З.В.Ромовська 2003 - Коментар сімейного кодексу (книга)

З.В.Ромовська 2003 – Коментар сімейного кодексу

ПЕРЕДМОВА

Ми вирвалися на магістральний шлях розвитку власної

правничої ідеології, джерелами якої є звичаї, традиції укра-

їнського народу, українська культура, українська правнича

наука. У Сімейному кодексі України ожили у букві закону

думки тих науковців, яких уже немає серед нас, але праці

яких складають золотий фонд нашої української правничої

науки: Олександра Огоновського, Станіслава Дністрянського,

Володимира Бошка, Василя Маслова, Геннадія Матвєєва.

У Сімейному кодексі України Шевченків заповіт не цура-

тися свого виконаний сповна, як і настанова научатися чужо-

му. В цьому контексті Сімейний кодекс України є доказом

нашої інтеграції в європейську систему загальнолюдських

цінностей.

Запозичивши з європейського законодавства ряд правових

конструкцій, ми вносимо до загальноєвропейської правової

скарбниці чимало власних ідей, які можуть бути корисними

для людей, що живуть за межами України.

Сімейний кодекс України істотно відрізняється від попе-

редніх кодифікацій радянського періоду нашої історії.

Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянсь-

кого стану був затверджений 3-ю сесією Всеукраїнського Цент-

рального Виконавчого Комітету Української СРР 31 травня

1926 р.1 Назва цього Кодексу була невдалою не лише через її

громіздкість. Кодекс – це складний і великий за обсягом за-

конодавчий акт, який сам є законом і кожна його норма є за-

коном. Тому словосполучення лкодекс законівы було помил-

ковим.

Невдала назва спричинила помилковість структури, адже

лшлюбы як одна із підстав створення сім’ї мав би посідати

перше місце.

Кодекс містив 162 статті і мав таку структуру:

Відділ І. Про сім’ю.

Розділ 1. Основні положення.

Розділ 2. Особисті права та обов’язки дітей і батьків.

Розділ 3. Майнові права та обов’язки дітей та батьків.

Розділ 4. Стягнення утримання (аліментів) з членів сільського

господарства (двору).

*~ЗУ УСРР. – 1926. – № 67-69. – Ст. 440.

ПЕРЕДМОВА

Розділ 5. Усиновлення (удочеріння).

Відділ II. Про опіку та піклування.

Розділ 1. Основні положення.

Розділ 2. Призначення і скасування опіки та піклування.

Розділ 3. Призначення та звільнення опікунів.

Розділ 4. Опікунські та піклувальницькі права й обов’язки.

Відділ НІ. Шлюб.

Розділ 1. Основні положення.

Розділ 2. Умови шлюбу.

Розділ 3. Недійсність шлюбу.

Розділ 4. Припинення шлюбу.

Розділ 5. Права й обов’язки подружжя.

Відділ IV. Про зміну громадянами своїх прізвищ та імен.

Відділ V. Визнання особи безвісно-відсутньою або померлою.

Кодекс про шлюб та сім’ю Української РСР був затвердже-

ний Законом УРСР від 20 червня 1969 р. і набув чинності з

1 січня 1970 р.1

Назва цього кодексу була значно кращою: коротшою,

лшлюбы та лсім’яы помінялися місцями. Але відносини у шлю-

бі – це також відносини сімейні. Нехтування цим призвело

до появи невдалого терміна лшлюбно-сімейніы відносини.

Кодекс (КпШС) містив 201 статтю і мав таку структуру:

Розділ І. Загальні положення.

Глава 1. Основні положення.

Глава 2. Законодавство про шлюб та сім’ю і його застосування.

Глава 3. Позовна давність.

Розділ II. Шлюб.

Глава 4. Порядок і умови укладання шлюбу.

Глава 5. Особисті права та обов’язки подружжя.

Глава 6. Майнові права та обов’язки подружжя.

Глава 7. Припинення шлюбу.

Глава 8. Надійність шлюбу.

Розділ НІ. Сім’я.

Глава 9. Загальні положення.

Глава 10. Особисті права та обов’язки батьків та дітей.

Глава 11. Права батьків та дітей на майно.

Відомості Верховної Ради УРСР. – 1969. – Додаток до № 26. –

Ст. 204.

ПЕРЕДМОВА

Глава 12. Аліментні обов’язки батьків та дітей.

Глава 13. Аліментні обов’язки інших членів сім’ї та родичів.

Глава 14. Усиновлення (удочеріння).

Розділ IV. Опіка та піклування.

Глава 15. Загальні положення.

Глава 16. Встановлення опіки і піклування.

Глава 17. Призначення опікунів і піклувальників, їх права та

обов’язки.

Глава 18. Звільнення опікунів та піклувальників від їх обов’яз-

ків. Припинення опіки і піклування.

Розділ V. Акти громадянського стану.

Глава 19. Загальні положення.

Глава 20. Реєстрація народження.

Глава 21. Реєстрація смерті.

Глава 22. Реєстрація шлюбу.

Глава 23. Реєстрація розірвання шлюбу.

Глава 24. Реєстрація усиновлення (удочеріння) – (скасована).

Глава 25. Реєстрація встановлення батьківства.

Розділ VI. Застосування радянського законодавства про шлюб

та сім’ю до іноземців та осіб без громадянства. Засто-

сування законів про шлюб та сім’ю іноземних держав,

міжнародних договорів і угод.

Назва цього Кодексу – Сімейний кодекс України – є най-

кращою з усіх точок зору. Можна мати претензії, звичайно, і

до неї, оскільки цим Кодексом врегульовані відносини між

людьми, які ніколи не були сім’єю, але є родичами. Однак це

лзлоы є найменшим.

Сімейний кодекс України містить 292 статті. До його струк-

тури не включено розділ лАкти цивільного стануы (у КпШС

він містив 36 статей). Правовий матеріал, який був у ньому,

зокрема щодо реєстрації смерті, зміни прізвища, імені та по

батькові, не стосується безпосередньо сімейних відносин, то-

му має становити зміст окремого закону.

Не включено до Сімейного кодексу України і розділу лОпі-

ка та піклуванняы (у КпШС він містив ЗО статей), оскільки

правовий матеріал, який був у ньому, перенесено до Цивіль-

ного кодексу України.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1. СІМ’Я. РЕГУЛЮВАННЯ СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН

Стаття 1. Завдання Сімейного кодексу України

1. Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу,

особисті немайнові та майнові права і обов’язки подруж-

жя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і

майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлюва-

чів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

2. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим

Кодексом з метою:

зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу кон-

кретних осіб;

утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми

та іншими членами сім’ї;

побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на

почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і під-

тримки;

забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, мож-

ливістю духовного та фізичного розвитку.

1. Сімейний кодекс України є основним законодавчим ак-

том у сфері регулювання сімейних відносин. У частині пер-

шій викладені основні питання, з приводу яких здійснена ця

кодифікація, що і було її завданням.

2. У частині другій сформульована мета, задля досягнення

якої було прийнято Сімейний кодекс України. Отже, завдан-

ня, які були визначені перед опрацюванням Сімейного кодек-

____ _________Стаття 1

су, і мета, яка має бути досягнута в процесі його здійснення,

це – не тотожні поняття.

3. Сім’я розглядається як соціальний інститут і водночас

як союз конкретних осіб. Сімейний кодекс покликаний зміц-

нити сім’ю насамперед як соціальний інститут. Така мета мо-

же бути досягнута завдяки державній підтримці сім’ї, про

яку йдеться у статті 5 СК. Зміцнення сім’ї здійснюватиметься

завдяки справедливому та розумному регулюванню відносин

між її членами, завдяки утвердженню добросовісності у їхній

поведінці. Зміцнення сім’ї як соціального інституту є одно-

часним зміцненням конкретної сім’ї, і навпаки.

Сім’я як союз кількох людей – дружини і чоловіка, бать-

ків та дітей – може бути міцною лише у тому випадку, коли

кожен буде усвідомлювати свої обов’язки і діятиме відповід-

ним чином, а лдвигуномы виконання цих обов’язків буде по-

чуття любові та поваги, внутрішньої потреби та необхідності

бути потрібними один одному.

4. Найміцнішим у сім’ї є почуття обов’язку перед матір’ю,

батьком та дітьми. Сімейний кодекс містить чимало норм,

спрямованих на його утвердження. Так, встановлено, що ко-

жна дитина, а не лише дочка чи син, які є повнолітніми,

зобов’язані піклуватися про батьків. У окремих випадках

кошти для лікування батьків можуть бути присуджені з не-

повнолітнього. Батьки зобов’язані виховувати дітей, піклува-

тися про їх духовний і фізичний розвиток.

5. Сім’я є найкращим осередком для благополуччя дітей. У

Сімейному кодексі є багато новел, які покликані забезпечити

це, і чи не найголовнішою з них є розширення можливості су-

дового визнання батьківства у разі народження дитини жін-

кою, яка не перебуває у шлюбі.

Кодекс сприяє трактуванню дитини як рівноправного чле-

на сім’ї за столом переговорів щодо умов її життя, як того,

хто має власну гідність і право на повагу до неї. лУсе найкра-

ще – дітям!ы – це гасло з нашого недавнього минулого має

бути знову підняте як заклик до порятунку дітей від духовної

та фізичної деградації, експлуатації та соціального сирітства.

Сімейний кодекс посилює охорону прав дитини, прикладом

чого можуть бути нові підходи до підстав встановлення бать-

ківства, відновлення інституту патронату.

РОЗДІЛ І

Глава 1

6. Сімейний кодекс утверджує право дружини та чоловіка

на власну гідність, на рівноправність та розширює можливос-

ті щодо їх здійснення. Сімейний кодекс України засвідчує ви-

хід України на європейський і світовий рівень розв’язання

тендерних проблем і регулювання відносин між жінкою та чо-

ловіком, подолання старих, що склалися впродовж століть,

бар’єрів між жінкою та чоловіком, обрання однакового під-

ходу до жінки та чоловіка як людини.

Сімейний кодекс націлений на утвердження ідеології нена-

сильства.

Від насильства у сім’ї потерпають, як правило, жінки та

діти. Проблема боротьби із сімейним насильством у всіх його

проявах: фізичному, сексуальному, економічному, психічно-

му – це проблема не лише України, а й всього людства. При-

казка лжінка небита, як коса неклепанаы – прикрий спогад

про минулі, але ще живучі стандарти поведінки окремих

представників української спільноти. І треба якнайшвидше

їх позбуватися.

Стаття 2. Учасники сімейних відносин, які регулює Сімей-

ний кодекс України

1. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті

немайнові та майнові відносини між подружжям, між ба-

тьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між

матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та

утримання.

2. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті

немайнові та майнові відносини між бабою, дідом, праба-

бою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами

та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком.

3. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті

немайнові та (або) майнові відносини між іншими членами

сім’ї, визначеними у ньому.

4. Сімейний кодекс України не регулює сімейні відноси-

ни між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком

та племінницею, племінником і між іншими родичами за

походженням.

1. На відміну від цивільних, учасником (суб’єктом) сімей-

них відносин може бути лише людина, яка у сімейних відно-

___Стаття 2

синах має свій додатковий статус – дружини, чоловіка, мате-

рі, батька, дитини тощо. Називати людей, які є учасниками

сімейних відносин, фізичними особами не прийнято. Юридич-

ні особи у сімейних відносинах участі не беруть.

Відносини між нареченими, які подали заяву про реєстра-

цію шлюбу, та органом реєстрації актів цивільного стану

(РАЦС) – є адміністративними, публічними. Такими ж є від-

носини, які складаються, наприклад, між усиновлювачем і

органом опіки та піклування у зв’язку зі здійсненням контро-

лю за виконанням ним своїх обов’язків. Публічними є від-

носини між особою, яка подала заяву про усиновлення, та

судом.

2. Сімейні відносини як вид відносин приватних характе-

ризуються тим, що жоден із учасників не наділений щодо

другого функціями влади. Навіть батько, який карає дитину

за непослух, функцій влади щодо неї не має.

3. Учасниками сімейних відносин є подружжя, тобто осо-

би, шлюб між якими зареєстрований відповідно до закону.

Між нареченими в період заручин сімейні відносини не ви-

никають. У разі зриву заручин матеріальні розрахунки між

ними здійснюються за нормами Цивільного кодексу України.

Якщо наречені спільно проживають до шлюбу, сімейний

характер їхніх відносин випливає із факту створення сім’ї, а

не із факту подання заяви про реєстрацію шлюбу.

4. Учасниками сімейних відносин є родичі, які поділяють-

ся на дві групи: ті, що є у прямій літі споріднення, та ті, що є

у побічній (боковій) лінії споріднення. У прямій лінії спорід-

нення перебувають ті родичі, які походять один від одного

(рис. 1).

У Кодексі не згадано про прапрабабу, прапрадіда, праправ-

нучку, праправнука. Насамперед тому, що загалом той, хто є

прапрадідом, є для когось дідом або батьком. Іншими слова-

ми, фігура праправнука як потенційного учасника зобов’я-

зання по утриманню закрита від прапрадіда родичами ближ-

чого ступеня прямої лінії споріднення. Якщо, наприклад,

п. Михайло не має ні сина, ні внука, ні правнука, обов’язок

по його утриманню ляже на праправнука за аналогією права,

відповідно до засад справедливості, розумності та добросовіс-

ності.

РОЗДІЛ І

Глава 1

прабаба, прадід

прабаба, прадз

д прабаба, прадід

прабаба, прадід

\ /

баба,

ДІД

баба.дід

баба,

ДІД

баба,/І

ІД

^ >г

^ ^

мати

батько

правнучка, правнук

Рис. 1

5. Я має родичів прямої лінії споріднення як по лінії мате-

рі, так і по лінії батька.

6. Родичами побічної лінії споріднення є ті, які мають

спільного предка (рис. 2). Так, Надія та Наталія є рідними се-

страми, Юліан та Олександр – двоюрідними братами, а Ана-

толій та Аскольд – троюрідними братами. Усі вони є побіч-

ними родичами, їхнім спільним предком є Я.

7. Родичі прямої та побічної ліній споріднення на генеало-

гічному дереві розміщені за ступенями. Ступінь прямої чи по-

бічної лінії споріднення визначається за кількістю наро-

джень, які потрібні для виникнення кровного споріднення Я

з іншими особами чи інших родичів між собою. При цьому

народження особи, з якої починається відлік, тобто Я, до ува-

ги при підрахунку не береться.

Стаття 2

Юліан

Тетяна

Тар

ас

Олександр

Рис. 2

Так, Я і Тарас перебувають у прямій лінії споріднення дру-

гого ступеня. А Юліан та Олександр є родичами побічної лінії

четвертого ступеня, бо для встановлення між Юліаном та Олек-

сандром кровного споріднення мало відбутися чотири наро-

дження: Надії, Я, Наталії, Олександра.

8. Родичі поділяються на висхідних та низхідних залежно

від того, про кого йдеться: тих, хто вище від Я, чи тих, хто

нижче від Я.

У статті 17 КпШС заборонялися шлюби між родичами у

висхідній і низхідній лініях. У Сімейному кодексі такого по-

ділу не існує, оскільки у цьому та іншому контекстах він не

має юридичного значення: заборона шлюбу стосується усіх

родичів прямої лінії.

9. З числа побічних родичів Сімейний кодекс наділяє осо-

бистими немайновими і майновими правами та обов’язками

лише рідних братів та сестер. Двоюрідних братів та сестер,

рідних тітку, дядька, племінника, племінницю Сімейний ко-

декс такими правами та обов’язками не наділяє. До них спря-

РОЗДІЛ І

Глава 1

мована лише заборона шлюбу, встановлена у частині третій

статті 26. Ця заборона є перешкодою до шлюбу, тобто до ви-

никнення сімейних відносин. З цих міркувань норма частини

третьої статті 2 про те, що сімейні відносини між названими

особами не виникають, є науково виваженою.

Сімейний кодекс прямо не регулює сімейних відносин між

іншими, дальшими родичами за походженням. Водночас вжи-

вання щодо них терміна лсімейні відносиниы допускає мож-

ливість їхнього спільного проживання, належності до однієї

сім’ї, їхні відносини відповідно до статті 9 СК можуть бути

врегульовані договором.

10. Поряд з кровним спорідненням сімейні відносини мо-

жуть виникати із факту свояцтва, породженого шлюбом. Так,

у відносинах свояцтва перебуває дружина та родичі чоловіка,

чоловік та родичі дружини. З-поміж відносин, заснованих на

свояцтві, Сімейний кодекс регулює лише відносини між ма-

чухою, вітчимом та пасинком, падчеркою.

11. Відносини з тещею, тестем, свекрухою, свекром та не-

вісткою, зятем, іншими свояками Сімейний кодекс не регу-

лює: перебування цих осіб у відносинах свояцтва ні на що не

впливає, а отже, не має правового значення.

12. Сімейний кодекс врегулював майнові відносини між

жінкою та чоловіком, які спільно проживають без реєстрації

шлюбу, і цим розширив коло учасників сімейних відносин.

13. Сімейними є відносини між дитиною та особою, яка

взяла її у свою сім’ю, і в Кодексі забезпечене справедливе пра-

вове регулювання цих відносин.

Стаття 3. Сім’я

1. Сім’я є первинним та основним осередком суспільства.

2. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’я-

зані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та

чоловік, у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необ-

хідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних

причин не проживають спільно.

Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли

спільно з ними не проживає.

___________________________________Стаття З

3. Права члена сім’ї має одинока особа.

4. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного спо-

ріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не за-

боронених законом і таких, що не суперечать моральним

засадам суспільства.

1. Загальна декларація прав людини проголошена Гене-

ральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. у частині третій

статті 16 називає сім’ю природним та основним осередком су-

спільства. Таке ж положення міститься у статті 23 Міжнарод-

ного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. та у

статті 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та

культурні права 1966 р.

У Преамбулі Конвенції про права дитини 1989 р. сім’ю на-

звано основним осередком суспільства і природним середови-

щем для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо

дітей.

Відповідно до Вступу Хартії прав сім’ї, представленої Апос-

тольським Престолом Католицької церкви для всіх людей,

інституцій та владних структур, яких стосується питання

місії сім’ї у сучасному світі, 22 жовтня 1983 р.1, сім’я є при-

родною спільнотою, що передує державі чи будь-якій іншій

спільності і має притаманні їй невід’ємні права.

2. Суспільство виросло із сім’ї. Для кожної дитини світ по-

чинається із сім’ї. Для більшості – з реальної, для багатьох

дітей, на жаль, з сім’ї як внутрішньої, генетичної, природної

потреби її мати.

Самотність вкорочує віку дорослій людині. лЯ все життя

прагнув дотягнутися до любовіы, – сказав якось відомий ро-

сійський письменник М. Астаф’єв. У цих словах, сказаних

ним в кінці життєвої дороги, біль за тим, чого не повернути.

Мати свою сім’ю, почувати себе у ній вільною людиною,

жити в оточенні поваги та любові – природне право кожного.

3. За статистичними даними в Україні понад 13 мільйонів

сімей. З такою кількістю не може змагатися жоден з інших

відомих суспільству осередків. Не можуть вони змагатися із

сім’єю і за вагою тих соціальних функцій, які ніхто, крім неї,

Див.: Документи католицької церкви про шлюб та сім’ю. Вибране

від Лева XII до Іоанна Павла II: Том І. – Львів, 2002. – С. 105-112.

2 3-132

РОЗДІЛ І

Глава 1

виконати не може. Першою із таких функцій є народження і

виховання Людини. Саме тому сім’я є основним осередком су-

спільства.

4. У радянський період нашої історії, коли сама наявність

цих міжнародно-правових документів замовчувалася, основ-

ним осередком суспільства намагалися оголосити трудові ко-

лективи. лТе, що сім’я не є головним, визначальним осеред-

ком суспільства, – писала О. Й. Пергамент, – не применшує

її значенняы1.

Час розставив усе на свої місця, повернувши сім’ї її значен-

ня як головного компонента морального здоров’я суспільства,

як живого духовного організму.

5. Чи можна, чи варто давати визначення сім’ї в законі?

У літературі домінувала хибна думка про те, що оскільки

окремі галузі законодавства містять свої поняття сім’ї, то

єдиного універсального поняття сім’ї дати неможливо та й не

потрібно. При цьому змішувались два нетотожних правових

явища: поняття сім’ї та перелік осіб, які за відповідними за-

конами мають права члена сім’ї.

Фактична дружина (чоловік) наймача за статтею 64 Житло-

вого кодексу України мала право на житло як член його сім’ї,

але водночас можливість виникнення сім’ї між особами, які

живуть спільно без реєстрації шлюбу, категорично заперечува-

лась. Натомість одружена дочка інваліда війни не мала пільг,

встановлених законом, але могла бути членом його сім’ї. Така

ситуація потребувала правового упорядкування.

У рішенні Конституційного Суду України від 3 червня

1999 р. № 5-рп/99 (справа про офіційне тлумачення терміна

лчлен сім’їы) записано таке: лСтосовно поняття лчлен сім’їы

Конституційний Суд України виходить із об’єктивної відмін-

ності його змісту залежно від галузі законодавстваы2.

Таке твердження є якщо не помилковим, то, щонайменше,

дуже спірним. Той чи інший закон не може визначати, хто є

членом сім’ї, він може лише надавати чи не надавати окре-

мим членам сім’ї певних прав та обов’язків.

1 Пергамент А Й. Развитие советского законодательства о бране й
семье:

В сб. лРазвитие законодательства о бране й семьеы. – М., 1978. – С. 14.

2 Див.: Конституційний Суд України: правові засади, рішення, ви-

сновки та ухвали / За ред. І. А. Тимченка. – К., 1999.

__________________________________Стаття З

6. Назва кодексу – Сімейний кодекс України зумовила не-

обхідність законодавчого визначення сім’ї, чого не було у по-

передніх кодексах.

Відповідно до статті З СК України, сім’ю складають особи,

які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають

взаємні права та обов’язки. Тобто поняття сім’ї дається через

формулювання її ознак.

7. Однією із ознак сім’ї є спільне проживання двох чи біль-

ше осіб: подружжя, батьків та дітей, братів, сестер тощо.

Припинення спільного проживання засвідчує кількісні змі-

ни у складі сім’ї або навіть її розпад. Виняток встановлений

лише щодо подружжя та дітей.

Припинення спільного проживання дружини та чоловіка з

поважної причини не є підставою для припинення їхньої

сім’ї.

Запровадження режиму окремого проживання (стаття 119

СК) мало би вважатися або припиненням сім’ї, якщо вона

складалася лише з дружини та чодовіка, або зменшенням її

складу, якщо до сім’ї належали й інші особи.

8. Віднесення дитини до сім’ї своїх батьків за всіх ситуацій

є підтвердженням сили батьківського статусу, який дає право

кожному з них – матері, батькові – зажадати повернення

дитини.

Однак це правило має свої винятки, пов’язані із реєстра-

цією шлюбу до досягнення повноліття, а також з виходом із

сім’ї батьків дитини, якій виповнилося 14 років.

Правило 3 частини другої статті З СК є важливим у тому

сенсі, що забезпечує дитині беззастережне право на повернен-

ня до лбатьківського гніздаы. А це означає, що проживання

дитини з бабусею, дідусем не є підставою для втрати нею сер-

вітуту (сервітутного права) на проживання у помешканні ба-

тьків.

Це правило розраховане насамперед на так звану лнор-

мальнуы ситуацію, тобто коли мати і батько дитини прожива-

ють спільно.

Виходячи із завдань Сімейного кодексу, а саме утверджен-

ня почуття обов’язку батьків перед дітьми, забезпечення ко-

жної дитини можливістю духовного та фізичного розвитку,

можна зробити висновок про те, що дитина особисто або через

2’3-Ш

РОЗДІЛ І_____________________________Глава 1

її опікуна має право вимагати поселення в помешкання того

із батьків, з ким вона ніколи не проживала.

9. На спільний побут як ознаку сім’ї зверталася увага в на-

родознавчій літературі. Юристи використовували термін лве-

дення спільного господарстваы. Однак він не міг беззастережно

стосуватися усіх життєвих ситуацій, оскільки з немовлям чи

паралізованим батьком спільно господарювати неможливо.

Тому в Кодексі було вжито саме лсімейний побуты як катего-

рію універсальну.

10. Ознакою сім’ї є наявність між її членами взаємних

прав та обов’язків. Взаємність сімейних прав та обов’язків ха-

рактеризується не тим, наприклад, що права та обов’язки ди-

тини щодо матері, батька та батьків щодо дитини виникають і

існують одночасно. А тим, що після виконання батьками сво-

їх обов’язків перед дитиною, у сина чи дочки виникне лзво-

ротнійы обов’язок щодо матері та батька.

Члени сім’ї наділені цілою системою прав та обов’язків,

які зумовлені їхнім спільним проживанням.

Відповідно до Хартії прав сім’ї, сім’я – це щось більше,

ніж просто правова, суспільна чи економічна одиниця, це

спільнота любові і солідарності, це те місце, де зустрічаються

різні покоління і допомагають один одному зростати у людсь-

кій мудрості та узгоджувати індивідуальні права з іншими

вимогами суспільного життя.

11. Проблематичним завжди було питання про підстави ство-

рення (виникнення) сім’ї. Традиційно вважалося, що сім’ю

створює лише шлюб, кровне споріднення, усиновлення та

взяття до себе дитини, позбавленої батьківського опікування.

За Сімейним кодексом України сім’я може виникнути і з

інших підстав, які не заборонені законом та не суперечать мо-

ральним засадам суспільства.

Дві одинокі, старшого віку пані почали спільно проживати.

Кімнатка, що належала Т., напівпідвальна, без водопоста-

чання, лише з газовим пальником, ставала все більш небез-

печною для її здоров’я. Тому М. запропонувала їй, своїй дав-

ній приятельці переїхати у її просторе помешкання.

У них був спільний бюджет, кожна по черзі готувала їжу,

вони взаємно піклувалися одна про одну.

________________________________Стаття З

Чи можна їх назвати сім’єю? Чи це лише одна із форм

співжиття, за прикладом студентського гуртожитку? Є бі-

льше аргументів для ствердної відповіді на перше питання.

12. Пропозиція Товариства геїв та лесбіянок про виклю-

чення із тексту цієї статті застереження щодо неможливості

колізії з моральними засадами суспільства була відхилена.

При розгляді справи про одностатеву пару Європейська комі-

сія зробила наголос, що у цій ситуації мова може йти про при-

ватне, а не сімейне життя1. Отже, в Україні одностатеві пари

не вважатимуться сім’єю не лише тому, що такою є позиція

Європейської комісії, а головним чином тому, що це супере-

чить пануючим моральним засадам українського суспільства.

13. Сім’єю вважається жінка, яка проживає з дитиною, на-

родженою не у шлюбі. Сім’ю можуть складати й інші родичі.

Незважаючи на законодавчу фетишизацію шлюбу, соці-

альний престиж цієї форми організації сімейного життя жін-

ки та чоловіка, підтримку з боку канонічного права реально,

попри невизнання та утиски існує інша форма організації

сім’ї жінки та чоловіка – лфактичний шлюбы, або конку-

бінат2.

У новітній історії конкубінат – це не короткочасна, а

тривала, певною мірою стійка спільність жінки та чоловіка.

Вона – відкрита, а не прихована. Конкубінат, або фактична

сім’я, характеризується відсутністю формальних перешкод

до шлюбу. Якщо, скажімо, чоловік, не розірвавши шлюбу,

проживає з іншою жінкою, він реалізує своє право на приват-

не життя. Але говорити про сім’ю у цій ситуації важко, неза-

лежно від почуттів, які між цими людьми панують. Оскільки

мова йде про порушення чоловіком подружньої вірності, то

все те, що засновано ним, формально не є сім’єю. Адже одно-

часно у двох сім’ях перебувати неможливо.

З точки зору юридичного права, конкубінатом є і спіль-

ність жінки і чоловіка, які обвінчані, за відсутності держав-

ної реєстрації шлюбу.

1 Лукьянцев Т. Е. Европейские стандарти в области прав человека: тео-

рия й практика функционирования Европейской конвенции о зашите

прав человека й основних свобод. – М., 2000. – С. 159.

2 Від лат. сопсиЬіит – глибока ніч; сопсиЬа – наложниця; сопси-

Ьіпаіиз – позашлюбне співжиття.

РОЗДІЛ І

Глава 1

14. Поняття сім’ї, сформульоване у статті 3 Сімейного кодек-

су України, дає підстави для припинення дискусії щодо можли-

вості визнання сім’єю жінки та чоловіка, які спільно прожива-

ють, але без зареєстрованого шлюбу. Донедавна думка про не-

можливість такого визнання домінувала у науковій літературі.

Європейський суд з прав людини при розгляді справи Ки-

чана зауважив, що відносини де-факто, як і відносини, що

Єрунтуються на шлюбі, можуть вважатися сімейним життям.

У справі лДжонсон проти Ірландіїы було встановлено, що за-

явники прожили спільно близько п’ятнадцяти років. На цій

підставі Європейський суд зробив висновок, що вони склада-

ють сім’ю, а тому мають право на захист, незважаючи на те,

що їх зв’язок існує поза шлюбом1.

Відповідно до рішення Конституційного Суду від 3 червня

1999 р. за № 5-рп/99, лположення про встановлення батьківст-

ва, викладені у частині третій статті 53 КпШС, дають підста-

ви для визнання ознаками сім’ї фактичних шлюбних відно-

сины. Попри певні понятійні погрішності це рішення є цін-

ним тим, що остаточно відкрило шлях до нового погляду на

підстави створення сім’ї.

15. Конституційне право на особисту свободу дає підстави

для висновку про те, що людина має право сама вибирати

форму організації свого сімейного життя. Закон не може їй

цього диктувати, як і того, з ким людина має проживати од-

нією сім’єю, за винятком лише певних обмежень, які сформу-

льовані у статті 3 Сімейного кодексу України.

16. Зміст частини третьої статті З СК запозичений із римсь-

кого цивільного права. Поштовхом для її появи стало роз’яснен-

ня, що було надане Державним комітетом України по житло-

во-комунальному господарству в наказі № 72 від 5 серпня

1994 р. щодо змісту статті 3 Закону України лПро приватиза-

цію державного фондуы2, відповідно до якого право на додат-

кову безоплатну приватизацію 10 кв. м на сім’ю має і одино-

кий наймач.

1 Див.: Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав
лю-

дини. Джерела і практика застосування. – К., 1997. – С. 264.

2 ВВР. – 1992. – № 36. – Ст. 524.

Стаття 4

На даний момент правовий сенс цієї частини зводиться ли-

ше до приватизації житла.

Стаття 4. Право особи на сім’ю

1. Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на ство-

рення сім’ї.

У випадках, передбачених частиною другою статті 23

цього Кодексу, сім’ю може створити особа, яка не досягла

шлюбного віку.

2. Сім’ю може створити особа, яка народила дитину, не-

залежно від віку.

3. Кожна особа має право на проживання в сім’ї.

Особа може бути примусово ізольована від сім’ї лише у

випадках і в порядку, встановлених законом.

4. Кожна особа має право на повагу до свого сімейного

життя.

1. Право особи на сім’ю значиться в статті 291 Цивільного

кодексу України як одне із особистих, немайнових прав лю-

дини. І в цьому немає помилки. Водночас прийняття

Сімейного кодексу як окремого кодифікаційного акта зумови-

ло необхідність деякого дублювання.

Одним із елементів права на сім’ю є право на створення

своєї, нової сім’ї. Таке право надане особі, яка досягла шлюб-

ного віку. Ця норма пристосована до того усталеного поло-

ження, відповідно до якого шлюбна форма сім’ї з усіх точок

зору займає домінуюче становище в суспільстві. Оскільки за

статтею 23 СК право на шлюб може бути надане судом тому,

хто не досяг шлюбного віку, але кому виповнилося чотирнад-

цять років, реалізація цього права засвідчуватиме створення

сім’ї особою, яка не досягла шлюбного віку.

Із зрозумілих мотивів Сімейний кодекс лмовчитьы щодо то-

го, чи можуть, наприклад, 16-річні жінка та чоловік спільно

проживати і вважатися сім’єю. Але таке мовчання не означає

заборону.

2. Закон не може встановлювати мінімального вікового ба-

Р’єру для народження дитини, а отже, для започаткування

сім’ї у зв’язку з цією подією. Якщо особа, яка народила дити-

ну (наприклад, у 14 років), є членом однієї сім’ї разом із свої-

РОЗДІЛ І_____________________________Глава 1

ми батьками, то лдитина дитиниы автоматично включається

до її складу.

Наступним елементом права на сім’ю є право на проживан-

ня в ній, зокрема право дитини бути забраною з пологового

будинку чи іншого закладу охорони здоров’я. Право дорослої

людини бути забраною із закладу охорони здоров’я (хоча воно

і не записане в жодному законі) має також вважатися елемен-

том права на сім’ю відповідно до принципу справедливості та

розумності. Відповідним цьому праву має бути обов’язок

одного з подружжя, дочки чи сина забрати з лікарні хворих

мати чи батька, якщо вони мають для цього щонайменшу

змогу.

3. Право на сім’ю надає особі можливість вживати заходів

щодо збереження сім’ї (стаття 56 СК) ніхто із сторонніх осіб

не має права вимагати розірвання шлюбу чи встановлення ре-

жиму окремого проживання. Примусова ізоляція особи від

сім’ї можлива, наприклад, у зв’язку із затриманням, ареш-

том чи засудженням до позбавлення волі, виселенням, тобто в

результаті її протиправної поведінки чи звинувачення у вчиненні

злочину. Отже, йдеться про фізичну ізоляцію особи від сім’ї.

Дружина чи чоловік має право припинити шлюбні відноси-

ни за власною волею. У цьому разі сім’я може припинити своє

існування, хоча вони і залишаться проживати в одному по-

мешканні.

За статтею 72 Житлового кодексу УРСР 1983 р. (перша ре-

дакція) особа могла бути визнана такою, що втратила право

на житло, з підстав, визначених у статті 71 ЖК (зокрема, як-

що вона засуджена до позбавлення волі понад шість місяців

чи влаштована в будинок-інтернат або іншу установу соціаль-

ного захисту). Така людина позбавлялася сімейного гнізда,

оскільки не мала права на повернення до нього.

Законом України лПро внесення змін до статті 71 Житло-

вого кодексу Української РСРы від 2 березня 2000 р.1 ці поло-

ження були виключені. Однак повернення особи в помешкан-

ня, у якому вона раніше проживала, не означає відновлення з

нею сімейних відносин.

1 ОВУ. – 2000. – № 13. – Ст. 503.

__Стаття 4

4. Зміст частини четвертої статті 4 СК запозичений із

статті 8 Конвенції про захист прав людини і основних сво-

бод 1950 р. Право на повагу до сімейного життя включає

насамперед право на вибір форми організації свого сімейного

життя.

Шлюб є основною, домінуючою, найбільш усталеною фор-

мою організації сімейного життя жінки та чоловіка. Бути в

шлюбі – престижно не лише для жінки, а й для чоловіка.

При цьому якість відносин при оцінці шлюбу відсувається на

другий план. Щоправда, у даний час ситуація в суспільстві

разюче змінилася: дуже часто потребує захисту у шлюбі саме

чоловік.

Шлюб – не єдина форма організації сімейного життя. Аль-

тернативою шлюбу стає конкубінат, тобто фактичне спільне

проживання жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу. Жінка

та чоловік мають на це право, і відповідно право на повагу до

свого вибору.

5. Право на повагу до сімейного життя охороняє особу від

зовнішнього втручання у сімейні справи, від розголошення

інформації про приватний бік її життя. Цивільний кодекс

України містить норму, за якою особисті папери (документи,

фотографії, щоденники, інші записи, архівні матеріали) фізич-

ної особи, зокрема ті, що стосуються її особистого життя, є її

власністю, ознайомлення з ними інших осіб допускається ли-

ше за її згодою. Обставини особистого життя можуть бути роз-

голошені, якщо вони містять склад правопорушення, встанов-

леного вироком чи рішенням суду або постановою адміністра-

тивного органу.

Відповідно до Цивільного процесуального кодексу України

особисте листування та особисті телеграфні повідомлення мо-

жуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні лише

за згодою тих, між якими це листування і телеграфні повідом-

лення відбувалися.

За статтею 63 Конституції України особа має право відмо-

витися давати свідчення або пояснення щодо себе, членів

сім’ї чи близьких родичів. Це право стосується, безперечно, і

обставин сімейного життя.

РОЗДІЛ І_________________

Стаття 5. Державна охорона сім’ї

Глава 1

1. Держава охороняє сім’ю, дитинство, материнство, ба-

тьківство, створює умови для зміцнення сім’ї.

2. Держава створює людині умови для материнства та

батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, ма-

теріально і морально заохочує і підтримує материнство та

батьківство.

3. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання

дитини.

4. Держава бере під свою охорону кожну дитину, яка по-

збавлена належного батьківського піклування.

5. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне

життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.

1. Постановою Верховної Ради України від 5 березня

1999 р. схвалено Декларацію про загальні засади державної

політики України стосовно сім’ї та жінок1.

Принципами державної політики стосовно сім’ї та жінок у

цій Декларації названо державний захист прав сім’ї, визнан-

ня пріоритетності інтересів матері та дитини у суспільстві,

неухильне додержання норм міжнародного права.

Постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999 р.

схвалена Концепція державної сімейної політики2. У цьому

документі підкреслено, що сім’я є інтегральним показником

суспільного розвитку, який відображає моральний стан су-

спільства і є могутнім фактором формування демографічного

потенціалу.

Серед основних напрямів Концепції найважливішими є

формування у свідомості людей розуміння важливості ролі

сім’ї, створення традиційно міцної, працьовитої, економічно

спроможної сім’ї, пропагування авторитету шлюбу.

Державна охорона сім’ї означає насамперед опрацювання

законодавства, яке утверджувало би сім’ю як особисту та су-

спільну цінність; забезпечення умов для повної реалізації його

положень; посилення виховного впливу на подружжя, батьків

та дітей; вироблення і утвердження лсімейної ідеологіїы;

1 ВВР. – 1999. – № 17. – Ст. 129.

2 ВВР. – 1999. – № 46-47. – Ст. 404.

Стаття 5

створення соціально-економічних умов, необхідних і достат-

ніх для виконання сім’єю важливих соціальних функцій.

Сімейний кодекс України може бути названий таким за-

коном, який спрямований на утвердження одвічних людсь-

ких цінностей – сім’ї, шлюбу, материнства, батьківства, ди-

тинства.

Закон України лПро охорону дитинстваы від 26 квітня

2001 р.1 визначає дитинство як період розвитку людини до

досягнення повноліття. Водночас дитинство – це і особливий

біопсихосоціально-правовий стан людини. У преамбулі Кон-

венції про права дитини зазначено, що дитина потребує спе-

ціальної охорони і піклування, включаючи належний право-

вий захист як до, так і після народження. Отже, про дитину

як маленьку людину можна говорити і тоді, коли вона ще жи-

ве у лоні матері.

У сучасних умовах діти – найбільш соціальне травмована

категорія громадян України. Концентрація у дитячому сере-

довищі усіх пороків суспільства, безпритульність, відсутність

позитивної життєвої перспективи може мати дуже серйозні

негативні наслідки вже у найближче десятиріччя. Влада має

бути зацікавлена, щоби запобігти цьому. У Сімейному кодек-

сі України є чимало статей, які спрямовані на дієву охорону

дитинства, але цього замало.

Материнство можна розглядати як природне покликання

жінки, як особливий обов’язок перед родиною, перед нацією,

перед людством. лНайтяжчий злочин – вкрасти у народу тобі

довірене життяы, – писав Василь Симоненко.

Материнство можна розглядати також як здатність наро-

дити дитину, як соціально-правовий стан жінки, яка народи-

ла дитину. Діюча система охорони материнства не може вва-

жатися ефективною. Відмова від материнства великої кіль-

кості жінок – ознака серйозних негативних процесів, які

відбуваються у нашому суспільстві.

Батьківство – це насамперед здатність до зачаття дитини,

це також й соціально-правовий стан чоловіка, дружина якого є

вагітною чи уже народила дитину. Правова охорона батьківст-

ва як завдання держави вперше була сформульована у Консти-

ВВР. – 2001. – № ЗО. – Ст. 142.

РОЗДІЛ І_____________________________Глава 1

туції України (стаття 51). Потрібна комплексна програма со-

ціального захисту чоловіків як частини суспільства, найбільш

ураженої пияцтвом, палінням, наркотичними засобами.

2. Материнство, батьківство, дитинство – взаємопов’яза-

ні, взаємозалежні соціально-правові явища. Від того, якими є

мати чи батько сьогодні, значною мірою визначиться те, яки-

ми матір’ю чи батьком буде в майбутньому їхнє сьогоднішнє

немовля.

Можна з сумом стверджувати, що в Україні не вироблена

система дієвого матеріального заохочення материнства.

Матеріальне ж заохочення батьківства не здійснювалося

ніколи. Є підстави для сподівання, що це завдання держава

почне виконувати відразу ж після набрання чинності Сімей-

ним кодексом. Відсутнє на даний час в Україні і моральне

заохочення материнства та батьківства. Прикро, але та обста-

вина, що мати та батько народили і підняли на ноги, наприк-

лад, восьмеро чи десятеро дітей, не трактується як велика за-

слуга перед українським народом і не вшановується відповід-

ним чином. А варто було б таким батькам або хоча б матері

присвоїти звання Героя України.

Реальний стан речей у державі дає підставу стверджувати,

що норми частин першої та другої статті 5 СК – це довготри-

вале завдання, яке поставлене перед державою, здійсненню

якого маємо сприяти і ми усі.

3. Зараз уже ніхто не сперечається, яка форма виховання

дитини – сімейна чи суспільна – має мати першість. У пре-

амбулі Конвенції про права дитини зазначено: держави-учас-

ниці визнають, що дитині для повного і нормального розвит-

ку її особи необхідно зростати у сімейному оточенні. Частина

третя статті 5 СК є підтвердженням визнання в Україні цього

незаперечного факту.

Школа, громадські організації, газети, радіо, телебачен-

ня, книги дуже серйозно впливають на формування особи

дитини, однак першість має бути віддана сім’ї. Доводиться

лише жалкувати з приводу того, що роль сім’ї у формуванні

світогляду дитини, її особистості помітно знизилася. Однією

з причин цього явища є те, що нерідко батьки через еконо-

мічні причини залишають дітей без належного нагляду. Еко-

номічна криза зумовлює духовну кризу, остання поглиблює

__Стаття 6

економічну. Держава має розірвати це порочне коло причин

та наслідків.

Пріоритет сімейного виховання утверджується в Сімейно-

му кодексі нормами, які надають право батькам зажадати по-

вернення дитини від кожного, хто незаконно тримає її у себе,

нормами про усиновлення та патронат.

Позбавляючи матір чи батька батьківських прав, суд від-

криває шлях до усиновлення дитини особами, у сім’ї яких во-

на могла би жити в атмосфері щастя, любові та розуміння.

4. У частині четвертій статті 5 СК відображена конститу-

ційна норма, однак зростання кількості безпритульних дітей

засвідчує, що це конституційне завдання не виконане. В Ук-

раїні функціонує система державних органів, які покликані

опікуватися дітьми, позбавленими належного батьківського

піклування. Це органи опіки та піклування, комісії у справах

неповнолітніх, управління у справах сім’ї та молоді.

5. У частині п’ятій статті 5 СК відтворено положення стат-

ті 8 Конвенції про захист прав людини і основних свобод:

захист людини не від будь-якого, а лише від незаконного

втручання в її сімейне життя. Не вважається незаконним

втручанням пред’явлення прокурором позову про позбавлен-

ня батьківських прав за жорстоке поводження з дитиною чи

пред’явлення позову органом опіки та піклування про віді-

брання дитини від батьків у зв’язку з реальною загрозою для

її життя та здоров’я.

Стаття 6. Дитина

1. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею

повноліття.

2. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею

чотирнадцяти років.

Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнад-

цяти до вісімнадцяти років.

1. За статтею 1 Конвенції про права дитини, дитиною є ко-

жна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо

за законом, що застосовується до даної особи, вона не досягає

повноліття раніше.

РОЗДІЛ І

Глава 1

Термін ллюдська істотаы викликав в Україні певне не-

сприйняття, тому вирішено було дещо змінити акценти: лди-

тиною є особа…ы.

В український мові паралельно із словом лдитинаы вжива-

ються слова лсины, лдочкаы. лДоки живуть наші батьки –

доти ми дітиы – ця народна мудрість відображає духовний

стан українця. Тому з Божої ласки можна вважатися дити-

ною і у п’ятдесят, і у шістдесят років. Застосування у законо-

давстві постійно слова лдитинаы до осіб різного віку виклика-

ло необхідність його конкретизації: дитина, яка не досягла

чотирнадцяти років, дитина у віці від чотирнадцяти до вісім-

надцяти років, неповнолітня дитина, повнолітня дитина, пов-

нолітня непрацездатна дитина.

Сімейний кодекс України – перший законодавчий акт, у

якому лдитинаы як правова категорія має чітко визначену

вікову межу – 18 років. Ні реєстрація шлюбу до досягнення

цього віку, ні надання повної цивільної дієздатності тому, хто

працює за трудовим договором або бажає займатися підпри-

ємництвом, не припиняють у особи статусу дитини. Однак

після повноліття перед нами вже, з правової точки зору, не

дитина, а син чи дочка. У Сімейному кодексі України чітко

проводиться таке розмежування.

Перенесення конвенційної норми до Сімейного кодексу

України та її розвиток у ньому спрямоване на забезпечення

чіткості, однозначності правових категорій. Завдяки цьому

зникне потреба поділяти дітей на неповнолітніх та повноліт-

ніх. Проте даремно сподіватися, що саме таке смислове на-

вантаження слова лдитинаы стане одразу домінуючим. Для

цього потрібен час.

3. У частині другій статті 6 СК діти за віком поділені на дві

групи. Правильно те, що дитина у віці до 14 років названа ма-

лолітньою. Станіслав Дністрянський називав таких дітей лне-

доліткамиы, на противагу лпідліткамы, тобто дітям старшого

віку.

Шкода, що дитина, яка досягла 14-ти років, не названа

підлітком. Тоді вдалося б вирішити проблему термінологічно-

го поділу дітей за віком сповна.

ЗО

Стаття 7

Стаття 7. Загальні засади регулювання сімейних відносин

1. Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та ін-

шими нормативно-правовими актами.

2. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домов-

леністю (договором) між їх учасниками.

3. Сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у

якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх

учасників та інтересів суспільства.

4. Регулювання сімейних відносин здійснюється з ура-

хуванням права на таємницю особистого життя їх учасни-

ків, їхнього права на особисту свободу та недопустимості

свавільного втручання у сімейне життя.

5. Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв

чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, по-

літичних, релігійних та інших переконань, етнічного та со-

ціального походження, матеріального стану, місця прожи-

вання, за мовними та іншими ознаками.

6. Жінка та чоловік мають рівні права і обов’язки у

сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї.

7. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення

її прав, які встановлені Конституцією України, Конвен-

цією про права дитини, іншими міжнародними правовими

актами, визнаними в Україні.

8. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з

максимально можливим урахуванням інтересів дитини,

непрацездатних членів сім’ї.

9. Сімейні відносини регулюються на засадах справед-

ливості, добросовісності та розумності, відповідно до мо-

ральних засад суспільства.

10. Кожен учасник сімейних відносин має право на су-

довий захист.

1. Сімейне право – це насамперед закон у широкому ро-

зумінні цього слова, тобто право юридичне, або лправо дер-

жавнеы, як його називав Олександр Огоновський. До нього

відносяться Сімейний кодекс України, інші закони України,

такий, наприклад, як Закон України лПро органи реєстрації

актів громадянського стануы від 24 грудня 1993 р., постанови

Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Мініс-

терства юстиції України.

.41

РОЗДІЛ І

Глава 1

Сімейне право України – це і міжнародні конвенції, дого-

вори, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою

України.

2. Як зазначав відомий український соціолог Микита Ша-

повал, право – це не лише закон: лКожна людина у взаєми-

нах із людьми щохвилини творить право. Навіть діти, граю-

чись, творять своє дитяче правоы1.

У зв’язку з цим сімейне право – це не лише закон. До

сімейного права належать й інші соціальні регулятори сімей-

них відносин: звичай (звичаєве право), договір (договірне пра-

во), мораль (моральне право), канонічне право (зокрема, Ко-

декс канонів східних церков). Великий вплив на сімейні від-

носини має Закон Божий, заповіді якого трансформовані

певною мірою і до Сімейного кодексу України.

Сімейний кодекс, на відміну від Кримінального кодексу,

не є монополістом, а це означає, що сімейні відносини можуть

регулюватися, окрім нього, також іншими нормативно-право-

вими актами різної юридичної ваги.

