.

Юзікова Н.С. 2006-08 – Судові та правоохоронні органи України (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 35826
Скачать документ

Юзікова Н.С. 2006-08 – Судові та правоохоронні органи України

ПЕРЕДМОВА

Перед вами — вже четверте видання навчального посібника з дисципліни
“Судові та правоохоронні органи України”, розробленого відповідно до
програми цього курсу для студентів вищих навчальних закладів.

У книзі міститься характеристика системи, структури та повноважень
судових та правоохоронних органів держави, визначені основні їх
завдання, напрями діяльності органів суду, прокуратури, юстиції,
нотаріату, адвокатури, міліції, СБУ тощо. Окремі розділи навчального
посібника містять витяги з нормативно-правовмх актів, які конкретизують,
уточнюють або доповнюють ті або інші питання. У навчальному посібнику
також дається порівняльна характеристика судових та правоохоронних
органів України, Російської Федерації, США, Франції, Японії й інших
держав. Окрім вітчизняних установ, у посібнику дається загальна
характеристика міжнародних інститутів, які покликані захищати права та
інтереси громадян, юридичних осіб та держави.

При викладенні теоретичного та практичного матеріалу використовуються
загальноприйняті методики його засвоєння. Важливі поняття, ознаки,
повноваження та завдання правоохоронних органів повністю виділені жирним
курсивом; підпорядковані поняття або ті, що деталізують певні терміни,
виділяються світлим курсивом, що допомагає студенту проаналізувати та
систематизуваги питання та проблеми, що пов’язані з організацією та
діяльністю судових та правоохоронних органів України, а також визначити
головні, другорядні та супутні поняття. Для більш зручного засвоєння
матеріалу в навчальному посібнику завдання, функції, система, принципи
визначені та систематизовані у пункти або виділені окремо.

Для самостійного визначення рівня засвоєння матеріалу в кінці кожного
розділу містяться запитання та завдання для самоконтролю, вирішення яких
дасть змогу з’ясувати характер І ступінь засвоєння питань організації і
діяльності судових та правоохоронних органів України.

У кінці посібника наводяться помилкові висловлювання студентів, що були
вибрані автором з письмових екзаменаційних робіт. Вивчивши уважно курс,
читач знайде помилки у цих виразах. Тому це — не просто гумористичний
додаток до посібника, а й необхідний елемент навчального процесу.

При визначенні понять, ознак, особливостей організації та діяльності
правоохоронних та правозахисних установ, наводиться кілька точок зору та
власна точка зору автора. Студент має можливість, ознайомившись з
аргументами відомих російських та українських науковців, самостійно
сформулювати свою позицію з конкретної проблематики. При цьому студент
вчиться мислити, висловлювати та обстоювати свою позицію або внаслідок
дискусії — підтримувати іншу, змінювати свою точку зору тощо. Таким
чином, одне з найважливіших завдань, що ставиться перед студентами,
педагогами та науковцями у галузі юриспруденції — набуття і розвиток
навичок самостійного і творчого мислення.

Автор висловлює подяку рецензентам — доктору юридичних наук, професору
Леоніду Васильовичу Багрій-Шахматову, доктору юридичних наук, професору
Олені Григорівні Фроловій, кандидату юридичних наук Тетяні Всеволодівні
Корняковій за висловлені ними побажання, які суттєво вплинули на
структуру розташування матеріалу і зміст окремих його розділів.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ, ЩО ВЖИВАЮТЬСЯ У ПОСІБНИКУ

ГПК—Господарський процесуальний кодекс України;

КАС—Кодекс адміністративного судочинства України;

КК—Кримінальний кодекс України;

КпАП—Кодекс України про адміністративні

правопорушення;

КПК—Кримінально-процесуальний кодекс України;

ЦК—Цивільний кодекс України;

ЦПК—Цивільний процесуальний кодекс України;

АРК—Автономна Республіка Крим;

ВСУ—Верховний Суд України;

ВЦРПС —Всесоюзний центр ради профспілок;

ДАІ—Державна автомобільна інспекція;

ДДУВП—Державний департамент України з питань

виконання покарань;

ЄСПЛ—Європейський суд з прав людини;

КСУ—Конституційний Суд України;

МВС—Міністерство внутрішніх справ;

Мін’юст—Міністерство юстиції України;

МКС—Міжнародний кримінальний суд;

НКЮ УРСР —Народний Комісаріат юстиції Української

Радянської Соціалістичної Республіки;

ОВС—органи внутрішніх справ;

РЄ—Рада Європи;

РНК СРСР —Рада Народних Комісарів

Союзу Радянських Соціалістичних Республік;

Якщо у Вас є можливість виявити милосердя,

не пропускайте попереду, навіть вчителя.

Стародавня мудрість

Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1.1. Правоохоронна діяльність та органи, які її здійснюють: поняття,
ознаки та функції

Україна як суверенна, незалежна, демократична, соціальна та правова
держава неухильно орієнтується на визнані світовою спільнотою
демократичні та гуманістичні за змістом і спрямованістю засади.
Конституція України проголошує, що права і свободи людини, їх гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3). Для
нормального її функціонування, повноцінного здійснення завдань та
реалізації функцій створюються державні організації, які є складовими
механізму держави.

Механізм держави — це система всіх державних організацій, діяльність
яких спрямована на здійснення та реалізацію функцій держави.

Частина державних організацій наділена владними повноваженнями, за
допомогою яких здійснюється управління в суспільстві з метою реалізації
завдань і функцій держави. Саме ці державні організації або органи
складають апарат держави.

Апарат держави — це система всіх державних органів, які здійснюють
різноманітні завдання з метою реалізації функцій держави у межах
законодавчо визначеної компетенції.

Поняття та ознаки правоохоронної діяльності

Термін “правоохоронна діяльність” досить часто зустрічається у сучасній
юридичній літературі. Проте єдиного підходу до визначення цього поняття
та його ознак у правовій науці немає, що спричиняє численні дискусії з
цього приводу. Ускладнюється ситуація відсутністю законодавчо
визначеного поняття “правоохоронна діяльність”, змісту та ознак, що йому
притаманні.

Так, у російській юридичній літературі (див., наприклад, підручники:
К.Ф. Гуценко, М.А. Ковалева “Правоохранительньїе органьї” (2001 р.
видання), В.П. Божьева “Правоохранительньїе органи Российской Федерации”
(1996 р. видання) правоохоронна діяльність визначається як різновид
правозастосування, особливістю якого є виявлення правопорушень, розгляд
відповідних юридичних справ та прийняття рішень про застосування заходів
державного примусу.

В.Д. Басай у підручнику “Судові та правоохоронні органи України” (2002
р. видання) зазначає: “Правоохоронна діяльність — це така переважно
державна діяльність, яка здійснюється у встановленому законом порядку і
на його основі уповноваженими державними органами з метою охорони і
захисту прав, свобод та інтересів суб’єктів права шляхом застосування
правових заходів впливу”.

В.С. Ковальський у навчальному посібнику “Суд, правоохоронні та
правозахисні органи України” (2004 р. видання) дає інше визначення цього
поняття: “Правоохоронна діяльність — це державна правомірна діяльність,
що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з боку
уповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права, відновлення
порушеного права, припинення або розгляду порушення права, його
виявлення або розслідування з обов’язковим додержанням встановлених у
законі процедур для цієї діяльності”.

Н.І. Клименко у навчальному посібнику “Правоохоронні органи України”
(2002 р. видання) під правоохоронною діяльністю розуміє таку державну
діяльність, що здійснюється спеціально уповноваженими органами шляхом
застосування згідно і нормами закону юридичних заходів з метою
забезпечення законності та правопорядку в суспільстві, боротьби зі
злочинністю та іншими

правопорушеннями, охорони та захисту прав і законних інтересів громадян,
державних і громадських організацій.

Підручник “Судебньїе и правоохранительньїе органьї Укра-иньї” (1999 р.
видання) за редакцією О.М. Бандурки визначає правоохоронну діяльність як
таку державну діяльність, яка здійснюється з метою охорони права
спеціально уповноваженими органами шляхом застосування юридичних заходів
впливу в суворій відповідності із законом і за неухильного дотримання
встановленого ними порядку.

Державні органи, поряд з виконанням завдань охорони законності та
правопорядку, наділяються функціями забезпечення зовнішньої та
внутрішньої безпеки, економічного та політичного співробітництва,
будівництва, культури, науки, освіти тощо. Для виділення з великого
різноманіття державних органів тих, які займаються саме правоохоронною
діяльністю, слід визначити їх ознаки. До них належать: владний характер
захисту суспільних відносин компетентними органами; визначеність
діяльності у регламентованих законом процедурних межах і формах;
можливість застосування заходів державного примусу; здійснення
правоохоронної діяльності спеціально уповноваженими державою органами,
які комплектуються кваліфікованими фахівцями, переважно юристами.

1.Владний характер правоохоронної діяльності полягає узахисті суспільних
відносин, яким завдається шкода, або яким загрожує завдання шкоди, від
протиправних посягань. Захист або поновлення порушеного права
здійснюється компетентними органами. Рішення, що приймаються державними
органами,наділеними владними повноваженнями, мають обов’язковий
характер. У випадках невиконання або неналежного виконання приписів
органів, що займаються правоохоронною діяльністю,винні посадові особи
притягаються до відповідальності. Застосування права зумовлено
необхідністю владного забезпечення

суспільних відносин у державі.

Приклад. Особа, яка постраждала від наклепу, може вимагати у судовому
порядку відшкодування моральної шкоди. Судове рішення про стягнення
певної суми на користь позивача має владний та обов’язковий характер.

2.Визначеність діяльності у регламентованих законом процедурних межах і
формах. Правоохоронна діяльність здійснюється тільки у визначеному
законом процесуальному порядку та у певних процедурних межах. Процес
застосування правових норм у правоохоронній діяльності складається з
чітко визначених і детально регламентованих стадій. Кожна наступна
стадія логічно пов’язана з попередньою, а остання завершує цей процес
прийняттям пра-

возастосовного акту, де зафіксовані конкретні правові приписи.

Приклад. Помічник прокурора здійснює нагляд (проводить перевірку в
установі виконання покарання) за додержанням і застосуванням законів. За
результатами перевірки у разі виявлення порушень закону він вносить
протест.

3.Можливість застосування заходів державного примусу. Використання
державного примусу під час правоохоронної діяльності зумовлене
необхідністю вчинення відповідних дій, спрямованих

на захист порушеного права, поза волею правопорушника.

Приклад, який поєднує ознаки 3 та 4. Запобіжне затримання особи
здійснюється уповноваженими державними органами з метою недопущення та
припинення злочинних посягань, які вчиняються злочинними організаціями,
злочинними групами, бандами та іншими організованими злочинними
угрупованнями.

4.Наявність спеціально уповноважених державних органів. Ця ознака
правоохоронної діяльності нерозривно пов’язана із попередньою, тому що
застосування державного примусу обумовлює

наявність спеціального суб’єкта (компетентного органу), який перевіряє
його законність, обгрунтованість та доцільність. Правоохоронну
діяльність здійснюють спеціально уповноважені державою органи, які
комплектуються кваліфікованими фахівцями,переважно юристами.
Правоохоронна діяльність є різновидом суспільної і державної діяльності,
яка здійснюється від імені та за дорученням держави відповідно до закону
уповноваженими спеціальними структурними формуваннями.

Характеризуючи ознаки правоохоронної діяльності, слід звернути увагу на
кілька положень. По-перше, вона притаманна не тільки державним
організаціям, а й недержавним установам, таким, наприклад, як
адвокатура, що покликана здійснювати захист прав та інтересів суб’єктів
правових відносин. По-друге, правоохоронна діяльність спрямована не
тільки на боротьбу, запобігання злочинності та правопорушенням, а й на
захист прав та інтересів осіб, їх поновлення у разі порушення.
Наприклад, прокуратура, здійснюючи правоохоронігу діяльність шляхом
проведення перевірки дотримання законності та правильного застосування
норм, встановлює порушення норм цивільного, трудового, житлового,
сімейного, земельного права та вживає заходів до їх усунення.

Таким чином,

Правоохоронна діяльність — це форма реалізації функцій держави, що має
владний характер і полягає у захисті інтересів держави, безпеки
суспільства, прав та свобод фізичних та юридичних осіб шляхом
застосування примусових заходів спеціально уповноваженими державою
органами та службовими особами у регламентованих законодавством
процедурних межах і процесуальному порядку.

Поняття правоохоронних органів

Правоохоронну діяльність як форму реалізації функцій держави здійснює
розгалужена система органів. Органи, що виконують правоохоронні функції
держави, отримали назну “правоохоронних”. Система правоохоронних органів
поєднує правоохоронні органи загального та спеціального призначення,
систему судових органів та правозахисних організацій. Багатоманітність
системи

правоохоронних органів, напрямів їх діяльності, функціональний розподіл
та наявність відповідної спеціалізації дають можливість , визначити
органи, що є складовими цієї системи.

Питання щодо того, які органи відносити до правоохоронних, у юридичній
літературі вирішується по-різному, тому є предметом численних дискусій.
У законодавстві чітко не визначені поняття, система правоохоронних
органів та їх ознаки. Конституція України використовує одночасно терміни
“правоохоронні органи”, “органи, що проводять оперативно-розшукову
діяльність, дізнання та досудове слідство” тощо, проте чіткого переліку
цих органів не містить. Тому, насамперед, з’ясуймо, які органи за
галузевими законами відносяться до правоохоронних.

Так, Закон України від 23 грудня 1993 р. “Про державний захист
працівників суду і правоохоронних органів” до них відносить органи:

прокуратури;

внутрішніх справ;

служби безпеки;

Військової служби правопорядку у Збройних Силах України;

митні;

охорони державного кордону;

державної податкової служби;

органи і установи виконання покарань;

державної контрольно-ревізійної служби;

рибоохорони;

державної лісової охорони;

інші органи, які здійснюють правозастосовні або право

охоронні функції.

Які саме “інші органи”, які уповноважені здійснювати правозастосовні або
правоохоронні функції, у Законі не зазначається. Не містять таких
роз’яснень й інші законодавчі акти, що почасти призводить до різного
тлумачення системи правоохоронних органів.

Відповідно до ст. 2 зазначеного Закону захисту підлягають працівники
суду і правоохоронних органів, а також співробітники кадрового складу
розвідувальних органів України, працівники Антимонопольного комітету
України та уповноважені особи Державної комісії з цінних паперів та
фондового ринку України, які беруть безпосередню участь у розгляді
судових справ у всіх інстанціях; провадженні і розслідуванні
кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення;
оперативно-розшу-ковій та розвідувальній діяльності; охороні
громадського порядку і громадської безпеки; виконанні вироків, рішень,
ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства
та прокурорів; контролі за переміщенням людей, транспортних засобів,
товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон
України; нагляді і контролі за виконанням законів.

Окрім визначених категорій осіб, захисту підлягають їх близькі родичі,
до яких належать: батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри,
дід, баба, онуки, посягання на життя, здоров’я,іншим органам. Поряд з
цим, вони діють у єдиному державному механізмі, взаємодіючи з органами
державної влади. Так, створення та функціонування судів відбувається на
підставі законів, що приймаються органами законодавчої влади,
організаційне, матеріально-технічне, інформаційне забезпечення судової
діяльності здійснюється органами виконавчої влади. Ці дії мають
організаційний характер і виконуються за суворого дотримання принципу
незалежності суддів та підкорення їх тільки закону.

Незалежність та відокремленість судової системи не відокремлює ці органи
від держави та державних органів. Тому, вважаю, цілком логічно
розглядати суди у системі правоохоронних органів, що здійснюють
правоохоронні функції держави.

Окреме місце у системі правоохоронних органів займає прокуратура.
Основним завданням цієї установи є попередження порушень закону, тому
діяльність прокуратури спрямована на реалізацію конституційної засади
верховенства права і зміцнення правопорядку у суспільстві та державі.
Прокуратура як правоохоронний орган здійснює нагляд за додержанням
законів у випадках, визначених законом, а також виконує інші функції,
передбачені Конституцією.

Разом з державними правоохоронними органами, у відповідному розділі
розглядається адвокатура, яка відповідно до Конституції України
покликана сприяти захисту прав і свобод особи, представляти законні
інтереси фізичних та юридичних осіб та виконувати інші правоохоронні
функції.

Більш детально інші правоохоронні органи, що виконують правоохоронні
функції, розглянуті у наступних розділах книги. При характеристиці того
або іншого правоохоронного органу дається його поняття, місце, роль,
компетенція та інші положення, які необхідні для базового ознайомлення
із системою судових та правоохоронних органів України.

МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ

Положення

про Міжвідомчу комісію з питань реформування правоохоронних органів

Затверджене

Указом Президента України від 23 травня 2005 р. № 834/2005

(Офіційний вісник України, 2005, № 21, с. 11)

(Витяг)

1. Міжвідомча комісія з питань реформування правоохоронних органів (далі
— Комісія) є консультативно-дорадчим органом при І’ііді національної
безпеки і оборони України.У своїй діяльності Комісія керується
Конституцією і законами України, актами Президента України і Кабінету
Міністрів України, а також цим Положенням.

Основними завданнями Комісії є:

здійснення аналізу організації та діяльності правоохоронних органів,
визначення рівня їх відповідності викликам і загрозам національній
безпеці України;

підготовка з урахуванням загальновизнаних міжнародних норм і стандартів
пропозицій щодо вдосконалення та оптимізації системи правоохоронних
органів в Україні, їх структури, організації діяльності;організація
підготовки та розгляд проектів законів, актів Президента України,
Кабінету Міністрів України, програм, заходів з питань удосконалення
організації та діяльності правоохоронних органів, координації їх роботи
щодо посилення боротьби зі злочинністю, корупцією, захисту прав і свобод
громадян, своєчасного виявлення та запобігання зовнішнім і внутрішнім
загрозам безпеці України.

3.Комісія для виконання покладених на неї завдань має право:одержувати в
установленому порядку від органів виконавчої влади,органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ і організацій статистичні дані,
інформацію, довідкові та інші матеріали, необхідні для вирішення питань,
що належать до її компетенції;використовувати державні електронні бази
даних, системи зв’язку і комунікацій;здійснювати аналіз виконання
відповідних програм, проектів, планів, заходів у правоохоронній
сфері;утворювати в разі потреби робочі та експертні групи, залучати в
установленому порядку представників органів виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування, наукових працівників, незалежних експертів для
розгляду питань, що належать до її компетенції;

організовувати проведення конференцій, семінарів, нарад з питань,
вирішення яких віднесено до її повноважень;брати участь у відповідних
міжнародних заходах, у тому числі й за кордоном.Важливого значення у
роботі правоохоронних органів набуває кадрова політика. Вона є провідним
чинником у діяльності держави, який охоплює розробку основних принципів
роботи з людьми у системі правоохоронних органів, що дає можливість
більш ефективно використовувати людські ресурси у механізмі боротьби зі
злочинністю та іншими протиправними проявами.

4.Для ефективної роботи правоохоронних органів у державі необхідно
створювати відповідні умови нормативно-правового,
матеріально-технічного, фінансового, наукового та іншого характеру. Тому
характеристика правоохоронних органів буде незавершеною без ознайомлення
із Концепцією реформування наукової та науково-технічної діяльності в
системі правоохоронних органів.

МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ

Концепція

реформування наукової та науково-технічної діяльності в системі
правоохоронних органів

Затверджена

розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 р. №
649-р

(Офіційний вісник України, 2002, № 47, с. 333) (Витяг)

1. Загальні положення

Сучасний стан, структура і динаміка злочинності, навіть в умовах певного
її стримування, активної боротьби з найбільш зухвалими та агресивними
проявами, залишається найбільш гострою проблемою в державі. Загрожуючи
інтересам і правам людини, життєдіяльності всього суспільства,
злочинність стала одним з основних факторів деструктивного впливу на
процеси соціального, економічного та політичного розвитку країни.

