.

В.М.Кравчук – Стратегія і тактика цивільного процесу (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
8 12748
Скачать документ

В.М.Кравчук – Стратегія і тактика цивільного процесу

В адвокатському мистецтві… так багато

залежить від «гри», що недосвідчена людина

може здати кращі карти і потім

дивуватися, як могла програти.

Р. ГАРРІС. Школа адвокатури

У навчальній та спеціальній літературі цивільний процес традиційно
пропонується нейтрально, з позиції стороннього спостерігача, якого
цікавить лише процес як такий, а не результат. Але в практичній площині,
застосування процесуального закону завжди пов’язане із реальним
розв’язанням конкретного спору. Своєрідні. Усі ці можливості окремо
мають своє призначення, ефективність, умови та порядок застосування.
Саме так сприймають цивільний процес зацікавлені особи, оскільки для них
процес – це боротьба.

Отже, з погляду сторін, цивільний процес – це двобій між позивачем і
відповідачем у суді з приводу матеріально-правового спору, а цивільне
процесуальне право — це застосовувані правіша цього двобою. Його
результат, як правило, залежить від чотирьох факторів:

1) суті матеріально-правового спору;

2) процесуального становища сторони;

3) особистих властивостей учасників контракту;

4) майстерності ведення процесу.

Судовий процес у цивільній справі, як і кожний двобій, має свою
стратегію та тактику. Слово «стратегія» походить з грецької і вживається
у двох значеннях: 1) найважливіша частина воєнного мистецтва, що включає
теорію і практику ведення війни, воєнних кампаній і великих бойових
операцій; 2) мистецтво керувати суспільною, політичною боротьбою. В
цьому, другому значенні, слово «стратегія» вживатиметься надалі у праці.

Стратегія часто залежить від процесуального становища сторони та суті
спору. В самому загальному вигляді вона визначає процесуальну мету
сторін.

Усі судові стратегії можна поділити на два види: правильні і хибні.
Правильна стратегія — полягає у вирішенні спору в суді з метою захисту
порушених чи оспорюваних суб’єктивних прав, адже саме для цього існують
суди. Вирішувати спори – їх основна функція. Отже, в основі правильної
стратегії лежить використання права на позов за призначенням.

Хибна судова стратегія – це використання права на звернення до суду з
метою, що не пов’язана із захистом порушених прав. У таких випадках
позивач переслідує інші цілі, як-от:

1) помститися відповідачеві;

2) щось комусь доказати (так звані «справи принципу»);

3) відволікти увагу та ресурси відповідача від інших проблем;

4) створити інформаційний привід;

5) затягнути вирішення іншої справи;

6) відреагувати на порушення закону та ін.

Звісно, позивач не виявляє своєї справжньої мети. Встановити її –
первинне завдання відповідача. Адже якщо стратегія супротивника відома,
то його дії можна прогнозувати. Вони відповідатимуть його загальним
методом.

Спільна процесуальна мета сторін – домогтися рішення на свою користь. У
цьому плані ведення їх стратегії однакове. Позивач прагне, щоб суд
задовольнив його вимоги до відповідача у повному обсязі, а відповідач –
щоб суд відмовив у позові.

З урахуванням обставин справи, відповідачі часто обирають іншу
стратегію, аби не програти справу. В межах цієї стратегії можна виділити
окремі її різновиди:

1) укласти мирову угоду. Мирова угода – це частковий виграш відповідача,
і одночасно частковий програш позивача. Відповідач може обрати таку
стратегію, якщо з обставин справи можна з високою часткою ймовірності
припустити, що суд задовольнить позов повністю;

2) переконати позивача відмовитися від позову. Така стратегія у чистому
вигляді застосовується мало, її втілення вимагає використання вагомих та
ефективних засобів впливу на позивача, часто «на грані фолу». Під
впливом цих засобів позивач йде на своєрідний нульовий варіант: ви мене
не рухаєте, а я вас. Як засоби впливу використовуються позови проти
позивача, скарги та заяви щодо позивача, які є підставою для порушення
кримінальної справи; аналогічні дії щодо близьких позивачу осіб;

3) унеможливити виконання рішення суду на користь позивача. Цю стратегію
обирають, коли з обставин справи очевидно, що суд задовольнить позовні
вимоги.

Як правило, причини, які стали приводом для звернення до сУду, відомі,
їх аналіз, аналіз змісту позовних вимог дозволяє глибше з’ясувати
характер взаємовідносин сторін, виявити можливі позасудові шляхи
вирішення справи, правильно визначивши стратегію поведінки.

Стратегія втілюється у процесуальній діяльності зацікавлених осіб,
переходячи таким чином у тактику. Термін «тактика» (з грецької –
мистецтво командування військом) вживається у трьох значеннях:

1) як складова частина воєнного мистецтва, наука про підготовку,
організацію і ведення бою-

2) в широкому розумінні — як методи, шляхи, засоби, форми боротьби, що
найбільше відповідають конкретним обставинам у даний момент і
забезпечують стратегічний успіх-

3) переносно – як прийоми, засоби досягнення якоїсь мети, лінія
поведінки когось.

Отже, цивільна процесуальна тактика – це система прийомів та засобів
діяльності зацікавленої особи, використання яких забезпечує найбільш
ефективне втілення обраної стратегії під час розгляду цивільної справи в
суді.

Мета тактики – найефективніша реалізація процесуальних прав осіб, що
беруть участь у розгляді справи, їх загальні права та обов’язки
передбачені у ст. 99 Цивільного процесуального кодексу України (надалі –
ЦПК України). Зацікавлені особи, зокрема, мають право знайомитися з
матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал,
постанов і інших документів, що є у справі, брати участь у судових
засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти
клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати
свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали
суду.

Відповідно до ст. 103 ЦПК України, позивач також вправі протягом усього
часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову,
збільшити або зменшити розмір позовних вимог або взагалі відмовитися від
позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково.
Сторони можуть закінчити справу мировою угодою на всякій стадії процесу,
вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду.

Однак перелік прав сторін не вичерпується переліченими у ст. 99, 103 ЦПК
У країни.

Мають сторони також і процесуальні обов’язки:

1) з’являтися до суду на його вимогу;

2) подавати докази;

3) виконувати розпорядження суду;

4) дотримуватися порядку в судовому засіданні;

5) виявляти повагу до суду;

6) добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами та ін.

Систему процесуальної тактики складають тактичні прийоми.

Тактичний прийом -це спосіб діяльності зацікавленої особи, використання
якого з урахуванням конкретної ситуації забезпечує найбільш ефективне
вирішення окремих завдань.

Тактичні прийоми цивільного процесу можна класифікувати:

І. За призначенням:

1) прийоми нападу (атакуючі);

2) прийоми захисту (захисні);

3) прийоми роботи із судом та іншими учасниками процесу (організаційні);

4) прийоми затягування справи;

5) прийоми доказування (доказові).

II. За джерелами:

1) нормативні – регламентовані нормами процесуального закону;

2) психологічні – грунтуються на даних психологи;

3) змішані. ,

III. За стадіями застосування: .

1) тактичні прийоми, що застосовуються у стадії порушення справи;

2) тактичні прийоми, що застосовуються на стадії підготовки справи до
розгляду;

3) тактичні прийоми, що застосовуються на стадії судового розгляду;

4) тактичні прийоми, що застосовуються на стадії оскарження рішень.

IV. За множинністю застосування:

1) одноразові – прийом, який можна застосувати лише один раз;

2) багаторазові – може застосовуватися декілька разів упродовж справи.

Планування та здійснення кожного тактичного прийому відбувається на
основі певних вимог та правил. Вони є своєрідними тактичними принципами,
які встановлюють вимоги щодо допустимості того чи іншого прийому:

1) законність – тактичний прийом не повинен суперечити закону;

2) доцільність – придатність прийому для досягнення запланованої мети;

3) ефективність – застосування прийому, який з урахуванням обставин,
може дати найкращий результат;

4) індивідуальність – кожен тактичний прийом повинен застосовуватися з
урахуванням конкретних обставин справи;

5) безпечність – ризик негативних наслідків повинен бути мінімальний;

6) плановість – тактичні прийоми застосовуються послідовно і планомірно;

7) надійність – висока ймовірність отримання запланованого результату;

8) узгодженість – тактичні прийоми повинні взаємодіяти між собою,
сприяючи досягненню однієї стратегії;

9) рентабельність – відповідність затрачених зусиль та цінності
отриманого результату.

Окремо .можна виділити принципи застосування тактичних прийомів, їх
дотримання забезпечує максимальну ефективність прийому. До таких
належать: 1) раптовість; 2) таємність-3) оперативність. Зупинимося на
цих принципах докладніше.

1. Раптовість

Суть. Тактичні прийоми потрібно застосовувати несподівано для
протилежної сторони. Раптовість дозволяє зламати позицію, обрану
протидіючою стороною, створити умови для отримання необхідної
інформації.

Застосування. Раптовість – це спосіб дій з метою досягнення результату в
розрахунку на несподіваність. Раптовість досягається непередбачуваним
для противника обранням та використанням засобів досягнення мети, тобто
виконання не-передбачуваного тактичного прийому або використання
не-очікуваного прийому, несподіваним способом або у несподіваному місті
чи в несподіваний час.

Тактичні прийоми, що забезпечують раптовість:

1) вжиття заходів попереджального характеру;

2) відстрочення очікуваних дій;

3) повторне виконання певних дій;

4) вичікування тактичних помилок противника;

5) залучення до участі у процесі нових осіб, зміна осіб;

6) цілеспрямоване формування у противника невірного переконання про свої
наміри та дії;

7) зміна тактики.

Фактор раптовості найкраще застосовувати тоді, коли противник перебуває
у стані заспокоєння.

2. Таємність

Суть. Противник не може зламати плани, з якими не обізнаний.

Застосування. Кожна із сторін зацікавлена, що б інша сторона не знала
про те, що вона збирається робити, які у неї є додаткові можливості
впливу на спір. Але абсолютної таємниці досягти не вдається ніколи і
майже нікому. Плани противника можна спрогнозувати з його дій, розмов,
поведінки в суді та ін. Але такі висновки можуть бути і помилковими.
Більше того, досвідчений супротивник може навмисно діяти таким чином,
щоб створити помилкове враження про свої наміри, вдатися до маскування
своїх дій.

Таємність забезпечується ретельним збереженням документів,
конфіденційністю розмов, дезінформуванням противника, застосуванням
маскувальних тактичних прийомів.

3. Оперативність

Суть. Діяти таким чином, щоб інша сторона не мала часу для правильного,
продуманого реагування. Цейтнот призводить до помилок.

Застосування. Оперативність досягається:

1) обранням найкращого моменту для вчинення дії. Найкращий момент настає
тоді, коли противник не готовий відреагувати на ваші дії. Наприклад,
через відсутність у певному місці, через недостатність грошей, через
інші об’єктивні фактори, що йому протидіють;

2) швидким реагуванням на дії супротивника. Кожна дія противника повинна
розглядатися не сама по собі, а як частина його стратегії. Тому й
оцінювати її потрібно системно, тобто, у сукупності з усіма іншими
факторами. Саме такий підхід дозволяє розкрити задум противника і
правильно на нього відреагувати.