Сімейний кодекс відкрито визнає договір регулятором

сімейних відносин, завдавши цим остаточного удару правни-

чій ідеології нашого недалекого минулого. Законодавець тим

самим не вважає закон істиною в останній інстанції, надаючи

сторонам право пристосовувати правила поведінки, визначе-

не у кодексі, до конкретних умов свого життя.

У Сімейному кодексі набагато більше диспозитивних норм,

ніж їх було у Кодексі про шлюб та сім’ю України 1969 р., що

засвідчує реалізацію в ньому ідеології ненасильства.

3. У частині третій статті 7 сформульована межа правового

регулювання сімейних відносин. Сфера сімейних відносин, а

особливо відносин між подружжям дуже тонка і водночас ду-

же глибока, часто інтимна, тому не завжди вимагає і допус-

кає законодавчу чи договірну регламентацію.

У Сімейному кодексі розширена сфера законодавчого регу-

лювання сімейних відносин, правовим ломофоромы охоплена

Шаповал Микита. Загальна соціологія. – К., 1996. – С. 331. Ми-

кита Юхимович Шаповал – член Української Центральної Ради,

генеральний секретар і міністр уряду УНР, доктор соціології, профе-

сор (1882-1932).

_____________________ Стаття 7

ширша сфера особистих відносин подружжя, інших членів

сім’ї та родичів. Та все ж залишилася велика сфера сімейних

відносин між подружжям, батьками та дітьми, які не є і, від-

повідно до нашої правосвідомості та законодавчої традиції, не

можуть бути об’єктом законодавчого регулювання. Йдеться

особливо про сферу інтимних, статевих відносин між дружи-

ною та чоловіком, значення яких для стабілізації шлюбу

ніхто, певно, не може заперечити.

4. лКожна людина, – записано у статті 29 Конституції

України, – має право на свободуы.

Свобода людини у сфері сімейних відносин – це право дія-

ти (або не діяти) в межах, визначених насамперед законом.

Так, людина вільна у вирішенні питання шлюбу, тому будь-

який примус до шлюбу може викликати відповідну юридичну

протидію.

Людина вільна у вирішенні інших питань сім’ї. Однак сво-

бода однієї людини припиняється там, де починається право

іншої. У взаємовідносинах між батьком та дитиною батько не

вільний при вирішенні питання утримання дитини: він зобо-

в’язаний її утримувати. Змістом свободи батька у цій сфері

може бути можливість вибору форм виконання цього обов’яз-

ку. Навіть у разі присудження аліментів за рішенням суду

батькові не заборонено давати дитині додаткові кошти.

Кожна людина має право на таємницю особистого життя.

Особисте життя людини – це водночас і відкрита, і закрита

сфера людських відносин. Якщо, наприклад, Звенислава за-

кохалася у Сергія, і певна кількість людей знає про це, все ж

не слід поширювати відповідну інформацію. Подаючи, напри-

клад, в пресі без згоди особи відомості про те, що вона народи-

ла дитину чи одружилася, журналіст може наразитися на не-

приємність, хоча народження дитини чи шлюб мають відпо-

відне документальне підтвердження. Отже, мати інформацію

про особисте життя людини і поширювати її – це різні речі.

З урахуванням права на таємницю особистого життя не ого-

лошується, зокрема, інформація про осіб, батьківство яких

визнано судом, чи про осіб, шлюб між якими розірвано. З по-

гляду сьогоднішнього дня, порушенням права на таємницю

особистого життя могла би кваліфікуватися обов’язкова пуб-

3 3-132

РОЗДІЛ І_____________________________Глава 1

лікація в пресі повідомлення про осіб, справа про розірвання

шлюбу між якими подана до суду, яка була передбачена Ука-

зом Президії Верховної Ради СРСР лПро збільшення дер-

жавної допомоги вагітним жінкам, багатодітним та одиноким

матерям, посилення охорони материнства та дитинства…ы від

8 липня 1944 р.

У Сімейному кодексі особливо виділена таємниця усинов-

лення, оскільки її порушення, порівняно з іншими спектрами

сімейного життя, може викликати найбільш серйозні негатив-

ні наслідки.

Відповідно до статті 32 Конституції України ніхто не може

зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім ви-

падків, передбачених Конституцією України. Термін лвтручан-

няы має у цій конституційній нормі протиправний підтекст і

його слід розуміти як самочинне встрявання у чиї-небудь сто-

сунки, вирішення питань життя іншої людини без належних

повноважень.

Не вважається втручанням у особисте життя людини з’ясу-

вання, наприклад, деяких подробиць її особистого життя у

зв’язку з розглядом судом справи про розірвання шлюбу чи

визнання батьківства. Не є втручанням і контроль, який здій-

снює орган опіки та піклування щодо виконання усиновлюва-

чами своїх батьківських обов’язків.

Виконуючи обов’язки по вихованню та розвитку дитини,

батьки мають право мати відповідну інформацію про її особис-

те життя. Не є втручанням в особисте життя особи пред’яв-

лення прокурором чи органом опіки та піклування позовів

про позбавлення батьківських прав, стягнення аліментів чи

відібрання дитини.

Сфера особистого життя і сімейного життя – це сфера пра-

вомірної, не забороненої законом поведінки. Не може вважа-

тися втручанням у сімейне життя повідомлення сусідами, ро-

дичами про знущання над дітьми, похилого віку батьками.

Нанесення побоїв, інших тілесних ушкоджень, образи, пси-

хічне насильство, мордування голодом тощо – все це прояви

протиправної поведінки щодо членів сім’ї, а тому вони не мо-

жуть становити таємницю особистого життя і охоронятися за-

коном. Сімейне насильство має припинятися різними метода-

____________Стаття 7

ми, одним з яких є допомога правоохоронних органів. Тому

на запитання, чи мають право сусіди, родичі, учителі, лікарі

інформувати відповідні установи про факти сімейного насильс-

тва, – слід відповісти ствердно. Чи зобов’язані вони це роби-

ти? Очевидно, що так. Адже там, де є серйозний соціальний

контроль над поведінкою особи, випадки сімейного насильст-

ва зведені до мінімуму.

5. Зміст частини п’ятої статті 7 СК відтворює конституцій-

ну норму щодо правової рівності кожної людини як учасника

сімейних відносин незалежно від різних ознак, які її характе-

ризують. Вона буде засадничою при вирішенні, наприклад,

спору між батьками щодо місця проживання дитини, за умо-

ви, що один із батьків є християнином, а другий – сповідує

іслам, один є біднішим, а другий – багатшим.

Іноземці в сімейних відносинах, відповідно до статті 275

СК, мають в Україні такі ж права і обов’язки, як і громадяни

України, крім випадків, встановлених законом.

6. Конституція Української РСР 1987 р. у статті 33 вперше

у тексті закону вивела жінку на перше місце: лЖінка і чоло-

вік мають в Україні рівні праваы. І була єдиним у цьому сенсі

законодавчим актом на тлі іншої правової конструкції: лчоло-

вік та жінкаы. Конституція України у статті 51 повторила це

нововведення: лШлюб Єрунтується на вільній згоді жінки і

чоловікаы.

Сімейний кодекс є першим законодавчим актом, у якому в

усіх статтях жінка як дружина, мати, бабуся, сестра постав-

лена на перше місце. У цій новелі – насамперед данина вдяч-

ності тій, яка виконує дуже важливі соціальні функції, пер-

шою серед яких є функція материнства.

Можна стверджувати, що цим підкреслена матріархатність

української родини, оскільки в менталітеті нашої нації жіно-

че начало переважає. Як зазначає письменник Валерій Шев-

чук, національна душа не міняється, як Боже дання, вона да-

на такою раз і назавжди. Письменник справедливо нарікає на

Є. Маланюка, який вергає громи на свій народ за його жіночу

душу1.

Див.: Шевчук Валерій. лРегзопаї уегЬшпы (Слово іпостасне). – К.,

2001. _ С. 144-145.

3-3-132

РОЗДІЛ І

Глава 1

7. За статтею 51 Конституції України кожен із подружжя

має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. Частина шоста

статті 7 СК дослівно відтворює це положення, переносячи до

цього Кодексу його певною мірою недолугість. Сімейні відно-

сини у широкому розумінні цього слова можуть вийти за ме-

жі шлюбу та сім’ї (право на аліменти після розірвання шлюбу

чи право на аліменти батька, який проживає окремо) чи існу-

вати між особами, які не перебували у шлюбі або ніколи не

були членами однієї сім’ї (право внука на аліменти від баби

чи діда). Тому слова лу шлюбі та сім’їы є зайвими.

8. Життя кожного починається з дитинства. Якість дитин-

ства визначає майбутнє людини, певною мірою впливаючи на

якість суспільства взагалі. Тому забезпечення реального здій-

снення прав кожної дитини є визначальним при прийнятті

відповідного нормативно-правового акта чи укладенні догово-

ру. Договір між матір’ю та батьком щодо влаштування життя

дитини може бути визнаний недійсним, якщо він нехтує пра-

вами дитини.

9. Однією із ознак громадянського суспільства є наявність

системи захисту слабших, насамперед дітей, та непрацездат-

них осіб. Частина восьма статті 7 СК скеровує усіх регулюва-

ти сімейні відносини з максимально можливим урахуванням

інтересів дітей, непрацездатних батьків, інших членів сім’ї.

Йдеться про лмаксимально можливеы, а не абсолютне їх (ін-

тересів) урахування. В окремих випадках вони можуть бути і

знехтувані. Так, суд може скасувати усиновлення, якщо ви-

явилося, що дитина страждає недоумством, хоча важко одно-

значно сказати, чи передання її до спеціального закладу від-

повідає її інтересам. Суд може винести рішення про розірван-

ня шлюбу з непрацездатною дружиною, віддавши перевагу

інтересам працездатного чоловіка.

10. Справедливість та розумність – це основа, на яку має

опиратися при регулюванні сімейних відносин не лише за-

кон, а й звичай та договір.

лВ Україні визнається і діє принцип верховенства праваы, –

записано у статті 8 Конституції України. Отже, несправедли-

ва, нерозумна норма закону чи договору не може вважатися

чинною. На підставі цієї конституційної норми несправедли-

___________________________________Стаття 8

вою мала б уже давно трактуватися норма статті 53 КпШС

щодо підстав встановлення батьківства. З точки зору верхо-

венства права суди мали б ще до введення в дію Сімейного

кодексу України вважати справедливими вимоги до одного

з батьків про надання утримання дочці чи синові у зв’язку

з продовженням навчання після досягнення повноліття, і за-

довольняти їх.

Закон, договір, звичай мали би стимулювати учасника сі-

мейних відносин до добросовісної поведінки. У Кодексі про

шлюб та сім’ю було чимало норм, які покривали недобросо-

вісність особи, а тому не лише суперечили нормам моралі, а й

одночасно завдавали серйозного удару по принципу верховен-

ства права.

Так, чоловіки, знаючи достеменно зміст статті 53 КпШС

щодо підстав для судового встановлення батьківства, могли

не турбуватися про наслідки свого статевого життя. Закон

охороняв інтереси того, хто, будучи батьком дитини сіє іасіо,

всіляко заперечував цю обставину, щоб не стати батьком

сіє іиге. Не була справедливою і норма, за якою мати дитини-

інваліда мала право на аліменти лише до досягнення ним

шестирічного віку.

У Сімейному кодексі усунуті всі виявлені випадки неспра-

ведливого, нерозумного правового регулювання.

Стаття 8. Застосування до регулювання сімейних відносин

Цивільного кодексу України

1. Якщо майнові відносини між подружжям, батьками

та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами не врегульо-

вані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нор-

мами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить

суті сімейних відносин.

1. Стаття визначає можливість субсидіарного (додаткового)

регулювання сімейних майнових відносин Цивільним кодек-

сом України, норми якого можуть бути застосовані, зокрема,

при регулюванні відносин власності подружжя.

Оскільки Сімейним кодексом розширена сфера регулюван-

ня сімейних відносин за допомогою договору, норми Цивіль-

РОЗДІЛ І

Глава 1

ного кодексу можуть застосовуватися при розгляді спору про

визнання договору недійсним (неукладеним) або про його ро-

зірвання.

На стадії захисту сімейних прав суд застосовуватиме нор-

ми Цивільного кодексу, які стосуються позовної давності,

а також норми, які стосуються підстав виникнення права на

відшкодування матеріальної та моральної шкоди та визна-

чення їх розміру.

У Сімейному кодексі не визначено порядку підписання за-

яви про реєстрацію шлюбу особою, яка через фізичні вади не

може підписати її власноручно. До цієї ситуації може бути за-

стосована частина четверта статті 207 Цивільного кодексу

України.

2. Можливість субсидіарного застосування норм Цивільно-

го кодексу обумовлене спільними, лродиннимиы рисами, яки-

ми наділені цивільні та сімейні відносини як відносини при-

ватного характеру.

3. До сімейних відносин не можуть застосовуватися ті нор-

ми Цивільного кодексу, які не узгоджуються із суттю цих

відносин.

Так, не може застосовуватися до сімейних відносин по на-

данню утримання такий спосіб забезпечення виконання зобо-

в’язання, як порука. Водночас немає теоретичних перешкод

для укладення між платником та одержувачем аліментів до-

говору про заставу.

Стаття 9. Регулювання сімейних відносин за домовленістю

(договором) сторін

1. Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени

сім’ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс,

можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (дого-

вором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, ін-

ших законів та моральним засадам суспільства.

2. Особи, які проживають однією сім’єю, а також родичі

за походженням, відносини яких не врегульовані цим Ко-

дексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відно-

сини за договором, який має бути укладений у письмовій

формі. Такий договір є обов’язковим до виконання, якщо

він не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів

України та моральним засадам суспільства.

___________________________Стаття 9

1. лПравове регулювання шлюбних і сімейних відносин в

Україні здійснюється тільки державоюы, – так було записа-

но у частині першій статті 6 КпШС.

У зв’язку з тим, що лправове регулюванняы розумілося ли-

ше як встановлення загальних для всіх правил поведінки, та-

ка норма вважалася незаперечною. Вона мала одночасно за-

свідчити секуляризацію шлюбних відносин, тобто вивільнен-

ня їх від регулювання церквою, нормами канонічного права.

У Кодексі законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадян-

ського стану УСРР 1926 р. було чимало статей, які дозволяли

подружжю – матері та батькові дитини – лпорозумітисяы

щодо конкретних питань сімейних відносин. Так, за стат-

тею 23 цього Кодексу лвсіх заходів щодо дітей вживають ба-

тьки за спільним порозуміннямы, а за статтею 26 – лбатьки,

які не проживали спільно, мали порозумітися, при кому ма-

ють перебувати неповнолітні дітиы. У Кодексі про шлюб та

сім’ю УРСР 1969 р. для терміна лпорозумінняы місця не

знайшлося, з’явилися натомість інші – лдосягнення згодиы,

лза згодоюы, лдійти згодиы.

лПорозумінняы, лзгодаы – це домовленість про щось, а до-

мовленість – це договір, тому можна з повним правом ствер-

джувати, що, оскільки така домовленість мала правове зна-

чення, вона була і є засобом індивідуального, ллокальногоы, а

не загальнообов’язкового правового регулювання. Отже, дого-

вірне регулювання сімейних відносин відоме здавна. У стат-

ті 9 Сімейного кодексу вперше офіційно визнано цей незапе-

речний факт.

лПорозумінняы, лзгодаы, лдомовленістьы – це щоденні

дрібні сімейні договори про те, що купити для сім’ї, для дити-

ни, пустити чи не пустити дитину на небезпечне видовище,

як поповнювати сімейний бюджет, як його витрачати, хто

сьогодні веде дитину до дитячого садка, а хто заслужив на

відпочинок. І до таких сімейних договорів термін лпорозумін-

няы підходив якнайкраще. Духовне порозуміння – засада

сімейної гармонії.

Термін лдоговіры асоціюється з письмовою формою, часто є

результатом зміни якості сімейних відносин або правовим за-

хистом на випадок її настання.

РОЗДІЛ І __________________________Глава 1

2. Критерієм правозгідності сімейного договору є відсут-

ність суперечностей між його змістом та вимогами закону,

тобто відповідність договору імперативним його приписам.

Слідом за Цивільним кодексом України правозгідність сімей-

ного договору поставлена у залежність від дотримання вимог

моральних засад суспільства.

3. До числа лсерйознихы, а не буденних сімейних договорів

майнового характеру, окрім шлюбного договору, віднесено:

– договір дружини та чоловіка про те, з ким із них після

розірвання шлюбу будуть проживати діти, яку участь у забез-

печенні їхнього життя братиме той, хто буде проживати

окремо, тобто так званий договір лпро розірвання шлюбуы

(стаття 109);

– договір дружини і чоловіка про надання утримання

(стаття 78);

– договір дружини і чоловіка про припинення права на

аліменти у зв’язку з набуттям права власності на нерухомість

(стаття 89);

– договір матері та батька дитини про сплату аліментів на

дитину (стаття 189);

– договір матері та батька дитини про припинення права

дитини на аліменти у зв’язку з набуттям права власності на

нерухомість (стаття 190);

– договір дружини і чоловіка про визначення порядку ко-

ристування нерухомістю (стаття 66);

– договір про поділ нерухомого майна (стаття 68);

– договори, які можуть бути укладені жінкою та чоло-

віком, які проживають однією сім’єю, але без реєстрації

шлюбу.

4. Відповідно до частини першої статті 9 СК сімейні догово-

ри можуть бути укладені:

а) між дружиною та чоловіком;

б) між матір’ю та батьком;

в) між батьками та дитиною;

г) між іншими родичами та членами сім’ї, відносини між

якими регулює Сімейний кодекс (наприклад, між матір’ю ди-

тини та бабусею, між рідним братом та сестрою, між батьком

ХХ_____________________________Стаття 10

та мачухою дитини, між жінкою та чоловіком, які прожива-

ють однією сім’єю, але без реєстрації шлюбу).

5. Сімейні відносини можуть існувати не лише між близь-

кими родичами, а й між тими, хто перебуває у дальших сту-

пенях побічного кровного споріднення (наприклад, між трою-

рідними сестрами чи тіткою та племінницею).

Проявом демократизації сімейного законодавства є визнан-

ня юридичного значення за сімейними договорами, укладени-

ми між тими особами, які не названі у Сімейному кодексі учас-

никами сімейних відносин, що регулюються ним. Не буде жод-

них перешкод для визнання правозгідним договору між дядь-

ком і племінником про надання йому утримання протягом

навчання, за яким зворотно племінник буде зобов’язаний на-

давати матеріальну допомогу дядькові у разі його непрацездат-

ності. Якщо такий договір укладено письмово, він буде обо-

в’язковим до виконання.

6. Сімейний договір може бути визнаний недійсним, якщо

він суперечить вимогам закону, моральним засадам суспільс-

тва, не узгоджується з принципами розумності, добросовісно-

сті та справедливості.

Сімейний договір може бути розірваний за домовленістю

сторін або за рішенням суду, на підставі вимоги однієї із них.

Стаття 10. Застосування аналогії закону та аналогії права

1. Якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим

Кодексом або домовленістю (договором) сторін, до них за-

стосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні

відносини (аналогія закону).

2. Якщо до регулювання сімейних відносин неможливо

застосувати аналогію закону, вони регулюються відповід-

но до загальних засад сімейного законодавства (аналогія

права).

1. Стаття 10 СК базується на новому теоретичному підході

до поняття прогалини у правовому регулюванні.

Відповідно до статті 11 Цивільного процесуального кодек-

су 1963 р. у разі відсутності закону, що регулює спірні відно-

сини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а

РОЗДІЛ І_____________________________Глава 1

при відсутності такого закону суд виходить із загальних на-

чал і змісту законодавства України.

Поміщення норми про аналогію до Сімейного кодексу за-

свідчує, що проблема аналогії, як і проблема застосування за-

конодавства взагалі – це насамперед прерогатива матеріаль-

ного, а не процесуального права.

Отже, аналогія може застосовуватися як засіб субсидіарно-

го регулювання і до звернення до суду.

Прогалина в законі і прогалина у правовому регулюванні –

нетотожні поняття. Прогалина в законі може бути лзапов-

ненаы у конкретному правовідношенні договірним регулю-

ванням. У зв’язку з цим про аналогію як засіб усунення про-

галини ми можемо говорити лише у разі відсутності відповід-

ної норми не лише у законі, айв договорі, якщо, звичайно,

відповідні відносини об’єктивно можуть бути предметом дого-

вірного регулювання.

2. Аналогія закону полягає у застосуванні відповідної нор-

ми Сімейного кодексу до регулювання інших, подібних сімей-

них відносин.

Аналогія права полягає у регулюванні сімейних відносин,

обійдених у законі або договорі, за допомогою загальних за-

сад регулювання сімейних відносин, сформульованих у стат-

ті 7 цього Кодексу, а не лзагальних начал і змісту законо-

давстваы.

3. Кожна кодифікація забезпечує усунення прогалин і у

цьому контексті є незаперечним кроком уперед. Та хоч як би

скрупульозно не була виписана кожна правова норма, після

спливу певного проміжку часу неодмінно виявиться коло сус-

пільних відносин, які залишилися осторонь законодавчого

регулювання.

На момент прийняття Сімейного кодексу вважалося, що

усі відомі прогалини усунені. Однак усунення існуючих на

той час прогалин викликало появу інших, на які через різні

причини не була звернута увага при опрацюванні проекту

Сімейного кодексу України.

Так, передбачивши право матері, батька та дитини укласти

договір про припинення права на аліменти у зв’язку з переда-

чею у власність нерухомості, стаття 190 СК не надає права на

_______________________ Стаття 11

його укладення з бабусею чи дідусем, з якими проживає дити-

на у зв’язку зі смертю матері. Якщо цей договір відповідати-

ме інтересам дитини, за допомогою аналогії закону він може

бути укладений з іншою особою, з якою дитина проживає, як-

що вона є носієм аліментного обов’язку, передбаченого Сімей-

ним кодексом України.

На підставі аналогії зі статтею 128 СК позов про визнання

материнства може бути пред’явлено опікуном дитини чи тим,

у сім’ї кого вона проживає, а також самою дитиною у разі до-

сягнення повноліття.

У Сімейному кодексі відсутня норма, яка надавала би дру-

жині або чоловікові право привілеєвої купівлі частки у праві

спільної сумісної власності подружжя на майно, яка прода-

ється другим з подружжя. Заповнити цю прогалину можна за

допомогою аналогії права.

За статтею 84 СК право на утримання у зв’язку із вагітніс-

тю надане дружині, тобто жінці, яка перебуває у шлюбі. У ра-

зі добровільного визнання батьківства особою, з якою вагітна

жінка не перебуває у шлюбі, за аналогією права за нею може

бути визнане право на аліменти на час вагітності.

Стаття 11. Врахування звичаїв при вирішенні судом сімей-

них спорів

1. При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінте-

ресованої сторони може врахувати місцевий звичай, а та-

кож звичай національної меншини, до якої належать сто-

рони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам

цього Кодексу, інших законів та моральним засадам сус-

пільства.

1. Визначний український юрист, громадський і держав-

ний діяч Кость Левицький називав звичай лмірою народного

світоглядуы1.

За словами академіка Станіслава Дністрянського, звичай

не має тієї сили, якою наділене лдержавне правоы, але усе-та-

Левицький К. Квестинатор до збирання звичаєвого права на Русі //

Часопись правнича. Рочник V. – Львів, 1895. – С. 134.

РОЗДІЛ І_____________________________Глава 1

ки має життєву внутрішню силу, оскільки містить авторитар-

ну марку народу1.

Як писав М. Чубатий, звичаєве право є лзбором юридичних

норм, котрі виникають, розвиваються і набирають сили в

житті народу незалежно від закону і без санкції законодавчої

влади, лише внаслідок загального переконання про потребу

підчинятися їмы2.

В українській науці ідеї звичаєвого права традиційно по-

в’язувались з національною і державною самобутністю Украї-

ни. Спільними зусиллями кількох поколінь українських вче-

них-юристів зібрані та досліджені правові звичаї українського

народу. Українське звичаєве право, зокрема стосовно регулю-

вання сімейних відносин, має глибоке коріння. Тому зустріч

Візантії з Україною, як зазначав Олекса Воропай, не було зу-

стріччю бідного з багатим. Візантія принесла нам свою куль-

туру, а не культуру взагалі3.

2. Визнання звичаю засобом регулювання сімейних відно-

син викликало спротив. Аргументом для цього було викорис-

тано статтю 92 Конституції України, відповідно до якої ви-

ключно законами України визначаються основи шлюбу, сі-

м’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства.

Проте між статтею 92 Конституції України та статтею 11

Сімейного кодексу немає протиріччя. Стаття 11 СК не стосу-

ється основ шлюбу та сім’ї. Крім того, до врахування звичаю

скеровує сам закон.

Такі заперечення – результат відсутності інформації як

про звичаєве право взагалі, так і про те, що до звичаю відси-

лає і Кодекс торговельного мореплавства України, і новий

Цивільний кодекс України.

За узгодженістю із нормами закону звичаї поділяються на

три види:

1) ті, що утверджують закон, – зесипсіит Ье?ет;

2) ті, що суперечать закону, – сопіга Ье?ет;

1 Дністрянський С. Звичаєве право – соціальні зв’язки // Часопись

правнича і економічна: Томи IV, V. – Львів, 1902. – С. ЗО.

2 Чубатий М. Огляд історії українського права. – Львів, 1921. – С. 3.

3 Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис: Ч. І. –

Мюнхен, 1958. – С. 11.

Стаття 11

3) ті, що діють нарівні з законом, не перетинаючись з ним, –

ргае1;ег Ье?ет.

Перший вид звичаю став одночасно юридичним законом,

відповідно цей закон виріс із звичаєвого права.

Як описує Юрій Гошко, у 1728 р. у м. Самборі судом розгля-

далась справа, викликана скаргою Івана Синця на Івана

Снігура, який пообіцяв видати дочку заміж, але пізніше не до-

тримав слова, виправдовуючи свій вчинок тим, що після

лзгодиы дочка відмовилася вийти за нього заміж. Суд засу-

див Снігура на 24 години тюрми, зобов’язав повернути Син-

цю усі витрачені кошти, сплатити штраф та судові витрати1.

Як бачимо, за звичаєвим правом не можна було нікого при-

силувати до шлюбу. У разі відмови від шлюбу на батька,

оскільки він був учасником лзгодиы, могла бути накладена не

лише кара, а й відшкодування витрат.

Можна сміливо стверджувати, що норма статті 31 СК

лЗаручиниы має суто українське звичаєве коріння.

У 1587 р. війтівський суд села Чуква розглядав скаргу Мару-

сі Жмудської на свого чоловіка. Суд прокоментував цю спра-

ву так: лКоли цей Федір брав її за жінку, обіцяв бути добрим

господарем. Вона повірила, але він почав пропивати своє май-

но, погорджує нею і не хоче мати її за жінкуы. Суд зобов’я-

зав, щоб Федір сплатив їй 50 злотих, повернув майно, яке да-

ла їй мати, – і вона вільна.

В іншому випадку Самбірський міський суд оголосив жін-

ку вільною, оскільки чоловік залишив її вагітною, робив у

домі колотнечі2.

Таке лправдиве народне правоы проявилося згодом у зако-

нодавстві про можливість розлучення на підставі рішення

світського суду.

3. Якщо звичай суперечить закону, він не може мати пра-

вового значення. Однак, оскільки звичаї надзвичайно живу-

чі, їх не можна скасувати нормою закону. Загнані в підпілля,

звичаї не можуть вмерти відразу, а деякі не вмирають ніколи.

Так, сплата калиму за наречену була в СРСР складом злочи-

Гошко Ю. Звичаєве право населення українських Карпат та Прикар-

паття XIV-XIX ст. – Львів, 1999. – С. 249.

2 Там само. – С. 259.

РОЗДІЛ І

Глава 1

ну, але навіть кримінальна відповідальність не змогла цього

звичаю скасувати. Не була знищена і полігамія, хоча досить

суворо каралася законом.

У 1999 р. було зареєстровано шлюб між М. та 3. Зареєстрований

згодом шлюб М. із П. не може вважатися дійсним, оскільки су-

перечить статті 25 СК. Та обставина, що полігамія відповідає

національній традиції кримських татар та інших мусульман,

які проживають в Україні, не може його легалізувати.

4. Третю групу звичаїв складають ті, ніша чинності яких

не заповнена законом. Саме до них відноситься стаття 11 СК.

Оскільки, наприклад, сплата калиму за наречену українсь-

ким законом не заборонена, з того, хто зобов’язався передати

його батькам нареченої, але не передав, обумовлена грошова

сума може бути стягнута на підставі рішення суду як на-

слідок урахування судом звичаю національної меншини, що

проживає в Україні.

5. Конвенція про права дитини у статті 5 зобов’язує держа-

ви-учасниці поважати місцеві звичаї щодо відповідальності

за дитину, щодо прав та обов’язків управляти і керувати нею.

6. Визнання звичаю регулятором сімейних відносин поси-

лює арсенал захисту, даючи можливість охопити звичаєвим

регулюванням ту сферу сімейних відносин, яка обійдена зако-

ном та договором.

Стаття 12. Обчислення строків, встановлених у цьому Кодексі

1. Строки, встановлені у цьому Кодексі, обчислюються

відповідно до Цивільного кодексу України.

1. Строком є певний відрізок часу, з настанням (закінчен-

ням) якого виникають, змінюються, припиняються права та

обов’язки. У сімейних відносинах строки можуть бути визна-

чені законом або договором. У випадках, встановлених у

Сімейному кодексі, строк може бути встановлений судом.

2. У Сімейному кодексі встановлені строки різної тривалості:

1) 7 днів

– протягом цього строку має бути подана інформація

про дитину, яка може бути усиновлена (частина перша

статті 214);

________________________________Стаття 12

2) 1 місяць

– після його спливу від дня подання заяви реєстру-

ється шлюб (частина перша статті 32);

– після його спливу державний орган РАЦС вино-

сить постанову про розірвання шлюбу (частина друга

статті 106);

– після його спливу з моменту подання заяви про ро-

зірвання шлюбу суд постановляє рішення про розірван-

ня шлюбу (частина четверта статті 109);

– до спливу цього строку батьки зобов’язані зареєст-

рувати народження дитини (частина перша статті 144);

3) 2 місяці

– мінімальний вік дитини, яка може бути усиновлена;

– мінімальний строк, який має пройти від моменту

знайдення (виявлення) дитини до її усиновлення;

4) 3 місяці

– чинність заяви про реєстрацію шлюбу (стаття 28);

– максимальний строк відкладення реєстрації шлю-

бу (стаття 32);

5) 6 місяців

– мінімальний строк, після спливу якого чоловік мо-

же подати до суду заяву про визнання батьківства (час-

тина перша статті 127);

– мінімальний строк, протягом якого у разі непро-

живання матері, батька з дитиною і невиконання ними

своїх обов’язків, вони можуть бути позбавлені батьків-

ських прав (частина перша статті 154);

6) 10 місяців

– межа дії презумпції батьківства (пункт 2 частини

другої статті 120, частина друга статті 122, частина пер-

ша статті 124);

7) 1 рік

– право на аліменти після розірвання шлюбу вини-

кає у того, хто став непрацездатним протягом цього

строку (частина перша статті 76);

– можливий строк стягнення аліментів одному з по-

дружжя за час, що передував зверненню з позовом до су-

ду (стаття 79);

РОЗДІЛ І___________________________Глава 1

– позовна давність до вимог про визнання батьківст-

ва (частина друга статті 129);

– мінімальний строк, який має пройти після наро-

дження дитини, як умова пред’явлення позову про ро-

зірвання шлюбу (частина друга статті 110);

8) 3 роки

– позовна давність до вимог про поділ майна, яке на-

лежить особам, шлюб між якими розірвано (частина

перша статті 72);

– максимальний строк стягнення аліментів праце-

здатній особі після розірвання шлюбу (частина четверта

статті 76);

– час, протягом якого підлягають поверненню гроші,

які були сплачені одному з подружжя після припинення

його права на аліменти (частина друга статті 82);

– позовна давність до вимог матері про внесення змін

до актового запису про народження дитини (частина

третя статті 138);

– позовна давність до вимог про визнання материнст-

ва (частина третя статті 139);

– тривалість права на аліменти того з батьків, з ким

проживає дитина (статті 84, 86);

– мінімальний строк засудження одного з подружжя

до позбавлення волі як підстава для розірвання шлюбу

органом РАЦС (стаття 107);

– максимальний строк присудження судом аліментів

на дитину за минулий час (стаття 191);

– максимальний строк стягнення аліментів за вико-

навчим листом за минулий час (стаття 194);

9) 6 років

– тривалість права на аліменти того з батьків, з ким

проживає дитина з вадами фізичного або психічного роз-

витку;

10) 10 років

– мінімальний строк спільного проживання як умова

права на аліменти після розірвання шлюбу (частина тре-

тя статті 76);

Стаття 12

11) 14 років

– з досягненням цього віку дитина перестає вважати-

ся малолітньою;

– з досягненням цього віку особа має право подати

заяву про надання права на шлюб (стаття 23);

– з досягненням цього віку дитина бере участь в

укладенні договору про припинення права на аліменти у

зв’язку з передачею права власності на нерухомість

(стаття 190);

– з досягненням цього віку дитина має право сама

звернутися до суду за захистом своїх інтересів (частина

четверта статті 152);

– з досягненням цього віку дитина сама визначає

своє місце проживання (частина третя статті 160);

12) 17 років

– шлюбний вік для жінки (стаття 22);

13) 18 років

– припинення правового статусу дитини (частина

перша статті 6);

– шлюбний вік для чоловіка (стаття 22);

14) 23 роки

– максимальний строк стягнення аліментів дочці,

синові, які навчаються (стаття 199).

3. Строк може бути встановлений судом у двох випадках,

відзначених у Сімейному кодексі, а саме:

1) суд у разі спору визначає строк, за який особа, яка виїж-

джає на постійне місце проживання за кордон, повинна спла-

тити аліменти своїй дружині, чоловікові, дітям, батькам (час-

тина четверта статті 77);

2) суд має право встановити строк існування права на

аліменти одного з подружжя (частина перша статті 83).

4. Порядок обчислення строків визначений у Цивільному

кодексі України.

Якщо строк визначений роками, то він закінчиться в той

же місяць і число відповідного року. Тобто, якщо суд прису-

див дружині аліменти, наприклад, з 10 листопада 2002 р. на

три роки, то останнім днем права на аліменти буде 10 листо-

пада 2005 р. Якщо строк визначений місяцями, він закінчу-

43-132

РОЗДІЛ І_____________________________Глава 1

ється у той же день відповідного місяця. Так, якщо місячний

строк розпочався 14 січня 2003 р., то він закінчиться 14 люто-

го 2003 р.

Стаття 13. Міжнародні договори України

1. Частиною національного сімейного законодавства

України є міжнародні договори, згода на обов’язковість

яких надана Верховною Радою України.

1. Міжнародні договори є кількох видів: міждержавні,

міжурядові, міжвідомчі. У статті йдеться про міждержавні

договори, які укладені Україною з іншою країною світу, а та-

кож про багатосторонні міжнародні договори – конвенції,

пакти. Конвенції, двосторонні міжнародні договори стають час-

тиною національного законодавства України, якщо Верхов-

ною Радою України надана згода на їх обов’язковість.

Термін лнаціональне законодавствоы є конституційним (стат-

тя 9 Конституції України), відповідно таким є й термін лнаці-

ональне сімейне законодавствоы.

На відміну від конвенцій, декларації не стають частиною

національного законодавства, оскільки визначають лише на-

прями розвитку законодавства держав-учасниць, але не міс-

тять норм, обов’язкових до застосування. Тому Загальна де-

кларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю

ООН 10 грудня 1948 р., Декларація прав дитини, прийнята

Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р., Копенга-

генська декларація про соціальний розвиток від 1 січня 1995 р.

не є частиною національного сімейного законодавства Украї-

ни. Не є таким і лСвіт, сприятливий для дітейы – Підсумко-

вий документ Спеціальної Сесії в інтересах дітей Генеральної

Асамблеї ООН (травень 2002 р.), який складається з Деклара-

ції, Огляду досягнутого прогресу і здобутого досвіду та Плану

дій. Однак всі ці міжнародні документи мають незаперечний

вагомий вплив не лише на законодавство, а й на усі аспекти

суспільного життя.

2. Одним із найважливіших міжнародних договорів у сфері

регулювання сімейних відносин є Конвенція про права дити-

ни від 20 листопада 1989 р., яка була підписана Україною

______________________________Стаття 13

21 лютого 1990 р., ратифікована Верховною Радою України

27 лютого 1991 р. і набула чинності для України 27 вересня

1991 р. Це значить, що з 27 вересня 1991 р. кожен одержав

право посилатися на Конвенцію про права дитини, якщо пев-

ної норми у законах України не було.

10 листопада 1994 р. Верховна Рада України ратифікувала

Конвенцію про правову допомогу та правові відносини у ци-

вільних, сімейних та кримінальних справах держав-членів

СНД, а 17 липня 1997 р. – Конвенцію про захист прав люди-

ни та основних свобод від 4 листопада 1950 р.

3. Верховенство міжнародного договору означає, що у разі

невідповідності йому закону України діє норма міжнародного

договору. Однак це положення Закону України лПро міжна-

родні договориы1, як правило, не використовувалося до тих

пір, поки не були внесені зміни до внутрішнього законодавст-

ва. Прикладом такого нігілізму може бути сумна доля в Укра-

їні норми частини другої статті 12 Конвенції про права дити-

ни, за якою лдитині надається можливість бути заслуханою в

ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що

стосується дитини…ы Оскільки до Кодексу про шлюб та сім’ю

1969 р. не були внесені відповідні зміни, фактично залиши-

лися чинними стаття 104, за якою на усиновлення вимагала-

ся згода лише дитини, якій виповнилося десять років, та

стаття 69, за якою суд повинен був з’ясувати у дитини, з ким

вона бажає проживати, лише після досягнення нею десяти-

річного віку. Хоча ці норми як такі, що суперечать Конвен-

ції, давно мали б не застосовуватися.

4. На 1 січня 2003 р. Україна не ратифікувала з різних

причин цілий ряд конвенцій, зокрема Конвенцію про стяг-

нення за кордоном аліментів 1956 р., Європейську конвенцію

про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.). Од-

нак постійно зростає кількість двосторонніх угод про надання

правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які

укладає Україна з іншими державами. На 1 січня 2003 р.

Україною було укладено 12 таких угод – з Польщею, Монго-

лією, Чехією, Грецією тощо.

1 ВВР. – 1994. – № 10. – Ст. 45.

4’3-Ш

РОЗДІЛІ

Глава 2

Глава 2. ЗДІЙСНЕННЯ СІМЕЙНИХ ПРАВ

ТА ВИКОНАННЯ СІМЕЙНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ.

ЗАХИСТ СІМЕЙНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ

Стаття 14. Здійснення сімейних прав

1. Сімейні права є такими, що тісно пов’язані з особою,

а тому не можуть бути передані іншій особі.

2. Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена,

не може самостійно здійснювати свої права, ці права здій-

снюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою

батьків чи піклувальника.

3. Сімейні права недієздатної особи здійснює її опікун.

1. Сімейні права дружини, чоловіка, матері, батька, дити-

ни, інших членів сім’ї та родичів є двох видів: особисті (не-

майнові чи, точніше, нематеріальні) та майнові (матеріальні).

Усі вони тісно пов’язані з особою, яка ними володіє, а тому не

можуть бути за її волею чи проти волі, тобто примусово, пере-

дані комусь іншому.

Право на сімейне виховання, яким володіє дитина, не мо-

же бути від неї передане іншій дитині ще й тому, що таке ж

право має кожна дитина. Право матері на утримання – це

лише її право. Воно не може бути передане іншій особі, а тому

не може бути предметом застави чи предметом купівлі-прода-

жу. Отже, здійснення сімейних прав не може полягати у їх

відчуженні іншим особам.

Здійснення сімейних прав має забезпечити благо для того,

хто цим правом володіє. Здійснення особистих та майнових

прав особи – це її право. Нездійснення, наприклад, дружи-

ною права на зміну свого дошлюбного прізвища на шлюбне

(стаття 53 СК) чи нездійснення батьком свого права на утри-

мання від сина не припиняє існування цих прав.

2. Сімейні права особа здійснює самостійно, проте за пев-

них умов зробити це вона не може. Так, маленька дитина мо-

же не усвідомлювати своїх сімейних прав, тому у цьому разі

їй на допомогу мають прийти мати, батько, баба, дід, опікун.

Стаття 14

Відповідно до статті 7 Конвенції про права дитини право на

ім’я дитина має з моменту народження, але, зрозуміло, здійс-

нити його вона сама не може. Дитина, якій виповнилося, на-

приклад, десять років, не може самостійно здійснити і своє

право на утримання від батька, який проживає окремо. Тому

право на звернення до суду з позовом про присудження

аліментів на дитину належатиме матері, бабусі чи опікунові.

Якщо дитина, якій виповнилося, скажімо, п’ять років,

здатна сформулювати власні погляди та висловити їх, вона

може сама зреалізувати своє право дати згоду на усиновлення

чи вибрати, з ким із батьків вона бажала би проживати.

Право на шлюб, надане 15-річній дівчині (стаття 23 СК),

ніхто крім неї здійснити не зможе.

3. Обмеження цивільної дієздатності особи, яка зловживає

алкогольними напоями чи наркотичними засобами, тягне за

собою зменшення обсягу її сімейної правоздатності. Така осо-

ба не матиме права вимагати передачі дитини для проживан-

ня з нею, не матиме права на усиновлення. З нею не буде

укладено договір про патронат. Не зможе вона й надалі про-

довжувати здійснювати функції опікуна.

Однак ті сімейні права, якими ця особа володіє (напри-

клад, право на шлюб, право дати згоду на усиновлення), вона

може здійснювати самостійно.

4. Визнання особи недієздатною через психічну хворобу

або недоумство зменшує обсяг її сімейної правоздатності. Так,

вона не матиме права на шлюб, оскільки не розуміє значення

своїх дій. Існування шлюбу, зареєстрованого раніше, пов’язу-

ється виключно з волею другого з подружжя, який є дієздат-

ним.

Така особа втрачає здатність мати ті права, здійснення

яких пов’язане з її волею. Залишаються лише ті, здійснення

яких можна перекласти на опікуна.

Опікун недієздатної дружини може зажадати від її чоло-

віка передання половини майна та надання утримання. Опі-

кун недієздатної дитини може укласти договір з її батьком

про надання їй утримання. Опікун має право звернутися до

СУДУ з позовом про захист сімейних прав недієздатної особи

(зокрема, з позовами про розірвання шлюбу, визнання бать-

ківства, стягнення аліментів).

РОЗДІЛ І_______________________

Стаття 15. Виконання сімейних обов’язків

Глава 2

1. Сімейні обов’язки є такими, що тісно пов’язані з осо-

бою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

2. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов’я-

зок особистого немайнового характеру припиняється у

зв’язку з неможливістю його виконання.

Майновий обов’язок недієздатної особи за її рахунок ви-

конує опікун.

3. Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хворо-

би або іншої поважної причини особа не може виконувати

сімейного обов’язку, вона не вважається такою, що ухиля-

ється від його виконання.

4. Невиконання або ухилення від виконання сімейного

обов’язку може бути підставою для застосування наслід-

ків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (дого-

вором) сторін.

1. Сімейні обов’язки особистого або майнового характеру є

обов’язками конкретної особи – дружини, чоловіка, матері,

батька, сина, дочки, баби чи діда. Вони не можуть бути пере-

дані добровільно або перекладені на іншого за законом або до-

говором. Тому смерть, наприклад, батька є підставою для

припинення його обов’язку утримувати дитину. Цей обов’я-

зок не може бути перекладений на спадкоємців за заповітом

або законом.

Якщо за заповітом спадкоємець зобов’язаний систематич-

но виплачувати дитині спадкодавця певну грошову суму, –

це не перекладення на нього обов’язку по утриманню дитини,

а заповідальний відказ.

2. Правило частини другої статті 15 СК є відповіддю на

спори, які велися в літературі щодо долі сімейних обов’язків

особи, яка визнана недієздатною. Професор Є. М. Ворожейкін

вважав, що визнання особи недієздатною є підставою для

припинення її аліментного обов’язку, який виник до такого

визнання, і перешкодою до виникнення аліментного обов’язку

в майбутньому.

Висловлювалася думка, що визнання батька недієздатним

не припиняє його обов’язку щодо виховання дитини, а лише

звільняє від його виконання. Однак обов’язок, від виконання

якого особа звільнена, вже не є обов’язком. Судовій практиці

_________________________________Стаття 15

відомі непоодинокі випадки продовження стягнення алімен-

тів з особи після визнання її недієздатною, а також задоволен-

ня позовів про стягнення аліментів, які подавалися до опіку-

на недієздатного батька. У таких ситуаціях опікун не стає

носієм обов’язку по утриманню, він лише як законний пред-

ставник недієздатної особи здійснює цей обов’язок за рахунок

її пенсії чи інших доходів.

Здійснення обов’язку по утриманню не вимагає особистих,

усвідомлених, тобто вольових рішень носія цього обов’язку.

Тому існування та здійснення цього обов’язку не залежать від

дієздатності особи. Інша справа, коли йдеться про обов’язки

особистого, немайнового характеру: турбуватися про сім’ю,

забрати дитину з пологового будинку, виховувати її, піклува-

тися про фізичний, духовний та моральний розвиток її.

Виконання цих обов’язків вимагає усвідомлених, цілеспря-

мованих дій. Якщо особа об’єктивно не здатна до вчинення

цих вольових дій, її обов’язки щодо вчинення цих дій не мо-

жуть існувати.

Юридичним фарисейством було би формальне збереження

у недієздатного батька обов’язку виховувати дитину, тобто

обов’язку, якого він не усвідомлює і який не може бути з ньо-

го перекладений на іншого. Якщо над дитиною, батько якої

недієздатний, встановлена опіка, то опікун не стає носієм обо-

в’язків цього батька. Він набуває обов’язків опікуна на під-

ставі рішення про призначення його опікуном відповідно до

статті 249 цього Кодексу.

3. Правило частини третьої статті 15 СК має на меті забез-

печити однакове тлумачення поняття лухиленняы від вико-

нання обов’язку і цим застерегти суди від незаконних, не-

обгрунтованих рішень.

Суд відмовив у позові Н. про стягнення аліментів з двох до-

чок, оскільки вона, на думку суду, ухилялася від виховання

дітей, які у зв’язку з цим тривалий час перебували у дитя-

чих закладах і з матір’ю не проживали. Рішення суду було

скасоване, оскільки Н. страждала на тяжку психічну хворо-

бу, постійно перебувала на стаціонарному лікуванні.

Невиконання сімейного обов’язку та ухилення від його ви-

конання – нетотожні правові категорії, а тому можуть мати

різні юридичні наслідки.

РОЗДІЛ І

Глава 2

Стаття 16. Надання неповнолітнім батькам допомоги у здій-

сненні батьківських прав та виконанні батьків-

ських обов’язків

1. Якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід

дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов’я-

зані надавати йому допомогу у здійсненні ним батьківсь-

ких прав та виконанні батьківських обов’язків.

1. Реєстрація шлюбу з неповнолітнім, запис неповноліт-

ньої особи матір’ю, батьком дитини є, відповідно до Цивіль-

ного кодексу України, підставою для набуття ними повної

цивільної дієздатності. Але, ставши повністю дієздатною,

особа не стає повнолітньою. Тому обов’язок батьків по її вихо-

ванню та утриманню не припиняється. Більше того, їм дода-

ється новий обов’язок, який завдяки цій статті стає не лише

морально-етичним, а й правовим.

Баба, дід з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобо-

в’язані надавати йому різнопланову допомогу, яку вимагає

відповідна ситуація. Таку допомогу слід розглядати певною

мірою як продовження обов’язку по вихованню дитини, але

вже як матері або батька, через передання власного досвіду

материнства та батьківства. Крім того, баба, дід є носіями

обов’язків перед своїми внуками. Тому, надаючи допомогу

своїй дитині, вони тим самим беруть участь у вихованні та

розвитку свого внука чи внучки. Відбувається безперервний

зв’язок поколінь як запорука міцності роду.

Стаття 17. Надання органом опіки та піклування допомоги

особам у здійсненні ними своїх сімейних прав та

виконанні сімейних обов’язків

1. Орган опіки та піклування надає допомогу особі у

здійсненні нею своїх сімейних прав та виконанні сімейних

обов’язків в обсязі та в порядку, встановлених цим Кодек-

сом та іншими нормативно-правовими актами.

1. Потреба допомоги у здійсненні своїх сімейних прав та

виконанні сімейних обов’язків може виникнути насамперед у

тих, хто є неповнолітнім. Допомога таким особам з боку орга-

Стаття 18

ну опіки та піклування може бути різноманітною: у формі

юридичної консультації, бесіди з батьками чи іншими особа-

ми, з ким проживає дитина, звернень до відповідних органів

державної влади чи місцевого самоврядування, проведення

циклів навчальних занять лМолода мамаы, лМолодий татоы,

надання тимчасового притулку тощо.

Орган опіки та піклування вживає заходів щодо виявлення

тих, хто потребує опіки та піклування, щодо пошуку претен-

дентів на опікуна чи піклувальника. Орган опіки та піклуван-

ня має право сам звернутися до суду з позовом про стягнення

аліментів, відібрання дитини, позбавлення батьківських прав

тощо.

Орган опіки та піклування повинен контролювати стан ви-

ховання, умови проживання дітей у так званих неблагополуч-

них сім’ях, а також умови життя недієздатного і вживати від-

повідних заходів у разі виявлення порушень вимог закону.

Орган опіки та піклування має право давати настанови бать-

кам, опікунам, піклувальникам, перевіряти їх виконання.

2. Потрібен новий нормативно-правовий акт, який врегу-

лював би діяльність органів опіки та піклування відповідно

до обставин сьогодення.

Стаття 18. Захист сімейних прав та інтересів

1. Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотир-

надцяти років, має право на безпосереднє звернення до су-

ду за захистом свого права або інтересу.

2. Суд застосовує способи захисту, які встановлені зако-

ном або домовленістю (договором) сторін.

Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є:

1) встановлення правовідношення;

2) примусове виконання добровільно не виконаного обо-

в’язку;

3) припинення правовідношення, а також його анулю-

вання;

4) припинення дій, які порушують сімейні права;

5) відновлення правовідношення, яке існувало до пору-

шення права;

6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, як-

що це передбачено цим Кодексом або договором.

РОЗДІЛ І_____________________________Глава 2

1. Захистом є застосування міри державного примусу до

особи, яка порушила чуже право або чужий інтерес. Органа-

ми захисту сімейних прав е суди, органи опіки та піклування,

нотаріуси.

Відповідно до статті 7 Європейської конвенції про здійс-

нення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.) у справах, що

стосуються дитини, судовий орган має діяти швидко, уника-

ючи будь-яких невиправданих зволікань. У термінових випад-

ках суд повинен мати повноваження ухвалювати рішення,

які підлягають негайному виконанню.

2. Основною новелою цієї статті є надання дитині, якій ви-

повнилося чотирнадцять років, цивільної процесуальної діє-

здатності. Така дитина має право самостійно подати позовну

заяву на захист свого права або інтересу, зокрема позовну за-

яву про розірвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним, ви-

знання батьківства, стягнення аліментів, скасування усинов-

лення чи визнання усиновлення недійсним.

Така дитина має й усі процесуальні права позивача у про-

цесі. Вона може бути і відповідачем (наприклад, у справі про

визнання батьківства чи стягнення аліментів). Дитина, якій

виповнилося чотирнадцять років, може сама звернутися до

суду з заявою про надання їй права на шлюб (стаття 23 СК).

3. Способи захисту сімейних умов та інтересів можуть бути

визначені не лише законом, а й договором.

4. Стаття 18 СК містить перелік основних способів захисту

сімейних прав та інтересів, а саме:

1) встановлення правовідношення – цим способом захис-

ту є визнання батьківства, встановлення факту батьківства,

материнства. На підставі відповідного рішення суду виника-

ють права та обов’язки батька, матері щодо дитини. Тобто у

цій ситуації рішення суду як акт захисту є правовстановлюю-

чим документом;

2) примусове виконання добровільно невиконаного обов’яз-

ку – таким буде стягнення аліментів;

3) анулювання сімейного правовідношення (точніше, лква-

зіправовідношенняы) матиме місце у разі визнання недійсним

шлюбу, визнання недійсним усиновлення, а також виключен-

Стаття 18

ня імені особи як матері, батька з актового запису про наро-

дження дитини;

4) припинення сімейного правовідношення – цим способом

захисту є розірвання шлюбу, скасування усиновлення, при-

пинення права на аліменти, поділ майна, яке було спільною

власністю подружжя. Підставою для припинення значного

обсягу правовідносин між матір’ю, батьком та дитиною є по-

збавлення батьківських прав;

5) припинення дій, які порушують сімейні права, – про це

може йти мова у разі повернення викраденої дитини, усунен-

ня перешкод, які чинилися одному із батьків у здійсненні йо-

го права на особисте виховання дитини;

6) відновлення правовідношення, яке існувало до пору-

шення права, – цей спосіб захисту застосовується, як пра-

вило, одночасно із припиненням дій, які порушували сімей-

ні права, в той час як припинення таких дій може як спосіб

захисту бути застосоване окремо. Відновленням правовід-

ношення слід вважати поновлення батьківських прав, повер-

нення дитини, яка була відібрана від батьків без позбавлен-

ня їх батьківських прав;

7) новелою Сімейного кодексу є можливість відшкодування

матеріальної шкоди (збитків) та моральної шкоди тим, хто

порушив сімейні права особи. Однак таке відшкодування мож-

ливе не завжди, а лише в окремих випадках, передбачених

цим Кодексом або договором. У зв’язку з цим відшкодування

матеріальної та моральної шкоди не є загальним способом за-

хисту в сімейному праві. Відшкодування матеріальної і мо-

ральної шкоди передбачено у статтях 157, 159 цього Кодексу.

При визначенні підстав виникнення права на таке відшкоду-

вання та розміру відшкодування мають застосовуватися від-

повідні норми Цивільного кодексу України.

У статті 31 СК передбачена можливість відшкодування ма-

теріальної шкоди у зв’язку зі лзривомы заручин. Відмова від

шлюбу не є протиправною поведінкою, тому обов’язок від-

шкодовувати збитки не пов’язаний з виною, а отже, не може

вважатися відповідальністю;

8) способом захисту є й стягнення неустойки, передбачене

у статті 196 СК, за прострочення сплати аліментів.

РОЗДІЛ І_____________________________Глава 2

5. Орган опіки та піклування виконує функцію захисту то-

ді, коли розглядає спір між батьками про прізвище, ім’я ди-

тини або про участь того, хто проживає окремо від дитини,

у її вихованні.

6. Нотаріус є органом захисту сімейних прав тоді, коли ро-

бить виконавчий напис на договорі, у якому встановлений на-

лежний до сплати розмір аліментів на дитину (стаття 189 СК)

чи на одного з подружжя (стаття 78 СК).

7. Органом захисту сімейних прав та інтересів можна на-

звати і органи реєстрації актів цивільного стану, які відповід-

но до статті 39 СК анулюють актовий запис про шлюб, зареєс-

трований з порушенням вимог закону.

8. Відповідно до статті 55 Конституції України, кожен має

право будь-якими не забороненими законом засобами захи-

щати свої права і свободи від порушень і протиправних пося-

гань. Тобто кожному, в тому числі і тому, хто є учасником

сімейних відносин, надано право на самозахист.

Самозахистом є вчинення самою особою, право якої пору-

шено, дій, спрямованих на відновлення свого права.

Засобами самозахисту не можуть бути дії, заборонені зако-

ном.

У разі викрадення дитини батьки мають право на погоню

за злочинцем, на відібрання у нього дитини за допомогою

сили.

Проте, якщо матір, з якою проживає дитина, перешкоджає

батькові бачитися з нею, батько не має права ламати двері,

щоби відстояти своє право на особисте виховання дитини.

Стаття 19. Участь органу опіки та піклування у захисті

сімейних прав та інтересів

1. У випадках, передбачених цим Кодексом, особа має

право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних

прав та інтересів до органу опіки та піклування.

2. Рішення органу опіки та піклування є обов’язковим

до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його ви-

несення заінтересована особа не звернулася за захистом

своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаче-

ного частиною другою статті 170 цього Кодексу.

Стаття 19

3. Звернення за захистом до органу опіки та піклування

не позбавляє особу права на звернення до суду.

У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклу-

вання припиняє розгляд поданої йому заяви.

У разі звернення з позовом до суду припиняється вико-

нання рішення органу опіки та піклування.

4. При розгляді судом спорів щодо участі одного з бать-

ків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позба-

влення та поновлення батьківських прав, побачення з ди-

тиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав,

відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на

підставі закону або рішення суду, управління батьками

майном дитини, скасування усиновлення та визнання йо-

го недійсним обов’язковою є участь органу опіки та піклу-

вання.

5. Орган опіки та піклування подає суду письмовий ви-

сновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей,

одержаних у результаті обстеження умов проживання ди-

тини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дити-

ною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших

документів, які стосуються справи.

6. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та

піклування, якщо він є недостатньо обЄрунтованим, супе-

речить інтересам дитини.

1. Орган опіки та піклування можна вважати попередньою

ланкою розв’язання спору між батьками щодо дитини, але

звернення за захистом до нього є правом, а не обов’язком.

Спір щодо дитини один із батьків може передати на розгляд

органу опіки та піклування без згоди другого з батьків. Той із

батьків, хто заперечує проти розгляду спору органом опіки та

піклування, може звернутися до суду.

2. Процедура розгляду органом опіки та піклування спорів

Щодо дитини не врегульована, її слід було би визначити у спе-

ціальному законі.

3. Орган опіки та піклування може розглядати спір між ба-

тьками щодо імені (стаття 146 СК), прізвища дитини (стат-

тя 145 СК), участі того з батьків, хто проживає окремо від ди-

тини, у її вихованні (стаття 158 СК).

РОЗДІЛ І_____________________________Глава 2

4. Якщо спори щодо дитини, які визначені у частині чет-

вертій статті 19 СК, розглядаються судом, закон встановлює

дві форми участі органу опіки та піклування: 1) подання суду

висновку про шляхи вирішення спору та 2) участь його пред-

ставника у судовому засіданні.

Висновок органу опіки та піклування має базуватися на ре-

тельному з’ясуванні обставин справи.

Висновок органу опіки та піклування є рекомендаційним.

Суд може постановити інше рішення, ніж пропонує орган

опіки та піклування. Суд має право зобов’язати орган опіки

та піклування провести додаткове обстеження, зосередити

увагу на окремих питаннях. Представник органу опіки та

піклування може у суді не підтримати висновок цього органу,

у цьому разі слушною є пропозиція про необхідність повтор-

ного розгляду питання органом опіки та піклування.

Стаття 20. Застосування позовної давності до вимог, що ви-

пливають із сімейних відносин

1. До вимог, що випливають із сімейних відносин, позо-

вна давність не застосовується, крім випадків, передбаче-

них частиною другою статті 72, частиною другою статті

129, частиною третьою статті 138, частиною третьою стат-

ті 139 цього Кодексу.

2. У випадках, передбачених частиною першою цієї

статті, позовна давність застосовується судом відповідно

до Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено

цим Кодексом.

1. Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України по-

зовною давністю є строк, протягом якого особа, право якої по-

рушено, може звернутися до суду з вимогою про захист.

До вимог, що випливають із цивільних відносин, позовна

давність застосовується завжди, крім випадків, встановлених

законом. До сімейних відносин, навпаки, позовна давність не

застосовується, крім випадків, встановлених законом. У зв’яз-

ку з цим позови про розірвання шлюбу, визнання шлюбу не-

дійсним, стягнення аліментів, відібрання дитини, скасування

усиновлення тощо можна подати до суду незалежно від часу

виникнення підстав для звернення до суду.

Стаття 20

2. Позовна давність поширена лише на чотири види вимог:

1) на вимогу про поділ майна, що є об’єктом права спільної

сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними розірва-

но, – 3 роки (стаття 72);

2) на вимогу про визнання батьківства того, хто вважає се-

бе батьком дитини, народженої жін-кою, яка перебуває у

шлюбі, – 1 рік (стаття 129);

3) на вимогу матері про виключення запису про її чоловіка

як батька з актового запису про народження дитини – 1 рік

(стаття 138);

4) на вимогу жінки, яка вважає себе матір’ю дитини, про

визнання її материнства – 1 рік (стаття 139).

Сімейний кодекс не передбачає поширення позовної давнос-

ті на вимогу про стягнення неустойки за прострочення сплати

аліментів, у зв’язку з чим відповідна вимога може бути

пред’явлена у будь-який час.

3. У разі застосування позовної давності до вимог, що ви-

пливають із сімейних відносин, враховуються норми Цивіль-

ного кодексу щодо зупинення та переривання позовної давно-

сті, а також наслідків подання позову після спливу позовної

давності.

4. Позовна давність стосовно вимог, які випливають із сі-

мейних правовідносин, завжди починаються від дня, коли

особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого пра-

ва або інтересу. Єдине застереження міститься у статті 72 СК:

незважаючи на можливе порушення права спільної сумісної

власності, позовна давність розпочинається лише за умови ро-

зірвання шлюбу.

Розділ II

ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ

ПОДРУЖЖЯ

Глава 3. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 21. Поняття шлюбу

1. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєст-

рований у державному органі реєстрації актів цивільного

стану.

2. Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без

шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обо-

в’язків подружжя.

3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виник-

нення у жінки та чоловіка прав та обов’язків подружжя,

крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до

створення або відновлення державних органів реєстрації

актів цивільного стану.

1. У літературі радянського періоду шлюб визначався як

лдобровільний, рівноправний, в принципі пожиттєвий союз

чоловіка та жінки, спрямований на створення сім’ї, зареєст-

рований у встановленому порядку з дотриманням вимог зако-

ну і такий, що породжує у них особисті та майнові права та

обов’язки подружжяы (В. І. Бошко, Г. К. Матвєєв). На думку

М. Т. Оридороги, шлюб не можна вважати союзом, оскільки

це наближало б його до договору, тому шлюб – це спільність

жінки та чоловіка.

2. Законодавче поняття шлюбу дається вперше. У ньому

лаконічно сформульовані основні ознаки шлюбу.

_______________________________Стаття 21

Шлюб – це сімейний союз. Слово лсімейнийы засвідчує,

що шлюб створює сім’ю, а не спрямований на її створення.

Слово лсоюзы підкреслює законодавче визнання теорії дого-

вірної природи шлюбу, яка зумовлює його добровільний ха-

рактер.

3. У шлюбі можуть бути лише жінка та чоловік, тобто осо-

би різної статі. Цим відкидаються спроби окремих представ-

ників сексуальних меншин добитися узаконення лшлюбуы

між особами однієї статі. У деяких державах (Бельгія, Гол-

ландія) сексуальні меншини добилися внесення змін до зако-

нодавства, внаслідок чого шлюб може бути зареєстрований

між особами однієї статі. ОбЄрунтування потреби такого ново-

введення необхідністю дотримання прав людини засвідчує, що

ідею прав людини можна іноді возвеличити до абсурду.

Можливість лшлюбуы між особами однієї статі суперечить

християнській моралі, канонам інших релігійних вірувань, не

узгоджується вона й з моральними засадами нашого суспільст-

ва, а тому приклад цих держав в Україні не був і, є підстави

стверджувати, не буде запозичений. Одностатеві шлюби – дани-

на сьогоднішній лмодіы, яка, як і кожна мода, короткочасна.

4. Необхідною або, як ще її називають, конститутивною

ознакою шлюбу є його реєстрація державним органом реєст-

рації актів цивільного стану. Без такої реєстрації шлюбу як

правової категорії немає. Так званий лцивільний шлюбы – це

побутова категорія, яка віддзеркалює наявність лише однієї

ознаки шлюбу – сімейного союзу жінки та чоловіка. Відсут-

ність державної реєстрації не робить цей союз актом цивіль-

ного стану, тобто шлюбом у правовому розумінні цього слова.

Жінка та чоловік у цьому союзі мають статус сім’ї, але не ма-

ють статусу подружжя.

Розвиток нашого законодавства має йти не шляхом надання

жінці та чоловікові, які спільно проживають без шлюбу, прав

та обов’язків подружжя, а наданням їм прав та обов’язків як

особам, які проживають однією сім’єю. Ці права можуть бути

тотожними за змістом (право на аліменти, права на відшкоду-

вання шкоди у зв’язку з втратою годувальника і навіть право

на спадкування), але підстави їх виникнення є різними. Тому

немає підстави для висновку про суперечність між частиною

Другою статті 21 та статтею 74 СК.

55-132

РОЗДІЛ II

Глава З

5. Оскільки шлюбу без державної реєстрації немає, додат-

кові означення до нього, як лзаконнийы, лзареєстрованийы,

не потрібні.

6. Збереження на майбутнє державної реєстрації як обо-

в’язкового елементу шлюбу не означає продовження фетиши-

зації шлюбу порівняно з іншою формою організації сімейного

життя жінки та чоловіка.

Припинення майнової дискримінації осіб у лцивільному

шлюбіы – це значний крок до демократизації нашого сімей-

ного законодавства. Не маючи правового статусу подружжя,

особи можуть мати реальний статус дружини та чоловіка,

який, наповнений любов’ю і взаємним (домашнім та публіч-

ним) визнанням одне одного дружиною та чоловіком, здатний

зробити їх щасливими.

Шлюб, з лише йому притаманними ознаками, неодмінно

залишиться основною правовою формою організації сімейно-

го життя жінки і чоловіка й надалі виконуватиме важливі со-

ціальні функції.

Позбавлений майнових переваг він, з перевагами духовно-

го характеру, буде і надалі успішно конкурувати з лци-

вільним шлюбомы і утверджувати свою соціальну значимість

без допомоги законодавчого лпряникаы. Історичний досвід не

дає підстав для побоювань щодо можливого у майбутньому

зникнення інституту шлюбу. Адже не секрет, що майже ко-

жен, хто живе в такому лцивільному шлюбіы, сподівається на

запрошення до реєстрації.

Є певні усталені, перевірені часом норми поведінки людей

в суспільстві, тому наслідування їх – явище природне.

7. Релігійний обряд шлюбу відбувається зараз в Україні

повсюдно. Духовна велич храму чи навіть найменшої церков-

ки з церковним співом, коронами на головах наречених, доб-

рими напутніми словами священика – все це робить він-

чання незабутньою подією в житті. Однак релігійний обряд

шлюбу не має правового значення. Пропозиція про надання

правового значення вінчанню, тобто канонічній формі шлю-

бу, не була підтримана при опрацюванні проекту Сімейного

кодексу України. Це означає, що релігійний обряд шлюбу, як

і раніше, не створюватиме прав та обов’язків подружжя, за-

лишаючись особистою справою жінки та чоловіка.

Стаття 22

Особи, які після вінчання спільно проживають без реєстра-

ції шлюбу, мають статус сім’ї, але не мають правового статусу

подружжя.

У радянський період нашої історії і в даний час релігійний

обряд шлюбу (вінчання) має правове значення, якщо він від-

бувся до створення або відновлення державних органів реєст-

рації актів цивільного стану. У західних областях УРСР

церковні шлюби визнавалися, якщо вони були здійснені до

5 травня 1940 р.1, в Закарпатській області – до 25 січня

1946 р.2, в окремих районах Чернівецької області, Акерман-

ському та Ізмаїльському районах Одеської області – до 2 серп-

ня 1940 р.3

Стаття 22. Шлюбний вік

1. Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнад-

цять, а для чоловіка – у вісімнадцять років.

2. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досяг-

ти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.

1. Шлюбний вік – складна правова категорія, основою для

визначення якої є не лише і не стільки здатність до статевого

життя і зачаття дитини. Шлюбний вік визначається з ураху-

ванням статевої зрілості, завершення фізичного росту організ-

му, стану психічного, розумового, морального та соціального

1 Указ Президії Верховної Ради УРСР лПро реєстрацію актів грома-

дянського стану в Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Ровенсь-

кій, Станіславській, Тернопільській областях Української РСРы від

16 квітня 1940 р. – У кн.: Хронологічне зібрання законів, указів

Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду Українсь-

кої РСР: Т. 1. – К., 1963. – С. 705-706.

2 Указ Президії Верховної Ради УРСР лПро введення на території За-

карпатської області законодавства Української РСРы від 24 січня

1946 р. – Там само: Т. 2. – С. 197. Спеціальний закон про реєстра-

цію актів громадянського стану не приймався.

Закон СРСР лПро включення північної частини Буковини, Хотинсько-

го, Акерманського і Ізмаїльського уїздів Бессарабії до складу Укра-

їнської РСРы від 2 серпня 1940 р. – У кн.: Сборник законов СССР

лУказьІ Президиума Верховного Совета СССРы. – М., 1959. – С. 25.

Спеціальний закон про поширення на ці території законодавства

УРСР не приймався.

5-3-132к г,

РОЗДІЛ II_____________________________Глава З І

розвитку людини, які в комплексі мають забезпечити здат-

ність її до виконання нової суспільної ролі – дружини, мате-

рі, чоловіка, батька.

Шлюбний вік навіть у сусідніх державах з однаковим

кліматичним середовищем часто визначається по-різному. На

це впливають національні законодавчі традиції, демографіч-

на ситуація, інші суспільні процеси, які відбуваються в дер-

жаві.

2. За статтею 106 Кодексу про сім’ю, опіку, шлюб і акти

громадянського стану 1926 р. шлюбний вік був визначений

для жінки у 16 років, для чоловіка – у 18 років. На підставі

Закону від 27 червня 1927 р.1 окружним органам ЗАГСу і го-

ловам районних виконавчих комітетів було дозволено, з ура-

хуванням господарських і побутових умов життя громадян,

особливо жителів сільської місцевості, лдавати дозволи на

шлюб з особами, які не дійшли цього віку, якщо до досягнен-

ня цього віку лишається щонайбільше півроку і якщо надано

посвідку лікаря про допустимість цього шлюбуы.

3. Основи законодавства про шлюб та сім’ю Союзу РСР та

союзних республік 1968 р. встановили шлюбний вік для жін-

ки та чоловіка у 18 років. Водночас союзним республікам бу-

ло надано право знизити шлюбний вік, але не більш ніж на

два роки.

За статтею 16 КпШС 1969 р. шлюбний вік для чоловіка був

встановлений у 18 років, а для жінки – у 17 років. Виконавчі

комітети міських, районних рад, а згодом міські, районні дер-

жавні адміністрації мали право у виняткових випадках лзни-

жуватиы шлюбний вік для жінки та для чоловіка не більш як

на один рік. Законом України від 23 червня 1992 р. таке об-

меження було знято. Отже, лзниженняы шлюбного віку стало

теоретично можливим і до 15, і до 13 років. Проте існував й

другий бік справи. Якщо жінка не досягла 16 років, то чоло-

віка підстерігала небезпека кримінальної відповідальності за

розбещення неповнолітньої.

4. При обговоренні питання про визначення шлюбного віку

у Сімейному кодексі України пропонувалося декілька варіан-

1 Сборник Указов УССР. – 1927. – № 29. – Ст. 139.

2 ВВР. – 1992. – № 36. – Ст. 528.

ЙЯ

Стаття 22

тів: залишити без змін норму статті 16 КпШС; встановити для

жінки та чоловіка шлюбний вік у 17 років; встановити шлюб-

ний вік для жінки та чоловіка 18 років; підняти шлюбний вік

для чоловіків до 21 року і навіть до 23 років. Остання пропо-

зиція була відразу ж відкинута як неприйнятна.

Ідею однакового шлюбного віку для жінки і чоловіка від-

стоювало Міністерство юстиції України, а на встановленні

шлюбного віку у 18 років наполягало Міністерство охорони

здоров’я України. Міністерство науки та освіти України про-

понувало залишити шлюбний вік для жінки і чоловіка без

змін: тобто 17 і 18 років. Одним із аргументів для залишення

без змін шлюбного віку була взята до уваги і статистика шлю-

бів з неповнолітніми жінками. У 1999 р. їх було зареєстрова-

но 24 923.

Встановлення різного шлюбного віку для жінки та чоловіка

не є відступленням від конституційного принципу рівностей

статей: воно – результат нетотожності жіночого та чоловічо-

го організмів, тих фізіологічних процесів, які відбуваються в

них. Саме цим пояснюється і розбіжність у визначенні пен-

сійного віку для жінки та чоловіка, обмеження ваги підняття

(пересування) вантажів для жінки тощо.

5. Питання про те, з якою дією має пов’язуватися досяг-

нення шлюбного віку, було спірним. Деякі вважали, що особа

має досягти шлюбного віку на момент подання заяви про ре-

єстрацію шлюбу: не може подати заяву про реєстрацію шлю-

бу той, хто ще не має права на шлюб. Інші, навпаки, наполя-

гали на тому, аби досягнення шлюбного віку пов’язувати з

днем реєстрації шлюбу.

Хоча аргументи прихильників першої позиції були вагоми-

ми, законодавче закріплення одержала друга. Отже, досяг-

нення шлюбного віку має пов’язуватися з днем реєстрації

шлюбу. У зв’язку з цим заява про реєстрацію шлюбу може бу-

ти подана особою, яка ще не досягла шлюбного віку.

6. Закон не встановлює максимального шлюбного віку. То-

му людина і у 80, і у 100 років має право на шлюб.

РОЗДІЛ II_____________________________Глава З

Стаття 23. Право на шлюб

1. Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного

віку.

2. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за

рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо

буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

1. Загальна декларація прав людини у частині першій

статті 16 проголосила право чоловіка і жінки, які досягли по-

вноліття, одружуватися і засновувати сім’ю.

Відповідно до статті 23 Міжнародного пакту про громадян-

ські і політичні права, лза чоловіками та жінками, які досяг-

ли шлюбного віку, визнається право на одруження і право за-

сновувати сім’юы.

Право на шлюб чоловіка і жінки, які досягли шлюбного

віку, закріплено у статті 12 Конвенції про захист прав люди-

ни і основних свобод.

2. Досягнення шлюбного віку є юридичним фактом, який

породжує у особи право на шлюб. Однак це право може бути

реалізоване лише при волевиявленні двох осіб – жінки та чо-

ловіка.

3. У частині другій статті 16 КпШС передбачалася можли-

вість лзниженняы шлюбного віку у разі вагітності жінки або

народження дитини. Згодом, у зв’язку з внесеними змінами до

цієї статті, таке лзниженняы могло відбутися лу виняткових

випадкахы, тобто не лише у разі вагітності чи народження дити-

ни. Одйак шлюбний вік – це стала, а не змінна правова кате-

горія, яку можна було би пристосувати до конкретної життєвої

ситуації. Тому лзниженняы шлюбного віку є неможливим.

У зв’язку з цим запроваджена відносно нова правова катего-

рія: лнадання права на шлюбы особі, яка не досягла шлюбного

віку.

Як уже зазначалося, у Законі УСРР від 27 червня 1927 р.

було вжито термін лнадання дозволу на шлюбы. Отже, новела

статті 23 СК є по суті відродженням терміна, вже відомого

українському законодавству. На жаль, на цей новий термін

Міністерство юстиції України не зважило: у пункті 4.13

Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні (в редак-

Стаття 23

ції наказу від 3 вересня 2002 р.)1 йдеться про осіб, яким

лзнижено шлюбний вікы.

4. У статті 23 СК змінено формулювання підстави для на-

дання права на шлюб. Нею може бути не лише виняткова об-

ставина, адже перше кохання у 16 років назвати винятковою

обставиною важко. У всіх випадках, коли це відповідатиме

(саме лвідповідатимеы, а не лне суперечитимеы) інтересам осо-

би, суд надасть їй право на шлюб.

5. Зниження шлюбного віку за статтею 16 КпШС проводи-

лося державною адміністрацією районів, районів міст Києва,

Севастополя, виконавчим комітетом міської, районної в місті

ради.

Надання права на шлюб віднесено до компетенції суду. У

цій ситуації суд здійснюватиме контрольну функцію: його

обов’язком є з’ясування наявності підстав для задоволення

заяви. Цією нормою засвідчується новий підхід до місії суду,

яка у сфері цивільного судочинства не зводиться лише до ви-

рішення спору.

Суд – це орган правосуддя. А це означає, що суд може

поставити своє рішення про наявність у особи права не лише

тоді, коли це право оспорюється.

Місія суду у цій ситуації, як і у разі розгляду заяви про

усиновлення полягає у перевірці того, чи може особа мати

відповідне право (на шлюб, на усиновлення), і у наданні їй

цього права.

У цій нормі – вираз поваги до суду. Збільшуючи дещо на-

вантаження на суди, ця норма сприятиме розширенню сфери

судового впливу на суспільні відносини, підняттю ролі суду в

державі.

6. Заява про надання права на шлюб має розглядатися су-

дом за правилами окремого провадження.

7. Про подання такої заяви суд має повідомити батьків або

піклувальника, оскільки вони зобов’язані захищати дитину,

а отже, мають володіти інформацією про її життєві наміри.

Але заперечення батьків чи опікуна не може бути підставою

для відмови у задоволенні заяви.

Офіційний вісник. – 2002. – № 37. – Ст. 1754.

РОЗДІЛ II

Глава З

8. Суд може викликати в судове засідання ту особу, з якою

неповнолітній має намір зареєструвати шлюб.

У заяві про надання права на шлюб має бути назване ім’я

особи, з якою передбачається реєстрація шлюбу. Ця особа мо-

же бути викликана у судове засідання як заінтересована осо-

ба. Адже суду належить перевірити не лише стан фізичного

та психічного здоров’я заявника. Суд має впевнитися у тому,

що шлюб заявника саме з цією конкретною особою відповіда-

тиме її як дитини лнайвищимы інтересам.

Тому на питання про те, чи слід рішення суду про надання

заявникові права на шлюб лприв’язуватиы до конкретної осо-

би, пропонується ствердна відповідь. Але це означає, що,

одержавши право на шлюб з певною особою, заявник не може

зареєструвати шлюбу з іншою.

Якщо той, кому надано було право на шлюб з певною осо-

бою, забажає зареєструвати шлюб з іншою, йому належить

буде знову звернутися з заявою до суду. Таке розширене тлу-

мачення цієї норми повністю відповідає принципу верховен-

ства права.

9. Якщо не досягли шлюбного віку і він, і вона, кожному з

них належить подати до суду окремі заяви. Ці дві справи суд

може об’єднати в одне провадження.

10. Для того, щоби зробити висновок про те, що ранній

шлюб відповідатиме інтересам дитини, суду належить подати

відповідні докази.

Якщо така заява не пов’язана з вагітністю або народжен-

ням дитини, суд може зажадати висновок закладу охорони

здоров’я про стан здоров’я заявника.

11. Особа, якій надано право на шлюб, може відмовитися

від реєстрації шлюбу. Ця обставина, а також сплив певного

часу не є підставою для припинення цього права.

12. Право на шлюб – це особисте нематеріальне право осо-

би. Права на шлюб не може бути позбавлена особа, яка відбу-

ває покарання за вчинення злочину чи заарештована у зв’яз-

ку із звинуваченням у вчиненні злочину.

13. Кодекс канонів східних церков вважає священичий чин

(канон 804) та публічний обіт чистоти (канон 805) перешко-

дами до шлюбу.

Стаття 24

Целібат1 є канонічною забороною шлюбу. Відповідно до Сі-

мейного кодексу кожна особа, в тому числі й та, якої стосу-

ється канонічна заборона шлюбу, має право на шлюб.

Стаття 24. Добровільність шлюбу

1. Шлюб Єрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допуска-

ється.

2. Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздат-

ною, а також з особою, яка з інших причин не усвідомлю-

вала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними,

має наслідки, встановлені статтями 38-40 цього Кодексу.

1. Добровільність шлюбу – одна з основних його засад. За-

гальна декларація прав людини у частині другій статті 16 міс-

тить положення, за яким лшлюб може укладатися тільки при

вільній і повній згоді сторін, що одружуютьсяы, а за стат-

тею 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні

права лжоден шлюб не може бути укладений без вільної і ціл-

ковитої згоди тих, що одружуютьсяы.

Хартія прав сім’ї 1983 р. у статті 2 зазначає, що лподруж-

жя не може бути укладене без вільної та цілковитої, чітко ви-

словленої згоди нареченихы, лнеобхідно уникати будь-якого

тиску на дітей, який перешкоджав би їхньому вибору нарече-

ної чи нареченогоы.

2. За статтею 15 КпШС умовою укладення шлюбу була

лвзаємна згода осіб, які одружуютьсяы. Однак згода двох осіб

завжди є взаємною: немає згоди хоча б однієї особи – немає

взаємності. Проте взаємна згода ще не означає, що вона була

вільною.

За статтею 51 Конституції України шлюб Єрунтується на

вільній згоді жінки та чоловіка. Оскільки відступити від цьо-

го конституційного положення було неможливо, саме воно бу-

ло перенесено до Сімейного кодексу.

Термін лповна згодаы є для нас дещо незвичним, хоча і аб-

солютно правильним. Повна згода передбачає наявність ін-

лат. саеІіЬаІиз (саеІеЬз – неодружений, самотній) – обов’язкова

безшлюбність духівництва.

РОЗДІЛ II

Глава З

формації про наречену, нареченого в обсязі, який необхідний

і достатній для вільного волевиявлення щодо шлюбу.

Той факт, що термін лповнаы згода у Сімейному кодексі

відсутній, не слід все ж сприймати трагічно. Можна ствер-

джувати, що лвільнаы згода охоплює не лише волю до шлюбу

з певною особою, а й знання про неї як про особу, яка також

діє вільно, не є одруженою, не є родичем, досягла шлюбного

віку, має відповідний стан здоров’я. Тобто знання про дотри-

мання усіх лзаконів шлюбуы.

3. Діяти вільно може лише той, хто усвідомлює суть та зна-

чення своїх дій, бажає шлюбу з конкретною особою та володіє

можливістю керувати своїми діями. Недієздатний, а також

той, хто позбавлений можливості усвідомлювати свої дії та

(або) керувати ними, не може діяти вільно. Недієздатний вза-

галі не має права на шлюб.

Особа, яка перебуває у стані алкогольного, токсичного,

наркотичного сп’яніння або не може діяти вільно під впли-

вом хвороби чи каліцтва, має право на шлюб, але не має мо-

жливості його реалізувати до тих пір, поки перебуває у тако-

му стані.

4. Не вважається лвільноюы згода на шлюб недієздатного, а

також того, хто формально був дієздатним, але в момент реєст-

рації шлюбу внаслідок хвороби, алкогольного, наркотичного

чи токсичного сп’яніння не усвідомлював значення дій і (або)

не міг керувати ними.

5. Кодекс забороняє примушування до шлюбу. Примушу-

вати – значить добиватися певної поведінки від особи за до-

помогою фізичного або психічного насильства.

Переконування у необхідності шлюбу, в тому числі з пев-

ною особою, не має ознак психічного насильства. Якщо особа

самостійно приймає рішення, навіть на підставі тривалих на-

мовлянь та переконувань, згода на шлюб у цій ситуації все од-

но вважатиметься вільною. Про психічне насильство може

йти мова у разі тривалого натиску, в результаті чого особа по-

годжується на шлюб, але без свого бажання.

Способом примушування до шлюбу може бути і одноразова

вимога шлюбу, зумовлена погрозою настання певних негатив-

них наслідків (наприклад, самогубства).

Стаття 24

Згода на шлюб під впливом матеріальної скрути чи безнадії

не вважається такою, що дана під примусом.

Закон не передбачає відповідальності того, хто примушу-

вав іншу особу до шлюбу. Правовою реакцією на укладення

шлюбу під примусом може бути визнання цього шлюбу недій-

сним (стаття 40).

Отже, лпримушуванняы і лпереконуванняы (лнамовлян-

няы) – це різні речі.

6. Ту обставину, що у частині першій статті 24 СК записано

про заборону примушування до шлюбу лжінки та чоловікаы,

не слід трактувати як помилку, наче мова йде лише про одно-

часне примушування їх обох до шлюбу.

Таке формулювання – результат тривалого законодавчо-

го спротиву запровадженню конструкції лі (або)ы. У Сімей-

ному кодексі лі (або)ы вживається досить часто, але, на

жаль, не завжди, де це було потрібно. Але подолати стару за-

конодавчу традицію відразу, навіть при бажанні, вдається

не завжди.

Тому немає підстав для того, щоб стверджувати, що назва-

на заборона не стосується випадків примушування до шлюбу

лише когось одного.

7. Шлюб, який не Єрунтувався на вільній згоді жінки та чо-

ловіка у момент його реєстрації, може бути оздоровлений

появою такої згоди під час спільного життя. Конвалідація1

такого шлюбу позбавляє того, хто діяв усупереч своїй волі,

права посилатися згодом на факт відсутності своєї волі до

шлюбу.

8. Принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на

стадії реєстрації шлюбу. Добровільність шлюбу (наявність

вільної згоди) – це його довічна риса. Саме добровільністю

шлюбу зумовлена можливість його розірвання. Саме добро-

вільність шлюбу не дає підстави для ототожнення шлюбу з

лприватизацієюы дружини або чоловіка. Усвідомлення цього

шлюбного канону кожним з подружжя має бути стимулом

для щоденної праці, щоб кожен день шлюбу трактувався як

день життя, а не ліснуванняы чи лперебуванняы у шлюбі.

лат. сопуаіезсо – одужувати, міцніти, набиратися сили.

РОЗДІЛ II_____________________________Глава З

Стаття 25. Одношлюбність

1. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише

в одному шлюбі.

2. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб

лише після припинення попереднього шлюбу.

1. За історичними джерелами деякі князі Київської Русі

мали дві дружини. Так, в Статуті Ярослава було записано:

лаже муж ожениться іною жоною – зі старою не розпустив-

ся… аже дві жони водитьы.

Прийняття християнства зумовило перехід до одножонст-

ва, моногамії.

Одношлюбність є фундаментною засадою християнської

моралі і зумовлена виключністю статевої любові.

Одним з народних депутатів України було запропоновано

доповнити цю статтю такою нормою: лЧоловік може перебу-

вати у полігамному шлюбі з кількома жінками одночасно.

Майнові, аліментні та інші правові відносини у таких шлю-

бах регулюються окремим закономы. Комітетом з питань пра-

вової політики це доповнення було відхилене.

Україна – християнська держава. Такою вона є понад ти-

сячу років. Такою залишиться на майбутнє.

Закони України є чинними на усій її території і щодо усіх

громадян, які на ній проживають. За статтею 24 Конституції

України громадяни України є рівними перед законом, не

може бути привілеїв чи обмежень за ознаками релігійних пе-

реконань та етнічного походження. Відповідно до цього мусу-

льмани, зокрема кримські татари, не можуть жити за спе-

ціальними законами. Крім того, полігамія для мусульман-чо-

ловіків суперечила би тій же статті 24 Конституції України,

за якою стать не може створювати привілеїв чи обмежень. То-

му мусульманська громада на території України мусить жити

за законами України, так, як живе, наприклад, турецька гро-

мада в Німеччині.

Та обставина, що відповідне доповнення було внесене не де-

путатом-мусульманином, засвідчує, що полігамія не є в Укра-

їні гострою проблемою, абсолютну більшість кримських татар

вона не хвилює.

Стаття 26

2. Жінка та чоловік можуть упродовж життя перебувати у

кількох шлюбах. Але право на новий, повторний шлюб виник-

не тільки у разі припинення попереднього шлюбу у зв’язку із

смертю одного з подружжя чи розірванням шлюбу.

Кодекс не лімітує кількості шлюбів, в яких протягом жит-

тя може бути людина.

Стаття 26. Особи, які не можуть перебувати у шлюбі між

собою

1. У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є

родичами прямої лінії споріднення.

2. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (пов-

норідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і

сестри, які мають спільних батьків. Неповнорідними є брати

і сестри, які мають спільну матір або спільного батька.

3. У шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні

брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племін-

ниця.

4. За рішенням суду може бути надане право на шлюб

між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним

дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.

5. У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та

усиновлена ним дитина.

Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дити-

ною може бути зареєстровано лише в разі скасування уси-

новлення.

1. Упродовж своєї багатовікової історії людство перекона-

лося у шкідливості шлюбів між особами, які є родичами, на-

самперед прямої лінії споріднення.

Випадки реєстрації шлюбу між батьком та дочкою чи

дідом та внучкою, тим більше між матір’ю та сином невідомі,

однак факти статевого співжиття між батьком (дідом) та доч-

кою (внучкою) були, на жаль, непоодинокими. Правило час-

тини першої цієї статті є своєрідним застереженням для тих

збоченців, які ладні нехтувати елементарними нормами пове-

дінки в суспільстві.

РОЗДІЛ II_____________________________Глава З

2. У Сімейному кодексі заборонена реєстрація шлюбу не

лише з рідними (повнорідними та неповнорідними) братом та

сестрою, як це було у Кодексі про шлюб та сім’ю 1969 р. Про-

позиція заборонити шлюб між двоюрідними братом та сестрою

була науково обЄрунтована професором Є. М. Ворожейкіним.

У законах багатьох держав така заборона існує віддавна.

За пропозицією народного депутата України В. Г. Черненка

до числа осіб, які не можуть бути у шлюбі між собою, були до-

дані рідні тітка, дядько та племінник, племінниця. Отже,

створені додаткові гарантії для народження повноцінного по-

томства.

3. Заборона шлюбів між родичами за походженням спря-

мована на запобігання кровозмішанню.

Якщо особи усиновили сироту, маючи власну дитину, ці

діти стають рідними за законом. Такими ж рідними за зако-

ном стають кілька дітей, усиновлених одним і тим же усинов-

лювачем. Однак природної, біологічної перешкоди їхньому

майбутньому шлюбові немає. Є лише перешкода юридична.

Якщо, наприклад, усиновлення не було таємним для дітей,

виникнення в майбутньому між ними почуття любові не слід

розглядати як явище ненормальне, а тому юридична пере-

шкода на їхньому життєвому шляху може бути усунена су-

дом, без шкоди інтересам суспільства.

Усиновлення створює між усиновлювачем і усиновленим

права та обов’язки матері, батька та дитини, тому закон забо-

роняє шлюб між усиновлювачем та тим, хто був усиновлений

ним. Кодекс про шлюб та сім’ю 1969 р. не передбачав можли-

вості шлюбу між ними за жодних умов.

Але у житті, як на довгій ниві, можна стикнутися з різни-

ми випадковостями та непередбаченими обставинами. Якщо,

наприклад, після смерті матері між усиновленою колись ди-

тиною та усиновлювачем виникне бажання жити спільно, але

на іншій правовій підставі (мінімальна вікова різниця між

усиновлювачем та усиновленим може становити 15 років), за-

кон має піти їм назустріч, якщо це не суперечитиме суспіль-

ним інтересам. Така норма, звичайно, не є підставою для по-

гляду на юну усиновлену особу як на потенційну шлюбну парт-

нерку. Вона – світло у кінці життєвого тунелю, у який

Стаття 27

можуть потрапити дві особи. На питання, що краще: не звер-

тати у законі увагу на такі життєві ситуації чи взяти їх під

свій контроль, – ця норма дає чітку відповідь.

Глава 4. ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ШЛЮБУ

Стаття 27. Значення державної реєстрації шлюбу

1. Державна реєстрація шлюбу встановлена для забез-

печення стабільності відносин між жінкою та чоловіком,

охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в

інтересах держави та суспільства.

2. Державна реєстрація шлюбу проводиться урочисто.

3. Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцт-

вом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів

України.

1. У Кодексі про шлюб та сім’ю України було використано

кілька понять: лукладання шлюбуы, лреєстрація шлюбуы,

лодруженняы, а у статті 27 йшлося про осіб, лякі беруть

шлюбы. Закон України лПро органи реєстрації актів грома-

дянського стануы від 24 грудня 1993 р.1 відніс до актів гро-

мадянського стану одруження та розірвання шлюбу і цим

зумовив ще більше термінологічне різноголосся.

У Правилах реєстрації актів громадянського стану в Украї-

ні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від

18 жовтня 2000 р., набір цих термінів був розширений. Так,

У пункті 4.7 читаємо: лОрган реєстрації актів громадянського

стану, який прийняв заяву про реєстрацію одруження, зобо-

в’язаний ознайомити осіб, які вступають у шлюб, з умовами

і порядком реєстрації шлюбуы (виділено автором – 3. Р.).

Сімейний кодекс використовує лише одне поняття – лре-

єстрація шлюбуы. Звичайно, такій реєстрації передує домов-

леність нареченої та нареченого про майбутнє сімейне життя,

тобто домовленість про шлюб. Однак така домовленість є ли-

ше однією з ланок у ланцюжку обставин, які зумовлюють по-

яву нової правової якості – шлюбу.

“. – 1994. – № 14. – Ст. 78.

РОЗДІЛ II

Глава 4

Прикро констатувати, але Міністерство юстиції України не

зважило на цю обставину. У Правилах реєстрації актів ци-

вільного стану в Україні, в редакції наказу Міністерства юс-

тиції від 3 вересня 2002 р., як і в попередній редакції, написа-

но і про лреєстрацію одруженняы, і про лреєстрацію шлюбуы,

і про лукладання шлюбуы. У пункті 1.1 актом цивільного ста-

ну названо не шлюб, а одруження. Відповідно до цього параг-

раф 4 Правил мав назву лРеєстрація одруженняы. Оскільки

чимало статей Правил реєстрації актів цивільного стану супере-

чать Сімейному кодексу України, вони мають бути приведені

у відповідність до Кодексу як акта вищої юридичної сили.

2. Державна реєстрація, як зазначалося, є обов’язковим

елементом шлюбу. Без неї шлюбу як правової категорії немає.

Шлюб – це акт цивільного стану.

Термін лакт цивільного стануы використовувався у норма-

тивних актах в Україні до 1926 р., поступившись місцем тер-

міну лакт громадянського стануы.

Спроба відновити термін лакт цивільного стануы була зроб-

лена у проекті Цивільного кодексу України. Але вперше він

був повернений до української правничої лексики в Сімейно-

му кодексі України.

Термін лакт цивільного стануы, тобто той акт, який стосу-

ється приватного життя людини, повністю узгоджується із

термінами лцивільна посадаы, лцивільне правоы, лцивільний

одягы. Російськомовні аналоги – лЄражданская должностьы,

лгражданское правоы, лгражданская одеждаы – не переклада-

ються українською як лгромадянське правоы чи лгромадянсь-

кий одягы. Отже, мусить бути термінологічна узгодженість.

Відповідно до Закону України лПро органи реєстрації ак-

тів громадянського стануы реєстрація шлюбу (лодруженняы)

проводиться відділами реєстрації актів цивільного стану (но-

ва назва) районних, районних у містах, міських (місто облас-

ного значення) управлінь юстиції, а також виконавчими орга-

нами (сільських, селищних, міських (крім міст обласного

значення) рад.

Статтею 70 Кодексу торговельного мореплавства України

передбачено складання капітаном судна акта про шлюб. На

підставі цього акта про шлюб орган реєстрації актів цивільно-

Стаття 27

го стану, як зазначено у пункті 4.16 Правил реєстрації актів

цивільного стану, проводить лреєстрацію одруженняы із ви-

дачею свідоцтва про одруження. Датою одруження є дата

складання капітаном акта про шлюб.

Державна реєстрація шлюбу засвідчує створення сім’ї, є

правоутворюючим юридичним фактом.

За допомогою державної реєстрації забезпечується стабіль-

ність шлюбу. Однак відповідний запис у спеціальній Книзі,

видача свідоцтва про шлюб та відмітка в паспорті не є, на

жаль, достатньою гарантією довговічності шлюбу, запорукою

щастя.

3. Державна реєстрація шлюбу створює презумпцію права

спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, та пре-

зумпцію батьківства щодо дитини, яка була зачата і (або) на-

роджена у шлюбі.

4. Шлюбна форма організації сімейного життя завжди була

і продовжує залишатися основною, бажаною, домінуючою.

Притягальна сила державної реєстрації шлюбу – правова,

психологічна, морально-етична – зберігає свою силу. За до-

помогою державної реєстрації шлюбу перевіряється дотри-

мання нареченими законів шлюбу. Статистика шлюбів дає

можливість спостерігати демографічні процеси, виробляти

засоби впливу на них з боку держави.

5. Шлюб – радісний, етапний, доленосний акт цивільного

стану. Зважаючи на важливість шлюбу, його реєстрація має

проводитись урочисто. Урочистість не вимагає музики, співу

чи спеціального приміщення.

Стаття 12 КпШС містила два поняття: лурочисте укладен-

ня шлюбуы та лурочиста обстановка реєстрації шлюбуы. Пер-

ше мало мати місце завжди, друге – при згоді на це осіб, які

одружуються. Хоча використовувалися різні терміни (лукла-

денняы шлюбу та лреєстраціяы шлюбу), зміст цієї статті був

зрозумілий.

Службова особа, яка реєструє (саме реєструє, а не укладає)

шлюб, зобов’язана забезпечити урочистість цієї події: мати

відповідний одяг (можливо, згодом мантію), привітати по-

Дружжя від імені держави зі створенням сім’ї. На жаль, у

правилах реєстрації актів цивільного стану немає про це

навіть згадки.

