Юлдашев О.Х. - Мiжнародне приватне право (книга)

Юлдашев О.Х. – Мiжнародне приватне право

ЗМІСТ

Вступ……………………………………..5

Загальна частина Розділ 1. Міжнародна торгівля. Предмет, метод і
принципи

міжнародного приватного права………………….7

Розділ 2. Система і джерела міжнародного приватного права ………18

2.1. Способи розв’язання колізій за міжнародним приватним
правом…….18

2.2. Кваліфікація норм міжнародного приватного права.

Його система і джерела…………………………22

Розділ 3. Суб’єкти міжнародного приватного права……………26

3.1. Правовий статус іноземних фізичних осіб

та осіб без громадянства в Україні……………………26

3.2. Юридичні особи у міжнародному приватному
праві…………..ЗІ

3.3. Правовий статус юридичних осіб……………………39

Розділ 4. Право власності у міжнародному приватному праві……….45

4.1. Сутність права власності та його правове
регулювання…………45

4.2. Правове регулювання права власності в
Україні…………….49

Особлива частина

Розділ 5. Міжнародні та національні правові засади

у здійсненні інвестиційної діяльності……………….
58

5.1. Поняття інвестицій…………………………..
58

5.2. Види іноземних інвестицій……………………….
63

5.3. Реєстрація іноземних інвестицій ……………………
68

5.4. Іноземні Інвестори……………………………
71

5.5. Інвестування за межі України……………………..
74

5.6. Захист іноземних інвестицій у міжнародному приватному
праві……. 77

Розділ 6. Право інтелектуальної власності…………………
80

6.1. Сутність інтелектуальної власності…………………..80

6.2. Міжнародні правові документи у сфері інтелектуальної
власності……89

6.3. Форми правової охорони права інтелектуальної
власності……….100

6.4. Процедура реєстрації прав на торговельні
марки……………108

6.5. Захист права інтелектуальної
власності………………..111

6.6. Переміщення інтелектуальної власності через
кордон…………117

6.7. Інтелектуальна власність у формуванні статутних

фондів акціонерних товариств…………………….
120

Розділ 7. Міжнародіш-правове регулювання ринку цінних паперів……
123

7.1. Поняття цінних паперів та їх основні види………………
123

7.2. Регулятивна інфраструктура фондового ринку…………….
128

7.3. Міжнародна організація комісій з цінних паперів

та організація міжнародного співробітництва……………..132

7.4. Стандарти регулювання ринку цінних паперів

у Європейському Співтоваристві……………………137

7.5. Адаптація українського законодавства до міжнародних

стандартів регулювання фондового ринку……………….141

Розділ 8. Подвійне оподаткування……………………143

8.1. Визначення проблеми подвійного оподаткування……………143

; ‘••

155

8.2. Зміст та термінологія договору про уникнення

подвійного оподаткування…………………….

8.3. Оподаткування прибутку в угодах про запобігання

подвійному оподаткуванню………………………1

Розділ 9. Зовнішньоекономічні договори……

9.1. Джерела права у сфері регулювання зовнішньоекономічної
діяльності…………………………….

9.2. Форма, зміст і порядок укладання

зовнішньоекономічного договору (контракту)……………

9.3. Правове регулювання договору (контракту) міжнародної
купівлі-продажу товарів ….

9.4. Бартерні договори…………………………..1

9.5. Торгові звичаї…………………………….’

Розділ 10. Правові засади міжнародних розрахунків.

10.1. Загальні положення………………………….1

10.2. Акредитиву міжнародних розрахунках………………..1

10.3. Інкасо в міжнародних розрахунках………………….1

10.4. Банківська гарантія …………………………202

10.5. Векселі та чеки……………………………212

Розділ II. Приватноправове регулювання

міжнародних перевезень……………………

11.1. Загальні положення………………………

11.2. Залізничний транспорт………………………..226

11.3. Автомобільний транспорт………………………23j

11.4. Морський транспорт…………………………238

11.5. Повітряний транспорт………………………..245

11.6. Транспорт внутрішніх водойм…………………….250

11.7. Міжнародна пошта………………………….256

11.8. Джерела внутрішнього транспортного права
України…………257

11.9. Договір міжнародної експедиції……………………264

Розділ 12. Державні закупівлі. Міжнародні аспекти……………267

12.1. Сутність закупівлі………………………….267

12.2. Міжнародно-правове регулювання
закупівель……….,…..269

Розділ 13. Міжнародний цивільний процес та нотаріальні дії………272

13.1. Цивільний процес. Загальні положення……………….272

13.2. Конвенції про правову допомогу між
державами…………..283

13.3. Двосторонні договори про правову
допомогу…………….290

13.4. Виконання в Україні рішень іноземних
судів…………….294

13.5. Конвенції з цивільного процесу у Раді
Європи…………….ЗОЇ

13.6. Нотаріальні дії……………………………304

Розділ 14. Міжнародний комерційний арбітраж……………..313

14.1. Міжнародні документи нормативного
характеру…………..314

14.2. Міжнародні документи ненормативного
характеру………….321

14.3. Міжнародно-правові норми і стандарти

у міжнародних комерційних арбІтражах……………….324

14.4. Порядок приведення до виконання іноземних

арбітражних рішень. Екзекватура…………………..332

Додаток. Покажчик нормативно-правових актів України………..345

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ. ПРЕДМЕТ, МЕТОД І ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО
ПРИВАТНОГО ПРАВА

Міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля (торгівля однієї країни з
іншими країнами) є важливою складовою зовшіньоекономічної діяльності.
Роль цієї складової важко переоцінити. Достатньо нагадати, що свого часу
меркантилісти (прихильники першого напряму розвитку класичної політичної
економіки) вважали, що багатство нації визначається торговельним
балансом, міжнародною торгівлею.

У міжнародній торгівлі вирізняють: зовнішньоторговельну політику і
міжнародну торговельну політику. Перша охоплює цілеспрямовану діяльність
окремих держав у міжнародній торгівлі, а друга — колективну діяльність
держав щодо міжнародної торгівлі.

Зовнішньоекономічна політика може здійснюватись в різноманітних
напрямах, протилежними полюсами яких є політика вільної торгівлі і
протекціонізм.

Щодо вільної торгівлі у «Oxford Paperback Encyclopedia» у статті «Free
trade» зазначається: «Економічна політика, що виступає за вільний потік
товарів між країнами для заохочення взаємного економічного розвитку та
міжнародної гармонії за допомогою комерційної взаємозалежності
(commercial interdependence) націй, що торгують. Політика вільної
торгівлі забороняє як тарифи на імпорт, так і субсидії на експорт,
запроваджені для захисту промисловості певної країни. Найчіткіше і
вперше доктрина була сформульована Ада-мом Смітом у його «Багатстві
націй» (Wealth of Nations, 1776) .

Чітке визначення політики протекціонізму теж міститься в «Oxford
Paperback Encyclopedia»: «Використання урядом будь-якого засобу,
спрямованого на обмеження міжнародної торгівлі або на подання штучної
допомоги (artificial assistance) національним виробникам (domestic
producers) за рахунок їх іноземних конкурентів (foreign competitors).
Переважно охоплює спроби скоротити імпорт за допомогою торгівлі, квот та
інших бар’єрів. До нета-рифних бар’єрів також належать, зокрема, правила
щодо охорони здоров’я і безпеки, упередженість (bias) у державних
закупівлях та угоди про добровільні експортні обмеження. Експортні
податки також обмежують торгівлю, тоді як експортні й виробничі субсидії
(export and producer subsidies) надають національним фірмам переваги у
затратах виробництва»2.

Oxford Paperback Encyclopedia. — Oxford, 1998. — P. 538. Ibid. —P. 1104.

Протекціонізм як економічна політика охоплює цілий арсенал заходів з
метою обмежень у міжнародній торгівлі, до яких належать запровадження
митних тарифів і нетарифні заходи регулювання міжнародної торгівлі.

Тарифи — це своєрідні податки на імпортовані товари. Існують два основні
види тарифів: фіскальні — застосовуються державами для збільшення
надходжень грошових ресурсів до казни; протекціоністські —
використовуються державами для захисту продукції національної економіки
від іноземної конкуренції.

Мита є трьох видів: адвалорні — розраховуються у відсотках від
декларованої митним органам вартості товару; специфічні — стягуються у
вигляді певної суми з обсягу, кількості тощо імпортованого товару;
змішані — є поєднанням зазначених двох видів мит.

За розміром ставок вирізняють такі тарифи: преференційні, інакше кажучи,
пільгові; конвенційні, які за своєю природою також є пільговими і
поширюються на товари з країн, що мають режим нації найбільшого сприяння
(most favored nation treatment); звичайні — застосовуються тоді, коли не
діють преференційні й конвенційні тарифи.

Слід пояснити, що режим нації найбільшого сприяння передбачає лише
однаковий статус торговельних партнерів, що його мають, а не якісь
особливі пільги. Втім, пільги все ж таки є, але якщо дивитися на це з
точки зору країн, яким зазначений режим не надається, тобто
країн-аутсайдерів.

Нетарифні заходи регулювання міжнародної торгівлі передбачають
опосередковане й адміністративне обмеження Імпорту з метою захисту
певних галузей національної економіки. До них належать такі заходи:
ліцензування і контингентування імпорту; антидемпінгові та компенсаційні
мита; імпортні депозити; «добровільні» обмеження імпорту; мінімальні
Імпортні ціни.

Ліцензія у сфері міжнародної торгівлі означає державний дозвіл на
провадження певної діяльності. Ліцензування виникло ще з часів
меркантилізму і застосовувалося тоді для регулювання торговельного
балансу.

Існують два основні види зовнішньоторговельних ліцензій: відкрита
генеральна ліцензія, або «автоматична», має місце у вигляді публікації у
пресі дозволу компетентного державного органу на безперешкодний ввіз або
вивіз товарів протягом певного терміну; індивідуальні ліцензії, що
видаються на екс-порт-імнорт товарів, на які поширюється ліцензування,
але які не охоплені генеральними ліцензіями.

Квота — це певний обсяг дозволеного на ввіз іноземного товару. Є такі
види квот: індивідуальні — обмежують ввІз-вивіз до однієї конкретної
країни або з неї; групові — поширюються на кілька країн; глобальні —
обмежують експорт та імпорт взагалі без зазначення конкретних країн або
їх груп.

Ембарго є забороною на торгівлю з певною державою і запроваджується
окремими державами, їх угрупованнями або міжурядовими міжнародними
організаціями.

«Добровільні» обмеження означають зобов’язання, які беруть на себе уряди
країн стосовно того, що фірми їх країн експортуватимуть до певної країни
обсяг

товарів, який не перевищує домовленого. Це означає, що бар’єр захисту
краї-ни-імпортера встановлюється не на ЇЇ кордоні, а на кордоні
країни-експортера.

Антидемпінгове мито запроваджується у тому разі, якщо ціна на
експортований з певної країни товар нижча, ніж ціна на такі самі товари
на її внутрішньому ринку.

Адміністративні заходи включають технічні норми і стандарти, митні
формальності, санітарні та ветеринарні норми, вимоги до маркування й
упаковки товарів тощо.

Найважливішою особливістю міжнародної торгівлі в сучасних умовах є
перехід до вільної світової торгівлі. На конференції у Женеві у 1947 р.
було розроблено перший розклад для вільної світової торгівлі —
Генеральну угоду з тарифів І торгівлі (далі — ГАТТ). ГАТТ є міжнародною
угодою, спрямованою на зниження у світовому масштабі торговельних
обмежень.

У міжнародній торгівлі беруть участь суб’єкти як міжнародного
публічного, так і міжнародного приватного права (юридичні і фізичні
особи — підприємці).

Предметом міжнародного приватного права (МПрП) є правовідносини двох
груп: так звані колізійні відносини та приватноправові відносини в
широкому розумінні слова, тобто власне цивільно-правові відносини —
особисті не-майнові і майнові відносини, але такі, що «обпіяжені» так
званим іноземним елементом. Ці відносини випливають з права власності,
права на підприємницьку діяльність, торговельних і інших відносин, які,
в свою чергу, випливають з зовнішньоекономічних контрактів. Основну
увагу ми приділили саме останнім, оскільки це традиційні сімейні,
трудові відносини. Підприємницькі, торговельні відносини стали
поширеними у зв’язку з переходом країни до ринкової економіки,
виникненням значної кількості суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.
У сучасних умовах інтеграції України в СОТ і ЄС підвищується роль
підприємницьких, торговельних відносин.

Колізійні відносини. Предметом правовідносин МПрП першої групи є, як
зазначалося вище, так звані колізійні правовідносини. Колізія (лат.
collisio — зіткнення) — визначається у літературі як зіткнення
яких-небудь протилежних сил, інтересів, прагнень; розбіжність між
окремими законами однієї держави чи протиріччя законів, судових рішень
різних держав; розходження або суперечність між правовими нормами, що
регулюють однакові правовідносини. Колізія законів характеризується
протиріччям (зіткненням) двох чи більше формально чинних нормативних
актів, виданих щодо одного і того ж питання.

Юридична наука на сьогодні не має єдиного поняття колізії права. Одні
автори вбачають в колізії права суперечність юридичних норм (Александров
Н. Г., Шаргородський М. Д.), інші розуміють ЇЇ як одночасну дію різних
норм щодо однієї фактичної ситуації (Міцкевич А. В., Черданцев А. Ф.);
окремі автори визначають колізію як ситуацію, що виникає перед
правозастосовчими органами у разі необхідності обрати певний
правопорядок (Перетерський І. С., Крилов С. Б., Лунц Л. А.) і т. д.
Проте існує думка і щодо багатозначності цієї категорії. Зокрема,
Власенко Н. А. наполягає на тому, що термін «колізія» слід розуміти
по-різному: 1) як відносини конфліктного характеру між нормами права для
регулювання однієї фактичної ситуації, коли сам конфлікт полягає в
розходженні чи протиріччі. Розходження трактується як «слабке» зіткнення
нормативно-пра-

вових правил, а протиріччя — як найбільш сильне зіткнення юридичних
настанов; 2) як різновид правових колізій поруч з конфліктами актів
тлумачення та Ін.

Розрізняють дві групи колізій: колізії внутрішнього права і колізії,
протиріччя між відповідними нормами, що регулюють аналогічні відносини в
різних країнах, різних правових системах. До перших, за Власенком Н. А.,
належать: колізії у часі (норми, які видані в різний час, але покликані
регулювати одноманітні відносини), ієрархічні колізії (норми, видані
різними право-творчими органами з одного і того ж правового питання),
змістовні колізії (норми, що мають різний обсяг регулювання для
ідентичних правовідносин), просторові колізії (норми, які регулюють
правовідносини у різних територіальних одиницях), персональні колізії
(норми, що розповсюджують свою дію лише на певне коло осіб).

Якщо перша група колізій — результат нерозвиненості правової теорії,
методології, прогалин у законотворчій діяльності, законодавчій техніці,
то друга — цілком закономірна. Лебедев С. Н., правильно зазначив, що
наявність у складі даного відношення міжнародного чи іноземного
елементу, не змінюючи юридичного змісту відношення, наперед визначає
його пов’язаність більше ніж з одним правопорядком, чи породжує проблему
«колізії» вітчизняного закону і закону іншої держави чи держав, з якими
пов’язаний такий елемент (collisio statutorum), оскільки одні і ті ж
питання можуть по-різному регулюватись в цих законах. Така ж думка
висловлюється і у роботах відомого спеціаліста в галузі МПрП
Богуславського М. М.: «Якщо для інших галузей права питання колізії
законів мають другорядне, підпорядковане значення, то в МПрП, — вважає
він, — колізійна проблема та ЇЇ усунення складають основний зміст цієї
правової галузі». І дійсно, спершу МПрП розвивалось лише як колізійне
право, завданням якого було вирішення конфлікту між юрисдикціями. Така
позиція МПрП вплинула на те, що в англосаксонській системі права згадана
галузь права визначається доктринально сформульованим терміном «law of
the conflict of laws» (роботи Ассера, Дайсі, Сторі), тобто правом про
конфлікт законів, чим ще раз наголошується значення саме конфліктних
норм у регулюванні відносин з іноземним елементом. «У міжнародному
приватному праві колізія — одна з базових, основоположних категорій, що
визначається як зіткнення, розходження, протиріччя між певними законами
чи судовими рішеннями різних держав, що породжує конфліктні розбіжності
в її правовому регулюванні».

Приватноправові відносини, «обтяжені» іноземним елементом —
правовідносини МПрП другої групи.

Визнання існування, поряд з публічним правом, приватного права (далі —
ІШ) сягає часів ще Стародавнього Риму. Саме римський юрист Ульпіан
наголосив цей розподіл права. Згідно з Ульпіаном (Д.1.1.1.З.), публічне
право «відноситься до положення римської держави», а приватне право
«відноситься до користі окремих осіб». Якщо перше (публічне) право
опосередковує відношення держави до особи і виражає інтереси суспільства
в цілому, то друге (приватне) право відображає інтереси особи. Такий
розподіл права слугував зразком багато століть в минулому, слугує він
орієнтиром і для величезної кількості юристів нашого часу. Вчення мудре
є вічним. Мудрість

формування саме таких складових права полягає в тому, що саме вони
відображають природний розподіл інтересів, які виникають в умовах
Існування держави і, одночасно, визнання нею гідності, прав особистості.

В чому ж полягає сенс поділу права на публічне і приватне? Справа в
тому, що визнання приватного права є визнанням суверенітету особи,
природних прав людини, її приватного інтересу. Утвердження ПП є, на нашу
думку, засобом урівноваження прав людини з державною владою. А закон
рівноваги є найбільш універсальним і важливим в організації суспільної
життєдіяльності, забезпеченні існування демократичного середовища у
державі.

До приватного права, а точніше, до сфери приватного права традиційно
відносять певні галузі права (насамперед — цивільне, а потім і інші
галузі права: сімейне, трудове тощо), які протиставляються сфері
публічного права -публІчно-правовим галузям — кримінальному,
адміністративному, фінансовому та ін.

У публічно-правовІй сфері переважають владно-організаційні, примусові
засади, пов’язані зі здійсненням державних і суспільних (публічних)
інтересів. Приватноправовий підхід пов’язаний з ініціативою і
самостійністю учасників господарської діяльності, що реалізують свої
власні (приватні) інтереси. Звичайно, у регулюванні економіки, майнових
відносин кожна з цих сфер має свої переваги і недоліки, атому майже
ніколи не зустрічається «у чистому вигляді», хіба що у надзвичайних
ситуаціях. Так, наприклад, у період війни не обійтися без різкого
посилення публічно-правових засад. З іншого боку, у найліберальніших
ринкових умовах приватноправові засади неминуче доводиться обмежувати з
метою виключення монополізму і недобросовісної конкуренції, захисту прав
споживачів і в деяких інших аналогічних ситуаціях. Отже, проблема
полягає не в дозволі або виключенні втручання держави в майновий оборот,
а в обмеженні цього втручання, у встановленні законом його чітких меж і
форм.

Варто мати на увазі, що для вітчизняного господарства ця проблема завжди
була актуальною. Справа в тому, що сфери приватного права як галузі, за
загальним правилом закритої для довільного втручання держави, в Історії
як Росії, так і України майже не було. Ще наприкінці XVII — початку
XVIII ст., коли в західноєвропейських державах активно розвивалося
приватнокапіталістичне господарство, російський цар був вправі за своїм
бажанням вилучити будь-яке майно у будь-якого підданого (як це,
наприклад, робив Петро І, вимагаючи грошей на ведення різних воєн).
Тільки в другій половині XVIII ст. Катерина II як особливий привілей
дозволила дворянству мати на праві приватної власності майно, що не
могло стати об’єктом довільного вилучення на користь держави або
яких-небудь обтяжень «у казенному інтересі». Для всіх інших станів таке
майнове положення навіть юридичне стало можливим тільки після реформ
Олександра II, тобто в другій половині 60-х pp. XIX ст. й існувало лише
до 1918-1922 pp., приблизно протягом 50-ти років. Це і був унікальний
для вітчизняної історії, але досить короткий період визнання й існування
приватного права. Оскільки ні до цього часу, ні після нього ніяких
приватноправових засад у нас, по суті, не існувало, держава звикла
безцеремонне, довільно і безмежно втручатися в майнову сферу.

Радянське цивільне право розвивалося в умовах’панування відомої
ленінської установки про те, що «ми нічого «приватного» не визнаємо, для
нас усе в сфері господарства є публічно-правове, а не приватне».

Такий підхід мав як результат переваги в економіці твердих
централізованих засад, що викликали до життя, наприклад, категорію
«планових» («господарських») договорів, їхній зміст визначався не волею
й інтересами учасників, а плановими органами, що вирішували, хто, з ким
і на яких умовах буде укладати конкретний договір. Але навіть при цьому
визначення деяких умов вимушено віддавалося на розсуд сторін, а договори
за участю громадян звичайно виводилися з-під впливу плану (якщо не
враховувати системи карткового розподілу товарів). Але цивільно-правове
регулювання було формальним, його зміст, порівняно з класичними
зразками, був істотно видозмінений і навіть саму приватноправову
термінологію намагалися вивести із широкого вживання.

Неведений поділ права шляхом віднесення певних галузей до тієї чи іншої
сфери є загальноприйнятим, але не точним, оскільки деякі
цивільно-правові норми можна віднести до нублічно-правових, а серед
кримінально-право-вих — знайти норми приватноправового змісту. Тому ми
пропонуємо інші критерії для виділення приватного права.

Приватне право можна визначити як сукупність прав, що поширюють свою дію
на приватних осіб, громадян, регулюють майнові і особисті немайновІ
відносини громадян, сімейні відносини. Вони засновані на юридичній
рівності учасників, автономії їх волі і майнової самостійності
(відособленості).

Приватне право регулює відносини, що забезпечують приватні інтереси,
автономію й ініціативу приватних власників і об’єднань приватних осіб у
їхній майновій діяльності й в особистих відносинах. З огляду на це,
приватне право— договірне право. Цей критерій нам здається більш вдалим.
Зважаючи на нього, до приватного належить насамперед торговельне право.
Ринок із властивими його учасникам егоїстичними прагненнями потребує
визнання приватного права. Іншими словами, ринок і приватне право — дві
сторони однієї медалі — економічна і правова. Поки буде існувати ринок,
існуватиме і приватне право. Але його природа буде змінюватися залежно
від того, що буде служити об’єктом ринкових відносин,

Отже, приватне право — це, на нашу думку, по-перше, все те, що регулює
торговельний обіг, Lex Mercatoria — починаючи з договору купІвлі-продажу
і закінчуючи договорами міни, підряду, перевезення, оренди, позички,
схову, доручення і т. д. (основний правовий засіб для цього — це
договір), по-друге — це інші договори: договори дарування, спадкування.
Саме в договорі закріплюються права та обов’язки сторін, що мають бути
вираженням вільного волевиявлення.

Особливістю приватноправових відносин, що розглядаються у МПрП є те, що
вони ускладнені іноземним елементом. Іноземним елементом цих відносин
можуть бути: 1) суб’єкти правовідносин (наприклад, договір
купівлі-продажу, укладений між українською і бельгійською фірмами; шлюб,
укладений українським громадянином із громадянкою Польщі і т. д.); 2)
об’єкти правовідносин (скажімо, відносини з приводу іноземних
інвестицій); 3) юридичні факти (наприклад, українські Іромадяни,
перебуваючи у Турції, уклали між собою

шлюб; деліктне зобов’язання виникло в результаті того, що українські
громадяни, перебуваючи у туристичній поїздці по Франції, під час
прогулянки по Парижу потрапили під автомобіль і т. п.).

У конкретному приватному правовідноіпенні іноземні елементи можуть бути
у будь-якому поєднанні: вони можуть належати до однієї з груп, або до
двох, або всі три групи можуть мати іноземні елементи. Наприклад,
громадянин України — представник російської компанії, уклав у Парижі з
представником китайської фірми договір купівлі-продажу товарів,
розрахунки за які, після надходження товарів до Росії, повинні
провадитися банком Німеччини. Як бачимо, виникають право відношення
купівлі-продажу, що мають кілька іноземних елементів, які належать до
всіх трьох груп. У результаті своїм складом дане правове відношення
охоплює п’ять держав.

Число іноземних елементів може бути І більшим. При цьому важливо
відзначити, що досить наявності в складі правових відносин одного
іноземного елемента, причому з будь-якої групи, щоб воно одержало
міжнародний характер. Так, якщо громадяни України узяли шлюб на
території іншої країни, де вони перебувають у службовому відрядженні
(юридичний факт має місце за кордоном), то цього досить, щоб відносини,
що виникають у зв’язку з укладенням шлюбу, класифікувалися як приватні
правовідносини, ускладнені іноземним елементом. Ці відносини охоплюються
МПрП, яке є і галуззю права, і навчальною дисципліною, і наукою.

Щодо включення до предмета МПрП відносин, які виникають у зв’язку зі
вступом і функціонуванням країни у СОТ та ЄС. Конкретні види
приватноправових відносин, що включаються до складу МПрП (його особливої
частини), залежать часто від особистих уподобань автора (авторів). Якщо
простежити зміст навчальних курсів за даною дисципліною (а вони, як
відомо, відображають вже сформовану, закінчену позицію з певного
питання) ми побачимо, що до особливої частини цієї галузі завжди
належать (поряд з цивільно-правовими інститутами, питаннями шлюбних,
трудових правовідносин з іноземним елементом) відносини, пов’язані з
міжнародними купівлею-продажем, перевезеннями пасажирів, багажу і
вантажів, міжнародні розрахункові і кредитні відносини, тобто ті
інститути, що за своєю природою є цивілістичними, але найбільш тісно
пов’язані з діловим (торговельним) обігом. Враховуючи глобалізаційні,
інтеграційні тенденції сучасного суспільного розвитку і, зокрема, курс
України на вступ до СОТ і ЄС, особлива увага приділена в роботі саме цим
аспектам предмета МПрП. Отже, розгляд саме цих відносин є не
суб’єктивним уподобанням автора, а об’єктивною потребою, визначеною
веліннями часу. З огляду на це, значна увага в роботі приділена праву
власності в міжнародному приватному праві, міжнародним та національним
правовим засадам у здійсненні Інвестиційної діяльності,
міжнародно-правовому регулюванню ринку цінних паперів, питанням
подвійного оподаткування, зовнішньоекономічним договорам, правовому
регулюванню договору (контракту) міжнародної купівлі-продажу товарів,
міжнародним розрахункам, міжнародним перевезенням, державній закупівлі,
ЇЇ міжнародним аспектам (типовий закон про закупівлю товарів,
будівельних робіт і послуг Uncitrai), зокрема державній

закупівлі в країнах ЄС, адаптації українського законодавства до права
ЄС, принципам організації закупівель Світового банку та ін.

Правовий метод регулювання — це сукупність узгоджених між собою способів
впливу на визначену групу відносин. У МПрП це питання найменш вивчено.
Для нього характерним є цивільно-правовий метод, який виражає природу
цієї галузі. Але це надто загальний метод. Більш конкретним є
порівняльно-правовий метод. Крім нього, для регулювання відносин з
іноземним елементом застосовуються два юридично-технічні методи:
колізійний і ма-теріально-правовий.

Порівняльно-правовий метод. Дія рішення спірного питання в МПрП
використовують зіставлення і вибір норм права. Тому порівняльне
правознавство (компаративістика), яке застосовує таке зіставлення і
вибір норм, і МПрП мають багато загальних рис, оскільки вони не обмежені
однією національно-правовою системою, а використовують і право іноземних
держав.

Об’єкти порівняння в МПрП. Порівняльно-правовий метод застосовується до
визначених сб’єктїв права. Ними можуть бути системи і «родини» права,
його галузі, інститути, норми. Порівняльне право передбачає зіставлення
об’єктів іноземних гетерогенних (різних за природою) правових систем. У
випадку зіставлення двох об’єктів однієї правової системи мова може йти
про порівняльне дослідження, а не про порівняльне право.

Юридично-технічні методи регулювання відносин у МПрП.

Колізійний петод регулювання. Колізійний метод необхідний для
регулювання цивільно-правових відносин, регламентація яких не узгоджена,
а також у разі потреби зробити вибір між нормами права. Для МПрП
значення мають не всі колізії, а тільки ті, які виникають між іноземними
правовими системами (міжнародні копізії).

Колізійні носиш. Передумовами виникнення колізійної норми є посилення
процесів міграції населення за кордон, розширення господарських зв’язків
між державами тощо. Змістом колізійної норми є відсилання до
компетентного законодавства, визначення умов і меж його застосування до
певних правовідносин.

У МПрП затвердилася позиція, згідно з якою кожна колізійна норма
складається з двох частин: обсягу і прив’язки. У першій частині норми (в
обсязі) вказується правовідношення, яке потребує правового врегулювання
(наприклад, здатність до укладення цивільно-правових угод; визначення
права власності на річ). В другій частині норми (прив’язці, колізійному
принципі, формулі прикріплення) міститься відсилання до законодавства
держави, яке повинно регулювати визначене нравовідношення (згідно з
законодавством держави, у якій створене підприємство; за законом країни,
де знаходиться майно). За змістом прив’язки вони поділяються на
односторонні і двосторонні.

Матеріально-правовий метод і матеріально-правові норми. Колізійна норма,
відсилаючи до законодавства певної держави, самостійно не регулює
правовідносини з Іноземним елементом, її існування має сенс за умови
використання і матеріально-правової норми, тобто такої, яка, по суті,
регулює правовідносини в МПрП. Наявність матеріально-правової норми
свідчить про існування поруч з колізійним матеріально-правового методу
регулювання зазначених відносин.

Зміст цього методу полягає в тому, що правовідносини регулюються
безпосередньо юридичними нормами, без відсилання до іноземної правової
системи.

У книзі «Международное частное право» (за ред. професора Дмитрієвої Г.
К.) запропоновано так званий загальний метод міжнародного приватного
права. Під цим методом мається на увазі сукупність конкретних прийомів,
способів і засобів юридичного впливу, спрямованого на подолання колізії
права різних держав. Насамперед він поєднує способи регулювання, тобто
шляхи юридичного впливу, виражені в юридичних нормах, їх два:
колізійно-правовий і матеріально-правовий. Вони спрямовані на подолання
колізії права. До заі^ального методу належать і конкретні юридичні
прийоми, такі, як застосування застереження про публічний порядок,
рішення інтерлокальних і інтертемпоральних колізій, зворотного
відсилання і відсилання до права третьої держави та ін.

Принципи приватного (цивільного) права. Принципи приватного (цивільного)
права є і принципами МПрП. Вище зазначалося, що для приватноправових
відносин характерним є приватний, егоїстичний інтерес їх сторін, а також
те, що ринок із властивими його учасникам егоїстичними прагненнями
вимагає визнання приватного права. Зазначалося і те, що ринок і приватне
право — дві сторони (економічна і правова) однієї медалі. Поки буде
існувати ринок, існуватиме І приватне право. Водночас жоден ринок не
буде існувати, якщо ці егоїстичні інтереси не будуть моральними. Отже,
моральність, справедливість, добросовісність та розумність є
найважливішим принципом сфери приватного права. Цей принцип можна
позначити як принцип незловживання цивільними правами. За Цивільним
кодексом (далі — ЦК) України цивільні права особа здійснює у межах,
наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні
своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити
права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не
допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди Іншій
особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні
цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного
обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а
також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при
здійсненні своїх прав вищезазначених вимог, суд може зобов’язати її
припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки,
встановлені законом (Стаття 13. Межі здійснення цивільних прав). Такі ж
вимоги наведено і у розділі, присвяченому власності та в ін.

У чинному Земельному кодексі України є глава 17 «Добросусідство», зміст
якої розкриває ст. 103 «Зміст добросусідства»: «1. Власники та
землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи
використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення,
при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок
завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні
запахи, шумове забруднення тощо).

2. Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов ‘язані не
використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам,
землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за
цільовим Призначенням (неприпустимий вплив).

І ^

3. Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов’язані
співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на
землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і
додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських
культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна
організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання
межових знаків тощо)». Більш детально зміст добросусідських (моральних)
відносин розкривається у наступних статтях — «Попередження шкідливого
впливу на сусідню земельну ділянку» (ст. 104); «Наслідки проникнення на
земельну ділянку гілок і коренів дерев» (ст. 105); «Обов’язки щодо
визначення спільних меж» (ст. 106); «Спільне використання межових
споруд» (ст. 108); «Використання дерев, які стоять на межі земельних
ділянок» (ст. 109) та ін.

Стаття 3 Цивільного кодексу України визначає загальні засади цивільного
законодавства:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя
людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків,
встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницьке”! діяльності, яка не заборонена
законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

Крім того, аналіз загальних положень Кодексу дає нам змогу виділити ще
такі принципи і доповнити перелік:

7) регулювання особистих немайнових та майнових відносин,
заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій
самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1);

8) незастосування цивільного законодавства до майнових
відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному
підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових,
бюджетних відносин, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 1);

9) визнання учасниками цивільних відносин фізичних та
юридичних осіб, держави Україна, Автономної Республіки Крим,
територіальних громад, іноземних держав та інших суб’єктів публічного
права (ст. 2);

10) конституційності основ цивільного законодавства України та
визнання Цивільного кодексу України основним актом цього законодавства
(ч. 1, абз. 1 ч. 2 ст. 4);

11) визнання актами цивільного законодавства
Конституції України, Цивільного кодексу, будь-яких законів України, які
приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу
України, актів Президента України, що приймаються у випадках,
встановлених Конституцією України, постанов Кабінету Міністрів України,
а також нормативно-правових актів інших органів державної влади України,
органів влади Автономної Республіки Крим, що регулюють цивільні
відносини, виданих лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією
України та законом (ст. 4);

12) взаємопов’язаності, несуперечності норм ЦК України (абз. З ч. 2
ст. 4);

13) обмеження можливостей регулювання цивільних
відносин актами Президента України випадками, встановленими
Конституцією; а органів державної влади України (крім Кабінету Міністрів
України), органів влади Автономної Республіки Крим — випадками і межами,
встановленими Конституцією України та ЦК України (частини 3, 5 ст. 4);.

14) пріоритетності ЦК України і законів над
постановами Кабінету Міністрів України (абз. 2 ч. 4 ст. 4);

15) однаковості регулювання цивільних відносин на всій території
України;

16) поширення дії актів цивільного законодавства лише на
відносини (а також застосовується до прав та обов’язків), які виникли з
дня набрання ними чинності (частини 1, 3 ст. 5);

17) обмеження визнання зворотної дії акта цивільного
законодавства лише випадками, коли він пом’якшує або скасовує цивільну
відповідальність особи (ч. 2 ст. 5);

18) пріоритетності волі сторін (сторони у правочині) над актами
цивільного законодавства; обмеженості цієї волі лише загальними засадами
цивільного законодавства та обов’язковістю для сторін положень актів
цивільного законодавства, що випливає з їх змісту або із суті відносин
між сторонами {ст. 6);

19) субсидіарності у застосуванні положень ЦК України до
врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних
ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин
(ч. 1 ст. 9);’

20) презумпції добросовісності та розумності поведінки особи
при здійсненні нею своїх цивільних прав;

21) визнання чинних міжнародних договорів, що регулюють цивільні
відносини, при наданні Верховною Радою України згоди на обов’язковість
цих договорів,—частиною національного цивільного законодавства України
(ч. 1 ст. 10);

22) визнання пріоритетності правил чинного міжнародного договору
України, укладеного у встановленому законом порядку, перед правилами
відповідного акта цивільного законодавства (ч. 2 ст. 10) і т. д.

Запитання для самоконтролю

1. Які засоби захисту інтересів держави існують в міжнародній
торгівлі?

2. Дайте визначення поняття «приватне право»?

3. Як виникають колізійні відносини?

4. Який метод МГТрП?

5. Назвіть принципи приватного (цивільного) права.

Рекомендована література

\. Между народное частное право / Под ред. Г. К. Дмитриевой. — М., 2002.
— С. 23, 27-31.

2. Лунц Л. А. Курс международного частного права: В 3 т. — М.:
Спарк, 2002.

3. Крылов С. Б. Международное частное право: Пособие к лекциям. —
Л., 1930.

4. Степаиюк А. А. Колізії спадкування міжнародного приватного
права в аспекті юридичного конфлікту // Конфлікти в суспільствах, що
трансформуються: 36. наук, статей. — X.: Право, 2001.

5. Федосеева Г. Ю. Международное частное право: Учебник. —-М.:
Остожье, 1999.

,л,

Розділ 2. СИСТЕМА І ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

2.1. Способи розв’язання колізій за міжнародним приватним правом

Приватноправові відносини з іноземним елементом регулюють двома
способами: відсиланням до відповідного законодавства країни, за яким
потрібно розв’язувати спір (колізійно-правовий спосіб) та шляхом
ратифікації країною відповідних міжнародне-правових договорів
(конвенцій) з певних питань приватного права, уніфікації його
матеріальних норм (матеріально-правовий спосіб).

Колізійно-правовий (відсильний) спосіб. Сутність його полягає у виборі
компетентного правопорядку для вирішення конкретної справи. У
внутрішньому праві держав є особливі норми — колізійні, що містять
правила вибору права, певним чином вказують, право якої держави потрібно
застосовувати для врегулювання відносин з іноземним елементом. Колізійна
норма, визначаючи компетентний правопорядок, відсилає для визначення
прав і обов’язків учасників відносин до права певної держави (воно може
бути як вітчизняним, так і іноземним).

З відсильним характером колізійного способу пов’язана ще одна його
особливість. У разі його застосування виділяють дві стадії регулювання:
1) вибір права за допомогою колізійної норми (вирішення колізійного
питання); 2) застосування матеріальних норм вибраного приватного права
для визначення прав І обов’язків сторін, що є кінцевою метою вибору
права. Тому даний спосіб регулювання є не прямим, а опосередкованим:
регулювання здійснюється матеріальними нормами приватного права держави,
вибраної за допомогою

колізійної норми.

Отже, вибір права, а також колізійно-правовий спосіб регулювання,
здійснюються за допомогою колізійних норм. Колізійний спосіб регулювання
у міжнародному приватному праві є основним, тобто відсилання — головне
призначення цього права. Звідси й основна назва, інтерпретація МПрП як
колізійного права.

Поява перших правил, а згодом і перших доктрин у сфері міжнародного
приватного права в національних законодавствах багатьох країн пов’язана
з виникненням численних колізій права внаслідок розвитку відносин між
державами, в яких склалися власні норми приватного права із чітко
вираженими розбіжностями. Ці правила одержали назву колізійних норм і
застосовувалися для розв’язання проблем, що виникають з колізії
національних законів. Протягом тривалого часу МПрП існувало і
розвивалося тільки як колізійне право. У деяких країнах (наприклад, в
Англії, США, ФРН, Японії) така позиція щодо МПрП збереглася і в наш час,
там воно називається колізійним правом. Таке

розуміння міжнародного приватного права характерне і для українських
представників цієї галузі.

У багатьох країнах було прийнято відповідні закони або підготовлено
проекти:

1978 р. — Закон про міжнародне приватне право в Австрії;

1979 р. — Закон про міжнародне приватне право в Угорщині;

1982 р. — Закон про розв’язання колізій між законом і нормами іноземного
права в Югославії, Закон про міжнародне приватне право і процес у
Туреччині;

1986 р. — Закон про нове регулювання в галузі міжнародного
приватного права у ФРН;

1987 р. — Закон про міжнародне приватне право у Швейцарії;

1995 р. — Закон про реформу італійської системи міжнародного приватного
права; у цей же період розроблено проект Цивільного кодексу України,
книга VIII «Міжнародне приватне право» якого — класичний приклад
колізійного (відсильного) права.

Недоліками колізійно-правового (відсильного) способу є:

1) опосередкований (непрямий) характер його дії — спершу
відсилання і лише після цього — застосування норм матеріального права.
При цьому судді ex officio застосовують і знають власне право; іноземне
право вони знати не зобов’язані. Як свідчить практика, з’ясувати зміст і
кваліфіковано використати норми іноземного права досить складно;

2) за законами однієї держави, громадянином якої є одна із сторін
договору, відповідні відносини мають юридичну силу, а за законами іншої,
до якої належить інша сторона — ці відносини не породжують ніяких
правових наслідків. Це так звані «відносини, що кульгають». Вони
виникають на практиці досить часто, ускладнюючи реалізацію міжнародних
ділових зв’язків;

3) не виключається ситуація, коли за національним правом
однієї країни спір з відносин МПрП має вирішуватися за законодавством
іншої держави, але у разі звернення до нього виявляється, що за її
національним правом розв’язання відповідного спору також має
здійснюватися за законами іноземної держави. Тобто виникає ситуація, яку
називають «колізією колізій».

Ось чому інтереси розвитку міжнародного ділового обороту вимагають
удосконалення цього способу.

Уніфікація матеріальних норм приватного права (матеріально-правовий
спосіб). Як зазначалося вище, однією з причин виникнення колізії та
проблеми вибору права є розбіжності у змісті приватного права різних
держав. Отже, колізійну проблему можна вирішити (подолати колізію)
створен-ним і застосовуванням однакових за змістом правових норм.
Наприкінці XI ст, розпочався процес уніфікації у МПрП, тобто створення
однакових (уніфікованих) колізійних норм. Уніфікація здійснюється у
формі міжнародних договорів (конвенцій), що укладаються між державами,
які беруть на себе міжнародно-правове зобов’язання застосовувати
сформульовані у договорі однакові колізійні норми із визначеного кола
приватноправових відносин. Використання уніфікованих норм частково
знімає розглянуті недоліки колізійного способу: сприяє ліквідації
«колізії колізій», а також зменшує

Імовірність виникнення «відносин, що кульгають», заповнює прогалини в
національному колізійному праві.

В Україні це досягається наданням Верховною Радою України згоди на
обов’язковість відповідного чинного міжнародного договору (у ст. 10 ЦК
України зазначено, що чинний міжнародний договір є частиною
національного цивільного законодавства України), створенням у різних
країнах уніфікованих матеріальних нсрм певних галузей приватного права,
що знімає саму колізійну проблему. Такі норми безпосередньо
застосовуються до відносин з іноземним елементом, минаючи стадію вибору
права, долаючи колізію шляхом вирішення спору за суттю. Оскільки
уніфіковані норми за своєю природою є матеріальними правовими нормами,
що визначають права та обов’язки учасників приватноправових відносин,
цей спосіб уніфікації називають також матеріально-правовим.

Незважаючи на те, що уніфікація — досконаліша форма регулювання
приватноправових відносин, вона не набула значного поширення. Процес
уніфікації, розпочатий наприкінці XIX ст., завершився укладанням у 1902
і 1905 pp. п’яти конвенцій, що визначають правила розв’язання колізій з
низки питань у сфері сімейно-шлюбних відносин. У 1902 р. на конференції
в Гаазі було укладено три конвенції: про шлюб, про розлучення і судове
розлучення чоловіка і жінки, про опіку над неповнолітніми; у 1905 р. —
ще дві конвенції: про особисті та майнові відносини між подружжям та про
піклування про повнолітніх, їх часто поєднують однією назвою — Гаазькі
конвенції про шлюб і родину 1902-1905 pp. Але і вони не набули
поширення, у них брали участь лише деякі європейські держави, причому
згодом кількість таких держав зменшилася. Деякі конвенції у 70-ті роки
XX ст. було замінено новими (наприклад, Конвенція про укладення і
визнання дійсності шлюбів зід 14 жовтня 1978 p., Конвенція про право, що
застосовується до режимів власності подружжя від 14 жовтня 1978 p.,
Конвенція про визнання розлучень і рішень про окреме проживання подружжя
від 1 червня 1970 p.).

З інших угод, спрямованих на уніфікацію колізійного права, варто згадати
Конвенцію про право, що може бути застосоване до договорів міжнародної
купівлі-продажу товарів від 22 грудня 1986 p., що замінила аналогічну
конвенцію 1955 p.; Конвенцію про колізію законів щодо форми
заповідальних розпоряджень від 5 жовтня 1961 p.; Конвенцію про право,
яке застосовується до аліментних зобов’язань від 2 жовтня 1973 p.;
Женевську конвенцію про врегулювання деяких колізій законів про
переказні та прості векселі від 7 червня 1930 p.; Конвенцію, що має на
меті вирішення деяких колізій законів про чеки від 19 березня 1931 p.;
Конвенцію, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про
громадянство від 12 квітня 1930 р. та ін.

Прикладом найбільш вдалої уніфікації колізійно-правових норм є
регіональна уніфікація, розпочата латиноамериканськими країнами. На VI
Панамериканській конференції 1928 р. було укладено договір, що одержав
назву (за іменем його укладача — відомого кубинського юриста) Кодекс
Бустаманте. Це — єдина, досить повна уніфікація колізійно-правових норм
(складається з чотирьох книг: книга І «Міжнародне цивільне право»; книга
II «Міжнародне торговельне право»; книга III «Міжнародне кримінальне
право»; книга IV «Міжнародний процес», що містять 437 статей). Щоправда,
навіть у своєму

регіоні договір не набув загального застосування, його ратифікували 15
держав Центральної та Південної Америки (США не приєдналися до нього).
Кодекс Бустаманте вплинув на розвиток колізійного права на всіх
континентах. Ширше уніфікація колізійних норм відбувається на
двосторонній основі, як правило, у формі висновку договорів про надання
правової допомоги.

Отже, перший (відсильний) спосіб подолання колізій здійснюється у двох
правових формах: національно-правовій (за допомогою національних
колізійних норм, розроблених кожною державою у своєму праві самостійно)
і міжнародно-правовій (за допомогою уніфікованих колізійних норм,
розроблених державами спільно у міжнародних договорах). ЦІ форми
належать до колізійного способу, тому що в обох випадках колізія права
вирішується вибором права, відсиланням до права конкретної держави.
Водночас ще у XIX ст. цей спосіб виявив свою обмеженість і зумовив
виникнення іншого способу подолання колізій — уніфікації матеріального
приватного права.

Другий спосіб регулювання відносин, ускладнених іноземним елементом,
виник у практиці міжнародного приватного права наприкінці XIX ст.
Інтенсифікація розвитку економічних, науково-технічних та інших
міжнародних зв’язків показала недостатність колізійно-правових норм.

Нині в умовах глобалізації дедалі більше відчувається потреба в
однаковому регулюванні відносин, особливо у сферах укладання
зовнішньоекономічних договорів, власності, у тому числі інтелектуальної,
інвестицій, цінних паперів, митної справи, оподаткування, міжнародного
цивільного процесу тощо. У галузі торгівлі, наприклад, широко
застосовуються договори, що створили однакові матеріальні
цивільно-правові норми:

Женевські конвенції про векселі 1930 p.;

Женевські конвенції про чеки 1931 p.;

Конвенція Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної
купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980р.;

Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів від
14 червня 1974р.;

Конвенція про міжнародний фінансовий лізинг від 28 травня 1988 р;

Конвенція про однаковий закон щодо висновку договорів про міжнародну
купівлю-продаж товарів від 1 липня 1964 p.;

Резолюція 31/98 Генеральної Асамблеї ООН від 15 грудня 1976 p.;

Арбітражний регламент Комісії ООН з права міжнародної торгівлі;

Брюссельська конвенція з питань юрисдикції та примусового виконання
судових рішень щодо цивільних і комерційних спорів;

Конвенція про створення Ради Митного Співробітництва від 15 грудня
1950р.;

Конвенція Юнідруа із міжнародних факторних операцій від 28 травня 1988
p.;

Лакхнауська угода про вжиття однакових заходів щодо контролю міжнародної
торгівлі прекурсорами та іншими хімічними речовинами, що
використовуються при незаконному виготовленні наркотичних засобів та
психотронних речовин від 28 липня 1999 p.;

Типовий закон ЮНСІТРАЛ про закупівлі товарів (робіт) і послуг від ЗО
травня 1997р.

Уніфікація приватного права — досконаліший спосіб регулювання
приватноправових відносин міжнародного характеру. Його широке
запровадження може зняти всі недоліки колізійно-правового способу і
забезпечити гармонізоване регулювання цих відносин. На жаль, такі заходи
ще далекі від свого втілення. Уніфікація припускає значний рівень
співробітництва держав, що характеризується високим ступенем довіри.
Мінливий характер міждержавних відносин, що виявляється і в прагненні
створити єдиний правовий простір (європейський і світовий), може додати
нового імпульсу процесу уніфікації права.

Нині уніфікація ще не стала переважним способом регулювання
приватноправових міжнародних відносин і охоплює здебільшого торгівлю й
операції, пов’язані з нею, — перевезення, розрахунки тощо. Проте і тут
водночас застосовується колізійний спосіб, що іноді є єдиною можливістю
для вирішення спірних питань. В інших же сферах приватних відносин
(власність, сімейно-шлюбні, спадкоємні, деліктні та ін.), як і раніше,
панує традиційний спосіб регулювання за допомогою колізійних норм.

Отже, міжнародному приватному праву властиві два способи регулювання: 1)
колізіішо-правовий, який здійснюється у двох правових формах —
національній і міжнародній; 2) матеріально-правовий, що реалізується у
міжнародно-правовій формі. Обидва вони спрямовані на подолання
колізійної проблеми, хоча і різними засобами. Саме це поєднує їх у
юридичну спільність: вони є різним виявом загального методу міжнародного
приватного права. У процесі регулювання приватних правовідносин,
ускладнених іноземним елементом, обидва способи взаємодіють, доповнюючи
один одного.

2.2. Кваліфікація норм міжнародного приватного права. Його система і
джерела

Перед судом або іншим органом, який повинен розв’язати спір з іноземним
елементом, виникає проблема тлумачення юридичної норми, кваліфікації
цієї норми або фактичних обставин справи, вирішення «конфлікту
кваліфікацій». Тлумачення норми — це з’ясування її змісту. Кваліфікація
є елементом тлумачення норми і полягає в її юридичній оцінці, визначенні
мети норми права. Питання предмета кваліфікації як самостійне вперше
було відображено наприкінці XIX ст. у працях німецького юриста Кана і
французького — Бартена. Обидва вчені дійшли висновку, що колізійні норми
різних правових систем, навіть у разі їх формулювання за однаковою
термінологією, містять «приховані колізії», які породжують «конфлікт
кваліфікацій», тобто непогодженість принципів національного права.

Основні способи вирішення питання кваліфікації. Кваліфікація обставин
справи (сутності суперечки) або норми права може бути різною залежно від
правової системи, принципи якої застосовуватимуться. Тому розрізняють
кілька основних способів кваліфікації: 1) за законом суду; 2) за
системою права тієї держави, до якої відсилає колізійна норма; 3) за
принципом автономної кваліфікації.

Теорія кваліфікації за законом суду означає, що суд, застосовуючи
колізійну норму, кваліфікує її відповідно до змісту цієї норми у
цивільному зако-

нодавстві правової системи місцезнаходження суду. Кваліфікація за
законом суду виявляється і тоді, коли суд, керуючись визначеннями,
поняттями, категоріями свого права, кваліфікує іноземне право як власне.
Опоненти теорії кваліфікації за законом суду вважають доцільнішою
кваліфікацію за системою права тієї держави, до якої відсилає колізійна
норма. Зазначена теорія не набула широкого схвалення. Фахівцеві, правова
свідомість якого формується переважно під впливом принципів, понять і
категорій власної правової системи, складно зрозуміти Іноземне право
так, як його тлумачать у країні походження цього права.

Теорія «автономної кваліфікації» полягає в тому, що суд, розглядаючи
суперечки з іноземним елементом, повинен кваліфікувати поняття норми
права не за допомогою звернення до конкретних існуючих правових систем,
а на основі загальних правових понять, які утворюються внаслідок
порівняльного юридичного аналізу законодавства окремих держав.

Застереження про публічний порядок. Під публічним порядком Верховний Суд
України має на увазі правопорядок держави, основоположні принципи
існуючого в ній устрою (щодо її незалежності, цілісності, самостійності
та недоторканності, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо
— п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду
судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та
арбітражІв і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного
комерційного арбітражу на території України».

Результат дії колізійної норми, а саме — застосування або незастосування
іноземного права, в певних випадках пов’язаний із застереженням про
публічний порядок. Це означає, що, по-перше, іноземний закон, до якого
відсилає колізійна норма, може не застосовуватися, якщо він суперечить
основам публічного порядку певної держави. Тому права й обов’язки, які
грунтуються на такому іноземному законі, не визнаються в державі, де він
не може бути застосований. По-друге, іноземний закон може не
використовуватися, якщо це суперечить основам застосування законодавства
в цій державі.

Зворотне відсилання і відсилання до закону третьої держави. Сутність
зворотного відсилання полягає у відсиланні колізійної норми
законодавства однієї держави до закону іншої держави, а закон останньої,
не вирішуючи питання, у свою чергу, відсилає до закону першої держави.
Якщо до розв’язання спору залучається правова система третьої держави,
то йдеться про відсилання до закону третьої країни (трансмісію).

Обхід закону в МПрП означає усвідомлене створення хоча б однією стороною
правовідносин основ для застосування закону тієї правової системи, яка
лояльніше визначає певний правовий статус. Так, різні принципи
визначення «національності» суб’єктів господарської діяльності дають
змогу підпорядковувати їх правовий статус законодавству тієї держави,
яка є найсприятливішою у питаннях укладення і виконання господарських
договорів, податкової та митної політики.

Система МПрП. Під системою в загальній теорії систем розуміють
сукупність елементів, у якій реалізуються відносини, що мають
заздалегідь задані властивості. Відповідно до цього галузь права як
система – – це

сукупність правових норм (елементів), у якій реалізується певний предмет
(відносини), що має відповідні властивості (метод). Предметом
міжнародного приватного права є колізійні відносини та приватноправові
(цивільноправові) відносини за участю іноземного елемента. Колізійні
відносини — це норми, побудовані за методом посилання (відсильні норми,
перелік яких зумовлений кількістю існуючих прив’язок). Приватноправові
норми визначаються з ознак належності до цивільно-правових (приватних),
зокрема відносин, зумовлених вступом і функціонуванням країни у СОТ та
ЄС, Такими є відносини у сферах права власності, ринку цінних паперів,
зовнішньоекономічних відносин за участю юридичних і фізичних осіб тощо.
Перелік цих відносин наведено нижче.

Джерела МПрП. У юридичній науці це — форми, які відображають правову
норму. Традиційно визнають чотири форми джерел МПрП: 1) внутрішнє
законодавство; 2) міжнародні угоди (договори); 3) міжнародні та
торговельні звичаї; 4) судова й арбітражна практика.

Внутрішнє законодавство. Закони і нормативно-правові акти, які є
джерелами МПрП, поділяються на спеціальні та загальні. До перших
належать такі, що регулюють відносини лише цієї галузі права (наприклад,
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). До других —
загальні, тобто такі, що регулюють відповідні відносини частиною своїх
норм (наприклад, Господарський кодекс України (розділ VII), Цивільний
процесуальний кодекс України (ст. 10) та ін).

В іноземних державах, особливо тих, що належать до «родини
континентального права», приблизно з 60-х років XX ст. практикується
прийняття законів з питань МПрП. У державах «родини загального права»
прийняття таких законів не набуло значного поширення.

