.

Юридична наука та правоохоронна діяльність, Вип.7 2006 (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 33507
Скачать документ

Юридична наука та правоохоронна діяльність, Вип.7 2006

ЗМІСТ

ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО

Черноп’ятов С.В.

Питання місцевого самоврядування у найвизначніших

творах української конституційно-правової думки другої

половини XIX – початку XX століття З

Овчарик Є.В.

Діяльність української міліції в роки Великої Вітчизняної війни 6

Медяник В.А.

Захист прав жінок в міжнародному та українському аспекті 9

Легеза Є.О.

Становлення партії як суб’єкта виборчого процесу 18

ПИТАННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ТА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Борисенко А.О.

Приватизація державного майна України,

як спосіб набуття права власності 20

Савченко Д.О.

Актуальні проблеми регулювання договірних відносин 23

Турчина В.В.

Історія розвитку договору найму 26

Тимченко А.

Окремі питання щодо правового реіулювання договору поставки ЗО

Носенко Р.И.

Необходимость правовой охраны объектов

интелектуальной собственности 37

І3ипуск2_^2006 223

Герасименко О.С.

Мировой опыт охраны интеллектуальной собственности 39

Літвінова A.I.

Класифікація підстав припинення цивільно-правового договору 42

Богатирський Б.В.

Зобов’язання з азартних ігор та парі 44

Синюткевич О.В.

Деякі аспекти титульного страхування житла, а також

страхування житла як предмета іпотеки 46

Лежнев О.І.

Принцип змагальності у цивільному судочинстві 49

Савостіна О.

Принцип диспозитивності в цивільному судочинстві 52

Михайленко В.О.

Актуальні питання кредитування в Україні 55

ПИТАННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

Волков С.К.

Адміністративно-господарські санкції 58

Маклакова К.О.

Мирова угода в процедурі банкрутства:

проблеми практичного застосування 61

Резниченко А.А.

Роль господарської відповідальності

в регулюванні економіки України 63

Носенко Р.І.

Статутний капітал юридичної особи 66

Циктор А.В., Масленіков B.C.

Особливості правового положення товариства

з обмеженою відповідальністю: порівняльно-правові аспекти 68

ПИТАННЯ ТРУДОВОГО ПРАВА

Боняк A.M.

Проблеми правового захисту жінок при працевлаштуванні

і прийнятті на роботу на сучасному етапі 71

Герасимчук С.С.

Щодо питання про відпустки без збереження заробітної плати 74

Надіснко О.І.

Питання відповідальності у недержавному пенсійному забезпеченні…. 77
Рєзніченко A.A.

Ненормований робочий час працівників ОВС 80

ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО

Любинська Н.В.

Забруднення річки Дніпро: актуальні проблеми, шляхи їх вирішення … 83

Черноп’ятов С.В.

І Іравове забезпечення екологічної безпеки 86

Козонок В.М., Кондрико С.В.

Особливості адміністративної відповідальності

у сфері земельних відносин 89

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО

Шлома Г.О.

Механізм адміністративно-правового забезпечення

службової таємниці в органах внутрішніх справ та його елементи 92

Ю.В. Пирожкова

Проблеми застосування заходів адміністративного примусу

у галузі автомобілебудування в Україні 97

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНОЛОГІЯ

Гусєва К.А.

Проблемні питання попередження починів в Україні 100

Сандул B.C.

Правова освіта та правове виховання як один

з напрямів боротьби зі злочинністю 102

Довгань Н.В.

Проблеми визначення потерпілого від втручання

в діяльність судових органів 105

Карапетян Н.С.

Запобігання злочинам проти осіб,

що користуються міжнародним захистом 108

Зеленська І.С.

Соціально-правова характеристика злочинів

у сфері інтелектуальної власності 113

Самойловська М.В.

Заходи протидії злочинним діянням у галузі туризму в Україні 116

Козонок В.М., Ковдрико С.В.,

Кримінально-правова охорона трудових прав J18

Науменко Т.М.

Боротьба зі злочинністю: проблеми

та перспективи (міжнародний аспект) 122

Шкут В.М.

Соціально-правова характеристика особи,

що вчиняє злочини у бюджетній сфері 124

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА КРИМІНАЛІСТИКА. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ТАКТИЧНІ АСПЕКТИ
ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИИНОСТІ

Бишевець О.В.

Тактичні прийоми, засновані на методах психологічної о впливу.

як засоби отримання доказової інформації на досудовому слідстві 128

Кравченко A.C.

Этапы и особенности использования средств массовой информации

в раскрытии и расследовании преступлений

Стрєбкова O.A.

Оцінка з позиції сівробітника ОВС

схеми-висновку експерта-бухгалтера 134

Меживой О.В.

Роль оперативного працівника у взаємодії

зі слідчим в процесі розкриття та розслідування злочинів 137

Щербакова Д.В.

Влияние мер профилактического воздействия на результаты борьбы с
преступностью несовершеннолетних

в Автономной Республике Крым 141

Дубина О.С.

Судебно-бухгалтерская экспертиза как способ

борьбы с экономической преступностью 143

ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА

Ткаченко Н.И.

Аспекты изучения факторов экономической

преступности 148

Молчанова І.В.

Правоохоронна діяльність як чинник економічної безпеки країни 150

Григорчук A.C.

Правові та економічні аспекти державного

регулювання цін на ринках 152

Картавцев Д.С.

Теоретичні аспекти функціонування тіньової економіки 155

Ситников O.A.

Аналіз ризиків 159

Габдулін Р.В.

Концептуальні основи державного

регулювання підприємницької діяльності 161

Калинчук Д.М.

Чедобоосов’сча kohkv оечц>у. теоретичний та практичний аспекти 163

Башкін АЛ.

Тіньова економіка як основне підґрунтя корупції в Україні 165

Пермінова А.О.

Роль суб’єктів господарювання у формуванні митної політики

як складової економічної безпеки держави 167

Стрельникова H.H.

Формирование государственной инновационной модели

ускоренного развития страны как фактор укрепления

экономической безопасности Украины 170

Шмалій В.В., Яланський O.A.

Реалізація шляхів і засобів реструктуризації та розвитку

підприємств оборонно-промислової о комплексу України 173

Лютіков П.С.

Заходи протидії незаконному відшкодуванню ПДВ в Україні:

правовий аналіз та перспективи вдосконалення 175

Поштарук М.В.

Безпека банківської системи .- 178

Єрмашкевич К.Ю.

Специфіка тіньової економіки України 180

Осипенко Д.О.

Роль фінансовго контролю у формуванні

економічної безпеки України 183

Приходько Д.С.

Протиправна економічна діяльність як фактор

загрози національній безпеці України 187

Самойленко Є.Г.

Концептуальні основи впливу підпільного сектору

тіньової економіки на економічне зростання 190

ФІЛОСОФСЬКІ. КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ, ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВИ ! ПРАВА ТА
ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Черноп’ятов С.В.

Особливості сучасного релігійного плюралізм) в Україні ї93

Черноп’ятов С.В.

студент ДДУВС (науковий керівник – Ткачов М.І.)

ПИТАННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ У НАЙВИЗНАЧНІШИХ ТВОРАХ УКРАЇНСЬКОЇ
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОЇ ДУМКИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Проблеми становлення та історичного розвитку місцевого самоврядування
привернули до себе після здобуття Україною незалежності неабияку увагу
науковців, що зумовлено необхідністю побудови повноцінного місцевого
самоврядування – однією із загальновизнаних ознак сучасної демократичної
правової держави. Даний інтерес пожвавився в останні роки, коли оновлена
політична еліта України знову порушила питання удосконалення місцевого
самоврядування.

Усвідомленні історико-теоретичних основ цього демократичного інституту
на сьогодні є актуальним і має важливе значення для кращого розуміння
особливостей конституційної моделі місцевого самоврядування в Україні,
динаміки його становлення і розвитку на новітньому етапі української
державності, а також для усвідомлення місцевого самоврядування як
автономної стосовно державної влади системи управління, адже у
свідомості переважної більшості громадян України ще не подолані
стереотипи радянської моделі організації влади.

На нашу думку, конституційно-правова думка другої половини XIX -початку
XX століття є одним з найвизначніших джерел для ефективного осмислення
історичного аспекту місцевого самоврядування в Україні, адже вона
конкретизувалася у численних конституційних проектах, які були
прогресивними, надсучасними для свого часу і нині не втратили свого
значення.

Першим помітним документом конституційно-правового характеру даного
періоду був Начерк Конституції Республіки”, підготовлений членом
Кирило-Мефодіївського товариства Георгієм Андрузьким в 1846-1850 рр. У
документі превалюють дві центральні теми: 1) утворення слов’янської
федеративної республіки, яка б об’єднувала 7 автономних штатів (Україна,
Польща, Бессарабія, Остзея, Сербія. Болгарія і Док), поділених на
області, округи.

общини, 2) запровадження у республіці найширшого самоврядування.

Особлива увага в проекті приділялася саме місцевому самоврядуванню,
первинною ланкою якого були общини, керовані управами, які мали функції
судової (крім кримінального судочинства), розпорядчої та виконавчої
влади, отримували великі повноваження в галузі економіки. Крім управи в
общині мали функціонувати общинна каса, магазин, богадільня, школа,
церква; запроваджувалася посада лікаря. Цими установами опікувалась
управа.

Управа мала складатися з голови (призначається окружними властями), 3-4
старшин (обираються головою і затверджуються окружними властями), 10
депутатів від общини (обираються на надзвичайних зборах на рік і
затверджуються окружними властями), священика, 1-5 писців (призначаються
головою) та кожного члена общини, який закінчив гімназію. При заміщенні
посад діяли віковий, освітній цензи, цензи сімейного стану, місця
проживання та несудимості2.

Наступним визначним документом є конституційний проект М. Драгома-нова –
,Дроэктъ основаній устава украинскаго общества Зольный союз” -„Вільна
спілка””. Цим документом передбачалося утворення федеративної держави з
розвинутою системою органів самоврядування: общинних (сільських і
міських), волосних, повітових, обласних. На обласному рівні органи
самоврядування очолював призначений Главою держави намісник, тобто
відбувалося злиття державної влади та місцевого самоврядування
Самоуправління та права людини і громадянина, об’єднані автором в
понятті „политическая свобода” визначаються найважливішим завданням
„Вільної Спілки”.

Згідно проекту місцеве самоуправління здійснюється сходами або
зібраннями, які мали по можливості представляти всі професії виборців та
перед якими були б відповідальні всі посадові особи, окрім суддів.

Активне виборче право на виборах всіх рівнів і пасивне виборче право на
общинному (сільському і міському), волосному та уїзному рівнях
надавалося особам, які досягай 21 року (пасивне на обласному і
державному – 25 років). Передбачалася особлива форма впливу на обранців
– „наказ” виборців.

Повсякденне управління суспільними справами в селах мало здійснюватися
сходами і обраними ними управою та старшиною, а в містах і містечках,
волостях, уїздах (повітах) і областях – думами, обраними на підставах
загального виборчого права, й управами, сформованими думами. Сходи і
думи могли доручати виконання своїх постанов старшинам і управам. Для
виконання деяких постанов дозволялося ще й засновувати окремі посади і
комітети.

До компетенції общинних, волосних і повітових органів самоврядування
Проект відносив: встановлення місцевих податків і зборів; розподіл
прямих державних податків; керівництво поліцією; завідування всіма
справами суспільного господарства, благоустрою, добробуту, початкової і
середньої освіти.

На обласні думи, управи та інші органи обласного рівня покладалося
вирішення питань, віднесених до компетенції общинних, волосних і
повітових органів, якщо воно неможливо їх власними силами; завідування
справами суспільного господарства, благоустрою і добробуту, які мають
обласний масштаб; нагляд за всією економічною діяльністю в області, за
збереженням і раціональним використанням природних ресурсів;
забезпечення і примноження всезагального багатства населення; нагляд за
публічною освітою, завідування середніми школами, які утримуються за
обласний рахунок, вищими школами і науковими установами; попередній
розгляд проектів загальнодержавних фінансових законів, проектів
нормативно-правових актів з питань місцевого життя; командування
збройними силами на своїй території під час державних заколотів.

Проект зазначає основні принципи таких взаємовідносин: незалежність
органів місцевого самоуправління; державні органи повинні мати право на
призупинення лише таких рішень місцевого самоуправління, які суперечать
законам та загальним інтересам державного союзу; суперечності між
органами місцевого самоуправління та загальнодержавними органами мають
вирішуватися Сенатом (вищим судом).

Конституційний проект 1905 р., підготовлений членами УНП (головний автор
– М. Міхновський) – Основний закон „Самостійної України” Спілки народу
українського – передбачає дворівневе здійснення місцевого
самоуправління: земськими і громадськими радами та їх виконавчими
органами і посадовцями. Проект передбачає, що регламентація місцевого
самоврядування має здійснюватися відповідно земськими і громадськими
законами та наводить лише своєрідні основи законодавства про місцеве
самоврядування: кожна земля і громада має свою раду; земські і
громадські ради обирають зі своїх членів виконавчий орган – управу; усі
урядовці є виборні; повноваження земських і громадських рад обмежуються
інтересами відповідного земства чи громади; президент і палати
наглядають за тим, щоб ради не виходили за межі своїх повноважень; ради
обираються шляхом безпосереднього, рівного, загального і таємного
голосування.

Конституційний проект М. Грушевського, викладений у статті
„Конституційне питання і українство в Росії'” передбачав кількарівневс
самоврядування, а головну увагу приділяв самоврядуванню на рівні
національних областей, яке мало здійснюватися через утворені на засадах
прямих виборів обласні сейми та їх виконавчі органи – уряди. Для цих
органів передбачалися широкі повноваження, зокрема у сфері освіти,
торгівлі, благоустрою, поліції, охорони здоров’я і т.д.

В наведених творах ми маємо змогу прослідкувати ставлення української
політичної еліти до місцевого самоврядування. Незакінчений та дещо
не-впорядкованій проект Андрузького починається саме з деталізованої
регламентації місцевого самоврядування. Драгоманов взагалі вважав
місцеве самоуправління основою суспільно-політичного устрою майбутньої
держави, її системотворчим чинником. А от радикальний національний
проект Міх-новського лише в загальних рисах торкається даного інституту.
Але визначальним є те, що всі автори приділяли гідну увагу місцевому
самоврядуванню, усвідомлюючи його значення.

Наукова розробка вченими та громадськими діячами другої половини

XIX – початку XX ст. теоретичної бази місцевого самоврядування як
суспільно-політичного явища та конституційно-правового інституту мала
велике значення як для конституційного будівництва в цілому, так і для
розвитку місцевого самоврядування в Україні зокрема. 1 сьогодні можна
успішно звертатися до викладених ними ідей, концепцій та принципів.

Література

І. Слюсаренко А Г., Томенко М. В. Історія української конституції. – К.:
Т-во „Знання”, 1993. інституту внутрішніх справ. – 2002. – № 1.

2 Захарченко М.А., Лещенко В.С 3 історії місцевого самоврядування в
Україні // Правничий часопис Донецького університету. – 1999. – №1(3).

Стецюк Н. Місцеве самоврядування у конституційно-правових доктринах в
Україні другої Пол. XIX – поч. XX століття // Вісник Львівського
інституту внутрішніх справ. -2002. -№1.

Федчун Н Історико-правові аспекти розвитку місцевого самоврядування в
Україні // Вісник Національної академії державного управління. – 2004. –
№ 3.

Овчарик Є.В.

курсант ДДУВС

(науковий керівник ~ к.і.н., доц. Васковський Р.Ю.)

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МІЛІЦІЇ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу
з німецько-фашистськими загарбниками. Війна поставила перед органами
міліції нові завдання, пов’язані безпосередньо з охороною країни,
зміцненням тилу і сприянням фронту.

У перший день війни Президія Верховної Ради СРСР видала Указ “Про
воєнний стан”. Воєнний стан оголошується в окремих місцевостях або по
всьому СРСР в інтересах оборони СРСР і для забезпечення громадського
порядку і державної безпеки.

Окрім роботи з охорони громадського порядку, яка за умов війни набула
особливо великого значення і особливо ускладнилася, органи міліції
виконували спеціальні доручення уряду, пов’язані з заходами політичного
та військово-господарського значення. І міліція з цим складним завданням
упоралася незважаючи на брак кадрів та інші труднощі [1, с. 85].

Період, який безпосередньо передував Великій Вітчизняній війні,
характеризується докорінною перебудовою усієї роботи міліції. Перебудова
була викликана тим, що боротьба зі злочинністю

та розкраданням соціалістичної власності і спекуляцією велася, головним
чином, у напрямі розкриття вчинених злочинів, щодо запобігання злочинам
достатніх заходів не вживалося. У зв’язку з цим на початку 1940 року
була проведена перевірка роботи органів міліції, яка виявила серйозні
недоліки. На підставі матеріалів перевірки було видано наказ, який
поклав початок перебудові всієї роботи органів міліції, насамперед
роботи по боротьбі зі злочинністю, охорони громадського порядку й
підтримання паспортного режиму.

У діяльності органів міліції по боротьбі зі злочинністю основна увага
приділялася створенню кваліфікованого підсобного апарату, запобіганню
злочинам.

У 1940 році за допомогою підсобного апарату було відвернено 1543
злочини, ліквідовано 613 грабіжницьких та злодійських угруповань [3, с.
125].

Боротьба зі злочинністю почала проводитися організованіше. Діяльність
органів міліції щодо боротьби з розкраданням соціалістичної власності та
спекуляцією пожвавішала, коли після очищення від негативних елементів
був створений дійовий кваліфікований підсобний апарат. Для поліпшення
роботи з охорони громадського порядку насамперед вживались заходи щодо
поліпшення зовнішньої постової служби [4, с. 98]. У липні 1940 року було
видано Статут постової служби, з уведенням якого конкретно визначилося
коло обов’язків постового міліціонера. Нові завдання, пов’язані
безпосередньо зі зміцненням тилу та сприянням фронту, розширили коло
обов’язків органів міліції. Основні функції міліції доповнилися такими
серйозними обов’язками, як: боротьба з дезертирством та особами, що
ухиляються від призову до військової служби, активний розшук дезертирів,
боротьба з мародерством, з поширювачами провокаційних чуток, контроль за
додержанням обов’язкових постанов військової влади, організація
громадського порядку й поновлення паспортної системи у районах,
звільнених від ворога [2. с. 15].

З початком війни в областях України, де було оголошено воєнний стан, усі
функції органів державної влади щодо питань оборони, забезпечення
громадського порядку і державної безпеки, як зазначалося, перейшли до
військових рад фронтів, армій, командування військових з’єднань. Велику
допомогу військовій владі надавали органи міліції. На постових,
патрульних міліціонерів, інспекторів ДАІ і дорожнього нагляду та інших
працівників міліції був покладений нагляд затим, щоб населення,
установи, підприємства виконували правила світломаскування.
Співробітники міліції зупиняли погано замасковані автомобілі та
електротранспорт, у водіїв, винних у цьому, вилучали посвідчення водія
[2, с. 20].

Органи міліції сприяли мобілізації автотранспорту для потреб армії. Вони
брали участь у підготовці матеріалів для складання мобілізаційних планів
і в прийманні машин. Міліція також брала участь безпосередньо у
евакуації населення і промислових об’єктів. Переселення і евакуація із
прифронтових районів вимагали значних нарядів міліції. Робота
часто-густо ускладнювалася тим, що проводилася у зоні обстрілу
противника. Міліції залишалася у зоні до останнього моменту і відходила
разом з частинами Червоної Армії.

Від початку воєнних дій повсюдно організовувалася посилена зовнішня
постова служба. У прифронтових містах і найближчих до фронту тилових
областях, у місцях найбільшого скупчення громадянського суспільства та
на околицях міст виставлялись додаткові пости й посилена патрульна
служба.

Разом з Червоною Армією ряд міліцейських підрозділів Молдови та України,
виконуючи завдання командування Південного фронту, брав участь у бойових
операціях. Особовий склад міліції Кіровоградської області у
серпні-вересні 1941 року обороняв підступи до міста Запоріжжя. Міліції
Львівської області охороняла військові об’єкти і обороняла підступи до
міста Первомай-ська.

10 серпня 1941 року військова рада Південного фронту винесла постанову
про створення військової бригади міліції, на яку було покладено: а)
організацію загороджувальних загонів по боротьбі з дезертирством б)
охорону комунікацій військових об’єктів у прифронтовій смузі [1. с. 92
].

У листопаді 1941 року бригада міліції була переформована в дивізію
міліції військ НКВС у складі трьох полків. У серпні 1942 року дивізія,
перебуваючи у розпорядженні Закавказького фронту, успішно виконувала
інші завдання командування. За роки війни накопичилася велика кількість
справ щодо нерозкритих вбивств. Багато хто з працівників районних і
міських відділень міліції вважав ці справи безнадійними. У зв’язку з цим
16 серпня 1943 року був виданий спеціальний наказ НКВС СРСР, який
пропонував переглянути справи по нерозкритих вбивствах і вжити заходів
щодо їх розкриття. На виконання цього наказу кримінальним розшуком на
місцях при сприянні і практичній допомозі відділу кримінального розшуку
центрального апарату була проведена велика робота, в результаті якої до
1 червня 1944 року, за неповними даними, розкрито частину «старих»
вбивств. Значну увагу органи міліції приділяли розшуку викрадених речей,
цінностей та майна і поверненню їх потерпілим [3, с. 143].

На початку війни була виявлена велика кількість фактів мародерства та
розкрадання державних і колективних цінностей. В окупованих містах і
селах гітлерівці варварськи руйнували і знищували пам’ятники. Як тільки
війська Червоної Армії звільняли той або інший район, працівники міліції
перевіряли стан пам’ятників і на підставі зібраних матеріалів доповідали
місцевій владі. За допомогою представників місцевої влади працівники
міліції складали хронологічні довідки про окупацію населених пунктів і
звільнення їх Радянською Армією. Всі документи систематизувалися,
описувалися і здавалися в обласні архіви.

Отже, Велика Вітчизняна війна закінчилася повною перемогою радянського
народу. Гідний внесок у цю перемогу зробили і тисячі співробітників
української міліції боротьбою зі злочинністю, розкраданням
соціалістичної власності, мародерством та розкриттям “старих” вбивств.

Література

1. Довбня В А Органиашино-правові засади діяльності військового
формування січови\ сгрільшв у визвольних шаіаяцях в Україні 1917-1920
років Автореферат дис к ю н -К НАВСУ.2003

2 Мшшя України історичний нарис події ‘ За заг ред Ю О Смирнова К
Видавим-

чий Дім “Ін Юре”, 2002. 3. Сидорчук Л А. Правові та організаційні
питання створення і функціонування

кримінальної міліції в Україні: Автореферат лис … к.ю.н. – К.: НАВСУ,
1998. 4 Тюріна О.В. Сучасні системи правоохоронних органів: Автореферат
дис. … к.ю.н. – К.:

Київський ун-т ім. Т. Шевченка, 2001.

Медяник В.А.

студент ДДУВС

ЗАХИСТ ПРАВ ЖІНОК В МІЖНАРОДНОМУ ТА УКРАЇНСЬКОМУ АСПЕКТІ

Протягом XXI століття діяльність щодо захисту прав жінок активізувалась
і дістала потужний глобальний імпульс. В контекст цього набуває
важливого значення світовий досвід розв’язання „жіночого питання”,
зокрема, діяльність ООН, Міжнародної організації праці та інших
міжнародних організацій в боротьбі проти дискримінації жінок і за
збереження їх прав.

Питання забезпечення прав людини є однією з важливих сфер
співробітництва держав на міжнародній арені. Додержання прав людини
уповноваженими органами кожної держави свідчить про визнання нею ідеалів
світового співтовариства та загальновизнаних принципів міжнародного
права, спрямованих на підтримання світового порядку. Світовим
співтовариством на основі тендерного підходу прийнято низку
нормативно-правових актів, які містять міжнародні стандарти реалізації
та захисту прав жінки і є обов’язковими до виконання
державами-учасницями. У процесі міжнародного співробітництва сформувався
і діє міжнародно-правовий механізм захисту прав жінки, який складається
з міжнародних норм, принципів та спеціальних міжнародних інституцій,
котрі здійснюють контрольні функції, що є важливим компонентом
міжнародного захисту прав людини.

Основною метою написання даного докладу є проведення дослідження
правового захисту жінок.

Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі задачі:

визначити найважливіші проблемні питання щодо становища жінок, які
потребують від держави та міжнародної спільноти розробки та прийняття
стратегічних заходів.

розглянути підходи стосовно розроблення сучасної концепції ролі і місця
жінки в суспільстві;

проаналізувати нормативно-правові акти, які направлені на захист прав
жнок;

Звичними елементами оцінки захисту прав жінок, їх соціального становища
в сучасному суспільстві виступають: 1) аналіз нормативно-правових актів
охорони жінок і материнства; 2) порівняння жінок і чоловіків у
суспільстві (соціально-економічній сфері); 3) участь, жінок у
суспільно-політичній сфері відповідно до попередніх етапів історичного
та економічного розвитку країни. В контексті цього набуває важливого
значення світовий досвід розв’язання „жіночого питання”‘, зокрема,
діяльність ООН, Міжнародної Організації праці та інших міжнародних
організацій в боротьбі проти дискримінації жінок і за забезпечення їх
прав. Перелік основних етапів цієї боротьби було складено Міжнародним
інститутом досліджень з захисту і забезпечення прав і інтересів жінок і
Фондом розвитку ООН для жінок.

В матеріалах ІУ Всесвітньої конференції в Пекіні (1995 рік),на якій
розглядалося становище жінок, було визначено найважливіші проблемні
сфери, що потребують від урядів, суспільства розробки та прийняття
стратегічних заходів. Це:

жіноча бідність, яка постійно зростає;

нерівність з чоловіками, неадекватні можливості у сфері освіти та
професійної підготовки, а також нерівні можливості доступу до них;

нерівність з чоловіками і неадекватні можливості в галузі охорони
здоров’я та суміжних галузях, нерівні можливості доступу до відповідних
послуг;

нерівність з чоловіками в справі управління природними ресурсами та
охорони довкілля;

насильство;

наслідки воєнних та інших конфліктів для жінок, зокрема тих, що живуть в
умовах іноземної окупації;

нерівність з чоловіками в галузі розподілу влади та прийняття
директивних рішень на всіх рівнях;

недосконалість механізмів, що мають сприяти поліпшенню стану жінок на
всіх рівнях і захисту їх прав;

стереотипність образів жінок у всіх системах комунікацій і, особливо, в
засобах масової інформації, нерівність у доступі жінок до них, а також
участі в діяльності цих систем;

дискримінація, що зберігається стосовно жінок, та порушення їх прав.

В сучасній українській юридичній науці проблемами захисту прав людини,
зокрема становлення інституту прав жінок і дітей, займалися такі відомі
вчені як М. Баймуратов, М. Буроменський, В. Денисов, В. Костицький, М.
Орзіх, П. Рабінович, Ю. Римаренко та їн., які зазначали, що права
людини, які мають не тільки індивідуальний, а й колективний характер,
повинні мати й особливий спосіб їх захисту. Можливість опротестування
дискримінаційних рішень має бути надана законом не тільки самому
потерпілому, а й у його інтересах відповідним громадським організаціям.

Дослідники жіночої проблематики виділили чотири підходи стосовно
розроблення сучасної концепції ролі і місця жінки в суспільстві:

1. Патріархальний підхід: має найбільшу кількість прихильників і
пов’язує всі негативні процеси з тим, що орієнтація на широку участь
жінок у суспільному виробництві як на головну царин} життєдіяльності
зруйнувала материнський інстинкт, призвела до глибокого падіння моралі,
підвалин сім’ї. Для оздоровлення суспільства послідовники цього напряму
пропонують надати материнству статус суспільно корисної праці.

Економічний підхід: репрезентований, головним чином, соціалістами, для
яких головною темою дослідження є процес інтенсифікації економіки, роль
у ньому людського чинника. Жінки розглядаються як специфічний
суб’єктивний чинник виробництва, ефективність їх праці недостатньо
висока через часті перерви у роботі, нижчу, порівняно з чоловіками,
кваліфікацію тощо. Звідси вимога скорочення зайнятості жінок у
суспільному виробництві.

Демографічний підхід: його прихильники розглядають „жіноче питання”
переважно з точки зору відтворення нової генерації. Аналіз статистики
свідчить: рівень народжуваності, як правило, обернено пропорційний
рівневі зайнятості жінок у суспільному виробництві. Представники
демографічного підходу вимагають соціального захисту материнства та
дитинства.

Егалітарний підхід: його виразники схильні розглядати суто „жіночий
аспект” моральної, економічної або демографічної проблематики. Навпаки,
моральні, економічні, демографічні явища розглядаються ними як різні
аспекти становища жінки в суспільстві, її соціального статусу.
Егалітарний підхід грунтується не на відносинах панування й
підпорядкування стосунків, а на відносинах взаємо доповнення у
суспільстві та сім’ї.

Процеси глобалізації питань тендерної рівності позначились і на
правовому розвитку України: вона підписала та ратифікувала ряд
міжнародних актів, спрямованих на ліквідацію дискримінації щодо жінок.
Серед них: Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо
жінок, Декларація ООН про викорінення насильства у ставленні до жінок та
дітей, заключні документи Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН
„Жінки у 2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток і мир у
XXI столітті”, Конвенції та рекомендації Міжнародної організації праці.

Основним (базовим) міжнародно-правовим документом, спеціально
призначеним захисту прав жінок, є Конвенція про ліквідацію всіх форм
дискримінації щодо жінок. Для спостереження за ходом її здійснення було
засновано Комітет по ліквідації дискримінації жінок, що складався з
вісімнадцяти експертів.

Конвенція була прийнята з метою недопущення дискримінації жінок,
оскільки держави учасниці занепокоєні тим, що, незважаючи на вже
прийняті Організацією Об’єднаних Націй та її установами загальні
резолюції, декларації та рекомендації, як і раніше мала місце значна
дискримінація щодо жінок, що перешкоджало і перешкоджає участі їх
нарівні з чоловіками; політичному, соціальному, економічному й
культурному житті своєї країни, заважає зростанні добробуту суспільства
і сім’ї тощо.

Конвенція визначає поняття «дискримінація щодо жінок» як будь-яке
розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямоване на
ослаблення, чи таке, що зводить нанівець визнання, користування або
здійснення жінками, незалежно від їх сімейного стану, на основі
рівноправності чоловіків і жінок, прав людини і основних свобод у
політичній, економічній соціальній, культурній або будь-якій іншій
галузі.

Основною правовою нормою Конвенції є заборона всіх форм дискримінації
щодо жінок у всіх галузях: у політичному і громадському житті, в сфері
зайнятості, шлюбі і сім’ї, материнства, охорони здоров’я, медичного
обслуговування, охорони праці під час вагітності тощо.

Стаття 2 Конвенції ООН 1979 р. .Дро ліквідацію всіх форм дискримінації
щодо жінок» проголошує основні вимоги до країн-учасниць, які можна
поділити на дві групи: 1) включення принципу рівноправності чоловіків і
жінок до національних конституцій або іншого законодавства, 2)
забезпечення за допомогою законів та інших відповідних засобів
практичного здійснення цього принципу.

В більшості країн світу, які ратифікували Конвенцію ООН 1979 р., перша
вимога виконана. Що ж стосується другої вимоги міжнародних стандартів,
то можливість її реалізації становить труднощі навіть для країн, які
називають себе державами з високим рівнем добробуту населення. Це
пов’язано з національними традиціями, релігійними і звичаєвими нормами,
а також з чинною практикою правозастосування.

За даними Комісії ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок, Конвенцію
ратифікувало більше 165 держав світу, що свідчить про масштабність
зазначеного документа, але разом з тим вона є договором, стосовно якого
дер-жави-учасниці висловили найбільшу кількість істотних застережень, —
545. Деякі з цих застережень позбавляють жінок не тільки гарантій,
зазначених у Конвенції, а й гарантій рівності та не дискримінації
відповідно до інших міжнародних механізмів захисту, зокрема в питаннях
громадянства дітей, народжених у шлюбі з іноземцем, рівності прав
чоловіка і жінки на розлучення, права на свободу вибору занять і
професій, реалізації права власності тощо.

Відповідно до рішень Віденської Всесвітньої конференції з прав людини
Комісія періодично розглядає доповіді держав-учасниць про хід виконання
Конвенції ООН 1979р., аналізуючи питання про сумісність застережень з
цілями і завданнями Конвенції 1979 р. згідно з сучасним розумінням
проблеми Тендерної рівноправності, та інформує держави про зроблені
висновки. В разі виявлення істотних розбіжностей Комісія має право
звернутися до Генерального секретаря ООН з проханням доповісти про цей
факт Генеральній Асамблеї, яка може звернутися до Міжнародного Суду із
клопотанням про надання консультативного висновку про те, чи не
суперечить нове застереження до Конвенції 1979 р. цілям і завданням
тендерної рівноправності.

Додатковий імпульс цьому процесові дало схвалення 6 жовтня 1999 р.
Генеральною Асамблеєю Факультативного протоколу до Конвенції про
ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, що допускає право подання
жінками і неурядовими жіночими організаціями індивідуальних скарг про
порушення Конвенції окремими особами, групою осіб або організаціями, які
зазнали шкоди або в іншій формі потерпши в результаті порушення прав,
передбачених Конвенцією.

З 1919 р. Міжнародна організація праці (далі „МОП”) прийняло 180
конвенцій і 187 рекомендацій з широкого спектра питань у сфері праці.
Більшість документів стосуються як чоловіків, так і жінок, за якими
жінки користуються такими ж правами, як і чоловіки, в різних сферах. Це
— основні права людини, зайнятість і навчання, умови праці або техніка
безпеки і гігієна праці. Крім загальних документів, МОП прийняла ряд
стандартів стосовно окремо працюючих жінок1.

З початку свого існування МОП приділяло багато уваги здійсненню заходів,
спрямованих на встановлення рівних можливостей для працюючих чоловіків і
жінок. Завдяки пріоритетності завдання, було досягнуто значних успіхів.

26 березня 1985 р. Рада Європи схвалила резолюцію про ліквідацію
насильства в сім’ї, зміст якої присвячено заходам щодо запобігання
насильству, налагодженню міждержавної інформації з цих питань,
розроблення рекомендацій щодо форм і методів можливого втручання
уповноважених державних органів у приватне життя при виявленні актів
насильства щодо жінок.

У державах з демократично орієнтованою тендерною політикою на захисті
прав та інтересів жінок найчастіше стоять спеціалізовані міністерства у
справах жінок (або у справах жінок і молоді). Так не тільки в
Скандинавських країнах, а й у Франції, Німеччині, усіх державах
Британської співдружності та інших країнах є міністерства у справах
жінок. Відповідні міністри цих країн координують свою політику і
регулярно (раз на три роки) проводять зустрічі.

Наявність спеціалізованого міністерства (або комітету) у справах жінок
свідчить про певні зміни у внутрішній політиці тієї чи іншої держави
щодо впровадження принципу тендерної рівноправності. Вони є центрами, що
визначають тендерну політику, розробляють рекомендації стосовно
досягнення тендерної рівноправності, наглядають за виконанням в усіх
сферах життя конституційних вимог рівноправності статей та положень
законів про рівноправність чоловіків і жінок.

У своїй діяльності міністерства у справах жінок повинні спиратися на
широке коло уповноважених щодо досягнення тендерної рівноправності в
органах державного управління і на великих підприємствах різних форм
власності. Таким чином, повинна формуватися система державних органів,
що стимулюють досягнення тендерної рівноправності і наглядають за ходом
її втілення в життя.

На сьогодні в Україні діє спеціальне Міністерство у справах сім’ї та
молоді, створене за Указом Президента України в грудні 1996 р. Подібні
органи діють і в інших країнах СНД. Наприклад, в Азербайджані є
Державний комітет із проблем жінок, в Узбекистані функцію міністерства у
справах жінок виконує відповідний Комітет, головою якого за посадою є
віце-прем’єр уряду країни. Однак жодна з названих вище структур не має
достатніх ресурсів і повноважень для забезпечення і послідовної
реалізації політики рівних прав і рівних можливостей чоловіків і жінок.
Відповідно до міжнародних стандартів і рекомендацій щодо захисту прав
жінок відповідальний державний орган повинен координувати і контролювати
дії органів виконавчої влади, співпрацювати з органами законодавчої і
судової влади, представляти інтереси певної соціальної групи в уряді,
мати бюджетне фінансування і професійно підготовлені кадри, спиратися у
своїх діях на пропозиції громадських організацій.

Основою для інституцюнального оформлення політики рівних прав і рівних
можливостей чоловіків і жінок в Україні має бути однойменний закон, який
міг би розвиватися через відповіді нормативні акти, конкретизуючи ст. 24
Конституції України, що проголошує рівність прав і можливостей чоловіків
і жінок в різних сферах життя. Закон повинен регулювати в першу чергу
процедурні сторони реалізації принципу рівних прав і рівних можливостей
осіб обох статей, а також регламентувати порядок застосування норм
галузевого законодавства.

Нагляд за додержанням прав людини взагалі і прав жінок зокрема можуть
здійснювати, поряд із судами, омбутсменами з прав людини та органами
виконавчої влади, також інші державні органи загальної або спеціальної
компетенції. Наприклад, в Ізраїлі, крім Бюро у справах жінок при
міністрі праці та добробуту, що координує державну політику в галузі
працевлаштування, спрямовану на залучення жінок до роботи поза
традиційно жіночими професіями, в усіх міністерствах є координатор
зайнятості жінок, який вживає заходів щодо реалізації рівних можливостей
для жінок, зайнятих на державній службі. Скарги жінок на дискримінацію з
боку державних службовців розглядає спеціальний інспектор у справах
зайнятості жінок при Комісії громадянських служб.

У США спеціальними органами можна вважати агентства з громадянських
прав, що наглядають за додержанням приватними підприємцями законів
штатів про антидискримінаційну практику в сфері праці і виконання ними
планів так званих позитивних дій щодо ліквідації дискримінації.

Допоміжні органи по захисту прав жінок іноді створюються і на
міжнародному рівні. Так, у Європейському Союзі є спеціальна Комісія з
рівних можливостей чоловіків і жінок, яка розробляє і затверджує
п’ятирічні плани по вирівнюванню становища осіб обох статей в країнах
ЄС, а також контролює хід їх виконання. У необхідних випадках Комісія
створює допоміжні органи, покликані усунути нерівну участь чоловіків і
жінок у тій або іншій сфері суспільного життя. Так, у ході реалізації
другого п’ятирічного плану було створено комітет із просування жінок на
відповідальні посади на радіо і телевізійні служби країн ЄС. При цьому
особливу увагу приділено забезпеченню участі жінок у розподілі засобів
трансляції, виборі та складанні програм.

В Україні нагляд за додержанням прав громадян, як індивідушіьних, так і
колективних прав жінок, покладено, крім іншого, на Генеральну
прокуратуру України, яка неодноразово звертала увагу на численні факти
порушення прав жінок, виявлені в ході прокурорських перевірок. Ці
порушення стосувалися переважно репродуктивних прав жінок, а також
затримки виплати заробітної плати, що є досить масовим порушенням
соціально-економічних прав.

Отже, державно-правовий механізм забезпечення рівних прав і рівних
можливостей чоловіків і жінок складається із: 1) діяльності органів
державної влади, до компетенції яких належать питання рівних прав і
рівних можливостей чоловіків і жінок; 2) комплексних механізмів
формування і розподілу державних ресурсів (бюджет, державні програми,
податкова політика, що включає підтримку благодійних, некомерційних,
правозахисних організацій, законодавство про соціальне замовлення та
ін.); 3) діяльності Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України;
4) судового і адміністративного захисту прав людини і громадянина.

Україна однією з перших країн світу проголосила у Конституції 1918р.
рівноправність статей і в усіх наступних конституціях (1937, 1978, 1996
рр.) послідовно втілювала в життя цей важливий демократичний принцип. До
того ж вона ратифікувала переважну більшість основних конвенцій ООН та
МОП, що регулюють питання рівноправності статей. Проте до повного
втілення в життя відповідних міжнародних стандартів ще далеко.
Недостатньо погоджена робота різних ланок державно-правового механізму
реалізації міжнародних норм у сфері прав людини. Недостатньою є також
активність жінок і жіночих громадських організацій в галузі захисту
своїх прав. Для активізації цих процесів необхідні високий рівень
розвитку особистості жінки, її політичної культури, свідомості,
психології, внутрішньої свободи.

В Україні недоторканність особи гарантується насамперед нормами
кримінального права. В КК України 2001 р. поряд із загальним порядком
відповідальності за порушення прав особи є також спеціальні розділи
«Злочини проти волі, честі та гідності особи» (III) та «Злочини проти
статевої свободи та статевої недоторканості особи» (IV). Важливо
відзначити, що в Україні здійснюються деякі практичні кроки по боротьбі
з насильством у сім’ї. Вперше серед країн СНД в Україні було прийнято
Закон „Про попередження насильства в сім’ї””, в різних містах (Києві,
Харкові, Донецьку та ін.) створені й активно діють кризові центри для
жінок, які стали жертвами насильства в сім’ї, та центри допомоги особам,
які пережили сексуальне насильство.

Верховна Рада України, керуючись Загальною декларацією прав людини,
Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок,
ратифікованими Україною міжнародними договорами про права і свободи
особистості, підсумковими документами IV Всесвітньої конференції із
становища жінок: ,Дії в інтересах рівності, розвитку та миру” (Пекін
1995р.) і постановою Верховної Ради України від 12 липня 1995р. „Про
рекомендації учасників парламентських слухань щодо реалізації в Україні
Конвенції ООН „Про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок”, надаючи
особливого значення ролі сім’ї та жінок у політичному, економічному,
історичному і культурному розвитку України, прагнучі поліпшення
демографічної ситуації, забезпечення реалізації сім’єю своїх функцій, а
також створення правових, суспїльно-економічних умов для поліпшення
становища сім’ї та жінок, підвищення їх ролі у суспільстві, найповнішого
розкриття їх інтелектуальних, духовних і творчих можливостей. Держава
взяла на себе обов’язки перш за все забезпечити рівні права і можливості
жінкам і чоловікам відповідно до основних умов свобод людини, вирішити
інші принципові проблеми, пов’язані з ліквідацією всіх форм
дискримінації щодо жінок.

Неможливо також залишити поза увагою і той факт, що з 01 січня 2006 року
вступить в дію, прийнятий Верховною Радою України, Закон „Про
забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків”, метою якого
є досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах
життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та
можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі
та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення
дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізувати рівні права,
надані їм Конституцією і законами України. Вказаний Закон визначає
основні напрями державної політики щодо забезпечення рівних прав та
можливостей жінок і чоловіків, механізм забезпечення рівних прав та
можливостей жінок і чоловіків у громадсько-політичній,
соціально-економічиій сферах та у сфері освіти.

Необхідно також відмітити важливу роль Суду — єдиного з найважливіших
інститутів забезпечення законності в демократичному суспільстві, основна
гарантія захисту прав і свобод людини, в тому числі в питаннях
генде-рної рівноправності. Суди здійснюють найбільш повну перевірку
доказів, наданих сторонами, судова процедура забезпечує змагальність
сторін і гласність судового розгляду.

З метою поліпшення становища жінок, підвищення їх ролі у суспільстві та
здійснення пріоритетних та першочергових заходів щодо виконання
заключних документів Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН „Жінки у
2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток та мир у XXI
столітті” в травні 2001 року Урядом України було затверджено
Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння
впровадженню тендерної рівності у суспільстві на 2001-2005 роки. Цим
планом зокрема передбачено:

забезпечити об’єктивне висвітлення у засобах масової інформації стану
виконання в Україні положень Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм
Дискримінації щодо жінок, Декларації ООН щодо викорінення насильства у
ставленні до жінок та дітей, заключних документів Спеціальної сесії
Генеральної Асамблеї ООН „Жінки у 2000 році: рівність між чоловіками та
жінками, розвиток та мир у XXI столітті”, Конвенцій та рекомендацій
Міжнародної Організації праці, а також цього Плану дій (постійно);

привести систему показників тендерного розвитку у відповідність з
вимогами ООН щодо підготовки Національних статистичних доповідей про
становище жінок та чоловіків – продовжувати вивчення, узагальнення та
поширення міжнародного досвіду у справі запобігання торгівлі жінками і
дітьми, проводити семінари, робочі зустрічі, „круглі столи” з цих питань
(постійно);

– розробити і подати пропозиції щодо поліпшення становища жінок, більш
широкого залучення їх до активної участі в усіх сферах життя
суспільства, сприяння розкриттю їх інтелектуальних і творчих
можливостей.

Отже, сьогодні спільним для всіх держав свпу є процес глобалізації
тендерної рівноправності, яка з правової точки зору проявляється в
піднесенні проблеми прав людини в цілому і прав жінки зокрема з
національного рівня на рівень міжнародного права, наслідком чого є
прийняття низки міжнародних конвенцій і декларацій, присвячених
тендерній проблематиці, визнання індивіда, незалежно від статі,
рівноправним суб’єктом міжнародного права. Перед світовим товариством
постає завдання виробити багатоцільову стратегію забезпечення тендерної
рівноправності осіб на національному, регіональному та міжнародному
рівнях

Для подолання негативних явищ щодо жінок необхідно.

домагатися недопущення насильства стосовно жінок у всіх сферах їхньої
життєдіяльності відповідно до Декларації про викоренення насильства щодо
жінок, прийнятої Генеральної Асамблеєю ООН у грудні 1993р.;

-удосконалювати чинне законодавство – розробити цивільно-правові санкції
для покарання за правопорушення і відшкодування збитків, заподіяних
жінкам, що піддалися насильству, у тому числі насильству в сім’ї,
оскільки в сучасних умовах воно не створює надійного правового від
різних зловживань щодо жінок;

розробити механізм взаємодії з неурядовими організаціями, що займаються
проблемами реабілітації жінок, які зазнали насильства. Розвивати широку
мережу служб, що забезпечують допомогу жертвам насильства;

-удосконалювати статистичну звітність, у тому числі щодо злочинів
стосовно жінок, з метою одержання повної і об’єктивної інформації про
усі форми насильства, а також заохочувати дослідження про причини,
характер, ступінь і наслідки насильства, про ефективність заходів для
попередження і його викоренення.

забезпечувати інформаційну, освітню і виховну роботу зі зміни
традиційних стереотипів, основаних на перевазі однієї статті над іншою,
з обов’язковим включенням у навчальні програми спеціальної підготовки з
попередження насильства можливого щодо жінок;

розробляти заходи, включаючи законодавчі, спрямовані на ліквідацію
сексуальної експлуатації жінок, у тому числі заходи для скорочення
масштабів проституції”

Література

Готовченко В Права жінок в Україні піл кутом зору міжнародно-правових
стандартів //Вісник Академії правових наук України -2004 -№4(39)

Гурська Т Деякі аспекти права жінок на особисту недоторканість //
Підприємництво, господарство, право 2002 – К» 12

Дашковська О Регіональні механізми захисту прав жінок
порівняльно-правовий ана-тіз // Вісник Академії правових наук України –
2004 – 1(36)

Дашковська О Правове становище жінки наприкінці XXI століття
порівняльний аналіз // Вісник Академії правових наук України – 2004 — №
] (32)

Дашковська О. Міжнародні механізми забезпечення тендерної рівності //
Вісник Академії правових наук України. – 2005 – і (40).

Дашковська О Національні державно-правові механізми захисту прав жінок:
світовий досвід і шляхи вдосконалення // Вісник Академії правових наук
України. – 2004 -№2(37).

7 Дашковська О. Право на гідність та особисту недоторканість особи,
тендерний аспект // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – №
4(39).

Законодавче забезпечення прав жінок в Україні: декларація та реальність
//Людина і політика. – 1999. – № 6.

Клочков В. Охорона та захист прав і свобод людини та громадянина //
Прокуратура, людина, держава – 2005. – № 4(46).

Ломакина М.В. Международная защита прав женщин // Московский журнал
международного права. – 1996 – № 6.

Міхненко Л.В. Процеси глобалізації і „жіноча проблематика” і правовий
захист жінок у сучасному українському суспільстві // Світова цивілізація
і міжнародні відносини. -2002.-X» 1.

Рабінович П , Раданович Н. Національна імплементація міжнародних
договорів щодо прав людини // Юридична Україна. – 2003. – № 4.

Легеза Є.О.

курсант ДДУВС (науковий керівник-к.ю.н. ЛабенськаЛ.Л.)

СТАНОВЛЕННЯ ПАРТІЇ ЯК СУБ’ЄКТА ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ

Сучасне розуміння сутності політичної партії як спеціалізованої
організаційно впорядкованій асоціації, шо об’єднує найбільш активних
прихильників тих чи інших ідей (ідеологій, лідерів) та служить для
боротьби за завоювання політичної влади для здійснення своїх статутних
цілей, виникло за часів буржуазних революцій у Західній Європі та у
Південній Америці у другій половині XVIII сторіччя.

Натомість про політичну партію як суспільно-правове явище говорили ще за
античних часів. Так, Аристотель у своїй праці “Політика” зазначав, що
“завершальною метою всіх наук та мистецтв є благодать; найвища ж
благодать є пріоритетною ціллю головної з всіх наук та мистецтв –
політики”. Таким чином, очевидно мета політичної діяльності не зазнала
суттєвих змін -досягнення благодаті, розуміння якої для кожного своє.

Вперше термін “партія” також з’явився у працях Аристотеля – у Греції за
його свідченнями з’явилися партії мешканців гори (мається на увазі
Олімп) – до неї переважно належали вихідці з аристократичних заможних
сімей, партії мешканців рівнини та прибережної частини міста у Афінах –
членами цих партій були громадяни, нижчі за своїм станово-класовим
положенням, ніж члени партії мешканців гори.

Однак, не зважаючи на наявність у назві того чи іншого суспільного
об’єднання терміну «партія», не можна говорити, що за часів античності
вже існували політичні партії у сучасному організаційному та правовому
розумінні цього соціального явища.

Так само не з’явилися політичні партії у сучасному розумінні за часів
феодалізму.

їх перші ще недосконалі організаційні форми дали про себе знати у часи
зародження буржуазного революційного руху – і тоді вони виступали як
угруповування прибічників короля та феодалів, з одного боку, та
захисників інтересів буржуазії, її різноманітних фракцій – з іншого
боку.

Перші масові політичні партії з’являються у Англії у 1861 році – на
основі організації виборців і мали назву “торі” та “віги'”.

Причинами виникнення політичних партій слід виділити наявність
різноманітних поглядів про належний політичний устрій суспільства та
належне вирішення конкретних політичних, економічних, соціальних та
духовних проблем; соціальну нерівність, в наслідок якої групи осіб, що
обіймали владне становище у суспільстві відстоювали виключно інтереси
певної соціальної спільноти, що в свою чергу викликаю незадоволеність
частини суспільства своїм становищем, яке також сприяло зародженню
політичних рухів. Також значне місце у процесі становлення і розвитку
політичних партій посідають причини національного та етнічного характеру
– саме такі причини покладені в основу виникнення більшості партій країн
Африки, Латинської Америки.

Передумовами виникнення масових партій стало введення загального
виборчого права у країнах Західної Європи та у США, необхідного для
формування представницьких інститутів, адже саме політична партія
забезпечує необхідний зв’язок між народом та представницьким механізмом,
а у чинній Конституції Італії діяльність політичних партій розглядаються
як навіть прояв прямого чи безпосереднього народного суверенітету. І
нині головною функцією діяльності політичних партій є електоральна, що
визначається власне сутністю їх як організацій, призначених для
завойовування та здійснення державної влади легальним шляхом – тобто,
беручи участь у виборчому процесі.

Література

История политических и правовых учений Хрестоматия для юридических вузов
и факультетов / Сост и общ ред проф , д-р ист наук Г Г Демиденко –
Харьков 1999 -С 40

Гавадов Г Т Политология Учебное пособие – М . ФАИР-ПРЕСС, 2000 – С 99

Гелей С Д Ругар С М Основи політологи. Навч посібник – 3-є вид, перероб
і дои -К Тов-во «Знання», КОО, 1999 -С 164-165

Введение в политологию Наука о политике Учебное пособие для студентов
вузов В 2 ч -Ч 2/Под ред ГоловченкоГТ Горчач Н И -Х, 1995 -С 190-191

Конституции зарубежных государств Учебное пособие – М Изд-во БЕК, 1996 –
, Політологія Посібник для студентів вищих навчальних закладів ‘ За ред
О В Бабкшої, В П Горбатенко – К Вид центр Академія”. 1998 – С 197

ПИТАННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ТА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Борисенко А.О.

студент Національного гірничого університету (науковий керівник – к.ю.и.
Легеза Ю.О.)

ПРИВАТИЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА УКРАЇНИ, ЯК СПОСІБ НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

В умовах Євроінтеграційних процесів сьогодення в економіці України
велике значення грає реформація відносин власності, роздержавлення й
поява нових видів власності, що буде сприяти розвитку ринкових відносин,
нових видів господарювання, завдяки чому з’явиться можливість зменшити
дефіцит Держбюджету, що з року в рік переслідує нашу державу при всих
урядах країни. Та направити отримані від приватизації гроші на виконання
продекламованих державних програм України (підвищення пенсій, заробітної
плати та ін.).

У зв’язку з тим, що процес приватизації, не може відбутися в короткий
термін, особливого значення набуває питання про становлення орендної
форми господарювання, що буде сприяти цьому процесу. При розгляді цієї
проблеми варто враховувати накопичений світовий досвід, а також
особливості економіки України.

Метою написання дослідницької роботи є більш детальне вивчення процесів
приватизації, які відбуваються в Україні в сьогоденні.

Джерельну базу дослідження складають нормативно-правові документи:
Конституція України, закони, накази Президента та Рішення Верховної ради
України.

Процес приватизації, що офіційно почався в Україні 1 грудня 1992 р., та,
був відрегульований, перш за все, законом України “Про приватизацію
майна державних підприємств”[1], складний і суперечливий. Існує велика
розмаїтість точок зору у відношенні цілей, форм, термінів приватизації,
ступені готовності України до неї і т.д. І хоча процес вже почався
більше 10 років тому, з огляду на актуальність теми для громадян нашої
держави та країни в цілому, пропонуємо своє бачення цієї проблеми в
загальнотеоретичному плані, а, також аналіз організаційних форм
приватизації зокрема.

Згідно зі статтею 345 Цивільного Кодексу («Набуття права власності у
разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній
власності»), кожна фізична або юридична особа може набути право
власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в
комунальній власності, та ця приватизація здійснюється у порядку,
встановленому законом

Необхідність процесу роздержавлення і приватизації майже ні в кого не
викликає сумнівів і улаштовується, по перше положенням економіки й
суспільства в цілому, по-друге, присвоєння статусу «країна з ринковою
економікою» та Євро’нтеграцп держави, по-третє, поняттям уродженої
економічної активності приватного власника, по-четверте, визнанням того
визначення, що своя власність – це основа свободи особи

Приватизація є головною складовою частиною економічної реформи, її
стратегією й тактикою Це процес, якому притаманні глибинні властивості,
пов’язані з кардинальною зміною соціальних структур, зміною
суспільно-економічного ладу в Україні

Згідно з державною програмою Кабінету Міністрів України 2005р під
приватизацію державного майна попали бдизько 200 підприємств середніх та
великих розмірів, що веде до зменшення дефіциту бюджету держави,
відроджує їх виробництво часів «розквіту» підприємства, збільшенню
робочих місць на фоні перебування цих підприємств в державній власності
та постійного скорочення кадрів на них, а також збільшенню надходжень в
бюджет за рахунок оподаткування Але не треба, на думку дослідника, так
фанатично проводити політику держави стосовно приватизації, що може
завдати шкоди національним інтересам України

Існує, закріплений в нормативно-правових актах перелік об’єктів
стратегічною призначення, що не підлягають приватизації, за для
національної безпеки та національних інтересів держави

Що ж розуміється під поняттям „приватизація”9 Якщо виважено підійти до
аналізу цього поняття, то

у вузькому розумінні – це процес переходу будь-якої форми власності
(державної, особистої, колективної, інтегрованої тощо) у приватну,

у широкому змісті – це поняття на практиці, у літературі, офіційних
документах розглядається як форма роздержавлення, перетворення
(трансформація) державної власності в інші форми власності [2]

При такому підході під роздержавленням мається на увазі загальний процес
переходу від тоталітарної державної економіки, як пережитку часів СРСР,
до економіки змішаної, багатоукладної, плюралістичної, поліфонічної
(багатоголосої), що зв’язано з чотирма «Д», а саме 1) денаціоналізацією,
2) демонополізацією, 3) демократизацією, 4)децентралізацією економіки
Врешті-решт, це звільнення держави від функції прямого безпосереднього
господарського управління виробництвом

Одна з шлей приватизації полягає в тому, щоб за рахунок продажу
державних підприємств, здебільшого тих, що знаходяться в поганому стані,
дістати кошти, якими можна було б хоч частково зменшити дефіцит
держбюджету 1а за рахунок передачі цих підприємств у приватну власність,
відтворювати їх колишню роботу шо в свою чергу приведе до збільшення
кількості надходжень до Держбюджету за рахунок сплати ними податків.
Головним змістом приватизації повинні стати саме інвестиційні процеси,
що можуть привести до структурних змін.

При розробці будь-якої концепції приватизації є цілий ряд загальних
вимог, висунутих у відношенні приватизаційного процесу:

упорядкування юридичних прав власності і фактичного права розпоряджатися
нею;

зведення до мінімуму передумов зловживань у процесі приватизації.

пошук оптимального рішення капіталомісткості внутрішнього ринку,

створення умов, що забезпечують зацікавленість населення в приватизації
і підтримка цієї зацікавленості в процесі її проведення;

необхідність соціального захисту населення в процесі приватизації;

заборона на використання виторгу від приватизації для субвенцій слабким
підприємствам;

Для здійснення моніторингу процесів перетворення відносин власності й
ефективного функціонування підприємств у постприватизаційний період
важливо удосконалити класифікацію форм господарювання і розшириш
державну статистичну звітність, що призведе до зменшення зловживань у
процесі приватизації.

В державі існує 8 способів приватизації державного майна:

Викуп об’єктів малої приватизації – спосіб приватизації, при якому
власником об’єкта стає товариство покупців, утворене його працівниками.
Цей спосіб приватизації не передбачає конкуренції покупців.

Викуп державного майна підприємства з альтернативним планом
приватизації, по якому власником об’єкта і його частини стає товариство
покупців, утворене його працівниками відповідно до розробленого
покупцями планом, що є альтернативним до плану, запропонованому комісією
з приватизації.

Викуп державного майна, зданого в оренду з викупом, – спосіб
приватизації, по якому власником об’єкта стає орендар, відповідно до
договоре оренди.

Продаж на аукціоні – спосіб приватизації, по якому власником об’єкта
стає покупець, що запропонував у ході аукціону максимальну ціну.

Продаж за комерційним курсом – спосіб приватизації, по якому власником
об’єкта стає покупець, що запропонував найкращі умови подальшої
експлуатації об’єкта, чи при рівних умовах найбільшу суму.

Продаж за комерційним курсом – спосіб приватизації, по якому власником
об’єкта стає покупець, що запропонував при фіксованих початкових цінах
найвищу ціну.

Продаж по конкурсі з відстрочкою платежу – спосіб приватизації, по якому
власником об’єкта стає покупець, що на конкурсній основі домігся права
сплатити за придбання об’єкта з відстрочкою платежу на три роки, на
умовах передоплати 30% його вартості.

8. Продаж акцій відкритих акціонерних товариств – спосіб приватизації,

по якому власниками акцій, перетворених у відкриті акціонерні товариства
державних підприємств, на конкурсній основі стають покупці, що
запропонували найбільшу ціну за найбільшу кількість акцій після
реалізації” акцій на пільгових умовах.[3]

В процесі вивчення приватизаційних процесів в Україні дослідник дійшов
до висновків, що приватизацію необхідно проводити перш за все маленьких
підприємств, адже це дасть поштовх на розвиток малого та середнього
бізнесу, про розвиток якого декларується головою країни та урядом. Також
потрібно улаштувати життєвий порядок так, щоб у суспільстві було
якнайбільше власників, але стежити, щоб акціонерів, що володіють одним
підприємством, було не дуже багато. Інакше річні збори акціонерів
стануть некерова-ними. Державне підприємство, що працює погано, можна
продати приватному підприємству, бажано акціонерному, що допоможе
вивести його з кризи. Також необхідно прийняти ряд НПА, щодо заборони
приватизації великих підприємств іноземцями для забезпечення
національної безпеки та національних інтересів України.

Отже, процеси приватизації сьогодення проводяться значно прозоріше та
чесніше ніж раніше, що говорить про демократичні перетворення в державі
(про що свідчать данні Freedom House 2005р.), і це відкрило багато
перспектив, перш за все це вступ до НАТО та Євросоюзу. Також при
проведенні державної приватизації уряд повинен пам’ятати, щоб
приватизація проходила на основі економічної доцільності і не шкодила
національним інтересам нашої держави.

Література

Закон України про приватизацію майна державних підприємств // Відомості
Верховної Ради України. -1992. -№24. -348 с.

Павлішенко М. Роздержавлення і приватизація’ новий погляд на проблему //
Економіка України.-1994.-№9.

Вісім способів приватизації//Скарбник -1994.

Савченко Д.О.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИН

З’ясування способів дії положень Господарського кодексу України у
частині регулювання господарських договірних відносин у часі, які
встановлюються темпоральними нормами прикінцевих та перехідних положень
цього кодексу є надзвичайно важливими в сучасних умовах розвитку
України. Питання дії норм ГКУ у часі є надзвичайно актуальним з огляду
на численні проблеми, які стали виникати в практиці правореалізації та
судового право-застосування після набуття кодексом чинності. Безперечно,
точне визначення меж дії нормативно-правового акта (в часі, просторі, за
колом осіб) виступає елементарною, первісною умовою правового
регулювання, оскільки з цими межами пов’язується реалізація вимог
законності [3, с. 237]. Можливо, не в останню чергу, саме ця обставина
пояснює відсутність у господарсько-правовій літературі більш-менш
ґрунтовних теоретичних досліджень темпо-ральних норм. На
загальнотеоретичному рівні до проблеми дії нормативно-правових актів у
часі зверталися, зокрема, О. Беляневич, С. Алексеев, Д. Бах-рах, С.
Погребняк, але в цілому проблема не перебувала в центрі уваги
правознавців.

За загальним правилом дія нормативно-правового акта починається з
моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним
чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший
нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Разом із тим із прийняттям нових законів, перш за все великих
кодифікованих актів, необхідним виявляється «пристосування» існуючих
правовідносин до нових вимог. Ця мета досягається за допомогою
особливого виду норм – оперативних. Оперативні норми як правила, що
регулюють дію нормативних правових актів у часі (порядок набуття
чинності нормами права, припинення їх дії. вибір належних до
застосування норм), отримали назву темпоральних. Темпораль-ні норми, як
і норми-дефініції, декларативні норми, норми-принципи, колізійні норми,
відносяться до так званих спеціалізованих норм права.

