Вiстi Кримiнологiчної асоцiацiї України. Альманах. Випуск 1. 2004 (книга)

Вiстi Кримiнологiчної асоцiацiї України. Альманах. Випуск 1. 2004

Методологічні аспекти сучасної корисливої злочинності в Україні

БучкоМ.Б.

Сучасна українська правнича наукова думка поступово відходить від старих
радянських уявлень про сутність індивідуальної або колективної приватної
корисливої діяльності. Це, однак, не означає, що на сьогоднішньому етапі
дослідження причин корисливої злочинності в Україні та шляхів їх
подолання відпала потреба в переосмисленні понять, які в кримінології
тісно пов’язані з категорією “корисливість”.

Крім того, сформований за радянських часів ідеологічний стереотип, що
будь-який прояв активної корисливої приватновласницької діяльності
вступає в конфлікт із корисливими інтересами держави і суспільства,
зберігає свою живучість. Ще більшої впевненості у потребі теоретичного
осмислення категорії “сучасна корислива злочинність” додає той факт, що
“криміногенна обстановка в країні, – за висновками Голови
Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою
злочинністю, Директора Національного бюро розслідувань В.Дурдинця,
-залишається складною і напруженою як в кількісному, так і в якісному
вимірах [1]”.

Іншою трудністю в теоретичному окресленні сучасних видів корисливої
злочинності та процесів глобальної тінізації економіки додає факт
інтенсивного зростання саме цього виду злочинності. “Майже 70 відсотків
усіх зареєстрованих в 1995 р. злочинів – корисливі” [2]. “Якщо до них
приплюсувати й ті, що взагалі не вважаються корисливими, але в окремих
випадках мотивуються користю (наприклад умисне знищення майна для
прикриття слідів крадіжки), то питома вага корисливих злочинів сягатиме
80-85 %. У країнах колишнього СРСР в 60-ті роки цей показник був вдвічі
менший” [2]. Суттєво, що велика частина широкомасштабних фінансо-

во-економічних злочинів, які відбулися упродовж останніх 5-7 років, були
корисливими і високоорганізованими, сумішшю “модерної” й “архаїчної”
форми прояву.

Головними суспільно-історичними процесами, які відзначили специфіку
сучасної корисливої злочинності в Україні, вважають перебудову за
моделлю М.Горбачова та розбудову суверенної, фінансово-правової і
ринкової економіки, керованої Л.Кравчуком.

Очевидно, певну умовність схеми вивчення корисливої злочинності в
Україні відчувають не лише представники політичних, але й інших видів
влади, особливо працівники правоохоронних органів. З цього погляду
злочинність можна вважати однією з можливих інтерпретацій різних подій і
процесів, в яких розгорталася і змінювалася криміногенна ситуація.

На проблему корисливої злочинності можна подивитися ще й з іншого боку,
якщо переосмислити методологічний ракурс бачення цього явища. Отже,
ситуація в Україні навколо проблеми корисливої злочинності склалася
таким чином, що потрібно розпочинати з термінологічної дискусії. До
цього змушує вже сама назва -“сучасна корислива злочинність”.

Термін “сучасна корислива злочинність” вимагає багато додаткових
роз’яснень і застережень. По-перше, немає цілковитої ясності; які
корисливі злочини в Україні вважають “сучасними”, а які – традиційно
існуючими, або досучасними.

Відправним пунктом на шляху пізнання сучасної корисливої злочинності в
Україні стає вихідне загальне уявлення про “інволюційну трансформацію
тоталітарної дер-

11

жави до демократичної правової держави та від
адміністративно-розподільчої планової економіки до ринку. Іншими
словами, термін “сучасна корислива злочинність” в Україні як базовий
логічний інструмент пізнання вимагає насамперед окреслити всю гаму явищ,
які відображені в цьому терміні, та окреслити їх так, як вони об’єктивно
існують у розмаїтті кримінальних процесів. Це означає, що потрібно
виділити ту єдину “клітину” кримінальної тканини суспільства, яка
залишається об’єктом дослідження.

Суттєво, що велика частина державно-правових реформ в Україні, що
відбулися упродовж перебудовчо-розбудовчого періоду, супроводжувалися
розширенням та урізноманітненням корисливої злочинності. Звичайно,
протягом зазначеного періоду корислива злочинність в Україні тією чи
іншою мірою була сумішшю “сучасного” прояву й “архаїчного”.

Правники, котрі займаються дослідженнями корисливих злочинів
перебудовчо-розбудовчого періоду та їх причин, зосереджувалися в
основному на дисбалансі в розвитку правових реформ та їх негативних
наслідків у економічній і соціальній сферах та визнавали головну причину
в криміналізації суспільства – економічну кризу, безробіття. Поза уявою
лишався той факт, що ринкова економіка не існує без приватного інтересу,
приватної власності і приватного корисливого мотивування підприємницької
діяльності.

Отже, особливість сучасної корисливої злочинності породжена тим, що
зберігається традиційна для радянського права недооцінка корисливих
підприємницьких приватновласницьких інтересів і потреб, які є головною
рушійною силою ринкової економіки, що ґрунтується на вищеозначеному
потенціалі модельного фактору та на конкуренції корисливої мотивації
праці “Тоталітарна держава “, – пише В.Селіванов, – ігнорувала приватні
потреби й інтереси людини-трударя… Такій державі потрібен був лише
сліпий слухняний виконавець, а не ініціативний, творчо налагоджений
“свідомо законослухняний громадянин”[3].

Якщо говорити коротко, сучасна корислива злочинність виявила себе
великою мірою не внаслідок правових реформ і трансформації економіки до
ринку, а всупереч їм, бо вони “грішать” сильним спрощенням розуміння
внутрішніх механізмів активної підприємни-

цької діяльності приватного сектору і нерозвиненістю, точніше,
відсутністю правових механізмів регуляції корисливої особистої
комерційної діяльності та історичним збоченням у поглядах на сутність
корисливого чинника людського фактору. Головними історичними подіями,
факторами, що визначали перебудовчо-розбудовчий період, були реформи
права, державних інституцій та реструктуризація економіки з метою
переведення її на ринкові механізми. Всі щойно названі доленосні для
України події виступають у загальній формі реформи взагалі, зокрема
правової, що невід’ємна від криміналізації суспільства, в якому питома
вага корисливих злочинів сягає 80 відсотків.

Таким чином, складається загальне, хоча й попереднє розуміння сучасної
корисливої злочинності в контексті тих правових реформ, внаслідок яких
корисливість людського фактору прокладає собі шлях через протиправну
діяльність. З цього видно, що предметом нашого дослідження має бути
юридична сутність корисливості людського фактору.

Для наукового пізнання внутрішнього спонукального стимулу людини
корисливість представляється як складний об’єкт, що виявляється в
протиправній діяльності. “Приватний інтерес людини, – пише В.Селіванов,
– користь, зиск – це певні рушії суспільного буття. Інтерес керує
світом” [4].

Стосовно нашої проблеми можна зробити висновок, що державна форма
організації суспільства має здійснювати правове регулювання корисливого
приватного інтересу в такій спосіб, який запобігає масовому прояву
корисливої злочинності. Юридична диференціація корисливої
підприємницької діяльності, вигідної для держави, суспільства, особи і
власників підприємств, – це “альфа і омега” правових реформ.

Інакше кажучи, не осмисливши юридичної сутності корисливої спонукальної
сили людського фактору, неможливо до кінця зрозуміти причини корисливої
злочинності та глобальну тінізацію економіки України.
Регулятивно-спрямовуюча функція права в кожному типі держави своєрідна,
вона вдосконалюється так, щоб запобі-

12

гати розширенню та поглибленню криміналі-зації суспільства.

У суспільній практиці люди стикаються з різними формами прояву
корисливої волі: в державній діяльності, в політичній, в економічній,
торговельній, фінансовій, сімейно-побутовій. Загальне уявлення про
корисливість людського фактору пов’язується найперше з привласненням
землі, предметів праці інших людей, території, рухомого і нерухомого
майна, грошей і т.д. Державна влада постійно упродовж багатьох століть
вдосконалювалася через загострення конфліктів між різними соціальними
верствами на грунті приватних корисливих інтересів. Зміна окремих
соціальних інститутів публічного і приватного права відбувалися
внаслідок боротьби соціально-політичних сил, зацікавлених у таких
змінах, щоб утримувати за допомогою держави і права панування своїх
корисливих інтересів, потреб і спонук волі. Прогрес у правовій системі,
оскільки він здійснювався і внаслідок зіткнення корисливих інтересів
різних соціальних сил, полягав у поступовому вдосконаленні всіх сфер
публічного і приватного права з метою розвитку прихованих у людському
факторі сил, які, сполучаючись з корисливими інтересами, набували
реальної можливості реалізовуватися в межах дозволених державою
юридичних норм. Учитися розуміти юридичну сутність корисливої сили
людського фактору було потребою суспільства, коли воно опинилося в стані
загальної політичної і економічної кризи.

Винахідливість у правотворчості європейських цивілізацій, США, Японії,
навіть комуністичного Китаю, для врегулювання корисливих потреб держави,
суспільства і особи навряд чи можна переоцінити. їхні разючі успіхи в
побудові правової держави, громадянського суспільства і ринкової
економіки частково опираються на юридичне розуміння корисливих інтересів
різних соціальних верств, політичних організацій, секторів економіки і
фінансово-банківської системи та, безперечно, мають певну концептуальну
парадигму. Першою такою юридичною парадигмою є закріплене законом право
громадян на користування приватною власністю і на створення корисних для
суспільства продуктів праці.

У публічному праві існує норма, згідно з якою громаді, суспільству або ж
їх представникам надається реальна можливість на імпі-

чмент урядовця, потрібний для покарання за дії, що суперечать закону або
інтересам суспільства. Але найголовніша юридична парадигма – це правовий
захист приватної власності.

На думку І.Бентама, англійського філософа і юриста, головним завданням
законодавця є створення гармонії між громадянськими і приватними
корисливими інтересами. В інтересах суспільства створити такі правові
механізми, щоб громадяни утримувалися від крадіжок. Отже, нормативний
інтерес держави і суспільства, приватної і юридичної особи зберігається
і в тих царинах, на які поширюється кримінальне право. На переконання
І.Бентама, “кримінальне право – це засіб узгодження корисливих інтересів
індивідів з інтересами суспільства, в цьому його виправдання. В цому
аспекті головна ідея, яка просякає всі елементи кримінального права
полягає в тому, що людей потрібно карати за законами кримінального
права, щоб відвернути злочин, а не тому, що ми ненавидимо злочинців.
Важливіше зробити кару неминучою, а не суворою” [6].

Вивчення практики правових реформ в Україні з огляду на історичний
досвід реформування корисливих інтересів держави, суспільства окремих
громадян і приватного підприємництва та аналіз становлення і розвитку
сучасної корисливої злочинності свідчать про неадекватність змісту
юридичних норм для гармонізації згаданих інтересів. За таких умов
сучасна корислива злочинність виходить за межі правового і державного
контролю.

Отже, стан правових реформ, який склався в Україні в
перебудовчо-розбудовчий період, з одного боку, перебуває у взаємозв’язку
і взаємодії з закономірностями корисних активних концепцій людського
фактору певних верств суспільства, з іншого, – він непропорційно наділяє
правовими нормами діяти в корисних цілях невелику групу корпоратизованих
представників влади, господарських керівників і кримінальних лідерів.
Саме тому існуючі реформи можна визначити термінами І.Бентама як: 1)
незрозумілі для широкого загалу громадян Україні; 2) облудні для
суспільства і держави; або 3) загально кажучи, і незрозумілі, і облудні.

13

Трансформація держави і права, економіки і банківської системи від
радянського тоталітарного режиму, здійснена на сучасному етапі і
переведена в адміністративному корисливо спрямованому порядку, зумовила
втрату того рівня розвитку економіки і того контролю за розподілом
національного валового продукту, які були раніше, а породила такі
державні, економічні і фінансові структури, що споріднені в своєму
правовому нігілізмі і які оживили корисливу злочинність, створивши
можливість повернення до нового тоталітаризму “партії влади”.

Поступовий перехід до корисливої кримі-налізації суспільства має дві
основні причини. З одного боку, це надмірне розширення прав і
повноважень владним структурам у проведенні реформ та звуження або
розмитість норм кримінальної відповідальності за корисливу діяльність
представників влади, і по-друге, це відсутність громадянських інституцій
для належного контролю з боку суспільства за владою. Концепція корисливо
спрямованого детермінізму в юриспруденції важлива тому, що згідно з її
змістом потрібно прагнути виробити такі кодекси законів, які б
об’єктивно і суб’єктивно сприяли мобілізації корисливої мотивації
професійної діяльності окремих громадян, приватних, кооперативних і
державних підприємств у межах законом передбачених перспектив.

У свій час Е. Дюрнгейм писав, що корислива злочинність як одна з
невід’ємних складових будь-якого суспільства не лише передбачає
наявність шляхів, відкритих для необхідних змін, а й у деяких випадках
готує ці зміни. І насамкінець він дійшов висновку, що злочинність
необхідна, бо вона міцно пов’язана з основними умовами будь-якого
соціального життя і саме з огляду на це корисна, оскільки ті умови,
частиною яких вона є, самі невіддільні від нормальної еволюції моралі і
права [7].

За іронією історії перебудова, започаткована М.Горбачовим як реформи
“згори”, була з самого початку корисливо спрямована. Адже головні
рушійні сили перебудовчого процесу – це молодша партдержноменклатурна
еліта, яка виступила проти старої частини пардержноменк-латури. Але
М.Горбачов узвичаїв ту ж ідеологічну концепцію, яка була на озброєні
партії, тобто прагнення гаслами, закликами, ідеями здійснити
демократизацію в суспільстві, яке вже було досить хворим, щоби вдаватися
до шаманст-

ва. Ця хвороба виявлялася в тому, що за останні роки правління
Л.Брежнева та його послідовників, окрім Андропова, вже відбулося
моральне відчуження народу від найст-рахітливіших проявів
партдержноменклатур-ного аморалізму. Крім того, незадоволення відвертим
зловживанням владою в корисливих цілях з боку партійного апарату та
державної і господарської партноменклатури серед народу викликало
відразу, а система подвійної моралі та подвійної законності вже набрала
внутрішнього протесту на рівні соціальної психології. З огляду на
сказане М.Горбачов та його реформаторське оточення прагнуло зміцнити
свою владу та відновити довіру народу до комуністичної ідеології. В
цьому полягає перебудовчий парадокс, в якому домінуючим мотивом реформ
був корисливий політико-владний інтерес. Проте об’єктивно перебудовчий
процес, за висновками В.Євдокимова, “створив сприятливі умови для
розвитку у вітчизняній науці теоретичних концепцій про соціалістичну
правову демократичну державу, пошуків шляхів, форм і методів їх
реалізації. Суспільство дістало реальну можливість орієнтації в своєму
розвитку на досягнення світової цивілізації зокрема в галузі прав та
свобод наповнення новим змістом поняття суверенітету народу,
верховенства закону тощо” [8].

На жаль, партдержноменклатура не пе

реймалася теоретичними проблемами ре

формування права. Більше того, вона зне

важливо ставилася до нього, а захоплюва

лася зичливими автократами в різних галу

зях економіки та лідерами кримінального

світу, що вже владарювали напередодні

проголошеної М.Горбачовим перебудови.

Вже “при Брежнєві, – пише О.Ющин, –

починається злиття політики зі злочинніс

тю, а цей факт якраз і відрізняє партію від

інших видів злочинності” [9]. На перебу-

довчому етапі вплив кримінальних елеме

нтів, корумпованої влади на реформацій

но-правовий процес і державну політику

був надзвичайно великий, якщо взяти до

уваги висновки А.Сантоса, президента

консультаційної компанії KEY

IBERBOHRD, про те, що “крах соціалізму дав можливість партійним
керівникам верхньої ланки перетворити владу і вплив у капітал …
директори великих підприємств, які були раніше на службі у держави,
після

14

приватизації стали володарями величезних економічних імперій” [10].

Фактом є те, що сучасна корислива фінан-сова-економічна злочинність у
тому вигляді, як вона існує в Україні, – це “кентавр”, утворений від
спарювання колишньої партдерж-номенклатури, а нині урядовців різного
рангу, господарських керівників, які скористалися сприятливими для них
умовами і приватизували підприємства, та лідерами злочинного світу.
Оскільки тут йдеться про визначення головних суб’єктів криміналізації
суспільства, то, відповідно, потрібна корекція нормативних актів,
спрямована на істотне посилення юридичної відповідальності працівників
державного апарату за всілякі послуги кримінальним діячам.

Основні чинники зростання обсягів тіньової економіки в Україні в
основному відомі. По-перше, це наявність криміналізованого елементу в
керівництві державою, господарстві, банківській системі. По-друге,
наявність у приватному секторі економіки фіктивних підприємств,
посередницьких структур, нелегального обігу товарів і фінансів.
По-третє, це обмежені суми грошей у промислових підприємств, що штовхає
їх в обійми кримі-налізованих економічних структур, щоб зміцнити своє
фінансове становище. Привабливим для тіньової економіки є також
бартерний обмін, внаслідок якого ділки кримінального світу отримують
величезні доходи. Приміром, директор АП “Азовсталь” стверджує, що
посередник зразу розплачується, а від інших підприємств треба чекати
розрахунку 3-4 місяці. За висновками кореспондента газети “Голос
України” М. Нечипоренка, українська металургія як мінімум, наполовину
зміщена в тінь [11].

Посередники використовують вугільну, металургійну та нафтогазову
промисловість як найважливіший канал одержання надприбутків у короткі
проміжки часу шляхом істотної різниці в закупівельних оптових цінах та
цінах, за якими реалізується продукція. Цьому сприяли дії уряду за часів
перебування на посаді Голови Кабінету Міністрів України П.Лазаренка.
Саме тоді, за свідченням І.Омельченка, члена парламентського Комітету з
питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, були створені
численні позаекономічні форми виникнення приватного бізнесу, пов’язані
зі створенням малих підприємств і кооперативів як дочірніх дер-

жавних підприємств, із використанням зв’язків у середовищі представників
тіньового бізнесу керівного господарського і державного апарату та
керівників підприємств і організацій, у розпорядженні яких були
матеріальні і фінансові ресурси. Як наслідок, у кінці 1994 та на початку
1995 років різко збільшилися доходи діячів тіньової економіки. За
підрахунками Д.Кауфмана (Світовий Банк), в Україні, як мінімум, 200 млн.
доларів доходів щомісяця минає канали легальної економіки. Згідно з
даними НБ України щомісячне неповернення в Україну банками впроваджених
у обіг грошей становило в грудні 1995 р. 14,2 % [12].

Мільярдні суми грошей пливуть з України в інші країни за рахунок
існування тіньової економіки. Приватні власники цих грошей (серед них є
чимало урядовців та членів їх родин) стають інвесторами нелегального
бізнесу. Крім того, ці валютні кошти нелегально включаються в сферу
обслуговування дрібного і середнього бізнесу, а також в обмінних
операціях валюти. Протягом року лише в обігу нелегального валютного
ринку перебуває декілька мільярдів доларів США, що наносить величезну
фінансову шкоду Україні і збагачує діячів чорного валютного ринку. Так,
за висновками Ю.Зущака, в період з середини серпня по 15 вересня 1998
року дехто на “чорному” валютному ринку став мільйонером за тиждень.
“Ажіотаж, – пише Ю.Зущак, – стимулював появу “міняйлів”, які
використовували різницю курсів не скільки в Росії та Україні, айв
регіонах України і навіть у Києві. Миттєво утворюють потужний “чорний”
ринок валюти, на якому миттєво появилися дрібні “міняйли” та крутіші
валютні спекулянти”[13].

Фактом є також те, що високоорганізо-вана сучасна корислива злочинність
в Україні, яка майже на 50-55 відсотків контролює економіку через
тіньовий сектор, не існує як щось окреме, не пов’язане з іншими
політичними та державними інституціями у суспільстві. Сучасна корислива
злочинність у тому вигляді, як вона існує і функціонує сьогодні, – це не
сукупність незалежних від державної еліти кримінальних елементів, а
глибоко вкорінена в політику і державно-правову систему структура,
інтереси якої стоять не на останьому місці при вирішенні питань щодо
прийнят-

15

тя нових законодавчих актів чи заходів по боротьбі з організованою
злочинністю і корупцією. Фактом є й те, що при наявності могутньої
кримінальної імперії, яку ймену-ють тіньова економіка, в Україні не
можна очікувати від влади серйозних намірів щодо утвердження
правопорядку в державі і економічній системі. Традиція криміналізації
суспільства зберігатиме свій тиск. І це загроза, про яку попереджає
В.Дурдинець, коли пише, що “криміналізована економічна еліта” за
допомогою значного капіталу, корумпованого чиновництва створює
надзвичайну загрозу національній і насамперед економічній безпеці
державі”[1,С27].

Отже, розбудова української державно-правової системи продовжується,
хоча її обтяжує всеохоплююча сучасна корислива злочинність. Саме у цьому
ракурсі юристи, особливо фахівці-кримінологи, повинні осмислити всебічно
нові явища в фінансово-економічній злочинності. Нещодавно такі думки
розглядалися не просто як дискусії, а вважалися неприпустимими. Тепер,
коли в Україні нові погляди на сутність корисливості людського фактору
стають все більш поширеними, а тінізація економіки загрожує національній
безпеці, слід усвідомити: щоб йти далі шляхом реформ, потрібно
передбачати роль і значення головної рушійної сили людини – її
корисливої інтенції.

Насамкінець зробимо висновок, що серед складових причин сучасної
корисливої злочинності динамічну силу становлять політичні корисливі
інтереси, які вже міцно поєдналися з економічними в тіньовій економі-

ці. Саме ця динаміка буде визначати меха-нізми її виживання і
відтворення в найближчі 10-15 років. Будь-яка проблема абс ситуація, що
виявиться в сфері тіньово; економіки, має своє коріння в корисливе
спрямованих намірах політичних сил, які знаходяться при владі. Тому
проблема подолання сучасної корисливої злочинності все більше
переміщується зі сфери діяльності правоохоронних органів у сферу
політичну.

Література: І.Дурдинець В. Боротьба з злочинністю має бути всеохоплюючою
й ефективною // Право України. – 1998. – №1. – С.26. 2.Литвак О. Про
профілактику злочинності // Право України. – 1997. – № 11. – СІ 1. З.Там
же. – С.11. 4. Селіванов В. Приватно-правові заходи концепції державної
політики захисту прав і свобод людини в Україні // Право України. –
1997. – №11. – С.35. 5. Там же. -С.36. 6. Бентам И. Избр.соч. -Т.1.
-СПб, 1967. 7.Дюрнгейм Э. Норма и политология // Социология
преступности. – М., 1966. – С.42-43. 8. Євдо-кимов В. Розвиток ідей
правової держави в умовах тоталітаризму та переходу суспільства до
демократії // Право України. – 1997. – №7. -С.4. 9. Ющин Ю. Правова
реформа: загальне поняття, проблеми здійснення в Україні. -Київ, 1997. –
С.143. 10. Див: Вопросы экономики. – 1995. – №4. – С.144. 11
.Нечипоренко М. Чорна діра виникла на місці чорної металургії // Голос
України. – 1998. – 20 січня. 12.Огородник О. До питання економічної
кримінології // Економіка України. – 1996. – №6. -С.79. 13. Зущак Ю.
Валютна криза в Україні причини та дійові особи // Професіонал.
-1998.-№3.-С.10.

Деякі тенденції корупційної злочинності в Україні

Мельник МЛ.

Криміногенна ситуація, яка складається в останнє десятиліття в Україні,
характеризується, зокрема, небувалим поширенням кору пційних проявів.
Цей факт визнаний не лише фахівцями в галузі юриспруденції, а й на
найвищому політичному рівні нашої країни, відображений у законодавчих
актах, підкреслюється іноземними експертами.

Так, виступаючи на розширеному засіданні Координаційного комітету по
боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові
України 14 грудня 1999 р.

Президент України Л.Кучма зазначив, що в Україні “криміналізовані і
“тінізовані” буквально всі сфери… Збереглася стійка тенденція
поширення корупції практично у всіх структурних підрозділах органів
влади та на всіх рівнях управління” [1]. Дещо раніше Верховна Рада
України, розглянувши питання про стан боротьби із злочинністю та
забезпечення законності в державі, визнала, що корупція і організована
злочинність реально загрожують національній безпеці та конституційному
ладу України

16

[2]. Впродовж останніх років міжнародні експерти за результатами різних
досліджень традиційно відносять Україну до найбільш корумпованих країн
світу. Своєрідний рекорд у “рейтингу корумпованості” нашою країною було
встановлено у цьому році – за результатами щорічного дослідження,
проведеного серед 90 країн світу впливовою міжнародною організацією
Transparency International (ТІ), Україна з індексом корумпованості 1,5
(показник 10 означає практично повну відсутність корупції) визнана
найкорумпова-нішою країною серед країн колишнього СРСР і третьою за
рівнем корупції в світі. Гірші показники лише у Югославії (1,3) та
Нігерії (1,2) [3]. Безумовно, зазначені показники не є точним
відображенням кількості ко-рупційних проявів, їх характеру тощо. Вони
фіксують, так би мовити, загальний настрій світової громадськості щодо
рівня корумпованості влади в тій чи іншій країні. Разом з тим, навіть за
таких обставин у нас є всі підстави для того, щоб серйозно задуматись
над проблемою корумпованості вітчизняної влади та пошуком шляхів її
розв’язання.

Це, в свою чергу, потребує глибокого кримінологічного аналізу ситуації у
цій сфері. Зокрема, з’ясування реального стану та тенденцій корупції в
Україні на підставі офіційних даних про вчинені корупційні злочини,
осіб, які їх вчинили, сфери поширення зазначених діянь тощо.
Виявляється, що зробити це не просто і, насамперед, з огляду на таке.

По-перше, в нашій державі відсутнє нормативно-правове розуміння
корупційних злочинів і корупційної злочинності. Немає єдності в погляді
на корупцію, її види, у тому числі кримінально-правового характеру, і
серед науковців. Все це перешкоджає чіткому і однозначному визначенню
кола корупційних злочинів, а отже і змісту корупційної злочинності.

По-друге, офіційна статистика фіксує відповідні показники стосовно лише
певної частини злочинів. Вона не дозволяє отримати абсолютно повну
картину щодо кількості всіх вчинюваних злочинів, осіб, які їх вчинили,
тощо. Відповідні статистичні форми обліку передбачають відображення
такої інформації лише стосовно частини діянь, які Кримінальним кодексом
визнані злочинними.

Разом з тим, отримати певне уявлення про стан та тенденції корупційної
злочинності в

Україні, виходячи з офіційної статистики, все ж можливо.

Але перед тим, як приступити до аналізу відповідних статистичних
показників, потрібно визначитись у розумінні корупційних злочинів.

На мій погляд, корупційними є злочини, які полягають у неправомірному
використанні (зловживанні) посадовими особами органів державної влади
або органів місцевого самоврядування наданої їм влади або свого
посадового становища в особистих інтересах або інтересах третіх осіб.

Аналіз кримінального законодавства через призму зазначених вище положень
дозволяє віднести до категорії корупційних злочинів такі суспільно
небезпечні діяння, як одержання хабара (ст.168), зловживання владою або
посадовим становищем (ст.165), розкрадання державного або колективного
майна шляхом зловживання посадовим становищем (ст.84), втручання у
вирішення судових справ з використанням посадового становища (ст.
176-1), втручання у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх
справ, безпеки з використанням посадового становища (ст. 189-3),
зловживання військової посадової особи владою чи посадовим становищем
(ст. 254) та інші. Власне за описаними вище ознаками корупційним може
бути визнано будь-який умисний злочин, який вчиняється посадовою особою
органу державної влади або органу місцевого самоврядування з
використанням влади або свого посадового становища з корисливих мотивів,
іншої особистої заінтересованості або для задоволення інтересів третіх
осіб (таких злочинів у чинному КК, а також у проекті нового КК України
понад тридцять). При цьому, одна частина з таких злочинів може бути
безумовно визнана корупційними, інша – віднесена до категорії
корупційних лише з певним застереженням, тобто лише за певних умов їх
вчинення.

Офіційна статистика, як та, що здійснюється Міністерством внутрішніх
справ, так і та, що здійснюється Міністерством юстиції, дає можливість
отримати більш-менш повну інформацію лише стосовно окремих видів
злочинів, які можуть бути визнані корупційними, зокрема, передбачених
статтями 84, 165, 168-170 КК. На прикладі цих злочинів і спробуємо
визначитись з деякими

Рік засуджено осіб за одержання хабара за дачу
хабара за посередництво у хабарни-(ст. 168 КК) (ст. 170 КК)
цтві(ст. 169 КК) 1990 77 113 5 1991
111 68 3 1992 76 і 51
2 1993 118 76 9 1994 213
73 8 1995 209 62 11 і 1996
306 123 9 1997 305 165
13 1998 351 153 4 1999 315
126 10

тенденціями корупційної злочинності в Україні.

Хабарництво (ст. ст. 168-170 КК).

Хабарництво, яке є найбільш небезпечним проявом корупції, включає в себе
одержання хабара, дачу хабара та посередництво в хабарництві. Два
останні злочини не є посадовими в строгому розумінні цього слова. Однак
їх можна визнавати корупційними, виходячи з нерозривного зв’язку з таким
посадовим злочином, як одержання хабара.

Аналіз статистичних даних про кількість вчинених злочинів свідчить про
те, що у 1990-1999 pp. спостерігалась тенденція до зростання кількості
випадків хабарництва. Так, за даними Міністерства внутрішніх справ, у
1990 р. в Україні було зареєстровано 420 випадків одержання хабара (ст.
168 КК), 55 — посередництва в хабарництві (ст. 169 КК) і 524 – дачі
хабара (ст. 170 КК). У наступних роках ці цифри були такими: у 1995 р.
відповідно 1187, 84 і 589, у 1996 – 1286, 77 і

542, у 1997 – 1540, 76 і 600, у 1998 – 1641, 89 і 718, у 1999 – 1514,
109, 703.

Таким чином, якщо у 1990 р. в Україні було зареєстровано 999 випадків
хабарництва, то у 1999 р. кількість таких злочинів вже становила 2326 (+
232,8%). При цьому найбільшу кількість зазначених злочинів було
зареєстровано у 1998 р. (2448), а найменше – у 1990-1993 pp. (відповідно
999, 1008, 988, 1136). За цей період найбільше зросла кількість
одержання хабара – більше ніж у три рази, у той час, як кількість
посе-редництв в хабарництві лише у двічі, а дачі хабара -всього на
74,5%.

Якщо говорити про осіб, засуджених в Україні за хабарництво, то їх
кількість є значно меншою за кількість виявлених фактів хабарництва. За
офіційними даними Міністерства юстиції, кількість засуджених за
хабарництво характеризується показниками, наведеними у таблиці.

Аналіз наведених статистичних даних дає змогу констатувати факт суттєвих
розбіжностей між кількістю зареєстрованих фактів хабарництва і кількістю
осіб, засуджених за його вчинення. Наприклад, за виявленими у 1990 році
420 фактами одержання хабара було засуджено лише 77 осіб, у 1997 році за
виявленими 1540 такими фактами – всього 305 осіб. Ще більш разючою ця
різниця є для посередництва у хабарництві, за вчинення якого
засуджується всього по кілька осіб, у той час як за статистикою МВС
таких фактів щорічно виявляється 70-80. І це при тому, що питома вага
засуджених за хабарництво серед засуджених за посадові злочини постійно
зменшується. Так, якщо у 1993 році із засу-

джених за посадові злочини був засудженим за хабарництво приблизно
кожний другий, то в 1998 році таким був вже лише кожний шостий.

Фактів дачі хабара реєструється значно менше, ніж фактів одержання
хабара – приблизно у кожному другому випадку (у 1999 р. таке
співвідношення складало 1:2 (46,3 %). Це виглядає як певний нонсенс,
оскільки одержання хабара не можливе без його дачі. Пояснення цьому
явищу може бути в тому, що у певних випадках фіксуються факти одержання
хабара від невстановлених осіб (що сумнівно з огляду на доказування вини
особи, яка одержала хабар) або під офіційну реєстрацію не попадають
випадки

дачі хабара, коли хабародавця звільняють від кримінальної
відповідальності на підставі ч. З ст. 170 КК без порушення щодо нього
кримінальної справи. Якщо виходити з другої обставини, то можна зробити
висновок, що хабародавці на цьому етапі звільняються від
відповідальності за дачу хабара приблизно у кожному другому випадку (у
43,7% випадків). Інша справа посередництво у хабарництві – без нього акт
дачі -одержання хабара цілком можливий. Як свідчить статистика (за 1999
р.) посередник бере участь у зазначеному процесі лише у 7,1 % випадків
одержання хабара і 15,5 % випадків дачі хабара.

За даними статистики, в останнє десятиліття спостерігалось зростання
кількості фактів хабарництва, вчиненого у групі осіб. Слід зазначити, що
в окремі роки відбувалися “спалахи” групового хабарництва. Так, якщо у
1990 р. питома вага осіб, які вчинили такі злочини, у структурі
хабарництва складала 19,5%, то у 1999 р. – 30,4%, то у 1993 р. -41,5%, у
1994 р. – 39,7%, у 1995 р. – 39,4%. При цьому традиційно найбільшою
питома вага злочинів, вчинених у групі осіб, є у структурі посередництва
в хабарництві. Наприклад, якщо у 1998 р. групою осіб посередництво у
хабарництві було вчинено у 37,2% випадків, то кількість одержання хабара
групою осіб у структурі одержання хабара складала 23%, а кількість дачі
хабара групою осіб у структурі цього злочину – 19,9%.

Вивчення даних офіційної статистики дозволяє простежити ще декілька
тенденцій у хабарництві:

1) зменшення кількості жінок серед хаба

рників. Так, якщо у 1990 р. жінки серед хаба

рників складали 42 %, то у 1999 р. – лише

28,7%;

істотне підвищення освітнього рівня

хабарників: якщо у 1990 р, лише кожний

другий (52,9%) хабарник мав вищу або сере

дню спеціальну освіту, то у 1999 р. питома

вага таких осіб серед хабарників вже склада

ла 84%;

традиційно невеликою у структурі ха

барників є питома вага осіб, які раніше вчи

няли злочин. До того ж вона постійно змен

шується. Так, якщо у 1990 р. кількість осіб,

які раніше вчиняли злочин, серед хабарників

становила 3,2%, то у 1999 р. майже вдвічі

менше — 1,8%. При цьому у 1999 р. таких

осіб серед одержувачів хабара було 2,2%, се-

ред посередників у хабарництві – 0,9%, серед хабародавців – 4,9%;

4) незначні коливання у віковій характеристиці хабарників. По-перше,
певне зменшення кількості осіб, які вчинили хабарництво у віці 25-29
років (у 1990 р. таких осіб було 15,3 %, у 1998 р. – 11,1%). По-друге,
незначне збільшення питомої ваги хабарників у віці 30 років і старше (у
1990 р. таких осіб було 80,8%, у 1998 р. – 82,4%). При цьому в останні
чотири роки (за весь період з 1990 р. по 1999 р. офіційна статистика не
дає можливості простежити цю тенденцію) спостерігається збільшення
кількості хабарників, яким виповнилося 60 років. Так, у 1996 р. таких
осіб було 3,7%, у 1997 р. -4,2%, у 1998 р. – 5,3%, у 1999 р. – 6,8%.

Вивчення кримінальних справ про хабарництво дозволило виявити ще ряд
тенденцій, які простежуються у сфері протидії цьому злу. Як свідчить
дослідження, в абсолютній більшості випадків факти хабарництва
викриваються не у зв’язку з цілеспрямованими діями відповідних
підрозділів правоохоронних органів, а здебільшого за повідомленням самих
хабародавців. Переважна більшість викритих правоохоронними органами
фактів хабарництва стосувалася діяльності посадових осіб найнижчого
рівня (керівників структурних підрозділів підприємств, голів і
секретарів сільських рад, спеціалістів установ і організацій районного
рівня, таких працівників правоохоронних органів, як оперативні
уповноважені, слідчі, інспектори тощо).

Дослідження проблеми боротьби з хабарництвом дає змогу також
констатувати той факт, що вітчизняна офіційна статистика не віддзеркалює
фактичних масштабів хабарництва, його стану та динаміки, оскільки це
явище має надзвичайно високу латентність. Реальний рівень хабарництва
правоохоронна система на сьогодні визначити не може. Слід зазначити, що
такий стан речей у цій сфері притаманний не лише Україні, а й іншим
країнам світу, насамперед країнам, які утворилися на теренах колишнього
Радянського Союзу. В спеціальній юридичній літературі цих країн
наводяться різні експертні оцінки щодо числа дійсної кількості
вчинюваних фактів хабарництва. За даними російських дослідників, середнє
число фактів хабарництва у 10-18 раз перевищує зареєстрований показник
[4]. Результати кримі-

нолопчних досліджень як українських, так і російських вчених свідчать
про те, що правоохоронним органам стає відомо лише про 1 -2 % (максимум
до 5%) всіх випадків хабарництва [5]. На думку російського дослідника
О.Й.Кирпичникова, який має великий практичний досвід розслідування справ
про хабарництво і займався кримінологічними дослідженнями проблем
боротьби з цим злом, цифра 5 відсотків виявлення випадків хабарництва
завищена у крайньому разі у тисячу раз. Ще у 70-ті роки, досліджуючи
проблему латентності хабарництва, він звернув увагу на те, що кожний
засуджений за такого роду діяння був викритий у середньому лише на
двадцятому випадку одержання хабара [6].

На підставі деяких теоретичних розробок (зокрема, розробок вітчизняного
кримінолога А.А. Ковалкіна [7]) з урахуванням наявних даних про рівень
латентності інших злочинів, у тому числі інших посадових злочинів, можна
лише з певною часткою умовності допустити, що із всього масиву фактів
хабарництва реєструється не більше одного відсотка [8].

Зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165 КК).

Офіційна статистика свідчить про те, що кількість зловживань владою або
посадовим становищем за останні десять років зросла майже у десять
разів. Так, якщо у 1990 р. таких злочинів було зареєстровано 594, то у
1999 р. – 5789. При цьому це зростання переривалось лише один раз – у
1993 p., коли було зареєстровано 638 зазначених злочинів, тоді як у 1992
р. – 885, а у 1994р. – 891.

Звертає на себе увагу той факт, що освітній рівень осіб, які вчиняють
розглядуваний злочин, традиційно є найвищим серед осіб, які вчиняють
посадові злочини. Так, у 1996 р. питома вага осіб з вищою або середньою
спеціальною освітою серед тих, хто вчинив злочин, передбачений ст. 165
КК, складала 81,1%, у 1999 р.-87,7%.

Слід зазначити, що питома вага осіб, які вчиняють злочин, передбачений
ст. 165 КК, є найбільшою у структурі осіб, які вчиняють посадові злочини
(глава VII Особливої частини КК). Наприклад, у 1999 р. таких осіб було
29,6%, у той час, як, скажімо, хабарників (осіб, які вчинили злочини,
передбачені ст. ст. 168-170 КК) – 12,1%, а осіб, які перевищували владу
або посадові повноваження (ст. 166 КК)-всього 5,1%.

Цікавим є також той факт, що питома вага жінок, які вчинили злочин
передбачений ст. 165 КК, є найбільшою серед осіб, які вчинили інші
посадові злочини (в середньому вона складає 37-40%).

Розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення,
розтрати або зловживання посадовим становищем (ст. 84 КК).