Міжнародні договори. Практика регулювання правовідносин у договірній
формі є важливою для держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості
правових систем — основне джерело регулювання питань, які належать до
сфери МПрП. Міжнародні договори (угоди) містять уніфіковані норми, що
спеціально створюються для врегулювання міжнародних невладних відносин.
Часто норми національного права є результатом трансформації міжнародної
угоди у внутрішнє законодавство. Причому вони можуть визначати не^тільки
правовий статус іноземних суб’єктів права в певній державі, а й права та
обов’язки таких суб’єктів за кордоном. Внутрішні за походженням,
цивільно-правові за змістом, ці норми є матеріально-правовими нормами
МПрП.

Звичай — це правило, яке склалося давно, систематично застосовується,
хоч і не потребує фіксації у певній правовій формі. Звичаї поділяють на
міжнародні та торговельні.

Міжнародні звичаї засновані на послідовному і тривалому застосуванні
певних правил. Зумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні
звичаї стають обов’язковими для них. Різновидом міжнародних звичаїв є
звичаї торговельні, які широко застосовуються у міжнародній торгівлі та
торговельному мореплаванні. Вони є обов’язковими для застосування, якщо:
І) норми законодавства безпосередньо посшіаються на них; 2) сторони під
час укладання контракту погодилися регулювати свої відносини певним
звичаєм. Якщо ж відносини між сторонами не

урегульовано законодавством і умовами контракту, суд, вирішуючи спірне
питання, може також застосовувати торговельні порядки.

Міжнародні та торговельні звичаї, судова й арбітражна практика є
джерелами матеріально-правових норм у державах тією мірою, якою вони їх
визнають.

Судова й арбітражна практика. Це погляди суддів на певне питання,
зафіксовані в рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають вирішальне
значення для розв’язання судами аналогічних питань у майбутньому. Це
характерно для держав «родини загального права». Вважається, що для
України судова й арбітражна практика не є джерелом нрава, у тому числі й
МПрП, хоча на практиці може бути по-іншому. Водночас практично ніде не
називаються загальновизнані принципи І норми міжнародного права, хоча їх
слід вважати основними джерелами МПрП. Зовнішньополітична діяльність
України, як зазначено у ст. 18 Конституції України, спрямована на
забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом пітримання
мирного І взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного
співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного
права. Основними джерелами є відповідне національне законодавство,
частину якого становлять чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надається Верховною Радою України, ділові звичаї,
угоди сторін тощо.

Запитання для самоконтролю

1. Яким чином за колізійно-правовим способом регулюються
приватноправові відносини?

2. Що передбачає матеріально-правовий спосіб регулювання
приватноправових відносин?

3. Назвіть переваги та недоліки матеріально-правового способу
регулювання приватноправових відносин?

4. У який спосіб вирішується питання кваліфікації?

5. Яка кваліфікація джерел МПрП?

Рекомендована література

1. Цвайгерт К., Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в
сфере частного права: В 2 т. — М., 1998. — Т. 1.

2. Тынель А., Функ Я., Хвалей В. Курс международного
торгового права. — 2-е изд. — Минск: АМАЛФЕЯ, 2000.

3. Международное частное правої Конспект лекций. — М.: ПРИОР,
2002.

4. Международное частное право / Под ред. Г.К.Дмитриевой. —М.,
2002. — С. 23; 27-31.

5. Лупц Л. А. Курс международного частного права: В 3 т. — М.:
Спарк, 2002.

6. Крылов С. Б. Международное частное право: Пособие к лекциям.
— Л., 1930.

7. Кабатова Е. В. К вопросу о современных проблемах
международного частного права // Государство и право. — 2000. — №8. — С.
54-60.

8. Кабатова Е. В. Изменение роли коллизийного метода в
международном частном праве// Международное частное право: современная
практика. — М., 2000. — С. 5-16.

9. Ерпычаев Н. Ю. Международное частное право. — М.: Юристь,
1999.

2Й

Розділ 2. СИСТЕМА І ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

2.1. Способи розв’язання колізій за міжнародним приватним правом

Приватноправові відносини з іноземним елементом регулюють двома
способами: відсиланням до відповідного законодавства країни, за яким
потрібно розв’язувати спір (колізійно-правовий спосіб) та шляхом
ратифікації країною відповідних міжнародно-правових договорів
(конвенцій) з певних питань приватного права, уніфікації його
матеріальних норм (матеріально-правовий спосіб).

Колізійно-правовий (відсильний) спосіб. Сутність його полягає у виборі
компетентного правопорядку для вирішення конкретної справи. У
внутрішньому праві держав є особливі норми — колізійні, шо містять
правила вибору права, певним чином вказують, право якої держави потрібно
застосовувати для врегулювання відносин з іноземним елементом. Колізійна
норма, визначаючи компетентний правопорядок, відсилає для визначення
прав і обов’язків учасників відносин до права певної держави (воно може
бути як вітчизняним, так і іноземним).

З відсильним характером колізійного способу пов’язана ще одна його
особливість. У разі його застосування виділяють дві стадії регулювання:
1) вибір права за допомогою колізійної норми (вирішення колізійного
питання); 2) застосування матеріальних норм вибраного приватного права
для визначення прав і обов’язків сторін, що є кінцевою метою вибору
права. Тому даний спосіб регулювання є не прямим, а опосередкованим:
регулювання здійснюється матеріальними нормами приватного права держави,
вибраної за допомогою колізійної норми.

Отже, вибір права, а також колізійно-правовий спосіб реіулювання,
здійснюються за допомогою колізійних норм. Колізійний спосіб регулювання
у міжнародному приватному праві є основним, тобто відсилання — головне
призначення цього права. Звідси й основна назва, інтерпретація МПрП як
колізійного права.

розуміння міжнародного приватного права характерне і для українських
представників цієї галузі.

У багатьох країнах було прийнято відповідні закони або підготовлено
проекти:

1978 р. -— Закон про міжнародне приватне право в Австрії;

1979 р. — Закон про міжнародне приватне право в Угорщині;

1982 р. — Закон про розв’язання колізій між законом І дормами іноземного
права в Югославії, Закон про міжнародне приватне право І процес у
Туреччині:

1986 р. — Закон про нове регулювання в галузі міжнародного
приватного права у ФРН;

1987 р- — Закон про міжнародне приватне право у Швейцарії;

Недоліками колізійно-правового (відсильного) способу є:

2) за законами однієї держави, громадянином якої є одна із сторін
договору, відповідні відносини мають юридичну силу, а за законами Іншої,
до якої належить інша сторона — ці відносини не породжують ніяких
правових наслідків. Це так звані «відносини, що кульгають». Вони
виникають на практиці досить часто, ускладнюючи реалізацію міжнародних
ділових зв’язків;

Ось чому інтереси розвитку міжнародного ділового обороту вимагають
удосконалення цього способу.

Уніфікація матеріальних норм приватного права (матеріально-правовий
спосіб). Як зазначалося вище, однією з причин виникнення колізії та
проблеми вибору права є розбіжності у змісті приватного права різних
держав. Отже, колізійну проблему можна вирішити (подолати колізію)
створенням і застосовуванням однакових за змістом правових норм.
Наприкінці XI ст. розпочався процес уніфікації у МПрП, тобто створення
однакових (уніфікованих) колізійних норм. Уніфікація здійснюється у
формі міжнародних договорів (конвенцій), що укладаються між державами,
які беруть на себе міжнародно-правове зобов’язання застосовувати
сформульовані у договорі однакові колізійні норми із визначеного кола
приватноправових відносин. Використання уніфікованих норм частково
знімає розглянуті недоліки колізійного способу: сприяє ліквідації
«колізії колізій», а також зменшує

імовірність виникнення «відносин, що кульгають», заповнює прогалини в
національному колізійному праві.

В Україні це досягається наданням Верховною Радою України згоди на
обов’язковість відповідного чинного міжнародного договору (у ст. 10 ЦК
України зазначено, що чинний міжнародний договір є частиною
національного цивільного законодавства України), створенням у різних
країнах уніфікованих матеріальних норм певних гатузей приватного права,
що знімає саму колізійну проблему. Такі норми безпосередньо
застосовуються до відносин з Іноземним елементом, минаючи стадію вибору
права, долаючи колізію шляхом вирішення спору за суттю. Оскільки
уніфіковані норми за своєю природою с матеріальними правовими нормами,
що визначають права та обов’язки учасників приватнопргвових відносин,
цей спосіб уніфікації називають також матеріально-правовим.

Незважаючи на те, що уніфікація: — досконаліша форма регулювання
приватноправових відносин, вона не набула значного поширення. Процес
уніфікації, розпочатий наприкінці XIX сг., завершився укладанням у 1902
і 1905 pp. п’яти конвенцій, шо визначають правила розв’язання колізій з
низки питань у сфері сімейно-шлюбних відносин. У 1902 р. на конференції
в Гаазі було укладено три конвенції: про шлюб, про розлучення і судове
розлучення чоловіка і жінки, про опіку над неповнолітніми; у 1905 р. —
ще дві конвенції: про особисті та майнові відносини між подружжям та лро
піклування про повнолітніх, їх часто поєднують однією назвою -— Гаазькі
конвенції про шлюб і родину 1902-1905 pp. Але і вони не набули
поширення, у них брали участь лише деякі європейські держави, причому
згодом кількість таких держав зменшилася. Деякі конвенції у 70-ті роки
XX ст. було замінено новими (наприклад, Конвенція про укладення і
визнання дійсності шлюбів від 14 жовтня 1978 p., Конвенція про право, що
застосовується до режимів власності подружжя від 14 жовтня 1978 p.,
Конвенція про визнання розлучень і рішень про окреме проживання подружжя
від 1 червня 1970 p.).

З інших угод, спрямованих на уніфікацію колізійного права, варто згадати
Конвенцію про право, що може бути застосоване до договорів міжнародної
купівлі-продажу товарів від 22 грудня 1986 p., що замінила аналогічну
конвенцію 1955 p.; Конвенцію про колізію законів щодо форми
заповідальних розпоряджень від 5 жовтня 1961 p.; Конвенцію про право,
яке застосовується до аліментних зобов’язань від 2 жовтня 1973 p.;
Женевську конвенцію про врегулювання деяких колізій законів про
переказні та прості векселі від 7 червня 1930 p.; Конвенцію, що має на
меті вирішення деяких колізій законів про чеки від 19 березня 1931р.;
Конвенцію, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про
громадянство від 12 квітня 1930 р. та ін.

Отже, перший (відсильний) спосіб подолання колізій здійснюється у двох
правових формах: національно-правовій (за допомогою національних
колізійних норм, розроблених кожною державою у своєму праві самостійно)
і міжнародно-правовій (за допомогою уніфікованих колізійних норм,
розроблених державами спільно у міжнародних договорах). Ці форми
належать до колізійного способу, тому що в обох випадках колізія права
вирішується вибором права, відсиланням до права конкретної держави.
Водночас ще у XIX ст. цей спосіб виявив свою обмеженість і зумовив
виникнення іншого способу подолання колізій — уніфікації матеріального
приватного права.

Женевські конвенції про векселі 1930 p.;

Женевські конвенції про чеки 1931 p.;

Конвенція Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної
купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 p.;

Конвенція про позовну давність у міжнародній кунївлі-продажу товарів від
14 червня 1974р.;

Конвенція про міжнародний фінансовий лізинг від 28 травня 1988 р;

Резолюція 31/98 Генеральної Асамблеї ООН від 15 грудня 1976 p.;

Арбітражний регламент Комісії ООН з права міжнародної торгівлі;

Конвенція про створення Ради Митного Співробітництва від 15 грудня 1950
p.;

Конвенція Юнідруа із міжнародних факторних операцій від 28 травня 1988
p.;

Типовий закон ЮНСІТРАЛ про закупівлі товарів (робіт) і послуг від ЗО
травня 1997р.

Уніфікація приватного права — досконаліший спосіб регулювання
приватно-правозих відносин міжнародного характеру. Його широке
запровадження може зняти всі недоліки колізійно-правового способу і
забезпечити гармонізоване регулювання цих відносин. На жаль, такі заходи
ще далекі від свого втілення. Уніфікація припускає значний рівень
співробітництва держав, шо характеризується високим ступенем довіри.
Мінливий характер міждержавних відносин, що виявляється і в прагненні
створити єдиний правовий простір (європейський і світовий), може додати
нового імпульсу процесу уніфікації права.

Нині уніфікація ше не стала переважним способом регулювання
приватноправових міжнародних відносин і охоплює здебільшого торгівлю й
операції, пов’язані з нею, — перевезення, розрахунки тощо. Проте і тут
водночас застосовується колізійний спосіб, що іноді є єдиною можливістю
для вирішення спірних пигань. В іниих же сферах приватних відносин
(власність, сімейно-шлюбні, спадкоємні, деліктні та :н.), як і раніше,
панує традиційний спосіб регулювання за допомогою колізійних норм.

Отже, міжнародному приватному праву властиві два способи регулювання: 1)
колізійне-право ви й, який здійснюється у двох правових формах —
національній і міжнародній; 2) матеріально-правовий, що реалізується у
міжнародно-правовій формі. Обидва вони спрямовані на подолання
колізійної проблеми, «соча і різними засобами. Саме це поєднує їх у
юридичну спільність: вони є різним виявом загального методу міжнародного
приватного права, У процесі регулювання приватних правовідносин,
ускладнених Іноземним елементом, обидва способи взаємодіють, доповнюючи
один одного.

2.2. Кваліфікація норм міжнародного приватного права. Його система і
джерела

Перед судом або іншим органом, який повинен розв’язати спір з іноземним
елементом, виникає проблема тг.умачення юридичної норми, кваліфікації
цієї норми або фактичних обставин справи, вирішення «конфлікту
кваліфікацій». Тлумачення норми — це з’ясування її змісту. Кваліфікація
є елементом тлумачення норми і полягає в її юридичній оцінці, визначенні
мети норми права. Питання предмета кваліфікації як самостійне вперше
було відображено на-прик;нці XIX ст. у працях німецького юриста Кана і
французького — Бартена. Обидва вчгні дійшли висновку, що колізійні норми
різних правових систем, навіть у разі їх формулювання за однаковою
термінологією, містять «приховані колізії», які породжують «конфлікт
кваліфікацій», тобто непогодженість принципів національного права.

Основні способи вирішення питання кваліфікації. Кваліфікація обставин
справи (сутності суперечки) або норми права може бути різною залежно від
правової системи, принципи якої застосовуватимуться. Тому розрізняють
кілька основних способів кваліфікації: 1) за законом суду; 2) за
системою права тієї держави, да якої відсилає колізійна норма; 3) за
принципом автономної кваліфікації.

нодавстві правової системи місцезнаходження суду. Кваліфікація за
законом суду виявляється І тоді, коли суд, керуючись визначеннями,
поняттями, категоріями свого права, кваліфікує іноземне право як власне.
Опоненти теорії кваліфікації за законом суду вважають доцільнішою
кваліфікацію за системою права тієї держави, до якої відсилає колізійна
норма. Зазначена теорія не набула широкого схвалення. Фахівцеві, правова
свідомість якого формується переважно під впливом принципів, понять і
категорій власної правової системи, складно зрозуміти іноземне право
так, як його тлумачать у країні походження цього права.

Теорія «автономної кваліфікації» полягає в тому, що суд, розглядаючи
суперечки з іноземним елементом, повинен кваліфікувати поняття норми
права не за допомогою звернення до конкретних Існуючих правових систем,
а на основі загальних правових понять, які утворюються внаслідок
порівняльного юридичного аналізу законодавства окремих держав.

Застереження про публічний порядок. Під публічним порядком Верховний Суд
України має на увазі правопорядок держави, основоположні принципи
існуючого в ній устрою (щодо її незалежності, цілісності, самостійності
та недоторканності, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо
— п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду
судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та
арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного
комерційного арбітражу на території України».

сукупність правових норм (елементів), у якій реалізується певний предмет
(відносини), що має відповідні властивості (метод). Предметом
міжнародного приватного права є колізійні відносини та приватноправові
(цивільноправовІ) відносини за участю іноземного елемента. Колізійні
відносини — це норми, побудовані за методом посилання (відсильні норми,
перелік яких зумовлений кількістю існуючих прив’язок). Приватноправові
норми визначаються з ознак належності до цивільно-правових (приватних),
зокрема відносин, зумовлених вступом і функціонуванням країни у СОТ та
ЄС. Такими є відносини у сферах права власності, ринку цінних паперів,
зовнішньоекономічних відносин за участю юридичних і фізичних осіб тощо.
Перелік цих відносин наведено нижче.

Внутрішнє законодавство. Закони і нормативно-правові акти, які є
джерелами МПрП, поділяються нF спеціальні та загальні. До перших
належать такі, що регулюють відносини лише цієї галузі права (наприклад,
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). До других —
загальні, тобто такі, що регулюють відповідні відносини частиною своїх
норм (наприклад, Господарський кодекс України (розділ VII), Цивільний
процесуальний кодекс України (ст. 10) та ін).

Міжнародні договори. Практика регулювання правовідносин у договірній
формі є важливою для держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості
правових систем — основне джерело регулювання питань, які належать до
сфери МПрП. Міжнародні договори (угоди) містять уніфіковані норми, що
спеціально створюються для врегулюванні міжнародних невладних відносин.
Часто норми національного права є результатом трансформації міжнародної
угоди у внутрішнє законодавство. Причому вони можуть визначати не~тільки
правовий статус іноземних суб’єктів права в певній державі, а й права та
обов’язки таких суб’єктів за кордоном. Внутрішні за походженням,
цивільно-правові за змістом, ці норми є матеріально-правовими нормами
МПрП.

Міжнародні звичаї засновані на послідовному і тривалому застосуванні
певних правил. Зумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні
звичаї стають обов’язковими для них. Різновидом міжнародних звичаїв є
звичаї торговельні, які широко застосовуються у міжнародній торгівлі та
торговельному мореплаванні. Вони є обов’язковими для застосування, якщо:
1) норми законодавства безпосередньо посилаються на них; 2) сторони під
час укладання контракту погодилися реі-улювати свої відносини певним
звичаєм. Якщо ж відносини між сторонами не

Судова й арбітражна практика. Це погляди суддів на певне питання,
зафіксовані в рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають вирішальне
значення для розв’язання судами аналогічних питань у майбутньому. Це
характерно для держав «родини загального права». Вважається, що для
України судова й арбітражна практика не є джерелом права, у тому числі й
МПрП, хоча на практиці може бути по-іншому. Водночас практично ніде не
називаються загальновизнані принципи і норми міжнародного права, хоча їх
слід вважати основними джерелами МПрП. Зовнішньополітична діяльність
України, як зазначено у ст. 18 Конституції України, спрямована на
забезпечення ЇЇ національних інтересів і безпеки шляхом пітримання
мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного
співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного
права. Основними джерелами є відповідне національне законодавство,
частину якого становлять чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надається Верховною Радою України, ділові звичаї,
угоди сторін тощо.

Запитання для самоконтролю

1. Яким чином за колізійно-правовим способом регулюються
приватноправові відносини?

2. Що передбачає матеріально-правовий спосіб регулювання
приватноправових відносин?

3. Назвіть переваги та недоліки матеріально-правового способу
регулювання приватноправових ВІДНОСИН?

4. У який спосіб вирішується питання кваліфікації?

5. Яка кваліфікація джерел МПрП?

Рекомендована література

1. Цвайгерт К.. Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в
сфере частного права: В 2 т. — М., 1998. — Т. 1.

2. Тынель А., Функ Я., Хвалей В. Курс международного
торгового права. — 2-е изд. — Минск: АМАЛФЕЯ, 2000.

3. Международное частное право: Конспект лекций. — М.: ПРИОР,
2002.

4. Международное частное право /Под ред. Г. К. Дмитриевой. —
М.,2002. — С. 23; 27-31.

5. Лунц Л. А. Курс международного частного права: В 3 т. — М.:
Спарк, 2002.

6. Крылов С. Б. Международное частное право: Пособие к лекциям.
— Л., 1930.

8. Кабатова Е. В. Изменение роли коллизийного метода в
международном частном праве //Международное частное право: современная
практика. — М., 2000. — С. 5-16.

9. Ерпылаев И. Ю. Международное частное право. — М.: Юристъ,
1999.

Розділ 3. СУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

3.1. Правовий статус іноземних фізичних осіб та осіб без громадянства в
Україні

Термін «фізична особа» означає людину як суб’єкта права і застосовується
в різних галузях права, у тому числі в МПрП. Фізична особа має свій
статус, але законодавство виділяє за самостійним статусом різновиди
фізичних осіб: 1) громадяни; 2) Іноземні фізичні особи (іноземці), особи
без громадянства; 3) біженці; 4) мігранти та ін. У даному разі нас
цікавлять іноземці та особи без громадянства, яких необхідно відрізняти
(за обсягом прав та обов’язків) від громадян України.

Іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є
громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства
— особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає
своїм громадянином (згідно зі ст. 1 Закону України «Про правовий статус
іноземців та осіб без громадянства»),

ІММІГРАНТ [лат. immigrans (immigrants) — той, що вселяється] — особа,
яка в’їхала або в’їздить на тер. д-ви, що не є д-вою громадянства чи
країною пост, (звичайного) проживання цієї особи, з дотриманням
встановленої зак-вом процедури в’їзду в д-ву з метою поселення на її
території для пост, або тимчас. проживання. Закон України «Про
зовнішньоекономічну діяльність» (1991) поняття «постійне місце
проживання» визначає як місце проживання на тер. якої-небудь д-ви не
менше одного року фіз. особи, яка не має пост, місця проживання на
території ін. держав І має намір проживати на території цієї д-ви
протягом необмеженого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою,
і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цією особою
служб. обов’язків або зобов’язань за договором (контрактом).

На відміну від права особи на еміграцію право особи на імміграцію у
міжнародному праві не закріплено. Передбачено лише право на рееміграцію
(повернення особи в д-ву, з якої вона емігрувала) та репатріацію
(повернення особи на пост, проживання в д-ву свого громадянства чи етн.
походження). Відповідні положення містяться, зокрема, в Загальній
декларації прав людини 1948 (п. 2 ст. 13), Міжнародному пакті про
громадянські і політичні права 1966 (п. 4 ст. 12), Міжнародній конвенції
про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 (ст. 5),
Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 (п.
2 ст. З Протоколу № 4). У Конституції України зазначено, що гр-нин
України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в
Україну (ст. 33). Умови, за яких іноземець чи особа без громадянства
можуть отримати дозвіл на Імміграцію та іммігрувати на пост, проживання
в Україну, визначені ст. З Закону України «Про правовий статус
Іноземців» (1994). Цією ж статтею передбачено, що «порядок видачі
дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове
проживання та вирішення ін. питань, пов’язаних з імміграцією іноземців,
визначається Законом України про імміграцію».

Порядок в’їзду іноземців та осіб без громадянства регулюється пост. KM
України «Про Правила в’їзду Іноземців в Україну та виїзду з України і
транзитного проїзду через її територію» від 29.XIІ 1995.

Літ.: Human Rights. A Compilation of International Instruments. N. Y.,
1978.

В, П. Суботенко.

ІММІГРАЦІЯ (лат. immigratio – вселення) -1} В’їзд іноземців до певної
країни на пост, або тимчас. проживання. І. зумовлюється низкою причин:
екон., політ., етн., релігійними тошо. 2) Сукупність іноземців, які
оселилися у певній країні на пост, проживання. Історично І. в окр.
випадках відігравала важливу роль у заселенні деяких частин світу. Це
сприяло навіть формуванню населення ряду країн, створенню поліетн.
спільнот (Австралії, Канади, США, Бразилії, Мексики та ін.). Частково
аналогіч. процес у минулому відбувався І на етн. укр. землях, куди
іммігрували росіяни, поляки, євреї, німці, греки, болгари, представники
ін. етносів. Hop мат.-правова база України, що регулює імміграц.
пронеси, складається із Законів «Про громадянство України» (1991, зі
змінами і доп. від 28.1 1993, 14.Х 1994 і 16.IV 1997), «Про національні
меншини в Україні» (1992), «Про біженців» (1993), «Про правовий статус
Іноземців» (1994), «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну
громадян України» (1994), а також Декларації прав національностей
України (1991). За чинними правовими нормами в Україну може іммігрувати
на пост, проживання іноземець за умови, що пін має в Україні джерело
існування; перебуває у близьких родин, відносинах (батько, мати, діти,
брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з гр-нами України, перебуває
на утриманні гр-нина України; має на своєму утриманні гр-нина України та
в ін. передбачених законами України випадках.

ІНОЗЕМЦІ – особи, котрі перебувають на тер. певної д-ви, не маючи її
громадянства. В країні перебування І. надаються: нац. режим, режим найб.
сприяння чи спец, режим (для передбаченої законами або міжнар. угодами
категорії іноз. гр-н). Спец, режим надається здебільшого І. — главам і
працівникам дип. і коне, представництв, Ін. особам, які користуються
відповідними привілеями та імунітетами.

Правовий статус І. на тер. України визначається її Конституцією, Законом
України «Про правовий статус іноземців» (1994). За цим актом І.
визнаються особи, які мають громадянство іноз. держав і не є гр-нами
України, та особи без громадянства — ті, котрі не належать до
громадянства будь-якої д-ви. І. можуть у встановленому порядку
іммігрувати в Україну для пост, проживання або з метою працевлаштування
— на певний період, а також тимчасово перебувати на її території. В
Україні І. мають такі самі права та свободи і відповідно такі ж
обов’язки, як і гр-ни України, за винятком політ, та окремих екон. і
культур, прав, свобод і обов’язків, передбачених Конституцією, законами
України та міжнар. договорами, тобто користуються, як правило, над.
режимом. І. в Україні рівні перед законом незалежно від походження,
соціального і майнового стану, расової та нац. належності, статі, мови,
ставлення до релігії, роду і характеру занять та ін. обставин.
Відповідно до Закону «Про правовий статус іноземців» вони мають права:
на інвестиц. та підприєм. діяльність, на працю, відпочинок, освіту,
охорону здоров’я, соціальний захист, на житло, майнові та особисті
немайнові права, право на користування досягненнями культури, на участь
в об’єднаннях гр-н, свободу совісті, пересування на тер. України і вибір
місця проживання тощо.

Якщо іноз. д-вою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод
гр-нами України, KM України може прийняти відповідне рішення стосовно
порядку здійснення прав і свобод гр-нами цієї д-ви на тер. України. Для
захисту своїх прав І свобод І. можуть звертатися до суду та ін. держ.
органів. У судочинстві вони як учасники процесу користуються такими ж
процес, правами, що й гр-ни України.

І. не можуть обиратися і бути обраними до органів держ. влади та місц.
самоврядування, брати участь у референдумах. На них не поширюється заг.
військовий обов’язок, вони не проходять військ, службу в Збройних Силах
України та ін. військ, формуваннях, створених відповідно до зак-ва
України. Законом регулюються питання в’їзду в Україну І. та їх виїзду.
Встановлено, зокрема, що І. можуть в’їжджати в Україну за дійсними нац.
паспортами або док-тами, які їх замінюють. Вони мають отримати у
встановленому порядку в’їзну візу, якщо інше не передбачено зак-вом
України (див. Виїзд з України і в ї’зд в Україну).

Здійснення І. своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди нац.
інтересам України, правам, свободам і закон, інтересам її гр-н та ін.
осіб, які проживають в Україні. І. зобов’язані поважати та дотримуватися
Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї її народу. За
порушення І. встановленого порядку перебування в Україні, тобто
проживання без док-тів на право проживання або за недійсними док-тами,
недотримання порядку реєстрації або пересування, вибору місця
проживання, працевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення
терміну перебування, порушення правил транзит, проїзду через тер.
України, до них застосовуються заходи, передбачені зак-вом України.

Слід зазначити, що правовий статус іноз. гр-н та осіб без громадянства в
Україні повністю не тотожний. Для останніх порівняно з іноз. гр-нами
існують деякі обмеження. Є певні відмінності щодо правил поведінки та
пересування вказаних категорій осіб по тер. України.

ІНОРОДЦІ — у зак-ві Рос. імперії термін, яким визначали нац. групи,
племена і народності д-ви з особливим правовим статусом. Цей статус
визначався Положенням про інородців 1892, Положеннями та Правилами про
управління окр. областями, Зводом законів про стани (1876), Статутом про
управління інородців (1822) та деякими ін. нормат. актами. Згідно з ними
І., зокрема, вважалися «самоїди» Архангельської губ., калмики, які
кочували в Астраханській і Ставропольській губерніях, сибірські киргизи,
буряти, якути, хакаси, ногайці, кочові і бродячі народи Сибіру,
Казахстану і Закавказзя, євреї та деякі ін.

І. не ставали, ними народжувалися. Усі вони поділялися на категорії:
кочові, бродячі та осілі. Осілі І. зрівнювалися у правах і в порядку
управління з корінним населенням, а кочові та бродячі І. нарівні із
сільс. жителями утворювали окр. стан, який мав власну своєрідну систему
управління. Статус кочових і бродячих народів був багато в чому схожим:
вони користувалися, хоч і з певними відмінностями, одними і тими ж
правами, особливістю яких була наявність для них деяких пільг з
відбування держ. повинностей (військ., грошових тощо). Вони мали своє
окр. управління. Так, інородницьке населення Казахстану і
Туркестанського краю поділялося на волості, осіле — на сільські,
кочівники — на аульні громади. Органами управління в них були відповідно
сільс. схід або аульний з’їзд, волосний з’їзд виборних, волосний
правитель, якого призначав губернатор; діяли також нар. суди.

Сибірські кочові І. поділялися на стійбища або улуси, в основі яких
лежало родове управління І які мали в управлінні своїх старост, виб.
засідателів, степові думи і голів, гол. родоначальників, яких
затверджував губернатор або генерал-губернатор. Ними управляли т. з.
Інородні управи (1822-1901), які діяли на основі Статуту про сибірських
киргизів (1822) та Статуту про управління інородців (1822). Свої
особливості в управлінні мали також калмики, що в адм. відношенні
поділялися на кибитки, хотони, аймаки та улуси, де органами управління
були відповідні сходи. Всі І. переважно перебували у підпорядкуванні
м-ва держ. майна, а киргизи Внутрішньої орди — м-ва внутр. справ.
Правовий статус євреїв відзначався обмежувальним характером. Цей статус
обумовлювався не тільки нац. належністю, а й віросповіданням. Закон
вимагав від євреїв приписки до одного з встановлених у д-ві станів,
скажімо, купецького, цехового, міщанського, інакше з ними поводилися як
з бродягами. Євреї повинні були мешкати в спеціально відведених для них
місцевостях (т. з. загальна смуга єврейської осілості, поза межами якої
дозволялося перебувати лише тимчасово). Ця смуга осілості проходила по
територіях зх. та пд.-зх. губерній імперії. Хоч постанови з цього
питання не мали абс. сили, закон (Статут про паспорти) визначав, у яких
саме губерніях євреям дозволялося жити. Зокрема, на тер. України це були
Волинська,

Поділ., Полт., Катериносл., Тавр., Херсон., Черніг. та Київська
губернії, крім м. Києва. Тимчасовими правилами (1882) євреям було
заборонено і в межах осілості селитися поза містами і містечками. Кожен
єврей обов’язково мав зберігати за собою без зміни успадковане або на
основі закону прийняте прізвище, в усіх публічних актах вживати рос.
мову. Встановлювалися певні квоти прийому євреїв до вищих навч.
закладів. Упродовж століть склалося своєрідне внутр. право рос. І.
(інородницьке право), засноване на нормах звичаєвого права.

Літ.: Леонтович Ф. Й. К истории права рус. инородіїев. ДревниЙ
Монголо-калмьіцкий или Ойратский устав взьісканий. О., 1879; Положение
об инородцах. СПб, 1892; Своя законов о состояниях. В кн.: Свод Законов
Рос. империи, т. 9. СПб., 1899; Коркунов Н. М. Рус. roc. право, т. 1.
СПб., 1899; Якушкин Е. Й. Обьічное право рус. ннородпев. Мат-льІ для
библиогр. обьічного права. М., 1899.

БЕЗГРОМАДЯНСТВО – правовий стан особи, яка не має громадянства жодної
д-ви. Таких осіб називають апатридами. Б. виникає внаслідок виходу з
громадянства чи втрати громадянства певної держави, колізій або прогалин
у законодавстві про громадянство різних держав та деяких ін. причин.
Відповідно до закону «Про громадянство України» (1997) особи, які
проживають на тер. України і не є гр-нами України та не мають доказів
своєї належності до громадянства іноз. д-ви, вважаються особами без
громадянства. Б. в Україні, зокрема, може існувати з часу припинення
іноз. громадянства до виникнення передбачених законом підстав прийому до
громадянства України. За Конституцією України (ст. 26) особи без
громадянства, що перебувають у країні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, мають такі самі обов’язки,
що й гр-ни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами
чи міжнар. договорами України. Зокрема, особи без громадянства не мають
військ, обов’язку.

Стан Б. визнається правовою аномалією. З цього виходять і національне
законодавство, і міжнародне право. Діють, зокрема, Конвенція про статус
осіб без громадянства 1954 і Конвенція про скорочення випадків
безгромадянства 1961. Перша з них спрямована не на ліквідацію Б. як
такого, а на встановлення на тер. держав-учасниць від-повід. правового
режиму для осіб без громадянства. Цією конвенцією передбачені заходи
захисту правового статусу вказаних осіб, їхніх майн. прав, а також
пільги щодо працевлаштування, одержання освіти тощо. Друга конвенція
містить ряд рекомендацій, спрямованих на скорочення випадків Б. у
країнах-учасницях. Нею передбачено створення міжнар. органу, куди
безпосередньо можуть звертатися особи без громадянства зі скаргами на
невиконання учасниками конвенції її положень. За рішенням Генеральної
Асамблеї ООН функції такого органу покладені на Верховного комісара ООН
у справах біженців.

††††††††††††††††††††††††††††††††††††

Права іноземців та осіб без громадянства в Україні. Ці особи мають ті
самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що і громадяни
України, якщо Інше не передбачено Конституцією України та Законом
України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та
іншими законами України, а також її міжнародними договорами.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом, незалежно
від походження, соціального і майнового стану, расової та національної
належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять
та інших обставин. Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо
реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України
може прийняти рішення про запровадження відповідного порядку реалізації
прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення
набуває чинності після його опублікування і може бути скасоване у разі
зникнення підстав, за яких воно було прийняте.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не
повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам
і законним інтересам ЇЇ громадян та інших осіб, які проживають в
Україні. Іноземці та особи без громадянства зобов’язані поважати та
дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї
народу України (ст. 2 Закону України «Про правовий статус Іноземців та
осіб без громадянства»).

Серед основних прав і обов’язків, у частині II «Основні права, свободи
та обов’язки іноземців та осіб без громадянства» цього закону
зазначається:

1) право на інвестиційну та підприємницьку діяльність — іноземці та
особи без громадянства мають право займатися в Україні Інвестиційною, а
також зовнішньоекономічною та Іншими видами підприємницької діяльності,
передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі самі
права та обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з
Конституції та законів України (ст. 7);

2) право на трудову діяльність:

а) іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України
права та обов’язки у трудових відносинах, якщо інше не передбачено
законодавством України та її міжнародними договорами;

б) іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в
Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право
працювати па підприємствах, в установах та організаціях або займатися
іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для
громадян України;

в) іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для
працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою
діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на
працевлаштування. Працевлаштування в Україні іноземців та осіб без
громадянства, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю),
визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання
дозволу на працевлаштування (ст. 8).

У Конституції України (ст. 26) зазначено, що іноземці та особи без
громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі
обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими
Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Такими винятками є: ст. 70 розділу III Конституції «Вибори. Референдум»
— право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які
досягли на день їх проведення вісімнадцяти років; ч. 2ст. 76 розділу IV
Конституції «Верховна Рада України» — народним депутатом України може
бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного
року, має право голосу І проживає в Україні протягом останніх п’яти
років; ч. З ст. 127 розділу VIII Конституції «Правосуддя» — на посаду
судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів
громадянин України; ч. 4 ст. 22 Земельного кодексу України — землі
сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність
іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним
особам та іноземним державам; ч. 2-4 ст. 83 Земельного кодексу України:

1) іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права
власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в
межах населених пунктів, а також за межами населених пунктів, на яких
розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної
власності;

2) іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права
власності на земельні ділянки відповідно до ч. 2 цієї статті у таких
випадках:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими
цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого
майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини;

3) землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину
іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року
підлягають відчуженню; ч. 4 ст. 8 Закону України «Про правовий статус
іноземців та осіб без громадянства» — іноземці та особи без громадянства
не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою
діяльністю, якщо відповідно до законодавства України умовою призначення
на ці посади або заняття такою діяльністю є належність до громадянства
України; ст. 68 розділу IX «Міжнародні відносини» Кодексу України про
надра:

1) іноземним юридичним особам і громадянам надра у користування та право
на переробку мінеральної сировини надаються на конкурсній основі на
підставі угод (контрактів), що укладаються відповідно до вимог цього
Кодексу та інших законодавчих актів України;

2) порядок укладання контрактів на користування надрами та переробку
мінеральної сировини за участю іноземних юридичних осіб та громадян
визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 13 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства» іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у
власності будь-яке майно, успадковувати і заловідьти його, а також мати
особисті немайнові пргва.

Також у даному законі зазначено:

іноземці та особи без громадянства можуть укладати і розривати шлюби з
громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства
України;

іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України
права та обов’язки у шлюбних і сімейних відносинах (ст. 18);

іноземцям та особам без громадянства гарантуються недоторканність особи,
житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємниця листування,
телефонних розмов і телеірафних повідомлень, повага їх гідності нарівні
з громадянами України (ст. 19);

іноземці та особи без громадянства можуть пересуватися на території
України і обирати місце проживання в ній відповідно до порядку,
встановленого Кабінетом Міністрів України. Обмеження в пересуванні та
виборі місця проживання допускаються, коли це необхідно для забезпечення
безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров’я, захисту
прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в
Україні;

іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в
Україні, мають рівні з громадянами України права на пересування, вільний
вибір місця проживання, за винятком обмежень, встановлених законом (ст.
20);

іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду,
інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших
прав;

у судочинстві іноземці як учасники процесу користуються такими самими
процесуальними правами, що й громадяни України {ст. 22).

Господарський кодекс України у розділі II «Суб’єкти господарювання»
визначає ними громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які
здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону
як підприємці (п. 2 ч. 2 ст. 55). Іноземці та особи без громадянства при
здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими
правами і мають такі самі обов’язки, що і громадяни України, якщо інше
не передбачено цим кодексом та іншими законами.

Важливими міжнародними нормативними актами є:

1. Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю
ООН 10 грудня 1948 р.

Відповідно до її положень:

кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її
правосуб’єктності;

всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на
однаковий їх захист законом;

усі люди мають право на однаковий захист від якої б то не було
дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було
підбурювання до такої дискримінації;

кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними
національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй
конституцією або законом та ін.

2. Протокол № 7 до Європейськой Конвенції про захист прав і основних
свобод людини, підписаний у Страсбурзі 22 листопада 1984 p., містить
положення щодо іноземців. Іноземець, який законно проживає на території
держави, не може бути висланий за її межі інакше, ніж на виконання
рішення, прийнятого відповідно до закону, і йому повинна бути надана
можливість:

а) наводити доводи проти свого вислання;

б) вимагати перегляду своєї справи;

в) бути представленим з цією метою перед компетентним органом або особою
чи особами, призначеними цим органом.

Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, передбачених у
підпунктах а-в п. 1, якщо таке вислання є необхідним в інтересах
публічного порядку або зумовлене міркуваннями національної безпеки.

3. Конвенція про рівноправність громадян країни та іноземців та осіб без
громадянства в галузі соціального забезпечення Генеральної конференції
Міжнародної організації праці від 28 червня 1962 р.

4. Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних,
сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (країн СНД).

5. Двосторонні договори України про правову допомогу та правові
відносини (у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах). Згідно
з ними громадяни однієї договірної сторони користуються на території
другої договірної сторони таким самим правовим захистом своїх особистих
та майнових прав, як і громадяни цієї другої договірної сторони. Вони
мають право звертатися до суду та інших установ, до компетенції яких
належать цивільні та кримінальні справи, можуть порушувати клопотання і
здійснювати інші процесуальні дії за тих самих умов, що і громадяни
другої договірної сторони. Двосторонніми договорами зазвичай
встановлюються також порядок відносин при наданні правової допомоги;
обсяг правової допомоги; форми доручень про надання правової допомоги;
порядок виконання доручень; порядок виконання окремих процесуальних дій;
певні гарантії щодо свідків, потерпілих та експертів; несення витрат,
пов’язаних із наданням правової допомоги; порядок визнання і виконання
судового рішення; визнання і виконання рішень арбітражу та ін.

6. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права
(International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights),
прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 Ірудня 1966 p.

7. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (International
Covenant on Civil and Political Rights}, прийнятий на Генеральній
Асамблеї ООН 16 грудня 1966р.

8. Конвенція щодо рабства (Slavery Convention), укладена в Женеві 25
вересня 1926 p., зі змінами, внесеними Протоколом, підписаним у
штаб-квартирі ООН 7 грудня 1953 р. її учасниками є понад 90 держав.

9. Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та
інститутів і звичаїв, цо сходні з рабством від 7 вересня 1956 р.

Конвенції з питань правового статусу фізичної особи. У перші роки
діяльності Ради Європи (далі — РЄ) було прийнято конвенції з питань
правового статусу особи Так, 13 грудня 3955 р. у Парижі було підписано
Європейську конвенцію про облаштування та підприємництво. Договірні
держави зобов’язалися сприяти з’їзду на свою територію іноземних
громадян, дозволяти їм вільно пересуватися нею, заохочувати їхнє
проживання, за винятком випадків, що суперечать суспільному порядку,
національній безпеці, здоров’ю чи моральності населення.

Конвенція передбачала надання громадянам договірних держав національного
режиму щодо багатьом аспектів життя, у тому числі особисті та майнові
права, їх судові та адміністративні гарантії, здійснення прибуткових
видів діяльності, питання заробітної плати та умов праці в цілому тощо,

Положення вищезазначеної Конвенції щодо сприяння в’їзду розвинула
Європейська угода про норми, що регулюють пересування осіб між
державами— членами Ради Європи (Угода щодо пересування) від 13 грудня
1957 р. (Париж). Вона передбачала спрощений режим пересування осіб між
державами — членами РЄ: для в’їзду на територію держави вимагався лише
один документ із зазначених кожною договірною державою у Додатку до
Угоди. При цьому власникові такого документа дозволявся повторний в’їзд
на територію держави без дотримання будь-яких формальностей, навіть якщо
його громадянство є спірним.

Попри рекомендаційний характер багатьох положень зазначених конвенцій, а
також збереження за державами широких дискреційних повноважень щодо
обмеження сфери їхнього застосування, ці конвенції стали важливим кроком
у поліпшенні правэвого статусу іноземців та зміцненні міжнародних
зв’язків, заклали основи для подальшого розвитку міжнародного
законодавства у цій сфері, особливо у межах ЄС.

Найширше у конвенціях РЄ з питань правового статусу суб’єктів
регламентовано становище трудящкх-мігрантів. 24 листопада 1977 р. у
Страсбурзі було підписано Європейську конвенцію про правовий статус
трудящих-мігрантів, яка врегулювала низку питань праці та зайнятості цих
осіб — від форм добору з метою подальшого працевлаштування у приймаючій
державі до остаточного повернення до країни походження. Конвенція
визначає переважно зобов’язання договірних держав і безпосередньо не
надає трудящим-мігрантам певних прав, за винятком права на безпечні
умови праці (ст. 20), на звернення до суду та адміністративних органів
приймаючої держави (ст. 26) та на створення організацій (ст. 28).

Основне зобов’язання договірних держав, яке передбачає Конвенція, —
забезпечення трудящим-мігрантам національного режиму щодо багатьох
аспектів життя: працевлаштування; доступу до житла та квартирної плати;
права на загальну освіту, професійну підготовку і перепідготовку, на
доступ до вищої освіти; умов праці та їх інспектування; соціального
забезпечення, соціальної та медичної допомоги; оподаткування доходів,
припинення дії трудового договору та звільнення; судочинства, правового
та судового захисту особи, її майна; участі у справах підприємства;
збереження набутих прав тощо.

Отже, підбиваючи підсумки аналізу правового статусу іноземних фізичних
осіб та осіб без громадянства, слід зазначити, що закріплений у
законодавстві національний режим щодо цивільної правоздатності іноземців
мас безумовний характер, тобто він надається іноземцю у кожному
конкретному випадку без вимоги взаємності.

Національний режим щодо окремих прав іноземців може гарантуватися
багатосторонніми конвенціями, угодами про правову допомогу,
двосторонніми договорами в силу відповідних домовленостей або на
підставі принципу взаємності.

3.2. Юридичні особи у міжнародному приватному праві

Поняття та ознаки юридичної особи. Під юридичною особою в правовій
доктрині розуміють будь-яку організацію, що не залежить від її учасників
та володіє властивими тільки їй майновими правами.

Навести вичерпне визначення юридичної особи складно. Законодавство
деяких країн йде просто шляхом перерахування основних, найсуттєвіших
ознак юридичних осіб або містить тільки їх класифікацію. Ця складність
має просте пояснення: конструкція юридичної особи, що опосередковує
відносини майнового обігу, застосовується до форм утворення та існування
не тільки комерційних юридичних осіб, а й некомерційних, у тому числі за
участю держави.

У сучасній доктрині здебільшого визнається, що юридична особа — це
організація, що створюється в порядку, передбаченому законодавством, має
власне найменування, характеризується організаційною єдністю, має
відокремлене майно, права та обов’язки, переважно майнові, самостійно
(від свого імені) виступає у цивільних правовідносинах та господарському
обороті, відповідає за зобов’язаннями договорів та деліктів.

Згідно з Цивільним кодексом України юридичною особою є організація,
створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа
наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем
та відповідачем у суді (ст. 80).

Ознаки юридичної особи – – сукупність обов’язкових та мінімально
необхідних внутрішніх характеристик організації, які в сукупності є
підставою Для визнання її юридичною особою. Визначення ознак, що
становлять зміст поняття «юридична особа», — з’ясування тих умов
діяльності громадського (колективного) утворення, за наявності яких вона
стає самостійним носієм прав та обов’язків, тобто юридичною особою.

Вирізняють такі істотні ознаки юридичної особи:

1. Майнова відокремленість. Це — роздільність майна юридичної особи та
її членів, засновників та інших осіб (держави чи автономного утворення,
органів вищих рівнів, інших організацій). Майно юридичної особи може
бути власністю її членів, належати їм на правах господарського відання
або оперативного управління.

Майнова відокремленість — це визнана за юридичною особою здатність
придбавати майно, що буде відокремлене від майна інших осіб, насамперед
засновників. Вона полягає, по-перше, у відокремленості від її засновника
(засновників), по-друге — у відокремленості від майна Інших осіб, та не
залежить від їх подальшої долі. Майно, закріплене за юридичною особою,
повинне бути відокремлене не пише фізично, а й юридичне. Правовою формою
відокремлення майна є установчі документи, в яких визначаються розмір,
порядок формування статутного фонду, джерела формування майна, його
правовий режим. Ця ознака характеризує організацію, що вже є юридичною
особою, і тому належить до її правових ознак. Мати майнові праваможє
лише організація, яка вже визнана суб’єктом цивільного права, тобто
юрлдичною особою.

2. Організаційна єдність. Коли юридична особа існує та діє як єдине
ціле: колектив е цілісним механізмом, що формує єдину волю. Ця єдність
визначається та закріплюється в статуті юридичної особи або положенні,
договорі, законі чи адміністративному акті, що визначають характер її
діяльності, структуру, органи. Ця ознака виявляється переважноу певній
ієрархії, підпорядкованості органів управління, що становлять структуру
організації, а також у чіткій регламентації відносин між її учасниками.

3. Участь у цивільному обороті від свого імені (власне найменування).
Кожна юридична особа має власне найменування, відмінне від найменування
інших суб’єктів лрава. Воно необхідне для ідентифікації цієї особи у
цивільному чи господарському обороті, тому що саме від свого імені вона
набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов’язки,
вступаючи в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими
організаціями та громадянами. Законодавство держав іноді визначає
особливості, пов’язані з найменуванням юридичної особи. Наприклад, воно
може містити рекомендацію уникати у найменуванні іноземних виразів чи
слів. Законодавства Австрії, ФРН, Швейцарії надають рекомендації щодо
доцільності чи небажаності використання у назві фірми імені хоча б
одного з її членів, а також зазначення існування компанії (і К°) або
виду її діяльності (торгівля товарами, продаж автомобілів тощо). Крім
того, існують норми про доцільність зазначення у назві форми товариства
чи ступеня відповідальності (повне товариство, акціонерне, з обмеженою
відповідальністю тощо). Ця ознака визнається підсумковою та одночасно
метою утворення юридичної особи.

4. Здатність організації нести самоспину майнову відповідальність.
Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних
правовідносинах, самостійно набувати майнових та особистих немайнових
прав і виконувати обов’язки зумовлює самостійну відповідальність
юридичної особи за своїми зобов’язаннями, Наявність власного майна, у
свою чергу, є необхідною передумовою самостійної майнової
відповідальності юридичної особи щодо договорів, які вона укладає.
Найпоширенішими є юридичні особи, які за своїми зобов’язаннями несуть не
тільки самостійну, а й виключну майнову відповідальність. Саме в них
найбільш яскраво та повно виявляються сутність та спрямованість
інституту юридичної особи. Не випадково провідне місце серед юридичних
осіб посідають акціонерні товариства та товариства з обмеженою
відповідальністю. Саме виключна майнова відповідальність акціонерного
товариства як самостійного суб’єкта права, що дає змогу окремим
власникам розраховувати заздалегідь рівень підприємницького ризику,
уможливила залучення до участі у такому товаристві великої кількості
осіб і тим самим акумулювання великого капіталу.

Кожна юридична особа за своїми боргами відповідає всім майном, що
перебуває в її власності або володінні, на яке за законом може бути
накладено стягнення. В окремих випадках можливе покладення
відповідальності за боргами однієї юридичної особи на майно іншої — якщо
вища юридична особа гарантувала сплату визначених сум та у разі
ліквідації юридичної особи.

5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи
третейському суді. Широка участь організацій у майнових та особистих
немайнових відносинах, можливість покладення на них цивільно-правової
відповідальності за порушення зобов’язань, заподіяння майнової шкоди
іншим особам спричиняють потребу в захисті порушених цивільних прав, а
звідси — і необхідність звернення з позовом до суду, арбітражного чи
третейського суду. Іншими словами, юридична особа стає
стороною-позивачем або відповідачем у цивільному, арбітражному процесі
або третейському розгляді цивільного спору.

Крім наведених вище ознак юридичної особи деякі правові системи світу
виділяють такі:

похідна природа юридичних осіб. Виявляється в тому, що в основу їх
створення завжди покладено волевиявлення певних осіб. Засновницьке
волевиявлення повинно відповідати встановленим вимогам щодо суб’єкта,
змісту і форми. Суб’єктом засновницького волевиявлення можуть бути
дієздатні (за деякими винятками) суб’єкти цивільного права: фізичні,
юридичні особи, держава та територіальні громади в особі відповідних
органів. До того ж окремі категорії осіб не мають засновницьких прав на
створення певних видів юридичних осіб. Особа може бути обмежена в
засновницьких правах;

самостійність у цивільному обороті. Юридична особа самостійно, без
доручення здійснює цивільну та господарську діяльність. Самостійно
відповідає за своїми зобов’язаннями власним майном. Іноді, відповідно до
статуту, закону чи договору, відповідальність може бути покладена на
інших осіб.

Сутність цивільної правосуб’єктності юридичної особи виявляється в її
самостійності у цивільному обороті. Умовами самостійності юридичної
особи є свобода вибору виду діяльності, незалежність, самостійна
відповідальність. Кожна юридична особа вправі від свого імені вступати у
цивільно-правові відносини з іншими юридичними особами та громадянами,
захищати свої права в суді та в арбітражі. Межі самостійної діяльності
юридичної особи визначаються законом, статутом або положенням,
локальними актами.

Отож визнання будь-якого колективного утворення юридичною особою
залежить не від того, чи буде воно офіційно визнане таким, а від того,
чи наділене воно тими властивостями, які у своїй сукупності зумовлюють
його функціонування як самостійного учасника цивільних правовідносин,
тобто юридичної особи. Дії ознак юридичної особи пише передбачаються, а
на практиці законодавство визначає їх особливості та винятки. Так,
наприклад, положення про абсолютну самостійність юридичної особи
комерційного характеру здебільшого обмежене приписами антимонопольного
законодавства різних країн.

Вивчення особливостей міжнародних законодавств, що визначають становище
юридичних осіб взагалі (як суб’єктів цивільних прFв та обов’язків), і
норм, які стосуються окремих організаційно-правових форм юридичних осіб,
важливе для правильного тлумачення г.равового статусу юридичної особи,
порядку та умов її участі в комерційному обороті, відповідальності
юридичної особи та/або учасників юридичної особи за її зобов’язаннями.

Отже, юридична особа як суб’єкт міжнародного приватного права — це певне
утворення, що має сукупність визначених національним законодавством
ознак, зареєстроване на території однієї держави, кордонами якої не
обмежується його діяльність, правосуб’єктність (право— та дієздатність)
якого визнається на території іноземної держави, а також на яке
поширюються дві системи законодавств: національного права
держави-резидента, та держави, на території якої воно діє чи передбачає
діяти.

Правосуб’ектність юридичних осіб. При здійсненні господарської
діяльнссті на території інших країн виникають дві проблеми: 1) про
визнання правосуб’єктності іноземної юридичної особи; 2) про допуск її
до здійснення господарської діяльності на території даної держави, а
також про умови такої діяльності.

Правосуб’єктність охоплює два елементи: правоздатність — здатність
володіти суб’єктивними правами та мати юридичні обов’язки; дієздатність
-здатність самостійно, своїми діями набувати прав та обов’язків.

Правосуб’єктність Іноземних юридичних осіб, як правило, визнається на
підставі двосторонніх умов, насамперед торговельних. Питання про допуск
іноземної юридичної особи до господарської діяльності на території
певної держави вирішується її законодавством. У більшості випадків
здійснення такої діяльності можливе після дотримання формальностей. У
торгових договорах встановлюється режим для іноземних юридичних осіб.
Він може бути заснований на принципах або найбільшого гнршшня, або
національного режиму.

У багатосторонній (країн СНД) Конвенції про правову допомогу та правові
відносини у цивільних, сімейндх та кримінальних справах від 22 січня
1993 р. зазначено, що правоздатність іноземних юридичних осіб
визначається за правом країни, де заснована ця юридична особа чи
організація (ст. 23).

