновок І. Багряного: «ленінізм — це політичний цинізм»2.

3. За Марксом, пролетаріат не має вітчизни. За Леніним виходить, що
«пролетаріат усіх країн, а найперше пролетаріат усіх поневолених у
російській імперії народів, не має своєї вітчизни. І не потребує мати.
Бо віднині єдиною вітчизною для всього світового пролетаріату, а
найперше для пролетаріату всіх підросійських поневолених націй, має бути
Росія»3. Змагання українських трудящих Ленін поставив поза законом,
волелюбна Україна, що боролася за свої права, була для нього «тучним
обжірающимся югом». «Права націй», за Леніним, це пустий звук, цинізм.

Наступні три ознаки ленінізму І. Багряний вказав уже безвідносно до
порівнянь з марксизмом.

1. Вияв справжнього ленінізму — це терор як метод боротьби проти
антагоністичних (антагоністичних до компартії) класів і суспільних
верств і всіх політичних партій.

2. В етичному відношенні ленінізм — це класова (комуністична) мораль,
класова «свобода слова», підпорядкування всього і вся комуністичній
ідеї. І право, за Леніним, — це категорія суто політична. Найтяжчим
злочином у системі цього права вважається не крадіжка, кримінальний
бандитизм, а інакомислення.

3. Ленінізм — це ліквідація, тотальне зруйнування виробничих відносин,
унаслідок чого виникла колосальна диспропорція між доктриною та
можливостями її здійснення, постав хаос, який ленінська партія
намагалася ліквідувати шляхом нічим не виправданих жертв.

1 Там само. — С. 490.

2 Там само. — С 491.

3 Там само.

432

Суспільство, побудоване на засадах ленінізму, за І. Багряним, має такі
характеристики:

1. У соціальному плані — це «безкласове» суспільство, де за допомогою
тривалого, систематичного терору зліквідовані інші класи й групи, але
безкласового суспільства не створено. «Вийшло суспільство нове, суто
класове: з одного боку спавперизовані трудящі, з другого — новий
паразитарний клас партійної бюрократії, підганяльни-ків, ком. святош,
ком. проповідників і ком. інквізиторів»!.

2. У виробничому плані — це система державного капіталізму, система
повної (ідеальної) пауперизації робітництва та все більшого занепаду
селянства, з позбавленням трудящих елементарних прав і свобод, від
свободи страйку починаючи й свободою слова й совісті закінчуючи. Це
виробничі відносини модерного рабства.

3. У політичному плані — це система повного політичного безправ’я усіх
соціальних груп чи, пак, усього «безкласового суспільства», а найперше
політичного безправ’я робітників і селян. Усі права, політичні й інші,
належать виключно «авангарду пролетаріату», Комуністичній партії, а
конкретно — її верхівці, здійснювачу диктатури.

4. У світоглядному відношенні — безроздільне панування комуністичної
доктрини й комуністичного світогляду; фанатична нетерпимість до інших.

5. У морально-етичному плані — безоглядне й послідовне застосування
комуністичного (і, найперше, ленінського) гасла: мета виправдовує
засоби; на практиці це шлях розквіту насильства, віроломства, брехні,
підступу, нацьковування дітей на батьків, а батьків на дітей.

6. У національному плані — це курс на національне поневолення, цілковиту
русифікацію всіх підпорядкованих народів.

Усе це і є «чистої води ленінізм». Зараз партійні ідеологи хочуть
протиставити політичну дійсність в СРСР до середини 1930-х pp.,
наступному періодові, пов’язуючи перший з ім’ям Леніна, а другий —
Сталіна. Насправді ж ніяких двох періодів немає. «Виросли всі сталінські
«злочини» з тих попередніх виробничих і політичних відносин, що їх
створила ВКП(б) — КПРС строго за приписами ленінізму»’.

З наведених міркувань випливав висновок І. Багряного: сталінізм — це
довершений ленінізм. Сталін був ідеальним послідовником Леніна. Немає
жодного документа, який би говорив про критику Сталіним свого вчителя. І
коли нам з Москви заявляють про «поворот до Леніна», то ми не
заперечуємо цього, бо ніякого відступу від Леніна й не було. Хрущовські
«зміни» — це насправді не зміни, а нова спроба замаскувати одвічну
сутність московського комунізму. У СРСР

1 Там само. — С. 493.

2 Там само. — С. 494.

433)

немає і не може бути ніяких змін, поки не будуть змінені виробничі
відносини, а з ними й відносини політичні, соціальні, національні.

За І. Багряним, на тлі хрущовського галасливого очищування риз ленінізму
завдання української революційної демократії полягає в послідовній
боротьбі проти московського комунізму, тобто проти ленінізму у всіх його
гатунках і варіантах — і в сталінському, і в хру-щовському, «боротися
проти ленінізму за ідеали революційної демократії, що є діаметрально
протилежні ленінізмові й удосконаленій його формі сталінізмові, бо це
ідеали свободи, ідеали розкріпачення людини від соціального, політичного
й національного рабства. Ці ідеали свободи виключають ленінізм цілком,
як велике ідейне зло»’.

Ідея І. Багряного про тотожність усіх форм московського комунізму
(зокрема, ленінізму й сталінізму) була опанована в нашій суспільній
свідомості лише в 1990-х pp., власне після розвалу СРСР. Навіть у 1988
р. з тексту роману В. Гросмана «Життя і доля» цензурою були викреслені
всі критичні висловлювання про Леніна. У цей же час неформальна преса
розпочала свою діяльність з розвінчання міфу про поганого Сталіна й
бездоганного Леніна. І. Багряний п’ятдесят років тому руйнував ілюзії
дочекатися «социализма с человеческим лицом», пояснював, що такого
обличчя в соціалізму немає і бути не може і всі спроби його
демократичної трансформації приречені на поразку. Історія довела його
правоту, підтвердила слушність його футуристичних візій.

1 насамкінець — про публіцистичний метод 1. Багряного, оскільки
розглянута нами стаття засадничо типова для нього. Це не художня
публіцистика, сутність якої — створення автентичної картини дійсності й
оперування документальними образами. Це й не наукова публіцистика,
сутність якої — у точних цифрах і фактах, у доведенні певних висновків
на підставі достовірних документів і джерел. Творчість І. Багряного дає
підстави зробити теоретичний висновок про можливість існування третього
типу — ідеологічної публіцистики, сутність якої —- у розгортанні думки,
теоретичної чи ужиткової концепції, апелюванні до здорового глузду. У
статті «Апологетика ідейного роззброєння і наша відсіч» відсутній
художній образ як такий; але тут відсутні й наукові аргументи, цифри,
факти. Сюжет статті рухає авторська думка, яка ніби сама себе
обґрунтовує, самодостатньо підтверджує й структурує. В ідеологічній
публіцистиці правильність думки обґрунтована не посиланням на факти
життя чи науки, а іншою думкою, яка переконує своєю логікою,
послідовністю, досконалістю. Майстром такої ідеологічної публіцистики й
був І. Багряний.

1 Там само. — С. 498. 434

-‘-F”””‘

Історіографія

НОВІТНІХ

5. «s *ЛЛ-

6.1. Становлення історіографії історії української журналістики:
«Киевская старина»

Журналістикознавство належить до числа молодих наук, сформованих в
основному впродовж XX століття. Його молодість особливо очевидна у
порівнянні, скажімо, з літературознавством, яке нараховує 2300 років, бо
приблизно стільки часу минуло від появи «Поетики» Арістотеля, твору, що
започаткував дану науку.

Проте, цілком очевидно, що в останнє десятиріччя українське
журналістикознавство переживає бурхливий розвиток, пов’язаний з
проголошенням незалежної Української держави й розвитком у ній
журналістської освіти, спричиненим необхідністю забезпечення кадрами
органів масової інформації демократичного громадянського суспільства.
Цей процес неминуче має привести до внутрішнього ускладнення нашої
науки, народження в ній нових напрямків і дисциплін, зокрема й до
становлення історіографії історії української журналістики.

Усі гуманітарні дисципліни, що мають у своїй структурі історію — історія
загальна і національна, історія літератури, історія мови, історія
філософії і т. д., — зацікавлені у всебічному вивченні своїх здобутків,
що можливе лише за умови розвитку такої наукової галузі, як
історіографія. Найбільш рельєфно цей напрямок окреслений в межах
історичних наук, де він репрезентований спеціальними кафедрами
(історіографії та джерелознавства) в університетах, студентам під цієї
назвою викладається навчальна дисципліна, щороку з історіографії
захищається кілька дисертацій, включно з докторськими.

Тим часом у цій галузі журналістикознавства маємо лише окремі розрізнені
праці!. Тому сьогодні слід зрозуміти: в історії журналістики так само
необхідне створення історіографії як важливої допоміжної науки, бо без
врахування усіх надбань у цій галузі неможливо рухатися далі в освоєнні
величезного й різнорідного матеріалу.

Розглянувши свого часу методологічні уроки І. Франка як історика
української журналістики2, вважаю за необхідне спинитися на іншому

1 Див.: Дмитрук В. Т. Іван Франко — історик української демократичної

журналістики // Іван Франко. Статті і матеріали. — Л., 1960. — 36. 7. —

С. 174-209; Канкан В. А. «Реальні образи сумної правди» (Іван Кревець-

кий — історик, критик, бібліограф, пресо- і книгознавець) // Збірник

праць Науково-дослідного центру періодики / За ред. М. М. Романю-

ка. — Л., 1998. — Вип. V. — С 398-414.

2 Михайлин Ігор. Нарис історіографії історії української журналістики:

Методологічні уроки Івана Франка // Українська періодика: Історія і
сучас

ність: Доп. та повідомл. VII Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 17-18
трав.

2002 р. / За ред. М. М. Романюка. — Л., 2002. — С. 30-36.

(ш

важливому джерелі з історії української преси, яким був журнал «Киевская
старина» (1882-1906). Цей часопис через двадцять років після закриття
«Основи» продовжив її традиції, ставши, за визначенням І. Франка,
«спеціальним органом для українознавства (…), який «по нужде времени»
мусив видаватися російською мовою»’; ширив українську науку,
перетворившись на правдиву енциклопедію українознавства, розвинув такі
його напрямки, як історія, етнографія, статистика, історія літератури й
культури; вперше надрукував класичні дослідження В. Антоновича, О.
Лазаревського, П. Житецького, Д. Багалія, М. Сумцова, В. Науменка та
багатьох інших.

Журнал багато зробив для вивчення історії української журналістики,
опублікувавши низку матеріалів, які розкривали окремі аспекти періоду її
розвитку в XIX столітті. Усі тексти можуть бути розподілені на два
цикли. До першого слід віднести дослідження з історії становлення
української преси в XIX столітті; до другого — праці, що висвітлювали
власну історію «Киевской старины». Цей другий цикл так само розкладався
на матеріали, присвячені засновникові й першому редакторові журналу Ф.
Г. Лебединцеву і другому редакторові О. С. Лашкевичу. У всіх циклах
матеріалів є наукові дослідження та публікації джерел.

Так, наприклад, у межах першого циклу подана публікація Г. С. Вашкевичем
відповіді Міністерства освіти П. Кулішеві на його прохання про видання
журналу «Хата». 24 грудня 1858 р. міністерство відповіло, що «внаслідок
отриманих ним відомостей не визнано за можливе клопотатися про дозвіл
йому на видання журналу»2.

Публікація О. Лазаревського «Г. Ф. Квітка, як співробітник
«Современника»» була побудована на витягах з недавно виданого тому
листування П. О. Плетньова з Я. К. Гротом, де автор знайшов чимало
свідчень про засновника нової української прози. З листів редактора
«Современника» бачимо, якого великого значення надавав він Г. Квітці. У
1840 р. Г. Квітка через несистематичну й низьку оплату своєї праці
вирішив перейти в журнал «Маяк». П. О. Плетньов сприйняв цей крок як
загрозу, що могла привести журнал до катастрофи. Постало питання про
можливість його закриття, але редактор після деяких вагань заявив: «Від
«Современника» не відмовлюсь і без Квітки»3. П. О. Плетньов у цей час
викладав великій княжні Ользі Миколаївні російську словесність,
використовуючи як взірці художньої літератури твори Г. Квітки,

1 Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. //

Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41. — С. 387.

2 Вашкевич Гр. Ст. Неосуществившийся журнал Кулиша — Хата //

Киевская старина. — 1898. — № 7-8. — С. 6.

3 Л. [Олександр] Л. [Лазаревський]. Г. Ф. Квитка, как сотрудник Со

временника II Там само. — 1896. — № 3. — С. 95.

437)

причому не тільки російські («Ярмарка», «Панна сотниковна»), але й
українські, як-от: «Маруся». На ці домашні читання сходилася часом уся
царська родина.

Але найбільшу цінність складали наукові статті, що розкривали процеси
становлення української преси у двох центрах: Харкові й Києві. Цим
процесам присвячені матеріали: В. Науменка «До історії
газетно-журнальної справи в Києві», Софії Русової «Харківська
журналістика початку теперішнього століття» та В. Срезневського
«Український альманах».

Автори, зокрема, наголошували на неурядовому характері виникнення
української журналістики, яка своїм джерелом мала освітні ініціативи
професорів і студентів університетів. Особливо ґрунтовно розглядалася
харківська журналістика, давніша за часом виникнення. Так, С. Русова
почала свою статтю з твердження, що далеко не кожному університетові
судилося стати таким просвітницьким центром, яким з першого дня свого
існування був університет харківський. Заснований після московського й
одночасно з далеким казанським він виник у ту щасливу епоху, коли в
суспільстві панувало найбільше довір’я до просвітництва, до прогресу.
Виникненню журналістики сприяло м’яке цензурне законодавство, яке
покладало право контролю на комітет з професорів і магістрів
університету.

Авторка вважає за потрібне висвітлити історію трьох видань: газети
«Харьковские известия» і журналів «Украинский вестник» і «Украинский
журнал». Вона підкреслила їхній тісний організаційний зв’язок з
університетом, навела архівні документи, що засвідчили постійну турботу
вченої ради університету про якість видань, обрахування витрати на них,
турботу про ведення часописів так, аби вони не були збитковими для
університету:

Особливо цінне таке спостереження С Русової: у початковий період історії
видань вони були присвячені рідному краю, щедро висвітлювали його життя
не лише інформаційно, але й містили статті з його історії, культури,
етнографії, але з часом, рівняючись на столичні взірці, вони втрачали
оригінальне обличчя, набували шаблонного, наслідувального характеру.

Відзначивши перевагу в журналах перекладних матеріалів, зокрема в
розділі белетристики, авторка все ж не залишила поза увагою публікацію в
«Украинском вестнике» українських віршів П. П. Гулака-Артемовського.
«Університетський орган не зневажив народної мови, — писала вона, — і
помістив її поруч з різноманітними наслідуваннями класичної і нової
художньої літератури. (…) Очевидно, свіжість і гумор цієї реальної
сатири підкорили і розвинутий на чужих зразках художній смак редакторів
«Украинского вестника»»1.

Розвиток університетської журналістики в Харкові було штучно перервано
запровадженням після декабристського повстання нового

1 С [Софія] Р. [Русова]. Харьковская журналистика начала настоящего
столетия II Киевская старина. — 1892. — № 8. — С. 191.

М38

цензурного уставу, який відібрав в університетів право на цензуру й
зосередив її в спеціальних комітетах, розташованих у столицях.
Провінційна журналістика в Росії припинилася надовго.

Стаття Вс. Срезневського була викликана до життя прагненням виправити
помилку С. Русової, яка честь видання «Украинского альманаха» приписала
О. Шпигоцькому. Син вступився за пам’ять батька, розповівши, що
видавцями цієї книжки виступили 1.1. Срезневський та І. В. Роз-ковшенко.
Автор розкрив псевдоніми, що стояли під більшістю творів, вказав на
вірші і прозові тексти, що належали його батькові та другому
упорядникові. З огляду на те, що альманах давно перетворився на
бібліографічну рідкість, він навів великий уривок з праці І. І.
Срезневського «Думки і зауваження», де він розвинув свою концепцію
філософії мови.

На відміну від популярних тоді літературних альманахів книжка,
упорядкована 1.1. Срезневським і І. В. Розковшенком, мала
історико-літератур-ний характер. І хоч у складі її авторів
спостерігається багато випадкового, не цілком вдалося дотриматися засади
— вміщувати матеріали, пов’язані тільки з Україною, — все ж альманах
став пам’яткою свого часу, засвідчив потяг упорядників до літературної
слави, а не до комерційного успіху.

На закінчення статті Вс. Срезневський навів великий уривок з рецензії в
журналі «Телескоп», де давалася висока оцінка «Украинскому альманаху»,
але відзначалося, що читачі чекали від нього більшого, адже його авторам
«належить вище призначення: бути для нас органами своєї поетичної
батьківщини. (…) Нехай займуться вони старанною розробкою цього
багатого ґрунту, під борознами якого знайдуться спогади власного нашого
дитинства, застуджені в нас північним холодом»’.

Розглянуті матеріали, опубліковані в «Киевской старине», власне
започаткували історію української журналістики, розкрили процеси її
становлення в Росії, запровадили в науку багато цікавого фактичного
матеріалу, вагомих оцінок і спостережень, які й сьогодні зберігають
актуальність і значення для науки.

Висвітлення історії власного видання було пов’язане, на жаль, із сумними
подіями — смертями двох перших головних редакторів. Засновник «Киевской
старины» Ф. Г. Лебединцев (1828-1888) на час смерті вже не був її
редактором, через це редакція не подала з цієї нагоди великого
некрологу, але відгукнулася статтею «До літературної діяльності Ф. Г.
Лебединцева». Вона цінна тим, що тут вперше зроблено спробу зібрати
бібліографію його праць і таким чином підготувати підґрунтя для
дослідження його творчості2.

1 Срезневский Вс. Украинский альманах // Киевская старина. — 1893. —

№1. —С.26.

2 Див.: С. Я. К литературной деятельности Ф. Г. Лебединцева II Там

само. — 1888. — № 4. — С. 28-31.

439)

У наступному числі журналу було опубліковано лист до редакції Василя
Горленка «До редакторської діяльності Ф. Г. Лебединцева». Давній
співробітник журналу дав найвищу оцінку журналістській праці небіжчика.
«Я хочу згадати, — писав він, — ту невидиму величезну працю, яку він
вклав у засновану ним «Киевскую старину», працю, яку він ніс у значній
мірі самостійно, до останніх дрібниць і яка звела його в могилу. Ця
праця на поприщі новому, обставленому багатьма тяжкими обставинами, зі
слабкою і кволою громадською підтримкою, вимагає всієї людини. Як у
театрі публіка не думає про режисера, так, читаючи журнал, вона забуває
про редактора. Публіка знає тільки те, що з’являється з журнального
матеріалу в книзі. Вона не знає тієї маси недоумкуватості і розумової
слабкості, які доводиться відкидати, що попереджає появу багатьох речей
друком. Невидима лабораторія, де все це проробляється, — редакторський
стіл. Біля цього столу, ледве покинувши цю працю, помер Лебединцев. Хто
знає про розміри цієї праці, той забуде й пробачить помилки небіжчика,
якщо вони були, і згадає тільки те високе й добре, що було наслідком
його праці»’.

В. Горленко розкрив псевдоніми Ф. Г. Лебединцева, якими він користувався
в своєму журналі: «К. Цибульський», «Лобода», «Кулюм-баш», «Б. Д-ръ»,
«Холмский Старожил», «Холмский Братчик», «Фра-теркулус», «Т. Шнейдер».
Автор сповістив, що редактор мріяв залишити спогади, але тепер для нас
втрачена можливість сподіватися на них.

У високій оцінці редакторської діяльності Ф. Г. Лебединцева з В.
Гор-ленком погодився й професор Харківського університету М. Ф. Сумцов.
До річниці смерті редактора він опублікував статтю, виконану в жанрі
портрета за листами, відзначивши, що особисто не знав небіжчика. З
листів Ф. Г. Лебединцева, наведених у статті, постає високоосвічена
особистість, яка уболіває за долю України. «Жвавим інтересом, — писав М.
Ф. Сумцов, — відзначалися замітки Ф. Г. про стародавній український
побут, про звичаї старого часу. Тут Ф. Г. говорив, очевидно, від повноти
серця, що любить рідну старовину, і самий стиль його мовлення набував
колориту особливої задушевності, місцями пробивається гумор
спостережливої добродушної властивості, місцями виявляється мальовниче
змалювання сільського життя, незважаючи на розтлінний вплив кріпацтва»2.

У висновках М. Ф. Сумцов відзначив, що ім’я Ф. Г. Лебединцева може
забутися лише із зникненням цілковитого інтересу до української
старовини. Іншими словами, воно завжди буде жити у вдячних літописах
історії як ім’я освіченого й енергійного трудівника історичної науки.

1 В. [Василь] Г. [Горленко]. К редакторсокй деятельности Ф. Г. Лебе

динцева // Киевская старина. — 1888. — № 5. — С. 65.

2 Сумцов Н. Памяти Ф. Г. Лебединцева // Киевская старина. — 1889. —

№3. -C.V-VI.

Свідченням справедливості припущень М. Ф. Сумцова було вміщення до
десятої річниці смерті першого редактора статті «Пам’яті Ф. Г.
Лебединцева», яка відкривала публікацію його листів до брата, що
розтяглася на кілька подач’.

Другий редактор О. С. Лашкевич (1842-1889), на жаль, пробув на цій
посаді півтора року. По його смерті редакція вмістила розгорнутий
некролог, що сполучав оцінку діяльності покійного, спогади про нього і
репортаж з похорону. О. С. Лашкевичем, відзначалося тут, керувало не
бажання домогтися для себе якихось вигод, але виключно служіння
громадському добру. Будучи батьком двох дітей, про «Киевскую старину»
він говорив: «Це моя третя дитина»2. Він успішно працював над тим, щоб
залучити кращих співробітників, піднести авторитет журналу.

Тому й через десять років редакція вмістила цінні матеріали про нього:
статтю Є. Кивлицького «Пам’яті О. С. Лашкевича» та спогади В. Беренштама
«З шкільних років О. С. Лашкевича». Спогади розповідають про умови
формування характеру майбутнього редактора, атмосферу в Київському
університеті на початку 1860-х років, пробудження в юному студентові
любові до України, участь у роботі недільної школи при університеті св.
Володимира. Тут були сформовані засади його світогляду, які дозволили
йому, будучи людиною далекою від наукової творчості, підтримати журнал у
найскрутнішу хвилину, не дати йому загинути, зайнятися тією працею, яка
була новою й несподіваною для нього3.

Е. Кивлицький, який за часів О. С Лашкевича був секретарем редакції,
також залишив багато цінних свідчень. Зокрема, реформуючи журнал,
редактор зібрав навколо нього коло осіб з правом вирішального голосу у
літературних питаннях, встановив сталий гонорар. Але допомога була
мінімальною, «усю чорну роботу довелося навалити на себе редактору, який
лише почасти користувався допомогою небагатьох близьких осіб»4. Він був
м’якою людиною, але саме завдяки цій своїй рисі він згрупував навколо
себе людей, які не сходилися в дрібницях, але дорожили науковою істиною
і долею своєї батьківщини. Його нетривала діяльність завдала поштовх
журналові для позитивного розвитку, що через десять років стало цілком
очевидним.

1 Див.: Памяти Ф. Г. Лебединцева // Киевская старина. — 1898. —

№3. —С 315-316.

2 Александр Степанович Лашкевич // Там само. — 1889. — № 12. —

С 490.

3 Див.: Беренштам В. Из школьных лет А. С. Лашкевича II Там са

мо. — 1899. — № Ц. — С. 249-269.

4 Киелщкий Е. Памяти А. С Лашкевича (К десятилетию со дня его

кончины) II Там само. — 1899. — № 11. — С. 246.

Отже, «Киевская старина» була тим органом, який започаткував в
українській журналістиці традицію створення й відстежування власної
історії, публікації матеріалів і спогадів про своїх редакторів і діячів.
У матеріалах «Киевской старины» сполучалися спогади сучасників, де
створювався виразний і правдивий образ діяча, з глибокими науковими
оцінками його праці. Це було тим цінніше, що редакторська праця невидима
для стороннього ока; лише щоденно спостерігаючи за клопотами особи,
можна по заслузі оцінити виконувану нею роботу і той талант, який вона
виявляє при цьому.

У підсумках слід відзначити, що журнал «Киевская старина» був першим
часописом, який розпочав публікацію досліджень і матеріалів з історії
української преси. Два тематичні цикли подали важливі матеріали
джерельного й аналітичного типу, які й сьогодні зберігають свою
актуальність і повинні бути включені в творення сучасного українського
історико-журналістського дискурсу.