Про важливість проблеми визначення меж дії закону у часі свідчить
конституційний рівень її регламентації. Виходячи із змісту ч. 1 ст. 58
Конституції України та наданого їй Конституційним Судом України
тлумачення в рішенні у справі про зворотну дію в часі законів та інших
нормативно-правових актів від 09.02.1999 р. [4] можна стверджувати, що:
1) норма ч. 1 ст. 58 Конституції України не поширюється на закони та
інші нормативно-правові акти, які пом’якшують або скасовують
відповідальність юридичних осіб; 2) зворотна дія законів та інших
нормативно-правових актів допускається як виняток у випадку пом’якшення
або скасування відповідальності особи; 3) правопорушенням може
визнаватися лише така дія, яка на час її вчинення визнавалася такою, що
суперечить закону. Проте надання зворотної дії в часі таким
нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки
про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Розв’язанню проблеми дії в часі норм ГКУ, що регулюють господарські
договірні відносини, мають передувати декілька загальнотеоретичних
пояснень. У зазначеному рішенні Конституційний Суд України назвав три
типи дії темпоральних норм: негайна дія, ультраактивна дія, зворотна
дія. Такі типи нормашвно-правового акта в часі виділялися і в загальній
теорії нрава [З, с. 241-246] Разом із тим, як зазначає Д. Бахрах, така
класифікація може бути точнішою, якщо при визначенні типу дії нової
норми (перспективна дія, негайна дія, зворотна дія) буде враховуватися
тип припинення дії старої Насамперед, слід констатувати, що в ГКУ
закріплені всі способи дій нормативно-правового акта у часі
(перспективна, негайна, зворотна дії). При цьому негайна та зворотна дія
охоплюють і ультраактивпу форму (переривання старого закону), що має
значення для регулювання господарських договірних відносин, які виникли
до набуття кодексами чинності та продовжують існування після цього. Коли
йдеться про переривання старого закону, то мається на увазі Закон
України «Про підприємництво» та Закон України «Про підприємства в
Україні», скасовані в силу п. 2 Прикінцевих положень ГКУ.

Слід зазначити, що серед загальних положень Господарського кодексу
(глава 1) немає спеціальної статті, яка б регулювала темпоральну дію
актів господарського законодавства. Буквальне тлумачення темпоральних
норм ГКУ, у тому числі щодо зворотної дії положень ГКУ, що містяться у
п. 5 Прикінцевих положень і присвячені лише відповідальності, у тому
числі за порушення господарських договірних зобов’язань, дає підстави
визначити такі варіанти дії норм ГК про господарські договори у часі:

за загальним правилом положення ГКУ щодо відповціальності за порушення
господарських зобов’язань, якщо ці порушення були «вчинені до 01.01.2004
р., не застосовуються;

за загальним правилом застосовуються положення ГКУ щодо відповідальності
за порушення господарських зобов’язань, якщо ці порушення були вчинені
після: 01.01.2004 р.;

положення ГКУ щодо відповідальності за порушення господарських
зобов’язань не застосовуються, якщо ці порушення, хоча і були вчинені
після 01.01.2004 р., але договором встановлена інша відповідальність;

як виняток положення ГКУ щодо відповідальності за порушення
господарських зобов’язань, якщо ці порушення були вчинені до 01.01.2004
р., застосовуються у випадку, коли пом’якшується відповідальність за
такі порушення.

Отже, на нашу думку, в зазначеному пункті правильно визначені способи
дії норм ГКУ щодо відповідальності за порушення договорів і з
загальнотеоретичних позицій, і з точки зору переваги договірної
регуляції над нормативно-правовою.

Порівнюючи ГКУ з іншими нормативно-правовими актами, такими як Цивільний
кодекс України, то спільним для ГКУ та ЦКУ є те, що в них зафіксовано
загальне правило про перспективну дію (на майбутнє) положень цих
кодексів (темпоральна норма абзацу 2 п. 4 Прикінцевих положень ГКУ,
абзацу І п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК). Крім того, в цій
правовій ситуації слід враховувати і те, що Господарський кодекс не мав
свого «попередника» {образно порівнюючи із ЦКУ, «старого Господарського
кодексу»), через що правовою основою переважної більшості господарських
договорів на момент їх укладення слугували не положення ЦК 1963 р., а
спеціальні законодавчі акти, які і після набуття чинності ГКУ та ЦКУ
залишаються цією основою як чинні нормативно-правові акти, тобто
складнощів із вибором належної норми не виникає, коли договірні
відносини виниклії після 01.01.2004 р. Також не повинно виникати проблем
у правозастосуванні, коли господарські договірні відносини виникли і
завершилися до набуття чинності ГКУ та ЇДКУ, тобто до 01.01.2004 р. У
цьому випадку спори, що виникають із господарських договірних відносин,
повинні вирішуватися за правилами закону, який діяв на момент їх
існування, тобто має місце ультраактивна форма.

У цілому слушною, на нашу думку, є пропозиція С. Погребняка про те, що
законодавчо необхідно для кожної галузі права встановлювати основний
напрям дії закону в часі, причому для нормативних актів приватного права
таким основним напрямом бажано було б визнати переживаючу дію, оскільки
це дозволяє врахувати інтереси осіб, які вступили у правовідносини до
видання нового нормативного акта, зазначає Олена Беляневич . Щодо
господарських договірних відносин ми можемо достатньо впевнено
стверджувати, що основними способами дії норм про господарські договори
у часі мають бути перспективна дія та негайна дія, що охоплює й
ультраактивпу форму (переживаючу дію старого закону). Отже, повинна
виключатися зворотна дія нового законодавства, за винятком випадків,
коли відносно цього є пряма вказівка в законі і вона пов’язується із
включенням у закон імперативних правил.

Література

Бахрах Д.Н. Действие норм права во премеми’ теория, законодательство,
судебная практика. -ML, 2004. – 224 с.

ЧердахцввА. Ф. Толкование права в договоре.-М., 2003 .-381 с

Алексееа С. С. Общая теория права; В2т. -М., 1982.-Т. 2 -360 с.

Офіційний Вісник України. – 1999. – № 7. -Ст. 255.

Беляневич O.A. Стаття “Дія норм господарських договорів у часі”

Господарський кодекс України.

ІГогребняк С. П, Колізії у законодавстві України та шляхи їх
переборення: Автореферат, канд. юрид. наук. – X., 2001. – 20 с.

Турчина В.В.

студентка Національного гірничого університету (науковий керівник –
к.ю.н. Лебідь Н.В.)

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ДОГОВОРУ НАЙМУ

Договір майнового найму належить до класичної групи договорів, що відомі
цивільному праву ще за часів стародавнього Риму. У римському праві
договір майнового найму (Госайо-сопсіисііо) розглядався як окремий
договір, який охоплював досить широке коло цивільно-правових відносин.
Римські юристи під договором майнового найму розуміли договір, згідно з
яким наймодавець зобов’язувався надати наймачеві майно для тимчасового
користування, а наймач зобов’язувався сплачувати наймодавцеві грошову
винагороду й після закінчення договору повернути надане майно .[3, с.
544]

Внаслідок рецепції положень римського приватного права цивільне право
багатьох країн континентальної правової системи перейняло всі ознаки
договору майнового найму, відомого ще з часів римського права. Не стало
винятком і цивільне законодавство України. За договором найму
наймо-давець передає або зобов’язується передати наймачеві майно в
користування за плату на певний строк (ст. 759 ЦК України). [2]

У сучасному цивільному праві місце договору майнового найму в системі
договірних зобов’язань обумовлене правовою метою (правовим наслідком)
договору – надання майна в тимчасове користування. Разом із тим
спрямованість договору найму на надання майна в тимчасове користування
зумовлює питання: яким чином повинна досягатися основна мета договору
найму – наймодавець на обумовлений договором строк повинен передати
наймачеві в фактичне володіння предмет найму й надати йому повний обсяг
прав стосовно предмета найму, або наймодавець повинен тільки створити
належні умови для того, щоб наймач протягом строку договору міг
безперешкодно користуватися предметом найму, і надати для цього лише
достатній обсяг прав. У першому випадку наймачеві надається весь
комплекс прав, пов’язаних з володінням і користуванням предметом найму.
Іншими словами, предмет найму надається у володіння і користування. У
другому випадку наймачеві право володіння не надається, йому надається
тільки комплекс прав, пов’язаних із користуванням предметом найму.
Іншими словами предмет найму надається тільки в користування.

Такий підхід до визначення правової природи договору найму зумовлений
дуалізмом цивільного права, а саме поділом його на речові й
зобов’язальні правові інститути. В разі, якщо особа стосовно речі має
право, яке надає їй можливість безпосередньо впливати на неї (тобто коли
об’єктом права є річ), таке право прийнято називати речовим. .Якщо особа
не має безпосереднього права на річ, а має тільки право вимагати від
другої особи надання такої речі (тобто коли об’єктом права є дія іншої
особи), таке право прийнято називати зобов’язальним. [5,
с.74]Розглядаючи співвідношення речових і зобов’язально-правових прав у
договорі майнового найму, не можна не згадати висловлену з цього приводу
думку Д. Месра. Вчений відзначав, що межі, за якими речові права
відділяються від зобов’язально-правових, не займають якогось постійного
місця, а залежать від ступеню юридичного побуту .[5, с.54]

Дійсно аналізуючи розвиток договору майнового найму, починаючи з часів
римського права й закінчуючи сучасною цивільно-правовою доктриною, можна
визначити декілька позицій стосовно правової природи договору майнового
найму. Погляди вчених стосовно існування в договорі
зобов’язально-правових і речових елементів зводяться до трьох точок
зору: необхідно відносити договір майнового найму до
зобов’язально-правових договорів, до речових договорів або ж необхідно
визнати поєднання в договорі майнового найму як зобов’язально-правових,
так і речових елементів.

Перша точка зору про зобов’язально-правову природу договору майнового
найму була поширена в римському праві. Римське право визнавало лише
зобов’язально-правову природу договору майнового найму, У римському
праві були відсутні такі добре відомі сучасному цивільному праву речові
елементи договору майнового найму: право слідування, речові засоби
захисту прав наймача як титулованого власника . Наймач, який утримував у
себе річ, надану за договором найму, розцінювався лише як утримувач на
чуже ім’я, Наймач міг здійснювати захист своїх прав на надану йому за
договором найму річ від різних посягань із боку інших лише через
наймодавця .

Друга точка зору про речову природу договору майнового найму набула
поширення в дореволюційному цивільному праві й лишається однією з
найпоширеніших у сучасному цивільному праві.[1, с. 57]

У сучасному цивільному праві визначення договору майнового найму нічим
не відрізняється від визначення договору майнового найму за римським
правом, проте правове положення сторін істотно різниться. У договорі
майнового найму втілено цілий ряд речових елементів: право слідування,
яке поля-гас в тому, то перехід права власності або іншого речового
права на надане за договором найму майно до іншої особи не є підставою
для зміни чи розтягнення договору найму (ст.769 ЦК України); визнання
наймача титулованим власником та наділення його правом застосовувати всі
можливі речові способи захисту своїх прав (право на віндикаційний та
негаторний позови) (глава 20 -ЗО ЦК України).[2] Тому в сучасній
цивілістичній доктрині досить поширеними є погляди, що надання права
користування спричиняє й надання права володіння. Такий висновок
обґрунтовують тим, що реалізувати право користуватися предметом найму не
можна без отримання його у володіння .

Третя точка зору полягає в поєднанні в договорі найму як речових, так і
зобов’язально-правових елементів. Питання про необхідність втілення в
договір майнового найму поряд із зобов’язально-правовими речових
елементів підіймалося ще в дореволюційному цивільному праві. Погляди про
необхідність закріплення в договорі найму речових елементів набули
поширення на початку XX ст. Так, розглядаючи сутність договору майнового
найму та співвідношення в ньому збов’язально-правових і речових
елементів, Д.І. Ме-єр писав, що правові відносини, які виникають із
договору майнового найму, є досить зрозумілими: наймач має право
вимагати від наймодавця, щоб він надав йому в користування майно, а якщо
характер майна такий, що користування передбачає і володіння ним, то
наймач має право вимагати надання його й у володіння . Вказана позиція
була підтримана й була взята за основу при підготовці проекту Цивільного
уложення Російської імперії, який виносився на розгляд Державної думи в
1913 р.

У цивілістичній доктрині радянських часів співвідношення речових і
зо-бов’язально-нравових елементів у договорі майнового найму не було
предметом особливої уваги.[7. с.67] Указаній проблемі почали приділяти
увагу дише в сучасній цивілістичній доктрині. У сучасних виданнях із
цивільного права вирішення проблеми надання предмета найму у володіння і
користування або тільки в користування зведене до питання: чи відповідає
такий розподіл прав за договором майнового найму його сутності. Вказане
питання в юридичній літературі вирішується наступним чином: надання
наймачеві предмета найму у володіння і користування або тільки у
володіння не змінює сутності договору найму, оскільки в обох випадках
лишається незмінною основна правова мета договору – надання майна в
користування. Наприклад, A.A. Іванов, виказуючи на особливості договору
майнового найму, зауважує, що основне право наймача за договором найму є
саме користування предметом найму, тому кожний наймач визнається
користувачем, але не кожний – власником. Таким чином, відзначає автор,
наймодавець може надати наймачеві права щодо володіння і користування
предметом найму повністю або частково. У такому разі наймач може
користуватися речовими засобами захисту своїх права стовно предмету
найму лише, якщо йому буде надано право володіння. Якщо наймачеві буде
надано лише право користування предметом найму, то застосовувати речові
засоби захисту своїх прав він не зможе.

Право володіння стосовно предмету найму може не надаватися, якщо для
досягнення мети договору найму достатньо надання наймачеві лише права
користування . Наприклад, B.C. Ем до випадків, коли предмет найму може
надаватися лише в користування, відносить користування під’їзними
залізничними коліями товаровідправників або товароодержувачів, що
знаходяться на їх території, найом супутників зв’язку, каналів
телебачення та радіомовлення, ліній радіозв’язку, надання в користування
музикального інструменту, який знаходиться в житлі наймача .[7, с.49]

Узагальнюючи наведене, можна зробити висновок, що сучасна доктрина
цивільного права визнає існування в договорі майнового найму
зобов’язально-правових і речових елементів. Приймаючи до уваги наведені
обставини, можна визначити ряд вихідних положень, які необхідно
враховувати при вирішенні питання стосовно співвідношення речових і
зобов’язально-правових елементів у договорі майнового найму. Першим, що
необхідно враховувати при вирішенні питання стосовно співвідношення
речових і зобов’язально-правових елементів у договорі майнового найму, є
правова мета договору. Головна правова мета договору майнового найму
полягає в забезпеченні надання майна в тимчасове користування. Право
користування предметом найму є основним правом, що надається наймачеві
за договором найму. Тому наймодавець, залишаючись власником, має право
самостійно визначити обсяг прав, які він надає наймачеві. Отже, можна
допустити випадки, коли наймодавець може зберігати за собою право
володіння (повністю або частково) і частково право користування
предметом найму. Беручи це до уваги, про необхідність надавати наймачеві
за договором найму поряд із правом користування і право володіння
доцільно вести мову лише тоді, коли наймач не зможе користуватися майном
без отримання його у володіння.

Другим, що необхідно враховувати при вирішенні питання стосовно
співвідношення речових і зобов’язально-правових елементів у договорі
майнового найму, є сам характер предмета договору найму. Предметом
договору найму може бути будь-яке майно, від користування яким наймач
прагне отримати для себе певну вигоду. Проте залежно від характеру
предмета найму в деяких випадках визнання за наймачем права володіння і
надання йому всіх можливих речових засобів захисту своїх прав може бути
недоцільним. Зокрема, справедливість такого твердження можна показати на
наступному прикладі. Відвідувачі Інтернет-клубів, басейнів, спортивних
залів не мають права володіння стосовно майна, яким вони користуються.
Проте це ніяк не заважає користуватися комп’ютером, басейном,
тренажерами. Однак якщо припустити, що відвідувачі відповідних закладів
мають право володіння, то необхідно буде у такому разі визнати й право
на витребування майна, що є предметом найму.

Отже, беручи до уваги зазначені обставини можна зробити висновок, що в
залежності від ступеню присутності в договорі майнового найму
зобов’язально-правових і речових елементів можна виділити: договір
найму, за яким наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві
майно в користування за плату на певний строк; договір найму, за яким
наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у
володіння і користування за плату на певний строк.

Література

Шевченко Я.М. Цивільне право України.-К.:” Ів Юре”, 2004р.

Цивільний кодекс України, у редакції на 1 квітня 2006р.

Новицкий И.Б., Перетерский И.С. Римское частное право. – М: Юриста,
1999.

Гудзь О. Договір найму// Юридична практика.-2003.-№10.

Новицкий І.Б., Римское право. -М., 1996.

Іванов А.А. Найм. -К., 2003.

Новоселов В.Й. Особливості регулювання договору найму. – К., 2005.

Тимченко А.

студентка Національного гірничого університету (науковий керівник –
к.юн. Лебідь Н.В.)

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДОГОВОРУ ПОСТАВКИ

Поставка регулюється нормами як Цивільного, так і Господарського
кодексів України.

У ч.б ст.265 ГКУ встановлено, що до відносин поставки, не врегульованих
нормами ГКУ, застосовуються відповідні положення ЦКУ про договір
купівлі-продажу. Так само у ч.2 ст.712 ЦКУ передбачена можливість
регулювання договору поставки загальними положеннями про купівлю-продаж.

Структурно у ЦКУ спеціальна стаття 712 про поставку включена лише ж
окремий параграф до глави 54 «Купівля-продаж» ЦКУ, у свою чергу,
фактично також не виключає можливість застосування відповідних норм ГКУ
до регулювання договору поставки.

Важливе значення має порівняння ч.І ст.264 ГКУ і ч.І ст.698 ЦКУ. Згідно
з ч.І ст.264 ГКУ — матеріально-технічне постачання та збут продукції
виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання як
власного виробництва, так і придбаних у інших суб’єктів господарювання,
здійснюються суб’єктами господарювання шляхом поставки, а у випадках,
передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу. А
у ч.І ст.698 ЦКУ передбачено — за договором роздрібної купівлі-продажу
продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару,
зобов’язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для
особистого, домашнього або іншого використання, не пов’язаного з
підприємницькою діяльністю, а покупець зобов’язується прийняти товар і
оплатити його. На підставі вищевикладеного можна дійти висновку, що
тепер суб’єкти підприємницької діяльності будуть позбавлені права на
придбання офісної техніки, інших товарів, необхідних для здійснення їх
підприємницької діяльності (за термінологією ГКУ — матеріально-технічне
постачання та збут продукції виробничо-технічного призначення) у
магазинах роздрібної торгівлі через договори купівлі-продажу. Судячи з
усього, надалі подібне буде можливе лише через договори поставки.
Характерно, що за ч. 1 ст.266 ГКУ для класифікації відносин між
сторонами як договору поставки не мас значення кількість товарів, тобто
предметом поставки може бути і одна річ з індивідуальними ознаками.
Предметом поставки може бути продукція і вироби, визначені як родовими,
так і індивідуальними ознаками. Якщо йдеться про індивідуальні ознаки,
то на практиці це означає необхідність включення до договору додаткових
вимог до предмета поставки, тобто виникають додаткові істотні умови
договору.

Важливим є питання про визначення законодавчої бази, що регулює поставку
в сучасних умовах. У ст.271 ГКУ передбачено, що Кабінет Міністрів
України відповідно до вимог цього Кодексу та інпих законів затверджує
Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та
поставки виробів народного споживання, а також Особливі умови поставки
окремих видів товарів. Але вказані документи ще не прийняті. Отже,
виникає питання про склад законодавства, яким належить керуватись до
реалізації положень ст.271.

Передусім можна назвати главу 23 ЦКУ у старій редакції, а ГКУ його
ст.264-270.

Далі йдуть нормативно-правові акти колишнього СРСР:

«Положение о поставках продукции производственно-технического
назначения», 1988 р.

«Положение о поставках товаров народного потребления», 1988 р.

• «Инструкция о порядке приемки продукции
производственнотехнического назначения и товаров народного потребления
по количеству», 1965 р.

• «Инструкция о порядке приемки продукции производственно-технического
назначения и товаров народного потребления по качеству», за-тв. 1966 р.

2) Можливість застосування положення про поставки

Вищенаведені документа є чинними на підставі постанови Верховної Ради
України від 12.09.91 p. №1545 «Про порядок дії на території України
окремих актів законодавства Союзу PCP». На необхідність застосування
вищезгаданого союзного законодавства неодноразово вказувавала і президія
Вищого арбітражного суду України (тепер — Вищий господарський суд
України, далі — В АСУ).

У літературі триває дискусія про можливість застосування союзних
нормативно-правових актів (Положення про поставки товарів, Положення про
поставки продукції тощо) у тих випадках, коли сторони прямо не
обумовлюють ue у договорі поставки або ж встановлюють такі умови
договору, що суперечать союзним нормативно-правовим актам. Як це не
парадоксально, але ситуація лише ускладнювалась чітким вирішенням цього
питання у ст.252 ЦКУ старої редакції. Тут прямо вказано на те, що
договори поставки укладаються і виконуються відповідно до вищезгаданих
Положень про поставки, затверджуваних Радою Міністрів СРСР. Отже, йшлося
про імперативні вимоги чинного законодавства вже України, а не СРСР.
ВАСУ також неодноразово звертався до цієї проблеми у своїх листах. На
необхідність керуватись саме союзними нормативно-правовими актами
вказано у п.5 роз’яснень ВАСУ № 01-6/675 від 15.06.93, п.9 листа ВАСУ №
01-8/847 від 22.11.94 тощо. Слід зазначити, що у літературі
висловлювалась Й інша точка зору на цю проблему. Ці автори вважають, що
застосування союзного законодавства можливе лише за умови, якщо подібне
прямо передбачене у відповідному договорі.

Сучасна практика Вищого господарського суду України зараз поділяє саме
такий підхід. Так, у касаційній постанові ВГСУ від 27.03.2003 у справі
№21/266-6/414 (архів господарського суду Дніпропетровської області)
серед іншого йшлося і про можливість застосування вищезгаданих положень
про поставки колишнього СРСР у випадку, коли сторони не обумовили це у
своєму договорі. Суд дійшов висновку, що це виключає можливість
застосування положень про поставки до спірного договору.

Інша проблема — можливість застосування під час виконання договору
поставки Інструкцій про порядок прийому продукції виробничо-технічного
призначення і товарів народного споживання за кількістю і якістю,
затверджених постановами Державного арбітражу Союзу PCP відповідно від
15.06 65 р. № П-6 і від 25.04.66 р. № ГІ-7.

Свою позицію з цього приводу ВАСУ висловив у листі від 17.09.2003 №
ОІ-б^О. Вона полягає у наступному Постановою Верховної Ради України від
12.09.91 p. № 1545-ХІІ «Про порядок тимчасової дії на території України
окремих актів законодавства Союзу PCP’ встановлено, що до прийняття
відповідних актів законодавства України на її території застосовуються
акти законодавства Союзу PCP з питань, які не врегульовані
законодавством України. Це стосується і названих нормативних актів
Державного арбітражу Союзу PCP, а саме Інструкцій про порядок прийому
продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного
споживання за кількістю і якістю.

Зараз вищевикладена позиція ВАСУ повністю узгоджується і з положеннями
ч.І ст.687 ЦКУ. Тут встановлено, якщо нормативно-правовими актами з
питань стандартизації встановлено вимоги щодо порядку перевірки
кількості, асортименту, якості, комплектності, тари та (або) упаковки
товару, порядок перевірки, визначений договором, має відповідати цим
вимогам. Що ж стосується ГКУ, то він не містить конкретних вимог до
процедури прийому товарів за кількістю і якістю.

Також слід згадати Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 12
листопада 1993 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів,
пов’язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та
некомплектних». Абзац 3 п. 1 Роз’яснення встановлює, що відповідно до
Угоди про загальні умови поставок товарів між організаціями
держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав усі питання якості і
комплектності продукції (товарів), що поставляється, у тому числі
майнова відповідальність підприємств і організацій України з
господарюючими суб’єктами держав-учасниць СНД, мають визначатись у
договорі за взаємним погодженням між постачальником та споживачем.
Застосовувати до цих відносин Положення про поставки продукції й
товарів, у тому числі встановленої ними майнової відповідальності, можна
тільки тоді, коли це передбачено договором з посиланням на конкретні
норми зазначених положень.

Однак на українських господарюючій суб’єктів дане правило не
поширюється.

3) Особливості застосування Правил Інкотермс щодо договорів поставки
Так, зокрема, п. 4 ст. 265 цієї глави містить норму: «Умови договорів
поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних
правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс».

Слід зазначити, що така вимога до договорів встановлювалася й раніше,
хоча й не на законодавчому рівні. В Указі Президента «Про застосування
Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 4 жовтня 1994
р. № 567/94.

У тексті Указу ПУ не використовуються такі вирази, як суб’єкти
«зобов’язані» або суб’єкти «повинні» застосовувати Правила Інкотермс.
Йдеться лише про те, що ці Правила застосовуються в договорах і що
суб’єкти підприємництва забезпечують їх додержання.

Зазнач)’, що жорсткі правила встановлені лише для зовнішньоекономічних
договорів. Зокрема, Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів
(контрактів), затвердженим наказом Мінекономіки та з питань європейської
інтеграції України від 6 вересня 2001 р. № 201, передбачено обов’язкове
застосування умов поставок, викладених відповідно до Правил

Інкотермс. У внутрішніх договорах поставки суб’єкти господарювання теж
могли застосовувати зазначені правила. Підкреслюю, що саме могли.

Цього погляду дотримується Міністерство економіки та з питань
європейської Інтеграції України, зокрема, у його листі від 27 січня 2003
р. № 83-20/34 зазначено: «Вважаємо можливим застосування Офіційних
правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати
(ред. 2000 р.) у договірних відносинах між суб’єктами
господарювання-резидентами України з урахуванням доцільності
застосування тих чи Інших термінів у внутрішній торгівлі«.

Таку ж позицію займає і Вищий господарський суд України у роз’ясненні
«Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних
підприємств і організацій» від 31 травня 2002 р. № 04-5/608, де
зазначено, що, згідно з Указом ПУ, Правила Інкотермс «можуть
застосовуватися під час укладання суб’єктами підприємницької діяльності
України всіх форм власності договорів, в тому числі зовнішньоекономічних
до говорів (контрактів), предметом яких є товари».

Як бачимо, позиція державних органів та практика застосування є такою,
що Правила Інкотермс обов’язково застосовуються лише у
зовнішньоторговельних угодах, оскільки митні органи не приймають до
оформлення договори, якщо базисні умови поставки не відповідають вимогам
Правил Інкотермс. По-перше, це передбачено Положенням про форму.
По-друге, базисні умови поставки є обов’язковим реквізитом вантажної
митної декларації, яку оформлюють на кожну партію товару. По-третє,
Правила Інкотермс впливають на визначення митної вартості товару, яка, в
свою чергу, є базою для нарахування всіх митних платежів.

З набуттям чинності ГК України ситуація щодо використання Правил
Інкотермс у внутрішніх поставках змінюється. Наведене формулювання норми
ст. 265 ГК України носить імперативний характер. Але зазвичай
прогресивні підприємці застосовуватимуть останню редакцію, яка діятиме
на дату укладення угоди. На сьогодні чинними є Правила Інкотермс у
редакції 2000 р.

Розробники Правил Інкотермс визначають, що їх застосування має велике
практичне значення саме у зовнішній торгівлі, де суб’єкти підприємництва
користуються нормами законодавства різних країн. Тому Правила Інкотермс
видані саме з метою уніфікувати торговельні норми законодавств різних
країн.

Проблема внутрішнього застосування Правил Інкотермс породжує закономірне
запитання: які наслідки порушення згаданого п. 4 ст. 265 ГК України щодо
обов’язку застосовувати Правила Інкотермс у внутрішніх договорах
поставки для суб’єктів господарювання? Розгляну його у двох аспектах: –
чи вважатиметься такий договір неукладеннм? – чи вважатиметься такий
договір недійсним?

Як відомо, «договір вважається укладеним, якщо між сторонами у
передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його
істотних умов. Отже, використання Правил Інкотермс не дає підстав
вважати їх істотною умовою внутрішнього договору поставки. Умова
договору за ст. 628 ЦК України – це пункт договору, тобто визначення
одного з аспектів відносин поставки (це те, що відповідає на запитання
«що?»). Так, умовами договору поставки є найменування і кількість
товару, його якість, ціна, вартість, строки і спосіб поставки, порядок
розрахунків тощо. Зазначена стаття ГК України встановлює, що умови
договорів поставки, тобто перелічені пункти, мають викладатися
відповідно до Правил Інкотермс. Таким чином, законодавець встановлює не
нові істотні умови, а спосіб їх викладення (відповідає на запитання
«як?», «яким чином?»). Ця норма стосується не суті умов, а їх форми. І
якщо сторони договору зафіксували в ньому всі істотні умови поставки,
тобто предмет, ціну, термін тощо, але виклали їх не за Правилами
Інкотермс (за умови, що жодна із сторін не вимагала застосування Правил
Інкотермс), то, на моє переконання, такий договір не можна розцінювати
як неукладений. У даному випадку наявні всі істотні умови, але порушені
правила їх викладення.

Я вважаю, якщо сторони-резиденти України уклали договір поставки і її
умови не виклали відповідно до Правил Інкотермс при дотриманні всіх
інших вимог, такий договір не можна вважати ані неукладеним, ані
недійсним.

4) Колізії щодо договорів поставки у Цивільному та Господарському
кодексах

Під час аналізу норм про поставку кодексів виникає низка проблем: чи це
самостійний договір чи різновид купівлі-продажу?

Прийняті в один день кодекси містять норми, які регулюють відносини
поставки, що не узгоджуються між собою, а подекуди прямо суперечать одне
одному. Розглянемо таке просте питання: який кодекс має переважно
застосовуватись постачальником та покупцем при укладанні договору?
Оскільки постачальник і покупець юридичне рівні, вільно обрали свого
контрагента, майново самостійні, напрошується відповідь – тільки ЦК(ст.1
ЦК). Оскільки постачальник є виробником, має бажання реалізувати
вироблену продукцію та отримати за неї певну грошову суму, а покупець
має намір сплатити ціну за продукцію, що набувається, то і відповідь
також нібито однозначна – тільки Господарський кодекс(ст.І, п.2 ст.З
ГК).

Відомі вчені-цивілісти – автори Цивільного кодексу України виступають з
різкою критикою ГК. «…Прийнявши Господарський кодекс, що вторгся у
сферу приватноправового регулювання, законодавець нівелював усі
досягнення Цивільного кодексу», – вважає Я. Шевченко.

Так є неузгодження і у питанні форми договору Відповідно до ст. 208 ЦК
для правочинів між юридичними особами, правочииів між фізичною та
юридичного особою, крім тих, що укладаються усно, та правочинів фізичних
осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, повинні мати письмову
форму.

Частиною 3 ст. 184 ГК передбачено, що укладення господарських договорів
на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися не інакше
як викладенням договору у вигляді єдиного документа. Тобто законодавець
встановлює як особливий елемент письмової форми наявність відбитку
печатки, причому відповідно до ЦК це є обов’язковим тільки для юридичних
осіб, а відповідно до ГК – і для юридичних, і для фізичних осіб
-суб’єктів підприємницької діяльності.

Цивільний кодекс вважає допустимим застосування аналогів власноручного
підпису в певних випадках. Господарський кодекс передбачає як
обов’язковий елемент наявність підпису сторони, а у випадках, коли для
такого виду договору є примірна або типова форма, вимагає наявності
письмової форми договору з обов’язковим складанням єдиного документа.
Зауважимо, що кількість типових та примірних договорів, що передбачені
для поставок різних видів продукції, перевищує два десятки, і кількість
їх має тенденцію до зростання.

Відповідно до ст. 268 ГК якість товарів, що поставляються, повинна
відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації,
яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони
не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів. Номери та
індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість
товарів зазначаються в договорі. Якщо вказану документацію не
опубліковано у загальнодоступних виданнях, її копії повинні додаватися
постачальником до примірника договору покупця на його вимогу.

Можна тільки поспівчувати учасникам так званої «господарської
діяльності», коли покупець вимагатиме у постачальника, який виготовлює
товари за технічними умовами, що є його власністю та комерційною
таємницею і, ясна річ, ніде не опубліковані, надання їх копії до
примірника договору.

Колізія норм двох кодексів має місце і щодо визначення валюти зо-бов
‘язання та валюти виконання грошового зобов ‘язання при здійсненні
розрахунків на території України. Так, відповідно до ст. 533 ЦК грошове
зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено
грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у
гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день
платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або
законом чи іншим Нормативно-правовим актом. У той самий час ст. 198 ГК
встановлює, що грошові зобов’язання учасників господарських відносин
повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові
зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках,
якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою
в іноземній валюті відповідне до законодавства.

На зазначену невідповідність щодо можливості укладання договорів із
визначенням грошового зобов’язання шляхом встановлення еквіваленту в
іноземній валюті звертав увагу Вищий господарський суд України у своєму
листі від 09.09.2001 р. Х° № 01-2.2/279 із зауваженнями до проекту
Господарського кодексу, направленому Верховній Раді України.

Така неузгодженість не сприяє належному формуванню правових зв’язків між
окремими учасниками товарообігу.

Література

Цивільний кодекс України

Господарський кодекс України

Указ Президента «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації
комерційних термінів» від 04 10 94 №567/94

Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів / Коментарі та
аналітичні матеріали – Київ Юстиніан,2002

Луць В В Контракти у підприємницькій діяльності – К Юршком їнтер 1999 -С
93

Господарський кодекс України Науково-практичний коментар / За загальною
редакцією В К Мамутова – Киш Юршком Інтер, 2004 – С 409

О Чупрун Законодавчі реали доюворів поставки//Юридичний журнал
-2003-№2(8), С 28

О Куртіш Практичне застосування доі овору поставки //Юридична газета –
2003 -№3(3), С 19

С Теньков Правове регулювання договорів поставки за новими кодексами //
Юридичний вісник України -2004 – №31(475), С 31

Л Стрижко Правила Інкотермс особливості застосування у внутрішніх
договорах поставки // Юридичний журнал – 2004 – №1(19), С 68

М Саматша Договір поставки у нових Цивільному кодексі України га
Господарському кодексі України // Підприємництво, господарство і право –
2003 – №9, С 25

Носенко Р.И.

студент Приднепровской государственной академии строительства и
архитектуры (научный руководитель – Чекалова Н.Э.)

НЕОБХОДИМОСТЬ ПРАВОВОЙ ОХРАНЫ ОБЪЕКТОВ ИНТЕЛЕКТУАЛЬНОЙ СОБСТВЕННОСТИ

Понятие ин геллектуальной собственности охватывает два типа объектов –
промышленной собственности и авторского права. К промышленной
собственности относятся изобретения, полезные образцы, товарные знаки и
знаки обслуживания, наименование мест происхождения товаров, фирменные
наименования, конфиденциальная информация Авторское право- это
литературно – художественное творчество (поэмы, музыка, картины), а
также объекты научно – технической сферы (программы для ЭВМ, базы
данных) и Web – страницы Интеллектуальная собственность в наше время все
чаще становится объектом незаконного посягательства т н «пиратов».
Незаконное воспроизведение резучьтатов интеллектуальной деятельности и
их продажа, обеспечивая высокие прибыли пиратам, наносит огромный ущерб
ее владельцам.

Понятие «пиратство» включает в себя контрафакцию и фальсификацию.
Контрафакция – незаконное тиражирование, производство охраняемых
результатов интеллектуальной деятельности осуществляемое в целях
получения коммерческой выгоды от их продажи. Фальсификация –
подделывание, т.е. искажение, подмена подлинного продукта ложным.

Защита интеллектуальной собственности остается одной из сложнейших
проблем во взаимоотношениях бывших союзных республик со странами Запада.
Например, в России, по оценкам специалистов, ежегодно иностранные
компании теряют миллиарды долларов из-за нарушений патентов, товарных
знаков и авторских прав. По их же подсчетам, российские фирмы из-за
таких нарушений ежегодно недосчитывают нескольких сот миллионов
долларов, что к тому же имеет тенденцию к росту. В 1991-1992 гг. РФ
объявила себя правопреемницей в отношении всех международных договоров и
соглашений по интеллектуальной собственности, участником которых являлся
СССР

Борьба с «пиратством» представляет особую проблему для Украины и России.
Ежегодный ущерб от контрафактной продукции в России достигает 1 млрд.
долл., а ее бюджет только в 1999г. недосчитался 174,2 млн. долл. По
оценкам экспертов, Украина и Россия занимают одно из последних мест
среди 46 стран по степени защиты интеллектуальной собственности.
Особенно серьезная ситуация сложилась на рынке объектов авторских и
смежных прав. Украина и другие страны СНГ находятся в пятерке стран –
лидеров по использованию нелегального программного обеспечения — 87% в
2001 г. (Вьетнам — 94%, Китай — 92, Индонезия — 88). В то время как в
Польше — 53%, в Чехии — 43%, а для стран Западной Европы и США этот
показатель не превышает 40%. По оценкам экспертов, доля «пиратской»
продукции на нашем рынке авторских произведений составляет от 65 до 80%,
а потери правообладателей оцениваются свыше 0,5 млрд. долл. Огромный
размах деятельности «пиратов» на второе место после Китая по экспорту
нелегальных записей поставил Россию. До сих пор не принималось жестких
мер в этой области. Так, например, за первое полугодие 2000 г. было
уничтожено «пиратской» продукции и оборудования всего на 350 тыс. долл.
Катастрофическая ситуация вынудила руководителей ряда звукозаписывающих
компаний обратиться к президенту РФ с открытым письмом.

Опыт стран Балтии и Украины показывает, что можно в короткие сроки
справиться с «пиратами». За 1999—2000гг. Латвия сумела снизить долю
нелегального «софта» с 90 до 77%, Литва —92 до 76%, Эстония — с 76 до
69%. Украинское правительство, постоянно находясь под угрозой введения
торговых санкций со стороны США, которые в первую очередь могут нанести
ущерб украинским экспортерам, ужесточает законодательство по борьбе с
«пиратами».

Украина, хотя и представляет собой менее объемный рынок, но терпит
убытки не меньшие, чем Россия, от «пиратства». На данный момент на
«пиратском» рынке подделке подвергается видео, аудио и программы для
ЭВМ. Причем чаще всего не на магнитных лентах видео и аудио кассет, как
это было не столь давно, а на жестких переносных дисках. Масштабы ущерба
по всей стране можно себе представить, если по статистике ежемесячно в
каждом районе одного только Днепропетровска ущерб от пиратской
деятельности составляет в среднем 229 тыс. грн. С 01.09 1998 г. по
01.09.2003 г был проведен ряд рейдов для выяснения точек незаконного
сбыта «пиратской» продукции. В 1994г. в каждом районе города действовало
более 50 участков, где продавалась поддельная (контрафактная) продукция,
на 01.09.2005 эта цифра возросла приблизительно в 2 раза.

По данным МВД за 2002-2004гг. количество совершенных преступлений по
статье 176 ККУ (Нарушение авторского права и смежных прав) составляло
приблизительно 886, а в 2005 возросло до 1000.

Герасименко О.С.

студентка Приднепровской государственной академии строительства и
архитектуры (научный руководитель – Чекалова Н.Э.)

МИРОВОЙ ОПЫТ ОХРАНЫ ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОЙ СОБСТВЕННОСТИ

Одним из важных условий успешного развития экономики любого государства
является не только признание за производителем права на результаты
интеллектуальной деятельности, но и обеспечение надёжной правовой защиты
этих прав.

Несанкционированное воспроизведение результатов интеллектуальной
деятельности и их продажа («пиратство») наносят огромный ущерб её
владельцам, целым отраслям, потребителям и государству. По оценкам
экспертов, мировая экономика теряет от пиратства около 1 трлн. долларов
в год. Западная Европа теряет ежегодно до 500 млрд. долларов, из которых
приблизительно 250 млрд. составляет потери от пиратства в электронной
сфере. [2:134] Чего только стоят подделки под крушгую американскую
компанию Microsoft таких имен как «micr osoft сот» или «mik rosoft сот»
и т.п.

Украина теряет миллионы долларов в год из-за продаж нелегальной
продукции. По данным Министерства внутренних дел Украины подразделениями
Государственной службы борьбы с экономической преступностью на
протяжении 2002-2004гг. выявлено 886 преступлений предусмотренных
статьёй 176 Криминального Кодекса Украины (нарушение авторского права и
смежных прав). На протяжении 2001-2005гг. было возбуждено около тысячи
криминальных дел по ст 176 Криминального кодекса Украины1.

Защита прав интеллектуальной собственности во всем мире осуществляется
не только с помощью национального законодательства Эту роль выполняет и
Международная организация интеллектуальной собственности (МОИС), членом
которой также является и Украина Важными документами,

ГіиЛЬОХ I П ^ПрЗВОВИИ ЗЗХИСТ IKTCISKTjЗЛЬЇїОІ “ТЗ.СПOCTj

которые действуют в рамках МОИС является Парижская и Бернская конвенции,
Римская конвенция об охране интересов создателей.

Более полно нормы, связанные с защитой интеллектуальной собственности
изложены в Договоре TRIPS, который является одним из договоров
Международной организации торговли.

Производство и торговля контрафактной продукцией (т.е. незаконно
тиражированной) наносит ущерб:

фирмам производителям оригинальной продукции, которые теряют
дополнительный доход и которым наносится ущерб репутации товарного
знака;

снижается конкуренция, тормозит ся появление инноваций;

т.к. «пираты» работают нелегально, наносится ущерб государству в виде
неуплаты налогов и акцизов;

фальсифицированная (подделанная) продукция может наносить вред здоровью
потребителя из-за своего низкого качества.

Методы борьбы с «пиратством» включают законодательные (контроль за
соблюдением действующего законодательства и принятие более жестких мер
наказания), административные (штрафы и конфискации нелегальной
продукции), технические (разнообразные средства защиты), экономические
(снижение цен на оригинальную продукцию), разъяснительные (проведение
семинаров для конечного потребителя с разъяснением вреда от приобретения
нелегальной продукции) меры.

Значительную роль в защите авторских прав, прав владельцев юварных
знаков играют таможенные органы, особенно в таких странах как США,
Франция и Германия, где созданы мощные информационные центры, базы
данных, отлаженная система передачи и обмена информацией. Но решение
всех этих задач, безусловно, требует определенных материальных и
временных затрат.

Эффективным способом защиты во всем мире выступает патентование.
Наиболее активными в этой области являются Великобритания, Германия,
Корея, Франция, США и Япония. В 1982 г. в первую десятку наиболее
активных получателей патентов в США входили 5 японских, 2 американские и
3 европейские компании, в 1996г. – 7 японских, 2 американских и ни одной
европейской. Наблюдалось отставание Западной Европы в области
информационной технологии, в которой повысилась активность патентования.
Но в 1999г. в мире действовало около 4,4 млн. патентов, из них на
Западную Европу приходилось 32%. на США-29%, на Японию 23%, прочие
страны 16%. Эксперты отмечают усиление защиты интеллектуальной
собственности в Западной Европе. [3;43].

Американская патентная система существенно отличается от европейской и
японских систем. США – единственная страна, где действует «система
первого изобретателя» в отличие от «системы первой заявки». Система
«первого внедрения» обычно рассматривается как благоприятная для малых
фирм или фирм, не имеющих ресурсов для того, чтобы подать заявку на
ранних.

этапах разработки, что могут позволить себе крупные фирмы.

Некоторые компании на Западе угрозу судебным искам сделали частью своей
стратегии. Так, компания Bell laboratories за последние годы заработала
больше 200 млн. долларов, оспаривая в суде подозрительные, на её взгляд,
патенты в области фармакологии.[3;42].

Интересный метод борьбы придумала компания Fraunhofer Instituties,
которая известна изобретением аудиоформата МРЗ. Исследователи института
успешно протестировали программу, основанную на технологии защиты от
копирования с использованием водяных знаков, которая дает возможность
отслеживать пиратские аудиофайлы в пиринговых сетях. Новая программа
является альтернативой системой управления авторскими правами, для
работы которых требуются специальные проигрыватели и которые уязвимы с
т. з. безопасности.

Желание установить контроль над правами интеллектуальной собственности
ведёт, в частности, к слиянию крупных компаний или поглощению более
слабого конкурента. Примером может служить продажа известной всем
компания Nescafe за 10 млрд. долларов.

Безусловно, производство нелегальной продукции негативно влияет на
финансово-экономическое состояние страны, однако, следует отметить, что
в странах с бедной экономикой продажа нелегатьной продукции служит
средством первоначального насыщения рынка. А методы и новые способы
борьбы с нелегальной продукцией могут приносить большие деньги их
изобретателям.

Литература

Жаров В.О. «Захист права інтелектуальної власності».-К.:Інститут
інтелектуальної власності і права, 2003.

Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / Волков
О.І., Денисенко М.П., Гречан А.П. та ін.; Під ред. проф. О.1. Волкова,
проф. М.П. Денисенка. – К.: ВД “Професіонал”, 2004.

Инновации: теория, механизм, государственное регулирование: Учеб.
Пособие/ Под общ. ред. Ю.В. Юковца.М.:РАГС,2000.

Инновационный менеджмент / Под ред. В.М Аньшина, A.A. Дагаева- М.: Дело,
2003.

Калюжная Ю.В., Калюжный В.В.«Мировой рынок интеллектуальной
собственности: современное состояние и перспекгивы развития»
//Управління проектами та розвиток виробництва.-2004.-№4(12).

Киреев А. Международная экономика, Ч.1.М..МО, 1997.

Кравец Л.Г. Совершенствование патентной системы в США //
Интеллектуальная собственность 2000. Ks5.

8. www. glavreiinfo.

9 HYPERLINK “http://wwwcopyright.ru” wwwcopyright.ru .

Литвииова А.І.

студентка Національного гірничого унівреситету (науковий керівник – к
ю.н Лебідь Н.В.)

КЛАСИФІКАЦІЯ ПІДСТАВ ПРИПИНЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ДОГОВОРУ

Традиційно у вітчизняній цивілістичній науці питанню цивільно-правового
договору, його видам, змісту, порядку укладення, зміни та розірвання
приділялася значна увага, що в першу чергу пов’язано з великою роллю цих
питань в науці цивільного права. Але багато вчених наголошують на тому,
що питання зміни та розірвання цивільно-правового договору досить погано
вивчене. Зокрема, Алла Присяжнюк звертає увагу на те, що у радянських
підручниках з цивільного права питанням зміни та розірвання договору
приділялася незначна увага [3; с. 58].

Звичайно, Цивільний кодекс України у главі 53 регулює порядок укладення,
зміни і розірвання договору. Проте саме науковці надають класифікацію
підстав припинення цивільно-правового договору. У зв’язку з тим, що
підставою договору є юридичний факт чи їх сукупність для класифікації
підстав припинення цивільно-правового договору застосовується класична
класифікація юридичних фактів. За таким критерієм, як наявність чи
відсутність у діях учасників цивільних правовідносин їх волі,
класифікували юридичні факти на дії чи події відомі цивілісти
(наприклад, Г. Шершеневич, О. Краса-вчиков, В. Синайський та інші). В
останні роки О. Міхно вивчає у своїх працях ці питання.

Дія, як підстава припинення цивільно-правового договору – це юридичний
факт чи їх сукупність, тобто така життєва обставина або сукупність
обставин, що виникають за волею сторони, сторін чи інших учасників
цивільних правовідносин, які уповноважені законодавством вимагати
припинення договору, і спрямовані на припинення договору між його
сторонами під час строку його дії або після закінчення дії договору в
разі, коли його умови не виконані зобов’язаною стороною, а строк
позовної давності ще не сплинув. Така воля може бути вираженою однією чи
двома сторонами договору відразу.

До дій можна віднести: угоду сторін щодо припинення договору, виконання
сторонами його умов, невиконання чи неналежне виконання умов договору,
зарахування зустрічних вимог між сторонами договору, прощення боргу,
новацію, відступне тощо.

Дії, у свою чергу, можна класифікувати залежно від того, відповідають чи
ні вони нормам права, на:

правомірні;

неправомірні.

Правомірні – це такі юридичні факти, які виникають за волею осіб,
спрямовані на припинення договору та відповідають нормам права. До
правомірних дій слід віднести зарахування зустрічних однорідних вимог
між сторонами договору, угоду сторін про його припинення та інші.

Правомірні дії як юридичні факти за моментом спрямованості волі на
юридичні наслідки можна поділити на:

юридичні акти;

юридичні вчинки.

Юридичні акти – такі правомірні дії, які здійснюються суб’єктами
договірних правовідносин саме з метою припинити договір. До них слід
віднести виконання умов договору сторонами, укладення угоди про його
припинення, зарахування сторонами зустрічних однорідних вимог та інші.

Другим видом правомірних дій є юридичні вчинки. Це – дії сторін
договору, які спеціально здійснюються без мети припинити договір, але їх
наслідком є його припинення. Як приклад можна навести невиконання
боржником своїх зобов’язань своєчасно. У разі, коли боржник не виконує
умови договору і при цьому не має на меті його припиняти, а кредитор
втрачає зацікавленість у виконанні договору боржником, договір можна
припинити через невиконання стороною його умов. Таке невиконання буде
вважатися саме юридичним вчинком [2; с. 138].

Другою групою дій є неправомірні – такі юридичні факти, які виникають за
волею сторони чи сторін договору, спрямовані на його припинення та
суперечать нормам права. До неправомірних дій можна віднести невиконання
умов договору боржником за умови, що така бездіяльність є елементом
складу правопорушення.

До юридичних фактів як підстав припинення договору належать події. Подія
як юридичний факт є життєвою обставиною чи їх сукупністю, які виникають
поза волею осіб – сторони чи сторін цивільно-правового договору та
припиняють договір в силу настання таких обставин під час дії договору.
Після закінчення дії договору, в разі невиконання зобов’язаною стороною
його умов до часу спливу позовної давності, ця сторона відповідатиме за
прострочення виконання умов договору та не буде звільнятися від
відповідальності через настання події.

До подій можна віднести: смерть боржника чи кредитора – фізичної особи у
разі, коли виконання умов договору пов’язане з особистістю неіснуючої
сторони та вчиненням нею особистих дій, збіг боржника та кредитора у
одній особі, неможливість виконання умов договору [2; с. 138].

Підводячи підсумок даній роботі слід відзначити, що визначення правових
підстав припинення договору допоможе встановити які саме з них за
змістом вважаються правовими підставами припинення договору, тобто які
саме обставини викличуть правові наслідки у вигляді припинення
договірних відносин між сторонами договору. На мою думку, визначення
поняття підстави припинення договору та класифікації підстав допоможе у
майбутньому чітко визначити та розмежовувати окремі їх види, з’ясувати
механізм і правові наслідки припинення договору.

Література

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року

Міхно О Поняття та види підстав припинення цивільно-правового договору
// Право України -2004 – №5 С 135-138

Присяжнюк А Розірвання цивільно-правового договору, як підстава
припинення зобов’язання за новим Цивільним кодексом України // Юридична
Україна – 2004 – № 12 – С 58-62

Богатирський Б.В.

студент Національного гірничого університету (науковий керівник – к ю н
Лебідь Н.В-)

ЗОБОВ’ЯЗАННЯ З АЗАРТНИХ ІГОР ТА ПАРІ

Активно використовувані у правозастосовчій практиці зобов’язання з
азартної гри і парі привертають увагу вчених і практикуючих юристів у
сфері цивільного права у контексті існуючої у доктрині наукової дискусії
стосовно правової природи зазначених зобов’язань. Це пояснює
актуальність дослідження вказаних питань. Додаткова потреба у
дослідженні наведених питань зумовлена відсутністю наукового аналізу
цього виду натуральних зобов’язань, що не дозволяє виявити їх місце у
системі цивільного права, встановити характер взаємозв’язку з іншими
видами зобов’язань.

Законодавство в нашій країні лише забезпечує зв’язок між гральними
закладами та владою в сфері ліцензування , патентування, та
оподаткування. Відносини між тими кто безпосередньо приймає участь у грі
нажаль законодавчо не закріпленні.

Правове регулювання азартних ігор та парі здійснювалось ще в
Стародавньому Єгипті, Вавілоні, Індії та Римі. Вже у ті часи можна було
вести мову про у цілому негативне ставлення до них держави. Однак
найбільш значний за обсягом і довершений за якістю юридичної техніки
правовий матеріал залишило після себе лише законодавство Стародавнього
Риму. Зазвичай римське право забороняло гру на гроші і визнавало
недійсним договір гри на інтерес, «особливо, якщо це змагання у киданні
списа, дротика, з бігу, стрибків або боротьби, так як все це має
вчинятися лише заради доблесті» [7].

У цілому негативний підхід держави до застосування у цивільному обороті
зобов’язань з азартної гри знайшов закріплення у приватному праві
більшості правопорядків світу наступних історичних періодів. Зокрема,
аналогічна позиція у правовому регулюванні зобов’язань з гри переважно
знаходила відображення у законодавстві Російської імперії, її цивільне
законодавство визнавало нікчемною позику за грою (п 3 ст. 2014 Зводу
законів Російської імперії) [8].

Точка зору законодавства Російської Імперії па боргове зобов’язання за
грою була така, що поки гра йде на готівку, вона може бути допущена.
Заборонені були лише азартні ігри. Взагалі гра на інтерес не
заборонялася — як карткова, так й інші. Засуджувалася саме гра у кредит,
що вважалося непорядним і таким, яке не заслуговує охорони законом або
таким, що навіть заслуговує переслідування з його боку.

Цивільне право Російської імперії не завжди однаково регулювало питання
щодо відмежування зобов’язань азартного ризику від строкових біржових
угод. Законодавство обмежувало свободу вчинення окремих видів біржових
строкових угод і, подібно до швейцарського законодавства, не визнавало
юридичної сили за біржовими угодами і вважало їх за гру[ 11]. З 1837 р.
у Зводі цивільних законів існувала стаття: «Будь-які угоди між
приватними особами як на біржі, так і поза нею про купівлю або продаж
акцій чи розписок не за готівкові гроші, а з поставкою до певного
строку, з тим, щоб такі, якщо будуть пред’явлені суду, вважати
недійсними, а виявлені у подібних угодах піддаються стягненням, за
азартні ігри встановлені». Вказаний підхід підтверджувався, зокрема,
прямою вказівкою законодавця на обмеження біржової спекуляції,
пов’язаної з азартною грою. Звод законів, зокрема, закріплював правило,
згідно з яким «позика вважається нікчемною, якщо судовим розглядом буде
встановлено, що вона відбулася за грою»[12, 505]. Оскільки біржова гра
за своєю природою є купівлею, а не позикою, тому не підпадає під дію
наведеної статті, яка дає лише проти кредитора за позиковим
зобов’язанням.

Зроблений аналіз дає підстави для наступних висновків.

Зобов’язання з азартної гри і парі римське право визнавало різновидом
натуральних зобов’язань, особливість яких полягала у тому, що вони не
підпадали під позовний захист; сплачене за ними не могло бути
витребуване назад.

Правова природа таких зобов’язань у римському праві полягала у визнанні
їх специфічним різновидом неповних цивільних зобов’язань, що
грунтувалися на фактичному зобов’язанні, з якого виникали певні юридичні
узи в силу фактичного стану речей, обумовленого природним правом.

За традицією, започаткованою з часів Стародавнього Риму, цивільне право
Російської імперії визнавало зобов’язання з азартної гри та парі
зазвичай нікчемними і надавало захист біржовим угодам, за винятком
окремих видів договорів «на різницю», пов’язаних з азартною грою, які
визнавалися натуральними зобов’язаннями.

На основі зробленого аналізу законодавства країн різних епох в сфері
азартних ігор та парі можна спробувати визначити в цивільному
законодавстві України місце таких правовідносин.

Деякі науковці і практики вважають доцільно в Цивільному кодексі України
зобов’язання з азартних ігор та парі віднести до групи договірних
(окремих).

Потрібно в цьому розділі дати визначення цим зобов’язанням , зазначити
порядок та укладання договорів в іірах та парі, зазначити основні права
та обов’язки учасників цих правовідносин . а також гарантії та засоби
захисту суб’єктивних прав і укладених договорів. Такий захист може бути
забезпечений правом звернення до суду , але вважаю доцільно це право
обмежити тільки до вимоги забезпечення виконання договору , тобто всі
зворотні вимоги, щодо вже здійснених зобов’язань за договором ( виплата
грошей), не можуть бути підставами для подання позову. Я вважаю це в
інтересах суду через багату кількість розглядаємих справ.

Інша група науковців та практиків вважає, що законодавчо закріплювати
такі правовідносини немає сенсу з урахуванням менталітету нашої нації.
Безсумнівно такий підхід теж має свою правду. Але щоб виявити оптимальну
модель законодавчого регулювання такими видами зобов’язань, потрібне
чітке наукове обгрунтування цих правовідносин через колізії, та
історичний досвід минулого.

Література

Ігнатенко В М. Правова кваліфікація відносин, що виникають при
проведенні ігор і парі // Підприємництво, господарство і право — 2003. –
№ 1 – – С 19

Гражданское право. В 2-х томах Том Й. Полутом Г Учеб /Отв. ред проф Е А
Суханов. — 2-е изд., перераб. й доп. — М, 2003 — С. 5

Законы гражданские С разьяснениями Правительствующего Сената /Сост. И. М
Тютрю-. мов —СПб, 1911.—С 1001.

Мейер Д Й Русское Гражданское право: Ч. 2. — М, 1997. — С.249— 252.

Синюшкевич О.В.

студентка Національного гірничого університету (науковий керівник –
к.ю.н. Лебідь Н.В.)

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ТИТУЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ ЖИТЛА, А ТАКОЖ СТРАХУВАННЯ ЖИТЛА ЯК
ПРЕДМЕТА ІПОТЕКИ

Останнім часом все більшої популярності в Україні набувають кредитні
механізми, пропоновані банківськими і фінансово-кредитними установами.
Забезпечення ефективності кредитування можливе при налагодженій
співпраці банківських та фінансово-кредитних установ із рієлторськими та
страховими компаніями. Останні здійснюють страхування житла, яке є
предметом іпотеки, чим забезпечують відшкодування шкоди у разі настання
страхового випадку.

Окрім того, на сьогодні існує багато випадків оскарження у суді права
власності на житло. Причинами, через які суди найчастіше визнають
власність на нерухомість недійсною, є поява неврахованих спадкоємців,
поява осіб, які перебували у місцях позбавлення волі, підробка або
підміна документів, шахрайство з нерухомістю, продаж за довіреністю у
разі смерті власника житла, порушення правші приватизації. Ефективним
способом захисту прав власників або користувачів житлом г титульне
страхування (страхування прав власності).

Метою цього дослідження є визначення особливостей страхування житла як
предмета іпотеки, а також деяких аспектів страхування права власності на
житло.

Роль страхових компаній в системі кредитування складно перебільшити.
Відразу ж на першому етапі кредитування, пов’язаному із визначенням
об’єкту кредитування та прийняттям кредитором рішення щодо надання
кредиту, страхова компанія проводить оцінку ступеня ризику всіх
суб’єктів зазначеного механізму та пропонують відповідні механізми
страхового захисту.

В подальшому при оформленні всіх необхідних документів, пов’язаних з
одержанням позичальником кредитних коштів, та укладення договору
купів-лі-продажу житла, позичальник укладає із страховою компанією
договір страхування житла, що передається в іпотеку кредиторові.

Відповідно до Закону України „Про іпотеку”, іпотекодавець (позичальник)
зобов’язаний застрахувати предмет іпотеки (нерухоме майно) на його повну
вартість від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або
псування, якщо іпотечним договором цей обов’язок не покладено на
іпо-текодержателя (кредитора).

Страхування житла – предмета іпотеки передбачає страховий захист
нерухомого майна від ризиків випадкового пошкодження або знищення чи
псування внаслідок страхових випадків, пов’язаних з вогневими ризиками,
стихійними явищами, впливом води внаслідок аварії комунікаційних систем,
протиправними діями третіх осіб.

Практика страхування іпотечного житла передбачає укладення договору
страхування позичальником на користь кредитора, який у разі настання
страхового випадку набуває право вимагати від страхової компанії та має
переважне право на задоволення своєї вимоги за основним зобов’язанням із
суми страхового відшкодування. Така практика відповідає умовам
законодавства України. Поряд з цим, при знищенні, пошкодженні або
псуванні нерухомого майна та виплаті страхового відшкодування кредитор
має право надати дозвіл страховій компанії щодо спрямування коштів на
відновлення житла -предмета іпотеки [1].

Досить новим видом страхових послуг, що надаються страховими компаніями
в Україні, є страхування права власності на житло або інше нерухоме
майно (титульне страхування). Воно захищає права власника, який отримав
квартиру чи житловий будинок за договором купівлі-продажу або в кредит.

Страхування права власності на житло передбачає страховий захист
майнових інтересів власника житла, пов’язаних з можливістю зазнати
збитків, які викликані втратою або обмеженням майнових прав на житло,
крім втрати майнових прав в результаті добровільного відчуження
(продажу, дарування, міни та інших угод, які містять волевиявлення
власника житла), а також укладання договору іпотеки та банкрутства.
Страхова компанія при цьому приймає на себе ризик, пов’язаний з втратою
права власності при певних умовах(наприклад, якщо при проведенні
попередніх угод щодо купівлі житла, а особливо коли житло переходило
декілька разів в достатньо короткі строки, не порушено права когось з
попередніх власників тощо).

Окрім того, як показує практика, цей страховий продукт викликає
підвищену зацікавленість також у кредиторів, адже ризик втрати предмета
іпотеки через втрату позичальником прав власності на житло не менш
значимий, ніж втрата предмета іпотеки внаслідок загибелі, пошкодження чи
псування.

Перед укладанням угоди страхування страховик досліджує історію об’єкта
нерухомості. Буває, що в процесі такого розслідування або покупець
відмовляється від перспективи купівлі цього житла, або продавець зменшує
ціну на нього.

Зазвичай, термін видачі страхового полісу – від трьох до десяти днів. Це
пов’язано із експертизою документів, що засвідчують право власності, з
вивченням матеріалів, пов’язаних з історією об’єкта. З тієї мети, коли
поліс починає діяти, страхова компанія захищає інтереси власника. Коли
виникають якісь претензії з боку колишніх власників, покупцю
гарантується повний юридичний супровід, у тому числі представництво у
суді. У разі, коли право власності не вдається відстояти, страхова
компанія виплачує клієнту страхову компенсацію в розмірі ринкової
вартості втраченої квартири[2].

Договір страхування права власності на житло може бути укладений як на
один рік, так і на весь термін кредитування за домовленістю сторін. Слід
відмітити, що при тривалих термінах кредитування доцільність укладення
договору титульного страхування не втрачається. Це пов’язано з
особливостями чинного законодавства, оскільки Цивільним кодексом України
(статті 256, 257) встановлена загальна позовна давність тривалістю у три
роки, а перебіг позовної давності починається від дня, коли особа
дізналася або могла. дізнатися про порушення свого права або про особу,
яка його порушила [3].

Отже, страхування житла як предмета іпотеки, а також титульне
страхування житла є ефективним та маловитратним механізмом правового
захисту.

Налагоджена співпраця банківських і фінансово-кредитних установ із
страховими компаніями надає стабільності механізму кредитування, а
також, знижуючи ризик всіх суб’єктів кредитування, сприяє підвищенню
попиту населення до кредитування.

Література

1 Купчук О. Страховий захист // Финансовые услуги. – 2004 р. – № 1 –
С. 40-41

Хмельницька О. Титулована власність // Галицькі контракта. – 2003 р..-№
40 – С 20-21.

Цивільний кодекс України . Чинне законодавство України зі змінами та
доповненнями на 15 вересня 2004 р (відповідає офіц. Текстові). – К ;
Вид. ПАЛИВО ДА.В., 2004.

Про страхування : Закон України від 4 жовтня 2001 р. // Відомості
Верховної Ради України – 2002 р. – № 7.

5 Страхове право: Навч посіб./ За ред. Ю.О Заїки – К.. Істина. – 2004 р.
– С 126-129.

Лежнєв О.І.

студент ДДУВС

(науковий керівник – к.і н, доц ЛитовченкоЛ.А.)

ПРИНЦИП ЗМАГАЛЬНОСТІ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Конституцією України визначено змагальність як одну з засад судочинства
(п. 4 ч. З ст. 129). Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий
18 березня 2004 р., закріпив положення про те, що розгляд і вирішення
цивільних справ у судах провадиться на засадах змагальності (ст. 10
ЦПК), яка характеризується тим, що сторони та інші особи, які беруть
участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження
та доведення перед судом їх переконливості. Кожна зі сторін повинна
довести ті обставини, на які вона посилається як ва підставу своїх вимог
або заперечень, крім випадків, установлених ЦПК. На суд не покладається
обов’язок зі збирання доказів. Він лише сприяє всебічному і повному
з’ясуванню обставин справи шляхом роз’яснення особам, які беруть участь
у справі, їхніх прав та обов’язків, здійсненню їхніх прав у встановлених
ЦПК випадках, попереджає про наслідки вчинення або невчинення
процесуальних дій [1].

