Волобуєв А.Ф. 2000 - Розслiдування i попередження розкрадань майна у сферi пiдприємництва (книга)

Волобуєв А.Ф. 2000 – Розслiдування i попередження розкрадань майна у
сферi пiдприємництва

ВСТУП

Проаналізувати рівень професійної підготовки (перепідготовки) кадрів
Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України,
Генеральної прокуратури України, судів, внести узгоджені пропозиції щодо
вдосконалення системи підвищення кваліфікації. ..

(Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки,
розд.11, п.77)

Навчальний посібник підготовлено для методичного забезпечення викладання
спеціального курсу «Розслідування і попередження розкрадань майна в
сфері підприємництва» при підготовці кадрів для правоохоронних органів,
зокрема слідчих підрозділів, підрозділів боротьби з економічною та
організованою злочинністю.

Перехід до ринкової системи господарювання, з одного боку, суттєво
вплинув на механізми вчинення багатьох традиційних економічних злочинів,
а з другого — викликав появу принципово нових злочинів, яких не існувало
в умовах командно-адміністративної економіки. Одним із злочинних
посягань, що являють серйозну небезпеку для нормального розвитку
економіки, є розкрадання майна в сфері бізнесу, яке здійснюється з
використанням правового статусу суб’єкта підприємницької діяльності і
найчастіше у формі шахрайства. Економічне шахрайство стало реальністю
господарчих відносин, а поняття «підприємець-шахрай» досить часто
фігурує в кримінальних справах.

Сучасне шахрайство в значній мірі втратило свій «класичний» вигляд,
характерний для радянського періоду, коли об’єктом посягань була
власність окремих громадян чи державна власність у вигляді цінних речей
або готівки найчастіше на суму від кількох сотень до кількох тисяч
карбованців. Особливістю економічного шахрайства є те, що воно
здійснюється під при-

3 —

криігям офіційно зарегстрованих підприємств як юридичних осіб І завдає
шкоди на десятки І сотні мільйонів

Розкрадання з використанням сіатусу суб’єкта підприємницької діяльності
— це в більшості випадків розкрадання, що вчиняються з іастосуванням
механізму розрахункових операцій Утворення кримінальної комерційної
структури має своєю мстою, перш за все, одержання доступу до механізму
розрах}якових операцій для здійснення розкрадань безготівкових грошових
коштів, ухилення від сплати податків тощо НасІ)пним етапом є оборот
злочинних коштів у готівку чи конверіація у вадюп з вилученням їх з
легального обігу, що пов’язано з вчиненням Інших економічних злочинів

На сьоюдні розкрадання в сфері підприємництва являють собою продуману І
узгоджену систему дій, з стійкими злочинними зв’язками І високою
ефективністю злочинної діяльності Вона відрізняється від раніше відомої
слідчій практиці І досчі-дженої в криміналістиці рядом характерних рис
J) утворенням або придбанням юридичних осіб — суб’єктів підприємницької
діяльності для здійснення розкрадань та Інших економічних злочинів, 2)
вчиненням розкрадань та Інших економічних злочинів організованими
групами, до складу яких, заправило, входять підприємці, працівники
банків, спеціалісти в області комп’ютерних технологій та Інші, 3)
використанням для маскування злочинів різноманітних цивільно-правових
угод, фіктивних розрахункових операцій, 4) використанням у злочинній
діяльності фальсифікованих банківських та Інших документів, новітніх
технічних засобів, 6) використанням для досягнення злочинної мети
недоліків чинною законодавства, що регулює ті чи Інші сторони
підприємницької діяльності

В країнах з розвиненою ринковою економікою е загальновизнаним, що
злочинність у сфері бізнесу завдає суспільству набагато більшої шкоди,
ніж традиційні види злочинності її наслідки вельми небезпечні як для
суспільства в цілому, так І для кожного його члена, оскільки пов’язані з
суттєвим зниженням їх життєвою рівня Але ця Істина не така очевидна,
тому що конкретні шахрайства в бізнесі кожним окремим членом суспільства
не відчуваються безпосередньо Для їх виявлення І розслідування необхідні
спеціальні заходи з боку держави Щоб забезпечити їх ефективність,
спочатку треба ретельно вивчити прояви економічної злочинності з метою
розробки спеціальних методик оперативного виявлення І розслідування цих
зло-

чинів з відбиттям їх в учбових програмах підготовки І перепідготовки
юридичних кадрів Правоохоронні органи відчувають гостру потребу у
працівниках підготовлених для боротьби зі злочинністю в нових
економічних умовах

Ефективна боротьба з економічними злочинами неможлива без узагальнення
їх механізмів І ознак, без знання слідчими І оперативними працівниками
типових ситуацій, які складаються при розслідуванні, без використання
знань з правових основ підприємництва, фінансового, банківського права
та Інших галузей Надання допомоги в оволодінні цими знаннями І є
головною метою даного навчального посібника

Оскільки такий спеціалізований курс з криміналістики І навчальний
посібник для нього розроблено вперше, автор буде вдячний за зроблені
зауваження І побажання Автор щиро вдячний науковому консультанту —
ректору Університету внутрішніх справ, народному депутату України,
доктору юридичних наук, професору Бандурці О М , рецензентам — кандидату
юридичних наук, доценту Корж В П , заслуженому юристові України Галавану
З С за допомогу в доопрацюванні посібника Велика подяка практичним
працівникам слідчих підрозділів МВС України І Прокуратури України за
допомогу у збиранні емпіричного матеріалу, без чого поява навчального
посібника була б неможливою

РОЗДІЛ 1

КРИМІНАЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОЗКРАДАНЬ МАЙНА і ПОВ’ЯЗАНИХ З НИМИ
ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ПІДПРИЄМНИЦТВА

1.1. Підприємництво як об’єкт кримінологічного та криміналістичного
аналізу

Відповідно до Закону України «Про підприємництво» підприємництво — це
самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по
виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття
торгівлею з метою одержання прибутку (див. Додаток 1). Воно є двигуном
розвитку економіки, але несе з собою і певні кримінологічні та
криміналістичні проблеми в попередженні, виявленні та розслідуванні
економічних злочинів. Зокрема, в цій сфері вчиняються різноманітні
злочини з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, при
виявленні і розслідуванні яких правоохоронні органи стикаються з певними
труднощами. Для ефективної боротьби з цими злочинами необхідно
враховувати як економічну сутність підприємництва, його позитивну роль в
суспільстві, так і його криміногенність, вплив окремих рис
підприємництва на злочинність, методику виявлення і розслідування
злочинів. На даний час підприємницька діяльність є малодослідженою в
науках кримінально-правового циклу, що робить необхідним розглянути
низку положень, які мають принципове значення для розслідування
економічних злочинів, прийняття1 правильних рішень у кримінальних
справах.

Перш за все, треба звернути увагу на особу підприємця. Виходячи з його
функцій в організації виробництва, можна зробити висновок, що підприємці
– це люди, які мають такі риси: а) ініціативність, постійний пошук нових
можливостей, новаторських і нетрадиційних ідей; б) готовність піти на
ри-

зик; в) гнучкість та прагнення до постійного оновлення виробництва; г)
цілеспрямованість та наполегливість.

Виходячи з цього, роль підприємшцтва в економіці оцінюється надзвичайно
високо. Наприклад, підприємництво визначається як важіль оновлення
структури «кономіки. Крім цього, його розвиток викликає конкурентну
боротьбу на ринку. З одного боку, конкуренція посилюється внаслідок
існування численних і різноманітних підприємницьких структур, а з
другого — через суперництво між прогресивним і застарілим у бізнесі. В
зв’язку з цим підприємництво є каталізатором економічного розвитку,
оскільки конкуренція супроводжується зростанням обсягу виробництва і
підвищенням якості товарів і послуг, стимулює інвестиційну діяльність з
утворенням нових підприємств. Підприємництво сприяє також раціональному
використанню всіх ресурсів І забезпечує високі стимули до праці.

Підприємець бере на себе вирішення найскладніших економічних завдань,
які в командно-адміністративній економіці намагалася вирішувати держава
за допомогою свого бюрократичного апарату. І як показує міжнародний
досвід, підприємці справляються з цим значно краще, забезпечуючи
динамічне і ефективне функціонування економіки. Але відбувається це
тільки тоді і там, де держава уникає методів адміністративного впливу на
підприємців, а будує свої відносини з ними, використовуючи обмірковану і
виважену податкову та фінансово-кредитну політику (встановлення розумних
ставок додатків і відсотків на державні кредити, цільових дотацій,
валютних курсів, розмірів економічних санкцій тощо).

Разом з тим суспільство повинно враховувати і бути готовим відповідним
чином відреагуваги на те, що економічна свобода, сприятливі умови для
підприємництва будуть використовуватися ділками з кримінальною
спрямованістю. Треба враховувати і ту реалію, що при певних умовах на
правопорушення, в тому числі і злочин, може піти І добропорядний
підприємець. На цю обставину звертають увагу кримінологи країн навіть з
високою культурою підприємництва. Наприклад, в 1990 р. в США була
проведена перевірка сорока п’яти з ста найбільш великих підрядників
Міністерства оборони на предмет подання завищених рахунків. В результаті
було виявлено, що керівники таких відомих компаній, як «Дженерал
електрик», «Боїнг», «Рокусл інтернешнл», «Сперрі Корпорейшн» і
«Мак-Доннел Дуглас» регулярно подавали відомості про по-

наднормові роботи, фальсифікували наряди на окремі види робіт,
завищували обсяги робіт, подавали рахунки урядові за понаднормові роботи
окремих своїх керівників, включаючи рахунки за членство в різних клубах
і навіть за білети до Метрополітен Опера.1

Подібні факти непоодинокі і свідчать вони про певні тенденції в
суспільстві, яке розвивається на основі вільного підприємництва. Бізнес
за своєю природою потенційно схильний до правопорушень і безумовно
містить широкий спектр «білоко-мірцевої» злочинності. Тому і в сучасних
умовах слід зважати на відому характеристику капіталу, яку використав К.
Маркс: «Капітал боїться відсутності прибутку або занадто маленького
прибутку, як природа боїться порожнечі Але якщо є наявним достатній
прибуток, капітал робиться сміливим. Забезпечте 10 відсотків, і капітал
згоден на усяке застосування, при 20 відсотках він стає пожвавленим, при
50 відсотках позитивно готовий зламати собі голову, при 100 відсотках
він нехтує всі людські закони, при 300 відсотках немає такого злочину,
на який він не ризикнув би, хоча б з остраху шибениці» ( переклад з
російської мій — А.В. ).2

Таким чином, економічна злочинність залишається явищем невипадковим і
типовим для підприємництва. Будь-який підприємець потенційно схильний до
порушення закону. Адже основним принципом його діяльності є прагнення
особистого успіху, розмір якого визначається розмірами прибутку.
Непомірне зростання потреб підприємця досягає врешті-решт такого рівня,
коли задовольнити їх тільки законними шляхами стає неможливо. І ось тоді
риси підприємця, розглянуті в позитивному аспекті (ініціативність,
готовність піти на ризик, гнучкість та інші), починають працювати в
зворотному напрямку і наносити шкоду економіці і суспільству в цілому.
Тому в завдання держави входить не тільки заохочення підприємництва та
створення сприятливих для цього умов, а й усунення детермінуючих
економічну злочинність факторів, використання для боротьби з нею
кримінально-правових засобів. Це передбачає необхідність проведення
достатньо глибоких кримінологічних, кримінально-правових та
криміналістичних досліджень, зок-

1 Marshall В Clinard Corporate Corruption: The Abuse of Power. —
Praeger,

New York, 1990 P 76-77

2Маркс К. Капитал. T.I – M.: Изд. лолит. л-ры, 1983. С. 770.

рема, з метою розробки ефективних методик виявлення, розслідування та
попередження економічних злочинів.

Економічна злочинність в країнах СНД — це проблема, ядром якої є питання
умов підприємництва та оподаткування. Характеристика сучасних умов
підприємництва в Україні має переважно негативне забарвлення.
Правопорушення в сфері підприємництва пов’язуються, перш за все, з
утворенням та функціонуванням тіньової економіки, ресурси якої в
Україні, за окремими оцінками, співвідносні з ресурсами економіки
легальної. Тіньова економіка — це господарська діяльність, яка внаслідок
певних причин і умов прагне уникнути контролю з боку держави. За даними
офіційної статистики, вже на початок 1996 р. поза банківською системою
знаходилося 40% всієї грошової маси. І масштаби відтоку грошей з
банківського обігу, за оцінкою радника голови НБУ В. Лисицького,
продовжували збільшуватись.1

На думку вчених і спеціалістів, основними факторами, що детермінують
посилення і зростання тіньового сектора економіки на сучасному етапі, є:

1) тяжкий податковий прес, що суттєво зменшує зацікавленість та
можливості переважаючої кількості підприємців;

2) безконтрольне зростання кількості кримінальних структур,
безконтрольність їх діяльності, поширення сфери їх впливу, в тому числі
інтеграція організованої злочинності з суб’єктами економічної
діяльності;

3) пасивна згода держави на легалізацію кримінальних авторитетів, у тому
числі в суспільно-політичному житті;

4) правова незахищеність суб’єктів підприємницької діяльності від
зловживань, утискань, протидії та вимагання з боку урядовців державного
апарату;

5) відсутність стабільного та збалансованого законодавства, яке б чітко
регламентувало економічну діяльність;

6) правовий нігілізм самої влади і населення країни. 2 З накопиченням
значних капіталів у тіньовій економіці, в осіб, що контролюють ці
капітали, з’являється можливість монополізувати окремі види
підприємницької діяльності, впливати на державні структури, політичні
партії, пресу тощо. Таким

1 Украинские деловые новости 1996. № 6. С.З.

2 Бородюк В, Турчипов А., Приходько Т. Оценка масштабов теневой
экономики и ее влияние на динамику макроэкономических показателей. —
Экономика Украины, 1996. №11. С.9-10.

чином, складається економічний базис широкомасштабної організованої
злочинності. Наприклад, за оцінками експертів Українського центру
економічних і політичних досліджень, кримінальні структури в Україні
розпоряджаються коштами, які співвідносні з фінансовими ресурсами
держави.

Перевірки діяльності підприємницьких структур, які періодично
проводяться органами внутрішніх справ та податкової адміністрації,
показують, що такі правопорушення як торговельна діяльність без
реєстрації, торгівля без документів на якість товару, недодержання
правил про касові операції, приховування прибутку, шахрайство та інші є
масовими на споживчому ринку.

Аналіз діяльності спільних підприємств (СП) в країнах СНД показує, що з
багатьох тисяч утворених СП майже половина фактично не працює. Справа в
тім, що в багатьох випадках вони створювались не для розвитку сумісного
виробництва чи торгівлі, а для проведення незаконних операцій. В зв’язку
з цим звертає на себе увагу той факт, що співзасновниками іншої частини
СП (діючих) часто є зарубіжні комерційні фірми, які самі зареєструвалися
у себе на батьківщині за 2-3 місяці до утворення СП в Росії, Укра’їні чи
інших країнах СНД і в окремих випадках навіть не встигли сплатити
податки. Спостерігається й тенденція утворення спільних підприємств з
метою отримання різноманітних кредитів та приховування валютних коштів
за кордоном. Набувають поширення факти, коли СП утворюються не для
здійснення статутної діяльності, а для разових, як правило,
зовнішньоекономічних операцій на користь іноземного партнера, після
проведення яких вони ліквідуються. За даними Координаційного комітету по
боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президенті України,
70% валютного прибутку в Україну не надходить, а осідає на рахунках
закордонних банків, відкритих на підставних осіб, і лише 10% валютних
коштів, що надходять, використовуються для розвитку виробництва.’ Саме
такі фірми і намагаються не тільки одержати капітал шляхом різного роду
протиправних комбінацій, але і легалізувати на ринку країн СНД свої
кошти, одержані незаконно. Одним із способів «відмивання» грошей є їх
використання в процесі приватизації.

1 Бпецьтй В. Фіктивне підприємництво і економічна злочинність. – Право
України, 1997. № 5. С. 34-37.

10 —

Процес роздержавлення майна за своєю суттю є розподіленням і
накопиченням капіталу, що супроводжується різного роду зловживаннями та
злочинами. Ознаками цього є непоодинокі факти заниження в кілька разів
вартості об’єктів приватизації. Але в основній масі правопорушення в цій
сфері с латентними і тому безкарними. Це пояснюється тим, що до
зловживань часто бувають причетні впливові структури і відповідальні
посадові особи. При цьому факти недоодержання бюджетом значних сум від
приватизації видаються за неминучі втрати, пов’язані зі зламом старої
бюрократичної системи.

Процеси становлення ринку в Україні супроводжуються і зростанням
конкуренції. Без неї не може бути ринкової економіки. Кожний підприємець
прагне створити для себе найбільш вигідні умови виробництва та збуту, що
супроводжується розшаруванням підприємців, веде до витіснення активними
пасивних, дрібних виробників великими. Але боротьба іде часто з
використанням незаконних способів, у тому числі насильницьких аж до
фізичного усунення конкурентів. Разом з тим треба констатувати, що
найбільшу небезпеку для економіки являють розкрадання грошових коштів,
що вчиняються підприємцями (псевдопідприємцями), їх посадовими особами
чи службовцями з використанням механізму розрахункових операцій.

Саме грошова система з її численними операціями, рухомістю грошових
коштів є найбільш уразливою для розкрадань з боку ділків з кримінальною
спрямованістю. Закономірна для становлення ринкової економіки відмова
держави від прямої участі в господарській діяльності ринкових структур і
передання багатьох питань банківського обслуговування підприємницької
діяльності комерційним банкам зробили можливим багатомільярдні
розкрадання з використанням фальшивих банківських документів,
комп’ютерної техніки та переведення грошей за кордон. Перестав діяти
державний економічний механізм забезпечення збереження матеріальних
цінностей і грошових коштів, який раніше був вбудований в систему
централізованого управління економікою. А новий ринковий механізм ще не
відпрацьовано.

Розслідування розкрадань грошових коштів в особливо великих розмірах,
вчинених з використанням фальшивих платіжних документів — авізо в
1992-1993 роках на території багатьох областей Росії та України, виявило
низку проблем. Зокрема, перед правоохоронними органами постали питання:
1) якщо введенням в обіг фальшивих авізо спричиняється май-

нова шкода, то кому — державі чи комерційному банку? 2) кого слід
вважати потерпшим І визнавати цивільним позивачем 9 3) містить це діяння
ознаки розкрадання чи складу Іншого злочину ? 4) j якого моменту цей
злочин є закінченим ° ЦІ питання свідчать про проблеми як
кримінально-правового характеру, так І розробки принципових положень
методики виявлення І розслідування цих злочинів.

Вивчення матеріалів кримінальних справ цієї категорії по-казуг, що
працівники оперативних підрозділів, слідчі нерідко не звертають належної
уваги на організаційно-правові форми підприємницьких структур,
посадовими особами яких були вчинені злочини Як наслідок, виникають
проблеми з доказуванням окремих обставин вчинення злочину, кваліфікацією
дій обвинувачених, з забезпеченням відшкодування матеріальних збитків та
Інші На наш погляд, все це обумовлює необхідність розгляду
організаційно-правових форм підприємств як елементів обставин (умов)
вчинення злочинів з використанням статусу суб’єктів підприємницької
діяльності та їх впливу на вирішення багатьох питань під час
розслідування.

Ринкові перетворення, зокрема, відносин власності, управління майном,
говарно-грошових відносин тягнуть за собою перегляд традиційних положень
та уявлень, що сформувалися в науках кримінально-правового циклу. З
прийняттям нової Конституції України проголошено Існування різних форм
власності І рівна їх охорона з боку держави. Зокрема, поряд з
громадською ( загальнонародною, державною та комунальною) власністю І
нарівні з нею існує приватна власність в Індивідуальній чи колективній
формі. Акціонерні товариства та Інші колективні підприємства, утворені
як юридичні особи, мають право власності на майно, що передане їм у
формі внесків їх засновниками, а також на майно, одержане в результаті
своєї підприємницької діяльності Як відомо, власник майна
Індивідуального (сімейного) приватного підприємства не може бути
суб’єктом злочину проти власності цього підприємства, оскільки не може
вкрасти сам у себе. Але таким суб’єктом можуть бути посадові особи І
службовці. При переданні власником підприємства права управління майном
підприємства найманій особі за договором чи контрактом п права та
обов’язки повинні бути чітко визначені у відповідних документах.

Злочини посадових осіб підприємств можуть бути спрямовані на протиправне
заволодшня як майном «своїх» підприємств,

так І майном інших суб’єктів підприємницької діяльності, держави або
окремих фізичних осіб. Чітке визначення правового статусу посадової
особи по відношенню до власності, чітке визначення її компетенції в
договорі (контракті) дозволяє визначити і межі їі відповідальності перед
власником підприємства, іншими суб’єктами господарчої діяльності і дати
діям правильну юридичну оцінку. Наприклад, таке правопорушення як випуск
на підприємстві нсоблікованої продукції та її реалізація в залежності
від названих вище обставин може кваліфікуватися як посадове розкрадання
( ст 84 чи ст. 86-1 КК), як ухилення від сплати податків (сг. 148-2 КК)
або як Інше правопорушення.

З огляду на ці проблеми виникає питання і про джереда відшкодування
матеріальних збитків, заподіяних в результаті ілочинної діяльності
власників чи посадових осіб підприємницьких сіруктур. Це потребує
аналізу з кримінологічної та криміналістичної точок зору організаційних
форм підприємницької діяльної, І і, зокрема, складу майна ії суб’єктів,
на які може буї и накладений арешт при розслідуванні у кримінальних
справах

Згідно т чинним законодавством підприємницька діяльність може
здійснюватись без утворення юридичної особи або з утворенням юридичної
особи (підприємства). Підприємство — це самостійниіт господарюючий
статутний суб’єкт, який має право юридичної особи І здійснює виробничу,
науково-дослідну та комерційну діяпьність з мстою одержання прибутку
(ст. І Закону України «Про підприємства в Україні»).

За формою власності підприємства можуть бути Індивідуальними чи
сімейними (засновані на власності фізичної особи та виключно на її праці
або праці членів сім’ї), приватними (з правом пайнятгя робочої сипи),
колективними, державними та спшьними – при змішаній формі власності (ст.
2 Закону України «Про підприємства в Україні»). З точки зору завдань
встановлення винних осіб та забезпечення відшкодування матеріальних
збитків при розслідуванні злочинів, вчинених в підприємницьких
структурах, заслуговують розгляду дві організаційно-правові форми
підприємств: одноосібне володіння та товариство.

Одноосібне володіння — це підприємство, власником якого є одна особа
(або сім’я). В даному випадку підприємець особисто володіє матеріальними
ресурсами та обладнанням, необхідним для виробничої діяльності,
відповідними грошовими коштами і особисто контролює діяльність
підприємства, одер-

жує прибуток і несе відповідальність за обов’язками та боргами свого
підприємства.

Але в зв’язку з труднощами в одержанні кредитів та фінансових коштів з
інших джерел такий підприємець, заправило, стикається з такими
проблемами, як недостатність коштів на придбання сучасного обладнання,
на виплату заробітної плати найманим працівникам на рівні великих фірм,
для залучення найбільш кваліфікованої робочої сили та Іншими. При певних
обставинах названі труднощі можуть підштовхнути підприємця до скоєння
злочину.

Одноосібні підприємства можуть створюватися і спеціально для вчинення
економічних злочинів з використанням статусу суб’єкта підприємницької
діяльності (зокрема, передбачених ст. 86-1, 148-2, 148-4, 148-5, 165,
172 КК). В цьому плані показовою є кримінальна справа по обвинуваченню
засновника І керівника приватного підприємства (надалі ПП) «Промекс»
Станкова (прізвище змінене).

В лютому 1996 р. Станков, не маючи наміру займатися статутною
підприємницькою діяльністю, заснував і зареєстрував у встановленому
порядку ПП «Промекс» (зі складом – 1 чоловік). Згідно зі статутом
підприємство повинно було займатися «об’єднанням економічних інтересів,
матеріальних, фінансових, інтелектуальних та Інших ресурсів
засновника-власника, а також використанням на взаємовигідних умовах
трудових, матеріальних та інших ресурсів інших громадян для здійснення
виробничо-господарської, комерційної та іншої діяльності, спрямованої на
одержання прибутку, за виключенням діяльності, забороненої законодавчими
актами України». Але Станков, виступаючи засновником І одночасно
керівником ПП «Промекс», фактично ніякою підприємницькою діяльністю не
займався, а надавав можливість іншим юридичним і фізичним особам з метою
уникнення оподаткування використовувати ПП «Промекс» і його
розрахунковий рахунок у банку для перерахування безготівкових грошей,
переводу їх в готівку.

Так, у квітні-травні 1996 р. не встановленою слідством юридичною (чи
фізичною) особою була здійснена поставка продовольчих товарів (м’ясо,
вершкове масло) фірмі «Експрес Арго» на загальну суму 36961 млн. крб.
(369610 грн.). З метою одержання готівкових грошей за реалізований товар
або подальшого використання безготівкових коштів, обминаючи систему
оподаткування, невстановленою особою були використані

банківські та інші реквізити ПП «Промекс». На підставі накладних,
складених від імені ПП «Промекс» І завірених печаткою цього
підприємства, фірмі «Експрес Арго» були поставлені продовольчі товари.
Оплата за товари за платіжними дорученнями фірми «Експрес Арго» надійшла
на розрахунковий рахунок ПП «Промекс» в розмірі 36961 шш. крб. З цієї
суми податок не обраховувався І не сплачувався.

Таких операцій було проведено кілька десятків з участю різних
підприємницьких структур. У такий спосіб Станков через розрахунковий
рахунок фіктивного підприємства, обминаючи тим самим систему
оподаткування, сприяв багатьом іншим юридичним і фізичним особам
перераховувати грошові кошти за виконані роботи, надані послуги, а також
одержувати виручку від продажу товарів без відображення цієї діяльності
в бухгалтерських документах. Загальна сума збитків, заподіяних державі
шляхом ухилення від сплати податків та інших обов’язкових платежів
посадовими та Іншими особами, що використовували розрахунковий рахунок
та шип реквізити ПП «Промекс», спеціально створеного з цією метою, за
період з березня 1996 р. до травня 1997 р. склала 174″70,7 млн. крб.
(174707 гри.).1

З використанням статусу одноосібного підприємства може бути вчинене І
розкрадання майна (та супутні йому злочини), зокрема, шляхом укладання
фіктивної угоди про поставку певного товару з наступним заволодінням
грошима партнера, що надходять за умовами попередньої оплати. При
розслідуванні таких злочинів на все майно підприємця-шахрая (включаючи
його долю в сім’ї), а також розрахунковий рахунок його підприємства може
бути накладений арешт для забезпечення відшкодування заподіяних
матеріальних збитків та можливої конфіскації майна.

Товариство, відповідно до Закону України «Про господарські товариства»,
— це підприємство, установа, організація, що утворюється за угодою двох
або більшої кількості окремих осіб (в тому числі юридичних) шляхом
об’єднання їх майна та підприємницької діяльності (див. Додаток 2).

Об’єднуючи свої фінансові ресурси та вміння вести справу, партнери,
таким чином, розподіляють ризик, а також прибутки і збитки. Товариство є
юридичною особою і власником май-

‘ Кримінальна справа № 1-1338 за 1998 р. Архів Московського районного
суду м Харкова.

на, переданого йому засновниками та учасниками, виробленої продукції,
одержаних доходів та Іншого майна, набутого на підставах, не заборонених
законом (ст.12 Закону України «Про господарські товариства»).

Такі підпригмницькі структури як довірчі товариства, страхові компанії,
пенсійні фонди, комерційні банки, тобто ті, діяльність яких в останні
роки найбільше була пов’язана з вчиненням економічних злочинів, належать
до категорії саме господарських товариств. З точки зору організаційних
особливостей та відповідальності партнерів за боргами та зобов’язаннями
всі товариства розподіляються на: повні товариства, товариства з
обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю,
командитні товариства, акціонерні товариства.

Повне товариство характеризується тим, що всі його учасники займаються
спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність
за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (ст. 66 Закону України
«Про господарські товариства»).

Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має
статутний фонд, розділений на частки партнерів, розмір яких визначається
установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність в
межах їх вкладів (ст. 50 Закону України «Про господарські товариства»).
Майно товариства, включаючи статутний капітал, належить на правах
власності йому самому як юридичній особі, яким воно відповідає за
боргами та зобов’язаннями. Оскільки вклади учасників стають власністю
товариства, учасники в дійсності взагалі не відповідають за боргами
товариства, а несуть лише ризик збитків у вигляді втрати вкладів. Таке
підприємство не потребує особистої участі своїх членів у справах
товариства. Для управління учасники товариства обирають (призначають)
орган управління І а відповідних посадових осіб.

Товариством з додатковою відповідальністю є товариство, статутний фонд
якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів.
Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками
до статутного фонду, а при недостатності цих сум — додатково належним їм
майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску
кожного учасника (ст. 65 Закону України «Про господарські товариства»).

Командитним товариством визнається товариство, яке включає поряд з одним
або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов’язаннями
товариства всім своїм май-

ном, також одного або більше учасників, відповідальність яких
обмежується вкладом у майні товариства (ст. 75 Закону України «Про
господарські товариства»).

Акціонерне товариство характеризується тим, що його статутний фонд
поділено на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і
воно несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.
Акціонерні товариства можуть бути двох видів: 1) відкритим акціонерним
товариством, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої
підписки та купівлі-продажу на біржах; 2) закритим акціонерним
товариством, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть
розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі
(ст. 24, 25 Закону України «Про господарські товариства»). Акціонери
відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах належних їм
акцій, тобто несуть лише ризик збитків у вигляді втрати коштів,
вкладених в акції.

Акціонерне товариство вважається найбільш ефективною формою організації
бізнесу з точки зору можливості акумулювати значні кошти. Але тут є і
серйозний недолік криміногенного характеру — можливість зловживань з
боку посадових осіб та недо -бросовісних засновників підприємства.
Справа в тім, що рядові акціонери, як правило, не мають змоги ефективно
контролювати діяльність посадових осіб. Крім цього, недобросовісні
засновники товариства, які можуть фактично приймати рішення (а
реалізувати їх через посадових осіб), користуючись тим, що товариство є
юридичною особою, мають змогу уникати особистої відповідальності за
сумнівну, а іноді відверто злочинну діяльність.

Як свідчить слідча практика, найчастіше економічні злочини в товариствах
вчиняються посадовими особами, які можуть бути його засновниками,
учасниками чи знаходитись з ними в трудових відносинах. Характерним у
цьому відношенні є розкрадання майна та інші злочини, що масово
вчинялися посадовими особами небанківських фінансових установ (довірчих
товариств, страхових компаній тощо), які обманним шляхом залучали кошти
громадян і привласнювали їх. Вирішуючи питання про коло співучасників
таких злочинів, про кваліфікацію їх дій і, відповідно, визначення
обставин, що підлягають доказуванню, та інших завдань розслідування,
необхідно враховувати організаційно-правові форми та вид підприємницької
діяльності цих структур. Безпосередньою правовою основою для
процесуальних рішень (наприклад, накладення арешту
на^майнг^^д^у^щ^ддиярнгтвя) є чинне

законодавство про господарські товариства, законодавство, що регулює
даний вид підприємницької діяльності, конкретна установча угода
засновників підприємства, цивільно-лравові угоди з іншими юридичними
особами та громадянами.

Установча угода — це найважливіший документ, що визначає права та
відповідальність партнерів, і тому є цінним джерелом доказів при
розслідуванні злочинів, вчинених з використанням статусу товариства як
суб’єкта підприємницької діяльності. Як правило, установча угода включає
такі положення: 1) найменування товариства (фірми); 2) прізвища та
адреси партнерів; 3) мету, сферу діяльності та місцезнаходження фірми;
4) дату початку функціонування товариства та тривалість угоди; 5)
характеристику внеску кожного партнера (кошти, інше майно, особисті
здібності, досвід), а також дату внеску; 6) розподілення
відповідальності кожного партнера; 7) обов’язки кожного партнера та його
оклад; 8) порядок розподілення прибутків і можливих збитків; 9) описання
процедури обліку (хто його веде, які методи обліку використовуються, де
зберігаються облікові документи) та деякі інші.

Підсумовуючи викладене вище, можна констатувати, що різноманітність
видів і форм власності, їх рівноправність та принцип повної
відповідальності власника за результати своєї підприємницької діяльності
вносять певні корективи в діяльність правоохоронних органів, зокрема в
діяльність по виявленню економічних злочинів, їх розслідуванню, в
прийняття найбільш важливих рішень. Є всі підстави вважати організаційні
форми підприємств, з використанням статусу яких були вчинені економічні
злочини, необхідним елементом предмета доказування в кримінальних
справах даної категорії, їх суттєвий вплив на вирішення багатьох завдань
розслідування також обумовлює необхідність їх врахування в
криміналістичній характеристиці економічних злочинів як елемента
обставин (умов) вчинення цих злочинів.

1.2. Характеристика предмета розкрадання і умов вчинення злочинів у
сфері підприємництва

Предметом злочину в теорії кримінального права вважається усяка річ
матеріального світу, з певними ознаками якої кримінальний закон пов’язує
наявність в діях особи конкретного складу злочину. Це має місце далеко
не у всіх

18 —

випадках, а лише там, де на предмет злочину вказується безпосередньо в
диспозиції статті кримінального закону. Що стосується такого злочину як
розкрадання, то його предмет визначається поняттям «майно», яким
охоплюються гроші, матеріальні цінності та деякі інші речі.

З криміналістичної точки зору відомості про особливості предмета
розкрадання, зокрема в сфері підприємництва, мають принципово важливе
значення для розслідування цих злочинів. Це пояснюється тим, що
особливості предмета розкрадання закономірно пов’язані з особливостями
умов вчинення злочинів та іншими елементами їх механізму. Так, в значній
мірі особливості предмета розкрадання детермінують дії злочинців по
підготовці, вчиненню і приховуванню цього злочину, які, в свою чергу,
пов’язані з утворенням певних слідів — джерел доказів. Саме ця обставина
робить необхідним більш-менш детальне дослідження цих питань у межах
методики розслідування названого виду злочинів.

Предметом розкрадання в сфері підприємництва є ті речі, відносно яких
здійснюється підприємницька діяльність на різних її етапах. Такими
виступають матеріальні цінності, валюта, готівкові гроші, безготівкові
грошові кошти. Вони, як правило, легко трансформуються одна в одну, але
мають суттєві криміналістичні особливості. Як зазначалося, властивості
названих предметів, а також особливості їх руху, зберігання та
використання в підприємництві детермінують способи посягання та
відповідні наслідки.

Матеріальні цінності виступають безпосереднім предметом розкрадання в
сфері підприємницької діяльності найчастіше у вигляді партій певного
товару, який висувається на продаж. Наприклад, підприємсць-шахрай,
намагаючись заволодіти товаром, укладає договір купівлі-продажу і
обманює свого партнера по угоді (продавця товару). З цією метою для
розрахунку він використовує незабезпечену коштами чекову книжку ( по
суті вона є підробленою). Маючи такий платіжний «документ», шахрай
прибуває на підприємство-постачальник, домовляється про закупку певної
кількості товару, тут же розплачується чеком і негайно вивозить товар
своїм транспортом. Факт підробки чека виявляться тільки при його
проходженні через банківську систему (в банку чекодавця), що дає змогу
підприє-мцю-шахраю разом з «купленим» товаром зникнути.1

‘ Детальніше про вказаний спосіб розкрадання див Попович В М. Правові
основи банківської” справи Іа її захист від злочинних посягань Київ, КШК
ДПФ»Дія-шІюс». 1994. С.211-214.

— 19

Можливий і інший варіант заволодіння матеріальними цінностями.
Наприклад, організована злочинна група у складі трьох мешканців
Полтавської області, вивчивши важке становище зі збутом на меблевих
підприємствах, придбала в м. Харкові фіктивне приватне підприємство
«Інтеркім». Маючи на руках статутні документи і печатку, а також
підроблені паспорти, «підприємці» почали роз’їжджати по Україні з метою
обманного заволодіння меблями з наступним їх продажем і присвоєнням
виручених грошей. Так, вони запропонували керівникам закритого
акціонерного товариства (ЗАО) «Дніпропетровський меблевий комбінат»
купити їхні меблеві вироби на загальну суму 12025 грн. на умовах
попередньої 50% оплати. Керівництво ЗАО, терплячи фінансову скруту,
погодилося на такі умови. Відповідно до укладеної угоди
підприємці-шахраї внесли до каси ЗАО «Дніпропетровський меблевий
комбінат» 5400 грн. готівкою з умовою, що останні 6625 грн. будуть
перераховані на протязі ЗО днів після одержання меблів. Відвантажені зі
складу ЗАО меблі були вивезені автомобілем до Харкова, де частина з них
була реалізована, а решта вивезена до Московської і Тульської областей
та продана. Виручка була присвоєна і розподілена між співучасниками
афери. Борг ЗАО «Дніпропетровський меблевий комбінат», природно, ніхто
повертати і не думав.

За такою схемою злочинна група укладала договори з ВАО «Карлівська
меблева фабрика» (Полтавська обл.), ВАО «Крас-ноградська меблева
фабрика» (Харківська обл.), ВАО «Зоря» (м. Світловодськ Кіровоградської
обл.). Всього своєю «підприємницькою» діяльністю до ЇЇ зупинення
органами внутрішніх справ злочинна група завдала збитків меблевим
виробникам на загальну суму близько 60 тис. гривень.1

Валюта, тобто вільноконвертовані зарубіжні грошові знаки або платіжні
документи чи грошові зобов’язання, що використовуються в міжнародних
розрахунках, є спокусливим предметом розкрадання для
підприємців-злочинців. Порядок обігу іноземної валюти на території
України та переміщення її через митний кордон регулюється спеціальними
нормативними актами (див. Додатки 7,8). Розкрадання валюти є найбільш
характерним при укладанні угод через посередників з іноземними підприє-

1 За матеріалами Управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС
України в Харківській області за 1997 р.

20—-

мствами. Наприклад, через одну з одеських фірм було продано за рубіж
55,4 тис. тонн металу на суму 12,3 млн. доларів, але в Україну надійшло
лише 4 млн. доларів. Інша одеська фірма «М» за контрактом з болгарською
фірмою поставила в Болгарію та В’єтнам металопродукції на 4 млн.
доларів, отримала ж лише 300 тис. доларів. Такі ж випадки мали місце в
Криму, де за валютними контрактами вивезено 50 тис. тонн металу на
загальну суму З млн. доларів, надійшло ж в Україну лише 150 тисяч.
Аналогічні явища супроводжують діяльність підприємств вугільної
промисловості та інших галузей народного господарства.1 В подібних
випадках, коли іноземна фірма перераховує обумовлену угодою суму за
одержаний метал, вугілля тощо, але в Україну на рахунок
підприємства-постачальника надходить тільки частина належної суми, мова
може йти про розкрадання валютної виручки з боку керівників
посередницьких структур та їх співучасників. Про це, зокрема, свідчать
поширені факти ліквідації цих структур при названих обставинах, коли
посередники-шахраї мають змогу залишити частину (найчастіше більшу)
валютної виручки на особистих рахунках в іноземних банках. Але тут
виникає питання і про роль та відповідальність керівників ошуканих
державних підприємств при укладанні подібного роду угод.

Готівкові гроші як і валюта є більш звабливим для під-приємців-злодіїв
предметом розкрадання в порівнянні з матеріальними цінностями. З певною
сумою грошей легше зникнути, ніж з партією товару. Відтак підприємницькі
дії з готівкою є дуже уразливими для розкрадань та різного роду
зловживань. Враховуючи цю обставину, чинне законодавство суттєво обмежує
сферу і максимальні обсяги операцій з готівкою. Але повністю закрити
шляхи доступу злочинців до готівки неможливо.

Як показує слідча практика, типовими випадками розкрадання готівкових
грошей у великих розмірах для України та інших країн СНД є заволодіння
коштами громадян, що залучаються довірчими товариствами, страховими
компаніями, пенсійними фондами тощо. Це можна проілюструвати таким
прикладом.

Директор товариства «Крикет» Братченко шляхом рекламування вигідних умов
страхування спокусив багатьох громадян звернутися до послуг своєї фірми.
Грошові внески грома-

1 Див. Білецький В Фіктивне підприємництво і економічна злочинність. —
Право України, 1997. № 5.. С.34.

— 21

дян надходили через касирів та Інспекторів по страхуванню І оформлялися
як договори займу. Товариство «Крикет» зобов’язувалося через обумовлений
термін повернути займи і виплатити страхові суми. Але страхові поліси
складалися на зворотному боці бланків договору займу і, як встановило
слідство, юридичної сили не мали. Всього було оформлено таким чином
договорів з громадянами на загальну суму понад 319 млн. крб. Гроші, що
надходили від громадян за договорами, за касою не оприбутковувалися і в
банк не надходили, а передавалися касирами та інспекторами безпосередньо
Братченку. Вказана сума, як було встановлено в ході слідства, ніде не
була розміщена, а була витрачена Братчснком на особисті потреби.
Договірні умови, природно, не були виконані.1

Треба звернути увагу на те, що розкрадання готівкових грошей, пов’язане
з неоприбуткуванням грошових сум суб’єктом підприємницької діяльності,
тягне за собою відповідальність за сукупністю злочинів І за ухилення від
сплати податків (ст. 148-2 КК), а в окремих випадках і за посадовий
підлог (ст.172 КК).

Безготівкові грошові кошти (банківські гроші) є специфічним предметом
розкрадання, оскільки по своїй суті вони е записами грошових сум на
рахунках в банку. Безготівкові гроші відповідно до Інструкції про
відкриття банками рахунків’у національній та іноземній валюті,
затвердженої Постановою Правління НБУ № 527 від 18.12.98 p., можуть
знаходитись на поточному або депозитному рахунках ( див. Додаток 5).

Поточні рахунки відкриваються підприємствам усіх видів та форм
власності, їх відокремленим підрозділам а також фізичним особам для
зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів розрахункових
операцій в процесі господарчої діяльності.

Депозитний рахунок (депозит) — це вклад грошових засобів (або цінних
паперів) на зберігання в банку. Функціонування депозитних рахунків
забезпечується через чековий обіг. Чек — це переказний вексель, що
виставляється на банк і сплачується за поданням. Чеками можуть
розраховуватися як окремі громадяни, так і фірми, що мають чекові вклади
(депозити). В будь-який момент чеки можна обміняти на готівкові гроші.

На поточному рахунку знаходяться гроші, призначені для здійснення
статутної діяльності (закупівлі сировини, обладнан-

1 За матеріалами Слідчою управління УМВС України в Харківській області
за 1997р

— 22 —

ня, товарів, робочої сили тощо), тобто в цьому випадку безготівкові
грошові кошти виступають як фінансові ресурси, що використовуються в
підприємницькій діяльності, їх функціонування забезпечується через
проведення певних розрахункових операцій, пов’язаних з складанням і
використанням різноманітних розрахункових документів (платіжних
доручень, платіжних вимог, дебетових чи кредитових авізо, чекових книжок
та Інших), в яких фіксуються ті чи інші дії. Саме в цьому аспекті
безготівкові гроші (як фінансові ресурси) виступають предметом
розкрадання.

Розкрадання безготівкових грошових коштів являє собою навмисне,
протиправне збільшення суб’єктом підприємницької діяльності грошових
сум, що знаходяться на його банківському рахунку або на рахунку іншої
особи, з корисливих спонукань. Одержані в результаті розкрадання
безготівкові грошові кошти можуть бути використані підприємцем-злочинцем
для сплати податків, розрахунку з кредиторами, надання кредиту іншим
підприємцям. Крім того, ці кошти можуть використовуватись для придбання
матеріальних цінностей (товарів, нерухомості) або для обміну на готівку
чи вільноконвєртовану валюту. Остання операція найчастіше проводиться,
як показує слідча практика, з порушенням встановленого законом порядку.
В таких випадках винні особи притягаються до кримінальної
відповідальності за сукупністю злочинів — за розкрадання майна в
особливо великих розмірах (ст.86-1 КК) та за порушення правил про
валютні операції (ст.80 КК).

Особливістю умов, що сприяють розкраданню у сфері підприємництва, г те,
що в Україні (як і в інших країнах СНД) фактично існує «чорний ринок»
безготівкових грошових коштів з певним курсом їх обміну на готівку чи
вільноконвертовану валюту. З одного боку, є підприємці, які бажають
великі суми безготівкових грошових коштів обміняти на готівку, а з
другого — злочинці різного роду, що прагнуть готівку, здобуту в
результаті злочинної діяльності, обернути в безготівкові гроші і мати
змогу використовувати їх в легальному бізнесі. Такі операції звичайно
маскуються певними псевдоугодами і відповідними розрахунковими
операціями. Ці явища масові і є наслідком функціонування тіньової
економіки.

Наявність двох паралельно існуючих і співвідносних за своїми ресурсами
легальної і тіньової економік обумовлює «перелив» фінансових ресурсів в
той чи інший бік. Саме відтік ре-

сурсів з легальної економіки І ї’х використання в неконтрольо-ваній
державою тіньовій економіці е однією з головних причин широкомасштабної
економічної і соціальної кризи.

З кримінологічної точки зору (але це має значення і в криміналістичному
аспекті) існування можливостей безперешкодної трансформації грошових
коштів з легальної економіки в тіньову сильно детермінує економічну
злочинність. Організовані злочинні угруповання, враховуючи цю
можливість, здійснюють широкомасштабні фінансові афери, заздалегідь
розраховуючи свої дії по підготовці, вчиненню і маскуванню розкрадань в
особливо великих розмірах. Найбільший клопіт для злочинців — це
приховування джерела величезних грошових сум при їх використанні в
легальній економіці. Дана проблема заслуговує окремого розгляду (див.
1.5).

1.3. Характеристика способів і суб’єкта розкрадання майна та пов’язаних
з ними злочинів

Ключове місце в системі криміналістичних знань про злочини певного виду
займає характеристика способів вчинення цих злочинів. Для того щоб
ефективно розслідувати злочини, треба знати, як вони вчиняються і які
залишають сліди. Спосіб злочину є об’єктом вивчення ряду наук
кримінального циклу: кримінального права, кримінального процесу,
криміналістики, кримінології. В криміналістиці, зокрема в методиках
розслідування злочинів окремих видів цьому питанню приділяється особлива
увага і використовуються теоретичні положення споріднених наук. Але в
спосіб злочину в криміналістиці включаються не тільки дії по його
вчиненню, але й дії по підготовці та маскуванню злочину. Такий підхід
дозволяє з усією повнотою розкривати механізми вчинення злочинів окремих
видів, що має велике значення при формуванні рекомендацій для їх
розслідування. Зокрема, порядок дій злочинців закономірно пов’язаний як
з предметом посягання, так і з їх соціальними, психологічними та
фізіологічними особливостями. Безумовно, такий зв’язок існує і з іншими
елементами механізму злочинів, що відображається в їх криміналістичних
характеристиках. Ці положення є вихідними і для методики розслідування
розкрадань майна та інших злочинів у сфері підприємництва.

24 —

Зарубіжними вченими проводилося соціально-психологічне дослідження
службовців («білих комірців»), засуджених за розкрадання майна своїх
фірм. Дослідження показало, що «білі комірці» суттєво відрізняються за
своїми соціально-психологічними характеристиками віц осіб, засуджених за
інші види злочинів проти власності. Так, було встановлено, що вони
відзначаються більш високою освіченістю, набагато більшою психологічною
стійкістю, високою самооцінкою і оптимізмом. Серед злочинців — «білих
комірців» було багато жінок (30%), в той час як у другій категорії їх
було тільки 2%. Висновок дослідників — злочинці «білі комірці» за своїми
соціальними та психологічними характеристиками набагато ближче до
несу-димих (контрольна група студентів), ніж до інших злочинців. Звідси
прагматичний висновок — неможливо наперед передбачити, хто з службовців
переступить межу І почне зловживати своїм посадовим становищем. В
зв’язку з цим констатується науково встановлений факт, що кожні троє з
десяти працівників фірм постійно шукають можливості що-небудь украсіи,
ще троє украдуть, як тільки-но це стане можливим, і лише четверо з
десяти залишаться чесними при будь-яких обставинах. При цьому все-таки
визнається, що найбіїьш схильними до цих злочинів є особи, які
страждають певними вадами або мають згубні пристрасті — до азартних
ігор, алкоголю, наркотиків, сексуальних задоволень.’

Конкретних прийомів шахрайського збагачення у сфері підприємництва може
існувати (і існує) величезна кількість — стільки, скільки їх здатний
винайти людський розум в такій складній області діяльності, якою є
економіка. Але аналіз кримінальних справ даної категорії та інших
матеріалів дає підстави вважати, що різноманітність шахрайських прийомів
— це не більш ніж варіації, в усякому разі, на кілька тем. Прийоми
злочинного заволодіння грошима за їх криміналістичне значущими ознаками
можна згрупувати в певні різновиди способів. На основі даних слідчої
практики можна виділити такі узагальнені способи розкрадань грошових
коштів, що вчиняються з використанням правового статусу суб’єкта
підприємницької діяльності.

1 Альбрехт С., Венц Дж, Уильяме Т. Мошенничество. Луч света на темные
стороны бизнеса: Пер. с англ – СПб: Питер 1995 С 20-30, 41-45.

Спосіб 1. Розкрадання безготівкових грошових коштів та супутні йому
злочини, що вчиняються шляхом використання комп’ютерної техніки для
здійснення фіктивних електронних платежів. Розкрадання безготівкових
грошових коштів можуть вчиняти наймані працівники певного підприємства —
посадові особи та службовці суб’єкта підприємницької діяльності, що
мають доступ до його банківського рахунку (менеджери, аналітики,
програмісти, оператори ЕОМ та інші службові особи, які здійснюють
розрахункові операції). Оскільки в цьому випадку кошти підприємства
розкрадаються його найманими працівниками, дії винних кваліфікуються за
ст. 84 (86-1) КК.

Але вчинити розкрадання безготівкових грошових коштів у підприємницькій
структурі може все-таки обмежене коло її працівників. Деякі способи
розкрадань дуже важко виявити і потім доказати винність певної особи.
Найбільш «багатообіцяючим» в цьому плані засобом скоєння корисливих
злочинів є ЕОМ.

Проблема боротьби з «комп’ютерними» розкраданнями в економічно
розвинутих країнах відома вже давно і там вживаються відповідні
законодавчі та організаційні заходи. З впровадженням у систему
міжбанківських розрахунків електронних засобів в Україні в окремих її
регіонах (Автономна Республіка Крим, Дніпропетровська, Донецька,
Черкаська області) зареєстровані розкрадання грошей в особливо великих
розмірах, учинені з використанням комп’ютерів. Розмір збитків у
доларовому еквіваленті обчислюється десятками і сотнями тисяч у кожному
конкретному випадку. Ці факти свідчать про появу нового засобу вчинення
розкрадань і є всі підстави передбачати поступове зростання таких
злочинів.

Так, начальник відділу комп’ютеризації Черкаської обласної дирекції
Укрсоцбанку Тимошенко вступив у злочинну змову з Карповим і
невстановленими особами і 2 вересня 1994 p., працюючи безпосередньо як
спеціаліст по забезпеченню електронної пошти, з метою розкрадання,
незаконно перерахував гроші на загальну суму 990 млн. крб. трьома
фіктивними платіжними дорученнями по 330 млн. крб. кожна з
розрахункового рахунку Черкаського акціонерного товариства (AT)
«Інве-стверк» в обласній дирекції Укрсоцбанку на розрахунковий рахунок
AT «Фінанси та кредит» у Київському акціонерно-комерційному банку (АКБ)
«Ажио».

Перерахувавши гроші в сумі 990 млн. крб., Тимошенко з 02.09.1994 р. до
09.09.1994 р. з метою приховування злочину умис-

но шляхом коректування бази комп’ютерних даних банку щоденно самовільно
вносив у баланс банку, який являвся офіційним документом, неправдиві
відомості: вводив в оборот банку на початку кожного робочого дня і
виводив у його кінці суму в 990 млн. крб. Це створювало видимість
нормальної роботи банку і дозволяло уникати викриття злочину на протязі
часу, достатнього для вилучення чи використання перерахованих грошей.

Карпов, роль якого полягала в забезпеченні оформлення документації, за
допомогою якої планувалося заволодіти грошима, 07.09.1994 р. через свого
знайомого Степанка заказав від імені AT «Інвестверк» і виготовив на
приватному підприємстві (ПП) «Мажар», одним із видів підприємницької
діяльності якого було виготовлення печаток, підроблену печатку AT
«Інвестверк». Маючи в своєму розпорядженні підроблену печатку, Карпов
08.09.1994 p. в Києві в приміщенні AT «Фінанси та кредит» від імені AT
«Інвестверк» уклав фіктивні договори між AT «Інвестверк» і AT «Фінанси
та кредит» «Про сумісну фінансову діяльність» та «Про передачу прав
володіння облігаціями першої позики AT «Фінанси та кредит»» на 330
облігацій на загальну суму 990 млн. крб., тобто на суму, перераховану
Тимошенком.

В результаті укладання цих договорів Карпов фактично викупив право
володіння 330 облігаціями AT «Фінанси та кредит» і мав можливість
пред’явити придбані облігації до викупу іноземними засновниками цього
акціонерного товариства і одержати грошовий еквівалент їх вартості в ВКВ
або в національній валюті України.

Таким чином, Тимошенко за співучастю Карпова вчинив розкрадання грошових
коштів в особливо великих розмірах шляхом використання свого службового
становища, зокрема доступу до комп’ютерної техніки для здійснення
фіктивних електронних платежів ( ст.86-1 КК). Крім того, в діях
Тимошенка, пов’язаних з внесенням в електронний баланс банку неправдивих
відомостей і маскуванням таким чином розкрадання, вбачаються ознаки
посадового підлогу (ст. 172 КК) і порушення роботи автоматизованих
систем (ст. 198-1 КК). Дії Карпова кваліфікувалися як співучасть у
розкраданні грошових коштів в особливо великих розмірах (ст. 19, 86-1
КК), а також як підробка документів (ст. 194 КК).’

Як свідчить слідча практика, розкрадання даного різновиду вчиняються, як
правило, організованими злочинними групами. В

За матеріалами Прокуратури Черкаської області за 1996 р.

27 —

групу розкрадачів звичайно входять працівники банківських закладів,
різноманітних комерційних структур, обчислювальних центрів банківських
установ. Об’єднання в такі групи продиктовано прагненням вчиняти
розкрадання грошей в особливо великих розмірах І надійно їх приховувати.
Подібні групи утворюються шляхом добровільного об’єднання всіх учасників
розкрадання, а також активного залучення в групу потрібних за своїм
службовим станом та повноваженнями осіб. Налагоджуючи відносини ч
«потрібними» людьми з числа працівників банківських та фінансових
установ, розкрадачі намагаються домогтися необхідних їм пільг, переваг І
умов безпеки своєї злочинної діяльності. Для цього використовуються
шляхи встановлення особистих (навіть Інтимних) відносин, постановки в
матеріальну або іншу залежність на основі різного роду послуг (переважно
матеріального характеру), подарунків, які фактично є замаскованими
хабарами.

Необхідно підкреслити, що до складу такої групи обов’язково входить один
або кілька учасників, які є програмістами або хоча б мають певні знання
та навички в області комп’ю-Ісрннх Інформаційних технологій Отже,
виконати конкретні дії з комп’ютерною технікою для вчинення розкрадання
може обмежене коло працівників підприємства, а саме — інженери,
програмісти та оператори ЕОМ.

Виявлення І розслідування «комп’ютерних» розкрадань грошових коштів
пов’язані з великими труднощами, які обумовлені такими факторами:

– складністю виявлення таких злочинів, через те що їх «сліди» мають
специфічний характер, а це потребує поєднання криміналістичних та
спеціальних знань в області комп’ютерних технологій (в більшості
випадків ці розкрадання виявляються І розкриваються випадково);

– практикою поєднання в обчислювальних центрах банківських установ
посад програмістів і операторів ЕОМ (дає змогу оператору, який фактично
має доступ до паролів І ключів програм, самостійно і безконтрольно
вносити будь-які відомості або зміни до програм, а після вчинення
розкрадання знищити внесені відомості чи відновити програму);

– складністю в розумінні порядку роботи комп’ютера в деяких
технологічних ситуаціях ( справа в тім, що жодна програма не
застрахована від помилок і це дає змогу, в окремих випадках, маскувати
розкрадання під збої засобів обчислювальної техніки);

– можливістю зацікавлених осіб шляхом натиснення на одну клавішу
миттєво знищити інформацію, яка зберігається в пам’яті комп’ютера;

– неможливістю використання звичайних методів фінансової ревізії,
оскільки для передавання інформації використовуються не фінансові
документи, а електронні імпульси;

– небажанням потерпілих від злочину (найчастіше ними є великі
комерційні банки та інші комерційні структури), в окремих випадках,
співпрацювати з правоохоронними органами через страх викриття
компрометуючих їх фактів. Вчинення злочинів з використанням комп’ютерної
техніки давно відомі в західних країнах. В багатьох з них, зважаючи на
складність виявлення і розслідування цих злочинів, вживаються спеціальні
заходи по боротьбі з ними. Зокрема, в США для цього в рамках ФБР
створено спеціальний підрозділ, до якого входять поліцейські, що
отримали спеціальну освіту і пройшли спеціальну підготовку. Заходи
вживаються і на міжнародному рівні. Враховуючи ту обставину, що з
впровадженням системи міжнародного електронного переводу грошових
коштів, автоматизованих банківських машин (банкоматів) та інших прямих
фінансових операцій зросла уразливість фінансових закладів, країнами
Ради Європи 4 лютого 1997 р. прийнято рішення про утворення спеціальної
комісії по виявленню і розслідуванню злочинів, що вчиняються в
комп’ютерних мережах. Безпосередніми завданнями комісії є, зокрема,
здійснення контролю інформаційних мереж «Internet» з метою виявлення
різноманітних «комп’ютерних» злочинів, в тому числі розкрадань грошей,
та забезпечення ефективної взаємодії оперативно-роз-шукових служб країн
при їх розкритті і розслідуванні.1

Крім найманих працівників банків та інших підприємств, розкрадання
безготівкових грошових коштів вчиняють і керівники (власники)
комерційних структур, використовуючи для цього правовий статус суб’єкта
підприємницької діяльності. Найбільш поширеною формою цих злочинів є
шахрайство (підприємницьке шахрайство). Воно полягає у використанні
обману при укладанні різного роду комерційних угод з іншими
підприємствами, окремими громадянами, використанні підроблених
банківських та Інших документів для заволодіння

‘ Council of Europe studies cybercnme. • 12 March, 1997.

грошовими коштами, в тому числі одержаними у вигляді кредиту. Розглянемо
детальніше ці способи розкрадань.

Спосіб 2. Розкрадання та супутні йому злочини, що вчиняються підприємцем
шляхом укладення фіктивної угоди на умовах попередньої оплати з
наступним заволодінням грошовими коштами партнера.

Цей спосіб використовується, наприклад, при укладанні угод про продаж
певного товару на умовах попередньої оплати. В його основі закладено
обман з боку несумлінного підприємця (шахрая) відносно наявності в нього
певного товару і наміру його продажу. При цьому підприємець-шахрай може
використовувати підроблені документи для переконання свого партнера по
угоді в забезпеченості договору і необхідності здійснення попередньої
оплати.

У використанні такого способу розкрадання грошових коштів можна виділити
кілька етапів:

1) рекламування підприємцем-шахраєм через своє підприємство або інші
фірми наявності в нього певного, найчастіше гостродефіцитного товару для
продажу за відносно низькою ціною;

2) складання фіктивних документів, які «засвідчують» наявність товару
(це може бути лист «постачальника» про відвантаження товару, довідка
певної фірми про прийом на відповідальне зберігання певної кількості
товару тощо);

3) підшукання підприємця-співучасника для використання рахунку його
фірми («підставної» організації) з метою маскування розкрадання;

4) переконання підприємцем-шахраєм особи, що бажає придбати товар, в
наявності товару І наміру його продати ( наприклад, шляхом демонстрації
і передачі партнеру ксерокопій фіктивних документів);

5) укладення угоди про поставку товару на умовах попередньої оплати
(100%) і перерахування грошей на рахунок, вказаний підприємцем-шахраєм (
як правило, це рахунок «підставної» організації);

6) «відмивання», розподіл і використання грошей, що наді-йли на рахунок
«підставної» організації, співучасниками розкрадання.

Наведені положення можна проілюструвати таким прикладом із слідчої
практики.

Керівник приватної фірми (ПФ) «Акрополіс» Розін (м. Харків), маючи намір
вчинення розкрадання безготівкових

— ЗО

грошових коштів в особливо великих розмірах шляхом обману, уклав угоду з
ПФ «Олеся», в особі її директора Боброва, про надання рекламних послуг.
Рекламуватися повинні були для продажу паливно-мастильні матеріали
(ПММ), які нібито були в розпорядженні ПФ «Акрополіс». Паралельно з цим
Розін вступив у злочинну змову з керівником приватного підприємства ПП
«Тандем» Торокою про використання рахунку цього підприємства для
маскування розкрадання грошей.

Бобров, виконуючи умови угоди з ПФ «Акрополіс» і не підозрюючи обману,
відшукав покупця ПММ в особі директора сумісного підприємства (СП)
«Зиск» Тирка (м. Тернопіль). Ним була організована особиста зустріч
Розіна і Тирка, в ході якої було укладено договір, відповідно до якого
ПФ «Акрополіс» зобов’язувалась поставити СП «Зиск» 1 тис. тонн бензину
А-92, а СП «Зиск» — сплатити за нього 5,5 млрд. крб. При цьому СП «Зиск»
зобов’язувалося зробити попередню оплату на розрахунковий рахунок,
вказаний ПФ «Акрополіс» (фактично це був рахунок «підставної»
організації — ПП «Тандем»).

Для переконання в дійсності своїх намірів Розін передав Тир-ку фіктивні
документи, які «свідчили» про наявність бензину: ксерокопію залізничної
накладної про відправку на адресу ПФ «Акрополіс» з м. Нижньокамська
2.500 т бензину; ксерокопію квитанції про прийняття бензину і його
відправку від ПФ «Акрополіс» на станцію «Київ-Петрівка» для передачі на
відповідальне зберігання. У такий спосіб Розін переконав Тирка, що
бензин буде поставлений відразу після здійснення платежу.

Тирко, переконаний в дійсності намірів Розіна, зробив попередню оплату в
сумі 5,5 млрд. крб. трьома платіжними дорученнями. Вказана сума з
рахунку СП «Зиск» Тернопільського філіалу банку «Відродження» була
перерахована на розрахунковий рахунок ПП «Тандем» в АКБ «Приват-ексел»
(м. Харків).

Після надходження грошей на рахунок ПП «Тандем» його керівник Торока,
знаходячись у злочинній змові з Розіним, зразу почав перераховувати їх
на підставі листів ПФ «Акрополіс» по вказаних в них реквізитах. Таким
чином, вся сума 5,5 млрд. крб. була привласнена співучасниками
розкрадання і використана в особистих корисливих цілях, а саме: 3.592
млрд. крб. передані у вигляді кредитів комерційним структурам; 706 млн.
крб. з порушенням встановленого порядку конвертовані в долари США; 350
млн. крб. обмінені на готівку; 852 млн. крб.

— 31 —

перераховані на рахунок ПП «Тандем» за надання незаконних послуг.1

Таким чином, організованою злочинною групою підприємців було здійснено
розкрадання грошових коштів в особливо великих розмірах (ст. 86-1 КК),
підробка документів та їх викорис-Іання (ст. 194 КК), порушення правил
про валютні операції (ст 80 КК). Треба звернути увагу на гу обставину,
що при проведенні цієї шахрайської операції окремі підприємці сприяли
маскуванню злочину, надаючи в розпорядження розкрадачів свої банківські
рахунки. Крім того, як було встановлено, І деякі працівники комерційного
банку сприяли швидкому перерахуванню грошових сум, грубо порушуючи
встановлені правила. Цими діями вказані особи фактично вчинили те, що за
законодавством західних країн кваліфікується як «відмивання» коштів,
здобутих злочинним шляхом. Але за чинним кримінальним законодавством
України таких осіб практично немож Іиво притягти до відповідальності. Це
ще раз вказує на нагальну необхідність внести відповідні доповнення до
кримінального, адміністративного та цивільного законодавства, де б
персдбачаїася відповідальність не тільки тих осіб, які безпосередньо
виконують фінансові операції по «відмиванню» злочинних грошей, а й тих,
хто сприяє цьому в банках та інших фінансово-кредитних установах, грубо
порушуючи встановлені правила проведення розрахункових операцій.2

Вказаним способом можуть розкрадатися не тільки безготівкові, але і
готівкові гроші. Найбільше це стосується коштів громадян, коли дії
шдприсмців-шахраїв кваліфікуються за чинним законодавством за ст. 143
КК. Наприклад, директор ПП «Будо» Вахін (м. Севастополь), заявив у митні
органи про втрату печатки підприємства і припинення в зв’язку з цим його
роботи. За цих обставин арбітражним судом була винесена ухвала про
порушення справи про банкрутство ПП «Будо». Незважаючи на те, що ПП
«Будо» фактично припинило своє існування, Вахін з метою заволодіння
грошовими коштами гроямадян вирішив зайнятися шахрайською діяльністю з
використанням статусу цього підприємства. В листопаді 1996 р. Вахін
познайомився з

1 За матеріалами Слідчого управління УМВС України в Харківській обл за
1995 р

2 В проекті Кримінального кодексу України (робочої групи Кабінету
міністрів) передбачена стаття «Легалізація (відмивання) Ірошових коштів
та Іншого майна, здобутого незаконним шляхом».

32′

невстановленою слідством особою на ім’я «Анатолій Олександрович» І
вступив з ним у злочинну змову, суть якої полягала в залученні коштів
громадян обіцянкою працевлаштування на Іноземні судна. При цьому Вахін
взяв на себе обов’язок орендувати квартиру під «офіс», найняти
секретаря, дати рекламні об’яви в газетах про формування екіпажів для
плавання на іноземних суднах і організувати приймання платні за послуги
в працевлаштуванні. «Анатолій Олександрович», маючи знання І досвід
діяльності в цій сфері, взяв на себе обов’язки керувати діями Вахіна,
давати йому поради, надати кошти для початку «роботи» підприємства,
необхідну для цього документацію (бланки контрактів, рекламні видання
тощо), а також печатку грецької фірми-судновласника «Трудос шипіиг
трейдшг ЛТД».

В період з грудня 1996 р. до січня 1997 р. з метою заволоді-ння
грошовими коштами громадян шляхом обману від Імені І з використанням
печатки ПП «Будо» Вахін провів рекламну кампанію про набір екіпажів для
плавання на іноземних суднах (такий вид діяльності не був передбачений
уставними документами підприємства «Будо»). З громадян, які зацікавилися
роботою і бажали укласти відповідні контракти, бралася платня за
постановку на облік (10 грн.) І за оформлення всіх документів І
відправку екіпажів за кордон в розмірі половини місячного посадового
окладу за контрактом (від 300 до 1000 доларів США). Хоча ПП «Будо» не
мало ліцензії на проведення операцій з валютою, платня приймалася в
доларах США. При цьому громадянам видавалися квитанції про одержання від
них відповідної суми грошей, на яких ставилась печатка ПП «Будо». Всього
за вказаний період Вахін заволодів грошовими коштами громадян на
загальну суму понад ЗО гис. Іривень готівкою

Реальних можливостей для виконання взятих на себе зобов’язань Вахін не
мав І, природно, ніяких дій в цьому напрямку не проводив. Свою
шахрайську діяльність він маскував, демонструючи рекламні видання,
зразки контрактів, оформляючи документи громадян, посилаючи факсові
повідомлення в посередницькі фірми в Києві «Глобус» і «Аквасервіс» та
демонструючи факсимільні підтвердження про майбутню зустріч екіпажів у
Києві. Дії Вахіна кваліфікувалися як шахрайство (ст. 143 ЮС) і порушення
правил про валютні операції (ст. 80 КК).’

За матеріалами прокуратури м Севастополя за 1997 р.

— 33

Спосіб 3, Розкрадання та супутні йому злочини, що вчиняються шляхом
заснування інвестиційної фірми (довірчого товариства, пенсійного фонду,
страхової компанії, підприємства селенгу тощо) з наступним заволодінням
грошовими коштами вкладників.

В основі цього способу розкрадання знаходиться обман інвесторів, які
залучаються обіцянкою виплати високих прибутків на вкладені гроші,
причому, першій хвилі інвесторів дійсно виплачується певний відсоток
прибутку, але не за рахунок вигідного вкладення накопиченого капіталу, а
за рахунок грошей, одержаних від нової хвилі інвесторів.

Цей спосіб шахрайства одержав назву «схема Понці» (або «фінансова
піраміда») за ім’ям його «батька» Чарльза Понці (Понзі) — американського
фінансиста італійського походження. В 1919 р. Ч. Понці заснував
інвестиційну фірму в м. Бостоні і став рекламувати її можливості
принести будь-якій людині 50% прибуток на вкладений капітал за 45 днів
або подвоїти гроші вкладника за 6 місяців. Інвестиції нібито робилися в
дуже вигідну справу міжнародного поштового зв’язку. В перший місяць
своєї діяльності у Понці було 15 клієнтів, які загалом вклали 870
доларів. Але на протязі 6 місяців йому вдалося переконати близько 20
тис. вкладників довірити йому майже 10 млн. доларів. Секретом такого
успіху було те, що він сплачував прибуток першим вкладникам не за
рахунок вигідного інвестування, а з грошей, що вносили наступні
вкладники. Тим самим Понці здобував довір’я — аз ним і нових вкладників.
В розпалі цієї фінансової «гри» на Понці працювали 16 клерків, котрі
щодня реєстрували надходження готівки від вкладників близько 250 тис.
доларів.

За короткий строк Понці таким чином одержав величезне багатство. Він
став власником чудових земельних ділянок, дорогих будинків, лімузинів.
Люди вітали його при зустрічі на вулиці як місцевого героя. Але
винайдена Понці схема чудесного збагачення не могла існувати довго.
Велика «мильна бульбашка» луснула в 1920 р. після того як в місцевій
газеті з’явилася стаття, що викривала шахрайську схему Понці, і тисячі
вкладників кинулися забирати свої гроші. Але більша частина грошей
вкладників була вже витрачена і не могла бути повернена. Понці було
засуджено до чотирьох років тюремного ув’язнення.’