6.2. Катерина Серажим: журналістика як дискурс

Сучасне українське журналістикознавство розвивається швидкими темпами.
Щороку видаються нові монографії, навчальні посібники й підручники,
виходять наукові часописи, захищаються кандидатські й докторські
дисертації, проводяться науково-теоретичні й науково-практичні
конференції, за-результатами яких публікуються збірники наукових праць.
Огляд та оцінка всіх подій і здобутків у світі журналістикоз-навства
лише за один рік могли б стати підставою для створення поважної наукової
праці. Але ми можемо ставити перед собою значно скромніше завдання, а
саме: репрезентацію найбільш типових напрямків новітніх
журналістикознавчих досліджень, які повинні увійти в коло обов’язкових
знань для сучасного медіапрацівника. Тому в цьому розді-. лі ми
зупинимося на монографічних працях, що вийшли друком у 2000-х роках,
подавши їх аналіз у хронологічній послідовності. Більшість з них стали
підставою для захисту авторами докторських дисертацій із спеціальності
«Журналістика». Якщо погодитися з думкою, що кандидатська дисертація —
це пропуск у науковий світ, а докторська — заявка на створення в ньому
своєї школи, то наш вибір є цілком виправданим.

***

В останні роки в науці про мас-медіа захиталося традиційне, вироблене в
XX столітті уявлення про журналістику як про четверту владу. І не
тому„що значення журналістики девальвується, скорочується й вона
відсувається на задвір’я суспільного життя. А зовсім з іншої причини:
журналістика ускладнюється, глобалізується, стає всеосяжним,
всеохоплюючим, всеобіймаючим явищем.

И42

Коли ми говоримо, що журналістика — це четверта влада, то розуміємо, що
ця влада мусить здійснюватися над кимсь/чимсь: світом, суспільством,
певною спільнотою, людиною. Тобто це феномен, що існує поза певним
об’єктом і здійснює владу над ним. Але сучасна журналістика перестає
бути владою, бо з позиції над світом переходить у самий світ. Для
пересічного суб’єкта суспільного життя (а ним є, по суті, кожна людина)
соціальне довкілля збудоване інформацією. Це будинок, що складається з
інформаційних цеглинок. Будь-яка подія без висвітлення в мас-медіа
залишається річчю в собі і лише оприявнена в органах масової інформації
перетворюється на річ для нас. Таким чином, журналістика виконує
світобудівну функцію, створює нашу повсякденність, проймає кожну
клітинку життя. А відтак журналістика — це вже не влада над світом, а
самий світ.

Під цим кутом зору в журналістикознавстві локалізується поняття тексту.
Оскільки текст — це відтворена письмово або в друкованому вигляді
сукупність слів, шо складають логічну або мистецьку єдність, то він
спроможний виконувати тільки відтворювальну, але аж ніяк не світобудівну
функцію. З огляду на це в журналістикознавстві (і ширше—у гуманітарних
науках у цілому) розпочалися пошуки більш об’ємного поняття, яке б могло
передати усю складність сучасних стосунків мови та світу.

Чому в журналістикознавстві, а не, скажімо, у теоретичному мовознавстві?
Тому, що центр творення літературної мови в XX столітті, з глобалізацією
масово-інформаційних процесів завдяки появі аудіовізуальних та
електронних ЗМІ, перемістився в журналістику. Теоретичне мовознавство,
зорієнтоване на традиційну модель, у якій найбільшою мовною цінністю
визнавалася художня література і створювані в її межах надбання, не
відразу звернуло увагу на це явище. Тому саме серед дослідників
масовоінформаційної діяльності виникло поняття дискурсу. Уперше у 1952
році його вжив 3. С Харріс, досліджуючи мову реклами — найбільш
прагматичного сегменту масовоінформаційних тестів.

Як спробу подолати локалізацію поняття «текст» у російському
мовознавстві й літературознавстві слід розглядати запровадження концепту
«речь». В українському науковому просторі цей термін переклали незручним
і незграбним словом «мовлення», ніби забувши праслов’янські корені
попереднього слова. Адже від слова «речь» походять «ректи», «рече»
нашого початкового літопису «Повість временних літ»; сучасне українське
слово «речення»; та й наші класики XIX століття активно запроваджували
його в літературну мову, прикладом чого є знаменитий рядок з байки Л.
Глібова, що вже перетворився на крилатий вислів: «Дозвольте і мені,
панове, річ держать». Особливо незручними є прикметникові конструкції зі
словом «мовлення», де вони перетворилися на «мовленнєві звороти», тощо.

443)

Повернувшись від термінологічних розважань до сутності справи, необхідно
відзначити, що поняття «речи», «мовлення» мали на меті подолати
обмеженість поняття «текст» і розглянути мовний твір як висловлювання
суб’єкта, що мало передумови появи у вигляді авторських настанов і
намірів і наслідки у вигляді сприйняття висловлювання і появи його
інтерпретацій читацьким середовищем і літературною критикою.

Але й поняття «речи», «мовлення» не задовольняють сьогодні
жур-налістикознавство — занадто очевидною є прагматична, ужиткова
сутність масмедійних текстів; яскраво виражені екстралінгвістичні мотиви
їх породження і такі самі наслідки їх функціонування. Рухаючись в
напрямку наукового осмислення дедалі складнішого свого предмета,
журналістикознавство і звернулося до концепту дискурсу.

В українській науці про мас-медіа першою важливість вивчення
журналістики як дискурсу зрозуміла Катерина Серажим, написавши про дане
явище цікаве і глибоке дослідження «Дискурс як соціолінг-вальне явище:
Методологія, архітектоніка, варіативність»1. По суті, вона ввела в
українське журналістикознавство поняття дискурсу, що вже давно стало
звичним у світовому мовознавчому просторі. Про те, що це так, свідчить
величезний список використаної в монографії літератури, з якої близько
двохсот позицій складають праці українських і російських авторів, а
близько ста — англійських, французьких, німецьких і польських
дослідників. У науковому світі усталилася думка, що дискурс сьогодні —
це предмет спеціальної науки — дискурсивної лінгвістики (linguistique
discursive).

Робота Катерини Серажим справді має енциклопедичний характер, необхідний
для введення в національний науковий обіг складного і багатошарового
поняття, яким є дискурс.

У методологічній частині своєї роботи авторка намагається йти за
найавторитетнішими науковцями — представниками дискурсивної лінгвістики,
старанно викладає їхні погляди на різні аспекти цього явища. Поняття
дискурсу вбирає в себе семантику усіх попередніх мовознавчих термінів.
Дискурс — це і текст, і висловлювання (річ, мовлення). Дискурс
створюється за допомогою тексту й висловлювання, але не обмежується
ними. Дискурс — це процес творення нових смислів, це здійснення мовою й
текстами своєї світобудівної функції. А ці функції найбільш виразно й
всебічно виявляються в журналістиці. Тому дослідження Катерини Серажим
актуалізується в просторі масовоінфор-маційної діяльності та науки про
неї.

1 Серажим Катерина. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія,
архітектоніка, варіативність. [На матеріалах сучасної газетної
публіцистики]: Монографія / За ред. В. Різуна / Київ. нац. ун-т їм.
Тараса Шевченка. — К., 2002. — 392 с Далі посилання в тексті. — /. М.

Не вдаючись до цитування її вичерпного визначення, у якому охоплено
текстову, спонукальну та інтерпретаційну субстанції явища, відзначимо,
що Катерина Серажим розглядає дискурс як процес життя (буття!) тексту (і
журналістики як тексту) в індивідуальній та масовій свідомості, як
інтерпретаційний наслідок його (дискурсу) сприйняття, детермінований
авторськими намірами, особистісною позицією і знаннями реципієнта,
фоновою кореляцією.

Як цілком очевидно з наведених суджень, текст є однією із складових
дискурсу, тому з деяким застереженням сприймається думка авторки про те,
Що «текст є складнішим від дискурсу» (с. 69; повторено у висновках, с
328). Це так лише в аспекті теоретичного мовознавства, для якого
центральним поняттям є текст. Але в аспекті журналістикоз-навства,
навпаки, дискурс складніший за текст. Текст складніший за дискурс лише
тому, що містить у собі множинність інтерпретаційних можливостей. Але
дискурс і полягає у виявленні цих інтерпретацій і вивченні їх самих, як
породжених у певній свідомості (індивідуальній і колективній) і певному
часі й просторі.

Як не досить виважене сприймається положення про те, шо дискурс не
здатний нагромаджувати інформацію, а є лише способом її передачі.
Дискурс належить до іншої феноменологічної субстанції: він і справді не
нагромаджує зовнішню (подієву) інформацію, але здійснює інтерпретацію
наявної в тексті інформації, тобто завдяки інтерпретації позбавляє її
сталості, робить релятивною, отже, пов’язаний з виробництвом внутрішньої
(інтерпретаційної, аналітичної) інформації. А відтак дискурс все ж не є
механічним нагромаджувачем інформації, а процесом на підставі сталого
тексту породжувати нові його значення та смисли.

В аспекті архітектоніки, як справедливо відзначає Катерина Серажим,
дискурс — це своєрідна макроструктура, що реалізується на семантичному й
прагматичному рівнях. Народжена в прагматичному фокусі тема реалізується
в розгорнутому ланцюжку синтагм, тобто тексту. У свою чергу в процесі
сприйняття він набуває так само прагматичних інтерпретацій, що часом
здатні перестуктурувати його семантику.

Найважливішу частину наукової праці Катерини Серажим складає розгляд
варіативності дискурсу. Розуміючи невичерпність предмета, вона
зупинилася лише на політичному дискурсі як найбільш актуальному явищі в
журналістиці, відзначивши при цьому, що він належить до оціночних
дискурсів, а для його формування прагматичним структу-ротворчим чинником
є аксіологічні стратегії.

Попередня частина, у якій розглянуті аспекти теорії й архітектоніки
дискурсу, таким чином «забезпечила» авторку термінологічним
інструментарієм і методологічним апаратом для роботи над аналізом
журналістських текстів. Для репрезентації політичного дискурсу до-

445)

слідниця скористалася численними матеріалами з провідних українських
газет: «Дзеркало тижня», «Голос України», «День», «Час», «Україна
молода» та ін.

Наслідком її праці є встановлення зміни цілої парадигми українського
політичного дискурсу, зміст якої полягає в руйнації старої стилістичної
системи. Точно кажучи, радянська журналістика не містила в собі
політичного дискурсу. І це було однією з причин, чому він у нас не
вивчався. Дискурс фіксує передусім діалогічну природу людського мислення
й мовлення. Тоталітарній же державі не потрібен діалог; вона засадничо
монологічна. Вона не потребує й не передбачає відгуку громадян на свої
політичні заяви й репліки; вони спускаються з височин влади для
виконання, а не для обговорення; рішення приймаються кулуарно, у
вузькому колі. Лише демократичне суспільство породжує дискурс, що й
відбулося в Україні в новітню добу. Тому монографія Катерини Серажим є
реакцією авторки на запити нашого часу і спрямована на аналіз нинішнього
стану української журналістики.

Сучасний політичний дискурс української журналістики в монографії
Катерини Серажим розглянуто в трьох аспектах: аргументацій-ному,
вербальному й жанровому.

Авторка сумлінно довела, що на початку 1990-х років перевага надавалася
емоційній аргументації. Але еволюція аргументаційності йшла в напрямку
посилення логічного первня. Логічна аргументація передбачає звертання до
вже наявних цінностей, реалістична за семантикою, діалектична й
динамічна, тобто здатна рухатися за життям і реагувати на його
еволюційні потреби, породжувальна, тобто здатна до формування оновленої
системи цінностей у свідомості адресата, до витіснення з його свідомості
старих радянських і заміни їх на нові демократичні цінності
громадянського суспільства.

На вербальному рівні авторка простежила формування нової стилістичної
норми, а саме: становлення і динамічне оновлення політичного словника,
яскрава метафоризація та контрастність політичної мови, широке
використання розмовно-зниженої лексики, деспеціаліза-ція термінів і
водночас тенденція до їхньої стандартизації, активізація запозичень,
особливо з англійської мови, і т. д.

Жанровий рівень репрезентований дослідженням найцікавіших з погляду
дискурсу утворень. Тут розглянуто «старий», традиційний жанр інтерв’ю.
Але він відібраний для аналізу тому, що саме в ньому могутньо
реалізується дискурсивне начало, виявляючись в індивідуальній
особистісній ініціативі публічного спілкування з одного боку, і водночас
у соціальній орієнтації на масову аудиторію — з іншого. Авторка
підкреслює зумовленість інтерв’ю екстралінгвістичними чинниками,
цілеспрямованість його соціальної дії.

Але сучасна журналістика виробила низку нових жанрових явищ, аналогів
яким не знайдемо в просторі радянських ЗМІ. До їхнього числа належить
гасло — жанр, у якому політичні сили маніфестують свої програми, тези,
передвиборчі агітаційні слогани. Гасло як жанр вирізняють лаконізм,
інформаційна насиченість, афористичність, повторюваність у всіх видах
масової інформації, доповнення візуальними додатками.

Проте навряд чи можна погодитися із зарахуванням цього жанру до
новаторських, а не традиційних. Адже цей жанр широко використовувався в
Росії від часу Першої російської революції. У радянські часи, пам’ять
про які все більше стирається, центральні газети до кожного
революційного свята друкували «Лозунги ЦК КПРС», які спеціальний актор
мав вигукувати через мікрофон перед колонами демонстрантів, аби трудящі,
які йшли в них, не вигадали чогось недозволеного. Відтак віднесення
гасла до нових жанрових елементів політичного дискурсу сприймається з
недовірою.

Окреме місце приділено висвітленню ролі й значення політичного фольклору
на сторінках сучасної української газети. До цього типу газетних текстів
належать: громадянська поезія, політична частівка, байка, казка,
гумористичні й абсурдні висловлювання, памфлет, епіграма, анекдот тощо.
У радянській тоталітарній журналістиці ці жанри застосовувалися лише до
зовнішніх ворогів. У демократичному суспільстві до їхнього предмета
входить внутрішнє життя держави, стан справ в українському соціумі,
економічна та політична ситуація в Україні.

У підсумку авторка наголошує, що властивий українському суспільному
просторові демократизм визначає наявність та активне функціонування
політичного дискурсу в українській журналістиці, сприяє акумулюванню
національного інтелекту для розв’язання важливих соціально-політичних
завдань і проблем, саморегулюванню українського соціального довкілля.

Дослідження Катерини Серажим супроводжують численні схеми та графіки,
розміщені як у тексті праці, так і в додатках до неї. Вони дозволяють
допитливому читачеві розібратися зі складними поняттями, унаочнюють їх
внутрішню структуру, виявляють взаємозалежність їхніх елементів.

Монографія Катерини Серажим є важливим здобутком сучасного українського
журналістикознавства, створює добре підґрунтя для подальшого вивчення
явища дискурсу. Окремі положення авторки потребують обговорення з метою
вироблення більш авторитетного розв’язання проблем, пов’язаних з цим
поняттям, без якого світова наука сьогоднішнього дня не підходить до
розгляду масової інформації. Усталення в українській науці поняття
дискурсу сприятиме глибокому осмисленню своєрідності функціонування
журналістики в демократичному громадянському суспільстві.

447)

6.3. Володимир Владимиров: журналістика як герменевтика

Володимир Михайлович Владимиров — відомий у журналістико-знавстві як
автор кількох навчальних посібників, у тому числі «Теория и методика
журналистского творчества» (1997), «Основы журналистики в понятиях и
комментариях» (1998), «Історія української журналістики (1917—1997 pp.)»
(1999), «Герменевтика журналістики» (1999). Він був серед зачинателів
розширення журналістської освіти в Україні, засновником кафедри
журналістики у Східноукраїнському національному університеті імені В.
Даля в Луганську. Рецензовану монографію написав, перебуваючи в
докторантурі ІЖ КНУ, де за цією темою захистив докторську дисертацію.

Він є випускником філфаку Дніпропетровського університету та
спеціальності «Журналістика» у Київській ВПШ, понад двадцять років
пропрацював у пресі, на телебаченні, в інформаційному агентстві. У 1990
році захистив дисертацію з історії преси в Академії суспільних наук
(Москва), став кандидатом історичних наук. Наведена неповна
бібліографічна довідка дає уявлення про плідність цього автора,
різнобічність його наукових інтересів. Праці В. М. Владимирова
відзначаються свіжим поглядом на проблеми, прагненням розв’язувати їх на
підставі світових досягнень у журналістикознавстві, запровадженням у
науку нових понять і нових розв’язань традиційних проблем. Книжка
«Журналістика, особа, суспільство: проблема розуміння» ‘ узагальнила
ідеї, висловлені в попередніх його працях, дослідження завершило
попередній пошук, а відтак відзначається особливою науковою
ґрунтовністю.

Новаторство В. М. Владимирова полягає в розгляді журналістики як
герменевтики. Самий термін «герменевтика» походить від імені
старогрецького бога Гермеса (він же Меркурій у римлян), в обов’язок
якого входило донесення вербальних повідомлень інших богів і
витлумачення їхньої волі для людей, аби домогтися адекватного розуміння
часом доволі таємничих висловлювань. Герменевтика — галузь філософської
науки, яка вже надбала ряд традицій та створила свою класику, але,
зрозуміла річ, ніхто з філософів не ставив перед собою завдання
витлумачити з позицій цієї науки журналістику. Хоча таких спроб не
бракує щодо літератури, а ширше — мистецтва. В естетиці XX століття
виник цілий методологічний напрямок, пов’язаний з

1 Див.: Владимиров В. М. Журналістика, особа, суспільство: проблема
розуміння: Монографія. — К.: Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, 2003.
— 220 с. Далі посиланні в тексті. — І. М.

мистецтвом тлумачення авторської позиції в літературному творі за
допомогою старанного коментування, врахування численних
істори-ко-культурних реалій, біографічних фактів, літературних впливів і
т. д.

В основу праці В. М. Владимирова покладені ідеї Ф. Шлейєрма-хера, В.
Дільтея, Е. Гуссерля, М. Гайдеггера, Г.-Г. Гадамера. Ю. Га-бермаса, К.
Поппера та інших філософів світового рівня. Робота є старанним викладом
парадигми герменевтичного пізнання: від хаосу, незнання, до
першорозуміння, інтерпретації інформації, засвоєння її одиничними
особами, а потім і переходу до масового розуміння.

На цьому тлі науковець запропонував уточнене ним визначення інформації:
вона, на його думку, «не є різновидом матерії (як це твердять
інформаціологи) і не є якістю речі, а є зрозумілим людиною фрагментом
сутності речі, яка в журналістиці призначена для поширення на масову
аудиторію» (с. 20).

Світ постає перед людиною первісно як хаос, випадковий набір явищ,
вчинків, подій. Але іманентною властивістю людини є пізнавальна
діяльність, прагнення пізнати світ і упорядкувати його на засадах
здорового глузду. Таким чином, «хаос є предметом розуміння, а відтак
герменевтика може бути представлена теорією і методологією опанування
хаосу» (с. 23).

Під цим кутом зору журналістика в сучасному світі й постає як головна
галузь герменевтики, подолання хаосу й пізнання людиною світу. Більше
того, В. М. Владимиров уважає, що відкриває у герменевтиці нову
сторінку: попередня філософська традиція розглядала розуміння мистецтва
однією людиною (с. 63), масовість для споживання мистецтва просто
неістотна. Журналістика, навпаки, передбачає спрямованість на масу,
створення певного духовного вектора, навколо якого згруповуються процеси
розуміння. «Приєднання цими людьми до свого духовного світу цього змісту
через ці слова, розповсюджені каналами масової комунікації, є масовим
розумінням інформації в журналістиці» (с. 62).

Для журналістики В. М. Владимиров запропонував нове визначення, яке має
заступити вживаний сьогодні синонім «засоби масової інформації», а саме:
органи масового розуміння. Не позбавлена сама по собі інтересу, ця
вербальна формула навряд чи вийде за межі факультативності і прищепиться
в громадській свідомості. Адже звести в цілому сутність журналістики до
масового розуміння навряд чи можливо. Хоча цей бік її діяльності
потребує вивчення й аналізу. Журналістика завжди залишиться соціальним
інститутом, пов’язаним передусім із збиранням, обробкою й поширенням
інформації. Інші аспекти журналістики — похідні від цього першого її
атрибута.

449)

Тим часом пропозиція В. М. Владимирова уникнути ужитково-функціонального
поняття «засоби» і пропозиція вживати замість нього слово «органи»
викличе співчуття своєю науковою переконливістю, доцільністю й точністю.
Справді, демократичне суспільство потребує не «засобів», а «органів»
масової інформації, потребує саме інформування, а не пропагандистської
обробки. «Засоби» передбачають наявність саме такого тенденційного
впливу на аудиторію, «органи» — забезпечення суспільства всебічною й
об’єктивною інформацією.

Своєрідним і новаторським є розв’язання В. М. Владимировим проблеми
функцій журналістики. Ця проблема має численні внутрішні нашарування від
спроб різних авторів нескінченно множити кількісний перелік цих функцій.
Наш автор знайшов прийнятний шлях, аби подолати цю множинність. Він
залишив іншим науковцям суперечку про функції журналістики, сам же
запровадив у науку поняття місії журналістики, розуміючи під місією
«покликання або найголовніше завдання, виконуване певним соціальним
інститутом (…)»(с. 75).

«Місією журналістики є, — запропонував своє визначення дослідник, —
інформаційне забезпечення досягнення масового розуміння» (с. 76). В. М.
Владимиров виходить з концепції соціально відповідальної журналістики, у
якій мас-медіа розглядаються як найважливіший здобуток, надбання
демократичного суспільства. Воно повинне гарантувати людині свободу
вибору, але умовою вільного вибору є знання, тобто володіння правдивою
інформацією. Лише вона стає підставою для розуміння людиною світу й
вибору своєї позиції в ньому.

Тут необхідно підкреслити думку, яка недостатньо виразно, як на наш
погляд, прозвучала у В. М. Владимирова: демократичне суспільство
будується на засадах плюралізму, багатовекторності в підході до тих чи
інших явищ. Турбота про масове розуміння, якого суспільство повинно
досягати на засадах журналістики, не повинна тягнути за собою вимогу
однакового думання, однакового сприйняття, орієнтації громадянства
уздовж одного, спільного для всіх, вектора. Тут уже недалеко й до
проголошення певної доктрини єдино вірним ученням, як то було з
марксизмом. А це прямий шлях до тоталітаризму. Тому ми вважаємо, що
місія журналістики повинна обмежуватися правдивим інформуванням про
світ, а не пропозицією розуміння світу. На підставі інформування кожна
людина сама обирає своє розуміння. У плюралізмі духовних, філософських,
політичних позицій порятунок людства, гарантія збереження його
найдорожчого надбання — демократичного суспільства. Люди різні, і вони
по-різному сприймають одні й ті ж події, але це не повинно перешкоджати
їхньому гар-

U50

монійному співжиттю, повазі одне до одного й універсальному вселюдському
порозумінню й злагоді.

Крізь місію журналістики В. М. Владимиров розглянув і принципи (засади)
журналістики, виявляючи й тут так само оригінальний підхід. Він так само
прагне тут виявити не сукупність дрібних підходів, а «вищий принцип» (с.
83). Очевидно, тут він також шукав поняття, яке б дозволило відрізнити
дрібніші явища від головного, як-от: функції — від місії, але у даному
випадку він такого терміну не знайшов і тому обмежився назвою «вищий
принцип». Виклавши погляди науковців на це питання, він запропонував
свою формулу: «Ми можемо вести мову про існування єдиного, вищого
принципу розуміння інформації в журналістиці, а саме: принципу
непорушної єдності об’єктивності та гуманізму» (с. 83).

Розглядаючи чотири концепції преси, що функціонують у сучасній
журналістиці, авторитарну, тоталітарну, свободи волі (лібертаріанську) і
соціальної відповідальності, В. М. Владимиров наголосив на тому, що
авторитарна і тоталітарна моделі — суть історичні різновиди одного типу
функціонування журналістики; так само модель соціально відповідальної
журналістики виростає з лібертаріанського типу. Тоталітарний тип
розглядається не просто як перейдений етап в історії мас-медіа, а як
вичерпана, скомпрометована модель розвитку журналістики. «Жорстке
керування компартійною пресою, — підкреслив В. М. Владимиров, — було
одним із чинників загибелі партії (КПРС. — /. М), повалення
соціалістичного ладу в СРСР, розвалу величезної світової імперії,
самоспростуванням великої ідеї поєднання рівності та свободи»^. 112).

Смисл соціально відповідальної моделі — у незалежності журналістики від
політичної влади, інших політичних інститутів, але в залежності
журналіста від своєї власної совісті, від суспільної моралі, своїх
читачів. Соціально відповідальна модель прийшла на зміну моделі свободи
волі тоді, коли журналісти зрозуміли, що свобода мусить бути обмежена
моральними нормами людського співжиття, що справедливість, правда,
краса, любов можуть впасти під навальними атаками пропаганди насильства,
підлості, безпринципності, споживацтва; високі ідеали потребують свого
захисту. Журналістика повинна стояти на сторожі суспільної моралі, бути
соціально відповідальною за поширення інформації на масову аудиторію. .