Основною метою реформування є забезпечення концентрації і підвищення
ефективності використання наукового потенціалу для функціонування
правоохоронної системи шляхом створення ефективного механізму взаємодії
її суб’єктів, запровадження ефективної системи координації наукової та
науково-технічної діяльності, створення належних умов для впровадження
результатів наукових досліджень у практику.

2. Основні завдання, функції і принципи реформування наукової та
науково-технічної діяльності в системі правоохоронних органів

Основними завданнями реформування наукової та науково-технічної
діяльності в системі правоохоронних органів є:

актуалізація змісту фундаментальних і прикладних наукових досліджень,
спрямованих на розв’язання найбільш важливих проблем практичної
діяльності правоохоронних органів відповідно до їх функцій та
компетенції, визначених законодавством;

підвищення наукового рівня експертизи проектів законодавчих та
нормативно-правових актів з питань боротьби із злочинністю, забезпечення
громадської і державної безпеки відповідно до компетенції правоохоронних
органів;

удосконалення системи підготовки та перепідготовки наукових і
науково-педагогічних кадрів;

використання сучасних інформаційних технологій у діяльності
правоохоронних органів;

З метою успішного розв’язання поставлених завдань наука повинна
виконувати такі основні функції:

науковий супровід та інформаційно-аналітичне і науково-технічне
забезпечення правоохоронної діяльності;

підготовка висококваліфікованих фахівців для правоохоронних органів;

упровадження в практику діяльності правоохоронних органів сучасних
вітчизняних та зарубіжних науково-дослідних методик і технологій.

10. Міжнародне наукове співробітництво

Основними напрямами міжнародного співробітництва у сфері наукової та
науково-технічної діяльності в системі правоохоронних органів є:

участь у міжнародних наукових програмах та конкурсах на здобуття фантів
щодо цільового фінансування наукових досліджень;

взаємний обмін науковою і науково-технічною інформацією, використання
міжнародних інформаційних фондів та систем;

участь у програмах двостороннього та багатостороннього обміну науковими,
науково-педагогічними працівниками з метою їх стажування та підвищення
кваліфікації;

розширення наукових зв’язків з асоціаціями та іншими об’єднаннями в
системі правоохоронних органів, науково-дослідними установами та вищими
навчальними закладами країн СНД та Центральної і Східної Європи.

Функції правоохоронної діяльності

Основні напрями судової і правоохоронної діяльності визначаються
багатогранністю видів державної діяльності, що виконують різні соціальні
функції.

Функції правоохоронної діяльності (лат. — виконання) — основні напрями
чи види діяльності, які розкривають її суть та призначення.

Функції правоохоронної діяльності характеризуються чітким розподілом
компетенції правоохоронних органів. Діяльність останніх відбувається за
основними напрямами, які визначаються функціональним розподілом та
наявністю спеціалізації правоохоронних органів. Тому наявність або
відсутність функцій правоохоронної діяльності є підставою для визначення
місця та статусу відповідного правоохоронного органу. Усі функції
взаємозалежні і взаємопов’язані.

До основних функцій правоохоронної діяльності належать:

Конституційний контроль — особливий напрям правоохоронної діяльності з
перевірки відповідності законів та інших нормативних актів Конституції
України.

В Україні єдиним органом конституційної юрисдикції є КСУ. Він вирішує
питання відповідності Конституції законів та інших правових актів
національного та міжнародного характеру, додержання конституційної
процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента з
поста в порядку імпічменту, а також питання щодо офіційного тлумачення
Конституції та законів України.

Правосуддя — це вид правоохоронної діяльності, який полягає у розгляді
та вирішенні цивільних, кримінальних, адміністративних та інших справ у
встановленій законом процесуальній формі.

В Україні відповідно до Конституції правосуддя здійснюється виключно
судами. їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі. Ця функція пов’язана із захистом і відновленням найбільш
важливих прав і законних інтересів фізичних осіб, підприємств,
організацій, установ, а також із своєчасним, справедливим, об’єктивним
та неупередженим розглядом цивільних, кримінальних та інших справ по
суті.

Організаційне забезпечення діяльності судів — це вид правоохоронної
діяльності, який складається із заходів, що спрямовані на створення умов
для повного, всебічного, об’єктивного та незалежного здійснення
правосуддя.

Ця функція нерозривно пов’язана з функцією правосуддя. Саме тому вона
характеризується як діяльність із забезпечення умов для нормального
функціонування судів, судової системи України. Реалізація функції
організаційного забезпечення діяльності судів сприяє становленню
незалежної судової влади, гарантує розвиток та утвердження судової
системи, створює умови для ефективної діяльності судів із захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина, підприємств і
організацій, суспільства та держави.

Прокурорський нагляд — напрям правоохоронної діяльності із забезпечення
законності, що полягає у спостереженні за дотриманням і правильним
застосуванням законодавства та відповідному реагуванні на порушення
закону на всій території України.

Прокурорський нагляд здійснюється Генеральним прокурором України та
підпорядкованими йому прокурорами. Ця правоохоронна функція полягає у
припиненні порушень закону, захисті інтересів громадян, підприємств,
організацій, установ шляхом застосування заходів прокурорського
реагування. Діяльність системи органів прокуратури спрямована на
утвердження верховенства права і зміцнення правопорядку у суспільстві та
державі.

Попередження, виявлення і розслідування правопорушень —це напрям
правоохоронної діяльності, який полягає у застосуванні системи заходів
загального і спеціального характеру уповноваженими державою
правоохоронними органами.

Ця функція притаманна одразу декільком правоохоронним органам, які
зобов’язані сприяти виявленню правопорушень, розкриттю злочинів і
викриттю осіб, які винні у їх вчиненні. Це — загальні та спеціальні
правоохоронні органи (органи прокуратури, МВС, СБУ, Управління державної
охорони, податкові органи та інші), предметом діяльності яких є захист
конституційного ладу, забезпечення територіальної цілісності, безпеки
держави, виявлення, попередження, розслідування та припинення злочинів і
виконання покарань.

Надання юридичної допомоги — це правоохоронна функція, яка полягає у
наданні правової допомоги юридичним та фізичним особам при вирішенні
питань захисту і охорони прав та інтересів у разі їх порушення або у
разі захисту у кримінальних справах. Надання юридичної допомоги і захист
у кримінальних справах здійснюється уповноваженими державою
правозахисними органами та організаціями. Однією із таких організацій є
адвокатура, яка забезпечує право на захист від обвинувачення та надає
правову допомогу при вирішенні справ у судах та інших органах державної
влади та управління. Надання юридичної допомоги також полягає у
роз’ясненні громадянам, установам та організаціям їх прав та обов’язків.
Органи та установи юстиції (органи державної виконавчої служби, органи
нотаріату та органи реєстрації актів цивільного стану) с державними
органами, що сприяють розвитку правових послуг, з метою реалізації прав
та інтересів фізичних і юридичних осіб.

1.2. Система нормативних актів, що регламентують діяльність судових і
правоохоронних органів

При визченні організаційних основ, напрямів діяльності, повноважень
системи судових і правоохоронних органів необхідно використовувати
велику кількість нормативно-правових актів. Враховуючи їх значну
кількість та для зручності користування у науці та практиці запроваджено
їх класифікацію. Правові акти розрізняються як за змістом нормативних
положень, так і за їх юридичною силою.

Саме ці два критерії — зміст і юридична сила — покладені в основу
класифікації нормативно-правових актів.

За змістом нормативно-правові акти можуть бути класифіковані на акти:

загального характеру;

про судову владу, правосуддя і систему судів;

про організаційне забезпечення діяльності судів і органів

юстиції;

про органи прокуратури і прокурорський нагляд;

про організацію виявлення і розслідування та попередження

злочинів;

про юридичну допомогу та її організацію.

Перша група актів за своїм змістом має безпосереднє значення для
визначення суті й спрямованості всіх правоохоронних функцій і структури
відповідних органів.

АКТИ ЗАГАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р.

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня

1990 р.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.

Закон України від 12 вересня 1991 р. “Про правонаступництво України”.
Закон України від 18 січня 2001 р. “Про громадянство

України”.

Закон України від 29 червня 2004 р. “Про міжнародні до

говори України”.

Постанова Кабінету Міністрів від 15 жовтня 2004 р. № 1365

“Деякі питання адаптації законодавства України до законодавства

Європейського Союзу”.

Указ Президента України від 1 червня 2005 р. № 901/2005

“Про деякі заходи щодо забезпечення здійснення державної ре

гуляторної політики”.

МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ ЗАГАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ

Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього від 9
грудня 1948 року.

Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції
третіми особами від 21 березня 1950 року.

Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20
квітня 1959 року.

Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і
злочинів проти людства від 26 листопада 1968 року.

Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів від 23
серпня 1978 року.

Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17
грудня 1979 року.

Друга група нормативних актів регламентує питання, стосовно системи
судів загальної юрисдикції, судової влади, здійснення правосуддя та
конституційного контролю. Умовно ця група може бути поділена на правові
акти, що характеризують конституційний контроль і правосуддя.

АКТИ ПРО СУДОВУ ВЛАДУ, ПРАВОСУДДЯ І СИСТЕМУ СУДІВ

Закон України від 15 грудня 1992 р. “Про статус суддів”.

Закон України від 23 грудня 1993 р. “Про державний захист працівників
суду і правоохоронних органів”.

Закон України від 15 січня 1998 р. “Про Вищу раду юстиції”.

Закон України від 7 лютого 2002 р. “Про судоустрій України”.

Указ Президента України від 20 серпня 2001 р. № 641/2001″Про Мережу та
кількісний склад суддів місцевих судів”.

Указ Президента України від 10 грудня 2003 р. № 1425/2003″ Про Положення
про порядок розгляду питань щодо призначення суддів на адміністративні
посади в судах загальної юрисдикції(крім адміністративних посад у
Верховному Суді України) та звільнення з цих посад”.

Указ Президента України від 16 листопада 2004 р. № 1417/2004″Про
утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів,затвердження їх
мережі та кількісного складу суддів”.Третя група нормативно-правових
актів регламентує організацію і діяльність органів і управлінь юстиції й
характеризує форми організації і діяльність органів виконавчої служби,
органів реєстрації актів цивільного стану та органів нотаріату.

АКТИ ПРО ОРГАНІЗАЦІЙНЕ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СУДІВ

І ОРГАНІВ ЮСТИЦІЇ

Закон України від 2 вересня 1993 р. “Про нотаріат”.

Закон України від 18 березня 2004 р. “Про порядок обрання на посаду та
звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України”.

Указ Президента України від 30 грудня 1997 р. № 1396/97 “Про
затвердження Положення про Міністерство юстиції України”.

Указ Президента України від 29 серпня 2002 р. № 780/2002″Про Державну
судову адміністрацію України”.

Указ Президента України від 3 березня 2003 р. № 182/2003″Про Положення
про Державну судову адміністрацію України”.

Указ Президента України від 20 квітня 2005 р. № 701/2005″Питання
Міністерства юстиції України”.

Четверта група нормативно-правових актів охоплює організацію, діяльність
органів прокуратури, основні напрями прокурорського нагляду,
повноваження і статус працівників органів прокуратури.

АКТИ ПРО ОРГАНИ ПРОКУРАТУРИ

Закон України від 5 листопада 1991 р. “Про прокуратуру”.

Постанова Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р. “Про
затвердження Дисциплінарного статуту прокуратури України”.

Постанова Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р.

“Про затвердження Положення про класні чини працівників органів
прокуратури України”.

Постанова Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р. “Про

затвердження структури Генеральної прокуратури України”.

Наказ Генеральної прокуратури України від 25 лютого 2004 р.№ 2 гн “Про
організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України”.

Положення про порядок проведення атестації прокурорсько-слідчих
працівників органів прокуратури України, затв. Наказом Генерального
прокурора України від 17 лютого 2004 р. № 714 ц.

П’ята група нормативно-правових актів включає різні нормативно-правові
документи, що регламентують оперативно-розшукову діяльність, визначають
органи досудового слідства і дізнання, органи, що ведуть боротьбу зі
злочинністю й іншими протиправними діяннями.

АКТИ ПРО ОРГАНИ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬ ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО І ДІЗНАННЯ

1, Кримінально-процесуальний кодекс України, затв. Законом від 28 грудня
1960 р.

Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 р.

Закон України від 20 грудня 1990 р. “Про міліцію”.

Закон України від 18 лютого 1992 р. “Про оперативно-розшукову
діяльність”.

Закон України від 25 березня 1992 р. “Про Службу безпеки України”.

Указ Президента України від 19 липня 2005 р. № 1119/2005″Про заходи щодо
забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності”.

Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 24 червня 2005 р. № 500
“Про затвердження Положення про приймальню Міністерства внутрішніх справ
України та Порядку особистого

прийому громадян у приймальні МВС України”.

І остання, шоста група нормативно-правових актів включає законодавчі
акти, що характеризують надання юридичної допомоги фізичним і юридичним
особам.

АКТИ СТОСОВНО НДАННЯ ЮРИДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Господарський процесуальний кодекс України, прийнятий

6 листопада 1991р.

Господарський кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р.

Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р.

Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий 18 березня 2004 р.

Кодекс адміністративного судочинства України, прийнятий 6 липня 2005 р.

Закон України від 19 грудня 1992 р. “Про адвокатуру”.

Поряд із класифікацією нормативно-правових актів за змістом, існує їх
поділ за юридичною силою. Усі правові акти про судову владу і
правоохоронні органи складають чітку ієрархічну систему, що склалася в
науці і практиці.

Найвищий рівень у законодавчій піраміді належить Конституції 1996 р.,
тому що вона як Основний закон держави вирішує найважливіші питання
державного і громадського життя, у тому числі щодо організації і
діяльності судових і правоохоронних органів.

Наступний рівень займають закони, які регулюють більшість питань
організації і діяльності окремих судових і правоохоронних органів, шо
никонують функції, пов’язані з охороною законності та правопорядку,
:ихистом прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб:

Закон України від 4 березня 1998 р. “Про державну охорону

органів державної влади України та посадових осіб”.

Закон України від І лютого 2002 р. “Про судоустрій України”.

Закон України від 11 травня 2004 р. “Про третейські суди”.

Третій рівень належить указам і розпорядженням Президента

України, що встановлюють особливості діяльності тих правоохоронних
органів, які належать до складу виконавчої влади: Указ Президента
України від 22 квітня 1998 р. № 344/98

“Про утворення Державного департаменту України з питань виконання
покарань”.

Указ Президента України від 11 жовтня 2002 р. № 918/2002 “Про Академію
суддів України”.

Указ Президента України від 14 жовтня 2004 р. № 1239/2004 “Про Службу
зовнішньої розвідки України”.

Указ Президента України від 20 квітня 2005 р. № 701/2005

“Питання Міністерства юстиції України”.

Четвертий рівень у структурі правових актів займають постанови і
розпорядження Кабінету Міністрів України. Головним чином, ці
нормативно-правові акти приймаються на виконання указів Президента і
законів:

Постанова Кабінету Міністрів України від 30 квітня 1998 р.№ 592 “Про
систему органів юстиції”.

Постанова Кабінету Міністрів України від 16 листопада 1994 р.№ 778 “Про
затвердження Положення про Координаційну раду з проблем судової
експертизи при Міністерстві юстиції України”.

Постанова Кабінету Міністрів України від 16 червня 2003 р.№ 907 “Про
затвердження Державної програми організаційного забезпечення діяльності
судів на 2003 — 2005 роки”.

П’ятий рівень займає група відомчих правових актів, до яких належать
інструкції, накази, положення тощо, головною ознакою яких є те, що вони
повинні бути точно погоджені з нормами законів, президентських і
урядових актів:

Наказ Генеральної прокуратури України від 7 травня 2004 р.№ 9гн “Про
організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародного
співробітництва і правової допомоги”.

Наказ Генеральної прокуратури України від 24 січня 2005 р.№ 499ц “Щодо
призначення працівників на керівні посади органів прокуратури України”.

Наказ Міністерства юстиції України від 28 квітня 2005 р.№ 42/5 “Про
впорядкування процесу здійснення експертизи проектів законів України та
інших нормативно-правових актів на предмет їх відповідності

Наказ Міністерства юстиції України від 10 вересня 2004 р.

№ 104/5 “Про затвердження форми реєстру постійно діючих

третейських судів”.

Шостий рівень — роз’яснення, які даються у постановах Пленуму ВСУ:

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р № 4 “Про
застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів”.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9
“Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”.
—Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28
травня 2004 р. № 9 “Про деякі питання застосування судами України
адміністративного та кримінального законодавства у зв’язку з

набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. “Про податок з
доходів фізичних осіб”.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого 2005 р. № 2 “Про
практику застосування судами України законодавства, що регулює
повернення кримінальних справ на

додаткове розслідування”.

Постанова Президії Верховного Суду України, Президії Ради

суддів України, Колегії Державної судової адміністрації України

від 18 лютого 2005 р. № 2 “Про стан здійснення судочинства у

2004 р. і завдання на 2005 р.”.

1.3. Предмет і система дисципліни “Судові та правоохоронні органи
України”

Останнім часом зростає роль професії юриста у суспільному житті.
Залишається потреба у висококваліфікованих юридичних кадрах. Стрімкий,
розвиток законодавства України, численні зміни до нормативно-правових
актів знизили рівень правових знань широкого кола осіб, яке не має змоги
з ним ознайомитись. Досить часто виникають ситуації, коли особа, знаючи
свої права, обов’язки, маючи відомості про певні пільги, що передбачені
законодавством, не може їх реалізувати через зміни порядку вирішення цих
питань. Все це обумовлює зростання кількості навчальних закладів, які
готують фахівців зі спеціалізації “Правознавство”.

Поряд з традиційними навчальними установами — юридичними факультетами
університетів та інститутів, юристів готують відомчі заклади освіти
(навчальні заклади ОВС, митних органів). Останніми роками були створені
численні юридичні факультети у галузевих університетах, інститутах,
академіях. На сьогодні юристів готують понад 170 навчальних закладів
різного рівня акредитації приватної та державної форм власності. У
кожному такому закладі передбачено вивчення обов’язкового курсу “Судові
та правоохоронні органи України” або “Правоохоронні органи України”.

Переважно дисципліна вивчається на першому курсі у числі фундаментальних
дисциплін, які знайомлять студента зі структурою держави, її механізмом
та апаратом, функціями, повноваженнями державних органів тощо. Майбутній
юрист знайомиться з системою судових, правоохоронних та правозастосовчих
органів України, дізнається про мету їх створення та завдання, вивчає
правовий статус працівників та службових осіб цих установ.

Предмет дисципліни “Судові та правоохоронні органи України” складається
із відомостей про організацію й основні напрями діяльності державних
органів (суд, прокуратура, органи юстиції), що виконують правоохоронні
функції і займаються правоохоронною діяльністю, і деяких недержавних
органів і організацій (адвокатура), які сприяють такого роду діяльності.

На відміну від юридичних дисциплін, в основі яких
лежить предмет правового регулювання окремої галузі права (цивільне
право, кримінальне право, трудове право тощо) дисципліна “Судові та
правоохоронні органи України” не має єдиної юридичної основи. В межах
курсу вивчаються нормативно-правові акти різного рівня й з різних
питань.

До 1917 р. у навчальних закладах дисципліна як самостійна не вивчалася.
Організація, структура і повноваження судових органів і органів охорони
правопорядку вивчалися в межах цивільного і кримінального процесу.