Процесуальною доктриною визначено змагальність як один з принципів
цивільного процесуального права [2]. Змагальність, за характеристикою
М.Й. Штефана [3], полягає у забезпеченні можливості сторонам, іншим
особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси,
свою позицію у справі, свободу в наданні ними суду своїх доказів і у
доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь
процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу,
необхідного для розв’язазання судом справи, встановлюються форми, методи
і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб’єктів
доказування, її послідовність і правові наслідки. Зміст принципу
змагальності складають права і обов’язки сторін та інших осіб, які
беруть участь у справі, у сфері судового доказування. Сам же принцип
змагальності, за думкою М.Й.Штефана, визначає змагальну форму цивільного
судочинства, що забезпечується активним процесуальним становищем суду.
ЦПК покладає обов’язок доказування на сторони: кожна сторона повинна
довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог
або заперечень (ч. З ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК). Разом з тим суд
зобов’язаний надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у
справі, сприяти всебічному і повному з’ясуванню обставин справи:
роз’ясняти права та обов’язки особам, які беруть учасгь у справі,
попереджати про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій,
сприяти у здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витрубуванні
доказів (ч. 4 ст. 10 ЦПК).

В.І.Тертишніков, вказуюе на те, що принцип змагальності забезпечує
повноту дослідження обставин справи у цивільному процесі, і звертає
увагу на наявність формальної та змістовної його сторін. Формальна
сторона цього принципу передбачає таку процедуру, в якій реалізується
змагальність процесу, причому змагальна форма притаманна як провадженню
у справі у суді першої інстанції, так і провадженням в апеляційній та
касаційній інстанціях з винятками і доповненнями, що зумовлені
особливостями кожного з цих видів проваджень. Змістовна сторона принципу
змагальності передбачає права та обов’язки сторін щодо визначення кола
фактів, на які вони можуть посилатися як на підставу своїх вимог і
заперечень, а також обов’язок довести ті обставини, на які вони
посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. При цьому позиція
судді (суду) у стадії відкриття провадження у справі та в наступних
стадіях не може бути нейтральною, оскільки суддя (суд) зобов’язаний
відповідно до закону проявити активність (ст. ст. 130, 137 ЦПК),
створити необхідні умови для забезпечення повного, всебічного та
об’єктивного з’ясування обставин справи, прав і обов’язків сторін (сі.
160 ЦПК) [4].

На думку Г.Тимченко, змагальність – це насамперед один із способів
вирішення правових конфліктів, який визначає внутрішню структуру і зміст
цивільного процесу. Термін змагальність точніше всього віддзеркалює одну
із істотних рис цивільного процесу, а саме те, що у змагальному
судочинстві вирішення справи відбувається лише внаслідок процесуальної
боротьби двох суб’єктів, які протистоять один одному, – позивача і
відповідача. Г.Тимченко визначає ознаки змагального процесу, а саме:
наявність сторін з протилежними матеріально-правовими інтересами,
наділення їх рівними процесуальними правами і наявність незалежно від
сторін юрисдикційного органу, завданням якого є вирішення спору.
Поєднання трьох зазначених ознак передбачає, що сторони і суд виконують
у доказуванні цілком різні функції, які не можуть бути перерозподілені
без того, щоб не змінівся тип процесу, тобто, наприклад, покладення на
суд обов’язків сторони по доказуванню, призводить до трансформації
змагального процесу в слідчий. Таким чином, для змагальності як типу
судочинства характерно те, що обов’язок надання доказів і доказування
фактичних обставин справи покладається на учасників спору [5].

У зв’язку з реальним закріпленням принципу змагальності доречно, на наш
погляд, звернутися до питання, чи відповідає інтересам більшості
громадян реалізація цього принципу в такому вигляді, чи не надто
обмежені активні повноваження суду щодо збирання доказів у справі. В
юридичній літературі висловлюються окремі думки щодо виправданості
наділення суддів більшими повноваженнями по доказуванню, зокрема, в
окремому провадженні, а також в залежності від категорії цивільних
справ. Прикладом можуть бути деякі справи із сімейних правовідносин (про
визначення місця проживання дитини, позбавлення батьківських прав,
усиновлення тощо) В таких випадках суд, виявляючи більшу активність у
доказовій сфері, мав би виходити з інтересів неповнолітніх дітей. Проте
частиною 3 статті 11 ЦПК чітко передбачено активну роль суду щодо
залучення відповідного органу чи особи, яким законом надано право
захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного
представника суперечать інтересам особи, яку він представляє. Положення
щодо змагальності не поширюється у справах окремого провадження
відповідно до ч. З ст. 235 ЦПК і тому суд може з метою з’ясування
обставин справи витребувати необхідні докази за власною ініціативою.
Проте у разі “перевантаження” суду повноваженнями щодо доказування у
цивільній справі процес буде набирати властивостей слідчого, втрачаючи
властивості змагального.

Г.Тимченко слушно звертає увагу на особливість активності суду в
цивільному процесі. У змагальному процесі,зауважує він, суд може тільки
спрямовувати і доповнювати діяльність сторін, але не підміняти її.
Цивільно-процесуальна активність суду визначається тим, що цивільне
судочинство, маючи головним завданням захист прав і охоронюваних законом
інтересів приватних осіб, разом з тим передбачає виконання також певної
суспільної функції – захисту чинного права і всього ладу життя народу.
Отже, активність суду – це його процесуальні обов’язки, які встановлені
законодавцем як гарантія захисту публічних інтересів. Разом з тим
активність суду в цивільному процесі – це своєрідна гарантія реалізації
прав заінтересованих осіб -суд виконує свої обов’язки лише у відповідь
на певні дії осіб, які беруть участь у справі. Таким чином, зазначає
Г.Тимченко, елементом змагальності є також і соціально-правова
активність суду, яка заснована на співробітництві з особами, які беруть
участь у справі, і спрямована на: а) роз’яснення особам, які беруть
участь у справі, їхніх прав і обов’язків по збиранню і наданню доказів;
б) надання допомоги у збиранні доказів; в) контроль суду за
використанням сторонами своїх правомочностей і виконанням покладених
законом або судом обов’язків [6].

Підсумовуючи сказане, слід визначити змагальність як основну
характеристику цивільного процесу, як тип судочинства, для якого
характерним є обов’язок надання доказів і доказування фактичних обставин
справи, що покладається на учасників спору.

Змагальність визначають також як один з принципів цивільного
процесуального права. Зміст принципу змагальності складають права і
обов’язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у сфері
судового доказування. Принцип змагальності визначає змагальну форму
цивільного судочинства, що забезпечується активним процесуальним
становишем суду: відповідно до закону суддя (суд) зобов’язаний створити
необхідні умови для повного, всебічного та об’єктивного з’ясування
обставин справи, прав і обов’язків сторін.

Цей принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи. Змагальність
процесу є характерною ознакою провадження у справі у суді першої
інстанції, в апеляційній та касаційній інстанціях з винятками, що
зумовлені особливостями кожного з видів проваджень.

Ознаками змагального процесу є наявність сторін з протилежними
матеріально-правовими інтересами, наділення їх рівними процесуальними
правами і наявність незалежно від сторін юрисдикційного органу (суду),
завданням якого є вирішення спору. Сторони і суд виконують у доказуванні
цілком різні функції, які не можуть бути перерозподілені без того, щоб
не змінився тип процесу – покладення на суд обов’язків сторони по
доказуванню, призводить до трансформації змагального процесу в слідчий.

Література

Ярема А.Г., Давиденко Г.І. Новели цивільного судочинства // Вісник
Верховного Сул\ України, – 2005. – № 9 (61). – С. 28.

Тимченко Г. Зміст змагальності у сучасному цивільному процесі // Право
України -2005. – № 5 – С. 111: Солдатснко А. Состязательность в
гражданском процессе // Юридическая практика. – 2005 – № 44 ( 410). – С.
12

Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс . –
К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2005. – С 52-53.

Тертышников В И. Основы гражданского судопроизводства Украины. – X.:
Издатель СПД ФЛ Ваширчук Н Н., 2006. – С 27-29.

Тимченко Г. Джерела змагальності у цивільному судочинстві // Право
України. – 2005. -№ 1.-С.99

Тимченко Г Зміст змагальності у сучасному цивільному процесі // Право
України -2005.-№5. -С. 114.

Савостіна О.

студентка ДДУВС (науковий керівник – к.і.н., доц. ЛитовченкоЛ.А.)

ПРИНЦИП ДИСПОЗИТИВНОСТІ. В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне
судочинство побудовані на принципах, у яких відображені основні засади
функціонування права та здійснення судочинства. Одним із таких є принцип
диспозитивності, який, за визначенням М.Й. Штефана, полягає в наданій
заінтересованим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно
здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися
ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на відкриття провадження у
справі розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші
процесуальні засоби з метою захисту суб’єктивних майнових і особистих
немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і
громадських інтересів При цьому кожна особа, яка звернулася за судовим
захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи
прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб [1]. Принцип
диспозитивності спирається на конституційну основу, оскільки право
громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене
в ст. 55 Конституції України. Також положення принципу диспозитивності
щодо свободи сторін в доказовій діяльності закріплено в п. 4 ч. З ст.
129 Конституції України.

Процес у цивільній справі виникає на диспозитивній основі. Будь-яка
особа, яка вважає, що її права, свободи чи інтерести порушені, невизнані
чи оспорені, може звернутися за судовим захистом, і суд не може
відмовити цій особі у здійсненні її права на судовий захист, якщо
звернення подано відповідно до вимог процесуального закону (ст. З ЦПК).
У цьому з самого початку проявляється принцип диспозитивності. Подаючи
до суду позовну заяву позивач сам визначає предмет позову та обсяг
позовних вимог.

Відповідно до ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за
зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на
підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч.
1). Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо
предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за
винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в
інтересах яких заявлено вимоги (ч. 2).

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК, згідно
з якою позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити
підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних
вимог, відмовитись від позову. Відповідач у свою чергу має право визнати
позов повністю або частково. Сторони можуть скористатися такою
можливістю, як закінчити справу примиренням – укласти мирову угоду.
Відповідно до ст. 175 ЦПК мирова угода укладається сторонами з метою
врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише
прав та обов’язків сторін та предмета позову. Отже позивач та відповідач
мають право це зробити або не зробити, тобто скористатися цим
процесуальним засобом захисту порушеного чи оспорюваного права або
охоронюваного законом інтересу на свій власний розсуд.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у
справі. Так, сторони та зазначені особи мають право знайомитися з
матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал,
постанов та інших документів, що є у справі, брати участь у судових
засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти
клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати
свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали
суду, а також користуватись іншими процесуальними правами, наданими їм
законом (ст. 27 ЦПК). Крім того, треті особи, які заявляють самостійні
вимоги щодо предмета спору, мають усі права позивача (ст. 34 ЦПК).

Поряд із такими правами сторін, як відмова від позову, визнання позову
чи укладання мирової угоди, новий ЦПК вводить право сторін визнати в
суді обставини, які мають значення для справи. Обставини, визнані
сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають
доказуванню (ч. 1 ст. 61). Д.Д. Луспеник звертає увагу на те, що
розширенням диспозитивності цивільного судочинства є також повернення до
інституту заочного рішення (ст. 224 ЦПК). Постановити заочне рішення суд
може лише зі згоди на це позивача, а диспозитивному праву позивача на
заочне рішення суду кореспондує диспозитивне право відповідача бути
повідомленим про ухвалення такого рішення і можливість подальшого його
оскарження [2].

Принцип диспозитивності проявляється і має нормативне закріплення
стосовно всіх стадій цивільного процесу і всіх проваджень, включаючи
апеляційне, касаційне, а також провадження за нововиявленими та
винятковими обставинами. Називаючи цей принцип рушійним началом
цивільного судочинства, В.І. Тертишников визначає в ньому три основні
напрямки: І) здійснення заінтересованими особами прав, пов’язаних з
відкриттям провадження у справі і розвитком процесу; 2) здійснення прав
щодо змін у процесі (заміна неналежної сторони за згодою позивача, зміна
підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних
вимог тощо); 3) здійснення прав щодо закінчення процесу (відмова від
позову, від апеляційної або касаційної скарги, мирова угода) [3].

А.В. Андрушко виокремлює положення, які складають зміст принципу
диспозитивності і зосереджуються у наступному – це, по, перше, права, шо
характеризують повноваження на порушення провадження у справі; по-друге,
права, спрямовані на зміну позовних вимог; по-третє, права, пов’язані із
забезпеченням законного складу суду, об’єктивного розгляду справи та
виконання судових рішень; по-четверте, права, пов’язані із залученням до
справи заінте-ремсованих осіб; по-п’яте, права щодо здійснення окремих
процесуальних дій; шосте – інші права, що забезпечують захист у процесі
по справі [4].

Сказане вище ілюструє різноманітність підходів лише у навчальній
літературі з цивільного процесуального права щодо визначення і змісту
принципу диспозитивності. На наш погляд, дослідження змісту принципу
диспозитивності та його реалізації в цивільному процесі є актуальною
науковою проблемою. Теоретичним підґрунтям розробки цієї проблеми є
дослідження Д.Д. Луспеника, В.І. Тертишнікова, ГЛ. Тимченко, МИ. Штефана
та інших вчених.

У статті було окреслено лише окремі положення, що розкривають сутність
принципу диспозитивності в цивільному процесі. Потребують вивчення такі
питання, зокрема, як роль суду в цивільному диспозитивному процесі, дія
принципу диспозитивності у різних стадіях і провадженнях цивільного
процесу, принцип диспозитивності і доказування у цивільній справі,
принцип диспозитивності і представництво в суді та багато інших.

Література

Штефан МИ Цивільне процесуальне право України: Академічний курс . – К..
Концерн ‘Видавничий Дім “Ін Юре”, 2005. – С. 65.

Луспеник Д.Д. Застосування новел ЦК і ЦПК України в судовій практиці. –
X., 2005 -Є 249-252.

Тертьшшиков В.И Основы гражданского судопроизводства Украины. – X, 2006.
– С. 27

4 Див . Цивільний прлоцес Навчальний посібник / За ред. Ю.В.Білоусова. –
К ? Прецедент. 2005 – С. 26

Михайленко В.О.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРЕДИТУВАННЯ В УКРАЇНІ

В умовах ринкової економіки, самостійності прийняття рішень та
підприємницької діяльності важливого значення набувають договірні
відносини, серед яких науковці і практики звертаються саме до кредитних
правовідносин. Підприємства і населення мають змогу вирішувати, які
операції потребують використання власних коштів, а для яких необхідне
залучення сторонніх коштів. Кредит став невід’ємним засобом діяльності
багатьох суб’єктів господарювання.

Основними законодавчими актами, які регулюють питання кредитування, є
Цивільний кодекс України [1], Закон України «Про банки і банківську
діяльність» [2] та Положення НБУ «Про кредитування», затверджене
постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995р. №246 [3].

Багато науковців вважає, що вказані нормативні документи стосуються
базових, концептуальних засад регулювання кредитних відносин і не
містять конкретних юридичних механізмів «щодо порядку надання,
використання, повернення банківського кредиту, порядку стягнення
заборгованості за кредитним договором та інших „ важливих аспектів
відповідальності суб’єктів кредитних відносин»[7, с. 45; 7, с. 3]. Не
можна не погодитись з тим, що єдиного правового акта ще не прийнято.

Однак, слід зазначити, що робота в цьому напрямку ведеться. Ще в 1996 р.
був підготовлений проект Закону України «Про кредит», але до цього часу
він так і не був прийнятий [6, с.145]. Наприкінці 2000 року відбувалось
обговорення проекту Закону України «Про банківський кредит» [7, с.
45-46].

Стосовно кредитних правовідносин у науці постійно ведеться полеміка, як
серед економістів, так і серед цивілістів.

Так, в юридичній літературі довгий час триває дискусія про роль
кредитних зобов’язань у цивільних правовідносинах. Одні автори (Е.О.
Суханов, І.Б. Новицький) вважають, що кредитні зобов’язання виконують
допоміжну функцію, яка пов’язана з обслуговуванням основного
зобов’язання щодо передачі майна, виконання робіт, надання послуг. Інші
автори (І.С. Гуревич, О.С. Іоффе, Е.О. Флейшиц) вважають, що кредитні
зобов’язання є автономними, і виділяють їх у конкретні види договірних
правовідносин [5, с. 159]. Нині кредитні відносини виникають за
будь-якої економічної чи фінансової операції, що пов’язана із
заборгованістю одного з учасників такої операції [б, с. 194].

Дійсно, за сучасних умов кредит набуває своїх специфічних рис.
забезпечує раціональне використання грошових ресурсів і виступає як
фактор прискорення процесу розширеного відтворення, регулятор грошового
обігу [6, с. 176-177]. Зобов’язання з кредитування виникають і тоді,
коли сторона основного зобов’язання (купівля-продаж, підряд і т.д.)
надала іншій стороні відстрочку виконання зобов’язання (сплатити гроші,
передати майно, виконати роботи, надати послуги) [4, с. 454].

Так само безпосередньо кредитні ресурси стали предметом купівлі-продажу.
З одного боку, їх розміщення на ринку кредитів стало одним із видів
підприємництва та джерелом отримання прибутку, з іншого боку, кредитна
діяльність стала інструментом регулювання та перерозподілу вільних
фінансових ресурсів у різні сектори та галузі економіки [6, с. 3].

Цивільним кодексом України кредитні правовідносини, у тому числі і між
суб’єктами підприємницької діяльності (юридичними особами), віднесені до
окремих видів зобов’язань інституту «Зобов’язальне право», який включає
в себе договірні зобов’язання. Таке місце кредитних зобов’язань у
системній структурі зобов’язального права зумовлено тим, що вони, як і
всі інші цивільні права та обов’язки, виникають на підставах,
передбачених ст. 4 ЦК України [4, с. 7].

Але законодавець не обумовлює виникнення кредитних правовідносин
виключно на підставі кредитних угод. У ст. 382 ЦК «країни прямо
говориться про їх виникнення у випадках, встановлених законодавством. І
все ж таки найбільш поширеними у практиці господарчо-фінансової
діяльності є кредитні угоди.

В юридичній літературі зазначається, що на сучасному етапі розвитку
народного господарства кредит став інструментом, без якого
Функціонування товарного виробництва просто неможливе без кредитної
підтримки неможливо забезпечити швидке та цивілізоване становлення
фермерських господарств, підприємств малого бізнесу, впровадження інших
видів підприємницької діяльності на вігутрідержавному і зовнішньому
економічному просторі», – писав В.ї. Колесников, підкреслюючи значення
кредиту [6, с. 8].

Треба відмітити, що кредитні правовідносини існують на стику галузей
права. Вони регулюються як цивільним, так і банківським правом, кредити
рівною мірою вивчають економісти та цивілісти. Це можна простежити на
висловлюваннях науковців стосовно кредитних правовідносин.

Л.Г. Єфимова, ґрунтуючись на висновках інших авторів, пропонує під
кредитними правовідносинами розуміти усі правові відносини, які
виникають з надання (передачі, використання та повернення) грошових
коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах
повернення.

Підприємства, організації в процесі своєї діяльності постійно відчувають
необхідність у власних обігових коштах, і ця потреба може бути
задоволена перш за все за допомогою кредиту банку. Тому O.A. Костюченко
відмічає, що кредитними правовідносинами називаються відносини, що
регулюються нормами права та виникають між банками і клієнтами з метою
одержання ними банківського кредиту.

Наведені вище обґрунтовані визначення кредитних правовідносин свідчать
про існування багатьох точок зору Серед них простежується єдність
ключових засад змісту кредиту. Це його принципи: повернення,
строковість, платність, забезпеченість та цільовий характер
використання. Кожен принцип потребує уваги і вже досліджувався
науковцями.

Так, слід зазначити, що цільовий характер використання кредиту дає змогу
позичальнику отримати його напевне, через кредитну установу (банк),
вказавши ціль, на яку він буде використаний. Кредит може стати одним із
варіантів вирішення житлової проблеми для молодих сімей, не кажучи вже
про продаж товарів довгострокового вжитку із відстрочкою платежу, яка є
прямою родичкою кредитних відносин. Ці та деякі інші питання потребують
висвітлення та вивчення окремо та ретельно.

Для позичальника кредит – це спосіб вирішення своїх фінансових проблем.
У зв’язку з цим він готовий зазнати додаткових витрат у вигляді
відсотків за користування кредитом, але цей відсоток та строк кредиту
повинні бути посильними. З цього приводу слід також зазначити, що банк
повинен будувати кредитні відносини з підприємством таким чином, щоб
через кредит сприяти досягненню високоприбуткової діяльності,
впровадженню у виробництво науково-технічного прогресу, розширенню
асортименту товарів і послуг. Для формування стійких кредитних відносин
між позичальниками банками необхідною вимогою є також науково
обгрунтована розробка ехані-зму кредитування. Цей механізм на сучасному
етапі розвитку ківської системи ще недосконало сформований, кожен його
етап с Іл економічн°ї невизначеності набуває специфічних рис [6,259].

Література

Цивільний кодекс УРСР від 1 січня 1964 року // Відомості Верховної Ради
УРСР. -1963 — № ЗО. — Ст. 463 (зі змінами і доповненнями).

Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року
Ш 2121-ІП (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради
України. – 2001. – № 5-6. -Ст ЗО.

Положення НБУ «Про кредитування», затверджене постановою Правління НБУ №
246 від 28 вересня 1995 року // Бюлетень законодавства і юридичної
практики України. -2001. —№5. —С.53-66.

Банківське право України: Навч. посібник / Кол. авт.: Жуков A.M., Іоффе
А.Ю., Кротюк В.Л., Пасічник В.В., Селіванов А.О. та ін.; За заг. ред.
А.О. Селіванова – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000

5 Банківська справа’ Підручник. – 2-е вид., стереотип./ Під ред. проф..
В.І. Колеснікова,

проф. Л П Кроливецької.-К : Фінанситастатистика, 1996. 6. Біленчук П Д.,
Диннік О Г., Лютий І О. Скороход О.В. Банківське право: українське та

європейське / За ред. П.Д. Біленчука: Навч. посібник. -К,: Атіка, 1999.
~І- Гриджук Д.М., Олійник В.О. Забезпечення кредитних зобов’язань у
діяльності банків.

— К.: Істина 2001.

ПИТАННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

Волков С.К.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

АДМШІСТРАТИВНО-ГОСІЮДАРСЬКІ САНКЦІЇ

Прийняття Господарського кодексу України (далі – ГК України) внесло
певні новації в законодавство України, які викликали велику кількість
приводів для роздумів та спорів між науковцями, це породило бажання
проаналізувати та оцінити норми цього кодексу. Два розділи ГК України
(26 та 2.7) присвячені санкціям, що застосовуються до господарюючих
суб’єктів, а саме: штрафним, оперативно-господарським та
адміністративно-господарським санкціям. Таким чином, законодавець вперше
виділив адміністративно-господарські санкції, які потребують додаткового
дослідження з метою з’ясування їх правової природи.

Слід зазначити, що адміністративно-господарські санкції – це один із
видів санкцій, що застосовуються за правопорушення у сфері
господарювання. Відповідно до ст. 238 ГК України
адміністративно-господарським санкціям притаманні такі ознаки: а)
адміністративно-господарські санкції застосовуються за порушення
встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської
діяльності; б) суб’єкт, до якого застосовуються зазначені санкції –
суб’єкт господарювання; в) суб’єктом застосування
адміністративно-господарських санкцій є уповноважений орган державної
влади або орган місцевого самоврядування; г) метою застосування
адміністративно-господарських санкцій є припинення правопорушення
суб’єкта господарювання та ліквідація його наслідків.

Згідно зі ст. 239 ГК України до адміністративно-господарських санкцій
відносяться: 1)вилучення прибутку(доходу); 2)
адміністративно-господарський штраф; 3) стягнення зборів (обов’язкових
платежів); 4) зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання;
5) застосування антидемпінгових захо-дїв;6)припинення
експортно-імпортних операцій: 7) застосування індивідуального режиму
ліцензування; 8) зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення
суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності; 9)
анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання
окремих видів господарської діяльності; 10) обмеження або зупинення
діяльності суб’єкта господарювання: 11) скасування державної реєстрації
та ліквідації суб’єкта господарювання. Цей перелік не є вичерпним,
оскільки Господарським кодексом України або іншими законами України
можуть бути передбачені й інші види адміністративно-господарських
санкцій.

Зі змісту адміністративно-господарських санкцій, запропонованих ГК
України вбачається що їм притаманні як ознаки караності так і право
відновлення. Водночас необхідно з’ясувати чи:1) застосовуються вони за
порушення норм, що регулюють адміністративні правовідносини чи
правовідносини, що охороняються нормами адміністративного права;2)
застосовується органами, наділеними адміністративно юрисдикційними
повноваженнями. Проаналізовані правові норми вказують на те, що
суб’єктом застосування санкцій є органи, наділені адміністративно
юрисдикційними повноваженнями. Правовідносини, в яких приймають участь
господарюючі суб’єкти є адміністративними, оскільки одним з учасників їх
є орган державної влади, наділений відповідними владними повноваженнями.
Таким чином можна стверджувати, що правова природа санкцій, передбачених
ст. 239 ГКУ є адміністративною. [1, стр.203]

Слід зазначити, що положення ГК України у частині
адміністративно-господарських санкцій багато в чому суперечать
теоретичним положенням сучасної правової науки. На сьогодні існує
проблема, яка пов’язана з визначенням поняття
„адміністративно-господарські санкції” і того, наскільки це визначення
відповідає змісту окремих санкцій. Наприклад, на особливу увагу в
переліку наведених ознак, які зазначаються у ст. 238 ГК України
заслуговує мета застосування адміністративно-господарських санкцій:
припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідація його
наслідків. Використання сполучника «та» свідчить про те, що всім видам
адміністративно-господарських санкцій мають бути притаманні одночасно
обидві зазначені цілі, але їх одночасна реалізація є справою досить
проблематичною. Відомо, що вплив на правопорушника з метою припинення
правопорушення може здійснюватись тільки під час його вчинення, а тому
припинення як таке може здійснюватися тільки щодо правопорушень, які
тривають у часі на момент застосування санкцій. З іншого боку,
ліквідація наслідків правопорушення може мати місце лише за умови, якщо
цим правопорушенням завдається шкода, що має матеріально виражений
характер. Вести ж мову про ліквідацію шкоди, яка завдасться суспільним
відносинам і немає матеріального вираження, недоречно, адже в такому
випадку шкода ліквідовується автоматично, одночасно з припиненням
правопорушення. Таким чином, відповідно до змісту ст. 238 ГК України
санкції, що застосовуються за порушення правил здійснення господарської
діяльності, можуть бути визнані адміністративно-господарськими тільки у
разі, коли підставами їх застосування є вчинення триваючих правопорушень
із матеріальним складом.[ 2, стр.11] 3 вище викладеного можна зробити
висновок, що перед нами існує проблема, яку необхідно вирішувати на
законодавчому рівні.

Досить актуальним питанням на сьогодні являється і установлення розміру
штрафних санкцій судом. Актуальність полягає у тому, що у зв’язку з
нинішнього нестабільністю економіки України, коли боржник найчастіше не
може виконати свої зобов’язання за договором, або виконує їх неналежним
чином, стає необхідним включення в зміст договору умов про штрафні
санкції. У зв’язку із цим, також дуже важливий і розмір штрафних
санкцій, який повинен бути одночасно й достатнім для кредитора й не бути
обтяжним для боржника. Проблемою в цьому питанні являється те що суд
практично не обмежений у встановленні певного розміру штрафних санкцій.
Так, законодавством України встановлені граничні розміри тільки штрафних
санкцій у вигляді пені за прострочення платежу. Таке обмеження
зазначається в ч. 2 ст. 343 ГК України і в ст. З ЗУ «Про
відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», у яких
зазначено, що розмір пені за невиконання грошового зобов’язання
обчислюється від суми простроченого платежу й не може перевищувати
подвійної дисконтної ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується
пеня. Однак, і в цьому випадку суд вільний у виборі будь-якого розміру
штрафних санкцій з наступної причини. Господарський кодекс Украйни дає
лише поняття штрафних санкцій, які можуть бути виражені у вигляді
неустойки, штрафу, пені. Поняття неустойки, штрафу, пені в ГК України не
зазначаються. Таким чином, суд може встановити за невиконання грошового
зобов’язання штрафні санкції не у вигляді пені, а, наприклад, у вигляді
неустойки або штрафу. Виникнення такої ситуації на практиці не
припустимо. По-перше, суд своїм рішенням зобов’язує сторони укласти
договір на умовах, по яких не було досягнуто згоди. По-друге, буде
порушений п.1 ч.4 ст.179 ГК України, у якому зазначено, що сторони
визначають зміст договору за своїм розсудом. 1 Іо-третє, таке рішення
суду не буде відповідати сутності штрафних санкцій.[ 3, стр.101]. На мій
погляд цей приклад підтверджує самостійність суду у виборі штрафних
санкцій, розмір яких нічим не обмежений, а це може привести до
необгрунтованих негативних економічних наслідків для сторін договору. Ця
проблема повинна вирішуватись тільки на законодавчому рівні, тому що
тільки так можливо встановити строго визначений розмір штрафних санкцій
за порушення зобов’язань і дати поняття неустойки, штрафу, пені, і
визначити за порушення яких зобов’язань вони підлягають стягненню.

Зважаючи на вищевикладене, актуальним слід вважати наукові дослідження
принципів, процедур і підстав адміністративно-господарських санкцій для
створення зрозумілої та обгрунтованої системи відповідальності за
правопорушення у сфері господарювання.

Література

Хорощак Н.В. Питання правової природи адмінісіративно-господарських
санкцій /’ Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих
учених. -2005 – Спеціальний випуск 4-2. – С.200-204

Лукянец Д. Про правову природу адміністративно-господарських санкцій //
Підприємство, господарство і право. -2005 -, №3 – С.10-15.

З Подколзин И К вопросу об установлении размера штрафных санкций судом
// Вопросы государства и права Украины. – Материалы студенческих научных
конференций ( 9 апреля 2004г.) Выпуск №25 – Донецк, 2004. – С.100-102.

Маклакова К.О.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

МИРОВА УГОДА В ПРОЦЕДУРІ БАНКРУТСТВА: ПРОБЛЕМИ ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ

На сучасному етапі розвитку інституту неспроможності (банкрутства)
відбувається безупинний поступальний розвиток правових механізмів,
спрямованих на запобігання банкрутству і ліквідації боржника як суб’єкта
господарських відносин. Одним із засобів реалізації таких заходів стало
укладення мирової угоди, що передбачає суму боргу (повну або часткову)
чи збільшення термінів його погашення. У даний час інститут мирової
угоди є одним з найбільш суперечливих елементів у процедурі банкрутства.
Він визначається фахівцями „ як одна з найбільш перспективних і бажаних
процедур” [2] вирішення майнових спорів між суб’єктами господарювання,
що дозволяє досягти найменшої конфліктності між кредиторами і боржником,
та максимально відповідає інтересам розвитку ринкових відносин. В
Україні необхідність вироблення правових підходів до створення умов
запобігання банкрутству як досудових процедур (досудова санація), так і
судових процедур (розпорядження майном боржника, мирова угода і санація
боржника) продиктована кризовою ситуацією в економіці країни, для якої
характерним є велика кількість підприємств-банкрутів і зменшення
кількості робочих місць. Тому на сьогоднішній день ця проблема є
актуальною [2].

Закон України від ЗО червня 1999 року „Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом” визначає мирову угоду як
-домовленість між боржником і кредитором (групою кредиторів) про
відстрочку чи розстрочку платежів чи припинення зобов’язань за згодою
сторін (прощення боргів)” [1].

Мирова угода – особлива угода, яка має свої ознаки, що вирізняють її від
подібних господарсько-правових угод:

мирова угода укладається в процедурі банкрутства;

вона набирає чинності з моменту затвердження її господарським судом;

сторони угоди не можуть у наступному вносити зміни;

вони не можуть самостійно її розірвати. Для цьго необхідне рішення
господарського суду;

розірвання мирової угоди або визнання її недійсною тягне поновлення
провадження у справі про банкрутсво і відношення колишніх вимог у
не-задоволеній частині [3].

Реалізувати право на укладання мирово! угоди можуть особи, які беруть
участь у справі й на чиїх правах та обов’язках може відобразитись судове
рішення. Ст 21 ГПК України зазначає, що сторонами судового процесу
визначаються позивач і відповідач, а отже, мирова угода може укладатися
лише між ними. Однак в процесі можуть брати участь й інші особи,
наприклад, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору
[4].

Укладаючи мирову угоду сторони-кредитор і боржник – домовляються про
умови і порядок оплати боргу, про засіб фінансового оздоровлення.
Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається
комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів – членів комітету і
вважається прийнятим за умови, що всі заставні кредитори дали письмову
згоду на її укладання. А від імені боржника – керівником боржника (у
процедурі розпорядження майном) або арбітражним керуючим (у процедурі
санації і ліквідації). Мирова угода укладається в письмовій формі, де
зазначаються положення про розміри, порядок і строки виконання
зобов’язань боржника; відстрочку або розстрочку, прощення (боргів і їх
частини), а також додаткові умови цієї угоди. Ці умови розповсюджуються
на всіх кредиторів, у тому числі й на тих, які не брали участі у
голосуванні або голосували проти. А потім підписується з боку боржника –
керівником або арбітражним керуючим, а від імені кредиторів – головою
комітету кредиторів.

Після укладення мирової угоди сторонами, вона підлягає розгляду і
затвердженню господарським судом. Завдання суду у такому засіданні
полягає дише у перевірці відповідності умов мирової угоди законодавству,
а також додержання порядку її укладання. Якщо мирова угода відповідає
перерахованим вимогам, то господарський суд затверджує її та припиняє
провадження у справі про банкрутство [3]. Світова практика застосування
інституту мирової угоди свідчить, що вона може бути укладена на
будь-якій стадії судового процесу, про що прямо зазначено у текстах
процесуальних нормативно-правових актів. Зазначимо, що Цивільний
процесуальний кодекс України чітко визначає можливість укладення мирової
угоди як у першій інстанції, так і в апеляційному та касаційному
провадженнях [4].

Господарський суд також може відмовити у затвердженні мирової угоди.
Таке можливе якщо: порушено порядок укладання мирової угоди,
встановлений Законом; якщо умови мирової угоди суперечать законодавству.
Винесення господарським судом ухвали про відмову в затвердженні мирової
угоди не перешкоджає укладенню нової мирової угоди з іншими умовами.
Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом.
З цього моменту боржник приступає до погашення вимог кредиторів згідно з
умовами мирової угоди. Мирова угода, яка набрала чинності може бути
визнана недійсною, якщо: а) боржником надані недостовірні відомості про
своє майно в бухгалтерському балансі або в інших документах, які
свідчать про фінансове і майнове становище боржника (банкрута); б)
виконання мирової угоди доведе боржника до банкрутства; в) інші
підстави, передбачені цивільним законодавством України.

Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження
у справі про банкрутство.

Розірвання мирової угоди як між її сторонами, так і між окремими
кредиторами і боржником за своєю ініціативою Законом не передбачено.
Мирова угода може бути розірвана тільки за рішенням господарського суду:
а) невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менше однієї третини
вимог кредиторів;б) провадження боржником дій, які завдають збитки
правам і законним інтересам кредиторів.

У випадку невиконання мирової угоди кредитори можуть подати свої вимоги
до боржника в розмірі, передбаченому цією угодою. Такі вимоги підлягають
розгляду в господарському суді в порядку позовного провадження. Якщо
буде порушена справа про банкрутство цього ж боржника, то обсяг вимог
кредиторів, щодо яких була укладена мирова угода, визначається в межах,
передбачених означеною угодою [3].

Отже, мирова угода є механізмом фінансового оздоровлення
фінансово-неспроможних підприємств, за допомогою якого припускається
досягнення компромісу між боржником і кредиторами, з одного боку, і між
самими кредиторами через комітет кредиторів, з іншого.

Література

Закон України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків
перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21.12.2000 р.
№2181-3 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 7.

Барабашова Н. Мирова угода в процедурі банкрутсва: роль економіко –
правових факторів // Право України. – 2003.- №1. – С. 42 – 46.

Поляков Б М. Мирова угода в процедурі банкрутства // Вісник
господарського судочинства – 2003. – № 2. – С.70 – 80

Чупрун О. Деякі питання укладення мирової угоди в господарському
процесі. // Юридичний журнал. – 2003.-№ 5. – С 125-127

Резниченко A.A.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

РОЛЬ ГОСПОДАРСЬКОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В РЕГУЛЮВАННІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Прийняття та введення у дію з 1 січня 2004 р. Господарського кодексу
України (далі – ГК) – безумовно, суттєвий прогрес у правовому
регулюванні економіки. Це доказ того, що Україна однією з перших
постсоціалістичних країн привела своє господарське законодавство у
відповідність з реаліями та вимогами змішаної (ринкової) економіки, що
саме цей Кодекс стає найважливішим нормативно-правоЕим актом у сфері
правового регулювання економічних відносин. Теоретичні та практичні
дослідження закономірностей розвитку господарської відповідальності в
системі господарських відносин врешті-решт служать інтересам підвищення
економічної ефективності суспільного виробництва, послідовного
поліпшення якості господарювання, досягнення оптимальної
результативності суспільного виробництва і його конкурентоспроможності,
більш повного задоволення потреб і інтересів суспільства.

Відповідальність у сфері господарської діяльності на сучасному етапі
розвитку суспільства повинна грунтуватися, як уявляється, на таких
принципах: забезпечення паритету економічних, екологічних і соціальних
цінностей, результатів господарської діяльності; визначення законом або
договором видів, умов та порядку застосування господарських санкцій;
загальна сфера дії. що охоплює всі рівні управління і господарювання;
наявність різновидів господарських санкцій як засобів відповідальності,
що застосовуються до суб’єктів господарювання; рівноправність у
господарських відносинах між суб’єктами господарювання незалежно від
форми власності та господарювання; наділення владними повноваженнями
органів управління щодо застосування адміністративно-господарських
санкцій; досягнення оптимальною поєднання вертикальної та горизонтальної
господарської відповідальності. Господарська відповідальність наступає
як відповідальність за порушення, невиконання та неналежне виконання
обов’язкових правил поведінки всіма учасниками господарського процесу. А
господарські санкції є мірою господарської відповідальності. Ці санкції
відображають і регламентують особливий різновид відносин між державою і
суб’єктами господарювання, між учасниками господарського процесу.

Наукові публікації з цього приводу майже відсутні, за винятком декількох
науково-практнчних коментарів ГК. На жаль, існуючі коментарі не дають
відповідей на актуальні питання, але проблема надто складна, вона
стосується фундаментальних основ юриспруденції і тому потребує уважного
і ґрунтовного дослідження.

Слід зазначити, що згідно з ч. 1 ст. 216 ГК учасники господарських
відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення
у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників
господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим
Кодексом, іншими законами та договором. У цьому положенні закладена
значна суперечливість, адже нести відповідальність шляхом застосування
санкцій неможливо, а застосування санкцій не є способом несення
відповідальності. Нести відповідальність може тільки особа, винна у
вчиненні відповідного правопорушення, а застосовувати санкції – тільки
особа, наділена відповідними юрисдикційни-ми повноваженнями. До того ж,
несення відповідальності є наслідком застосування санкцій і проявляється
в реалізації обов’язку особи, винної у вчиненні правопорушення,
зазнавати обмежень особистого, майнового або організаційного характеру.

Господарська правова відповідальність відрізняється від інших видів
відповідальності тим, що поєднує елементи майнового та примусового
(організаційного) характеру, тобто застосування таких заходів примусу,
що призводять до виконання певних дій, які порушник повинен здійснити.
Такий примус заснований на принципі реального виконання господарських
зобов’язань і полягає в тому, що порушник виконує покладені на нього
зобов’язання в натурі, навіть якщо він сплатив штраф за невиконання або
неналежне виконання покладених на нього зобов’язань Регламентація
господарської відповідальності здійснюється за допомогою цілісної
системи відносин Відносини застосування цього виду відповідальності
покликані стати найважливішим важелем активної та цілеспрямованої
діяльності держави щодо упорядкування суспільного виробництва

Наявність у Господарському кодексі, який прийнятий Верховною Радою
України, господарської відповідальності є підставою стверджувати, що
існує певний механізм її застосування Правовий механізм господарської
відповідальності можна представити як певну (структурну, функціональну)
систему зв’язків і відносин, що покликані забезпечити відповідальність
за порушення правил господарювання

Організаційний механізм реалізації цього виду відповідальності являє
собою сукупність форм і методів регламентації, обмеження, дозволів у
системі господарського регулювання господарювання на основі застосування
адміністративних і економічних методів управління Механізм застосування
господарської відповідальності складається із таких взаємопов’язаних
блоків, як наявність норми, що встановлює відповідальність, знання цих
норм закону і свідоме ставлення до них з боку господарюючих суб’єктів, а
в деяких випадках органу управління, реалізація вказаних норм, оцінка
шкідливих наслідків невиконання встановлених правил господарювання,
вибір міри впливу, стягнення, реалізація впливу з боку компетентних
органів державної виконавчої влади або суб’єкта господарювання,
виконання міри державного примусу (впливу)

Функції господарської відповідальності – це напрями її дп на суб’єкти
господарювання, результат застосування різновиду санкцій господарської
відповідальності

Господарська відповідальність повинна виконувати ряд основних функцій

Компенсаційно-відновлювальна функція,

Стимулююча функція,

Попереджувальна функція,

Превентивна (запобіжна) функція,

Контрольно-щформащйна функція,

Сигналізаційна функція,

Реї улююча (адміністративна) функція

Зважаючи на викладене, актуальними слід вважати подальші наукові
дослідження принципів, процедур і підстав застосування
адміністративно-господарських санкцій що мають ґрунтуватися на здобутках
науки адміністративного права у цій сфері

Література

1 Липницький Д Волотева Г Нове у відповідальності по Господарському
кодексу України ‘/ Господарське право №6 – 2004 – С 8

Шпомер А Господарська відповідальність як метод державного реї улювання
економі ки // Господарське право – №7 – 2002 – С 7

Лук’янець Д Про правову природу адміністративно-господарських санкцій //
Господарське право – №3 – 2005 -СЮ

Носенко Р.І.

курсант ДДУВ С (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

СТАТУТНИЙ КАПІТАЛ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Відповідно до ч.З ст.13 Закону «Про господарське товариства»
забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні
кош і и, кошти, одержані в кредит та під заставу. Аналогічне положення
закріплене і в ч. З ст. 86 ГКУ. Отже, наведена норма має на меті
запобігти формуванню статутних капіталів за рахунок коштів, які не є
власністю засновників. Практичне значення такого обмеження не є
істотним. Для товариства не має значення, з яких саме джерел учасники
роблять внески – власних чи запозичених. Важливо, щоб вони надійшли
товариству. Якщо у зв’язку із зробленим внеском у засновника виникає
зобов’язання перед третіми особами (на пр. кредиторами), то ці
зобов’язання не впливають на товариство. І тим більше не є підставою для
повернення внеску.

Слід враховувати також низку ефективність такої заборони. По-перше. її
легко обминути, а по-друге, не має жодних санкцій за її порушення.
Доцільно було б трансформувати цю заборону у заборону роботи внески
обтяженим майном, тобто майном, котре є предметом інших зобов’язань.
Адже за загальним правилом у разі переходу право власності на майно,
обтяжене зобов’язаннями найму, застави та ін., ці зобов’язання
переходять до нового власника. Якщо таке майно є об’єктом внеску, то до
товариства перейдуть і майно, і зобов’язання учасника. Це може негативно
вплинути на майновий стан товариства, а тому такі внески доцільно
обмежити.

Відносно до ст. 12 ЗУ «Про обіг векселів в Україні» від 05.04.2004р.
№2374-111 забороняється використовувати векселі, як внесок до статутного
фонду господарського товариства. За аналогією закону цю норму слід
поширити на всі інші види юридичних осіб. Не можуть бути вкладом
учасника його особисті дії (реєстрація товариства, досвід у певній
галузі діяльності, консультації), роботи чи послуги.

У ч. 2 ст. 144 ЦКУ прямо зазначено, що не допускається звільнення
учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов’язку внесення
частки до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом
зарахування вимог до товариства. Тобто внеском учасника не може бути
погашення (прощення) боргу.

Відповідно до ст. 13 Закону «Про господарські товариства» порядок оцінки
внесків визначається в установчих документах товариства, якщо інше не
передбачено законодавством України. У цій нормі прямо не вказано, хто їх
оцінює. Йдеться лише про встановлення порядку оцінки – це слід зробити в
установчому документі. Визначати порядок оцінки вкладів в інших
корпоративних актах або в рішеннях загальних зборів учасників було б
неправомірно. Таке регулювання забезпечувало учасникам більш-менш
стабільні правила оцінки вкладів, які вони встановили під час створення
товариства і закріпили в установчому документі. Інше змістовне
навантаження має ч. 2 ст. 115 ЦКУ, за якою грошова оцінка внеску
здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених
законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці. Ця норма
порівняно з правилами ст. 13 Закону «Про господарські товариства» є
ліберальною, оскільки взагалі не вимагає встановлення порядку оцінки
вкладів, тим більше в установчих документах. Тобто учасники вільні в
оцінці своїх вкладів. Однак виникають питання: як саме має бути
висловлена згода учасників товариства? Хто оцінює внесок, тобто з ким
погоджується або не погоджуються учасники і чи можуть вони оцінювати
його самі?

Звертаючи увагу на ч. 2 ст.115 ЦКУ, де ідеться про згоду учасників, а не
рішення загальних зборі учасників товариства. Тобто згоду повинні дати
саме учасники, а не вищій орган товариства. Це принципове зауваження:
якщо оцінку дають учасники, то потрібна згода кожного з них, а рішення
загальних зборів приймається більшістю голосів. Одже, наведена вище
норма передбачає згоду всіх учасників, тобто кожного з них незалежно від
розміру внеску. Пропонує їм оцінку учасник, котрий вносить внесок у не
грошовій формі. Саме він зацікавлений у високі грошовій оцінці внеску.
Якщо проаналізувати юридичну природу цих відносин, то оцінка вкладу – це
визначення його ціни як істотної умови засновницького договору на
підставі домовленості між засновником, який пропонує не грошовий вклад,
та іншими засновниками, які приймають цей внесок за запропованою ціною
або відхиляють його. Тобто відбувається торг: учасник намагається
віддати майно товариству якнайдорожче; завдання інших – заплатити йому
якнайменше. Інші учасники, не погоджуючись із запропонованою ім. оцінкою
можуть зменшувати ціну. Справедлива оцінка не грошового вкладу важлива й
для них. Якщо внесок є складеним, то кожен предмет потрібно оцінювати
окремо.

Закон не встановлює критеріїв, якими повинні були б керуватися учасники
під час такої оцінки. Це дуже важливо, адже ніхто не забороняє учасникам
оцінювати майно, «зі стелі». Ця недосконалість вітчизняного
законодавства викликає багато нарікань. Основна небезпека такої оцінки у
тому, що товариство може одержати внесок, вартість якого не відповідає
його економічної цінності, тоді як його статутний капітал вже буде
сформовано у необхідному розмірі. Такий штучно сформований капітал
називають «дутим». Відсутність обов’язкових критеріїв оцінки має і
переваги, адже розширює свободу учасників- Вони можуть враховувати лише
їм відомі обставини, і не орієнтуватися на жоден з визнаних критеріїв.

Тобто брати до уваги співвідношення вартості внеску із вартістю внесків
інших учасників, враховувати особисте значення учасника для майбутньої
діяльності товариства. Така оцінка не буде справедливою з огляду на
економічну кон’юнктуру та ринкові ціни але вона доцільна саме для
певного складу учасників товариства при узгодженні конкретного рішення.

Диктор A.B., Масленіков B.C.

курсанти ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО ПОЛОЖЕННЯ ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ:
ПОРІВІШЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

У зв’язку з розбудовою ринкової економіки в Україні перед законодавцем і
юридичною наукою стоїть завдання створити правову основу ефективного
використання потенціалу іноземних компаній для розвитку національної
економіки. Україна має унікальну можливість будувати за кращими
світовими зразками власну модель залучення іноземних інвестицій із
урахуванням позитивних досягнень і прорахунків інших країн. Отже,
надзвичайно важливим є дослідження правової бази та наукових напрацювань
провідних постіндустріальних країн, а також міжнародних інституцій у
сфері правового регулювання участі іноземних юридичних осіб в цивільних
правовідносинах.

Останнім часом надзвичайно зросла зацікавленість іноземних компаній у
такій формі участі в цивільних правовідносинах, як створення товариств з
обмеженою відповідальністю (далі — TOB), що зумовлює необхідність
Ґрунтовного дослідження особливостей правового положення їх на підставі
законодавства, доктрини та практики провідних іноземних держав і
вироблення пропозицій щодо вдосконалення національного законодавства в
цій сфері.

Метою цієї публікації є дослідження правового положення TOB в
порівняльно-правовому контексті, а також вироблення науково
обгрунтованих пропозицій щодо подальшого вдосконалення та уніфікації
законодавства у цій сфері.

Зазначена мета зумовлює вирішення основних завдань:

здійснення порівняльно-правового анадізу правового положення TOE
відповідно до законодавства України, ФРН, Франції та США;

дослідження в порівняльно-правовому контексті особливостей правової
регламентації порядку створення та діяльності TOB та його органів;

визначення основних перешкод для розвитку в Україні
організаційно-правової форми TOB;

розробка практичних рекомендацій стосовно вдосконалення чинного
законодавства України у сфері правового регулювання ТОВ.

Організаційно-правова форма TOB, що вперше виникла в Німеччині (Закон
від 29 квітня 1892 р.), виявилася настільки вдалою для організації
підприємств середнього бізнесу, що поступово набула поширення в багатьох
країнах. Так, TOB є найпоширенішою формою ведення діяльності будь-яких
підприємств у ФРН (зокрема, переважна кількість дочірніх підприємств
іноземних компаній створюються у ФРН у формі ОТН, тобто TOB, а не у
формі акціонерного товариства, а також підприємств малого та середнього
бізнесу у Франції та останнім часом в Україні.

Що стосується США, то до 1990 р. законодавство лише двох штатів надавало
можливість створювати ТОВ. На сьогодні усі штати прийняли закони про
TOB, а ця організаційно-правова форма провадження діяльності набуває все
більшого поширення через вигідне поєднання атрибутів корпорації та
партнерства. До 1995 р. не існувало примірного закону про TOB, на якому
ґрунтувалися б закони штатів, а у липні 1997 р. лише чотири штати
прийняли такий закон. Отже, законодавство про TOB варіює від штату до
штату, хоча багато положень штатних законів про TOB є подібними.

TOB визнаються юридичними особами та поряд з акціонерними товариствами
виступають як втілення інституту юридичної особи. Ця
організаційно-правова форма поєднує в собі ознаки акціонерного
товариства (концепція обмеження ризику учасників) та повного товариства
(спрощена процедура формування, структура управління, оподаткування
тощо). TOB набуло великої популярності насамперед через концепцію
обмеженості ризику учасника, яка полягає в тому, що учасники несуть
ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства лише у межах вартості
своїх вкладів до статутного фонду товариства. Так, згідно з німецьким
законодавством, з одного боку, учасника ОТН не може бути примушено нести
відповідальність, що перевищує розмір його вкладу. З іншого боку,
учасники французького З.А.К. можуть відповідати за зобов’язаннями
товариства поза межами своїх вкладів, але виключно, якщо вони погодилися
нести необмежену відповідальність (шляхом видачі гарантії), або якщо
учасника, який одночасно обіймав посаду директора, буде визнано судом
винним у банкрутстві товариства. Законодавство США та деяких інших країн
також не виключає необмежену відповідальність учасників у виняткових
випадках (доктрина підняття корпоративного покриву).

Хоча принцип обмеження ризику є характерним і для акціонерного
товариства, існують певні особливості, які роблять TOB привабливішим для
інвесторів, особливо, якщо вони не потребують залучення значних
фінансових ресурсів. Наприклад, процедура створення TOB є набагато
простішою та менш тривалою. До того ж законодавство, що регламентує TOB,
містить більше диспозитивних норм, ніж акціонерне законодавство. Для
створення TOB вистачає лише одного учасника, в той час, як акціонерне
товариство у Франції та ФРН не може бути створене одним акціонером, при
цьому у Франції взагалі кількість акціонерів не може бути меншою семи.
Окрім того, законодавче встановлено мінімальний розмір статутного
капіталу для TOB, який набагато менший, ніж для акціонерного товариства.

Законодавство С11ІА створило додатковий стимул для обрання TOB (особливо
на початку діяльності), який полягає в тому, шо TOB оподатковується як
партнерство, тобто не сплачує податок на прибуток. Замість цього окремо
оподатковується кожний учасник, що іноді є визначальним для іноземних
інвесторів при освоєнні американського ринку, адже ставки податку для
учасників є майже вдвічі меншими, ніж для корпорації. Для того щоб
оподатковуватися як партнерство, TOB має відповідати лише чотирьом із
шести ознак корпорації: 1) учасники; 2) провадження діяльності з метою
отримання прибутку; 3) обмежена відповідальність; 4) централізоване
управління; 5) безстроковість існування; 6) необмежене відчуження
часток. Найпростіше уникнути двох останніх ознак. Статутний фонд TOB
складається з часток, хоча відповідно до законодавства США частки
учасників можуть визнаватися цінними паперами. В цьому разі при продажу
такої частки учасник зобов’язаний виконати вимоги штатного та
федерального законодавства про цінні папери.

Законодавець переважно встановлює імперативну норму, що надає учаснику
право в будь-який час вийти з TOB. Однак законодавство деяких штатів США
дає можливість учасникам передбачати в договорі управління заборону на
вихід учасника з TOB. На нашу думку, доцільно надати таке право і
учасникам українського TOB, оскільки вихід учасника може мати негативні
наслідки для товариства (спричинити нестачу коштів тощо).

Література

1 Droste Кііішз Triebe!, German Law Firm. Business Law Guide to Germany
// Third Edition. CCH Editions Limited. – Germany, 1991 – P. 405.

Maim Richard A., Roberts, Barry S. Essentials of Business Law and the
Legal Environment. – U.S.A., 1998. – P. 650.

Tremml Bemd, Buecker, Bernard. Recognized Forms of Business
Organizations. Key Aspects of German Business Law a Manual for Practical
Orientation. Springer, 1999. – P 10.

Lefebvre Francis. French Business Law Guide. CCH Editions Limited, 2000.
– P. 7,

852.

Cheeseman Henry R. The Legal and Regulatory Environment. Contemporary
Perspectives in Business. – NJ, USA. Prentice Hall, 1997. -P. 292

Federal Court Decision of 9 March 1981, BGHZ 80/129, 142

ПИТАННЯ ТРУДОВОГО ПРАВА

Боняк А.М.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Алфьорова Т.М.)

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ЖІНОК ПРИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННІ І ПРИЙНЯТТІ НА
РОБОТУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Одним із проявів державного принципу рівності є рівність прав чоловіків
та жінок, що знайшло своє відображення в ст. 24 Конституції України та
отримало назву тендерної рівності [І]. Рівність прав жінки і чоловіка
забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у
громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і
професійній підготовці, у праці та винагороді за неї, спеціальними
заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних
пільг, створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з
материнством, правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою
материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та
інших пільг вагітним жінкам і матерям [2, с. 40].

В юридичній літературі велике значення приділяється питанням правового
регулювання праці жінок тому, що українська економіка вимагає широкого
використання їх праці. В умовах ринку ця проблема загострилась, оскільки
підприємницька діяльність спрямована на постійне зростання прибутку, а
підприємці не зацікавлені у прийнятті на роботу жінок, які мають трудові
пільги, змушені перебувати в тривалих відпустках у зв’язку з вагітністю
та пологами і у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею
3-років . Тому досить часто проблема нерівних можливостей жінок та
чоловіків в нашому суспільстві проявляється саме при влаштуванні на
роботу.

В сучасних умовах криза економіки й особливості українського ринку
праці, що тільки формується , ставлять жінок у нерівне становище саме на
етапі прийнятті на роботу. З цих же причин жінкам, які втратили роботу,
важко знову працевлаштуватись. Це відчувають і як дівчата, що вперше
шукають роботу тому що, молода жінка в очах роботодавця – потенційне
джерело для видатків та організаційних ускладнень у зв’язку з виходом: у
відпустку по вагітності та пологам, так і жінки передпенсійного віку.
Жіноцтво має в нашій державі значно менший доступ до системи підвищення
кваліфікації ніж чоловіки, що знижує їх конкурентоспроможність на ринку
праці.

Таким чином, прихована трудова дискримінація жінок виявляється ше на
стадії їх прийняття на роботу. У більшості випадків підприємцями
віддається перевага чоловікам, навіть якщо жінка маг таку ж освіту та
професійну підготовку [4, с.34].

Традиційне покладення виконання обов’язків виховання дітей та домашньої
роботи на жінку обмежує її потенційні можливості у професійній сфері.
Таким чином, жінки в очах роботодавців набувають статусу «неповноцінних»
працівників, які не схильні цілком віддатися кар’єрі, брати на себе
додаткові службові навантаження, тощо.

Тому змінити ситуацію може лише кардинальна зміна самого становлення
суспільства та законодавця до цієї сфери, а саме: батьківство і хатня
робота мають бути визнані суспільно значущим соціальним виробництвом,
формою трудового та фінансового інвестування у відтворення трудових
ресурсів суспільства.

Означений напрямок все більше привертає увагу вітчизняних дослідників.
Так, вчений В. Пузирний вказує, на низку факторів (суб’єктивного й
об’єктивного характеру), які так чи інакше обмежують права жінки у сфері
праці й зайнятості, допускають можливість дискримінації щодо останніх.
Інший науковець, В.Прокопенко, визначає, що жінка і сьогодні зазнає
експлуатації з боку люблячих її чоловіків, суспільства (життя, здоров’я
та існування яких великою мірою залежить від життя і здоров’я жінки); з
боку дітей, що інколи не бажають утримувати себе самостійно [5, с.383]

Сучасний етап розвитку демократії, визнання усіх громадян такими, шо
мають рівні права, вимагає законодавчого врахування тих факторів, які на
певний період позбавляють жінку можливості займатися професійною
трудовою діяльністю і належного законодавчого визначення важливості
здійснення нею материнських функцій для держави та суспільства. На нашу
думку, таке положення має отримати свій розвиток шляхом визнання в
Кодексі законів про працю України того факту, що виконання материнської
функції, яка включає не лише народження дитини, але й піклування про неї
протягом значного періоду часу, являє собою виконання суспільно корисної
функції шляхом свідомого обмеження жінкою своїх можливостей у
професійній діяльності та винагороди за неї .

Рівність прав чоловіка та жінки за цих умов повинно забезпечуватись
відповідною компенсацією жінці обмеження її можливостей. При чому
компенсація має здійснюватися на рівні усіх потреб: потреби у
суспільному визнанні (шляхом визнання материнства найважливішою
соціальною функцією); потреби у матеріальному забезпечені шляхом
встановлення виплат жінкам, які доглядають за дитиною, на рівні не
меншому, ніж середня заробітна плата, яка повинна бути більшою ніж
прожитковий мінімум; потреби в отриманні безкоштовної професійної
освіти, підвищення кваліфікації та перекваліфікації, з гарантованим
працевлаштуванням для жінок які не мали можливості отримати освіту або
втратили професійні вміння та навички з причин догляду за дитиною;
потреби у професійному зростанні (шляхом створення квот для жінок в
органах державної влади, з різних галузях народного господарства
незалежно від форм власності, тощо). [2, с.41]

Отже, перед Україною, яка прагне стати дійсно демократичною, правовою
державою постало нагальне питання як, виходячи з вимог відповідних
міжнародних документів, Конституції України і тих обов’язків, які
містяться у Декларації про загальні засади державної політики України
стосовно сім’ї та жінок, прийнятій постановою Верховної Ради від 5
березня 3999 р. [6, с.11-12], вирішити важливі проблеми, пов’язані з
ліквідацією всіх форм дискримінації жінок, включаючи і в сфері
працевлаштування.

Таким чином, незважаючи на значний масив чинних нормативно-правових
актів, що передбачають правила охорони праці жінок й додаткові гаранти
їх трудових прав слід визнати, що досить часто вони попираються саме на
етапі працевлаштування та прийняття на роботу. Це проявляється у тому,
що в сучасних умовах у багатьох галузях та виробництвах відсутні
обмеження та заборони для використання праці жінок, не завжди власник
надає повну інформацію про умови праці, роз’яснює майбутній працівниці
її права та обов’язки; непоодинокі випадки відмови у прийнятті на роботу
жінок у завуальованій формі, посилаючись на відсутність вакансій; інколи
такі причини відмови та її мотиви взагалі не пояснюються, а тому,
вважаємо, що для цього необхідно:

створення на державному рівні діючих суттєвих стимулів для роботодавців,
які приймають на роботу вагітних та жінок з дітьми;

вивчити позитивний зарубіжний досвід щодо ліквідації дискримінації
жінок, зокрема при працевлаштуванні; запозичити найбільш оптимальні
варіанти та законодавчо втілити їх у життя;

обґрунтовуючи своє рішення, посилити контроль відповідних органів за
дотриманням трудового законодавства з боку власника або уповноваженого
ним органу щодо жінок, які працевлаштовуються, та вживати передбачені
нормативно-правовими актами заходи реагування.

Отже, з огляду на вищезазначене слід зробити висновок щодо важливості
такого напряму державної політики незалежної України, як забезпечення
сприятливих умов для працевлаштування жінок, підвищення їх ролі у
суспільстві, створення рівних прав з чоловіками для участі у різних
сферах суспільно-економічної, громадсько-політичної та іншої діяльності.
Позитивне вирішення цих питань сприятимуть подальшому розвитку та
демократизації суспільства.

Література

Конституція України//Відомості Верховної Ради України-1996. -№30.-Ст.
141.

Бенедиктова В.М. Тендерна політика держави в контексті кодифікації
трудового законодавства// Кодифікація трудового законодавства України:
стан та перспективи

Щульженко І.В. Правове регулювання праці жінок (національні та
міжнародно-правові аспекти) // Проблеми правознавства та правоохоронної
діяльності Збірник наукових праць №4 Донецького інституту внутрішніх
справ при Донецькому національному уні-верситеті.-2002

Пузирнии В. Правовий захист жінок при працевлаштуванні і прийнятті на
роботу// Право України – 2004 -№1

Прокопенко В.і Трудове право України: Підручн – Харків, 1998

6 Декларація про загальні засади державної політики України стосовно
сім’ї та жінок // Офіційний вісник України. — К., 1999. — № 11

Кисельов И.Я. Зарубежное трудовое право-Учеб для вузов. —М., 1998.

Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991р. , ст. 5.

Кодекс законів про працю України, за станом на 1 січня 2005.

Герасимчук С.С.

студент ДДУВС (науковий керівник – Алфьорова Т.М.)

ЩОДО ПИТАННЯ ПРО ВІДПУСТКИ БЕЗ ЗБЕРЕЖЕННЯ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ

Одним із гострих питань, які досі виникають на практиці й викликають
трудові спори між працівниками і роботодавцями, є надання відпустки без
збереження заробітної плати.