Книжка В. М. Владимирова побудована гармонійно, у ній симетрично
розташовані розділи, вони мають короткі висновки. Бібліографія до книжки
нараховує 381 джерело українських і російських праць і 196 іншомовних
джерел. Усе це створює враження наукової ґрунтовності. Але…

Тут необхідно поділитися деякими міркуваннями.

Монографія В. М. Владимирова у чомусь важливому й істотному за науковим
методом близька до монографії К. С Серажим про дискурс. Тут так само
взяте поняття, яке перед тим щодо журналістики не допасовувалося, —
герменевтика; викладено її засади, положення і адресовані журналістиці.
Іншими словами, зроблено те, що К. С Серажим зробила з дискурсом,
виклавши його основні характеристики ствердила, що журналістика і є
дискурсом. В. М. Владимиров те ж саме зробив з герменевтикою. Дві теми —
дискурс і журналістика, герменевтика і журналістика — розвиваються як
паралельні, ростуть ніби два стовбури, які лише десь там, у верхів’ях,
перекриваються.

З такої ситуації випливає щонайменше два цікаві висновки.

Перший. Журналістикознавство — молода наука, яка продовжує пошук
категоріального апарату, за допомогою якого її предмет може бути
описаний і проаналізований.

Другий. Предмет журнадістикознавства — сама журналістика — такий широкий
(до безмежності), що дозволяє застосування (та й то: продуктивне)
категоріального апарату суміжних наук.

Це об’єктивна властивість галузі знання, що розглядається. Спокусливо б
сказати тут про певні спекуляції з боку названих авторів, але не
повертається язик, оскільки вони демонструють свою сумлінність і
старанність і доволі професійно роблять свою справу.

Інша особливість книжки В. М. Владимирова полягає в тому, що усі його
наукові пошуки ведуться в абстрактних емпіреях, не торкаючись ґрунту
журналістики. У праці не розглянуто жодного журналістського тексту чи
якої-небудь журналістської ситуації, події, явища. Висновки автора мають
вигляд доказових лише на рівні абстрактної думки, але не на практиці.
Тим часом, наприклад філологам, неможливо уявити працю з теорії
літератури, у якій би не аналізувалися конкретні твори, а положення
виводилися з уявлень автора, з інших наукових праць, у яких так само не
аналізуються художні твори. У журналісти-кознавстві це не просто можливе
як виняток, а можливе як норма. Тому воно й викликає враження
ненадійності, приблизності в кожного науковця з іншої сфери знання.

У підсумку треба сказати, що книжки В. М. Владимирова, К. С. Серажим
належать своєму часові, відповідають рівню сучасного українського
журналістикознавства і певним чином демонструють його. Для філологічного
розуму тут багато що здається дивним, не витримує критики. Таке
становище буде тривати доти, доки журналістикознавство не виробить
сталої традиції працювати з журналістськими текстами, не визначить
корпус журналістської й публіцистичної класики, не почне вивчати
конкретні масово-інформаційні процеси та ситуації. Це може статися лише
тоді, коли розвинеться на повну силу як наукова дисци-

U52

пліна історія журналістики, коли правилом для будь-якого науковця, що
вивчає журналістику, стане робота з конкретним матеріалом, посилання на
творчий досвід авторів чи видань, які належать до класичних надбань
вітчизняної чи світової культури. А це, як бачимо, пов’язане з переходом
самого журналістикознавства на вищий рівень наукового буття, що є
справою не одного року.

6*4. Юрій Шаповал: історія журналістики чи історія в журналістиці

Юрій Григорович Шаповал (1941 р. н.) — доктор філологічних наук,
професор факультету журналістики Львівського національного університету
імені І. Франка, академік Академії наук вищої школи України — знаменитий
тим, що його праці останніх років присвячені історії української
журналістики. Серед сучасних українських авторів, які пишуть про
журналістику, він один з небагатьох, хто розуміє величезне значення
старанного вивчення її історії як невичерпної скарбниці політичного й
культурного досвіду, професійної майстерності у веденні
масово-інформаційної діяльності, створенні словесного образу сучасності,
пропаганди в слові ідеї української державності, залучення через цю
пропаганду українства на терени свого питомого національного ґрунту.

До книги «І в Україні святилось те слово…»1 увійшло дві монографії Ю.
Шаповала, які виходили раніше окремо. Перша: ««Діло» (1880-1939 pp.):
поступ української суспільної думки» (1999) і ««Літературно-науковий
вісник» (1898-1932 pp.): творення державницької ідеології українства»
(2000). Це дозволяє говорити про Ю. Шаповала як про одного з лідерів
історико-журналістських досліджень в Україні і викликає потребу пильніше
придивитися до його наукового методу.

Передусім необхідно відзначити, що дві його праці присвячені центральним
українським виданням, історія яких не припинилася через кілька років
після початку їх заснування, а тривала від кінця XIX до середини XX
століття. Це були видання започатковані: перше — лідерами народовців, а
друге — вже провідниками Української національно-демократичної партії.
Разом з тим обидва органи не були вузько партійними виданнями, а
заявляли про свою всеукраїнськість, як у плані соціальної орієнтації,
так і в плані географічного охоплення усього українського народу.

Таким чином, предмет для дослідження обраний невипадково. Він володів
науковою незайманістю. Про газету «Діло» існували лише

1 Див.: Шаповал Ю. Г. І в Україні святилось те слово…: Наукові праці.
— Л.: ПАІС, 2003. — 680 с Далі посилання в тексті. — /. М.

453)

статті, присвячені окремим сторонам и діяльності; про журнал «ЛНВ» —
крім статей, видана ще монографія Галини Корбич «Журнал
«Літературно-науковий вісник» львівського періоду (1898-1906)» (К.,
1999) Ч Узагальнюючі праці про ці видатні явища історії української
журналістики з’являються в нашій науці вперше.

Проте обидві монографії Ю. Шаповала, претендуючи на статус історії цих
видань, насправді не є такими. їх заголовки мають важливі уточнення
головної назви і завдають дослідженню вектор: становлення української
суспільної думки та творення державницької ідеології українства. Це
робить дані праці дуже зручними для захисту: якби хто-небудь наважився
говорити про брак у них тих чи інших елементів, то дуже легко було б
пояснити їх відсутність своєрідним аспектом дослідження.

Поясню це на прикладі. У монографії про «ЛНВ» цілком відсутній опис саме
літературного складу журналу, незважаючи на задекларовану в його
заголовку рівноправність літературної й наукової частини:
«Літературно-науковий вісник». Таким чином, цілком обійдені численні
художні твори О. Кобилянської, Лесі Українки, В. Винниченка, М.
Коцюбинського, О. Олеся та багатьох інших авторів, які, між іншим, теж
по-своєму впливали на становлення державницької ідеології українства.
Проте це зауваження може бути спростоване науковцем посиланням на те, що
він відібрав для аналізу тексти прямої дії — публіцистику й літературну
критику, де авторська позиція висловлена недвозначно.

Отже, перша особливість методу Ю. Шаповала — писати не історію
журналістики, а історію української суспільно-політичної думки, відбитої
в журналістиці.

Дві монографії побудовані на відмінних методологічних засадах. Праця про
газету «Діло» складається з чотирьох розділів, кожен з яких охоплює
окремий період: І. «На шляхах до щоденника (1 SSOISS? pp.)»; И. «3
програмою позитивного труду над добром руського народу…» (1888-1902
pp.); III. «Рости, Рідна Мово, і будь нам щитом….» (1903-1918 pp.);
IV. «Серед війни національної немає гадки про поступ економічний і
соціальний…» (1922-1939 pp.). Це заслуга автора: вперше запропонована
періодизація історії газети «Діло».

Але велике здивування викликає внутрішня структура розділів, де зміст
часопису описаний за роками. В українській мові є спеціальне слово для
позначення річної підшивки газети чи журналу — річник. Так от: за
річниками описаний зміст «Діла». Слово «описаний» тут

1 Див.: Корбич Галина. Журнал «Літературно-науковий вісник» львівського
періоду (1898-1906). — К.: Обереги, 1999. — 144 с

U54

максимально доречне: важко говорити про аналіз газети. У монографії йде
саме опис її матеріалів, що нагадує розширену, анотовану бібліографію.
Звичайно, слід пам’ятати, що опис неминуче містить елементи аналізу,
передбачає виділення найголовнішого, схоплення внутрішньої логіки,
виклад розвитку думки. Почасти все це є в описах Ю. ІЇІапова-ла, але ці
аналітичні елементи не є обов’язковими. Якщо їх немає, то він не
зобов’язаний пояснювати їхню відсутність.

Отож, друга особливість методу Ю. Шаповала — це емпірична описовість
предмета, тобто газетного матеріалу.

Третя особливість: зосередженість на текстах, прагнення обійтися без
культурно-історичного фону. Це призводить до двох цікавих наслідків.

По-перше, видання персоніфікуються під пером Ю. Шаповала. Його головний
герой — часопис, а не автори, що виступають у ньому. «Часопис намагався
насамперед з’ясувати причини зародження руху за єдність слов’ян…» (с.
72); «газета вказує своєму опонентові…» (с. 73); ««Діло» відповіло
ґрунтовною статтею І. Баштового…» (с. 72) — такі вербальні формули
традиційні для науковця.

По-друге, така позиція призводить до цілковитого знеособлення
авторського складу часопису. Дослідника не цікавить письменник,
публіцист. Вони випадкові постаті, які служать завданням часопису.
««Діло» відповіло ґрунтовною статтею І. Баштового» — дуже прикметна
формула. Не І. Баштовий у «Ділі» виступив із ґрунтовною працею, а «Діло»
при посередництві І. Баштового зробило відповідний вчинок.

Головний герой історії журналістики — орган масової інформації, історія
журналістики — це історія видань. Але у випадку з Ю. Шапова-лом,
здається, маємо справу з іншою крайністю, а саме: ігноруванням того, що
газета чи журнал — наслідок творчої праці певного авторського колективу.
Цей авторський колектив так само заслуговує на місце в історії
журналістики.

Позиція, що її зайняв Ю. Шаповал у методології історії журналістики,
зумовила ще один негативний наслідок: відсутність інтересу до
авторського складу призвела до того, що дослідник часом не цікавиться
тим, про кого пише. Це четверта особливість його методології. Зрозуміло,
що цінність певного явища в історії журналістики вимірюється тим,
наскільки опубліковані в ньому свого часу тексти увійшли до скарбниці
національних надбань: літератури, публіцистики, літературної критики,
науки і т. д. Ми вимірюємо історію сучасністю. У Ю. Шаповала йде
емпіричний опис без урахування значущості тих чи інших текстів з погляду
сьогоднішнього дня.

Найкращий приклад згубності (пагубності: від погуби) такого підходу
демонструє випадок з тим же І. Баштовим. Справа в тому, що «І. Баштовий»
— це псевдонім І. С. Нечуя-Левицького, яким підписана

455)

його видатна праця «Українство на літературних позовах з Московщиною»
(1891), що має величезну історію. Але стисло викладаючи сутність
питання, необхідно вказати, що написана вона на захист

0. Огоновського від несправедливих звинувачень О. Пипіна.

У Ю. Шаповала не тільки не вказано, що під ім’ям «І. Баштовий» ховається
видатний український письменник, але не розкрито значення його праці для
української літературної критики, не викладено, зрештою, і головні ідеї
суперечки «южан і северян». Праця І. Нечуя-Ле-вицького не є «статтею»,
хоча й з епітетом «ґрунтовна», а великою літературно-критичною працею,
яка друкувалася в щоденній газеті з 20 березня до 29 квітня 1891 року, а
в окремому виданні склала книжку хай і невеликого формату, але на 214
сторінок.

Так у Ю. Шаповала епохальна праця, що мала далекосяжні наслідки для
українства не лише на полі літературному, але й на політичному,
розглядається як рядове явище, пересічна подія, за допомогою якої «Діло»
відповіло О. Пипіну.

Друга монографія (про «ЛНВ») побудована вже не на засадах хронологічного
опису річників, а тематичного згрупування матеріалу. Тут історія журналу
розподілена на усталені вже в науці три періоди:

1. ««ЛНВ» львівського періоду (1898-1906 pp.) під редакторством Івана

Франка»; II. «Київське видання «ЛНВ» (1907-1920 pp.) під редактор

ством Михайла Грушевського»; III. «Відновлений «ЛНВ» (1922-1932

pp.) під редакторством Дмитра Донцова».

Усередині розділів матеріал зібрано за тематичними групами. Наприклад,
перший розділ має такі параграфи: 1) «В утвердженні суспільно-політичної
позиції… і в пошуках власного естетичного ідеалу»; 2) «Генезис
етнологічних і літературно-мистецьких процесів»; 3) «Формування
особистості елітного письменника»; 4) «Публіцистична модель національних
свобод і реальність».

Журнал так само персоніфікується. Лише в третьому розділі є параграф,
присвячений персонали «Концептуалістика статей Дмитра Донцова». Але
залишається незрозумілим: чому в першому розділі немає параграфа про І.
Франка, а в другому — про М. Грушевського, адже із змісту викладеного
матеріалу видно, що вони за свого часу відігравали в журналі роль не
меншу, ніж у третьому періоді Д. Донцов.

Тематичний принцип слабко підкріплений проблемним. Панівний метод тут і
далі — емпірична описовість. Усі роботи страждають від надлишку
публіцистичності у змістовому сприйнятті й у вербальному викладі
(стилістиці). Це може розглядатися як п’ята особливість методології Ю.
Шаповала.

Найкраще продемонструвати цю рису на прикладі параграфа «Формування
особистості елітного письменника», де йдеться про історико-

И56

літературні та літературно-критичні персонали*. Природна річ, заходить
мова й про Т. Шевченка. Шевченкіана «ЛНВ» представлена в такий спосіб
(даруйте за довгу цитату):

«Благоговійно й трепетно, науково обережно й інформативно виважено, крок
за кроком журнал досліджував невідомі сторінки з життя видатної постаті
Т. Шевченка, яка освячувала й осявала своїм духовним і моральним
подвижництвом і самозреченням заради волі України весь літературний
процес і національні поривання українців. Винятково стражденна доля
відпустила генієві-поетові ледве «кілька радісних днів». «ЛНВ»
подивовував нелюдській моральній силі його, незламності духу
особистості, що не скорилася жорстоким обставинам рабства, неволі й
знущань» (с. 458—459, розбивка Ю. Шаповала. — /. М).

Логічно замислитися: це доповідь на ювілейному зібранні товариства
«Просвіта» чи наукова монографія? Що нового сказав тут науковець, крім
того, що кожен школяр знає з підручника п’ятого класу? Тим часом
справжня значущість постаті Т. Шевченка не розкрита Ю. Шапо-валом, як і
багатьох інших українських письменників, які описані поверхово,
примітивно, без урахування особливостей кожного з них, своєрідних
інтерпретацій їхньої творчості під пером критиків «ЛНВ».

Такий підхід властивий не лише в розв’язанні літературно-критичної
проблематики, але й у цілому для наукового методу Ю. Шаповала. Структура
абзаца в його працях традиційно така: п’ять рядків власного тексту,
часто публіцистичного характеру, далі на десять рядків цитата, яка теж
часто не є найкращим місцем у праці. Під цим кутом зору слід говорити,
що Ю. Шаповал дав аналіз явищ обережно, розуміючи, що його монографії
наближаються здебільшого до бібліографічного описового методу.

Варто повернутися до ще одного складника методу Ю. Шаповала: відсутності
в його працях історико-культурного підходу. Історичні події він
відображає лише крізь призму наявності їх рецепції в текстах часописів.
Наприклад, у параграфі «Post scriptum визвольної боротьби» з третього
розділу описані надруковані в журналі «ЛНВ» історичні мемуари про період
державницьких змагань українського народу в 1917-1920 роках. Але про
самі ці події, їхню внутрішню логіку, уроки в монографії не йдеться. За
яких умов відбулося відновлення «ЛНВ» у Львові, чому до його редагування
прийшов Д. Донцов, хто це такий, якою унаслідок цього стала програма
журналу, — про це ми не довідаємося з монографії Ю. Шаповала.

У підсумку слід сказати таке. Кожного діяча варто цінувати за те, що він
дав для свого народу, а не за те, що не спромігся дати. Що ж дав Ю.
Шаповал? Незважаючи на вади свого методу, він дав багато. Дві

457)

його наукові праці подають історію провідних українських видань початку
XX століття, описують їх матеріали, становлять надійний магазин фактів і
дат, який допоможе майбутнім дослідникам створити більш аналітичні
дослідження про журналістику даної епохи. Історія української
журналістики настільки бідна, особливо на дослідження видань
державницької української орієнтації, що кожній помітній праці в цій
галузі треба радіти. Зрештою, Ю. Шаповал не вийшов за межі львівської
наукової школи, методологія якої в історичній ретроспективі відзначалася
потягом до позитивізму, емпіричної описовості, де правилом є старанність
у роботі з фактами О. Огоновського, а політ над фактами й аналітизм І.
Франка складає, швидше, виняток. Ю. Шаповал і пропонує нам взірець
методологічного застосування надбань львівської гуманітарної школи.

Харківська традиція відзначалася іншими рисами: глибоким аналі-тизмом,
широким залученням паралельних явищ до розгляду предмета, застосуванням
у наукових працях надбань історико-культурної методології. Необхідно,
щоб ця відмінність породжувала не конфлікт, а взаємодію, співпрацю на
засадах взаємного доповнення. У цій співпраці запорука успішного
розвитку історико-журналістських досліджень в Україні.

6.5. Валентина Галич: Олесь Гончар крізь призму журналістики

Ще тривалий час будь-які праці з історії української журналістики
починатимуться твердженнями про їхню безсумнівну наукову актуальність,
оскільки цей об’єкт вивчення наділений нескінченною розмаїтістю й
складністю, а працівників на полі його освоєння все ще до суму мало.
Українська публіцистика як галузь історико-журналістських досліджень
навіть не напрацювала сталих уявлень про корпус класики. За радянських
часів до предмета історії публіцистики було занесено лише
ортодоксального марксиста і войовника проти української національної
ідеї Ярослава Галана. В останні роки перед занепадом Радянського Союзу
несподівано «пощастило» Олександру Довженкові, публіцистиці якого була
присвячена книжка О. К. Бабишкіна1. Це майже все, що було написано про
українську публіцистику в монографічному жанрі за радянських часів. Про
видатних українських публіцистів державотворчого спрямування за цей час
не було сказано жодного об’єктивного слова. А це ж Михайло Грушевський і
Сергій Єфремов, Володимир Ви-нниченко і Симон Петлюра, Іван Багряний і
Дмитро Донцов, В’ячеслав

1 Див.: Бабишкін О. К. Олександр Довженко — публіцист. — К.: Рад.
письменник, 1989. — 288 с.

Липинський і Юрій Липа, навіть Михайло Драгоманов та Іван Франко, чия
творчість, зокрема публіцистична, так і не була оприлюднена в повному
обсягові, незважаючи на наявність академічного видання другого автора.
Вони всі були persona non grata для офіційної радянської ідеології.
Дослідження В. М. Галич1 доводить, що до числа борців за українську
національну ідею, лицарів українського національного духу належав і
Олесь Гончар, незважаючи на позірну, задля пильного ока «червоної
охранки», удавану вірність офіційній ідеології. Як питомий українець він
залишався ним завжди, ніколи не зраджував свого коріння, займаючи високі
державні посади; будучи головою СПУ в 1959— 1971 роках, він не
приховував свого україноцентризму, за що неодноразово піддавався
нищівній критиці.

Публіцистика Олеся Гончара, за підрахунками В. М. Галич, становить понад
1 тис. творів різних за проблематикою, жанрами, обсягом, призначенням. А
відтак його авторитет як видатного публіциста був аж ніяк не меншим, ніж
його авторитет як митця, видатного прозаїка. Інша річ, що публіцистика
завжди зорієнтована на сучасність, тоді як художня творчість — на
вічність. Публіцистична стаття — це роман на один день; зате читачів у
такого твору за цей один день з’являється стільки, скільки в художнього
твору за десять років. Цим і виправдане його існування і звернення до
жанрів публіцистики таких видатних митців, як Олесь Гончар. Публіцистика
була для нього об’єктивною духовною потребою, невід’ємною складовою
творчості. Звідси випливає два аспекти наукової актуальності книги В. М.
Галич. По-перше, вона актуальна в складі нашого гончарознавства; без
такого дослідження неможливо скласти цілісне й завершене уявлення про
Олеся Гончара як митця, громадського діяча свого часу й навіть просто як
особистість. По-друге, книга В. М. Галич актуальна й для історії
української журналістики як одна з небагатьох праць, присвячених одному
з найвидатніших і найталановитіших її діячів, чиї публіцистичні твори
мали величезну аудиторію та справляли глибинний вплив на формування
суспільної свідомості сучасників.

Але головне або принаймні дуже важливе: книга В. М. Галич не просто
чергова праця про Олеся Гончара чи про історію української журналістики.
Вона є взірцевою за науковою сумлінністю й вичерпністю в розгортанні
зазначеного в заголовку наукового сюжету. Разом з тим дослідження
демонструє, що є не єдиним способом буття цієї теми. Як і будь-яка
праця, де автор виступає першовідкривачем, книга спонукає до роздумів,
підштовхує до пошуку інших шляхів розвитку теми. У цьому розумінні
необхідно сказати про її відкривавчий зміст: вона розчищає дорогу

1 Див.: Галич В. М. Олесь Гончар — журналіст, публіцист, редактор:
еволюція творчої майстерності: Монографія. — К.: Наук, думка, 2004. —
816 с. Далі посилання в тексті. — /. М

459)

для багатьох дослідників української публіцистики, озброює майбутніх
авторів методологічним інструментарієм і термінологічним апаратом.

В. М. Галич провела величезну розшукову роботу, що гідна найвищої оцінки
й наслідування. Публіцистика Олеся Гончара зібрана в кількох його
прижиттєвих і посмертних книжках. Але В. М. Галич розшукала і ввела в
науковий обіг багато нових текстів. Частина з них — це ранні
журналістські праці Олеся Гончара, опубліковані в козельщан-ській
районній газеті «Розгорнутим фронтом» та інших важкодоступ-них часописах
у 1930-ті роки. Частина — це вперше зібрані нею записи до книг
відвідувачів музеїв, звернення, заяви, привітання, тобто такі тексти,
які сприймалися як одноденки і не перебували раніше в межах предмета
історії публіцистики. Нарешті, це й сумлінна робота з архівом Олеся
Гончара, включно з родинним архівом письменника, де розшукані тексти
телевізійної й радіопубліцистики, розглянуто безкінечний процес
саморедагування письменником своїх публіцистичних творів, відтворено
його пошуки влучного, впливового слова.

Праця В. М. Галич синтетична з методологічного погляду. Не еклектична, а
саме синтетична, оскільки сам предмет володів унікальною
епістемологічною складністю і вимагав для свого адекватного аналізу
множинних підходів. Відзначивши у відповідному розділі відсутність
«солідної праці з метатеорії журналістики загалом і публіцистики зокрема
на основі сучасної наукової парадигми» (с. 69), авторка обґрунтувала
своє звернення до методів добору та систематизації матеріалу,
порівняльно-історичного методу у контакті з типологічними й контрастними
дослідженнями, методу філологічного коментування тексту, статистичного й
біографічного методу.

Зокрема, щодо останнього вона декларує вживання такої інтерпретації
біографічного методу, який у сучасній науці кваліфікується як
«автобіографічний синерген». Та не можна сказати, щоб дана методологічна
новинка ефективно спрацювала в дослідженні. Авторка лише час від часу
згадує про це явище (с. 74, 183, 807), не відстежуючи його систематично.
Насправді ж «автобіографічний синерген» публіцистики Олеся Гончара
«реалізувався через постійне звернення до спогадів, листів, вражень від
пережитого, побаченого й почутого» (с. 807). Але ж апелювання до
власного досвіду, суб’єктивного переживання дійсності, присутність
письменника у своєму тексті у вигляді матеріалізованого авторського «я»
— загалом іманентна риса публіцистики. Тому дослідниця, задекларувавши
використання методу «автобіографічного синергену», повернулася до згадки
про нього тільки у «Висновках».

Головна ж методологічна ідея — висвітлити публіцистичну діяльність Олеся
Гончара на тлі суспільно-політичного життя України 30-90-х років XX
століття — переконливо й досконало реалізована в книзі.

У цьому допоміг авторці вже понад півтора століття перевірений на
практиці культурно-історичний метод, який передбачає сприйняття творів у
контексті політичного й культурного життя доби. Публіцистика як спосіб
реакції на злободенні проблеми сучасності потребує саме такого
методологічного підходу, що було ще раз неспростовно доведено й у
дослідженні В. М. Галич.

З трьох кваліфікацій Олеся Гончара, засвідчених у заголовку (журналіст,
публіцист, редактор), дві виявили свою меншу питому вагу в доробку
письменника, а відтак це адекватно відбилося й у дослідженні.

