Глава ЗО. ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО І ЗОБОВ’ЯЗАННЯ
§ 1. Поняття зобов’язального права
Зобов’язальне право — це найбільша за обсягом підгалузь цивільного
права, норми якої регулюють переважно відносини майнового обороту
(товарообміну), тобто відносини, що виникають при переході матеріальних
та інших благ, які мають економічну форму товару, від однієї особи до
іншої.
Предметом зобов’язального права, як підталузі цивільного права, є
майнові відносини. У зв’язку з цим виникає питання про співвідношення
зобов’язальних правовідносин з правовідносинами власності.
Слід мати на увазі, що хоча вони тісно пов’язані між собою, з
урахуванням того, що саме відносини власності складають передумову
товарообміну, але між ними існують і суттєві відмінності. Так, якщо
правовідносини власності мають характер абсолютних, у яких власнику
протистоїть необмежене коло осіб, то зобов’язальні правовідносини
належать до відносних правовідносин, у яких конкретній упра-вомоченій
особі (кредитору) протистоїть також конкретна зобов’язана особа —
боржник. Отже, зобов’язальні правовідносини характеризуються чіткою
персоніфікацією суб’єктного складу. Вони юридичне пов’язують лише
конкретних осіб. Є відмінності і в юридичному об’єкті зазначених
правовідносин. Зобов’язальні правовідносини відрізняються від
правовідносин власності і за сутністю відповідного суб’єктивного права.
Якщо сутністю суб’єктивного права у абсолютних правовідносинах є право
на власні дії, то у відносних правовідносинах — право на дії іншої особи
(боржника).
Характеризуючи відносини майнового обігу, які регулюються нормами
зобов’язального права, слід підкреслити, що вони охоплюють, перш за все,
ринкові відносини, які виникають як при здійсненні підприємницької
діяльності, так і при задоволенні фізичними особами власних потреб. Цим
відносинам притаманна така ознака як багатоманітність, оскільки майновий
оборот (товарообмін) може здійснюватися як шляхом відчуження особою
свого майна у власність іншій особі (наприклад, при купівлі-продажу),
так і через пере-
6
Розділ МІ
дачу його іншій особі у тимчасове оплатне чи безоплатне користування
(наприклад, при оренді або позичці).
Предметом такого обороту можуть бути не тільки речі, а й інші предмети,
що мають товарну, хоча і не завжди матеріальну (уречевлену) форму.
Йдеться, зокрема, про результати послуг (наприклад, наданих при
перевезенні або зберіганні речей), що споживаються замовником (у процесі
вчинення виконавцем певної дії або здійснення певної діяльності, майнові
права та певні нематеріальні блага (наприклад, інформація). Оскільки
норми зобов’язального права у цій частині мають своєю метою врегулювання
відносин майнового обігу в їх непорушеному стані, дані зобов’язання є
регулятивними. Значна більшість регулятивних зобов’язань виникає на
підставі договорів, тобто є договірними зобов’язаннями. Однак деякі
недоговірні зобов’язання, що виникають з односторонніх правомірних дій
(односторонніх правочинів або юридичних вчинків), теж слід віднести до
регулятивних. Йдеться про зобов’язання з публічної обіцянки винагороди,
вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення та
рятування здоров’я і життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної
особи. Певна група норм зобов’язального права спрямована на усунення
негативних наслідків, що виникають в результаті порушення однією особою
суб’єктивних цивільних прав іншої. Метою вказаних норм є охорона, у тому
числі й захист суб’єктивних цивільних прав, а зобов’язання, що виникають
при цьому, йменуються охоронними. До них належать зобов’язання з
відшкодування шкоди, створення загрози життю, здоров’ю чи майну іншої
особи, набуття або збереження майна без достатньої підстави.
Зобов’язальне право, як підгалузь цивільного права, складається з низки
правових інститутів, норми котрих спрямовані на закріплення положень, що
стосуються як усіх зобов’язань, так і окремих їх видів. Враховуючи це,
зобов’язальне право поділяється на загальну та спеціальну частини.
Загальна частина охоплює положення щодо поняття та видів зобов’язань,
підстав їх виникнення, способів виконання і відповідальності за
порушення зобов’язань та підстав їх припинення. Однією із складових цієї
частини є й загальні положення про договір, як найпоширенішу підставу
виникнення зобов’язання, що охоплюють поняття та зміст договору, порядок
його укладення, зміни, розірвання тощо. Спеціальна частина
зобов’язального права складається з інститутів, що охоплюють норми, які
стосуються окремих типів (груп, видів та підвидів) зобов’язань.
Значна більшість цих норм розрахована на регулювання зобов’язальних
відносин, що виникають на підставі договору. Дані норми у своїй
сукупності складають договірне право. Останнє має свою внутрішню
диференціацію і складається з низки субінститутів, які об’єднують
правові норми, розраховані на регулювання окремих
груп, видів та підвидів договорів, що породжують відповідні договірні
зобов’язання.
Інші норми спеціальної частини зобов’язального права розраховані на
пегулювання зобов’язальних відносин, що виникають з односто-понніх
правомірних чи неправомірних дій (деліктів). Вони теж об єднаються у
відповідні субінститути зобов’язального права і розраховані відповідно,
або на регулювання недоговірних зобов’язальних відносин або на усунення
негативних наслідків, що виникають внаслідок порушення однією особою
суб’єктивних цивільних прав іншої. _
Норми зобов’язального права містяться переважно у Книзі п ятш ЦК та у
інших актах цивільного законодавства.
§ 2. Поняття та види зобов’язань
Згідно зі ст. 509 ЦК зобов’язанням с правовідношення, у якому одна
сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони
(кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу,
сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право
вимагати від боржника виконання його обов’язку. Отже, зобов’язання — це
різновид цивільних правовідносин.
Елементами зобов’язання, як і будь-якого правовідношення, с його
суб’єкти, об’єкт та зміст.
Суб’єктами зобов’язання є управомочена сторона (кредитор) та зобов’язана
сторона (боржник). Ними можуть буди як фізичні, так і юридичні особи, у
тому числі й юридичні особи публічного права1.
Юридичним об’єктом зобов’язання є певна поведінка зобов’язаного
суб’єкта, а його матеріальним об’єктом виступає певне матеріальне благо,
заради якого між суб’єктами виникають юридичні зв’язки. Особливість
юридичного об’єкта зобов’язання полягає у покладенні на боржника
обов’язку щодо здійснення ним відповідних активних дій. Пасивна
поведінка боржника (утримання від дії) не може бути самостійним
юридичним об’єктом зобов’язання, оскільки вона завжди супроводжує
вчинення ним активних дій. Саме тому зобов’язальне право, на відміну від
права власності, опосередковує не статику, а динаміку майнових відносин.
Зміст зобов’язання складають права та обов’язки його суб’єктів.
Суб’єктивне право, що належить управомоченій стороні у зобов’язанні,
йменується правом вимоги, а суб’єктивний обов’язок зобов’язаної сторони
називається боргом.
Новий Цивільний кодекс закріпив низку наступних положень, що стосуються
усіх зобов’язань.
По-перше, згідно з ч. З ст. 509 ЦК зобов’язання, як цивільне право-
Дет. про це див. § 4 даної глави.
8
Розділ VII
ЗОБОВ ‘ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
9
відношення, має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та
справедливості, що є загальними засадами цивільного законодавства.
По-друге, будь-яке грошове зобов’язання, виходячи з вимог ст. 99
Конституції України, має бути виражене у грошовій одиниці держави —
гривні, хоча сторони зобов’язання при цьому можуть визначати грошовий
еквівалент такого зобов’язання в іноземній валюті (ст. 524 ЦК).
Виконання ж зобов’язання має відбуватися за загальним правилом у гривнях
(ст. 533 ЦК).
По-третє, не допускається одностороння відмова від зобов’язання або
одностороння зміна його умов (ст. 525 ЦК). Ця заборона стосується як
боржника, так і кредитора. Винятки з даного правила можуть
встановлюватися договором або законом. Наприклад, підставою для
односторонньої відмови від зобов’язання згідно зі ст. 615 ЦК може бути
порушення зобов’язання однією із сторін, якщо це передбачено договором
або законом.
Питання галузевої належності категорії «зобов’язання» та можливості
існування немайнових зобов’язань у науці є дискусійними.
Ще за часів існування радянського права була висловлена думка про те, що
категорія «зобов’язання» є, начебто, не цивільно-правовою, а
міжгалузевою, оскільки, як вважали її автори, існують трудові,
фінансові, управлінські, господарські, внутрішньогосподарські та інші
зобов’язання1. її критики слушно вказували на те, що зазначена категорія
є виключно цивільно-правовою, оскільки зобов’язання опосередковують
процес саме товарного переміщення (обороту) матеріальних благ від однієї
особи до іншої. Але при цьому вони вважали, що погляд на зобов’язання як
на міжгалузеву категорію був обумовлений тим, що легальне поняття
зобов’язання, закреплене у ст. 158 РРФСР 1964р.(ст. 151 ЦКУРСР 1963 p.),
мало занадто загальний характер і під нього можна було підвести будь-яке
відносне правовідно-шення2. На нашу думку, зазначене легальне визначення
зобов’язання було лише приводом для іншої дискусії, зумовленої різними
поглядами науковців на систему радянського права і законодавства,
чинників, що їх обумовлюють, та місцем у них, так званого господарського
права. По суті, наведене легальне визначення зобов’язання уявляється
цілком прийнятним, оскільки, з одного боку, містить усі ознаки цього
правового явища; і у будь-якого неупередженого дослідника не може
виникати сумнів щодо його галузевої належності хоча б через те, що дане
визначення поміщене у ЦК. З іншого — воно надає можливість у межах
цивільних правовідносин відбити особливості зобов’я-
1 Танчук И. А., Ефимович В. П., Абова Т. Е.. Хозяйственные
обязательства. — М:
Юрид.лит., 1970.-С 17.
2 Див.: Гражданское право: Учеб. — Изд. 3-е / Под ред. А. П. Сергеева и
Ю. К. Тол
стого. Часть 1. — М: Проспект, 199ff. — С. 484.
зань саме як специфічного виду останніх (їх майновий та відносний
характер, закликаність боржника до активних дій, можливість
упра-вомоченого суб’єкта вимагати певної поведінки від зобов’язаного
суб’єкта). Не випадково, саме спираючись на це легальне визначення
зобов’язання, дослідники1 формулювали різні за змістом доктриналь-ні
визначення цивільно-правових зобов’язань. Про прийнятність наведеного
легального визначення зобов’язання, вміщеного у ст. 151 ЦК 1963 p.,
свідчить і те, що у ст. 509 нового ЦК України воно відтворено майже без
змін.
Питання галузевої належності зобов’язань у сучасних умовах набуває суто
практичного значення. Видавалось, що визнання об’єктивного характеру
поділу права на приватне і публічне повинно мати наслідки, зокрема,
визнання й того, що кожна із зазначених сфер права характеризується
власним методом, власними правовими засобами (категоріями) та
принципами, які у сукупності створюють відповідний тип регулювання
суспільних відносин та правовий режим, відповідно, приватного і
публічного права, що унеможливлює використання у вказаних сферах права
не властивих їм правових засобів. З огляду на це, саме сфері приватного
права, яка характеризується децентралізованим регулюванням на
диспозитивних засадах усіх особистих немайнових та майнових відносин,
заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій
самостійності їх учасників, притаманний такий правовий засіб, яким є
зобов’язання. Між тим не тільки окремі дослідники продовжують розглядати
зобов’язання як міжгалузеве поняття (один з механізмів, що
використовується у різних галузях права)2, а й намітилася тенденція
використання правових засобів сфери приватного права, зокрема, у
податковому законодавстві3, що може призвести до руйнування
законодавства, яке діє у сфері приватного права4. Слід вказати, що
навіть фахівці публічного права вказують на некоректність застосування
терміна «зобов’язання» до податкових відносин, побудованих на принципах
влади і підпорядкування. Більш точним, як слушно вказує М. П.
Кучерявен-ко, було б використання терміна «податковий обов’язок», що
узагальнює всю систему обов’язків платника податків, пов’язаних зі
сплатою податків і зборів5.
1 Иоффе О. С. Обязательственное право. — М.: Юрид. лит., 1975. — С. 6;
Граждан
ское право (вказ. підруч.). — С 484.
2 Див.: Хозяйственное право: Учеб. / Под. ред. акад. В. К. Мамзутова. —
К.: Юрин-
ком Интер, 2002. — С. 561.
3 Див., напр., Закон України «Про порядок погашення зобов’язань
платниками по
датків перед бюджетом та державними цільовими фондами» від 21 грудня
2000 р. //
Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 7. — Ст. 259.
4 Дет. про це див.-. М. М. Сібільов. Наслідки використання правових
засобів сфери
приватного права при регулюванні публічно-правових відносин / Респуб.
міжвід. наук,
зб. «Проблеми законності». — Харків, 2001. — С 55-61.
5 Кучерявенко Н. П. Налоговое право: Учеб. — Харьков: Легас, 2001. — С.
242.
10
Розділ VII
Обгрунтування у радянські часи неможливості існування зобов’язань
немайнового характеру1 було, на нашу думку, пов’язане з недооцінкою тоді
ролі немаинових благ. До речі, слід вказати на те, що і у ті часи І. Б.
Новицький вважав: змістом зобов’язання може бути право вимоги вчинення
будь-якої правомірної дії, що заслуговує на захист, підкреслюючи при
цьому, що ніколи норми цивільних кодексів або інших актів цивільного
законодавства не обмежували змісту зобов’язання ознакою лише його
майнового характеру2. В сучасних умовах можливість існування немаинових
зобов’язань узгоджується, на нашу думку, з принципом свободи договору та
новим поглядом на сутність і роль нематеріальних благ у цивільному
обороті.
Багатоманітність зобов’язань зумовлює необхідність їх класифікації з
використанням різних класифікаційних критеріїв.
Залежно від підстави виникнення зобов’язання поділяються на договірні і
недоговірні.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