В перші роки після Жовтневої революції організація та діяльність судів і
правоохоронних органів викладалися в межах самостійного курсу —
“Судоустрій”.

Надалі, у результаті зростання ролі органів прокуратури і формування
командно-адміністративної системи, назва дисципліни “Судоустрій”
перестала відповідати вимогам часу. Тому в 60-х роках у юридичних вузах
викладають дисципліну “Організація суду і прокуратури в СРСР”.

Наступна зміна в назві дисципліни відбулася в 70-х роках XX ст. Вона
стала називатися “Суд і правосуддя в СРСР”.

Однак на цьому зміни в назві дисципліни і пошук найбільш вдалої і
змістовної назви не закінчилися. У 1988 р. дисципліна отримала назву
“Правоохоронні органи в СРСР”. У 1992 р. вона стала називатися
“Організація судових і правоохоронних органів України “.

Пошук найбільш вдалої назви дисципліни продовжується. Назва навчального
посібника, який пропонується для ознайомлення та вивчення, цілком
охоплює діяльність, структуру, склад і повноваження органів, що
займаються правоохоронною діяльністю, виконуючи правоохоронну та
правозахисну функції держави.

Предмет курсу “Судові та правоохоронні органи України” визначає його
зміст, який викладається у визначеній системній послідовності.

Система дисципліни “Судові та правоохоронні органи України” — це
сукупність розділів, упорядкованих певним чином, які характеризують
діяльність органів, що виконують правоохоронні функції держави.

Викладення матеріалу в навчальному посібнику “Судові та правоохоронні
органи України” відбувається в такій послідовності:

Розділ І “Загальні положення”. Містить характеристику поняття,
особливостей, ознак та функцій правоохоронної діяльності, характеристику
системи правоохоронних органів. Послідовно викладаються основні джерела
дисципліни, а також дається поняття предмету та системи дисципліни
“Судові та правоохоронні органи України”.

Розділ II “Організація судової влади в України” включає питання, що
характеризують поняття, ознаки, функції судової влади й основні напрями
діяльності судової системи України (КСУ та судів загальної юрисдикції).
У розділі аналізується діяльність міжнародних та міждержавних установ
юстиції, дається порівняльна характеристика сучасних судових систем
світу. Завершується викладення питань судової влади характеристикою
демократичних :»асад правосудця.

Розділ III “Конституційний Суд України” містить характеристику інституту
конституційного контролю, який було започатковано ще у 1803 році у США.
Поряд з висвітленням організації, діяльності та статусу органів
конституційної юрисдикції України, у розділі аналізується діяльність
органів конституційної юрисдикції інших країн (Австрія, Алжир, Єгипет,
США).

Розділ IV “Система судів загальної юрисдикції”. Розділ знайомить із
системою судів загальної юрисдикції, які поділяються на загальні
(місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, ВСУ) та
спеціалізовані (господарські та адміністративні суди). Сучасній
демократичній державі, якою є Україна, дуже важливо мати добре
організовану судову систему, що спроможна забезпечити громадянам доступ
до неупередженого суду та відповідну судову процедуру, де право людини
визначалося б виключно на підставі доведених фактів і норм закону. При
визначенні ролі суду в захисті прав і свобод людини та громадянина слід
усвідомлювати, що світове співтовариство визнає судовий захист найвищою
формою гарантії прав людини. Це підтверджується не тільки свідомістю
громадян демократичного суспільства, а й побудовою апарату держави, до
якого входить судова система.

Розділ V “Професійні судді, народні засідателі та присяжні”. У розділі
дається характеристика правового статусу судді, народного засідателя та
присяжного. Визначені підстави та порядок застосування заходів
заохочення та дисциплінарного стягнення до суддів. Розділ також містить
детальний огляд організації та діяльності Вищої ради юстиції. Вона
визнана колегіальним і незалежним органом, який відповідає за формування
кваліфікованого суддівського корпусу, за прийняття рішень стосовно
порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї
компетенції — про їх дисциплінарну відповідальність.

Розділ VI “Правові основи забезпечення діяльності судів”. Розділ містить
детальну характеристику правових засад організації судової влади та
здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції,
основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та
порядок здійснення суддівського самоврядування, а також загальний
порядок забезпечення діяльності судів та інші питання судоустрою.
Організаційне забезпечення діяльності судів складається із заходів
матеріально-технічного, кадрового, інформаційного характеру, які
спрямовані на створення умов для повного, всебічного, об’єктивного та
незалежного здійснення правосуддя.

Розділ VII “Органи юстиції України” містить характеристику основних
напрямів діяльності органів та установ юстиції, їх структуру й основні
завдання як центрального органу виконавчої влади. Також аналізуються
організаційні структури юстиції: органи нотаріату, органи реєстрації
актів цивільного стану, органи державної виконавчої служби та
науково-дослідні інститути судових експертиз. Розділ включає напрями
діяльності органів нотаріату, питання організації, повноважень
працівників нотаріату і вимог, які ставляться до кандидатів на посаду
нотаріусів.

Розділ VIII “Прокуратура України” докладно характеризує завдання,
функції органів прокуратури. Аналізуються акти прокурорського
реагування, основні повноваження прокурора при здійсненні правоохоронної
діяльності, питання заохочення та дисциплінарної відповідальності
працівників органів прокуратури, а також заходи щодо їх правового і
соціального захисту.

Розділ IX “Служба безпеки України ” включає принципи і завдання органів
служби безпеки, основні права й обов’язки службовців СБУ, а також вимоги
до кадрового складу її працівників.

Розділ X “Органи внутрішніх справ України” містить характеристику всіх
структурних підрозділів ОВС і їх ролі у запобіганні та протидії
злочинності. Також в окремому розділі аналізується участь М ВС в
діяльності Інтерполу.

Розділ XI “Адвокатура України”Укладається з характеристики історичних
етапів розвитку адвокатури, основних елементів гарантії адвокатської
діяльності і підстав дисциплінарної відповідальності адвоката.

Сила людині дається від природи, уміння говорити

на благо вітчизни — від душі та розуміння,

а багатство засобів — багато в чому від простого випадку.

Біант — суддя Стародавньої Греції

Розділ II

ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

2.1. Поняття судової влади

Механізм захисту прав і свобод громадян, що спрацьовує у процесі
взаємодії органів влади і громадянського суспільства на сучасній стадії
розвитку, є державним гарантом від відомчого чи неправомірного втручання
і впливу. Влада у цілому — це авторитетна сила, що має реальну
можливість здійснювати свою волю у соціальному житті, використовуючи
різні засоби і методи, у тому числі і примусу. В. В. Копєйчиков
характеризував владу як необхідність, за допомогою якої забезпечується
нормальне функціонування усіх соціальних суб’єктів, вона забезпечує
організованість і порядок, координує дію різних елементів держави і
суспільства.

Державна влада є різновидом соціальної влади, що здійснюється державою,
яка здатна підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність
об’єднань, що знаходяться на її території.

Конституцією державна влада в Україні розподілена на законодавчу,
виконавчу і судову. Всі гілки влади утворюють збалансовану систему.
Субординація законодавчої, виконавчої та судової гілок влади досягається
наявністю комплексу функцій та повноважень, притаманних кожній з них.
Незалежність трьох гілок влади означає, що жодна з них не може виходити
за межі наданих Конституцією та законом повноважень і втручатись у сфери
діяльності іншої. На думку Ш. Монтеск’є — теоретика концепції розподілу
влад, перша влада — законодавча — видає і скасовує закони, друга —
виконавча — відає зовнішніми зносинами і забезпечує безпеку держави,
третя — судова — карає злочинців та стримує зіткнення двох перших влад.
Причому судова влада може виконувати своє головне призначення за умови
самостійного від двох інших влад існування. У разі об’єднання функцій
судової і законодавчої влади, життя і свобода суб’єкта піддаватимуться
свавільному контролю, а суддя тоді перетвориться на законодавця. А якщо
судову владу об’єднати з виконавчою, то суддя може вчиняти з усією люттю
пригноблювача, — зауважував Ш. Монтеск’є.

Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої
повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів
України. Судова влада, з одного боку, є незалежною гілкою влади, а з
іншого — її роль полягає у спрямуванні законодавчої та виконавчої гілок
влади в рамках законності та здійсненні конституційного нагляду і
судового контролю за ними.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, яка
здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією,
вирішує питання державного і суспільного життя шляхом врегулювання
правовідносин, що виникають, законодавчими актами. Роль законодавчої
влади у суспільстві полягає у забезпеченні формування основ державного
та суспільного життя, регулювання ринкової економіки, зміцнення
конституційного ладу та забезпеченні розвитку демократичних інститутів,
прав і свобод громадян.

Основним напрямом діяльності органів виконавчої влади є реалізація
виконавчої та розпорядчої функцій. Виконавча функція полягає у тому, що
ці органи безпосередньо виконують нормативні приписи, що містяться в
актах законодавчої влади та інших документах. Розпорядча функція
характеризується тим, шо для виконання актів законодавчої влади органи
виконавчої влади від свого імені видають управлінські акти, дають
відповідні розпорядження. Виконавча влада повинна здійснювати державне
управління соціально-економічним розвитком країни, забезпечувати
виконання вимог права, захищати законні інтереси громадян і юридичних
осіб від протиправних дій. Нормативно-правова діяльність усіх органів
виконавчої влади та посадових осіб обумовлена необхідністю дотримання
процедур і умов громадського контролю за актами, що приймаються, на
предмет дотримання прав і свобод людини. Правовідносини, які складаються
під час правозастосування, у разі порушення прав і свобод, а також у
випадках оскарження відповідних виконавчих актів, належать до сфери
судового розгляду.

Історично відносини у суспільстві щодо захисту прав людини та інтересів
держави визначались не судовим рішенням, а звичаєм. Своєрідним осередком
судової влади були старійшини роду, до яких звертались за вирішенням
спорів. Особливого значення проблема судової влади та судів як
самостійного елементу володарювання набуло у період буржуазних революцій
у Західній Європі.

В історії становлення української державності проблема місця і ролі
судової влади в суспільстві виникла за часи Пилипа Орлика. У Конституції
щодо прав і вольностей Війська Запорізького (1710 р.) містилися засади
розподілу державної влади на три гілки. Судові функції, зокрема,
надавалися гетьманському уряду, який одночасно здійснював і виконавчу
владу.Пізніше у III Універсалі Української Центральної Ради (1917 р.) та
Конституції Української Народної Республіки (1918 р.) знайшла
відображення ідея створення у незалежній республіці справедливого та
неупередженого суду. Ця ідея виходила з теорії розподілу влад. Судова
влада у межах кримінального, адміністративного та цивільного
законодавства повинна була здійснюватися виключно судовими органами на
засадах повноти, законності відправлення правосуддя в Україні. У
наступних документах, що мали вирішальне значення для становлення
державності, на жаль, не йшлося про судову владу як окрему гілку влади.
А.О. Селіванов зазначає, що судова влада у державі виступає як
незалежний інститут в ієрархії структури державної влади.
Державно-владна сила судової влади полягає у обов’язку завжди діяти
згідно з Конституцією і законами України в ім’я закону і справедливості.
Тому судова влада, використовуючи притаманний тільки їй спосіб захисту
порушеного права, виступаючи регулятором відносин суб’єктів суспільства
та забезпечуючи відповідність цих відносин нормі права, здійснює функцію
правосуддя.

Більшість вчених-правознавців сучасності визначають судову владу як
сукупність судів, що здійснюють правосуддя. Інші дослідники визначають
судову владу методом її реалізації — правосуддям. Основу судової влади в
Україні складає сукупність судових установ, які наділені
державно-владними повноваженнями, що визначені законодавством. Головним
завданням цих органів є розв’язання правових конфліктів, які виникають
між людьми, громадянином і державою, громадянином і організацією або
установою, юридичними особами та інше.

Як бачимо, судовій владі належить важлива роль — бути арбітром у
вирішенні спорів про право. Суб’єктом судової влади є суд (система
судів), що наділений повноваженнями із захисту прав і свобод людини,
інтересів суспільства та держави.

Ю.М. Грошевий та І.Є. Марочкін характеризують судову владу як специфічну
гілку державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними
органами — судами — і призначенням якої є розв’язання правових
конфліктів та здійснення судового контролю. Одним з головних елементів
судової влади є владні відносини, які характеризуються по-перше,
наявністю правових норм, що надають суду можливість виносити
неупереджене та об’єктивне рішення, обов’язкове для виконання усіма
суб’єктами правовідносин. По-друге, вони є своєрідним вираженням волі
суду, адресованим всім учасникам цих відносин, яке забезпечується
застосуванням правових санкцій у випадку неналежного виконання або
невиконання цієї волі.

Отже,Судова влада — це різновид державної влади, яка є системою
державних судових органів, що покликані здійснювати правосуддя в
Україні.

Органи судової влади, що здійснюють правосуддя, повинні мати гарантії
невтручання з боку законодавчої й, особливо, виконавчої влади.

Останнім часом були здійснені вирішальні кроки на складному шляху
судово-правової реформи. 7 лютого 2002 р. був прийнятий Закон “Про
судоустрій України”, указами Президента від 29 серпня 2002 р. № 780/2002
та 3 березня 2003 р. № 182/2003 створена Державна судова адміністрація
України як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом,
діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів
України. Внаслідок цього було вирішено низку питань щодо організації

діяльності судової гілки влади, забезпечення діяльності судів,
здійснення суддівського самоврядування як однієї з найважливіших
гарантій забезпечення незалежності судів і суддів. Ця реформа повинна
привести судову систему і систему правоохоронних органів у відповідність
із соціально-економічними і політичними процесами, що відбуваються в
суспільстві. Великого значення в судово-правовій реформі надається
втіленню у життя ідей концепції правової держави. Вона полягає у
розподілі державної влади на законодавчу, виконавчу та судову;
досягненні законності у політичній, економічній, соціальній,
ідеологічній та інших сферах; прагненні до встановлення незалежної
судової влади; у безпосередньому судовому захисті прав і свобод людини
та законних інтересів громадянина; судовому захисті фізичних та
юридичних осіб як суб’єктів суспільних правовідносин у державі;
забезпеченні прямої дії норм Конституції та законів України; захисті від
незаконного затримання, обшуку, арешту; гарантії на право звернення до
суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина тощо.

Ознаки судової влади

Органи, що уособлюють судову владу, вирішують спори, які стосуються
правозастосування, і постановляють рішення на основі Конституції та
законів України іменем України. Основу судової влади в Україні складають
судові органи, які різняться за компетенцією та юрисдикцією, але всі
виконують функції захисту прав та інтересів громадян, конституційного
ладу, національної безпеки, територіальної цілісності, дотримання
законності і справедливості у суспільстві. Органи судової влади
забезпечують захист прав і інтересів громадян від будь-яких
правопорушень, вирішують господарські та цивільні спори та встановлюють
факти, виходячи з принципів верховенства права і справедливості. Органи
судової влади дають оцінку конституційності та законності актів
суб’єктів законодавчої і виконавчої влади, актів Президента, а не
оцінюють ці документи з позиції доцільності.

До ознак судової влади вчені, які досліджують проблеми судової влади та
механізм її реалізації — правосуддя, відносять виключність, єдність та
незалежність судової діяльності.

Виключність судової влади — означає, що жоден орган державної влади
окрім суду не може вирішувати усі правові суперечки та приймати рішення,
здійснюючи правосуддя.

Держава доручає тільки судам приймати рішення з конкретних цивільних,
господарських, кримінальних та адміністративних справ, що підкреслює
виключність судоних рішень. Тільки органи судової влади можуть
застосовувати державні примусові заходи, такі як визнання особи винною,
призначення покарання.

. Конституцією встановлено обов’язковість виконання судових рішень усіма
державними органами і службовими особами.

Законодавством закріплено можливість певної спеціалізації судів але
зазначено, що створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
Суди різняться за своєю предметною підсудністю та відповідною
процесуальною формою судочинства. Судовій владі властивий особливий
порядок формування суддівського корпусу. Вимоги до кандидатів у судді,
обов’язки суддів при здійсненні правосуддя та поза судовою діяльністю
носять специфічний і чітко визначений законами характер. Виключність
правового становища підсудного окреслено Конституцією (ст. 62
передбачає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може
бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в
законному порядку і встановлено обвинувальним вироком) і законами, що
передбачають порядок дослідження судом справи, врахування пом’якшуючих
та обтяжуючих вину обставин.

Єдність судової влади забезпечується сукупністю нормативно-правових
актів, що регулюють питання судоустрою та судочинства, мають єдиний
механізм дії на усій території України.

Єдність насамперед проявляється у функціях судової влади — правосудді і
контролі — і забезпечується:

Єдиними засадами організації та діяльності судів. Засади організації та
діяльності системи судів єдині за своєю суттю та службовим призначенням.
Незважаючи на індивідуальний,

специфічний зміст кожної з них, усі вони діють у непорушному
взаємозв’язку і не можуть функціонувати відокремлено від системи. Засади
організації та діяльності реалізуються судами

незалежно від спеціалізації та територіального розміщення.

Єдиним статусом суддів. Це положення закріплено у Законі”Про статус
суддів” (ст. 1), де передбачене положення про єдність статусу (єдині
вимоги для кандидатів в судді, сукупність прав та обов’язків суддів,
незалежність та самостійність суддів, незмінюваність та недоторканність,
єдині засоби правового, соціального та матеріального забезпечення тощо)
всіх судців України незалежно

від того, в якому суді вони працюють. Єдність статусу припускає
можливість різного за обсягом повноважень і компетенції залежно від
конкретного місця суду у судовій системі.

Обов’язковістю правил судочинства, визначених законом для всіх суддів.
Виконання цих правил є, по-перше, найважливішою гарантією законності
правосуддя, а по-друге, неодмінною умовою успішної діяльності судової
системи України. Правила відправлення правосуддя визначені процесуальним
законодавством України.

Забезпеченням ВСУ однакового застосування законів судами загальної
юрисдикції. ВСУ є найвищим судовим органом, що має чітко окреслені
повноваження. Він забезпечує однакове застосування чинного законодавства
усіма судами і формує єдину судову політику у масштабах держави. Єдине
застосування чинного законодавства забезпечується шляхом видання
роз’яснень, що містяться у постановах Пленуму ВСУ.

6.Єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів.

Питаннями організаційного забезпечення судів займається Державна судова
адміністрація України. Ці питання є тісно пов’язані із забезпеченням
самостійності судів та незалежності суддів.

Фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України. Це положення
передбачене ст. 120 Закону “Про судоустрій України”, за якою
фінансування всіх судів в Україні здійснюєтьсяза рахунок коштів
Державного бюджету України. Функції щодо розпорядження відповідними
коштами здійснюють ВСУ, КСУ,вищі спеціалізовані суди та Державна судова
адміністрація, яка,зокрема, розробляє і затверджує за погодженням з
Радою суддів

України єдині нормативи фінансового забезпечення судів.

Вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського
самоврядування. Як зазначається у ст. 102 Закону”Про судоустрій
України” суддівське самоврядування діє для вирішення питань внутрішньої
діяльності судів, є однією з гарантій, що забезпечує самостійність судів
та незалежність суддів.Організаційними формами суддівського
самоврядування є збори, конференції, з’їзд суддів, ради суддів та їх
виконавчі органи, які

сприяють створенню належних організаційних та інших умов для
забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утвердженню
незалежності суду, забезпеченню захисту суддів від втручання в судову
діяльність та підвищенню рівня роботи з кадрами.