Реагування не завжди виявляється в активних діях. Деколи буває доцільно
«промовчати». Але в будь-якому випадку, дії противника повинні негайно
враховуватися у плануванні власних тактичних операцій;

3) вжиттям контрзаходів. Є два види контрзаходів. Перші застосовуються у
відповідь на вчинені противником дії. їх мета – усунути негативні
наслідки. Наприклад, за клопотанням позивача суд вжив заходів
забезпечення позову. Можливі контрзаходи: оскарження ухвали; клопотання
про зміну обраного засобу.

Другий вид контрзаходів – превентивні дії, тобто усунення небезпеки від
того чи іншого ймовірного тактичного прийому противника до його
застосування. Такі дії значно ефективніші, ніж перші. Але й
застосовувати їх складно, адже невідомо, які саме прийоми
застосовуватиме інша сторона. Для цього потрібно вивчати його тактичні
можливості. Наприклад, відповідач припускає, що позивач звернеться із
клопотанням про накладення арешту на спірне майно. Превентивний
контрзахід пропонує відчужити це майно до постановления ухвали суду про
арешт.

Оперативність – це не лише швидкість застосування тактичного прийому,
але і його своєчасність. Оскільки обстановка в процесі змінюється і та
сторона, яка здатна швидше пристосуватися до цих змін, звернути їх на
свої користь, отримує перевагу.

Ефективність тактичних прийомів багато в чому залежить також від
тактичної грамотності процесуального противника та позиції судді. Не раз
траплялося, що суддя унеможливлював здійснення тактичних прийомів
незаконним відхиленням клопотань, ігноруванням вимог та заперечень
сторони, процесуальними спрощеннями. З метою усунення такого
деструктивного впливу судді рекомендовано застосовувати спеціальні
тактичні прийоми роботи із судом.

ТАКТИЧНІ ПРИЙОМИ РОБОТИ З СУДОМ

Тактика роботи з судом спрямована на створення переваг суб’єктивного
характеру. З точки зору сторони, найкращий суддя — той, хто вирішує
справу на її користь. Але про це сторони дізнаються постфактум, після
проголошення рішення. Своєрідним індикатором настрою судді під час
розгляду справи є його ставлення до сторін та їх дій. Кожна сторона дбає
про формування позитивного іміджу в очах судді. Адже при рівності усіх
інших факторів, суддя надає перевагу людям, які йому симпатичні.

Разом з тим, позиція судді часто не залежить від поведінки сторони в
суді. Як зазначає адвокат-практик Я. Зейкан, «адвокат при представництві
інтересів вирішує… завдання правового захисту і тому повинен
враховувати, що немає й не може бути суддів ідеальних, що конкретний
суддя може бути заінтересований в тому чи іншому варіанті вирішення
спору…». Згадується й адвокатська приказка: «Якщо суддя не знає як
вирішити справу, він її вирішує по закону». Звичайно, усі судді різні. У
автора немає ні підстав, ні бажання кидати тінь на всю суддівську
професію, але й не враховувати суб’єктивний фактор було б так само
неправильно.

Коли сторона відчуває, що суддя прихильніше ставиться до іншої сторони,
її тактика зорієнтована на усунення з процесу суб’єктивних факторів.
Принцип тут такий: хай суддя не допомагає нам, але він не зможе
допомогти й противнику. Мета- перешкоджати судді допомагати протилежній
стороні, нейтралізуючи його суб’єктивізм у вирішенні справи.

Під час роботи із судом, потрібно враховувати, що:

1) суддя – це людина, яка вирішує вашу справу, а не свою;

2) суддя – «господар процесу»;

3) суддя – це посадова особа, що діє відповідно до закону;

4) з суддею не можна сперечатися, а потрібно переконувати;

5) рішення та більшість ухвал суду можна оскаржити. З урахуванням
наведеного, можна запропонувати декілька тактичних прийомів, правил
роботи із судом.

1. Справляти позитивне враження

Суть. Позитивне враження про особу підсвідоме діє на суддю і настроює
його допомагати.

Застосування. Загальна ідея полягає в тому, що треба сподобатися судді.
В основі цього тактичного прийому – психологія спілкування. Позитивне
враження досягається культурою спілкування, дотриманням етичних норм
щодо судді, увагою до судді. Це загальні принципи поведінки в суді.
Додатково на сприйняття людини можуть вплинути фактори особистого
характеру: симпатії та захоплення, стать, релігійні переконання, система
цінностей та ін.

Для того, щоб сподобатися судді, потрібно знати його характер, мати хоча
б певний мінімум інформації про нього. Тут можуть знадобитися знання із
психології, нейролінгвістичне програмування та інші засоби встановлення
психологічного контакту та маніпулювання свідомістю.

Позитивний імідж сторони у суді формується також її особистим
авторитетом, професійними досягненнями. Щоб суддя їх оцінив, він,
принаймні, про них повинен знати. Але розповідати про себе самому
неетично. Джерелом позитивної інформації можуть стати свідки,
представники. Судді цінують допомогу предстпвників у наданні
нормативних актів, особливо якщо вони нові або істотно змінені. Не
секрет, що судді через зайнятість та погане забезпечення нормативним
матеріалом судів не можуть відстежити всі зміни поточного законодавства.
Тому сторони зацікавлені докладно проінформувати суд про такі зміни.
Найкраще надати суду повні тексти потрібних нормативних актів. Те чи
інше враження про особу формується у судді під час спілкування. Його
потрібно прагнути, використовуючи будь-які приводи. Найбільш нейтральні
з них – ознайомлення з матеріалами справи, подання нових доказів,
подання клопотань та ін. Це корисно ще й тому, що спілкування дозволяє
більше дізнатися про суддю, вивчити його особливості, знайти шлях для
його переконування.

2. Відвід судді

Суть. Суддя, який не влаштовує сторону, може бути замінений. Новий суддя
слухатиме справу спочатку.

Застосування. Відповідно до ст. 18 ЦПК України, судці не можуть брати
участі в розгляді справи і підлягають відводу (самовідводу):

1) якщо вони при попередньому розгляді даної справи брали участь у
процесі як свідки, експерти, перекладачі, представники, прокурор,
секретар судового засідання;

2) якщо вони особисто, прямо чи побічно заінтересовані в результаті
справи;

3) якщо вони є родичами сторін або інших осіб, які беруть участь у
справі;

4) якщо вони перебувають в особливих стосунках з особами, які беруть
участь у справі;

5) якщо будуть встановлені інші обставини, які викликають сумнів у їх
безсторонності.

До складу суду не можуть входити особи, які є родичами між собою.

Основною проблемою у застосуванні цього тактичного прийому є мотивування
відводу. Якщо причини об’єктивні або очевидні, суддя заявить самовідвід.
Інші мотиви повинна шукати зацікавлена особа.

В основі відводу має бути недовіра судді: ми не довіряємо суду і він нам
не довірятиме. Якщо заява буде відхилена, заявник втратить тактичні
можливості, в основі яких лежать хороші стосунки із суддею. Тому про
маломотивовані відводи краще не заявляти. Недостатньо мотивована заява
про відвід може використовуватися хіба що як підстава для відкладення
розгляду справи. Адже суддя сам не може розглянути заявлений йому
відвід. Оскільки більшість справ розглядаються од-ноособово, розгляд
справи відкладається.

Якщо мотиву для відводу судді немає, його можна створити. Одним із
можливих варіантів є залучення до процесу осіб, з якими суддя перебуває
в особливих стосунках. Такі особи можуть вступити в процес як
представники зацікавленої сторони.

Відвід повинен бути заявлений до початку розгляду справи по суті.
Заявляти відвід після цього можна лише у випадках, коли про підставу
відводу суд або особа, яка заявляє відвід, дізналися після початку
розгляду справи по суті.

3. Оскарження дій судді

Суть. Рішення, ухвали, дії чи бездіяльність суду, які порушують права та
інтереси сторін, можуть бути оскаржені.

Застосування. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про статус суддів»
судді зобов’язані:

– при здійсненні правосуддя дотримуватися Конституції та законів
України, забезпечувати повний, всебічний та об ек-тивний розгляд судових
справ з дотриманням встановлених законом строків;

– не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і
можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та
незалежності та ін.

Якщо суддя не дотримується своїх обов’язків, його дії можна оскаржити.
Оскарження дій судді – це палиця з двома кінцями. З одного боку,
оскарження дозволяє виправити помилки або усунути перешкоди, допущені
суддею, з другого – це акт протидії судді, який впливає на його подальше
ставлення до скаржника.

За предметом оскарження, скарги можна поділити на дві групи:

1. Скарги на рішення та ухвали суду. Такі скарги подаються в порядку,
встановленому ЦПК України для оскарження постанов суду. Верховний Суд
України неодноразово розглядав справи за скаргами на дії (бездіяльність)
місцевих судів з однаковим результатом: такі скарги суду не підвідомчі.
Рішення суду і відповідно дії або бездіяльність суддів у питаннях
здійснення правосуддя, пов’язаних із підготовкою та судовим розглядом
справ, перевіркою їх у порядку нагляду, можуть оскаржуватись у чинному в
даний час касаційному й наглядному порядку, а не шляхом їх оскарження до
суду першої інстанції, оскільки це порушувало б конституційний принцип
незалежності суддів і заборону втручання у вирішення справи належним
судом.

Суд є органом, який розглядає скарги на рішення, дії чи бездіяльність
органів державної влади, посадових і службових осіб, а його рішення
(дії, бездіяльність) оскаржуються лише в порядку, визначеному ст. 129
Конституції України і законодавством про судочинство.

Суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути
відповідачем у цивільній справі. Винятками є лише випадки, коли суд
(суддя) виступає не як орган (особа), що здійснює правосуддя, а як
будь-яка інша установа (особа). Заяви, скарги, спрямовані на дії судді
при здійсненні правосуддя, не підлягають розглядові в суді першої
інстанції, оскільки відповідно до закону є інший механізм усунення
помилок і недоліків, допущених при здійсненні правосуддя.

2. Скарги на дії чи бездіяльність судді. У такому порядку оскаржується,
зокрема, тяганина при розгляді справи, порушення строків, неетична
поведінка судді, порушення прав осіб, що беруть участь у справі.
Оскарження дій чи бездіяльності судді відбувається в порядку
підлеглості, голові відповідного суду або до кваліфікаційної комісії
суддів.

Голова місцевого суду веде особистий прийом, організує роботу суду по
прийому громадян і розгляду пропозицій, заяв і скарг. Скарги на дії
судді можуть бути усні та письмові. Усні скарги висловлюються голові
суду під час особистого прийому. Вони, як правило, не реєструються, а
тому не залишають сліду. Усне, а не письмове оскарження – це певною
мірою, джентльменський вчинок щодо судді. Оскарження дій, а особливо
бездіяльності судді голові суду часто дозволяє зняти проблему. Якщо
голова суду ухиляється від розгляду чи вирішення скарги, із аналогічною
скаргою можна звернутися до голови вищестоящого суду.

Коли потрібно зафіксувати факт оскарження дій судді, бажано
використовувати письмові скарги. Відповідно до ст. 20 Закону України
«Про звернення громадян», строк їх розгляду і вирішення не повинен
перевищувати одного місяця.