1 Экономические преступления в США Материалы семинара для прокуроров
Российской Федерации, апрель 1996 г.

На жаль, у Понщ знайшлося багато послідовників, і зараз цей спосіб
розкрадання е надзвичайно поширеним у світі Не є виключенням в цьому
плані і країни СНД, в тому числі й Україна. Про прислів’я «Це занадто
добре, щоб бути правдою» люди різних національностей забувають, коли
мова йде про швидке збагачення.

Кримінальна діяльність скандально відомих у країнах СНД компаній, що
залучали кошти громадян, сягає в історію молодого фінансового ринку
Росії. Період найбільш інтенсивної появи шахрайських компаній, які діяли
за схемою Понці, припадає на кінець 1993 р. В Росії в 1993-1995 р.
функціонувало більше 1000 фінансових компаній. Апогею шахрайська
діяльність досягла в середині 1994 г Після цього пішло лавинне закриття
компаній і припинення їхньої діяльності в 1995 р. До середини 1996 р. в
Росії було порушено 1022 кримінальні справи щодо шахрайської діяльності
цих компаній, з них більше 200 кримінальних справ по одній Москві.
Жертвами діяльності так званих фінансово-інвестиційних компаній стали
більше 20 млн. громадян Росії. Шкода, що була завдана і населенню, і
економіці країни в результаті добре організованої злочинної діяльності в
сфері інвестицій, склала за неповними даними більш 4-х млрд, доларів.1
Серед найбільш загальних закономірностей, що були встановлені в
результаті аналізу матеріалів кримінальних справ, визначається чотири
основні стадії в діяльності компаній по залученню вкладників.

1 стадія — «розкругка», характеризується повільним поступовим притоком
вкладників. Незначний темп притоку коштів на цій стадії, як правило, не
дозволяє покрити видатки на відкриття приймальних пунктів і на
функціонування компанії.

2 стадія — «розквіт», характеризується інтенсивним (ажі-отажним)
припливом вкладників. На цій стадії темп надходження грошових коштів
такий, що доходи компанії можуть в декілька разів перевищувати її
видатки. Саме на цій стадії приплив коштів вкладників покриває витрати
на відкриття компанії і вона перестає «жити» в борг, тобто погашає
первинні затрати, оплачує поточні витрати. На цій стадії дивіденди
справно виплачуються за рахунок надходження коштів від нових вкладників.

1 Объектно-структурный анализ организованной преступности в сфере
частных инвестиций (Кол. авторов). — М: Моск. Ин-т МВД России. 1997. С.
8.

— 35 —

3 стадія — «затухання», характеризується сповільненням припливу
вкладників і стабілізацією їхньої кількості. На цій стадії відзначається
збільшення витрат компанії на виплату дивідендів. «Піраміда» перестає
активно рости і в силу цього наближається момент її краху. До цього
моменту компанія повинна мати стабільний доход від уже власного
інвестування зібраних коштів. Зокрема, шахрайські компанії можуть
відкривати нові філіали (в інших регіонах) з метою залучення нових хвиль
вкладників.

4 стадія — «банкрутство», коли у компанії, що не інвестувала і не
обертала зібрані кошти, не залишається грошей ані на виплату дивідендів,
ані на повернення вкладів. І з часом можна зафіксувати різке зростання
числа потерпілих вкладників.

В Україні на червень 1997 p., згідно з даними Генеральної прокуратури
України, було порушено 222 кримінальні справи за ознаками шахрайств в
довірчих товариствах, вчинених за схемою Понці, за багатьма з яких в
даний час ще провадиться розслідування слідчими органів внутрішніх справ
та прокуратури (кримінальні справи порушені в 1994-1997 р.). За
приблизними оцінками вкладникам завдано збитків на загальну суму 155,5
млн. гривень (без урахування інфляційних процесів), 24 млн. 721 тис.
доларів США і 354 тис. німецьких марок. Типовий приклад: Запорізький
філіал довірчого товариства «Гер-мес-фінанс-Україна» приймав грошові
кошти громадян, обіцяючи 900-1200 відсотків річних. В результаті з
серпня 1991 до квітня 1995 року він зібрав внесків на суму 69 млрд. крб.
Зібрані кошти були використані керівниками товариства на власні потреби,
а вкладників позбавили можливості не те що отримати дивіденди, але й
повернути свої внески.

Історія появи і діяльності шахрайських компаній на українському
фінансовому ринку пов’язана з декретом Кабінету Міністрів України «Про
довірчі товариства» від 17 березня 1993р. (№ 23-93). В лютому 1995 p.,
після серії гучних трастових скандалів, сесія Верховної Ради України
доручила Контрольній комісії з питань приватизації проаналізувати
діяльність довірчих товариств відносно додержання діючого законодавства.
В результаті означеної перевірки виникло головне питання — який
законодавчий акт слід вважати діючим? З’ясувалося, що Декрет Кабінету
Міністрів «Про довірчі товариства» існує в трьох редакціях, які
потрапили до друку, причому всі три варіанти претендували на «чинність».
У варіанті, що був підписа-

— 36 —

ний главою уряду (Л. Кучмою), не передбачалося залучення довірчими
товариствами грошових коштів громадян (див. Додаток 3), В двох інших, що
надійшли з Кабінету Міністрів у юридичний відділ Верховної Ради і після
цього були надруковані в засобах масової інформації, зазначалося, що
довірчі товариства мають право залучати грошові кошти громадян.1 За цими
фактами Верховною Радою було прийнято три постанови (№ 467W5-BP від 13
грудня 1995 p., № 49П95-ВР від 22 грудня 1995 р, №452V96-BP від 31
жовтня 1996 рЛ, але «автори» даної акції так і не були встановлені.

Названий декрет Кабінету Міністрів України надавав довірчим товариствам
такий самий обсяг прав щодо залучення коштів громадян, як І відповідне
законодавство Російської Федерації, без урахування негативних наслідків
діяльності в Росії таких структур, як «МММ», «Російський будинок
селенгу» та інші. Декрет не передбачав механізму захисту прав і законних
інтересів вкладників. Не було визначено, які державні органи мали
здійснювати контроль за діяльністю довірчих товариств. Багатьма
довірчими товариствами допускалися грубі порушення чинного
законодавства: обсяги залучення коштів і майна населення перевищували
статутні фонди, які часто не досягали передбаченого законом розміру; не
додержувався порядок проведення грошових операцій, в тому числі з
іноземною валютою; фактично не велася статистична звітність про
діяльність і фінансовий стан компаній. Названі обставини при відсутності
контролю створювали сприятливі умови для шахрайства. ЦІ факти на фоні
вже відомої шахрайської діяльності компаній в Росії дають підстави для
висновку про те, що діяльність фінансових компаній в Україні, що
залучали кошти громадян, була також добре організованою злочинною
діяльністю.

Аналіз матеріалів кримінальних справ даної категорії дозволяє виділити
деякі характерні риси шахрайств, врахування яких має важливе значення
для виявлення, розслідування І попередження цих злочинів у майбутньому.
По-перше, залученням коштів населення займалися не тільки довірчі
товариства, які спеціально для цього створювались після прийняття
названого декрету Кабінету Міністрів України, але й комерційні
структури, що мали займатися відповідно до своїх установчих

1 Запрограммированное мошенничество, или кое-что о трастах и декрете,
позволяющему красть. — Голос Украины, 7 июля 1995, №124 (1124). С. 3).

— 37

документів іншими видами підприємницької діяльності. По-друге,
підприємницькі структури, які незаконно перетворювалися у фінансові
компанії, для маскування своєї шахрайської діяльності по залученню
коштів оформляли ці акції з громадянами у вигляді різних
цивільно-правових угод (договору займу, страхування, продажу цінних
паперів тощо).

Так, президент спільного українсько-австрійського підприємства
«Енграм-Харків» (займалося постачанням і реалізацією високоякісних
продуктів харчування з Австрії) Шагалов перетворив це підприємство в
нєбанківський фінансовий заклад по прийому грошових вкладів від
населення, не маючи відповідного обгрунтування і офіційної реєстрації.
Суть діяльності Шагалова полягала в тому, що одержавши у вересні 1995 р.
кредит в розмірі 50 млрд. крб. в АКБ «Укрсоцбанк», він закупив в Австрії
продукти харчування і завіз їх для реалізації в магазин підприємства
«Венский вальс». Потім Шагалов зареєстрував емісію цінних паперів у
Міністерстві фінансів України (з видачею відповідного свідоцтва) і без
складання реєстру виготовив на одному з спеціалізованих підприємств
облігації «Венский вальс» номінальною вартістю 1350 і 2700 гривень.
Після цього шляхом проведення рекламної кампанії, як посадова особа
суб’єкта підприємницької діяльності, організував у період з січня до
грудня 1996 р. реалізацію облігацій через зал магазину «Венский вальс».
При цьому обіцялась щомісячна виплата дивідендів (від 2 до 3,5 %) у
вигляді продуктових наборів («кошиків») з високоякісних австрійських
продуктів харчування з наступним поверненням повної вартості облігацій
через обумовлений строк. При купівлі облігації кожному покупцю вручався
безкоштовний продуктовий «кошик».

З метою утворення сприятливих умов для заволодіння коштами громадян
Шагалов облігації, що продавалися, за обліком магазину і підприємства не
реєстрував. Виручені за них кошти за касою не оприбутковувались, а
вилучалися ним безпосередньо і використовувалися на свій розсуд. Ніякої
господарчої діяльності, яка б могла давати прибуток, необхідний для
виконання взятих зобов’язань, не велося. В період січень-серпень 1996
p., коли кількість покупців облігацій стабільно росла, Шагалов виконував
зобов’язання за рахунок кредиту і коштів, що надходили від нових
покупців. Але з серпня 1996 р. «піраміда» покупців стала зменшуватись, і
Шагалов припинив виплату дивідендів і повернення вартості облігацій, за
якими настав

термін їх погашення, і став всіляко уникати зустрічей з клієнтами.
Всього Шагалов заволодів коштами клієнтів на суму більше 400 тис.
гривень.1

Зараз можна констатувати, що потужна хвиля явних і неявних шахрайств у
сфері приватних інвестицій в Україні вже минула. Однак робити висновок
про те, що це явище себе вичерпало, передчасно. Безумовно, воно буде
повторюватись в інших формах і в інших умовах. Тому накопичені знання і
досвід боротьби з цими злочинами повинні враховуватись при розробці
відповідних методик їх виявлення і розслідування.

Спосіб 4. Розкрадання та супутні йому злочини, що вчиняються шляхом
утворення і використання фіктивних безготівкових грошових коштів у
підприємницькій діяльності. Цей спосіб розкрадання базується на
виготовленні і введенні в банківський оборот фіктивних платіжних
документів ( платіжних доручень, кредитових авізо, чеків тощо), на
основі яких на рахунки підприємницьких структур незаконно зараховуються
нічим не забезпечені грошові кошти. Після зарахування цих, по суті
фіктивних, безготівкових грошей вони матеріалізуються
підприємцями-шахраями в готівку, вільноконвертовану валюту, товар чи
використовуються в підприємницькій діяльності в інший спосіб.

Суб’єктом розкрадання з використанням названого способу може бути:

1) псевдопідприємець, який підробляє і використовує платіжні документи
від імені певної комерційної структури (реально існуючої чи фіктивної),
які подає до «чужого» банку;

2) неплатоспроможний (чи платоспроможний підприємець), який у змові з
працівниками «свого» банку виготовляє і використовує незабезпечені
коштами платіжні документи.

В залежності від того, хто виступає суб’єктом злочину і характеру його
дій, можна виділити два різновиди вказаного способу розкрадання, кожний
з яких має суттєві кримінально-правові і криміналістичні відмінності.
Розглянемо їх детальніше.

Вчинення розкрадання псевдопідприємцем. Цей різновид способу вчинення
злочину відомий правоохоронним органам країн СНД як розкрадання грошових
коштів з використанням фіктивних кредитових авізо. В 1992-1993 р. на
території багатьох об-

1 За матеріалами СУ Харківського міського управління УМВС України в
Харківській області за 1997 р.

— 39 —

ластей Росії І України були виявлені багатомільярдні розкрадання
грошових коштів,, вчинені в системі комерційних банків шляхом
використання підроблених кредитових авізо.

Треба зазначити, що необізнана людина не могла підготувати і здійснити
такі розкрадання. Вони вчинялися організованими групами, в складі яких
обов’язково була особа, що мала спеціальну освіту або практику роботи в
фінансових органах і знала недоліки в організації безготівкових
розрахунків. Для розуміння даного способу розкрадання необхідно
розглянути хоча б у загальному вигляді порядок безготівкових
розрахунків, який існував на той час в Україні та інших країнах СНД.

Відповідно до нормативних актів про організацію міжбанкі-вських
розрахунків на території України розрахунки між комерційними банками та
іншими кредитно-фінансовими закладами виконувалися регіональними
розрахунково-касовими центрами (РКЦ) (зараз вони іменуються
розрахунковими палатами) Національного банку України, які утворені в
місцях знаходження банківських закладів. Для здійснення розрахунків
кожному банківському закладу в РКЦ відкривається кореспондентський
рахунок. Авізо (оформлене на спеціальному бланку повідомлення одного
банківського закладу Іншому про виконання розрахункових операцій за
рахунками клієнтів) допускалося надсилати в РКЦ поштою, посильним,
телеграфом (телетайпом). Кредитове авізо — це банківський документ
суворої звітності, який підтверджує, зокрема, що гроші переведені з
одного банківського закладу в інший, і слугує основою для зарахування
грошей на рахунок підприємства (організації), вказаного в цьому
документі як одержувача. Цей документ складається тільки банківськими
працівниками в закладах державних та комерційних банків на основі
платіжних доручень своїх клієнтів. Надходження кредитового авізо в РКЦ
означає, що банк-відправник зняв указану в авізо грошову суму з рахунку
підприємства-платника і переслав її у відповідний банк, клієнтом якого є
підприємство-одержувач. Таким чином, авізо послідовно проходить РКЦ
банку-відправ-ника і РКЦ банку, клієнтом якого є підприємство-одержувач.

РКЦ, який почав операцію по розрахунках, умовно називається філією А, а
той, хто прийняв, — філією Б. В тексті авізо вказуються 8-розряднІ
номери РКЦ, між якими здійснюється операція, і 9-розрядні номери
кореспондентських рахунків комерційних банків для Ідентифікації
учасників розрахункової операції. При здійсненні кредитового обороту за
взаємними

40 —

розрахунками філія А повинна заповнити три екземпляри кредитових авізо.
Перший екземпляр направляється в філію Б, де, одержавши кредитове авізо,
повинні ретельно перевірити правильність шифру і коду, найменування
одержувача (платника), номери рахунків, наявність календарного штемпеля
і підписи працівника підприємства зв’язку. Якщо телеграма прийнята по
телетайпу, на ній повинні бути вказані дата І номер за книгою реєстрації
на телетайпі. Телеграфні авізо споряджалися пере-казовим ключем і
оформлялися печаткою.

В кредитових авізо обов’язково повинно бути вказано найменування
одержувача, призначення переказу, в графі «за що» — умовна цифрова
позначка документа (зміст операції). Повинні бути додержані й деякі інші
вимоги, Ідо містяться в нормативних документах.

Дії злочинців полягають у тому, що вони, обминаючи банк
гадприємства-платника і його РКЦ (філія А), самі складають текст
кредитового авізо і направляють його в РКЦ або банк
підприєм-ства-одержувача (філія Б) одним з можливих способів —
телетайпограмою, телеграфом, посильним, поштою. Якщо фіктивність авізо
не виявлена при його пред’явленні в банк або РКЦ одержувача, то філія Б
перераховує грошові кошти за даними авізо і платіжного доручення,
відповідно до «розпорядження» платника.1

Таким чином, підготовка і здійснення таких розкрадань включала кілька
обов’язкових етапів:

1) здобування чистих бланків банківських кредитових авізо і платіжних
доручень або встановлення злочинного зв’язку з операціоналістом
(телеграфістом), а також підшукання телетайпного (телеграфного) апарату,
з якого буде відправлятися фіктивне авізо;

2) визначення структур, які будуть фігурувати у фіктивному авізо як
філія А і філія Б, а також встановлення їх адреси, номерів розрахункових
(кореспондентських) рахунків та інших необхідних даних;

3) здобування дійсних або підроблених печаток і штампів, встановлення
кодів і шифрів, необхідних для складання текстів авізо;

‘ Про схему використання фіктивних авізо див Криминалистика.
Расследование преступлений в сфере экономики / Под ред проф
В.Д.Грабовского, доц А Ф Лубина. – Ниж Новгород, Нежегород ВШ МВД
России, 1995. С. 210

— 41 —

4) утворення фіктивного підприємства або визначення підприємницької
структури, яка буде виступати одержувачем грошей (змова з її
керівником);

5) складання тексту авізо;

6) доставка (відправлення) фіктивного авізо за призначенням;

7) контролювання моменту надходження фіктивного авізо за призначенням
для визначення необхідності відправки підтвердження в його дійсності;

8) організація відправки підтвердження від імені філії А (у випадку
необхідності);

9) підготовка фіктивних документів для маскування переводу вкрадених
грошей (договорів, контрактів, актів здачі-прийо-му тощо);

10)здійснення переводу грошових коштів у заздалегідь визначені
комерційні структури або трансформація їх в готівку. Для кожного з
названих етапів характерним є набір певних прийомів, які можуть бути
досить різноманітними. Так, бланки кредитових авізо можуть бути
вкрадені, куплені, скопійовані за допомогою ксерокса тощо. Підшукання
комерційної структури-одержувача грошей в більшості випадків полягає у
виявленні керівників підприємств, які згодні видати переведені на їх
рахунок гроші за певну їх частку як платіж за надану послугу (20-40%).
Цей керівник може приймати участь і в складанні фіктивних документів,
використовуючи свої знання і підприємницькі зв’язки. В подальшому
одержувач-співучасник після оприбуткування грошей на свій розрахунковий
рахунок виконує вказівки організатора про наступний рух вкрадених
грошових коштів. При цьому частина коштів може бути залишена на рахунку
даної комерційної структури (як частка за участь в розкраданні), а решта
суми перераховується на рахунки інших підприємств для одержання готівки
чи придбання конвертованої валюти, товарів тощо. Роль
організації-одер-жувача можуть виконувати і спеціально для цього
утворені фіктивні комерційні структури, які реєструються на основі як
дійсних, так і підроблених документів.

Треба зазначити, що організатори розкрадання можуть вступати у змову і з
окремими банківськими працівниками для забезпечення безперешкодного руху
фіктивного авізо і швидкого здійснення розрахункових операцій. Дана
обставина має суттєве значення для слідкування за надходженням у банк
авізо. Це необхідно для того, щоб в найкоротший термін розпо-

— 42

рядитися одержаними коштами, а гакок щоб мати можливість організувати
фіктивне підтвердження авізо у випадку запиту з банку філії Б на адресу
філії А (якщо виникли сумніви в дійсності авізо або виявлені помилки).

Таким чином, дії злочинних груп, що вчиняли розкрадання за описаною
схемою, досить складні і основані на використанні існуючих недоліків
порядку міжбанківських розрахунків. Дії членів злочинних груп
кваліфікувалися як розкрадання грошових коштів в особливо великих
розмірах (ст. 86-1 КК), підробка документів та їх використання (ст. 194
КК), а також фіктивне підприємництво (ст. 148-4 КК), якщо в ролі
організації-одер-жувача грошей використовувалася спеціально для цього
утворена комерційна структура.

Вчинення розкрадання неплатоспроможним, підприємцем. Цей різновид
способу розкрадання є характерним для діяльності підприємців, у яких
бракує коштів (але він може використовуватися і платоспроможним
підприємцем). Його сутність полягає в штучному збільшенні грошових сум,
що знаходяться на розрахунковому рахунку певної комерційної структури,
шляхом оформлення фіктивних банківських документів. Тому утворення
фіктивних безготівкових грошових коштів вчиняється підприємцем тільки у
змові з працівниками банку (керівниками комерційних банків і прямими
виконавцями розрахункових операцій). Кінцева мета утворення фіктивних
безготівкових грошових коштів полягає в наступній їх матеріалізації в
товар, готівку чи вільноконвертовану валюту. Але можливе використання
цих коштів і для надання кредиту іншим підприємцям.

У використанні даного способу розкрадань підприємцем-шахраєм можна
виділити кілька етапів:

1) змова підприємця-шахрая з працівниками банку про утворення фіктивних
безготівкових грошових коштів;

2) підшукання підприємців — співучасників у розкраданні для використання
їх банківських рахунків з метою»відмивання» фіктивно утворених грошових
сум перед тим, як матеріалізувати їх у цінності;

3) оформлення не забезпечених коштами платіжних документів і
перерахування фіктивно утворених грошових сум під прикриттям певної
псевдоугоди на рахунок підприємця-співу-часника (мета полягає в
маскуванні джерела та ініціаторів фіктивного утворення грошей );

43 —

4) перерахування фіктивно утворених грошових сум у зворотному напрямку —
на рахунок ініціатора шахрайської операції;

5) матеріалізація фіктивних безготівкових грошей в готівку чи

у вільноконвертовану валюту або придбання на них певних

товарів, нерухомості тощо.

Схематично розглянути механізм наведеного способу розкрадання можна на
такому прикладі. Головний бухгалтер і керівник ПП «Орфей», яке мало на
рахунку в АКБ «Експрес» 4,5 тис. грн., вступили у змову з головою
правління банку про фіктивне збільшення свого рахунку. Це планувалося
зробити під прикриттям псевдоугоди з іншим підприємцем (його керівники
звичайно розуміють мету цієї операції і виступають ЇЇ співучасниками).

Для реалізації свого наміру керівник ПП «Орфей» вступив у змову з
керівництвом ПП «Смарагд» і уклав псевдоугоду про виконання ремонтних
робіт та надання інших послуг на загальну суму 680 тис. грн. Для оплати
робіт, які фактично не виконувались, керівники ПП «Орфей» виписали
незабезпечене коштами платіжне доручення на перерахування 680 тис. грн.
партнеру по угоді. Керівники АКБ у свою чергу виписали незабезпечене
кредитове авізо і забезпечили зарахування цієї суми на рахунок ПП
«Смарагд» в АКБ «Альфа»:

Через деякий час все відбувалося у зворотному напрямку. Під прикриттям
аналогічної псевдоугоди ПП «Смарагд» перераховує на рахунок ПП «Орфей»
570 тис. грн. (110 тис. грн. залишаються на рахунку ПП «Смарагд» як
оплата наданих «послуг»). Таким чином, операцію по утворенню і
відмиванню грошових коштів закінчено. Заключним етапом є матеріалізація
фіктивних безготівкових грошей. Для цього ПП «Орфей» укладає угоду з
фірмою «Анжела» на придбання матеріальних цінностей в обсязі 570 тис.
грн. на умовах попередньої оплати. Шляхом проведення відповідної
банківської операції вказана сума зараховується на рахунок фірми
«Анжела», а ПП «Орфей» на фіктивно утворенні кошти одержує товар згідно
з укладеною угодою. Таким чином, посадові особи ПП «Орфей» за співучастю
керівників АКБ «Експрес» та за сприяння керівників ПП «Смарагд» скоїли
розкрадання майна фірми «Анжела» в особливо великих розмірах і ввели при
цьому в грошову систему країни незабезпечені (фіктивні) 680 тис. гри.

За чинним кримінальним законодавством у наведеному прикладі злочинною
групою підприємців було здійснене розкра-

дания грошових коштів в особливо великих розмірах (ст. 86-1 КК) та
посадовий підлог (ст. 172 КК). І знову треба звернути увагу на одну
обставину, а саме — иа роль керівників ПП «Смарагд» у цій шахрайській
операції. Як кваліфікувати їхні дії ? Як пособництво в розкраданні (ст.
19, 86-1 КК) чи як «надання незаконних послуг», за що кримінальна
відповідальність не передбачається? Ці питання постійно виникають у
слідчій практиці. Наприклад, при посиланні керівника ПП «Смарагд» на те,
що йому було невідомо про фіктивність грошових коштів, для зарахування
яких він надав свій рахунок у банку (а це може дійсно так і бути), його
практично неможливо притягти до відповідальності. Це ще раз свідчить пре
нагальну необхідність введення в кримінальний кодекс (а також
відповідних доповнень в адміністративний та цивільний кодекси) такого
складу злочину як «легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого
майна, здобутих незаконним шляхом». Необхідно також доповнити ст. 148-4
КК «Фіктивне підприємництво» так, щоб як злочин можна було кваліфікувати
не тільки «створення або придбання суб’єктів підприємницької діяльності
(юридичних осіб) без наміру здійснювати статутну діяльність», але і
виконання діючими комерційними структурами різноманітних фіктивних
розрахункових операцій, кримінальна спрямованість і суспільна
небезпечність яких очевидна.

-Треба зазначити, що утворення фіктивних безготівкових грошових коштів
можливе шляхом різноманітних способів, пов’язаних з оформленням і
використанням фіктивних платіжних документів (платіжних доручень,
кредитових авізо, акредитива, векселя, незабезпечених чекових книжок в
різних комбінаціях). Незважаючи на особливості та ознаки, притаманні
тому чи іншому способу розкрадань, схеми їх виконання схожі. Ця схожість
обумовлена тим, що всі вони базуються на використанні діючого механізму
безготівкових розрахунків підприємств, встановленого Інструкцією НБУ № 7
«Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України» ( Див.
Додаток 6). Абстрагуючись від особливостей кожного окремого способу
утворення фіктивних грошових коштів, можна визначити загальну структуру
таких розкрадань, яка складається з чотирьох етапів.1

1 Попович В.М. Правові основи банківської справи та її захист від
злочинних посягань. – KV НВЦ Правові джерела, 1995 С. 237-242.

Перший етап — утворення фіктивних грошових коштів шляхом внесення у
згадані вище платіжні документи сум, яких не існує у
підприємства-платника. Другий — «відмивання» таких коштів при допомозі
розрахункових операцій за реальними угодами чи псевдоугодами. Третій —
повернення «відмитих», але, по суті своїй, фіктивних грошових коштів
ініціаторам їх створення за допомогою розрахункових операцій за
псевдоугодами. Четвертий — використання повернених фіктивних грошових
коштів ініціаторами їх створення шляхом вилучення за їх допомогою
матеріальних цінностей, ВКВ, готівки чи шляхом надання кредитів.

Ця схема даного різновиду розкрадань майна в сфері підприємництва може
бути ефективно використана для вирішенг ня кримінально-правових,
процесуальних та криміналістичних завдань розслідування даних злочинів.

Спосіб 5, Розкрадання та супутні їм злочини, що вчиняються шляхом
обманного одержання і присвоєння кредиту.

Використання даного способу розкрадань правоохоронні органи виявили
зразу ж після введення в дію Закону України «Про підприємництво»
(Постанова Верховної Ради України № 785-12 від 26.02.91 p.). Найчастіше
вчинялося розкрадання кредитів, що надавалися кооперативам, малим
підприємствам або фізичним особам. Після одержання кредитних коштів та
їх перетворення на готівку або іншої матеріалізації (через конвертацію у
ВКВ або придбання товарів) боржник зникав, кидаючи своє «підприємство».
З часом цей спосіб розкрадань розвивався, набуваючи більш складної
структури. Зараз можна виділити кілька етапів його реалізації:

1) утворення фіктивної комерційної структури з метою одержання кредиту;

2) оформлення фіктивних документів, на підставі яких планується одержати
в банку кредит;

3) підшукання комерційної структури, на рахунок якої планується
перерахування коштів, одержаних у вигляді кредиту (таких структур може
бути кілька і вони також можуть бути фіктивними — тобто утвореними
тільки для вчинення розкрадання);

4) укладення кредитної угоди з банком та подання необхідних для цього
документів (заявки; копій установчих документів; відбиток печатки і
зразків підписів; довідки органів податкової адміністрації; копій
контрактів, під які одержується кредит, та інші);

•46 —

5) перерахування грошових коштів, одержаних у вигляді кредиту, на
рахунки комерційних структур, з керівниками яких досягнута відповідна
домовленість;

6) матеріалізація грошових коштів у готівку, ВКВ чи матеріальні
цінності;

7) зникнення і переховування засновників фіктивної комерційної
структури.

Наведені положення можна проілюструвати таким прикладом з слідчої
практики. Мешканці n. Болграда Одеської області Балєв і Броіл у квітні
1994 р. заснували в м. Черкаси комерційне підприємство «Експрес», яке за
установчими документами займалося оптовою торгівлею харчовими
продуктами. Після реєстрації підприємства його засновники звернулися в
Черкаський філіал АКБ «Градобанк» з заявкою на одержання кредиту в 1
млрд. крб. Для економічного обгрунтування кредиту були використані, як
було встановлено, фіктивні договори з акціонерним товариством «Агмас»
про поставку продуктів харчування в м.Черкаси та інші документи. Зразу
після надходження кредитних коштів на рахунок підприємства «Експрес»
вони були перераховані на рахунок товариства «Кредо» в м. Одеса для
фінансування будівництва котеджів для Балєва і Броша. Завершилась ця
операція зникненням засновників підприємства «Експрес», яке, як
виявилося, існувало тільки на папері.1

Дії Балєва і Броіла кваліфікувалися як розкрадання грошових коштів в
особливо великих розмірах шляхом шахрайства (ст. 86-1 КК), а також
посадовий підлог (ст. 172 КК), підробка і використання підроблених
документів (ст. 194 КК).

Треба зазначити, що деякі підприємці-злочинці, привласнивши одержані у
кредит кошти, не приховуються, а переносять строк повернення кредиту
шляхом службового підлогу та підробки документів про тимчасову
відсутність у них коштів нібито через затримку їм платежів з боку
партнерів за угодами. Коли вже неможливо відкладати строк повернення
кредиту, то імітується реорганізація чи банкрутство юридичних осіб.

Розкрадання вказанилг способом можуть вчинятися і при сприянні самих
комерційних банків, які одержують у своє розпорядження державні кредитні
ресурси. В Росії була помічена така тенденція, коли злочинні угруповання
створювали мережі

‘ За матеріалами прокуратури м. Черкаси за 1997 р.

47 —

дрібних банків саме для різного роду зловживань з кредитними ресурсами.
Найбільш типова схема зловживань дрібних банків:

1) при реєстрації банк подає документи, що містять завідомо неправдиві
відомості про склад засновників, їхні фінансові внески в статутний фонд,
розміри статутного фонду тощо;

2) після цього банк на дуже короткий строк з метою збільшення балансової
вартості коштів переводить на свій рахунок кошти третіх осіб, що
дозволяє в підсумку шляхом викривлення банківської звітності представити
в інстанції відомості про розмір статутного фонду, що значно перевищує
фактично існуючі власні кошти (тобто на час одержання державних
кредитних ресурсів мікробанк шляхом фальсифікації стає великим
позичальником);

3) такому банку ЦБ Росії виділяв відповідно до його фінансового
становища кредитні ресурси, які або розкрадались, або передавалися під
великі відсогки сумнівним клієнтам. Таким чином, йшов процес не
інвестування економіки країни, а розкрадання або спекуляція кредитними
ресурсами.1

При виявленні і розслідуванні розкрадань, що вчиняються підприємцями,
слід брати до уваги і враховувати їх типологічні риси. Узагальнення
зарубіжних вчених і матеріали кримінальних справ, розслідуваних в
Україні, Росії, свідчать про те, що особи названої категорії, як
правило, належать до вищих прошарків суспільства. Ці люди мають не
тільки значний життєвий досвід і великі фінансові можливості, але і
впливові соціальні зв’язки. Нерідко підприємці-шахраї навіть
користуються авторитетом у певних колах суспільства завдяки своїй участі
в різноманітних рекламних та благодійних акціях. Названі обставини не
тільки впливають на вибір злочинцем способу вчинення розкрадання та
утворення для цього сприятливих умов, але і використовуються ними для
протидії під час розслідування злочину. Підсумовуючи викладене, треба
підкреслити, що знання типових способів вчинення розкрадань у сфері
підприємництва, типологічних характеристик осіб злочинців працівниками
правоохоронних органів дає можливість своєчасно виявляти ці злочини,
приймати правильні рішення в стадії порушення кримі-

1 Пискарева Н.В., Хмель Н.П. Характеристика преступных деяний,
совершаемых организованными формированиями в финансовой среде. Проблемы
борьбы с организованной преступностью и коррупцией: Сборник научных
трудов. — М/ ВНИИ МВД России, 1995. С. 89-90.

— 48

кальної справи, якісно планувати І проводити розслідування. Значення
встановлення способу розкрадань по кожній кримінальній справі
визначається його належністю до предмета доказування (ст.64 КПК), а в
окремих випадках і його впливом як кваліфікуючої обставини (наприклад,
коли використання певного способу розкрадання можливе лише організованою
злочинною групою). Треба звернути увагу й на те, що спосіб вчинення
розкрадання приймається до уваги судом при індивідуалізації покарання
винного, оскільки він характеризує не тільки саме діяння, але і суб’єкт
злочину. Все це і обумовлює необхідність описання способу злочину в
обвинувальному висновку і мотивуючій частині обвинувального вироку (ст.
223, 334 КПК).

Слід зазначити, що деякі з розглянутих способів розкрадання обумовлені
перехідним періодом у розвитку нашого суспільства, конкретними
економічними І правовими умовами. З часом ці умови зміняться (вони вже
міняються), що викличе, безумовна, і відповідні зміни в способах
вчинення розкрадань. Але є підстави вважати, що правоохоронні органи ще
будуть зустрічатися з ними, може тільки з дещо трансформованими.
Підтвердженням цього є розкрадання коштів, вчинене за «схемою Понці» в
США в 1995 р. керівником благодійної організації «Нова Ера» Дж. Бенетом
на суму понад 470 млн. доларів. При цьому Бенет нічого нового не
винайшов – він робив те ж саме, що і в 1919 році Чарльз Понці, коли
залучав інвесторів, сплачуючи дивіденди з їх же вкладів.1

1.4. Особливості слідів (джерел доказів) розкрадання майна та пов’язаних
з ними злочинів

На відміну від загальнокримінальних злочинів економічні
(«білокомірцеві») злочини в більшості випадків не залишають традиційних
слідів, їх значно важче виявити, тому що ознаки цих злочинів дуже схожі
на звичайні господарчі негаразди. Навіть потерпілий не завжди впевнений
у тому, став він жертвою шахраїв чи несприятливої кон’юнктури ринку та
власної ризикованої поведінки. Ще важче доказати після виявлення таких
злочинів їх обставини і винність конкретних осіб,

1 Time, 29 May 1995.

— 49

особливо коли вчиняються вони організованими злочинними групами з
застосуванням засобів маскування і активної протидії розслідуванню. Але
все ж таки безслідних злочинів не буває, навіть економічних. Все
залежить від знання механізму їх вчинення та слідів, які вони залишають.

Особливістю механізму розкрадань майна взагалі і у сфері підприємницької
діяльності зокрема є те, що дії злочинців по підготовці, вчиненню і
приховуванню злочину відбиваються, перш за все, в різного роду
документах. Це визначено тим, що документування є необхідною умовою
всілякої господарчої діяльності. Потреба в ньому диктується необхідністю
здійснення контрольних функцій з боку спеціальних державних органів, а
також зацікавленістю самого суб’єкта господарчої діяльності, який прагне
ефективно нею управляти, піклуючись про постійне підвищення
прибутковості. Саме тому важливі господарчі рішення, рух грошових коштів
і товарно-матеріальних цінностей фіксуються в різноманітних документах,
складання яких є невід’ємним елементом будь-якої господарської
діяльності. Треба мати на увазі, що кожний економічний крок підприємця
(укладання угоди, проведення розрахункових операцій, одержання прибутку
або від потерпання збитків) в умовах сучасного підприємництва одержує
багаторазове документальне відображення.

Таким чином, з криміналістичної точки зору документи розглядаються перш
за все як ефективний слідосприймаючий матеріал, який має велике значення
як джерело доказів при розслідуванні різноманітних економічних злочинів.
Через це значну частину багатотомних матеріалів кримінальних справ про
розкрадання майна і пов’язані з ними злочини в сфері підприємництва
складають саме документи. Знаючи це, підприємці-правопорушники в
багатьох випадках ухиляються від дотримання встановлених правил
складання (ведення) господарчої документації, вдаються до фальсифікацій
і прямого знищення документів, в яких міститься інформація, що викриває
їх. Тому знання видів документів-джерел доказів при розслідуванні
економічних злочинів та заходів по їх збереженню і використанню складає
важливий компонент професійної підготовки слідчого, оперативного
працівника.

Попередньо треба зазначити, що в кримінально-правовому розумінні поняття
документа означає, перш за все, офіційні документи (саме вони маються на
увазі в конструкції статей 172 і 194 КК України). В криміналістичному
аспекті вони трактуються значно ширше.

— 50 —

Документ ( documentum — лат. ) в буквальному перекладі з латинської
означає «спосіб доказування». В сучасному використанні цей термін має
декілька значень. Враховуючи цю обставину і виключно важливу роль
документів у житті суспільства, визначення цього поняття дається в ст.
27 Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992 p.: «Документ — це
передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання,
використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері,
магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві». В Законі
документи розподіляються на первинні (містять у собі вихідну інформацію)
і вторинні ( є результатом аналітично-синтетичної та іншої переробки
одного або кількох документів).

У наведеному визначенні відбито загальну і найбільш суттєву властивість
документів як засобу спеціального закріплення певної інформації для її
збереження і використання. Саме в такому розумінні це поняття
використовується в криміналістиці, де документами вважаються не тільки
офіційні документи з відповідними реквізитами, які оформляються в певних
закладах чи установах, але і будь-які Інші джерела інформації — особисті
листи, робочі зошити, записники, малюнки, креслення, фотографії та інші.
Треба підкреслити, що таке тлумачення погоджується з відповідними
положеннями кримінально-процесуального закону, де визначається, що
документи є джерелом доказів, якщо в них викладені або засвідчені
обставини, що мають значення для справи (ст. 83 КПК). Якщо документи
слугували засобом вчинення злочину чи зберегли на собі його сліди, або
були об’єктом злочинних дій, то в таких випадках документи виступають
речовими доказами ( ст. 78, 83 КПК ).

В залежності від способу фіксації інформації та матеріалу, який
використовується для цього, документи класифікуються на такі види:

– письмові (рукописні і друкарські документи);

– графічні (креслення, графіки, карти, малюнки, схеми, плани тощо);

– фотодокументи (фотографії);

– кінодокументи ( художні, документальні, аматорські кінострічки);

– аудіо документи ( магнітофонні касети, відеокасети );

– електронні документи ( електронні носії інформації: комп’ютерні
диски, дискети тощо ).

Наведена класифікація документів має велике загальнокри-міналістичне
значення, оскільки спосіб закріплення інформації в значній мірі визначає
технічні і тактичні особливості процесуальних дій по їх виявленню,
фіксації, дослідженню і використанню документів у процесі доказування.
Але для методики розслідування розкрадань майна та пов’язаних з ними
злочинів у сфері підприємництва не менш важливе значення має
класифікація документів на види в залежності від характеру і призначення
інформації, що міститься в них.

З цієї точки зору, а саме стосовності документальної інформації до
доказування окремих обставин вчинення злочину, звичайного місця її
знаходження (збереження), треба виділяти такі групи документів, що
підлягають вилученню і дослідженню при розслідуванні злочинів у сфері
підприємницької діяльності.

1. Документи, які визначають економічну структуру і
організаційно-правовий статус підприємства та стан фінансового контролю-
а) свідоцтво про реєстрацію підприємства; б) статут підприємства; в)
заосновна угода; г) реєстр акціонерів; д) протоколи загальних зборів
акціонерів; е) протоколи засідань адміністративних органів управління
(правління, керівництва); є) протоколи засідань ревізійних комісій (акти
та матеріали перевірок); ж) річний звіт аудитора; з) акти та інші
матеріали перевірок податкових, банківських та інших контрольних
органів; й) накази і розпорядження посадових осіб тощо.

2. Документи, що свідчать про заняття певним видом підприємницької
діяльності: а) ліцензії; б) патенти; в) рекламні проспекти підприємства
і реклама, розміщена в засобах масової інформації; г) договори про
укладання певних угод (купівлі-продажу, позички, про виконання робіт
тощо).

3. Документи бухгалтерського обліку і звітності (тут в найбільш повному
обсязі на основі суцільного і безперервного спостереження, суворого
документування, систематизації на рахунках і балансування облікових
даних концентрується економічна інформація):

а) документи первинного обліку (рахунки, накладні та інші, які фіксують
окремі економічні операції);

б) бухгалтерські рахунки (кожна економічна операція має подвійний запис
— в активі одного рахунку і пасиві другого рахунку підприємства,
наприклад, придбаний комп’ютер відображається в активі рахунку «основні
засоби» і в пасиві рахунку «уставний фонд»);

— 52 —

в) бухгалтерський баланс (головна і узагальнююча частина бухгалтерського
обліку, в якому відображаються зведені дані бухгалтерського обліку за
квартал, півроку, рік).

4. Документи статистичного обліку і звітності (відображається кількісна
характеристика окремих сторін діяльності підприємства на протязі певного
періоду часу). Комерційна структура (фірма) може мати кілька варіантів
звітності за рік: а) для державних органів, наприклад, для податкової
адміністрації; б) для акціонерів; в) для засобів масової інформації (для
реклами); г) для керівництва фірми. Вказані варіанти звітності можуть
суттєво відрізнятися один від одного рівнем деталізації.

5. Документи оперативного обліку і звітності. Це «кишенькова
бухгалтерія» керівника підприємства, яка характеризує швидкоплинні
економічні процеси на підприємстві і є підставою для прийняття поточних
рішень. Представляє собою важливе джерело інформації при розслідуванні
економічних злочинів.

6. Документи автоматизованого робочого місця (АРМ) бухгалтера,
економіста, плановика, аналітика. Тут може знаходитись різноманітна
інформація у вигляді: а) облікових даних; б) планових показників; в)
норм і нормативів; г) звітності фірми тощо.

7. Банківські документи: а) журнал реєстрації платіжних доручень з
поточного рахунку; б) журнал реєстрації надходжень на поточний рахунок;
в) витяг з поточного рахунку; г) заяви на відкриття поточного, валютного
рахунків; д) картка з зразками підписів і відбитку печатки; е) платіжні
доручення; є)до-кументи, що відбивають одержання кредиту в банку, та
інші.

8. Касові документи: а) договір про повну індивідуальну матеріальну
відповідальність касира; б) касова книга; в) журнал реєстрації
прибуткових і видаткових касових документів; г) журнал реєстрації
використання грошових чеків; д) прибуткові і видаткові касові ордери; е)
акти перевірки наявності грошових коштів і матеріальних цінностей в касі
та інші.

9. Підроблені (фальсифіковані) документи: заосновні, банківські,
бухгалтерські та інші, що були використані при вчиненні злочину.

10. Робочі записи посадових осіб та службовців, зміст яких має значення
для кримінальної справи: доповідні записки, робочі зошити, календарі,
записники тощо.

— 53 —

11. Магнітні носії інформації: диктофонний запис наради, зборів тощо;
фото-, кіно-, відеодокументи, що відбивають певні факти з «життя»
підприємства.

12.Електронні копії письмових документів та інша електронна інформація
(програмне забезпечення). Можуть міститися на: а) постійному
запам’ятовуючому пристрої, б) компактдис-ках; в) дискетах; г) магнітних
стрічках. Документи як джерела доказової інформації при розслідуванні
розкрадань майна та пов’язаних з ними злочинів можуть досліджуватись і
використовуватись в кількох аспектах:

а) з точки зору значення фактів, що зафіксовані в документі (наприклад,
в статуті підприємства, ліцензії на право зайняття певним видом
підприємницької діяльності тощо);

б) з метою визначення способу виготовлення документа (наприклад, шляхом
призначення техніко-криміналістичної експертизи підробленого документа);

в) з метою ідентифікації особи, яка написала (підписала) документ, або
голос і мову якої зафіксовано на магнітному носії інформації (шляхом
призначення відповідної криміналістичної експертизи).

Крім своєчасного виявлення і вилучення документів на підприємстві,
діяльність якого перевіряється, треба мати на увазі і відповідні
документи в інших структурах. Будь-яке підприємство в економічному
середовищі являє собою «виробничу клітинку», в яку надходять ресурси і
де вони переробляються в продукт чи послугу і які, в свою чергу,
споживаються іншими суб’єктами. Ці відносини носять характер договірних,
але безпосередньо ще регулюються цілим рядом державних органів влади та
нагляду. Всі вони являють собою середовище з постійно діючими
комунікаційними системами. По них циркулює відповідна інформація, яка
може бути вилучена і використана правоохоронними органами для
доказування обставин вчинення економічного злочину.

В цьому середовищі можна виділити такі суб’єкти – носії інформації:

а) постачальники фінансових ресурсів (банки, урядові інвестиційні
установи, покупці облігацій компанії та інші);

б) постачальники матеріалів та енергоресурсів (суб’єкти, що знаходяться
у відповідних договірних відносинах з підприємством);

в) споживачі продукції (товарів і послуг);

— 54 —

г) транспортні організації (коли підприємство користується послугами
транспортних організацій для перевезення вантажів);

д) біржі (коли підприємство приймає участь в торгах на товарних і
фондових біржах);

е) органи державного управління і контролю (статистичні органи,
податкові і митні інспекції, санітарно-епідемічні служби, пожежні
інспекції, установи контролю за екологічною обстановкою).

Своєчасне вилучення вказаних, документів у багатьох випадках дає
можливість виявити і доказати важливі обставини вчинення економічного
злочину.

1.5. Механізм легалізації та використання грошових коштів, одержаних
злочинним шляхом

Маскування розкрадань та інших корисливих злочинів, пов’язане з наданням
видимості законності джерела надходження грошей, одержало умовну назву
«відмивання». За своєю суттю «відмивання» грошей — це банківські
маніпуляції з протизаконно одержаними коштами, в результаті яких вони
набувають вигляду легальних доходів. Суспільна небезпечність даного виду
злочинів, як відзначають західні кримінологи X. Кернер і Е. Дах, полягає
в тому, що відмивання грошей — це заключний етап перетворення
злочинності у високоприбуткове і ефективне виробництво, в ході якого
відбувається протиправна і шкідлива для суспільства концентрація
економічної, а слідом за нею і політичної влади в руках
некон-трольованої групи осіб.’

Вислів «відмивання брудних грошей» ввійшов у використання з 1989 року,
коли засоби масової інформації ряду західних країн широко висвітлили
скандал з величезними сумами грошей, які були одержані від торгівлі
наркотиками. Мова йшла про мільярди доларів США на рік, які різними
способами вводилися злочинцями до обігу в світову фінансову систему, щоб
приховати їх злочинне походження. Але треба відзначити, що

1 Кернер Х.,.Дах Э. Отмывание денег. — М.: Международные отношения, 1996
С 3

— 55

«відмивання» грошей злочинцями почалося значно раніше — в 20-30-х роках
в США за часів «сухого закону». Біля витоків такої діяльності стояв
відомий гангстер Аль Капоне. Його було викрито і засуджено за ухилення
від сплати податків. Після цього ключові фігури організованої
злочинності дійшли висновку про необхідність знайти надійні способи
приховування нелегальних прибутків, зокрема шляхом їх розміщення на
банківських рахунках за кордоном з наступним їх використанням в
легальному бізнесі.

Масштаби діяльності з легалізації коштів, одержаних злочинним шляхом,
можуть бути різними. З цієї точки зору можна виділити два її
різновиди:!) легалізацію незаконних коштів у рамках національної
фінансової системи окремої країни шляхом їх розміщення в банку і
здійснення кількох «перекидок» на інші рахунки і в інші банки під
прикриттям різноманітних псев-доугод; 2) легалізацію незаконних коштів з
використанням банківських та фінансових систем кількох країн. В
останньому випадку спочатку, як правило, гроші вводяться до національної
фінансової системи, а потім переказуються за кордон, де починають
циркулювати у банківських та фінансових системах Інших країн. Наступна
операція — це повернення коштів на «батьківщину» у вигляді переказу або
перерахування грошових сум під прикриттям певної псевдоугоди.

Яким би не було походження «брудних» грошей та якими б шляхами вони не
просувалися, у цьому процесі можна виділити п’ять етапів. Перший етап —
одержання коштів у результаті протиправної (злочинної) діяльності.
Другий етап — розміщення злочинної готівки в фінансовій системі певної
країни шляхом її депонування на банківські рахунки (можливий і
безготівковий оборот злочинних коштів, але все ж таки найчастіше саме
готівка є об’єктом «відмивання»). Третій етап — розшарування вдало
розміщених коштів з метою їх маскування від контролюючих органів
(наприклад, проведенням з цими грошима численних одиничних банківських
операцій з невеликими сумами під прикриттям різноманітних угод
(псевдоугод) -придбання нерухомості, товарів, цінних паперів тощо).
Четвертий етап – зворотна конвертація коштів шляхом продажу придбаного
майна і концентрація «відмитих» грошей. П’ятий етап — витрати на життєві
повсякденні потреби та підшукання більш-менш законних шляхів їх
прибуткового використання (див. схему ).

«Відмивання» готівкових коштів, одержаних незаконним (злочинним) шляхом

_ 57 _

Легалізація злочинних доходів є для злочинних організацій засобом
перекачування «брудних» грошей в легальний бізнес, причому з кожним
роком механізм здійснення грошових операцій вдосконалюється. Засоби
«відмивання» грошей характеризуються зростаючою витонченістю. Зокрема,
організовані злочинні групи: а) використовують слабкість національних
систем регулювання фінансової системи; б) проводять швидкі і гнучкі
операції по переказу і переміщенню активів через національні межі; в)
уміло користуються відмінностями в режимах регулювання підприємницької
діяльності в рамках як національних систем, так і між системами, і
передусім, можливістю використання численних ділових підприємств в
різноманітних країнах для приховування джерела надходження коштів, їхніх
володарів І механізму контролю над ними; г) користуються послугами тих
категорій фахових працівників, діяльність яких не регулюється, або тих,
що хоча і діють в умовах регулювання, але порушують правові чи
морально-естетичні норми.1 Ці тенденції свідчать про глобальний характер
явища, що розглядається, і про необхідність розробки ефективних заходів
по його зменшенню і запобіганню.

Україна в нинішній час є особливо привабливою для злочинців подібного
роду, бо її економіка з фінансовими центрами, що розвиваються, дуже
вразлива. Організовані злочинні групи користуються будь-якими хибами в
регулюванні діяльності комерційних підприємств і банків. А через
відсутність на даний момент відповідних нормативних актів, що
перешкоджають легалізації незаконних доходів, можуть діяти практично
відкрито, не побоюючись бути притягнутими до відповідальності. Вони
можуть використовувати величезні кошти, наявні в їхньому розпорядженні,
для підкупу та корупції. Об’єктами їхніх злочинів є фінансові установи,
адміністрація яких може бути підкуплена для використання в справі
легалізації злочинних доходів. З цією метою вони можуть навіть повністю
взяти під свій контроль діяльність фінансових установ. За даними окремих
спеціалістів в Україні як мінімум 200 млн. доларів США щомісячно
проходять повз канали легальної економіки.2

Аналіз кримінальних справ та іншої інформації показує, що організовані
злочинні групи все частіше проникають в сферу

1 Основы борьбы с организованной преступностью, — М.: Инфра-М, 1996.
С.22. 1 Огородник О До питання економічної кримінології — Економіка
України. – 1996. № 6. С.79

— 58 —

кредитно-фінансових відносин через створення різноманітних комерційних
структур, акціонерних товариств, банків, страхових компаній,
різноманітних фондів з метою легалізації зло-чинно одержаних грошей і
поширення впливу на ключові позиції в економіці.

Наведені дані дають підстави стверджувати, що банківська система стала,
без перебільшення, центральною ланкою в ланцюзі по «відмиванню»
злочинних доходів. Тут сформувалися стійкі канали, використання яких
створює можливість для юридичних і фізичних осіб з порушенням існуючого
законодавства вилучати гроші з безготівкового обігу і обертати їх в
готівку з наступним вивозом капіталу за кордон чи переміщенням його в
«тіньовий» оборот. Для цього створюються фіктивні фірми «одноднівки»,
які, як правило, зареєстровані на підставних фізичних осіб і за
фальсифікованими документами.

Прийомів легалізації злочинних прибутків стільки, скільки їх здатний
винайти людський розум. Але всі вони мають загальні характерні риси,
тому що їх мета одна — залучити до обігу гроші, які були отримані
незаконними способами, не привернувши уваги правоохоронних та інших
органів влади. Найчастіше в світовій злочинній практиці зустрічаються
такі прийоми, що використовуються на різних етапах «відмивання» грошей:
1) контрабанда валюти; 2) розміщення «брудних» грошей дрібними вкладами
на депозитні рахунки в банках; 3) структурування розміщених коштів; 4)
використання офшор-них та фіктивно утворених компаній; 5) використання
підприємницьких структур (закладів), які постійно мають операції з
готівкою; 6) використання закладів по обміну валюти; 7) купівля та
продаж товарів; 8) використання підпільних банківських систем; 9)
використання брокерських бюро та бірж.1

Контрабанда валюти. Саме з фізичного транспортування готівки з однієї
країни в іншу починається процес «відмивання» грошей. Кур’єри перевозять
гроші в основному у вигляді американських доларів (у валізах, загальному
вантажі, контейнерах, приватними літаками чи кораблями) в країни, де на
цю валюту існує великий попит на «чорному ринку». Перевага віддається
тим з них, де не провадиться валютний контроль, але існує законодавство,
що охороняє банківську таємницю. В

1 За матеріалами Національного центрального бюро Інтерполу в Україні
1995 р.

такій країні готівка кладеться на депозитний рахунок в банку або в
іншому фінансовому закладі, звідки згодом кошти можуть бути переведені в
будь-якому напрямку за бажанням клієнта. Вже після проведення цієї
операції гроші «відмиваються» і їх злочинне походження практично
неможливо встановити, тобто вони набувають легального статусу і можуть
обертатися у всесвітній фінансовій системі.

Розміщення «брудних» грошей дрібними вкладами на депозитні рахунки в
банках. Цей прийом полягає в тому, що для «відмивання» великої суми
готівкових коштів злочинне угруповання наймає велику кількість людей
(«мурашів»), які повинні здійснювати проведення незначних грошових
переказів на депозитні рахунки в різних банках та їх філіалах. Мета цих
дій — уникнення уваги контролюючих органів. Справа в тім, що
законодавством західних країн встановлюються граничні суми операцій з
готівкою, які не потребують складання спеціальних звітів і подання їх в
податкові органи. В США її розміри визначені в сумі $ 10.000, в Європі
12 країн Європейського співтовариства визначали її межу в сумі 12.000
ЄВРО. Тому «мураші» вносять на депозитні рахунки готівку або купують
оборотні кредитно-грошові документи на суму, трохи нижчу від визначеної.

Структурування розміщених коштів. Це один із способів, що
використовується при «відмиванні» для маскування великих сум грошей,
одержаних в результаті широкомасштабних фінансових махінацій. Суть його
полягає у штучному роздробленні певної фінансової угоди на безліч
маленьких одиничних операцій з невеликими сумами. В Україні цей прийом,
як свідчить слідча практика, вже використовується підприємцями-зло-діями
для маскування великих сум безготівкових грошових коштів, одержаних
шахрайським шляхом. Зокрема, така сума зразу після її надходження на
рахунок підприємця-шахрая перераховується ним відносно невеликими
частками на рахунки інших підприємців-співучасників під виглядом надання
кредиту, оплати за куплені товари або надані послуги тощо.

Використання офшорных та фіктивно утворених компаній. Офшорна (off-shore
англ. — прибережний) компанія — це комерційна структура, яка
зареєстрована в країні з дуже м’яким податковим та фінансовим
законодавством, а підприємницькою діяльністю займається в іншій. Офшорні
країни (або, як їх називають, країни «податкового і фінансового раю»)
характеризуються, зокрема, відсутністю податків або невеликими по-

— 60 —

датками на деякі чи всі види прибутку, широкою сферою дії банківської та
комерційної таємниці, слабким валютним контролем або повною його
відсутністю, легким реєструванням компаній та відсутністю перешкод щодо
їх у купівлі-продажу. Наявність країн з такими рисами ( країни
Карибського басейну і Бал тії, Ліхтенштейн, Швейцарія та деякі інші)
робить їх ідеальним місцем для діяльності злочинних угруповань по
«відмиванню» грошей.

Фіктивно утворені компанії — це структури, які крім заос-новних
документів та рахунку в банках ніяких активів не мають. Створюються вони
тільки для; проведення незаконних операцій, після закінчення яких, як
правило, ліквідуються. В іноземних джерелах вони ще називаються
«кораловими» компаніями (shell company), оскільки створюються за подобою
коралів — складних за своєю формою І порожніх всередині. Фактично, на
відміну від записаного в документах, весь персонал такої компанії
складається, як правило, з однієї особи. Діяльність цих компаній можна
порівняти з трубопроводом, крізь який здійснюється перекачка грошей до
інших комерційних структур для укриття справжніх джерел та природи
утворення фондів. Як свідчить світова слідча практика, злочинні
угруповання ( в тому числі і з країн СНД) створюють цілі мережі
оф-шорних та «коралових» компаній і використовують їх для «відмивання»
величезних грошових коштів.

Використання фіктивних підприємств для «перекачування» злочинне здобутих
коштів за кордон є в даний час найбільш характерним для України способом
«відмивання». Так, у березні 1999 р. органами податкової міліції в м.
Києві була затримана злочинна група, яка перевозила готівкові кошти (
600 тис. грн. і 60 тис. доларів США), зняті з порушенням встановленого
порядку з банківських рахунків одного з підприємств. Як було встановлено
в ході слідства, мета цієї операції полягала у розміщенні знятих сум у
комерційному банку на рахунках фіктивних фірм з метою їх подальшого
перерахування за кордон через так звані рахунки «Лоро».1 Крім того,
незаконним переводом грошей з безготівкових в готівкові і навпаки
підприє-

‘ Порядок відкриття І використання таких рахунків в Україні регулюється
в даний час Положенням про відкриття в уповноважених банках України
рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях (затв.
постановою Правління НБУ N 118 від 26.03.98 р )

мства уникали контролю з боку держави і сплати податків. Такі послуги
різноманітним комерційним і державним підприємствам та організаціям
надавала організована злочинна група, яка утворила для цього цілу мережу
з фіктивних підприємств і комерційних банків. «Тіньовий» обіг злочинної
групи складав за попередніми оцінками близько 40 млн. грн. на місяць.
Для незаконного перерахування коштів за кордон через рахунки типу «Лоро»
використовувалися банки країн Балтії («Німець-ко-Латвійський банк»,
«Парекс-банк», «Сауліс-банк»), оскільки ці країни не покладають на банки
будь-якого фінансового контролю.1

Використання підприємницьких структур (закладів), які постійно мають
операції з готівкою. Часто з метою маскування грошей, одержаних
протиправним способом, суб’єкт відкриває підприємницькі структури, які
постійно мають операції з готівкою. Наприклад, утримує ресторани, бари,
готелі, автомати по продажу їжі, напоїв тощо. До цієї ж категорії можна
віднести і легалізовані гральні заклади — казино, кінні та собачі
перегони, а також різноманітні атракціони та інші розважальні
підприємства. Спільним для них є те, що вони щоденно одержують великі
суми готівки. Це дає змогу зливати «брудні» гроші, які одержані,
наприклад, в результаті збуту партії наркотиків, з прибутком від
легального бізнесу. Виявити це в результаті аудиторської перевірки
практично неможливо, адже ніякої документації в більшості випадків не
залишається, а там, де вона є, її легко фальсифікувати.

Використання закладів по обміну валюти. Це один з достатньо поширених
прийомів «відмивання» злочинних грошей. Численні центри, офіси та окремі
пункти займаються багатомасш-табними операціями з готівкою. В країнах,
де недостатньо відрегульований валютний контроль та податкове
законодавство, заклади по обміну валют за бажанням «відмивщика»
обмінюють гроші, які були вилучені в результаті злочинної діяльності, на
грошові знаки інших країн. Це може бути зроблено або для переведення
грошей за допомогою електронної пошти до відповідної держави, або для
зворотного обміну (вже у «відмитому» вигляді) у грошові знаки своєї
країни. В таких випадках ці заклади, з метою приховування трансакції,
ніяких

1 За матеріалами Головного Управління Державної податкової адміністрації
України за 1999 р

записів в реєстраційній документації про такі операції не здійснюють або
здійснюють частково. Як правило, такі операції проводяться з невеликими
сумами, аби не привертати уваги податкових та правоохоронних органів.
«Відмивщики» грошей самі можуть відкрити мережу закладів по обміну валют
і використовувати їх як «коралові» компанії. Про їх діяльність
контролюючі органи можуть одержати уяву тільки по документах. Фактично ж
записи про купівлю-продаж валюти в документах фальсифікуються, а
«брудні» гроші стають «відмитими» і фігурують як комісійні (різниця між
купівлею та продажем валюти).

Купівля та продаж товарів. Такни прийом використовується для легалізації
злочинних коштів, як правило, в країнах з тільки що введеною новою або
нестабільною грошовою одиницею (наприклад, в країнах СНД). Його суть
полягає в тому, що підприємець такої країни, попередньо вступивши в
змову з Іноземною компанією, складає угоду про закупівлю у неї партії
товару за завищеною ціною. Отримавши дозвіл національного банку на
закупівлю товарів, коштовність яких суттєво завищена, суб’єкт не тільки
одержує прибуток від імпортованого ним товару, а й має можливість
конвертувати місцеву валюту у національному банку з наступним її
перерахуванням до західних банківських центрів. Частина загальної суми
грошей, яка одержана за рахунок завищення цін є «відмитими» коштами, що
розподіляються між співучасниками цієї операції.

Використовується «відмивщиками» і протилежний за своєю суттю прийом —
закупівля дорогих товарів з наступним їх перепродажем через мережу
невеликих магазинів за цінами, нижчими від закупочних. Тут може
виникнути питання, який сенс в торгово-закупівельній операції, яка
завідомо здійснюється в збиток ? Відповідь проста — її мета полягає не в
одержанні прибутку від торгівлі, а в «відмиванні» злочинних коштів.
Ціною невеликої частки грошей, яка втрачається, злочинці мають змогу
легалізувати значні суми. Цей прийом є характерним для країн з
стабільною валютою.

Використання підпільних банківських систем. Підпільні фінансові операції
набули найбільшого розповсюдження в країнах, де діють суворі правила
контролю за обміном валюти. При цьому чим жорсткіші заходи контролю, тим
більшого розвитку набувають підпільні банківські операції (наприклад, у
Великобританії, США). Підпільні (або «паралельні») банківські

системи дозволяють переміщувати по всьому світу величезні суми грошей
без традиційних банківських процедур. Вони істо-рично створені лпя
обходження валютного контролю з метою отримання прибутків, зберігання
коштів за кордоном, оплати товарів за межами країни тощо. Банкіри цієї
системи часто е членами старовинних відомих сімей або кланів міняйл і
водночас — представниками шанованих професій, які пов’язані з великою
кількістю ділових контактів та значними сумами грошей. Банкір підпільної
банківської системи часто відіграє ключову роль у житті свого клану,
оскільки може організувати для «солідного» клієнта відправку будь-якої
суми грошей у певну країну.

Функціонування підпільної банківської системи можна проілюструвати таким
прикладом. Припустимо, клієнт мешкає в країні «А» з нестабільною
економікою і бажає переправити до країни «Б» суму грошей, еквівалентну
$10.000. Він передає підпільному банкіру обумовлену суму грошей в
місцевих грошових знаках, яка вміщує й комісійні для банкіра. При цьому
курс валютного обміну не відповідає офіційному. В обмін на гроші клієнт
одержує документ (може бути спеціальна марка або чіп), який водночас є
розпискою банкіра про одержання грошей і траттою (переказаний вексель),
причому він нічим не нагадує банківську розписку, а виступає тільки як
символ або знак, який підтверджує угоду і відомий тільки клієнту, його
банкіру та банкіру в країні «Б». Потім банкір зв’язується із своїм
колегою в країні «Б» і повідомляє йому три основних параметри цієї
угоди: 1) суму, яку треба виплатити клієнту; 2) грошові знаки, в яких
клієнт бажає отримати кошти; 3) ідентифікаційний знак. Після цього
клієнту або його посереднику достатньо пред’явити ідентифікаційний знак
в країні «Б» і отримати гроші. Природно, що здійснення такої угоди
потребує великої довіри на всіх її рівнях. Банкіри повинні бути впевнені
у виплаті грошей, погашенні позики та відповідному розподіленні
комісійних. Це досягається клановим характером цієї діяльності.

Використання брокерських бюро та бірж. «Відмивщики» злочинних грошей у
своїй діяльності в окремих країнах широко використовують біржових
брокерів. В тісному кооперуванні з брокером підприємець здобуває
можливість придбання акцій, облігацій, векселів тощо. Таким чином, кошти
вкладаються в біржові цінні папери. Як правило, вони реєструються на
будь-яку особу або на «коралову» компанію. Але можуть бути

— 64 —

оформлені і на пред’явника. В кожній окремій країні держава регулює
ринок цінних паперів та брокерських операцій. В деяких країнах простіше,
н в

ми» грошима через брокерів. Однак навіть в країнах з суворим контролем
несумлінний брокер може сприяти «відмиванню» коштів, маніпулюючи разом з
несумлінним підприємцем цінними паперами.

В країнах з розвинутою ринковою економікою (США, Великобританії, Італії,
Франції та інших) діяння по «відмиванню» грошей визнаються суспільне
небезпечними і утворюють самостійний склад злочину. Суспільна
небезпечність цих дій проявляється в двох аспектах. По-перше, таким
чином приховуються широкомасштабні корисливі злочини. По-друге, злочинні
гроші, проникаючи до легальної фінансової системи країни, діють на неї
як ракова пухлина на організм людини. Використовуючи «відмитий» капітал,
організовані злочинні угруповання одержують змогу контролювати
діяльність багатьох підприємницьких структур, банків та інших
фінансово-кредитних установ. Слід зазначити, що чесний бізнес безумовно
програє конкуренцію з бізнесом злочинним, оскільки у останнього значно
більше фінансових можливостей. Легалізовані гроші дають організованій
злочинності неабиякі переваги у легальній конкуренції: дозволяють
пропонувати надзвичайно високі ціни на торгах і аукціонах; спираючись на
неоподатковані накопичення, мати необмежений доступ до кредитів та
можливість одержувати ще більший неоподаткований капітал через свої
закордонні банки. Інвестування «відмитих» грошей в легальні підприємства
дозволяє легально повертати капітал і забезпечує невичерпне джерело
«чистих» грошей на покриття повсякденних витрат. Крім цього, під
прикриттям легальної економічної діяльності полегшується вчинення нових
економічних злочинів з наступною легалізацією одержаних у такий спосіб
коштів. Таким чином, мова йде про своєрідну ланцюгову реакцію
економічної злочинності, яка веде до криміналізації всієї економіки та
політичних установ.

Враховуючи ці реалії, в названих країнах в 80-90-х роках були прийняті
комплексні закони, спрямовані на боротьбу з «відмиванням» грошових
коштів шляхом визнання таких дій самостійним злочином і утворення
механізму виявлення таких фактів. Зокрема, в більшості з названих країн
кримінальна відповідальність передбачається не тільки для організатора

65 —

«відмивання» грошей, але й для посібників ( працівників банків та інших
кредитно-фінансових установ). Це законодавство по-гтійно розвивається і
вдосконалюється. Умовно його можна розділити на два рівні. Перший рівень
складають закони, що визнають певні дії злочинними та регламентують
діяльність правоохоронних органів по їх виявленню та розслідуванню.
Другий рівень складають закони, що регулюють взаємовідносини між
фінансовими установами та державою, зокрема правоохоронними органами. В
останньому випадку мова йде про обмеження сфери дії банківської таємниці
та обов’язки фінансових установ встановлювати особи своїх клієнтів,
зберігати записи різноманітних угод, мати окремого співробітника, який
повинен займатися тільки підозрілими угодами та інформуванням про них
поліції.

Діяльність по виявленню та розслідуванню «відмивання» грошей носить
фінансовий характер. Саме фінансові розслідування визначаються як
основний засіб протистояння торгівлі наркотиками та білокомірцевій
злочинності. Але провадження таких розслідувань є дуже складним. Тому
цим займаються спеціальні підрозділи, такі як фінансова служба «G-7» в
США та Підрозділ з фінансових розслідувань (Financial Investigation
Unit) у Великобританії.1

«Відмивання» грошей має міжнародний характер. Тому для успішної боротьби
з цим явищем необхідні зусилля всіх країн світового співтовариства.
Цьому сприяють прийняття Конвенції ООН 1988 p., спрямованої проти
незаконного перевезення наркотиків і психотропних речовин, Конвенції
Ради Європи 1990 р. про розшук, накладення арешту та конфіскацію
злочинних доходів (Страсбурзька Конвенція). У боротьбі з «відмиванням»
грошей є багато проблем. Зокрема, великі труднощі виникають у
правоохоронних органів західних країн при подоланні банківської
таємниці, доказуванні місця вчинення злочину, а також при використанні
як доказів інформації, вилученої з мереж «Інтернет», електронних даних,
копій або інформації, отриманої за допомогою супутника.2 В чинному
Кримінальному кодексі України (ст. 229-12) передбачається
відповідальність тільки за використання коштів, здобутих від

‘ Butterworthe journal of International Banking and Financial Law.
January, 1997. P.3-5. Police review 3 January 1997. P.30-33. 2 Policing
Today. 4 December 1996. P.24-27.

— 66

незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів. Очевидно, що ця норма має обмежену сферу зас-

тосування. В. одному

варіантів проекту

ного» кодексу України (робочої групи Кабінету Міністрів) передбачена
ст.193 «Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна,
здобутого незаконним шляхом».

Боротьба з «відмиванням» коштів, одержаних злочинним шляхом, є досить
актуальною проблемою на тлі боротьби з економічною злочинністю.
Незважаючи на те, що економіка України погребує якнайбільше інвестицій,
треба мати на увазі, що гроші не однакові і їх вплив на економіку в
позитивному чи негативному аспектах залежить від того, в чиїх руках вони
знаходяться. Організована злочинність — основне джерело надходження
«брудних» грошей.