За даними офіційної статистики, цей вид злочину характеризується тим, що
він має найменші, порівняно з іншими розглянутими вище видами злочинів,
темпи зростання. За останніх десять років в Україні кількість фактів
розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення,
розтрати або зловживання посадовим становищем збільшилась лише на 28,9%
(у 1990 р. було зареєстровано 10649, а в 1999 р. -13724 таких фактів).
При цьому характерною обставиною є те, що в певний період (у 1991-1993
pp.) спостерігалось зменшення кількості таких злочинів. Як вже
зазначалось вище, така тенденція мала також місце в динаміці хабарництва
та зловживання владою або посадовим становищем. Зменшення кількості усіх
видів розглядуваних видів злочинів у 1991-1993 pp., на які припадають
процеси утворення Української держави, початок політичного, економічного
та соціального реформування, формування її органів та законодавчої бази,
послаблення соціального контролю, масштабне розкрадання державного майна
та інші негативні процеси, потребує особливої уваги щодо вивчення
криміногенної ситуації, що складалась в Україні у ці роки.

У період з 1990 р. по 1999 р. відбулося значне зростання кількості
розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення,
розтрати або зловживання посадовим становищем, вчиненого у особливо
великих розмірах. Так, якщо у 1990 р. питома вага такого виду
розкрадання у структурі злочину, передбаченого ст. 84 КК, складала
всього 1,5% (161 випадок), то у 1998 р. – вже 41,7% (5818 випадків).
Таке зростання пояснюється, зокрема, з одного боку збільшенням масштабів
розкрадання, з іншого – інфляційними процесами, за яких у багатьох
випадках сума викраденого майна формально складала особливо великий
розмір, а фактично було мізерною.

20

Дослідження вчинення розглядуваного виду розкрадання групою осіб
свідчить про те, що найбільшу кількість розкрадань у складі групи було
вчинено у 1998 р. (2022), а найменше у 1997 р. (933). Цікавим є те, що
саме у 1997 р. питома вага розкрадання вчиненого групою осіб у структурі
злочинів, передбачених ст. 84 КК, була найбільшою -28,1 %, у той час, як
в інші роки вона не перевищувала 15-20% (у 1998 р. – 18,5%, у 1990 р. –
14,3%). Цей (1997 р.) рік є примітним ще й тим, що у ньому надзвичайно
малим був відсоток кримінальних справ по зазначеній категорії злочинів,
які було завершено попереднім розслідуванням. Таких справ було лише
25,6%, у той час, як в інші роки розслідування завершувалось по 75-80%
зареєстрованих злочинів, передбачених ст. 84 КК. Цією обставиною, певною
мірою, пояснюється і велика питома вага розкрадань, вчинених у 1997 р. у
групі осіб.

У результаті вивчення статистичних даних за 1990-1999 pp. про осіб, які
вчинили посадові злочини, а також розкрадання (у тому числі передбачене
ст. 84 КК), працюючи на підприємствах, в установах і організаціях,
вдалося також виявити окремі цікаві тенденції корупційної злочинності.

По-перше, у цей період спостерігались дещо незрозумілі коливання в
кількості таких осіб: незначне зменшення кількості осіб, які вчинили
розкрадання (у 1990 р. їх було виявлено 25951, у 1999 р. – 24338), і
істотне збільшення кількості осіб, які вчинили посадові злочини,
передбачені главою VII Особливої частини КК (у 1990 р. таких осіб було
виявлено 2097, у 1999 р. – 6414). При цьому, якщо на певних етапах цього
періоду для розкрадання було притаманне суттєве збільшення кількості
осіб, які вчинили таке діяння, то для посадових злочинів, навпаки –
суттєве зменшення. Так, у 1993-1995рр. було виявлено відповідно 40857,
44095 і 56434 осіб, які вчинили розкрадання, і відповідно 1328, 1546 і
2053 осіб, які вчинили посадові злочини. Характерним є ще один аспект, а
саме істотне зростання питомої ваги осіб, які вчинили посадові злочини,
у структурі осіб, які вчинили злочини, працюючи на підприємствах, в
установах і організаціях. Так, якщо у 1990 р. питома вага таких осіб
складала 1,7%, то у 1999 р. – 7,8%, тобто більше ніж у 4,5 разів.
Зазначені показники свідчать про надзвичайно небезпечну тенденцію у
поса-

довій злочинності загалом і корупційній зокрема.

По-друге, встановлено найбільш кримі-налізовані (за кількістю вчинених
злочинів) галузі національної економіки, а саме сільське господарство,
вугільна промисловість, залізничний транспорт, торгівля. Саме у цих
галузях вчинялась левова частина зазначених вище злочинів. Однак, якщо
брати за основу не кількість виявлених осіб, які вчинили посадові
злочини та розкрадання, а їх питому вагу у загальній структурі осіб, які
вчинили злочини на підприємствах, в установах і організаціях, то картина
щодо найбільш криміналізованих галузей буде зовсім іншою. Так, якщо у
1999 р. питома вага таких осіб у сільському господарстві складала 6,1%,
на транспорті – 7,8%, у торгівлі і громадському харчуванні – 4,9%, то у
сфері приватизації – 52,6%, у сфері банківської діяльності – 28%, у
сфері фінансів -28,6%, у митних органах – 64,8%, судах та інших органах
юстиції – 56,9%.

По-третє, за даними статистики в окремих сферах національної економіки
впродовж багатьох років взагалі не виявлялись особи, які вчиняли
посадові злочини, у тому числі розкрадання з використанням посадового
становища. Особливо це характерно для сфери зовнішньоекономічної
діяльності, в якій за даними офіційної статистики лише у 1996 р. вперше
було виявлено осіб, які вчинили посадові злочини та розкрадання. Така
ситуація з статистичними даними, скоріш за все, не відображає реального
стану у тій же галузі зовнішньоекономічної діяльності, про що свідчить
хоча б той факт, що у зазначений період (1993 р.) у цій сфері мали місце
резонансні кримінальні справи, пов’язані з масштабним хабарництвом і
розкраданням, вчинюваними організованими групами осіб, до складу яких
входив навіть заступник міністра зовнішньоекономічних зв’язків та
торгівлі.

Підсумовуючи викладене, можна зробити декілька висновків.

По-перше, офіційна статистика не дає можливості отримати чітку картину
щодо тенденцій корупційної злочинності в Україні в останнє десятиліття.
Однією з причин цього є недоліки форм статистичної звітності, які,
по-перше, є нестабільними, по-друге, не відображають інформації щодо
багатьох корупційних злочинів, і, по-третє,

21

не завжди враховують важливі для кримінологічного дослідження аспекти
вчинення таких злочинів.

По-друге, якщо в основу визначення стану і динаміки хабарництва як
найбільш небезпечного прояву корупційної злочинності класти дані
офіційної статистики, то вони не дозволяють констатувати значного
розповсюдження цього явища в нашому суспільстві. Дослідження проблеми
боротьби з хабарництвом дає змогу також констатувати той факт, що
вітчизняна офіційна статистика не віддзеркалює фактичних масштабів
хабарництва, його стану та динаміки. Це певною мірою стосується також й
інших розглянутих вище злочинів.

По-третє, навіть за таких обставин можна простежити ряд важливих в
теоретичному і практичному плані тенденцій, що в останні роки
спостерігаються в корупційній злочинності. Зокрема, це: стабільне
зростання кількості корупційних злочинів; поширення їх у найбільш
важливих сферах національної економіки; існування суттєвих розбіжностей
між кількістю виявлених осіб, що вчинили корупційні злочини, та
кількістю осіб, засуджених за їх вчинення; підвищення традиційно
високого освітнього рівня корупціоне-рів, що обумовлюється характером їх
служ-

бової діяльності та особливостями посад, які вони обіймають; певне
“старіння” корупціоне-рів (збільшення кількості таких осіб як у віці ЗО
років і старше, так і у віці 60 років і старше).

Список літератури:

1. Кучма Л. Держава не буде донором корумпованих хапуг //Урядовий
кур’єр, 1999. – 16 грудня. 2. Постанова Верховної Ради України від
18.10.97 р. № 640/97-ВР “Про стан боротьби із злочинністю та
забезпечення законності в державі” //Відомості верховної Ради України.
-1998. – № 6-7. – Ст. 25. 3. Украина – третья в мире по коррупции
//Сегодня, 2000. – 15 сентября. 4. Бородин СВ. Борьба с преступностью:
теоретическая модель комплексной программы.

М., 1990. – С. 60. 5. Лукомський В. С. Кримі

нальна відповідальність за дачу хабара та посе

редництво в хабарництві. Автореф. дис… канд.

юр. н. – К., 1996. – С. 4; Кирюшина О. Индиви

дуализация предмета взятки // Законность, 1996.

№ 11. – С. 22. 6. Кирпичников А.И. Взятка и

коррупция в России. – СПб: Изд-во “Альфа”,

1997. – С. 275. 7. Ковалкин А.А. Латентная пре

ступность и ее выявление органами внутренних

дел. – К.: КВШ МВД СССР им. Ф. Дзержинско

го, 1985. – 95 с. 8. Мельник Н., Хавронюк Н.

“Эпидемия” должностных преступлений на Ук

раине: причины и следствия // Юридическая

практика. – 1996. -№ 15-16.

Система управлінських рішень спеціально-кримінологічних заходів по
попередженню злочинності

В.П. Пєтков

В Україні кримінальна злочинність сьогодні стала однією з основних
небезпек нашого життя. В цілому вона характеризується зростанням
жорстокості, професіоналізму, організованості, частішим застосуванням
зброї і технічних засобів, злиттям із закордонною злочинністю.

Кримінологія виходить з того, що загально-соціальне попередження
злочинності являє собою систему економічних, соціальних, політичних,
ідеологічних, культурних та організаційних заходів, які спрямовуються
державою і суспільством на розвиток економіки, підвищення добробуту
народу, удосконалення культурного рівня, зміцнення правопорядку,
створення сприятливих умов для праці, побуту і відпочинку всіх громадян
[1].

Спроби виключити загальні заходи соціального попередження із системи
заходів боротьби зі злочинністю, що пропонувалися в науковій літературі,
і розглядати їх тільки як сприятливі умови для діяльності органів
кримінальної юстиції не одержали підтримки [2].

Про беззаперечний позитивний вплив на злочинність всіх загальних заходів
і в повному обсязі, як це стверджували деякі автори [3], говорити не
доводиться. На цю обставину вже звертали увагу інші дослідники. Було,
наприклад, відзначено, що підвищення матеріального добробуту і зростання
рівня освіченості, що відіграють взагалі позитивну роль в системі
загальних заходів, при певних умовах призводили відповідно до появи
горлохватст-

ва і користолюбства, утриманських та антигромадських поглядів деякої
частини молоді, вказувалось також на існування серед Загальних заходів
групи факторів, що ускладнюють попередження злочинів. Однак, заходи
загального соціального попередження часом дають і ще можуть дати
побічний криміногенний ефект. Отже, заходи, що спрямовані проти пияцтва
та алкоголізму і пов’язані з підвищенням піни на горілку та різким
обмеженням торгівлі спиртними напоями, в 1987-1988 pp. спричинили
небачене зростання самогоноваріння. Наявність існуючої сьогодні ситуації
стосовно боротьби з пияцтвом та алкоголізмом прогнозувалась іще в той
час. Певною мірою створення розвинутої мережі кооперативів, дозвіл
індивідуальної трудової діяльності сприяли розповсюдженню рекету
(вимагання під загрозою заподіяння шкоди), зростанню шахрайства,
спекуляції, порушенням правил торгівлі промисловими та продовольчими
товарами. Отже, всі ці явища можна було спостерігати в нашій країні іще
в 20-ті роки.

Однак, досвідом тих років не скористалися, хоча кримінологам він
відомий. Приймаючи сьогодні важливі й корисні господарчі рішення, треба
передбачати всі можливі їх наслідки і бути готовими до них як з
наукового так і з практичного погляду. Необхідно створити надійно діючий
науково-практичний механізм прогнозування та ефективного вирішення
виникаючих протиріч. Такий механізм може з успіхом діяти тільки на
міждисциплінарній, незалежній від відомств основі. Поряд з кримінологами
до нього повинні входити юристи різного профілю, економісти, соціологи,
психологи, педагоги та інші фахівці.

Як на мою думку, це проведення незалежних кримінологічних експертиз при
підготовці проектів рішень, реалізація яких в підсумку може вплинути на
рівень злочинності. У випадку виявлення криміногенної небезпеки
необхідно передчасно вжити заходів, які б попереджували її виникнення, а
не чекати ускладнення ситуації, коли становище загрожує вийти з-під
контролю.

В літературі зустрічається і більш кардинальна пропозиція – надати
загальним заходам соціального попередження “спеціальну антикриміногенну
спрямованість, а не розглядати їх тільки в якості основи для здійснення
спеціального попередження”.

Така пропозиція вбачається нереальною. Навряд чи можливо знайти шляхи до
того, щоб економічні та соціально-культурні заходи мали б спеціальну
антикриміногенну спрямованість. Такий підхід перетворив би попередження
злочинів в головне завдання нашого суспільства. А це, з принципових
міркувань, заборонено. Загальносоціальні заходи, за своєю суттю,
передбачені планами економічного та соціального розвитку. Ці заходи
повинні створювати передумови для реалізації програми з профілактики
рецидивної злочинності і злочинності в цілому, вони представляють собою
базу всього нашого соціального життя, охоплюючи боротьбу зі злочинністю.
В цьому розумінні загальні заходи при розробці програми повинні
враховуватись при аналізі факторів, які впливають на злочинність. Разом
з тим, аналіз показує, що існує група загально-соціальних факторів, які
за своїм характером спрямовані, насамперед, на попередження злочинності,
але вони можуть впливати і на злочинність. В літературі їх іноді
відносять до спеціальних заходів попередження злочинів.

Не можна підтримати цю позицію, якщо мова йде, наприклад, про
соціально-економічні заходи боротьби з пияцтвом, безгосподарністю,
порушеннями дисципліни, “плинністю кадрів”, про ідеологічні і
культурно-виховні заходи, які спрямовані на усунення шкідливих традицій,
стереотипів поведінки, а також таких явищ як нечесність, формалізм,
байдуже ставлення до громадських інтересів; про соціально-демографічні
заходи, що попереджують виникнення демографічних диспропорцій, розпад
сімей; виникнення бездоглядності та інші, про технічні заходи для
усунення обставин, що сприяють промисловому травматизму, аваріям на
транспорті, поліпшенню освітлення громадських місць.

Такого роду заходи можуть бути відображені в програмі тільки разом зі
спеціальними заходами, коли вони плануються, наприклад, для попередження
пов’язаних зі злочинністю інших соціальних відхилень.

Виключенням повинні бути лише такі заходи загальнопопереджувального
характеру, які спрямовані на зміцнення законності, захист прав і
законних інтересів

23

громадян. Такий підхід пояснюється тим, що питання законності, навіть
якщо вони безпосередньо не пов’язані зі спеціальним попередженням
злочинів, суттєво впливають на порядок та умови застосування загальних
заходів соціального попередження, вважаються формою їх реалізації в
житті. Крім того, було б важко відокремити вплив загальносоціальних
заходів на забезпечення законності в суспільстві і на стан злочинності.
Отже, тільки на основі аналізу причин порушення законності треба
розглядати деякі заходи загальносоціального характеру.

Забезпечення законності в нашому суспі- . льстві знаходиться в тісному
зв’язку з утворенням правової держави і реформуванням правової системи.
Саме тому необхідно, якомога швидше втілити в життя широку правову
реформу, яка дозволить забезпечити верховенство закону у всіх сферах
життя суспільства, посилити механізми підтримки правопорядку на основі
розвитку народовладдя. Важливого значення для реалізації на практиці
загальних заходів соціального попередження набувають вказівки, що
надходять, про кардинальний перегляд кодифікації та систематизації
законодавства під кутом зору нових умов господарювання, гуманізації та
демократизації суспільного життя, посилення профілактики правопорушень,
правового захисту особистості, зміцнення гарантій здійснення політичних,
економічних, соціальних прав і свобод громадян. При проведенні реформи
необхідно закласти основи гарантій дотримання законів, здійсненню яких
треба надавати переважної уваги не тільки при розробці нових
законодавчих актів, але й при виконанні законів посадовими особами та
громадянами. Особливу увагу необхідно звернути на охорону прав та
законних інтересів громадян, підвищенню їх активності щодо виконання
своїх конституційних обов’язків.

Зараз серед причин порушень законності можна назвати такі: значна
частина населення не вважає закон і правопорядок вищою моральною
категорією, яку неможливо порушити, багато хто з робітників органів
кримінальної юстиції має низький моральний рівень, працює в умовах
відомчої замкненості та бюрократизму; органи реальної влади, наприклад,
органи господарчого управління, за своїм положенням майже всюди
становлять себе над законом, неза-

лежність правоохоронних органів в цих умовах часто перетворюється в
фікцію: значна кількість осіб, які вчинили злочини в результаті різних
форм впливу на слідчі та судові органи – від тиску зверху до хабарів –
ухиляються від кримінальної відповідальності; міністерства та відомства
присвоїли собі право тлумачення законів шляхом видання різного роду
інструкцій та вказівок, які часто перекручують сутність і спрямованість
законодавчих актів, населення не захищене від відомчого свавілля
(наприклад, від систематичного, як правило, нероз’ясненого і не
оголошеного підвищення цін на товари та послуги, а також від правил, що
продиктовані поведінкою громадян, вигідною для робітників галузі або
відомства), багато законів не містять реальних гарантій їх виконання,
нерідко відсутній механізм реалізації вказівок закону: підготовка
законопроектів не завжди проводиться відкрито, на демократичних
принципах, із залученням творчих спілок, громадськості та вчених;
вирішальну роль відіграють міністерства, вузькі відомчі інтереси яких
нерідко видаються за загальнолюдські інтереси.

Очевидно, кожна з окреслених причин порушення законності потребує
прийняття конкретних заходів.

Ми спробуємо розглянути ряд заходів загальносоціального характеру, які
при їх реалізації сприяли зміцненню законності та правопорядку, і таким
чином здійснювали б вплив на підвищення рівня роботи, що проводиться
органами внутрішніх справ з профілактики рецидивної злочинності і
посилення боротьби зі злочинністю в цілому.

Порушення законності, з якими стикається суспільство, мають свої
роз’яснення в ретроспективі. Вони коріняться у беззаконнях періоду
культу Сталіна. Безпосередній вплив на порушення законності сьогодні
здійснює період застою, який і в цій сфері довів суспільство до межі
кризи.

Зниження дисципліни, вимогливості і принциповості призвело до таких
явищ, як потурання порушенням закону, іноді сприяло появі двох
стандартів поведінки звичайних громадян та керівників: останні, як
правило, звільнювались, навіть і зараз іще часто звільнюються від
відповідальності за ті ж самі дії, за які звичайні

24

громадяни несли і несуть відповідальність, в тому числі і кримінальну.
Ці явища викликають вкрай негативну оцінку основної маси населення,
діють розтлінно, сприяють моральній деградації, нігілістичному ставленню
до правопорядку і закону.

Багато громадян та посадових осіб вважають, що закон треба застосовувати
тільки в тих випадках, коли його вимоги співпадають з їх особистим
розумінням. Особливо часто подібна позиція зустрічається, коли виконання
вимог закону торкається особистих інтересів. Таких осіб, як правило,
переконати неможливо. Все це свідчить про відсутність поєднання в них
правових та моральних вимог, про низьку загальну і правову культуру.

Аналіз показує, що для зміцнення законності та правопорядку, передусім,
необхідна моральна оцінка законності, всіма учасниками суспільних
відносин – як громадянами, так і їх посадовими особами.

Саме тому, на перший план треба поставити правове і в цілому моральне
виховання, якому в нашій країні не надавалось і зараз не приділяється
тієї великої уваги, якої воно заслуговує. Правове виховання,
моральність, як відомо, містять систему етичних категорій, які
характеризують свідомість людини, її моральні якості: категорії
обов’язку честі, гідності і так далі; виховання цих якостей сприяє
законослухняній поведінці. Суть питання складається з того, щоб
громадянин та кожна посадова особа були виховані в дусі поваги до закону
та неможливості його порушення.

Допоміжними заходами морального виховання повинні служити правове
виховання і пропаганда правових знань.

Слабка юридична грамотність населення започатковується в нас із шкільної
парти. Вона є результатом більш загального недоліку шкільної освіти –
приниження ролі гуманітарних дисциплін і всієї соціальної сфери
формування людини, її характеру, поглядів та життєвих установок.

Досвід показує, що правове виховання потребує тісного зв’язку не тільки
з моральним, але й з антиалкогольним та антинаркотичним вихованням. Тому
потрібно терміново розробити нові програми, методичні рекомендації,
забезпечити підготовку висококваліфікованих кадрів викладачів і про це
автором наводились неодноразові висловлювання.

Проведення правової реформи повинно підтверджуватись крім вимог
загального характеру про зміцнення законності і правопорядку, також
моральним і правовим вихованням, поглибленням та поширенням реальних
гарантій законності, які разом з діючими гарантіями створювали б єдиний
механізм, який забезпечить необхідність, а також невідворотність
додержання законодавчих норм.

Під час реформи правової системи, очевидно необхідно передбачити такі
гарантії. Це повинні бути гарантії, які б реально сприяли зміцненню
законності та правопорядку. Дотримання законодавства слід було б
розглядати в якості самостійного показника діяльності підприємств,
установ і організацій при підведенні підсумків їх роботи, воно повинно
впливати на оцінку їх діяльності, а також діяльності їх керівників.

Стан законності розхитується тим, що міністерства і відомства фактично
присвоїли собі право тлумачення законів. Досить не всі законодавчі акти
починають діяти зразу ж після набуття ними законної сили. Управлінський
апарат після прийняття закону не поспішає з його реалізацією, а вважає
необхідним розробляти інструкції, які пояснюють прийняте законодавство.
Це викликається, з одного боку, недоліками законодавчих актів
(неповнота, неясність, суперечливість), з другої -бюрократичною
традицією апарату, яка існує. Видавати роз’яснення виявляється нерідко і
бажанням пристосувати закон до усталеної практики та інтересів свого
відомства.

В результаті перекручення законодавства (наприклад, цивільного і
адміністративного) громадяни стають безправною стороною у відносинах
“відомство (від імені держави)- громадянин”. Міністерства торгівлі,
зв’язку, транспорту, міністерства охорони здоров’я, а також деякі
технічні та інші міністерства на практиці встановлюють такі відносини
щодо купівлі-продажу, постачання товарів або надання громадянам послуг,
які нехтують їх права та законні інтереси.

“Суть створення та діяльності п’ятої влади полягає в тому, що їй
фактично належить влада у державі, і її мета полягає в тому, щоб якомога
довше утриматись при

25

владі та накопичити мільярдні капітали. Це стає можливим тоді, коли
злочинці об’єднуються у злочинні угруповання.

Організована злочинність зростає випереджаючими темпами. Тільки за 1994
рік в Україні скоєно 572147 злочинів, з яких розкрито 306703 злочинів,
41936 – за якими порушено кримінальні справи, у суд направлено 21723.
Цими злочинами завдано шкоди на суму понад 70 мільярдів карбованців.

У такій малоефективній роботі правоохоронних органів по боротьбі з
організованою злочинністю і корупцією зацікавлені окремі високі посадові
особи законодавчої та виконавчої влади, які не виконують своїх
обов’язків і тим самим сприяють зростанню організованої злочинності, а
саме:

не приймають необхідних законів;

приймають неякісні закони і підзаконні

акти;

приймають закони і розпорядження, які

сприяють збагаченню окремих посадових

осіб або злочинних кланів;

здійснюють такі заходи, які сприяють ко-

румпованості окремих посадових осіб судо

вих та правоохоронних органів ” [4].

Треба докорінно змінити характер правовідносин “держава-громадянин”. Для
цього треба багато чого зробити для створення необхідних об’єднань
громадян, які захищали б їх інтереси.

Основними напрямками діяльності ОВС по попередженню злочинів являються:
виявлення й прийняття заходів щодо усунення причин злочинів і умов, які
сприяють їх скоєнню на об’єктах території, що “обслуговується”, де
здійснюються або можуть здійснитися злочини; недопущення злочинних дій з
боку осіб, які вперше потрапили на злочинний шлях, особливо з боку
неповнолітніх і молоді, попередження рецидиву з боку осіб, які були
раніше засуджені за ті чи інші злочини.

Не випадково, нормативні акти різного роду: інструкції, вказівки
орієнтують працівників міліції на необхідність проведення індивідуальної
профілактичної роботи, планування виховних заходів з окремими особами.

Ця робота може бути успішною тільки за таких умов, якщо співробітники
міліції будуть вивчати особистість тих людей, до яких вживаються
профілактичні заходи, аналізувати їх поведінку з метою визначен-

ня можливостей зміни її в майбутньому на краще або на гірше.

Останнім часом ОВС проводять роботу, пов’язану з плануванням діяльності
міліції, прогнозуваннями злочинності. Обговорюються на сторінках
спеціальних журналів питання щодо прогнозування злочинності, проводяться
конференції за відповідною тематикою. При цьому особлива увага
приділяється тому, що важливу роль в дослідженні причин та умов
злочинності працівниками міліції відіграє визначення психологічної
характеристики кожної особи, яка веде антигромадський спосіб життя, – її
інтелектуального та морального рівня, правосвідомості, мотивів поведінки
в минулому, теперішньому і майбутньому.

В процесі організації профілактичної роботи і передбачення поведінки
окремих осіб, при виборі об’єктів індивідуального прогнозування слід
виходити з того, що злочини можуть скоїти, передусім ті особи, які
ведуть антигромадський, аморальний спосіб життя.

В Положенні про МВС, яке затвердже

не Президентом України 7 жовтня 1992 p.,

закріплено як обов’язок цього “силового”

відомства здійснювати державну політику

щодо боротьби зі злочинністю, для чого,

зокрема, воно організує охорону громад

ського порядку в місцях масового перебу

вання громадян: організує здійснення

профілактичних та оперативно-

розшукових заходів по запобіганню, виявленню і розкриттю злочинів;
забезпечує профілактику злочинів в процесі розслідування по кримінальним
справам, надає рекомендації про необхідність усунення причин та умов,
які сприяють злочинам, організує роз’яснювальну роботу серед населення.

На ОВС покладено основний тягар щодо спеціально-кримінологічної
попереджувальної діяльності, яка здійснюється в країні.

Органами внутрішніх справ було проведено понад 50 загальнодержавних
операцій. Ще декілька широкомасштабних акцій було здійснено спільно з
прикордонниками, митниками, СБУ на предмет встановлення і руйнації
каналів надходження в країну наркотиків (особливо ва-

26

жких) і припинення ввезення контрабандних товарів.

З іншого боку, виходячи з того, що на таємні злочинні угруповання можна
ефективно впливати, передусім за допомогою спеціального “інструментарію”
яким є оператив-но-розшукові методи, було підготовлено і реалізовано
серію заходів по документуванню діяльності організованих кримінальних
осередків з подальшою їх локалізацією, знешкодженням і доведенням
учасників до суду. Наслідки цієї роботи мають у цифрах такий вигляд:
виявлено 1079 організованих злочинних угруповань (+13,2% порівняно з
1996 роком) у складі 4,3 тисячі осіб, якими скоєно майже 7,5 тисячі
злочинів (+19,1%). Члени цих угруповань викриті в організації 90
озброєних банд (+ 47.5%), 112 вбивств (+ 51,4%), 530 розбоїв (+ 37,3%).
Ними вчинено також 361 (+48%) злочин у фінансово-кредитній системі, 184
(приблизно втричі більше) – у сфері зовнішньоекономічної діяльності, 329
(+75,9%) – в комерційних структурах.

Із незаконного обігу вилучено арсенал, яким можна укомплектувати
сухопутну дивізію: понад 4 тисячі одиниць вогнепальної зброї, в тому
числі гранатомети, кулемети, авіаційні гармати, міни, вибухівка.

Цей синтетичний спосіб, яким діяли міліцейські органи і підрозділи,
дозволив досягти суттєвого попередження тяжких злочинів і певної
стабілізації обстановки, яку формує масова злочинність. Тяжких
кримінальних діянь вчинено менше майже на 10 відсотків, за рахунок
зниження кількості таких: тяжких тілесних ушкоджень (-9,8%), грабежів
(-9,9%), розбійних нападів (-0,6%), зґвалтувань (-13,8%). Число умисних
вбивств скоротилося на 7,5% і становить 4,5 тисячі, їх розкриття
дЗагальна розкриваність складає 68,3%, а по лінії карного розшуку –
63,5%, що на 7% вище, ніж у попередньому році.

Роззброєння озброєних злочинних формувань дало певний поштовх позитивній
динаміці, яка характеризує кримінальну статистику використання зброї. Із
застосуванням вогнепальної зброї скоєно 1,3 тисячі злочинів (- 28,3%),
холодної та знарядь злому – 8,7 тисячі (- 34,8%).

У сфері економіки викрито 62,4 тисячі злочинів (+2,2%). Глибока сумна
задумливість над своїм майбутнім охопила минулого року більшу кількість
розкрадачів майна

(13 тисяч злочинів, що на 3,7% вище попереднього показника), хабарників
– 2,2 тисячі (+16,3%), шахраїв, хворобливо небайдужих до фінансових
ресурсів, – 1,8 тисячі (+50,1%), а також безпідставно ідеалістично
настроєних громадян із власними “монетними дворами” – 3,6 тисячі фактів
виготовлення і збуту фальшивих грошових знаків (+29,5%). Революційними
темпами розвивався процес вилову суб’єктів (засмічування)
фінансово-кредитної системи, сфери зовнішньоекономічних ділових
контактів, комерційних структур, пріоритетної для держави галузі
приватизації. Відповідно переліченим напрямкам приблизний приріст
виявлених злочинів такий: 67, 50, 73 і 400 відсотків.

Проти посадових осіб, які використовували бюджетні кошти не за
призначенням або просто розкрадали їх, було порушено понад 2 тисячі
кримінальних справ, а гроші, відповідно, дійшли до адресатів [5].

На загальносоціальному рівні до заходів попередження злочинності
належать ті, що безпосередньо не пов’язані з впливом на осіб, які
готують, мають намір здійснити або здійснюють злочини, але об’єктивно
спричиняють ліквідацію причин і умов злочинності. До них належать заходи
господарського, культурного, організаційного, виховного і юридичного
порядку. Завдяки цьому повинен підвищитись рівень економічного розвитку
нашої держави, зміцнитись господарча могутність країни, зрости
матеріальний і культурний рівень життя населення, свідомість громадян,
належним чином будуть регулюватись їх вчинки, а через них і суспільні
відносини.

Цілком зрозуміло, що ці заходи зобов’язані усунути причини злочинності і
умови, що їй сприяють або, у всякому разі, скорочують сферу їх дії, але
приймаються вони для вирішення загальних соціальних, економічних та
ідеологічних задач, які стоять перед державою. Саме тому, вважається, що
вказані заходи не спеціально, а об’єктивно сприяють профілактиці
злочинів і тому мають назву заходів загально-громадського суспільного
характеру.

Під спеціально-кримінологічними заходами попередження злочинності
розуміють “заходи, які здійснюються державними органами, громадськими
організаці-

27

ями і окремими громадянами спеціально (цілеспрямовано) з метою усунення
конкретних криміногенних факторів, виправлення і перевиховання осіб, які
можуть здійснити або вже здійснили злочини” [6].

У відповідності з таким поясненням змісту спеціально-попереджувальних
заходів серед них, зокрема, і попередження рецидиву злочину. До них
належать такі, які стримують від вчинення злочинів осіб з негативною
поведінкою, що вказує на можливість переростання її в злочинну
діяльність, а також такі, що забезпечують в подальшому корекцію
особистості, оздоровлення мікро-середовища. Заходи попередження рецидиву
злочинів вирішують аналогічне завдання щодо осіб, які вже здійснили
злочини [7]. Заходи безпосереднього попередження, в тому числі і
рецидивної злочинності, передбачають:

усунення криміногенних ситуацій (на

приклад, виявлення осіб, які ведуть парази

тичний спосіб життя);

попередження можливості виникнення

криміногенних ситуацій і поведінки (трудо

ве і побутове влаштування осіб, які звільне

ні після відбуття покарання на передбаче

них законом підставах);

нейтралізація або максимальне послаб

лення впливу криміногенних ситуацій і по

ведінки, характер яких не дозволяє поки що

повного їх усунення (наприклад, прийняття

заходів, спрямованих проти пияцтва та ал

коголізму).

На спеціально-кримінологічному рівні для попередження рецидивної
злочинності передбачається вироблення і спеціальних заходів, в тому
числі і соціально-правових інститутів. Одним з таких являється
адміністративний нагляд.

На індивідуальному рівні увага акцентується на особистості конкретного
правопорушника. Тому заходи попередження на цьому рівні уявляють собою
“сукупність заходів переконання” (виховання) і примусу (покарання), які
застосовуються саме до носіїв антигромадських установок і орієнтацій. До
ряду цих заходів деякі автори зачисляють:

– ранню індивідуальну профілактику зло

чинів, яка передбачає виявлення і усунення

шкідливих впливів на конкретних осіб, про

філактичну і корегуючу дії на цих осіб, як

правило, що вже скоїли малозначні правопо

рушення і аморальні вчинки;

безпосередньо індивідуальну профі

лактику, інакше кажучи, запобігання кон

кретних злочинів, тобто виявлення осіб,

поведінка і зв’язки яких утворюють реа

льну можливість вчинення злочину, вияв

лення і усунення причин, які породжують

конкретний злочин саме в даному випад

ку, корекція поведінки конкретної особис

тості;

припинення розпочатого злочину, не

допущення настання злочинного резуль

тату, створення обставин, які виключають

подальшу злочинну діяльність [8].

Такого роду попереджувальну діяльність можна застосувати як для
первинного злочинця, так і для особи, що вже вчинила злочин, або навіть
особи, яка відбула покарання. Саме в рамках розглянутої попереджувальної
діяльності реалізується інститут адміністративного нагляду, який
здійснює свій вплив на конкретних осіб, які вже відбули кримінальне
покарання.

Звичайно суб’єктами попереджувальної діяльності вважають “сукупність
державних і громадських організацій і громадян, які здійснюють на різних
рівнях планування заходів по попередженню злочинів, управління цими
заходами або їх безпосередню реалізацію, які мають в зв’язку з цим
означені права і обов’язки, і несуть відповідальність за досягнення
окреслених цілей” [9].

Не всі суб’єкти попереджувальної діяльності приймають участь в
здійсненні будь-якого її напрямку, виду, функціонують на усякій її
ділянці. Можна і треба вести мову про конкретні суб’єкти при проведенні
різних попереджувальних заходів. Виконання означеними суб’єктами
попереджувальної діяльності належить до сфери соціального контролю за
особами, від яких можна очікувати правопорушень і навіть злочинів. Форми
соціального контролю різноманітні і вибір більш доцільної форми багато в
чому залежить від того, на кого вона буде спрямована.

Важливе місце в стратегії боротьби зі злочинністю займають організаційні
заходи, які хоча прямо і не націлені на боротьбу зі злочинністю, але
виконують важливу роль забезпечення найбільш раціонального застосування
спеціальних заходів соціального попередження.

28

Організаційні заходи формують цілі і задачі, визначають устрій органів
кримінальної юстиції, їх структуру, взаємовідносини між собою і
взаємодію, що обумовлює таким чином вплив на ефективність їх діяльності.

Переважна більшість дослідників враховують, що органи кримінальної
юстиції, якщо характеризувати їх діяльність узагальнююче, ведуть
боротьбу зі злочинністю. Найбільш переконливо це видно на прикладі
діяльності органів міліції. Не випадково найбільш активно діюча проти
злочинності частина міліції називається кримінальним розшуком. Справа,
зрозуміло, не в термінології, а в тому, що органи кримінальної юстиції
можуть виконувати покладені на них задачі тільки в тому випадку, якщо
будуть мати активну, наступальну позицію на злочинність. Це в той же час
зовсім не означає, що вони повинні нести відповідальність за стан,
розповсюдження або зростання злочинності. Така вимога, яка
пред’являється все частіше до органів кримінальної юстиції з боку
керівників влади є іншою крайністю. Вірним було б відмітити, що
покладати на ці органи відповідальність за стан злочинності не можна
тому, що ми ще не вміємо визначати межі тих можливостей, якими володіє
кримінальна юстиція при впливі на злочинність, і не можемо вказати її
співвідношення з іншими соціальними факторами при подоланні
антисуспільної поведінки людей.

З цієї причини навряд чи вірним буде оцінювати рівень ефективності
діяльності органів кримінальної юстиції на основі таких прямих
показників, як стан або динаміка судимості. Ці показники характеризують
сукупний вплив всіх спеціальних систем, включаючи і кримінальну юстицію.
Визначити ж частку її впливу на сучасному стані соціально-правових
досліджень ще не вдається [10].

Щодо розвитку цих положень необхідно посилатись і на те, що
зустрічаються ситуації, коли зміни стану злочинності неадекватні рівню
діяльності органів кримінальної юстиції. Наприклад, діяльність органів
кримінальної юстиції оптимальна, а злочинність залишається незмінною або
підвищується завдяки зміні соціальних умов, які загострюють обстановку.
Або навпаки, – діяльність цих органів явно недостатня, а зло-

чинність знижується завдяки зміні криміногенних факторів [11].

Вже підкреслювалось, що основний тягар впливу на злочинність припадає на
загальні заходи соціального попередження, а спеціальні заходи, частину
яких реалізують органи кримінальної юстиції відіграють важливу, але ж
все таки не головну роль.

В якості елементів системи кримінальної юстиції слід розглядати не
тільки і не стільки різні органи, які ведуть боротьбу зі злочинністю,
скільки їх функції, фактичну діяльність людей, які застосовують
спеціальні заходи соціального попередження [12].

На сьогодні стан злочинності такий, що потребує адекватного рівня
організації боротьби із нею, її стримуванням та профілактикою. А це, як
ми розуміємо, потребує суттєвого вдосконалення підготовки відповідних
фахівців у навчальних закладах України, які були б здатні на рівні
сучасних вимог держави вести успішну роботу по профілактиці рецидивної
та організованої злочинності.

Кримінальна ситуація сьогодні в нашій державі потребує негайної
консолідації зусиль для визначення кримінологічної політики в Україні.

Список літератури: 1. Гальперин И.М., Курляндский В.И. Предмет уголовной
политики и основные направления ее изучения //Основные направления
борьбы с преступно-стью.-М, 1975.-С. 12. 2. Жалинский А.Э. Содержание
уголовной политики //Уголовная политика в борьбе с преступностью. –
Свердловск, 1986, – С. 12-18. 3. Кудрявцев В.Н. Эффективность закона как
средства уголовной политики //Основные направления борьбы с
преступностью. – М., 1975. – С.34. 4. Сервець-кий І.В. Теорія і практика
боротьби з організованою злочинністю та корупцією в економіці України
//Організаційно-правові проблеми економічної безпеки України та кадрове
забезпечення їх вирішення (Матеріали науково-практичної конференції
20-21 червня 1995р.) – Львів, 1995. – 155 с – С. 36-38. 5. Кравченко
Ю.Ф. Ми підійшли до радикальних реформ //Іменем закону. – №4,
23,01,1998. – С 3. 6. Теоретические основы предупреждения преступности.
– М., 1977. – С. 178. 7. Там же. -С. 184 8.Аванесов Г.А. Криминология и
социальная профилактика. – М., 1970.- С.464. 9.Теоретические основы
предупреждения преступности. М., 1977, С. 133. 1 О.Кудрявцев

29

В.Н. Эффективность системы уголовной юстиции //Соцзаконность,1971.- №7.-
С. 14. 11. Сахаров А.Б. Правоохранительная деятельность и преступность
/Сов. государство и право, 1986.-

№1.- С.87. 12. Кудрявцев В.Н. Уголовная юстиция как система // Правовая
кибернетика. -М., 1973. С. 8.