Незалежність судової влади — це принцип ефективної діяльності суду, що
вільний від будь-якого зовнішнього чи внутрішнього впливу з боку органів
законодавчої та виконавчої влади, фізичних та юридичних осіб.

Незалежність судової влади обумовлюється конституційним розподілом
влади. Судова влада виконує притаманні їй функції правосуддя та контролю
незалежно від інших гілок влади, не підпорядковуючись їм. Суд приймає
рішення у справі незалежно від інших органів влади та управління, і воно
не потребує затвердження іншими гілками влади. Закріплення принципів
формування судової системи, визначення порядку і строків обрання та
призначення суддів є гарантією незалежності судової влади.

Функції судової влади

Кожна з гілок влади має притаманні тільки їй функції. Судова влада має
дві функції — правосуддя та контроль. Як зазначає І.Є. Марочкін, суттю
правосуддя є діяльність органів судової влади з розгляду правових
конфліктів.

Зміст функції правосуддя у кримінальних справах полягає у розгляді
кримінальної справи у судовому засіданні, повному, об’єктивному
дослідженні матеріалів справи, визначенні винуватості або невинуватості
особи та призначенні відповідного покарання у судовому вироку.

Правосуддя у цивільних справах — це розгляд спору, що виникає із
цивільно-правових відносин у державі, пов’язаних із захистом прав та
свобод людини, інтересів суспільства і держави, і винесення
неупередженого рішення. У цивільних справах функція правосуддя
поширюється на встановлення фактів, які мають юридичне значення. До них
належить: визнання особи безвісті відсутньою, померлою, обмежено
дієздатною — у разі зловживання спиртними напоями, наркотичними
засобами, психотропними речовинами або прекурсорами або визнання особи
недієздатною у випадках душевної хвороби.

Функція контролю з боку органів судової влади визначається Конституцією.
КСУ і суди загальної юрисдикції уповноважені здійснювати контроль за
законністю і обгрунтованістю рішень і дій державних органів влади і
управління та службових осіб. Особливого значення судовий контроль
набуває у сфері кримінального судочинства, коли контролю підлягають
правові акти, що були прийняті органами виконавчої влади, законність
яких оскаржує прокурор.

І.Є. Марочкін серед важливих проблем становлення судової влади в Україні
відзначає проблему доступу до правосуддя.

Доступність правосуддя є нормативно закріпленою і реально забезпеченою
можливістю для фізичних та юридичних осіб безперешкодно звертатись до
суду за захистом своїх прав та інтересів.

Пошук оптимальної моделі правосуддя безпосередньо пов’язаний з
дослідженням та розв’язанням проблеми доступності. Адже становлення
правової держави неодмінно пов’язане з ефективним, справедливим і
доступним правосуддям. Статтею 8 Загальної декларації прав людини
встановлено загальне положення, згідно з яким кожна людина має право на
ефективне поновлення в правах національними судами у разі порушення її
основних прав, наданих Конституцією або законами. Національне
правосуддя, зазначає І.Є. Марочкін, вважається доступним, якщо
відповідає певним міжнародно-правовим стандартам доступу до правосуддя.

Повноправне членство України у світовому співтоваристві вимагає
визнання, прийняття та запровадження тих засад і принципів, які стали
загальновизнаними нормами міжнародного права щодо незалежності та
неупередженості судової влади, своєчасного та ефективного захисту прав і
свобод людини і громадянина, інтересів суспільства і держави,
враховуючи, звичайно, те, що Конституція має найвищу юридичну силу.

МІЖНАРОДНІ ТА МІЖДЕРЖАВНІ УСТАНОВИ ЮСТИЦІЇ

Європейський суд з прав людини

Слід відзначити унікальний вплив ЄСПЛ на українську систему правосуддя.
Він виробляє загальні стандарти захисту прав людини, які впливають на
правову систему України і практично всіх країн Європи, на національне
законодавство, практику кримінального, адміністративного та цивільного
судочинства, статус іноземних громадян тощо.

Європейський суд з прав людини (Еиюреап Соиіі о/Нитап Кіфіз) — судовий
орган у системі контролю за виконанням Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод 1950 року державами — учасницями Конвенції.

Юрисдикція ЄСПЛ не превалює над національною судовою системою. Тільки у
випадках, коли національний судовий захист виявиться неефективним,
громадянин або юридична особа може подати скаргу до ЄСПЛ, що знаходиться
у м. Страсбург (Франція). Діяльність ЄСПЛ побудована на принципі
субсидіарності, коли головна роль захисту прав та свобод людини,
закріплених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод,
належить національній системі — судовим органам України.

До складу ЄСПЛ входить 41 суддя — по одному від кожної краї-ни-учасниці
Конвенції. Від України суддею ЄСПЛ є В. Буткевич. Судді обираються на 6
років з можливістю переобрання. Судді, які засідають у ЄСПЛ, повинні
відповідати наступним критеріям: мати високі моральні якості,
кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду чи бути
юристом з визнаним авторитетом. Упродовж строку своїх повноважень судді
не можуть займатися жодною діяльністю, що є несумісною з їх
незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків
на постійній основі. Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення
про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалено іншими
суддями більшістю у дві третини голосів.

ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА

Справа “Калашников проти Росії” .Заявником був Калашников В.Є., 1955
року народження, громадянин Росії. Обставини справи: улютому 1995 року
під час перебування на посаді президента Північно-Східного акціонерного
банку Калашнікова було звинувачено у розтраті грошових коштів. У червні
1995 року його було взято під варту. Магаданський міський суд розпочав
розгляд справи у листопаді 1996 року, потім розгляд було перенесено на
травень 1997 року, далі — на квітень 1999 року. Весь цей час він
перебував під вартою. З серпня 1999 року було винесено вирок і його
перевели до виправно-трудової колонії у с. Талая Магаданського району.
ЗО вересня цього ж року проти заявника були висунуті нові звинувачення
щодо незаконного за олодіння майном. 9 грудня

року Калашникова знову перевели до слідчого ізолятора. 31 березня 2000р.

року його було визнано невинуватим за останнім обвинуваченням і 26
червня 2000 року звільнили з-під варти внаслідок амністії.Заявник
стверджує, що умови його утримання у слідчому ізоляторі були
незадовільними (мало місце порушення ст. З Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) щодо заборони
нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження та інших
міжнародних норм).
Порушення полягають у такому:

1..Площа камери становила близько 17 м2, на яких було розміщено 8 ліжок.
Кількість ув’язнених у камері — 24 чоловіки. З огляду на це, ув’язнені
вимушені спати по черзі. ЄСПЛ зауважив, що відповідно до

положень Європейського комітету із запобігання тортурам та нелюдському
чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню встановлено
мінімальну площу камери на одного ув’язненого — 7 м2. А у камері, де
перебував заявник, на одного ув’язненого припадало від 0,9 до 1,9 м2
площі камери, що, звичайно, є порушенням ст. З Конвенції.

Нормально спати можливості не було, оскільки телевізор та освітлення у
камері були увімкнені постійно.

Під час відвідування туалету ув’язнений перебував на виду як своїх
співкамерників, так і охорони.

Камера не була обладнана вентиляцією, тому влітку було спекотно, а
взимку — холодно.

Співкамерники були курцями, тому заявник був вимушений

стати пасивним курцем.

У камері шість разів розміщували хворих на туберкульоз та сифіліс,
внаслідок цього заявник був змушений проходити профілактичні щеплення.

Заявник захворів на низку шкірних та інших інфекційних захворювань.

У камері було багато тарганів і мурах.

Суд вказав, що умови тримання заявника під арештом, зокрема,
переповненість камери, її антисанітарія і вплив цих факторів на здоров’я
заявника у поєднанні із тривалістю такого арешту, є таким поводженням,
що принижує людську гідність. Отже, мало місце порушення ст. З
Конвенції. Крім того, тривалий час судового розгляду справи заявника не
обумовлювався ні складністю справи, ні поведінкою останнього. Таким
чином, Суд дійшов висновку, що період перебування заявника під вартою
перевищив “розумний строк”, а, отже, мало місце порушення ч. З ст. 5
Конвенції. Відповідно до ст. 41 Конвенції, Суд призначив сплатити
заявнику 5000 євро як компенсацію моральної шкоди та 3000 євро на
відшкодування судових витрат. На різних стадіях розгляд справ здійснюють
спеціально створювані органи ЄСПЛ: комісії, палати, Велика палата.
Комісія, до складу якої иходить три судді, може визнати неприйнятною або
вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути
винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною, і
особа, що шернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

Більша частина роботи Суду здійснюється на другому рівні його
організаційної структури — у палатах. До складу палат входить 7 суддів,
в тому числі й член палати за посадою — суддя, якого було обрано від
зацікавленої держави-учасниці, або особа, що призначається для участі в
разі відсутності такого судді. Палата ііиіюсить ухвали щодо прийнятності
та суті міждержавних і індивідуальних заяв, які не були визнані
неприйнятними у комісіях. Третій рівень — це діяльність Великої палати,
до складу якої входять 17 суддів. Окрім члена Великої палати за посадою,
який засідає на тих же умовах, що визначаються щодо члена палати за
посадою, до складу Великої палати входить Голова Суду, заступники
Голови, голови палат та інших суддів, які визначаються відповідно до
регламенту Суду. Велика палата уповноважена розглядати тільки ті справи,
які були передані до неї. Відповідно до ст. ЗО Конвенції палата може
відмовитись від своєї юрисдикції на користь Великої палати за таких
обставин:

якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо
тлумачення Конвенції чи протоколів до неї;

якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може привести до результату,
несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше;

—якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.
ЄСПЛ розглядає спір по суті і виносить рішення, яке є
обов’язковим для сторін. За виконанням державою рішення ЄСПЛ спостерігає
Комітет міністрів Ради Європи (РЄ), до складу якого входять міністри
закордонних справ усіх держав—членів РЄ. Нагляд полягає в забезпеченні
виплати урядом будь-якої сатисфакції, яка призначається Судом. У
виняткових випадках, коли проста грошова виплата не може адекватно
виправити становище, в якому опинився заявник, контроль включає також
інші заходи, яких має вжити уряд (наприклад, помилування, перегляд
справи, зняття кримінального обвинувачення, надання права постійного
проживання на території держави тощо. Якщо уряд не вживає адекватних
заходів, то заявник може звернутися із скаргою до Комітету міністрів.
Досі жодна держава не відмовилася виконувати ухвалу у справі ЄСПЛ або
рішення Комітету міністрів.

Практикою ЄСПЛ вироблені мінімальні стандарти доступу до правосуддя, які
зафіксовані в його рішеннях. Серед цих стандартів пріоритетним є
положення, яке полягає у можливості пред’явлення до суду будь-яких
вимог, що стосуються захисту громадянських прав та обов’язків. Якщо
зацікавлена особа не має коштів на оплату послуг представника, держава
зобов’язана надати їй безкоштовну юридичну допомогу. Судовий розгляд
справи повинен здійснюватися у розумний термін.

Статистика ЄСПЛ свідчить що останнім часом збільшилась кількість заяв,
які надходять протягом року проти України. Мін’юст повідомляє, що у 2000
р. до ЄСПЛ проти України було подано 1520 заяв, у 2001 р. вже 2104
заяви, за 2002 р. надійшло 2549 заяв. Тільки за 10 місяців 2003 року
проти України до суду було подано 1732 заяви. Слід зазначити, що не всі
з поданих заяв до ЄСПЛ приймаються до розгляду, більшість із них
повертаються. Серед заяв проти України, які були визнані ЄСПЛ як
потенційно прийнятні до розгляду, — скарги на неможливість виконання
рішень національних судів, застосування під час досудового слідства
незаконних методів ведення слідства, порушення прав при затриманні та
взятті під варту, неефективність розслідування органами прокуратури
скарг на катування під час слідства. Переважну більшість складають
скарги, що пов’язані з кримінальним судочинством. У 2000 р. Судом були
визнані можливими до розгляду та надіслані українському уряду для
надання зауважень 26 заяв, у 2001 — 13, у 2002 — 18, а за 10 місяців
2003 їх вже було 131.

Міжнародний кримінальний суд

12 березня 2003 р. у парламентському комплексі Біненхоф (Гаага) пройшла
урочиста церемонія відкриття МКС. Перше його засідання відкрила королева
Нідерландів Беатрікс. Суд почав діяти після другої підсумкової сесії,
яка відбулася 12 вересня 2003 року. Діяльність МКС ґрунтується на
Конвенції про покарання за злочини, пов’язані з геноцидом 1948 року.
Міжнародний судовий орган утворено для доповнення національних органів
кримінальної юстиції, якщо вони не зможуть виконувати свої функції
відносно вчинених злочинів. Відповідно до статуту МКС, жодна особа не
має імунітету проти його юрисдикції. Тому навіть обговорювалось питання
про притягнення до відповідальності прем’єр-міністра Тоні Блера за його
участь у Іракській кампанії.

МКС не пов’язаний мандатами, на відміну від існуючих міжнародних
трибуналів з питань Югославії, Руанди та ін., які могли б обмежити його
юрисдикцію у часі або просторі. Крім того, статутом передбачено повну
незалежність установи, у тому числі від рішень Ради Безпеки ООН.

На момент створення МКС його статут було підписано 139 державами. Однак
С1ІІА, яка підписала документи за часи президе-нства Біла Клінтона,
відізвала свій підпис. Україна 20 січня 2002 р. підписала статут МКС.
Але КСУ своїм Рішенням від 11 липня 2001 р. низнав ст. 1 Статуту МКС,
яка проголошує, що Суд доповнює національні органи юстиції, такою, що не
відповідає Конституції. Крім того ст. 25 Конституції передбачає, що
громадянин України не може бути виданий іншій державі, тобто Україна на
вимогу М КС не має права видати обвинуваченого.

Координаційна рада юстиції

20 червня 2003 р. в Одесі під час першої зустрічі керівників мищих
органів судової влади Російської Федерації та України було підписано
Протокол про співробітництво органів судової шіади (далі — Протокол).

Представники органів судової влади Російської Федерації та України,
враховуючи необхідність вдосконалення координації діяльності у сфері
судового захисту прав і свобод фізичних, юридичних осіб та держави, з
метою розвитку наукових та інших видів співробітництва у галузі
відправлення правосуддя, а також най-Гіільш ефективного використання
національних інформаційних ресурсів, створили Координаційну раду юстиції
(Раду). Діяльність піди грунтується на загальновизнаних нормах
міжнародного права і сприяє гармонізації правових систем держав
Співдружності.

Рада є органом, що забезпечує взаємодію та співробітництво вищих органів
судової влади Російської Федерації та України, а також інших країн
Співдружності Незалежних Держав.

Відповідно до ст. 2 Протоколу до складу Ради як учасники входять Голова
Конституційного Суду Російської Федерації, Голова КСУ, Голова Верховного
Суду Російської Федерації, Голова ВСУ, Голова Вищого Арбітражного суду
Російської Федерації, Голова Вищого господарського суду України, голови
Вищої ради юстиції Російської Федерації і України. Поряд із зазначеними
особами, учасниками Ради можуть бути керівники вищих органів судової
влади усіх держав Співдружності, а також інших держав, які будуть
зацікавлені у співробітництві на основі Протоколу.

Враховуючи повну незалежність у питаннях формування та реалізації
державної політики у сфері судового контролю та здійснення правосуддя,
Рада надає допомогу у питаннях:

—співробітництва у розробці і здійсненні міждержавнихт інформаційних
проектів,координації і розвитку інформаційної бази відправлення
правосуддя;

розвитку прямих зв’язків між судами усіх юрисдикцій з урахуванням
існуючих міжрегіональних та інших робочих зв’язків;

вироблення рекомендацій щодо зближення законодавства та судової практики
у галузі відправлення правосуддя, захисту прав і свобод громадян;

проведення міждержавних узагальнень судової практики;

організації наукових досліджень з питань підвищення ефективності і
якості правосуддя;

розробки системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації
професійних суддів, працівників органів судової влади.

Рада проводить свої засідання не рідше одного разу на рік на базі
Одеської національної юридичної академії. Одночасно із засіданням можуть
проводитись науково-практичні семінари, зустрічі, конференції
представників органів судової влади, вчених та інших спеціалістів
держав-учасників. До участі у роботі Ради, крім Академії, залучається
широке коло навчальних та наукових установ держав-учасників, юридична
громадськість, професійні асоціації і об’єднання, державні і громадські
організації.

2.2. Характеристика судової системи

Судова система — це сукупність судів, побудована відповідно до їх
повноважень, завдань і функцій, передбачених Конституцією України,
іншими законодавчими актами, міжнародними договорами і угодами.

Суди України наділені повноваженнями здійснювати судову владу, яка
ґрунтується на єдиних засадах правосуддя. Основним елементом, що
характеризує судову систему, є норма Конституції про те, що правосуддя в
Україні здійснюється виключно судами (ст. 124). Судочинство здійснюється
КСУ і судами загальної юрисдикції. Судова система визначається
Конституцією, Законом “Про судоустрій України” та іншими нормативними
актами. При цьому створення надзвичайних і особливих судів не
допускається (ст. 125 Конституції).

Елементи судової системи України можна поділити на 2 групи. У першу
групу входить тільки КСУ, що не має підсистеми і складається з єдиної
ланки, яка виконує функцію конституційної юрисдикції. Другу групу
складають суди загальної юрисдикції, які очолює ВСУ. Вона складається з
декількох підсистем.

КСУ — суд, що вирішує питання про відповідність законів і інших правових
актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і положень
законів України (більш докладно — у наступному розділі посібника).

Суди загальної юрисдикціїбудуються за принципом територіаль-ності та
спеціалізації і складаються з двох підсистем (більш докладно—у розділі
IV посібника). Це — загальні суди та спеціалізовані суди окремих судових
юрисдикцій. Правосуддя в судах загальної юрисдикції в Україні
здійснюється шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних,
господарських, адміністративних, кримінальних та інших справ,
передбачених законом.

Систему судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції складають
місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, вищі
спеціалізовані суди, ВСУ. Військові суди належать до загальних судів і
здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових
формуваннях, які утворюються відповідно до чинного законодавства.
Спеціалізованими судами законодавчо визнано господарські,
адміністративні та інші суди.

Характеристика судових інстанцій

Усі суди судової системи України виконують певні функції, що пов’язані з
розглядом судових справ (ухваленням рішення по суті, перевіркою
законності й обґрунтованості прийнятого рішення чи винесеного вироку).
Кожна стадія судового процесу відбувається у передбаченій процесуальним
законодавством судовій інстанції.

Судова інстанція (лат. — безпосередня близькість, наполегливість) — це
судовий орган, що наділений відповідними процесуальними повноваженнями,
які залежать від стадії судового процесу, щодо розгляду, вирішення або
перегляду цивільних, кримінальних, господарських та інших справ. В
Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.
Конституцією до основних засад судочинства віднесено забезпечення
апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. Визначимо поняття
апеляційного та касаційного оскарження.

Апеляція (лат. — звернення, скарга) — це спосіб оскарження судового
вироку чи рішення, які не набрали чинності відповідно до процесуального
законодавства, до апеляційного суду з метою перевірки їх законності та
обгрунтованості. Касація (лат. — скасування, знищення) — це спосіб
оскарження судових рішень, які вже набрали чинності у визначеному
законом порядку, до вищого спеціалізованого суду або до ВСУ.

Суд першої інстанції — це суд, що уповноважений приймати рішення по суті
у тих питань, що є основними в судовій справі.

Суд першої інстанції здійснює докладне дослідження доказів з метою
всебічного, повного та об’єктивного з’ясування обставин справи з
прийняттям відповідного рішення.