Актуальність дослідження питання правового регулювання відпусток без
збереження заробітної плати обумовлюється тим, що даний вид відпусток є
досить важливим для працівників. Адже саме відпустки без збереження
заробітної плати повинна надаватися працівнику в обов’язковому порядку:
за сімейними обставинами та з інших причин на термін, обумовлений угодою
між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не
більше 15 календарних днів на рік. У порядку визначеному колективним
договором, власник або уповноважений ним орган у разі простою
підприємства установи, організації з незалежних від працівників причин
може надавати відпустку без збереження заробітної плати або з частковим
її збереженням.

Метою моєї роботи стало з’ясування нормативно – правової бази цього
питання, та саме глибше торкнутися цієї проблематики.

Правовому регулюванню відпусток приділялося достатньо уваги в юридичній
літературі, зокрема такими вченими, як Н.Б. Болотіна, B.C. Венедиктов,
В.М. Бенедиктова, Л.П. Гарашенко, О.А.Антон z. Савчук О.3, Хуторян Н.4
тощо.

Стаття 84 Кодексу законів про працю містить в собі норму, яка регулює

1 Кодекс законів про працю

2 Антон O.A. „Прво на відпустку соціальний захист і санкції за
правопорушення” // Матеріали науково – практичної конференції від 12
березня 2004 року Київського Юридичного інституту МВС України;

‘ Савчук О. „Усе, що треба знати про відпустки” 7/ Юридичний журнал №7
2005 р. 4 Хуторян Н. „Удосконалення порядку надання відпусток у проекті
трудового кодексу України” // Юридична України JVal 2006p це питання,
але ж є має загальний характер, тому , що в Україні є Закон України „Про
відпустки”, який значно докладніше, ніж стаття, врегулював питання
відпусток без збереження заробітної плати. Законом передбачене два види
відпусток без збереження заробітної плати:

відпусток, наданих працівникам у силу суб’єктивного права, яке належить
їм за законом;

відпусток без збереження заробітної плати, наданих за погодженням
сторін. Ця категорія відпусток містить в собі відпустки, надані
працівникам за сімейними обставинами та інших причин (надають за згодою
між власником і працівником).

Час надання відпустки без збереження заробітної плати в одних випадках
визначається самим працівником у межах дії обставин передбачених статтею
25 Закону „Про відпустки”, а в інших випадках підлягає погодженню з
власником. Час відпустки без збереження заробітної плати надається з
дня, про який просить працівник за своїм розсудом, але ж не завжди це
право дійсно надається відразу ж після прохання працівника. Право на
відпустку без збереження заробітної плати повинно надаватися у таких
випадках: особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною
передбачає надання відпустки в зручний для працівників час, особам, які
мають особливі заслуги перед Батьківщиною передбачає надання відпустки в
зручний для працівників час.

У таких випадках відпустка без збереження заробітної плати надається з
дня, про який просить працівник у межах періоду, в якому існували
обставини, що дають право на відпустку.

Хотілося б зазначити, що законодавством не зазначено прямо на право
працівника одержати відпустку в зручний для нього час, погодження цього
питання з власником привело б до втрати працівника сенсу відпустки1

На сьогодення процес правотворення, пов’язаний із кодифікацією трудового
законодавства і підготовкою проекту Трудового кодексу України, вимагає
аналізу всіх глав цього проекту. Цьому питання приділила увагу Н.
Ху-торян[4,С. 44].

1 КЗПП (Коментар)

Що стосується глави „Відпустки”, то ні загального визначення, що таке
„відпустка”, ні жодного з визначень видів відпусток, ми не змогли там
знайти визначення відпустки без збереження заробітної плати. Пункт 1
статті 206 проекту Трудового кодексу України, який передбачає надання
відпустки в обов’язковому порядку без збереження заробітної плати
працівникам – – сумісникам на термін до закінчення відпустки за основним
місцем роботи, трактувався багатьма роботодавцями як право працівників,
які працюють за сумісництвом, тільки на відпустку без збереження
заробітної плати за місцем роботи за сумісництвом. За проектом трудового
кодексу України кожен працівник, який виконує роботу в межах трудових
відносин з юридичною або фізичною особою, має право на відпустку. А
сумісники, виконують роботу за сумісництвом, перебуваючи з роботодавцем
саме у трудових відносинах.

Викликає певні заперечення у Н. Хуторян п. 2 ст. 206 проекту Трудового
кодексу України, згідно з яким за наявності у працівника права на
відпустку без збереження заробітної плати за кількома підставами
відпустка надається за однієї з підстав на вибір працівника. Чи означає
це, що працівник не може використати дві чи кілька відпусток без
збереження заробітної плати одночасно, чи він вже не може використати
відпустку без збереження заробітної плати за іншою підставою протягом
робочого року взагалі?

В багатьох випадках заздалегідь не передбачуваними, тому при
використанні відпустку за однієї з підстав працівника не можна
позбавляти права на відпустку за іншою підставою. Не можна позбавляти
працівника права на відпустку без збереження заробітної плати за однієї
з підстав і в тому випадку, коли працівник має право на таку відпустку
одночасно за кількома підставами. Йому слід надати таку відпустку
сумарно за всіма підставами, оскільки для вирішення особистих справ, з
причин яких надаються ці види відпусток без збереження заробітної плати,
потрібен вільний від роботи час, і часто ці справи не можуть
вирішуватися одночасно. При цьому не слід боятися, що працівник буде
тривалий час перебувати у відпустці, адже ця відпустка – без збереження
заробітної плати, крім того, за цей період йому не нараховується
страхові внески до Пенсійного фонду, що впливає на розмір його пенсії,
тому працівник буде сам зацікавлений приступити до роботи і отримувати
заробітну плату.

Це були невеличкі реформування положень Кодексу законів про працю та
перспективи розвитку трудових відносин, а саме реалізація соціального
права Конституції України на відпустку.

Сьогодні на практиці має місце велика кількість порушень у сфері
реалізації законодавства про відпустки. Для боротьби з цим явищем
необхідно посилити існуючі та встановити нові санкції. Однак
законодавство про відпустки, як і трудове законодавство України в
цілому, потребують відповідного реформування та приведення у
відповідність до тих соціально – економічних відносин, які склалися в
державі.

Література

Конституція України від 26 червня 1996 р.

Кодекс законів про працю,

З Антон О А „Право на відпустку: соціальний захист і санкції за
правопорушення” // Матеріали науково – практичної конференції від 12
березня 2004 року Київського Юридичного інституту МВС України;

4. Хуторян Н. „Удосконалення порядку надання відпусток у проекті
трудового кодексу України” // Юридична України №1 2006р

Надієнко О.І.

здобувач Запорізького юридичного інституту ДДУВС (науковий керівник —
к.юн., доц. Обушенко О.М.)

ПИТАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У НЕДЕРЖАВНОМУ ПЕНСІЙНОМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННІ

Створення в Україні недержавних пенсійних фондів (далі – НПФ) потребує
певних правових гарантій їх надійності, тобто спроможності відповідати
за своїми зобов’язаннями перед учасниками та забезпечувати реалізацію
пенсійних прав громадян. Тільки дійсно життєздатна система недержавного
пенсійного забезпечення здатна завоювати довіру населення України.
Сьогодні суттєво підвищуються вимоги до НПФ та посилюється контроль за
їх діяльністю.

Засоби масової інформації (далі – ЗМІ) інформують пересічних громадян
про факти порушення приватними пенсійними фондами вимог діючого
законодавства. Означені порушення цілком очевидні на сучасному
пенсійному ринку України, де значна кількість НПФ нехтує надійністю,
диверсифікацією і ліквідністю капіталовкладень. Окремими НПФ не
укладаються договори із страховиками, із спеціалізованими компаніями з
управління активами фондів на розміщення активів. Мають місце випадки
самостійного розміщення НПФ своїх активів, отримання за рахунок цього
доходів, а також зайняття комерційною діяльністю. Можна вважати реальною
загрозу перетворення НПФ у комерційні структури, що залучають кошти
населення для наступного їх використання в інтересах фондів. Фонди
порушують строки звітності, податкове законодавство та законодавство про
ліцензування. Окремі порушення межують з економічними злочинами. їх
найбільш очевидними прикладами є обман, зловживання владою, посадові
злочини, відверта крадіжка активів. Добре описані у ЗМІ випадки
зникнення активів фондів і появи їх на персональних рахунках в
екзотичних країнах світу. Існують і більш витончені правопорушення [1].

Порушники притягуються до відповідальності. Призупиняється дія ліцензій,
починається проведення оперативно-пошукової роботи.

Відповідальність за збереження накопичувальної частки пенсії несе
держава [2]. Вона ж відповідає за створення умов, що виключають
розкрадання або ж нецільове використання коштів, за допуск на ринок
недержавних пенсійних послуг надійних НПФ. Недостатньо врегульований
ринок призведе до появи неграмотних, незрозумілих і, навіть, шахрайських
правочинів, що підриватимуть довіру громадян до системи добровільного
пенсійного забезпечення.

Неабияка стійкість європейських пенсійних систем забезпечується значною
часткою держави в системі соціального забезпечення. Так, у Німеччині
дотації в національну пенсійну систему складають другий за величиною
рядок у видаткових статтях федерального бюджету [3].

Держави світу докладають значних зусиль, аби зробити всю пенсійну
інфраструктуру надійною і максимально прозорою для громадян. Так. у
Франції в 1996 р. було ухвалено закон про поправку до конституції
країни, яка зобов’язує парламент щорічно оприлюднювати стан бюджету
соціального забезпечення.

Для захисту прав учасників системи приватного пенсійного забезпечення в
Англії передбачено введення інституту уповноваженого – пенсійного
омбудсмана.

В угорській пенсійній системі законодавство про банкрутство достатньою
мірою гарантує сплату всіх пенсій у встановлений термін, а Міністерство
фінансів завжди має в резерві кошти, щоб забезпечити вчасну виплату
пенсій.

Польська законодавча структура гарантує захист внесків від розкрадання,
а також втрати у разі банкрутства. Неправдива і недозволена діяльність
щодо створення ПФ, рекламної діяльності по залученню вкладників тощо
карається суворими заходами адміністративної або кримінальної
відповідальності [4].

Як у Польщі, так і в Угорщині законодавче закріплена гарантія
мінімальної відносної ставки інвестиційного доходу шляхом створення
Гарантійного фонду. Він також задовольняє претензії учасника фонду у
випадку шахрайства чи не-кваліфікованих дій керуючих активами. Ще до
того, як в Угорщині з’явилися перші пенсійні каси добровільного третього
рівня, уряд створив у 1993 році Державний орган нагляду за діяльністю
пенсійних кас [5].

У Болівії створене регулятивне агентство, яке несе відповідальність та
контроль за діяльністю пенсійних фондів, страхових кампаній і взаємних
фондів.

Запорукою покращання стану надходжень пенсійних внесків в Чилі є
дієвість порядку визнання платника банкрутом, конфіскація і реалізація
його активів, а також загроза тривалого ув’язнення або великих штрафних
санкцій [6].

Державне регулювання і контроль за діяльністю НПФ у Росії здійснює
Уповноважений Федеральний орган (УФО) – Федеральна служба по фінансовим
ринкам (ФСФР Росії). Більш ніж 50 нормативно-правовых актів
регла-ментирують всі суттєві аспекти діяльності ПФ. НПФ Росії регулярно
звітують ФСФР.

Державний нагляд та контроль за діяльністю недержавних пенсійних фондів,
страхових організацій та банківських установ України здійснює Державна
комісія з регулювання ринків фінансових послуг. Державний нагляд та
контроль за діяльністю осіб, що здійснюють управління активами пенсійних
фондів, та зберігачів здійснюється Державною комісією з цінних паперів
та фондового ринку. Контроль за дотриманням законодавства про захист
економічної конкуренції у сфері недержавного пенсійного забезпечення
здійснює Антимонопольний комітет України [2].

Незалежно від того, який ступінь відповідальності в недержавних
пенсійних схемах бере на себе держава, завдання уряду – створення
інституцїокальних основ і регулювання цих схем.

Але ж держава не може нести відповідальність за курсові коливання
інвестиційного доходу та інші ринкові ризики. Цю відповідальність
повинен приймати на себе сам учасник недержавного пенсійного
забезпечення, коли обирає той або інший варіант інвестування пенсійних
заощаджень Завдання полягає у тому, щоб у перші роки пенсійної реформи
навчити потенційних інвесторів орієнтуватись в пропозиціях на ринку
пенсійних інвестицій та створити стійку мотивацію до самостійного
прийняття рішень Тенденцією останнього часу стало перенесення
відповідальності за пенсійне забезпечення на самих громадян не тільки
державою, а й корпораціями [3]

Відповідальність агентів, які бажають працювати із пенсійними
заощадженнями, визначається, з одного боку, нормативними актами держави,
а з іншого – договорами з клієнтами. Однак, як свідчить міжнародний
досвід, і недержавні агенти не беруть відповідальність за інвестиційні
ризики на себе, в кращому випадку перекладаючи її на страхові компанії.

Виникає питання, як будуть застраховані НПФ та хто буде нести
відповідальність у випадку їх розорення. У світі існує практика
багатоступеневого страхування ризиків втрати заощаджень, яка гарантує
виконання зобов’язань навіть за скрутних економічних умов. В Україні
повинна бути створена багаторівнева система страхування, за якої
учасники НПФ будуть надійно захищені від неприємностей і фонди отримають
кредит довіри населення.

У Законі України “Про недержавне пенсійне забезпечення” вважаємо за
потрібне виписати відповідний механізм розподілу функціональних
обов’язків між усіма суб’єктами процесу пенсійного реформування.
Потрібне також чітке визначення розподілу відповідальності у межах НПФ.
Є необхідним внесення змін до законів України “Про страхування”, “Про
банки та банківську діяльність”, прийняття законів “Про іпотечні цінні
папери”, “Про акціонерні товариства”, змін до підзаконних актів та
прийняття нових.

Лише тоді можна сподіватися на поновлення фінансової стабільності
пенсійної системи, зростання пенсійних виплат, підвищення довіри
населення до держави, забезпечення соціальної справедливості.

Література

Яценко В Ризики у приватному пенсійному забезпеченні та необхідність
регулювання пенсійних фондів//Соціальний захист -2000 -№5 -С 51-56

Про недержавне пенсійне забезпечення Закон України від 09 липня 2003
року № 1057-IV (з наст) пними змінами і доповненнями) // www pension
kiev ua

Сандлер Д Пенсійне реформування в сучасному світі // Соціальний захист –
2005 -N28 -С 16-20

Надточій Б Польща розпочала пенсійну реформу // Соціальний захист – 1999
– Не 6 -С 50-54

Надточій Б Міжнародний досвід захисту прав вкладників у добровільній
ьакопичу вальній пенсійній системи? Соціальний захист -2001 -Х°4 -С
31-33

Надточій Б Вивчення досвіду пенсійного забезпечення в
латиноамериканських країнах //Соціальний захист -2000 – № 5 -С 15

Рєзніченко A.A.

курсант ДДУВС

(науковий керівник – викладач кафедри Алфьорова Т.М.)

НЕНОРМОВАНИЙ РОБОЧИЙ ЧАС ПРАЦІВНИКІВ ОВС

Практика правового регулювання служби та праці осіб рядового й
начальницького складу органів внутрішніх справ висуває необхідність
глибокого і всебічного врахування того нового, що відбувається в житті.
Тому особливе місце в цьому процесі займає правове регулювання робочого
часу та відхилень від його нормальної тривалості як невід’ємного
атрибуту суспільно-корисної діяльності [4; 128].

Відповідно до ст. 50 КЗпП України, нормальна тривалість робочого часу
працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Положення про
проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх
справ України відповідно до загального трудового законодавства
встановлює також 40-годинний робочий тиждень зазначеній категорії
працівників.

Укладаючи трудовий договір, працівники органів та підрозділів системи
МВС України, включаючись до відповідного колективу, беруть на себе
обов’язок виконувати певну трудову функцію протягом часу, передбаченого
законом, з додержанням правил внутрішнього трудового розпорядку. Тому
юридичним змістом робочого часу вважається встановлена законом або іншим
нормативним актом тривалість робочого часу. Проте для правильної та
обгрунтованої регламентації робочого часу важливе значення мають не
тільки норми, які встановлюють тривалість робочого часу, але й
визначення юридичного поняття робочого часу, оскільки воно надасть змогу
відокремити його від інших різновидів часу.

Так, у випадках, прямо передбачених законодавством, до робочого часу
працівників органів внутрішніх справ зараховуються деякі перерви у
роботі, протягом яких службовець вільний від виконання своїх трудових
обов’язків. Це перерви для працюючих на відкритому повітрі або в
закритих неопалюваних приміщеннях; жінкам, що мають дітей віком до
півтора року, надається перерва для годування дитини; паузи для
відпочинку друкаркам та інші. Другою складовою частиною робочого часу є
час, протягом якого працівник не займається виконанням своїх трудових
обов’язків. Однак в силу спеціальних вказівок у законодавстві такі
періоди прирівнюються до робочих. Це час виконання державних та
громадських обов’язків, час навчання та інші випадки, що обов’язково
повинні бути передбачені законодавством про працю. Усі ЦІ періоди не
складають часу роботи працівників органів внутрішніх справ ані в
прямому, ані в переносному розумінні цього слова. 1 все ж у силу їх
суспільного значення або в інтересах охорони здоров’я та життєвого рівня
особового складу органів та підрозділів системи МВС вони прирівняні
законом до виконання трудових обов’язків. Юридична природа цієї групи
періодів полягає у збереженні за працівниками органів внутрішніх справ
місця роботи (посади) та виплати їм серед нього заробітку.

Питання про визначення поняття робочого часу завжди було предметом
наукових дискусій серед учених-юристїв. Серед різновидів робочого часу в
законодавстві України зустрічається таке поняття як «ненормований
робочий час», на дослідження якого потрібно звернути особливу увагу.

Саме по собі слово «ненормований» означає відсутність будь-якого
нормування, і навіть тоді, коли це стосується робочого часу. Однак
тривалість роботи для працівників з ненормованим робочим днем, загалом
як і для інших працівників, не беручи до уваги винятки, для яких
встановлено меншу тривалість робочого часу, не може перевищувати 40
годин на тиждень. Отже, коли вживають слово «ненормований» стосовно
робочого часу, мають на увазі ненормований день, а не відсутність
нормування часу трудового процесу взагалі. Проте ненормований робочий
день зовсім не означає, що працівник може коли завгодно прийти на роботу
чи піти з неї, оскільки на працівників з ненормованим робочим днем
поширюються правила внутрішнього трудового розпорядку підприємства,
включаючи встановлений порядок початку і закінчення робочого дня [5;
70].

Законодавче визначення «ненормованого робочого дня» знайшло своє
відображення в п. 1 Наказу Міністерства праці та соціальної політики від
10 жовтня 1997 року №7 «Про затвердження Рекомендацій щодо порядку
надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової
відпустки за особливий характер праці». Отже, ненормований робочий день
— це особливий режим робочого часу, який встановлюється для певної
категорії працівників у разі неможливості нормування часу трудового
процесу. У разі потреби ця категорія працівників виконує роботу понад
нормальну тривалість робочого часу (ця робота не вважається надурочною).
Міра праці у даному випадку визначається не тільки тривалістю робочого
часу, але також колом обов’язків і обсягом виконаних робіт
(навантаженням). [3]

Слід також зазначити про необхідність відмежування ненормованого
робочого дня від надурочних робіт. Це пояснюється тим, що надурочні
роботи виконуються понад встановлену тривалість робочого дня, а
ненормований робочий день означає неможливість нормування часу робочого
процесу протягом робочого дня. Так, наприклад, в начальник підрозділу
ОВС в праві застосовувати надурочні роботи до підлеглих працівників лише
у виняткових випадках, передбачених зокрема ст. 62 КЗпП. Робота ж у
режимі ненормованого робочого дня застосовується у разі службової
необхідності. В той же час не є надурочною робота працівника з
ненормованим робочим днем понад установлену норму робочого часу, крім
випадків виконання за дорученням керівника роботи, що не входила до кола
його обов’язків. [6]

На працівників з ненормованим робочим днем поширюється встановлений
режим робочого часу. Для працівника з ненормованим робочим днем час
перебування на роботі понад встановлену його загатьну тривалість
вважається робочим Особи, які працюють на умовах ненормованого робочого
дня користуються правом на додаткову відпустку тривалістю до семи
календарних днів. [2] Цим компенсується додаткове навантаження, якого
зазнають вказані працівники. Слід зазначити, що додаткова відпустка
надається саме за особливий характер праці, а не за роботу понад
встановлену тривалість робочого дня. Міра праці при ненормованому
робочому дні визначається не тільки тривалістю робочого часу, а й колом
обов’язків і обсягом виконаних робіт.

Підводячи підсумок, слід наголосити на тому, що попри щоденне
застосування на виробництві та в органах внутрішніх справ ненормованого
робочого дня, його регламентація в законодавстві досить вузька. Також
законодавцю потрібно приділити значну увагу застосуванню ненормованого
робочого дня саме щодо працівників ОВС, де таке явище найбільш часто
зустрічається.

Література

Кодекс законів про працю України // ВВР – 1971 – № 5г – Ст 375

Закон України «Про відпустки» від 15 11 1996 р з наступними змінами і
доповненнями

Наказ Міністерства пращ та соціальної політики від 10 жовтня 1997 року
№7 «Про затвердження Рекомендацій щодо порядку надання працівникам з
ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий
характер праці» // «Праця і зарплата», №23, грудень 1997 р

Бенедиктова В М Правове регулювання робочого часу працівників ОВС //
Вісник Університету внутрішніх справ, 1999, вип 8 , Харків

Московченко М Ненормований робочий день // Юридична Україна, 2003, №11

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування
законодавства про оплату пращ» № 13 від 24 12 1999 р

ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО

Любинська Н.В.

студентка ДДУВС (науковий керівник – Тищенкова І.О.)

ЗАБРУДНЕННЯ РІЧКИ ДНІПРО, АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ, ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

З позиції екологічної безпеки України у нас немає проблеми більшої, ніж
техногенно-порушеній артерії Дніпра та його басейну. Вплив на Дніпро
людини є значний:

-там де колись ширина Дніпра становила 700-800 м. з’явилися водосховища
(зокрема Кременчуцьке і Каховське) завширшки до 25-28 км. У деяких
місцях не розгледіти і протилежний берег;

– важливий чинник впливу на ріку став і безповоротний водозабір до
середини 90 років він становив 10-15 кубічних кілометрів або п’яту
частину стоку Дніпра.

Зменшення річкового стоку пов’язане також з випаровуванням з поверхні
ставків і водосховищ. Лише у поверхні най південнішого Каховського
водосховища щороку випаровується близько 2 кілометрів кубічних води.
Негативним явищем стали „цвітіння” води, хвильова абразія берегів,
зростання мілководь.

Гіршою ніж раніше, стала якість води. Основний чинник цього –
надходження стічних вод із тисяч підприємств і населених пунктів. Біля
40 підприємств міста скидають стічні води безпосередньо у водойми,
водостоки, балочну мережу. Крім того більшість підприємств скидають
стічні води у міську каналізацію, яка не розрахована на чистку
промислових стоків. Найбільш значні випуски стічних вод розташовані вище
Кайдакського моста, біля з.м. Придніпровськ у районі очисних споруд
Лівобережжя (в Самару) та через балочну мережу в Мокрую Суру ( у районі
очисних споруд Правобережжя). Деякі підприємства здійснюють скидання
забруднених стічних вод безпосередньо у водойма до таких підприємств
відносяться: Придніпровська ТЕС, ВАТ ,ДМЗ ім.. Петровського”, ВАТ
^Нижньодніпровський трубопрокатний завод”, ВАТ Домшмет”, ВАТ „
Дніпропетровський агрегатний завод”. ВАТ ,Дніпропрес”, ВАТ „
Дніпропетровський трубний завод”, ПО ЮМЗ ВАТ ,ЛЗМК їм. Бабушкіяа”, ВАТ
,,Днтрошина” та інші.

В Дніпрі значно поменшало риби. Колись її було стільки, що це дало змогу
Геродоту записати: „А серед інших рік Дніпро є найбагатшим”. Величезні
осетри та білуги водилися навіть у межах Києва.

Багатою на дичину була і заплава ріки. Ще на початку XX століття
мисливськими угіддями була Оболонь, яка тепер стала одним із найбільших
житлових масивів Києва. У мисливських правилах того часу зазначена
кількість качок, яку дозволялося відстрелити: за день 10, за два – 15.

Загальна довжина Дніпра – 2250 км. З них на територію України припадає
1085 км. В природному стані збереглося лише 100 км. Русла, решта –
за-регульована каскадом водосховищ – Київським, Канівським,
Кременчуцьким, Дніпродзержинським, Запорізьким, Каховським із загальною
площею 6979 квадратних кілометрів і об’ємом 43,8 кілометрів кубічних
води, що, відповідно становить 94,7 і 90,8 % від загальної кількості
великих водосховищ України. Тривалий час проблемами водосховищ
дніпровського каскаду займалися провідні вчені Інституту гідробіології ,
Інституту біології південних морів, Київського державного університету,
Інституту ботаніки й інших установ колишньої Академії наук УРСР, Вони
послідовно й неупереджено констатували геологічні, геохімічні та
біологічні зміни в акваторіях. Проте мало хто в суспільстві зважав на ці
дослідження.

Ця наукова література за радянських часів констатувала факт спорудження
водосховищ дніпровського каскаду як необхідність великого
народногосподарського значення, хоча й за ознаками певних екологічних
негараздів, яким не приділяли достатньо уваги, оскільки вважалось, що
користь перевищує зло. Стереотип мислення щодо цієї проблеми зберігся,
переважно й досі. Визначивши негативні наслідки порушення водного
балансу, пов’язані із зарегулюванням стоку Дніпра, дослідник П. Яковенко
зазначає : „Про те, якщо покласти на одну шальку терезів усі ці
негативні наслідки, яких значною мірою можна було б уникнути при
вірогідному прогнозуванні, а на другу – все те, що люди одержали від
створення водосховищ, то перевага – й істина – буде на користь
останнього, наприклад, що ми маємо тепер на р. Дніпро? Маємо
глибоководний цивілізований шлях від гирла р. Прип’ять до Чорного моря
завдовжки понад 1000 км. 9 раніше навіть на козацьких човнах не скрізь
можна було пройти); запаси води, які забезпечують на 605 водопостачання
України; можливість одержувати стабільні врожаї на зрошуваних землях;
одержуємо електроенергію; кількість риби, яку виловлюємо у дніпровських
водосховищах, сягає 100 тисяч тон на рік та інше.

Екологічна ситуація поверхневих вод у басейні Дніпра є транснаціональною
проблемою. Адже ріка протікає через 3 держави – Росію, Білорусь та
Україну.

У російській частині басейну Дніпра, як зазначає дослідник В.
Дарницький, щороку скидається близько 0,51 кубічних кілометрів стічних
вод, зокрема 0,29 кілометрів кубічних забруднених. Потужність очисних
споруд тут значно менша ніж об’єм води, що потребує очищення. У Білорусі
переважають архаїчні способи очищення, внаслідок чого у воду потрапляють
стоки великих і малих міст, тваринницьких комплексів. Здійснюються
способи до виділення водоохоронних зоні прибережних смуг у містах і
сільських регіонах, проте розширення цих робіт стримується
недосконалістю правової бази Білорусі та браком коштів для винесення
небезпечних для водних об’єктів підприємств і споруд на іншій території
та переходу на екологічно безпечні технології. Упродовж останніх років
спільними зусиллями трьох країн розроблено для кожної з них узгоджені
нормативні документи про регулювання якості води.

Таким чином знань про Дніпро, насамперед про його сучасний стан, стає
дедалі менше. Остання національна доповідь про стан навколишнього
природного середовища в Україні датована лише 2001 роком. Що ж до
монографічних видань про Дніпро, остання велика книга, в якій подані
відомості про Дніпро від витоку до гирла, опис господарського
використання ріки, фотокартки, написана Миколою Максимовичем аж у 1901
році.

У липні 2004 року вперше було визначено День Дніпра.

Я вважаю, що для запобігання забруднення Дніпра необхідно:

збільшити потужність існуючих міських очисних споруд до необхідних
нормативів;

провести ремонт каналізаційних мереж, де це є необхідним;

зменшити водопостачання до промислового та господарсько промислового
секторів;

будівництво очисних споруд на підприємствах, які скидають забруднені
промстоки в природні водні об’єкти без очистки;

необхідно також підвищити культурний рівень населення завдяки
інформування його про стан водних об’єктів на території України;

посилити роль суспільства в прийняті рішень, вирішення важливих
екологічних питань;

залучення коштів з бюджету України та сусідніх країн, де протікає Дніпро
для вирішення фінансової сторони питань, що виникають та ін.

Література

ВшішевськийВ „Немає другого Дніпра’ 7/ Урядовий кур’єр 2005- №125 – 9
липня стр.14

Дегадюка Е.Г. Дегадюка С Е. ., Злочини проти Славугича. (Екологічна
безпека водосховищ Дніпропетровського каскаду та басейну Дніпра)” //
Науковий світ 2005 – №4 стр. 2-5, 20

Куличенко И.И. «Экологическая программа Днепропетровска» // Экополис
2000 г. -№1 стр. 17-18

Куличенко И.И „Экологический журнал Днепропетровского городского совета”
// Экополис 2002 г. №1 (11)-2003 г.-№1 (12). Стр 17-19

5 Куліченко Г.І„„Екологія мегаполіса”Дніпропетровськ ІМА – прес. 2002р.
стр. 188-195

Черноп’ятов С.В.

студент ДЦУВС (наук керівник-кмн КоханЛ.П.)

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

Україна на сьогоднішній день – одна з країн, де екологічна ситуація є
найбільш несприятливою для нормальної життєдіяльності людини. Східні
області України належать до території найбільшої екологічної
напруженості. Особливо важке становище склалося у Придніпровському
регіоні, де розташована велика кількість промислових об’єктів, щільність
розміщення яких є найбільшою в нашій країні. Діяльність потужних
об’єктів супроводжується великою кількістю небезпечних для людини і
природного середовища твердих, газоподібних викидів, рідких скидів, а
також значними енергетичними, тепловими, електромагнітними та шумовими
забрудненнями. Це закономірно призводить до порушення відносної
рівноваги системи „людина -середовище'”. Несприятливий стан
навколишнього середовища є вагомою причиною появи та зростання кількості
хронічних захворювань, патологій, скорочення тривалості життя.

Формування такого становища має об’єктивне історичне коріння. Наприкінці
XIX – початку XX ст. в Російській імперії цей регіон стає найважливішим
у промисловому відношенні. За роки соціалістичної індустріалізації,
післявоєнної відбудови та під час бурхливого розвитку в період
розвиненого соціалізму виробничий потенціал краю став ще потужнішим.
Адміністративно-командний соціалістичний метод планового господарювання,
що базувався на абсолютно антиекологічних принципах, приносив екологічну
безпеку і добробут в жертву все вищим і вищим об’ємам виробництва. При
цьому протягом кількох поколінь відбувалося формування екологічного
нігілізму і ан-тропоцентричного світогляду, який провокує одержання
„перемоги над природою”, дозволяє вибірковий характер правового
регулювання екологічних правовідносин та дотримання приписів
екологічного права, призводить до відсторонення населення від
екологічного контролю. У суспільстві, яке сповідує антропоцентричний
принцип, не виникає заперечень проти правового забезпечення екологічної
безпеки, постійно декларуються необхідність і важливість
природоохоронних заходів, але реалізація і застосування норм
екологічного права завжди є або суто формальними, або вкрай
неефективними.

Правова охорона навколишнього середовища в СРСР була доволі примарним
явищем. Право служило не народу, а державі, державу ж цікавила не
екологічна ситуація, а, насамперед, обсяги виробництва, темпи
нарощування економічної і виробничої потужності, особливо важкої і
„середньоГ'(ВПК) промисловості – надзвичайно небезпечних для природного
середовища галузей. Тому правове регулювання екологічних відносин було
суто формальним. Єдиний хто міг реально понести відповідальність за
шкоду природному середовищу був громадянин; держава ж не несла жодної
відповідальності перед громадянами. Між тим держава вчинила немало
справжніх злочинів проти навколишнього середовища та екологічної безпеки
громадян: це і експлуатація промислових об’єктів з відсутніми,
недобудованими, невірно функціонуючими системами очищення і екологічного
захисту, і нехтування екологічною безпекою праці, і невиправдані
екологічні експерименти, і, нарешті, злочинна бездіяльність та
неадекватна реакція під час екологічних лих (Чорнобильська катастрофа та
ін.).

Зі здобуттям Україною незазежності відбулися значні зміни в даній
царині. Об’єктивна необхідність правового закріплення та регулювання
екологічних відносин, правового забезпечення екологічної безпеки нарешті
співпала з об’єктивною можливістю. Об’єктивна необхідність полягає в
тому, що екологічні відносини – одна з найважливіших складових
суспільних відносин. Вони складаються між суспільством і природою, між
людиною та навколишнім середовищем, виникають з приводу надзвичайно
важливих об’єктів – природних багатств: землі, її надр, вод, лісів,
атмосферного повітря, тваринного і рослинного світів тощо. Від якості
екологічних відносин залежить сьогодення та майбутнє людства, яке нині
наблизилося в екологічному відношенні до тієї межі, за якою – прірва.
Серед факторів небезпек, що загрожують людині все більше виділяється
група екологічних чинників. Вихід з екологічної кризи потребує неабияких
зусиль, у тому числі правових.

Праву і правовим засобам належить важлива роль у досягненні та
постійному забезпеченні такої взаємодії суспільства і природи, яка
гарантувала б рівновагу системи „людина – природа”, у забезпеченні
раціонального використання, охорони і відтворення природних багатств,
екологічної безпеки.

Об’єктивна можливість полягає, насамперед, у змінах
суспільно-політичного та соціально-економічного ладу українських
суспільства і держави. Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є суверенною
і незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою. При чому це
твердження не тільки декларативного, але й програмно-установчого
характеру: Україна не тільки позиціонує себе як демократичну, соціальну
і правову державу, а й докладає значних зусиль, щоб стати нею у повній
мірі, що є неможливим без належного правового регулювання екологічних
відносин. Взявши на себе відповідальність за людини, її життя та
здоров’я – головну соціальну цінність в нашій країні – Україна тим самим
прийняла обов’язок запровадити оптимальне правове забезпечення
екологічної безпеки, оскільки воно спрямоване на нейтралізацію факторів,
які загрожують тій таки людині, її життю і здоров’ю.

В роки незалежності відбулася зміна соціально-економічних суспільних
відносин, в економіці встановилися ринкові взаємовідносини та склалася
сувора конкурентна боротьба виробників промислової продукції. Таким
чином, Держава в значній мірі перестала бути контролюючим і
підконтрольним суб’єктом одночасно, державний нагляд за дотриманням норм
екологічного права став більш неупередженим та ефективним, зникли значні
мотиви зло-

88 ІЙ5і5Е!2Fії?УЇ<^іїївживань в даній сфері. Держава отримала можливість впливати на дотримання екологічного законодавства економічними методами.Регулювання екологічних відносин в Україні здійснюється насамперед конституцією України від 28.06.1996, Лісовим (від 21.01.1994), Водним (від 06.06.1995) і Земельним (від 25.10.2001) кодексами України, Законами України „Про охорону навколишнього середовища" від 25.06.1991, „Про охорону атмосферного повітря" від 16.10.1992, „Про природно-заповідний фонд України" від 16.06.1992, „Про відходи" від 05.03.1998, „Про рослинний світ" від 09.04.1999, „Про тваринний світ" від 13.12.2001, атакож численними тд-законними нормативно-правовими актами.Сучасне екологічне право України стосується таких аспектів правового забезпечення екологічної безпеки, як основні засади екологічної політики держави; принципи правового регулювання екологічних відносин; правові форми охорони навколишнього середовища в Україні; роль органів державної влади (особливо правоохоронних) в охороні навколишнього середовища; правова охорона земель, надр, вод, лісів, тваринного світу, атмосферного повітря, природно-заповідного фонду України; правова охорона навколишнього середовища у виробничій та культурно-побутовій сферах тощо.Тим не менш, роки незалежності України, на жаль, ще не позначилися покращенням становища навколишнього середовища. Тому зараз, як і раніше, існує нагальна потреба у вдосконаленні екологічного законодавства, способів державного контролю над факторами екологічної небезпеки і споживанням природних ресурсів, методів заохочення і покарання.Правове забезпечення екологічної безпеки може бути вдосконалене шляхом залучення до правотворчої діяльності осіб, які володіють ґрунтовними знаннями в галузі екології, екологічної безпеки; підвищення компетентності в цій галузі інших учасників правотворчої, а також правозастосовчої і правоохоронної діяльності; запровадження екологічної експертизи тих нормативно-правових актів, які безпосередньо не стосуються екологічних правовідносин; модернізації діючого законодавства, яка спирається на новітні досягнення екологічних наук.Проге сама лише законодавча база не гарантуватиме ефективності правового забезпечення екологічної безпеки. Значну увагу також слід првдгагги підвищенню рівня суспільної та індивідуальної правової і екологічної культури, а головне -суб'єктів правотворчості, правозастосування та правоохоронної діяльності.На сьогоднішній день в Україні переважають дві основні тенденції розвитку правового забезпечення екологічної безпеки: 1) зростання суспільної необхідності у високому рівні такого забезпечення; 2) значні пережитки ан-тропоцентричного стилю мислення, правової та екологічної свідомості радянського зразка, масова байдужість до проблем навколишнього середовища, екологічної безпеки населення. Ліквідація другої тенденції і вирішення завдань, шо ставить перша - основна мета, що стоїть нині у сфері правового регулювання екологічних відносин.ЛітератураДмитренко І А. Екологічне право України" Підручник - 2-е вид, переробл та допов -К . Юрінком Інтер, 2001. - 352 сЖуравкова О.Й., Кохан ЛІТ, Бабенко Л В Формування екологічної культури, істори-ко-філософський аспект.Козонок В.М., Кондрико С.В.курсанти ДДУВС (науковий керівник- Алфьорова Т.М.)ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У СФЕРІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИНЕфективність будь-якого законодавства, у тому числі й земельного, залежить від повноти його дотримання.Юридична відповідальність, передбачена законами України є важливою правовою гарантією законності у сфері раціонального використання земельних ресурсів, спрямовано на попередження протиправних дій, відновлення законності та відшкодування заподіяної шкоди. Зміст юридичної відповідальності, її завдання та сутність складні та багатогранні. Тут слід звернути увагу на два аспекти: а) юридична відповідальність передбачається тільки за винне діяння, а не за думки, світоглядні особливості правопорушника; б) правопорушник незалежно від свого бажання, позбавляється певних цінностей, що належали йому. У сфері земельних відносин вона згідно ст. 211 Земельного кодексу України (надалі ЗК України), проявляється у вигляді цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності. Проте деякі вчені, наприклад, I.A. Дмитренко [4, с.157-159], визнають наявність такого виду відповідальності в сфері земельних відносин як земельна відповідальність. Ми вважаємо, що це питання потребує додаткових обґрунтувань, оскільки така відповідальність не передбачена законодавством, яке регулює земельні відносини. Визнати існування земельної відповідальності означає розширення галузевої класифікації видів юридичної відповідальності. Нам бачиться, що, в тому контексті, у якому юристи розуміють земельну відповідальність, це комплекс адміністративної, цивільної та кримінальної відповідальності, які широко застосовуються в сфері земельних відносин.Серед названих видів юридичної відповідальності за ознакою впливу на порушників земельного законодавства, перш за все, виділяється адміністративна відповідальність. Адміністративна відповідальність як частина цілого має спільні з іншими видами юридичної відповідальності ознаки (наявність правопорушення як підстави для її застосування, вини та ін.). Разом цим, їй притаманні особливі властивості, які виділяють її з-поміж інших видів юридичної відповідальності та визначають її мету та зміст. До таких властивостей, по-перше, відноситься те, що підставою адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення, передбачене, насамперед,, по-друге, за вчинення такого проступку застосовуються санкції; по-третс, санкції застосовують широке коло державних органів з метою здійснити виховний вплив на порушника та інших осіб, чим попередити вчинення нових правопорушень.Характерною рисою адміністративних правопорушень у сфері земельних відносин є те, що вони, крім Кодексу України про адміністративні правопорушення (надалі КУпАП) (ст.52-56), в основній частині визначені також ЗК України. Так, ст. 211 ЗК України передбачає адміністративну відповідальність за низку правопорушень: самовільне зайняття земельних ділянок; псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами, знищення межових знаків; самовільне відхилення від проектів землеустрою та інших правопорушення. Між тим, у цих кодексах існують розбіжності як в переліках порушень земельного законодавства, за які наступає адміністративна відповідальність (наприклад, КУпАП не передбачає адміністративної відповідальності за приховування від обліку, реєстрації та перекручення даних про стан земель), так і у формулюванні самих складів правопорушень. У зв'язку із цим, для того, щоб у правозастосовувача не виникаю будь-яких суперечностей при застосуванні тих чи інших норм, потрібно узгодити існуючі переліки порушень земельного законодавства.Законодавство передбачає широке коло заходів адміністративної відповідальності, які застосовуються до осіб, які допустили адміністративні правопорушення. Види адміністративних стягнень за такі порушення містяться, зокрема, в ст. 24 КУпАП. Це: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, конфіскація, позбавлення спеціального права виправні роботи, адміністративний арешт. Але слід зазначити, що серед всіх заходів адміністративної відповідатьності за правопорушення в сфері земельних відносин застосовується, згідно з КУпАП, лише штраф Як свідчить і практика, саме це стягнення є найдійовішим, бо воно поєднує у собі і матеріальний, і моральний вплив на правопорушника. При накладенні штрафу його конкретний розмір визначається в межах санкції конкретної статті кодексу Так, наприклад, згідно зі ст.54 з КУпАП, несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням, або невиконання умов знімання, зберігання і нанесення родючого шару ґрунту - тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від 5 до 9 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - від 9 до 18 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян-Крім того, розмір штрафу буде залежати також від тяжкості проступку, ступеня вини правопорушника, його майнового стану тощо.Між тим, у ст. 148 ЗК України передбачена конфіскація земельної ділянки, зі вказівкою лише на те, що це може мати місце виключно за рішенням су ду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Але необхідно зазначити, що безпосередньо ЗК України не встановлює підстави, розмір та порядок конфіскації земельних ділянок. Отже не зрозуміло, про яку конфіскацію йде мова: адміністративне стягнення, кримінальне покарання чи міру цивільної відповідальності. Якщо про адміністративне стягнення - тоді вкрай необхідно передбачити цей захід у санкціях статей Особливої частини КУпАП, що передбачають адміністративні правопорушення в галузі земельних відносин. Накладення стягнення - важливий та відповідальній етап. На відміну від кримінального покарання, яке має право застосовувати тільки суд, для адміністративних стягнень притаманна чисельність органів, які накладають ці санкції. Це обумовлено, з одного боку, потребами максимального ефекту впливу адміністративних стягнень (який досягається шляхом виховання правопорушників і попередженням скоєння нових правопорушень) та швидкого реагування держави на адміністративні правопорушення, - з іншого адміністративні стягнення застосовуються в процесі спеціальної адміністративно-юрисдикційної діяльності відповідних органів. Вона включає в себе розгляд справ про адміністративні правопорушення, винесення постанов та їх виконання.Згідно зі ст. 124 Конституції Україні, правосуддя в здійснюється виключно судами. Отже, саме суди мають право застосовувати заходи адміністративної відповідальності - адміністративні стягнення.Таким чином, під адміністративною відповідальністю в галузі земельних відносин розуміють застосовуваній уповноваженими на те державними органами (органами земельних ресурсів) адміністративно - правових санкцій (що виражаються у позбавленні певних благ) до осіб, які порушили вимоги земельного законодавства. На жаль, ефективність адміністративної відповідальності залишає бажати кращого, що обумовлено, перш за все, неузгодженістю приписів ЗК та КУпАП. Тому і правова база, яка регулює земельні та адміністративно-правові відносній (незважаючи на те, ще зовсім недавно був прийнятий новий ЗК України) все ще потребує подальшого удосконалення.Література1. Конституція України від 28 червня 1996 р // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, №30, ст. 1412 Законодавство України про землю. Земельний кодекс України. Нормативио-правові акти з земельних питань. К., 2001.Кодекс України про адміністративні правопорушенні. Харків, 2002.Дмитренко 1Л. Правова охорона земель України: Монографії К., 1994.Ковтун М Г Земельне право Курс лекцій для юрид вузів та факультетів. К., 2001.АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВОЩлома Г.О.викладач ДДУВС (науковий керівник -д.ю н , проф , засл юрист України Негодченко О.В.)МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СЛУЖБОВОЇ ТАЄМНИЦІ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІ СПРАВ УКРАЇНИ ТА ЙОГО ЕЛЕМЕНТИУ результаті розвитку інформаційних технологій та збільшення кількості суспільних відносин предметом яких є інформація з обмеженим доступом, все більшу роль відіграє удосконалення їх правового регулювання. Зараз велика кількість нормативно-правових актів посилаються на інститут службової таємниці при врегулюванні як внутрішніх так і зовнішніх інформаційних відносин. Наведемо деякі приклади. Так, у сфері державного управляння нормативно-правовими актами, що містять посилання на службову таємницю є Типовий регламент місцевої державної адміністрації, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.99 р. № 2263, відповідно до п. 53 якого визначається, що апарат місцевої державної адміністрації забезпечує дотримання секретності та службової таємниці. Також, відносини з приводу використання службової таємниці регулює „Порядок здійснення контролю за правильністю нарахування, своєчасністю, повнотою сплати страхувальниками страхових внесків на загальнообов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, інших платежів до Фонду та цільовим використанням коштів", який затверджено Постановою правління фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 17.10.2003 № 68. У п.1.І2 даного нормативно-правового акту визначено, що службова таємниця — це склад і обсяг відомостей, що є в розпорядженні працівників робочих органів виконавчої дирекції Фонду стосовно страхувальника, що необхідні для якісного проведення перевірки і які з цієї причини на певний період не підлягають зовнішньому чи внутрішньому розголошенню. Службовими таємницями, зокрема, цей нормативно-правовий акт називає: 1 факти виявлених під час проведення перевірок порушень, зловживань до їх повного документального підтвердження й закріплення в актах: 2. надані правоохоронними органами оперативні та інші відомості щодо діяльності страхувальника (про вчинення порушень, зловживань посадових осіб), подані посадовими особами письмові пояснення; 3. конкретні пояснення посадових осіб щодо виявлених фактів зловживань, крадіжок тощо; 4. документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, листування між підрозділами, матеріали правління тощо); 5. інформація банківських і фінансових установ та інших організацій, де зазначені відомості проходять як службова таємниця; 6. чернетки матеріалів ревізій і перевірок [11]. Та інші нормативно-правові акти в різних галузях державного управляння. Що стосується інших галузей державного управління, то там діє Інструкція про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 р. № 1893 та відповідні відомчі інструкції.У правоохоронній сфері посилання на службову таємницю містять такі нормативно-правові акти як Закон України „Про міліцію" (ст. 3); Дисциплінарний статуті ОВС Української PCP, затверджений Указом Президії Верховної Ради У PCP від 29 липня 1991 р. № 1368 - XII, п. 2 якого зазначено, що дисципліна в ОВС України зобов'язує кожну особу рядового і начальницького складу зберігати державну і службову таємницю [5]; також, посилання на службову таємницю містять Положення про відомчу воєнізовану охорону на залізничному транспорті, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 11.01.94 р. № 7, п.20 якої зазначає, що працівники відомчої охорони зобов'язані суворо зберігати державну та службову таємницю [10,6, 13].Таким чином, всі рівні національного законодавства передбачають наявність інституту службової таємниці в держаних органах різного рівня і різних галузей. Щодо врегулювання міжнародних інформаційних правовідносин, то інститут службової таємниці і тут знайшов своє відображення. Так, у міжнародних угодах України з іншими країнами, наприклад такими як Корея, Латвійська республіка, Республікою Болгарія, Республікою Македонія, Французькою республікою, Республікою Сербією, із Турецькою республікою, США, Ізраїлем та іншими були зазначені положення, які вказують, на те, що уся інформація з обмеженим доступом, передана у будь-якій формі відповідно до міжнародних нормативно-правових актів має конфіденційних характер, на неї поширюється вимоги законодавства щодо службової таємниці, і вона одержує такий же захист, який передбачено для інформації та документів такого виду визначеного законодавством, що діє на території Договірної Сторони, яка цю інформацію отримала [9].Разом з тим жоден нормативний акт в Україні не дає ґрунтовного визначення терміну "службова таємниця". На нашу думку, службова таємниця безпосередньо пов'язана із державною службою. Сучасною правовою наукою державна служба розглядається як особливий державно-правовий інститут, як головна частина державного апарату, як професійна діяльність державних службовців, від ефективності якої залежить здійснення завдань і функцій держави та реалізація прав і свобод людини та громадянина. На нашу думку, для того, щоб зрозуміти що таке службова таємниця ОВС України як правова категорія необхідно навести наступні її ознаки, які були виокремлені в результаті дослідження законодавчих актів та наукових праць: 1) це відомості, які віднесені законодавством до службової інформації про діяльність ОВС України, доступ до якої обмежений законом чи в силу службової необхідності; 2) відомості, які є конфіденційними та передані ОВС у користування; 3) відомості, які не складають державної таємниці, 4) відомості, отримані працівниками ОВС в силу виконання ними своїх службових обов'язків, 5) мають цінність доля ОВС, оскільки на їх основі приймаються важливі управлінські рішення, 6) відомості, які не є загальнодоступними та відкритими. Значить, службова таємниця — це охоронювані законом конфіденційні відомості про діяльність державних органів, доступ до яких обмежений законом у силу службової необхідності, а також які стали відомими державним органам і органам місцевого самоврядування тільки на законній підставі й у силу виконання їхніми представниками службових обов'язків, що мають дійсну чи потенційну цінність у силу невідомості їх третім особам, до них немає вільного доступу на законній підставі, власник відомостей вживає заходів до їхньої конфіденційності, незаконне одержання чн розголошення яких створює погрозу заподіяння шкоди власнику цих відомостей і надає йому право на захист відповідно до законодавства. Службова таємниця ОВС України є одним із видів службової таємниці, яка використовується в правоохоронній сфері. Службова таємниця складається із двох елементів: 1) утвореної в процесі діяльності органів внутрішніх справ, тобто внутрішньовідомчої інформації та 2) залученої у фізичних та юридичних осіб, необхідної для здійснення правоохоронних функцій держави. Таким чином, службова таємниця в ОВС це публічно-правова, складна конфіденційна інформація, яка використовується в правоохоронній сфері органами внутрішніх справ України. Захищати та охороняти службову таємницю від розголошення чи перекручення в інформаційних відносинах, однією із сторін яких є ОВС України, покликаний механізм адміністративно-правового забезпечення службової таємниці.Однак як розуміти термін "механізм адміністративно-правового забезпечення службової таємниці" і як він співвідноситься із режимом службової таємниці? Термін "механізм" у тлумачному словнику визначається як 1) внутрішня будова, система чого-небудь, 2) сукупність станів і процесів з яких складається певне явище [3, 523]. У науці адміністративного права правовий механізм визначають по-різному, однак завжди його поняття подається у зв'язку із тим інститутом, який даним механізмом забезпечується, та вивчається конкретним науковцем. Греца Я.В. правовий механізм реалізації та захисту прав і законних інтересів суб'єктів податкових відносин визначає як сукупність правових засобів, за допомогою яких кожним суб'єктом здійснюється його правові можливості, усуваються ті негативні умови, що можуть завдати шкоди практичному втіленню можливостей, відновлюється правове становище у випадку порушення суб'єктивного права [4]. Бережна К.В. подає визначення митно-правового режиму транзиту як сукупності правових норм, що залежно від заявленої мети переміщення товарів та інших предметів, визначають порядок такого переміщення; умови перебування товарів та інших предметів на митній території чи поза митною територією держави; встановлюють коло прав та обов'язків учасників правовідносин, що при цьому виникають; обсяг і зміст митних процедур, що здійснюються митними органами [1]. Слинько Д.В. подас визначення процесуально-правового механізму формування і прийняття рішень в ОВС - це сукупність матеріально-юридичних та процедурно-юридичних встановлень, за допомогою яких забезпечується розробка змісту, зовнішнього вигляду, послідовності прийняття рішень в ОВС для вирішення юридичних справ у межах їх компетенції [12]. Кормич Б.А. визначає державно-правовий механізм митної політики як сукупність державних інституцій, задіяних у процесі формування і впровадження митної політики, їх ролей та відносин, що підпорядковані чіткій ієрархії правових норм та принципів [8].Різноманіттю визначень механізму відповідає і велика кількість підходів до його структурних елементів. Так, наприклад, Константінов С.Ф. стверджує, що механізм забезпечення адміністративно-правового статусу іноземців в Україні складається з таких основних компонентів як І) організаційно-структурні утворення, 2) адміністративно-правові заходи, 3) нормативне забезпечення [7]. Білик П.П. до механізму правового забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів відносить: 1) мета, яку бажано досягти в процесі розвитку; 2) правові норми, які регламентують усі положення щодо розвитку регіону від нормативного забезпечення мети до тих стосунків, які виникають між органами управління регіональним розвитком; 3) системи тих органів, які своїм призначенням є органами управління регіональним розвитком, 4) системи стосунків між органами управління регіональним розвитком [2]. До елементів правового механізму реалізації та захисту прав і законних інтересів суб'єктів податкових правовідносин Греца Я.В. відносить: 1) правові норми, що закріплюють права; 2) самі права як міра можливої поведінки, їх зміст, структура та гарантії здійснення; 3} юридичні обов'язки як міра необхідної поведінки; 4) юридична діяльність суб'єктів правовідносин; 5) правосвідомість суб'єктів [4].Виходячи з того, що механізм адміністративно-правового забезпечення службової таємниці в ОВС України є змістом режиму службової таємниці та елементом інформаційної безпеки ОВС України, вважаємо за доречне визначити його наступним чином: це система прийомів і засобів впливу на поведінку суб'єктів через встановлення їх прав та обов'язків щодо створення, передачі, використання, зберігання, зміни та знищення відомостей, що складають службову таємницю в ОВС України, відповідно до спеціальних принципів та з метою досягнення ефективного інформаційного забезпечення та інформаційної безпеки ОВС України.Розкриваючи зміст механізму адміністративно-правового забезпечення службової таємниці в ОВС України, доречним на наш погляд є виділення йото наступних елементів: 1) інформаційне середовище, в якому виникають правовідносини щодо захисту службової таємниці в ОВС України; 2) цілі та задачі, які реалізують інтереси ОВС України щодо забезпечення інформаційної безпеки та службової таємниці; 3) принципи механізму адміністративно-правового забезпечення службової таємниці в ОВС України; 4) суб'єкти, на яких покладено обов'язок забезпечення службової таємниці в ОВС України; 5) об'єкти, на які поширюється режим службової таємниці (будь-які носії інформації); 6) загрози ефективності механізму адміністративно-правового забезпечення службової таємниці в ОВС; 7) засоби, способи та методи механізму адміністративно-правового забезпечення службової таємниці в ОВС України; 8) відповідальність за дотримання правил забезпечення службової таємниці в ОВС України. Таким чином, ми розглянули зміст та елементи механізму адміністративно-правового забезпечення службової таємниці в ОВС України, який за допомогою якого охороняється та захищається службова таємниця в ОВС України.ЛітератураБережна К.В. Митно-правовий режим транзиту в Україні / Автореф. дис. На здоб, звання к.ю.н. / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - Київ. -2003 - с. 21Білик ГШ. Організаційно-правове забезпечення управління соціальта-економічним розвитком регіону./ Автореф. дис. на здоб звання к.ю.н. / — Одеська національна юридична академія, - Одеса. -2003. - с. 21Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. І голов.ред. В.Т. Бусел - К.; Ірпінь. ВТФ "Перун", 2003. - 1440 с.Гргаа Я.В.Правовий механізм реалізації та захисту прав і законних інтересів суб'єктів податкових правовідносин / Автореф. дис. На здоб, звання к.ю.н. / Інститут законодавства Верховної Ради України. - Київ. - 2005. - с. 19Дисциплінарний статут ОВС Української PCP, затверджений Указом Президії Верховної Ради УРСР від 29 липня 1991 р. № 1368 - XIIІнструкція про проведення контрольних заходів фінансово-господарської діяльності підгалузей, обсднань, підприємств, установ та оргнанізацій системи Міністерства транспорту та звязку України, затвреджена рнаказом Міністерства транспорту та звяз-ку України від 09.06.05 № 290;Константінов С.Ф. Адміністративно-правовий статус іноземців в Україні та механізм його забезпечення / Автореф. дис на здоб, звання к ю.н. / Національна академія внутрішніх справ України. - Київ. - 2002. - с. 19Кормич Б.А. Державно-правовий механізм митної політики України. / Автореф. дис на здоб, звання к,ю н. / Одеська національна юридична академія. - Одеса. - 2000. - с. 20Меморандум про взаємопорозуміння між Державним комітетом фінансового моніторингу України та підрозділом фінансової розвідкиРеспубліки Корея щодо співробітництва в сфері протидії легалізації доходів, одержавши злочинним шляхом від 23.09.05 р.Положення про відомчу воєнізовану охорону на залізничному трансопорті-Затверджена постановою Кабінету Мінгістрів України від 11 01.94 р. № 711 Порядок здійснення контролю за правильністю нарахування, своєчасністю, повнотою сплати страхувальниками страхових внесків на загальнообов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, інших платежів до Фонду та цільовим вихористанням коштів', Затверджено Постановою правління фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 17 10 2003 №68Слинько Д В Процесуально-правовий механізм формування і прийняття рішень в органах внутрішніх справ / Автореф дис на здоб звання к ю н / Національний університет внутрішніх справ -Харків 2002 -с 19Тимчасове положення про Секретаріат КМУ затверджене постановою КМУ від 06 05 2000 рЮ.В. Пирожковаздобувач Запорізького національного університету (науковий керівник — д ю н, проф Коломоєць Т.О.)ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРИМУСУ У ГАЛУЗІ АВТОМОБІЛЕБУДУВАННЯ В УКРАЇНІСучасні правотворчі і державотворчі процеси в Україні спрямовані на практичну реалізацію положень Конституції України щодо побудови демократичної, правової, соціальної, незалежної держави, визнання особи найвищою соціальною цінністю, реформування організаційно-правовоі структури та функціонального призначення державних органів, зменшення примусового втручання останніх у виробничу господарську діяльність промислових підприємств. Автомобілебудування України - міжгалузевий машинобудівний комплекс, який сприяє розвитку супутніх галузей промисловості, таких як: металургійна, нафтохімічна, текстильна, електронна та інших, саме ця галузь забезпечує розвиток автомобільного транспорту України, що створює додаткові робочі місця в країні, сприяє її економічному зростанню.Аналіз світової практики свідчить, що держава відіграє велику роль у розвитку автомобілебудівної промисловості, зокрема визначає правові та економічні засади та етапи функціонування галузі, окреслює пріоритети розвитку, забезпечує інвестиційні програми та ін.Актуальність теми дослідження зумовлена передусім тим, що в сучасних умовах реформування чинного законодавства, слід приділити увагу не тільки державному регулюванню економіки взагалі, а саме державному регулюванню провідних промислових комплексів, яким виступає автомобілебудівна промисловість країни. Важливо окреслити, закріпити та реалізувати не тільки механізми державного регулювання, але й забезпечити охоронюватьний вплив держави на автомобілебудівну галузь в Україні, який реалізується безпосередньо через застосування державою адміністративного примусу. Останнім часом потенціал адміністративної о примусу суттєво змінився за рахунок модифікації його матеріально-правових та процесуально-правових властивостей [1, С ЗіПроблематиці адміністративного примусу у публічному праві України присвячене фундаментальне дослідження Т. Коломоєць «Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації», вагомий внесок у вивчення сутності адміністративного примусу, його ознак, місця і ролі в системі державно-правового примусу, класифікації його заходів зробили Д. Бахрах, Л. Коваль, О. Луньов, І. Тарасов, О. Якуба, І. Го-лосніченко, Л. Попов, В. Авер'янов, О. Андрійко, О. Бандурка, С. Ківалов, В. Петков, В. Развадовський, В. Шкарупа та інші. Отже, при наявності значної кількості різноманітних наукових джерел, жодне з них не досліджує застосування адміністративного примусу в галузі автомобілебудування в Україні, що є суттєвим недоліком для фомування комплексного законодавства щодо регулювання даної сфери.Адміністративний примус визначають як застосування відповідними суб'єктами щодо осіб, які не перебувають у їх підпорядкуванні, незалежно від волі і бажання останніх передбачених адміністративно-правовими нормами заходів впливу морального, майнового, особистішого та іншого характеру з метою охорони суспільних відносин, що виникають у сфері державного управління, шляхом попередження і припинення правопорушень, покарання за їх вчинення [2, С.35]. Адміністративний примус відрізняється від інших видів державного примусу (кримінального, цивільного, дисциплінарного) тим, що є також засобом профілактики правопорушень, в тому числі злочинів. Систему заходів адміністративного примусу утворюють: заходи адміністративного запобігання, адміністративного припинення, адміністративного стягнення (заходи відповідальності за порушення адміністративно-правових установлень). Специфічні риси міжгалузевого характеру об'єкту регулювання - автомобілебудівної промисловості України, обумовлюють необхідність при застосуванні заходів адміністративного примусу акцентувати увагу і збільшити попереджувально-запобіжну його частину відповідно зменшити роль заходів відповідальності. Основною метою застосування адміністративно-запобіжних заходів є : недопущення, попередження порушень правил, норм, стандартів, що стосуються забезпечення безпеки функціонування автомобільного транспорту, як наслідок безпеки дорожнього руху. Серед цих заходів, з урахуванням особливостей об'єкта необхідно застосувати такі заходи: перевірку документів - документи, які засвідчують освіту, кваліфікацію, стан здоров'я особи, що приймається на роботу; технічних документів щодо виробництва та зборки окремих вузлових частин автомобілів, перевірку технічного стану автомобільних транспортних засобів - встановити час, способи, осіб, які будуть проводити випробування автомобіля із наступним складанням звіту; огляд виробленого автомобіля працівниками Державтоінспекнії - дана група заходів адміністративного примусу надасть можливість підвищити якісні харает еристики національного автомобіля, створить додаткові гарантії його безпеки дпя громадян зменшить кількість автотранспортних аварій, причиною яких досить часто виступає незадовільний технічний стан транспортного засобу;митний контроль - захід адміністративного запобігання, що забезпечить уникнення ввозу автомобілів іноземних виробників неналежної якості або таких, що в наслідок тривалого використання можуть становити загрозу для майбутнього володільця; ведення обліку бракованої продукції для аналізу та усунень недоліків в технології виробництва; моніторинг.В загальній системі заходів адміністративного примусу в галузі автомобілебудування адміністративно-запобіжні заходи займають першочергове місце, оскільки саме вони спрямовані, головним чином на утримання від вчинення протиправних діянь, запобіганню адміністративним проступкам, виявленням і усуненням причин і умов, що сприяли їх вчиненню, і не пов'язані із накладанням адміністративних стягнень, друге місце належить заходам припинення. До числа зазначених заходів належить: заборона експлуатації транспортних засобів, що знаходяться у неналежному технічному стані, затримання транспортних засобів та ін. Саме таке розуміння застосування заходів адміністративного примусу варто покласти в основу подальшого наукового дослідження з відповідної проблематики, а також використовувати як «каркас» для нормотворчої діяльності у процесі розробки, прийняття нормативно-правових актів з питань державного управління в автомобілебудуванні. Задля уникнення будь-яких суперечок, колізій доцільним вбачається нормативне закріплення заходів адміністративного примусу як норм у спеціальних нормативно-правових актах, присвячених автомобілебудуванню (це може бути окремий розділ Закону України «Про автомобілебудування в Україні», де буде закріплено поняття, заходи, процес застосування адміністративного примусу).Саме такий підхід сприятиме формуванню, вдосконаленню вітчизняного законодавства у відповідній сфері, забезпечить ефективність його застосування , наближення вітчизняного законодавства до законодавства Європейського Співтовариства.ЛітератураКоломоєць Т.О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації: Монографія/ За заг. ред. В К. Шкаругщ. - Запоріжжя. - «Поліграф», 2004. - С.ЗКомзюк А.'ґ. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації: Монографія/ За заг. рсд. Проф.. О.М. Бандурки. - X: Вид-во Над. Ун-ту внутр. Справ, 2002. - С.35.КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНОЛОГІЯГусєва К.А.ад'юнкт КНУВСПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИНІВ В УКРАЇНІБоротьба зі злочинністю в нашому суспільстві, незважаючи на певні позитивні зрушення в цьому, у цілому ще значно відстає, від сучасних вимог. Сьогодні державна влада та громадяни України оцінюють результати цієї боротьби не за статистичними показниками, а за фактичною поширеністю тяжких злочинів, хабарництва й корупції, резонансних вбивств на замовлення, злочинів, пов'язаних із застосуванням вогнепальної зброї, вибухових пристроїв. Особливу небезпеку викликають злочинні дії терористичної спрямованості. Продовжується подальша ескалація насильства, посилення агресивності злочинного елемента, зрощування загально кримінальної і організованої злочинності, оформлення останньої у могутню, розгалужену систему, що реально претендує на лідерство в економіці і політиці.Усе сказане обумовлюється, у першу чергу, об'єктивними закономірностями, що випливають з реформування суспільства і неминуче супутніх даному процесові криміногенних наслідків. Така ситуація є абсолютно новою для нашої країни як за масштабами злочинних проявів, так і за ступенем їхнього негативного впливу на громадське життя, права і свободи громадян.Отже очевидно, що в боротьбі зі злочинністю сьогодні немає іншого ефективного шляху, крім, як нарощування зусиль по її попередженню. Відзначимо також, що, на відміну від минулого, попередження злочинів тепер уперше визнано та законодавчо закріплено на рівні державної кримінальної політики й віднесено до переліку основних завдань Кримінального Кодексу України. Воно водночас утілено в конкретних нормах інших законів і ці норми мають реалізовуватися у відповідності до конституційних норм щодо захисту прав, свобод і інтересів громадян, обумовлюючи зовсім нові вимоги до змісту й форм попереджувальної діяльності.Спираючись на існуюче теоретичне підґрунтя та сучасний практичний досвід, можливо стверджувати, що серед шляхів вирішення зазначених вище питань найбільш важливим слід вважати вдосконалення системи норматив-но-правового регулювання попередження злочинів в УкраїніУ цілому позначений вище курс, за власним визнанням правотворчих та директивних державних органів України, повинен, передусім, вбирати в себе планове координоване здійснення державою й її відповідними суб'єктами комплексу економічних, соціальних, ідеологічних, організаційно-управлінських, культурно-виховних, інформаційно-пропагандистських та інших заходів, спрямованих на посилення соціально-правового контролю в сфері боротьби з усіма видами злочинів. Головна суть цього контролю, як це випливає із законодавчих та інших державних вимог, має полягати, по-перше, у невідворотності правового реагування на вчинені злочини й інші протиправні дії, а також у виявленні винних осіб та притягненні їх до передбаченої законом відповідальності, а, по-друге, - у попередженні злочинів, викритті й усуненні їх причин та умов, у тому числі в створенні системи соціального відродження осіб, які вчинили злочини, зменшенні криміногенної ролі негативних факторів, які за об'єктивними чи суб'єктивними причинами супроводжують процеси реформування суспільства.Виходячи з вищевикладених передумов, на сьогодні в України вже здійснені певні кроки щодо формування системи нормативно-правового регулювання попередження правопорушень. Перш за все, відправну, базову основу в цьому являє чинна Конституція України, яка визначає головні пріоритети суспільства, що підлягають охороні з боку держави. При чому, ряд конституційних норм, гарантуючи особисті, майнові та інші права громадян, водночас проголошують і неприпустимість порушень цих прав.Конституційні норми, про які йдеться на сьогоднішній день знайшли предметну конкретизацію в ряді законів і підзаконних актів. Особливо варто вказати на законодавчу норму, виражену в статті 1 діючого кримінального кодексу України, у якій попередження злочинів(запобігання) уперше в нашій державі (включаючи й період за радянських часів) віднесене до одного з основних завдань кримінального права. Як видно, у країні визначилася державна кримінально-правова політика щодо попередження злочинів, яка реалізується на різних інших законодавчих і виконавчих рівнях.Вищевикладене переконливо свідчить про те, що на сьогодні вже цілком визріло питання стосовно прийняття єдиного Закону України „Про попередження злочинів". Як відомо, це питання здавна є предметом опрацювання не тільки в кримінологічній науці, але й в практичній площині. Зокрема, можна послатися на існуючий проект Закону України „Про профілактику злочинів" від 12.05.1998 р. Проте, намагання вчених і практиків провести такий законодавчий проект через парламент України поки що не увінчався успіхом.Розглядаючи проблему прийняття зазначеного вище закону, треба, як нам здається, принципово визначитися щодо його головної мети та меж предмету нормативно-правового регулювання. Сьогодні, коли законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти з питань попередження злочинів на загальнодержавному та відомчих правоохоронних рівнях формуються й приймаються переважним чином за галузевою й видовою їх спрямованістю, закон про профілактику (попередження) злочинів повинен, на нашу думку, міститив собі норми, що складають загальні правові основи попередження злочинів в Україні.У цьому своєму призначенні він має визначити головну мету, основні завдання, правові підстави, загальні принципи, об'єкти попередження злочинів, суб'єктів попередження злочинів та їх функції (на рівнях центральних органів виконавчої влади та управляння, правоохоронних органів, органів міського самоврядування, установ, організацій і підприємств, незалежно від форм власності, громадських об'єднань тощо), форми попередження злочинів і відповідне їх термінологічне позначення, а також інші важливі загально-правові складові цієї діяльності.Даному законові повинні відповідати всі інші законодавчі й підзаконні нормативно-правові акти, а також комплексні державні програми, які призначені для регулювання загально-соціальної та спеціальної попереджувальної діяльності.Отже, сформована таким чином законодавчо-правова система має розглядатися, по-перше, як загальна основа попередження злочинів у державі, а по-друге, як відправна база щодо нормативно-правового регулювання безпосереднього попередження злочинів спеціальними суб'єктами за окремими галузями, напрямками тощо.Сандул B.C.курсант ДДУВСПРАВОВА ОСВІТА ТА ПРАВОВЕ ВИХОВАННЯ ЯК ОДИН З НАПРЯМІВ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮЗлочинність в Україні залишається одним з найбільш небезпечних соціальних явищ. За даними статистики в 1965 році на всій території СРСР було вчинено близько 752 тис, в Україні останні десять років спостерігається схожий рівень злочинності. За 1995 рік, наприклад, було вчинено 641 тис, в 2002 році - 450 тис. злочинів. Тому на сьогоднішній день дуже актуальною є боротьба зі злочинністю. Та ми звикли до того, що боротьба зі злочинністю на Україні, зазвичай здійснюється каральними методами (штрафи, позбавлення волі, і таке інше). Наприклад злочинець що відбуває покарання, за рахунок оподаткування він забезпечений усім, що йому необхідно, наскільки це дозволено, і їжею фактично за наші гроші. Тобто за скоєний ним злочин йому обмежують свободу і піклуються про його життя. Якщо поглянути на статистику, то дуже великий відсоток правопорушників які перебували в місцях позбавлення волі, через деякий час знов}' повертаються до злочинного світу і вчинюють злочини повторно. Це свідчить про те, що перевиховання в місцях позбавлення волі проходить не на достатньому рівніМожна звісно використовувати більш радикальні методи покарання, наприклад смертну кару, проте на мою думку це заслуговує окремої уваги.Каральні методи звісно існували і будуть існувати. На мою думку щоб принаймні зменшити рівень злочинності і підвищити правову культуру населення на Україні потрібно якомога ширше використовувати правову освіту та правове виховання і не тільки серед правопорушників, а також і серед пересічних громадян, і працівників правоохоронних органів.Правове виховання - це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки. Основна мета правового виховання - дати людині необхідні вжитті юридичні знання і навчити її поважати закони та додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової культури, здатний зменшити кількість правопорушень." Правове виховання тісно пов'язане з усіма видами соціального виховання - моральним, політичним, естетичним та ін.Однією із форм правового виховання є правова освіта (або інакше: правовий всеобуч).Правова освіта - це єдина загальнодержавна система вивчення законодавства, яка охоплює усі верстви населення, усіх державних службовців. Правова освіта як і правове виховання, являє собою процес виховання у громадян поваги до закону, прав людини, небайдужого ставлення до порушень законності і правопорядку. Правова освіта - необхідний елемент правової культури, умова правової вихованості особи. На всіх рівнях освіти повинно проводитися правове навчання.Перші вказівки на необхідність поважати закон зустрічаємо в роботах Платона, Цицерона, римських юристів. Тобто проблема правового виховання та правової освіти існує і досліджується вже досить тривалий проміжок часу. По всій території України існують засоби правового виховання, але на мою думку вони існують в недостатній кількості. В газетах створено спеціальні рубрики типу „Консультує юрист", „Юридичний всеобуч". На телебаченні показують телевізійні журнали типу "Право", „Закон і порядок", телепередачі „Час суда", „Кримінал". Доречі про телебачення: „за спостереженням Держкомінформу, на телеканалах УТ-1, Студія «1+1», ІНТЕР, ІСТУ, ТЕТ, Новому каналі не існує правового заслону «всілякій розпусті», яка заповнює ефірний час. Засновники і керівники телерадіоорганізацій, переважно не державної форми власності, вдаються до грубих порушень норм права і моралі.",- як висловився заступник Держкомінформу Віктор Павлюк. На сьогоднішній слід ширше використовувати досягнення технічного прогресу. Можливе створення спеціальної телефонної служби правової, допомоги, створювати сайти в Інтернеті по допомозі з питань права і таке інше.Я вважаю, що як правову освіту, так і правове виховання, слід проводити не тільки серед дорослого населення, а починаючи с дитячих ро-ків(наприклад ігри у інспекторів дорожнього руху тощо). Потрібно покращувати правову освіту у школах, ПТУ, ВНЗ (постійно проводити зустрічі школярів та студентів з правоохоронцями, досвідченими юристами; вводити „години правового виховання") щоб підвищити правову культуру майбут-нього нашої країни. Що стосується підприємств, різного роду фірм, то на мою думку, тут можна використовувати брифінги, прес-конференції, зустрічі з метою поширення права та підвищення правової культури працюючих.У сучасній Україні увага науковців зосереджена на проблемі правового виховання громадян, на подоланні правового нігілізму. Але недостатньо розробленими залишаються питання змістового наповнення системи правового виховання, визначення пріоритетних методів і засобів право виховного виливу. Отже існує потреба у продовженні пошуку шляхів та засобів формування правової культури особи на сучасному етапі.Серед правопорушників правова освіта та правове виховання є дуже важливим питанням. Для них як для нікого повинні бути створені центри правової освіти та право виховання, як у місцях позбавлення волі так і поза ними. З ними повинні працювати спеціалісти, які б роз'яснювали їм головні засади правової культури та перевиховували їх, так сказати „допомогти їм зійти з неправильного шляху" і навчати поважати право і закон, права інших.Науково-дослідний Інститут проблем людини провів досить показове опитування 3536 громадян України у Києві, Львівській, Тернопільській, Чернівецькій, Харківській, Запорізькій, Миколаївській, Луганській, Одеській, Полтавській областях та в Криму. Більш як половина опитуваних (53,8 %) оцінюють діяльність органів охорони громадського порядку та правосуддя негативно, відзначаючи такі вади, як корумпованість, зв'язки з мафіозними структурами... Дивлячись на ці данні можна зробити висновок, що багато працівників правоохоронних органів підвертайся службові деформації! На мою думку щоб знизити цей показник правове виховання та правову освіту слід проводити на всіх рівнях не зважаючи чи то курсант-майбутній правоохоронець, особлива увага молодим працівникам які щойно прийшли працювати, чи то досвідчений службовець який працює 15-20 років.Курсантам з самого початку їхнього навчання потрібно проводити право- виховні заняття, для того, щоб у майбутньому вони самі не порушили „літеру" закону. Освітня й право виховна діяльність навчального закладу МВС повинна знаходитись у тісному взаємозв'язку, доповнюючи і збагачуючи одна одну. Також не слід забувати про правову освіту поза заняттями, яку повинні проводити наставники майбутніх правоохоронці в. Можливе створення у ВНЗ МВС інтерактивних методик навчання(створення пункту безкоштовної правової допомоги (на прикладі центру правової допомоги „Істина" який працює у Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ), робота із ЗМІ, навчальних судових процесів тощо).Правове виховання серед працівників є не менш важливим фактором, бо працівники підвернуті впливам багатьох негативних факторів(низька заробітна плата, мала сила права, спілкування із злочинним світом)що згодом можуть призвести до професійної деформації. Серед працівників слід проводити зібрання, заняття з тем правової культури та правового виховання.Підводячи підсумок можна сказати, що вдосконалюючи правову освіту та правове виховання всього населення від маленьких дітей до дорослих, від звичайних робочих до досвідчених правоохоронців ми зможемо підняти правову культуру населення та знизити показники злочинності на території України. Потрібно використовувати новітні технології у донесенні до населення права. Цим самим можливо істотно покращити правовий рівень населення.ЛітератураНегодченко В.О. Діяльність ОВС щодо попередження злочинів в сучасних умовах: Автореферат дис...канд.юрид.наук: 12.00.08 Націон. ун-т внутр. справ. -X., 2003.-20с.Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник/Пре. з рос. - Харків: Консум, 2001. -656 с.Легуша С.М. Сутність, функції і механізм правового виховання курсантів ВИЗ МВС України: Автореферат дис.канд.юрид.наук. 12.00.01/ Інститут держави і права ім В.М. Корецького Національної академії наук України. - К., 2002. - 15с.Ганзенко О.О. Формування правової культури особи в умовах розбудови правової держави України: Автореферат дис...канд.юрид.наук:12.00.01/ Київський націон. ун-т ім. Т.Г.Шевченко. -К., 2003. - 16с.Литвак О. Юридична освіта- масове захоплення чи потреба суспільства // Голос України. - 1999., З серпня. - с.9.Довгань Н.В.студентка Львівського національного університету ім. І. Франка (науковий керівник - д.ю.н., проф. Навроцький В.О.)ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОТЕРПІЛОГО ВІД ВТРУЧАННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ СУДОВИХ ОРГАНІВЧинний Кримінальний кодекс України в ст. 376 передбачає відповідальність за втручання в діяльність судових органів, В диспозиції ж цієї статті вказується на втручання в діяльність судді. Окрім розбіжностей між назвою і змістом етапі, існує проблема визначення змісту поняття «суддя», яке використовується у вказаній статті. Тому для з'ясування цих питань виникає потреба з'ясувати, хто ж може бути потерпілим від злочину «Втручання в діяльність судових органів».За загальним правилом, потерпілим визнається фізична особа, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну фізичну або майнову шкоду, Потерпілими вважаються тільки окремі індивіди (учасники суспільних відносин), а, отже, юридичні особи, за чинним законодавством не можуть виступати потерпілими. Таким чином, хоча ст. 376 КК називається «Втручання в діяльність судових органів», потерпілим від цього злочину судовий орган бути не може. В диспозицій даної статті вже вказується ка втручання в діяльність судді, а не судового органу. Тому, робимо висновок, що потерпілим від цього злочину є суддя. Проте, який зміст має поняття «суддя», яке використовується в диспозиції ст. 376 КК України. При його тлумаченні виникають запитання чи охоплюється цим поняттям:народний засідатель та присяжний;суддя Конституційного Суду України;суддя третейського суду;суддя Європейського суду з прав Людини та інших міжнародних судових органів.Статтями 124, 127 Конституції України та Законом України «Про статус суддів» передбачено, що носіями судової влади є професійні судді й залучені у визначених законом випадках до здійснення правосуддя народні засідателі та присяжні. Проте, законодавцем в ст. 376 КК не передбачено відповідальності за втручання в діяльність народного засідателя чи присяжного, так як це зроблено, наприклад, в ст.377, 378, 379 КК, де прямо вказано, що посягання, передбачені цими статтями стосуються судді, народного засідателя і присяжного. Така позиція законодавця видається непослідовною. Відповідно до чинного законодавства (наприклад, ст. 17 КГЖ України) народні засідателі при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді, в тому числі і правом на незалежність у своїй діяльності. Таким чином, кримінально-правова заборона втручатися в діяльність суддів має стосуватися і діяльності народних засідателів та присяжних. Проте, в кримінальному праві аналогія не допускається, тому для захисту народних засідателів і присяжних від втручання в їхню діяльність необхідно прямо на це вказати в диспозиції ст. 376 КК України.Що стосується судді Конституційного Суду України, то для того, щоб з'ясувати чи може він бути потерпілим від злочину, передбаченого ст. 376 КК, необхідно звернутися до питання, що є родовим об'єктом злочинів, передбачених розділом XVIII КК України. Загальновизнаним є те, що родовим об'єктом злочинів проти правосуддя є відносини, які пов'язані з регламентованим законодавством здійсненням правосуддя судами, забезпечення цієї діяльності органами дізнання, досудового слідства, прокуратури, захисниками і представниками особи, а також установами, які виконують судові рішення. Під відправленням правосуддя в науці розуміють вид державної діяльності, що полягає в розгляді та вирішенні різних соціальних конфліктів, повязаних з дійсним або удаваним порушенням норм права, та здійснюється, по-перше, спеціальними державними органами - судами від імені держави; по-друге, методом розгляду в судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ; по-третє, в установленій законом процесу&чьній формі; по-четверте, завершується винесенням загальнообов'язкових рішень.Якщо ми проаналізуємо повноваження Конституційного Суду, передбачені сг. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України», то ми побачимо, що правосуддя останній не здійснює. Тому, можна зробити висновок, що судді Конституційного суду України не можуть бути потерпшими від злочину, передбаченого ст. 376 КК України.Чи можуть бути потерпілими від злочину судді третейських судів? Відповідно до ст.2 Закону України «Про третейські суди», третейський суд — це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Як бачимо, третейський суд не є державним судовим органом, а створюється за угодою заінтересованих осіб. Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими для виконання на всій території України. А рішення третейського суду є обов'язковими лише для сторін, які передали на його вирішення свій спір. Таким чином, видається, що поняття «суддя», передбачене ст. 376 КК не включає в себе суддів третейських судів.Чи можуть судді Європейського суду з прав людини та міжнародних судових органів бути потерпілими від злочину, передбаченого ст. 376 КК України. Відповідно до ч.З ст. 55 Конституції України, кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна Таким чином, міжнародні судові установи, учасником яких є Україна, не входячи до національної судової системи, здійснюють правосуддя і їх рішення, що стосуються України і її громадян є обов'язковими для виконання на території нашої держави. Крім того КК України в розділі «Злочини проти правосуддя»4 передбачає досить сувору відповідальність за умисне невиконання службовоюособою рішення Європейського суду з прав людини (ч.З ст. 382). Таким чином, видається, що особа, яка втручається в діяльність судді Європейського суду з прав людини та інших міжнародних судових установ, по справі, стороною в якій є Україна, може бути притягнута до відповідальності за ст. 376 КК України. Тобто, суддя міжнародної судової установи, учасником якої є Україна може бути потерпілим від злочину, передбаченого ст. 376 КК.Таким чином, робимо висновок, що під поняттям „суддя», яке застосовується в ст. 376 КК України, слід розуміти суддю суду загальної юрисдикції (в тому числі спеціалізованого), а також суддю Європейського суду з прав людини та інших міжнародних судових установ, учасником яких є Україна, який бере участь у розгляді справ, що стосуються України та її громадян.ЛітератураКонституція України від 26 червня 1996 рКримінальний кодекс України від 5 травня 2005 р з наступними змінами і доповненнями.Контитуция Российской Федерации- Научно-практический комментарий / Под ред. акад. Б Н. Топорнина -М.: Юристь, 1997 - с 598Кримінальне право України Особлива частина Підручник / За ред. М I Мельника В А Клименка. - К ? Юридична думка 2004 - 839сКарапетян Н.С.студентка ДЦУВС (науковий керівник - Степаненко К.В.)ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ОСІБ, ЩО КОРИСТУЮТЬСЯ МІЖНАРОДНИМ ЗАХИСТОМВідповідно до звичаєвого і договірного права держава зобов'язана приймати всі необхідні міри для запобігання порушень дипломатичних привілеїв та імунітетів. В силу випадків таких порушень, у 1973 р. була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів. Дана конвенція знаходиться в силі з 1977 р.Під терміном "особа що користується міжнародним захистом" у Конвенції розуміється:глава держави, у тому числі кожний член колегіального органу, що виконує функції глави держави відповідно до конституції відповідної держави; глава уряду; міністр закордонних справ, що знаходяться в іноземній державі, а також супровідні члени їх сімей;будь-який представник або посадова особа держави, або будь-яка посадова особа, або інший агент міжурядової міжнародної організації при перебуванні в місці, де він має право на спеціальний захист від будь-якого нападу на його особистість, свободу і гідність, а також проживаючі з ним члени сім'ї.Конвенція кваліфікує злочини проти осіб, що користуються міжнародним захистом, як тяжкі. Це такі злочини, як: Навмисне вчинення:вбивства, викрадення та іншого нападу проти особистості чи свободи особи, що користується міжнародним захистом;насильницький напад на офіційне приміщення, житлове приміщення або транспортні засоби особи, яка користується міжнародним захистом, що може погрожувати особистості чи свободі останньої;c) загроза будь-якого нападу;сі) спроба будь-якого нападу, іе) дії в якості співучасника будь-якого такого нападу.Кожна держава-учасник Конвенції повинна передбачити у своєму законодавстві покарання за такі злочини, виходячи з їхнього тяжкого характеру. Держави-учасники повинні співробітничати в справі запобігання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, зокрема шляхом обміну інформацією і координації прийнятих адміністративних та інших заходів для запобігання таких злочинів. Держави-учасники повинні проводити карне переслідування проти осіб, що вчинили зазначені злочини, або видавати їх від-повідній державі відповідно до норм міжнародного права. Особа, що вчинила злочин, передбачений Конвенцією, називається "гаданий злочинець", тобто особа, щодо якої є докази, достатні для встановлення того, що вона вчинила один чи більше злочинів, зазначених у Конвенції, або брала участь у їх вчиненні.Держави-учасниці Конвенції повинні надавати одна одній найбільш повну правову допомогу у зв'язку з кримінально-процесуальними діями, розпочатими щодо злочинів, передбачених Конвенцією.Кожна держава-учасшщд вживає відповідних заходів для встановлення своєї юрисдикції над злочинами, зазначеними в Конвенції, у таких випадках:коли злочин вчинено на території цієї держави або на борту судна чи літака, зареєстрованого в цій державі;коли гаданий злочинець є громадянином цієї держави;коли злочин вчинено проти особи, яка користується міжнародним захистом та має статус такої у зв'язку з тими функціями, які вона виконує від імені цієї держави.Кожна держава-учасниця аналогічним чином вживає необхідних заходів для встановлення своєї юрисдикції під цими злочинами у випадку, коли гаданий злочинець перебуває на ЇЇ території, і не видає його відповідно до Конвенції будь-якій із держав.Держава-учасниця, в межах території якої було вчинено злочин, якщо вона має підстави вважати, що гаданий злочинець залишив її територію, повідомляє всі інші заінтересовані держави чи безпосередньо, чи через Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй про всі факти, що стосуються вчиненого злочину, а також про всі наявні в її розпоряджені дані щодо встановлення особистості гаданого злочинця.У випадку вчинення проти особи, яка користується міжнародним захистом, злочину, кожна держава-учасниця, що має інформацію щодо жертви та обставин вчинення злочину, докладає зусиль, щоб надати її в умовах, передбачених відповідним законодавством держави, повністю і своєчасно державі-учасниці, від імені якої ця особа здійснювала свої функції.Переконавшись, що обставини цього вимагають, держава-учасниця, на території якої перебуває гаданий злочинець, вживає згідно із своїм внутрішнім законодавством належних заходів, що забезпечують його присутність для кримінального переслідування або видачі. Про ці заходи невідкладно повідомляється чи безпосередньо, чи через Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй:державі, на території якої було вчинено злочин;державі чи державам, громадянином якої є гаданий злочинець, або у випадку, якщо він є апатридом, на території якої він постійно проживає;державі чи державам, громадянином якої є заінтересована особа, яка користується міжнародним захистом, чи від імені якої вона здійснювала свої функції;сі) всім іншим заінтересованим державам; тае) міжурядовій міжнародній організації, агент чи будь-яка службова особа якої є відповідною особою, яка користується міжнародним захистом.Будь-якій особі, щодо якої вживаються заходи, передбачені в Конвенцією, надається можливість:невідкладно зв'язатися з найближчим відповідним представником держави, громадянином якої вона є, або який іншим чином має право захищати її права, чи, якщо вона є апатридом, до якого вона звертається з проханням і який погоджується захищати її права; а такожвідвідання представником цієї держави.Необхідно зазначити, що держава-учасниця, на території якої перебуває гаданий злочинець, у тому випадку, коли вона не видає його, передає справу без будь-яких винятків і без необгрунтованого зволікання своїм компетентним органам для кримінального переслідування із дотриманням процедур, встановлених законами цієї країни.Якщо злочини, зазначені в Конвенції, не включені до числа злочинів, що тягнуть за собою видачу, в будь-який договір про видачу між державами-учасницями, вони вважаються включеними як такі в будь-який відповідний договір між ними. Держави-учасниці зобов'язуються включати такі злочини в якості злочинів, що тягнуть за собою видачу, в будь-який договір про видачу, що укладається між ними.Якщо держава-учасниця, яка обумовлює видачу наявністю договору, одержує прохання про видачу від іншої держави-учасниці, з якої у неї немає договору про видачу, вона може, якщо вирішить видати злочинця, розглядати Конвенцію в якості правової підстави для видачі у зв'язку з даними злочинами. Видача проводиться згідно з процесуальними положеннями та іншими умовами законодавства держави, до якої адресовано прохання про видачу.Держави-учасниці, які не обумовлюють видачу наявністю договору, розглядають у відносинах між собою такі злочини в якості злочинів, що тягнуть за собою видачу, дотримуючись процесуальних положень та інших умов законодавства держави, до якої адресовано прохання про видачу.Стаття 29 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" зазначає, що: участь іноземців або осіб без громадянства, які в україні постійно не проживають, у терористичній діяльності може бути підставою для видачі таких осіб іншій державі для притягнення до кримінальної відповідальності.Видача зазначених у частині першій цієї статті осіб, з метою притягнення до кримінальної відповідальності та виконання примусових актів іноземної держави, здійснюється згідно з законодавством і зобов'язаннями, узятими Україною у зв'язку із ратифікацією Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 p., Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом, 1977 р. та інших міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також на засадах взаємності.На засіданні Європейської Ради в Амстердамі, що відбулося 16-17 черв' ня 1997 року, був затверджений план дій по боротьбі з організованою зле чинністю. За короткий період існування плану дій було досягнуто значни*успіхів у розвитку та запровадженні заходів, спрямованих на запобігання та контроль організованої злочинності в Європейському Союзі та у Державах-членах.На цьому засіданні всунули цілий ряд рекомендацій щодо боротьби з організованою злочинністю, серед яких і рекомендація щодо екстрадиції:Рекомендація 28. Екстрадиція повинна бути полегшена через здійснення ефективної імплементації двох існуючих конвенцій про екстрадицію, прийнятих відповідно до положень Договору про Європейський Союз ( 994_029). Зокрема, Держави-члени повинні вжити на національному рівні необхідних заходів, щоб гарантувати, що запити щодо здійснення екстрадиції можуть бути задоволені найпростішим та швидким шляхом. Як зазначається у параграфі 35 Висновків Президії, зроблених під час проведення Європейського Самміту в Тампере, Комісія запрошується для внесення пропозицій щодо якнайшвидшої екстрадиції осіб, що були визнані винними е вчиненні злочину та переховуються від правосуддя, так званих процедур екстрадиції якнайшвидшим шляхом. Процес здійснення оцінки процедур екстрадиції, заснованих на Спільних діях, прийнятих Радою 5 грудня 1997 року, повинен початися не пізніше, ніж ЗО червня 2001 року. Щодо цього при розгляді зазначеного питання повинні бути надані довгострокові плани стосовно можливості утворення єдиного Європейського легального простору для здійснення екстрадиції. Також у цьому контексті повинні бути зроблені відповідні дослідження щодо проблем, пов'язаних із здійсненням заочних процедур екстрадиції, поважаючи при цьому основні права, гарантовані Європейською конвенцією про основні права людини.1Держава-учасниця, яка здійснила кримінально-процесуальні дії щодо гаданого злочинця, повідомляє про їх остаточні результати Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй, який направляє дану інформацію іншим державам-учасницям.Україна приєдналася до цієї конвенції 18 червня 1974 року, а ВР СРСР ратифікувати Конвенцію 26 грудня 1975 року.^vTHav??OUa?o????(??&?NXOeaei?c?„?dJy ¤a1$^„?&&?O„TH1$^„THoooa*C»±©?©©“††a$a$h?+1/2CJ aJjAE.2>