Криминогенная ситуация в Украине и диагностика социальных изменений

Я. О. Победа

1. Социальная диагностика – как инструмент изучения процессов в
обществе.

Одной из закономерностей общественного развития является постоянная
диагностика тенденций в самом социуме. И как следствие – смена парадигм,
объясняющих прошлое и прогнозирующих будущее. Реальная социальная
действительность сегодня такова, что требует осмысления ее на
социетальном (межгосударственном) и на социальном (раскрывающем
тенденции функционировании в конкретном украинском обществе) уровнях.
Социальная диагностика, отвечая этим задачам, выполняет комплекс
исследовательских и практических целей. В частности в ее задачи входит
выявление проблемных ситуаций, вызывающих социальную напряженность в
обществе; выделение основных факторов, способствующих воспроизводству
социальной напряженности; определение путей оптимизации или разрешения
противоречий; процедуры и мероприятия по преобразованию ситуации,
нахождение механизмов информационного взаимодействия, обеспечивающих
инфраструктуру преобразований и мониторинговую службу.

Социальная диагностика в ее эмпирическом варианте привязана к
конкретному периоду времени, локальна и работает на практику.

Прежде чем оценить криминогенную ситуацию в Украине, необходимо
обратиться к глобальным социальным процессам, показывающим общий вектор
изменений в социуме в конце 20-го века.

История человеческого общества – это не только поиск механизмов,
консолидирующих государства (несмотря на политические преобразования,
происходящие в них и в их действиях за передел мира, собственности и
сфер влияния), но – это также история отклонений от общечеловеческих
норм, это поиск средств борьбы с ними.

В современном мире границы между государствами становятся достаточно
условными. Они не являются более порогом или “железным занавесом”. Через
них перемещаются как современные технологии, так и наркотики. Образ и
стиль жизни становится всеобщим для обмена. Преступный стиль жизни
привлекает как символ “красивой и богатой” жизни. Новым феноменом в
условиях рыночной экономики, которой более нет альтернативы, становится
риск. Риск как форма инициативы и конкурентоспособности, риск как способ
наиболее быстрого обогащения, риск как азарт и как игра сил.

Во всех обществах возрастает доля лиц, совершающих преступление и лиц,
характеризующихся девиантным поведением. Ценностно-нормативное
регулирование теряет свою определенность и былую эффективность.
Большинство институтов, производящих потребительские товары и
вовлеченных в конкурентную борьбу, лишь декларативно придерживаются
общепринятых норм. Главным стимулом их деятельности становится реклама и
соблазн потребителя. Аномия является нормой, а насилие встроено в саму
систему.

С точки зрения Р.Мертона, описавшего суть аномии и формы девиантного
поведения, последнее является функциональным как для индивида, поскольку
он приспосабливается к меняющимся ценностям и нормам жизни и для
общества, поскольку через законодательные, судебные и исполнительные
органы власти оно устанавливает и обеспечивает границы приемлемого и
неприемлемого. Криминогенность представляет собой лишь видимую часть
состояния общества, при котором устремления индивидов, сконструированные
в моделях норм, правил, законов органами власти, не могут быть
реализованы за счет легитимных средств. Это измерение на

30

социальном уровне. На личностном – вовлеченность в криминальную ситуацию
выражается через состояния конформности (индивид принимает как цели, так
и легитимные средства их достижения), инноваций (индивид принимает
поставленные обществом цели, но ищет новые средства для их достижения;
они, как правило, расходятся с общепринятыми нормами), риту-ализма
(отказ от целей, но следование общепринятым нормам и средствам),
ретриа-тизма (отказ как от целей, так и от средств); бунта (замена
общепринятых целей и средств принятыми в корпоративной группе или
индивидуально).

Анализ причин преступности и общей криминогенной ситуации традиционно
рассматривался в правовом, криминогенном, медицинском (психиатрия) и
социально-психологическом направлениях. В последнее время к ним
добавилось социологическое направление. Социология права и социология
девиантного поведения в качестве самостоятельных дисциплин возникли в
связи с необходимостью изучения общих отклонений в социуме и выработки
новых норм права. Неслучайна классификация преступности на
профессиональную и организованную, на выделение “женской” и “детской”
преступности. Это свидетельствует об изменении экономических,
социально-политических и социально-культурных условий и оценке их
влияния на противоправные действия различных социальных групп. Выводы
социологов последних двух десятилетий состоят в выявлении тенденций
криминогенности на всех уровнях власти, В том числе в органах
правопорядка, внутренних дел и в армии; в выявлении разных полей
криминогенности и обосновании их расширения как в связи с усложнением
общественной жизни, изменением роли государства, так в резком омоложении
лиц, совершающих преступления. Оценивая систему ценностей, социологи
утверждают, что у молодого поколения снижается цена человеческой жизни,
все меньшее значение в системе жизненных ценностей имеет добросовестный
труд. Им уступает потребность «делать деньги» любой ценой, преобладает
стиль жизни, в котором риск и удовольствия чередуются с
эмоционально-психологическими разрядками.

Изменившийся мир требует дальнейшего совершенствования представлений о
со-

циуме, о роли специфических институтов, регулирующих порядок в обществе,
получения научного знания о новых потребностях и ценностях конкретных
социальных групп.

2. Криминогенность как фактор трансформирующегося украинского общества.

По многочисленным социологическим опросам криминогенность становится
одной из наиболее острых проблем украинского общества. В
концентрированном виде она отражает трудности и несостоявшиеся
экономические, правовые и политические реформы. Согласно предварительным
расчетам российских социологов уменьшение внутреннего валового продукта
на душу населения на тысячу рублей приводит к увеличению
зарегистрированных преступлений на 237 случаев (или снижение ВВП на 1%
равняется увеличению на 1,26% зарегистрированных преступлений);
увеличение количества безработных на 1000 человек – к росту преступлений
на 164 единицы (1% увеличения доли безработных – 0,21% роста
зарегистрированных преступлений). Сильным фактором роста
криминогенности, производным от экономики и политики является
соотношение доходов беднейших слоев, находящихся за порогом физического
выживания и богатых, в руках которых находится оборотный капитал.
Согласно опросу общественного мнения по Украине [1] 19% населения
считают свое материальное положение за чертой бедности, а 5% относят
себя к числу богатых; 44% от числа опрошенных считают что они тратили
все, что получали, что создает постоянную социальную напряженность.

Вместе с тем, криминогенность не является явлением экстраординарным. Она
отражает движение украинского общества к рыночной экономике,
свидетельствует о переделе собственности, появлении новых хозяев жизни и
будет сопровождать социальные процессы в обозримой перспективе. В этом
Украина не отличается от западных и восточных стран.

.:Причини Населення Працівники міліції Не вірять у можливість міліції відновити справедливість і порядок у суспільстві 66,1 % 52,0 % Побоюються можливої помсти з боку злочинця або його спільників в зв'язку з участю у розслідуванні 35,4 % 75,9 % Не хочуть стикатися з відвертим небажанням допомогти, грубістю, вимаганням, рукоприкладством 28,5 % 7,0 % Не хочуть втрачати час в очікуванні прийому тощо 18,6% 20,9 % Намагаються самі вирішити свої проблеми 15,9% 8,3 % Побоюються неприємностей на роботі або вдома в зв'язку з причетністю до розслідування кримінальної справи 15,4% 32,7 % Не хочуть стикатись з негативним ставленням оточуючих в зв'язку з наданням допомоги міліції 6,2 % 31,2% Як бачимо, серед усіх опитаних явно переважає низька оцінка ефективності діяльності міліції. Так вважає 2/3 громадян і трохи більше половини опитаних працівників міліції. Проаналізувавши наведені дані, автор приходить до висновку, що низька оцінка ефективності діяльності міліції значною більшістю опитаних має не випадковий характер, поділяється основними соціальними верствами населення і навіть більшістю працівників міліції. Можна припустити, що така думка є значною мірою результатом загальної кризи довіри до всіх інститутів влади, в тому числі і до Причини, з яких населення уникає (Див. Куліка О.Г. Див, Обсяг статті не дозволяє прокоментувати і без того красномовні показники причин, з яких населення уникає контактів з працівниками міліції. Головне полягає в тому, що названі причини існують реально і багато в чому обумовлені недоліками роботи міліції з заявами, повідомленнями, іншою інформацією міліції. Необхідно усвідомити, що така оцінка ефективності роботи міліції є серйозним негативним чинником, що ускладнює її діяльність. Зміна цією думки на більш сприятливу для міліції є одним з основних її завдань у сфері взаємовідносин з населенням. Позитивному рішенню цього завдання, а отже, і підвищенню ефективності роботи міліції багато в чому сприятиме принциповий, вимогливий і в той же час об'єктивний прокурорський нагляд. Це стосується і його ролі в усуненні обставин, що обумовлюють пасивне ставлення населення до потреб міліції як органу дізнання, контактів з працівниками міліції Вказ. роботу. С.67.) про злочини громадян, які в цьому зв язку змушені звертатись до міліції для захисту своїх інтересів і нерідко (у 28,5% випадків) зустрічаються з негативним ставленням до них працівників міліції, і тому не хочуть втрачати час в очікуванні їх прийому (18,6%) тощо.Як підсумок слід за- 70 значити, що і негативне ставлення до органів міліції, і діяльність органів дізнання, пов'язана з приховуванням інформації про злочини від реєстрації, а злочинів - від обліку, також мають певні причини. Якщо причини негативного ставлення населення до роботи міліції викладені вище, то причини приховування інформації про злочини і самих злочинів від обліку слід вказати. До них належать: труднощі розкриття неочевидних злочинів, що призводять до значних витрат на викриття злочинця і реалізацію його кримінальної відповідальності; залежність оцінки діяльності органів внутрішніх справ від кількості розкритих злочинів до числа зареєстрованих заяв, повідомлень, іншої інформації про злочини; відомчі інтереси і залежність престижу органів внутрішніх справ від благополучних показників у звітах про роботу по боротьбі зі злочинністю; прагнення оперативних працівників органів дізнання до зниження обсягу роботи, а значить і пов'язаної з цим їх функціонального завантаження. До обставин, що спричиняють негативну діяльність органів дізнання, слід віднести насамперед: неналежний контроль за діяльністю органів дізнання по прийому, реєстрації, перевірці інформації про злочини з боку начальника чергової частини і начальника органів внутрішніх справ; незадовільна (формальна) робота комісії по контролю за дотримуванням обліково-реєстраційної дисципліни на чолі з одним із заступників начальника ОВС; незадовільний контроль за дотриманням законності в сфері, що розглядається, з боку вищестоящих органів внутрішніх справ; пасивність громадян у відстоюванні своїх прав перед органами міліції через побоювання розправи з ними і настання інших негативних наслідків як з боку злочинних елементів, так і з боку працівників міліції; низький рівень гласності у роботі органів міліції із заявами, повідомленнями про злочини або повна її відсутність в інших органах, наприклад, в підрозділах Служби безпеки, що позбавляє населення можливості своєчасно піддавати критиці негативну діяльність названих органів, вживати заходів до ефективного захисту своїх законних інтересів; наявність у суспільстві реальних умов для уникнення працівників органів дізнання від відповідальності за приховування заяв, повідомлень, іншої інформації про злочини, від реєстрації злочинів. Нарешті вкажемо, що існуванню перерахованих негативних явищ у дія- льності органів дізнання сприяє незадовільний прокурорський нагляд як через корпоративну заінтересованість (оскільки прокуратура також входить до системи правоохоронних органів, що відповідають за стан законності і боротьби з злочинністю), так і професійну некомпетентність деяких прокурорів або їх елементарну службу недбалість . Результати опитування дають підстави зробити такі висновки: Ефективність регіональної боротьби з економічною організованою злочинніс тю значно гальмується, з одного боку, за гальними соціально-економічними чин никами, а, з іншого - низьким рівнем ак тивності та професійності спеціалізованих органів. Система правоохоронних і контро люючих органів в Україні потребує суттє вого реформування через недостатню ефективність її діяльності. Правоохоронні органи вкрай заціка влені у підтримці їх діяльності з боку громадськості, але рівень такої підтримки не задовольняє потреби практики. Оперативними працівниками слабо використовуються у роботі повідомлення про злочини у засобах масової інформації, а також окремих громадян. Недостатньою є активність органів прокуратури у виявленні злочинів еконо мічної спрямованості. Рівень координації правоохоронної діяльності і обмін досвідом організації ефективної протидії злочинам перебуває на низькому рівні. Працівники оперативних і слідчих ор ганів незадоволені наявною законодавчою базою, умовами матеріально-технічного за безпечення оперативної діяльності, рівнем свого соціального захисту. Більша частина населення, незадоволена рівнем діяльності органів міліції. 4 Перераховані чинники, що обумовлюють негативну роботу органів із заявами і повідомленнями про злочини, є типовими, притаманні також діяльності органів дізнання, слідства і прокуратури не лише України, але й Російської Федерації. Див.: Кожевников О.А. Прокурорский надзор за законностью возбуждения уголовного дела. Автореф. дисс. канд. юрид. наук. Сверд-ловськ. 1987. Враховуючи наведене, вважаємо за необхідне запропонувати Координаційному комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України: провести спеціальне засідання Координаційного комітету на якому розглянути питання підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів по виявленню причин та умов організованною економічної злочиннос- ті, науково-практичну конференцію з питань координації діяльності правоохоронних органів у цій сфері боротьби зі злочинністю; вжити заходи для розробки оптимальної регіональної і міжрегіональної методики механізму взаємодії правоохоронних та контролюючих органів та їх підрозділів у боротьбі з цим різновидом злочинності. Аналіз механізму протиправної поведінки особи, звільненої з місця позбавлення волі В. Наливайко Складною кримінологічною проблемою є встановлення механізму взаємодії звільненого із місця позбавлення волі злочинця з соціальним середовищем, його впливу на оточуючих людей та їх на нього. При вивченні особи злочинця варто розглядати два аспекти. Перший — теоретичний, і другий — практичний. Теоретичний аспект полягає у науковому аналізі шляху особи до злочину, визначенні, як і під чиїм впливом формуються антисуспільні погляди і поведінка людини, яким чином складаються її відносини з соціальним середовищем. Кінцевою метою теоретичного пізнання особи злочинців є висновки і рекомендації, спрямовані на попередження злочинів та ресоціалізацію правопорушників. Практичний аспект є складовою частиною широкого узагальнення, яке виробляється на основі аналізу конкретних проявів злочинності і шляхів їх попередження. Вивчаючи особу злочинця у межах конкретної кримінальної справи, ми повинні встановити ті обставини, які стали причинами скоєння злочину. Необхідно проаналізувати поведінку особи у побуті, на виробництві, попередні покарання, адміністративні стяг- нення. Це потрібно для індивідуалізації покарання. Вивчення особи злочинця у місцях позбавлення волі повинне бути більш поглибленим, оскільки саме там вона набуває тих навичок і поглядів, які дозволяють засудженому стати морально здоровою людиною, здатною творчо працювати, мислити, бути самокритичною, вимогливою до себе та інших. Без детального вивчення внутрішніх особливостей особи засудженого не можна знати правильних шляхів до його перевиховання. Одночасно слід пам'ятати, що особи з антисуспільними поглядами досить часто себе уявляють "жертвами обставин", тобто вимагають до себе підвищеної уваги, особливого ставлення. Кінцевою метою вивчення особи злочинців у місцях позбавлення волі є їх виправлення та перевиховання. Зрозуміло, що факторів, які обумовлюють скоєння злочину і спонукають до нього, є чимало. Вони, як правило, взаємопов'язані між собою. Зобразимо схематично ланки у ланцюгу "причина => злочин” (див. схему).
Охарактеризуємо запропоновану схему “з кінця”, тобто від скоєного
злочину до окремих його чинників.

72

Першою ланкою є зв’язок між злочинним діянням і волею (вольовим актом)
особи, що його скоїла. Будь-який свідомий вчинок має своїм безпосереднім
джерелом суб’єктивний вольовий акт— рішучість скоїти певну дію
(бездіяльність). Цей акт волі можна вважати найближчою причиною
наступної дії людини. Однак, це ще не відповідь на запитання про причини
злочину, оскільки треба вияснити, чим же викликаний цей вольовий акт.
Вольовий акт особи, яка вчинила злочин, — результат взаємодії двох груп
чинників: антисуспі-льних поглядів, навичок і звичок цієї особи та тієї
конкретної життєвої ситуації, у якій ця особа перебувала перед скоєнням
злочину.

Виникнення рішення скоїти злочин не є випадковим чи нежданим, а має
передумови (більш чи менш стійкі та усталені) у свідомості особи. Ці
негативні передумови і є поглядами, навичками і звичками людини.
Антисуспільні погляди, звички, навички безпосередньо виражаються у формі
різних мотивів.

Третя ланка причинного зв’язку розкриває походження антисуспільних
поглядів, навичок і звичок у свідомості даної особи. На нашу думку,
злочинну поведінку можна пояснити такими факторами: 1) біологічно
спадкові властивості особи; 2) оточуюче середовище; 3) індивідуальні
особливості людини.

Несприятливі умови формування особистості є основною причиною виникнення
антисуспільних поглядів, звичок і навичок.

Хоча зрозумілим є той факт, що не всі люди з антисуспільними поглядами,
звичками і навичками обов’язково мусять скоїти злочинну дію. Рішення
вчинити злочин виникає у суб’єкта, як правило, при наявності певних
обставин, конкретної життєвої ситуації. Таким чином, поведінка, яку
особа вибирає у конкретній життєвій ситуації, викликана: а) власне даною
життєвою ситуацією; б) попереднім життєвим досвідом; звичками,
навичками, поглядами, інтересами особи.

Об’єктивна реальність детермінує поведінку людини двояко:

безпосередньо (вплив ситуації напере

додні скоєння злочину);

опосередковано (через попереднє фор

мування особистості).

Взаємодію цих двох груп явищ можна розглядати як причину конкретного
злочину.

Як показує судова практика, у переважній більшості головним чинником
виступає несприятливе формування особи. Це відбувається під впливом
цілого комплексу відношень, у які особа вступає з іншими людьми. У
свідомості людини немає таких явищ, які були б “первинними”, а не
результатом її життя і діяльності. Обставини, що сприяють формуванню
антисуспільних поглядів, потрібно шукати у конкретному соціальному
середовищі. Діяльність людини, її спілкування і взаємини з іншими людьми
завжди відбуваються у безпосередньо ото-

чуючому її середовищі, яке й створює відносно стійкі умови для
формування людської психіки.

Основними факторами впливу на особис-тісне становлення людини є: сім’я,
родина; школа, позашкільні навчальні заклади, культурно- і
спортивно-масові установи; вулиця, неформальні об’єднання; засоби
масової інформації (радіо, преса, телебачення); засоби духовного впливу
(музика, кіно, театр, образотворче мистецтво, література); трудовий
колектив, громадські об’єднання; самовиховання, саморозвиток;
суспільство в цілому як макросередовище.

Отже, формування особистості відбувається як під впливом суспільних
відносин в цілому, так і безпосередніх умов індивідуальної діяльності,
що визначають спосіб життя кожної людини, “Моральне обличчя людини
формується всім життям суспільства, всіма його сторонами; характером
відносин між людьми на виробництві та в побуті, поведінкою старших,
особистим прикладом керівників, впливом колективу, всією навколишньою
реальністю” [1].

Ясно також, що суспільний лад і безпосереднє середовище тісно пов’язані
між собою, однак вони не є тотожними. Кожне соціальне середовище має
свої специфічні особливості, неповторні властивості. Саме тому сім’я як
мікросоціум, первинний інститут соціалізації, має детермінуюче значення
у процесі особистішого становлення людини.

Обставини, що сприяють хибному моральному становленню особистості у
сім’ї, ми згрупували таким чином:

а) неповна сім’я та інші обставини, які зава

жають повсякденному контролю за дітьми

(відсутність одного з батьків, хвороба тощо);

б) невиконання батьками своїх обов’язків

щодо виховання дітей;

в) гіперопіка дітей з боку батьків;

г) систематичні конфлікти у сім’ї, зумов

лені, як правило, пияцтвом та аморальною

поведінкою одного або обох батьків;

д) антисуспільний спосіб життя батьків

(жебракування, азартні ігри, крадіжки, про

ституція, наркоманія тощо).

Недостатня виховна робота у школі та позашкільних закладах, трудових
колективах, громадських об’єднаннях теж справляє негативний вплив на
формування особистості. Надзвичайно важливим елементом у особистісному
становленні людини є жит-

тєві труднощі: обставини матеріального плану, несприятливі житлові
умови, непра-цевлаштованість, невиплата заробітної платні тощо.

Аналізуючи негативні фактори формування особистості, ми особливу увагу
акцентуємо на відповідальності людини за свою поведінку, оскільки
виховний процес діалектично поєднаний із самовихованням. Активність
людини і полягає у здатності до регулювання своїх дій і вчинків, їх
аналізу та контролю. Самопізнання, саморозвиток, самоконтроль,
самооцінка і самовиховання — це ті внутрішні стержні, що визначають
будь-яку діяльність особи. Якими б сприятливими для скоєння злочину не
були зовнішні обставини, якщо внутрішній стан людини перечитиме
злочинній дії, то її не буде.

Характеризуючи причинно-наслідковий ланцюг “причина => злочин”, варто
окремо виділити обставини, які сприяють досягненню злочинного
результату. Це важливий момент, оскільки, якщо злочинний намір визрів,
то діяльність може мати позитивний для злочинця результат лише тоді,
коли у навколишньому середовищі є сприятливі для цього умови. Однак,
такі обставини не можна назвати причиною злочину; вони відносяться до
умов, що сприяють його скоєнню. Це пояснюється тим, що такі обставини не
впливають, як правило, на зародження мотивів і цілей злочину.

Людина живе і діє у певному суспільному середовищі. У кожної свій
темперамент, характер, ідеали, почуття, погляди і переконання; але вона
повинна дотримуватися загальноприйнятих норм поведінки, етикету і
моралі. Відхилення від норм поведінки може розглядатися як симптом
неузгодженості між визначеними культурою прагненнями і соціально
організованими засобами їх задоволення [2].

Негативний вплив соціального середовища призводить до того, що у особи:
а) відсутні чіткі уявлення про те, як саме вона має поводитися у
конкретному середовищі, чого від неї вимагають інші люди; б) значно
слабшають вербальні зв’язки, втрачається можливість бути адекватно
зрозумілою іншими, як наслідок — виникає недовіра до людей; в) зростає
відчуження, ізольованість, втрачається фактична належність до тієї чи
іншої соціальної групи; г) збільшуються внутрішня нерівновага, неспокій,
аг-

74

ресивність. Таким чином, поведінка людини може стати неадекватною
соціальним вимогам і нормам.

Характеризуючи особу злочинця, ми розглядаємо й відчуження у двох
аспектах:

психологічне – виражає позицію інди

віда стосовно інших, обумовлену його су

б’єктивними властивостями, у тому числі

аутичністю (замкнутістю). Ознака аутичної

особи – втеча з оточуючого світу у внутрі

шній.

соціальне – породжується в основному

зовнішніми обставинами, ставленням інших

людей, груп до даного суб’єкта при збере

женні прагнення останнього до зміцнення

чи встановлення зв’язків з навколишньою

дійсністю й прилучення до її цінностей.

Можна виокремити такі кримінологічно значимі напрями
соціально-психологічного відчуження особи: 1) відчуження, яке ускладнює
засвоєння соціальних норм, що регулюють міжособистісні взаємини,
поведінку людей;

2) відчуження, яке виникає на ранньому етапі розвитку, коли сім’я не
виконує своєї основної функції включення дитини через свою
емоційно-вольову матрицю у структуру суспільства, що може призвести до
деза-даптованої протиправної поведінки; 3) повне або часткове ізолювання
суб’єкта від контактів у нормальних мікросоціумах. Це сприяє тому, що
він шукає визнання серед собі подібних, пориває зв’язки з сім’єю, тру-

довим колективом, тощо; 4) відчуження, яке проявляється у зануренні в
себе, відособленні від інших, часто пов’язане з невмінням зрозуміти
емоційний стан іншої людини, нездатністю поставити себе на чиєсь місце.

Саму злочинну поведінку можна назвати відчуженням, оскільки вона
свідчить про неприйняття особою цінностей і норм, встановлених
суспільством. Скоюючи правопорушення, особливо протягом тривалого часу,
особа неухильно ізолює себе від середовища, причому не тільки від тих
його норм, які представлені у законі, але й від неформальних цінностей
малих груп (сім’ї, трудових колективів і т.д.).

Проаналізувавши біографії осіб, які звільнилися з місць позбавлення
волі, ми дійшли висновку, що кримінальні вчинки переважної більшості з
них не були випадковими: їм передувало скоєння дрібних правопорушень і
аморальних дій. Повторна злочинна поведінка поглибила ізолювання,
розширила дистанцію між суб’єктом’ і суспільством. Сприяло цьому і
перебування у місцях позбавлення волі.

Список літератури:

1. Степанов В. Человек, созидающий новый мир //Правда Украины. – 11
сентября 1989 г. 2. Мертон Р. К. Социальная культура и атемия
//Социология преступности (современные буржуазные теории). – М.:
Прогресс, 1978. – С. 300 -303.

Конституція України та Закон “Про міліцію” – основа правового
регулювання діяльності органів внутрішніх справ щодо попередження
злочинів

О.І. НіКІТЕНКО

Конституція України як Основний Закон держави займає центральне місце у
системі законодавства. Вона є основним джерелом права України.

Цю свою функцію повною мірою Конституція України реалізує і в сфері
право-охорони, у тому числі щодо діяльності по запобіганню злочинних
посягань на права та інтереси, що знаходяться під вищою охороною
Конституції.

Реалізація цієї функції відбувається послідовно на різних рівнях прямого
або опосередкованого конституційного регулювання, визначення правової
системи, створення

правових умов забезпечення законності та правопорядку, запобігання та
протидії правопорушенням.

Серед перших загальних засад, що розкривають демократичність та
соціальність держави Україна, у статті 3 Конституції визначається:
“Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи
людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності
держави”. Надавши найвищу соціальну цінність та державно значущу
змістовність правам і свободам людини, Кон-

ститущя у подальшому їх детально визначає. Важливо, що чільне та
першорядне місце серед них відведено громадянським (особистим) правам.
Останні являють собою сукупність прав, які відображують природно-правові
засади існування людини, їх пріоритет у взаємовідносинах особи з
державою і суспільством.

Вперше в історії України її Конституція закріпила повне природне право
кожної людини – право на життя. Ст. 27 Основного Закону України
стверджує: “Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може
бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя
людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я
інших людей від протиправних посягань.”

Конституція стверджує й право на гідність особи. “Кожна людина має право
на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються
права і свободи інших людей …” (ст. 23). “Ніхто не може бути підданий
катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його
гідність, поводженню чи покаранню” (ст.28).

Право на свободу та особисту недоторканість закріплюється ст. 29
Конституції, яка визначає: “Ніхто не може бути заарештований або
триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на
підставі та в порядку, встановлених законом.” У разі нагальної
необхідності запобігати злочинові чи його перепинити уповноважені органи
отримали право застосовувати тримання особи під вартою в якості
тимчасового запобіжного заходу, обгрунтованість якого протягом сімдесяти
двох годин має бути перевірена судом. У цій же статті встановлюються
умови та гарантії, що мають унеможливити порушення права особи на
свободу та недоторканість або швидке та надійне поновлення цього права.

Далі Конституція України гарантує кожному право на недоторканість житла
(ст. ЗО), невтручання в його особисте і сімейне життя (ст. 32), свободу
пересування, вільний вибір місця проживання та право вільно залишати
територію України (ст. 33), таємницю листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції, винятки з якої можуть
встановлюватися лише судом у випадках, передбачених законом, з метою

запобігти злочинові або сприяти розслідуванню кримінальної справи, якщо
іншими способами одержати інформацію неможливо (ст. 31).

Конституція гарантує й інші свободи, що пов’язані з реалізацією особи у
політичній сфері. Більшість з них відображають її основні громадянські
права, що передбачені Загальною декларацією прав людини від 10 грудня
1948 року, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права від 16
грудня 1966 року. Вони становлять юридичну основу для всієї системи прав
і свобод, підлягають особливому захистові з боку держави та суспільства.
Таким чином захист людини, забезпечення її прав та свобод ставляться в
перший ряд критеріїв та засад формування правової системи держави.

Визначальна роль Конституції України, зокрема її спрямування щодо
захисту людини, забезпечення її прав та свобод поширюються на усі
компоненти правової системи: законодавство, правову теорію,
правосвідомість, правову політику та юридичну практику. Найвища юридична
сила Конституції визначається у ст.8, в якій поряд з проголошенням цього
доктринального положення та верховенства права, встановляється, що
“закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі
Конституції України і повинні відповідати їй”. Ця конституційна норма
повною мірою стосується Закону “Про міліцію”, інших нормативно-правових
актів, які регулюють діяльність органів внутрішніх справ, у тому числі в
галузі попередження злочинності. А це означає, що згадана діяльність
органів внутрішніх справ також має бути підпорядкована принципу
верховенства права та спрямовуватися на захист людини, забезпечення її
прав, свобод, законних інтересів. Цими ж змістовними конституційними
критеріями має визначатися правова політика, у тому числі політика щодо
підтримки усіма засобами права та юридичної практики риноч-них реформ та
відносин, демократизації політичного життя, правової та правоохоронної
систем, забезпечення законності правопорядку, прав і свобод людини та
громадянина. Зрозуміло, що ці вимоги правової політики стосуються і
органів внутрішніх справ.

Вища юридична сила Конституції України щодо правової системи та усіх її
компо-

76

?

>?aTH

„

`„

„

`„

„

`„

„

`„

„

`„

„

`„

¤

eo” c ¬ ¶ 1/4 I O a e e o ue & F yyyy`„thgd?D? yyyy`„ & F „ `„ & & & - V - j 1/4 @ T V ? ae Ue$ ? & & * d d ~ d d d d d d R c i \ \ ` l t | ~ E h?D?@? u d d d d d d d h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? d d d d d d d d d d d d h?D?@? h?D?@? `„ d d d d d iT d d d d h?D?@? h?D?@? h?D?@? d d d d u d h?D?@? d d d d d d d d d d d d „ d `„ d d d d d d h?D?@? d d d d „ d `„ d 4 4 z 1/4 th J d d d „ d `„ d d d h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? d d d d d d d d d d d h?D?@? h?D?@? d d & F d & F d & d d d d d d d oe d h?D?@? d d h?D?@? d d d d j ? u j ¶ 3/4 Ae ? d d d d h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? „4 d d „ d yyyy`„ d d h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? d d d d d d d d d d d d d d d d d d d d d d d d & d d „ d & d & d d & F d & d d d d d `„ d d d d d d & F d & F d & F d d h?D?@? h?D?@? d d „ d `„ & F d „ d yyyy^„ `„ d d h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? d d ????#??? ??? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? d d d d d d d L a @ ? ? ° Oe d d d d d d d „ yyyy^„ d d AE d h?D?@? & F d d d d d d d h?D?@? h?D?@? ? & d d & F d & F AE E d h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? d d d d d h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? „ d `„ d d „ d `„ d h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? d d d d d d d h?D?@? h?D?@? d „ yyyy^„5`„ h?D?@? h?D?@? h?D?@? h?D?@? d d d d d d d d „ d `„ d d d d d h?D?@? h?D?@? d „ d yyyy]„ `„ d d d 8 ? e * , O J V r ~ E O o yyyy^„* „2 yyyy^„2 ?kd† ??? ??????????? & & yyyy^„ & & h?D?@? H o #згаданих категорій від злочинних посягань і інших правопорушень, насамперед шляхом запобігання останнім, і через реальне, а не декларативне підпорядкування цієї діяльності неухильному забезпеченню вищої цінності людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканості і безпеки. Таким чином визнання в Конституції вищої соціальної цінності цих конституційних категорій вимагає їх повсякденної та повсюдної реалізації в практиці діяльності усіх установ та підрозділів органів внутрішніх справ, усіх їх працівників. Відхилення від цієї вимоги має оцінюватися як невиконання норм Конституції. Останні ж, як відомо, є нормами прямої дії (ст. 8) та для їх неухильного дотримання не потребують реалізації та тлумачення в законодавчих та інших нормативно-правових актах, зокрема відомчих. Забезпечення виконання та дотримання Конституції і конституційних норм, наповнення конкретним змістом та життєвого реальністю конституційно-правових катего-рій-завдання усіх державних установ, включаючи органи виконавчої влади, в тому числі органів внутрішніх справ. Здійснення цих завдань - це проблема реалізації Конституції. Останнім часом ця проблема, зокрема механізму її реалізації, знаходить розгляд у працях відомих українських вчених-конституціоналістів М.І. Козюбри, Ю.М. Тодики та інш. У цьому механізмі вони виділяють окремі елементи, серед яких одним з основних називається інституціональний, що охоплює структури, за допомогою яких суб'єктами правовідносин створюються умови для реалізації конституційних норм. Ці умови створюються через: а) забезпечення законності та правопорядку, за яких лише й можлива правова реалізація громадянами, іншими суб'єктами правовідносин конституційних норм; б) захист за допомо- гою державних структур прав і законних інтересів суб'єктів права, поновлення порушеного права (Ю.М. Тодика). Серед цих державних структур чільне місце займає Міністерство внутрішніх справ України, а в системі механізму реалізації Конституції - установи, що складають систему органів внутрішніх справ. Правоза-стосовча функція органів внутрішніх справ щодо реалізації Конституції здійснюється головним чином через їх правоохоронну діяльність, у тому числі через запобігання злочинності та іншим правопорушенням. Нормативна реалізація конституційних засад щодо діяльності органів внутрішніх справ здійснюється насамперед через Закон України "Про міліцію", прийнятий 20 грудня 1990 року з послідуючими доповненнями та змінами. Він визначає основні завдання міліції, а саме: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав свобод, законних інтересів, охорона І забезпечення громадського порядку, виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх скоїли. У статті 3 Закону визначені принципи діяльності органів внутрішніх справ, а саме: законність, гуманізм, повага до особистості, соціальна справедливість, взаємодія з трудовими колективами, громадськими організаціями та населенням. Згідно ст. 10 цього Закону міліція зобов'язана: попереджувати адміністративні правопорушення і здійснювати провадження у справах про них, виявляти причини та умови, які сприяють скоєнню правопорушень, здійснювати адміністративний нагляд за особами, за якими він встановлений, виконувати адміністративні покарання, забезпечувати у порядку, який встановлений законодавством України, безпеку осіб, що взяті під захист. Значну нормативну та організаційну роль відіграє Положення про Міністерство внутрішніх справ України, яке затверджено Президентом України 7 листопада 1992 року. Воно організаційно забезпечує такі напрямки діяльності міліції: адміністративна, профілактична, ' оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна. Адміністративна діяльність, яка є одним з головних напрямків діяльності органів внутрішніх справ, здійснюється на підставі норм адміністративного права. 77 Органи внутрішніх справ, крім зазначених видів діяльності займаються й іншими, які також спрямовуються на попередження злочинів. Це захист власності від злочинних посягань, забезпечення дорожнього руху, пожежної безпеки, облік і реєстрація вогнепальної зброї, автотранспорту та його технічного стану, виявлення нелегальних мігрантів тощо. Здійснюючи попередження злочинів, органи внутрішніх справ забезпечують особисту безпеку громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів, надання соціальної та правової допомоги, охорону громадського порядку і громадської безпеки. Головне завдання полягає у тому, щоб забезпечити практичне застосування діючого законодавства згідно конституційних норм і вимог. Для цього потрібне планомірне та науково обгрунтоване удосконалення всієї системи діяльності по боротьбі із злочинами та іншими правопорушеннями, насамперед по їх запобіганню. Проте діяльність органів внутрішніх справ по попередженню злочинів ведеться ще не цілеспрямовано та неефективно, на низькому професійному рівні. Докорінне поліпшення цієї роботи вимагає насамперед підвищення професіоналізму кадрів, їх належного правового, організаційного та науково-методичного забезпечення. Професійна підготовка працівників рядового та керівного складу органів внутрішніх справ - це організований і цілеспрямований процес оволодіння знаннями для виконання оперативно службових завдань. її організація та порядок здійснення визначається наказом МВС України №147 від 16 березня 1992 року, яким затверджена Настанова з організації професійної підготовки рядового та керівного складу органів внутрішніх справ. Позитивну роль щодо попередження злочинів повинні відігравати ефективні форми взаємодії органів внутрішніх справ з громадськістю. В Указі Президента України від 16 червня 1999 року "Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ і громадських формувань по охороні громадського порядку" визначені конкретні організаційні форми та засоби підвищення ефективності роботи органів внутрішніх справ, у тому числі дільничних інспекторів міліції, посилення впливу гро- мадських формувань, добровільних народних дружин, що має сприяти зміцненню правопорядка та попередженню злочинів. Вживаються й інші заходи щодо реформування системи органів внутрішніх справ згідно конституційних вимог. Проте сучасний стан справ, небезпечні тенденції злочинності та явно неадекватні їм заходи попередження злочинних проявів вимагають радикального реформування та удосконалення діяльності органів внутрішніх справ з метою забезпечення виконання конституційних норм щодо реального захисту людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканості і безпеки, насамперед шляхом підвищення професіоналізму, культури, добросовісності в роботі кожного працівника, значного поліпшення її науково-методичного та технічного оснащення, у тому числі у напрямку запобігання посягань на ці визначені Конституцією України найвищі соціальні цінності. Література : 1. Конституція України. - К, 1996. 2. Закон України "Про міліцію": за станом на 1 жовтня 1999 р. // Закони України. - К., 1999. - 31 с 3. Указ Президента України від 17 жовтня 2000 р. "Положення про Міністерство внутрішніх справ України" // Юрид. вісник Укр. - 2000, №>44. 4. Указ
Президента України від 16 червня 1999 р. “Про додаткові заходи щодо
поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань
з охорони громадського порядку” // ОВУ. – 1999. – №24. 5. Кодекс України
про адміністративні правопорушення. Науко-практичний коментар. – X.,
2000. 6. Аверьянов В.Б. Функции и организационная структура органов
государственного управления. – Киев: Наукова думка, 1979 р. 7. Алексеев
С.С. Теория права, 2-е изд., Харьков, 1994. 8. Бабаев В.К. Правовая
система общества. Общая теория права: курс лекций. Н-Новгород, 1993. 9.
Голо-сніченко І.П., Кондратов Я.Ю. Науково-практичний коментар до Закону
України “Про міліцію”. – К, 1996 р. 10. Закалюк А.П. Погляд на
злочинність та проблеми іі запобігання. // Юридичний вісник України. –
К, № 16, 2000 р. 11. Коментар до Конституції України. – К, 1996. 12.
Конституційне право України. К, 2000. 13. Кравченко Ю.Ф. Міліція
України. – К, 1999 р. 14. Тодыка Ю.Н. Конституция Украины: проблемы
теории и практики. Харьков, 2000. 15. Хропанюк М.І. Коментар
законодавства України про права та свободи людини і громадянина. -К.,
1999.