Приклад. Суддя не давала представнику відповідача ознайомитися з
матеріалами справи, намагаючись у такий спосіб перешкодити оскарженню
рішення. Наводила різні причини: хвороба секретаря, зайнятість,
відсутність приміщення та ін. Наприкінці строку апеляційного оскарження,
представник подав письмову скаргу голові судді і зазначив час, коли
прийде ознайомитися з рішенням суду. Матеріали справи у цей час було
надано, але апеляційна скарга була подана з порушенням строку.

У клопотанні про поновлення строку представник посилався на перешкоди в
отриманні матеріалів справи і доклав копію скарги на дії судді. Строк
поновлено як такий, що пропущений з поважних причин. Якщо б письмової
скарги не було, Суд, швидше за все, у поновленні строку відмовив.

Оскарження дій судді можливе також до кваліфікаційної комісії суддів.
Відповідно до ст. 31 Закону України «Про статус суддів», суддя
притягується до дисциплінарної відповідальності за вчинення
дисциплінарного проступку, а саме за порушення:

– законодавства при розгляді судових справ;

– вимог щодо несумісності;

– обов’язків, указаних у статті 6 Закону України «Про статус суддів».

Підставами для порушення дисциплінарного провадження щодо судді можуть
бути:

– подання Міністерства юстиції України та його органів на місцях за
наслідками перевірки заяв і повідомлень громадян;

– подання голови відповідного суду, посадових осіб державних органів,
установ, організацій, органів місцевого і регіонального самоврядування;

– повідомлення в засобах масової інформації. Отже, заяви та скарги
сторін, якщо вони є фізичними особами, не є підставами для порушення
дисциплінарного провадження щодо судді. Ці особи можуть звертатися зі
скаргами на дії судді до органів юстиції. Інформацію про порушення
закону з боку судді можна подати також до друкованих засобів масової
інформації. Але цей спосіб не завжди доречний, оскільки негативна
публікація не стільки вирішує проблему оскарження дій судді, скільки
зачіпає його честь та гідність. Він цього не пробачить. За наявності
підстав дисциплінарне провадження щодо судді порушується постановою
голови відповідної кваліфікаційної комісії суддів. Головою Верховного
Суду України та його заступниками. Головою Верховного Суду Республіки
Крим, головами обласних, Київського і Севастопольського міських
судів.

Не можуть бути підставами для порушення дисциплінарного провадження
заяви та повідомлення, що не містять відомостей про наявність підстав,
передбачених ст. 31 вищезгаданого закону, а також анонімні заяви та
повідомлення. До дисциплінарної комісії справа практично ніколи не
доходить: суддя усуває порушення як тільки усвідомлює реальність
виникнення проблем із комісією.

4. Подання клопотань

Суть. Сторона має право заявляти клопотання. Кожне клопотання суддя
повинен вирішити, про що постановляє ухвалу.

Ухвала повинна бути мотивованою. Недостатня мотивація може бути
підставою для оскарження ухвали або рішення суду. Аналіз ухвал суду
дозволяє прогнозувати його рішення.

Застосування. Відповідно до ст. 232 ЦПК України, питання, зв’язані з
рухом справи в суді першої інстанції, різні клопотання та заяви осіб,
які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, про
зупинення або закриття провадження в справі, залишення заяви без
розгляду вирішуються мотивованими ухвалами.

Суд постановляє ухвали в нарадчій кімнаті, а по окремих нескладних
питаннях – порадившись на місці.

Ухвали суду, постановлені в нарадчій кімнаті, підписуються всім складом
суду, а при одноособовому розгляді справи – суддею і приєднуються до
справи. Ухвали суду постановлені на місці, заносяться до протоколу
судового засідання.

Судді часто ігнорують клопотання або відхиляючи їх не постановляють
ухвали. Систематична відмова у задоволенні клопотань чи їх ігнорування
може бути підставою для висновку про необ’єктивність судді, що
подальшому може стати приводом для його відводу.

Відхилення клопотання не позбавляє сторону заявляти його повторно.
Повторне клопотання вирішується судом за загальними правилами, тобто
ухвалою.

Важливе значення має така вимога до ухвали як мотивованість. Мотиви
ухвали дозволяють фіксувати позицію суду з тих чи інших питань, з
приводу яких заявлено клопотання, і яка не відображається у рішенні
суду. Аналізуючи позицію судді щодо заявлених клопотань, можна з високою
ймовірністю прогнозувати його рішення, а отже корегувати тактичні плани.

5. Використання письмової форми звернень до суду

Суть. Будь-які звернення до суду (заяви, клопотання, заперечення)
потрібно подавати у письмовій формі.

Застосування. Письмова форма спілкування із судом має безліч переваг
перед усною:

1) документи зберігаються у справі;

2) зміст написаного легше зрозуміти;

3) документи фіксують не лише інформацію, але й час її подання до суду;

4) документи можуть бути прочитані іншими особами.

Єдиний недолік письмової форми – її стабільність. Написане важко
змінити. З цього випливає, що письмову форму потрібно надавати думкам,
які непотрібно буде корегувати в майбутньому.

Процесуальне законодавство лише в окремих випадках вимагає письмової
форми клопотань та заяв. Усні клопотання та результати їх розгляду
можуть не залишити слід у справі. Інформація про це заноситься лише до
протоколу судового засідання. Але він ведеться тільки в засіданні.
Значна ж частина клопотань заявляються сторонами до судового розгляду.

Треба враховувати, що письмові пояснення важко змінити. Тому їх доцільно
давати щодо безспірно встановлених обставин, які визначають правову
позицію у справі. Якщо є припущення, що може виникнути потреба певні
пояснення скорегувати, їх доцільно давати усно. У подальшому можна буде
зіслатися на те що пояснення зрозуміли неправильно. Ст. 147 ЦПК України
передбачено, що по особливо складних справах суддя може запропонувати
відповідачеві подати письмові пояснення в справі. Це право, а не
обов’язок відповідача.

Текст документів, адресованих суду, повинен бути точний, лаконічний,
аргументований, викладений в офіційному стилі. Потрібно уникати складних
речень, рідковживаних та емоційно забарвлених слів, ліричних відступів,
посилань на порушення норм моралі, патетики на захист державних чи
громадських інтересів. Доцільно використовувати звороти, що містяться в
нормативно-правових актах та посилатися на законодавство.

6. Заперечення проти дій судді

Суть. Заперечувати дії судді, що не відповідають вашим інтересам.

Використання. Відповідно до ст. 162 ЦПК України, в разі заперечень
будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів,
перекладачів проти дій головуючого ці заперечення заносяться до
протоколу судового засідання і питання вирішується всім складом суду.

Якщо справа розглядається одноособове, то заперечення вирішуються
суддею, при цьому, як правило, суддя думки не змінює.

Потрібно намагатися, щоб кожне заперечення заносилося до протоколу. Якщо
секретар цього не робить,- треба наполягати. Заперечення можуть бути
використані для наступного оскарження рішення суду. Декілька заперечень,
особливо якщо вони надійшли від різних осіб, дають підстави для
виявлення порушення закону під час розгляду справи або суб’єктивізм у
судді.

7. Зауваження на протокол судового засідання

Суть. Протокол судового засідання фіксує хід судового засідання,
пояснення сторін, показання свідків та інші суттєві обставини. Якщо вони
відображені неправильно, помилки та неточності потрібно усунути.

Застосування. Інші особи, зокрема судді апеляційного суду, дізнаються
про хід розгляду справи саме з протоколу. Зафіксована у ньому інформація
має надзвичайно важливе значення для сторін. Окремі засоби доказування,-
показання свідків, пояснення сторін, роз’яснення експерта більше ніде,
крім протоколу, сліду не залишають. Якщо ці дані зафіксовано
неправильно або неповно то вони втрачаються. Є лише один спосіб їх
зберегти – подати зауваження на протокол.

Відповідно до ст. 200, 201 ЦПК України, сторони та інші особи, які
беруть участь у справі, мають право знайомитися з протоколом судового
засідання і протягом трьох днів після підписання протоколу подавати свої
письмові зауваження з приводу допущених в протоколі неправильностей або
неповноти викладу.

Таким чином, передбачено дві підстави для зауважень до протоколу:

1) неправильність викладу – тобто, спотворення фактів, що мали місце під
час процесу;

2) неповнота змісту -відсутність у протоколі певних фактів.

У зауваженнях потрібно зазначити, які саме факти не зафіксовані у
протоколі, або у чому полягає саме неправильність, запису.

Головуючий розглядає зауваження на протокол і, на підтвердження згоди з
зауваженнями, посвідчує їх правильність.

У разі незгоди головуючого з поданими зауваженнями, вони вносяться на
розгляд судового засідання у тому ж складі суду, який розглядав справу.
В необхідних випадках викликаються особи, які подали зауваження на
протокол. Розглянувши зауваження, суд постановляє ухвалу, якою посвідчує
правильність зауважень або відхиляє їх. Якщо справа розглядалась суддею
одноособове, він розглядає зауваження на протокол так само одноособове.
Зауваження на протокол у всіх випадках приєднуються до справи.

Зауваження на протокол повинні бути розглянуті протягом п’яти днів з дня
їх подання.

8. «Замовчування» помилок судді

Суть. Не треба реагувати на процесуальні порушення та помилки судді під
час розгляду справи, щоб потім оскаржити рішення.

Застосування. Підставою для скасування рішення суду є не лише порушення
норм матеріального права, тобто, неправильне вирішення справи, але й
процесуальні порушення, тобто, неправильний розгляд справи. Суддя, як
правило, не піде на «дрібні» порушення, якщо буде знати, що рішення
точно буде оскаржуватися. Отже, цей прийом застосовується у
безконфліктній ситуації.

У практиці зустрічаються такі порушення:

1) не ознайомлення осіб із їх правами;

2) неправильне повідомлення про час та місце розгляду справи;

3) ігнорування клопотань;

4) постановления немотивованих або недостатньо мотивованих ухвал;

5) неповнота протоколів судового засідання;

6) ухилення від залучення перекладача;

7) порушення строків розгляду справи та ін.

Окремі із цих помилок суддя допускає з мовчазної згоди або з потакання
сторін. Наприклад, відповідно до ст. 17 ЦПК України, суддя зобов’язаний
роз’яснити особам, що беруть участь у справі, їх права та обов’язки,
тобто прочитати ст. 99 ЦПК України. Замість цього, заради економії часу,
він питає: «Права свої знаєте?» Сторони на знак згоди кивають головою і
суддя їх не зачитує.

Інший приклад. Замість надсилання повісток, секретар від імені судді
дзвонить і повідомляє про час розгляду справи. Якщо сторона починає
обурюватися з приводу порушення встановленого порядку повідомлення,
секретар може надіслати повістку. Якщо сторона промовчить і не прийде у
суд, то матиме цим можливість скасувати рішення суду, оскільки не була
повідомлена про час розгляду справи.

9. Звукозапис розгляду справи

Суть. Бажано здійснювати звукозапис усього, що відбувається в залі
судового засідання.