63-132

РОЗДІЛ II

Глава 4

Музика, спів, спеціальні урочисті сценарії – все це еле-

менти реєстрації шлюбу в урочистій обстановці. Для реєстра-

ції шлюбу в урочистій обстановці потрібна згода наречених.

Урочиста ж реєстрація шлюбу – це неодмінний елемент дер-

жавної його реєстрації, який не залежить від волі жінки та

чоловіка.

6. Документом, який засвідчує державну реєстрацію шлюбу,

е свідоцтво про шлюб, а не свідоцтво про одруження, як зазна-

чено у Правилах. Свідоцтво про шлюб має видаватися в мо-

мент державної реєстрації шлюбу. Затримка з видачею свідо-

цтва після державної реєстрації шлюбу (відсутність бланків

чи їх пошкодження) не є підставою для визнання реєстрації

шлюбу нечинною. Тому свідоцтво про шлюб є лише правопід-

тверджуючим, а не правовстановлюючим документом.

Стаття 28. Заява про реєстрацію шлюбу

1. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чо-

ловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів

цивільного стану за їхнім вибором.

2. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чо-

ловіком особисто.

3. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні

причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до

державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку

заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх представ-

ники. Повноваження представника мають бути нотаріаль-

но засвідчені.

4. Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбу-

лася, заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після

спливу трьох місяців від дня її подання.

1. Жінка і чоловік подають до органу реєстрації актів ци-

вільного стану заяву про реєстрацію шлюбу, а не заяву про ре-

єстрацію одруження. Прикро, що в Правилах реєстрації актів

цивільного стану використовуються одночасно обидві назви

цього документа.

2. За статтею 173 КпШС заява про реєстрацію шлюбу могла

бути подана лише за місцем проживання нареченої або наре-

Стаття 28

ченого чи їхніх батьків. У сучасних умовах швидкої передачі

інформації, створення єдиної бази даних таке обмеження

втратило сенс. Тому не буде перешкод для тих, хто, скажімо,

проживає у Львові, але бажає зареєструвати свій шлюб у міс-

ті Києві. Проте законом може бути встановлений збільшений

розмір державного мита за реєстрацію шлюбу у столиці чи в

обласному центрі не за місцем проживання осіб. Запрова-

дження такої новели не дає підстав для занепокоєння щодо

можливого приховання факту реєстрації шлюбу.

3. Заява про реєстрацію шлюбу має бути підписана жінкою

та чоловіком і подана ними до органу реєстрації актів цивіль-

ного стану особисто. Окремим законом буде визначено поря-

док підписання такої заяви тим, хто через фізичні вади не мо-

же зробити цього власноручно.

Зупинення дії Сімейного кодексу викликало першу пробле-

му: як має вирішитися питання з тими, які, навчаючись чи

працюючи, наприклад, у Києві, але не маючи документа про

проживання у столиці, подали заяву про реєстрацію шлюбу у

Києві.

Оскільки Сімейний кодекс діяв з 1 по 10 січня 2003 р., ті,

що подали заяви про реєстрацію шлюбу відповідно до части-

ни першої статті 28 СК, діяли відповідно до наданого їм пра-

ва, а тому мали право на реєстрацію шлюбу за місцем подан-

ня заяви.

4. У частині третій статті 27 СК міститься досить складна,

але виправдана процедура подання заяви про реєстрацію

шлюбу через представника. Ця новела викликала заперечен-

ня: відсутнього не можна буде ознайомити з його правами та

обов’язками, з’ясувати, чи має він інформацію про стан здо-

ров’я нареченої. Однак вага аргументів не була достатньою

для відмови від неї.

Перебування за кордоном, на морському судні, в лікарні, в

місцях позбавлення волі тощо може перешкодити особистому

поданню заяви. Не зможе подати такої заяви особисто й інва-

лід, позбавлений можливості рухатися. Виходом із ситуацій

стануть послуги представника. У статті допущено процесу-

альне (процедурне) представництво: представник уповнова-

жується лише на подання заяви про реєстрацію шлюбу. По-

РОЗДІЛ II_____________________________Глава 4

дання такої заяви через представника не може трактуватися

як спосіб приховування перешкод до реєстрації шлюбу чи йо-

го фіктивності.

5. Якщо наречені або хтось із них не з’явились у день, ви-

значений для реєстрації шлюбу, це не робить відповідну за-

яву нечинною, а лише дає підставу припускати про відмову

від шлюбу.

Чинність заяви про реєстрацію шлюбу припиняється після

трьох місяців. Отже, наречені матимуть право вимагати реєс-

трації шлюбу після спливу одного місяця ще протягом двох

місяців. Сімейний кодекс України не передбачає ні зупинен-

ня, ні продовження строку чинності заяви про реєстрацію

шлюбу. Це може бути встановлено спеціальним законом. А до

його прийняття спірне питання може бути вирішене за допо-

могою аналогії права.

Стаття 29. Ознайомлення осіб, які подали заяву про реєст-

рацію шлюбу, з їхніми правами та обов’язками

1. Орган державної реєстрації актів цивільного стану

зобов’язаний ознайомити осіб, які подали заяву про реєст-

рацію шлюбу, з їхніми правами та обов’язками як майбут-

ніх подружжя і батьків та попередити про відповідальність

за приховання перешкод до реєстрації шлюбу.

1. Ознайомлення наречених з їхніми правами та обов’язка-

ми як майбутнього подружжя і батьків та відповідальністю за

приховання перешкод до реєстрації шлюбу може здійснювати-

ся по-різному: шляхом усного роз’яснення відповідних поло-

жень Сімейного кодексу України та Кримінального кодексу

України, надання їм витягів з цих законодавчих актів, ство-

рення можливості придбання спеціальної літератури тощо. І;І-Іль*.-І а а і_раіні, відповідно до статті о Іхонс-|

-отт4___ттт”Д о лот^^о ооттот^ї ^ДДДДЛ. ___Д.___, й^ЩД

ДДДД–Д.-.!Д;І

судом на підставі аналогії права.і

т-іО /-V ТТП

того, чи працює вона та від її матеріального стану. Пя поаво- і

^^ц.^^, ч чл^і\,с, -Іи^иіїіл ІУКЯС. ирсії^і у Іеи/гі> у

гыт-гл-ГТЛТТТт4 і’ї ттл^гт-.ты тт л л ты і

т рт. л п?^А-п^.ллтт __ ^ Д __ * __ _ __ > __

____ __-_. _________

Виникнення у вагітної дружини права на аліменти пов’я-

аліменти, оскільки батьківство чоловіка випливає із шлюбу 1

МОЖ.Є ПУТИ ЯГПЛОМ ЯРІЇ ЯТ-ТТТРТІ-ТЙ я(їп ят-грнтгтттгтт* чя
ТТГ>ЧГ>ТЗ/ЛАТ тлі?.Я

жини або чоловіка.1

УЖХЛПХ.ІЛХ’

жена (частина друга статті 110 СЮ. Якшо все ж таки по-

о. Іш_лл народження дитини право дружини на утримання 4

рішення суду до досягнення дитиною трирічного віку.1

має вади фізичного або психічного розвитку. Наявність таких

у. .у разі Ілірдотувгишн иатьківства ооов ЯЗОК чоловіка на-

10. Для задоволення вимоги про стягнення аліментів по-

“*-

ТТІРЇ

11. Право на аліменти у дружини-матері може ВИНИКНУТИ

-Х.*-!Х АЛ.^ДЛІЛ_^ АЛ*Л ^ І?*?Л.шсл.лллл,гІ ^

Тобто з чоловіка – батька дитини аліменти можуть одночас-

ності, народження дитини мертвою або якщо дитина пере-

2. Право дружини на утримання припиняється, якшо за

ка з актового запису про народження дитини.

Іа дуул^ііпи-іуіагсрі по. сгліїїіслги.. \л;лільё\,и.

2. Право дружини-матері на утримання припиниться у разі

ti\ I a ae Z O R A V E 6¬( ? I O ‚ u AE oe u f Ue 2 ? v i \ I D ? 1/4 , ¤ 4 X \ \ AE | ? ¶ l l ae P j n Ue $ h 3/4 A ‚ u th b f E : ° ? - " – A Ae 2 ? | Ae E &- ?- H L ? . ? ! |! |! i! ?! :" B" F" Z" ^" I" B# ¶# O# O# L$ 3/4$ 2% ?% & & r& & ”& ue& d' I' 🙁 ?( ?( ue( p) p) ?) ?) i) Z* I* >+

N+

R+

3/4+

0 0 0 0 0 1 v1 e1 b2 Ue2 P3 h3 l3 U3 N4 E4 7 z7 o7 ^8 b8 O8 H9 ?9 U9 TH9 TH9 R: E:

’>

[

†[

ue[

Oe]

¤^

ae_

th_

“

’`

¤`

AE`

aec

Aed

Ued

1/4e

®g

Oel

†m

Oen

q q zq ?q &r *r ?r ?r s Ts Xs As 0t Ht Lt ?t ,u u v ?v ?v thv lw ¬w °w ?w 1/4w x x ?x ox jy ay Rz AEz >{

®{

Ue~

😕

®?

t‚

?‚

ae?

X„

E„

$…

(…

?…

†

?†

e†

i†

oe†

u†

-‡

“‡

V‡

Z‡

?‡

3/4‡

”?

‰

z‰

i‰

th‰

ae?

R‹

E‹

?? oe? u? u? T? I? j‘ E‘ I‘ >’

®’

?’

>“

A“

a“

ae“

8”

› \› `› I› 8? H? L? °? ? x? ?? O? @? ?? i? ?? \ ? L! ?! .c ?c c ?c ¬c Ac Aec Oec Uc PF AEF 6¤ ?¤ Y Y Y ¦ H¦ L¦ ?¦ ,§ ?§ TH§ a§ V? AE? 8© ®© "? ?? o? o? n« TH« P¬ 3/4¬ 8 D H ? $® –® ? ? $? $? ’? ° ° ° ?° ± v± e± Z? ^? AE? I? O? i? o? f? a? L? 3/4? -µ "µ µ ¶ z¶ i¶ o¶ `· ?· >?

¶?

ue?

f»

?»

1/4

?1/4

i1/4

?1/4

`1/2

O1/2

o1/2

j3/4

ae3/4

A xA |A „A ?A ?A A ?A ¶A (A ?A A RA VA EA @Ae ?Ae .A cA ueA AE rAE aeAE oAE oeAE DC HC HC ?C -E FE JE ®E -E ,E 0E E E ?E oE pE ?E E thE nI aI ZI ?I ?I I $I (I ?I thI lI AEI EI EI OI OeI eI iI N? A? .N N ”N oN dO hO IO 😯 ?O ®O O zO THO aO VO EO BOe 1/4Oe 6* ?* ?* o* ^O ^O OO NU 3/4U 2U @U DU ?U $U ?U Ue „Ue ueUe Y $Y ?Y oeY jTH UTH Nss 3/4ss .a 2a :a >a

aea

°a

dae

hae

Uae

oae

ueae

Bae

¬ae

aec

aee

Aee

’i

–i

¶i

1/4o

`oe

Ooe

¬/

°/

†o

†u

„

’

–

hTH@

же. Хоча така можливість не може

заперечуватися.

6. Стаття 129 СК встановлює відносно коротку позовну дав-

ність, що повинно стимулювати заінтересовану особу до швид-

кого реагування на інформацію про своє батьківство. Про-

пущення позовної давності без поважної причини може свід-

чити про неготовність особи до статусу батька, наявність сум-

нівів щодо походження дитини від нього тощо.

Оскільки походження дитини по лінії батька вже визначе-

не, це забезпечує стабільність сімейно-правового статусу ди-

тини, а отже, недопустимість його необЄрунтованого розхиту-

вання.

Стаття 130. Встановлення факту батьківства за рішенням

суду

1. У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з

матір’ю дитини, факт його батьківства може бути встанов-

лений за рішенням суду.

Заява про встановлення факту батьківства приймаєть-

ся судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації

народжень вчинено відповідно до частини першої стат-

ті 135 цього Кодексу.

266

Стаття 130

2. Заява про встановлення факту батьківства може бути

подана особами, зазначеними у частині третій статті 128

цього Кодексу.

1. До компетенції суду належить встановлення фактів, що

мають юридичне значення, тобто таких, які призводять до

виникнення, зміни або припинення прав та обов’язків. Бать-

ківство є тим фактом, який приводить, насамперед, до виник-

нення прав та обов’язків між певною особою та дитиною.

2. Відновлення в 1968 р. можливості судового встановлен-

ня батьківства викликало потребу розгляду й інших справ,

зумовлених позашлюбним батьківством: про встановлення

факту батьківства та встановлення факту визнання батьківства.

Факт батьківства міг бути встановлений лише щодо дити-

ни, яка народилася після 1 жовтня 1968 р. (тобто від дня наб-

рання чинності Основами законодавства Союзу РСР та союзних

республік про шлюб та сім’ю), за наявності хоча б однієї з об-

ставин, визначених у статті 53 КпШС, та у разі смерті того,

про батьківство кого йшла мова. Факт визнання батьківства

міг бути встановлений також лише у разі смерті особи, за

умови усної або письмової заяви про своє батьківство, і за від-

сутності жодної з обставин, визначених у статті 53 КпШС.

Так, якщо дитина народилася в 1999 р., і батько дитини

систематично надавав їй допомогу, але у 2000 р. раптово по-

мер, до суду слід було звертатися з заявою про встановлення

факту батьківства. Якщо батько позашлюбної дитини напи-

сав дитині листа, у якому визнав її своєю, але згодом також

помер, до суду слід подати заяву про визнання факту батьків-

ства.

3. У зв’язку зі зміною підстав для визнання батьківства су-

дом, змінилися підстави для встановлення факту батьківства,

одночасно втратила юридичний сенс заява про встановлення

факту визнання батьківства. Тому стаття 130 СК не містить

подібного розмежування: у всіх випадках йдеться про встанов-

лення факту батьківства незалежно від того, визнала особа за

життя своє батьківство чи не визнала його або навіть взагалі

не знала про народження дитини.

4. Передумовою звернення до суду з заявою про встанов-

лення факту батьківства є смерть того, батьківство кого вста-

новлюється, або оголошення його померлим.

267

РОЗДІЛ III

Глава 12

Якщо батько дитини, народженої після 1 січня 2003 р., по-

мер, факт його батьківства може бути встановлений на підста-

ві різних доказів (зокрема, висновку судово-біологічної екс-

пертизи).

5. У статті 130 СК не передбачена можливість встановлен-

ня батьківства особи, яка визнана безвісно відсутньою. Ця

прогалина може бути заповнена завдяки застосуванню до по-

дібної ситуації норми статті 130 СК за аналогією закону.

Застосування аналогії закону буде свідченням верховенст-

ва права, оскільки відповідатиме інтересам дитини.

6. Встановлення батьківства особи, яка не перебуває у

шлюбі з матір’ю дитини, можливе лише за умови, що жодна

конкретна особа не записана батьком дитини відповідно до

статей 126-128 СК.

7. Заява про встановлення факту батьківства може бути по-

дана лише певним колом осіб, визначених у частині третій

статті 128 СК, за виключенням, звичайно, того, хто вважає

себе батьком дитини.

8. Встановлення факту батьківства проводиться в порядку

окремого, а не позовного провадження. Проте, якщо встанов-

лення факту батьківства зачіпає інтереси спадкоємців помер-

лого, справа має розглядатися в порядку позовного прова-

дження.

Стаття 131. Визнання материнства за рішенням суду

1. Особа, яка вважає себе матір’ю дитини, може подати

до суду заяву про визнання свого материнства, якщо запис

про матір дитини вчинено відповідно до частини другої

статті 135 цього Кодексу.

1. Стаття 131 СК стосується ситуацій, коли жінка, яка на-

родила дитину, підкинула або залишила її в пологовому бу-

динку, де перебувала під чужим прізвищем. У цьому разі у

зв’язку з відсутністю інформації не лише про матір, а й про

батька дитини, у Книзі реєстрації народжень матір’ю та бать-

ком записуються вигадані особи.

Якщо згодом з’явиться жінка, яка заявить про своє мате-

ринство, вона матиме право подати до суду заяву про визнан-

268

Стаття 132

ня свого материнства, доказом чого можуть бути показан-

ня свідків, висновки судово-гінекологічної, судово-біологіч-

ної експертиз тощо.

2. Заява про визнання материнства не може бути задоволе-

на у разі усиновлення дитини.

3. Заперечення дитини щодо визнання материнства право-

вого значення не має.

4. Визнання материнства можливе і після досягнення ди-

тиною повноліття.

5. У разі визнання материнства у актовий запис про наро-

дження дитини мають бути внесені істотні зміни: замість ви-

гаданого імені матері буде записано ім’я тієї, яка визнана су-

дом; мати дитини може змінити ім’я та по батькові батька ди-

тини, а прізвище його буде записане за прізвищем реальної

матері.

6. Стаття 131 СК не передбачає визнання материнства пев-

ної жінки за позовом інших осіб, зокрема, самої повнолітньої

дитини. Однак така можливість не може заперечуватися.

На підставі аналогії закону (відповідно до частини першої

статті 128 СК) позов про визнання материнства може бути

пред’явлено до певної жінки опікуном, піклувальником, тим,

у сім’ї якого проживає дитина, а також самою дитиною за

умови досягнення нею повноліття.

7. Визнання материнства за рішенням суду не є абсолют-

ною підставою для відібрання дитини від осіб, з якими вона

проживає.

Стаття 132. Встановлення факту материнства за рішенням

суду

1. У разі смерті жінки, яка вважала себе матір’ю дити-

ни, факт її материнства може бути встановлений за рішен-

ням суду.

Заява про встановлення факту материнства приймаєть-

ся судом, якщо запис про матір дитини у Книзі реєстрації

народжень вчинено відповідно до частини другої статті 135

цього Кодексу.

2. Заява про встановлення факту материнства може бу-

ти подана батьком, опікуном, піклувальником дитини, осо-

269

РОЗДІЛ III

Глава 12

бою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дити-

ною, яка досягла повноліття.

1. Смерть жінки, яка вважала себе матір’ю дитини, робить

неможливим вирішення справи відповідно до статті 131 СК.

Тому встановлення факту материнства – єдиний спосіб ви-

никнення між нею (хоча і посмертно) та дитиною правового

зв’язку. Для дитини – це не лише право на спадкування, а й

певна кількість немайнових благ.

Стаття 132 СК побудована за такою ж схемою, як і стаття

130 СК.

2. Передумовою звернення до суду із заявою про встанов-

лення факту материнства є смерть жінки, материнство якої

встановлюється, або оголошення її померлою.

Встановлення факту материнства можливе за аналогією за-

кону в разі визнання цієї жінки безвісно відсутньою.

3. Для застосування статті 132 СК перебування жінки,

факт материнства якої встановлюється, у шлюбі не має зна-

чення.

4. Стаття 132 СК стосується лише випадків, коли матір’ю,

батьком дитини записані вигадані особи, відповідно до статті

135 СК.

Стаття 133. Запис подружжя батьками дитини

1. Якщо дитина народилася у подружжя, дружина запи-

сується матір’ю, а чоловік – батьком дитини.

1. Якщо дитина народилася у подружжя (в тому числі, ко-

ли зачаття відбулося до шлюбу), ні дружина, ні чоловік не

мають права заперечувати проти запису їх матір’ю, батьком

дитини.

Чинність презумпції шлюбного батьківства (стаття 122 СК)

дає право, з одного боку, як дружині, так і чоловікові зареєст-

рувати народження дитини із записом їх матір’ю, батьком ди-

тини, з іншого – ні дружина, ні чоловік не мають права запе-

речувати проти запису як себе, так і другого з подружжя ма-

тір’ю, батьком дитини. Тому заява дружини до органу РАЦСу

про невизнання чоловіка батьком дитини не є перешкодою

для запису його батьком дитини. Водночас дружина (колиш-

270

Статті 134, 135

ня дружина) може оспорити батьківство свого чоловіка (колиш-

нього чоловіка) відповідно до статті 138 СК. При цьому до

компетенції жодної посадової особи не входить з’ясування

будь-яких обставин народження дитини.

Стаття 134. Реєстрація визнання батьківства, материнства

1. На підставі заяви осіб, зазначених у статтях 126 і 127

цього Кодексу, або рішення суду орган державної реєстра-

ції актів цивільного стану вносить відповідні зміни до Кни-

ги реєстрації народжень та видає нове Свідоцтво про наро-

дження.

1. Відповідно до статті 144 СК максимальний термін для

реєстрації народження дитини становить один місяць.

У разі визнання батьківства до реєстрації народження ди-

тини батьком дитини записується той, хто визнав своє бать-

ківство. Якщо добровільне визнання батьківства відбулося

після реєстрації народження дитини, у Книгу реєстрації на-

роджень вносяться відповідні зміни.

Уляна Григорович народила дитину, не перебуваючи у шлюбі.

Прізвище батька відповідно до частини першої статті 135 СК

було записано за прізвищем матері.

Згодом Богдан Островський визнав своє батьківство. На

цій підставі до Книги народжень були внесені відповідні

зміни: замість запису лГригорович Тарас Богдановичы прі-

звище дитини було змінено на – лОстровськийы.

У зв’язку з визнанням батьківства видається нове свідоцт-

во про народження, у якому юридична фікція замінюється на

правдиву інформацію про батька дитини. Відповідні зміни

вносяться також у разі визнання батьківства судом.

2. Зміни до Книги реєстрації народжень вносяться також у

разі визнання материнства.

Стаття 135. Запис про батьків дитини, якщо батьківство,

материнство не встановлене

1. При народженні дитини у матері, яка не перебуває у

шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, за-

яви батька або рішення суду, запис про батька дитини у

271

РОЗДІЛ III

Глава 13

Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем і

тері, а ім’я та по батькові батька дитини записуються за;

вказівкою.

У разі смерті матері, а також за неможливості встане

вити місце її проживання запис про матір та батька дитв>

ни провадиться відповідно до цієї статті, за заявою рол

чів, інших осіб або уповноваженого представника заклг

охорони здоров’я, в якому народилася дитина.

2. Якщо батьки дитини невідомі, запис про них у Книзі ]

реєстрації народжень провадиться за рішенням органу!

опіки та піклування.

1. Чи слід заповнювати графу лБатькоы у актовому записі і

про народження дитини та у свідоцтві про народження дити-

ни, мати якої не перебуває у шлюбі з батьком і батьківству

щодо якої не визнане? Безперечно! Тоді яким має бути цей за-

пис?г

Указ Президії Верховної Ради СРСР лПро збільшення дер-

жавної допомоги вагітним жінкам, багатодітним та одиноким

матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про

встановлення почесного звання лМати-героїняы та заснуван-

ня ордена лМатеринська славаы і медалі лМедаль материнст-

ваы від 8 липня 1944 р., заборонивши судове встановлення ба-

тьківства, породив проблему прочерку, оскільки у свідоцтві

про народження дитини, народженої не у шлюбі, запис у гра-

фі лБатькоы не проводився. Цей прочерк був своєрідним тав-

ром для людини не лише у дитинстві, а й у зрілі роки.

2. Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік

про шлюб та сім’ю 1968 р. вирішили проблему запису у графі

лБатькоы таким чином: прізвище батька дитини записувало-

ся за прізвищем матері, а його ім’я та по батькові – за вказів-

кою матері, тобто за допомогою юридичної фікції. Така ж

норма містилася й у статті 55 КпШС.

Чи не було кращих варіантів вирішення проблеми?

Професор Г. К. Матвєєв пропонував надати матері право

вказувати у документах не лише ім’я та по батькові, а й

прізвище того, кого вона вважає батьком дитини, але без ви-

никнення у нього батьківських обов’язків. Опоненти цієї ідеї

побоювалися можливості зловживання жінками цим правом

272

Стаття 136

шляхом приписування батьківства щодо своїх дітей відомим

людям. У результаті чинна правова норма була залишена без

змін.

3. Частина перша статті 135 СК стосується випадків, коли

мати дитини сама звертається за реєстрацією народження ди-

тини.

Як і в статті 55 КпШС, їй надано право назвати ім’я та по

батькові батька дитини. Здебільшого матері називають справ-

жнє ім’я та по батькові батька. Лише іноді називають інше

ім’я, трактуючи це як своєрідну кару за зраду.

4. Абзац другий статті 135 СК стосується ситуацій, коли

мати дитини відома, але померла до реєстрації народження

дитини, а також коли місце її перебування невідоме. У цих

випадках реєстрація народження дитини здійснюється за за-

явою родичів матері чи інших осіб.

5. Якщо невідомі мати та батько дитини, запис про них

(прізвище, ім’я та по батькові) проводиться відповідно до

рішення органу опіки та піклування. За статтею 163 КпШС

такий запис проводився за заявою адміністрації лікувального

закладу, в якому народилася дитина.

Норма частини другої статті 135 СК вигідно вирізняється,

оскільки є підстави вважати, що орган опіки та піклування

зможе більш виважено підійти до вирішення цього питання.

Спільність прізвищ осіб, записаних матір’ю, батьком дити-

ни, створює видимість шлюбу. Ця обставина матиме для

дитини-сироти неабияке значення як оберіг від докорів та

зітхань.

Стаття 136. Оспорювання батьківства особою, яка записана

батьком дитини

1. Особа, яка записана батьком дитини відповідно до

статей 122,124,126 і 127 цього Кодексу, має право оспори-

ти своє батьківство, пред’явивши позов про виключення

запису про нього як батька з актового запису про наро-

дження дитини.

2. У разі доведення відсутності кровного споріднення

між особою, яка записана батьком, та дитиною суд поста-

18 3-132

273

РОЗДІЛ III

Глава 12

вовляє рішення про виключення відомостей про особу як

батька дитини з актового запису про її народження.

3. Оспорювання батьківства можливе лише після наро-

дження дитини і до досягнення нею повноліття.

4. Оспорювання батьківства неможливе у разі смерті

дитини.

5. Не має права оспорювати батьківство особа, записа-

на батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком

дитини вона знала, що не є батьком, а також особа, яка да-

ла згоду на штучне запліднення своєї дружини.

6. До вимоги чоловіка про виключення запису про нього

як батька з актового запису про народження дитини позов-

на давність не застосовується.

1. У пункті 15 постанови Пленуму Верхового Суду України

лПро застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та

сім’ю Україниы від 12 червня 1998 р. було вжито терміни

лвимога про оспорювання батьківстваы, лзаява про оспорю-

вання батьківстваы, лпозов про оспорювання батьківстваы, од-

нак жодного з них у статті 56 КпШС не було. У цій статті осо-

бі, яка була записана матір’ю, батьком дитини, надавалося

лправо оспорити проведений записы.

Термін лвимога про оспорювання батьківстваы вперше з’я-

вився у коментарі до статті 57 КпШС, який, незважаючи на

помилковість, набув поширення1.

Оспорення батьківства – це процес, який розпочинається

пред’явленням до суду не лвимоги про оспоренняы, а вимоги

про виключення імені особи як батька з актового запису про

народження дитини. Для порівняння: у разі оспорення дого-

вору сторона пред’являє суду не вимогу про оспорення догово-

ру, а вимогу про визнання договору недійсним.

У зв’язку з цим у частині першій статті 136 СК чітко ви-

значено зміст позовної вимоги.

2. Право оспорити своє батьківство мають три категорії чо-

ловіків:

1) той, хто перебував з матір’ю дитини у шлюбі;

1 Див.: Кодекс про шлюб та сім’ю Української РСР: Науково-практич-

ний коментар. – К., 1973. – С. 82-83.

274

Стаття 136

2) той, хто був у попередньому шлюбі з матір’ю дитини,

яка народилась після реєстрації шлюбу матері з іншою осо-

бою (повторного шлюбу);

3) той, хто не перебував з матір’ю дитини у шлюбі, але доб-

ровільно визнав своє батьківство.

3. Оспорюючи своє батьківство, особа вимагає від суду ви-

ключення його імені з актового запису про народження дити-

ни. І саме такою має бути резолютивна частина рішення суду

у разі задоволення позову.

4. Якщо ім’я позивача як батька виключене з актового за-

пису про народження дитини, дитина вважається такою, що

народжена батьками, які не перебувають у шлюбі між собою,

а тому запис про батька дитини має бути змінений відповідно

до частини першої статті 135 СК.

5. Оспорення батьківства заборонено до народження дити-

ни. І в цьому є незаперечний сенс, оскільки сумніви щодо сво-

го батьківства можуть бути безпідставними. Пред’явлення

відповідної вимоги до суду під час вагітності могло б негатив-

но вплинути на здоров’я матері та дитини. Крім того, заборо-

на оспорювання батьківства до народження дитини дає мож-

ливість двом заінтересованим особам спокійно проаналізува-

ти ситуацію та знайти найкращий вихід з неї.

6. Оспорення батьківства заборонено після досягнення ди-

тиною повноліття.

У цій нормі сконцентровано прагнення до збереження зіа-

*из ^ио між особою і тим, хто записаний її батьком, на весь

наступний час після досягнення нею повноліття. Іншими сло-

вами, батьківство, яке неоспорене до повноліття дитини, не

може бути оспорено уже ніким і ніколи, незалежно від при-

чин, які викликали сумнів щодо батьківства чи його катего-

ричне заперечення.

Таке традиційне законодавче рішення, сформульоване у

частині третій статті 136 СК, не можна все ж вважати незапе-

речним. У житті можуть виникнути такі ситуації, які можуть

спростувати правильність цієї норми. На допомогу тоді може

прийти конституційний принцип верховенства права.

7. Закон позбавляє можливості оспорювати батьківство то-

го, хто знав, що не є батьком дитини, але за його згодою був

зареєстрований ним.

18-3-Н2

275

РОЗДІЛ III

Глава 12

Г. одружився з жінкою, яка народила дитину, не перебуваю-

чи у шлюбі з її батьком. З метою зміцнення сім’ї Г. дав згоду

на реєстрацію себе батьком дитини, хоча знав, що не є ним.

Через певний час шлюб між ними було розірвано.

Г. оспорити запис його батьком дитини не зможе. Хіба що

лише тоді, коли доведе, що його дружина діяла недобросовіс-

но, маючи намір добитися запису його батьком своєї дитини і

не маючи наміру проживати з ним однією сім’єю.

Випадок з Г. засвідчує, що іноді батьком дитини може бути

записана особа, яка однозначно не була ним. Неможливість у

такому разі оспорити батьківство стимулює до виваженості,

чіткого усвідомлення правових наслідків такого запису.

8. Штучне запліднення дружини є способом вирішення

проблеми безплідності чоловіка. Якщо таке запліднення від-

булося за письмовою згодою чоловіка і відповідно він запи-

саний батьком дитини, оспорення чоловіком батьківства є не-

можливим, незалежно від наступного розвитку відносин між

подружжям. Тобто і в цьому випадку, як і у попередньому,

батьком дитини записаний не той, від кого вона походить на-

справді.

9. Позовна давність в один рік встановлена щодо вимог про

виключення запису про чоловіка як батька з актового запису

про народження дитини у кодексах багатьох держав. Вважа-

ється, що сумніви, які є у чоловіка щодо свого батьківства,

мають бути розвіяні у найкоротший час, щоби не створювати

невизначеності у відносинах між ним, жінкою та дитиною.

Причому, відповідно до частини першої статті 56 КпШС,

позовна давність починалася з того часу, коли чоловікові ста-

ло відомо або повинно було стати відомо про те, що він запи-

саний батьком дитини. Абсурдність цієї норми була очевид-

ною, оскільки вона відкрито спонукала чоловіка з моменту

реєстрації народження дитини шукати компромат на свою

дружину під страхом пропущення позовної давності.

У частині восьмій статті 136 СК закладена інша психоло-

го-правова аргументація: чим довше чоловік роздумує над до-

цільністю оспорення свого батьківства, тим більше шансів,

що він цього не зробить.

276

Стаття 137

За наполяганням матері 3. оспорив своє батьківство. Як було

встановлено за висновком експерта, некроз сперми (що ви-

ключає здатність до зачаття) виник у нього ще під час

відбування військової служби у небезпечних для здоров’я

умовах, а тому він не міг бути батьком дитини. У результаті

задоволення позову 3. втратив сім’ю, дитину, якій він п’ять

років був батьком. І це за умови, що своєї дитини у нього вже

ніколи не буде. Тобто втратив він набагато більше, ніж одер-

жав, заплативши за правду дорогою ціною.

Не виключено, що час, який лікує все, міг би нормалізу-

вати психічний стан 3. і допомогти йому реально оцінити си-

туацію.

Надзвичайно коротка позовна давність пришвидшує шлях

до суду. Відмова взагалі від позовної давності щодо даної ка-

тегорії вимог вигідна і батькові, і дитині: батькові – оскільки

створює можливість для перевірки своїх почуттів, дитині –

тому що продовжує час, коли ще всі, нехай хоч про людське

око, щасливі.

Стаття 137. Оспорювання батьківства після смерті особи,

яка записана батьком дитини

1. Якщо той, хто записаний батьком дитини, помер до

народження дитини, оспорити його батьківство мають пра-

во його спадкоємці, за умови подання ним за життя до но-

таріуса заяви про невизнання свого батьківства.

2. Якщо той, хто записаний батьком дитини, помер піс-

ля пред’явлення ним позову про виключення свого імені

як батька з актового запису про народження дитини, позов-

ну заяву можуть підтримати в суді його спадкоємці.

3. Якщо через поважні причини особа не знала про те,

що записана батьком дитини, і померла, оспорити батьків-

ство можуть її спадкоємці: дружина, батьки та діти.

4. До вимоги про виключення запису про особу як бать-

ка дитини з актового запису про народження дитини позов-

на давність не застосовується.

1. За життя особи, записаної батьком дитини, ніхто інший,

крім нього самого, оспорювати батьківство не має права, за

винятком випадків, встановлених у статті 138 СК.

277

РОЗДІЛ III

Глава 12

2. Якщо в момент запису батьком дитини чоловік був ви-

знаний судом недієздатним, його батьківство може оспорити

його опікун.

Відповідно до частини третьої пункту 15 постанови Плену-

му Верховного Суду України лПро застосування судами де-

яких норм Кодексу про шлюб та сім’ю Україниы від 12 червня

1998 р., якщо той, хто записаний батьком дитини, не оспорив

свого батьківства, то у разі його смерті інші особи не мати-

муть такого права. Таке роз’яснення містилося і в постанові

Пленуму Верховного Суду УРСР лПро деякі питання, що ви-

никли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб

та сім’ю Української РСРы від 15 червня 1973 р.

Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України залишило

без відповіді цілу низку запитань.

1. М. був призваний на строкову військову службу і прохо-

див її в Афганістані. За час його відсутності його дружина за-

вагітніла і народила дитину, батьком якої був записаний М.

Батьки М. не повідомили сина про це, щоб додатково не трав-

мувати його. М. був поранений, лікувався в госпіталі і неза-

баром помер.

2. Д. оспорив своє батьківство щодо молодшої дочки. Від-

повідно до двох висновків судово-біологічної експертизи його

батьківство виключалося. Однак напередодні судового за-

сідання Д. помер. До участі у справі була залучена сестра по-

зивача як спадкоємець за заповітом.

У першому випадку суд закрив провадження у справі,

оскільки батьки М. не могли бути позивачами, у другому –

вища судова інстанція закрила провадження у справі у зв’яз-

ку з тим, що лправонаступництво у такій категорії справ не

допускаєтьсяы.

Стаття 137 СК спрямована на законодавче врегулювання

проблеми на засадах справедливості, добросовісності, розум-

ності та відповідно до моральних засад суспільства.

З її допомогою чиняться перешкоди тому, хто прагне ви-

правдати свою поведінку презумпцією шлюбного батьківства

всупереч інтересам інших осіб, зокрема батьків того, чиє ба-

тьківство є предметом спору. Стаття 137 СК сприятиме утвер-

дженню принципу добросовісності у відносинах подружжя.

278

Стаття 137

3. Оскільки оспорення батьківства під час вагітності немож-

ливе, норма частини першої статті 137 СК дає право чоловіко-

ві матері дитини подати до нотаріуса заяву про невизнання

свого батьківства.

Якщо на момент народження дитини чоловіка не буде в

живих, на підставі цієї заяви оспорити батьківство зможуть

його спадкоємці.

4. У частині другій статті 137 СК передбачена можливість

процесуального, а не матеріально-правового правонаступниц-

тва. Це значить, що у разі смерті позивача, як у справі Д.,

підтримати його позовну вимогу зможуть його спадкоємці,

їхній матеріальний інтерес є таким, що охороняється зако-

ном, а тому має бути предметом захисту.

5. Норма частини третьої статті 137 СК є законодавчою

відповіддю на ситуацію, аналогічну тій, яка сталася із військо-

вослужбовцем М.

М. не знав, що його дружина народила дитину. Батьківство

після його смерті за статтею 137 СК могли б оспорити його ба-

тьки. І справа полягає не у бажанні успадкувати більшу част-

ку, а у самому факті зради їхнього сина, який щоденно ризи-

кував своїм життям, на що вони, мати та батько, мають право

реагувати.

Право на оспорення батьківства надано лише спадкоємцям

за законом першої черги.

6. Із загального правила про недопустимість оспорювання

батьківства після смерті особи, яка записана батьком дитини,

стаття 137 встановлює лише три винятки. Оспорення батьків-

ства після смерті того, хто записаний батьком, можливе у

разі:

1) подання ним письмового заперечення свого батьківства

до народження дитини;

2) пред’явленням ним за життя позову до суду про виклю-

чення запису про нього як батька дитини;

3) відсутності у нього, з поважних причин, інформації про

запис батьком дитини.

Тобто за інших обставин ніхто не може оспорити чуже ба-

тьківство, навіть за наявності для цього вагомих доказів.

279

РОЗДІЛ НІ

Глава 12

7. У випадках, зазначених у частинах першій-третій стат-

ті 137 СК, оспорення батьківства неможливе після досягнен-

ня дитиною повноліття або у разі її смерті до цього моменту.

Можна сперечатися щодо відповідності цих положень заса-

дам добросовісності та справедливості. Не виключено, що нас-

тупний розвиток законодавства внесе відповідні зміни. Сьо-

годні ж і без цього вагомість змін, що стосуються проблеми

оспорення батьківства, є значною.

8. З тих же міркувань, які викладені у коментарі статті

136 СК, на вимогу іншої особи про виключення запису про по-

мерлого як батька дитини, заявленої відповідно до частин

першої та третьої цієї статті, позовна давність не поширюється.

Стаття 138. Право матері дитини на оспорювання батьківст-

ва свого чоловіка

1. Жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право

оспорити батьківство свого чоловіка.

2. Вимога матері про виключення запису про її чоловіка

як батька дитини з актового запису про народження дити-

ни може бути задоволена лише у разі подання іншою осо-

бою заяви про своє батьківство.

3. До вимоги матері про внесення змін до актового запи-

су про народження дитини встановлюється позовна дав-

ність в один рік, яка починається від дня реєстрації наро-

дження дитини.

1. Презумпція шлюбного батьківства надає певні люри-

дичні пільгиы як матері, так і батькові дитини: дружина не

зобов’язана доводити батьківство чоловіка; чоловік має право

вимагати реєстрації себе батьком дитини. Отже, як уже

зазначалося, чоловік не має можливості запобігти реєстрації

себе батьком дитини, а дружина не має юридичних важелів

для того, щоб уникнути запису її чоловіка батьком дитини.

2. Кодекс 1969 р. не надавав матері дитини права оспорити

запис свого чоловіка батьком дитини.

Надавши матері дитини право на оспорення батьківства

свого чоловіка, у Сімейному кодексі поставлена умова її звер-

нення до суду, якою е подання іншою особою заяви про своє

батьківство. Якщо такої письмової заяви немає, позовна ви-

280

Стаття 139

мога матері дитини про виключення запису про її чоловіка як

батька дитини з актового запису про народження дитини не

може бути задоволена. Тобто стаття 138 СК не допускає пере-

творення соціального статусу дитини, народженої батьками,

які перебувають у шлюбі, у соціальний статус дитини, наро-

дженої батьками, які не перебувають у шлюбі, із записом

прізвища батька за прізвищем матері.

Як і в інших статтях, норми статті 138 СК забезпечують

стабільність умов життя дитини, оберігаючи її від душевних

потрясінь.

3. Оспорюючи батьківство свого чоловіка (колишнього чо-

ловіка), мати дитини має подати докази, які б спростували

презумпцію його батьківства.

4. Стаття 138 СК стосується особливої, досить рідкісної си-

туації: батьківство оспорює дружина – мати дитини, а не чо-

ловік – батько дитини. Оскільки така вимога матері порушує

стабільність умов життя дитини, загроза її подання не повин-

на тривалий час лвитатиы над головою її чоловіка як специ-

фічна кара за добро. Цим викликано поширення на такі вимо-

ги матері дитини позовної давності.

Та обставина, що за статтею 136 СК позовна давність не по-

ширюється, а за статтею 138 СК, навпаки, поширюється, не

означає відступлення від конституційного принципу рівності

статей. Відмінність між ними – результат певних біологічних

закономірностей, на які закон не може не зважати. Ця обста-

вина й зумовила специфічний підхід до визначення початку

позовної давності. Ним є день реєстрації народження дитини.

Припускається, що матір дитини володіє інформацією про

реального батька дитини, а отже, саме з моменту запису свого

чоловіка батьком дитини вона має підстави вважати свої ін-

тереси та інтереси дитини порушеними і вчинити дію, спря-

мовану на їх захист.

Стаття 139. Спір про материнство

1. Жінка, яка записана матір’ю дитини, може оспорити

своє материнство.

2. Жінка, яка вважає себе матір’ю дитини, має право

пред’явити позов до жінки, яка записана матір’ю дитини,

281

РОЗДІЛ III

Глава 12

про визнання свого материнства. Оспорювання материнст-

ва не допускається у випадках, передбачених частинами

другою та третьою статті 123 цього Кодексу.

3. До вимоги про визнання материнства встановлюється

позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли

особа дізналася або могла дізнатися, що є матір’ю дитини.

1. Спори про материнство – надзвичайно рідкісне явище.

У статті 139 СК йдеться про два випадки:

1) коли своє материнство оспорює та жінка, яка записана

матір’ю;

2) коли материнство жінки, яка записана матір’ю дитини,

оспорює інша жінка, яка вважає себе матір’ю цієї дитини.

Медична сестра пологового будинку, 35-річна Д., яка не пере-

бувала у шлюбі, була записана матір’ю дівчинки, яку відмо-

вилася забрати її мати. Такий запис було зроблено на підста-

ві фіктивної довідки пологового будинку про народження

дитини саме Д.

Через два роки за намовлянням свого чоловіка Д. подала

заяву до суду з вимогою про виключення її імені як матері з

актового запису про народження дитини. Висновком судово-

гінекологічної експертизи було підтверджено, що Д. не наро-

джувала дітей.

Трапляється, що матір’ю дитини записується бабуся, щоб

приховати позашлюбне материнство своєї дочки, але такі

юридичні лфокусиы, як правило, дуже швидко викриваються.

2. Набагато складнішими є спори про материнство, викли-

кані підозрою в підміні дитини.

У 1983 р. в пологовому відділенні сільської лікарні дві жін-

ки народили хлопчиків: для С. – це була перша дитина, для

Н. – шоста, але кожна попередня її дитина помирала, не до-

живши до одного року. Завдяки відсутності належного конт-

ролю Н. вночі поміняла дітей, а через чотири місяці дитина,

з якою С. виписалася з лікарні, померла. Селом поповзли чут-

ки, які згодом підтвердилися.

Під приводом потреби негайної госпіталізації Н. з дити-

ною була поміщена до лікарні. Це дало можливість слідству

провести судово-біологічну експертизу, висновок якої ви-

ключив походження дитини від Н. та її чоловіка.

282

Стаття 140

Ухвалою судової колегії в цивільних справах Івано-Фран-

ківського обласного суду було визнано материнство С., і ди-

тина з лікарні, де вона перебувала під посиленим наглядом,

була передана її справжнім батькам. З урахуванням мотивів

діяння та психічного стану Н. кримінальна справа проти неї

була закрита.

3. Оспорювання материнства має свою межу. Не має права

на пред’явлення позову про виключення свого імені як матері

з актового запису про народження дитини дружина, в орга-

нізм якої укорінено зародок, зачатий від совокуплення спер-

матозоїда її чоловіка та яйцеклітини іншої жінки. Жінка,

якій належала яйцеклітина, не матиме права на пред’явлен-

ня позову про визнання свого материнства.

Отже, матір’ю дитини беззастережно вважатиметься та

жінка, яка виносила і народила дитину.

4. Відповідно до частини третьої статті 139 СК позовна дав-

ність поширюється на вимоги про визнання материнства,

тобто на ситуації, коли на материнство щодо дитини претен-

дує інша жінка.

В. для приховання позашлюбного материнства своєї молод-

шої сестри П. була записана матір’ю дитини і фактично ста-

ла для неї матір’ю. Оскільки про такий запис, вчинений 1 лю-

того 2003 р., П. знала, то для роздумів про доцільність за-

явлення вимоги про визнання свого материнства їй надано не

так багато часу.

Стаття 140. Оспорювання батьківства, материнства особи,

яка сплачує аліменти за рішенням суду

1. Стягнення з особи, яка записана батьком, матір’ю,

аліментів на дитину не є перешкодою для звернення до су-

ду з позовом про виключення відомостей про неї як батька,

матері дитини з актового запису про її народження.

1. У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР

лПро деякі питання, що виникли в судовій практиці по засто-

суванню Кодексу про шлюб та сім’ю УРСРы від 15 червня

283

РОЗДІЛ III

Глава 12

1973 р. судам було заборонено приймати до свого проваджен-

ня лпозови про оспорювання батьківстваы, якщо є рішення

суду, що набрало законної сили про стягнення аліментів на

дитину. Така ж заборона містилася і у постанові Пленуму

Верховного Суду СРСР лПро застосування судами законодавс-

тва при розгляді справ про встановлення батьківства і про

стягнення аліментів на дітей та інших членів сім’їы від

25 березня 1982 р.

У пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України

лПро застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та

сім’ю Україниы від 12 червня 1998 р. судам дається дещо ін-

ша настанова: лзаява про оспорювання батьківстваы може бу-

ти розглянута судом лише після скасування рішення про стяг-

нення аліментів. Свою позицію Пленум Верховного Суду

України аргументував тим, що у справах про аліменти і про

оспорювання батьківства фігурують ті самі сторони, спір

ведеться щодо того ж предмета і за тих же обставин.

На помилковість такої позиції не раз зверталася увага в

літературі, зокрема професором Є. Г. Пушкарем.

2. У спорах про стягнення аліментів питання про батьківс-

тво відповідача презюмується, тому не є ні предметом спору,

ні предметом доказування. Спір про батьківство – це спір

між матір’ю дитини і можливим її батьком, а не спір між ним

та дитиною. Обставини, які зумовлюють спір про аліменти і

спір про батьківство, також не співпадають.

Саме на цих теоретичних засадах побудована стаття 140 СК.

3. Норма статті 140 СК дозволяє заінтересованій особі звер-

нутися з позовом про виключення відомостей про неї як мате-

рі чи батька дитини з актового запису про її народження і то-

ді, коли з неї стягуються аліменти.

У новому Цивільному процесуальному кодексі має бути ви-

значена подальша судова процедура. Видається, мова має йти

про розгляд спору про материнство, батьківство по суті. У ра-

зі задоволення позову рішення суду про стягнення аліментів

мало би бути скасоване за нововиявленими обставинами.

284

Стаття 141

Глава 13. ОСОБИСП НЕМАЙНОВІ ПРАВА

І ОБОВ’ЯЗКИ БАТЬКІВ ТА ДІТЕЙ

Стаття 141. Рівність прав та обов’язків батьків щодо дитини

1. Мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо ди-

тини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між

собою.

2. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх ок-

ремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звіль-

няє від обов’язків щодо дитини.

1. Однією із загальних засад регулювання сімейних відно-

син є рівність прав та обов’язків жінки та чоловіка (частина

шоста статті 7 СК). Це принципове положення конкретизова-

не у статті 141 СК щодо жінки та чоловіка як матері та батька

дитини.

Жінка як мати давно перестала бути об’єктом дискриміна-

ції. Батьківські права як загальна категорія (термін лмате-

ринські праваы не використовується) походить від слова лба-

тькиы, а отже, їх носіями є мати і батько в рівній мірі. Усі пи-

тання відносин з дитиною мають вирішуватися між матір’ю

та батьком на основі взаємного порозуміння, однак в житті

так буває не завжди.

Прояви дискримінації одного з батьків у відносинах з діть-

ми часто є результатом одержаного у сім’ї неправильного ви-

ховання, рис характеру, скрутного матеріального становища,

низького культурного рівня особи. Але така реальна нерів-

ність перебуває за межами законодавчого регулювання.

2. Права та обов’язки матері та батька щодо дитини є рів-

ними навіть тоді, коли вони не є подружжям. Той, хто визнав

своє батьківство, або той, чиє батьківство було визнане судом,

має такі ж особисті та майнові права і обов’язки, як і той, хто

перебуває у шлюбі з матір’ю дитини. На жаль, більшість з

цих лнешлюбнихы батьків, сплачуючи аліменти, не виявля-

ють зацікавленості у здійсненні особистих прав та виконанні

особистих немайнових обов’язків щодо дитини.

РОЗДІЛ III_______________________Глава 13

3. На обсяг батьківських прав та обов’язків не впливає та

обставина, що один із батьків або навіть вони обоє прожива-

ють окремо від дитини.

Сімейний кодекс містить серйозні гарантії права того, хто

не проживає з дитиною, брати участь у її вихованні. Ними є,

зокрема, відшкодування матеріальних збитків тим, хто чи-

нить йому перешкоди у здійсненні своїх прав щодо дитини.

4. Рівність прав та обов’язків батьків щодо дитини не при-

пиняється у разі розірвання шлюбу. Договір між дружиною

та чоловіком (стаття 109 СК) дасть змогу забезпечити тому,

хто після розірвання шлюбу проживатиме окремо, можли-

вість безперешкодного здійснення своїх батьківських прав та

виконання обов’язків.

5. На обсяг прав та обов’язків матері, батька щодо дитини

не впливає вік матері чи батька дитини, стан їхнього фізично-

го здоров’я. Хоча ці обставини можуть внести відповідні корек-

тиви у здійснення ними цих прав та виконання обов’язків.

6. Діти мають рівне право на виховання з боку матері та ба-

тька. Вони є носіями рівних обов’язків стосовно матері, бать-

ка щодо піклування про них та надання їм матеріальної допо-

моги, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між со-

бою.

Стаття 142. Рівність прав та обов’язків дітей щодо батьків

1. Діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, не-

залежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між

собою.

1. Правовий зв’язок між дитиною та матір’ю і батьком

виникає на підставі відповідного запису у Книзі реєстрації

народжень та підтверджується свідоцтвом про народження,

незалежно від наявності шлюбу між батьками. Тому кожна

дитина, у свідоцтві про народження якої матір’ю та батьком

записані реальні особи, має щодо них рівні права та рівні обо-

в’язки.

Однак мати рівні права на сторінках закону та реальне

рівне право у житті – це не завжди одне і те саме. Якщо особа

визнала своє батьківство добровільно, можна ще сподіватися,

286

Стаття 143

що дитина одержуватиме від батька любов, опіку, виховання.

Якщо ж батьківство було визнане судом, тобто всупереч во-

лі, шанси у дитини здійснити свої природні права на батьків-

ську ласку, любов, турботу, виховання дуже малі. Такі бать-

ки свої обов’язки щодо дитини обмежують лише сплатою

аліментів, і то здебільшого не добровільно, а на підставі рі-

шення суду.

Тому у разі народження дитини матір’ю, яка не перебувала

у шлюбі, ця дитина майже завжди почуватиме себе скривдже-

ною на тлі інших дітей, які мають батька не лише як запис в

документі: її нікому взяти на руки, нікому захистити, їй

ніким гордитися.

2. Після досягнення повноліття обов’язок дочки, сина пік-

луватися про матір, батька також не пов’язується із наявніс-

тю шлюбу між ними. У зв’язку з цим відсутність шлюбу вза-

галі чи розірвання шлюбу між батьками не впливають на об-

сяг обов’язків дітей.

Однак батькам, які у свій час відцуралися дитини, як пра-

вило, годі сподіватися, що у разі досягнення пенсійного віку

недолюблена ними дитина буде піклуватися про них належ-

ним чином. Тому і для них право на піклування від дітей мо-

же так само залишитися лпаперовимы правом.

Стаття 143. Обов’язок батьків забрати дитину з пологового

будинку або іншого закладу охорони здоров’я

1. Мати, батько дитини, які перебувають у шлюбі, зобо-

в’язані забрати дитину з пологового будинку або з іншого

закладу охорони здоров’я.

2. Мати, яка не перебуває у шлюбі, зобов’язана забрати

дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони

здоров’я.

3. Дитина може бути залишена батьками у пологовому

будинку або в іншому закладі охорони здоров’я, якщо вона

має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку,

а також за наявності інших обставин, що мають істотне

значення.

4. Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку

або з іншого закладу охорони здоров’я, забрати дитину ма-

9Я7

РОЗДІЛ III

Глава 13

ють право її баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки,

та піклування.

1. За статтею 70 КпІПС батьки або один з них могли бути’

позбавлені батьківських прав за те, що вони без поважних

причин відмовилися взяти дитину з пологового будинку чи’

іншого дитячого лікувально-профілактичного або навчально-

виховного закладу. Отже, була встановлена санкція за бездія-

льність батьків, хоча обов’язок взяти дитину на той час ніде у

законі прямо сформульований не був.

Стаття 143 СК зобов’язує мати та батька дитини забрати її

з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я.

Це перший, за хронологічним відліком, обов’язок матері, ба-

тька щодо дитини.

2. У частині другій статті 143 СК сформульований обов’я-

зок матері забрати дитину, яку вона народила, не перебуваю-

чи у шлюбі. У цій статті нічого не сказано про обов’язок бать-

ка дитини, але не тому, що він наче дискримінується, а тому,

що для визначення його батьківства потрібен, як правило, пе-

вний проміжок часу. Дитину ж у більшості випадків, задля її

ж інтересів, слід забрати якнайшвидше. Тому той, хто визнав

своє батьківство, або той, чиє батьківство визнане рішенням

суду, матиме право забрати дитину з пологового будинку, як-

що мати померла під час пологів або відмовилася забрати ди-

тину.

Хоча це не випливає із закону, перевагу забрати дитину все

ж має мати – жінка, яка її народила. З’ясовування обставин,

пов’язаних з батьківством, повинне відбуватися поза межами

лікувального закладу.

3. Дитина, яка має вади фізичного чи психічного розвитку,

потребує особливої опіки, і насамперед з боку матері та бать-

ка. Однак останні не завжди спроможні таку опіку надавати.

Тому закон дозволяє залишити, тобто не забирати таку дити-

ну з пологового будинку. Дитина може бути залишена і за ін-

ших обставин, а саме: через хворобу матері, відсутність жит-

ла чи достатнього доходу. Пропозиція про розширення під-

став, за яких мати може не забрати дитину, була внесена

народним депутатом України Л. Безуглою. Такій дитині

(лдержавній дитиніы) будуть створені державою умови для

288

Стаття 144

розвитку, навчання, виховання. Однак жодна, навіть найкра-

ща вихователька чи няня не зможуть замінити дитині матері

чи батька. Тому дещо дивною є фраза: лбатьки або особи, які

їх заміняютьы.

Рішення лне забиратиы дитину має бути дуже і дуже вива-

женим. Батьки, які не забрали дитину, не завжди є такими,

що відцуралися від неї, і не завжди заслуговують осуду.

Державою мають бути створені умови для того, щоб бать-

ки, які не забрали дитину, відвідували її, брали посильну

участь у її вихованні, щоб не був перерваний зв’язок між ди-

тиною та її родом, так життєво необхідний для неї.

4. У першій редакції цієї статті був сформульований обо-

в’язок баби, діда, інших родичів забрати дитину, якщо її не

забрали батьки, за умови, що у них є можливість для вихо-

вання та розвитку дитини. Однак відповідна норма стала

об’єктом критики. У зв’язку з цим слово лобов’язокы було за-

мінено на лправоы.

Головним юридичним управлінням Апарату Верховної Ра-

ди України пропонувалося надати право забрати дитину лише

тому, хто призначений опікуном. Однак призначення опіки –

справа досить тривала. Життєва ж ситуація може вимагати

іноді негайного забрання дитини, наприклад, у зв’язку з не-

обхідністю надання їй невідкладної кваліфікованої медичної

допомоги в іншому місці.

Було знайдено компромісний варіант: інша особа може

забрати дитину лише з дозволу органу опіки та піклування.

На орган опіки та піклування покладений обов’язок визна-

чити, чи здатна особа, яка бажає забрати дитину, забезпечити

їй умови для фізичного, духовного та морального розвитку.

Стаття 144. Обов’язок батьків зареєструвати народження ди-

тини в державному органі реєстрації актів ци-

вільного стану

1. Батьки зобов’язані невідкладно, але не пізніше одно-

го місяця від дня народження дитини, зареєструвати наро-

дження дитини в державному органі реєстрації актів ци-

вільного стану.

19 3-132

289

РОЗДІЛ III

Глава 13

Невиконання цього обов’язку є підставою для покла-

дення на них відповідальності, встановленої законом.

2. У разі смерті батьків або неможливості для них з ін-

ших причин зареєструвати народження дитини реєстрація

провадиться за заявою родичів, інших осіб, уповноважено-

го представника закладу охорони здоров’я, в якому наро-

дилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.

3. Реєстрація народження дитини провадиться держав-

ним органом реєстрації актів цивільного стану з одночас-

ним визначенням її походження та присвоєнням прізвища,

імені та по батькові.

4. Реєстрація народження дитини засвідчується Свідоц-

твом про народження, зразок якого затверджує Кабінет Мі-

ністрів України.

1. Насамперед слід звернути увагу на те, що реєструється

не дитина, а народження дитини.

Народження дитини є актом цивільного стану, який вва-

жається здійсненим у момент появи дитини на світ. Конвен-

ція про права дитини (стаття 7) зобов’язує батьків зареєстру-

вати дитину лзразу ж після народженняы. Незважаючи на це,

стаття 164 КпШС зобов’язувала провести таку реєстрацію

протягом трьох місяців, що вважалося антиконвенційним.

У першій редакції статті 144 СК було відтворено норму Кон-

венції про права дитини, однак в процесі подальшої роботи,

за наполяганням Головного юридичного управління Апарату

Верховної Ради України, було зроблено уточнення: лале не

пізніше одного місяцяы.

Терміну лневідкладноы відповідає за змістом слово лякнай-

швидшеы. Отже, дитину слід зареєструвати відразу, як тільки

буде для цього можливість.

Місячний строк – специфічний правовий орієнтир, який,

підсилений можливістю адміністративної відповідальності,

буде стимулювати батьків до належного виконання ними цьо-

го обов’язку.

2. У частині другій статті 144 СК наведений перелік осіб,

які можуть подати заяву про реєстрацію народження дитини,

якщо цього не можуть зробити батьки дитини.

290

Стаття 145

3. Реєстрація народження дитини – складний за значен-

ням правовий акт. Реєстрація засвідчує походження дитини

шляхом зазначення імені матері та батька дитини та інди-

відуалізує дитину шляхом присвоєння їй прізвища (родового

імені), по батькові (батьківського імені) та власного імені.

4. Свідоцтво про народження – важливий документ, який

засвідчує походження дитини. І в цьому його правопідтверд-

жуюче значення.

Свідоцтво про народження індивідуалізує людину. І в цьо-

му його правовстановлююче значення.

Стаття 145. Визначення прізвища дитини

1. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків.

Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище ди-

тини визначається за їхньою згодою.

2. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти

дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з’єднання їх-

ніх прізвищ.

3. Спір між батьками щодо прізвища дитини може ви-

рішуватися органом опіки та піклування або судом.

1. Частина перша статті 145 СК відтворює норму, яка міс-

тилася у статті 62 КпШС. При її застосуванні ніколи трудно-

щів не виникало.

Відповідно до української національної традиції прізвище

дитини, за умови, що її батьки не мають спільного прізвища,

визначається за прізвищем батька.

Наполягання жінки-матері на присвоєнні дитині її прізви-

ща, як правило, викликає у батька та його родини спротив.

Життєва порада матері дитини: для уникнення зайвих

конфліктних ситуацій і з урахуванням вищенаведеної тради-

ції не слід робити з цього проблему. Варто зважати на те, що

дитина, ставши повнолітньою, матиме право змінити прізви-

ще у загальному порядку, встановленому законом.

2. Частина друга статті 145 СК містить нововведення, яке

дає можливість згладити протистояння при визначенні прізви-

ща дитини, присвоївши дитині подвійне прізвище, що утво-

рене із прізвищ матері та батька.

19-3-132

291

РОЗДІЛ III

Глава 13

Таке з’єднання прізвищ не може трактуватись як відступ-

лення від загального правила, визначеного у частині першій

цієї статті.

Норма частини другої статті 145 СК не є, звичайно, запро-

шенням усіх батьків лз’єднуватиы свої прізвища для дитини,

вона є лише шансом для уникнення конфлікту, а тому може

стати декому у пригоді.

3. Прізвище дитини може бути предметом спору, але ні в

літературі, ні в опублікованій судовій практиці такі випадки

не зафіксовані.

Стаття 146. Визначення імені дитини

1. Ім’я дитини визначається за згодою батьків.

Ім’я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у

шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківс-

тва визначається матір’ю дитини.

2. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо ін-

ше не випливає із звичаю національної меншини, до якої

належать мати і (або) батько.

3. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішу-

ватися органом опіки та піклування або судом.

1. Як вважають спеціалісти, особисте ім’я дитини визначає

її долю. Якщо навіть не вірити цьому, незаперечним є те, що

до вибору імені дитини слід ставитися серйозно.

При виборі імені дитини спрацьовують різноманітні чин-

ники: родинні традиції, особисті уподобання, асоціація з іме-

нем видатної особи. Мають силу і релігійні традиції. Так, як-

що хлопчик народився 12 липня, то він, як правило, буде на-

званий Павлом чи Петром, якщо 14 січня – то Василем,

якщо 1 грудня – то Романом. Дівчинка, народжена 22 груд-

ня, має вагомі шанси бути названою Анною, а 8 вересня –

Наталією.

Мода на так звані лреволюційніы та пишномовні іноземні

імена пройшла, ми повертаємося знову до своїх, воістину

українських імен: Святослав, Борислав, Ярослав, Мирослав,

Зореслав, Любомир, Богдан з відповідними жіночими анало-

гами, до Ярополка і Аскольда, Віри, Надії та Любові, Орисі,

Ярини.

2. Ім’я дитини визначається за порозумінням між матір’ю

та батьком. Оскільки за реєстрацією народження дитини мо-

292

Стаття 147

же звернутися до органу РАЦСу один із батьків, припускаєть-

ся, що власне ім’я дитини вибране за їхньою згодою.

Якщо дитина була названа матір’ю, яка не перебувала в

шлюбі з її батьком, то у разі визнання його батьківства ім’я

дитини може бути змінено відповідно до досягнутої ними до-

мовленості. Як показує життя, у разі визнання батьківства

зміна імені дитини її батьком не ініціюється.

3. Традиція присвоєння дитині двох власних імен існує від-

давна. Вона була породжена, головним чином, необхідністю

дотримання канонічної вимоги: дитина, народжена у день

відповідного Святого, мала одержати його ім’я. Оскільки це

ім’я було не завжди до вподоби батькам, вони до обов’язково-

го імені долучали те, яким мали намір щоденно називати ди-

тину. В результаті дитина, народжена 19 грудня, називалася,

приміром, Миколою-Ярославом, а 7 липня – Іваном-Олек-

сандром.

У частині другій статті 146 СК право на присвоєння дитині

кількох імен на законодавчому рівні надане вперше.

У статті 63 КпШС не було заборони присвоювати дитині

два імені, але й не було і прямого дозволу на це, тому зреа-

лізувати своє бажання надати дитині подвійне ім’я батькам

не завжди вдавалося.

Якщо дитина названа, наприклад, Ірина-Богдана, то це од-

не, але подвійне ім’я чи два самостійні імені? Більшість аргу-

ментів схиляє нас до того, що це два самостійні імені. Хоча

риска між ними мала би свідчити про складне, але єдине ім’я.

4. Право присвоїти дитині три чи більше імен надано лише

тим представникам національних меншин, звичаєве право

яких це дозволяє.

5. Незгоди, які іноді є між батьками щодо імені дитини, як

правило, залагоджуються спільним порозумінням, тому до

спорів, які передавалися б на розгляд органу опіки та піклу-

вання чи суду справа, зазвичай, не доходить.

Стаття 147. Визначення по батькові дитини

1. По батькові дитини визначається за іменем батька.

2. По батькові дитини, народженої жінкою, яка не пере-

буває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не

визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини

назвала її батьком.

293

РОЗДІЛ III

Глава 13

1. Третім складовим елементом імені дитини є по батькові.

Та обставина, що традиція називати людину по батькові існу-

вала не всюди і не завжди, не спростовує історичної правди: в

документах, які засвідчували походження дитини, завжди

була інформація про батька (син Павла, дочка Василя). Отже,

документальне підтвердження походження від батька і звер-

нення до особи за іменем і по батькові – це різні речі. Перше –

існувало з давніх давен і має зберегтися. Друге ж залежить

від місцевої традиції, поваги до свого батька, а тому має ви-

значатися самою особою. Звернення до особи лише по батько-

ві, тобто без власного імені (лПетрівнаы, лРомановичы), не

властиве українській культурі і звучить певною мірою зневаж-

ливо.

Власне ім’я особи, записаної батьком дитини, автоматично

визначає по батькові дитини.

2. Якщо ім’я батька є подвійним, то по батькові дитини мо-

же бути записано відповідно до одного з цих імен. Випадки

визначення по батькові за двома іменами батька не зафіксова-

ні.

3. Кожна дитина, незалежно від жодних обставин, має ма-

ти лпо батьковіы, навіть тоді, коли реальний батько не встанов-

лений. У цьому разі лпо батьковіы може бути вигаданим.

Стаття 148. Зміна прізвища дитини її батьками

1. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється

прізвище дитини, яка не досягла семи років.

2. У разі зміни прізвища обома батьками прізвище ди-

тини, яка досягла семи років, змінюється за її згодою.

3. У разі зміни прізвища одного з батьків прізвище ди-

тини може бути змінене за згодою обох батьків та за зго-

дою дитини, яка досягла семи років.

4. У разі заперечення одним із батьків щодо зміни

прізвища дитини спір між ними щодо такої зміни може ви-

рішуватися органом опіки та піклування або судом. При ви-

рішенні спору беруться до уваги виконання батьками своїх

обов’язків щодо дитини, а також інші обставини, які засвід-

чують відповідність зміни прізвища інтересам дитини.

294

Стаття 148

1. Прізвище дитини визначається за спільним прізвищем

батьків чи прізвищем одного з них.

Зміна прізвища батьками або тим із них, прізвище якого

носить дитина, веде до беззастережної зміни прізвища ма-

ленької дитини. Вік лсім роківы вибраний не випадково. Ди-

тина готується до школи або уже навіть навчається, саме під

цим прізвищем відома у своєму середовищі, а тому сама має

брати участь у вирішенні питання про його зміну.

Ця норма є виявом поваги до дитини, вона співзвучна зі

статтею 8 Конвенції про права дитини, якою держави-учасни-

ці зобов’язуються поважати право дитини на збереження ін-

дивідуальності, в тому числі її імені.

У частині другій статті 148 СК йдеться про ситуацію, яка

виникає у разі зміни прізвища обома батьками. За аналогією

закону норми цієї статті мають стосуватися і випадків, коли

змінено прізвище одного із батьків, але саме того, прізвище

якого носить дитина, а також випадків, коли дитина носить,

наприклад, прізвище батька, а мати бажає, щоби дитина носи-

ла її прізвище.

2. Частина третя статті 148 СК стосується ситуації, коли

змінено прізвище лише одного з батьків, тобто коли дружина

і чоловік мали спільне прізвище, це прізвище має і дитина,

але згодом мати, наприклад, змінила своє прізвище. Для

лпереводуы дитини на нове прізвище матері необхідна згода

батька дитини і самої дитини, якщо вона досягла семи років.

3. Частина четверта статті 148 СК надає матері, батькові

при виникненні спору.щодо доцільності зміни прізвища дити-

ни право звернутися за його вирішенням до органу опіки та

піклування або до суду.

4. Часто бажання матері лперевестиы дитину з прізвища

батька на її прізвище обумовлене бажанням помсти. Однак

цей мотив не може мати вирішального значення.

Найчастіше у зміні прізвища дитини на прізвище матері

прослідковуються елементи своєрідного покарання (санкції)

за залишення батьком сім’ї, у якій проживає дитина, за вчи-

нення ним злочину, який може вплинути на честь дитини,

або за неналежне виконання ним своїх батьківських обов’яз-

ків. З цих міркувань можливість зміни прізвища дитини на

295

РОЗДІЛ III

Глава 13

прізвище одного з батьків є своєрідним правовим стимулом

для другого з батьків, прізвище якого носить дитина, до нале-

жного виконання своїх обов’язків.

Стаття 149. Зміна по батькові дитини

1. У разі, якщо батько змінив своє ім’я, по батькові ди-

тини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється за її

згодою.

1. Зміна імені батька веде до беззастережної зміни по бать-

кові малолітньої дитини. Оскільки по батькові ще не викори-

стовується публічно для індивідуалізації дитини, така зміна

проводиться без її згоди. Водночас право дитини бути вислу-

ханою (стаття 171 СК) вимагає від батьків роз’яснити їй ситу-

ацію і вислухати її думку щодо цього.

2. Дитина, яка досягла чотирнадцяти років, уже має своє

місце в суспільстві, готується до самостійного життя, асоціює

своє ім’я із тим по батькові, яке є у її документах. Тому її зго-

да чи заперечення на зміну по батькові матиме вирішальне

значення. Отже, не виключена ситуація, коли батько змінить

своє ім’я, а по батькові в документах його сина чи дочки зали-

шиться попереднім.

Стаття 150. Обов’язки батьків щодо виховання та розвитку

дитини

1. Батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги

до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та ро-

дини, свого народу, своєї Батьківщини.

2. Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини,

її фізичний, духовний та моральний розвиток.

3. Батьки зобов’язані забезпечити здобуття дитиною пов-

ної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного

життя.

4. Батьки зобов’язані поважати дитину.

5. Передача дитини на виховання іншим особам не

звільняє батьків від обов’язку батьківського піклування

щодо неї.

6. Забороняються будь-які види експлуатації батьками

своєї дитини.

296

Стаття 150

7. Забороняються фізичні покарання дитини батьками,

а також застосування ними інших видів покарань, які при-

нижують людську гідність дитини.

1. Декларація прав дитини, проголошена Генеральною Асам-

блеєю ООН 20 листопада 1959 р., як принципове положення

визначила, що дитина повинна зростати в умовах турботи.

Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки

несуть основну відповідальність за виховання дитини. Най-

кращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

2. Обов’язок виховувати, ростити дитину – найважливі-

ший обов’язок матері та батька. Це – обов’язок не лише пе-

ред дитиною, а й перед усією родиною та суспільством.

У частині першій статті 150 СК визначені головні напрями

виховного процесу, який мав би зосереджуватися на основних

суспільних цінностях – повазі до інших людей, любові до

членів своєї сім’ї, родини. Виховання почуття любові може

здійснюватися лише засобами любові. Любов для дитини –

це її внутрішня потреба. Брак любові у дитячі роки – це ду-

ховний дисбаланс на усе життя.

Закон України лПро освітуы1 у статті 59 детально визна-

чає, які дії належить вчиняти батькам для розвитку дитини

як особистості. Зокрема, цим законом батьки зобов’язуються

виховувати у дітей працелюбність, почуття доброти, милосер-

дя, шанобливе ставлення до старших.

Виховання дитини – це місія великої політичної ваги.

Україні, як і будь-якій іншій державі, потрібні не космопо-

літи, а патріоти українського народу, патріоти Батьківщини,

але виховати патріота можуть лише патріоти.

3. Цивільний кодекс України услід за міжнародно-право-

вими документами, ратифікованими Україною, визначає здо-

ров’я як стан повного фізичного, духовного і соціального бла-

гополуччя, а не лише як відсутність хвороб чи фізичних вад.

Різкий спад фізичного аспекту здоров’я, якому батьки не в

змозі запобігти, часто перетворює обов’язок піклуватися про

здоров’я дитини у обов’язок по забезпеченню її медичною до-

помогою, якість якої нерідко залежить від матеріального ста-

ну батьків.

ВВР УРСР. – 1991. – № 34. – Ст. 451.

297

РОЗДІЛ III

Глава 13

Духовна, моральна деградація, яка охопила велику части-

ну людей дітородного віку, ставить під загрозу можливість

належного виконання ними своїх батьківських обов’язків.

4. Конституція України у статті 53 встановлює обов’язко-

вість повної загальної середньої освіти, а Закон України лПро

освітуы зобов’язує батьків сприяти здобуттю дітьми освіти у

закладах освіти або забезпечувати повноцінну домашню ос-

віту.

5. Повага до дитини має базуватися на визнанні незапереч-

ної істини: дитина – це маленька людина, зі своїм внутріш-

нім світом, своїми уподобаннями, своїми бажаннями та пот-

ребами.

Повага до дитини – це повага до її прав, визначених Кон-

венцією про права дитини та іншими законодавчими актами.

Прояви неповаги батьків до дітей – умисні чи випадкові,

неосмислені – є, на жаль, явищем поширеним: мати без відо-

ма дитини викинула на смітник її улюблену іграшку; батько

у грубій формі вичитував дитину за низьку оцінку; мати си-

ломіць впихає в дитину їжу, яку вона не любить; батько пуб-

лічно покарав сина за якусь провину.

6. Батьки мають право передати дитину на виховання бабу-

сі, дідусеві, іншим родичам чи передати на виховання дитя-

чій установі.

Батьки в окремих випадках можуть не забрати дитину з

пологового будинку чи іншого закладу охорони здоров’я, ви-

являючи цим намір і бажання передати дитину під опікуван-

ня органу опіки та піклування. Однак у кожному із цих ви-

падків батьківські обов’язки щодо дитини не припиняються.

Отже, немає такої обставини, яка би звільнила дієздатних ма-

тір чи батька від обов’язку піклуватися про дитину.

7. Конвенція про права дитини у статті 32 передбачає за-

хист дитини від економічної експлуатації та виконання робо-

ти, яка може бути небезпечною для її здоров’я, бути перешко-

дою в одержанні освіти, фізичного, розумового, духовного,

морального і соціального розвитку. Стаття 34 Конвенції зобо-

в’язує держави-учасниці захищати дитину від усіх форм сек-

суальної експлуатації: у проституції, в порнографії та порно-

графічних матеріалах.

298

Стаття 151

У частині шостій статті 150 СК лаконічно відтворено кон-

венційні норми про заборону будь-якого (економічного, фізич-

ного, сексуального) виду експлуатації батьками своєї дитини.

8. Виконання дитиною батьківських настанов має забез-

печуватися лише за допомогою методів, які не принижують

гідності дитини, не порушують її конституційні права як лю-

дини.

У статті 26 Конституції України одним із прав людини на-

звано право на особисту недоторканність. Відповідно до цього

Сімейний кодекс України вперше серед усіх законодавчих ак-

тів прямо забороняє фізичне покарання дитини. Така заборо-

на не припинить, на жаль, відразу цього явища. Можна лише

очікувати, що побиття як протиправна поведінка згодом

поступиться іншим, більш гуманним методам виховного впли-

ву. Для цього потрібен час, велика просвітницька робота

серед батьків, істотні соціально-економічні зміни, які унемож-

ливили би використання дітей як об’єкт психологічної розрядки.

Закон забороняє не лише фізичні, а й інші види покаран-

ня, які принижують людську гідність дитини (тримання у

підвалі, іншому темному приміщенні, позбавлення їжі тощо).

Стаття 151. Права батьків щодо виховання дитини

1. Батьки мають переважне право перед іншими особа-

ми на особисте виховання дитини.

2. Батьки мають право залучати до виховання дитини

інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юри-

дичним особам.

3. Батьки мають право обирати форми та методи вихо-

вання, крім тих, які суперечать закону, моральним заса-

дам суспільства.

1. Як записано у статті 5 Хартії прав сім’ї, представленої

Апостольським Престолом 22 жовтня 1983 р., лоскільки бать-

ки дали життя своїм дітям, вони мають первинне і невід’ємне

право виховувати їх; отже, їх слід вважати первинними і го-

ловними вихователями власних дітейы. Правила статті 151 СК

повністю узгоджені із таким визначенням місця матері, бать-

ка у процесі виховання дитини.

299

РОЗДІЛ III

Глава 13

2. Права батьків щодо виховання дитини розцінюються як

засіб виконання ними своїх обов’язків щодо неї. Тому права

батьків виведені на друге місце – після обов’язків.

Право на особисте виховання дитини дає можливість мате-

рі, батькові бути нерозлучно з нею. Так, якщо мати, з якою

жила дитина, померла, батько має право забрати її до себе,

оскільки його право лтриматиы дитину біля себе переважає

право на дитину баби чи діда. Переважне право батьків на

особисте виховання дитини означає й те, що лінія батьківсь-

кого виховання має бути головною. З огляду на це, дід, баба,

інші особи мають враховувати, що їхня виховна спрямова-

ність повинна узгоджуватись або хоча би не суперечити тому

вихованню, яке дитині дають батьки.

3. У сучасних умовах виховання дитини лише батьками не-

можливе. Телевізійні, радіопрограми, газети, соціальне ото-

чення впливають на виховання дитини поза волею батьків.

Відповідно до статті 5 Хартії прав сім’ї, сім’я має право адек-

ватно захищатися, особливо зважаючи на її наймолодших

членів, від негативних наслідків та зловживань з боку засобів

масової інформації.

У вихованні дитини вагому участь беруть дитячі садки,

школи. Правові відносини між ними та батьками можуть трак-

туватися як договірні, а це означає, що батьки мають реальну

можливість впливати на процес виховання дитини.

4. За статтею 35 Конституції України кожен має право на

свободу віросповідання.

Релігійне виховання дітей, пропагування серед шкільної

молоді основ християнської моралі (знати які не зашкодить і

нехристиянам) набуває особливого значення.

Сім’я має право відкрито визнавати і пропагувати віру в

Бога, брати разом з дітьми участь у публічному культі Бого-

почитання і у вільно обраних програмах релігійного навчан-

ня, виховувати дітей відповідно до своїх релігійних переко-

нань.

5. Батьки мають право вибору щодо форм і методів вихо-

вання, але кожен прояв свободи має Єрунтуватися на твердо-

му знанні предмета. Брак у батьків педагогічних та психо-

логічних знань є причиною помилок у вихованні дитини,

300

Стаття 152

соціальні наслідки яких важко спрогнозувати. При цьому об-

рані батьками форми та методи виховання не повинні супере-

чити статті 150 цього Кодексу.

Слід окремо звернути увагу на лихослів’я у спілкуванні з

дітьми (і не лише з ними), яке міцно увійшло у життя і часто

є основним методом виховання. Нам слід очистити замулені

джерела української національної традиції, основу якої ста-

новила повага до кожної людини, і насамперед дитини.

Стаття 152. Забезпечення права дитини на належне батьків-

ське виховання

1. Право дитини на належне батьківське виховання за-

безпечується системою державного контролю, що встанов-

лена законом.

2. Дитина має право противитися неналежному вико-

нанню батьками своїх обов’язків щодо неї.

3. Дитина має право звернутися за захистом своїх прав

та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів

державної влади, органів місцевого самоврядування та

громадських організацій.

4. Дитина має право звернутися за захистом своїх прав

та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чо-

тирнадцяти років.

1. Наявність матері та батька, спільне проживання з ними –

найкраще середовище для розвитку дитини. Проте в окремих

випадках таке проживання є небезпечним для неї, оскільки

поганий життєвий приклад (пияцтво, дебоші, проституція)

стає на перешкоді права дитини на належне батьківське вихо-

вання.

2. Державний контроль за належним виконанням батька-

ми своїх обов’язків має здійснюватися різними органами. На-

самперед, це обов’язок органів опіки та піклування. Відповід-

но до Правил опіки та піклування, затверджених спільним

наказом Державного комітету України у справах сім’ї та мо-

лоді, Міністерства праці та соціальної політики України,

Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я

України від 26 травня 1999 р. , органи освіти мають виявля-

Офіційний вісник України. – 1999. – № 26. – Ст. 1252.

ЗОЇ

РОЗДІЛ III

Глава 13

ти дітей, позбавлених батьківського піклування, а органи у

справах сім’ї та молоді, служби у справах неповнолітніх –

виявляти безпритульних дітей.

Однак цими діями не вичерпується функція державного

контролю за виконанням батьками своїх обов’язків по вихо-

ванню дитини. Тому є підстави стверджувати, що єдина сис-

тема державного контролю з узгодженими діями різних дер-

жавних органів ще має бути створена.

3. Право дитини на власну думку, на її висловлення зумов-

лює право дитини критично оцінювати поведінку своїх бать-

ків, відкрито заявити про свої права і добиватися зміни ситуа-

ції.

Теза лбатьки завжди правіы має відійти в минуле. Батьки,

як і всі люди, помиляються, і, зокрема, у стосунках з дітьми.

Треба лише мати мужність визнати помилку і попросити ви-

бачення у дитини.

Народна мудрість лдитина моя, а розум свійы засвідчує пра-

во дитини на власну позицію, на яку батькам слід зважати.

4. У частині третій статті 152 СК дитині, незалежно від її

віку, надано право звернутися за захистом своїх прав та ін-

тересів до різних державних та громадських інституцій, зо-

крема до органу опіки та піклування.

Як зазначено у пункті 17 Правил опіки та піклування, ор-

гани опіки та піклування розглядають звернення дітей щодо

неналежного виконання батьками або одним із них обов’язків

по вихованню або щодо зловживання батьками своїми права-

ми. Таке звернення може бути усним або письмовим.

Хоча цивільною процесуальною дієздатністю наділена ли-

ше дитина, якій виповнилося чотирнадцять років, це не ви-

ключає права й семирічної дитини прийти до суду, рятуючись

від п’яного батька. І суддя не може закрити перед нею двері.

5. Цивільна процесуальна дієздатність дає право неповно-

літній дитині звернутися до суду з позовом про стягнення

аліментів, про розірвання шлюбу або визнання його недійс-

ним, про відібрання дитини тощо.

І лише у частині третій статті 128 СК міститься виняток з

цього загального правила: позов про визнання батьківства ди-

тина подати не може. Це може зробити її піклувальник. От-

302

Стаття 153

же, цивільна процесуальна дієздатність чотирнадцятирічної

дитини є неповною.

Стаття 153. Права батьків та дитини на спілкування

1. Мати, батько та дитина мають право на безперешкод-

не спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у

надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та поз-

бавлення волі тощо).

1. Відповідно до частини третьої статті 9 Конвенції про

права дитини, держави-учасниці поважають право дитини,

яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати

на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з

обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить

найкращим інтересам дитини. Норма статті 153 СК є свідчен-

ням такої поваги.

2. Стаття 153 СК має реальну передісторію: в одному ви-

падку дитину не допустили до важкохворої матері, в іншому –

мати довго клопотала про побачення з неповнолітнім сином,

заарештованим у зв’язку з обвинуваченням у вчиненні злочину.

3. Мати, батько – найрідніші для дитини люди на землі,

тому одним із основних їхніх немайнових прав є можливість

постійного або хоча б систематичного безпосереднього взаєм-

ного спілкування: безпосереднього (прямого), телефонного,

листовного. Значення цього права, потреба в його реалізації

посилюється, коли хтось із них потрапляє у надзвичайну си-

туацію. Саме з урахуванням цього права має бути дозволено

цілодобове перебування біля хворої матері чи дитини, навіть

у критичні хвилини їхнього життя.

Норми цієї статті будуть правовою підставою для перегля-

ду законодавства, яке стосується осіб, заарештованих чи поз-

бавлених волі за вироком суду. Всі обмеження щодо спілку-

вання з дитиною, матір’ю, батьком, які опинилися за Єрата-

ми, мають бути зняті.

За чинним законодавством адвокат має право бачитися із

заарештованим щодня, без обмежень. Таке ж право має бути

надане матері, батькові та дитині.

ЗПЗ

РОЗДІЛ III

Глава 13

4. Право матері, батька, дитини на взаємне безперешкодне-

спілкування полягає у можливості щоденних побачень, лис-

туванні, одержанні та передаванні інформації стосовно один

одного.

5. У статті 153 СК йдеться про дитину. Однак якщо в міс-‘

цях позбавлення волі перебуває повнолітня особа – син чи

дочка, то право, закріплене у статті 153 СК, вона може мати

за аналогією права.

Новела статті 153 СК – це лише початок законодавчого ви-

рішення проблеми психологічного захисту особи, яка опини-

лася у надзвичайній ситуації. Ця стаття має виконати важли-

ву місію: допомогти вижити хворому, підтримати того, хто

обвинувачується у вчиненні злочину, сприяти тому, щоби

той, хто за Єратами, вийшов на волю людиною.

Стаття 154. Права батьків по захисту дитини

1. Батьки мають право на самозахист своєї дитини, пов-

нолітніх дочки та сина.

2. Батьки мають право звертатися до суду, органів дер-

жавної влади, органів місцевого самоврядування та гро-

мадських організацій за захистом прав та інтересів дити-

ни, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні пред-

ставники без спеціальних на те повноважень.

3. Батьки мають право звернутися за захистом прав та

інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі

мають право звернутися за таким захистом.

1. Конституція України у статті 55 надає кожному грома-

дянинові право будь-якими, не забороненими законом засоба-

ми захищати свої права і свободи від порушень і протиправ-

них посягань.

Це право було названо правом на самозахист.

Стаття 154 СК переносить це конституційне право до сфери

сімейних відносин, надаючи батькам можливість самим, без

звернення до органу опіки та піклування, суду, органу держав-

ної влади, органу місцевого самоврядування, захищати права

та інтереси дитини, повнолітніх непрацездатних дочки та си-

на. Такий захист може полягати в усуненні перешкод по здійс-

304

Стаття 154

ненню ними особистих немайнових та майнових прав, вжит-

тю заходів для відновлення прав, порушених іншими особами

тощо.

Надання батькам права на самозахист не лише дитини, а й

повнолітніх дочки та сина – не є абсолютною новелою. Це

правило є лише юридичним оформленням (закріпленням) то-

го, чим раніше фактично володіли мати, батько відповідно до

природного права, зумовленого материнством та батьківст-

вом.

Норма частини першої статті 154 СК розширює і водночас

зміцнює арсенал захисту прав та інтересів особи. Для здійс-

нення права на самозахист матері та батькові достатньо пред’я-

вити документ, який засвідчує їх статус.

2. Частиною другою статті 154 СК підтверджено статус ма-

тері, батька як законних представників дитини.

Представництво дитини матір’ю та батьком називається

законним тому, що виникає безпосередньо із закону, що саме

законом визначені їхні права та обов’язки.

Батьки діють як законні представники дитини без особли-

вих на це повноважень.

При поданні матір’ю чи батьком заяви про захист прав ди-

тини їм достатньо пред’явити паспорт, з відповідною відміт-

кою про народження дитини або свідоцтво про народження

дитини.

3. Норма частини другої статті 154 СК поширює законне

представництво і на повнолітніх дочку, сина, якщо вони є не-

працездатними, але лише у сфері процесуальних (процедур-

них) відносин, зумовлених порушенням їхніх прав та інте-

ресів.

Як уже зазначалося, дитина, яка досягла чотирнадцяти ро-

ків, має право сама звернутися за захистом своїх сімейних

прав та інтересів (частина перша статті 18 СК). Якщо вона з

різних причин цього не робить, мати чи батько або вони обоє

мають право самі звернутися до суду. Процесуальні особливо-

сті розгляду таких справ (явка дитини, правові наслідки запе-

речення дитини щодо задоволення заяви) встановлюються

Цивільним процесуальним кодексом України та іншими за-

конами.

20 3-132

305

РОЗДІЛ III

Глава 13

Стаття 155. Здійснення батьківських прав та виконання бать-

ківських обов’язків

1. Здійснення батьками своїх прав та виконання обо-

в’язків мають Єрунтуватися на повазі до прав дитини та її

людської гідності.

2. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч

інтересам дитини.

3. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, супере-

чить моральним засадам суспільства.

4. Ухилення батьків від виконання батьківських обо-

в’язків є підставою для покладення на них відповідальнос-

ті, встановленої законом.

1. Батьківське право – це можливість або комплекс мож-

ливостей, наданих матері, батькові щодо дитини. Здійснення

батьківського права – завжди є правом, а не обов’язком. Ця

очевидна теза вимагає чіткої відповіді на питання: що саме є

батьківським правом, а що саме є батьківським обов’язком?

Так, зареєструвати народження дитини – це обов’язок бать-

ків, а вибрати їй ім’я з-поміж розмаїття імен – це їхнє право.

Забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої

освіти – це обов’язок батьків.

Батькам надана можливість вибрати навчальний заклад,

навчати дитину не в школі, а вдома. Батьки мають право по-

силати дитину у кілька шкіл одночасно (загальноосвітню, му-

зичну, балетну, художню). Водночас вони зобов’язані зважа-

ти на право дитини мати свою думку, та й зрештою на її право

на охорону здоров’я.

У частині першій статті 12 Закону України лПро охорону

дитинстваы записано, що лбатьки мають право і зобов’язані

виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний,

духовний і моральний розвиток, …поважати гідність дити-

ни…ы Ця норма була некритично запозичена із статті 61

КпІПС. Вона помилкова, оскільки одна і та сама дія не може

бути водночас і правом, і обов’язком. До речі, в якій ситуації

повагу до дитини слід розглядати як право, а в якій – як обо-

в’язок? Це запитання, як і інші, залишено без відповіді.

306

Стаття 155

2. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч ін-

тересам дитини.

Інтереси дитини різні: триваючі і скороминучі; нематері-

альні, духовні і матеріальні; ті, які заслуговують на увагу, та

ті, які не сприяють розвиткові дитини або можуть навіть за-

шкодити їй.

У статтях 8, 9, 20 Конвенції про права дитини вживається

термін лнайкращіы інтереси дитини, а у статті 3 зобов’язано

усі державні та приватні установи, які займаються питання-

ми соціального забезпечення, суди, адміністративні та зако-

нодавчі органи у всіх діях щодо дітей приділяти першочерго-

ву увагу лякнайкращому забезпеченню інтересів дитиниы.

У частині другій статті 1 Європейської конвенції про здійс-

нення прав дітей (Страсбург, 8 вересня 1995 р.) записано:

лпредметом цієї Конвенції є підтримка – у найвищих ін-

тересах дітей – їхніх прав…ы Термін лнайвищий інтерес ди-

тиниы вдалося зберегти лише у статті 207 СК, зі всіх інших

він був безпідставно виключений.

Термін лнайвищий інтересы найповніше розкриває зміст

інтересів дитини, має бути специфічним лакмусовим папір-

цем для оцінки поведінки батьків. Наявність цього терміна в

українській правничій лексиці (дарма, що лише в одній стат-

ті) буде стимулом для його використання в судовій практиці

та подальшого законодавчого закріплення.

3. На час прийняття Сімейного кодексу України відмова

матері чи батька від дитини була явищем поширеним і здійс-

нювалася у різних формах.

Особа, яка є фактичним, лне шлюбнимы батьком, відмов-

ляючись від визнання свого батьківства, відмовлялася і від

дитини, як правило, завідомо своєї. Якщо жінка, яка народи-

ла дитину (матір’ю назвати її дуже важко), залишила її у лісі

чи викинула на смітник, вона так само відмовилася від дити-

ни. Якщо батько після розірвання шлюбу жодного разу не за-

бажав побачитися з дитиною, він також у специфічний спосіб

відмовився від дитини.

Таких історій безліч і частина третя статті 155 СК саме про

них. Однак ця стаття має і спеціальне призначення, стосую-

20*3-132

307

РОЗДІЛ III

Глава 13

чись лправаы матері (батька) офіційно відмовитися від дитини,

подавши про це заяву безпосередньо після народження дитини.

Якось жінка привела до РАГСу свою неповнолітню внучку

і під супровід слів лу нашій родині байстрят не було, нема і не

будеы – подала заяву юної матері про відмову від дитини.

Був випадок, коли батьки відмовилися від дитини, оскіль-

ки, маючи трьох дочок, бажали сина, але народилася знову

дівчинка.

Відмовлялися іноді від дитини тому, що мають маленьку

квартиру. Дуже довго довелося службовій особі переконувати

самотню сорокарічну жінку не відмовлятися від дитини, яку

вона народила без шлюбу.

Іноді у заяві про відмову від дитини жінки просять переда-

ти її *у добрі рукиы або зазначають, що лніколи, нікому, жод-

них претензій в майбутньому пред’являти не будутьы.

Аморальність відмови від дитини очевидна, незалежно від

того, якою обставиною вона зумовлена.

Стосовно правової основи заяв про відмову від дитини, то

слід відзначити, що закону, який надавав би право відмови-

тися від дитини, не було і не могло бути. Хоча органи ЗАГСу

приймали такі заяви віддавна.

Правило частини третьої статті 155 СК цінне тим, що гума-

нізує людські відносини, утверджує Шевченкове лнічого кра-

щого немає, як тая мати молодаяы, конкретизує конституцій-

ний принцип державної охорони дитинства.

З набранням чинності Сімейного кодексу прийняття заяв

про відмову від дитини буде остаточно припинено. Однак про-

блеми, які зумовлювали подання таких відмов, можуть бути

якнайшвидше подолані лише завдяки комплексним заходам –

економічним, соціальним, виховним.

4. Поняття лухилення від виконання обов’язкуы нетотож-

не поняттю лневиконання обов’язкуы.

Мати, батько вважатимуться такими, що ухиляються від

виконання своїх батьківських обов’язків, якщо вони за ста-

ном свого психічного здоров’я усвідомлюють значення своїх

дій та можуть керувати ними, а також якщо вони мають юри-

дичну і фактичну можливість до вчинення відповідних дій,

які становлять зміст батьківського обов’язку.

308

Стаття 156

Батько, який перебуває під арештом або позбавлений волі

за вироком суду, не має юридичної можливості для виконан-

ня багатьох дій, які є його юридичним обов’язком. Важкохво-

ра мати може бути позбавлена фактичної можливості вихову-

вати і утримувати дитину. У зв’язку з цим підставою для від-

повідальності батьків є лише їх ухилення від виконання бать-

ківських обов’язків, що включає наявність вини.

5. Батьки зобов’язані відшкодувати шкоду, завдану їхньою

дитиною. Отже, вони несуть цивільну відповідальність за те,

що не брали участі у її вихованні та догляді за нею, тобто за

свою протиправну поведінку, яка викликала заподіяння шко-

ди іншій особі.

Батьки можуть бути покарані за вироком суду за цілу низку

злочинів, вчинених проти життя, здоров’я, гідності дитини.

6. Відповідно до Сімейного кодексу України до батьків, які

ухиляються від виконання своїх батьківських обов’язків, пе-

редбачено застосування таких правових санкцій, які можуть

вважатися юридичною відповідальністю, а саме:

1) передача дитини другому з батьків або іншій особі (стат-

тя 161 СК);

2) позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК);

3) відібрання дитини без позбавлення батьківських прав

(стаття 170 СК);

4) позбавлення права давати згоду на усиновлення дитини

(стаття 219 СК);

5) відшкодування матеріальної та моральної шкоди (стат-

ті 157, 162 СК);

6) стягнення неустойки (стаття 196 СК).

Стаття 156. Права та обов’язки неповнолітніх батьків

1. Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки

щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійсню-

вати самостійно.

2. Неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти ро-

ків, мають право на звернення до суду за захистом прав та

інтересів своєї дитини.

309

РОЗДІЛ III

Глава 13

3. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплат-

ну правову допомогу.

1. Попри небажаність раннього материнства, народження

дітей неповнолітніми особами є явищем достатньо поширеним.

Якщо матері, бабусі, іншим родичам, вихователям дитячої

установи не вдалося застерегти юну особу від передчасних

статевих відносин, то у тому, що сталося, є й їхня вина. Отже,

треба спільно шукати вихід, а він безальтернативний – у ло-

ні вашої дочки розвивається ваш внук, він живий і має наро-

дитися. Будь-які моралізування мають бути відкинуті.

Бог дав життя, і ніхто не має права його відняти. Ця теза є

особливо актуальною у нинішніх умовах демографічної кризи

в Україні. Крім того, ніколи не можна нехтувати тим, що по-

над 60 % жінок, які зробили перший аборт, уже ніколи не

зможуть завагітніти. Отже, ніби рятуючи дочку чи внучку від

ганьби, можна навічно позбавити її радості материнства.

2. Неповнолітні мати, батько не лише мають ті самі права

та обов’язки щодо своєї дитини, а й право на їх самостійне

здійснення. Однак раннє материнство чи батьківство не ро-

бить особу повнолітньою, тобто не позбавляє її саму статусу

дитини, а отже, права її батьків управляти і керувати нею.

3. Самостійне здійснення неповнолітніми батьками своїх

обов’язків по вихованню дитини неодмінно зіштовхуватиметь-

ся з цілою низкою труднощів та перешкод, викликаних фізич-

ною та розумовою незрілістю, відсутністю життєвого досвіду,

педагогічних та психологічних знань.

Утримання неповнолітніми батьками своєї дитини, як пра-

вило, стає неможливим через їхню матеріальну нестабіль-

ність або неспроможність.

Отже, виконання неповнолітніми батьками своїх обов’яз-

ків перед дитиною повною мірою часто є нереальним, тому

мають бути включені різноманітні механізми допомоги – з

боку батьків, інших родичів, піклувальників, різних держав-

них та громадських організацій.

4. Неповнолітні мати, батько, яким виповнилося чотирнад-

цять років, є законними представниками своєї дитини у сфері

процесуальних відносин, тобто мають право на звернення до

суду за захистом її інтересів.

310

Стаття 157

Вони мають право звертатися за захистом і до інших орга-

нів, зокрема органу опіки і піклування.

Неповнолітні батьки є законними представниками своєї

дитини й у сфері матеріальних, цивільних відносин, а тому

мають право вчиняти правочини щодо майна дитини нарівні з

повнолітніми батьками.

5. Чи слід було у Сімейному кодексі записувати про право

неповнолітніх батьків на безоплатну правову допомогу в суді?

На жаль, на це запитання не має однозначної відповіді. Мож-

на було б очікувати на прийняття окремого закону про надан-

ня правової допомоги або на включення цієї норми до Цивіль-

ного процесуального кодексу України, проект якого на час

прийняття Сімейного кодексу ще не був поданий до Верховної

Ради України. Однак та обставина, що право неповнолітніх

батьків на безоплатну правову допомогу – реальність з мо-

менту набрання чинності Сімейним кодексом України, згла-

джує спірність проблеми.

6. Неповнолітні мати, батько мають право на безоплатну

правову допомогу не лише при вирішенні у суді сімейних спо-

рів (про визнання батьківства, стягнення аліментів, відібран-

ня дитини тощо). Та обставина, що неповнолітня особа є ма-

тір’ю чи батьком, дає їй право на безоплатну правову допомо-

гу при вирішенні у суді будь-якої іншої справи, у якій вона є

позивачем чи відповідачем.

Стаття 157. Вирішення батьками питань щодо виховання ди-

тини

1. Питання виховання дитини вирішується батьками

спільно.

2. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобо-

в’язаний брати участь у її вихованні і має право на особис-

те спілкування з нею.

3. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права

перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спіл-

куватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо

таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитко-

ві дитини.

311

РОЗДІЛ III___________________________Глава 13

4. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення

батьківських прав та виконання обов’язків тим з них, хто

проживає окремо від дитини.

Той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухи-

лення від виконання договору зобов’язаний відшкодувати

матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з бать-

ків.

1. Виховання дитини відноситься до найважливіших пи-

тань життя сім’ї, тому має вирішуватися матір’ю та батьком

спільно. Це загальне законодавче правило відповідає консти-

туційним засадам рівності прав та обов’язків жінки і чоло-

віка.

Паритетність у виборі форм, методів виховання, виборі нав-

чального закладу, визначенні конфесійної належності зумов-

лює необхідність порозуміння між матір’ю та батьком дити-

ни. На жаль, численними є випадки самоусунення, найчас-

тіше саме з боку батька, від участі у вихованні дитини. Ця

обставина зумовлює покладення обов’язку по вихованню ди-

тини фактично на плечі одного з батьків, як правило, матері.

Відсутність батьківської лінії виховання, особливо щодо

хлопчиків, справляє на них негативний вплив, а брак мате-

ринської любові є психологічною травмою на все життя.

Якщо батьком є той, хто з матір’ю дитини не перебуває в

шлюбі, участі у вихованні дитини він, здебільшого, не бере.

Найчастіше це є наслідком затяжного судового процесу про

визнання батьківства, який остаточно віддаляє близьких лю-

дей.

Відповідно до частини третьої статті 9 Конвенції про права

дитини, дитина, яка не проживає з одним чи обома батьками,

має право підтримувати на регулярній основі особисті і прямі

контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це

суперечить інтересам дитини.

Життєва порада: дитина має природну потребу і право спіл-

куватися з батьком. Треба стерпіти образу, пов’язану з не-

шлюбним материнством і відмовою від шлюбу чи з розірван-

ням шлюбу, і, застерігаючи себе від майбутніх докорів

сумління, не перешкоджати його особистим контактам з ди-

312

Стаття 157

тиною. В інтересах дитини треба зробити все, щоб батько у

неї був не лише як запис у свідоцтві про народження.

Р. тричі добивався зустрічі з дитиною, але кожен раз дитину

ховали від нього. Після четвертої невдалої спроби він уже

ніколи до дитини не приходив.

2. Правило частини другої статті 157 СК додатково підкрес-

лює обов’язок того з батьків, хто проживає окремо від дити-

ни, брати участь у її вихованні, хоча збереження у нього цьо-

го обов’язку прямо випливає зі статті 141 СК.

Брати участь у вихованні дитини можна по-різному: через

листування, телефонні розмови тощо. У цій статті наголошу-

ється на прямих контактах з дитиною, тобто на побаченні з

нею, що є основною формою особистого спілкування.

3. Праву того з батьків, хто проживає окремо від дитини,

кореспондує обов’язок того, з ким проживає дитина, не чини-

ти йому перешкод у здійсненні свого права.

Л. поїхала в Італію на заробітки, семирічна дочка залишила-

ся з батьком, бабусею та дідусем. Л. систематично телефону-

вала, передавала гроші. Коли через три роки повернулася до

Львова, її не допустили до дитини, дівчинці було заборонено

спілкуватися з матір’ю навіть по телефону.

Тривала відсутність матері не звільняє її від обов’язку ви-

ховувати дитину і не позбавляє її права на особисте спілку-

вання з нею.

Щоб не травмувати маму, Н. таємно щотижня зустрічався з

батьком. Виграшу від заборони синові спілкуватися з бать-

ком мати не одержала. Навпаки, Н. привчився говорити не-

правду. Крім того, вона позбавила себе будь-якої інформації

про характер цих зустрічей і можливості впливу на них.

4. Створення перешкод у спілкуванні з дитиною за місцем

її проживання не виключає права батька (найчастіше саме він

є скривдженою особою) побачитися з дитиною у дитячому

садку, школі чи у закладі охорони здоров’я.

Той, з ким проживає дитина, не може вимагати від керів-

ників цих закладів створити батькові чи матері перешкоди у

спілкуванні з дитиною. Адже, як уже зазначалося, окреме

313

РОЗДІЛ III

Глава 13

проживання одного з батьків не зменшує обсягу його обов’яз-

ків та прав щодо дитини.

5. Відповідно до частини другої статті 15 Закону України

лПро охорону дитинстваы, батьки, які проживають окремо

від дитини, мають право спілкуватися з нею, якщо судом ви-

знано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормально-

му вихованню дитини.

Така законодавча норма є помилковою. Виходить, що у

прикладі з Л. їй належить наперед звернутись до суду і лише

тоді, коли суд визнає, що її спілкування з дитиною не зашко-

дить її вихованню, вона одержить відповідне право. Отже, зі

статті 15 цього Закону випливає, що у кожному випадку спіл-

кування матері чи батька з дитиною, з якою вони не прожива-

ють, є шкідливим для неї.

Логіка правила частини третьої статті 157 СК є іншою: по-

ведінка того з батьків, хто проживає окремо, не вважається

неправомірною. Навпаки, неправомірною є поведінка того,

хто перешкоджає матері чи батькові бачитися з дитиною.

6. Спілкування з матір’ю та батьком – це право, а не обо-

в’язок дитини. Якщо дитина через певні обставини відмовля-

ється бачитися з матір’ю чи батьком, силувати її ніхто не має

права. Такий примус був би актом неповаги до дитини.

Восьмирічна С. була свідком жорстокого побиття матері. Пе-

ренісши переляк, вона боялася батька, категорично запере-

чуючи можливість зустрічі з ним.

У такій ситуації зміни у ставленні до батька можуть наста-

ти лише з часом.

7. Чи має право мати дитини звернутися з позовом до бать-

ка про спонукання його до реального виконання обов’язку

брати участь у вихованні дитини? Відповідно до статті 154 СК

мати має право звернутися до суду з позовом про захист прав

та інтересів дитини.

314

Після розірвання шлюбу Ш. протягом року жодного разу не

зустрічався з донькою. Т. дуже серйозно переживала розлу-

ку з батьком. Вона видивлялася у вікно, коли він ішов на ро-

Стаття 158

боту і повертався а неї до свого нового дому, готувала йому

маленькі подарунки, за якими він так і не прийшов.

За таких умов мати має право вимагати захисту права Т. на

належне батьківське виховання. Не виключено, що сам факт

пред’явлення матір’ю цього позову буде достатнім для усвідо-

млення батьком своєї неправоти.

Задовольняючи позов, суд має визначити дні, години, міс-

це спілкування батька з дитиною. Звичайно, було б добре, як-

би дитина про наявність такого рішення суду не знала.

Стаття 158. Вирішення органом опіки та піклування спору

щодо участі у вихованні дитини того з батьків,

хто проживає окремо від неї

1. За заявою матері, батька дитини орган опіки та пік-

лування визначає способи участі у вихованні дитини та

спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від

неї.

Рішення про це орган опіки та піклування постановляє

на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлен-

ня до дитини, інших обставин, що мають істотне значення.

2. Рішення органу опіки та піклування є обов’язковим

до виконання. Особа, яка ухиляється від виконання рішен-

ня органу опіки та піклування, зобов’язана відшкодувати

матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків,

хто проживає окремо від дитини.

1. За статтею 65 КпШС за відсутності згоди того з батьків, з

ким дитина проживає, на побачення з нею другого з батьків,

спір вирішувався органом опіки та піклування з участю бать-

ків. І лише у разі невиконання лвказівокы органу опіки та

піклування другий з батьків мав право звернутися за ви-

рішенням спору до суду.

За статтею 19 СК звернення за захистом до органу опіки та

піклування перестало бути обов’язковою досудовою процеду-

рою. Ця обставина, очевидно, призведе до зменшення кілько-

сті справ, які подаватимуться на його розгляд.

315

РОЗДІЛ III

Глава 13

2. Орган опіки та піклування може визначити місце зу-

стрічі батька з дитиною (за місцем проживання когось із них

чи іншої особи), періодичність та тривалість їх. Може надати

їм можливість більш тривалого спілкування у свята чи вихід-

ні дні, а також під час відпустки чи канікул.

Рішення органу опіки та піклування має базуватися на дос-

товірній інформації про найрізноманітніші обставини, які мо-

жуть мати істотне значення.

3. Рішення органу опіки та піклування не включено до чи-

сла виконавчих документів, які приймаються органами дер-

жавної виконавчої служби до виконання. Отже, немає орга-

ну, який виконував би це рішення примусово.

Тому обов’язковість виконання рішення органу опіки та

піклування пов’язується лише з усвідомленням одним з бать-

ків цього нового для нього обов’язку.

За рішенням органу опіки та піклування А. було дозволено

щотижня у неділю бачитися з дочкою. Щотижня А. приїж-

джав зі Львова до Ужгорода, але на телефонні дзвінки ніхто

не відповідав, двері квартири жодного разу перед ним не бу-

ли відчинені. Так повторювалось понад півроку.

У частині другій статті 158 СК вперше передбачена можли-

вість відшкодування матеріальної та моральної шкоди у разі

невиконання рішення органу опіки та піклування, що буде

ще однією гарантією забезпечення батьківських прав та обо-

в’язків. Так, якщо батько витратився на приїзд, на прожи-

вання в готелі, але мати дитини без будь-яких пояснень не

створила можливості для побачення з дитиною, він матиме

право на відшкодування понесених витрат, а також на грошо-

ву сатисфакцію завданих душевних страждань.

Стаття 159. Вирішення судом спору щодо участі у вихованні

дитини того з батьків, хто проживає окремо від

неї

1. Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить

перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілку-

ванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиля-

316

Стаття 159

ється від виконання рішення органу опіки та піклування,

другий із батьків має право звернутися до суду з позовом

про усунення цих перешкод.

2. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихо-

ванні дитини (періодичні чи систематичні побачення, мож-

ливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця

його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування,

з урахуванням віку, стану здоров’я дитини, поведінки бать-

ків, а також інших обставин, що мають істотне значення.

В окремих випадках, якщо це викликано інтересами ди-

тини, суд може обумовити побачення з дитиною присутніс-

тю іншої особи.

3. За заявою заінтересованої сторони суд може зупини-

ти виконання рішення органу опіки та піклування до ви-

рішення спору.

4. У разі ухилення від виконання рішення суду особою,

з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто

проживає окремо, може передати дитину для проживання

з ним.

5. Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду,

зобов’язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду,

завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини.

1. Стаття 159 СК встановлює право того з батьків, хто про-

живає окремо від дитини, на звернення до суду з позовом про

усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та у її вихованні.

Г. після розірвання шлюбу переїхав до іншого міста. Обов’я-

зок по утриманню дитини виконував належним чином. Пев-

ний час він приїжджав до дитини, мав необмежену можли-

вість спілкуватися з нею.

Ситуація змінилася після того, як Г. одружився вдруге.

Мати і бабуся не впускали його в квартиру. Протягом року

батько не бачився з дитиною.

Часто Г. годинами вистоював біля будинку в надії випад-

ково побачити доньку. Писав листи, шукав посередників для

урегулювання конфлікту, але усі його старання не дали ба-

жаного результату.

У такій ситуації можна вважати, що Г. вжив усіх заходів

для добровільного залагодження спору, а тому має і юридич-

не, і моральне право на судовий захист.

317

РОЗДІЛ III___________________________Глава 13

2. Позов про усунення перешкод – це позов негаторний1,

тобто позов про заперечення поведінки особи, яка чинить пе-

решкоди іншому у здійсненні ним свого права.

Як зазначалося, подання позову до суду, не обумовлене не-

обхідністю попереднього звернення за захистом до органу опі-

ки та піклування.

3. У процесі підготовки справи до слухання судом має бути

одержаний висновок органу опіки та піклування щодо мож-

ливості повного або часткового задоволення позову.

Справа має слухатися судом за участю представника цього

органу. З урахуванням віку та стану здоров’я дитина має пра-

во висловити свою думку щодо заявленого позову.

4. Якщо попередньо справа була розглянута органом опіки

та піклування і його рішення почало виконуватися, суд, у про-

вадженні якого є відповідний позов, має право винести ухва-

лу про продовження такого виконання до набрання чинності

рішення суду. У частину третю статті 159 СК вкралася при-

кра помилка: замість слова лпродовжитиы записано слово

лзупинитиы. До внесення відповідної поправки виходом із си-

туації буде застосування принципу розумності (частина дев’я-

та статті 7 СК).

5. Чи має право суд заборонити одному із батьків спілкува-

тися з дитиною?

Насамперед, слід звернути увагу, що існують різні способи

спілкування, зокрема через бабусю чи дідуся. Особисте спіл-

кування – це не обов’язково зустрічі, тобто прямі контакти.

Тому з урахуванням конкретних обставин суд може лише

звузити способи особистого спілкування, заборонивши на пев-

ний час зустрічі з дитиною. У цьому випадку залишається мо-

жливість листування, телефонних розмов.

Після кожної зустрічі з батьком п’ятирічна дівчинка довго

плакала, годинами стояла біля вікна, дивлячись йому услід.

Піклуючись про психічне здоров’я дитини, мати заборо-

нила батьківські відвідини. А в суді наполягала на відмові

колишньому чоловікові у позові про побачення з дитиною.

У такій ситуації позбавлення батька спілкування з дити-

ною – це санкція з розряду тих, які застосовуються у разі по-

1 лат. пе?&іог – той, хто заперечує.

318

Стаття 160

вбавлення батьківських прав. Але позбавлення батьківських

прав – завжди результат вини.

Тому, якщо дитина важко переносить розлуку з батьком чи

матір’ю, слід не закріпляти цю розлуку, а шукати інших

шляхів порозуміння з дитиною. Згодом, коли дитина виросте,

вона неодмінно буде вдячна матері за збережену батьківську

любов.

Незважаючи на рішення суду, яким Я. була зобов’язана за-

безпечити щонедільні зустрічі сина з батьком, вона уперто не

виконувала його.

На захист своїх прав і прав дитини Д. пред’явив позов про

передачу дитини на проживання з ним. Суд задовольнив по-

зов.

Це рішення було підтримане Пленумом Верховного Суду

УРСР.

У частині четвертій статті 159 СК така позиція судової прак-

тики, яка була, по суті, результатом застосуванням аналогії

права, одержала своє законодавче закріплення.

Тому у разі ухилення одного із батьків від виконання

рішення суду про визначення порядку здійснення другим з ба-

тьків свого права на особисте виховання дитини, місце про-

живання дитини може бути змінене.

Додатково винний може бути притягнутий до відповідаль-

ності за неповагу до суду.

6. Позов про усунення перешкод у здійсненні батьківсько-

го права на спілкування з дитиною може бути пред’явлено

матір’ю чи батьком до баби, діда або іншої особи, з якою ди-

тина проживає відповідно до рішення суду чи рішення органу

опіки та піклування.

Стаття 160. Право батьків на визначення місця проживання

дитини

1. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти ро-

ків, визначається за згодою батьків.

2. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років,

визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

319

РОЗДІЛ III

Глава 13

3. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання

дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається

нею самою.

1. Жити разом із батьками – природна потреба і природне

право кожної дитини. Однак різноманітні життєві ситуації

(виїзд батьків за кордон, позбавлення волі, розірвання шлю-

бу, тяжка хвороба) породжують необхідність розлуки з ма-

тір’ю, батьком чи одним із них.

Зміна місця проживання дитини – завжди травма для неї.

Якщо виникає необхідність визначити для дитини нове місце

проживання, це має вирішуватися обома батьками.

Якщо дитина ще не досягла десяти років, вона не визнаєть-

ся самостійним, рівноправним учасником переговорного про-

цесу, хоча її думка має бути вислухана.

2. Згода матері та батька щодо місця проживання дитини

може бути усною або письмовою. Незалежно від форми воле-

виявлення, йдеться про домовленість, тобто договір. Отже,

стаття 160 СК визначає окремий вид і предмет договору – до-

говір про визначення місця проживання дитини.

Батьки можуть домовитися про те, що дитина житиме з од-

ним із них, бабусею, іншим родичем чи в спецшколі-інтерна-

ті. Такий договір, як і будь-який інший, не може бути зміне-

ний за волею одного з батьків.

3. Дитина, яка досягла десяти років, має бути запрошена

до столу переговорів.

Вона має не лише право бути вислуханою і почутою, а й

має право брати активну участь у вирішенні своєї долі.

4. Стаття 160 СК сформульована на засадах консенсусу: ма-

ти, батько, дитина мають шукати такого вирішення ситуації,

яке задовольняло би їх усіх. До тих пір, поки хтось із них не

погодиться на запропонований варіант, питання визначення

місця проживання дитини залишається невирішеним.

Якщо ж воля дитини буде знехтувана (наприклад, батьки

силоміць віддадуть її до музичної школи-інтернату чи до да-

лекого родича), вона має право сама звернутися за захистом

до органу опіки та піклування.

Декому може здатися, що це міф. Однак повага до дитини

виключає інший варіант вирішення проблеми.

320

Стаття 160

5. За статтею 17 Цивільного кодексу 1963 р. місцем прожи-

вання дитини у віці до 15-ти років визнавалося місце прожи-

вання її батьків або опікуна.

У частині третій статті 160 СК відтворено це важливе пра-

вило, але з необхідним уточненням: дитина, якій виповнило-

ся чотирнадцять років, сама визначає своє місце проживання.

Ця норма є виразом поваги до дитини. Водночас вона є від-

повідним стимулом для батьків до належного виконання ни-

ми своїх обов’язків, під загрозою переїзду дитини до діда, ба-

би чи інших родичів.

На консультацію у розпачі прийшла Д.: лЩо мені робити,

чоловік розлучився і зараз 17-річну дочку заманює до себе. А

я не пускаюы.

Тримати майже дорослу дочку біля себе силоміць – не

лише незаконно, а й неправильно.

Треба миром вирядити дочку, адже лише у цьому разі мо-

жна розраховувати на її повернення або на те, що дочка буде

своєрідним місіонером, не даючи відносинам між матір’ю та

батьком стати невідворотно ворожими.

6. Незважаючи на те, що у частині третій статті 160 СК

право дитини на вибір місця проживання зумовлене окремим

проживанням батьків, це право, з точки зору розумності, має

їй належати і тоді, коли батьки проживають спільно.

Чи може така дитина мати право на власні помилки? Зви-

чайно. Однак батьки зобов’язані належним чином управляти

та керувати дитиною, з метою здійснення нею своїх прав

(стаття 5 Конвенції про права дитини). Тобто вони повинні ро-

бити все можливе, щоб негативні наслідки дитячих помилок

були якнайменшими.

Дитина, якій виповнилося чотирнадцять років, мала би

мати паспорт громадянина України. Той, хто здобув загальну

середню освіту, має право продовжити навчання у вищому

навчальному закладі навіть за межами місця свого постійного

проживання. Це значить, що така дитина має право покинути

батьківський дім і переселитися до іншого міста, іншого по-

мешкання.

Чотирнадцятирічний має достатній обсяг цивільної дієздат-

ності, тому має бути вільним у праві визначати свою подаль-

шу долю.

21 3-132

321

РОЗДІЛ III

Глава 13

Отже, проблема не в тому, щоби не допускати законодавчо-

го закріплення прав такої дитини на вибір місця проживан-

ня, а у тому, щоби дитина не мала причин для втечі з рідного

дому.

7. Заслуговує на увагу питання про визначення місця про-

живання кількох дітей.

Апеляційний суд скасував рішення місцевого суду, за яким

одна дитина була залишена з матір’ю, а друга – передана ба-

тькові. Це рішення було визнано необгрунтованим, оскільки

суд не взяв до уваги взаємної прихильності дітей.

За загальним правилом, діти мали би проживати разом.

Але можливі і винятки, зумовлені різними обставинами. Як-

що діти лрозділеніы між батьками, останні повинні робити

все можливе для підтримання між братами та сестрами ро-

динних дружніх відносин.

Стаття 161. Спір між матір’ю та батьком щодо місця прожи-

вання малолітньої дитини

1. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дій-

шли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малоліт-

ня дитина, спір між ними може вирішуватися судом.

При вирішенні спору щодо місця проживання дитини

суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх ба-

тьківських обов’язків, особисту прихильність дитини до

кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обстави-

ни, що мають істотне значення.

2. Суд не може передати дитину для проживання з тим

із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спирт-

ними напоями або наркотичними засобами, може своєю

аморальною поведінкою зашкодити розвиткові дитини.

3. Якщо суд визнав, що жоден із батьків не може створи-

ти дитині належних умов для виховання та розвитку, на

вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у

справі, дитина може бути передана комусь із них.

Якщо дитина не може бути передана жодній із цих осіб,

суд на вимогу органу опіки та піклування може постанови-

ти рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона

322

Стаття 161

проживає, І передання її для опікування органові опіки та

піклування.

1. Дитина, якій виповнилося чотирнадцять років, сама ви-

значає своє місце проживання. Тому спір між матір’ю та бать-

ком щодо місця її проживання є, з правової точки зору, без-

предметним, а отже, не може розглядатися судом.

І не лише тому, що в цьому разі лправоы батьків порушува-

ло би сферу реального права дитини, а й тому, що рішення су-

ду, постановлене всупереч бажанню дитини, реально викона-

ти неможливо. Адже чотирнадцятирічна дитина, лприсудже-

наы матері і силоміць приведена у її помешкання, завтра

матиме право повернутися до батька.

Спір про місце проживання неповнолітньої дитини суд мо-

же розглядати лише тоді, коли дитина тримається біля себе

одним з батьків за допомогою фізичного чи психічного наси-

льства.

2. Спори щодо місця проживання дитини між матір’ю та

батьком, які проживають окремо, виникають відносно рідко.

А між тими батьками, хто не перебував між собою у шлюбі,

вони взагалі не зафіксовані.

Порівняно невелика кількість таких спорів між тими, чий

шлюб розірваний, пояснюється кількома причинами. Якщо

чоловік має достатнє почуття власної гідності та щонаймен-

ший шанс оселитися на новому місці, він, незалежно від того,

ким був у судовому процесі про розірвання шлюбу – позива-

чем чи відповідачем, як правило, залишає дім. Оскільки за

його межами – часто непевність або невідомість, туди дитину

не візьмеш. За таких обставин проблема щодо подальшого

місця проживання дитини, як правило, не виникає.

Так, із 4000 справ про розірвання шлюбу, проаналізованих

декілька років тому, чоловіки лише у двох випадках розпочи-

нали спір про місце проживання дитини.

Невелика кількість таких спорів є, певно, результатом ус-

відомлення того, що судовий спір може лише поглибити кон-

фліктну ситуацію. Тому мати і батько повинні намагатися

мирно вирішити дуже складне питання щодо подальшого

місця проживання дитини.

21-3-132

323

РОЗДІЛ III

Глава 13

3. Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 р. міс-

тить принцип 6, за яким дитина може бути розлучена з ма-

тір’ю лише у винятковій ситуації, тобто перевага надається

матері.

Конвенція про права дитини, виходячи із рівності прав ма-

тері та батька, у пункті 1 статті 9 проголосила правило, за

яким дитина не повинна розлучатися з батьками всупереч їх

бажанню, за винятком випадків, коли таке розлучення необ-

хідне в найкращих інтересах дитини.

Однак упродовж багатьох років склався стереотип: із сім’ї,

в якій є дитина, йде лише поганий чоловік і поганий батько.

Відповідно, його дружина, навпаки, є доброю матір’ю і дру-

жиною. Тому суспільство, спокійно сприймаючи вихід з сім’ї

чоловіка-батька, з осудом ставиться до виходу жінки-матері.

Але та обставина, що чоловік та жінка були поганим подруж-

жям, недостатня для висновку, що один із них є поганим ба-

тьком чи поганою матір’ю.

Та все ж при рівних характеристиках суд, як правило, за-

лишить дитину з матір’ю. На таке рішення впливає ще один

стереотип: батькові з дитиною не справитися.

Перебороти ці стереотипи дуже важко або поки що немож-

ливо. А чи взагалі слід їх переборювати, загострюючи і без то-

го гострі відносини? Можливо, чоловікові слід змиритися з

цим у піковий період протистояння, викликаного припинен-

ням спільного проживання.

І тут допоможе настанова: лчас лікуєы. Тому, поки не загої-

лися душевні рани, можливо, краще перечекати, змирившись

із станом, який є, хай на якийсь час?

А потім може статися, що дитина сама проситиметься до

батька або мати звернеться до батька з проханням на якийсь

час взяти дитину до себе. Адже дитині потрібні не лише мате-

ринські руки, а й батькове плече.

Якщо ж вгамувати свої лбойові пристрастіы не вдалося, до-

рога до суду відкрита, але йти по ній слід не поспішаючи.

4. У позовній заяві позивач має аргументувати свою вимо-

гу про передання дитини на проживання разом із ним: грубим

поводженням з дитиною другим з батьків, привиттям їй пога-

них звичок, відсутністю нагляду за дитиною тощо.

324

Стаття 161

Судова практика твердо стоїть на позиції, що кращі мате-

ріально-побутові умови життя позивача не можуть бути само-

достатньою підставою для передання йому дитини.

Як зазначено в пункті 24 постанови Пленуму Верховного

Суду України лПро застосування судами деяких норм Кодек-

су про шлюб та сім’ю Україниы від 12 червня 1998 р., суд при

вирішенні спору про місце проживання дитини має врахову-

вати те, хто із батьків виявляє більшу увагу до дитини і тур-

боту про неї, особисті якості батьків, можливість створення

належних умов до виховання дитини.

Прислужитися справедливому вирішенню справи може су-

дово-психологічна експертиза, хоча можливість її призначен-

ня звужена відсутністю достатньої кількості спеціалістів-пси-

хологів.

Суд не обмежений вичерпним переліком обставин, які ма-

ють бути доведені. Тому кожен аспект відносин, висвітлений

під час розгляду справи, має бути проаналізований судом.

Якщо при розгляді, скажімо, позову батька буде встанов-

лено, що і він, і мати дитини зловживають алкоголем, що жо-

ден з них не може забезпечити дитині нормальних умов жит-

тя, суд не має права лвідмахнутисяы, обмежившись відмовою

в позові.

5. Одним із завдань Сімейного кодексу України є забезпе-

чення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю

духовного та фізичного розвитку (стаття 1). Відповідно до

частини п’ятої статті 5 СК держава бере під свою охорону

кожну дитину, яка позбавлена належного батьківського

піклування.

Для виконання цих завдань суд як орган держави має шу-

кати шляхи влаштування дитини: з’ясувати наявність роди-

чів дитини, насамперед баби, діда, залучити їх до участі у

справі як третіх осіб на стороні позивача, з’ясувати їх бажан-

ня та можливість взяти дитину до себе в сім’ю.

6. Відповідно до частини четвертої статті 19 СК представ-

ник органу опіки та піклування має брати участь у розгляді

справи про місце проживання дитини.

7. Якщо ж виявиться, що жоден з батьків та інших родичів

дитини не може забезпечити належних умов для її розвитку,

325

РОЗДІЛ III

Глава 13

орган опіки та піклування зобов’язаний заявити вимогу про

відібрання дитини і передання її йому на опікування. Пере-

дання дитини на опікування органові опіки та піклування

означає, що саме він має визначити її подальшу долю: поміс-

тити в будинок дитини, школу-інтернат чи передати її в сім’ю

іншої особи. І це має бути вирішено на момент відібрання ди-

тини від того з батьків, з ким вона проживає.

Стаття 162. Правові наслідки протиправної поведінки одно-

го з батьків або іншої особи при визначенні міс-

ця проживання малолітньої дитини

1. Якщо один з батьків або інша особа самочинно, без

згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі

закону або рішення суду проживала малолітня дитина,

змінить її місце проживання, у тому числі способом її ви-

крадення, суд за позовом заінтересованої особи має право

негайно постановити рішення про відібрання дитини і по-

вернення її тому, з ким вона проживала.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли зали-

шення її за попереднім місцем проживання створюватиме

реальну небезпеку для її життя та здоров’я.

2. Особа, яка самочинно змінила місце проживання ма-

лолітньої дитини, зобов’язана відшкодувати матеріальну

та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.

1. Місце проживання малолітньої дитини визначається за

домовленістю батьків. Відповідно і наступна його зміна немож-

лива за волею лише одного з них.

2. Стаття 162 СК визначає наслідки самочинної, тобто без

згоди другого з батьків, зміни місця проживання дитини. Са-

мочинною слід вважати зміну місця проживання малолітньої

дитини й за її згодою, але без відома та згоди того з батьків, з

ким вона проживає.

Самочинна зміна місця проживання дитини може бути вчи-

нена різними шляхами: неповерненням дитини після відпо-

чинку чи прогулянки, викраденням дитини на вулиці, з дитя-

чої установи чи лікарні.

326

Стаття 162

3. Стаття 162 СК була сформульована під впливом кількох

справ за позовами матерів про відібрання дітей від батьків,

які їх викрали.

1. Батько викрав дитину з дитячого майданчика, на якому

вона гралася. Позов матері суд розглядав за довгою процеду-

рою: проводилися обстеження умов проживання матері та

батька дитини, достатньо довго готувався висновок органу

опіки та піклування, періодично відповідач не з’являвся до

суду, подаючи документи про хворобу і цим затягуючи роз-

гляд справи. Розгляд справи тривав майже рік.

2. За домовленістю з матір’ю батько щотижня по кілька

годин гуляв з дитиною. Одного разу він не привів її додому.

Зниклого батька з дитиною розшукували кілька днів.

Позов матері про відібрання дитини був розглянутий су-

дом в найкоротші строки. Залишаючи касаційну скаргу ба-

тька без задоволення, судова колегія в цивільних справах

Одеського обласного суду у своїй ухвалі написала таке:

лВідповідач вчинив протиправну поведінку, свавільно зміни-

вши місце проживання дитини. Відповідач жодного разу не

пред’являв позивачці претензії щодо неналежного вихован-

ня дитини. Зібрані у справі докази засвідчують належне ви-

конання позивачкою своїх обов’язків щодо дитини. Тому

дитина має бути повернута матері, за місцем її останнього

проживанняы. Ця ухвала стала джерелом відповідної право-

вої новели.

Положення частини першої статті 162 СК є логічним про-

довженням статті 160 СК, за якою місце проживання дитини

має визначатися за згодою батьків. Воно є засобом запобіган-

ня самовільної зміни одним із батьків місця проживання ди-

тини, оскільки не заохочує самоуправства, а містить правові

засади для якнайшвидшого його припинення.

4. Для повернення дитини непотрібно буде представляти

докази створення для неї нормальних умов для її виховання

та розвитку, оскільки стаття 162 СК базується на юридичній

презумпції правомірності поведінки того з батьків, з ким вона

проживала.

5. У позові про відібрання дитини може бути відмовлено

лише тоді, коли відповідач доведе, що той, з ким проживала

дитина, жорстоко поводився з нею, схиляв її до вживання

327

РОЗДІЛ III

Глава 13

наркотиків, проституції, тримав дитину в умовах, небезпеч-

них для її життя та здоров’я тощо.

В таких випадках поведінка одного з батьків, який без по-

годження з другим з батьків взяв дитину до себе, є не самоуп-

равством, а способом самозахисту дитини.

Кримінальний кодекс України не карає за викрадення

своєї дитини, а лише чужої. У зв’язку з цим суб’єктом злочи-

ну можуть бути лише інші родичі дитини.

В., громадянин Республіки Білорусь, за рішенням одного із

судів м. Львова одержав можливість двічі на місяць зу-

стрічатися із двома дочками, які після розірвання шлюбу за-

лишилися проживати з матір’ю.

Під час однієї із таких зустрічей В. таємно вивіз дітей до

Мінська.

Підсумковий документ Спеціальної Сесії в інтересах дітей

Генеральної Асамблеї ООН лСвіт, сприятливий для дітейы зо-

бов’язує держави уживати заходів у разі викрадення і вивозу

за кордон дітей одним із батьків.

Завдяки цьому повернення дитини тому з батьків, з ким

вона проживала, стане більш реальним. Можна буде сподіва-

тися і на те, що кримінальне караним буде визнано викраден-

ня не лише чужої, а й своєї дитини.

6. Незаконна зміна місця проживання малолітньої дитини

може бути підставою для вимоги про відшкодування мате-

ріальних збитків: на проведення пошуку дитини, транспорт-

них витрат тощо.

Додатковим засобом застереження проти свавілля одного з

батьків стане можливість відшкодування моральної шкоди,

яка запроваджується вперше.

7. Вимагати відібрання дитини має право не лише один із

батьків, а й інша особа, з якою на законній підставі вона про-

живала (баба, дід, опікун, дитяча установа).

8. Стаття 162 СК стосується не лише викрадення дитини

одним із батьків від другого, а й від інших осіб (наприклад,

діда, баби, опікуна), з якими дитина проживала на законній

підставі. Крім того, суб’єктом протиправної поведінки може

бути дід, баба, брат, сестра, а також інша особа.

328

Стаття 163

Стаття 163. Право батьків на відібрання малолітньої дитини

від інших осіб

1. Батьки мають переважне право перед іншими особа-

ми на те, щоб малолітня дитина проживала з ними.

2. Батьки мають право вимагати відібрання малоліт-

ньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на

підставі закону або рішення суду.

3. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і

переданні її батькам або одному з них, якщо буде встанов-

лено, що це суперечить її інтересам.

1. Стаття 163 СК стосується малолітньої дитини, тобто тієї,

якій не виповнилося чотирнадцяти років.

Батьки мають переважне право перед іншими особами (опі-

куном, дідом, бабою, іншими родичами) на те, щоб малолітня

дитина проживала з ними.

Реалізуючи це право, батьки можуть вимагати повернення її

до себе. Якщо, наприклад, дитина була передана опікунові у

зв’язку з позбавленням волі її матері, звільнення матері з місць

відбування покарання дає їй підставу вимагати повернення ди-

тини, хоча вона проживає в опікуна на законній підставі.

2. Найчастіше вимога про відібрання дитини подається до

діда, баби дитини, яка опинилася у них у зв’язку із смертю

матері, батька або через інші поважні причини. Передача та-

кого спору до суду часто є психологічною помилкою, яка не-

одмінно призводить до душевних страждань. Поведінка бать-

ків має бути такою, щоб дитина сама тягнулася до них.

У зв’язку із смертю матері під час пологів дитину з лікарні

забрала бабуся. На той час батько дитини не мав помешкан-

ня, продовжував навчання, проте регулярно відвідував дити-

ну, брав участь у її вихованні та утриманні. Коли дитині

виповнилося три роки, він одружився і виявив бажання за-

брати дитину.

Розпочався затяжний конфлікт, у який було втягнуто ба-

гато дійових осіб, в тому числі і саму дитину.

Відносини між ними були остаточно зіпсовані.

Психологічна помилка бабусі очевидна. Вона не змогла по-

долати почуття ревності, зумовленого шлюбом зятя. Внучка

була підсвідомо використана нею як засіб помсти. Бабуся не

329

РОЗДІЛ III

Глава 13

врахувала того, що батько має права щодо дитини більш ваго-

мі, ніж ті, що має вона; напруга між нею та батьком дитини

не наближає її до внучки, а навпаки, віддаляє від неї.

У такій ситуації слід було затамувати душевний біль і ро-

бити все можливе для пристосування себе та дитини до нових

умов життя, надаючи батькові всіляку допомогу. Лише ми-

ром, а не протистоянням бабуся могла би зберегти за собою те

місце в житті внучки, яке вона займала і має право займати

надалі.

3. Життєву мудрість має проявити і той з батьків, який

проживав окремо від дитини.

Зміна місця проживання дитини, її оточення може бути сер-

йозною душевною травмою для дитини.

Щоби цього не сталося, потрібен певний період адаптації.

Дитина має готуватися до плавного переходу від одних умов

життя до інших.

Керуючись почуттям любові до дитини, це мали би робити

обидві сторони.

Як зазначалося, дитина має генетичну потребу проживати

зі своїми батьками. І тому, проживаючи, наприклад, з бабу-

сею, як би їй не було добре, вона все ж прагнутиме бути ближ-

че до батьків.

Стаття 164. Підстави позбавлення батьківських прав

1. Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьків-

ських прав, якщо вона, він:

1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого

закладу охорони здоров’я без поважної причини і протя-

гом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського пік-

лування;

2) ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихо-

ванню дитини;

3) жорстоко поводяться з дитиною;

4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;

5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини,

примушують її до жебракування та бродяжництва;

6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

330

Стаття 164

2. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських

прав з підстав, встановлених пунктами 2, 4 і 5 частини пер-

шої цієї статті, лише у разі досягнення ними повноліття.

3. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських

прав щодо усіх своїх дітей або когось із них.

4. Якщо суд при розгляді справи про позбавлення бать-

ківських прав виявить у діях батьків або одного з них оз-

наки злочину, він порушує кримінальну справу.

1. Стаття 164 СК передбачає позбавлення батьківських

прав, а не батьківства, як іноді можна почути. Батьківство

випливає із кровного споріднення, а тому ні відібрати, ні по-

збавити його неможливо.

Підстави для позбавлення батьківських прав подані вичерп-

но, хоча і з використанням понять лжорстокоы, лухиля-

ютьсяы, які належить оцінити суду. Тому жодні інші обстави-

ни, наприклад, ухилення матері чи батька від утримання ди-

тини, не можуть призвести до позбавлення батьківських

прав.

Позбавлення батьківських прав – це насамперед спосіб за-

хисту прав та інтересів дитини. Тому у кожному випадку тре-

ба виявити і оцінити позитивний результат у долі дитини,

який має настати. Якщо такий результат не передбачається,

наприклад, якщо дитина є психічнохворою або інвалідом і не-

має надії на її усиновлення, позбавлення батьківських прав

не дасть дитині полегшення.

Оскільки батьківські права тривають до повноліття дити-

ни, позбавлення батьківських прав після його настання закон

не допускає.

Позбавлення батьківських прав – це водночас і санкція за

протиправну винну поведінку матері або батька, яку можна

вважати юридичною відповідальністю.

На відміну від статті 70 КпШС, яка допускала позбавлення

батьківських прав й неповнолітніх батьків, за статтею 164 СК

позбавлення батьківських прав неповнолітніх батьків можли-

ве лише у двох випадках, визначених пунктами 1 та 3 части-

ни першої статті 164 СК. У всіх інших випадках батьківських

прав може бути позбавлена лише повнолітня особа.

331

РОЗДІЛ III

Глава 131

2. Кримінальний кодекс УРСР (стаття 38) передбачав поз-

бавлення батьківських прав як вид додаткового покарання

до особи, яка вчинила злочин. Відповідно до цього особа мог*

ла бути позбавлена батьківських прав і в кримінальному про-

цесі.

Кримінальний кодекс України виключив позбавлення ба-

тьківських прав з числа кримінальних покарань, у зв’язку з

цим позбавлення батьківських прав можливе лише в цивіль-

ному процесі.

3. Відповідно до статті 143 СК батьки зобов’язані забрати

дитину з пологового або іншого лікувального закладу. Неви-

конання цього обов’язку, а також нехтування своїми обов’яз-

ками щодо дитини протягом шести місяців є однією з підстав

для позбавлення батьківських прав.

4. Ухилення від виконання юридичного обов’язку – зав-

жди акт свідомої поведінки, оскільки особа має реальну мож-

ливість виконати його, але не вчиняє відповідних дій. Так,

батько вважатиметься таким, що ухиляється від обов’язку по

вихованню дитини, якщо він ні усно, ні письмово не спілку-

ється з нею, не проявляє про неї щонайменшої батьківської

турботи, хоча має таку можливість. лМені моя друга дружина

заборонила зустрічатися з сином, не буду ж я ставити під за-

грозу свою нову сім’ю. Я сплачую аліменти і цього доситьы, –

такі слова вдалося якось почути.

Незважаючи на такий терор з боку другої дружини, пове-

дінка батька засвідчує, що він ухиляється від виховання ди-

тини.

П. сама виховувала сина, часто працюючи по дві зміни, аби

мати щонайменшу можливість для створення синові Р. умов

для навчання, займання спортом.

Познайомившись випадково з особою, яка мала суди-

мість, Р. був поступово залучений до злочинної діяльності,

неодноразово брав участь у розбійних нападах.

У позові прокурора про позбавлення П. батьківських прав

було відмовлено.

Педагогічна помилка П. очевидна, вона віддала перевагу

задоволенню матеріальних потреб сина, не залишивши часу

та сил для опіки над духовним його становленням.

332

Стаття 164

Позбавлення батьківських прав неможливе, якщо мати чи

батько, незважаючи на усі їхні старання, не змогли забезпе-

чити дитині належного виховання.

5. Жорстока поведінка щодо дитини може мати різні проя-

ви: тілесне покарання, мордування голодом, психічне насиль-

ство, споювання алкоголем, втягування до вживання нарко-

тичних засобів тощо.

З метою помсти дружині, яка оголосила про намір розірвати

шлюб, чоловік викинув чотирирічну дитину з вікна, але вона

чудом не постраждала. За рішенням суду він був позбавле-

ний батьківських прав і засуджений за вчинення злочину.

6. До позбавлення батьківських прав може призвести сам

факт хронічного алкоголізму або наркоманії. Однак ця обста-

вина існує, як правило, сукупно з іншими підставами для по-

збавлення батьківських прав.

7. Конвенція про права дитини у статтях 32, 34, 36 заборо-

няє економічну, сексуальну та інші види експлуатації дити-

ни, які завдають шкоду будь-якому аспекту добробуту дити-

ни. Про експлуатацію дитини може йти мова у разі залучення

її до непосильної праці, заняття проституцією чи злочинною

діяльністю. Одним із видів експлуатації дитини є примушу-

вання її до жебракування.

8. Якщо мати, батько страждають на душевну хворобу та у

зв’язку з цим визнані недієздатними, вони не можуть бути

позбавлені батьківських прав. Захист дитини у цій ситуації

може відбутися за допомогою інших правових засобів, зокре-

ма відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьків-

ських прав (стаття 170 СК).

9. Батьківських прав, як не дивно, позбавляються здебіль-

шого матері, головним чином ті, які народили дитину не у

шлюбі і зловживають алкоголем.

10. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських

прав лише щодо тих дітей, стосовно яких ними була вчинена

протиправна поведінка, тобто необов’язково щодо всіх.

11. Коментована стаття не вимагає попереднього застосу-

вання до винуватих матері, батька заходів попереднього, досу-

дового впливу (накладання адміністративної відповідальності,

333

РОЗДІЛ III

Глава 13

розгляд їхньої поведінки органом опіки та піклування, вихов-

ний вплив з боку дільничного уповноваженого міліції тощо).

Водночас невжиття до батьків таких заходів може бути

підставою для відмови в позові у разі каяття матері чи батька.

12. Суду не заборонено відкласти розгляд справи на певний

час для з’ясування, наскільки після каяття змінилася пове-

дінка того, до кого пред’явлено позов про позбавлення бать-

ківських прав.

Виправдала себе практика судових попереджень: суд від-

мовляє в позові, попереджуючи відповідача, що у разі продов-

ження протиправної поведінки він буде позбавлений батьків-

ських прав, і дитина буде відібрана від нього. Проте таке по-

передження можливе, якщо залишення дитини з батьком,

матір’ю не становить реальної небезпеки для її життя та здо-

ров’я.

Стаття 165. Особи, які мають право звернутися з позовом до

суду про позбавлення батьківських прав

1. Право на звернення до суду з позовом про позбавлен-

ня батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклу-

вальник, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охо-

рони здоров’я або навчальний заклад, в якому вона пере-

буває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама

дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

1. У 2001 р. у суди України надійшло 7438 позовів про по-

збавлення батьківських прав, а в першому півріччі 2002 р. –

4175 таких позовів1.

Здебільшого позови про позбавлення батьківських прав

пред’являються прокурорами або органами опіки та піклу-

вання. Один з батьків звертається з таким позовом набагато

рідше.

2. Надавати чи не надавати дитині, яка досягла чотирнад-

цяти років, можливість судитися з матір’ю чи батьком?

Тривалий час на це питання відповідь була негативною.

Відповідно до цього стаття 71 КпШС не включала дитину до

1 Див.: Верховний Суд України: статистичний бюлетень про результа-

ти розгляду судами України справ за 2001 р. та за перше півріччя 2002 р.

334

Стаття 166

переліку осіб, які мали право на звернення до суду з позовом

про позбавлення батьківських прав.

У статті 19 Конвенції про права дитини держави-учасниці

зобов’язані вживати усіх необхідних законодавчих та інших

заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та

психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутнос-

ті піклування чи недбалого і брутального поводження або екс-

плуатації з боку батьків чи будь-якої іншої особи.

Стаття 165 СК, продовжуючи лінію, яка сформульована у

статті 152 цього Кодексу, надає дитині таке право. Тому спір

лсин – проти матеріы став реальністю. Однак ведення такої

справи вимагає від суду та всіх учасників процесу відповідно-

го такту: метою процесу є не осуд матері, а захист природного

права дитини на дитинство, хоча б трішечки щасливе.

Стаття 166. Правові наслідки позбавлення батьківських прав

1. Особа, позбавлена батьківських прав:

1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та

звільняється від обов’язків щодо її виховання;

2) перестає бути законним представником дитини;

3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що

надаються сім’ям з дітьми;

4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклуваль-

ником;

5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав,

пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі

своєї непрацездатності (право на утримання від дитини,

право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати го-

дувальника, право на спадкування);

6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з ди-

тиною.

2. Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється

від обов’язку щодо утримання дитини.

Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може

на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити

питання про стягнення аліментів на дитину.

1. Батьківські права розглядаються у вузькому (саме як

права) і у широкому (як права та обов’язки) розумінні.

335

РОЗДІЛ III

Глава 13

У коментованій статті вони трактуються як сукупність

прав та обов’язків, хоча лпозбавлення батьківських правы не

охоплює обов’язку по утриманню дитини. Тому є підстави

для того, щоб термін лпозбавлення батьківських правы вжи-

вати з певною часткою умовності.

2. Особа, позбавлена батьківських прав, залишається і на-

далі матір’ю чи батьком дитини, оскільки, зрозуміло, ця пра-

вова санкція не може анулювати кровного споріднення з ди-

тиною. Тому у актовий запис про народження дитини зміни у

графи лМатиы та лБатькоы не вносяться.

3. Відповідно до статті 74 КпШС батьки, позбавлені бать-

ківських прав, втрачали всі права, що Єрунтуються на факті

спорідненості з дитиною, в тому числі лправо вимагати від неї

у майбутньому надання їй утриманняы.