Місцезнаходження господарського товариства визначається законом країни,
відповідно до якого боно засноване, якщо виконано вимоги цього закону
про реєстрацію і пузлічність; у разі відповідності таких вимог — за
законом, згідно з яким товариство зареєстроване; за відсутності
зазначених умов місцезнаходженням товариства вважаетьсяся
місцезнаходження його керівних органів.

У багатьох випадках дуже важливим є визначення державної належності
певної особи. Прикладом цього є міжнародний договір, у якому вказано, що
юридичні особи держав, які домовляються, наділяються на основі
взаємності режимом найбільшого сприяння або національним режимом з метою
здійснення діяльності на території іншої договірної держави. Для цього
необхідно визначити, які з них повинні розглядатися як юридичні особи
даної держави, іноземні особи або особи, які належать до країн, що не
беруть участі в Угоді.

Іноземні юридичні особи здійснюють підприємницьку та інші види
діяльності, що регулюються цивільним законодавством, згідно з правилами,
встановленими ним для такої діяльності юридичних осіб, якщо законом не
передбачено інше.

Місцезнаходженням підприємницького товариства є країна, відповідно до
права якої воно засноване, якщо товариство виконало вимоги права цієї
країни щодо реєстрації та публічності або (за відсутності таких вимог)
якщо воно організоване згідно з правом цієї країни. За відсутності таких
умов застосовується право країни, з якої здійснюється керівництво
підприємницьким товариством.

Види юридичних осіб. У світовій практиці з-поміж різноманіття юридичних
осіб можна виділити дві основні групи: юридичні особи публічного права
та юридичні особи приватного права. Принципове розмежування їх
здійснюється відповідно до природи акта, на підставі якого утворено ці
особи. Якщо юридичну особу засновано на підставі публічного
(адміністративного) акта, вона є публічно-правовою, якщо відповідно до
приватноправового акта, — приватноправо во ю.

До публічно-правових юридичних осіб належать держава,
адміністративно-територіальні одиниці, різноманітні державні органи та
установи, торгово-промислові палати. Питання про віднесення до цієї
категорії державних підприємств неоднозначне.

Приватноправові юридичні особи утворюються суб’єктами права різних
держав як колективної власності, так і заснованими на власності однієї
приватної особи.

Внаслідок багатовікових традицій у світі утворилися певні
організаційно-правові форми, які можуть варіювати за назвами в різних
країнах, але мати нри цьому приблизно однаковий правовий статус, хоча
класифікації, безумовно, не існує. Найпоширенішим є поділ юридичних осіб
залежно від характеру об’єднання (осіб або капіталів) та ступеня
відповідальності учасників за зобов’язаннями юридичної особи (усім своїм
майном або виключно у межах внеску).

Об’єднання осіб засновані на особистій участі їх членів у веденні справ
підприємства. Об’єднання капіталів мають на меті концентрацію капіталів
і уникнення учасниками ризику, що виникає у процесі господарської
діяльності. У більшості країн континентальної Європи існує розподіл
об’єднань підприємців на такі види: повне товариство, командитне
товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне
товариство. При цьому спілки — це об’єднання осіб, товариства —
об’єднання капіталів.

Акціонерні товариства — найпоширеніша форма об’єднань у зарубіжних
країнах, оскільки вона є найзручнішою для підприємців. З одного боку,
акціонерне товариство дає можливість здійснювати концентрацію капіталу,
збираючи засоби дрібних власників і передаючи їх у розпорядження
великого капіталу, з Іншого — сприяє уникненню ризику, пов’язаного з
господарською діяльністю, не допускаючи висунення до акціонера ніяких
вимог щодо зобов’язань товариства. Винятком у цьому плані є Німеччина,
де більшість підприємств зареєстровано у формі GmbH (товариств з
обмеженою відповідальністю).

У Великій Британії існує дещо інша класифікація фірм за правовим
статусом. Розрізняють товариства (об’єднання осіб) і компанії
(об’єднання капіталів).

Вибіляють товариства: з необмеженою відповідальністю — за статусом
приблизно відповідають повному товариству, за винятком того, що така
організаційна форма не визнається юридичною особою, не підлягає
обов’язковій реєстрації в торговому реєстрі; з обмеженою
відповідальністю — за статусом відповідають командитному товариству.

Розрізняють компанії: з необмеженою відповідальністю — відрізняються від
аналогічного товариства тільки тим, що визнаються юридичною особою; їх
утворення пов’язане з дотриманням певних, але незначних формальностей; з
обмеженою відповідальністю — за статусом подібні до акціонерного
товариства, але відрізняються від нього тим, що в компанії створюється
не акціонерний, а лайовий капітал, який розподіляється на рівні паї.
Відмінність між паєм і акцією полягає у тому, що акція може дробитися, і
певна її частина належати різним особам, що неможливо у разі паю. Акція
повинна бути оплачена відразу, оплата паю можлива протягом визначеного
часу.

Компанії з обмеженою відповідальністю поділяються на публічні
(оголошують публічну підписку на паї та підлягають публічній звітності)
та приватні (аналогічні за статусом товариствам з обмеженою
відповідальністю континентального європейського типу).

У США існують два види об’єднань: товариства (об’єднання осіб) і
корпорації (об’єднання капіталів). Товариства утворюються на основі
закону, прийнятого в більшості штатів, де товариство визначається як
об’єднання двох або більше осіб для ведення справ з метою отримання
прибутку. Товариство не визнається юридичною особою, але має певні
властивості правосуб’ектності. Будь-який компаньйон товариства має
компетенцію представляти інших власників і брати фінансові зобов’язання.
За законодавством США товариства можуть бути повними і командктними.

Корпорації бувають публічні, непідприємницькі та підприємницькі. Перші
два види не ставлять за мету одержання прибутку, третій вид за статусом
приблизно відповідає звичному для нас акціонерному товариству.
Особливістю США е відсутність єдиного для всіх штатів закону, що
визначає правове становище корпорацій. Тому зазвичай корпорації
утворюються за законом того штату, де передбачено найбільш пільгові
умови щодо податків І зборів, стягнутих при створенні корпорації.
Найпопупярнішими щодо цього є штати Делавер і Нью-Джерсі.

Одноосібні підприємства є власністю однієї особи (наприклад, родини), що
несе відповідальність за своїми зобов’язаннями усім капіталом
підприємства і усім своїм майном, якщо майно не відособлене від капіталу
підприємства. Фірмове найменування одноосібного підприємства може
збігатися або відрізнятися від прізвища та Імені підприємця, якому воно
належить. Усі справи підприємства веде його власник або спеціально
уповноважені на це службовці.

Здебільшого таким особам надається широкий обсяг повноважень при
збереженні за власником підприємства права контролю їхньої діяльності.
Форму одноосібних підприємств мають, як правило, дрібні та середні
фірми, але бувають і винятки. У сучасних умовах багато великих сімейних
компаній перетворюються на акціонерні товариства.

Розрізняють три порядки утворення приватноправових юридичних осіб:
дозвільний, явочно-нормативний та явочний. За дозвільного порядку для
створення юридичної особи необхідний дозвіл відповідного уповноваженого
державного органу. Такий орган може вирішувати питання про доцільність
створення конкретних юридичних осіб. У країнах, що застосовують
явочно-нормативний порядок, існує загальний нормативний акт, який
регулює порядок виникнення і діяльності юридичних осіб. Отже, юридичні
особи виникають з моменту державної реєстрації^ здійсненої в
обов’язковому порядку в разі виконання передбачених у даному акті вимог.
Такий порядок найпоширеніший у світовій практиці. Діє він і в Україні.
За явочної системи для створення юридичної особи необхідно мати
позитивно виражений намір діяти як окремий, відособлений від учасників
суб’єкта права.

Інше важливе питання полягає у визначенні власне того, чи є юридичною
особою дана організація, оскільки в різних країнах організаційні форми
значно варіюють, і за однакової назви їх у деяких державах не існує
гарантії, що І правовий статус цих організацій буде однаковим.

Класична доктрина міжнародного приватного права пов’язує особистий закон
юридичної особи з місцем її утворення. Отже, особистий закон юридичних
осіб, визначається їх «національністю». Крім того, існують теорії місця
реєстрації, місцезнаходження адміністративного офісу, місця діяльності,
контролю над фірмою.

Види підприємств в Україні. Згідно з положеннями Господарського кодексу
(далі — ГК) України (ч. 1 ст. 63) передбачається (залежно від форм
власності) діяльність таких підприємств: приватне підприємство, яке діє
на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання
(юридичної особи); підприємство, засноване на колективній власності
(підприємство колективної власності); підприємство, засноване на
змішаній формі власності (на базі об’єднання різних форм власності);
державне підприємство, що діє на основі державної власності; комунальне
підприємство, яке діє на основі комунальної власності територіальної
громади.

Якщо у статутному фонді підприємства іноземні інвестиції становлять не
менше 10 %, воно вважається підприємством з іноземними інвестиціями,
якщо 100 %, — іноземним підприємством (ч. 2 ст. 63 ГК України).

Приватним визнається підприємство, яке діє на основі приватної власності
одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його
(їх) праці або з використанням найманої праці. Приватним є також
підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта
господарювання — юридичної особи (ч, 1 ст. 113 ГК України).

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками
Дочірніх підприємств, створювати філії та представництва на території
України та за її межами з дотриманням вимог законодавства України та
відповідних держав.

Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території,
для яких встановлюються загальний обсяг участі іноземного інвестора, а
також території, на яких діяльність підприємств з іноземними
інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог збереження
національної безпеки. Правовий статус і порядок діяльності підприємств з
іноземними інзестиціями визначається Господарським кодексом, законом про
режим іноземного інвестування в Україні, іншими законодавчими актами
(частини 4-6 ст. 116 ГК України).

Іноземним є унітарне (створене одним засновником) або корпоративне
(створене, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним
рішенням) підприємство, засноване відповідно до законодавства України,
що діє виключно на сенові власності іноземців або іноземних юридичних
осіб, а також діюче піприємство. набуте повністю у власність цих осіб.
Іноземні підприємства не можуть створюватися у галузях, визначених
законом, які мають стратегічне значення для безпеки держави. Діяльність
філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств,
утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території
України відповідно до її законодавства (частини 1-3 ст. 117 ГК України).
Підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (або
транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи
входять українські та іноземні юридичні особи) (ч. І ст. 125 ГК
України).

Господарські товариства — підприємства або інші суб’єкти господарювання
(у тому числі громадяни країни, а також іноземці та особи без
громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані
відповідно до законодавства як підприємці), створені юридичними особами
та/або громадянами шляхом об’єднаная їх майна і участі у підприємницькій
діяльності з метою отримання прибутку (ст. 79 ГК України). До
господарських товариств згідно зі ст. 80 ГК України, а також Законом
України фонді
юридичної особи відповідно до законодавства України або законодавства
інших країн), які виражені у конвертованій валюті. Валютне законодавство
України відносить такі цінні папери до валютних цінностей, об’єднуючи їх
єдиним поняттям —«іноземна валюта».

Цінні папери. Відповідно до ст. 194 ЦК України і ст. 163 ГК України
цінним папером є докуменг встановленої форми з відповідними реквізитами,
що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини
між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає
виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість
передання прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

У статті 195 ЦК України зазначено такі групи та види цінних паперів:

1) пайозі, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають
їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержанні частини
прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, га часгани майна в разі
ліквідації емітента;

2) боргові, що засвідчують відносини позики і передбачають
зобов’язання емітента сплатити у визначений термін кошти відповідно до
зобов’язання;

3) похідні, механізм вигуску та обігу яких пов’язаний з правом на
придбання чи продаж протягом терміну, встановленого договором, цінних
паперів, інших фінансових та’або товарних ресурсів;

4| товаророзпорядчі, які надають їх тримачеві право розпоряджатися
майном, вказаним у цих документах.

Цінні папери належать до так званих «портфельних» інвестицій. Під ними
розуміють: надання іноземними державами кредитів; придбання державних
облігацій та іноих державних цінних паперів; придбання акцій, цінних
паперів підприємств, комерційних банків, фондових бірж та ін. Питання
державних кредитів регулюються міждержавними угодами та програмами
надання кредитів, які розробляюгься міжнародними організаціями.
Регулювання портфельних інвестицій повинно здійснюватися національним
законодавством.

Відносини, пов’язані з емісією та обігом цінних паперів, регулюються
Цивільним і Господарським кодексами України, законами України «Про цінні
папери і фондову біржу», «Про господарські товариства», «Про державне
регулювання ринку цінних паперів в Україні», «Про Національну
депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в
Україні» та ін., а також підзаконними актами. До цього виду інвестицій
можуть застосовуватися окремі положення Закону України «Про банки і
банківську діяльність».

За статтею 2 Закону України «Про режим іноземного інвестування» іноземні
Інвестори здійснюють свою діяльність шляхом прямого придбання майна та
майнових комплексів або у формі акцій, облігацій та інших цінних
паперів. Тобто, коли йдеться про акції, облігації та інші цінні папери
або корпоративні права, то мають на увазі вкладення іноземним інвестором
коштів у конвертованій валюті з метою придбання цінних паперів. Закон
України «Про режим іноземного Інвестування» наголошує, що акції,
облігації, інші цінні папери, а також інші корпоративні права повинні
бути виражені у конвертованій валюті.

Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» передбачає можливість у
випадках, передбачених статутом емітента, здійснювати оплату цінних
паперів в іноземній валюті або шляхом передання майна. Це може бути
купівля акцій та інших цінних паперів діючих підприємств, угоди з
придбання акцій на фондових біржах. Але в усіх випадках під
інвестиційною діяльністю іноземного інвестора розуміють придбання акцій
та інших цінних паперів за конвертовану валюту. Розповсюдження шляхом
продажу акцій та інших цінних паперів іноземних юридичних осіб, а також
інших суб’єктів господарської діяльності в Україні не може визнаватися
здійсненням іноземних Інвестицій.

Крім вкладення акцій, облігацій, інших цінних паперів Закон України «Про
режим іноземного інвестування» передбачає, що іноземні інвестиції можуть
здійснюватися також у вигляді корпоративних прав, а саме — прав
власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної
відповідно до законодавства України або інших країн. За ГК України
корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у
статутному фонді (майні) господарської організації, що передбачають
повноваження на участь цієї особи в управлінні організацією, отримання
певної частки її прибутку (дивідендів) та активів у разі ліквідації
організації відповідно до закону, а також інші повноваження, передбачені
законом і статутними документами (ч. 1 ст. 167).

У Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» корпоративними
є права власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі)
юридичної особи, у тому числі право на управління, одержання відповідної
частки прибутку такої юридичної особи, а також частки активів у разі
ліквідації відповідно до чинного законодавства.

Видами іноземних інвестицій є грошові вимоги та права на вимоги
виконання договірних зобов’язань, які гарантовані банками першої
категорії та мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно
із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними
торговельними звичаями. Різновидом таких платіжних вимог є векселі, чеки
та ін.

Вексель — цінний папір (а також вид кредитних грошей), що містить
безумовне абстрактне грошове зобов’язання векселедавця (трасанта)
сплатити

після настання терміну визначену суму грошей власнику векселя
(векселетримачеві або ремітенту).

Надаючи вексель ремітентові, трасант стає зобов’язаним перед ним. Він
відповідає за сппату та за акцепт векселя платником. Перед
векселетримачем можуть бути дві зобов’язані особи: платник і
векселедавець. Розширення кола суб’єктів вексельних відносин
відбувається шляхсм передання прав на одержання платежу. Таке право за
векселем на пред’явника передається врученням цінного папера новому
тримачеві. Для передання прававимоги за ордерним векселем необхідно крім
передання цінного папера зробити передатний напис — індосамент. Правове
значення індосаменту полягає в тому, що з його здійсненням у вексельних
відносинах з’являються новий вексельний кредитор — індоса-тор і новий
вексельний боржник — індосант, якийвідповідає за платіж за індосо-ваним
ний векселем перед індосатором. Отже, передання права вимоги за векселем
може розглядатися як один із видів іноземних інвестицій.

Чек_грошовий документ встановленої форми, який містить безумовне

розпорядження чекодавця банку здійснити після пред’явлення чека платіж
зазначеної у чеку грошової суми чекотримачеві готівкою чи перерахуванням
грошей на його рахунок у банку.

Чек як документ містить право, що не може бути реалізоване без
пред’явлення цього папера. Якщо перевідний вексель може бути виставлений
на будь-яку особу і є насамперед інструментом кредиту, то чеки виконують
здебільшого функцію засобу платежу і завжди виставляються на банк, у
якому чекодавець має гроші на рахунку. Банк виплачує гроші з коштів,
внесених чекодавцем як клієнтом банку. Чекотримач є кредитором, перед
яким зобов’язані дві особи: банк-платник, а у разі несплати чека —
чекодавець. Внаслідок того, що чек є оборотоздатним, він може бути одним
із засобів (видів) здійснення іноземних інвестицій.

Усі чеки поділяються на ордерні, пред’явницькі та іменні. Пред’явницький
чек можна передати шляхом простого вручення. Ордерні чеки передаються
шляхом здійснення індосаменту (аналогічно векселям). Так само, як і у
вексельних відносинах, індосамент на чеку може бути бланковим або
іменним. Кожний новий індосамент створює в особі індосанта нового
чекового боржника, який несе солідарну відповідальність з чекодавцем
перед чекотримачем за платіж за чеком.

Отже, вкладення в об’єкти Інвестиційної діяльності грошових вимог та
права вямогл на виконання договірних зобов’язань, які мають вартість у
конвертованій ваіюті, е одним із видів іноземних інвестицій. Він повинен
бути підтверджений згідно із законами (процедурами) країни інвестора або
міжнародними торговельними звичаями і гарантований банками першої
категорії.

Права інтелектуальної власності. Іноземні Інвестиції, відповідно до
законодавства України, можуть виступати у вигляді будь-яких прав
інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті
підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або
міжнародними торговельними звичаями, а також експертною оцінкою в
Україні, у тому числі легалізовані на території України авторські права,
права на винаходи, промислові зразки, корисні моделі, знаки для товаріз
і послуг, ноу-хау тощо. Визнання права авторів

творів науки, літератури та мистецтва Інтелектуальною власністю дало
змогу створити юридичні умови для переходу прав на ці твори до інших
осіб.

Права на здійснення господарської діяльності. Ці права, у тому числі
права на користування надрами та використання природних ресурсів,
наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у
конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами)
країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, є одним із
видів іноземних інвестицій.

Міжнародний досвід свідчить, що розробка природних ресурсів завжди
привертала іноземних інвесторів. Цим пояснювалося і ухвалення
спеціальних актів, які регламентують правовий режим участі іноземного
капіталу в освоєнні природних ресурсів. Тому однією з форм активної
участі іноземних Інвесторів в Україні може стати концесійна діяльність.
Україна має великі родовища декоративного каміння, каоліну, вугілля,
залізних руд, марганцю, урану, титану, хрому, нікелю, літію, цирконію та
інших корисних копалин (понад 80 видів).

Концесія — акт публічної влади, яким держава наділяє іноземну юридичну
або фізичну особу спеціальним правом брати участь у здійсненні певного
виду господарської діяльності, спрямованої на досягнення суспільної
мети. ГК України так визначає цей термін: «Концесія — це надання з метою
задоволення суспільних потреб, уповноваженим органом державної влади або
органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на
платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб’єктам
господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або
управління (експлуатацію) об’єктом концесії за умови взяття
концесіонером на себе відповідних зобов’язань, майнової відповідальності
і підриємницького ризику» (ч. 1 ст. 406).

Концесія характерна тим, що юридичній особі надасться документ, який
визначає її певні права й обов’язки. Концесійна діяльність базується на
таких принципах: поєднання державного регулювання концесійної діяльності
та здійснення її на підставі концесійного договору; вибір концесіонерів
переважно на конкурсній основі; комплексне та сплатне використання
об’єкта концесії, участь держави та органів місцевого самоврядування у
частковому фінансуванні об’єктів концесії соціального призначення;
взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл ризиків між
ними; державне гарантування інвестицій концесіонерів; стабільність умов
концесійних договорів; забезпечення прав і законних інтересів споживачів
продукції (послуг), що надаються концесіонерами (ст. 407 ГК України).

Концесійна діяльність здійснюється на підставі концесійних договорів,
які укладаються відповідно до законодавства України з концесіонерами, у
тому числі іноземними інвесторами, Кабінетом Міністрів України,
уповноваженим ним органом державної влади або визначеним законом органом
місцевого самоврядування. Термін дії концесійного договору
встановлюється сторонами Цього договору залежно від характеру та умов
концесії. Цей термін не може бути меншим 10-ти років і більшим 50-ти
років. Кабінет Міністрів України може затверджувати типові концесійні
договори для здійснення певних видів концесійної діяльності. Вимоги до
концесійних договорів, порядок їх укладення, а також інші питання
правового регулювання концесійної діяльності визначаються законом про
концесії та іншими законами (ст. 408 ГК України).

За своею юридичною природою концесійний договір є різновидом договору
оренди. За відс>тносгі відповідної правової регламентації відносин, які
випливають з концесій, можне було б застосовувати норми, що регулюють
оренду та відносини у використанні конкретних об’єктів (наприклад,
надр). Проте основну роль відіграють спеціальні акти законодавства про
концесії. Так. у Казахстані з 1 січня 1992 р. набув чинності Закон про
концесії. У Киргизстані 6 березня 1992 р. прийнято Закон про концесії та
іноземні концесійні нідг.риємства. Російська Федерація 21 лютого 1992 р.
прийняла Закон про надра. Аналогічний закон прийнято в Україні.

Законодавством України передбачено надання іноземним інвесторам прав на
розробку та освоєння відновлюваних і невідновлюваних природних ресурсів.
Така діяльність має здійснюватися з урахуванням вимог, сформульованих у
главі 15 ГК України «Використання природних ресурсів у сфері
господарюваннях, на підставі концесійних договорів, які укладаються з
іноземними інвесторами Кабінетом Міністрів України або іншим
уповноваженим органом, згідно з порядком, регламентованим законодавством
України про надра.

Права на розроблення та використання природних ресурсів надаються за
плату. Концесійні платежі — плата, аку вносить концесіонер за право
використання об’єктів, що надаються у концесію. Розміри концесійних
платежів, терміни їх внесення, форма, вид валюти, в якій вони
сплачуються, визначаються концесійним договором.

У Законі України «Про режим іноземнсго інвестування» зазначено, що
іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді інших цінностей
відповідно до законодавства Україна. Наведений перелік не є вичерпним, і
за відсутності прямої заборони в законах України іноземні інвестиції
можуть здійснюватися в Інших видах.

5.3. Реєстрація іноземних інвестиції!

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про режим іноземного інвестування»
іноземні інвестиції реєструються у встановленому порядку. Як
зазначається у ст. 395 ГК України: «Державна реєстрація іноземних
інвестицій здійснюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим,
обласними, Київською та Севастопольською міськими державними
адміністраціями протягом трьох робочих днів після фактичного їх внесення
у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України».
Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг і
гарантій, передбачених ГК України та іншими законами для іноземних
інвесторів і підприємців з іноземними інвестиціями. Процедура реєстрації
визначається «Положенням про порядок державної реєстрації іноземних
інвестицій», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України.

Порядок реєстрації. Орган державної реєстрації реєструє іноземні
інвестиції протягом трьох робочих днів, починаючи з дати їх надходження.
Іноземні інвестиції, зареєстровані до набуття чинності Законом України
«Про режим іноземного інвестування», за бажанням інвестора можуть бути
перереєстровані.

Державна реєстрація іноземної інвестиції діє протягом усього періоду її
функціонування. У разі повної або часткової репатріації іноземної
Інвестиції за

кордон іноземний інвестор або уповноважена особа повинні повідомити про
це відповідний орган державної реєстрації, про що останній робить
позначку на інформаційному повідомленні й відповідний запис у журналі
обліку державної реєстрації внесених Іноземних інвестицій.

Орган, який здійснює реєстрацію, присвоює порядковий номер за видами
іноземних інвестицій відповідно до такого переліку:

1) іноземна валюта, що визнається конвертованою Національним
банком України;

2) валюта України (для ре інвестицій);

3) будь-яке рухоме і нерухоме майно та пов’язані з ним майнові
права;

4) акції, облігації, інші цінні папери, а також корпоративні
права (права власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної
особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства
Інших країн), виражені у конвертованій валюті;

5) грошові вимоги та права на вимоги виконання договірних
зобов’язань, які гарантовані банками першої категорії і вартість яких
виражена у конвертованій валюті;

6) іноземні інвестиції у вигляді будь-яких прав інтелектуальної
власності;

7) права на здійснення господарської діяльності, у тому числі
права на користування надрами та використання природних ресурсів, надані
відповідно до законодавства України або згідно з договорами;

8) інші цінності відповідно до законодавства України.

Отже, реєстрація іноземних інвестицій виконується відповідно до їх
видів, визначених ст. 2 Закону України «Про режим іноземного
інвестування». Органи, що реєструють іноземні інвестиції, зобов’язані
надавати Міністерству фінансів України та Міністерству статистики
України інформацію не пізніше п’ятого числа місяця, що настає за звітним
кварталом.

Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється шляхом присвоєння
інформаційному повідомленню про надходження іноземної інвестиції
реєстраційного номера. Для державної реєстрації інвестор або
уповноважена ним особа подає органу державної реєстрації такі документи:

1) інформаційне повідомлення про здійснення іноземної Інвестиції
в трьох примірниках з позначкою державної податкової адміністрації за
місцем надходження Інвестицій про її фактичне внесення;

2) документи, що підтверджують форму здійснення іноземної
інвестиції. До них належать установчі документи про створення юридичних
осіб, контракти про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші
види спільної інвестиційної діяльності, концесійні договори;

3) документи, що підтверджують вартість іноземної інвестиції;

4) документ, що свідчить про внесення заявником плати за
реєстрацію. Розмір плати становить двадцять неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян на день здійснення реєстрації іноземної інвестиції.
Кошти, одержані за реєстрацію іноземної інвестиції, перераховуються у
такому порядку: 50 % — відповідно до республіканського (Автономної
Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських
бюджетів, 50 % -— до Державного бюджету України).

Перший примірник інформаційного повідомлення повертається заявникові як
підтвердження факт)- державної реєстрації іноземної інвестиції, другий
-надсилається поштовим відправленням Мінфіну в день реєстрації іноземної
інвестиції, третій залишається в органі, гдо здійснив її реєстрацію.

Реєстраційний номер інформаційного повідомлення про внесення іноземної
інвестиції складається з таких елементів:

ходу системи позначень адміністративно-територіальних одиниць (далі —
СПАТО), до яких належить район, де розташований орган державної
реєстрації, що зареєстрував іноземну інвестицію;

порядкового номера за видом Іноземної інвестиції;

порядкового номера за формою внесення іноземної інвестиції;

порядкового номера реєстрації іноземної інвестиції в журналі обліку
державної реєстрації іноземних інвестицій.

Форма ведення журналу обліку державної реєстрації іноземних інвестицій
визначається Міністерством зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі
України.

У разі втрати або знищення інформаційного повідомлення про внесення
іноземної інвестиції заязникові на його вимогу видається дублікат
зазначеного документа. Для отримання його заявник подає до органу
державної реєстрації опубліковане в офіційній пресі оголошення про
визнання недійсним втраченого інформаційного повідомлення про внесення
плати за надання дубліката інформаційного повідомлення. Орган державної
реєстрації протягом п’яти дніз повинен видати дублікат інформаційного
повідомлення про внесення іноземної інвестиції.

Відмова у державній реєстраці’І іноземних інвестицій можлива лише у
разі, коли здійснення цієї інвестиції суперечить законодавству України
або подані документи не відповідають вимогам «Положення про порядок
державної реєстрації іноземних інвестицій». Відмова у державній
реєстрації повинна бути оформлена письмово Із зазначенням мотивіи і може
бути оскаржена в судовому порядку. Відмова з мотивів недоцільності
здійснення іноземної Інвестиції не допускається.

Оцінка іноземних інвестицій. Іноземні Інвестиції та інвестиції
українських партнерів, у тому числі внески до статутного фонду
підприємств, оцінюються в конвертованій валюті та у валюті України за
домовленістю сторін на підставі цін міжнародних ринків або ринку
України. Перерахування інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту
України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним
Національним банком України. При реінвестиціях прибутк> України, доход}
та інших коштів, одержаних у валюті України внаслідок здійснення
іноземних інвестицій, перерахування інвестиційних сум відбувається за
офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України
на дату фактичного здійснення реінвестиції.

Певні проблеми існують при оцінці іноземних інвестицій як прав
інтелектуальної власності. Однією з проблем спільної підприємницької
діяльності та іноземного інвестування загалом є оцінка іноземних
інвестицій. Так, постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження
Положення про порядок залучення експертів до оцінки майна, що перебуває
у загальнодержавній власності, під час створення підприємств з
іноземними інвестиціями» регулює лише порядок та умови

залучення експертів з метою впорядкування механізму визначення вартості
внесків українського засновника до статутних фондів таких підприємств.

Майно оцінюють на підставі договору, що укладається між замовником та
експертом відповідно до примірного договору, затвердженого Фондом
державного майна. За результатами оцінки експерт складає звіт, який
серед інших реквізитів повинен містити викладення методики оцінки та
обгрунтування вибору методів оцінки. Майно оцінюється у визначеній
замовником конвертованій валюті та у валюті України відповідно до вимог
ст. 5 Закону України «Про режим іноземного інвестування». Отож
«Положення про порядок залучення експертів до оцінки майна, що перебуває
у загальнодержавній власності, під час створення підприємств з
іноземними інвестиціями» не пропонує методики оцінки, а знову ж таки
відсилає до відповідної статті Закону України «Про режим іноземного
інвестування», яка передбачає оцінку іноземних інвестицій. У цьому
Законі (ст. 5) зазначено, що іноземні інвестиції та інвестиції
українських партнерів, у тому числі внески до статутного фонду
підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті
України за домовленістю сторін за цінами міжнародних ринків або ринку
України. Практично оцінку виконують відповідно до «Міжнародних
стандартів оцінки МСО 1-4» та «Норм професійної діяльності оцінювачів»,
затверджених Радою Українського товариства оцінювачів.

Законодавство про іноземні інвестиції України прямо вимагає, щоб
вартість прав Інтелектуальної власності було підтверджено згідно із
законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними
звичаями. Ця вимога поширюється на внесення іноземних інвестицій у
будь-якій формі. Але передання прав на інтелектуальну власність у
вигляді промислової власності здійснюється в інших державах, як правило,
двома способами: за договором купівлі-продажу охоронного документа або
тимчасового надання права користування за ліцензійним договором. В обох
випадках власник права промислової власності надає свої права іншій
стороні за винагороду. Один із основних обов’язків лІцензІата (покупця)
полягає у виплаті винагороди. Комерційними положеннями контракту
визначаються вид, розмір і терміни виплати винагороди, а інколи — і
рівень продажних цін на продукцію за ліцензією. Використовуються дві
основні форми винагороди: разова оплата всієї вартості ліцензії та
поточні відрахування від обсягу виробництва або продажу продукції у
розмірі погоджених ставок (роялті). Нерідко вони комбінуються з іншими
формами оплати, зокрема гарантованою сплатою певних сум.

5.4. Іноземні інвестори

Суб’єктами (інвесторами та учасниками) інвестиційної діяльності, згідно
із законодавством України, можуть бути громадяни та юридичні особи
України або іноземних держав, а також держави. Національне законодавство
країн по-різному підходить до визначення поняття «іноземний інвестор».

Стаття 396 ГК України визначає суб’єктами господарювання з іноземними
інвестиціями підприємства з іноземними інвестиціями, іноземні
підприємства, філії або представництва іноземної юридичної особи, інші
форми, не заборо-

нені законом. Стаття 50 «Діяльність іноземних підприємців в Україні»
відносить до них і громадян.

Чимало країн, у яких діють спеціальні правові акти щодо регулювання
інвестиційної діяльності, згадують про інвестора взагалі, не даючи
тлумачення терміна «іноземний інвестор». В інших країнах можуть існувати
різні підходи для визначення цього поняття. В одних випадках це робиться
через перелік чітко окреслених ознак, притаманних іноземному інвестору.
Наприклад, відповідно до Закону Республіки Казахстан «Про іноземні
інвестиції» від 27 грудня 1994 р. [із змінами і доповненнями) Іноземними
інвесторами визнаються іноземні юридичні особи, Іноземні громадяни,
особи без громадянства, громадяни Республіки Казахстан, які мають
постійне місце проживання за кордоном, за умови, шо вони зареєстровані
для ведення господарської діяльності в країні їх громадянства; іноземні
держави, міжнародні організації.

Термін «іноземний інвестор» може також визначатися через детальний
перепік категорій інвесторів. Наприклад, у Законі Російської Федерації
«Про іноземні інвестиції в РРФСР» від 4 липня 1991р. (зі змінами)
передбачено, що іноземними інвесторами можуть бути: іноземні юридичні
особи, у тому числі компанії, фірми, підприємства, організації або
асоціації, які створені та наділені повноваженнями здійснювати
інвестиції відповідно до законодавства країни, де вони розташовані;
іноземні громадяни, особи без громадянства, громадяни колишнього СРСР,
які постійно проживають за кордоном, за умови, що вони зареєстровані з
метою здійснення господарської діяльності в країні громадянства або
постійного проживання; Іноземні держави; міжнародні організації.

Аналогічний підхід до визначення поняття «іноземний інвестор» закріплено
у болгарському Законі «Про економічну діяльність іноземців та захист
іноземних інвестицій» від 16 січня 1992 p., який містить перелік тих,
хто відповідно до цього закону вважається іноземною особою, але не
пропонує загального визначення цього поняття.

Дуже часто термін «іноземний інвестор» визначається через прив’язку до
інвестиційної діяльності взагалі. Наприклад, у Законі України «Про режим
іноземного інвестування» іноземними інвесторами вважаються суб’єкти, які
здійснюють інвестиційну діяльність на території України. У цьому ж
Законі надається перелік суб’єктів інвестиційної діяльності, який не є
вичерпним.

Нижче наведено визначення правовими актами різних країн кола іноземних
інвесторів.

Хорватія; до правових актів, що окреслюють коло потенційних іноземних
інзесторів, належать Конституція країни, Цивільний кодекс, Закон про
компанії, Акт про основні права, пов’язані з власністю, валютне
законодавство тощо. Конституція Хорватії містить положення про іноземних
фізичних та юридичних осіб, які можуть займатися підприємницькою
діяльністю у Хорватії, та про їхні права й обов’язки. Інші законодавчі
акти оперують тими самими категоріями потенційних іноземних інвесторів,
пов’язуючи їх діяльність з конкретними сферами, які регулюються цими
актами.

Чехія: коло потенційних іноземних інвесторів визначається Конституцією
та деякими іншими правовими актами, що стосуються діяльності компаній
тощо. Конституція Чехії містить лише загальні положення про іноземних

фізичних та юридичних осіб і про їх права та обов’язки, що випливають з
національного законодавства.

Польща: Закон «Про товариства з іноземною часткою» від 14 червня 1991 р.
відносить до кола потенційних інвесторів фізичних осіб, чий
зареєстрований офіс розташовано за межами Польщі, компанії, які не є
юридичними особами і створені відповідно до іноземного законодавства.

Законодавство країн, у яких існують спеціальні правові акти про іноземні
інвестиції, як правило, детальніше визначає коло потенційних іноземних
інвесторів. Так, за Законом України «Про режим іноземного інвестування»
до них належать: юридичні особи, створені відповідно до іншого
законодавства, ніж законодавство України; фізичні особи – іноземці, які
не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені
у дієздатності; іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові
організації; інші іноземні суб’єкти інвестиційної діяльності, які
визначаються такими відповідно до законодавства України.

У визначенні кола потенційних іноземних інвесторів важливу роль відіграє
аналіз змісту відповідних положень законів. Так, Закон Болгарії «Про
економічну діяльність іноземців та захист іноземних інвестицій» 1992 р.
зараховує до кола іноземних інвесторів: іноземних юридичних осіб,
зареєстрованих за кордоном; фізичних осіб, які є громадянами іноземних
держав І мають місце постійного проживання за межами Болгарії.

З цього випливає, що іноземні компанії, які не зареєстровані за
кордоном, не розглядаються як іноземні інвестори, тобто на них не
поширюється режим іноземного інвестування, закріплений у правових актах
країни. Громадяни Болгарії, що мають подвійне громадянство, у разі
інвестиційної діяльності в країні можуть вибирати: користуватися правами
громадянина Болгарії чи тієї країни, громадянами якої вони є.

З’ясування питання про коло іноземних інвесторів було б неповним, якщо
не визначити критерії для тлумачення поняття «іноземний». У багатьох
країнах при визначенні кола іноземних інвесторів до уваги береться лише
місце проживання фізичної особи та місцезнаходження зареєстрованого
офісу юридичної особи. Якщо при з’ясуванні кола Іноземних інвесторів не
вказати відмінність між громадянином країни інвестування та іноземним
громадянином, між національною та іноземною компаніями, то на практиці
громадянин країни, на території якої здійснюється інвестиція, може бути
віднесеним до категорії іноземних Інвесторів, якщо попереднє місце його
постійного проживання було за межами такої країни. Докази та визначення
того, що місцем проживання є країна постійного перебування або
офіційного місця проживання, повинні виходити з норм її права.

Крім того, слід також врахувати й те, чи встановлює закон вимогу, щоб
фізична або юридична особа мали постійне місце проживання або
місцезнаходження за кордоном. Якщо, наприклад, юридична особа має кілька
місць (країн) перебування, то до уваги береться тільки право країни
постійного місцезнаходження.

У Канаді існує інший підхід щодо визначення належності до іноземних
інвесторів: Закон Канади «Про іноземні інвестиції» 1985 р. поділяє
юридичних осіб на національних та іноземних інвесторів. Для визначення
цих категорій

використовуються поняття «канадці» та «не канадці». Поняття «канадець»
поширюється на: канадських громадян, якщо йдеться про фізичних осіб —
резидентів, які здійснюють трудову діяльність > Канаді та мають там
постійне місце проживання; підприємства, створені органами влади;
підприємства, які контролюються канадцями.

В Україні іноземні інвестори мають дотримуватися законодавства України
та не завдавати шкоди її державним, соціальним та економічним інтересам.
Держава не може націоналізувати іноземні інвестиції (в Україні вони не
підлягають націоналізації (ч. З ст. 397 ГК України). Органи державної
влади та їх посадові особи не мають права реквізувати іноземні
інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів під час
стихійного лиха, аварій, епідемій, ешзоотій. Ревізування може бути
здійснене лише на підставі рішення органів, уповноважених на це
Кабінетом Міністрів України, у порядку, встановленому законом (ч. 4 ст.
397 ГК України). Компенсація, що сплачується в цих випадках іноземному
інвестору, має бути адекватною, ефективною і визначеною на момент
виконання рішення про відшкодування збитків. Сума компенсації за цим
рішенням повинна бути негайно сплачена у валюті, в якій було здійснено
інвестиції, або в іншій, прийнятній для іноземного інвестора валюті
відповідно до валютного законодавства. Законом можуть бути передбачені
відсотки на суму компенсації (ч. 6ст. 397 ГК України).

Отже, сприятливе регулювання в Україні іноземних інвестицій на рівні
кодифікованого акта усуває основні, зазначені вище, перешкоди для
іноземного Інвестування, а введення якісно нових гарантій має сприяти їх
ширшому залученню в економіку країни.

5.5. Інвестування за межі України

За останні роки система державного управління інвестиційною діяльністю в
Україні неодноразова підлягала зміні, Так, згідно із Розпорядженням
Президента України «Про заходи щодо координації роботи органів державної
виконавчої влади з міжнародними фінансовими організаціями у питаннях
економічного співробітництва» на базі Агентства міжнародного
співробітництва та інвестицій було створено Агентство координації
міжнародної технічної допомоги, положення про яке затверджено Указом
Президента України від 26 червня 1995 p.JVe 488.

Указом Президента України від 2 липня 1996 р. № 493 утворено Національне
агентство України з реконструкції тарозвитку (положення про нього
затвер-дженоУказам Президента України від ЗО серпня 1996 р. № 771),
перейменоване згодом на Національне агентство України з питань розвитку
та європейської інтеграції (Указ Президента України від 10 серпня 1998
р. № 866). Положення про нього в новій редакції затверджено Указом
Президента України від 23 квітня 1998 р. № 357. Функції та повноваження
цього агентства у сфері регулювання іноземних інвестицій бу.ю передано
Міністерству економіки України (нині — Міністерство економіки та з
питань європейської інтеграції), що стало правонаступником ліквідованого
Указом Президента України від 23 жовтня 2000 р. № 1159 Національного
агентства.

Інвестування за межі України може здійснюватись у вигляді майнових
цінностей та грошових коштів (майнових прав і майна, крім сировини,
комплектуючих виробів І запасних частин, товарів народного споживання, а
також таких, які відповідно до чинного законодавства віднесено до
високолІквідних і щодо експорту яких передбачено ліцензування,
квотування або спеціальний режим).

Інвестування підлягає ліцензуванню. Індивідуальні ліцензії на здійснення
такого інвестування видає Міністерство економіки та з питань
європейської інтеграції України відповідно до «Положення про порядок
видачі індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами майнових
інвестицій за межами України», затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 19 лютого 1996р. №229.

Продаж інвестованих майнових цінностей є експортом товарів. Виручка в
іноземній валюті від їх продажу підлягає зарахуванню на рахунки
резидентів в уповноважених банках у терміни сплати заборгованості,
зазначені в контрактах, але не пізніше ніж через 90 днів з моменту
підписання акта або іншого документа, що засвідчує продаж цінностей.
Порядок використання валютних коштів, які надходять резидентам від
інвестування майнових цінностей за межами України, регулюється валютним
законодавством України.

Резиденти України можуть здійснювати Інвестиції за кордон з метою:

створення спільних підприємств (або підприємств, що повністю належать
українським резидентам) та за умови одержання резидентом продукції цього
підприємства (якщо існує потреба в такій продукції), гарантованості
ринку збуту продукції спільних підприємств за кордоном та використання
ними української робочої сили;

участі в розробленні та експлуатації за кордоном сировинних родовищ для
одержання необхідної Україні сировини з використанням української
робочої сили;

створення спільних підприємств (або підприємств, що повністю належать
українським резидентам) з організації послуг (сервісних, транспортних
тощо) та завоювання ринків збуту високотехнологічної продукції України.

Здійснення інвестицій за межі України у вигляді грошових коштів
регулюється Національним банком України. Згідно зі ст. 6 Декрету
Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і
валютного контролю» Національний банк України встановлює порядок надання
індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій у вигляді грошових
коштів.

Національний банк України визначає, що резиденти України можуть
здійснювати інвестиції за межі України у вигляді грошових коштів шляхом:

участі у підприємствах, що створюються спільно з іноземними юридичними
та фізичними особами;

придбання частки у діючих іноземних підприємствах або придбання у
власність діючих іноземних підприємств повністю;

створення за кордоном підприємств, що повністю належать українським
інвесторам, а також відкриття за кордоном філій та інших відокремлених
підрозділів;

придбання нерухомого і рухомого майна, інших майнових прав, а також
будь-яких прав інтелектуальної власності;

придбання за кордоном та в Україні акцій, облігацій, інших цінних
паперів іноземних держав, фірм, банків тощо, деноміиованих в іноземній
валюті, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав,
отриманих фізичними особами — резидентами як дарунок або у спадщину;

в інших формах, які прямо не заборонені чинним законодавством України та
країни інвестицій.

Щодо джерела фінансування інвестицій за межі України, то резиденти
України здійснюють інвестиції за кордон тільки за рахунок власних
коштів, зарезервованих та облікованих на рахунках бухгалтерського
балансу для інвестування за кордон. Здійснення інвестицій за кордон за
рахунок бюджетних коштів дозволяється лише на підставі відповідної
постанови Верховної Ради України. Інвестування за рахунок кредитів,
одержаних від уповноважених та іноземних банків, інших резидентів і
нерезидентів, забороняється.

Право на одержання індивідуальної ліцензії щодо здійснення інвестиції за
кордон мають резиденти України — юридичні особи, а також фізичні особи,
які зареєстровані як підприємці у встановленому законом порядку. Усі
види інвестицій у грошовій формі за кордон (незалежно від їх суми)
повинні здійснюватися резидентами України у безготівковій формі,
виключно через кореспондентські рахунки уповноважених банків у банках
країни Інвестицій.

Надходження на користь резидентів в іноземній валюті (прибуток,
дивіденди тощо), одержані від інвестиційної діяльності за межами
України, підлягають зарахуванню на валютні рахунки резидентів в
уповноважених банках після сплати податків та інших зборів, передбачених
законодавством іноземної держави. У разі сплати резидентами Укргїни
податків та Інших зборів у країні інвестицій резиденти повинні подати до
уповноваженого банку та податкової інспекції офіційне підтвердження
відповідного органу країни інвестицій щодо суми сплачених податків та
інших зборів.

Суми податків та інших зборів враховуються уповноваженими банками лише у
разі здійснення зазначених платежів у країнах, що мають міждержавні
угоди з Україною про запобігання подвійному оподаткуванню.

Уповноважені банки можуть здійснювати інвестиції у грошовій формі за
кордон шляхом:

1) відкриття банків та інших підприємств, установ, статутний
капітал яких повністю формується за рахунок коштів українських
резидентів;

2) участ: у діючих іноземних банках та інших підприємствах і
установах;

3) створення банків та інших підприємств, установ за кордоном
спільно з нерезидентами — юридичними і фізичними особами;

4) відкриття за межами України філій, представництв та інших
відокремлених підрозділів;

5) придбання за кордоном та в Україні акцій, облігацій та інших
цінних паперів іноземних держав, банків, фірм тощо, деномінованих в
іноземній валюті;

6) придбання нерухомого та рухомого майна, інших майнових прав, а
також прав інтелектуальної власності;

7) інших форм інвестування, які прямо не заборонені діючим
законодавством України та країни інвестицій.

Для здійснення інвестицій за кордон уповноваженими банками (у тому числі
за дорученням інших резидентів та нерезидентів) необхідним є одержання
індивідуальної ліцензії Національного банку України.

На території України можуть створюватися спеціальні (вільні) економічні
зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні,
транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси,
комплексні виробничі зони, туристично-рекреаційні, страхові, банківські
тощо. Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним
типам спеціальних (вільних) економічних зон. На території цих зон діє
законодавство України з урахуванням особливостей, передбачених законами
про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони.

У спеціальних (вільних) економічних зонах створюються сприятливі митні
умови та режим митного оподаткування, пільговий режим та рівень
оподаткування, специфічні валютно-фінансові умови, банківсько-кредитна
система, система кредитування і страхування, умови окремих видів
платежів та система державного інвестування. На території такої зони
мають право функціонувати будь-які суб’єкти економічної діяльності
згідно із законодавством України та законом про створення цієї зони.
Суб’єкти економічної діяльності мають право самостійно вибирати види,
форми і методи своєї діяльності у межах спеціальної (вільної)
економічної зони, що не суперечать законодавству України. На її
території не дозволяється діяльність, що суперечить міжнародним угодам,
учасницею яких є Україна.

5.6. Захист Іноземних інвестицій у міжнародному приватному праві

В Україні приділяється багато уваги забезпеченню гарантій інвестицій.
Відповідно до інвестиційного законодавства України держава гарантує
стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, додержання прав і
законних інтересів її суб’єктів. Державні органи та їх посадові особи не
мають права втручатися в діяльність суб’єктів інвестиційної діяльності,
крім випадків, коли таке втручання допускається чинним законодавством і
здійснюється в межах компетенції цих органів та посадових осіб. Ніхто не
має права обмежувати права інвесторів у виборі об’єктів інвестування, за
винятком випадків, передбачених законодавством.

У разі прийняття державними або іншими органами актів, що порушують
права інвесторів та учасників інвестиційної діяльності, збитки, завдані
цим суб’єктам, підлягають відшкодуванню у повному обсязі згаданими
органами. Спори про відшкодування збитків розв’язуються судом або
арбітражним судом відповідно до їх компетенції.

Згідно із Законом України «Про інвестиційну діяльність» (статті 18, 19)
захист інвестицій — це комплекс організаційних, технічних та правових
заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню
інвестицій, досягненню мети внесення інвестицій, ефективній діяльності
об’єктів інвестування та реІнвестування, захисту законних прав та
інтересів інвесторів, у тому числі права на отримання прибутку (доходу)
від інвестицій.

Держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності, а також
видів іноземних інвестицій. Захист інвестицій забезпечується
законодавством України та її міжнародними договорами. Інвесторам, у тому
числі іноземним, забезпечується рівноправний режим, що виключає вжиття
заходів дискримінаційного характеру, які могли б перешкодити управлінню
інвестиціями, їх використанню та ліквідації, а також передбачаються
умови і порядок вивезення вкладених цінностей і результатів інвестицій.

З мзтою забезпечення сприятливого та стабільного інвестиційного режиму
держава встановлює державні гарантії захисту інвестицій (що е системою
пра-аових норм, які спрямовані на захист інвестицій та не стосуються
питань фінансово-господарської діяльності учасників інвестиційної
діяльності та сплати ними податків, зборів, обэв’язкових платежів).
Державні гарантії не можуть бути скасовані або звужені щодо Інвестицій,
здійснених у період дії цих гарантій.

Як зазначалося вище, інвестиції не можуть бути безоплатно
націоналізовані, реквізсвані тощо; аналогічні заходи можуть вживатися
лише на основі законодавчих актів України з відшкодуванням інвестору в
повному обсязі збитків, заподіяних через припинення інвестиційної
діяльності. Порядок відшкодування збитків визначається в зазначених
актах.

Внесені або придбані інзесторами цільові банківські вклади, акції та
інші цінні папери, платежі за набуте майно або за орендні права у разі
вилучення відповідно до законодавчих актів України відшкодовуються
інвесторам, за винятком сум, що виявилися використаними або втраченими
внаслідок дій самих інвесторів аоо вчинених за їх участю.

Спори, пов’язані з Інвестиційною діяльністю, розглядаються відповідно
судом, арбітражним судом або третейським судом. Усі витрати та збитки
іноземних інвесторів, спричинені цими діями, повинні бути відшкодовані
на основі поточних ринкових цін та/або обґрунтованої оцінки,
підтверджених аудитором чи аудиторською фірмою. Компенсація, що
виплачується іноземному інвестору, повинна бути швидкою, адекватною та
ефективною.

Регулювання інвестицій в межах ГАТТ/COT і ?С. У межах договірного
механ-.зму ГАТТ/СОТ питанням регулювання інвестицій присвячено
спеціальну Угоду щодо інвестиційних заходів, пов’язаних з торгівлею
{далі — 13ПТ). Відповідно до положень Угоди національний режим
поширюється на застосування ІЗПТ, об’єднаних у приблизний список. Крім
того, забороняється вводити будь-які кількісні обмеження щодо них. При
цьому передбачається можливість винятків з такого режиму, які закріплені
в усіх інших положеннях ГАТТ/СОТ.

Країни, що розвиваються, у разі заірози їх торговельному балансу
одержують ше й право тимчасово виходити з-під дії загального режиму
застосування ІЗПТ. Угода з ІЗПТ має свій інституційний механізм —
Комітет, відкритий для участі усіх країн-учасниць, Його голсвними
завданнями є надання консультацій цим країнам щодо належної реалізації
Угоди з ІЗПТ, а також контроль над їх впровадженням з боку
країн-учасниць. Комітет з ІЗПТ підзвітний у своїй діяльності головному
органу ГАТТ/COT — Раді з питань торгівлі товарами. Для розв’язання
суперечок між учасницями Угоди використовують процедури

консультацій та врегулювання спорів, передбачених загальною Угодою
ГАТТ/СОТ.

Правове регулювання інвестицій в ЄС щодо України. Із широкомасштабних
угод щодо інвестицій велике значення має Угода про партнерство та
співробітництво між Європейськими співтовариствами та Україною (далі —
УПС) від 14 червня 1994 р. (ратифікована Парламентом України 10
листопада 1994р.). Інвестуванню присвячено положення Угоди, що регулюють
заснування та діяльність компаній, транскордонний рух капіталу, захист
інтелектуальної власності. Важлива роль інвестицій підкреслюється також
у вступній частині до УПС, де є численні посилання на цей різновид
діяльності як на мету співпраці сторін та засіб економічної перебудови
або інструмент сприяння стабільному розвиткові сторін. Правовий аспект
положень у царині підприємництва та Інвестицій може бути виявлений через
аналіз норм, які регулюють галузі, пов’язані з цими сферами.

На сучасному етапі співробітництва обидві сторони не готові
забезпечувати свободу заснування іноземних компаній. Замість цього вони
намагатимуться створити передумови для сміливіших інтеграційних кроків у
майбутньому. На рівні ЄС можливість заснування та діяльності українських
компаній на його території звужена переважно через впровадження режиму
найбільшого сприяння для компаній та філій І національного режиму для
дочірніх компаній, щодо якого існують численні винятки. Вони є
стандартними для кожної УПС (з іншими новими незалежними державами) та
складаються: з концесійних вимог (у галузі вугільної промисловості);
обмежень діяльності (рибальство); придбання (нерухомості) та доступу на
ринок (телекомунікації); критеріїв походження (аудіовізуальні послуги);
повідомлень та дозволів (у деяких галузях сільського господарства);
обмежень (послуги агентств новин) та ін. Дуже важливо, що такі винятки
не мають ніяких обмежень у часі.

Аналіз свідчить, що в Україні правовий статус європейських компаній,
філій та дочірніх фірм є однорідним: до всіх них застосовується
національний режим (з багатьма винятками) або режим найбільшого сприяння
(якщо він надає кращі умови).

Однією з проблем інвестиційної діяльності є незастосування режиму
найбільшого сприяння до українських компаній, що не дає їм змоги
користуватися таким самим правовим статусом, який застосовують країни —
члени ЄС до своїх компаній. Обмеження, накладені на українські компанії,
ставлять їх на один рівень з компаніями країн третього світу.

Багатосторонні конвенції до яких Україна приєдналася на цей час щодо
поліпшення захисту інтелектуальної власності:

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів від 24
липня 1971 p.;

Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і
організацій мовлення від 26 жовтня 1961 p.;

Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 28
червня 1989р.;

Ніццька угода про міжнародну класифікацію виробів і послуг для
реєстрації знаків від 15 червня 1957 p., переглянута у Стокгольмі 14
липня 1967 p.;

Будапештський договір про міжнародне визнання депонування
мікроорганізмів з метою патентної процедури вІц 28 квітня 1977 p.;

Міжнародна конвенція про охорону нових сортів рослин від 2 грудня 1961
p..

Приєднання до цих конвенцій, а також належне дотримання положень таких
документів, як Паризька конвенція про охорону промислової власності,
Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків, Договір про патентне
право, учасницею яких Україна вже є, дасть їй змогу на практиці
забезпечити рівень захисту прав на інтелектуальну власність, аналогічний
до існуючого в ЄС.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке інвестиції та хто є суб’єктами інвестиційної діяльності?

2. Які існують режими правового регулювання іноземних інвестицій у
світі?