78

Сучасні методи кримінологічних досліджень

В.П. ФіЛОНОВ

Осмислення процесу пізнання злочинності

необхідна умова удосконалення цього проце

су. Множинність методів вивчення злочиннос

ті відобразила лише різноманітні підходи до

самої злочинності, вирізняючи, як правило,

одну з характерних рис у ній, і на цій основі

утворюючи цілі наукові школи. Синтезуюча

направленість вчень про злочинність дозволи

ла кримінології здобути свій предмет. Разом з

тим, зміст предмета відбиває й до сих пір іс

нуючу різноманітність у назві предметів, галу

зей права і наук1. Р.Гарофалло вважав, що

кримінологія повинна включати в себе кримі

нальне право, Е.Феррі – кримінальну соціоло

гію, Е.Сатерленд – контроль за злочинністю в

процесі діяльності поліції, кримінального суду,

тюремних установ. Е.Зеєліг до кримінології

включав такі науки, як криміналістика, кримі

нальна політика, кримінальна антропологія,

кримінальна соціологія, кримінальна психоло

гія, Ф.Люваж – кримінальну соціологію, кри

мінальну психологію, кримінальну статистику

і типологію злочинів. Томас В. Кроувел у кри

мінологію об’єднав кримінальне право, кримі

нальний процес, пенітенціарне право.

В.М.Кудрявцев, Ю.Ф.Кравченко,

О.М.Бандурка, А.П.Закалюк та інші вчені окрім загальних питань про
злочинність, її причини, типологію злочинців і їхні риси, попередження і
профілактику злочинності розробляють питання конфліктології та
соціального управління2. Тут слід зазначити, що лише нові підходи до
методів кримінології можуть дати рішення питань боротьби зі злочинністю
у XXI столітті.

Кримінологія на перше місце ставить виявлення закономірностей причин і
умов злочинності. Незважаючи на високу абстракцію, ця наука має,
передусім, конкретну практичну значимість. Вона реалізується у таких
прикладних розділах кримінології, як попередження злочинів і
профілактика злочинності. Сучасні умови перехідного періоду вимагають,
передусім, кримінологічних засобів попередження злочинності як при
загальному кримінологічному аналізі, так і на регіональному, галузевому
та об’єктних рівнях. Такий же підхід, на нашу думку, можна зберегти у
сфері кримінологічного моніторингу і прогнозування. Більш ціка-

вим і таким, що приваблює практичною перспективою, є проведення
кримінологічної експертизи законопроектів із сучасного конституційного,
кримінального, цивільного та інших галузей права. Таку ж актуальність,
на нашу думку, мають кримінологічні засоби захисту підприємництва,
кредитно-банківських і інших ринкових відносин від злочинних посягань.
Серед загальних питань профілактики злочинності суспільство, окрім
питань профілактики конкретних видів злочинів, передусім турбують
питання організації соціального контролю над злочинністю. Демократизація
усіх сфер соціального життя, відсутність відповідного законодавства,
труднощі економічного порядку, властиві перехідному періоду, нові
ринкові відносини створили умови для активності як індивідуумів, так і
цілих соціальних груп населення. Розширилися межі кримінальної
активності вже не тільки елементів, груп, а й населення. Гостро постає
проблема державного порядку – організація соціального контролю над
кримінально-активним населенням. Чи зуміє держава цьому протистояти і
створити систему профілактичного законодавства?

Аналіз злочинності, кримінологічні експертизи повинні отримати нові
підстави. Відправним моментом цього служить процес розвитку української
державності, процес конституціоналізму, який все більше поширюється,
проникнення у всі сфери суспільного життя етнонаціональних форм, відмова
від старих стереотипів у кримінології: “жорсткого причинно-наслідкового
зв’язку делінквентності – дезадаптивності -правопорушник-злочинець”.
Саме на цих підставах у кримінології повинні відбутися якісні зміни.
Відсутність власного досвіду в перехідний період ускладнюється тим, що
подібний досвід перехідного періоду в індустріально-розвинутих країнах
також відсутній, при цьому ж їх наукові кримінологічні школи так і не
вирішили найбільш злободенних питань злочинності. Разом з тим, деякі
наукові засоби передових вітчизняних вчених-кримінологів і “західних
кримінологічних шкіл” могли б бути корисними у нас і сьогодні, в тому
обсязі, в якому викорис-

товувалися розчленовано багатьма вченими. До числа таких принципових
положень, підходів і методів, на наш погляд, можна віднести:

Метод наукового плюралізму. Один з найстаріших і найбільш популярних
методів дослідження. В кримінологічній науці “Заходу” він дозволив
виробити множинність теорій, які мають різноманітні підстави, замість
однобокого класового підходу і причинно-наслідкової карми матеріалізму.

Сутністю цього принципу є те, що в кримінології всі теорії мають право
на існування і вчені не відмовляються від них до тих пір, поки не
прийдуть нові, більш ефективні.

Критичний метод повинен знайти у кримінологічній думці своє місце. Він
потребує відповідного ставлення до об’єктів і методів дослідження, а
також до його результатів. Суть цього методу полягає, передусім, у тому,
що й сам критичний метод може зазнавати критики, на відміну від
популярних постулатів: «… вчення вірне, тому що правильне». Особливо
необхідно відзначити соціальну українську школу О. Бочковського, М.
Грушевського, М.Драгоманова. Ці вчені критично ставилися до теорій
“диктатури пролетаріату” і “загального благоденствія”, які переводили
власників до приреченого класу експлуататорів, після знищення якого
“буде рай на землі” .

У кримінологічній науці класові методи створили цілу систему соціальної
злочинності, статистику соціальної боротьби, необхідність таємності
інформації про злочинність і т. ін.

Цивілізований метод повинен доповнити або замінити логіко-математичний,
формалізований, інформаційний підхід. У кримінологічній науці, на наш
погляд, усі явища необхідно розглядати не з абстрактно-пропагандистською
періодизацією всієї історії “в основі якої є історія боротьби класів”, а
з позицій об’єктивної і конкретної її періодизації: доіндустріального,
індустріального, постіндустріального, технотронного суспільства.
Особливо необхідно віддати належне новим роботам В.І.Шакуна4 з проблем
злочинності, пов’язаних з процесом урбанізації, та О.М.Бандурки, який
розглядає правоохоронну і соціально-управлінську функції органів
внутрішніх справ у боротьбі зі злочинністю.

Метод гуманізму у кримінологічній науці повинен остаточно витіснити
упередже-

ність в оцінці соціальних явищ злочинності і дати можливість аналізувати
кримінологічні проблеми з позицій нерозривності та єдності інтересів
людини, етногенезису, суспільства і людства. Принцип гуманізму повинен
збільшити соціальні, судові гарантії захисту особистості як основної
цінності суспільства.

Системний підхід і структурно-функціональний аналіз в кримінології
полягає в тому, що об’єкт дослідження – злочинність – сприймається як
цілісна система, а не як пережиток минулого, який упирається корінням у
“загниваючий капіталізм” і “міжнародні підступи імперіалізму”. При цьому
особлива увага приділяється виявленню закономірностей всієї системи в
еволюції, взаємозв’язок з іншими системами і іншими чинниками. Слід
більше уваги приділяти структурно-функціональному аналізу, вивчаючи всі
структурні ланки, елементи, їхню сутність, характер, функції тощо, де
одна з ланок або “фоновість” може дати “визначене, злобне обличчя
злочинності”.

Класовий підхід, наслідок опору експлу

ататорських елементів затримував істинні

причини злочину, та й не був необхідним

структурно-функціональний аналіз злочину

при приреченості жертви – злочинця перед

судовою системою, при формальності адво

катської присутності. Структурно-

функціональний аналіз злочинця, злочину в

рамках перебудови процесу змагальності

між судовою системою і адвокатським за

хистом може дати більш поглиблену систе

му захисту особистих прав і свобод як об

винуваченого, так і потерпілих.

Метод порівняльного аналізу повинен поширити свій зміст. Він вже
відходить від “заздалегідь визначеної розширеності”. Підкреслимо, що
порівняння подібних од-нопорядкових і однотипних об’єктів дослідження
може проводитися на будь-якому рівні. Найбільш ефективним і цікавим
будуть такі порівняння на мікро – і макро – рівнях. Порівняльний аналіз
не повинен мати закритих тем, бо неможливо буде зробити зіставлення.
Особливо це наочно може виявлятися відносно й досі закритої інформації
про військові злочини і правопорушення в місцях позбавлення волі.

Метод дослідження окремих видів злочину, конкретного злочину, дає більшу
ефективність разом з попереднім методом порі-

80

вняльного аналізу, особливо на мікрорівні. Метод дослідження
“випадковості” припускає всеоб’ємний і глибокий аналіз будь-якого окремо
взятого конкретного явища, процесу або ситуації. Наприклад, сьогодні для
кримінологів в повному обсязі залишається загадкою і привертає увагу
корупція, організована злочинність-, вбивства на замовлення, злочинність
на рівні змагальної партійно-суспільної ніші.

Біхевіористичний метод акцентує увагу дослідника на доцільності
подальшого членування дослідження, для виявлення яких-небудь нових
кількісних ознак злочинності, злочинів окремих спільнот, груп,
особистостей з урахуванням визнання фонових явищ, або одного як
визначального.

Метод моделювання в кримінології достатньо складний. Він багато в чому
залежить від суспільно-політичних процесів у суспільстві, а в перехідний
період приймається і застосовується далеко не всіма вченими через його
складність. Останнім часом звертають увагу на необхідність, доцільність,
корисність цього методу та постійно застосовують його у практичній
роботі президент Кримінологічної Асоціації України, міністр внутрішніх
справ України Ю.Ф. Кравченко, віце-президент Кримінологічної Асоціації
України А.П. Закалюк. Більш того, їх пропозиції про моніторинг
(спостереження, аналіз, оцінка і прогноз) у кримінологічних дослідженнях
злочинності знаходять схвалення більшості вчених-кримінологів.

Метод “аналізу втрат і надбань” передбачає детальне вивчення, проведення
підрахунку втрат і надбань у суспільстві від злочинності і боротьби з
нею. Застосування кримінологічного моніторингу, особливо з далеким
соціальним прогнозом, може підвищити ефективність прийнятих або
намічених заходів, планів, а при альтернативних варіантах рішення
проблеми стає перспективнішим.

Метод прийняття рішень передбачає аналіз усіх тонкостей механізму
боротьби і профілактики злочинності. Найбільш вагомий метод у політичній
волі на перехідному етапі. Саме обов’язок, відповідальність і
організація – основні елементи політичної волі. Необхідно відмовитися
від старих форм і понять “соціалістичної кримінології”, її стереотипів,
прийняти цивілізовані, схвалені у

Європі, і всьому світі підходи і впровадити їх у нашу правову систему.

Метод “вільного підходу”. Він полягає передусім у відмові розглядати
кримінологічні проблеми з позицій морально-етичних постулатів або
заздалегідь визначених стереотипів. У вчених є більш важливе завдання –
встановлення істини і серйозного пошуку нового для людства.

Метод загального підходу. У кримінології як системі він виявляється у
відкритті якісних або кількісних рис, які дозволяють відбити загальність
зв’язків і структурно-функціональну цілісність і різноманітність.

Метод рівноваги. Він особливо важливий у кримінально-статистичних формах
досліджень. З завидною постійністю можна виявити тенденцію у рівні
злочинності, її видів і т. п. Саме цей принцип може виявити
багатофакторність фонових явищ, які вплинули на зміну динаміки
рівноваги. Саме відкриття рівноваги є основою пізнання злочинності як
єдиної системи, і саме при рівновазі тенденція протистоїть
багатофак-торності, призводячи нові фонові явища до певного тимчасового
чинника. Саме рівновага може дати чітку і організаційну структуру
органів по боротьбі зі злочинністю.

Метод своєчасності. Особливо важливий в інформаційно-аналітичній роботі
по вивченню злочинності. Сутність цього принципу полягає у визначенні
оптималь-ності тимчасового періоду для відповідних управлінських рішень
у боротьбі зі злочинністю, конкретним видом злочину.

Метод інтеграції у найбільш узагальненому варіанті відображає
кримінологію не тільки як синтез юридичних наук у боротьбі зі
злочинністю, але й як науку соціологічну та психологічну. Більш того,
інтеграція кримінологічних досліджень має пряме
організаційно-управлінське практичне значення для досягнення високого
ефекту у всебічному розвитку системи.

Метод спеціалізації у теперішній час міняє свій зміст. Якщо раніше в
рамках кримінології він все більше й більше замикався у межах родового,
видового або групового підходів, не доходив до конкретних злочинів, то
сучасні кримінологічні школи не зупиняються на якомусь одному методі, а
все більше привертають не менше, як п’ять різноманітних галузей знань,
так і самих різноманітних підходів, направлених на

синтез знань, спеціалізацію і т. п. Більше того, основна якість
застосування цього принципу стала виявлятися не стільки як синтез
суміжних галузей знань, скільки в підготовці кадрів, які володіють
індивідуальними здібностям нових образів, нових рішень, нових підходів і
т. п.

Метод раціональності. Останнім часом він дещо втратив свої позиції.
Елементи притаманні раніше раціональності в кримінології, не відобразили
змін у динаміці злочинності, а соціальні проблеми перехідного періоду ще
більш підкреслили неспроможність раніше існуючих підходів у боротьбі зі
злочинністю. Разом з тим нові підходи ще не наповнили принцип
раціональності новим змістом. Саме нові підходи і нададуть можливість
утворитися новій системі, яка буде давати і нові критерії
раціональності.

Метод гармонійності. Навіть в одиничному прояві гармонія може мати
системно утворюючий чинник. Кримінологія, злочинність, профілактика як
самостійні системи адекватні високому рівню розвитку і протиріч в
суспільстві. При таких основоположних критеріях, який його зміст на
рубежі XXI сторіччя? Чи повторимо ми шлях постіндустріальних і
технотронних суспільств?

Метод економічності представляється традиційно у вигляді формули
“Досягнення мети з найменшими витратами – лезо О’Ка-ма”, що в
кримінології, в профілактиці злочинності має достатньо складну
асоціативну конструкцію. Заходи боротьби зі злочинністю, як показувала
практика XX сторіччя, не призвели до кількісних змін у цій сфері.
Організаційно-правові інститути державності всього лише підтвердили
хаотичність цих нагромаджень, з дубляжем функцій і з математичною
тривалістю певного стану злочинності. Необхідно визначити новий зміст
організації боротьби зі злочинністю з урахуванням нового економічного
середовища ринкових відносин, продумати зміну принципів централізації і
оформлення Національного Бюро розслідування з мобільними підрозділами
типу “Беркут”, “Сокіл”, “Титан” на принципах регіоналізму, оформлення
муніципальної міліції тощо.

Метод активності повинен дати запобіжний напрямок як в науці
кримінології, так і у практиці профілактики і боротьби зі злочинністю.
Це можливо тільки при реалі-

зації конституційних положень і створенні системи позитивного права з
чіткою офор-мленістю кримінологічних експертиз законодавства України.
Повинні бути змінені і ретроспективні принципи впливу на конфлікти, із
затвердженням принципів демократизації цих процесів, введення суспільних
інститутів і обов’язків виконання з контролем як з боку держави, так і з
боку місцевих органів влади і самоврядування.

Метод підбору позитивних і усунення негативних чинників є постійним у
дослідній роботі. Сутність його реалізації полягає в постійному синтезі
і аналізі цього підбору як в організаційно-правовому напрямку, так і у
відкритті окремих засобів, методик, прийомів, засобів впливу тощо.
Визнання бага-тофакторності відображає творчий процес цієї роботи,
індивідуалізацію, осмислення і застосування елементів методики,
прийомів, засобів впливу і дає позитивний результат як в кінцевих
формах, так і на різноманітних етапах.

Метод “золотої середини” – один з найцікавіших у кримінології. Практично
жодна теоретична або практична школа не змогла її знайти.
Древньоіндійський, древ-ньоєгипетський закон “міри” у людському пізнанні
відкидався в нескінченному соліпсизмі, егоцентризмі, в соціопсиховолі
індивідів – у запереченні раніше існуючого “Старого закону” і у
встановленні “Нового закону”. Закон Достоєвського, закон “Вищої волі Я”
– у вбивстві як закономірності і “Нижчої волі Я”- у безвіллі – в
наркотизації” з поляризуючої сфери “злочинність-суспільство” перекладає
цю сферу у просту повсякденність, із незмінно еволюціонуючою
математичною усередне-ністю. Традиційна протидія у боротьбі зі
злочинністю XX сторіччя явно буде недостатньою. XXI сторіччя буде мати
нову якість і нові кримінологічні елементи, що необхідно закладати зараз
для успішності науково-практичної роботи.

Метод компенсування. У теперішній час мало хто з вчених-кримінологів
зважають на нього. Для вчених, які визнають, що злочинність – це
самостійна система, дуже важливо досліджувати еволюцію злочинності в
перехідний період, в період встановлення ринкових відносин, на рубежі
XX-XXI сторіч. Сьогодні активізація злочинності повинна знайти не тільки
компенсацію у

застосуванні зброї та інших форм захисту особистих прав і свобод
громадян у системі правоохоронних органів, але й іншу
організаційно-правову адекватність.

Метод розвитку і вдосконалення систем у кримінології і профілактиці
злочинності в сучасних умовах має певну і достатньо усталену
стабільність. Різко збільшилася питома вага посягань на особистість,
пов’язаних з відносинами власності. Лідерство у системі злочинності
займає наркобізнес, торгівля зброєю, гральний бізнес, проституція,
порнографія. Профілактичні форми боротьби з такою тенденцією у
злочинності залежать від міждержавних об’єднань і від дотримання ними
прийнятих цивілізованих правил на основі подальшої економічної і
політичної інтеграції. Протистояння та ізольованість лише посилює гніт
місництва, шахрайства і процвітання політичного авантюризму на основі
“теорії маятника” – пере-

будови або повернення до старої надійності тощо.

Подальший розвиток кримінологічної науки полягає у пошуку й інших
методів дослідження. Для суверенної України з її кримінологічними
проблемами лише запровадження сучасних методів наукового пошуку у сфері
вивчення злочинності та протистояння їй здатне нейтралізувати причини та
умови, що породжують це соціальне зло.

Список літератури:

1. В.Г. Лихолоб, В.П.Филонов, О.И. Коваленко и др. Криминология:
Учебник. – НАВДУ -ДИВД МВД Украины, 1997.- С. 31-46. 2. A.M. Бандурка.
Управление органами внутренних дел. – 1997.- С.60-151. 3.
Історико-політичні уроки української державності. Енциклопедичний
словник. – Київ-Донсцьк, 1998. – 544с; Світова та вітчизняна
етнодержавницька думка. -Київ- Донецьк, 1997. – 320 с 4. B.I. Шакун
Урбанізація і злочинність. – НАВСУ. – К., 1996. -256 с.

Попередження правопорушень серед працівників органів внутрішніх справ

С.А. Шалгунова

Соціальна природа хабарництва та корупції, які виникли практично
одночасно з виникненням держави пов’язана з тим, що державний апарат при
здійсненні керівництва різними сферами суспільного життя, представляє
собою особливу сукупність осіб, які об’єднані між собою особливим
статусом, корпоративними інтересами, що вимушують їх “об’єднуватися”,
щоб утримувати якомога більше публічних владних повноважень. І звичайно,
що їх інтереси відрізняються за своїм змістом від інтересів загальної
кількості громадян суспільства. Боротьба з хабарництвом, як з одним із
проявів корупційної поведінки -проблема комплексна: соціальна,
політична, правова, моральна. її вирішення повинно здійснюватись в усіх
сферах суспільного життя. Недостатньо прийняти закон чи указ, або
будь-яке інше разове рішення. Не результативність багатьох починань, у
тому числі й заходів, спрямованих на боротьбу з хабарництвом та
корупцією, багато в чому пояснювалася їх обмеженістю.

Зростання хабарництва як у суспільству в цілому, так і в правоохоронних
органах зокрема, багато в чому визначається безвідпо-

відальністю посадових осіб перед громадянами з одного боку, і
незахищеністю останніх, їх прав та інтересів перед свавіллям чиновників
з іншого боку. Ця беззахисність пересічного громадянина досягла
загрожуючих масштабів в останні роки.

Певного превентивного значення у боротьбі з хабарництвом та
зловживаннями в ОВС набуває, з одного боку, знання громадянином того, що
він може оскаржити до суду будь-які протиправні дії (чи бездіяльність)
посадової особи, а з іншого боку, знання посадової особи, що її дії
можуть бути оскаржені громадянином у суді. Звичайно, одного знання
можливості оскаржити в суд будь-які протизаконні дії співробітника ОВС
(незалежно від займаної посади) недостатньо. Необхідно мати чіткий та
ефективний механізм такого оскарження, не заплямований корупційними
проявами. І найголовніше – цей механізм повинен давати впевненість
громадянину не тільки у тому, що його скарга буде розглянута належним
чином і винний чиновник буде покараний, а й те, що ця скарга не потягне
за со-

83

бою нових утисків та обмежень, чи інших негативних наслідків.

Другий важливий момент, це – великий рівень латентності злочинів,
пов’язаних з хабарництвом. За даними МВС України, за останні 10 років
кількість осіб, засуджених за хабарництво, зросла у 5 разів. Але це
офіційні відомості. На думку ж більшості вчених та спеціалістів,
латентність цього виду злочину складає 95-98 %. Це означає, що дійсну
кількість випадків отримання-дачі хабарів та посередництва в хабарництві
необхідно оцінювати на рівні 3,5 тисяч на рік.

Проведений аналіз стану дисципліни та законності в органах внутрішніх
справ, яка в умовах подальшого реформування держави та всієї
правоохоронної системи зазнала певних змін, вивчення причин
дисциплінарних порушень та посадових злочинів, і самого поширеного із
них – одержання хабарів, приводить до висновку про необхідність
впровадження цілого комплексу заходів, що запобігають хабарництву в
органах внутрішніх справ. До них відноситься, перш за все, забезпечення
належного якісного психофізіологічного відбору на службу,
науково-обгрунтованого та практично-доцільного психологічного
супроводження оперативно-службової діяльності та проходження служби
всіма працівниками, а також організаційно-методичне забезпечення
психологічної підготовки молодих працівників до професійної діяльності в
екстремальних ситуаціях.

На наш погляд, було б більш доцільним та ефективним замінити тривалу
процедуру спецперевірок звичайним тестуванням, яке застосовується у
Німеччині, Франції, США та в інших країнах. Його елементи не такі
складні, але досить ефективні: підготовка службового документу і
реферату, серія логічних тестів та завдань, за допомогою яких
з’ясовується уміння кандидата обгрунтувати прийняте рішення, виступити з
невеликим повідомленням перед аудиторією, вільно формулювати письмово та
усно свої думки, виконувати службові ролі та виконувати вправи по
імітації робіт, проводити фізичну підготовку кандидата і т.п. Такий
тест, на нашу думку, повинен з’ясувати передусім, рівень правової
культури майбутнього співробітника міліції, те, в якій мірі правові
вимоги стали його особистісними установками, визначити професійні якості
стосовно до роботи у конкретному підрозділі, службі.

У цьому напрямку необхідно спиратись на вітчизняні психологічні
розробки, зокрема, здійснені у психологічній лабораторії
Науково-дослідного інституту МВС України при Національній академії
внутрішніх справ, оскільки проведені там наукові дослідження у галузі
психофізіологічного відбору кандидатів на навчання дозволяють визначити
з незначною долею похибки (5%) готовність кандидатів до навчання, рівень
їх освітньої підготовленості та мотиваційну сферу приходу на навчання до
вузу МВС.

На підставі вивчення роботи кожної служби, підрозділу, що безпосередньо
здійснюють боротьбу із злочинністю, психологічна служба спільно з
науковцями повинна розробити та запровадити у практичну діяльність
спеціальні, специфічні вимоги, визначити загальні моральні риси,
обов’язкові для всіх кандидатів, що приймаються на службу, а не лише на
навчання, тобто той фундамент, на якому будуть викарбовуватися суто
професійні риси (чесність, порядність, рішучість, сміливість і т.п.).
При цьому не має значення на яку посаду претендує кандидат, буде він
вільнонайманим чи атестованим, обслуговуючим персоналом чи спеціалістом.

Крім цього, на наш погляд, було б доцільним розробити спеціальні тести
для проведення опитувань кандидатів на службу, навчання, при службових
переміщеннях спеціалістів (офіцерів) та один раз у три роки проводити
тестування всіх працівників ОВС на предмет виявлення: їх поглядів та
моральних нахилів до посадових (службових) зловживань та отримання
незаконних прибутків від службової діяльності, та ступінь деформації
щодо цього, з метою організації цілеспрямованого впливу на таких осіб та
усунення небажаних рис; визначення якості правових знань, з метою
визначення найбільш “слабких” місць органів та служб, і з урахуванням
цих результатів за: прошувати для проведення відповідних лекцій (в межах
службової підготовки) фахівців регіональних учбових закладів (як системи
МВС, так і цивільних вузів за певну платню з місцевих бюджетних коштів);
ступінь професійної деформації, для своєчасного визначення щонайменших
зрушень в структурі особистості та наданні кваліфікованої психологічної
допомоги.

84

Для забезпечення ефективної психологічної допомоги співробітникам, які
опинилися в екстремальній ситуації, психологи повинні працювати не лише
з ними, але й з їх близькими та родичами при виникненні екстремальних
ситуацій, інших непорозумінь, щоб забезпечити сприятливі умови для
відновлення психологічного здоров’я та усунення несприятливих для цього
умов у сім’ї.

Для запобігання неконтрольованої праці у позаслужбовий час, дозволити
атестованим працівникам, як спеціалістам – офіцерам, так і молодшому
начальницькому складу у вільний від служби час виходити на службу з
нарядами ППСМ за додаткову платню, що сприятиме підвищенню якості
несення служби по охороні громадського порядку, виявленню “вуличних”
злочинів та пошуку злочинців “по гарячим слідам”, а також набуттю
досвіду молодими міліціонерами при роботі із спеціалістами, досвідченими
працівниками та цілком законному отриманню додаткових прибутків тими
працівниками, які мають у цьому потребу.

Виходячи з того, що значна кількість працівників не має юридичної
освіти, а кількість вчинених правопорушень кожного року росте, на наш
погляд, було б доцільним з метою підвищення правової культури та
правосвідомості, передбачити у планах роботи органів внутрішніх справ
запрошення один раз на місяць у кожний практичний орган (окремий
підрозділ, райвідділ, управління) для проведення лекцій, співбесід
науковців регіональних навчальних закладів системи МВС або цивільних
вузів відповідного профілю (в межах занять службової підготовки).
Поєднувати такі лекції з інформуванням працівників керівниками місцевих
відділів служби внутрішньої безпеки про розслідувані ними випадки
правопорушень та резонансних злочинів правоохоронців, їх наслідків
(моральної, матеріальної шкоди, шкоди інтересам служби та авторитету
ОВС, застосовані стягнення, притягнення до кримінальної
відповідальності, призначене покарання).

Крім того, на наш погляд, необхідно запровадити вивчення кожного
практичного органу (на рівні райвідділу: результати роботи, причини
зростання певних видів правопорушень та злочинів на обслуговуємій
території, темпи змінювання кадрів та їх причини, матеріально-технічне
забезпечен-

ня службової діяльності, матеріальне забезпечення особового складу;
події, що відбуваються в даному регіоні та їх вплив на службову
діяльність і працівників та ін.) молодими науковцями та ад’юнктами
системи МВС з подальшим узагальненням отриманих результатів в НДІ НАВСУ
та УМВС регіонів, МВС, з метою запобігання негативним змінам у
діяльності певного органу та розвитку їх шкідливих наслідків, розробки
пропозицій щодо змін чинного законодавства та відомчих нормативних
актів, виходячи з потреб сьогодення та на перспективу.

Ввести у навчальну програму в межах кримінології спеціальний блок тем
для вивчення курсантами та слухачами навчальних закладів МВС:
“Правопорушення в правоохоронних органах: види, структура, наслідки та
запобігання” для їх практичного ознайомлення з видами правопорушень, які
можуть бути вчинені в правоохоронній системі, тими негативними
наслідками, які вони викликають для пересічного громадянина, та
будь-якого державного органу, а також шляхи запобігання та суворої
правової відповідальності.

З метою підвищення якості керівної роботи в ОВС та виключення можливості
призначення на посади кандидатів на посади керівників регіональних УМВС
та номенклатури МВС, розробити спеціальні тести для перевірки за
наступними напрямками, і проводити такі тестування перед призначенням на
посаду:

ступінь поінформованості про стан оперативної обстановки в регіоні, де
працює кандидат;

якість знань законів, що стосуються діяльності органів внутрішніх справ
та правоохоронних органів в цілому;

знання змісту та правильності розуміння вимог відомчих нормативних
актів, що регулюють діяльність ОВС;

знання вимог нормативних актів, що регулюють діяльність певної служби чи
підрозділу, в якому працював кандидат і в яку висувається;

знання форм та методів роботи керівника служби, підрозділу по роботі з
особовим складом;

знання порядку діяльності та функцій кожної підпорядкованої служби;

85

знання порядку застосування вогнепаль-ної зброї, її матеріальної
частини, практичне уміння використовувати в різних умовах (вдень, вночі,
при руханні бігом, на автомобілі, зникаючої мішені та ін.);

знання вимог до працівників з фізичної підготовки та особисті показники
кандидата;

звіт кандидата про пройдене стажування та звіт наставника про його
результати;

рівень соціальної та правової культури і правосвідомості кандидата;

морально-психологічні якості кандидата, рівень конфліктності;

особисті показники кандидата в службово-оперативній діяльності;

результати службово-оперативної діяльності служби, підрозділу, органу,
яким керував кандидат останні п ять років; частоту змінювання кадрів у
ньому, її причини та заходи, особисто вжиті кандидатом щодо їх
зменшення; якість здійснюваного керівництва; кількість випадків
фізичного травматизму серед підлеглих; організація та якість
наставництва; кількість випадків дисциплінарних проступків,
правопорушень та злочинів серед підлеглих та їх спрямованість;
ефективність застосовуваних стягнень;

провести анонімне опитування підлеглих кандидата щодо оцінки ними
організаторських здібностей кандидата, його авторитету, думки щодо
висунення на посаду; здатність усунення психологічних причин конфліктних
ситуацій у підрозділі; здатність ефективно співпрацювати з підлеглими в
складних оперативних умовах;

знання форм та методів взаємодії підпорядкованої служби, підрозділу,
органу в цілому з іншими правоохоронними органами та місцевими
державними структурами при здшсненні службово-оперативної діяльності;

конкретні пропозиції кандидата щодо зменшення окремих видів злочинної
поведінки в територіальному підрозділі, де він працює та по
удосконаленню його діяльності.

Виходячи із результатів, отриманих автором при дослідженні причин та
умов, які сприяють правопорушенням у системі органів внутрішніх справ,
доходимо висновку, що існуюча система підготовки кадрів у навчальних
закладах системи МВС потребує удосконалення та підвищення ефективності
її роботи. У зв’язку з цим та з огляду на зарубіжний досвід, було б
доцільним змінити систему підготовки спеціалістів у навчаль-

них закладах системи МВС, зокрема, запровадити поетапну систему навчання
на базі регіональних навчальних закладів. Принципова зміна системи та
структури організації навчання дозволить підвищити ефективність та
результативність як навчання так і оперативно-службової діяльності усіх
служб та підрозділів. Для її забезпечення, на нашу думку, необхідно:

у регіональних учбових центрах готувати працівників нижньої ланки –
рядових та молодшого начальницького складу для підрозділів, що несуть
службу по охороні громадського порядку (служб громадської безпеки,
дорожнього руху, спецпідрозділів міліції) на протязі 4,5 місяців за
спеціально розробленою програмою: 2 місяці викладення учбового матеріалу
та складання теоретичних іспитів (усних та письмових у вигляді
спеціальних тестів); 2 місяці практичне стажування у підрозділі, де
працюватиме курсант; 2 тижні узагальнення теоретичного та практичного
матеріалу; видача свідоцтва про закінчення курсу початкової підготовки
молодшого начальницького складу ОВС з обов’язковим укладенням контракту
з курсантом перед початком навчання на 3 роки, які курсант
зобов’язується прослужити в ОВС в підрозділі патрульно-постової служби
міліції плюс 4,5 міс. (термін навчання). Якщо під час навчання чи
практичної роботи курсант (працівник) вирішить розірвати контракт і
звільнитися зі служби в ОВС, він повинен відшкодувати практичному органу
(підрозділу) кошти, які були витрачені на його навчання та стипендію,
яка виплачувалася йому під час навчання (за 4,5 міс.) за виключенням
випадків отримання травм або смерті курсанта (працівника) під час
виконання службових завдань; захворювання на тяжку хворобу, що
перешкоджає подальшій службі в ОВС, щоб практичний орган міг направити
іншого курсанта на навчання для заміщення цієї вакансії;

на базі існуючих вузів системи МВС здійснювати підготовку молодших
спеціалістів та спеціалістів ОВС за програмою вузу, але без
загальноосвітніх дисциплін з терміном навчання 1,5 року за спеціально
розробленою програмою: 1 рік теоретичної підготовки, 2 міс. – стажування
в практичному органі на майбутній посаді, 2 міс. – узагальнення
теоретичних та практичних знань; 1 міс. складання іспитів з обов’язковою
під-

86

готовкою дипломної роботи. При цьому видавати слухачам відповідні диплом
про отримання спеціальної освіти, і кваліфікації “менеджер органів
внутрішніх справ”, що дозволить працювати лише в ОВС. Це сприятиме
“відсіву” осіб, які прийшли на навчання лише з метою отримати юридичну
освіту, а не працювати (за даними досліджень, проведених автором,
виявилося, що після закінчення вузів системи МВС і після 2-3 років
служби, в ОВС залишається лише 40 % випускників, а 60 % не витримують
фізичних та психологічних навантажень, і звільняються з ОВС, причому, 38
% звільняються через 1 рік служби). Запровадити обов’язковий контракт
перед навчанням і зобов’язання працювати в ОВС після навчання 3 роки, а
при розірванні контракту виплатити кошти, витрачені на навчання (за 1,5
року);

на базі двох у країні вузів системи МВС – Університету внутрішніх справ
та НАВСУ здійснювати підготовку:

1) спеціалістів вищого гатунку з видачею

диплому загальнодержавного зразку про

отримання вищої освіти по спеціальності

“правознавство” для роботи в якості керів

ників служб та підрозділів ОВС з терміном

навчання 1 рік;

спеціалістів, що мають вищу освіту

майбутніх кандидатів на посади керівників

органів та відділів з терміном навчання 1 рік

та видачею диплому магістра;

спеціалістів кандидатів на посади но

менклатури МВС з терміном навчання 1-2

місяці;

ад’юнктів майбутніх викладачів в уч

бових закладах системи МВС усіх рівнів та

науковців з терміном навчання 3 роки із

обов’язковим залученням до педагогічної

діяльності під час навчання;

докторантів – після отримання ступеня

кандидата юридичних наук та роботи ви

кладачем, науковим співробітником не ме

нше 2-3 років з терміном навчання 3-4 роки.

Отже, кожний працівник повинен перед початком служби чи навчання пройти
ретельне психофізіологічне обстеження та починати службу в самих нижніх
ланках системи МВС для того, щоб побачити службу в повному обсязі пройти
всі ланки служби, випробування на “витривалість”. Лише такий підхід
дозволить не лише виокремити з усього складу співробітників, що мають
бажання та хист навчатися і працювати на посадах як спеціалістів, так і
неспеціалістів і запобігти багатьом видам дисциплінарних порушень та
злочинів, пов’язаних із службовою діяльністю та в побуті.

Для забезпечення ефективної роботи кожної служби та підрозділу ОВС
необхідно визначити “критичну межу навантаження”, для чого необхідно, на
наш погляд, вивчити та проаналізувати службові та психологічні
навантаження у системі МВС для визначення оптимальних та допустимих
навантажень з метою удосконалення діяльності та струк-туризації ОВС;
визначити “межу” можливого та якісного і доцільного розв’язання
службових завдань.

О.М.Литвинов т

Особливості організації прогностико-криміналістичних досліджень у сфері
протидії злочинності

Наука як форма суспільної свідомості виконує три основні функції –
описову, пояснювальну та передбачувальну. Ці функції відображають
природний процес наукового пізнання, який починається зі спостереження,
діагностики та класифікації явищ та процесів, ознак, які вивчаються, і
надалі веде до встановлення та формулювання закономірностей тих явищ
об’єктивної реальності, які складають предмет цієї науки. Встановлені
наукою в результаті цього закономірності стають основою для передбачення
майбутнього стану процесів та явищ, що робить можливим використання
відповідної інформації у практичній діяльності людей.

Сучасний етап розвитку криміналістичної науки характеризується
зростанням уваги науковців і практиків до проблем криміналістичного
прогнозування. Системний підхід до цієї проблематики на початку вимагав
здійснення методологічних досліджень та формування усталеної наукової
концепції, основні засади якої були окреслені Р.С.Бєлкіним [1, с 108] ще
на початку 70-х pp. минулого століття, а потім відшліфовані до рівня
окремої криміналістичної теорії Л.Г.Горшеніним [2], В.О.Журавлем [3],
Г.О.Зоріним [4], Н.П.Яблоковим [5, с 116-121]. Таким чином, з’явились
криміналістична прогностика – теорія криміналістичного прогнозування та
науково-прикладне криміналістичне прогнозування, які в першу чергу
характеризуються своєрідністю об’єкта, предмета і використовуваних
методів дослідження. На особливостях останніх ми плануємо зупинитись
докладніше.

Обрання та використання основних ме

тодів здійснення прогностико-

криміналістичних досліджень процес досить

складний. Такого роду ситуація пов’язана

насамперед з тим, що прогностичні моделі

самі по собі формуються на результатах ек

страполяції та узагальнення експертних оці-

нок, а останні у свою чергу можуть також можуть бути результатом
екстраполяції та моделювання.

Методу екстраполяції у криміналістичному прогнозуванні, суб’єктом якого
є дослідник певної проблематики, відповідає розрахунок кількісних
показників, що відображають наявність стійкої залежності між елементами
криміналістичної характеристики, наприклад, між злочинцем і жертвою,
злочинцем і способом вчинення злочину (і навпаки), злочинцем і мотивом
злочину, злочинцем і обставинами вчинення злочину (місцем, часом) тощо.

Іншою формою використання методу екстраполяції є здійснення
порівняльного аналізу окремих показників, а також розрахунок підсумкових
показників з метою виявлення зрушень у параметрах явищ та процесів, які
піддаються передбаченню, визначення причин цих зрушень і ступеня їх
сталості, тобто встановлення факту наявності певних тенденцій. Будуються
відповідні розрахунки у вигляді динамічних рядів показників з
використання сучасних математичних та кібернетичних підходів.

Слабкість та доволі низька продуктивність використання цього методу
прогнозування пов’язані з тим, що під час екстраполяції не можна
врахувати ризькі зміни ситуації у будь-якому напрямку, тому розрахувати
виважені показники стосовно доволі віддаленого майбутнього нереально у
зв’язку з відчутним прогресуванням помилок в оцінках таких ситуацій.
Використання екстраполяції надає можливість досліднику задовільно
оцінити динаміку певних кількісних категорій у перспективі лише за умови
незмінності факторів, які впливають на відповідні процеси та явища. В
цьому одночасно і полягає головна перевага та основний недолік
екстраполяції у криміналістичному прогнозуванні.

• Інший метод – моделювання, дозволяє оцінити можливі стани явищ та
процесів, пов’язаних з об’єктами криміналістичного прогнозування, на
основі певної аналогової системи: математичної, вербальної або реальної.
Перевагою цього методу є можливість отримання альтернативних варіантів
прогнозів.

Математичне моделювання у науково-прикладному криміналістичному
прогнозуванні розпочинається, як правило, зі складання узагальнених
кореляційних таблиць, що дозволяють одержати інформацію, необхідну для
побудови прогностичних моделей, наприклад, розвитку окремих елементів
криміналістичної характеристики того чи іншого виду злочину.