Під час судового слідства у кримінальному процесі суд першої інстанції
допитує підсудного, потерпілого, свідка, експерта, призначає експертизу,
оглядає речові та оголошує письмові докази. Всі судово-слідчі дії
сприяють встановленню винуватості чи невинуватості особи, яка
притягається до кримінальної відповідальності, після чого суд виносить
обвинувальний вирок, визначаючи при цьому відповідно обставинам справи
покарання або постановляючи виправдувальний вирок.

Під час розгляду цивільної справи суд першої інстанції заслуховує
пояснення позивача, відповідача та третіх осіб, оголошує письмові
докази, оглядає речові докази, заслуховує висновки судового експерта і
органів державного управління, думку представників підприємств чи
установ. Це сприяє вирішенню питання про доведеність чи недоведеність
пред’явленої позовної вимоги та винесенню рішення, ухвали чи постанови.

Як суд першої інстанції виступають місцеві (районні, районні У містах,
міські, міжрайонні суди, військові суди гарнізонів, господарські суди
АРК, областей, міст Києва та Севастополя та інші відповідно до
законодавства) та апеляційні суди судової системи України (апеляційні
суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний
Суд АРК, військові апеляційні суди регіонів та Військово-Морських Сил
України та інші відповідно до законодавства). Як виняток, Вищий
адміністративний суд України розглядає у першій інстанції справи за
позовною заявою Центральної виборчої комісії про скасування реєстрації
кандидата на пост Президента України, яка подається до Вищого
адміністративного суду України протягом 3 днів після виявлення підстав
для скасування реєстрації кандидата на пост Президента України,
встановлених законом (ст. 176 КАС).

Суд апеляційної інстанції — це суд, що покликаний перевіряти законність
і обгрунтованість вироку чи рішення, яке ще не набрало чинності, у разі
неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального чи
процесуального права.

Цивільне, кримінальне та господарське процесуальне законодавство надає
право сторонам, що є учасниками процесу, та іншим особам, які беруть
участь у справі, в апеляційному порядку оскаржувати рішення чи вирок
суду першої інстанції. Кримінально-процесуальним законодавством право
подавати апеляційні скарги на вироки, постанови, ухвали місцевих судів,
які не набрали законної сили (протягом 15 діб або протягом строку,
нказаного у нормах КПК), надається:

засудженому, виправданому, обвинуваченому, щодо якого справу направлено
на додаткове розслідування або закрито, а також законному представнику і
захиснику цих осіб;

потерпілому, цивільному позивачу, цивільному відповідачу та їх
представникам;

прокурору, який брав участь у розгляді справи, або прокурору, що
затверджував обвинувальний висновок (ст. 348 КПК).

Право на апеляційне оскарження судового рішення у цивільній справі мають
позивач, відповідач, треті особи, прокурор, який брав участь у розгляді
справи, у господарській справі — сторони, наділені правом на оскарження.
Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути
подано протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на
рішення суду подається протягом 20 днів після подання заяви про
апеляційне оскарження. Заяву про апеляційне оскарження ухвали суду
першої інстанції може бути подано протягом 5 днів з дня проголошення
ухвали. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом 10 днів
після подання заяви про апеляційне оскарження (ст. 294 ЦПК). У
господарській справі апеляція подається на рішення місцевих
господарських судів, які не набрали законної сили, протягом 10 днів.

Сторони у справі мають право подати апеляційну скаргу, а прокурор —
апеляційне подання на рішення місцевого господарського суду, яке не
набрало законної сили. Апеляційна скарга або подання подається через
місцевий господарський суд, який розглянув справу. Місцевий
господарський суд у 5-денний строк надсилає одержану апеляційну скаргу
або подання разом зі справою відповідному апеляційному господарському
суду (ст. 91 ГПК). Апеляційна скарга подається, а апеляційне подання
вноситься протягом 10 днів з дня прийняття рішення місцевим
господарським судом, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено
лише вступну та резолютивну частину рішення, — з дня підписання рішення
(ст. 93 ГПК).

Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до
адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції,
який ухвалив оскаржуване судове рішення. Заява про апеляційне оскарження
постанови суду першої інстанції подається протягом 10 днів з дня її
проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі — з дня
складення в повному обсязі. Апеляційна скарга — протягом 20 днів після
подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження
ухвали суду першої інстанції подається протягом 5 днів з дня
проголошення ухвали. Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції
подається протягом 10 днів після подання заяви про апеляційне
оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання
заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк,
встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження (ст. 186 КАС).
При розгляді справи суд апеляційної інстанції з’ясовує як юридичний так
і фактичний бік справи у тому ж обсязі, що і суд першої інстанції.
Тобто, за поданою апеляцією апеляційна інстанція перевіряє законність і
обгрунтованість постановленого у справі судового рішення не тільки за
наявними у справі матеріалами, а й може прийняти від осіб, які беруть
участь у справі, нові матеріали, а також провести у кримінальній справі
судове слідство, у цивільних і господарських справах — повторне
дослідження обставин справи, під час якого безпосередньо дослідити
необхідні докази. Розгляд справи апеляційною інстанцією відбувається з
додержанням основних засад судочинства. За результатами розгляду
цивільної, кримінальної справи апеляційний суд вправі скасувати або
змінити постановлене у справі судове рішення, або залишити його без змін
відповідно до норм процесуального законодавства.

Апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові палати у цивільних
справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції
яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що
оскаржується (ст. 291 ЦПК).

Судами апеляційної інстанції у кримінальних справах є апеляційні суди
АРК, апеляційні суди областей, міст Києва і Севастополя, військові
апеляційні суди регіонів і Військово-Морських Сил (ст. 356 КПК).

Судом апеляційної інстанції в адміністративних справах є апеляційний
адміністративний суд, у межах територіальної юрисдикції якого
знаходиться місцевий адміністративний суд (місцевий загальний суд як
адміністративний суд чи окружний адміністративний суд), що ухвалив
рішення. У окремих випадках, передбачених КАС, судом апеляційної
інстанції є Вищий адміністративний суд України.

Перевірка законності та обґрунтованості рішення суду не обмежується лише
апеляційною скаргою, що є можливістю додатково захистити права та
інтереси фізичних, юридичних осіб та держави.

Суд касаційної інстанції — суд, уповноважений перевіряти законність і
обгрунтованість рішень і вироків, винесених судами, у разі неправильного
застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права,
якщо це призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Процесуальним законодавством право на касаційне оскарження вироку,
ухвали, постанови апеляційного суду, що були постановлені ним як судом
першої інстанції та в апеляційному порядку, а також вироку чи постанови
місцевих судів незалежно від того, були вони предметом апеляційної
перевірки чи ні, надається:

—. засудженому, виправданому та законному представнику і захиснику цих
осіб;

потерпілому, його представнику;

цивільному позивачу, цивільному відповідачу і їх представникам;

— прокурору, який брав участь у розгляді справи судом першої чи
апеляційної інстанції, Генеральному прокурору України, прокурору області
і прирівняному до нього прокурору та їх заступникам (ст. 384 КПК).

Касаційні скарги або подання у кримінальних справах можуть бути подані
на судове рішення, постановлене місцевим судом, і ухвалу апеляційного
суду, постановлену щодо нього — протягом 6 місяців, а на вироки, ухвали
і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої
інстанції, та на вироки і постанови, які ним постановлені в апеляційному
порядку — протягом 1 місяця.

У цивільних та господарських справах касаційне подання (скаргу) вправі
робити (подавати) сторони та інші особи, які беруть участь у розгляді
справи, а також прокурор і особи, які не брали участі у розгляді справи,
але суд вирішив питання щодо їх прав і обов’язків (сторони подають
касаційну скаргу, а прокурор — касаційне подання). Предметом касації у
цивільній справі є судові рішення, ухвали, які були постановлені судом
першої інстанції та були розглянуті в апеляційному порядку, а також
ухвали і рішення суду апеляційної інстанції. Предметом касації у
господарській справі є рішення місцевого господарського суду, що набрало
законної сили, та постанова апеляційного господарського суду. Касаційна
скарга (подання) подається (вноситься) до Вищого господарського суду
України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв
оскаржуване рішення чи постанову.

Касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги (подання)
має право:

залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції
без змін, а скаргу (подання) — без задоволення;

скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції
повністю або частково і прийняти нове рішення;

скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і
передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо суд
припустився порушень, передбачених ч. 2

ст. 111-10 ГПК;

скасувати рішення першої інстанції, постанову апеляційної інстанції
повністю або частково і припинити провадження у справі чи залишити позов
без розгляду повністю або частково;

змінити рішення першої інстанції або постанову апеляційної

інстанції;

6) залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.

Касаційна скарга на судові рішення в адміністративних справах подається
протягом одного місяця після набрання законної сили судовим рішенням
суду апеляційної інстанції.

Касаційною інстанцією у цивільних справах є суд, визначений Законом “Про
судоустрій України” як суд касаційної інстанції у цих справах (ст. 323
ЦПК). Вищий господарський суд України переглядає за касаційною скаргою
(поданням) рішення місцевого господарського суду та постанови
апеляційного господарського суду (ст. 108 ГПК). Судом касаційної
інстанції в адміністративних справах є Вищий адміністративний суд
України (ст. 210 КАС). Касаційною інстанцією у кримінальних справах є
колегії суддів палати ВСУ з кримінальних справ — на судові рішення,
постановлені Верховним судом АРК, обласними, Київським і
Севастопольським міськими судами, вироки районних (міських) та
міжрайонних (окружних) судів; колегії суддів військової палати ВСУ — на
судові рішення, постановлені військовими судами регіонів і
Військово-Морських Сил, вироки військових судів гарнізонів (ст. 385
КПК).

При перевірці постановленого судового рішення касаційною інстанцією
повторного безпосереднього дослідження доказів не відбувається: рішення
перевіряється за наявними у справі матеріалами та поданими новими
матеріалами. За результатами розгляду справи суд касаційної інстанції
ухвалює рішення, яке оскарженню не підлягає. Як касаційна інстанція
виступають вищі спеціалізовані суди, ВСУ. ВСУ переглядає у порядку
повторної касації справи, розглянуті судами загальної юрисдикції у
касаційному порядку.

Процесуальним законодавством передбачено крім перегляду судових рішень у
апеляційному та касаційному порядку, перегляд судових рішень, які
набрали законної сили, за нововиявленими обставинами, а також
винятковими чи виключними обставинами.

Нововиявлені обставини — обставини, які під час розгляду справи судом
першої інстанції не були відомі і спростовують висновки, вказані у
судовому рішенні, яке вже набрало законної сили.

Перегляд справи у зв’язку з нововиявленими обставинами є особливим видом
перегляду, що відрізняється від апеляційного та касаційного переглядів.

Підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у
зв’язку з нововиявленими обставинами є:

істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі,
яка звертається і заявою, на час розгляду справи;

встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві
показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо
неправильний переклад, фальшивість докумен

тів або речових доказів, що призвели до ухвалення незаконного

або необгрунтованого рішення;

скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення
чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду;

встановлена КСУ неконституційність закону, іншого правового акта чи їх
окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо
рішення суду ще не виконане (ст. 361 ЦПК).

Рішення, ухвала суду чи судовий наказ переглядаються у зв’язку з
нововиявленими обставинами судом, який ухвалив рішення, постановив
ухвалу або видав судовий наказ. Ухвала суду апеляційної чи касаційної
інстанції, якою було відхилено скаргу на рішення суду першої чи
апеляційної інстанції, в разі перегляду рішення чи ухвали у зв’язку з
нововиявленими обставинами втрачає законну силу.

Судова система Австрії

Відповідно до Федерального Конституційного закону Австрії 1920 р. у
державі діють 3 вищих судових органи — Конституційний, Адміністративний
та Верховний суди.

Конституційний суд розглядає спори між окремими землями, що входять до
складу Австрійської Республіки та їх конфлікти з федеральною владою,
спори про розмежування компетенції судів та адміністративних установ, а
також скарги на відповідність законів Конституції. Адміністративний суд
розглядає скарги на рішення органів управління, з приводу зловживання
владою, завдання шкоди громадянину та з інших питань.

Верховний суд очолює систему загальних судів. Він є вищою судовою
інстанцією у цивільних та кримінальних справах, розглядає касаційні
скарги на вироки судів шеффенів.

Суд шеффенів — розглядає справи середньої тяжкості у складі колегії з
двох професійних суддів та двох засідателів. Суд шеффенів прийшов на
зміну суду присяжних.

Як суд другої інстанції виступає вищий суд землі. їх діє чотири — у
Вені, Граці, Лінці та Інсбруці. Вони розглядають скарги на рішення та
вироки нижчестоящих судів. Судом першої інстанції виступають суди землі
або округу (їх — 17). До їх компетенції належить: розгляд кримінальних
справ у першій інстанції щодо злочинів, де термін покарання складає
більше 6 місяців, розгляд цивільних справ, розгляд скарг на рішення і
вироки дільничних судів. Нижчою ланкою судової системи є 200 дільничних
судів. Вони розглядають справи про малозначні злочини та цивільні спори
(стосовно усиновлення, опіки, оренди та інші).

Поряд з загальними судами у державі діють спеціалізовані суди. До них
належать: суд з трудових спорів, який вирішує конфлікти між
роботодавцями та працівниками; третейський суд з розгляду питань
соціального страхування; Патентний суд, що приймає рішення про визнання
патентів недійсними.

Судова система Греції .
Система загальних судів Греції складається з
трьох ланок: вища ланка — верховний суд — Ареопаг; середня — окружні
суди; нижча ланка — мирові суди. У складі Ареопагу діє 55 суддів, він
складається з 6 палат (4 — у цивільних справах і 2 — у кримінальних).
Ареопаг, головним чином, виступає як касаційна інстанція, розглядаючи
скарги з питань права, а не факту, на постанови нижчестоящих судів. Усі
судді (за винятком церковних) призначаються Президентом безстроково
після консультації з Судовою радою.

До складу судової системи входять також 60 окружних судів. Вони
здійснюють розгляд цивільних та кримінальних справ як суд першої
інстанції. Окружні суди діють у складі одного судді (з обмеженою
компетенцією залежно від суми позову чи тяжкості злочину) або З
професійних суддів. Справи про тяжкі злочини розглядаються у складі З
суддів та 5 засідателів, які також беруть участь у розгляді справи і
призначенні покарання. До компетенції окружних судів також входить
розгляд скарг на постанови мирових суддів.

Мирові суди (близько 300) розглядають дрібні цивільні, земельні спори і
справи про малозначні злочини. У більшості міст ці суди спеціалізуються
на розгляді кримінальних справ. Як загальні суди діють суди у справах
неповнолітніх. До системи адміністративної юстиції Греції належать:
адміністративні суди (податкові суди), які очолює Державна рада, яка
скасовує адміністративні акти, прийняті з порушенням закону чи
зловживанням владою; Фінансовий суд, що виконує функції контролю за
витрачанням державних коштів.

Для вирішення конфліктів між Ареопагом, Державною радою і Фінансовим
судом з приводу тлумачення закону або визнання його неконституційним
створюється Особливий верховний суд.

Особливе місце у судовій системі Греції займають церковні суди, яким
підсудні злочини священнослужителів грецької православної церкви.

Судова система Норвегії

Сучасна судова система Норвегії своїм корінням сягає “датського
періоду”. Після здобуття незалежності Норвегією був створений
національний Верховний суд. Зараз у Норвегії дії близько 50 місцевих
судів на 4,2 млн мешканців держави. У структурі судової системи
Норвегії, крім 50 місцевих судів першої інстанції, діє 6 апеляційних
судів та Верховний суд Норвегії, який одночасно виконує функції
Конституційного суду. У Норвегії три рівні судів вирішують цивільні,
кримінальні та адміністративні справи. Компетенція загальних судів
поширюється на всі правовідносини в державі, а окремих чи спеціальних
судів не існує. Кожен суд очолює голова суду, який, будучи суддею,
виконує організаційно-управлінські функції.

У першій інстанції кримінальні справи розглядаються суддею та 2
присяжними, цивільні — одним суддею або в окремих випадках суддею та 2
експертами у відповідній сфері (бухгалтерії, будівниц

тві). Апеляційний суд вирішує кримінальні справи у складі 3 суддів та 4
присяжних, а особливо складні справи, коли санкція статті передбачає
покарання у вигляді позбавлення волі більше, ніж на 6 років, —

3 суддів та 10 присяжних. Цивільні справи вирішує колегія з 3
суддів.Верховний суд Норвегії заслуховує справи у третій інстанції у
складі колегії з 5 суддів. Підготовчу роботу здійснюють 3 судді. Якщо
Суд пиступає як орган конституційної юрисдикції збирається пленарне
засідання з усіх 18 суддів Верховного суду, на якому приймається рішення
про конституційність нормативних актів, а також про необхідність іміни
практики застосування законодавства загальними судами.Якщо виникає
правовий спір з органами влади та управління, наприклад, якщо особа
звернулася за дозволом на будівництво будинку, а їй відмовлено, спочатку
скарга направляється до органу управління вищого рівня. У випадках
відмови у задоволенні вимог особи, це рішення може бути оскаржено до
суду першої інстанції. Суд вирішує, наскільки правомірними були рішення,
дії чи бездіяльність владних чи управлінських органів. Можливість
оскарження в суді будь-якого адміністративного рішення є загальною
вимогою законодавства.

Англо-американська модель судової системи

Судова система Великобританії

Вища судова інстанція у Великобританії — Палата лордів. Вона приймає до
розгляду апеляції з питань права на постанови у цивільних і кримінальних
справах, що були винесені апеляційними інстанціями Англії й Уельсу,
Шотландії. Палата лордів складається з досвідчених юристів (від 7 до 11
чоловік), як правило, членів Апеляційного суду. Верховний суд Англії й
Уельсу, який очолює лорд-канцлер, включає три самостійних судових
установи — Апеляційний суд, Високий суд і Суд корони.

Апеляційний суд складається з цивільного і кримінального відділень і
розглядає в колегіях із 3 чи більше суддів апеляції на постанови інших
судів. До складу суду входять лорд-канцлер, особи, які були
лорд-канцлерами, лорд — головний суддя (очолює цивільне відділення) й
інші вищі судові діячі, а також до 18 лордів апеляційних суддів.

Високий суд має 3 відділення — королівської лави, канцлерське і сімейне.
У нього входять лорд-канцлер і інші вищі судові діячі, а також до 80
рядових суддів. Відділення королівської лави розглядає у першій
інстанції найбільш складні цивільні справи й апеляції на вироки
магістратських судів у кримінальних справах. На правах складових частин
Відділення королівської лави самостійно функціонують: Суд
Адміралтейства, у якому розглядаються спори про морські перевезення,
зіткнення кораблів і відшкодування пов’язаних з цим збитків тощо, і
Комерційний суд, якому підсудні багато спорів торгового характеру.
Канцлерське відділення слухає як суд першої інстанції цивільні справи,
пов’язані з управлінням майном, довірчою власністю, діяльністю компаній,
банкрутством та інші. На правах однієї зі складових частин Канцлерського
відділення функціонує Патентний суд, що розглядає клопотання
генерального контролера з питань патентів, дизайну і торгових марок.
Сімейне відділення в основному зайнято розглядом скарг на рішення
магістратських судів із усіх питань сімейних відносин, у тому числі
розлучення, роздільного проживання подружжя, виплати аліментів, опіки і
піклування. Розгляд справ у першій інстанції у відділеннях Високого суду
проводиться суддями одноособово, розгляд апеляцій — зазвичай, в колегіях
із 2 чи 3 суддів. У Відділенні королівської лави за певних умов справа
може слухатися за участю присяжних.