@

j

AE

o

u

L

T

O

ae

^

d(y ¤O1$

&

F6

&

F6

F

?

&

.

F

?

„0 ¤M1$]„0a$

d(y ¤O1$]„

a$

1$`„c

C‚

a$

&

FA

&

FA

&

[email protected]

&

F?

f†

#Як було зазначено в Конвенції, кожна держава-учасник повинна
передбачити у своєму законодавстві покарання за злочини, перелічені в
Конвенції. Тому в Кримінальному Кодексі України від 5 квітня 2001 року в
розділі XX, що має назву “Злочини проти миру, безпеки людства та
міжнародного правопорядку” передбачена кримінальна відповідальність за
посягання на життя представника іноземної держави та за злочини проти
осіб та установ, що мають міжнародний захист.

Основними безпосередніми об’єктами цих двох злочинів с мирне
співіснування і плідне співробітництво України з іншими державами та
міжнародними організаціями, безпека держави у політичній сфері, а
обов’язковими додатковими об’єктами виступають життя особи, її здоров’я,
воля, честь та

1 Конституція України Офіц текст Коментар законодавства України про
правя та свобода людини і громадянина Навч посїб / Авт.-улад. М І
Хаврошок. – 2-ге вид., пере-робл і доііов – К Видавництво А С К., 2003
гідність, власність.

Розглянемо ці дві статті більш детально.

Стаття 443. Посягання нажита представника іноземної держави.

Вбивство або замах на вбивство представника іноземної держави або іншої
особи, яка має міжнародний захист, з мегою впливу на характер їхньої
діяльності або на діяльність держав чи організацій, які вони
представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень –
кадасться позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років або
довічним позбавленням волі.

Потерпілим від злочину може бути представник іноземної держави або інша
особа, яка має міжнародний захист, мова про яких йшла вище.

Міжнародній практиці відомі випадки, коли посягання на життя осіб, які
знаходились па території іншої держави не з офіційними візитами, а як
приватні особи, спричиняло значні міжнародні ускладнення. Проте,
поширення статусу представника іноземної держави на всіх іноземних
громадян, у т. ч. на радників, військових аташе, інших членів персоналу
дипломатичних представництв, усіх працівників консульських установ,
торговельних представництв тощо є помилковим.

До інших осіб, які мають міжнародний захист, можна віднести
представників таких міжнародних організацій, як ООН, РЄ, Організація
Економічного Співробітництва та Розвитку, Організація Чорноморського
Економічного Співробітництва та ін.

Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Особливість суб’єктивної сторони злочину полягає у спеціальній меті:

а) вплинути на характер діяльності особи, яка має міжнародний захист;

б) вплинути на діяльність держави чи організації, яку вказана особа
предста-

вляє; в) спровокувати війну; г) спровокувати міжнародні ускладнення
Украї-

ни з іншими суверенними державами (такі, як розірвання дипломатичних чи

консульських стосунків, зрив міждержавних переговорів, розірвання міжна-

родних угод, припинення надання фінансової чи іншої” допомоги Україні,
ви-

никнення військового конфлікту тощо).

Стаття 444 Злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист
Напад на службові або житлові приміщення осіб, що мають міжнародний
захист, а також викрадення або позбавлення волі цих осіб з метою впливу
на характер їхньої діяльності або на діяльність держав чи організацій,
що вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних
ускладнень – караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми
років.

З об’єктивної сторони злочин передбачає вчинення суспільно небезпечних
дій. Формами його є:

напад на службові або житлові приміщення особи, яка має міжнародний
захист;

викрадення такої особи;

позбавлення її волі;

погроза вчинення нападу на службові або житлові приміщення особи, яка
має міжнародний захист, викрадення такої особи або позбавлення її волі.

Предметом злочину у його першій формі є тільки службові та житлові
приміщення вказаних осіб. Наприклад, транспортні засоби не будуть тут
предметом злочину.

Службові приміщення – це офіційно позначені приміщення, в яких
відповідні особи здійснюють свою службову діяльність (будинки посольств,
консульств, представництв тощо), а житлові приміщення – це приміщення,
де вказані особи офіційно проживають.

Погроза, про яку йдеться у ч. 2 ст. 444, може адресуватися як
безпосередньо особі, що має міжнародний захист, так і державі чи
організації, яких вона представляє, або іншим їхнім представникам, і
являє собою залякування нападом на службові або житлові приміщення
особи, яка має міжнародний захист, викраденням такої особи або
незаконним позбавленням її волі.

Як бачимо, законодавство України передбачає норми щодо покарання
злочинців, винних у вчиненні злочинів проти осіб, що користуються
міжнародним захистом. Виконуючи свої обов’язки щодо охорони суб’єктів
міжнародного права, наша держава підтримує мирне і взаємовигідне
співробітництво з членами міжнародного співтовариства.

Література

Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України. 3-тє вид.,
переробл. та доповн./ За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атака
2004

Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які
користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів
від 14.12.1973 р. Ратифікована СРСР26.12 1975р.

Конвенція про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй від 13.02.1946 р.
УРСР приєдналась до Конвенції 20.11.1953 р.

Віденська конвенція про консульські зносини від 24.04. 1963 р. СРСР
приєднався до Конвенції 23.03. 1989 р.

5 Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18.04.1961р.
Ратифікована СРСР 11.02.1964р

6. Конвенція про спеціальні місії від 16.12.1969 р. Україна приєдналась
до Конвенції 14.02.1993 р. (статті 29, 30).

Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від
17.12.1979 р. СРСР приєднався до Конвенції 8.05.1987 р

Постанова ПВС № 2 від 7.02.2003 р. «Про судову практику в справах про
злочини проти життя та здоров’я особи» (пункти 12. 19).

Зеленська І.С.

слухач магістратури ДДУВС

СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ
ВЛАСНОСТІ

Злочини, вчинені у сфері інтелектуальної власності, з кожним роком
набувають масштабності, стають розгатуженішими, більш прибутковими.
Стабільною є частка злочинів у сфері інтелектуальної власності серед
злочинів економічної спрямованості, вчинених на території України. У
2004 р. зареєстровано 44171 злочинів економічної спрямованості, 400 (0,9
%) з яких вчинено у сфері інтелектуальної власності, а у 2005 р.
зареєстровано 45107 злочинів економічної спрямованості, 420 (0.93 %) з
яких вчинено у сфері інтелектуальної власності.

В останні роки для України стало характерним збільшення кількості
виявлених злочинів у сфері інтелектуальної власності. За офіційними
даними у

р. було виявлено лише 19 злочинів у сфері інтелектуальної власності, у

р. – 116, 2002 р. – 351 [1, с. 46], 2003 р – 374 [2, с. 13], 2004 р. –
400 [З, с. 15], 2005 р.-420 [4, с. 11].

У своїх дослідженнях аспекти кримінально-правової характеристики
злочинів у сфері інтелектуальної власності розглядали такі науковці, як
П.П. Андрушко, П.С. Берзін, Н.О. Гуторова. О.О. Дудоров, А.М. Коваль,
СЯ. Лихова, O.E. Радутний та інші. Кримінологічні аспекти економічної
злочинності розглядали вітчизняні і російські вчені, а саме: 0.1.
Алексєєв, І М. Даньшин, ОМ. Джужа, А.Ф. Зелінський, О.Г. Кальман, О.М.
Літвак.

Враховуючи наукові надбання, а також статистичні дані вчинення злочинів
у сфері інтелектуальної власності, надані УДСБЕЗ МВС України у
Дніпропетровській області, охарактеризуємо таку злочинність за вказаними
вище показниками на прикладі діяльності підрозділів ДСБЕЗ УМВС України у
Дніпропетровській області. Проаналізувавши статистичні дані та фабули
кримінальних справ, які були порушені цими підрозділами у 2004-2005 рр.,
також спостерігається тенденція до збільшення кількості злочинів,
вчинених у сфері інтелектуальної власності. Так, якщо у 2004 р. було
порушено 29 кримінальних справ у сфері інтелектуальної власності (7,25 %
від загальної кількості виявлених злочинів у сфері інтелектуальної
власності в Україні), з яких 23 – за ст. 176 КК України, 4 – за ст. 177
КК України, 2 – за ст. 229 КК України, то у 2005 р. – вже 37
кримінальних справ (8,8 % від загальної кількості виявлених злочинів у
сфері інтелектуальної власності в Україні), з яких 34 – за ст. 176 КК
України, 1 – за ст. 177 КК України, 2 – за ст. 229 КК України.

Залежно від ступеня тяжкості злочини, вчинені у сфері інтелектушіьної
власності у Дніпропетровській області, співвідносяться так: злочини
невеликої тяжкості складають 75,8 % і злочини середньої тяжкості – 24,2
%. Щодо тяжких злочинів, то за дослідницькій період вони не були
виявлені. На нашу думку, враховуючи зміни у законодавстві [5], кількість
виявлених злочинів невеликої і середньої тяжкості збільшиться, а тяжкі
злочини складатимуть вагому частку серед злочинів у сфері
інтелектуальної власності на відміну від наведеної статистики. Ситуація,
яка склалася у Дніпропетровській області, виходячи зі статистичних даних
2004-2005 рр., зовсім не свідчить про те, що тяжкі злочини у сфері
інтелектуальної власності відсутні Цей факт вказує на зростання
латентної злочинності у цій сфері.

Якщо розглядати структуру злочинності у сфері інтелектуальної власності
за ознаками осіб, які вчиняють такі злочини, то необхідно корот ко
звернути увагу на декілька особливостей:

значний відсоток складають особи жіночої статі серед таких осіб, що є
типовим для злочинності у цілому, яке становить у середньому 8:1 [6, с.
88};

злочинна діяльність винних практично завжди пов’язана із родом їх занять
(приватні підприємці, службові особи, керівники підприємств різних форм
власності тощо);

особи, які вчиняють злочини, є особами середнього і старшого віку;

найбільшу кількість злочинів виявляють у тих районах, де спостерігаємо
скупчення навчальних закладів, торгівельних центрів, ринків, промислових
підприємств.

Аналізуючи статистичні дані, спостерігаємо той факт, що питома вага
злочинів у сфері інтелектуальної власності кваліфікується за ст, 176 КК
України. Розповсюдження контрафактної продукції можна порівняти з
наркобізнесом і контрабандою зброї. В усьому світі майже кожний третій
виготовлений носій звукозапису є контрафактним. Якщо у США, Німеччині,
Франції, за офіційними даними, кількість проданої піратської аудіо
продукції становить близько 10%, то у країнах СНД цей показник перевищує
70 % [7, с. 73].

З розвитком технологій змінюється і структура злочинності у сфері
інтелектуальної власності. Наприклад, разом з помітним зменшенням
підробок аудіо-, відеокасет значно збільшується виробництво піратської
продукції ОУО-дисків. Ці диски порівняно з аудіо-, відеокасетами мають
значні переваги у користуванні – вони більш якісні і зручні. Водночас
ліцензійні ОУВ-диски на українському ринку не є конкурентоздатними у
зв’язку з тим, що піратський ОУБ-диск коштує приблизно 25 грн., а
ліцензійний – приблизно 100-120 грн.1 При цьому якість ліцензійних і
піратських дисків практично однакова: незначною мірою відрізняється
переклад текстів.

Підсумовуючи вище викладене, можна зробити висновок, що у структурі
злочинності у сфері інтелектуальної власності спостерігаються такі
закономірності: найчастіше виявляють злочини, передбачені ст. 176 КК
України, а також ст.ст. 177 та 229 КК України; кваліфікуючі ознаки у
більшості випадків відсутні при порушенні кримінальних справ, що
свідчить про високий рівень латентності, зокрема, через корумпованість
або небажання самих співробітників міліції виявляти та документувати
дані види злочинів (не має чіткої методики їх виявлення та
документування; особи, які їх вчиняють мають матеріальний достаток,
корумповані зв’язки і т. ін.).

Література

1. Сільченкова О. Аналіз криміногенної ситуації на ринку об’єктів
інтелектуальної власності України // Інтелектуальна власність. – 2004. –
№ 4. – С. 45-46

2 Сидоренко О. Під надійним захистом ДСБЕЗ // Міліція України. – 2004 –
№ 3. – С. 13.

3. Сидоренко О Інтелектуальну власність охороняє ДСБЕЗ // Міліція
України. – 2005. -№ 1.-С. 15

4 Носік Ю Юридична природа прав на комерційну таємницю в Україні //
Право України. – 2006.-№ З -С. 36-39.

За результатами опитування працівників підрозділів ДСБЕЗ >
Дніпропетровській

області

5. Закон України ,.Про внесення змія до КК України щодо захисту прав
інтелектуальної власності” від 9.02.2006 р. № 3423-1У // Відомості
Верховної Ради України. – 2001 -№ 25-26, ст. 131

6 Іванов Ю.Ф Кримінологія Навч. посіб. / Ю.Ф Іванов, О.М Джужа. – К •
Вид. ПАЛИВОДА А.В , 2006. – 264 с.

7. Мельников М. Піратство як злочин у галузі авторського права та
суміжних прав, погляд на проблему // Право України – 2003 – № 4. – С.
72-75.

Самойловська М.В.

студентка Запорізького національного університету (науковий керівник –
д.ю.н., проф. Коломоєць Т.О.)

ЗАХОДИ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННИМ ДІЯННЯМ У ГАЛУЗІ ТУРИЗМУ В УКРАЇНІ

Туризм – багатостороннє явище, що поєднує економічні, соціальні,
культурні та екологічні аспекти, мас невичерпний потенціал для
постійного прогресу, тісно поєднується з багатьма галузями економіки, що
зумовлює його провідне місце у соціально-економічному житті країн і
народів. Туризм -найдинамічніша галузь в світі, чинник економічного та
культурного розвитку, захисту навколишнього середовища та
історико-культурної спадщини, міжнародного взаємопорозуміння, миру,
дотримання прав людини та основних свобод без різниці у расі, статі,
мові та релігії. Туризм – економічне джерело створення робочих місць (на
сьогодні в ньому зайнятий кожен 10-й працівник – більше 200 млн. чоловік
у світі) та отримання прибутку, розвитку інфраструктури промисловості.
Туризм – невід’ємна складова загального міжнародного ринку. Загалом,
туристична індустрія становить 10,9% світового валового продукту та
значну частину ВВП великої кількості малих країн і тих, що розвиваються,
35% – послуг і комерційної продукції, 11% – капітальних інвестицій і
10,7%-робочих місць.

Франческо Франжіаллі – генеральний секретар Всесвітньої туристичної
організації – наголошує, що останнім часом туризм «набуває глобального
характеру».

Щодо України, то можна зазначити, що тільки у першому півріччі 2004 року
нашу державу відвідало майже 6 млн. іноземних гостей (на 26% більше, ніж
за відповідний період 2003 року). Вперше за роки незалежності України у
2004 році в’їзний потік туристів перевищив виїзний на 34%. Отже, інтерес
до України зростає, тож туристичний бізнес – справа не лише вигідна, а й
перспективна.

Так, на нашу думку, розробка вітчизняним законодавцем Туристичного
кодексу – це великий крок уперед в розвитку туристичної сфери, ОСКІЛЬКИ:
попри те, що в нашій державі на сьогодні існує досить розвинута
нормативна база в галузі туризму, однак в сучасних умовах інтегрування
країни в Європу, кодифікація й удосконалення чинного законодавства є
неминучим явищем. І в контексті такої кодифікації, ми вважаємо, що
особливу увагу законодавцеві слід приділити саме охоронним нормам в
системі норм нового Кодексу. Дане твердження можна прокоментувати так:
оскільки створення, реклама та реалізація туристичного продукту
здійснюється не тільки суб’єктами з надання туристичних послуг, а й
працівниками, які задіяні в інших галузях народного господарства,
зокрема, транспорту, зв’язку, будівництва, сільського господарства,
виробництва товарів народного споживання, торгівлі тощо, то такі
відносини повинні всебічно регулюватися та контролюватися державою, і, в
першу чергу, шляхом створення дієвого законодавства паралельно з чітким
механізмом ефективної реалізації останнього.

Зважаючи на те, що сьогодні деліктне право є дуже актуальним і таким, що
задіяне в усіх галузях, на нашу думку, законодавцем має бути включений в
Туристичний кодекс відповідний розділ чи глава, присвячений саме цьому
питанню. В даній роботі ми вважаємо за доцільне прокоментувати таку свою
пропозицію.

Нами вже було зазначено, що туристична індустрія тісно пов’язана з
іншими галузями народного господарства, при взаємодії між суб’єктами
яких можуть виникати ситуації із порушенням прав як одне одного, так і
спільне порушення закону. Для більш детального розгляду такого аргументу
можна звернутися до положень Кримінального кодексу України, що достатньо
чітко ілюструє ті діяння, які можуть бути скоєні такими учасниками в
процесі виконання спільної праці, а також самими споживачами результатів
цієї праці, – туристами. Так, останніми (якщо мова йде про в’їзний
туризм) можуть бути скоєні злочини, передбачені, наприклад, ст.ст. 114
(шпигунство), 149 (торгівля людьми або інша незаконна угода щодо
передачі людини), 201 (контрабанда) Кримінального кодексу України тощо.
Щодо інших суб’єктів, то вони можуть підлягати кримінальній
відповідальності за вчинення протиправних небезпечних діянь,
передбачених, наприклад, ст.ст. 225 (обман покупців та замовників
(наприклад туроператорами та турагентами)), всіма ст.ст. розділу ЇХ
(злочини проти довкілля), зокрема, порушення правил екологічної безпеки
(ст. 236), порушення законодавства про захист рослин (ст. 247) та ін.,
більшість злочинів, передбачених розділом VIII (злочини у сфері
господарської діяльності), а також ст. 298 (знищення, руйнування або
пошкодження об’єктів культурної спадщини та самовільне проведення
пошукових робіт на археологічній пам’ятці), ст. 332 (незаконне
переправлення осіб через державний кордон України) Кримінального кодексу
України тощо.

Таким чином, можна упевнитися в тому, що туристична галузь без суворого
контролю з боку держави, може стати «плодючим полем» для злочинної
діяльності. Тож, задля попередження такого явища в сфері туризму. Ми
вважаємо за необхідне розробити, а після, – включити до Туристичного
Кодексу такий механізм, який би складався з:

• По-перше, норм щодо попередження злочинних діянь та інших
правопорушень;

По-друге, норм щодо припинення, протидії таких діянь;

По-третє, норм про відповідальність за вчинення або невчинення
відповідних протиправних дій.

Даний механізм повинен бути настільки досконалим, щоб, в першу чергу,
відповідати рівню сучасного розвитку суспільних відносин та
науково-технічного прогресу (оскільки з кожним роком з’являються все
більш удосконалені технології, завдяки яким, нажаль, злочинність тільки
набирає обертів). А, в другу чергу, таким ефективним, щоб на першому
етапі (тобто етапі попередження злочинності в туристичній індустрії) всі
намагання скоїти злочин зводилися нанівець.

Таким чином, проаналізувавши все вищенаведене, можна зробити висновок
про те, що таке актуальне питання як попередження, протидія та боротьба
зі злочинністю та іншими видами правопорушень в галузі туризму, як і в
інших галузях, повинна бути первинною проблемою, яку має вирішити
законодавець перед тим, як створювати новий нормативно-правовий акт.

Козонок В.М., Кондрико С.В.

курсанти ДДУВС (науковий керівник – Алфьорова Т.М.)

КРИМШАЛЬНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ТРУДОВИХ ПРАВ

У розділі V Кримінального кодексу (КК) України містяться норми,
спрямовані на охорону окремих конституційних прав людини і громадянина.
Під час аналізу цих норм виникає питання відповідності змісту розділу
його назві і питання про об’єднання окремих злочинів за їх видами в
окремі групи. Розділ V КК України як за назвою, так і за структурою і
змістом не відповідає ні загальним правилам законодавчої техніки, ні
сутності кримінального закону.

Видовими об’єктами цієї групи злочинів, виходячи із назви розділу, є
виборчі, трудові та інші особисті права і свободи людини і громадянина.
Що стосується саме злочинів проти трудових прав, то єдності в юридичній
літературі щодо їх систематизації немає. Наприклад, П.Андрушко до цієї
групи злочинів відносить ті, юридичні склади які передбачені в
диспозиціях ст.ст. 171 – 174 КК України, Л.Кривоченко – крім названих,
ще злочини, юридичні склади яких передбачені в диспозиціях ст.170 та
ст.175 КК України. На нашу думку, до злочинів проти трудових прав слід
віднести злочини, юридичні склади яких передбачені в диспозиціях ст.ст.
172- 175 КК України.

Диспозиції статей 172 – 175 КК України, які містять норми про
кримінальну відповідальність за порушення трудових прав,
характеризуються високим ступенем бланкетності, оскільки для з’ясування
їх змісту необхідно звернутися як до Конституції України, так і до
трудового законодавства

Однією з проблем, яка виникає при співставленні тексту ст.43
Конституції, ст.2 Кодексу законів про працю (КЗпП) та відповідних статей
КК, є неузгодженість у термінології. Справа у тому, що конституційна
норма закріплює право кожного на працю (тобто людини і громадянина); у
ст.2 КЗпП, що служить конкретизації і реальному втіленню у життя
конституційного припису, вже йдеться тільки про громадян України, а у
назві розділу V КК міститься термін «людина і громадянин»; а у ст.172 КК
законодавець вживає вже термін «працівник».3міст права на працю
розкривається в ст.43 Конституції України дещо інакше, ніж у ст.2 КЗпП
України. Якщо в ст.2 КЗпП під правом на працю розуміється передусім
право на отримання роботи, то ст.43 Конституції право на працю
тлумачиться як можливість заробляти на життя працею, яку кожен
громадянин вільно обирає чи на яку вільно погоджується. Гарантій щодо
перетворення можливості (права) в реальності, Конституція не містить.
Таким чином, право особи на працю не кореспондує обов’язок держави
забезпечити особу реалізацією цього права.

Якщо ст.2 КЗпП встановлює, що право на працю забезпечується державою, то
СТ..43 Конституції України обов’язок держави забезпечувати право на
працю не закріплює. Це ніяким чином не є підставою для того, щоб
стверджувати, що ст.2 КЗпП не діє в тій мірі, в якій вона виходить за
межі Конституції. У зміст права на працю ст.2 КЗпП включається право на
вільний вибір професії, роду занять і роботи. Це відповідає положенню
ст.43 Конституції, яке розглядає працю як таку, що вільно обирається
людиною чи на яку людина вільно погоджується. Однак неважко помітити, що
при спробі тлумачити право на працю як таке, що входить у зміст
правовідносин, обов’язок, який має відповідати даному праву і теж
входити в зміст правовідносин, державою не визначається. Відповідно до
ч.І ст.2 КЗпП елементами трудових прав є право на оплату праці не нижче
встановленого державного рівня, а також на безпечні та здорові умови
праці. В ст.43 Конституції України ці права передбачені як елемент права
на працю. Але якщо в ч.І ст.2 КЗпП практично дослівно відтворений текст
ст.43 Конституції України, то в ч.2 ст.2 КЗпП перелічені трудові права,
які не входять у зміст зазначеної статті Конституції України Якщо
враховувати положення Конституції про те, що кожен має право на працю,
що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно
обирає або на яку вільно погоджується, то, безумовно, слід визнати, що,
крім трудового договору, є ще й ряд інших підстав для реалізації права
на працю Як вказує П. Андрушко, «угода про працю» є більш широким
поняттям, ніж трудовий договір. Крім трудових договорів, до угод про
працю відносяться і деякі цивільно-правові договори. Право на працю
реалізується як шляхом укладання трудового договору (ці відносини
регулюються законодавством про працю), так і шляхом укладання
цивільно-правових угод (такі відносини регулюються цивільним
законодавством). В Конституції України (ст.43) закріплені ті елементи
права на працю, які є загальними для будь-яких форм його реалізації –
незалежно від форми реалізації всі, хто працює, мають право на належні,
безпечні і здорові умови праці, на винагороду, а здоров’я окремих
категорій працівників перебуває під особливою охороною.

Трудове законодавство, крім цих загальних «конституційних», містить ще
й інші елементи права на працю, які притаманні саме трудовим правам і
реалізуються через трудові правовідносини. Стаття 43 Конституції України
охоплює не всі елементи права на працю. Такі права, як право на страйк,
право на об’єднання в професійні спілки з метою захисту своїх трудових
прав та інтересів (ст. ст. 36,44,45 Конституції України), прямо в ст.43
Конституції не передбачені, але що стосується таких прав, як право на
страйк та право на відпочинок, слід зазначити, що в тексті відповідних
статей обумовлено, що такі права належать саме тим особам, які працюють.
Питання про право на об’єднання в професійні спілки вирішується не так
однозначно, адже із тексту ст.36 Конституції України можна зробити
висновок, що це право є елементом права громадян на свободу об’єднання в
політичні партії та громадські організації. На нашу думку, право на
об’єднання в профспілки є елементом права на працю, адже в основі такого
об’єднання лежать інтереси, пов’язані із трудовою діяльністю.

Таким чином, можна дійти висновку, що термін «трудові права», який
вживається законодавцем в назві розділу V, значно вужчий за змістом, ніж
термін «право на працю», і саме конституційне право на працю підлягає
охороні в означеному розділі КК України. У ч.2 ст.2 КЗпП мова іде про
більш широке коло трудових прав, ніж ті, які передбачені в Конституції
України. Права працівників, які передбачені в ч.2 ст.2 КЗпП,
реалізуються не безпосередньо, а у формах, які передбачені в конкретних
правових нормах. Однак їм кореспондують обов’язки не держави і її
органів, а власників підприємств, установ, організацій. Тому
законодавець намагається права працівників у ч.2 ст.2 КЗпП сформулювати
якомога визначніше, конкретизувати їх в цілій системі правових норм,
створити механізм реалізації і забезпечення цих прав. Зокрема трудові та
цивільні права працівників, а саме – їх охорона забезпечуються нормами
кримінального права. Як видно із диспозицій відповідних статей,
кримінальну відповідальність мають нести чітко визначені особи які
обіймають конкретні посади. Невиконання обов’язків призводить до
порушення відповідних прав. І мова тут не про декларативні конституційні
норми, а про чітко визначений зміст конкретних правовідносин, суб’єктами
яких є люди, котрі реалізують свої права, і, з іншого боку, люди,
обов’язки яких цим правам кореспондують.

Очевидно, можливий також інший підхід до вирішення проблеми
невідповідності змісту та назви розділу V КК України, а саме –
розглядати термін «трудові права», «трудові правовідносини» і «трудове
законодавство» слід вважати синонімами. Трудові права – це ті права, які
передбачені в КЗпП і які реалізуються в трудових правовідносинах. Це,
наприклад, відносини щодо: професійної орієнтації і професійного добору
кадрів, що здійснюється роботодавцем; укладання, зміни та припинення
трудового договору; відсторонення працівника від роботи; нормування
праці у рамках трудового договору; оплати праці; робочого часу і часу
відпочинку; охорони здоров’я; дисципліни праці; оцінки результатів праці
та атестації працівників; професійного навчання працівників і підвищення
їх кваліфікації; дисциплінарної відповідальності працівників;
матеріальної відповідальності сторін трудового договору.

На нашу думку, термін «право на працю» є ширшим, узагальнюючим терміном,
зміст якого включає і ті елементи права на працю, які передбачені в
нормах трудового законодавства, і ті, які передбачені в нормах
цивільного та адміністративного законодавства щодо регулювання права на
працю. Норми про злочини, які містяться в розділі V КК України,
спрямована на охорону права на працю. Окремі елементи цього права
охороняються нормами, які передбачені: в ст.172 КК України – трудові
права, які регулюються законодавством про працю; в ст.173 КК України –
цивільні правовідносини, що виникають з цивільно – правових угод про
працю та інші правовідносини (наприклад адміністративні). Окремі
елементи трудових прав, а саме – право на своєчасне отримання заробітної
плати, право на страйк, право на об’єднання в профспілки охороняються
окремими кримінально – правовими нормами, які передбачені ст.ст.170,
174, 175 КК України. Водночас виникає питання, чи доречно для охорони
окремого елемента трудового права, а саме – права на отримання
заробітної плати, створювати окремий склад злочину. Привертає увагу і
те, що ряд сучасних законодавств зарубіжних країн також вважає за
необхідне встановити кримінальну заборону у відношенні визначених
трудових правопорушень В основному це стосується права трудящих на
одержання заробітної плати, дискримінації в трудових відносинах. Так, КК
ФРН передбачає відповідальність за зло важення з заробітною платою
робітників, а КК Болгарії – за дискримінацію в трудових відносинах.

Окремо необхідно сказати про Кримінальні кодекси Латвійської й
Естонської Республік. Законодавці даних держав, при прийнятті нових
кримінальних законів, від усілякої кримінальної охорони трудових прав
людини.

Підводячи деякі підсумки вищесказаному, ми можемо стверджувати:

Більшість республік колишнього СРСР не відмовилися від
криміналь-ио-правової охорони трудових прав (за винятком Латвійської й
Естонської Республік), однак спостерігається тенденція до звуження сфери
дії кримінального закону на трудові правовідносини.

Звуження сфери дії кримінатьного закону на трудові відносини виражається
або у відмові від загальної норми, що встановлює відповідальність за
посягання практично на будь-які трудові права людини і встановленням
від-повідатьності за найбільш небезпечні посягання або залишенні
загальні норми, але зі звуженням сфери її дії і встановленням ряду
спеціальних норм про відповідальність за посягання на конкретні трудові
права людини.

Літера гура

1 Лихова С Кримшально-правова охорона права на працю проблеми
вдосконалення // Право України -2004 -№7 -С 102-106

Лихова С Кримшально-правова охорона трудових прав [Розділ V КК України]
// Прокуратура Людина Держава -2004 – № 1 – С 30-37

Лихова С , Берлін П Кримінально-правова охорона трудових прав – людини,
громадя-иина, працівника//Бюлетень Міністерства юстиції України -2004 –
№1 – С 37-49

Павлшавський В Кримінальна відповідальність за порушення трудових прав
людини в по-страдянських республіках (порівняльний аналіз) // Вісн НУВС
-2003 -№23 -С 103-107

Науменко Т.М.

студентка ДДУВС (науковий керівник – Степаненко К.В.)

БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ (МІЖНАРОДНИЙ АСПЕКТ)

Складна система організованої злочинності становить серйозну проблему,
коли треба організувати національну, регіональну і глобальну роботу
правоохоронних органів. Успіх досягнення цілей кримінального
переслідування щодо організованої злочинності залежить від низки фактів
і доказів як головних чинників для судового слухання і покарання членів
організованого угруповання.

Міжнародні злочини – це особливо небезпечні для людської цивілізації
порушення принципів і норм міжнародного права. З них найбільшу небезпеку
становлять карні діяння посадових осіб, що реалізують злочину політику
держав. Вперше перелік міжнародних злочинів був сформульован в Статуті
Міжнародного військового трибуналу (1945). В статті 6 Статуту вони були
розділені натри групи: проти миру, військові злочини та проти людяності.

В юридичній доктрині отримала визнання концепція, відповідно до котрої
серед багатьох правопорушень існує окрема категорія міжнародних злочинів
та злочинів міжнародного характеру, що становлять велику суспільну
небезпеку. Правильне окреслення кола цих злочинів, їх розрізнення
допоможе обрати ефективні форми і методи боротьби з ними [1].

Характерним для цих злочинів є те. що вони посягають на міждержавні
інтереси, тобто мають міжнародний характер. Очевидним є те. що проти
злочинів міжнародного характеру жодна держава світу не може самостійно
вести боротьбу в силу особливостей цих протиправних діянь, що вчиняються
на території різних країн. У багатьох випадках держави вже досягай згоди
щодо співпраці у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру шляхом
укладення відповідних міжнародно-правових договорів.

Одним з найнебезпечніших злочинів є захоплення заручників. Метою
захоплення заручників виступали: вплив на внутрішню та зовнішню політику
держави, де скоєно цей злочин; утримання від агресивних або відповідних
дій; забезпечення виконання договорів; забезпечення особистої безпеки,
безпеки майна, об’єктів та населених пунктів; можливість незаконного
отримання грошей та майна (викупу), визволення з місць позбавлення волі
або із під варти: обмін полоненими тощо.

У грудні 1979 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Міжнародна
конвенція про боротьбу із захопленням заручників. Стаття 1 Конвенції
відзначає; „Будь-яка особа, яка захоплює або утримує іншу особу та
погрожує вбити, завдати пошкоджень чи продовжує утримувати іншу особу
(тут і далі „заручника”) для того, щоб змусити третю сторону, а саме:
державу, міжнародну, міжурядову організацію, яку-небудь фізичну чи
юридичну особу або групу осіб, скоїти або утриматися від споєння
будь-якого акту як прямої чи непрямої умови для звільнення заложника,
скоює злочин – захоплення заручників” [2].

Дуже популярним злочином у наш час є торгівля людьми. Україна перебуває
на першому місці серед держав південно-східної Європи за кількістю жертв
торгівлі людьми.

Такий висновок зробила Міжнародна організація з питань міграції,
провівши розслідування, повідомляє «Німецька хвиля«[3].

В 2004 році на прохання Міністерства України у справах сім’ї, дітей і
молоді було проведено дослідження Представництвом Британської ради в
Україні, Координатором проектів Організації з безпеки і співпраці в
Європі (ОБОЄ), Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) і Агентством міжнародного
розвитку США (AMP США). У дослідженні огляд ситуації з торгівлею людьми
в Україні, оцінені сильні і слабі сторони програм, направлених на
боротьбу з торгівлею людьми. Дослідження виявило певні пропуски в
розумінні цього явища, не дивлячись на проведення низки дуже ефективних
програм щодо запобігання торгівлі людьми.

У зв’язку зі зростанням трудової міграції з України дослідження виявило
нові групи ризику, якими здійснюється торгівля, у тому числі чоловіків і
немолодих жінок. Існуючі стратегії не обов’язково охоплюють усі питання,
характерні для даних груп, і реальні ситуації, в яких вони можуть
опшгигися, передає «УНІАН».

Дослідження дозволило зробити ряд важливих висновків для розробки
урядових програм з питань боротьби з торгівлею людьми: по-перше,
діяльність щодо розширення інформованості, яка довела свою ефективність
в охопленні цільових груп, повинна бути направлена на більшу кількість
груп, особливо в ізольованих регіонах; по-друге, просвітницькі, медійні
й інші інформаційні кампанії залишаються важливими засобами
пропагандистської роботи і попит на них залишається високим; по-третє,
“гарячі лінії” з питань запобігання торгівлею людьми продемонстрували
багатомірну ефективність і гарантують постійну підтримку.