3. Який порядок державної реєстрації інозеїлних інвестицій за
законодавством України?

4. Як вирішується питання захисту Іноземних інвестицій в Україні?

Рекомендована література

1. Богуславский М. М. Иностранные инвестиции: Правовое регулирование. —-
М.: БЕК, 1996.

2. Кузнецова И. Подрядные договоры в инвестиционной деятельности и
строительстве. — К.: Наук, думка, 1993.

3. Френклін Р., ФічІтнко А Міжнародна торгівля та інвестиції / Пер. з
англ. — К.: Основи, 1993.

4. Шпек Р. Іноземні інвестиції в Україні і/ Урядовий кур’єр. —
1994. — 2 квітня.

Розділ 7. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

7.1. Поняття цінних паперів та їх основні види

Цінні папери мають величезне значення для міжнародної торгівлі. Ще з
часів середньовіччя (виникнення перших цінних паперів, хоча деякі
дослідники бачать їх прообраз у Давньому Римі) вони давали змогу
прискорювати обіг товарів унаслідок можливості спершу швидкого і без
проблемного переміщення грошей, що оформлялися лише одним папером, а
згодом і самих товарів, оформлених і переданих врученням лише документа,
а не самого товару.

Цінні папери в країнах англо-американської системи права називають
оборотними документами (negotiable instruments). Подібні найменування у
міжнародному торговельному обізі виходять з традиційного розуміння їх як
документів, але сучасні цінні папери (особливо акції та облігації)
випускаються і перебувають в обороті найчастіше в бездокументарній
формі. Внаслідок цього змінилося і за-гальноправове розуміння терміна
«цінний папір» (обіговий документ).

Цінний папір (оборотний документ) у більшості правових систем — об’єкт,
призначений для посвідчення існування певного майнового права, створений
у такий спосіб, що використання даного права можливе лише в силу
володіння цим об’єктом, а перехід права до іншої особи може
здійснюватися тільки шляхом розпорядження об’єктом.

За законодавством України цінним папером є документ встановленої форми з
відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право,
визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), та
власником і передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його
випуску, а також можливість передання прав, що випливають з цього
документа, іншим особам. До особи, яка набула право власності на цінний
папір, переходять у сукупності всі права, які ним посвідчуються (ст. 194
ЦК України).

Особливість правової характеристики традиційного цінного папера полягає
в його двоїстій правовій природі. З одного боку, він становить собою
майнове право (саме це є основою розуміння цінного папера), з іншого —
це документ, який засвідчує наявність такого майнового права, річ
(рухоме майно), що має характеристики, властиві речі. Двоїста правова
природа цінного папера зумовлює й особливості, пов’язані з його випуском
та оборотом, які за своєю сутністю є оборотом майнових прав, що мають
певні ознаки, властиві обігу речей.

Як зазначалося вище, основною властивістю цінного папера є його
оборо-тоздатнїсть, тобто здатність за допомогою передання самого цінного
папера передавати виражене в ньому майнове право вимоги до зобов’язаної
за цінним папером особи. Внаслідок цього безумовний характер
оборотоздатності цінного папера в міжнародному торговельному обороті
встановлюється національним законодавством держави зобов’язаної особи,
оскільки на даний час ще не існує «міжнародних цінних паперів», і
будь-який цінний папір є «національним». При цьому перелік видів цінних
паперів неоднаковий в різних правових системах — від дуже вузького до
досить широкого.

У міжнародному торговельному обороті використовуються різні види
національних цінних паперів:

облігація (англ. — bond) — цінний папір, що засвідчує існування боргу з
боку юридичної особи або державного органу, які її випустили, і містить
зобов’язання сплатити власникові облігації зазначену в ній суму при
настанні терміну її погашення;

вексель — цінний папір, що підтверджує нічим не обумовлене зобов’язання
векселедавця (простий вексель, англ. —promissory note) або іншого
зазначеного у векселі платника (перекладний вексель, англ. — bill of
exchange) виплатити після настання передбаченого векселем терміну
визначену грошову суму векселетримачеві;

чек (англ. — check) — цінний папір, що містить безумовне зобов’язання
банку сплатити визначену грошову суму за вказівкою пред’явника чека,
виписаного чекодавцем або банком;

коносамент (англ. — bill of lading) — цінний папір, виданий перевізником
або його агентом, що визначає умови договору перевезення, вказує
найменування відправника вантажу; описує вантаж, прийнятий до
транспортування, способом, що дає змогу його ідентифікувати, і містить
зобов’язання передати товар у визначеному місці відправнику вантажу або
особі, якій буде передано коносамент;

акція (англ. — certificate of stock) — цінний папір, що підтверджує
право участі в акціонерному товаристві;

складське посвідчення (англ. — warehouse receipt) — цінний папір, що
підтверджує прийняття складом товару на збереження;

варант (заставне свідчення, англ. — warrant) — цінний папір, що
засвідчує право застави на товар, який перебуває на складі, на користь
власника даного документа;

делівері ордер (англ. — delivery order) —- цінний папір, що містить
вказівку власникові складу, перевізникові або іншій особі, яка видає
складське посвідчення чи коносамент, передати визначену партію товару
вказаному в делівері ордері особі. Цей документ використовується для
дроблення великої партії товару, оформленої одним коносаментом.

У міжнародному торговельному обороті використовуються також інші види
цінних паперів, визнані національним законодавством певних держав,
наприклад, трастові сертифікати (англ. — certificate of trust) та ін.

Цінні папери залежно від критеріїв класифікації поділяють на кілька
груп. Так, доктрина континентальної системи права поділяє цінні папери
на підставі природи прав, що вони оформляють, на такі групи:

Ірошові цінні папери (векселі, чеки, облігації тощо), в яких виражено
право вимоги визначеної грошової суми;

цінні папери участі (акції та їх різновиди), в яких виражено право
участі в акціонерному товаристві або іншому господарчому товаристві;

товарні цінні папери (коносамент, делівері ордер, варант та ін.), в яких
виражено право на товар.

Англо-американська доктрина містить іншу класифікацію оборотних
документів відповідно до їх природи і поділяє їх на групи:

інвестиційні папери — оборотні документи, що підтверджують право участі
в акціонерному товаристві (акції) або відносини позики між їхнім
власником (позикодавцем) і позичальником (облігації);

торговельні папери — оборотні документи — вексель, чек, депозитний
сертифікат;

товаророзпорядчі документи — оборотні документи, подібні за своїми
ознаками до товарних цінних паперів.

Відповідно до належності прав, засвідчених цінним папером, ЦІ папери
поділяють на такі види:

пред’явницькі, коли права, засвідчені цінним папером, належать будь-якій
особі, що є його власником. При цьому для передання іншій особі прав,
засвідчених цінним папером на пред’явника, досить вручення цінного
папера цій особі;

іменні, коли власником цінного папера визнається лише зазначена в ньому
особа. Права, засвідчені іменним цінним папером, переходять до іншої
особи лише у разі випуску замість попереднього цінного папера нового із
зазначенням імені нового її власника, а в реєстрі цінних паперів —
відповідного запису;

ордерні, коли зазначена в цінному папері особа може як сама здійснити
права, надані цим папером, так і передати ці права іншій особі за
допомогою спеціального передатного напису на цінному папері
(індосаменту). При цьому зазвичай індосант несе відповідальність не
тільки за існування права, засвідченого цінним папером, а й за його
здійснення. Індосамент може бути бланковим (без зазначення особи, якою
повинно бути здійснене виконання) або ордерним (із зазначенням особи,
якою або за наказом якої повинно бути здійснене виконання). Індосамент
буває обмежений тільки дорученням здійснювати права, засвідчені цінним
папером, без передання цих прав індосатові (передоручний індосамент). У
цьому разі індосат виступає як представник індосанта.

В Україні у цивільному обороті застосовують такі групи цінних паперів:

1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному
капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом та
одержанні частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, І частини
майна при ліквідації емітента;

2) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і
передбачають зобов’язання емітента сплатити у визначений термін кошти
відповідно до зобов’язання;

3) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний
з правом На придбання чи продаж протягом терміну, визначеного договором
цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

4) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їх тримачеві право
розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Законом можуть визначатися також інші групи цінних паперів, їх види та
порядок обігу встановлюються законом. Цінні папери можуть випускатися у
Документарній та бездокументарній формі відповідно до закону (ст. 195
ІДК України).

Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» дає поняття цінних
паперів і закріплює їх перелік. Так, згідно зі ст. 1 цього Закону, цінні
папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або
відносини позики, визначають взаємовідносини особи, яка їх випустила, та
їх власника і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді
дивідендів або відсотків, а також можливість нередання грошових та інших
прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Цінні папери можуть
бути іменними або на пред’явника. Іменні цінні папери (якщо інше не
передбачено цим законом або в них спеціально не зазначено, ще вони не
підлягають переданню), передаються шляхом повного індосаменту
(передатним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до
іншої особи). Статтею 3 регламентовано види цінних паперів: акції,
облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих
позик; облігації підприємств, казначейські зобов’язання України, ощадні
сертифікати, інвестиційні сертифікати, векселі, приватизаційні папери.

Обов’язкові реквізити цінних паперів, вимоги щодо їх форми тощо
визначаються законом. Документ, який не містить обов’язкових реквізитів
цінних паперів і не відповідає формі, встановленій для цінних паперів,
не є цінним папером (ст. 196 ЦК України). За законодавством України
права та відповідальність за виконання зобов’язання, посвідчені цінним
папером, можуть належати:

1) пред’явникові цінного папера (цінний папір на пред’явника);

2) особі, названій у пінному папері (іменний цінний папір);

3) особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці права
або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу
(ордерний цінний папір).

Законом може бути виключена можливість випуску цінних паперів певного
виду як Іменних, ордерних або як паперів на пред’явника. Для передання
іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред’явника, достатньо
вручення його цій особі. Права, посвідчені Іменним цінним папером,
передаються у порядку, встановленому для поступки права вимоги (цесії).
Особа, яка передає право за цінним папером (індосант), відпзвідає лише
за недійсність певної вимоги і не відповідає за її невиконання. Права за
ордерним цінним папером передаються передатним написом на ньому
(індосаментом). Індосант відповідає за існування та здійснення цього
права. За індосаментом до особи, якій або у розпорядження якої
передається цінний папір (індосата), переходять усі права, посвідчені
цим папером. Індосамент буває бланковим — на пред’явника (без зазначення
особи, на користь якої передано документ) або ордерним (із зазначенням
такої особи). Індосамент може бути обмежений тільки дорученням
здійснювати права, посеідчєн: цінним папером, без передання цих прав
індосату. У цьому разі індосат виступає як представник індосанта.

Особа, яка випустила (видала) цінний папір, та особи, які індосували
його, відповідають перед йоге законним власником солідарне. У разі
задоволення вимоги законного власника цінного папера щодо виконання
посвідченого цим папером зобов’язання однією або кількома особами з тих,
хто зобов’язався за цінним папером, він набуває права зворотної вимоги
(регресу) щодо інших осіб, які зобов’язалися за цінним папером. Відмова
від виконання зобов’язання, посвідченого цінним папером,з посиланням на
відсутність підстави до цього або на його недійсність не допускається.
Власник незаконно виготовленого або підробленого цінного папера має
право пред’явити особі, яка передала йому папір, вимоги про належне
виконання зобов’язання, посвідченого цим папером, та про відшкодування
збитків (статті 197, 198 ЦК України). Національне законодавство деяких
держав забороняє випуск цінних паперів певного виду як іменних, ордерних
або на пред’явника. Так, наприклад, законодавства ФРН І Швейцарії
передбачають випуск лише іменних акцій.

Крім загальних класифікацій цінних паперів, окремі їх види також містять
класифікацію, властиву багатьом правовим системам. Так, акції можуть
бути простими і привілейованими.

Проста акція — цінний папір, що засвідчує право її власника на одержання
частини чистого прибутку акціонерного товариства (дивідендів), на участь
у його управлінні, а також на частину майна ліквідованого акціонерного
товариства, що залишилося після розрахунків з його кредиторами.

Привілейована акція — цінний папір, що засвідчує право її власника на
одержання частини чистого прибутку акціонерного товариства (дивідендів)
у розмірі, не нижчому від встановленого при ЇЇ випуску, а також
переважне порівняно з власниками простих акцій право на одержання
частини майна ліквідованого акціонерного товариства, що залишилося після
розрахунків з його кредиторами. Зазвичай привілейована акція не надає її
власникові право на участь в управлінні акціонерним товариством, якщо
інше не визначено його статутом.

Облігації бувають прості та дисконтні. Проста облігація — цінний папір,
що надає її власникові право на одержання відсотків, а також повернення
її номінальної вартості при настанні терміну погашення.

Дисконтна облігація — цінний папір, розміщений її емітентом за ціною,
нижчою від номінальної вартості, із зобов’язанням виплатити її
власникові номінальну вартість при настанні терміну погашення.

Законодавство деяких держав (наприклад, США) регулює такий вид
облігацій, як конвертована — проста або дисконтна облігація, що
випускається акціонерним товариством і надає її власнику за його вибором
право на ЇЇ погашення або на обмін на акції цього акціонерного
товариства. Правові доктрини і законодавства окремих країн містять й
інші класифікації цінних паперів.

Цінний папір повинен мати визначену для нього застосованим національним
законодавством форму, що забезпечує ідентифікацію наданих за цінним
папером прав, а також уможливлює його передання. Більшість національних
правових систем визнають випуск цінних паперів як у документарній, так і
бездокументарній формі.

Документарним цінним папером є цінний папір, право на який
підтверджується документом на матеріальній основі, що має обов’язкові
реквізити.

Бездокумєнтарний цінний папір — форма цінного папера (переважно акції
або облігації), права на який підтверджуються записом на рахунку без
видачі документа на матеріальній основі, що має обов’язкові реквізити.
Право володіння бездокументарним цінним папером переходить від однієї
особи до іншої з моменту його переведення. Цьому відповідають записи на
рахунках особою, яка здійснює облік за даними цінними паперами
(депозитарієм).

Операції з бездок^ментарними цінними паперами можуть відбуватися тільки
в разі звернення до особи, яка офіційно здійснює запис прав. Будь-яке
передання, надання абс обмеження прав за бездокументарними цінними
паперами повинні фіксуватися цією особою (депозитарієм), в іншому разі,
як правило, чака операція з цінним папером не матиме юридичної чинності.

7.2. Регулятивна інфраструктура фондового ринку

Регулятивна інфраструктура фондового ринку є системою регулювання ринку
цінних паперів, Ідо охоплює: регулятивні органи (державні органи та
саморегульовані організації);регулятивні функції і процедури
(законодавчі, реєстраційні, ліцензійні та наглядові); законодавчу
інфраструктуру ринку цінних паперів; етику фондового ринку (правила
ведення чесного та справедливого бізнесу, які затверджуються
саморегульованими організаціями); традиції та звичаї.

У міжнародній практиці розрізняють такі моделі ринків цінних паперів:

1) основна регулятивна роль на ринку цінних паперів належить державі
(Франція);

2) регулювання поділено між державою і саморегульованими органами,
добровільними об’єднаннями професійних учасників ринку цінних паперів
(Велика Британія);

3) засновані на жорстких, детально розписаних правилах і формальних
процедурах, ретельному контролі їх дотримання (США);

4) такі, що базуються на широкому використанні, крім твердих
розпоряджень, також неформальних домовленостей, традицій, рекомендацій,
погодженого стилю поводження, переговорів, розв’язання складних ситуацій
та ін. (Велика Британія).

В Україні діє модель фондового ринку, наближена до Франції, коли основна
регулятивна роль на ньому належить державі, тобто у правовому
регулюванні фондового ринку переважають приватноправові засади. Так, у
Законі України «Про державне рггулювання ринку цінних паперів в Україні»
визначено правові засади державного регулювання ринку цінних паперів і
державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних в
Україні. За цим законом державне регулювання ринку цінних паперів — це
здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю,
нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних і запобігання
зловживанням і порушенням у цій сфері (ст. 1].

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється з метою:

реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних
паперів та їх похідних;

створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку
цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства;

одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови їх
випуску та обігу, результати фінансово-господарської діяльності
емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої
інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів;

забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і
посередників на ринок цінних паперів;

гарантування прав власності на цінні папери;

захисту прав учасників фондового ринку;

інтеграції в європейський та світовий фондові ринки;

дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства;

запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної
конкуренції на ринку цінних паперів;

контролю прозорості та відкритості ринку цінних паперів (ст. 2 Закону).

До органів, що здійснюють державне регулювання ринку цінних паперів,
належить передусім Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.
Інші державні органи контролюють діяльність учасників ринку цінних
паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством. З
метою координації діяльності державних органів з питань функціонування
ринку цінних паперів створюється Координаційна рада, до складу якої
входять керівники державних органів, які у межах своєї компетенції
здійснюють контроль або інші функції управління щодо фондового ринку та
інвестиційної діяльності в Україні. Очолює Координаційну раду голова
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Склад та
положення про Координаційну раду затверджує Президент України за
поданням голови Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку
(ст. 5 Закону).

Основними формами державного регулювання ринку цінних паперів, згідно зі
ст. З Закону, є:

прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних
паперів;

регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов’язків
учасників ринку цінних паперів;

надання спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної
діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю такої
діяльності;

заборона та припинення на певний термін (до одного року) професійної
діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального
дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності
за здійснення її згідно з чинним законодавством;

реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про це;

контроль дотримання емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів
та інформації про їх випуск, умови продажу (розміщення) цінних паперів,
передбачених такою інформацією;

створення системи захисту прав інвесторів і контролю дотримання цих прав
емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну
діяльність на ринку цінних паперів;

контроль достовірності інформації, що надається емітентами та особами,
які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів,
контролюючим органам;

встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних
паперів та контролю їх дотримання;

контроль дотримання антимонопольного законодавства на ринку цінних
паперів;

контроль систем ціноутворення на ринку цінних паперів;

контроль діяльності осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних
паперів;

застосування інших заходів щодо державного регулювання і контролю
випуску та обігу цінних паперів.

Діяльність з випуску та обігу цінних паперів як виключна діяльність
допускається на підставі дозволу, що видається Державною комісією з
цінних паперів та фондового ринку, Вона визначає перелік документів,
необхідних для одержання дозволу на здійснення діяльності з випуску та
обігу цінних паперів, а тахож відомостей, які тсрговець цінними паперами
повинен подавати протягом терміну дії цього дозволу. Дозвіл на
здійснення усіх або окремих (крім комісійної) видів діяльності може бути
виданий торговцям цінними паперами, які мають внесений статутний фонд у
розмірі не менше тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а
на здійснення комісійної діяльності щодо цінних паперів — не менше
двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 27 Закону
України «Про цінні папери і фондову біржу»).

Регулювання ринку цінних паперів має свою специфіку. У міжнародній
практиці .снують дві основні моделі організації ринку цінних паперів.
Одна передбачає панування на ньому комерційних банків (Німеччина,
Японія, Франція), інша є змішаною, тобто допускає активну роль як
банківських, так і небанкІвських фінансово-кредитних інститутів (США,
Велика Британія). У тих країнах, де на ринку цінних паперів панує
обмежена кількість комерційних банків, діяльність яких підконтрольна
центральному національному банку та іншим урядовим агенціям, державне
регулювання є значним.

Регулювання ринку цінних паперів на національному рівні (державне
регулювання) здійснюється у вигляді прямого втручання у його
функціонування, а також непрямого впливу на цей ринок.

До засобів прямого втручання належить весь комплекс законотворчої
діяльності представницьких органів з проблем ринку цінних паперів, а
також заходи, ІІ,о вживаються різними державними органами для введення
нових та зміни старих положень і норм щодо діяльності цього ринку.
Здебільшого це ліцензування учасників ринку цінних паперів, обмеження та
заборони на впровадження та обіг певних видів цінних паперів, укладання
деяких угод, реєстрація цінних паперів тощо.

В Україні ліцензійні умови здійснення професійної діяльності на ринку
цінних паперів затверджені наказом Державного комітету України з питань
регуляторної політики та підприємництва «Про затвердження Ліцензійних
умов провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів».
Законодавством регламентовано види професійної діяльності, які можуть
здійснюватися на ринку цінних паперів. До них, зокрема, віднесено:

1) торгівлю цінними паперами — здійснення цивільно-правових угод з
цінними паперами, які передбачають їх оплату проти поставки їх новому
власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх
клієнтів (брокерська діяльність) Fбо від свого імені та за власний
рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерська діяльність);

2) депозитарну діяльність — з надання послуг щодо зберігання
цінних паперів та/або обліку прав власності на цінні папери, а також
обслуговування угод з цінними паперами;

3) розрахунково-клірингову діяльність — з визначення взаємних
зобов’язань щодо угод з цінними паперами та розрахунків за ними;

4) діяльність з управління цінними паперами — здійснюється
від свого імені за винагороду протягом певного терміну на підставі
відповідного договору щодо управління переданими у володіння цінними
паперами, які належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї
особи або визначених цією особою третіх осіб;

5) діяльність з управління активами — здійснюється за
винагороду компанією з управління активами на підставі відповідного
договору про управління активами, які належать інвесторам на праві
власності;

6) діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних паперів —
збирання, фіксація, оброблення, зберігання та надання даних, що
становлять систему реєстру власників іменних цінних паперів, щодо цих
паперів, їх емітентів та власників;

7) діяльність з організації торгівлі на ринку цінних паперів —
надання послуг, що безпосередньо сприяють укладанню цивільноправових
угод щодо цінних паперів на біржовому та організаційно оформленому
позабіржовому ринку цінних паперів.

Регламентовано також умови здійснення професійної діяльності на ринку
цінних паперів. Ця діяльність, у тому числі посередницька з випуску та
обігу цінних паперів, здійснюється юридичними і фізичними особами
виключно на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються в
порядку, встановленому чинним законодавством, та за умови вступу до
щонайменше однієї саморегульованої організації. Крім того, зазначено, що
у процесі здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів
особи, які її виконують, зобов’язані дотримуватися встановлених
відповідно до цього закону та інших актів законодавства України
обов’язкових нормативів достатності власних коштів та інших показників і
вимог, які обмежують ризики щодо операцій з цінними паперами (ст. 4 «Про
державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»).

До системи важелів непрямого впливу належать:

контроль за грошовою масою, що перебуває в обігу, та обсягом кредитів за
допомогою державного впливу на ставки позичкового відсотка;

податкова політика держави;

гарантії уряду щодо депозитів, кредитів, позика приватного сектора;

вихід держави на ринки позикових капіталів (випуск казначейських
векселів, середньострокових та довгострокових облігацій, емісія
зобов’язань державних установ та ін.), що створює пряму конкуренцію у
боротьбі за кредити між державою та корпораціями;

зовнішньоекономічна політика держави (регулювання операцій з іноземною
валютою, золотом, заходи для стимулювання експорту тощо).

Інституційне забезпечення ринків цінних паперів покладається, як
правило, на Державну комісію з цінних паперів відповідної країни,
Міністерство фінансів або на державні (центральні) банки та інші
державні органи. Наприклад, у США розробленням та перевіркою виконання
відповідних законів зай-

мається Комісія з цінних паперів та бірж. Регулюючі органи виконують
переважно три функції, спрямовані на захист інвесторів від фінансових
втрат:

1) реєстрація всіх учасників ринку цінних паперів. Усі кандидати
повинні задовольняти певним вимогам фінансового стану, тобто володіти
необхідним (мінімальним) власним капіталом;

2) забезпечення всіх, суб’єктів економіки достовірною інформацією.
Це досягається передусім публікаціями проспектів емісії, що містять
повну і правдиву інформацію про випуск цінних паперів та емітента.
Винятком є приватне розміщення цінних паперів серед обмеженого та
заздалегідь відомого кола осіб. Крім того, емітенти зобов’язані
періодично публікувати фінансову звітність, відомості лро зміни в складі
керівних осіб фірми;

3) контроль та підтримання правопорядку на ринку цінних паперів.
Уповноважені на це органи можуть розслідувати будь-які порушення закону,
застосовувати адміністративні заходи щодо винних осіб, передавати справи
до суду.

Крім наведених заходів державного регулювання важливе значення для
нормального функціонування ринку має внутрішнє Його самоврядування.
Важлива роль у цьому належить саморегульованим організаціям, якими
переважно є фондові біржі як найрозвинутіші форми організації контролю
та регулювання постійно діючого ринку цінних паперів. На цьому ринку
активно діють й Інші організації, що також створюють правила поведінки
на ньому та забезлечують належний контроль їх дотримання. Це професійні
асоціації учасників інвестиційного бізнесу. Вини виникають в міру
ускладнення ринку цінних паперів, коли дії держави з регулювання ринку з
певних причин є недостатніми. Такі асоціації виявляють нечесну поведінку
окремих осіб, яка завдає шкоди не тільки членам цих асоціацій, а й
ширшому колу учасників біржової торгівлі, оскільки зниження громадської
довіри до фахівців підриває основи їх бізнесу, призводить до втрати
прибутку. Інтереси професійних асоціацій у нормальному функціонуванні
ринку цінних паперів багато в чому збігаються з інтересами держави.

На міжнародному, або наднаціональному, рівні регулювання ринку цінних
паперів здійснюється спеціалізованими інститутами, до участі в яких
залучаються регулятори таких ринків різних країн світу з метою
об’єднання зусиль комісій з цінних паперів щодо регулювання міжнародного
руху капіталів та створення сприятливого клімату для ефективного
перерозподілу коштів, а також обміну досвідом та уніфікації’ методів
виявлення та запобігання шахрайству в цьому секторі. До таких Інститутів
регулювання ринків цінних паперів належать універсальні (OECD) та
спеціаліззвані (IOSCO) міжнародні організації, регіональні утворення
(ЄС) та договірні двосторонні та багатосторонні альянси, які охоплюють
більшість країн сучасного цивілізованого світу.

7.3. Міжнародна організація комісій з цінних паперів та організація
міжнародного співробітництва

Міжнародна організація комісій з цінних паперів (International
Organization of Securities Commissions — IOSCO). Це міжнародна
спеціалізована організація, що об’єднує більше 170-ти членів з понад
80-ти країн світу. Вона

є провідним наднаціональним органом регулювання міжнародного ринку
цінних паперів.

Мета її створення: об’єднання державних органів країн світу для
забезпечення кращого регулювання ринків цінних паперів; обмін досвідом у
відповідних галузях економіки для сприяння розвитку внутрішніх ринків;
об’єднання зусиль, спрямованих на визначення стандартів щодо
ефективності здійснення міжнародних операцій з цінними паперами;
взаємодопомога у забезпеченні інтеграції ринків цінних паперів; введення
стандартів з ефективного нравозастосування проти зловживань на фондовому
ринку.

IOSCO складається з постійних комітетів (Президентський, Виконавчий,
Технічний, Комітет нових ринків та Консультативний); чотирьох
регіональних комітетів та тимчасових робочих груп, які створюються в
межах кожного з комітетів для розв’язання конкретних проблем та завдань
і вироблення рекомендацій у вузьких напрямах сфер діяльності
організації.

Президентський комітет, який збирається один раз на рік на щорічну
конференцію, складається з керівників усіх країн — членів IOSCO і має
всі необхідні повноваження для досягнення цілей організації.

Виконавчий комітет складається з дванадцяти осіб — представників від
кожного з регіональних комітетів, а також голів Комітету нових ринків І
Технічного комітету. Члени Виконавчого комітету збираються двічі на рік
для обговорення поточних проблем організації.

Регіональні комітети працюють на постійній основі; головною метою їх є
розв’язання конкретних проблем, які виникають на ринку цінних паперів
даного регіону.

Технічний комітет складається з шістнадцяти агентств, які регулюють
найрозвинутіші та найбільші ринки цінних паперів світу. Метою цього
комітету є перевірка основних регулятивних підходів щодо здійснення
міжнародних операцій з цінними паперами та координація практичних
аспектів у цій галузі. Роботу Технічного комітегу можна умовно поділити
на п’ять функціональних напрямів, за кожним з яких працює відповідна
робоча група: розкриття інформації та бухгалтерський облік на
міжнаціональному рівні; регулювання вторинних ринків; регулювання
діяльності ринкових посередників; правозастосуваннм та обмін
інформацією; інвестиційний менеджмент.

3/4

fIH

rtIO*

†

3/4

/наленню ринків цінних паперів країн, що розвиваються, шляхом визначення
принципів та мінімальних стандартів функціонування ринків, реалізації
навчальних програм для персоналу, а також обміну інформацією щодо
тенденцій розвитку фондового ринку.

Консультаційний комітет є поєднувальною ланкою між iOSCO,
саморегульованими організаціями та іншими міжнародними організаціями,
які працюють у сфері фондового ринку.

З моменту свого створення Міжнародна організація комісій з цінних
паперів значно розширилася й стала домінуючим міжнародним форумом з
організації та регулювання ринків цінних паперів і ф’ючерсів. Членами
IOSCO можуть бути комісії з цінних паперів або інші органи виконавчої
влади, на які покладено функції регулювання ринку цінних паперів у
відповідній країні. Членство в IOSCO може бути постійним, асоційованим
або афілійованим. Ко-

жен з постійних членів організації має один голос при голосуванні, може
входити до відповідних комітетів та до Президентського комітету.
Асоційовані члени IOSCO не мають права голосу та не можуть входити до
складу Виконавчого комітету, але належать до Президентського комітету.
Афілійовані члени IOSCO не мають права голосу, не можуть бути членами як
Виконавчого, так і Президентського комітетів. При цьому афілійовані
члени, якими є саморегульовані організації, входять до складу
Консультативного комітету.

Під час роботи XXI щорічно’ конференції IOSCO в Монреалі на засіданні
Президентського комітету у вересні 1996 р. Державну комісію з цінних
паперів та фондового ринку України було прийнято до IOSCO на засадах
постійного членства. Комісія України входить до складу Комітету нових
ринків і працює в Європейському регіональному комітеті.

Рішення IOSCO оформляються у вигляді резолюцій, які мають
рекомендаційний характер для постійних членів організації щодо
приєднання до них. Резолюції визначають світові стандарти, які прийняті
у практиці роботи на фондовому ринку багатьма країнами світу. Вони
подають у чіткій, стислій формі схеми ефективної організації фондового
ринку і міжнародні принципи співпраці на ринку цінник паперів.
Приєднання членів організації до певної резолюції означає прийняття
відповідною країною правових норм та принципів, викладених у резолюції,
га їхню інкорпорацію у відповідне внутрішньодержавне законодавство.

М.жнародною організацією комісій з цінних паперів розроблено до сорока
резолюцій, які визначають основні напрями спільних зусиль світової
співдружності у регулюванні ринку цінних паперів.

Найважливішими з них., до яких приєдналася й Україна, є: Резолюція (OSCO
про нагляд за фінансовими конгломератами 1992 р,; Резолюція IOSCO щодо
врегулювання міжнародник угод з цінними паперами та їхніми похідними,
які здійснюються з порушеннями, 1993 p.; Резолюція про співробітництво у
^фері регулювання ринку цінних паперів 1995 p.; Резолюція IOSCO про
право-застосування на ринку цінних паперів 1997 р.

Іншим важливим базовим документом організації є міжнародні стандарти га
принципи регулювання ринку цінних паперів, які були прийняті на щорічних
зборах IOSCO у 1998 p., зі змінами та доповненнями від 2001 р.
Міжнародні стандарти та принципи регулювання ринків цінних паперів є
основоположним документом організації, який розкриває весь спектр
основних вимог до регулювання ринку цінних паперів, викладених у
тридцяти принципах.

Ці принципи регулювання фондовсго ринку рекомендовані для всіх членів
організації та повинні бути прсктично запроваджені у відповідній
законодавчій структурі такий чином, щоб відповідати трьом основним
завданням регулювання ринку цінних паперів: захист інвесторів;
забезпечення функціонування справедливого, ефекгивного та прозорого
ринку; зниження ризику.

Принципи об’єднані у вісім категорій:

1) щодо установ, що регулюють ринок цінних паперів (регуляторів);

2) саморегулювання;

3) правозастссування на ринку цінних паперів;

4) співрзбітництво у регулюванні;

5) діяльність емітентів;

6) щодо схем колективного Інвестування;

7) діяльність ринкових посередників;

8) щодо вторинного ринку.

Використовуючи запропоновану IOSCO систему оцінки, кожний з членів
організації на регулярній основі (не рідше одного разу на три роки)
повинен здійснювати власну оцінку відповідності міжнародним принципам
регулювання ринку цінних паперів, результати якої є загальнодоступними,
зокрема розміщуються на зовнішньому сайті IOSCO.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України приєдналася
до всіх основних резолюцій 1OSCO, які регламентують міжнародне прийняті
принципи регулювання ринків цінних паперів країн — членів цієї
організації. Крім того, відповідно до результатів програми оцінки
фінансового сектора України, яка здійснювалася спільно Світовим банком
та Міжнародним валютним фондом в Україні у 2002 р. з метою визначення
ступеня розвинутостІ ринку та його відповідності стандартам
міжнародно-правового регулювання у певній сфері, міжнародні фахівці
визнали, що система регулювання ринку цінних паперів України повністю
відповідає дев’ятнадцяти стандартам та частково — дев’яти із тридцяти
стандартів регулювання ринку цінних паперів, затверджених IOSCO у 1998
р. з поправками від 2000 р.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку бере активну участь
у діяльності робочих груп, які створюються в межах комітетів IOSCO з
метою об’єднання зусиль у виробленні кращої практики регулювання певної
сфери діяльності ринку цінних паперів на підставі передового досвіду
членів IOSCO.

Така активна позиція ДКЦПФР у роботі організації дає можливість брати
безпосередню участь у виробленні міжнародних норм регулювання діяльності
на ринку цінних паперів І забезпечує доступ до найостанніших напрацювань
у сфері регламентування фондового ринку. Вона заохочує до активізації
співпраці між регуляторами з метою обміну інформацією щодо протистояння
правопорушенням на ринку цінних паперів, особливо міжнаціонального
характеру, та зближення стандартів регулювання професійної діяльності на
фондових ринках різних країн для полегшення та оптимізації роботи їх
учасників та сприяння виходу на зарубіжні ринки.

Організація міжнародного співробітництва та розвитку (Organization for
Economic Cooperation and Development – – OECP/OECD). Це міжнародна
організація, яка об’єднує ЗО краш-членів. Основна мета її — координація
та об’єднання зусиль для обговорення, розроблення і посилення
економічної та соціальної політики. Члени ОЕСР шляхом порівняння свого
досвіду знаходять спільні рішення щодо загальних проблем, координуючи
таким чином національні та міжнародні стратегії економічної політики для
досягнення послідовної та цілісної практики на глобальному рівні. Ця
співпраця втілюється в запровадженні рекомендацій та директив щодо
кращої практики або в розробленні спільних кодексів, скажімо, стосовно
вільного обігу капіталу та послуг, чи домовленості щодо боротьби із
шахрайством у міжнародному бізнесі.

Організація представлена групою Індустріальних країн із розвинутою
ринковою економікою, демократією та визнанням прав людини. Країнам -—
членам ОЕСР належать дві третини світового виробництва товарів та
послуг, вони є джерелом понад 80% обсягу прямих іноземних інвестицій
світу. Спершу до складу організації входили лише країни Північної
Америки та ЄС, згодом до них приєдналися Японія, Австралія, Нова
Зеландія, Фінляндія, Мексика, Південна Корея, а також Чехія, Угорщина,
Польща та Словакія.

Організація не є «закритим клубом». Через Центр ОЕСР зі співпраці з
країнами, які не є членами організації, налагоджене активне
співробітництво з рештою держав світу через програми ОЕСР, зокрема у
країнах Центральної та Східної Європи. Азії та Латинської Америки. На
поточний момент ОЕСР здійснює політику співробітництва з багатьма
країнами світу, що не є членами організації Проірами Центру зі співпраці
з не членами ОЕСР створюють так звані «платформи» для обміну думками і
досвідом у багатьох галузях, у тому числі міжнародного інвестування, які
виходять за межі постійних організацій.

Зважаючи на те, що більшість членів ОЕСР є країнами з розвинутою
економікою, розвитку міжнародного ринку цінних паперів та уніфікації
регулювання даного сектора приділяється значна увага організації.
Зокрема, нею розроблено загальні принципи акціонерного законодавства для
країн з перехідною економікою, які дають чітке розмежування регулятивної
діяльності у країнах із розвинутим ринком та в країнах з економікою, що
розвивається, а також, не визначаючи якоїсь універсальної моделі
розвитку ринку, містять загальні принципи акціонерного законодавства з
різноманітних аспектів діяльності компаній на різних етапах розвитку
економіки.

Наступним етапом уніфікації регулятивної діяльності у сфері ринку цінних
паперів стало розроблення «Принципів корпоративного управління ОЕСР».
Гак, 1998 р. Рада ОЕСР закликала організацію розробити стандарти та
норми корпоративного управління у співробітництві з урядами країн,
іншими заінтересованими міжнародними організаціями та приватним
сектором, які б базувалися на досвіді країн-членів, щэ вдавалися до
таких спроб у національному масштабі, а також на результатах попередньої
роботи ОЕСР, у тому числі роботи Рекомендаційної групи з корпоративного
управління в бізнес-секторі.

У розроблених принципах відображено першу ініціативу організації
створити основні елементи режиму ефективного корпоративного управління.
На думку розробників принципів, вони можуть використовуватися урядами як
орієнтир для оцінки й удосконалення законодавчої та регулятивної бази, а
також учасниками приватного сектора, які беруть участь у розробленні
систем і вдосконаленні практики корпоративного управління.

Документ мі:тить чітке твердження про те, що наразі не існує єдиної
моделі найкращого корпоративного управління. Наявність різних правових
систем, ;нституційних баз та традицій означає, що у світі існують різні
підходи до цього питання, Характерною ознакою всіх режимів ефективного
корпоративного управління є пріоритет інтересів акціонерів, які
довіряють товариствам доцільно та ефективно використовувати їхні кошти.
Хоча принципи не мають обов’язкового характеру, в кінцевому підсумку
оцінка корпоративних режимів та серйозне ставлення до них — в інтересах
самих країн.

Принципи ОЕСР з корпоративного управління є складовою широкої
міжнародної діяльносгі, спрямованої на стимулювання прозорості,
цілісності та верховенства закону. Серед інших ініціатив ОЕСР щодо цієї
діяльності варто згадати Конвенцію про боротьбу з хабарництвом у
міжнародних господарських операціях; рекомендації для транснаціональних
підприємств; документи спрямовані на боротьбу з недобросовісною
податковою конкуренцією та великими картелями; рекомендації щодо етичної
поведінки в галузі надання громадських послуг; результати діяльності
Робочої групи з розроблення фінансових заходів проти відмивання грошей
та ін.

Участь України в діяльності ОЕСР здійснюється через Директорат
співробітництва з країнами — не членами організації, який ініціює
періодичні міжнародні заходи з метою вироблення конкретних рекомендацій
щодо регулювання певної сфери економіки. Зокрема, у 1999 р. Організацією
було ініційовано проведення низки міжнародних «круглих столів» з різних
проблемних аспектів корпоративного управління. У 1999 та 2001 роках
зазначені «круглі столи» відбувалися у Києві, що свідчить про активну
участь та інтерес України у відпрацюванні міжнародних стандартів у сфері
корпоративного управління.

У межах ініціативи було здійснено оцінку відповідності корпоративного
сектора країн Центральної та Східної Свропи принципам корпоративного
управління ОЕСР, затвердженим у квітні 1998 р. З метою забезпечення
відповідності цим принципам в Україні за підтримки міжнародних
донорських організацій ініційовано розроблення національних принципів
(кодексу) корпоративного управління. На урядовому рівні розроблення
зазначених принципів регламентовано Указом Президента України «Про
заходи щодо розвитку корпоративного управління в акціонерних
товариствах» від 21 березня 2002 р. № 280/2002.

7.4. Стандарти регулювання ринку цінних паперів у Європейському
Співтоваристві

У ЄС сформувався третій за обсягами капіталізації ринок цінних паперів у
світі (після США та Японії), центри якого зосереджено у Лондоні,
Франкфурті, Мадриді, Лісабоні та Стокгольмі.

Упродовж існування ЄС та відповідно до ст. З Договору про створення ЄС
Співтовариство взяло на себе зобов’язання щодо «зближення законодавства
країн-членІв такою мірою, щоб функціонував спільний ринок». Отже,
аналогічно іншим сферам економічної та соціально-правової діяльності ЄС,
ринок цінних паперів у своєму функціонуванні керується єдиними
принципами та стандартами, запровадженими в межах території спільного
ринку. Регулювання діяльності на ринку цінних паперів здійснюється двома
генеральними директоратами: Генеральним директоратом з питань вільного
руху капіталів та Генеральним директоратом з питань регулювання
внутрішнього ринку. Законодавчі повноваження інститутів ЄС визначено ст.
180 Договору про створення ЄС: «З метою виконання своїх обов’язків Рада
та Комісія відповідно до положень цього Договору можуть ухвалювати
регламенти, директиви і рішення, надавати рекомендації та робити
висновки».

З наведених вище видів нормативно-правових актів ЄС регламент має
загальний характер, обов’язкову силу і застосовується безпосередньо у
всіх країнах ЄС; директива має обов’язкову силу для країни ЄС, якій вона
адресована, проте національні інстанції вільні обирати форми і засоби її
виконання; рішення є

індивідуальним актом, адресованим конкретній особі або кільком особам;
рекомендації та висновки обов’язкової сили не мають.

Провідною формою врегулювання відносин на ринку цінних паперів країн ЄС
є директива. Директиви щодо ринку цінних паперів стосуються допуску їх
на фондову біржу, випуску проспекту еміілї, а також регулярного надання
докладної інформації про себе компаніями, які працюють на цьому ринку.
Директиви ЄС, призначені для створення єдиного ринку цінних паперів щодо
питань випуску (емісії) цінних паперіз та їх обігу, як зазначалося вище,
належать переважне до компетенції Генерального директорату з питань
внутрішнього ринку. Ці директиви стосуються функціонування як первинного
ринку цінних паперів, так і вторинного.

На рівні права ЄС, зокрема, рег>люються: діяльність на фондовому ринку;

умови започаткувавші та здійснення діяльності осіб, які надають послуги
на цьом> ринку; умови функціонування інвестиційних фондів; спрощення
процедури розміщення сертифікатів інвестиційних фондів на території
всього Співтовариства; вимоги щодо пропонування цінних паперів
невизначеному колу осіб (відкритий продаж); встановлення мінімальних
вимог щодо інформації, яку має бути розкрито невизначеному колу осіб;
спрощення процедури транскордонного випуску цінних паперів та ін.

Основними актами права ЄС, що врегульовують функціонування фондового
ринку є: 1) Директива 93/22/ЄЕС Ради Європейських Співтовариств від 10
травня 1993 р. про інвестиційні послуги у сфері цінних паперів; 2)
Директива 85/511/ЄЕС Ради Єврспейських Співтовариств від 20 грудня 1985
р. про координування законів, постанов та адміністративних положень, що
стосуються інститутів спільного інвестування у цінні папери, що
знаходяться в обігу (ІСІ).

Ці нормативні акти мають різні с^ери застосування та є
взаємодоповнюваними. Зокрема, Директива 93/22 застосовується до:
безпосередньо суб’єктів інвестиційної діяльності (інвестиційних
компаній); кредитних установ, що надають інвестиційні послуги (на
підставі відповідної ліцензії).

У свою чергу, Директива 85/611 застосовується виключно до інститутів
спільного інвестування у цінні папери.

До інструментів фондового ринку в ЄС належать: цінні папери, що
перебувають у вільному обігу; інструменти грошового ринку; похідні цінні
папери (у тому числі опціони, ф’ючерсні угоди та форварди).

ОІщіон — стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати)
цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбутньому, з
фіксацією ціни иа час укладання онціону або аа час такого придбання за
рішенням сторін контракту (Закон України «Про оподаткування прибутку
підприємств»).

Ф’ючерсна угода — господарська операція, що передбачає зобов’язання
придбати (продати) цінні папери або валютні цінності у визначений час у
майбутньому, з фіксацією ціни реалізації на дату її здійснення. Покупець
(продавець) ф’ючерсної угоди має право відмовитися від її виконання
тільки за наявності згоди іншої сторони цієї угоди. Розрахунки за
фьючерсною операцією здійснюються на дату ргалізацІЇ цінних паперів і
валютних цінностей. Премія за придбання ф’ючерсної угоди виплачується
під час такого придбання.

Форвард — господарська операція суб’єкта підприємницької діяльності, що
передбачає придбання (продаж) цінних паперів або валютних цінностей у
визначений час у майбутньому, з фіксацією ціни реалізації на дату
укладання (придбання) форвардної угоди. При цьому покупець (продавець)
форвардної угоди має право на відмову від її виконання тільки за
наявності згоди іншої сторони цієї угоди. Розрахунки за форвардною
операцією з цінними паперами і валютними цінностями здійснюються на дату
їх реалізації. Премія за придбання форвардної угоди сплачується під час
такого придбання.

Суб’єктами ринку цінних паперів ЄС, відповідно до Директиви 93/22, є
будь-які юридичні особи, основний вид діяльності яких — надання
інвестиційних послуг для третіх осіб на професійній основі. За
законодавством ЄС держави-члени можуть прирівняти до інвестиційних
компаній ті суб’єкти, які не мають статуту юридичної особи, за умови,
що: їхній юридичний статус гарантує рівень захисту інтересів третіх
осіб, еквівалентний тому, що забезпечує статус юридичної особи; вони
підлягають відповідному нагляду з боку регулятивного органу, відповідно
до їх організаційно-правової форми.

Отже, у законодавстві ЄС немає прямої заборони щодо поширення
державами-членами поняття «суб’єкт інвестиційної діяльності» також на
відповідних фізичних осіб. Проте, якщо такі фізичні особи надають
інвестиційні послуги із зберігання цінних паперів чи коштів третіх осіб,
це дозволяється лише за дотримання певних умов:

1) право власності третіх осіб на такі цінні папери та кошти повинні
бути захищені, зокрема від претензій кредиторів (щодо стягнення на
майно, відшкодування збитків та претензії іншого характеру), заявлених
до суб’єкта інвестиційної діяльності (в даному випадку — сукупності
фізичних осіб) або до його власників, так само, як і у разі
неплатоспроможності суб’єкта інвестиційної діяльності чи його власників;

2) на суб’єкта інвестиційної діяльності, так само, як і на його
власників, повинні поширюватися відповідні норми щодо критеріїв
платоспроможності;

3) річна звітність суб’єкта інвестиційної діяльності має перевірятися
аудитором, кваліфікація якого визнається за національним правом;

4) якщо власником суб’єкта інвестиційної діяльності є одна особа, вона
має вжити відповідних заходів з тим, щоб забезпечити захист інтересів
інвесторів на випадок припинення діяльності суб’єкта з причини смерті,
втрати дієздатності та в інших подібних випадках.

Діяльність на ринку цінних паперів ЄС здійснюється його учасниками на
підставі отримання відповідної ліцензії, порядок надання якої також
встановлено відповідно до Директиви 93/22:

прийняття та розміщення від імені клієнта замовлень щодо одного або
кількох інструментів фондового ринку;

виконання наведених вище замовлень за рахунок третіх осіб;

укладання угод з одним чи кількома інструментами фондового ринку від
свого імені й власним коштом;

управління інвестиційними портфелями за дорученням інвесторів, на
власний розсуд та на основі індивідуального підходу, якщо такі портфелі
містять один або кілька інструментів фондового ринку;

андеррайтинг інструментів фондового ринку та їх розміщення в процесі
емісії.

Андеррайтинг — купівля на первинному ринку цінних паперів з наступним їх
перепродажем інвесторам; укладання договору про гарантування повного або
часткового продажу цінних паперів емітента інвесторам, про повний або
частковий їх викуп за фіксованою ціною з наступним перепродажем або про
накладання на покупця обов’язку робити все можливе, щоб продати якомога
більше цінних паперів, не беручи зобов’язання придбати будь-які цінні
папери, що не були продані.

Крім наведених виїде послуг, для здійснення яких передбачено спеціальний
режим правового регулювання, існують також інші послуги, яким
приділяється особлива увага на рівні європейського права. Йдеться про
так звані додаткові послуги, які учасники фондового ринку можуть
надавати разом з основними. Проте надання окремо додаткових послуг, без
надання основних, не допускається.

Відповідно до Директиви 93/22, додатковими послугами на ринку цінних
паперів ЄСє: послуги відповідального зберігання (обслуговування
депозитних скрикьок); надання кредитів та позик інвестору для
забезпечення йому можливості виконати операцію з одними або кількома
інструментами ринку цінних паперів, якщо її учасником є позикодавець;
консультації підприємствам з питань структури активів, стратегії
виробництва та пов’язаних з цим питань, а також консультації та послуги,
пов’язані зі злиттям та придбанням підприємств; послуги, пов’язані з
андеррайгингом; консультації щодо інвестицій в один чи декілька
інструментів фондового ринку; послуги з обміну валют, якщо вони
пов’язані з наданням інвестицій.

Крім положень національного права, якими має бути визначено мову виданої
ліцензії, існують також окремі умови, що висуваються до суб’єктів на
рівні права ЄС. Так, Директива Ради ЄС 93/22 вимагає, щоб учасники
фондового ринку відпзвідали вимогам про достатність капіталу, належне
керівництво. Окрема увага також приділяється обов’язковості
представлення компетентному органу програми діяльності, де, зокрема,
повинні чітко зазначатися види операцій, які має на меті здійснювати
суб’єкт, та структура його організації.

Обсяг та зміст інформації, що підлягає розкриттю, реіулюється
положеннями Директиви 39/298/ЄЕС Ради Європейських Співтовариств, що
координує вимоги щодо створення, упорядкування та розподілу проспекту,
який буде виданий під час відкритої пропозиції цінних паперів, що
обертаються, широким масам від 17 квітня 1S89 р. Директива 89/298 має на
меті захист інвесторів від ризиків, пов’язаних з інвестиціями в цінні
папери, а також підвищення довіри до цінних паперів, що перебувають в
обігу.

Отже, на рівні права ЄС визначено умови започаткування та здійснення
діяльності особши, які є учасниками ринку цінних паперів, умови
функціонування інвестиційних фондів та випуску цінних паперів.

Умови започаткування та здійснення діяльності учасниками ринку цінних
паперів ЄС мають багато спільного з відповідними умовами щодо банків.
Тому спостерігається певна зона перетину діяльності небанківських
інвестиційних компаній та банків, що надають інвестиційні послуги.

Умови діяльності інвестиційних фондів мають на меті спрощення процедури
розміщення сертифікатів інвестиційних фондів на території всього
співтовариства. Починаючи з 70-х років, за зростаючої капіталізації
ринків та глобалізації фінансових потоків у центрі уваги Ради Європи
опинилися проблеми, пов’язані з обігом цінних паперів та інсайдерською
інформацією.

1970 р. у Гаазі було укладено Конвенцію про вето на цінні папери на
пред’явника у міжнародному обігу № 72 (Конвенція щодо цінних паперів). З
урахуванням того, що міжнародний обіг цінних паперів постійно зростає, а
захист прав їх законних тримачів відповідно ускладнюється, Конвенція
запровадила процедуру, згідно з якою особа, яку було незаконно
позбавлено цінних паперів, одержала можливість розміщувати вето на їх
обіг на території усіх держав — учасниць Конвенції. Вето занотовується у
міжнародному бюлетені, який друкується в усіх інших договірних державах.
Відповідно до цих даних професійним посередникам на ринку цінних паперів
надається право відмовитися від участі в операціях купівлі-продажу
зазначених у бюлетені цінних паперів. Вони несуть ризики та
відповідальність, пов’язані з участю у таких операціях.

До розроблення і підписання 1989 р. у Страсбурзі Конвенції про
інсайдерсь-ку торгівлю № 130 держави спонукала постійно зростаюча
кількість інсаіі-дерських операцій, здійснюваних нерезидентами.
Небезпека інсайдерських операцій полягає у тому, що вони підривають
принципи, на яких будується ринок цінних паперів — однаковий доступ до
інформації усіх ринкових операторів, належна якість інформації, що
надається інвесторам, здійснення посередницьких операцій в інтересах
клієнта.

Існуючі на час прийняття Конвенції механізми правового співробітництва
виявилися не дуже пристосованими для обміну цією досить специфічною
інформацією. З урахуванням цього Конвенцією було запроваджено гнучкий
механізм міжнародного співробітництва у формі прямого обміну інформацією
про інсайдерські операції між компетентними органами держав.

Істотним внеском у гармонізацію права держав стало вироблення та
закріплення у Конвенції загальноєвропейського визначення інсайдерських
операцій. До них віднесено операції, здійснювані особою, яка є головою,
президентом, членом Ради директорів, іншого адміністративного чи
наглядового органу, уповноваженим агентом або найманим службовцем
емітента і свідомо використовує з метою створення переваг для себе або
третьої сторони відому їй за посадою нерозкриту інформацію, оприлюднення
якої має істотний вплив на ринку цінних паперів. До інсайдерських
належать операції за участю інших осіб, які одержали відповідну
інформацію внаслідок виконання службових обов’язків або від якоїсь із
зазначених вище осіб.

7.5. Адаптація українського законодавства до міжнародних стандартів
регулювання фондового ринку

Регулювання фондового ринку є державною політикою, тому його слід
розглядати в аспекті ролі держави у сфері випуску й обігу цінних
паперів. Цю роль можна тлумачити як функції управління, участі, впливу
або регулювання. Щодо

фондового ринку держава виконує кожну з цих функцій, але пріоритет,
безперечно, належить функції регулювання. Саме регулювання забезпечує
оптимальний рівень впливу держави на фондовий ринок. Тому головними
принципами державного регулювання фондового ринку є орієнтація на
загальнонаціональні інтереси та міжнародні принципи і стандарти
стимулювання інвестиційної діяльності. Реалізація цього принципу
пов’язана з вирішенням двох завдань:

1) сприяння активній інвестиційній діяльності та інноваційному процесу
на засадах розвитку наукомістких виробництв;

2) підтримка процесу приватизації через розвиток вторинного ринку цінних
паперів і на цій основі сприяння реалізації радикальної економічної
реформи.

Розв’язання цих завдань неможливе без регулювання фондового ринку
державою. Ця обставина додатково посилюється тим, що фондовому ринкові
притаманний рух капіталів, який забезпечується обігом різноманітних
видів цінних паперів та їх похідних, що залежать від законодавчої бази і
системи правовідносин власності. Не випадково, як свідчить досвід
економічно розвинутих країн, фондовий ринок є одним з найбільш
регламентованих і регульованих на відміну, наприклад, від товарних або
валютних ринків.

Міжнародне співробітництво України з питань приведення національної
норматнвно-правової бази держави у відповідність до міжнародних
принципів та стандартів здійснюється на трьох рівнях:

1) Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

2| міжвідомчими робочими групами, які створюються відповідно до постанов
та рішень уряду з метою узгодження дій щодо вироблення регулятивної
політики у певних сферах;

3) урядом України шляхом приєднання до міжнародних конвенцій, які
встановлюють стандарти регулювання ринку цінних паперів, підписання
міжнародних меморандумів тощс.