— 67

РОЗДІЛ 2

ТИПОВІ ТАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ РОЗКРАДАНЬ І СПОСОБИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

2.1. Поняття тактичного завдання розслідування і його значення

Розслідування у кримінальних справах про розкрадання майна, вчинені з
використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, відрізняються
від інших підвищеною складністю. За даними кримінальними справами
частіше допускаються помилки, що очевидно пояснюється недостатністю
теоретичної підготовки оперативних працівників і слідчих, відсутністю
достатнього досвіду розслідування цих злочинів. За даними Головного
слідчого управління МВС України при розслідуванні в 1995-1998 р.
злочинів, вчинених посадовими особами небанкі-вських фінансових установ,
найбільш характерними недоліками, зокрема, були: несвоєчасне створення
слідчо-оперативних груп; зволікання з виконанням таких першочергових
слідчих дій, як допит посадових осіб комерційних структур, призначення
документальних ревізій та податкових перевірок; незадовільний стан з
розшуком обвинувачених, що ухиляються від слідства.1

Вивчення кримінальних справ даної категорії дає підстави вважати, що
однією з суттєвих причин низької якості слідства є відсутність
систематизованих і відпрацьованих методик розслідування розкрадань та
інших пов’язаних з ними злочинів у сфері підприємництва, їх розробка є
спільним завданням науковців і практичних працівників правоохоронних
органів.

Одним з напрямків наукового дослідження проблем методики розслідування
злочинів у сфері підприємницької діяльності є визначення принципово
важливих тактичних завдань і спо-

‘ Аналітичні матеріали ГСУ МВС України про роботу слідчого апарату
органів внутрішніх справ України у 1997 році від 21 січня 1998 р. №13/1.

— 68 —

собів їх вирішення, характерних саме для цієї категорії кримінальних
справ. В криміналістичній теорії поняття тактичних завдань
розслідування’загалом вже сформувалося і відіграє важливу методичну
роль. Це поняття сформувалося в результаті накопичення, розвитку та
інтеграції знань наук кримінального процесу та криміналістики, зокрема,
таких розділів останньої, як слідча тактика та методика розслідування
злочинів окремих видів. Поняття тактичного завдання розслідування
виконує важливу функцію структуризації процесу розслідування, виділення
окремих його проміжків і зосередження на них уваги органу дізнання чи
розслідування.

В будь-якій сфері людської діяльності є певна ієрархія завдань, що
вирішуються. З точки зору співвідношення між собою вони поділяються на
головні або кінцеві (стратегічні) і проміжні або окремі (тактичні).
Поділ завдань на стратегічні і тактичні характерний для таких видів
діяльності, де є боротьба, суперництво сторін, зокрема, для військової
справи, політичної діяльності та спорту. На нашу думку, використання
такої термінології виправдано і відносно діяльності по розслідуванню
злочинів, де слідчому відкрито протистоїть особа, зацікавлена в
протилежному результаті боротьби за істину, яка по суті є для неї
боротьбою за своє виправдання, за свою свободу. Опір може плануватися
тут задовго до початку розслідування – ще при формуванні задуму на
вчинення злочину чи зразу після його скоєння і завжди супроводжує процес
розслідування.

Треба звернути увагу, що в ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу
України завдання розслідування злочинів визначені в самому загальному
вигляді. Зокрема, завданнями кримінального судочинства є «охорона прав
та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, а також швидке і повне
розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного
застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був
притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний». Крім
цього кримінально-процесуальний закон зобов’язує орган дізнання,
слідчого, прокурора і суд виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню
злочину, та вживати заходи щодо їх усунення (ст. 23, 23-1 КПК України).
Закон покладає на ці ж органи забезпечення відшкодування збитків,
завданих злочином, і виконання вироку в частині конфіскації майна (ст.
29, 125, 126 КПК України). Крім цього, в ст. 64 КПК України визначаються
обставини, що підлягають доказуван-

— 69 —

ню у кримінальній справі І які теж можуть розглядатися як завдання
розслідування.

Наведені положення можна визначити як загальні завдання розслідування,
що повинні бути вирішені у кожній кримінальній справі. Але шляхи їх
вирішення можуть бути різними і залежать вони від багатьох обставин,
зокрема від виду злочину, особливостей механізму його вчинення,
особливостей ситуацій, що складалися під час розслідування. Оскільки
криміналістика має своїм об’єктом дослідження діяльність по
розслідуванню злочинів з точки зору застосування окремих засобів,
прийомів, методів збирання і використання доказів, в її рамках
сформувалося поняття тактичних завдань розслідування, для вирішення яких
розробляються криміналістичні рекомендації. Поняття тактичного завдання
розслідування пов’язане саме з застосуванням криміналістичних засобів,
прийомів та методів на шляху вирішення загальних завдань кримінального
судочинства. З врахуванням цього можна дати наступне визначення.

Тактичне завдання розслідування — це окреме (проміжне) завдання на шляху
вирішення певного загального (стратегічного) завдання кримінального
судочинства, пов’язане з застосуванням криміналістичних засобів,
прийомів та методів.

Тактичні завдання розслідування можуть бути різноманітними за змістом та
обсягом і полягати у встановленні чи перевірці тих чи інших обставин,
які мають значення для кримінальної справи, забезпеченні розслідування
необхідними засобами, утворення сприятливих для нього умов (зокрема,
шляхом попередження чи нейтралізації протидії у встановленні істини з
боку окремих осіб) тощо. Різноманітність завдань обумовлена
багатогранністю самої діяльності з розслідування злочинів. Враховуючи
це, в структурі розслідування можна виділити завдання пізнавального,
організаційного, психологічного та виховного характеру. Це перш за все
розумові завдання, які слідчій повинен вирішувати на протязі всього
розслідування у кримінальній справі.1

Пізнавальні тактичні завдання розслідування полягають в одержанні
інформації перш за все про обставини вчинення злочину, що входять в
предмет доказування (час, місце, спосіб, винність обвинуваченого у
вчиненні злочину та інші обставини, передбачені ст. 64 КПК України).
Пізнавальні завдання

1 Гранат НЛ, Ратинов А Р. Решение следственных завдань. – Волгоград, ВСШ
МВД СССР, 1978

— 70—’

пов’язані з визначенням джерел інформації та проведенням необхідних
слідчих дій та оперативнс-розшукових заходів (ОРЗ). Ці завдання є
домінуючими в діяльності слідчого, але їх вирішення тісно пов’язане з
необхідністю виконання інших завдань, які пізнавального характеру не
мають.

Організаційні тактичні завдання розслідування полягають у створенні
необхідних умов для успішного проведення запланованих слідчих дій та
ОРЗ, забезпеченні їх необхідними засобами (транспортом, криміналістичною
технікою, засобами зв’язку) Крім технічного забезпечення, організація
розслідування передбачає взаємодію слідчого з оперативними працівниками,
спеціалістами, а в окремих випадках представниками громадськості та
засобів масової інформації. Спільна діяльність кількох слідчих та
оперативних працівників (які можуть бути об’єднані в слідчу бригаду чи
слідчо-оперативну групу) безумовно потребує сумісного планування
розслідування, розподілення обов’язків та координації роботи

Психологічні тактичні завдання розслідування витікають з необхідності
встановлення комунікативних зв’язків з учасниками кримінального процесу
(потерпшими, свідками, підозрюваними, обвинуваченими), а також з
працівниками правоохоронних органів, які надають допомогу в
розслідуванні злочину. З одного боку, слідчий повинен уміти встановити
психологічний контакт з допитуваною особою для одержання від неї повних
і правдивих свідчень, а з другого, — не менш важливо уміти встановлювати
ділову творчу атмосферу у слідчо-оперативній групі, досягати
взаєморозуміння між окремими її членами. В обох випадках вирішення цих
завдань спирається на знання психології людини взагалі, психології
слідчої чи оперативно-розшукової діяльності, психологічних особливостей
людини, що визначаються віком, освітнім рівнем, процесуальним положенням
тощо.

Виховні тактичні завдання розслідування полягають у здійсненні під час
розслідування впливу на особу, що вчинила злочин, з метою засудження нею
самою свого вчинку і розкаяння. Саме слідчий є тією людиною, з якою
підозрюваний (обвинувачений) спілкується найбільш значний час і яка має
змогу пробудити його позитивні якості. Практичний досвід свідчить, що в
багатьох випадках обвинувачені добре запам’ятовують «свого» слідчого і
зберігають до нього повагу за проявлену людяність і доброзичливе
ставлення навіть після відбуття ними кримінального покарання. Власне
кажучи, з виконанням ви-

— 71 —

ховного завдання пов’язано неформальне виявлення причин вчинення злочину
і прийняття слідчим профілактичних заходів по попередженню злочинності.

Домінуючими завданнями в структурі розслідування злочинів, як
відзначалося, є безумовно пізнавальні тактичні завдання, інші носять
підпорядкований характер. Але, хоча в методиках розслідування злочинів в
основному розглядаються саме пізнавальні завдання, не можна залишати без
достатньої уваги інші, адже вони взаємопов’язані і в ряді випадків є
необхідною умовою успішного розслідування в цілому. Саме уміння будувати
ієрархію тактичних завдань розслідування є одним з найбільш суттєвих
ознак оволодіння методикою розслідування злочинів окремих видів.

Пізнавальні тактичні завдання розслідування відрізняються одна від одної
не тільки за змістом, але і за ступенем складності і, відповідно,
засобами вирішення. Засобами вирішення пізнавальних завдань
розслідування є тактичні прийоми, окремі слідчі дії, комплекси слідчих
дій та ОРЗ. За цією ознакою тактичні завдання розслідування можуть бути
поділені на три групи.

1. Завдання, які можуть бути вирішені шляхом застосування певного
тактичного прийому в рамках окремої слідчої дії. Це найбільш дрібні
тактичні завдання, прикладами яких можуть бути: виявлення ознак підробки
документів під час їх огляду; встановлення під час допиту обвинуваченого
обставин його перебування в певному місці; виявлення ознак місця схову
під час проведення обшуку тощо. Тактичні завдання такого масштабу
визначаються при підготовці до проведення окремої слідчої дії і
відбиваються в плані її проведення.

2. Завдання, які вирішуються шляхом проведення окремої слідчої дії. Ними
є, наприклад, вилучення бухгалтерських документів на підприємстві за
певний період часу (виїмка), встановлення виконавця підпису в документі
(почеркознавча експертиза), одержання свідчень про спосіб вчинення і
приховування розкрадання (допит) тощо. Такі тактичні завдання
визначаються на основі аналізу наявної доказової та
оперативно-роз-шукової інформації про злочин та побудованих на цій
основі версій. При складанні плану розслідування вони позначаються як
обставини, що підлягають встановленню, з визначенням необхідних для
цього слідчих дій та ОРЗ.

3. Завдання, які для свого вирішення потребують проведення комплексу
слідчих дій, оперативно-розшукових та організаційних заходів. Вони мають
найбільший ступінь складності, для сво-

го вирішення потребують, заправило, об’єднання зусиль слідчого,
оперативних працівників, залучення спеціалістів і використання їх
допомоги. В теорії криміналістики такий комплекс дій одержав назву
тактичної операції за аналогією з військовою наукою. Завдання
розслідування даного різновиду, природно, можуть бути поділені на більш
дрібні. Але їх значення полягає в тому, що вони дозволяють охопити цілі
проміжки певного етапу розслідування і орієнтувати слідчого зразу на
комплекс завдань і, відповідно, на проведення комплексу слідчих дій та
ОРЗ. А це дуже важливо в методиці розслідування злочинів.

Всі три групи тактичних завдань враховуються при розробці окремих
методик розслідування, але їх значення різне. В сучасній теорії
криміналістики одним з головних напрямків удосконалення методик
розслідування злочинів визнається саме розробка тактичних операцій як
комплексів слідчих, оператив-но-розшукових, організаційних та інших дій.
Є очевидним, що тактичним операціям в кожній окремій методиці
розслідування повинен передувати перелік тактичних завдань, на вирішення
яких вони повинні бути спрямовані.

Вивчення практики розслідування розкрадань майна, вчинених з
використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, дозволяє
виділити такі основні типові тактичні завдання розслідування, вирішення
яких носить проблемний характер: а) оцінка первинного матеріалу про
розкрадання та інші злочини, прийняття рішення про порушення
кримінальної справи І організація розслідування; б) подолання
(попередження) ухилення від відповідальності винних в розкраданні осіб;
в) забезпечення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних злочином.

Оцінка первинного матеріалу про розкрадання та інші злочини, прийняття
рішення про порушення кримінальної справи і організація розслідування.
Це специфічне тактичне завдання, оскільки його вирішення починається ще
до початку розслідування. Тут ще немає пізнавальної діяльності, якщо не
брати до уваги вивчення первинного матеріалу про злочин. Основним
результатом такої розумової роботи є прийняття процесуальних і
організаційних рішень, утворення сприятливих умов для початку
розслідування і всього його подальшого ходу.

На практиці виникає багато ускладнень, помилок, що обумовлюються низкою
ситуативних факторів, їх важко відбити в конкретних «рецептах» наукових
рекомендацій, але можна виз-

— 73 —

начити загальні підходи їх вирішення. Засоби вирішення цього тактичного
завдання носять перш за все аналітичний і організаційний характер.

Подолання (попередження) ухилення від відповідальності винних в
розкраданні осіб. Дане завдання характеризує процес розслідування
злочину, перш за все як діяльність, пов’язану з боротьбою сторін, в
основі якої лежать протилежні інтереси людей. З одного боку
(правоохоронних органів), є прагнення встановити обставини вчинення
злочину і винних осіб, а з другого — прагнення не дати встановити істину
і уникнути відповідальності ( з боку винних осіб). Можливість активної
чи пасивної протидії розслідуванню злочину утворює специфічну атмосферу
діяльності слідчого, оперативних працівників. Вона полягає в тому, що
названа діяльність здійснюється якщо не в умовах вже існуючої протидії,
але завжди в умовах її реальної можливості. Тому цей фактор повинен
постійно враховуватися з самого початку і до кінця розслідування.
Назване тактичне завдання пронизує весь хід розслідування і охоплює
більш дрібні: встановлення факту розкрадання, способу його вчинення і
приховування; виявлення і збереження доказів; попередження зникнення і
переховування винних у розкраданні осіб та їх протидії розслідуванню;
встановлення всіх співучасників розкрадання та деякі інші.

Забезпечення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних злочином. Це
завдання є одним з найскладніших при розслідуванні розкрадань майна у
сфері підприємницької діяльності. Пояснюється це тим, що статус суб’єкта
підприємницької діяльності надає можливість розкрадати і приховувати
величезні суми безготівкових грошових коштів з використанням механізму
розрахункових операцій, використовуючи для «прикриття» різні
цивільно-правові угоди. Забезпечення відшкодування заподіяних збитків у
кримінальних справах даної категорії в умовах реформування економіки і
суспільних відносин, нестабільності законодавства є непростою справою.
Типовими є ситуації, коли забезпечити відшкодування цих сум повністю під
час розслідування практично вже неможливо через прогаяний час та інші
допущені недоліки.

Для розгляду особливостей її вирішення це тактичне завдання
розслідування також має бути розбите на більш дрібнена вирішення яких
спрямовуються слідчі дії та ОРЗ: встановлення характеру і розміру шкоди,
завданої розкраданням; встановлення майна, яким володіють винні особи,
та його місцезнаходження;

— 74 —

встановлення правового статусу цього майна (приватна чи колективна
власність); вилучення і збереження майна для забезпечення цивільного
позову і можливої конфіскації.

Безумовно, вирішення вказаних завдань не вичерпується якимось одним,
їокрема початковим етапом розслідування, оскільки в подальшому можуть
бути одержані дані про раніше невідомі епізоди розкрадання, причетні до
них особи. Але цілеспрямована діяльність слідчого, оперативних
працівників у рамках названих завдань на початковому етапі забезпечує
успіх і подальшого розслідування.

Виділені завдання розслідування пронизують весь його хід, носять
проблемний характер і тому заслуговують окремого дослідження.
Призначення науки полягає в розробці алгоритмів їх вирішення, вони
повинні складати важливу частину кожної окремої методики. Алгоритмом
вирішення завдання прийнято називати припис (вказівку) про певну
послідовність елементарних операцій, дій, виконання яких забезпечує його
розв’язання. Якщо в методиці розслідування є описання тактичного
завдання і алгоритм його вирішення, то для слідчого воно вже втрачає
властивість «проблемності». Саме наявність таких алгоритмів суттєво
впливає на підвищення ефективності практичної діяльності у розслідуванні
злочинів, бо значно полегшує процес формулювання завдань та визначення
засобів їх вирішення в кожному конкретному випадку.

2.2. Оцінка первинного матеріалу про розкрадання майна, прийняття
рішення про порушення кримінальної справи і організація розслідування

Вчинення розкрадання майна особою (групою осіб) з використанням
правового статусу суб’єкта підприємницької діяльності обумовлює не
тільки специфічний механізм цього виду злочинів, але й суттєві
особливості порушення кримінальної справи та організації розслідування.
За даними Головного слідчого управління (ГСУ) МВС України в зв’язку з
низьким рівнем організації дослідчих перевірок на цій стадії
допускається багато помилок, що веде до затягування слідства з усіма
його негативними наслідками. Так, значно багато часу слідчими
витрачається на вияснення питань, що повинні були вирішуватися
оперативними

— 75 —

службами (наявність складу злочину в діях осіб, проведення
документальних ревізій, збір експертних довідок, окремих даних тощо).
Зволікання з розслідуванням справ допускається також у зв’язку з
відсутністю належного оперативного супроводження розслідування
кримінальних справ. Це робить неможливим своєчасне забезпечення
достатності доказової бази у кримінальних справах.

Треба зазначити, що організація розслідування розкрадань та інших
господарчих злочинів і раніше, в дореформений період в умовах
командно-адміністративної економіки відрізнялася складністю. У кожній
кримінальній справі оперативні працівники і слідчі повинні були
працювати в тісній взаємодії багато місяців. Для забезпечення судової
перспективи кримінальної справи про розкрадання, вчинене
матеріально-відповідальними чи посадовими особами, перед тим як її
порушити потрібно було виконати колосальну перевірочну роботу. Зокрема,
якщо справа порушувалась на основі матеріалів ревізії, то вони
відповідно до відомчих інструкцій повинні були містити: а) лист про
виявлені факти порушень, зловживань, підписаний керівником підприємства,
організації, установи; б) акт документальної ревізії або акт звірки
фактичних залишків матеріальних цінностей з документальними даними,
підписаний ревізором (керівником ревізійної групи), керівником і
головним бухгалтером підприємства, матеріально-відповідальними особами,
чия діяльність ревізувалась; в) дійсні документи, які підтверджують факт
виявленого зловживання; г) пояснення матеріально-відповідальних осіб,
які відповідальні за виявлену нестачу чи надлишки матеріальних
цінностей; д) висновки ревізора за поясненнями
матеріально-відповідальних осіб; е) документи, які були пред’явлені
матеріально-відповідальними особами для виправдання виявленої нестачі чи
надлишків матеріальних цінностей, але не приймались бухгалтерією
підприємства, і пояснення працівників бухгалтерії, чому ці документи не
були прийняті; є) документи, які визвали сумнів відносно своєї дійсності
чи правильності відображених в них операцій з матеріальними цінностями.1

Якщо матеріали ревізії, що надійшли в слідчий підрозділ, містили суттєві
прогалини, слідчий не мав права порушувати кримінальну справу без
попередньої перевірки цих матеріалів і усунення цих прогалин.

‘ Методика расследования хищений социалистического имущества. Выпуск
третий /Под ред В.Г. Танасевича. – М, 1979. С.46

— 76 —

Аналогічні по суті вимоги пред’являлися і до первинних матеріалів про
розкрадання чи інший господарчий злочин, які були отримані в результаті
оперативно-розшукової перевірки. Перед тим як порушити кримінальну
справу, затримати підозрюваних і пред’явити їм обвинувачення, кожну і”х
протиправну дію треба було задокументувати в процесі оперативної
розробки. Практикою були вироблені певні вимоги до таких матеріалів.
Зокрема, для порушення кримінальної справи про розкрадання на основі
даних оперативної перевірки необхідно було, щоб в цих матеріалах був
розкритим хоча б один епізод злочину. Це означало, що в первинному
матеріалі слід було встановити: 1) ким вчинено розкрадання; 2) місце і
час вчинення розкрадання; 3) спосіб вчинення і джерела розкрадання; 4)
розмір шкоди; 5) де знаходиться вкрадене майно; 6) документи, в яких
відобразилися ознаки розкрадання; 7) свідки протиправних дій.

В нормативних актах МВС визначався порядок, відповідно до якого
кримінальні справи про розкрадання, виявлені в процесі
оперативно-розшукової діяльності, повинні були порушуватись, заправило,
слідчими органами внутрішніх справ. Порушення таких справ
оперативно-розшуковими підрозділами допускалося у виняткових випадках,
коли мало місце затримання розкрадачів «на гарячому», або у випадках
необхідності проведення невідкладних слідчих дій при відсутності у
слідчого можливості негайно включитися в розслідування. Але і в такій
ситуації дуже важливе значення надавалося проведенню ревізії як засобу
документального підтвердження фактів, встановлених в процесі оперативної
перевірки.

Після розпаду Радянського Союзу відпрацьований порядок взаємодії між
слідчими та іншими підрозділами органів вну-. трішніх справ,
податковими, ревізійними службами при розкритті і розслідуванні
злочинів, в цілому, знайшов відображення в законодавстві і відомчих
нормативних актах України.1

‘ Див., наприклад: Інструкція по організації діяльності органів
попереднього слідства в системі МВС України та взаємодії їх з Іншими
службами органів внутрішніх справ України в розкритті і розслідуванні
злочинів (затв. Наказом МВС України № 745 від 25.11.92 p.); Спільний
наказ МВС І ДПА України № 205/422 від 30.06.97 р. «Про організацію
взаємодії оперативних підрозділів податкової поліції ДПА України з
слідчими підрозділами органів внутрішніх справ»; Інструкція про порядок
проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної
служби в Україні за поданням правоохоронних органів (затверджена
ГоловКРУ України 31.03.98 р. з погодженням з Генеральною прокуратурою
України, СБУ, МВС України).

Так, відповідно до чинних нормативних актів, оперативної та слідчої
практики, що склалася, ініціатива в реалізації матеріалів про
розкрадання, які є результатом оперативної перевірки, належить
оперативному підрозділу. Зібрані в ході оперативної перевірки
(оперативно-розшукової діяльності) відомості про злочин і причетних до
нього осіб з докладним рапортом (доповідною запискою) оперативного
працівника подаються начальнику оперативного підрозділу. Начальник
перевіряє їх достовірність, повноту, об’єктивність і достатність для
реалізації шляхом порушення кримінальної справи і провадження
попереднього розслідування.

Якщо зібрані матеріали до реалізації не готові, тобто порушення
кримінальної справи є передчасним, то вони повертаються оперативному
працівнику для доопрацювання з відповідними вказівками. При наявності
сумнівів відносно готовності до реалізації це питання може бути
вирішеним сумісно з начальником слідчого підрозділу. Для такого
попереднього обговорення матеріалів про розкрадання практикується
запрошення слідчого, якому планується доручити кримінально-процесуальну
реалізацію зібраних оперативним шляхом матеріалів.

Визнавши матеріали підготовленими до реалізації, керівник оперативного
підрозділу направляє несекретні документи, які містять приводи і
підстави для порушення кримінальної справи, до чергової частини органу
внутрішніх справ для реєстрації, а відтіля до слідчого підрозділу. При
надходженні несекретних оперативно-розшукових матеріалів до слідчого
підрозділу вони розглядаються його начальником, після чого передаються
слідчому.

Слідчий вивчає представлені матеріали оперативної перевірки з точки зору
наявності в них ознак розкрадання, достатності їх для порушення
кримінальної справи і забезпечення перспективи попереднього
розслідування та судового розгляду. Якщо слідчий в представлених
матеріалах не встановив достатніх даних для порушення кримінальної
справи, він повертає їх начальнику оперативно-розшукового підрозділу з
письмовими пропозиціями доопрацювання матеріалів шляхом подовження
оперативної перевірки.

Для попередження непорозумінь на цій стадії передбачена така форма
вирішення проблем, пов’язаних з забезпеченням перспективи попереднього
розслідування та судового розгля-

— 78 —

ду, як сумісний аналіз матеріалів про розкрадання слідчим І оперативним
працівником з участю керівників відповідних підрозділів. При цьому
оперативний працівник може з дозволу начальника оперативно-розшукового
підрозділу знайомити слідчого з матеріалами оперативної перевірки, які
стосуються даного злочину і осіб, що підозрюються у його вчиненні або
причетні до нього. В результаті досягнення узгодженого рішення про
порушення кримінальної справи складається план опе-ративно-розшукових
заходів і слідчих дій, який затверджується, заправило, керівником органу
внутрішніх справ ( п. 56-57 Інструкції по організації діяльності органів
попереднього слідства в системі МВС України та взаємодії їх з іншими
службами органів внутрішніх справ України в розкритті і розслідуванні
злочинів. – Див. Додаток 13).

При порушенні кримінальної справи про розкрадання за матеріалами
оперативної перевірки і складанні узгодженого плану ОРЗ та слідчих дій,
заправило, начальником органу внутрішніх справ приймається управлінське
рішення про утворення слідчо-оперативної групи (СОГ). Необхідність
такого рішення викликається тим, що за даною категорією справ
потребується проведення великої кількості оперативно-розшуко-вих заходів
та слідчих дій, іноді з виїздом в різні регіони країни, а інколи і в
зарубіжні відрядження. До складу СОГ включається слідчий як керівник
реалізації матеріалів оперативно-розшукової перевірки і необхідна
кількість оперативних працівників, спеціалістів та інших співробітників
органів внутрішніх справ. Якщо до складу СОГ, що утворюється,
включається слідчий прокуратури, то відповідне рішення приймається у
вигляді спільного наказу прокурора і керівника органу внутрішніх справ.
Відповідно до Указу Президента України «Питання посилення боротьби з
корупцією та іншими злочинами в сфері економіки» №484/94 від 27.09.94 р.
Генеральною прокуратурою України, МВС України та Службою Безпеки України
можуть утворюватися спільні СОГ для розслідування особливо складних
злочинів, пов’язаних з фактами корупції в органах державної влади,
організованої злочинної діяльності у сфері економіки.

При надходженні слідчому оперативно-розшукових матеріалів з підрозділу
податкової служби сумісним управлінським рішенням начальника органу
внутрішніх справ і начальника податкової міліції утворюється міжвідомча
слідчо-оперативна

— 79 —

група. В цьому випадку до її складу включаються оперативні працівники
органів внутрішніх справ і податкової міліції, а також спеціалісти в
області банківської справи, фінансів, економіки, технології виробництва
та інші спеціалісти, з урахуванням особливостей майбутнього
розслідування. Але аналіз стану взаємодії між органами внутрішніх справ
та підрозділами податкової міліції свідчить, що співпраця у сфері
боротьби з організованою економічною злочинністю є недостатньо
ефективною, майже кожний десятий матеріал, переданий в слідчі
підрозділи, повертається податковій міліції на доопрацювання через
неякісну дослідчу перевірку.’

Запорукою успішної діяльності СОГ (до її складу може входити велика
кількість слідчих і оперативних працівників) по розкриттю і
розслідуванню розкрадань майна є оптимальне розподілення обов’язків між
її членами, узгоджене планування слідчих дій та ОРЗ, взаємний обмін
інформацією на проміжних нарадах під керівництвом слідчого, своєчасне
внесення корективів у план роботи СОГ.

Незважаючи на багаторічний досвід взаємодії слідчих і
опе-ративно-розшукових підрозділів у розкритті і розслідуванні
розкрадань майна, на відпрацьовані ними правила та вимоги, і раніше
виникали проблеми в цьому питанні. Мали місце випадки, коли кримінальні
справи, порушені на підставі матеріалів ревізії чи на основі матеріалів
оперативної перевірки, припинялися, бо такі справи не мали судової
перспективи через недоліки, допущені саме на цій стадії. А за окремими з
них, якщо вони і доходили до суду, обвинувачені одержували мінімальне
покарання. Але принципова схема взаємодії слідчого і оперативних
працівників на стадії попередньої перевірки матеріалів і порушення
кримінальної справи більш-менш успішно все ж таки функціонувала.

Аналіз сучасної практики порушення кримінальних справ про розкрадання,
які вчиненні з використанням правового статусу суб’єкта підприємницької
діяльності, дозволяє визначити певну, загалом негативну тенденцію. Вона
полягає в тому, що в значній кількості кримінальних справ цієї категорії
підозрю-

1 Рішення спільного засідання колегій Міністерства внутрішніх справ
України і Державної податкової адміністрації України «Про стан взаємодії
органів внутрішніх справ і підрозділів податкової поліції та спільні
заходи щодо посилення боротьби з економічною злочинністю і поліпшення
роботи по забезпеченню надходжень коштів до бюджету» від 10.10.97 р.

80 —

вані спочатку затримувались на основі незначної кількості даних про
злочинну діяльність, а потім вже починався систематичний збір
оперативної інформації і доказів.1 Це породжувало суттєві труднощі під
час попереднього розслідування. В цьому плані показовими є кримінальні
справи про розкрадання грошових коштів, вчинених з використанням
фіктивних банківських документів (авізо), а також про розкрадання,
вчинені в сфері залучення приватних інвестицій (довірчих товариств,
пенсійних фондів тощо).

Узагальнення практики розкриття і розслідування злочинів даної категорії
дає підстави для висновку про значне погіршення якості підготовки
первинних матеріалів і, як наслідок, погіршення якості попереднього
розслідування. Типовими недоліками в справах даної категорії є неповне
з’ясування події і обставин злочину, пов’язане, зокрема, з упущеннями
при проведенні ревізій фінансової діяльності комерційних структур,
несвоєчасним проведенням окремих ОРЗ та слідчих дій. Суттєвими
недоліками є несвоєчасне або помилкове накладення арешту на майно,
рахунки підприємств з метою забезпечення цивільного позову та можливої
конфіскації майна. Як наслідок, значна частина кримінальних справ,
направлених до суду, повертається на додаткове розслідування.2 В
результаті строки попереднього розслідування розтягаються на 2 і більше
років.

Низька якість попереднього розслідування у справах даної категорії
викликана, на наш погляд, не однією якоюсь причиною, а їх комплексом. Ці
причини можна розділити на кілька груп.

1. Причини, що криються в самому механізмі вчинення розкрадань з
використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності і в існуючих
сприятливих для них економічних умовах.

2. Причини, обумовлені недостатністю криміналістичної та іншої
підготовки працівників правоохоронних органів (в

‘ Такі рішення диктувалися прагненням працівників правоохоронних органів
попередити намагання підозрюваних зникнути з вкраденим майном і тим
самим забезпечити при розслідуванні злочину безперешкодний збір доказів,
відшкодування заподіяних збитків. На мій погляд, в більшості випадків
такі рішення з врахуванням реальних ситуацій, що складалися у
кримінальних справах, були виправданими.

– Стрскалов Є.Ф., Пансвін О.С Практика розгляду судами кримінальних
справ, пов’язаних з діяльністю довірчих, страхових товариств та
комерційних банків. — Коментар судової практики в кримінальних та
адміністративних справах. Постанови Пленуму Верховного Суду України
(1995-1997) // Бюлетень законодавства І юридичної практики України. –
1998. № 1. С.42- 57.

— 81 —

області знань ринкової економіки та особливостей її регулювання,
способів вчинення злочинів, особливостей їх розслідування).

3. Причини, обумовлені незавершеністю формування структури державних
органів управління економікою, контролюючих та правоохоронних органів, а
також відсутністю ефективної взаємодії між ними в боротьбі з економічною
злочинністю.

4. Причини, обумовлені недосконалістю чинного законодавства, зокрема,
яким регулюється підприємницька діяльність, а також кримінального та
кримінально-процесуального. В значній мірі недоліки в розкритті і
розслідуванні розкрадань викликані загальною економічною ситуацією в
країні. Причини і характер цієї детермінації в певній мірі можна
визначити на основі порівняльного аналізу економічних умов, що виливають
на розслідування господарчих злочинів, які існували, з одного боку, в
командно-адміністративній економіці, а з другого — в період переходу до
ринкової економіки.

Так, в умовах панування державної власності в сферах виробництва,
торгівлі, надання послуг та інших мала місце тенденція до тотального
регламентування відносин юридичних і фізичних осіб, а також діяльності
службовців. Таке прагнення до детальної регламентації економічних
відносин було обумовлене самою природою державної власності. Вважалося,
що тільки таким чином можна забезпечити ефективність економіки,
управління і контроль. Величезна кількість господарчих законів,
підза-конних нормативних актів, відомчих інструкцій, різноманітних
положень були спрямовані на виконання цього завдання.

Надмірна регламентація звичайно гасила економічну активність,
самостійність, не стимулювала пошук нових можливостей і рішень. Разом з
тим треба відзначити, що у разі вчинення таких злочинів як розкрадання
майна та інших господарчих злочинів, умови для їх виявлення і
розслідування були в цілому сприятливими. За часів функціонування
командно-адміністративної економіки суб’єкт господарювання
підпорядковувався міністерству, відомству. Організація, яка була на
вищому рівні управління, відповідала за діяльність установ на нижчому
рівні. За таких обставин факт вчинення злочину і винних осіб відносно
легко було встановити. Оперативні працівники і слідчі в своїй діяльності
спиралися на відповідне законодавство, нормативні акти, якими
регламентувалася діяльність посадових та матеріально-відповідальних
осіб, а також на документи бух-

— 82 —

галтерського обліку. Звичайно, мали місце і певні проблеми, але вони в
умовах існуючої системи звітності І контролю в цілому позитивно
вирішувались. Був накопичений великий практичний досвід виявленні і
розслідування злочинів даної категорії, який спирався на відповідні
наукові розробки. Все це знаходило відображення в учбових планах
підготовки кадрів для правоохоронних органів у вищих юридичних учбових
закладах, в програмах викладання таких дисциплін як криміналістика та
теорія оперативно-розшукової діяльності.

Ситуація докорінно змінилася з відмовою від командно-адміністративних
методів управління економікою і недостатньо продуманим і спланованим
переходом до ринкової економіки, суперечливим розвитком підприємницької
діяльності. Велика кількість нормативних актів втратили чинність, а нові
або не були прийняті зовсім, або якщо і були прийняті, то були
недосконалими, що викликало необхідність їх постійного корегування.
Контроль за виконанням багатьох з них фактично був відсутній. Це
утворило сприятливі умови для різкого зростання економічної злочинності,
появи нових способів вчинення найбільш небезпечних злочинів, зокрема, з
використанням правового статусу суб’єктів підприємницької діяльності.
Значно погіршилися і умови для їх своєчасного виявлення і розслідування.

Зокрема, в умовах слабкого контролю, а іноді й повної його відсутності,
в підприємницьких структурах масовими стали випадки ведення спрощеного
бухгалтерського обліку, фальсифікації документів. Нерідко правоохоронні
органи за порушеними кримінальними справами виявляють випадки, коли на
підприємствах на протязі тривалого часу зовсім не ведеться ніякої
документації, а посади головного чи старшого бухгалтера, не кажучи вже
про рядові посади, займають особи, що не мають ні відповідної освіти, ні
досвіду роботи. Все це надзвичайно ускладнює встановлення обставин
вчинення злочинів, процес здобування доказів.

Треба звернути увагу, що чинними нормативними актами оперативним
підрозділам надаються певні можливості своєчасного виявлення злочинів,
забезпечення збереження доказової бази для подальшого їх розслідування і
судового розгляду. З цією метою вони мають право проводити ОРЗ, перелік
яких міститься в ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову
діяльність». Крім того, відповідно до Закону України «Про
організаційно-правові основи боротьби з організованою зло-

— 83

чинністю» співробітники спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ
і служби безпеки України мають право вживати заходів забезпечувального
характеру. Зокрема, за постановою та з санкції прокурора (а у
невідкладних випадках в разі загрози знищення, приховування або втрати
предметів чи документів, які можуть бути використані у розкритті та
розслідуванні злочинної діяльності — з наступним повідомленням прокурора
протягом доби) мають право на строк до 10 діб опечатувати архіви, каси,
приміщення (за винятком жилих) чи інші сховища, брати їх під охорону,
накладати арешт на грошові кошти та інші цінності фізичних та юридичних
осіб, вилучати предмети і документи із складанням відповідного акту (ст.
12, п.4 «б»). Ці та інші повноваження спецпідрозділів надають можливість
підготовки якісних первинних матеріалів про економічні злочини.

Аналіз матеріалів порушених кримінальних справ про розкрадання, які були
вчиненні з використанням правового статусу суб’єкта підприємницької
діяльності, дозволяє визначити перелік документів, що повинні складати
первинний матеріал про злочин. Для забезпечення наявності приводу та
підстав для порушення кримінальної справи, перспективи попереднього
розслідування й судового розгляду первинний матеріал про злочини даної
категорії повинні складати такі документи. 1. Рапорт працівника
оперативного підрозділу. В ньому необхідно дати розгорнуту
характеристику виявленого розкрадання майна або іншого злочину, який був
вчинений у процесі підприємницької діяльності. По суті це повинен бути
узагальнюючий письмовий висновок проведеної оперативно-розшукової роботи
по виявленню і документуванню злочину. Зокрема, в рапорті хоча б
відносно окремого епізоду злочину повинно бути чітко визначено: 1)
підприємство, в процесі діяльності якого було вчинено злочин (його
назва, організаційно-правова форма, хто його засновники і керівники,
точна адреса місцезнаходження, вид підприємницької діяльності); 2) в
чому полягає злочин; 3) місце і час його вчинення; 4) ким його вчинено і
хто цьому сприяв; 5) спосіб вчинення злочину і використані при цьому
засоби; 6) розмір збитків; 7) де знаходиться або як було використане
майно, одержане в результаті вчинення злочину; 8) в яких документах та
інших джерелах відобразилися ознаки злочину; 9) свідки вчинення
протиправних дій.

— 84 —

2. Заява потерпілої особи про факт вчинення протиправних дій відносно
неї чи її підприємства. Заява повинна бути написана на ім’я керівника
правоохоронного органу (начальника органу внутрішніх справ, начальника
підрозділу по боротьбі з організованою злочинністю, начальника
податкової міліції) з викладенням суті вчинених протиправних дій.

5. Докладне письмове пояснення потерпілої особи (осіб) про обставини
вчинення відносно неї (них) протиправних дій. Воно може бути написане
потерпілий власноручно, але можливий і варіант, коли оперативним
працівником складається протокол одержання пояснення від потерпілого. В
обох варіантах його зміст повинен бути орієнтованим на встановлення
обставин злочину, перелічених у першому документі первинного матеріалу
(рапорті працівника оперативного підрозділу).

4. Докладні письмові пояснення свідків протиправних дій. Це можуть бути
пояснення робітників як тих комерційних структур, де працює чи якими
керує потерпілий, так і тих, де працює запідозрений у вчиненні злочину.

5. Документи (чи їх копії), що визначають організаційно-правовий статус
підприємства, з використанням якого було вчинено злочин. До цих
документів, зокрема, належать: 1) свідоцтво (копія) про реєстрацію
підприємства; 2) статут підприємства; 3) заосновна угода; 4) реєстр
акціонерів. Документів цього виду може бути і більше. Наприклад, у
первинному матеріалі про злочин бажано представити протоколи загальних
зборів акціонерів, протоколи засідань ревізійної комісії, матеріали
перевірок підприємства контрольними органами та деякі інші.

6. Документи (чи їх копії), які свідчать про заняття певним видом
підприємницької діяльності. До цих документів належать відповідні
ліцензії на право займатися певним видом підприємницької діяльності,
договори про укладання угод (купівлі-продажу, позики, про виконання
робіт чи надання послуг тощо). Окремі з цих документів можуть бути
представлені потерпілим від злочину, окремі вилучені в процесі
проведення перевірок або одержані оперативним працівником у процесі
проведення оперативно-розшукових заходів.

7. Підроблені (фальсифіковані) документи, які були використані як
засоби вчинення злочину. Це можуть бути заосновні, банківські,
бухгалтерські та інші документи, що були використані злочинцем для
обману потерпілого і одержання за ними

— 85 —

грошей чи матеріальних цінностей, маскування злочину тощо. Окремі з них
також можуть бути представлені потерпілим від злочину, вилучені в
процесі проведення перевірок або одержані оперативним працівником у
процесі проведення опера-тивно-розшукових заходів. Наявність таких
документів у первинному матеріалі про злочин має велике значення як для
прийняття рішення про порушення кримінальної справи, так і для
встановлення в подальшому обставин його вчинення.

8. Дійсні бухгалтерські, банківські та інші документи fix копії), що
відображають окремі бухгалтерські, розрахункові операції. Відомості, які
містяться в цих документах, можуть мати важливе значення для прийняття
рішення про порушення кримінальної справи і забезпечення перспективи
попереднього розслідування.

9. Докладне письмове пояснення особи (осіб), запідозреної у вчиненні
злочину, про факти вчинення протиправних дій. Такий документ є
необхідним у первинних матеріалах, на основі яких приймається рішення
про порушення кримінальної справи за ознаками розкрадання, вчиненого в
процесі підприємницької діяльності. Це пояснюється тим, що
підприємництво є надзвичайно складним видом діяльності, яка здійснюється
під впливом великої кількості факторів і нерідко супроводжується різними
правопорушеннями. Правопорушення можуть носити як злочинний, так і
цивільно-правовий або адміністративно-правовий характер. Тому для
об’єктивної оцінки встановлених у процесі перевірки фактів потрібно
враховувати пояснення запідозреної особи.

10. Документи, які містять відомості, що спростовують пояснення
запідозреної особи і вказують на вчинення нею злочинних дій. Це можуть
бути вже згадані бухгалтерські, банківські документи, пояснення
службових осіб інших комерційних структур тощо. Але особливе місце серед
них займають матеріали ревізії фінансово-господарчої діяльності суб’єкта
підприємницької діяльності.

Враховуючи ту обставину, що ревізія як метод фінансового контролю
відіграє виключно важливу роль у виявленні розкрадань майна та інших
господарських злочинів і її матеріали можуть мати самостійне значення
для порушення кримінальної справи, питання їх оцінки заслуговують
окремого розгляду.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну
службу в Україні»(введений в дію постановою

— 86 —

Верховної Ради України №2940 від 26.01.93 р.) і га. 3.13 «Інструкції про
порядок проведення ревізій і перевірок державною контрольно-ревізійною
службою в Україні» (затверджена наказом ГоловКРУ України від 03.10.97
р.) підрозділи контрольно-ревізійної служби проводять ревізії та
перевірки суб ‘єктів підприємницької діяльності незалежно від форм
власності в двох випадках: 1) за постановою прокурора або слідчого,
винесеною в ході розслідування кримінальної справи; 2) за письмовими
зверненнями (дорученнями) керівників правоохоронних органів у зв’язку з
виявленими фактами зловживань та інших порушень у
фінансово-господарській діяльності. Порядок звернень правоохоронних
органів до підрозділів контрольно-ревізійної служби регулюється
Інструкцією про організацію проведення ревізій і перевірок органами
державної контрольно-ревізійної служби в Україні за зверненням
правоохоронних органів, заитвердженою наказом ГоловКРУ № 107 від
26.11.99р. (див. Додатки 9-Ю).

Оперативна перевірка діяльності комерційних структур, заправило,
пов’язана з необхідністю проведення ревізій до порушення кримінальної
справи. В цьому випадку письмове звернення до контрольно-ревізійної
служби повинно бути підписане керівником правоохоронного органу або його
заступником. Зміст доручення, звернення (постанови) в обов’язковому
порядку визначає: коротку суть фінансових порушень; конкретні питання,
на які необхідно дати відповідь; період, за який слід перевірити
діяльність підприємства, установи чи організації по визначених питаннях;
підрозділ правоохоронних органів, з яким слід підтримувати зв’язок для
вирішення питань, що потребують їх втручання. Для забезпечення якісного
проведення ревізії необхідна тісна взаємодія працівників
контрольно-ревізійної служби і правоохоронних органів, яка полягає,
зокрема, в сумісному обговоренні плану проведення ревізії, складу
ревізійної групи, проведенні спільних дій та заходів по утворенню
сприятливих для ревізії умов.

Після закінчення ревізії її матеріали згідно з описом передаються
правоохоронним органам. Вони повинні містити:

а) лист (у якому має бути викладено, в чому полягає суть порушень,
зловживань, які закони порушені, розмір заподіяних збитків, названі
винні особи);

б) акт ревізії (перший примірник), підписаний керівником ревізійної
групи, керівником та головним (старшим) бухгалтером підприємства, що
ревізувалося;

— 87

в) оригінали документів або їх копії, які підтверджують факти виявлених
зловживань, якщо рішення про вилучення оригіналів документів після
закінчення ревізії не прийнято правоохоронними органами;

г) документи з ознаками підробки, якщо рішення про вилучення цих
документів після закінчення ревізії не прийнято правоохоронними
органами;

д) пояснення осіб, діяльність яких перевірена, а також інших осіб, які
мають значення для перевірки обставин скоєння зловживань;

е) висновки ревізуючих за поясненнями службових осіб при наявності їх
заперечень висновків за актом.’

Слідчі підрозділи при оцінці зібраних матеріалів про розкрадання
особливу увагу повинні приділяти наявності акта документальної ревізії
фінансово-господарчої діяльності. У разі відсутності цього документу
справу можна порушуватися тільки у виняткових випадках, коли є реальні
передумови того, що злочинець може уникнути слідства, перешкодити його
веденню, знищити сліди злочину.2

Але проблеми підготовки якісних первинних матеріалів про розкрадання
майна та інші економічні злочини, що вчиняються в сфері підприємництва,
проблеми взаємодії між оперативними і слідчими підрозділами в боротьбі з
організованою економічною злочинністю залишаються досить гострими.
Значна кількість матеріалів про вказані злочини, які були передані в
слідчі підрозділи, повертається на доопрацювання внаслідок неякісної їх
підготовки. Через вказані недоліки та упущення в організації
розслідування значною залишається і кількість кримінальних справ, що
закриваються, у тому числі за відсутністю події та складу злочину.

В наш час для перевірки інформації про вчинення розкрадання майна, інших
злочинів необхідно швидко і вчасно отримати інформацію з різних джерел
про реєстрацію підприємств, наявність ліцензії на право займатися певним
видом підприємницької діяль-

‘ Аналогічні по суті вимоги пред’являються і до первинних матеріалів про
податкові злочини (п. 4 Вказівки Генерального прокурора України, МВС
України, Головної державної податкової інспекції України № 21214/10-4790
від 22.11.94 p.).

2 Наказ МВС України № 504 від 13.09.1994 р. п.3.4 «Про заходи щодо
вдосконалення організації роботи органів внутрішніх справ у розкритті і
розслідуванні злочинів у сфері економіки».

ності, про фінансовий стан підприємства, наявність матеріалу про
правопорушення, що мали місце в діяльності даного підприємства, та інше.
Перевірка згідно з існуючими правилами займає багато часу, внаслідок
чого особа, яку підозрюють у вчиненні злочину, може зникнути з поля зору
правоохоронних органів, тобто існуючі методи оперативної і слідчої
роботи не відповідають швидким змінам господарчого життя, сучасним
вимогам якісного розслідування. За умов несистемності в отриманні
інформації, дуже копіткого процесу здобуття доказів робота працівників
правоохоронних органів є надзвичайно складною.

Нові економічні умови і породжувані ними негативні тенденції в динаміці
і структурі економічної злочинності потребують відповідного корегування
діяльності контролюючих та правоохоронних органів, зокрема формування
системи державного контролю за діяльністю підприємницьких структур. На
мій погляд, для інформаційного забезпечення розкриття і розслідування
економічних злочинів нагальною є необхідність утворення міжвідомчого
автоматизованого банку даних про підприємницькі структури та їх
засновників і керівників, в діяльності яких мали місце суттєві
правопорушення, в тому числі злочинні.

2.3. Подолання (попередження) ухилення від відповідальності винних у
розкраданні осіб

Одним з тактичних завдань розслідування, яке повинен вирішувати слідчий
і оперативний працівник у зв’язку з порушенням кримінальної справи, є
попередження намагань винних осіб уникнути відповідальності за вчинений
злочин. Його успішне вирішення потребує чітких знань про способи
вчинення і приховування злочинів, поведінки злочинців під час
розслідування та про комплекси слідчих дій і ОРЗ щодо нейтралізації й
попередження спроб уникнення відповідальності.

Треба відзначити, що в науках кримінального процесу і криміналістики
останнього часу це завдання розглядається як особлива проблема, хоча
певна увага їй приділялась і раніше. В останні роки слідча практика все
частіше стикається з цілеспрямованою, заздалегідь спланованою і нерідко
витонченою протидією правоохоронним органам під час розслідування
злочинів. І не тільки з боку підозрюваних (обвинувачених), але й

— 89 —

свідків, І потерпілих. Очевидно, що це є наслідком розширенні масштабів
організованої злочинності. Дана обставина вказує на необхідність більш
глибокої теоретичної розробки цих питань з формулюванням практичних
рекомендацій правоохоронним органам.

Вивчення літературних джерел, слідчої практики свідчить про те, що при
дослідженні проблеми попередження ухилення злочинців від
відповідальності використовуються поняття «приховування злочину»,
«ухилення від відповідальності», «протидія розслідуванню». Аналіз
співвідношення цих понять з етимологічної та змістовної точок зору
показує, що вони не ? синонімами.

Поняттям «приховування злочину» позначаються дії осіб, спрямовані на
утаювання, знищення, маскування або фальсифікацію інформації (її
носіїв), що вказує на факт вчинення злочину. Кожна окрема з цих дій може
переслідувати певну мету: неможливість своєчасного виявлення злочину;
дезорієнтацію слідства; неможливість доказування винності певної особи
тощо. Але їх кінцевою домінуючою метою є уникнення відповідальності за
вчинений злочин, ухилення від покарання. В той же час ухилення від
відповідальності може здійснюватись не тільки шляхом приховування
злочину, але й іншими способами, не пов’язаними з його маскуванням.
Наприклад, шляхом дискредитації слідства в засобах масової інформації,
застосуванням підкупу, погроз відносно представників правоохоронних
органів тощо (поняття «протидія розслідуванню»).

Отже, поняття «приховування злочину», «протидія розслідуванню»,
«ухилення від відповідальності» близькі за змістом, але не тотожні.
Перші два поняття є більш вузькими за своїм змістом і можуть
розглядатися як форми ухилення від відповідальності.

Необхідно розмежовувати між собою і поняття «приховування злочину» та
«протидія розслідуванню», оскільки вони, на мій погляд, відтінюють різні
аспекти ухилення осіб від відповідальності. Поняттям «приховування
злочину» доцільно визначати дії осіб з метою ухилення від
відповідальності, що здійснюються під час підготовки і вчинення злочину
або після нього, але до його виявлення правоохоронними органами і
початку розслідування. Аналогічні ж дії в умовах вже розпочатого
розслідування (коли злочин вже виявлено) точніше визначати поняттям
«протидія розслідуванню». При цьому протидія розслідуванню може

— 90 —

включати, як уже відзначалося, І прийоми, не пов язані з маскуванням,
знищенням чи фальсифікацією слідів злочину.

Узагальнення матеріалів кримінальних справ про розкрадання, вчинені з
використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, дозволяє
дійти висновку, що ухилення від відповідальності злочинців здійснюється
за трьома напрямками:

— шляхом приховування (маскування) розкрадань майна;

— шляхом зникнення злочинців з місця постійного проживання (роботи) і
їх переховування;

— шляхом протидії розслідуванню злочину.

Знання оперативними працівниками і слідчими типових прийомів, що
застосовуються злочинцями для уникнення відповідальності, дозволить їм
більш цілеспрямовано виявляти механізм вчинення злочинів, передбачати
поведінку обвинувачених та інших зацікавлених осіб під час розслідування
у кримінальній справі, ефективно долати їх протидію.

Приховування розкрадань майна

Способи і прийоми приховування при підготовці і вчиненні розкрадань.
Аналіз практики розслідування розкрадань грошових коштів, вчинених з
використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, дозволяє
виділити такі типові способи приховування цих злочинів.1

Спосіб 1 (характерний для розкрадань та супутніх злочинів, що вчиняються
шляхом використання комп ‘ютерної техніки для здійснення фіктивних
електронних платежів). Організована злочинна група залучає до
співробітництва спеціаліста в області комп’ютерних технологій, який
працює в певному банку, безпосередньо обслуговуючи проходження
електронних платежів. Йому пропонується за певну суму (долю від
вкраденої суми) таємно перерахувати велику суму грошей з рахунку якогось
підприємства-клієнта банку на рахунок іншого підприємства, яке іноді
спеціально для цього і утворюється. Для того щоб виграти час, необхідний
для зняття вкраденої суми з рахунку, спеціаліст банку — співучасник
злочину маскує розкрадання шляхом коректування бази комп’ютерних даних
кожно-

1 Способи приховування розкрадань розглядаються у відповідності з
способами їх вчинення (див. розд. 1.4).

— 91

го операційного дня (на його початок і кінець). Ця операція може бути
ним автоматизована шляхом внесення відповідних змін у комп’ютерну
програму, яка використовується в даному банку. В подальшому виявлені
розбіжності в операційних документах банку можуть видаватися
спеціалістом-співучасником розкрадання як результат збоїв в роботі
комп’ютерної системи.

При вчиненні розкрадання даним способом заходи для його маскування
можуть зовсім не застосовуватися злочинцями. Це характерно для випадків,
коли з рахунків кількох клієнтів банку, що мають великі рахунки,
періодично знімаються незначні суми. Через деякий час винні особи
подають заяви про звільнення з роботи за власним бажанням.

В таких випадках при проведенні розслідування виникають суттєві
труднощі, особливо коли знищуються сліди злочину (архіви комп’ютерної
бази даних за певні дні, архіви електронної пошти, журнали та інші).
Доказування розкрадання і його приховування можливе шляхом проведення
ревізії в банку, виїмки відповідних документів, призначення експертизи
комп’ютерного програмного забезпечення, допиту працівників банку, робота
яких супроводжується комп’ютерними операціями.

Спосіб 2 (характерний для розкрадань та супутніх йому злочинів, що
вчиняються шляхом укладання фіктивної угоди на умовах попередньої
оплати). Для вчинення розкрадання організується злочинна група, учасники
якої поділяються на дві частини. Перша частина учасників злочинної групи
утворює підприємство за дійсними документами його засновників, а друга —
підприємство за фіктивними документами (від імені неіснуючих
«засновників», за вигаданою адресою тощо). Після реєстрації підприємств
і відкриття рахунків у банках перше підприємство дає рекламу, укладає
угоди з іншими господарюючими суб’єктами, одержуючи кошти як попередню
платню. Потім це підприємство перераховує одержані кошти своїм
спільникам за фіктивною угодою на рахунок другого (фіктивного)
підприємства. Кошти, що надійшли на рахунок фіктивного підприємства,
знімаються готівкою (конвертуються у валюту) і привласнюються, а його
керівники («засновники») зникають. Після цього керівники першого
підприємства звертаються в правоохоронні органи з заявою про вчинене
відносно них «шахрайство».

Використання цього прийому дозволяє тим, хто безпосередньо знімає кошти
з рахунку, не вступати в контакт з добросовіс-

— 92 —

ними учасниками угод І тим самим утруднити розшук та Ідентифікацію
підприємців-шахраїв.

Спосіб 3 (характерний для розкрадань та супутніх злочинів, що вчиняються
шляхом заснування інвестиційної фірми з наступним заволодінням грошима
вкладників). Організована злочинна група засновує інвестиційну компанію
і залучає кошти вкладників (шляхом укладання фіктивних договорів
страхування, випуску і реалізації цінних паперів тощо), обіцяючи великі
дивіденди на вкладені гроші. При цьому дивіденди дійсно виплачуються
першим хвилям вкладників за рахунок «стартового капіталу» (наприклад,
кредиту, одержаного обманним шляхом), а потім за рахунок грошей кожної
чергової хвилі вкладників. Факт виплати обіцяних дивідендів, з одного
боку, є засобом залучення нових вкладників, а з другого – засобом
маскування шахрайства (демонстрації виконання взятих зобов’язань).

Викриття злочину в цій ситуації повинно йти, по-перше, шляхом
встановлення факту виплати дивідендів саме з грошей, які були одержані
від вкладників, і по-друге – шляхом встановлення відсутності факту
інвестування зібраних коштів. Але тут можливі додаткові труднощі,
пов’язані з укладанням шахраями фіктивних угод про інвестування,
підробкою відповідних документів тощо. Особливо складною є справа
розпізнавання і доказування маскування шахрайства у випадках, коли ця
злочинна діяльність здійснюється через групу компаній (інвестиційних,
фінансових, страхових та інших). Розслідуванню у таких кримінальних
справах повинно передувати і в подальшому його супроводжувати
інформаційно-аналітичний пошук та аналітична розвідка як засоби
оперативно-розшу-кової діяльності.

Спосіб 4 (характерний для розкрадань та супутніх злочинів, що вчиняються
шляхом утворення і використання фіктивних безготівкових грошових
коштів). Організована злочинна група, детально вивчивши порядок
проходження платіжних документів у якомусь з комерційних банків і
виявивши в ньому певні вади (чи вступивши у змову з його керівниками),
підробляє платіжні документи від імені реально існуючої чи фіктивної
комерційної структури. Це документи про перерахування значної суми на
рахунок певного підприємства — клієнта даного банку. Вони направляються
посильним, поштою, телеграфом. Після зарахування цієї фактично фіктивної
суми її знімають з рахунку готівкою чи конвертують у валюту.

В даному витіадку викриття злочину пов’язано з великими труднощами, якщо
злочинці не затримані під час подання фіктивних документів чи зразу
після нього. Тому злочинці найчастіше намагаються направити документи в
банк анонімно -поштою, телеграфом. І факт підробки, як свідчить практика
правоохоронних; органів Росії і України, виявлявся вже після
перерахування грошей. Слідство, заправило, йде шляхом встановлення
способу виготовлення документа, проведення допитів працівників банку, що
приймали і перевіряли платіжні документи, з метою встановлення осіб, які
сприяли швидкому проходженню цих документів.

Можливий Інший різновид даного способу, який полягає в тому, що
неплатоспроможний (чи платоспроможний) підприємець у змові з
працівниками «свого» банку виготовляє і використовує незабезпечені
коштами платіжні документи. Утворення фіктивних безготівкових грошових
коштів учиняється підприємцем тільки у змові з працівниками банку
(керівниками комерційних банків і прямими виконавцями розрахункових
операцій). При виявленні контролюючими органами таких фактів вони можуть
пояснюватися «недоглядом», «упущенням» з боку окремих посадових осіб
підприємства і банку.

Спосіб 5 (характерний для розкрадань та супутніх злочинів, що вчиняються
шляхом обманного одержання і присвоєння кредиту). Певна особа
(найчастіше підприємець) попадає в залежність до іншого підприємця чи
групи підприємців (злочинної групи). Шляхом шантажування, насилля та
інших засобів злочинна група змушує його утворити підприємство і
одержати кредит в банку. Одержані в кредит кошти члени злочинної групи
привласнюють, після чого зникають, залишивши «під-приємця-боржника»
виплутуватись з цієї ситуації. При використанні цього прийому
організатори розкрадання безпосередньо не вступають у контакт з банком
при укладанні кредитної угоди і тому суттєво утруднюють доказування їх
винності.

Можливий і Інший різновид цього способу приховування. На посади
керівників та головних бухгалтерів комерційних структур підшукуються
некомпетентні, а в окремих випадках судимі і навіть психічно хворі
особи. Пропонуючи таким особам офіційні посади з великою заробітною
платнею, злочинці спокушують їх тим, що нічого робити не потрібно –
тільки підписувати папери. Всю роботу на підприємстві злочинці дійсно
виконують самі, вказуючи призначеним на посади осо-

_ 94 _

бам на те, коли і які папери необхідно підписувати. Таким чином,
юридична відповідальність за протиправні дії лягає на «посадових осіб».
При цьому грошові кошти і матеріальні цінності фактично контролюються
виконавцями і часто зберігаються на рахунках інших
підприсмців-співучасників.

В таких випадках при порушенні кримінальних справ і проведенні
розслідування виникають суттєві труднощі. Так, якщо на посадах
керівників працюють раніше судимі особи, то природно, що підозра у
вчиненні злочину падає перш за все на них. А якщо на посадах бухгалтерів
працюють особи, які страждають психічними захворюваннями, то вони
взагалі є неосудними, а їх свідчення викликають недовіру. В результаті
розслідування у таких справах затягується, що дає змогу дійсним
злочинцям знищити докази, а нерідко і припиняється за недо-казаністю або
відсутністю складу злочину.

Узагальнюючи наведені способи приховування розкрадань майна, можна
виділити такі типові прийоми, які в різноманітному поєднанні
використовуються злочинцями в стадії підготовки і вчинення цих злочинів:

а) утворення фіктивних підприємств для вчинення розкрадань та
«відмивання» вкрадених коштів;

б) фальсифікація заосновних документів для приховування дійсної мети
створюваного підприємства і утруднення розшуку його засновників;

в) призначення на посади в підприємницьких структурах некомпетентних,
раніше судимих, психічно хворих чи матеріально залежних і психологічно
слабких осіб з перекладенням на них відповідальності за вчинені
правопорушення;

г) укладання різноманітних фіктивних угод;

д) фальсифікація банківських документів, порушення вимог відповідних
нормативних актів, що регулюють їх застосування, з метою утворення
фіктивних грошових коштів чи інших умов для розкрадання з поясненням цих
фактів при перевірках (ревізіях) «недоглядом», «упущенням» з боку
окремих посадових осіб, службовців підприємства і банку;

е) підробка платіжних документів і анонімна їх доставка до банку з метою
утруднення розшуку і Ідентифікації виконавців злочину;

є) внесення змін в електронні документи, комп’ютерні програми з
наступним їх поясненням як технічних збоїв у роботі комп’ютерної
системи;

ж) імітація господарчої діяльності і виконання взятих на себе
зобов’язань з боку посадових осіб фіктивно утворених чи дійсних
компаній.

Треба підкреслити, що більшість із зазначених прийомів, спрямованих на
приховування розкрадання, інтегровані у спосіб вчинення злочину або
органічно з ним поєднуються. Але ці прийоми можуть мати самостійне
кримінально-правове значення -містити самостійний склад злочину, що
потребує окремої кваліфікації і визначення відповідного предмета
доказування під час розслідування. Аналіз слідчо-судової практики
свідчить, що нерідко причиною повернення кримінальних справ на додаткове
розслідування є саме упущення, пов’язані з кримінально-правовою
недооцінкою прийомів приховування розкрадань та їх доказуванням.

Типовими є ситуації, коли розкрадання державного, колективного або
індивідуального майна (ст. 83, 84, 86-1, 143 КК) поєднується з ухиленням
від сплати податків (ст. 148-2 КК), порушенням порядку зайняття
підприємницькою діяльністю (ст. 148-3 КК), фіктивним підприємництвом
(ст. 148-4 КК), шахрайством з фінансовими ресурсами (ст. 148-5 КК),
порушенням порядку випуску та обігу цінних паперів (ст. 148-8 КК),
зловживанням посадовим становищем (ст. 165 КК), халатністю (ст. 167 КК),
посадовим підлогом (ст. 172 КК), підробкою документів (ст. 194 КК).
Прийоми приховування розкрадань після їх вчинення. Маскування
розкрадання майна може здійснюватись і після його закінчення. З огляду
на специфічність цієї посткримінальної діяльності, прийоми, що
використовуються злочинцями, можуть розглядатися як окрема група.

/. Знищення бухгалтерських та інших документів, в яких залишилися сліди
розкрадання. Ця акція може маскуватися під втрату документів, їх
знищення в результаті затоплення, пожару тощо. Використання названого
прийому може бути пов’язане з веденням так званої «подвійної»
бухгалтерії (в тому числі з застосуванням комп’ютерної техніки), коли
господарча операція спочатку фіксується в одному документі, який після
досягнення злочинної мети знищується і замінюється іншим документом без
ознак злочину. 2. Відмова в наданні контролюючим та правоохоронним
органам тієї чи іншої інформації (документів) з посиланням на комерційну
чи банківську таємницю. Така реакція на законні вимоги правоохоронних
органів при проведенні перевірок

— 96 —

тих чи інших фактів досить поширена, особливо в комерційних банках.
Проблема обгрунтованості таких заяв з боку посадових осіб комерційних
структур в чинному законодавстві поки що не врегульована. Треба
відзначити, що ця проблема існує не тільки в Україні, але і в багатьох
країнах з розвинутою ринковою економікою.

3. Фальсифікація окремих документів (протоколів рішень загальних
зборів акціонерів, балансу, звіту підприємства тощо). Це здійснюється
шляхом внесення в документи відповідних змін чи повної їх заміни новим
варіантом документа, або виготовленням документа, якого раніше не
існувало взагалі.

4. Включення до складу ревізійних комісій довірених осіб чи підкуп
окремих її членів при проведенні перевірок і ревізій. Цей прийом має
метою спонукання членів ревізійних комісій (її керівників) «не помітити»
тих чи інших правопорушень або дати їм бажану для зацікавлених осіб
оцінку.

5. Умисне доведення підприємства до банкрутства. Цей прийом
застосовується посадовими особами суб’єкта підприємницької діяльності
для уникнення відповідальності за вчинені розкрадання. Суть його полягає
в доведенні підприємства до фінансової катастрофи шляхом усвідомленого
здійснення невигідних програм чи угод, збитками від яких маскуються
втрати від розкрадань. Прийом може реалізуватися, зокрема в тому, що
підприємство купує сировину (одержує послуги) не безпосередньо у
виробника, а через підставні фірми-посеред-ники за умисно завищеними
цінами. Може мати місце і зворотна спрямованість – підприємство продає
свою продукцію через посередників за явно заниженими цінами, в тому
числі за кордон іноземним фірмам. Збитки підприємства у цьоліу випадку
супроводжуються величезними «прибутками» його посадових осіб від
подібних операцій. Тому умисне доведення підприємства до банкрутства
може використовуватися злочинцями і як самостійний спосіб розкрадання.
Необхідно звернути увагу, що Закон України «Про банкрутство» № 2343 –
XII від 14.05.92 р. на відміну від такого ж закону Росії ( «О
несостоятельности (банкротстве) предприятий» № 3929 -1 от 19.11.92 г.)
не містить поняття «умисного банкрутства» і не передбачає механізму
притягнення винних осіб до будь-якої відповідальності. В
криміналістичній літературі зверталась увага на поширені випадки продажу
підприємствами металургійної та вугільної промисловості України своєї

— 97 —

продукції за кордон іноземним фірмам через фіктивні фірми -посередники,
що стало однією з причин їх скрутного фінансового становища.’ За чинним
законодавством притягти за це до відповідальності винних осіб навіть
теоретично неможливо, хоча суспільна небезпечність подібних діянь
очевидна. Враховуючи тенденції в економічній злочинності в Україні,
можна передбачити подальше поширення умисних банкрутств. Для протидії їм
нагальною є необхідність доповнення Кримінального кодексу України
відповідним складом злочину.2

Знання типових прийомів приховування розкрадань, що застосовуються
злочинцями під час їх вчинення чи після закінчення, дозволяє працівникам
правоохоронних органів швидко розпізнавати хитрощі по маскуванню
вчинених злочинів і організовувати ефективне їх розслідування. На
початковому етапі розслідування це тактичне завдання може бути визначене
як «Встановлення факту розкрадання, способу його вчинення і
приховування».

Зникнення злочинців з місця постійного проживання (роботи) і їх
переховування

Цей типовий прийом поведінки підприємців-злочинців зустрічається в
слідчій практиці досить часто. Він може застосовуватися ними як у
чистому вигляді (без маскування розкрадання, зразу після заволодіння
майном), так і в поєднанні з приховуванням злочину та протидією
розслідуванню. В більшості випадків зникнення злочинців суттєво
ускладнює розслідування, особливо в плані забезпечення відшкодування
заподіяних розкраданням збитків. Це викликано тим, що розкрадачі
зникають, заправило, разом з вкраденими грошима, або встигнувши надійно
приховати їх. Тому попередження зникнення і переховування злочинців є
важливим тактичним завданням початкового етапу розслідування. Основним
способом її вирішення є своєчасне затримання підозрюваних у вчиненні
розкрадання з застосуванням запобіжного заходу — утримання підЬартою.

‘ Бііецький В. Фіктивне підприємництво і економічна злочинність. — Право
України, 1997. № 5. С.34.

2 Чинним Кримінальним кодексом України передбачена відповідальність
тільки за «Приховування банкрутства» (ст. 156-2) І за «Фіктивне
банкрутство» (ст. 156-3).

— 98 —

У випадках, коли розкрадачі зникають зразу після заволодін-ня майном до
виявлення злочину правоохоронними органами або в результаті упущень в
ході розслідування, їх місцезнаходження встановлюється з використанням
оперативно-розшукових, криміналістичних і процесуальних засобів.
Комплекс слідчих дій та ОРЗ, спрямованих на вирішення цього тактичного
завдання, може розглядатися як самостійна тактична операція
розслідування.

Способи і прийоми протидії розслідуванню розкрадань та їх подолання

Протидія розслідуванню злочину полягає у прийнятті зацікавленими особами
заходів, спрямованих на утворення перешкод у збиранні доказів, що
вчиняються ними після виявлення злочину правоохоронними органами.

Певна можливість протидіяти розслідуванню з боку підозрюваного і
обвинуваченого закріплена кримінально-процесуальним законом як право на
захист від необгрунтованого звинувачення у вчиненні злочину. Зокрема,
вони мають право: давати показання чи відмовитися їх давати і
відповідати на запитання; мати захисника і бачитися з ним до першого
допиту; подавати скарги та інше ( ст. 21, 43, 43-1 КПК). В реально
існуючій практиці «арсенал» засобів протидії розслідуванню з боку
вказаних осіб значно ширший і включає незаконні, а іноді й відверто
злочинні прийоми (дача хабара, погрози знищенням майна, нанесення
тілесних ушкоджень, вбивства тощо). Використання злочинцями та їх
спільниками подібних прийомів може не тільки утруднити процес
розслідування чи зробити його зовсім неможливим, але й привести до
вчинення нових злочинів.

Ця обставина робить вельми актуальною в криміналістиці та теорії
оперативно-розшукової діяльності проблему протидії розслідуванню і
розробки відповідних заходів по її попередженню і подоланню. Значущість
цього напрямку наукових досліджень тим більше зростає в умовах поширення
організованої злочинності. Саме активна, заздалегідь спланована,
витончена протидія розслідуванню за конкретними кримінальними справами з
боку організованих злочинних груп (ОЗГ) є однією з якісних відмінностей
організованої злочинності в порівнянні з злочинністю звичайною.