Попередження злочинності на міжнародному рівні здійснюється міжнародними
організаціями та їх відділами. Так, Одинадцятий конгрес ООН з
попередження злочинності відбувся в Банкоку (Таїланд) з 18 по 25 квітня
2005 р. Конгреси з попередження злочинності є унікальними глобальними
форумами, оскільки забезпечують можливість для обговорення першочергових
проблем у сфері профілактики злочинності й кримінального правосуддя
політиками, адміністраторами, представниками академічних кіл та ін. Ці
міжурядові форуми служать також стимулом для активізації діяльності в
галузі карного правосуддя. З часом інтерес, викликаний Конгресами,
значно зріс. У роботі першого Конгресу ООН з попередження злочинності і
поводження з правопорушниками, що відбувся в 1955 p., взяли участь більш
ніж 500 представників 61 країни і території світу, а вже на десятому
Конгресі в 2000 р. були присутні близько двох тисяч учасників, що
представляли 137 держав світу. Подібна (або навіть більша) кількість
учасників очікується і на одинадцятому Конгресі.

До переліку основних пунктів порядку денного роботи одинадцятого
Конгресу з попередження злочинності входять: ефективні заходи боротьби
проти транснаціональної організованої злочинності; міжнародне
співробітництво в боротьбі з тероризмом та іншою пов’язаною з тероризмом
злочинною діяльністю в контексті роботи Управління Організації
Об’єднаних Націй з наркотиків і злочинності; корупція: погрози й
тенденції в XXI ст.; економічні та фінансові злочини: виклики стійкому
розвиткові; забезпечення застосування стандартів: п’ятдесят років
нор-мотворчоїдіяльності в галузі попередження злочинності й карного
правосуддя.

Література

1. Іващенко В Проблеми відповідальності за міжнародні злочини та злочини
міжнародного характеру., – Юридичний журнал, 11/05.

2 Україна в міжнародно-правових відносинах Боротьба із злочинністю та
взаємна правова допомога (книга перша): Збірник документів (українською
та російською мовами). -К.: Юрінком. 1996. – 786 с.

3. Українська правда від 17.09.05

Шкут В.М.

слухач магістратури ДДУВС

СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИ, ЩО ВЧИНЯЄ ЗЛОЧИНИ У БЮДЖЕТНІЙ
СФЕРІ

Однією з ключових проблем у соціології права є проблема особи злочинця,
її важливість та значущість зумовлена тим, що злочин, будучи актом
свідомої поведінки особи, значною мірою визначається сутністю та
особливостями особи, яка обирає такий варіант поведінки. Особа виступає
«елементом зв’язку» між соціальними умовами життя та злочинністю.

Поняття «особа злочинця» поєднує у собі соціологічне та юридичне поняття
злочинця. Тому для з’ясування сутності поняття слід виходити з
загального вчення про особу. В цьому понятті фіксуються тільки її
соціальні властивості. Особистість формується у процесі соціалізації
людини. Ці якості визначаються рівнем її свідомості, змістом
внутрішнього духовного світу. Обумовлена соціальним середовищем і
попереднім досвідом, свідомість стає активним елементом особи,
визначаючи у конкретних випадках вибір нею певної форми поведінки.

Ознаки особи можуть бути як позитивними так і негативними, саме останні
найбільш характерні для особи злочинця бо саме вони «штовхають» її на
вчинення злочинних дій. З вищевикладеного можна говорити про те, що
поняття «особа злочинця» відноситься до соціальної сутності людини, яка
вчинила злочин, порушивши норми кримінального законодавства.

Людина не народжується особою, а стає нею в процесі життя та засвоєння
ідей, поглядів, норм моралі та поведінки, властивих соціуму, до якого
вона належить. Дефектом процесу набуття особою рис соціуму є виникнення
особи злочинця.

Для визначення основних ознак особи, яка вчиняс злочини, пов’язані з
нецільовим використанням бюджетних коштів, зупинимось на характеристиці
соціально-демографічних та соціально-рольових ознаках особи злочинця.

Соціально-демографічні ознаки. Аналізуючи такий показник як стать особи,
що вчинює злочини, пов’язаний з нецільовим використанням бюджетних
коштів, то результати вибіркового дослідження фабул кримінальних справ
дають право констатувати приблизно рівне співвідношення чоловіків та
жінок – приблизно 40 : 60. Рівновага статевого співвідношення обумовлена
тим, що традиційно жінки частіше обіймають посади, пов’язані з
виконанням обліково-бухгадтерських функцій, веденням господарської
документації, обслуговуванням товарно – матеріальних цінностей.

За даними офіційної статистики Управління інформаційних технологій УМВС
України у Дніпропетровській області щодо порушених кримінальних справ за
злочини, пов’язані з незаконним використанням бюджетних коштів на
території Дніпропетровської області щодо осіб жіночої статі порушено
приблизно 55,5% кримінальних справ з загальної кількості.

Говорячи про вік злочинців, що досліджуються, варто зазначити, що
службові злочини вчинюються у зрілому віці, тобто особами після 35-40
років, адже для отримання можливості вчинити посадовий злочин, необхідно
обіймати певну посаду, пов’язану з правом розпоряджатися бюджетними
коштами. Для отримання такої посади потрібен певний професійний стаж,
який і набувається особою до 30-35 років. Ці злочини вчинюються
службовими особами у віці приблизно від 35 до 65 років.

За даними досліджень кримінологів, 2/3 засуджених за вчинення злочинів,
пов’язаних з нецільовим використанням бюджетних коштів, мають середню та
вищу освіту, хоча з кожним роком збільшується кількість вчинених
злочинів особами з вищою освітою. Це пояснюється підвищенням вимог
стосовно освітнього-кваліфікаційного рівня до працівників в органах
державної влади та на приватних підприємствах.

Зупиняючись на соціальному та посадовому положенні осіб, які вчинюють
злочини, пов’язані з нецільовим використанням бюджетних коштів, слід
зазначити, що це особи, які займають матеріально-відповідальні посади в
установах державної та приватної форми власності, на яких покладається
обов’язок на використання ввірених їм бюджетних коштів згідно
визначеного державою цільового призначення.

Вчинювати злочини, пов’язані з нецільовим використанням бюджетних коштів
можуть розпорядники та одержувачі бюджетних коштів. Розпорядники – це
службові особи бюджетних установ в особі їх керівників, уповноважені на
отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов’язань та
здійснення видатків з бюджету. Одержувачі – це службові особи як
бюджетних, так і приватних установ, які отримують кошти з державного чи
місцевого бюджетів для виконання певних державних завдань та програм.

Отже, за соціальним положенням, особою злочинця виступають державні
службовці, які в силу певних факторів, стають на шлях порушення не
тільки кримінального, але й бюджетного законодавства країни.

Соціально-рольові ознаки. Будь – яка соціальна реакція людини, весь лад
її життя залежать від тих особливостей особи, які сформувалися на базі
її психічних станів і процесів у ході власного соціального досвіду: від
спрямованості її особистості, мотиваційної сфери, від потреб, прагнень,
установок та інтересів, тобто від системи її ставлень до оточуючого
світу, до його правил та умов.

Дослідження особи службового злочину, вказує, що від інших порушників
закону її відрізняє особлива соціальна позиція, яка виражається в
наявності владних повноважень, без яких не можуть вчинюватися службові
злочини. Вчини нецільове використання бюджетних коштів може лише особа,
уповноважена на виконання функції держави, тобто ця особа має певний
соціальний статус. Саме соціальний статус визначає реальні соціальні
функції особи, обумовлені її місцем в системі суспільних відносин.

Без певного соціального статусу особа не може стати суб’єктом злочину,
пов’язаного з нецільовим використанням бюджетних коштів, а тому вона не
може зловживати владою чи службовим становищем, використовувати їх в
особистих інтересах чи інтересах третіх осіб, будучи лише офіційно
наділеними ним.

Як вже раніше зазначалося, суб’єктом нецільового використання бюджетних
коштів є розпорядники та одержувачі коштів. Розпорядники бюджетних
коштів поділяються на просто розпорядників та головних розпорядників.

Головний розпорядник виконує такі службові обов’язки:

розробляє план своєї діяльності відповідно до завдань та функцій,
визначених нормативно-правовими актами, виходячи з необхідності
досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів;

розробляє на підставі плану діяльності проект кошторису та бюджетні
запити і подає їх Міністерству фінансів України чи місцевому фінансовому
органу;

отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про
Державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет, доводить у
встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня
(одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань,
забезпечує управління бюджетними асигнуваннями;

затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо
інше не передбачене законодавством;

здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих
розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних
коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів;

одержує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів
нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів і аналізує ефективність
використання ними бюджетних коштів [8, с. 59].

Тобто, основна робота спрямована на рівномірне розподілення грошових
потоків та забезпечення їх цільового використання. Від посади, яку
обіймає особа, сфери діяльності, рівня органу, в якому працює, обсягу
повноважень, залежить і характер та наслідки злочину. По іншому можна
сказати, що чим вищу посаду обіймає особа, чим значніше її повноваження,
тим тяжчий злочин вона має можливість вчини.

Однак наявність у особи певного соціального статусу є певною перешкодою
у притягненні її до кримінальної відповідальності, оскільки особа,
наділена владними повноваженнями, має можливість не лише зловживати
ними, але й використовувати їх для захисту від дії закону.

Особа, яка вчиняє злочин, пов’язаний з нецільовим використанням
бюджетних коштів в більшості випадків характеризується корисливою
спрямованістю, її поведінка та потреби засуджуються суспільством, так як
вони суперечать встановленим нормам. Способи задоволення потреб є
протиправними. Особистісні інтереси та установки не збігаються з
інтересами та цілями суспільства. Деякі з осіб характеризуються
притаманним їм психологічним відчуженням, ворожим ставленням до колег.

Для більшості осіб, які схильні до вчинення злочинів, пов’язаних з
нецільовим використанням бюджетних коштів, притаманні такі особистісні
ознаки: психологічна установка на використання свого службового
становища в протизаконних цілях; готовність проігнорувати закон та норми
моралі, пожертвувати професійною честю заради матеріальної або іншої
вигоди; зорієн-тованість на ігнорування інтересів служби; впевненість у
владі грошей; переконаність у можливості та доцільності вирішення
життєвих питань незаконним способом, визнання такого способу найбільш
оптимальним.

Отже, підсумовуючи вище викладене, слід зазначити, що особа злочинця
посідає центральне місце в кримінологічній та соціально-правовій
характеристиці злочинів, пов’язаних з нецільовим використанням бюджетних
коштів, і є обов’язковою умовою проведення ефективної профілактичної
роботи з боку правоохоронних органів.

Таким чинам, виділимо основні ознаки особи, яка вчиняє злочини,
пов’язані з нецільовим використанням бюджетних коштів

Налаштованість на значний ризик для досягнення поставленої цілі.

Цільова життєва настанова на збагачення, навіть якщо треба переступити
межу закону та використати службові повноваження.

Розвинутий інтелект, високий рівень освіти й професійної підготовки.

Знання законодавства в сфері використання бюджетних коштів, що дає
можливість його використовувати у зручному напрямку.

Готовність діяти в інтересах служби, навіть якщо за такі дії настає
відповідальність.

Вчинення злочину обумовлене займаною посадою, тобто функціональні
обов’язки пов’язанні з розподілом та контролем над використанням
бюджетних коштів.

Наявність професійного стажу та досягнення зрілого віку (35-65 років),
які дають можливість на вчинення протиправних дій у бюджетній сфері.

Знання основних ознак особи злочинця, що вчиняє злочини, пов’язані з
нецільовим використанням бюджетних коштів, та, враховуючи показники
кримінологічної характеристики цих злочинів, забезпечує ефективну
профі-тактику злочинності у бюджетній сфері.

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА КРИМІНАЛІСТИКА. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ТАКТИЧНІ АСПЕКТИ
ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Бишевець О.В.

аспірант Київського національного університету ім. Т. Шевченка (науковий
керівник – к ю «., доц КотюкІЛ.)

ТАКТИЧНІ ПРИЙОМИ, ЗАСНОВАНІ НА МЕТОДАХ ПСИХОЛОГІЧНОГО ВПЛИВУ, ЯК ЗАСОБИ
ОТРИМАННЯ ДОКАЗОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ НА ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ

Особливе місце в системі тактичних прийомів, джерелом формування яких с
загальна психологія, займають тактичні прийомів, засновані на методах
психологічного впливу. Останні, в свою чергу, виступають результатом
впровадження на досудовому слідстві можливостей даних методів і є формою
іх застосування в процесі проведення слідчих дій.

Частково можна погодитись із думкою В.Коновалової, яка вказує, що
“психологічний вплив, трансформований в тактичний прийом, є засобом для
отримання доказової інформації-“. Дійсно, оскільки тактичні прийоми є
кінцевою ланкою процесу застосування психологічного впливу слідчим при
проведенні слідчої дії, то правильним буде говорити про них як про засіб
отримання доказової інформації. Водночас твердження В.Коновалової про
те, що психологічний вплив трансформується в тактичний прийом, є науково
некоректним, оскільки трансформація, як явище суспільного буття,
передбачає перехід однієї якості в іншу, її перетворення. Однак,
тактичні прийоми виникають не як результат перетворення явищ, а – як
рекомендована за обставин тієї чи іншої слідчої ситуації лінія поведінки
слідчого.

Зазначене вище дає підстави зробити висновок про неможливість
трансформації психологічного впливу в тактичні прийоми, оскільки в
інакшому випадку про тактичні прийоми слід було б говорити, як про форму
психологічного впливу. Звичайно, це є нонсенсом з огляду на
гносеологічну сутність поняття тактичного прийому як науково
обгрунтованої та практично обумовленої рекомендації про певну лінію
поведінки, спрямованої на розв’язання окремого завдання.

Сучасна наукова література з криміналістики та юридичної психології не
містить визначення поняття тактичного прийому, заснованого на методі
психологічного впливу. Презюмується відповідність ознак та властивостей
тактичних прийомів, заснованих на даних науки психології, ознакам та
властивостям тактичних прийомів, заснованих на даних інших наук. З
огляду на зазначене робиться висновок про тотожність їх визначень.

Варто не погодитися з висловленою у науковій літературі з юридичної
психологи точкою зору, згідно якої тактичні прийоми, засновані на
методах психологічного впливу, – це технологічний бік використання
психологічних методів2. Дійсно, застосування тактичних прийомів,
заснованих на методах психологічного впливу, вимагає від слідчого
дотримання визначеної умовами слідчої ситуації та вимогами
кримінально-процесуального закону певної послідовності дій. Однак,
остання виступає лише межами, які покликані забезпечити ефективність
застосування того чи іншого методу психологічного впливу в сфері
кримінального судочинства. Крім того, визначальним при застосуванні в
процесі розслідування методів психологічного впливу є створення умов, за
яких відповідна послідовність дій принесе бажані для слідчого
результати.

Розуміння тактичних прийомів, заснованих на методах психологічного
впливу, як окремого боку застосування відповідних методів, а саме
технологічного, обмежує призначення відповідних тактичних прийомів лише
функцією практичного впровадження можливостей зазначених методів. В той
же час за допомогою тактичних прийомів, заснованих на методах
психологічного впливу, не лише відбувається застосування психологічного
впливу, але й пізнання обставин справи, виявлення доказової інформації,
спрямування процесу розслідування у сприятливе для всебічного, повного
та об’єктивного розслідування русло. Отже, тактичні прийоми, засновані
на методах психологічного впливу, є спеціально сконструйованими з
урахуванням низки факторів умовами застосування психологічного впливу,
що реалізується у визначених слідчою ситуацією та вимогами
кримінально-процесуального закону межах. Якщо ж допускати, що тактичні
прийоми, засновані на методах психологічного впливу, є технологією
застосування відповідних методів, тоді про тактичний прийом слід
говорити не як про наукову рекомендацію щодо певного способу дії, а як
про сталий автоматизм, оскільки будь-яка технологія – це наперед
визначена система дій. Водночас тактичні прийоми за своєю природою є
динамічними, успішність їх застосування залежить від уміння слідчого
зорієнтуватися у відповідних умовах процесу розслідування і з огляду на
них вирішити, яким чином застосовувати той чи інший тактичний прийом.

Окремо слід зупинитися на дослідженні ознак тактичних прийомів,
заснованих на методах психологічного впливу. Неможливо заперечувати той
факт, що всі тактичні прийоми незалежно від джерела їх формування мають
спільні ознаки, до яких належать науковий характер, практична
обгрунтованість, законність, системність, рекомендаційний та
альтернативний характер, цілеспрямованість, пізнавальна цінність,
ефективність (результативність) та ефектність, доступність, вибірковість
та економність. Водночас, тактичні прийоми, засновані на методах
психологічного впливу, поряд із зазначеними універсальними ознаками
мають власні індивідуальні особливості.

Природа тактичних прийомів, заснованих на методах психологічного впливу,
є двоякою, оскільки в їх основі лежать як психологічні знання, так і
положення науки криміналістики та юридичної психології. Синтез цих
галузей знань обумовив створення дієвого засобу розв’язання завдань
кримінального судочинства. У площині взаємодії цих наук і сформувалися
тактичні прийоми, засновані на методах психологічного впливу, як один з
можливих варіантів взаємовигідного застосування даних зазначених галузей
знань. Виокремлення тактичних прийомів, заснованих на методах
психологічного впливу, як окремої об’єктивно існуючої категорії, є
наслідком розширення сфери практичного застосування загальної психології
та пошуку якісно нових способів отримання доказової інформації.

Беззаперечним є той факт, що природа того чи іншого явища відображається
у його призначенні. Щодо тактичних прийомів, заснованих на методах
психологічного впливу, то їх призначення полягає у здатності вирішувати
завдання процесу розслідування.

Тактичні прийоми, засновані на методах психологічного впливу, як засіб
вирішення завдань у сфері кримінального судочинства, в першу чергу
націлені на отримання повної та об’єктивної інформації про обставини
злочину. У свідомості людини інформація існує у вигляді ідеальних
образів, які формуються в процесі відображення людиною об’єктивної
дійсності. Таким чином, тактичні прийоми, засновані на методах
психологічного впливу, застосовуються для виявлення, вилучення та
фіксації ідеальних слідів злочину, які у психіці утворюються шляхом
сприйняття обставин останнього.

Зазначене дозволяє зробити висновок, що тактичні прийоми, засновані на
методах психологічного впливу за своєю природою є науково-абстрактними
засобами виявлення, вилучення та фіксації слідів злочину. Вони на
відміну від науково-технічних засобів, які використовують в практичній
діяльності працівників правоохоронних органів, не мають конкретної
конструкції і не наділені технічними механізмами. Водночас вони є
динамічними та мінливими, а їх об’єктивація відбувається в процесі
безпосереднього спілкування. Тактичний прийом, заснований на тому чи
іншому методі психологічного впливу, за своїм змістом є науковою
абстракцією, що реалізується слідчим в межах тієї чи іншої слідчої дії,
виходячи не з особливостей ЇЇ процесуальної форми, а залежно від умов
слідчої ситуації та потенціалу методу психологічного впливу, який
виступає його джерелом.

Література

1 Коновалова В.Е. Организационные и психологические основы деятельности
следователя. – Киев- РНО МВД УССР. Т 1 – М , 1968

2. Мшорадова НЕ Особливості застосування методів психологічного впливу в
професійній діяльності слідчого Дис канд. психол наук 19 00 06 /
Національний ун-т внутрішніх справ – X . 2005 – 221 арк

Кравченко А.С.

курсант Крымского юридического института ХНУВД

ЭТАПЫ И ОСОБЕННОСТИ ИСПОЛЬЗОВАНИЯ СРЕДСТВ МАССОВОЙ ИНФОРМАЦИИ В
РАСКРЫТИИ И РАССЛЕДОВАНИИ ПРЕСТУПЛЕНИЙ

Основная задача работы органов внутренних дел – борьба с преступностью и
надёжная защита граждан от преступных посягательств. Она напрямую
зависит от помощи, оказываемой населением с помощью средств массовой
информации (СМИ). С этой целью на местах образовываются центры
общественной связи (ЦОС), которые составляют систему, возглавляемую
департаментом по связи с общественностью. ЦОС-связующее звено между МВД
и СМИ, которое выступает «фильтром», отслеживающим достоверность,
объективность информации, следит, чтобы она не вредила интересам
следствия, ведь в погоне за сенсацией работники СМИ так часто искажают
информацию или сообщают о ней преждевременно.

Согласно пункту 1.4 «Положения про ЦОС ГУ МВД Украины в АР Крым»,
утверждённого начальником ГУ МВД Украины в АР Крым: ЦОС обеспечивает
исполнение задания по взаимодействию со СМИ, населением, общественными
формированиями с целью профилактики правонарушений, информирования о
состоянии правопорядка в регионе. Целью ЦОС также является формирование
позитивного имиджа правоохранительных органов. Центры общественных
связей отслеживают любые материалы, которые касаются МВД. Такие
материалы могут пройти через прессу, телевиденье, интернет, радио.

Материалы условно можно разделить на 2 группы:

информационные;

критические (они обязательно отслеживаются; после чего опровергаются или
требуют реагирования).

Информация, полученная из ЦОС, является официальной.

Доступ к информации о правоохранительных мероприятиях через СМИ для
формирования правильного восприятия действий ОВД у населения, готовности
оказать им посильное содействие, проникнуться трудностями, которые
преодолевают сотрудники ОВД, должен быть открыт в разумных рамках. При
оценке деятельности ОВД существенное значение оказывает именно
информация, получаемая из газет, журналов, радиопередач, с экрана
телевизора, формирует сознание людей Причины отказа от обращения в
милицию могут быть разные: например, при изнасиловании (нежелание
потерпевшей предавать огласке случившееся), при вымогательстве (сграх
мести со стороны преступника). Основная объединяющая причина – неверие в
действенность помощи милиции

Пропаганда вседозволенности и безнаказанности – феномен сегодняшнего
дня. Такой вид психологической и моральной атаки опасен для подростков,
не имеющих достаточных знаний и опыта.

Например, группа молодых людей, проживающих на территории Крыма, узнали
в Интернете технику и способ изготовления банкнот национальной валюты
Украины номиналом 20 гривен. Таким образом они произвели более 10000
гривен. Из этого следует, что свобода слова несёт в себе ещё негативный
характер. В СМИ можно найти способ изготовления наркотиков и как лучше
совершить то или иное преступление. Необходимо фильтровать то, что
предоставляют СМИ и не выпускать информацию такого рода для широкой
публики. Этого можно достигнуть путём проведения глубокого мониторинга.

Действия лица, производившего расследование, использующего СМИ для
распространения необходимой информации, условно можно разделить на пять
этапов:

выбор вида и формы СМИ;

подготовка материалов для распространения обращения к населению с
просьбой оказать помощь в раскрытии преступлений;

организация приёма ответной информации;

проверка полученной информации;

оценка результатов использования СМИ.

Большое значение в тактическом плане имеет выбор СМИ, которое
планируется использовать в интересах расследования.

Процесс выбора СМИ должен осуществляться по следующим признакам:

масштаб потенциальной аудитории, которая может ознакомиться с
публикацией, передачей;

готовность СМИ поместить и оперативно довести материалы до аудитории;

вид и тяжесть преступления.

Различные виды СМИ распространяют своё действие на различные по
численности и месту проживания аудитории. Масштаб их действия должен
охватывать аудиторию, которая может обладать информацией о тех или иных
преступлениях.

Осуществляя выбор СМИ, следует помнить, что в настоящее время многие
издательства, телерадиокомпании являются собственностью физических и
юридических лиц и не каждое из них согласится поместить материал,
исходящий от правоохранительных органов. Причины такого отказа могут
быть различны – от ограничения времени вещания до нежелания оказывать
содействие властным структурам.

Необходимо также учитывать, что и возможности различных СМИ неодинаковы.

Радио и телевидение могут первыми сообщить о том или ином событии,
газеты – прокомментировать его, журналы – теоретически обосновать. Таким
образом, электронным СМИ свойственна оперативность в доведении
информации до населения, печати – аналитичность, обстоятельность и
последовательность раскрытия проблем.

На втором этапе использования СМИ в расследовании осуществляется
подготовка текста обращения или публикации. Это сложная и ответственная
работа.

К числу основных требований, предъявляемых к материалам, передаваемым
органами расследования в СМИ, относятся:

Лаконизм.

Конкретность.

Целенаправленность.

Грамотность.

Под лаконизмом в словаре русского языка понимается краткость и четкость
в изложении.

Лаконизм также проявляется и в использовании в тексте будущей публикации
или сообщения только проверенных сведений.

Осуществляя подготовку материалов для СМИ, следует по возможности
избегать распространения информации, которая может «сыграть на руку»
преступнику. Так, например, публикуя обращения о розыске преступника, не
следует акцентировать особое внимание на признаках внешности, которые
можно легко изменить.

Третий этап использования СМИ в раскрытии и расследовании преступления
представляет собой сложный комплекс действий по налаживанию связи
общественности с органами расследования.

Ответная информация на сообщение СМИ может поступить:

-лично инициатору использования СМИ;

по указанным в сообщении телефонам;

в дежурную часть органа внутренних дел;

в редакцию, распространившую сведениям;

в иное средство массовой информации.

Организуя получение информации в условиях применения СМИ, следователю
или оперативному сотруднику необходимо:

взаимодействовать со всеми задействованными силами;

по возможности контролировать редакционную почту и сообщения,
поступающие в учреждения массовой информации;

принимать и фиксировать поступающие сообщения;

осуществлять контроль переписки и телефонных переговоров подозреваемых
лиц и их окружения.

Четвертый этап использования СМИ связан с проверкой ответной информации,
поступающей в правоохранительные органы. Получаемые сведения могут
проверяться как процессуальным, так и оперативно-розыскным путем.

Однако большая часть поступающей информации требует дополнительной
проверки, уточнения и доработки и, соответственно достается оперативным
сотрудникам. Следователь не в состоянии переработать всю поступающую
информацию и подключается к работе по ее проверке лишь тогда, когда
возникает необходимость проведения следственных действий. Постоянное
совершенствование деятельности по использованию СМИ в интересах
расследования, оперативного реагирования на поступившую ответную
информации должны способствовать эффективному искоренению преступности,
профилактике правонарушений, привлечению к ответственности лиц, виновных
в совершении преступлений.

Заключительным этапом использования СМИ выступает оценка его
результатов. На основе комплексного анализа лицом, производящим
расследование оценивается эффективность всего процесса применения СМИ.

Таким образом, данная тема является актуальной в наше время. Для решения
проблем связанных с взаимодействием МВД и СМИ необходимо проводить
мониторинги в отношении средств массовой информации. Постоянное
совершенствование деятельности по использованию СМИ в интересах
расследования должно способствовать эффективному противодействию
преступности, профилактике правонарушений. И, следовательно, нужно
специально исследовать организационные, психологические и тактические
аспекты их взаимодействия, поскольку СМИ являются важным информационным
резервом правоохранительной деятельности.

Литература

1. Афанасьев В.Г. Социальная информация и управление обществом. – М,
1975 -С 383 2 Ветров Н И. Профилактика правонарушений среди молодёжи. –
М, 1980. – С Л19 3. Китов А.И Психология управления. – М. 1979 -С.241

4 Колодкин Л.М Журналистское расследование и предварительное следствие//
Организация общественных связей внутренних дел. Материалы
научно-практической конференции М, 1997 С.60

5. Наумкин Ю.В. Научно-технический прогресс и проблемы борьбы с
преступностью -М., 1990. -С.57.

Стрєбкова O.A.

студентка ДДУВС (науковий керівник — Панкін С.С.)

ОЦІНКА З ПОЗИЦІЇ СІВРОБІТНИКА ОВС СХЕМИ-ВИСНОВКУ ЕКСПЕРТА-БУХГАЛТЕРА

У забезпеченні збереження майна усіх форм власності велику роль відіграє
принцип невідворотності покарання, який вимагає обов’язкового
розслідування кожного злочину. Реалізація цього принципу передбачає
також максимальне використання під час розслідування спеціальних знань у
галузі бухгалтерського обліку, що зумовлює необхідність призначення
судово-бухгалтерської експертизи. Використання висновків
експерта-бухгалтера у сукупності з іншими доказами у справі дає змогу
повніше виявити зловживання посадових осіб, нестачі та надлишки
матеріальних цінностей і грошових коштів, а також обставини, що сприяють
вчиненню злочинів.

Ухвалення законів України «Про судову експертизу». «Про наукову і
науково-технічну експертизу» та інших створює реальні можливості
використання всіх досягнень науки в діяльності установ влади, державного
управління, правоохоронних органів для захисту прав громадян та
інтересів держави, зміцнення правопорядку й законності. Законом України
«Про Рахункову палату Верховної Ради України» палаті надано
експертно-аналітичні повноваження і право передавати матеріали своїх
перевірок до правоохоронних органів.

Предмет судово-бухгалтерської експертизи — це відображені в документах
або облікових реєстрах господарські операції, що стали об’єктом
вивчення, розслідування чи судового розгляду і щодо яких
бухгалтер-експерт дає висновок на поставлені уповноваженим органом
питання. Предмет судово-бухгалтерської експертизи визначається
завданнями, поставленими перед нею, і змістом питань, які вирішуються в
правоохоронній діяльності.

Висновок експерта-бухгалтера має відповідати вимогам
Кримінально-процесуального кодексу України, тобто бути процесуальним
документом, що містить систему доказів для завершення справи, порушеної
правоохоронними органами. Для попередньої оцінки змісту і якості
висновку експерта та з метою одержання пояснень з окремих положень
висновку слідчий, керуючись КПК України, має право допитати
експерта-бухгалтера

Достовірні дані, які наводяться у висновку експерта, повинні мати
значення доказу згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України. Це
означає, що правоохоронні органи під час вирішення справи розглядають
серед усіх доказів також і висновок експерта-бухгалтера. У цьому зв’язку
до нього висувається низка юридичних вимог, а саме: його відповідність
процесуальним нормам, об’єктивність, повнота, наукова обгрунтованість,
логічність і послідовність викладу, конкретність, додержання чинних
державних стандартів та стилістики ділових документів. Відповідність
висновку експерта-бухгалтера зазначеним вимогам встановлює слідчий.

Висновки експерта відповідають процесуальним нормам, якщо, по-перше,
дотримано процесуальних норм під час проведення експертизи, і, по-друге,
якщо висновок складено відповідно до статей 75, 200
Кримінально-процесуального кодексу України або статті 60
Цивільно-процесуального кодексу України. Порушення цих нормативних вимог
часто призводить до повторних експертиз і навіть скасування відповідних
рішень слідчих органів і судів вищими правоохоронними органами. У
висновку слід вказати назви законодавчих і нормативних актів, які
порушені матеріально-відповідальними особами та призвели до збитків, що
підлягають відшкодуванню ними.

У вступній частині висновку подається така інформація:

назва експертизи, її номер, характер (додаткова, комплексна чи
щомісячна);

назва органу, що призначив експертизу;

свідчення про експерта (прізвище, ім’я, по батькові, посада, освіта, фах
(загальний та експертний, учене звання);

дата надходження матеріалів на експертизу, дата підписання висновку,
підстави для здійснення експертизи (коли і ким винесені), назви
направлених на експертизу матеріалів, обставини справи та початкові
дані, що мають значення для висновку;

– подання про пред’явлення додаткових матеріалів, заявлених експертом, і
результати їхнього розгляду; свідчення про осіб, присутніх під час
здійснення експертизи (прізвище, ініціали, процесуальне становище),
місце здійснення експертизи, питання, поставлені на розгляд експерта.

У разі здійснення повторної чи додаткової експертизи у вступній частині
подаються також відомості про первинні експертизи (попередні): ким і де
проведені, номер і дата висновку, висновки за питаннями, внесеними на
повторний розгляд, підстави для призначення нової експертизи.

У разі здійснення комплексної та комісійної експертиз у вступній частині
висновку вказується прізвище провідною експерта та відображується
підготовчий етап експертизи. Якщо експертизу здійснюють кілька
експертних установ, усі вони зазначаються у вступній частині.

Висновок складається у двох примірниках і підписується експертом, який
несе за нього персональну відповідальність. Перший примірник передається
органові, що призначив експертизу; другий залишається в експертній
установі.

Слідчий, перевіряючи додержання у висновку експерта процесуальних норм,
встановлює правильність посилання на нормативні акти при аргументації
доказів. Оцінка доказів, поданих у висновку експерта-бухгалтера,
грунтується на дотриманні процесуальних норм, правильності додаткових
питань, поданих на експертизу.

Ознайомившись з висновком бухгалтера-експерта, слідчий, згідно зі ст.
201 КПК України може допитати експерта для отримання роз’яснення або
доповнення до висновку, про що складається протокол.

Висновок експерта не є обов’язковим для осіб, які провадять дізнання,
слідчого, прокурора або суду, але незгода з ним мас бути мотивована у
відповідних постановах, ухвалах або у вироку.

Таким чином, оцінку висновку експерта здійснює слідчий (суд). Процес
оцінювання доказів, у тому числі і висновку експертизи як доказу,
регламентований Кримінально-процесуальним та Цивільно-процесуальним
кодексами, які визначають єдині принципи оцінки доказів та їх джерел. За
оцінки висновку слідчим (судом) проводиться зіставлення дослідної
частини висновку з підсумками та перевіряється, наскільки висновки
відповідають проведеному дослідженню.

Література

Науково-практичнии коментар Кримінального кодексу України / За редакцією
М І Мельника і а М І Хавронюка – К-2001

Закон України «Про судову експертизу»// Судові експертизи в Україні -К
2002-С 5-10

Мумшова-Савша Г Г Судово – бухгалтерська експертиза Навч посібник К
КНЕУ,2003 – 202с

Поникаров В Д и др Судебщ-бухгалтерская зксяертиза Учебное пособие –
Харьков Арсис 2002 -240с

Судова бухгалтерія Підручник/ В М Глюкор П Бущан -К Хрінком Інтер 2004 –
224с

Меживой O.B.

курсант ДДУВС (науковий керівник-к.ю н. В.П. Меживой)

РОЛЬ ОПЕРАТИВНОГО ПРАЦІВНИКА У ВЗАЄМОДІЇ ЗІ СЛІДЧИМ В ПРОЦЕСІ РОЗКРИТТЯ
ТА РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ

Необхідною умовою успішної боротьби зі злочинністю є ефективна
діяльність оперативних служб та органів слідства, пошук нових та
вдосконалення вже відомих засобів і прийомів у їх роботі, об’єднання
зусиль цих служб, що особливо важливо при розкритті та розслідуванні
складних і тяжких злочинів. У цьому випадку актуальним стає питання
взаємодії оперативних апаратів зі слідчими підрозділами. Даний інститут
займає немаловажне місце в реалізації задач кримінального судочинства, а
саме охороні прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які
беруть в ньому участь, швидкому і повному розкритті злочинів, викритті
винних та забезпеченні правильного застосування закону з тим, щоб
кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден
невинний не був покараний [1, ст. 2].

Варто звернути увагу, що в теорії кримінального процесу на слідчого, у
провадженні якого знаходиться кримінальна справа і який користується
процесуальною самостійністю, покладається організуюча роль і
відповідальність за своєчасне та якісне розслідування злочинів із
збереженням за органом дізнання самостійності у виборі в межах чинного
законодавства засобів і методів опера-тивно-розшукової діяльності

Визначення поняттю взаємодії слідчого і органу дізнання дається багатьма
науковцями по-різному. Так, P.C. Бєлкін вважає, що взаємодія суб’єктів
доказування – одна з форм організації розслідування злочинів, яка
полягає в заснованому на законі співробітництві слідчого з органом
дізнання, узгодженому за цілями, місцем і в часі. Вона здійснюється в
рамках їх компетенції з метою повного і швидкого розкриття злочинів,
всебічного й об’єктивного розслідування кримінальної справи і розшуку
злочинця, викрадених коштовностей та інших об’єктів, суттєвих для справи
[2, с. 31].

Схожого за змістом визначення дотримується Б.А. Вікторов, для якого
взаємодія – це узгоджена за цілями, місцем і часом, основана на законі і
підзаконних актах діяльність слідчого й оперативного працівника в межах
їх компетенції, спрямована на повне і швидке розкриття злочинів,
всебічне і об’єктивне розслідування кримінальної справи і розшук
злочинців, що переховуються [3, с. 25].

Окремої уваги заслуговує думка І. Гудкіна, який зазначає, що під
взаємодією органів досудового слідства і дізнання слід розуміти основане
на законі співробітництво не підлеглих один одному органів, за якого
вони діють узгоджено, цілеспрямовано, поєднуючи застосовувані ними
засоби і способи в цілях профілактики і розкриття злочинів, притягнення
до кримінальної відповідальності винних, розшуку обвинувачених і
забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочинами [4, с. 70].

У теорії оперативно-розшукової діяльності взаємодія – це своєрідна
модель оперативно-розшукових і слідчих дій, які здійснюються з
урахуванням всіх умов оперативної обстановки або ситуації.

Якщо взяти за основу визначення науковців, а також проаналізувавши
положення КГТК України, законів України „Про міліцію”, „Про
оперативно-розшукову діяльність”, „Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю”, „Положення про основи організації
розкриття органами внутрішніх справ України злочинів
загальнокримінальної спрямованості” [5] та інші відомчі
нормативно-правові акти, можна дійти висновку, що під взаємодією
слідчого з оперативними підрозділами кримінальної міліції треба розуміти
одночасне (разове) або достатньо тривале (за часом) поєднання сил,
засобів і методів слідчих апаратів, оперативних підрозділів та інших
правоохоронних служб для досягнення завдань виявлення, швидкого і
повного розкриття злочину, викриття винних і забезпечення правильного
застосування закону з тим, щоб кожна особа, що вчинила злочин, була
справедливо покарана і жодна невинна не була притягнута до кримінальної
відповідальності і засуджена [б, с. 215].

На нашу думку це визначення є цілком вичерпним і у ньому зазначено
основні засади та принципи побудови ефективної взаємодії органу дізнання
та слідчого. Але хотілося б розкрити саме роль оперативного працівника
під час взаємодії зі слідчим в процесі розкриття злочинів.

Відомо, що обсяг компетенції слідчого та органу дізнання залежить від
того, хто із них розслідує кримінальну справу. Аналіз норм
кримінально-процесуального законодавства показує, що цим визначається
характер процесуальних та організаційних форм взаємодії вищевказаних
суб’єктів.

Згідно зі ст. Ill КПК України за наявності ознак злочину, по якому
провадження досудового слідства обов’язкове, працівник оперативного
апарату від імені органу дізнання порушує кримінальну справу і проводить
невідкладні слідчі дії, спрямовані на встановлення і закріплення слідів
злочину: огляд місця події, обшук, виїмку, освідування, затримання і
допит підозрюваного тощо [1]. Однак, у ряді випадків провести ці дії
можна не одразу. Спочатку оперативному працівникові потрібно встановити,
у кого слід проводити обшук, знайти потерпілих, свідків, зібрати
відомості про підозрюваного, встановити, де він перебуває. Усе це стає
можливим, в основному, в результаті проведення оперативно-розшукових
заходів. Тому на першочерговому етапі розслідування роль оперативного
працівника є вирішальною.

По деяких категоріях справ, що порушуються в результаті реалізації
органом дізнання оперативно-розшукових даних про виявлення ознак
злочину, кримінальна справа передається до слідчого підрозділу, як
правило, після проведення невідкладних слідчих дій. До передачі справи
взаємодія слідчого і оперативного працівника має починатись одразу ж
після виявлення ознак

злочину і носити характер консультацій з боку слідчого. З цією метою
оперативний працівник, приступаючи до роботи для розкриття злочину і
встановлення особи, що його вчинила, проводить як оперативно-розшукові
заходи, так і слідчі дії.

Дещо інакше здійснюється взаємодія працівника карного розшуку зі
слідчим, коли кримінальна справа перебуває у провадженні слідчого.
Згідно ст. 114 КПК України по розслідуваній кримінальній справі слідчий
вправі давати доручення про проведення розшуковик і слідчих дій органу
дізнання, для якого виконання вимог доручення є обов’язковим [1]. В силу
своїх функцій слідчому, який відіграє організуючу роль при провадженні
досудо-вого слідства у справі, на будь-який момент розслідування більше
відомі обставини справи. У нього концентруються всі одержані відомості
про розслідуваний злочин. У цьому випадку оперуповноважений, виходячи із
наявних доказів, отримує завдання від слідчого та повідомляє необхідну
для їх виконання інформацію. Так, на думку О.В. Керевича, оперативний
працівник, виконуючи лише окрему вказівку слідчого, робить це механічно,
не вникаючи в процес розслідування та не проявляючи ініціативу [7].

Аналіз практики свідчить, що на якість виконання доручення негативно
впливає така обставина, коли працівник карного розшуку отримує від
слідчого обмежену інформацію в обсязі, який визначається останнім. Але
ці дані не завжди є достатніми для успішного виконання доручення. Тому
виникає небезпека самоусунення оперативного працівника від участі у
розкритті та розслідуванні злочину, неякісного виконання ним обов’язків,
фор-матьних відписок про виконання доручень, які, нажаль, нерідко мають
місце на практиці. Іноді оперуповноважений дає відповідь на доручення,
не виходячи із службового кабінету (направляючи формальну відписку, в
якій, наприклад, зазначається така констатація: „не виявилось
можливим”).

Достатньо довгий час, згідно з Положенням про основи організації
розкриття злочинів органами внутрішніх справ [8], робота оперативного
працівника з розкриття і розслідування злочинів вважалася закінченою при
встановленні і затриманні особи, яка скоїла злочин, тоді як для слідчого
– коли кримінальну справу скеровано до суду. Ця практика мала негативний
вплив на якість розслідування кримінальної справи. Так, працівник
карного розшуку, в результаті проведення операгивно-розшукових заходів
встановивши і затримавши особу, яка скоїла злочин, практично
самоусувався від участі в розслідуванні злочину, вважаючи здобуття та
закріплення доказів справою слідчого. У подальшому робота оперативного
працівника зводилася до формального виконання доручень по справі, і не
більше. Слідчий через велику кількість кримінальних справ у його
провадженні, і строки, встановлені законом, поспішав якомога швидше
завершити провадження у справі і прийняти у ній кінцеве законне рішення.
Така поспішність нерідко призводила до слідчих помилок [7].

Важливим елементом взаємодії оперуповноваженого зі слідчим є складання
плану слідчих дій та оперативно-розшуковчх заходів, який чітко
узгоджується між обома суб’єктами взаємодії, і в якому конкретно
вказуються виконавців та строки виконання. Такі плани в обов’язковому
порядку мають узгоджуватись та затверджуватись керівниками служб. Плани
повинні носити не формальний, а конкретний характер.

Аналіз особливостей правовідносин, що виникають у слідчого й органу
дізнання, дозволяє зробити висновок про те, що за їхньої взаємодії орган
дізнання може реалізувати дві властиві йому функції:
оперативно-розшукову

1 кримінально-процесуальну.

Таким чином, взаємодія слідчих і працівників оперативних підрозділів ОВС
під час здійснення останніми своєї основної функції –
оперативно-розшукової, і взаємодія слідчого з органом дізнання, у
зв’язку зі здійсненням останніми кримінально-процесуальних функцій,
мають ряд істотних особливостей.

По-перше, при взаємодії слідчого з оперативними підрозділами, що є
органами дізнання, сторони можуть вирішувати завдання досудового
розслідування як однаковими засобами (шляхом здійснення
кримінально-процесуальних дій), так і різними: слідчий – тільки шляхом
провадження кримінально-процесуальних дій, а орган дізнання – шляхом
здійснення оператнвно-розшукових заходів. У взаємодії ж з оперативними
працівниками, які отримують дані, переважно у ході здійснення ОРД, кожна
зі сторін використовує різні за своєю природою засоби і методи: слідчий
– кримінально-процесуальні, а оперативний працівник —
оперативно-розшукові, непроцесуальні.

По-друге, під час взаємодії слідчого з оперуповноваженим дані, отримані
ними процесуальним шляхом, можуть бути використані у кримінальному
судочинстві у вигляді доказів, а у разі взаємодії з оперативними
працівниками, дані, отримані в результаті їх оперативно-розшукової
діяльності, можуть бути використані слідчим у кримінальному судочинстві
у вигляді доказів лише після здійснення спеціальної процедури за умови
дотримання вимог кримінально-процесуального законодавства.

Література

І. Кримінально-процесуальний кодекс України. – X.: TOB «Одіссей», 2005.
– 264 с.

2 Белкин P.C. Криминалистическая энциклопедии. -М.: БЕК, І997.

Викторов Б.А. Обшиє условия предварительного расследования. – М.: ВШ МВД
СССР, 1971.

Органы дознания и предварительного следствия системы МВД и их
взаимодействие. -М.: ВШ МВД.

Про затвердження Положення про основи організації розкриття органами
внутрішніх справ України злочинів загальнокримінальної спрямованості:
Наказ МВС України від 30.04.2004 № 458 // Офіційний вісник України. –
2004. – № 27 ч. 2.

Павлик П.М. Правові засади взаємодії слідчого з оперативними
підрозділами кримінальної міліції в досудових стадіях // Вісник
Запорізького юридичного інституту – 1997. -Вип2.

7 Керевич О.В. Сутність взаємодії слідчого і органу дізнання та шляхи її
вдосконаїення Вісник ЛІВС: Збірник / Гол. ред. В.Л. Ортинський. – Львів’
Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України. – Вил. 3-2002.
-318с.

8. Наказ МВС України від 18.10 1993 № 701 «Про організацію роботи
органів внутрішні* справ по розкриттю злочинів»

Щербакова Д.В.

курсант Крымского юридического института ХНУВД (научный руководитель — к
филос н Титова Т.Н.)

ВЛИЯНИЕ МЕР ПРОФИЛАКТИЧЕСКОГО ВОЗДЕЙСТВИЯ НА РЕЗУЛЬТАТЫ БОРЬБЫ С
ПРЕСТУПНОСТЬЮ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ В АВТОНОМНОЙ РЕСПУБЛИКЕ КРЫМ

В любом государстве, независимо от его истории, конституции,
политической сигуации, экономического развития есть люди, которые
нарушают закон и становятся преступниками. Каждое государство борется с
этим явлением, чтобы обеспечить безопасность своих граждан и
стабильность в обществе.

Наиболее важной проблемой, стоящей перед каждым государством является
борьба с преступностью несовершеннолетних, как составной частью
преступности вообще. Несмотря на принимаемые меры, эти вопросы задевают
интересы нашего государства в большей степени, поскольку те социальные
трудности, которые имеются, не способствуют стабилизации детской
преступности в нашем обществе

Исследуя статистические данные о состоянии преступности
несовершеннолетних по Автономной Республике Крым, я ставлю перед собой
цель: определить, насколько меры профилактического воздействия влияют на
результаты борьбы с преступностью несовершеннолетних и что необходимо
предпринять для того, чтобы уровень этой преступности в Крыму имел
стабилизационные или снижающие тенденции.

От отношения государства к подрастающему поколению зависит будущее
Украины Поэтому для меня как работника милиции данная тема очень
актуальна.

Основные направления государственной политики Украины относительно детей
и мероприятия по ее реализации центральными и местными ор-шгами
исполнительной власти, органами местного самоуправления, организациями,
общественными институтами определены в Национальной программе “Дети
Украины”, Законе Украины «Об охране детства» и программе «Дети Крыма».
Основная цель — мероприятия по профилактике преступности, наркомании и
алкоголизма среди детей

Выполнение основных положений Национальной программы в 1996-2006 годах
активизировало процессы практического|практичный| решения проблем по
улучшению положения детей и выполнения Конвенции о правах ребенка

Гак. на протяжении 2005 года общеуголовная преступность по Украине
Уменьшилась на 14,9%.

Несколько уменьшился в целом по государству удельный вес преступлений,
совершенных несовершеннолетними от общего количества преступлений и
составил 6% против 6,51% уровня 2004 года, а по линии уголовного розыска
– 5,9% против 6,4%.

Ситуация с преступностью в детской среде требует усовершенствования
профилактической работы, поиска эффективных форм взаимодействия всех
заинтересованных организаций. Особое значение в этом контексте
приобретает деятельность правоохранительных органов по расследованию дел
относительно лиц, которые на время совершения общественноопасного деяния
не достигли совершеннолетнего возраста.

Так, в Автономной Республике Крым в 2004 – 2005 годы криминальной
милицией по делам несовершеннолетних Главного управления и
территориальными ОВД проводились организационные и практические
мероприятия, направленные на обеспечение стабильности в среде
несовершеннолетних.

В 2005 году были проведены операции “Ёлка”, “Каникулы”. “Семья без
насилия”, “Детская порнография”, “Подросток”, “Лето – 2005”, “Урок”,
“Присмотр”, а также комплексная оперативно-профилактическая отработка
Автономной Республике Крым.

Ведется хорошо скоординированная целенаправленная работа по профилактике
правонарушений среди несовершеннолетних как со стороны работников
милиции, так и со стороны общественности, учителей общеобразовательных
школ, средних специальных учебных заведений:

С целью повышения уровня правосознания несовершеннолетних и их родителей
работниками ОКМДН в средствах массовой информации проведены выступления:
в печати – 37, по телевидению – 13, радио —11.

В общеобразовательных школах Крыма прочитано 1215 лекций и проведены
беседы на правовую тематику.

Следователями своевременно было направлено 329 информации в ОКМДН в
отношении подростков, склонных к совершению противоправных действий.

По каждому уголовному делу следователями Автономной Республики Крым
согласно ст. 23-1 УПК Украины направлялись в соответствующие инстанции
представления с целью устранения причин и условий, которые способствуют
осуществлению преступлений, на которые получены ответы о принятых мерах.

С целью освещения в средствах массовой информации деятельности органов
внутренних дел и повышения авторитета милиции предоставляются материалы
об актуальных, резонансных уголовных делах, по которым судебные
приговоры вступили в законную силу.

В результате принятых мер по сравнению с 2004 годом в 2005 году на
территории Автономной Республики Крым отмечается снижение преступности
среди несовершеннолетних на 10,3% (1704/1529), тяжких преступлений на
23,5% (1168/893), а также снижение количества преступлений, совершенных
несовершеннолетними в группах на 11,5% (956/846) и в группе только
несовершеннолетними на 21,1% (417/329)

За три месяца 2006 года проведены операции “Елка”, “Присмотр” „Ка-

никулы” и оперативно-профилактические мероприятия по противодействию
распространению наркотических средств в учебных заведениях, комплексная
оперативно-профилактическая отработка Автономной Республики Крым.

В ОВД Крыма за три месяца 2006 года было доставлено 1212
несовершеннолетних, которые совершили разные виды правонарушений, из
них: при употреблении спиртных напитков – 171, наркотических средств –
38, за проституцию – 14, за мелкое хулиганство – 81, за занятие
бродяжничеством и нищенством – 356. Заключено в детские приюты 115,
возвращено в учебные заведения 143 и возвращено родителям 680.
Составлено 169 административных материалов в отношении
несовершеннолетних правонарушителей.

Выявлено и поставлено на учет 296 (-27,8%) несовершеннолетних
правонарушителей, 69 (-43,0%) взрослых, которые втягивают
несовершеннолетних в противоправную деятельность, 62 (-24,4%) группы с
криминогенной направленностью, общей численностью 183 человека.

В результате принятых мер по сравнению с 2005 годом в текущем году на
территории Автономной Республики Крым наблюдается снижение преступности
среди несовершеннолетних на 52,9% (205/435), тяжелых преступлений на
52,7% (125/264).

Вышеприведенные статистические данные свидетельствуют о том, что ведется
целеустремленная! целенаправленный) работа по профилактике
правонарушений среди несовершеннолетних как со стороны работников
милиции, так и со стороны общественности, учителей общеобразовательных
школ, средних специальных учебных заведений, что свидетельствует о том,
что политика государства должна быть направлена, прежде всего, на
исправление и перевоспитание несовершеннолетних, профилактику таких
правонарушений и преступлений, а не на как кару за их совершение.

Литература

Аналитические справки СУ ГУ МВДУ в АР Крым

Анализ состояния расследования преступлений и общественно-опасных
деяний, совершенных несовершеннолетними или за их участием за 12 месяцев
2005 года, за 12 месяцев 2004 года и за 3 месяца 2006 года

Дубина О.С.

студентка ДГУВД (научныйруководитель – Панкин С.С.)

СУДЕБНО-БУХГАЛТЕРСКАЯ ЭКСПЕРТИЗА КАК СПОСОБ БОРЬБЫ С ЭКОНОМИЧЕСКОЙ
ПРЕСТУПНОСТЬЮ

От своевременного и правильного проведения экспертизы зависит завершение
расследования дел в установленные сроки. Соблюдение норм
криминально-процессуального законодательства при назначении и проведении
судебно-бухгалтерской экспертизы, правильное использование следователем
данных экспертизы содействуют раскрытию преступления, установлению
действительных размеров причиненного ущерба и их взысканию с виновных,
принятию необходимых профилактических мероприятий по сохранности
собственности

Экономико-правовые основы судебно-бухгалтерской экспертизы

Задачи судебно-бухгалтерской экспертизы можно подразделить на четыре
группы К первой группе относится установление обоснованности
оприходования и списания материальных ценностей и денежных средств По
этой группе бухгалтерская экспертиза устанавливает: обоснованность
оприходования материальных ценностей по отдельным наименованиям
материальных ценностей; правильность отражения в учете расчетных
операций за материальные ценности и услуги; обоснованность
оприходования, начисления, выплаты и списания денежных средств.

Ко второй группе относится установление наличия или отсутствия
материальных ценностей и денежных средств При решении этих задач
бухгалтерская экспертиза устанавливает не только сам факт наличия
(отсутствия) недостачи или излишков, но также ее (их) размеры, место и
время образования, суммы материального ущерба, а также способы сокрытия
недостачи (излишков) материальных ценностей и денежных средств или
другого вида материального ущерба в бухгалтерском учете.

К третьей группе относится определение правильности ведения
бухгалтерского учета, отчетности и организации контроля в целях
установления’ соответствия отражения в бухгалтерских документах
хозяйственных операций требованиям действующих нормативных актов по
ведению бухгалтерского учета и составлению отчетности; правильности
документального оформления операций приема, хранения, реализации,
списания материальных ценностей и денежных средств; недостатков в
организации и ведении бухгалтерского учета и контроля, которые
способствовали или могли способствовав образованию недостач, излишков,
необоснованному списанию денежных средств, причинению другого
материального ущерба или препятствовали их своевременному выявлению;
правильности применения всех необходимых методов контроля при
производстве ревизии или других способов современного финансового
контроля для установления фактов недостачи, излишков материальных
ценностей и денежных средств

К четвертой группе относится установление круг а лиц, в ведении которых
находились материальные ценности и денежные средства, а также
ответственных лиц за нарушение правил ведения учета и контроля. При
решении задач этой группы бухгалтерская экспертиза устанавливает, круг
материально ответственных лиц, за ко горыми по документальным данным в
период образования недостач (излишков), необоснованного списания
числились материальные ценности и денежные средства, круг должностных
лиц. обязанных обеспечить выполнение требований по ведению
бухгалтерского учета и контроля, несоблюдение которых установлено в
процессе производства экспертизы.

Эксперт-бухгалтер может решать также и другие вопросы, связанные с
несоблюдением требований бухгалтерского учета и контроля, финансовой,
кассовой и расчетной дисциплины, если для этого необходимо применение
его специальных познаний.

Наиболее существенными основаниями для назначения судебно-бухгаптерской
экспертизы являются: необходимость исследования вопросов, требующих
применения специальных познаний эксперта-экономиста; недоброкачественное
проведение ревизии, выразившееся в наличии противоречий между актом
ревизии и другими материалами дела, противоречий в выводах ревизоров при
проведении первоначальной, повторной или дополнительной ревизий;
обоснованное ходатайство обвиняемого о назначении судебно-экономической
экспертизы; заключение экспертов других специальностей о необходимости
проведения судебно-экономической экспертизы.

При постановке вопросов на решение экспертизы правоохранительным органам
следует придерживаться таких требований:

а) необходимо четко формулировать вопросы, избегать необоснованных

обобщений (например, какие нарушения нормативно-правовых актов допу-

щены в бухгалтерском учете):

б) содержание вопросов должно вызывать необходимость экспертного

исследования, а не носить справочный характер (какими документами офор-

мляется выдача денег из кассы, кто должен следить за своевременностью

предоставления отпусков материально ответственным лицам);

в) постановка вопросов должна быть логичной и последовательной, ко-

роткой и четкой.

Методика производства судебно-бухгалтерской экспертизы Существенным
признаком каждого рода (вида) экспертизы является методика экспертного
исследования. Под такой методикой экспертизы принято понимать систему
научно обоснованных методов, приемов и технических средств (приборов,
аппаратуры, приспособлений), упорядоченных и целенаправленных для
решения вопросов, установления фактов, относящихся к предмету судебных
экспертиз. Конкретные научные методические приемы экономической
экспертизы — это специфические приемы экспертного исследования,
разработанные на основе достижений практики, а также развития
экономической и юридической наук. Их можно объединить в три группы:

документальные;

расчетно-аналитические;

обобщения и реализации результатов экспертизы.

Документальные приемы — это исследование учетных документов, различные
экспертизы этих документов, проверка нормативной правовой базы их
составления и т.д. Применяют названные методические приемы при условии,
что возник ущерб от хозяйственных операций, которые отображены в
первичной документации, регистрах бухгалтерского учета и отчетности, а
также стали объектами расследования правоохранительными органами. К
рас-четно-аналитическим приемам относятся, прежде всего, экономический
анализ, статистические расчеты, экономико-математические методы.
Экономический анализ — система научных приемов, используемых в
экономической экспертизе для выявления причинных связей, обусловивших
конфликтные ситуации в хозяйственных операциях и процессах, которые
стали объектами расследование правоохранительными органами
Статистические расчеты – приемы, с помощью которых экспертиза может
определить качественные и количественные характеристики исследуемых
хозяйственных операций и процессов, не содержащихся непосредственно в
исходной экономической информации (бухгалтерском балансе расчетных
ведомостях на заработную плату и т.п.). Применяются они при
необходимости произвести уточнения приближенных величин перейти от одних
величин к более точным характеристикам количественных связей и отношений
Экономико-математические методы применяются в экономической экспертизе
при установлении факторов, влияющих на результаты хозяйственной
деятельности, с тем чтобы учесть их на стадии исследования общих
результатов работы организаций.

Заключение эксперта-бухгалтера. Ход и результаты экспертного
исследования оформляются специальным процессуальным документом —
заключением эксперта, которое является самостоятельным видом судебных
доказательств, предусмотренных законом.

В составленном заключении эксперта-бухгалтера должны быть отражены:

а) нарушения правил ведения бухгалтерского учета и составления бух-

галтерской отчетности;

б) лица, которые несут ответственность за эти нарушения;

в) оценены доказательства, имеющиеся в материалах уголовного дела

(показания свидетеля, потерпевшего, подозреваемого);

г) оценена деятельность лиц, ответственных за невыполнение установ-

ленных государством обязанностей по организации бухгалтерского учета и

составления отчетности;

д) все перечисленные утверждения, в зависимости от вопросов, постав-

ленных на разрешение экспертизы.

Затрагивая особенности проведения судебно-экономических экспертиз по
уголовно квалифицируемым правонарушениям, стоить отметить, что в
соответствии с требованиями процессуального закона выводы из
исследования документов бухгалтерского учета и отчетности и других
объектов судебно-экономической экспертизы должны представлять собой
логически законченный комплекс и единую систему причинно-следственных
(логических) связей, состоящую из четырех взаимосвязанных элементов,
несоответствие договоров гражданско-правового характера, бухгалтерского
учета, отчетности и подтверждающих их первичных распорядительных
документов фактическим обстоятельствам предпринимательской деятельности,
выраженные в доходах от предпринимательской деятельности.

Несоответствие фактического использования доходов от предпринимательской
деятельности, указанным в документах целям использования этих доходов,
устанавливается исходя из несоответствия стоимости и эквивалентного
обмена продуктами предпринимательской деятельности

Несоответствие договоров гражданско-правового характера фактическим
обстоятельствам предпринимательской деятельности устанавливается исходя
из несоответствия предмета продаж по данным документов бухгалтерского
учета и отчетности с предметом договоров гражданско-правового характера.

Материалы, иллюстрирующие экспертное заключение и его результаты,
прилагаются к заключению и служат его составной частью Материалы о ходе
и условиях экспертного исследования сохраняются в судебно-экспертном
учреждении. По требованию органа или лица, назначившего экспертизу, они
представляются для приобщения к делу.

Литература

Арзуманян Т М , Танасевич В Г Бухгалтерская экспертиза при расследовании
и судебном разбирательстве у гоювньк дел – М Юридическая литература 1975

Белуха Н Т Судебно-бухгалтерская экспертиза – М , 1997

МедведенкоВГ Судебная бухгалтерия -Киев 1998

Орлов Ю К Заключение эксперта и его опенка (по уголовным делам) Учебное
пособие -М Юрист, 1995

Опеченко Н И Судебно-бухгалтерская экспертиза – Мн, 1997

Чаадаев С Г, д ю н Судебно-экономическая экспертиза // Хозяйство и право
2001 №№ 5-8

Шестаков А В , Шестаков Д А Введение в финансово-экономическую
экспертизу – 2-е изд, перераб и доп – М Издательский Дом «Дашков и Ко»
2000

ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА

Ткаченко Н.И.

ассистент Национальной металлургической академии Украины

АСПЕКТЫ ИЗУЧЕНИЯ ФАКТОРОВ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ПРЕСТУПНОСТИ

Масштабность преступлений в экономической сфере долгое время
замалчивалась (до середины 80-х гг. статастические данные о преступности
в СССР были засекречены). Политика советского государства была
направлена на непримиримую борьбу с этим общественным злом, однако ни о
какой экономической целесообразности и эффективности такой борьбы
руководство не задумывалось, не существовало методических разработок
относительно определения потерь микроуровня и макроуровня экономической
системы от нелегитимной деятельности субъектов и экономических
преступлений. Проблемы определения адекватности и неадекватности мер
государственного воздействия на субъектов находились за пределами
изучения теоретиков и практиков различных направлений, как экономической
мысли, так и юридической практики. С началом рыночных преобразований в
Украине произошли значительные изменения в различных сферах общественных
отношений, включая и правонарушения в экономической сфере. Проблемное
поле возникло в связи с процессами расслоения общества, поскольку
небольшая его часть получила доступ к необъятным природным ресурсам и
факторным доходам (в основном от промышленного использования полезных
ископаемых). В результате Украина оказалась среди стран с довольно
существенным по уровню несправедливости распределением благосостояния
среди населения. Борьба с преступностью, особенно в сфере экономических
правонарушений, продолжает оставаться среди важнейших государственных
проблем современной трансформационной экономики. Объектом исследования
является противозаконная деятельность, за которую предполагается
определенное законом наказание в сфере хозяйственной деятельности. В
качестве метода исследования объекта целесообразно использовать
экономический подход.

Возможности успешного применения экономического подхода к осмыслению, на
первый взгляд, неэкономических явлений были продемонстрированы в серии
работ нобелевского лауреата 1997 г. Г. Беккера. Экономический анализ
преступной или незаконной деятельности стал одним из ярких

применений экономической теории в конце XX века. В ответ на критику
узости и меркантильности экономической теории преступления со стороны
представителей других социальных наук, Беккер в своей нобелевской лекции
подчеркивает: «… экономический подход, на который я ссылаюсь, не
предполагает того, что индивидуумы мотивированы единственно
материальными выгодами или эгоизмом. Это метод анализа, а не
предположение об особой мотивации… Хотя этот подход к поведению
основан на расширенной теории индивидуального выбора, он большей частью
касается не индивидуума. Он использует теорию на микроуровне как мощный
инструмент для построения выводов на групповом или макроуровне».

Масштабы изучаемого явления до сих пор плохо проанализированы из-за
высокой латентаости (т.е. скрытой, незарегистрированной часта). Прямой и
косвенный экономический ущерб от преступности в сфере хозяйственной
деятельности субъектов в разных странах традиционно исчисляется в
процентах ВВП. Экономическая наука относительно недавно подключилась к
научному сообществу, проводящему исследования в этой области. Мнение о
тесной связи между состоянием экономики и распространенностью
преступности укоренилось в сознании общественности. Однако даже в
развитых странах мы сегодня можем наблюдать существенно
детерминированную ситуацию с преступностью: высокий уровень
зарегистрированной преступности в США и, особенно, в европейских странах
и низкий – в Японии (что свидетельствует о моральных факторах,
побуждающих совершать противоправные действия). Среди множества причин
экономической преступности ключевые до сих пор не найдены, не
нроаначизированы и не классифицированы. Можно назвать ряд сфер
общественных отношений, связанных с распространением преступности. Кроме
уровня жизни и экономического развития – это уровень нравственного
развития, поляризация в обществе, культура, традиции, семейные
отношения, общественный контроль, государственное вмешательство
(правосудие, системы охраны правопорядка и уголовно-пенитенциарная) и
мн. др.