Безпосередню відповідальність за адаптацію міжнародних принципів та
стандартів у сфері регулювання ринку цінних паперів покладено на
Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, яку було створено
як центральний орган виконавчої влади, відповідальний за розроблення
політики на ринку цінних пгперів, ліцензування та регулювання діяльності
його професійних учасників (Указ Президента України «Про державну
комісію з цінних паперів та фондового ринку»).

За вісім років своєї діяльності ДКЦПФР налагодила ефективне
співробітництво з усіма міжнародними установами, які розробляють
стандарти та принципи регулювання міжнародного ринку цінних паперів.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення терміна «цінний папір».

2 Які цінні папери належать до грошових? А до товарних?

З, Які моделі фондового ринку існують у світі?

4 Як регулюється ринок цінних паперів у ?С?

Рекомендована література

1 Онгфрієнко О. І. Правове регулювання випуску та обігу емісійних цінних
паперів в Україні. — К., 2000.

2. ПосполитакВ. В. Передача права власності на цінні папери та прав за
цінними паперами. — К., 2001.

3. ХэррисДж. Мэнвилл. Международные финансы / Пер. с англ. — М: Филинъ,
1996.

4. Семенов К. А, Международные экономические отношения: Курс лекций. —
М.: Гардарика, 1998.

Розділ 11. ПРИВАТНОПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ

11.1. Загальні положення

При міжнародній торгівлі виникає необхідність переміщення товарів і
послуг через кордон. Для цього використовують різні транспортні засоби.
Розрізняють два види перевезення: просте, яке дає змогу використовувати
один вид транспортного засобу, і комбіноване перевезення, Ідо полягає у
застосуванні різних видів транспортних засобів.

Міжнародним вважається таке геревезення, коли переміщення товару, що
становить предмет зобов’язання перевізника, здійснюється через державний
кордон. Міжнародне перевезення може регулюватися різними правовими
нор-мами: національного права різних держав, що регламентують відносини
перевезення; міжнародними (уніфікованими), що регламентують перевезення
в міжнародному обороті; міжнародними колізійними (уніфікованими) у
міжнародному обороті.

Останнім часом внаслідок швидкого розвитку транспортної техніки
(збільшення швидкості та радіуса дії транспортних засобів) дедалі більше
поширюється взаємодія між державами, що підвищує значення різних
міжнародних угод у цій сфері. Ці міжнародні договори регламентують як
публічні (адміністративні) відносини (наприклад, безпека руху
транспортних засобів), так і приватні (цивільно-правові) відносини,
зокрема перевезення.

Участь конкретної держави у певному міжнародному договорі, як правило,
не зобов’язує її уніфікувати своє внутрішнє законодавство з положеннями
міжнародного договору. Проте на практиці міжнародні договори значно
впливають на національне право. Це сприяє уніфікації норм, що діють на
території різних держав, щодо конкретної галузі транспорту. Особливо це
стосується морського і повітряного транспорту, а також пошти. Проте така
уніфікація в міжнародному масштабі, маючи галузевий характер, створює
складнощі щодо комбінованих (змішаних) перевезень із застосуванням
різних видів транспортних засобів. Тому уніфікація у даній сфері також
спростила б міжнародні перевезення. Незважаючи на це, Женевська
конвенція 1980 p., що стосується змішаного перевезення товарів і ставить
за мету спрощення контейнерних перевезень, і донині не набрала
відповідної кількості голосів для ратифікації.

Конвенції й інші міжнародні договори в галузі перевезень створюють
уніфіковане право. Це означає, що вони не тільки поєднують держави —
учасниці договорів, а й безпосередньо застосовуються для конкретних
приватних договорів із перевезень, що укладаються окремими фізичними та
юридичними особами. Тим самим зменшується застосування щодо перевезень
так званих колізійних норм, які використовуються з метою уникнення
спірних моментів між нормами, що діють на території різних держав.

Для вивчення операцій з міжнародних перевезень розглянемо нормативні
акти, що регулюють ці перевезення у різних галузях.

11.2. Залізничний транспорт

Конвенція про міжнародні залізничні перевезення (COTIF, КОТІФ). Укладена
9 травня 1980 р. у Берні, інтегрувала дві Бернські конвенції про
залізничні перевезення. Одна з них стосувалася перевезень вантажів (її
французька абревіатура СІМ), інша — пасажирів і багажу (CIV). Бернські
конвенції було переглянуто у 1980 p., внаслідок чого з’явилася Конвенція
КОТІФ, яка набула чинності у 1985 р. Конвенція є одним з основних
договорів щодо регламентації перевезень залізничним транспортом.

Укладення договору перевезення вантажу відповідно до КОТІФ. Укладення
договору міжнародного перевезення вантажів у прямому міжнародному
сполученні залізничним транспортом за межами країн СНД регламентується
Єдиними правилами до договору про міжнародне залізничне перевезення
вантажів (ЦІМ), які становлять Додаток В до Конвенції КОТІФ. Такі
перевезення здійснюються лініями і шляхами, віднесеними до списку ліній
ЦІМ тільки за згодою держав-учасниць, які використовуються для
сполучення між ними.

Договір перевезення вантажів оформляється прямою накладною, складеною на
маршрут, що пролягає територіями принаймні двох держав і охоплює лише
лінії або шляхи, внесені до списку ЦІМ. Договір вважається укладеним, як
тільки залізниця відправлення прийняла до перевезення вантаж разом з
накладною. Прийняття засвідчується штемпелюванням накладної та у відпо-

226

відних випадках кожного додаткового аркуша штемпелем станції
відправлення або позначкою облікової машини із зазначенням дати
прийняття.

Ця процедура повинна бути виконана негайно після здания для перевезення
всіх зазначених у накладній вантажів і, якщо цього вимагають чинні на
станції відправлення приписи, після оплати взятих на себе відправником
платежів або після надання гарантії. Після штемпелювання накладної або
нанесення позначки облікової машини ця накладна є доказом відповідності
змісту договору перевезення.

Залізниця повинна засвідчити прийняття вантажу і дату прийняття для
перевезення штемпелюванням з датою або нанесенням позначки облікової
машини на дублікаті накладної перед поверненням його відправнику. Цей
дублікат не має чинності ні накладної, що супроводжує вантаж, ні
коносаменту.

Накладна. Відправник повинен подати належним чином заповнену накладну.
Для кожного вантажу складається окрема накладна. Одна накладна може
стосуватися тільки вантажу кожного окремого вагона. Додаткові положення
можуть відхилятися від цих правил. Залізниці встановлюють єдиний зразок
накладної, яка повинна мати дублікат для відправника. Для певних
сполучень, особливо між суміжними державами, залізниці передбачають у
тарифах застосування накладної спрощеного зразка. Для деяких сполучень з
державами, які не приєднались до цієї Конвенції, у тарифах передбачено
застосування спеціальної процедури. Накладна мас бути надрукована двома
абэ у разі потреби трьома мовами (наприклад, з перелічених —
французькою, німецькою, англійською, арабською, італійською,
голландською), принаймні одна з яких повинна бути робочою мовою
Організації ОТІФ (французькою). Дані вносяться відправником до накладної
латинськими літерами, якщо додаткові положення або міжнародні тарифи не
передбачають відхилень.

Накладна повинна містити всі відомості, передбачені Єдиними правилами.
Інші відомості можуть бути внесені до накладної тільки у тому разі, якщо
це вимагається або допускається законами і нормами держави, додатковими
положеннями чи тарифами і не суперечить Єдиним правилам. Проте
відправник може внести до накладної у передбаченому для цього місці
позначки, що стосуються відправлення, але призначаються лине для відома
одержувача і не покладають на залізницю жодних зобов’язань або
відповідальності.

Не допускається заміна накладної іншими документами або додання до неї
інших документів, крім передбачених або дозвслених Єдиними правилами,
додатковими положеннями і тарифами. Відправник може визначати в
накладній маршрут перевезення, зазначаючи прикордонні пункти або
прикордонні станції та, у разі потреби, станції транзиту між
залізницями. Він може зазначати тільки ті прикордонні пункти або
прикордонні станції, які відкриті для перевезень у цьому сполученні.
Залізниця відправлення повинна окремо зазначити в накладній та її
дублікаті сплачені витрати за транспортування, якщо чинні на станції
відправлення приписи не передбачають, що ці витрати зазначаються тільки
в дублікаті накладної.

Перевірка. Залізниця завжди має право перевірити відповідність вантажу
відомостям, внесеним до накладної відправником, і дотримання положеннь
щодо перевезення вантажів, які допускаються до перевезення за певних
умов.

15*4-415

227

Відправник повинен долучити до накладної документи, необхідні для
виконання перед видачею вантажу формальностей, яких вимагають митниці
або інші адміністративні органи. Ці документи можуть стосуватися тільки
вантажів, охоплених однією й тією самою накладною, якщо інше не
передбачено приписами митниць або інших адміністративних органів чи
тарифів. Залізниця не зобов’язана перевіряти достатність та правильність
доданих документів.

Зміна договору перевезення. Зміна договору відправником. Відправник
шляхом додаткових розпоряджень може змінити договір перевезення,
вимагаючи: 1) вилучення вантажу зі станції відправлення; 2) затримання
вантажу в дорозі;

3) відстрочення видачі вантажу; 4) видачі вантажу не
одержувачу, а іншій особі, зазначеній у накладній; 5) видачі вантажу на
іншій станції, ніж станція призначення, вказана у накладній; 6)
повернення вантажу на станцію відправлення; 7) обтяження вантажу
накладною платою; 8) збільшення, зменшення або відміни накладної плати;
9) прийняття на свій рахунок витрат за неоплаче-ну наперед відправку.
Проте у жодному разі розпорядження не повинні спричинити поділу
відправки.

Право відправника змінювати договір перевезення втрачається, навіть якщо
він має дублікат накладної, у випадках, коли одержувач: забрав накладну;
прийняв вантаж; скористався своїми правами: після прибуття вантажу на
станцію призначення може вимагати від залізниці вручення йому накладної
та видачі вантажу; має право віддати розпорядження, як тільки вантаж
перетнув митну територію країни призначення. З цього моменту залізниця
повинна дотримуватися розпоряджень і вказівок одержувача.

Зміна договору одержувачем. Якщо відправник не взяв на себе оплату,
пов’язану з витратами у державі призначення, і не вніс до накладної
запис: «Одержувач не правомочний давати додаткові розпорядження», то
одержувач може шляхом додаткових розпоряджень змінити договір
перевезення, вимагаючи: 1) зупинки вантажу в дорозі; 2) відстрочення
видачі вантажу; 3) видачі вантажу в країні призначення не одержувачу, а
іншій особі, зазначеній у накладній;

4) видачі вантажу в країні призначення на іншій станції, ніж
станція, зазначена у накладній, якщо міжнародні тарифи не містять інших
положень; 5) виконання формальностей, яких вимагають митниці або Інші
адміністративні органи.

Проте у жодному разі розпорядження не повинні спричинити поділу
відправки. Право одержувача змінювати договір перевезення втрачається у
тих випадках, коли він: 1) забрав накладну; 2) прийняв вантаж; 3)
скористався своїми правами: після прибуття вантажу на станцію
призначення може вимагати від залізниці вручення йому накладної та
видачі вантажу; 4) визначив особу, яка забрала накладну і прийняла
вантаж.

Якщо одержувач віддав розпорядження про видачу вантажу іншій особі, то
ця особа не має права змінювати договір перевезення.

Регламентація залізничних перевезень пасажирів та багажу згідно з КОТІФ.
Договір перевезення. Перевезення пасажирів. З початку поїздки пасажир
повинен мати дійсний квиток, а наприкінці поїздки повернути його. Квитки
для міжнародного перевезення повинні бути позначені скороченням CIV.
Міжнародні тарифи або угоди між залізницями визначають форму та зміст
квитків, а також мову і шрифти, якими вони повинні бути надруковані та
заповнені.

228

Крім винятків, передбачених у міжнародних тарифах, у квитках повинні
бути зазначені: 1) станції відправлення і призначення; 2) маршрут; якщо
дозволено вибір маршрутів або видів транспорту, то ця можливість повинна
бути зазначена; 3} категорія потягу і клас вагона; А) вартість
перевезення; 5) перший день дійсності; 6) термін дійсності.

Купонна книжка, видана відповідно до міжнародного тарифу, вважається
одним квитком для цілей Єдиних правил. При одержанні квитка пасажир
повинен переконатися, що квиток видано згідно з його вказівками.

Діти віком до повних п’яти років, для яких не вимагаються окремі місця,
провозяться безплатно без квитка. Діти віком від п’яти дэ повних десяти
років і молодші за віком, для яких вимагаються окремі місця, провозяться
за зниженими цінами. Пасажир має право без додаткової оплати брати із
собою в пасажирський вагон легкі для перевезення речі (ручну поклажу).

Оформлення і перевезення багажу. Багаж оформляється при пред’явленні
квитка, дійсного принаймні до станції призначення багажу. При оформленні
багажу пасажиру видається квитанція, яка повинна містити строчения CIV.
Міжнародні тарифи або угоди між залізницями визначають форму і зміст
багажної квитанції, а також мову і шрифти, якими вони повинні бути
надруковані та заповнені.

Якщо міжнародні тарифи не передбачають інше, то багажна квитанція
повинна містити: 1) назву станції відправлення і станції призначення: 2)
маршрут; 3) день і час здания до перевезення; 4) кількість пасажирів; 5)
кількість місць багажу та їх масу; 6) вартість перевезення та інші
витрати.

При отриманні багажної квитанції г.асажир повинен переконатися, що її
заповнено відповідно до його вказівок. Багаж видається при пред’явленні
багажної квитанції і, у разі потреби, при оплаті витрат, пов’язаних із
багажем. Залізниця має право, але не зобов’язана перевіряти, чи власник
багажної квитанції має право одержати багаж.

Угода про міжнародне залізничне вантажне сполучення (УМВС) та Угода про
міжнародне пасажирське сполучення (УМПС). Обидві угоди було укладено І
листопада 1951 р. країнами соціалістичного табору (за винятком
Югославії). До 1991 р. країни Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ)
керувалися при залізничних перевезеннях вантажів їх територією Угодою
про міжнародне залізничне вантажне сполучення 1951 р., а при
перевезеннях пасажирів та їх багажу — Угодою про міжнародне залізничне
пасажирське сполучення 1951 р. Угода УМВС регламентує форму залізничної
накладної. У 1991 р. відмовилися від участі в Угодах УМВС та УМПС
європейські країни, але форма накладної при відправленні вантажів з
території та на територію країн колишнього СРСР залишилась.

Європейські країни керуються Конвенцією про міжнародні залізничні
перевезення (КОТІФ). Передбачена цією конвенцією залізнична накладна має
іншу форму. Тому при оформленні перевезень із СНД коли частина шляху
проходитиме через європейські країни, накладна УМВС оформляється до
прикордонної станції залізниці країни, що межує з СНД, де накладну УМВС
переоформляють у накладну КОТІФ. Така процедура виконується на
прикордонних станціях і при відправленні товарів у країни СНД.

Регламентація залізничних перевезень згідно з УМВС. Перевезення вантажів
у прямому залізничному вантажному сполученні здійснюється за наклад-

229

ними УМВС і тільки мережею залізниць — учасниць цієї угоди. Залізниці,
відправники та одержувачі вантажів зобов’язані виконувати положення
УМВС.

Укладення договору перевезення. Оформляється накладною УМВС, яка
складається з таких аркушів: 1) оригінал накладної; 2) залізнична
відомість; 3) дублікат накладної; 4) аркуш видачі вантажу; 5) аркуш
повідомлення про прибуття вантажу.

Аркуші 1, 2, 4 і 5 накладної супроводжують вантаж до станції
призначення. Оригінал та аркуш повідомлення про прибуття вантажу (1 і 5)
видають вантажоодержувачу, а аркуш видачі вантажу залишається на
залізниці призначення з розпискою одержувача про одержання вантажу.
Залізнична відомість оформляється в такій кількості екземплярів, щоб
вистачило по одному на кожну транзитну залізницю, а також на залізницю
призначення. Вона супроводжує (аркуш 2) вантаж і залишається, залежно
від заповнення, або на транзитній залізниці, посвідчуючи передання
вантажу наступному перевізнику, або на залізниці призначення. Аркуш З
накладної (дублікат) повертається відправнику після укладення договору
перевезення. Цей аркуш не має чинності оригіналу накладної (аркуша 1),
але є доказом укладення договору перевезення для відправника. Тому за
відсутності накладної (її перебування у перевізника) вважають, що
відомості, які містяться в дублікаті, ідентичні таким у накладній
(оригіналі). Оригінал накладної в обігу не бере участі. Поступка прав
вантажоодержувачем вантажовідправнику не вимагає пред’явлення ні
дублікату, ні оригіналу накладної. Більше того, оскільки заміна прав
виконується телеграфом, передбачається, що навіть якщо б зазначені
документи і могли потрапити якимось чином в руки першого адресата
вантажів, вони не були б потрібні для поступки належних йому прав.

Оригінал і дублікат накладної можуть бути тільки Іменними, тобто
складеними на ім’я відповідного вантажоодержувача. Накладна має
конститутивне значення (складання накладної та нанесення на неї
календарного відтиску є підставою для договору перевезення), а також
значення доказу (наявність відтиску на екземплярі або дублікаті
накладної є доказом укладення такого договору). Але, оскільки накладна
залишається у перевізника до видачі її одержувачу, вона зберігає силу
доказу тільки щодо одного юридичного факту — укладення договору
перевезення. Розпорядження накладною ніяким чином не впливає на долю
вантажу. Права, що випливають Із накладної, не можуть бути скасовані.

Відправник повинен надати станції відправлення одночасно з вантажем для
перевезення правильно заповнену і підписану накладну. При цьому всі
аркуші заповнюють спільно відправник і особа, яка представляє залізницю.
Накладна повинна бути заповнена у строгій відповідності до Пояснення із
заповнення накладної УМВС (Додаток 12.5 до УМВС). У виняткових випадках
відправник може зробити виправлення в накладній, але не більше ніж в
одній графі або у двох, якщо вони взаємопов’язані. Про внесені
виправлення він повинен зазначити в графі «Особливі заяви відправника»
та завірити підписом чи штемпелем. У разі внесення змін чи доповнень в
накладній залізницею, вони повинні бути підтверджені підписом
відповідного працівника залізниці та завірені станційним штемпелем.
Договір перевезення вважається укладеним з моменту прийняття станцією
відправлення вантажу і накладної для перевезення. Після штемпелювання
накладна є доказом укладення договору перевезення.

230

Супровідні документи із виконання мінних та інших правил. Відправник
зобов’язаний додати до накладної супровідні документи, необхідні діл
виконання митних та інших правил на всьому шляху слідування ваьтажу, а
також у разі потреби — сертифікат і специфікацію. Ці документи повинні
стосуватися тільки тих вантажів, які зазначені в даній накладній.
Залізниця не зобов’язана перевіряти правильність і достатність
документів, доданих відправником до накладної.

Відповідальність за відомості, внесені у накладну. Відправник несе
відповідальність за правильність відомостей І заяв, зазначених у
накладній, а також за всі наслідки від неправильного, неточного або
неповного зазначення цих відомостей і заяв чи внесення їх у невідповідну
графу накладної.

Залізниця має право перевірити правильність відомостей і заяв,
зазначених відправником у накладній. Якщо внаслідок перевірки вантажу,
здійсненої на шляху прямування чи на станції призначення, з’ясується, що
відомості, зазначені відправником у накладній, не відповідають
дійсності, станція, шо здійснювала перевірку, повинна про це скласти
комерційний акт відповідно до ст. 18 УМВС і зазначити у графі
«Комерційний акт» накладної.

Виконання договору перевезення. Видача вантажу. Розшук вантажу. Після
прибуття вантажу на станцію призначення залізниця, після оплати їй
одержувачем всіх належних згідно з накладною провізних платежів,
зобов’язана видати: 1) вантаж; 2) оригінал накладної (аркуш 1); 3) аркуш
повідомлення про прибуття вантажу (аркуш 5).

Одержувач зобов’язаний оплатити провізні платежі та прийняти вантаж.

Зміна договору перевезення. Право зміни договору перевезення належиіь
відправнику та одержувачу. Відправник може внести такі зміни до договору
перевезення: забрати вантаж на станції відправлення; змінити станцію
призначення. При цьому у разі потреби зазначити прикордонні станції,
через які, після зміни договору перевезення, повинен прямувати вантаж;
змінити одержувача вантажу; повернути вантаж на станцію відправлгння.

Одержувач також може внести зміни до договору перевезення: змінній
станцію призначення вантажу в межах країни призначення; змінити
одержувача вантажу.

При цьому одержувач може внести зміни до договору перевезення на
підставі УМВС тільки на вхідній прикордонній станції країни призначення
і тільки тоді, коли вантаж ще не відправлено з цієї станції.

Якщо вантаж уже проминув вхідну прикордонну станцію країни призначення,
зміна договору перевезення одержувачем можлива тільки відповідно до
внутрішніх правил, які діють на залізниці призначення. Зміна договору
перевезення, що призведе до поділу вантажу на частини, не допускається.

Зміна договору перевезення виконується на підставі письмовса заяви
відправника або одержувача. Право відправника на зміну договору
перевезення втрачається з моменту отримання накладної одержувачем або
прибуття вантажу на вхідну прикордонну станцію залізниці призначення,
якщо на ній є письмова заява одержувача або телеграфне повідомлення
станції призначення про заяву одержувача щодо зміни договору
перевезення. Відправник не відповідає за наслідки внесених змін до
договору перевезення на підставі письмової заяви одержувача або
телеграфного повідомлення станції призначення.

231

Зміна договору перевезення може бути виконана один раз відправником і
один раз одержувачем.

Регламентація залізничних перевезень згідно з УМПС. Перевезення
пасажирів, багажу І вантажобагажу в прямому міжнародному залізничному і
змішаному залізнично-морському сполученні в межах країн СНД здійснюється
згідно з положеннями УМПС від 1 листопада 1951 р. із змінами і
доповненнями на ЗО травня 1999 р.

Перевезення пасажирів. Проїзні квитки. Документом на право проїзду в
міжнародному сполученні у межах УМПС є пасажирський квиток, оформлений
ручним або електронним способом, що має літери МС. Це основний документ,
який засвідчує укладення договору залізничного перевезення пасажира.

Проїзний квиток повинен містити такі дані: І) найменування станції
відправлення і призначення; 2) номер квитка, зазначений друкарським
способом; 3) маршрут прямування; 4) клас вагона; 5) вартість проїзду; 6)
термін придатності квитка; 7) дату видачі квитка; 8) найменування
залізниці, що видала квиток.

Квитки мають вигляд купонних книжок, які складаються з обкладинки і
квитка-купона. Купонна книжка дійсна для проїзду від зазначеної в
квитку-ку-поні станції відправлення залізниці однієї країни до станції
призначення залізниці Іншої країни за зазначеним у квитку-купоні
напрямком.

У сполученні між станціями окремих залізниць за домовленістю можуть
також застосовуватись картонні квитки. Купонні книжки певного прямого
міжнародного сполучення розглядаються як один проїзний документ.
Обкладинка купонної книжки без білета-купона і білет-купон без
обкладинки не дають права на проїзд і у разі пред’явлення пасажиром
вважаються недійсними та вилучаються залізницею.

Квитки прямого міжнародного сполучення видаються для проїзду: 1) у
м’яких вагонах (1-го класу); 2) у твердих вагонах (2-го класу). Пасажир
зобов’язаний до початку поїздки купити квиток, перевірити правильність
відомостей, що містяться в ньому, зберегти його протягом всього періоду
поїздки. Пасажир має право провезти при собі безкоштовно ручну поклажу,
загальна маса якої не перевищує 35 кг на дорослого пасажира і 15 кг на
дитину до 12 років.

Перевезення багажу. Для підтвердження прийняття багажу для перевезення
пасажиру видається багажна квитанція, що повинна містити такі дані: 1)
літери «МС»; 2) найменування станції та залізниці відправлення; 3) номер
потягу і дату відправлення; 4) найменування станції та залізниці
призначення; 5) маршрут прямування.

При отриманні багажної квитанції пасажир повинен впевнитись, що вона
складена відповідно до його даних.

Перевезення товаробагажу. Для підтвердження прийняття товаробагажу для
перевезення відправнику видається товаробагажна квитанція. Маса окремого
місця товаробагажу повинна бути не меншою від 5 кг і не перевищувати 165
кг. При зданні товаробагажу відправник повинен назвати його цінність.
Станція відправлення зобов’язана відмовити в прийнятті товаробагажу,
якщо відправник не зробив цього.

Керівники залізничних відомств країн СНД 1 жовтня 1997 р. уклали в м.
Баку Угоду про особливості застосування окремих норм Угоди про
міжнародне ван-

232

тажне сполучення, згідно з якою перевезення вантажів > прямому
міжнародному залізничному сполученні між залізницями сторін здійснюються
на підставі Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення (УМВС) і
урахуванням особливостей застосування її окремих норм, які сторони
затвердили у додатках.

Керівники центральних органів залізниць країн — суб’єктів колишнього
СРСР 20 жовтня 3 992 р. ухвалили рішення про продовження застосування
Статуту залізниць Союзу РСР (затвердженого Постановою Ради Міністрів
СРСР від 6 квітня 1964 р. № 270) до міждержавних перевезень вантажів,

Суб’єкти колишнього СРСР уклали також такі угоди:

1. Угоду про розподіл інвентарних парків вантажних вагонів та
контейнерів колишнього Міністерства шляхів сполучень СРСР між державами
— учасницями Співдружності, Азербайджанською Республікою, Республікою
Грузія, Латвійською Республікою, Литовською Республікою, Естонською
Республікою та їх подальше спільне використання від 22 січня 1993 р.

2. Угоду про спільне використання вангажних вагонів та
контейнерів власності держав — учасниць Співдружності, Азербайджанської
Республіки, Республіки Грузія, Латвійської Республіки, Литовської
Республіки, Естонської Республіки від 12 березня 1993 р.

3. Угоду про співробітництво у галузі технічного лереоснащення
та оновлення залізничного рухомого транспорту. Сторонами угоіи є:
Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова,
Рзсія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан, Україна;

4. Двосторонні угоди між Україною та іншими державами.
Наприклад, 13 квітня 1993 р. у Києві було укладено Угоду між Урядом
України й Урядом Республіки Грузія про діяльність залізничного
транспорту.

5. Базельську конвенцію про контроль за транскордонними
перевезеннями небезпечних відходів та їх видаленням, підписану 22
березня 1989 р. Мета її — визначити однакові правила, що забезпечують
відповідне та якнайшвидше відшкодування збитку, заподіяного під час
перевезення небезпечних вантажів відповідними видами транспорту.

11.3. Автомобільний транспорт

Конвенція про договір міжнародного перевезення вантажів по дорогах
(КДПВ) (Convention on the Contract for the International Carriage of
Goods by Road — CMR). Укладена у Женеві 19 травня 1956 р. із змінами,
внесеними Протоколом 5 липня 1978р. Набула чинності 2 липня 1961 р. СРСР
приєднався до неї 1983 р.

Стаття 4 Конвенції зазначає, що кожен договір перевезення встановлюється
накладною, а ст. 6 надає також перелік відомостей, які обов’язково
зазначаються у накладній:

1) місце і дата її складання;

2) ім’я й адреса відправника;

3) ім’я й адреса транспортного агента;

4) місце І дата прийняття вантажу до перевезення і місце його
доставки;

5) ім’я й адреса одержувача;

233

6) прийняте позначення характеру вантажу і тип його пакування, а у
разі перевезення небезпечних вантажів —- їх прийняте позначення;

7) кількість вантажних місць, їх особлива розмітка і номери;

8) маса вантажу брутто або виражена в інших одиницях виміру
кількість вантажу;

9) пов’язані з перевезенням витрати, вартість перевезення,
додаткові витрати, мита і збори, а також інші витрати з моменту
укладання договору до пере-дання вантажу;

10) інструкції, необхідні для виконання митних процедур та ін.;

11) зазначення, що перевезення здійснюється незалежно від
будь-якого застереження, відповідно до вимог, встановлених Конвенцією.

У разі потреби накладна повинна також містити такі вказівки:

1) заборона перевантаження вантажу;

2) витрати, що відправник бере на свій рахунок;

3) сума покладеного на вантаж платежу, що підлягає
відшкодуванню при зданні вантажу;

4) заявлена вартість вантажу І сума додаткової цінності його при
доставці;

5) інструкція відправника перевізникові щодо страхування
вантажу;

6) додатковий термін виконання перевезення;

7) перелік документів, переданих перевізникові.

Договірні сторони на власний розсуд можуть внести в накладну будь-яку
іншу вказівку.

Крім накладної відправник зобов’язаний до доставки вантажу надати в
розпорядження перевізника Інші потрібні документи і повідомити необхідні
відомості для виконання митних та інших процедур (ст. II). Стаття 8
містить обов’язок перевізника перевірити при прийнятті вантажу:

1) точність записів, зроблених у накладній щодо кількості
вантажних місць, а також їх маркування і розмірів;

2) зовнішній стан вантажу та його упаковки.

Якщо перевізник не має можливості перевірити правильність записів,
згаданих у п. 1 даної статті, він повинен вписати в накладну
обґрунтовані застереження щодо зовнішнього стану вантажу та його
упаковки. Ці застереження не мають обов’язкової сили для відправника,
якщо він навмисно не вказав у накладній, що він їх приймає. Відправник
має право вимагати перевірки перевізником маси брутто вантажу або його
кількості, вираженої в інших одиницях вимірювання, а також перевірки
вмісту вантажних місць. Перевізник може вимагати відшкодування витрат,
пов’язаних з перевіркою. Результати перевірок вносяться в накладну.

Розділ IV містить положення, які стосуються відповідальності
перевізника:

перевізник несе відповідальність за повну або часткову втрату вантажу чи
його ушкодження, що відбулися у період між прийняттям вантажу до
перевезення та його зданиям, а також за запізнення доставки;

перевізник звільняється від цієї відповідальності, якщо втрата вантажу,
його ушкодження або запізнення відбулися з вини правомочної за договором
особи, внаслідок наказу останньої, не спричиненого якою-небудь провиною

234

перевізника, дефектом самого вантажу або обставинами, уникнути які
перевізник не міг, і наслідку яких він не міг запобігти;

перевізник не може посилатися для зняття із себе відповідальності ні на
дефекти транспортного засобу, яким він користується для здійснення
перевезення, ні на провину особи, в якої було взято в оренду автомсбіль,
або її агентів.

Крім того, перевізник звільняється від відповідальності, коли втрата або
ушкодження вантажу є наслідком особливого ризику, нерозривно пов’язаного
з однією або кількома з наведених нижче обставин:

1) з використанням відкритих або критих гранслортних засобів,
якщо це було спеціально обговорено і зазначено б накладній;

2) з відсутністю або ушкодженням упаковки вантажів, за своєю
природою здатних до псування й ушкодження без упаковки або незадовільної
їх упаковки;

3) з переміщенням, навантаженням, розміщенням, вивантаженням
вантажу відправником чи одержувачем або особами, шо діють від імені
відправника чи вантажоодержувача;

4) із природою деяких вантажів, які внаслідок своїх
властивостей піддаються повній або частковій загибелі чи ушкодженню,
зокрема поломці, іржавінню, раптовому гниттю, усушці, витокові,
нормальній втраті або нападу паразитів і гризунів;

5) з недостатністю або незадовільністю маркування чл нумерації
вантажних місць;

6) з перевезенням живих тварин.

У тих випадках, коли, відповідно до цієї статті, перевізник не несе
відповідальності за деякі обставини, що спричиняли збиток, його
відповідальність обмежується лише тією мірою, якою він відповідає згідно
зі статтею за ці обставини.

Розділ V регулює правила подання позовів, терміни їх подання та зазначає
інстанції, куди можна з позовом звернутись. Так, з приводу будь-яких
спорів, пов’язаних із перевезеннями, що виконуються відповідно до
Конвенції, позивач може звертатися, крім компетентних судів країн, що
беруть участь у Конвенції, зазначених за загальною згодою сторін, до
суду країни, на території якої розташовані: а) місце проживання
відповідача, його головна контора або відділення чи агентство, за
допомогою яких б>ло укладена договір перевезення; б) місце прийняття
вантажу до перевезення або місце доставки, і може звернутися лише до цих
судів (ст. 31).

Подання позовів, пов’язаних з перевезеннями, відповідно до Конвенції
може відбуватися протягом одного року, але у разі злочинного вчинку або
провини, що, відповідно до закону, застосованого судом, який розглядає
справу, прирівнюється до злочинного вчинку, встановлюється термін три
роки.

Термін обчислюється:

1) у разі часткової втрати вантажу, ушкодження його або
прострочення в доставці — з дня здания вантажу;

2) за втрати усього вантажу — з 30-го дня після закінчення
зстановленого для перевезення терміну або, якщо такого не було
встановлено, із 60-го дня після прийняття вантажу перевізником дэ
перевезення;

235

3} в усіх Інших випадках після закінчення тримісячного терміну з дня
укладання договору перевезення.

День, зазначений вище як момент відліку терміну подання позову, не
береться в розрахунок при встановленні його терміну. Пред’явленням
письмової рекламації припиняється відлік терміну до того дня, коли
перевізник у письмовій формі відхилив резолюцію з поверненням доданих до
неї документів. У разі часткового визнання пред’явленої рекламації
термін подання позову відновлюється тільки щодо тієї частини рекламації,
що залишається предметом суперечки. Доказ факту одержання рекламації або
відповіді на неї, а також повернення документів, що стосуються справи,
покладається на сторону, яка посилається на цей факт. Пред’явлення
подальших рекламацій на тій самій підставі не перериває відліку терміну
(ст. 32). Після закінчення зазначеного терміну позов не може бути
пред’явлений навіть у формі зустрічного позову або повернення.

Конвенція не застосовується: до перевезень, які відбуваються відповідно
до міжнародних поштових конвенцій; до перевезень небіжчиків; до
перевезень меблів при переїздах.

Митна конвенція про міжнародне перевезення вантажів із застосуванням
книжки МДП (Custom Convention on the International Transport of Goods
Under Cover of TIR Garnets — TIR Garnets). Укладена в Женеві 15 січня
1959 р. Нова редакція Конвенції від 14 листопада 1975р. набула чинності
20 березня 1978 р. Україна як одна з держав — правонаступниць колишнього
СРСР бере участь у Конвенції відповідно до Закону України від 15 липня
1994 р. № 117/94-ВР. Конвенція вважається чинною для України з 8 грудня
1982 р.

Конвенція стосується перевезення вантажів без їх проміжного
перевантаження у дорожніх транспортних засобах, сполученнях транспортних
засобів або контейнерах, з перетинанням одного або декількох кордонів
від митниці місця відправлення однієї з договірних сторін до митниці
місця призначення іншої договірної сторони або тієї самої договірної
сторони за умови, що визначена частина операції МДП між ЇЇ початком і
закінченням здійснюється автомобільним транспортом (ст. 2).

Відповідно до ст. 4 вантажі, перевезені з дотриманням процедури МДП,
звільняються від сплати або депозиту ввізних чи вивізних податків І
зборів у проміжних митницях. Крім того, вантажі, перевезені з
дотриманням процедури МДП у запломбованих дорожніх транспортних засобах,
запломбованих сполученнях транспортних засобів або запломбованих
контейнерах, як правило, звільняються від митного огляду на проміжних
митницях. Проте з метою запобігання зловживанням митні органи можуть у
виняткових випадках, зокрема за наявності підозри в порушеннях,
здійснювати на цих митницях огляд вантажів (ст. 5).

Конвенція про дорожній рух (Convention on Road Traffic) та Протокол про
дорожні знаки (Protocol on Road Signs and Signals). Укладені 19 вересня
1949 p. Діє редакція Конвенції від 8 листопада 1968 p., яка набула
чинності 21 травня 1977 р.

Конвенція про дорожні знаки та сигнали (Convention on Road Signs and
Signals). Укладена у Відні 8 листопада 1968 p., набула чинності 6 червня
1978 р.

Європейська угода, шо доповнює Конвенцію про дорожній рух (Agreement
Supplementing the Convention on Road Traffic). Укладена в Женеві 1
травня 1971 p.

236

Угода про міжнародні перевезення швидкопсувних харчових продуктів і про
спеціальні транспортні засоби, призначені для цих перевезень (СПС)
(Agreement on Special Equipment forthe Transport of Perishable
Foodstuffs and en the Use of Such Equipment for the International
Transport of Some Foodstuffs). Укладена в Женеві 1 вересня 1970 p.,
поширюється й на Інші, крім автомобільного, види транспорту.

Європейська угода про роботу екіпажіа транспортних засобів, що виконують
міжнародні автомобільні перевезення (Agreement Concerning the Work of
Cre\vs of Vehicle Engaged in International Road Transport). Укладена 1
липня 1970 p. Зазначає, що під час будь-якого міжнародного
автомобільного перевезення, до якого застосовується ця Угода,
підприємство і члени екіпажу повинні дотримуватися щодо тривалості
відпочинку і керування, а також складу екіпажу розпоряджень,
встановлених національним законодавством у тому районі держави, де член
екіпажу переважно займається своєю виробничою діяльністю, а також
чинними в даному районі арбітражними рішеннями і колективними
договорами. Тривалість відпочинку і керування визначається відповідно до
цього законодавства арбітражними рішеннями або колективними договорами.

Європейська угода про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних
вантажів (ДОПНВ) (European Agreement Concerning The International
Carriage of Dangerous Goods by Road — ADR). Укладена в Женеві ЗО вересня
1957 р. Україна приєдналася до цієї угоди відповідно до Закону від 2
березня 2000 р. № 1511 -III.

Конвенція про договір міжнародного дорожнього перевезення пасажирів і
багажу (КАПП) (Convention en the Contract for the International Carriage
of Passangers and Luggage by Road — CVR). Укладена в Женеві 1 берези?.
1973 p. Застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення
пасажирів та (у відповідних випадках) їхнього багажу транспортними
засобами, коли в договорі зазначено, що перевезення здійснюється
територією принаймні двох держав і що пункт відправлення абс/і пункт
призначення розташовані на території однієї з договірних держав.
Застосування Конвенції не залежить від місця проживання і громадянства
сторін, що укладають договір (ст. 1).

Глава IV Конвенції передбачає відповідальність перевізника за шкоду,
заподіяну як особі, так і багажу. Перевізник відповідає за збиток,
пов’язаний зі смертю, тілесними ушкодженнями або нанесенням будь-якої
іншої шкоди фізичному або психічному здоров’ю пасажира внаслідок події,
пов’язаної з перевезенням, що має місце під час перебування пасажира в
транспортному засобі, під час його посадки чи висадки або у зв’язку з
навантаженням чи вивантаженням багажу (ст. 11). Якщо головна контора
перевізника розташована в такій державі або в державі, що не є
договірною стороною, законодавство якої передбачає вищу межу або не
встановлює ніякої межі, для визначення загальної суми застосовується
законодавство цієї держави, за винятком норм, що належать до колізійного
права (ст. 13).

Перевізник несе відповідальність за збиток, пов’язаний з повною або
частковою втратою багажу та з йоге ушкодженням За багаж, зданий
перевізникові, останній відповідає з моменту прийняття його до
перевезення до моменту доставки. За будь-який інший багаж перевізник
відповідає протягом часу його перебування в транспортному засобі, зле у
разі крадіжки або втрати, не гтов’яза-

237

них з дорожньо-транспортною пригодою, — тільки якщо він був зданий під
догляд перевізника. До цього іншого багажу прирівнюються особисті речі
та предмети, що пасажир має на собі або із собою.

Конвенція про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу.
Укладена 9 жовтня 1997 p., ратифікована Законом України № 581-XIV від 8
квітня 1999 р. Конвенція поширюється на перевізників сторін, які
виконують перевезення пасажирів у міжнародному сполученні автобусами,
незалежно від країни їх реєстрації, та має для них обов’язкову силу, а
також на перевезення пасажирів та їх багажу автобусами, якщо в договорі
перевезення зазначено, що воно здійснюється територіями не менш як двох
сторін і пункт відправлення або пункт призначення розташовані на
території однієї зі сторін. Конвенція регламентує умови та правила
перевезень, відповідальність перевізників, порядок подання претензій та
позовів.

Угода про порядок транзиту через території держав — учасниць
Співдружності Незалежних Держав. Укладена 4 червня 1999 p., ратифікована
із застереженнями Законом № 2283-ІП від 22 лютого 2001 р. Відповідно до
Угоди сторони не обкладають митом і податками транспортні засоби і
товари: що ввозяться з держав, які не беруть участі в цій Угоді, на
митну територію сторони транзитом через митні території інших сторін; що
вивозяться з митної території сторони в держави, які не беруть участі в
цій угоді, транзитом через митні території Інших сторін; що
переміщуються між сторонами транзитом через митні території інших
сторін.

До зазначених товарів і транспортних засобів, що їх перевозять, не
застосовуються заходи економічної політики (обмеження на ввезення і
вивезення товарів, які передбачають квотування, ліцензування,
встановлення максимальних і мінімальних цін, а також інші заходи
регулювання взаємодії національної економіки зі світовим господарством).

Угода про прийняття єдиних технічних приписів для колісних транспортних
засобів, предметів обладнання та частин, які можуть бути встановлені
та/або використані на колісних транспортних засобах, і про умови
взаємного визнання офіційних затверджень, виданих на основі цих
приписів. Підписана 20 березня 1958 р. у Женеві з поправками від 16
жовтня 1995 р. Законом від 10 лютого 2000 р. № 1448-ІП Україна
приєдналася до Угоди.

Двосторонні угоди між Україною та іноземними державами (наприклад, 18
травня 1992 р. у Варшаві було укладено Угоду між Урядом України і Урядом
Республіки Польща про міжнародні автомобільні перевезення).

11.4. Морський транспорт

Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил про коносамент.
Укладена у Брюсселі 25 серпня 1924 р. Відома також як «Гаазькі правила».
Доповнена Брюссельськими протоколами від 23 лютого 1968р. і від 21
лютого 1979р. Конвенція разом з доповненнями має напівофіційну назву
«Гаазько-Візбійські правила».

Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності власників морських
суден. Укладена у Брюсселі у 1924 р. Нову редакцію укладено 10 жовтня
1957 р. Доповнена Брюссельським протоколом від 23 лютого 1979 р.

238

Конвенція ООН про морське перевезення вантажів ^United Nations
Convention on the Carriage of Goods by Sea). Укладена у Гамбурзі ЗІ
березня 1978 р. Набула чинності 1 листопада 1992 р. після ратифікації її
двома десятками держав. Відома як «Гамбурзькі правила»; їх застосовують
також держави, які формально ще не приєдналися до Конвенції.

Конвенція передбачає відповідальність перевізника (ст. 5) за збиток,
спричинений втратою або ушкодженням вантажу, а також затримкою в його
видачі, якщо обставини, що зумовили втрату, ушкодження або затримку,
мали місце в той час, коли вантаж перебував у його віданні, якщо тільки
перевізник не доведе, що він, його службовці або агенти вжили всіх
заходів, яких можна вимагати, щоб уникнути таких обставин та їх
наслідків.

Крім того, визначаються межі відповідальності перевізника:

відповідальність перевізника за збиток, шо є наслідком втэати або
ушкодження вантажу, обмежуються сумою, еквівалентною 835 розрахунковим
одиницям за місце чи іншу одиницю відвантаження, або 2,5 розрахункові
одиниці за 1 кг маси брутто втраченого або ушкодженого вантажу, залежно
від того, яка сума вища;

відповідальність перевізника за затримку у видачі вантажу обмежується
сумою у 2,5 рази кратною фрахтові, що підлягає сплаті за затриманий у
видачі вантаж, але не перевищує розміріз фрахту, що підлягає сплаті на
підставі договору морського перевезення (ст. 6).

Конвенція також містить положення, які звільняють відправника вантажу
від відповідальності: він не відповідає за збиток, якого зазнав
перевізник або фактичний перевізник, а також за ушкодження, отримане
судном, якщотакий збиток або ушкодження не відбулися з вини відправника
вантажу, його службовців або агентів. Службовець або агент відправника
вантажу також не несуть відповідальності за такий збиток або ушкодження,
якщо тільки вони не сталися з їхньої вини.

Надається перелік вимог до оформлення коносаменту. В ньому повинно бути
зазначено:

1) загальний характер вантажу, основні марки, необхідні для
ідентифікації вантажу, пряма вказівка у відповідних випадках шодо
небезпечного характеру вантажу, кількість місць або предметів і маса
вантажу або його кількість, позначена іншим способом. Усі ці дані
вказуються так, як вони представлені відправником вантажу;

2) зовнішній стан вантажу;

3) найменування перевізника і місцезнаходження його
основного комерційного підприємства;

4) найменування відправника вантажу;

5) найменування вантажоодержувача, якщо він вказаний
відправником вантажу;

6) порт завантаження відповідно до договору морського
перевезення і дата прийняття вантажу перевізником у порту завантаження;

7) порт розвантаження відповідно до договору морського
перевезення;

8) кількість оригіналів коносаменту, якщо їх більше одного;

9) місце видачі коносаменту;

10) підпис перевізника або особи, яка діє від його імені;

239

11) фрахт у розмірі, що підлягає сплаті вантажоодержувачем
або інша вказівка на те, що фрахт повинен сплачуватися ним;

12) вказівка, що дане перевезення регламентується нормами
Конвенції, які позбавляють юридичної сили будь-яку умову, що суперечить
вимогам Конвенції;

13) вказівка (у відповідних випадках) про те, що вантаж повинен
або може перевозитися на палубі;

14) дата або період здания в порту розвантаження, якщо вони прямо
погоджені сторонами;

15) підвищена межа або межа відповідальності, якщо такі
погоджені. Конвенція про обмеження відповідальності за морськими
вимогами. Укладена

19 листопада 1976 р. (зі змінами, внесеними відповідно до Протоколу від
2 травня 1996 p.). Згідно з Конвенцією обмежується відповідальність за
такими вимогами:

щодо смерті або тілесних ушкоджень, втрати або пошкодження майна (у тому
числі портових споруд, водних басейнів, судноплавних шляхів І засобів
визначення навігаційної обстановки) та інших подій, що відбулися на
борту судна і прямо пов’язані з його експлуатацією або операціями з
порятунку, а також за вимогами щодо будь-яких зумовлених цим збитків;

щодо збитку внаслідок затримки при перевезенні морем вантажу, пасажирів
або їхнього багажу;

щодо іншого збитку внаслідок порушення будь-яких прав, що виникли не з
договору і пов’язані з експлуатацією судна або операціями з порятунку;

щодо підйому, знищення або знешкодження судна, що затонуло,
перетворилося на уламки, сіло на мілину або покинуте, у тому числі усе,
що перебуває або перебувало на борту такого судна;

щодо видалення, знищення або знешкодження вантажу судна;

вимогами іншої особи, ніж та, що відповідає за збиток, спричинені
заходами, розпочатими для запобігання або зменшення збитку, щодо якого
відповідальна особа може обмежити свою відповідальність згідно з
Конвенцією, і наступним збитком, заподіяним такими заходами (ст. 2).

Особами, які мають право обмежити свою відповідальність відповідно до
Конвенції, є власники і рятувальники.

Конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу і Протокол 1976
р. до неї. Конвенція укладена в Афінах 13 грудня 1974 p., Україна
приєдналася до Конвенції та Протоколу за Законом України від 15 липня
1994 р. № 115/94-ВР. Конвенція набула чинності 28 квітня 1987 p., а для
України — 9 лютого 1995 р.

Конвенція застосовується до будь-якого морського міжнародного
перевезення, якщо: судно ходить під прапором держави, яка є стороною
Конвенції, або зареєстроване в такій державі; договір перевезення
укладено в державі, яка є стороною Конвенції; відповідно до договору
перевезення місце відправлення чи місце призначення розташовані в
державі, яка є стороною Конвенції, за винятком, коли перевезення
підпадає під режим цивільної відповідальності, передбаченої положеннями
будь-якої іншої міжнародної конвенції про перевезення пасажирів та їх
багажу іншим видом транспорту, якщо тільки ці положення мають
застосовуватись до перевезення морем.

Згідно зі ст. З Конвенції перевізник відповідає за шкоду, завдану в
результаті смерті пасажира або заподіянням йому тілесного ушкодження, а
також

240

внаслідок втрати або пошкодження багажу, якщо ці події сталися під час
перевезення і були наслідком вини або недбалості перевізника, його
службовців чи агентів, які діяли в межах своїх службових обов’язків.
Доказ того, що подія, внаслідок якої було заподіяно шкоду, сталася під
час перевезення, а також визначення розміру шкоди покладається на
позивача. Провина або недбалість перевізника, його службовців чи
агентів, які діяли в межах їх службових обов’язків, передбачаються,
оскільки не доведено протилежне, якщо смерть або тілесні ушкодження
пасажира, втрата чи пошкодження каютного багажу сталися внаслідок або у
зв’язку з корабельною аварією, зіткненням, посадкою на мілину, вибухом
чи пожежею або недоліками судна. Щодо втрати чи пошкодження іншого
багажу така провина чи недбалість передбачаються, оскільки не доведено
протилежне, незалежно від характеру події, яка спричинила цю втрату чи
пошкодження багажу. В усіх інших випадках обов’язок доказу вини або
недбалості покладено на позивача.

Конвенція також передбачає межу відповідальності в разі смерті пасажира
або заподіяння шкоди його здоров’ю та втрати чи пошкодження багажу. Так,
відповідальність перевізника в разі смерті пасажира або заподіяння йому
тілесного ушкодження ні в якому разі не має перевищувати 700 000 франків
щодо перевезення в цілому (згідно з Протоколом — 700 000 валютних
одиниць).

Якщо відповідно до закону країни суду, який розглядає справу, втрати
відшкодовуються у формі періодичних платежів, відповідна загальна сума
цих платежів не має перевищувати зазначену вище межу. Але Конвенція
надає право державі, яка є стороною Конвенції, встановити вищу межу
відповідальності в національному законодавстві за кожного потерпілого
для перевізників, які належать до цієї держави.

Межа відповідальності в разі втрати або пошкодження каютного багажу
передбачена ст. 8, згідно з якою вона ні в якому разі не має
перевищувати 12 500 франків на пасажира (згідно з Протоколом — 12 500
валютних одиниць) щодо перевезення в цілому. Винятки існують для
автомобілів — для них передбачено межу, яка не має перевищувати 50 000
франків за автомашину та іншого багажу (згідно з Протоколом — 50 000
валютних одиниць), крім каютного — для нього межа відповідальності
встановлюється у розмірі, що не може перевищувати 18 000 франків на
пасажира (згідно з Протоколом — 18 000 валютних одиниць).

Розрахункова одиниця, згадана в цій Конвенції, є одиницею «спеціального
права запозичення», визначеною МВФ. Валютні одиниці переводяться в
національну валюту держави, суд якої розглядає справу, на основі
вартості цієї валюти на дату ухвалення рішення або на дату, встановлену
угодою сторін. Вартість національної валюти Держави, яка є членом МВФ. в
одиницях «спеціального права запозичення» обчислюється відповідно до
методу визначення вартості, що застосовується МВФ на відповідну дату для
його власних операцій і розрахунків. Вартість національної валюти
держави, яка не є членом МВФ, — способом, встановленим цією державою.

Конвенція про обмеження відповідальності по морських вимогах. Укладена у
Лондоні 19 листопада 1976 р. Змінена Протоколом у 1996 р. Відповідно до
Конвенції особами, що можуть обмежити свою відповідальність, є власники
суден і рятувальники. Причому під «власником судна» розуміють власника,

164-415

241

фрахтувальника й оператора морського судна, а «рятувальником» — будь-яку
особу, що надає послуги, прямо пов’язані з операціями з порятунку.
Вимоги, відповідальність за якими обмежується, наведено у ст. 2
Конвенції:

пов’язані зі смертю, тілесними ушкодженнями або втратою чи пошкодженням
майна (у тому числі, пошкодженням портових споруд, водних басейнів,
судноплавних шляхів і засобів навігаційної обстановки), що виникли на
борту судна, або прямо пов’язані з його експлуатацією, з операціями,
пов’язаними з порятунком, а також вимоги щодо будь-якого наступного
збитку, зумовленого цим;

щодо збитку, спричиненого затримкою в перевезенні морем вантажу,
пасажирів або їхнього багажу;

щодо іншого збитку внаслідок порушення будь-яких прав, що виникли не з
договору і прямо пов’язані з експлуатацією судна або операціями з
порятунку;

щодо підйому, вилучення, знищення або знешкодження судна, що затонуло,
перетворилося на уламки, сіло на мілину або покинуте, у тому числі усе,
що перебуває або перебувало на борту такого судна;

щодо вилучення, знищення або знешкодження вантажу судна;

вимоги іншої особи, ніж відповідальної за збиток, спричинений заходами,
для запобігання або зменшення збитку, щодо якого відповідальна особа
може обмежити свою відповідальність згідно з Конвенцією, і наступним
збитком, заподіяним такими заходами.

Передбачено і винятки. Правила Конвенції не поширюються:

на вимоги щодо збитку від забруднення нафтою, які регулюються нормами
Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за збиток від
забруднення нафтою від 29 листопада 1969 p., або будь-якої правки чи
будь-якого протоколу до неї, що є чинними до вимог, які підпадають під
будь-яку міжнародну конвенцію або національне законодавство, що
регулюють або забороняють обмеження відповідальності за ядерний збиток;

на вимоги, висунуті до власника ядерного судна, щодо ядерного збитку
тощо. Крім того, згідно зі ст. 4 особа, яка несе відповідальність, не
має права обмежити її, якщо доведено, що збиток став наслідком її
власної дії або недогляду, вчинених з наміром заподіяти такий збиток чи
із самовпевненості, усвідомлення того, що такий збиток, можливо, буде
заподіяний.

Глава II регламентує межі відповідальності. Так, ст. 7 передбачає, що
межі відповідальності власника судна за вимогами пасажирів, спричинених
смертю або тілесними ушкодженнями пасажирів судна і зумовлених тією
самою подією, є сума в 175 000 розрахункових одиниць, помножена на
кількість пасажирів, яку судну дозволяється перевозити відповідно до
суднового свідоцтва. Розрахункова одиниця, згадана в цій Конвенції, є
одиницею «спеціального права запозичення», за визначенням МВФ.

Межа відповідальності за іншими вимогами, згідно зі ст. 6, обчислюється
відповідно до шкали, що залежить від водотоннажності судна і висунутих
вимог (спричинених смертю або тілесними ушкодженнями чи будь-яких інших
вимог).

Конвенція ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів (United
Nations Convention on International Multimodal Transport of Goods).
Укладена у Женеві 24 травня 1980 p. Положення Конвенції застосовуються,
згідно зі ст. 2,

242

до всіх договорів змішаного перевезення з одного місця в Інше, які
розташовані у двох державах, якщо:

1) зазначене у договорі змішаного перевезення місце, в якому
вантаж приймається оператором змішаного перевезення у своє відання,
знаходиться в одній із договірних держав;

2) зазначене в договорі змішаного перевезення місце доставки
вантажу оператором змішаного перевезення розташоване в сдній з
договірних держав.