У статті 166 СК наслідки позбавлення батьківських прав

визначені більш повно та чітко. Одна частина правових на-

слідків наступатиме відразу після набрання чинності рішен-

ням суду, друга – спрямована на майбутнє.

Оскільки на момент судового розгляду відповідач ще не

має лправа вимагати від дитини в майбутньому надання йому

утриманняы, не можна позбавляти його того, чого він ще не

має і невідомо, чи матиме взагалі. Тому мова має вестись про

неможливість виникнення в майбутньому певного права, а не

про його втрату.

4. Особа, позбавлена батьківських прав, втрачає усі права,

які Єрунтуються на факті спорідненості з дитиною, незалежно

від того, яким законом (публічним чи приватним, матеріаль-

ним чи процесуальним) вони встановлені. Отже, того, хто поз-

бавлений батьківських прав, не стосуються правові норми, у

яких носіями права є лбатькиы чи лматиы та лбатькоы.

5. Особа, позбавлена батьківських прав, може бути відпо-

відачем в цивільному або кримінальному процесі у разі запо-

діяння шкоди її дитиною, оскільки відповідати за дії своїх

дітей – це не право, а обов’язок батьків. Однак така особа

відповідатиме лише за наявності своєї вини, тобто за свою по-

ведінку.

6. Особа, позбавлена батьківських прав, не може бути учас-

ником процесуальних дій, які за законом мають вчиняти бать-

336

Стаття 167

ки, наприклад, бути присутньою при допиті дитини, щодо

якої вона позбавлена батьківських прав, як свідка.

Водночас щодо особи, позбавленої батьківських прав, має

повною мірою стосуватися стаття 63 Конституції України, за

якою не настає відповідальність за відмову давати показання

або пояснення щодо близьких родичів. У зв’язку з цим син,

дочка можуть відмовитися давати показання чи пояснення

щодо своїх матері, батька навіть тоді, коли вони позбавлені

батьківських прав.

Стаття 167. Влаштування дитини, батьки якої позбавлені

батьківських прав

1. Якщо дитина проживала з тим із батьків, хто позбав-

лений батьківських прав, суд вирішує питання про можли-

вість їхнього подальшого проживання в одному житловому

приміщенні.

2. Суд може постановити рішення про виселення того з

батьків, хто позбавлений батьківських прав, з житлового

приміщення, у якому він проживає з дитиною, якщо буде

встановлено, що він має інше житло, у яке може поселити-

ся, або постановити рішення про примусовий поділ житла

чи його примусовий обмін.

3. Дитина за бажанням другого з батьків може бути пе-

редана йому.

4. Якщо дитина не може бути передана другому з бать-

ків, переважне право перед іншими особами на передання

їм дитини мають, за їхньою заявою, баба та дід дитини, пов-

нолітні брати та сестри, інші родичі.

5. Якщо дитина не може бути передана бабі, дідові або

іншим родичам, мачусі, вітчиму, вона передається на

опікування органові опіки та піклування.

6. Дитина, яка була передана родичам, мачусі, вітчиму,

органові опіки та піклування, зберігає право на проживан-

ня у житловому приміщенні, в якому вона проживала, і мо-

же у будь-який час повернутися до нього.

7. Порядок відібрання і передання дитини встановлю-

ється законом.

1. Метою позбавлення батьківських прав є, головним чи-

ном, порятунок дитини від згубного впливу матері чи батька,

22 3-132

337

РОЗДІЛ III

Глава 13

створення можливості для подальшого влаштування дитини,

зокрема на підставі усиновлення.

Найчастіше дитина, щодо якої мати, батько позбавлені бать-

ківських прав, покидає житло, у якому вона проживала, і пе-

редається родичам чи органові опіки та піклування. Тому для

більшості з тих, хто був позбавлений батьківських прав,

рішення суду було не покаранням, а благом.

Отже, мають бути змінені акценти: не дитину ізольовувати

від батьків, а батьків – від дитини, хоча реально здійснити

це не просто і не завжди можливо.

2. Стаття 167 СК передбачає своєрідну черговість тих, кому

може бути передана дитина, відібрана від матері чи батька.

Право забрати дитину до себе має насамперед другий з ба-

тьків, оскільки, відповідно до статті 163 СК, він має переваж-

не право перед іншими особами на проживання з дитиною.

Якщо він відмовиться забрати дитину або, на думку суду, не

може забезпечити їй належних умов для виховання та розвит-

ку (відбуває покарання, страждає на психічний розлад здоро-

в’я, не має житла тощо), дитина може бути передана дідові,

бабі, іншим родичам, а також вітчиму чи мачусі.

У разі конкуренції між ними суд віддає перевагу тому, хто

може найкраще влаштувати життя дитини, з урахуванням

думки самої дитини.

Якщо з числа названих осіб немає жодної, яка бажала би

забрати дитину, або жодної, яка могла би забезпечити її належ-

ним сімейним вихованням, суд передає дитину органові опіки

та піклування, який і визначить її подальшу долю.

3. Частина шоста статті 167 СК гарантує недоторканність

права дитини на житло, у якому вона проживала.

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 71 Житлово-

го кодексу УРСР житлове приміщення зберігалося за дити-

ною, яка поміщена до державного дитячого закладу, до роди-

чів, опікуна чи піклувальника, за умови, що у ньому залиши-

лися проживати інші члени сім’ї.

Якщо інших членів сім’ї не було, дитина втрачала право на

житло, а житлове приміщення могло бути надане іншій особі.

Дитина ж після закінчення строку перебування у дитячому

закладі або повернення її від родичів, опікуна чи піклувальни-

ка одержувала право на позачергове надання іншого житла.

я ая

Стаття 168

Ця норма суперечила статті ЗО Конституції України, яка

гарантує кожному недоторканність житла, і лише Законом

України лПро внесення змін до статті 71 Житлового кодексу

Української РСРы від 2 березня 2000 р.1 вона була змінена.

4. Особа, яка позбавлена батьківських прав, може чинити

опір відібранню дитини.

Передбачаючи це, суд має право застосувати заходи для за-

безпечення позову. Таким заходом могло би бути передання

дитини на тимчасове опікування бабусі, дідусеві, іншим ро-

дичам, закладу охорони здоров’я.

5. Процедура відібрання дитини повинна відбуватися від-

повідно до Закону України лПро виконавче провадженняы2 у

спосіб, який застеріг би дитину від душевних травм.

Стаття 168. Побачення з дитиною матері, батька, які позбав-

лені батьківських прав

1. Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають

право на звернення до суду із заявою про надання їм права

на побачення з дитиною.

Суд може дозволити разові, періодичні побачення з ди-

тиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров’ю та

моральному вихованню, за умови присутності іншої особи.

1. Для кожної дитини мати чи батько, навіть якщо вони, з

точки зору інших людей, є поганими, все ж залишаються ма-

тір’ю та батьком. Дитяча душа беззастережно прощає їм їхні

провини і лине до них у сні та наяву.

Стаття 168 СК написана з урахуванням цього природного

почуття дитини. Одночасно вона стимулює того, хто позбавле-

ний батьківських прав, до виправлення.

2. За статтею 73 КпШС дозвіл на побачення з дитиною то-

му, хто позбавлений батьківських прав, надавався органом

опіки та піклування, рішення якого могло бути оскаржене до

суду.

Коментована стаття відносить вирішення цього питання до

компетенції суду. Така зміна підвідомчості забезпечить мож-

Офіційний вісник України. – 2000. – № 13. – Ст. 503.

ВВР. – 1999. – № 24. – Ст. 207.

339

РОЗДІЛ III

Глава 13

ливість всебічної оцінки ситуації. Орган опіки та піклування

здійснюватиме лише лпідготовчуы місію (обстеження поведін-

ки заявника, подання свого висновку).

3. Право на побачення з дитиною може бути надане тому з

батьків, хто позбавлений батьківських прав, за умови, що це

не завдасть шкоди її інтересам. При цьому присутність іншої

особи при такому побаченні є обов’язковою. Це може вияви-

тися особливо актуальним тоді, коли підставою для позбав-

лення батьківських прав було жорстоке ставлення до дитини

або вчинення щодо неї умисного злочину.

Якщо вік дитини дозволяє їй бути відносно або повністю

самостійною, вона має право сама визначитися щодо доціль-

ності побачень з матір’ю, батьком і навіть бути їх ініціатором.

Той, з ким проживає дитина, не має юридичних засобів, за до-

помогою яких такі зустрічі могли би бути заборонені.

Якщо дитина не виявляє бажання побачитися з матір’ю,

батьком, ніхто не має права присилувати її до цього.

Стаття 169. Поновлення батьківських прав

1. Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають

право на звернення до суду з позовом про поновлення бать-

ківських прав.

2. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо ди-

тина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не

визнане недійсним судом.

3. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо на

час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.

4. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи,

позбавленої батьківських прав, та обставини, що були під-

ставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє

рішення відповідно до інтересів дитини.

5. При вирішенні справи про поновлення батьківських

прав одного з батьків суд бере до уваги думку другого з ба-

тьків, інших осіб, з ким проживає дитина.

6. У разі відмови в позові про поновлення батьківських

прав повторне звернення із позовом про поновлення бать-

ківських прав можливе лише після спливу одного року з

часу набрання чинності рішенням суду про таку відмову.

Я4П

Стаття 169

1. Відповідно до загальноправового терміна лпоновлення пра-

ваы у статті 169 СК йдеться про лпоновлення батьківських

правы, а не лпоновлення в батьківських правахы, як це було

написано у статті 75 КпШС. Справ про поновлення батьківсь-

ких прав у судах України обмаль, однак це не применшує ви-

ховного значення цієї юридичної можливості.

Поновлення батьківських прав може вимагати лише той,

хто був їх позбавлений. Не має такого права жодна інша осо-

ба, прокурор чи орган опіки та піклування.

Відповідачем у справі про поновлення батьківських прав є

той з батьків, з ким проживає дитина, або орган опіки та пік-

лування, якщо дитину виховує інша особа. Якщо, наприклад,

дитина проживає з бабусею, остання має бути запрошена до

участі у справі як третя особа на стороні відповідача.

2. Після усиновлення дитини, батьки якої були позбавлені

батьківських прав, зміна поведінки рідної матері чи рідного

батька юридичного значення вже не має.

Поновлення батьківських прав щодо усиновленої дитини

можливе лише у разі скасування усиновлення або визнання

його недійсним.

3. Закон не допускає поновлення батьківських прав після

досягнення дитиною повноліття. Таке традиційне законодав-

че вирішення не мало жодної альтернативи, тому поновлення

батьківських прав після повноліття вважалося неможливим

за жодних умов.

При опрацюванні Сімейного кодексу ця законодавча догма

не була пом’якшена можливістю, за певних умов, відступлен-

ня від неї.

Твердість такої законодавчої позиції не виключає можли-

вості її пом’якшення в майбутньому, стосовно тих ситуацій,

коли є згода на поновлення батьківських прав матері, батька

та дочки чи сина, щодо яких вони були позбавлені батьківсь-

ких прав.

А поки це станеться, конституційний принцип верховенст-

ва права зробить можливим поновлення батьківських прав

судом за заявою матері, батька, дочки, сина, щодо яких вони

були колись позбавлені батьківських прав. Якщо це може

призвести до налагодження стосунків між батьками та діть-

341

РОЗДІЛ III

Глава 13

ми, до злагоди в родині, то жодна формальна юридична пере-

пона не може бути непохитною.

У разі смерті того, хто був позбавлений батьківських прав,

дочка, син є спадкоємцями за законом без будь-яких застере-

жень.

У разі смерті дочки чи сина, щодо яких суд позбавив бать-

ків батьківських прав, мати, батько усуваються від прав на

спадкування за законом, але можуть бути спадкоємцями за

заповітом.

4. Стаття 169 СК не встановлює строку, який має залиши-

тися до повноліття, в межах якого особі поновлюються її ба-

тьківські права щодо дитини.

Якщо до досягнення дитиною повноліття залишилося, на-

приклад, декілька місяців чи півроку, чи може суд відмовити

в позові на цій підставі? Однозначної відповіді на це запитан-

ня дати неможливо.

У цій ситуації суду належить зважити на інтереси не лише

дитини, а й матері чи батька, на загальному тлі тих змін, які

сталися у їхньому способі життя. До уваги має бути взято й

те, що поновлення батьківських прав відновлює не лише не-

майнові правові зв’язки матері, батька з дитиною, а й повер-

тає їм цілий ряд інших втрачених правових можливостей.

Отже, рішення суду має бути справедливим, сприяти утверд-

женню добросовісності у відносинах між матір’ю, батьком та

дитиною.

5. Пред’явлення позову про поновлення батьківських прав

зобов’язує суд до значної аналітичної роботи, адже належить

з’ясувати не лише те, чи змінилася поведінка позивача взага-

лі, а головне те, наскільки ці зміни є глибокими і стійкими,

щоби одночасно підтвердити його виправлення.

Якщо, наприклад, підставою для позбавлення батьківсь-

ких прав було жорстоке ставлення матері до дитини, хроніч-

ний алкоголізм, позивачка має подати суду різнопланові до-

кази на підтвердження можливості поновлення батьківських

прав: документи закладу охорони здоров’я, органу міліції,

спостереження працівників органу опіки та піклування, вчи-

телів, сусідів.

342

Стаття 169

6. Відповідно до частини четвертої статті 19 СК при розгля-

ді судом справи про поновлення батьківських прав участь ор-

гану опіки та піклування є обов’язковою.

Орган опіки та піклування має подати суду письмовий вис-

новок щодо вирішення справи. Якщо, наприклад, у висновку

орган опіки та піклування вважає можливим задоволення

позову чи, навпаки, не вбачає підстав для цього, суд може не

погодитися з цим.

7. У частині п’ятій статті 169 СК перераховано осіб, думка

яких має бути вислухана і взята судом до уваги. Серед них не-

має самої дитини, оскільки про врахування думки дитини за-

писано у статті 171 СК.

Думка другого з батьків, опікуна чи самої дитини – не є

доказом, оскільки є лише логічним підсумком, узагальнен-

ням певних фактичних даних, а не самим фактом. Думка цих

осіб, як правило, завжди формується під впливом не лише

об’єктивних обставин, а й суб’єктивного їх сприйняття та

оцінки. Тому обов’язок суду взяти думку кожного з них до

уваги не є одночасно обов’язком суду погодитися з нею.

8. Оскільки підставою для поновлення батьківських прав

мають бути не тимчасові, а стійкі зміни поведінки матері чи

батька дитини, для цього потрібен час.

Однак у Сімейному кодексі не встановлено мінімального

строку, який обов’язково мав би минути після позбавлення

батьківських прав. Тому позов по поновлення батьківських

прав може бути поданий через рік, півроку чи навіть місяць.

Не маючи права відмовити у прийнятті позову, поданого,

наприклад, через місяць, суд може відмовити у його задово-

ленні, вважаючи час, що сплив, недостатнім для висновку

про настання істотних змін у ставленні до дитини.

9. Якщо суд відмовив у позові про поновлення батьківсь-

ких прав, наступне звернення до суду з такою ж вимогою мож-

ливе лише після спливу одного року.

Встановлення такого процесуального обмеження мало на

меті стимулювати матір, батька до більш серйозного ставлен-

ня до подання первинного позову про поновлення батьківсь-

ких прав. За його допомогою вдасться уникнути подання не-

достатньо обЄрунтованих повторних позовів.

343

РОЗДІЛ НІ

Глава 13

10. Поновлення батьківських прав не має наслідком обо-

в’язкове повернення дитини матері, батькові. Дитина може і

надалі залишатися, наприклад, з дідом, бабою чи опікуном,

якщо це відповідає її інтересам.

Стаття 170. Відібрання дитини від батьків без позбавлення

їх батьківських прав

1. Суд може постановити рішення про відібрання дити-

ни від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьків-

ських прав, у випадках, передбачених пунктами 2 – 5 час-

тини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших ви-

падках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для

її життя, здоров’я і морального виховання.

У цьому разі дитина передається другому з батьків, ба-

бі, дідові, іншим родичам – за їх бажанням або органові

опіки та піклування.

2. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі

для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування

або прокурор мають право постановити рішення про не-

гайне відібрання дитини від батьків.

У цьому разі орган опіки та піклування зобов’язаний

негайно повідомити прокурора та у семиденний строк піс-

ля постановлення рішення звернутися до суду з позовом

про позбавлення батьків чи одного з них батьківських

прав або про відібрання дитини від матері, батька без по-

збавлення їх батьківських прав.

З таким позовом до суду має право звернутися проку-

рор.

3. Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належ-

ному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків

може постановити рішення про повернення їм дитини.

4. При задоволенні позову про відібрання дитини від

матері, батька без позбавлення їх батьківських прав суд

вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину.

5. Положення частин першої – третьої цієї статті засто-

совуються до відібрання дитини від інших осіб, з якими во-

на проживає.

1. Батьківських прав здебільшого позбавляється той з бать-

ків, з ким проживає дитина, тому вона, як правило, відбира-

344

Стаття 170

ється від нього і передається на опікування другому з батьків,

іншому родичеві чи органу опіки та піклування. Якщо дити-

на не проживає з тим, кого суд позбавив батьківських прав,

то, зрозуміло, потреби відібрання дитини не виникає.

Отже, позбавлення батьківських прав може іноді не поєд-

нуватися з відібранням дитини.

2. У статті 170 СК визначено підстави і порядок відібрання

дитини, без вирішення питання про позбавлення матері, бать-

ка батьківських прав.

Правовий сенс відібрання дитини за статтею 170 СК поля-

гає в екстренності прийняття рішення на захист дитини, коли

зволікання може призвести до смерті дитини, тяжкої хвороби

чи каліцтва.

У пресі був описаний випадок, коли батьки за провину

ув’язнили сина в підвалі, позбавивши його їжі та води. В ін-

шому випадку батьки, які належали до однієї із релігійних

сект, відмовилися госпіталізувати дитину, життя якої було в

небезпеці. У цих та подібних ситуаціях через доволі довгу су-

дову процедуру життя дитини може бути не врятованим, тому

потрібні надзвичайні заходи.

Прокурор одержав інформацію про те, що М., який є хроніч-

ним алкоголіком, завдав тяжких тілесних ушкоджень сво-

єму 12-річному сину і замкнув його у квартирі.

На підставі постанови прокурора дитина була відібрана

від батьків і поміщена до лікарні.

У цій ситуації позбавлення матері чи батька батьківських

прав відсувається в часі, адже спершу треба захистити дити-

ну, а лише потім вирішувати питання про притягнення бать-

ків до відповідальності.

3. У разі пред’явлення позову про позбавлення батьківсь-

ких прав і відібрання дитини суд може постановити рішення

лише про відібрання дитини.

К., мати трьох дітей, систематично закривала їх самих вдо-

ма, зникаючи на кілька днів. Одного разу через пустощі з

сірниками сталася пожежа, діти одержали опіки різного сту-

пеня.

При розгляді позову прокурора про позбавлення матері

батьківських прав суд з урахуванням її каяття постановив

345

РОЗДІЛ III

Глава 13

відібрати дітей, передавши їх на опікування органові опіки

на піклування, без позбавлення матері батьківських прав.

4. Позбавлення батьківських прав завжди є результатом

протиправної, винної поведінки. Відібрання ж дитини не по-

в’язується з протиправною поведінкою: загроза життю та здо-

ров’ю дитини може бути результатом психічної хвороби,

відкритої форми туберкульозу чи захворювання на СНІД,

важких житлових умов тощо.

Відібрання дитини можливе тоді, коли умови проживання

дитини суд оцінить як небезпечні для неї. Оцінювання умов

проживання дитини – виключна компетенція суду.

5. У разі задоволення позову дитина, відібрана від одного з

батьків, передається другому з батьків чи іншим родичам, за

умови, що хтось із них не лише виявив бажання взяти дитину

до себе, а й має можливість забезпечити дитину сімейним ви-

хованням.

Якщо одразу виявили бажання забрати дитину, наприк-

лад, батько і баба, батькові має бути надана перевага, за умо-

ви, що він має можливість забезпечити дитину усім необхід-

ним для її розвитку.

Якщо немає родичів або дитина не може бути передана їм,

місце проживання дитини має визначити орган опіки та пік-

лування.

6. За статтею 76 КпШС рішення про відібрання дитини міг

постановити лише орган опіки та піклування.

Оскільки прокурор є більш мобільним, ніж орган опіки та

піклування, його рішення про відібрання дитини може бути

винесене у будь-який час, навіть вночі чи у вихідний день.

Своє рішення про відібрання дитини прокурор виносить у

формі постанови.

7. Якщо рішення про відібрання дитини виніс орган опіки

та піклування, він зобов’язаний негайно повідомити про це

прокурора. Прокурор може бути присутнім при вирішенні пи-

тання про відібрання дитини.

8. Незалежно від того, яким державним органом постанов-

лене рішення про відібрання дитини, йому протягом семи

днів належить подати до суду позов про позбавлення матері,

346

Стаття 170

батька батьківських прав чи позов про відібрання дитини без

позбавлення матері, батька батьківських прав.

Отже, відібрання дитини за рішенням органу опіки та пік-

лування чи прокурора – це тимчасовий засіб захисту прав

дитини. Триваючим засобом захисту прав дитини буде рішен-

ня суду.

Якщо суд відмовив у задоволенні позову про позбавлення

батьківських прав чи позову про відібрання дитини, рішен-

ня органу опіки та піклування або прокурора про відібран-

ня дитини має вважатися таким, що втратило чинність.

Відповідно дитина має бути повернута тому, з ким вона про-

живала.

9. Задоволення позову про відібрання дитини у виняткових

випадках, встановлених у частині другій статті 170 СК, – це,

по суті, не відібрання дитини, адже дитина уже відібрана,

а лише судове підтвердження його законності та обЄрунтова-

ності.

10. Батьки, від яких відібрана дитина, не втрачають щодо

неї прав та обов’язків, обумовлених походженням.

Вони і надалі залишаються носіями обов’язку по вихован-

ню дитини, мають право на особисте її виховання. Однак та

обставина, що дитина передана на виховання іншій особі,

означає, що саме її лінія виховання одержала першість, з

якою батькам слід узгоджувати свою поведінку.

11. Якщо, наприклад, тяжкохвора дитина була силоміць,

проти волі батьків госпіталізована, то, одужавши, вона має

бути повернута батькам.

Якщо дитина була відібрана за рішенням суду, то згодом

вона може бути повернута батькам також за рішенням суду.

12. Одночасно з вимогою про відібрання дитини може бути

заявлена вимога про стягнення аліментів.

13. Правила статті 170 СК про відібрання дитини від бать-

ків стосуються й відібрання дитини від інших осіб.

Якщо, наприклад, дитина проживає з тіткою, яка застосо-

вує до неї жорстокі методи покарання, дитина може бути

відібрана від неї відповідно до частини другої статті 170 СК.

347

РОЗДІЛ III

Глава 13

Стаття 171. Врахування думки дитини при вирішенні пи-

тань, що стосуються її життя

1. Дитина має право на те, щоб бути вислуханою бать-

ками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з пи-

тань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї.

2. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути

вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами

спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі

при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав,

поновлення батьківських прав, а також спору щодо управ-

ління її майном.

3. Суд має право постановити рішення всупереч думці

дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

1. Конвенція про права дитини у статті 12 зобов’язує

держави-учасниці забезпечити дитині, здатній формулювати

власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх

питань, що стосуються її, і цим поглядам має приділятися на-

лежна увага згідно з її віком та зрілістю.

З цією метою дитині надається можливість бути заслуха-

ною під час будь-якого судового чи адміністративного розгля-

ду, що стосується дитини, безпосередньо або через представ-

ника у порядку, передбаченому процесуальними нормами

національного законодавства. Відповідно до статті 6 Європей-

ської конвенції про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січ-

ня 1996 р.) суд надає дитині можливість висловити свою дум-

ку і приділяє цій думці належну увагу.

2. За статтею 69 КпШС при вирішенні спору між батьками

про місце проживання дитини суд повинен був з’ясувати у ди-

тини, якій виповнилося десять років, при кому з батьків вона

бажає залишитися. Якщо дитина була молодшою, заслухову-

вати її думку було необов’язково.

За статтею 104 КпШС на усиновлення вимагалася згода ди-

тини, яка також досягла десятирічного віку. Отже, усинов-

лення дев’ятирічної дитини могло відбутися навіть у разі її

заперечення.

З моменту набрання чинності для України Конвенції про

права дитини ці норми мали би вважатися нечинними.

348

Стаття 172

3. Дитина має бути вислухана при розгляді будь-якого пи-

тання, що стосується не лише її особисто, а й всієї сім’ї. Вона

має бути вислухана судом і при розгляді справ про розірвання

шлюбу між батьками, про поділ майна як за власною ініціа-

тивою, так і за ініціативою одного із батьків.

4. У частині другій статті 171 СК перечнелені категорії спо-

рів між батьками щодо дитини, при розгляді яких має бути

вислухана її думка. Ними є спори про виховання дитини, ви-

значення (зміна) місця її проживання, про позбавлення бать-

ківських прав, про поновлення батьківських прав, а також

спори щодо управління майном дитини.

На вимогу одного з батьків або самої дитини вона має бути

вислухана й при розгляді інших спорів, які стосуються її ін-

тересів.

Необхідність згоди дитини на усиновлення передбачена

статтею 218 СК. За ініціативою суду, заявника або самої дити-

ни вона може бути вислухана і при розгляді заяви про усинов-

лення. Думка дитини має бути вислухана батьками при вчи-

ненні ними дій щодо управління її майном (стаття 174 СК).

5. Вислухати (заслухати) дитину та врахувати її думку – це

різні речі. Сімейний кодекс зобов’язує посадову особу вислу-

хати дитину. Із права дитини на повагу випливає висновок

про те, що думка дитини має бути вислухана з повагою і вра-

хована настільки, наскільки це відповідає її найвищим ін-

тересам.

Стаття 172. Обов’язок дитини, повнолітніх дочки та сина

піклуватися про батьків

1. Дитина, повнолітні дочка, син зобов’язані піклувати-

ся про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм

допомогу.

2. Повнолітні дочка, син мають право звернутися за за-

хистом прав та інтересів непрацездатних, немічних бать-

ків як їх законні представники, без спеціальних на те пов-

новажень.

3. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх

непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за

РОЗДІЛ III_____________________Глава 13

рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов’я-

заних із наданням такого піклування.

1. Конституція Української РСР у статті 64 зобов’язувала

дітей піклуватися про батьків і надавати їм допомогу. Цей

конституційний обов’язок не пов’язувався з повноліттям.

За статтею 51 Конституції України піклуватися про своїх

непрацездатних батьків зобов’язані лише повнолітні діти. Є

серйозні підстави для критики такого конституційного ви-

рішення проблеми.

лШануй батька і матір своюы – цей християнський канон

має бути визначальним при формуванні правового забезпечен-

ня особистої сфери відносин між дитиною та її батьками. Від-

повідно до цього у частині першій статті 172 СК розширено не

лише зміст конституційного обов’язку, а й коло його носіїв.

Піклування про батьків – обов’язок кожної дитини. Він

формується у дитини з віком як природна потреба не лише

брати, а й віддавати тепло.

Порада батькам: якщо маленька дитина дає Вам цукерку

чи шматочок апельсина, не відмовляйтеся, а обов’язково

візьміть, подякуйте. Дитина привчається ділитися, піклува-

тися про старших, насамперед батьків. І радіє цьому.

Якщо Ви будете відмовлятися від турботи маленької ди-

тини, то, звикнувши до егоїзму, їй важко буде змінитися зго-

дом.

лМоя дочка ніколи мені нічого не подарувала, навіть що-

найменшої дрібничкиы, – таке сумне зізнання однієї пані є,

можливо, результатом неправильного виховання.

Якщо в сім’ї є мати та батько, кожен з них має стимулюва-

ти дитину до піклування про рідних.

Виконання обов’язку надавати допомогу батькам не зав-

жди пов’язане із грошовими затратами. Допомога може бути

надана матері, батькові у виконанні певної хатньої роботи,

роботи на городі, прибудинковій території. Батькам-інва-

лідам може бути потрібна інша допомога, викликана каліцт-

вом, тяжкою хворобою.

Допомога має надаватися як моральний імператив, а не як

важка повинність, тоді вона легко приймається матір’ю, бать-

ком і вага обов’язку для дочки та сина стає набагато легшою.

Стаття 172

2. За частиною другою статті 172 СК повнолітні дочка, син

наділені повноваженнями процесуального представництва що-

до непрацездатних та немічних батьків. Непрацездатні не

завжди є немічними. А немічними можуть вважатися й ті, що

ще не досягли пенсійного віку, не визнані ще інвалідами, але

через каліцтво або хворобу не мають достатніх фізичних сил

для самостійного звернення за захистом. Повноваження про-

цесуального представника надає право дочці чи синові звер-

нутися за власною ініціативою за захистом прав та інтересів

матері, батька до суду або інших органів.

3. Піклування потребує кожен батько і кожна матір. Пра-

вило частини другої статті 172 СК стосується особливих ситу-

ацій, коли відсутність піклування є загрозою для життя. Бать-

ко, прикутий паралічем до ліжка, не може обійтися без пік-

лування, так само як і мати, яка через хворобу ніг не може

вийти з помешкання.

Якщо ці обставини існували на момент розгляду справи

про стягнення аліментів, вони мають бути враховані при ви-

значенні розміру аліментів. Якщо ж вони виникли після при-

судження аліментів і є триваючими, може бути пред’явлено

позов про збільшення розміру аліментів.

Якщо необхідність піклування зумовлена тимчасовою, а не

постійною обставиною, заінтересована особа має право вима-

гати покриття витрат, пов’язаних із його наданням.

За наявності кількох дочок, синів кожен з них зобов’яза-

ний піклуватися про батьків, а у разі невиконання ними цьо-

го обов’язку величина витрат, пов’язаних із наданням піклу-

вання іншими особами, має бути розподілена між ними відпо-

відно до їхнього матеріального та сімейного стану.

4. У частині третій статті 172 СК законодавче закріплене

правило, яке було вироблене судовою практикою і відобража-

ло теоретичну догму: обов’язок особистого немайнового харак-

теру, насамперед обов’язок щодо піклування, виховання, не

може забезпечуватися можливістю його примусового вико-

нання. У зв’язку з цим єдине, на що могла розраховувати ста-

ренька мати, яку роками не навідують діти, так це на прису-

дження, крім аліментів, додаткової грошової суми для оплати

послуг того, хто піклуватиметься про неї.

РОЗДІЛ III___________________________Глава 14

Кайдани цієї теоретичної настанови не дали на етапі опра-

цювання проекту Сімейного кодексу України закріпити у

ньому норму, яка відповідала би новій правничій ідеології.

Ф. звернулася з позовом до сина про спонукання його до ре-

ального виконання конституційного обов’язку піклуватися

про своїх непрацездатних батьків (частина друга статті 51

Конституції України).

Позивачка вимагала, щоби суд зобов’язав сина двічі на

тиждень відвідувати її.

Ситуація, на перший погляд, є незвичною, а тому викли-

кає два запитання:

1) чи має Ф. право звернутися до суду з вимогою про при-

мусову реалізацію свого конституційного права, права особис-

того, немайнового характеру?

Ствердна відповідь на нього не викликає сумнівів;

2) чи підлягає такий позов задоволенню?

Ф. не вимагає від сина любові, бо присилувати до любові

неможливо. Ф. вимагає реальної дії: відвідувати матір. Чи

має вона право на те, щоби хоч іноді побачитися з сином?

Безперечно, тому підставність такої позовної вимоги, якщо

мислити сьогоднішніми категоріями, заперечень не викликає.

Зобов’язувати сина відвідувати матір раз чи двічі на тиж-

день, телефонувати їй щодня чи раз на тиждень – це вже

конкретика, яка залежатиме від різних обставин.

Задоволення таких позовів – це не лише вирішення сто-

сунків між двома особами, це й великий виховний вплив,

який стимулюватиме дітей піклуватися про своїх батьків.

Глава 14. ПРАВА БАТЬКІВ І ДІТЕЙ НА МАЙНО

Стаття 173. Роздільність майна батьків і дітей

1. Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають,

можуть бути самостійними власниками майна.

2. При вирішенні спору між батьками та малолітніми,

неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо на-

352

Стаття 174

лежності їм майна вважається, що воно є власністю бать-

ків.

1. У статті 77 КпШС, аналогічній за назвою із статтею 173

СК, було записано: лЗа життя батьків діти не мають права на

їх майно, так само як і батьки не мають права на майно

дітейы.

Ця норма була більш ніж спірною. Малося, певно, на увазі,

що діти одержать право власності на майно батьків лише піс-

ля смерті батьків, а отже, за життя батьків претендувати на

нього не можуть.

Однак обсяг прав на майно не вичерпується правом власно-

сті. Для дітей важливим є також право користування батьків-

ським майном: від побутових речей до квартири чи будинку.

2. Стаття 173 СК побудована на інших засадах. Для виправ-

дання старої назви у частині першій статті 173 СК наголоше-

но на тому, що мати, батько та дитина можуть бути самостій-

ними власниками майна. Хоча це право випливає із загальної

цивільної правоздатності і додаткового наголошення на ньо-

му не потребує, однак таке дублювання є виправданим: стат-

тя підкреслює право щонаймолодшої дитини бути власником.

3. У частині другій статті 173 СК сформульована правова

презумпція, яка віддає відповідні пріоритети батькам чи од-

ному із них. Тому якщо при поділі майна, набутого за час

шлюбу, мати чи батько посилатимуться на те, що певне май-

но є власністю дитини, а не спільною власністю подружжя, їм

належить це довести.

Стаття 174. Право власності дитини на майно, призначене

для її розвитку, навчання та виховання

1. Майно, придбане батьками або одним із них для за-

безпечення розвитку, навчання та виховання дитини

(одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музич-

ні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю

дитини.

1. Відповідно до частини другої статті 150 СК, батьки зобо-

в’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духов-

ний та моральний розвиток.

23 3-132

353

РОЗДІЛ III

Глава 14

Для виконання цього обов’язку батьки забезпечують дити-

ну одягом, книгами, спортивним інвентарем, канцелярським

приладдям тощо.

Хто є власником цього майна? Відповіді на це питання у

законі не було. У Переліку видів майна громадян, на яке не

може бути звернене стягнення по виконавчих документах (до-

даток № 1 до Цивільного процесуального кодексу України

1963 р.) таким майном названо лвсі дитячі речіы. Аналогічна

норма включена була до Закону України лПро виконавче про-

вадженняы1. Однак у жодному з цих нормативних актів дитя-

чі речі не були названі власністю дитини.

2. Виконуючи свої обов’язки щодо дитини, батьки постійно

купують для дитини речі, необхідні для її духовного і фізич-

ного розвитку.

Стаття 174 СК вперше законодавче проголосила: все те

майно, яке придбане дитині для індивідуального користуван-

ня, є її власністю. Юридичним фактом, який зумовлює виник-

нення у дитини права власності, є передача певної речі у її

користування.

3. Якщо в сім’ї є кілька дітей, то окремі речі, призначені

для їх духовного чи фізичного розвитку, можуть бути їхньою

спільною власністю (наприклад, піаніно, спортивний велоси-

пед чи комп’ютер).

4. Якщо певна річ подарована дитині на день народження

чи з іншої нагоди, право власності дитини на неї є незапереч-

ним, як таке, що виникло на підставі договору дарування.

5. Якщо мати продає дитячий візок чи одяг, з якого вирос-

ла дитина, вона діє не як власник, а як законний представник

дитини – власника речі.

6. Норма статті 174 СК є проявом поваги до дитини. Вона

сприятиме вихованню у дитини почуття власника, шанобли-

вого ставлення до всього того, що є результатом праці матері

та батька.

7. Норма статті 174 СК матиме вагоме значення при поділі

майна подружжя: на те, що є власністю дитини, ніхто з них

претендувати не має права.

1 ВВР. – 1999. – № 24. – Ст. 207.

ЗК4

Статті 175, 176

Стаття 175. Право спільної сумісної власності батьків і ді-

тей

1. Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої

спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві

спільної сумісної власності.

1. У статті 17 Закону України лПро власністьы1 було визна-

но можливість існування так званої лсімейноїы власності,

тобто власності всіх або більшості осіб, які проживають од-

нією сім’єю. Така власність трактувалася як спільна сумісна,

якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними.

Разом із однокласниками тринадцятирічний Ю. після занять

у школі займається дитячим бізнесом – миє автомобілі.

Його місячний заробіток набагато перевищує заробіток

батьків. Згодом батьки на спільні кошти придбали нові меб-

лі, інші цінні речі. Кому вони належать?

У статті 175 СК міститься відповідь на це запитання. Мож-

на сумніватися у тому, що дитина судитиметься з батьками з

приводу цих речей, але зовсім не виключено, що, вимагаючи

поділу майна, один із батьків зажадає половину.

2. Стаття 175 СК спрямована на утвердження поваги до ди-

тини, на захист її від експлуатації. Вона виховуватиме повагу

до праці кожного, хто піклується про сім’ю.

Стаття 176. Права батьків та дітей щодо користування май-

ном

1. Батьки зобов’язані передати у користування дитини

майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.

2. Права батьків та дітей на користування житлом, яке

є власністю когось із них, встановлюються законом.

1. У статті 176 СК йдеться про батьків та дітей, які спільно

проживають. Мати, батько, діти можуть бути самостійними

власниками. Кількісне розмаїття в одному будинку власників

та майна, що їм належить, не може не викликати потреби ре-

гулювання відносин між ними.

1 ВВР УРСР. – 1991. – № 20. – Ст. 249.

.Чий

РОЗДІЛ III

Глава 14

Відносини в сім’ї регулюються звичаєвим, моральним, юри-

дичним правом. Відсутність заборон, в тому числі етичних,

відкриває можливість для лбезоплатного користування чу-

жим майномы.

2. Норма частини першої статті 176 СК зобов’язує батьків

лпередатиы (точніше було б лнадатиы) у користування дитини

те майно, яке необхідне для її всестороннього розвитку. Та-

кий обов’язок здебільшого виконується не шляхом офіційної

передачі у користування дитини різних речей, а шляхом від-

критого доступу до них (до меблів, посуду, книг, музичних ін-

струментів тощо).

Норма частини першої статті 176 СК стосується, головним

чином, сімей зі складним внутрішнім кліматом, у яких основ-

ним методом спілкування між матір’ю, батьком та дитиною

є метод заборони.

3. Чи має право дитина користуватися квартирою, у якій

вона живе та яка була приватизована батьками до її наро-

дження? Чи має право мати на користування будинком сина,

в якому вона проживає разом з ним? Ствердну відповідь на ці

запитання дає Цивільний кодекс України.

Чи можна продати квартиру, в якій проживає дитина? Та-

кий договір може бути укладено лише за певних умов. Так,

якщо велика квартира продається з метою придбання меншої

та фінансування витрат на лікування дитини, для укладення

цього договору потрібен дозвіл органу опіки та піклування.

За Цивільним кодексом України такий договір може бути

визнаний .судом недійсним, якщо буде встановлено, що він су-

перечить інтересам дитини.

Чи може син продати будинок, в якому проживають його

батьки?

У разі укладення договору купівлі-продажу, незалежно від

наявності згоди батьків на це, вони зберігають за собою свої

особисті сервітути. Отже, їхнє речове право на майно сина об-

межує його право власності.

Стаття 177. Управління майном дитини

1. Якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управля-

ють ним без спеціального на те повноваження. Батьки зо-

бов’язані вислухати думку дитини щодо способів управлін-

ня її майном.

356

Стаття 177

2. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо май-

на малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою

другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися

до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як

укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за

межі дрібного побутового.

3. Батьки вирішують питання про управління майном

дитини спільно. Спори, які виникають між батьками щодо

управління майном дитини, можуть вирішуватися органом

опіки та піклування або судом.

4. Після припинення управління батьки зобов’язані по-

вернути дитині майно, яким вони управляли, а також до-

ходи від нього.

5. Неналежне виконання батьками своїх обов’язків що-

до управління майном дитини є підставою для покладення

на них обов’язку відшкодувати завдану їй матеріальну

шкоду.

1. Управління майном – це комплекс дій, спрямованих

насамперед на його збереження, забезпечення можливості ко-

ристування ним самим власником або іншою особою, а в окре-

мих випадках – у можливості одержання доходу.

Характер цих дій залежить від того, про що йдеться – тва-

рину, земельну ділянку, пекарню чи інше майно. Так, якщо

батьки уклали договір на проведення поточного ремонту бу-

динку, який належить дитині, або договір оренди чи договір

страхування, вони вчинили дії щодо його управління. Навіть

у разі продажу будинку, яким ніхто не користується, мож-

на дійти висновку, що батьки також вчинили дію по управ-

лінню майном, оскільки цим зберегли його від можливого

знищення.

2. Відповідно до частини 6 статті 203 Цивільного кодексу

України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювача-

ми) не може суперечити правам та інтересам їхніх дітей.

Контроль за дотриманням прав дитини у цій ситуації ма-

ли б здійснювати органи опіки та піклування. У Цивільному

кодексі України немає, на жаль, норми, яка забороняла б ба-

тькам вчиняти чи давати згоду на вчинення певних правочи-

нів без згоди органу опіки та піклування.

357

РОЗДІЛ III___________________________Глава 14

У зв’язку з цим виходом із ситуації буде застосування за ана-

логією закону статей 68, 70 та 71 Цивільного кодексу України.

3. Батьки малолітньої дитини (тобто тієї, якій ще не випов-

нилося чотирнадцяти років) є законними розпорядниками її

майна, тобто мають право діяти без спеціального на те повно-

важення. Однак вони зобов’язані вислухати думку дитини

щодо управління її майном, хоча й можуть прийняти рішен-

ня, яке суперечить волі дитини.

4. Управляти майном малолітньої дитини тому з батьків,

хто проживає окремо, важко. Стаття 177 СК зорієнтована, го-

ловним чином, на випадки спільного проживання матері, ба-

тька та дитини.

У частині другій статті 177 СК сформульована презумп-

ція згоди батьків на правочин (договір), який вчиняє один

із них щодо майна, яке належить малолітній дитині. Оспо-

рення цієї презумпції одним із батьків через відсутність

своєї згоди можливе лише тоді, коли правочин не є дрібним

побутовим.

5. Управляти майном дитини, якій виповнилося чотирнад-

цять років, батьки можуть лише на підставі договору до-

мовленості з нею. Якщо договір на управління майном не

укладений, батьки можуть лише давати згоду на вчинення

правочину самою дитиною, відповідно до рівня її цивіль-

ної дієздатності, визначеної у статті 32 Цивільного кодексу

України.

6. Як правило, батьки управляють майном своєї дитини без-

оплатно. Так, якщо майном дитини є підприємницький ком-

плекс, праця батьків по управлінню ним мала б оплачуватися

з тих доходів, які дає це майно.

Після припинення управління майном у зв’язку з досяг-

ненням дитиною повноліття чи іншою обставиною це майно,

а також доходи мають бути їй повернені.

7. Усі ризики, пов’язані з майном, в тому числі ризик ви-

падкового знищення, несе дитина як власник.

Негативний наслідок у вигляді відшкодування дитині зав-

даної матеріальної шкоди може бути покладений на батьків

лише у разі їхньої винуватої протиправної поведінки.

358

Стаття 178

Стаття 178. Використання доходу від майна дитини

1. Дохід, одержаний від використання майна малоліт-

ньої дитини, батьки мають право використовувати на ви-

ховання та утримання інших дітей та на невідкладні пот-

реби сім’ї.

2. Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від

свого майна відповідно до Цивільного кодексу України.

1. Малолітня дитина може бути власником не лише речей

особистого вжитку, а й тих речей, використання яких дає до-

хід. Таким доходом може бути частина орендної плати за бу-

динок, яка перевищуватиме витрати на його утримання.

Дитина як власник акцій може одержати дивіденди. Дити-

на, грошові кошти якої зберігаються в банку, одержить дохід

у вигляді відсотків за користування вкладом.

Отже, є чимало можливостей одержання малолітньою ди-

тиною доходу від використання її майна.

Дитина, якій ще не виповнилося чотирнадцяти років, во-

лодіє частковою цивільною дієздатністю, тому на одержані

доходи вона може укладати лише дрібні побутові договори.

Інші договори, наприклад, щодо купівлі музичного інстру-

менту, килима, якщо їх не можна віднести до дрібних побуто-

вих, укладають її батьки або опікун.

2. Хоча цього не записано у статті 178 СК, але зрозуміло,

що дохід від майна малолітньої дитини має використовувати-

ся для задоволення її потреб. Проте було б ненормально, якби

за дивіденди, які належать лише одній дитині, батьки купу-

вали би дорожчі продукти харчування саме для неї.

Діти в одній сім’ї мають жити в однакових умовах та вихо-

вуватися у дусі турботи про інших членів сім’ї, особливо як-

що вони мають певні вади фізичного чи психічного розвитку.

Відповідно до цього засадничого положення у статті 178 СК

узаконено моральне право батьків використовувати доходи

від майна, що належать одному із малолітніх дітей, на потре-

би інших дітей, купівлю ліків для матері чи дідуся, інші не-

відкладні потреби сім’ї, наприклад, на заготівлю продуктів

харчування на зиму.

359

РОЗДІЛ III___________________________Глава 14

Для вирішення питання про використання доходів мало-

літньої дитини має бути запрошена і вона сама. Батьки по-

винні виховувати у дитини почуття взаємодопомоги, лчуття

єдиної родиниы, почуття відповідальності за молодших і за

старших у сім’ї.

Порада батькам: кожна дитина відчуває гордість за все, що

зроблено нею для інших. Тому розвивайте у неї потребу бути

корисною, потребу віддати тим, кому важче. Одночасно ви-

нагороджуйте її за це добрим словом.

Недарма кажуть: лСкільки віддав – настільки й збагати-

всяы.

3. Підліток, тобто дитина у віці від 14 до 18 років, володіє

неповною цивільною дієздатністю, відповідно до якої він має

право сам розпоряджатися своїми доходами.

За загальним правилом, та наука, яку дитина засвоїла у

ранньому віці, буде нею збережена на все життя. Якщо не бу-

ло такої науки змалку, важко сподіватися, що з роками по-

треба піклуватися про інших у неї взагалі виникне.

Стаття 179. Право власності на аліменти, одержані на дитину

1. Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з ба-

тьків, на ім’я кого вони виплачуються, і мають використо-

вуватися за цільовим призначенням.

Неповнолітня дитина має право брати участь у розпоря-

дженні аліментами, які одержані для її утримання.

2. У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина,

аліменти є власністю дитини.

Опікун розпоряджається аліментами, які одержані для

утримання малолітньої дитини.

Неповнолітня дитина має право на самостійне одержан-

ня аліментів та розпоряджання ними відповідно до Ци-

вільного кодексу України.

1. У статті 179 СК вперше законодавче врегульовано пи-

тання права власності на аліменти, одержані на дитину.

360

Стаття 179

Один з батьків, найчастіше мати, яка пред’явила позовну

заяву про стягнення аліментів на дитину, є не лише законним

представником дитини, а й має власний матеріально-право-

вий інтерес. Саме ця обставина відіграла основну роль при ви-

значенні власника аліментів.

Аліменти – кошти особливого призначення, а тому їх на-

лежить використовувати для забезпечення потреб дитини. У

сучасних умовах, коли нерідко основним або єдиним грошо-

вим надходженням сім’ї є аліменти на дитину, добитися

цільового використання їх надзвичайно важко. Стаття 136

СК передбачає контроль органу опіки та піклування за цільо-

вим витрачанням аліментів.

2. Відповідно до частини першої статті 171 СК дитина має

право на те, щоб бути вислуханою матір’ю, батьком з питань,

які стосуються її особисто. Таким питанням може бути, на-

приклад, вид потреби, на яку слід витратити аліменти.

Дитина, якій виповнилося чотирнадцять років, має право

брати участь у розпорядженні аліментами. Це значить, що

той з батьків, хто одержує аліменти, зобов’язаний залучати її

до участі у розподілі цих коштів.

3. Норма частини другої статті 179 СК поширюється на ви-

падки, коли той з батьків, на ім’я якого надходили аліменти,

помер.

Якщо після цього дитина не переїхала до батька (матері),

який виплачував аліменти, виконання рішення суду продов-

жуватиметься, але вже на користь іншого родича цієї дитини,

наприклад, баби, діда чи опікуна. У цьому разі з’являється

новий власник аліментів – сама дитина, незалежно від її

віку.

Якщо дитині не виповнилося чотирнадцяти років, алімен-

тами розпоряджається баба, дід або опікун, із дотриманням

норм статей 171 та 186 СК.

Дитина-сирота, якій виповнилося чотирнадцять років, має

неповну цивільну дієздатність, тому може сама одержувати

аліменти і розпоряджатися ними.

361

РОЗДІЛ III

Глава 15

Глава 15. ОБОВ’ЯЗОК МАТЕРІ, БАТЬКА

УТРИМУВАТИ ДИТИНУ ТА ЙОГО ВИКОНАННЯ

Стаття 180. Обов’язок батьків утримувати дитину

1. Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення

нею повноліття.

1. Обов’язок утримувати дитину є рівною мірою обов’яз-

ком як матері, так і батька. Причому обов’язком особистим,

індивідуальним, а не солідарним. Тому, якщо, наприклад,

дитина проживає в опікуна, суд не може присудити аліменти

лише з матері, надавши їй право регресу до батька.

2. Обов’язок утримувати дитину не залежить від віку бать-

ків.

3. Визнання батьків (чи когось із них) недієздатними не

припиняє їх обов’язку утримувати дитину. У цій ситуації

аліменти стягуватимуться з їхньої пенсії чи іншого доходу на

загальних підставах.

4. Реєстрація шлюбу з дитиною не робить її повнолітньою,

а отже, не є підставою для припинення аліментного обов’язку

щодо неї.

5. У разі засудження матері, батька до позбавлення волі,

ця обставина не припиняє їхнього аліментного обов’язку, але

може ускладнити можливість його добровільного чи примусо-

вого виконання.

6. Смерть матері, батька або оголошення їх померлими

припиняє їх обов’язок утримувати дитину. До спадкоємців ні

за законом, ні за заповітом аліментний обов’язок перейти не

може.

Якщо на спадкоємця матір’ю чи батьком дитини було по-

кладено обов’язок виплачувати їй зі спадщини певну грошову

суму, цей обов’язок, як уже зазначалося, не є аліментним,

а таким, що виникає на підставі заповідального відказу.

7. У разі зникнення дитини, визнання її безвісно відсут-

ньою виконання рішення суду про стягнення аліментів має

бути зупинене.

362

Стаття 181

8. Смерть дитини, оголошення її померлою припиняє алі-

ментний обов’язок батьків.

Стаття 181. Способи виконання батьками обов’язку утриму-

вати дитину

1. Способи виконання батьками обов’язку утримувати

дитину визначаються за домовленістю між ними.

2. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто

проживає окремо від дитини, може брати участь у її утри-

манні в грошовій і (або) натуральній формі.

3. За рішенням суду кошти на утримання дитини (алі-

менти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька

і (або) у твердій грошовій сумі.

4. У разі виїзду одного з батьків за кордон на постійне

проживання у державу, з якою Україна не має договору

про надання правової допомоги, аліменти стягуються в по-

рядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

5. Якщо місце проживання батьків невідоме, або вони

ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливос-

ті утримувати дитину, дитині призначається тимчасова

державна допомога. Порядок призначення цієї тимчасової

державної допомоги визначається Кабінетом Міністрів

України.

1. У 2001 р. до судів України було подано 89 783 позови про

стягнення аліментів на дітей, а у першому півріччі 2002 р. –

46 479 таких позовів1.

2. Якщо мати і батько проживають разом із дитиною і ніщо

не затьмарює їхніх відносин, свій обов’язок утримувати дити-

ну вони виконують за почуттям обов’язку, заснованого на

взаємній любові.

3. Якщо відносини між матір’ю та батьком дитини усклад-

нилися і вони перестали спільно проживати, варто домовити-

ся, у якій формі той, хто проживає окремо від дитини, до-

бровільно братиме участь у її утриманні. В одній ситуації

інтересам дитини може відповідати надання утримання ви-

Див.: Верховний Суд України: статистичний бюлетень про результа-

ти розгляду судами України справ за 2001 р. та за перше півріччя

2002 р.

363

РОЗДІЛ III

Глава 15

ключно в грошах, у Іншій – частково у грошах, частково в

натурі.

4. Відповідно до частини другої статті 92 КпШС, добровіль-

ний порядок сплати аліментів не виключав права стягувача

аліментів у будь-який час звернутися до суду з позовом про

стягнення аліментів. Тобто навіть тоді, коли батько добро-

вільно надавав дитині аліменти у сумі більшій, ніж з нього

належало за законом, мати мала право подати позов про при-

мусове стягнення аліментів.

Аналогічної норми у Сімейному кодексі немає, адже при-

мусовий порядок стягнення аліментів має бути способом за-

хисту, а не способом зведення рахунків. Тому, якщо, наприк-

лад, батько добровільно сплачує дитині аліменти у сумі, до-

статній для задоволення її розумних потреб, у позові матері

про примусове стягнення аліментів має бути відмовлено.

Л., який проживає окремо від дитини придбав для неї ком-

п’ютер, велосипед, зимове пальто, велику кількість інших

речей особистого вжитку. В суботу та неділю дитина живе у

його батьків.

Незважаючи на це, 3., мати дитини, подала позов про стяг-

нення аліментів. Місцевий суд в позові відмовив, оскільки

батько виконує свій обов’язок по утриманню дитини добро-

вільно.

Проте позивачка вважала, що не всі речі, куплені для ди-

тини, є речами першої необхідності, що вона несе великі ви-

трати на харчування, плату за комунальні послуги, а тому

просила присудити аліменти в грошах.

Апеляційна скарга була задоволена. Батько, безперечно,

свій обов’язок щодо дитини виконував, але без домовленості

з 3. щодо першочергових витрат на дитину.

5. Переїзд дитини чи батька – платника аліментів на

постійне проживання за кордон, зміна ними громадянства не

припиняють права дитини на утримання та обов’язку батька

надавати його дитині.

Якщо дитина проживає в Україні, а батько – за кордоном,

позов про стягнення аліментів може бути подано до суду Украї-

ни, за місцем її (дитини) проживання.

Якщо рішення про стягнення аліментів з батька, який про-

живає за кордоном, було винесене судом України, це рішення

364

Стаття 181

на території іноземної держави буде виконуватися відповідно

до Договору про надання правової допомоги.

6. Законом України від 10 листопада 1994 р. було рати-

фіковано Конвенцію про правову допомогу і правові відноси-

ни у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладену

у м. Мінську 22 січня 1993 р. державами-членами Співдру-

жності Незалежних Держав .

Відповідно до статті 55 цієї Конвенції клопотання про до-

звіл примусового виконання рішення подається у компетент-

ний суд Договірної Сторони (в Україні – апеляційний суд), де

рішення підлягає виконанню. У визнанні рішення та в його

виконанні може бути відмовлено, зокрема тоді, коли рішення,

постановлене судом Договірної Сторони, не набрало законної

сили або відповідача не було належним чином повідомлено

про розгляд справи, у зв’язку з чим він не брав участі у її роз-

гляді.

Отже, якщо платник аліментів, з якого суд України поста-

новив рішення про стягнення аліментів, живе в Росії, то мати

дитини має звернутися до компетентного суду РФ з заявою

про дозвіл його примусового виконання на території РФ. Суд

РФ не уповноважений перевіряти законність рішення суду

України. Він має лише пересвідчитися у відсутності формаль-

них перешкод, встановлених у статті 55 Конвенції. Якщо та-

ких перешкод немає, суд РФ має допустити рішення суду

України до виконання на території Російської Федерації.

7. Якщо між Україною і державою, у якій проживає плат-

ник аліментів, немає договору про надання правової допомо-

ги, то виконання рішення суду України про стягнення алі-

ментів може виявитися проблематичним.

На жаль, Україною досі не ратифікована Конвенція лПро

стягнення за кордоном аліментівы від 20 червня 1956 р.2, яка

покликана невідкладно розв’язати гуманітарні проблеми, що

виникають у зв’язку зі становищем тих нужденних людей,

доля яких залежить від одержання аліментів від осіб, що зна-

1 ВВР. – 1994. – № 46. – Ст. 417.

2 Международное частное право: Сб. документов. – М., 1997. –

С. 659-664.

РОЗДІЛ III

Глава 15

ходяться за кордоном. Нею встановлено порядок подачі позо-

ву про стягнення аліментів з відповідача, який проживає у

лдержаві відповідачаы, або стягнення у лдержаві відповіда-

чаы аліментів, присуджених судом лдержави позивачаы, тоб-

то у видачі екзекватури (дозволу на виконання).

8. Частиною четвертою статті 181 СК передбачено, що у ра-

зі виїзду одного з батьків за кордон на постійне місце прожи-

вання у державу, з якою Україна не має договору про надання

правової допомоги, стягнення з нього аліментів буде проводи-

тися відповідно до Порядку стягнення аліментів на дитину

(дітей) у разі виїзду одного з батьків для постійного прожи-

вання в іноземній державі, з якою не укладено договір про по-

дання правової допомоги, затвердженого постановою Кабіне-

ту Міністрів України від 19 серпня 2002 р.1

Відповідно до цього нормативно-правового акта, у разі виїз-

ду одного з батьків, який є громадянином України, для

постійного проживання в іноземній державі, з якою Україна

не має договору про подання правової допомоги, він повинен

виконати аліментні зобов’язання з утримання дитини (дітей)

до досягнення нею повноліття, які оформляються договором

між цією особою та одним з батьків, з яким залишається ди-

тина (діти), або її опікуном, піклувальником (тобто одержува-

чем аліментів), або договором про припинення права на алі-

менти для дитини (дітей) у зв’язку з передачею права власно-

сті на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну

ділянку тощо).

Якщо аліментні зобов’язання не були виконані особою, що

виїжджає, стягнення аліментів провадиться за рішенням суду.

З метою запобігання ухиленню батьків від утримання дітей

встановлено, що особа, яка виїжджає для постійного прожи-

вання за кордоном, разом із заявою про видачу паспорта гро-

мадянина України для виїзду за кордон або оформлення від-

повідної сторінки у паспорті подає до паспортної служби орга-

ну внутрішніх справ за місцем постійного проживання в

Україні у разі наявності дитини (дітей), що залишається в

Україні, договір про виплату аліментів, або нотаріально за-

1 Офіційний вісник України. – 2002. – № 34. – Ст. 1599.

366

Стаття 181

свідчену заяву про відсутність у одержувача аліментів вимог

щодо стягнення аліментних платежів, або копію рішення су-

ду про виплату аліментів.

До моменту одержання паспорта зазначена особа повинна

подати до відповідного органу внутрішніх справ за місцем

постійного проживання в Україні документ, що підтверджує

виконання аліментних зобов’язань, – нотаріально засвідчену

заяву про відсутність у одержувачів аліментів вимог щодо

стягнення аліментних платежів або нотаріально засвідчену

копію постанови державного виконавця про закінчення вико-

навчого провадження (якщо стягнення аліментів проводило-

ся за рішенням суду).

У разі невиконання аліментних зобов’язань на момент

одержання паспорта до особи, що виїжджає для постійного

проживання за кордоном, застосовуються обмеження, перед-

бачені законодавством.

Особа, що виїхала за межі України для тимчасового пере-

бування і має в Україні неповнолітню дитину (дітей), у разі

порушення клопотання про залишення для постійного про-

живання за кордоном подає до дипломатичного представниц-

тва або консульської установи України за кордоном докумен-

ти, передбачені пунктом 2 цього Порядку.

У разі наявності неврегульованих аліментних зобов’язань

керівник дипломатичного представництва або консульської

установи України за кордоном відмовляє в задоволенні кло-

потання до усунення обставин, які цьому перешкоджають.

9. Норма частини п’ятої статті 181 СК є проявом державної

охорони дитинства. Вона була включена до Сімейного кодек-

су за пропозицією народного депутата України Н. Покотило.

Утримання дитини – це, насамперед, обов’язок батьків.

Держава має субсидіарний, додатковий обов’язок щодо мате-

ріального забезпечення дітей. І виконує його у різний спосіб,

одним із яких є призначення тимчасової матеріальної допо-

моги тим, мати, батько яких розшукуються або ухиляються

від сплати аліментів або не мають можливості утримувати ди-

тину.

РОЗДІЛ III

Глава 15

Стаття 182. Обставини, які враховуються судом при визна-

ченні розміру аліментів

1. При визначенні розміру аліментів суд враховує:

1) стан здоров’я та матеріальне становище дитини;

2) стан здоров’я та матеріальне становище платника

аліментів;

3) наявність у платника аліментів інших дітей, непраце-

здатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;

4) інші обставини, що мають істотне значення.

2. Розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин

не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум дохо-

дів громадян.

1. Оскільки розмір аліментів у разі спору у всіх випадках

встановлюється судом, у статті 182 СК подається перелік най-

більш вагомих обставин, які мають братися ним до уваги при

визначенні розміру аліментів на дитину.

2. Відповідно до з 140 Загального цивільного кодексу Авст-

рії вимоги до батьків щодо утримання дитини зменшуються,

якщо вона має власні доходи чи, з урахуванням своїх жит-

тєвих відносин, здатна сама себе утримувати. Подібні за зміс-

том норми є у законах інших європейських держав, зокрема

Польщі.

З урахуванням такої законодавчої практики було встанов-

лено, що при визначенні розміру аліментів належить брати

до уваги матеріальне становище дитини. Тобто, чим краще

матеріально забезпечена дитина за рахунок заробітку, ди-

відендів, інших доходів, тим меншу суму аліментів вона мо-

же одержати.

Аліменти не слід розглядати як специфічну кару за розлу-

чення чи як кошти лна чорний деньы. Як вважають психоло-

ги, чим менше аліментних претензій до батька, тим більше

шансів на встановлення між ним та дитиною партнерських

відносин. Для дитини мати можливість саму себе утримувати –

престижно.

При визначенні розміру аліментів має враховуватися та-

кож стан здоров’я дитини: чим гірше здоров’я дитини, тим

більше коштів вона потребує.

368

Стаття 183

3. На розмір аліментів на дитину має впливати стан здоро-

в’я та загальний матеріальний стан того з батьків, з якого во-

ни будуть стягуватися, свідченням чого є величина витрат на

утримання себе, членів своєї сім’ї.

4. Суду слід враховувати наявність у платника аліментів

інших дітей, непрацездатних членів сім’ї, родичів, яких він

зобов’язаний утримувати відповідно до Сімейного кодексу

України.

5. Тривалий час Кодекс про шлюб та сім’ю 1969 р. не міс-

тив мінімального розміру аліментів на одну дитину. І лише

Законом України лПро внесення змін і доповнень до Кодексу

про шлюб та сім’ю Української РСРы від 23 червня 1992 р.1

він був встановлений у розмірі 1/2 неоподатковуваного міні-

муму доходів громадян на кожну дитину. З осіб, які працю-

ють за контрактом в іноземних державах, мінімальний роз-

мір аліментів мав становити не менше 25 неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян на кожну дитину.

Відповідно до частини другої статті 182 СК, мінімальний

розмір аліментів підвищено з половини до повної суми неопо-

датковуваного мінімуму доходів громадян.

Стаття 182 СК не виділяє окремо тих, хто працює за конт-

рактом за кордоном. І це – не випадково. Змінилася ситуа-

ція, змінилася правова підстава праці громадян України за

кордоном. З цих та інших міркувань до батьків, які працю-

ють (перебувають) за кордоном, мають застосовуватися ті ж

норми, що і до батьків, які живуть і працюють в Україні.

6. Максимального розміру аліментів закон не встановлює,

оскільки у кожному випадку він визначатиметься судом з

урахуванням потреб дитини і можливостей її матері, батька.

Стаття 183. Визначення розміру аліментів у частці від заро-

бітку (доходу) матері, батька дитини

1. Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде

стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

1 ВВР. – 1992.

243-132

№ 36. – Ст. 528.

369

РОЗДІЛ III

Глава 15

2. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд

визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, бать-

ка на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення

найстаршою дитиною повноліття.

3. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дити-

ною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про ви-

значення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стя-

гуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала

на дитину, яка досягла повноліття.

1. За статтею 31 Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб і

акти громадянського стану УСРР 1926 р. розмір аліментів на

дитину визначався судом.

Постановою ЦВК і РНК СРСР лПро заборону абортів,

збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення

державної допомоги багатосімейним, розширення сітки поло-

гових будинків, дитячих ясел і дитячих садків, встановлення

кримінального покарання за несплату аліментів і про деякі

зміни в законодавстві про розлученняы від 27 червня 1936 р.1

було встановлено розмір аліментів залежно від кількості ді-

тей: 1/4 заробітку (доходу) – на одну дитину, 1/3 – на двох і

1/2 – на трьох та більше дітей. У статті 82 КпІПС ця норма

була повністю відтворена.

Такого способу визначення розміру аліментів не було у за-

конодавстві жодної держави, крім СРСР. В даний час він збе-

режений у кодексах Російської Федерації та Республіки Біло-

русь.

2. Чітка фіксація в законі лаліментної часткиы від заробіт-

ку матері, батька дитини все частіше ставала об’єктом крити-

ки: чому на двох дітей розмір частки збільшувався лише на

8 відсотків порівняно з часткою, що стягувалася на одну ди-

тину; чому сумарний розмір аліментів на кількох дітей не міг

перевищувати половини заробітку батька; чому на утримання

немовляти і підлітка аліменти стягувалися в однаковій част-

ці. Останнім часом особливо гостро постала проблема обЄрун-

тованості стягнення аліментів у надто великих чи дуже ма-

лих розмірах.

1 СЗ СССР. – 1936. – № 34. – С. 309.

370

Стаття 183

Річний доход батька становить 5 млн грн. Відповідно до

статті 82 КпШС аліменти на дитину мали би становити

1 млн 325 тис. грн.

Перспектива сплати такої сукупної суми аліментів, з од-

ного боку, викликала потребу приховування реальних дохо-

дів, а з іншого – отримання аліментів у надто великому

розмірі створювало передумови для їх використання на утри-

мання не лише дитини, а й інших осіб, для втрати дитиною

потреби готуватися до самостійного життя. Це загострювало

відносини між батьками дитини, а також ускладнювало від-

носини між платником аліментів та дитиною.

Тривалий період дії способу визначення лаліментної част-

киы, встановленого Постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 черв-

ня 1936 р., висвітлив цілий ряд його недоліків і зрештою при-

вів до відмови від нього.

3. Правило частини першої статті 183 СК, яке справедливо

відноситься до радикальних змін сімейного законодавства

України, є однією із складових лаліментної революціїы.

Фіксована частка доходу – це вже історія. Почала діяти

загальноєвропейська законодавча традиція, за якою у кожно-

му конкретному випадку розмір аліментів визначатиме суд.

Суд може присудити одній дитині аліменти у будь-якій част-

ці, наприклад, 1/20, 1/10, 1/5, 1/2 чи навіть 3/4 від заробіт-

ку, залежно від обставин, визначених у статті 182 СК. За та-

ких умов вимога про стягнення аліментів перетворилася із без-

спірної у доволі серйозний спір, адже предметом доказування

став розмір частки, яку вимагає стягувати позивач.

Можливо, було б краще визначати розмір аліментів не у

частці, а у відсотках, оскільки визначення у частці пов’я-

зане з певними незручностями. Але спрацювала законодавча

інерція.

4. Такий порядок визначення розміру аліментів на дитину

неодмінно викличе надходження до судів великої кількості

позовних вимог від матерів про визначення розміру алімен-

тів відповідно до нових правил. Це зумовить збільшення

кількості справ, які має вирішити кожен суддя, але такі не-

зручності є вимушені і, на щастя, тимчасові.

5. Якщо позивач вимагав стягнення аліментів, наприклад,

на двох дітей, то у резолютивній частині рішення суду, як

24-3-132371

РОЗДІЛ III

Глава 15

правило, містився такий шаблонний запис: лСтягувати алі-

менти на сина (ім’я, дата народження) та дочку (ім’я, дата на-

родження) у розмірі 1/3 заробітку (доходу) … до досягнення

ними повноліттяы. Хоча помилка суду була очевидною, подо-

лати таку практику було неможливо. І лише завдяки нормі

частини другої статті 183 СК це може нарешті статися.

6. У частині третій статті 183 СК визначено правовий на-

слідок досягнення повноліття найстаршою дитиною.

На утримання трьох дітей суд присудив аліменти у розмірі

1/2 заробітку (доходу) батька. Якщо після досягнення повно-

ліття найстаршою дитиною платник аліментів не звернувся

до суду з вимогою про зміну розміру аліментів, то надалі

аліменти будуть стягуватися на двох дітей у розмірі 1/3, а в

разі досягнення повноліття середньою дитиною, найменша

дитина до повноліття одержуватиме аліменти у розмірі 1/6.

7. Правила частин другої та третьої статті 183 СК мають за-

стосовуватися і у разі смерті когось із дітей.

Стаття 184. Визначення розміру аліментів у твердій грошо-

вій сумі

1. Якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий

дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявно-

сті інших обставин, що мають істотне значення, суд за за-

явою платника або одержувача може визначити розмір

аліментів у твердій грошовій сумі.

2. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошо-

вій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.

1. Термін лтвердаы грошова сума є умовним. Йдеться про

суму аліментів, яка чітко визначена за домовленістю між

платником та одержувачем аліментів або за рішенням суду,

наприклад, 100 грн., яка не змінюватиметься автоматично у

разі зміни заробітку (доходу) платника аліментів, тобто є ста-

лою, хоча би на певний час.

2. За статтею 85 КпШС аліменти на дитину у твердій гро-

шовій сумі могли стягуватися лише за вимогою стягувача.

За статтею 184 СК таку вимогу може заявити не лише стя-

гувач, а й платник аліментів.

372

Стаття 185

3. Підставою для присудження аліментів у твердій грошо-

вій сумі може бути та обставина, що батько є, наприклад, ху-

дожником і заробіток одержує лише кілька разів на рік, тобто

нерегулярно. Заробіток буде мінливим, якщо його розмір має

велику амплітуду коливань.

Аліменти можуть бути присуджені у твердій грошовій сумі

і тоді, коли частину доходу батько одержує в натурі, а також

за інших обставин, що мають істотне значення.

В. офіційно не працює, зареєстрований у Службі зайнятості.

Однак його реальний, неофіційний дохід, судячи з витрат, є

високий.

За цих обставин, відповідно до конституційного принципу

верховенства права, суд має право присудити з нього алімен-

ти у твердій грошовій сумі, зважаючи на реальні витрати,

які є доказом його реального доходу.

4. Розмір аліментів, визначений у твердій грошовій сумі,

може бути згодом збільшений чи зменшений судом на вимогу

платника або одержувача аліментів.

5. Якщо розмір аліментів визначений у твердій грошовій

сумі судом, він автоматично підлягає індексації. Якщо сплата

аліментів у твердій грошовій сумі визначена за домовленістю

між платником та одержувачем аліментів, вона підлягає індек-

сації тоді, коли це спеціально обумовлено ними.

Стаття 185. Участь батьків у додаткових витратах на дитину

1. Той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів

на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стяг-

нення аліментів не була подана, зобов’язані брати участь у

додаткових витратах на дитину, що викликані особливими

обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою,

каліцтвом тощо).

2. Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах

на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з

урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися на-

перед або покриватися після їх фактичного понесення ра-

зово, періодично або постійно.

373

РОЗДІЛ III

Глава 15

1. В окремих випадках, крім щоденних витрат на утриман-

ня та виховання дитини, може виникнути потреба у додатко-

вих витратах на неї.

Обов’язок брати участь у додаткових витратах на дитину

поширюється не лише на тих, хто сплачує аліменти, як це бу-

ло встановлено у статті 86 КпШС. Тому, якщо позов про стяг-

нення аліментів до батька не пред’являвся, це не виключає

права матері зажадати від нього, наприклад, разової компен-

сації понесених додаткових витрат.

Якщо дитина проживає з дідом, бабою, вимога про покрит-

тя додаткових витрат може бути пред’явлена ними до матері

та батька дитини.

2. За статтею 86 КпШС обов’язок брати участь у додатко-

вих витратах на дитину обумовлювався лвинятковимиы об-

ставинами – важкою хворобою дитини, каліцтвом тощо,

тобто негативними, небажаними фактами.

У коментованій статті змінено погляд на проблему. Йдеть-

ся про лособливіы обставини, які можуть бути зумовлені не

лише хворобою (причому не обов’язково важкою), а й факта-

ми позитивними, бажаними. Так, якщо у дитини є схильність

до музики, додаткові витрати можуть бути викликані необ-

хідністю купівлі для неї музичного інструмента, або дитина

потребує оздоровлення і додаткові витрати зумовлені необхід-

ністю її відпочинку біля моря.

3. Участь матері, батька у додаткових витратах на дитину

не обов’язково має бути рівною. У разі спору частка кожного

з батьків у цих витратах визначатиметься судом з урахуван-

ням обставин, які заслуговують на увагу.

Восьмирічна М. потребувала серйозної офтальмологічної

операції, яку погодилися зробити в Одесі. Виникла потреба у

значній сумі коштів: йшлося про транспортні витрати, на

проживання матері в готелі, харчування, придбання дорогих

ліків, а також оплату медичних послуг.

З урахуванням матеріального становища батька та матері,

зарплата якої була мінімальною, а також тих душевних

страждань, викликаних хворобою дитини, яких щоденно за-

знавала позивачка, суд постановив рішення про відшкоду-

вання батьком усієї суми наперед передбачених витрат. Суд

виходив з того, що перебування позивачки та дитини в Одесі

374

Стаття 186

неодмінно викличе потребу в інших, непередбачених витра-

тах, які доведеться покривати позивачці за рахунок власних

коштів.

4. Додаткові витрати можуть відшкодуватися до їх поне-

сення або після того.

5. Якщо причина, що зумовила додаткові витрати, є триваю-

чою, наприклад, тяжка хвороба або каліцтво, витрати мо-

жуть фінансуватися наперед, з зазначенням або без зазначен-

ня кінцевого терміну.

Стаття 186. Контроль органу опіки та піклування за цільо-

вим витрачанням аліментів

1. За заявою платника аліментів або за власною ініціа-

тивою орган опіки та піклування перевіряє цільове витра-

чання аліментів.

2. У разі нецільового витрачання аліментів платник має

право звернутися до суду з позовом про зменшення роз-

міру аліментів або про внесення частини аліментів на осо-

бистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного

банку України.

1. Аліменти – це платежі цільового призначення.

Потреба контролю за цільовим використанням аліментних

платежів виникає, головним чином, тоді, коли їх розмір є

значним.

Кодекс про шлюб та сім’ю України 1969 р. не уповноважу-

вав органи опіки та піклування контролювати цільове вико-

ристання аліментів. Сімейний кодекс покладає на ці держав-

ні органи такий обов’язок. Тому орган опіки та піклування

має відреагувати на кожну заяву платника аліментів про про-

ведення такого контролю.

2. Платник аліментів має право звернутися до суду з позо-

вом про зменшення розміру аліментів або про припинення

стягнення аліментів на ім’я матері чи іншої особи не лише то-

ді, коли їх нецільове використання вже встановлено органом

опіки та піклування, а й тоді, коли він сам зібрав відповідні

докази.

375

РОЗДІЛ III

Глава 15

Суд може постановити рішення про подальше стягнення

усієї суми аліментів або її частини на особистий рахунок ди-

тини.

Я. сплачує аліменти на сина у сумі 600 грн. У судовому за-

сіданні було встановлено, що ні мати дитини, ні її другий чо-

ловік не працюють, кошти витрачаються на потреби усієї

сім’ї, а син при цьому не має належного одягу. За рішенням

суду половина аліментів має вноситися на особистий раху-

нок дитини в Ощадному банку.

Хоча рішення суду правильне, немає гарантії, що життя

дитини істотно поліпшиться, адже, як і раніше, їжа готува-

тиметься для всієї сім’ї, а не лише для сина.

Правовий сенс накопичення коштів на особистому рахунку

дитини полягає у неможливості їх витрачання до її повноліття.

Винятки можуть стосуватися особливих ситуацій, зумовле-

них, наприклад, важкою хворобою дитини.

Стаття 187. Відрахування аліментів на дитину за ініціати-

вою платника

1. Один із батьків може подати заяву за місцем роботи,

місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування алімен-

тів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії у

розмірі та на строк, які визначені у цій заяві.

Така заява може бути ним відкликана.

2. На підставі заяви одного з батьків аліменти відрахо-

вуються не пізніше триденного строку від дня, встановле-

ного для виплати заробітної плати, пенсії, стипендії.

3. На підставі заяви одного з батьків аліменти можуть

бути відраховані і тоді, коли загальна сума, яка підлягає

відрахуванню на підставі заяви та виконавчих документів,

перевищує половину заробітної плати, пенсії, стипендії,

а також якщо з нього вже стягуються аліменти на іншу ди-

тину.

1. У статті 187 СК йдеться про один із способів добровіль-

ного виконання матір’ю, батьком свого обов’язку утримувати

дитину.

Право на відрахування аліментів за заявою платника з йо-

го заробітку, пенсії, стипендії було передбачено у статті 92

376

Стаття 188

КпШС. У статті 187 СК законодавче вирішені спірні питання,

які виникли при застосуванні статті 92 КпШС.

Насамперед платникові надано право самому визначати

розмір аліментів, отже, він має право розпорядитися про від-

рахування навіть усієї суми заробітної плати, пенсії чи сти-

пендії.

Платникові надано право визначати строк, протягом якого

має проводитися відрахування аліментів з його заробітної

плати, пенсії, стипендії, а також відкликати заяву про відра-

хування аліментів у будь-який час, незважаючи на те, що ви-

значений ним строк відрахування ще не закінчився.

2. Норма частини другої статті 187 СК перенесена зі статті

92 КпШС. її збереження має сенс, оскільки пришвидшує

одержання аліментів.

3. Якщо з заробітної плати, пенсії чи стипендії батька вже

проводяться стягнення за його боргами, ця обставина не поз-

бавляє його права подати заяву про відрахування певної суми

аліментів.

Стаття 188. Звільнення батьків від обов’язку утримувати ди-

тину

1. Батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримува-

ти дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід

кожного з них і забезпечує повністю її потреби.

1. За статтею 82 КпШС суд міг звільнити батька від сплати

аліментів лише тоді, коли діти перебували на повному утри-

манні держави або громадської організації.

Сімейний кодекс України такої підстави для звільнення

батьків від обов’язку утримувати дитину не передбачає.

Натомість встановлено іншу, також єдину підставу для

звільнення матері і (або) батька від аліментного обов’язку –

високий матеріальний рівень доходів дитини, який забезпе-

чує задоволення її потреб за рахунок власних коштів.

377

РОЗДІЛ III

Глава 15

Стаття 189. Договір між батьками про сплату аліментів на

дитину

1. Батьки мають право укласти договір про сплату

аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки

виплати. Умови договору не можуть порушувати права ди-

тини, які встановлені цим Кодексом.

Договір укладається у письмовій формі і нотаріально

посвідчу ється.

2. У разі невиконання одним із батьків свого обов’язку

за договором аліменти з нього можуть стягуватися на під-

ставі виконавчого напису нотаріуса.

1. лРозмір аліментів не може визначатися за домовленіс-

тю батьківы – така правова установка випливала безпосере-

дньо із Кодексу про шлюб та сім’ю 1969 р. Тому навіть якщо

така домовленість між батьками була досягнута і викладена

письмово, для суду вона не мала значення, оскільки розмір

часток (1/4, 1/3, 1/2) був визначений у статті 82 КпШС імпе-

ративно.

Отже, домовленість між батьками про аліменти була розра-

хована виключно на добровільне її виконання і тому не мала

правового значення.

2. У статті 189 СК домовленості (договору) між батьками

про сплату аліментів надано правову силу. Батьки можуть

домовитися про розмір аліментів, а також про строки їх ви-

плати.

3. Договір про сплату аліментів має бути укладений пись-

мово і підлягає нотаріальному посвідченню. У разі відсутнос-

ті нотаріального посвідчення договір може бути визнаний дій-

сним відповідно до Цивільного кодексу України.

4. Правова сила договору між батьками про аліменти на

дитину полягає у можливості його примусового виконання.

Той, з ким проживає дитина, у разі невиконання умов догово-

ру має право звернутися до нотаріуса. На підставі виконавчо-

го напису нотаріуса аліменти будуть стягуватися державною

виконавчою службою у розмірі, визначеному в договорі.

378

Стаття 190

Стаття 190. Припинення права на аліменти на дитину у

зв’язку з набуттям права власності на нерухоме

майно

1. Той із батьків, з ким проживає дитина, і той із бать-

ків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та

піклування можуть укласти договір про припинення права

на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права влас-

ності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, зе-

мельну ділянку тощо).

Такий договір нотаріально посвідчується і підлягає дер-

жавній реєстрації.

Якщо дитина досягла чотирнадцяти років, вона бере

участь в укладенні цього договору.

2. Набувачем права власності на нерухоме майно є сама

дитина або дитина і той із батьків, з ким вона проживає, на

праві спільної часткової власності на це майно.

У разі укладення такого договору той із батьків, з ким

проживає дитина, зобов’язується самостійно утримувати її.

3. Укладення договору не звільняє того з батьків, хто

проживає окремо, від обов’язку брати участь у додаткових

витратах на дитину.

4. На майно, одержане за договором відповідно до час-

тини першої цієї статті, не може бути звернене стягнення.

5. Майно, одержане дитиною за цим договором, може

бути відчужене до досягнення нею повноліття лише з до-

зволу органу опіки та піклування.

6. Договір, укладений відповідно до частини першої цієї

статті, визнається судом недійсним за вимогою відчужува-

на нерухомого майна у разі виключення його імені як ба-

тька з актового запису про народження дитини.

У разі визнання договору недійсним у відчужувача від-

новлюється право власності на нерухоме майно.

7. За позовом відчужувача нерухомого майна договір,

укладений відповідно до частини першої цієї статті, може

бути розірваний у разі невиконання тим із батьків, з ким

проживає дитина, обов’язку по її утриманню.

1. Непоодинокими були випадки, коли батько за договором

дарування передавав дитині або її матері будинок з домовле-

ністю, що після цього до нього не пред’являтиметься вимога

379

РОЗДІЛ III

Глава 15

про сплату аліментів. Однак через деякий час мати дитини та-

ку вимогу все ж пред’являла, і суд її задовольняв, посилаю-

чись на те, що мати не може відмовитися від права дитини на

аліменти.

Позов батька про визнання недійсним договору дарування

суд не задовольняв, вважаючи, що для цього немає достатньої

підстави. Ось так, шляхом фактичного обману, батько зали-

шався без будинку, а мати – з будинком та аліментами.

2. Можливість укладення договору, за яким припиняється

право дитини на аліменти, передбачена у нашому законодавст-

ві вперше. За цим договором відбувається не відмова від пра-

ва на аліменти, а лише заміна суб’єкта виконання аліментно-

го обов’язку. Крім того, дитина стає власником чи співвлас-

ником нерухомого майна, що має забезпечити її хоча би від-

носну матеріальну самостійність на майбутнє.

Право дитини на аліменти від одного з батьків, ціна якого

не може бути наперед визначена, перетворюється у право

власності на реально існуючий об’єкт.

3. Суб’єктами цього договору є мати та батько дитини. Як-

що на момент укладення договору дитині виповнилося чотир-

надцять років, вона є стороною в цьому договорі, перетво-

рюючи його із двостороннього у тристоронній.

Стаття 190 СК не передбачає можливості укладення такого

договору з іншою особою, з якою проживає дитина, – бабою,

дідом чи старшою сестрою. Однак, якщо виникне потреба

укласти такий договір, наприклад, між бабусею та батьком

дитини, який проживає окремо від неї, для цього не буде пе-

решкод – на допомогу прийде аналогія закону (частина пер-

ша статті 10 СК).

4. У частині другій статті 190 СК визначається, хто може

бути набувачем за договором. Пропонуються два варіанти:

1) набувачем нерухомості є лише дитина;

2) набувачами із правом спільної часткової власності є ди-

тина і той з батьків, з ким вона проживає.

Предметом роздумів був і третій варіант: набувачем є лише

той з батьків, з ким проживає дитина. Однак він був відкину-

тий як такий, що загрожує інтересам дитини, оскільки у разі

його смерті нерухоме майно, одержане за договором, має бути

380

Стаття 190

включене до складу спадщини зі всіма правовими наслідками

цього.

У першому варіанті матеріальний інтерес того з батьків, з

ким проживає дитина, є певною мірою обмежений, якщо вра-

хувати, що на нього повністю лягає обов’язок по утриманню

дитини – і за себе, і за другого з батьків.

У другому варіанті відображені інтереси і дитини, і одного

з батьків. При цьому частки дитини і одного з батьків у праві

спільної власності не обов’язково мають бути рівними. Вибір

одного з цих варіантів залежатиме від різних обставин, зокре-

ма від сімейного та матеріального стану того, з ким проживає

дитина.

Якщо мати, з якою проживає дитина, перебуває в повтор-

ному шлюбі, то її чоловік матиме право вимагати визнання

частки, виділеної дружині, спільною сумісною власністю по-

дружжя, якщо буде доведено, що дитина одержувала утри-

мання із сімейного бюджету.

Практична порада: щоб застерегтися від подібного розвитку

подій, слід обирати перший варіант, який, однак, може дещо

ускладнити відносини з чоловіком у повторному шлюбі.

5. Юридична природа цього договору складна. На його під-

ставі батько (передбачається, що саме він найчастіше є відчу-

жувачем) звільниться від обов’язку по утриманню дитини і

втратить право власності на нерухомість. Дитина збереже

право на утримання і одержить право власності на нерухо-

мість. Мати дитини може одержати лише подвоєний алімент-

ний обов’язок і велике задоволення від того, що її дитина ма-

тиме власний дах над головою.

6. На укладення договору потрібен дозвіл органу опіки та

піклування. Він має стосуватися як доцільності укладення

договору взагалі, так і його умов, зокрема щодо того, хто має

бути набувачем за договором.

Відмова органу опіки та піклування у дозволі на укладення

цього договору може бути оскаржена до суду.

7. За цим договором батько-відчужувач звільняється від

обов’язку по утриманню дитини, але не звільняється від обо-

в’язку брати участь у додаткових витратах на дитину.

381

РОЗДІЛ III

Глава 15

8. Для забезпечення утримання дитини встановлено прави-

ло про неможливість звернення (накладення) стягнення на

предмет договору. Тобто на нерухоме майно, одержане за до-

говором, не зможуть претендувати ні кредитори того з бать-

ків, хто проживає з дитиною, ні кредитори самої дитини, яка

досягла чотирнадцяти років.

9. Норма частини п’ятої статті 190 СК відтворює загально-

цивілістичне правило про те, що нерухоме майно дитини мо-

же бути відчужене її батьками, опікуном чи нею самою (після

досягнення чотирнадцяти років) лише з дозволу органу опіки

та піклування.

10. Обов’язок по утриманню дитини випливає з її похо-

дження від батька, засвідченого у встановленому законом по-

рядку.

Якщо відчужувач виграв спір про батьківство і його ім’я

як батька було виключено із актового запису про народження

дитини, має лрозвалитисяы уся правова піраміда, яка виник-

ла з факту батьківства. Відповідно має бути визнаний-недійс-

ним і договір, про який йдеться.

11. У частині сьомій статті 190 СК міститься засіб правово-

го реагування, який може бути застосований до того з бать-

ків, хто зобов’язаний утримувати дитину.

Розірвання договору означало би взаємну реституцію, тобто

повернення усіх трьох учасників договору – матері, батька

та дитини – до попереднього становища.

Стаття 191. Час, з якого присуджуються аліменти на дитину

1. Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду

від дня пред’явлення позову.

2. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені,

якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав за-

ходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг

їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх спла-

ти. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий

час, але не більш як за три роки.

1. Незалежно від того, скільки часу минуло від пред’явлен-

ня позову до його задоволення судом, аліменти присуджують-

ся від дня пред’явлення позову.

382

Стаття 192

Днем пред’явлення позову вважається календарна дата на

поштовому штемпелі, яка засвідчує прийняття поштою корес-

понденції, а не дата її надходження до суду.

Якщо позовна заява подана безпосередньо до суду, таким

днем слід вважати день її прийняття.

2. Випадки присудження аліментів за минулий час трапля-

ються дуже рідко. Для задоволення такої вимоги позивачеві

слід насамперед довести, що він вживав заходів щодо добро-

вільної сплати аліментів (звертався до керівника підприємст-

ва, де працює відповідач, чи до його батьків з проханням

вплинути на нього; направляв йому листи тощо). Крім цього,

має бути доведено, що відповідач ухилявся від сплати їх

(обіцяв платити аліменти після затвердження на вищу посаду

чи після повернення з відрядження або приховував місце про-

живання).

Та обставина, що мати дитини, наприклад, три роки сама

утримувала дитину, не пред’являючи до батька дитини жод-

них претензій, не є підставою для присудження аліментів за

минулий час.

3. Аліменти можуть бути присуджені не більш як за три

роки до пред’явлення позову.

У літературі цей строк був помилково названий позовною

давністю, однак це – спеціальний строк, протягом якого ви-

мога до суду про стягнення аліментів має зворотну дію.

Стаття 192. Зміна розміру аліментів

1. Розмір аліментів, визначений за рішенням суду або

домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено

або збільшено за рішенням суду за позовом платника або

одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сі-

мейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я ко-

гось із них.

2. Розмір аліментів може бути зменшено, якщо дитина

перебуває на утриманні держави, територіальної громади

або юридичної особи.

1. Тривалий час в рішеннях багатьох судів про стягнення

аліментів зазначалося, що аліменти стягуються до зміни ма-

РОЗДІЛ III

Глава 15;

теріального та сімейного стану сторін. Таке визначення кін-

цевого моменту стягнення аліментів не мало жодної правової^

підстави, оскільки зміна матеріального чи сімейного стану/1

позивача чи відповідача автоматично не припиняла стягнен-

ня аліментів у встановленому розмірі, а лише давала право

заінтересованій стороні звернутися до суду з вимогою про йо-

го зміну.

2. Якщо розмір аліментів визначений в договорі, він може,

бути змінений за домовленістю сторін. У разі недосягненняі

згоди розмір аліментів може бути змінений судом за позовом?

платника або одержувача аліментів.-\

3. Якщо розмір аліментів був визначений рішенням суду/

заінтересована особа може звернутися до суду з позовом про

Видавничий комплекс

Друкарський комплекс

‘Високоякісний кольоровйй:Друк книг, журналів, буклетів,

ЛИСТІВОК ТОЩО : V-:;” :;: : :

– ротаційний друк газет форматами А2, АЗ, А4:

‘. тел/факс: (044) 216-29-36, 216-04-93

Книготорговельний комплекс

1. Виконання замовлень на комплектування літературою

бібліотек навчальних закладів, організацій, установ.

2. Надання спеціалізованим організаціям та приватним

розповсюджувачам літератури для реалізації.

3. Оптовий та роздрібний продаж видань усіх типів.

тел./факс (044) 244-51-89, 219-14-06

04107, м. Київ, вул. Багговутівська, 17-21

Е-таі.І: сопсегп^пуиге^Зе-розІ.сот.иа

ш-хшт

04107, м. Київ,

вул. Багговутівська, 17-21

тел./факс: 244-64-80

244-51-89

219-14-06

ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УКРАЇНИ

Курс лекцій для студентів.

Видання друге.

Львів: ЛНУ, 2003. – 208с.

Видання підготовлене доцентами кафедри трудового, аграрного та

екологічного права Львівського національного університету імені Івана

Франка В.Я. Бураком, С.М. Синчук у відповідності з програмою курсу

“Право соціального забезпечення України”.

Розраховане на студентів, слухачів факультету підвищення ква-

ліфікації, викладачів, а також усіх, кого може цікавити правове регу-

лювання надання пенсій, допомог, соціальних пільг та забезпечення

соціальним обслуговуванням.

Комп’ютерний набір Ґуль 0.1. та Шипка І.Р.

ТЕМА 1. ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД, СИСТЕМА ПРАВА

СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ.

Соціальне забезпечення – це форма розподілу матеріальних благ з

метою задоволення життєво необхідних індивідуальних потреб гро-

мадян при настанні соціального ризику за рахунок спеціальних соціа-

льних фондів або за рахунок бюджетів різних рівнів (Державного та

місцевих) у випадках та на умовах, встановлених у законі. Воно є од-

ним із напрямків соціальної політики України.

ФункцЛ соціального забезпечення: 1) економічна (полягає у

компенсації заробітку, втраченого у зв’язку з віком, непрацездатністю,

втратою годувальника; частковій компенсації особі додаткових видат-

ків при настанні визначених законом життєвих обставин; наданні мі-

німальної грошової допомоги чи соціальних послуг малозабезпеченим

громадянам);

2) політична (сприяє підтриманню соціальної стабільності в

суспільстві, яке характерне значним розривом у рівні життя різних груп

населення);

3) демографічна (покликана стимулювати відновлення

народонаселення, необхідного для нормального розвитку держави);

4) соціально-реабілітаційна (спрямована на відновлення грома-

дянського статусу інвалідів та інших соціальне незахищених громадян).

Теорії соціально-забезпечувальних відносин. Предмет будь-якої

галузі права складають якісно відособлені суспільні відносини, які ха-

рактеризуються певною внутрішньою єдністю, правове забезпечення

яких досягається за допомогою норм певної галузі.

Вперше теоретичні засади формування системи соціально-

забезпечувальних відносин дослідив В.С. Андрєєв у 1966 р. Він обгру-

нтував особливості цих відносин:

(1) аліментарний характер;

(2) специфічний суб’єктний склад (громадяни та державні

органи);

(3) фінансове джерело – суспільні фонди;

(4) підстава виникнення – особа не

працює через непрацездатність або звільнена державою від цього

обов’язку.’

Згодом у галузевій правовій літературі з’явилось декілька конце-

пцій обгрунтування сфери соціально-забезпечувальних правовідносин,

що дозволяли виділити їх в окрему галузь права. Найбільш поширени-

ми є чотири: непрацездатності: соціальної аліментарності: індивіду-

альної (Ьоуми розподілу; соціального ризику.

Концепція непрацездатності (автори: В.С. Андрєєв, Я.М.

Фогель) відносини соціального забезпечення – це відносини щодо

надання допомоги за рахунок суспільних фондів лише непрацездатним

громадяиш. Непрацездатність – це неспроможність людини здій-

снювати суспільно-корисну діяльність за станом здоров’я, за віком та з

інших причин.

Концепція непрацездатності є дещо застарілою в сучасних умо-

вах; вона не зовсім повно визначає систему соціально-

забезпечувальних відносин. Адже за рахунок соціальних фондів також

здійснюється фінансування соціальних виплат і працездатним грома-

дянам. Зокрема, дана теорія не дозволяє віднести до предмета права

соціального забезпечення відносини щодо забезпечення сімей з дітьми

державними допомогами; відносини щодо надання населенню субсидій,

щодо надання матеріальної адресної допомоги малозабезпеченим

сім’ям.

Концепція соціально-аліментарного характеру соціально-

забезпечувальяих правовідносин (А.Д. Зайкін, Р.І. Іванова, А.Е.

Пашерстник, В.К. Субботенко, О.Є. Мачульська): соціальне алі-

ментарний характер відносин полягає у тому, що матеріальне забезпе-

чення та послуги за рахунок державних позабюджетних фондів соціа-

льного призначення. Державного чи місцевих бюджетів здійснюється

безоплатно, поза зв’язком з трудовою діяльністю чи сплатою страхо-

Гвих внесків, безеквівалентно, але з врахуванням трудового (страхово-

го) стажу, чи частково нееквівалентно, як правило на недоговірній ос-

нові.

Як видається, соціальна аліментарність є переважаючою, однак

не визначальною особливістю правової природи соціально-

забезпечувальних правовідносин, а тому не може бути основним

критерієм обґрунтування предмета права соціального

забезпечення. Так, спираючись на концепцію соціальної

аліментарності не можливо розмежувати правову природу

відносин щодо надання державних допомог та відносин в сері

державної форми навчання.

Концепція індивідуальної форми розподілу (автор

В.Ш. Шайхатдинов). За нею відносинами щодо соціального

забезпечення є відносини щодо безпосереднього матеріального

(грошового) забезпечення конкретного громадянина

(наприклад, надання пенсії) Таке обгрунтування відносин

соціального забезпечення є не безспір-ним. Індивідуальна

форма розподілу не може стати визначальним критерієм при

визначенні системи відносин соціального забезпечення,

оскільки одним із видів соціального забезпечення є соціальне

обслуговування. Соціальне обслуговування є колективною

формою споживання соціальних фондів (в його систему

входять: соціальне обслуговування громадян в будинках –

інтернатах, будинках – пристарілих тощо), а відтак зрозуміло,

що індивідуальна чи колективна форма споживання не може

стати визначальним критерієм окреслення предмета права

соціального забезпечення.

Ми обстоюємо позицію, що систему соціально-

забезпечуальних відносин доцільно визначати за

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

З.В.Ромовська 2003 – Коментар сімейного кодексу (книга)