О связи преступности с экономическим развитием до сих пор мало что
известно. Наиболее точные и сопоставимые данные говорят, что в
современном мире уровень насильственных и имущественных преступлений
примерно одинаков в развитых и развивающихся странах. Однако официальные
данные показывают высокий уровень преступности, прежде всего,
имущественной, в развитых странах, из чего делается вывод о
криминогенное™ экономического развития. Экономические работы
свидетельствуют о жизнеспособности теории, несмотря на ее независимость
от теорий других социальных наук.

Наиболее представительным явлением изучения данных проблем является
сфера недропользования, поскольку ее административно-правовое
регулирование не соответствует экономическим законам. Специфика
недропользования предполагает получение ренты, как дополнительного
дохода. Рассмотрение ренты с точки зрения марксистской теории приводит к
возможности получения ее хозяйствующими субъектами в двух принципиально
раз-

150

jOp^цшчнa наука та правоохоронна діяльність

личных формах – дифференциальной горной ренты I и дифференциальной
горной рены II. Практика недропользования в условиях трансформационной
экономики Украины свидетельствует о неадекватности получения:
дифференциальной горной ренты I государством, как собственником недр;
дифференциальной горной ренты II предпринимателем-арендатором.
Формирование, изъятие, распределение и перераспределение горной ренты
свидетельствует о необходимости проведения соответствия между
административным влиянием и государственным регулированием сферы
недропользования и реальными экономическими законами, которые действуют
независимо от воли людей с целью недопущения экономических преступлений,
проведения незаконного присвоения ренты и адекватности реализации
экономических интересов государства и предпринимателя-арендатора недр.

Молчанова І.В.

студентка Дніпропетровського гуманітарного університету (науковий
керівник – к.ю.н, доц. Мінка П.Я.)

ПРАВООХОРОННА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ЧИННИК ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ КРАЇНИ

За останні роки економічне і політичне становище українського
суспільства і держави постійно змінюється, причому часто – у напрямках,
які раніше вважали малоймовірними. Тому для дійсного, високоефективного
і якісного забезпечення економічної безпеки держави реальних підстав іще
не склалося.

Під економічною безпекою держави прийнято розуміти надійну захищеність
національно-державних інтересів у сфері економіки від реальних і
потенційних зовнішніх і внутрішніх загроз.

На сьогодні одну з провідних ролей у забезпеченні економічної безпеки
держави на себе може взяти Служба безпеки України.

Зараз в Україні надзвичайно серйозне становище з економічною
злочинністю, яка проникає в усі галузі народного господарства і
бюджетної сфери, загострюючи і так складну соціально-політичну ситуацію
у країні. Тому не виникає сумнівів у необхідності концентрації зусиль
СБУ на нейтралізації загроз економічній безпеці держави.

Діяльність СБУ полягає у підтримці визначеного державою якісного стану
суспільних відносин. Служба безпеки України є державним органом, який
забезпечує безпеку держави шляхом виявлення, попередження і припинення
протиправної діяльності (до якої належать: розвідувально-підривна
діяльність спецелужб іноземних держав, посягання на суверенітет України,
корупція й організована злочинна діяльність у сфері економіки й
управління) організацій, іруп і осіб у політичній, економічній,
науково-технічній, військовій і соціальній сферах діяльності України
згідно своєї компетенції.

Головною метою оперативно-розшукової діяльності СБУ у забезпеченні
економічної безпеки держави і суспільства взагалі є забезпечення
спеціальними, визначеними законодавством і нормативними актами СБУ
формами, методами, силами і засобами державної безпеки
політико-економічного потенціалу України, прав громадян шляхом
виявлення, попередження і припинення дії зовнішніх і внутрішніх
(реальних і потенційних) загроз економіці України.

Значну роль також відіграє Міністерство внутрішніх справ України.
Зокрема, ним постійно вивчається й аналізується ситуація в
агропромисловому комплексі держави. З метою недопущення фактів
викривлень при реформуванні і розвитку аграрного сектора економіки на
засадах приватної власності і посилення протидій посадовим та іншим
зловживанням з боку керівників сільськогосподарських підприємств
вживаються заходи, спрямовані на попередження і виявлення фактів
розкрадань колективного майна сільськогосподарських підприємств і
зловживань при розпаюванні землі.

МВС України під час здійснення організаційних і практичних заходів,
спрямованих на боротьбу з корисливими злочинами в аграрному секторі
економіки, враховує тенденцію таких видів злочину, як розкрадання акцій
підприємств переробної промисловості, зловживання при розподілі
земельних і майнових паїв, порушення земельного законодавства, зокрема,
розкрадання і нецільове використання бюджетних коштів. З цього приводу
ведеться активна робота з метою подолання, чи, принаймні, зменшення
злочинних проявів у аграрній сфері економіки України.

Цікавою є стратегія діяльності підрозділів Державної служби боротьби з
економічною злочинністю МВС України. Ця служба зосередила свої зусилля
на організаційному і методологічному забезпеченні діяльності підрозділів
ДСБЕЗ. спрямувавши їх роботу на якісне посилення боротьбі з економічною
злочинністю. Це дало позитивні результати. Зокрема, відбувся відхід від
валового показника викриття злочинів економічної спрямованості, акценти
були перенесені на виявлення тяжких, посадових злочинів, злочинних груп,
що діють у “тіньовій” економіці. Можна також говорити про якісне
поліпшення боротьби зі злочинами, пов’язаними з хабарництвом. Також було
зроблено спробу запровадження системного підходу у постійному
методичному забезпеченні боротьби з економічною злочинністю. З метою
якісного посилення цієї боротьби вдалися до ряду організаційних і
структурних змін, маневру силами і засобами. Наслідком цього стало
впровадження у діяльність ДСБЕЗ спеціальних підрозділів, у тому числі –
міжрайонних, при обласних Управліннях. Це дозволяє посилити вплив на
“тіньові” структури, більш ефективно протидіяти злочинній діяльності
високих посадових осіб, викривати тяжкі злочини на стратегічних
підприємствах і у вільних економічних зонах.

Щоб якісно забезпечувати економічну безпеку держави, служби, які ведуть
боротьбу з економічною злочинністю, повинні бути забезпечені
організаційно-кадрово, технічно, матеріально, теоретично у відповідності
до завдань, які ставляться перед ними. Значну роль також відіграє
спрощення інформаційного обміну між цими службами, їхня активна
взаємодія і співпраця. Тільки тоді від них можна чекати реальних
результатів.

Література

І ордіснко С. Г. Забезпечення економічної безпеки України Службою
безпеки / Економічні злочини: попередження і боротьба з ними Президенту
України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та
місцевої виконавчої влади. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і
практичних працівників. Міжвідомчий науковий збірник за ред. А. І.
Комарової, М. О Потебенька, В П Пустовойтенка, В. І. Радченка. М. Я.
Азарова, Ю. П. Соловкова, Д. М. Притики, О В. Задорожного, Т. В.
Мотренка, Ю. О. Смирнова, С. Р. Станік, М. В. Корнієнка, М. І.
Ануфрісва, В. І. Литвиненка, Я. Ю. Кондратьева, С. В. Ківалова, О. А. У
стенка та ш. – Київ, 2001. Том 25, с. 120-128.

Литвиненко В ї. Стратегія діяльності підрозділів Державної служби
боротьби з економічною злочинністю МВС України./ Економічні злочини:
попередження і боротьба з ними Президенту України, Верховній Раді
України, Уряду України, органам центральної за місцевої виконавчої
влади. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних
працівників. Міжвідомчий науковий збірник за ред. А. І. Комарової, М О
Потебенька, В П. Пустовойтенка, В, І. Радченка, М. Я. Азарова, Ю. П.
Соловкова, Д. М. Притики, О. В. Задорожного, Т. В Мотренка, Ю. О.
Смирнова, С. Р. Станік, М. В. Корнієнка, М. І. Ануфрісва, В. І.
Литвиненка, Я. Ю. Кондратьева, С. В. Ківалова, О. А. У стенка та ін. –
Київ, 2001. Том 25. с. 188-191.

Обіжисвн М. М. Подолання кримінальних факторів – запорука міцної
економіки держави./ Економічні злочини’ попередження і боротьба з ними.
Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам
центральної та місцевої виконавчої влади. Аналітичні розробки,
пропозиції наукових і практичних працівників. Міжвідомчий науковий
збірник за ред. А. І. Комарової, М. О. Потебенька, В. П. Пустовойтенка,
В. І. Радченка, М Я. Азарова, Ю. П. Соловкова, Д. М. Притики, О. В
Задорожного, Т. В. Мотренка, Ю. О. Смирнова, С. Р. Станік, М. В.
Корнієнка, М. І. Ануфрієва, В. І Литвиненка, Я. Ю Кондратьева. СВ.
Ківалова, О. А. Устенка та ін. – Київ, 2001. Том 25.

Сапсай В. В Оперативне супроводження процесів реформування аграрного
сектора економіки: заходи ОВС/ Економічні злочини: попередження і
боротьба з ними. Президенту України, Верховній Раді України, Уряду
України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. Аналітичні
розробки, пропозиції наукових і практичних працівників. Міжвідомчий
науковий збірник за ред. А. І. Комарової, М. О. Потебенька, В. П.
Пустовойтенка, В. І. Радченка, М. Я. Азарова, Ю. П. Соловкова, Д. М
Притики, О. В. Задорожного, Т. В. Мотренка, Ю. О. Смирнова, С Р. Станік,
М. В. Корнієнка, М. І. Ануфрісва, В. І. Литвиненка, Я Ю. Кондратьева, С.
В. Ківалова, О. А. Устенка та ін. – Київ, 2001. Том 25, с.

Григорчук А.С.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

ПРАВОВІ ТА ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН НА РИНКАХ

Для того щоб зрозуміти важливість державного втручання в регулювання
ціноутворення на товари та послуги національних товаровиробників за
доцільно розглянути саме аспекти ціноутворення на ринку з економічної
точки зору.

Ціна – це вираження узгодженого між виробником (продавцем) та покупцем
грошового або іншого майнового еквівалента, за яким виробник (продавець)
бажає й може поставити на ринок та продати певну кількість свого товару,
а покупець, в свою чергу, бажає й може цей товар купити. Бажання і змога
виробника поставляти й продавати свій товар на ринку є такою економічною
категорією як пропозиція, а бажання і змога покупця цей товар купувати є
попитом. У свою чергу, одним з найважливіших факторів що впливає на
величину попиту і пропозиції є ціна і її формування. А саме, закон
попиту гласить: чим вище рівень цін тим нижчій попит і навпаки.
Покупцеві на вигідно купувати товар за високими цінами, і, навпаки,
вигідно купувати цей товар по нижчім цінам (в основі такої поведінки
знаходиться економічна раціональність суб’єкта). В свою чергу пропозиція
залежить від рівня цін зовсім по іншому. А саме закон пропозиції полягає
в наступному: чим вище рівень цін тим вище і пропозиція, та навпаки.
Тобто виробнику вигідніше поставляти свій товар для продажу з більш
високими цінами, бо це збільшує його прибуток. На ринку складається така
ситуація коли покупець бажає настання більш низьких цін а виробник
(продавець) – більш високих. Завдяки цим розбіжностям суб’єктам ринку
потрібно йти на компроміс і встановлювати таку ціну яка буде
влаштовувати обидві сторони. Саме така таке становище та ринку і бажаним
для нормального функціонування економіки держави. А в разі коли ціна
перевищуватиме рівновагу то кількість пропозиції буде вища за кількість
попиту. І як наслідок не весь виготовлений товар буде реалізовано, й
виникне криза перевиробництва. А якщо ціна стане нижчою за рівноважну,
то товару, що буде вироблено стане не достатньо щоб задовольнити попит.
Виникне дефіцит.

Для ефективного функціоігування ринку та розвитку економіки ціна повинна
бути рівноважною, чи хоча б, не сильно від неї різнитися. Як провило
ціна утворюється ринком, але є такі товари, коли у формуванні ціни
необхідне втручання держави. Питання ціни і ціноутворення в нашій
державі регулює Господарський Кодекс України, закон України «Про ціни і
ціноутворення» від 3 грудня 1990 р., і Постанова КМУ «Про встановлення
повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад
щодо регулювання цін (тарифів)» від 25 грудня 1996 р. Законодавство про
ціноутворення поширюється на всі підприємства й організації незалежно
від форм власності, підпорядкованості і методів організації праці та
виробництва. За способом встановлення ціни і тарифи поділяються на
вільні, що встановлюються самостійно суб’єктами господарювання, і
державні фіксовані та регульовані, що встановлюються державою [2].

Державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих
державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів
торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів
рентабельності або шляхом запровадження обов’язкового декларування зміни
цін [1]. Визначено межі втручання держави у формуванні ціни, а саме:
державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ресурси, що
справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а
також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для
населення, перелік яких затверджує Кабінет Міністрів України. Державні
ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб’єктів
господарювання — природних монополістів [2]. Державні ціни
встановлюються на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного
бюджету України. Законом може бути передбачено встановлення комунальних
цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними
підприємствами.

Визначившись з межами державного регулювання формування ціни необхідно
встановити беспосеродньо державні органи, до компетенції яких
відноситься ця сфера суспільних відносин. Відповідно до діючого
законодавства такими органи визнаються: центральні органи виконавчої
влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні. Київська та
Севастопольська міські державні адміністрації щодо регулювання
(встановлення фіксованих та їг-раничних рівнів цін (тарифів),
торгівельних (постачальницько-збутових) надбавок, нормативів
рентабельності, запровадження обов’язкового декларування зміни) цін і
тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг [4]. Бес-посередньо
перелік повноважень кожного з вищезазначених органів з приводу
ціноутворення міститься в Додатку до вищезазначеної Постанови КМУ. Але в
деякіх випаках така регламентація лише погіршує реальне становище в
суспільстві. Так, наприклад, відповадно до 13 абзацу ч.12 цього Додатка
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та
Севастопольська міські державні адміністрації регулюють ціни і тарифи на
чималий перелік ритуальних послуг повязаних з похованням починаючи з
виклика агента ритуальної служби і закінчуючи виготовленням надгробних
стрічок. Але реального механізму контролювання діяльності осіб що
працюють на кладовищах не мас. Законодавець також надає певні
повноваження в цій галузі і органам місцевого самоврядування. Так
відповідно до ч.2 ст.28 з.у. «Про місцеве самоврядування в Україні» до
відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать
встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо
оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які
надаються підприємствами та організаціями комунальної власності
відповідної територіальної громади; погодження в установленому порядку
цих питань з підприємствами, установами та організаціями, які не
належать до комунальної власності, тощо.

Таким чином, основний обся повноважень по ціноутворенню в державі надано
органам виконавчої влади. Зважаючи на те що органам місцевого
самоврядування надано чималий обсяг повноважень у сфері будівництва,
освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, регулювання
земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища,
вважаю за доцілне делегування їм певний обсяг повноважень з приваду
ціноутворення і в цих галузях також. Законодавець детально не
регламентує механізм контролю за додержанням встановлених фіксованих
цін. Так, наприклад, визначено що координація роботи по здійсненню
політики цін, проведення економічного аналізу рівня та динаміки цін і
вжиття заходів щодо регулювання цін і тарифів здійснюються відповідними
державними органами управління України та їх структурними підрозділами
[2]. Конкретних органів що відповідають за це немає.

Щодо санкцій за порушення законодавства у цій сфері, то законодавець
встановлює, що вся необгрунтовано одержана сума виручки в результаті
порушення державної дисципліни цін підлягає вилученню в доход
відповідного бюджету залежно від підпорядкованості. Крім того, в
позабюджетні фонди місцевих Рад стягується штраф у двократному розмірі
необгрунтовано одержаної суми виручки.

Розуміючи важливість для економіки питань ціноутворення, необхідно
посилити контроль держави за ціноутворенням на певних ринках продукції
та послуг.

Література

Господарський кодекс України, від 16 січня 2003 року

Закон України «Про ціни і ціноутворення» від 3.12.90 р

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» 21.05.97 р.

Постанова КМУ «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та
виконавчих органів міських рад щодо регулювання цш (тарифів)» від 25.12
96 р.

Картавцев Д.С.

курсант ДДУВС (науковий керівник — Ткаченко Н.І.)

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Тіньова економіка – фактично не контрольоване суспільством виробництво,
розподіл, обмін і споживання товарно-матеріальних цінностей, тобто такі
соціально-економічні взаємини між окремими громадянами, соціальними
групами щодо використання діючих форм власності в корисливих особистих і
групових інтересах, які приховуються від органів державного управління і
самоврядування, громадськості. Вона містить у собі всі невраховані,
нерегламентовані, відмінні від викладених у нормативних документах і
правилах господарювання види економічної діяльності. З
економіко-правової точки зору це означає, що тіньова економіка охоплює
не тільки корисливі економічні злочини, але й незлочинні корисливі
економічні правопорушення і правомірну, але невраховану або
непідконтрольну державі економічну діяльність [1].

Тіньова економіка з метою досягнення високого рівня прибутків незаконно
збільшує тіньові прибутки, створюючи тіньовий капітал шляхом
використання тіньової зайнятості населення, здійснення тіньових
бартерних угод, маклерства, фіктивних фінансових операцій. Протягом
1960-Х-1980-Х років тіньовий сектор економіки у колишньому Радянському
Союзі зріс у ЗО разів і сягав 20% національного прибутку та продовжував
зростати, тому що був зумовлений посиленням кризових явищ у радянському
суспільстві (особливо перед розпадом СРСР). Після розпаду СРСР в Україні
темпи тіньової економіки ще більш зросли. Якщо в 1992 році приватні
експортери здійснювали поза межами легальної економіки 25% операцій, то
вже в березні 1994 року -75%. У 1997 році обсяг кримінальної частки
неофіційної економіки був уже понад 50% [2]. Критичне (граничне)
значення частки тіньової економіки -50%, тобто в Україні вона вже у 1997
році досягла критичної межі. Таким чином, прояви тіньової економіки
присутні практично в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Обсяг
тіньової економіки в Україні нині перевищує половину внутрішнього
валового продукту, біля 40% усіх працюючих тим або іншим способом
одержують прибутки від тіньової економіки, а це – реальна загроза
національній безпеці держави, державності взагалі.

Немає остаточної думки про те, які види діяльності варто розглядати як
тіньові. Юристи розглядають тіньову економіку як економічну діяльність,
заборонену законодавством України. Але тут не враховується значний обсяг
формально дозволених, але негативних угод, а також документально
оформлені фіктивні операції. Економісти ж виділяють три сфери тіньової
економіки: кримінальну, нелегальну та легальну негативну (або фіктивну)
діяльність. Також іноді під тіньовою економікою розуміють всю економічну
діяльність, що через різні причини не враховується офіційною
статистикою, і, відповідно, не включається до складу ВВП [3]. Деякі
автори до тіньової економіки відносять і так звану “неформальну
економіку”, що включає у себе малі форми підприємництва, представники
яких нерідко успішно збільшують масштаби тіньової економіки. Але однією
із специфічних ознак тіньової економіки є організація і
структурованість, чого недостатньо в малому підприємництві.

Основними причинами загрозливого стану у вигляді зростання тіньової
економіки є: високе податкове навантаження і часті зміни в податковому
законодавстві; державна “зарегульованість” підприємництва; висока
інфляція та нестійкість гривні; криза платежів та брак коштів у
підприємств; неефективна цінова політика; великі розміри економічної
злочинності; корупція державних чиновників, пов’язана з високим рівнем
адміністративного регулювання, що надає їм непотрібну свободу у
прийнятті рішень на власний розсуд; відсутність глибокого аналізу форм і
методів тіньової економіки, властивих їй автономних механізмів
внутрішнього регулювання, кількісного і якісного моніторишу основних
напрямків тіньової економіки і джерел її існування й здійснення [4];
безкарність діяльності кримінальних структур, інтеграція організованої
злочинності із суб’єктами економічної діяльності, пасивна згода держави
на легалізацію кримінальних авторитетів (і в тому числі – у
суспільно-політичному житті); незахищеність громадян та підприємств від
зазіхань злочинних формувань і встановлення контролю за підприємницькою
діяльністю з боку цих структур; відсутність інвестиційної альтернативи
тіньовим капіталам; міждержавна інтеграція тіньового сектора і суб’єктів
тіньової економічної діяльності; “келійність” організації і проведення
приватизації економічно перспективних об’єктів , ігнорування
конкурентності й доступності приватизації для легальних капіталів (і у
тому числі – закордонних) і т.ін. [5].

Об’єкти тіньової економіки, які підлягають оподатковуванню, збільшують
свої доходи шляхом свідомого “перекручування” офіційних даних про
реальні розміри витрат і прибутків в офіційній економіці та
приховуванням даних про витрати і прибутки у незаконній діяльності. Це
характерно для усіх структур тіньової економіки.

Прямуючи до реалізації реформ, суспільство України стикається з
суттєвими протиріччями між державою та підприємцями, які можна подати у
такому вигляді: податковий тягар – тіньова економіка – корупція –
порушення суспільного господарського порядку. Саме ці протиріччя
визначають ко-румпованість чиновницького апарату, що є на сьогодні
найбільшою загрозою державності України. Корумпованість та “кругова
порука” чиновницького апарату небезпечні передачею функцій влади
суб’єктам тіньових структур, “мафізацкю” суспільства, прийняттям
неот-иьштьтдах рішень, підривом довіри до влади, посиленням неправового
характеру суспільства та його дестабілізацією. За оцінками дослідників,
у корумпованих взаємостосунках знаходяться біля 40% підприємців і майже
90% комерційних структур. Понад 60% прибутку середнього службовця, що
займає впливову посаду, складають хабарі. Таким чином, розвиток тіньової
економіки веде до зростання організованої злочинності, до криміналізації
суспільства в цілому [5]. Крім того, процвітання корупції у сукупності з
низькою передбачуваністю розмірів і дієвості хабарів знижують рівень
інвестицій у ВВП із 28,5% до 12,3% [7].

Все це підриває довіру світового співтовариства до країн пострадянського
простору, перешкоджає їхньому входженню як рівноправних партнерів у
світове економічне господарство. Значною частиною тіньової економіки є
злочини і зловживання у зовнішньоекономічній сфері. Послаблення
державного контролю за зовнішньоекономічною діяльністю (фіктивні
експортно-імпортні операції, фіктивне спільне підприємництво) призвело
до різкого відтоку капіталу, у тому числі й кримінального, за кордон
(пошук нових можливостей для відмивання грошей), і до одержання
незаслужених пільг в оподатковуванні. За деякими даними, “відплив”
тіньового капіталу за кордон утроє перевищує західні кредити, усі види
допомоги, разом узяті [8].

Основними джерелами тіньових капіталів є перерозподіл державної
власності в ході приватизації, неповернення виручки за експортовану
продукцію, спекулятивні фінансові операції, ухилення від сплати податків
і соціальних внесків (з одержуваних у тіньовому секторі прибутків не
сплачуються податки і внески на соціальне страхування). А ці капітали
могли б бути прямими інвестиціями в українську економіку, яких їй дуже
не вистачає. Без прямої участі державних чиновників усіх рівнів такі
операції неможливі, як і приватизація державного майна за безцінь
Лібералізація фінансової сфери, недостатній державний контроль за
переміщенням грошових коштів вплинули на зростання кримінальних проявів
у банківській системі Якщо у 1995 році у цій сфері було вчинено 362
злочини, у 1996 році – 533, то за 10 місяців 1997 року – більше 7 тисяч,
що у 11,4 рази більше, ніж за весь 1995 рік [9], а в 1998 році цей
показник становив більше 10 тисяч [6].

Приховане безробіття являє собою найбільшу соціально-економічну
небезпеку з погляду ускладнення кримінальної обстановки. Руйнування
звичних підвалин життя призводить до спалахів протиправної поведінки.
Позбавлення людей стабільних джерел існування, тривалі невиплати
заробітної плати викликають потребу в пошуках нових шляхів одержання
прибутків, у тому числі й незаконних. Безробіття підживлює тіньову
економіку робочою силою.

За окремими оцінками, розвиток тіньової економіки в Україні (за
відсутності конкурентоспроможного державного сектора і ринку приватних
товаровиробників) може призвести до: локалізації окремих ринків
унаслідок поділу сфер економічного впливу; проникнення кримінальних
елементів навіть у ті частини суспільства, що поки що не мають ніякої
причетності до нелегального бізнесу; ігнорування фомадянами чинного
законодавства; відсутності накопичень капіталу, які б можна було
використовувати для інвестування в економіку України.

Як свідчать наведені дані, криміналізація економіки несе серйозну
загрозу безпеці суспільства. Таким чином, питання організації та
вдосконалення безпеки України є багаторівневою проблемою, тому мова
повинна йти про безпеку країни в цілому, безпеку окремих регіонів і
галузей, а також про безпеку певних соціальних груп та індивідів. Так як
в реальних політичних, економічних і соціальних умовах повністю
перебороти тіньову економіку неможливо, то орієнтуватися потрібно на
обмеження даного злочину до його рівня у розвинених країнах світу, з
досвіду яких можна зробити висновок, що досягнення цього можливе тільки
в умовах ефективного розвитку економіки, суттєвого підйому рівня життя
більшої частини населення України.

Література

Скворцов Н Н Все о налогах в Украине – К, 1995 -Ч 2 -С 34-40.

Рябченко О Посилення державного управління шлях до детшізаші економіки
// Міліція України – 1999 -№1-2 -С 16-17

Корягина Т Теневая экономика в России Истоки и структурные изменения //
Политэконом – 1997 – № I – С 39

Ермошенко Н Определение угрозы национальным интересам государства в
финансово-кредитной сфере//Экономика Украины -1999 -№1 -С 7

Бородюк В , Турчинов Л , Приходько Т Оценка масштабов теневой экономики
и ее влияние на динамик} макроэкономических показателей // Экономика
Украины -1996 -№11 – С 4-16

Експрес-шформащя ‘ Про стан злочинності на території України за 12
місяців 1998 року” – К Міністерство внутрішніх справ України – 1999

Воробьев Е Тимченко Б Теневая экономика в условиях системного кризиса //
ЭкономикаУкраины – 1998 -№8 – С 43-47

Павловский М Тень // Голос Украины – 1998 – № 112 – С 4-5

Дурдинєпь В Боротьба із злочинністю має бути всеохошлоючою й ефективною
// Право України – 1998 -№ 1 -С 25-34

Звіт перед українським народом (Про оперативно-службову діяльність
органів внутрішніх справ України в 1999 році) – К , Міністерство
внутрішніх справ України – 2000

Ситников O.A.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

АНАЛІЗ РИЗИКІВ

До важливих інформаційно-аналітичних засобів вдосконалення митного
контролю необхідно віднести так званий аналіз ризиків. Зокрема, це
питання, щодо впровадження управління ризиками в діяльності митних
органів назріло вже давно. Так, ще Міжнародна конвенція про спрощення та
гармонізацію митних правил ( яка прийнята 18 травня 1973р. ) в преамбулі
зазначається, що спрощення митних процедур можливо лише на основі
застосування такого принципу як застосування сучасних методів роботи
таких як контроль на основі управління ризиками та максимального
практичного використання інформаційних технологій. Отже фактично
управління ризиками дозволить: скерувати управлінське рішення з метою
оптимального використання ресурсів митних органів; зменшити
бюрократичний тиск на суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;
концентрувати діяльність митних органів на ділянках, де існує найбільший
ризик.

Основними питаннями при впровадженні (законодавчої ) системи управління
ризиками є:

Визначення категорії „ризик”, „аналіз ризиків” та місце цих категорій у
системі організації та здійснення митного контролю.

Визначення об’єктів митного контролю та перелік категорій ризику таких
об’єктів.

Визначення переліку показників ризику, критерії їх визначення та
особливості їх застосування в митних органах.

До останнього часу в чинному законодавстві не існувало нормативного
визначення категорій „ризику”, „аналіз ризиків”. Так з інтенсифікацією
інтеграційного процесу по вступу до Європейського Союзу активізувалася і
робота щодо впровадження системи аналізу і селекції ризиків. Наприклад
відповідно до проекту ЗУ „Про внесення змін до МКУ” поняття „аналіз
митних ризиків” сформульоване як систематичне визначення митними
органами ступеня вірогідності недодержання особами, які переміщують
товари і іранспо-ртні засоби через митний кордон України, вимог
законодавства України з питань митної справи та укладених в
установленому законом порядку міжнародних договорів України, контроль за
додержанням яких покладено на митні органи.

Нормативне визначення поняття „ризик”, „аналіз ризиків” надане у Наказі
ДМСУ № 435 від 27.05.2005р. „Про затвердження Конвенції створення,
упровадження і розвитку системи аналізу та керування ризиками та
положення про систему аналізу й селекцію факторів ризику при визначенні
окремих форм митного контролю.” Це положення визначає порядок
застосування системи аналізу й селекції факторів ризику, які можуть
призвести до порушень законодавства України з питань митної справи при
здійсненні митних процедур. Ризик – імовірність недодержання
законодавства України з питань митної справи. Ризики поділяються на два
типи: виявлений та потенційний. Виявлений ризик – факт, відомий ризик,
коли порушення законодавства України з питань митної справи вже
відбулося і митні органи мають інформацію про даний факт. Потенційний
ризик – ризик, який не виявив себе, але умови для його виникнення
існують. Аналіз ризику – систематичне використання наявної у митних
органах інформації для визначення причин і умов виникнення ризиків та їх
ідентифікації та оцінки можливих наслідків недодержання законодавства
України з питань митної справи. Важливим питанням є об’єкт управління
аналізу ризиками, оскільки виникає питання щодо окреслення меж областей
виникнення ризику та обчислення або визначення показників ризику для
кожного об’єкту.

До таких об’єктів належить: 1) перевізник, експортер та імпортер; 2)
товарні та транспортні документи на партію товару; 3) транспортний
засіб, що здійснює перевезення товару від продавця до покупця; 4) Товар,
є предмет зовнішньоекономічної угоди.

Спрямованість концепції реалізується конкретним переліком функцій, що
повинні визначати напрямки застосування та деталізувати конкретні кроки
щодо управління ризиками. До таких функцій належать:

Контрольна функція, яка покликана спрямовувати зусилля на перевірку
законності та достовірності заявления відомостей відносно товару.

Фіскальна функція, що покликана забезпечити повноту надходжень до
державного бюджету та реалізується шляхом перевірки достовірності
заявлених сум митних платежів, чисельних значень фактурних та митних
вартостей товару, коду товару, країни надходження.

Організуюча функція, яка повинна забезпечити визначення доцільної
кількості рівнів управління, визначити їх повноваження, завдання.

Забезпечувальна функція, що повинна сформувати прозору, спрощену та
прискорену систему контролю руху токарів у зовнішній торгівлі шляхом
впровадження дійових методів та правил роботи системи управління
ризиками.

Важливим питанням застосування аналізу управління ризиками є визначення
їх критеріїв. Необхідно зазначити, що на даний час відсутній нормативний
перелік таких ризиків, критерії ризиків переважно визначаються ДМСУ у
листах ДМСУ від 28.03.05 року Важливим є те, що управління ризиками
здійснюється як для експортованих так і для імпортованих товарів. Для
експортованих товарів – спільний наказ ДМСУ та ДПАУ №512/387 від
12.07.04 року, для імпортованих товарів – наказ ДМСУ №308 від 19.04.05
року. Застосування критеріїв ризику здійснюється в митних органах не
досить ефективно. Так, ДМСУ запроваджено інтегровані цінові показники
товарів, імпортованих в Україну, які перебувають під митним контролем та
заявляються імпортером митному органу відповідно до обраного митного
режиму. Але в той же час досить суттєвою та впливовою складовою у
формуванні (режиму) цінових показників товару є країна походження
товару, інформація стосовно якої не врахована розробниками індикаторів
ризиків.

Література

1 Конституція України.

2. Коментар до Митного кодексу / За ред. П. В Пашка, Киш 2004 р. – 680
с.

З Анализ рисков: модельна перспективу // Таможня № 16 від 26 августа
2005. – С. 5.

Габдулін Р.В.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Розвиток підприємства в Україні є одним з головних напрямків економічної
політики держави. В підтвердження стратегічного значеним підприємництва
для економічного зростання і підвищення добробуту населення стало
запровадження Президентом України додаткового державного органу
виконавчої влади, який забеспечуеє формуваня та реализацію державної
політики у сфері розвитку і підтримки підприємництва.

Розглядаючи процес становлення і розвитку законодавства про центральний
орган державної виконавчої влади з питань розвитку і підтримки
підприємства необхідно, на наш погляд, виділити два основних етапи:

перший охоплює період з моменту заснування цього органу у липні 1997
року і до початку його реформування у 2000 році,

а другий етап розпочався з підписння Президентом України 22 січня 2000
року Указу №89/2000 „Про запровадження єдиної державної регуляторної
політики у сфері підприємництва” і підсумований закріпленням результатів
регуляторної реформи в Указі Президента України “До питання Державного
комітету України з питань реіуляторної політики та підприємництва” від
25 травня 2000 року №721’2000 з послідуючнми змінами від 9 вересня 2000
року№ 1050/2000.

Така періодизація досить умовна, але вона зумовлена об’єктивним
розвитком економічних та політичних процесів в суспільстві, що
направлені до формування в Україні сталих форм ринкових відносин,
запровадження окремого напрямку державної політики – єдиної регуляторної
політики в сфері підприємництва, і в той же час, становленням політичних
інститутів із встановленням чітко визначених меж компетенцій органу з
питань розвитку і державної підтримки підприємництва, визначенням його
ролі, місця в системі органів державної влади та його повноважень.

Законність – явище багатопланове та ємне. Тому поширені численні
визначення, які розкривають той або інший аспект законностідой або інший
її зв’язок із соціальними процесами [1,с.252]. Термін „законність” у
юридичній літературі розглядається багатоаспектно, наприклад, як риса і
властивість права [2,с.269-271], режим суспільного і політичного життя
[3,с.319], принцип державного управління суспільством [4,с.399], як
принцип державної діяльності, як метод державного керівництва
суспільством, як режим взаємовідносин населення і державних органів
[5,с.198 ]. Особливе значення принцип законності має у взаємовідносинах
суб’єктів підприємницької діяльності з органами влади. У цьому випадку
режим законності забеспечує можливість реалізації конституційного права
на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, і міститься в
обов’язку кожного суб’єкта й об’єкта державного регулювання діяти у
встановлених межах. Діючи на цій основі, органи влади здійснюють
державне регулювання підприємницької діяльності виключно у межах своїх
повноважень. Тобто, незважаючи на те, шо у цілому органи державної влади
наділені широкими повноваженнями самостійної правотворчості,
правозастосування і правоохорони, вони самостійні лише в межах,
окреслених правом. Зокрема, на думку А.Пушкіна, роль державного
регулювання, застосування норм публічного права не повина зводитися, як
раніш, до законодавчого обмеження волі суб’єктів господарських
договорів. Державне регулювання повинне бути спрямоване тільки на
упорядкування діяльності суб’єктів підприємництва, припинення процесів
зловживання правами, волями і т.п. а також забеспечення стану дотримання
публічного порядку. На думку В.Мамутова, рівень державного регулювання в
усіх розвинутих країнах є достатньо високим. Державне втручання в
економіку не можна ототожнювати із втручанням у внутрішні справи

Необхідність державного регулювання підприємницької діяльності
неодноразово підкреслювалась у працях учених

Методами державного регулювання економіки (підприємства) є способи
впливу на економічні відносини, що поділяються на прямі
(адміністративні) та непрямі (економічні).

ВДолинська вважає, що державне регулювання економічного життя,
підприємницької діяльності здійснюється за допомогою певних інструментів
(методів) впливу на економічне життя суспільства в цілому і на
підприємницьку діяльність зокрема. До таких інструментів (методів) слід
віднести [6,с.78]:

прийняття певних правових актів, спрямованих на практичну реалізацію
можливостей державного реіулювання за окремими напрямами;

організацію діяльності правових структур (суди, прокуратура та ін ), шо
забезпечують дотримання на практиці всіх положень чинних правових актів;

– використання адміністративних і економічних важелів (інструментв):
податкова система, амортизаційна політика, державне кредитування,
державні субсідії, стандартизація, сертифікація продукції, ліцензування
окремих видів підприємницької діяльності, державне регулювання цін,
порядок реєстрації підприємницьких структур (полегшення процедури
реєстраціїдля певного виду суб’єктів підприємницької діяльності),
оголошення підприємців банкрутами (очищення економічного простору від
неконкурентноспрможних підприємців), штрафи та інші санкції, що
застосовуються як засоби екномічного впливу на юридичних і фізичних осіб
з метою досягнення цілей державного регулювання.

Безсумнівною є необхідність взаємозв’язку, взаємообумовленості приватних
та публічних інтересів при здійсненні підприємницької діяльності.
Держава обє’ктивно зацікавлена в ефективному функціонуванні суб’єктів
підприємницької діяльності, в стійкості темпів економічного зростання, а
також у позитивних (прибуткових та з досягнутим соціальним ефектом)
результатах їх діяльності. Державне регулювання діяльності суб’єктів
підприємництва має бути обгрунтованим та сбалансованим. Співвідношення
публічних та приватних інтересів при державному регулюванні
підприємницької діяльності повино виражатися в такому напрямку, яке
надає можливість суб’єктам підприємницької діяльності ефективно
розвиватися та при цьому забеспечувати необхідні публічні потреби та
інтереси.

Література

1 Кравцова Т М Розвиток законодавства про Держкомігідприємницгво //
Актуальні

проблеми держави та права -2001. – Випуск 10 -С 325-329 2. Кравцова Т М
Правові гарантії законності державного регулювання підприємницької

діяльності/7 Bich Нац. ун-ту внутр справ. -2003. -№ 24. С. 201-205

Правові засади реформування системи Державного регулювання у сфері
шдпрмємшщ-тва в Україні // Часопис Київського університету права – 2003.
– Ні 3. С 34-38.

Добровольская В Державне регулювання підприємницької діяльності поняття
та підстави//Підприємництво, господарство і право -2005 -№6.-С.97-101

Калинчук Д.М.

курсант ДЦУВС (Науковий керівник – Ткаченко НІ.)

НЕДОБРОСОВІСНА КОНКУРЕНЦІЯ: ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТИ

На сучасному етапі розвитку української економіки ніхто не
заперечуватиме, що підвищенню конкурентоспроможності національної
економіки, досягнення високих темпів економічного зростання сприяє
розвиток економічних відносин у господарському житті країни, в основі
якого знаходиться таке багатоаспектне явище як конкуренція. Але не вся
конкуренція між суб’єктами господарювання є добросовісною, є й така, що
негативно впливає на економіку, а саме – недобросовісна конкуренція. її
прояви вимагають державного втручання у конкурентну боротьбу, стимулюють
до розроблення відповідних правових норм. Тому дана тема на сьогоднішній
день є досить актуальною. Окремі наукові праці були присвячені даній
проблематиці (зокрема, І.Дахна, І.Коваля, О.Безуха, І.Головача та
інших), але поза увагою фахівців залишається багато недосліджених
питань. Поняття “недобросовісної конкуренції ” виникло у Франції
всередині 19 ст., а перше тлумачення подається у ст. 10 bis Паризької
конвенції щодо охорони промислової власності від 1883 р., у якій
вказується, що актом недобросовісної конкуренції є будь-який акт
конкуренції, який суперечить чесним звичаям у промисловій та торговій
діяльності.

В Україні правові засади встановлення та розвитку чесних звичаїв ведення
конкуренції при здійсненні підприємницької діяльності визначає Закон
України від 7 червня 1996 р. ” Про захист від недобросовісної
конкуренції”. У Кримінальному кодексі України ( у редакції від 3 квітня
2003 р.) окремі статті стосуються питань врегулювання недобросовісних
дій, а саме: ст.229 -” Незаконне використання товарного знаку”, ст.231
-” Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей,
що становлять комерційну таємницю”, ст.. 232 – ” Розголошення
комерційної таємниці”.

У Законі України ” Про захист від недобросовісної конкуренції ”
недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать
правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності”
, а також дії, зазначені у главах 2-4 : неправомірне використання
ділової репутації підприємця; створення перешкод господарюючим об’єктам
у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції;
неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної
таємниці. Тобто законодавство подає загальне визначення терміна ”
недобросовісна конкуренція”, яке грунтується на суб’єктивізмі думок
відносно площин «чесно – нечесно». Таке тлумачення призводить до того,
що значна кількість недобросовісних дій, які на практиці зустрічаються
досить часто, не може бути припинена на основі застосування даного
Закону.

У господарському житті застосування названого закону стикається з
певними труднощями, це зокрема: зміст окремих правопорушень та їх
регулювання має загальний характер; значною складністю при розгляді заяв
про недобросовісну конкуренцію є забезпечення факту порушення доказами,
оскільки правовідносини стосовно захисту від недобросовісної конкуренції
мають елементи адміністративного, авторського, патентного права, деяких
цивільно – правових відносин , що належать до об’єктів прав
інтелектуальної власності; загальною за змістом є стаття про проведення
порівняльної реклами (у якій передбачаються усі засоби якими українські
рекламісти та піар-менеджери вводять в оману споживачів).

Процес правомірного використання об’єктів інтелектуальної власності в
господарській діяльності створює ділову репутацію господарюючого
суб’єкта, яка крім немайнового особистого характеру, набуває
самостійного економічного змісту та стає виключним правом та економічним
активом суб’єкта господарювання. Для встановлення недобросовісності у
діях конкурента щодо неправомірного використання чужої ділової
репутації, необхідними є наступні умови: наявність репутації, що надбана
в процесі використання інтелектуальних досягнень та має економічну
цінність у конкурентній боротьбі; використання конкурентом таких
інтелектуальних досягнень неправомірним чином на шкоду конкуренту з тим
щоб сприяти зміцненню своїх позицій у конкурентній боротьбі.

Іншими словами, репутація повинна бути відома не лише в комерційних
колах, але й серед споживачів; повинна містити в собі інформацію, з якою
клієнти мали б можливість з’ясувати особливі споживчі якості товарів або
послуг, що підвищує конкурентоспроможність товарів та надає переваги у
конкурентній боротьбі.

Література

Господарський кодекс України: Офіц. вид. – К. – 344с

Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції ” // Відомості
Верховної Ради України.- 1996 . № 36.- Ст.164.

Борисенко З.М. основи конкурентної політики: Підруч. К., 2004 – 704 с.

Горленко С.А. недобросовестная конкуренция с используванием товарных
знаков // Патенты и лицензии. – 1997 – №5. – С.29

Безух О. захист від недобросовісної конкуренції в системі забезпечення
безпеки підприємництва // Підприємництво, господарство і право. – 2004,-
№ 7. – С. 40-43.

Єашкін А.І.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА ЯК ОСНОВНЕ ПІДҐРУНТЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

За оцінками фахівців, існуючі масштаби тіньового сектора вітчизняної
економіки становлять приблизно 45 відсотків внутрішнього ванютного
продукту.

Структурні підрозділи МВС ведуть постійну роботу щодо реалізації вимог
Закону України «Про боротьбу з корупцією», положень концепції боротьби з
корупцією на 1998—2005 роки, затвердженої указом Президента України та
інших нормативних актів, що, регламентують питання протидії цьому
соціаль-но-небезпечному явищу. При цьому враховуючи, що основним
підґрунтям корупції в державі залишається тіньова економіка та
зловживання у цій сфері, основні зусилля органів внутрішніх справ
зосереджено на боротьбі з її кримінальними проявами, зауважив він.
Тільки у 2000 році у сфері економіки виявлено 22,8 тисячі тяжких
злочинів, з яких 18,1 тисячі становлять посадові. До кримінальної
відповідальності за їх вчинення притягнуто понад 5,6 тисячі осіб, з них
2,25 тисячі керівників підприємств, установ і організацій та 540
державних службовців. Міністр також поінформував, що за 5 місяців
поточного року у сфері економічних відносин зареєстровано 13,3 тисячі
тяжких злочинів. До суду направлено майже 5,7 тисячі кримінальних справ
За йою словами, водночас нарощується наступ на хабарництво як одну з
найбільш небезпечних складових кримінальної корупції. В результаті
вжитих у даному напрямку заходів, протягом 2000 року викрито 1443 тяжких
злочини.

На виконання вимог Концепції Указу Президента України «Про додаткові
заходи щодо посилення боротьби з корупцією, іншими протиправними діями в
соціально-економічній сфері та забезпечення економного витрачення
державних коштів» та з метою всебічного наступу на корупцію МВС України
розробило план заходів, спрямованих на боротьбу з корупцією. Згідно з
планом, передбачено проведення правоохоронними та іншими державними
органами спільних організаційно-профілактичних і практичних заходів з
виявлення запобігання та протидії корупційним діянням. На виконання
плану та з метою подальшої активізації боротьби з корупцією силами
галузевих служб і підрозділів МВС України на місцях проведено цільове
профілактичне відпрацювання регіонів під умовною назвою «Корупціонери»,
головна мета якого полягає у запобіганні корупційним проявам одночасно
по всій країні. Результатом цієї роботи стало порушення 410 кримінальних
справ, 43 з яких — за злочинні угруповання з ознаками організованості.

Аналіз стану боротьби з корупцією в державі, підсумки діяльності Служби
безпеки роках свідчать, що незважаючи на здійснені
організаційно-практичні заходи, її масштаби істотно не зменшилися, але
суттєвим позитивним моментом стала більш відкрита та прозора робота
структурних підрозділів МВС завдяки впровадженню концептуальних програм
„Контрабанда -стоп”, „Чисті руки” тощо. Але не дивлячись на це корупція
продовжує створювати загрозу життєво важливим інтересам України.

Однією з головних причин цього є симбіоз тіньової економіки і надмірно
великого управлінського апарату з широкими повноваженнями, розпорядження
дозвільного характеру. На сьогодні понад 250 тисяч службовців
уповноважені на виконання функцій держави. Уявіть собі, що майже 100
органів має право перевірки окремих аспектів підприємницької діяльності.
Тобто корупція як явище є похідне від тіньової економіки, вони
нерозривно пов’язані між собою, а її прибутки у вигляді винагород та
послуг, за оцінками експертів, становлять більш як три мільярди гривень
за рік.

Пермінова А.О.

курсант Академії митної служби України (науковий керівник – Мазур A.B.)

РОЛЬ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ У ФОРМУВАННІ МИТНОЇ ПОЛІТИКИ ЯК СКЛАДОВОЇ
ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ

Економічний розвиток характеризується зростанням обсягів міжнародної
торгівлі, подальшим розвитком світового поділу праці, поглибленням
економічної взаємозалежності держав, що обумовлюється швидким зростанням
виробничих сил та науково-технічним прогресом. Як наслідок,
пріоритетними напрямами розвитку міжнародних відносин є поступова
мінімізація торгівельних бар’єрів, вільне переміщення товарів, послуг,
робочої сили та капіталів.

Розвиток української економіки на сучасному етапі передбачає її
інтеграцію у світову спільноту. Але цей процес має бути поступовим,
відбуватися з урахуванням особливостей геополітичного та геоекономічного
положення країни (географічне розташуваня, залежність від імпорту
енергоносіїв, структура внутрішніх і зовнішніх економічних відносин
тощо). Отже, важливим фактором формування дієвих механізмів розвитку та
стабілізації економічних процесів, є відносно стабільна, організована та
цілеспрямована державна політика, спрямована на впорядкування суспільних
та владних відносин. Визначаючи напрямки та засади
суспільного-економічного розвитку, держава формує відповідну
політико-правову базу, мобілізує необхідні ресурси.

Митна політика являє собою невід’ємну складову державної політики, що
має багатоцільовий характер, слугує задоволенню різноманітних інтересів
та потреб як держави, так і певних соціальних спільнот, громадян. Митна
політика спрямована на забезпечення та реалізацію зовнішньоекономічних
завдань та інтересів держави. Поміркована та стабільна митна політика
повинна створити умови для виходу національної економіки з кризи та її
зміцнення, сприяти розвитку експортного потенціалу вітчизняної
продукції, прискорювати та поглиблювати інтеграцію у європейську та
світову економічну систему та активізувати участь в міжнародних
економічних і фінансових організаціях.

Отже, місце і роль митної політики в системі загальнодержавної політики
визначається багатьма факторами. Виступаючи складовою внутрішньої та
зовнішньої державної політики, митна політика формуєіься та
запроваджується з урахуванням об’єктивного аналізу внутрішньоекономічних
та зовнішньоекономічних факторів. Крім того, митна політика має
суб’єктивний характер, бо її принципи, мета, функції визначаються
умовами розвитку конкретної держави в певний історичний період її
існування, станом світової політичної та економічної ситуації. Впливають
на неї провладні політичні сили, державні, громадські та бізнесові
інституції тощо.

Формулюючи пріоритетні напрями розвитку митної політики, слід виокремити
стратегічні та тактичні цілі. До перших слід віднести: забезпечення
неухильного додержання прав і законних інтересів господарюючих суб’єктів
та громадян, держави. До тактичних – модернізація митних органів
України; забезпечення прозорості діяльності митної служби; прийнятті
управлінських рі-тлень; інформованносгі населення з питань митного
регулювання; протидія митним правопорушенням (у внутрішньополітичній
сфері); проведення активної міжнародної політики з метою створення
сприятливих умов для економічного розвитку; забезпечення повноправної
участі України в діяльності міжнародних організацій; поглиблення
транскордонного співробітництва тощо.

Розглядаючи митну політику України, необхідно звернути увагу на
діалектику держави та суб’єктів господарювання. Ця взаємодія має важливе
значення, враховуючи, що саме сукупність дій суб’єктів політики є
політичним процесом, спрямованим на досягнення ефективної митної
політики. Становлення ринкової, багатоукладної економіки в Україні
супроводжується формуванням відповідної ринкової суспільної психології,
що обумовлює виникнення соціальної нерівності, пріоритету приватних
інтересів над державними, необхідності участі суб’єктів господарювання у
формуванні та реалізації державної політики у митній сфері. Відбувається
кардинальна перебудова всієї” системи політичної влади, реорганізація
політичних інститутів, мінімізація централізованого одностороннього
впливу Державної митної служби на суб’єктів митних відносин тощо.

Взаємодія ДМСУ та суб’єктів господарювання на сучасному етапі
проявляється у проведенні спільних зустрічей підприємців та
представників влади з актуальних питань ЗЕД. Внаслідок такої роботи
підписуються Протоколи про співпрацю між ДМСУ та учасниками
імпорту/експорту. Так, одним з перших був підписаний Протокол з
імпортерами рибопродуктів, що набрав чинності з 7 листопада 2005 року.
Аналогічні документи були підписані з імпортерами м’яса, м’ясапродуктів
та свійських тварин. Ними закріплено взаємні права та обов’язки сторін,
зокрема, щодо забезпечення митними органами максимального сприяння при
здійсненні митного контролю та митного оформлення для підприємств, які
виконують відповідні вимоги.

Цьогоріч було підписано також два Протоколи про співпрацю у боротьби з
корупцією: з Радою з питань зовнішньоекономічної діяльності при КМУ та
із Всеукраїнською асоціацією автомобільних імпортерівта дилерів. Цими
документами встановлюється порядок взаємодії ДМСУ та підприємств у
боротьбі з проявами корупції та службових зловживань з боку працівників
митних органів.

Так, за цими протоколами суб’єкти ЗЕД беруть на себе зобов’язання
надавати ДМСУ неупереджену та об’єктивну інформацію про випадки
зловживань службовим становищем працівників митних органів під час
митного контролю та митного оформлення, випадки створення митниками
штучних перепон, прояви здирнишва та корупції з їхнього боку, а також
повинні надавати митникам усю відому інформацію про підготовку до
незаконних переміщень товарів.

Важливим кроком у співпраці ДМСУ та суб’єктів господарювання і громадян
є створення єдиної інформаційної служби по всій території України з
наданням можливості отримувати як безоплатні, так платні інформаційні
послуги з питань оподаткування та митного оформлення з використання
єдиної центральної бази даних (відповідно до проекту стратегічного
розвитку Мінфіну України на 2004-2007 роки). Тим самим проектом також
передбачено створення єдиної електронної рубрифікованої системи
нормативних документів з податкового, митного, фінеансового
законодавтсва з надання можливості її використання інспекторами
продаткової та митноїь служб, фінансової міліції, та суб’єктами
господарювання (аналог комп’ютерної правової системи “Ліга” з включенням
у базу даних наказів, листів та інших документів, які не реєструються
МінЮстом України).

Факт створення Громадської Ради при ДМСУ наочно демонструє підвищення
ролі асоціативних підриємств та максимальне прибиження суб’єктів
господарювання до безпосереднього впливу на формування й вироблення
концептуальних положень митної політики держави.

Таким чином, митна політика являє собою багатопланове поняття, виступає
частиною внутрішньої та зовнішньої політики держави, спрямована на
реалізацію і захист інтересів держави. Митна політика служить реалізації
зовнішньоекономічних завдань та інтересів держави та регулює реалізацію
митних інтересів громадян, прав підприємств, господарських об’єднань і
підприємців. Суб’єктами формування митної політики виступають держава, в
особі уповноважених державних органів, суб’єкти господарювання та
громадяни, при цьому таке формування має забезпечувати національний
характер митної політики (захист економічних інтересів держави та
суб’єктів ЗЕД, вирішення завдань структурної перебудови економіки,
захист прав та інтересів громадян), раціональне використання заходів
тарифного та нетарифного регулювання ЗЕД, активізацію інтеграційних
процесів у світове співтовариство.

Продумана і збалансована митна політика покликана захистити національну
економіку від негативного впливу світової кон’юктури, створює умови для
її розвитку й активно сприяє інтегруванню до світової економіки.

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

роль суб’єктів господарюання у формуванні митної політики набуває
актуальності та стає вирішальною на сучасному етапі розвитку України, як
справді демократичної держави;

при визначенні пріоритетів державної політики у митній сфері необхідно
враховувати рівень правової свідомості та культури населення,
особливості національного самоусвідомлення громадян;

ефективність політичного процесу, обрання режиму для його функціонування
має відбуватися за схемою поміркованності, логічної обгрунтованості га
стабільності;

4) визначення стратегії та тактичних цілей митної політики має грунту-

ватися з врахуванням інтересів суб’єктів господарювання та громадян,
шляхом забезпечення функціонування недержавних інституцій (громадських
органів), що будуть безпосередньо взаємодіяти з митними органами;

5) особливості реалізації митної політики повинні визначатися умовами та
спеціфікою відтворення соціальних спільностей та індивідів.

Наприкінець зауважимо, що митна політика України як відносно стабільне
та цілеспрямоване явище, виступаючи відображенням інтересів як владних
суб’єктів, має бути спрямованою на ефективне забезпечення законних
інтересів суб’єктів господарювання у митних відносинах.

Література

Митний кодекс України: Офщ. вид – К.: Виддім”1н Юре”,2002.-404с.

Вовченко О. Назустріч пщпри?Мцям//Митниця.-№4. -2005.

Кормич Б.А. Державно-правовий механізм митної політики.
Монографія.-Одеса: Астропрінт,2000- 234с.

Пашко П.В. Інститущйний механізм реалізації митної політики/УФінанси
України.-№11.-2004

Приймаченко Д.В. Деякі питання розмежування повноважень суб’єктів
формування митної полпики//Митна справа – №4.-2005.

Стрельникова H.H.

доцент Луганского государственного университета внутренних дел

ФОРМИРОВАНИЕ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ИННОВАЦИОННОЙ МОДЕЛИ УСКОРЕННОГО РАЗВИТИЯ
СТРАНЫ КАК ФАКТОР УКРЕПЛЕНИЯ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ УКРАИНЫ

Период экономико-политических реформ, связанных с построением в Украине
рыночной системы, породил множество серьезных негативных последствий,
составляющих угрозу экономической безопасности страны.

Украиной фактически была утеряна почти половина всего промышленного и
сельскохозяйственного потенциала, резко сократилась инвестиционная и
инновационная деятельность, почти вдвое уменьшился валовой внутренний
продукт, снизилась добыча топливно-энергетических ресурсов, существенно
уменьшился выпуск наукоемкой и высокотехнологичной продукции. За счет
непропорционального сокращения выпуска средств производства усилилась
структурная разбалансированность украинской экономики. В стране
сформировалась экспортно-сырьевая модель экономического развития,
создающая реальную угрозу превращения Украины в сырьевой придаток
развитых стран.

На сегодняшний день Украина, имея достаточно высокую долю экспорта в
структуре ВВП, продает на внешних рынках главным образом сырье и
полуфабрикаты. Что же касается товаров производственно-технического
назначения, экспортируемых Украиной на мировые рынки, то они
характеризуются низкой степенью переработки и незначительной добавленной
стоимостью. Осуществляя их экспорт, Украина опустошает свои запасы
природньгх ресурсов, получая при этом совершенно незначительные
средства, не оказывающие реального влияния на экономический потенциал
государства и благосостояние его граждан.

Данная проблема особенно актуализируется в связи с предстоящей
перспективой усиления интеграционных процессов, связанных со вступлением
Украины в мировое экономическое сообщество.

Следующим важнейшим фактором, составляющим угрозу для экономической
безопасности Украины, является нарушение социально-политической
стабильности общества, вызванной резким ухудшением материального
положения основной массы населения, чрезмерной дифференциацией доходов,
обострением безработицы, а также ростом коррупции и криминализации
экономики.

Несмотря на то, что начиная с 2000 года в стране был достигнут
определенный экономический росг, доля заработной штаты в структуре
национального дохода возросла очень незначительно. В настоящее время она
составляет лишь около 40 % национального дохода страны, тогда как в США
доля заработной штаты в национальном доходе превышает 70%. Что же
касается соотношения заработной платы и производительности труда, то в
Украине оно в 5 раз ниже мирового уровня [1, с. 86].

Низкий уровень доходов населения резко ограничивает потребительский
спрос как один из основных факторов совокупного спроса. Это является
одной из основных причин, ограничивающих возможности макроэкономического
роста в Украине. При этом вполне очевидно, что именно чрезвычайно низкая
покупательная способность граждан Украины, вызванная тотальным
обнищанием большей части населения страны, создает эффект товарного
достатка в стране.

Проведенные исследования позволяют сделать вывод о том, что основными
препятствиями социально-экономического развития в Украине на сегодняшний
день являются недостаточное институционально-правовое обеспечение
рыночных реформ, отсутствие четкой стратегии экономического развития и
преимущественно экстенсивный характер экономического роста, давление на
предпринимательский сектор, слабое развитие финансовой системы, низкая
эффективность ценовых механизмов, региональные диспропорции, а также
высокий уровень тенизации экономики и коррупции.

Исходя из этого, решение проблемы обеспечения национальной безопасности
в Украине должно базироваться на формировании комплексной
социально-экономической модели институционального и ресурсного
обеспечения ускоренного и конкурентоспособного развития национального
комплекса страны на инновационной основе.

При этом государство должно предусмотреть комплекс экономических,
административных и правовых мер, задействовать ценовые,
кредитно-финансовые и инвестиционные механизмы оживления производства с
целью повышения темпов роста валового внутреннего продукта и
национального дохода страны, внедрения научно-технических инноваций,
способствующих увеличению объемов производства и качества товаров и
услуг, преодолению структурного кризиса в экономике, осуществлению
радикальных мер по снижению монополизации украинского рынка и теневой
экономики, а также коренной перестройки социальной сферы.

Новая модель экономической политики государства должна иметь выраженную
инновационную направленность на преодоление технологического отставания.
В ней должны быть предусмотрены, прежде всего, радикальные меры по
структурной перестройке промышленного производства на основе
значительного повышения удельного веса высокотехнологичных
перерабатывающих и фондообразующих отраслей, а также приоритетного
развития информационно-коммуникационных технологий, без которых в
современных условиях невозможно достижение прогресса и высоких темпов
экономического роста. Большое значение при этом должно быть отведено
укреплению и поддержке базовых сфер национальной украинской экономики,
накопивших мощный научно-технический и технологический потенциал.

С этой целью при вступлении Украины в ВТО государству необходимо принять
меры, необходимые для адаптации национальной экономики с мировым
экономичесиким сообществом. В частности, следует разработать четкую
промышленную политику с обеспечением отраслей мировой специализации
своей экономики и, исходя из нее, установить такую систему тарифного
регулирования экспорта и импорта товаров и услуг, которая способствовала
бы уменьшению вывоза сырья и полусырья из Украины и увеличению экспорта
высокотехнологичной продукции.

Необходимо также наладить действенный государственный контроль над
нелегальным импортом продукции. Его современные масштабы делают
невозможным восстановление работы отраслей, вьшускающих
непродовольственные товары, и резко ограничивают возможности
использование производственных мощностей в отечественной легкой
промышленности. Важную роль в обеспечении экономического роста должно
сыграть формирование рациональной инвестиционной, структурной,
денежно-кредитной, финансовой и особенно налоговой политики.

В концептуальную основу идеологии финансовой политики в Украине должно
быть положено усиление акцентов на приоритетность реализации интересов
субъектов хозяйственной деятельности.

В сфере социальных преобразований макроэкономическая модель должна
предусматривать осуществление мер по увеличению платежеспособного спроса
путем повышения реальной заработной платы и социальных выплат населению
наряду с укреплением гривни и регулированием уровня инфляции, повышению
занятости и созданию новых рабочих мест, увеличению размера пенсий в
ходе реализации пенсионной реформы, развитию жилищного

строительства и системы здравоохранения.

Формирование комплексной социально-ориентированной модели ускоренного
инвестиционного развития страны позволит создать благоприятные
предпосылки для развития внутреннего рынка страны и оптимизации его
структуры в пользу высокотехнологической конечной продукции, а также
достичь оптимального сочетания усиления инновационных тенденций в
развитии экономики Украины и увеличения платежеспособного спроса
населения. Это окажет благоприятные условия для обеспечения
экономической независимости страны, достижения социальной стабильности в
обществе, и необратимости рыночных реформ.

Литература

1. Зянько В. Глобализация и инновационный процесс, их взаимодействие //
Экономика Украины. – 2006, №2, с.84-89.

2 Попова В., Попов В. Реалии и перспективы экономического роста в
Украине // Экономика Украины. – 2005, №6, с. 23-30.

3. Чаюн Т Умови розвитку внутрішнього ринку України в контексті вступу
до СОТ // Вісник КНТЕУ, № 6, 2004, с. 59

Шмалій В.В., Яланський O.A.

курсанти ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

РЕАЛІЗАЦІЇ ШЛЯХІВ І ЗАСОБІВ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ ТА РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ
ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

Сьогодні проблема реструктуризації оборонно-промислового комплексу є
однією з головних у трансформації економіки країн на ринкових засадах.
Значущість і актуальність цієї проблеми зумовлена нагальними потребами,
пов’язаними з подоланням руйнівних процесів, які відбуваються в
оборонній промисловості; збереженням і розвитком науково-технічного та
технологічного потенціалів; підвищенням соціально-економічної
ефективності оборонного виробництва на основі нової державної
промислової політики. Структурно-організаційна недосконалість
оборонно-промислового комплексу є першопричиною витратного характеру
оборонних виробництв, високого рівня заборгованості, незавантаженості
багатьох підприємств і організацій, низької якості продукції, що
виробляється, тощо.