Відповідно до ст. 5 Конвенції, коли вантажі приймаються оператором
змішаного перевезення у своє відання, він повинен видати документ
змішаного перевезення, який за вибором відправника вантажу може бути
оборотним або необоротним, а у ст. 8 наведено перелік даних, які повинен
містити цей документ:

загальний характер вантажу, основні марки, необхідні для ідентифікації
вантажу, пряме зазначення (у відповідних випадках) небезпечного
характеру вантажу, кількість місць або предметів і маса вантажу брутто
або його кількість, позначена іншим сиособсм, причому всі ці дані
вказуються так, як вони подані відправником вантажу;

зовнішній стан вантажу;

найменування і місцезнаходження основного комерційного підприємства
оператора змішаного перевезення;

найменування відправника вантгжу;

найменування вантажоодержувача, хкщо він зазначений відправником
вантажу;

місце і дата прийняття оператором змішаного перевезення вантажу у своє
розпорядження;

місце доставки вантажу;

дата або термін доставки вантажу в місце призначення, якщо вони прямо
погоджені сторонами;

зазначення того, чи є документ змішаного перевезення оборотним або
необоротним;

місце і дата видачі документа змішаного перевезення;

підпис оператора змішаного перевезення або уповноваженої ним особи;

провізні платежі за кожним видом транспорту, якщо вони прямо погоджені
сторонами, або провізні платежі, у тому числі найменування валюти, що
підлягають сплаті вантажоодержувачем, чи інша вказівка на те, що
провізні платежі сплачуються ним;

передбачений маршрут перевезення, використовувані види транспорту і
місця перевантаження вантажу, якщо вони відомі в момент видачі документа
змішаного перевезення;

зазначення того, що міжнародне змішане перевезення регулюється
положеннями Конвенції, які позбавляють чинності будь-яку умову, що
суперечить цим положенням, на шкоду відправнику вантажу або
вантажоодержувачу;

будь-які інші дані, що сторони можуть домовитися внести у документ
змішаного перевезення, якщо вони не суперечать законам країни, в якій
видається документ змішаного перевезення.

16*4-415

243

Відповідно до п. «а» ст. 10 Конвенції документ змішаного перевезення є
доказом «prima facie» прийняття оператором змішаного перевезення у своє
розпорядження вантажу, як він описаний у документі.

Згідно зі ст. 16 Конвенції оператор змішаного перевезення несе
відповідальність за збитки внаслідок втрати або ушкодження вантажу, а
також затримки в доставці, якщо ці обставини мали місце під час
перебування вантажу в Його розпорядженні з моменту, коли він прийняв
вантаж, до моменту видачі вантажу, якщо тільки оператор змішаного
перевезення не доведе, що він, його службовці, агенти або будь-яка інша
особа, послугами якої він користується для виконання договору змішаного
перевезення, вжив усіх необхідних заходів для уникнення таких обставин
та їх наслідків.

Межі відповідальності встановлені ст. 18 Конвенції. Згідно з ними у тих
випадках, коли оператор змішаного перевезення відповідає за збитки, що є
наслідком втрати або ушкодження вантажу, його відповідальність
обмежується сумою, що не перевищує 920 розрахункових одиниць за місце
або іншу одиницю відвантаження (розрахункова одиниця є одиницею
«спеціального права запозичення», визначеною МВФ), або 2,75 розрахункові
одиниці за 1 кг маси брутто втраченого або ушкодженого вантажу залежно
від того, яка сума вища. Виняток становить міжнародне змішане
перевезення, що не передбачає, відповідно до договору, перевезення
вантажу морем або внутрішніми водними шляхами. За нею відповідальність
оператора змішаного перевезення обмежується сумою, що не перевищує 8,33
розрахункової одиниці за І кг маси брутто втраченого або ушкодженого
вантажу.

Відповідальність оператора змішаного перевезення за збиток внаслідок
затримки в доставці обмежується сумою, яка у 2,5 рази перевищує провізні
платежі, що підлягають сплаті за затриманий доставкою вантаж, але не
перевищує загальної суми провізних платежів, які підлягають сплаті
відповідно до договору змішаного перевезення. Проте сукупна
відповідальність оператора змішаного перевезення, пов’язана із втратою
частини вантажу або затримкою доставки, не повинна перевищувати меж
відповідальності за повну втрату вантажу.

Положення Конвенції встановлює також втрату права на обмеження
відповідальності оператора змішаного перевезення, якщо доведено, що
втрата, ушкодження або затримка в доставці є наслідком його дій або
недогляду, вчинених з наміром заподіяти цю шкоду або безвідповідально і
з розумінням Імовірності виникнення втрати, ушкодження або затримки
доставки.

Службовець, агент оператора змішаного перевезення або інша особа,
послугами якої він користується для виконання договору змішаного
перевезення, не мають права на обмеження відповідальності, передбачене в
Конвенції, якщо доведено, що втрата, ушкодження або затримка в доставці
спричинені їх діями або недоглядом, вчиненими навмисно або
безвідповідально, із розумінням Імовірності виникнення втрати,
ушкодження або затримки в доставці (ст. 21).

Стаття 22 передбачає відповідальність відправника вантажу. Він
відповідає за збиток, якого зазнав оператор змішаного перевезення, якщо
такий збиток був заподіяний з вини або недбалості відправника вантажу чи
його службовців, агентів, якщо вони діяли в межах їхніх службових
обов’язків. Службовець або агент відправника вантажу несуть
відповідальність за такий збиток, якщо він був заподіяний з їх вини або
недбалості.

244

Міжнародна конвенція про деякі правила, що стосуються цивільної
юрисдикції з питання про зіткнення суден. Укладена 10 травня 1952 р.
Зазначає, що позов, який виник унаслідок зіткнення між суднами морськими
та внутрішнього судноплавства, може бути порушений тільки у суді: за
місцем постійного проживання відповідача або порту, де занесено до
реєстру судне відповідача; місця, де було здійснено арешт судна
відповідача або будь-якого іншого судна, що належить тому ж
відповідачеві, на яке арешт міг бути накладений у законному порядку, або
в суді того місця, де могло бути здійснено арешт, заставу або було
надане інше забезпечення; місця, де відбулося зіткнення, якщо це сталося
в межах порту, на рейді або у внутрішніх водах. Право вирішувати, до
якого із судів подавати позов, Конвенція надає позивачеві.

Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил про кримінальну
юрисдикцію у справах про зіткнення суден та інших подій, пов’язаних з
судноплавством. Укладена 10 травня 1952 р. Згідно з нею у разі зіткнення
або будь-якої іншої події у сфері судноплавства, що пов’язана з морським
судном і передбачає карну чи дисциплінарну відповідальність капітана або
будь-якої іншої службової особи на судні, карне чи дисциплінарне
переслідування може бути порушене тільки перед судовою або
адміністративною владою держаси, під прапором якої судно перебуває в
момент зіткнення або іншої пов’язаної Із судноплавством події (ст. 1).
Ніякий наказ про арешт або затримання судна не може бути відданий,
навіть для здійснення розслідування, ніякою іншою владою, ніж влада
держави, під прапорсм якої перебуває суднэ (ст. 2). Конвенція не
застосовується до зіткнень та інших пов’язаних із судноплавством подій,
що мали місце в портах, на рейдах або у внутрішніх водах (ст. 4).

11.5. Повітряний транспорт

Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних
повітряних перевезень (Варшава, 12 жовтня 1929 р.) та Гаазький протокол
до неї (від 28 вересня 1955 p.). Конвенція застосовується до будь-якого
міжнародного перевезення людей, багажу чи вантажів, що здійснюється за
плату з допомогою повітряного судна, а також до безкоштовних перевезень
за допомогою повітряного судна, що виконуються підприємством повітряних
перевезень (ст. 1). Використовується для перевезень, які здійснюються
державою або іншими публічно-правовими юридичними особами. Не
засгосовується під час перевезення поштової кореспонденції та поштових
посилок (ст. 2).

Глава II «Перевізні документи» (розділ І «Проїзний квиток») містить
вимогу видачі під час перевезення пасажирів квитка, а якому зазначено
місце відправлення і місце призначення. Якщо вони розташовані на
території однісї з договірних сторін, а одна чи кілька передбачених
зупинок — на території іншої держави, то повинна бути вказана принаймні
одна така зупинка. Лкшо пасажир здійснює подорож, за якої місце
остаточного призначення та зупинка знаходяться не в країні відправлення,
до такого леревезенш можуть застосовуватися положення Варшавської
конвенції, яка визначає й у більшості випадків обмежує відповідальність
перевізника у разі смерті чи поранення осіб, а також втрати чи
ушкодження багажу.

245

Розділ II «Багажна квитанція» містить вказівки щодо перевезення багажу.
Згідно зі ст. 4 повинна видаватися багажна квитанція, яка (якщо вона не
об’єднана з проїзним квитком чи не внесена в нього) повинна містити:

зазначення місця відправлення і місця призначення;

якщо місце відправлення і призначення знаходяться на території однієї
договірної сторони, а одна чи кілька передбачених зупинок -— на
території іншої держави, зазначення принаймні однієї такої зупинки;

повідомлення про те, що в разі перевезення, за якого місце остаточного
призначення чи зупинка знаходяться не в країні відправлення, до такого
перевезення можуть застосовуватися положення Варшавської конвенції, яка
визначає й у більшості випадків обмежує відповідальність перевізників у
разі втрати або ушкодження багажу.

Розділ III Конвенції «Повітряно-перевізний документ» надає право кожному
перевізникові товарів вимагати від відправника складання і вручення йому
документа, іменованого: «повітряно-перевізний документ», а будь-який
відправник має право вимагати від перевізника прийняття цього документа
(ст. 5).

Визначено вимоги до цього документа. Згідно зі ст. 8 він повинен
містити:

зазначення місця відправлення і місця призначення;

якщо місця відправлення і призначення знаходяться на території однієї
договірної сторони, а одна чи кілька передбачених зупинок — на території
Іншої держави, зазначення принаймні однієї такої зупинки;

повідомлення відправника про те, що в разі перевезення, за якого місце
остаточного призначення чи зупинка знаходяться не в кращі відправлення,
до такого перевезення можуть застосовуватися положення Варшавської
конвенції, яка визначає й у більшості випадків обмежує відповідальність
перевізників у разі втрати чи ушкодження товарів.

Цей документ згідно зі ст. 11 до доказу супротивного є посвідченням
укладання договору, прийняття товару й умов перевезення. Дані
повітряно-перевізного документа про масу, розміри і пакування товару, а
також кількість місць є посвідченням до доказу супротивного. Відомості
про кількість, обсяг і стан товару є доказом проти перевізника лише
тому, що ним було здійснено їх перевірку в присутності відправника, із
зазначенням цього в повітряне-перевізному документі, або тому що це
стосується даних про зовнішній вигляд товару.

Стаття 12 Конвенції надає право відправникові, за умови виконання всіх
зо-бов’язань, що випливають з договору перевезення, розпоряджатися
товаром, забираючи його назад з аеродрому відправлення чи призначення,
зупиняючи його в дорозі під час посадки або віддаючи наказ про видачу
його в місці призначення чи в дорозі іншій особі, ніж одержувач,
зазначений в Іювітряно-перевізному документі; вимагаючи його (товару)
повернення на аеродром відправлення, оскільки здійснення цього права не
завдає збитку ні перевізникові, ні іншим відправникам, із зобов’язанням
відшкодування їхніх витрат, які з цього випливають.

Право відправника припиняється в той момент, коли виникає право
одержувача. Проте, якщо одержувач відмовляється від прийняття
перевізного документа чи товару або вони не можуть бути йому вручені,
відправник знову отримує своє право розпорядження. Також передбачено
обов’язок відправника надати відомості та додати до
повітряно-перевізного документа інші документи,

246

які до передання товару одержувачеві необхідні для виконання митних,
міських (митних чи поліцейських) вимог. Відправник відповідає перед
перевізником за всі збитки, що могли б виникнути через відсутність,
недостатність або неправильність цих відомостей і паперів, за винятком
випадків провини з боку перевізника або осіб, які працюють на нього (ст.
16).

Глава III «Відповідальність перевізника» регламентує відповідальність
його за шкоду, заподіяну внаслідок смерті, поранення чи будь-якого
іншогс тілесного ушкодження пасажира, якщо нещасний випадок, що заподіяв
шкоду. відбувся на борту повітряного судна або під час посадки чи
висадки (ст. 17) Крім того, перевізник відповідає за шкоду, спричинену
знищенням, втратою або ушкодженням зареєстрованого багажу чи товару,
якщо подія, шо заподіяла шкоду, відбулася під час повітряного
перевезення (період часу, прогягом якогс багаж або товар перебувають під
охороною перевізника, незалежно від того, відбулося це на аеродромі, на
борту повітряного судна або в якому-небудь іншому місці, у разі посадки
поза аеродромом) (ст 18).

Перевізник також несе відповідальність за шкоду, що виникла внаслідок
запізнення при повітряному перевезенні пасажирів, багажу читоварів (ст.
19).

Конвенція встановлює обмеження відповідальності геревізника, Так, згідно
зі ст. 22, під час перевезення пасажирів відповідальність перевізника
перед кожним пасажиром обмежується сумою 250 тис. франків. Якщо
відповідно до закону суду, в якому розглядається позов, відшкодування
може бути встановлене у вигляді періодичних платежів, еквівалентна
капіталізована сума зазначених платежів не може перевищувати 250 тис.
франків. Проте за допомогою особливої угоди перевізник і пасажир можугь
встановити і вищу межу відповідальності.

Під час перевезення зареєстрованого багажу і товарів відповідальність
перевізника обмежується сумою в 250 тис. франків за кілограм, за
винятком випадків, коли пасажир чи відправник у момент передання місця
перевізникові подають спеціальну заяву про зацікавленість у доставці до
місця призначенні і сплачують за потреби додатковий збір. У цьому разі
перевізник зобов’язаний сплатити суму, що не перевищує оголошеної суми,
якщо тільки він не доведе, що ця сума перевищує таку, щоб задовсльнити
справжню зацікавленість пасажира чи відправника в доставці де місця
призначення.

У разі втрати, ушкодження, затримки в дорозі частини зареєстрованого
багажу або товару чи якого-небудь предмета, Ідо входить до їх складу,
маса, що повинна братися до уваги при визначенні суми, якою обмежується
відповідальність перевізника, повинна бути тільки загальною масою
зазначеного місця або місць. Проте, якщо втрата, ушкодження, затримка
зареєстрованого багажу або вантажу чи якого-небудь предмета, що входить
до їх складу, позначається на вартості інших місць, внесених до тієї
самої багажної квитанції або того самого повітряно-перевізного
документа, то загальна маса такого місця або місць повинна також братися
до уваги при визначенні межі відповідальності.

Щодо предметів, які пасажир залишає при собі, відповідальність
перевізника обмежується 5 тис. франків на пасажира. Але перевізник
звільняється від відповідальності, згідно зі ст. 20 Конвенції, якщо він
доведе, що ним і особами, які працюють на нього, було вжито всіх
необхідних заходів для уникнення шкоди.

247

Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних
повітряних перевезень, які здійснюються особами, що не є перевізниками
за договором. Укладена 18 вересня 1961 р. у м. Гвадалахара. Доповнила
згадану Варшавську конвенцію. Гготно була змінена Гватемальським
протоколом 1971 р. та Монреальськими протоколами 1975 р.

Конвенція про міжнародну цивільну авіацію. Укладена 7 грудня 1944 р. у
Чикаго. Стосується адміністративних питань повітряного транспорту
(стандартів, процедур, правил тощо). Складовою Конвенції є Статут
Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО), яка має статус
спеціалізованої агенції ООН. Конвенція містить 18 додатків, набула
чинності 4 квітня 1947 p., для України -— 9 вересня 1992 р.

Конвенція складається з преамбули та чотирьох частин. У частині 1
«Аеронавігація» розглянуто питання сфери застосування Конвенції,
регулярних та нерегулярних польотів, безпілотних польотів, заборонених
зон, запобігання поширенню захворювань, обладнання суден та ін. У
частині 2 «Міжнародна організація цивільної авіації» зазначено
структуру, цілі та положення Міжнародної організації цивільної авіації.
Частина 3 «Міжнародний повітряний транспорт» присвячена питанню
вдосконалення аеронавігаційних засобів та методам їх фінансування.
Частина 4 містить заключні положення щодо шляхів вирішення суперечок, що
виникають при застосуванні Конвенції.

У Додатку 1 до Конвенції «Видача свідоцтв особовому складу» розглянуто
стандарти і практику щодо видачі свідоцтв членам льотного екіпажу
(пілотам, бортінженерам), диспетчерам і персоналові технічного
обслуговування.

Додаток 2 «Правила польотів» містить правила, розроблені ІКАО, та
загальні правила щодо візуального польоту та польотів за приладами, що
застосовуються без винятку над відкритим морем і над територіями держав,
за умови, що вони не суперечать правилам, чинним у державах, над
територіями яких виконуються польоти.

Додаток 3 «Метеорологічне забезпечення міжнародної аеронавігації»
полягає в рекомендаціях з безпечного, ефективного та регулярного
здійснення аеронавігації. Це досягається шляхом надання необхідної
Інформації про погоду експлуатантам, членам льотних екіпажів, органам
обслуговування повітряного руху, органам пошуково-рятувальної служби,
адміністрації аеропортів та інших органів, що мають відношення до
авіації.

Додаток. 4 «Аеронавігаційні карти». Аеронавігаційних карт ІКАО 17 типів,
кожний з яких призначений для спеціальних цілей. Діапазон цих карт
широкий — від докладних карт для окремих аеродромів, до дрібномасштабних
карт для цілей планування польотів.

Додаток 5 «Одиниці вимірювання, що підлягають використанню» містить
норми щодо уніфікації одиниць вимірювання.

Додаток 6 «Експлуатація повітряних суден» за змістом зводиться до того,
що для забезпечення максимальних рівнів безпеки й ефективності ступінь
стандартизації при експлуатації повітряних суден, використовуваних для
міжнародних повітряних перевезень, повинна бути за можливості найвищою.

Додаток 7 «Національні та реєстраційні знаки повітряних суден» дає змогу
визначити класифікацію та орієнтацію повітряних суден, їх національну
належність.

248

Додаток 8 «Льотна придатність повітряних суден» містить стандарти
широкого плану, які визначають для застосування національними
повноважними органами льотної придатності мінімальні вимоги, що е
основою для визнання державами посвідчень про придатність до польотів
повітряних суден інших держав з метою виконання ними польотів на їхню
територію або над їх територією, забезпечуючи тим самим захист інших
повітряних суден, третіх осіб і майна.

Додаток 9 «Спрощення процедур» присвячений розгляд> питання прискорення
прибуття і вильоту повітряних суден, люде/1, вантажів та інших об’єктів
перевезень у міжнародних аеропортах. Він містить також положення щодо
таких питань, як дезинсекція повітряних суден, помилки в оформленні
документів (і міри покарання за них), спрощення процедури при пошуку і
рятуванні, розслідуванні авіаційних подій і рятуванні майна, польотах
для надання допомоги в разі стихійного лиха і застосування міжнародних
правил охорони здоров’я.

Додаток 10 «Авіаційний електрозв’язок» складається з двох томів. У томі
1 розглядаються устаткування, системи і радіочастоти, а в томі II —
правила зв’язку, що підлягають дотриманню при польотах повітряних суден
міжнародної цивільної авіації.

Додаток 11 «Обслуговування повітряного руху» містить визначення
елементів обслуговування повітряного р>ху, всесвітні стандарти і
практику, що застосовуються для надання цього обслуговування.

Додаток 12 «Пошук і рятування» охоплює стандарти й практику, розроблені
ІКАО і погоджені на міжнародній основі з урахуванням необхідності
якнайшвидшого виявлення осіб, які запилились у живих за авіаційних
подій.

Додаток 13 « Розслідування авіаційних по дій» складається із семи глав і
чотирьох доповнень. У перших трьох главах розглянуто загальні положення,
визначення, питання, пов’язані зі збереженням речових доказів,
відповідальністю держави місця події щодо охорони і видалення
повітряного судна з місця події, а також порядком розгляду цією державою
звернень з боку держави реєстрації, держави-експлуатанта і
держави-виробника.

Додаток 14 «Аеродроми» охоплює широкий діапазон питань: від планування
аеропортів до таких деталей, як час, необхідний для переходу на резервні
джерела енергоживлення; від цивільного будівництва до вимог щодо
освітлювальної техніки; від забезпечення складного рятувального і
протипожежного устаткування до вимог щодо видалення з аеропортів птахів.

Додаток 15 «Служби аеронавігаційної інформації» містить різноманітну
аеронавігаційну інформацію, необхідну цивільній авіації для досягнення
максимальної безпеки польотів в усіх аспектах повітряних операцій.

Додаток 16 «Охорона навколишнього середовища» присвячений питанням
охорони довкілля від впливу авіаційного шуму.

Додаток 17 «Безпека. Захист міжнародної цивільної авіації від актів
незаконного втручання» покладено в основу програми ІКАО з безпеки
цивільної авіації. Мета його — забезпечення захисту цивільної авіації та
її служб від актів незаконного втручання.

Додаток 18 «Безпечне перевезення небезпечних вантажів повітрям» містить
стандарти і практику, дотримання яких деє змогу безпечно перевозити
небезпечні вантажі.

249

Двосторонні угоди України з іноземними державами. До них, зокрема,
належить Угода між Урядом України та Урядом Республіки Грузія про
повітряне сполучення від 13 квітня 1993 р.

11.6. Транспорт внутрішніх водойм

Конвенція про уніфікацію деяких принципів, що стосуються
відповідальності при зіткненні річкових суден. Укладена у Женеві 15
березня 1960р. Визначає порядок відшкодування збитків, заподіяних
зіткненням суден внутрішнього плавання у водах однієї з договірних
сторін або шкоди суднам, особам чи речам, що перебували на них. Нею
визначається також порядок відшкодування будь-яких збитків, спричинених
виконанням або невиконанням маневру чи недотриманням судном правил
внутрішнього плавання у водах однієї з договірних сторін, або Іншим
суднам внутрішнього плавання, особам чи предметам, що перебували на
борту цих суден, навіть якщо зіткнення не відбулося.

Конвенція побудована за тими самими принципами що і Міжнародна конвенція
про уніфікацію деяких правил стосовно зіткнення суден 1910 р.
Відповідальність базується на принципі провини; коли збиток є наслідком
випадку, зумовленого непереборною силою, чи в разі неможливості
визначення його причини, вона покладається на осіб, яким було завдано
шкоди. Якщо шкоду заподіяно з вини одного судна, то воно повинне ЇЇ
відшкодувати. За змішаної провини збитки відшкодовуються пропорційно
ступеню вини кожного учасника зіткнення.

Солідарну відповідальність передбачено за шкоду, заподіяну особам, а
також невинним у зіткненні суднам та предметам, що перебувають на їх
борту. Судно, що сплатило більше від своєї частки за солідарної
відповідальності, має право на регресію. Для вимог про відшкодування
збитків через зіткнення встановлено дворічний термін позовної давності.

Конвенція набула чинності в 1966 p., була підписана Австрією, Бельгією,
Німеччиною, Нідерландами і Францією, її договірними сторонами є 10
держав: Австрія, Угорщина, Німеччина, Нідерланди, Польща, Російська
Федерація, Румунія, Франція, Швейцарія та Югославія.

Конвенція про свободу транзиту. Укладена у Барселоні 1921 р. Формально
стосується всіх видів транспорту, а реально застосовується лише у сфері
транспорту внутрішніх водойм, оскільки цей вид транспорту має обмаль
власних конвенцій, які б регулювали ці та Інші питання.

Конвенція про обмеження відповідальності власників суден внутрішнього
плавання — КОВВ (Convention Relating to the Limitation of the Liability
of Owners of Inland Navigation Vessels — CLN). Укладена у Женеві 1
березня 1973 р. Поправки внесено на підставі Протоколу від 1978 р. Мета
Конвенції — забезпечити можливість власника судна внутрішнього плавання
обмежити свою відповідальність за деякими претензіями. Це здійснюється
шляхом створення при компетентному органі договірної сторони лімітованих
фондів у розмірах, визначених Конвенцією. Передбачено фонди трьох видів:
1) за ушкодження вантажу; 2) за завдання шкоди навколишньому середовищу;
3) за завдання шкоди особам.

Конвенція не набула чинності. Була підписана Німеччиною і Швейцарією. До
неї приєдналася Російська Федерація. Протокол до Конвенції було
підписано

250

тільки однією державою — Німеччиною. Оскільки конвенція КОВВ застаріла
до набуття чинності, Комітет внутрішнього транспорту ЄЕК ООН на своїй
52-й сесії, що відбулася в лютому 1990 p., погодився І необхідністю
розроблення нового правового режиму обмеження відповідальності власників
суден внутрішнього плавання на загальноєвропейській основі. Нині
розглядаються дві альтернативні можливості розроблення нового правового
режиму — або приєднання держав, що не є членами Центральної комісії Із
судноплавства Рейном, до КОВВ, або упорядкування нового
загальноєвропейського документа.

Конвенція про договір міжнародного перевезення пасажирів І багажу
внутрішніми водними шляхами — КППВ (Convention on the Contract for the
International Carriage of Passengers and Luggage by Inland Waterways —
CVN). Укладена у Женеві 6 лютого 1976 р. Поправки внесено на підставі
Протоколу вд 1978 р.

Конвенцією передбачено відповідальність перевізника за шкоду, заподіяну
пасажиру або його багажу, і встановлено межі такої відповідальності.
Вона застосовується до кожного договору перевезення пасажирів та їхнього
багажу внутрішніми водними шляхами, якщо за умовами цього договору
перевезення повинне здійснюватися у водах не менше двох держав і місце
посадки й прийняття багажу на борт судна або місце висадки і
розвантаження чи обидва ці місця знаходяться на території однієї з
договірних держав. Положення цієї конвенції застосовуються навіть тоді,
коли судно не є судном внутрішнього плавання, незалежно від прапора,
реєстрації судна і місця постійного прзживання або громадянства сторін.

Робоча група Європейської економічної кошсії ООН з водного транспорту
постійно здійснює моніторинг щодо оцінки різними країнами правових
документів з тим, щоб розглянути питання про оновлення застарілих
положен^, враховуючи загальні принципи Роттердамсько: декларації 2001 р.
та її заклик до «гармонізації правових положень» в галузі водного
транспорту. Конвенц:я разом з поправками досі не набула чинності. Вона
була підписана однією державою —- Австрією, до неї приєдналася Російська
Федерація.

Опитування урядів Австрії, Білорусі, Угорщини, Литви, Польці, Словаччини
та Фінляндії свідчить, що ратифікація Конвенції не відбулася з тієї
причини, що обсяг міжнародних пасажирських перевезень у цих країнах
досить незначний або вони повністю відсутні, й як наслідок, —
відсутність аварій. Деякі країни зазначили, що ратифікація не відбулася
через відсутність інтересу до Конвенції з боку інших держав. Уряд
Фінляндії повідомив, що в цій країні застосовується національне
законодавство, засноване на АфІнській конвенції зі змінами 1990 р,

Будапештська конвенція про договір перевезення вантажів внутрішніми
водними шляхами (КПГВ). Укладена 2001 p., Україна приєдналась до неї у
червні 2002 р. Конвенція застосовується до будь-якого договору
перевезення, згідно з яким порт завантаження або місие прийому вантажу
та [Іорт розвантаження чи порт, де здається вантаж, розташовані у двох
різних державах, з яких хоча б одна є учасницею Конвенції (ст. 2).

Конвенція поширюється на договір, якщо предметом його є перевезення
вантажу без перевалки як внутрішніми водними шляхами, так і шляхши, на
які поширюється режим морських перевезень. Винятком є випадки, коли
відповідно до застосованого морського законодазства було складено
морський

251

коносамент або коли морське законодавство поширюється на більшу частину
шляху, який має пройти судно з вантажем.

За Конвенцією «договір перевезення» — це «будь який договір, незалежно
від його кваліфікації, згідно з яким перевізник за сплату фрахту
зобов’язується перевезти вантаж внутрішніми водними шляхами». Конвенція
розрізняє перевізника і фактичного перевізника. Перевізник — будь-яка
особа, яка або від імені якої було укладено договір перевезення з
вантажовідправником. Фактичний перевізник —- будь-яка особа, що не є
службовцем чи агентом перевізника, якій ним доручено здійснити повністю
або частину перевезення. Всі положення Конвенції щодо вантажовідправника
поширюються і на перевізника, а положення щодо перевізника
застосовуються до фактичного перевізника.

Доручення фактичному перевізнику на здійснення всього перевезення або
його частини, навіть коли це дозволено договором про перевезення, не
знімає відповідальності з перевізника. Перевізник залишається
відповідальним за все перевезення згідно з положеннями Конвенції (ст.
4). До фактичного перевізника застосовуються такі самі положення про
відповідальність, що й до перевізника. Коли перевізник і фактичний
перевізник несуть одночасно відповідальність, вона є солідарною. Ніщо не
позбавляє права регресної вимоги у відносинах між ними.

Перевізник несе відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок втрати
або пошкодження вантажу, що відбулося після того, як він прийняв вантаж
для перевезення, до моменту його здания або після перевищення термінів
здания, якщо він не доведе, що шкоду зумовлено обставинами, яких
перевізник не міг уникнути І наслідкам яких не міг запобігти.
Відповідальність перевізника за шкоду внаслідок втрати чи пошкодження
вантажу впродовж часу до завантаження його на судно або після його
вивантаження із судна визначається відповідно до законодавства держави,
що застосовується до договору перевезення (ст. 16). Перевізник
відповідає за дії або бездіяльність своїх службовців чи агентів, яких
він використовує під час виконання договору перевезення, тією самою
мірою, як І за свої дії чи бездіяльність, якщо ці особи чинили в межах
своїх службових обов’язків (ст. 17).

Конвенція передбачає умови звільнення перевізника від відповідальності,
а також визначає межі його відповідальності. Перевізник і фактичний
перевізник можуть бути звільнені від відповідальності, відповідно до ст.
18 Конвенції, якщо втрата, пошкодження або затримка є результатом однієї
з перерахованих у ній обставин. До таких обставин належать:

дія чи бездіяльність вантажовідправника, особи, яка отримує вантаж, або
особи, уповноваженої розпоряджатися вантажем;

переміщення, завантаження, укладання, вивантаження вантажу безпосередньо
вантажовідправником або особою, яка отримувала вантаж, чи за їхнім
дорученням третьою особою;

перевезення вантажу на палубі чи у відкритих трюмах, якщо про це була
домовленість або це відповідає звичаям;

перевезення вантажу, який може повністю або частково бути втрачений чи
пошкоджений внаслідок його природних властивостей;

відсутність або пошкодження упаковки, без якої вантаж зазнає втрат;

252

недостатнє або неточне ідентифікаційне маркування вантажу;

втрата або пошкодження вантажу внаслідок здійснення або намагання
здійснити операції, пов’язані з рятуванням жігтя або майна на внутрішніх
водних шляхах;

перевезення живих тварин, крім тих випадків, коли перевізник не вжив
необхідних заходів або не було виконано інструкції, узгодженої в
договорі перевезення.

Сума відшкодування за втрату або пошкодження вангажу нараховується
відповідно до ст. 19 Конвенції. Коли перев:зникнесе відповідальність за
повну втрату вантажу, він має відшкодувати суму, яка дорівнює вартості
вантажу в місці й у день його здання відповідно до договору перевезення.
Причому здан-ня вантажу неуповноваженій особі розглядається як втрата
вантажу. За часткової втрати або пошкодження вантажу перевізник несе
відповідальність тільки в обсязі, на який вартість вантажу зменшилася.
Якщо вантаж внаслідок своїх природних властивостей під час
транспортування мо:ке бути пошкоджений, то перевізник відшкодовує лише
частину збитку, яка перевищує природний збиток (за об’ємом та вагою).
Сторони мають визначити ці можливі природні втрати вантажу під час
укладання договору перевезення. Якщо це не було зроблено, керуються
правилами чи практикою, які д.ють в місці призначення.

Конвенція встановлює максимальну межу відповідальності. Відповідальність
перевізника обмежується 66^,67 розрахунковими одиницями за кожне
вантажне місце або іншу одиницю відвантаження (одиниця «спеціальних прав
запозичення» за визначенням МВФ) аоо двома розрахунковими одиницями за
кожний кілограм вказаної у тренспортному документі ваги втраченого або
пошкодженого вантажу, залежно від того, яка сума більша. Якщо вантажним
місцем є контейнер, і у документ: не вказано кількість цих місць або
одиниць відвантаження, упакованих у контейнері, то сума 666,67
замінюється на 1500 розрахункових одиниць за контейнер, що не має
вантажу, і додатково на суму 25 000 розрахункових одиниць за вантаж, що
міститься в контейнері У пункті 2 ст. 20 зазначено, що засоби для
транспортування, якщо вени не є власністю перевізника або не надані ним,
у разі їх пошкодження розглядаються як окрема одиниця відвантаження.

Якщо збиток спричинено затримкою здання вантажу, перевізник несе
відповідальність лише в розмірі, що не перевищує розм.ру фрахту.
Загальна сума відшкодування не має перевищувати максимальної суми
відшкодування за повну втрату вантажу. Максимальна межа відповідальності
може бути збільшена, якщо характер і виша вартість вантажу або засобу
для транспортування були прямо вказані в транспортному документі, й
перевізник не оскаржив ці дані. Межа відповідальності також може бути
змінена, якщо сторони чітко обумовили вищі максимальні межі
відповідальності.

Перевізник або фактичний перевізник не можуть посилатися на звільнення
від відповідальності та на її обмеження, передбачені Конвенцією або
договором перевезення, якщо доведено, що заподіяна шкода є наслідком їх
особистих дій або особистої бездіяльності, здійснених навмисне або через
необережність. За таких самих обставин службовці та агенти, що діяли за

253

дорученням перевізника або фактичного перевізника, не можуть посилатися
на звільнення від відповідальності або на її обмеження.

Передбачені Конвенцією або договором перевезення звільнення від
відповідальності чи її обмеження застосовуються за будь-якого позову з
приводу втрати, пошкодження чи затримки здания вантажу, на який
поширюється договір перевезення, незалежно від того, грунтується позов
на деліктній чи договірній відповідальності, або на інших правових
засадах.

Згідно з Конвенцією отримувач вантажу у разі виявлення його втрати чи
пошкодження повинен заявити про це письмово, вказавши загальний характер
пошкодження, не пізніше моменту здання вантажу або під час спільного
огляду сторонами. Беззастережне прийняття вантажу, якщо не доведено
Інше, є доказом того, що перевізник здав вантаж у тому стані й у тій
кількості, в якій він був йому переданий для перевезення. Якщо
пошкодження були непомітними відразу під час здання вантажу, то
застереження про це має бути зроблене у письмовій формі впродовж семи
календарних днів з моменту здання. У цьому разі потерпіла сторона має
довести, що пошкодження відбулося під час перевезення.

На компенсацію шкоди, спричиненої затримкою здання вантажу
вантажоотримувач може претендувати, якщо доведе, що перевізник отримав
повідомлення про затримку впродовж 21 календарного дня з моменту здання
(ст. 23). Щодо позовної давності, то будь-які позови мають термін один
рік, починаючи з дня, коли вантаж здали чи мали здати. День, з якого
починають рахувати позовну давність, до терміну позовної давності не
зараховується. Особа, якій пред’явлено позов, може у будь-який момент
впродовж терміну позовної давності подовжити його, зробивши відповідну
заяву. Призупинення чи переривання терміну позовної давності регулюються
законодавством держави, яке застосовується до договору перевезення.

Конвенція передбачає кілька видів транспортних документів — коносамент
та накладну, але не виключає і будь-який інший документ, що
використовується в комерційній практиці й підтверджує договір
перевезення вантажу, прийняття чи завантаження вантажу на судно
перевізником. Відсутність транспортного документа аб.о неповне його
оформлення не впливає на дійсність договору перевезення. Транспортний
документ, крім свого найменування, повинен містити такі дані:
найменування доміцилія, місце перебування перевізника та
вантажовідправника; найменування особи, яка отримуватиме вантаж; назву і
номер судна, якщо вантаж завантажений на борт, або зазначення у
транспортному документі, що вантаж був прийнятий перевізником, але ще не
завантажений на борт судна; порт завантаження або місце прийняття
вантажу та порт розвантаження або місце його здання; звичайне
найменування типу вантажу і характер його упаковки. Якщо вантаж
небезпечний або загрожує забрудненню навколишнього середовища, має бути
вказано його позначення відповідно до приписів. У разі відсутності таких
позначок — загальне найменування вантажу; розміри, кількість місць або
вагу, а також ідентифікаційне маркування вантажу, прийнятого на борт або
до перевезення; у певних випадках має бути зазначено, що вантаж повинен
або може перевозитися на палубі чи у відкритих трюмах; узгоджені
положення щодо фрахту; у разі накладної — точне зазна-

254

чення того, є вона оригіналом чи копією. У разі коносамента — кількість
екземплярів оригінала; місце і дату видачі транспортного документа.

Оригінал транспортного документа підписується перевізником чи капітаном
судна або особою, уповноваженою на це перевізником. Перевізник має право
вимагати від вантажовідправника поставити свій підпис на оригіналі чи
копії транспортного документа.

Коносамент видається лише на прохання вантажовідправника і якщо це було
обумовлено до завантаження вантажу або його прийняття для перевезення.
Щодо правового регулювання коносамента, то це загальноприйняті норми. У
Конвенції цьому присвячено ст. І9, у якій зазначається, що оригінали
коносаменту— цінні папери, що видаються на ім’я вантажоотримувача,
ордерні або на пред’явника.

Конвенція про реєстрацію суден внутрішнього плавання 1965 р. Визначає
умови реєстрації суден внутрішнього плавання, переведення судна з
реєстру однієї договірної сторони до реєстру іншої договірної сторони і
вилучення запису судна, внесеного до реєстру. До цієї Конвенції
додаються такі два протоколи: Протокол № 1 про речові права на судна
внутрішнього плавання і Протокол № 2 про накладення на судна
внутрішнього плавання арешту для забезпечення цивільного позову і про
примусове виконання. Обидва протоколи додаються до Конвенції та
передбачають режим іпотеки й право кредитора на першочергову вимогу у
внутрішньому судноплавстві, а також зазначають не* прийнятність арешту
суден для більшості країн, що у минулому використовували систему
централізованого планування економіки, з тієї причини, що їх судна
належали державі. Можливо, саме тому жодна з них не стала дзговірною
стороною Конвенції.

Конвенція набула чинност: з 1982 p., її підписали Австрія, Бельгія,
Німеччина, Люксембург, Нідерланди, Франція і Швейцарія. Договірними
сторонами є такі шість держав: Австрія, Люксембург, Нідерланди, Франція,
Швейцарія та Югославія.

Конвенція про обмірювання суден внутрішнього плавання 1966 р. Передбачає
засоби обмірювання суден внутрішнього плавання, г також зразки свідоцтв,
що повинні видаватися бюро з обмірювання суден, призначені для території
кожної договірної сторони. Мете обмірювання судна полягає у визначенні
його максимально допустимої тоннажності. Обмірювання суден, призначених
для перевезення вантажів, може також здійснюватися для визначення маси
вантажу, що транспортується, за різнем осадки судна.

Держави-учасниці призначають служби або органи з обмрювання суден, яким
доручається видача свідоцтв за формою. Термін дії свідоцтва не може
перевищувати 15 років (воно втрачає чинність І до закінчення терміну,
якщо судно зазнає змін, внаслідок яких дані щсдо тоннажності або
максимальнсї вантажопідйомності вже не є точними). Свідоцтва визнаються
владою інших держав-учасниць, але вони можуть власним коштом перевірити
точність даних такого свідоцтва. Форма перевірки не повинна заважати
експлуатації судна і має обмежуватися абсолютно необхідними операціями.
Неточності, виявлені під час перевірки, доводяться до відома держави, на
території якої видано свідоцтзо.

255

Конвенція набула чинності в 1975 р. її договірними сторонами є: Бельгія,
Болгарія, Угорщина, Німеччина, Люксембург, Нідерланди, Республіка
Молдова, Російська Федерація, Румунія, Словаччина, Франція, Чеська
Республіка і Швейцарія.

11.7. Міжнародна пошта

Міжнародними поштовими відправленнями вважаються упаковані та оформлені
відповідно до вимог Актів Всесвітнього поштового союзу та Правил
користування послугами поштового зв’язку листи (прості, рекомендовані),
відправлення з оголошеною цінністю, поштові картки (прості,
рекомендовані), бандеролі та спеціальні мішки з позначкою «М» (прості,
рекомендовані), дрібні пакети, поштові посилки (звичайні, з оголошеною
цінністю), відправлення прискореної пошти з позначкою EMS, які
приймаються для пересилання за межі України, надходять до України або
переміщуються територією України транзитом підприємствами поштового
зв’язку.

У 1874 р. було утворено міжурядову організацію Всесвітній поштовий союз.
Статусу спеціалізованої агенції ООН він набув у 1947 р. Того самого року
відповідного статусу набув Міжнародний союз електрозв’язку, створений
1865 р. Україна є членом обох цих Союзів.

Метою Всесвітнього поштового союзу є забезпечення організації та
вдосконалення поштових відносин і створення у цій сфері сприятливих умов
для розвитку міжнародного співробітництва. Союз, у міру своїх
можливостей, бере участь у наданні технічної допомоги у сфері поштового
зв’язку, за якою до нього звертаються країни-члени (ст. 1 Статуту
Всесвітнього поштового союзу).

Цілями Міжнародного союзу електрозв’язку є:

забезпечення і розширення міжнародного співробітництва між усіма членами
Союзу з метою вдосконалення і раціонального використання всіх видів
електрозв’язку;

сприяння технічній допомозі та надання її країнам, що розвиваються, у
галузі електрозв’язку, а також сприяння мобілізації матеріальних і
фінансових ресурсів, необхідних для його здійснення;

сприяння розвитку технічних засобів та їх найбільш ефективної
експлуатації з метою підвищення продуктивності служб електрозв’язку,
розширення їх застосування і якомога ширшого використання населенням;

сприяння поширенню переваг нових технологій у галузі електрозв’язку
серед усього населення світу;

сприяння використанню служб електрозв’язку з метою полегшення мирних
відносин;

погодження діяльності членів Союзу для досягнення вищезазначених цілей;

сприяння на міжнародному рівні більш загальному підходу до різнобічних
питань електрозв’язку у всесвітній інформаційній економіці та
суспільстві шляхом співробітництва з іншими всесвітніми регіональними
міжурядовими організаціями і тими неурядовими організаціями, які
пов’язані з електрозв’язком.

Для цього Міжнародний союз електрозв’язку:

здійснює розподіл радіочастотного спектра, виділення радіочастот та
реєстрацію присвоєнь радіочастот і відповідних позицій на орбіті
геостаціонарних

256

супутників таким чином, щоб уникнути шкідливих перешкод між
радіостанціями різних країн;

– координує зусилля, спрямовані на усунення шкідливих перешкод між
радіостанціями різних країн і на поліпшення використання спектра
радіочастот і орбіти геостаціонарних супутників для служб радіозв’язку;

полегшує міжнародну стандартизацію електрозв’язку із задовільною якістю
обслуговування;

заохочує міжнародне співробітництво з метою надання технічної допомоги
країнам, що розвиваються; сприяє створенню, розвитку і вдосконаленню
обладнання та мереж радіозв’язку в цих країнах всіма наявними засобами,
у тому числі бере участь у відповідних програмах ООН і використовує в
міру необхідності власні ресурси;

координує зусилля, спрямовані на забезпечення гармонійного розвитку
засобів електрозв’язку, особливо тих, як пов’язані із застосуванням
космічної техніки, з метою повного використання їхніх можливостей;

заохочує співробітництво між своїми членами з метою встановлення
найнижчих тарифів, сумісних з високою якістю обслуговування і
незалежним, побудованим на надійній основі фінансовим управлінням
електрозв’язком;

сприяє вжиттю заходів для забезпечення безпеки людського життя шляхом
спільного використання служб електрозв’язку;

вивчає, встановлює правила, ухвалює резолюції, формулює рекомендації та
побажання, збирає і публікує інформацію з питань електрозв’язку;

співпрацює з міжнародними фінансовими організаціями та організаціями з
розвитку для забезпечення кращих і сприятливих умов кредиту, які
використовуватимуться для розроблення соціальних проектів, призначених,
крім іншсго, для розширення служб електрозв’язку в найвіддаленіших
районах країн.

Президент України 1 лютого 1999 р. підписав Указ «Про затвердження
Загального регламенту Всесвітнього поштового союзу, Всесвітньої поштової
конвенції та її Заключного протоколу, Угоди про поштові посилки та її
Заключного прсто-колу». Зазначені документи були підписані від імені
України 14 вересня 1994 р. на XXI Конгресі Всесвітнього поштового союзу
в м. Сеулі. 15 липня 1994 р. прийнято Закон України, яким ратифіковано
Статут І Конвенцію Міжнародного союзу електрозв’язку.

Крім того, було прийнято такі постанови Кабінету Міністрів України: «Про
приєднання до Конвенції про Європейську організацію супутникового
зв’язку та її Експлуатаційної угоди», «Про створення Єдиної супутникової
системи передачі Інформації», «Про приєднання до Угоди про координацію
міждержавних відносин у галузі поштового та електричного зв’язку.

11.8. Джерела внутрішнього транспортного права України

Серед джерел внутрішнього транспортного права перше місце посідає
Цивільний кодекс України, зокрема глава 64 «Перевезення». Вона
регламентує такі питання: укладання та форма договору перевезення
вантажу, договору перевезення пасажира та багажу, договору чартеру
(фрахтування); права пасажира; правила перевезення у прямому змішаному
сполученні; довгостроковий до-

17 4-415

257

говір; перевезення транспортом загального користування, провізна плата;
надання транспортних засобів і пред’явлення вантажу до перевезення;
завантаження та вивантаження вантажу; термін доставки вантажу,
пасажирів, багажу, пошти; відповідальність за зобов’язаннями, що
випливають із договору перевезення; відповідальність перевізника за
ненадання транспортного засобу і відповідальність відправника за
невикористання наданого транспортного засобу; відповідальність
перевізника за затримку відправлення пасажира та порушення терміну
доставления пасажира до пункту призначення; відповідальність перевізника
за прострочення доставки вантажу; відповідальність перевізника за
втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти;
пред’явлення претензій і позовів, що випливають із договору перевезення;
позови щодо перевезення у закордонному сполученні; страхування вантажів,
пасажирів і багажу; відповідальність перевізника за шкоду, спричинену
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю пасажира; транспортне
експедирування.

Крім того, існують деякі статті, які не входять до розділу
«Перевезення», але також стосуються перевезень. Це, зокрема, ст. 258
«Спеціальна позовна давність»; ст. 532 «Місце виконання зобов’язання»;
ст. 633 «Публічний договір»; ст. 680 «Строки виявлення недоліків І
пред’явлення вимоги у зв’язку з недоліками проданого товару»; ст. 800
«Діяльність наймача транспортного засобу»; ст. 1196 «Відшкодування
шкоди, завданої фізичній особі під час виконання нею договірних
зобов’язань».

Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. № 232/94-ВР.
Визначає правові, економічні, організаційні та соціальні засади
діяльності транспорту;

Закон України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р. №
273/96-ВР. Визначає основні правові, економічні та організаційні засади
діяльності залізничного транспорту загального користування, його роль в
економіці та соціальній сфері України, регламентує його відносини з
органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування,
іншими видами транспорту, пасажирами, відправниками та одержувачами
вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти з урахуванням специфіки
функціонування цього виду транспорту як єдиного виробничо-технологічного
комплексу.

Статут залізниць України (1998 p.). Затверджений постановою Кабінету
Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457. Визначає обов’язки, права
і відповідальність залізниць, а також підприємств, організацій, установ
І громадян, які користуються залізничним транспортом. Регламентує
порядок укладання договорів, організацію та основні умови перевезення
вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, основні положення
експлуатації залізничних під’їзних колій, а також взаємовідносини
залізниць з іншими видами транспорту.

Дія Статуту поширюється на перевезення залізничним транспортом вантажів,
пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, у тому числі на перевезення
вантажів, навантаження І розвантаження яких відбувається на залізничних
під’їзних коліях, незалежно від форм власності, які не належать до
залізничного транспорту загального користування.

Статут автомобільного транспорту Української РСР. Затверджений
Постановою Ради Міністрів УРСР від 27 червня 1969 р. № 401. Визначає
обов’язки, нрава і відповідальність виробничих об’єднань автомобільного
транспорту, автотранс-

258

портних та транспортно-експедкційних підприємств і організацій (надалі —
автотранспортні підприємства та організації), розташованих на території
України, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також
підприємств, організацій, установ і громадян, які користуються
автомобільним транспортом.

Регламентує порядок складання і виконання плану автомобільних перевезень
в Україні, основні умови перевезень автомобільним транспортом вантажів,
пасажирів, багажу і пошти, а також взаємовідносини автотранспортник
підприємств і організацій, розташованих на території України, з
підприємствами і організаціями інших видів транспорту щодо здійснення
автомобільних перевезень.

Закон України «Про дорожній рух» від ЗО червня 1993 р. № 3353-ХІІ.
Визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту
життя і здоров’я громадян, створення безпечних і комфортних умов для
учасників руху та охорони навколишнього середовища.

Водний кодекс України. Регулює правові відносини з метою забезпечення
збереження, науково обгр>нтованого, раціонального використання вод для
потреб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів,
охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання
шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних
об’єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і
громадян на водокористування.

Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР Затверджений Постановою
Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. № 1801. Визначає основні
завдання й обов’язки органів внутрішнього водного транспорту із
забезпечення потреб країни в перевезеннях вантажів і пасажирів
внутрішніми водними шляхами, а також зв’язок внутрішнього водного
транспорту з іншими галузями народного господарства.

Регламентує: порядок виконання державного плану перевезень внутрішніми
водними шляхами; основні умови перевезень вантажів, пасажирів, багажу і
пошти; основні умови використання внутрішніх водних шляхів для
судноплавства; права й обов’язки пароплавств, що здійснюють перевезення,
а також підприємств, організацій і осіб, які користуються внутрішнім
водним транспортом.

Кодекс торговельного мореплавства України. Регулює відносини з
торговельного мореплавства.

Згідно із Кодексом торговельне мореплавство —• діяльність, пов’язана з
використанням суден для перевезення вантажів, пасажирів, багажу та
пошти, рибних та інших морських промислів, розвідки га видобування
корисних копалин, виконання буксирних, криголамних і рятувальних
операцій, прокладання кабелю, а також для інших господарських, наукових
і культурних цілей.

Повітряний кодекс України. Регулює діяльність користувачів повітряного
простору України з метою задоволення інтересів України та її громадян і
забезпечення безпеки авіації. Дія Кодексу поширюється не всіх
користувачів повітряного простору України в частині, що їх стосується,
як на території України, так і за її межами.

Закон України «Про трубопровідний транспорт» від 15 травня 1996 р. №
192/96-ВР. Визначає правові, економічні та організаційні засади
діяльності трубопровідного транспорту. Дія Закону поширюється на
відносини в галузі трубопровідного транспорту, призначеного для
транспортування вуглеводнів,

17*4-415

259

хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин з місць їх
знаходження, видобутку (промислів), виготовлення або зберігання до місць
їх переробки чи споживання, перевантаження та подальшого
транспортування.

Закон України «Про транзит вантажів» від 20 жовтня 1999 р. № 1172-ХІІ.
Визначає засади організації та здійснення транзиту вантажів авіаційним,
автомобільним, залізничним, морським і річковим транспортом через
територію України. Закон не поширюється на транзит пошти, багажу, зброї,
наркотичних засобів, психотропних речовин, небезпечних і шкідливих
відходів, продукції подвійного призначення, експорт та імпорт товарів,
переміщення товарів з використанням трубопровідного транспорту та ліній
електропередачі.

Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом. Затверджений
постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1997 р. № 252.
Визначає загальні умови обслуговування громадян, які здійснюють поїздки,
перевозять багаж чи вантажобагаж у межах України в рухомому складі
залізниць України та у вагонах суб’єктів господарської діяльності, що не
входять до складу залізниць. Є обов’язковим для залізниць, підприємств,
установ і організацій незалежно від форм власності, що здійснюють
підприємницьку діяльність на території України у сфері обслуговування та
перевезень пасажирів, багажу і вантажобагажу та громадян. Згідно з цим
Порядком та Статутом залізниць розробляються Правила перевезень
пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом, які
затверджуються Мінтрансом за погодженням з Антимонопольним комітетом та
Держстандартом.

Інструкція про порядок розшуку багажу, що не надійшов до аеропорту
призначення. Затверджена наказом Міністерства транспорту України від 1
листопада 1999 р. № 526. Інструкція регламентує порядок розшуку,
доставки та відшкодування збитків у разі втрати чи пошкодження багажу.

Правила перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним
транспортом України. Затверджені наказом Міністерства транспорту України
від 28 липня 1998 р. № 297. Правила поширюються на працівників
залізничного транспорту, фізичних та юридичних осіб, незалежно від їх
форм власності та підпорядкування, які: а) користуються послугами
залізничного транспорту; б) здійснюють перевезення пасажирів, багажу та
вантажобагажу залізницями; в) обслуговують пасажирів на вокзалах, у
пунктах продажу проїзних документів та в поїздах.

Правила застосовуються тільки при перевезенні пасажирів, багажу,
вантажобагажу залізницями загального користування у межах України та у
вагонах парку залізниць або орендованих у залізниць, а також у власних
вагонах, що належать підприємствам, організаціям, установам або
громадянам — суб’єктам підприємницької діяльності.

При перевезенні пасажирів у межах України, але у вагонах залізниць інших
держав, діють норми відповідних міжнародних угод, а вимоги Правил
поширюються тільки на положення, не врегульовані цими угодами.

Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Тарифів на
перевезення вантажобагажу залізничним транспортом у міжнародному
сполученні» від 11 травня 1998 р. № 180. Тарифи застосовуються для
обчислення вартості проїзду вантажобагажу територією України при
перевезеннях у краї-

260

ни СНД, а також Латвію, Литву, Естонію лініями зал:зниць, включених у
постійну експлуатацію. Тарифи на перевезення вантажобагажу
диференційовані залежно від відстані перевезення. Тарифи затверджені в
тарифній валюті (швейцарський франк).

Згідно з Тарифами вартість перевезення визначається множенням тарифу,
визначеного за відповідними таблицями, на курс швейцарського франка до
гривні, встановлений Національним банком України, і на коефіцієнт
індексації 1,0, а в прямому сполученні з Молдовою та :Іри оформленні
перевезення вантажобагажу між Росією і Молдовою транзитам чзрез Україну
— на коефіцієнт індексації 0,7. Вартість перевезення вантажобагажу
визначена без урахування податку на додану вартість та страхового збору.
Вартість перевезення вантажобагажу в орендованих та спеціальних багажних
вагонах встанОЕЛюеться у розмірі 0,65 швейцарського франка за 1
вагоно-кілометр незалежно від завантаження вагону.