Застосування. Відповідно до ст. 198 ЦПК України судом здійснюється повне
фіксування судового процесу технічними засобами. Ця норма набирала
чинності з 22.01.2002 p., але навіть до цього часу і далі суди навряд чи
будуть укомплектовані спеціальною апаратурою. Ще сьогодні фіксація ходу
судового засідання здійснюється у протоколі судового розгляду.

Сторони зацікавлені мати найповніший опис усього, що відбувається в
засіданні. Ні секретар, ні представник нездатні записати все.

З урахуванням п. 2 ст. 9 Закону України «Про судоустрій», колена особа,
яка бере участь у справі, має право здійснювати звукозапис судового
процесу із застосуванням переносних, нестаціонарних технічних засобів.
Цивільне процесуальне законодавство не містить норм, які б забороняли це
робити. Відповідно до ст. 9 Закону України «Про інформацію» всі
громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на
інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання,
поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними
своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.
Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і
державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні,
соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси
інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Незважаючи на вищевикладене, судді часто забороняють звукозапис. Проти
таких дій потрібно заперечувати і вимагати внесення заперечень до
протоколу судового засідання. Є кращий варіант: звернутися до суду з
письмовою заявою про намір здійснювати звукозапис. Тоді у справі
лишиться доказ, що ви бажали здійснювати запис, але суддя вам
перешкодив.

Детальний звукозапис судового розгляду корисний для таких цілей:

1) оскарження дій судді;

2) фіксація заперечень проти дій судді;

3) фіксація пояснень сторін, показань свідків та інших учасників
процесу;

4) подання зауважень на протокол судового засідання.

Приклад. При розгляді справи за позовом К. Д. до В. Д. Ка-луський
районний суд постановив ухвалу про вилучення у В. Д. магнітоли разом із
магнітофонною стрічкою. Президія Івано-Франківського обласного суду
ухвалу скасувала і вказала на таке.

Постановляючи ухвалу про вилучення магнітоли та магнітофонної стрічки,
якими відповідач скористався для запису судового процесу, суд не
зазначив мотивів прийнятого рішення і закон, яким він при цьому
керувався.

Оскільки чинне законодавство про цивільне судочинство не містить норми,
якою передбачено вилучення речей у громадян, ухвала суду підлягає
скасуванню як постановлена всупереч вимогам закону.

10. Розгляд справи в присутності глядачів

Суть. Присутність глядачів сприяє законному і об’єктивному розгляду
справи.

Застосування. Одним із принципів цивільного процесу є гласність.
Відповідно до ст. 10 ЦПК України, розгляд справ у всіх судах відкритий,
за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної
таємниці.

Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивованою ухвалою
суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони
життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці
усиновлення.

До залу судового засідання не допускаються громадяни, молодші
шістнадцяти років, якщо вони не є особами, які беруть участь у справі,
або свідками. Отже, будь-яка особа, що досягла 16 років, може бути
присутня в залі судового засідання. Це імперативна норма.

Поширена практика розгляду справ у кабінетах судців, а не в спеціально
обладнаних залах. Але таке стає неможливим, якщо в судове засідання
з’явилися глядачі, їх присутність також сприяє усуненню з процесу
проявів неетичної поведінки, дисциплінує як суд, так і учасників
процесу, психологічно впливає на сторони.

Якщо суддя не допускає присутніх, то така його дія умисно порушує один
із конституційних принципів цивільного процесу.

11. Розгляд справи в присутності представників засобів масової
інформації

Суть. Присутність засобів масової інформації свідчить про особливу увагу
громадськості до процесу, підвищуючи цим рівень відповідальності судді
за розгляд та вирішення справи.

Застосування. Цей тактичний прийом є різновидом попереднього.
Представники засобів масової інформації – теж глядачі. Але через свою
професію, вони будуть висвітлювати те, що побачили та почули в засобах
масової інформації.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про судоустрій», проведення в
залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису
із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового
засідання допускаються з дозволу суду, в порядку, встановленому
процесуальним законом. Використання ж іншої, нестаціонарної апаратури,
суд заборонити не може.

Залучення засобів масової інформації – надзвичайно складний за своїм
виконанням прийом. Тому сам процес повинен бути цікавим для
громадськості або мати важливе суспільно-політичне значення.

У самому простому виконанні, достатньо залучити хоча б одного
журналіста, але так, щоб суддя зрозумів, що це представник преси.

Залучення засобів масової інформації обопільний – він також має вплив на
сторони та свідків. Вони емоційно збуджуються, знають, що їх виступи
фіксуються і, можливо, будуть оприлюднені. Саме тому вони намагатимуться
подати себе у найкращому світлі: уникатимуть пояснень та показань, які
компроментують їх в очах оточуючих. Допитуюча сторона цим може
скористатися.

12. Формування громадської думки

Суть. Надати справі резонансний характер.

Застосування. Чим більше осіб цікавляться справою, тим відповідальніше
до неї ставитиметься суд, а значить тим об’єктивніше буде його рішення.
Адже воно буде оцінюватися не лише особами, що брали участь у справі,
але й громадськістю.

Мало є людей, які свідомо готові піти проти течії. Якщо рішення не
відповідатиме суспільним очікуванням, суддя опиниться у центрі
громадської уваги. Громадська думка засуджуватиме його дії і це
психологічно впливатиме на суддю.

Для судді вбачається лише один вихід – діяти чітко за законом. Жодного
суб’єктивізму у такій справі суддя не допустить, не дасть жодного
приводу говорити про себе погано.

Формування сприятливо бажаної громадської думки – це завдання, яке
вимагає зусиль багатьох людей, спеціальних знань та виконавчих засобів.
Тому цей тактичний прийом може використовуватися, насамперед, у справах,
що мають політичний підтекст, спільно із залученням засобів масової
інформації.

Цей прийом матиме позитивні наслідки незалежно від результату розгляду
справи. Якщо суд прийняв рішення, яке відповідає громадській думці, є
підстави стверджувати, що справедливість відновлена.

У разі програшу справи цей тактичний прийом дозволяє «зберегти обличчя».
В очах громадськості переможений виглядатиме жертвою «тоталітарного
режиму», «адмінресурсу», «системи». Більшість людей завжди жаліє
слабкого. Усвою чергу у переможця формується образ ворога. Це є у
достатнім соціальним грунтом для знищення іміджу конкурента та
підвищення власного рейтингу за його рахунок. Отже той, кого підтримає
громадська думка, виграє в будь-якому випадку.

ТАКТИКА РОБОТИ ІЗ ПРОТИЛЕЖНОЮ СТОРОНОЮ

У процесі розгляду справи сторони контактують між собою не лише під час
судових засідань. Тут теж присутня своєрідна тактика, швидше навіть
правила спілкування.

Спілкуйтеся з протилежною стороною

Суть. Спілкування – це форма передачі інформації.

Застосування. Спілкування із стороною може бути безпосереднім або через
представника. В процесі спілкування відбувається взаємний обмін
інформацією. Одна сторона впливає на іншу.

Спілкування не повинно бути випадковим. Завжди потрібно контролювати
обстановку та інформацію, що повідомляється. Протилежній стороні
потрібно давати таку інформацію, яка сприяє у неї формуванню негативних
емоцій, провокує його на необдумані вчинки, породжує сумнів у
перспективах розгляду справи.

Інформоція може бути правдивою або ні. Дезінформація корисна, наприклад,
для маскування тактичних дій, для підриву довіри до свідка чи
співвідповідача.

Якщо спілкування ускладнене через особисту неприязнь сторін, цю місію
може взяти на себе посередник: представник або нейтральна особа. У
процесі такого спілкування можна знайти шляхи позасудового вирішення
справи.

2. Не переходьте на особистості

Суть. Суд вирішує спір, а не оцінює моральні якості осіб, які беруть
участь у справі.

Застосування. Під час розгляду справи, особливо в судових засіданнях,
неприпустимо ображати іншу сторону лайкою, непристойними висловами,
ображати її честь та гідність. Такі дії лише ускладнюють ситуацію і
звужують тактичний простір. Після таких висловлювань на адресу
противника навряд чи вдасться домовитися про мирову угоду. Більше того,
для ображеної сторони перемога в процесі стає справою честі. Справжня
мета звернення до суду поступається бажанню по-мститися. Змінюється вся
стратегія.

Якщо так чинить інша сторона, потрібно акцентувати увагу суду на
неприпустимість таких дій, а не відповідати на них «око за око». Це лише
підвищить ваш рейтинг в очах судді.

3. Переконуйте поза судом, а не в суді

Суть. У судових засіданнях переконуйте суд, а не противника.

Застосування. Під час розгляду справи по суті треба пам’ятати, що мета –
надати докази, а не переконати протилежну сторону в її неправоті. Якщо
цього не вдалося зробити до суду, то і в суді не вийде. Тому не
витрачайте дорогоцінний час судових засідань на протилежну сторону. Не
намагайтеся вбити одразу двох зайців – переконати і суд, і
процесуального супротивника. Така тактика завідомо програшна.

Для іншої сторони у вас буде достатньо часу поза судовими засіданнями.
Усе, що ви думаєте з приводу його правової позиції, можна висловити
після засідання. Але не захоплюйтеся і будьте пильні: не видавайте своїх
намірів.

4. Пропонуйте компроміс

Суть. Рішення суду може виявитися несподіванкою. Поза-судове вирішення
справи – це передбачуваний результат, який задовольняє сторони.

Застосування. Знаючи стратегію противника, причини, які спонукають його
судитися, потрібно намагатися їх усунути. Зробити це можна, так би
мовити, силою – рішенням су-ДУ, а можна й переконанням. Останній метод
вимагає не лише переговорів з приводу справи, а й пошук варіантів її
вирішення. Адже судове рішення – це лише один із декількох можливих.

Пропонувати варіант вирішення спору може будь-яка із сторін. Але часто
вони не користуються цією можливістю. Через гонор. Ніхто не хоче
показувати слабину. Даремно. Тому для переговорів доцільно залучати
представників. Вони не зв’язані особистими стосунками, не перебувають у
спорі між собою, а тому при прийнятті рішень орієнтуються переважно на
розумність компромісу і відповідність його інтересам сторін.

Позасудове вирішення спору потрібно пропонувати завжди, коли змінюється
ситуація.

5. Ніколи не кажіть «ніколи»

Суть. Чим менше категоричності у судженнях, тим легше їх змінити.

Застосування. У висловлюваннях, там, де це можливо, потрібно намагатися
не бути категоричним. Обстановка в процесі постійно змінюється, тому
може виникнути потреба зробити те, що вчора ви вважали неможливим. Якщо
ви про це вже категорично заявили, то відмовитися від своїх слів важко.

б. Передбачайте дії противника

Суть. Думайте за себе і за противника. Той, хто грає у шахи сам із
собою, завжди перемагає.

Застосування. В математичній теорії гри цей метод називають рефлексією –
імітація думок та дій противника, що дозволяє передбачити його дії, його
реакцію на різні ситуації.

Складний прийом, адже потрібно абстрагуватися від своїх інтересів і
дивитися на справу очима противника. Якщо вам це важко, можна залучити
інших осіб.