Руйнування оборонної промисловості як важливого елемента стратегії
національної безпеки призведе до різкого обмеження можливостей підтримки
Збройних Сил України в боєздатному стані, до втрати одного з основних
каталізаторів розробки нових технологій, фундаментальних наробок, до
значного обмеження можливостей інтеграції в міжнародні оборонні,
економічні та політичні структури. Все це разом зі зміною
соціально-політичної, економічної та воєнно-географічної ситуації
обумовлює необхідність реформування діяльності оборонно-промислового
комплексу, що, в свою чергу, вимагає розробки відповідної концепції та
програми реструктуризації, виходячи з потреб національної безпеки і
оборони та можливостей нашої держави [1, с. 13].

Передумовою успішної реструктуризації оборонно-промислового комплексу
(ОПК) є її формування в межах державної оборонної промислової політики,
що поєднується з загальною державною політикою економічних реформувань і
перетворень. Як складова державної промислової політики, політика
реструктуризації та розвитку ОПК України має цілу низку характерних рис
і особливостей, пов’язаних з: необхідністю задоволення потреб
національної безпеки та оборони країни в розробці, виробництві та
постачанні озброєння і військової техніки; високим науково-технічним і
технологічним потенціалом, наявністю високотехнологічних виробництв,
спроможних випускати продукцію, що є конкурентоспроможною на світовому
ринку озброєння та користується попитом, здатністю проведення наукових
розробок, які відповідають світовому рівню; значним скороченням обсягів
державного оборонного замовлення, високим рівнем коопераційних зв’язків
з країнами СНД і насамперед з Російською Федерацією [2. с.173],
відсутністю в багатьох випадках замкнутих циклів виробництва озброєння
та військової техніки, значною втратою науково-технічного й
технологічного потенціалу оборонної промисловості внаслідок проведення
роздержавлення власності оборонних підприємств та організацій
(акціонування і приватизації’), конверсією надлишкових оборонних
виробництв, різким скороченням експортно-імпортних постачань;
необхідністю державного контролю за виробництвом та реалізацією
військової продукції, її якістю, безпекою виробництва, режимом і
забезпеченням збереження державної таємниці.

Всі ці особливості мають бути враховані при формуванні державної
політики реструктуризації оборонно-промислового комплексу. Крім цього,
треба зважати також на ті глибокі структурні зміни, що відбулися в
економіці внаслідок введення в дію ринкових механізмів управління в
умовах широкої приватизації підприємств і організацій та переорієнтації
їхньої діяльності на реальні потреби ринку.

Основна суть системних досліджень проблеми реструктуризації та розвитку
оборонно-промислового комплексу і запропонованої для їх реалізації
методології полягає в ефективній адаптації ОПК як системи до зовнішніх і
внутрішніх чинників, які впливають на процеси реструктуризації оборонної
промисловості [3. с. 234-238].

В умовах невизначеності при формуванні Державної програми
реструктуризації оборонної промисловості особливе значення має
надаватись системному аналізу зовнішніх і внутрішніх факторів, які
значною мірою відображають існуючі проблеми сьогодення, зокрема
геополітичний, соціатьно-економічний стан у країні, потреби національної
оборони і безпеки в озбро-

єннях і військовій техніці, можливості і перспективи розвитку
оборонно-промислового комплексу, проблеми управління його діяльністю,
проблеми експортно-імпортних постачань тощо. Комплексний аналіз цих
чинників засвідчує, що основна мета діяльності оборонно-промислового
комплексу полягає в ефективному вирішенні завдань, пов’язаних з
забезпеченням боєздатності Збройних Сил України та інших державних
воєнізованих структур в інтересах національної безпеки і оборони
держави.

Безумовно, це зробить результати досліджень більш достовірними,
підвищить якість прийнятих рішень при визначенні стратегії і програми
реструктуризації оборонних підприємств і організацій. Досягнення цієї
мети має проводитись ефективними економічними засобами.

Література

4. Саніахметова Н. О Підприємницьке право. – Київ. „А.С.К.”, 2001.

Жук Л. А., Жук І Л., Неживець О М. Господарське право. – Київ. „Кондор”,
2003.

Щербина В С Господарське право – Київ: „Юрінком Інтер”, 2005

7. Предігринимательское право в вопросах и ответах: Учебное пособие //
Под ред. Н. А. Саниахметовой. – X.: „Одиссей”, 2001.

Лютіков П.С.

студент Запорізького національного університету (науковий керівник –
д.ю.н. Коломоєць Т. О.)

ЗАХОДИ ПРОТИДІЇ НЕЗАКОННОМУ ВІДШКОДУВАННЮ ПДВ В УКРАЇНІ: ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ
ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Особливе місце в системі оподаткування України, безперечно, належить
податку на додану вартість. Протягом усієї історії використання цього
податку в Україні, виникало і продовжує виникати багато питань,
пов’язаних з механізмами справляння податку, сплати та його
адміністрування.

Податок на додану вартість – це частина новоствореної вартості на
кожному етапі виробництва продукції (виконання робіт, надання послуг),
що надходить до бюджету після їх реалізації. Інакше кажучи, ПДВ – це
непрямий податок, який стягусться до бюджету у вигляді надбавки до ціни
товару, що сплачується споживачами.

Саме поняття „податок на додану вартість” вперше було сформульоване в
1954 році французьким економістом Морісом Лоре. С 1958 року цей
обов’язковий платіж увійшов у податкову систему Франції, а потім
поступово став використовуватися й іншими країнами Свропи [1, с. 9-10].

ПДВ на даний момент широко застосовується в більш ніж 50 країнах світу в
тій чи іншій формі та з характерними особливостями фіскатьної політики
кожної окремо взятої держави. Сьогодні ПДВ без сумніву с основним
непрямим податком в ЄС – всі держави-члени в обов’язковому порядку ввели
його в дію. Крім того наявність ПДВ є обов’язковою умовою вступу в ЄС
нових членів [1, с. 9].

Не дивлячись на існуючи позитивні риси ПДВ, історія використання цього
податку виявила і його істотні недоліки.

З огляду на тематику роботи, нас з вами, перш за все, буде цікавити така
негативна риса податку на додану вартість як його криміналізованість та
ко-румпованість.

На сьогоднішній момент проблема удосконалення механізму адміністрування
ПДВ є одним з прерогативних завдань Державної податкової адміністрації,
що стоять перед нею на сучасному етапі її модернізації.

Ще у 2004 році Голова ДПА Ф. Ярошенко підписав наказ про впровадження
пілотного проекту з питань вдосконалення механізму справляння податку на
додану вартість. Проект мав реалізовуватися за трьома напрямами.

Перший передбачав визначення критерію сумлінних платників податків та
платників з помірним і високим ступенем ризику.

Друге спрямування пілотного проекту полягало у взаємодії органів
державної податкової служби з митними органами з питань контролю за
експортно-імпортними операціями.

Третім напрямком пілотного проекту було електронне відшкодування ПДВ [2,
с. 154].

Зупинимося більш детально на ідеї електронного відшкодування податку на
додану вартість. Електронне відшкодування вже досить значний період
використовується провідними європейськими державами. Основними цілями
запровадження такої системи відшкодування є: підвищення ефективності
процесу відшкодування платникам податків сум ПДВ; підвищення рівня
оперативності при автоматичному вирішенні питань по відшкодуванню
платникам податків заявлених сум ПДВ; зведення до мінімуму елементів
криміналі-зації сплати ПДВ; розширення кількості джерел та обсягів
інформації, що береться до уваги податковими органами в процесі
прийняття рішень по відшкодуванню платникам податків заявлених сум ПДВ.

За цією системою електронного відшкодування платник ПДВ подає електронні
копії податкових накладних, книг продажу та книг придбання до
відповідного податкового органу для проведення доперевірочного
(кабінетного) аудиту по електроннній базі ПДВ фахівцями органу.
Наступним етапом податкова інспекція перевіряє за своєю єдиною
електронною базою отримані нею документи, достовірність наявної в них
інформації, і за результатами перевірки вирішує питання про законність
бюджетного відшкодування.

Варто зазначити, що даний проект мав практичне застосування на певних
підприємствах металургійної галузі. 1 здебільшого така система довела
свої переваги, хоча у процесі її використання було виявлено і ряд її
недоліків. Але на сьогодні, нажаль, розвиток цієї концепції не знаходить
активного свого продовження та запровадження.

Причини такого гальмування, на нашу думку, слід шукати в недостатньо
сформованому в нашій країні менталітету добропорядного платника
податків, відсутності належної законодавчої бази, відсутності
відповідних сприятливих умов для платника, шо має забезпечувати держава
тощо. Подолання цих негаї ивних проявів на даний момент і є основними
глибинними завданнями діяльності всісї системи податкових органів.

Окрім правоохоронної та контролюючої діяльності органів ДПА у цій сфері
існують й інші способи вирішення існуючих проблем, шо мають більш
глибинний та сисгемний характер. Вони, перш за все, стосуються
трансформації та удосконалення податкової системи в цілому, та
механізмів адміністрування ПДВ зокрема, що знаходить свій прояв у
площині реформування законодавства.

Прихильники поміркованого підходу до реформування системи оподаткування
вважають, що роль ПДВ в податковій системі України важко переоцінити.
Широка база оподаткування цього непрямого податку є цінною для
фіскальної функції податків, відсоток коштів, що надходять до державного
бюджету за рахунок податку на додану вартість є надзвичайно великим і
відмова від нього була б цілковитою помилкою. Крім того, відмова від ПДВ
не буде відповідати євроінтеграційним намаганням нашої держави.

Зокрема, прихильниками цієї концепції пропонується перетворення ПДВ в
податок односторонньої дії, що не потребує відшкодування взагалі. Такий
підхід має переваги як над „екстремістськими” закликами взагалі
відмовитись від ПДВ, так і над повільним косметичним вдосконаленням
чинного ПДВ. [3]. Односторонній порядок дозволить випрямити ці
перекручення. Пропонується щоб вся сума сплаченого податку в розмірі 20
% в той же день надходила до бюджету у повному обсязі одразу після
інкасації. Механізм справляння ПДВ стане набагато простішим,
раціональним і зрозумілим [3].

Щодо питання „псевдоекспортних” операцій, то тут пропонуеіься,
наприклад, відносити суми, вигранені експортером на придбання товарів,
робіт, послуг в рахунок валових витрат і не відносити їх до податкового
кредиту. Пропонується також ліквідувати усі пільги, що передбачені
законом.

Але найбільш популярна новація – істотне зменшення ставки податку.
Погоджуючись з точкою зору більшості науковців та працівників
податкової, вважаємо, що це суттєво не вплине на існуючий стан речей.
Адже за таким підходом зберігається вкрай важкий порядок адміністрування
податку і, що найважливіше – принципово не вирішується питання з
незаконним відшкодуванням ПДВ.

Саме тому, численна кількість експертів та фахівців наполягає на
радикальних пропозиціях по відміні ПДВ взагалі. Прихильники цієї точки
зору стверджують, що відмова від податку вирішить наявні проблеми і
зніме питання зловживання при відшкодуванні ПДВ. Адже, важко встановити,
чи поповнює бюджет ПДВ чи його обкрадає. Лише за незалежними
підрахунками експертів, щороку, приблизно 30 – 40 % ПДВ розкрадається.

Підбиваючи підсумок, підкреслимо, що існуюча проблема вимагає
найс-корішого її вирішення. Особисто ми вважаємо, що ПДВ є надто
корумпова-

Ним та кримінальним податком, його існування зумовлене виключно
особистими інтересами окремих фінансово-промислових груп та їх
представників. Скасування цього податку стане найбільш прийнятним
виходом з цієї жахливої ситуації. Як альтернатива пропонується
запровадження податку з обороту, що використовувався багатьма державами
з метою виводу економіки з кризи та тіні.

Літераіура

Рудяк Ю Коментарі до Закону України „Про податок на додану вартість’ – X
Фактор, 2005 -С 9

Пілотний проект з ПДВ // Фінанси України – 2004 – № 9

Всесвітня мережа Інтернет – www kxama org ua

Поштарук M.B.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Панкін С.С.)

БЕЗПЕКА БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

В Україні початок банківської діяльності було покладено в середині 18
ст. Вона розвивалась разом із становленням банківської системи Росії. У
ті часи торгівля велась за готівку, а промисловість розвивалась,
головним чином за рахунок держави. В Україні розповсюдження комерційного
кредиту запізнювалась порівняно із Західною Європою. У 1754 оці були
засновані дворянські банки у Петербурзі та Москві. На кошти
громадськості та пожертви приватних осіб створювалися міські банки.
Стрімкий розвиток економіки і нагромадження капіталів в Україні
наприкінці 19 ст. забезпечили умови розвитку банківської системи Росії в
цілому, в Україні зокрема.

Серйозними змінами у правовому становищі банків відбулись у результаті
кредитної реформи 1930-1932рр. Були ліквідовані банки, засновані на
недержавній формі власності. Виникла система державних банків, яку
очолив Держбанк СРСР. Він став єдиним розрахунковим центром і виступив
органом державного управління. Формування нової банківської системи
України почались із побудови незалежної суверенної держави і прийняття
Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990р.); ЗУ „Про
економічну самостійність України „ 3 серпня 1990 року, в яких було
визначено, що Україна на своїй території самостійно організує банківську
справу і грошовий обіг та створює банківську систему. Діюча в країні
банківська система виникла на основі прийнятого Верховною Радою України
20 березня 1991року ЗУ „ Про банки і банківську діяльність .„ Відповідно
до цього закону сучасна банківська система України представлена двома
рівнями банків. На першому рівні виступає Національний банк України з
відповідною мережою своїх установ; на другому рівні – комерційні банки
різних рівнів видів і форм власності, спеціалізації і сфери діяльності
Банківський нагляд: теорія та практика

Дуже важко заперечити той факт, що гроші – це „ кров економіки .. саме
вони дають можливість забезпечити функціонування товарообігу, розвиток
економіки, найбільш оптимально задовольнити матеріальні потреби людини.
Для того щоб гроші ефективно виконували свої функції, потрібен механізм,
який був би здатен забезпечити грошовий обіг, і таким механізмом є
банківська система. У більшості країн функція регулювання банківської
діяльності покладена на центральний банк. Але наглядові функції крім
центрального банку можуть виконувати спеціально уповноважені органи, що
створюються при міністерствах фінансів або незалежні установи, підзвітні
парламенту.

Насамперед, з’ясуємо для чого потрібне банківське регулювання та нагляд
? По-перше банк є найбільш масштабним зберігачем коштів і заощаджень.
Основна частина цих заощаджень має форму короткострокових
висококваліфікованих депозитів, хоча банки займаються і довго
терміновими заощадженнями наприклад пенсійними.

Втрата відповідних коштів через банкрутство чи внутрішньо банківський
злочин мала б катастрофічні наслідки. Крім того багатьох тих, хто бажає
зберегти свої заощадження, бракує досвіду у фінансових питаннях та
інформації для оцінки надійності банку. Для цього відповідні державні
відомства беруть на себе повноваження зі збору інформації, необхідної
для оцінки фінансового становища банкових депозитів, а також періодичний
контроль за політикою і практикою банків. По-друге, за банками
наглядають через те, що вони здатні створювати гроші шляхом надання
кредитів або через власну інвестиційну діяльність за рахунок
безперешкодно використовуваних депозитів.

Сьогодні в Україні не можна не бачити глибоких проблем у розвитку та
функціонуванні банківської системи. Робота українських банків у продовж
останнього десятиріччя здійснювалась за таких несприятливих умов, як
незадовільний стан економіки загалом, занепад промислового виробництва,
розвинені інфляційні процеси, неадекватно велике оподаткування. Ці
чинники призвели до того, що головною стратегією українських банків
стаза не стратегія розвитку, а стратегія виживання.

Склалася ситуація, за якої банки неспроможні виконувати належні їм
функції фінансових посередників у зв’язку з неповерненням позичальниками
отриманих у банках кредитів та несплата відсотків за ними. Однією з
основних причин цих негативних явищ у вітчизняній економіці є
недосконалість законодавчої бази, що регулює банківську діяльність та
інші актуальні проблеми банківського нагляду.

Банки та фінансова безпека.

Діяльність банківського сектора України регулюється численними законами,
нормативними актами, вказівками і наказами Національного банку України.
Це Закон України „Про банки і банківську діяльність” „Про Національний
банк України”,., Про заставу “‘ та багато іншою. Натомість лише деякі з
них зазначають принципову можливість банків як фінансових установ для
того, аби держава відчувала себе захищеною

За загальним правилом під фінансовою безпекою слід розуміти стан
фінансової, грошово-кредитною, валютної, банківської, бюджетної,
податкової системи який характеризується збалансованістю, стійкістю до
внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, здатністю забезпечити
ефективне функціонування національно-економічної системи та економічне
згортання. Зрозуміло, що стан фінансової системи здебільшого залежить
від гармонійного взаємозв’язку та розвитку всіх її складових. На
сьогодні фінансова система України ще не набула рис притаманних ринкової
економіці, і знаходиться в стадії формування. Відомо, що стабілізація
економічної системи держава вимагає розробки та реалізації комплексної
програми оздоровлення державних фінансів. Наприклад: важливим
інструментом державного регулювання соціально-економічних процесі є
державний бюджет України, що є єдиним документом, який може забезпечити
єдність, ринкового економічного простору, фінансової грошово-кредитної,
валютної, банківської та податкової системи.

Таким чином на сьогодні розвиток банківської системи країни пов’язані з
серйозними труднощами, що уповільнюють її функціонування і впливають на
формування повноцінних ринкових засад.

Література

1 Конституція України -К . ЮРИНКОМ, 1996. 2. Костенко О А „Банківське
право”‘.

Право України № 10/2005 с. 11

Юридична газета № 10/2001 с 54-58

Єрмашкевич К.Ю.

студентка Національної металургійної академії України (науковий керівник
– Перова O.A.)

СПЕЦИФІКА ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Поняття “тіньова економіка” обмежується виключно тими видами економічної
діяльності та відповідними відносинами, які за своїм змістом є або
протиправними, або суспільно небезпечними.

Дослідження параметрів і закономірностей розгортання тіньової економіки
як феномену соціально-економічного розвитку України на шляху
трансформації до країни з ринковими відносинами являє собою складну
проблему, адже суб’єкти підприємництва не звітуються перед офіційними
державними органами щодо тіньових процесів власної діяльності.

Оцінка тіньової економіки становить не лише науковий, але й практичний
інтерес як на макро-, так і на мікрорівнях. Справа полягає не лише у
визначенні потенційних податкових надходжень, але й у виявленні ступеню
впливу тіньового сектору економіки на різноманітні сфери державного
управління.

Аналіз тіньової економіки України, її якісних особливостей, багато в
чому успадкованих від системи директивно-планових відносин, не може бути
достатньо повним без узагальнення історичного досвіду. Цей аналіз,
передусім повинен базуватися на вивченні ретроспективи розвитку процесів
“тіні-зацїГ, що відбувалися в економіці колишнього СРСР. Масштабна
“тінізація” економіки та вихід на арену економічного криміналілету в
СРСР припадає на середину 60-х – початок 70-х років, а вже наприкінці
80-х – тіньовий оборот її господарсько-комерційної діяльності за
експертними оцінками перевищував навіть бюджети деяких союзних
республік1. У ті часи діяли валютники, цеховики, спекулянти, різні
махінатори тощо. Загальнонародною системою вторинного перерозподілу
новоствореного продукту стало злодійство. Така система охоплювала
приблизно 15% ВВП. Нині 60% української економіки зосереджено в тіні, що
спонукає до роздумів стосовно “безпеки нашого розвитку”‘. Світовий
досвід свідчить про те, що за умов, коли тіньова сфера охоплює 10%
економіки – це нормально, але ж 60%- це вже загроза нормальному
функціонуванню економіки держави та життю країни.

В історії незалежної України є приклади не тільки шкоди, а й користі від
тіньової економіки. Зокрема, для мільйонів людей та підприємств вона
пом’якшила наслідки непрофесійної податкової політики, бюджетного
злодійства та зловживань, грубих прорахунків у кредитно-грошовій
політиці, руйнування банкової системи2.

На сучасному етапі розвитку української економіки тіньовий сектор не
лише починає суттєво гальмувати економічний розвиток кожного громадянина
і держави в цілому, але й стає серйозною перепоною для розвитку
демократичних інститутів, прав людини, громадянського суспільства. У
2005 році в Україні поза офіційним оборотом знаходилося $30 млрд.
готівки, і це вже велика проблема, яку потрібно якнайшвидше вирішувати3.

Україні необхідний “стрибок”, “ривок” у модернізації виробництва,
зростанні продуктивності праці і у підвищенні індивідуального та
національного багатства українців, що можливий лише за умови легалізації
економіки.

У світі відбувається жорстока конкурентна боротьба щодо залучення
іноземного капіталу. Капітал надходить в ті країни, де сприятливіші та
прозоріші економічні закони, які гарантують його безпечне
функціонування, і де можна отримати високий прибуток. В цьому змаганні
Україна щороку програє все більше й більше і перебуває вже посеред
другої сотні найменш розвинутих країн у рейтинговому листі інвестиційних
ризиків4.

1 “Економічний Часопис-XXI’ №5, 2002

“Виступ О Білоруса, народного депутата України, професора, доктора
економічних наук (сервер ВР України Каоа иа>

‘ ”Україна молода ‘ №192 від 15 вересня 2005 4 ИнвестГазета №9(438) від
2-8 вересня 2005

Для визначення комплексу необхідних заходів, треба з’ясувати основні
причини несплати податків українцями, серед яких.

єдиним джерелом прибутку людини є те, що зароблено “тут і тепер”, через
те, що відсутність за радянської влади інституту приватної власності
зумовила відсутність спадку та первинного майна (або капіталу) у
наступних поколінь;

роздержавлення власності та народження ефективних національних
власників, модернізація та розвиток виробництва можливі лише за умов
накопичення первинного капіталу та його достатньої концентрації, що
несумісні з надвисоким оподаткуванням, нерозумною амортизаційною
політикою та відсутністю заохочення капіталізації;

податки забирають надто велику частку заробленого прибутку як у
підприємств, так і у громадян;

безлад та зловживання у соціальних фондах, погана репутація профспілок
та низька якість соціальних послуг викликають небажання платити внески
до соціальних фондів.

Для відновлення втраченої довіри громадян до закону та влади й
легалізувати економіку, необхідні такі заходи:

звільнення від податків доходів, отриманих задля першого придбання
житла, першого придбання автомобілю, оплати першої навчальної, середньої
та вищої освіти, а також медичних послуг;

зниження податкових ставок, звільнення від податків коштів, що
спрямовуються на модернізацію та реконструкцію виробництва;

удосконалення бюджетного законодавства, жорсткий контроль над бюджетами,
максимальне наближення місця розподілу бюджету до споживачів бюджетних
коштів;

максимальна легалізація платних освіти й медицини, визначення видів та
поліпшення якості безкоштовних державних та муніципальних послуг;

усунення причин та боротьба з контрабандою через спрощення системи
проходження вантажів, їх сертифікацію та стандартизацію, зниження
величин ввізного мита та зборів.

Уряд пояснює громадянам України, що якби 10% ВВП витягнути з тіні (а в
тіні виробляється вже більше половини ВВП), то можна було б значною
мірою знизити податковий тиск. Тобто всі біди намагаються “звалити” на
тіньову економіку, яка уникає сплати податків. На мою думку, треба
спочатку знизити податки, тоді в економіці зменшиться її тіньова
сторона.

Яскравим прикладом залежності рівня податків і ділової активності та
поповнення бюджету була ситуація кінця 70-х-початку 80хв років у США.
Адміністрація Р. Рейгана, яка прийшла до влади у 1980 році, успадкувала
досить загрозливу тенденцію спаду темпів економічного зростання,
зниження бюджетних надходжень та скорочення робочих місць. Перше, що
зробила ця адміністрація, це суттєво знизила податки. Вже через кілька
місяців ситуація почала виправлятися: з’явилося більше підприємців,
податки від діяльності яких з лишком компенсували їх знижений рівень.

А поки що тіньова економіка в Україні є найефективнішою часткою нашої
загальної економіки, яка в разі скорочення податкових ставок вийшла б із
тіні, досить швидко сформувавши здорове ядро ринкової системи. Навіть
зараз, знаходячись у тіні, ця частка економіки відіграє дуже позитивну
роль, забезпечуючи робочі місця, виплату зарплатні та споживання товарів
в Україні, тобто непряме поповнення бюджету [5].

Література

1 “Економічний Часоиис-ХХІ'” №5, 2002.

Виступ О. Білоруса, народного депутата України, професора, доктора
економічних наук, (сервер ВР України Rada ua)

“Україна молода” №192, від 15 вересня 2005

ИнвестГазета №9(438), від 2-8 вересня 2005

Державний аналітичний центр (httpV/ HYPERLINK “http://intellect.org”
intellect.org ua)

Осипенко Д.О.

студент ДДУВС (науковий керівник – к.ем., доц. Волошин М.Й.)

РОЛЬ ФШАНСОВГО КОНТРОЛЮ У ФОРМУВАННІ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Система контролю за раціональним використанням фінансових ресурсів в
Україні перебуває ще на етапі становлення , має місце певна недооцінка
ролі контролю у фінансово-господарській діяльності, внаслідок чого вона
не має належної самокерованості та здатності оперативно впливати на
процеси в світогоспдарському середовищі.

Метою дослідження є: дати розуміння важливості активного державного
регулювання підприємницької діяльності; визначити роль і завдання
державної контрольованої служби в управлінні фінансовими ресурсами
підприємницького сектора економіки та механізми її впливу на формування
фінансової безпеки України; оцінити стан правового забезпечення
діяльності служби і намітити шляхи її реформування в умовах
дерегулювання підприємницької діяльності.

Складність нинішньої стадії економічного розвитку України полягає в
необхідності одночасного виконання кількох !різнопланових завдань:
демонтажу успадкованої від тоталітарного режиму
командно-адміністративної системи, реформування складників
суспільно-господарського механізму, \які доцільно зберегти при умові їх
сприяння розвиткові економічної незалежності країни, та конструювання
атрибутів державності, відсутніх в Україні внаслідок її перебування у
складі СРСР. Зважаючи на економічний потенціал та місце України у
світовому співтоваристві, ці процеси не можуть залишатися некерованими,
а вимагають цілеспрямованого управління.

В Україні розпочато процес становлення системи державного управління,
удосконалення організаційної структури та функціональної діяльності
управлінських органів, бо, як сказано в Посланні Президента України до
Верховної Ради «Україна: поступ у XXI століття», «політика економічного
зростання може стати результативною лише за умови істотного посилення
дієздатності держави, ефективного виконання нею своїх функцій» При цьому
під дієздатністю держави розуміється її спроможність забезпечити всіма
доступними інструментами, в т.ч. і засобами регуляторної політики
створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації
наявних конкурентних переваг української економіки.

На жаль, недосконале державне управління в середині 90 років стало
причиною багатьох негативних явищ впровадження небезпечних для людини
технологій, умисного приховування прибутків, використання не за
призначенням бюджетних коштів, випадків варварського ставлення до
природи.

Зрозуміло, що взявши курс на побудову соціально орієнтованої ринкової
економіки з різними формами власності, держава має надавати важливого
значення управлінню і контролю. «Змінюються їх призначення, процедури, а
в деяких галузях і обсяг, проте значення в цілому не зменшується».

Однак на практиці в Україні має місце певна недооцінка ролі контролю у
фінансово-господарському бутті суспільства, внаслідок чого воно не має
належної самокерованості та здатності оперативно впливати на процеси в
світогосподарському середовищі. Така недооцінка контролю негативно
позначається на економіці, яка є вирішальним чинником подолання кризових
явищ в суспільстві. З цих причин залишаються недосконалими і практичні
засади організації, системного забезпечення та здійснення державою
контрольних функцій.

Особливо послабились функції державного контролю за збереженням і
раціональним використанням державної власності та бюджетних коштів у
підприємницьких структурах. В результаті знизився рівень фінансової
дисципліни економічних суб’єктів, зросли обсяги використання не за
призначенням державних фінансових ресурсів, ухилення від сплати
податків.

Водночас досвід світової економіки показує, що в розвинутих країнах
держава займає активну позицію в здійсненні контролю за роботою
господарюючих структур. Найбільш жорстко контролюється ефективність
використання майна і коштів на державних установах Разом з тим держава
здійснює певний контроль і за роботою акціонерних та приватних структур.
При цьому предметом контролю є процеси, пов’язані з дотриманням вимог
законів щодо формування і використання фінансових ресурсів, сплати
належних державі платежів.

В Україні система контролю за раціональним використанням фінансових
ресурсів перебуває ще на етапі становлення. Багато питань, пов’язаних з
визначенням особливостей контролю за використанням державних коштів та
майна на об’єктах різних форм власності, потребують більш глибокого
дослідження і розробки теоретичних та методичних засад щодо здійснення
контрольних функцій.

В даній роботі основну увагу приділено дослідженню фінансових ресурсів
як предмету контролю органами державної контрольно-ревізійної служби,
необхідності оптимізації регуляторних функцій держави, удосконаленню
державного контролю за фінансовою діяльністю підприємницьких структур.

Забезпечення економічної безпеки України є складовою загальнополітичного
курсу держави, основними орієнтирами якого є побудова ефективної
соціально спрямованої ринкової економіки, забезпечення її сталого
розвитку, досягнення високих стандартів життя українського народу,
інтеграція в європейську та світову спільноту на засадах рівноправного
партнерства.

На даному етапі історичного розвитку України об’єктивно існують реальні
внутрішні та зовнішні загрози її економічній безпеці, врахування та
попередження яких повинно бути найважливішим елементом державної
економічної політики.

Забезпечення економічної безпеки являє собою процес здійснення системи
заходів, спрямованих на нормалізацію умов відтворення ВВП, попередження
впливу дестабілізуючих чинників, що створюють загрозу для стійкого
соціально-економічного розвитку країни, ліквідацію наслідків загрозливих
явищ і підвищення життєвого рівня населення.

Головними аспектами Концепції економічної безпеки країни повинні бути:

Дієздатність механізму державного регулювання економічних процесів, при
якому забезпечується формування умов для нормального функціонування і
розвитку національної економіки, вироблення виважених рішень та їх
послідовне виконання.

Створення сприятливих умов для безпечного і стабільного розвитку
економічних суб’єктів, які діють відповідно до чинного законодавства та
в рамках загального відтворювального процесу, для випереджаючого
розвитку вітчизняних науково-технічного та інноваційного потенціалів з
метою підвищення конкурентоспроможності національної економіки,
забезпечення наукової та технологічної незалежності держави.

Стійкий розвиток фінансово-бюджетної та банківсько-кредитної систем, що
визначається бездефіцитністю бюджету, стабільністю цін, нормальним
станом фінансових потоків та платіжно-розрахункових відносин, достатніми
надходженнями у бюджети України, стабільністю національної грошової
одиниці, сприятливими умовами для проведення довгострокового
кредитування національного господарства та активної інвестиційної
діяльності.

Реалізація заходів, спрямованих на збереження і відтворення природних,
трудових інтелектуальних і виробничо-технологічних ресурсів країни, а
також: стимулювання найефективнішого їх використання.

Збалансована структура зовнішньоекономічного обміну, що передбачає як
задоволення потреб внутрішнього ринку і захист вітчизняних
товаровиробників ч використанням прийнятих у міжнародній практиці
засобів, так і розвиток експортною потенціал;

Неперевищення критично небезпечного рівня зовнішнього та внутрішнього
боргів держави та їх своєчасне обслуговування.

Спроможність економіки країни функціонувати в режимі розширеного
відтворення, що означає:

достатній рівень розвитку галузей та виробництв, які мають життєво
важливе значення для функціонування держави як у звичайних, так і в
екстремальних умовах і здатні забезпечити процес відтворення незалежно
від дії чинників, шо створюють загрози економічній безпеці;

наявність замкнених циклів виробництва та реалізації продукції, а також
участь вітчизняних товаровиробників у міжнародній кооперації на вигідних
для них і для держави умовах;

наявність диверсифікованих джерел постачання ресурсів (фінансових,
сировинних, енергетичних тощо).

Оптимальний рівень доходів населення, створення економічних передумов
для забезпечення доступності задоволення потреб населення в якісному
медичному обслуговуванні, освіті, культурі, комунальних послугах,
транспорті, масових видах зв’язку.

Наявність економічних та правових умов, при яких рівень кримінапі-зації
суспільства і національного господарства, існування «тіньового» сектора
економіки зводиться до мінімуму і не вступає в антагонізм з
національними цінностями.

Дослідження питань, пов’язаних з фінансовою стабілізацією в Україні в
умовах становлення ринкових відносин, та вивчення досвіду зарубіжних
країн з питань організації контролю за рухом фінансових ресурсів,
дозволяє зробити їжі узагальнення і висновки щодо ролі в суспільстві
фінансового контролю:

В умовах існування різних видів і форм власності, вільного
підприємництва, економічної самостійності виробників, ринку і ринкових
відносин в системі всієї економіки найбільш виправданими й ефективними є
економічні методи регулювання економічних і соціальних процесів з метою
досягнення в суспільстві їх збалансованості, пропорційності й
оптимальності, до яких належать: індикативне планування, державне
замовлення, сприяння діловій активності, заохочення конкуренції,
регулювання цін і тарифів, бюджетне регулювання, митне регулювання,
регулювання кредитами, стимулами, оплатою праці, податками і санкціями.

Застосування на практиці економічних методів державного регулювання
повинні забезпечувати урядові (міністерства фінансів, органи
казначейства, контрольно-ревізійні та податкові служби) і незалежні
колегіальні (рахункові, лічильні, контрольні палати) контролюючі органи,
які складають систему державного фінансового контролю.

До компетенції органів державного фінансового контролю у сфері
підприємницької діяльності входять питання сплати податків та інших
обов’язкових платежів, використання коштів бюджетів усіх рівнів і
державних цільових фондів, виконання державних контрактів, збереження
держав-

ного і комунального майна достовірності бухгалтерського обліку і
фінансової звітності.

4. Важливою і (диною урядовою контролюючою структурою в Україні, що
здійснює державний фінансовий контроль методом ревізій і перевірок, є
державна контрольно-ревізійна служба, функціонування якої — невід’ємна
складова системи фінансової безпеки держави.

Лііература

1. Барановський О І Фінансова безпека держави / Фінанси України 1996,
№11

Камлик М 1, Гега П Г Вплив організованої злочинності на посилення
платіжної кризи в Україні – К Науково-аналітичний бюлетень, 1998

Кравчук Л М Вступне слово Науково-ирактична конференція
..Адміністративна реформа в Україні” -К 1998

Радионова В М , Шлейников В И Финансовый контроль Учебник – М ИД ФБК
-ПРЕСС, 2002. – 320 с

Приходько Д.С.

курсант ДДУВС (науковий керівник-к е н , доц Волошин М.И.)

ПРОТИПРАВНА ЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ФАКТОР ЗАГРОЗИ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ
УКРАЇНИ

Ефективний розвиток будь-якої країни є неможливим без системи
економічних заходів дотримання законодавства у галузі господарської
політики. На жаль, кардинальні реформи, що здійснюються в Україні, як
свідчить статистика, супроводжуються криміналізацією суспільства та
ростом злочинності, особливо в економічній та фінансовій сферах, а це
створює реальну загрозу національній безпеці країни.

Найбільш гострими проблемами, які загрожують економічній безпеці
держави, є питання тінізації грошового обігу і вивезення капіталу з
України; фінансові зловживання, що мають місце в системі приватизації
державної власності. Особливого значення в сучасних умовах набули
питання відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом.

За економічними оцінками, частка тіньової економіки у 2001 році фактично
зрівнялась з офіційною [ 3 ], а це веде до значних втрат бюджетних
ресурсів, дестабілізує ірошовий обіг, керованість соціально-економічними
процесами.

Тема даного наукового дослідження відповідає вимогам комплексної
програми профілактики злочинності на 2001-2006 рр., пріоритетним
напрямком наукових та дисертаційних досліджень, які потребують
першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність ОВС на
період 2004-2009 рр.

Метою даного дослідження є розробка трактування економічної безпеки
країни, виявлення основних чинників, що сприяють розвиткові тіньової
економіки, та можливих загроз національній безпеці Україні в економічній
сфері.

Значний внесок у формування поняття економічної безпеки, виявлення
основних загроз національній безпеці України в економічній сфері та
основних чинників, що сприяють розвиткові тіньової економіки внесли
видатні вчені-юристи К.Ф. Беркита, П.Ю. Буряк, З.С. ІЗарнолій, П.Г.
Гега, М.М. Ка-ленський, М.І. Камлик, MB. Курків, Є.М. Романів, Л.А.
Савченко, І.Б. Сге-фанкж, В.О. Шевчук, М.І. Шлейнїков та інші.

Існування, самозбереження і прогресивний розвиток України як суверенної
держави багато в чому залежать від здійснення цілеспрямованої політики
щодо захисту її національних інтересів. Основи такої політики визначає
Концепція національної безпеки України, яка була схвалена Постановою
Верховної Ради України № 3-97 BP від 16 січня 1997 року.

Національна безпека, як стан захищеності життєво важливих інтересів
особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, є
необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних
цінностей. Концепція національної безпеки України повинна забезпечувати:

єдність принципів формування і проведення державної політики
національної безпеки;

поєднання підходів до формування відповідної законодавчої бази,
підготовки доктрин, стратегій, концепцій, державних і відомчих програм у
різних сферах національної безпеки.

Національні інтереси будь-якої країни піддаються впливу широкого спектра
як зовнішніх, так і внутрішніх загроз. Виходячи з того, що сьогодні для
України, як вважає Секретар Ради національної безпеки і оборони (даті
РНБОУ), не існує прямої воєнної загрози, а можливості політичного тиску
з боку іноземних держав хоча існують, але обмежені, національна безпека
нашої держави зазнає, головним чином, впливу внутрішніх загроз. Серед
них, передусім, слід виділити економічну складову. Не випадково ст. 17
Конституції України проголошує, що забезпечення економічної безпеки є
однією з найважливіших функцій держави.Оскільки процес суспільного
відтворення є результатом індивідуальних виробничих процесів економічних
суб’єктів різних рівнів, що відбуваються у певному економічному
середовищі під впливом певної економічної політики, то у цьому контексті
економічна безпека країни повинна трактуватись як сукупність економічної
безпеки держави (безпеки макрорівня) та економічної безпеки економічних
суб’єктів (безпеки мікрорівня). Треба зазначити, що обидві ці економічні
безпеки деякий час можуть розвиватися нарізно або навіть за рахунок одна
іншої. Водночас у стратегічному плані це не лише взаємозалежні, але й
неподільні поняття. Суперечність між безпекою держави та безпекою
підприємств і населення сьогодні є однією з головних проблем економічної
безпеки України.

Результати досліджень вітчизняних та іноземних фахівців свідчать проте,
що тіньова економіка (економічні процеси, котрі приховуються їїучасни-

ками, не контролюються державою і суспільством, не фіксуються в повному
обсязі державною стаїистикою) в Україні створює реальну загрозу
національній безпеці та демократичному розвитку держави, неіативно
вптиває на суспільне життя економіку, полнику, соціальну та правову
сфери, громадську свідомість, міжнародні відносини Сьогодні масштаби
тіньової економіки, а також обсяги продукції і фінансових ресурсів, шо
обертаються у цьому секторі господарства, не можуть не враховуватися при
прийнятті управлінських і законодавчих рішень на всіх рівнях владних
структур Так, розрахунки, виконані на основі даних про споживання
електроенергії, свідчать обсяги валової продукції, створеної у тіньовому
секторі становлять приблизно 50 % офіційного внутрішнього валового
продукгу Близькі до цього і результати, отримані при використанні інших
методів оцінки (співвідношення прибутків і витрат, спеціальні
статистичні обстеження, оцінка попиту на готівку тощо)

Основними чинниками, що сприяють розвиткові тіньової економіки в Україні
є нестабільність податкового законодавства, високий податковий тиск і
нерівномірність податкового навантаження на суб’єкти господарювання,
низький рівень податкової дисципліни, недостатній контроль за повнотою
збирання податків, недостатньо прозора процедура приватизації державного
майна, низький рівень заробітної плати в державному секторі економіки,
правова незахищеність суб’єктів господарювання від зловживань з боку
посадових осіб державних органів і органів місцевого самоврядування

Основними неіативними наслідками тіньової економіки є порушення
грошового обігу та розвиток інфляційних процесів, дискримінація
суб’єктів підприємницької діяльності, несумлінна конкуренція або
неправомірне обмеження конкуренції, скорочення податкових надходжень до
державного та місцевих бюджетів, нерегламентована зайнятість і
неконтрольоване розшарування населення за рівнем прибутків, відплив
капіталів за кордон і суттєве скорочення інвестиційних коштів в
економіку держави, що не дозволяє здійснити структурну перебудову та
забезпечити збалансованість державного бюджету

Скоєні сьогодні економічні злочини характеризуються гнучкою адаптацією
злочинців до нових форм і методів організації підприємницької
діяльності, маскуванням злочинів під видом укладання та здійснення
законних цивільно-правових угод (кугпвлі-продажу, застави, займу тощо),
кваліфікованим використанням у злочинній діяльності комп’ютерних
технологій та електронних засобів зв’язку, різноманітний прийомами та
засобами приховування злочинів під вшлятом «невдалої» підприємницької
діяльності (фіктивне банкру їство, реорганізація підприємств,
перейменування підприємств тощо)

Представтене тлумачення поняття економічної безпеки країни перетік
основних загроз національній безпеці України та основних чинників що
сприяють розвиїкові тіньової економіки не є суто теоретичною розробкою
Представлені напрямки основних можливих загроз національній безпеці
України в економічній сфері та основні чинники що сприяють розвиткові
ТІньової економіки дозволять контролюючим та правоохоронним органам
більш ефективно вести боротьбу з економічною злочинністю в Україні.
Подальші дослідження по даній проблемі будуть сприяти виявленню
протиправної економічної діяльності та збору доказів по кримінальних
справах порушених за ознаками злочинів в сфері і осподарської
діяльності.

Література

1 Конституція України — К. ЮРІНКОМ, 1996. — 79 с

2. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України//
Урядовий кур’єр — 1997 —6 лютого

Каленський М М , Стефаник 1 Б Контрольно-ревізійна служба – суб’єкт
державного фінансового контролю підприємницької діяльності Навч. Посіб
для студентів вищ на-вч закладів-К Ін-треч Досл ПАН України, 2001 р -203
с.

Чуніхша Л Протидія традиційним схемам (прийомам, механізмам, заходам)
“відмивання” доходів отриманих злочинним шляхом як запобіжний засіб
боротьби з організованою злочинністю// Право України. – 2003 – №9

Самойленко Є.Г,

асистент Національної металургійної академії України

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ВПЛИВУ ПІДПІЛЬНОГО СЕКТОРУ ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ НА
ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ

В науковій літературі до питань, пов’язаних з так званою чорною або
підпільною економікою, звертались у різні роки як західні (Г.Беккер,
П.Рубін, Дж.Б’юкенен, Дж. Стіглер, Дж. Вилсон), так і вітчизняні вчені
(Попович В.,Тимофесв Л.). Незважаючи на велику кількість публікацій,
питання щодо впливу цього сектора тіньової економіки на економічне
зростання майже не розглядалось.

До підпільної економіки відносяться наркобізнес, незаконне виробництво
та торгівля зброєю, контрабанда, проституція, торгівля людьми, рекет та
ін.

На нашу думку, до основних причин існування підпільної економіки слід
віднести: по-перше, погіршення соціально-економічної ситуації в країні,
що штовхає частину населення займатися злочинною діяльністю. По-друге,
це великий рівень корупції в держапараті, що не тільки стимулює її
розвиток, але і є суттєвою перешкодою на шляху боротьби з цим явищем.
По-третє, розвитку цього типу тіньової економіки сприяє також утрата
історичних традицій, культурних, моральних, етичних норм в суспільстві.
По-четверте, це пасивна згода держави на легалізацію кримінальних
авторитетів, у тому числі й у суспільно-політичному житті, що
проявляється в зменшенні ступеню відповідальності та невідворотності
покарання.

Цей тип тіньової економіки характерний для усіх країн світу без
виключення. Тіньовий обіг наркотиків оцінюється в 500 млрд лол СІП А.,
работоргівля в 5 млрд. дол. США.[1] Ми не будемо докладно розглядати
механізм здійснення видів цього типу тіньової економіки, лите зазначимо,
що більша частина витрат, яка формує ціну на товар або послугу на цьому
ринку, є платою за ризик, який несуть власники заборонених товарів на
кожному етапі його руху. Дійсно, для виробництва наркотичних засобів або
для розкрадання зброї, людей та ін., великі капіталовкладення не
потрібні, вони необхідні для забезпечення безпеки цієї діяльності. Як
зазначає Л.Тимофєєв при розгляді наркобізнесу: “Картелі та синдикати з
вченими, льотчиками, радіооператорами та парламентськими лобістами, з їх
збройними підрозділами, великим арсеналом зброї і навіть, як
стверджують, з підводними човнами та супутниками-шпигунами – вся ця
концентрація людських та матеріальних ресурсів необхідна для виробництва
благ більш дорогих та складних – для здійснення самої можливості
виробляти, продавати та споживати наркотики в умовах юридичної заборони
або, точніше, для виробництва особливого інституційного порядку, при
якому такі можливості можуть бути реалізовані.”[2] Головним є те. що
кінцеві витрати сплачуються споживачами, будь-то витрати на покупку
наркотиків, зброї або навіть шкода внаслідок крадіжки, що також є
своєрідною платою. Наслідком цього є перерозподіл створеного в
суспільстві національного прибутку на користь кримінальних елементів. В
результаті споживчі витрати в легальному секторі зменшуються, що
призводить до скорочення внутрішнього ринку для легальних підприємств.

Враховуючи той факт, що в підпільній економіці створюють товари та
послуги, які, незважаючи на свій деструктивний характер, купуються за
реальні грошові засоби, то це призведе до зростання попиту на
національну валюту, її подорожчання по відношенню до інших країн і,
відповідно, до зменшення чистого експорту. При скороченні споживчих
витрат на внутрішньому ринку та експортних можливостей підприємств
легального сектора економіки буде відбуватись падіння обсягів
виробництва, що призведе до зазначених вище наслідків: зростання рівня
витрат в легальному секторі, інфляції, зменшення прибутків населення та
зростання безробіття. Останні два чинники будуть стимулювати не тільки
розвиток тіньових відносин, але і штовхати людей в суто кримінальну
сферу. Таким чином, буде відтворюватися цикл: поширення кримінальних
відносин -> зменшення легального виробництва -> зменшення прибутків
населення та зростання безробіття —> ріст криміналізації суспільства.
Зростання криміналізації економіки буде негативно впливати на
потенційних інвесторів і стимулювати відтік капіталу та найбільш
інтелектуальної частини населення з країни.

Перерозподіл прибутку на користь кримінального кола призводить до
зосередження в їх руках значних фінансових ресурсів, які у разі їх
легалізації можуть вкладатись в легальний бізнес. Як зазначають
експерти, легалізовані фінансові ресурси, як правило, інвестуються у
високо дохідні легальні сфери економіки (наприклад, в
паливно-енергетичний комплекс в Україні та в Росії, в будівельний бізнес
в Італії та в Німеччині! Спід зазначити, що активи, які купуються такими
суб’єктами, досить часто занижені в ціні в силу різних причин (рекет,
корупція та ін.), що призводить до прямих витрат для суспільства. Як
правило, метою подібних інвестицій є не розвиток цих галузей, а
досягнення політичних та юридичних підвалин для захисту джерел прибутку
отримання максимального прибутку за мінімальний час, оскільки існує
велика загроза викриття походження їх капіталів. Слід також зазначити,
що легалізація грошей відбувається через коло банківських та
посередницьких структур. Це буде призводити до зростання банківських
відсотків та трансакційних витрат в економіці.

Кримінальні відносини впливають на зростання трансакційних витрат в
економіці, що пояснюється наступним: кримінальні побори з суб’єктів
ринку будуть включатись до собівартості продукції, що призведе до
зростання цін. Активізація інфляції витрат та цін буде зменшувати
платоспроможність населення.

Необхідно також враховувати той факт, що відтворення кримінальних
відносин відбувається за рахунок наймолодшої частини населення, яка
найбільш схильна до впливу деструктивних наслідків. Це призводить до
зменшення відтворення робочої сили та деградації суспільних сфер життя в
довгостроковому періоді.

Боротьба з підпільною економікою, її знищення та нейтралізація наслідків
(наприклад, розшук злочинців, лікування наркоманів та ін.) потребує
значних матеріальних, інтелектуальних та людських втрат, які необхідно
виділяти з інших напрямків розвитку суспільства.

Таким чином, поширення в суспільстві суто кримінальних відносин гальмує
розвиток соціальних, економічних та політичних інститутів держави,
призводить до моральної деградації певної частини населення, переважно
молоді, до занепаду суспільно-значимих сфер життя.

Література

Попович В М Теорія детшізацн економіки Іршнь -2001 – 524с

Тимофеев Л Наркобизнес как экономическая отрасль // Вопросы экономики –
1999 №1 -С 88-104

ФІЛОСОФСЬКІ, СОЦІОЛОГІЧНІ, КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ, ПСИХОЛОГІЧНІ, ПОЛІТОЛОГІЧНІ
АСПЕКТИ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ТА ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

С.В. Черноп’ятов

студент ДДУВС (науковий керівник – к.і.н., доц. ТутікЛ.С.)

ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО РЕЛІГІЙНОГО ПЛЮРАЛІЗМУ В УКРАЇНІ

Повною мірою оцінити сучасний релігійний плюралізм в Україні, а також
його співвідношення із політичною демократію можна лише визначивши його
особливості з урахуванням того, що найчисельнішою та найвпливові-шою
конфесією є православ’я .

Наприкінці 80-х років відродження релігії й Церкви в колишньому СРСР
значною мірою прискорило подальші демократичні процеси, і в цьому сенсі
роль Церков у трансформації радянського (зокрема, українського)
суспільства доволі значна. Боротьба за право на релігійну свободу була
важливою складовою боротьби за демократичні зміни загалом. Однак,
інтерес відроджених Східних Церков до демократії доволі швидко згас.
Православна Церква й до певної міри недіаспорна частина
Греко-Католицької Церкви не були готові в богословському, еклезіальному
й етно-психологічному плані до засвоєння демократичних принципів – факт,
що став особливо помітним в Україні, де релігійний вимір первинних
змагань за свободу був дуже сильним. Таким чином, упродовж 90-х років у
свідомості українського духовенства й віруючих виробились певні
перестороги щодо демократії. Причиною цього є цілий комплекс проблем
релігійного, історичного, суспільно-політичного й культурного характеру.

По-перше, порив релігійних людей в напрямку демократії наприкінці 1980-х
років в певному сенсі був за своєю природою не стільки продемократичним,
скільки антикомуністичним. Допоки демократичний принцип прав людини
сприяв намаганням віруючих відродити свою Церкву, він легко знаходив у
них визнання. Однак, як тільки цей принцип надав таке ж право на
існування Церк-вам-суперницям, симпатія до демократії частково
випарувалась.

По-друге, прийняття демократії опосередковано передбачало також
модернізацію Церкви, оскільки в нових умовах якісної зміни зазнавали
державно-церковні стосунки. Однак старші люди підтримували саме ту стару
Церкву, яку переслідували комуністи й образ якої сам по собі набув мало
не сакрального значення. Змінити цю Церкву, означало знову принести її в
жертву. До того ж, здавалося, саме та стара Церква й виграза змагання з
комунізмом. Для чого ж тоді модернізувати переможця – чи не для того
лише, щоб, на думку старших людей, “догодити Заходу, чиї Церкви своє
змагання з секуляризмом таки програли”?

По-третє, наприкінці 80-х років релігійні люди сподівалися, що на зміну
агресивному комуністичному атеїзмові в суспільстві утвердиться його
альтернатива- інтенсивне церковне життя. Однак доволі швидко виявилося,
що реальні тенденції далекі від сподіваних. Забезпечивши право Церков на
свободу їхнього служіння, демократія призвела до утвердження принципів
плюралізму й секулярної природи держави. Це означало, що замість
повернення у докомуністичне минуле з його однозначною й історично
детермінованою церковною приналежністю, в суспільстві утвердились
секуляризм, плюралізм, а відтак і фрагментація християнства.
Демократизоване українське суспільство 90-х років стало живильним
середовищем для появи різноманітних сект, що не могло не насторожити
церковну ментальність.

Отож, не дивно, що в масовій церковній свідомості українців превалює
радше візія “повернення в старе добре докомуністичне минуле”, аніж
бажання поглянути вперед у напрямку модернізованого майбутнього. Що
стосується ментальносте західних областей України з їхньою
австро-угорською й польською передісторією, то в ній все ще живе пам’ять
про довоєнне галицьке християнське суспільство (Christendom), в якому
роль Греко-Католицької Церкви серед українського населення була
надзвичайно потужною. Сучасна демократія з її узаконеним плюралізмом не
вкладається в обидві моделі, а через те викликає в умах віруючих певну
підозру. Крім того, демократизація приносить із собою нові проблеми, які
оцінюються Церквами також негативно. Ось як сказано про це у Заяві
Архієрейського собору Української Автокефальної Православної Церкви щодо
виборів 1998 року: “Західний тип бага-топартійної демократії
прищеплюється в Україні з усіма властивими йому вадами: агресивною
непримиренністю до опонента, некоректністю у веденні передвиборчої
боротьби, підкупом виборців, використанням службового становища для
агітації на користь своєї партії”” [4]. Все це вплинуло на те, що
українські Церкви зробили порівняно незначний внесок у розбудову
демократичної свідомости й громадянського менталітету (за винятком
початкового періоду перебудови в СССР).

Цей внесок можна було б опосередковано збільшити відродженням
ми-рянського руху, який, скажімо, у 30-х роках був у західній частині
України стосовно сильним. Однак такі спроби поки що не дали бажаних
результатів. Головними причинами цього, на нашу думку, є брак знань у
сфері християнського вчення, що властивий сьогодні українським мирянам,
а відтак і побоювання церковної єрархії “випустити джина з пляшки” [3].

На інституційному рівні плюралізм означає те, що визнані релігії не
можуть більше вважати самозрозумілим, що певна група населення пасивно
визнає їхній авторитет. Якщо свобода віросповідання гарантована
державою, що є типовим при ліберально-демократичному ладі, то релігійні
установи не можуть розраховувати на допомогу держави для збільшення
своєї пастви.

Це зумовлює формування своєрідного „релігійного ринку”, де присутня
конкуренція, діють попит і пропозиція, існують певні державні
антимонопо-льні гаранти. Навіть якщо одна релігійна конфесія все ще
вважає більшу частину населення своїми номінальними прихильниками,
будь-яка людина може за власним бажанням вийти з організації, що
представляє цю конфесію. Людина надана сама собі в осмисленні та
наявності власної думки про свою рідну релігійну традицію

У результаті плюралізм примушує церкви діяти за принципом релігійних
сект. Секта має всі характеристики церкви, до якої люди належать за
народженням, проте люди вступають до неї добровільно, і вона визнає
право на існування інших сект.

У християнській релігії протестантизм завжди мав відносну перевагу у
визнанні плюралізму. Римська католицька церква після тривалого періоду
жорстокого опору також успішно пристосувалася до плюралістичної
конкуренції, узаконивши її теологічно в деклараціях про релігійну
свободу релігії, прийнятих на Другому Ватиканському Соборі.

Зовсім інша справа – східне християнське православ’я. Православна ідея
„симфонії” – гармонійної єдності суспільства, держави та релігії –
становить явну проблему для прийняття ліберальної демократії. А
православна ідея суспільної солідарності (соборності) ускладнює
прийняття капіталізму, бо конкуренція й індивідуальне підприємництво
вважаються морально відштовхуючими проявами жорстокості та пожадливості.

Проблеми, що стоять перед православ’ям, наголошують на трьох
можливостях, із яких сьогодні доводиться вибирати всім сучасним
релігійним спільнотам, а саме — протистояти плюралізму, утриматися від
нього або визнати та прийняти його. Будь-який вибір пов’язаний із
труднощами та ризиком, але лише останній сумісний із ліберальною
демократією [І].

Отже, релігійний плюралізм і політична демократія, як в світі, так і в
Україні на початку свого становлення дійсно мають багато спільного, а
головне – спільні способи досягнення своєї мети. Але розвитком як
першого, так і другої, з’являються певні неспівпадіння їх інтересів. В
Україні як релігійний плюралізм, так і політична демократія мають певні
проблеми, пов’язані з неоднозначним ставленням українського Православ’я
до обох цих явищ. Знову ж таки, під час „визвольних змагань” кінця 80-х
– початку 90-х рр. XX ст. Православ’я України вбачала в демократії і
релігійному плюралізмі своєрідних „помічників” у справі свого
відродження. Але згодом, коли Православ’я достатньо зміцніло, воно
змінило прихильність на настороженість: тепер релігійний плюралізм і
політична демократія могли завадити більш-менш монопольному становищу
Православ’я, загрожували зменшенням впливу і пастви. Православні церкви
мусили включитися у новий релігійний „ринок” і конкурувати нарівні з
іншими конфесіями, напрямками, течіями, по-новому поглянути на проблему
залучення і збереження споживача-яірянина.

Отже, релігійний плюралізм і політична демократія перебувають у життєво
важливому зв’язку, що зумовлює необхідність їх подальшого узгодженого
розвитку з паралельним згладжуванням протиріч між ними, враховуючі крім
того особливості наймасовішого релігійного вчення України – Православ’я.

Література

Бергер Пітер Релігійний плюралізм в епоху плюралізму // „День”, №85, 17
гравня 2005 року

Маринович Мирослав Роль церков у будівництві посткомуністичного
суспільства в Україні -К 2001

Успенська вежа – № 3 – 1998

Черноп’ятов С.В.

студент ДЦУВС (науковий керівник -к.і н , доц. Ту тік Л.С.)

РЕЛІГІЙНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ І ПОЛІТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ В УКРАЇНІ

Зі здобуттям Україною незалежності на теренах нашої держави з’явилися
два давно забутих, а тому нових для українського народу явища
-релігійний плюралізм і політична демократія. І перше, і друге отримали
закріплення в Основному Законі нашої держави – Конституції України від
28.06.1996. Зокрема, ст. 1 Конституції визначає Україну, поміж усього,
демократичною державою; згідно ст. 15, суспільне життя в Україні
грунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності
(плюралізму), ст. 35 закріплює право кожної людини на свободу світогляду
і віросповідання. Положення останньої статті деталізуються Законом
України „Про свободу совісті і релігійні організації”” від 23.04.1991.

Політична демократія і релігійний плюралізм в Україні зростали та
ін-ституювалися у тісному взаємозв’язку і взаємозалежності під час
боротьби за незалежність кінця 80-х – початку 90-х рр. XX сторіччя. Вони
стали невід’ємними компонентами реалізації українським народом права на
самовизначення та державотворення відповідно до ліберальних
загальнолюдських цінностей Політична демократія і релігійний плюралізм,
грунтувалися на ідеалах рівності, свободи, справедливості, вільної
участі у релігійних та політичних організаціях, у релігійній та
політичній діяльності. Релігійний плюралізм вважається однією з суттєвих
ознак, за відсутності якої не можна в повній мірі ствердно говорити про
наявність демократичного режиму в країні

Отже, безсумнівною є тісна спорідненість цих двох явищ, особливо на
етапі їх становлення. Гідним уваги є проблема: як змінилося
взаємовідношення політичної демократії і релігійного плюралізму в
Україні на сьогодні, коли обидва явища більш-менш укорінилися в нашій
країні, коли становлення одного більше не перебуває в безумовній,
категоричній залежності від розвитку іншого. Актуальність даного питання
полягає в тому, що його з’ясування становить неабияку користь для
подальшого розвитку цих двох позитивних і суспільно корисних інститутів.

Часто наукова і повсякденна думка, зважаючи на історичні передумови та
значення поліконфесіоналізму у духовному житті, ототожнює його із
релігійним плюралізмом як таким. Поліконфесюналізм – існування у
суспільстві двох і більше конфесійних груп, які об’єднують значну
кількість послідовників і чиє існування є вагомим суспільним фактом –
важлива, але далеко не єдина складова релігійного плюралізму. Плюралізм
не можна розглядати лише у термінах і категоріях поліконфесіоналізму:
треба зважати на безліч інших чинників, таких як становище малих
конфесійних груп, нетрадиційних релігій, правові основи функціонування
релігійних організацій в цілому, загальносуспільне ставлення до
традиційних та сучасних форм і способів релігійного самовираження тощо.

Поліконфесюналізм не завжди варто сприймати як обов’язкову ознаку чи
навіть складову ліберального типу релігійних відносин, адже є багато
мо-ноконфесійних країн (Велика Британія, Іспанія, Польща, країни
Латинської Америки), яким притаманний дуже високий ступінь релігійного
плюралізму.

Стосовно ж України поліконфесюналізм у розвитку релігійних відносин мас
принципове і винятково важливе значення, оскільки повернення України на
початку 90-х рр. XX ст. до традиційного поліконфесіоналізму було однією
з ознак переходу суспільства в цілому до цивілізованих та вільних від
державно-ю примусу та надмірного регламентування законом розвитку [4, с.
189-190].

Стан сучасного українського поліконфесіоналізму демонструють дані
статистики. За даними Держкомрелігїї України, на січень 2006 р. офіційно
зафіксовано 32186 організацій понад ста різних релігійних течій, церков,
спільнот . При цьому Православ’я налічує 16202 релігійні організації –
50.3 % від загальної кількості по країні: УПЦ Московського патріархату –
11131 релігійну організацію, УПЦ Київського патріархату – 3840, УАПЦ-
1206 тощо. УГКЦ з 3586 релігійними організаціями займає третє місце по
Україні, а РКЦ налічує 1023 релігійні організації. Протестантизм загалом
налічує 7777 релігійних організацій, зокрема, християн-баптистів – 3193,
п’ятидесятників -2266. адвентистів сьомого дня – 1033, свідків Сгови –
988. Крім того, в Україні налічується 1079 мусульманських релігійних
організацій, 1480 організацій нехристиянських течій, 143 релігійні
організації орієнталістських та неооріс-нталістських течій, 281
іудаїстська релігійна організація, 101 релігійна організація язичницької
основи. 156 релігійних організацій течій православного коріння [2, с.
43-47].

61% українців вважають себе православними. З них близько 35% чітко
ідентифікують себе з однією із трьох основних українських православних
юрисдикцій (УПЦ МП – 12%, УПЦ КП – 22%, УАПЦ – 1%), а 26% декларують
свою православну ідентичність без чіткого ЇЇ зіставлення з якоюсь із
церковних організацій. Прихильників неправославних конфесій в Україні
нараховується 14%: 8% українців є вірними УГКЦ, 1% – РКЦ, 5% прихильні
до інших релігійних організацій (передусім, до трьох найбільших
протестантських напрямів – Баптизму, П’ятидесятництва, Адвентизму).
Прихильники малих протестантських течій, неорелігій, орієнталістських
релігій, язичницьких релігій та інших течій складають трохи менше 1%
українців. 25% наших співвітчизників є атеїстами або взагалі
індиферентними щодо релігії [4, с. 190-191]. Ці дані дозволяють зробити
ряд висновків: 1) співвідношення православного населення, яке демонструє
як загальноконфесійну, так і юрисдик-ційну ідентичність, та
неправославних віруючих складає 35/14, тобто 2,5; 2) співвідношення
православних віруючих, які демонструють принаймні свою
загальноконфесійну приналежність, та неправославних віруючих складає
61/14, тобто 4,36; 3) неправославні віруючі складають 18,7% від усього
віруючого населення і 28,5% – від тих віруючих, які чітко визначають
свою юрисдикційну ідентичність.

Таким чином, основними формотворчими елементами сучасної української
поліконфесійності виступають Православна і Греко-Католицька церкви, а
також три-чотири відгалуження Протестантизму.

На думку дослідників, 14-відсоткова присутність іншоконфесійного
компоненту у домінантно-православному середовищі України є достатньою
основою для твердження про полі конфесійний статус українського
суспільства в цшому. Наявне співвідношення шшоконфесійних включень та
найчисе-льніших конфесій свідчить про поліконфесійний тип розвитку
релігійної ситуації і країні.