Наказ Міністерства транспорту України «Про проїзд іноземних громадян
залізничним транспортом у внутрішньодержавному сполученні» від 11 травня
1998 р. № 182. За Наказом вартість проїзду іноземних громадян
визначається відповідно до діючих тарифів на перевезення пасажирів і
багажу залізничним транспортом у внутрішньодержавному сполученні,
затверджених згідно із чинним законодавством.

Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Положення про
порядок підготовки та подання інформації про вантаж для його безпечного
морського перевезення» від 14 грудня 1998 р. № 497. Положення встановлює
порядок підготовки та подання інформації про вантаж, безпека морського
перевезення якого повинне забезпечуватися учасниками транспортного
процесу при підготовці вантажу до перевезення, здійсненні вантажних і
складських операцій, перевезенні вантажів морським та річковим
транспортом.

Положення поширюється на морське перевезення таких вантажів:

1) генеральних та навалочних вантажів, які внаслідок їх особливої
шкідливості для суден і людей перебувають на борту, потребують особливої
обережності на суднах, до яких в Україні застосовуються вимога глави VI
Міжнародної конвенції щодо охорони людського життя в морі 1974 p.,
зміненої Протоколами 1978 та 1988 років до неї (SOLAS-74);

2) небезпечних вантажів, що класифіковані згідно з правилом 2
глави Vli SOLAS-74 і перевозяться в упакованому вигляді або навалом на
суднах, до яких застосовуються вимоги :-лавиУИ SOLAS-74;

3) шкідливих речовин, що ідентифікуються як забруднювачі моря в
Міжнародному кодексі морського перевезення небезпечних вантажів і
перевозяться морем в упакованому вигляді на суднах, до яких
застосовуються вимоги глави VII SOLAS-74 та Додатка III до Міжнародної
конзенціі щодо запобігання забрудненню з суден 1973 p., зміненої
Протоколом 1978 р. до неї;

4) небезпечних хімічних вантажів, які перевозять на суднах, до
яких застосовуються вимоги Міжнародного кодексу будування та обладнання
суден, що перевозять небезпечні хімічні вантажі наливом;

5) скраплених газів, цо перевозять на суднах, до яких
застосовуються вимоги Міжнародного кодексу будування та обладнання
гуден, що перезозять зріджені гази наливом.

261

Положення не поширюється на; 1) вимоги до документів щодо вантажу,
транспортування якого врегульовується прикордонними, митними,
санітарними, екологічними та іншими чинними в Україні адміністративними
правилами; 2) імпортні та транзитні вантажі, що вивантажують у портах
України, на які надана інформація згідно з правилами міжнародних
договорів України з питань торговельного мореплавства; 3) морське
перевезення вантажів суднами флоту рибної промисловості України.

Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Тарифів на
перевезення пасажирів, багажу та товаробагажу залізничним транспортом у
міжнародному сполученні Схід — Захід» від 28 квітня 1999 р. № 218.

Положення про порядок проведення конкурсу на право експлуатації
міжнародної повітряної лінії. Затверджене наказом Міністерства
транспорту України від 28 січня 1999 р. № 41. Встановлює порядок
проведення конкурсу між експ-луатантами з метою надання права на
експлуатацію міжнародної повітряної лінії. Передбачає умови отримання
експлуатантами права на експлуатацію міжнародної повітряної лінії.
Використовується для регулювання доступу екс-плуатантів на ринок
авіаційних перевезень з дотриманням положень міжурядових угод про
повітряне сполучення.

Тарифи на перевезення пасажирів, багажу та товаробагажу залізничним
транспортом у міжнародному сполученні Схід — Захід. Затверджені наказом
Міністерства транспорту України від 2 грудня 2002 р. № 853.
Застосовуються при обчисленні вартості проїзду пасажирів (на території
України), перевезення багажу й товаробагажу (як на території України,
так І за ЇЇ межами) і вартості плацкарту в спальних вагонах України (за
весь шлях прямування).

Інструкція про порядок реєстрації ліній закордонного плавання.
Затверджена наказом Міністерства транспорту України від 31 травня 2000
р. № 276. Інструкція розроблена відповідно до постанови Кабінету
Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. № 1544 «Про портові збори» і
визначає порядок реєстрації для українських та іноземних суден ліній
закордонного плавання.

Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 6 квітня 2000
р. № 1644-Ш. Визначає правові, організаційні, соціальні та економічні
засади діяльності, пов’язаної з перевезенням небезпечних вантажів
залізничним, морським, річковим, автомобільним та авіаційним
транспортом.

Дія цього Закону поширюється на такі види діяльності: державне
управління та державне регулювання безпеки у сфері перевезення
небезпечних вантажів; виконання робіт І надання послуг, пов’язаних з
перевезенням небезпечних вантажів; забезпечення міжнародних зобов’язань
у сфері перевезення небезпечних вантажів.

Закон не поширюється на перевезення небезпечних вантажів на територіях
підприємств, установ та організацій, де ці вантажі виготовляються або
утворюються, використовуються чи захоронюються, та інші передбачені
законом випадки.

Інструкція з організації перевезень вантажів повітряним транспортом.
Затверджена наказом Міністерства транспорту України від 15 липня 2004 р.
№ 630. Інструкція підготовлена відповідно до статей 60 та 62 Повітряного
кодексу України та п. 4.2.З. Правил повітряних перевезень вантажів,
затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 2003
р. № 793

262

з метою забезпечення належного рівня безпеки польотів та якості
обслуговування при операціях з повітряних перевезень і фізичного
розподілу вантажів. Положення про Міжвідсмчу експертну групу з питань
транзитних перевезень пасажирів та вантажів через територію України.
Затверджене наказом Міністерства транспорту України від 1 вересня 2000
р. №> 496. Експертна група виконує такі завдання:

розробляє заходи та готує пропозиції щодо розв’язання питань, які
виникають у процесі організації та виконання транзитних перевезень
пасажирів і вантажів територією України;

вивчає стан справ у пунктах пропуску на державному кордоні України, у
першу чергу там, де виникають затримки в просуванні транзитних вантажів
чи транспортних засобів, які перевозять транзитних ласажирІв;

вносить пропозиції щодо шляхів розв’язання проблем, які спричиняють
зменшення обсягів транзитних перевезень;

здійснює підготовку проектів актів законодавства з питань збільшення
конкурентоспроможності транзитних перевезень через територію України;

вносить пропозиції щодо відкриття нових та зміни статусу існуючих
пунктів пропуску на державному кордоні України з метою поліпшення стану
транзитних перевезень.

Порядок митного оформлення автотранспортних засобів, що здійснюють
міжнародні перевезення. Затверджений наказом Міністерства транспорту
України від 10 листопада 2000 р, № 637. Порядок регламентує умови
переміщення суб’єктами підприємницької діяльності через митний кордон
України автотранспортних засобів порожніх, з пасажирами або з товарами.

Дія Порядку поширюється на автотранспортні засоби (автомобілі, автобуси,
тягачі з причепами й напівпричепами та :н.), що здійснюють міжнародні
перевезення пасажирів і зовнішньоторговельних вантажів, на
автотранспортні засоби суб’єктів підприємницької діяльності, установ,
організацій, що використовуються із службовою метою для виїзду за
кордон, крім автотранспортних засобів, що належать дипломатичним
лредставництвам та консульським установам на території України,
представництвам міжнародних організацій.

Закон України «Про телекомунікації» від 18 листопада 2003 p. X° 1280-IV.
Встановлює правову основу діяльності у сфері телекому ні націй, визначає
повноваження держави щодо управління та регулювання зазначеної
діяльності, а також права, обов’язки та засади відповідальності фізичних
і юридичних осіб, які беруть участь у даній діяльності або користуються
телекомунікаційними

послугами.

Правила користування міжміським та міжнародним телефонним зв’язком.
Затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р.
№ 639. Визначають порядок та умови надання абонентам послуг міжміського
та міжнародного телефонного зв’язку об’єднаннями та підприємствами (далі
— підприємства) зв’язку в Україні будь-якої форми власності, є
обов’язковими для цих підприємств, а також для підприємств, установ,
організацій і громадян, які користуються послугами міжміського та
міжнародного телефонного зв’язку. Правила поширюються тільки на надання
послуг зв’язку в мережах зв’язку загального користування.

263

правила надання послуг поштового зв’язку. Затверджені постановою
Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. № 1155. Правила
відповідно до законів України «Про поштовий зв’язок», «Про захист прав
споживачів» та актів Всесвітнього поштового союзу визначають порядок
надання послуг поштового зв’язку, права та обов’язки операторів і
користувачів послуг поштового зв’язку та регулюють відносини між ними.
Правила поширюються на операторів поштового зв’язку України всіх форм
власності, які згідно із законодавством надають послуги поштового
зв’язку.

Правила користування телеграфним зв’язком. Затверджені постановою
Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р. № 208. Визначають
порядок та умови надання послуг телеграфного зв’язку підприємствам,
установам, організаціям і населенню та вимоги до роботи підприємств
зв’язку.

Порядок митного контролю та митного оформлення міжнародних
експ-рес-вІдправлень. Затверджений наказом Державної митної служби
України від 26 липня 2000 р. № 405. Порядок визначає:

організацію митного контролю міжнародних експрес-відправлень (далі —
МЕВ), консолідації МЕВ, а також деконсолідації вантажів відповідно до
технології експрес-перевізників щодо оброблення та доставки МЕВ від
відправника до одержувача;

здійснення контролю за переміщенням МЕВ, що перебувають під митним
контролем;

основні права й обов’язки експрес-перевізників при переміщенні МЕВ, що
перебувають під митним контролем, а також при їх митному оформленні.

Правила обробки та відправлення міжнародної пошти в місцях міжнародного
поштового обміну України. Затверджені наказом Державного комітету
зв’язку та інформатизації України, Державної митної служби України від 7
листопада 2000 р. № 165/626. Правила розроблено відповідно до актів
Всесвітнього поштового союзу, поштових правші та інших
нормативно-правових актів, визначають порядок обробки та документального
оформлення поштових відправлень у місцях міжнародного поштового обміну.

11.9. Договір міжнародної експедиції

Поняття міжнародної експедиції. Процес міжнародного товарного обміну
змушує укладати низку договорів для його обслуговування. Це насамперед
договори перевезення, експедиції, збереження тощо. Одним з найважливіших
таких договорів є договір міжнародної експедиції.

Міжнародна експедиція — обов’язок особи (експедитора) виконати або
організувати виконання за винагороду і за рахунок іншої особи
(замовника) послуг, пов’язаних з відправленням і/або одержанням вантажу
в міжнародному сполученні. Сторонами такого договору є суб’єкти різних
держав.

Експедитор є посередником між комерсантом, що доручає йому
експедирування, і перевізником. У межах експедиції можуть виконуватися
такі функції: надання консультаційних послуг; вибір транспортного
засобу; укладання договору з перевезення; страхування вантажу;
підготовка документів Із перевезення; одержання вантажу від клієнта;
вирішення питань, пов’язаних з митним

264

оформленням вантажу; передання вантажу вантажоодержувачеві; організація
додаткових дій тощо.

Характерною рисою договору експедиції є також те, що у ньому зазначено
обов’язки Інших осіб, які беруть участь у його виконанні (як правило,
участь третіх осіб є необхідною, тому шо експедитор не надаєусі послуги
самостійно).

Змінювана структура послуг з експедиції вантажів, а також відмінност: у
вирішенні практичних питань цодо експедиції зумовлюють значні складнощі
однозначного визначення експедиції та чіткого виділення послуг з
експедиції із сукупності Інших послуг. При цьому необхідно зазначити, що
експедиція охоплює послуги лише у сфері обміну і транспортування
матеріальних благ (вантажів). Послуги, пов’язані з пасажирським
транспортом, не є експедиційними.

Розвиток міжнародних торговельних відносин і транспорту сприяв
формуванню безлічі спеціалізованих варіантів експедиції та відповідних
їм організацій з експедиції. У зв’язку зі специфікою міжнародного
обороту торговці, як правило, користуються послугами саме
спеціалізованих організацій з експедиції вантажів.

Міжнародний договір експедиції t підприємницьким, платним та
взаємозо-бов’язальним. Про першу зі згаданих ознак свідчить вимога
більшості національних правових систем, згідно з якою експедитор повинен
надавати послуги тільки в межах діяльності свого підприємства. Внаслідок
цього обмежується коло суб’єктів, які мають право надавати послуга з
експедиції вантажів. Підприємницький характер експедиції також
наголошується за договором експедиції тим, що діяльність експедитора
завжди оплачується. Експедитор діє на підставі замовлення. Конкретне
замовлення з експедиції повинне стосуватися послуг, що належать до
господарської діяльності особи, яка її здійснює.

Загалом національні законодавства практично всіх держав не передбачають
яких-небудь обмежень щодо ссоби. яка дає замовлення. Замовником може
бути будь-яка юридична або фізична особа. Проте стороною укладеного з
експедитором договору не може б>ти перевізник того самого вантажу, на
рахунок якого повинно надійти замовлення з експедиції.

Найчастіше договір між сторонами укладається поданням замовником
замовлення на експедицію. Воно подається н письмовій формі, а в
термінових випадках — телетайпом, телеграфом або навіть телефоном.
Поданню замовлення може передувати відповідна пропозиція експедитора.

Регулювання міжнародної експедиції. На сьогодні актів «міжнародного
законодавства» щодо договору експедиції немає, і договори, що
укладаються в цій сфері, ґрунтуються, як правило, на загальних умовах
експедиції вантажів, розроблених організаціями, які займаються
експедиціями.

Роботу над міжнародною уніфікацією регламентації відносин щодо
експедиції було розпочато ще в 1933 р. Міжнародним інститутом уніфікації
приватного права. Результатом цієї діяльності була розробка в 1966 р.
проекту конвенції, але дотепер не було скликано конференцію з метою її
підписання, переважно через небажання деяких об’єднань експедиторів (у
1973 р. розпочато нові роботи з проекту конвенції). Тому роль творців
правових меж договору експедиції в міжнародному обороті беруть на себе
міжнародні організації або об’єднання комерсантів. Прикладом таких актів
є «Загальні умови експедиції,

265

схвалені Польською зовнішньоторговельною палатою» від 1956 р. Крім того,
принципи експедиції в міжнародному обороті можуть визначатися угодами,
укладеними між організаціями, що займаються експедицією. Таку угоду
було, наприклад, укладено експедиторськими організаціями країн РЕВ у
1976 р. (так звана Веймарська угода).

Права та обов’язки сторін за договором міжнародної експедиції. Зміст
зобов’язань з експедиції здебільшого відображає зміст конкретного
замовлення. Це зумовлено тим, що в більшості національних правових
систем регламентуються лише в загальній формі права й обов’язки сторін
договору, І сторонам надано відносно велику свободу у сфері формування
змісту конкретного договору експедиції (тим більше це стосується
міжнародних договорів експедиції).

У замовленні, як правило, вказують вид товару та інші дані, необхідні
для відповідного його виконання, зокрема визначається, які документи
будуть необхідні для виконання договору з експедиції (ліцензії з
імпорту, експорту тощо). Експедитор, як правило, повинен також одержати
інші документи, необхідні у торговельному обороті: свідоцтво про
походження вантажу або свідоцтво про відповідність вантажу санітарним
нормам. Крім того, експедитор інструктує осіб, зазначених замовником,
щодо відправлень вантажу.

Відповідно до практики міжнародної торгівлі на експедитора можуть бути
покладені договором обов’язки зі страхування товару (вантажу). У даному
разі в замовленні необхідно вказати вартість товару до страхування і
ризик, від якого товар повинен бути застрахований. За договору на інших
умовах експедитор страхує товар сам. При цьому він має право вимагати
відшкодування витрат із страхування від замовника тільки за чіткого
визначення цього в замовленні. Експедитор у міжнародному обороті повинен
діяти професійно і у разі потреби, наприклад, звертати увагу замовника
на явну неправильність вказівок останнього. Якщо експедитор не одержить
від замовника достатніх даних, він зобов’язаний зажадати від нього їх
доповнення.

У міжнародній торгівлі, як правило, замовник відповідає за наслідки
надання неточних або неправильних даних, зазначених у замовленні, навіть
тоді, коли ці неточності або відхилення виникли не з його вини. Крім
того, він відповідає за можливі збитки, заподіяні експедитору або третім
особам через неточні або неправильні дані у документах, кореспонденції
або на товарі.

У міжнародному обороті при виконанні замовлення експедитор може
користуватися послугами іншого експедитора. У разі виникнення претензій
до замовника щодо оплати за перевезення і відшкодування інших витрат
експедитора, пов’язаних з виконанням замовлення, він має право залишити
в заставу майно, що становить предмет експедиції.

Практично всі національні правові системи передбачають, що експедитор
відповідає за збитки внаслідок втрати, нестачі або ушкодження товару з
моменту його прийняття до моменту передання перевізникові, на
збереження, замовникові або іншому підприємцю, який бере участь у
виконанні замовлення, якщо не зможе довести, свою неспроможність
запобігти збиткам, незважаючи на відповідні зусилля. Експедитор також
відповідає за помічників (осіб, що надають окремі послуги, пов’язані з
експедицією) І субекспедиторів, якщо не доведе, що не винен в їхньому
доборі.

266

Запитання для самоконтролю

1. Які вимоги ставляться до договору перевезення вантажу
залізничним транспортом відповідно до КОТІФ?

2. Як регламентуються залізничні перевезення вантажу УМВС?

3. Які межі відповідальності перевізника встановлює Конвенція
ООН про морські перевезення вантажів?

4. Які межі відповідальності перевізника встановлено у Конвенції
для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних
перевезень та Гаазькому протоколі до неї”?

5. В чому полягає діяльність Міжнародного союзу електрозв’язку?
Що таке міжнародна експедиція?

Рекомендована література

1. Ануфриева Л. П. Международное частное право: Общая часть. —
М.,-2000.

2. Анцелевич Г. А. Международное морское право: Учебник. — К.:
Слово, 2003.

3. Дмитриева Г. К., Филимонова М. В. Международное частное право:
Действующие нормативные акты: Учеб. пособие. — М.: ИМПЭ им. Грибоедова,
1999.

4. Шумилов В. М. Международное экономическое право: Учебник. — 3-е
лзд. — Ростов-на-Дону: Феникс, 2003.

5. Попов А. А. Международное частное право. — X. РА, 1999.

6. Международное частное право: Учеб, пособие / Сост. Д. В.
Задыхакло. — X.: Консум, 1998.

Розділ 12. ДЕРЖАВНІ ЗАКУПІВЛІ. МІЖНАРОДНІ АСПЕКТИ

12.1. Сутність закупівлі

Поняття «закупівля» ширше, ніж «купівля». Його використовують на етапах
від аналізу вимог до постачання та використання товарів або надання
пс-слуг і перевірки виконання. Закупівля охоплює придбання товарів,
послуг і робіт. Термін «державні закупівлі», як правило, застосовують,
коли йдеться про закупівлі у державному секторі (під дію закону
підпадають усі закупівлі, що повністю або частково здійснюються за
рахунок державних коштів).

Неефективність закупівлі може призвести до надмірних витрат у форм::
підвищення цін; закупівлі непридатного, низькоякісного обладнання;
придбання обмежених та/або низькоякісних послуг; відстрочення реалізації
проектів; несприятливих і неповних умов контрактів для замовника.

Отже, основними вимогами де закупівельяк державних, тек і приватних, е:
економічність; справедливість і неупередженість; гласність; ефективність
процесу; звітність.

Основні принципи державних закупівель. Здійснюючи державні закупівлі,
необхідно дотримуватися певних принципів.

Діловий підхід: 1) сприйняття кожної закупівлі як ділової операції з
урахуванням обставин, що можуть спричинити економічну заінтересованість
упродовж довго- і короткострокового періодів; 2) спроби скористатися
перевагами і сприяння існуючій конкуренції або її створення; 3) належне
планування закупівлі, у тому числі аналіз потреб; 4) розроблення графіка
закупівлі для досягнення найкращих умов; 5) визначення необхідного рівня
якості (не вищого або не нижчого) чи результату.

Конкуренція, Одним із способів створення конкуренції є запрошення до
участі у торгах на підставі вивчення ринків і визначення потенційних
учасників, постійний пошук нових постачальників.

Недискримінація та об ‘єктивність: 1) неупереджене справедливе ставлення
до кожної пропозиції та учасника торгів; 2) однакові можливості для
участі у змаганні за присудження контрактів; 3) застосування умов
захисту вітчизняних виробників виключно в межах, встановлених
законодавством.

Довіра. Величезне значення має створення і підтримка посадовими особами,
відповідальними за державну закупівлю, довіри громадян до своєї
здатності та бажання розсудливо витрачати державні кошти. Гроші
платників податків мають використовуватися так, аби кожна витрачена
гривня була підзвітною, і населення вірило, що матиме найбільшу
економічну вигоду.

Співпраця з іншими державними органами: І) спільні закупівлі; 2) участь
у контрактах, що їх виконують Інші міністерства або відомства; 3)
залучення експертної допомоги інших міністерств або відомств; 4) обмін
інформацією.

Загальна оцінка вартості пропозицій. При плануванні закупівлі та
оцінюванні пропозицій необхідно враховувати усі можливі чинники
ефективності витрат закупівельної операції, наприклад, поточні витрати,
обслуговування і зберігання.

Державні закупівлі здійснюють на конкурсних засадах, що має певні
переваги, основними з яких є:

економічний ефект. Ефективні закупівлі передбачають закупівлю товарів,
робіт і послуг кращої якості за нижчою ціною. Досвід країн ЄС свідчить,
що завдяки цьому можна досягти економії витрат до 10-15 %;

досконаліша виробнича конкуренція. Конкуренція за тендерів,
організованих державними замовниками, сприяє постачанню
конкурентоспроможних товарів і послуг, інноваціям у виробництві та
інвестиціям, зростанню обсягів продукції, що випускається;

ефективне державне управління. Державні замовники, здійснюючи закупівлі
відкрито, посилюють довіру постачальників і впевненість у
відповідальності державних органів як ділових партнерів. Це також має
далекосяжні наслідки, сприяючи підвищенню довіри до загальної
законодавчої економічної бази держави та підтримці її економічної
політики.

Крім того, державна закупівля відіграє стратегічно важливу роль у:

1) модернізації інфраструктури;

2) створенні нових інформаційних технологій;

3) розвитку охорони здоров’я;

4) обладнанні навчальних закладів;

5) будівництві та реконструкції закладів охорони здоров’я і навчальних
закладів.

Водночас Закон України чПро закупівлю товаріз, робіт і послуг за
державні кошти» не охоплює такі сфери: закупівлі в межах державного
оборонного замовлення; закупівлі в межах міжнародних угод, наприклад,
проект що фінансуються Світовим банком, Європейським банком або іншими
двостаронн:ми угодами; закупівлі послуг у процесі приватизації;
закупівлі робіт зі стандартизації.

12.2. Міжнародно-правове регулювання закупівель

Державна закупівля є важливою складовою діяльності з лібералізації
торгівлі у світі. 15 квітня 1994 р. одночесно, але офіційно незалежно
від багатосторонніх торговельних переговорів у межах Уругзайськогс
раунду Генеральної угоди про тарифи і торгівлю, було підписано угоду про
державну закупівлю (GPA) 22 урядами, головним чином між Сполученими
Штатами Америки і країнами — членами ЄС. Нині учасниками угоди GPA е 38
:ду будь-яких заяв,
крім заяв, зроблених з метою заперечення юрисдикції. Не вза-жається
підпорядкуванням, якщо позов розпшдається за неявки до суду.

Крім випадків відкритого або мовчазного підпорядкування, якщо це не
суперечить місцевому праву, суддею, компетентним розглядати особисті
позови, є суддя місця виконання зобов’язання, а за відсутності такого —
суддя постійного місця проживання або громадянства відповідачів І,
додатково, — суддя їхнього місця перебування. Для розгляду речових
позовів щодо особистої власності компетентним є суддя місця, де
знаходиться власність, і, якщо це невідомо позивачеві, то суддя місця
проживання, а за відсутності такого — суддя місця перебування
відповідача.

Для розгляду речових позовів щодо нерухомої власності та змішаних
ло-зовів із розмежування і розділу загальної власності компетентним є
суддя місця перебування власності. Якщо у передбачених двох попередніх
випадках будь-яка власність розташована більш ніж в одній з договірних
держав, звернення може бути подане до судів кожної з них, якщо це не
заборонено щодо нерухомості законом місця її перебування.

У справах про спадкування за заповітом або без заповіту компетентним
буде суд останнього місця прсживання померлого. У разі процесу про
неспроможність або банкрутство, якщо боржник діхв добровільно,
компетентним є суд місця проживання останнього. Якщэ цей процес
розпочато кредиторами, компетентним буде суд одного з місць, де було
заявлене клопотання про початок процесу. При цьому перевага віддасться
місцю доміцилія боржника, якщо він або більшість кредиторів вимагають
цього.

Щодо добровільної юрисдикції, крім випадків підпорядкування, що не
суперечить місцевому праву, компетентним буде суд місця, де особа, яка
висунула вимогу, має або мала свій доміцилій, а за відсутності такого —
своє перебування.

Стосовно добровільної юрисдикції щодо торговельних справ, за винятком
випадку підпорядкування і якщо місцевий закон не містить Іншого,
компетентним є суд місця, де зобов’язання повинне бути виконане, або за
відсутності такого — суд місця події, з якого походить зобов’язання.

У кожній договірній державі щодо компетентності різних судів перевага
віддається відповідно до положень національного права Іноземні консули
також належать до цивільної юрисдикції суддів : судів країни свого
перебування, за винятком їхніх офіційних дій.

Судді й суди за жодною справою не можуть застосовувати примусових або
інших заходів, що повинні здійснюватися в приміщеннях посольств або
консульств та їхніх архівів, і так само щодо дипломатичної або
консульської кореспонденції без згоди відповідного дипломатичного або
консульського агента.

Розділ IV. Право бути стороною в процесі та його форми. Громадяни кожної
договірної держави користуватимуться у всіх інших державах правом мати
захисника, призначеного їм на тих самих умовах, що і для власних
Іромадян. Ніяких відмінностей між власними громадянами й іноземцями в
договірних державах щодо надання судової застави не повинно бути.

Іноземці, які належать до однієї з договірних держав, можуть здійснювати
в інших державах право на позов у кримінальних справах на тих самих
умовах, що і власні громадяни. Ці іноземці не повинні надавати застави
для порушення приватного обвинувачення у справах, за якими вона
вимагається від своїх Іромадян. Жодна з договірних держав не жадатиме
від громадян іншої держави застави «judicio sisti» або «onus probandi» у
випадках, коли вони не потрібні від власних громадян.

Ні попереднє накладення арешту на майно, ні передання на поруки або
будь-які інші заходи аналогічного характеру не застосовуватимуться до
громадян договірних держав на тій підставі, що вони є іноземцями.

Розділ V. Судові вимоги і судові доручення. Кожна судова дія, яку
договірна держава має намір почати в іншій державі, повинна
здійснюватися шляхом судових вимог або судових доручень, переданих
дипломатичним шляхом. Проте держави, що домовляються, можуть погодитися
на прийняття у взаємовідносинах будь-якої іншої форми передання за
цивільними і кримінальними справами.

Суд, що надіслав судову вимогу, повинен вирішити питання своєї власної
компетенції, законності та доцільності дії або доказу без втрат для
юрисдикції суду, якому адресовано зазначену вимогу. Суд, якому
спрямовано судову вимогу, вирішує питання про власну компетенцію
«ratione materiae» щодо дії, яку він повинен вчинити. Той, хто одержує
судову вимогу або судове доручення, повинен виконати її відповідно до
права держави, яка надіслала її, щодо об’єкта і відповідно до власного
права щодо форми.

Судова вимога повинна бути складена мовою держави, що надіслала її, і
мати переклад на мову держави, якій вона адресована, завірений належним
чином присяжним публічним перекладачем. Сторони, заінтересовані у
виконанні судової вимоги і доручення приватного характеру, мають
призначити повіреного, який нестиме відповідальність за витрати
повірених і здійснення розслідування.

Розділ VI. Винятки міжнародного характеру. «Litispendencia» (вимога про
припинення провадження у справі) у разі пред’явлення позову в іншій
договірній державі може бути заявлена за цивільними справами, коли
судове рішення, винесене в одній з них, має наслідки в іншій як «res
judicata» (рішення, що набуло чинності), за кримінальними справами — на
тій підставі, що справу, розглянуту в іншій договірній державі, не
завершено. «Res judicata», засноване на рішенні іншої договірної
держави, діятиме тільки в тому разі, коли воно було винесене в
присутності сторін або їхніх законних представників, і не виникло
питання про компетенцію іноземного суду в силу положень цього Кодексу.

В усіх випадках правовідносини, регульовані цим Кодексом, щодо
компетенції, заснованої на його положеннях, можуть бути адресовані до
юрисдикції суду.

Розділ VII. Докази. Глава І. Загальні положення про докази. Право, яке
застосовується до правопорушення або правочину, що є предметом
цивільного чи торговельного позову, визначає, на кому нежить тягар
доведення. Для визначення способів доведення, що можуть бути використані
в кожному випадку, повинен застосовуватися закон місця, в якому дія або
факт, що підлягає доказу, відбувалися, за винятком тих, які не
допускаються законом місця пред’явлення позову. Форма доказу регулюється
законом, шо діє в місці, де доказ пред’являється. Значущість доказу
визначається законом суду.

Документи, видані в кожній з договірних держав, матимуть в інших
державах таке саме значення в суді, як документи, видані в цих державах,
за умови, що вони відповідають таким вимогам:

1) предмет дії або контракту законний і дозволений законами
країни, де він виконується і де він представляється;

2) договірні сторони мають право і спроможні зв’язувати себг
зобов’язаннями відповідно до їхнього особистого закону;

3) при їх виконанні мають бути дотримані форми і формальності,
передбачені в країні, де дії або контракти повинні виконуватися;

4) документ засвідчений і містить інші реквізити, ще необхідні
для його визнання в місці, де він представляється.

Виконавча сила документа регулюється місцевим законом. Дієздатність
свідків та їхній відвід регулюються законом, якому підпорядковані
правові відносини, що є предметом позову. Форма присяги регулюється
законом судді або суду, перед яким вона вимовляється, і її дійсність
визначається законом, який застосовується до факту, щодо якого присяга
складається. Презумпції, що випливають з події, регулюються законом
місця, де ця подія відбулася. Побічний доказ регулюється законом судді
Fбо суду.

Судді та суди кожної договірної держави застосовуватимуть «ex officio»
(офіційно, у силу обійманої посади) у відповідних випадках закони інших
держав без шкоди засобам доведення, які тут наводяться, Сторона, що
вимагає застосування закону будь-якої договірної держави в одній з них,
або відмовляє в такому застосуванні, може засвідчити текст закону, його
чинність і зміст підписами двох практикуючих юристів країни, про чиє
законодавство йде мова; це посвідчення повинне бути належним чином
завірене.

За відсутності доказу або якщо суддя чи суд вважатимуть його неналежним
з яких-небудь причин, вони можуть зажадати «ex officio» перед винесенням
рішення дипломатичними каналами, щоб держава, про чиє законодавство
йдеться, надала довідку про текст, чинність і зміст застосованого
закону. Кожна договірна держава зобов’язана якнайшвидше надати іншим
державам цю інформацію. Інформація повинна виходити від Верховного Суду
або якого-не-будь з його підрозділів чи відділів, від Державного
прокурора або від Департаменту чи Міністерства юстиції,

Розділ VIII. Апеляційна скарга. У кожній договірній державі, в якій
передбачено апеляційну скаргу або інший подібний інститут, вона може
бути подана внаслідок порушення, помилкового тлумачення або неналежного
застосування закону іншої договірної держави на тих самих умовах і в тих
самих випадках. що і для національного права.

Розділ IX. Банкрутство або неспроможність. Якщо неспроможний або
збанкрутілий боржник має тільки один цивільний або торговельний
доміцилій, то можливий лише один попередній розгляд про неспроможність
чи банкрутство або одне припинення платежів, або компромісна угода
боржника з кредитором («quita у espera») щодо усього його майна і його
зобов’язань у договірних державах.

Стаття 415. Якщо та сама особа або товариство має більш ніж в одній
договірній державі різні комерційні підрозділи, які економічно
розділені, то може бути пред’явлене стільки позовів про попередній
розгляд банкрутства, скільки існує комерційних підрозділів.

Рішення з приводу дієздатності банкрута або неспроможного боржника має
екстериторіальну дію за умови виконання формальностей із реєстрації або
публікації, що можуть передбачатися законодавством кожної держави.
Рішення про банкрутство або неспроможність, винесене в одній з
договірних держав, повинне виконуватися в інших державах у випадках і
способом, передбаченим у цьому Кодексі щодо судових рішень; але воно
матиме наслідки «res judicata» з моменту, коли рішення буде остаточним
для осіб, щодо яких воно прийняте.

Повноваження і функції довірчого власника, призначеного в одній з
договірних держав відповідно до положень цього Кодексу, матимуть
екстериторіальні наслідки в інших державах без необхідності якогось
місцевого розгляду. Зворотна сила рішення про банкрутство або
неспроможність І скасування визначених актів на підставі таких рішень
регулюється законом, який застосовується до них і діє на території всіх
інших договірних держав.

Речові позови І права такого ж характеру продовжуватимуть регулюватися
законом місця перебування речі, незважаючи на рішення про банкрутство
або неспроможність, і вони належать до компетенції судів місця їхнього
перебування.

Глава III. Угода і відновлення у правах. Угода між кредиторами і
банкрутом або неспроможною особою матиме екстериторіальну дію в інших
договірних державах, за винятком права на речовий позов кредиторів, які
у цій угоді не беруть участі. Відновлення банкрута в правах має також
екстериторіальну дію в інших договірних державах з моменту, коли судове
рішення, яким таке відновлення провадиться, стає остаточним і
здійснюється відповідно до його умов.

Розділ X. Виконання рішень, винесених іноземними судами. Кожне судове
рішення за цивільною або адміністративною справою, винесене в одній з
договірних держав, матиме чинність і може бути виконане в іншій за
умови, що:

1) суддя або суд, який виніс його, мали компетенцію розглядати
дану справу і приймати рішення за нею відповідно до норм даного Кодексу;

2) сторони одержали виклик до суду особисто або через їхнього
законного представника;

3) судове рішення не суперечить публічному порядку або публічному
праву держави, в якій воно повинне виконуватися;

4) судове рішення виконується в державі, в якій було винесене;

5) судове рішення офіційно перекладене посадовою особою або
перекладачем держави, в якій воно повинне виконуватися, якщо мова цієї
держави Інша, ніж мова рішення;

6) документ, що містить рішення, задовольняв вимоги, необхідні для
визнання його дійсним у країні, з якої воно походить, і ті вимоги, що
законодавство держави, в якій запитується виконання судового рішення,
пред’являє для визнання дійсності.

Виконання судового рішення повинне запитуватися в компетентному суді для
приведення його в дію після здійснення формальностей, встановлених
внутрішнім законодавством. У цьому разі кожна регресна вимога щодо
постанови суду, винесеної відповідно до законодавства тієї держави щодо
остаточного судового рішення, може бути пред’явлена в суд вищої
інстанції.

Суддя або суд, в якому запитується виконання, повинні перед виконанням
або відмовою у ньому протягом 20 днів вислухати сторону, проти якої це
рішення винесене, а також прокурора. Сторону, яка повинна бути
вислухана, викликають шляхом судової вимоги або судового доручення
відповідно до положень Кодексу, якщо ця сторона має доміцилій в
іноземній державі й не має належного представництва в країні, або у
формі, визначеній місцевим законом, якщо ця сторона має доміцилій у
державі, до якої звертаються з проханням.

Після закінчення терміну для з’явлення, встановленого суддею або судом,
справа розглядається незалежно від того, з’явилася викликана сторона чл
ні. Якщо у виконанні відмовлено, судове рішення повинне бути повернуте
тому, хто його пред’явив. У разі прийняття його до виконання судове
рішення регулюється процесуальними правилами, встановленими законом
судді або суду для власних судових рішень. Остаточні судові рішення,
винесені в договірній державі, які на підставі їх змісту не повинні
виконуватися, матимуть в інших державах силу «res judicata», якщо вони
відповідають вимогам, передбаченим з цією метою Кодексом, крім його
норм, що стосуються їх виконання.

Процедура і наслідки, передбачені в попередніх статтях,
застосовуватимуться в договірних державах до рішень, винесених у кожній
з них арбітрами або посередниками в компромісній угоді, якщо справа, за
якою вони винесені. може регулюватися компромісом відповідно до
законодавства країни, в якій запитується виконання. Та сама процедура
застосовуватиметься щодо судових рішень у цивільних справах, винесених у
будь-якій договірній державі міжнародним судом щодо приватних осіб або
інтересів.

Положення, прийняті в актах добровільної юрисдикції щодо комерційних
справ суддями або судами договірних держав або їх консульських агентів,
виконуватимуться в інших державах відповідно до процедури і способом,
зазначеним вище.

Рішення, прийняті в актах добровільної юрисдикції за цивільними справами
у договірній державі, визнаватимуться іншими державами, якщо вони
відповідають вимогам, встановленим Кодексом для чинності документів, що
виконуються в іноземній державі й були винесені компетентним суддею або
судом, внаслідок чого вони матимуть екстериторіальну дію.

13.2. Конвенції про правову допомогу між державами

Часто при провадженні справ з іноземним елементом та в інших випадках
необхідно отримати відомості, що стосуються відповідної справи, від
державних установ інших країн. З цією метою укладаються міждержавні
угоди та міжнародні конвенції.

Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних
справах. Укладена в Гаазі 18 березня 1970 р. Конвенцією передбачено, що
за

283

цивільними І торговельними справами судові органи однієї договірної
держави можуть, відповідно до положень свого законодавства, звернутися
шляхом судового доручення до компетентного органу іншої договірної
держави про одержання доказів, а також виконання інших судових дій
(поняття «інші судові дії» не передбачає ні вручення судових документів,
ні тимчасових або виконавчих заходів). Судове доручення не може
використовуватися для одержання доказів, не призначених для поточного
або майбутнього судового розгляду. У судовому дорученні вказують:

1) запитуючий орган і, якщо можливо, запитуваний орган;

2) прізвища й адреси сторін судового розгляду і, у разі потреби,
їхніх представників;

3) характер і предмет судового розгляду І короткий огляд фактичної
сторони справи;

4) докази, що потрібно одержати, або інші судові дії, які необхідно
виконати. У разі потреби у судовому дорученні також зазначають:

прізвища й адреси осіб, яких необхідно допитати;

запитання, які необхідно поставити допитуваним особам, або факти, за
якими їх потрібно допитати;

документи або інші об’єкти, які необхідно досліджувати;

прохання про одержання показань свідків під присягою або шляхом
урочистої заяви і, у разі потреби, особливі формулювання, які потрібно
використовувати;

особливі форми (судовий орган, що виконує судове доручення, застосовує
законодавство своєї держави в тому, що стосується необхідної форми).
Проте він виконає прохання запитуючого органу про застосування особливої
форми, якщо остання не буде суперечити законодавству запитуваної
держави, її застосування не виявиться неможливим через судову практику
запитуваної держави або практичні труднощі.

Судове доручення повинне бути складене мовою запитуваного органу або
супроводжуватися перекладом на цю мову (ст. 4).

У виконанні судового доручення може бути відмовлено лише в тому разі,
якщо:

1) його виконання в запитуваній державі не належить до функції
судових органів;

2) запитувана держава вважає, що виконання доручення може завдати
шкоди її суверенітету або безпеці.

У виконанні доручення не може бути відмовлено лише на тій підставі, що
законодавство запитуваної держави передбачає виняткову компетенцію за
даною справою або не передбачає порушення справи на цих підставах.

При одержанні доказів відповідно до даної Конвенції заінтересовані особи
мають право на законне представництво (ст. 20).

Якщо дипломатичному консульському агентові або уповноваженому доручено
одержання доказів:

він має право одержувати усі види доказів, що відповідають законодавству
держави, в якій ці докази отримані, й які не суперечать статтям даної
Конвенції, а також у разі дотримання тих самих умов приводити до присяги
або одержувати підтвердження;

284

за винятком випадків, коли адресат є громадянином тієї держави, в якій
порушено судовий розгляд, вимога про явку особи або про надання доказів
повинна бути складена мовою того місця, де отримані докази, або мати
переклад на цю мову;

вимога повинна містити повідомлення особи, що вона має право на законне
представництво, і повідомлення про те, що вона не зобов’язана з’являтися
або надавати докази;

докази можуть бути отримані способом, регламентованим законом, що
застосовується у суді, в якому порушено судовий розгляд, за умови, що
даний спосіб не заборонений законодавством держави, в якій отримано
докази;

особа, запитувана про надання доказів, може послатися ш привілеї й право
відмовитися від надання доказів, якщс такі обговорені або законодавством
запитуваної держави, або законодавством запитуючої держави, про що було
зазначено в судовому дорученні чи підтверджено запитуючим срганом на
прохання запитуваного органу.

Конвенція про правову допомогу та правові еідносини у цивільних,
сімейних та кримінальних справах 1993 р. та Протокол до неї від 22 січня
1993 р. Конвенція ратифікована Законом України від 10 листопада 3994 р.
№ 240/94-ВР. Відповідно до неї установи юстиції договірних сторін
надають правову допомогу за цивільними, сімейними і кримінальними
справами відповідно до положень Конвенції; установи юстиції надають
правову допомогу й іншим установам за цими справами (ст. 4 Конвенції).

Порядок спілкування. При виконанні Конвенції компетентні установи
юстиції договірних сторін спілкуються через свої центральні,
територіальні та інші органи, якщо тільки Конвенцією не встановлено
інший порядок спілкування. Договірні сторони визначають перелік своїх
центральних, територіальних та інших органів, уповноважених на
здійснення безпосередніх відносин, про що повідомляють депозитарія (ст.
5).

Обсяг правової допомоги. Договірні сторони надають одна одній правову
допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених
законодавством запитуваної договірної сторони, у тому числі складання та
пересилання документів, здійснення оглядів, обшуків, вилучення та
передання речових доказів, здійснення експертизи, допит}’ сторін, третіх
осіб, підозрюваних, обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів,
розшук осіб, кримінальне переслідування, видача осіб для притягнення їх
до кримінальної відповідальності або виконання вироку, визнання та
виконання судових рішень у цивільних справах, вироків у частині
цивільного позову, виконавчих написів, з також шляхом вручення
документів.

Стаття 7 Конвенції встановлює зміст і форму доручення про надання
правової допомоги. У ньому має бути зазначено:

1) найменування запитуваної установи;

2) найменування запитуючої установи;

3) найменування справи, за якою запитується правова допомога;

4) імена і прізвища сторін, свідків, підозрюваних,
обвинувачених, підсудних, засуджених, потерпілих, їх найменування,
юридична адреса і/або місцезнаходження, громадянство, заняття, а за
кримінальними справами також місце і дата народження і, за можливістю,
прізвища й імена батьків; для юридичних осіб — їхнє найменування і
місцезнаходження;

5) за наявності представників осіб, зазначених у підпункті 4,
їхні імена, прізвища й адреси;

6) зміст доручення, а також інші відомості, необхідні для його
виконання;

7) за кримінальними справами також опис і кваліфікація вчиненої
дії та дані про розмір збитку, якщо він був заподіяний внаслідок цієї
дії.

У дорученні про вручення документа повинні бути також зазначені точна
адреса одержувача і найменування документа, що вручається. Доручення
повинне бути підписане і скріплене гербовою печаткою запитуючої
установи.

При виконанні доручення про надання правової допомоги запитувана
установа застосовує законодавство своєї країни. На прохання запитуючої
установи воно може містити і процесуальні норми запитуючої договірної
сторони. Якщо запитувана установа не компетентна виконати доручення,
вона пересилає його компетентній установі й повідомляє про це запитуючу
установу.

На прохання запитуючої установи запитувана установа своєчасно повідомляє
їй і заінтересованим сторонам час і місце виконання доручення для того,
щоб вони могли бути присутніми при виконанні його відповідно до
законодавства запитуваної договірної сторони. У випадку, якщо точна
адреса зазначеної в дорученні особи невідома, запитувана установа вживає
відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої вона
знаходиться, необхідні заходи для визначення адреси. Після виконання
доручення запитувана установа повертає документи запитуючій установі.
Якщо правова допомога не могла бути надана, вона одночасно повідомляє
про обставини, що перешкоджають виконанню доручення, і повертає
документи запитуючій установі.

Свідок, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні
представники, а також експерт, який за викликом, врученим установою
запитуваної договірної сторони, з’являється в установу юстиції
запитуючої договірної сторони, не можуть бути, незалежно від свого
громадянства, притягнуті на її території до карної або адміністративної
відповідальності, узяті під варту і покарані за діяння, вчинені до
перетину її державного кордону. Такі особи не можуть бути також
притягнуті до відповідальності, узяті під варту або піддані покаранню у
зв’язку з їх показаннями як свідків або висновками як експертів щодо
кримінальної справи, що є предметом розгляду.

Особи, зазначені вище, втрачають передбачену цим пунктом гарантію, якщо
не залишать територію запитуючої договірної сторони, хоча і мають для
цього можливість по закінченні 15-ї доби з того дня, коли установа
юстиції, яка допитала їх, повідомить їм, що надалі в їхній присутності
немає необхідності. У цей термін не зараховується час, протягом якого ці
особи не зі своєї вини не могли залишити територію запитуючої договірної
сторони.

Свідкові, експертові, а також потерпілому І його законному
представникові запитуючою договірною стороною відшкодовуються витрати,
пов’язані з проїздом і перебуванням у запитуючій державі, як і не
отримана заробітна плата за дні відволікання від роботи; експерт має
також право на винагороду за здійснення експертизи. У виклику повинно
бути зазначено, які виплати вправі одержати викликані особи; за їх
клопотанням установа юстиції запитуючої договірної сторони виплачує
аванс на покриття відповідних витрат. Виклик свідка, експерта, а також
потерпшого, які проживають на території однієї договірної сторони, до
установ юстиції іншої договірної сторони не повинен містити погрози
застосування заходів примусу на випадок нез’явлення.

Доручення про вручення документів. Відповідно до Конвенції запитувана
установа юстиції вручає документи відповідно до порядку, що діє в її
державі, якщо ЦІ документи написано її мовою чи російською або до них
додається завірений переклад на ці мови. В іншому випадку вона передає
документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти.

Якщо документи не можуть бути вручені за адресою, зазначеною в
дорученні, запитувана установа юстиції зі своєї ініціативи вживає
заходів, необхідних для визначення адреси. В разі неможливості
визначення адреси запитуваною установою юстиції вона повідомляє про це
запитуючу установу і повертає їй документи, що підлягають врученню.
Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним особою,
якій вручено документ, іскріїшеним офіційною печаткою запитуваної
установи. Воно повинне містити дату вручення і підпис працівника
установи, що вручає документ або виданим цією установою іншим
документом, у якому мають бути зазначені спосіб, місце і час вручення.

Договірні сторони мають право вручати документи власним громадянам, а
також допитувати власних громадян через свої дипломатичні представництва
або консульські установи. У випадках, зазначених вище, не можна
застосовувати засоби примусу або погрози.

Дійсність документів. Документи, що на території однієї з договірних
сторін виготовлені або засвідчені установою чи спеціально на те
уповноваженою особою в межах їхньої компетенції за встановленою формою
та скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших
договірних сторін як чинні офіційні документи.

Пересилання документів про громадянський стан та інших документів.
Договірні сторони зобов’язуються пересилати одна одній на прохання без
перекладу і безкоштовно свідоцтва про реєстрацію ектів громадянського
стану — безпосередньо через органи реєстрації актів громадянського стану
договірних сторін з повідомленням громадян про пересилання документів.
Сторони зобов’язуються також пересилати одна одній на прохання без
перекладу і безкоштовно документи про освіту, трудовий стаж та інші
документи, що стосуються особистих або майнових прав та інтересів
громадян запитуваної договірної сторони та інших осіб, які проживають на
її території.

Інформація з правових питань. Центральні установи юстиції договірних
сторін на прохання надають одна одній відомості про чинне або те, що
було чинним на їхніх територіях, внутрішнє законодавство і практику його
застосування установами юстиції (ст. 15). Відповідно до свого
законодавства вони також допомагають одна одній зстановити адресу осіб,
*кі проживають на їх територіях, якщо це потрібно для здійснення прав
громадян. При цьому запитуюча договірна сторона повідомляє наявні в неї
дані для визначення адреси особи, вказаній у запиті.

Установи юстиції договірних сторін допомагають одна одній у визначенні
місця роботи і доходів осіб, які проживають на території запитуваної
договірної сторони, до яких в установах юстиції запитуючої договірної
сторони висунуто майнові вимоги за цивільними, сімейними і кримінальними
справами.

У відносинах між собою при виконанні Конвенції установи юстиції
договірних сторін користуються державними мовами договірних сторін або
російською мовою. У разі виконання документів державними мовами
договірних сторін до них додаються засвідчені переклади російською
мовою.

Відмова у наданні правової допомоги. У проханні про надання правової
допомоги може бути відмовлено повністю або частково, якщо це може
заподіяти шкоду суверенітету чи безпеці або суперечить законодавству
запитуваної договірної сторони. У разі відмови у проханні про надання
правової допомоги запитуючу договірну сторону негайно повідомляють про
причини відмови (ст. 19).

Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у
цивільних або комерційних справах. Укладена в 1965 р. у Гаазі з метою
створення відповідних засобів для своєчасного вручення судових або
несудових документів їх одержувачам за кордоном. Україна приєдналася із
заявами та застереженнями до Конвенції 19 жовтня 2000 р.

У Конвенції зазначено, що позасудові документи, видані органами влади та
судовими працівниками однієї договірної держави, можуть бути передані з
метою вручення в іншу договірну державу відповідно до положень
Конвенції.

Кожна договірна держава призначає центральний орган, обов’язком якого є
отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших
договірних держав, і здійснення процесуальних дій. В Україні таким
органом є Міністерство юстиції. Орган влади чи судовий працівник,
компетентний відповідно до права запитуючої держави, надсилають
центральному органу запитуваної держави запит згідно з формуляром, що
додається до Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших
аналогічних формальностей. До запиту додається документ, що підлягає
врученню, або його копія. Прохання і документ надаються удвох
примірниках.

Якщо центральний орган вважає, що запит не відповідає положенням
Конвенції, то він повинен невідкладно проінформувати запитуючий орган із
зазначенням своїх заперечень щодо запиту. Центральний орган запитуваної
держави власноручно вручає документ чи забезпечує його вручення
відповідним органом у спосіб, визначений його внутрішнім правом для
вручення документів, складених у цій державі, особам, які перебувають на
її території, або в особливий спосіб, обумовлений запитуючим органом,
якщо такий спосіб не суперечить законам запитуваної держави. У цьому
разі документ може завжди бути вручений шляхом безпосередньої доставки
одержувачу, який приймає його добровільно.

Якщо документ має бути вручений у перший спосіб, то центральний орган
може вимагати, щоб документ був складений або перекладений офіційною
мовою чи однією з офіційних мов запитуваної держави. Центральний орган
запитуваної держави або будь-який орган, який вона призначає для цього,
складає підтвердження відповідно до формуляра, доданого до Конвенції. У
ньому підтверджується факт вручення документа і зазначаються спосіб,
місце та дата вручення, а також особа, яка має одержати документ. Якщо
документ не було вручено, у підтвердженні вказують причини, які
перешкодили врученню.

Запитуючий орган може вимагати, щоб підтвердження, складена не
центральним або судовим органом, було скріплене підписом представника
одного з цих органів. Згідно із Законом України «Про приєднання України
до Конзенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у
цивільних або комерційних справах» (далі — Закон) органами,
компетентними складати підтвердження про вручення документів, є
Міністерство юстиції України та його територіальні управління юстиції.
Підтвердження надсилається безпосередньо запитуючому органу.

Типові умови формуляра у всіх випадках обов’язково мають бути складені
французькою або англійською мовою. Вони можуть при цьому бути складені
офіційною мовою або однією з офіційних мов запитуючої держави.
Відповідні місця заповнюються або мовою запитуваної держави, або
французькою чи англійською мовою.

Кожна договірна держава може вручати судові документи оссбам, які
перебувають за кордоном, без застосування будь-якого примусу,
безпосередньо через своїх дипломатичних або консульських агентів.

Згідно із Законом вручення судових документів через дипломатичних або
консульських агентів Іншої держави на території України може
здійснюватися лише громадянам держави походження цих документів. Крім
того, кожна договірна сторона може використовувати консульські канати
для передання документів, які підлягають врученню, органам іншої
договірної держави, призначеним цією державою. Кожна держава за
надзвичайних обставин може використовувати з цією ж метою дипломатичні
канали.

Якщо запит про вручення відповідає положенням Конвенції, запитувана
держава може відмовити у його викснанні лише в тому разі, якщо вона
вважає, що таке виконання порушить їїсуверенітег або безпеку. Вона не
може відмовити у виконанні запиту про вручення лише з тієї причини, що
відповідно до її внутрішнього права ця держава має виключну юрисдикцію
щодо предмета справи, або що її внутрішнє право не дозволяє здійснення
судового процесу, щодо якого надіслано запит. У разі відмови центральний
орган негайно інформує про це запитуючий орган із зазначенням причин
відмови. Проблеми, які можуть виникнути у зв’язку з переданням судових
документів для вручення, вирішуються дипломатичними канатами.

Якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав
пе-реданню за кордон з метою вручення відповідно до положень Конвенції і
відповідач не з’явився, то судове рішення не може бути винесене, поки не
буде встановлено, що:

а) документ було вручено у спосіб, передбачений внутрішнім правом
запитуваної держави для вручення документів, складених у цій країні,
особам, які перебувають на її території;

б) документ було дійсно доставлено особисто відповідачеві або
за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений Конвенцією, і що
в кожному з цих випадків вручення або безпосередня доставка були
виконані в належний термін, достатній для здійснення відповідачем
захисту.

Відповідно до Закону в разі виконання всіх умоз, зазначених вище, суддя
може винести рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про
вручення або безпосередню доставку документів.

Якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ було передано
за кордон для вручення відповідно до положень Конвенції і винесено
рішення проти відповідача, який не з’явився, то суддя має право
звільнити цього відповідача від наслідків закінчення терміну для
оскарження рішення, якщо відповідач не зі своєї вини не був
поінформований про документ у термін, необхідний для організації свого
захисту, або про рішення в необхідний для оскарження термін та
аргументи, надані відповідачем, по суті, «prima facie» (з першого
погляду), здаються небезпідставними. Звернення про оскарження може бути
прийняте лише протягом розумного терміну після того, як відповідач
дізнався про рішення.