Приклад. Клієнт прийшов до адвоката, розповів йому фабулу справи і
попросив поради. Адвокат проконсультував клієнта, що йому, як позивачу,
потрібно робити. Клієнт звернувся до іншого адвоката, розповів ту саму
фабулу, але з врахуванням рекомендацій попереднього адвоката. Його знову
проконсультували, але вже як відповідача. Тепер він знає, що може
зробити його противник і як він йому може перешкодити.

Перевага особи в рефлексивному мисленні визначається: 1)
загальноосвітнім рівнем; 2) рівнем професійної підготовки; 3) рівнем
обізнаності; 4) вмінням будувати та передбачати розумові моделі інших
осіб.

ТАКТИЧНІ ПРИЙОМИ НАПАДУ

Нападаючою стороною є позивач. Він розпочинає процес. Він перший
з’являється на арені. Це багато в чому визначає його тактичні переваги.
Позивач має можливість вибору:

1) способу порушення справи;

2) відповідача;

3) часу для пред’явлення позову;

4) підсудності;

5) меж судового розгляду.

Позивач може використовувати такі тактичні прийоми.

1. Порушення справи з ініціативи інших осіб

Суть. В інтересах позивача справу порушує інша особа. Позивач має
пасивне становище, він не нападає. Відповідач захищається від осіб, які
ініціювали процес, а не від позову. Відбувається, так би мовити, підміна
цілі.

Застосування. Відповідно до ст. 121 ЦПК України, у випадках,
передбачених законом, прокурор, органи державної влади та місцевого
самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із
заявами на захист прав і свобод інших осіб.

Особи, що порушують справу в суді в інтересах інших осіб, користуються
процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки сторони, за
винятком права на укладення мирової угоди. Відмова зазначених органів та
інших осіб від поданої заяви або зміна заявлених ними вимог не позбавляє
особу, на захист прав та свобод якої подано заяву, права вимагати від
суду розгляду справи для вирішення вимоги у первісному обсязі.

Якщо дієздатна особа, в інтересах якої порушено справу, не підтримує
заявлені вимоги, то суд залишає заяву без розгляду. Отже, провадження у
справі залежить від позивача незалежно від того, він чи інша особа в
його інтересах звернулася до суду.

Найбільша складність у застосуванні цього прийому – переконати прокурора
та інших осіб, які мають право звертатися до суду в інтересах позивача,
що є достатні підстави для того, Що б вони звернулися до суду.

Відповідно до ст. 361 Закону «Про прокуратуру», підставою представництва
у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи
матеріальний стан або з інiих поважних причин самостійно захистити свої
порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження-
Прокурор самостійно вирішує питання про наявність цих підстав.

Відповідно до п. 1.3 наказу Генерального прокурора України № 8 від
28.10.98 р. «Про діяльність прокурорів по представництву інтересів
громадян і держави у судах» прокурорам усіх рівнів наказано забезпечити
першочергово заходами цивільного судочинства захист соціальних прав
громадян.

Із врахуванням вищенаведеного, розраховувати на прокурора можна у
справах про захист соціальних прав або коли скаржник не може самостійно
захистити свої права. Прокурора потрібно переконати. Найкраще –
доказами.

Інші органи можуть звернутися до суду в інтересах інших осіб лише у
випадках, прямо передбачених законом. Для того, щоб вони порушили
справу, заявник повинен довести наявність підстав.

Застосування цього тактичного прийому дає позивачу такі переваги:

1) позивач не сплачує державного мита;

2) в очах судді справа набуває особливого значення;

3) збільшується число учасників «на стороні» позивача;

4) ініціатор процесу має важелі впливу на розгляд справи, які не
доступні позивачеві.

2. Обрання підсудності

Суть. Суд, який розглядатиме справу, визначається за правилами про
підсудність. Право вибору суду позивач має у випадках:

1) коли щодо його справи встановлено альтернативну підсудність (ст. 126
ЦПК України);

2) коли позов пред’являється до кількох відповідачів, які проживають або
знаходяться в різних місцях (ст. 131 ЦПК України).

Якщо позовні вимоги сформулювати так, як це зазначено у ст. 126 ЦПК або
залучити до справи декількох відповідачів, позивач може обрати суд.
Згодом, під час розгляду справи по; суті, підстава та предмет позову
корегуються.

Застосування. Цей тактичний прийом дозволяє позивачу обрати суд навіть
тоді, коли закон такої можливості йому не надає. Але і в цьому випадку
вибір небезмежний. Підсудність визначається місцем проживання однієї із
сторін або місцем заподіяння шкоди, або місцем виконання договору. Тому
навіть коли передбачена альтернативна підсудність, право вибору
обмежується декількома судами, у більшості – двома. Але і така:
альтернатива для позивача може мати істотне значення. Ще до, подання
позову, він намагається збільшити свої шанси на успіх у процесі.
Обираючи підсудність, позивач враховує, що:

1. Судитися краще на «своєму полі», тобто у місті, де позивач постійно
проживає. Це особливо відчутно, коли сторони проживають у різних містах.
По-перше, мінімізуються витрати на участь у процесі (не треба доїжджати,
знімати житло та ін.). По-друге, створюються організаційні та
матеріальні ускладнення для іншої сторони: вона повинна резервувати час
для участі в засіданнях, витрачати кошти на доїзди та перебування у
чужому місті.

2. Судитися краще там, де вплив відповідача на суд найменший. Цю
обставину потрібно брати до уваги, коли відповідач є впливовою фігурою у
певному місті, наприклад, у зв’язку із займаною посадою, популярністю та
ін. Суддя, який розглядатиме справу за участю такого відповідача,
підсвідоме допускає, що результат справи може вплинути і на його
особисті стосунки із відповідачем. Не бажаючи їх псувати, він може
прийняти рішення на користь відповідача без достатніх на те підстав.

Чим далі «виманити» відповідача від місця його найбільшої впливовості,
тим менше означені вище фактори впливатимуть на суд.

3. Судитися краще там, де відповідачеві незручно. Незручність може
виявлятися у тому, що суд, який розглядає справу, знаходиться далеко від
постійного місця проживання відповідача. Тому відповідач не буде
з’являтися в судові засідання, не зможе вчасно знайомитися з матеріалами
справи, готуватися до процесу. До речі, віддаленість проживання суди не
вважають поважними причинами неявки в засідання.

4. Судитися краще там, де можна забезпечити собі додаткові можливості. З
метою психологічного впливу на суд та інших учасників процесу, позивач
може привести до залу суду глядачів, запросити телебачення, створити зі
своєї справи резонансну подію, сформувати позитивну громадську думку та
ін. Реалізація цих можливостей багато в чому залежить від місця, де
відбуваються основні події. У місцевості, де позивач прожив усе своє
життя, у нього одні можливості, в Києві -інші.

Місце проживання сторін має важливе значення для визначення підсудності,
але закон не зобов’язує суд перевіряти справжність цих відомостей/Судді
вірять сторонам. Початкова, суд дізнається про адресу сторін із позовної
заяви. Щодо справжності адреси позивача сумніву не буває, адже він сам
її повідомляє. Одночасно припускається, що він знає, де саме мешкає
відповідач. Але не завжди це так.

Позивач може надати суду неправдиві відомості як про своє, так і про
місце проживання відповідача. Наприклад, для обрання бажаної підсудності
або для того, щоб відповідач не міг взяти участі в судових засіданнях.

Уявімо ситуацію, коли позивач навмисно зазначить у позовній заяві таку
адресу, за якою відповідач не проживає. Суд про обман не знає і надсилає
всю судову кореспонденцію (повістки, ухвали та ін.) на несправжню
адресу. Відповідач, звісно, не реагує і до суду не з’являється.
Відповідно до ст. 172 ЦПК України, суд відкладає розгляд справи у разі
неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб,
які беруть участь у справі, щодо яких немає відомостей про вручення їм
повісток.

У разі повторної неявки в судове засідання, незалежно від причин, суд
розглядає справу за наявності у справі достатніх матеріалів про права та
взаємовідносини сторін. У разі, якщо суд визнає потрібним, щоб сторона,
яка не з’явилась, дала особисті пояснення, він відкладає розгляд справи.

У разі неявки в судове засідання відповідача і на цей раз, суд розглядає
справу на підставі наявних у справі матеріалів.

Отже, суд може двічі, максимум тричі викликати відповідача, і якщо він
не з’явиться, зобов’язаний розглянути справу на підставі наявних
матеріалів, тобто тих, які надав позивач. Можна сказати більш ніж
впевнено: рішення буде на користь позивача.

Читач може заперечити, що обман рано чи пізно розкриється, наприклад,
під час виконання рішення, відповідач його оскаржить і суд скасує
рішення. Можна було б погодитися, якби не строки. Відповідно до ст. 21
Закону України «Про виконавче провадження» , строк пред’явлення
виконавчого листа до виконання складає З роки. Максимальний строк для
касаційного оскарження рішення – 1 рік з дня його проголошення (ст. 321
ЦПК України). Після спливу цього строку, він не поновлюється незалежно
від причин пропуску. Різниця – 2 роки. Отже, позивач може зачекати, доки
спливе максимальний строк оскарження рішення (1 рік), і матиме ще 2 роки
для того, щоб звернутися до виконавця. Навіщо йому поспішати?

Як протидіяти такому брудному прийому? У цій ситуації відповідач може
звернутися до місцевого суду з заявою про перегляд рішення за
нововиявленими обставинами. Він повинен буде довести суду, що
неправильна адреса, зазначена у позовній заяві,- це істотна для справи
обставина, що не була і не могла бути йому відома. Відповідач повинен
надати докази про справжнє місце проживання під час розгляду справи і
докази про те, що він не проживав за адресою, зазначеною позивачем.
Одним словом, відповідач повинен доказати, що він не знав і не міг знати
(його не могли повідомити друзі, родина та ін.) про розгляд справи. І
все це потрібно зробити протягом З місяців з дня відкриття нововиявлених
обставин.

Про деякі рішення, наприклад, за позовами про визнання, відповідач може
не знати упродовж тривалого часу. Вони не виконуються примусово, а тому
коло осіб, які знають про рі-щення, ще менше. Фактично, позивач може
отримати копію рішення, покласти його в шухляду і використати лише тоді,
коли відповідач вже не зможе заперечити. Наприклад, після його смерті.

Свої процесуальні «дрібнички» потрібно враховувати у позовах до
юридичних осіб. Відповідно до ст. 125 ЦПК України, вони подаються за
місцем знаходження їх органу управління. Аналогічно, місцезнаходження
юридичних осіб визначається й у ст. ЗО Цивільного кодексу України. Такий
підхід не відповідає вимогам часу. Органи управління юридичних осіб –
фізичні особи (наприклад, директори) не мають місця знаходження, а мають
місце проживання. Зміна місця проживання директора чи зміна директора
повинні були б призводити до зміни місця знаходження юридичної особи.
Контролювати це складно. А якщо взяти до уваги, що директор може мати
декілька місць проживання або взагалі не мати в Україні постійного місця
проживання, то абсурдність такого підходу стає очевидною.

Саме тому практичні органи орієнтуються на зареєстроване
місцезнаходження, зазначене в установчих документах та свідоцтві про
державну реєстрацію. Але й воно не завжди відповідає фактичному. Ця
проблема позначається і на процесуальних відносинах.