Якщо в криміналістичній характеристиці певного злочину відображені дані
про минулий і теперішній стан одного з її складових елементів і вони
якісно однорідні та стабільні протягом певного досить тривалого проміжку
часу, то можна з великою впевненістю побудувати математичну модель
ймовірного майбутнього стану конкретного елемента. Наприклад, на основі
вивчення та аналізу даних про розташування у просторі місць скоєння
зґвалтувань і вбивств, поєднаних із зґвалтуванням, можна скласти моделі
для прогнозування ймовірних районів можливих повторних та серійних
злочинів даної категорії. Після відповідного прогнозування наймовірніших
місць скоєння наступних злочинів можна локалізувати межі здійснення
пошукових заходів, спрямованих на затримання підозрюваного, встановлення
потерпілих, свідків, очевидців тому, що в реальних умовах вибір
злочинцем місця вчинення наступного злочину з високою долею вірогідності
буде пов’язаний із раніше встановленими та прогнозованими тенденціями
його злочинних дій (наприклад, район місця проживання, наявність
маршрутних можливостей, місця переховування тощо).

Але криміналістичне прогнозування методом моделювання може бути
представлене не лише у вигляді математичних формул. Найпростішою моделлю
є графічне відображення певних тенденцій та закономірностей у вигляді
графіків, схем, діаграм, матриць тощо. Такого роду криміналістичне
моделювання широко використовується у практиці діяльності правоохоронних
органів

(наприклад, графічне зображення розташування постів та маршрутів
патрульно-постових нарядів міліції за єдиною дислокацією).

Для прогнозного моделювання залежностей окремих елементів
криміналістичної характеристики злочину певного виду велике значення має
математична модель множинної кореляції, тобто статистичного вірогідного
зв’язку між множиною елементів, їх складників та криміналістичною
характеристикою злочину певного виду. Множинна кореляція дозволяє на
певному рівні враховувати як можливості криміналістичних прийомів,
методів та засобів, так і потенціал їх впливу на об’єкти прогнозування,
їх сукупність та системи боротьби та попередження злочинності взагалі.

Експертні методи, в принципі, є найроз-повсюдженішими у сучасній
практиці науково-прикладного криміналістичного прогнозування. Прогнозні
експертні оцінки відображають індивідуальне ставлення та самостійні
судження експертів стосовно перспектив розвитку явищ та процесів,
пов’язаних з об’єктами прогнозування. Такого роду ставлення та судження
базуються на професійному досвіді та врахуванні конкретики певної
ситуації.

Застосовувані у криміналістичному прогнозуванні методи експертної оцінки
розділяються на індивідуальні та колективні. Індивідуальні експертні
оцінки основані на використанні дослідником власних думок, а також думок
інших фахівців, у тому числі й практиків: своїх керівників, судей,
прокурорів, експертів, працівників оперативних підрозділів тощо
незалежно один від одного. Найрозповсюдженішими способами формування
експертного прогнозу є інтерв’ю та аналітична експертна оцінка.

Спосіб інтерв’ювання передбачає безпосереднє усне висловлювання фахівця
з приводу ймовірності того або іншого шляху розвитку певних подій,
процесів, тенденцій тощо.

Аналітична експертна оцінка передбачає самостійну роботу відповідної
посадової особи (фахівця) з певними показниками, інформацією,
матеріалами кримінальної справи, узагальненнями, статистичними даними,
графіками, кореляційними таблицями, схемами тощо. Свою оцінку він може
надавати у письмовій та усній формах.

ПО

Для аналізу найскладніших криміналістичних проблем використовується
метод колективних оцінок фахівців, який базується на виявленні
колективної думки експертів щодо перспектив розвитку об’єктів
криміналістичного прогнозування. Колективна експертна оцінка може бути
застосована під час роботи слідчо-оперативної групи, слідчої бригади,
оперативної наради або як анонімне опитування фахівців за заздалегідь
розробленою програмою.

У процесі безпосередньої організації роботи будь-якої експертної групи
(слідчо-оперативної групи, слідчої бригади, оперативної наради)
найбільше значення відіграють три основні методичні проблеми: підбір
експертів, оптимізація процедури їх роботи, система обробки результатів
опитування.

З точки зору оитимальності найрезультативнішою є робота експертної групи
у складі 12-15 осіб. Навіть менша кількість експертів, також може
ефективно вирішувати завдання, пов’язані з криміналістичним
прогнозуванням. У той таки час залучення більшої кількості фахівців не є
запорукою успіху в цій справі. Головне при цьому таким чином
організувати роботу групи в даному напрямку, щоб кожен з її членів
працював з максимальною самовіддачею в інтересах спільної справи.
Звичайно, враховуючи специфіку експертних груп у практичній діяльності
щодо розкриття, розслідування та попередження злочинів, мова йде про
аналітичні та критичні здібності кожного з членів групи, а також про
здібності до висування нових ідей, версій, припущень тощо.

У процесі прогностичної роботи експертної групи слід забезпечити
відкритий характер контактів між її членами та формування зворотного
зв’язку. Головною умовою плідної роботи експертної групи є колективна
генерація ідей, а також заборона на критику будь-якої думки, оцінки,
рекомендації, що були висловлені протягом обговорення. Такий спосіб
організації передбачає колективне обговорення проблем з метою
максимальної реалізації творчої активності і забезпечення толерантного
відношення до чужих ідей, навіть якщо вони не знаходять одностайної
підтримки.

При цьому механізм зворотного зв’язку, який забезпечує навчання
експертів, проявляється у вирішенні поставленого завдання завдяки і
шляхом конкуренції ідей. Іншими

словами – це процес поступового наближення до істини, коли, наприклад,
усі члени слідчо-оперативної групи виступають як генератори ідей, а
завдання керівника полягає у координації цього процесу, узагальненні
різних поглядів та думок, прийнятті зважених організаційно-тактичних
рішень.

Прогностична робота в слідчій бригаді, слідчо-оперативній групі або на
оперативній нараді має протікати наступним чином: перш за все свої думки
висловлюють скспе-рти-аналітики, що розкривають сучасний та минулий стан
об’єкта прогнозування, називають виявлені об’єктивні тенденції. При
цьому вони висловлюють свою думку з приводу проблеми і власне бачення
варіантів її вирішення. Потім до обговорення залучаються фахівці, котрі
можуть висловити нестандартні, оригінальні рішення. До них приєднуються
експерти-критики, завдання яких полягає у встановленні випадкових,
поверхових, непродуманих ідей або таких, що не стосуються об’єкта
прогнозування. Врешті-решт до справи беруться експерти-селектори, якими
є сам слідчий у СОГ, керівник бригади слідчих, начальник
міськ-райліноргану або його структурного підрозділу тощо. Вони оцінюють
висловлені судження, ідеї та рекомендації, узагальнюють їх та підводять
підсумок дискусії.

Підсумовуючи викладений матеріал, хотілось би звернути увагу на
зразковий порядок розробки науково-прикладного криміналістичного
прогнозу з урахуванням комплексного застосування методів екстраполяції,
моделювання та експертних оцінок, етапи якого у сукупності складають
цілісну структуру організації криміналістичного прогнозування:

Визначення мети, завдань та часових меж прогнозу (адже кожен аспект
криміналістичного прогнозування, кожний об’єкт мають власний,
притаманний лише йому, чітко визначений та обмежений часовий інтервал
дослідження).

Побудова вихідної моделі об’єкта криміналістичного прогнозування,
подальше дослідження та аналіз основних і другорядних його кількісних та
якісних параметрів.

Визначення провідних тенденцій розвитку явищ та процесів, пов’язаних з
об’єктом криміналістичного прогнозування, та подальша їх екстраполяція
на визначений часовий інтервал. :г-‘ї;- ї-я^—:У-‘^-і- -*- -л,-.^

111

Побудова системи прогностичних моделей орієнтовно визначеного періоду
часу з конкретизацією мінімального, максимального та оптимального
значення відповідних досліджуваних показників.

Опитування експертів для підтвердження надійності розроблених моделей та
додержання заданих параметрів.

Встановлення розбіжностей між вірогідним та оптимальним станом об’єкта
криміналістичного прогнозування та відповідний часовий інтервал із
наступним формулюванням проблеми, вирішення якої стане запорукою
максимального зближення названих станів; розробка на цій основі
рекомендацій щодо вдосконалення криміналістичних засобів, прийомів і
методів правоохоронної діяльності.

Додаткове опитування експертів з метою вивчення професійної думки з
приводу сформульованих рекомендацій; остаточне уточнення змісту
конкретних положень та подальше їх узгодження з
організаційно-управлінськими та профілактичними планами та іншими
програмними документами по боротьбі зі злочинністю.

Звичайно, наведені особливості організації прогностико-криміналістичних
досліджень слід розглядати у певній мірі як ідеа-

льний варіант. У реальній дійсності використовується, як правило, дещо
спрощена методика.

Насамкінець хотілось би звернути увагу на те, що сучасну протидію
злочинності важко уявити без науково-прикладних криміналістичних
прогнозів, які сприяють формуванню стратегії і тактики відповідної
практичної діяльності щодо розкриття, розслідування і попередження
злочинів. До того ж це прогнозування створює об’єктивні передумови
прийняття обґрунтованих орга-нізаційно-управлінських, процесуальних і
тактичних рішень, від яких багато в чому залежать якість та мобільність
досудового слідства.

Література: Белкин Р.С. Ленинская теория отражения и методологические
проблемы советской криминалистики. – М., 1970.

2. Горшенин Л.Г. Основы теории кримина

листического прогнозирования. – М., 1993.

3. Журавель В.О. Теорія та методологія

криміналістичного прогнозування. – X.,

1999. 4. Зорин Г.А. Криминалистическая

методология. – Минск, 2000. 5. Криминали

стика: Учебник / Отв. ред. Н.П.Яблоков. –

2-е изд., перераб. и доп. – М., 2000.

Рлзвадовський В.Й.

Чинники, що впливають на злочинність економічної спрямованості

Структурні зміни у вітчизняній економіці, пов’язані із розбудовою
ринкового господарства, супроводжуються не тільки позитивними (розвиток
підприємництва, формування прошарку власників, становлення фінансового
ринку, розвиток ринкової інфраструктури тощо), а й негативними процесами
– тінізація економіки, криміналізація фінансово-економічної сфери
суспільних відносин, зокрема активізацією злочинності економічної
спрямованості. Якщо проаналізуємо структуру злочинів економічної
спрямованості, яку пропонує МВС України і за якою здійснюється
статистичний облік та звітність, то можемо відмітити, що вона зазнає
істотних змін. Так, у 1997 році до злочинів у сфері економіки були
віднесені: крадіжки, приховування валютної виручки,

хабарництво, фальшивомонетництво, порушення правил про валютні операції,
шахрайства з фінансовими ресурсами, ухилення від сплати податків. У 2003
році до складу злочинів економічної спрямованості були віднесені:
злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод; проти
власності; у сфері господарської діяльності (до цієї групи включені,
зокрема, фіктивне підприємництво, легалізація (відмивання) доходів,
видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і
видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку; злочини у сфері
використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та
комп’ютерних мереж; злочини у сфері службової діяльності.

У 2003 році у структурі злочинів економічної спрямованості найбільшу
частку складали злочини проти власності (33,3%), злочини у сфері
господарської діяльності (16,6%), злочини у сфері службової діяльності
(42%). Разом з тим, для того, щоб визначити, які саме з наведених видів
злочинів завдають найбільш істотної шкоди економіці держави, недостатньо
тільки перелічити кількісні показники. Необхідно здійснити якісний
аналіз.

Так, серед наведених злочинів кількість виявлених фактів легалізації
(відмивання) доходів складає лише 0,6% від загальної кількості злочинів
економічної спрямованості, але шкоду, яку завдається економічній безпеці
держави, важко недооцінити – вона є істотною. Необхідно зазначити, що
навіть прийняття Верховною Радою України 28 листопада 2002 року Закону
“Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом” [1] та внесення до нього, згодом, змін не дозволило
вирішити абсолютно усі питання, які пов’язані із врегулюванням процесу
протидії цьому явищу – адже у самому Законі певною мірою не усі проблеми
вирішені. Так, вважається спірним встановлення адміністративної
відповідальності за умови наявності окремих підстав, зокрема, порушення
вимог щодо ідентифікації особи, яка здійснює фінансову операцію.
Адміністративній відповідальності підлягають фізичні, осудні особи, які,
на момент вчинення правопорушення, мають вік, з якого настає
адміністративна відповідальність (стаття 12 Кодексу України про
адміністративні правопорушення). Таким чином, аналіз норм має бути
проведений щодо фізичних осіб.

Вимоги щодо ідентифікації особи вказані у статті 6 Закону України “Про
запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом”, статті 64 Закону України “Про банки і банківську
діяльність” [2], статтею 18 Закону України “Про фінансові послуги та
державне регулювання ринків фінансових послуг” [3]. Зокрема, у статті 18
Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків
фінансових послуг” зазначено, що у разі ненадання клієнтом необхідних
документів та передбачених законодавством відомостей або умисного
подання неправдивих відомостей про себе фінансова установа

відмовляє “клієнту в обслуговуванні. Крім того, фінансовим установам під
час надання фінансових послуг забороняється вступати в договірні
відносини з анонімними особами, відкривати та вести анонімні рахунки.
Майже такі самі вимоги існують і для банків. Статтею 63 Закону України
“Про банки і банківську діяльність” передбачена заборона на відкриття і
ведення анонімних рахунків, а також обов’язок, за наявності певних
підстав, щодо ідентифікації особи клієнтів. Зокрема, у разі ненадання
клієнтом необхідних документів чи відомостей або умисного подання
неправдивих відомостей про себе банк зобов’язаний відмовити клієнту у
обслуговуванні. А у разі наявності, при здійсненні ідентифікації,
мотивованої підозри щодо надання клієнтом недостовірної інформації або
навмисного подання інформації з метою введення в оману банк зобов’язаний
надати інформацію про фінансові операції клієнта спеціально
уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу.
Отже, яке адміністративне правопорушення тут має бути, коли Законом
передбачені обов’язок відмови особі та заборона? Крім того,
адміністративно-процесуальними нормами не передбачено зупинення (або
призупинення) фінансових операцій.

Наступним прикладом того, як недостатня правова урегульованість впливає
на динаміку і структуру злочинності економічної спрямованості можна
назвати недосконалість законодавчого регламентування таких процесів як
процеси й процедури банкрутства, оподаткування, розвиток підприємництва.
Часто підприємства-банкрути продовжують здійснювати операції, отримувати
кредити. Практика показує, що звернення у судові органи з цього приводу
не приносить бажаних результатів. Не завжди задовольняють інтереси
вкладників ліквідаційні комісії. Нормативні матеріали по реалізації
законодавства про банкрутство регламентують порядок виявлення
неплатоспроможних підприємств, продаж державних під-приємств-боржників
та інше. Але при цьому не аналізуються причини банкрутства, не
встановлюється умисел керівників відносно банкрутства підприємств.

Необхідно вжити заходів щодо подолання прогалин у чинному законодавстві.
Особливу увагу слід приділяти: законам, що ре-

гламентують процеси банкрутства підпри-к’г.ємств; антимонопольному
законодавству; ^’системі оподаткування; законам, які стиму-Длюють
розвиток підприємництва; процедурі [ реєстрації суб’єктів
підприємництва. Наїдання особливої уваги саме цим групам но-…
рмативних актів зумовлено тим, що їх дія ‘ спрямована на стимулювання
розвитку кон-. курентного середовища як основи ринкової „економіки.

-а

,, Протидія злочинності економічної спрямованості повинна мати
комплексний хара-

1V>’ ? г-> ?

0; ктер, що означає об єднання зусиль усіх ор–? ганів державної влади.
При цьому потребують на особливу увагу програми, спрямова-: ні на
розвиток економіки, підприємництва, ^.підвищення добробуту населення,
подоланім процесу різкого розшарування населення .за рівнем доходів.
Одночасно необхідно здійснювати складну роботу щодо усунення прогалин
у чинному законодавстві, наявність яких є характерною для країн, які
знаходяться у стані трансформації економічних відносин. Першочерговим
заходом можна

назвати кримінологічну експертизу законо- і проектів, які регулюють
економічну сферу суспільного життя. Підставами її проведення можуть бути
названі: наявність (відсутність) протиріччя чинному законодавству;
стимулювання (гальмування, стримування) розвитку підприємництва;
наявність чинників, що сприяють вчиненню корупційних дій; керованість
державою фінансово-кредитної та господарської сфер.

Література: Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню)
доходів, одержаних злочинним шляхом: Закон України від 28.11.2002 p.
№249-IV // Відомості Верховної Ради.- 2003.-№1.-Ст.2 (із змінами); Про
банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 р. №2121-111
// Відомості Верховної Ради.-2001.-№5-6.-Ст.ЗО (із змінами); Про
фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг:
Закон України від 12.07.2001 р. №2664-111/7 Відомості Верховної Ради.
-2002. -№1.-Ст.1(із змінами).

О.А.Мартиненко

Місце кримінології у розбудові органів внутрішніх справ

Демократична розбудова українського суспільства та наближення його до
норм сучасного європейського суспільства неодмінно привертає загальну
увагу до процесу реформування органів внутрішніх справ України.

Оскільки успішне виконання правоохоронцями свого громадського
призначення знаходиться у прямій залежності від рівня дотримання ними
вимог закону, саме категорія “законність” стає сьогодні запорукою
авторитету МВС України.

Особливої актуальності стан законності та службової дисципліни набуває
через наявні факти корупції, зловживання працівниками органів внутрішніх
справ своїм службовим становищем, чисельні випадки порушень ними закону.
Мають місце непоодинокі випадки непрофесійних дій, пияцтва,
дорожньо-транспортних пригод, грубості і хамства з боку особового складу
[1, 9-14]. Означені явища викликають велику стурбованість у суспільстві,
сприяють процесу відчуження громадян від правоохоронних

структур, знижують ефективність правоза-стосовчих та профілактичних
заходів.

Необхідність зміцнення законності у сфері правоохоронної діяльності
привертає прискіпливу увагу урядових структур, що знаходить своє
втілення в активній імплементації міжнародних норм та розробці
стратегічної реорганізації МВС України. Переорієнтація діяльності
органів внутрішніх справ на потреби населення, встановлення політики
“прозорості”, організаційно-управлінські зміни також демонструють
зацікавлене ставлення керівництва МВС щодо вдосконалення правоохоронної
діяльності, підвищення рівня службової дисципліни серед працівників.

Щодо уваги науковців, то проблема правопорушень в органах внутрішніх
справ, на жаль, є об’єктом нечисельних вітчизняних досліджень. Навіть у
проекті Концепції розвитку вітчизняної кримінології питання профілактики
злочинів у сфері правоохоронної діяльності було відсутнім. Якщо ж
подивитися на потреби у прикладних дослідженнях цієї галузі, то перед
фахівцями по-

114

стає низка загальних завдань, без вирішення яких процес реформування
правоохоронної системи, наравно як й розробка повноцінної
кримінально-превентивної політики держави приречені на обмеженість через
недосконалість та неадекватність профілактичних заходів.

Першочерговим завданням, на погляд автора, можна вважати створення
загальної кримінологічної характеристики правопорушень, що вчиняються
працівниками ОВС України. Адже на теперішній час, окрім вельми стислих
даних щодо числа покараних співробітників, що містяться у звітах МВС
України перед українським народом, ми не маємо відомчої статистики з
цього приводу у широкому науковому вжитку. Для профілактики ж негативних
явищ у лавах правоохоронців слід передусім встановити їх реальні
масштаби та дослідити структуру основних видів правопорушень: посадових
(в тому числі ко-рупційних) та загальнокримінальних злочинів,
правопорушень некримінального характеру. На окрему увагу потребує
вивчення співвідношення кримінальних та дисциплінарних правопорушень,
оскільки останні виступають свого роду фоновим явищем і стають
необхідним індикатором при розробці кримінологічного прогнозу. Назріла
також необхідність визначення підходів щодо класифікації протиправних
дій працівників ОВС України. Проблема класифікації не є штучною,
оскільки сьогодні фахівцями Департаменту внутрішньої безпеки МВС України
нараховується близько 20 видів тільки правопорушень некримінального
характеру.

Потребують активного вивчення проблеми виміру рівня латентності та
розкриття специфіки скоєння окремих посадових злочинів. Цей аспект
вважається автору найбільш складним, оскільки високий рівень латентності
службових злочинів в органах внутрішніх справ обумовлюється низкою
додаткових факторів: рівнем професійних знань щодо способів приховування
злочинів, скоєнням правопорушень здебільшого під прикриттям виконання
службових обов’язків, наявністю серед працівників корпоративності та
своєрідного “закону мовчання” щодо негативних явищ у підрозділах.

Оскільки працівники органів внутрішніх справ, як посадові особи, є
спеціальним суб’єктом, доречно буде здійснити серію вимірів стосовно
соціальних наслідків правопору-

шень, пов’язаних з використанням службових повноважень. З оглядом на
потреби кримінологічного прогнозування доречним може стати проведення
спеціального порівняльного аналізу тенденцій загальної злочинності в
Україні та злочинів у правоохоронній сфері з наступним створенням
математичної моделі дії факторів, що детермінують злочинність серед
правоохоронців.

Відповідне вивчення детермінаційної природи посадових злочинів в органах
внутрішніх справ є наступним широким напрямком прикладних досліджень.
Вочевидь, що детермінаційна природа протиправних вчинків у галузі
правоохоронної діяльності має свою специфіку, знання якої необхідно,
коли ми робимо спробу оцінити суттєвість будь-яких реформаторських
заходів щодо зміцнення дисципліни та законності серед працівників. І
саме за умови вивчення специфіки детермінаційних чинників ми можемо
вести річ про створення відповідної кадрової політики у правоохоронних
підрозділах.

Свого часу відома концепція М.Бентона

започаткувала вивчення причин

“поліцейських” правопорушень, виділивши підозрілість, внутрішню
солідарність, соціальну ізоляцію та консерватизм поліцейської спільноти
як базові характеристики, що детермінують правопорушення серед особового
складу. Поруч з ідеями авторів індивідуального, культурального та
структурного підходів, концепція Бентона у сучасній кримінології створює
своєрідну основу для подальших розробок у цьому напрямку [2,3,4]. На
жаль, важко назвати вітчизняні роботи, виконані якщо не з орієнтацією на
означені кримінологічні підходи, то хоча б з порівняльним аналізом їх
здобутків.

Для української кримінології причини правопорушень в ОВС розглядаються в
межах традиційного системного підходу як сукупність та взаємодія трьох
груп причин: загальних причин злочинності, причин посадових злочинів та
причин вчинення злочину конкретною особою. Не вдаючись у порівняльну
характеристику переваг західних та вітчизняних концепцій, слід сказати,
що навіть з позицій домінуючого системного підходу негативний вплив
мікросередо-вища та службової субкультури на процес професійної
деформації особистості правоохоронця вивчено недостатьно повно. Ми

115

також практично не маємо робіт, виконаних на високому рівні теоретичного
узагальнен-~ня щодо базових рис особистості правоохо-? ронців та
механізмів детермінації їх протиправної поведінки на індивідуальному та
груповому рівнях.

Поруч з проблемою визначення методологічних підходів постають також
питання розробки кримінологічного інструментарію та науково-дослідних
технологій, відповідних до завдань вивчення та моніторінгу латентних
негативних процесів в органах внутрішніх справ.

Через означені недоліки сьогодні ми маємо епізодичні та досить
ізольовані спроби створення кримінологічного портрету правопорушників в
ОВС України, що не може вважатися задовільним. Завдяки окремим роботам
було висвітлено коло життєвих цінностей працівників адміністративної
служби міліції, серед яких провідне місце посідають такі цінності, як
“гроші”, “влада”, “корисні зв’язки”, “кар’єра” [1, 34-36]. Також було
віділено групу мотивів, що супроводжують вчинення працівниками міліції
корисливих злочинів – жага накопичення, прагнення до матеріального
комфорту, бажання жити не «гірше від інших»; потреба в алкоголі,
розвагах; матеріальна необхідність «службового характеру» (зустріч
інспекторських комісій, придбання технічних засобів для службових цілей
та ін.); особиста матеріальна необхідність (скрута, бідність);
«процесуальна» мотивація – прагнення почуття ризику [5, 8-9]. Але
проблема створення відповідного кримінологічного портрету ще чекає на
своє вирішення.

На думку автора, приведений огляд є достатньо переконливим для вирішення
питання щодо започаткування відносно нової галузі у вітчизняній
кримінології, що має розглядати злочини, вчинені як працівниками ОВС
України, так й іншими правоохоронцями. Сама ідея не є новаторською,
оскільки питання законності у роботі правоохоронних структур та проблеми
запобігання “поліцейської злочинності” розглядаються західними вченими
як невід’ємна частина загального курсу кримінології у навчальних
закладах вже з середини 1980-х років [6,7]. Активно розвиваються у цьому
напрямку дослідження російських кримінологів, які хоча й несуть на собі
деякі вади відомчого підходу, але переконливо свідчать про акту-

альність вивчення “міліцейської злочинності” як самостійного напрямку у
кримінології [8]. Для українських вчених необхідність появи нових
галузей у кримінології для нейтралізації дисфункцій у правоохоронній
діяльності є також очевидною та бажаною [9,97-101].

Мабуть, для подібної інновації сьогодні

не має принципового значення, як ми буде

мо називати нову галузь – “злочинність

працівників ОВС”, “кримінологія злочин

ності у правоохоронній системі” чи якось

інакше, оскільки це питання другого поряд

ку. Головною тезою є те, що завдяки цьому

кроку та наступному розвитку прикладних

досліджень фахівці-кримінологи займуть

своє, відповідне місце у вирішенні нагаль

них проблем розвитку і реформування пра

воохоронної системи України, зокрема –

органів внутрішніх справ. Стосовно остан

ніх існує низка актуальних питань, що по

требують виключно кримінологічного під

ходу. ????•–

Насамперед, це проблема визначення стратегічного напрямку боротьби з
посадовими злочинами правоохоронців. Чи повинно МВС України мати на меті
зведення цього показника до майже нульової відмітки (як часто це
декларувалося у виступах керівників) чи досить обмежитися деяким
мінімальним, досяжним для стану українського суспільства рівнем? Яким
має бути цей рівень? Чи має бути покажчик службових правопорушень в
органах внутрішніх справ на рівні загальнодержавної питомої ваги
посадової злочинності або ж бути меншим? І якщо меншим, то чому, за
рахунок яких факторів? Яким має бути припустиме співвідношення кількості
проступків та правопорушень?

Відповідно до цих питань постає проблема рівня відповідальності
працівників ОВС, оскільки ми маємо визначитися, чи повинні останні, як
посадові особи у сфері захисту правопорядку, бути об’єктом більш суворих
критеріїв при призначенні покарання, аніж службовці інших галузей та
категорій.

На увагу кримінологів потребує й державна стратегія щодо соціальної
реадаптації колишніх працівників ОВС, які відбули покарання у вигляді
позбавлення волі. Для держави в цілому досить невигідно, якщо набуті під
час роботи в органах внутрішніх

116

справ професійні знання та навички у подальшому потенційно можуть
використовуватися, у сфері нелегального бізнесу. З огляду на цей факт
вельми бажаною була б кримінологічна експертиза щодо можливості розробки
цільових програм з працевлаштування та ресоціалізації колишніх
працівників.

Як ми можемо помітити, навіть загальний огляд завдань, які чекають на
своє вирішення у сфері діяльності правоохоронних органів, висвітлює
значний обсяг науково-прикладних досліджень з боку кримінологів, що може
бути здійснений лише за умови комплексного підходу. Автор сподівається,
що викладені міркування стануть у нагоді усім зацікавленим колегам, а
також при розробці кримінологічної системи превенції правопорушень серед
працівників органів внутрішніх справ.

Література: Соціально-психологічний аналіз дисципліни в адміністративній
службі міліції: Науково-практичний посібник / За заг. ред. проф.
Бандурки О.М. – X., 1998.

Banton M., The Policeman in the Community. London: Tavistock, 1964.
Samuel Walker, The Police in America: an introduction. New York:
McGraw-Hill, 2nd ed., 1992. Newburn Т., Understanding and preventing
police corruption: lessons from the literature. London,

Шалгунова С.А. Кримінально-правові

та кримінологічні заходи попередження ха

барництва серед співробітників органів

внутрішніх справ: Автореф.дис.

канд.юрид.наук. – К., 1999. – С.8-9. The

Oxford Handbook of Criminology. Oxford:

Oxford University Press, 1997. – pp.28-77.

Criminal justice in America: theory, practice

and policy / Edited by Barry W. Hancock, Paul

M. Sharp. New Jersy: Prentice-Hall, 2nd ed.,

– pp.92-147. Алтухов С.А. Преступле

ния сотрудников милиции. – СПб.: Юриди

ческий центр Пресс, 2001. – С.43-44. Джужа

О., Кирилюк А. Сучасний погляд на розви

ток кримінології // Право України. – 2003. –

№2. -С.97-101. :

В.В.ОЛІШЕВСЬКИЙ HV ; її

Криміналістичні аспекти попередження викрадення людини

з корисливих мотивів ,

В наш час в умовах постійного збільшення випадків викрадення людей перед
правоохоронними органами постає завдання не тільки розкриття і
розслідування цього нового виду злочинної діяльності, але і пошуку
профілактичних заходів, які допомогли б людям уникнути викрадення.
Реалізується це завдання в рамках діяльності з попередження злочинів.

Загальновизнано, що одним із завдань криміналістики є удосконалення
криміналістичних методів попередження злочинів [1. с 10]. Успішну
діяльність, спрямовану на боротьбу з різними видами злочинів, важко
уявити без використання чітко продуманої системи криміналістичних
заходів профілактичного характеру [2, с 133].

У цьому зв’язку представляється справедливим вести мову про те, що
розроблювані криміналістичною наукою методичні рекомендації, спрямовані
на забезпечення практичної діяльності правоохоронних органів, а також
сучасні наукові методи і засоби боротьби зі злочинністю, повинні сприяти
акти-

візації процесу попередження злочинів, особливо їх нових видів.
Діяльність із попередження злочинів є важливою складовою частиною
криміналістичної діяльності і включається в загальну структуру методики
боротьби з окремими видами злочинів, до яких відноситься і викрадення
людини [1, с.35-38].

Таким чином, під попередженням викрадень людини в криміналістичному
плані пропонуємо розуміти систему прийомів виявлення причин і умов, що
сприяють вчиненню даного виду злочинів, об’єктів криміналістичної
профілактики, а також профілактичних заходів, які запобігають або
припиняють протиправну діяльність конкретних осіб. Перераховані напрямки
попередження викрадень людей взаємозалежні і взаємообумовлені.

Як засвідчило проведене нами дослідження, переважна більшість слідчих
прокуратури і оперативних співробітників МВС та СБУ, безпосередньо
здійснюючи розкриття і розслідування фактів викрадень

117

льності // Право України.- 2001, № П.- С

92-95; 9. Галимов О.Х Малолетние лица в

уголовном судопроизводстве. – СПб: Питер,

2001. – 224 с: ил. – (Серия «Закон и практи

ка»).; 10. Омельяненко Г. Адаптація кримі

нально-процесуального законодваства

України про судочинство у справах непов

нолітніх до міжнародних Мінімальних ста

ндартів // Право України.- 2002.- №5.- С. 79-

83; 11. Крестовська Н. Становлення ювена

льного права в Україні // Юридичний віс

ник.- 2003.- № 3.- С 100-104; 12. Уголовное

право зарубежных государств. Общая часть:

Учебное пособие / Под ред. и с предисл.

И.Д. Козочкина. – М.: Омега-Л, Институт

международного прав и экеономики им А.С.

Грибоедова, 2003. – 576 с; 13. Уголовный

кодекс Швейцарии / Пер. с нем. – М.: Изда

тельство “Зерцало”, 2000. – 138 с; 14. Ме

льникова Э.Б. Ювенальная юстиция: Про

блемы уголовного права, уголовного про

цесс и криминологии: Учеб. пособие. – М.:

Дело, 2000. – 272 с. – (Сер. «Российское право: теория и практика»).;
15. А.Ю. Сте-ценко, В.В. Стеценко Про необхідність подальшого
вдосконалення взаємодьгь органів дізнання та досудового слідства при
порушенні кримінальної справи про злочини, скоєньї неповнолітніми //
Наше право. 2004.-№1.-С.89-96; 16. Судова практика у справах про злочини
неповнолітніх і втяг-нення їх у злочинну діяльність // Вісник Верховного
Суду України.-2003.-№ 4(38).-С. 12-35; 17. Фойницкий И.Я. Курс
уголовного судопроизводства. – СПб.:Альфа, 1996. т.2.- 552 с; 18.
Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных
государств. Изд. 2-е. доп. и исп. – Изд-во «Зерцало-М», 2002, – 528 с;
19. Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном
праве. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. – 544 с.

І.М. Червяков, М.М.Медвщь

Фінансова безпека як складова економічної безпеки держави

Метою даної статті є дослідження ролі і місця фінансової безпеки в
структурі економічної безпеки держави, аналіз проблем фінансової
безпеки.

Проведено аналіз стану фінансової безпеки держави, дається узагальнене
визначення даного поняття для всіх рівнів від держави до окремого
громадянина. Розроблено класифікацію загроз та небезпек фінансовій
безпеці.

Перехід України від централізовано-планової системи управління
економікою до соціально спрямованої ринкової економіки в час
державотворення супроводжуються зламом суспільних і економічних
відносин, який призводить до соціально-економічної кризи тривалого
характеру, включаючи кризу фінансово-кредитної сфери. Кризовий стан
економіки значно впливає, більш того, безпосередньо загрожує
національним інтересам незалежної держави, надзвичайно актуалізує
проблему її національної безпеки, в першу чергу такої її складової, як
економічна.

Закон України № 964-IV від 19 червня 2003 року „Про основи національної
безпе-

ки України” визначив національну безпеку як „захищеність життєво
важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої
забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення,
запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним
інтересам” [1].

У цьому Законі розглядається безпека в економічній сфері як складова
національної безпеки, до якої зокрема віднесені такі напрями державної
політики, як:

забезпечення умов для сталого економічного зростання та підвищення
конкурентоспроможності національної економіки;

прискорення прогресивних структурних та інституціональних змін в
економіці, поліпшення інвестиційного клімату, підвищення ефективності
інвестиційних процесів;

подолання “тінізації” економіки через реформування податкової системи,
оздоровлення фінансово-кредитної сфери та припинення відпливу капіталів
за кордон, зменшення позабанківського обігу грошової

^..-забезпечення збалансованого розвитку „бюджетної сфери,
внутрішньої і зовнішньої захищеності національної валюти,
її’стабільності, захисту інтересів вкладників, фінансового ринку;

здійснення виваженої політики внутрішніх та зовнішніх запозичень;

посилення участі України у міжнародному поділі праці, розвиток
експортного потенціалу високотехнологічної продукції, поглиблення
інтеграції у європейську і світову економічну систему та активізація
участі в міжнародних економічних і фінансових організаціях.

Таким чином, в сучасних умовах національну безпеку насамперед визначає
економічна безпека. Це сталося тому, що Україна проходить етап
руйнування раніше створених виробничих сил і виробничих відносин,
повільного становлення нових, ринкових відносин і ринкової
інфраструктури. Об’єктивні реалії сучасних економічних змін такі, що
подальший розвиток суспільства неможливий без вирішення завдання щодо
забезпечення належного рівня економічної безпеки держави та її регіонів.
•і Поняття “економічна безпека” має достатньо складну структуру, тому в
даний час відсутня єдина думка з приводу її визначення. Існують
різноманітні напрямки тлумачення цього поняття [2, 3, 4], аналіз
трактування яких дозволяє зробити висновок, що економічна безпека являє
собою як особливий стан економічної системи, сферу діяльності, а також
окремий напрямок економічної науки. Інколи економічну безпеку вважають
як стан, в якому держава може суверенно, визначати шляхи і форми
власного економічного розвитку. Але не важко збагнути, що в цій
дефініції економічна безпека визначається відносно держави і нічого не
говориться про безпеку інших суб’єктів економічної діяльності
суспільства: регіону, галузі, фірми, окремої особи. Отже загальне

визначення економічної безпеки повинно конкретизуватись для окремого
суб’єкта економічної діяльності кожного інституцій-ного рівня, тому, на
наш погляд, більш точним є визначення економічної безпеки як стану і
здатності економічної системи протистояти небезпеці руйнації її
організаційної структури і статусу, а також перешкодам досягнення цілей
розвитку [5].

До системи економічної безпеки включають такі її складові, як
сировинно-ресурсна, енергетична, фінансова, воєнно-економічна,
науково-технологічна, продовольча, соціальна, демографічна, екологічна,
промислово-технологічна, транспортна, приватизаційна,
зовнішньоекономічна (див. рис. 1). На думку багатьох вчених (наприклад,
[б, 7]) це є занадто широке трактування економічної безпеки, до якої
слід відносити тільки ті складові, які містять лише економічні
відносини, а саме фінансову, зовнішньоекономічну і соціальну складові.

Таким чином, незалежно від кількості категорій економічної безпеки, в
сучасних умовах підвищених ризиків виникнення фінансових криз, саме
фінансова безпека має безпосередньо включатись як ґрунтовна складова
економічної безпеки. ‘-м’>ч ?’•’-????

Фінансова безпека України є основною умовою її здатності здійснювати
самостійну фінансову політику у відповідності зі своїми національними
інтересами. Сутність фінансової безпеки можна визначити, як стан її
економіки, при якому забезпечується формування державних фінансових
потоків в об’ємах, необхідних для виконання державних задач і функцій.

Труднощі створення дієвої системи фінансової безпеки України зумовлені
необхідністю розробки складних теоретичних і одночасного вирішення
практичних завдань.

126

Рис. 1.1. Структура економічної безпеки держави

Таким чином, незалежно від кількості категорій економічної безпеки, в
сучасних умовах підвищених ризиків виникнення фінансових криз, саме
фінансова безпека має безпосередньо включатись як ґрунтовна складова
економічної безпеки.

Фінансова безпека України є основною умовою її здатності здійснювати
самостійну фінансову політику у відповідності зі своїми національними
інтересами. Сутність фінансової безпеки можна визначити, як стан її
економіки, при якому забезпечується формування державних фінансових
потоків в об’ємах, необхідних для виконання державних задач і функцій.

Труднощі створення дієвої системи фінансової безпеки України зумовлені
необхідністю розробки складних теоретичних і одночасного вирішення
практичних завдань.

Фінансова безпека становить надзвичайно складну багаторівневу систему,
утворену низкою підсистем, кожна з яких має власну структуру та логіку
розвитку. Фінансова безпека держави базується на незалежності,
ефективності та конкурентоспроможності її фінансово-кредитної сфери,
стан якої відображається системою критеріїв та показни-

ків, котрі характеризують збалансованість фінансів, достатню ліквідність
активів і наявність необхідних грошових та золотовалютних резервів. Вона
характеризує ступінь захищеності фінансових інтересів на всіх рівнях
фінансових відносин. Складовою фінансової безпеки є якість фінансових
механізмів і послуг, що захищає наявних і потенційних клієнтів від
негативного впливу можливих прорахунків і прямих зловживань на їх
фінансовий стан, а також гарантує у разі потреби повернення вкладених
коштів.

Проте досі немає загальноприйнятого визначення категорії „фінансова
безпека”. Значення її ґрунтовного формулювання полягає в тому, що
відповідно до змісту, який у неї вкладається, повинні формуватися всі
елементи повноцінної системи фінансової безпеки.