99 —

Аналіз матеріалів кримінальних справ про розкрадання та іншої інформації
дає підстави для класифікації прийомів протидії розслідуванню за
спрямованістю їх застосування на такі групи:

1) прийоми протидії, спрямовані на знищення, утаювання, маскування або
фальсифікацію інформації (її носіїв) як джерел доказів;

2) прийоми протидії, спрямовані на утворення несприятливих зовнішніх
умов розслідування;

3) прийоми протидії, спрямовані на утворення несприятливих внутрішніх
умов розслідування;

4) прийоми протидії, спрямовані безпосередньо на слідчого

(членів слідчо-оперативної групи).

Розглянемо названі прийоми протидії розслідуванню детальніше.

Прийоми протидії розслідуванню, спрямовані на знищення, утаювання,
маскування або фальсифікацію інформації (її носіїв) як джерел доказів.
За своєю сутністю — це прийоми приховування розкрадання, але їх
особливістю є те, що вони використовуються в умовах уже розпочатого
розслідування. Звичайно, це активні, зухвалі і цілеспрямовані дії. Саме
тому їх застосування може свідчити про підвищену небезпечність тих осіб,
що вдаються до них.

1. Знищення бухгалтерських, банківських та інших документів з ознаками
розкрадання, їх фальсифікація. Ця акція має свою метою випередження
органів слідства – не дати вилучити документальні джерела доказів і
використати їх у процесі розслідування злочину. Мета може полягати і в
перекручуванні фактів (фальсифікації) шляхом внесення певних змін в
дійсні документи або повного виготовлення фальшивих документів.

2. Зникнення і переховування осіб, причетних до розкрадання. Цей прийом
реалізується підприємцями-розкрадачами, заправило, як тимчасовий крок
протидії розслідуванню з метою виграти час для вжиття більш ефективних
заходів по ухиленню від загрози кримінальної відповідальності (знищення
доказів, приховування вкраденого майна, використання корумпованих
зв’язків тощо).

Під час розслідування, в ситуації, коли не вдалося попередити зникнення
підозрюваного, необхідно встановити його зв’язки з найближчим оточенням
(сім’єю, членами ОЗГ, друзя-

— 100 —

ми). Контроль за каналами зв’язку членів сім’ї підозрюваного, відомих
слідству членів ОЗГ може вказати шляхи до місця перебування розшукуваної
особи і затримання її.

3. Відмова затриманого підозрюваного давати показання і відповідати на
запитання. Така лінія поведінки є правом підозрюваного (обвинуваченого)
і вибирається вона, як свідчить слідча практика, для затягування
слідства, щоб виграти час для вжиття заходів з боку інших членів ОЗГ по
ухиленню від загрози кримінальної відповідальності. Цей спосіб протидії
може бути заздалегідь обговореним і запланованим в ОЗГ.

4. Підозрюваний (обвинувачений) дає неправдиві показання. Ця лінія
поведінки логічно змінює попередню і може мати кілька варіантів.
Зокрема, підозрюваний може намагатися спростувати докази вчинення
розкрадання, посилаючись на ті чи інші обставини, що завадили,
наприклад, виконати взяті зобов’язання (підвели постачальники,
неправомірність дій податкових та інших органів, вчинення крадіжки,
грабежу, розбою, вимагання відносно нього незнайомими особами тощо).
Коли йому не вдається цього досягти, а розкрадання вчинено ОЗГ, типовим
є намагання подати розкритий злочин як вчинений випадковою групою
підприємців під впливом певних обставин (тягне більш м’яке покарання).
Найчастіше в таких випадках підозрювані (обвинувачені) дають показання
тільки за фактами, що стосуються їх особисто. Завданням слідства в
такому випадку поряд з дослідженням

інших обставин розкрадання є:

– встановлення доказів групового, а потім і організованого вчинення
злочину;

– виявлення явно злочинних зв’язків підозрюваного з іншими
підприємцями;

– встановлення ролі кожного співучасника у вчиненні розкрадання,
використання протиріч між інтересами співучасників злочину;

– виявлення розкрадань, вчинених у місті, області (кількох областях)
аналогічним способом;

– перевірка на причетність до виявлених аналогічних злочинів як самого
підозрюваного, так і осіб з його оточення. Це тактичне завдання
розслідування можна визначити як

«Встановлення співучасників розкрадання».

Ознаками належності підозрюваного (обвинуваченого) до

ОЗГ є, зокрема, вчинення розкрадання способом, який потребує

— 101 —

вільного орієнтування в кількох галузях знань чи практичної діяльності,
добра інформованість про фінансовий стан потерпілої сторони, чітка
організація багатоетапного розкрадання тощо. Для ситуації відмови
підозрюваного давати показання з наступною дачею неправдивих показань
характерне швидке «підключення» досвідченого адвоката. Найнятий адвокат
може бути з числа тих, які залучаються ОЗГ для «рятування» своїх членів
будь-якими засобами за величезні гонорари. Функцією такого «захисника» є
не тільки надання юридичної допомоги, але й виконання ролі «зв’язківця»
для обміну інформацією між ОЗГ і затриманим.

5. Здійснення тиску на свідків і потерпілих, з метою утаювання відомих
їм фактів або дачі неправдивих свідчень. Цей прийом протидії
розслідуванню в теперішній час є типовим явищем. Його застосуванню
організованими злочинцями сприяє загальна правова і економічна ситуація
в країні, яка характеризується обмеженими можливостями правоохоронних
органів захистити потерпілих, свідків, їх близьких, майно від загрози з
боку ОЗГ, а також згодою окремих громадян піти на зговір з ОЗГ заради
швидкого збагачення. Вплив на вказаних осіб з метою їх спонукання до
мовчання чи відмови від правдивих свідчень і дачі неправдивих може
здійснюватись шляхом підкупу, погроз знищення майна, нанесення тілесних
ушкоджень, вбивства і реальною демонстрацією їх виконання. Ознаками
такого роду протидії розслідуванню є зміна показань потерпілого чи
свідків у бік пом’якшення вини підозрюваного, а іноді надання цілої
системи «доказів», яка кардинально міняє юридичну формулу обвинувачення
або виключає кримінальну відповідальність взагалі.

Найбільш ефективним є попередження такої поведінки потерпілих і свідків
шляхом ретельного проведення перших допитів з максимальною деталізацією
показань з метою негайної їх перевірки. В окремих випадках, в зв’язку з
виключно важливим значенням свідчень, рекомендується використання при
допитах як допоміжного засобу фіксації аудіо- і відеотехніки. Якщо ж
попередити відмову від раніше даних свідчень не вдалося, то засоби
подолання цього прийому протидії розслідуванню залежать від причин, що
підштовхнули потерпілого чи свідка до надання допомоги розкрадачам. З
одного боку, слідство повинно демонструвати реальну можливість
притягнення до відповідальності за пособництво розкраданню, вчи-

102

неному ОЗГ, чи за дачу завідомо неправдивих показань (ст. 178 КК). 3
другого боку, засобом нейтралізації такої протидії може бути організація
в окремих випадках охорони (складної і дорогої) названих осіб, їх
ізоляції від впливу ОЗГ (наприклад, шляхом вивезення з сім’ями за місто
з розміщенням у санаторіях, будинках відпочинку тощо). Порядок
застосування цих заходів регулюється Законом України «Про забезпечення
безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» №3782-ХІІ
від 23 грудня 1993 р.

Знання працівниками правоохоронних органів цієї групи прийомів ухилення
від відповідальності важливе, перш за все, з точки зору попередження
протидії розслідуванню з боку винних осіб шляхом знищення, утаювання,
маскування або фальсифікації інформації (її носіїв) як джерел доказів.
Це тактичне завдання початкового етапу розслідування може бути визначене
як «Збереження доказів». Способом його вирішення є комплекс невідкладних
слідчих дій та ОРЗ (тактична операція), спрямованих, зокрема, на: 1)
встановлення і вилучення документів з слідами розкрадання; 2) одержання
правдивих детальних показань підозрюваних про механізм вчиненого
злочину; 3) одержання детальних свідчень потерпілих і свідків.

Прийоми протидії розслідуванню, спрямовані на утворення несприятливих
зовнішніх умов розслідування. Використання сукупності таких прийомів
характерне для протидії розслідуванню з боку ОЗГ, які мають корумповані
зв’язки в органах влади, політичних партіях, засобах масової інформації,
що полягає в застосуванні тиску на органи слідства з боку вказаних
структур шляхом системи взаємообумовлених дій. /. Утворення негативної
суспільної думки (атмосфери) щодо процесу розслідування розкрадання.
Проявом застосування цього прийому є поява в засобах масової інформації
замовлених ОЗГ публікацій, в яких з популістської точки зору
характеризуються позитивні якості підозрюваного (обвинуваченого)
«підприємця» з підкреслюванням вигаданих (чи таких, що дійсно мали
місце) упущень, помилок, зловживань працівників правоохоронних органів.
Нерідко, в розрахунку на незнання читачами законів та загальну
неінформованість, в перекрученому вигляді описується подія злочину та
заходи правоохоронних органів. Також можуть поширюватись чутки про
політичне підґрунтя кримінальної справи з організацією протестів
представників громадських організацій та

— 103 —

політичних партії!, які видають розслідування як засіб «зведення
рахунків» представників влади з своїми політичними опонентами. Мета цих
дій полягає в намаганні поставити хід розслідування «під особливий
контроль» з боку місцевої влади, з представниками якої у ОЗГ є
корумповані зв’язки. Тиск на слідство через засоби масової інформації
нейтралізується, якщо правоохоронні органи випереджають корумпованих
осіб у наданні громадськості офіційної інформації про найбільш важливі
результати розслідування, але без подробиць (наприклад, про факти
підробки банківських документів, висновки експертиз, розмір виявлених і
вилучених коштів тощо). Таке тактичне завдання початкового етапу
розслідування може бути умовно визначене як «Преса». Для попередження
протидії розслідуванню правоохоронні органи повинні заздалегідь
планувати тактичну операцію з використанням засобів масової інформації в
інтересах слідства.

2. Втручання в процес розслідування корумпованих представників органів
влади і управління. Застосування цього прийому тісно пов’язано з
«успішними» наслідками використання попереднього прийому протидії.
Підставою для постановки ходу розслідування «на контроль» є в такому
випадку особливе суспільно-політичне значення кримінальної справи. В
результаті слідчі можуть опинитися під жорстким пресингом представників
владних структур різних рівнів, метою якого є ознайомлення з
інформацією, що складає слідчу таємницю. Нейтралізація протидії
розслідуванню з боку корумпованих представників органів влади і
управління – найбільш складне завдання. Вказані особи, заправило, мають
тривалі і міцні службові, товариські зв’язки з відповідальними
посадовими особами різного рівня І значні можливості впливу на них. Але,
як свідчить слідча практика, корумповані представники засобів масової
інформації та органів влади включаються в процес протидії розслідуванню
не з самого його початку, а через деякий час, після одержання ними
певної кількості інформації з законних джерел. Тому, якщо органи
розслідування після затримання підозрюваних у вчиненні розкрадання діють
швидко і рішуче, встигають виявити і зафіксувати максимальну кількість
слідів злочину (доказів), втручання в розслідування можуть бути
нейтралізовані.

В подоланні намагань протидіяти слідству дають ефект офіційні
попередження осіб, які проявляють активну цікавість

— 104 —

до справи, про можливість їх допиту як свідків, спеціальні запити в
органи, де вони працюють, лро надання певної інформації тощо. При
сприятливих для слідства умовах не виключене і викриття протидіючих
корупціонерів з притягненням їх до відпов ідальності.

Знання цієї групи прийомів протидії розслідуванню важливе з точки зору
прийняття відповідних запобіжних заходів. Таке тактичне завдання
початкового сталу розслідування може бути визначене як «Антикорупція ».
Для попередження протидії розслідуванню правоохоронні органи повинні
передбачати таку форму протидії і заздалегідь планувати відповідну
тактичну операцію.

Прийоми протидії розслідуванню, спрямовані на утворення несприятливих
внутрішніх умов розслідування. Найбільш небезпечними в цьому плані є дії
корумпованих посадових осіб правоохоронних органів. Вони мають змогу
включатися в протидію розслідуванню з перших його кроків, а іноді навіть
контролювати оперативно-розшукову роботу. Кінцевою їх метою є закриття
порушеної кримінальної справи про розкрадання за реабілітуючими
обвинуваченого підставами, чи, принаймні, притягнення його до
відповідальності за незначний злочин з м’яким покаранням. Тому дії цих
посадових осіб характеризуються створенням сприятливих для досягнення
вказаної мети умов при допомозі таких прийомів.

1. Гальмування слідства шляхом несвоєчасного створення СОГ, частої і
необгрунтованої зміни її складу. Цей організаційний засіб протидії
використовується з самого початку розслідування і, заправило, тягне за
собою негативні наслідки, пов’язані з втратою часу, що дає змогу
розкрадачам — членам ОЗГ знищити докази і підготуватися до активної
протидії. Крім того, періодичне включення до складу СОГ багатьох
працівників правоохоронних органів розширює коло інформованих осіб про
стан розслідування, його плани, що створює умови для розголошення
слідчої таємниці. Враховуючи цю обставину, керівники органів внутрішніх
справ зобов’язуються для розкриття і розслідування розкрадань у великих
і особливо великих розмірах, скоєних групами осіб, а також інших тяжких
злочинів у сфері економіки створювати слідчо-оперативні групи не пізніше
10 діб з моменту порушення кримінальної справи, робота яких
забезпечується за узгодженими планами. До складу цих груп повинні
включатися

— 105 —

найбільш кваліфіковані і підготовлені для цієї роботи працівники. Крім
того, з боку керівників повинна бути організована щомісячна перевірка
фактичного виконання оперативних заходів і слідчих дій.1

2. Організація ознайомлення зацікавлених у кримінальній справі осіб з
інформацією, що складає слідчу таємницю. Посадові особи правоохоронних
органів залежно від їх рівня мають змогу організувати кілька каналів
розголошення слідчої інформації, жі ламають будь-які плани слідства. В
окремих випадках контролюється кожний крок слідства в тому чи іншому
напрямку, про що негайно стає відомо розкрадачам.

3. Пряме втручання в процес розслідування шляхом дачі вказівок,
внесення пропозицій тощо. В залежності від займаної посади суб’єкти
корумпованих зв’язків можуть давати слідчому прямі вказівки чи
пропозиції щодо тих чи інших рішень у кримінальній справі. При цьому
вони намагаються не залишати документів, у яких можуть міститися докази
протидії розслідуванню, і перекладати таким чином всю відповідальність
на слідчого і членів СОГ. В зв’язку з цим рекомендується такий прийом
блокування протидії, як вимога формального документального підтвердження
вказівок та пропозицій посадової особи. Але це, безумовно, потребує від
слідчого високого професіоналізму і громадянської мужності, оскільки
такий крок може тягти за собою службові ускладнення.

4. Усунення від розслідування найбільш досвідчених, принципових і
активних працівників. Це один з кардинальних засобів протидії
розслідуванню з боку корумпованих посадових осіб правоохоронних органів.
Приводом для цього можуть бути помилки, формальне недодержання тих чи
інших вимог закону, допущених під час розслідування. Поштовх для їх
пошуку можуть дати надумані скарги обвинуваченого та його родичів про
застосування слідчим незаконних методів слідства, вимагання грошей та
інше, спрямовані на дискредитацію слідчих працівників. Усунення від
розслідування окремих слідчих можливе і в формі заохочення з
призначенням на іншу і більш високу посаду (але до закінчення
розслідування у кримінальній справі).

1 Наказ МВС України № 504 від 13.09.1994 р «Про заходи щодо
вдосконалення організації роботи органів внутрішніх справ у розкритті і
розслідуванні злочинів у сфері економіки » п.,її. 1.4.-1.5.

106

Розглянуті прийоми протидії розслідуванню з боку корумпованих
представників правоохоронних органів найбільш небезпечні і в більшості
випадків позбавляють його будь-яких перспектив. Боротися з ними дуже
важко. Одним із засобів їх попередження і подолання є порушення
процедури службової перевірки підрозділами внутрішньої безпеки органів
внутрішніх справ та СБУ за фактами втручання посадових осіб у процес
розслідування, які об’єктивно нанесли йому шкоду. В певній мірі
намаганню протидії розслідуванню перешкоджає процесуальне точне,
динамічне, тактично грамотне ведення слідства з постійним використанням
технічних засобів фіксації його ходу і результатів. Але найефективнішим
засобом забезпечення судової перспективи кримінальних справ у подібних
випадках є провадження розслідування не місцевими, а слідчими групами
іншого, більш високого рівня підпорядкування.

Прийоми протидії розслідуванню, спрямовані безпосередньо на членів
слідчо-оперативної групи. Ці прийоми застосовуються представниками ОЗГ з
метою спонукати слідчих працівників до повільного і неефективного
ведення слідства, що в кінці-кінців призведе до закриття кримінальної
справи за однією з передбачених законом підстав, виправдання підсудного
чи засудження його до незначного покарання. 1. Підкуп. Помічено, що
члени організованих груп підприєм-ців-шахраїв заздалегідь планують
витратити значні суми з вкрадених грошей на підкуп працівників
контролюючих та правоохоронних органів. Цей прийом протидії
розслідуванню використовується у вигляді пропозицій слідчому виконати
(чи не виконати) певні дії, прийняти певні рішення у кримінальній справі
за платню чи надання певних послуг йому особисто або близьким родичам.
Взагалі ця пропозиція може мати досить замаскований вигляд і надходити
від родичів обвинуваченого чи його адвоката. На фоні існуючого мізерного
матеріального забезпечення працівників правоохоронних органів цей засіб
протидії розслідуванню разом з попередньо розглянутими виглядає чи не
найбезпечнішим. Реально розраховувати на нейтралізацію подібних намагань
з боку ОЗГ можна протиставленням їм такого комплексу заходів:

– достойне матеріальне забезпечення працівників правоохоронних
органів;

– утворення для розслідування у кримінальних справах про розкрадання
майна в особливо великих розмірах слідчо-оперативних груп з найбільш
кваліфікованих працівників;

— 107

– систематичний контроль за ходом розслідування у кримінальних справах
цієї категорії з боку керівників слідчих підрозділів, прокуратури, служб
внутрішньої безпеки;

– обов’язкове притягнення до відповідальності працівників, винних у
хабарництві, корупції.

Окремі з цих положень сформульовані у відомчих нормативних актах.
Зокрема, за кожним фактом необгрунтованого порушення та закриття
кримінальної справи про злочини в сфері економіки у 10-денний строк
повинні проводитися службові перевірки, а винні у цьому притягуватися до
суворої відповідальності.1 2. Погрози (знищенням, майна, нанесенням
тілесних ушкоджень, вбивством) і реальна демонстрація цих погроз.
Погрози представників ОЗГ, спрямовані на членів слідчо-оперативної
групи, можуть стосуватися не тільки їх особисто, але й членів їх сімей,
близьких їм людей. При розслідуванні розкрадань, вчинених організованим
злочинним угрупованням, це не таке вже рідкісне явище. Тому весь хід
розслідування у таких кримінальних справах супроводжується вирішенням і
такого тактичного завдання як «Забезпечення безпеки». Засобами вирішення
цього тактичного завдання, по-перше, є збереження під час проведення
слідчих, оперативно-розшуко-вих та інших дій службової таємниці
(нерозголошення відомостей) про склад СОГ, про слідчих та оперативних
працівників (місце роботи і проживання, наявність сім’ї та її склад
тощо). По-друге, під час розслідування може скластися небезпечна
ситуація, яка потребує взяття під охорону службою внутрішньої безпеки
МВС України членів СОГ та їх близьких родичів. Види заходів забезпечення
безпеки і порядок їх застосування визначаються Законом України «Про
державний захист працівників суду і правоохоронних органів» №3781-XII
від 23 грудня 1993 р.

З аналізу наведених засобів протидії розслідуванню витікає, що ознаками
«результативного» тиску на слідство з боку організованого злочинного
угруповання в сфері підприємництва можуть бути:

– затягування порушення кримінальної справи і початку активного
розслідування;

– регулярні «запізнення» слідства з проведенням невідкладних слідчих
дій, оперативно-розшукових заходів;

1 Наказ МВС України № 504 від 13.09.1994 р. «Про заходи щодо
вдосконалення організації роботи органів внутрішніх справ у розкритті і
розслідуванні злочинів у сфері економіки » п.,її. 1 6.

108 —

– обізнаність осіб, зацікавлених у кримінальній справі, про стан
слідства та найближчі його плани;

– неодноразова передача кримінальної справи від одного слідчого до
другого (зміна керівників СОГ);

– ефективні процесуальні дії адвоката, який послідовно одне за одним
«спростовує» докази, на яких грунтується обвинувачення;

– низька якість слідства в цілому.

Наведені прийоми, що застосовуються злочинцями для ухилення від
відповідальності, а також засоби їх нейтралізації безумовно не
вичерпують усіх можливих на практиці ситуацій, але можуть слугувати
орієнтиром для прийняття слідчими та керівниками правоохоронних органів
відповідних, рішень у ході розслідування кримінальних справ.

Підсумовуючи розгляд проблеми подолання (попередження) ухилення від
відповідальності винних у розкраданні осіб, треба зазначити, що на
початковому етапі розслідування можна виділити такі завдання і
відповідні тактичні операції як засоби їх вирішення.

1. Встановлення факту розкрадання, способу його вчинення і
приховування.

2. Попередження переховування винних у розкраданні осіб (розшук і
затримання).

3. Встановлення всіх співучасників розкрадання.

4. Збереження доказів.

5. Преса (нейтралізація тиску на слідство).

6. Антикорупція (нейтралізація протидії корумпованих посадових осіб).

7. Забезпечення безпеки.

Успішне вирішення названих тактичних завдань розслідування залежить від
знання відповідних методик розслідування економічних злочинів, а також
від організаційно-управлінського та законодавчого забезпечення
сприятливих умов розслідування.

2.4. Забезпечення відшкодування матеріального збитку, заподіяного
розкраданням

Одним з найважливіших тактичних завдань, яке слід вирішувати на
початковому етапі розслідування розкрадань майна, є забезпечення
відшкодування матеріального

109

збитку, заподіяного злочином. Відповідно до п. 4 ст. 64 КПК України
характер і розмір шкоди, завданої злочином, належать до обставин, які
підлягають доказуванню в кримінальній справі. Процесуальні норми
встановлюють обов’язок органу дізнання і слідчого забезпечити
відшкодування матеріального збитку і можливу конфіскацію майна (ст. 29
КПК), визначають умови і порядок накладення арешту на майно (ст. 125,
126 КПК). Вони визначають перелік лрав і обов’язків цивільного позивача
і цивільного відповідача в кримінальній справі, а також їх представників
(ст. 50-52 КПК), регламентують дії слідчого у процесуальному оформленні
їх участі в справі (ст. 123-124 КПК).

Але проблема забезпечення відшкодування матеріального збитку, особливо у
кримінальних справах про розкрадання майна, завжди була болючою у
попередньому розслідуванні. За даними Верховного Суду України,
наприклад, у 1995 р. потерпілим від злочинів було завдано майнової
шкоди.на суму 4 255 086 775 крб., а цивільних позовів задоволене на суму
2 255 340 343 крб.1, тобто відшкодування заподіяних злочинами
матеріальних втрат становило всього 53%.

У кримінальних справах про розкрадання, що вчиняються з використанням
статусу суб’єкта підприємницької діяльності, стан відшкодування
заподіяних втрат значно гірший. Це пояснюється тим, що такий статус
надає можливість розкрадати і приховувати величезні суми безготівкових
грошових коштів з використанням механізму розрахункових операцій.
Типовими є ситуації, коли забезпечити відшкодування цих сум повністю під
час розслідування практично неможливо через прогаяний час та інші
обставини. Наприклад, у кримінальних справах про розкрадання в
небанківських фінансових установах, порушених і розслідуваних у
1993-1997 р., за даними МВС України, було накладено арешти на майно,
вартість якого становила всього 4-6% від загальної суми заподіяних
збитків.

Забезпечення відшкодування матеріального збитку і можливої конфіскації
майна являє собою тактичне завдання розслідування, яке для свого
вирішення потребує проведення комплексу слідчих дій та ОРЗ (тактичної
операції). Вказане тактичне завдання доцільно розділити на більш дрібні.
Так, окремі слідчі дії та ОРЗ повинні бути спрямовані на вирішення таких
завдань:

1 За кн. Гошовський М.І., Кучинська О П. Потерпілий у кримінальному
процесі України. – Київ: Юрінком Інтер, 1998. С. 157.

110

1) встановлення характеру і розміру шкоди, завданої розкраданням;

2) встановлення місцезнаходження вкраденого майна чи способу його
використання;

3) встановлення майна, яким володіють винні особи, та його
місцезнаходження;

4) встановлення правового статусу виявленого у винних осіб майна
(приватна чи колективна власність);

5) вилучення і збереження майна, встановленого для забезпечення
цивільного позову і можливої конфіскації. Оскільки вирішення названих
тактичних завдань має певну специфіку, обумовлену обставинами
розкрадання, здійснюється шляхом виявлення, фіксації та використання
доказів в умовах реально існуючої протидії з боку зацікавлених осіб, ця
проблема заслуговує окремого розгляду.

Встановлення характеру і розміру шкоди, завданої розкраданням. Розмір
заподіяної шкоди має значення як для правильної кваліфікації дій винних
осіб, так і для вирішення завдання по її відшкодуванню. Розв’язання
цього тактичного завдання починається вже на стадії порушення
кримінальної справи. Зокрема, встановлення характеру і розміру завданої
шкоди в первинному матеріалі про розкрадання є обов’язковою умовою для
обгрунтованого порушення кримінальної справи.

Найбільш характерним предметом розкрадання для сфери підприємництва є
грошові кошти (готівкові чи безготівкові). При встановленні розміру
шкоди від розкрадання в таких випадках, як правило, не виникає особливих
проблем. Це завдання вирішується шляхом вилучення відповідних
документів, проведенням ревізії, допитом потерпілих і свідків. В окремих
випадках для його вирішення потребується призначення
судово-бухгалтерської експертизи.

Предметом розкрадання в сфері підприємництва можуть бути і матеріальні
цінності, зокрема, партії певного товару, що висувається на продаж.
Визначення розміру збитків для такої ситуації має деяку складність, яка
пов’язана з необхідністю проведення відповідних розрахунків. Як зазначив
Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику в
справах про корисливі злочини проти приватної власності» N 12 від
25.12.1992 p., розмір заподіяних потерпілому збитків належить визначати,
виходячи з вартості майна на момент вчинення злочину за роздрібними
(закупівельними) цінами. Загальний механізм визначен-

— 111

ня розміру шкоди від розкрадання встановлено Кабінетом Міністрів України
в постанові N 116 від 22 січня 1996 р. «Про затвердження Порядку
визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування)
матеріальних цінностей» (Див. Додаток 11). При розслідуванні розкрадань
це завдання потребує спеціальних знань і може вирішуватися під час
проведення документальної ревізії при наявності відповідних документів,
бухгалтерської чи товарознавчої експертизи.

Встановлення місцезнаходження вкраденого майна чи способу його
використання. Вирішення цього тактичного завдання обумовлює проведення
комплексу слідчих дій та ОРЗ, спрямованих на виявлення того, як винні
особи розпорядилися вкраденими грошима, матеріальними цінностями
(залишили у себе, продали, передали іншим особам, інвестували в певні
підприємства тощо). Особливістю кримінальних справ про розкрадання,
вчинені в сфері підприємництва, є те, що вкрадене майно найчастіше
надходить у володіння юридичних осіб -суб’єктів підприємницької
діяльності.

Як показує слідча практика, вкрадені грошові кошти можуть бути
використані злочинцями так: 1) надані у вигляді кредиту комерційним
структурам; 2) конвертовані у ВКВ; 3) безготівкові кошти обмінені на
готівку; 4) перераховані на рахунки певних підприємств як оплата
товарів, робіт, послуг тощо. Встановлення цих обставин здійснюється
шляхом проведення ревізій суб’єктів підприємницької діяльності, допитів
посадових осіб і службовців, призначенням бухгалтерської та
фінансово-економічної експертиз. Повернення вже використаних
розкрадачами коштів має складнощі і залежить від обставин їх
застосування і обізнаності одержувача про злочинне походження коштів.

Встановлення майна, яким володіють винні особи, та його
місцезнаходження. Треба мати на увазі, що майно підприємців-злочинців,
на яке може бути накладений арешт, має кілька різновидів.

Матеріальні цінності. Матеріальні цінності, які можуть бути використані
для забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання,
можна розподілити на види:

– матеріальні цінності, призначені для задоволення життєвих потреб
(будинок, квартира, автомобіль, меблі, побутова техніка, одяг та інше);

– матеріальні цінності, що використовуються для здійснення
підприємницької діяльності (будівлі та приміщення, де роз-

— 112 —

ташовується підприємство; меблі, обладнання, комп’ютерна та інша
оргтехніка; транспортні засоби; будівельні матеріали тощо);

— матеріальні цінності, що становлять предмет підприємницької
діяльності, наприклад, при зайнятті торгівлею ( партії промислових
товарів, продуктів харчування, паливно-мастильних матеріалів та інше).

Розподілення матеріальних цінностей на вказані види важливе з точки зору
визначення їх можливого місцезнаходження. Так, партії певного товару,
призначеного для продажу, можуть знаходитись як у приміщенні
підприємницької структури, так і в орендованих нею складських
приміщеннях інших підприємств або за місцем проживання її посадових
осіб.

Цінні папери. Це грошові документи, що засвідчують право володіння або
відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх
випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у
вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових
та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам (ст.1 Закону
України « Про цінні папери і фондову біржу » N 1201-XII від 18 червня
1991 року). Безумовно, цінні папери можуть бути використані як засіб
забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання. До них
належать: акції; облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик;
облігації підприємств; казначейські зобов’язання республіки; ощадні
сертифікати; векселі; приватизаційні папери.

Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує
дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує
членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним,
дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді
дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації
акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред’явника,
привілейованими та простими.

Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових
коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість
цього цінного паперу в передбачений у ньому строк з виплатою фіксованого
процента ( якщо інше не передбачено умовами випуску). Випускаються
облігації таких видів: а) облігації внутрішніх республіканських і
місцевих позик; б) облігації підприємств.

113 —

Казначейські зобов’язання України — вид цінних паперів на пред’явника,
що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення,
засвідчують внесення їх власникам-, грошових коштів до бюджету і дають
право на одержання фінансового доходу. Випускаються такі види
казначейських зобов’язань: а) довгострокові — від 5 до 10 років; б)
середньост-рокові — від 1 до 5 років; в) короткострокові — до одного
року.

Ощадний сертифікат — письмове свідоцтво банку про депонування грошових
коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення
встановленого строку депозиту і процентів по ньому. Ощадні сертифікати
видаються строкові (під певний договірний процент на визначений строк)
або до запитання, іменні та на пред’явника.

Вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання
векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей
власнику векселя (векселедержателю).

Приватизаційні папери – документи, що свідчать про приватизацію особою
певного об’єкта ( квартири, земельної ділянки тощо).

Цінні папери можуть зберігатися особами, що володіють ними, за місцем
проживання чи роботи, в банку чи в інших осіб.

Готівкові гроші та іноземна валюта. Гроші та іноземна валюта як засіб
забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання може
зберігатися винною особою: за місцем проживання; за місцем роботи; у
інших осіб.

Безготівкові грошові кошти (банківські гроші). Вони є специфічним
засобом забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання,
оскільки по своїй суті є записами грошових сум на рахунку в банку. На
рахунках знаходяться гроші, призначені для здійснення підприємницької
діяльності (фінансові ресурси), джерело яких має законний характер. Але
там можуть знаходитися і гроші, одержані незаконним шляхом, в тому числі
в результаті шахрайських операцій. Треба мати на увазі, що безготівкові
грошові кошти шляхом проведення відповідних банківських операцій можуть
бути легко трансформовані в готівку чи у ВКВ.

Відповідно до чинного законодавства України кожний суб’єкт
підприємницької діяльності (юридична або фізична особа) може відкривати
поточні, депозитні (вкладні) рахунки у національній та іноземній валюті.
У разі відкриття двох і більше поточних рахунків у національній валюті
власник рахунку виз-

— 114 —

начає один з рахунків у національній валюті як основний, на якому
обліковуватиметься заборгованість, що списується (стя-гуєгься) у
бсзспірному порядку. Номер цього рахунку суб’єкт підприємницької
діяльності повідомляє податковому органу, в якому він обліковується як
платник податківі, за місцем своєї реєстрації та банкам, у яких відкриті
додаткові рахунки в національній валюті, а також рахунки в іноземній
валюті. Банки, в яких відкриваються додаткові рахунки у національній
валюті та рахунки в іноземній валюті, крій повідомлення до податкових
органів, сповіщають також установу банку, в якій відкрито основний
рахунок, про відкриття таких рахунків із зазначенням їх номерів
(Інструкція про відкриття банками рахунків у національній та іноземній
валюті. Затверджена постановою Правління Національного банку України від
18.12.98 р. за № 527. – Див. Додаток 5}.

Поточні рахунки відкриваються суб’єктам підприємницької діяльності для
зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів операцій за цими
рахунками (розрахунки за товарно-матеріальні цінності з постачальниками
га покупцями продукції; надані й отримані послуги; отримання заробітної
плати та сплати обов’язкових платежів за нею тощо). Підприємствам і
організаціям, яким виділяються кошти за рахунок державного або місцевого
бюджету для цільового їх використання, відкриваються поточні бюджетні
рахунки.

Депозитні рахунки призначені тільки для зберігання грошових коштів
підприємств. Вони відкриваються на підставі укладеного депозитного
договору між власником рахунку та установою банку на визначений у
договорі строк. Кошти на депозитні рахунки можуть бути перераховані з
поточного рахунку підприємства і після закінчення строку зберігання
повертаються на цей же поточний рахунок. Проведення розрахункових
операцій та видача коштів готівкою з депозитного рахунку забороняється.

Фізичним особам — непідприємцям також можуть відкриватися поточні
рахунки (вклади до запитання), які призначені для обліку коштів за
вкладами фізичних осіб до запитання і використання ними, для зберігання
коштів та проведення безготівкових розрахунків у національній валюті з
іншими фізичними і юридичними особами. Вказаним особам можуть бути
відкриті і депозитні рахунки, які призначені для обліку коштів, внесених
на визначений у договорі строк. Власнику депозит-

— 115

ного рахунку видається вкладний документ — ощадна книжка (іменна чи на
пред’явника).

Вирішення завдання встановлення майна, яким володіють винні особи, та
його місцезнаходження повинно починатися вже на стадії дослідної
перевірки первиннил матеріалів про розкрадання шляхом проведення
відповідних ОРЗ. Після порушення кримінальної справи для вилучення
манна, накладення арешту можуть проводитися додаткові дії, спрямовані на
розшук такого майна. Треба зазначити, що результати діяльності
оперативних працівників служби БЕЗ оцінюються з урахуванням позитивного
співвідношення сум завданих і відшкодованих збитків.1

Встановлення правового статусу майна. В окремих випадках при прийнятті
рішення про вилучення виявленого майна, накладення на нього арешту
необхідно визначити його правовий статус. Таке завдання виникає у
випадках, коли забезпечення відшкодування збитків від розкрадання
здійснюється як за рахунок майна обвинувачених, так і за рахунок
юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності. Так, на практиці
у кримінальних справах даної категорії досить часто виникають питання:
1) яка роль у вчиненні розкрадання недобросовісних засновників
підприємницьких структур та їх посадових осіб? 2) на яке майно —
обвинувачених чи комерційних структур, в яких, вони працювали, має
накладатися арешт?

Вирішення цих питань потребує врахування організаційно-правових форм
підприємств та аналізу складу їх майна. Зокрема, треба встановити:
підприємство є одноосібним чи товариством; яка частка майна товариства
належить обвинуваченому у вчиненні розкрадання та деякі інші обставини.

Вилучення і збереження майна для забезпечення цивільного позову і
можливої конфіскації. При порушенні кримінальної справи про розкрадання
орган розслідування зобов’язаний зразу ж вжити заходів, спрямованих на
попередження намагань винних та інших осіб приховати майно
обвинуваченого (підозрюваного). Арешту підлягає майно обвинуваченого,
яке знаходиться як за місцем його проживання, так і за місцем роботи (в
підприємницькій структурі). Вирішення цього тактичного завдання
здійснюється шляхом невідкладного проведення об-

1 Наказ МВС України № 504 від 13.09.1994 р. «Про заходи щодо
вдосконалення організації’ робот органів внутрішніх справ у розкригті І
розслідуванні злочинів у сфері економіки » п.,п. 1 7.

— 116

шуку, виїмки і накладенням арешту на майно з складанням його опису. У
випадку недостатності виявленого майна обвинуваченого органи дізнання і
слідчий повинні активно вести розшук прихованих цінностей, виходячи з
обставин вчинення розкрадання та відомостей про особистість
підприємця-злочинця, його можливостей та зв’язків.

Треба підкреслити, що за ст. 186 КПК України шляхом проведення обшуку і
виїмки розшукуються і вилучаються не тільки докази вчинення злочину
(предмети і документи), але й цінності з метою забезпечення
відшкодування матеріального збитку і можливої конфіскації майна.
Виявлені цінні папери, гроші та іноземна валюта, дорогоцінні метали та
вироби з них, дорогоцінне каміння та перли вилучаються в обов’язковому
порядку.

Гроші та іноземна валюта, а також цінні папери здаються для зберігання в
установу Національного банку України (НБУ) на депозитний рахунок
правоохоронного органу. Дорогоцінні метали в злитках, самородках,
напівфабрикатах і виробах виробничого призначення, а також алмази
здаються в установу НБУ для зарахування до державного бюджету. Вироби
побутового призначення, а також прикраси з дорогоцінних металів, каміння
і перлів, золоті і срібні монети в упакованому і опечатаному вигляді
зберігаються в установі НБУ або в належним чином обладнаній кімнаті для
зберігання речових доказів слідчого органу.

Доцільним є вилучення під час обшуку малогабаритних і цінних речей
(відеокамери, відеомагнітофони, комп’ютери тощо) з наступним здаванням
їх у встановленому порядку в кімнати для зберігання речових доказів. На
інше майно, вилучення і збереження якого неможливе, накладається арешт,
воно описується з наступною передачею на зберігання представникам
підприємств, установ, організацій або членам родини обвинуваченого чи
іншим особам. Особи, яким передано майно, попереджаються під розписку
про кримінальну відповідальність за його незбереження. Не підлягають
описові предмети першої потреби, що використовуються особою, у якої
проводиться опис, і членами її родини (Див. Додаток до Кримінального
кодексу України).

В опис майна включається все цінне майно, вказується якісний стан і
вартість кожної речі, її відмінні ознаки, а для автомобіля та інших
технічних засобів, що реалізуються з додатком паспорту, – їх номер і
дата випуску. Для оцінки майна

117 —

доцільно запрошувати спеціаліста-товарознавця. Аналіз кримінальних справ
вказаної категорії свідчить про те, що слідчі нерідко не оцінюють майно,
на яке накладають арешт, не описують його відмінні ознаки, що,
враховуючи тривалі строки розслідування, може призвести до його заміни
малоцінним майном. Так, при розслідуванні розкрадання грошових коштів
посадовими особами страхового акціонерного товариства «Диво» (м.
Миколаїв) слідчий постановив накласти арешт на обладнання, меблі,
оргтехніку, автомобіль, але оцінено було лише автомобіль.1

Треба зазначити, Ідо при накладанні арешту на майно, яке належить
обвинуваченому, необхідно провести його допит, а також допити членів
його сім’ї, родичів та інших свідків з приводу того, коли, ким і на які
кошти були придбані ті чи інші матеріальні цінності. При необхідності
пропонується надати документи про одержання спадщини, дарування, виграші
тощо. При наявності у обвинуваченого поточного або депозитного рахунку
на нього накладається арешт шляхом винесення відповідної постанови і
направлення її у банк, в якому відкрито рахунок.

Це загальні положення забезпечення відшкодування завданих злочином
збитків. Але в слідчій практиці за даною категорією кримінальних справ
виникає ціла низка проблем, пов’язаних з можливістю накладення арешту на
майно комерційних структур, зокрема на їх рахунки в банках. Виникають
складні ситуації, пов’язані з різноманітними обставинами вчинення
розкрадання майна з використанням статусу суб’єкта підприємницької
діяльності, в яких працівники правоохоронних органів стикаються з
серйозними проблемами при вирішенні названого завдання. Дослідження цих
проблем тісно пов’язане з аналізом способів вчинення розкрадань, чинного
кримінально-процесуального, цивільного та іншого законодавства.

Наприклад, порушення кримінальної справи за ознаками використання
злочинцями способу розкрадання, сутність якого полягає у обманному
залученні і наступному присвоєнні коштів інвесторів (див. Розділ І,
1.3). При розкраданні посадовими особами підприємницьких структур майна,
одержаного цими підприємствами (довірчими товариствами, страховими
компаніями, комерційними банками та іншими) при залученні коштів

1 За матеріалами Слідчого управління УМВС м. Миколаєва за 1997 р.

_ І їй _ 11 о

громадян, треба мати на увазі два варіанти оцінки дій цих посадових
осіб: 1) розкрадання приватного майна громадян (коли угоди укладалися
обманним шляхом з порушенням законодавства і тому не мали юридичної
силі, тобто були недійсними); 2) розкрадання майна юридичної особи,
тобто колективного майна (коли угоди між громадянами і підприємством
укладалися відповідно до чинного законодавства і мали юридичну силу).

Справа тут не тільки в правильній кримшально-правовій кваліфікації дій
посадових осіб підприємств, а й у вирішенні питань про визнання
цивільним відповідачем, накладення арешту на майно, виїмку і дослідження
відповідних документів та проведення інших слідчих дій, У першому
випадку кримінальна справа порушується за ст. 143 КК, оскільки посадові
особи підприємницької структури заволодівають коштами громадян в
результаті обману (шляхом укладання фіктивних угод), і тому потерпілими
і цивільними позивачами є ошукані громадяни. Для забезпечення
відшкодування заподіяних збитків у таких кримінальних справах арешти
необхідно накладати, перш за все, на приватне майно посадових осіб
підприємств, обвинувачених у розкраданні. Але потрібно мати на увазі, що
за змістом ст. 28, 29, 125 і 126 КПК цивільний позов може бути
пред’явлений не лише обвинуваченому (підсудному), а й особі, яка несе
матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого. Нею може бути й
юридична особа, яка несе матеріальну відповідальність за дії своїх
працівників, зокрема, посадових осіб, які, зловживаючи посадовим
становищем, завдали шкоди потерпілим. У такому випадку в разі
недостатності майна обвинуваченого для забезпечення позову арешт має
бути накладений за ст. 126 КПК України і на майно юридичної особи, яка
несе матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, в обсязі
завданих збитків. Це положення узгоджується з ст. 441 Цивільного Кодексу
(ЦК) України, за якою організація зобов’язана відшкодувати збитки,
заподіяні з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових
(службових) обов’язків. При вчиненні розкрадання за вказаних обставин
посадовими особами використовуються повноваження, надані суб’єктом
підприємницької діяльності. Саме укладання фіктивних угод від імені
юридичної особи є вирішальною умовою досягнення злочинної мети —
заволоді-ння чужим майном.

У другому випадку кримінальна справа порушується за ст. 84 (86-1) КК, і
потерпшим (цивільним позивачем) є довірче, стра-

— 119 —

ховс товариство, інша структура, оскільки вкрадено було саме майно
юридичної особи (колективне майно). Це пояснюється тим, що з моменту
укладання відповідної угоди між громадянином та підприємством і передачі
коштів останні стають власністю підприємства як юридичної особи. Тому
посадова особа підприімства, привласнюючи ці кошти, вчиняє злочин не
проти власності громадян, а проти власності підприємства (колективної
власності). В цьому випадку майно обвинуваченого є єдиним джерелом
відшкодування завданих підприємству збитків і на нього повинен бути
накладений арешт.

Але в такій справі може бути нюанс, пов’язаний з тим, що обвинувачений є
одним із засновників чи учасників потерпілого від розкрадання
товариства. В такому разі стягнення (за позовами інших співзасновників)
може бути звернене і на його частку в статутному фонді даного товариства
в межах фактично завданих збитків. В результаті цього частка
обвинуваченого у статутному фонді може бути розподілена між іншими
учасниками чи засновниками. Але це питання повинно розглядатися вже поза
межами кримінальної справи про розкрадання.

Для кримінальних справ даної категорії типовою є ситуація, коли довірчі
та страхові товариства, інші структури були створені без наміру
здійснювати статутну діяльність (псевдо-товариства), а фактично для
залучення обманним шляхом та привласнення коштів громадян або для
використання їх не за цільовим призначенням. При наявності доказів такі
дії засновників підприємств та їх посадових осіб повинні кваліфікуватися
як шахрайство (ст. 143 КК України) і фіктивне підприємництво (ст. 148-4
КК України). З метою забезпечення відшкодування заподіяних збитків арешт
повинен накладатися як на майно обвинувачених, так і на майно таких
підприємств, включаючи їх рахунки.

Якщо наявного майна обвинувачених і комерційних структур недостатньо,
арешт може бути накладений на майно інших засновників і учасників
господарського товариства, які несуть відповідальність своїм майном за
боргами товариства. Згідно з ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України
від 17.03.1993 р. «Про довірчі товариства» учасники товариства
відповідають за його зобов’язаннями своїми внесками до статутного фонду,
а при недостатності цих сум — додатково належним їм майном у
п’ятикратному розмірі до внеску кожного учасника (див. Додаток 3).
Відповідно до Закону України від 19.09.1991 р. «Про господарські товари-

120

ства» (з наступними змінами та доповненнями) засновники і учасники цих
комерційних структур (довірчих товариств, страхових компаній,
комерційних банків) несуть відповідальність своїми внесками до
статутного фонду, а в залежності від організаційної форми — і додатково
належним їм майном (ст. 24,50, 65, 74, 77). Тому при забезпеченні
відшкодування заподіяних збитків накладенням арешту на майео осіб, які
несуть матеріальну відповідальність за дії обвинувачених, треба
враховувати різні межі матеріальної відповідальності його учасників за
борги товариства (з обмеженою, додатковою, повною відповідальністю).

В слідчій практиці існує також проблема можливості накладення арешту на
кошти, які обвинувачений використав для заснування інших товариств (як
співзасновник чи учасник), причому такі кошти можуть бути розміщені в
кількох підприємствах. Процесуальне рішення про накладення арешту на
частку співзасновника в уставному фонді юридичної особи з метою
забезпечення відшкодування завданих його злочинними діями збитків буде
залежати від двох запитань: 1) хто є власником цих коштів?; 2) яке
походження цих коштів?

Відповідь на перше запитання міститься в ст. 12 Закону України «Про
господарські товариства», де зазначається, що товариство є власником:
майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; виробленої
продукції і одержаних доходів від підприємницької діяльності. Засновник
(учасник) же має право тільки брати участь у розподілі прибутку
товариства та одержувати його частку (ст. 10 п. «б»). Таким чином,
кошти, внесені в статутний фонд юридичної особи, не можуть розглядатися
як майно, що належить фізичній особі (обвинуваченому) і на яке може бути
звернене стягнення з метою забезпечення відшкодування заподіяних
злочином збитків і можливої конфіскації. Але важливо відповісти і на
друге запитання — встановити походження коштів, які були внесені в
статутний фонд підприємства. Справа в тім, що це можуть бути кошти,
одержані злочинним шляхом. В такому випадку, якщо є докази злочинного
походження коштів, на них повинен накладатися арешт і вони повинні бути
вилучені.1

1 В зв’язку з цим треба звернути увагу, що ст 126 КПК України прямо не
передбачає можливості накладення арешту на майно, здобуте злочинним
шляхом І передане (подароване, продане) Іншим особам. Цс суттєва
прогалина в чинному кримінально-процесуальному законодавстві.

121 —

Таким чином, можна дійти висновку, що забезпечення відшкодування
матеріальних збитків від розкрадання, вчиненого керівниками,
засновниками або учасниками юридичних осіб, за рахунок майна цих
юридичних осіб можливе лише в тому випадку, коли встановлено, що це
майно (його частка) одержане злочинним шляхом. Тому під час
розслідування важливо зібрати докази про джерела надходження коштів, які
були вкладені обвинуваченим у статутні фонди утворених підприємств.

Актуальною в слідчій практиці є і проблема повернення вкрадених коштів
при застосуванні злочинцями способу утворення фіктивних безготівкових
грошових коштів і їх використання в підприємницькій діяльності. Цей
спосіб розкрадання полягає у введенні в грошовий обіг фіктивноутворених
безготівкових коштів вилученні і присвоєнні через них готівки чи
матеріальних цінностей (див. Розділ 1,1.3).

Суттєвість проблеми доцільно розглянути на такій схемі. На рахунку фірми
Б в результаті фальсифікації банківських документів з’явилися
фіктивноутворені кошти (вони могли надійти за підробленими документами і
від фірми А), які вона використовує, наприклад, для придбання партії
комп’ютерів у фірми В. Таким чином, на рахунку фірми В з’являлися
фіктивноутворені (крадені) кошти. В слідчій практиці з метою
забезпечення відшкодування заподіяних злочином збитків у багатьох
випадках арешт накладався на кошти фірми В як на крадені, з наступним їх
переведенням на депозитний рахунок правоохоронного органу. Це позбавляло
фірму В можливості використовувати дані кошти, вело до збитків і
викликало скарги на дії правоохоронних органів.

У зв’язку з цим слід звернути увагу на те, що фірма В у наведеному
прикладі виступає добросовісним набувачем майна (ст. 145 ЦК України). А
у відповідності з ст.147 ЦК гроші, а також цінні папери на пред’явника
не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.Отже, цивільне
законодавство, однозначно, перешкоджає накладенню арешту на крадені
грошові кошти, якщо вони вже знаходяться у добросовісного набувача.
Арешт повинен накладатися у даному прикладі на придбане фірмою Б майно
(комп’ютери) з наступною реституцією і зняттям фіктивноутворених коштів
з рахунку фірми Б. У випадку, коли це зробити вже неможливо (комп’ютери
продані), арешт має бути накладений тільки на рахунок фірми Б з
наступним зняттям відповідної суми.

— 122 —

Заслуговує окремого розгляду питання про правові наслідки накладення
арешту на рахунки підприємств. У відповідності з ст.53 Закону України
«Про банки і банківську діяльність» (див. Додаток 4) арешт на грошові
кошти та інші цінності (що знаходяться у банках) юридичних осіб та
громадян може бути накладено тільки за рішеннями судів і постановами
слідчих органів або арбітражних судів, а стягнення може бути здійснено
лише за виконавчими листами, виданими судами, або за наказами
арбітражних судів. Слід звернути увагу на те, що при розслідуванні
розкрадань майна постановою слідчого (прокурора) арешт може бути
накладений на всі кошти, які знаходяться на рахунках юридичної
(фізичної) особи або на конкретно визначену суму. При цьому постанова
надсилається до банку, де відкритий рахунок юридичної особи, на кошти
якої накладається арешт.

Згідно з п. 150-155 Інструкції N 7 «Про безготівкові розрахунки в
господарському обороті України» (затверджена постановою Правління
Національного банку України N 204 від 02.08.96 р. із змінами і
доповненнями від 06.12.96 р.,30.12.96 р. і від 05.03.97 р.) у разі
накладення арешту на кошти в цілому на рахунку юридичної особи банком
припиняється списання коштів за розпорядженням власника рахунку за
винятком платежів до бюджету та внесків до державних цільових фондів
(див. Додаток 6). Для виконання постанови на час накладення арешту банк
відкриває юридичній особі на тому ж балансовому рахунку, що і рахунок,
на який накладено арешт, спеціальний рахунок за окремою ознакою 999, де
накопичуються кошти (наприклад: якщо розрахунковий рахунок підприємства
N 000367К56, то спеціальний рахунок за ознакою буде N 999367К56).
Накопичені кошти на спеціальному рахунку можуть бути використані
виключно для забезпечення позову (конфіскації). Будь-які інші претензії
до рахунку за ознакою пред’являтися не можуть.

Якщо арешт накладений на рахунок із зазначенням у постанові конкретної
суми, яка є на рахунку, то банк цю суму резервує на спеціальному рахунку
за ознакою і продовжує проведення операцій за встановленим порядком. У
разі відсутності або недостатності коштів на рахунку банк перераховує
наявну суму коштів на спеціальний рахунок за ознакою і повідомляє
слідчого про відсутність або недостатність коштів. При цьому у разі
надходження коштів на рахунок відповідача здійснюється їх накопичення на
спеціальному рахунку за ознакою до ос-

— 123 —

таточного вирішення цього питання судом або накопичення зазначеної в
постанові суми.

У випадку, коли арешт накладений на рахунок у цілому, без зазначення у
постанові конкретної суми, банком здійснюються заходи по забезпеченню
арешту, але кошти накопичуються на спеціальному рахунку за ознакою без
обмеження сумою до прийняття судом рішення за позовом або ухвали про
скасування арешту.

Заходи по забезпеченню відшкодування заподіяних розкраданням збитків
повинні вживатися слідчим і відносно майна обвинувачених, яке може
знаходитись за межами України. Для цього повинна використовуватись як
наявна в кримінальній справі інформація, так і можливості Національного
центрального бюро Інтерполу в Україні. Відомості про відкриття фізичними
особами, в тому числі громадянами України, та юридичними особами
фінансових рахунків у зарубіжних банках, а також про рух коштів за ними,
становлять, як правило, банківську чи комерційну таємницю. Ці відомості
можуть повідомлятися іноземними правоохоронними органами лише після
звернення Генеральної прокуратури України до верховних органів юстиції
(прокуратури) іноземної держави в порядку надання правової допомоги в
кримінальній справі. Процедура та порядок подання таких запитів
викладені в «Інструкції про порядок використання правоохоронними
органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в
Укра’їні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів»
(Затверджена наказом МВС України, Генеральної прокуратури України,
Служби безпеки України, Держкомкордону України, Державної митної служби
України, Державної податкової адміністрації України N 3/1/2/5/2/2 від 9
січня 1997 p.).

Безумовно, що в чинному законодавстві питання забезпечення відшкодування
заподіяних злочином матеріальних збитків, особливо в сфері
підприємницької діяльності, вирішуються непослідовно і нечітко. В таких
умовах працівникам правоохоронних органів дуже важко орієнтуватися в
чинному законодавстві і приймати юридичне правильні рішення. Тому ці
питання явно потребують більш детальної і, що важливо підкреслити,
комплексної регламентації з застосуванням норм кількох галузей права.

124

РОЗДІЛ З

СЛІДЧІ СИТУАЦІЇ І ВІДПОВІДНІ ЇМ КОМПЛЕКСИ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ ТА
ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВИХ ЗАХОДІВ

3.1. Слідчі ситуації і відповідні комплекси процесуальних та інших дій,
типові для початкового етапу розслідування

Успіх розслідування у обгрунтовано порушеній кримінальній справі
залежить, перш за все, від своєчасності і якості проведення слідчих дій
та ОРЗ на початковому етапі розслідування. Саме на цьому проміжку
виконується основна частина роботи по забезпеченню судової перспективи
справи.

Базуючись на загальному понятті етапу розслідування як його проміжку,
який характеризує стан слідства з точки зору повноти вирішення його
завдань, можна дати таке визначення поняття початкового етапу.
Початковий етап — це проміжок розслідування злочину, який охоплює слідчі
дії та ОРЗ, що проводяться з моменту порушення кримінальної справи до
притягнення особи як обвинуваченого. В основу наведеного визначення
покладено не формальне проведення слідчих дій та ОРЗ, які диктуються
ситуацією після порушення кримінальної справи, а реальне вирішення
завдань розслідування, що дає підстави (докази) для пред’явлення
конкретній особі обвинувачення у вчиненні злочину.

В методиці розслідування розкрадань майна загальним завданням його
початкового етапу може бути встановлення таких обставин: 1) особа
(особи), якою вчинено розкрадання; 2) місце і час вчинення розкрадання;
3) спосіб вчинення і джерело розкрадання; 4) розмір заподіяної
матеріальної шкоди; 5) докази вчинення розкрадання конкретною особою
(документи, речові докази, свідчення осіб тощо), достатні для
пред’явлення обвинувачення. Для завершення початкового етапу
розслідування достатньо вирішення названих завдань хоча б за одним
епізодом розкрадання. Ознакою цього є процесуальне рішення

— 125 —

про притягнення особи як обвинуваченого і пред’явлення їй обвинувачення
у вчиненні розкрадання.

Типові слідчі ситуації початкового етапу визначаються характером
первинного матеріалу про розкрадання, на основі якого порушується
кримінальна справа. Виходячи з цього, в криміналістичній літературі з
методики розслідування розкрадань, що вчиняються посадовими і
матеріально-відповідальними особами, традиційно виділяються дві
узагальнені типові ситуації:

1) кримінальна справа порушується на основі матеріалів документальної
ревізії, в яких містяться ознаки розкрадання (нестача матеріальних
цінностей, підробки в документах тощо);

2) кримінальна справа порушується на основі матеріалів
оперативно-розшукової діяльності, в яких задукоментовані дії осіб, що
свідчать про вчинення розкрадання.1

З характером первинних матеріалів про розкрадання поєднується і
можливість використання фактору раптовості в розслідуванні для збирання
доказів і попередження можливої протидії з боку винних осіб. Іноді
третьою типовою слідчою ситуацією є випадок, коли кримінальна справа
порушується на основі результатів перевірки заяв або повідомлень про
розкрадання.2 Але аналіз цієї ситуації показує, що вона являє собою
поєднання елементів першої і другої, оскільки результати перевірки таких
заяв, повідомлень виступають все ж таки у вигляді матеріалів відповідних
оперативно-розшукових заходів та ревізій.

Названі типові слідчі ситуації можуть бути використаними як базові і при
розробці методик розслідування розкрадань майна в сфері підприємницької
діяльності. Але особливості вчинення розкрадань майна з використанням
статусу суб’єкта підприємницької діяльності, зокрема їх способів, на мою
думку, накладають специфічний відбиток на формування слідчих ситуацій на
момент порушення кримінальної справи. Це пов’язано з деякими факторами
ринкової економіки, яких раніше в умовах адміністративно-командного
господарювання просто

1 Советская криминалистика. Методика расследования отдельных видов
преступлений /Под ред. В.К. Лисиченко/ К.: Выща шк., 1988. С.54-56;
Криминалистика. Учебник для вузов. Отв. редактор проф. Н.П. Яблоков. М.:
Изд-во БЕК, 1996. С.569-571.

2 Криминалистика. Расследование преступлений в сфере экономики /Под ред.
проф. В.Д. Грабовского, доц. А.Ф. Лубина/ Ниж. Новгород, Нижегор. ВШ МВД
России, 1995. С. 180-182.

— 126

не існувало. Безумовно, існування таких факторів потребує їх врахування
прн визначенні типових слідчих ситуацій для даної категорії криміиальних
справ.

Узагальнення кримінальних справ про розкрадання та інші пов’язані з ними
злочини, вчиненні з використанням статусу суб’єкта підприємницької
діяльності, дає підстави ддя виділення таких типових слідчих ситуацій
початкового етапу розслідування:

1) кримінальна справа порушується відносно працівника комерційної
структури (посадової особи) на підставі матеріалів службового
розслідування чи документальної ревізії, проведених спеціалістами даної
комерційної структури;

2) кримінальна справа порушується відносно керівника підприємницької
структури на підставі матеріалів перевірки правоохоронними органами
заяви керівника іншого підприємства про обманне заволодіння його майном;

3) кримінальна справа порушується відносно керівників фінансової
компанії на підставі матеріалів перевірки правоохоронними органами заяв
громадян про присвоєння внесених ними коштів;

4) кримінальна справа порушується на підставі матеріалів ревізії
(перевірки) діяльності комерційної структури, проведеної за ініціативою
контролюючих чи правоохоронних органів;

5) кримінальна справа порушується відносно керівників підприємницької
структури — клієнта комерційного банку на підставі матеріалів, поданих
банком в правоохоронні органи. Кожна з названих типових слідчих ситуацій
тісно поєднана з певним способом вчинення розкрадання майна, інших
пов’язаних з ним злочинів, має специфіку і заслуговує окремого
детального розгляду.

Ситуація 1. Кримінальна справа порушується відносно працівника
комерційної структури (посадової особи) на підставі матеріалів
службового розслідування чи документальної ревізії, проведених
спеціалістами даної комерційної структури.

Така ситуація характерна для розслідування розкрадань грошових коштів та
супутніх їм злочинів, вчинених у комерційних банках операторами чи
програмістами ЕОМ шляхом здійснення фіктивних електронних платежів з
рахунків окремих клієнтів банку.

У зв’язку з цим треба відзначити, що комерційні банки за фактами
вчинення корисливих злочинів своїми службовцями, особливо пов’язаних з
використанням комп’ютерного програм-

— 127 —

ного забезпечення, звертаються до правоохоронних органів у виняткових
випадках. Заправило, вони віддають перевагу внутрішньому розслідуванню
подібних фактів без клопотання про притягнення винних до кримінальної
відповідальності. На думку спеціалістів, рішення керівників комерційних
структур про ухилення від допомоги правоохоронних органів з приводу
вчинення вказаних злочинів знаходиться під впливом цілої низки
факторів1, зокрема:

І) некомпетентність працівників правоохоронних органів у виявленні і
доказуванні злочинів, вчинених з використанням комп’ютерних технологій;

2) врахування того, що збитки, пов’язані з кримінальним розслідуванням
розкрадання, можуть бути зіставленими зі збитками від самого
розкрадання;

3) побоювання підриву власного авторитету у ділових колах і як результат
цього – втрати значної частини клієнтів;

4) побоювання розкриття під час судового розгляду кримінальної справи
системи внутрішньої безпеки;

5) побоювання можливості виявлення під час розслідування власних
незаконних видів діяльності чи окремих фінансово-економічних операцій;

6) побоювання можливості виявлення під час розслідування умов, що
сприяли вчиненню розкрадань, і виникнення у зв’язку з цим сумнівів
відносно професійної придатності окремих посадових осіб.

Тільки тоді, коли сума збитків від розкрадання є особливо великою і
відшкодувати ЇЇ без втручання правоохоронних органів банк не в змозі і
від цього страждає ділова репутація банку, його керівники починають
клопотання про притягнення винних до кримінальної відповідальності.
Успіх розслідування в цьому випадку залежить від часу, який минув з
моменту розкрадання, і взаємодії правоохоронних органів і служби
внутрішньої безпеки банку, а також сприяння з боку його керівництва.
Такий механізм взаємовідносин комерційних банків і правоохоронних
органів давно склався і функціонує у західних країнах з розвиненою
ринковою економікою.

1 Проблемы борьбы с компьютерной преступностью // Борьба с преступностью
за рубежом. М.: ВИНИТИ, 1992. № 4, с. 3-Ю; Федоров В. Компьютерные
преступления: выявление, расследование и профилактика // Законность,
1994. № 6. С. 44-47.

— 128 —

Первинний матеріал, що містить ознаки розкрадання, заправило,
складається з матеріалів службового розслідування, проведеного службою
внутрішньої безпеки банку (акту перевірки, ревізії діяльності окремих
підрозділів банку чи службових осіб, пояснень працівників, висновків
спеціалістів тощо). Цей матеріал збирається без втручання державних
контролюючих та правоохоронних органів. Тому його якість залежить перш
за все від кваліфікації працівників служби внутрішньої безпеки банку (чи
мають вони досвід виявлення і розслідування розкрадань) і наявності
контактів останніх з правоохоронними органами. У випадку виявлення
прогалин в такому матеріалі на стадії порушення кримінальної справи
вони, заправило, швидко ліквідуються після відповідного запиту слідчого
про надання тих чи інших документів. Тактичні завдання розслідування в
цій ситуації визначаються механізмом вчинення розкрадання і структурою
первинного матеріалу. Показовою в цьому плані є кримінальна справа по
обвинуваченню начальника відділу комп’ютеризації Черкаської обласної
дирекції Укрсоцбанку Тимо-шенка у вчиненні розкрадання 990 млн. крб. (у
цінах 1994 р.) шляхом здійснення фіктивних електронних платежів з
рахунку АО «Інвестверк».1

З первинного матеріалу, який надійшов до прокуратури, випливало, що
злочин було виявлено 09.09.94 p., коли до банку звернувся клієнт (AT
«Інвестверк») з платіжним дорученням про перерахування грошей, яких на
рахунку у достатній кількості не виявилося (не вистачало 990 млн. крб.).
Проведеним внутрішнім розслідуванням цього факту (поясненнями
працівників бухгалтерського, економічного та інших відділів; висновками
спеціалістів банку, які проводили ревізію) було встановлено, що за 7
днів до надходження платіжного доручення від AT «Інвестверк», тобто
02.09.94 p., електронною поштою пройшли три платежі по 330 млн. крб.
кожний з рахунку AT «Інвестверк» на рахунок AT «Фінанси та кредит» в АКБ
«Ажио». Документів на перерахування цих сум (платіжних доручень) в
операційний день 02.09.94 р. в банк не надходило. Електронну пошту
02.09.94 р. обслуговував Тимошенко. За свідченнями працівників
бухгалтерії банку 05.09.94 р. вперше були виявлені розходження між
електронним і бухгалтерським балансом банку на 990 млн. крб., які були
пояснені Тимошен-

За матеріалами Прокуратури Черкаської області за 1996 р.

129 —

ком збоєм в роботі комп’ютера. В подальшому Тимошенко до 09.09.94 р.
вносив зміни в електронну базу даних, маскуючи розходження балансу банку
на 990 млн. крб. В своєму письмовому поясненні Тимошенко вказував, що
він електронних проводок платежів не здійснював, виявлені розходження в
балансі банку дійсно вважав результатом збою в роботі комп’ютера.

На початковому етапі розслідування основними тактичними завданнями
розслідування в цій ситуації були:

– попередження спроби Тимошенка зникнути і переховуватися від слідства
і суду, а також знищити сліди злочину;

– забезпечення збереження документів, в яких фіксується робота
комп’ютерної мережі банку та осіб, що її обслуговують;

– встановлення точної дати проходження фіктивних електронних платежів
з рахунку AT «Інвестверк» на рахунок AT «Фінанси та кредит» в Київському
АКБ «Ажио»;

– встановлення режиму роботи комп’ютерної системи банку в день
проходження фіктивних електронних платежів і в наступні дні;

– встановлення кола осіб, що мали змогу здійснити електронні платежі у
встановлений операційний день (мали доступ до комп’ютерів, знали паролі
для входу в комп’ютерну мережу);

– встановлення наявності платіжних документів про перерахування коштів
з рахунку AT «Інвестверк» в день проходження фіктивних електронних
платежів;

– встановлення фактів внесення змін в електронну базу даних банку, що
маскували незаконне перерахування коштів з рахунку AT «Інвестверк», і
особи, яка ці зміни вносила;

– встановлення зв’язків Тимошенка з представниками інших комерційних
структур та даних про його особистість (попереднє місце роботи, коло
знайомих та інтересів, наявність судимостей тощо);

– забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання і
можливої конфіскації майна;

– встановлення факту надходження 990 млн. крб. на рахунок AT «Фінанси
та кредит» в Київському АКБ «Ажио» та вжиття заходів по їх поверненню;

– встановлення обставин, що передували надходженню коштів на рахунок
AT «Фінанси та кредит»;

– встановлення зв’язків між керівниками AT «Фінанси та кредит» і
Тимошенком;

— 130 —

— встановлення, як і ким були використані кошти, що надійшли на
рахунок AT «Фінанси та кредит», причетність до цих операцій Тимошенка;

– виявлення ознак вчинення інших економічних злочинів, пов’язаних з
розкраданням грошових коштів даним способом, зокрема, посадового підлогу
(ст. 172 КК України), порушення правил про валютні операції (ст. 80 КК
України) та інших. Визначені основні тактичні завдання розслідування
вирішуються шляхом проведення такого комплексу слідчих дій та ОРЗ.

1. Допит службовців та посадових осіб Укрсоцбанку, які першими виявили
ознаки розкрадання грошових коштів, у тому числі осіб, що проводили
внутрішню ревізію.

2. Виїмка документів в Укрсоцбанку (нормативних актів та документів, що
регламентують операційну роботу банку, бухгалтерський облік,
внутрішньобанківський контроль; функціональні обов’язки працівників;
журнали та інші документи, в яких фіксується робота операторів ЕОМ та
технічний стан комп’ютерної системи банку, збійні ситуації тощо).

3. Затримання Тимошенка як підозрюваного у вчиненні розкрадання
грошових коштів на підставі п.2 ст. 106 КПК України.

4. Допит Тимошенка як підозрюваного у вчиненні розкрадання грошових
коштів.

5. Обшук робочого місця і місця проживання з метою: одержання доказів
вчинення розкрадання грошових коштів з використанням комп’ютерної
техніки; встановлення наявності злочинних зв’язків з представниками
інших комерційних структур; виявлення цінностей, одержаних злочинним
шляхом.

6. Оперативно-розшукові заходи по встановленню майнового стану
Тимошенка, його матеріальних витрат.

7. Накладення арешту на майно і вклади Тимошенка.

8. Оперативно-розшукові заходи по встановленню зв’язків Тимошенка в
підприємницьких колах (зокрема, AT «Фінанси та кредит», АКБ «Ажио»),
збору іншої інформації про його особистість.

9. Призначення ревізії діяльності Укрсоцбанку з 02.09.94 р.
спеціалістами регіонального управління НБУ (в тому числі спеціалістами з
програмного забезпечення, що використовується в комерційних банках).

10. Призначення ревізії фінансово-господарчої діяльності AT «Фінанси та
кредит» з 02.09.94 р. спеціалістами регіонального управління
контрольно-ревізійної служби в Україні.

— 131 —

11. Допит службовців і посадових осіб AT «Фінанси та кредит» щодо
обставин надходження на рахунок товариства 990 млн. крб. від AT
«Інвестверк».

12. Допит службовців І посадових осіб АКБ «Ажио» щодо обставин
надходження на рахунок AT «Фінанси та кредит» 990 млн. крб. від AT
«Інвестверк».

13. Призначення ревізії діяльності АКБ «Ажио» спеціалістами
регіонального управління НБУ за період надходження на рахунок AT
«Фінанси та кредит» 990 млн. крб. від AT «Інвестверк» та їх
використання.