Приклад. Приватне підприємство «X» зареєстроване за місцем знаходження
приміщення, яке воно орендує у гр. Яворського. У зв’язку з несплатою
орендної плати Яворський розірвав договір. Підприємство приміщення
звільнило, але заборгованість сплатити відмовилося, мотивуючи це тим, що
за кошти підприємства було зроблено ремонт, вартість якого відповідає
сумі заборгованості.

Яворський звернувся до суду з позовом про стягнення простроченої
орендної плати. У позовній заяві зазначив місцезнаходження відповідача,
яким є адреса орендованого приміщення. Така ж адреса зазначена у
свідоцтві про державну реєстрацію підприємства, яке надав суду позивач.
Судова кореспонденція надсилалася відповідачу за вказаною адресою. Але
відповідач ч не отримував.

Після декількох відкладень розгляду справи, суд задовольнив позов
повністю.

Відповідач оскаржив рішення в касаційному порядку, посилаючи на те, що
не знав і не міг знати про судовий процес, Що позивач навмисно повідомив
суду неправильну адресу аби підприємство не мало можливості захиститися.

Позивач заперечував. На його думку, місцем знаходження підприємства є
місце, за яким воно зареєстроване. Оскільки у день звернення до суду
підприємство було зареєстроване за місцем знаходження орендованого
приміщення, то він зобов’язаний був зазначити саме цю адресу. Іншої він
і не знав.

Приклад умовний, тому невідомо, як би Верховний Суд України вирішив
скаргу. Вважаю, що мав би відмовити. Позивач повідомив правильну адресу,
адже діє презумпція справжності зареєстрованого місця знаходження. Зміна
місця перебування повинна супроводжуватися державною реєстрацією, як
того вимагає ст. 8 Закону України «Про підприємництво». Усі негативні
наслідки за невиконання цього обов’язку настають для підприємства. Тому
той факт, що в момент подання позову він знав, що відповідач за цією
адресою відсутній, не є поважною причиною неявки в судове засідання.

Позивач може повідомити суду неправдиві відомості й про своє місце
проживання. Це використовується для обрання бажаної підсудності, у
випадках, коли законом передбачено можливість звернення до суду за
місцем проживання позивача.

Приклад. Відповідно до ст. 126 ЦПК України, позови, що випливають з
авторського права, можуть подаватися за місцем проживання позивача.
Позивач проживає у м. Стрию, відповідач –у м. Вінниці. Жоден із цих
судів позивача не влаштовує. Він бажає, щоб справу розглянув Печерський
місцевий суд м. Києва.

Позивач знаходить контактну особу, що мешкає у Печерському районі, і
домовляється з нею про передачу пошти позивача, що буде надходити на її
адресу. У позовній заяві позивач зазначає цю адресу як місце свого
постійного проживання. На вимогу суду, можна й докази надати: договір
безоплатного користування майном, договір найму (оренди) житла.

У процесі розгляду справи судова кореспонденція надходить на зазначену
адресу і передається чи повідомляється позивачеві.

Як протидіяти використанню брудної тактики з несправжніми адресами?
Треба гадати, що без змін у законодавство тут не обійтися. Потрібна
норма про те, що суд зобов’язаний перевірити достовірність місця
знаходження відповідача, повідомленого позивачем, якщо відповідач не
з’являється в судове засідання і не повідомляє про причини неявки.
Відомості про місцезнаходження сторін повинні входити до предмета
доказування по кожній справі.

Знаємо три методи впливу на формування підсудності:

1) залучення співвідповідачів;

2) корегування позовних вимог;

3) пред’явлення позову до відповідача, місце проживання якого невідоме.

2.1. Залучення співвідповідачів. Після того, як позивач визначився із
бажаним для нього судом, визначається коло відповідачів по справі. Якщо
у справі бере участь декілька відповідачів, позов може бути пред’явлений
за місцем проживання одного із них. Таку підсудність часто теж називають
альтернативною. Але думається, що це не так. Загальне правило про
підсудність цивільних справ за місцем перебування відповідача тут не
міняється. Альтернатива виникає лише внаслідок співучасті на стороні
відповідача.

Місце проживання відповідачів позивач змінити не може. Тому альтернатива
тут є випадковою.

2.2. Корегування позовних вимог. Якщо місце проживання відповідачів не
забезпечує можливості обрати бажаний суд, настає черга корегувати
позовні вимоги. Починати потрібно із ст. 126 ЦПК, яка визначає вичерпний
перелік справ альтернативної підсудності, зокрема:

– позови про стягнення коштів на утримання (аліменти);

– позови про встановлення батьківства;

– позови працівників, що випливають з трудових правовідносин;

– позови, що випливають з авторського права;

– позови, що випливають з права на відкриття, винахід, корисну модель,
промисловий зразок та раціоналізаторську пропозицію;

– позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров’я, а також втратою годувальника;

– позови про поновлення трудових, пенсійних і житлових прав, повернення
майна або його вартості, зв’язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної
громадянинові незаконним засудженням, незаконним притягненням до
кримінальної відповідальності, незаконним застосуванням взяття під варту
як запобіжного заходу, незаконним накладанням адміністративного
стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт;

– позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян або
юридичних осіб;

– позови громадян, що пов’язані із захистом їх прав як споживачів
товарів (робіт, послуг);

– позови, що випливають з діяльності філіалу юридичної особи;

– позови про стягнення збитків, завданих зіткненням су-Ден, а також про
стягнення винагороди за допомогу рятування на морі;

– позови про розірвання шлюбу з особами, визнаними в Установленому
порядку безвісно відсутніми, недієздатними Наслідок душевної хвороби або
недоумства, а також з особа-ми, засудженими за вчинення злочину до
позбавлення волі на строк не менш як три роки;

– позови про розірвання шлюбу у випадку, коли при позивачеві є
неповнолітні діти або коли йому за станом здоров’я чи з Інших поважних
причин виїхати до місця проживання відповідача важко.

Корегування відбувається у двох напрямках:

2.2.1. До основної вимоги додається додаткова, яка передбачена у ст. 126
ЦПК. Наприклад, основна вимога – витребування майна з чужого
незаконного володіння. Вона розглядається судом за правилами
загальної підсудності, тобто за місцем знаходження відповідача.
Позивача цей суд не влаштовує. Для зміни підсудності, він до позовної
заяви Йдодає ще одну вимогу – про відшкодування шкоди, заподія-іної
цьому майну. Такі позови, за ч. 4 ст. 126 ЦПК України, рможуть
пред’являтися також за місцем заподіяння шкоди. Саме в цей суд позивач і
звертається.

У ході судового розгляду суд дійде висновку про безпідставність другої
вимоги, і в її задоволенні відмовить. Позивач заперечувати не буде,
оскільки він з самого початку знав про безпідставність цієї вимоги.
Основна ж мета – обрання бажаного суду (зміна небажаного), досягнута.

2.2.2. Основна вимога корегується відповідно до ст. 126 ЦПК України. На
попередньому прикладі, замість вимоги про витребування майна, позивач
заявляє вимогу про відшкодування шкоди. Згодом, під час розгляду справи
по суті підставу та предмет позову змінює.

За загальним правилом, забороняється передавати до іншого суду справи,
розпочаті розглядом по суті. Потрібно враховувати, що відповідно до ст.
178 ЦПК України, розгляд справи по суті починається доповіддю одного з
суддів. Якщо предмет та підставу позову змінити раніше, то суддя може
передати справу до іншого суду.

Корегування позовних вимог, як метод впливу на підсудність, дієвий лише
до порушення справи.

У більшості судів існує внутрішній розподіл компетенції між різними
суддями. В його основі лежить спеціалізація або територіальна ознака.
Знаючи цей розподіл, а він часто доводиться до відома відвідувачів,
позивач може ще до подання позовної заяви з високою ймовірністю знати,
хто саме із суддів буде розглядати його справу.

2.3. Пред’явлення позову до відповідача, місце проживання якого
невідоме. Альтернативна підсудність передбачена за позовами до
відповідачів, місце проживання яких невідоме (ч. 7 ст. 126 ЦПК України).
У цьому випадку позови можуть бути пред’явлені:

1. За місцем знаходження майна відповідача;

Законодавець не розкриває змісту вжитого у нормі поняття «майна». Тому
виходити потрібно з його загально-правового значення. Майно – це речі та
майнові права. Місцезнаходження можуть мати лише речі.

Майно відповідача може знаходитися у різних місцях.

Тому позивач має право вибору підсудності. При цьому треба паховувати
предмет позову. Якщо позивач вимагає витребування речі, позов доцільно
пред’являти за місцем знаходження спірного майна. Якщо предметом позову
є відшкодування шкоди, позов доцільно пред’являти за місцем знаходження
найдорожчого майна, як правило, нерухомого.

Місцезнаходження майна відповідача повинне бути достовірно встановлене.
Тому до позовної заяви необхідно додати покази на підтвердження
місцезнаходження майна. В іншому випадку суддя залишить позовну заяву
без розгляду.

Місцезнаходження майна відповідача повинне стверджуватися письмовими
доказами, адже лише вони можуть бути додані до позовної заяви. Такими
можуть бути довідки про те, яке майно належить відповідачеві та де воно
знаходиться (довідки органів технічної інвентаризації, землевпорядних
відділів, державної автомобільної інспекції, місцевих рад та ін.).
Оскільки відповідач може змінити місцезнаходження спірного рухомого
майна, а це впливатиме і на підсудність, разом з позовною заявою
доцільно заявляти клопотання про накладення арешту на це майно, його
вилучення і передачу на зберігання третій особі.

2. За місцем його тимчасового перебування;

Тимчасове перебування відповідача – це місце, де він фактично
знаходиться. Це може бути готель, квартира друзів, квартира, яку він
наймає, та ін. Для того, щоб заявити позов за місцем тимчасового
перебування відповідача, суду потрібно довести, що відповідач перебуває
саме там. Готель може дати довідку, друзі та наймодавці жодної довідки,
швидше за все, не дадуть.

3. За останнім відомим місцем постійного проживання;

Останнє відоме місце проживання відповідача може бути доведено довідкою
паспортного столу, довідкою ЖЕКу, місцевої ради. Воно, напевно,
збігатиметься з пропискою відповідача.

4. За останнім відомим місцем постійного заняття відповідача.

Останнє відоме місце постійного заняття відповідача – це місце його
роботи, навчання, служби та ін. Як доказ потрібно Додавати суду довідку
відповідної організації.

Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть
бути пред’явлені за місцем знаходження його майна або за останнім
відомим місцем його проживання в Україні. Якщо ж такий відповідач не
має в Україні майна, або невідомо його останнє місце проживання, або
якщо не можна Ці Дані достовірно встановити, як цього вимагає ч. 9 ст.
126 ЦПК України, то виникає проблема: справа підвідомча судам, не
непідсудна жодному суду України. Перекладіть вирішення цієї проблеми на
самих суддів. Подавайте позов у будь-який суд, який забажаєте. Але
поштою. Відповідно до ст. 132 ЦПК України, якщо суддя виявить
непідсудність справи даному судові, він повинен негайно повідомити про
це позивача та переслати заяву разом із своєю мотивованою ухвалою до
належного суду після закінчення строку на подання скарги, внесення
подання на цю ухвалу, а в разі подання скарги, подання – після
постановления ухвали про залишення скарги, подання без задоволення.

Відповідно до ст. 135 ЦПК України, справа, надіслана з одного суду до
іншого, повинна бути прийнята до розгляду судом, якому вона надіслана.
Суперечки між судами про підсудність недопустимі.

3. Забезпечення позову

Суть. Забезпечення позову перешкоджає відповідачеві здійснювати свої
права і гарантує реальне виконання позитивного рішення суду.

Застосування. Відповідно до ст. 149 ЦПК України, суд на просьбу осіб,
які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою може вжити заходів
до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в усякій стадії
справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити
неможливим виконання рішення суду.

Заява про забезпечення позову вирішується суддею, який розглядає справу,
в той же день без повідомлення відповідача й інших осіб, які беруть
участь у справі (ст. 151 ЦПК України).

Існує 5 способів забезпечення позову:

1) накладання арешту на майно або грошові суми, що належать
відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

2) заборона провадити певні дії;

3) заборона іншим особам провадити платежі або передавати майно
відповідачеві;

4) зупинення продажу описаного майна, якщо подано позов про право
власності на дане майно або про виключення його з опису;

5) зупинення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріального
органу, коли боржник оспорює цей напис у позовному порядку.

Забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію
та стипендію, допомогу по соціальному страхуванню, виплачувану при
тимчасовій непрацездатності, а також на допомогу, виплачувану касами
взаємодопомоги колгоспів, крім позовів про стягнення аліментів, про
відшкодУ” вання шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням
здоров’я, а також втратою годувальника, про відшкодування збитків,
заподіяних розкраданням державного або громадського майна, не
дозволяється.

Забезпечувати, поаови до юридичних .осіб дозволяється тільки У формі
заборони провадити певні дії.

Ст. 158 ЦПК України передбачає, що відповідач, у разі відмови в позові,
після набрання рішенням законної сили може стягнути з позивача збитки,
завдані йому забезпеченням

позову.

Забезпечення позову можливе не лише для гарантування

реального виконання позитивного рішення, але й для створеная перешкод
відповідачеві у користуванні певним майном. Це може підштовхнути його до
компромісу.

Приклад. У травні 2001 р. Янів продав Драчу вантажний автомобіль 31Л.
Договором передбачено оплату частинами: 50% суми – під час підписання
договору, решта – рівними частинами упродовж трьох місяців. Оплата
вчасно не проведена, у зв’язку з чим Янів звернувся до суду з позовом
про розірвання договору купівлі-продажу та відшкодування збитків.

За клопотанням позивача суд забезпечив позов шляхом накладення арешту на
вантажний автомобіль з вилученням останнього і передачею на зберігання
ДАІ області.

Відповідач використовував автомобіль у власній підприємницькій
діяльності. Простій машини спричиняв збитки. За таких обставин
відповідач запропонував компромісне рішення.

Ухвала про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно
виконується державними виконавцями. Відповідно до ст. 55 Закону України
«Про виконавче провадження» , арешт майна полягає у проведенні його
опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а у разі потреби – в
обмеженні права користування майном або його вилученні у боржника та
передачі на зберігання іншим особам.

Позивач повинен наполягати на вилученні арештованого майна у боржника та
передачі на зберігання іншим особам. Ефект від цього набагато сильніший.

4. Залучення співвідповідачів

Суть. Участь у процесі декількох відповідачів, замість одного, створює
позивачу додаткові переваги.

Застосування. Відповідно до ст. 104 ЦПК України, позов може бути
пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів.
Кожний з позивачів або відповідачів що-До другої сторони виступає в
процесі самостійно.

Співучасть буває обов’язкова і факультативна. Обов’язкова співучасть
існує при спільності (неподільності) матеріальних прав і обов’язків
кількох осіб, зокрема, у таких справах:

1) про відшкодування шкоди, заподіяної діями декількох осіб
(співвідповідачі – усі ці особи);

2) про виключення майна з опису (співвідповідачі – боржник і стягу вам);

3) про захист честі та гідності та спростування відомостей, поширених
засобом масової інформації (співвідповідачі – реї дакція та автор);

4) про поновлення на роботі (співвідповідачі – підприємство та посадова
особа, за розпорядженням якої проведено незаконне звільнення).

Факультативна співучасть настає з обставин процесуального характеру:
через доцільність одночасного розгляду кількох справ, з метою економії
коштів і часу на їх провадження.’7

Відповідачу вигідно мати декілька відповідачів. По-перше, кожен із них
зацікавлений у тому, щоб не відповідати за позовом. Тому хоч вони й на
одній стороні, їх інтереси цілком різні, тому є грунт для зіштовхування
співвідповідачів.

По-друге, бажаючи захистити свої інтереси, співвідповідачі будуть
надавати суду докази, які позивач може використати для обгрунтування
власної позиції.

По-третє, рішення суду, за яким на співвідповідачів покладається
солідарний обов’язок, може бути виконане за рахунок будь-кого із них.
Стягувач матиме більше шансів на реальне виконання рішення.

Співвідповідача найкраще притягати з самого початку, але це можна
зробити і в процесі розгляду справи шляхом подання суду відповідної
заяви.

Притягнення другого співвідповідача може використовуватися також як
альтернатива заміні неналежного відповідача. Нагадаємо, що таким
визнається особа, яке не повинна відповідати за позовом, оскільки вона
не є учасником спірного пра-вовідношення. У такий спосіб позивач
«зберігає» первісного відповідача, але й притягує другого, належного.
Щодо первинного відповідача суд у позові відмовить, але він змушений
буде брати участь у справі.

5. Зміна позивача

Суть. Сторонами є особи, між якими існує матеріально-правовий спір. Тому
зміна учасників матеріально-правових відносин призводить до зміни
сторони.

Застосування. Одним із способів зміни осіб у зобов’язанні є цесія
(уступка вимоги або переведення боргу). Відповідно до ст. 197 ЦК
України, уступка вимоги кредитором іншій особі

„опускається, якщо вона не суперечить закону чи договору бо коли вимога
не пов’язана з особою кредитора. Не допус-а ться уступка вимог про
відшкодування майнової шкоди, викликаної ушкодженням здоров’я або
заподіянням смерті.

Зміна позивача ефективна, коли у нового позивача існують важелі впливу
на відповідача. Разом з тим, потрібно враховувати, що в такому випадку
відбувається правонаступництво, а тому дій вчинені попередником,
обов’язкові для правонаступника.

Про уступку права вимоги позивач повинен повідомити боржника та суд. З
цього часу первісний позивач стає неналежною стороною. Відповідно до ст.
105 ЦПК України неналежна сторона підлягає заміні за згодою позивача.

Цей тактичний прийом може використовуватися також для зміни
підвідомчості, особливо коли спір виник між фізичною і юридичною особою.
Якщо фізична особа – позивач уступає свої вимоги юридичній особі (навіть
своєму підприємству), то справа стає не підвідомча суду і відповідно до
п. 1 ст. 227 ЦПК України провадження у справі закривається.

Такий прийом доцільно використовувати, наприклад, якщо позивач відчуває,
що програє справу. Після заміни його юридичною особою провадження у
справі закривається. Розгляд справи в господарському суді розпочинається
заново, отже, процесуального правонаступництва не відбувається.
Фактично, позивач отримує інший шанс.

Є ще один цікавий момент. У господарському процесі як джерело доказів не
використовуються показання свідків. Тому якщо в загальному суді позивач
міг програти саме через ці докази, то в господарському процесі вони йому
не загрожують. Витребувати та приєднати показання свідків, отримані
загальним судом, господарський суд також не може, адже буде порушено
принцип безпосередності судового розгляду.

6. Зміна ціни позову

Суть. Під час порушення справи заявляти малі вимоги, а в судовому
засіданні їх збільшувати.

Застосування. Відповідно до ст. 103 ЦПК України, позивач має право
протягом усього часу розгляду справи до постановления рішення збільшити
чи зменшити розмір позовних вимог, або відмовитися від позову.

Застосування цього тактичного прийому дозволяє мінімізувати державне
мито, що сплачується при поданні позовної заяви. До того ж відповідач
захищатиметься проти малих вимог так само, як і проти великих. Отже,
позивач матиме змогу перевірити, які є у відповідача докази і аргументи
проти позову.

Цивільне процесуальне законодавство не пов’язує зміну ціни позову із
зміною підстав позову. Але ці елементи взаємо-обумовлені, а тому зміну
ціни позову потрібно супроводжувати зміною підстав позову. Приводом
збільшення позовних вимог можуть бути: перерахунок збитків на день
вирішення справи, заявления додаткових вимог (наприклад, сплата
інфляційних збитків та річних), зміна способу розрахунку збитків,
уточнення ринкової вартості витребуваного майна.

Безпідставна та немотивована зміна ціни позову діє проти позивача,
свідчить про відсутність правової позиції у справі.

Потреба змінити ціну позову виникає також коли позивач міняє позовні
вимоги і замість витребування майна в натурі вимагає відшкодування
збитків. Пояснимо на прикладі. Позивач звернувся з позовом про
витребування у відповідача автомобіля. Заявлена ціна позову – 15000 грн.
Позивач знає, що автомобіль коштує дорожче, але це не має значення, адже
йому потрібний автомобіль, а не гроші.

У процесі розгляду справи було встановлено, що автомобіль був проданий
іншій особі. Позивач розуміє, що вимога про витребування майна в натурі
не буде задоволена, оскільки у відповідача спірного майна немає. Тому
він змінює позовні вимоги і вимагає відшкодування збитків. Тепер позивач
зацікавлений у встановленні дійсного розміру збитків. Він наводить суду
докази про ринкову вартість автомобіля у розмірі 31000 грн. (наприклад,
висновок спеціаліста) і подає заяву про збільшення розміру позовних
вимог. У межах цих вимог суд розглядає справу далі.

Відповідно до ст. 206 ЦПК України, суд, присуджуючи майно в натурі,
повинен вказати в рішенні вартість майна, яку належить стягнути з
відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в
наявності. Відомості про вартість майна суд отримує з доказів, наданих
сторонами і, насамперед, з ціни позову, вказаної позивачем. Отже, він
зацікавлений вказати суду дійсну або навіть завищену вартість майна,
якщо припускає, що спірного майна у відповідача не виявиться.

7. Зміна підстав позову, предмета позову

Суть. Відповідач захищається проти тих вимог, які зафіксовані в позовній
заяві. Зміна предмета чи підстав позову вимагає від відповідача нових
аргументів та нової тактики захисту. . . !

Застосування. Відповідно до ст. 103 ЦПК України, позивач має право
протягом усього часу розгляду справи до постановления рішення змінити
предмет та підставу позову. Процесуальне це оформляється відповідною
заявою.

Позивач може декілька разів змінювати предмет чи підстави позову.
Використання цього прийому дозволяє виявити аргументи та докази
відповідача, які потім можна використати

пля обгрунтування власних вимог, заявити про найбільш незручні для
захисту вимоги.

Первинний позов може взагалі мати спеціальне тактичне призначення –
«розкрити» відповідача, виявити його най-слабші місця. Згодом позовні
вимоги сформулюються так, як потрібно.

Найкращий спосіб використання такої тактики – поставити відповідача у
ситуацію, коли після зміни позовних вимог він змушений спростовувати те,
що раніше стверджував. Це вже -мистецтво.

8. Об’єднання позовних вимог

Суть. Розглядати в одному провадженні декілька вимог: основну і
додаткові. Додаткові використовувати для «торгів» із відповідачем.

Застосування. Відповідно до ст. 144 ЦПК України, позивач вправі
об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, зв’язаних між собою.
Наприклад, основна вимога – відшкодування шкоди, а додаткові – стягнення
3% річних, інфляційних збитків, не отриманих доходів.

У процесі розгляду справи відповідачеві може бути запропоновано визнати
основну вимогу в обмін на відмову позивача від додаткових вимог.
Відповідач сприймає це як частковий виграш і може погодитися.

Разом з тим, слід відзначити, що грамотний противник буде брати до уваги
не кількість вимог, а їх реальність. Тому під час формулювання вимог
потрібно враховувати й те, наскільки вони обґрунтовані і чи задовольнить
їх суд. Якщо вимога необгрунтована, її краще не заявляти. Вона збиткова:
за неї потрібно сплатити державне мито, яке відповідач не поверне.

9. Роз’єднання позовних вимог

Суть. Замість однієї справи з декількома вимогами, мати декілька різних
справ.

Застосування. В одній позовній заяві можна об’єднати декілька вимог. Але
деколи доцільно заявити декілька різних позовів. По-перше, вимоги будуть
розглядатися окремо. По-друге, позови можуть бути подані в різні суди,
якщо їх підсудність різна. По-третє, різні вимоги можуть бути заявлені у
різний час. По-четверте, відповідачу легше захищатися проти одного
позову, ніж проти декількох.

Доцільність цього тактичного прийому оцінюється з урахуванням обставин
конкретної справи. Його, наприклад, доцільно застосовувати, коли позивач
сумнівається у позитивному вирішенні своїх вимог. Перша вимога буде
своєрідним індикатором настроїв судді. Якщо вона розглядається у ба-для
позивача напрямку, він може заявити додаткові вимоги, змінивши підставу
та ціну позову. Якщо ж суддя відмовить у позові, то позивач збереже
право на позов щодо інших вимог, які не були предметом судового
розгляду, а у справах майнового характеру – ще й на судових витратах
зекономить.

ТАКТИКА ЗАХИСТУ ПРОТИ ПОЗОВУ

Законодавство та спеціальна література виділяють лише два способи
захисту відповідача проти позову: заперечення проти позову
(матер|ально-правові та процесуально-правові) та зустрічний позов. Хоча
це беззаперечна класика, проте фактично, способів захисту інтересів
відповідача існує значно більше. Всі вони грунтуються на нормах
процесуального закону, хоч прямо у ньому і непередбачені. Не дістали
вони належного висвітлення в юридичній літературі.

Окремі із запропонованих нижче тактичних прийомів захисту проти позову
можуть видатися неетичними. Автор сам не раз про це розмірковував.
Неетичними можуть бути дії учасників процесу, а не знання, які
пропонуються читачеві. Знати ці прийоми, навіть якщо вони здаються
нечесними, потрібно, щоб правильно протистояти їм.

Відповідач у своєму розпорядженні має такі прийоми захисту.

1. Зміна суду

Суть. Суд обирається позивачем. Але відповідач може вимагати передач,!
справи на розгляд іншого суду. Змінивши суд, ми зламаємо плани позивача.

Використання. Підстави для зміни підсудності наведені у ст. 133 ЦПК
України:

1) за розпорядженням Голови Верховного Суду України, його заступників,
голови Верховного Суду Республіки Крим, обласного, Київського і
Севастопольського міських судів, військового суду регіону,
Військово-Морських Сил.

Клопотання про зміну підсудності має бути мотивованим. Заявник повинен
переконати вищестоящий суд, навести такі обставини, що свідчать про
неможливість об’єктивного розгляду справи в суді, який її порушив або
доцільність розгляду справи в іншому суді, наприклад, в обласному.
Такими обставинами можуть бути, наприклад, впливовість особи, що бере

асть у справі в місцевості, де розглядається справа; високий Учомадський
інтерес до справи; значимість справи для форму-ання подальшої судової
практики та ін.;

2) за ухвалою суду, у провадженні якого знаходиться спра-

якщо суд визнає, що даний позов з обставин справи можна Зручніше
вирішити за місцем проведення найголовніших дій, які підлягають
перевірці, або взагалі в іншому суді, а не в суді, обраному позивачем.

Дана норма сформульована таким чином, що дозволяє суду самостійно
вирішувати де і коли, виходячи з обставин справи, її доцільно
розглянути. Об’єктивних критеріїв, за наявності яких суддя зобов’язаний
передати справу на розгляд іншого суду, закон не встановлює. Вирішальний
фактор – суб’єктивне ставлення судді до справи.

Серед суддів вважається неетичним пересилати справу з одного суду до
іншого без певної необхідності. Тому, заявляючи клопотання про передачу
справи до іншого суду, зацікавлена особа, найчастіше – відповідач,
повинен навести суду вагомі аргументи. Серед них можуть бути й ті, які
наведені у ст. 133 ЦПК України – позов можна зручніше вирішити за місцем
проведення найголовніших дій, які підлягають перевірці;

3) за ухвалою суду, у провадженні якого знаходиться справа, якщо просьба
відповідача, місце проживання якого не було відоме, про передачу справи
за місцем його дійсного проживання буде визнана такою, що заслуговує на
задоволення.

Про місце проживання відповідача суд дізнається з позовної заяви. Але
позивач може помилитися, або навмисно зазначити невірну адресу, або якщо
не знає адреси відповідача, подати позов за місцем знаходження його
майна. У таких випадках відповідач може заявити, що позивач неправильно
зазначив його місце проживання або навмисно не зазначав адреси, щоб
обрати бажану підсудність. Із цих підстав відповідач може вимагати
передачі справи до суду, визначеного за правилами про загальну
підсудність, тобто, за місцем свого проживання.

Суд вправі надіслати справу на розгляд іншого суду, зокрема, коли
сторони змінили своє місце проживання.

При цьому у відповідача теж з’являється право обрати підсудність, адже
саме він вказує суду своє дійсне місце проживання. Ще донедавна ці
відомості можна було, при потребі, перевірити за пропискою, але цей
інститут сьогодні визнано неконституційним. Зараз суд не може і не
повинен перевіряти справжність даних про місце проживання сторін. Вони
самі зацікавлені надавати правдиві відомості, оскільки діє презумпція
справжності адреси, особисто повідомленої суду. Таким чином, із
тактичних міркувань відповідач може повідомити суду і таку адресу, за
якою він фактично не проживає.

2. Відкриття нових фронтів

Суть. Порушувати справи в інших судах, господарських судах та
адміністративних органах, в яких позивач буде відповідачем.

Застосування. Для ефективного застосування цього тактичного прийому
повинні існувати інші відносини між сторонами, які можуть, за бажанням,
набувати характеру спірних. Якщо такі відносини виявлені, то сторона
звертається до суду чи іншого органу з позовом, що витікає із цих
правовідносин.

Цей прийом можна застосовувати «чужими руками». Тоді позивачем на
«новому фронті» буде не первісний відповідач, а стороння особа, яка діє,
так би мовити, за дорученням відповідача.

Протидія на новому фронті відтягує організаційні та матеріальні ресурси
позивача від первісного позову.

Приклад. Яремин звернувся до суду з позовом про стягнення з Торика боргу
за виданою розпискою. Під час бесіди з відповідачем виявлено, що сторони
давно знайомі і були у свій час партнерами по бізнесу. ПП «Транс»,
директором якого був Торик, 2 роки тому передало ПП «Зовніштранс»,
директором якого є Яремин, вантажний автомобіль, але за усною
домовленістю між директорами грошові розрахунки через підприємства не
здійснювалися.

ПП «Транс» звернулося до господарського суду з позовом до ПП
«Зовніштранс» про розірвання договору купівлі-про-дажу і витребування
автомобіля. З метою забезпечення цього позову на автомобіль накладено
арешт. Це призвело до зупинення діяльності підприємства на ринку
перевезень та щоденних втрат внаслідок простою машини. Такі події на
«новому фронті» змусили Яремка погодитися на мирову угоду з Ториком з
«нульовим варіантом»: кожен із позивачів відмовився від своїх позовних
вимог.

3. Оспорювання в судовому порядку підстав позову

Суть. Вимоги позивача ґрунтуються на певних юридичних фактах. Ці факти в
сукупності становлять підставу для позову. Якщо довести, що якогось із
цих фактів не існує, суд не матиме підстав для задоволення позову або
позивач змушений буде змінити підстави позову.

Застосування. Насамперед, потрібно чітко встановити підстави позову та
коло фактів, що підлягають доказуванню. Ці відомості отримуються із
тексту позовної заяви та правових Терм, які регулюють спірні
правовідносини.

Будь-яка із обставин, що має значення для справи, може бути оспорена в
суді. Для цього первісний відповідач або на його прохання інша особа
подає відповідний позов. На час оозгпяду справи за цим позовом розгляд
основної справи зупиняється (п. 4 ст. 221 ЦПК України).

Треба враховувати, що відповідно до п. 1 ч. З ст. 133 ЦПК України, суд,
до якого подано такий позов, може передати справу на розгляд суду, що
розглядає основний позов. Ухвалу суду з цього приводу можна оскаржити в
апеляційному по-рядку (ст. 132 ЦПК).

Приклад. Орендодар звернувся до суду з позовом про розірвання договору
оренди у зв’язку із несплатою орендної плати та витребування майна. Для
того, щоб задовольнити такий позов, суд повинен встановити, що:

1) між сторонами укладено договір оренди;

2) договір відповідає вимогам закону;

3) орендар не сплачував орендну плату;

4) майно, що є предметом оренди, знаходиться у відповідача.

У процесі розгляду справи відповідач заявив позов про визнання договору
оренди недійсним як угоди, укладеної з метою приховати договір
купівлі-продажу та просив визнати за ним право власності на спірне
майно. Таку позовну заяву було подано до суду за правилами загальної
підсудності, тобто за місцем знаходження відповідача, а не як зустрічну.
Справа порушена судом іншого району міста. На час розгляду позову
розгляд справи за основним позовом зупинено. Тим часом відповідач
продовжував користуватися спірним майном.

Цей тактичний прийом має подвійне призначення. По-перше, він може
використовуватися для затягування справи, Саме так було у прикладі. Так
буває, коли відповідач заявляє необгрунтований позов. По-друге, цей
прийом може мати на меті довести в іншому суді відсутність фактів, на
які посилається первісний позивач, як на підставу своїх вимог. У цьому
Разі позивач змушений буде змінити підставу позову.

4. Зустрічний позов

Суть. Як відомо найкращий захист – це напад. При задоволенні зустрічного
позову, первісний позов не може бути задоволений повністю. Суд або
відмовляє в основному позові, або задовольняє його частково.

V X – ? I ? O ¬

°

E

E

u

X ? ? O E

??

??

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019