В 1999 році спеціалістами Інституту економічного прогнозування НАНУ була
розроблена Концепція економічної безпеки, де дається наступне визначення
фінансової безпеки. Фінансова безпека – це захищеність фінансових
інтересів суб’єктів господарювання на усіх рівнях фінансових відносин,
забезпеченість домашніх господарств, підприємств, організацій і установ,
регіонів,

галузей, секторів економіки, держави фінансовими ресурсами, достатніми
для задоволення їх потреб і виконання існуючих зобов’язань.

Складовою фінансової безпеки є якість фінансових інструментів і послуг,
що захищає наявних і потенційних клієнтів від негативного впливу
можливих прорахунків і прямих зловживань на їх фінансовий стан, а також
гарантує у разі потреби повернення вкладених коштів.

Дещо інше визначення дає С.В. Мочер-ний, який визначає фінансову безпеку
держави як стан фінансової системи, за якого наявна стійка національна
валюта, відсутня загрозлива для розвитку економіки величина внутрішнього
і зовнішнього боргів, забезпечується стале економічне зростання за
відсутності або низьких рівнів інфляції. У вузькому значенні фінансова
безпека держави – це надійна захищеність фінансової системи країни від
внутрішніх та зовнішніх загроз, що перешкоджають ефективному
використанню її фінансових ресурсів в інтересах окремої людини,
трудового колективу і суспільства [8].

Система фінансової безпеки в цілому визначається такими її підсистемами,
як грошово-кредитною, валютно-банківською, бюджетною, податковою,
розрахунковою, інвестиційною, митно-тарифною та фондовою. Стан системи
фінансової безпеки характеризується збалансованістю фінансових потоків,
стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, спроможністю
відвернути зовнішню фінансову експансію, забезпечити фінансову
стабільність, ефективність функціонування економіки держави, економічне
зростання. • Вказані вище складові фінансової системи знайшли
відображення у роботі О.І. Ба-рановського [9] при розгляді проблем
фінансової безпеки в умовах інтеграції України у світовий фінансовий
простір.

Наведені ознаки фінансової безпеки визначають тільки окремі її види та
властивості, що приводить до втрати найбільш суттєвих і загальних рис
цього поняття. Загальне визначення фінансової безпеки повинно спиратись
на системний аналіз усіх її складових. При розгляді усієї сукупності
суб’єктів фінансової діяльності на державному, регіональному, галузевому
рівнях та взагалі окремої людини варто кожний із

суб’єктів розглядати як елемент (підсистему) єдиної фінансової системи.
Якщо ця система наражається на небезпеку, то необхідно визначити, від
яких негативних наслідків вона повинна захищатись, щоб перебувати в
небезпеці.

Розглядаючи вище згадане визначення економічної безпеки, ми бачимо, що
головними негативними наслідками небезпеки для кожної економічної
системи від внутрішніх і зовнішніх чинників є, по перше, небезпека
руйнації організаційної структури системи, що може призвести до її
загибелі, втрати статусу; по-друге, не менше суттєвою є небезпека
обмеження економічної діяльності, спрямована на досягнення цілей
розвитку згідно з визначеною суспільною місією [5].

Отже першою ознакою можливості фінансової системи захищати себе від
небезпеки руйнації з боку зовнішніх та внутрішніх чинників є здатність
зберігати власний статус і структуру. Таку властивість назвемо стійкістю
системи.

Другою ознакою фінансової безпеки будемо вважати здатність системи
протистояти перешкодам економічного розвитку. Ясно, що ця ознака
безпосередньо пов’язана і є похідною від стабільності фінансової
системи. Конкретні прояви останньої риси виявляються у здатності системи
досягати поставлених цілей розвитку. Таку властивість назвемо
дієздатністю системи.

Таким чином, найбільш суттєвими ознаками фінансової безпеки системи є
здатність її протистояти руйнації організаційної структури (стійкість) і
перешкодам досягнення цілей розвитку (дієздатність).

На підставі вище викладеного, запропонуємо наступне визначення
фінансової безпеки. Фінансова безпека – це стан та здатність протистояти
небезпеці руйнації її організаційної структури і статусу, а також
перешкодам досягнення цілей економічного розвитку суб’єкту фінансової
діяльності.

Для побудови системи фінансової безпеки необхідно передусім чітко
визначитися з предметом захисту, загрозами та небезпеками, що спрямовані
на цей предмет, після чого з’ясувати конкретні методи та засоби захисту
від виявлених загроз та небезпек.

Ми вважаємо, що предметом захисту системи фінансової безпеки є фінансова
діяльність суб’єктів різних інституційних рівнів.

128

Аналіз Закону України № 964-IV від 19 червня 2003 року „Про основи
національної безпеки України” дозволяє виділити наступні загрози і
небезпеки фінансовій системі:

зниження інвестиційної активності;

нестабільність у правовому регулюванні відносин у сфері економіки, в
тому числі фінансової (фіскальної) політики держави;

відсутність ефективної програми запобігання фінансовим кризам; зростання
кредитних ризиків;

велика боргова залежність держави, критичні обсяги зовнішнього і
внутрішнього державних боргів;

“тінізація” національної економіки.

Зрозуміло, що даний перелік занадто вузький, оскільки фінансова система
держави містить такі складові як грошово-кредитну, валютну, банківську,
інвестиційну, бюджетну, фондову, страхову та інші. За своєю природою
фінансова безпека є відповідною реакцією на загрози і небезпеки
нормальній діяльності усіх суб’єктів фінансово-кредитної сфери.
Перешкоди досягненню фінансової цілі, загрози і небезпека руйнації
суспільного статусу суб’єкта фінансової діяльності викликають супротивну
реакцію.

Однак, не всі перешкоди мають своїм наслідком формування відносин
фінансової безпеки. Є перепони руху вперед, що викликані об’єктивними
протиріччями розвитку. Наприклад, зростання неплатежів, нестабільність
фінансових інститутів та кризи обслуговування зовнішнього боргу є
загрозою і небезпекою для економічного стану суспільства. Розвиток цих
явищ має негативні наслідки. Але ці перешкоди долаються не здійсненням
цілеспрямованих заходів усунення небезпеки, а організацією
функціонування усієї економічної системи суспільства та його окремих
суб’єктів.

Разом з тим, окремі об’єктивні фактори також можуть бути джерелом
загрози і небезпеки фінансовій безпеці. Наприклад, дії стихійних явищ
природи можуть руйнувати продуктивні сили суспільства і приводити до
економічних втрат. Окрім об’єктивних перешкод фінансовій діяльності є
джерела суб’єктивного характеру, які пов’язані з суперництвом і
конкуренцією.; Наприклад, позбавлення конкурента джерел кредитів,
інвестування проектів тощо. Подібні перешкоди складають головне джерело
загроз і

небезпек фінансовій безпеці для усіх суб’єктів економічної діяльності
суспільства.

Для подальшого аналізу проблем фінансової безпеки треба, перед усім,
визначитись з поняттями “загроза фінансовій безпеці” та “небезпека
фінансовій безпеці”. Будемо дотримуватись наступних визначень.

Загроза фінансовій безпеці – це потенційна можливість завдання шкоди
суб’єктам фінансової діяльності з боку окремих чинників внутрішнього і
зовнішнього середовищ.

Небезпека фінансової безпеки – це конкретна і безпосередня, реальна
форма проявлення загрози.

В монографії В.Т. Шлемко, І.Ф. Зінько [10] запропоновано такий підхід до
класифікації загроз економічній безпеці. Виходячи із загальних принципів
цієї класифікації, наведемо аналіз основних загроз та небезпек в системі
фінансової безпеки за наступними ознаками:

за місцем виникнення (внутрішні, зовнішні);

за ступенем реальних чи потенційних втрат (загроза, допорогова
небезпека, піс-ляпорогова небезпека);

за інституційним рівнем (державні, регіональні, галузеві, суб’єктів
господарської діяльності, індивідуальні);

за тривалістю дії (тимчасові, довгострокові);

за сферою спрямування (загальні, фінансово-грошового обігу, банківської
сфери, пов’язані з функціонуванням фондового ринку, зовнішньоекономічної
діяльності);

за ставленням до них (об’єктивні, суб’єктивні);

за характером спрямування (прямі, непрямі).

Постійне відстеження і визначення осно

вних загроз фінансовій безпеці значно поле

гшує її підтримку на належному рівні. Це

надає можливості своєчасно розробляти й

здійснювати практичні заходи щодо запобі

гання зниження, негативного впливу загроз

чи їх повної ліквідації. .???>?, ?•. ? ww^m

Однією із значущих внутрішніх загроз є недосконалість і незавершеність
законодавства України у фінансово-кредитній сфері. Фінансово-кредитна
система України ще не набула комплексу характеристик, які притаманні
ринкрвдй економіці. Комплексне

129

формування фінансово-кредитної системи багато в чому стримується
незавершеністю законодавчої бази, а по тих складових фінансово-кредитної
сфери, де вона є, її недосконалістю. Такий стан із законодавством
стосується як фінансово-кредитної сфери в цілому, так і окремих її
складових: бюджетної, грошової, кредитної, валютної, інвестиційної,
банківської, фондової, страхової, зовнішньоекономічної.

Однією із основних задач на даному етапі необхідно розробити і ввести в
дію концепцію основних засад створення і функціонування системи
фінансової безпеки держави, державну стратегію фінансової безпеки, яка
має бути основою опрацювання державної фінансової політики, надаючи
цьому документу орієнтири, визначаючи національні інтереси, цілі і
пріоритети.

Ефективність системи фінансової безпеки повинна концептуально
формуватись на основі збирання, аналізу і обробки інформації про досвід
і заходи щодо забезпечення безпеки фінансово-кредитної сфери в країні,
постійного моніторингу і аналізу та прогнозування умов, чинників,
загроз, небезпек та індикаторів фінансової безпеки, розробки і
здійснення конкретних заходів з підтримання фінансової безпеки на
належному рівні.

Література: Закон України Про основи національної безпеки України від
19.06.2003 року № 964-1V // Офіційний вісник України,

2003. – № 29 (01.08.2003), ст. 1433. Конце

пція економічної безпеки України (кер.

проекту В.М. Геєць). К.: Ін-т екон. прогно

зування НАНУ, – 1999. – 56 с Мунтіян В.І.

Економічна безпека України. – К.: Вид-во

КВЩ. 1999. -462с. Пастернак-Таранушенко

Г. Економічна безпека держави. Статика

процесу забезпечення: Підручник для держ.

службовців, науковців, студ. і аспірантів

вищ. навч. закл. екон. профілю / Г. Пастер

нак-Таранушенко; за ред.: Б. Кравченко;

Київ. Екон. ін-т менеджменту. – К.: Кондор,

2002. – 302 с Бандурка О.М., Духов В.Є,

Петрова К.Я., Червяков І.М. Основи еконо

мічної безпеки: Підручник. – Харків: Вид-во

Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. -236с. Єрмо-

ленко М.М. Основні засади підвищення фі

нансової безпеки держави. // Стратег, пано

рама. – 1998. – № 1,2. – С 91 – 98. Бурцев

В.В. Проблеми государственной экономи

ческой безопасности.// Финансы. – 2003.-№

8. – С. 54,55. Економічна енциклопедія: У

трьох томах. Т..З / Редкол.:… СВ. Мочер-

ний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий

центр „Академія”, 2002. – 952 с. Барановсь-

кий О.І. Проблеми фінансової безпеки в

умовах інтеграції України у світовий фінан

совий простір.// Вісн. НБУ. – 20003. – № 10.

С 18,19. В.Т. Шлемко, І.Ф. Зінько. Еконо

мічна безпека: сутність і напрямки забезпе

чення. Київ: ШСД, 1997. С 144.

Симовьян С.В

Финансовый мониторинг банковских операций

, . Дінеш

Понятие финансового мониторинга появилось в юридической науке в связи с
возникновением необходимости борьбы с отмыванием денег и принятием
соответствующего Закона Украины «О предупреждении и противодействии
легализации (отмыванию) доходов, полученных преступным путем».
Финансовый мониторинг является ключевым организационно-правовым
механизмом, на котором построено функционирование всей системы
противодействия легализации криминальных доходов в Украине.

Вместе с тем юридического определения понятию «финансовый мониторинг» не
дано

ни в базовом Законе Украины «О предупреждении и противодействии
легализации доходов…», ни в других подзаконных нормативных актах,
регламентирующих мероприятия по борьбе с отмыванием денег. Упомянутый
закон определяет перечень субъектов государственного, первичного
финансового мониторинга и их полномочия, дает определение понятия
«внутреннего финансового мониторинга», «обязательного финансового
мониторинга». В то же время, и обязательный, и внутренний финансовый
мониторинг – это лишь составляющие, так сказать, подсистемы в общем
комплексе мер борьбы с отмыванием денег, на-

130

зываемом «финансовый мониторинг». Исходя из вышесказанного можно вести
дискуссию относительно закрепления в базовом законе «О предупреждении и
противодействии легализации (отмыванию) доходов, полученных преступным
путем» более точного с юридической точки зрения определения понятия
«финансовый мониторинг». Под финансовым мониторингом в широком смысле
этого понятия следует подразумевать: деятельность государственных
органов и субъектов хозяственной деятельности, направленную на
недопущение использования учреждений финансовой системы в целях
легализации (отмывания) доходов, полученных преступным путем.

Основной акцент в борьбе с легализацией доходов в Украине, как впрочем и
в большинстве стран мира, следует делать на реализации мер внутреннего
(или первичного) финансового мониторинга, то есть на создании в каждом
из финансовых учреждений внутренних систем, которые бы позволили
осуществлять контроль за финансовыми операциями и выявлять среди них те,
которые связаны с преступной деятельностью. Необходимость создания
подобных систем финансового мониторинга в банках вызвана в первую
очередь новейшими тенденциями в развитии криминального бизнеса, целью
которого является отмывание денег.

На сегодняшний день специалисты все чаще приходят к единому мнению о
том, что процессы отмывания криминальных фондов с каждым годом получают
все большее распространение. Наряду с увеличением объемом легализуемых
капиталов растет и количество методов и схем легализации преступно
полученных доходов, причем, как показывает практика, финансовые
операции, направленные на отмывание денег, охватывают все новые и новые
сферы хозяйственной деятельности: розничную торговлю, строительство,
куплю-продажу нефти и нефтепродуктов, туристический, ресторанный,
гостиничный бизнес. Внимание преступников, отмывающих свои капиталы,
чаще все приковано к тем видам коммерческой деятельности, для которой
характерны большие наличные и, самое главное, трудно контролируемые
обороты.

В то же время усиление контроля за операциями банков и других финансовых
учреждений делает эти организации все менее

привлекательными в плане возможности их использования в целях
легализации криминальных доходов. На данный момент, пожалуй, основной
преградой для легализации преступно полученных доходов в банковских
учреждениях Украины является закрепленное в законодательстве
обязательное требование к идентификации участников финансовых операций.
Идентификация не только дает возможность получить подробную информацию о
клиентах, но и служит основой для дальнейшего анализа операций,
проводимых отдельно взятым клиентом. Тем не менее, в некоторых случаях
меры идентификации оказываются нерезультативными. Показательным в этом
плане являет пример легализации доходов через предприятия
оптово-розничной торговли путем слияния на их банковских счетах законных
денежных потоков с преступно полученными капиталами.

Специалисты выделяют несколько сфер деятельности торгово-сервисных
предприятий, вероятность отмывания через которые традиционно
оценивается, как высокая. Как правило, для легализации доходов
используются предприятия с большими наличными оборотами, то есть
работающие с ликвидными, быстро оборачивающимися товарами (бензин,
зерно, продукты питания), либо с дорогими (автомобили, яхты,
недвижимость, драгоценности). Крупными оборотами также характеризуются
большие магазины, ночные клубы, рестораны, пиццерии. Специфика всех
вышеперечисленных предприятий в том, для них свойственны операции
перевода больших сумм денег из безналичного оборота в наличный (и
наоборот). Потому такие операции не считаются подозрительными. Это дает
возможность использовать банковские счета таких предприятий в целях
легализации преступно полученных доходов.

В связи с вышеописанной проблемой возникает необходимость установления
работниками банков конкретных критериев, согласно которым анализируемую
финансовую операцию следует подвергать финансовому мониторингу. Уже
сейчас, на этапе формирования антилегализационного законодательства
совершенно ясно, что выявить со стопроцентной вероятностью цепочку
операций по легализации доходов практически не представляется возможным.
Тем

131

Духов В. Є.

более нельзя выявить отдельную незаконную операцию в такой цепочке.
Снятие крупной суммы наличных, или же перевод на лоро-счет банка,
зарегистрированного в оффшорной зоне, могут быть звеньями в .схеме
легализации, а могут быть абсолютно законными финансовыми операциями.

Основной акцент в выявлении сомнительных операций банковские учреждения
должны делать именно на раскрытие цепочек легализации, то есть групп
связанных финансовых операций, направленных на отмывание криминальных
доходов. В то же время, следует брать во внимание, что возможным и
целесообразным видится использование подобных принципов финансового
^мониторинга для раскрытия других преступлений в финансовой сфере. .г
Основной вывод, который следует сде-. лать но итогам данного
выступления, состоит в следующем. Меры финансового мони-, торинга в виде
анализа связанных операций должны быть направлены не только на выявление
фактов легализации, но и на раскрытие других экономических преступлений.
Опыт зарубежных стран и, в частности Соединенных Штатов, показывает, что
информация, полученная в ходе финансовой разведки, может эффективно
использоваться для борьбы с коррумпированностью чиновников, для
выявления фактов присвоения собственности, злоупотребления служебным
положением, мошенничества и так далее. В связи с этим, целесообразно
пересмотреть законодательную формулировку понятия «сомнительная
финансовая операция». Сомнительными следует признать связанные между
собой операции, при проведении которых возникает подозрение в

-ОПОЯ ..d ? “it

том, что они направлены на совершение любого преступления, а не только
на отмывание преступных доходов. Такой подход к осуществлению
финансового мониторинга открывает более широкие возможности для борьбы с
организованной преступностью в целом, и, в частности, с правонарушениями
в финансово-кредитной системе.

Внедряя зарубежный опыт в раскрытии финансовых преступлений, безусловно,
стоит делать поправку на главную особенность украинской экономики.
Проблема выделения незаконно полученных средств из легальных финансовых
потоков в Украине осложняется большой тенизацией экономических
отношений. В развитых странах мира большинство расчетов за приобретенные
товары и услуги проводится в безналичной форме: в основном с помощью
чеков и платежных карточек. Все эти платежи проходят непосредственно
через банковские учреждения. Таким образом, возможности слияния
криминальных фондов с легальными денежными потоками в ведущих странах
мира ограничены благодаря более высокому уровню развития систем
безналичных платежей. Поэтому, распространение безналичных расчетов на
украинских торгово-сервисных предприятиях заметно сократит теневой
оборот наличных и, соответственно, снизит возможности для размещения
преступно полученных денег на банковских счетах. Реализация подобных
стратегических планов в долгосрочной пер-спекиве даст возможность
существенно увеличить эффективность мер финансового мониторинга, которые
в настоящее время внедряются в финансовых учреждениях.

Економічна ознака

В українському кримінальному праві (як і в російському) до цього часу
немає законодавче визначеного поняття “економічний злочин”. Достатньо
ґрунтовні наукові спроби кримінологічного дослідження цієї категорії
мають місце в працях Матусовського Г.А., Стрельцова Є.Л., Верина В.П..
та ін. При цьому, науковці-правознавці визнають, що категорія
“економічний злочин” повинна досліджуватись на стику певної кількості

економічного злочину

наук [1.12; 2.50], але ж до їх кола чомусь не включається наука
економічна, хоча власне йдеться про злочини економічні. У цьому зв’язку
нам більш імпонує точка зору, згідно якої дослідження проблем
економічної злочинності підносяться до рівня науки “Економічна
кримінологія”, яка визнає необхідність використання теоретичного і
прикладного потенціалу в дослідженні економічної злочинності і таких
економічних

132

наук, як політична економія, фінанси, облік, та ін. [3.326-329]. Але в
решті-решт справа не в особистих симпатіях та антипатіях, а у збільшенні
негативних наслідків ^кожного окремо взятого тяжкого економічного
правопорушення, які ставлять на порядок денний проблему всебічного
дослідження цього явища та організації заходів безпеки.

На наш погляд, у юридичній науці і практиці не проводиться чітка межа
між економічним злочином та економічною провиною як основними складовими
економічного правопорушення. Предмет економічного злочину визначається
тільки якісною сторінкою – об’єктами, яки мають матеріальну форму і на
яки розповсюджуються відносини власності. “Предметом экономических
преступлений являются различные вещи, материальные ценности или денежные
средства – имущество, принадлежащее на правах собственности физическому
или юридическому лицу» [1.76]. Таким чином, будь-яке порушення відносин
поміж суб’єктами економічної діяльності з приводу використання цих речей
автоматично підпадає під категорію економічної злочинності: вкрадено
бляшаний чайник або контрольні пакети акцій І… о ГЗК чи “Р …и”. До
речі, власність в юриспруденції з давніх часів вважається “священною
коровою”, тому будь-яке посягання на неї вважається злочином. Як тут не
згадати блискучу промову Ф.Н. Плевако на захист бабусі-жебрачки, яка
вкрала іржавий чайник і за законами Російської імперії повинна була
суворо покарана. Протиставивши дуже великі і незначні втрати, він однією
фразою довів присяжним, що її дії не є злочином [4.PV.447].

Хоча Кримінальний кодекс України виключає зі складу злочину малозначущі
правопорушення, які не становлять суспільної небезпеки, велика кількість
конкретних статей, що регулюють відповідальність за економічну
злочинність в розділах VI, VII, X, XI, XI, VII навантажені малозначними
правопорушеннями. Наприклад, тільки в розділі злочинів проти власності
санкція штрафу присутня у 10 статтях з 14 (ст.ст.185,186.188,190,
191,192,193,194,195,197) [5. 87-94].

У практичній діяльності по боротьбі з економічною злочинністю це
часто-густо обертається “боротьбою” з правопорушеннями в формі провини,
а не злочину. Визна-

ченість ” предмету економічного злочину тільки з якісної сторони дає
можливість “переводити” стрілку економічного правопорушення з позиції
“економічний злочин” в “економічну провину”. На невідповідність розмаху
економічної злочинності і кінцевого правового реагування на неї
неодноразово зверталась увага Координаційного комітету по боротьбі з
корупцією і організованою злочинністю і Президентом України. Останні
перевірки стану боротьби зі злочинністю у деяких регіонах України
підтвердили це явище.

За економічною злочинністю стоїть кримінальна економіка з гнучким
менеджментом, міцною фінансовою базою, а іноді і з озброєними
бандитськими структурами. Для боротьби з ними недостатньо відваги та
ентузіазму окремих підрозділів і працівників правоохоронних органів.
Ясна річ, що початковим кроком тут є поняття “економічний злочин”. Воно
дасть можливість чітко визначити: чи є в нашої країні економічна
злочинність, чи ні; чи ведеться боротьба з нею, чи ні.

Тому, не пробуючи всебічно визначити дефініцію економічного злочину, ми
намагаємось дати їй економічну ознаку з позиції економічної безпеки
суб’єкта господарювання.

Економісти вважають, що кінцевою метою абсолютної більшості
правопорушень, прямо або опосередковано, залишається привласнення
правопорушником частки багатства, яке належить іншим суб’єктам.
Абстрактне уявлення цього процесу дає можливість визначити, що об’єктами
економічних правопорушень с економічні системи суспільства різних
інституційних рівнів:

Державна економічна система ,

Регіональна економічна система ,

Економічна система первинної госпо

дарчої ланки,

4. Економічна система домогосподарства.

Усі ці економічні системи в сукупності

складають економічну систему суспільства, але єдність цієї системи
дискретна внаслідок приватної власності і ринкової системі економіки.

Якщо об’єктом економічного злочину’ є економічна система, то предметом,
навіть згідно формальної логіки, можуть бути тільки окремі елементи цієї
системи у визначеному обсязі. Можна окреслити три

133

найбільш значимих елемента економічної системи, окремі фрагменти і форми
яких у великих обсягах є предметом економічної злочинності.

В першу чергу – це “фундамент” будь-якої економічної системи – власність
в різноманітних формах. В системі ринкової організації економіки,
всупереч класичній і марксистській економічній теорії, власність як
праця, природа і знання є джерелом доходів. Економічні злочини проти
власності відбуваються в схемах відносин привласнення та відчуження
економічних ресурсів і результатів економічної діяльності між суб’єктами
економічних відносин. Чим менше розвинута ринкова економічна система,
тим власність відіграє біль* шу роль як чинник доходів. Особливо велика
роль цього фактора як предмету економічної злочинності у транзитивному
періоді нашої країни, коли йдеться і завершується перерозподіл державної
і кооперативної форм соціалістичної власності у приватну. Позбавлення
власності часто-густо обертається для суб’єкта економічної діяльності
втратами, що не поновлюються. В історії розвитку економічної злочинності
України від 1992р. до цього часу різноманітні форми власності як предмет
економічних злочинів мали і мають визначальне значення. Кількісна
сторона предмету економічного злочину в сфері відносин власності
визначається таким обсягом втрат власності, якій не поновлюється на
протязі декількох кругообігів капіталу, тобто втратами, що не
поновлюються.

Другою складовою економічної системи, яка є предметом економічної
злочинності, безумовно є економічна діяльність, яка пов’язана з
виробництвом, обігом та розподілом і споживанням товарів та послуг.
Порушення визначених правом схем взаємин, зобов’язань дає можливість
окремим суб’єктам економічних відносин привласнювати як економічні
ресурси, так і результати економічної діяльності. Масштаби цієї
протиправної діяльності можуть бути великими, жертви злочинів також
можуть нести втрати, що не поновлюються на протязі декількох кругообігів
капіталу і це робить її економічним злочином. Все це означає, що
економічна система не може виконувати функції, які визначени місією.
Неможливість здійснення економічних функцій може

викликатись не тільки неправомірним при

власненням результатів економічної діяль

ності в процесі обігу капіталу, але й різно

манітними адміністративними діями, що за

бороняють суб’єкту господарювання реалі

зувати зафіксовану Статутом (тобто визна

ною державною владою) місію суб’єкта го

сподарювання. ..? ;;; -гшій

Оскільки будь-яка економічна система -від державної до домогосподарства,
– має відповідну підсистему управляння, що робить її дієздатною, то
третім, суттєвим елементом і водночас предметом економічної злочинності
є менеджмент. Порушення схем менеджменту зі злочинною метою є засобом
протиправного привласнення ресурсів і результатів функціонування
економічної системи злочинцями. Кількісна характеристика предмету
економічного злочину в сфері менеджменту також визначається втратами
жертви, що не поновлюються.

Отже, економічний злочин може бути наслідком руйнації будь-якої з
визначених складових економічної системи.

Разом з тим, кількісна характеристика тяжкості економічних
правопорушень суперечлива, оскільки розмір тягарю наслідків однакового
правопорушення для різних економічних систем не є однозначним. Це
дуже важливо з позиції організації практики боротьби з економічною
злочинністю, так як не може бути однієї економічної оцінки і тяжкості
економічного правопорушення для F різних економічних систем
суспільства.

Наприклад, ст.. 192 КК України визначає мінімальну межу значної майнової
шкоди, якщо вона у 50 разів перевищує неоподаткований мінімум доходів
громадян (тобто 850грн.), а шкоди у великих розмі- і pax – 100, тобто
1700 грн. Ясна річ, що для сучасного f домогосподарства пересічного
українця таки наслідки економічного правопорушення є тяжкими. Але чи
можна застосувати цю межу для визначення тяжкості наслідків економічного
правопорушення для інших економічних систем суспільства? Що тяжке для
домогосподарства пересічного українця, то може бути зовсім незначним для
великої фірми, не кажучи вже про регіон чи державу. Разом з тим, кожна
правопос-лушна людина скаже: встановити відповідно вищими планки значної
і великої шкоди для фірми, регіону і держави відповідно – це відкрити
шлагбаум для збільшення тяжких економічних правопорушень. І це вірно:
тут є суперечність, яку треба розв’язати теоре-

6 Не варто місію ототожнювати з ціллю. Остання може бути злочинною, тоді
як місія реєструється державою як позитивна і корисна для суспільства
діяльність.

134

тичне, визначившись з економічною ознакою тяжкого економічного
правопорушення.

Якщо сутність права є в рівному статусі осіб, які вступають між собою в
суспільні відносини, то разом з тим застосування однієї міри визначення
економічного злочину для різних економічних систем, породжує правову
колізію: одна норма оцінки по сутності буде обертатись нерівнозначною
відповідальністю.

З точки зору економічної сек’юритології об’єктивну економічну основу
економічного злочину треба шукати в особливостях економічної небезпеки,
джерелом якої є протиправна діяльність особи, чи групи осіб. Але не
кожна протиправна діяльність особи може привести до тяжких економічних
втрат і визначатись як економічний злочин.

Втрати у суб’єкта економічної діяльності можуть викликати навіть
економічні загрози, коли під їх впливом він обмежує масштаби власної
економічної діяльності і скорочує прибутки. Економічна загроза — це
потенційна можливість нанесення шкоди суб’єкту господарювання з боку
окремих факторів, обумовлених характером економічної діяльності й
оточенням.

Виникнення загрози означає, поперед усім, лише потенційну можливість
економічних втрат для економічній системи. Наприклад, недобросовісний
конкурент погрозив супернику підпалити його торгіве-льний кіоск. Той
може не звертати на це увагу, а може обмежити торгівлю і втрачати на
цьому.

Більш суттєві втрати суб’єкту господарювання несуть дії, або
бездіяльність осіб, які кваліфікуються як економічна небезпека.

Розбіжності між економічною загрозою й економічною небезпекою
визначається розвитком ймовірності перетворення джерела заподіяння шкоди
з потенційного фактора в реальний. Перетворення загрози в небезпеку
супроводжується формуванням реальних передумов прояву її негативного
впливу на економічну систему будь-якого рівня.

Якщо в нашому умовному прикладі кіоск було підпалено, а його господаря
позбавили джерела існування, то в цьому разі має місце економічній
злочин.

Отже: Економічна небезпека – це конкретна і безпосередня форма прояву
загрози, що має ймовірну математичну інтерпретацію. В системі правових
відносин прояв економічної небезпеки означає економічне

“правопорушення, або підготовку до нього. Коли загроза перетворюється в
небезпеку, стає реальним фактором можливих утрат, імовірність її прояву
визначається границями від 0 до 1, тобто:

0 «

ЧубВ.1.

Політична корупція та політичні фінанси

>№ Можна навести кілька десятків використовуваних в науковій літературі
понять „корупція” [1]. Спроба узагальнення їх предметно-об’єктної сфери
не вийшла за межі формулювання корупції як: в кримінально-правовому
значенні – це передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні
діяння, суб’єктом яких є посадові особи і які вчиняються за допомогою
використання посадових повноважень із корисливою метою особистого
збагачення. Такі злочини було б правильно називати корупційними; в
криміналістичному – корупція обмежується сторонами загального і
по-літекономічного її значення, яке відображає її антисоціальні,
суспільно-небезпечні та кримінально-протиправні сутність і зміст.

Але ми повинні відмітити, що узагальнення базується на цілому ряді не
зовсім визначених понять. їх важко кваліфікувати в умовах стабільного
суспільства і практично не можливо в суспільстві транзитного типу,

коли минулі цінності стають антиподами сьогоднішніх. Скажімо, що значить
сьогодні в Україні антисоціальність, суспільна небезпека та інше. їх
визначення носить суто суб’єктивний характер.

Категоріальна розмитість поняття „корупція” не могла не відобразитись на
кримінально-правових нормах. Так, Закон України “Про боротьбу з
корупцією” у ст. 1 визначає, що під корупцією розуміється діяльність
осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на
протиправне використання наданих їм повноважень для одержання
матеріальних благ, послуг, пільг, або інших переваг, а під корупційними
діяннями одержання цими особами матеріальних благ, послуг, пільг або
інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг),
шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх
фактичної (дійсної) вартості.

Згідно зі ст. 7 за вчинення корупційних діянь передбачена
адміністративна відповідальність у вигляді штрафу від 25 до 50
неоподаткованих мінімумів доходів громадян і звільнення з посади або
інше усунення від виконання функцій держави [2, с 26-29].

Наведене у ст. 1 Закону України “Про боротьбу з корупцією” визначення
поняття “корупції” і “корупційних діянь” по суті повторює визначення
одержання хабара, яке міститься у ст. 368 КК України: “… одержання
службовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання
в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь-якої
дії з використанням наданої їй влади чи службового становища”.

Теорія кримінального права України і чинна практика застосування цієї
кримінально-правової норми предметом хабара визначають майно (гроші,
продукти, предмети, будівельні матеріали і т. п.), право на майно
(документи, які надають право на одержання майна, надання права
користуватися майном або вимог виконання майнових зобов’язань і т. п.),
будь-яких дій майнового характеру (передача майнової вигоди, відмова від
неї, відмова від права на майно, безплатне надання послуг майнового
характеру, санаторних або туристичних путівок, здійснення будівельних
або ремонтних робіт тощо).

Таким чином, корупція — це примара, саму по собі її не можливо виміряти,
бо вона є спірітуальним (духовним) явищем. Наше гіпотетичне припущення
спробуємо підкріпити аналізом результатів наукової розробки проблеми в
Україні. Як стверджують на стор. 49-50 автори науково-практичного
посібника „Психологічні особливості організованих злочинних об’єднань”,
„рівень корупції в Україні, враховуючи її латентний характер,
залишається досить високим. Те, що державні службовці, особливо у вищих
ешелонах влади, при невеликих зарплатах, у багатстві не відстають від
лідерів і керівників організованих злочинних формувань, свідчить про
високий рівень корумпованості в нашій державі”[ ]. Для обгрунтування
своєї думки автори посилаються на те, що „у 2001 році за індексами
“Транспаренсі Інтернешнл” Україна посіла, як і в попередні роки, одне з
перших місць серед 91 країни світу”. Але такий аргумент на користь факту
корупції та її масштабів не має під собою ніякої статис-

тичної бази. І двома абзацами нижче самі

автори це підтверджують: „неможливо об’

єктивно оцінити рівень і масштаби пошире

ності корупції в Україні, результати бороть

би з нею. Чинна статистика не відображає

реального стану справ, її дані не корелю-

ються між різними відомствами і тому ви

кривлюють реальні кінцеві результати боро

тьби з цими діяннями”. Є корупція чи ні, які

її розміри і що це таке – питання відкрите.

Аналіз закордонних публікацій дає підставу

стверджувати, що і для західних науковців

на сьогоднішній час корупція, як явище, фе

номен, є загадкою [4-7]. -.їм

Слід зауважити, що на Заході вивчення цієї проблеми своїми коріннями
сягає в 60-70 роки, коли відбулися перші політичні скандали в США,
Італії і Франції. В 1975 році в журналі «Економіка і право» з’явилась
стаття Бенфілда „Корупція як риса державної установи”. З того часу
економісти традиційно стали вважати, що дане явище стає можливим відразу
ж після появи трьох типів економічної складової: діюча особа (агент);
патрон; і той, чиї прибутки і збитки залежать від діючої особи. Виходячи
з цього визначення, робився висновок про те, що корупція є просто
специфічною моделлю взаємодії в державній установі. Дана специфічна
модель визначала і ринок для корупції. Слід сказати, що це була спрощена
схема підходу до корупції, яка відображала і нерозвиненість, з одного
боку, методологічного підходу до проблеми, і неясність самого предмету
вивчення.

Починаючи з 1970-х років, політики вдались до публічного викриття з
більшими ревнощами в результаті освітлення їх в ЗМІ, причому більш
придирливо, ніж їх попередники. Знову ж, це твердження не є
несупе-речливим, оскільки підтверджується більш практикою
англосаксонських держав, ніж практикою демократичних країн
континентальної Європи, де можна спостерігати більш низький рівень
нездорового інтересу до особистого життя політиків. Тим паче, один
аспект політичної корупції постійно зберігає її в фокусі суспільної
уваги за останні роки: події подаються так, щоб не обійшлося і без
позитивних рис, – повинне складуватися враження, нібито скандал вийшов
ззовні через слідчий інстинкт журналістів, а також не обійшлося і без
слухачів і читачів засобів масової інформації. Декіль-

: ка політичних скандалів з приводу корупції містили в собі частку
інтриги і, одночасно, був присутній натяк аудиторії на те, що
прослідивши інтригу, вони зможуть відчути почуття, близькі до
задоволення від прочитаного трилера. Для журналістів же слідування по
шляху викриття великих скандалів дає шанс піднятися по кар’єрних
сходинках і збільшити свій прибуток. Ніхто не досліджував вірогідної
спокуси, існуючої для суддівських чиновників, яка складається у бажанні
бути в центрі уваги, і яка супроводжувала б кожну їх дію. „В Іспанії
суддя Бартизар Гарзон, який ввів розслідування в справі Гал, був
розтиражований в засобах масової інформації під іменем „Супергарзо-на”.
Він був дуже радий такому іміджу, оскільки збільшився його політичний
вплив. -Аналогічні ситуації були в Італії, коли судді, слідчі отримали
популярність, почався їх кар’єрний ріст на хвилі боротьби з корупцією”
[8, с 25]. Але, як ми бачимо, це були окремі випадки. Порівняльний
аналіз публікацій в засобах масової інформації по боротьбі з корупцією в
Радянському Союзі середини 80-х – початку 90-х років (Москва,
Узбекистан, Казахстан, Грузія та ін.) підводить до висновку, що феномен
корупції притаманний виключно нерозвиненим, недемократичним державам, а
поява фактів корупції в країнах сталої демократії є випадковим
відхиленням від норми [9, с 3].

В середині 90-х років в результаті екстраординарного викриття
систематичної корупції в Італії, Іспанії, Греції, Германії, Австрії,
Бельгії виявилося, що немає такої країни, яку б не вразила корозія
корупції. Науковий інтерес до цього феномену знову підігрівався
збільшенням кількості публікацій в засобах масової інформації. Але тепер
наслідком стало те, що корупцію почали вже досліджувати політологи,
філософи, соціологи права. Відповідно змінилась і методологія
дослідження. Вона стала включати до себе компаративні (порівняльні)
прийоми, теорію ігор, фокус-групи (обговорення і дослідження конкретних
епізодів). Проте, головне, мабуть, полягає в тому, що феномен корупції
стали досліджувати на системному рівні. Висновок був такий: „корупція
властива всім соціальним системам – феодалізму, капіталізму, комунізму і
соціалізму. Вона охоплює всі класи суспільства, всі державні режими і
правління, монархії і респу-

бліки, існує при будь-яких ситуаціях, під час війни в мирний час,
охоплює всі вікові групи, властива обом статям і характерна для всіх
часів”[5, с 94]. Найбільш важливими висновками стало те, що корупція є
транссистемною структурою, ні одна держава не є більш захищеною від
корупції, навіть країни з найбільш зрілими демократичними режимами. В
демократичних державах, порівняно з недемократичними, ефект від корупції
має особливу підривну силу, тому що замахується на основні принципи
демократії: рівність громадян, справедливість, повага, відкритість,
відповідальність. Цей висновок руйнував одну із головних складових
сторін демократії – її претендування на тотальну підзвітність
суспільству будь-яких дій.