Як журналіст Олесь Гончар працював лише в 1930-х роках, у ранній період
своєї творчості. Цю частину свого доробку він не вважав не-проминущою,
ніколи не включав її до своїх зібрань творів. В. М. Галич з обов’язку
дослідника розшукала статті та нариси молодого письменника цього
періоду. Зрозуміло, що й ці тексти становлять цінність для дослідників
творчості Олеся Гончара, демонструють вироблення його голосу,
становлення творчої манери. Але разом з тим за наносною стилістикою часу
В. М. Галич побачила й людиноцентричну концепцію дійсності в нарисовій
творчості майбутнього класика, його турботу про окрему людину,
засудження функціонального підходу до неї, критику бездушності
радянського чиновницького апарату. Як радянський журналіст, Олесь Гончар
прагнув бути корисним українському народові, служити йому своїм словом,
наскільки дозволяли обставини тодішнього життя.

Як редактор Олесь Гончар працював завідувачем відділу прози журналу
«Дніпро» з листопада 1947 до травня 1949 року. Головним редактором
часопису в цей час був Микола Руденко, призначений на цю посаду так само
з одинадцятого числа 1947 року. Заміна попередньої редакції на чолі з
Андрієм Малишком знадобилася тому, що в 1947 році в «Дніпрі» побачили
світ романи Івана Сенченка «Його покоління» (№ 1-2) та Юрія Яновського
«Жива вода» (№ 4-5), різко розкритиковані тоді в партійній пресі. Це був
час ідеологічного терору. Письменників уже не знищували фізично, як у
1930-х роках, але всі передумови для того були, і ніхто не знав, де
зупиниться катівська сокира. У влади був очевидний намір використати
молодого письменника Олеся Гончара для ідеологічного зміцнення
редакційних рядів.

У березні 1949 року його призначають головним редактором журналу
«Вітчизна», замість звільненого з.посади «за космополітизм» попереднього
редактора Євгена Адельгейма. Редагував він «Вітчизну» до лютого 1950
року, перейшовши відтоді на творчу роботу. Як головний редактор він
готував грудневий номер 1949 року, цілком присвячений сімдесятилітньому
ювілею Й. В. Сталіна, а незадовго перед тим — матеріали до десятиріччя
возз’єднання України. Та й чи міг він цього не робити? Аналіз
редакційної роботи Олеся Гончара не засвідчив його

т)

особливої позиції в тій системі ідеологічних переслідувань і винищення
вільної думки. До його честі слід усе ж віднести те, що він недовго й
служив цій системі: близько одного року в «Дніпрі» і приблизно стільки ж
у «Вітчизні», — а далі залишив офіційні посади. Таким чином, розгляд
журналістської та редакторської діяльності мало що дав для розуміння
величі видатного українського письменника XX століття. Цікавим вийшов
параграф «Саморедагування: прагматика тексту», наповнений конкретними
прикладами стилістичної роботи Олеся Гончара, відстежуванням того, як
письменник шліфував мову своїх публіцистичних творів, «дотягував» текст
до максимальної змістової виразності.

З погляду письменницької техніки автори поділяються на тих, хто пише
відразу практично начисто, і тих, хто переходить у процесі втілення від
задуму до публікації твору через численні текстові варіанти. До перших
належать Оноре де Бальзак, Олександр Дюма, наш Павло За-гребельний, який
у «Спробі автокоментаря» написав: «Я не знаю чернеток і варіантів; я
сідаю за машинку і відстукую роман». До других — Лев Толстой, Ісак
Бабель, який свого часу вразив К. Паустовського, показавши йому товсту
папку, де містилася не повість, як той спершу подумав, а тринадцять
варіантів одного невеликого оповідання, і наш Олесь Гончар. Його приклад
цікавий тим, що публіцистика, як особливий тип журналістики, передбачає
оперативність, негайність виготовлення тексту. Для виправлень і
стилістичної шліфовки у межах публіцистичного дискурсу часу не
лишається. Незважаючи на це, Олесь Гончар не зраджував своїй манері
роботи над рукописом, смисл якої полягає в старанному шліфуванні тексту,
дописуванні й переписуванні, пошуку найбільш влучного слова. Розглядаючи
густо помережані виправленнями сторінки рукописів Олеся Гончара, подані
як ілюстрації до книги В. М. Галич, з сумом думаєш, що це, можливо,
останній приклад такої письменницької праці. Сучасна техніка не залишає
матеріального сліду від творчого процесу, від роботи письменника над
словом, видаючи остаточний варіант тексту на електронних носіях.
Думається, що скоро припиниться потік нових надходжень до архівів, не
буде письменницьких рукописів, бо вони подаються до видавництв на
дисках, дискетах, флешках або й електронною поштою, не буде листів, бо
все необхідне люди будуть говорити один одному по телефону. А з
найголовніших традиційних жанрів, спрямованих на висвітлення приватного
боку життя, лишаться хіба що мемуари.

Але повернімося до книжки В. М. Галич про Олеся Гончара. Як і слід було
апріорно сподіватися, її головна частина зосереджена на висвітленні
публіцистичного доробку письменника; йому присвячено три ґрунтовні,
глибокі розділи, кожен з яких міг окремо «тягнути» на монографію. Якщо
говорити сумарно, згладжуючи певні нерівності рельєфу,

И62

то перший з них висвітлює проблематику, другий — жанрологію, а третій —
поетику публіцистики Олеся Гончара. Така структура дослідження може бути
визнана класичною, вона вичерпно охоплює предмет.

Перед кожним дослідником публіцистичного доробку письменника, який
працював тривалий час (для Олеся Гончара це період, як уже мовилося, від
1930-х до 1990-х років), розкриваються два можливі шляхи викладу теми:
хронологічний і проблемний. Сутність першого (хронологічного) підходу
полягає в періодизації творчості видатного діяча й подальшому
висвітленні особливості проблематики всередині кожного періоду. Сутність
другого (проблемного) підходу полягає в тому, що дослідник виділяє
провідні проблеми публіцистики письменника і в межах цієї парадигми
висвітлює особливості її розвитку в кожному окремому хронологічному
періоді. В. М. Галич обрала проблемний шлях — метод (так з старогрецької
мови перекладається це слово по-українськи). Відзначимо: залишивши
другий варіант розгортання теми майбутнім науковцям.

Навряд чи можна говорити про те, що погляди людини на ту чи іншу
проблему упродовж практично шістдесятилітнього періоду могли лишатися
константою. Та ще й якого періоду! Чого тільки не пережила Україна за
середину й другу половину XX століття?! Навіть якщо взяти до уваги різну
міру свободи слова, то стане зрозумілим, що публіцистика Олеся Гончара
несе на собі відбиток часу. Для дослідників публіцистики (наприклад)
Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова чи Івана Франка вже давно
загальним місцем стало твердження про еволюційний характер їхнього
світогляду й необхідність застосування такої еволюційної методології
щодо його опису. Це означає, що дослідник може говорити: такий-то діяч
розв’язував таку-то проблему так у такому-то році і в такому-то творі.
Через десять років (наприклад) він цю проблему вже розумів інакше. Усе
це необхідно сказати для обґрунтування нашої думки про те, що предмет
дослідження В. М. Галич залишає можливості й іншого його розв’язання,
аніж зараз запропонований.

У проблематиці публіцистики Олеся Гончара авторка виділила такі
структурні одиниці: задуми в публіцистичному дискурсі письменника,
митець і влада, ментальність українського народу, молодь як майбутнє
нації, митець і екологія, мотив війни та миру, слобожанський мотив.
Зазвичай у письменницькій публіцистиці вагоме місце займає літературна
критика. Ця особливість знайшла відображення в розділах «Новітні
тенденції літературного процесу в оцінці Олеся Гончара» і «Провідні
митці України як уособлення духовності її народу», де подані персонали
Шевченка, Гоголя, Яновського й Довженка.

Уже на підставі цього переліку можна бачити, якою невичерпною місткістю
наділений сам предмет дослідження. До персональної репре-

463)

зентації не потрапили портрети Івана Котляревського й Івана Франка,
Панаса Мирного й Степана Васильченка, Андрія Головка й Андрія Малишка. І
це зрозуміло: тема «Олесь Гончар як літературний критик» є цілком
самодостатня і по-своєму широка. Вона не могла в повному обсязі увійти в
книжку про його публіцистику. Авторка мала право зробити з цієї теми
вибірку за власним уподобанням. її вибір мотивований тим, що
запропоновані нею постаті особливо семантичні в літературній критиці
Олеся Гончара та ще й наділені виразним публіцистичним звучанням, тоді
як у висвітленні інших письменницьких портретів переважає
літературознавчий аспект.

Формулювання ж, у яких подана публіцистична проблематика, не викликають
заперечень. Зауваження може викликати хіба що їх розташування. Навряд чи
варто на перше місце висувати задуми в публіцистичному дискурсі
письменника. Тема, по-своєму важлива з погляду психології творчості,
викладених у її межах автокоментарів, усе ж не наділена тією
загальністю, як проблема національної свідомості та української мови,
екології, війни та миру, стосунків митця та влади.

Найбільш виразно метод В. М. Галич демонструє параграф «Еміграція і
діаспора: еволюція поглядів», де в самій назві закладена парадигма
розвитку теми, хронологічні змістові зсуви в її інтерпретації, які
спостерігалися впродовж життя письменника.

Традицією в історико-журналістських дослідженнях стало широке залучення
архівних матеріалів; хорошими монографіями й дисертаціями в нас
уважаються ті, де містяться посилання на архіви, і слабкими, де таких
посилань немає. Справді, для створення повноцінної картини історичного
розвитку журналістики використання архівних матеріалів часто необхідне,
тому що вони наводять світло на нез’ясовані епізоди журналістського
розвитку. Але є в цієї медалі й зворотний бік. Він особливо прикметний
тоді, коли мова йде про публіцистику, адже вона за самою своєю природою
існує й працює тільки тоді, коли репрезентується в друкованому чи усному
слові. Не є публіцистикою і не можуть нею бути листи, щоденники, записи
у блокноті. Вони не стали фактами журналістики; залишились езотеричними
творами, не перетворившись на екзотеричні явища. Публіцистика ж за своєю
природою екзотерична. Якщо ми в основу дослідження кладемо архівні
матеріали, то підміняємо вивчення публіцистики вивченням світогляду
письменника.

У деяких параграфах рецензованої книжки відчувається надмір езотеричних
текстів і невиправдане розширення предмета публіцистики до обсягів
світогляду письменника. Приміром, у параграфі «Митець і влада» за
різноманітними архівними документами викладено дуже цікаву історію
стосунків самого Олеся Гончара з Радянською державою. Цей розділ цінний
запровадженням у науковий обіг нових джерел, але в ас-

пекті розбудови публіцистичної парадигми він вразливий. Говорячи про це,
слід все ж мати на увазі, що кермувала авторкою благородна мета —
домогтися вичерпності у висвітленні предмета свого дослідження.

Таку ж вичерпність ставить вона собі за мету й у наступному розділі,
присвяченому жанрології публіцистики Олеся Гончара. Починається розділ
двома методологічними параграфами, спрямованими на висвітлення
історіографії питання та на подання загальної характеристики жанрової
системи публіцистики. Далі запропоновано аналіз п’ятнадцяти жанрів
публіцистики Олеся Гончара. Зрозуміло, що чільне місце тут належить
жанрам статті, інтерв’ю, нарису, передмові й післямові, рецензії. Але
авторка вичерпує тему, пропонуючи розгляд і таких жанрів, як привітання,
заява, звернення, запис до книги відвідувачів музею і некролог. Аналіз
ведеться саме в аспекті встановлення провідних рис і ознак жанрового
змісту й жанрової форми, з’ясуванняори-гінального авторського стилю у
використанні того чи іншого жанру.

Наукову сумлінність авторки демонструє, наприклад, параграф, присвячений
жанру некролога в публіцистиці Олеся Гончара. У тексті подані всі
знайдені дослідницею визначення цього жанру, описано історію його
становлення. В Олеся Гончара до цього жанру належить дванадцять творів:
перший, датований 1956 роком, написаний з приводу прощання з Остапом
Вишнею; останній з’явився в 1984 році і присвячений Михайлу Шолохову.
Унаслідок аналізу практично всіх текстів, що репрезентують цей жанр у
публіцистиці Олеся Гончара, В. М. Галич робить обґрунтований висновок:
«Його некрологи відзначаються ліричністю, філософським осмисленням
здобутків митців у історії української культури, інтертекстуальністю
змісту. […] Письменник завжди надавав їм високого
національно-патріотичного звучання. […] У його некрологічних творах
відхід у вічність розкривається як подія, сумна, трагічна сторінка
національної культури, у якій доля кожного видатного митця сприймається
як карб у історії народу на шляху національного визволення й формування
його духовності» (с. 576).

Таким чином, аналіз жанрів публіцистики Олеся Гончара подано на тлі
світових жанрологічних процесів, відображено місце письменника у
формуванні українського особливого й індивідуального гонча-рівського
типу того чи іншого жанру, розглянуто збагачення в творчій практиці
письменника жанрових традицій новими рисами.

Не можна не сказати про захоплення В. М. Галич статистичним методом,
прагнення перелічити всі твори, назвати конкретні цифри того чи іншого
жанру, подати графіки за роками чи десятиріччями наявності конкретних
жанрів у творчості Олеся Гончара. Але що важать цифри для
художньо-публіцистичної творчості, де успіх вимірюється талантом, а не
кількістю витраченого паперу?

46?)

У статті «Володимир Самійленко» (1958) Максим Рильський рішуче відкинув
зауваження, що цей поет мало зробив у своєму житті. «Хто визначив,
скільки саме рядків має написати поет за своє життя? — іронізував
класик. — Полічіть, скільки рядків ліричних поезій написав за своє життя
Пушкін? […] Від французького поета Антуана Арно перейшов у віки тільки
один вірш про листок, що зірвався з дерева, — і йде той вірш, котиться
той листок у дальші віки… Спасибі й за те Антуанові Арно, як спасибі
безсмертному Грибоедову за його єдине «Горе з розуму» (хто знає інші,
досить численні, твори Грибоедова?) — незрівнянно більше спасибі, ніж
«другові» Грибоедова Булгаріну за його друковані стоси…»’.

Вимірювання вартості не кількісними, а якісними показниками — це
загальний закон творчості: і художньої, і публіцистичної. Олесь Гончар
цінний для нас не тим, що написав близько тисячі публіцистичних текстів
(зазвичай пересічний журналіст районної газети залишає після себе
набагато більший доробок), а тим, що його публіцистика увійшла до складу
національних надбань українців, його слово явило собою потужний вибух
національного духу, формувало українську свідомість у мільйонів
зденаціоналізованих громадян, демонструвало світові велич української
національної культури.

Розділ, присвячений поетиці публіцистики Олеся Гончара, розв’язаний в
ономастичному й інтертекстуальному просторі.

Поетика публіцистики — галузь науки, у нашій гуманітаристиці майже не
опрацьована. Тоді як про поетику багатьох письменників існують
монографічні дослідження й дисертації, наразі не можна пригадати жодної
поважної праці на цю тему в галузі публіцистики. Нещодавно в мене була
полеміка з одним літературознавцем, якого здивував сам термін «поетика
публіцистики». «Поетика — це наука про структуру й форму художнього
твору», — доводив він. Публіцистика, мовляв, як явище журналістики, а не
художньої літератури просто не підлягає вивченню з погляду поетики. Я
заперечував і висловлював думку, що публіцистичний текст так само має
свої структуру й форму, а відтак підлягає вивченню в поняттях поетики.

В. М. Галич — мій однодумець у цьому питанні. Вона сміливо включила до
своєї книжки розділ про поетику публіцистики Олеся Гончара, щоправда
охопити це явище в цілому не змогла. Причини цього зрозумілі: поетика
публіцистики — розмаїте й багатоструктурне явище, її аналіз передбачає
розгляд логічного сюжету(ів) розвитку теми автором, застосування різних
типів аргументації головної ідеї, своєрідності використання образності,
історичних і літературних ремінісценцій, нарешті, особливості мови й
стилістики тощо. Запропонований В. М. Га-

1 Рильський М Т. Володимир Самійленко // Рильський М. Т. Зібр. тв.: У 20
т. — К, 1986. — Т. 12. — С 97.

лич спосіб аналізу зачепив доволі вузький вимір поетики публіцистики
Олеся Гончара, зате зроблений він високопрофесійно, старанно й вичерпно,
як, зрештою, все, чого торкнулося перо цієї авторки.

Розгляд поетики власних назв розпочатий з аналізу заголовкових
комплексів публіцистики Олеся Гончара, що ведеться із залученням
архівних матеріалів, які дають уявлення про роботу письменника над
назвами текстів, із відповідною типологією, запропонованою дослідницею.
Не може, зокрема, не викликати інтересу пропозиція В. М. Галич скласти
словник заголовків публіцистичних творів українських письменників, який
міг би стати заочною школою майстерності для працівників журналістики.

В окремих параграфах подано аналіз антропонімів і топонімів. Цікавою
вийшла розмова про асоціонім як троп. Аспект інтертекстуаль-ного
розгляду представлений у параграфі «Інтертекстосвіт публіцистики
письменника», де взято до уваги цитатний матеріал у його творах,
наведені ремінісцентні мости, які вони викликають, показано гру змістів,
що внаслідок цього постає.

З наведеного огляду видно, що поетика мислиться авторкою в межах такого
структурного рівня, як мова; на рівень композиції, сюжетики,
аргументації, образного ладу вона не піднімається. Слід сказати, що з її
старанністю й нахилом до вичерпності розділ про поетику публіцистики
Олеся Гончара мав би перетворитися на окрему поважну монографію. Щоб
уникнути цього, В. М. Галич зупинилася на тих аспектах, у яких
почувалася особливо впевнено, і подала й тут високий зразок наукової
проникності в мистецтво публіциста.

Завершивши огляд головних тем книжки В. М. Галич «Олесь Гончар —
журналіст, публіцист, редактор», необхідно сказати про її загальне
розв’язання. Книжка все ж є задовгою і зовсім не в тому розумінні, що
вона велика за розміром. Якось Максим Рильський написав, що чотиритомний
роман Льва Толстого «Війна і мир» — твір короткий, оскільки з нього не
можна викинути жодного зайвого слова. Книжка В. М. Галич виглядає
задовгою саме через «зайві слова й місця».

Навряд чи є смисл у тому, щоб після докладного розділу про проблематику
публіцистики, розкриття історичних аспектів творчого шляху Олеся Гончара
у розділі про жанрологію переказувати елементарні факти його біографії
(с. 346-347), де знову вести мову про початок його журналістської
діяльності в газетах Харкова й Козельщини, перерву в його творчості
через війну і т. д.

Навряд чи є потреба в кінцевому параграфі з жанрології Олеся Гончара
(присвяченому некрологу) знову повертатися до прохідних ідей вступного
розділу, як-от: «Багатою на розмаїті жанрові форми постає публіцистика
визначного майстра національної літератури Олеся Гончара, який широко
використовував потенційні можливості жанрів, до-

46і)

сягаючи глибини й точності спостережень над життям, тими складними й
суперечливими процесами, що відбувалися в Україні та світі в другій
половині минулого сторіччя» (с. 558). Про все це йшлося у вступі до
розділу і не потребувало повторення з нагоди жанру некрологу.

Нарешті, який смисл містився в тому, щоб двічі наводити дослівно одну й
ту саму цитату з праці Михайла Бахтіна про еволюційність і консерватизм
жанру, що дає йому підстави лишатися собою і невпинно розвиватися (с.
360 і 428)?

Складається враження, що монографія писалася у вигляді статей, кожна з
яких потребувала свого вступу, уведення в тему, тверджень про велич
публіцистичного доробку Олеся Гончара і нагадування про кульмінаційні
епізоди його творчого шляху, посилання й актуалізацію базових
методологічних ідей і висловлювань авторитетів. При остаточному
складанні до цілого тексту книги ці обов’язкові з погляду жанру статті
та зайві з погляду жанру монографії композиційні частини не були
усунуті, через що доводиться раз у раз зустрічатися з фрагментами вже
наведених фактів, епізодів біографії і навіть подвійним цитуванням одних
і тих же самих місць з творів наукових авторитетів.

До дрібних похибок, які все ж не слід залишати непоміченими, слід
віднести використання чоловічого роду по відношенню до Тамари Старченко
(с. 128) і Віри Зубань (с. 695); наведення назви книжки білоруських
авторів Алеся Адамовича, Янки Бриля і Володимира Колесника «Я из
огненной деревни», на яку написав рецензію Олесь Гончар, у вербальній
формулі «Я с огненной деревни» (с. 446); приписування Олесю Гончару
афоризму «Нове життя нового прагне слова» (с. 197), який насправді
належить Максиму Рильському; цей рядок починав однойменний вірш 1932
року і настільки прижився в українській мові, що увійшов до книжки А. П.
Коваль і В. В. Коптілова «Крилаті вислови в українській літературній
мові»’.

А втім, наявність дрібних недоглядів, на жаль, — типова картина в
сучасному книговиданні, де явно ослаблена редакторська робота над
рукописом, автори прагнуть здешевлення видання й випускають книжки у
власній редакції, що й призводить до певних прорахунків, які,
безперечно, були б виявлені за умови дбайливого редагування. З цього
погляду слід відзначити високу поліграфічну якість книги В. М. Галич,
хорошу коректорську роботу, відсутність у тексті друкарських помилок.

У цілому ж у такому монументальному й ґрунтовному дослідженні, яке
створила В. М. Галич про публіцистику Олеся Гончара, окремі недо-

1 Коваль А.П., Коптілов В. В. Крилаті вислови в українській літературній
мові: Афоризми, літературні цитати, образні вислови. — 2-е вид.,
переробл. і доп. — К.: Вища шк., 1975. — С 197.

ліки сприймаються як приватні моменти, що не руйнують високої оцінки
зробленого науковцем. її дослідження збагачує нашу гуманітаристи-ку,
воно мусило з’явитися в ній для висвітлення об’єктивної складової нашого
духовного життя новітнього часу. Досі ми знали Олеся
Гончара-письменника, відомого своїми видатними здобутками. Завдяки В. М.
Галич ми пізнали сьогодні Гончара-публіциста, лицаря українського
національного духу, який поклав свою цеглину в підмурівок нашої
сучасності, невтомно працював над пробудженням і становленням
національної свідомості українського народу. У нашій свободі,
незалежності, державності є частка і його великої праці, яка заслуговує
на гідне поцінування й дослідження, що їх відкрила В. М. Галич своєю
монографією.

6.6. Борис Потяти ник: семіоцентризм як інформаційна модель світобудови

Сучасне українське журналістикознавство вийшло на такий рівень наукової
зрілості, що вже не може розв’язати множину своїх проблем без
застосування методологічних філософських підходів, які дозволяють з
певної метапозиції подивитися на медіапроцеси ніби зверху, шукаючи
пояснень суперечливим і складним явищам. Разом з тим і філософія в
другій половині XX століття активно взялася за осмислення інформаційної
діяльності людства, перетворивши медіафілософію на свій важливий
складник, рівнозначний гносеології, естетиці, етиці та іншим традиційним
філософським наукам. Яскравого представника української медіафілософії
маємо в особі Бориса Потятиника (р. н. 1959), професора факультету
журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка,
який 1999 р. створив у своєму навчальному закладі Інститут екології
масової комунікації і старанно працює над проблемою стосунків людини й
її інформаційного довкілля.

Книжка «Медіа: ключі до розуміння»’ стала наслідком багаторічних студій
автора над численними українськими та зарубіжними джерелами, результатом
глибокого осмислення інформаційної й комунікаційної ситуації в світі.
Можна сказати, що Б. Потятиник сьогодні є одним з найбільш
по-західницьки зорієнтованих українських медіанау-ковців. Принаймні,
запропонована ним філософська концепція медіа-розвитку людства є
надзвичайно цікавою і конкурентоспроможною на світовому ринку ідей і
нічим не поступається відомій концепції американських учених Ф. Сіберта,
Т. Петерсона і У. Шрамма, викладеній у книзі «Чотири теорії преси»
(1956), та теорії масової комунікації

1 Див.: Потятиник Б. В. Медіа: ключі до розуміння. Серія: Медіа критика.
— Л.: ПАІС, 2004. — 312 с

469)

М. Маклюена, поданої в книзі «Розуміння медіа: продовження людини»
(1964). З останньою працею Б. Потятиник перегукується (синтаксично)
навіть у назві своєї книги, хоча й не наводить її у великому списку
літератури.

Виклад своєї концепції автор почав здалеку, визначивши спочатку базові,
конституційні поняття сучасної комунікативістики й подавши свій погляд
на них. Зокрема, він відзначив, що сьогодні «саму масову комунікацію,
здебільшого, визначають, як інформаційні потоки, розраховані на велику
гетерогенну аудиторію, розділену просторовими і часовими бар’єрами.
[…] Чимало дослідників оцю роздільність аудиторії часом чи простором
навіть вважали обов’язковою ознакою масової комунікації» (с. 8). Разом з
тим автор наголосив на умовності такого розуміння і відзначив важливу
роль міжособистісної комунікації. Він нагадав, що християнство в перші
століття після смерті Ісуса здебільшого за рахунок міжособистісної
комунікації поширилось на величезні території. Такий же приклад ми маємо
на мітингу, де присутні 5-Ю тис. чол., що в одному місці й одночасно
слухають промовців. Таким чином, масова комунікація виростає з
міжособистісної, а ця, остання, є частиною масової.