Суд корони (створений у 1971 р.), розглядає у першій інстанції
обов’язково за участю присяжних справи про найбільш тяжкі злочини, а
також апеляції на вироки і рішення магістратських судів. Суд корони
регулярно проводить засідання у своїх округах, центри яких розташовані в
найбільших містах Англії та Уельсі.

Усі зазначені суди відносяться до категорії вищих. Нижчими в Англії й
Уельсу є суди графств і магістратські суди.

Суди графств (понад 350) — основні органи цивільного правосуддя, де у
першій інстанції розглядається близько 90% цивільних справ. Межі району,
в якому діє відповідний суд графства, визначаються лордом-каншіером. Він
вправі скасовувати чи поєднувати, засновувати нові суди графств. У
кожному суді графства зазвичай є один чи два постійних судді. їхня
компетенція обмежена порівняно з Високим судом, що також розглядає
цивільні справи у першій інстанції, вони відрізняються розмірами
позовних вимог (наприклад, до 5 тис. ф. ст. за позовами з договорів і
деліктів). Справи в них слухаються окружними суддями чи рекордерами в
більшості випадків одноособово або з присяжними, якщо суддя задовольнить
заздалегідь заявлене клопотання про це однієї зі сторін (кількість
присяжних у цих судах — не менше 8). Рішення судів графств можуть бути
оскаржені до Апеляційного суду, але тільки за згодою суду, який виніс
рішення, і, як правило, лише з питань права або допустимості доказів, а
не з питань факту.

Магістратські суди розглядають у сукупності (без присяжних) основну масу
кримінальних справ (до 98% на рік). Вони можуть застосовувати покарання
до засуджених лише у вигляді штрафу або позбавлення волі на термін, як
правило, до 6 місяців. Якщо магістрати дійдуть висновку, що
обвинувачений заслуговує на більш суворе покарання, вони передають
справу до Суду корони. Цивільна юрисдикція магістратів обмежується з
розглядом спорів про стягнення боргів і деяких питань сімейного права.

Судова система США

Про єдину судову систему США говорити не можна, оскільки вона
складається з кількох автономних судових систем — це 51 судова система:
федеральна та кожного штату. В країні існує два види судочинства:
цивільне та кримінальне, які відрізняються за правилами ведення
процесів, обов’язками судді та правами підсудних. У США не існує
особливих конституційних судів, тобто кожний суд має повноваження
оголосити той чи інший закон або дії виконавчої влади неконституційними
з подальшим можливим переглядом цього рішення у суді вищої інстанції.

Федеральні суди організовані урядом США для розв’язання конфліктів, що
стосуються федеральної Конституції та затверджених Конгресом законів.
Вони мають право ухвалювати рішення про те, чи порушують закони штату
федеральне законодавство. Федеральні суди розглядають переважно справи,
де однією зі сторін виступає держава:

справи, що стосуються порушення Конституції чи федерального закону;

справи, до яких причетні іноземні дипломати;

справи, пов’язані з банкрутством;

справи, пов’язані зі стихійним лихом на морі;

а також розглядають кримінальні злочини, які стосуються:

пограбування банку, вклади в якому застраховані федеральним органом;

нелегального завезення з інших держав наркотиків;

використання американської пошти для введення в оману споживачів тощо.

Федеральні суди у рік розглядають близько 1 млн справ, з яких 78% —
справи про банкрутство, 4% — кримінальні справи, 18% — цивільні справи.
У федеральних судах працює близько 1600 суддів.

Спеціальні суди. У межах судової системи (федеральної) спеціальні суди
для розгляду особливих питань не створюються. Винятком є діяльність Суду
США з федеральних позовів (Претензійний суд США), який розглядає
фінансові позови до Сполучених Штатів Америки та Суд США з міжнародної
торгівлі, який приймає рішення у цивільних справах проти Сполучених
Штатів Америки, федеральних відомств та їхніх працівників, що
ґрунтуються на будь-яких законах, пов’язаних з міжнародною торгівлею.
Апеляційний суд США в системі федеральних судів також вважається
спеціалізованим судом.

Адміністративні суди. Вони розглядають значне коло питань — від
управління природними ресурсами до питань охорони здоров’я й безпеки
працівників. У разі виникнення спорів сторони надають свої докази судді
з питань адміністративного права, який займається встановленням фактів.

Суди штатів. Кожен штат, округ Колумбія і Пуерто-Ріко мають власні
судові системи, які діють незалежно від федеральної системи та одна від
одної. Суд штату організовує штат, округ чи місто у межах відповідного
штату. Цей суд розглядає справи, які стосуються конституції та законів
відповідного штату. Найвищий суд штату має виняткові повноваження
тлумачення закону відповідного штату. В Україні такими повноваженнями
наділений КСУ. В більшості штатів у федеральній системі діють апеляційні
суди федерального рівня. Суди штатів займають чільне місце у системі
правосуддя США не тільки внаслідок розмаїття справ (пограбування,
хуліганство, порушення правил дорожнього руху — юрисдикція цього суду),
але й глибинних зв’язків із суспільним життям. Суди штатів, штатна
чисельність яких майже 30000 суддів, щорічно розглядають понад 29 млн
справ. У США є суди першої інстанції спеціалізованої юрисдикції. Вони
вирішують спори особливого характеру у межах штату. Це суди, що
затверджують заповіти, вирішують питання, що пов’язані зі спадщиною або
опікунством (контроль за розподілом майна померлого, справи
неповнолітніх або недієздатних дорослих) суди у справах неповнолітніх, у
справах подань (грошові претензії до держави).
Місцеві суди США. Кожен штат поділений на адміністративні
регіони і муніципалітети, які називаються великими містами, округами,
містечками і селами. Місцеві органи влади зазначених
адміністративно-територіальних одиниць мають власні судові системи.
Місцеві суди очолюють місцеві магістрати. До компетенції місцевих судів
належать право ухвалювати рішення згідно з законами про зонування
землекористування, збирання і розподіл місцевих податків, створення і
забезпечення діяльності громадських шкіл.

Мусульманська та змішана моделі судової системи

Судова система Індії

В Індії діє єдина централізована судова система, що застосовує закони
федерації та штатів. Цю систему очолює Верховний суд, який складається
зі старшого за віком головного судді (СглеГ.іи5і:ісе оГІпсііа) та 17
членів.

Перший рівень судів складають суди панчаятів у селах. Вони розглядають
незначні кримінальні та цивільні справи. У великих містах діють народні
суди, які також розглядають незначні кримінальні та цивільні справи у
межах міста, а також справи про дорожньо-транспортні пригоди. Другий
рівень судів — суди мунсифів. Вони розглядають тільки цивільні справи,
де сума позову від 1000 до 5000 рупій.

Мунсиф — це суддя-індус, назва йде з колоніальних часів, коли вищу
судову владу здійснювали представники метрополії.

Якщо сума позову більше 5000 рупій, а також у разі подання апеляції на
рішення мунсифів, ці справи розглядають додаткові суди. Окружні суди
розглядають апеляції на рішення додаткових судів і мають необмежену
юрисдикцію як суди першої інстанції у цивільних та кримінальних справах.
Наступний рівень — високий суд штату. Він виконує функцію суду першої та
апеляційної інстанцій, здійснює керівництво та контролює діяльність всіх
судів на території штату, в тому числі військових та адміністративних
судів. До його повноважень належить видання судових наказів про усунення
порушень конституційних прав зі всіх питань. Він здійснює конституційний
контроль, але остаточне рішення приймає Верховний суд Індії.

Вищим органом єдиної централізованої судової системи Індії є Верховний
суд. Як суд першої інстанції він уповноважений розглядати справи між
урядом Союзу і штату, а також між штатами, виступає як суд апеляційної
інстанції у цивільних та кримінальних справах. У межах своїх повноважень
видає приписи щодо судочинства, а на прохання Президента може давати
різні висновки з питань факту або права. Важливою функцією Верховного
суду Індії є конституційний контроль, результатом якого може бути
тлумачення конституційних положень, що є обов’язковим для всіх судів
держави.

Судова система Ірану

Судова; влада в Ірані функціонує відповідно до ісламських норм та
звичаїв. Вищою судовою інстанцією є Висока Рада Правосуддя, яка
складається з 5 членів, що обираються на 5 років. До Ради входять
Головний суддя Верховного суду та Генеральний прокурор. Обидва повинні
бути шиїтськими муджтахідами. Три інші члени обираються мусульманськими
правознавцями.

Муджтахіди — визнані знавці мусульманського права із числа духовенства,
що отримали право на самостійне формулювання нових правил поведінки на
підставі Корану і сунни.

До компетенції Ради Правосуддя входить затвердження смертних вироків,
підготовка законопроектів стосовно судової влади, нагляд за призначенням
суддів та вирішення кадрових питань. Верховний суд здійснює контроль за
виконанням закону та однаковим тлумаченням норм. Він є судом апеляційної
інстанції, що перевіряє рішення ниж-честоящих судів та слідкує за єдиною
судовою практикою. У системі мусульманського правосуддя дії військовий
суд, який згідно зі ст. 172 Конституції Ірану розглядає справи про
злочини, пов’язані з проходженням військової служби або служби у
військових формуваннях держави (жандармерії, поліції, Корпусі Стражш
ісламської революції). На підставі ст. 173 Конституції в Ірані утворено
і діє суд адміністративної юстиції для розгляду скарг громадян на дії
урядових органів та їх посадових осіб, а також оскарження підзаконних
актів. Поряд із загальними, в Ірані діють спеціальні установи
мусульманського контролю і інспекції (хісба), які уповноважені накладати
мусульманське покарання за відхилення від правил торгівлі, громадського
порядку чи норм моралі. Для здійснення фінансово-економічного контролю у
державі діє Фінансовий суд. Він знаходиться у Тегерані і прямо
підпорядковується Меджлісу, структура визначається законом. Суд
перевіряє та інспектує всі рахунки міністрів, державних підприємств та
установ, інших структур, які використовують державний бюджет країни, з
метою з’ясування правильності фінансових витрат та їх відповідності
затвердженим кредитам. Фінансовий суд готує відповідні висновки, рахунки
і документи, передає Меджлісу звіт про виконання бюджету за кожен рік з
додання своїх пропозицій.

Судова система Саудівської Аравії

У Саудівській Аравії діє судова система (4 рівні), що була введена
нізамом (чинні в державі правові акти) про суди 1975 р. До нижчого рівня
системи входять суди першої інстанції з одного каді, які вирішують
шлюбно-сімейні справи та незначні цивільно-правові спори. Наступний
рівень — загальні суди, що розглядають кримінальні справи у складі 3
каді. Середній рівень утворюють апеляційні суди, що мають палати я
кримінальних, шлюбно-сімейних та інших питаннях.

Наді — суддя у мусульманських країнах, що одноособово здійснює
судочинство на підставі законів шаріату. У сучасний період в
мусульманських країнах визначене поняття каді стосується не тільки
шаріатських судів, але й усіх інших судових органів.

Вищий контроль над усіма мусульманськими судами у Саудівській Аравії
здійснює Вища судова рада. Вона виконує функції вищої апеляційної
інстанції з найбільш серйозних кримінальних справ. Виша судова рада діє
у складі 11 членів, які обираються з провідних улемів (вищі релігійні
теоретики, що є визнаними знавцями Корану). Судді призначаються королем
із числа осіб, які мають вищу релігійно-правову освіту.

Судова система країн пострадянського простору

Судова система Білорусі

Система судів у Білорусі будується на принципах територіаль-ності та
спеціалізації. Утворення надзвичайних судів забороняється. Відповідно до
Закону від 13 січня 1995 р. “Про судоустрій і статус суддів у Республіці
Білорусь” судова влада здійснюється загальними, господарськими й іншими
судами, передбаченими законами Республіки Білорусь.

До загальних судів належать: Верховний Суд, обласні, Мінський міський,
районні (міські), а також військові суди (Білоруський військовий суд,
міжгарнізонні військові суди). Система господарських судів включає:
Вищий господарський суд, господарські суди областей і прирівняні до них
суди, господарські суди міст і районів. У системі загальних і
господарських судів допускається утворення спеціалізованих колегій, а у
випадках, передбачених законом, — спеціалізованих судів: у справах
неповнолітніх, сімейних справах, суди адміністративні й інші.

Районні (міські) суди складаються з голови суду, суддів і суддів у
адміністративних справах і виконавчому провадженні. Районний суд
розглядає всі цивільні, кримінальні й адміністративні справи, за
винятком віднесених законом до компетенції інших судів.

Обласні, Мінський міський суди складаються з голови, його заступників,
суддів і діють у складі судових колегій і президії суду. Ці суди
розглядають у межах своїх повноважень справи як суди першої інстанції, у
касаційному порядку, у порядку нагляду і за нововиявлени-ми обставинами;
здійснюють нагляд за судовою діяльністю районних (міських) судів,
надають їм допомогу в застосуванні законодавства; вивчають і
узагальнюють судову практику.

Верховний Суд здійснює правосуддя і нагляд за діяльністю загальних судів
республіки. Він складається з Голови, першого заступника, заступників
Голови, суддів Верховного Суду і діє в складі: судової колегії у
цивільних справах; судової колегії у кримінальних справах; Військової
колегії; судової колегії у патентних справах Верховного Суду; Президії
Верховного Суду.

Верховний Суд розглядає справи в касаційному порядку, у порядку нагляду,
за нововиявленими обставинами, а також як суд першої інстанції — у
випадках, передбачених законом; вивчає й узагальнює судову практику,
аналізує судову статистику і дає роз’яснення з питань застосування
законодавства, що виникають при розгляді судових справ. Роз’яснення
Пленуму Верховного Суду обов’язкові для судів, інших органів і посадових
осіб, що застосовують закон. Судді Верховного Суду Білорусі
призначаються на посаду Президентом Білорусі за згодою Ради Республіки і
виконують свої обов’язки безстроково.

Господарські суди здійснюють правосуддя в області економічних відносин з
метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів юридичних і фізичних
осіб. їх організація і повноваження визначені Законом від 9 грудня 1998
р. “Про господарські суди в Республіці Білорусь”. Єдину систему
господарських судів складають: Вищий господарський суд; господарські
суди областей, господарський суд міста Мінська, а також спеціалізовані
господарські суди (з банкрутства, земельні, податкові й інші), утворені
за необхідності Президентом за поданням Голови Вищого господарського
суду Білорусі.

Судова система Російської Федерації

Організація і діяльність судової системи Російської Федерації
визначаються Конституцією і Федеральними конституційними законами: від
31 грудня 1996 р. “Про судову систему Російської Федерації”; від 28
квітня 1995 р. “Про арбітражні суди в Російській Федерації”, від 23
червня 1999 р. “Про військові суди Російської Федерації”. Частково діє
також Закон “Про судоустрій РРФСР” від 8 липня 1981 р. (у частині, що не
суперечить актам законодавства).

До федеральних судів належать: Конституційний Суд РФ; Верховний Суд РФ,
верховні суди республік, крайові й обласні суди, суди міст федерального
значення, суди автономної області й автономних округів, районні суди,
військові та спеціалізовані суди, що складають систему федеральних судів
загальної юрисдикції; Вищий арбітражний суд РФ, федеральні арбітражні
суди округів, арбітражні суди суб’єктів РФ, що складають систему
федеральних арбітражних судів. До судів суб’єктів Російської Федерації
належать: конституційні (статутні) суди суб’єктів Російської Федерації,
мирові судді, що є суддями загальної юрисдикції суб’єктів РФ.

Вищим судовим органом у цивільних, кримінальних, адміністративних і
інших справах, що підсудні судам загальної юрисдикції, є Верховний Суд
РФ. Він є останньою судовою інстанцією в усіх справах, віднесених до
його компетенції. Верховний Суд РФ уповноважений: здійснювати судовий
нагляд за діяльністю судів загальної юрисдикції і давати роз’яснення з
питань судової практики; перевіряти у порядку нагляду будь-яке рішення
нижчестоящого суду, в тому числі військових і

спеціалізованих судів у будь-якій справі; наділений правом законодавчої
ініціативи; давати висновок про наявність у діях Президента РФ ознак
злочину (у рамках процедури усунення Президента від посади).

Районний суд у межах своєї компетенції розглядає справи як суд першої і
другої інстанції. До його компетенції належить розгляд усіх цивільних,
переважної більшості кримінальних (за винятком справ, підсудних мировим
судцям, вищестоящим і військовим судам) і ряду справ про адміністративні
правопорушення. Районний суд є вищестоящою судовою інстанцією відносно
мирових суддів.

Федеральний конституційний Закон “Про судову систему Російської
Федерації” передбачив відновлення інституту мирових суддів. Мировий
суддя розглядає в першій інстанції: кримінальні справи про злочини, за
які може бути призначене покарання, що не перевищує 2 років позбавлення
волі; справи про розірвання шлюбу, якщо між подружжям немає спору про
дітей; справи про розподіл між подружжям спільно нажитого майна; справи
про визначення порядку користування земельними ділянками, будівлями й
іншим нерухомим майном; деякі справи про адміністративні правопорушення.

Особливе місце у системі судів загальної юрисдикції займають військові
суди, що до 1992 р. називалися військовими трибуналами. Вони здійснюють
правосуддя у Збройних Силах, інших військових формуваннях і федеральних
органах виконавчої влади, у яких федеральним законом передбачена
військова служба. У систему військових судів входять окружні (флотські)
військові суди і гарнізонні військові суди.

В рамках судової системи діють арбітражні суди, які здійснюють
правосуддя шляхом розгляду економічних спорів і розгляду інших справ.
Арбітражним судам підвідомчі справи про економічні спори, що виникають з
цивільних, адміністративних та інших правовідносин між юридичними
особами, громадянами, що здійснюють підприємницьку діяльність без
утворення юридичної особи, а також між Російською Федерацією і
суб’єктами федерації, між суб’єктами РФ. Вищий арбітражний суд РФ
здійснює судовий нагляд за діяльністю всіх арбітражних судів і дає
роз’яснення з питань судової практики.

Аналізуючи досвід закордонних держав зі здійснення правосуддя,
забезпечення нормальної роботи суду, можна дійти висновку, що в
більшості країн їх організаційне забезпечення покладається на
адміністративні структури й органи юстиції. У Конституції України
передбачається наближення нашої судової системи до європейського зразку.

2.3. Правосуддя в Україні

Правосуддя — це правозастосовча діяльність, що здійснюється судами
загальної юрисдикції на підставі й у точній відповідності із
законодавством України, міжнародними договорами й угодами.

Правосуддя як головний елемент судової влади в державі має визначені
риси, що відрізняють його від інших функцій державної влади. Так,
правосуддя є винятковою компетенцією суду, що входить до судової системи
України. Конституцією (ст. 124), Законом “Про судоустрій України” (ст.
5) забороняється делегування функцій судів, які входять до судової
системи України, і привласнювати ці функції жодній організації,
установі, підприємству, посадовій особі. Юрисдикція судів поширюється на
всі відносини, що виникають у державі.

Особливістю правосуддя є спеціальний порядок його здійснення, що
докладно регламентований чинним законодавством України, і полягає у
можливості приймати рішення у справі тільки судом.

Основним завданням суду, визначеним Законом “Про судоустрій України”, є
забезпечення захисту гарантованих Конституцією та законами прав і свобод
людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб,
інтересів суспільства і держави.

Поряд з цим, завданням суду є зміцнення законності та правопорядку,
запобігання злочинам та іншим правопорушенням, охорона від посягань на
суспільний лад, політичну й економічну системи, на політичні,
соціально-економічні й особисті права і свободи громадян, на права й
інтереси підприємств, установ, організацій, об’єднань і громадських
організацій.