Структурний підхід до політичної корупції ставить специфічний акцент на
характері державного розвитку. Організація адміністративного устрою, її
ефективність поряд з національною ментальністю, в якій політичний устрій
стає інституціоналізова-ним, є ключовим моментом. Саме інститу-ційні
установки породжують певні типи взаємовідносин в соціальній практиці,
створюють „італійський порядок”, „порядок по-французьки” і т.п. Тому,
коли ми розглядаємо корупцію в межах її проміжних категорій, то ми
приходимо до парадоксального висновку, що рангування корупції у світі по
державам ґрунтується здебільшого на сприйнятті людьми, яке не завжди
може бути справедливим. Скажімо, практика піднесення подарунків, яка
урегульована в США і заборонена в Європі при ділових стосунках між
державними службовцями і приватними особами, може бути прийнятною і
здійснюваною в африканських і азіатських державах. Нехтування
подарунками і відмова від інших переваг, які дає влада стосовно родини,
друзів, клану в деяких країнах може бути настільки ж огидним, як і
отримання подарунків і підкуп в демократичних і європейських країнах.

Перехід до системного аналізу дав можливість зробити висновок, що існує
пряма залежність між політичною системою суспільства, економічною
моделлю ринка, соціальною структурою суспільства. Зв’язки корупції в
такому випадку є продовженням суспільних легальних зв’язків [8, с 119].
Корупція приймає форму гібрида, де превалює соціальний обмін

152

над обміном економічним. Складуються тенета корупції, які являють собою
суб’єктивні соціальні відносини з мобілізацією багаточисе-льних
„ресурсів”, як от: фінансові інтереси, ієрархічні, сімейні, релігійні,
політичні, регіональні, секторальні, корпоративні. Спрямування цих
ресурсів здійснюється через легальний ринок конкурентного змагання
суб’єктів. В політичній сфері воно спрямоване, перш за все, на грошове
забезпечення політичних партій.

Розгалужене відтворення корупційних обмінів може бути пояснене
комплексним характером міжособистісних взаємовідносин і об’єднань.

Але, розглядаючи політичну складову корупції, не можна отримати
достовірне уявлення про цей феномен без усвідомлення поняття „політичні
тенета”. На відміну від понять „система” або „структура” тут акцент
ставиться на активній і усвідомленій взаємодії акторів, які формують
політичне рішення і беруть участь в його виконанні. Тенета формуються в
різних секторах політики сучасної держави (охорона здоров’я, сільське
господарство, освіта і т.ін.) і являють собою комплекс структурних
взаємовідносин між політичними інститутами держави і суспільства.
„Виникнення політичних тенет відображає формальну і неформальну владу
виробляти рішення, які пронизують державу і суспільство”. Таким чином,
політичні тенета мають низку характеристик, які відрізняють їх від інших
форм управлінської діяльності в сфері публічних потреб і інтересів.
По-перше, тенета являють собою таку структуру управління публічними
справами, яка пов’язує державу і громадянське суспільство. Ця структура
емпірично спостерігається і теоретично описується як безліч
різноманітних державних, приватних, суспільних організацій і установ,
які мають деякий загальний інтерес. По-друге, політичні тенета
складаються для виробітку угод в процесі обміну ресурсами, які маються у
їх акторів. Це значить, що існує взаємна зацікавленість учасників тенет
один в одному. Ресурси можуть бути розподілені нерівномірно, проте,
незалежно від ступеня їх концентрації і певного домінування ряду
учасників тенет, останні змушені вступати у взаємодію. Між учасниками
тенет існує ресурсна залежність. По-третє, важливою характеристикою
політичних тенет виступає загальний кооперативний інтерес. Багато
дослідників підкреслюють цю рису особливо, тому що вона відрізняє дану
регулятивну систему від ринка,

де кожний учасник переслідує, насамперед, свої власні інтереси.
По-четверте, з точки зору виробітку політичних рішень, учасники тенет не
вистроюються в деяку ієрархію, де яка-небудь організація має переваги з
точки зору її владної позиції. Всі учасники тенет є рівними з точки зору
можливості формування сумісного рішення з питання, що цікавить їх. Тут
спостерігаються не вертикальні, а горизонтальні відносини. По-п’яте,
тенета являють собою договірну структуру, яка складається з набору
контрактів, виникаючих на основі узгоджених формальних і неформальних
правил комунікації. В політичних тенетах діє особлива культура
консенсусу.

В цілому політичні тенета являють собою систему державних і недержавних
утворень у певній гшіузі політики, які взаємодіють між собою на основі
ресурсної залежності з метою досягнення спільної згоди з політичного
питання, яке цікавить всіх, використовуючи формальні і неформальні
норми.

Політичні тенета, як інфраструктура соціальної організації суспільства,
об’єктивно створила дуалістичну позицію політичних акторів. Якщо
підприємець шукає ренти, функціонери від політичних партій намагаються
збільшити фінансування партійної каси, укріпити власні шанси на успіх.
Громадяни бажають підняти свій життєвий рівень, полегшити доступ до
майнової незалежності, охорони здоров’я. Але всіх їх об’єднує
устремління до максимілізації сфери своєї діяльності. Вони мобілізують
низку ресурсів: політичних, економічних, соціальних. Ця суміш із дружби,
зацікавленості, покори призводить до небажаного ефекту корумпо-ваності,
з’являються тенета корупції, корумпо-ваність в суспільстві. Поєднання
політичних і корумпованих тенет веде до інтеграції і підтримки різних
систем цінностей та гібридних мотивацій. Як слушно зауважив Марк Филп,
„сила тенет полягає в наданні загальному розвиткові процедурної
раціональності” [8, с 25]. Інакше кажучи, тенета корупції є просто
нелегальним продовженням легальної невизначеності, виконують роль
транслятора групових або тенетних інтересів.

Політична: діяльність, як комплекс групових інтересів, представлених
політичними партіями, потребує значних фінансових ресурсів і це не
викликає ні в кого заперечень. Демократія коштує великих грошей. Однак
демократія неможлива без політичних партій. На загальнонаціональному
рівні

Телеканали, газети Назва партії % Назва партії %

УТ-1 За ЄДУ 39,4 За ЄДУ 26,5

1 + 1 ДПУ 22,7 СДПУ (о) 8,5

„День” Наша Україна 13,7 СДПУ (о) 14,3

„Зеркало недели” СДПУ (о) 6,2 За ЄДУ 17,6

„Киевский телеграф” Наша Україна 14,4 За ЄДУ 25,3

„Сегодня” ЗаЄду 15,5 За ЄДУ 17,6

„Сільські вісті” ЗаЄду 8Д СПУ 50,6

„Столичные новости” СДПУ(о) 6,8 За ЄДУ 30,1

„Факты и комментарии” Наша Україна 8,8 КОП (команда озимого поколения)
17,8

„Україна молода” Наша Україна 18,4 Наша Україна 17,2

роль політичних партій є, безумовно, ключовою. Але щоб добре
функціонувати, щоб відігравати цю свою роль у рамках демократії,
політичні партії потребують грошей на працівників, на проведення
досліджень, розробку стратегії. Це особливо справедливо для опозиційних
партій. Партія, що працює в уряді, певним чином може розробляти
стратегії, користуючись апаратом уряду. А опозиційна партія має робити
це за допомогою власних ресурсів і власного потенціалу. Звичайно, партії
потребують грошей для реклами та проведення виборчої кампанії, тобто для
доведення своєї політики до відома виборців. У країнах, де приватні
фізичні особи обираються на високі посади, вони теж потребують грошей
для проведення виборчих кампаній, створення груп підтримки та іншого.
Всі ці речі необхідні для демократії.

Але звідки ж мають надходити гроші? Сьогодні в Україні кількість членів
всіх партій складає два відсотки від загальної кількості виборців, тобто
приблизно 730 тисяч чоловік [10, с.24]. Так, у виборчій кампанії 2002
року політичні партії офіційно витратили 32 млн. гривень (або 6 млн.
доларів). Звичайно, партійні внески не в змозі забезпечити навіть цю
цифру фінансування виборчої кампанії [11, с. 44-46]. І тут виникає
небезпека, що політика буде лише грою для багатих. Чи справедливо, якщо
деякі партії чи кандидати матимуть набагато більше грошей, ніж інші? Чи
не слід спробувати обмежити витрати, які вони можуть робити? Якщо так,
то якою мірою? Тобто постає питання про те, як вирішувати питання щодо
обмеження витрат на основі справедливості. Як можна запобігти
жертвуванню політичних внесків, які можуть

використовуватися для купівлі політиків в інтересах якихось комерційних
підприємств чи груп підприємств? І виникає ще одне питання, яке прямо
пов’язане з політичною корупцією, це – реальне викорис тання тіньових
грошей або поява різних ін синуацій про тіньові кошти тієї чи іншо:
партії. Як наслідок, громадянське співтова риство ставить під сумнів
прозорість вибо рів, звітність політичних партій, непідкуп ність,
рівність кожної партії на виборах. Проблема загострюється використанням
в конкурентній політичній боротьбі різних напрямів політичних
досліджень, заанга жованих на доказ нечесних, недемократичних методів
боротьби політичних супротивників. Наведемо приклад. Аналізуючи виборчу
кампанію 2002 року, Галина Усатен-ко отримала гранд від фонду „Європа
ХХГ на моніторинг преси та телебачення на предмет виявлення прихованої
політично! реклами. Мета дослідження полягала в то му, щоб: розкрити
форми здійснення суб’єктами виборчого процесу приховано’ політичної
реклами в друкованих та електронних засобах масової інформації в ход
виборчої кампанії; показати, що приховаш політична реклама унеможливлює
рівний доступ до засобів масової інформації всіх суб’єктів виборчого
процесу; продемонструвати вагомість витрат на створення і поширення
прихованої політичної реклами у структурі прихованого фінансування
виборчої кампанії [11, с 59-71].

Проаналізувавши матеріал, напрацьований Г.Усатенко, ми згрупували його в
таблицю. Лідери прихованої політичної реклами з 1 грудня 2001 року по ЗО
березня 2002 року

154

Отримані дані не дають змогу зробити будь-які висновки за метою
дослідження, але автор в висновках пише: „Переважна більшість вибраних
для моніторингу газет, за винятком газети „Зеркало недели” та
інформаційних програм, узятих для моніторингу телеканалів, мали чітко
виражені партійні симпатії. Все це в комплексі формую корумповану
кримінальну владу і пасивне, безвідповідальне суспільство, що і гальмує
загальний розвиток держави” (висновок безпідставний, як ми бачимо з
таблиці, але він j оприлюднений і набув публічності як в Україні, так і
за її межами).

В усіх, чи майже в усіх, демократіях вибухали вельми гучні скандали,
пов’язані зі звинуваченнями в тому, що політичні партії отримували
значні внески від комерційних компаній в обмін на проведення такої
політики, яка захи-|щає інтереси цих компаній, або й навіть за те, і що
з певною компанією підписали той чи інший і контракт. Це постійна
проблема.

Звідси постає й питання про те, чи не слід запровадити для політичних
партій державне фінансування. Якщо вирішити, що воно потрібне, то
скільки ж саме має отримати та чи інша партія? Це дуже складне питання
навіть для країн з відносно стабільною політичною партійною структурою.
Якщо ж у країні постійно міняється структура політичних партій, якщо
створюються нові партії і зникають старі, що зазвичай є особливою
характеристикою ново-| створених демократій, тоді — якщо тут є державне
фінансування — особливо важко вирішували, який спосіб розподілу
державних фінансів ібуде справедливим.

1 Легко говорити про те, яким має бути ідеальне рішення цих проблем,
але це в теорії. Іде-іальну відповідь, як здається, дає
політична практика кожної окремої країни. і Для України, очевидно,
слід вивчити, які рідходи прийняті в різних демократичних країнах, які
з них застосовувалися з беззаперечним іуспіхом. Адже завдяки цьому можна
побачити, іякі є найкращі ідеї і найкращі шляхи. Крім того, (потрібно
ретельно вивчити, як у різних країнах люди обходять закони, оскільки
щойно вступає ,у силу якийсь закон, котрий запроваджує певні обмеження,
як люди тут же навчаються його обходити. Треба з’ясувати не
передбачувані наслідки законів щодо політичного фінансування. І
вивчити це докладно.

Проблема фінансування політичних партій, собливо фінансування під час
виборів, є, мабуть, найбільш закритою темою в “партології”. І це
стосується не лише України, але й демокра-

тичних країн, про які ми з вами багато читаємо і про досвід яких ми
сьогодні почули в цілому ряді виступів. Складнощі отримання достовірної
інформації в Україні, на наш погляд, зумовлюються кількома перешкодами.
Перша перешкода зумовлена тим, що лише обмежена кількість людей
достеменно знає, скільки насправді грошей пішло на вибори і на які
статті видатків вони були витрачені. Якщо ми говоримо про вибори в
мажоритарному окрузі, то це переважно сам кандидат, хоча не завжди це
може бути виключно він – втаємниченим може бути керівник його штабу або
якась довірена особа, котра веде фінансові справи. Подібне явище існує і
в рамках партійного блоку, коли лише декілька чоловік мають повну
інформацію про видатки під час виборчої кампанії.

Друга перешкода полягає в тім, що люди, котрі володіють цією
інформацією, не хочуть ні з ким ділитися нею. Ситуація однакова як у
тому випадку, коли вибори виграються, так і в разі програшу. Єдина
відмінність у тому, що мотивація відмови поділитися цією інформацією
може виявитися різною.

Третя перешкода полягає в складнощах обрахунків. Якщо досить важко
порахувати, скільки ж грошей пішло на вибори. І складність буде полягати
в тому, що не завжди можна чітко визначити дату, коли починається
фінансування виборчої кампанії в потенційному окрузі. Є багато
прикладів, коли підготовка до виборчої кампанії тривала не один рік, а
кілька. Відтак досить складно коректно визначити, скільки насправді було
витрачено на це коштів.

Крім того, фінансування виборчих кампаній відбувається переважно поза
офіційними каналами, тобто нелегально. В цій ситуації складно отримати
на 100% достовірну інформацію, яку можна було б перевірити, скільки
реально грошей було витрачено в рамках виборчої кампанії в тому чи
іншому напрямку. Ми знаємо, що останні декілька років податкова
інспекція працює досить активно. А це додатковий стимул для людей, які
витрачають гроші на виборчі кампанії, не надавати інформацію про те,
скільки грошей у них на це пішло, – як і для людей, які отримували ці
гроші, не повідомляти про реальні суми свого прибутку. ,

Реальні видатки важко порахувати й унаслідок великої чисельності
учасників виборчого процесу.

Досить складно нам порахувати гроші й тоді, коли йдеться про осіб, які
йшли від державних органів влади, або осіб, що обіймають високі посади у
масмедійних структурах. У даному випадку ми ризикуємо помилитися, адже
певні капіталовкладення або певні надані послуги, які отримують виборці
перед виборами, можна кваліфікувати і як передвиборні, і як виконання
належної державної роботи.

Формат статті не дозволяє повноцінно розглянути питання політичної
корупції і її складових. Ми прийшли до висновку, що корупція, як явище,
іманентна всім суспільним системам, вона є функціональною похідною
адміністративного регулювання суспільного життя, виконує компенсаторні
функції недосконалої юрисдикції держави. Примітивна економічна корупція
інтегрується в політичні тенета, де набуває нових якостей. Різні
юрисдикції по-різному визначають свою мету в регулюванні політичних
фінансів і створюють різні регуляторні режими для досягнення цієї мети.
Але не один з режимів не є досконалим і може стати об’єктом звинувачення
в корупції.

Література: 1. Зелінський А.Ф., Коржанський М.Й. Корислива злочинна
діяльність. – К., 1998; Бордюк В., Турчинов Л., Приходько Т. Оценка
масштабов теневой экономики и ее влияние на динамику макроэкономических
показателей // Экономика Украины. – 1996. – № 11; Дурдинець В.В.
Боротьба із злочинністю має бути всеохоп-

люючою й ефективною // Право України. – 1998; Гаухман Л. Коррупция и
коррупционное преступление // Законность. – 2000. – № 6; Мельник М.І.
Корупція: сутність, поняття, заходи протидії: Монографія. – К.: Атака,
2001. Омельченко С. Корупція з точки зору різних культур світу
Предпринимательство, хозяйство и право. -2000. – № 3; Волженкин Б.В.
Коррупция. – СПб: Санкт-Петербургский юридический институт Генеральной
прокуратуры Российской Федерации, 1998. 2. Концепція боротьби з
корупцією на 1998-2005 роки: Указ Президента України від 24.04.98 №
367/98 // Офіційний вісник. – 1998. ? № 17. – Ст. 621. 3. Посилюючі
особливості організованих злочин об’єднань. – К., 2002. 4, Susan Rose –
Ackerman, Corruption: a Study in Political Economy (New York, Academic,
1978). 5, Arnold J. Heidenheimer, Political Corruption. Readings in
Comparative. Analysis. New Brunswick, 1970. 6. Samuel P. Huntingdon, The
Clash of Civilizations and the Remaking of World Order (New York, Simon
and Schuster, 1996). 7, Raul Heywood, Political corruption. Blackwell,
Oxford, 1997. 8. W. Mark Philp. Defining Political Corruption. The
Political Studies Association, 1997. 9. S. Rnore, Pappi, Broddbent,
Tsujnaka, 1996. 10. Політичні партії в Україні. Інформаційно-довідкове
видання. К., 2001. 11. Грязно-ва О. Фінансова складова виборчої кампанії
2002 року. Реалії політичного фінансування в Україні. Круглий стіл. К.,
2002

Економічна злочинність і нелегальний експорт капіталу.

СтолбовсьшйА.О.

Проблеми економічної злочинності привертають увагу дослідників протягом
всієї історії розвитку даного феномена. Первісне розуміння економічної
злочинності фактично зводилося до її ототожнення із “традиційною”
злочинністю у сфері майнових стосунків. Вчення про економічну
злочинність одержало свій розвиток у роботах М. Патена, Е.Сазерленда, Н.
Ф. Кузнецовой, Г. К. Мішина, В. В. Лунєєва, Е.Е. Дементьєвої, А. К.
Бекряшева, Н. С Бекряшевой, И. II. Бело-зерова, Л. Абалкіна й інших
фахівців.

Єдиної думки щодо визначення економічної злочинності не існує. У
більшості випадків під нею розуміється “…протиправна діяльність, замах
на інтереси економіки держави в цілому, а також на
приватнопідприємницьку діяльність і на інтереси окремих груп громадян,
постійно і систематично здійснювана з метою витягу наживи в рамках і під
прикриттям законної еко-

номічної діяльності, як фізичними, так і юридичними особами” [4, с 12].

На сьогоднішній день перелік злочинів, що відносяться до економічних,
істотно розширюється. Так, до них додалося ухилення від сплати податків,
комп’ютерні й інші злочини, що заподіюють шкоду економіці держави, її
окремим секторам, підприємницькій діяльності, а також економічним
інтересам окремих груп громадян.

Стрімкий розвиток комп’ютерних технологій,

у тому числі тих, що грунтуються на мережі Ін-

тернет, їхнє активне використання в бізнесі й

іншій економічній діяльності є найважливішою

тенденцією розвитку сучасної економіки. Акти

вне застосування Інтернет-технологій для орга

нізації торгівлі цінними паперами, поширення

електронних платіжних інструментів і “електро

нної готівки”, Інтернет-комерції,

комп’ютеризація багатьох функцій у сфері біз-

Фінансова безпека як складова протидії економічній злочинності

ТКАЧЕНКОС.О. 7′.”

В трансформаційній економіці України життєздатність економічної системи
в значній мірі визначається наявністю і спроможністю забезпечувати
достатнє надходження та ефективне використання сукупності фінансових
ресурсів, що забезпечує ефективне функціонування підприємства та в
значній мірі обумовлюється його станом, який відображається всім
комплексом характерних підприємству економічних процесів. Разом з тим
існування супе-Іречностей між державними органами і суб’єктами
підприємництва призводить до існування тіньової економіки та порушує
питання фінансової безпеки.

Так, за деякими джерелами криміналізація фінансово-господарської
діяльності становить приблизно 50 % офіційного внутрішнього валового
продукту [2].

Серед злочинів, чинених у системі господарювання найбільш
розповсюдженими є:

1. Розкрадання шляхом використання фіктивних документів.

Розглядаючи даний вид правопорушення необхідно окремо зупиниться на
деяких сферах фінансово-економічної діяльності. Так, характерним є
розкрадання коштів вкладників банківських установ шляхом повного або
часткового неоприбуткування (списання) коштів з особових рахунків, де
суб’єктами є касири і контролери банківських установ, що безпосередньо
працюють із вкладниками.

Механізм здійснення даного виду злочину полягає в тому, що
касир-контролер банку під час прийому грошей може частково або в цілому
не проводити їх по операційному щоденнику й особистому рахунку
вкладника, хоча в його ощадкнижці ці суми будуть відображені правильно.
Одночасно банківські працівники, підробляючи підпис вкладників на
лицьовій картці, знімають визначені суми коштів з особових рахунків
клієнтів. Таким же способом відбуваються розкрадання державних іменних
цінних паперів.

Втім, при впровадженні механізмів протидії злочинній діяльності слід
зазначити про необхідність проведення зустрічної перевірки ощадкнижки
вкладника, прибуткового, меморіального ордерів з операційним щоденником,
ре-

єстром, журналом реєстрації ордерів і особистим рахунком клієнта.

2. Зловживання в банківській сфері при на

данні послуг.

До найбільш криміногенних ділянок у сфері надання банківських послуг
можна віднести:

надання кредитів комерційним банкам Національним банком України,

продаж кредитних ресурсів одним банком іншому;

використання кредитних коштів не по цільовому призначенню;

незаконне сприяння в прискоренні проходження банківських платіжних
документів, у тому числі і авізо.

При організації й у процесі розгляду даних правопорушень варто
враховувати, що, по-перше, необхідно виявити конкретні випадки
протиправних дій і осіб, до цього причетних; по-друге встановити
предмети і документи, що викривають осіб, які беруть участь у злочинній
діяльності.

3. Розкрадання кредитних коштів шляхом

надання свідомо помилкових відомостей.

Даний вид злочину здійснюють, як правило, посадові особи суб’єктів
господарської діяльності, що представляють у банківську установу свідомо
підроблених пакет документів, на підставі якого формується кредитна
справа позичальника. Разом з тим, зацікавленою стороною також виступають
і посадові особи банків, відповідальні за ухвалення рішення про видачу
кредиту.

4. Укриття доходів від оподатковування і

фінансове підприємництво за допомогою про

ведення операцій з використанням коррахун-

ків банків-нерезидентів.

Даний вид злочинних зазіхань характеризується високим ступенем
латентності. Його сутність полягає в створенні визначеним колом осіб
мережі фіктивних фірм, з наступним відкриттям їхніх розрахункових
рахунків у іноземних банківських установах типу “Лоро” та подальше
переведення безготівкових коштів, що надійшли на рахунки фіктивних
комерційних структур на * Лоро-рахунок банку нерезидента з наступним їх
зняттям у вигляді готівки і видачі замовнику.

Як правило, коло осіб, що займаються даними видами операцій складається
з організатора мережі фіктивних фірм, працівників органів державної
реєстрації, нотаріальних контор, кур’єрів, що одер-

жують готівку в касі банку, банківських службовців, що безпосередньо
контактують з організатором піраміди (робота фіктивних фірм здійснюється
за принципом піраміди – через кожні два-три місяця одна фіктивна фірма
заміняється інший, проте існування фірм може тривати протягом двох-трьох
днів).

‘ У зв’язку з тим, що фіктивні комерційні структури зареєстровані на
осіб, що загубили паспорти, що виїхали за рубіж, що вмерли, операції
проводяться кур’єрами, а останнім часом з використанням системи
“банк-клієнт” по модемному зв’язку, що призводе до високої складності
установлення фактичних виконавців проведення операцій.

5. Правопорушення з використанням пластико-вих карт як способу оплати й
отримання готівки.

Пластикові кошти (пластикові картки) – порівняно молодий спосіб
розрахунків в Україні. Вони служать платіжно-розрахунковим документом,
що банк видає своїм клієнтам для оплати товарів і послуг.

Зловживання з використанням пластикових карток, як правило пов’язані з
їхньою підробкою, несанкціонованим доступом у банківські електронні
мережі, у випадках, коли зловмисникам стають відомі персональні
ідентифікаційні коди власників карток, розкраданням працівниками
торгових організацій і фірм матеріальних цінностей шляхом здійснення
додаткових (понад суму покупки) списань визначених сум з рахунка клієнта
через термінал, встановлений у торговому залі.

У свою чергу, недостатність грошових коштів, як складової частини
оборотного капіталу є однією з центральних проблем функціонування
суб’єктів підприємництва, що призводить до трансформації стану
фінансової рівноваги капіталу в цілому та стримує процес економічного
зростання.

Слід зазначити, що даному напрямку функціонування підприємства як
самостійному об’єкту фінансової безпеки в сучасній економічній
літературі приділяють недостатньо уваги. Проте, він безумовно є важливою
складовою частиною, яка потребує поглиблення теоретичних основ та
розширення практичних рекомендацій в даній області.

Фінансова безпека підприємства – це нове явище в сучасній економіці
України, яке набуває все більшу актуальність в процесі
фінансово-господарської діяльності. У більшості випадків під фінансовою
безпекою розуміють сукупність механізмів, що призводять до виникнення
кризової ситуації. Так, одні автори

пов’язують фінансову безпеку перш за все в особливостями галузевого
функціонуванні суб’єктів підприємництва [1], інші ж [3, 5] виділяють
ендогенні та екзогенні фактори, що зумовлюють кризовий стан і які
призводять до виникнення наступних видів криз :

стратегічна, що характеризується відсутністю потенціалу виробництва та
перспектив його відновлення;

прибутковості, пов’язану із незадовільною структурою капіталу та
поглинанням власного капіталу перманентними збитками;

ліквідності, яка виражається через втрату неплатоспроможності.

Ці види являються передумовою застосування антикризового управління та
санації, або ліквідації суб’єкта підприємницької діяльності у разі коли
стан підприємства не сумісний з його існуванням.

Ми згодні з викладеною характеристикою факторів впливу на кризовий стан
та наступними його видами, проте вважаємо за необхідне доповнити
екзогенні складові фактором можливості трансформації (поглинання,
дроблення) підприємства за допомогою фінансового або адміністративного
впливу, який найбільш розповсюджений при проведенні тендерних торгів та
має вигляд додаткових умов [4]. Разом з тим механізми санації та
антикризово го управління слід розглядати як похідні фак тори кризи, а
отже термін “фінансова безпека” підприємства значно ширше і під ним слід
розуміти не тільки функціонування під час подолання кризового стану та
такі способи і механізми фінансово-господарської діяльності, які б
виключали виникнення такої ситуації, а і “фінансову самостійність” та
“фінансову незалежність” суб’єкта.

Здійснюючи програму фінансової безпеки підприємству слід проводити
своєчасну діагностику фінансового стану, за допомогою комплексної
системи аналізу показників платоспроможності, фінансової стійкості,
оборотності, прибутковості та достатності чистого грошового потоку, як
індикаторів потенційної загрози.

Отже модельний інструментарій аналізу руху грошових потоків має
включати: показники ритмічності та рівномірності (показники, що
характеризують забезпеченість та динамічне функціонування позитивного
грошового пото ку, а також їх частку пов’язану з операційном
діяльністю), показники збалансованості (показники, що відображають
дефіцитність грошо-

вих коштів та їх еквівалентів, а також показники їх достатності для
покриття боргових зобов’язань).

Разом з тим необхідно:

впроваджувати механізми лімітування бюджету витрат;

здійснювати постійний контроль за своєчасним погашенням дебіторської і
кредиторської заборгованості;

здійснювати постійний аналітичний контроль за факторинговими операціями
з метою запобігання мобілізації значних боргових зобов’язань в окремих
структурах;

створення оптимальної організаційної структури управління, яка найбільш
ефективно відповідала б цілям і задачам підприємства та посилювала
аналітичні функції і функції управління фінансовою діяльністю;

застосовувати способи саморегуляції фінансово-господарської діяльності
та можливості державного регулювання;

класифікувати грошові потоків за ознаками, які б відповідали практичній
застосовності в процесі фінансового управління ними;

впровадити систему бюджетування грошових коштів, що дозволила б
здійснювати оперативний контроль надходжень, витрат та запасів грошових
коштів, визначаючи збалансованість та синхронність грошових потоків за
допомогою індикаторних показників.

Таким чином, за умов здійснення необхідних заходів підприємство
спроможне досягти запланованого розміру стратегічного розвитку за умов
збалансованого використання грошових коштів, забезпечити фінансову
безпеку діяльності та протидіяти фінансово-економічним правопорушенням .

Література. Глущенко В.В., Перешибкін М.М., Серба B.C.
Ліквідність, платоспроможність та фінансова безпека комерційного банку.
– Монографія. Харківський національний університет ім.. В.Н. Каразіна.
Харків. – 2004, 196 с Куркін М.В., Понікаров В.Д. Ревізії та перевірки
за зверненнями правоохоронних органів. Навч. посібник.
Харків: Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив,
2003. – 412 с Посилкіна О.В., Толочко В.М. Фінансова
діяльність хіміко-фармацевтичних підприємств: Підручник / За ред.
В. М. Толочка. – X.: Вид-во НФАУ; Вид-во ТОВ “Золоті сторінки”. – 2001.
– 536 с Тендерна документація для участі у торгах (тендері) на закупівлю
за кошти обласного бюджету продуктів харчування, в тому числі
сільськогосподарської продукції для закладів освіти обласного
підпорядкування. – X.: Головне управління освіти і науки
Харківської облдержадміністрації, 2004., 18 с Фінанси підприємств.
Підручник / За ред. A.M. Поддєрьогіна, 4-е вид. доп. та перероб. – К.:
КНЕУ, 2002. -572.с

Контроль діяльності бюджетних установ

Бєляєвл Л.А., ЛукшВ.О.

В бюджетних установах поряд з звичайними економічними злочинами
(шахрайство, крадіжки тощо) можуть скоюватися і такі, що характерні лише
для бюджетної сфери.

До таких відносять нецільове використання бюджетних коштів і порушення
порядку проведення тендерів.

Якщо нецільове використання бюджетних коштів є дійсно кримінальним
злочином згідно кримінального кодексу України (ст. 210 «Порушення
законодавства про бюджетну систему України»), то порушення порядку
проведення тендерів згідно з законодавством не є кримінальним злочином.
По-

рушником може бути інкримінована лише службова недбалість. Однак
економічні втрати для бюджету у деяких випадках є значно більшими від
закупівлі продукції за завищеними цінами ніж від інших злочинів.

Бюджетні установи є лише розпорядни

ками коштів, які надані їм у користування.

Тому вони можуть використовувати їх лише

за цільовим призначенням. Принцип цільо

вого використання бюджетних коштів є од

ними з найважливіших принципів серед тих,

що встановлені Бюджетним кодексом

України. Згідно з цим принципом, грошові

кошти мають використовуватися тільки на

ті цілі, що передбачені бюджетними при

значеннями, -‘от

Відповідно до Бюджетного кодексу України контроль за цільовим та
ефективним використанням коштів державного та місцевих бюджетів здійснює
Державна контрольно-ревізійна служба України [1].

Асигнування з бюджету надходять у бюджетну організацію за кодами
економічної

класифікації видатків – КЕКВ, які встановлюють цільове призначення
коштів, що надійшли. Використання цих коштів на різні цілі – це касові
видатки. Видатки, що нараховані у звітному періоді – це фактичні
видатки.

Ретельний аналіз асигнувань з бюджету за двома напрямками видатків у
бюджетних установах – касових і фактичних – дозволяє виявити факти
нецільового використання бюджетних коштів.

???’) 3 2000 року Законом [2] було прийнято положення, згідно з яким
бюджетні установи повинні всю закупівлю матеріальних цінностей, робіт,
послуг проводити на умовах тендерів з метою підвищення ефективності
використання бюджетних коштів. Однак умови та правила здійснення
тендерів не завжди виконуються.

.’.? На сьогодні діє такий порядок проведення тендерів, коли в бюджетних
установах наказом керівника утворюють тендерний комітет або комісію, яка
працює на умовах колегіальності та у своїй діяльності керується діючим
законодавством [2, 3]. Як правило, закупівля товарів проводиться на
умовах конкурсу. З переможцем укладають договір на постачання.

Діючий порядок має певні недоліки.

Одним з них є відсутність ясності щодо розподілу закупівлі на частини,
якщо у перелік входять товари, які відносяться до різних кодів КЕКВ.

Згідно з діючим Законом [2] тендер проводиться тільки при умові, якщо
сума закупівлі товарів перевищує або дорівнює еквіваленту 2000 євро.
Більш раціональним було б ввести дві межі: першу – за обсягом закупівлі
(більш ніж еквівалент 2000 євро), а другу – за обсягом фінансування
(наприклад, більш ніж 20% від обсягу фінансування) тому що є установи,
загальній обсяг фінансування яких фактично не виходить за межу
еквіваленту 2000 євро. Сьогодні такі установи, випадають з-під контролю.

. Ще одним недоліком є складність контролю за діяльністю тендерного
комітету або комісії. Суть полягає у тому, що формально тендер може
проводитися за правилами, що встановлені законодавством, а фактично
результати тендера “розподіляються” між учасниками. Таке положення
виникає у зв’язку з тим, що тендерні комітети працюють у за-

критому режимі. їх діяльність підпадає під вимоги дотримання
конфіденціальності.

Можуть мати місце і інші порушення, а саме:

один з учасників тендеру пропонує нижчу ціну, але потім додає до неї
додаткові нарахування;

учасник, який виграв тендер, одержує аванс, але постачання здійснює,
через значний період часу (через півроку і більше);

учасник пропонує нижчу ціну, але вона не враховує витрати пов’язані з
доставкою продукції, які впливають на кінцеву ціну.

Такі результати тендерів можна пояснити або низькою кваліфікацією
тендерної комісії або недбалістю.

При проведенні планових ревізій ревізори, як правило, не розглядають
питання проведення тендерів. Перевіряється правильність оформлення
документації про проведення тендерів і її відповідність вимогам чинного
законодавства. Між тим, при детальнішому розгляді матеріалів тендерів
можуть виявитися наслідки порушень законе давства при проведенні
тендерів.

Для того, щоб визначити, які дії допоможуть ревізорам виявити наслідки
порушень при проведенні закупівель на умовах тендеру, процедуру
проведення тендерів представимо у вигляді схеми.

На рис. 1 видно, що учасників при звичайних умовах повинно бути не менше
трьох і цю вимогу замовник (бюджетна установа) звичайно витримує. Але,
якщо існує практична домовленість між замовником і декількома
пов’язаними підприємствами (не менше трьох), які виступають у якості
учасників, то результати закупівлі на умовах тендера будуть розподілені
між такими учасниками без широкого оприлюднення і залучення сторонніх
організацій.

Для виявлення таких порушень необхідно ретельно перевірити всіх
учасників тендерів за тривалий період часу. Якщо в якості учасників
повторюються одні й ті ж організації, це свідчить про можливе шахрайство
Замовника при проведенні тендерів. Звідси можна зробити перший висновок:

При проведенні ревізій необхідно здійснювати ретельну перевірку
учасників тендерів. Участь одних і тих же постачальників свідчить про
порушення законодавства у сфері закупівлі товарів, робіт та послуг за

державні кошти, — тобто умов проведення

тендерів. ••;-?:

Відповідно до законодавства, замовник укладає договір на постачання
продукції або виконання робіт з переможцем, який надав умови, що
відповідають умовам замовника і , в якому зазначена мінімальна ціна.
Рівень останньої визначається за підсумками цінових пропозицій учасників
тендерів. Але, при умові “договірного” тендеру, ціна може істотно
перевищувати ту, що склалася на конкурентному ринку. В цьому випадку,
зовні всі вимоги або про законодавства виконані, переможець визначений
на конкурсній основі, але, по суті, в даному випадку має місце нецільове
використання бюджетних коштів, їх крадіжку у змові між замовником і
учасником.

Тому, можна зробити другий висновок:

При проведенні ревізій в бюджетних установах необхідно проводити
контроль рівня відпускних цін постачальника-учасника тендеру. Повинен
також перевірятися рівень ринкових цін, які діють у період тендеру. Цей
рівень можна визначити за прайс-листами, крім того, можна зробити
письмові запити на крупні оптові бази і в магазини, за результатами
скласти уявлення про рівень цін на момент проведення тендеру (тобто
використати відомий з теорії контролю метод фактичної перевірки, який
має назву “отримання письмових довідок від інших підприємств та установ”
відносно документів, що перевіряються).

Згідно діючих правил проведення тендерів, договір укладається з
переможцем, який надав пропозиції, що відповідають умовам замовника і в
якому зазначена ціна, але термін “найменша ціна” вимагає пояснень. Як
відомо, фактична вартість може включати не тільки відпускну ціну
постачальника, а й транспортні витрати, страхові платежі, митні збори,
витрати на додаткові послуги з доведення продукції до рівня вимог
покупця тощо.

Найменша ціна за результатами тендерної закупівлі повинна
встановлюватися за сукупністю витрат, які включаються до фактичної
собівартості придбаних продуктів. Іноді постачальники з метою
збільшення

відпускної ціни на продукцію виконують додаткові роботи, не передбачені
договором, і включають їх вартість в рахунок до сплати.

Наприклад: При придбанні легкового автомобіля, фірма-постачальник
провела роботи з тонування вікон; ці роботи не були передбачені
договором. Внаслідок цього вартість автомобіля з урахуванням додаткових
витрат стала вище, ніж у других фірм, що приймали участь у тендері. На
такі випадки ревізори також повинні звертати увагу.

Таким чином, можна зробити третій висновок:

‘ Необхідно проводити перевірку фактич-‘ ної вартості закупівлі і
порівнювати її з витратами, що визначені у договорі. Значна кількість
установ (до яких відносять учбові заклади та військові частини
внутрішніх військ) постійно проводять закупівлю продуктів харчування ,
які відносять до товарів сезонного асортименту (наприклад: овочі, фрукти
та інша аналогічна продукція). Ціни на такі продукти суттєво змінюються
в залежності від пори року. Ціна, що прийнята за умовами тендера у
лютому як нормальна для того періоду, буде вважатися завищеною по умовам
червня. Якщо постачальник одержав попередню платню і затримує поставку,
то, швидше за все, це він робить умисно. При перевірці таких закупівель
може статися, що постачання продуктів здійснюється за завищеними
сезонними цінами.

Звідси останній висновок:

При перевірці слід здійснювати контроль своєчасності постачання товарів,
робіт та послуг (особливо у відношенні до продукції сезонного
асортименту).

Список літератури :Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року. –
К.: Аті-ка, 2001. – 80 с Закон України «Про закупівлю товарів, робіт та
послуг за державні кошти» від 22.02.2000 N 1490-ІП. Про затвердження
Положення про порядок створення та головні функції тендерних комітетів
щодо організації та здійснення процедур закупівель товарів, робіт і
послуг за державні кошти. Наказ Міністерства економіки України від 26
грудня 2000 року № 280.

ST

Тіньова економіка як фактор криміналізації економіки та суспільства

Гончарова В.О.

Актуальність вивчення феномена “тіньова економіка” як фактора
криміналізації економіки та суспільства обумовлене, в першу чергу,
гіпертрофованими масштабами тіньової економіки в сучасній Україні –
навіть по офіційним даним її питома вага у ВВП складає 37%. Очевидно, що
такі масштаби тіньового бізнесу не дозволяють українській економіці
нормально розвиватися і, більш того, створюють реальну загрозу
національної безпеки, існуванню української державності.