Підготовка і проведення названих слідчих дій та ОРЗ здійснюється в плані
перевірки версії про вчинення розкрадання організованою злочинною
групою, в якій Тимошенко може бути лише виконавцем перерахування грошей.
Тому одним з найважливіших завдань розслідування в подібних ситуаціях є
встановлення організаторів, посібників та інших співучасників
розкрадання.

Треба підкреслити, що використання комп’ютерної техніки як засобу
розкрадання грошових коштів обумовлює вирішення специфічних тактичних
завдань під час розслідування, суттєві особливості в підготовці і
проведенні окремих слідчих дій.

Ситуація 2. Кримінальна справа порушується відносно керівника
підприємницької структури на підставі матеріалів перевірки
правоохоронними органами заяви керівника іншого підприємства про обманне
заволодіння його майном. Ця ситуація характерна для розслідування
розкрадань та супутніх їм злочинів, вчинених підприємцем шляхом
укладення фіктивної цивільно-правової угоди на умовах попередньої оплати
з наступним заволодін-ням грошовими коштами партнера. Основні риси такої
ситуації спостерігаються і в кримінальних справах про розкрадання партії
певного товару, якою заволодіває підприємець-шахрай, використовуючи для
розрахунку підроблені банківські платіжні документи. Головним фактором,
що обумовлює специфіку формування названої слідчої ситуації, є те, що
розкрадання вчиняється «під прикриттям» цивільно-правової угоди, і
злочин таким чином маскується під невиконання її умов суб’єктом
підприємницької діяльності. Перевірка таких заяв потребує проведення
великої кількості оперативних заходів у стислі строки – до 10 днів (ст.
97 КПК). Ця обставина детермінує особливості структури первинного
матеріалу, на підставі якого прий-

— 132 —

мається рішення про порушення кримінальної справи, а також особливості
предмету доказування і, відповідно, тактичних завдань розслідування.

Показовою в цьому плані є кримінальна справа по обвинуваченню директора
приватної фірми (ПФ) «Акрополіс» Розіна у заволодінні шахрайським шляхом
5,5 млрд. крб. (у цінах 1993 р.) безготівкових коштів СП «Зиск»1 (див.
с.30,31).

Дослідчою перевіркою було встановлено, що документи, використані Розіним
для переконання партнерів у реальній можливості виконання договору
(ксерокопія залізничної накладної про відправку на адресу ПФ «Акрополіс»
з м. Нижньокамська 2.500 т бензину; ксерокопія квитанції про прийняття
бензину і його відправку від ПФ «Акрополіс « на станцію
«Київ-Петрів-ка»), були підробленими. Але з первинного матеріалу не було
ясно, чи мала ПФ «Акрополіс» бензин для виконання умов\ угоди, чи
вживало керівництво цього підприємства якісь заходи, спрямовані на
виконання умов угоди або повернення одержаних грошей.

В результаті сумісного аналізу первинного матеріалу слідчим і
оперативними працівниками, одержання додаткової орієнтуючої інформації
було прийнято рішення про порушення кримінальної справи за ознаками
розкрадання в особливо великому розмірі шляхом шахрайства (ст. 86-1 КК
України). На початковому етапі розслідування основними тактичними
завданнями в такій ситуації були:

– попередження спроби Розіна зникнути і переховуватися від слідства і
суду, а також знищити сліди вчиненого злочину;

– забезпечення збереження документів, у яких відбито господарські та
банківські операції, пов’язані з укладенням і виконанням угоди між ПФ
«Акрополіс» і СП «Зиск»;

– встановлення наявності грошових коштів на розрахунковому рахунку ПФ
«Акрополіс» (чи інших підприємств), одержаних від СП «Зиск», і
забезпечення їх збереження;

– встановлення факту відсутності (чи наявності) бензину у
розпорядженні ПФ «Акрополіс»;

– встановлення факту відсутності (чи наявності) конкретної господарчої
діяльності ПФ «Акрополіс», спрямованої на виконання умов договору з СП
«Зиск»;

1 За матеріалами Управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС
України в Харківській області за 1995 р.

133 —

– встановлення наявності злочинних зв’язків Розіна з керівництвом ПП
«Тандем» та іншими комерційними структурами (в тому числі з комерційними
банками);

– встановлення факту підробки документів, які використав Розін при
укладанні договору з СП «Зиск»;

– встановлення дій керівників ПФ «Акрополіс» по використанню коштів,
одержаних за угодою від СП «Зиск», і прийняття заходів по їх поверненню;

– забезпечення відшкодування заподіяних злочином матеріальних збитків
і можливої конфіскації майна Розіна та інших співучасників;

– виявлення ознак вчинення інших економічних злочинів, пов’язаних з
розкраданням коштів даним способом, зокрема, ухилення від сплати
податків (ст. 148-2 КК), зловживання владою або посадовим становищем
(ст. 165 КК), підробки і використання підроблених документів (ст. 194
КК), службового підлогу ( ст. 172 КК), порушення правил про валютні
операції (ст. 80 КК) та інших. Визначені основні тактичні завдання
розслідування вирішуються шляхом проведення такого комплексу слідчих дій
та ОРЗ.

1. Допит директора СП «Зиск» Тирка та інших працівників цього
підприємства, які мають відомості про обставини укладення договору з ПФ
«Акрополіс».

2. Затримання Розіна як підозрюваного у вчиненні розкрадання грошових
коштів СП «Зиск» на підставі п.2 ст. 106 КПК України.

3. Допит Розіна як підозрюваного у вчиненні розкрадання грошових коштів.

(

”

–

‚

озкрадання грошових коштів шляхом укладення фіктивного договору про
продаж партії бензину, наявності злочинних зв’язків з представниками
інших комерційних структур.

5. Призначення експертиз (почеркознавчої, техніко-криміна-лістичної)
документів, які використав Розін при укладанні договору з СП «Зиск».

6. Оперативно-розшукові заходи по встановленню майнового стану Розіна,
накладення арешту на його майно і вклади.

7. Оперативно-розшукові заходи по встановленню зв’язків Розіна в
підприємницьких колах, збору іншої інформації про його особистість.

— 134 —

8. Виїмка і огляд документів, у яких відбито господарські операції,
пов’язані з укладенням і виконанням угоди між ПФ «Акропошіс» і СП
«Зиск».

9. Виїмка документів, у яких відбито операції про перерахування коштів
з банку «Відродження» на розрахунковий рахунок ПП «Тандем» в АКБ
«Приваг-ексел».

10. Призначення ревізії діяльності ЕФ «Акрополіс» спеціалістами
контрольно-ревізійної служби в Україні.

11. Накладе мня арешту на розрахунковий рахунок ПФ «Акрополіс» на суму
завданих збитків СП «Зиск».

12. Допит керівників ПП «Тандем» про обставини надходження на
розрахунковий рахунок коштів від СП «Зиск», про наявність господарчих
відносин між ПП «Тандем», ПФ «Акрополіс» та СП «Зиск».

13. Накладення арешту на розрахунковий рахунок ПП «Тандем» на суму
завданих збитків СП «Зиск».

14. Призначення ревізії діяльності ПП «Тандем» спеціалістами
контрольно-ревізійної служби.

15. Призначення ревізії банківських операцій АКБ «Приват-ексел» по
обслуговуванню надходження коштів від СП «Зиск» на розрахунковий рахунок
ПП «Тандем» І подальше їх використання.

Наведені слідчі дії та ОРЗ спрямовані на виявлення і збереження доказів
у ракурсі перевірки версії про вчинення розкрадання безготівкових
грошових коштів Розіним за співучастю або за сприяння інших підприємців
і працівників комерційного банку. Одноосібне вчинити таке розкрадання
неможливо. Але Розін може бути тільки виконавцем злочину, а організатори
та посібники можуть працювати в інших комерційних структурах. Для
перевірки цієї версії, виявлення злочинних зв’язків доцільно вивчити
подібні, вже розглянуті судами кримінальні справи, а також ті, що
знаходяться у провадженні слідчих підрозділів або були припиненні на тих
чи інших підставах. Враховуючи великий обсяг слідчої та
оперативно-розшукової роботи у такій кримінальній справі, для
забезпечення ефективного розслідування безумовно потребується утворення
слідчо-оперативної групи.

Ситуація 3. Кримінальна справа порушується відносно керівників
фінансової компанії на підставі матеріалів перевірки правоохоронними
органами заяв громадян про присвоєння внесених ними коштів.

— 135

Така ситуація характерна для розслідування розкрадань грошових коштів,
вчинених у підприємницьких структурах, що займаються (на законних чи
незаконних підставах) залученням коштів громадян для подальшого їх
інвестування. Безпосередньою підставою для порушення кримінальної справи
в таких випадках є виявлення фактів присвоєння або використання не за
призначенням коштів, одержаних від клієнгів-вкладників, при відсутності
ознак будь-якого інвестування. Ця обставина обумовлює відповідну
структуру первинного матеріалу про злочин, в який повинні входити: а)
заяви громадян-клієнтів фінансової компанії, їх детальні пояснення про
обставини укладання угоди і невиконання її умов; б) документи, які
підтверджують укладання угод та їх умови; в) матеріали документальної
ревізії, в яких зафіксовані факти витрат коштів вкладників не за
призначенням при відсутності ознак їх Інвестування за умовами угод.

Аналіз кримінальних справ даної категорії, порушених в Україні в
1994-1997 p., свідчить про те, що в багатьох випадках вони порушувалися
без попереднього проведення документальних ревізій. В значній мірі це
було викликано напруженою соціально-політичною атмосферою, яка склалася
у зв’язку з виступами великої кількості обманутих вкладників.1 Порушення
кримінальних справ без ретельної дослідної перевірки окремих виявлених
фактів, без належного оперативно-розшукового супроводження розслідування
надзвичайно утруднювало процес збирання доказів. Перш за все,
необхідність організації проведення ревізій вже після порушення
кримінальних справ обумовлювала затягування строків розслідування та
інші пов’язані з цим негативні наслідки.

У зв’язку з цим треба відзначити, що в більшості товариств і компаній,
які займалися залученням коштів громадян, облік надходження коштів, їх
видатків був або спрощений, або взагалі не вівся. Працівники
контрольно-ревізійної служби за таких обставин нерідко відмовлялися від
проведення ревізій фінансової діяльності компаній, посилаючись на
відсутність прибуткових документів про одержання коштів у вкладників. Це
обумовлювало необхідність- відновлення бухгалтерського обліку
акумульованих коштів, проведення зустрічних перевірок. Зок-

1 За даними МВС Укра’іни від злочинів, вчинених у сфері довірчої та
страхової діяльності, постраждало понад 4 млн. громадян, яким завдано
збитків на суму майже 25 трлн. крб. (в цінах 1996 p.).

136 —

рема, як вихідні дані про одержання товариством коштів могли братися за
основу договори вкладників та їх свідчення про внесення грошей, а дані
про видатки товариства — на підставі документів комерційного банку про
виплати, проведені з рахунку товариства.

З урахуванням названих обставим на початковому етапі розслідування
розкрадань доцільно виділяти два різновиди типової ситуації: 1)
кримінальна справа порушується на підставі первинного матеріалу, який
включає матеріали ревізії фінансової діяльності компанії; 2) кримінальна
справа порушується на підставі перв,инного матеріалу при відсутності
можливості дослідного проведення ревізії. З урахуванням фактору
наявності чи відсутності матеріалів ревізії і повинно будуватися
розслідування.

Наведені положення можна проілюструвати матеріалами кримінальної справи
по обвинуваченню президента спільного українсько-австрійського
підприємства «Енграм-Харків» Шагалова у заволодінні шахрайським шляхом
понад 400 тис. гривень громадян1 (див. с. 38).

З первинного матеріалу (уставні документи СП «Енграм-Харків», заяви
громадян-покупців облігацій СП та їх пояснень про обман, облігації
«Венский вальс», пояснення окремих службовців СП, матеріали
оперативно-розшукового характеру) випливало, що Шагалов перетворив цс
підприємство в небанкі-вський фінансовий заклад по прийому грошових
вкладів від населення, не маючи відповідного обгрунтування і офіційної
реєстрації.

На підставі наявних первинних матеріалів була порушена кримінальна
справа за ознаками злочину, передбаченого ст. 143 ч.2 КК України. На
початковому етапі розслідування основними тактичними завданнями в даній
ситуації були:

– попередження спроби Шагалова зникнути і переховуватися від слідства
і суду, а також знищити сліди вчиненого злочину;

– забезпечення збереження документів, в яких відбито факти
виготовлення і реалізації облігацій «Венский вальс»;

– встановлення профілю діяльності СП «Енграм-Харків»;

– встановлення кількості реалізованих громадянам облігацій, умов їх
реалізації, суми одержаних коштів та її використання;

1 За матеріалами СУ Харківського міською управління УМВС України в
Харківській області ча 1997 р.

137 —

– встановлення фінансово-господарчої діяльності СП «Енг-рам-Харків»,
спрямованої на забезпечення виконання умов, за якими здійснювалася
реалізація облігацій;

– встановлення наявності грошових коштів на розрахунковому рахунку СП
«Енграм-Харків» і забезпечення їх збереження;

– забезпечення відшкодування заподіяних злочином матеріальних збитків
та можливої конфіскації майна Шагалова;

– виявлення ознак вчинення інших економічних злочинів, пов’язаних з
розкраданням коштів даним способом, зокрема, ухилення від сплати
податків (ст. 148-2 КК), порушення правил випуску цінних паперів (ст.
148-8 КК), зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165 КК),
посадового підлогу ( ст. 172 КК), порушення правил про валютні операції
(ст. 80 КК) та інших.

Визначені основні тактичні завдання початкового етапу розслідування
вирішуються шляхом проведення такого комплексу слідчих дій та ОРЗ.

1. Проведення ревізії фінансово-господарчої діяльності СП
«Енграм-Харків» спеціалістами КРУ і податкової адміністрації.

2. Затримання Шагалова як підозрюваного у вчиненні розкрадання грошових
коштів шляхом шахрайства.

3. Допит Шагалова як підозрюваного у вчиненні розкрадання грошових
коштів.

4. Обшук робочого місця Шагалова і місця проживання з метою виявлення і
вилучення документів, які відбивають операції виготовлення і реалізації
облігацій, готівкових грошових коштів, валюти, цінних паперів тощо.

5. Виїмка і огляд документів обліку реалізації облігацій СП
«Енграм-Харків», а також рекламних об’яв про їх випуск і продаж.

6. Допит потерпілих вкладників (покупців облігацій).

7. Допит посадових осіб і службовців СП «Енграм-Харків» відносно
виготовлення, одержання і реалізації облігацій.

8. Оперативно-розшукові заходи по встановленню майнового стану
Шагалова, накладення арешту на його майно і вклади.

9. Оперативно-розшукові заходи по встановленню зв’язків Шагалова в
підприємницьких колах, збору інформації про фінансово-господарські
операції СП «Енграм-Харків», його фінансовий стан тощо.

— 138 —

10. Направлення запиту в банк, що обслуговує СП «Енграм-Харків», про
розрахункові операції цього підприємства з січня 1996 р. та про його
фінансовий стан на даний час.

11. Допит працівників спеціалізованого підприємства, яке виконувало
замовлення по виготовленню облігацій «Венский вальс».

12. Виїмка і огляд документів, в яких: відбивається замовлення на
виготовлення і передачу облігацій «Венский вальс». У кримінальних
справах про розкрадання грошових коштів в небанківських фінансових
установах., заправило, допитується величезна кількість потерпілих
вкладників. Наприклад, у кримінальній справі про розкрадання, вчинене
посадовими особами (президентом і його заступником) Західно-Української
страхової компанії. (ЗУСК) «Гарант» (м. Чернівці), необхідно було
допитати понад 14 тис. вкладників. Враховуючи, що для допиту такої
кількості осіб і проведення з ними інших слідчих дій знадобилось би
кілька років, слідчий знайшов неординарне рішення: було ініційовано
створення з аморфної маси вкладників юридичної особи — Товариства
кредиторів ЗУСК «Гарант», яке було офіційно зареєстроване у
міськвиконкомі і брало на себе представництво потерпілих вкладників. На
підставі статуту новоутвореного товариства слідчий визнав його голову
представником усіх потерпілих і допитав його, вирішивши проблему допитів
численних вкладників.1

Оскільки проблема допитів потерпілих вкладників є болючою у багатьох
кримінальних справах даної категорії, у зв’язку з наведеним прикладом
потрібно зробити кілька зауважень. По-перше, треба зазначити, що ЗУСК
«Гарант» була утворена як акціонерне товариство відкритого типу у
відповідності з чинним законодавством і займалася діяльністю по
залученню коштів населення на законних підставах. Тому власником коштів,
переданих акціонерами на договірних умовах страховій компанії, була саме
страхова компанія як юридична особа (ст. 12, 24, 28 Закону України «Про
господарчі товариства»). По-друге, посадові особи ЗУСК «Гарант», які
привласнили кошти (витратили не за призначенням), фактично вчинили
злочин не проти власності окремих громадян, а проти власності юридич-

1 Пінський Л.Я. Про позитивний досвід роботи з розкриття та
розслідування злочину, скоєного в кредитпо-фінансовій сфері // Слідча
практика України Вип. 1. Київ: Генеральна прокуратура України, 1998. С.
42-47.

— 139 —

ної особи (колективної власності), тобто, їх дії повинні кваліфікуватися
не за ст. 143 КК, а як посадовий злочин — розкрадання колективного майна
— за ст. 86-1 (ст. 84) КК. Якщо ж з боку посадових осіб мало місце
використання коштів учасників товариства на цілі, не передбачені його
статутом (придбання, оренду, утримання офісів, закупку меблів,
обладнання, транспорту тощо), такі дії слід кваліфікувати як зловживання
посадовим становищем за ст. 165 КК.

З наведених положень логічним є висновок, що для встановлення розміру
заподіяної шкоди та інших обставин злочину з боку посадових осіб ЗУСК
«Гарант» не було потреби допитувати всіх вкладників (акціонерів). У
подібних випадках акціонери, що втратили свої кошти в результаті
злочинних дій керівників акціонерних товариств, не повинні взагалі
визнаватися потерпілими у кримінальній справі, тому що для цього немає
юридичних підстав. Фактично потерпілим є акціонерне товариство (страхова
компанія) як власник втрачених коштів, який в свою чергу має
зобов’язання перед вкладниками. Задовольнити свої вимоги акціонери
можуть шляхом подання позовів (у наведеному випадку до ЗУСК «Гарант») в
цивільно-правовому порядку у зв’язку з розглядом у суді кримінальної
справи.

Ситуація 4, Кримінальна справа порушується на підставі матеріалів
ревізії (перевірки) діяльності комерційної структури, проведеної за
ініціативою контролюючих чи правоохоронних органів.

Така ситуація характерна для початкового етапу розслідування розкрадань
грошових коштів та супутніх їм злочинів, які базуються на виготовленні і
введенні в банківський оборот фіктивних платіжних документів ( платіжних
доручень, кредитових авізо, чеків тощо), на підставі яких на рахунки
підприємницьких структур незаконно зараховуються нічим не забезпечені
грошові кошти.

Ознаки таких розкрадань, достатні для порушення кримінальної справи,
найчастіше виявляються в банківських установах, у яких були використані
фіктивні платіжні документи, в результаті ревізії їх діяльності.
Безумовно, приводом до порушення кримінальної справи даної категорії
можуть бути і відомості, одержані неофіційним шляхом. Але все ж таки
головним джерелом інформації про ознаки злочину є банківські документи.

В залежності від суб’єкта виготовлення фіктивних платіжних документів і
характеру його дій розрізняються два види

— 140 —

вчинення розкрадання, які впливають на особливості слідчої .ситуації: 1)
вчинення розкрадання псевдопідприємцем, що підробляє і використовує
платіжні документи від імені певної комерційної структури (реально
існуючої чи фіктивної), які подає до «чужого» банку; 2) вчинення
розкрадання неплатоспроможним (чи платоспроможним) підприємцем, який у
змові з працівниками «свого» банку виготовляє і використовує
неза-безпечені коштами платіжні документи.

Названі два різновиди способу вчинення розкрадання грошових коштів
повинні враховуватися при розслідуванні, оскільки вони обумовлюють певну
специфіку обставин, які потрібно встановити (при висуненні і перевірці
версій). Але разом з тим для них характерна загальна слідча ситуація з
точки зору структури вихідного матеріалу про злочин і, відповідно,
перелік тактичних завдань розслідування та засобів їх вирішення. Такою
типовою підставою порушення кримінальної справи, заправило, є матеріали
ревізії (перевірки) діяльності певної банківської установи, в яких
встановлені факти зарахування на поточний рахунок певної комерційної
структури фіктивноут-

– ворених коштів на основі підроблених (фальсифікованих) платіжних
документів. Приводи призначення такої ревізії правоохоронними органами
можуть бути найрізноманітнішими:

– затримання особи при перевезенні великої суми грошей (валюти) без
відповідних документів;

– затримання особи при намаганні здати в банк платіжні документи, що
викликають сумніви в їх дійсності;

– встановлення певних обставин під час розслідування інших злочинів;

– повідомлення громадян, посадових осіб про зловживання,

підготовку чи вчинення розкрадань тощо.

Кримінальна справа порушується при наявності достатніх даних, що
свідчать про підробку платіжних документів. Тому крім висновків ревізії
до первинного матеріалу можуть входити і матеріали
оперативно-розшукового характеру. Встановлення наявності фальсифікованих
платіжних документів у банку нерозривно пов’язано з встановленням їх
походження: 1) підроблений документ надійшов до банку від іншої
банківської установи (кредитове авізо); 2) підроблений документ є
результатом «творчості» керівників даного банку і комерційної
структури-клієнта банку (незабезпечені коштами платіжне доручення та
кредитове авізо банку).

— 141 —

Походження документа відбиває, відповідно, два способи вчинення
розкрадання чи підготовки до нього. Але в обох випадках повинні
перевірятися версії про причетність працівників банку до злочину.

На початковому етапі розслідування основними тактичними завданнями в
даній ситуації є:

— забезпечення збереження документів, в яких відбито факти прийому
фальсифікованого документа, нарахування на його підставі грошових коштів
та подальшого їх використання;

— встановлення виду фальсифікованого документа (платіжне доручення,
авізо), їх номера, дати оформлення, перерахованої суми;

— встановлення способу виготовлення фальсифікованого документа та
джерел одержання необхідних для цього засобів (бланків документів,
технічних засобів тощо);

— встановлення осіб, причетних до виготовлення, подання чи направлення
фальсифікованого документа, а також до вказівок про зарахування чи
видачу за ним грошових коштів (якщо особа невідома — відомостей про
зовнішність, необхідних для розшуку);

— встановлення способу подання фальсифікованого документа в
банк-одержувач (філія Б);

— встановлення підприємства-платника, банку-платника, РКЦ (філія А),
їх найменування, адреси, коду, розрахункового (кореспондентського)
рахунку, посадових осіб, які виконують роботу з кредитовими авізо;

— встановлення підприємства-одержувача, банку-одержува-ча, РКЦ (філія
Б), їх найменування, адреси, коду, розрахункового (кореспондентського)
рахунку, а також конкретних осіб, які одержували, перевіряли, давали
вказівки та виконували іншу роботу з фальсифікованим документом,
наявності запитів відносно підтвердження дійсності документа;

— встановлення операцій, які виконувалися філією Б у зв’язку з
використанням одержаних за фальсифікованим документом коштів – яка сума
була перерахована (на одержання готівки, конвертації у валюту, закупівлю
товарів тощо), за яким документом, кому і за що, хто виконував цю
роботу, хто давав вказівки тощо;

— встановлення розміру заподіяних збитків, а також суми коштів, на які
є підстави накласти арешт;

— 142 —

– встановлення наявності злочинних зв язків керівників І службовців
банку з підприємницькими структурами, причетними до роботи з
фальсифікована документом;

– виявлення ознак вчинення інших злочинів, пов’язаних з розкраданням
коштів даним способом, зокрема, зловживання владою або посадовим
становищем (ст. 165 КК), одержання хабара (ст. 168 КК), посадовий підлог
( ст. 172 КК), підробка і використання підроблених документів (ст. 194
КК). Наведені тактичні завдання розслідування характерні для ситуації,
коли ще не встановлена особа, причетна до оформлення і подання
фальсифікованого документа. Але можлива і ситуація, коли така особа
відома на момент порушення кримінальної справи. В такому випадку
додатковими тактичними завданнями будуть:

– попередження спроби особи зникнути і переховуватися від слідства і
суду, а також знищити сліди вчиненого злочину;

– вилучення предметів і документів, що свідчать про причетність до
вчинення розкрадання коштів, за місцем роботи і проживання;

– встановлення майнового стану підозрюваного і забезпечення
відшкодування завданих збитків та можливої конфіскації майна;

– встановлення злочинних зв’язків підозрюваного та можливої
причетності до вчинення інших злочинів. Визначені основні тактичні
завдання розслідування вирішуються шляхом проведення такого комплексу
слідчих дій та ОРЗ з урахуванням ознак способу вчинення розкрадання (для
перевірки висунутих версій) та пов’язаних з ним особливостей слідчої
ситуації.

1. Затримання підозрюваного у вчиненні розкрадання грошових коштів.

2. Допит підозрюваного у вчиненні розкрадання грошових коштів.

3. Обшук робочого місця підозрюваного І місця проживання з метою
виявлення і вилучення предметів (технічних засобів), документів та їх
бланків, які відбивають підготовку до вчинення розкрадання, певні
фінансові операції, та інших.

4. Виїмка і огляд фальсифікованого документа, а також документів, у яких
відбито факт прийому фальсифікованого документа, нарахування на його
підставі грошових коштів та подальшого їх використання.

— 143

5. Оперативно-розшукові заходи по встановленню майнового стану
підозрюваного, накладення арешту на його майно і вклади.

6. Оперативно-розшукові заходи по встановленню злочинних зв’язків
підозрюваного в підприємницьких, інших колах та можливої причетності до
вчинення інших злочинів.

7. Призначення ревізій у підприємницьких структурах, комерційних
банках, РКЦ (філія А), від Імені яких були відправлені фіктивні
документи.

8. Призначення ревізій у підприємницьких структурах, комерційних
банках, РКЦ (філія Б), які одержали фіктивні документи і нарахували
нічим не забезпечені кошти.

9. Призначення криміналістичних експертиз вилучених фальсифікованих та
інших документів з метою встановлення способу їх виготовлення, осіб,
причетних до їх оформлення, тощо.

10. Накладення арешту на кошти, зараховані за фальсифікованими
документами в банківських установах, та грошові суми, перераховані за
платіжними дорученнями в інші підприємницькі структури.

11. Допит керівників і службовців банківських установ, де були виявлені
і вилучені фальсифіковані документи.

12. Допит керівників і службовців підприємницьких структур, від імені
яких були направлені фальсифіковані платіжні документи.

13. Допит керівників і службовців підприємницьких структур — одержувачів
грошових коштів за фальсифікованими платіжними документами.

Складність механізму вчинення розкрадань коштів з використанням
фальсифікованих платіжних документів, різноманітність слідчих ситуацій
обумовлюють і специфічні особливості в проведенні слідчих дій та ОРЗ.
Тому є всі підстави для розробки окремої методики розслідування
розкрадань, що вчиняються шляхом утворення і використання фіктивних
безготівкових грошових коштів у підприємницькій діяльності.

Ситуація 5. Кримінальна справа порушується відносно керівників
підприємницької структури — клієнта комерційного банку на підставі
матеріалів, поданих банком у правоохоронні органи. Ця ситуація
характерна для розслідування розкрадань та супутніх їм злочинів, що
вчиняються шляхом обманного одержання і присвоєння кредиту.

— 144 —

Ознаки таких розкрадань, достатні для порушення кримінальної справи,
виявляються в основному самими банківськими установами. Первинний
матеріал, що місгить ознаки розкрадання, заправило, складається з
матеріалів службового розслідування, проведеного працівниками башку, та
матеріалів дослідної перевірки, проведеної оперативно-розшуковими
підрозділами органів внутрішніх справ, які включають: 1) кредитний
договір між банком і підприємницькою структурою, документи, надані
підприємством, про фінансовий, майновий стан, про наявність
підприємницьких програм, під які береться кредит, угод з іншими
суб’єктами підприємницької діяльності тощо; 2) матеріали перевірки
достовірності документів, наданих банку з боку підприємницької
структури; 3) пояснення посадових осіб і службовців банку щодо обставин
укладення кредитного договору та перерахування кредиту на рахунок
підприємницької структури.

Особливістю порушення кримінальних справ даної категорії є те, що воно
здійснюється, заправило, після закінчення строку повернення кредиту,
тобто в умовах, коли між видачею кредиту і порушенням кримінальної
справи за ознаками розкрадання лежить значний проміжок часу (мінімум
кілька місяців). В цьому відношенні є багато спільного з обставинами
порушення кримінальних справ про шахрайство з фінансовими ресурсами (ст.
148-5 КК України). Але відмінною рисою саме розкрадання коштів є те, що
в ході дослідної перевірки встановлюється факт фіктивності
підприємства-одержувача кредиту (відсутності його за вказаною в
документах адресою та деякі інші обставини) і зникнення його
«керівників» відразу після одержання і перерахування кредиту. Це
обумовлює особливості структури первинного матеріалу, на підставі якого
приймається рішення про порушення кримінальної справи про розкрадання, а
також особливості предмета доказування і, відповідно, тактичних завдань
розслідування.

В цьому відношенні показовою є кримінальна справа по обвинуваченню
засновників і керівників ПП «Експрес» Балєва і Броіла в розкраданні
грошових коштів шляхом обманного одержання і присвоєння кредиту (див.
с.47).

З первинного матеріалу, що надійшов з АКБ «Градобанк», та дослідчої його
перевірки випливало, що Балєв і Броіл обманним шляхом одержали кредит в
1 млрд. крб. Для цього вони використали підроблені документи. У
встановлений строк кредит

— 145 —

не було повернуто, а проведена банком перевірка показала, що
«підприємці» зникли разом з грошима.

Первинний матеріал про обставини укладання кредитного договору між АКБ
«Градобанк» і ТОВ «Експрес», надання кредиту і зникнення
підприємства-боржника містив достатні підстави для порушення
кримінальної справи.

Після порушення кримінальної справи основними тактичними завданнями на
початковому етапі розслідування в такій ситуації були:

– встановлення обставин заснування і реєстрації ПП «Експрес»,
посадових осіб, які цьому сприяли;

– встановлення виду підприємницької діяльності, яким займалося (мало
займатися) ПП «Експрес»;

– встановлення дійсності (фіктивності) документів, які були
використані при заснуванні і реєстрації ПП «Експрес» та одержанні ним
кредиту;

– встановлення місцезнаходження Балєва і Броіла І затримання їх;

– встановлення суб’єктів підприємницької діяльності, посадових осіб,
які сприяли Балєву і Броілу в одержанні кредиту;

– куди і з якою метою були перераховані кошти, одержані ПП «Експрес як
кредит;

– встановлення виду підприємницької діяльності, яким займається
товариство «Кредо»;

– встановлення наявності злочинних зв’язків у Балєва і Броі-ла з
керівниками товариства «Кредо»;

– встановлення місцезнаходження коштів, одержаних ПП «Експрес» як
кредит, і накладення на них арешту з метою забезпечення відшкодування
заподіяних збитків;

– виявлення ознак вчинення інших злочинів, пов’язаних з розкраданням
коштів даним способом, зокрема, ухилення від сплати податків (ст. 148-2
КК), вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами (ст. 148-5 КК),
зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165 КК), одержання
хабара (ст. 168 КК), службовий підлог ( ст. 172 КК), підробка і
використання підроблених документів (ст. 194 КК) та інше. Визначені
основні тактичні завдання розслідування вирішуються шляхом проведення
такого комплексу слідчих дій та ОРЗ. 1. Допит посадових осіб та
службовців АКБ «Градобанк» щодо обставин укладення кредитного договору
та перерахування коштів на рахунок ПП «Експрес».

146

2. Виїмка і огляд документів з бату щодо ПП «Експрес», які не були
подані разом з первинними матеріалами, в тому числі платіжних доручень,
за якими було здійснено перерахування коштів.

3. Допит посадових осіб і службовців органів державного управління, що
реєстрували ПП «Експрес».

4. Оперативно-розшукові заходи по встановленню місцезнаходження Балєва
і Броіла і затримання їх.

5. Оперативно-розшукові заходи ІІо встановленню наявності злочинних
зв’язків у Балєва і Броіла з керівниками товариства «Кредо».

6. Допит посадових осіб, від імені яких були підписані документи, що
використали Балєв і Броіл для одержання кредиту.

7. Призначення криміналістичних експертиз (почеркознавчої,
техніко-криміналістичної) документів, які використали Балєв і Броіл.

8. Проведення перевірки (ревізії) банківських операцій з коштами ПП
«Експрес».

9. Виїмка і огляд документів з банку, який обслуговує товариство
«Кредо», для встановлення надходження на його рахунок коштів від ПП
«Експрес» та їх використання.

10. Допит посадових осіб і службовців товариства «Кредо» про обставини
надходження на рахунок товариства коштів від ПП «Експрес» та їх
використання.

11. Накладення арешту на суму, перераховану ПП «Експрес», на рахунку
товариства «Кредо» з метою забезпечення відшкодування завданих збитків.

Після встановлення місцезнаходження Балєва і Броіла і їх затримання
проводяться слідчі дії: допит підозрюваних у вчиненні розкрадання
коштів, одержаних як кредит; обшук місця проживання і роботи
підозрюваних; накладення арешту на майно підозрюваних з метою
забезпечення відшкодування завданих збитків і можливої конфіскації
майна.

Розглянуті слідчі ситуації початкового етапу та відповідні комплекси
слідчих дій та ОРЗ зорієнтовані на проміжок розслідування, який
закінчується притягненням особи як обвинуваченого і пред’явлення їй
обвинувачення у вчиненні розкрадання. Аналіз кримінальних справ цієї
категорії свідчить про те, що цей проміжок може бути різної тривалості —
від кількох днів (в разі затримання підозрюваного зразу після порушення

147

кримінальної справи) до кількох місяців (коли підозрюваного не вдалося
затримати зразу).

3.2. Слідчі ситуації і відповідні комплекси процесуальних та інших дій,
типові для наступного етапу розслідування

Початок наступного етапу розслідування пов’язується з вирішенням
основних тактичних завдань початкового етапу. Зокрема, з встановленням
факту вчинення розкрадання, його обставин та розміру заподіяної шкоди,
підозрюваної особи та доказів, що вказують на вчинення злочину саме цією
особою. Обсяг зібраних доказів повинен бути достатнім для прийняття
рішення про притягнення особи як обвинуваченого і пред’явлення їй
обвинувачення хоча б за одним епізодом розкрадання. Це рішення фактично
означає, що обгрунтовано була порушена кримінальна справа, вирішені
питання організації розслідування, ефективно проведені невідкладі слідчі
дії та ОРЗ.

Пред’явлення особі обвинувачення навіть за одним епізодом розкрадання
знаменує собою новий якісний стан розслідування, який характеризується
більш сприятливими умовами (наявність доказів вчинення розкрадання,
тримання обвинуваченого під вартою, накладення арешту на його майно
тощо). Позитивним для розслідування є й те, що стає відомим такий
важливий ситуативний фактор як позиція особи відносно пред’явленого
обвинувачення, її психологічні та інші особливості, поведінка. Дана
обставина дає змогу в значній мірі передбачати форми та способи протидії
розслідуванню і завчасно вживати відповідних заходів по їх попередженню
чи подоланню. Названі умови дають можливість слідчому приступити до
розгорнутого планування і здійснення розслідування в повному обсязі –
виявлення нових епізодів розкрадання, обставин їх вчинення, встановлення
всіх співучасників, перевірки зібраних доказів та формування їх системи
у кримінальній справі, що завершується складанням обвинувального
висновку.

Враховуючи наведені міркування, можна дати визначення наступного етапу
розслідування як проміжку розслідування злочину,

— 148 —

який охоплює слідчі дії та ОРЗ, що проводяться після пред ‘явлення особі
обвинувачення до складання обвинувального висновку.

Наступний етап розслідування розкрадань майна охоплює вирішення таких
загальних завдань:

1) формування системи доказів по обвинуваченню особи в повному обсязі у
вчиненні розкрадання майна та інших пов’язаних з ним злочинів;

2) встановлення всіх співучасників розкрадання та інших злочинів, збір
доказів для їх обвинувачення;

3) встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів, і вжиття
заходів по їх усуненню;

4) забезпечення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних
розкраданням, та можливої конфіскації майна (якщо це завдання не було
повністю вирішене на початковому етапі);

5) збір інформації про особистість обвинуваченого, необхідної для
винесення судом обгрунтованого і справедливого вироку.

Узагальнення кримінальних справ про розкрадання, вчинені з використанням
статусу суб’єкта підприємницької діяльності, дає підстави для висновку
про те, що найбільш характерною ситуацією для наступного етапу
розслідування є наявність доказів про вчинення особою кількох різних
економічних злочинів. Заправило, такими злочинами, окрім розкрадання,
бувають: порушення правил про валютні операції (ст. 80 КК); ухилення від
сплати податків (ст. 148-2 КК); фіктивне підприємництво (ст. 148-4 КК);
вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами (ст. 148-5 КК); порушення
правил випуску цінних паперів (ст. 148-8 КК); зловживання владою або
посадовим становищем (ст. 165 КК); підробка і використання підроблених
документів (ст. 194 КК); посадовий підлог ( ст. 172 КК) та деякі інші.
Врахування цих обставин важливо з точки зору забезпечення повноти
розслідування, правильної кримінально-правової кваліфікації з
процесуальних і тактичних позицій.

Наявність доказів у вчиненні особою кількох економічних злочинів надає
слідчому додаткових можливостей (підстав) для затримання підозрюваного,
обшуку, проведення багатьох інших слідчих дій і, відповідно,
пред’явлення обвинувачень. Але дана обставина в той же час ускладнює
розслідування, оскільки вимагає розосередження уваги слідчого на
багатьох епізо-

149 —

дах злочинної діяльності. Тому проведення окремих слідчих дій буде
спрямовано одночасно на встановлення обставин, з’ясування питань, що
відносяться до різних складів злочинів. Так, предмет допиту
обвинуваченого можуть складати питання про обставини вчинення
розкрадання, підробки документів, фіктивного підприємництва та інших
злочинів. І достатність (чи не достатність) доказів відносно кожного з
названих’ злочинів буде суттєво впливати на ситуацію допиту, вибір і
застосування слідчим тактичних прийомів.

Наступний етап розслідування характеризується і таким фактором, як
активна участь у справі адвоката обвинуваченого. Участь захисника в
розслідуванні з моменту затримання підозрюваного дає йому можливість
одержувати інформацію про докази, які має слідчий, в тому числі про ті,
що, можливо, не до кінця ще обмірковані ним. Ця обставина надає адвокату
додаткові потенції не тільки для захисту свого клієнта від
необгрунтованого звинувачення, а й для здійснення протидії
розслідуванню. Далеко не всі захисники вибирають законні шляхи в своїй
діяльності. ОЗГ, що займаються вчиненням економічних злочинів, нерідко
утримують своїх добре оплачуваних кваліфікованих адвокатів, їх
консультаціями за великі гонорари користуються при підготовці до
вчинення злочинів і намагаються зразу «підключити» до розслідування при
порушенні кримінальної справи і затриманні когось з членів злочинної
групи. В обов’язки такого «захисника» входить не тільки надання
юридичної допомоги обвинуваченому, але і виконання ролі «зв’язківця» для
обміну інформацією між членами злочинної групи, які не були затримані, і
обвинуваченим. Маючи завдання врятувати обвинуваченого (підозрюваного)
від суворого покарання, такий адвокат починає «обробляти» його з метою
переконати відмовитися від раніше даних правдивих свідчень, вживає
заходи по впливу на свідків і потерпілих, приховуванню або знищенню
документальних і речових доказів. Крім того, з боку адвоката або родичів
обвинуваченого починають регулярно подаватися різного роду клопотання та
скарги на дії слідчого (про незаконність арешту, застосування незаконних
прийомів і заходів, необхідність направлення обвинуваченого до лікарні
тощо), метою яких є затягування та дискредитація слідства. Можливі і
провокації підкупу по відношенню до слідчого.

— 150 —

Для попередження можливої протидії з боку адвоката ще на початковому
етапі рекомендується тактично правильно використовувати фактор
раптовості затримання підозрюваного, одержання від нього правдивих
відомостей про механізм вчинення розкрадання, інших злочинів та
невідкладну їх перевірку. Для нейтралізації скарг на «незаконні» методи
слідства необхідно на всьому протязі розслідування використовувати як
додатковий засіб фіксації ходу і результатів слідчих дій аудіо- і
відеозапис, регулярні освідування обвинуваченого.

Взаємодія слідчого з адвокатом повинна будуватися виключно на офіційній
процесуальній основі. Зустрічі з адвокатом, коли це диктується
необхідністю, повинні проводитися без сторонніх осіб, присутність яких
може бути використана для здійснення провокацій. Всі заяви та клопотання
адвоката повинні прийматися в офіційній письмовій формі з визначенням
дати і часу одержання. При відповіді на них треба мати на увазі, що вони
можуть носити розвідувальний характер і бути спрямованими на
встановлення інформованості слідства про ті чи інші факти, наявність
доказів, наміри тощо.

Названі фактори відіграють важливу роль у формуванні слідчих ситуацій
наступного етапу розслідування і, безумовно, повинні враховуватися в
розробці рекомендацій відносно проведення окремих слідчих дій і
тактичних операцій. Але найбільше значення для побудови структури
наступного етапу розслідування має позиція обвинуваченого, його
ставлення до пред’явленого обвинувачення у скоєнні розкрадання чи іншого
злочину. Це звичайно з’ясовується на початку допиту (ст. 143 КПК). З
урахуванням ставлення обвинуваченого до пред’явленого йому обвинувачення
можуть бути виділені такі типові слідчі ситуації:

1) обвинувачений визнає себе винним у повному обсязі пред’явленого
обвинувачення у скоєнні розкрадання майна та інших пов’язаних з ним
злочинів;

2) обвинувачений визнає себе винним в частині пред’явленого
обвинувачення;

3) обвинувачений не визнає себе винним у повному обсязі

пред’явленого обвинувачення.

Кожна з названих типових слідчих ситуацій має свою специфіку і
заслуговує окремого детального розгляду.

Ситуація 1. Обвинувачений визнає себе винним у повному обсязі пред
‘явпеного обвинувачення у скоєнні розкрадання майна та

151 —

інших пов’язаних з ним злочинів. Така ситуація на практиці є рідкісною
для наступного етапу розслідування розкрадань майна і пов’язаних з ними
злочинів у сфері підприємництва. Пояснюватися це може різними причинами.
Але головна, на мій погляд, полягає в тому, що наступний етап
розслідування за даною категорією кримінальних справ, заправило,
характеризується активною «роботою» адвоката, спрямованою на переконання
обвинуваченого відмовитися від визнання вини в скоєнні злочину
(злочинів), якщо це було зроблено ним раніше, наприклад, зразу після
затримання.

Але названа ситуація може передувати притягненню особи як обвинуваченого
і вже цим фактом впливати на майбутнє розслідування. Крім того,
незважаючи на зусилля адвоката, дана ситуація потенційно може скластися
в ході допиту під впливом певних міркувань обвинуваченого чи як
результат ефективної тактики слідчого. З урахуванням саме цих обставин
вона заслуговує розгляду як типової для наступного етапу розслідування.

Для даної ситуації характерне висунення і перевірка версій: 1) про щире
розкаяння обвинуваченого у вчиненні злочину і намагання спокутувати свою
вину; 2) про намагання обвинуваченого, визнавши вину за один злочин,
уникнути відповідальності за інший, більш тяжкий злочин, який ще не
виявлено; 3) про взяття обвинуваченим всієї вини за вчинені злочини на
себе з метою виведення з-під «удару» інших членів злочинної групи.

В даній ситуації вирішуються наступні тактичні завдання:

– встановлення за допомогою показань обвинуваченого детального
механізму вчинення розкрадання та інших злочинів, всіх співучасників та
їх ролі у злочині, місцезнаходження вкраденого майна, документальних і
речових доказів, свідків та інших обставин, що входять у предмет
доказування;

– встановлення інших, окрім показань обвинуваченого, джерел відомостей
про обставини вчинення злочинів;

– перевірка показань обвинуваченого шляхом одержання інформації з
інших джерел;

– встановлення інших, ще не відомих правоохоронним органам, злочинів,
вчинених обвинуваченим та його співучасниками;

– збір інформації про особистість обвинуваченого, необхідної для
тактики ведення слідства (перевірки висунутих

— 152 —

версій), а також для винесення судом обгрунтованого і справедливого
вироку;

– пред’явлення обвинувачення в повному обсязі виявлених і доказаних
епізодів злочинної діяльності у відповідності з вимогами ст. 141 КТПК.

Визначені основні тактичні завдання розслідування вирішуються шляхом
проведення такого комплексу слідчих дій та ОРЗ.

1. Допит обвинуваченого (деталізований з використанням аудіо- і
відеозапису).

2. Проведення ОРЗ, спрямованих на одержання інформації про особистість
обвинуваченого, встановлення його соціальних зв’язків.

3. Допит осіб, на яких вказав обвинувачений і які ще не були допитані.

4. Проведення очних ставок між обвинуваченим і співучасниками злочинів,
вчинених ними (Ігри наявності протиріч у їх свідченнях) та іншими
учасниками кримінального процесу.

5. Виїмка предметів і документів, що мають значення для кримінальної
справи, місцезнаходження яких вказав обвинувачений.

6. Огляд вилучених предметів і документів та визначення якості їх
використання.

7. Призначення експертиз вилучених предметів і документів, а також
судово-бухгалтерської, фінансово-економічної.

8. Відтворення обстановки і окремих обставин вчинення розкрадання та
інших пов’язаних з ним злочинів з метою перевірки показань
обвинуваченого і виявлення його злочинної обізнаності.

9. Пред’явлення обвинувачення в повному обсязі виявлених і доказаних
епізодів злочинної діяльності і повторний допит обвинуваченого.

Наведені слідчі дії та ОРЗ спрямовані на перевірку показань
обвинуваченого (в ракурсі висунутих версій), одержання нових доказів.
Враховуючи ту обставину, що позиція обвинуваченого кожну мить може
змінитися на протилежну з відмовою від раніше даних ним показань, слідчі
дії з його участю повинні проводитися в максимально стислі строки.
Паралельно повинні вживатися заходи відносно захисту обвинуваченого від
негативного впливу співучасників злочинів, які, можливо, залишилися
невстановленими і незатриманими, та інших зацікавлених у справі осіб.

— 153 —

Ситуація 2. Обвинувачений визнає себе винним в частиш пред’явленого
обвинувачення. Така ситуація на практиці є найбільш поширеною на
наступному етапі розслідування розкрадань майна і пов’язаних з ними
злочинів у сфері підприємництва. Вона означає, шо обвинувачений
погоджується тільки з частиною обвинувачення. Це може проявлятися,
наприклад, у визнанні вини у розкраданні майна, але в меншому обсязі,
або у визнанні вини у скоєнні тільки окремих злочинів з тієї сукупності,
які складають обвинувачення. Саме останній варіант
найчастіше-зустрічається при розслідуванні у кримінальних справах
названої категорії.

Для даної ситуації характерне висунення і перевірка версій: 1) про
відповідність позиції обвинуваченого реальним подіям, що мали місце; 2)
про намагання обвинуваченого шляхом визнання вини за один злочин, яка
носить очевидний характер, уникнути відповідальності за інший, більш
тяжкий злочин.

Перша версія націлює слідчого на врахування можливої щирості в позиції
обвинуваченого, коли окремі злочини дійсно були вчинені не ним, а іншими
особами. Друга версія пояснює позицію обвинуваченого, яка може бути
продиктована прагненням уникнути відповідальності за більш тяжкий
злочин.

Ця позиція звичайно грунтується на врахуванні наявних доказів відносно
кожного з вчинених злочинів, що і обумовлює вибір обвинуваченого. А саме
— визнати себе винним у злочині, який є очевидним і в розпорядженні
слідства відносно цього достатньо доказів, і не визнавати вини там, де
нема прямих доказів. При такій позиції обвинувачений не буде проявляти
активності в наданні слідчому допомоги у виявленні нових джерел доказів.
Найчастіше така позиція обумовлена активною участю адвоката в
кримінальній справі. Наприклад, типовою с позиція обвинуваченого, коли
він визнає себе винним у посадовому підлозі (ст. 172 КК) і заперечує
вину у скоєнні розкрадання в особливо великому розмірі (ст. 86-1 КК).

Загальною позитивною рисою обох можливих варіантів у поведінці
обвинуваченого є його спрямованість (що найбільш вірогідно) на активну
участь у проведенні слідчих дій. В даній ситуації вирішуються такі
тактичні завдання: – встановлення за допомогою показань обвинуваченого
детального механізму вчинення того злочину, вина в якому ним визнається,
і його аргументів (міркувань) відносно інших злочинів, що вказують, на
його думку, на непричетність до них;

~— 1 Э^т ——

– встановлення інших, окрім показань обвинуваченого, джерел відомостей
про обставини вчинення злочинів та перевірка його показань шляхом
одержання Інформації з них;

– збір Інформації про особистість обвинуваченого, необхідної для
тактики ведення слідства (перевірки висунутих версій), а також для
винесення судом обгрунтованого і справедливого вироку;

– встановлення всіх співучасників злочинів та їх ролі у вчиненні
кожного з них з орієнтуванням на вже одержані показання обвинуваченого
та виявлення протиріч;

— усунення протиріч між показаннями обвинуваченого та інших
співучасників злочинів, потерпілих, свідків;

– викриття обвинуваченого в дачі неправдивих показань у певній частині
обвинувачення (скоєнні того чи іншого злочину), коли зібрано достатні
для цього докази;

ситуації вирішуються шляхом проведення такого комплексу

слідчих дій та ОРЗ.

1. Допит обвинуваченого.

2. Допит осіб, на яких вказав обвинувачений як на тих, що могли вчинити
злочин, в якому він не визнав себе винним.

3. Проведення ОРЗ, спрямованих на одержання інформації про особистість
обвинуваченого, встановлення його соціальних зв’язків.

4. Проведення очних ставок між обвинуваченим і співучасниками злочинів,
вчинених ними (гри наявності протиріч в їх свідченнях) та іншими
учасниками кримінального процесу.

5. Призначення експертиз відносно обставин, які заперечуються
обвинуваченим (почеркознавчої, судово-бухгалтерської^ експертизи
комп’ютерної техніки та програмного забезпечення тощо).

6. Проведення ОРЗ, спрямованих на встановлення незнайомих
обвинуваченому осіб, на яких він посилається у своїх свідченнях.

7. Пред’явлення обвинувачення в повному обсязі виявлених і доказаних
епізодів злочинної діяльності ( в необхідних ви-

155 —

падках із змінами і доповненнями) і повторний допит обвинуваченого.

В даній ситуації в проведенні вказаного комплексу слідчих дій та ОРЗ є
певні спільні риси з попередньою ситуацією. Це пояснюється наявністю
елемента визнання вини з боку обвинуваченого як у першому, так і в
другому випадках. Але є і суттєва різниця, яка О’бумовлює відмінності в
спрямованості і тактиці проведення слідчих дій та ОРЗ – наявність
заперечення вчинення певних злочинів чи окремих їх обставин. Це важливий
фактор, який впливає на обстановку розслідування і, відповідно, повинен
враховуватися слідчим при визначенні порядку дій.

Ситуація 3. Обвинувачений не визнає себе винним у повному обсязі
пред’явленого обвинувачення. Ця ситуація на практиці є достатньо
поширеною і найскладнішою на наступному етапі розслідування розкрадань
майна та пов’язаних з ними злочинів у сфері підприємництва. Найчастіше
невизнання вини ні в одному із злочинів, що складають обвинувачення,
поєднується з відмовою давати свідчення і приймати участь у проведенні
інших слідчих дій. Таку позицію обвинувачений нерідко займає, незважаючи
на те, що на початковому етапі розслідування він давав показання і
визнавав свою вину повністю або частково. Вже дані ним і зафіксовані
свідчення обвинувачений заперечує, відмовляється від них і пояснює їх
походження як результат погроз, обману, шантажу та інших незаконних
методів слідства, які нібито застосовували оперативні працівники і
слідчий. Це відбивається у численних скаргах, заявах, клопотаннях самого
обвинуваченого, його захисника та родичів, що подаються прокурору, в
органи влади і нерідко виливаються у вигляді публікацій у засобах
масової інформації. Таку позицію обвинувачений займає в результаті
ретельного аналізу стану розслідування, наявності доказів у слідства та
можливостей їх одержання, проведеного з участю кваліфікованого адвоката.
Головна мета – затягнути слідство наскільки можливо, виграти час для
організації протидії з використанням різноманітних засобів і підвести
слідство до кардинальної зміни юридичної формули обвинувачення в бік
його пом’якшення, або виключення кримінальної відповідальності взагалі.
За своєю суттю ця позиція обвинуваченого є однією з ознак активної
протидії розслідуванню. Тому при її наявності треба виходити з того, що
зацікавлені в справі особи (наприклад, члени організованої злочинної
групи, що залишилися на свободі) будуть робити все можливе, щоб
загальмувати слідство. Вихо-

— 156 —

дячи з цього, повинні вживатися заходи, спрямовані на попередження і
нейтралізацію можливих форм протидії.

З урахуванням визначених особливостей даної слідчої ситуації в ході
розслідування вирішуються такі тактичні завдання:

– втягнення обвинуваченого в неформальне спілкування з метою
встановлення мотивів вибору такої позиції, відповідної аргументації,
його цілей тощо;

– переконання обвинуваченого в невигідності для нього відмови від
очевидного (і доказаного) вчинення злочинів, затягуванні слідства та
іншої йому протидії;

– встановлення нових (ще не відомих) епізодів розкрадання, інших
злочинів та їх співучасників;

– забезпечення збереження джерел доказів вчинення виявлених епізодів
злочинної діяльності;

– попередження можливої відмови потерпілих і свідків від раніше даних
свідчень під впливом зацікавлених осіб;

– використання засобів масової інформації для нейтралізації можливих
намагань з боку зацікавлених осіб ввести громадськість в оману;

– збір інформації про особистість обвинуваченого, необхідної для
тактики ведення слідства (перевірки висунутих версій), а також для
винесення судом обгрунтованого і справедливого вироку;

– пред’явлення обвинувачення в повному обсязі виявлених і доказаних
епізодів злочинної діяльності (із змінами і доповненнями). Визначені
основні тактичні завдання розслідування в даній ситуації вирішуються
шляхом проведення такого комплексу слідчих дій, оперативно-розшукових та
організаційних заходів.

1. Допит обвинуваченого.

2. Проведення ОРЗ, спрямованих на одержання інформації про особистість
обвинуваченого, встановлення його злочинних та інших соціальних
зв’язків.

3. Проведення слідчих дій та ОРЗ, спрямованих на одержання інформації
про нові (ще не відомі) епізоди розкрадання, інші злочини та їх
співучасників.

4. Призначення експертиз відносно обставин, що можуть заперечуватися
обвинуваченим (судово-бухгалтерської, експертизи комп’ютерної техніки та
програмного забезпечення тощо) і які можна провести без його участі.

5. Вжиття заходів по ізоляції від впливу ОЗГ потерпілих та свідків,
чиї показання мають ключове значення в кримінальній справі.

— 157 —

6. Організація публікації інформаційних повідомлень в засобах масової
інформації про стан розслідування у кримінальній справі, яка має велике
суспільно-політичне значення.

7. Пред’явлення обвинувачення в повному обсязі виявлених І доказаних
епізодів злочинної діяльності ( в необхідних випадках із змінами і
доповненнями) і повторний допит обвинуваченого. Особливістю названих
слідчих дій, оперативно-розшусових і організаційних заходів, що їх
відрііняє від однойменних дій в Інших ситуаціях, є те, що вони
проводяться в атмосфері явно вираженої активної протидії розслідуванню.
Це характерно для розслідування економічних злочинів, які були вчиненні
ОЗГ. Чисельний склад таких груп, до яких, заправило, входять підприємці,
керівники і спеціалісти комерційних банків, працівники державних владних
структур, а також наявність у їх розпорядженні великих коштів надають їм
значних можливостей у створенні різноманітних перешкод слідству у справі
притягнення до кримінальної відповідальності всіх винних. Дана обставина
накладає своєрідний відбиток як на планування і організацію
розслідування в цілому, так і на тактику підготовки і проведення окремих
слідчих дій.

Підсумовуючи викладене, треба відзначити, що особливості ситуацій, які
складаються на наступному етапі розслідування, в значній мірі
визначаються позицією обвинуваченого по відношенню до пред’явленого
обвинувачення. Позиція обвинуваченого певним чином висвітлює і наявність
(достатність чи недостатність) доказів у кримінальній справі на даному
етапі.

3.3. Особливості підготовки і проведення окремих слідчих дій

При розслідуванні розкрадань майна та пов’язаних з ними злочинів- окремі
слідчі дії мають специфіку, обумовлену механізмом вчинення злочинів у
сфері підприємництва. Заслуговують окремого розгляду особливості
підготовки і проведення Іаких слідчих дій: допит потерпілих і свідків;
обшук і виїмка; допит підозрюваного (обвинуваченою); призначення
документальної ревізії; призначення експертиз.

Допит потерпілих і свідків. Показання потерпілих І свідків займають
важливе місце в матеріалах кримінальних справ даної категорії, їх
повнота та правдивість іалежать кіл вирішення таких тактичних завдань,
що повинно враховуваная слідчим.

– 158 –

– правильного визначення кола осіб, які володіють інформацією, що має
значення для розслідування;

– визначення можливої зацікавленості свідків в тих чи інших
результатах розслідування чи залежності їх від осіб, які зацікавлені в
цьому;

– нейтралізації факторів, які негагивно впливають на поведінку
допитуваного під час допиту (відмова, ухилення від дачі показань,
неправдиві показання);

– врахування соціальних та психологічних особливостей допитуваного;

– вжиття заходів, спрямованих на попередження подальшої

відмови від даних правдивих показань.

Потерпілий є потенційно одним з найактивніших учасників розслідування, і
досягнення успіху в значній мірі залежить від того, наскільки вдається
використати цей лотенціал. Але поведінка (позиція) потерпілого під час
розслідування може проявлятися як у позитивному, так і в негативному
аспектах. Багато в чому це обумовлюється статусом потерпілого, який він
має в підприємницькій діяльності. Залежно від цього статусу потерпілих
можна розділити на дві групи, особливості яких повинні враховуватися при
визначенні напрямків розслідування, тактики проведення окремих слідчих
дій.

Першу групу складають звичайні громадяни – вкладники коштів (заправило,
дрібні інвестори). Ця категорія потерпілих характерна для розкрадань,
вчинених за схемою «Понці». Безпосередньо вони не беруть активної участі
в підприємницькій діяльності, їх поведінка під час виявлення і
розслідування злочину детермінована бажанням повернути втрачені гроші
або принаймні хоча б їх частину. Тому їх позиція спрямована, заправило,
на надання всілякої допомоги слідству. Наприклад, при розслідуванні
розкрадань, вчинених у довірчих товариствах та страхових компаніях,
потерпілі нерідко ще до порушення кримінальних справ створювали
ініціативні групи («комітети»), які починали проводити своє
«розслідування». Накопичені такими групами матеріали та свідчення мають
велике значення для визначення напрямків розслідування, пошуку і
використання джерел інформації та доказування важливих обставин
розкрадання коштів.

Другу групу потерпілих складають власники (співвласники) підприємств. Ця
категорія потерпілих, заправило, є одночасно і керівниками або іншими
посадовими особами суб’єктів підприємницької діяльності, тобто вони
беруть безпосередню активну

— 159 —

участь у забезпеченні ефективної роботи підприємства. Лінія по-ведін’си
таких осіб під час виявлення і розслідування розкрадань майна та інших
пов’язаних з ними злочинів може формуватися під впливом двох факторів:
а) бажання повернути втрачене майно; б) бажання уникнути виявлення
правоохоронними органами фактів правопорушень з боку самого потерпілого.
В окремих випадках підприємці-потерпілі навіть прагнуть зовсім уникнути
втручання правоохоронних органів і намагаються повернути втрачене майно
самостійно з використанням незаконних методів. Враховуючи значне
поширення спроб повернути борги з використанням насилля, Кримінальний
кодекс України в 1996 р. було доповнено новим складом злочину
«Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань»
(ст. 198-2 КК).

Безумовно, така суперечливість в мотивах потерпілого суттєво впливає на
вибір ним лінії поведінки під час допиту. Тому однією з тактичних
завдань цієї слідчої дії є, з одного боку, посилення прагнення
потерпілого до відшкодування заподіяних злочином збитків і надання в
цьому допомоги слідчому, а з другого — нейтралізація побоювань відносно
виявлення його негативної поведінки, правопорушень у підприємницькій
діяльності.

Є тактичні особливості і в допиті свідків при розслідуванні злочинів
даної категорії. Перш за все вони визначаються відношенням свідка до
підприємницької діяльності, їх залежністю від тих чи інших осіб. З цієї
точки зору свідків можна розділити на кілька груп, врахування яких має
тактичне значення.

1. Посадові особи суб’єктів підприємницької діяльності (керівники
підприємств, головні бухгалтери та інші). Поведінка цієї категорії
свідків багато в чому схожа з поведінкою потерпі-лих-підприємців під час
розслідування, їх позиція на допиті також визначається впливом двох
суперечливих мотивів. Але у всіх випадках дана категорія свідків має
схильність замовчувати певні факти, що пов’язані з неправомірною
поведінкою самого свідка при здійсненні господарчої діяльності.

2. Службовці суб’єктів підприємницької діяльності (рядові працівники
бухгалтерій, секретарі-рєференти, продавці, водії тощо), їх поведінка
під час розслідування злочину багато в чому визначається залежністю від
роботодавця та його посадових осіб. Тому вони можуть знаходитися під
впливом позиції, вказівок своїх керівників. Але важливо враховувати
можливість існування у таких осіб і своїх інтересів, які можуть не
співпадати з інтересами посадових осіб.

— 160 —

3. Посадові особи банківських установ, що обслуговують підприємницькі
структури (керівники, головні бухгалтери, начальники відділів тощо). Ця
категорія свідків займає позицію на допиті, яка залежить від ролі банку
в механізмі вчинення розкрадання та інших злочинів. Тому вона може
коливатися від позиції надання повної інформації з питань, що цікавлять
слідство, до позиції утаювання певних фактів, які компрометують банк та
його керівників.

4. Службовці банківських установ (працівники бухгалтерії, економісти,
оператори ЕОМ та інші), їх поведінка під час розслідування злочину, як і
поведінка службовців підприємницьких структур, багато в чому
визначається залежністю від роботодавця та його посадових осіб. Тому
вони звичайно також знаходяться під впливом позиції, вказівок своїх
керівників. Але їх негативна позиція може бути викликана і прагненням
приховати свої дії, які тим чи іншим чином сприяли здійсненню злочину.

5. Посадові особи і службовці органів державної влади, де реєструвалося
підприємство, видавався патент, ліцензія тощо. Поведінка цієї категорії
свідків залежить від того, чи були порушені ними певні правила при
виконанні ними своїх службових обов’язків. За цим може критися
зацікавленість у невстановленні певних фактів, що обумовлює відповідну
позицію на допиті.

6. Інша категорія свідків (члени сімей обвинувачених, їх знайомі,
сусіди та інші). Найчастіше показання цих свідків стосуються фактів
перебування обвинуваченого в певному місці, способу життя, поведінки
тощо. Найбільш впливовим фактором на їх позицію на допиті є стан їх
взаємовідносин з обвинуваченим та особисті якості.

Суттєвим фактором, що впливає на тактику підготовки і проведення допитів
потерпілих і свідків, є така тенденція, як відмова від раніше даних
показань на кінцевому етапі розслідування або в судовому засіданні.1 Ця
обставина обумовлює необхідність врахування слідчим такої негативної
перспективи і прийняття відповідних заходів по її попередженню.

1 Як показують узагальнення слідчої І судової практики, проведені у
1988-1989 роках з цього питання, кожний 4-й свідок і кожний 6-й
потерпілий в судовому засіданні змінювали свої показання (Бюллетень
Главного следственного управления МВД СССР. М„ 1989. №5 (62). С. 49-53).
В даний час у зв’язку з вчиненням широкомасштабних економічних злочинів
організованими злочинними групами ця проблема ще більше загострилася.

— 161 —

Найбільш ефективним засобом попередження подальшої відмови потерпілих і
свідків від вже даних ними правдивих показань є ретельне проведення
перших допитів з максимальною деталізацією показань і негайною їх
перевіркою шляхом проведення інших слідчих дій. У зв’язку з цим виключно
важливим є використання при допитах як допоміжного засобу їх фіксації
аудіо- і відеотехнікою. Окрім цього, під час допитів свідки і потерпілі
повинні усвідомлювати реальну можливість притягнення до кримінальної
відповідальності за дачу свідомо неправдивих показань (ст. 178 КК) чи за
пособництво розкраданню. З іншого боку, вони повинні також відчувати
підтримку від правоохоронних органів у плані забезпечення їх безпеки у
відповідності з Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які
беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 р.

Обшук і виїмка. Ці слідчі дії є процесуальними засобами вилучення і
збереження речових і письмових доказів. Враховуючи високу ймовірність
протидії розслідуванню у вигляді переховування або знищення документів,
речових доказів у кримінальних справах даної категорії, виїмка і обшук
відносяться до невідкладних слідчих дій.

Проведення виїмки в підприємницьких структурах і банківських установах
має своєю метою вилучення:

– документів, які визначають економічну структуру і
оргаиі-заційно-правовий статус підприємства та стан фінансового контролю
(статут, заосновна угода, реєстр акціонерів, протоколи загальних зборів
акціонерів, матеріали перевірок податковими, банківськими та іншими
контрольними органами);

– документів, що свідчать про заняття певним видом підприємницької
діяльності (договори про укладання певних угод: купівлі-продажу, займу,
про виконання певних робіт, надання послуг тощо, а також відповідні
ліцензії, патенти);

– банківських документів (нормативні документи, що регулюють
діяльність банківських установ; функціональні обов’язки працівників
банку; документація, що відбиває рух грошових коштів на рахунках
комерційних структур тощо);

– касових документів (журнали реєстрації прибуткових і видаткових
касових документів, використання грошових чеків, прибуткові касові
ордери тощо);

– бухгалтерських документів (первинні облікові документи);

— 162

– підроблених (фальсифікованих) документів (заосновиі, банківські,
бухгалтерські та інші), що були використані при вчиненні злочину;

– магнітних носіїв інформації (відеозаписи та диктофонні записи нарад,
зборів тощо);

– засобів комп’ютерної техніки та програмного забезпечення, а також
документів, що відбивають режим їх експлуатації (функціональні обов’язки
працівників відділів комп’ютеризації; роздруковок комп’ютерних, текстів;
журналів та інших документів, у яких фіксується робота операторів ЕОМ та
технічний стан комп’ютерної системи, збійні ситуації тощо). Враховуючи
різноманітність документів, в яких відбито ті чи інші обставини злочину,
їх виїмку бажано проводити з участю відповідного спеціаліста в області
бухгалтерського обліку, банківської справи чи комп’ютерної техніки.

Слід звернути увагу на те, що в процесі виїмки вилучаються не всі
наведені документи (їх може бути величезна кількість), а тільки ті, що
мають ключове значення для доказування обставин вчинення розкрадання та
інших злочинів. Отже виїмка має вибірковий характер і спрямована перш за
все на забезпечення збереження найбільш важливих документів для
проведення ревізій, експертних досліджень, використання їх під час
допитів тощо. Інші документи, які не мають таких якостей, але повинні
бути вивченні чи перевірені, можуть опечатуватися в місцях їх звичайного
зберігання і здаватися під охорону.

Треба зазначити, що при розслідуванні розкрадань майна та пов’язаних з
ними злочинів у сфері підприємництва слідчі нерідко стикаються з
веденням у комерційних структурах спрощеного бухгалтерського обліку або
з відсутністю документів взагалі. Такі ситуації були характерні для
розслідування шахрайств, вчинених у довірчих товариствах, страхових
компаніях та інших. В таких випадках для проведення ревізій,
бухгалтерських експертиз як вихідні дані про одержання товариством
коштів можуть братися за основу договори вкладників та їх свідчення про
внесення грошей, а дані про видатки товариства — на підставі документів
комерційного банку про виплати, проведені з рахунку товариства. Ці
документи одержуються шляхом проведення виїмок, відповідно, у громадян
та банківських установах.

Проведення обшуку за місцем проживання і роботи підозрюваного за даною
категорією кримінальних справ також має певні особливості. Вони
пов’язані перш за все з завданнями, які

— 163 —

вирішуються шляхом цієї слідчої дії, та об’єктами пошуку і вилучення.

1. Одержання речових і документальних доказів вчинення розкрадання
грошових коштів певним способом (з використанням комп’ютерної техніки;
укладенням фіктивної угоди; обманного залучення коштів вкладників,
клієнтів; використанням підроблених банківських документів; обманного
одержання і присвоєння кредиту). Відповідно об’єктами пошуку і вилучення
з урахуванням особливостей способу вчинення розкрадань та інших злочинів
є:

– комп’ютерна система та машинні носії інформації (компакт-диски,
дискети, магнітні стрічки ЕОМ), графічні роздруков-ки комп’ютерного
тексту тощо;

– фінансові і бухгалтерські документи та їх фрагменти, бланки
документів;

– штампи та печатки, друкарські та копіювальні технічні засоби;

– договори і контракти та їх проекти (фрагменти);

– транспортні документи на перевезення вантажів;

– автобусні, залізничні та авіаційні білети.

2. Одержання доказів наявності злочинних зв’язків з представниками
інших комерційних структур (наявності ОЗГ):

– квитанції про сплату телефонних переговорів;

– чорнові записи, зміст яких має значення для кримінальної справи
(робочі зошити, календарі, записники тощо);

– фотографії, аудіо- і відеозаписи, що вказують на факти знайомства з
певними особами чи перебування в певному місці;

– листи і телеграми.