Згідно із Конвенцією кожна договірна держава може заявити, що це
звернення не розглядатиметься, якщо воно надіслане після закінчення
терміну, зазначеного в такій заяві, який в будь-якому випадку не може
бути меншим, ніж один рік з дати ухвалення рішення. Але це положення не
застосовується до рішень щодо статусу і дієздатності осіб.

13.3. Двосторонні договори про правову допомогу

Серед міжнародних нормативних актів про правову допомогу слід зазначити
двосторонні договори між державами. Прикладом є Договір між Україною та
Угорською Республікою про правову допомогу в цивільних справах.

Договором регламентуються, крім іншого, порядок вручення судових та
по-засудових документів, інші процесуальні дії судочинства: допит
сторін, свідків, експертів, здійснення експертиз та огляду, а також інші
дії, пов’язані із судовим дорученням.

Відповідно до Договору громадяни однієї договірної сторони на території
іншої договірної сторони користуються таким самим правовим захистом, як
і громадяни цієї договірної сторони. Громадяни однієї договірної сторони
можуть звернутися до установ юстиції іншої договірної сторони на тих
самих умовах, як і громадяни цієї договірної сторони.

Положення Договору щодо громадян договірних сторін стосуються також тих
юридичних осіб, які створені відповідно до законодавства однієї з
договірних сторін і перебувають на її території. Відповідно до ст. 2
Договору громадяни однієї договірної сторони не можуть бути зобов’язані
вносити депозит для забезпечення судових витрат на тій підставі, що вони
є громадянами іноземної держави або не мають в цій країні ні місця
проживання, ні місця перебування. Громадяни однієї договірної сторони на
території іншої договірної сторони звільняються від сплати судових
витрат на тих самих підставах і в тому самому обсязі, що й громадяни
даної договірної сторони. Документ про особистий та майновий стан
громадянина, необхідний для вирішення питання про звільнення від сплати
судових витрат, видається компетентною установою тієї договірної
сторони, на території якої заявник має місце проживання або постійне
місцезнаходження. Якщо заявник не має місця проживання або постійного
місцезнаходження на території жодної з договірних сторін, то достатньо
наявності документа, виданого дипломатичним або консульським
представництвом держави, громадянином якої він є.

Усі відносини при здійсненні правової допомоги установ юстиції
договірних сторін, згідно зі ст. 4, відбуваються черзз Міністерства
юстиції договірних сторін.

Мова спілкування. Запит про здійснення правової допомоги та всі додатки
до нього складаються мовою запитуючої договірної сторони з долученням
перекладу на мову іншої договірної сторони або на англійську мову, за
винятком випадків, коли документ, що підлягає врученню, видається
безпосередньо одержувачу.

Порядок вручення документів та виконання судового доручення. У запиті
щодо виконання судового доручення та вручення документів повинні бути
вказані:

1) назва запитуючої установи;

2) назва запитуваної установи, якщс ця устаноза відома;

3) ім’я, прізвище та місце проживання заінтересованих осіб чи їх
представників, а щодо юридичних осіб — їх найменування та
місцезнаходження;

4) докладна інформація про справу, що є предметом запиту;

5) дані про громадянство, посаду, місце та дату народження осіб,
яких це стосується;

6) інформація про характер запиту та інша, необхідна для його
виконання. При виконанні запитів про вручення документів установа, до
якої надіслано

запит, застосовує законодавство своєї держави. У тих випадках, коли
документ, що підлягає врученню, не має офіційного перекладу на мову
запитуваної договірної сторони, він вручається одержувачу, якщо тсй
згоден його прийняти. Факт вручення має бути підтвзрджений зідпсвідно до
законодавства, яке застосовує запитувана установа; у підтвердженні мають
бути зазначені місце і час вручення документів. Якщо зазначена в запиті
особа не проживає за вказаною адресою, то запитувана установа вживає
захсдів для встановлення точної адреси. У разі неможливості виконати
запит установою, до якої він звернений, вона повідомляє установу, від
якої виходить запит, про обставини, що перешкоджають його виконанню.

Договірні сторони мають право вручати документи власним громадянам, які
перебувають на території іншої договірної сторони, такожчерез свої
дипломатичні або консульські установи, якщо вони згодні їх прийняти. При
виконанні запиту установа, до якої звернено запит, застосовує
законодавство своєї держави. Проте на прохання установи, від якої
виходить запит, вона може застосувати запропоновану в запиті процедуру,
якщо остання не суперечить закону її держави.

Якщо установа, до якої звернено запит, не компетентна його виконати, то
вона пересилає без затримки цей запит компетентній установі та належним
чином повідомляє про це установу, від якої виходить запит Якщо вказана в
запиті адреса виявилась неточною або особа, якої це стосується, не
проживає за вказаною адресою, то запитувана установа вживає заходів для
визначення точної адреси. У разі потреби вона може просити запитуючу
установу надати додаткову уточнюючу інформацію.

Установа, до якої звернено запит, повідомляє запитуючу установу про
результати виконання запиту і додає отримані докази. Якщо запит не може
бути виконаний, запитувана установа повертає документи і повідомляє про
причини, які перешкоджають його виконанню.

Повідомлення про місце і час виконання судового доручення. На прохання
запитувана установа юстиції своєчасно повідомляє запитуючу установу про
час і місце виконання судового доручення для того, щоб відповідно до
законодавства запитуваної договірної сторони заінтересовані особи мали
змогу бути присутніми під час його виконання особисто або через своїх
представників.

Захист свідків та експертів. Згідно із Договором свідок чи експерт, які,
незалежно від їхнього громадянства, з’явилися на виклик у відповідну
установу запитуючої договірної сторони, не можуть на її території бути
взяті під варту, притягнуті до кримінальної або адміністративної
відповідальності; їх особиста свобода не може бути обмежена ніяким іншим
чином через діяння, скоєні до від’їзду з території запитуваної
договірної сторони або у зв’язку з ухваленим судовим вироком.
Забороняється також притягати цих осіб до кримінальної або
адміністративної відповідальності, брати під варту або карати їх у
зв’язку з їх свідченням чи експертними висновками.

Вищезгаданий захист не стосується тих свідків та експертів, які протягом
ЗО днів з моменту їх повідомлення відповідною установою про те, що їх
присутність не є обов’язковою, залишаються на території запитуючої
договірної сторони або виїжджають і знову повертаються. У цей термін не
зараховується час, протягом якого свідок чи експерт не могли залишити
територію запитуючої договірної сторони з незалежних від них причин.

Відшкодування витрат свідків або експертів. Експерт або свідок,
викликані на територію іншої договірної сторони, мають право на
відшкодування неотриманої заробітної плати (доходів) та витрат,
спричинених їх виїздом і перебуванням за кордоном. Експерт має право на
винагороду за свою професійну роботу. За заявою свідка або експерта
установа, від якої надійшов виклик, зобов’язана завчасно у повній сумі
або частково виплатити витрати на виїзд та перебування свідка або
експерта.

Відмова свідків від дачі показань. При виконанні запиту щодо судового
доручення особа, якої це стосується, може відмовитися від дачі показань,
якщо вона, відповідно до законодавств запитуваної або запитуючої
договірних сторін, має на це право або зобов’язана це робити, на що є
посилання у запиті.

Відмова від вручення документів та виконання судового доручення. У
врученні документів і виконанні судового доручення може бути відмовлено,
якщо запитувана договірна сторона вважає, що виконання запиту може
порушити її суверенітет і завдати шкоди її безпеці та громадському
порядку. Водночас запитувана договірна сторона повідомляє про причини
відмови.

Витрати, пов’язані з врученням документів та з виконанням судового
доручення. Установи юстиції договірних сторін надають правову допомогу з
вручення документів і виконання судового доручення без нарахування
витрат та мита, за винятком тих, які пов’язані з викликом експерта та
перекладача або із застосуванням особливої процедури, запропонованої в
запиті.

Визнання та виконання рішень. За наявності умов, визначених Договором,
одна договірна сторона визнає та виконує такі рішення судів іншої
договірної сторони:

1) рішення у цивільних справах з майнових правовідносин, у тому числі
рішення, що підтверджують мирову угоду сторін спору;

2) вироки в частині відшкодування збитків, заподіяних злочином;

3) рішення, якими позивач зобов’язується до внесення на депозит суду
коштів для забезпечення судових витрат (застава), від яких він був
звільнений на підставі положень Договору, або до відшкодування виграт за
розглядом справи.

Договірні сторони взаємно визнають судові рішення у цивільних справах з
немайнових правовідносин. Судові рішення, що відповідають умовам,
визначеним у Договорі, визнаються та виконуються, якщо вони після
набуття чинності Договором стали чинними і такими, що підлягають
виконанню.

Умови визнання та виконання рішень. Рішення, зазначені вище, визнаються
та виконуються, якщо:

1) рішення відповідно до законодавства договірної сторони, на
території якої воно було винесене, набуло чинності та підлягає
виконанню;

2) відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої
просять визнання та виконання рішення, суд договірної сторони, на
території якої винесено рішення, є компетентним;

3) сторона, проти якої винесено рішення, не брала участі в розгляді
справи, але була викликана до суду згідно із законодавством договірної
сторони, на території якої було винесено рішення, а також якщо
недієздагна особа, протії якої винесено рішення, мала змогу бути
представленою належним чином;

4) між тими самими сторонами, s тієї самої справи, на території
договірної сторони, де рішення слід визнати та виконати, судом раніше не
винесено рішення, що набуло чинності, або в суді даної договірної
сторони раніше не було порушено такої справи;

5) визнання та виконання рішення не суперечить основним принципам
правової системи договірної сторони, на теригорії якої рішення слід
визнати та виконати.

Подання клопотання про визнання та виконання рішення. Клопогання про
визнання та виконання рішення подається безпосередньо до суду, в
компетенцію якого це входить, або судом однієї договірної сторони чергз
Міністерство юстиції клопотання подається до компетентного суду іншої
договірної сторони.

Додатки до клопотання. До клопэтання про визнання та виконання рішення
необхідно додати:

1) засвідчену копію рішення;

2) довідку про вручення рішення стороні, проти якої воно винесене, чи
будь-який інший засвідчений документ, що підтверджує вручення рішення;

3) довідку про набуття рішенням чинності, якщо це не випливає із самого
рішення;

4) у разі винесення рішення за відсутності сторони документи, які
засвідчують, що стороні, яка не брала участі у розгляді спреви, було
належним чином вручено виклик до суду, якщо це не випливає із самого
рішення;

5) документи, що підтверджують факт належного представництва в
судовому процесі недієздатної особи, якщо це не випливає із самого
рішення;

6) засвідчений переклад рішення та документів на мову договірної
сторони, до якої звертаються з клопотанням.

звільнення від обов’язкового засвідчення. У процесі застосування
Договору документи і переклади, видані чи засвідчені органами правосуддя
чи іншими компетентними відомствами однієї з договірних сторін у межах
своєї компетенції та правомочності, за умови, що вони підписані та
скріплені офіційною печаткою, ніякого подальшого засвідчення не
потребують.

Порядок визнання та виконання рішення. При визнанні та виконанні рішень
застосовується законодавство тієї договірної сторони, на території якої
здійснюються визнання та виконання рішень. Суди договірних сторін
обмежуються лише перевіркою наявності умов, визначених у Договорі, й не
аналізують суть рішення.

Обмін інформацією. Договірні сторони обмінюються інформацією про чинне
законодавство та практику правозастосування на території кожної з них. У
клопотанні про надання інформації слід назвати орган, що звертається з
клопотанням, вказати предмет справи, яка вимагає інформації.

Пересилання документів про реєстрацію актів громадянського стану та
інших документів. Кожна договірна сторона на клопотання, що надсилається
дипломатичним шляхом, зобов’язана передати іншій договірній стороні
свідоцтва про громадянський стан, освіту, стаж роботи, а також інші
документи, що стосуються персональних прав та інтересів громадян іншої
договірної сторони. Документи, зазначені вище, надсилаються
дипломатичним шляхом без сплати державного мита.

13.4. Виконання в Україні рішень іноземних судів

Порядок визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів
встановлюється новим ЦПК України, Законом України «Про визнання та
виконання в Україні рішень іноземних судів» (далі — Закон) та іншими
нормативними актами.

У Законі використано такі терміни:

рішення іноземного суду — рішення іноземних судів у цивільних, трудових,
сімейних справах, вироки іноземних судів у кримінальних справах у
частині, що стосується конфіскації майна та відшкодування збитків
потерпілим, а також рішення іноземних арбітражів та акти Інших органів
іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних,
трудових, сімейних справ, що набули чинності та підлягають визнанню і
виконанню на території України відповідно до міжнародних договорів
України;

визнання рішення іноземного суду — поширення чинності рїшения іноземного
суду на територію України в порядку, встановленому Законом;

виконання рішення іноземного суду -— застосування засобів примусового
виконання рішення іноземного суду в Україні в порядку, передбаченому
Законом;

міжнародні договори України — міжнародні договори про надання правової
допомоги у цивільних, трудових, сімейних і кримінальних справах, згоду
на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, а також інші
міжнародні двосторонні або багатосторонні договори за участю України,
якими передбачається визнання та виконання в Україні рішень іноземних
судів;

стягувач —- будь-яка фізична або юридична особа, на користь чи в
Інтересах якої ухвалено рішення іноземного суду і яка звертається з
клопотанням про його визнання та виконання на території України;

боржник — будь-яка фізична або юридична особа, яка за рішенням
іноземного суду зобов’язана виконати певні дії нF користь чи в інтересах
стягувача.

Умови визнання та виконання рішення іноземного суду. Рішення іноземного
суду визнається та виконується в Україні, якшо це передбачено
міжнародними договорами України або за принципом взаємності за
домовленістю «ad hoc» (арбітраж, спеціально створгний для розгляду
конкретної справи) з іноземною державою, рішення суду якої має
виконуватися в Україні.

Рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню,
визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними
договорами України або за принципом взаємності за домовленістю «ad hoc»
з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Терміни пред’явлення рішення іноземного суду до примусового виконання.
Рішення Іноземного суду може бути пред’явлене до примусового виконання в
Україні протягом трьох років з дня набуття ним чинності, за винятком
рішення про стягнення періодичних платежів протягом терміну, що
перевищує три роки, яке може бути лред’явлеье до примусового виконання
протягом усього терміну стягнення з погашенням заборгованості за останні
три роки.

Підсудність справ про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду. Питання про надання такого дозволу на клопотання
стягувача розглядається апеляційним судом Автономної Республіки Крим,
апеляційними обласними, Київським та Севастопольським міськими судами за
місцем постійного чи тимчасового проживання або перебування
(місцезнаходження) боржника.

Якщо боржник не має постійного чи тимчасового місця проживання або
перебування (місцезнаходження) на території України або ці місця
невідомі, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду розглядається відповідним судом України за
місцезнаходженням в Україні майна боржника.

Порядок подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання
рішення іноземного суду. Такг клопотання подається у порядку,
передбаченому міжнародними договорами України. Воно може бути також
подане стягувачем безпосередньо до певного суд> України відповідно до
підсудності справ про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду.

Якщо міжнародними договорами України передбачено подання клэпотан-ня про
надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду через
органи державної влади України, відповідний суд України приймає до
розгляду клопотання, що надійшло через орган державної влади України.

Вимоги до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду. Клопотання про надання дозволу на примусове виконання
рішення Іноземного суду повинне містити:

найменування стягувача або його представника (якщо клопотання подається
представником), зазначення їхнього постійного чи тимчасового місця
проживання або перебування (місцезнаходження);

найменування боржника, зазначення його постійного чи тимчасового місця
проживання чи перебування (місцезнаходження) або місцезнаходження його
майна в Україні;

мотиви подання клопотання.

До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами
України. Якщо міжнародними договорами України вони не визначені, до
нього додають:

засвідчену в установленому порядку копію рішення іноземного суду, про
примусове виконання якого подається клопотання;

офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набуло чинності
(якщо це не зазначено в самому рішенні);

документ, який засвідчує, що сторона, щодо якої ухвалено рішення
іноземного суду і яка не брала участі в судовому процесі, була своєчасно
і належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи;

документ, що визначає, в якій частині чи з якого часу рішення іноземного
суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше);

документ, що посвідчує повноваження представника стягувача (якщо
клопотання подається представником);

засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів
українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами
України.

Якщо зазначене клопотання і документи, що додаються до нього, не
оформлено відповідно до вимог, передбачених Законом, або до клопотання
не додано всі перелічені документи, відповідний суд України повертає їх
стягувачеві (або його представникові) без розгляду. Для розгляду
клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного
суду по суті забороняється вимагати інші документи та відомості, ніж
визначені ст. 6.

Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду. Про надходження такого клопотання відповідний суд
України у п’ятиденний термін письмово повідомляє боржника і пропонує
йому протягом місяця подати можливі заперечення проти цього клопотання.

Після подання боржником заперечень у письмовій формі або у разі його
відмови від подання заперечень, а так само коли у місячний термін з часу
повідомлення боржника про одержане судом клопотання заперечення не
подано, суддя виносить ухвалу, в якій визначає час і місце судового
розгляду клопотання, про що стягувач і боржник повідомляються письмово
не пізніше ніж за 10 днів до його розгляду.

За заявою стягувача або боржника і за наявності поважних причин суд може
перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони. Розгляд
клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного
суду здійснюється суддею одноосібне на відкритому судовому засіданні.
Якщо рішення іноземного суду вже виконувалося раніше, відповідний суд
України визначає, в якій частині чи з якого часу воно підлягає
виконанню.

Неявка без поважних причин на судове засідання стягувача або боржника чи
їх представників, якщо суду відомо про своєчасне вручення їм повістки
про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання.

Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд
виносить ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього
питання. Копія ухвали надсилається судом стягувачеві та боржникові у
триденний термін з дня винесення ухвали.

Якщо в рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в іноземній
валюті, суд, який розглядає це клопотання, визначає суму в національній
валюті за курсом Національного банку України на день винесення ухвали.

Підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на
примусове виконання рішення іноземного суду. Клопотання про надання
дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не
задовольняється у випадках, передбачених м;жнарэдними договорами
України.

Якщо міжнародними договорами України такі випадки не передбачено, у
задоволенні клопотання може бути відмовлено: якщо рішення іноземного
суду за законодавством держави, на території якої воно ухзалене, не
набуло чинності; якщо сторона, щодо якої ухвалено рішення іноземного
сулу, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через
те, що їй не було своєчасно і належним чином повідомлено про розгляд
справи; якщо рішення ухвалено у справі, розгляд якої належить виключно
до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до Закону
органу України; якцо вже ухвалено рішення суду України у спорі між тими
самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що
набуло чинності, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі,
порушена між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих
самих підставах до моменту порушення справи в іноземному суді; якщо
пропущено встановлений міжнародними договорами України та Законом термін
пред’явлення рішення Іноземного суду до примусового виконання в Україні;
якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;
якщо виконання рішення загрожує інтересам України; в інших випадках,
передбачених законами України.

Оскарження ухвали суду. Ухвала, винесена відповідним судом України про
надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про
відмову в задоволенні клопотання з цього питання, може бути оскаржена
стя-гувачем або боржником у порядку і в терміни, передбачені законами
України.

Порядок примусового виконання рішення іноземного суду. На підставі
рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове
виконання, що набула чинності, відповідний суд України зидає виконавчий
лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законом.
Дії та заходи з примусового виконання рішення іноземного суду
застосовуються державними виконавцями у порядку, передбаченому Законом.

Порядок подання клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не
підлягає примусовому виконанню. Таке клопотання за умови, що це
передбачено міжнародними договорами України, подається заінтересованою
особою до відповідного суду України, визначеного за підсудністю.

До клопотання додаються такі документи:

засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, щодо
визнання якого порушується клопотання;

офіційний документ про те, що рішення Іноземного суду набуло чинності,
якщо це не зазначено в самому рішенні;

Розгляд клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає
примусовому виконанню. Про надходження такого клопотання відповідний суд
України у п’ятиденний термін письмово повідомляє заінтересовану сторону
і пропонує їй протягом місяця подати можливі заперечення проти цього
клопотання.

Після подання заінтересованою стороною заперечень у письмовій формі або
у разі її відмови від подання заперечень, а так само, коли у місячний
термін з часу повідомлення заінтересованої особи про одержане судом
клопотання заперечення не подано, суддя виносить ухвалу, в якій визначає
час і місце судового розгляду клопотання, про що заінтересовані сторони
повідомляються письмово не пізніше ніж за 10 днів до його розгляду.

Якщо заінтересована сторона звернулася з проханням про перенесення часу
розгляду справи і суд визнав це прохання поважним, розгляд справи може
бути перенесено з повідомленням про це заінтересованих сторін. Розгляд
клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає
примусовому виконанню, здійснюється суддею одноосібне на відкритому
судовому засіданні. Неявка на судове засідання заінтересованої сторони,
якщо суду відомо, що їй було своєчасно і належним чином повідомлено про
час і місце розгляду справи, не є перешкодою для розгляду клопотання,
якщо вона не порушує питання про перенесення його розгляду.

За наслідками розгляду клопотання, а також заперечення у разі його
надходження відповідним судом України виноситься ухвала про визнання в
Україні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення
або про відмову у задоволенні цього клопотання.

У визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому
виконанню, відмовляються у випадках, передбачених міжнародними
договорами України, а якщо такими договорами це не передбачено, то на
підставі відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на
примусове виконання рішення іноземного суду зазначених у Законі. Копію
ухвали суд надсилає заінтересованим сторонам у триденний термін з дня її
винесення. Ухвала, винесена відповідним судом України за наслідками
розгляду клопотання, може бути оскаржена у порядку і в терміни,
передбачені законами України.

Міжнародні договори України. Якщо міжнародними договорами України
встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у Законі,
застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Практичні аспекти визнання та приведення у виконання рішень іноземних
судів. Відповідно до ст. 427 ЦПК України 1963 р., ст. 36 Закону України
«Про міжнародний комерційний арбітраж», Закону України «Про визнання та
виконання в Україні рішень іноземних судів» Апеляційний суд м. Києва
розглядає клопотання заінтересованих осіб про визнання та надання
дозволу на виконання рішень Іноземних судів, комерційних арбітражних
судів (третейських судів) як України, так й інших країн у першій
інстанції. Всі позовні заяви розгля-

298

даються згідно зі статтями 136-139 ЦПК України. Відповідно до нового ЦПК
питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного
суду на клопотання стягувача розглядається судом за місцем проживання
(перебування) або місцезнаходженням боржника. Якщо боржник не має місця
проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або
ці місця невідомі, питання про надання дозволу на примусове виконання
рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в
Україні майна боржника.

Під час вирішення таких справ суди керуються нормами міжнародного права,
зокрема:

Конвенцією про визнання та^приведення до виконання іноземних арбітражних
рішень, укладеною у Нью-Йорку в 1958 p.;

Європейською конвенцією про зовнішньоторговельний арбітраж, підписаною в
Женеві 21 квітня 1961 p.;

міжнародними договорами України про надання правової допомоги, зокрема
Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних,
сімейних та кримінальних справах, укладеною державами — членами СНД у м.
Мінську 22 січня 1993 p.;

Угодою про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням
господарської діяльності, підписаною урядами держав — учасниць СНД у м.
Києві 20 березня 1992 p.;

Конституцією України, законами України «Про міжнародний комерційний
арбітраж», «Про дію міжнародних договорів на території України». «Про
визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», «Про виконавче
провадження» тощо.

Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних
судів» визначив підсудність справ про надання дозволу на примусове
виконання рішення Іноземного суду. Такі справи розглядаються
апеляційними судами України. Судом також перевіряється, чи є держави
обох заінтересованих сторін членами Нью-Йоркської конвенції ООН про
визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень,
прийнятої 10 червня 1958 р.

Згідно зі ст. 4 Конвенції для отримання визнання та приведенн;; до
виконання арбітражного рішення стороною, яка подала таке клопотання,
надається належним чином завірений оригінал арбітражного рішення або
належним чином завірена його копія, а також оригінал арбітражної угоди
або її копія. Відповідно до ст. З арбітражне рішення, незалежно від
того, в якій країні воно винесене, визнається обов’язковим.

У визнанні та приведенні до виконання рішення іноземного суду може бути
відмовлено в разі обставин, викладених у ст. 5 Нью-Иоркської конвенції
про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, та у ст. 8
Закону України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних
судів».

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про визнання та виконання в Україні
рішень іноземних судів» клопотання про надання дозволу на примусове
виконання рішення іноземного суду має містити:

найменування боржника, зазначення його постійнога або тимчасового місця
проживання чи перебування (місцезнаходження) або місцезнаходження його
майна в Україні;

мотиви подання клопотання.

До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами
України.

Якщо ними не визначено перелік документів, що мають додаватися до
клопотання, подають такі документи:

офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набуло чинності
(якщо це не зазначено в самому рішенні);

документ, що посвідчує повноваження представника стягувача (якщо
клопотання подається представником);

Згідно з ч. 5 ст. 6 Закону України «Про визнання та виконання в Україні
рішень іноземних судів», якщо зазначене клопотання і документи, що
додаються до нього, не оформлені відповідно до вимог, передбачених
Законом, або до клопотання не додано всіх перелічених документів,
відповідний суд України повертає їх стягувачеві (або його представнику)
без розгляду.

Стаття 7 Закону України «Про визнання та виконання в Україні рішень
іноземних судів» визначає порядок розгляду клопотання про надання
дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Про надходження
цього клопотання відповідний суд України у п’ятиденний термін письмово
повідомляє боржника і пропонує йому протягом місяця подати можливі
заперечення проти клопотання.

Після подання боржником заперечень у письмовій формі або у разі його
відмови від подання заперечень, а також коли у місячний термін з часу
повідомлення боржника про одержане судом клопотання заперечення не
подано, суддя виносить ухвалу, в якій визначає час і місце судового
розгляду клопотання, про що стягувач і боржник повідомляються письмово
не пізніше 10 днів до його розгляду. За заявою стягувача або боржника і
за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання,
про що повідомляє сторони.

Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду здійснюється суддею одноосібне на відкритому судовому
засіданні. Якщо рішення іноземного суду вже виконувалося раніше,
відповідний суд України визначає, в якій частині чи з якого часу воно
підлягає виконанню. Неявка без поважних причин на судове засідання
стягувача, боржника або їх представників не є перешкодою для розгляду
клопотання.

Розглянувши подані документи, вислухавши пояснення сторін, суд виносить
ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення Іноземного
суду або про відмову у задоволенні клоготання щодо цього. Копія ухвали
надсилається судом стягувачеві та боржнику в триденний термін з дня
винесення ухвали.

13.5. Конвенції з цивільного процесу у Раді Європи

Першою конвенцією з питань міжнародного цизільнсго процесу, розробленою
у межах Ради Європи, є Європейська конвенція щодо уніфікованого закону
про арбітраж № 56, яка була підписана 1966 р. у Страсбурзі. Конвенція
містить закон про арбітраж у цивільних та комерційних справах, який
підлягає Інкорпорації у внутрішнє право держав. Закон регулює такі
питання: предмет і дійсність арбітражної угоди; порядок призначення
арбітрів та передання справ на розгляд; процедура розгляду справи
арбітрами; набуття чинності арбітражним рішенням та повідомлення про
нього; укладення мирової угоди; опротес-тування, скасування та прийняття
до виконаная арбітражного рішення; нагляд за примусовим виконанням
арбітражного ріігення.

Зважаючи на необхідність встановлення балансу між основоположним
принципом договірної свободи сторін, з одного боку, та вимогами
оперативного І справедливого розгляду спор> — з Іншого, в Конвенції
широко застосовується диспозитивний метод регулювання.

Імперативний характер мають положення подо таких питань: автономність
арбітражної угоди; рівноправність сторін підчас призначення арбітрів;
свобода призначення сторонами арбітрів; визначення порядку га місця
арбітражного провадження; змагальність сторін, забезпечена правом кожної
сторони обґрунтовувати свої претензії та надавати докази у справі;
відсутність у судів компетенції здійснювати розгляд чи перегляд спраь за
наявності чинної арбітражної угоди; остаточна сила чинного арбітражного
рішення.

1972 р. у Базелі було укладено Європейську конвенцію про імунітет держав
№ 74. У статтях 1-14 Конвенції міститься вичерпний перелік випадків,
коли держава не користується імунітетом від юрисдикції іноземних судів.
Ц: положення мають переважно диспозитивний характер і застосовуються,
якщо сторони правовідносин недомовилися про інше.

Отже, не може посилатися на імунітет держава, яка зобов’язалася визнати
юрисдикцію іноземного суду відповідно до міжнародної угоди, чітко
висловленого положення, внесеного до письмової угоди, або чітко
вираженої згоди, наданої після виникнення спору, а також держава, яка
зиступила позивачем/ третьою стороною в суді іншої держави (в такому
випадку вважається, що держава визнала юрисдикцію іноземного суду).

Держава не користується імунітетом, якщз:

1) вона посилається на імунітет після прийняття рішення по суті,
якщотільки не доведе, що факти, якими вона обґрунтовує імунітет, не
виникли пізніше;

2) судовий процес пов’язаний із зобов’язанням держави, яке
за >годою сторін має бути виконане на території країни суду;

3) держава бере участь поряд з однією або кількома приватними
особами — в товаристві, асоціації або юридичній особі, яка має своє
фактичне або офіційне місцезнаходження на території країни суду;

4) держава має на території країни суду бюро, агентство або іншу
установу, через яку здійснює, так само, як і приватна особа, промислову,
комерційну чи фінансову діяльність, і судовий процес стосується цієї
установи;

5) держава не може посилатися на імунітет, якщо судовий
процес стосується таких питань:

трудового договору, укладеного між державою та фізичною особою, який
підлягає виконанню на території країни суду, за винятком випадків, коли
особа є громадянином держави-відповідача або не має громадянства чи
звичайного місця проживання в країні суду;

патенту на винахід, промисловий зразок, товарний знак, фірмове
найменування чи іншого аналогічного права, щодо якого в державі суду
було подано або зареєстровано заявку, або яке охороняється іншим чином і
щодо якого держава є заявником або власником; у разі недотримання
державою такого права, яке належить третій особі, в країні суду, в якій
воно охороняється;

зобов’язань держави щодо нерухомості, яка перебуває на території країни
суду;

прав держави на рухоме або нерухоме майно, які виникли на підставі
спадкування, дарування;

відшкодування у зв’язку із заподіянням тілесних ушкоджень або
матеріальної шкоди, спричинених фактом, який мав місце на території
країни суду, і особа, яка заподіяла шкоду, перебувала там на цей момент.
Конвенція вимагає у таких випадках наявності тісної прив’язки як самого
делікту, так і його наслідків до території країни суду.

В усіх інших випадках держава користується імунітетом від юрисдикції в
судах інших держав -— учасниць Конвенції.

Щодо імунітету від примусового виконання іноземних судових рішень, то
Конвенція зважає на те, що відсутність судового імунітету не позбавляє
державу імунітету від примусових виконавчих заходів. Це положення
пройшло суперечливий шлях розвитку, але сьогодні вже є загальновизнаним
у доктрині та практиці держав. Конвенція лише вимагає від договірних
держав приводити у виконання судові рішення, винесені відповідно до
положень статей 1-14 Конвенції, якщо це не суперечить публічному порядку
та правилам «lis alibi pendes». Єдиною можливістю примусового
забезпечення виконання рішення для сторони, на користь якої воно було
винесене, залишається звернення до компетентного суду самої
держави-відповідача.

З метою полегшення отримання судовими органами інформації щодо
іноземного законодавства у сферах цивільного і торговельного права 1968
р. у Лондоні було укладено Європейську конвенцію про інформацію щодо
Іноземного законодавства № 62 (Конвенція про інформацію щодо
законодавства). Конвенція встановила вдале співвідношення між Інтересами
обох сторін правовідносин з приводу запиту щодо Інформації. Інтереси
надсилаючої сторони забезпечені;

широким розумінням цивільного права, про що свідчить застосування
терміна «сфера», замість вужчого «галузь»;

можливістю залучення до запиту питань з Інших галузей права, якщо вони
стосуються основних питань, зазначених у запиті;

обов’язковістю та оперативністю відпсвіді на запит;

вимогами об’єктивного, неуперецженого викладу інформації із
супроводженням її, в разі необхідності, юридичними текстами та судовими
рішеннями, а також додатковою інформацією;

безоплатністю задоволення запитів, 3F винятком консультацій приватних
організацій та кваліфікованих юристів.

Інтереси сторони, що одержує, забезпечені;

вимогою подання запкту тільки судовими органами і лише тоді, коли
розгляд справи вже розпочався, що виключає можливість отримання іншими
суб’єктами Інформації, яка становить суто академічний інтерес;

наданням державі, до якої звернено запит, права відмовитися вживати
заходів із запиту, коли її інтереси зачіг.аються справою, з якої виникає
запит, або коли вона вважає, що відповідь може завдати шкоди її
суверенітету чи безпеці;

вимогами максимально можливої конкретизації запиту;

поданням запиту офіційною чи зднією з офіційних мов держави, до їкої
звернено запит, або доданням до запиту перекладу на ці мови.

Додатковий протокол N° 97 до Конвенції про інформацію щодо
законодавства, прийнятий 1979 р. у Страсбурзі, поширив дію Конвенції на
кримінальну сферу, а також доповнив її у певних аспектах щодо цивільної
та комерційної сфер. Протокол передбачив можливість застосування
положень Конвенції у випадках, коли розгляд справи лише передбачеється
(а не тільки тоді, коли він вже розпочався), а також коли запит щодо
інформації виходить від інших органів та осіб, ніж ті, що діють у межах
офіційної системи правової допомоги.

З метою зменшення економічних перешкод у цивільному судочинстві,
сприяння здійсненню оссбами своїх прав в інших державах 1S77 р. у
Страсбурзі було підписано Європейську угоду про передання заяв про
правову допомогу № 92. Угода передбачає, що будь-яка особа, яка бажає
звернутися із заявою про правову допомогу, може подати таку заяву в
державі свого звичайного проживання, яка повинна передати її потім до
запитуваної держави. На виконання цього положення Договірні сторони
зобов’язалися призначити один або більше надсилаючих органів, а також
центральний одержуючий орган.

У 2001 р. в Москві підписано Додатковий протокол № 180 до Угоди про
передання заяв, який доповнює і розвиває положення Угоди у двсх основних
аспектах;

1) спрощує та підвищує ефективність передбачених Конвенцією процедур,
встановлюючи зобов’язання держав:

підтверджувати одержання заяв;

не допускати відхилення їх без розгляду по суті;

розглядати питання відповідно до найефективніних процедур внутрішнього
права та у розумні терміни, у тому числі вживати усіх заходів для того,
щоб рішення суду першої інстанції було винесене впродовж шести місяців
від дати прийняття заяви. Такий самий термін встановлюється і щодо
інформування надсилаючої сторони про прийняте рішення та складнощі, які
перешкоджають його прийняттю;

2} забезпечення спілкування між юристами та заявниками. На запитувану
сторону покладається обов’язок забезпечення можливості спілкування
юристів, призначених представляти інтереси заявників, спілкуватися із
заявниками зрозумілою для них мовою, а також покриття усіх необхідних
витрат на переклад.

13.6. Нотаріальні дії

У світі існує два типи нотаріату як соціальної функції — нотаріат
латинського типу (вільний нотаріат) І нотаріат публічний, який має два
підтипи: англо-американський та радянський (державний). Це відповідає
поділу права на приватне та публічне, частково також поділу на систему
континентального (civil law — цивільного) та англо-американського
(common law — прецедентного, загального) права.

Існують країни, де інституту нотаріату у звичній для нас формі немає,
оскільки офіційний документ не є особливим засобом доказу в суді.
Йдеться про англо-американську правову систему, в якій відсутній
інститут нотаріату латинського типу — нотаріуси існують і там, але при
цьому нотаріусом може бути не обов’язково юрист, частіше просто інша
особа. Цій особі органами комунального управління, а не органами
правосуддя (часто тимчасово і за певну плату) надається повноваження
використовувати печатку з метою підтвердження простих подій, як правило,
це дача показань свідків за межами суду, який розглядає справу, причому
за таким документом не закріплюється привілейоване процесуальне
значення.

Державний нотаріат існував у колишньому Радянському Союзі, в країнах
соціалістичного табору та існує разом з латинським в окремих кантонах
Швейцарії, у Португалії, в Росії, тощо. Є він і в Україні. Функції
радянського державного нотаріату були досить широкими, і в цьому
відношенні мало чим відрізнялися від нотаріату латинського типу.
Латинський нотаріат відрізняється від публічного насамперед тим, що
нотаріус латинського типу є представником вільної професії (це один із
фундаментальних принципів латинського нотаріату), і його функції не
обмежуються настільки, як в країнах прецедентного права.

Нотаріальний акт — ідея, яка через свою двозначність (акт як дія і акт
як документ) широко застосовується в контексті нотаріальної практики,
оскільки потенційно охоплює такі поняття, як: нотаріальний документ,
нотаріальна дія, зобов’язання, правочин, угода, воля, волевиявлення,
суб’єктивне право, що дає змогу сконструювати за єдиним планом всю
систему нотаріату як правового інституту, в тому числі його процесуальну
сторону.

Нотаріальний акт має дві сторони — матеріальну і формальну. Матеріальна
сторона — це нотаріальний документ, а формальна — відповідні нотаріальні
дії (послуги), або визначена правом форма вчинення нотаріальних дій. В
останньому випадку насправді йдеться про форму акта як дії, а не власне
про зміст самої дії.

У м. Буенос-Айресі (Аргентина) 2 жовтня 1948 р. засновано Міжнародну
спілку латинського нотаріату, яка є всесвітнім об’єднанням національних
нотаріальних організацій. Це неурядова організація, яка об’єднує
нотаріати приблизно третини Існуючих у світі країн. На національному
рівні в Україні сформовано об’єднання нотаріусів із всеукраїнським
статусом. З приєднанням українського нотаріату до Міжнародної спілки
латинського нотаріату нотаріальна палата має набути нового значення.

Міжнародна спілка латинського нотаріату дає таке визначення нотаріуса
«латинського типу»: це юрист, некликаний надати угодам сторін у межах
свободи їх вчинення «привселюдної довіри» і привселюдної форми; він с
неупе-редженим слугою учасників і виконує завдання «привселюдної влади»,
будучи незалежним як від держави, гак і від клієнтів. Крій посвідчення
документів він консультує і наставляє тих, кому необхідний його захист.
Він зобов’язаний не розголошувати службову таємницю та несе безпосередню
відповідальність за помилки, допущені ним при виконанні обов’язків.
Доступ до нотаріату можливий тільки по закінченні вищого навчального
закладу, як це прийнято у відповідній державі щодо юристів (рішення
постійної Ради Спілки від 13-15 березня 1986 р., м. Гаага). Суб’єктом
нотаріальних відносин не завжди є нотаріус. Водночас суб’єктом
обов’язково повинні оути одна чи кілька заінтересованих осіб. Об’єктом в
нотаріальному праві є нотаріальний документ і нотаріальна дія чи
послуга.

Нотаріальна діяльність є різновидом цивільно-правового процесу, але в
межах безспірної юрисдикції. Нотаріальний процес ? розпадом певно;
юридичної справи, в результаті якої права та обов’язки осіб, щодо яких
ці дії були вчинені, санкціонуються державою. Документам надається
значення офіційних, що дає змогу вказаним особам набувати певного
статусу і чинити певні дії.

Для вирішення конкретної юридичної справи нотаріус повинен попередньо
з’ясувати фактичні обставини цієї справи на підставі доказів і здійснити
певні операції, з урахуванням матеріальних та процесуальних норм права,
безпосередньо застосовуючи їх до цієї справи. Всі дії вчиняються >
заздалегідь визначеній послідовності й за чітко регламентованими
правилами, а результати нотаріального процесу як різновиду юридичного
процесу обов’язково оформляються у відповідних процесуальних актах —
документах. Отже, поширення нотаріальної діяльності у кількісному та
якісному аспектах сприяє піднесенню правової культури суспільства,
підвищенню активності суб’єктів права у правовій сфері суспільства з
метою захисту прав і законник інтересів.

Нині актуальною є гармонізація українського законодавства про нотаріат з
європейським законодавством, а також з виробленими основними принципами
латинського нотаріату, які загалом закріплені в законодавствах
європейських країн. Україна затверджена на семінарі в Зальцбурзі
спостерігачем у Міжнародній спілці латинського нотаріату до прийняття
нового Закону України «Про нотаріат», після чого український нотаріат
буде затверджений членом Спілки.

Головним недоліком зазначеного чинного Закону України є те, що він
багато в чому грунтується на традиціях, як: виникли за радянських часів,
у відриві від генерального розвитку нотаріату в країнах континентальної
правової сім’ї, тобто тих країнах, де існує нотаріат латинського типу.

Нотаріус в Україні має право сам складати проекти будь-яких актів, але
законодавець не встановлює жодного випадку, коли б складання документа
належало до виключної компетенції нотаріуса. Йдеться, звичайно, не про
те, що нотаріус не має виключної компетенції взагалі, а про те, що
будь-який документ, який не є свідоцтвом чн Іншим документом, що
складається тільки нотаріусом внаслідок нормального розвитку процедури
оформлення події, може в певних випадках бути запропонований для
нотаріального оформлення стороною пра-вочину. На підставі рівноправності
нотаріуса і клієнта важко визначитися, хто у разі суперечки матиме
перевагу в оформленні приватного волевиявлення: нотаріус, для якого це
волевиявлення є зовнішнім, чи клієнт, який має намір вільно виявити свою
внутрішню волю.

Іноземні громадяни та представники юридичних осіб можуть звертатися за
вчиненням нотаріальних дій. Такий висновок можна зробити, аналізуючи,
ст. 99 Закону України «Про нотаріат», де йдеться про нотаріальне
провадження щодо охорони майна, яке залишилося після смерті іноземного
громадянина на території України, або майна яке належить одержати
іноземному громадянину після смерті громадянина України.

Щодо обов’язку нотаріуса визначити норми міжнародного права при вчиненні
дій з іноземним елементом, то Законом України «Про нотаріат» це питання
взагалі не конкретизується, а лише передбачається, що нотаріуси
відповідно до законодавства України та міжнародних договорів
застосовують норми міжнародного права. Але ці питання є дуже важливими
для захисту як суб’єктів — Іноземного елемента цих процесів, так і
суб’єктів України, оскільки, приєднавшись до міжнародних договорів, вона
взяла на себе зобов’язання гарантувати права цих суб’єктів на власній
території.

Судді та нотаріуси під час розгляду справ з охорони та захисту прав
суб’єктів цивільних відносин з іноземним елементом (ст. 26 Конституції,
ст. 423 ЦПК, ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб
без громадянства» тощо) зобов’язані не лише знати норми міжнародного
права, ратифіковані Україною, а й вміти правильно застосовувати норми
іноземного права, оскільки від вирішення цих питань залежать реальний
захист і охорона прав іноземних суб’єктів в Україні. Отже, якщо
колізійна норма міжнародного права, яку ратифікувала Україна, зобов’язує
суддю, або нотаріуса застосовувати норму іноземного права, то їх відмова
від цього без законних підстав порушуватиме обов’язки, взяті Україною
згідно з міжнародними угодами.

У частині 4 ст. 10 проекту ЦПК України зазначено: якщо суд у розумні
терміни не визначить зміст норми іноземного права, то застосовує
відповідні норми законів та інших правових актів України. При цьому в
ЦПК України не надається тлумачення поняттю «розумний термін». У
пересічного громадянина може виникнути запитання — навіщо витрачати час,
кошти, якщо одразу можна застосовувати норми законодавства України.
Потребує тлумачення й питання щодо випадків обов’язкового застосування
судом та нотаріусами норм іноземного права, умов його застосування або
незастосування. Перешкодами на шляху застосування таких норм є певні
юридичні обставини, а саме: порушення публічного порядку, основних прав
та свобод, основ конституційного ладу; загроза суверенітету, коли норми
міжнародного права суперечать імперативним нормам законодавства України,
коли сторони за допомогою колізійних норм хочуть обійти імперативні
норми законодавства України. Зловживання колізійними нормами може мати
місце при зміні правового режиму майна. Так, за ст. 103 Закону України
«Про нотаріат», якщо міжнародним договором встановлено інші правила щодо
нотаріальних дій, ніж ті, що їх містить законодавство України, то при
вчиненні нотаріальних дій застосовуються травила міжнародного договору.
Але нотаріуси в кожному конкретному випадку мають скрупульозно підходити
до вибору сторонами певної колізійної прив’язки з погляду обов’язкової в
конкретній ситуації норми національного законодавства, перевіряти зміст
такого вибору і відмовляти за п. 1 ст. 49 Закону України – разі текст документа українською мовою розміщується на лівому
боці, а переклад — на правому. Під українським та іноземним текстами
нотаріусом ставиться один посвідчувальний напис українською мовою про
засвідчення вірності зробленого нотаріусам перекладу чи про засвідчення
справжності підпису перекладача.

Якщо нотаріус засвідчує вірність перекладу документа з однієї мови на
іншу, текст перекладу викладається на спеціальному бльнку нотаріальних
документів. Переклад документа, зроблений перекладачем, може бути
викладений на папері встановленого оормьту.

При оформленні документів, призначених для дії за кордоном, нотаріус
повинен роз’яснити заінтересованим ссобам необхідн;сть їх наступної
легалізації. Консульською легалізацією, відповідно до «Інструкції про
порядок консульської легалізації офідійних документів в Україні і за
кордоном», затвердженої наказом Міністерства закордонних справ України,
є процедура підтвердження дійсності оригіналів офіційних документів або
засвідчення справжності підписів посадових осіб, уповноважених
засвідчувати підписи на документах, і встановлення їх відповідності
законам України чи держави перебування дипломатичного представництва,
консульської установи України.

Легалізація офіційного документа означає перевірку його відповідності
чинному законодавству України або держави перебування, встановлення та
засвідчення дійсності документа або справжності підпису, повноважень
посадової особи, яка підписала документ чи засвідчила попередній підпис,
а також дійсності відтиску штампа, печатки, якими скріплено документ.

Для цього громадянину потрібно особисто або за дорученням звернутися до
управління нотаріату та ліцензування юридичної практики Міністерства
юстиції України для засвідчення справжності підпису нотаріуса та
відтиску його печатки, а потім до Консульського управління Міністерства
закордонних справ України.

Слід мати на увазі, що в порядку правонаступництва (Закону України «Про
правонаступництво»), на території України є чинними договори, укладені
колишнім СРСР, зокрема: з Угорською Народною Республікою — про надання
правової допомоги у цивільних, сімейних та кримінальних справах; Із
Фінляндською Республікою — про правовий захист та правову допомогу в
цивільних, сімейних та кримінальних справах; з Алжирською Народною
Демократичною Республікою — про взаємне надання правової допомоги; з
Республікою Кіпр — про правову допомогу в цивільних та кримінальних
справах.

Питання надання правової допомоги між державами — учасницями СНД
врегульовано Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у
цивільних, сімейних та кримінальних справах. Україна ратифікувала її з
такими застереженнями;

Україна бере на себе зобов’язання щодо надання правової допомоги в
обсязі, передбаченому ст. 6 Конвенції, за винятком визнання і виконання
виконавчих написів;

Україна бере на себе зобов’язання визнавати і виконувати рішення,
винесені на територіях держав — учасниць Конвенції, передбачені п. «а»
ст. 51 Конвенції, за винятком нотаріальних актів щодо грошових
зобов’язань.

У разі, коли це передбачено міжнародним договором України, кожна із
договірних сторін приймає документи без легалізації. Як передбачено ст.
13 Конвенції, документи, які на території однієї з договірних сторін
виготовлені або засвідчені установою чи спеціально на те уповноваженою
особою в межах їх компетенції і за встановленою формою та скріплені
гербовою печаткою, приймаються на території інших договірних сторін без
будь-якого спеціального засвідчення. Зважаючи на це, оформлені
приватними нотаріусами документи, призначені для дії за кордоном (копії,
договори, свідоцтва тощо), через відсутність на них гербової печатки
(ст. 26 Закону України «Про нотаріат») у країнах-учасницях не матимуть
юридичної сили. Колізія норм, що виникла в даному випадку, може бути
врегульована на підставі ст. 103 Закону України «Про нотаріат». Якщо
міжнародним договором встановлено інші правила про нотаріальні дії, ніж
у законодавстві України, то при вчиненні нотаріальних дій застосовуються
правила міжнародного договору. Отже, документи, складені, посвідчені або
засвідчені приватними нотаріусами в межах їх компетенції, матимуть
юридичне значення і доказову силу, зокрема в державах — учасницях СНД,
тільки за умови їх консульської легалізації.

Документи, які складено за кордоном за участю іноземних властей або які
від них виходять, можуть бути прийняті нотаріусом до розгляду на
території України лише у разі їх консульської легалізації в
дипломатичних представництвах або консульських установах України в
державі перебування, якщо інше не передбачено міжнародними договорами
України (ст. 100 Закону України «Про нотаріат»).

При оформленні документів, призначених для дії за кордоном, нотаріуси
повинні враховувати деякі особливості їх складання та оформлення.
Зокрема, в текстах доручень, афідевітах тощо, крім прізвища, Імені та по
оатькові. які мають бути записані згідно з паспортом, може бути такэж
зазначено, під яким прізвищем, ім’ям громадянин відомий в іноземній
державі. Для деяких країн у дорученнях І свідоцтвах про посвідчення
факту, що громадянин є живим, крім звичайних реквізитів, іноді можуть
зазначстися громадянство чи національність, рік і місце народження,
сімгйний стан, професія тощс.

Дату складання доручення зазначають на початку або в кінці його тексту.
Нотаріус вправі посвідчувати доручення незалежно від терміну його дії
або якщо в ньому зазначено, що воно дійсне до його припинення. Документи
шисти, фотокартки, квитанції та ін.), що додаються до афІдевіту на
підтвердження викладених у ньому фактів, підшивеються перед афідевітом.
Згідно з вимогами деяких країн наявність цих додатків повинна бути
зазначена в посвідчу вальному написі.

Іноді вимагається подання двох і більше примірників документа, наприклад
доручення. У такому разі нотаріус вправі посвідчити два доручення
однакового змісту. Кожне з них реєструється в реєстрі для реєстрації
нотаріальних дій під самостійним номером. У справах державної
нотаріальної кантори залишається один примірник доручення, на якому
зазначаються відповідно реєстрові номери та сума державного мита.

Іноземним правом може бути передбачено і особлизий порядок підписання
документів. Так, на дорученнях, заява* та інших документах громадянину
необхідно написати у рядок згідно з даними паспорта сзої прізвище, ім’я
та по батькові у тій послідовності, яка зазначена у тексті документа, а
потім розписатися. Наприклад, якщо в тексті документа зазначено: «Гурко
Василь Іванович», то підпис має починатися з прізвища, а потім
вказуються Ім’я та по батькові. Якщо ж в тексті зазначено «Василь
Іванович Гурко», то підпис має починатися з імені та по батькові. Якщо
документ складено двома мовами -українською та іноземною — підпис у
зазначеному вище порядк> має бути поставлений під обома текстами за
шириною аркуша.

Слід мати на увазі, що на дорученні, афідевіті, заяві тощо, призначених
длх дії в США, Канаді та інших країнах, неписьменний громадянин
проставляє під текстом документа три хрести. При цьому мають бути
присутні два свідки, які підписуються із зазначенням повністю свого
прізвища, імені та по батькові

Законодавством канадської провінції Квебек вимагається, щоб доручення,
яке видається на ведення спадкової справи (за умови, якщо воно
передбачає реалізацію нерухомого майна), було підписано поряд з особою,
яка його видає, також ЇЇ чоловіком (дружиною).’Проте останній в тексті
доручення як особа, яку представляють, не згадується.

Нотаріус може вчинити а інтересах громадянина України, якщо це
передбачено міжнародним договором за участю України, і таку нотаріальну
дію, як розкриття та оголошення заповіту. Псрядок вчинення цих дій
детально регламентується в листі Міністерства юстиції України від 29
березня 1994 р.1

1 Законодавство України про нотаріат. — К., 1994. — С 134.

Посвідчувальні написи на документах, складених з урахуванням вимог
іноземного права, проставляються, як правило, за формами, передбаченими
чинним законодавством (Форми реєстрів для реєстрації нотаріальних дій,
нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на угодах і засвідчуваних
документах, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 7
лютого 1994 р. № 7/5). Проте деякі документи оформляються без
проставлення на них звичайних для українського права носвідчувальних
написів. Прикладом є дід, що оформляється для ведення справ із
відчуження нерухомості у США. Документ складається англійською мовою на
спеціальному друкарському бланку. Особа, від імені якої він
оформляється, розписується в певному місці діда. На підтвердження його
оформлення розписується і нотаріус та проставляє на ньому відтиск своєї
печатки. Посвідчувального напису на діді не проставляють, але до нього
додається переклад на українську мову, який підписується особою.
Нотаріус проставляє на перекладі посвідчувальний напис про посвідчення
діда. Переклад у встановленому порядку скріплюється з дідом.

У такому самому порядку оформляються формуляри для пенсійного
забезпечення розписок на отримання грошових сум та звільнених розписок.
Якщо особа має намір виїхати за кордон на постійне місце проживання,
зазначені документи здаються нею у відповідні організації чи установи за
останнім місцем роботи (служби). На підставі даних, які містяться в
трудових книжках, військових білетах та інших відповідних документах, на
прохання заінтересованих осіб оформлюються довідки встановленого зразка
про стаж трудової діяльності або проходження військової служби.

Нотаріус зобов’язаний забезпечити належну культуру оформлення документа.
Переклади мають бути надруковані, не допускається написання тексту від
руки. На нотаріально оформлюваних документах, призначених для дії за
кордоном, прокреслення не проставляються.

У разі виявлення порушень при оформленні документів з метою їх подальшої
легалізації такі документи повертаються з одночасним вирішенням питання
про відшкодування заподіяної з вини нотаріуса шкоди та притягнення його
до відповідальності.

Запитання для самоконтролю

1. Які особливості трудових відносин за участю іноземного
елементу?

2. Яким чином регулюються трудові відносини за участю громадян
України, що працюють за кордоном?

3. У чому полягають особливості регулювання трудових відносин
за участю іноземців та осіб без громадянства?

4. Яка відмінність у регулюванні трудових відносин за
участю іноземців та біженців?

5. Чим відрізняється регулювання трудових відносин між біженцями
та мігрантами?

6. Які особливості регулювання трудових відносин за участю
закордонних українців?

7. Яку роль виконує Міжнародна організація праці?

Рекомендована література

1. Иванов С. А. Сравнительное трудовое право. — М., 1987.

2. Киселев И. Я. Зарубежное трудовое право: Учебник
для вузов.— М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998.

3. Киселев И. Я. Сравнительное и международное трудовое право:
Учебник для вузов.—М.: Дело, 1999.

312

4. Российское трудовое право: Учебник для вузов / Под ред. А. Д.
Зайкина. — М. НОРМА-ИНФРА-М, 1998.

5. Тихомиров Ю. А. Курс сравнитепьного правоведения. — М.,
1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Юлдашев О.Х. – Мiжнародне приватне право (книга)