У останнє десятиліття тіньова економіка перетворилася в одну з
глобальних проблем світового співтовариства, багато аспектів якої
(світовий наркобізнес, відмивання “брудних” грошей, корупція державних
органів і т.п.), стали предметом обговорення на численних міжнародних
форумах. Глобальний характер тіньової економіки вимагає і глобальних
зусиль з боку світового співтовариства. Загальне визнання одержала ідея
необхідності державного втручання в сферу тіньового бізнесу з метою
запобігання криміналізації економіки. Міждержавне співробітництво і
координація боротьби з економічною злочинністю стали важливою ланкою в
системі міжнародних відносин. Очевидно, що входження України у світову
економіку багато в чому залежить і від того, наскільки успішно їй
удасться приборкати розгул тіньової економіки.

Необхідність більш ефективної боротьби держави з тіньовою економікою,
перетворення цієї проблеми в проблему політичне, морально-етичну,
прагнення України зайняти гідне місце у світовому господарстві – усе це
робить досить актуальним розгляд проблеми крізь призму сучасної
політичної економії.

У основному плин закордонної економічної науки, відомому як “економікс”,
тіньова економіка в принципі виключений як предмет дослідження. Цією
проблемою в основному займаються інституціалісти та фахівці, що працюють
на стику наук (правових, економічних, соціальних). Найбільш

видними фігурами тут є англійський соціолог Т.Шанін, що розглядає
тіньову економіку як одну з «експолярних» форм господарства, перуанський
економіст Эльдаро де Сото, що показав роль “внелегального” сектора в
економічній системі і відповідальність держави за його масштаби.

У радянській економічній науці по відомих причинах тіньова економіка не
могла бути предметом наукового дослідження. Тільки з кінця 80 p.p.
проблематика тіньової економіки в нашій країні стала предметом гострої
наукової дискусії, позитивними моментами якої є:

визнання існування самої проблеми і

загрозливих масштабів тіньової економіки в

Україні;

констатація прямого зв’язку тіньової

економіки з малоефективною політикою

держави;

3) використання великого фактичного

матеріалу по даній проблемі.

Характерною рисою, і очевидно, істотним недоліком дискусії по тіньовій
економіці наприкінці 80-х – початку 90-х p.p. було те, що вона в значній
мірі носила політико-публіцистичний характер. Особливо цим відрізняються
роботи Л.Тимофеева, И. Клямкина й ін.

У другій половині 90-х років з’явився ряд солідних робіт учених по
тіньовій економіці. У цілому в розробці проблеми відбулися істотні
зрушення:

були початі серйозні зусилля в розкрит

ті основних причин тіньової економіки;

прагнення показати, що тіньова еконо

міка далеко не однорідна і має потребу в

типологизации;

серйозному аналізові піддані механізми

тіньових операцій (відхід від податків, фі

нансові махінації, відмивання грошей і т.п.);

– розгорнулися дослідження тіньових

операцій в окремих секторах економіки, на

приклад, у кредитно-фінансовій сфері;

– у самостійну тему дослідження виділи

лася проблема корупції державного апарата;

– велика увага стала приділятися тіньовій

економіці як однієї з глобальних проблем

світового співтовариства.

Однак незважаючи на відносно багату літературу по тіньовій економіці, що
сформувалася до кінця 90-х років, тема тіньової економіки залишається
недодослідженої, також у цій сфері існують і визначені лакуни:

значна частина робіт виконана не еко

номістами, а юристами, соціологами й ін., і

природно, що економічні аспекти проблеми

не були головними в їхньому дослідженні;

значна частина дослідників-економістів

виявилася під домінуючим впливом правого

підходу до тіньової економіки;

основним критерієм розподілу тіньової

економіки на сектори продовжує залишати

ся ступінь легітимності (“чорний” і “сірий”

ринок і т.п.);

дотепер не почато спроб розглядати ті

ньову економіку, як категорію політичної

економії й одну з форм недосконалої конку

ренції;

малодослідженої залишається і регіональ

на специфіка російської тіньової економіки.

Для опису розглянутого феномена використовують різні визначення:
“нелегальна”, “внелегальна”, “підпільна”, “кримінальна”, “негативна”,
“неформальна”, “чорна”, “сіра” і т.п. економіка. Не устояна термінологія
свідчить про те, що розробка методологічних основ підходу до визначення
тіньової економіки ще не завершена.

Перераховані вище визначення досить розпливчасті, а часто суперечать
один одному. Різні фахівці за основу визначення беруть різні критерії.
Правовики розглядають тіньову економіку під кутом зору порушення
суб’єктами правових норм, що хазяюють; криміналісти зосередили свою
увагу на економічних злочинах; соціологи – на деструктивних наслідках
тіньової економіки в області соціальних відносин, трудовики -на
латентних явищах у сфері трудових відносин, філософи – на
морально-етичних аспектах тіньової економіки і т.п.

У науковій літературі проглядаються два основних підходи до проблеми:
перший берет за основу визначення критерій контролируемости (головним
чином, урахування офіційною статистикою) економіки з боку держави,
другий – критерій дотримання правових норм. Як ілюстрацію приведемо

кілька визначень. Так А.В.Шестаков вважає, що тіньова економіка – “…
це, насамперед, неконтрольований суспільством сектор суспільного
відтворення в ході виробництва, розподілу, обміну і споживання
економічних благ і підприємницьких здібностей, приховуваних від органів
державного керування і контролю економічних відносин між суб’єктами, що
хазяюють, по використанню державної, недержавної і кримінально нажитий
власності з метою витягу сверхдоходов (надприбутку) для задоволення
особистих і групових потреб невеликої частини населення країни”.
Критерій контролируемости пропонують використовувати (або фактично
використовують) також Д. Макаров, М. Дзилиев, Л. Косалс і т.д.

Прикладом другого (правового) підходу може служити визначення, дане
авторами колективної роботи “Економічна безпека”: “тіньова складової
економіки – це система економічних відносин, що складається в
суспільстві всупереч законам, правовим нормам, формальним правилам
господарського життя, тобто знаходиться поза рамками правового поля”.
Подібний підхід розвивається й у рамках інстітуціоналізму, представники
якого воліють використовувати термін “внелегальна економіка”. Очевидні і
висновки з такого підходу. Заходу впливу на тіньову економіку в цьому
випадку обмежуються в основному удосконалюванням правової основи
ринкового господарства.

Таким чином, у цілому приходиться констатувати відсутність чітких
методологічних критеріїв визначення тіньової економіки, використання
авторами різних суперечних один одному (а те і взаємовиключних)
критеріїв, плутанину понять.

Більшість проблем, зв’язаних з вивченням тіньової економіки, виникає
через досить невизначену методологічну базу її аналізу. На нашу думку,
прийшов час розглядати тіньову економіку як категорію політекономії.
Необхідність політекономічного підходу до тіньової економіки
продиктована багатьма аспектами.

На сьогоднішній день найбільше широко представлена (принаймні у
вузівському викладанні) інтерпретація економічної науки -“економікс” –
будучи прикладною наукою, що вивчає головним чином механізми “зробленої”
ринкової економіки, цілком виключає зі свого дослідження поле тіньової

економіки. Характерно, що жоден з відомих підручників по “економікс” не
містить спеціального розділу, присвяченого цій проблемі.

Ще один стрімко розвивається останнім часом напрямок економічної думки
“новий інстітуціоналізм”, хоча і зосереджений на дослідженні структурних
умов підприємництва, явна перевага віддає аналізові правових інститутів
і неформальних соціальних норм. Інстітуціоналісти відштовхуються від
поняття “внелегальності”, визначаючи її як “відмовлення індивідів від
використання в організації повсякденної діяльності норм писаного права
для організації повсякденної діяльності в звертання до неписаного права,
тобто нормам, зафіксованим не в законах, а головним чином у традиціях і
звичаях, а також до альтернативних механізмів дозволу конфліктів із
приводу обміну і захисту прав власності”.

Не применшуючи досягнень “нового ін-стітуціоналізму”, хотілося б
висунути кілька аргументів на користь трохи іншого, політ-

економічного підходу. В економічному аналізі правові відносини грають
дуже важливу роль, але не можуть бути визначальними. Комплексний розгляд
державного впливу на тіньову економіку можливо тільки на основі більш
широкого – політекономічного аналізу. Політична економія, спираючи на
історичний метод, дозволяє розкрити об’єктивний характер тіньових
структур, що склалися як одна з підсистем ринкової економіки, і
розглядати тіньову економіку як складову частину ринкового господарства.

Таким чином, політекономічний підхід до розгляду тіньової економіки є,
на нашу думку, найбільш ефективним і більш комплексним методом вивчення
цього феномена при його аналізі як однієї з підсистем ринкового
господарства. Але в той же час сучасна політична економія відійшла від
економічного детермінізму, тому дослідження тіньової економіки
вітчизняною наукою необхідно продовжувати.

Використання інструментів економічної теорії для дослідження економічної
злочинності

Така послідовність документальної перевірки достовірності оцінки
об’єктів приватизації є загальноприйнятою, як правило, для всіх видів
державних і орендних підприємств і може бути використана контро-

люючими і правоохоронними органами для контролю процесів приватизації з
боку держави.

Особливо це важливо у зв’язку з тим, що недоліки, які мали і мають місце
у основної маси приватизованих підприємств України, суттєво не впливали
на економічну безпеку держави, тим більше, що держава розробила і
використовує ряд механізмів, у тому числі заборона приватизації атомних
електростанцій, газо – і нафтотранспортних систем, продаж землі і інші.

З одного боку, держава сприяла появі ефективного власника виробничих
об’єктів, з іншого – захищала основи економічної безпеки держави, її
вплив на розвиток раціональної структури економіки, забезпечення
надходжень коштів у бюджет.

Перші кроки приватизації загальнодержавних, стратегічних об’єктів –
Миколаївський глиноземний завод, п’яти об’єктів обленерго, приватизація
чотирьох із шести нафтопереробних підприємств, приватизація
Криворізького горно-металургійного комбінату – виявили помилки, які
суттєво впливають на економічну безпеку України.

Так, Миколаївський глиноземний завод – унікальне прибуткове підприємство
яке давало сировину для алюмінієвої промисловості всього пострадянського
простору.

Це підприємство приватизовано російськими компаніями по виробництву
алюмінію, що дало можливість Росії створити в результаті цього замкнутий
цикл виробництва: від сировини до випуску металопрокату.

Поряд із створенням додаткових робочих місць це привело до зміцненню
економіки іншої держави. В той же час Україна втратила глузевостворююче
підприємство, яке могло стати основою для розвитку галузі металургії
алюмінію і виробів з нього, а натомість наша держава імпортує велику
номенклатуру товарів, основу яких складає алюміній, але вже по світовим
цінам.

Мало того, згідно умов приватизації новий власник Миколаївського
глиноземного заводу повинен був за два роки збудувати у Харківській
області завод з

виробництва алюмінію із сировини Миколаївського глиноземного заводу. Ця
умова не виконана, а держава не використала своїх прав впливу на нового
власника згідно законодавства України.

Таким чином Україна, втратила унікальне підприємство яке дало б змогу
державі керувати всім імпортом алюмінію та виробами із нього і опинилась
в залежності від іноземних фірм, тобто цими діями нанесено збитки і
створено певну загрозу економічний безпеці держави.

Це свідчить про те, що є нагальна потреба в посиленні контролю з боку
держави за виконанням власниками приватизованих підприємств зобов’язань,
які вони брали під час приватизації, а в разі невиконання їх, необхідне
своєчасне втручання держави, включаючи реприватизацію цих підприємств.

Приватизація п’яти об’єктів обленерго зменшило можливість держави
впливати на енергопотоки в Україні, знизилися надходження у бюджет від
державного експорту електроенергетики.

‘ Слід зазначити, що своєчасним є рішення Президента України про
організацію єдиного енергопідприємства державного підпорядкування, що
дозволить зміцнити безпеку держави в області енергговиробництва і
енергозабезпечення.

Приватизація прибуткового Криворізького горно-металургійного комбінату
передбачає, що з очікуваних приблизно 4 млрд. гривен, 2 млрд. будуть
направлені для погашення існуючої заборгованості по заробітній платі
працюючих. Це рішення, на нашу думку, також є помилковим, так як
більшість грошей від приватизації цього унікального об’єкту буде
направлено на „проїдання”. Погашення цієї заборгованості може бути
забезпечено за рахунок навіть часткової легалізації тіньової економіки
або забезпечення упорядкованості надходжень коштів від ПДВ у
відповідності з існуючим зростанням обсягу виробництва у порівнянні з
минулим роком.

Кошти за приватизації цього комбінату можна було б використати на
модернізацію стратегічної газотранспортної системи, а не

створювати спеціальні газотранспортний консорціум для спільного
управління з іноземними фірмами. При цьому Україна втрачає 70% акції і
можливість повної оплати імпортного газу за рахунок експлуатації цієї
газотранспортної системи.

Помилкові рішення по приватизації були прийняті по нафтопереробним
заводам, коли із шести заводів в Україні було приватизовано чотири, які
знаходяться у власності іноземних фірм. Більш того, навіть розподіл
продукції двох державних підприємств було віддано у приватні руки. Це
зробило беззахисною економіку Україну під час росту світових цін на
нафту у травні 2004 р. Як наслідок, ціни на пальне за декілька днів
зросли в вдвоє.

Звичайно, якоюсь мірою ріст цін спровоковано світовим ростом цін на
нафту але одночасна зупинка двох нафтопереробних заводів в Україні на
ремонт, а також неможливість впливати на ціни власної нафти призвели до
катастрофічного росту цін на бензин, і як результат – різкого підвищення
цін на продукти харчування та інші товари.

Значні проблеми з економічної безпеки України з’явились також із
приватизацією агропромислового комплексу а також можуть з’явитись при
введенні землі в товарообіг.

Таким чином, з метою забезпечення достовірної оцінки об’єктів
приватизації, прозорості самого процесу і виконання умов приватизації,
досягнення найвищих показників від приватизації, особливо стратегічних в
економічному відношенні об’єктів необхідно:

посилити контроль за виконанням умов приватизації і забезпечити
своєчасне втручання держави при їх невиконанні;

при прийнятті рішень про приватизацію стратегічних об’єктів ввести
принцип обов’язкової згоди усіх гілок влади, відповідальних за цей
процес;

розробити засоби досягнення економічної безпеки держави при приватизації
стратегічних та інших об’єктів державного підпорядкування.

Економічна злочинність, прийоми приховування та методи її виявлення

Глущенко В.В.,Карпов О.І.

“Економічна злочинність” – одне з центральних кримінологічних понять.
Статистичні данні МВС України, матеріали перевірок державних органів
контролю свідчать про значний зріст злочинності у підприємницькій
діяльності. Найбільш значний зріст економічної злочинності
спостерігається у банківській, кредитно-фінансовій та
зовнішньо-економічних сферах. Ефективність боротьби з економічною
злочинністю в значній мірі обумовлює економічну безпеку держави [1,6].
Ця ефективнісь безумовно залежить від наукового визначення
методологічних засад “економічної злочинності”.

“Економічна злочинність” – це противо

правна діяльність, яка охоплює різноманітні

зловживання економічною владою, котра

посягає на порядок економічного управлін

ня, спричиняє суттєву матеріальну шкоду

інтересам держави, приванто-

підприємницької діяльності або громадянам, здійснюється постійно у
рамках і під підкриттям законної економічної діяльності як фізичних, так
і юридичних осіб. Об’єктом економічної злочинності є система управління
економікою вцілому та окремі її елементи. Це пов’язано з тим, що
управління в сучасних умовах стало головним фактором розвитку
виробництва, соціально-економічних змін, в тому числі і у злочинності.
Суб’єктами є фізичні та юридичні особи, які пов’язані з виконанням
економічних обов’язків. Видами економічної злочинності є:

Злочини проти банківської та акціонерної систем обміна; кредитної
системи; системи страхування і свободи конкуренції; лжебан-крутства;
порушення авторських прав;

Ухилення від сплати податків; митні злочини; шахрайства з субсидіями;
вимагання та хабарництво;

Порушення законодавства про охорону праці; злочини проти споживачів,
охорони навкілля;

Шахрайства та спекуляція.

Сучасні соціально-економічні особливості розвитку держави поширюють
значність таких видів економічної злочинності, як:

Злочини, які пов’язані з порушенням правил ринку свободно!” конкуренції;

Злочини, які є складовою часткою порушень прав споживачів (наприклад,
зниження якості подукції);

Злочини, які базуються на зловживаннях інвестиціями і причиняють збитки
компаніям, акціонерам і таке інше;

Злочини, які складають зловживання депозитним капіталом і причиняють
збитки депозитаріям кредиторам та громадянам;

Злочини, які зазіхають на фінансовий, комерційний сектор економіки
(наприклад, використання підроблених банківських документів);

Злочини, які пов’язані з незаконною еуксплуатацією природи, з
порушеннями діючих екологічних стандартів та нормативів про захист
навколишнього середовища;

Злочини у сфері соціального страхування та пенсійного забезпечення;

Комп’ютерні злочини. [2, 21].

Аналітики підкреслюють і особливості та відмінні риси економічної
злочинності. Це:

Охоплює різноманітні зловживання владою, котрі посягають на порядок
економічного управління;

Здійснюються в процессі професіональної діяльності менеджерів;

Спричиняють значну економічну шкоду інтересам держави, підприємців,
громадян;

Складність персональної ідентифікації як злочинців, так і потерпілих;

Застосовується массово і спричиняє массову шкоду (тобто не діє проти
окремих осіб);

Фактор розширення економічної злочинності – розвиток кризових явищ в
економіці, посилення боротьби за економічну владу, перерозподіл сфер
впливу.

Підвищення ефективності роботи по виявленню та розкриттю економічних
злочинів залежить від знання прийомів їх приховування. Важливу роль
в цьому

грає класифікація форм приховування ‘злочинів. Розрізняють:

Приховування одночасно з підготовкою

злочина або при його здійсненні; ^’^ ‘

Приховування після здійснення злочина.

В першому напрямку викреслюють:

Фальсифікація засновницьких документів з цілью приховування дійсного
походження підприємницьких структур;

Вироблення фіктивних банківських до

кументів; :*

Придбання викрадених, втраченних під-робленних платіжних засобів.

В сучасних умовах досить широко для скоєння економічних злочинів
використовується створення фіктивних фірм, які після отримання грошей
від легальноствореної партнерської фірми, розчиняються [3, 573].

Окрім цьго з цілью приховування скоєних противозаконних дій, злочинні
групи використовують дяільність осіб, які потрапили від них в залежність
шляхом шантажу, насилля, погроз.

Досить часто злочинці використовують

реєстраціію фірм по підставним адресам або

на підставних осіб. ~

Приховування злочину після його скоєння, як правило зводиться до
навмисного знищення бухгалтерських та інших документів, які можуть
свідчить про скоєння, економічних злочинів.

Приховування економічних злочинів після їх здійснення також пов’язано з
процесом відмивання “брудних грошей”. Виникнення та загострення проблем
відмивання “брудних грошей” тісно пов’язане з розвитком “тіньової
економіки”.

Визначаються слідуючі напрямки розвитку тіньової економіки, котрі
використовуються для легалізації кримінальних засобів:

Неврахована діяльність суб’єктів господарювання (бартерні операції,
переробка давальної сировини, деякі зовнішньоекономічні операції);

Економічна злочинність (ухилення від сплати податків, розкрадання,
шахрайство);

Кримінальна діяльність (незаконний обіг

наркотиків, торгівля зброєю). і[

Коли злочинна діяльність народжує значні доходи, особи, які причетні до
скоєння злочинів, шукають засоби контролювати грошові капітали без
привернення уваги до своєї діяльності. Злочинці роблять це шляхом
маскування джерел отримання незакон-

них доходів змінюя форми або напрямки руху грошей. Враховуючи це система
противодії економічним злочинам повинна бути гнучкою, щоб бути здатною
виявляти та реагувати на нові схеми їх здійснення.

: У більшості випадків економічні злочини приховуються шляхом навмисного
викревлення облікових та звітних данних. Для отримання вірних та
об’єктивних данних органи МВС використовують фінансово-економічний
аналіз.

Фінансово-економічний аналіз, який проводять правоохоронні органи
представляє собою систематичне дослідження економічних показників, які
характеризують різноманітні сторони господарської діяльності для
виявлення деструктивних відхилень в цій діяльності і випадків порушень
господарсько-фінансової дисципліни з цілью їх своєчасного попередження.
* :????’?’?’• ?- ? ? •’ ч ‘

Задачі фінансово-економічного аналізу можуть бути визначені так:

Об’єктивна оцінка господарсько-фінансової діяльності підприємств та
установ. Це перший етап аналізу, без якого не можлива розробка
контрольних засобів, срямованих на поліпшення цієї діяльності;

Виявлення факторів впливаючіх на відхилення від нормальної
господарсько-фінансової діяльності підприємств і установ;

Визначення умов що, впливають на формування засобів здійснення злочинів.
До них відносяться: ?•”?•? n ? ч-s

відсутність або недоліки в системі внутрішнього контролю за діяльністю
підрозділів;

недоліки в організації бухгалтерського обліку;

безхозність, халатне відношення посадових осіб до забезпечення
зберігання майна;

недоліки у визначенні норм витрат сировини, порушення технологічного
процесу, які призводять до випуску продукції низької якості;

порушень правил складання документів, які визначають рух майна;

недоліки у використанні основних і обігових засобів [4, 97]; -?–
,.-… .:.,.,

Визначення напрямків і зміста оператив-но-розшукових заходів по
забезпеченню розкриття скоєних злочинів та їх попередження;

Розробка внесення пропозицій по усуненню умов що, сприяють здійсненню
злочинів;

Глубоке проникнення в природу порушень з цілью визначення аналітичних
рис злочинів, найбільш типових засобів їх скоєння і методів
приховування.

Повна і всебічна оцінка господарсько-фінансової діяльності підприємств і
установ повинна базуватися на принципах достатності і переконливості
доказів. Для отримання необхідних доказів використовуються різноманітні
прийоми документального та фактичного контролю.

Серед методичних прийомів перевірки документів можна виділити:
формальну, арифметичну, експертну, зустрічну, зворотню калькуляцію,
оцінку документів по дан-ним кореспондентських рахунків, аналітичну
перевірку звітності і балансу та інше.

В ряді випадків для отримання доказів,

які підтверджують наявність противопра-

вних проявів господарсько-фінансової ді

яльності підприємств і установ не доста

тньо обмежитися тільки перевіркою пер

винних документів і звітності. Необхідно

використовувати також прийоми фактич

ного контролю, до яких можна віднести:

інвентаризацію, контрольний обмір, об

стеження об’єктів, контрольний запуск

сировини у виробництво, лабораторний

аналіз та інше. . г.

Література: Конституція України. -Харків.: Консум, 1996; Бандурка A.M.,
Червяков И.М., Посылкина О.В. Финансово-экономический анализ.
Учебник.-Харьков: Ун-т внутр. дел, 1999; Научно-практический комментарий
Уголовного кодекса Украины от 5 апреля 2001 года / Под. ред. Н.И.
Мельника, Н. И. Хавро-нюка.- К.: Издательство А.С.К., 2004; Гражданский
кодекс Украины: Комментарий.- Т.1 Издание второе.- X.: ООО «Одиссей»,
2004.

Системна протидія економічній злочинності

Ковальов Є.В., Балко О.В., Никифорець Т.Є.

Економічна злочинність стрімко розвивається у сучасному світі. Якщо у
60-х роках XX століття у СРСР практично не було тіньової економіки і її
обсяги на той час оцінювалися всього у 5 млр. руб., то на кінець 1980-х
років ці обсяги зросли у десятки разів і по різним оцінкам складали від
100 до 250 млр. руб. (15-25 % національного доходу) [1, 2]. На цей
момент в Україні за оцінками фахівців близько 40 – 50% валового
внутрішнього продукту (88 – ПО млр. грн|) виробляється у “тіні”.

Погляди дослідників на сутність та місце злочинної економічної
діяльності характеризуються різноманітністю та суперечностями. Для
усунення недоліків у цьому питанні нами розроблена та пропонується для
практичного застосування нова класифікація економічної діяльності. У цій
класифікації ми вважаємо за доцільне поділити економічну діяльність на
форомальну (здійснюється у встановлених правових рамках держави) та
неформальну (здійснюється поза рамками правового поля, доходи госпо-

(?Т-Г

дарської діяльності приховуються від оподаткування). До складу
неформальної економіки, на нашу думку, слід включити три складові
частини: економіка власних потреб, тіньова економіка, кримінальна
економіка.

Економіка власних потреб являє собою роботи у домашньому та присадибному
господарстві. Хоча формально ця діяльність повинна підлягати
оподаткуванню, але оскільки у цьому господарському секторі роботи
здійснюються кожною людиною або родиною у вільний від виробничої праці
час та направлені в основному на підтримку життєдіяльності особистості
та родини, вважаємо, що цю діяльність доцільно звільнити від
оподаткування. Результати діяльності цього сектора необхідно враховувати
у складі валового внутрішнього продукту.

До тіньової економіки будемо відносити господарську діяльність
спрямовану на виготовлення товарів та надання послуг, виробництво яких
не заборонено

законом, але яке приховується від статистичного обліку та оподаткування.
Результати тіньової економіки необхідно включати у склад валового
внутрішнього продукту країни. Вважаємо, що більш актуальним стає
створення сучасних методів виявлення тіньової господарської діяльності
суб’єктів підприємництва та умов для виходу економічних процесів з
“тіні”, ніж кримінальне переслідування суб’єктів господарської
діяльності, які працюють у цьому секторі.

До складу кримінальної економіки включається господарська діяльність, що
заборонена діючим законодавством та завдає шкоди державі, родині,
особистості: виробництво та продаж зброї, наркотиків, торгівля людьми,
грабежі, рекет, корупція та ін. Господарські результати дії цього
сектору необхідно враховувати на основі статистичного обліку, але не
включати у валовий внутрішній продукт країни. Правоохоронні органи
повинні здійснювати кримінальне переслідування суб’єктів господарської
діяльності, що працюють у цьому секторі, намагаючись поступово звузити
чи повністю ліквідувати сектор.

Найбільш ґрунтовне, на нашу думку, загальне визначення економічних
злочинів дає Є.Л.Стрельцов: “це передбачені карним законом діяння, які
направлені на порушення відносин власності (майнові відносини) і
існуючого порядку здійснення господарської діяльності” [ 3 ].

Можна виділити наступні характерні ..; ознаки економічної
злочинності:

має корисливий характер, направлена на збагачення особи;

наносить економічну шкоду інтересам і

безпеці широким верствам суспільства:

державі, регіону, підприємствам, громадя

нам; , >.\

для цього виду злочинів характерна висока ефективність – значні кінцеві
результати при низьких витратах та небезпеці;

систематичне повторення або розвиток на протязі часу;

здійснення економічних злочинів у межах або під прикриттям формальної
економічної діяльності;

організований, груповий характер злочинів;

використання для здійснення економічних злочинів недоліків у веденні
формальної економічної діяльності;^, ;:jq:>ui ……….

висока гнучкість економічних злочинів, їх пристосування до діючих умов
господарювання;

різноманітність форм прояву економічних злочинів, їх постійний розвиток
та удосконалення;

складність економічних злочинів, високий рівень їх інтелектуального та
наукового забезпечення;

“цепний” характер економічних злочинів: здійснення одного злочину, як
правило, породжує інший; ; адялп

неоднозначність економічних злочинів – з одного боку економічний злочин
несе значну шкоду, з іншого – може приносити користь людині, регіону,
державі;

економічна злочинність стає економічною основою для оволодіння владою
-проникнення у владні структури та підтримки терористичних формувань.

В умовах становлення та розвитку ринкових відносин найбільш важливими,
на нашу думку, причинами сучасного існування економічної злочинності в
Україні є:

прагнення підприємців до швидкого збагачення та накопичення капіталу;

привабливість економічних злочинів високим рівнем матеріального
збагачення при відносно низьких витратах, ризику та небезпеці;

складність організаційних процедур початку та ведення бізнесу; ,
низький рівень інформаційного забезпечення бізнесу;

низька ефективність роботи чиновни-чого корпусу;

нестабільність та складність системи оподаткування;

недостатньо активна позиція держави у боротьбі проти економічних
злочинів.

Таким чином, зрозуміло, що економічна злочинність – це дуже складне
загрозливе сучасне явище господарської діяльності. Для ефективної
протидії економічній злочинності слід використовувати систему
економічних, організаційних та правових заходів.

Першим і найголовнішим серед недоліків у боротьбі проти економічної
злочинності, є відсутність загальнодержавного механізму нагляду та
наукового аналізу стану і розвитку процесів економічної злочинності у
межах держави, ре-

гіонів галузей, фірм. Боротьба ведеться не на попередження економічних
злочинів, а на усунення наслідків їх скоєння. В зв’язку з цим слід
визначити гостроактуальними сучасні глибокі наукові дослідження причин,
умов існування, закономірностей розвитку економічної злочинності,
розробку напрямків і методів ефективної протидії. Для якісного виконання
цих завдань на базі діючих наукових та навчальних закладів доцільно
створення наукових шкіл і регіональних центрів дослідження економічної
злочинності, створення організаційного механізму збирання відповідної
статистичної та оперативної інформації, необхідної для виявлення
економічної злочинності у державі, регіонах, галузях, фірмах. Міцна
наукова база дослідження економічної злочинності у країні повинна стати
надійною основою якісної роботи правоохоронних органів у боротьбі проти
економічної злочинності. : і Дієвим напрямком протидії економічній
злочинності в Україні враховуємо створення ефективної системи управління
професійною діяльністю та посадовими переміщеннями чиновників.
Дослідження свідчать, що багато економічних злочинів скоюється на основі
корупційних дій чиновників. Корупція призводить до різкого падіння
якості державного управління. Корупціонер не захищає інтереси держави.
Він стоіть на боці тих корумпованих кланів, які визначають його
матеріальне благополуччя. Корупція сприяє заміні державного управління
на управління олігархове, кланове, мафіозне. У зв’язку з тим, що
основною причиною корупції є прагнення службовця до швидкого
матеріального збагачення, правові, заборонні методи, на нашу думку, не
можуть розглядатися як основні при протидії корупції. Матеріальним
інтересам у вигляді хабара треба протиставити інші матеріальні та
моральні стимули. Більшість вчених та прак-

тиків вважають, що боротьба з корупцією повинна вестись не стільки
правовими, скільки економічними, політичними, соціальними та
організаційними засобами. На нашу думку, основою
організаційно-економічних засобів протидії корупції повинні стати:
введення ефективних систем матеріального та морального стимулювання
персоналу; створення ефективної системи оцінки та конкурсних посадових
пермішень державних службовців.

Суттєвий вплив на зниження економічної злочинності мають також такі
заходи:

снижения податкового тиску;

спрощення організаційних процедур початку та ведення бізнесу;

оптимізація кількості напрямків підприємницької діяльності, які
підлягають ліцензуванню;

створення системи швидкого та вільного доступу до інформаційних джерел;

забезпечення стабільності, послідовності та прогнозованості у діях
державних органів.

Особливо актуальними ці заходи є для малих підприємств та фізичних осіб,
які починають підприємницьку діяльність.

Таким чином, очевидно, що тільки системний підхід у застосуванні
економічних, організаційних та правових заходів у змозі ефективно
сприяти суттєвому зниженню рівня економічної злочинності у країні.

Література: Козлов Ю. Теневая экономика и преступность // Вопросы
экономики. 1990. №3, С. 121, 124, 126. Коряги-на Т. Теневая экономика в
СССР (анализ, оценки, прогнозы) // Вопросы экономики. 1990. №3, С.117.
Стрельцов Е.Л. Экономическая преступность в Украине: Курс лекций.
Одесса, 1997. С. 121.

ФІНаНСОВа безпека як складова протидії економічній злочинності

ТкаченкоС.О.

В трансформаційній економіці України життєздатність економічної системи
в значній мірі визначається наявністю і спромож-

ністю забезпечувати достатнє надходження та ефективне використання
сукупності фінансових ресурсів, що забезпе-

.-?«.чує ефективне функціонування підприємст

ва та в значній мірі обумовлюється його

станом, який відображається всім комплек

сом характерних підприємству економічних

-•»;? процесів. Разом з тим існування суперечно

стей між державними органами і суб’єктами

підприємництва призводить до існування

-•- тіньової економіки та порушує питання фі

нансової безпеки. ,, /

Так, за деякими джерелами криміналіза-іЦІя фінансово-господарської
діяльності становить приблизно 50 % офіційного внутрі-ашього валового
продукту [2].

Серед злочинів, чинених у системі господарювання найбільш
розповсюдженими є: ‘ ;..;Ьс:

Як правило, коло осіб, що займаються да

ними видами операцій складається з органі

затора мережі фіктивних фірм, працівників

органів державної реєстрації, нотаріальних

контор, кур’єрів, що одержують готівку в ка

сі банку, банківських службовців, що безпо

середньо контактують з організатором піра

міди (робота фіктивних фірм здійснюється за

принципом піраміди – через кожні два-три

місяця одна фіктивна фірма заміняється ін

ший, проте існування фірм може тривати

протягом двох-трьох днів). : •

У зв’язку з тим, що фіктивні комерційні структури зареєстровані на осіб,
що загубили паспорти, що виїхали за рубіж, що вмерли, операції
проводяться кур’єрами, а останнім часом з використанням системи
“банк-клієнт” по модемному зв’язку, що призводе до високої складності
установлення фактичних виконавців проведення операцій.

5. Правопорушення з використанням пласти-кових карт як способу оплати й
отримання готівки Пластикові кошти (пластикові картки) – порівняно
молодий спосіб розрахунків в Україні. Вони служать
платіжно-розрахунковим документом, що банк видає своїм клієнтам для
оплати товарів і послуг.

Зловживання з використанням пластико-вих карток, як правило пов’язані з
їхньою підробкою, несанкціонованим доступом у банківські електронні
мережі, у випадках, коли зловмисникам стають відомі персональні
ідентифікаційні коди власників карток, розкраданням працівниками
торгових організацій і фірм матеріальних цінностей шляхом здійснення
додаткових (понад суму покупки) списань визначених сум з рахунка клієнта
через термінал, встановлений у торговому залі,

У свою чергу, недостатність грошових коштів, як складової частини
оборотного капіталу є однією з центральних проблем функціонування
суб’єктів підприємництва, що призводить до трансформації стану
фінансової рівноваги капіталу в цілому та стримує процес економічного
зростання.

Слід зазначити, що даному напрямку функціонування підприємства як
самостійному об’єкту фінансової безпеки в сучасній економічній
літературі приділяють недостатньо уваги. Проте, він безумовно є важливою
складовою частиною, яка потребує поглиблення теоретичних основ та
розширення практичних рекомендацій в даній області.

Фінансова безпека підприємства – це нове явище в сучасній економіці
України, яке набуває все більшу актуальність в процесі
фінансово-господарської діяльності. У більшості випадків під фінансовою
безпекою розуміють сукупність механізмів, що призводять до виникнення
кризової ситуації. Так, одні автори пов’язують фінансову безпеку перш за
все із особливостями галузевого функціонування суб’єктів підприємництва
[1], інші ж [3, 5] виділяють ендогенні та

екзогенні фактори, що зумовлюють кризовий стан і які призводять до
виникнення наступних видів криз :

стратегічна, що характеризується відсутністю потенціалу виробництва та
перспектив його відновлення;

прибутковості, пов’язану із незадовільною структурою капіталу та
поглинанням власного капіталу перманентними збитками;

ліквідності, яка виражається через втрату неплатоспроможності.

Ці види являються передумовою застосування антикризового управління та
санації, або ліквідації суб’єкта підприємницької діяльності у разі коли
стан підприємства не сумісний з його існуванням.

Ми згодні з викладеною характеристикою факторів впливу на кризовий стан
та наступними його видами, проте вважаємо за необхідне доповнити
екзогенні складові фактором можливості трансформації (поглинання,
дроблення) підприємства за допомогою фінансового або адміністративного
впливу, який найбільш розповсюджений при проведенні тендерних торгів та
має вигляд додаткових умов [4]. Разом з тим механізми санації та
антикризового управління слід розглядати як похідні фактори кризи, а
отже термін “фінансова безпека” підприємства значно ширше і під ним слід
розуміти не тільки функціонування під час подолання кризового стану та
такі способи і механізми фінансово-господарської діяльності, які б
виключали виникнення такої ситуації, а і “фінансову самостійність” та
“фінансову незалежність” суб’єкта.

Здійснюючи програму фінансової безпеки підприємству слід проводити
своєчасну діагностику фінансового стану, за допомогою комплексної
системи аналізу показників платоспроможності, фінансової стійкості,
оборотності, прибутковості та достатності чистого грошового потоку, як
індикаторів потенційної загрози.

Отже модельний інструментарій аналізу руху грошових потоків має
включати: показники ритмічності та рівномірності (показники, що
характеризують забезпеченість та динамічне функціонування позитивного
грошового потоку, а також їх частку пов’язану з операційною діяльністю),
показники збалансованості (показ-

– ники, що відображають дефіцитність грошових коштів та їх еквівалентів,
а також показники їх достатності для покриття боргових зобов’язань).

Разом з тим необхідно: ? °-‘

впроваджувати механізми лімітування бюджету витрат;

здійснювати постійний контроль за своє-і часним погашенням дебіторської
і кредиторської заборгованості;

здійснювати постійний аналітичний контроль за факторинговими операціями
з метою запобігання мобілізації значних борго-> вих зобов’язань в
окремих структурах;

створення оптимальної організаційної структури управління, яка
найбільш ефективно відповідала б цілям і задачам підприємства та
посилювала аналітичні функції і ^функції управління фінансовою
діяльністю; ; застосовувати способи саморегуляції фі-

• нансово-господарської діяльності та можли-

1 вості державного регулювання;

‘•? класифікувати грошові потоків за озна-

• ками, які б відповідали практичній застосо

вності в процесі фінансового управління

ними;

впровадити систему бюджетування грошових коштів, що дозволила б
здійснювати оперативний контроль надходжень, витрат ‘ та запасів
грошових коштів, визначаючи ‘Збалансованість та синхронність грошових
потоків за допомогою індикаторних показників.

! Таким чином, за умов здійснення необ-г хідних заходів
підприємство спроможне до-

сягти запланованого розміру стратегічного розвитку за умов
збалансованого використання грошових коштів, забезпечити фінансову
безпеку діяльності та протидіяти фінансово-економічним правопорушенням .

Література: Глущенко В.В., Перешиб-кін М.М., Серба B.C. Ліквідність,
платоспроможність та фінансова безпека комерційного банку. – Монографія.
Харківський національний університет ім.. В.Н. Каразіна. Харків. — 2004,
196 с Куркін М.В., Понікаров В.Д. Ревізії та перевірки за зверненнями
правоохоронних органів. Навч. посібник. Харків: Східно-регіональний
центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2003. – 412 с Посилкіна О.В.,
Толочко В.М. Фінансова діяльність хімі-ко-фармацевтичних підприємств:
Підручник / За ред. В. М. Толочка. – X.: Вид-во НФАУ; Вид-во ТОВ “Золоті
сторінки”. -2001. – 536 с Тендерна документація для участі у торгах
(тендері) на закупівлю за кошти обласного бюджету продуктів харчування,
в тому числі сільськогосподарської продукції для закладів освіти
обласного підпорядкування. – X.: Головне управління освіти і науки
Харківської облдержадміністрації, 2004., 18 с. Фінанси підприємств.
Підручник / За ред. A.M. Поддєрьогіна, 4-е вид. доп. та перероб.
-К.:КНЕУ, 2002.-572 с

Рекомендовано до друку

Вченою радою Національного університету внутрішніх справ 14 червня 2004
року, протокол №6

Вісті Кримінологічної асоціації України. Альманах. Випуск 1. –

В45 Харків: Видавництво Національного університету внутрішніх справ,
2004. 200 с

©Національний університет внутрішніх справ, 2004

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter