.

Юридична наука та правоохоронна діяльність, Вип.7 2006 (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 33571
Скачать документ

Юридична наука та правоохоронна діяльність, Вип.7 2006

ЗМІСТ

ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО

Черноп’ятов С.В.

Питання місцевого самоврядування у найвизначніших

творах української конституційно-правової думки другої

половини XIX – початку XX століття З

Овчарик Є.В.

Діяльність української міліції в роки Великої Вітчизняної війни 6

Медяник В.А.

Захист прав жінок в міжнародному та українському аспекті 9

Легеза Є.О.

Становлення партії як суб’єкта виборчого процесу 18

ПИТАННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ТА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Борисенко А.О.

Приватизація державного майна України,

як спосіб набуття права власності 20

Савченко Д.О.

Актуальні проблеми регулювання договірних відносин 23

Турчина В.В.

Історія розвитку договору найму 26

Тимченко А.

Окремі питання щодо правового реіулювання договору поставки ЗО

Носенко Р.И.

Необходимость правовой охраны объектов

интелектуальной собственности 37

І3ипуск2_^2006 223

Герасименко О.С.

Мировой опыт охраны интеллектуальной собственности 39

Літвінова A.I.

Класифікація підстав припинення цивільно-правового договору 42

Богатирський Б.В.

Зобов’язання з азартних ігор та парі 44

Синюткевич О.В.

Деякі аспекти титульного страхування житла, а також

страхування житла як предмета іпотеки 46

Лежнев О.І.

Принцип змагальності у цивільному судочинстві 49

Савостіна О.

Принцип диспозитивності в цивільному судочинстві 52

Михайленко В.О.

Актуальні питання кредитування в Україні 55

ПИТАННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

Волков С.К.

Адміністративно-господарські санкції 58

Маклакова К.О.

Мирова угода в процедурі банкрутства:

проблеми практичного застосування 61

Резниченко А.А.

Роль господарської відповідальності

в регулюванні економіки України 63

Носенко Р.І.

Статутний капітал юридичної особи 66

Циктор А.В., Масленіков B.C.

Особливості правового положення товариства

з обмеженою відповідальністю: порівняльно-правові аспекти 68

ПИТАННЯ ТРУДОВОГО ПРАВА

Боняк A.M.

Проблеми правового захисту жінок при працевлаштуванні

і прийнятті на роботу на сучасному етапі 71

Герасимчук С.С.

Щодо питання про відпустки без збереження заробітної плати 74

Надіснко О.І.

Питання відповідальності у недержавному пенсійному забезпеченні…. 77
Рєзніченко A.A.

Ненормований робочий час працівників ОВС 80

ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО

Любинська Н.В.

Забруднення річки Дніпро: актуальні проблеми, шляхи їх вирішення … 83

Черноп’ятов С.В.

І Іравове забезпечення екологічної безпеки 86

Козонок В.М., Кондрико С.В.

Особливості адміністративної відповідальності

у сфері земельних відносин 89

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО

Шлома Г.О.

Механізм адміністративно-правового забезпечення

службової таємниці в органах внутрішніх справ та його елементи 92

Ю.В. Пирожкова

Проблеми застосування заходів адміністративного примусу

у галузі автомобілебудування в Україні 97

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНОЛОГІЯ

Гусєва К.А.

Проблемні питання попередження починів в Україні 100

Сандул B.C.

Правова освіта та правове виховання як один

з напрямів боротьби зі злочинністю 102

Довгань Н.В.

Проблеми визначення потерпілого від втручання

в діяльність судових органів 105

Карапетян Н.С.

Запобігання злочинам проти осіб,

що користуються міжнародним захистом 108

Зеленська І.С.

Соціально-правова характеристика злочинів

у сфері інтелектуальної власності 113

Самойловська М.В.

Заходи протидії злочинним діянням у галузі туризму в Україні 116

Козонок В.М., Ковдрико С.В.,

Кримінально-правова охорона трудових прав J18

Науменко Т.М.

Боротьба зі злочинністю: проблеми

та перспективи (міжнародний аспект) 122

Шкут В.М.

Соціально-правова характеристика особи,

що вчиняє злочини у бюджетній сфері 124

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА КРИМІНАЛІСТИКА. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ТАКТИЧНІ АСПЕКТИ
ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИИНОСТІ

Бишевець О.В.

Тактичні прийоми, засновані на методах психологічної о впливу.

як засоби отримання доказової інформації на досудовому слідстві 128

Кравченко A.C.

Этапы и особенности использования средств массовой информации

в раскрытии и расследовании преступлений

Стрєбкова O.A.

Оцінка з позиції сівробітника ОВС

схеми-висновку експерта-бухгалтера 134

Меживой О.В.

Роль оперативного працівника у взаємодії

зі слідчим в процесі розкриття та розслідування злочинів 137

Щербакова Д.В.

Влияние мер профилактического воздействия на результаты борьбы с
преступностью несовершеннолетних

в Автономной Республике Крым 141

Дубина О.С.

Судебно-бухгалтерская экспертиза как способ

борьбы с экономической преступностью 143

ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА

Ткаченко Н.И.

Аспекты изучения факторов экономической

преступности 148

Молчанова І.В.

Правоохоронна діяльність як чинник економічної безпеки країни 150

Григорчук A.C.

Правові та економічні аспекти державного

регулювання цін на ринках 152

Картавцев Д.С.

Теоретичні аспекти функціонування тіньової економіки 155

Ситников O.A.

Аналіз ризиків 159

Габдулін Р.В.

Концептуальні основи державного

регулювання підприємницької діяльності 161

Калинчук Д.М.

Чедобоосов’сча kohkv оечц>у. теоретичний та практичний аспекти 163

Башкін АЛ.

Тіньова економіка як основне підґрунтя корупції в Україні 165

Пермінова А.О.

Роль суб’єктів господарювання у формуванні митної політики

як складової економічної безпеки держави 167

Стрельникова H.H.

Формирование государственной инновационной модели

ускоренного развития страны как фактор укрепления

экономической безопасности Украины 170

Шмалій В.В., Яланський O.A.

Реалізація шляхів і засобів реструктуризації та розвитку

підприємств оборонно-промислової о комплексу України 173

Лютіков П.С.

Заходи протидії незаконному відшкодуванню ПДВ в Україні:

правовий аналіз та перспективи вдосконалення 175

Поштарук М.В.

Безпека банківської системи .- 178

Єрмашкевич К.Ю.

Специфіка тіньової економіки України 180

Осипенко Д.О.

Роль фінансовго контролю у формуванні

економічної безпеки України 183

Приходько Д.С.

Протиправна економічна діяльність як фактор

загрози національній безпеці України 187

Самойленко Є.Г.

Концептуальні основи впливу підпільного сектору

тіньової економіки на економічне зростання 190

ФІЛОСОФСЬКІ. КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ, ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВИ ! ПРАВА ТА
ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Черноп’ятов С.В.

Особливості сучасного релігійного плюралізм) в Україні ї93

Черноп’ятов С.В.

студент ДДУВС (науковий керівник – Ткачов М.І.)

ПИТАННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ У НАЙВИЗНАЧНІШИХ ТВОРАХ УКРАЇНСЬКОЇ
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОЇ ДУМКИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Проблеми становлення та історичного розвитку місцевого самоврядування
привернули до себе після здобуття Україною незалежності неабияку увагу
науковців, що зумовлено необхідністю побудови повноцінного місцевого
самоврядування – однією із загальновизнаних ознак сучасної демократичної
правової держави. Даний інтерес пожвавився в останні роки, коли оновлена
політична еліта України знову порушила питання удосконалення місцевого
самоврядування.

Усвідомленні історико-теоретичних основ цього демократичного інституту
на сьогодні є актуальним і має важливе значення для кращого розуміння
особливостей конституційної моделі місцевого самоврядування в Україні,
динаміки його становлення і розвитку на новітньому етапі української
державності, а також для усвідомлення місцевого самоврядування як
автономної стосовно державної влади системи управління, адже у
свідомості переважної більшості громадян України ще не подолані
стереотипи радянської моделі організації влади.

На нашу думку, конституційно-правова думка другої половини XIX -початку
XX століття є одним з найвизначніших джерел для ефективного осмислення
історичного аспекту місцевого самоврядування в Україні, адже вона
конкретизувалася у численних конституційних проектах, які були
прогресивними, надсучасними для свого часу і нині не втратили свого
значення.

Першим помітним документом конституційно-правового характеру даного
періоду був Начерк Конституції Республіки”, підготовлений членом
Кирило-Мефодіївського товариства Георгієм Андрузьким в 1846-1850 рр. У
документі превалюють дві центральні теми: 1) утворення слов’янської
федеративної республіки, яка б об’єднувала 7 автономних штатів (Україна,
Польща, Бессарабія, Остзея, Сербія. Болгарія і Док), поділених на
області, округи.

общини, 2) запровадження у республіці найширшого самоврядування.

Особлива увага в проекті приділялася саме місцевому самоврядуванню,
первинною ланкою якого були общини, керовані управами, які мали функції
судової (крім кримінального судочинства), розпорядчої та виконавчої
влади, отримували великі повноваження в галузі економіки. Крім управи в
общині мали функціонувати общинна каса, магазин, богадільня, школа,
церква; запроваджувалася посада лікаря. Цими установами опікувалась
управа.

Управа мала складатися з голови (призначається окружними властями), 3-4
старшин (обираються головою і затверджуються окружними властями), 10
депутатів від общини (обираються на надзвичайних зборах на рік і
затверджуються окружними властями), священика, 1-5 писців (призначаються
головою) та кожного члена общини, який закінчив гімназію. При заміщенні
посад діяли віковий, освітній цензи, цензи сімейного стану, місця
проживання та несудимості2.

Наступним визначним документом є конституційний проект М. Драгома-нова –
,Дроэктъ основаній устава украинскаго общества Зольный союз” -„Вільна
спілка””. Цим документом передбачалося утворення федеративної держави з
розвинутою системою органів самоврядування: общинних (сільських і
міських), волосних, повітових, обласних. На обласному рівні органи
самоврядування очолював призначений Главою держави намісник, тобто
відбувалося злиття державної влади та місцевого самоврядування
Самоуправління та права людини і громадянина, об’єднані автором в
понятті „политическая свобода” визначаються найважливішим завданням
„Вільної Спілки”.

Згідно проекту місцеве самоуправління здійснюється сходами або
зібраннями, які мали по можливості представляти всі професії виборців та
перед якими були б відповідальні всі посадові особи, окрім суддів.

Активне виборче право на виборах всіх рівнів і пасивне виборче право на
общинному (сільському і міському), волосному та уїзному рівнях
надавалося особам, які досягай 21 року (пасивне на обласному і
державному – 25 років). Передбачалася особлива форма впливу на обранців
– „наказ” виборців.

Повсякденне управління суспільними справами в селах мало здійснюватися
сходами і обраними ними управою та старшиною, а в містах і містечках,
волостях, уїздах (повітах) і областях – думами, обраними на підставах
загального виборчого права, й управами, сформованими думами. Сходи і
думи могли доручати виконання своїх постанов старшинам і управам. Для
виконання деяких постанов дозволялося ще й засновувати окремі посади і
комітети.

До компетенції общинних, волосних і повітових органів самоврядування
Проект відносив: встановлення місцевих податків і зборів; розподіл
прямих державних податків; керівництво поліцією; завідування всіма
справами суспільного господарства, благоустрою, добробуту, початкової і
середньої освіти.

На обласні думи, управи та інші органи обласного рівня покладалося
вирішення питань, віднесених до компетенції общинних, волосних і
повітових органів, якщо воно неможливо їх власними силами; завідування
справами суспільного господарства, благоустрою і добробуту, які мають
обласний масштаб; нагляд за всією економічною діяльністю в області, за
збереженням і раціональним використанням природних ресурсів;
забезпечення і примноження всезагального багатства населення; нагляд за
публічною освітою, завідування середніми школами, які утримуються за
обласний рахунок, вищими школами і науковими установами; попередній
розгляд проектів загальнодержавних фінансових законів, проектів
нормативно-правових актів з питань місцевого життя; командування
збройними силами на своїй території під час державних заколотів.

Проект зазначає основні принципи таких взаємовідносин: незалежність
органів місцевого самоуправління; державні органи повинні мати право на
призупинення лише таких рішень місцевого самоуправління, які суперечать
законам та загальним інтересам державного союзу; суперечності між
органами місцевого самоуправління та загальнодержавними органами мають
вирішуватися Сенатом (вищим судом).

Конституційний проект 1905 р., підготовлений членами УНП (головний автор
– М. Міхновський) – Основний закон „Самостійної України” Спілки народу
українського – передбачає дворівневе здійснення місцевого
самоуправління: земськими і громадськими радами та їх виконавчими
органами і посадовцями. Проект передбачає, що регламентація місцевого
самоврядування має здійснюватися відповідно земськими і громадськими
законами та наводить лише своєрідні основи законодавства про місцеве
самоврядування: кожна земля і громада має свою раду; земські і
громадські ради обирають зі своїх членів виконавчий орган – управу; усі
урядовці є виборні; повноваження земських і громадських рад обмежуються
інтересами відповідного земства чи громади; президент і палати
наглядають за тим, щоб ради не виходили за межі своїх повноважень; ради
обираються шляхом безпосереднього, рівного, загального і таємного
голосування.

Конституційний проект М. Грушевського, викладений у статті
„Конституційне питання і українство в Росії'” передбачав кількарівневс
самоврядування, а головну увагу приділяв самоврядуванню на рівні
національних областей, яке мало здійснюватися через утворені на засадах
прямих виборів обласні сейми та їх виконавчі органи – уряди. Для цих
органів передбачалися широкі повноваження, зокрема у сфері освіти,
торгівлі, благоустрою, поліції, охорони здоров’я і т.д.

В наведених творах ми маємо змогу прослідкувати ставлення української
політичної еліти до місцевого самоврядування. Незакінчений та дещо
не-впорядкованій проект Андрузького починається саме з деталізованої
регламентації місцевого самоврядування. Драгоманов взагалі вважав
місцеве самоуправління основою суспільно-політичного устрою майбутньої
держави, її системотворчим чинником. А от радикальний національний
проект Міх-новського лише в загальних рисах торкається даного інституту.
Але визначальним є те, що всі автори приділяли гідну увагу місцевому
самоврядуванню, усвідомлюючи його значення.

Наукова розробка вченими та громадськими діячами другої половини

XIX – початку XX ст. теоретичної бази місцевого самоврядування як
суспільно-політичного явища та конституційно-правового інституту мала
велике значення як для конституційного будівництва в цілому, так і для
розвитку місцевого самоврядування в Україні зокрема. 1 сьогодні можна
успішно звертатися до викладених ними ідей, концепцій та принципів.

Література

І. Слюсаренко А Г., Томенко М. В. Історія української конституції. – К.:
Т-во „Знання”, 1993. інституту внутрішніх справ. – 2002. – № 1.

2 Захарченко М.А., Лещенко В.С 3 історії місцевого самоврядування в
Україні // Правничий часопис Донецького університету. – 1999. – №1(3).

Стецюк Н. Місцеве самоврядування у конституційно-правових доктринах в
Україні другої Пол. XIX – поч. XX століття // Вісник Львівського
інституту внутрішніх справ. -2002. -№1.

Федчун Н Історико-правові аспекти розвитку місцевого самоврядування в
Україні // Вісник Національної академії державного управління. – 2004. –
№ 3.

Овчарик Є.В.

курсант ДДУВС

(науковий керівник ~ к.і.н., доц. Васковський Р.Ю.)

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МІЛІЦІЇ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу
з німецько-фашистськими загарбниками. Війна поставила перед органами
міліції нові завдання, пов’язані безпосередньо з охороною країни,
зміцненням тилу і сприянням фронту.

У перший день війни Президія Верховної Ради СРСР видала Указ “Про
воєнний стан”. Воєнний стан оголошується в окремих місцевостях або по
всьому СРСР в інтересах оборони СРСР і для забезпечення громадського
порядку і державної безпеки.

Окрім роботи з охорони громадського порядку, яка за умов війни набула
особливо великого значення і особливо ускладнилася, органи міліції
виконували спеціальні доручення уряду, пов’язані з заходами політичного
та військово-господарського значення. І міліція з цим складним завданням
упоралася незважаючи на брак кадрів та інші труднощі [1, с. 85].

Період, який безпосередньо передував Великій Вітчизняній війні,
характеризується докорінною перебудовою усієї роботи міліції. Перебудова
була викликана тим, що боротьба зі злочинністю

та розкраданням соціалістичної власності і спекуляцією велася, головним
чином, у напрямі розкриття вчинених злочинів, щодо запобігання злочинам
достатніх заходів не вживалося. У зв’язку з цим на початку 1940 року
була проведена перевірка роботи органів міліції, яка виявила серйозні
недоліки. На підставі матеріалів перевірки було видано наказ, який
поклав початок перебудові всієї роботи органів міліції, насамперед
роботи по боротьбі зі злочинністю, охорони громадського порядку й
підтримання паспортного режиму.

У діяльності органів міліції по боротьбі зі злочинністю основна увага
приділялася створенню кваліфікованого підсобного апарату, запобіганню
злочинам.

У 1940 році за допомогою підсобного апарату було відвернено 1543
злочини, ліквідовано 613 грабіжницьких та злодійських угруповань [3, с.
125].

Боротьба зі злочинністю почала проводитися організованіше. Діяльність
органів міліції щодо боротьби з розкраданням соціалістичної власності та
спекуляцією пожвавішала, коли після очищення від негативних елементів
був створений дійовий кваліфікований підсобний апарат. Для поліпшення
роботи з охорони громадського порядку насамперед вживались заходи щодо
поліпшення зовнішньої постової служби [4, с. 98]. У липні 1940 року було
видано Статут постової служби, з уведенням якого конкретно визначилося
коло обов’язків постового міліціонера. Нові завдання, пов’язані
безпосередньо зі зміцненням тилу та сприянням фронту, розширили коло
обов’язків органів міліції. Основні функції міліції доповнилися такими
серйозними обов’язками, як: боротьба з дезертирством та особами, що
ухиляються від призову до військової служби, активний розшук дезертирів,
боротьба з мародерством, з поширювачами провокаційних чуток, контроль за
додержанням обов’язкових постанов військової влади, організація
громадського порядку й поновлення паспортної системи у районах,
звільнених від ворога [2. с. 15].

З початком війни в областях України, де було оголошено воєнний стан, усі
функції органів державної влади щодо питань оборони, забезпечення
громадського порядку і державної безпеки, як зазначалося, перейшли до
військових рад фронтів, армій, командування військових з’єднань. Велику
допомогу військовій владі надавали органи міліції. На постових,
патрульних міліціонерів, інспекторів ДАІ і дорожнього нагляду та інших
працівників міліції був покладений нагляд затим, щоб населення,
установи, підприємства виконували правила світломаскування.
Співробітники міліції зупиняли погано замасковані автомобілі та
електротранспорт, у водіїв, винних у цьому, вилучали посвідчення водія
[2, с. 20].

Органи міліції сприяли мобілізації автотранспорту для потреб армії. Вони
брали участь у підготовці матеріалів для складання мобілізаційних планів
і в прийманні машин. Міліція також брала участь безпосередньо у
евакуації населення і промислових об’єктів. Переселення і евакуація із
прифронтових районів вимагали значних нарядів міліції. Робота
часто-густо ускладнювалася тим, що проводилася у зоні обстрілу
противника. Міліції залишалася у зоні до останнього моменту і відходила
разом з частинами Червоної Армії.

Від початку воєнних дій повсюдно організовувалася посилена зовнішня
постова служба. У прифронтових містах і найближчих до фронту тилових
областях, у місцях найбільшого скупчення громадянського суспільства та
на околицях міст виставлялись додаткові пости й посилена патрульна
служба.

Разом з Червоною Армією ряд міліцейських підрозділів Молдови та України,
виконуючи завдання командування Південного фронту, брав участь у бойових
операціях. Особовий склад міліції Кіровоградської області у
серпні-вересні 1941 року обороняв підступи до міста Запоріжжя. Міліції
Львівської області охороняла військові об’єкти і обороняла підступи до
міста Первомай-ська.

10 серпня 1941 року військова рада Південного фронту винесла постанову
про створення військової бригади міліції, на яку було покладено: а)
організацію загороджувальних загонів по боротьбі з дезертирством б)
охорону комунікацій військових об’єктів у прифронтовій смузі [1. с. 92
].

У листопаді 1941 року бригада міліції була переформована в дивізію
міліції військ НКВС у складі трьох полків. У серпні 1942 року дивізія,
перебуваючи у розпорядженні Закавказького фронту, успішно виконувала
інші завдання командування. За роки війни накопичилася велика кількість
справ щодо нерозкритих вбивств. Багато хто з працівників районних і
міських відділень міліції вважав ці справи безнадійними. У зв’язку з цим
16 серпня 1943 року був виданий спеціальний наказ НКВС СРСР, який
пропонував переглянути справи по нерозкритих вбивствах і вжити заходів
щодо їх розкриття. На виконання цього наказу кримінальним розшуком на
місцях при сприянні і практичній допомозі відділу кримінального розшуку
центрального апарату була проведена велика робота, в результаті якої до
1 червня 1944 року, за неповними даними, розкрито частину «старих»
вбивств. Значну увагу органи міліції приділяли розшуку викрадених речей,
цінностей та майна і поверненню їх потерпілим [3, с. 143].

На початку війни була виявлена велика кількість фактів мародерства та
розкрадання державних і колективних цінностей. В окупованих містах і
селах гітлерівці варварськи руйнували і знищували пам’ятники. Як тільки
війська Червоної Армії звільняли той або інший район, працівники міліції
перевіряли стан пам’ятників і на підставі зібраних матеріалів доповідали
місцевій владі. За допомогою представників місцевої влади працівники
міліції складали хронологічні довідки про окупацію населених пунктів і
звільнення їх Радянською Армією. Всі документи систематизувалися,
описувалися і здавалися в обласні архіви.

Отже, Велика Вітчизняна війна закінчилася повною перемогою радянського
народу. Гідний внесок у цю перемогу зробили і тисячі співробітників
української міліції боротьбою зі злочинністю, розкраданням
соціалістичної власності, мародерством та розкриттям “старих” вбивств.

Література

1. Довбня В А Органиашино-правові засади діяльності військового
формування січови\ сгрільшв у визвольних шаіаяцях в Україні 1917-1920
років Автореферат дис к ю н -К НАВСУ.2003

2 Мшшя України історичний нарис події ‘ За заг ред Ю О Смирнова К
Видавим-

чий Дім “Ін Юре”, 2002. 3. Сидорчук Л А. Правові та організаційні
питання створення і функціонування

кримінальної міліції в Україні: Автореферат лис … к.ю.н. – К.: НАВСУ,
1998. 4 Тюріна О.В. Сучасні системи правоохоронних органів: Автореферат
дис. … к.ю.н. – К.:

Київський ун-т ім. Т. Шевченка, 2001.

Медяник В.А.

студент ДДУВС

ЗАХИСТ ПРАВ ЖІНОК В МІЖНАРОДНОМУ ТА УКРАЇНСЬКОМУ АСПЕКТІ

Протягом XXI століття діяльність щодо захисту прав жінок активізувалась
і дістала потужний глобальний імпульс. В контекст цього набуває
важливого значення світовий досвід розв’язання „жіночого питання”,
зокрема, діяльність ООН, Міжнародної організації праці та інших
міжнародних організацій в боротьбі проти дискримінації жінок і за
збереження їх прав.

Питання забезпечення прав людини є однією з важливих сфер
співробітництва держав на міжнародній арені. Додержання прав людини
уповноваженими органами кожної держави свідчить про визнання нею ідеалів
світового співтовариства та загальновизнаних принципів міжнародного
права, спрямованих на підтримання світового порядку. Світовим
співтовариством на основі тендерного підходу прийнято низку
нормативно-правових актів, які містять міжнародні стандарти реалізації
та захисту прав жінки і є обов’язковими до виконання
державами-учасницями. У процесі міжнародного співробітництва сформувався
і діє міжнародно-правовий механізм захисту прав жінки, який складається
з міжнародних норм, принципів та спеціальних міжнародних інституцій,
котрі здійснюють контрольні функції, що є важливим компонентом
міжнародного захисту прав людини.

Основною метою написання даного докладу є проведення дослідження
правового захисту жінок.

Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі задачі:

визначити найважливіші проблемні питання щодо становища жінок, які
потребують від держави та міжнародної спільноти розробки та прийняття
стратегічних заходів.

розглянути підходи стосовно розроблення сучасної концепції ролі і місця
жінки в суспільстві;

проаналізувати нормативно-правові акти, які направлені на захист прав
жнок;

Звичними елементами оцінки захисту прав жінок, їх соціального становища
в сучасному суспільстві виступають: 1) аналіз нормативно-правових актів
охорони жінок і материнства; 2) порівняння жінок і чоловіків у
суспільстві (соціально-економічній сфері); 3) участь, жінок у
суспільно-політичній сфері відповідно до попередніх етапів історичного
та економічного розвитку країни. В контексті цього набуває важливого
значення світовий досвід розв’язання „жіночого питання”‘, зокрема,
діяльність ООН, Міжнародної Організації праці та інших міжнародних
організацій в боротьбі проти дискримінації жінок і за забезпечення їх
прав. Перелік основних етапів цієї боротьби було складено Міжнародним
інститутом досліджень з захисту і забезпечення прав і інтересів жінок і
Фондом розвитку ООН для жінок.

В матеріалах ІУ Всесвітньої конференції в Пекіні (1995 рік),на якій
розглядалося становище жінок, було визначено найважливіші проблемні
сфери, що потребують від урядів, суспільства розробки та прийняття
стратегічних заходів. Це:

жіноча бідність, яка постійно зростає;

нерівність з чоловіками, неадекватні можливості у сфері освіти та
професійної підготовки, а також нерівні можливості доступу до них;

нерівність з чоловіками і неадекватні можливості в галузі охорони
здоров’я та суміжних галузях, нерівні можливості доступу до відповідних
послуг;

нерівність з чоловіками в справі управління природними ресурсами та
охорони довкілля;

насильство;

наслідки воєнних та інших конфліктів для жінок, зокрема тих, що живуть в
умовах іноземної окупації;

нерівність з чоловіками в галузі розподілу влади та прийняття
директивних рішень на всіх рівнях;

недосконалість механізмів, що мають сприяти поліпшенню стану жінок на
всіх рівнях і захисту їх прав;

стереотипність образів жінок у всіх системах комунікацій і, особливо, в
засобах масової інформації, нерівність у доступі жінок до них, а також
участі в діяльності цих систем;

дискримінація, що зберігається стосовно жінок, та порушення їх прав.

В сучасній українській юридичній науці проблемами захисту прав людини,
зокрема становлення інституту прав жінок і дітей, займалися такі відомі
вчені як М. Баймуратов, М. Буроменський, В. Денисов, В. Костицький, М.
Орзіх, П. Рабінович, Ю. Римаренко та їн., які зазначали, що права
людини, які мають не тільки індивідуальний, а й колективний характер,
повинні мати й особливий спосіб їх захисту. Можливість опротестування
дискримінаційних рішень має бути надана законом не тільки самому
потерпілому, а й у його інтересах відповідним громадським організаціям.

Дослідники жіночої проблематики виділили чотири підходи стосовно
розроблення сучасної концепції ролі і місця жінки в суспільстві:

1. Патріархальний підхід: має найбільшу кількість прихильників і
пов’язує всі негативні процеси з тим, що орієнтація на широку участь
жінок у суспільному виробництві як на головну царин} життєдіяльності
зруйнувала материнський інстинкт, призвела до глибокого падіння моралі,
підвалин сім’ї. Для оздоровлення суспільства послідовники цього напряму
пропонують надати материнству статус суспільно корисної праці.

Економічний підхід: репрезентований, головним чином, соціалістами, для
яких головною темою дослідження є процес інтенсифікації економіки, роль
у ньому людського чинника. Жінки розглядаються як специфічний
суб’єктивний чинник виробництва, ефективність їх праці недостатньо
висока через часті перерви у роботі, нижчу, порівняно з чоловіками,
кваліфікацію тощо. Звідси вимога скорочення зайнятості жінок у
суспільному виробництві.

Демографічний підхід: його прихильники розглядають „жіноче питання”
переважно з точки зору відтворення нової генерації. Аналіз статистики
свідчить: рівень народжуваності, як правило, обернено пропорційний
рівневі зайнятості жінок у суспільному виробництві. Представники
демографічного підходу вимагають соціального захисту материнства та
дитинства.

Егалітарний підхід: його виразники схильні розглядати суто „жіночий
аспект” моральної, економічної або демографічної проблематики. Навпаки,
моральні, економічні, демографічні явища розглядаються ними як різні
аспекти становища жінки в суспільстві, її соціального статусу.
Егалітарний підхід грунтується не на відносинах панування й
підпорядкування стосунків, а на відносинах взаємо доповнення у
суспільстві та сім’ї.

Процеси глобалізації питань тендерної рівності позначились і на
правовому розвитку України: вона підписала та ратифікувала ряд
міжнародних актів, спрямованих на ліквідацію дискримінації щодо жінок.
Серед них: Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо
жінок, Декларація ООН про викорінення насильства у ставленні до жінок та
дітей, заключні документи Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН
„Жінки у 2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток і мир у
XXI столітті”, Конвенції та рекомендації Міжнародної організації праці.

Основним (базовим) міжнародно-правовим документом, спеціально
призначеним захисту прав жінок, є Конвенція про ліквідацію всіх форм
дискримінації щодо жінок. Для спостереження за ходом її здійснення було
засновано Комітет по ліквідації дискримінації жінок, що складався з
вісімнадцяти експертів.

Конвенція була прийнята з метою недопущення дискримінації жінок,
оскільки держави учасниці занепокоєні тим, що, незважаючи на вже
прийняті Організацією Об’єднаних Націй та її установами загальні
резолюції, декларації та рекомендації, як і раніше мала місце значна
дискримінація щодо жінок, що перешкоджало і перешкоджає участі їх
нарівні з чоловіками; політичному, соціальному, економічному й
культурному житті своєї країни, заважає зростанні добробуту суспільства
і сім’ї тощо.

Конвенція визначає поняття «дискримінація щодо жінок» як будь-яке
розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямоване на
ослаблення, чи таке, що зводить нанівець визнання, користування або
здійснення жінками, незалежно від їх сімейного стану, на основі
рівноправності чоловіків і жінок, прав людини і основних свобод у
політичній, економічній соціальній, культурній або будь-якій іншій
галузі.

Основною правовою нормою Конвенції є заборона всіх форм дискримінації
щодо жінок у всіх галузях: у політичному і громадському житті, в сфері
зайнятості, шлюбі і сім’ї, материнства, охорони здоров’я, медичного
обслуговування, охорони праці під час вагітності тощо.

Стаття 2 Конвенції ООН 1979 р. .Дро ліквідацію всіх форм дискримінації
щодо жінок» проголошує основні вимоги до країн-учасниць, які можна
поділити на дві групи: 1) включення принципу рівноправності чоловіків і
жінок до національних конституцій або іншого законодавства, 2)
забезпечення за допомогою законів та інших відповідних засобів
практичного здійснення цього принципу.

В більшості країн світу, які ратифікували Конвенцію ООН 1979 р., перша
вимога виконана. Що ж стосується другої вимоги міжнародних стандартів,
то можливість її реалізації становить труднощі навіть для країн, які
називають себе державами з високим рівнем добробуту населення. Це
пов’язано з національними традиціями, релігійними і звичаєвими нормами,
а також з чинною практикою правозастосування.

За даними Комісії ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок, Конвенцію
ратифікувало більше 165 держав світу, що свідчить про масштабність
зазначеного документа, але разом з тим вона є договором, стосовно якого
дер-жави-учасниці висловили найбільшу кількість істотних застережень, —
545. Деякі з цих застережень позбавляють жінок не тільки гарантій,
зазначених у Конвенції, а й гарантій рівності та не дискримінації
відповідно до інших міжнародних механізмів захисту, зокрема в питаннях
громадянства дітей, народжених у шлюбі з іноземцем, рівності прав
чоловіка і жінки на розлучення, права на свободу вибору занять і
професій, реалізації права власності тощо.

Відповідно до рішень Віденської Всесвітньої конференції з прав людини
Комісія періодично розглядає доповіді держав-учасниць про хід виконання
Конвенції ООН 1979р., аналізуючи питання про сумісність застережень з
цілями і завданнями Конвенції 1979 р. згідно з сучасним розумінням
проблеми Тендерної рівноправності, та інформує держави про зроблені
висновки. В разі виявлення істотних розбіжностей Комісія має право
звернутися до Генерального секретаря ООН з проханням доповісти про цей
факт Генеральній Асамблеї, яка може звернутися до Міжнародного Суду із
клопотанням про надання консультативного висновку про те, чи не
суперечить нове застереження до Конвенції 1979 р. цілям і завданням
тендерної рівноправності.

Додатковий імпульс цьому процесові дало схвалення 6 жовтня 1999 р.
Генеральною Асамблеєю Факультативного протоколу до Конвенції про
ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, що допускає право подання
жінками і неурядовими жіночими організаціями індивідуальних скарг про
порушення Конвенції окремими особами, групою осіб або організаціями, які
зазнали шкоди або в іншій формі потерпши в результаті порушення прав,
передбачених Конвенцією.

З 1919 р. Міжнародна організація праці (далі „МОП”) прийняло 180
конвенцій і 187 рекомендацій з широкого спектра питань у сфері праці.
Більшість документів стосуються як чоловіків, так і жінок, за якими
жінки користуються такими ж правами, як і чоловіки, в різних сферах. Це
— основні права людини, зайнятість і навчання, умови праці або техніка
безпеки і гігієна праці. Крім загальних документів, МОП прийняла ряд
стандартів стосовно окремо працюючих жінок1.

З початку свого існування МОП приділяло багато уваги здійсненню заходів,
спрямованих на встановлення рівних можливостей для працюючих чоловіків і
жінок. Завдяки пріоритетності завдання, було досягнуто значних успіхів.

26 березня 1985 р. Рада Європи схвалила резолюцію про ліквідацію
насильства в сім’ї, зміст якої присвячено заходам щодо запобігання
насильству, налагодженню міждержавної інформації з цих питань,
розроблення рекомендацій щодо форм і методів можливого втручання
уповноважених державних органів у приватне життя при виявленні актів
насильства щодо жінок.

У державах з демократично орієнтованою тендерною політикою на захисті
прав та інтересів жінок найчастіше стоять спеціалізовані міністерства у
справах жінок (або у справах жінок і молоді). Так не тільки в
Скандинавських країнах, а й у Франції, Німеччині, усіх державах
Британської співдружності та інших країнах є міністерства у справах
жінок. Відповідні міністри цих країн координують свою політику і
регулярно (раз на три роки) проводять зустрічі.

Наявність спеціалізованого міністерства (або комітету) у справах жінок
свідчить про певні зміни у внутрішній політиці тієї чи іншої держави
щодо впровадження принципу тендерної рівноправності. Вони є центрами, що
визначають тендерну політику, розробляють рекомендації стосовно
досягнення тендерної рівноправності, наглядають за виконанням в усіх
сферах життя конституційних вимог рівноправності статей та положень
законів про рівноправність чоловіків і жінок.

У своїй діяльності міністерства у справах жінок повинні спиратися на
широке коло уповноважених щодо досягнення тендерної рівноправності в
органах державного управління і на великих підприємствах різних форм
власності. Таким чином, повинна формуватися система державних органів,
що стимулюють досягнення тендерної рівноправності і наглядають за ходом
її втілення в життя.

На сьогодні в Україні діє спеціальне Міністерство у справах сім’ї та
молоді, створене за Указом Президента України в грудні 1996 р. Подібні
органи діють і в інших країнах СНД. Наприклад, в Азербайджані є
Державний комітет із проблем жінок, в Узбекистані функцію міністерства у
справах жінок виконує відповідний Комітет, головою якого за посадою є
віце-прем’єр уряду країни. Однак жодна з названих вище структур не має
достатніх ресурсів і повноважень для забезпечення і послідовної
реалізації політики рівних прав і рівних можливостей чоловіків і жінок.
Відповідно до міжнародних стандартів і рекомендацій щодо захисту прав
жінок відповідальний державний орган повинен координувати і контролювати
дії органів виконавчої влади, співпрацювати з органами законодавчої і
судової влади, представляти інтереси певної соціальної групи в уряді,
мати бюджетне фінансування і професійно підготовлені кадри, спиратися у
своїх діях на пропозиції громадських організацій.

Основою для інституцюнального оформлення політики рівних прав і рівних
можливостей чоловіків і жінок в Україні має бути однойменний закон, який
міг би розвиватися через відповіді нормативні акти, конкретизуючи ст. 24
Конституції України, що проголошує рівність прав і можливостей чоловіків
і жінок в різних сферах життя. Закон повинен регулювати в першу чергу
процедурні сторони реалізації принципу рівних прав і рівних можливостей
осіб обох статей, а також регламентувати порядок застосування норм
галузевого законодавства.

Нагляд за додержанням прав людини взагалі і прав жінок зокрема можуть
здійснювати, поряд із судами, омбутсменами з прав людини та органами
виконавчої влади, також інші державні органи загальної або спеціальної
компетенції. Наприклад, в Ізраїлі, крім Бюро у справах жінок при
міністрі праці та добробуту, що координує державну політику в галузі
працевлаштування, спрямовану на залучення жінок до роботи поза
традиційно жіночими професіями, в усіх міністерствах є координатор
зайнятості жінок, який вживає заходів щодо реалізації рівних можливостей
для жінок, зайнятих на державній службі. Скарги жінок на дискримінацію з
боку державних службовців розглядає спеціальний інспектор у справах
зайнятості жінок при Комісії громадянських служб.

У США спеціальними органами можна вважати агентства з громадянських
прав, що наглядають за додержанням приватними підприємцями законів
штатів про антидискримінаційну практику в сфері праці і виконання ними
планів так званих позитивних дій щодо ліквідації дискримінації.

Допоміжні органи по захисту прав жінок іноді створюються і на
міжнародному рівні. Так, у Європейському Союзі є спеціальна Комісія з
рівних можливостей чоловіків і жінок, яка розробляє і затверджує
п’ятирічні плани по вирівнюванню становища осіб обох статей в країнах
ЄС, а також контролює хід їх виконання. У необхідних випадках Комісія
створює допоміжні органи, покликані усунути нерівну участь чоловіків і
жінок у тій або іншій сфері суспільного життя. Так, у ході реалізації
другого п’ятирічного плану було створено комітет із просування жінок на
відповідальні посади на радіо і телевізійні служби країн ЄС. При цьому
особливу увагу приділено забезпеченню участі жінок у розподілі засобів
трансляції, виборі та складанні програм.

В Україні нагляд за додержанням прав громадян, як індивідушіьних, так і
колективних прав жінок, покладено, крім іншого, на Генеральну
прокуратуру України, яка неодноразово звертала увагу на численні факти
порушення прав жінок, виявлені в ході прокурорських перевірок. Ці
порушення стосувалися переважно репродуктивних прав жінок, а також
затримки виплати заробітної плати, що є досить масовим порушенням
соціально-економічних прав.

Отже, державно-правовий механізм забезпечення рівних прав і рівних
можливостей чоловіків і жінок складається із: 1) діяльності органів
державної влади, до компетенції яких належать питання рівних прав і
рівних можливостей чоловіків і жінок; 2) комплексних механізмів
формування і розподілу державних ресурсів (бюджет, державні програми,
податкова політика, що включає підтримку благодійних, некомерційних,
правозахисних організацій, законодавство про соціальне замовлення та
ін.); 3) діяльності Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України;
4) судового і адміністративного захисту прав людини і громадянина.

Україна однією з перших країн світу проголосила у Конституції 1918р.
рівноправність статей і в усіх наступних конституціях (1937, 1978, 1996
рр.) послідовно втілювала в життя цей важливий демократичний принцип. До
того ж вона ратифікувала переважну більшість основних конвенцій ООН та
МОП, що регулюють питання рівноправності статей. Проте до повного
втілення в життя відповідних міжнародних стандартів ще далеко.
Недостатньо погоджена робота різних ланок державно-правового механізму
реалізації міжнародних норм у сфері прав людини. Недостатньою є також
активність жінок і жіночих громадських організацій в галузі захисту
своїх прав. Для активізації цих процесів необхідні високий рівень
розвитку особистості жінки, її політичної культури, свідомості,
психології, внутрішньої свободи.

В Україні недоторканність особи гарантується насамперед нормами
кримінального права. В КК України 2001 р. поряд із загальним порядком
відповідальності за порушення прав особи є також спеціальні розділи
«Злочини проти волі, честі та гідності особи» (III) та «Злочини проти
статевої свободи та статевої недоторканості особи» (IV). Важливо
відзначити, що в Україні здійснюються деякі практичні кроки по боротьбі
з насильством у сім’ї. Вперше серед країн СНД в Україні було прийнято
Закон „Про попередження насильства в сім’ї””, в різних містах (Києві,
Харкові, Донецьку та ін.) створені й активно діють кризові центри для
жінок, які стали жертвами насильства в сім’ї, та центри допомоги особам,
які пережили сексуальне насильство.

Верховна Рада України, керуючись Загальною декларацією прав людини,
Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок,
ратифікованими Україною міжнародними договорами про права і свободи
особистості, підсумковими документами IV Всесвітньої конференції із
становища жінок: ,Дії в інтересах рівності, розвитку та миру” (Пекін
1995р.) і постановою Верховної Ради України від 12 липня 1995р. „Про
рекомендації учасників парламентських слухань щодо реалізації в Україні
Конвенції ООН „Про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок”, надаючи
особливого значення ролі сім’ї та жінок у політичному, економічному,
історичному і культурному розвитку України, прагнучі поліпшення
демографічної ситуації, забезпечення реалізації сім’єю своїх функцій, а
також створення правових, суспїльно-економічних умов для поліпшення
становища сім’ї та жінок, підвищення їх ролі у суспільстві, найповнішого
розкриття їх інтелектуальних, духовних і творчих можливостей. Держава
взяла на себе обов’язки перш за все забезпечити рівні права і можливості
жінкам і чоловікам відповідно до основних умов свобод людини, вирішити
інші принципові проблеми, пов’язані з ліквідацією всіх форм
дискримінації щодо жінок.

Неможливо також залишити поза увагою і той факт, що з 01 січня 2006 року
вступить в дію, прийнятий Верховною Радою України, Закон „Про
забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків”, метою якого
є досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах
життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та
можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі
та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення
дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізувати рівні права,
надані їм Конституцією і законами України. Вказаний Закон визначає
основні напрями державної політики щодо забезпечення рівних прав та
можливостей жінок і чоловіків, механізм забезпечення рівних прав та
можливостей жінок і чоловіків у громадсько-політичній,
соціально-економічиій сферах та у сфері освіти.

Необхідно також відмітити важливу роль Суду — єдиного з найважливіших
інститутів забезпечення законності в демократичному суспільстві, основна
гарантія захисту прав і свобод людини, в тому числі в питаннях
генде-рної рівноправності. Суди здійснюють найбільш повну перевірку
доказів, наданих сторонами, судова процедура забезпечує змагальність
сторін і гласність судового розгляду.

З метою поліпшення становища жінок, підвищення їх ролі у суспільстві та
здійснення пріоритетних та першочергових заходів щодо виконання
заключних документів Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН „Жінки у
2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток та мир у XXI
столітті” в травні 2001 року Урядом України було затверджено
Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння
впровадженню тендерної рівності у суспільстві на 2001-2005 роки. Цим
планом зокрема передбачено:

забезпечити об’єктивне висвітлення у засобах масової інформації стану
виконання в Україні положень Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм
Дискримінації щодо жінок, Декларації ООН щодо викорінення насильства у
ставленні до жінок та дітей, заключних документів Спеціальної сесії
Генеральної Асамблеї ООН „Жінки у 2000 році: рівність між чоловіками та
жінками, розвиток та мир у XXI столітті”, Конвенцій та рекомендацій
Міжнародної Організації праці, а також цього Плану дій (постійно);

привести систему показників тендерного розвитку у відповідність з
вимогами ООН щодо підготовки Національних статистичних доповідей про
становище жінок та чоловіків – продовжувати вивчення, узагальнення та
поширення міжнародного досвіду у справі запобігання торгівлі жінками і
дітьми, проводити семінари, робочі зустрічі, „круглі столи” з цих питань
(постійно);

– розробити і подати пропозиції щодо поліпшення становища жінок, більш
широкого залучення їх до активної участі в усіх сферах життя
суспільства, сприяння розкриттю їх інтелектуальних і творчих
можливостей.

Отже, сьогодні спільним для всіх держав свпу є процес глобалізації
тендерної рівноправності, яка з правової точки зору проявляється в
піднесенні проблеми прав людини в цілому і прав жінки зокрема з
національного рівня на рівень міжнародного права, наслідком чого є
прийняття низки міжнародних конвенцій і декларацій, присвячених
тендерній проблематиці, визнання індивіда, незалежно від статі,
рівноправним суб’єктом міжнародного права. Перед світовим товариством
постає завдання виробити багатоцільову стратегію забезпечення тендерної
рівноправності осіб на національному, регіональному та міжнародному
рівнях

Для подолання негативних явищ щодо жінок необхідно.

домагатися недопущення насильства стосовно жінок у всіх сферах їхньої
життєдіяльності відповідно до Декларації про викоренення насильства щодо
жінок, прийнятої Генеральної Асамблеєю ООН у грудні 1993р.;

-удосконалювати чинне законодавство – розробити цивільно-правові санкції
для покарання за правопорушення і відшкодування збитків, заподіяних
жінкам, що піддалися насильству, у тому числі насильству в сім’ї,
оскільки в сучасних умовах воно не створює надійного правового від
різних зловживань щодо жінок;

розробити механізм взаємодії з неурядовими організаціями, що займаються
проблемами реабілітації жінок, які зазнали насильства. Розвивати широку
мережу служб, що забезпечують допомогу жертвам насильства;

-удосконалювати статистичну звітність, у тому числі щодо злочинів
стосовно жінок, з метою одержання повної і об’єктивної інформації про
усі форми насильства, а також заохочувати дослідження про причини,
характер, ступінь і наслідки насильства, про ефективність заходів для
попередження і його викоренення.

забезпечувати інформаційну, освітню і виховну роботу зі зміни
традиційних стереотипів, основаних на перевазі однієї статті над іншою,
з обов’язковим включенням у навчальні програми спеціальної підготовки з
попередження насильства можливого щодо жінок;

розробляти заходи, включаючи законодавчі, спрямовані на ліквідацію
сексуальної експлуатації жінок, у тому числі заходи для скорочення
масштабів проституції”

Література

Готовченко В Права жінок в Україні піл кутом зору міжнародно-правових
стандартів //Вісник Академії правових наук України -2004 -№4(39)

Гурська Т Деякі аспекти права жінок на особисту недоторканість //
Підприємництво, господарство, право 2002 – К» 12

Дашковська О Регіональні механізми захисту прав жінок
порівняльно-правовий ана-тіз // Вісник Академії правових наук України –
2004 – 1(36)

Дашковська О Правове становище жінки наприкінці XXI століття
порівняльний аналіз // Вісник Академії правових наук України – 2004 — №
] (32)

Дашковська О. Міжнародні механізми забезпечення тендерної рівності //
Вісник Академії правових наук України. – 2005 – і (40).

Дашковська О Національні державно-правові механізми захисту прав жінок:
світовий досвід і шляхи вдосконалення // Вісник Академії правових наук
України. – 2004 -№2(37).

7 Дашковська О. Право на гідність та особисту недоторканість особи,
тендерний аспект // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – №
4(39).

Законодавче забезпечення прав жінок в Україні: декларація та реальність
//Людина і політика. – 1999. – № 6.

Клочков В. Охорона та захист прав і свобод людини та громадянина //
Прокуратура, людина, держава – 2005. – № 4(46).

Ломакина М.В. Международная защита прав женщин // Московский журнал
международного права. – 1996 – № 6.

Міхненко Л.В. Процеси глобалізації і „жіноча проблематика” і правовий
захист жінок у сучасному українському суспільстві // Світова цивілізація
і міжнародні відносини. -2002.-X» 1.

Рабінович П , Раданович Н. Національна імплементація міжнародних
договорів щодо прав людини // Юридична Україна. – 2003. – № 4.

Легеза Є.О.

курсант ДДУВС (науковий керівник-к.ю.н. ЛабенськаЛ.Л.)

СТАНОВЛЕННЯ ПАРТІЇ ЯК СУБ’ЄКТА ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ

Сучасне розуміння сутності політичної партії як спеціалізованої
організаційно впорядкованій асоціації, шо об’єднує найбільш активних
прихильників тих чи інших ідей (ідеологій, лідерів) та служить для
боротьби за завоювання політичної влади для здійснення своїх статутних
цілей, виникло за часів буржуазних революцій у Західній Європі та у
Південній Америці у другій половині XVIII сторіччя.

Натомість про політичну партію як суспільно-правове явище говорили ще за
античних часів. Так, Аристотель у своїй праці “Політика” зазначав, що
“завершальною метою всіх наук та мистецтв є благодать; найвища ж
благодать є пріоритетною ціллю головної з всіх наук та мистецтв –
політики”. Таким чином, очевидно мета політичної діяльності не зазнала
суттєвих змін -досягнення благодаті, розуміння якої для кожного своє.

Вперше термін “партія” також з’явився у працях Аристотеля – у Греції за
його свідченнями з’явилися партії мешканців гори (мається на увазі
Олімп) – до неї переважно належали вихідці з аристократичних заможних
сімей, партії мешканців рівнини та прибережної частини міста у Афінах –
членами цих партій були громадяни, нижчі за своїм станово-класовим
положенням, ніж члени партії мешканців гори.

Однак, не зважаючи на наявність у назві того чи іншого суспільного
об’єднання терміну «партія», не можна говорити, що за часів античності
вже існували політичні партії у сучасному організаційному та правовому
розумінні цього соціального явища.

Так само не з’явилися політичні партії у сучасному розумінні за часів
феодалізму.

їх перші ще недосконалі організаційні форми дали про себе знати у часи
зародження буржуазного революційного руху – і тоді вони виступали як
угруповування прибічників короля та феодалів, з одного боку, та
захисників інтересів буржуазії, її різноманітних фракцій – з іншого
боку.

Перші масові політичні партії з’являються у Англії у 1861 році – на
основі організації виборців і мали назву “торі” та “віги'”.

Причинами виникнення політичних партій слід виділити наявність
різноманітних поглядів про належний політичний устрій суспільства та
належне вирішення конкретних політичних, економічних, соціальних та
духовних проблем; соціальну нерівність, в наслідок якої групи осіб, що
обіймали владне становище у суспільстві відстоювали виключно інтереси
певної соціальної спільноти, що в свою чергу викликаю незадоволеність
частини суспільства своїм становищем, яке також сприяло зародженню
політичних рухів. Також значне місце у процесі становлення і розвитку
політичних партій посідають причини національного та етнічного характеру
– саме такі причини покладені в основу виникнення більшості партій країн
Африки, Латинської Америки.

Передумовами виникнення масових партій стало введення загального
виборчого права у країнах Західної Європи та у США, необхідного для
формування представницьких інститутів, адже саме політична партія
забезпечує необхідний зв’язок між народом та представницьким механізмом,
а у чинній Конституції Італії діяльність політичних партій розглядаються
як навіть прояв прямого чи безпосереднього народного суверенітету. І
нині головною функцією діяльності політичних партій є електоральна, що
визначається власне сутністю їх як організацій, призначених для
завойовування та здійснення державної влади легальним шляхом – тобто,
беручи участь у виборчому процесі.

Література

История политических и правовых учений Хрестоматия для юридических вузов
и факультетов / Сост и общ ред проф , д-р ист наук Г Г Демиденко –
Харьков 1999 -С 40

Гавадов Г Т Политология Учебное пособие – М . ФАИР-ПРЕСС, 2000 – С 99

Гелей С Д Ругар С М Основи політологи. Навч посібник – 3-є вид, перероб
і дои -К Тов-во «Знання», КОО, 1999 -С 164-165

Введение в политологию Наука о политике Учебное пособие для студентов
вузов В 2 ч -Ч 2/Под ред ГоловченкоГТ Горчач Н И -Х, 1995 -С 190-191

Конституции зарубежных государств Учебное пособие – М Изд-во БЕК, 1996 –
, Політологія Посібник для студентів вищих навчальних закладів ‘ За ред
О В Бабкшої, В П Горбатенко – К Вид центр Академія”. 1998 – С 197

ПИТАННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ТА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Борисенко А.О.

студент Національного гірничого університету (науковий керівник – к.ю.и.
Легеза Ю.О.)

ПРИВАТИЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО МАЙНА УКРАЇНИ, ЯК СПОСІБ НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

В умовах Євроінтеграційних процесів сьогодення в економіці України
велике значення грає реформація відносин власності, роздержавлення й
поява нових видів власності, що буде сприяти розвитку ринкових відносин,
нових видів господарювання, завдяки чому з’явиться можливість зменшити
дефіцит Держбюджету, що з року в рік переслідує нашу державу при всих
урядах країни. Та направити отримані від приватизації гроші на виконання
продекламованих державних програм України (підвищення пенсій, заробітної
плати та ін.).

У зв’язку з тим, що процес приватизації, не може відбутися в короткий
термін, особливого значення набуває питання про становлення орендної
форми господарювання, що буде сприяти цьому процесу. При розгляді цієї
проблеми варто враховувати накопичений світовий досвід, а також
особливості економіки України.

Метою написання дослідницької роботи є більш детальне вивчення процесів
приватизації, які відбуваються в Україні в сьогоденні.

Джерельну базу дослідження складають нормативно-правові документи:
Конституція України, закони, накази Президента та Рішення Верховної ради
України.

Процес приватизації, що офіційно почався в Україні 1 грудня 1992 р., та,
був відрегульований, перш за все, законом України “Про приватизацію
майна державних підприємств”[1], складний і суперечливий. Існує велика
розмаїтість точок зору у відношенні цілей, форм, термінів приватизації,
ступені готовності України до неї і т.д. І хоча процес вже почався
більше 10 років тому, з огляду на актуальність теми для громадян нашої
держави та країни в цілому, пропонуємо своє бачення цієї проблеми в
загальнотеоретичному плані, а, також аналіз організаційних форм
приватизації зокрема.

Згідно зі статтею 345 Цивільного Кодексу («Набуття права власності у
разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній
власності»), кожна фізична або юридична особа може набути право
власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в
комунальній власності, та ця приватизація здійснюється у порядку,
встановленому законом

Необхідність процесу роздержавлення і приватизації майже ні в кого не
викликає сумнівів і улаштовується, по перше положенням економіки й
суспільства в цілому, по-друге, присвоєння статусу «країна з ринковою
економікою» та Євро’нтеграцп держави, по-третє, поняттям уродженої
економічної активності приватного власника, по-четверте, визнанням того
визначення, що своя власність – це основа свободи особи

Приватизація є головною складовою частиною економічної реформи, її
стратегією й тактикою Це процес, якому притаманні глибинні властивості,
пов’язані з кардинальною зміною соціальних структур, зміною
суспільно-економічного ладу в Україні

Згідно з державною програмою Кабінету Міністрів України 2005р під
приватизацію державного майна попали бдизько 200 підприємств середніх та
великих розмірів, що веде до зменшення дефіциту бюджету держави,
відроджує їх виробництво часів «розквіту» підприємства, збільшенню
робочих місць на фоні перебування цих підприємств в державній власності
та постійного скорочення кадрів на них, а також збільшенню надходжень в
бюджет за рахунок оподаткування Але не треба, на думку дослідника, так
фанатично проводити політику держави стосовно приватизації, що може
завдати шкоди національним інтересам України

Існує, закріплений в нормативно-правових актах перелік об’єктів
стратегічною призначення, що не підлягають приватизації, за для
національної безпеки та національних інтересів держави

Що ж розуміється під поняттям „приватизація”9 Якщо виважено підійти до
аналізу цього поняття, то

у вузькому розумінні – це процес переходу будь-якої форми власності
(державної, особистої, колективної, інтегрованої тощо) у приватну,

у широкому змісті – це поняття на практиці, у літературі, офіційних
документах розглядається як форма роздержавлення, перетворення
(трансформація) державної власності в інші форми власності [2]

При такому підході під роздержавленням мається на увазі загальний процес
переходу від тоталітарної державної економіки, як пережитку часів СРСР,
до економіки змішаної, багатоукладної, плюралістичної, поліфонічної
(багатоголосої), що зв’язано з чотирма «Д», а саме 1) денаціоналізацією,
2) демонополізацією, 3) демократизацією, 4)децентралізацією економіки
Врешті-решт, це звільнення держави від функції прямого безпосереднього
господарського управління виробництвом

Одна з шлей приватизації полягає в тому, щоб за рахунок продажу
державних підприємств, здебільшого тих, що знаходяться в поганому стані,
дістати кошти, якими можна було б хоч частково зменшити дефіцит
держбюджету 1а за рахунок передачі цих підприємств у приватну власність,
відтворювати їх колишню роботу шо в свою чергу приведе до збільшення
кількості надходжень до Держбюджету за рахунок сплати ними податків.
Головним змістом приватизації повинні стати саме інвестиційні процеси,
що можуть привести до структурних змін.

При розробці будь-якої концепції приватизації є цілий ряд загальних
вимог, висунутих у відношенні приватизаційного процесу:

упорядкування юридичних прав власності і фактичного права розпоряджатися
нею;

зведення до мінімуму передумов зловживань у процесі приватизації.

пошук оптимального рішення капіталомісткості внутрішнього ринку,

створення умов, що забезпечують зацікавленість населення в приватизації
і підтримка цієї зацікавленості в процесі її проведення;

необхідність соціального захисту населення в процесі приватизації;

заборона на використання виторгу від приватизації для субвенцій слабким
підприємствам;

Для здійснення моніторингу процесів перетворення відносин власності й
ефективного функціонування підприємств у постприватизаційний період
важливо удосконалити класифікацію форм господарювання і розшириш
державну статистичну звітність, що призведе до зменшення зловживань у
процесі приватизації.

В державі існує 8 способів приватизації державного майна:

Викуп об’єктів малої приватизації – спосіб приватизації, при якому
власником об’єкта стає товариство покупців, утворене його працівниками.
Цей спосіб приватизації не передбачає конкуренції покупців.

Викуп державного майна підприємства з альтернативним планом
приватизації, по якому власником об’єкта і його частини стає товариство
покупців, утворене його працівниками відповідно до розробленого
покупцями планом, що є альтернативним до плану, запропонованому комісією
з приватизації.

Викуп державного майна, зданого в оренду з викупом, – спосіб
приватизації, по якому власником об’єкта стає орендар, відповідно до
договоре оренди.

Продаж на аукціоні – спосіб приватизації, по якому власником об’єкта
стає покупець, що запропонував у ході аукціону максимальну ціну.

Продаж за комерційним курсом – спосіб приватизації, по якому власником
об’єкта стає покупець, що запропонував найкращі умови подальшої
експлуатації об’єкта, чи при рівних умовах найбільшу суму.

Продаж за комерційним курсом – спосіб приватизації, по якому власником
об’єкта стає покупець, що запропонував при фіксованих початкових цінах
найвищу ціну.

Продаж по конкурсі з відстрочкою платежу – спосіб приватизації, по якому
власником об’єкта стає покупець, що на конкурсній основі домігся права
сплатити за придбання об’єкта з відстрочкою платежу на три роки, на
умовах передоплати 30% його вартості.

8. Продаж акцій відкритих акціонерних товариств – спосіб приватизації,

по якому власниками акцій, перетворених у відкриті акціонерні товариства
державних підприємств, на конкурсній основі стають покупці, що
запропонували найбільшу ціну за найбільшу кількість акцій після
реалізації” акцій на пільгових умовах.[3]

В процесі вивчення приватизаційних процесів в Україні дослідник дійшов
до висновків, що приватизацію необхідно проводити перш за все маленьких
підприємств, адже це дасть поштовх на розвиток малого та середнього
бізнесу, про розвиток якого декларується головою країни та урядом. Також
потрібно улаштувати життєвий порядок так, щоб у суспільстві було
якнайбільше власників, але стежити, щоб акціонерів, що володіють одним
підприємством, було не дуже багато. Інакше річні збори акціонерів
стануть некерова-ними. Державне підприємство, що працює погано, можна
продати приватному підприємству, бажано акціонерному, що допоможе
вивести його з кризи. Також необхідно прийняти ряд НПА, щодо заборони
приватизації великих підприємств іноземцями для забезпечення
національної безпеки та національних інтересів України.

Отже, процеси приватизації сьогодення проводяться значно прозоріше та
чесніше ніж раніше, що говорить про демократичні перетворення в державі
(про що свідчать данні Freedom House 2005р.), і це відкрило багато
перспектив, перш за все це вступ до НАТО та Євросоюзу. Також при
проведенні державної приватизації уряд повинен пам’ятати, щоб
приватизація проходила на основі економічної доцільності і не шкодила
національним інтересам нашої держави.

Література

Закон України про приватизацію майна державних підприємств // Відомості
Верховної Ради України. -1992. -№24. -348 с.

Павлішенко М. Роздержавлення і приватизація’ новий погляд на проблему //
Економіка України.-1994.-№9.

Вісім способів приватизації//Скарбник -1994.

Савченко Д.О.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИН

З’ясування способів дії положень Господарського кодексу України у
частині регулювання господарських договірних відносин у часі, які
встановлюються темпоральними нормами прикінцевих та перехідних положень
цього кодексу є надзвичайно важливими в сучасних умовах розвитку
України. Питання дії норм ГКУ у часі є надзвичайно актуальним з огляду
на численні проблеми, які стали виникати в практиці правореалізації та
судового право-застосування після набуття кодексом чинності. Безперечно,
точне визначення меж дії нормативно-правового акта (в часі, просторі, за
колом осіб) виступає елементарною, первісною умовою правового
регулювання, оскільки з цими межами пов’язується реалізація вимог
законності [3, с. 237]. Можливо, не в останню чергу, саме ця обставина
пояснює відсутність у господарсько-правовій літературі більш-менш
ґрунтовних теоретичних досліджень темпо-ральних норм. На
загальнотеоретичному рівні до проблеми дії нормативно-правових актів у
часі зверталися, зокрема, О. Беляневич, С. Алексеев, Д. Бах-рах, С.
Погребняк, але в цілому проблема не перебувала в центрі уваги
правознавців.

За загальним правилом дія нормативно-правового акта починається з
моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним
чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший
нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Разом із тим із прийняттям нових законів, перш за все великих
кодифікованих актів, необхідним виявляється «пристосування» існуючих
правовідносин до нових вимог. Ця мета досягається за допомогою
особливого виду норм – оперативних. Оперативні норми як правила, що
регулюють дію нормативних правових актів у часі (порядок набуття
чинності нормами права, припинення їх дії. вибір належних до
застосування норм), отримали назву темпоральних. Темпораль-ні норми, як
і норми-дефініції, декларативні норми, норми-принципи, колізійні норми,
відносяться до так званих спеціалізованих норм права.

Про важливість проблеми визначення меж дії закону у часі свідчить
конституційний рівень її регламентації. Виходячи із змісту ч. 1 ст. 58
Конституції України та наданого їй Конституційним Судом України
тлумачення в рішенні у справі про зворотну дію в часі законів та інших
нормативно-правових актів від 09.02.1999 р. [4] можна стверджувати, що:
1) норма ч. 1 ст. 58 Конституції України не поширюється на закони та
інші нормативно-правові акти, які пом’якшують або скасовують
відповідальність юридичних осіб; 2) зворотна дія законів та інших
нормативно-правових актів допускається як виняток у випадку пом’якшення
або скасування відповідальності особи; 3) правопорушенням може
визнаватися лише така дія, яка на час її вчинення визнавалася такою, що
суперечить закону. Проте надання зворотної дії в часі таким
нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки
про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Розв’язанню проблеми дії в часі норм ГКУ, що регулюють господарські
договірні відносини, мають передувати декілька загальнотеоретичних
пояснень. У зазначеному рішенні Конституційний Суд України назвав три
типи дії темпоральних норм: негайна дія, ультраактивна дія, зворотна
дія. Такі типи нормашвно-правового акта в часі виділялися і в загальній
теорії нрава [З, с. 241-246] Разом із тим, як зазначає Д. Бахрах, така
класифікація може бути точнішою, якщо при визначенні типу дії нової
норми (перспективна дія, негайна дія, зворотна дія) буде враховуватися
тип припинення дії старої Насамперед, слід констатувати, що в ГКУ
закріплені всі способи дій нормативно-правового акта у часі
(перспективна, негайна, зворотна дії). При цьому негайна та зворотна дія
охоплюють і ультраактивпу форму (переривання старого закону), що має
значення для регулювання господарських договірних відносин, які виникли
до набуття кодексами чинності та продовжують існування після цього. Коли
йдеться про переривання старого закону, то мається на увазі Закон
України «Про підприємництво» та Закон України «Про підприємства в
Україні», скасовані в силу п. 2 Прикінцевих положень ГКУ.

Слід зазначити, що серед загальних положень Господарського кодексу
(глава 1) немає спеціальної статті, яка б регулювала темпоральну дію
актів господарського законодавства. Буквальне тлумачення темпоральних
норм ГКУ, у тому числі щодо зворотної дії положень ГКУ, що містяться у
п. 5 Прикінцевих положень і присвячені лише відповідальності, у тому
числі за порушення господарських договірних зобов’язань, дає підстави
визначити такі варіанти дії норм ГК про господарські договори у часі:

за загальним правилом положення ГКУ щодо відповціальності за порушення
господарських зобов’язань, якщо ці порушення були «вчинені до 01.01.2004
р., не застосовуються;

за загальним правилом застосовуються положення ГКУ щодо відповідальності
за порушення господарських зобов’язань, якщо ці порушення були вчинені
після: 01.01.2004 р.;

положення ГКУ щодо відповідальності за порушення господарських
зобов’язань не застосовуються, якщо ці порушення, хоча і були вчинені
після 01.01.2004 р., але договором встановлена інша відповідальність;

як виняток положення ГКУ щодо відповідальності за порушення
господарських зобов’язань, якщо ці порушення були вчинені до 01.01.2004
р., застосовуються у випадку, коли пом’якшується відповідальність за
такі порушення.

Отже, на нашу думку, в зазначеному пункті правильно визначені способи
дії норм ГКУ щодо відповідальності за порушення договорів і з
загальнотеоретичних позицій, і з точки зору переваги договірної
регуляції над нормативно-правовою.

Порівнюючи ГКУ з іншими нормативно-правовими актами, такими як Цивільний
кодекс України, то спільним для ГКУ та ЦКУ є те, що в них зафіксовано
загальне правило про перспективну дію (на майбутнє) положень цих
кодексів (темпоральна норма абзацу 2 п. 4 Прикінцевих положень ГКУ,
абзацу І п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК). Крім того, в цій
правовій ситуації слід враховувати і те, що Господарський кодекс не мав
свого «попередника» {образно порівнюючи із ЦКУ, «старого Господарського
кодексу»), через що правовою основою переважної більшості господарських
договорів на момент їх укладення слугували не положення ЦК 1963 р., а
спеціальні законодавчі акти, які і після набуття чинності ГКУ та ЦКУ
залишаються цією основою як чинні нормативно-правові акти, тобто
складнощів із вибором належної норми не виникає, коли договірні
відносини виниклії після 01.01.2004 р. Також не повинно виникати проблем
у правозастосуванні, коли господарські договірні відносини виникли і
завершилися до набуття чинності ГКУ та ЇДКУ, тобто до 01.01.2004 р. У
цьому випадку спори, що виникають із господарських договірних відносин,
повинні вирішуватися за правилами закону, який діяв на момент їх
існування, тобто має місце ультраактивна форма.

У цілому слушною, на нашу думку, є пропозиція С. Погребняка про те, що
законодавчо необхідно для кожної галузі права встановлювати основний
напрям дії закону в часі, причому для нормативних актів приватного права
таким основним напрямом бажано було б визнати переживаючу дію, оскільки
це дозволяє врахувати інтереси осіб, які вступили у правовідносини до
видання нового нормативного акта, зазначає Олена Беляневич . Щодо
господарських договірних відносин ми можемо достатньо впевнено
стверджувати, що основними способами дії норм про господарські договори
у часі мають бути перспективна дія та негайна дія, що охоплює й
ультраактивпу форму (переживаючу дію старого закону). Отже, повинна
виключатися зворотна дія нового законодавства, за винятком випадків,
коли відносно цього є пряма вказівка в законі і вона пов’язується із
включенням у закон імперативних правил.

Література

Бахрах Д.Н. Действие норм права во премеми’ теория, законодательство,
судебная практика. -ML, 2004. – 224 с.

ЧердахцввА. Ф. Толкование права в договоре.-М., 2003 .-381 с

Алексееа С. С. Общая теория права; В2т. -М., 1982.-Т. 2 -360 с.

Офіційний Вісник України. – 1999. – № 7. -Ст. 255.

Беляневич O.A. Стаття “Дія норм господарських договорів у часі”

Господарський кодекс України.

ІГогребняк С. П, Колізії у законодавстві України та шляхи їх
переборення: Автореферат, канд. юрид. наук. – X., 2001. – 20 с.

Турчина В.В.

студентка Національного гірничого університету (науковий керівник –
к.ю.н. Лебідь Н.В.)

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ДОГОВОРУ НАЙМУ

Договір майнового найму належить до класичної групи договорів, що відомі
цивільному праву ще за часів стародавнього Риму. У римському праві
договір майнового найму (Госайо-сопсіисііо) розглядався як окремий
договір, який охоплював досить широке коло цивільно-правових відносин.
Римські юристи під договором майнового найму розуміли договір, згідно з
яким наймодавець зобов’язувався надати наймачеві майно для тимчасового
користування, а наймач зобов’язувався сплачувати наймодавцеві грошову
винагороду й після закінчення договору повернути надане майно .[3, с.
544]

Внаслідок рецепції положень римського приватного права цивільне право
багатьох країн континентальної правової системи перейняло всі ознаки
договору майнового найму, відомого ще з часів римського права. Не стало
винятком і цивільне законодавство України. За договором найму
наймо-давець передає або зобов’язується передати наймачеві майно в
користування за плату на певний строк (ст. 759 ЦК України). [2]

У сучасному цивільному праві місце договору майнового найму в системі
договірних зобов’язань обумовлене правовою метою (правовим наслідком)
договору – надання майна в тимчасове користування. Разом із тим
спрямованість договору найму на надання майна в тимчасове користування
зумовлює питання: яким чином повинна досягатися основна мета договору
найму – наймодавець на обумовлений договором строк повинен передати
наймачеві в фактичне володіння предмет найму й надати йому повний обсяг
прав стосовно предмета найму, або наймодавець повинен тільки створити
належні умови для того, щоб наймач протягом строку договору міг
безперешкодно користуватися предметом найму, і надати для цього лише
достатній обсяг прав. У першому випадку наймачеві надається весь
комплекс прав, пов’язаних з володінням і користуванням предметом найму.
Іншими словами, предмет найму надається у володіння і користування. У
другому випадку наймачеві право володіння не надається, йому надається
тільки комплекс прав, пов’язаних із користуванням предметом найму.
Іншими словами предмет найму надається тільки в користування.

Такий підхід до визначення правової природи договору найму зумовлений
дуалізмом цивільного права, а саме поділом його на речові й
зобов’язальні правові інститути. В разі, якщо особа стосовно речі має
право, яке надає їй можливість безпосередньо впливати на неї (тобто коли
об’єктом права є річ), таке право прийнято називати речовим. .Якщо особа
не має безпосереднього права на річ, а має тільки право вимагати від
другої особи надання такої речі (тобто коли об’єктом права є дія іншої
особи), таке право прийнято називати зобов’язальним. [5,
с.74]Розглядаючи співвідношення речових і зобов’язально-правових прав у
договорі майнового найму, не можна не згадати висловлену з цього приводу
думку Д. Месра. Вчений відзначав, що межі, за якими речові права
відділяються від зобов’язально-правових, не займають якогось постійного
місця, а залежать від ступеню юридичного побуту .[5, с.54]

Дійсно аналізуючи розвиток договору майнового найму, починаючи з часів
римського права й закінчуючи сучасною цивільно-правовою доктриною, можна
визначити декілька позицій стосовно правової природи договору майнового
найму. Погляди вчених стосовно існування в договорі
зобов’язально-правових і речових елементів зводяться до трьох точок
зору: необхідно відносити договір майнового найму до
зобов’язально-правових договорів, до речових договорів або ж необхідно
визнати поєднання в договорі майнового найму як зобов’язально-правових,
так і речових елементів.

Перша точка зору про зобов’язально-правову природу договору майнового
найму була поширена в римському праві. Римське право визнавало лише
зобов’язально-правову природу договору майнового найму, У римському
праві були відсутні такі добре відомі сучасному цивільному праву речові
елементи договору майнового найму: право слідування, речові засоби
захисту прав наймача як титулованого власника . Наймач, який утримував у
себе річ, надану за договором найму, розцінювався лише як утримувач на
чуже ім’я, Наймач міг здійснювати захист своїх прав на надану йому за
договором найму річ від різних посягань із боку інших лише через
наймодавця .

Друга точка зору про речову природу договору майнового найму набула
поширення в дореволюційному цивільному праві й лишається однією з
найпоширеніших у сучасному цивільному праві.[1, с. 57]

У сучасному цивільному праві визначення договору майнового найму нічим
не відрізняється від визначення договору майнового найму за римським
правом, проте правове положення сторін істотно різниться. У договорі
майнового найму втілено цілий ряд речових елементів: право слідування,
яке поля-гас в тому, то перехід права власності або іншого речового
права на надане за договором найму майно до іншої особи не є підставою
для зміни чи розтягнення договору найму (ст.769 ЦК України); визнання
наймача титулованим власником та наділення його правом застосовувати всі
можливі речові способи захисту своїх прав (право на віндикаційний та
негаторний позови) (глава 20 -ЗО ЦК України).[2] Тому в сучасній
цивілістичній доктрині досить поширеними є погляди, що надання права
користування спричиняє й надання права володіння. Такий висновок
обґрунтовують тим, що реалізувати право користуватися предметом найму не
можна без отримання його у володіння .

Третя точка зору полягає в поєднанні в договорі найму як речових, так і
зобов’язально-правових елементів. Питання про необхідність втілення в
договір майнового найму поряд із зобов’язально-правовими речових
елементів підіймалося ще в дореволюційному цивільному праві. Погляди про
необхідність закріплення в договорі найму речових елементів набули
поширення на початку XX ст. Так, розглядаючи сутність договору майнового
найму та співвідношення в ньому збов’язально-правових і речових
елементів, Д.І. Ме-єр писав, що правові відносини, які виникають із
договору майнового найму, є досить зрозумілими: наймач має право
вимагати від наймодавця, щоб він надав йому в користування майно, а якщо
характер майна такий, що користування передбачає і володіння ним, то
наймач має право вимагати надання його й у володіння . Вказана позиція
була підтримана й була взята за основу при підготовці проекту Цивільного
уложення Російської імперії, який виносився на розгляд Державної думи в
1913 р.

У цивілістичній доктрині радянських часів співвідношення речових і
зо-бов’язально-нравових елементів у договорі майнового найму не було
предметом особливої уваги.[7. с.67] Указаній проблемі почали приділяти
увагу дише в сучасній цивілістичній доктрині. У сучасних виданнях із
цивільного права вирішення проблеми надання предмета найму у володіння і
користування або тільки в користування зведене до питання: чи відповідає
такий розподіл прав за договором майнового найму його сутності. Вказане
питання в юридичній літературі вирішується наступним чином: надання
наймачеві предмета найму у володіння і користування або тільки у
володіння не змінює сутності договору найму, оскільки в обох випадках
лишається незмінною основна правова мета договору – надання майна в
користування. Наприклад, A.A. Іванов, виказуючи на особливості договору
майнового найму, зауважує, що основне право наймача за договором найму є
саме користування предметом найму, тому кожний наймач визнається
користувачем, але не кожний – власником. Таким чином, відзначає автор,
наймодавець може надати наймачеві права щодо володіння і користування
предметом найму повністю або частково. У такому разі наймач може
користуватися речовими засобами захисту своїх права стовно предмету
найму лише, якщо йому буде надано право володіння. Якщо наймачеві буде
надано лише право користування предметом найму, то застосовувати речові
засоби захисту своїх прав він не зможе.

Право володіння стосовно предмету найму може не надаватися, якщо для
досягнення мети договору найму достатньо надання наймачеві лише права
користування . Наприклад, B.C. Ем до випадків, коли предмет найму може
надаватися лише в користування, відносить користування під’їзними
залізничними коліями товаровідправників або товароодержувачів, що
знаходяться на їх території, найом супутників зв’язку, каналів
телебачення та радіомовлення, ліній радіозв’язку, надання в користування
музикального інструменту, який знаходиться в житлі наймача .[7, с.49]

Узагальнюючи наведене, можна зробити висновок, що сучасна доктрина
цивільного права визнає існування в договорі майнового найму
зобов’язально-правових і речових елементів. Приймаючи до уваги наведені
обставини, можна визначити ряд вихідних положень, які необхідно
враховувати при вирішенні питання стосовно співвідношення речових і
зобов’язально-правових елементів у договорі майнового найму. Першим, що
необхідно враховувати при вирішенні питання стосовно співвідношення
речових і зобов’язально-правових елементів у договорі майнового найму, є
правова мета договору. Головна правова мета договору майнового найму
полягає в забезпеченні надання майна в тимчасове користування. Право
користування предметом найму є основним правом, що надається наймачеві
за договором найму. Тому наймодавець, залишаючись власником, має право
самостійно визначити обсяг прав, які він надає наймачеві. Отже, можна
допустити випадки, коли наймодавець може зберігати за собою право
володіння (повністю або частково) і частково право користування
предметом найму. Беручи це до уваги, про необхідність надавати наймачеві
за договором найму поряд із правом користування і право володіння
доцільно вести мову лише тоді, коли наймач не зможе користуватися майном
без отримання його у володіння.

Другим, що необхідно враховувати при вирішенні питання стосовно
співвідношення речових і зобов’язально-правових елементів у договорі
майнового найму, є сам характер предмета договору найму. Предметом
договору найму може бути будь-яке майно, від користування яким наймач
прагне отримати для себе певну вигоду. Проте залежно від характеру
предмета найму в деяких випадках визнання за наймачем права володіння і
надання йому всіх можливих речових засобів захисту своїх прав може бути
недоцільним. Зокрема, справедливість такого твердження можна показати на
наступному прикладі. Відвідувачі Інтернет-клубів, басейнів, спортивних
залів не мають права володіння стосовно майна, яким вони користуються.
Проте це ніяк не заважає користуватися комп’ютером, басейном,
тренажерами. Однак якщо припустити, що відвідувачі відповідних закладів
мають право володіння, то необхідно буде у такому разі визнати й право
на витребування майна, що є предметом найму.

Отже, беручи до уваги зазначені обставини можна зробити висновок, що в
залежності від ступеню присутності в договорі майнового найму
зобов’язально-правових і речових елементів можна виділити: договір
найму, за яким наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві
майно в користування за плату на певний строк; договір найму, за яким
наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у
володіння і користування за плату на певний строк.

Література

Шевченко Я.М. Цивільне право України.-К.:” Ів Юре”, 2004р.

Цивільний кодекс України, у редакції на 1 квітня 2006р.

Новицкий И.Б., Перетерский И.С. Римское частное право. – М: Юриста,
1999.

Гудзь О. Договір найму// Юридична практика.-2003.-№10.

Новицкий І.Б., Римское право. -М., 1996.

Іванов А.А. Найм. -К., 2003.

Новоселов В.Й. Особливості регулювання договору найму. – К., 2005.

Тимченко А.

студентка Національного гірничого університету (науковий керівник –
к.юн. Лебідь Н.В.)

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДОГОВОРУ ПОСТАВКИ

Поставка регулюється нормами як Цивільного, так і Господарського
кодексів України.

У ч.б ст.265 ГКУ встановлено, що до відносин поставки, не врегульованих
нормами ГКУ, застосовуються відповідні положення ЦКУ про договір
купівлі-продажу. Так само у ч.2 ст.712 ЦКУ передбачена можливість
регулювання договору поставки загальними положеннями про купівлю-продаж.

Структурно у ЦКУ спеціальна стаття 712 про поставку включена лише ж
окремий параграф до глави 54 «Купівля-продаж» ЦКУ, у свою чергу,
фактично також не виключає можливість застосування відповідних норм ГКУ
до регулювання договору поставки.

Важливе значення має порівняння ч.І ст.264 ГКУ і ч.І ст.698 ЦКУ. Згідно
з ч.І ст.264 ГКУ — матеріально-технічне постачання та збут продукції
виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання як
власного виробництва, так і придбаних у інших суб’єктів господарювання,
здійснюються суб’єктами господарювання шляхом поставки, а у випадках,
передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу. А
у ч.І ст.698 ЦКУ передбачено — за договором роздрібної купівлі-продажу
продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару,
зобов’язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для
особистого, домашнього або іншого використання, не пов’язаного з
підприємницькою діяльністю, а покупець зобов’язується прийняти товар і
оплатити його. На підставі вищевикладеного можна дійти висновку, що
тепер суб’єкти підприємницької діяльності будуть позбавлені права на
придбання офісної техніки, інших товарів, необхідних для здійснення їх
підприємницької діяльності (за термінологією ГКУ — матеріально-технічне
постачання та збут продукції виробничо-технічного призначення) у
магазинах роздрібної торгівлі через договори купівлі-продажу. Судячи з
усього, надалі подібне буде можливе лише через договори поставки.
Характерно, що за ч. 1 ст.266 ГКУ для класифікації відносин між
сторонами як договору поставки не мас значення кількість товарів, тобто
предметом поставки може бути і одна річ з індивідуальними ознаками.
Предметом поставки може бути продукція і вироби, визначені як родовими,
так і індивідуальними ознаками. Якщо йдеться про індивідуальні ознаки,
то на практиці це означає необхідність включення до договору додаткових
вимог до предмета поставки, тобто виникають додаткові істотні умови
договору.

Важливим є питання про визначення законодавчої бази, що регулює поставку
в сучасних умовах. У ст.271 ГКУ передбачено, що Кабінет Міністрів
України відповідно до вимог цього Кодексу та інпих законів затверджує
Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та
поставки виробів народного споживання, а також Особливі умови поставки
окремих видів товарів. Але вказані документи ще не прийняті. Отже,
виникає питання про склад законодавства, яким належить керуватись до
реалізації положень ст.271.

Передусім можна назвати главу 23 ЦКУ у старій редакції, а ГКУ його
ст.264-270.

Далі йдуть нормативно-правові акти колишнього СРСР:

«Положение о поставках продукции производственно-технического
назначения», 1988 р.

«Положение о поставках товаров народного потребления», 1988 р.

• «Инструкция о порядке приемки продукции
производственнотехнического назначения и товаров народного потребления
по количеству», 1965 р.

• «Инструкция о порядке приемки продукции производственно-технического
назначения и товаров народного потребления по качеству», за-тв. 1966 р.

2) Можливість застосування положення про поставки

Вищенаведені документа є чинними на підставі постанови Верховної Ради
України від 12.09.91 p. №1545 «Про порядок дії на території України
окремих актів законодавства Союзу PCP». На необхідність застосування
вищезгаданого союзного законодавства неодноразово вказувавала і президія
Вищого арбітражного суду України (тепер — Вищий господарський суд
України, далі — В АСУ).

У літературі триває дискусія про можливість застосування союзних
нормативно-правових актів (Положення про поставки товарів, Положення про
поставки продукції тощо) у тих випадках, коли сторони прямо не
обумовлюють ue у договорі поставки або ж встановлюють такі умови
договору, що суперечать союзним нормативно-правовим актам. Як це не
парадоксально, але ситуація лише ускладнювалась чітким вирішенням цього
питання у ст.252 ЦКУ старої редакції. Тут прямо вказано на те, що
договори поставки укладаються і виконуються відповідно до вищезгаданих
Положень про поставки, затверджуваних Радою Міністрів СРСР. Отже, йшлося
про імперативні вимоги чинного законодавства вже України, а не СРСР.
ВАСУ також неодноразово звертався до цієї проблеми у своїх листах. На
необхідність керуватись саме союзними нормативно-правовими актами
вказано у п.5 роз’яснень ВАСУ № 01-6/675 від 15.06.93, п.9 листа ВАСУ №
01-8/847 від 22.11.94 тощо. Слід зазначити, що у літературі
висловлювалась Й інша точка зору на цю проблему. Ці автори вважають, що
застосування союзного законодавства можливе лише за умови, якщо подібне
прямо передбачене у відповідному договорі.

Сучасна практика Вищого господарського суду України зараз поділяє саме
такий підхід. Так, у касаційній постанові ВГСУ від 27.03.2003 у справі
№21/266-6/414 (архів господарського суду Дніпропетровської області)
серед іншого йшлося і про можливість застосування вищезгаданих положень
про поставки колишнього СРСР у випадку, коли сторони не обумовили це у
своєму договорі. Суд дійшов висновку, що це виключає можливість
застосування положень про поставки до спірного договору.

Інша проблема — можливість застосування під час виконання договору
поставки Інструкцій про порядок прийому продукції виробничо-технічного
призначення і товарів народного споживання за кількістю і якістю,
затверджених постановами Державного арбітражу Союзу PCP відповідно від
15.06 65 р. № П-6 і від 25.04.66 р. № ГІ-7.

Свою позицію з цього приводу ВАСУ висловив у листі від 17.09.2003 №
ОІ-б^О. Вона полягає у наступному Постановою Верховної Ради України від
12.09.91 p. № 1545-ХІІ «Про порядок тимчасової дії на території України
окремих актів законодавства Союзу PCP’ встановлено, що до прийняття
відповідних актів законодавства України на її території застосовуються
акти законодавства Союзу PCP з питань, які не врегульовані
законодавством України. Це стосується і названих нормативних актів
Державного арбітражу Союзу PCP, а саме Інструкцій про порядок прийому
продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного
споживання за кількістю і якістю.

Зараз вищевикладена позиція ВАСУ повністю узгоджується і з положеннями
ч.І ст.687 ЦКУ. Тут встановлено, якщо нормативно-правовими актами з
питань стандартизації встановлено вимоги щодо порядку перевірки
кількості, асортименту, якості, комплектності, тари та (або) упаковки
товару, порядок перевірки, визначений договором, має відповідати цим
вимогам. Що ж стосується ГКУ, то він не містить конкретних вимог до
процедури прийому товарів за кількістю і якістю.

Також слід згадати Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 12
листопада 1993 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів,
пов’язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та
некомплектних». Абзац 3 п. 1 Роз’яснення встановлює, що відповідно до
Угоди про загальні умови поставок товарів між організаціями
держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав усі питання якості і
комплектності продукції (товарів), що поставляється, у тому числі
майнова відповідальність підприємств і організацій України з
господарюючими суб’єктами держав-учасниць СНД, мають визначатись у
договорі за взаємним погодженням між постачальником та споживачем.
Застосовувати до цих відносин Положення про поставки продукції й
товарів, у тому числі встановленої ними майнової відповідальності, можна
тільки тоді, коли це передбачено договором з посиланням на конкретні
норми зазначених положень.

Однак на українських господарюючій суб’єктів дане правило не
поширюється.

3) Особливості застосування Правил Інкотермс щодо договорів поставки
Так, зокрема, п. 4 ст. 265 цієї глави містить норму: «Умови договорів
поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних
правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс».

Слід зазначити, що така вимога до договорів встановлювалася й раніше,
хоча й не на законодавчому рівні. В Указі Президента «Про застосування
Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 4 жовтня 1994
р. № 567/94.

У тексті Указу ПУ не використовуються такі вирази, як суб’єкти
«зобов’язані» або суб’єкти «повинні» застосовувати Правила Інкотермс.
Йдеться лише про те, що ці Правила застосовуються в договорах і що
суб’єкти підприємництва забезпечують їх додержання.

Зазнач)’, що жорсткі правила встановлені лише для зовнішньоекономічних
договорів. Зокрема, Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів
(контрактів), затвердженим наказом Мінекономіки та з питань європейської
інтеграції України від 6 вересня 2001 р. № 201, передбачено обов’язкове
застосування умов поставок, викладених відповідно до Правил

Інкотермс. У внутрішніх договорах поставки суб’єкти господарювання теж
могли застосовувати зазначені правила. Підкреслюю, що саме могли.

Цього погляду дотримується Міністерство економіки та з питань
європейської Інтеграції України, зокрема, у його листі від 27 січня 2003
р. № 83-20/34 зазначено: «Вважаємо можливим застосування Офіційних
правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати
(ред. 2000 р.) у договірних відносинах між суб’єктами
господарювання-резидентами України з урахуванням доцільності
застосування тих чи Інших термінів у внутрішній торгівлі«.

Таку ж позицію займає і Вищий господарський суд України у роз’ясненні
«Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних
підприємств і організацій» від 31 травня 2002 р. № 04-5/608, де
зазначено, що, згідно з Указом ПУ, Правила Інкотермс «можуть
застосовуватися під час укладання суб’єктами підприємницької діяльності
України всіх форм власності договорів, в тому числі зовнішньоекономічних
до говорів (контрактів), предметом яких є товари».

Як бачимо, позиція державних органів та практика застосування є такою,
що Правила Інкотермс обов’язково застосовуються лише у
зовнішньоторговельних угодах, оскільки митні органи не приймають до
оформлення договори, якщо базисні умови поставки не відповідають вимогам
Правил Інкотермс. По-перше, це передбачено Положенням про форму.
По-друге, базисні умови поставки є обов’язковим реквізитом вантажної
митної декларації, яку оформлюють на кожну партію товару. По-третє,
Правила Інкотермс впливають на визначення митної вартості товару, яка, в
свою чергу, є базою для нарахування всіх митних платежів.

З набуттям чинності ГК України ситуація щодо використання Правил
Інкотермс у внутрішніх поставках змінюється. Наведене формулювання норми
ст. 265 ГК України носить імперативний характер. Але зазвичай
прогресивні підприємці застосовуватимуть останню редакцію, яка діятиме
на дату укладення угоди. На сьогодні чинними є Правила Інкотермс у
редакції 2000 р.

Розробники Правил Інкотермс визначають, що їх застосування має велике
практичне значення саме у зовнішній торгівлі, де суб’єкти підприємництва
користуються нормами законодавства різних країн. Тому Правила Інкотермс
видані саме з метою уніфікувати торговельні норми законодавств різних
країн.

Проблема внутрішнього застосування Правил Інкотермс породжує закономірне
запитання: які наслідки порушення згаданого п. 4 ст. 265 ГК України щодо
обов’язку застосовувати Правила Інкотермс у внутрішніх договорах
поставки для суб’єктів господарювання? Розгляну його у двох аспектах: –
чи вважатиметься такий договір неукладеннм? – чи вважатиметься такий
договір недійсним?

Як відомо, «договір вважається укладеним, якщо між сторонами у
передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його
істотних умов. Отже, використання Правил Інкотермс не дає підстав
вважати їх істотною умовою внутрішнього договору поставки. Умова
договору за ст. 628 ЦК України – це пункт договору, тобто визначення
одного з аспектів відносин поставки (це те, що відповідає на запитання
«що?»). Так, умовами договору поставки є найменування і кількість
товару, його якість, ціна, вартість, строки і спосіб поставки, порядок
розрахунків тощо. Зазначена стаття ГК України встановлює, що умови
договорів поставки, тобто перелічені пункти, мають викладатися
відповідно до Правил Інкотермс. Таким чином, законодавець встановлює не
нові істотні умови, а спосіб їх викладення (відповідає на запитання
«як?», «яким чином?»). Ця норма стосується не суті умов, а їх форми. І
якщо сторони договору зафіксували в ньому всі істотні умови поставки,
тобто предмет, ціну, термін тощо, але виклали їх не за Правилами
Інкотермс (за умови, що жодна із сторін не вимагала застосування Правил
Інкотермс), то, на моє переконання, такий договір не можна розцінювати
як неукладений. У даному випадку наявні всі істотні умови, але порушені
правила їх викладення.

Я вважаю, якщо сторони-резиденти України уклали договір поставки і її
умови не виклали відповідно до Правил Інкотермс при дотриманні всіх
інших вимог, такий договір не можна вважати ані неукладеним, ані
недійсним.

4) Колізії щодо договорів поставки у Цивільному та Господарському
кодексах

Під час аналізу норм про поставку кодексів виникає низка проблем: чи це
самостійний договір чи різновид купівлі-продажу?

Прийняті в один день кодекси містять норми, які регулюють відносини
поставки, що не узгоджуються між собою, а подекуди прямо суперечать одне
одному. Розглянемо таке просте питання: який кодекс має переважно
застосовуватись постачальником та покупцем при укладанні договору?
Оскільки постачальник і покупець юридичне рівні, вільно обрали свого
контрагента, майново самостійні, напрошується відповідь – тільки ЦК(ст.1
ЦК). Оскільки постачальник є виробником, має бажання реалізувати
вироблену продукцію та отримати за неї певну грошову суму, а покупець
має намір сплатити ціну за продукцію, що набувається, то і відповідь
також нібито однозначна – тільки Господарський кодекс(ст.І, п.2 ст.З
ГК).

Відомі вчені-цивілісти – автори Цивільного кодексу України виступають з
різкою критикою ГК. «…Прийнявши Господарський кодекс, що вторгся у
сферу приватноправового регулювання, законодавець нівелював усі
досягнення Цивільного кодексу», – вважає Я. Шевченко.

Так є неузгодження і у питанні форми договору Відповідно до ст. 208 ЦК
для правочинів між юридичними особами, правочииів між фізичною та
юридичного особою, крім тих, що укладаються усно, та правочинів фізичних
осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, повинні мати письмову
форму.

Частиною 3 ст. 184 ГК передбачено, що укладення господарських договорів
на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися не інакше
як викладенням договору у вигляді єдиного документа. Тобто законодавець
встановлює як особливий елемент письмової форми наявність відбитку
печатки, причому відповідно до ЦК це є обов’язковим тільки для юридичних
осіб, а відповідно до ГК – і для юридичних, і для фізичних осіб
-суб’єктів підприємницької діяльності.

Цивільний кодекс вважає допустимим застосування аналогів власноручного
підпису в певних випадках. Господарський кодекс передбачає як
обов’язковий елемент наявність підпису сторони, а у випадках, коли для
такого виду договору є примірна або типова форма, вимагає наявності
письмової форми договору з обов’язковим складанням єдиного документа.
Зауважимо, що кількість типових та примірних договорів, що передбачені
для поставок різних видів продукції, перевищує два десятки, і кількість
їх має тенденцію до зростання.

Відповідно до ст. 268 ГК якість товарів, що поставляються, повинна
відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації,
яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони
не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів. Номери та
індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість
товарів зазначаються в договорі. Якщо вказану документацію не
опубліковано у загальнодоступних виданнях, її копії повинні додаватися
постачальником до примірника договору покупця на його вимогу.

Можна тільки поспівчувати учасникам так званої «господарської
діяльності», коли покупець вимагатиме у постачальника, який виготовлює
товари за технічними умовами, що є його власністю та комерційною
таємницею і, ясна річ, ніде не опубліковані, надання їх копії до
примірника договору.

Колізія норм двох кодексів має місце і щодо визначення валюти зо-бов
‘язання та валюти виконання грошового зобов ‘язання при здійсненні
розрахунків на території України. Так, відповідно до ст. 533 ЦК грошове
зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено
грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у
гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день
платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або
законом чи іншим Нормативно-правовим актом. У той самий час ст. 198 ГК
встановлює, що грошові зобов’язання учасників господарських відносин
повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові
зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках,
якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою
в іноземній валюті відповідне до законодавства.

На зазначену невідповідність щодо можливості укладання договорів із
визначенням грошового зобов’язання шляхом встановлення еквіваленту в
іноземній валюті звертав увагу Вищий господарський суд України у своєму
листі від 09.09.2001 р. Х° № 01-2.2/279 із зауваженнями до проекту
Господарського кодексу, направленому Верховній Раді України.

Така неузгодженість не сприяє належному формуванню правових зв’язків між
окремими учасниками товарообігу.

Література

Цивільний кодекс України

Господарський кодекс України

Указ Президента «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації
комерційних термінів» від 04 10 94 №567/94

Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів / Коментарі та
аналітичні матеріали – Київ Юстиніан,2002

Луць В В Контракти у підприємницькій діяльності – К Юршком їнтер 1999 -С
93

Господарський кодекс України Науково-практичний коментар / За загальною
редакцією В К Мамутова – Киш Юршком Інтер, 2004 – С 409

О Чупрун Законодавчі реали доюворів поставки//Юридичний журнал
-2003-№2(8), С 28

О Куртіш Практичне застосування доі овору поставки //Юридична газета –
2003 -№3(3), С 19

С Теньков Правове регулювання договорів поставки за новими кодексами //
Юридичний вісник України -2004 – №31(475), С 31

Л Стрижко Правила Інкотермс особливості застосування у внутрішніх
договорах поставки // Юридичний журнал – 2004 – №1(19), С 68

М Саматша Договір поставки у нових Цивільному кодексі України га
Господарському кодексі України // Підприємництво, господарство і право –
2003 – №9, С 25

Носенко Р.И.

студент Приднепровской государственной академии строительства и
архитектуры (научный руководитель – Чекалова Н.Э.)

НЕОБХОДИМОСТЬ ПРАВОВОЙ ОХРАНЫ ОБЪЕКТОВ ИНТЕЛЕКТУАЛЬНОЙ СОБСТВЕННОСТИ

Понятие ин геллектуальной собственности охватывает два типа объектов –
промышленной собственности и авторского права. К промышленной
собственности относятся изобретения, полезные образцы, товарные знаки и
знаки обслуживания, наименование мест происхождения товаров, фирменные
наименования, конфиденциальная информация Авторское право- это
литературно – художественное творчество (поэмы, музыка, картины), а
также объекты научно – технической сферы (программы для ЭВМ, базы
данных) и Web – страницы Интеллектуальная собственность в наше время все
чаще становится объектом незаконного посягательства т н «пиратов».
Незаконное воспроизведение резучьтатов интеллектуальной деятельности и
их продажа, обеспечивая высокие прибыли пиратам, наносит огромный ущерб
ее владельцам.

Понятие «пиратство» включает в себя контрафакцию и фальсификацию.
Контрафакция – незаконное тиражирование, производство охраняемых
результатов интеллектуальной деятельности осуществляемое в целях
получения коммерческой выгоды от их продажи. Фальсификация –
подделывание, т.е. искажение, подмена подлинного продукта ложным.

Защита интеллектуальной собственности остается одной из сложнейших
проблем во взаимоотношениях бывших союзных республик со странами Запада.
Например, в России, по оценкам специалистов, ежегодно иностранные
компании теряют миллиарды долларов из-за нарушений патентов, товарных
знаков и авторских прав. По их же подсчетам, российские фирмы из-за
таких нарушений ежегодно недосчитывают нескольких сот миллионов
долларов, что к тому же имеет тенденцию к росту. В 1991-1992 гг. РФ
объявила себя правопреемницей в отношении всех международных договоров и
соглашений по интеллектуальной собственности, участником которых являлся
СССР

Борьба с «пиратством» представляет особую проблему для Украины и России.
Ежегодный ущерб от контрафактной продукции в России достигает 1 млрд.
долл., а ее бюджет только в 1999г. недосчитался 174,2 млн. долл. По
оценкам экспертов, Украина и Россия занимают одно из последних мест
среди 46 стран по степени защиты интеллектуальной собственности.
Особенно серьезная ситуация сложилась на рынке объектов авторских и
смежных прав. Украина и другие страны СНГ находятся в пятерке стран –
лидеров по использованию нелегального программного обеспечения — 87% в
2001 г. (Вьетнам — 94%, Китай — 92, Индонезия — 88). В то время как в
Польше — 53%, в Чехии — 43%, а для стран Западной Европы и США этот
показатель не превышает 40%. По оценкам экспертов, доля «пиратской»
продукции на нашем рынке авторских произведений составляет от 65 до 80%,
а потери правообладателей оцениваются свыше 0,5 млрд. долл. Огромный
размах деятельности «пиратов» на второе место после Китая по экспорту
нелегальных записей поставил Россию. До сих пор не принималось жестких
мер в этой области. Так, например, за первое полугодие 2000 г. было
уничтожено «пиратской» продукции и оборудования всего на 350 тыс. долл.
Катастрофическая ситуация вынудила руководителей ряда звукозаписывающих
компаний обратиться к президенту РФ с открытым письмом.

Опыт стран Балтии и Украины показывает, что можно в короткие сроки
справиться с «пиратами». За 1999—2000гг. Латвия сумела снизить долю
нелегального «софта» с 90 до 77%, Литва —92 до 76%, Эстония — с 76 до
69%. Украинское правительство, постоянно находясь под угрозой введения
торговых санкций со стороны США, которые в первую очередь могут нанести
ущерб украинским экспортерам, ужесточает законодательство по борьбе с
«пиратами».

Украина, хотя и представляет собой менее объемный рынок, но терпит
убытки не меньшие, чем Россия, от «пиратства». На данный момент на
«пиратском» рынке подделке подвергается видео, аудио и программы для
ЭВМ. Причем чаще всего не на магнитных лентах видео и аудио кассет, как
это было не столь давно, а на жестких переносных дисках. Масштабы ущерба
по всей стране можно себе представить, если по статистике ежемесячно в
каждом районе одного только Днепропетровска ущерб от пиратской
деятельности составляет в среднем 229 тыс. грн. С 01.09 1998 г. по
01.09.2003 г был проведен ряд рейдов для выяснения точек незаконного
сбыта «пиратской» продукции. В 1994г. в каждом районе города действовало
более 50 участков, где продавалась поддельная (контрафактная) продукция,
на 01.09.2005 эта цифра возросла приблизительно в 2 раза.

По данным МВД за 2002-2004гг. количество совершенных преступлений по
статье 176 ККУ (Нарушение авторского права и смежных прав) составляло
приблизительно 886, а в 2005 возросло до 1000.

Герасименко О.С.

студентка Приднепровской государственной академии строительства и
архитектуры (научный руководитель – Чекалова Н.Э.)

МИРОВОЙ ОПЫТ ОХРАНЫ ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОЙ СОБСТВЕННОСТИ

Одним из важных условий успешного развития экономики любого государства
является не только признание за производителем права на результаты
интеллектуальной деятельности, но и обеспечение надёжной правовой защиты
этих прав.

Несанкционированное воспроизведение результатов интеллектуальной
деятельности и их продажа («пиратство») наносят огромный ущерб её
владельцам, целым отраслям, потребителям и государству. По оценкам
экспертов, мировая экономика теряет от пиратства около 1 трлн. долларов
в год. Западная Европа теряет ежегодно до 500 млрд. долларов, из которых
приблизительно 250 млрд. составляет потери от пиратства в электронной
сфере. [2:134] Чего только стоят подделки под крушгую американскую
компанию Microsoft таких имен как «micr osoft сот» или «mik rosoft сот»
и т.п.

Украина теряет миллионы долларов в год из-за продаж нелегальной
продукции. По данным Министерства внутренних дел Украины подразделениями
Государственной службы борьбы с экономической преступностью на
протяжении 2002-2004гг. выявлено 886 преступлений предусмотренных
статьёй 176 Криминального Кодекса Украины (нарушение авторского права и
смежных прав). На протяжении 2001-2005гг. было возбуждено около тысячи
криминальных дел по ст 176 Криминального кодекса Украины1.

Защита прав интеллектуальной собственности во всем мире осуществляется
не только с помощью национального законодательства Эту роль выполняет и
Международная организация интеллектуальной собственности (МОИС), членом
которой также является и Украина Важными документами,

ГіиЛЬОХ I П ^ПрЗВОВИИ ЗЗХИСТ IKTCISKTjЗЛЬЇїОІ “ТЗ.СПOCTj

которые действуют в рамках МОИС является Парижская и Бернская конвенции,
Римская конвенция об охране интересов создателей.

Более полно нормы, связанные с защитой интеллектуальной собственности
изложены в Договоре TRIPS, который является одним из договоров
Международной организации торговли.

Производство и торговля контрафактной продукцией (т.е. незаконно
тиражированной) наносит ущерб:

фирмам производителям оригинальной продукции, которые теряют
дополнительный доход и которым наносится ущерб репутации товарного
знака;

снижается конкуренция, тормозит ся появление инноваций;

т.к. «пираты» работают нелегально, наносится ущерб государству в виде
неуплаты налогов и акцизов;

фальсифицированная (подделанная) продукция может наносить вред здоровью
потребителя из-за своего низкого качества.

Методы борьбы с «пиратством» включают законодательные (контроль за
соблюдением действующего законодательства и принятие более жестких мер
наказания), административные (штрафы и конфискации нелегальной
продукции), технические (разнообразные средства защиты), экономические
(снижение цен на оригинальную продукцию), разъяснительные (проведение
семинаров для конечного потребителя с разъяснением вреда от приобретения
нелегальной продукции) меры.

Значительную роль в защите авторских прав, прав владельцев юварных
знаков играют таможенные органы, особенно в таких странах как США,
Франция и Германия, где созданы мощные информационные центры, базы
данных, отлаженная система передачи и обмена информацией. Но решение
всех этих задач, безусловно, требует определенных материальных и
временных затрат.

Эффективным способом защиты во всем мире выступает патентование.
Наиболее активными в этой области являются Великобритания, Германия,
Корея, Франция, США и Япония. В 1982 г. в первую десятку наиболее
активных получателей патентов в США входили 5 японских, 2 американские и
3 европейские компании, в 1996г. – 7 японских, 2 американских и ни одной
европейской. Наблюдалось отставание Западной Европы в области
информационной технологии, в которой повысилась активность патентования.
Но в 1999г. в мире действовало около 4,4 млн. патентов, из них на
Западную Европу приходилось 32%. на США-29%, на Японию 23%, прочие
страны 16%. Эксперты отмечают усиление защиты интеллектуальной
собственности в Западной Европе. [3;43].

Американская патентная система существенно отличается от европейской и
японских систем. США – единственная страна, где действует «система
первого изобретателя» в отличие от «системы первой заявки». Система
«первого внедрения» обычно рассматривается как благоприятная для малых
фирм или фирм, не имеющих ресурсов для того, чтобы подать заявку на
ранних.

этапах разработки, что могут позволить себе крупные фирмы.

Некоторые компании на Западе угрозу судебным искам сделали частью своей
стратегии. Так, компания Bell laboratories за последние годы заработала
больше 200 млн. долларов, оспаривая в суде подозрительные, на её взгляд,
патенты в области фармакологии.[3;42].

Интересный метод борьбы придумала компания Fraunhofer Instituties,
которая известна изобретением аудиоформата МРЗ. Исследователи института
успешно протестировали программу, основанную на технологии защиты от
копирования с использованием водяных знаков, которая дает возможность
отслеживать пиратские аудиофайлы в пиринговых сетях. Новая программа
является альтернативой системой управления авторскими правами, для
работы которых требуются специальные проигрыватели и которые уязвимы с
т. з. безопасности.

Желание установить контроль над правами интеллектуальной собственности
ведёт, в частности, к слиянию крупных компаний или поглощению более
слабого конкурента. Примером может служить продажа известной всем
компания Nescafe за 10 млрд. долларов.

Безусловно, производство нелегальной продукции негативно влияет на
финансово-экономическое состояние страны, однако, следует отметить, что
в странах с бедной экономикой продажа нелегатьной продукции служит
средством первоначального насыщения рынка. А методы и новые способы
борьбы с нелегальной продукцией могут приносить большие деньги их
изобретателям.

Литература

Жаров В.О. «Захист права інтелектуальної власності».-К.:Інститут
інтелектуальної власності і права, 2003.

Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / Волков
О.І., Денисенко М.П., Гречан А.П. та ін.; Під ред. проф. О.1. Волкова,
проф. М.П. Денисенка. – К.: ВД “Професіонал”, 2004.

Инновации: теория, механизм, государственное регулирование: Учеб.
Пособие/ Под общ. ред. Ю.В. Юковца.М.:РАГС,2000.

Инновационный менеджмент / Под ред. В.М Аньшина, A.A. Дагаева- М.: Дело,
2003.

Калюжная Ю.В., Калюжный В.В.«Мировой рынок интеллектуальной
собственности: современное состояние и перспекгивы развития»
//Управління проектами та розвиток виробництва.-2004.-№4(12).

Киреев А. Международная экономика, Ч.1.М..МО, 1997.

Кравец Л.Г. Совершенствование патентной системы в США //
Интеллектуальная собственность 2000. Ks5.

8. www. glavreiinfo.

9 HYPERLINK “http://wwwcopyright.ru” wwwcopyright.ru .

Литвииова А.І.

студентка Національного гірничого унівреситету (науковий керівник – к
ю.н Лебідь Н.В.)

КЛАСИФІКАЦІЯ ПІДСТАВ ПРИПИНЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ДОГОВОРУ

Традиційно у вітчизняній цивілістичній науці питанню цивільно-правового
договору, його видам, змісту, порядку укладення, зміни та розірвання
приділялася значна увага, що в першу чергу пов’язано з великою роллю цих
питань в науці цивільного права. Але багато вчених наголошують на тому,
що питання зміни та розірвання цивільно-правового договору досить погано
вивчене. Зокрема, Алла Присяжнюк звертає увагу на те, що у радянських
підручниках з цивільного права питанням зміни та розірвання договору
приділялася незначна увага [3; с. 58].

Звичайно, Цивільний кодекс України у главі 53 регулює порядок укладення,
зміни і розірвання договору. Проте саме науковці надають класифікацію
підстав припинення цивільно-правового договору. У зв’язку з тим, що
підставою договору є юридичний факт чи їх сукупність для класифікації
підстав припинення цивільно-правового договору застосовується класична
класифікація юридичних фактів. За таким критерієм, як наявність чи
відсутність у діях учасників цивільних правовідносин їх волі,
класифікували юридичні факти на дії чи події відомі цивілісти
(наприклад, Г. Шершеневич, О. Краса-вчиков, В. Синайський та інші). В
останні роки О. Міхно вивчає у своїх працях ці питання.

Дія, як підстава припинення цивільно-правового договору – це юридичний
факт чи їх сукупність, тобто така життєва обставина або сукупність
обставин, що виникають за волею сторони, сторін чи інших учасників
цивільних правовідносин, які уповноважені законодавством вимагати
припинення договору, і спрямовані на припинення договору між його
сторонами під час строку його дії або після закінчення дії договору в
разі, коли його умови не виконані зобов’язаною стороною, а строк
позовної давності ще не сплинув. Така воля може бути вираженою однією чи
двома сторонами договору відразу.

До дій можна віднести: угоду сторін щодо припинення договору, виконання
сторонами його умов, невиконання чи неналежне виконання умов договору,
зарахування зустрічних вимог між сторонами договору, прощення боргу,
новацію, відступне тощо.

Дії, у свою чергу, можна класифікувати залежно від того, відповідають чи
ні вони нормам права, на:

правомірні;

неправомірні.

Правомірні – це такі юридичні факти, які виникають за волею осіб,
спрямовані на припинення договору та відповідають нормам права. До
правомірних дій слід віднести зарахування зустрічних однорідних вимог
між сторонами договору, угоду сторін про його припинення та інші.

Правомірні дії як юридичні факти за моментом спрямованості волі на
юридичні наслідки можна поділити на:

юридичні акти;

юридичні вчинки.

Юридичні акти – такі правомірні дії, які здійснюються суб’єктами
договірних правовідносин саме з метою припинити договір. До них слід
віднести виконання умов договору сторонами, укладення угоди про його
припинення, зарахування сторонами зустрічних однорідних вимог та інші.

Другим видом правомірних дій є юридичні вчинки. Це – дії сторін
договору, які спеціально здійснюються без мети припинити договір, але їх
наслідком є його припинення. Як приклад можна навести невиконання
боржником своїх зобов’язань своєчасно. У разі, коли боржник не виконує
умови договору і при цьому не має на меті його припиняти, а кредитор
втрачає зацікавленість у виконанні договору боржником, договір можна
припинити через невиконання стороною його умов. Таке невиконання буде
вважатися саме юридичним вчинком [2; с. 138].

Другою групою дій є неправомірні – такі юридичні факти, які виникають за
волею сторони чи сторін договору, спрямовані на його припинення та
суперечать нормам права. До неправомірних дій можна віднести невиконання
умов договору боржником за умови, що така бездіяльність є елементом
складу правопорушення.

До юридичних фактів як підстав припинення договору належать події. Подія
як юридичний факт є життєвою обставиною чи їх сукупністю, які виникають
поза волею осіб – сторони чи сторін цивільно-правового договору та
припиняють договір в силу настання таких обставин під час дії договору.
Після закінчення дії договору, в разі невиконання зобов’язаною стороною
його умов до часу спливу позовної давності, ця сторона відповідатиме за
прострочення виконання умов договору та не буде звільнятися від
відповідальності через настання події.

До подій можна віднести: смерть боржника чи кредитора – фізичної особи у
разі, коли виконання умов договору пов’язане з особистістю неіснуючої
сторони та вчиненням нею особистих дій, збіг боржника та кредитора у
одній особі, неможливість виконання умов договору [2; с. 138].

Підводячи підсумок даній роботі слід відзначити, що визначення правових
підстав припинення договору допоможе встановити які саме з них за
змістом вважаються правовими підставами припинення договору, тобто які
саме обставини викличуть правові наслідки у вигляді припинення
договірних відносин між сторонами договору. На мою думку, визначення
поняття підстави припинення договору та класифікації підстав допоможе у
майбутньому чітко визначити та розмежовувати окремі їх види, з’ясувати
механізм і правові наслідки припинення договору.

Література

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року

Міхно О Поняття та види підстав припинення цивільно-правового договору
// Право України -2004 – №5 С 135-138

Присяжнюк А Розірвання цивільно-правового договору, як підстава
припинення зобов’язання за новим Цивільним кодексом України // Юридична
Україна – 2004 – № 12 – С 58-62

Богатирський Б.В.

студент Національного гірничого університету (науковий керівник – к ю н
Лебідь Н.В-)

ЗОБОВ’ЯЗАННЯ З АЗАРТНИХ ІГОР ТА ПАРІ

Активно використовувані у правозастосовчій практиці зобов’язання з
азартної гри і парі привертають увагу вчених і практикуючих юристів у
сфері цивільного права у контексті існуючої у доктрині наукової дискусії
стосовно правової природи зазначених зобов’язань. Це пояснює
актуальність дослідження вказаних питань. Додаткова потреба у
дослідженні наведених питань зумовлена відсутністю наукового аналізу
цього виду натуральних зобов’язань, що не дозволяє виявити їх місце у
системі цивільного права, встановити характер взаємозв’язку з іншими
видами зобов’язань.

Законодавство в нашій країні лише забезпечує зв’язок між гральними
закладами та владою в сфері ліцензування , патентування, та
оподаткування. Відносини між тими кто безпосередньо приймає участь у грі
нажаль законодавчо не закріпленні.

Правове регулювання азартних ігор та парі здійснювалось ще в
Стародавньому Єгипті, Вавілоні, Індії та Римі. Вже у ті часи можна було
вести мову про у цілому негативне ставлення до них держави. Однак
найбільш значний за обсягом і довершений за якістю юридичної техніки
правовий матеріал залишило після себе лише законодавство Стародавнього
Риму. Зазвичай римське право забороняло гру на гроші і визнавало
недійсним договір гри на інтерес, «особливо, якщо це змагання у киданні
списа, дротика, з бігу, стрибків або боротьби, так як все це має
вчинятися лише заради доблесті» [7].

У цілому негативний підхід держави до застосування у цивільному обороті
зобов’язань з азартної гри знайшов закріплення у приватному праві
більшості правопорядків світу наступних історичних періодів. Зокрема,
аналогічна позиція у правовому регулюванні зобов’язань з гри переважно
знаходила відображення у законодавстві Російської імперії, її цивільне
законодавство визнавало нікчемною позику за грою (п 3 ст. 2014 Зводу
законів Російської імперії) [8].

Точка зору законодавства Російської Імперії па боргове зобов’язання за
грою була така, що поки гра йде на готівку, вона може бути допущена.
Заборонені були лише азартні ігри. Взагалі гра на інтерес не
заборонялася — як карткова, так й інші. Засуджувалася саме гра у кредит,
що вважалося непорядним і таким, яке не заслуговує охорони законом або
таким, що навіть заслуговує переслідування з його боку.

Цивільне право Російської імперії не завжди однаково регулювало питання
щодо відмежування зобов’язань азартного ризику від строкових біржових
угод. Законодавство обмежувало свободу вчинення окремих видів біржових
строкових угод і, подібно до швейцарського законодавства, не визнавало
юридичної сили за біржовими угодами і вважало їх за гру[ 11]. З 1837 р.
у Зводі цивільних законів існувала стаття: «Будь-які угоди між
приватними особами як на біржі, так і поза нею про купівлю або продаж
акцій чи розписок не за готівкові гроші, а з поставкою до певного
строку, з тим, щоб такі, якщо будуть пред’явлені суду, вважати
недійсними, а виявлені у подібних угодах піддаються стягненням, за
азартні ігри встановлені». Вказаний підхід підтверджувався, зокрема,
прямою вказівкою законодавця на обмеження біржової спекуляції,
пов’язаної з азартною грою. Звод законів, зокрема, закріплював правило,
згідно з яким «позика вважається нікчемною, якщо судовим розглядом буде
встановлено, що вона відбулася за грою»[12, 505]. Оскільки біржова гра
за своєю природою є купівлею, а не позикою, тому не підпадає під дію
наведеної статті, яка дає лише проти кредитора за позиковим
зобов’язанням.

Зроблений аналіз дає підстави для наступних висновків.

Зобов’язання з азартної гри і парі римське право визнавало різновидом
натуральних зобов’язань, особливість яких полягала у тому, що вони не
підпадали під позовний захист; сплачене за ними не могло бути
витребуване назад.

Правова природа таких зобов’язань у римському праві полягала у визнанні
їх специфічним різновидом неповних цивільних зобов’язань, що
грунтувалися на фактичному зобов’язанні, з якого виникали певні юридичні
узи в силу фактичного стану речей, обумовленого природним правом.

За традицією, започаткованою з часів Стародавнього Риму, цивільне право
Російської імперії визнавало зобов’язання з азартної гри та парі
зазвичай нікчемними і надавало захист біржовим угодам, за винятком
окремих видів договорів «на різницю», пов’язаних з азартною грою, які
визнавалися натуральними зобов’язаннями.

На основі зробленого аналізу законодавства країн різних епох в сфері
азартних ігор та парі можна спробувати визначити в цивільному
законодавстві України місце таких правовідносин.

Деякі науковці і практики вважають доцільно в Цивільному кодексі України
зобов’язання з азартних ігор та парі віднести до групи договірних
(окремих).

Потрібно в цьому розділі дати визначення цим зобов’язанням , зазначити
порядок та укладання договорів в іірах та парі, зазначити основні права
та обов’язки учасників цих правовідносин . а також гарантії та засоби
захисту суб’єктивних прав і укладених договорів. Такий захист може бути
забезпечений правом звернення до суду , але вважаю доцільно це право
обмежити тільки до вимоги забезпечення виконання договору , тобто всі
зворотні вимоги, щодо вже здійснених зобов’язань за договором ( виплата
грошей), не можуть бути підставами для подання позову. Я вважаю це в
інтересах суду через багату кількість розглядаємих справ.

Інша група науковців та практиків вважає, що законодавчо закріплювати
такі правовідносини немає сенсу з урахуванням менталітету нашої нації.
Безсумнівно такий підхід теж має свою правду. Але щоб виявити оптимальну
модель законодавчого регулювання такими видами зобов’язань, потрібне
чітке наукове обгрунтування цих правовідносин через колізії, та
історичний досвід минулого.

Література

Ігнатенко В М. Правова кваліфікація відносин, що виникають при
проведенні ігор і парі // Підприємництво, господарство і право — 2003. –
№ 1 – – С 19

Гражданское право. В 2-х томах Том Й. Полутом Г Учеб /Отв. ред проф Е А
Суханов. — 2-е изд., перераб. й доп. — М, 2003 — С. 5

Законы гражданские С разьяснениями Правительствующего Сената /Сост. И. М
Тютрю-. мов —СПб, 1911.—С 1001.

Мейер Д Й Русское Гражданское право: Ч. 2. — М, 1997. — С.249— 252.

Синюшкевич О.В.

студентка Національного гірничого університету (науковий керівник –
к.ю.н. Лебідь Н.В.)

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ТИТУЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ ЖИТЛА, А ТАКОЖ СТРАХУВАННЯ ЖИТЛА ЯК
ПРЕДМЕТА ІПОТЕКИ

Останнім часом все більшої популярності в Україні набувають кредитні
механізми, пропоновані банківськими і фінансово-кредитними установами.
Забезпечення ефективності кредитування можливе при налагодженій
співпраці банківських та фінансово-кредитних установ із рієлторськими та
страховими компаніями. Останні здійснюють страхування житла, яке є
предметом іпотеки, чим забезпечують відшкодування шкоди у разі настання
страхового випадку.

Окрім того, на сьогодні існує багато випадків оскарження у суді права
власності на житло. Причинами, через які суди найчастіше визнають
власність на нерухомість недійсною, є поява неврахованих спадкоємців,
поява осіб, які перебували у місцях позбавлення волі, підробка або
підміна документів, шахрайство з нерухомістю, продаж за довіреністю у
разі смерті власника житла, порушення правші приватизації. Ефективним
способом захисту прав власників або користувачів житлом г титульне
страхування (страхування прав власності).

Метою цього дослідження є визначення особливостей страхування житла як
предмета іпотеки, а також деяких аспектів страхування права власності на
житло.

Роль страхових компаній в системі кредитування складно перебільшити.
Відразу ж на першому етапі кредитування, пов’язаному із визначенням
об’єкту кредитування та прийняттям кредитором рішення щодо надання
кредиту, страхова компанія проводить оцінку ступеня ризику всіх
суб’єктів зазначеного механізму та пропонують відповідні механізми
страхового захисту.

В подальшому при оформленні всіх необхідних документів, пов’язаних з
одержанням позичальником кредитних коштів, та укладення договору
купів-лі-продажу житла, позичальник укладає із страховою компанією
договір страхування житла, що передається в іпотеку кредиторові.

Відповідно до Закону України „Про іпотеку”, іпотекодавець (позичальник)
зобов’язаний застрахувати предмет іпотеки (нерухоме майно) на його повну
вартість від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або
псування, якщо іпотечним договором цей обов’язок не покладено на
іпо-текодержателя (кредитора).

Страхування житла – предмета іпотеки передбачає страховий захист
нерухомого майна від ризиків випадкового пошкодження або знищення чи
псування внаслідок страхових випадків, пов’язаних з вогневими ризиками,
стихійними явищами, впливом води внаслідок аварії комунікаційних систем,
протиправними діями третіх осіб.

Практика страхування іпотечного житла передбачає укладення договору
страхування позичальником на користь кредитора, який у разі настання
страхового випадку набуває право вимагати від страхової компанії та має
переважне право на задоволення своєї вимоги за основним зобов’язанням із
суми страхового відшкодування. Така практика відповідає умовам
законодавства України. Поряд з цим, при знищенні, пошкодженні або
псуванні нерухомого майна та виплаті страхового відшкодування кредитор
має право надати дозвіл страховій компанії щодо спрямування коштів на
відновлення житла -предмета іпотеки [1].

Досить новим видом страхових послуг, що надаються страховими компаніями
в Україні, є страхування права власності на житло або інше нерухоме
майно (титульне страхування). Воно захищає права власника, який отримав
квартиру чи житловий будинок за договором купівлі-продажу або в кредит.

Страхування права власності на житло передбачає страховий захист
майнових інтересів власника житла, пов’язаних з можливістю зазнати
збитків, які викликані втратою або обмеженням майнових прав на житло,
крім втрати майнових прав в результаті добровільного відчуження
(продажу, дарування, міни та інших угод, які містять волевиявлення
власника житла), а також укладання договору іпотеки та банкрутства.
Страхова компанія при цьому приймає на себе ризик, пов’язаний з втратою
права власності при певних умовах(наприклад, якщо при проведенні
попередніх угод щодо купівлі житла, а особливо коли житло переходило
декілька разів в достатньо короткі строки, не порушено права когось з
попередніх власників тощо).

Окрім того, як показує практика, цей страховий продукт викликає
підвищену зацікавленість також у кредиторів, адже ризик втрати предмета
іпотеки через втрату позичальником прав власності на житло не менш
значимий, ніж втрата предмета іпотеки внаслідок загибелі, пошкодження чи
псування.

Перед укладанням угоди страхування страховик досліджує історію об’єкта
нерухомості. Буває, що в процесі такого розслідування або покупець
відмовляється від перспективи купівлі цього житла, або продавець зменшує
ціну на нього.

Зазвичай, термін видачі страхового полісу – від трьох до десяти днів. Це
пов’язано із експертизою документів, що засвідчують право власності, з
вивченням матеріалів, пов’язаних з історією об’єкта. З тієї мети, коли
поліс починає діяти, страхова компанія захищає інтереси власника. Коли
виникають якісь претензії з боку колишніх власників, покупцю
гарантується повний юридичний супровід, у тому числі представництво у
суді. У разі, коли право власності не вдається відстояти, страхова
компанія виплачує клієнту страхову компенсацію в розмірі ринкової
вартості втраченої квартири[2].

Договір страхування права власності на житло може бути укладений як на
один рік, так і на весь термін кредитування за домовленістю сторін. Слід
відмітити, що при тривалих термінах кредитування доцільність укладення
договору титульного страхування не втрачається. Це пов’язано з
особливостями чинного законодавства, оскільки Цивільним кодексом України
(статті 256, 257) встановлена загальна позовна давність тривалістю у три
роки, а перебіг позовної давності починається від дня, коли особа
дізналася або могла. дізнатися про порушення свого права або про особу,
яка його порушила [3].

Отже, страхування житла як предмета іпотеки, а також титульне
страхування житла є ефективним та маловитратним механізмом правового
захисту.

Налагоджена співпраця банківських і фінансово-кредитних установ із
страховими компаніями надає стабільності механізму кредитування, а
також, знижуючи ризик всіх суб’єктів кредитування, сприяє підвищенню
попиту населення до кредитування.

Література

1 Купчук О. Страховий захист // Финансовые услуги. – 2004 р. – № 1 –
С. 40-41

Хмельницька О. Титулована власність // Галицькі контракта. – 2003 р..-№
40 – С 20-21.

Цивільний кодекс України . Чинне законодавство України зі змінами та
доповненнями на 15 вересня 2004 р (відповідає офіц. Текстові). – К ;
Вид. ПАЛИВО ДА.В., 2004.

Про страхування : Закон України від 4 жовтня 2001 р. // Відомості
Верховної Ради України – 2002 р. – № 7.

5 Страхове право: Навч посіб./ За ред. Ю.О Заїки – К.. Істина. – 2004 р.
– С 126-129.

Лежнєв О.І.

студент ДДУВС

(науковий керівник – к.і н, доц ЛитовченкоЛ.А.)

ПРИНЦИП ЗМАГАЛЬНОСТІ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Конституцією України визначено змагальність як одну з засад судочинства
(п. 4 ч. З ст. 129). Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий
18 березня 2004 р., закріпив положення про те, що розгляд і вирішення
цивільних справ у судах провадиться на засадах змагальності (ст. 10
ЦПК), яка характеризується тим, що сторони та інші особи, які беруть
участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження
та доведення перед судом їх переконливості. Кожна зі сторін повинна
довести ті обставини, на які вона посилається як ва підставу своїх вимог
або заперечень, крім випадків, установлених ЦПК. На суд не покладається
обов’язок зі збирання доказів. Він лише сприяє всебічному і повному
з’ясуванню обставин справи шляхом роз’яснення особам, які беруть участь
у справі, їхніх прав та обов’язків, здійсненню їхніх прав у встановлених
ЦПК випадках, попереджає про наслідки вчинення або невчинення
процесуальних дій [1].

Процесуальною доктриною визначено змагальність як один з принципів
цивільного процесуального права [2]. Змагальність, за характеристикою
М.Й. Штефана [3], полягає у забезпеченні можливості сторонам, іншим
особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси,
свою позицію у справі, свободу в наданні ними суду своїх доказів і у
доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь
процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу,
необхідного для розв’язазання судом справи, встановлюються форми, методи
і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб’єктів
доказування, її послідовність і правові наслідки. Зміст принципу
змагальності складають права і обов’язки сторін та інших осіб, які
беруть участь у справі, у сфері судового доказування. Сам же принцип
змагальності, за думкою М.Й.Штефана, визначає змагальну форму цивільного
судочинства, що забезпечується активним процесуальним становищем суду.
ЦПК покладає обов’язок доказування на сторони: кожна сторона повинна
довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог
або заперечень (ч. З ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК). Разом з тим суд
зобов’язаний надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у
справі, сприяти всебічному і повному з’ясуванню обставин справи:
роз’ясняти права та обов’язки особам, які беруть учасгь у справі,
попереджати про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій,
сприяти у здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витрубуванні
доказів (ч. 4 ст. 10 ЦПК).

В.І.Тертишніков, вказуюе на те, що принцип змагальності забезпечує
повноту дослідження обставин справи у цивільному процесі, і звертає
увагу на наявність формальної та змістовної його сторін. Формальна
сторона цього принципу передбачає таку процедуру, в якій реалізується
змагальність процесу, причому змагальна форма притаманна як провадженню
у справі у суді першої інстанції, так і провадженням в апеляційній та
касаційній інстанціях з винятками і доповненнями, що зумовлені
особливостями кожного з цих видів проваджень. Змістовна сторона принципу
змагальності передбачає права та обов’язки сторін щодо визначення кола
фактів, на які вони можуть посилатися як на підставу своїх вимог і
заперечень, а також обов’язок довести ті обставини, на які вони
посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. При цьому позиція
судді (суду) у стадії відкриття провадження у справі та в наступних
стадіях не може бути нейтральною, оскільки суддя (суд) зобов’язаний
відповідно до закону проявити активність (ст. ст. 130, 137 ЦПК),
створити необхідні умови для забезпечення повного, всебічного та
об’єктивного з’ясування обставин справи, прав і обов’язків сторін (сі.
160 ЦПК) [4].

На думку Г.Тимченко, змагальність – це насамперед один із способів
вирішення правових конфліктів, який визначає внутрішню структуру і зміст
цивільного процесу. Термін змагальність точніше всього віддзеркалює одну
із істотних рис цивільного процесу, а саме те, що у змагальному
судочинстві вирішення справи відбувається лише внаслідок процесуальної
боротьби двох суб’єктів, які протистоять один одному, – позивача і
відповідача. Г.Тимченко визначає ознаки змагального процесу, а саме:
наявність сторін з протилежними матеріально-правовими інтересами,
наділення їх рівними процесуальними правами і наявність незалежно від
сторін юрисдикційного органу, завданням якого є вирішення спору.
Поєднання трьох зазначених ознак передбачає, що сторони і суд виконують
у доказуванні цілком різні функції, які не можуть бути перерозподілені
без того, щоб не змінівся тип процесу, тобто, наприклад, покладення на
суд обов’язків сторони по доказуванню, призводить до трансформації
змагального процесу в слідчий. Таким чином, для змагальності як типу
судочинства характерно те, що обов’язок надання доказів і доказування
фактичних обставин справи покладається на учасників спору [5].

У зв’язку з реальним закріпленням принципу змагальності доречно, на наш
погляд, звернутися до питання, чи відповідає інтересам більшості
громадян реалізація цього принципу в такому вигляді, чи не надто
обмежені активні повноваження суду щодо збирання доказів у справі. В
юридичній літературі висловлюються окремі думки щодо виправданості
наділення суддів більшими повноваженнями по доказуванню, зокрема, в
окремому провадженні, а також в залежності від категорії цивільних
справ. Прикладом можуть бути деякі справи із сімейних правовідносин (про
визначення місця проживання дитини, позбавлення батьківських прав,
усиновлення тощо) В таких випадках суд, виявляючи більшу активність у
доказовій сфері, мав би виходити з інтересів неповнолітніх дітей. Проте
частиною 3 статті 11 ЦПК чітко передбачено активну роль суду щодо
залучення відповідного органу чи особи, яким законом надано право
захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного
представника суперечать інтересам особи, яку він представляє. Положення
щодо змагальності не поширюється у справах окремого провадження
відповідно до ч. З ст. 235 ЦПК і тому суд може з метою з’ясування
обставин справи витребувати необхідні докази за власною ініціативою.
Проте у разі “перевантаження” суду повноваженнями щодо доказування у
цивільній справі процес буде набирати властивостей слідчого, втрачаючи
властивості змагального.

Г.Тимченко слушно звертає увагу на особливість активності суду в
цивільному процесі. У змагальному процесі,зауважує він, суд може тільки
спрямовувати і доповнювати діяльність сторін, але не підміняти її.
Цивільно-процесуальна активність суду визначається тим, що цивільне
судочинство, маючи головним завданням захист прав і охоронюваних законом
інтересів приватних осіб, разом з тим передбачає виконання також певної
суспільної функції – захисту чинного права і всього ладу життя народу.
Отже, активність суду – це його процесуальні обов’язки, які встановлені
законодавцем як гарантія захисту публічних інтересів. Разом з тим
активність суду в цивільному процесі – це своєрідна гарантія реалізації
прав заінтересованих осіб -суд виконує свої обов’язки лише у відповідь
на певні дії осіб, які беруть участь у справі. Таким чином, зазначає
Г.Тимченко, елементом змагальності є також і соціально-правова
активність суду, яка заснована на співробітництві з особами, які беруть
участь у справі, і спрямована на: а) роз’яснення особам, які беруть
участь у справі, їхніх прав і обов’язків по збиранню і наданню доказів;
б) надання допомоги у збиранні доказів; в) контроль суду за
використанням сторонами своїх правомочностей і виконанням покладених
законом або судом обов’язків [6].

Підсумовуючи сказане, слід визначити змагальність як основну
характеристику цивільного процесу, як тип судочинства, для якого
характерним є обов’язок надання доказів і доказування фактичних обставин
справи, що покладається на учасників спору.

Змагальність визначають також як один з принципів цивільного
процесуального права. Зміст принципу змагальності складають права і
обов’язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у сфері
судового доказування. Принцип змагальності визначає змагальну форму
цивільного судочинства, що забезпечується активним процесуальним
становишем суду: відповідно до закону суддя (суд) зобов’язаний створити
необхідні умови для повного, всебічного та об’єктивного з’ясування
обставин справи, прав і обов’язків сторін.

Цей принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи. Змагальність
процесу є характерною ознакою провадження у справі у суді першої
інстанції, в апеляційній та касаційній інстанціях з винятками, що
зумовлені особливостями кожного з видів проваджень.

Ознаками змагального процесу є наявність сторін з протилежними
матеріально-правовими інтересами, наділення їх рівними процесуальними
правами і наявність незалежно від сторін юрисдикційного органу (суду),
завданням якого є вирішення спору. Сторони і суд виконують у доказуванні
цілком різні функції, які не можуть бути перерозподілені без того, щоб
не змінився тип процесу – покладення на суд обов’язків сторони по
доказуванню, призводить до трансформації змагального процесу в слідчий.

Література

Ярема А.Г., Давиденко Г.І. Новели цивільного судочинства // Вісник
Верховного Сул\ України, – 2005. – № 9 (61). – С. 28.

Тимченко Г. Зміст змагальності у сучасному цивільному процесі // Право
України -2005. – № 5 – С. 111: Солдатснко А. Состязательность в
гражданском процессе // Юридическая практика. – 2005 – № 44 ( 410). – С.
12

Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс . –
К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2005. – С 52-53.

Тертышников В И. Основы гражданского судопроизводства Украины. – X.:
Издатель СПД ФЛ Ваширчук Н Н., 2006. – С 27-29.

Тимченко Г. Джерела змагальності у цивільному судочинстві // Право
України. – 2005. -№ 1.-С.99

Тимченко Г Зміст змагальності у сучасному цивільному процесі // Право
України -2005.-№5. -С. 114.

Савостіна О.

студентка ДДУВС (науковий керівник – к.і.н., доц. ЛитовченкоЛ.А.)

ПРИНЦИП ДИСПОЗИТИВНОСТІ. В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне
судочинство побудовані на принципах, у яких відображені основні засади
функціонування права та здійснення судочинства. Одним із таких є принцип
диспозитивності, який, за визначенням М.Й. Штефана, полягає в наданій
заінтересованим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно
здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися
ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на відкриття провадження у
справі розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші
процесуальні засоби з метою захисту суб’єктивних майнових і особистих
немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і
громадських інтересів При цьому кожна особа, яка звернулася за судовим
захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи
прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб [1]. Принцип
диспозитивності спирається на конституційну основу, оскільки право
громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене
в ст. 55 Конституції України. Також положення принципу диспозитивності
щодо свободи сторін в доказовій діяльності закріплено в п. 4 ч. З ст.
129 Конституції України.

Процес у цивільній справі виникає на диспозитивній основі. Будь-яка
особа, яка вважає, що її права, свободи чи інтерести порушені, невизнані
чи оспорені, може звернутися за судовим захистом, і суд не може
відмовити цій особі у здійсненні її права на судовий захист, якщо
звернення подано відповідно до вимог процесуального закону (ст. З ЦПК).
У цьому з самого початку проявляється принцип диспозитивності. Подаючи
до суду позовну заяву позивач сам визначає предмет позову та обсяг
позовних вимог.

Відповідно до ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за
зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на
підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч.
1). Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо
предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за
винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в
інтересах яких заявлено вимоги (ч. 2).

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК, згідно
з якою позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити
підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних
вимог, відмовитись від позову. Відповідач у свою чергу має право визнати
позов повністю або частково. Сторони можуть скористатися такою
можливістю, як закінчити справу примиренням – укласти мирову угоду.
Відповідно до ст. 175 ЦПК мирова угода укладається сторонами з метою
врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише
прав та обов’язків сторін та предмета позову. Отже позивач та відповідач
мають право це зробити або не зробити, тобто скористатися цим
процесуальним засобом захисту порушеного чи оспорюваного права або
охоронюваного законом інтересу на свій власний розсуд.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у
справі. Так, сторони та зазначені особи мають право знайомитися з
матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал,
постанов та інших документів, що є у справі, брати участь у судових
засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти
клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати
свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали
суду, а також користуватись іншими процесуальними правами, наданими їм
законом (ст. 27 ЦПК). Крім того, треті особи, які заявляють самостійні
вимоги щодо предмета спору, мають усі права позивача (ст. 34 ЦПК).

Поряд із такими правами сторін, як відмова від позову, визнання позову
чи укладання мирової угоди, новий ЦПК вводить право сторін визнати в
суді обставини, які мають значення для справи. Обставини, визнані
сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають
доказуванню (ч. 1 ст. 61). Д.Д. Луспеник звертає увагу на те, що
розширенням диспозитивності цивільного судочинства є також повернення до
інституту заочного рішення (ст. 224 ЦПК). Постановити заочне рішення суд
може лише зі згоди на це позивача, а диспозитивному праву позивача на
заочне рішення суду кореспондує диспозитивне право відповідача бути
повідомленим про ухвалення такого рішення і можливість подальшого його
оскарження [2].

Принцип диспозитивності проявляється і має нормативне закріплення
стосовно всіх стадій цивільного процесу і всіх проваджень, включаючи
апеляційне, касаційне, а також провадження за нововиявленими та
винятковими обставинами. Називаючи цей принцип рушійним началом
цивільного судочинства, В.І. Тертишников визначає в ньому три основні
напрямки: І) здійснення заінтересованими особами прав, пов’язаних з
відкриттям провадження у справі і розвитком процесу; 2) здійснення прав
щодо змін у процесі (заміна неналежної сторони за згодою позивача, зміна
підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних
вимог тощо); 3) здійснення прав щодо закінчення процесу (відмова від
позову, від апеляційної або касаційної скарги, мирова угода) [3].

А.В. Андрушко виокремлює положення, які складають зміст принципу
диспозитивності і зосереджуються у наступному – це, по, перше, права, шо
характеризують повноваження на порушення провадження у справі; по-друге,
права, спрямовані на зміну позовних вимог; по-третє, права, пов’язані із
забезпеченням законного складу суду, об’єктивного розгляду справи та
виконання судових рішень; по-четверте, права, пов’язані із залученням до
справи заінте-ремсованих осіб; по-п’яте, права щодо здійснення окремих
процесуальних дій; шосте – інші права, що забезпечують захист у процесі
по справі [4].

Сказане вище ілюструє різноманітність підходів лише у навчальній
літературі з цивільного процесуального права щодо визначення і змісту
принципу диспозитивності. На наш погляд, дослідження змісту принципу
диспозитивності та його реалізації в цивільному процесі є актуальною
науковою проблемою. Теоретичним підґрунтям розробки цієї проблеми є
дослідження Д.Д. Луспеника, В.І. Тертишнікова, ГЛ. Тимченко, МИ. Штефана
та інших вчених.

У статті було окреслено лише окремі положення, що розкривають сутність
принципу диспозитивності в цивільному процесі. Потребують вивчення такі
питання, зокрема, як роль суду в цивільному диспозитивному процесі, дія
принципу диспозитивності у різних стадіях і провадженнях цивільного
процесу, принцип диспозитивності і доказування у цивільній справі,
принцип диспозитивності і представництво в суді та багато інших.

Література

Штефан МИ Цивільне процесуальне право України: Академічний курс . – К..
Концерн ‘Видавничий Дім “Ін Юре”, 2005. – С. 65.

Луспеник Д.Д. Застосування новел ЦК і ЦПК України в судовій практиці. –
X., 2005 -Є 249-252.

Тертьшшиков В.И Основы гражданского судопроизводства Украины. – X, 2006.
– С. 27

4 Див . Цивільний прлоцес Навчальний посібник / За ред. Ю.В.Білоусова. –
К ? Прецедент. 2005 – С. 26

Михайленко В.О.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРЕДИТУВАННЯ В УКРАЇНІ

В умовах ринкової економіки, самостійності прийняття рішень та
підприємницької діяльності важливого значення набувають договірні
відносини, серед яких науковці і практики звертаються саме до кредитних
правовідносин. Підприємства і населення мають змогу вирішувати, які
операції потребують використання власних коштів, а для яких необхідне
залучення сторонніх коштів. Кредит став невід’ємним засобом діяльності
багатьох суб’єктів господарювання.

Основними законодавчими актами, які регулюють питання кредитування, є
Цивільний кодекс України [1], Закон України «Про банки і банківську
діяльність» [2] та Положення НБУ «Про кредитування», затверджене
постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995р. №246 [3].

Багато науковців вважає, що вказані нормативні документи стосуються
базових, концептуальних засад регулювання кредитних відносин і не
містять конкретних юридичних механізмів «щодо порядку надання,
використання, повернення банківського кредиту, порядку стягнення
заборгованості за кредитним договором та інших „ важливих аспектів
відповідальності суб’єктів кредитних відносин»[7, с. 45; 7, с. 3]. Не
можна не погодитись з тим, що єдиного правового акта ще не прийнято.

Однак, слід зазначити, що робота в цьому напрямку ведеться. Ще в 1996 р.
був підготовлений проект Закону України «Про кредит», але до цього часу
він так і не був прийнятий [6, с.145]. Наприкінці 2000 року відбувалось
обговорення проекту Закону України «Про банківський кредит» [7, с.
45-46].

Стосовно кредитних правовідносин у науці постійно ведеться полеміка, як
серед економістів, так і серед цивілістів.

Так, в юридичній літературі довгий час триває дискусія про роль
кредитних зобов’язань у цивільних правовідносинах. Одні автори (Е.О.
Суханов, І.Б. Новицький) вважають, що кредитні зобов’язання виконують
допоміжну функцію, яка пов’язана з обслуговуванням основного
зобов’язання щодо передачі майна, виконання робіт, надання послуг. Інші
автори (І.С. Гуревич, О.С. Іоффе, Е.О. Флейшиц) вважають, що кредитні
зобов’язання є автономними, і виділяють їх у конкретні види договірних
правовідносин [5, с. 159]. Нині кредитні відносини виникають за
будь-якої економічної чи фінансової операції, що пов’язана із
заборгованістю одного з учасників такої операції [б, с. 194].

Дійсно, за сучасних умов кредит набуває своїх специфічних рис.
забезпечує раціональне використання грошових ресурсів і виступає як
фактор прискорення процесу розширеного відтворення, регулятор грошового
обігу [6, с. 176-177]. Зобов’язання з кредитування виникають і тоді,
коли сторона основного зобов’язання (купівля-продаж, підряд і т.д.)
надала іншій стороні відстрочку виконання зобов’язання (сплатити гроші,
передати майно, виконати роботи, надати послуги) [4, с. 454].

Так само безпосередньо кредитні ресурси стали предметом купівлі-продажу.
З одного боку, їх розміщення на ринку кредитів стало одним із видів
підприємництва та джерелом отримання прибутку, з іншого боку, кредитна
діяльність стала інструментом регулювання та перерозподілу вільних
фінансових ресурсів у різні сектори та галузі економіки [6, с. 3].

Цивільним кодексом України кредитні правовідносини, у тому числі і між
суб’єктами підприємницької діяльності (юридичними особами), віднесені до
окремих видів зобов’язань інституту «Зобов’язальне право», який включає
в себе договірні зобов’язання. Таке місце кредитних зобов’язань у
системній структурі зобов’язального права зумовлено тим, що вони, як і
всі інші цивільні права та обов’язки, виникають на підставах,
передбачених ст. 4 ЦК України [4, с. 7].

Але законодавець не обумовлює виникнення кредитних правовідносин
виключно на підставі кредитних угод. У ст. 382 ЦК «країни прямо
говориться про їх виникнення у випадках, встановлених законодавством. І
все ж таки найбільш поширеними у практиці господарчо-фінансової
діяльності є кредитні угоди.

В юридичній літературі зазначається, що на сучасному етапі розвитку
народного господарства кредит став інструментом, без якого
Функціонування товарного виробництва просто неможливе без кредитної
підтримки неможливо забезпечити швидке та цивілізоване становлення
фермерських господарств, підприємств малого бізнесу, впровадження інших
видів підприємницької діяльності на вігутрідержавному і зовнішньому
економічному просторі», – писав В.ї. Колесников, підкреслюючи значення
кредиту [6, с. 8].

Треба відмітити, що кредитні правовідносини існують на стику галузей
права. Вони регулюються як цивільним, так і банківським правом, кредити
рівною мірою вивчають економісти та цивілісти. Це можна простежити на
висловлюваннях науковців стосовно кредитних правовідносин.

Л.Г. Єфимова, ґрунтуючись на висновках інших авторів, пропонує під
кредитними правовідносинами розуміти усі правові відносини, які
виникають з надання (передачі, використання та повернення) грошових
коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах
повернення.

Підприємства, організації в процесі своєї діяльності постійно відчувають
необхідність у власних обігових коштах, і ця потреба може бути
задоволена перш за все за допомогою кредиту банку. Тому O.A. Костюченко
відмічає, що кредитними правовідносинами називаються відносини, що
регулюються нормами права та виникають між банками і клієнтами з метою
одержання ними банківського кредиту.

Наведені вище обґрунтовані визначення кредитних правовідносин свідчать
про існування багатьох точок зору Серед них простежується єдність
ключових засад змісту кредиту. Це його принципи: повернення,
строковість, платність, забезпеченість та цільовий характер
використання. Кожен принцип потребує уваги і вже досліджувався
науковцями.

Так, слід зазначити, що цільовий характер використання кредиту дає змогу
позичальнику отримати його напевне, через кредитну установу (банк),
вказавши ціль, на яку він буде використаний. Кредит може стати одним із
варіантів вирішення житлової проблеми для молодих сімей, не кажучи вже
про продаж товарів довгострокового вжитку із відстрочкою платежу, яка є
прямою родичкою кредитних відносин. Ці та деякі інші питання потребують
висвітлення та вивчення окремо та ретельно.

Для позичальника кредит – це спосіб вирішення своїх фінансових проблем.
У зв’язку з цим він готовий зазнати додаткових витрат у вигляді
відсотків за користування кредитом, але цей відсоток та строк кредиту
повинні бути посильними. З цього приводу слід також зазначити, що банк
повинен будувати кредитні відносини з підприємством таким чином, щоб
через кредит сприяти досягненню високоприбуткової діяльності,
впровадженню у виробництво науково-технічного прогресу, розширенню
асортименту товарів і послуг. Для формування стійких кредитних відносин
між позичальниками банками необхідною вимогою є також науково
обгрунтована розробка ехані-зму кредитування. Цей механізм на сучасному
етапі розвитку ківської системи ще недосконало сформований, кожен його
етап с Іл економічн°ї невизначеності набуває специфічних рис [6,259].

Література

Цивільний кодекс УРСР від 1 січня 1964 року // Відомості Верховної Ради
УРСР. -1963 — № ЗО. — Ст. 463 (зі змінами і доповненнями).

Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року
Ш 2121-ІП (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради
України. – 2001. – № 5-6. -Ст ЗО.

Положення НБУ «Про кредитування», затверджене постановою Правління НБУ №
246 від 28 вересня 1995 року // Бюлетень законодавства і юридичної
практики України. -2001. —№5. —С.53-66.

Банківське право України: Навч. посібник / Кол. авт.: Жуков A.M., Іоффе
А.Ю., Кротюк В.Л., Пасічник В.В., Селіванов А.О. та ін.; За заг. ред.
А.О. Селіванова – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000

5 Банківська справа’ Підручник. – 2-е вид., стереотип./ Під ред. проф..
В.І. Колеснікова,

проф. Л П Кроливецької.-К : Фінанситастатистика, 1996. 6. Біленчук П Д.,
Диннік О Г., Лютий І О. Скороход О.В. Банківське право: українське та

європейське / За ред. П.Д. Біленчука: Навч. посібник. -К,: Атіка, 1999.
~І- Гриджук Д.М., Олійник В.О. Забезпечення кредитних зобов’язань у
діяльності банків.

— К.: Істина 2001.

ПИТАННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

Волков С.К.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

АДМШІСТРАТИВНО-ГОСІЮДАРСЬКІ САНКЦІЇ

Прийняття Господарського кодексу України (далі – ГК України) внесло
певні новації в законодавство України, які викликали велику кількість
приводів для роздумів та спорів між науковцями, це породило бажання
проаналізувати та оцінити норми цього кодексу. Два розділи ГК України
(26 та 2.7) присвячені санкціям, що застосовуються до господарюючих
суб’єктів, а саме: штрафним, оперативно-господарським та
адміністративно-господарським санкціям. Таким чином, законодавець вперше
виділив адміністративно-господарські санкції, які потребують додаткового
дослідження з метою з’ясування їх правової природи.

Слід зазначити, що адміністративно-господарські санкції – це один із
видів санкцій, що застосовуються за правопорушення у сфері
господарювання. Відповідно до ст. 238 ГК України
адміністративно-господарським санкціям притаманні такі ознаки: а)
адміністративно-господарські санкції застосовуються за порушення
встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської
діяльності; б) суб’єкт, до якого застосовуються зазначені санкції –
суб’єкт господарювання; в) суб’єктом застосування
адміністративно-господарських санкцій є уповноважений орган державної
влади або орган місцевого самоврядування; г) метою застосування
адміністративно-господарських санкцій є припинення правопорушення
суб’єкта господарювання та ліквідація його наслідків.

Згідно зі ст. 239 ГК України до адміністративно-господарських санкцій
відносяться: 1)вилучення прибутку(доходу); 2)
адміністративно-господарський штраф; 3) стягнення зборів (обов’язкових
платежів); 4) зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання;
5) застосування антидемпінгових захо-дїв;6)припинення
експортно-імпортних операцій: 7) застосування індивідуального режиму
ліцензування; 8) зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення
суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності; 9)
анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання
окремих видів господарської діяльності; 10) обмеження або зупинення
діяльності суб’єкта господарювання: 11) скасування державної реєстрації
та ліквідації суб’єкта господарювання. Цей перелік не є вичерпним,
оскільки Господарським кодексом України або іншими законами України
можуть бути передбачені й інші види адміністративно-господарських
санкцій.

Зі змісту адміністративно-господарських санкцій, запропонованих ГК
України вбачається що їм притаманні як ознаки караності так і право
відновлення. Водночас необхідно з’ясувати чи:1) застосовуються вони за
порушення норм, що регулюють адміністративні правовідносини чи
правовідносини, що охороняються нормами адміністративного права;2)
застосовується органами, наділеними адміністративно юрисдикційними
повноваженнями. Проаналізовані правові норми вказують на те, що
суб’єктом застосування санкцій є органи, наділені адміністративно
юрисдикційними повноваженнями. Правовідносини, в яких приймають участь
господарюючі суб’єкти є адміністративними, оскільки одним з учасників їх
є орган державної влади, наділений відповідними владними повноваженнями.
Таким чином можна стверджувати, що правова природа санкцій, передбачених
ст. 239 ГКУ є адміністративною. [1, стр.203]

Слід зазначити, що положення ГК України у частині
адміністративно-господарських санкцій багато в чому суперечать
теоретичним положенням сучасної правової науки. На сьогодні існує
проблема, яка пов’язана з визначенням поняття
„адміністративно-господарські санкції” і того, наскільки це визначення
відповідає змісту окремих санкцій. Наприклад, на особливу увагу в
переліку наведених ознак, які зазначаються у ст. 238 ГК України
заслуговує мета застосування адміністративно-господарських санкцій:
припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідація його
наслідків. Використання сполучника «та» свідчить про те, що всім видам
адміністративно-господарських санкцій мають бути притаманні одночасно
обидві зазначені цілі, але їх одночасна реалізація є справою досить
проблематичною. Відомо, що вплив на правопорушника з метою припинення
правопорушення може здійснюватись тільки під час його вчинення, а тому
припинення як таке може здійснюватися тільки щодо правопорушень, які
тривають у часі на момент застосування санкцій. З іншого боку,
ліквідація наслідків правопорушення може мати місце лише за умови, якщо
цим правопорушенням завдається шкода, що має матеріально виражений
характер. Вести ж мову про ліквідацію шкоди, яка завдасться суспільним
відносинам і немає матеріального вираження, недоречно, адже в такому
випадку шкода ліквідовується автоматично, одночасно з припиненням
правопорушення. Таким чином, відповідно до змісту ст. 238 ГК України
санкції, що застосовуються за порушення правил здійснення господарської
діяльності, можуть бути визнані адміністративно-господарськими тільки у
разі, коли підставами їх застосування є вчинення триваючих правопорушень
із матеріальним складом.[ 2, стр.11] 3 вище викладеного можна зробити
висновок, що перед нами існує проблема, яку необхідно вирішувати на
законодавчому рівні.

Досить актуальним питанням на сьогодні являється і установлення розміру
штрафних санкцій судом. Актуальність полягає у тому, що у зв’язку з
нинішнього нестабільністю економіки України, коли боржник найчастіше не
може виконати свої зобов’язання за договором, або виконує їх неналежним
чином, стає необхідним включення в зміст договору умов про штрафні
санкції. У зв’язку із цим, також дуже важливий і розмір штрафних
санкцій, який повинен бути одночасно й достатнім для кредитора й не бути
обтяжним для боржника. Проблемою в цьому питанні являється те що суд
практично не обмежений у встановленні певного розміру штрафних санкцій.
Так, законодавством України встановлені граничні розміри тільки штрафних
санкцій у вигляді пені за прострочення платежу. Таке обмеження
зазначається в ч. 2 ст. 343 ГК України і в ст. З ЗУ «Про
відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», у яких
зазначено, що розмір пені за невиконання грошового зобов’язання
обчислюється від суми простроченого платежу й не може перевищувати
подвійної дисконтної ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується
пеня. Однак, і в цьому випадку суд вільний у виборі будь-якого розміру
штрафних санкцій з наступної причини. Господарський кодекс Украйни дає
лише поняття штрафних санкцій, які можуть бути виражені у вигляді
неустойки, штрафу, пені. Поняття неустойки, штрафу, пені в ГК України не
зазначаються. Таким чином, суд може встановити за невиконання грошового
зобов’язання штрафні санкції не у вигляді пені, а, наприклад, у вигляді
неустойки або штрафу. Виникнення такої ситуації на практиці не
припустимо. По-перше, суд своїм рішенням зобов’язує сторони укласти
договір на умовах, по яких не було досягнуто згоди. По-друге, буде
порушений п.1 ч.4 ст.179 ГК України, у якому зазначено, що сторони
визначають зміст договору за своїм розсудом. 1 Іо-третє, таке рішення
суду не буде відповідати сутності штрафних санкцій.[ 3, стр.101]. На мій
погляд цей приклад підтверджує самостійність суду у виборі штрафних
санкцій, розмір яких нічим не обмежений, а це може привести до
необгрунтованих негативних економічних наслідків для сторін договору. Ця
проблема повинна вирішуватись тільки на законодавчому рівні, тому що
тільки так можливо встановити строго визначений розмір штрафних санкцій
за порушення зобов’язань і дати поняття неустойки, штрафу, пені, і
визначити за порушення яких зобов’язань вони підлягають стягненню.

Зважаючи на вищевикладене, актуальним слід вважати наукові дослідження
принципів, процедур і підстав адміністративно-господарських санкцій для
створення зрозумілої та обгрунтованої системи відповідальності за
правопорушення у сфері господарювання.

Література

Хорощак Н.В. Питання правової природи адмінісіративно-господарських
санкцій /’ Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих
учених. -2005 – Спеціальний випуск 4-2. – С.200-204

Лукянец Д. Про правову природу адміністративно-господарських санкцій //
Підприємство, господарство і право. -2005 -, №3 – С.10-15.

З Подколзин И К вопросу об установлении размера штрафных санкций судом
// Вопросы государства и права Украины. – Материалы студенческих научных
конференций ( 9 апреля 2004г.) Выпуск №25 – Донецк, 2004. – С.100-102.

Маклакова К.О.

курсант ДДУВС (науковий керівник – Ткаченко Н.І.)

МИРОВА УГОДА В ПРОЦЕДУРІ БАНКРУТСТВА: ПРОБЛЕМИ ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ

На сучасному етапі розвитку інституту неспроможності (банкрутства)
відбувається безупинний поступальний розвиток правових механізмів,
спрямованих на запобігання банкрутству і ліквідації боржника як суб’єкта
господарських відносин. Одним із засобів реалізації таких заходів стало
укладення мирової угоди, що передбачає суму боргу (повну або часткову)
чи збільшення термінів його погашення. У даний час інститут мирової
угоди є одним з найбільш суперечливих елементів у процедурі банкрутства.
Він визначається фахівцями „ як одна з найбільш перспективних і бажаних
процедур” [2] вирішення майнових спорів між суб’єктами господарювання,
що дозволяє досягти найменшої конфліктності між кредиторами і боржником,
та максимально відповідає інтересам розвитку ринкових відносин. В
Україні необхідність вироблення правових підходів до створення умов
запобігання банкрутству як досудових процедур (досудова санація), так і
судових процедур (розпорядження майном боржника, мирова угода і санація
боржника) продиктована кризовою ситуацією в економіці країни, для якої
характерним є велика кількість підприємств-банкрутів і зменшення
кількості робочих місць. Тому на сьогоднішній день ця проблема є
актуальною [2].

Закон України від ЗО червня 1999 року „Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом” визначає мирову угоду як
-домовленість між боржником і кредитором (групою кредиторів) про
відстрочку чи розстрочку платежів чи припинення зобов’язань за згодою
сторін (прощення боргів)” [1].

Мирова угода – особлива угода, яка має свої ознаки, що вирізняють її від
подібних господарсько-правових угод:

мирова угода укладається в процедурі банкрутства;

вона набирає чинності з моменту затвердження її господарським судом;

сторони угоди не можуть у наступному вносити зміни;

вони не можуть самостійно її розірвати. Для цьго необхідне рішення
господарського суду;

розірвання мирової угоди або визнання її недійсною тягне поновлення
провадження у справі про банкрутсво і відношення колишніх вимог у
не-задоволеній частині [3].

Реалізувати право на укладання мирово! угоди можуть особи, які беруть
участь у справі й на чиїх правах та обов’язках може відобразитись судове
рішення. Ст 21 ГПК України зазначає, що сторонами судового процесу
визначаються позивач і відповідач, а отже, мирова угода може укладатися
лише між ними. Однак в процесі можуть брати участь й інші особи,
наприклад, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору
[4].

Укладаючи мирову угоду сторони-кредитор і боржник – домовляються про
умови і порядок оплати боргу, про засіб фінансового оздоровлення.
Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається
комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів – членів комітету і
вважається прийнятим за умови, що всі заставні кредитори дали письмову
згоду на її укладання. А від імені боржника – керівником боржника (у
процедурі розпорядження майном) або арбітражним керуючим (у процедурі
санації і ліквідації). Мирова угода укладається в письмовій формі, де
зазначаються положення про розміри, порядок і строки виконання
зобов’язань боржника; відстрочку або розстрочку, прощення (боргів і їх
частини), а також додаткові умови цієї угоди. Ці умови розповсюджуються
на всіх кредиторів, у тому числі й на тих, які не брали участі у
голосуванні або голосували проти. А потім підписується з боку боржника –
керівником або арбітражним керуючим, а від імені кредиторів – головою
комітету кредиторів.

Після укладення мирової угоди сторонами, вона підлягає розгляду і
затвердженню господарським судом. Завдання суду у такому засіданні
полягає дише у перевірці відповідності умов мирової угоди законодавству,
а також додержання порядку її укладання. Якщо мирова угода відповідає
перерахованим вимогам, то господарський суд затверджує її та припиняє
провадження у справі про банкрутство [3]. Світова практика застосування
інституту мирової угоди свідчить, що вона може бути укладена на
будь-якій стадії судового процесу, про що прямо зазначено у текстах
процесуальних нормативно-правових актів. Зазначимо, що Цивільний
процесуальний кодекс України чітко визначає можливість укладення мирової
угоди як у першій інстанції, так і в апеляційному та касаційному
провадженнях [4].

Господарський суд також може відмовити у затвердженні мирової угоди.
Таке можливе якщо: порушено порядок укладання мирової угоди,
встановлений Законом; якщо умови мирової угоди суперечать законодавству.
Винесення господарським судом ухвали про відмову в затвердженні мирової
угоди не перешкоджає укладенню нової мирової угоди з іншими умовами.
Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом.
З цього моменту боржник приступає до погашення вимог кредиторів згідно з
умовами мирової угоди. Мирова угода, яка набрала чинності може бути
визнана недійсною, якщо: а) боржником надані недостовірні відомості про
своє майно в бухгалтерському балансі або в інших документах, які
свідчать про фінансове і майнове становище боржника (банкрута); б)
виконання мирової угоди доведе боржника до банкрутства; в) інші
підстави, передбачені цивільним законодавством України.

Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження
у справі про банкрутство.

Розірвання мирової угоди як між її сторонами, так і між окремими
кредиторами і боржником за своєю ініціативою Законом не передбачено.
Мирова угода може бути розірвана тільки за рішенням господарського суду:
а) невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менше однієї третини
вимог кредиторів;б) провадження боржником дій, які завдають збитки
правам і законним інтересам кредиторів.

У випадку невиконання мирової угоди кредитори можуть подати свої вимоги
до боржника в розмірі, передбаченому цією угодою. Такі вимоги підлягають
розгляду в господарському суді в порядку позовного провадження. Якщо
буде порушена справа про банкрутство цього ж боржника, то обсяг вимог
кредиторів, щодо яких була укладена мирова угода, визначається в межах,
передбачених означено