Більше того, в сучасній медіаситуації йде демасифікація масової
інформації, оскільки дедалі більша кількість газет, журналів, передач
призначаються для дедалі вужчої аудиторії. Сприяє цьому процесові й
Інтернет, який, на думку дослідника, перетворюється на колективну
пам’ять, де зберігається уся можлива інформація. «Тоді стосунки між
усесвітнім сховищем інформації і свідомістю людини, — додає він, — у
майбутньому будуть подібними до «стосунків» з власною пам ‘яттю. У
такому разі поняття «масова інформація» втратить своє сьогоднішнє
значення» (с. 10; курсив Б. Потятиника. — /. М).

Відтак автор плавно перейшов до аналізу сучасної інформаційної ситуації
в світі, зазначивши, що інформаційне суспільство, про яке так багато
говорять сьогодні, «є одним із симптомів наближення семіотичної
революції» (с. 7). Усе більше нині говориться про віртуальність як
провідну ознаку медіапроцесів. За автором, «віртуальність — паралельна
реальність, створена за допомогою засобів масової комунікації» (с. 11).
У більшості людей поняття віртуальності асоціюється з чимось на кшталт
дзеркала, яке відображає реальність. Насправді ж віртуальність —
реалістична імітація довкілля, включно з тривимірною графікою, за
допомогою комп’ютерних засобів. Невипадково поняття віртуальності
(Virtualis у перекладі з латинської мови означає «можливий», «гаданий»,
«здатний», «той, що повинен чи може проявитися») увійшло в суспільну
свідомість з появою Інтернету.

Незважаючи на те, що віртуальна дійсність — несправжня дійсність, вона
безпосередньо впливає на людину й суспільство. Домінуючий погляд:
віртуальні потоки справляють вплив на нашу психіку, «вір-

туальність наче ПЕРЕТІКАЄ у реальність» (с. 11). Є інший погляд:
віртуальний світ зменшує реальну агресію, «у цьому випадку реальність
наче ВИТІКАЄ у віртуальний простір» (с. 12; графічні відзначення Б.
Потятиника. — І. М.).

Віртуальність має тенденцію до домінування над реальністю; Ум-берто Еко
назвав цей феномен гіперреальністю. У сучасній медіафіло-софії
формується нове уявлення про справжність: справжня версія — це така
правдоподібна версія, яка перемогла в конкурентній боротьбі з іншими
вірогідними версіями.

Величезна роль у віртуалізації сучасного світу серед медіа, на думку Б.
Потятиника, належить телебаченню. З одного боку, воно здійснює
надпотужну інформаційну місію. Проте його особливості полягають у тому,
що в ньому зображення, зовнішній вигляд набуває важливішого значення за
логіку мовлення. Завдяки телебаченню косметика поступово витісняє
ідеологію; усе, у тому числі політичний, культурний і навіть релігійний
дискурс, перетворюється на шоу, на розіграш.

Найбільш активно втягування реальності у віртуальність відбувається в
жанрі реального шоу. Б. Потятиник вказав на давні традиції цього жанру:
різновидом реального шоу було, наприклад, полювання на відьом; за
оцінками істориків, його жертвами стали близько мільйона жінок, першу
відьму спалено в Тулузі 1275 p., остання страта відбулася в 1782 р. у
швейцарському кантоні Гарус.

На місце головної функції журналістики виходить розважальна. Уже
сьогодні в найбільш інформаційно просунутій державі США американців
найкраще розважають і найменше інформують. Телевізійна інформація є, як
правило, дезінформацією, тобто іррелевантною, фраг-ментованою,
поверховою інформацією.

Телебачення справляє патогенний вплив на суспільство. Складається
ситуація, за якої не людина володіє телебаченням, а телебачення —
людиною. Будь-яка подія, не висвітлена в теленовинах, в очах суспільства
не має повноцінності, якщо, не сказати взагалі, дорівнює нулю. У цьому
розумінні телеподія виступає як гарантія самої події. Телебачення
породжує телевізійну тупість — жменьку розкручених те-леособистостей
часто запрошують до обговорення тем, які перебувають поза сферою їхньої
комцетентності.

Причини патогенного розвитку цього типу масової комунікації: 1) глибоко
комерційна природа телебачення, для якого реклама — єдине джерело
прибутку; 2) відсутність текстів у традиційному, вузькому розумінні
слова. Телебачення не забороняє книжок, а просто замінює їх. Тим часом
мозок людини має доволі низьку «стелю» у сприйнятті інформації. Тому
текст — поки що найбільш швидкий спосіб закинути в мозок інформацію. У
цьому розумінні телебачення — крок назад.

47П

Сучасна світова спільнота стурбована й тим, що телебачення становить
серйозну загрозу демократії, воно набуло великої влади всередині
демократії. Жодна демократія не виживе, якщо не буде покладено край цій
всемогутності. Покласти край всемогутності цього медіуму спроможний
інший медіум, який витіснить телебачення й буде грати домінуючу роль. У
цих умовах людство винайшло Інтернет. Цей засіб масової комунікації
значно прискорив процеси інформаційної глобалізації, локомотивом якої
вважають медіа.

У відповідності до своєї методологічної настанови бачити явище під кутом
парадоксу й висвітлювати з протилежних боків Б. Потятиник розкрив плюси
й мінуси новітнього медіапроекту.

До позитивних аспектів він відніс повернення до міжособистісно-го
спілкування й текстового сприйняття інформації. Опитування в США,
відзначив він, засвідчили: регулярні користувачі Інтернету значно менше
дивляться телевізор, більше займаються спортом і більше читають книжок,
частіше спілкуються з друзями.

Інтернет сприяє політичному об’єднанню людей за мовною ознакою, яке
взагалі було неможливе, доки книгодрукування не перетворило мови на
широке середовище спілкування. У Європі націоналізму не було аж до епохи
Відродження, до того часу, поки друкарський шрифт не дав можливості
кожній письменній людині побачити свою рідну мову в аналітичному світлі.
Інтернет — це етномережа, яка дає можливість глобального об’єднання
людей однієї етнічної групи. Француз, який працює в Англії, більше не
асимілюється, бо має змогу щодня спілкуватися у віртуальному світі із
співвітчизниками.

Разом з тим до негативних аспектів розвитку інтернету автор відніс
автоматичне збільшення сектора патогенної інформації. Інтернет з цього
погляду нагадав йому зведення інформаційної вавилонської вежі, адже
основна маса споживачів (95 %) наркотизуються інформаційним сміттям і
порнографією. Інтернет, як і каналізація, облаштовує довкілля, але мало
що змінює в духовній сутності людини. Є погляд, згідно з яким інтернет
поширює замаскований неоколоніалізм і допомагає тримати інші народи й
культури під сферою впливу інформаційних наддержав.

Сьогодні телевізор остаточно інтегрується з комп’ютером: у будь-який час
ми зможемо зайти, як у комору, на телевізійний сервер і вибрати бажаний
фільм, інформаційно-аналітичну, пізнавальну чи розважальну передачу.
Заснований на цифрових і мережевих технологіях Інтернет незабаром 1)
стрімко втягне в себе (інтегрує) всі традиційні медіа; 2) приведе до
істотної видозміни традиційні медіа, «переплавивши» їх у нові форми.

XX ст., на погляд Б. Потятиника, становить окрему інформаційну епоху;
його можна назвати століттям фальсифікацій і грандіозних маніпуляцій
масовою свідомістю. Новий стан суспільства виявив себе вже на початку
століття. Унаслідок застосування пропагандистських кампаній у Першій
світовій війні виникла теорія «гіпотермічної голки», яка набула
поширення в 1920-1930-х pp. і трактувала інформаційно-пропагандистську
діяльність як медичні ін’єкції для впливу на суспільний організм. Стало
очевидним, що медіа є чимось на кшталт мегамашини. Преса потрапила в
помітну залежність від великих бізнесових корпорацій і політичних
партій, які за її допомогою розв’язують свої політичні й економічні
завдання.

Медіа концентруються в руках дедалі меншої кількості людей. Вважається,
що тоталітаризм як типове явище політичного життя XX ст. у своїх
класичних формах був би неможливий без технічних засобів комунікації.
Поняття «тоталітаризм» запровадив у політичний лексикон у 1925 р.
Бенітто Муссоліні для характеристики власного режиму. При цьому він
спирався на праці тодішнього міністра освіти та головного ідеолога
італійського фашизму Джованні Джентіле, який закликав до цілковитого
підпорядкування індивіда державі, до розчинення його в політичній
історії. Тоталітаризм зорієнтований не на традиційні старі цінності, а
на нові: утопічні сподівання на зміну людської природи, виховання «нової
людини». Риси тоталітаризму: 1) єдина й монолітна партія; 2) диктат
офіційної ідеології; 3) контроль над усією журналістикою; 4)
централізована економіка.

Ідеологія тоталітаризму завжди розрахована на маси. Каналами її
поширення є передусім журналістика. Для сприйняття дозованої інформації
потрібна загальна грамотність, але вона повинна залишатися на рівні
елементарної. Тоталітарна пропаганда передбачає інформаційну
герметичність.

Газетні ідеологічні тексти 1970-х pp. у СРСР явно заслуговують на назву
маразматичних (а краще маразмотворчих. — /. М). Радянська комунікація —
квазікомунікація. Мовні штампи — основні носії ритуальної функції
квазікомунікативного тексту. Величезний патогенний вплив тоталітарної
журналістики базується ще й на комплексі позамедійного впливу: прямому
насильстві, репресіях, залякуванні.

Масово-інформаційна діяльність у тоталітарній державі не має
самодостатнього значення, а перетворена на пропаганду. Пропаганда — це
переконування, яке корисне для того, хто переконує, але далеко не завжди
відповідає інтересам тих, кого переконують (визначення психолога Роджера
Брауна). Термін «пропаганда» почав увіходити в ужиток з 1622 p., коли
Ватикан утворив Конгрегацію пропаганди віри з метою контрреформації. Але
систематичні наукові дослідження пропаганди розпочалися лише

473)

у XX ст. У 1937 р. у Бостоні (США) створено Інститут аналізу пропаганди,
одна з найвідоміших праць інституту — «Мистецтво пропаганди».

У процесі досліджень було, зокрема, встановлено, що конституція людської
психіки не розрахована на такий маніпулятивний тиск, з яким зіткнувся
пересічний громадянин у XX ст. і який спроможна здійснювати сучасна
пропаганда й споріднена з нею система PR. Між пропагандою й рекламою
дослідники не бачать принципової різниці. Встановлено, що в сучасної
інформаційної людини породжується відчуття тотальної містифікації, коли
нічому й нікому вже не можна вірити.

Сучасна медіакритика прийшла до висновку, що катаклізми XX ст. поставили
під сумнів основоположне твердження про те, що людина керується в своїй
діяльності передусім раціонально зумовленими пошуками істини, добра,
справедливості.

З аналізу інформаційної ситуації останнього століття випливає, нарешті,
семіоцентрична теорія Б. Потятиника, до викладу якої він переходить.

Досі людство стояло на позиціях антропоцентричної концепції розвитку
Всесвіту. Проте вона передбачає гіпотезу про існування природної межі і
пов’язана з кінцевою метою. Ідеал або межа людської допитливості — знати
все. Саме з огляду на близькість цієї мети можна спрогнозувати
сповільнення темпів розвитку засобів масової комунікації. Тим часом ми
спостерігаємо протилежне — продовження алогічної, з погляду людини,
ескалації інформаційних процесів.

Комунікативістику давно цікавить становище пересічної людини серед
могутніх інформаційних потоків. Зокрема, на Американському континенті
виникла наукова медіаекологічна школа, яка має найвідоміші центри в
Торонто та Нью-Йорку. Термін «екологія» запропонував 1866 р. німецький
зоолог Е. Геккель для означення загальної науки про стосунки живих
організмів з довкіллям. Медіаекологія (Media Ecology) сформувалася на
ідеях, які свого часу висловили Маршал Маклюен, Ніл Постмен, Гарольд
Інніс, Люїс Мамфорд та деякі інші вчені. Предмет школи — вивчення впливу
масової комунікації на людське сприйняття, розуміння та систему
цінностей, виходячи з того, що наше довкілля сьогодні — це складна
інформаційна система, яка диктує людині певний спосіб думання, почування
й поведінки. У червні 2000 р. на установчій конференції було утворено
Асоціацію медіаекології США, її очолив Ленс Стрет. У 1999 р. (незалежно
від американців) створено Інститут екології масової інформації у
Львівському національному університеті імені Івана Франка.

Представники медіаекологічної школи прийшли до висновку, що інформаційне
довкілля людини вже стало настільки активним і самодостатнім, що живе
самостійним життям. За допомогою тексту людина звільнилася від
залежності від природи, сформувала науки, мистецтва,

И74

які вивільнили її з-під влади природних сил. Але тепер людина поневолена
текстом\ має місце тотальна запрограмованість людини семіотичним
середовищем.

Думка, що людина не є справжнім і повноцінним суб’єктом розвитку
Всесвіту, дуже давня. Справжнім суб’єктом є Бог або, як висловлюються
французькі структуралісти, анонімні структури, дискурс яких нас
програмує. Б. Потятиник так само пропонує модель інформаційної
світобудови, у самому центрі якої перебуває семіотична структура, що
через свою природу здійснює вибухоподібну експансію. Ця експансія
полягає в організації Всесвіту. Вона розпочалась разом з Великим
вибухом, а можливо, і породила його і відтоді пройшла такі рівні
експансії.

Перший — виникнення й розширення фізичного Всесвіту, утворення
різноманіття речовин та енергетичних полів.

Другий — виникнення біологічного життя, формування мікроскопічних
семіотичних структур (генетичної інформації), запрограмованих на
нескінченне відтворення шляхом розмноження.

Третій — виникнення людини та свідомості. Людина починає продукувати
тексти. З мільярдів індивідуальних людських свідомостей, об’єднаних за
допомогою мови й комунікації, складається єдине ціле. Текстова маса
зростає настільки, що заволодіває людиною.

Четвертий — нарощування інформації вже вийшло за межі людини й
відбувається в машинній «свідомості». Цей позалюдський (і
позабіо-логічний) інформаційний процес набуде якісно нового рівня, коли
машини переберуть на себе функції програмістів, що за прогнозами може
відбутися в 2030-х роках. Автоматична семіоекспансія піде ще швидшими
темпами, людина виявиться пройденим етапом інформаційної еволюції.

Б. Потятиник здійснив спробу перейти з антропоцентричної концепції у
сфері інформації на семіоцентричну Глобалізація під кутом зору цієї
теорії — це експансія тексту. Якщо раніше наука говорила про біосферу
(сферу життя), ноосферу (сферу розуму, поняття розроблене В. Вернадским,
Тейяром де Шарденом, сформульоване філософом-бергсоніанцем Е. Леруа в
1927 p.), то тепер варто говорити про семіосферу (сферу інформації), у
якій людина виступає як біологічний носій семіотичної системи, як
записувальний, розмножувальний і креативний пристрій.

Цивілізація інспірована текстом і є інструментом його прискорення,
«передавальним механізмом», який перетворює енергію нафти, вугілля,
вітру, сонця на енергію, швидкість і масу текстових процесів.
Відбувається самоекспансія семіотичних структур. Семіоз (масова
комунікація) пригнічує і витісняє нижчі рівні (міжособистісну
комунікацію).

Уже зараз людина переживає інформаційну втому, породжену надмірним
тиском інформаційного середовища на її психіку людини. XX ст. принесло
багато заяв інтелектуалів про їхнє безсилля перед

475)

маніпулятивними технологіями, незахищеність особи від
масово-інформаційних процесів, які не можуть бути пояснені з погляду
потреб людини й суспільства. Людина, як фортеця, впала під семіотичним
штурмом.

«Наше трактування, — роз’яснив Б. Потятиник, — базується на тому, що
людина є:

— веденим компонентом семіотичної структури, до того ж не єдиним;

— компонентом, обмеженим у часі й просторі, сама ж система започаткована
задовго до появи людини і розвиток її, цілком можливо, на людині не
зупиниться, тобто людська культура є лише етапом розвитку цієї системи;

— сама система має вбудовані механізми експансії, що спричинило феномен
людської культури і цивілізації; багато що в нас є просто побічним
продуктом семіотичної експансії» (с. 214).

Беззаперечно, що важливу роль у розвитку семіотичної експансії
відіграють високоорганізовані технології. Автор звернув увагу на те, що
техніка насправді є похідною від тесту, від формул; це — реалізовані
формули. Людина як процесор і біологічний носій інформації вже не
задовольняє темпів зростання ноосфери. Та вона й сама в межах цієї
концепції сприймається як біологічна формула, генетичний текст. Створена
людиною техносфера — це реалізована семіосфера, а вона, подібно до
гідросфери чи атмосфери, розвивається за законами, які не узгоджуються з
бажаннями людини і можуть суперечити її глибинним потребам.

Упродовж усієї історії людства, попри переконливу критику з боку частини
інтелектуалів, ще жодного разу не вдалося зупинити технічний прогрес,
зокрема й у масовій комунікації. У розвитку стосунків людини й техніки
простежуються дві тенденції: 1) до наростання автономності механізмів;
2) до наростання автоматизму в людській поведінці. Багато людей
вважають, що їх експлуатують вже на останній межі фізичних та
інтелектуальних можливостей. Людина не помітила, як потрапила під владу
дискурсу, опинилася в текстовому полоні.

Світом, тобто людською цивілізацією, завжди керували мегамаши-ни, якщо
під такими розуміти не перший, фізичний, рівень техніки, а складні
механізми соціального управління. Серед соціальних мегама-шин сьогодні
найважливіше місце займає медіамашина, яка привчила людину покладатися
на розповсюджувані «готові до вживання» уніфіковані інформаційні
фабрикати. Здійснювана через масову комунікацію синхронія дій мільйонів
і мільярдів людей взагалі є однією з передумов функціонування спільноти
(нації, людства) як єдиного організму.

Медіа є плодом, який людство виносило в своєму лоні, але який людству не
належить. Культура і цивілізація постають як низка проектів, що
саморозгортаються, експлуатуючи людські й машинні ресурси.

(476

Зрозуміло, людині важко змиритися з думкою про те, що вона не
самодостатня особа, виключна особистість, а інструмент, за допомогою
якого здійснюється експансія якоїсь семіотичної структури. Але Б.
Потятиник займає стосовно своєї теорії ніби відсторонену позицію.
Створивши семіоцентричну гіпотезу інформаційного розвитку Всесвіту, він
сам із сумом констатує її, передбачаючи, що в неї можуть і повинні
з’явитися поважні опоненти. Проте він не боїться їх, а передбачає. Адже
його концепція сучасного стану людського мислення полягає в тому, що
воно все більше будується як парадоксальна система умо-висновків.

Правдоподібність і вірогідність пропонованих нам істин вирішальною мірою
залежать від ораторської вправності й ерудиції того, хто переконує.
Насправді ж усі раціональні побудови щодо Х-об’єкта є рівноцінними та
рівноправними, наголошує вчений. Ми живемо в світі парадоксів —
самоспростувальних тверджень. У цій ситуації людина покладається на
інтуїтивну мудрість серця. Сучасна людина спантеличена кількістю версій.
Усю попередню еволюційну історію людина йшла в напрямку все більшої
ясності. Наука асоціювалася з поясненням, класифікацією, упорядкуванням
хаотичного світу. Сучасна ж наука дедалі більше асоціюється з якимось
невпорядкованим нагромадженням версій. Але й з наявних їй важко вибрати
«правильну», і науковці скаржаться на недостатність версій,
недостатність релятивізму. Одну з таких версій і висунув для обговорення
сучасної медіафілософії Б. Потятиник.

У кінці книги «Медіа: ключі до розуміння» він розмістив «Додатки», де
опублікував уривки з художніх, публіцистичних і наукових творів, які
можуть служити ілюстрацією до окремих аспектів його теорії. Не
сприймається як несподіванка в контексті його роздумів поданий у
«Додатках» розділ «З листів: спроба «бунту»», де він навів уривки зі
свого листування з поеткою й науковцем з Києва Ольгою Рижко, яка,
познайомившись з концепцією Б. Потятиника, рішуче запротестувала проти
неї з антропоцентричної точки зору. На думку автора, саме так і повинно
бути; він сприймає цю дискусію як частину закономірного розгортання
самостійної теорії, у якій і він сам, і Ольга Рижко є інструментами
самореалізації певного метадискурсу.

Прагнучи розв’язати інформаційну загадку сучасності, Б. Потятиник
написав насправді книжку-гіпотезу, книжку-загадку і запропонував у ній
таку відповідь, що її не зможуть прийняти самозакохані людина і людство.
Не зможуть тому, що вона ставить під загрозу футуристичні амбіції
землян. Але не зможуть до того часу, поки цей же самий футуристичний
розвиток не надасть науці нові дані для спростування або підтвердження
цілком вірогідної інформаційної гіпотези.

477)

6.7. Елеонора Шестакова: слово естетичне та слово комунікаційне

Наука завжди прагнула до створення загальної теорії предмета свого
дослідження, але опрацювання такої теорії виявлялося справою нелегкою,
потребувало значної попередньої роботи, пропонування обґрунтованих
наукових гіпотез, узгодження між собою суперечливих аспектів тих чи
інших концепцій. Науковці, які займаються глобальними проблемами,
стурбовані відсутністю загальної теорії поля, загальної теорії Всесвіту.
Іноді буває й так, що відкриття нових емпіричних фактів вщент руйнує
попередню теорію, а створити на її місці нову, яка б пояснювала всю
складність предмета, виявляється непросто й потребує виходу науки на
новий методологічний рівень. Актуальність монографії Е. Г. Шестакової]
полягає в спробі створити загальну теорію словесності нового й
новітнього часу, узагальнити й об’єднати принципово нескінченний ряд
емпіричних даних, а також узгодити між собою численні філософські
концепції, пов’язані з буттям слова в новітню епоху.

Ідеться про те, що від 1960-х років (а в окремих випадках навіть від
1930-х) мова в аспектах свого онтологічного буття, структури,
історичного функціонування, співвідношення письма й мовлення, знаку й
дискурсу стала традиційною проблематикою багатьох філософських шкіл і
напрямків. Е. Г. Шестакова глибоко вивчила й добре розуміється на працях
Я. Мукаржовського, М. Бахтіна, Р. Якобсона, К. Леві-Стросса, Р. Барта,
У. Еко, Ю. Лотмана, М. Фуко, Ж. Дерріди, П. де Мана, Ж. Де-льоза та
інших видатних філософів XX ст., які так чи інакше торкалися в своїх
ученнях проблеми комунікації й функціонування комунікативного слова.
Метамова монографії збудована на термінології, добре зрозумілій у
сучасній філософській думці; її основу складають поняття малого й
великого часу М. Бахтіна, проміжної території Я. Мукаржовського,
логоцентризму й фоноцентризму Ж. Дерріди, децентрації, ано-мальності,
інтенційності, тілесності, постсучасної повсякденності, побутових
дрібничок та інші терміни, що вже давно адаптовані в новітнє філософське
мислення й мовлення.

Відразу хочемо зауважити, що розв’язання проблематики теорії комунікації
та теорії літератури в контексті філософії, — це не вада дослідження, не
відхід від спеціалізації, а здобуток книжки. Позиція Е. Г. Шестакової
корелюється в цьому випадку з позицією Поля де

1 Див.: Шестакова Э. Г. Теоретические аспекты соотношения текстов
художественной литературы и массовой коммуникации: специфика
эстетической реальности Нового времени. — Донецк: Норд-пресс, 2005. —
441 с. Далі посилання в тексті. — І. М.

478

Мана, який вважав, що «сучасна теорія літератури є переважно автономною
версією питань, які опрацьовуються у філософії в різному контексті» \ а
в іншому місці уточнював: «Теорія літератури могла б тепер стати
узаконеною сферою філософії»2. Безумовно, це в такій же мірі може бути
поширене й на теорію комунікації. У певному розумінні справедливо буде
сказати, що проблематика монографії могла бути успішно розв’язана саме
на такому рівні мислення.

Ступінь обґрунтованості наукових положень, висновків і рекомендацій,
викладених у монографії, їхня достовірність може бути розглянута в двох
аспектах. Перший полягає в глибокому вивченні й засвоєнні надбань
новітньої філософської думки з проблематики комунікації й функціонування
словесності, виробленні на їх підставі своєї теорії взаємодії текстів
художньої літератури і масової комунікації. Другий полягає в широкому
залученні для аналізу різноманітних фактів і явищ літератури й
журналістики, від творів маркіза де Сада та їх рецепції в перспективі
гуманітарного мислення до текстів сучасних шоу-програм і рекламних
роликів.

Новизна отриманих Е. Г. Шестаковою результатів полягає в створенні нею
оригінальної теорії співвідношення текстів літератури і журналістики в
новий і новітній час. Авторка неодноразово підкреслює думку про те, що
увиразнені лише в другій половині XX ст. процеси й тенденції насправді
мають свою давню історію, формувалися поступово від часу виникнення
друкованої журналістики, аж поки не набули такої самодостатності, що
стали очевидними й увійшли до предмета гуманітарної науки.

За Е. Г. Шестаковою, віддавна існують генетично відмінні типи
словесності, але присутньою в людській культурі тривалий час виявлялася
лише логоцентрична словесність, атрибутом якої є націленість на вищі,
позачасові, вічні цінності, екзистенційно напружений і таємний зв’язок
насамперед «я» з Абсолютом. Для другого типу словесності вона пропонує
свій термін: це фактоцентрична словесність, атрибутом якої є
спрямованість на сучасність, репрезентація в ній неофіційної культури
приватної побутової людини. Ця людина дуже довго складала мовчазну
більшість, була репрезентована лише усним мовленням і позбавлена права
письма, а отже, і оприявнення в культурі. Тому Ж. Дер-ріда назвав цей
тип культури phone.

Логоцентрична словесність стала підставою створення художньої
літератури, а ширше — естетичного слова. Фактоцентрична словесність
стала підставою для виникнення журналістики, а ширше — слова

1 Ман де Поль. Опірність теорії// Слово. Знак. Дискурс. Антологія сві

тової літературно-критичної думки XX ст./ За ред. Марії Зубриць-

кої, —Л., 1996. —С 483.

2 Там само. — С. 484.

т)

масової комунікації. Це сталося лише в XVII ст.; як відомо, перші
друковані газети дійшли до нас з 1609 року. На погляд Е. Г. Шестакової,
говорити про присутність у світовій культурі в попередні епохи
факто-центричної словесності недоречно.

Невідоме до того часу слово масової комунікації, увірвавшись зненацька в
світову культуру, призвело до стану аномальності, коли logos і phone
вступили у взаємодію, вони не виснажують, а доповнюють одне одного.
Взаємодія логоцентричної й фактоцентричної словесності приводить з часом
до створення проміжних (суміжних) територій, прикордонних явищ, до яких
Е. Г. Шестакова зараховує документальну, автобіографічну прозу,
щоденники, мемуари, публіцистику, критику, риторичну поезію, есе.
Цілісність словесності нового часу можна зрозуміти лише з погляду
взаємодії мови літератури і журналістики.

Для авторки це — субстанційно різні типи Словесності, оскільки вони
продукують різне ставлення до дійсності. Для художньої літератури
істотним чинником залишається трагедія і трагічне знання, література
будить справжнє духовне життя, дозволяє доторкнутися до Абсолюту,
активізує пам’ять творчості, деміургічні сили та здібності. У
словесності масової комунікації трансцендентна обумовленість неможлива і
непотрібна, бо головним чинником є факт, подія, емріпичне бачення та
відчуття світу. Проте обом типам словесності властиві й спільні ознаки:
норма, естетична реальність, пам’ять творчості, словесна пам’ять,
типологічний зв’язок, великий та малий час.

Словесність естетична й комунікаційна розрізняються за ознакою
відтворюваності й гносеологічного значення: літературний твір передбачає
багаторазове прочитання й інтерпретацію тексту; комунікаційний твір
призначений для одноразового ознайомлення й потребує прийняття до
відома, а не інтерпретації. Газета живе один день, роман — вічність.
Газета фіксує дійсні одиничні факти поточного політичного (соціального,
культурного) життя. Роман подає узагальнення, типові картини й
характери. Цим він пов’язаний з logosom. Тоді як газета ближча до phone,
якщо й не сказаного одноразового слова, то записаного, але не
розрахованого на вічне звучання тексту.

Якось Георгій Гачев сказав, що в російській культурі домінує логіка
заперечення: «Нет, я не Байрон, я другой», «Не то что мните вы природа»
і т. д.l E. Г. Шестакова, на жаль, цілком підтвердила російську розумову
традицію. Вона мислить запереченнями й спростуваннями, може довго
пояснювати, чим не є певне явище і заявити в кінці: тут справа в

1 Новикова Марина. Национальное и всечеловеческое: диалог с Г. Га-чевым
// Новикова Марина. Міфи та місія. — К.: Дух і літера, 2005. — С. 127.
Вперше опубліковано: Литературная газета. — 1988. — 28 дек.

480

іншому. А коли починає формулювати позитивну програму, затуляється
багатьма прикладами, аргументами, через що втрачає виразність дефініцій
і визначень. Тож важливе для неї положення сформулюємо ще раз: головна
властивість комунікаційної (журналістської) словесності — повідомлення
про одиничний факт без претензій на його узагальнення чи осмислення.
Естетична словесність — це завжди узагальнення, осмислення,
інтерпретація дійсності у світлі авторського ідеалу з метою її пізнання.
Журналістика емпірична, література аналітична.

За Е. Г. Шестаковою, журналістика розуміється вузько — лише як
інформування, збирання інформації; звідси у неї журналістика — це
фактографічна словесність. Натомість в українській науці домінує ширший
погляд на журналістику із залученням до її предмета всіх періодичних
видань. На думку Е. Г. Шестакової, фахові журнали, літературні часописи
— це не журналістика, бо вони не мають якостей загальності й широкої
інформаційності. Українська ж наука захищає погляд, згідно з яким
публіцистика, яка формує громадську думку, — це є вершина журналістики,
найвищий щабель її розвитку.

Для Е. Г. Шестакової байдуже, де опублікований літературний твір: у
часописі чи окремою книжкою. Чи можна з цим погодитись? Адже ж у
часописі він потрапляє в контекст інших творів, суголосних з програмою
редакції, у контекст публіцистики, літературної критики, інших
публікацій тощо. «Біси» Ф. Достоєвського в «Русском вестнике» Н. Каткова
чи «Дим» І. Тургенева в «Вестнике Европы» програмово відповідали цим
журналам. Можливо, кращий приклад тут — «Записки охотника» в
«Современнике» в період боротьби за скасування кріпацтва чи в цьому ж
журналі «Інститутка» Марка Вовчка в перекладі того ж І. Тургенева. Для
Е. Г. Шестакової ці питання — контексту, публіцистичного звучання твору
не стоять, у межах її концепції не працюють, оскільки література не
інформує про дійсність, а узагальнює її в світлі авторського ідеалу. Під
цим кутом зору справді фактографічна словесність оприявнюється на письмі
лише в журналістиці і говорити про пражурналістику безглуздо. Але
журналістика не народжується, як Венера з морської піни, а виношується
людським суспільством поступово впродовж його історії. XVII століття
дало нові технічні умови для реалізації того, що існувало вже багато
століть (тисячоліть). Власне, очевидно (ця думка зустрічається в С.
Корконосенка, Є. Прохорова): інформаційна діяльність — атрибут людства,
людина почала її здійснювати, як тільки перестала бути твариною й рушила
до створення первісної громади, суспільства.

Дослідження дозволило зробити висновок про те, що, попри всі розмови про
кризу мистецтва, художньої творчості і навіть ідею загибелі автора й
літератури як такої, цілісний стан словесності далекий від справжнього
занепаду. Але в ньому відбувається перерозподіл питомої

ваги складових явищ, класична культурна свідомість поступається місцем
сучасній. Ця нова сучасна культурна ситуація визначається тим, що
література втратила монополію в справі формування літературної мови, а
домінуючі позиції перейшли до слова масової комунікації. Проте навіть у
цій новітній культурній ситуації література «не вмирає», а просто все
більше переходить на площину суміжних територій. Дослідження Е. Г.
Шестакової доводить, що навіть гібридні типи художньої творчості не
втрачають своєї естетичної сутності, не можуть бути ототожнені з
близькими їм за структурою творами масової комунікації.

Культурний рух без аксіологічної диференціації втягує в свій розвиток
усі типи слова. Це важливе положення Е. Г. Шестакова доводить,
аналізуючи проникнення ідей «високої» культури на територію слова
масової комунікації. У дисертації розглянуті такі значущі для
постсучас-ності явища інтелектуальної культури, як центрація,
децентрація, тілесність, повсякденність, речовність в аспекті їхньої
присутності в слові й творах масової комунікації. Дослідження свідчить,
що нова цілісна словесність усе ширше проникає й функціонує на суміжних
територіях, які виявляються найбільш адекватними й стабільними для
постсучасності.

Таким чином, у монографії створена багатоаспектна й розгалужена теорія
сучасної словесної ситуації, яка охоплює множинність особливостей
текстів художньої літератури та масової комунікації. Монографія Е. Г.
Шестакової виводить українську науку на обшири світового філософського
діалогу, що ведеться з мовної, культурної, комунікаційної, естетичної
проблематики. У глибокому розумінні книжка Е. Г. Шестакової є визначним
здобутком української науки, оскільки створена нею теоретична концепція
може конкурувати як український продукт на світовому ринку ідей.

Монографія справді увібрала в себе новітні й сучасні філософські,
культурологічні, літературознавчі концепції. Адже Е. Г. Шестакова вперше
запропонувала погляд з позицій комунікативістики, теорії комунікації,
показала не девальвацію естетичного слова, а його еволюцію під тиском
комунікаційного слова, особливості якої (еволюції) полягають у тому, що
літературна мова вбирає лексику майдану, політичних баталій, мітингів.
Якщо раніше словесність творилася лише в літературній (писемній) мові,
то тепер література перетворюється з єдиного її продуцента на
користувача готовою мовою, створеною в системі комунікаційного слова.

Визнаючи працю Е. Г. Шестакової значним досягненням нашої
гу-манітаристики, включаючись в обговорення піднятих у ній питань, не
можемо не висловити свого бачення порушеної в ній проблематики. У
зв’язку з цим наведімо кілька міркувань.

Перше міркування. Методологічні засади структуралізму й
пост-структуралізму, покладені в основу роботи, передбачають синхронію

U82

як головний підхід до предмета дослідження. Структура може бути описана
лише в межах статики. Як тільки вона починає рухатися, змінюються її
елементи, їх співвідношення та взаємодія, структура втрачає свою
стабільність і можливість бути змодельованою. Інакше кажучи, структура
не хоче знати про свою історію та джерела.

Такий синхронічний підхід цілком виправданий; прийнятий він і в
монографії Е. Г. Шестакової. Вона декларує: «Проблема не стільки в тому,
щоб установити історико-культурні джерела реклами, простежити формування
й розвиток окремих жанрів, тенденцій функціонування заголовків,
особливості мови преси й т. п., а в тому, щоб визначити субстанційні
підстави власне словесності масової комунікації як культурної
цілісності, самостійної стосовно культури логоцентричного слова, яке теж
у культурі Нового часу перетерпіло ряд трансформацій, що торкнулися його
субстанційності» (с. 311).

Не заперечуючи принципово проти синхронії як найважливішої
методологічної засади структуралізму, відзначимо, що розгляд теоретичних
аспектів співвідношення текстів художньої літератури та масової
комунікації здійснено Е. Г. Шестаковою в межах нового й новітнього часу,
що передбачало хронологічний зріз у чотири століття. Авторка переважно
зупинилася на аналізі явищ сучасності й постсучасності, що й дозволило
їй створити модель свого предмета.

Будучи вже зрілим науковцем, ученим зі світовим ім’ям, Ж. Дерріда
висловив програмову думку: «Існує дві інтерпретації інтерпретацій
структури, знаку, вільної гри. Одна тяжіє до розшифрування, прагне
розшифрування істини чи джерела, які вільні від вільної гри і від
порядку знаку і живуть, ніби вигнанці, потребою інтерпретації. А друга,
яка вже не спрямована до джерела, сприяє вільній грі і пробує вийти поза
межі людини і гуманізму»’ [курсив мій. — І. М.]. Отже, структура може
бути описана й історично, діахронічно, сприйнята в розвитку, а
найближчим аналогом предмета буде поєднання діахронічного й
синхронічного його опису.

Те, що Е. Г. Шестакова обмежилася методом синхронії в розгляді структури
словесності нового часу, цілком природно й не може розглядатися як вада
чи обмеженість її роботи. Ми ж уважаємо за потрібне пояснити перспективи
діахронічної методології у вивченні співвідношення текстів художньої
літератури та масової комунікації, оскільки тоді загальна картина буде
дещо іншою.

Жак Дерріда вважав, що перший, джерелознавчий підхід до інтерпретації
структури «шукає натхнення для нового гуманізму в етногра-

1 Дерріда Жан. Структура, знак і гра в дискурсі гуманітарних наук //
Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX
ст./ За ред. Марії Зубрицької. — Л., 1996. — С 471.

фії, як того хотів Леві-Стросс»1. К. Леві-Стросс, нагадаймо, називав
вербальну комунікацію (комунікацію повідомлень) лише третім щаблем у
розвитку людства. Першим щаблем він вважав комунікацію жінками як генним
матеріалом, другим щаблем — комунікацію майном і послугами2. За його
концепцією, яку ще ніхто не спростував, комунікативна діяльність
розглядається як атрибут homo sapiens. Людина відрізняється від тварини
тим, що зовнішня інформація, зібрана й засвоєна нею, переважає над
внутрішньою, генною інформацією.

Інакше сказати, у концепції Е. Г. Шестакової, на наш погляд, бракує
третього складника: етнографії, яка у вербальному варіанті мусить бути
репрезентована усною народної творчістю. Якщо ми візьмемо до уваги, що з
неї, як із синкретичного джерела, розвинулася писемність, то стане
зрозуміло, що в ній первісно присутній і логоцентричний, і
фактоцентричний первень. До появи письма усна народна творчість
обслуговувала всю вертикаль суспільства: і аристократичну верхівку, і
мовчазну більшість. Фольклор залишив нам і героїчний епос і побутові
тексти (наприклад, анекдоти, родинно-побутові, жартівливі пісні). Отже,
вважати, що журналістика вперше озвучила phone мовчазної більшості, це,
щонайменше, розминатися з істиною.

Говорячи про логоцентричну словесність, Е. Г. Шестакова та автори, до
яких вона апелює, не враховують того, що саме поняття logos набуло
канонічності внаслідок уживання його в початкових віршах Євангелія від
Іоанна. Іоанн був одним з 12 апостолів, найбільш імовірно, що його
Євангеліє було написане в 69 році. Виникає логічне питання: що було до
того, раніше? Якщо логоцентрична словесність пов’язана з Абсолютом,
тобто передбачає єдинобожність, то яка словесність домінувала в епоху
язичництва, коли сам Зевс волочився за земними жінками, «кружав сивуху»
(за І. Котляревським) і здійснював інші, несумісні з Абсолютом вчинки?
Логоцентричність виявляється поняттям християнської культури, яке не
покриває всієї множинності явищ, наприклад античності.

Цілком слушно до суміжних територій Е. Г. Шестакова відносить такі типи
словесної творчості, як документальну прозу, мемуари, публіцистику. Але
ці типи творчості виникли задовго до появи журналістики як такої. У
жанрі подорожнього нарису написана «Історія» Геродота та багато інших
творів, які наслідували знаменитий приклад. Перші мемуари — це
«Анабазис» Ксенофонта, «Записки про Гальську війну» Юлія Цезаря.
Публіцистика народилася в ораторській прозі Лісія, Ісократа, Демосфена,
Цицерона. Крім високої загальнонаціональної

, ‘ Там само.

2 Див.: Леви-Стросс Клод. Стурктурная антропология. — М.:
Эксмо-Пресс,2001. —С.309.

U84

проблематики, наприклад у «Філіппіках» Демосфена, існувала ціла галузь
судового красномовства, яке породило нову професію — логогра-фію. Цю
словесність аж ніяк не можна вважати логоцентричною. Навпаки, вона
спрямована на письмову репрезентацію повсякденності й приватної,
побутової людини. Якщо атрибутом логоцентричного слова є трагедія і
трагічне знання, то куди дівати Аристофана з його комедіями, жарти в
яких межують з блюзнірством? Це і є репрезентація побутового, профанного
слова та приватної людини.

Виявляється, таким чином, що проміжні території існували раніше, ніж ті
складники, які, за Е. Г. Шестаковою, їх утворили. На наш погляд, справа
була в іншому: logos \ phone первісно наповнювали світ культури і
складали цілість словесності. Територія phone була достатньо широкою в
античну епоху У середньовіччі з його пануванням у Європі християнського
теоцентризму вона значно повужчала, віддавши пріоритет словесності,
спрямованій на осягнення Абсолюту. Але під час Ренесансу phone розширило
свою присутність у культурі, про що свідчить, наприклад, «Декамерон» Дж.
Боккаччо, у якому озвучена повсякденність, побутова, приватна людина.
Знищення монополії церкви на істину в процесі Реформації, звільнення
людини від обов’язкової (у тому числі й вербальної) атрибутики привело
суспільство до розширення словесності масової комунікації. Виникла
журналістика. Цей процес був підсилений панівною для XVII ст. культурою
класицизму, яка поняття норми довела до категоричного закону, що не
могло не скувати розвиток словесності. Можна з деякою метафоричністю
сказати, що словесність як цілісність у XVII ст. рятувалася від занепаду
шляхом створення й розвитку журналістики.

Друге міркування. Репрезентуючи журналістику сучасності й
постсучасності, Е. Г. Шестакова звертається переважно до жанру реального
шоу та реклами. Саме через це їй здається, що мас-медійне слово
трансформується на «ансамбль знаків» (с. 431), під чим розуміється
перетворення на текст (разом зі словом) аудіовізуальних складників
твору. Думається, що інша картина постала б унаслідок урахування жанрів
інформаційних, аналітичних, культурно-освітніх, мистецьких програм,
документального кіно, яке непогано розвинуте в Україні. Відзначимо, що
девальвація слова, спостережена Е. Г. Шестаковою, не може зайти аж так
далеко, аби воно перестало бути головним носієм інформації. Людина без
мови перестане бути людиною, від цього застерігають світ далеко не
поодинокі антиутопії, які змальовують поглинання людини світом
аудіовізуальної культури.

Категоричному розподілу слова на високе естетичне й низьке мас-медійне
опираються й такі явища, як наявність низького, карнавального в художній
літературі. Література значно більше «заражена» публіцистикою, ніж це
здається її читачам через сто, двісті, тисячу років. Але якщо

подивитися на ближче до нас XIX ст., то побачимо існування лише в
українській літературі низки тенденційних романів і повістей: «Хмари» і
«Над Чорним морем» І. Нечуя-Левицького, «Сонячний промінь», «На
розпутті», «Серед темної ночі», «Під тихими вербами» Б. Грінченка,
«Андрій Лаговський» А. Кримського. Ці твори спрямовані не на осягнення
Абсолюту, а на ужиткове розв’язання питань сучасності, повсякденності,
занурені в історію, тобто мають атрибутику phone, а не logosy.

Разом із тим чи вся журналістика репрезентувала мовчазну більшість? Як
же тоді бути з «La Gazette» кардинала Ришельє, Петровськими
«Відомостями», «Всякой всячиной» Катерини Другої? Вони аж ніяк не
належали до мовчазної більшості і прагнули в своєму слові утвердити
високі державні цінності. Нарешті, вже в журналістиці XX ст. зустрічаємо
дуже неоднорідні явища, коли мас-медіа репрезентують не приватний, а
офіційний, державний погляд на події. Яким словом писалися під час війни
повідомлення від Радянського інформбюро, озвучувані по радіо Левітаном?
Це був logos чи phone? На нашу думку, питання риторичне.

Третє міркування. Авторка книжки аж надто старанно реферує думки та ідеї
західної філософії, які б потребували критичного ставлення до них.
Наприклад, вона стверджує: «Єдине, що дійсно породило XX ст. — це
повсякденність» (с. 364). Можливо, для «французьких інтелектуалів» і
їхніх американських колег і справді за все XX ст. більше нічого не
сталося. Але українська свідомість ототожнює з XX століттям дві світові
війни, соціалістичний експеримент російських більшовиків над нашим
народом, голодомор, Чорнобиль, здобуття незалежності й створення своєї
держави. Якоюсь дрібною на цьому тлі виглядає позбавлена поважності
заява про повсякденність як єдиний здобуток XX століття.

Тут же можна прочитати думку про байдужість як головну інтенцію
культурних переживань новітнього часу (с. 364,366,381 та ін.). Україна
(як, зрештою, і весь світ) вирує політичними пристрастями не тільки на
рівні літературної чи комунікаційної, але й побутової свідомості. її
суспільність тільки виборює право на демократію; непідробні, палкі
суперечки спалахують з питань про державне визнання УПА воюючою
стороною, вступ України до НАТО, статус російської мови. З цими фактами
аж ніяк не корелює думка про байдужість як провідний стан суспільства.
Українська журналістика відіграла (зовсім не в значенні homo ludens)
свою вагому роль у створенні Української держави і зараз вона не
лишається байдужою до всіх процесів, що відбуваються в ній.

Не можна погодитися й з такою висловленою Е. Г. Шестаковою думкою:
«Підхід до тексту масової комунікації як певного структурно-,
формального різновиду художнього тексту або ж ідеологічних,
пропагандистських, соціально-психологічних текстів неправомірний і
пагуб-ний» (с. 351). У системі концепції авторки перше твердження
сприйма-

ється без заперечень, але оголошення нелегітимним ідеологічного,
пропагандистського й соціально-психологічного підходу до журналістики
викликає здивування. Загальноприйнятою методологічною засадою є
протилежна інтенція — вивчати журналістику в контексті ідеології,
пропаганди та соціальної психології.

Четверте міркування. Наведемо кілька спостережень над особливостями
розгортання основних мотивів монографії. Місцями такому розгортанню
властива внутрішня суперечність, яка шкодить формулюванню загальної
теорії. Наприклад, авторка спростувала концепцію Ж. Полана про дикий
стан словесності, пояснивши, що насправді відбувається лише кардинальна
зміна словесної свідомості та її форм у бік зредукування літературного
дискурсу й посилення питомої ваги комунікаційного слова (с. 247-251). В
іншому місці стверджується,, що сучасна словесність переживає аномальний
стан, культурна ситуація «переборює насильство букви, переживає кінець
епохи писемності» (с. 379), комунікаційне панування захоплює ансамбль
знаків.

У монографії, з одного боку, стверджується, що слово художньої
літератури та слово масової комунікації — це «два культуротвірні типи
слів самостійних паралельних (аж до XX ст.) семантичних просторів
життєдіяльності світу й людини» (с. 74), вони «зберігають свою
суверенність» (с. 75; курсив мій. — /. М). «репрезентують первісно
генетично й субстанційно різні типи словесно-культурної свідомості» (с.
32).

З іншого боку, багато говориться про те, що в естетичній реальності
словесності нового часу художнє, естетичне, інформаційне начало
утворюють «проміжні території, де сходяться і вступають у взаємодію
самостійні в своїх основах і принципах існування типи слів» (с. 27-28).
Причому ці проміжні території стають домінуючими, панівними в
словесності нового часу (с. 28). Наголошується, що на цих проміжних
територіях логоцентричне й фактоцентричне слово вступають у складні
взаємини, які здійснюється не стільки за принципами гібридного дискурсу,
скільки за глибинними внутрішніми закономірностями, обумовленими кожним
з типів слова. Проте невдовзі з’ясовується, що таки існують гібридні
типи художньої словесності, хоча далі й стверджується, що вони не
переборюють свою художність, не можуть бути дійсно споріднені навіть
близьким за структурою, формально-значеннєвим виявам творам масової
комунікації. Виникає логічне питання: у чому ж полягає їхня гібридність?

Аналізуючи реальне шоу, авторка доводить, що в ньому «сходяться,
співпротиставляються й здійснюються, принаймні, три провідні логіки, які
репрезентують три виміри: реального життя, засобів масової комунікації,
мистецтва» (с. 131). Але ця думка спростовує тезу про генетичну
несполучність словесності літератури та журналістики, яка домінує в
монографії.

487

Такі коливання проходять через усю роботу. У тексті підкреслюється:
«Нове еволюційне слово свідчить про подальше взаємопроникнення різних
настановлень, функцій на суміжні території й зміцнення проміжної
території як найбільш адекватної й стабільної для постсучасності» (с.
362). І тут же стверджується, що явища й процеси словесності літератури
і журналістики свідчать про їхню самостійність і неможливість взаємного
заміщення, своєрідного донорства. Унаслідок таких коливань авторка
залишає нечіткою свою позицію й відкритими питання: так стосунки
словесності літератури й журналістики здійснюються на засадах генетичної
неспорідненості, несполучності чи взаємодії, існують гібридні жанри чи
не існують, суміжні території є topos для взаємопроникнення складників
різних типів словесності чи по ньому проходить кордон між ними; але тоді
це ніякі не суміжні території, а прикордонні смуги, по яких проходить
хай і складної конфігурації кордон між двома типами словесності, що не
взаємодіють між собою, а зберігають самостійність?