3. Виявлення і вилучення цінностей, одержаних злочинним шляхом (готівки
в національній та іноземній валюті, цінні папери, вироби з дорогоцінних
металів та каменів тощо). У зв’язку з вирішенням завдання забезпечення
відшкодування матеріальних збитків, заподіяних злочином, і можливої
конфіскації майна обшук, заправило, поєднується з накладенням арешту на
майно з складанням його опису. Суттєву складність при проведенні виїмки
та обшуку має вилучення комп’ютерної техніки та машинних носіїв
інформації, яка має значення для розслідування розкрадань майна та інших
злочинів. По-перше, ці дії рекомендується виконувати у формі
«обшуку-огляду», під час якого необхідно детально фіксувати не тільки
факт вилучення того чи іншого об’єкта, але й деталь-

— 164 —

но описувати і фотографувати його місцезнаходження у взаємозв’язку з
іншими виявленими на місці обшуку предметами. По-друге, треба вживати
заходів ло збереженню виявлених джерел доказів. Хоча для проведення цих
дій рекомендується залучення відповідного спеціаліста, але і сам слідчий
повинен володіти мінімумам знань для розуміння роботи комп’ютера та
збереження електронної інформації.

Так, треба передбачати можливі заходи, які могли бути вжиті злочинцем
для знищення електронної інформації в критичних для нього ситуаціях. З
цією метою в програмне забезпечення комп’ютера може бути закладена
програма, яка періодично вимагає введення паролю, І якщо на протязі
кількох секунд пароль не введено, інформація в комп’ютері автоматично
знищується. Крім того, з цією ж метою злочинцями може використовуватися
спеціальне обладнання для створення сильного магнітного поля, яке в
певний момент може бути введено в дію для знищення комп’ютерної
інформації.

З урахуванням особливостей такого об’єкта вилучення як комп’ютерна
техніка та накопиченого слідчого досвіду, в тому числі зарубіжного,
рекомендується такий порядок дій на місці обшуку (виїмки):

1) відсторонити від комп’ютера осіб, що працюють за ним чи знаходяться
біля нього;

2) зафіксувати місцезнаходження комп’ютера, його обладнання і не
проводити будь-яких маніпуляцій з ними, результат яких заздалегідь
невідомий;

3) при наявності у приміщенні вибухових, їдких та токсичних речовин
(матеріалів), вжити заходів по їх видаленню з приміщення;

4) якщо комп’ютер включений -вжити заходів, щоб ніхто не виключив
електропостачання і зафіксувати, яка програма працює;

5) за допомогою спеціаліста виключити комп’ютер і відключити від нього
периферійні пристрої, попередньо зафіксувавши порядок їх з’єднання;

6) упакувати окремо кожний пристрій і з’єднувальні кабелі для

безпечного транспортування.

Слід памятати, що такі джерела доказової інформації як ЕОМ та її
пристрої і компоненти вимагають обережного транспортування і зберігання.
Зокрема, їм протипоказані кидання, удари, а також зберігання в
приміщеннях з високою температурою (вище кімнатної), підвищеною
вологістю тощо. Ці

— 165 —

зовнішні несприятливі фактори можуть призвести до псування інформації та
властивостей апаратури.

Допит підозрюваного (обвинуваченого). Показання особи, що вчинила
розкрадання або була його співучасником, потенційно є найбільш
інформативними, бо ніхто інший не знає краще за неї, як виник задум на
злочин і як він був здійснений. Тому одержання правдивих і повних
показань від підозрюваного чи обвинуваченого є важливим тактичним
завданням на всіх етапах розслідування, її успішне вирішення пов’язано з
переконанням цієї особи в необхідності (і вигідності для неї) розкаяння
у вчиненні злочину, дачі правдивих свідчень і добровільному
відшкодуванні заподіяних матеріальних збитків, що враховується судом при
винесенні вироку. Для цього потрібне тактично грамотне використання
зібраних у кримінальній справі доказів, знання психології та уміння
застосовувати методи психологічного впливу.

Розкрадання майна та інші пов’язані з ними злочини в сфері
підприємництва вчиняються, заправило, ОЗГ підприємців, працівників
банків, спеціалістів та інших осіб, які виконують різні ролі. При
затриманні кількох співучасників злочину виникає питання про найбільш
ефективну послідовність їх допиту. Аналіз кримінальних справ даної
категорії показує, що організатори розкрадань на першому і таких допитах
схильні заперечувати свою вину, давати неправдиві показання, наводячи
різноманітні пояснення своїх неправомірних дій. Така схильність менш
характерна для співучасників, які відіграли у розкраданні другорядну
роль, були втягнуті у злочинну групу (наприклад, шляхом шантажу, обману)
або знаходяться в неприязних відносинах з іншими членами ОЗГ. Тому в
першу чергу доцільно допитувати саме таких співучасників розкрадань і на
основі їх свідчень визначати черговість допиту інших підозрюваних,
використовуючи вже встановлені факти.

Для проведення успішного допиту необхідна, перш за все, ретельна
підготовка, яка за даною категорією кримінальних справ полягає:

1) у вивченні законів та інших нормативних актів, що регламентують
діяльність суб’єктів підприємництва та окремі його види (наприклад,
Законів України «Про підприємства в Україні», «Про господарські
товариства», «Про страхування», « Про цінні папери і фондову біржу»,
«Про банки і банківську діяльність» та інших, а також відповідних нор-

— 166 —

мативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України,
Національного банку України);

2) в ознайомленні з профілем діяльності підприємства, яке очолює або в
якому працює підозрюваний, його організаційною структурою шляхом
вивчення заосновних документів, статуту тощо;

3) в ознайомленні з функціональними обов’язками підозрюваного;

4) в складанні письмового плану допиту з формулюванням запитань до
підозрюваного, визначенням доказів, нормативних актів, іншої інформації,
що можуть бути використані.

При опрацюванні цих питань бажані консультації спеціалістів у тій чи
іншій галузі підприємницької діяльності (страхуванні, банківській
справі, застосуванні комп’ютерних технологій тощо), а іноді і залучення
відповідного спеціаліста до участі в допиті.

Тактика проведення допиту визначається, насамперед, позицією
підозрюваного. У зв’язку з цим у криміналістичній тактиці розрізняється
ведення допиту в ситуаціях, які умовно визначаються як безконфліктна і
конфліктна.

Безконфліктна ситуація має місце тоді, коли підозрюваний бажає говорити
правду про вчинений злочин. Основними тактичними завданнями в цій
ситуації є:

— збереження установки допитуваного на дачу правдивих і повних
показань;

— встановлення і фіксування показань підозрюваного в повному обсязі
його обізнаності про механізм вчинення розкрадання та інших злочинів;

– створення сприятливих умов для активізації пам’яті підозрюваного;

– деталізація показань настільки, щоб кожна обставина могла бути
перевірена і підтверджена або спростована іншими доказами.

Безконфліктна ситуація є сприятливою для ведення допиту, але і в ній
можливі труднощі, зокрема, забування підозрюваним окремих обставин
вчинення розкрадання (дат зустрічей і укладання угод, складання
документів, перерахування грошей тощо), їх подолання можливе шляхом
пред’явлення підозрюваному відповідних документів ( договорів, платіжних
доручень тощо).

— 167 —

Конфліктна ситуація складається тоді, коли підозрюваний дає неправдиві
показання в повному обсязі чи в якійсь їх частині. В теорії
криміналістичної тактики прийнято вважати конфліктною і ситуацію, коли
підозрюваний (обвинувачений) відмовляється давати показання, хоча це є
його правом, закріпленим законом (ст. 43, 43-1 КПК України). У зв’язку з
цим треба зазначити, що визначення ситуації «конфліктною» є умовним і не
означає обов’язкової конфліктності відносин учасників допиту з усіма їх
характерними проявами. Це поняття використовується лише для констатації
факту – людина не бажає говорити правду. Конфліктність тут означає
необхідність для слідчого імітації і врахування міркувань (рефлексії)
підозрюваного в прагненні уникнути відповідальності. І це є однією з
закономірностей діяльності слідчого на шляху вирішення завдань
кримінального судочинства.

Окрім застосування загальних рекомендацій з тактики ведення допиту в
конфліктній ситуації, при розслідуванні розкрадань та інших злочинів у
сфері підприємництва важливо враховувати специфічні прояви протидії з
боку підозрюваних. Узагальнення практики розслідування у кримінальних
справах даної категорії свідчить про те, що типовою лінією поведінки
підприємців у даній ситуації є заперечення вини у вчиненні розкрадання з
посиланням: а) на форсмажорні обставини, які нібито перешкодили
виконанню умов укладеної угоди; б) на розкрадання, вчинене
співробітником підприємства, який переховується від слідства; в) на
вчинення крадіжки (грабежу, розбою) матеріальних цінностей, грошей з
приміщення підприємства незнайомими особами.

Посилання на форсмажорні обставини.’ Така аргументація обвинуваченого
часто обумовлена прагненням уникнути відповідальності за розкрадання
коштів, одержаних в результаті укладення певної угоди з іншими
підприємцями або громадянами-вкладниками. Виникненням форсмажорних
обставин обвинувачений може пояснювати неможливість виконання
зобов’язань за угодою — поставки товару, за який вже одержано гроші на
умовах попередньої оплати або виконання фінансових зобов’язань
(повернення грошових вкладів і процентів за ними).

1 Форсмажорні обставини («форс-мажор») – причини невиконання умов угоди,
що знаходяться поза сферою контролю певиконуючої сторони. Такі причини
включають стихійне лихо, екстремальні погодиі умови, пожежі, війни,
страйки, військові дії, громадянське безладдя І таке Інше, але не
обмежуються ними (Інструкція НБУ N 7 «Про безготівкові розрахунки в
юсподарському обороті Украіни». Додаток І. Ст.13)

— 168 —

Таким чином, обвинувачений може намагатися звести вчинений ним злочин до
невиконання цивільно-правових зобов’язань, тобто перевести справу в
площину цивільно-правових відносин. При цьому він відверто може
розраховувати на необізнаність слідчого у законодавчому регулюванні
ситуацій, пов’язаних з виникненням «форс-мажору».

Наприклад, президент СП «Енграм-Харків» Шагалов, обвинувачений у
заволодінні шахрайським шляхом понад 400 тис гривень громадян, винним
себе не визнав і пояснив на допиті, що мало місце не розкрадання, а
невиконання фінансових зобов’язань, викликане тимчасовим тяжким
фінансовим становищем підприємства. Дане становище СП «Енграм-Харків»,
на думку Шагалова, виникло через такі обставини:

1) перекриття вулиці у зв’язку з ремонтними роботами, на якій
знаходились магазини СП, що суттєво зменшило кількість покупців і,
відповідно, торговельний оборот магазинів;

2) збільшення розміру державного мита на імпортні товари;

3) затримання на митниці партії товару СП «Енграм-Харків» (продуктів
харчування з Австрії);

4) необхідність повернення вкладів та здійснення виплат дивідендів
держателям облігацій, за якими настав строк виконання зобов’язань.1

У зв’язку з виникненням подібних ситуацій при допиті обвинуваченого
треба мати на увазі, по-перше, що обставини, які визначаються як
форсмажорні, повинні бути перш за все поза сферою контролю невиконуючої
сторони (у наведеному прикладі п. 4 явно не відповідає цій вимозі).
По-друге, це повинні бути такі обставини, які дійсно могли вплинути і
вплинули на умови виконання зобов’язань. По-третє, сторона, що
знаходилася під впливом «форс-мажору», повинна повідомити про це іншу
сторону і вжити заходів по усуненню цих обставин. При цьому «форс-мажор»
автоматично продовжує термін тшконап ня зобов’язань на весь період його
дії та ліквідації наслідків (ст. 13 Додатку 1 Інструкції НБУ N 7 « Про
безготівкові розрахунки в господарському обороті України»).

Враховуючи ці положення, під час допиту підозрюваної о необхідно
детально встановити: час появи форсмажорних обставин; як конкретно вони
вплинули на умови виконання уго-

1 За матеріалами СУ Харківського міського управління УМВС України в
Харківській області за 1997 р

169 —

ди; які заходи були вжиті по їх усуненню тощо. Встановлення цих обставин
повинно матися на увазі також при підготовці І призначенні ревізій,
судово-бухгалтерських та фінансово-економічних експертиз.

Посилання на розкрадання, вчинене співробітником підприємства, який
переховується від слідства. Така позиція обвинуваченого є типовою при
розслідуванні розкрадань, вчинених організованою групою осіб, частина
яких не була затримана І переховується від слідства. В такій ситуації
можливі три версії, кожна з яких повинна ретельно перевірятися: 1)
розкрадання майна вчинене в повному обсязі співробітником підприємства,
що переховується від слідства; 2) розкрадання вчинене обвинуваченим
сумісно з співробітником; 3) вчинено два окремих розкрадання —
обвинуваченим і співробітником.

Під час допиту обвинуваченого треба детально встановити його
аргументацію і провести ретельну перевірку названих версій, результати
якої повинні знайти відображення у відповідних матеріалах кримінальної
справи. Одержані докази вчинення розкрадання іншими співробітниками,
посадовими особами, що переховуються, є підставою для прийняття рішення
про порушення кримінальних справ, їх об’єднання чи виділення в окреме
провадження тощо.

Ігнорування аргументації обвинуваченого призводить до неповноти слідства
і є підставою для повернення кримінальної справи судом на додаткове
розслідування. Наприклад, у кримінальній справі відносно генерального
директора довірчого товариства «Левіта» (м. Київ) Томзи не були
перевірені його доводи про те, що співробітник товариства Огризков
викрав кошти в сумі біля 1 млн. доларів США, які здали вкладники. За
ствердженням Томзи, саме цс було причиною припинення виплати дивідендів
вкладникам. Доводи обвинуваченого не були взяті до уваги і не
перевірені, що стало підставою для повернення цієї справи Київським
міським судом на додаткове розслідування.1

Посилання на вчинення крадіжки (грабежу, розбою) матері-а Іьних
цінностей, грошей з приміщення підприємства незнайомими особами. Така
позиція обвинуваченого зустрічається теж нерідко і її також можна
вважати типовою для розслідування у кримінальних справах даної
категорії. Аргумент обвинуваче-

1 За матеріалами СУ УМВС України в м. Києві за 1997 р.

— 170 —

ного досить простий — оскільки кошти (матеріальні цінності) підприємства
були викрадені, то воно і не змогло виконати свої зобов’язання.

В такій ситуації можливі три версії, кожна з яких повинна ретельно
перевірятися: 1) крадіжка дійсно мала місце і вплинула на фінансове
становище підприємства; 2) крадіжка була інсценована з метою маскування
розкрадання, вчиненого посадовими особами підприємства; 3) крадіжки не
було, заява обвинуваченого є надуманою з метою ухилення від
відповідальності за розкрадання.

Наприклад, у кримінальній справі по обвинуваченню директора товариства
«Рантьє» Давидова та інших у шахрайстві відносно громадян – вкладників
(ст. 143 ч.2 КК) на допиті обвинувачений вини своєї не визнав. При цьому
він пояснив, що одержані від громадян гроші були забрані з сейфа
товариства незнайомими йому молодими чоловіками, які одного разу прийшли
до його кабінету і стали вимагати платню за зайняття підприємницькою
діяльністю. Коли він відмовився, йому стали погрожувати розправою з
сім’єю, а потім взяли ключі від сейфа, забрали звідти гроші і зникли.
Побоюючись розправи, він довгий час не з’являвся на підприємстві, а
потім і зовсім виїхав з м. Харкова (Давидов довгий час переховувався від
вкладників, а потім і від органів слідства). Оскільки кошти вкладників
були вкрадені, займатися підприємницькою діяльністю він не міг, тому і
не виконав своїх зобов’язань.1

За такої ситуації розслідування повинно бути спрямоване на перевірку
заяви обвинуваченого про вчинення злочину. Зокрема, обвинувачений
повинен бути детально допитаний: а) про обставини вчинення злочину (час,
кількість злочинців, їх прикмети, порядок дій кожного з співучасників,
сума забраних грошей тощо); б) хто з співробітників товариства був
свідком злочину і хто з них знав (узнав) про це; в) які заходи вживалися
в зв’язку з вчиненням злочину і ким (чи подавалася заява в правоохоронні
органи тощо). Вже під час допиту при правильній його тактиці
неправдивість заяви обвинуваченого може бути встановлена. В подальшому
показання обвинуваченого перевіряються шляхом проведення інших слідчих
дій, що обов’язково повинно бути відбито в матеріалах кримінальної
справи.

1 За матеріалами СУ Харківською міською управління УМВС України в
Харківській області за 1997 р.

— 171 —

Призначення документальної ревізії. Для встановлення обставин
розкрадання, розміру заподіяної шкоди, вчинення інших економічних
злочинів виключно важливе значення має проведення документальної ревізії
діяльності комерційної структури, хоча вона і не є процесуальною дією.
Заправило, ревізія повинна призначатися ще до порушення кримінальної
справи як засіб попередньої перевірки певних фактів. У такому випадку
матеріали ревізії, що містять ознаки розкрадання чи іншого злочину, є
необхідною основою для порушення кримінальної справи. Але узагальнення
практики розслідування розкрадань майна та інших, пов’язаних з ними
економічних злочинів свідчить про те, що значну частину часу слідчі
змушені витрачати на підготовку і проведення документальних ревізій уже
в ході розслідування. Ефективність ревізії як засобу встановлення
обставин злочину залежить від своєчасності призначення, ЇЇ забезпечення
необхідними матеріалами, в тому числі зібраними процесуальним шляхом,
взаємодії слідчого і ревізора на всьому протязі її проведення.

Правовою основою для призначення і проведення ревізії в ході
розслідування у кримінальній справі є ст. 66, 130 КІШ, Закон України
«Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993
року, Інструкція про організацію проведення ревізій і перевірок органами
державної контрольно-ревізійної служби в Україні за зверненнями
правоохоронних органів (затв. Наказом ГоловКРУ України №107 від
26.11.99р.). (див. Додатки 9-Ю).

Ревізії на підприємствах незалежно від форм власності проводяться
спеціалістами КРУ за постановою слідчого. При проведенні ревізій в
комерційних банках залучаються спеціалісти ревізійних відділів
регіональних управлінь НБУ.

При розслідуванні розкрадань майна та інших економічних злочинів,
вчинених у сфері підприємництва, документальна ревізія призначається,
заправило, як на підприємствах, так і в комерційних банках, що їх
обслуговують. Враховуючи необхідність одночасності ревізій зразу на
кількох об’єктах, а також тривалі строки їх проведення, питання про їх
призначення, а також підготовки повинні вирішуватися слідчим на
початковому етапі розслідування. У зв’язку з цим слід невідкладно
провести виїмки всіх документів про фінансово-господарську діяльність
фірм, причетних до розкрадання, рух коштів на їх розрахункових рахунках
у банках, а також ана-

— 172 —

логічні документи у тих підприємствах, організаціях та установах, які
незаконно конвертували крадені безгогівкові кошти у валюту. Одночасно з
призначенням і проведенням документальних ревізій спеціалістами КРУ на
підприємствах, з використанням статусу яких були вчиненні розкрадання,
необхідно провести зустрічні звірки (силами відповідних спеціалістів) по
названих вище підприємствах з метою фіксації фактів невиконання умов
фіктивних угод, якими обґрунтовувалось (для банків) перерахування
коштів: відсутність нібито придбаних у фіктивних фірм товарів,
невиконання і неможливість виконання послуг і т. д. Слід мати на увазі,
що у таких випадках у діях керівників структур державної та колективної
форми власності можлива наявність складу злочинів, передбачених ст.
86-1, 148-2, 165, 172, 194КК.

Для вирішення ревізору ставиться таке коло типових запитань:

– Який заосновний фонд конкретного підприємства?

– Чи не суперечить діяльність даного підприємства предмету і цілям
діяльності за його Уставом?

– Якими видами підприємницької діяльності займалося дане підприємство?

– В яких банках є розрахункові і валютні рахунки даного підприємства і
який рух грошових коштів за ними ?

– Чи всі грошові кошти, одержані в результаті підприємницької
діяльності, були оприбутковані?

– Яким чином були використані одержані кошти, де розміщені або
витрачені?

– Чи існують інші джерела надходження грошових коштів на рахунки
даного підприємства?

– Чи є достатні підстави для перерахунку коштів за межі України?

– Чи було повернення коштів або матеріальних цінностей на територію
України і в якому обсязі?

– Чи є в діяльності даного підприємства порушення законодавства
України про зовнішньоекономічну діяльність, про валютні операції, тощо?

– Хто конкретно з посадових осіб підприємства в процесі його
діяльності допустив порушення законодавства України ?

– Який є залишок коштів на розрахунковому рахунку даного підприємства?

– Який розмір шкоди заподіяно в результаті діяльності даного
підприємства і хто причетний до цього ?.

173 —

Під час проведення ревізій правоохоронні органи зобов’язані сприяти
службовим особам КРУ у виконанні їх обов’язків. У разі недопущення
ревізорів на територію підприємства, установи, організації, відмови у
наданні документів для ревізії або перевірки та будь-якої іншої
протиправної дії слідчий на прохання цих осіб повинен негайно вжити
відповідних заходів дяя припинення такої протидії, забезпечити нормальне
проведення ревізії або перевірки, охорону працівників
контрольно-ревізійної служби, документів та матеріалів, що
перевіряються, а також вжити заходів для притягнення винних осіб до
встановленої законом відповідальності.

Після закінчення документальних ревізій для підтвердження їх висновків
доцільно в окремих випадках проводити судово-бухгалтерську та
фінансово-економічну експертизу з питань наявності у підприємств
основних і оборотних коштів та інших засобів, достатніх для здійснення
статутної діяльності, виконання взятих на себе зобов’язань з метою
доказування наявності умислу на шахрайство, фактів фіктивного
підприємництва та вчинення інших економічних злочинів.

Призначення експертиз. При розслідуванні розкрадань майна та інших
економічних злочинів слідчий постійно стикається з необхідністю
встановлення обставин, які потребують застосування різноманітних
спеціальних знань. Найбільш досконалою і відпрацьованою формою їх
використання є призначення експертизи. Найчастіше виникає потреба у
призначенні таких експертиз: криміналістичної експертизи документів;
комп’ютерно-технічної; судово-бухгалтерської; фінансово-економічної.

Призначення криміналістичної експертизи документів. У кримінальних
справах про розкрадання та пов’язані з ними злочини у сфері
підприємницької діяльності призначаються почеркознавчі, авторознавчі та
технічні експертизи документів. Технічна експертиза (вона поділяється на
експертизу реквізитів документів і експертизу матеріалів документів)
останнього часу набула нових особливостей, які обумовлені новітніми
факторами, що найбільш рельєфно проявляються у господарчих відносинах.
Такими факторами є, по-перше, широке використання в підприємницькій
діяльності документів, виготовлених за допомогою комп’ютерної і
копіювально-розмножувальної техніки; по-друге, — використання кліше
печаток і штампів, виготовлених за технологією зарубіжних фірм. Ці
фактори викликають певні трансформації в механізмі вчинення економічних

_ 174 _

1 / ”

злочинів. Зокрема, на зміну поліграфічним способам друкування при
підробці документів (плоскому друкуванні, фотоцинкографії, ручного
набору друкарського шрифту при виготовленні кліше печаток та ін.), які
зустрічаються все рідше, приходить використання новітнього електронного
і електро-фотографічного обладнання.

При підготовці і призначенні технічної експертизи документів,
виготовлених на друкувальних пристроях (принтерах) персональних
комп’ютерів (ПК), копіювально-розмножувальних апаратах, слід виходити з
таких положень.

1. При складанні документів на ПК в друкуванні знаків «приймають участь»
і залишають сліди друкувальний картридж принтера (матричний, цівковий,
лазерний) і програмне забезпечення (шрифти), закладене в ПК і принтер.
Крім того, на документі залишаються сліди від паперопровідного пристрою
принтера. Це обумовлює необхідність призначення комплексної експертизи.
Для її проведення залучаються ек-сперт-криміналіст з технічного
дослідження документів і експерт з комп’ютерної техніки і програмного
забезпечення. Останній досліджує програмне забезпечення ПК і принтера,
яке зберігається на магнітних носіях, і відтворює відповідні шрифти за
допомогою принтера як зразки для криміналістичного дослідження.

2. При виготовленні копії документа копіювально-розмножувальні апарати
новітніх моделей за допомогою цифрових інтерфейсів здатні не тільки
копіювати, але й сканувати зображення та друкувати їх, працюючи як
лазерні принтери. Відмінність копій, одержаних з одного оригіналу на
апаратах різних фірм і моделей, виявляється в кольоровій гамі,
відтінках, чіткості, яскравості, наявності чи відсутності растра і
кодових позначень. Ці ознаки у сукупності характеризують групу моделей
чи певну модель копіювального апарату, що дає змогу вирішувати
діагностичні та класифікаційні завдання.

3. Сучасний рівень криміналістичних досліджень названих документів
дозволяє:

а) встановити факт виготовлення документа з використанням комп’ютерної
техніки чи одержання копії за допомогою копіювально-розмножувальної
техніки;

б) вирішувати діагностичні, а в окремих випадках і ідентифікаційні
завдання за документами, виготовленими за допо-

175 —

– Чи відповідають прийоми і засоби програмування, що використовувалися
при створенні досліджуваного програмного продукту, прийомам і засобам,
які властиві даному програмісту?

– Яка вартість програмного забезпечення (на час ного придбання,
вилучення, проведення експертизи)?

– Яка вартість окремих модулів, що входять до складу програмного
продукту? Яка вартість комп’ютерної техніки (окремих комплектуючих) на
час придбання (вилучення, проведення експертизи)?

При підготовці І призначенні комп’ютерно-технічної експертизи треба
виходити з таких положень.

1. Для дослідження інформації, що міститься на комп’ютерних носіях,
експертові необхідно надавати сам комп’ютерний носій, а також
комп’ютерний комплекс, до складу якого входить досліджуваний носій. В
деяких випадках можна обмежитися наданням тільки комп’ютерного носія.
Про можливість проведення такого дослідження слід попередньо
проконсультуватися з експертом.

2. Для встановлення відповідності програмних продуктів певним
параметрам, а також вартості програмного продукту експертові надається
носій з копією досліджуваного програмного продукту і еталонна
(дистрибутивна) копія програмного продукту. У разі відсутності
дистрибутивної копії програмного продукту не слід відмовлятися від
призначення експертизи, оскільки в окремих випадках її можна провести за
наявності копії програмного продукту.

3. Для дослідження технічного стану і визначення вартості комп’ютерної
техніки експертові надається сама комп’ютерна техніка, а також технічна
документація до неї. Вилучення блоків комп’ютерної техніки слід доручати
спеціалістові.

4. Для встановлення авторства досліджуваного програмного продукту
експертові надаються самі програми у вигляді вихідних текстів,
бібліотечних та виконуваних модулів, а також програми (вихідні тексти,
бібліотечні та виконувані модулі), що створені особою, щодо якої
перевіряється версія, чи вона є автором досліджуваного продукту.

5. Щоб визначити, які саме об’єкти слід надавати експертові в кожному
конкретному випадку, доцільно отримати консультацію експерта.

178

Призначення судово-бухгалтерської експертизи. Розслідування розкрадань
майна та пов’язаних з ними злочинів неможливе без аналізу
фінансово-господарчої діяльності конкретної підприємницької структури, а
іноді кількох підприємств і комерційних банків. Інструментом такого
аналізу є документальна ревізія, але вона використовується у
кримінальних справах даної категорії лише як засіб виявлення ознак
злочину і тому її матеріали мають обмежене доказове значення. Крім того,
як показує вивчення матеріалів ревізій у зазначених кримінальних
справах, в них містяться такі типові недоліки:

– ревізори не завжди вказують методи, способи і прийоми, якими вони
користувалися при перевірці і вивели її результати;

– не дають цифрової аргументації даних бухгалтерського обліку;

– підбирають матеріали не в повному обсязі з фактів зловживань, а
тільки окремі документи, відриваючи їх від даних бухгалтерських
реєстрів;

– наводять дані про зловживання, які не мають документованого
відображення;

– наводять дані, які не мають відношення до виявлених фактів
зловживань;

– не проводять інвентаризації залишків товарно-матеріальних цінностей,
коли це необхідно для встановлення фактів нестачі та лишків,
приховування прибутків від оподаткування.’ У зв’язку з названими
недоліками актів документальних ревізій призначення
судово-бухгалтерської експертизи є абсолютно необхідним. Предметом її
дослідження є бухгалтерські операції з обліку товарно-матеріальних
цінностей і грошових коштів, що знайшли відображення в документах
бухгалтерського обліку, контролю та звітності.

Головними завданнями бухгалтерської експертизи є встановлення:

1) документальної обґрунтованості нестачі або надлишків
товарно-матеріальних цінностей і грошових коштів, періоду і місця їх
утворення, а також розміру завданої матеріальної шкоди;

1 Водоп’яп Н.Ф Недоліки актів перевірки господарсько-фінансової
діяльності суб’єктів підприємництва, складених контролюючими органами В
сб.: Актуальные вопросы судебной экспертизы и криминалистики на
современном этапе судебно-правовой реформы. Харьков, 1998. С.231-232.

— 179

2) правильності документального оформлення операцій з приймання,
зберігання, реалізації товарно-матеріальних цінно-• стей і руху
грошових коштів;

3) відповідності відображення в бухгалтерському обліку
фінансово-господарських операцій вимогам чинних нормативних актів з
бухгалтерського обліку і звітності;

4) кола осіб, на яких покладено обов’язок забезпечити дотримання вимог
нормативно-правових актів з бухгалтерського обліку і контролю;

5) документальної обгрунтованості списання сировини, матеріалів, готової
продукції і товарів;

6) правильності визначення оподаткованого прибутку (доходу) підприємств
різних форм власності та вирахування розмірів податків;

7) недоліків в організації бухгалтерського обліку контролю, які сприяли
або могли сприяти завданню матеріальної шкоди або перешкоджали її
своєчасному виявленню. Перед експертом-бухгалтером можуть бути
поставлені й інші завдання, виконання яких пов’язано з перевіркою
додержання порядку ведення бухгалтерського обліку і звітності, складання
балансів, записів в облікових реєстрах бухгалтерського обліку тощо.

При підготовці і призначенні судово-бухгалтерської експертизи треба
виходити з таких положень.

1. Разом з постановою про призначення експертизи експертові слід надати
документи бухгалтерського обліку, які містять відомості — вихідні дані
для вирішення поставлених питань. Такими документами можуть бути:
прибуткові та видаткові накладні, ордери, звіти матеріально
відповідальних осіб, картки складського обліку, касові книжки, матеріали
інвентаризації, акти ревізій, табелі, наряди, акти приймання виконаних
робіт, трудові договори, розрахункові платіжні відомості, виписки банку,
платіжні доручення і вимоги, договори про матеріальну відповідальність,
накопичувальні (оборотні) відомості, журнали-ордери, меморіальні ордери
за балансовими рахунками, головні книги, баланси та інші первинні та
зведені документи бухгалтерського обліку і звітності.

2. Якщо експертиза призначається з метою перевірки висновків
документальної ревізії, в постанові про призначення експертизи слід
зазначити, які саме висновки і з яких причин викликають сумнів
(суперечать іншим зібраним у справі дока-

180

зам, оспорюються заінтересованими особами, непереконливо обгрунтовані
ревізорами та ія.).

3. Документи, що надаються експертові, мають бути систематизованими (за
епізодами діяння, періодами тощо), підшитими, прошнурованими та
пронумерованими. Якщо слідчий зазнає труднощів у визначенні документів,
які необхідні для надання експертного висновку, йому слід звернутися за
консультацією до спеціаліста.

Призначення фінансово-економічної експертизи. Господарча діяльність
підприємницьких структур є багатогранною і може аналізуватися з різних
точок зору. Вивчення бухгалтерського обліку – це тільки один із засобів
аналізу цієї діяльності. Але він не єдиний. Під час розслідування
економічних злочинів у багатьох випадках виникає необхідність залучення
не тільки бухгалтерських, але і спеціальних знань з області фінансів та
кредитування. Вивчення матеріалів кримінальних справ указаної категорії
свідчить про те, що слідчі досить часто в постановах про призначення
ревізій, судово-бухгалтерських експертиз ставлять саме такі запитання. В
такому випадку дослідженню підлягає саме фінансово-економічна сторона
діяльності підприємства, яке має своє коло питань і відповідну методику.
В криміналістиці і теорії судової експертизи ці дослідження одержали
назву фінансово-економічної експертизи.1

Головними завданнями фінансово-економічної експертизи є встановлення:

1) джерел формування фінансових ресурсів підприємства;

2) дотримання правил нарахування і строків внесення податків та інших
обов’язкових платежів;

3) дотримання правил фінансування і кредитування, встановлених чинним
законодавством (у тому числі валютного законодавства);

4) платоспроможності підприємства (спроможність виконувати зобов’язання
перед постачальниками, кредиторами, державою, акціонерами і власними
працівниками);

‘ Фшансово-економічна І судово-бухгалтерська експертизи є спорідненими І
належать до одного класу судово-економічних експертиз (Див : Матусовский
Г А Судебные экспертизы в расследовании экономических преступлений В
сб.: Актуальные вопросы судебной экспертизы и криминалистики на
современном этапе судебно-правовой реформы (к 75-летию основания Харьк.
НИИ судебных экспертиз им. засл. проф. Н.С.Бокариуса). Харьков: Право,
1998,. С.33-35).

— 181 —

5) дотримання законодавства про зовнішньоекономічну діяльність;

6) чи за призначенням витрачалися кредитні кошти;

7) чи за призначенням витрачалися кошти, одержані в порядку бюджетного
фінансування;

8) чи були достатні підстави для перерахування коштів за межі України;

9) чи було повернення коштів або матеріальних цінностей на

територію України.

Перед експертом можуть бути поставлені й інші завдання, виконання яких
пов’язано з перевіркою джерел формування І використання фінансових
ресурсів підприємства, його фінансового становища, платоспроможності,
додержання відповідного законодавства.

При підготовці і призначенні фінансово-економічної експертизи треба мати
на увазі, що експерт проводить дослідження в межах поставленого завдання
тільки на основі тих документів, які залучені до кримінальної” справи і
надані йому слідчим. Правила оформлення і надання документів є
загальними для судово-бухгалтерської і фінансово-економічної експертиз.
Якщо слідчий зазнає труднощів у визначенні документів, які необхідно
надати для експертного висновку, йому слід звернутися за консультацією
до спеціаліста.

Підсумовуючи викладене відносно підготовки і призначення експертиз,
треба зазначити, що на даний час найбільші можливості розглянутих
експертних досліджень мають науково-дослідні інститути судових експертиз
Міністерства юстиції України. Орієнтиром при підготовці і призначенні
таких експертиз можуть бути «Науково-методичні рекомендації з питань
підготовки та призначення судових експертиз», затверджені наказом
Міністерства юстиції України №53/5 від 08.10.98 р. (див. Додаток 12).

— 182 —

РОЗДІЛ 4

ПРОФІЛАКТИЧНАДІЯЛЬНІСТЬ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ
ПІДПРИЄМНИЦТВА

4.1. Причини і умови, що сприяють вчиненню розкрадань майна і пов’язаних
з ними злочинів

Відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства орган
дізнання, слідчий (а також прокурор і суд) у процесі провадження у
кримінальній справі «…зобов’язані виявити причини і умови, які сприяли
вчиненню злочину» (ст.23 КПК). Встановивши їх, названі органи вносять у
відповідний державний орган, громадську організацію або посадовій особі
подання про вжиття заходів для усунення цих причин і умов (ст.23-1 КПК).

Наведені положення свідчать про те, що криміногенні обставини (причини і
умови) входять до предмета доказування у кожній кримінальній справі.
Вирішення цього завдання пронизує процес розслідування від початку до
кінця і відбивається в змістові багатьох слідчих дій. А тому цілком
логічним є включення питань попередження злочинів у структуру методик їх
розслідування.

Як показує вивчення подань, складених слідчими в порядку ст. 23-1 КПК,
багато з них страждають типовими недоліками і помилками. Одним з
найбільш суттєвих недоліків є те, що в багатьох випадках практичні
працівники причину конкретного злочину ототожнюєть з умовами, що сприяли
його скоєнню. Нерідко слідчі взагалі не утруднюють себе виявленням
коріння злочину, обмежуючись викладенням обставин його вчинення і
пропозицією обговорити в трудовому колективі поведінку обвинуваченого.
Очевидно, це обумовлено тим, що в українській кримінології до останнього
часу не було чіткості у викладенні вказаних питань. А це негативно
позначалося на підготовці працівників правоохоронних органів. Не останню
роль у цьому, мабуть, грає і застаріла редакція ст. 23 КПК. Така

— 183 —

обставина вимагає деяких пояснень з приводу понять причини конкретного
злочину І умов, що сприяли його вчиненню.

В сучасних кримінологічних дослідженнях проблема причин злочинності і
умов, що сприяють їй, розглядається через визначення системи
соціально-негативних факторів (явищ, процесів), які детермінують
злочинність. При цьому причина – вирішальний активний фактор, який
містить у собі реальну можливість появи злочину як свого наслідку. Умова
ж – відносно пасивний фактор, який тільки сприятливо впливає на розвиток
причинного зв’язку, але безпосередньо не породжує наслідку злочину.1

Отже, причини конкретного злочину — це ті активні фактори, які
викликають у певної особи інтереси, мотиви для його вчинення. В основі
злочинної мотивації як суб’єктивного психофізіологічного процесу
знаходяться певні людські вади: корисливість, правовий нігілізм, егоїзм,
кар’єризм, жорстокість, негативні психологічні особливості тощо. Це
повністю суб’єктивна сфера, пов’язана з особливостями конкретної людини.
Тому встановлення причин конкретного злочину полягає у вивченні особи
обвинуваченого, визначенні її негативних рис, які в конкретній життєвій
ситуації призвели до вчинення нею злочину. Усунення причин пов’язане з
застосуванням до обвинуваченого (підсудного, засудженого) певних
виховних, примусових і виправно-трудових заходів під час досудового і
судового слідства, призначенням кримінального покарання та його
виконанням.

Умови, що сприяють вчиненню злочину (пасивні фактори), складають його
навколишню обстановку. В кримінології умови прийнято ділити на
суб’єктивні і об’єктивні. Суб’єктивні умови – це негативні психологічні
і моральні якості людей, що оточують злочинця. Негативні якості людей
(населення) позначаються на їх орієнтації, поведінці, суспільній
діяльності і утворюють сприятливу атмосферу для досягнення злочинцем
поставленої ним мети. Такими суб’єктивними умовами є, наприклад,
прагнення певних людей до швидкого і нетрудового збагачення, прагнення
до «красивого» життя, правовий нігілізм, що може бути використано
злочинцем. Сюди ж можна віднести також п’янство, наркотизм, проституцію
та інші види не-

1 Див.: Зелинский А Ф Криминология. Курс лекций. Харьков: Прапор, 1996.
С. 41-52.

184 —

нормативної поведінки. До суб’єктивних умов, які сприяють злочинності,
належать і недоліки в роботі державного апарату, перш за все,
контролюючих і правоохоронних органів, органів юстиції та закладів, що
відають виконанням кримінального покарання. Ці недоліки викликані
розгубленістю чи зневі-ренням, некомпетентністю або байдужістю до
державних і суспільних справ, іншими вадами людей, які працюють в
державних органах.

Об’єктивними умовами злочинності прийнято вважати соціальні протиріччя,
які безпосередньо не залежать від свідомості і волі населення. Це умови
історично успадковані від минулих епох, що підтримують стан соціальної
напруженості в суспільстві і сприяють злочинності (екологія, уклад і
стан економіки, соціальні відносини, тіньові сторони урбанізації і
технічного прогресу тощо).

Таким чином, встановлення умов, що сприяли вчиненню конкретного злочину,
полягає у вивченні під час його розслідування зовнішніх по відношенню до
особи обвинуваченого обставин. Ці обставини можна розділити,
орієнтуючись на їх суб’єктивний чи об’єктивний характер, на: а)
конкретну життєву криміногенну ситуацію (на першому плані суб’єктивні
умови); б) загальну ситуацію, що склалася у суспільстві на час вчинення
злочину (об’єктивні умови).

Причини розкрадань майна і пов’язаних з ними злочинів. Причини
розкрадань майна та інших економічних злочинів у сфері підприємництва
пов’язані, як відзначалося, з психологічними і соціальними особливостями
людей, які займаються підприємницькою діяльністю. Особистість
підприємця-злочинця поки що є малодослідженою в кримінології. Але
вивчення літератури з цієї проблеми, матеріалів кримінальних справ
відповідної категорії, опитування оперативних працівників і слідчих дає
підстави вказати на деякі риси підприємців, які в певній життєвій
ситуації призводять до вчинення ними економічного злочину:

1) прогресуючі матеріальні потреби, прагнення бути заможною людиною, яка
має гроші не тільки для задоволення повсякденних потреб, але й для
створення певного «іміджу» – належності до вищих кіл суспільства
(володіння престижними і дорогими житлом, автомобілями, побутовими
речами тощо);

2) переконаність у тому, що гроші – це найвища цінність у житті. і
постійна потреба «робити гроші», яка стає основною (а іноді і єдиною)
метою;

185 —

3) правовий нігілізм, тобто зневажання законів і прагнення досягти
поставленої мети будь-якими, в тому числі і незаконними, а іноді й
відверто злочинними методами;

4) схильність до ризику, який переростає в авантюризм (невра-хування при
прийнятті рішень явно існуючих небезпечних обставин);

5) нехтування інтересами як суспільства в цілому, так і окремих людей,
зневажання людей, які стоять нижче від них за своїми фінансовими
можливостями;

6) динамічність поведінки в залежності від обставин (вивертливість,
брехливість).

Формування рис особистості підприємця, схильного до вчинення економічних
злочинів, відбувається під впливом, по-перше, біологічного фактора
(успадкування темпераменту та інших психофізіологічних особливостей),
по-друге, — фактора соціального (самого характеру підприємницької
діяльності, існуючих соціально-економічних умов).

Умови, що сприяють вчиненню розкрадань майна і пов’язаних з ними
злочинів. Як зазначалося, сприятливі умови вчинення злочинів
розподіляються на суб’єктивні і об’єктивні.

До суб’єктивних умов вчинення розкрадань майна і пов’язаних з ними
злочинів можна віднести:

1) віра певної частини населення в те, що в умовах ринкових відносин
можна збагатитися швидко і, головне, не прикладаючи великих зусиль (саме
цю умову використовують п і дприємці-шахраї);

2) довірливість людей до реклами, особливо коли вона проводиться з
широким використанням різноманітних засобів на значній території (преса,
телебачення, рекламні написи на спеціальних щитах і будівлях);

3) схильність деяких підприємців у гонитві за високим прибутком до
занадто ризикованих операцій (цю рису також активно експлуатують
підприємці-шахраї);

4) недостатньо ретельна перевірка кандидатур при найманні на роботу,
пов’язану з великими матеріальними цінностями, грошима, виконанням
особливо важливих функцій (спеціалістів в області комп’ютерної техніки,
менеджерів, бухгалтерів, економістів тощо);

5) недоліки в організації служби економічної безпеки підприємств і
банків (основне завдання цієї служби полягає в протидії економічній
розвідці конкурентів і здійсненню кон-

— 186 —

тролю за власними працівниками, що Іноді недооцінюється керівниками
комерційних структур);

6) недоліки в діяльності контролюючих і правоохоронних органів, які
своєчасно не виявляють, або не реагують на правопорушення в
підприємницькій діяльності;

7) корумпованість державного апарату управління (посадові особи і
службовці з особистої матеріальної та іншої зацікавленості свідомо ідуть
на порушення встановленого порядку реєстрації суб’єктів підприємницької
діяльності, видачу патентів, ліцензій тощо). До об’єктивних умов, що
сприяють вчиненню розкрадань

майна та інших економічних злочинів в Україні, відносяться:

1) повільність і суперечливість соціально-економічних реформ на шляху
переходу до ринкової економіки, відсутність чіткої концепції (програми)
таких реформ;

2) загальноекономічна і фінансова криза, яка продовжує поглиблюватися
(тягне за собою зростання безробіття, технологічний занепад виробництва,
неплатоспроможність підприємств);

3) масове зубожіння населення (більшість його знаходиться на межі і за
межею бідності);

4) недосконалість законодавства, що регулює фінансове — господарські
відносини (часті зміни в законодавстві, непомірний податковий тиск на
підприємця);

5) відсутність ефективної системи державного контролю за діяльністю
комерційних структур;

6) наявність «тіньової економіки», яка є живильним середовищем для
організованої злочинності.

У своїй сукупності наведені фактори створюють сприятливі умови для
економічної злочинності, зокрема для її організованих форм.
Використовуючи їх, ОЗГ активно проникають у сферу кредитно-фінансових
відносин шляхом створення акціонерних товариств, банків, страхових
компаній, різноманітних фондів для вчинення розкрадань майна та інших
економічних злочинів з наступною легалізацією злочинне одержаних грошей
і поширення впливу на ключові позиції в економіці. На даний час в
банківській системі сформувалися стійкі канали, використання яких
створює можливість для юридичних і фізичних осіб з порушенням існуючого
законодавства вилучати гроші з безготівкового обігу і обертати їх у
готівку з подальшим вивозом капіталу за кордон чи переміщенням його в
«тіньовий» оборот і ухиленням від сплати податків.

— 187 —

Узагальнюючи викладене, треба підкреслити, що різний зміст причин
злочинів та умов, які сприяють їх вчиненню, обумовлює і відмінності в
засобах їх встановлення та усунення. З урахуванням цього доцільно
виділяти окремі напрямки попереджувальної діяльності слідчого у
кримінальних справах.

4.2. Основні напрямки і засоби попередження розкрадань майна і
пов’язаних з ними злочинів при їх розслідуванні

Виконуючи вимоги кримінально-процесуального законодавства, слідчий під
час розслідування розкрадань майна та інших пов’язаних з ними
економічних злочинів .здійснює попереджувальну роботу. В ній можна
виділити такі основні напрямки: 1) припинення розпочатої і запобігання
реально можливій злочинній діяльності з боку осіб, обвинувачених
(підозрюваних) у вчиненні конкретного злочину; 2) встановлення причин
конкретного злочину і вжиття заходів по їх усуненню; 3) встановлення
умов, що сприяли вчиненню конкретного злочину, і вжиття заходів по їх
усуненню; 4) узагальнення криміногенних факторів, встановлених при
розслідуванні у однорідних кримінальних справах, і подання пропозицій
шодо їх усунення у відповідні органи і установи. Розглянемо визначені
напрямки попереджувальної роботи слідчого детальніше.

Припинення розпочатої і запобігання реально можливій злочинній
діяльності з боку осіб, обвинувачених (підозрюваних) у вчиненні
конкретного злочину. Цей напрямок роботи слідчого випливає з положень
кримінально-процесуального законодавства про підстави та порядок
застосування запобіжного заходу. При наявності у слідчого достатніх
підстав вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, займатиметься
злочинною діяльністю, слідчий вправі застосувати щодо нього один з
передбачених кримінально-процесуальним законодавством запобіжних заходів
(ст. 148-150 КПК). Виходячи з мотивів тільки самої небезпечності
злочину, яким є розкрадання в сфері підприємництва, таким запобіжним
заходом у кримінальних справах даної категорії, заправило, обирається
утримання під вартою.

Таке рішення найчастіше приймається слідчим вже на стадії оцінки
первинного матеріалу про розкрадання і порушення кри-

— 188 —

мінальної справи. Затримання і арешт підозрюваного слідчим здійснюється
у взаємодії з оперативними службами боротьби з економічною і
організованою злочинністю. Як показує слідчий досвід у даній категорії
кримінальних справ, при зволіканні з затриманням підозрюваного останній
може зникнути разом з вкраденими коштами і відповідними документами,
перейти на нелегальне становище і продовжувати економічну злочинну
діяльність.

Встановлення причин конкретного злочину і вжиття заходів по їх усуненню.
Даний напрямок діяльності слідчого пов’язаний з вивченням особистості
обвинуваченого, оскільки завдання полягає у встановленні його
психологічних і соціальних характеристик, а також мотивації його
злочинної діяльності. Як відзначалося, саме певні негативні риси особи є
безпосередньою причиною вчинення нею злочину. Інформацію про особу
обвинуваченого складають соціально-демографічні і психолого-психіатричні
відомості, джерелом яких можуть бути офіційні документи, свідчення
людей, висновки експертиз. Крім того, велике значення в цьому плані має
інформація про поведінку особи під час вчинення злочину, зразу після
нього і під час провадження досудового розслідування Остання інформація
сприймається слідчим безпосередньо в результаті спілкування з
обвинуваченим при проведенні слідчих дій і може свідчити про глибину і
стійкість вад особистості

Відомості про особу обвинуваченого відбиваються перш за все в
документах, які залучаються до кримінальної справи в оригіналах або в
копіях.

Документи, що залучаються до кримінальної справи в оригіналах: 1)
паспорт; 2) військовий квиток або приписне свідоцтво; 3) посвідчення на
право управління автомототранспортними засобами; 4) характеристики з
місця роботи або навчання, проживання; 5) довідка про судимість; 6)
довідка про стан здоров’я (інвалідність) або висновок лікарняно-трудової
експертної комісії; 7) довідка про склад сім’ї; 8) довідки про
перебування на обліку в наркологічному, психіатричному лікувальних
закладах.

Документи, що залучаються до кримінальної справи в копіях’ 1) свідоцтво
про народження; 2) документи про зміну прізвища, імені та по батькові;
3) свідоцтво, атестат, диплом або довідка про закінчення учбового
закладу; 4) документи про придбання спеціальності, професії; 5) накази
про заохочення, покарання за місцем роботи або навчання; 6) документи,
що

189 —

підтверджують опіку або опікунство; 7) вироки і ухвали суду; 8)
матеріали про притягнення до адміністративної відповідальності.

Крім вказаних документів, відомості про особу обвинуваченого можуть
міститися в протоколах допитів та інших слідчих дій. Особливо велике
значення мають висновки судово-медичної, судово-психіатричної та
судово-психологічної експертиз обвинуваченого.

Усунення причин конкретного злочину полягає у впливові на особу
обвинуваченого з метою нейтралізації її негативних рис і установок, що
відбивається у таких термінах як «виправлення» і «перевиховання».
Засобами такого впливу є сам процес розслідування і судового розгляду
кримінальної справи, а також покарання особи, винної у вчиненні злочину.
Роль слідчого в цій справі полягає у виховному впливові на
обвинуваченого під час розслідування з метою спонукання його до: а)
щирого каяття у вчиненні злочину; б) добровільного відшкодування
заподіяних злочином збитків; в) надання активної допомоги у його
розслідуванні. Крім того, в завдання слідчого входить систематизація
відомостей про особу обвинуваченого і викладення її оцінки в
обвинувальному висновку з наведенням обставин, що пом’якшують чи
обтяжують відповідальність.

Головна ж роль в усуненні виявлених причин злочину, на мій погляд,
належить суду, який визначає вид і міру кримінального покарання, а також
установам, які відають його виконанням. Одним з показників ефективності
цієї роботи є рівень рецидивної злочинності, який в Україні в останні
роки за статистичними даними МВС коливається в межах 19-21%.

На закінчення розгляду цього питання треба зазначити, що ті ж самі
відомості про обвинуваченого використовуються також для вирішення
кримінально-правових, процесуальних і тактичних завдань розслідування,
тобто вивчення особистості обвинуваченого крім кримінологічного має й
інші аспекти (кримінально-правовий, кримінально-процесуальний,
тактико-кри-міналістичний). Але вони тісно пов’язані між собою, тому що
всі спрямовані на вирішення головного завдання кримінального судочинства
– встановлення і притягнення винного у вчиненні злочину до кримінальної
відповідальності, його покарання з метою виправлення і перевиховання, а
також запобігання вчиненню ним та іншими особами нових злочинів.

Встановлення умов, що сприяли вчиненню конкретного злочину, і вжиття
заходів по їх усуненню. Цей аспект діяльності

— 190 —

слідчого пов’язаний з вивченням зовнішніх обставин вчинення злочину
(конкретної життєвої криміногенної ситуації). Виконання цього завдання
слідчим полягає у встановленні обставин, які полегшили злочинцю досягти
поставленої мети. Виходячи з наведеної класифікації умов, що сприяють
розкраданням майна та іншим економічним злочинам, вказані обставини
належать, перш за все, до категорії суб’єктивних умов.

Слід зазначити, що підприємець-злочинець може сам активно створювати
сприятливі суб’єктивні умови на стадії підготовки до розкрадання чи
іншого економічного злочину. Така діяльність полягає, наприклад, у
знайомстві і встановленні дружніх (корумпованих) зв’язків з посадовими
особами і службовцями певних підприємств і банків, державних органів
управління, контролюючих і правоохоронних органів (шляхом надання різних
послуг, подарунків тощо). Мету утворення сприятливих умов для злочину
може мати і попередня рекламна кампанія для залучення потенціальних
«потерпілих». Таку ж мету можуть переслідувати дії злочинця, «вплетені»
в механізм скоєння злочину, наприклад, виплата обіцяних дивідендів
першій хвилі вкладників грошей при розкраданні за схемою «фінансова
піраміда». В багатьох випадках сприятливими умовами для злочину була
необачлива (віктимна) поведінка керівників підприємницьких структур і
окремих громадян, які стали жертвами злочину.

З урахуванням цих обставин поряд з встановленням дій обвинуваченого для
визначення умов, що сприяли вчиненню злочину, дослідженню підлягають:

1) поведінка посадових осіб і службовців підприємств і банків, які
своїми діями свідомо чи несвідомо полегшили злочинцю досягти поставленої
мети (вирішується питання про наявність у їх діях ознак співучасті у
злочині чи інших правопорушень і притягнення до відповідальності);

2) поведінка посадових осіб і службовців державних органів управління,
контролюючих і правоохоронних органів, причетних до утворення
сприятливих умов;

3) поведінка керівників-підприємців, окремих громадян, які самі сприяли
вчиненню проти них злочину;

4) недоліки організаційної структури конкретних підприємств, банків;

5) недоліки в здійсненні контрольних функцій з боку конкретних посадових
осіб чи органів.

191

Усунення виявлених суб’єктивних умов, що сприяли вчиненню розкрадання
майна та інших пов’язаних з ним економічних злочинів, здійснюється
слідчим такими способами:

а) притягненням до кримінальної відповідальності посадових осіб і
службовців підприємств і банків, державних органів управління,
контролюючих і правоохоронних органів, у діях яких містяться ознаки
співучасті у розкраданні або склад інших злочинів (зловживання владою
або посадовим становищем — ст. 165 КК, халатність — ст. 167 КК,
одержання хабара – ст. 168 КК, посадовий підлог — ст. 172 КК);

б) складанням протоколу про вчинення корупційного діяння або іншого
правопорушення, пов’язаного з корупцією, і направленням його у триденний
строк до районного суду (ст. 12 Закону України « Про боротьбу з
корупцією» від 5 жовтня 1995 року із змінами, внесеними згідно з Законом
N 171/97-ВР від 03.04.97 ); підставами для складання протоколу слідчим є
встановлення під час розслідування за кримінальною справою факту
вчинення корупційного діяння або іншого правопорушення, пов’язаного з
корупцією, що не містить складу злочину.

в) направленням подань про притягнення до дисциплінарної
відповідальності посадових осіб чи службовців, які вчинили відповідні
правопорушення (такі подання направляються зокрема керівникам державних
адміністрацій та інших органів управління при виявленні порушень, в яких
відсутні ознаки корупційних діянь);

г) направленням подань керівникам державних адміністрацій про численні
порушення посадовими особами державних органів управління правил
реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності;

д) направленням подань у відповідні інстанції (правління, рада
директорів тощо) з рекомендаціями про усунення обставин, що сприяли
вчиненню розкрадання на конкретному підприємстві чи в банку (наприклад,
практика поєднання в комерційних банках посад оператора ЕОМ і
програміста);

е) виступами слідчого з інформацією на зборах акціонерів (членів
трудового колективу підприємства, клієнтів страхової компанії чи
довірчого товариства тощо) про обставини, що сприяли вчиненню
розкрадання і були пов’язані з необачливою поведінкою самих потерпілих.

Узагальнення криміногенних факторів, встановлених при розслідуванні у
однорідних кримінальних справах, і подання пропо-

1 09

—— І “^ ——

зицій щодо їх усунення у відповідне аргани і установи. Цей напрямок
діяльності слідчого виходить за межі конкретної кримінальної справи і
передбачає проведення певної аналітичної роботи по узагальненню причин
злочинів певного виду і умов, що сприяли їх вчиненню. Безпосередньою
основою для такого узагальнення є матеріали однорідних: кримінальних
справ, розслідуваних у місті, районі, області чи країні в цілому. Такими
однорідними справами можуть бути, наприклад, кримінальні справи про
розкрадання в довірчих товариствах і страхових компаніях, про
розкрадання, пов’язані з укладанням кредитного договору, про
розкрадання, вчинені з використанням комп’ютерної техніки тощо.

Узагальнення криміногенних факторів, встановлених при розслідуванні у
однорідних кримінальних справах, має своєю метою визначення, перш за
все, об’єктивних і суб’єктивних умов, сприятливих для вчинення злочинів
певних видів чи груп. Як свідчить досвід таких узагальнень, їх предметом
найчастіше є:

1) встановлення недоліків правового регулювання фінансово-господарчих
відносин, з використанням яких і вчиняються розкрадання майна та інші
економічні злочини (недоліки законодавства про підприємницьку
діяльність, про банки і банківську діяльність, про діяльність
небанківських фінансових установ тощо);

2) встановлення недоліків у чинному кримінальному і
кримінально-процесуальному законодавстві та неоднозначного • тлумачення
його окремих положень правоохоронними органами і судами;

3) встановлення недоліків у функціонуванні системи державних
контролюючих органів та їх взаємодії з правоохоронними органами при
виявленні і розслідуванні економічних злочинів;

4) встановлення існування у певної частини населення невірних уявлень
про можливість одержання великих прибутків у тому чи іншому виді
підприємницької діяльності, які експлуатуються шахраями.

Ця аналітична робота проводиться слідчими підрозділами, штабами і
спеціальними аналітичними центрами органів внутрішніх справ різних
рівнів. До неї регулярно вдаються і підрозділи НЦБ Інтерполу в Україні,
які використовують відомості про зв’язок вітчизняної економічної
злочинності з відповідною злочинністю в інших країнах.

— 193 —

Для усунення умов, що сприяли вчиненню розкрадання майна та інших
пов’язаних з ним економічних злочинів наведеного рівня, вживаються такі
заходи:

а) направлення подань з відповідними аналітичними матеріалами і
рекомендаціями до центральних органів державної влади України (Кабінету
Міністрів, Верховній Раді, Президенту, Верховному Суду) про внесення
відповідних доповнень і змін в чинне законодавство, прийняття нових
законів та інших нормативних актів;

б) правова пропаганда і правове виховання населення з використанням
засобів масової інформації (преси, радіо, телебачення) на рівні міста,
району, області і країни в цілому.

Підсумовуючи викладене, треба підкреслити, що профілактична діяльність
при розслідуванні злочинів взагалі і економічних зокрема дасть
найбільший ефект тільки тоді, коли вона органічно поєднується з
економічними, соціальними, правовими і організаційними заходами
попередження злочинності в масштабах країни.

194 —

ДОДАТКИ (витяги з нормати вних актів)

ДОДАТОК 1

ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ПІДПРИЄМНИЦТВО»

від 7 лютого 1991 року N 698-ХІІ (із змінами, внесеними за станом на
01.01.99 р.)

(ВИТЯГ)

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Підприємництво в Україні

Підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична, на власний
ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню
послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Стаття 4. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності

Діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, прекурсорів,
занесених до списку N 1 таблиці IV, психотропних речовин (за винятком
занесених до списку № 2 таблиці III), виготовленням і реалізацією
військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобуванням
бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної
власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів
України порядку, а також діяльність, пов’язана із розробленням,
випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі
з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки
державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних
операцій—також і повними товариствами.

Діяльність, пов’язана з технічним обслуговуванням та
експлуата-ці’єго-яервинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових
систем

195 —

телефонного зв’язку в мережах зв’язку загального користування (крім
супутникових систем телефонного зв’язку в мережах загального
користування, які мають наземну станцію спряження на території України
та створюються або розгортаються за допомогою національних раїгет-носіїв
або національних космічних апаратів), виплатою та доставкою пенсій,
грошової допомоги малозабезпеченим громадянам, здійснюється виключно
державними підприємствами і об’єднаннями зв’язку.

Обмеженню (ліцензуванню) підприємницької діяльності підлягають тільки ті
види підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають на здоров’я
людини, навколишнє природне середовище та безпеку держави. Для
здійснення підприємницької діяльності, що ліцензується, необхідно
отримати відповідну ліцензію та дотримуватись певних умов та правил
здійснення даного виду діяльності (ліцензійні умови), які встановлює
Кабінет Міністрів України або уповноважений ним орган. Ліцензія — це
документ, що видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним
органом виконавчої влади, згідно з яким власник ліцензії має право
займатися певним видом підприємницької діяльності.

Без ліцензії, що видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим
ним органом виконавчої влади, не можуть здійснюватися:

пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин;

виробництво, ремонт і реалізація спортивної, мисливської вогнепальної
зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, пневматичної зброї
калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за
секунду; створення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ,
мисливських стендів;

виготовлення і реалізація лікарських засобів; виготовлення і реалізація
особливо небезпечних хімічних речовин, перелік яких визначається
Кабінетом Міністрів України;

виготовлення пива, а також виготовлення та реалізація алкогольних
напоїв, спирту етилового, коньячного і плодового;

виготовлення та реалізація тютюнових виробів;

медична, ветеринарна практика;

юридична практика;

створення та утримання гральних закладів, організація азартних ігор;

міжнародні перевезення пасажирів і вантажів залізничним та автомобільним
(крім країн СНД), повітряним, річковим, морським транспортом;

агентування морського торговельного флоту;

— 196 —

виготовлення та ввезення бланків цінних паперів, документів суворого
обліку і Інаків поштової оплати, а також матеріалів та напівфабрикатів
для їх виробництва;

надання послуг, пов’язаних з охороною державної, крім об’єктів,
зазначених у частині першій цієї статті, та іншої власності, а також
охороною громадян;

діяльність, пов’язана з використанням радіоактивних відходів, джерел
іонізуючого випромінювання, перевезення ядерних матеріалів та
радіоактивних речовин; проектування, будівництво та експлуатація
об’єктів атомної енергетики, а також надання послуг з їх обслуговування;

видобування дорогоцінних металів І дорогоцінних каменів, виготовлення і
реалізація виробів з їх використанням;

виконання авіаційно-хімічних робіт та аерофотозйомок;

аудиторська діяльність;

страхова діяльність;

виготовлення ветеринарних медикаментів і препаратів;

пересилання грошових переказів, листів до 20 (двадцяти)грамів, поштових
карток;

використання радіочастот;

виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт та кадастрових
зйомок;

будівельна діяльність (окремі види проектних та будівельно-монтажних
робіт, інженерних вишукувань для будівництва,надання інжинірингових та
інших послуг, які потребують відповідної атестації виконавця за
переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України);

виготовлення і реалізація спеціальних засобів, заряджених речовинами
сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної
оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і
опе-ративно-розшукових заходів;

діяльність, пов’язана з розробкою, виготовленням, ввезенням, вивезенням,
реалізацією та використанням засобів криптографічного та технічного
захисту інформації, а також з наданням послуг із криптографічного та
технічного захисту інформації;

надання послуг для здобуття освіти з видачею спеціального документа
державного зразка;

діяльність, пов’язана з організацією іноземного та зарубіжного туризму;

судово-експертна діяльність;

надання послуг і виконання робіт протипожежного призначення;

виробництво, передача та постачання електроенергії;

197 —

здійснення операцій з металобрухтом;

посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном; ремонт та
експлуатація об’єктів трубопровідного транспорту; надання послуг
телефонного зв’язку (крім відомчих. об’єктів),тех-нічне обслуговування
мереж теле-, радіо- і проводового мовлення в межах промислової
експлуатації;

наукові дослідження, пов’язані зі створенням і використанням космічної
техніки та технологій (крім ракет-носіїв);

розроблення, випробування, виробництво та експлуатація космічних
апаратів і їх складових частин, наземної космічної інфраструктури та її
складових частин, обладнання, що входить до складу космічного сегмента
супутникових систем, за винятком систем теле-радіомовлення;

передавання, отримання, розповсюдження та використання даних з космічних
об’єктів, крім питань, віднесених до компетенції Національної ради
України з питань телебачення і радіомовлення;

надання інших космічних послуг за переліком, затвердженим Кабінетом
Міністрів України;

діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, прекурсорів і
психотропних речовин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів
України;

переробка і зберігання донорської крові та її компонентів, реалізація їх
і виготовлених з них препаратів;

довірчі та інші операції з майном довірителя (вкладника);
фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність (перелік видів
фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності, які підлягають
ліцензуванню, визначається Кабінетом Міністрів України).

Для отримання ліцензії на кожний вид діяльності суб’єкт підприємницької
діяльності подає органу, що видає ліцензії, заяву про видачу ліцензії, в
якій зазначаються:

1) відомості про заявника:

для громадянина-підприємця — прізвище, ім’я, по батькові та паспортні
дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий та місце проживання),

для юридичних осіб — найменування, місцезнаходження, банківські
реквізити, організаційно-правова форма, ідентифікаційний код;

2) вид діяльності, на який заявник має намір отримати ліцензію;

3) термін дії ліцензії. До заяви додаються такі документи:

підприємцями-громадянами — копії документів, що засвідчують рівень
освіти і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного

— 198 —

виду діяльності, копії свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта
підприємницької діяльності;

юридичними особами — копії свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта
підприємницької діяльності та установчих документів.

Заявник несе відповідальність згідно із законодавством за достовірність
відомостей, викладених у заяві та доданих до неї документів.

У ліцензії вказуються:

найменування, ідентифікаційний код оргаиу, що видав ліцензію; прізвище,
ім’я, по батькові, адреса проживання, ідентифікаційний номер фізичної
особи — платника податків та інших обов’язкових платежів або
найменування і місцезнаходження, ідентифікаційний код юридичної особи;
вид діяльності, на яку видається ліцензія; місце її здійснення; особливі
умови та правила здійснення даного виду діяльності (ліцензійні умови);
номер реєстрації ліцензії, дата її видачі та термін дії.

Ліцензія видається після прийняття рішення про її видачу та подання
заявником до органу, що видає ліцензію, документа про внесення плати за
видачу ліцензії.

Орган, що видає ліцензії, приймає рішення про видачу ліцензії або про
відмову у її видачі у термін не пізніше ЗО днів з дня одержання заяви та
відповідних документів.

У видачі ліцензії може бути відмовлено у разі виявлення недостовірних
даних у документах, поданих заявником, а також у разі неможливості
здійснення заявником певного виду діяльності відповідно до ліцензійних
умов. У рішенні про відмову у видачі ліцензії вказуються підстави
відмови. Відмова у видачі ліцензії видається заявнику в письмовій формі
у термін, вказаний в частині десятій цієї статті. Відмова у видачі
ліцензії може бути оскаржена в судовому порядку. Передача ліцензій іншим
юридичним і фізичним особам забороняється.

Термін дії ліцензії встановлюється органом, що її видає, але не може
бути меншим ніж три роки.

Дія ліцензії може бути продовжена на новий термін за заявою суб’єкта
підприємницької діяльності.

Орган, що видає ліцензію, має право зупинити дію ліцензії на певний
термін у разі порушення суб’єктом підприємницької діяльності ліцензійних
умов; невиконання суб’єктом підприємницької діяльності у визначений
термін обов’язкових для виконання розпоряджень щодо додержання
ліцензійних умов органу, спеціально уповноваженого Кабінетом Міністрів
України, або органу, що видав ліцензію.

У разі усунення порушень, що призвели до зупинення дії ліцензії, орган,
що видав ліцензію, приймає рішення про поновлення її дії.

199

Порядок зупинення та поновлення дії ліцензії визначає орган, спеціально
уповноважений Кабінетом Міністрів України, або орган, що видав ліцензію.

Ліцензія може бути анульована у разі виявлення недостовірних даних у
заяві на отримання ліцензії чи в документах, що додаються до неї;
передачі суб’єктом підприємницької діяльності ліцензії іншій особі;
повторного або грубого порушення суб’єктом підприємницької діяльності
ліцензійних умов.

Ліцензія вважається анульованою з дати прийняття рішення щодо анулювання
ліцензії або з дати скасування державної реєстрації суб’єкта
підприємницької діяльності.

Мотивоване рішення про зупинення дії ліцензії або її анулювання
доводиться до відома суб’єкта підприємницької діяльності у п’ятиденний
термін.

Рішення про зупинення дії ліцензії або її анулювання може бути оскаржено
суб’єктом підприємницької діяльності в судовому порядку.

У разі втрати ліцензії суб’єкт підприємницької діяльності зобов’язаний у
десятиденний термін повідомити про це орган, що видав ліцензію, та
подати заяву про видачу дубліката ліцензії.

У разі зміни місцезнаходження або найменування юридичної особи (якщо
зміна найменування пов’язана з реорганізацією) чи зміни відомостей,
вказаних у ліцензії, виданій підприємцю-громадянину, суб’єкт
підприємницької діяльності зобов’язаний в десятиденний термін подати
заяву органу, що видав ліцензію, для переоформлення ліцензії з наданням
документів, що підтверджують зазначені зміни.

Переоформлення ліцензії проводиться протягом десяти днів з дати подання
заяви тр необхідних документів. Порядок видачі суб’єктам підприємницької
діяльності ліцензії на здійснення окремих видів підприємницької
діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України.

За видачу та переоформлення ліцензії справляється плата, розмір та
порядок зарахування якої встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють підприємницьку
діяльність без ліцензії, якщо її отримання передбачено цим Законом,
несуть відповідальність згідно з законодавством.

Орган, що видає ліцензії, у разі недотримання порядку їх видачі несе
відповідальність згідно з законодавством.

Орган, що видає ліцензії, веде реєстр виданих ним ліцензій. До реєстру
включаються відомості про суб’єктів підприємницької діяльності та видані
ліцензії. На базі реєстрів органів, що видають ліцензії, створюється
Єдиний ліцензійний реєстр, який ведеться органом,

— 200 —

спеціально уповноваженим Кабінетом Міністрів України. Термін та форма
подання інформації до Єдиного ліцензійного реєстру визначаються органом,
спеціально уповноваженим Кабінетом Міністрів України.

Пропозиції державних органів, органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ та організацій щодо доцільності запровадження чи
скасування ліцензування певних видів підприємницької діяльності
підлягають обов’язковій експертизі, яка проводиться спеціально
уповноваженим органом у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів
України.

До обов’язків підприємства належить проведення природоохоронних заходів
(у тому числі рекультивація земель і відновлення лісів після їх
використання), які сприяють зменшенню викликаного виробництвом
негативного впливу на навколишнє середовище. Фінансування цих заходів
здійснюється за рахунок коштів підприємства. Підприємство відповідає за
раціональне використання усіх природних ресурсів і відшкодовує витрати
на відновлення та охорону природних ресурсів.

Р о з д і л II

УМОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Стаття 8. Державна
реєстрація підприємництва

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться у
виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній,
районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації (далі — органи
державної реєстрації) за місцезнаходженням або місцем проживання даного
суб’єкта, якщо інше не передбачено законом.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної
особи подаються такі документи:

рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу
про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо
власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є
установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у
випадках, передбачених законом;

статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми
підприємництва;

реєстраційна картка встановленого зразка, яка є водночас заявою про
державну реєстрацію;

— 20І

документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до
статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі,
передбаченому законом;

документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Громадяни, якії мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого
зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про
присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи — платника податків
та інших обов’язкових платежів І документ, що засвідчує внесення плати
за державну реєстрацію.

Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи)
на дату державної реєстрації може бути місце проживання одного із
засновників або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується
договором оренди або іншим відповідним договором.

Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб’єктів
підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені цим
Законом.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться за
наявності всіх необхідних документів за заявочним принципом протягом не
більше п’яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов’язані
протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру
суб’єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну
реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом
(для юридичних осіб), який надається органам державної реєстрації
органами державної статистики, або ідентифікаційним номером фізичної
особи — платника податків та інших обов’язкових платежів.

За порушення термінів реєстрації та вимогу подання для реєстрації
документів, не передбачених законом, посадові особи несуть
адміністративну відповідальність згідно із законодавством.

У п’ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєстрації
надсилають примірник реєстраційної картки з відміткою про державну
реєстрацію відповідному державному податковому органу і органу державної
статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб’єкта
підприємницької діяльності до органів Фонду соціального страхування і
Пенсійного фонду України.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та
копію документа, що підтверджує взяття його на облік у державному
податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких
банках України та інших держав за вибором суб’єкта

— 202 —

підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що
встановлюється Національним банком України.

Повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках суб’єкт
підприємницької діяльності зобов’язаний надіслати державному податковому
органу, в якому він обліковується як платник податків і зборів
(обов’язкових платежів). Таке повідомлення протягом трьох робочих днів з
дня відкриття або закриття рахунку (включаючи день відкриття або
закриття) подається особисто або надсилається на адресу відповідного
державного податкового органу з повідомленням про вручення. Форма і
зміст повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках
встановлюється центральним податковим органом України.

У разі зміни назви, організаційно-правової форми суб’єкта
підприємницької діяльності, а також форми власності суб’єкти
підприємницької діяльності у місячний термін з моменту настання
зазначених змін зобов’язані подати документи для перереєстрації.

Перереєстрація суб’єкта підприємницької діяльності проводиться в
порядку, встановленому для його реєстрації.

У разі перереєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, що
визначається правонаступником підприємства, приватизованого як цілісний
майновий комплекс, подається документ, який засвідчує право власності на
зазначений об”єкт.

Суб’єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії
(відділення), представництва без створення юридичної особи.

Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх державної реєс грації.
Суб’єкт підприємницької діяльності повідомляє про відкриття філії
(відділення), представництва орган державної реєстрації шляхом внесення
додаткової інформації в свою реєстраційну картку.

Відповідальність за відповідність чинному законодавству установчих
документів, що подаються для проведення реєстрації, несе власник
(власники) або уповноважені ним органи, які подають документи для
реєстрації суб’єкта підприємництва.

У разі зміни свого місцезнаходження суб’єкт підприємницької діяльності в
семиденний термін повинен повідомити про це орган державної реєстрації.

Невиконання цієї вимоги дає право органам державної реєстрації
звернутися до суду (арбітражного суду) з позовом про скасування
державної реєстрації.

Скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника
(власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою
підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду (арбітражного
суду) в разі:

— 203 —

визнания недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих
документів;

здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та
законодавству України;

несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про
зміну його назви, організаційної форми, форми власності та
місцезнаходження;

визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках,
передбачених законодавсгвом);

неподання протягом року до органів державної податкової служби
податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з
законодавством.

Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності
здійснюється органом державної реєстрації за наявності ліквідаційного
балансу, складеного і затвердженого згідно з законодавством, та інших
документів, що підтверджують проведення заходів щодо ліквідації суб’єкта
підприємницької діяльності як юридичної особи, перелік яких визначається
Кабінетом Міністрів України, шляхом виключення його з Реєстру суб’єктів
підприємницької діяльності.

Орган державної реєстрації в десятиденний термін повідомляє відповідні
державні податкові органи та органи державної статистики про скасування
державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб’єкта підприємницької
діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з
Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Відмову в державній реєстрації може бути оскаржено в судовому порядку.

За державну реєстрацію справляється плата, розмір якої встановлюється
Кабінетом Міністрів України.

Одержані кошти використовуються у порядку, що визначається Кабінетом
Міністрів України.

Законами України можуть бути встановлені спеціальні правила державної
реєстрації певних видів суб’єктів підприємницької діяльності.

Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності
затверджується Кабінетом Міністрів України.

— 204 —

ДОДАТОК 2

ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА» від 19 вересня 1991 p. N
872-ХІІ

(ВИТЯГ)

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Господарські товариства

Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства,
установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і
громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з
метою одержання прибутку.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з
обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю,
повні товариства, командитні товариства.

Товариства є юридичними особами.

Товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не
суперечить законодавству України

Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових
прав, вступати в зобов’язання, виступати в суді, арбітражному суді та
третейському суді від свого імені.

Придбання господарським товариством часток (акцій), активів Інших
господарських товариств має здійснюватися з дотриманням вимог
антимонопольного законодавства.

Стаття 3. Засновники та учасники товариства

Засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства,
установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених
законодавчими актами України. ( Зупинено дію частини першої статті 3 у
частині права державних підприємств бути засновниками або учасниками
господарських товариств )

Підприємства, установи та організації, які стали учасниками товариства,
не ліквідуються як юридичні особи. (Зупинено дію частини

— 205 —

другої статті 3 у частині права державних підприємств бути засновниками
або учасниками господарських товариств )

Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а
також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками
господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами
України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України.

Стаття 4. Установчі документи товариства

Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою
відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і
статуту, повне і командитне товариство — установчого договору. Установчі
документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством,
погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства,
предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників,
найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного
фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію
органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік
питань, по яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість
голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок
ліквідації і реорганізації товариства.

Установчі документи повинні також містити відомості, передбачені
статтями 37, 51, 65, 67 і 76 цього Закону.

Відсутність зазначених відомостей в установчих документах є підставою
для відмови у державній реєстрації товариства.

До установчих документів можуть бути включені інші умови, що не
суперечать законодавству України.

Стаття 6. Державна реєстрація товариства

Товариство набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Державна реєстрація товариства проводиться за правилами, встановленими
Законом Української РСР «Про підприємства в Українській РСР».

Товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструються
Національним банком України в порядку, визначеному законодавством
України про банки і банківську діяльність.

— 206 —

Стаття 12. Власність на майно товариства

Товариство є власником:

майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність;

продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності;

одержаних доходів;

іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю
товариства або передане йому в користування, несе товариство, якщо інше
не передбачено установчими документами.

Стаття 23. Управління товариством та його посадові особи

Управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання
(призначення) яких здійснюється відповідно до виду товариства.

Посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого
органу, голова ревізійної комісії, а у товариствах, де створена рада
товариства (спостережна рада), — голова та члени ради товариства
(спостережної ради).

Посадовими особами товариства не можуть бути члени виборних органів
громадських організацій, військовослужбовці, посадові особи органів
прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного
суду, державного нотаріату, а також органів державної влади і
управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю товариства.
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути
посадовими особами тих товариств, які здійснюють цей вид діяльності.
Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші
корисливі злочини, не можуть займати у товариствах керівні посади і
посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.

Посадові особи відповідають за заподіяну ними товариству шкоду
відповідно до чинного законодавства України.

Посадові особи повинні зберігати комерційну таємницю та конфіденційну
інформацію і несуть за її розголошення відповідальність, передбачену
чинним законодавством України та установчими документами товариства.

— 207 —

Розділ II

ОКРЕМІ ВИДИ ТОВАРИСТВ

ГЛАВА 1. АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО

Стаття 24. Поняття акціонерного товариства

Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на
визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе
відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

Акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах
належних їм акцій.

У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили
акції, несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства також у
межах несплаченої суми.

Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд
акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної
1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної
заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.

Стаття 25. Види акціонерних товариств

До акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство, акції
якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та
купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого
розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом
підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом
реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні
папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства.

ГЛАВА 2. ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ Стаття 50. Поняття
товариства з обмеженою відповідальністю

Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має
статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається
установчими документами.

208

Учасники товариства несуть відповідальність у межах їх вкладів.

У випадках, передбачених установчими документами, учасники, які не
повністю внесли вклади, відповідають за зобов’язаннями товариства також
у межах невнесеної частини вкладу.

Стаття 57. Звернення стягнення на частку учасника у товаристві з
обмеженою відповідальністю

Звернення стягнення на частку учасника у товаристві з обмеженою
відповідальністю по його власних зобов’язаннях не допускається.

При недостатності майна учасника для покриття його боргів кредитори
вправі вимагати виділення частки учасника-боржника у порядку,
передбаченому статтею 55 цього Закону.

ГЛАВА 4. ПОВНЕ ТОВАРИСТВО Стаття 66. Поняття повного товариства

Повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються
спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність
за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Стаття 73. Звернення стягнення на частку учасника в повному товаристві

Звернення стягнення на частку учасника в повному товаристві за його
власними зобов’язаннями не допускається. При недостатності майна
учасника для покриття боргів за зобов’язаннями кредитори можуть вимагати
у встановленому порядку ліквідації товариства або виділення частки
учасника-боржника.

Решта учасників вправі з метою збереження товариства виділити частку
учасника-боржника в грошовій або натуральній формі відповідно до
балансу, складеного на день вибуття такого учасника з товариства.

Стаття 74. Відповідальність учасників за борги повного товариства

Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не
вистачає для сплати всіх боргів, за товариство у недостатній частині
несуть солідарну відповідальність його учасники усім

— 209 —

своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути
звернено стягнення. Учасник товариства відповідає за борги товариства
незалежно від того, виникли вони після чи до його вступу до товариства.

Учасник, який сплатить повністю борги товариства, вправі з.вер-нутися з
регресною вимогою у відповідній частині до решти учасників, які несуть
перед ним відповідальність пропорційно своїй частці у майні товариства.

ГЛАВА 5. КОМАНДИТНЕ ТОВАРИСТВО Стаття 75. Поняття к»мандитного
товариства

Командитним товариством визнається товариство, яке включає поряд з одним
або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов’язаннями
товариства всім своїм майном, також одного або більше учасників,
відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства
(вкладників).

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з
повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за
боргами товариства.

Стаття 82. Відповідальність вкладника командитного товариства

Якщо вкладник командитного товариства укладає угоду від імені і в
інтересах товариства без відповідних повноважень, то у разі схвалення
його дій командитним товариством він разом з учасниками з повною
відповідальністю відповідає за угодою перед кредиторами усім своїм
майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення.

Якщо схвалення не буде одержано, вкладник відповідає перед третьою
особою самостійно усім сво’їм майном, на яке відповідно до законодавства
може бути звернено стягнення.

Вкладник командитного товариства відповідає за борги товариства, які
виникли до його вступу у товариство, перед третіми особами в тому ж
порядку, як і інші вкладники.

— 210 —

ПОДАТОК З

ДЕКРЕТ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

«ПРО ДОВІРЧІ ТОВАРИСТВА»

від 17 березня 1993 року

(ВИТЯГ)

Стаття 1. Довірче товариство та правові основи його діяльності

Довірче товариство — товариство з додатковою відповідальністю, яке
здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з
довірителями майна щодо реалізації їх прав власників. Майном довірителя
є кошти, цінні папери та документи, які засвідчують право власності
довірителя.

Довіритель майна — юридична особа або громадянин, які передають
довірчому товариству повноваження власника належного їм майна відповідно
до умов укладеного між ними договору.

Довірче товариство має розрахунковий рахунок, який відкривається
комерційним банком, що обслуговує здійснення довірчих операцій і
забезпечує відповідальне зберігання власних коштів довірчого товариства
та майна довірителів.

Довірчі операції — послуги, які довірче товариство надає довірителям
майна.

Правила створення, діяльності, а також права та обов’язки учасників і
засновників довірчого товариства визначаються Законом України «Про
господарські товариства» ( 3709-12 ) з урахуванням особливостей,
встановлених цим Декретом.

Стаття 2. Особливості створення довірчого товариства

Установчий договір має передбачати домовленість про відповідальність
щодо обов’язків перед комерційним банком та довірителями майна, про
право довірених осіб на підпис чеків, проведення інших операцій або
отримання документів, що знаходяться на відповідальному зберіганні в
комерційному банку.

Статутний фонд довірчого товариства повинен становити не менше 1 млн.
українських карбованців і формується виключно за рахунок коштів та
цінних паперів учасників. До моменту реєстрації довірчого

211

товариства кожен з його засновників зобов’язаний внести на тимчасовий
рахунок не менш як 50 відсотків від вказаного в установчих документах
розміру його вкладу до статутного фонду, що повинно підтверджув.атись
документами, виданими комерційним банком. Фінансовий стан засновників
(крім фізичних осіб) довірчих товариств щодо їх спроможності здійснити
відповідні внески до статутного фонду повинен бути перевірений аудитором
(аудиторською фірмою).

У тримісячний термін після реєстрації довірчого товариства кожен
засновник зобов’язаний повністю внести свій вклад. Якщо засновники
довірчого товіариства не внесли свого вкладу до статутного фонду,
комерційний банк припиняє ведення рахунків цього товариства.

Учасники довірчого товариства відповідають за його зобов’язаннями своїми
внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум — додатково
належним їм майном у п’ятикратному розмірі до внеску кожного учасника.

Відносини між довірчим товариством і комерційним банком визначаються
договором, який повинен відповідати типовому договору, що затверджується
Фондом державного майна України та Національним банком України.

Стаття 4. Операції довірчого товариства

Довірче товариство здійснює такі довірчі операції:

для громадян — збереження та представницькі послуги для обслуговування
майна довірителів;

для юридичних осіб — розпорядження майном, агентські послуги, ведення
рахунків для власників їх цінних паперів та управління голосуючими
акціями, переданими довірчому товариству шляхом участі в загальних
зборах акціонерного товариства.

Довірчі товариства отримують за умовами укладеного договору право на
участь в управлінні акціонерним товариством від імені його акціонерів
або державних органів приватизації, які володіють акціями товариств,
створених шляхом перетворення державних підприємств у акціонерні
товариства.

Довірче товариство може здійснювати операції, пов’язані з розміщенням
приватизаційних паперів, у тому числі для товариств покупців. Ця
діяльність здійснюється після подання до комерційного банку дозволу
(ліцензії) Фонду державного майна України на право здійснення
представницької діяльності з приватизаційними паперами.

Джерелом прибутків довірчого товариства є плата, яку отримують довірені
особи за здійснення довірчих операцій. Розмір плати, якщо

— 212 —

інше не передбачено законодавством, встановлюється в договорі між
довірителями майна та довіреною особою.

Стаття 5. Облік та звітність довірчого товариства

Облік результатів діяльності довірчого товариства щодо ведення довірчих
операцій здійснюється на спеціальних довірчих рахунках.

Всі операції, що провадяться за рахунок коштів, переданих довірителям
майна, виконуються після підписання платіжних документів всіма
довіреними особами довірчого товариства і ведуться окремо.

Облік і контроль за діяльністю довірчого товариства щодо розміщення
приватизаційних паперів здійснюється в порядку, що встановлюється Фондом
державного майна України, Національним банком України і Міністерством
фінансів України.

Достовірність та повнота річного балансу і звітності довірчих товариств
повинна бути підтверджена аудитором (аудиторською фірмою).

ДОДАТОК 4

ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО БАНКИ І БАНКІВСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ»

від 20 березня 1991 року N 872-ХІІ (із змінами, внесеними за станом на
01.01.99 р.)

(ВИТЯГ) Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Банківська система

Україна самостійно організовує банківську систему.

Банківська система є дворівневою і складається з Національного банку
України та комерційних банків, у тому числі Зовнішньоекономічного банку
України, Ощадного банку України, республіканських та інших комерційних
банків різних видів і форм власності.

213 —

Стаття 2. Банки та правова основа їх діяльності

Банки — це установи, функцією яких, е кредитування суб’єктів
господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів
підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних
ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства,
виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених цим
Законом.

Банки є юридичними особами. Вони є економічно самостійними і повністю
незалежними від виконавчих та розпорядчих органів державної влади в
рішеннях, пов’язаних з їх оперативною діяльністю, а також щодо вимог і
вказівок, які не відповідають чинному законодавству.

Працівникам органів державної влади та управління забороняється участь,
у тому числі суміщення посад, в органах управління банків.

Банки у своїй діяльності керуються цим Законом, законодавством України
про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими
законодавчими актами України, нормативними актами Національного банку
України і своїми статутами.

Суб’єкти підприємницької діяльності без їх реєстрації у Національному
банку України відповідно до цього Закону не мають права використовувати
у своїх назвах термін «банк» та похідні від нього словосполучення.

Стаття 3. Банківські операції

Банки можуть виконувати лише такі операції:

1) залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів;

2) здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспон-дентів
та їх касове обслуговування;

3) ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;

4) фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або
розпорядників інвестованих коштів;

5) випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, акредитивів,
акцій, облігацій, векселів тощо);

6) купівля, продаж і зберігання платіжних документів, цінних паперів, а
також операції з ними;

7) видача поручительств, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб,
що передбачають їх виконання у грошовій формі;

8) придбання права вимоги з поставки товарів і надання послуг, прийняття
ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг);

9) придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в
оренду (лізинг);

— 214 —

10) купівля у організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти
готівкою і валюти, що знаходиться на рахунках і вкладах;

11) купівля і продаж в Україні і за кордоном монетарних металів;

12) залучення і розміщення дорогоцінних металів на рахунки і вклади та
інші операції з цими цінностями відповідно до міжнародної банківської
практики;

13) довірчі операції (залучення та розміщення коштів, управління цінними
паперами та інші) за дорученням клієнтів;

14) надання консультаційних послуг;

15) проведення операцій по касовому виконанню державного бюджету за
дорученням Національного банку України;

16) здійснення інших операцій з дозволу Національного байку України.

Операції, передбачені цією статтею, проводяться в грошових одиницях, що
знаходяться в обігу на території України, в порядку, встановленому
Національним банком України.

Банки здійснюють операції, передбачені цією статтею, у межах,
встановлених їх статутами.

Комерційним банкам забороняється діяльність у сфері матеріального
виробництва, торгівлі, страхування. Комерційний банк може мати у
власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 10 відсотків
власного статутного фонду (це обмеження не поширюється на приміщення, в
яких розміщуються підрозділи банку, що виконують операції, передбачені
цією статтею).

Здійснення операцій, передбачених пунктами 1, 2, 3, 11 цієї статті, крім
банків, іншими юридичними особами забороняється, за винятком випадків,
визначених законодавчими актами України.

Стаття 5. Розмежування відповідальності держави та банків

Банки не відповідають по зобов’язаннях держави, а держава не відповідає
по зобов’язаннях банків, крім випадків, коли сторони беруть на себе таку
відповідальність.

РозділІІ

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

Стаття 6. Національний банк України — юридична особа

Національний банк України (далі — Національний банк) є власністю
України, юридичною особою. Його статут затверджується Президією
Верховної Ради України.

— 215 —

Національний банк та його установи мають печатку з зображенням
Державного герба України.

Стаття 8. Основні функції Національного банку

Національний банк е центральним банком республіки, її емісійним центром,
проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту,
зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки,
координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс
грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монопольне
право на випуск грошей в обіг, а також випуск національних грошових
знаків за рішенням Верховної Ради України.

Національний банк створює державну скарбницю республіки і організує її
діяльність, зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали
та золотовалютні запаси.

Національний банк представляє інтереси України у відносинах з
центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших
фінансово-кредитних організаціях, де міждержавне співробітництво
передбачено на рівні центральних банків.

Національний банк згідно з законодавством України нагромаджує
золотовалютні резерви, які зараховуються на баланс Національного банку,
здійснює операції по їх розміщенню (в тому числі і в іноземних банках)
самостійно або через банки, уповноважені ним на виконання
зовнішньоекономічних операцій.

Національний банк затверджує бланки та форму безготівкових депозитів
приватизаційних паперів, встановлює умови зберігання, обліку та
погашення приватизаційних паперів, встановлює за погодженням з Кабінетом
Міністрів України порядок видачі приватизаційних паперів.

Національний банк виконує такі операції:

1) видає комерційним банкам кредити на строк за домовленістю з
позичальниками;

2) веде рахунки банків-кореспондентів і здійснює розрахункове касове
обслуговування комерційних банків та інших кредитних установ;

3) купує та продає цінні папери, що випускаються державою;

4) видає кредити банкам під заставу векселів і цінних паперів;

5) здійснює емісію приватизаційних паперів;

6) виступає гарантом кредитів, що надаються суб’єктам
зовнішньоекономічної діяльності іноземними банками, фінансовими та
іншими міжнародними організаціями під заставу Державного валютного фонду
та іншого державного майна України;

— 216 —

7) купує і продає іноземну валюту і платіжні документи в іноземній
валюті;

8) проводить операції з резервними фондами грошових знаків;

9) здійснює інші операції відповідно де своїх функцій, передбачених цим
Законом.

Національний банк організує інкасацію та перевезення грошових знаків та
інших цінностей.

Р о з д і л III

КОМЕРЦІЙНІ БАНКИ

Стаття 22. Створення комерційних банків

Комерційні банки різних видів і форм власності створюються на
акціонерних або пайових засадах.

Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційних банків можуть бути
юридичні та фізичні особи, за винятком Рад народних депутатів усіх
рівнів, їх виконавчих органів, політичних і профспілкових організацій,
спілок і партій, громадських фондів.

Частка будь-кого із засновників, акціонерів (учасників) не повинна
перевищувати 35 процентів статутного фонду комерційного банку.

Реєстрація комерційного банку здійснюється на підставі таких документів;

заяви про реєстрацію;

установчих документів: установчого договору, статуту банку, протоколу
про прийняття статуту та призначення керівних органів банку;

економічного обгрунтування;

висновку аудиторської організації про фінансовий стан засновників банку;

відомостей про професійну придатність керівників (голови та головного
бухгалтера) банку, рекомендованих засновниками.

Реєстрація здійснюється у місячний строк з моменту одержання заяви та
всіх документів, передбачених цією статтею.

У разі перевищення Національним банком строку, зазначеного для
реєстрації, він сплачує засновникам комерційного банку штраф у розмірі
0,01 процента оголошеного статутного фонду комерційного банку за кожний
день зволікання.

Національний банк може відмовити в реєстрації комерційного банку у разі
порушення порядку створення банку, невідповідності його статуту та інших
установчих документів законодавству республіки,

— 217 —

незадовільного фінансового стану засновників, що загрожує інтересам
кредиторів банку, а також у разі професійної непридатності
рекомендованого керівництва.

Рішення про відмову в реєстрації комерційного банку може бути оскаржено
у судовому порядку.

Комерційні банки зобов’язані в місячний строк повідомляти Національному
банку про зміни, що вносяться до установчих документів, з поданням
нотаріально завірених копій змінених документів.

Для реєстрації банків іноземних держав, банків з участю іноземного
капіталу додатково до документів, зазначених у цій статті, подаються
легалізовані у встановленому порядку документи:

а) іноземними юридичними особами:

рішення іноземного засновника (учасника) про створення банку на
території України;

письмова згода контрольного органу держави, в якій розташований банк,
якщо це передбачено законодавством відповідної держави;

б) іноземними громадянами:

підтвердження першокласного банку про платоспроможність громадянина;

рекомендації не менше двох іноземних юридичних осіб або громадян з
відомою платоспроможністю.

Стаття 23. Статут комерційного банку

Статут комерційного банку повинен відповідати вимогам законодавства
України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств,
положенням цього Закону, нормативним актам Національного банку.

У статуті комерційного банку визначаються:

повна та скорочена назва банку, його місцезнаходження (поштова адреса);

перелік операцій, що здійснюються банком;

розмір статутного фонду та перелік інших фондів, утворюваних банком;

положення про те, що банк є юридичною особою;

положення про органи управління банку, їх структуру, порядок утворення
та функції;

порядок ліквідації банку.

До статуту може бути включено інші дані, які не суперечать законодавству
України.

218

Стаття 24. Формування статутного та інших фондів комерційного банку

Статутний фонд комерційного банку формується за рахунок влас-ниж коштів
акціонерів або пайових внесків засновників (учасників) байку у грошовій
формі. Це положення стосується і раніше зареєстрованих комерційних
банків.

Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні
кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу, а також збільшувати
статутний фонд для покриття збитків.

Розмір статутного фонду визначається засновниками (акціонерами) банку,
але не може бути меншим за розмір, встановлений Національним банком.

Комерційні банки утворюють також резервний, страховий та інші фонди.
Порядок і розміри формування резервного і страхового фондів визначає
Національний банк. Забороняється використовувати кошти резервного та
страхового фондів, окрім як на покриття збитків комерційних банків.
Порядок і розміри формування інших фондів визначаються загальними
зборами акціонерів (учасників).

Стаття 25. Функції комерційних банків

Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитно-розрахункове,
касове та інше банківське обслуговування підприємств, установ,
організацій і громадян шляхом виконання операцій і надання послуг,
передбачених статтею 3 цього Закону.

Комерційні банки можуть відкривати на території України та за її межами
філіали і представництва за погодженням з Національним банком.

Витрати комерційних банків по обслуговуванню державного боргу,
заборгованості по різниці в цінах, наданню пільгових державних кредитів
здійснюються за рахунок держави.

Розділ V

КОНТРОЛЬНІ ТА ЛІЦЕНЗІЙНІ ФУНКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ

Стаття 48. Контрольні функції Національного банку

Національний банк здійснює контроль за додержанням юридичними особами
банківського законодавства та власних нормативних

— 219 —

актів. У разі порушення суб’єктами банківської діяльності законодавства,
економічних нормативів, порядку, строків та технології виконання
банківських операцій, допущення несанкціонованої емісії, невиконання
нормативних актів Національного банку, неподання звітності чи подання
недостовірної звітності, збиткової діяльності, створення становища, що
загрожує інтересам вкладників та кредиторів банку, перешкод анти
монопольним діям чи праву клієнта вільно вибирати банк Національний банк
має право:

підвищувати норми обов’язкових резервів;

відкликати ліцензію на здійснення окремих чи всіх банківських операцій;

усувати керівництво суб’єкта банківської діяльності від управління;

призначати тимчасову адміністрацію для управління суб’єктом банківської
діяльності;

у безспірному порядку стягувати штраф у розмірі неправомірно одержаного
доходу та застосовувати інші економічні санкції відповідно до
законодавства;

приймати рішення про виключення з Республіканської книги реєстрації
банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ та про
реорганізацію чи ліквідацію.

Національний банк вилучає з обігу фіктивні кошти шляхом стягнення їх у
безспірному порядку з кореспондентських рахунків банків.

Рішення Національного банку про виконання ним контролю за банківською
системою можуть бути оскаржені до арбітражного суду.

Стаття 53. Накладення арешту та звернення стягнення на грошові кошти та
інші цінності, що знаходяться у банках

На грошові кошти та інші цінності юридичних осіб та громадян, що
знаходяться у банках, арешт може бути накладено тільки за рішеннями
судів і постановами слідчих органів або арбітражних судів, а стягнення
може бути звернено лише за виконавчими листами, виданими судами, за
наказами арбітражних судів та іншими

виконавчими документами, а у випадках, передбачених законодавством, — на
вимогу державних податкових інспекцій та Державного комітету України по
матеріальних резервах і його органів.

На грошові кошти та інші цінності іноземних та міжнародних організацій,
що знаходяться у банках, може бути накладено арешт або звернено
стягнення тільки на підставі рішень судів або арбітражних судів у
порядку, встановленому законодавством.

220

Конфіскацію грошових коштів та інших цінностей громадян може бути
здійснено на підставі вироку, що набрав законної сили, або винесеної
відповідно до закону постанови про конфіскацію майна.

Стаття 54. Охорона банківських установ

Банки забезпечують захист банківської інформації, коштів та майна шляхом
створення відповідних систем захисту, служб охорони банківських об’єктів
відповідно до законодавства України та нормативних актів Національного
банку.

ДОДАТОК 5

ІНСТРУКЦІЯ «ПРО ВІДКРИТТЯ БАНКАМИ РАХУНКІВ У

НАЦІОНАЛЬНІЙ ТА ІНОЗЕМНІЙ ВАЛЮТІ» (затв. Постановою Правління НБУ від
18.12.98 р. № 527)

(ВИТЯГ)

2. Відкриття банками рахунків у національній валюті підприємствам та їх
відокремленим підрозділам

2.1. Характеристика рахунків

2.1.1. Поточні рахунки відкриваються підприємствам усіх видів та форм
власності, а також їх відокремленим підрозділам для зберігання грошових
коштів та здійснення усіх видів операцій за цими рахунками відповідно до
чинного законодавства України.

Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам (їх відокремленим
підрозділам), яким виділяються кошти за рахунок державного або місцевого
бюджету для цільового їх використання.

До поточних рахунків належать також рахунки за спеціальними режимами їх
використання, що відкриваються на підставі рішень Кабінету Міністрів
України і Національного банку України, з визначенням режиму цих
рахунків.

2.1.2. Депозитні рахунки підприємствам та їх відокремленим підрозділам
відкриваються на підставі укладеного депозитного договору між власником
рахунку та установою банку на визначений у договорі строк. Кошти на
депозитні рахунки перераховуються з по-

— 221 —

точного рахунку І після закінчення строку зберігання повертаються на
поточний рахунок.

Відсотки за депозитними рахунками можуть перераховуватися на поточний
рахунок відповідно до умов депозитного договору або зараховуватися на
поповнення депозиту. Проведення розрахункових операцій та видача коштів
готівкою з депозитного рахунку забороняється.

2.1.3. Відкриття рахунку з метою акумуляції коштів для виїзду на
лікування за кордон здійснюється у порядку, передбаченому Положенням про
порядок направлення громадян на лікування за кордон, затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України від 08.12.95 за № 991 «Про
затвердження Положення про порядок направлення громадян на лікування за
кордон».

2.1.4.Рахунки виборчих фондів відкриваються для фінансування
передвиборної агітації кандидатам у депутати, довіреним особам
кандидатів у депутати, уповноваженим особам політичних партій чи
виборчих блоків партій після їх реєстрації відповідними виборчими
комісіями згідно зі статтею 37 Закону України «Про вибори народних
депутатів України».

3. Відкриття рахунків у національній валюті фізичним особам та
використання коштів за рахунками

3.1.Вклади до запитання (поточні рахунки) фізичних осіб

3.1.1. В установах банків відкриваються поточні рахунки фізичним особам:

а ) резидентам — громадянам України;

б) резидентам — іноземцям та особам без громадянства, які отримали
посвідку на проживання в Україні;

в ) нерезидентам — громадянам України, які постійно проживають за межами
України;

г) нерезидентам — іноземцям та особам без громадянства:

– які проживають в Україні відповідно до відкритої візи строком до 1
року, оплата праці яких відповідно до трудової угоди (контракту)
здійснюється в національній валюті України (за довідкою організації,
установи, посольства, представництва про оплату праці нерезидента) ;

– які отримали спадщину та успадковані кошти в Україні (за наявності
документів, що підтверджують отримання спадщини);

— 222 —

– які отримали кошти внаслідок здійснення іноземної інвестиції в

Україну.

3.1.2. Поточні рахунки призначені для обліку коштів за вкладами фізичних
осіб до запитання і використовуються ними для зберігання коштів та
проведення безготівкових розрахунків у національній валюті з іншими
фізичними та юридичними особами.

3.2. Вкладні (депозитні) рахунки фізичних осіб

З 2.1. Вкладні рахунки в національній валюті України відкриваються:

а) резидентам — громадянам України;

б) резидентам — іноземцям та особам без громадянства, які отримали
посвідку на проживання в Україні;

в) нерезидентам — громадянам України, які постійно проживають за межами
України;

г) нерезидентам — іноземцям та особам без громадянства, які проживають в
Україні відповідно до візи, відкритої строком до 1 року (за наявності
підтвердження джерел походження готівкових коштів у грошовій одиниці
України чи при перерахуванні коштів з власного поточного рахунку).

У разі відкриття вкладного рахунку фізичними особами (резидентами) в
договорі про відкриття вкладного рахунку на підставі відповідного
документа податкового органу вказується ідентифікаційний номер фізичної
особи — платника податку . При цьому власнику рахунку видається вкладний
документ. Таким документом може бути ощадна книжка (іменна чи на
пред’явника); інший, виданий банком документ, що засвідчує укладення з
банком договору. Фізичній особі — нерезиденту надається іменна ощадна
книжка.

У договорі обумовлюються: сума, що вноситься або перераховується на
вкладний рахунок; строк зберігання та порядок повернення коштів після
закінчення строку зберігання (виплата готівкою, перерахування на
поточний рахунок вкладника та ін.); розмір сплати відсотків, умови
перегляду їх розміру, відповідальність сторін; умови розірвання
договору; Інші умови за погодженням сторін.

3.2.2. Вкладні (депозитні) рахунки фізичних осіб — резидентів призначені
для обліку коштів, внесених на визначений у договорі строк.

Кошти на вкладні рахунки фізичних осіб можуть бути внесені готівкою,
перераховані з власного вкладного рахунку в іншому банку чи з поточного
рахунку в національній чи іноземній валюті.

— 223 —

6. Відкриття уповноваженими банками України рахунків в іноземній валюті

6.1. Характеристика рахунків

6.1.1. Банківські рахунки в іноземній валюті поділяються на:

– поточні;

— депозитні (вкладні).

6.1.2. Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається підприємству
для проведення розрахунків у межах чинного законодавства України в
безготівковій та готівковій іноземній валюті при здійсненні поточних
операцій, визначених чинним законодавством України, та для погашення
заборгованості за кредитами в іноземній валюті.

Фізичним особам — суб’єктам підприємницької діяльності (резидентам), які
здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, поточний
рахунок відкривається за режимом, що визначений для юридичних осіб —
резидентів.

6.1.4. Вкладні (депозитні) рахунки в іноземній валюті відкриваються
уповноваженим банком фізичним і юридичним особам (резидентам та
нерезидентам) на підставі укладеного депозитного договору між власником
рахунку та банком на визначений у договорі строк.

ДОДАТОК 6

ІНСТРУКЦІЯ N 7 «ПРО БЕЗГОТІВКОВІ РОЗРАХУНКИ

В ГОСПОДАРСЬКОМУ ОБОРОТІ УКРАЇНИ» (затв. Постановою Правління НБУ від
02.08.96 p. N 204)

(ВИТЯГ) Розділ X

ВИКОНАННЯ БАНКАМИ ТА ЇХ УСТАНОВАМИ УХВАЛ

СУДІВ, СУДЦІВ, ПОСТАНОВ ПРОКУРОРІВ, СЛІДЧИХ

ПРОКУРАТУРИ, ВНУТРІШНІХ СПРАВ ТА СЛУЖБИ

БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ЩОДО АРЕШТУ КОШТІВ

ЮРИДИЧНИХ ТА ФІЗИЧНИХ ОСІБ

149. Відповідно до статей 149-152 Цивільного процесуального кодексу
України, 66, 67 Арбітражного процесуального кодексу Украї-

_ 994

dzU^t ————

ни, 29, 126 Кримінально-процесуального кодексу України для забезпечення
цивільного позову арбітражні і загальні суди, судді (далі — суд) а також
прокурори, слідчі органів прокуратури, внутрішніх справ і Служби безпеки
України за порушеними кримінальними справами можуть за заявою сторони,
що подала гозов, або за своєю ініціативою вжити заходів щодо
забезпечення позову. Одним із таких заходів є накладення арешту на
кошти, що належать юридичній або фізичній особі.

Крім того, відповідно до зазначених вище статтей
Кримінально-процесуального кодексу України арешт може бути накладений на
кошти фізичних осіб для забезпечення можливої конфіскації майна.

Зазначені в цьому розділі заходи застосовуються також І в інших випадках
накладення арешту на кошти, якщо вони передбачені чинним законодавством.

150. Залежно від ухвали суду, постанови прокурора, слідчого арешт може
бути накладений на всі кошти, що знаходяться на рахунках юридичної
(фізичної) особи або на який-небудь конкретний рахунок (розрахунковий,
субрахунок, поточний тощо), на кошти на рахунку в цілому і на конкретно
визначену суму.

151. Заходи щодо здійснення арешту коштів виконуються банками при
наявності ухвали суду або постанови прокурора, слідчого про накладення
арешту за станом на початок операційного дня.

Якщо на кошти юридичних осіб арешт накладає арбітражний суд, то, крім
винесеної ухвали, ним повинен бути виданий також наказ.

Ухвала суду або постанова прокурора, слідчого надсилається безпосередньо
до банку, в якому відкритий рахунок юридичної або фізичної особи, на
кошти якої накладений арешт.

152. У разі накладення арешту на кошти на рахунку юридичної або фізичної
особи банком припиняється списаЕшя коштів за розпорядженням власника
рахунка (в тому числі використання коштів на потреби підприємства та
виплату заробітної плати і прирівняних до неї платежів), за винятком
платежів до бюджету та внесків до державних цільових фондів.

При цьому для виконання ухвали суду (постанови прокурора, слідчого), на
час накладення арешту, банк відкриває юридичній або фізичній особі на
тому ж балансовому рахунку, що і рахунок, на який накладений арешт,
спеціальний рахунок за окремою ознакою (далі — спеціальний рахунок за
ознакою, наприклад:

розрахунковий рахунок N 000367К56,

ознака — 999,

спеціальний рахунок за ознакою — N 999367К56).

Накопичення коштів на спеціальному рахунку за ознакою, на виконання
ухвали суду (постанови прокурора, слідчого), здійснюється в

— 225 —

тій же групі черговості, що і оплата розрахункових документів за
виконавчими документами судів, згідно з встановленим порядком черговості
виконання платежів.

Кошти, які накопичуються на спеціальному рахунку за ознакою,
забороняється використовувати до отримання рішення суду про їх стягнення
або ухвали суду (постанови прокурора, слідчого) про зняття арешту.
Накопичені кошти використовуються виключно для забезпечення позову
(конфіскації). Будь-які інші претензії до спеціального рахунка за
ознакою пред’являтися не можуть.

153. Якщо арешт накладений на рахунок із зазначенням в ухвалі
(постанові) конкретної суми, яка е на рахунку, банк цю суму резервує на
спеціальному рахунку за ознакою і продовжує проведення операцій за
встановленим порядком.

154. У разі відсутності або недостатності коштів на рахунку банк
перераховує наявну суму коштів на спеціальний рахунок за ознакою, вміщує
ухвалу (постанову) до картотеки на позабалансовому рахунку N 9^29 та
повідомляє суд (прокурора, слідчого) про відсутність або недостатність
коштів для прийняття ним відповідного рішення. При цьому у разі
надходження коштів на рахунок відповідача здійснюється їх накопичення на
спеціальному рахунку за ознакою (відповідно до абзацу 3 п.152) до
остаточного вирішення цього питання судом або накопичення зазначеної в
ухвалі (постанові) суми.

Після накопичення на спеціальному рахунку за ознакою необхідної суми і
відсутності інших ухвал (постанов) про накладення арешту банк резервує
її на цьому рахунку і відновлює проведення операцій за встановленим
порядком.

155. Якщо арешт накладений на рахунок у цілому, без зазначення в ухвалі
(постанові) конкретної суми, банком здійснюються заходи по забезпеченню
арешту згідно з п.152, але кошти накопичуються на спеціальному рахунку
за ознакою без обмеження сумою до прийняття судом рішення за позовом або
ухвали про скасування арешту.

156. Після прийняття рішення суду за цивільним позовом (вироку в частині
цивільного позову) та при наявності на спеціальному рахунку за ознакою
відповідної суми арештованих коштів банк на підставі виконавчого
документа суду та розрахункового документа стягувача перераховує
призначену до стягнення суму на рахунок стягувача.

У такому ж порядку виконується вирок суду про конфіскацію майна.

157. Якщо на спеціальному рахунку за ознакою була накопичена сума менша,
ніж в рішенні про стягнення, і присуджена до стягнення сума us перевищує
зазначену в ухвалі (постанові), то накопичена сума перераховується
повністю на рахунок стягувача, а розрахунковий до-

_ 226 —

кумент з відміткою про його часткову оплату вміщується їв картотеку
несплачених документів на позабалансовий рахунок N 9929 в ту ж саму
дату, в яку була вміщена ухвала (постанова) про накладення арешту.

Якщо в рішенні про стягнення зазначена більша сума ніж в ухвалі
(постанові), то в межах суми ухвали (постанови) розрахунковий документ
виконується відповідно до абзацу першого цього пункту, а на різницю суми
він вміщується в картотеку несплачених документів на позабалансовий
рахунок N 9929 з врахуванням календарної черговості його надходження.

У разі прийняття судом рішення про стягнення суми меншої, ніж накопичена
на спеціальному рахунку за ознакою, невикористана сума повертається
банком на той рахунок, з якого вона була залучена.

158. Після накладення арешту на кошти на рахунку, повернення помилково
зарахованих коштів здійснюється власником рахунка позачергово у
п’ятиденний термін після зняття арешту, накопичення на спеціальному
рахунку за ознакою зазначеної в ухвалі суми або за письмовим дозволом
органу, який наклав арешт.

159. У разі прийняття судом рішення або ухвали про скасування арешту у
зв’язку з відмовою в позові або з інших підстав банк відновлює
проведення операцій в установленому порядку. Кошти, які були накопичені
за час накладення арешту на спеціальному рахунку за ознакою,
повертаються банком не пізніше наступного робочого дня після скасування
арешту на той рахунок, з якого вони були залучені.

160. Якщо до банку надійшли декілька ухвал (постанов) про накладення на
кошти на рахунку арешту, то вони виконуються банком у календарній
черговості їх надходження.

ДОДАТОК 7

ІНСТРУКЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ N19029/377 «ПРО

ПОРЯДОК ОБІГУ ІНОЗЕМНОЇ ВАЛЮТИ

НАТЕРИТОРІЇУКРАЇНИ»

від 14.03.93

(ВИТЯГ)

1. Використання іноземної валюти як засобу платежу на території України
дозволяється лише для проведення платежів на підприємствах торгівлі, які
мають індивідуальну ліцензію Національного банку України на здійснення
торгівлі товарами з оплатою в іноземній валюті.

227 —

2. Індивідуальна ліцензія на здійснення торгівлі товарами з оплатою в
іноземній валюті надається Національним банком України суб’єктам
господарської діяльності — резидентам України після розгляду їх
документів за клопотанням обласного управління Національного банку
України. Всі раніше надані Національним банком України дозволи
підлягають перереєстрації до ЗО квітня 1993 року.

Індивідуальна ліцензія надається Національним банком України в першу
чергу суб’єктам господарської діяльності — резидентам, які здійснюють
роздрібну торгівлю в аеропортах, морських та залізничних вокзалах, що
обслуговують міжнародні рейси, а також у готелях мережі «Інтурист»,
вільних економічних зонах, центрах міжнародного туризму.

3. За валюту можуть реалізовуватись товари тільки іноземного
виробництва, що ввезені в Україну з додержанням митних правил, оплата
яких здійснена торговельною організацією в іноземній валюті в
безготівковому порядку безпосередньо нерезиденту чи посереднику за
укладеним контрактом з нерезидентом. Комісійна торгівля за валюту
забороняється.

Організація встановлює ціни на товари, які реалізуються за іноземну
валюту (як в іноземній валюті, так і за українські карбованці), згідно з
чинним законодавством. Перерахунок вартості товару в українські
карбованці здійснюється з додержанням курсу, встановленого Національним
банком України на момент продажу товару.

8. Валютна виручка підприємств торгівлі зараховується на поточні валютні
рахунки, відкриті в комерційних банках, і підлягає використанню згідно з
Декретом Кабінету Міністрів України «Про тимчасовий порядок використання
надходжень в іноземній валюті» за встановленим Національним банком
України порядком.

9. Торгівля товарами та надання послуг з оплатою в іноземній валюті та
інші розрахунки в іноземній валюті між резидентами на території України
без індивідуальної ліцензії Національного банку України після 31 березня
1993 року припиняються.

Уповноважені банки повинні довести до відома підприємств і організацій
зазначений порядок обігу іноземної валюти на території України, який
встановлено з 15 березня 1993 року.

Порушення положень встановленого порядку тягне за собою
цивільно-правову, адміністративну і кримінальну відповідальність
відповідно до законодавства України, як це передбачено статтею 16
декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і
валютного контролю» ( 15-93 ).

10. Уповноважені банки та обласні управління Національного банку України
здійснюють контроль за додержанням підприємства-

— 228 —

ми й організаціями, яких вони обслуговують, порядку обігу іноземної
валюти на території України.

11. Підприємства й організації, які одержали індивідуальну ліцензію
Національного банку України, щомісяця надають звітність обласному
управлінню Національного банку України у встановленій Національним
банком України формі.

ДОДАТОК 8

ПОРЯДОК ПЕРЕМІЩЕННЯ ВАЛЮТИ

ЧЕРЕЗ МИТНИЙ КОРДОН УКРАЇНИ

(прийнятий Національним банком України

і Митним комітетом України N19029/381 від 14.03.93 р.)

(ВИТЯГ)

2. Порядок переміщення валюти України і валютних коштів

2.1. Вивезення

2.1.1. Громадянам-резидентам, які тимчасово виїжджають за кордон,
дозволяється вивезення зареєстрованої у митній декларації валюти України
у сумі, яка не перевищує розміру двох офіційно встановлених в Україні
мінімальних заробітних плат, та російських рублів в сумі до 2000 на одну
особу, без права витрачання і обміну за кордоном з обов’язковим
зворотним поверненням. Також дозволяється вивезення чеків ощадних банків
на суму до 10000 українських карбованців чи еквівалент в рублях за
курсом Національного банку України при умові, що такі чеки виписані на
ім’я особи, яка виїжджає за кордон.

2.1.2. При виїзді до краї’н, в яких рубль використовується як законний
платіжний засіб, дозволяється вивозити рублі готівкою загальною сумою до
400 тисяч рублів. У разі, коли вивозиться рублева готівка у сумі, яка
перевищує 400 тисяч рублів, митниці подається квитанція пункту обміну
уповноваженого банку України (залишається в митниці) та заповнюється
заява, в якій вказуються паспортні дані, адреса громадянина, мета
використання коштів, назва підприємства і його адреса (якщо рублі
вивозяться для юридичної особи за її дорученням. Заява і доручення в
такому випадку надсилаються обласній податковій інспекції).

229

2.1.3. Дозволяється вивезення ощадних книжок та інших документів, що
засвідчують здачу на зберігання грошей, валютних коштів та іншого майна,
при умові, що ці документи виписані на ім’я особи, яка виїжджає за
кордон, чи засвідчують належність їй майна. В інших випадках вивезення
за кордон зазначених документів, у тому числі доручень на розпорядження
майном, яке знаходиться за кордоном, можуть мати місце з дозволу
Національного банку України.

2.1.4. Забороняється вивезення за кордон облігацій державних займів,
акцій підприємств і організацій у валюті України, квитків українських
лотерей.

2.1.5. Дозволяється вивезення монет в загальній кількості, яка не
перевищує 10 карбованців (рублів) за номіналом, за винятком монет із
дорогоцінних металів.

2.1.6. Громадянам-резидентам, які виїжджають за кордон на постійне місце
проживання, вивезення валюти України, рублів забороняється (за винятком
виїзду в країни, в яких рубль використовується як законний платіжний
засіб).

2.1.7. Іноземним громадянам вивезення валюти України заборонено.
Вивезення рублів таким громадянам дозволяється тільки в країни,

в яких рубль використовується як законний платіжний засіб згідно з

вимогами, вказаними в п.2.1.2. цього Порядку.

2.1.8. Вивезення валюти’України та рублів в інших випадках
забороняється.

Ввезення

2.1.9. Громадянам України дозволяється ввезення з-за кордону валюти
України, рублів, які були вивезені раніше за митний кордон України
відповідно до вимог, вказаних в п. 2.1.1., 2.1.2 цього Порядку. 2.1.10.
Ввезення рублів готівкою з країн, в яких рубль використовується як
законний платіжний засіб, дозволяється всім громадянам в сумі, яка не
перевищує 400 тисяч рублів. У разі, коли ввозиться рубле-ва готівка в
сумі, яка перевищує 400 тисяч рублів, митниці подається заява, в якій
вказуються паспортні дані, адреса громадянина, мета використання коштів,
назва підприємства і його адреса (якщо рублі ввозяться для юридичної
особи за її дорученням). Заява та доручення надсилаються обласній
податковій інспекції, а при ввезенні руб-левої готівки у сумі, яка
перевищує 1 млн. рублів, копія заяви та доручення надсилаються також
обласному Управлінню Національного банку України.

2.1.11. Ввезення валюти України, рублів в інших випадках забороняється.

230

3. Порядок переміщення іноземної валюти і валютних коштів

3.1. Вивезення

3.1.1. Громадянам дозволяється вивезення іноземної валюти за кордон в
таких випадках:

якщо ця валюта була ввезена раніше з-за кордону і зареєстрована в
митниці згідно з порядком, викладеним в п.З.1.10 за винятком витраченої
(у т.ч. проданої уповноваженим банківським установам);

якщо іноземна валюта була отримана в Національному банку або в інших
спеціалізованих банках, які уповноважені на видачу дозволу для вивезення
її за кордон. Підставою для пропуску за кордон іноземної валюти є дозвіл
ц>Іх банків.

Вивезення валюти в зазначених вище випадках допускається тільки тією
особою, прізвище якої вказано в документах (за винятком п.3.1.9);

якщо іноземна валюта вивозиться громадянином в сумі до 400 дол. США або
еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті, перерахованої по курсу,
встановленому Національним банком України, на особу незалежно від віку.

Пропуск іноземної валюти у всіх трьох випадках здійснюється при
обов’язковому письмовому декларуванні цієї валюти.

3.1.2. Громадяни-резиденти України, які виїжджають за кордон з метою
туризму та в приватних справах, можуть вивозити іноземну валюту готівкою
на підставі дозволу уповноваженого банку (Додаток 1) в розмірі до 1000
дол. США, а також подорожні чеки й інші платіжні документи в сумі, що не
перевищує 5000 дол. США (або еквіваленти цих сум в іншій іноземній
валюті, перерахованих по курсу, встановленому Національним банком
України).

3.1.3. Громадяни-резиденти, які виїжджають за кордон у службових
справах, можуть вивозити іноземну валюту, що знята з рахунку юридичної
особи, згідно з дозволом уповноваженого банку в розмірі до 200 дол. США
(або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті, перерахованої по
курсу, встановленому Національним банком України) на добу, але загальна
сума не може перевищувати еквівалент 5000 дол. США (сума якої перевищує
вказані норми, може бути вивезена тільки за спеціальним дозволом
Головного валютно-економічного управління Національного банку України),

3.1.4. При виїзді делегації за кордон дозволяється вивезення іноземної
валюти по одному дозволу уповноваженого банку при наявності копії наказу
про склад делегації та посвідчення на відрядження.

231 —

Така валюта випускається за кордон тільки особам, які фактично
перетинають митний кордон і їх прізвища вказані в копії наказу.

3.1.5. Громадяни-резиденти України, які виїжджають за кордон на постійне
місце проживання, можуть вивозити іноземну валюту на підставі дозволу
уповноваженого банку в розмірі до 2000 дол. США (або еквівалент цієї
суми в іншій іноземній валюті, перерахованої по курсу, встановленому
Національним банком України).

3.1.6. Положення п.3.1.2.-3.1.5 цього Порядку поширюються також на
громадян-резиденгів країн колишнього СРСР, які перетинають митний кордон
України, і валюта яких не була оформлена митними органами зазначених
країн або митними органами України при ввезенні її в Україну.

3.1.7. Транспортним службовцям, які прямують за кордон, дозволяється
вивозити іноземну валюту тільки в сумі, що вказана у валютній книжці.

3.1.8. При наявності міжбанківських угод з країнами колишнього СРСР
громадяни цих країн, які прямують через Україну транзитом, можуть
вивозити як іноземну валюту, так і свою національну валюту в розмірах,
що встановлюються їх національним законодавством.

3.1.9. Передача іноземної валюти при вивезенні громадянами-ре-зидентами
дозволяється тільки подружжю (при наявності нотаріально засвідченого
доручення) і тільки на підставі документів на цю валюту, виданих митними
органами при ввезенні.

Ввезення

3.1.10. Ввезена іноземна валюта в сумі 400 дол. США і більше або
еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті, перерахованої по курсу,
встановленому Національним банком України, має бути заявлена в митній
декларації або валютній книжці.

Митна декларація, в якій заявлена іноземна валюта (незалежно від суми),
засвідчується особистою печаткою інспектора митниці І видається на руки
власнику (громадянам-резидентам України видається копія митної
декларації).

Ця декларація служить підставою для вивезення зареєстрованої іноземної
валюти за кордон протягом одного року.

3.1.11. Іноземна валюта, що ввозиться в Укра’щу громадянами-резидентами
з-за кордону, пропускається в сумі до 10000 дол. США, або еквівалент
цієї суми в іншій іноземній валюті, перерахованої по курсу,
встановленому Національним банком України, без документів, що
засвідчують джерела походження валюти.

— 232 —

3.1.12. Прн ввезенні валюти в сумі, що перевищує 10000 дол. США або
еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті, перерахованої по курсу,
встановленому Національним банком України, враховуючи платіжні документи
в іноземній валюті і подорожні чеки, громадяни-резиденти мають подати
митниці документ про джерела походження валюти (лишається в митниці) і
заяву «а ввезення валюти готівкою з поясненням причин і джерел її
походження. В заяві вказується прізвище, паспортні дані і адреса
громадянина, а також назва підприємства і його адреса, якщо валюта
ввозиться для юридичної особи — резидента за його дорученням. На
дорученні інспектором митниці робиться відмітка про ввезення валюти і
засвідчується особистою печаткою (доручення залишається в митниці).
Копія заяви та доручення надсилається обласній податковій інспекції за
місцем проживання для контролю за додержанням чинного законодавства. У
разі, якщо валютні кошти ввозяться для юридичних осіб-резидеитів за їх
дорученням, митні органи також інформують обласне управління
Національного банку України.

3.1.13. При ввезенні валюти готівкою на суму до 50000 дол. США чи
еквіваленту в іншій валюті громадянам України митницею видається
квитанція суворої звітності на ввезену валюту. Якщо валюта ввозиться для
юридичних осіб-резидентів, квитанція суворої звітності не видається.

3.1.14. Надходження валютних коштів у сумі, яка перевищує 50000 дол. США
чи еквівалент у іншій валюті, має здійснюватись в безготівковому порядку
або за допомогою платіжних документів в іноземній валюті. На ввезення
валюти готівкою у сумі, яка перевищує 50000 дол. США, потрібний
спеціальний дозвіл Національного банку України.

3.1.15. При ввезенні громадянами-иерезидентами, які прямують в Україну,
валюти в сумі, що перевищує 10000 дол. США, чи еквівалент у іншій
валюті, митниці подається заява на ввезення готівкою з поясненням мети,
для якої призначені валютні кошти.

3.1.16. При порушенні встановлених норм ввезення іноземної валюти
громадянами-резидентами і відсутності документів про джерела походження
валюти пропускається валюта в сумі, еквівалентній 10000 дол. США, а
різниця приймається митницею на зберігання. У разі, якщо протягом трьох
років громадянин-резидент не подасть митниці документів про джерела
походження іноземної валюти, вказана валюта надходить в прибуток
держави.

233 —

ДОДАТОК 9

ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ДЕРЖАВНУ

КОНТРОЛЬНО-РЕВІЗІЙНУ СЛУЖБУ В УКРАЇНІ»

від 26 січня 1993 року

(ВИТЯГ) Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Структура державної контрольно-ревізійної
служби

Державна контрольно-ревізійна служба складається з Головного
контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних
управлінь в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі,
контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) в районах, містах і
районах у містах.

Стаття 2. Головні завдання державної контрольно-ревізійної

служби

Головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення
державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх
збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в
міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах,
бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які
отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів,
розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та
запобігання їм у подальшому.

Державний контроль здійснюється у формі ревізій і перевірок.

Ревізія — це метод документального контролю за фінансово-господарською
діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням
законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності,
спосіб документального викриття недостач, розтрат, привласнень та
крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових
зловживань. За наслідками ревізії складається акт.

Перевірка — це обстеження і вивчення окремих ділянок
фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації
або їх підрозділів. Наслідки перевірки оформляються довідкою або
доповідною запискою.

— 234 —

Стаття 4. Підпорядкованість державної

контрольно-ревізійної служби та координація

її діяльності з іншими контролюючими органами

Державна контрольно-ревізійна служба діє при Міністерстві фінансів
України і підпорядковується Міністерству фінансів України.

Контрольно-ревізійні управління в Республіці Крим, областях, містах
Києві і Севастополі підпорядковуються Головному контрольно-ревізійному
управлінню України. До складу обласних контрольно-ревізійних управлінь
входять контрольно-ревізійні підрозділи (відділи, групи) в районах,
містах і районах у містах.

Державна контрольно-ревізійна служба координує свою діяльність з
місцевими Радами народних депутатів та органами виконавчої влади,
фінансовими органами, державною податковою службою, іншими контролюючими
органами, органами прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки.

Розділ ]І

ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ КОНТРОЛЬНО-РЕВІЗІЙНОЇ СЛУЖБИ

Стаття 8. Основні функції Головного

контрольно-ревізійного управління України і контрольно-ревізійних
управлінь в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі

Головне контрольно-ревізійне управління України, контрольно-ревізійні
управління в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі
виконують такі функції:

1) організують роботу контрольно-ревізійних підрозділів у Республіці
Крим, областях, містах Києві і Севастополі по проведенню ревізій і
перевірок, узагальнюють наслідки документальних ревізій і перевірок і у
випадках, передбачених законодавством, повідомляють про них органам
законодавчої та виконавчої влади;

2) проводять ревізії та перевірки фінансової діяльності, стану
збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку і
звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших
органах державної виконавчої влади, в державних фондах, в бюджетних
установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують
кошти з бюджету та з державних валютних фондів;

— 235 —

3) проводять ревізії та перевірки правильності витрачання державних
коштів на утримання місцевих органів державної виконавчої влади, установ
і організацій, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного
бюджету;

4) проводять ревізії та перевірки повноти оприбуткування, правильності
витрачання і збереження валютних коштів;

5) здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених
попередніми ревізіями та перевірками;

6) розробляють інструктивні та інші нормативні акти про проведення
ревізій та перевірок;

7) здійснюють методичне керівництво і контроль за діяльністю
підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів, узагальнюють досвід
проведення ревізій та перевірок і поширюють його серед
контрольно-ревізійних служб, розробляють пропозиції щодо удосконалення
контролю. Органи контрольно-ревізійної служби розглядають листи, заяви І
скарги громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань.
Звернення, де повідомляється про крадіжки, розтрати, недостачі, інші
серйозні правопорушення, негайно пересилаються правоохоронним органам
для прийняття рішення згідно з чинним законодавством.

Розділ 111

ПРАВА, ОБОВ’ЯЗКИ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ КОНТРОЛЬНО-РЕВІЗІЙНОЇ
СЛУЖБИ

Стаття 10. Права державної контрольно-ревізійної служби

Головному контрольно-ревізійному управлінню України,
контрольно-ревізійним управлінням в Республіці Крим, областях, містах
Києві і Севастополі, контрольно-ревізійним підрозділам (відділам,
групам) у районах, містах і районах у містах надається право: 1)
ревізувати і перевіряти у міністерствах, державних комітетах та інших
органах державної виконавчої влади, державних фондах, на підприємствах,
в установах і організаціях грошові та бухгалтерські документи, звіти,
кошториси й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання
коштів та матеріальних цінностей, проводити перевірки фактичної
наявності цінностей (грошових сум, цінних паперів, сировини,
матеріалів, готової продукції, устаткування тощо);

— 236 —

2) безперешкодного доступу на склади, у сховища, виробничі та інші
приміщення для їх обстеження і з’ясування питань, пов’язаних з ревізією
або перевіркою. Припиняти на розрахункових та інших рахунках у банках та
інших фінансово-кредитних установах операції у випадках, коли
керівництво об’єкта, на якому необхідно провести ревізію або перевірку,
перешкоджає працівнику державної контрольно-ревізійної служби виконувати
свої обов’язки;

3) залучати на договірних засадах кваліфікованих фахівців відповідних
міністерств, державних комітетів, інших органів державної виконавчої
влади, державних фондів, підприємств, установ і організацій для
проведення контрольних обмірів будівельних, монтажних, ремонтних та
інших робіт, контрольних запусків сировини І матеріалів у виробництво,
контрольних аналізів сировини, матеріалів і готової продукції, інших
перевірок з оплатою за рахунок спеціально передбачених для цієї мети
коштів;

4) вимагати від керівників об’єктів, що ревізуються або перевіряються,
проведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних
цінностей, грошових коштів і розрахунків, у необхідних випадках
опечатувати каси та касові приміщення, склади, архіви, а при виявленні
підробок, інших зловживань вилучати необхідні документи на строк до
закінчення ревізії або перевірки, залишаючи у справах акт вилучення та
копії або реєстри вилучених документів;

5) одержувати від Національного банку України та його установ,
комерційних банків та інших кредитних установ необхідні відомості, копії
документів, довідки про банківські операції та залишки коштів на
рахунках об’єктів, що ревізуються або перевіряються, а від інших
підприємств і організацій, в тому числі недержавних форм власності —
довідки і копії документів про операції та розрахунки з підприємствами,
установами, організаціями, що ревізуються або перевіряються;

6) одержувати від службових і матеріально відповідальних осіб об’єктів,
що ревізуються або перевіряються, письмові пояснення з питань, які
виникають у ході ревізій і перевірок;

7) пред’являти керівникам та іншим службовим особам об’єктів, що
ревізуються або перевіряються, вимоги щодо усунення виявлених порушень
законодавства з питань збереження і використання державної власності та
фінансів, вилучати до бюджету виявлені ревізіями або перевірками
приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними
органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування,
якщо от-

237 —

римані підприємствами, установами та організаціями кошти І гао-зички
використовуються з порушенням чинного законодавства;

8) стягувати у доход держави кошти, одержані міністерствами,
відомствами, державними комітетами, державними фондами, підприємствами,
установами і організаціями за незаконними угодами, без встановлених
законом підстав та з порушенням чинного законодавства;

9) накладати у випадках, передбачених законодавчими актами, па
керівників та інших службових осіб підприємств, установ і організацій
адміністративні стягнення; 10) застосовувати до підприємств, установ,
організацій та інших суб’єктів підприємницької діяльності фінансові
санкції, передбачені пунктом 7 статті 11 Закону «Про державну податкову
службу в Україні» ( 509-12 ),

Стаття 11. Проведення ревізій та перевірок

Ревізія або перевірка проводиться на підставі документа, підписаного
начальником державної контрольно-ревізійної служби, начальником
управління, їх заступниками або керівником підрозділу служби в районі,
місті або районі у місті. За ініціативою державної контрольно-ревізійної
служби ревізія або перевірка підприємства, установи, організації може
проводитись не частіше ніж один раз на рік. Ревізію або перевірку за
дорученням правоохоронних органів може бути проведено у будь-який час.
Службові особи державної контрольно-ревізійної служби зобов’язані
пред’явити документ на право проведення ревізії або перевірки керівним
працівникам відповідного підприємства, установи або організації.

Стаття 12. Обов’язки і відповідальність службових осіб державної
контрольно-ревізійної служби

Службові особи державних контрольно-ревізійних служб зобов’язані суворо
додержуватися Конституції України, законів України, прав та інтересів
громадян, підприємств, установ і організацій, що охороняються законом.
За невиконання або неналежне виконання службовими особами державних
контрольно-ревізійних служб своїх обов’язків вони притягаються до
дисциплінарної та кримінальної відповідальності відповідно до чинного
законодавства. Працівники державної контрольно-ревізійної служби
зобов’язані у випадках виявлення зловживань і порушень чинного
законодавства передавати правоохоронним органам матеріали ревізій, а
також повідомляти про виявлені зло-

238

вживання і порушення державним органам і оргашам, уповноваженим
управляти державним майном. При вилученні документів у зв’язку з їх
підробкою або виявленими зловживаннями працівник державної
контрольно-ревізійної служби зобов’язаний негайно повідомити про це
правоохоронні органи. Вилучені документи зберігаються до закінчення
ревізії або перевірки. Після цього вони повертаються відповідному
підприємству, установі або організації, якщо правоохоронними органами не
прийнято рішення про виїмку цих документів. Працівники державної
контрольно-ревізійної служби повинні забезпечувати дотримання
комерційної та службової таємниць

Розділ IV

ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ СЛУЖБОВИХ ОСІБ ДЕРЖАВНОЇ КОНТРОЛЬНО-РЕВІЗІЙНОЇ СЛУЖБИ

Стаття 14. Взаємовідносини державної контрольно-ревізійної служби з
правоохоронними органами

Органи державної контрольно-ревізійної служби проводять ревізії та
перевірки суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форми
власності за постановою прокурора або слідчого, винесеною в ході
розслідування кримінальної справи.

За дорученням Прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки
України, податкових інспекцій у випадках, передбачених Законом, органи
державної контрольно-ревізійної служби проводять ревізії та перевірки на
підконтрольних підприємствах, в установах та організаціях всіх форм
власності. Ревізії та перевірки на прохання правоохоронних органів
можуть проводитись також і в інших випадках, передбачених чинним
законодавством. Працівники правоохоронних органів зобов’язані сприяти
службовим особам державної контрольно-ревізійної служби у виконанні їх
обов’язків. У разі недопущення працівників державної
контрольно-ревізійної служби на територію підприємства, установи,
організації, відмови у наданні документів для ревізії або перевірки та
будь-якої іншої протиправної дії органи міліції на прохання цих осіб
зобов’язані негайно вжити відповідних заходів для припинення такої
протидії, забезпечити нормальне проведення ревізії або перевірки,
охорону працівників контрольно-ревізійної служби, документів та
матеріалів, що перевіряються, а також вжити заходів для притягнення
винних осіб до встановленої законом відповідальності. •

239

ДОДАТОК 10

ІНСТРУКЦІЯ ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ ПРОВЕДЕННу РЕВІЗІЙ І ПЕРЕВІРОК ОРГАНАМИ
ДЕРЖАВНОЇ КОНТРОЛЬНО-РЕВІЗІЙНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ ЗА ЗВЕРНЕННЯМИ

ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

(затверджена наказом ГоловКРУ України

№ 107 від 26 листопада 1999 р.)

(ВИТЯГ) 1. Загальні положення

1.1. Органи державної контрольно-ревізійної служби в Україні (далі —
ДКРС) взаємодіють з правоохоронними органами з питань здійснення
фінансового контролю на засадах самостійності в ухваленні рішень,
незалежності в діях, невтручання у сферу компетенції один одного.

Органи ДКРС проводять ревізії w перевірки за зверненнями правоохоронних
органів відповідно до статті 14 Закону України «Про державну
контрольно-ревізійну службу в Україні».

За зверненнями правоохоронних органів посадові особи органів ДКРС
відповідно до статті 14 даного Закону можуть також брати участь у
проведенні ревізій (перевірок) підприємств, установ і організацій, що
здійснюються Іншими органами державного фінансового контролю.

Під зверненнями правоохоронних органів у цій Інструкції розуміються
постанови осіб, які проводять дізнання, слідчих або прокурорів, а також
вимоги, доручення чи прохання керівників органів прокуратури,
Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України,
підрозділів податкової міліції органів державної податкової служби в
Україні та Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і
організованою злочинністю при Президентові України.

1.2. Організація контрольно-ревізійної роботи за зверненнями
правоохоронних органів здійснюється на підставі Закону України «Про
державну контрольно-ревізійну службу в Україні», Указу Президента
України «Про деякі заходи з дорегулювання підприємницької діяльності» і
цієї Інструкції.

При проведенні ревізій (перевірок), що здійснюються за зверненнями
правоохоронних органів, працівники органів ДКРС керу-

— 240

ються Конституцією України, законами України, актами Президента України,
Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Інструкцією про
порядок проведення: ревізій і перевірок органами державної
контрольно-ревізійної служби в Україні, затвердженою наказом ГоловКРУ
України від 03.10.97 N 121 та зареєстрованою в Міністерстві юстиції
України 24.10.97 за N 497/2301 (із змінами і доповненнями), іншими
нормативно-правовими актами України.

1.3. За зверненнями органів прокуратури, Міністерства внутрішніх справ
України, Служби безпеки України, податкової міліції органів державної
податкової служби в Україні, Координаційного комітету по боротьбі з
корупцією і організованою злочинністю при Президентові України органи
ДКРС проводять ревізії (перевірки) на підконтрольних підприємствах, в
установах та організаціях усіх форм власності, а також у суб’єктів
господарювання щодо використання позик та кредитів, гарантованих коштами
бюджетів, або цільового використання коштів державних позабюджетних
фондів…

Ревізії (перевірки) суб’єктів підприємницької діяльності І організацій,
що не входять до складу підконтрольних органам ДКРС, щодо дотримання
ними законодавства з фінансових питань проводяться органами ДКРС за
постановою прокурора, слідчого або особи, яка проводить дізнання, про
проведення ревізії чи перевірки, винесеної в ході розслідування
кримінальної справи, а також за зверненням Координаційного комітету по
боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові
України.