Іншим завданням правосуддя є забезпечення своєчасного і кваліфікованого
розгляду справ та спорів по суті. Як правило, розгляд цивільних і
кримінальних справ у судовому засіданні закінчується винесенням
резолютивного рішення (у кримінальній справі — вироку, у цивільній —
рішення). Ці рішення називаються актами правосуддя, що виносяться судами
в межах встановлених повноважень і мають загальнообов’язковий характер
(обов’язкові для виконання фізичними та юридичними особами).

Засади здійснення правосуддя в Україні

Чіткий перелік демократичних принципів (засад), на яких базується
правосуддя в Україні, вміщений у Конституції (ст. 129) і Законі “Про
судоустрій України” (ст. ст. 5—17). Усі принципи правосуддя
взаємозалежні і взаємообумовлені, і, відповідно, порушення одного з них
має наслідком порушення й іншого. Складаються передумови для винесення
неправомірного рішення.

Під системою принципів правосуддя розуміється певна модель, що визначає
природу і суть правосуддя, заходи, за допомогою яких можна вирішити
завдання, поставлені перед ним.

Основними засадами судочинства відповідно до ст. 129 Конституції є:
законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і
судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в
наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх
переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу
та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного
та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених
законом; обов’язковість рішень суду. Законом також можуть бути визначені
інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

Закон “Про судоустрій України” визначив, що правосуддя в Україні
здійснюється на основі наступних принципів (засад): здійснення
правосуддя виключно судами; право на судовий захист; рівність перед
законом і судом; правова допомога при вирішенні справ у судах; гласність
судового процесу; мова судочинства; обов’язковість судових рішень; право
на оскарження судового рішення; колегіальний та одноособовий розгляд
справ; самостійність судів та незалежність суддів; недоторканність
суддів; незмінюваність суддів; суддівське самоврядування.

Як бачимо, більшість принципів правосуддя, визначених законом,
збігаються з тими, що передбачені Конституцією. Розглянемо їх
детальніше.

Законність — це універсальний принцип правосуддя і судочинства, що
спрямований на неухильне виконання і дотримання законів усіма учасниками
правовідносин і особливо представниками судової влади в державі.

Незважаючи на те, що суть цього принципу виражена у загальній для всіх
суб’єктів правовідносин вимозі дотримуватись Конституції і законів, вона
носить універсальний характер і може бути застосована під час
відправлення правосуддя.

В Україні правосуддя здійснюється в чітких законодавчих рамках
судочинства, тому досягнення цілей, поставлених перед правосуддям,
обумовлене регулюванням суспільних відносин процесуальними законодавчими
актами. Саме на цих правових актах побудоване кримінальне,
адміністративне, цивільне та господарське судочинство.

Рівність перед законом і судом. Правосуддя в Україні здійснюється на
засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом
незалежно від статі, кольору шкіри, віку, раси, мови, віросповідання,
політичних переконань, національного походження, службового чи
соціального стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших
обставин.

Рівність у судовому процесі повинна бути гарантована однаковим
застосуванням нормативно-правових актів щодо всіх громадян без винятку.
Така рівність гарантується не тільки Конституцією і Законом “Про
судоустрій України”, але і кодексами, на підставі яких здійснюється
судочинство в державі (ГПК, ЦПК, КПК, КАС).

Принцип рівності передбачає втілення і дотримання двох складових даної
основи правосуддя: єдності суду і єдності права. Єдність суду
характеризується тим, що в державі відсутні суди, що базуються на
будь-яких елементах дискримінації. Створення спеціальних судів у державі
заборонено Конституцією. Відомий російський правознавець XX століття
А.Ф. Коні у книзі “На жизненном пути” (1912 р. видання) зазначав, що
основоположне начало відправлення правосуддя полягає в тому, що повинен
бути єдиний суд, який дає однакові керівні начала, які мають в окремих
випадках імперативний характер, для всіх судових установ.
Єдність права відзначається тим, що в Україні як у
справжній демократичній державі діють єдині правові норми для всіх
верств населення.

Крім того, з метою забезпечення рівності закон передбачає додаткові
гарантії особам, які з різних причин не можуть захистити свої права та
інтереси. До таких гарантій належить встановлення обов’язкової участі
захисника у справах за участю неповнолітніх, німих, глухих та інших осіб
з фізичними чи психічними вадами, які не можуть повною мірою самостійно
здійснити право на захист. Іншою гарантією є надання можливості особам,
які не володіють державною мовою, права користуватись у судовому процесі
рідною мовою або послугами перекладача.

Наприклад, Руською Правдою передбачалося два різних види покарання за
здійснення одного й того самого злочину, а саме за вбивство чужого
холопа. Якщо цей злочин вчиняв пан, то він притягався до
відповідальності як за знищення майна і повинен був відшкодувати його
вартість грошима або іншим холопом чи холопами. У разі вчинення вбивства
холопом — він карався смертю.

Забезпечення доведеності вини — принцип, що полягає, по-перше, у
всебічному дослідженні, доборі та достовірності доказів у кримінальній
справі, по-друге, — у забезпеченні доведеності невинуватості.

Як винуватість, так і невинуватість доводиться слідством і судом.
Винуватість повинна бути доведена, тому що, зважаючи на презумпцію
невинуватості, особа вважається невинуватою, доки слідчими і судовими
органами не буде доведене протилежне. Презумпція невинуватості, яка
визначена ст. 62 Конституції, є складовою частиною принципу доведеності
вини.

Презумпція невинуватості полягає у тому, що особа вважається невинуватою
у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню доти,
доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено
обвинувальним вироком суду.

Судово-прокурорські і слідчі органи не мають права перекладати обов’язок
доведення вини в учиненні злочину на обвинуваченого. Одним з проявів дії
цього принципу є заборона вимагати показання від обвинуваченого й інших
учасників судового процесу шляхом насильства, погроз та інших незаконних
заходів.

Обвинувачення у злочині не може бути засновано на припущеннях і
здогадках, а також на доказах, отриманих незаконним шляхом. Усі сумніви
щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Визнання
обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувального
вироку тільки за умови підтвердження визнання сукупністю доказів, що є у
справі. Свого часу А.Я. Вишинський стверджував, що особисте визнання —
цариця доказів вини підсудного, надаючи особливого значення серед
судових доказів особистому визнанню обвинуваченим своєї вини у вчиненні
приписуваних йому злочинів. Це — яскравий приклад порушення принципу
доведеності вини.Існування принципу презумпції невинуватості є прикладом
реалізації прав людини, закріплених у вітчизняному і міжнародному
законодавстві. Саме по собі порушення кримінальної справи і пред’явлення
громадянину, підозрюваному в учинені злочину, обвинувачення не вирішує
питання про винуватість особи. Питання про винуватість чи невинуватість
встановлюється і визначається тільки судом.

Здійснення правосуддя виключно судами — це ключовий принцип, на якому
базується судочинство, який полягає у тому, що тільки суди мають право
розглядати кримінальні, цивільні та інші справи на території України.

Не мають права привласнювати судові повноваження, тобто розглядати
цивільні і кримінальні справи, віднесені законом до компетенції судів
загальної юрисдикції, інші органи державної влади, організації, посадові
особи чи громадяни. Законом суду надається виключне право на визнання
особи винною в учиненні злочину і призначення відповідного покарання або
виправдання невинуватої особи; на ухвалення рішення за безпосереднього,
всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи в умовах
гласного й усного судового розгляду при забезпеченні змагальності й
рівноправності сторін. Тому при прийнятті рішення чи винесенні вироку
суд не зв’язаний висновком, який було дано на досудовому слідстві,
доказами, зібраними сторонами, тому що в процесі розгляду суд самостійно
аналізує зібрані матеріали, може вимагати надання інших доказів,
необхідних для встановлення істини у справі. При цьому органи, до яких
було спрямовано запит, зобов’язані надати інформацію чи матеріали,
необхідні для розгляду судової справи по суті.

Конституцією чітко визначається компетенція суду при здійсненні
правосуддя. При цьому суди не мають права делегувати свої повноваження
органам влади та управління, службовим особам чи громадянам.

Самостійність судів та незалежність суддів. Суди здійснюють правосуддя
самостійно, а судді у своїй діяльності зі здійснення правосуддя є
незалежними, підкоряються лише закону і нікому не підзвітні.

Незалежність суддів — важливий принцип правосуддя, який знайшов
відображення у багатьох законодавчих актах: Конституції (ст. 126),
законах “Про судоустрій України” (ст. 14), “Про статус суддів” (ст. 11),
КПК (ст. 18) та інших. Його значення полягає у створенні суддям умов для
здійснення правосуддя, за яких вони могли б розглядати справи і приймати
рішення відповідно до Конституції, законів й інших правових актів,
керуючись своїми внутрішніми переконаннями і правосвідомістю,
заснованими на дослідженні всіх обставин справи у сукупності. Такі умови
можна створити тільки за відсутності будь-якого впливу з боку органів
державної влади при розгляді судом конкретних справ. Втручання у
здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб,
неповага до суду чи судді, збирання, зберігання, використання або
поширення інформації усно, письмово чи в інший спосіб з метою завдання
шкоди авторитету судді забороняється і тягне юридичну відповідальність.

Наприклад, ст. 376 КК передбачає відповідальність за втручання у
діяльність судових органів і встановлює покарання у вигляді штрафу до 50
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправних робіт на
строк до 2 років, або арешту на строк до 6 місяців.

Крім того, Конституцією, Законом “Про статус суддів” та іншими
законодавчими актами передбачені гарантії незалежності судців.

Так, не допускається арешт, затримка, привід чи застосування заходів
адміністративного впливу щодо судді при виконанні ним службових
обов’язків. Відповідно до ст. 126 Конституції суддя не може бути без
згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення
обвинувального вироку судом. Верховна Рада України може зупинити
повноваження судді і дати згоду на його затримання чи арешт у випадках,
передбачених Конституцією та Законом “Про статус суддів”.

Гарантії незалежності суддів, засоби їх правового захисту, матеріального
і соціального забезпечення, передбачені Конституцією і Законом “Про
судоустрій України”, поширюються на всіх суддів України без винятку і не
можуть бути скасовані або зменшені іншими нормативними актами.

Незмінюваність суддів — полягає у тому, що професійні судді судів
загальної юрисдикції обіймають посади безстроково, крім суддів, які
призначаються на посаду вперше. Наявність принципів незмінюваності і
недоторканності суддів у Конституції і законах, додержання яких
гарантується державою, свідчить про підвищення ролі і самостійності
судової влади. Судді, які були обрані Верховною Радою України
безстроково, перебувають на посаді судді до досягнення ними 65 років. До
закінчення вказаного строку вони можуть бути звільнені з посади судді
тільки на підставах, що передбачені ст. 126 Конституції (неможливість
виконання професійних обов’язків за станом здоров’я, порушення присяги,
набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді, припинення
громадянства тощо).

Право на судовий захист — гарантована можливість суб’єкта захистити свої
права, свободи і законні інтереси у незалежному, неупередженому суді,
який створюється відповідно до закону. Відповідно до ст. 13 Конвенції
про захист прав людини і основоположних свобод кожному, чиї права і
свободи, викладені в Конвенції, порушуються, надається ефективний засіб
правового захисту в національному органі влади, навіть якщо таке
порушення вчинили особи, які діяли, виконуючи свої офіційно визначені
функції. Виходячи з основних норм Конвенції, громадянин за жодних
обставин не може бути обмежений у використанні за собів судового захисту
своїх порушених прав. Право людини на судовий захист своїх прав виникає
з моменту їх порушення, а не за якихось особливих умов або з особливого
дозволу.

Українська судова система покликана захищати різноманітні блага, права і
свободи особи у порядку цивільного чи кримінального судочинства.
Громадяни мають право на захист від посягань на честь і гідність, життя,
здоров’я і безпеку, майно, інші права і свободи. Цим принципом
охоплюється реалізація права на оскарження дій і рішень державних
органів, оскільки він спрямований на забезпечення прав і свобод людини і
громадянина. Громадяни, які оскаржують дії державних органів і посадових
осіб, сприяють забезпеченню законності й встановленню істини у справі.

Для забезпечення всебічного, повного та об’єктивного захисту своїх прав
та свобод громадянин може звернутись до суду першої, апеляційної та
касаційної інстанцій. Це означає, що ніхто не може бути позбавлений
права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку в
суді будь-якого рівня. * Законом передбачено, що жодна особа не може
бути позбавлена права на розгляд її справи у суді, до підсудності якого
процесуальним законодавством відноситься справа. Правом на судовий
захист користуються також іноземці та особи без громадянства нарівні з
фізичними та юридичними особами України.

Забезпечення права людини на судовий захист є складовою механізму
реалізації її прав на доступ до правосуддя та гарантією від свавілля.

Правова допомога при вирішенні справ у судах — кожен має право
користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи у суді.

Цей принцип дуже тісно пов’язаний з правом на судовий захист. Реалізація
права на захист своїх прав та інтересів у суді передбачає надання
правової допомоги, порядок та умови надання якої визначено процесуальним
законодавством. Для надання правової допомоги у суді загальної
юрисдикції будь-якої інстанції в Україні діє адвокатура. Крім адвокатів,
правова допомога може надаватись іншими особами. Згідно зі ст. 59
Конституції кожен громадянин є вільним у виборі захисника своїх прав. Це
положення дає можливість особі, що потребує правового захисту та
допомоги, наприклад, при притягненні до відповідальності, отримати її
від фахівця у галузі права або від іншої особи, що має право надавати
правову допомогу чи діє за дорученням. У випадках, що передбачені
законодавством, правова допомога надається безоплатно.

Право на оскарження судового рішення — це право, яке надається учасникам
судового процесу та іншим особам у випадках і порядку, передбачених
процесуальним законодавством. Учасники судового процесу та інші особи
мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Так,
наприклад, ст. 12 КПК передбачено право потерпілого на оскарження

рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності внаслідок
зміни обстановки або у зв’язку із застосуванням заходів
адміністративного стягнення чи громадського впливу.

Як йдеться у Рішенні КСУ від 25 листопада 1997 р. № 6-зп у справі
громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій
посадових осіб громадянин України має гарантоване державою право
оскаржити у суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність
будь-якого органу державної влади, службової особи, якщо вважає, що вони
порушують або ущемлюють його права, а тому потребує правового захисту в
суді. КСУ особливо підкреслив, що такі скарги підлягають розгляду в
судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути
встановлений інший порядок розгляду таких скарг. Забезпечення
конституційного права громадянина на оскарження є надійною та ефективною
гарантією від свавілля органів державної влади, посадових і службових
осіб.

Забезпечення обвинуваченому права на захист відбувається шляхом
використання процесуальних засобів, тим самим надаючи можливість
заперечувати проти пред ‘явленого особі обвинувачення.

Це — принцип кримінального судочинства, базою якого є конституційні і
кримінально-процесуальні норми. Право обвинуваченого на захист
складається з декількох елементів. Насамперед, підозрюваний,
обвинувачений (підсудний) має право знати, у чому його обвинувачують. А
вже з урахуванням пред’явленого обвинувачення він може представляти
будь-які докази, що сприяють встановленню істини у кримінальній справі;
спростовувати свою участь у вчиненні злочину; наполягати на зміні змісту
обвинувачення; заявляти клопотання в процесі кримінального судочинства;
представляти слідству і суду докази, що пом’якшують його
відповідальність чи виправдовують; знайомитися з протоколами слідчих
дій; приносити скарги на дії і рішення осіб, що проводять слідство і
дізнання; користуватись правовою допомогою захисника; брати участь у
судових дебатах; виступати в суді своєю рідною мовою і користуватися
послугами перекладача; вчиняти інші законні дії, захищаючи свої
інтереси.

Суд, прокурор, слідчий та інші особи, що проводять дізнання та досудове
слідство у кримінальній справі, зобов’язані забезпечити обвинуваченому
можливість захищатися встановленими законом засобами і заходами від
пред’явленого йому обвинувачення, а також забезпечити охорону його
особистих і майнових прав.

У 20—30-ті роки XX ст. цей принцип порушувався. Так, пред’явлення
матеріалів слідства відповідно до ст. 200 КПК УРСР 1927 р., не було
обов’язковим. Копія обвинувального акту оголошувалась обвинуваченому за
24 години до судового розгляду. Захисник у судове засідання не
допускався, однак участь прокурора в ньому була обов’язковою. Прокурор
робив подання з окремих питань, що виникали в процесі судового розгляду,
і після закінчення судового слідства давав суду свій висновок.

Важливим елементом забезпечення права на захист є вжиття судовими,
прокурорськими, слідчими органами всіх передбачених законом заходів для
всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи. Слід
виявляти не тільки обставини, що звинувачують особу, але й такі, що
виправдовують її. Суд, в свою чергу, при постановленні вироку і
призначенні покарання повинен враховувати як обтяжуючі, так і
пом’якшуючі обставини.

Не менш важливою складовою права обвинуваченого на захист є участь
захисника, який допускається на різних етапах досудового слідства. Так
обвинуваченому захисник може бути наданий з моменту пред’явлення
обвинувачення, а підозрюваному — з моменту пред’явлення йому протоколу
затримання чи постанови про застосування до нього запобіжного заходу —
тримання під вартою.

Кримінально-процесуальним законодавством передбачена обов’язкова участь
захисника при проведенні дізнання, досудового слідства і в розгляді
кримінальної справи в суді першої інстанції у наступних випадках: у
справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, у
віці до 18 років; у справах про злочини осіб, які через свої фізичні чи
психічні вади (німі, глухі, сліпі тощо), не можуть самі здійснювати своє
право на захист; у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться
судочинство; коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин,
передбачає довічне ув’язнення — з моменту затримання особи чи
пред’явлення їй обвинувачення; при провадженні справи про застосування
примусових заходів медичного характеру; при провадженні справи про
застосування примусових заходів виховного характеру.

У суді апеляційної інстанції також процесуально передбачена обов’язкова
участь захисника у випадках, коли в апеляції ставиться питання про
погіршення становища засудженого чи виправданого.

Гласність судового процесу — це здійснення відкритого розгляду справ у
суді, під нас якого громадянин може реалізувати гарантоване законом
право на отримання у суді усної або письмової інформації щодо
результатів розгляду судової справи.

Відкритий розгляд справ у суді впливає на якість правосуддя, на
присутніх у залі судового засідання осіб і на учасників процесу. Судовий
розгляд кримінальних справ у більшості випадків відбувається відкрито.
Розгляд справ у закритому судовому засіданні допускається за рішенням
суду тільки у виняткових випадках, передбачених процесуальним
законодавством, з метою запобігання розголошення державної, військової,
комерційної, службової таємниці. У закритому судовому засіданні
розглядаються справи за мотивованим рішенням суду про злочини, які
вчиняються особами, що не досягли 16 років, усі кримінальні справи про
статеві злочини, а також справи, по яких можуть бути розголошені
відомості про інтимне життя сторін, що беруть участь у кримінальному чи
цивільному судочинстві. Слухання справ у закритому судовому засіданні
здійснюється з дотриманням усіх правил судочинства (ст. 20 КПК).

При розгляді кримінальної справи у суді вирок завжди оголошуються гласно
(публічно), навіть якщо справу було розглянуто у закритому судовому
засіданні. Принцип гласності забезпечує соціальний контроль за
діяльністю органів, що здійснюють правосуддя у судовому процесі.

Розгляд цивільних справ у всіх судах проводиться усно і відкрито.
Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд
може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка
охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у
справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання
розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб,
які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і
гідність. При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право
бути присутні особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності —
свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.

Рішення суду оголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд
проводився у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у
справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив
питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право на отримання в
суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної
справи (ст. 6 ЦПК).

Розгляд справ в адміністративних судах також проводиться відкрито.
Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у
справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи
обов’язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в
адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо
результатів розгляду справи.

Законом надається право кожному громадянину знайомитися в установленому
законодавством порядку із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у
відкритому судовому засіданні справі, які набрали законної сили. Але це
право може бути обмежено відповідно до закону в інтересах нерозголошення
конфіденційної інформації про особу, державної чи іншої таємниці, що
охороняється законом.

Суд ухвалою може оголосити судове засідання або його частину закритими з
метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється
законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах
малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках,
установлених законом. Під час розгляду справи в закритому судовому
засіданні можуть бути присутні лише особи, які беруть участь у справі, а
в разі необхідності — експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.

Якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що
інформація з обмеженим доступом є суспільно значущою або доступ до
інформації обмежено з порушенням закону, суд постановляє ухвалу про її
дослідження у відкритому судовому засіданні (ст. 12 КАС).

Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-,
звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також
транслювання судового засідання допускаються тільки з дозволу судді, що
веде процес, в порядку, передбаченому законодавством. При розгляді
справи у суді перебіг судового процесу фіксується технічними засобами та
відображається у протоколі судового засідання у порядку, встановленому
законом. Конституція, закріпивши у п. 7 ч. З ст. 129 положення про
необхідність забезпечення гласності судового процесу та його повного
фіксування технічними засобами, надала певного імпульсу роботі з
комп’ютеризації судової системи.

Змагальність сторін — полягає у встановленні законом рівних можливостей
для сторін, які беруть участь у судочинстві, використовувати засоби
захисту своїх прав і інтересів в умовах змагального порядку судового
розгляду справ.

Є.А. Смоленцев у своїх роботах зазначав, що змагальність — це
найважливіший принцип перевірки доказів і спосіб пошуку істини у справі,
а рівність прав учасників судового процесу щодо подання і дослідження
доказів, заяв, клопотань є правовою основою реалізації цього
демократичного принципу.

І.Є. Марочкін у своїх роботах пише, що визнання права на змагальність —
це й визнання за тими, хто змагається, права вільно використовувати
рівні засоби та можливості в поданні суду доказів, а також у доведенні
перед судом їх переконливості. Процесуальна рівноправність означає, що
усе, що має здійснювати обвинувач для доведення обвинувачення, вправі
здійснювати й захисник для його спростування.

Змагальність особливо чітко простежується при розгляді справи у суді
першої інстанції, хоча цей принцип властивий і розгляду апеляційною
інстанцією.

Змагальність у цивільному процесі грунтується на рівних можливостях
позивача і відповідача, коли позивач обґрунтовує заявлений позов, а
відповідач може його спростовувати. У цивільному процесі конфронтуючими
є цивільний позивач, його представник з одного боку, а з іншого —
цивільний відповідач чи представник. При цьому сторони є рівноправними в
судочинстві.

Змагальність у кримінальному процесі грунтується на рівних процесуальних
правах державного обвинувача і захисника; підсудного і потерпілого
(представника потерпілого); цивільного позивача і цивільного
відповідача.

Сторони в судовому засіданні мають рівні процесуальні права на доведення
перед судом своїх позицій, використовувати допустимі процесуальні засоби
їх обгрунтування: щодо кримінального переслідування і захисту своїх
інтересів; щодо підтримання цивільних позовних вимог або заперечення їх.
Суддя повинен забезпечити сторонам належні умови для реалізації їхніх
процесуальних прав, стежити за законністю дій сторін, тим самим сприяючи
встановленню істини у кримінальній або цивільній справі.

Мова судочинства — відповідно до чинного законодавства судочинство в
Україні здійснюється державною мовою. Окремим категоріям осіб, що не
володіють мовою судочинства, повинна бути забезпечена можливість повного
ознайомлення з матеріалами справи через перекладача, а також надається
право виступати в судовому засіданні рідною мовою.

Зміст цього принципу можна визначити так: судочинство здійснюється
державною мовою; учасникам, що не володіють або недостатньо володіють
державною мовою, надається можливість ознайомлення через перекладача з
матеріалами справи; участь вищевказаних осіб у судовому процесі
забезпечується за допомогою перекладача; дозволяється вищезгаданим
особам користуватись у суді рідною мовою.

Статтею 19 КПК передбачено, що особам, які беруть участь у кримінальному
судочинстві й не володіють мовою, якою ведеться процес, надається право
робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма
матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися
послугами перекладача в порядку, встановленому КПК. Відповідно до КПК
слідчі і судові документи надаються обвинуваченому перекладеними на його
рідну мову чи будь-яку іншу мову, якою він володіє. Якщо в судовому
засіданні не було забезпечено обвинуваченому, який не володіє державною
мовою, участь перекладача, це є істотним порушенням
кримінально-процесуального законодавства і підставою скасування вироку.

Колегіальний або одноособовий розгляд справ у суді — справи у судах
першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або
суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним
законом, судом присяжних.

У процесуальному законодавстві встановлений обов’язковий колегіальний
розгляд судових справ у цілому, тобто власне кажучи — у суді першої
інстанції, апеляційній чи касаційній інстанціях з винесенням
відповідного рішення, вироку, апеляційної або касаційної ухвали чи
постанови. Однак це не виключає одноособового здійснення суддею тих чи
інших процесуальних дій.

Одноособові дії судді проявляються при попередньому розгляді справи у
кримінальному судочинстві й у стадії порушення і підготовки справи до
розгляду в цивільному процесі. Суддя, що розглядає одноособово
кримінальну або цивільну справу, у суді першої інстанції діє як суд.

У апеляційній або касаційній інстанціях розгляд справ здійснюється судом
колегіально у складі не менше 3 професійних суддів відповідно до закону.
У порядку повторної касації справи розглядаються складом суддів, тобто
колегіально, відповідної судової палати ВСУ згідно з вимогами чинного
процесуального законодавства. Перегляд справ у зв’язку з винятковими
обставинами здійснюється ВСУ у складі, встановленому процесуальним
законом (ст. 13 Закону “Про судоустрій України”).

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором —підтримуючи
державне обвинувачення, прокурор бере участь у дослідженні доказів,
подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону та
визначення покарання підсудному. Однією з найважливіших функцій
прокуратури, яка властива більшості правових систем сучасності, є
підтримання державного обвинувачення у суді. Підтримання державного
обвинувачення у суді є конституційним обов’язком прокурора і принципом
кримінального судочинства. Головний зміст цієї засади судочинства
полягає у тому, що додержуючись принципу самостійності суду,
незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, прокурор сприяє
виконанню вимог закону щодо всебічного, повного і об’єктивного розгляду
справ та постановленню законних та обґрунтованих рішень. Взаємовідносини
прокурора та суду повинні будуватись на основі суворого додержання
принципів змагальності і рівності прав сторін, незалежності суддів та
підкоренні їх тільки закону.

Статтею 129 Конституції до основних засад судочинства поряд зі
змагальністю сторін, забезпеченням доведеності вини віднесено
підтримання в суді державного обвинувачення, яке згідно зі ст. 121
Конституції покладається на органи прокуратури. Виходячи з цього у
постанові Пленуму ВСУ від 1 листопада 1996 р. № 9 “Про застосування
Конституції України при здійсненні правосуддя”, при відданні особи до
суду в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, слід
визнавати обов’язковою на підставі п. 1 ст. 253 КПК участь прокурора у
судовому засіданні.

Метою підтримання державного обвинувачення у кримінальній справі є
необхідність довести винуватість підсудного перед судом. Але це зовсім
не означає, що прокурор зобов’язаний довести винуватість підсудного,
навіть у випадку коли вона є невинуватою. Прокурор виступає від імені
держави і внаслідок цього підтримує обвинувачення у відповідності з
законом і в межах, підтверджених у судовому слідстві. Тому, якщо
прокурор під час судового розгляду справи дійде висновку, що дані
судового слідства не підтверджують обвинувачення, він зобов’язаний
відмовитись від обвинувачення.

Право на оскарження судового рішення — це право на апеляційне та
касаційне оскарження судового рішення, яке надається учасникам судового
процесу та іншим особам у випадках, передбачених процесуальним законом.

Положення ст. 55 Конституції щодо права кожного на оскарження в суді
рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб дістало розвиток у ст. 12
Закону “Про судоустрій України”. Закон передбачає право кожного учасника
судового процесу та інших осіб у випадках і порядку, передбачених
процесуальним законом, на апеляційне та касаційне оскарження судового
рішення. Ш положення містяться у КПК — глави 29—31, ЦПК — глави 1 та 2
розділу V, у ГПК — розділи 12 та 12-1, у КАС — глави 1 та 2 розділу IV.
Процесуальним законодавством передбачено коло осіб, які мають право на
апеляційне чи касаційне оскарження, перелік судових рішень, що можуть
бути оскаржені, порядок принесення апеляційної чи касаційної скарги та
її розгляду, а також визначені межі перегляду по суті рішень суду першої
інстанції, повноваження вищестоящих інстанцій. Право на оскарження
судового рішення полягає у поданні відповідної апеляційної чи касаційної
скарги або внесенні подання прокурором до апеляційного або касаційного
суду. Реалізація учасниками судового процесу у випадках і порядку,
передбачених процесуальним законодавством, свого права на оскарження
судового рішення, залежить від їх волевиявлення. Подача відповідної
скарги зобов’язує апеляційний чи касаційний суд розглянути скаргу і
перевірити законність, обгрунтованість і справедливість постановленого у
справі судового рішення.

Апеляції на судові рішення, постановлені апеляційними судами у
розглянутих ними кримінальних і цивільних справах як судами першої
інстанції, будуть розглядатися Апеляційним судом України.

Обов’язковість судового рішення — судові рішення, що набрали законної
сили, є обоє ‘язковими до виконання усіма органами державної влади,
органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями
громадян та іншими організаціями і громадянами на всій території
України.

Обов’язковий характер судового рішення, що постановлено іменем України,
сприяє утворенню в державі режиму законності, підкреслює авторитет
судової влади, суб’єктом якої виступає суд. За невиконання рішення
законом передбачено відповідно кримінальну, адміністративну або
дисциплінарну відповідальність. Так, наприклад у ст. 382 КК передбачено
кримінальну відповідальність за умисне невиконання службовою особою
вироку, рішення, ухвали постанови суду що набрали законної сили, або
перешкоджання їх виконанню. Адміністративна відповідальність за невжиття
заходів з виконання судового рішення тягне відповідальність за ч. 1 ст.
185-6 КпАП. Невиконання службовою особою судового рішення, якщо в її
діях відсутні ознаки злочину чи адміністративного правопорушення, є
підставою застосування до такої особи заходів дисциплінарного впливу.

Обов’язковий характер мають не тільки судові рішення, якими завершується
розгляд справи у суді першої інстанції, а й інші ухвали та постанови
суду.

Рішення судів судової системи держави є обов’язковими до виконання в
Україні для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання. Це
передбачено процесуальним законодавством (ст. 14 ЦПК, ст. 14 КАС). Так,
вирок, який набрав законної сили є обов’язковим для суду, що розглядає
іншу кримінальну справу або цивільну справу. Набрання рішенням суду
законної сили (у цивільній, адміністративній або господарській справі)
виключає можливість провадження в цивільній, адміністративній або
господарській справі з тих самих правовідносин між тими самими особами.
Але це рішення не позбавляє права зацікавлених осіб звернутись до суду
за захистом охоронюваних законом інтересів, спір про які не був
предметом розгляду та вирішення у суді.

Крім рішень, що приймаються українськими судовими органами, до України
можуть бути надіслані рішення судів інших держав.

Рішення іноземного суду — рішення іноземних судів у цивільних,
трудових, сімейних справах, вироки іноземних судів у кримінальних
справах у частині, що стосується конфіскації майна та відшкодування
шкоди потерпшим, а також рішення іноземних арбітражів та акти інших
органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд
цивільних, трудових, сімейних справ, що набрали законної сили,
підлягають визнанню та виконанню на території України відповідно до
міжнародних договорів України.

Виконання рішень іноземних судів є також обов’язковим на території
України за умов, визначених законом, відповідно до міжнародних
договорів, згода на обов’язковість, яких надана Верховною Радою України.
Питання щодо визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду,
що підлягає або не підлягає примусовому виконанню, регулюється главами 1
та 2 розділу VIII ЦПК. Рішення іноземного суду визнається та
виконується, якщо це передбачено міжнародними договорами України або за
принципом взаємності за домовленістю асі пос з іноземною державою,
рішення суду якої має виконуватися в Україні. Так, наприклад, виконання
рішень ЄСПЛ є обов’язковим, а ухилення від виконання чи невиконання
тягне за собою міжнародні санкції, передбачені Статутом Суду та
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Рішення
іноземного суду може бути пред’явлено до примусового виконання в Україні
протягом 3 років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення
про стягнення періодичних платежів протягом строку, що перевищує З роки,
яке може бути пред’явлено до примусового виконання протягом усього
строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні 3
роки достатню кількість матеріалів необхідних для встановлення істини в
справі і винесення вироку.

Як повинен діяти суддя в таких випадках?

Чи є порушення засад правосуддя? Якщо так, то які, чому?

У судове засідання, де розглядалася цивільна справа про розірвання шлюбу
між Орликом Т. та Орликом П., були запрошені студенти 3 курсу юридичного
факультету університету. Позивач, побачивши студентів, попросила
провести закрите судове засідання. Суддя не задовольнив клопотання
позивача, тому що ні державна, ні комерційна таємниця у процесі розгляду
цивільної справи не розголошувалися.

Яке рішення необхідно прийняти ?

Які принципи правосуддя були порушені?

Відповіді мають бути обгрунтовані.

Судом розглядається кримінальна справа за обвинуваченням громадянина
Вірменії Нарімяна і громадянина України Наркисяна (ст. 296 КК —
хуліганство). Слідство велося російською мовою. У судовому засіданні
Наркисян і Нарімян заявили клопотання про надання їм перекладача. Але
суддя відхилив клопотання, тому що підсудні вже 6 років проживають в
Україні і на досудовому слідстві розуміли мову.

Як повинен діяти суддя в таких випадках?

На підставі яких засад правосуддя повинно бути прийнято рішення ?

Коли збільшується кількість законів та наказів,

зростає кількість крадіїв та розбійників.

Лао-цзи, IV—III ст. до н.е.

Розділ НІ КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

3.1. Історія розвитку конституційного контролю в Україні та у світі

Створення органу конституційної юрисдикції — КСУ — тісно пов’язане з
прийняттям Конституції. Власного досвіду в створенні подібних
конституційних органів в Україні не було, тому на початку 90-х років
теорія і практика звернулася до досвіду закордонних країн щодо питань
організації конституційного контролю в державі.

Інститут конституційного контролю було започатковано в США, і виник він
на основі судових прецедентів, а не конституції. Основні положення
конституційного контролю були сформульовані суддею Верховного суду США
Джоном Маршаллом у рішенні 1803 р. Він акцентував, що саме судова влада
має право і зобов’язана сказати, що є закон. У результаті розгляду
справи Марбері проти Едісона виник прецедент, який послужив основою
американської моделі конституційного правосуддя. Конституційний контроль
здійснювався судами загальної юрисдикції.

Майже через століття виникала європейська модель конституційного
контролю її було запропоновано у 1918—1920 рр. ав-стрійським вченим Г.К.
Кельзеном і К. Ейзенманом. На відміну від американської моделі
конституційного правосуддя, європейське здійснюється не загальними
судами, а спеціальним судом — кон-ституційним. Ця модель була
запроваджена у Греції, Італії, Іспанії, Монголії, Португалії, Німеччині,
Росії. Після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р. була прийнята
Конституція 1920 р., яка стала важливою пам’яткою світового
конституціоналізму. Саме Конституцією вперше у світі було запроваджено
конституційний суд і проголошено, що міжнародне право є складовою
частиною національної правової системи.

В Україні питання про створення спеціального контрольно-наглядового
органу за дотриманням норм Конституції піднімалося у середині 80-х
років. Результатом законотворчих процесів, що відбулися в державі, на
підставі ст. 112 Конституції УРСР було створення Комітету
конституційного нагляду УРСР. Він повинен був обиратися Верховною Радою
терміном на 10 років із числа фахівців в галузі політики і права у
складі Голови, заступника і 7 членів Комітету.

До повноважень Комітету конституційного нагляду УРСР законодавством було
віднесене: надавання Верховній Раді висновків про відповідність
Конституції проектів законів; здійснення нагляду за відповідністю
Конституції і законам постанов і розпоряджень Ради Міністрів УРСР;
надання висновків про відповідність Конституції актів місцевих органів
Рад народних депутатів і інших громадських організацій.Однак на практиці
положення ст. 112 Конституції УРСР не були реалізовані, і Комітет
створений не був. На той час вважалось недоцільним створювати Комітети у
кожній республіці окремо, разом з тим, що діяв у СРСР.

І тільки у 90-х роках була доведена необхідність створення спеціального
державного органу, що здійснюватиме конституційний контроль. У
Декларації про державний суверенітет України зазначалося, що з метою
побудови правової держави, забезпечення верховенства законів і
Конституції слід створити спеціальний державний орган.

Ідея створення Конституційного Суду як державного органу конституційної
юрисдикції на практиці була реалізована після внесення змін до
Конституції УРСР 1978 р. (до ст. ст. 97, 103, 108, ПО, 112, 114-6,
114-9). У цих нормах передбачалося створення конституційного органу в
складі: Голови, заступників і 23 членів суду. Проте кількість членів
була занадто великою. Адже, наприклад, Конституційний Суд Австрії
налічує 20 суддів, Бразилії —11, Греції — 13, Іспанії — 12, Ірану — 12,
Італії — 15, Марокко — 9, Молдови — 6, Монголії — 9, Німеччини — 16,
Туреччини — 15, Росії — 19, Хорватії — 11, Чехії — 15 суддів. Недоліком
було і дублювання повноважень Конституційного Суду іншими державними
органами.

Більш повно структура і повноваження Конституційного Суду визначалися
Законом України від 3 червня 1992 р. “Про Конституційний Суд України”.
Цей Закон не передбачав регулювання процедурних питань здійснення
судочинства, відсилаючи до спеціальних законів, що повинні бути прийняті
з цього приводу (“Про конституційне судочинство”, Регламент
Конституційного Суду України). Склад Конституційного Суду передбачався в
кількості 15 суддів, голови і двох заступників, що обираються Верховною
Радою терміном на 10 років. Першим Головою Конституційного Суду України
став професор Леонід Петрович Юзьков.

Таким чином, в останні кілька років були створені всі умови для
формування КСУ. Основні конституційні норми і принципи організації і
діяльності КСУ були уточнені і конкретизовані в Законі України від 16
жовтня 1996 р. “Про Конституційний Суд України”.

Конституційний контроль в зарубіжних країнах
Алжир

Спеціальним органом конституційного контролю у Алжирі є Конституційна
Рада. Вона діє у складі 9 членів, 3 з яких (в тому числі голова)
призначаються Президентом Республіки, по два обираються Національними
народними зборами і Радою нації, по одному — Верховним Судом та
Державною радою. Термін повноважень суддів — 6 років, без права
повторного призначення чи обрання на цю посаду.1Поряд з контролем
конституційності нормативних актів та міжнародних угод, Конституційна
Рада перевіряє законність референдуму, президентських і парламентських
виборів і оголошують їх результати. Якщо Конституційна Рада вважає, що
норма законодавчого або інш&