Висловлені в плані наукової полеміки міркування й спостереження
спонукають сприймати книжку Е. Г. Шестакової і висловлену в ній
концепцію як гіпотезу взаємин logosy і phone в словесності нового часу і
аж ніяк не як остаточну теорію. Комплекс питань, поставлених,
досліджених і розв’язаних у ній, наділений пекучою актуальністю і
спонукає до їх обговорення в широких наукових колах. Слід зазначити, що,
як зазвичай і буває при розгляді великих праць, ми змогли відгукнутися
на найбільш важливі глобальні змістові проблеми, залишивши осторонь
локальні питання. Думається, що тактовне, толерантне подальше
обговорення теорії в цілому та її локальних проблем без претензій на
істину в останній інстанції сприятиме виробленню більш вірогідної
концепції новітньої словесності. Науковий діалог — шлях до істини.

6.8. Степан Кость — історик західноукраїнської преси першої половини XX
століття

В особі Степана Андрійовича Костя (р. н. 1945) історія української
журналістики має одного з небагатьох старанних і послідовних
трудівників. До книжки, яку я маю на меті розглянути, він ішов,
щонайменше, довгі десять років свого життя. З цього погляду вона має
виразний завершальний, підсумковий зміст. Вона власне є заключним томом
великого чотиритомного дослідження, безпрецедентного в нашій науці, де
навіть серед журналістикознавців (чи медіадослідників, якщо кому
завгодно) історією журналістики займається дуже мало науковців і на всю
но-вочасну соборну Україну на її вивчення спрямована лише одна установа
— Науково-дослідний центр періодики Львівської наукової бібліотеки імені
В. Стефаника HAH України. Більше того, серед частини фахівців

(ш

з медіастудій існує цілком помилкове уявлення, що історія журналістики —
то маргінальна дисципліна, знання якої необов’язкове для науковця, що
працює в галузі дослідження масової комунікації, а для
жур-наліста-практика — це, мовляв, зовсім факультативна галузь знання.

Степан Кость дотримується протилежного погляду, згідно з яким історія
журналістики складає підґрунтя системи дисциплін, покликаних вивчати
масово-інформаційну діяльність, становить мало не головний
особистіснотвірний предмет у справі підготовки майбутнього журналіста в
наших університетах. Відразу скажу, що тут ми з ним однодумці, і я
неодноразово висловлювався на захист генерального значення історії
журналістики та потреби її ґрунтовного вивчення в наших університетах1.

Минуло якраз десять років від часу появи першої книжки з циклу
досліджень С. А. Костя з історії західноукраїнської журналістики першої
половини XX століття — «Нариси з історії української військової преси»
(1998), у якій його співавторами виступили О. Тимчишин і К. Федірко2.
Невдовзі з’явилися дві частини праці «Нариси з історії
західноукраїнської преси першої половини XX ст.: Структура» (2002)3. У
першій частині цієї праці до числа співавторів С. А. Костя, який
значився редактором книжки, крім уже названих, додався ще й О.
Богуславський, чиє дослідження про пресу ЗУНР було логічно включене до
проекту.

Таким чином, С. А. Кость виступив не лише як автор, але і як науковий
редактор, організатор творчого колективу. Ця функція так само є
свідченням визначної кваліфікації С. А. Костя як науковця, оскільки
організація кількох авторів для виконання спільного проекту є справою
надзвичайно складною і клопітною. Кожному, хто створював колектив
авторів і здійснював наукову редакцію розрізнених текстів, неодноразово
здавалося, що легше самому виконати певну роботу, аніж покладатися в ній
на іншого. Тому слід відзначити: С. А. Кость успішно впорався з проектом
і як автор, і як організатор авторського колективу, і як науковий
редактор.

1 Див.: Михайлин І. Л. Історико-журналістська спадщина і сучасність //

Нова філологія: Збірник наукових праць. — Запоріжжя: ЗНУ, 2005. —

№ 3 (23). — С. 260-268; Михайлин І. Л. Передмова, або Про користь і

мету історії журналістики // Хавкіна Л. М. Історія української журналіс

тики: Методичні матеріали для студентів зі спеціальності «Журналісти

ка». — X., 2004. — С. 5-12.

2 Див.: Кость С, Тимчишин О., Федірко К Нариси з історії української

військової преси. — Л.: Світ, 1998. — 356 с

3 Див.: Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини XX

ст. (Структура. Частина перша). — Л.: Б. в., 2002. — 422 с; Кость С.

Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини XX ст.

(Структура. Частина друга). — Л.: Б. в., 2002. — 217 с.

Я полемізував з тим положенням С. А. Костя, яке, як мені здавалося,
звужувало саме поняття української журналістики’. Він проголосив, що не
вважає українською ту журналістику, що виходила «українською мовою за
кошти польського, чеського, румунського чи російського (радянського)
урядів і була антиукраїнською за своєю суттю, за своїм духом»2.

Я заперечив, відзначивши, що й та періодика не повинна виноситися за
межі української журналістики, а вивчатися на тих же засадах, що й уся
інша. Під цим кутом зору слід розглядати газету «Вісті ВУЦВК», яку
редагував колишній «боротьбист» Василь Еллан-Блакитний, де працював
Остап Вишня і в додатку до якої «Культура і побут» Микола Хвильовий
розпочав свою знамениту дискусію про роль і напрямок розвитку
української літератури, журнали «Червоний шлях» і «Життя й революція», у
редакціях яких провідні ролі грали Олександр Шум-ський, Павло Тичина,
Михайло Яловий, Сергій Пилипенко, Микола Скрипник, той же Микола
Хвильовий. Під цим кутом зору слід розглядати й газету «Нова Україна»,
що видавалася в Харкові в 1941-1943 pp., але вже на кошти німецької
окупаційної влади і в якій брали участь Аркадій Любченко, Олекса
Веретенченко, Юрій Шерех, Олександр Корж, Василь Боровий. Вона так само
не є українською, за логікою С. А. Костя, і мусить бути викреслена з
історії української журналістики. Я відзначив, що та журналістика цікава
для нас у двох аспектах: 1) своїм антирадянським (антипольським,
античеським, антирумун-ським, антинімецьким, а відтак, просто кажучи, —
українським) пафосом і змістом; 2) участю в ній провідних українських
майстрів слова, які лишалися питомими українцями, незалежно від того, на
чиї кошти були створені часописи, де їм доводилося виступати публічно.

Разом з тим я цілком підтримав С. А. Костя в тій частині його концепції,
де він обґрунтував, що критерій державності повинен бути головною
методологічною засадою в справі визначення предмета історії української
журналістики, визначення основних «гравців» на її полі. Мені

1 Див.: Михайлин І. Л. Українська журналістика: обсяг поняття // Між

народна науково-практична конференція «Журналістика 2004 у світлі

підготовки журналістських кадрів»: Тези конференції 27-28 травня

2004 року. — К., 2004. — С. 49-50; Михайлин І. Л Поняття «українська

журналістика»: полеміка про критерій державності // Вісник Харків

ського національного університету імені В. Н. Каразіна. — 2004. —

№ 631. — Сер. Філологія. — Вип. 41. — С 216-220; Михайлин І. Л.

Українська журналістика: обсяг поняття // Українське журналістико-

знавство. — 2005. — Вип. 6. — С 27-31.

2 Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини XX ст.

(Структура. Частина перша). — Л.: Б. в., 2002. — С. 3.

U90

приємно зараз сказати, що С. А. Кость прислухався до моєї аргументації,
зрозумів її. Ми порозумілися, що рідко буває в українському науковому
просторі, де все ще переважають монологічні мотиви в спілкуванні.

Про нову книжку С. А. Костя1 я знаю давно з розмов з автором на різних
конференціях і не менше, ніж років зо три чекаю на її опублікування.
Зізнаюся, що я очікував у ній конспективного викладу трьох попередніх
книг. Адже прецедент уже був: перша книжка (про військову пресу)2
увійшла як складова частина до другої3. Але очікування перевершили себе.
Книжка виявилася цілком іншою — присвяченою здебільшого методологічним
проблемам західноукраїнської преси першої половини XX ст., її
дискурсивному баченню, функціонуванню. Іншими словами, така праця могла
з’явитися після і на ґрунті трьох попередніх книжок, які стали для неї
підставою, послужили постачальниками фактичного матеріалу. Узагальнення,
які стали змістом нової книги, могли вирости тільки тоді, коли були
написані три попередні, як їхнє філософське узагальнення, підсумок,
квінтесенція. Тобто тут є розділ «Структура», але він один з п’яти, не
становить притягального центру, а, навпаки, лише відтінює концептуальний
зміст створеного автором дослідження. Перед нами книжка-висновок,
книжка-підсумок, тому я сміливо й розпочав її оцінку з твердження, що до
неї автор йшов довгих десять років життя. Тому, говорячи про нову книжку
С. А. Костя, неможливо не сказати хоча б кілька слів про її попередниць,
торкнутися зробленого раніше автором у справі вивчення минулого нашого
національного періодичного друку.

Доробок дослідника цілком уприступнює тему «С. А. Кость — дослідник
історії української журналістики» як цілком поважну й достойну в
новітній історіографії, оскільки обсяг виконаної ним роботи
безпрецедентний. Можливо, це й перебільшення, але невелике, тому мені
все ж хочеться його озвучити: С. А. Кость зробив стільки, скільки міг би
зробити цілий науково-дослідний інститут; і то — за значний час своєї
праці.

Перед істориком, який прагне описати явище, яке в часі тривало
півстоліття, стоїть якнайскладніше завдання — організація матеріалу та
вибір методу його подання в тексті. Тут можливі кілька шляхів, які мають
не лише свої виправдання, але й класичні втілення. Перший шлях —

1 Див.: Кость С. Західноукраїнська преса першої половини XX ст. у

всеукраїнському контексті (засади діяльності, періодизація, структура,

особливості функціонування). — Л.: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка,

2006. — 514 с. Далі посилання в тексті. — І. М.

2 Див.: Кость С, Тимчишин О., Федірко К Нариси з історії української

військової преси. — Л.: Світ, 1998. — 356 с

3 Див.: Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини

XX ст. (Структура. Частина перша). — Л.: Б. в., 2002. — 422 с.

скласти періодизацію явища і потім описати його за періодами. Другий
шлях — визначити його найвидатніших представників і у їхніх біографіях
здійснити його репрезентацію. Третій шлях — визначити
структурно-семантичні складові явища й описати його за цими складовими.
Мені здається, що третій шлях у межах завдань, поставлених дослідником
перед собою, найбільш продуктивний, але, як це завжди буває, —
найскладніший; він виявляється спрямованим на лінію найбільшого опору. І
те, що С. А. Кость обрав саме третій шлях, свідчить про сміливість
науковця, впевненість у своїх силах, нарешті сумлінність і
відповідальність перед тією темою, яка на кожному кроці виявляла свою
глибинну етичну значимість у геополітичному діахронічному хронотопі
України.

Головне для С. А. Костя — методологічне поняття, яке він використав для
організації величезного матеріалу, що до нього здавався невпо-рядкованим
хаосом, — це структура. Необхідно було знайти й визначити групи
(рубрики) періодичних видань, які б відповідали реальному становищу й
дозволили здійснити адекватний опис (аналіз, дослідження) матеріалу. До
нової книжки він так само увів розділ «Структура західноукраїнської
преси», але варто, дещо забігаючи наперед, сказати про цей бік його
роботи тут, бо ця структура концептуально опрацьована в попередніх
книгах. Отже, назвімо лише найголовніші групи, маючи на увазі, що вони
ще й могли мати складну внутрішню будову.

Перша група явищ постала внаслідок інформаційно-пресової діяльності
уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Другу групу склала
українська військова преса. Третю — молодіжна журналістика. Четверту —
преса Української греко-католицької церкви. Ці чотири групи періодичних
видань стали предметом розгляду в першій частині «Нарисів…». Другу
частину С. А. Кость виконував самостійно, без співавторів, виокремивши
тут такі елементи структури: 1) економічно-торгівельна; 2) професійна;
3) дитяча; 4) жіноча; 5) спортивно-рухова; 6) краєзнавча групи
періодичних видань.

Військова, молодіжна та церковна групи періодики самі становили складну
внутрішню структуру. Наприклад, у системі військової преси
виокремлювалися такі складові одиниці: преса легіону УСС, таборова преса
періоду Першої світової війни, військова преса ЗУНР, військова преса
часів визвольних змагань, таборова преса початку 1920-х років, преса
УПА, преса дивізії «Галичина». Кожному з цих типів військової
журналістики приділена окрема увага й дослідницький інтерес.

Важливо, що засаду тематичної типології автор доповнив принципом
типології регіональної (географічної). Поклавши в основу своєї праці
розгляд преси Галичини як цілком самодостатнього предмета, він вмістив
разом із цим окремі розділи, присвячені пресі Буковини, Воли: ні і
(За)карпатської України.

И92

Про ще одну цікаву особливість розуміння структури в працях С. А. Костя
варто наголосити: у книзі про військову пресу він доповнює
структурно-семантичний метод біографічним, включивши сюди
просо-пографічні розділи про Є. Коновальця, С. Петлюру, Р. Шухевича і С
Бандеру як військових публіцистів. Таким чином, у творчому підході С. А.
Костя до матеріалу виразно виявилася настанова на прагнення вичерпати
матеріал. Він прагне охопити всі видання: від професійно ведених (з
погляду редакторського мистецтва й поліграфічного виконання) до виразно
дилетантських видань, які мали аматорський рівень редагування й
друкарського виконання. Причому (так мені здалося) до цієї останньої
групи він виявляє особливий інтерес, розуміючи, що вона вперше потрапила
в поле зору справжньої науки і ця сама справжня наука, можливо, ще не
скоро повернеться до вивчення цього матеріалу.

Тут варто висловити одне спостереження, про яке можна сказати після моєї
високої оцінки праці С. А. Костя.,Усе ж таки, на мій погляд, він занадто
захоплюється другорядними явищами і тим самим зрівнює їх з головними,
насправді визначальними. Більше того, у його структурі ми не знайдемо
найголовніших явищ доби, наприклад газети «Діло», журналу
«Літературно-науковий вісник» і «Вісник». За його концепцією вони
виявляються поза структурою. Не знайдемо тут і партійної журналістики,
особливо лівого спрямування, наприклад, журналу «Вікна», який видавався
з ініціативи ЦК КПЗУ.

Можна мати претензії й до застосування біографічного методу. С. А. Кость
старанно викладає власне життєвий шлях діяча, широко висвітлює його
організаторську діяльність, але коли доходить до головної для себе теми
— публіцистики, видавничої діяльності, — збивається на скоромовку, деяку
приблизність, яка виникає від того, що діячам приписується авторство
редакційних статей у виданнях, які вони заснували й редагували.
Приміром, у нарисі про Є. Коновальця власне журналістиці приділено п’ять
сторінок з тридцяти. У цьому значенні його журналістська праця здається
зредукованою, а біографічний нарис стоїть ближче до жанру політичного, а
не журналістського портрета.

У розробці питання про структуру у вичерпності охоплення матеріалу
полягає головна заслуга праці С. А. Костя. Повз його увагу не проскочило
жодне видання, яким би незначним воно не здавалося, у структурі
дослідника обраховані всі елементи, відзначені всі пресові явища.
Застосування С. А. Костем головної категорії структуралізму дозволяє
використати для оцінки зробленого ним такий цікавий термін цієї
методологічної школи, як «арматура»’. Арматура служить сполучною лан-

1 Леви-Стросс Клод. Структурная антропология / Пер. с фр. Вс. Иванова. —
М: ЭКСМО-пресс, 2002. — С. 86, 409.

493)

кою між структурою й елементом. Це каркас, скелет, на який нарощуються
м’язи. Арматура дозволяє бачити місце нововіднайденого чи відкритого
елемента у вже наявній структурі. Заслуга С. А. Костя полягає в
створенні арматури історії західноукраїнської журналістики першої
половини XX століття. Невідомі видання, якщо припустити, що вони будуть
коли-небудь віднайдені, з огляду на широту й вичерпність «Нарисів…»,
уже заздалегідь як елементи мають своє місце (завдяки арматурі) в
структурі історії української журналістики С. А. Костя.

Щоб завершити сюжет, пов’язаний із структурою, відзначу, що в
рецензованій праці цей розділ збудований на ширших засадах. Типологія
автора включає регіональну пресу, провінційну, пресу політичних партій і
рухів, громадських організацій і товариств, пресу, що відображає
різноманітні види життєдіяльності суспільства та людини
(літературно-мистецька, фахово-станова, спортивна, краєзнавча тощо),
пресу, що розрахована на читачів, яким притаманні певні демографічні,
статеві чи вікові ознаки (жінки, молодь, підлітки, діти) (с. 397). Таким
чином, бачимо, що автор продовжив работу над удосконаленням уявлень про
структуру епохи, яку він вивчає, аби досягти у цій справі найбільшої
адекватності з реальним життям. У цій структурі (типології) вже
знайшлося місце й для відсутніх у ній раніше видань.

Нова книжка С. А. Костя спрямована на висвітлення методологічних питань
історико-журналістських досліджень преси Західної України. Спрямована
вся, хоча в ній є окремий параграф під назвою «Методологічні засади».
Хочу сказати, що не тільки в ньому зосереджено їх розгляд, бо свої
методологічні аспекти і сутність виявляють і інші проблеми, яким
присвячено окремі розділи, а саме: періодизації журналістського процесу,
викладеної щойно структури, висвітлення преси як соціального інституту.
Тому аналіз книжки варто побудувати як розгляд її найголовніших
методологічних ідей.

На думку С. А. Костя, яку він неодноразово розвивав у різноманітних
статтях і книжках, журналістика не може вивчатися поза
суспільно-політичним контекстом, преса, на відміну від
літературно-мистецьких явищ, не є самодостатньою і самостійною, а цілком
залежить від характеру суспільства, життя якого вона відображає. С. А.
Кость нагадав, що журналістику недарма назвали «четвертою владою». У цій
метафорі насправді ховається глибокий зміст: вона свідчить про
органічний зв’язок медіа і влади, їхню взаємозалежність, включеність
журналістики в сферу суспільно-політичного життя. І останній висновок С.
А. Костя: «Зрозуміло, що й змістом преси не може бути щось інше, ніж
зміст буття народу, проблеми, тенденції суспільно-політичного буття» (с.
357).

Що випливає з цього висновку для історика журналістики? Те, що жодне
видання і навіть жоден текст у ньому не може розглядатися від-

U94

окремлено від суспільно-політичного життя. Більше того, перед вивченням
власне журналістики необхідно скласти чіткі й глибокі уявлення про
історичну епоху, структуру суспільства й політичної боротьби в ньому,
процеси культурного розвитку. Лише зіставлення з усіма цими явищами може
озброїти історика журналістики не викривленою оптикою бачення своєї
галузі пізнання. В іншому випадку він ніколи не зможе подати ні
переконливого, правильного аналізу, ні прийти до об’єктивних (адекватних
реальності) висновків. Досі найкращим способом вивчення журналістики
залишається культурно-історичний метод. .

З цього погляду варто було б сподіватися на розділ з оглядом історичної
епохи, у якому б автор (за всієї його реферативності) все ж розставив би
свої акценти. Але С. А. Кость виходив з того, що його предмет не
загальна історія, а історія преси, тому він такого розділу не подав, але
раз у раз змушений звертатися до історичного знання як украй необхідного
для розвитку своєї думки. Що ж — і такий підхід до організації його
книжки цілком прийнятний.

Після історіографічного розділу, у якому автор оглянув стан розвитку
історії української журналістики, він розпочав створення свого
концептуального будинку. Зокрема, в його концепції першочергового
значення набувають методологічні й ідейно-концептуальні засади
функціонування західноукраїнської преси. Як методологічні засади
розглянуті три ідеї: державності, соборності й боротьби.

Під ідейно-концептуальними засадами автор розуміє такі настанови.
По-перше, це злиття віри в Бога з прагненням до державності, яке
визначає не тільки розвиток журналістики, але стає рушійною силою
історичного процесу. По-друге, це розуміння Галичини як «українського
П’ємонту», тобто такого регіону, з якого повинно прийти національне
визволення всієї України. По-третє, це виховання національно свідомого
«нового» українця, здатного стати на рішучу боротьбу за Українську
державу. Важливо (по-четверте) для західноукраїнської преси першої
половини XX століття було обрати орієнтацію для майбутнього розвитку між
Сходом і Заходом. Ця проблема реально оберталася необхідністю зробити
вибір між Росією і Європою. А відтак з часом постала проблема вибору
союзників у боротьбі (по-п’яте), та оскільки українська незалежність не
знаходила підтримки в сусідів, то розв’язання цієї проблеми привело до
усвідомлення необхідності покладатися лише на власні сили й
концентрувати їх для цієї мети. Так народжувалася ідейно-концептуальна
засада чину (по-шосте), готовності до збройної боротьби за незалежність.
Тут С. А. Кость всебічно розглянув концепцію чинного націоналізму Дмитра
Донцова, з його опертям на ініціативну меншість і її творче насильство
над пасивною більшістю. Відзначимо принагідно доволі переконливе
зіставлення концепції «чинного націо-

495)

налізму» Дмитра Донцова з головними ідеями Хосе Ортеги-і-Гассета в його
відомій праці «Бунт мас», написаній невдовзі після «Націоналізму»
українського автора. Нарешті (по-сьоме) журналістика мусила опанувати
ідею провіденційного призначення України. За С А. Костем,
національно-політична думка рухалася в напрямку до розуміння цієї мети
як боротьби з російським більшовизмом і здобуття державності.

Як бачимо, на скільки б пунктів не розкладав С. А. Кость ту чи іншу
проблему, а в кінцевому рахунку за нею стояла одна макроситуація —
національне визволення і створення своєї Української Соборної Держави.
Автор розглядає цю проблематику як центральну, головну, супер-важливу.
Вона є альфою і омегою західноукраїнської журналістики. Цю проблематику
він висвітлює справді у всеукраїнському контексті, починаючи від
несміливих спроб заявити про свої претензії, аж до вироблення остаточних
відточених недвозначних формул. У цьому значенні перед читачем
розгортається не тільки перша половина XX століття, але й усе XIX
століття, особливо — починаючи від Весни народів.

Узявши за точку відліку фінальне досягнення української
суспільно-політичної думки у формулюванні потреби власної держави, яка
єдина може забезпечити розвиток людини, громадянського суспільства,
нації, С. А. Кость, на мій погляд, недостатньо коректно сформулював свої
конкретні оцінки певних публіцистичних висловлювань М. Драго-манова, І.
Франка, М. Грушевського, В. Винниченка, ідеологічно протиставивши їм
молодше покоління українських публіцистів: Д. Донцова, Ю. Вассияна, І.
Кедрина, С. Петлюру. За логікою С. А. Костя, І. Франко раз у раз «не міг
зрозуміти, що лише своя державність гарантує всебічний розвиток народу»
(с. 278), В. Винниченко у «Відродженні нації» створив «значною мірою
пасквільну «історію української революції»» (с. 279); думки М.
Грушевського про «можливість відновити свою державну самостійність» —
«то публіцистична риторика, (…) реакція наївного політика на звірства
більшовицької армії Муравйова» (с. 280).

Молодше покоління на чолі з Д. Донцовим оцінюється апологетично. «Думки
Д. Донцова про націю, — неодноразово підкреслює автор, — про структуру
діяльності національного організму, його динаміку, тактику і стратегію
були суголосними настроям тієї частини українського суспільства, яка,
розчарувавшись в демократичних, ліберальних, соціалістичних,
федералістських, пацифістських ілюзіях вождів української революції, в
психології «рутенства» і «провансальства, відмовлялася від
ідейно-теоретичного і словесного мотлоху, прагнула нового слова —
відважного . переосмислення причин поразки і програми дій на майбутнє»
(с. 394).

Нам здається, що зрозуміти якусь ідею як ілюзію можна лише на підставі
певного життєвого досвіду, суспільно-політичної практики. Це й відбулося
з українською політичною думкою і з її чільними представ-

никами. Зрештою, сам автор блискуче показав це в аналізі еволюції
світогляду С. Петлюри, який пройшов за короткий термін довгий і складний
шлях від ілюзії, що Україна може досягти нормальних умов розвитку як
автономія в складі Росії, — до беззастережного утвердження на позиціях
української державності; від покладання надій на самоорганізацію народу
в новій соціалістичний (безполіцейській і безар-мійській) державі — до
усвідомлення необхідності гартувати військову потугу для захисту
національних завоювань.

Під цим кутом зору поставимо питання: чи маємо ми, інтелектуали XXI
століття, право дорікати І. Франкові за те, що дорогий і бажаний для
нього ідеал національного життя в своїй державі він бачив «поза межами
можливого», бо він розумів, як мало робітників на полі запровадження
цього ідеалу в дійсність. До всіх суспільно-політичних процесів і
ситуацій слід підходити історично, тобто бачити їх причиново-наслідкову
зумовленість, обмеженість історичних діячів досвідом свого часу і
пам’ятати про те, що помилки, які ми бачимо в їхніх поглядах і вчинках,
здаються нам такими не тому, що ми розумніші за них, а тому, що ми
збагачені уроками їхнього (і свого і чужого) життя й діяльності, бачимо,
який шлях вів у глухий кут, а який виявився перспективним.