1.4. Ревізія (перевірка) суб’єкта підприємницької діяльності, установи
чи організації за зверненням правоохоронного органу і в порядку,
визначеному цією Інструкцією, може проводитися в будь-який час незалежно
від кількості раніше проведених на цьому суб’єкті ревізій і перевірок,
за винятком випадків, коли зазначені у зверненні правоохоронного органу
питання за вказаний ревізійний період уже перевірені за зверненням цього
чи Іншого правоохоронного органу. У виняткових випадках рішення про
проведення ревізії (перевірки) з питань, що уже були перевірені за
зверненням правоохоронного органу, приймає керівник вищого органу ДКРС.

1.5. Працівник органу ДКРС, який здійснює ревізію (перевірку), виконує
службове доручення й підпорядковується безпосередньо керівнику органу
ДКРС.

Ревізор одноосібне оцінює фінансово-господарські операції на предмет
наявності в них невиконання фінансово-правових норм і несе визначену
законодавством відповідальність за якість і повноту виконання службового
доручення. Керівник ревізійної групи в ході ревізії

241

(перевірки), крім того, приймає ревізійні матеріали від ревізорів і несе
відповідальність за повноту виконання її програми, правильність посилань
ревізорів на нормативно-правові акти і достатність обгрунтування та
документування виявлених ними порушень.

Посадовим особам органів ДКРС слід мати на увазі, що ніхто з
представників правоохоронних органів не має права втручатися в роботу
ревізора (керівника ревізійної групи): зобов’язувати його до здійснення
тих чи інших контрольних заходів, впливати на оцінку ним результатів
ревізійних дій, вимагати від нього надання інформації про результати
ревізії (перевірки) у спосіб, що суперечить вимогам цієї Інструкції.

2. Порядок призначення ревізії (перевірки)

2.1. Керівники органів ДКРС повинні взяти до уваги, що правовими
підставами для звернення правоохоронних органів до органів ДКРС стосовно
проведення ревізій та перевірок є:

2.1.1. Для органів прокуратури – частина третя статті 20 Закону України
«Про прокуратуру», яка дає право прокурорам та їх заступникам «вимагати
від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій
діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ,
організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також
виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і позавідомчих
експертиз».

2.1.2. Для органів Міністерства внутрішніх справ:

частина друга пункту 24 статті 11 Закону України «Про міліцію», що дає
право керівникам управлінь та рай-, міськвідділів «вимагати від
матеріально відповідальних і службових осіб підприємств, установ і
організацій відомості та пояснення по фактах порушення законодавства,
проведення документальних і натуральних перевірок, інвентаризацій і
ревізій виробничої та фінансово-господарської діяльності»;

підпункт «в» пункту 2 статті 12 Закону України «Про
організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», що
дає право керівникам спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою
злочинністю органів внутрішніх справ «залучати до проведення перевірок,
ревізій та експертиз кваліфікованих спеціалістів установ, організацій
контрольних і фінансових органів»;

підпункт 5 пункту 5 Положення про Державну службу боротьби з економічною
злочинністю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
05.07.93 N 510, що дає право керівникам

242

підрозділів Державної служби боротьби з економічною злочинністю
«вимагати обов’язкового проведення перевірок, інвентаризацій та ревізій
виробничої та фінансової діяльності підприємств, установ і організацій».

2.1.3. Для підрозділів податкової міліції органів державної податкової
служби в Україні – стаття 22 Закону України «Про державну податкову
службу в Україні», що надає керівникам підрозділів податкової міліції
права, визначені частиною другою пункту 24 статті

11 Закону України «Про міліцію».

2.1.4. Для органів Служби безпеки – підпункт «в» пункту 2 статті

12 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю», що дає право керівникам спеціальних
підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю Служби безпеки
України «залучати до проведення перевірок, ревізій та експертиз
кваліфікованих спеціалістів установ, організацій контрольних І
фінансових органів».

2.1.5. Для особи, яка проводить дізнання, слідчого і прокурора в
кримінальних справах, що перебувають в їх провадже’ні, – стаття 66
Кримінально-процесуального кодексу України, що дає їм право «викликати в
порядку, встановленому цим Кодексом, будь-яких осіб як свідків і як
потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від
підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян
пред’явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в
справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій».

2.1.6. Для Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і
організованою злочинністю при Президентові України – підпункт «в» пункту
1 статті 18 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю» та частина 3 статті 4 Указу Президента
України «Про заходи щодо вдосконалення діяльності Координаційного
комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю» від
30.12.94 N 829/94 (із змінами і доповненнями), що дають, зокрема, право
Координаційному комітетові «доручати відповідним державним органам або
створюваним Координаційним комітетом комісіям проведення перевірок
додержання органами виконавчої влади, підприємствами, установами і
організаціями усіх форм власності вимог чинного законодавства,
фінансово-кредитної дисципліни, сплати податків та внесення інших
платежів до бюджету; в разі виявлення фактів, що свідчать про вчинення
правопорушень, передавати матеріали до відповідних органів для вирішення
питання щодо відповідальності винних осіб».

2.1.7. Для інших спеціальних органів по боротьбі з організованою
злочинністю – підпункт «в» пункту 1 стаггі 18 Закону України «Про

243

організаційио-правові основи боротьби з організованою злочинністю», що
зобов’язує органи ДКРС «проводити у межах своєї компетенції ревізії,
перевірки та інші дії щодо контролю за дотриманням законодавства України
організаціями і громадянами» за дорученнями цих органів.

2.2. Звернення правоохоронного органу як щодо проведення ревізії
(перевірки), Іак і стосовно участі в проведенні ревізії (перевірки) має
містити:

повну назву підприємства (установи, організації), його місцезнаходження
(адресу, вказану в установчих документах або фактичну), дані про
організаційно-правову форму;

коротку суть фінансових порушень;

конкретні питання стосовно дотримання законодавства з фінансових питань,
на які необхідно дати відповідь;

період, за який слід перевірити діяльність підприємства, установи чи
організації з визначених питань.

Звернення правоохоронного органу, яке не відповідає наведеним вище
вимогам цього пункту, підлягає поверненню йому для уточнення…

2.8. На звернення правоохоронних органів щодо проведення ревізії
(перевірки) на підприємствах, в установах чи організаціях, що не є
підконтрольними органам ДКРС, при відсутності постанов про порушення
кримінальних справ або за умов неодержання ними в ревізійному періоді
позик та кредитів, гарантованих коштами бюджетів, державних
позабюджетних фондів, а також на звернення з питань, що не належать до
компетенції органів ДКРС, ініціатору ревізії (перевірки) в термін не
пізніше 10 робочих днів дається обгрунтована відповідь про неможливість
проведення за даних обставин ревізій чи перевірок на зазначених об’єктах
органами ДКРС…

2.10. Органи ДКРС не приймають до виконання звернення правоохоронних
органів щодо:

визначення доцільності нормативно-правових актів органів державної влади
та місцевого самоврядування, якщо такі акти прийнято в межах повноважень
останніх;

визначення доцільності складення господарських договорів;

перевірки стану розрахунків між суб’єктами підприємницької діяльності,
спірні питання стосовно яких вирішуються в претензійно-позовному порядку
(за винятком випадків, коли такі питання поставлені постановою
ініціатора ревізії чи перевірки);

проведення економічних і інших експертиз;

інших питань, які не входять до компетенції органів ДКРС.

2.11. Якщо суб’єкт підприємницької діяльності, на якому потрібно
провести ревізію (перевірку), зареєстрований і розташований на

— 244 —

приватній квартирі, то така ревізія (перевірка) може проводитись у
приміщенні суб’єкта підприємницької діяльності лише в присутності
працівників правоохоронного органу а?о в приміщенні правоохоронного
органу за належно вилученими Ініціатором ревізії (перевірки) первинними
бухгалтерськими документами і регістрами.

У разі проведення ревізії (перевірки) за вилученими правоохоронним
органом оригіналами документів, якщо за вказаною ініціатором ревізії
(перевірки) адресэю об’єкт контролю відсутній, присутність посадових
осіб об’єкта контролю для давання пояснень та підписання акта ревізії
(перевірки) забезпечує правоохоронний орган.

3. Організація і проведення ревізій (перевірок)

3.1. Ревізії (перевірки) за зверненнями правоохоронних органів,
підписаними їх керівниками, заступниками керівників чи начальниками
спеціальних підрозділів, проводяться органами ДКРС, як правило, у строк
до ЗО робочих днів з дати початку ревізії (перевірки). Дата початку
ревізії (перевірки) зазначається керівником органу ДКРС у посвідченні
щодо її проведення. У виняткових випадках, при особливій складності, а
також при великому переліку об’єктів, де необхідно провести зустрічні
перевірки, цей строк може бути продовжений керівником органу ДКРС на
термін, узгоджений з правоохоронним органом, за Ініціативою якого
проводиться ревізія (перевірка). При відсутності згоди ініціатора
ревізії (перевірки) на її продовження за умов ненадход-ження матеріалів
зустрічних перевірок або виявлення в ході ревізії (перевірки)
відсутності частини документів бухгалтерського обліку результати ревізії
(перевірки) оформляються проміжним актом і невідкладно передаються до
правоохоронного органу…

3.3. Керівнику ревізійної групи (ревізору) слід мати на увазі, що
працівники правоохоронних органів зобов’язані сприяти посадовим особам
органів ДКРС у виконанні їх обов’язків. У разі недопущення працівників
органів ДКРС на територію підприємства, установи чи організації, відмови
у наданні документів для ревізії (перевірки) та будь-якої іншої
протиправної дії органи прокуратури, МВС, СБУ чи податкової міліції на
прохання ревізорів зобов’язані негайно вжити відповідних заходів для
припинення такої протидії, забезпечити нормальне проведення ревізії
(перевірки), охорону працівників контрольно-ревізійної служби,
документів та матеріалів, що перевіряються, а також вжити заходів для
притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності…

— 245 —

3.5. Ревізія (перевірка) проводиться за оригіналами або належним чином
оформленими копіями первинних бухгалтерських документів, даними обліку і
звітності, документами розпорядчого характеру та іншими документами, які
відповідають вимогам наказу Міністерства фінансів України від 24.05.95 N
88 «Про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку і
звітності».

3.7. У разі потреби ревізори інформують правоохоронні органи про
доцільність проведення контрольних обмірів, контрольних запусків
сировини у виробництво, призначення лабораторних аналізів, що потребують
спеціальних знань. Проведення зазначених робіт, при неможливості
забезпечити їх оперативне виконання силами органу ДКРС, організовує
правоохоронний орган – ініціатор ревізії (перевірки). Матеріали роботи
залучених спеціалістів подаються в письмовій формі до органу ДКРС, який
проводить ревізію (перевірку).

3.11. Якщо в період проведення ревізії (перевірки) посадова (матеріально
відповідальна) особа не з’явилася на запрошення ревізора, відмовилася
від надання письмового пояснення або не дала вичерпних відповідей на
поставлені питання, ревізор письмово інформує про це відповідний
правоохоронний орган для реагування у відповідності з чинним
законодавством.

3.12. При встановленні фактів недостач, знищення або умисного псування
товарно-матеріальних цінностей розмір збитків визначається згідно з
чинними законами або іншими нормативно-правовими актами.

3.15. У період проведення ревізії (перевірки) представники
правоохоронного органу – ініціатора ревізії (перевірки), при потребі,
сприяють одержанню в установленому порядку ревізором від Національного
банку України та його установ, комерційних банків та інших кредитних
установ потрібних відомостей, копій документів, довідок про банківські
операції й залишки коштів на рахунках об’єктів, що ревізуються
(перевіряються).

3.16. Для встановлення достовірності здійснених фінансово-господарських
операцій на об’єкті, який ревізується (перевіряється), правильності їх
відображення в його бухгалтерському обліку ревізори при необхідності за
сприяння правоохоронного органу отримують документальні підтвердження
цим операціям на інших підприємствах, в установах чи організаціях. Для
цього на об’єкти, які мали правовідносини з об’єктом контролю,
направляються або письмові запити про надання довідок, копій документів
про операції та розрахунки з підприємством, установою, організацією, що
ревізується або перевіряється, або на такі об’єкти для ознайомлення з
відповідними

246 —

оригіналами документів, одержання їх копій чи пояснень за посвідченнями
про проведення зустрічних перевірок направляються ревізори, ясі
оформляють результати такого контролю актом. При цьому зустрічні
перевірки у суб’єктів господарювання, непід-контрольних органам ДКРС, в
ході ревізії (перевірки), що проводяться за постановою прокурора,
слідчого чи особи, що проводить дізнання, здійснюються органами ДКРС на
підставі постанови про призначення таких зустрічних перевірок…

3.20. Підставою для допущення працівників юргану ДКРС на об”гкт контролю
для проведення чи участі в проведенні ревізії (перевірки) є посвідчення
контрольно-ревізійного підрозділу та письмове звернення правоохоронного
органу, які пред’являються керівнику об’єкта контролю.

4. Документування і оформлення результатів ревізій (перевірок)

4.1. Результати проведеної органом ДКРС ревізії (перевірки) викладаються
в акті (довідці), оформленому на бланку органу ДКРС, на підставі
перевірених оригіналів документів об”єкта, який ревізується
(перевіряється), або належно оформлених їх копій матеріалів проведених
зустрічних перевірок; матеріалів інвентаризацій, контрольних обмірів,
контрольних запусків сировини і матеріалів у виробництво, контрольних
аналізів сировини, матеріалів та готової продукції; актів перевірки
якості продукції, дотримання технічних умов та технологічних режимів
виробництва; відповідності продукції чинним стандартам, цінам і тарифам;
бухгалтерських регістрів і звітів, а також інших документів.

4.2. У випадках, коли виявлені порушення можуть бути приховані й
потрібно вжити невідкладних заходів для їх усунення, а також у всіх
випадках призупинення ревізії (перевірки) і за результатами ревізій кас
складається проміжний акт.

Проміжний акт підписується керівником ревізійної групи та посадовими
особами підприємства, установи чи організації, що ревізується. При цьому
в обов’язковому порядку зазначаються посади, прізвища, ініціали
відповідальних за перевірену ділянку роботи осіб. До проміжного акта
додаються відповідні пояснення посадових осіб стосовно виявлених
порушень.

Проміжний акт разом з підтверджувальними документами та поясненнями
відповідних осіб контрольно-ревізійний підрозділ негайно, не очікуючи
завершення ревізії (перевірки), надсилає до правоохоронного органу –
ініціатора ревізії (перевірки).

247

Зафіксовані в проміжному акті порушення стисло викладаються в загальному
акті (довідці) ревізії (перевірки), а сам проміжний акт (довідка)
розглядається як документ, що їх підтверджує.

43. Не допускається включення в акт (довідку) ревізії (перевірки)
різного роду висновків, що не підтверджені документами про
фінансово-господарську діяльність об’єкта, який перевіряпься,
пропозицій, а також даних слідчих матеріалів та посилань на свідчення
посадових осіб, дані правоохоронним органам.

4.4 У випадках знищення документів, створення обставин, що виключають
можливість розмежування відповідальності за збереження готівки і
товарно-матеріальних цінностей, фальсифікації документів посадовими та
матеріально відповідальними особами в акт (довідку) ревізії (перевірки)
включаються факти недостач готівки і товарно-матеріальних цінностей,
порушень з ознаками зловживань без установлення конкретних винуватців з
одночасним висвітленням причин такої ситуації…

4 б. Якщо на вимогу правоохоронних органів проводиться ревізія
(перевірка) із залученням спеціалістів інших контрольних органів та
різних галузей народного господарства, то в акті (довідці) зазначаються
їх місця роботи, прізвища, посади.

4.7. Результати ревізії (перевірки) викладаються в акті (довідці), як
правило, у відповідності до питань, поставлених правоохоронним органом.

4.8. При висвітленні в акті (довідці) ревізії (перевірки) кожного
поставленого питання має бути зазначено:

які документи перевірені, за який період, метод перевірки (суцільний,
вибірковий), наявність наказу керівника об’єкта контролю або іншого
відповідного документа щодо закріплення за посадовими особами
відповідальності за здійснення окремих операцій, які включені до
переліку питань ревізії (перевірки);

яке допущено порушення (назва, дата, номер нормативно-правового акта,
номер статті чи пункту, що були порушені); розміри виявлених збитків,
причини (по можливості) їх виникнення; посади, прізвища та ініціали
осіб, на яких покладено відповідальність за здійснення певних
господарських та фінансових операцій, і з вини яких допущено порушення;

як відображено в бухгалтерському або складському обліку операції,
здійснені з порушеннями.

4.9. Викладаючи в акті (довідці) порушення ведення бухгалтерського
обліку, необхідно конкретно вказувати, які положення та інструкції
порушувалися, які з пунктів взагалі не виконувалися. В акті

— 248 —

(довідці) не слід використовувати зауваження «облік занедбано»,
«допущено викривлення обліку», «внаслідок відсутності обліку неможливо
встановити» та ін. При цьому, якщо недостачі готівки і
товарно-матеріальних цінностей або порушенігя організації
бухгалтерського обліку не були виявлені раніше проведеними ревізіями
(перевірками), в акті (довідці) про ще має бути зазначено і вказано, ким
такі порушення не були виявлені раніше.

4.10. В акті (довідці) ревізії (перевірки) не допускаються як оцінки дій
окремих посадових осіб (зокрема: «розкрав кошти», «привласнив державне
майно», «сфабрикував», «злочинець», «шахрай»), так І в цілому висновки
звинувачувального характеру…

4.11. Виявлені порушення описуюіься в акті (довідці) доступною мовою,
без зайвого застосування спеціальної термінології.

4.12. При організації та проведенні ревізій та перевірок працівники
органів ДКРС зобов’язані забезпечити дотримання державної, комерційної
та службової таємниць.

Розголошення посадовою особою органу ДКРС державної, а також комерційної
чи службової таємниці, суть якої визначено підпунктами 1.5.10 і 1.5.11
Інструкції про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної
контрольно-ревізійної служби в Україні, затвердженої наказом ГоловКРУ
України від 03.10.97 N 121 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції
України 24.10.97 за N 497/ 2301 (із змінами і доповненнями), є
порушенням трудових обов’язків, за яке передбачено звільнення з роботи
як за одноразове грубе їх порушення, згідно з пунктом 1 статті 41
Кодексу про працю України.

4.13. Відображені в акті (довідці) ревізії (перевірки) дані про виявлені
факти недостач готівки, цінних паперів, товарно-матеріальних цінностей,
незаконного, нецільового витрачання державних коштів, Інших фінансових
порушень підтверджуються відповідними документами, інвентаризаційними
описами, актами контрольних обмірів та розрахунками, що додаються до
акта (довідки) ревізії (перевірки).

4.14 Акт (довідка) ревізії (перевірки) підписується керівником
ревізійної групи (ревізором), керівником та головним (старшим)
бухгалтером, або особою, що найнята для ведення бухгалтерського обліку
об’єкта контролю. У разі потреби з актом (довідкою) ознайомлюються й
Інші відповідальні працівники перевіреного об’єкта, що вони
підтверджують своїми підписами.

4.15 У разі виявлення значних порушень, недостач, порушень з ознаками
зловживань, що тягнуть за собою кримінальну чи адміністративну
відповідальність, акт (довідка) підписується також

249

тими колишніми керівниками і матеріально відповідальними особами, до
періоду роботи яких на перевіреному підприємстві, в установі,
організації вони відносяться (якщо вони продовжують працювати на цьому ж
підприємств.1, в установі чи організації). У випадках звільнення цих
осіб з об’єкта контролю керівник ревізійної групи (ревізор), при
потребі, звертається до ініціатора ревізії (перевірки) про забезпечення
ознайомлення їх з актом (довідкою) і його (її) підписання.

4.16. Узгодження і підписання акта (довідки) ревізії (перевірки) та
розгляд поданих заперечень і зауважень проводиться відповідно до вимог
пунктів 4.6 – 4-. 10 Інструкції про порядок проведення ревізій І
перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні,
затвердженої наказом ГоловКРУ України від 03.10.97 N 121 та
зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 24.1097 за N 497/ 2301 (іч
змінами і доповненнями).

4.17. Акт (довідка) ревізії (перевірки) складається в трьох примірниках,
а на письмову вимогу правоохоронних органів – і в більшій кількості.
Примірники акта (довідки) для унеможливлений його (її) підробки
візуються ревізором на кожній сторінці та належним чином скріплюються із
зазначенням на останній сторінці кількості сторінок у ньому (у ній).
Один примірник акта (довідки) під розписку офіційно передається в
канцелярію об’єкта контролю з обов’язковою позначкою дати та вхідного
номера на другому примірнику або вручається керівнику підприємства, а у
разі відмови в одержанні – акт (довідка) надсилається рекомендованим
поштовим відправленням за адресою об’єкта контролю, вказаною в
установчих документах. При направленні акта (довідки) поштою на тих його
(її) примірниках, що направляються до правоохоронного органу і
залишаються в контрольно-ревізійному підрозділі, зазначаються реквізити
поштового повідомлення, яке долучається до ревізійної справи.

4.18. У разі залучення посадових осіб органу ДКРС до участі в ревізії
(перевірці) результати таких контрольних дій оформляються довідкою
перевірки.

5. Реалізація матеріалів ревізій (перевірок)

5.1. Матеріали ревізії (перевірки) передаються в правоохоронні органи в
строк не пізніше 7 робочих днів після її завершення на об’єкті контролю
(підписання акта (довідки) ревізії (перевірки) посадовими особами
об’єкта контролю або складення акта про відмову в його підписанні) при
відсутності зауважень керівництва перевіреного підприємства, установи чи
організації або не пізніше 20 робочих днів —

— 250

(довідці) не слід використовувати зауваження «облік занедбано»,
«допущено викривлення обліку», «внаслідок відсутності обліку неможливо
встановити» та ін. При цьому, якщо недостачі готівки І
товарно-матеріальних цінностей або порушення організації бухгалтерського
обліку не були виявлені раніше проведеними ревізіями (перевірками), в
акті (довідці) про це має бути зазначено і вказано, ким такі порушення
не були виявлені раніше.

4.10. В акті (довідці) ревізії (перевірки) не допускаються як оцінки дій
окремих посадових осіб (зокрема «розкрав кошти», «привласнив державне
майно», «сфабрикував», «злочинець», «шахрай»), так І в цілому висновки
звинувачувального характеру..

4.11. Виявлені порушення описуються в акті (довідці) доступною мовою,
без зайвого застосування спеціальної термінології.

4 12. При організації та проведенні ревіли та перевірок працівники
органів ДКРС зобов’язані забезпечити дотримання державної, комерційної
та службової таємниць.

Розголошення посадовою особою органу ДКРС державної, а також комерційної
чи службової таємниці, сугь якої визначено підпунктами 1.5.10 І 1.5.11
Інструкції про порядок проведення ревізій І перевірок органами державної
контрольно-ревізійної служби в Україні, затвердженої наказом ГоловКРУ
України від 03.10 97 N 121 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції
України 24.10.97 за N 497/ 2301 (із змінами І доповненнями), є
порушенням трудових обов’язків, за яке передбачено звільнення з роботи
як за одноразове грубе їх порушення, згідно з пунктом 1 статті 41
Кодексу про працю України.

4.13. Відображені в акті (довідці) ревізії (перевірки) дані про виявлені
факти недостач готівки, цінних паперів, товарно-матеріальних цінностей,
незаконного, нецільового витрачання державних коштів, інших фінансових
порушень підтверджуються відповідними документами, Інвентаризаційними
описами, актами контрольних обмірів та розрахунками, що додаються до
акта (довідки) ревізії (перевірки).

4.14. Акт (довідка) ревізії (перевірки) підписується керівником
ревізійної групи (ревізором), керівником та головним (старшим)
бухгалтером, або особою, що найнята для ведення бухгалтерського обліку
об’єкта контролю У разі потреби з актом (довідкою) ознайомлюються й Інші
відповідальні працівники перевіреного об’єкта, що вони підтверджують
своїми підписами.

— 249 —

тими колишніми керівниками і матеріально відповідальними особами, до
періоду роботи яких на перевіреному підприємстві, в установі,
організації вони відносяться (якщо вони продовжують працювати на цьому ж
підприємстві, в установі чи організації). У вигадках звільнення цих осіб
з об’єкта контролю керівник ревізійної групи (ревізор), при потребі,
звертається до ініціатора ревізії (перевірки) про забезпечення
ознайомлення їх з актом (довідкою) і його (її) підписання.

4.16. Узгодження і підписання акта (довідки) ревізії (перевірки) та
розгляд поданих заперечень і зауважень проводиться відповідно до вимог
пунктів 4.6 – 4.10 Інструкції про порядок проведення ревізій і перевірок
органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні, затвердженої
наказом ГоловКРУ України від 03.10.97 N 121 та зареєстрованої в
Міністерстві юстиції України 24.10.97 за N 497/ 2301 (із змінами і
доповненнями).

4.17. Акт (довідка) ревізії (перевірки) складається в трьох примірниках,
а на письмову вимогу правоохоронних органів – і в більшій кількості.
Примірники акта (довідки) для унеможливлення його (її) підробки
візуються ревізором на кожній сторінці та належним чином скріплюються із
зазначенням на останній сторінці кількості сторінок у ньому (у ній).
Один примірник акта (довідки) під розписку офіційно передається в
канцелярію об’єкта контролю з обов’язковою позначкою дати та вхідного
номера на другому примірнику або вручається керівнику підприємства, а у
разі відмови в одержанні – акт (довідка) надсилається рекомендованим
поштовим відправленням за адресою об’єкта контролю, вказаною в
установчих документах. При направленні акта (довідки) поштою на тих його
(її) примірниках, що направляються до правоохоронного органу і
залишаються в контрольно-ревізійному підрозділі, зазначаються реквізити
поштового повідомлення, яке долучається до ревізійної справи.

5. Реалізація матеріалів ревізій (перевірок)

— 250 —

за наявності таких зауважень. У виняткових випадках термін передачі
матеріалів у правоохоронні органи встановлює керівник органу ДКРС, про
що письмово [повідомляється ініціатор ревізії (перевірки). Основний та
проміжні акти (довідки) з усіма додатками передаються в перших
примірниках.

5.3. У супровідному листі на ім’я керівника правоохоронного органу в
обов’язковому порядку має бути висвітлено:

коли, ким і за який період проводилась ревізія (перевірка);

обставини та суть виявлених порушень законодавства з фінансових питань;

які вимоги чинного законодавства порушено (назва, дата, номер, стаття чи
пункт, ким затверджені) і хто відповідальний за це порушення;

коли, на що, в якому обсязі й за чиєю вказівкою були неправомірно
використані фінансові ресурси, в тому числі бюджетні кошти,

в якій сумі й кому заподіяно шкоду чи збитки;

як відображено в бухгалтерському або складському обліку операції,
здійснені з порушеннями;

чи проводились перевірки порядку ведення бухгалтерського обліку на цьому
підприємстві, в установі чи організації, ким конкретно та які їх
результати;

які заходи для усунення виявлених порушень вжито в ході ревізії
(перевірки) органом ДКРС та керівництвом об’єкта контролю.

5.4. Матеріали, що передаються за результатами ревізії (перевірки) в
правоохоронні органи, мають містити такі документи:

оригінал акта (довідки) ревізії (перевірки) з додатками, на які є
посилання в ньому, включаючи інвентаризаційні описи, якими зафіксовано
недостачі коштів і матеріальних цінностей, акти контрольних обмірів,
якими встановлено відхилення від актів приймання виконаних робіт, тощо;

пояснення або заперечення посадових чи матеріально відповідальних осіб
підприємства, установи, організації, які перевірялись, та інших осіб
щодо обставин порушення (якщо такі подані) й висновки посадових осіб
органів ДКРС стосовно таких пояснень, заперечень;

копію повідомлення до правоохоронного органу про доцільність вилучення
документів (якщо в ході ревізії чи перевірки ревізорами тимчасово
вилучалися документи у зв’язку з їх підробленням або виявленими
порушеннями з ознаками зловживань);

опис документів, що додаються до супровідного листа.

— 251 —

ДОДАТОК 11

ПОРЯДОК ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРУ ЗБИТКІВ ВІД РОЗКРАДАННЯ, НЕСТАЧІ, ЗНИЩЕННЯ
(ПСУВАННЯ)

МАТЕРІАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ

(затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996р.
N116)

1. Цей порядок встановлює механізм визначення розміру збитків від
розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, крім
дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей.

2. Розмір збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування)
матеріальних цінностей визначається за балансовою вартістю цих цінностей
(з вирахуванням амортизаційних відрахувань), але не нижче 50 відсотків
від балансової вартості на момент встановлення такого факту з
урахуванням індексів інфляції, які щомісячно визначає Мінстат,
відповідного розміру податку на добавлену вартість та розміру акцизного
збору за формулою:

Рз = [(Бв — А) х ІіІІф. -І- ПДВ + Азб] х 2,

де Рз — розмір збитків (у карбованцях); Бгі — балансова вартість на
момент встановлення факту розкрадання, нестачі, знищення (псування)
матеріальних цінностей (у карбованцях); А — амортизаційні відрахування
(у карбованцях); Іінф — загальний індекс інфляції, який розраховується
на підставі щомісячно визначених Мінстатом індексів інфляції; ПДВ —
розмір податку на добавлену вартість (у карбованцях); Азб — розмір
акцизного збору (у карбованцях).

3. Вартість вузлів, деталей, напівфабрикатів та іншої продукції, що
виготовляється підприємствами для внутрішньовиробничих потреб, а також
вартість продукції, виробництво якої не закінчено, визначається виходячи
із собівартості її виробництва з нарахуванням середньої по підприємству
норми прибутку на цю продукцію із застосуванням коефіцієнта 2.

4. Вартість спирту етилового питного, спирту етилового ректифікованого,
спирту етилового сирцю, спирту, що використовується для виготовлення
вин, “Шампанського, коньяків оброблених, спирту коньячного, соків
спиртових, зброджено-спиртових настоїв визначається виходячи з оптової
ціни підприємства-виробника з урахуванням акцизного збору (за
встановленими ставками) та податку на

— 252 —

добавлену вартість. До визначеної таким чином ціни застосовується
коефіцієнт 3.

Вартість плодово-ягідних соків, консервованих з використанням сірчаного
ангідриду або бензокислог» натрію, визначається виходячи з оптових цін
підприємства-виробника І податку на добавлену вартість п застосуванням
коефіцієнта 2.

5. У разі розкрадання чи загибелі тварин сума збитків визначається за
закупівельними цінами, які склалися на момент відшкодування збитків, із
застосуванням коефіцієнта 1,5.

6. Продовольчі товари, роздрібні ціни на які дотуються, оцінюються з
додаванням до роздрібних цін суми дотацій.

7. Розмір збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) бланків
цінних паперів та документів суворого обліку обчислюється із
застосуванням коефіцієнта:

5 — до номінальної вартості, зазначеної на бланках цінних паперів та
документів суворого обліку, або до вартості документів суворого обліку,
встановленої законодавством;

50 — до вартості придбання (виготовлення) бланків цінних паперів та
документів суворого обліку, на яких не зазначена номінальна вартість або
вартість яких не встановлена законодавством.

8. У разі розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних
цінностей, що підлягають списанню на видатки у міру відпуску їх у
виробництво або експлуатацію (в установах, які утримуються за рахунок
бюджетних коштів, — у міру їх придбання) та обліковуються лише у
кількісному виразі, розмір збитків визначається виходячи з ринкових цін
на аналогічні матеріальні цінності, зменшених пропорційно фактичному
зносу, але не нижче ніж на 50 відсотків ринкової ціни.

9. Із сум, стягнутих відповідно до цього Порядку, здійснюється
відшкодування збитків, завданих підприємству, установі, організації,
залишок коштів перераховується до Державного бюджету України.

— 253 —

ДОДАТОК 12

НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦИИ ПИТАНЬ ПІДГОТОВКИ

ТА ПРИЗНАЧЕННЯ СУДОВИХ ЕКСПЕРТИЗ

(затверджені наказом Міністерства юстиції України

від 08.10.98 р. №53/5)

(ВИТЯГ) ПОЧЕРКОЗНАВЧА ЕКСПЕРТИЗА

1. Основним завданням почеркознавчої експертизи є ідентифікація
виконавця рукописного тексту, цифрових записів (далі—рукопис) і підпису.
Цією експертизою вирішуються і деякі неідеитифікаційні завдання
(встановлення факту виконання рукопису в незвичних умовах або в
незвичайному стані виконавця, навмисно зміненим почерком, з
наслідуванням (імітацією) почерку іншої особи, визначення статі
виконавця, а також належності його до певної групи за віком).

Орієнтовний перелік вирішуваних питань.

Чи виконано рукопис певною особою?

Чи виконані декілька рукописів однією особою?

Чи не виконано рукопис навмисно зміненим почерком?

Чи :Іе виконано рукопис в незвичних умовах?

Чи не знаходилась особа, яка виконала рукопис, в незвичайному стані?

Чи не володіє особа, яка виконала рукопис, навиками написання
спеціальними шрифтами?

Особою якої статі виконано рукопис?

До якої групи за віком належить виконавець рукопису? (Аналогічні питання
можуть вирішуватись і щодо виконавців підписів).

2. Для проведення досліджень слідчий (суддя) повинен надати експертові
вільні, умовно-вільні та експериментальні зразки почерку (цифрових
записів, підпису) особи, яка ідентифікується .

3. Перед приєднанням вільних та умовно-вільних зразків до матеріалів
справи слідчий (суддя) повинен пред’явити їх особі, яка ідентифікується,
а потім позначити кожний зразок, тобто вказати, що це вільний
(умовно-вільний) зразок почерку (підпису) певної особи (вка-заги їі
прізвище, ім’я, по батькові) та посвідчити це своїм підписом.

У разі неможливості пред’явити зазначені зразки (смерть виконавця,
від’їзд тощо), як зразки слід надавати документи або інші папери, на

— 254 —

яких рукописні тексти (підписи) достовірно виконані особою, відносно
якої ставиться питання ідентифікації її як виконавця досліджуваного
рукопису (наприклад, заяву на отримання паспорта (форма № 1), паспорт,
різного роду посвідчення, на яких, є власноручний підпис, та ін.).

4. Вільні зразки за можливості повинні відповідати об’єкту, який
досліджується, за часом виконання (бажано в межах одного року), за видом
матеріалів письма (папір, олівець, кулькова ручка тощо), за формою
документа (накладні, відомості та ін.), за його змістом та цільовим
призначенням.

Якщо текст (підпис), що досліджується, виконано друкованими літерами або
спеціальним шрифтом, слід за можливості надати вільні зразки
аналогічного характеру.

5. Відбирати експериментальні зразки почерку необхідно у два етапи. На
першому — особа, яка ідентифікується, виконує текст на тему, пов’язану з
розслідуванням справи, в звичних умовах (сидячи за столом, звичним
приладдям письма, при нормальному освітленні). На другом)’ етапі зразки
відбираються під диктовку тексту, аналогічного за змістом тому, що
досліджується, або спеціально складеного тексту, який містить фрази,
слова і цифри, взяті з рукопису, що досліджується. На цьому етапі зразки
відбираються в умовах, що максимально наближаються до тих, в яких
виконувався рукопис, що досліджується, тобто в тій самій позі (лежачи,
стоячи та ін.), таким самим приладдям письма та на папері того самого
виду (за розміром, лінуванням, характером поверхні тощо), що і документ,
який досліджується. Якщо буде помічено, що той, хто пише, намагається
змінити свій почерк, темп диктовки слід прискорити.

Вільними зразками є рукописи і підписи особи, яка ідентифікується,
виконані до порушення кримінальної (заведення цивільної чи арбітражної)
справи і не пов’язані з нею; умовно-вільними — є зразки, які виконані у
зв’язку з цією справою, але не для експертизи; експериментальними — є
виконані за завданням слідчого (судді) спеціально для даної експертизи.

Тут і далі, якщо інше не застережено, рекомендації, адресовані слідчому
(судді), стосуються і інших осіб, а також органів, які призначають
експертизу.

6. У випадках, коли тексти, що досліджуються, і особливо підписи,
виконувались на бланках (касові ордери, квитанції, поштові перекази,
платіжні відомості та ін.), експериментальні зразки слід відбирати на
таких самих бланках або на папері, що розграфлений як бланк.

7. Якщо розташування підпису, що досліджується, не визначається
характером документа, експериментальні зразки відбираються на окремих
аркушах як лікованого, так і нелінованого паперу.

— 255

Після нанесення 5—10 експериментальних підписів аркуші паперу треба
міняти.

8. Якщо рукопис, що досліджується, виконано «друкованими» літерами і
цифрами або спеціальним шрифтом (креслярським, бібліотечним та ін.),
експериментальні зразки на другому етапі (див. п. 5) також повинні бути
виконані «друкованими» літерами і цифрами або відповідним шрифтом.

Переписування з документа, що досліджується, або з машинописного
(друкарського) тексту неприпустиме.

9. Якщо є підстави припускати, що виконавець досліджуваного рукопису
намагався змінити свій почерк (писав лівою рукою, іншим нахилом тощо),
додатково відбираються зразки, виконані таким самим чином.

10. Експериментальні зразки посвідчуються слідчим (суддею). У
Іюсвідчувальному надписі зазначається прізвище, ім’я та по батькові
виконавця, а також особливості зразка (написані лівою рукою, спеціальним
шрифтом тощо).

11. Якщо досліджується текст, вільні та експериментальні зразки
надаються у вигляді текстів, при дослідженнях підписів та цифрових
записів — як у вигляді текстів, так і відповідно у вигляді підписів та
цифрових записів.

12. Як вільні, так і експериментальні зразки буквеного або цифрового
письма бажано надавати не менше ніж на 5 аркушах. Чим коротший
досліджуваний текст, тим більше необхідно зразків. Вільні зразки підпису
надаються по можливості не менш ніж на 10 документах, експериментальні —
в кількості не менше 20 зразків підписів.

13. Якщо необхідно встановити, чи не виконаний підпис від імені певної
особи іншою особою, надаються зразки підписів обох осіб. При цьому
додатково відбираються експериментальні зразки почерку передбачуваного
виконавця не менше ніж на 5 аркушах у вигляді записів прізвища та
ініціалів особи, від імені якої виконано підпис.

14. При вилученні вільних зразків підписів особи, від імені якої
виконано досліджуваний підпис, слід відшукувати документи з варіантом
підпису, найбільш схожим на підпис, що досліджується. Такі підписи
найчастіше зустрічаються у документах, аналогічних досліджуваному.

При відібранні експериментальних зразків підпису особи, від імені якої
виконано підпис, слід запропонувати їй розписатися всіма застосовуваними
нею варіантами підписів.

Якщо з певних причин виконати будь-які вимоги, що стосуються зразків, не
було можливості, про це слід вказати в постанові (ухвалі) про
призначення експертизи.

— 256 —

15. Якщо необхідно дослідити велику кількість підписів, їх доцільно
розділити на групи (за особами, від і мені яких виконано підписи,
епізодами справи, видами документів тощо) і за кожною групою призначити
окрему експертизу.

Документи кожної групи можна пронумерувати (у вільних від тексту місцях)
і, вказавши один раз у постанові (ухвалі) про призначення експертизи як
назву документа, так і його порядковий номер, в подальшому посилатись
тільки на порядковий номер.

Якщо виникли труднощі, пов’язані з призначенням багатооб’єкт-них
експертиз підписів, доцільно проконсультуватися з експертом
(спеціалістом).

16. У постанові (ухвалі) про призначення експертизи слід указати на
встановлені слідчим (судом) особливі обставини виконання рукопису, які
могли викликати змінений ознак почерку (незвична поза або незвичайний
стан виконавця, виконання рукопису в умовах низької температури тощо).
Якщо є дані, що виконавцем є людина, у якої порушена координація рухів,
про це також слід повідомити експерта. У випадках виконання рукопису
особою похилого або старечого віку потрібно надати відомості про рік їх
народження і стан здоров’я на момент можливого виконання об’єкта, що
досліджується.

ТЕХНІЧНА ЕКСПЕРТИЗА ДОКУМЕНТІВ

23. Технічна експертиза документів поділяється на експертизу реквізитів
документів і експертизу матеріалів документів.

24. Головними завданнями технічної експертизи реквізитів документів є:

24.1. Встановлення особливостей виготовлення друкарських засобів і їх
відбитків.

24.2. Встановлення факту і способу внесення змін до документа
(підчистка, травлення, дописка, переклеювання фотокарток, літер та ін.).

24.3. Виявлення залитих, замазаних, вицвілих та інших слабо видимих або
невидимих текстів (зображень) на різних матеріалах, а також текстів
(зображень) на обгорілих та згорілих документах за умови, що папір, на
якому вони виготовлені, не перетворився на попіл.

24.4. Встановлення типу, системи, марки, моделі та інших кваліфікаційних
категорій друкарської техніки (друкарські машини, касові, телеграфні та
інші буквено-цифрові апарати), а також ідентифікація цих засобів за
відбитками їх знаків.

24.5. Ідентифікація печаток, штампів, факсиміле тощо за їх відбитками.

— 257 —

24.6. Ідентифікація засобів розмножувальної техніки за їх відбитками.

24.7. Ідентифікація компостерних знаків за просічками.

24.8. Ідентифікація приладів письма за штрихами.

24.9. Ідентифікація особи, яка надрукувала машинописний текст,
намалювала і (або) вирізала зображення, за особливостями навичок
виконавця.

24.10. Встановлення належності літер певному комплекту шрифту.

24.11. Визначення відносної давності виконання документа або його
фрагментів, а також послідовності нанесення штрихів, що перетинаються.

25. Експертизою матеріалів документів встановлюється рід, вид (інша
класифікаційна категорія) матеріалів, на яких і за допомогою яких
виконувався (виготовлювався) документ (папір, барвники, клейкі речовини
та ін.), а також їх спільна родова (групова) належність.

Орієнтовний перелік вирішуваних питань

До пункту 24.1

Яким способом (з використанням набору друкарського шрифту, шляхом
малювання тощо) виготовлена дана друкарська форма?

Чи з одного набору (одного стереотипа, одним кліше) надруковані дані
документи (наводяться їх найменування)?

Чи відповідає даний цінний папір (грошова купюра, облігація, лотерейний
білет тощо) чинним нормативам на його виготовлення?

Яким способом і з використанням яких технічних засобів виготовлена дана
грошова купюра (облігація, лотерейний білет), інший цінний папір?

До пункту 24.2

Чи вносились у записи документа зміни? Якщо вносилися, то яким способом
(підчистка, дописка, травлення, переклеювання літер та цифр тощо) і який
зміст первісних записів?

Чи переклеювалась у документі фотокартка?

Чи замінювались у документі (зошиті, книзі) аркуші?

До пункту 24.3

Чи є на обгорілих аркушах який-небудь текст і (або) зображення? Якщо є,
то який (яке) саме?

Який зміст залитого чорнилом (зафарбованого, забрудненого, виц-вілого
тощо) тексту (печатки, штампа)?

— 258

Чи є в даному документі (аркуші паперу) невидимий текст і якщо є, то
який саме?

Який зміст тексту, що відобразився в слідах тиску у записах на папері?

До пунктів 24.4-24.7

Чи не надрукований текст на даній друкарській машині (іншому
друкарському засобі)?

На одній чи на різних друкарських машинах надруковані окремі фрагменти
тексту документа (декілька самостійних документів)?

Яким друкарським засобом (тип, марка, модель) виготовлено даний текст?

Чи нанесено відбиток печатки (штампа) в наданому документі даною
печаткою (штампом)?

Чи не виготовлено наданий відбиток на даному розмножувальному апараті
(ксерокс та ін.)?

Чи не даним компостером зроблено просічку?

До пункту 24.8

Чи виконані записи даним приладдям письма (кульковою ручкою, олівцем
тощо)?

До пункту 24.9

Чи не даною особою надруковано наданий машинописний текст? Чи
намальовано бланк документа даною особою? Чи не вирізана печатка,
відбиток якої є на наданому документі, даною особою?

До пункту 24.10

Чи не є літери, знайдені у даної особи, частиною шрифтової каси
(зазначається гарнітура, кегль) даної друкарні?

До пункту 24.11

Чи не виготовлені (чи не виконані) дані документи (фрагменти документа)
в різний час?

В якій послідовності виконувались фрагменти даного документа (підпис,
печатка тощо)?

До пункту 25

До якого роду, виду (іншої класифікаційної категорії) належить матеріал
документа (папір, клей, фарбна речовина штрихів записів тощо)?

— 259 —

Чи мають спільну родову (групову) приналежність матеріали даного
примірника друкованої продукції або документа (папір, клей, картон,
фарбна речовина та ін.) з матеріалами, вилученими з певного місця
(склад, цех, квартира та ін.)?

Чи належать надані аркуші паперу до різних партій випуску?

Чи не написано текст фарбою з даної ємкості?

26. Призначаючи експертизу з метою ідентифікації друкарських засобів, до
експертної установи слід надіслати порівняльні матеріали: вільні, а
також експериментальні зразки — відбитки, виготовлені за допомогою цих
засобів.

Вільні зразки надаються за можливості, експериментальні — в
обов’язковому порядку. Кожний вид зразків потрібно надавати не менше як
у трьох примірниках.

Вільні зразки слід відшукувати серед відбитків, які за часом виконання
були б якомога більше наближені до досліджуваного відбитка.

27. Якщо для ідентифікації друкарських машин неможливо вишукати вільні
зразки, які би збігалися за часом виконання з текстом, що досліджується,
слід з’ясувати, чи не ремонтувалась машина в період між виконанням
досліджуваного тексту та виконанням вільних зразків, що саме
ремонтувалось, зокрема, чи не замінювався шрифт (цілком; частина, яка
саме)?

Експериментальні зразки друкарських машин повинні мати всі знаки у
порядку їх розміщення на клавіатурі машини, показувати максимальну
довжину рядків та всіх інтервалів між ними.

Під терміном «спільна родова приналежність» слід розуміти приналежність
порівнюваних об’єктів до однієї і тієї самої сукупності за стандартними
класифікаціями, прийнятими в науці, техніці, технології виробництва,
товарознавстві тощо. Під терміном «спільна групова приналежність» слід
розуміти їх приналежність до однієї і тієї самої сукупності об’єктів, не
передбаченої класифікаційною системою. Ця сукупність утворюється за
рахунок ознак, обумовлених особливостями зберігання, експлуатації,
порушення технології виробництва і інших характеристик, не передбачених
стандартами. Об’єм групової сукупності об’єктів менший за об’єм родової
їх сукупності.

(Про поняття вільних та експериментальних зразків див. другу виноску до
п. 2.)

Якщо текст, що досліджується, надрукований через копіювальний папір,
слід додатково надати зразки, виконані через копіювальний папір.

28. Для ідентифікації печаток та штампів експертові направляються
експериментальні зразки у вигляді п’яти-шести максимально чітких

— 260 —

відбитків на білому гладкому папері, нанесених з різним натиском та з
різною кількістю мастики, або самі печатки та штампи.

Якщо відбиток, що досліджується, нанесено більше року до призначення
експертизи, то потрібне також надання вільних зразків, оскільки у
процесі експлуатації печатка могла зазнати змін.

29. Для Ідентифікації касових апаратів експериментальні зразки повинні
мати всі знаки чека, що досліджується. Як вільні зразки направляються
чеки, які вибиті на даному апараті і мають якомога більше знаків
досліджуваного чека. Важливо, щоб зразки і досліджуваний чек мали
якомога менший розрив у часі іх виготовлення.

30. Для ідентифікації засобів розмножувальної техніки (матриць,
стереотипів та ін.) повинні надаватися друкарські форми або виготовлені
з їх допомогою експериментальні відбитки не менше ніж у п’яти
примірниках.

31. Для Ідентифікації особи за ознаками навичок роботи на друкарській
машині (розміщення заголовка, ширина полів, виділення абзаців,
розміщення виносок га ін.) надаються:

а) вільні зразки на декількох аркушах у вигляді текстів, однотипних з
досліджуваним (службові листи, статті Іа ін.), надруковані даною особою
приблизно в той самий час, що й досліджуваний текст;

б) експериментальні зразки тексту обсягом у два-три аркуші, однотипного
з тим, що досліджується, надруковані під диктовку особою, що
ідентифікується.

Експериментальні зразки відбираються не менше ніж у три прийоми з
невеликим розривом у часі. Це підвищує можливості виявлення відносно
стійких ознак навичок виконавця.

32. Для ідентифікації особи, яка намалювала (вирізала) зображення,
надаються вільні зразки у вигляді зображень, однотипних з досліджуваним
(по можливості) та експериментальні — виконані особою, яка
ідентифікується, по пам’яті і шляхом змальовування з оригіналу.

До відбору зразків доцільно залучати експерта (спеціаліста).

33. Призначаючи експертизу з метою встановлення справжності бланка
документа, як порівняльні зразки надаються бланки справжніх документів з
такими ж поліграфічними даними (підприємство-вироб-ник, рік видання,
тираж, номер замовлення).

34. Для запобігання пошкодженням кожний з досліджуваних документів слід
зберігати в окремому конверті; невеликі — в розгорнутому вигляді, а
великі — згорнутими по наявних складках. Прошивати документи, робити на
них будь-які надписи, підкреслювати або обводити фрагменти, які
підлягають дослідженню, забороняється.

— 261 —

БУХГАЛТЕРСЬКА ЕКСПЕРТИЗА

110. Головними завданнями бухгалтерської експертизи є встановлення:

110.1. Документальної обгрунтованості нестачі або надлишків
товарно-матеріальних цінностей і грошових коштів, періоду і місця їх
утворення, а також розміру завданої матеріальної шкоди.

110.2. Правильності документального оформлення операцій з приймання,
зберігання, реалізації товарно-матеріальних цінностей і руху грошових
коштів.

110.3. Відповідності відображення в бухгалтерському обліку
фінансово-господарських операцій вимогам чинних нормативних актів з
бухгалтерського обліку і звітності.

110.4. Кола осіб, на яких покладено обов’язок забезпечити дотримання
вимог иормативно-правових актів з бухгалтерського обліку і контролю.

110.5. Документальної обгрунтованості списання сировини, матеріалів,
готової продукції і товарів.

110.6. Правильності визначення оподаткованого прибутку (доходу)
підприємств різних форм власності та вирахування розмірів податків.

1.10.7. Документальної обгрунтованості вимог позивача і заперечень
відповідача в частині, яка стосується ціни позову (зустрічного позову).

110.8. Недоліків в організації бухгалтерського обліку контролю, які
сприяли або могли сприяти завданню матеріальної шкоди або перешкоджали
‘її своєчасному виявленню.

Перед екслертом-бухгалтером можуть бути поставлені і інші завдання,
виконання яких пов’язано з перевіркою додержання порядку ведення
бухгалтерського обліку і звітності, складання балансів, записів в
облікових реєстрах бухгалтерського обліку тощо.

Орієнтовний перелік вирішуваних питань

Чи підтверджується документально вказана в акті інвентаризації від
(зазначаються реквізити акта) нестача (надлишки) товарно-матеріальних
цінностей (товарів, тари) на суму (зазначається сума) на даному
підприємстві (установі, організації) за період (зазначити)?

В який період утворилась нестача, яку встановлено актом інвентаризації
від (зазначити дату) у сумі (зазначити суму), і хто відповідав за
збереження товарно-матеріальних цінностей (грошових коштів) у цей
період?

В якій сумі обчислюється розмір матеріальної шкоди, завданої
(зазначається кому) у зв’язку з нестачею, яку встановлено
інвентаризацією (акт інвентаризаційної комісії від (зазначити дату)?

Чи підтверджуються документально висновки ревізії (зазначаються
реквізити акта ревізії) в частині, що стосується завищення обсягу і
вартості виконаних робіт?

Чи підтверджується документально зазначене в акті податкової
адміністрації (вказуються реквізити акта) заниження прибутку
виробничо-комерційною фірмою (назва фірми) за період (зазначається, за
який)? Якщо підтверджується, то чи правильно вирахувана сума додаткових
податків, які фірма має внести до бюджету?

Чи підтверджується документально вказаний в позовній заяві А. розмір
завданої йому шкоди у зв’язку з невиконанням відповідачем Б. умов
договору (зазначається, якого)?

Які порушення вимог нормативних актів, що регламентують ведення
бухгалтерського обліку і контролю, сприяли завданню матеріальної шкоди
(виникненню нестачі, необгрунтованому нарахуванню і виплаті заробітної
плати, премій), і хто зобов’язаний був забезпечити додержання цих вимог?

Чи обгрунтовано сплачена заробітна плата (зазначається, кому і за який
період) за дану роботу? Якщо необгрунтоване, то в якій сумі?

Чи не завищена в документах фактична наявність (зазначити найменування
товару) на суму (зазначити суму) за інвентаризаційним описом від
(зазначити дату) над їх максимально можливим залишком в (зазначити
підприємство) за станом па (зазначити дату)?

111. Разом з постановою (ухвалою) про призначення експертизи експертові
слід надати документи бухгалтерського обліку, які містять відомості —
вихідні дані для вирішення поставлених питань. Такими документами можуть
бути: прибуткові та видаткові накладні, ордери, звіти матеріально
відповідальних осіб, картки складського обліку, касові книжки, матеріали
інвентаризації, акти ревізій, табелі, наряди, акти приймання виконаних
робіт, трудові договори, розрахункові платіжні відомості, виписки банку,
платіжні доручення і вимоги, договори про матеріальну відповідальність,
накопичувальні (оборотні) відомості, журнали-ордери, меморіальні ордери
за балансовими рахунками, головні книги, баланси та інші первинні та
зведені документи бухгалтерського обліку і звітності.

Якщо ведення бухгалтерського обліку механізовано, експертові надаються
документи на машинних носіях (роздруки регістрів бухгалтерського
обліку).

Якщо експертиза призначається з метою перевірки висновків документальної
ревізії, в постанові (ухвалі) про призначення експертизи

— 263 —

слід зазначити, які саме висновки І з яких причин викликають сумнів
(суперечать іншим зібраним у справі доказам, оспорюються
заінтересованими особами, непереконливо обгрунтовані ревізорами та ін.).

Якщо слідчий або суд зазнають труднощів у визначенні документів, які
необхідні для надання експертного висновку, їм слід звернутися за
консультацією до спеціаліста.

Документи мають бути систематизованими (за епізодами діяння, періодами
тощо), підшитими, прошнурованими та пронумерованими.

ТОВАРОЗНАВЧА ЕКСПЕРТИЗА

112. До числа об’єктів товарознавчої експертизи, яка провадиться в
експертних установах, належать: будівельні, меблеві, ювелірні,
косметичні, галантерейні, канцелярські товари, одяг, взуття, побутова
техніка, фото-, радіо- та відеоапаратура і матеріали, обчислювальна
техніка. Об’єктами експертизи цього виду можуть бути й інші товари, якщо
в експертній установі є фахівці відповідної спеціалізації.

Різновидом товарознавчої експертизи є автомобільно-товарознавча
експертиза (автотоварознавча експертиза), об’єктами якої є
автотранспортні засоби і їх комплектуючі.

113. Головними завданнями товарознавчої експертизи є:

113.1. Визначення належності товарів (надалі — товарна продукція) до
класифікаційних категорій, які прийняті у виробничо-торговельній сфері
(вид, сорт, артикул, марка, модель, розмір, комплектність тощо).

113.2. Визначення якісних змін товарної продукції.

113.3. Визначення причин якісних змін товарної продукції (мають
виробничий характер, виникли при транспортуванні, зберіганні, у процесі
експлуатації).

113.4. Встановлення способу виробництва товарної продукції: промисловий
чи саморобний, підприємства-виробника, країни-виробника.

113.5. Визначення вартості товарної продукції, в т. ч. з урахуванням
часткової втрати її товарних якостей у зв’язку з експлуатаційним
зношенням і пошкодженнями від впливу зовнішніх факторів.

113.6. Визначення відповідності упакування і транспортування, умов і
термінів зберігання товарної продукції до вимог чинних правил.

Орієнтовний перелік вирішуваних питань

З якого виду тканини виготовлений даний виріб? Які товарні
характеристики уривка тканини, знайденого на місці події?

— 264 —

Чи складали комплект спортивні брюки з група А. та куртка, знайдена у
домі підозрюваного К.?

Чи відповідає маркування виробу його характеристикам за державним
стандартом (ДСТУ)?

Чи відповідає співвідношення компонентів матеріалу даної тканини вимогам
ДСТУ?

Чи має даний виріб виробничі дефекти? .Якщо так, то які саме?

Які фактори спричинили пошкодження (зазначається характер пошкоджень)
даного виробу?

Чи відповідає даний виріб вимогам ДСТУ? Якщо не відповідає, то чи
придатний він для реалізації і за яких умов?

Чи правильно визначена сортність виробу? .Якщо неправильно, то до
виробів якого сорту його слід віднести?

Яка вартість даного виробу за цінами, які були на момент його придбання
(зазначається час придбання)?

Яка дійсна (реальна) вартість даного виробу з урахуванням його зношення?
Яка дійсна (реальна) вартість домашнього майна, зазначеного в позовній
заяві, з урахуванням його зношення?

Який дійсний (реальний) розмір шкоди, заподіяної майну А. пожежею? Яким
способом — саморобним чи промисловим, виготовлено даний виріб?
Вітчизняного чи зарубіжного виробництва даний виріб? Якщо зарубіжного,
то в якій країні його вироблено?

Чи забезпечували умови складських приміщень на даній базі збереження
товарної продукції?

Чи забезпечували дані тара і прийоми упакування товарної продукції її
зберігання?

114. В постанові (ухвалі) про призначення експертизи слід зазначити суть
позовних вимог або обставини кримінальної справи, у якій призначено
експертизу.

Разом з постановою (ухвалою) про призначення експертизи експерту
надається об’єкт дослідження. Громіздкі предмети досліджуються за
місцезнаходженням. Якщо ці об’єкти знаходяться за місцем проживання
громадян, то особа або орган, які призначили експертизу, зобов’язані
забезпечити експертові можливість їх огляду. У цивільних справах
експертний огляд об’єктів дослідження має провадитись у присутності
зацікавлених осіб.

Якщо перед експертом поставлено питання про вартість майна, особа або
орган, які призначили експертизу, мають зазначити — за станом на який
час належить вирішувати поставлене питання.

На експертизу може бути поставлене питання про вартість відсутнього
майна. В цих випадках особа або орган, які призначили експертизу, по-

— 265

винш зазначити, на підставі яких матеріалів справи, що містять відомості
про відсутні об’єкти, повинна провадитись експертиза (рахунки,
товарно-транспортні накладні, описи у позовних заявах, протоколах допиту
потерпших та ін.), і надати експертові ці матеріали (їхні копії) або
привести ці відомості у постанові (ухвалі) про призначення експертизи.

115. Об’єкти дослідження направляються експертові в упаковці, яка
забезпечує їх зберігання.

ЕКСПЕРТИЗА КОМП’ЮТЕРНОЇ ТЕХНІКИ І ПРОГРАМНИХ ПРОДУКТІВ

118. Основними завданнями експертизи комп’ютерної техніки і програмних
продуктів є:

– встановлення технічного стану комп’ютерної техніки;

– виявлення інформації, що міститься на комп’ютерних носіях, та
визначення її цільового призначення;

– встановлення відповідності програмних продуктів певним параметрам;

– встановлення авторства програмного продукту;

– визначення вартості програмного продукту;

– визначення вартості комп’ютерної техніки.

Орієнтовний перелік вирішуваних питань

Які технічні несправності має даний комп’ютер або його окремі блоки та
пристрої і як ці несправності впливають на роботу комп’ютера (блока,
пристрою)?

Чи міститься на даному носії якась інформація, і якщо так, то яке її
цільове призначення?

Чи є на носії інформація, що була знищена, і чи можна її відновити?

Чи можна за допомогою даного програмного продукту реалізувати функції,
передбачені технічним завданням на його розробку?

Чи можливе вирішення певного завдання за допомогою даного програмного
продукту ?

Чи відповідає стиль програмування досліджуваного програмного продукту
стилю програмування певної особи?

Чи відповідають прийоми і засоби програмування, що використовувалися при
створенні досліджуваного програмного продукту, прийомам і засобам, які
властиві даному програмісту?

Яка вартість програмного забезпечення (на час його придбання, вилучення,
проведення експертизи)?

— 266 —

Яка вартість окремих модулів, що входять до складу програмного продукту?
Яка вартість комп’ютерної техніки (окремих комплектуючих) на час
придбання (вилучення, проведення експертизи)?

119. Для дослідження інформації, що міститься на комп’ютерних носіях,
експертові надається сам комп’ютерний носій, а також комп’ютерний
комплекс, до складу якого входить досліджуваний носій. В деяких випадках
можна обмежитися наданням тільки комп’ютерного носія. Про можливість
проведення такого дослідження слід попередньо проконсультуватись з
експертом (спеціалістом).

120. Для встановлення відповідності програмних продуктів певним
параметрам, а також вартості програмного продукту експертові надається
носій з копією досліджуваного програмного продукту і еталонна
(дистрибутивна) копія програмного продукту. У разі відсутності
дистрибутивної копії програмного продукту не слід відмовлятися від
призначення експертизи, оскільки в окремих випадках її можна провести за
наявності копії програмного продукту.

121. Для дослідження технічного стану і визначення вартості комп’ютерної
техніки експертові надається сама комп’ютерна техніка, а також технічна
документація до неї. Вилучення блоків комп’ютерної техніки слід доручати
експертові (спеціалістові).

122. Для встановлення авторства досліджуваного програмного продукту
експертові надаються самі програми у вигляді вихідних текстів,
бібліотечних та виконуваних модулів, а також програми (вихідні тексти,
бібліотечні та виконувані модулі), що створені особою, щодо якої
перевіряється версія, чи вона е автором досліджуваного продукту.

123. Щоб визначити, які саме об’єкти слід надавати експертові в кожному
конкретному випадку, доцільно отримати консультацію експерта
(спеціаліста) в галузі комп’ютерної техніки.

— 267 —

ДОДАТОК 13

НАКАЗ МВС УКРАЇНИ № 745 ВІД 25.11.1992 Р. ДОДАТОК 4

«Інструкція по організації діяльності органів попереднього

слідства в системі МВС України та взаємодіїїх з іншими

службами органів внутрішніх справ України у розкритті і

розслідуванні злочинів»

(ВИТЯГ)

57. Реалізація оперативних матеріалів з порушенням кримінальної справи
може бути здійснена як слідчим, так і органом дізнання. Але у всіх
випадках порушенню кримінальної справи повинен передувати спільний їх
розгляд керівниками органу дізнання і слідчого підрозділу, розробка
узгодженого плану скоординованих слідчих дій та опера-тивно-розшукових
заходів.

Матеріали перевірки про розкрадання державного або колективного майна,
як правило, до порушення кримінальної справи спільно обговорюються і їм
дається оцінка слідчим та оперативним уповноваженим, а у необхідних
випадках і їх керівниками.

У разі повернення матеріалів на додаткову перевірку слідчий складає
письмовий висновок ї зазначенням обставин, які перешкоджають порушенню
справи, а також заходів, що підлягають виконанню, для усунення наявних
прогалин.

58. Для розкриття і розслідування розкрадань у великих, особливо великих
розмірах, інших тяжких злочинів, коли це пов’язано з виконанням значного
обсягу слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, за рішенням
керівників органу дізнання та слідчого підрозділу можуть створюватися
слідчо-оперативні групи.

59. Орган дізнання, який отримав оперативно-розшуковим шляхом інформацію
у справі про злочини, що розслідуються слідчим, або інші факти злочинної
діяльності підозрюваних (обвинувачених) у цій же справі, своєчасно
знайомить з нею слідчого та вживає заходи щодо виключення розголошення
джерел і засобів її одержання.

Слідчий і оперативний працівник забезпечують об’єктивну перевірку та
реалізацію цієї інформації у ході розслідування справи, несуть
відповідальність за розголошення джерел і засобів її одержання.

— 268 —

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………….
………………………………… З

Розділ 1. Криміналістична характеристика розкрадань майна і пов’язаних
з нніми злочинів у сфері підприємництва ……………………….. 6

1.1. Підприємництво як об’єкт кримінологічного та криміналістичного
аналізу
……………………………………………………………..
6

1.2. Характеристика предмета розкрадання і умов вчинення

злочинів у сфері підприємництва
……………………………………….. 18

1.3. Характеристика способів і суб’єкта розкрадання майна та пов’язаних
з ними злочинів
………………………………………………..24

1.4. Особливості слідів (джерел доказів) розкрадання майна та пов’язаних
з ними злочинів
…………………………………………………49

1.5. Механізм легалізації та використання грошових коштів, одержаних
злочинним шляхом………………………………………….55

Розділ 2. Типові тактичні завдання розслідування розкрадань

і способи їх вирішення
………………………………………………………………
…… 68

2.1. Поняття тактичного завдання розслідування

і його
значення……………………………………………………….
…………… 68

2.2. Оцінка первинного матеріалу про розкрадання майна, прийняття
рішення про порушення кримінальної справи і організація розслідування
……………………………………………….. 75

2.3. Подолання (попередження) ухилення від відповідальності винних у
розкраданні осіб
…………………………………………………. 89

2.4. Забезпечення відшкодування матеріального збитку,

заподіяного розкраданням
………………………………………………. 109

Розділ 3 . Слідчі ситуації і відповідні їм комплекси процесуальних дій
та оперативно-розшукових заходів………………… 125

3.1. Слідчі ситуації і відповідні комплекси процесуальних та

інших дій, типові для початкового етапу розслідування….. 125

3.2. Слідчі ситуації і відповідні комплекси процесуальних та

інших дій, типові для наступного етапу розслідування ……. 148

3.3. Особливості підготовки і проведення окремих

слідчих дій
………………………………………………………………
………… 158

Розділ 4. Профілактична діяльність при розслідуванні злочинів у сфері
підприємництва
………………………………………………………………
…… 183

4.1. Причини і умови, що сприяють вчиненню розкрадань

майна і пов’язаних з ними
злочинів………………………………….. 183

4.2. Основні напрямки і засоби попередження розкрадань

майна і пов’язаних з ними злочинів при їх розслідуванні … 188
ДОДЛГЛТ/……………………………………………………….
…………………………… 195

— 269

могою цівкових, лазерних принтерів та копіювально-розмножувальної
техніки;

в) ідентифікувати матричні принтери ч я вигптор трними І їх допомогою
документами.

Призначаючи технічну експертизу документа, виготовленого з використанням
комп’ютерної чи копіювально-роз.множу-вальної техніки, треба мати на
увазі, що при наданні експертові тільки документів, можуть бути вирішені
наступні завдання: 1) спосіб виготовлення документа (діагностичне
завдання); 2) вид та модель технічного засобу, за допомогою якого було
виготовлено документ (діагностичне завдання); 3) факт виготовлення
кількох документів за допомогою одного і того ж конкретного технічного
засобу (ідентифікаційне завдання). При наданні експертові документів і
технічного обладнання, що перевіряється, вирішується завдання
ідентифікації цього обладнання.

При призначенні технічної експертизи документів, де об’єктом дослідження
є відбитки кліше печаток і штампів, виготовлених за технологією
зарубіжних фірм, треба виходити з таких положень.

1. Нормативними актами, які регулюють порядок замовлення і виготовлення
печаток і штампів, встановлюється тільки розмір їх рамок, але не
регламентується конфігурація шрифту і його розміри, які добираються
довільно або з урахуванням вимог замовника.

2. З середини 90-х років найбільш поширеною технологією виготовлення
кліше печаток і штампів на спеціалізованих підприємствах України є
фотополімерна технологія, яка базується на використанні фоточутливих
полімерних матеріалів (застосовується за ліцензією шведської фірми
«Графі-ка-М»). Фотополімерний спосіб забезпечує відтворення найдрібніших
деталей з усіх видів друкованих форм і дозволяє швидко і якісно
відтворювати найбільш складні зображення (герби, емблеми тощо).

3. У відбитках кліше печаток і штампів, виготовлених фотополі-мерним
способом, ідентифікаційні ознаки (загальні й окремі) є нестійкими і
залежать від різноманітних умов: сили натискання, температури, структури
і якості паперу. Це суттєво ускладнює вирішення питання про нанесення
відбитка на документі конкретною печаткою, штампом (ідентифікацію
кліше).

4. При призначенні експертизи для вирішення ідентифікаційних завдань в
розпорядження експерта треба надавати ве-

— 176 —

лику кількість порівняльного матеріалу (експериментальних

і вільних зразків за різні періоди, в тому числі і зіставимих з

іюріидом виготовлення документа), а також кліше печатки

чи штампу, що перевіряється.

Заправило, в стадії підготовки технічної експертизи документів, де
об’єктом дослідження с відбитки кліше печаток і штампів, виготовлених за
технологією зарубіжних фірм, потрібна буде консультація спеціаліста
(експерта).1

Призначення комп ‘ютерно-технічної експертизи. Дослідження об’єктів,
вилучених під час слідчих дій, відіграє виключно важливу роль у
доказуванні обставин вчинення розкрадання при допомозі комп’ютерної
техніки. Експертизи машинних носіїв інформації в залежності від завдань,
що вирішуються, поділяються на два різновиди: 1) технічну експертизу
комп’ютерів, їх вузлів та пристроїв (встановлення призначення і
характеристик комп’ютерної техніки, її технічного стану; можливостей
використання для досягнення певної мети тощо); 2) експертизи даних та
програмного забезпечення (виявлення інформації, що міститься на
комп’ютерних носіях, та визначення її цільового призначення; відновлення
зітертої інформації; розшифровка закодованих файлів; встановлення
характеру змін, внесених у програми, та інше).

Орієнтовний перелік питань, що можуть бути вирішені експертом.

– Які технічні несправності має даний комп’ютер або його окремі блоки
та пристрої і як ці несправності впливають на роботу комп’ютера (блока,
пристрою)?

– Чи міститься на даному носії якась інформація, і якщо так, то яке її
цільове призначення?

– Чи є на носії інформація, що була знищена, і чи можна її відновити?

– Чи можна за допомогою даного програмного продукту реалізувати
функції, передбачені технічним завданням на його розробку?

– Чи можливе вирішення певного завдання за допомогою даного
програмного продукту ?

– Чи відповідає стиль програмування досліджуваного програмного
продукту стилю програмування певної особи?

1 Акяуальные вопросы судебной экспертизы и криминалистики на современном
этапе судебно-правовой реформы (к 75-летию основания Харьк. НИИ судебных
экспертиз им. засл. проф. Н С.Бокариуса). Харьков. Право, 1998.
С.103-108.

— 177

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Волобуєв А.Ф. 2000 – Розслiдування i попередження розкрадань майна у сферi пiдприємництва (книга)