З цього погляду та державницька ідеологія, яка бачиться як
репрезентативна вершина періоду (Д. Донцов та ін.), так само є
історичним явищем, а не кінцевим пунктом розвитку української
суспільно-політичної думки. Варто звернути увагу, як, з одного боку,
заперечує дон-цовський екстремізм Ю. Шерех у праці «Донцов ховає
Донцова»1, а з іншого — збагачує ідею української державності
гуманітарним змістом. Ця праця написана, до речі, в 1948 році і її
розгляд за хронологією мав би увійти до книжки С. А. Костя. Шкода, що
він не знайшов місця для висвітлення дискусії Ю. Шереха з Д. Донцовим.

Отже, величезний урок, який висвітлив С. А. Кость у своїй праці, полягає
в тому, що він наочно продемонстрував могутню силу публічного слова,
журналістики, які осмислили трагічні уроки недавнього минулого, піднесли
ідеал незалежної Української національної держави. Саме завдяки
західноукраїнській журналістиці ця ідея була утверджена, була утверджена
думка про потребу опиратися на свої сили і рішуче й послідовно (в тому
числі й збройним шляхом) боротися за здійснення цього ідеалу. Була
вихована нова українська людина, яка зі зброєю в руках пішла проливати
свою кров за Українську державу. Інакше кажучи, С. А. Кость подав нам
структурний аналіз саме того періоду

1 Див.: Шерех Юрій. Донцов ховає Донцова // Шерех Юрій. Пороги і
Запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології: У 3 т. — X., 1998. —

Т. 3. —С 52-87.

497)

української історії, у який відбулося остаточне оформлення ідеї
державності, і вирішальну роль у цьому процесі відіграла журналістика.

Власне, у цьому місці я перейшов до репрезентації розгляду в книзі С. А.
Костя питання періодизації й ефективності пропагандистсько-інформаційної
діяльності у визвольних змаганнях.

З приводу першого варто відзначити, що авторові вдалося показати
цілісність виокремленого ним періоду, його певну ідеологічну
однорідність, народження нового змісту, утвердження, збагачення й
досягнення певної мети, яку нація не могла реалізувати поза
журналістикою. С. А. Кость виразно бачить різницю між елементарною
«класифікацією журналістського матеріалу» (с. 339) і поняттям періоду,
який включає в себе сукупність сталих ознак.

З приводу другого питання С. А. Кость цілком справедливо вважає, що
журналістика в цей час перетворилася на «специфічний
соціально-політичний інститут» (с. 356). Відзначу, що з часу, як я
вперше вказав на функціональність визначення П. М. Федченка журналістики
як громадської та літературної діяльності по збору, обробці й поширенню
інформації через канали масової комунікації’ і запропонував нове
суб-станційне визначення журналістики як соціального інституту2
(навмисне подаю посилання на друге видання цієї праці 2000 p., де це
визначення з’явилося вперше. — /. М), розуміння журналістики як
соціального інституту покладено в основу кількох поважних досліджень3.
С. А. Кость беззастережно поділяє цю думку. У своїй книзі він, власне, й
показав механізм функціонування журналістики як соціального інституту.

За місцем, яке займає рецензована книжка в системі досліджень С. А.
Костя з історії західноукраїнської журналістики, вона повинна була б
передувати (у буквальному розумінні — бути першою) усім його працям.
Адже питання загальні, методологічні потребують попереднього висвітлення
якраз перед тим, як розпочнеться дослідження конкретного матеріалу. Але
в нашому випадку слід врахувати й іншу особливість, а саме: те, що метод
— це аналог предмета. Предмет був настільки неосвітлении, що писати
попередню працю про методи його

1 Див.: Федченко П. М. Журналістика // Українська літературна енци

клопедія. — К., 1990. — Т. 2. — С 218.

2 Див.: Михайлин І. Л. Основи журналістики: Підручник. 2-е вид., доп.

та поліпш. — X.: ХІФТ, 2000. — С. 26.

3 Див.: Кость С. Західноукраїнська преса першої половини XX ст.

у всеукраїнському контексті (засади діяльності, періодизація, структура,

особливості функціонування). — Л.: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка,

2006. — 514 с; Фінклер Ю. Е. Мас-медіа та влада: технологія взаємин:

Монографія. —? Л.: Аз-Арт, 2003. — 212 с.

U98

дослідження було просто неможливо. І С. А. Кость пішов єдино правильним
шляхом — спочатку вивчив конкретний матеріал, а потім запропонував
розгляд його методологічних аспектів.

Книжка загаялася з виходом невідомо на скільки років. Принаймні окремі
її фрагменти, що з’являлися як статті чи доповіді С. А. Костя, стали
помітними ще від 2000 р. Є у книжці й хронологічний «прокол»: про 1860-і
роки автор пише: «Щодо 60-х pp. минулого століття» (с. 329). Зрозуміло,
що цей текст писався до того, коли XIX століття стало для нас
позаминулим. Чи можна сказати на цій підставі, що книжка запізнилася?
Звичайно, хотілося, щоб вона вийшла раніше. Але й сьогодні вона
сприймається як видатний здобуток історії журналістики, який збагачує
нашу науку не тактичним, а стратегічним досягненням.

І насамкінець, можливо, не зайвими будуть і такі роздуми. Погоня за
підвищенням якості кадрового складу наших університетів, відносна
легкість здобуття аспірантури, вимога, щоб аспіранти закінчували
трирічне навчання в аспірантурі конче захистом дисертацій обертається
тим, що молоді науково-педагогічні працівники, вивчивши свою вузьку
тему, аби якомога швидше здобути науковий ступінь кандидата наук,
виявляються насправді доволі примітивними й обмеженими, позбавленими
загальної ерудиції й ширшого погляду на предмет свого дослідження й
науку в цілому молодими людьми. Кандидата, що захистився в 25-26 років,
через невеликий проміжок часу рекомендують уже в докторантуру. У 35-36
років з’являється доктор з тими ж вадами, що й раніше кандидат. Його
рівень обмежується здатністю подавати цілком компілятивні праці,
укладати бібліографічні покажчики, перекладати з іноземної мови (часто
через посередництво російської) новинки зарубіжної науки, але
справжнього докторського рівня вони так і не можуть досягти. Проте як
доктори відкривають свою аспірантуру і керують уже виготовленням
кандидатських дисертацій, вкладаючи в них своє розуміння науки.
Відбувається загальне заниження розвитку знання.

С. А. Кость не належить до числа таких скороспілих фахівців. Я не
даремно на початку свого тексту вказав його вік і перетворив цю розмову
на огляд його історико-журналістського доробку. Він — представник школи
ґрунтовного наукового знання (й пізнання), він не поспішає із захистом
докторської дисертації, хоча для мене (і, сподіваюсь, для багатьох) за
рівнем знань, кількістю першокласних праць він давно — доктор. Хочеться,
щоб наша наука залежала від таких сумлінних людей, для яких університет
— то не заклад «академічного капіталізму» (вислів польського філософа
Марека Квека), а моральна категорія, яка уособлює в собі культурний
потенціал нації.

Примітки

«Вступ» написано для цього видання. При написанні використано текст,
вперше опублікований: Автобіографія. Бібліографія праць //
Науково-дослідний центр періодики (1993-2003 pp.): У 2 т. / HAH України.
ЛНБ ім. В. Стефаника. НДЦ періодики; Уклад. М. М. Романюк; Відп. ред. Л.
В. Сніцарчук. — Л., 2003. — Т. 2: Постаті: Біобібліографічний покажчик.—
С. 420-431.

ПЛАНЕТА ПЕРША ТЕОРІЯ ЖУРНАЛІСТИКИ ТА ME ДІАКРИТИКА

1.1. Праця «Парадокси українського інформаційного простору» впер

ше виголошена як доповідь на пленарному засіданні конференції «Акту

альні проблеми журналістики» (Ужгород, 14-16 жовтня 2000 року) і опу

блікована під повною назвою: Табун троянських коней, або Парадокси

українського інформаційного простору // Актуальні проблеми журналісти

ки: Збірник наукових праць. — Ужгород, 2001. — С 163-173.

її перероблений варіант використано в доповіді, виголошеній на круглому
столі «Шляхи формування громадянського суспільства в Україні.
Забезпечення права людини на свободу слова та інформації» (Харків, 11
квітня 2001 року) і опубліковано в новому варіанті: Сучасна
масово-інформаційна ситуація та шляхи формування громадянського
суспільства в Україні // Шляхи формування громадянського суспільства в
Україні. Забезпечення права людини на свободу слова та інформації (за
матеріалами засідання «круглого столу», проведеного 11 квітня 2001 року
в м. Харкові): Науковий збірник — X., 2001. — С 61-67.

1.2. Праця «Сучасні теорії журналістики та їх реалізація в Україні»
вперше у скороченому варіанті виголошена як доповідь на «круглому столі»
«Шляхи формування громадянського суспільства в Україні. Забезпечення
права людини на свободу слова та інформації» 11 квітня 2001 року в м.
Харкові. Надрукована під назвою: Сучасна масово-інформаційна ситуація та
шляхи формування громадянського суспільства в Україні // Шляхи
формування громадянського суспільства в Україні. Забезпечення права
людини на свободу слова та інформації (за матеріалами засідання
«круглого столу», проведеного 11 квітня 2001 року в м. Харкові):
Науковий збірник.—X., 2001.—С 61-67.

1.3. Праця «Апологія аналітичної журналістики» вперше в скороченому
вигляді виголошена як доповідь на пленарному засіданні конференції
«Українська журналістика сьогодення у світовому інформаційному просторі
(співвідношення глобального, загальнонаціонального та регіонального)»
(Дніпропетровськ, 27-28 вересня 2001 року); опублікована вперше:
Інформаційний та аналітичний типи журналістики: український вибір // ЕХ

(500

PROFESSO: 36. наук. пр. I Редкол.: В. Д. Демченко (відп. редактор) та
ін. — Дніпропетровськ, 2001. — Вип. 3. — С. 18-24.

1.4. Праця «Національна ідентифікація українців та журналістика»

вперше виголошена на пленарному засіданні І Всеукраїнської наукоро-

практичної конференції «Творчі та організаційні особливості функціону

вання сучасного медійного простору» (Тернопіль, 8-9 листопада 2007 ро

ку), що була проведена Галицьким інститутом імені В’ячеслава Чорновола

Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Уперше опубліковано: Національна ідентичність українців і журналістика
// Творчі та організаційні особливості функціонування сучасного
медійного простору.-Тернопіль-Львів, 2008.-Т. 1.-С. 103-107.

1.5. Праця «Вчімося жити разом, або Людство як цілісність» була

вперше виголошена як доповідь на конференції «Вчимося жити разом: мо

лодь за толерантність і порозуміння», яка була проведена Інститутом жур

налістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

24-25 травня 2004 року.

Публікується вперше.

1.6. Праця «У пошуках сутності журналістики» вперше в істотно ско

роченому варіанті під назвою «Об’єктивність і правда в журналістиці» ви

голошена як доповідь на засіданні секції «Інформаційний простір України:

умови формування та перспективи розвитку» III Міжнародної наукової

конференції «Сучасний інформаційний простір: журналістика і медіаосві-

та» (24-28 вересня 2007 року, Алушта, Крим), що була проведена Таврій

ським національним університетом імені В. Вернадського.

Уперше опублікована: Об’єктивність і правда в журналістиці // Культура
народов Причерноморья. — 2007. — № 101. — С. 131-134.

Повний текст опубліковано: У пошуках сутності журналістики // Від бароко
до постмодерну: Збірник праць кафедри української та світової літератури
[Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С
Сковороди] — X.: Майдан, 2007. —Т. V: До ювілею доцента Валентини
Пантеліївни Андрусенко. — С. 377-392.

1.7. Праця «Закон «розгалуження знання» в журналістикознавстві

крізь оптику інформаційного суспільства» вперше виголошена на кругло

му столі «Методика викладання історико-журналістських дисциплін і про

фесійні потреби» міжнародної наукової конференції «Журналістика 2008:

українське журналістикознавство, освіта, термінологія і стандарти», що

була проведена Інститутом журналістики Київського національного уні

верситету імені Тараса Шевченка 17-18 квітня 2008 року.

Скорочений варіант опублікований: Журналістика як творчість і
журналістика як технології // Методика викладання
історико-журналістських дисциплін і професійні потреби: Матеріали
секційного засідання кафедри

історії журналістики Міжнародної наукової конференції
«Журналістика-2008: Українське журналістикознавство, освіта,
термінологія і стандарти». — Київ, 17-18 квітня 2008 р. / Київ. нац.
ун-т ім. Т. Шевченка, Ін-т журналістики; Дослідницький центр історії
української преси; За ред. Н. М. Сидоренко. — К., 2008. — С 5-7. Повний
текст публікується вперше.

1.8. Праця «Екзистенційна колізія: журналістика — освіта» вперше
виголошена на засіданні секції «Сучасна медіа освіта: вітчизняний та
закордонний досвід» Всеукраїнської науково-практичної конференції
«Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку»
(Черкаси, 20-21 квітня 2007 року), що була проведена в Черкаському
національному університеті імені Богдана Хмельницького. Вперше
опублікована: Екзистенційна колізія: журналістика — освіта // Українська
журналістика: умови формування та перспективи розвитку. Збірник наукових
праць. — Черкаси, 2007. — С 36-40.

1.9. Праця вперше опублікована: Хто повинен викладати журналістику? (з
історії гіркого досвіду) // In media res: 36. наук. пр. І Кер. проекту
С. В. Демченко та ін. — Дніпропетровськ, 2007. — С. 152-162.

1.10. Праця «Сенсація в тоталітарній журналістиці» вперше виголо

шена як доповідь на секції «Проблеми дослідження історії української

преси» Всеукраїнської науково-практичної конференції «Сучасна україн

ська журналістика: ідейно-концептуальні засади, тенденції, перспективи»,

присвяченої пам’яті професора Володимира Йосиповича Здоровеги (Львів,

18-19 жовтня 2007 року), що була проведена факультетом журналістики

Львівського національного університету імені Івана Франка.

Вперше опублікована: Сенсація в тоталітарній журналістиці //
Пресо-знавчі студії: історія, теорія, методологія. Збірник праць кафедри
української преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської
преси. — Л. 2007. —Вип. 8. —С 188-190.

1.11. Праця «Як завоювати увагу читача: досвід міжнародної журна

лістики у світлі українських реалій» вперше виголошена як вступне слово

перед дискусією на науково-практичному семінарі, що проводився в ме

жах IV Всеукраїнського фестивалю журналістики 1 червня 1998 року.

Публікується вперше.

1.12. Праця «Мас-медіа і дійсність» уперше виголошена як доповідь

на регіональній конференції редакторів районних газет і представників їх

засновників 6 лютого 2003 року, що проходила в м. Балаклеї Харківської

області. Вперше опублікована під назвою: Світ, у якому ми живемо, —

створений словом // Наш край (Кегичівка). — 2003. — 26 квітня.

(502

1.13. Праця «Районна газета сьогодні» вперше виголошена як допо

відь на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Районна газета.

Як вижити в умовах ринку», що проходила на базі редакції районної газети

«Серп і молот» у м. Балаклеї Харківської області 12 квітня 2000 року.

Вперше опублікована під назвою: Я вірю в талановитість Слобожанщини.
Доповідь на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Районна
газета. Як вижити в умовах ринку» // Наш край (Кегичівка). — 2000. — 22
квітня.

1.14. Праця «Регіональні медіа в сучасному інформаційному просто

рі» вперше виголошена російською мовою як доповідь на Міжнародному

семінарі «Регіональні засоби масової інформації — новітня історія свобо

ди, прав і обставин», що відбувся в Харкові 21 листопада 2000 року і на

якій були присутні представники ЗМІ України, Білорусії та Росії. Подаєть

ся в авторському перекладі.

Друкується вперше.

1.15. Праця «Ровесниця людства — журналістика…» вперше в скоро

ченому вигляді російською мовою опублікована в кн.: «Масс-медиа и ре

клама: Справочник-каталог» (X., 2006. — С. 6-7); повний текст опублікова

но в кн.: «Масс-медиа и реклама: Справочник-каталог». — 2-е вид., доп.

(Х.,2008. —С.6-9).

Подається в авторському перекладі. А

ПЛАНЕТА ДРУГА МЕТОДОЛОГІЯ МЕДІАСТУДІЙ

2. 1. Праця «Методологічні особливості історії української журналістики
як галузі наукового знання» вперше виголошена як доповідь на пленарному
засіданні IX Всеукраїнської науково-теоретичної конференції «Українська
періодика: історія і сучасність» 28 жовтня 2005 р. у Львівській науковій
бібліотеці імені В. Стефаника.

Надрукована: Методологічні особливості історії української журналістики
як галузі наукового пізнання // Українська періодика: історія і
сучасність: Доп. та повідомл. Дев’ятої Всеукр. наук.-теорет. конф.,
Львів, 28—29 жовтня 2005 p.; За ред. М. М. Романюка. — Л., 2005. — С
32—37.

2. 2. Праця «Журналістика: розуміти чужі і створювати свої тексти»
вперше виголошена як виступ на «круглому столі» Міжнародної наукової
конференції «Методологічне забезпечення підготовки журналістських кадрів
у процесі роздержавлення мас-медіа та створення системи суспільних і
громадських ЗМІ», що проходила в Інституті журналістики Київського
національного університету імені Т. Шевченка 24-25 травня 2007 р.

т)

Вперше надрукована: Журналістика: розуміти чужі і створювати свої тексти
// Історія журналістики: навчально-методичне забезпечення, теоретичні та
практичні знання і навички: Матеріали круглого столу, Київ, 24-25 травня
2007 р. — К., 2007. — С 7-9.

2.3. Праця «Іван Франко як історик української журналістики: методо

логічні уроки» вперше виголошена як доповідь на пленарному засіданні

VII Всеукраїнської науково-теоретичної конференції «Українська періоди

ка: історія і сучасність» 17 травня 2002 р. у Львівській науковій
бібліотеці

імені В. Стефаника.

Надрукована у дещо скороченому варіанті: Нарис з історіографії історії
української журналістики: методологічні уроки Івана Франка // Українська
періодика: Історія і сучасність: Доп. та повідомл. VII Всеукр.
наук.-теорет. конф., Л., 17-18 травня 2002 р. / За ред. М. М. Романюка.
— Л., 2002. — С. 30-36. Повний текст подано: Іван Франко як історик
української журналістики: методологічні уроки // Вісник Львівського
університету. Сер. Журналістика. — 2004. — Вип. 24. — С 129-139.

2.4. Уперше надруковано: Методологічні проблеми історії української

журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. — 2002. — Т. 8:

липень — вересень. — С 22-34.

2.5. Вперше надруковано: Ще про методологічні проблеми історії
української журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. —
2004. — Т. 15: квітень-червень. — С 95-100.

2.6. Вперше виголошено як доповідь на пленарному засіданні Міжнародної
науково-практичної конференції «Журналістика 2004 у світлі підготовки
журналістських кадрів», яка проходила в Інституті журналістики
Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка (Київ, 27-28
травня 2004 p.).

Вперше надруковано в скороченому варіанті: Українська журналістика:
обсяг поняття // Міжнародна науково-практична конференція «Журналістика
2004 у світлі підготовки журналістських кадрів»: Тези конференції 27-28
травня 2004 р. — К., 2004. — С 49-50. Повний текст опубліковано: Поняття
«українська журналістика»: полеміка про критерій державності // Вісник
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. — 2004. — №
631. — Сер. Філологія. — Вип. 41. — С 216-220; Українська журналістика:
обсяг поняття // Українське журналістикознавство. — 2005. — Вип. 6. —С
27-31.

ПЛАНЕТА ТРЕТЯ ІСТОРІЯ ЖУРНАЛІСТИКИ

3.1. Праця «Особливості зародження журналістики в Україні» написа

на в квітні 2006 р. на замовлення декана факультету масової комунікації
та

інформаційних технологій Рівненського економіко-гуманітарного універ

ситету доцента І. М. Лубковича для збірника «Схід і Захід — разом». Збір

ник і досі не вийшов.

Публікується вперше.

3.2. Праця «Історія журналістики на Слобідських землях від початків

до сьогодення» написана на замовлення кафедри української та світової

літератури Харківського національного педагогічного університету імені

Г. С Сковороди для другого видання підручника «Рідний край»; плануєть

ся її вміщення в шостому томі збірника праць цієї кафедри «Від бароко до

постмодернізму».

Публікується вперше.

3.3. Праця «Шевченківський дискурс харківської журналістики

1861 року» вперше виголошена як доповідь 27 березня 2001 р. на засіданні

Харківського історико-філологічного товариства та на VIII Всеукраїнській

науково-теоретичній конференції «Українська періодика: історія і сучас

ність», яку проводив Науково-дослідний центр періодики Львівської нау

кової бібліотеки імені В. Стефаника 24-26 жовтня 2003 р.

Опублікована вперше: Кубанське дослідження харківської журналістики
(Василь Мова (Лиманський). Из литературного наследия) II Збірник
Харківського історико-філологічного товариства: Нова серія. — X., 2002.
— Т. 9. — С 361-376; Шевченківський дискурс харківської журналістики
1861 р. // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та
пові-домл. VIII Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 24-26 жовт. 2003 p.
/ HAH України ЛНБ ім. В. Стефаника. НДЦ періодики; За ред. М. М.
Романю-ка.—Л.,2003. — С 241-250.

3.4. Праця «XX століття як епоха в історії української журналістики»

вперше виголошена як доповідь на Всеукраїнській науково-практичній

конференції «Українська журналістика в контексті доби», яку проводив

23—24 вересня 2004 р. факультет журналістики Львівського національного

університету імені Івана Франка з нагоди 50-річчя від заснування.

Вперше опублікована: XX століття як епоха в історії української
журналістики та її внутрішня структура // Українська журналістика в
контексті доби: Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції,
23-24 вересня 2004 року, м. Львів / За ред. С. Костя. — Л., 2004. — С.
113-117.

3.5. Праця «Українська журналістика Харкова під час Першої росій

ської революції» вперше виголошена як доповідь на Міжнародній науковій

конференції «Національна періодика початку XX століття: розвиток і
реалізація української ідеї державотворення», присвяченої 100-літтю
газети «Рада», Київ, 8-9 грудня 2006 p., що проходила в Інституті
журналістики Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка.

Вперше надрукована: Українська журналістика Харкова під час Першої
російської революції // Національна періодика початку XX століття:
розвиток і реалізація української ідеї державотворення: Матеріали
Міжнародної наукової конференції, присвяченої 100-літтю газети «Рада»,
Київ, 8-9 грудня 2006 р. — К., 2006. — С. 41-42. Як фрагмент стаття
увійшла в ширшу публікацію: Харківська журналістика в період першої
російської революції // Наукові записки Інституту журналістики. — 2005.
— жовтень-грудень. —Т. 21. — С 25-37.

3.6. Вперше опубліковано: Історія газети «Сніп» (1912) // Пресознавчі

студії: історія, теорія, методологія. Збірник праць кафедри української

преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської преси. — Л.,

2007. —Вип. 8. —С 54-66.

3.7. Вперше опубліковано: Журнал Охтирської чоловічої гімназії

«Школьный луч» (1916-1917) як тип учнівського видання // Журналістика:

Науковий збірник / За ред. Н. М. Сидоренко. — К.: Ін-т журналістики
Київ,

нац. ун-ту імені Т. Шевченка, 2006. — Вип. 5 (30) — С 19-27.

ПЛАНЕТА ЧЕТВЕРТА ІСТОРІЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ

4.1. Праця «Методологічні пошуки в українській літературній критиці

та історії літератури XIX століття» вперше прочитана як доповідь на
секції

«Історія та методологія літератури» Третього міжнародного конгресу укра

їністів, що проходив у Харкові 26-29 серпня 1996 р.

Уперше опублікована: Методологічні пошуки в українській критиці та
історії літератури XIX ст. // Літературознавство: Матеріали III конгресу
Міжнародної асоціації україністів (Харків, 26-29 серпня 1996 p.). — К.,
1996. —С. 51-59.

4.2. Праця «Тарас Шевченко в літературознавчих інтерпретаціях Ми

коли Костомарова» вперше виголошена як доповідь на ювілейній науково-

практичній міжвузівській конференції, присвяченій 180-річчю від дня на

родження М. Костомарова, що проходила в Інституті сходознавства і між

народних відносин «Харківський колегіум» (Харків, 16 травня 1997 p.).

Вперше опублікована: Тарас Шевченко в літературознавчих інтерпретаціях
Миколи Костомарова // Доробок Миколи Костомарова: Матеріали ювілейної
науково-практичної міжвузівської конференції, присвяченої 180-річчю від
дня народження М. Костомарова. — X., 1998. — С 29-34.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter