Трубников В.М. 2001 - Кримiнально-виконавче право України (книга)

Трубников В.М. 2001 – Кримiнально-виконавче право України

Загальна частина

Розділ І

Поняття кримінально-виконавчого права. Предмет і система курсу

§ 1. Поняття кримінально-виконавчої політики

У будь-якій державі завжди поставало і постає питання про необхідність
боротьби зі злочинністю. Щоб досягти успіху у вирішенні цієї проблеми,
держава створює відповідні органи: суд, прокуратуру, міліцію, а також
установи, що виконують кримінальні покарання. Засновуючи ці органи,
держава надає їм конкретних повноважень, визначає напрями їх діяльності
і за допомогою відповідних законів встановлює способи досягнення ними
своєї мети.

Діяльність, пов’язана з виконанням кримінальних покарань, посідає значне
місце в боротьбі зі злочинними виявами. Саме тому держава зобов’язана
приділяти особливу увагу цьому спрямуванню своєї політики.

Проголошення державної незалежності в Україні, як і в будь-якій іншій
суверенній державі, дало можливість сформулювати і реалізувати
самостійну політику в галузі виконання кримінальних покарань. При цьому,
як зазначається в Декларації про державний суверенітет України, держава
визнає перевагу загальнолюдських цінностей перед класовими, пріоритет
загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами національного
законодавства1. Це, безумовно, не може не впливати на стратегію і
тактику діяльності держави в будь-якому напрямі, в тому числі й у
діяльності щодо виконання кримінальних покарань.

У статті 3 Конституції України, прийнятій на п’ятій сесії Верховної Ради
України 28 червня 1996 року, підкреслюється, що «людина, її життя і
здоров’я, гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає
перед людиною за свою діяльність.

‘ Див.: Відомості Верховної Ради України. – 1990. – № 31. – Ст. 429.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави».

Отже, кримінально-виконавчу політику необхідно визначити як встановлений
державою напрям діяльності державних органів, суспільних організацій і
окремих громадян у галузі виконання і відбування кримінальних покарань,
виховного впливу на засуджених.

Коли йдеться про кримінально-виконавчу політику, передусім мається на
увазі кримінальна політика, що є базовою стосовно всіх її різновидів.

Кримінальна (каральна) політика визначає напрям діяльності відповідних
органів і установ, окремих громадян у трьох галузях застосування
покарання1. Ця діяльність зорієнтована, по-перше, на швидке і повне
розкриття злочинів, виявлення винних і забезпечення правильного
застосування закону; по-друге, на правильну кваліфікацію вчиненого
злочину і визначення відповідного покарання; по-третє, на виконання
визначеного судом покарання і закріплення позитивних результатів його
виховного і карального впливу. Оскільки кожен з названих напрямів має
свою специфіку, в юридичній літературі кримінальна (каральна) політика
як цілісне системне явище поділяється на кримінально-правову,
кримінально-процесуальну і кримінально-виконавчу політику.
Кримінально-виконавча політика, як і вся внутрішня політика України, в
цілому визначається економічним базисом суспільства, відбиває економічні
закономірності його розвитку.

§ 2. Принципи кримінально-виконавчої політики

У юридичній науці під принципами кримінально-виконавчої політики мають
на увазі основоположні начала (провідні ідеї), що випливають із
соціально-економічної природи суспільного ладу та

У науці й на практиці вживаються різні терміни стосовно поняття
«покарання».

Так, установлення кримінального покарання — визначення законодавством
виду кримінального покарання та конкретної міри покарання за кожен
злочин.

Визначення кримінального покарання — обрання вироком суду згідно з
законом конкретної міри покарання. •

Виконання кримінального покарання — прийняття відповідною установою або
органом держави щодо засудженого заходів, що складають зміст даного виду
кримінального покарання, в межах, установлених вироком суду.

Відбування кримінального покарання — дотримання засудженим усіх вимог,
що ставляться до нього згідно зі змістом виду покарання, визначеного
вироком суду.

Застосування кримінального покарання — охоплює поняття визначення,
виконання і відбування покарання.

закріплені в праві і що визначають спрямованість, характер, підстави та
обсяг правового регулювання суспільних відносин.

Кримінально-виконавчу політику слід розглядати як складову частину
внутрішньої єдиної державної політики, що ґрунтується на таких
загальнополітичних (загальногалузевих) принципах:

строге дотримання законності;

гуманність;

демократизм;

поєднання засобів переконання і примусу;

соціальна справедливість;

моральність.

Поряд з цими загальними принципами слід вирізняти і специфічні
(галузеві) принципи кримінально-виконавчої політики:

притягнення засуджених до суспільне корисної праці;

індивідуалізація виконання покарання і диференційоване

застосування засобів і методів виховного впливу на засуджених;

участь громадськості у виховній роботі з засудженими;

поступова заміна тюрем виховними установами;

рівноправність засуджених.

Наведемо стислу характеристику загальнополітичних (загальногалузевих)
принципів кримінально-виконавчої політики1.

Чітке дотримання законності як принципу кримінально-виконавчої політики
означає, що всі працівники органів, які виконують кримінальні покарання,
а також засуджені до цих мір, зобов’язані строго підпорядковувати свою
поведінку вимогам законів, що регулюють порядок і умови виконання і
відбування кримінальних покарань та інших підзаконних (нормативних)
актів, виданих на їх основі і в їх розвиток.

Цей принцип закріплено в ст. 10 Виправно-трудового ,кодексу України, у
якій йдеться про те, що вся діяльність органів, які виконують
кримінальні покарання, ґрунтується на строгому дотриманні законів.
Посадові особи цих установ та інших органів несуть відповідальність за
забезпечення законності в їх діяльності.

Особи, які відбувають покарання, зобов’язані неухильно дотримуватися
вимог законів, що визначають порядок та умови виконання покарань.

Гуманність кримінально-виконавчої політики свідчить передусім про те, що
її здійснення спрямоване на захист суспільства від злочинних посягань.
Особам, які вчинили злочини, завдають страждань і позбавляють їх волі в
ім’я відстоювання інтересів законослухняних громадян.

Галузеві принципи будуть докладно проаналізовані у викладі окремих тем
курсу.

ЗАІАЛОПЛ

Гуманність виявляється і щодо самих засуджених:

за своїм правовим становищем засуджений продовжує зали

шатися громадянином України (ст. 8 ВТК України);

застосовуючи кримінальне покарання, держава прагне вип

равити засудженого (домогтися від винного законослухняної пове

дінки), повернути його на шлях чесного трудового життя;

виконання і відбування покарання не має на меті завдати фізич

них страждань або принизити людську гідність (ч. 2 ст. 1 ВТК України);

під час виконання і відбування покарання засудженому ство

рюються (надаються) умови для нормального існування, всієї його

життєдіяльності (забезпечення харчуванням, приміщенням для

проживання, побутовим і медичним обслуговуванням і т. ін.).

До основних напрямів гуманізації порядку та умов виконання і відбування
покарання слід віднести й збереження здоров’я засуджених (зокрема
належить запровадити примусове лікування захворювання на туберкульоз);
забезпечення процесу соціальної адаптації за рахунок збільшення
кількості побачень, виїздів та відпусток, надання пільг засудженим до
позбавлення волі жінкам; стимулювання процесу виправлення засуджених
шляхом надання різноманітних пільг і заохочень та ін.

Принцип гуманізму не можна розуміти лише як надання пільг засудженим:
передусім — це побудова такої правової основи функціонування
пенітенціарної системи, яка відповідала б людським потребам, сприяла
оздоровленню, поліпшенню стосунків між засудженими і адміністрацією і,
зрештою, створенню сприятливих умов у кожній установі виконання
покарання (УВП).

Демократизм кримінально-виконавчої політики виявляється в тому, що ця
політика є практичною реалізацією волі народу, що діяльність установ
виконання покарання та інших органів держави, які виконують кримінальні
покарання, здійснюється під контролем представницьких (громадських)
організацій спостережними комісіями та службами у справах неповнолітніх.
До того ж громадськість бере безпосередню участь у виправленні
засуджених (в організації і проведенні індивідуальної виховної роботи).

Поєднання переконання і примусу властиве всім сферам діяльності держави.
На подібному поєднанні ґрунтується і кримінально-виконавча політика. Цей
принцип виражається в тому, що в процесі виконання і відбування
покарання до засудженого застосовуються як каральні, так і суто виховні
заходи і методи впливу.

Принцип соціальної справедливості знаходить свій вияв у тому, що при
виконанні та відбуванні покарання кожному засудженому

має бути забезпечене справедливе ставлення до нього, гарантуватися
рівноправність громадян перед законом, судом та іншими правоохоронними
органами незалежно від віросповідання, національності, інших чинників;
застосування заходів заохочення і стягнення повинно здійснюватися
відповідно до вимог законів та інших відомчих актів з урахуванням
характеристики особи, поведінки засудженого з метою його виховання, щоб
пристосувати засудженого до життя в суспільстві після звільнення.

Згідно зі ст. 10 Загальної декларації прав людини кожна особа для
визначення її прав і обов’язків і для встановлення обґрунтованості
кримінального обвинувачення, що їй пред’являється, має право на те, щоб
на основі повної рівності її справа була розглянута гласно і з
дотриманням усіх вимог справедливості незалежним і неупередженим судом.

Під час відбування покарання має ефективно функціонувати система
скорочення строків покарання, що діє відповідно до поведінки
засудженого, його психологічної і соціальної орієнтації.

Принцип моральності потребує, щоб під час виконання і відбування
покарання правоохоронні органи керувалися не тільки вимогами законів,
але й враховували вимоги узвичаєних людських норм поведінки, їхня
діяльність повинна бути направлена на дотримання традиційних норм
моралі, закріплення загальнолюдських цінностей новими гуманними і
демократичними правилами, застосування заохочення як головного заходу
виховного впливу, а також на вирішення певних проблем виховання.

Принцип моральності знаходить своє вираження і у формуванні в
суспільстві свідомої терпимості, довіри до тих, хто відбув покарання,
створенні умов звільненим з місць позбавлення волі для їхньої соціальної
реабілітації.

У нормах права закріплюються всі принципи кримінально-вико-навчої
політики. Крім згаданих, до них слід віднести і деякі інші загальні
положення (начала), хоч їх значення і не таке велике, щоб підносити їх
до принципів. До них належать, наприклад, принцип роздільного тримання
засуджених в УВП; відбування всього строку покарання в УВП одного виду;
зміна умов тримання осіб, які відбувають покарання у видгляді
позбавлення волі, як у межах УВП одного виду, так і шляхом переведення
до УВП інших видів; закріплення результатів виховного впливу після
відбування засудженим строку покарання.

Щодо питання про співвідношення принципів кримінально-виконавчої
політики, кримінально-виконавчого права і принципів діяльності установ
виконання покарання в літературі простежуються різні

ЗАГАЛЬНА

точки зору. На нашу думку, правильною є та, згідно з якою коло основних
положень (начал), що розглядаються як принципи кримінально-виконавчої
політики, ширше за коло положень, які стосуються принципів
кримінально-виконавчого права, оскільки до перших належать найзагальніші
положення.

§ 3. Кримінально-виконавче право: предмет і метод

Як здійснюється на практиці кримінально-виконавча політика? Проголошені
нею принципи мають бути втілені в реальну дійсність, інакше учасники
кримінально-виконавчих відносин не сприйматимуть їх як загальні
положення (начала) цієї політики.

Кримінально-виконавча політика запроваджується в життя за допомогою
таких засобів, як кримінально-виконавче право, діяльність спеціальних
державних органів, участь громадськості у виправленні засуджених,
педагогічних і соціально-психологічних заходів.

Головною формою виявлення і закріплення кримінально-виконавчої політики
є кримінально-виконавче право. Річ у тім, що політика і право
перебувають у взаємозв’язку, оскільки право створюється політичною
організацією суспільства — державою. Отже, кримінально-виконавчій
політиці в цьому взаємозв’язку належить провідна роль. Вона зумовлена
тим, що політика визначає основні вимоги до виконання і відбування
кримінальних покарань, до змісту, формування, розвитку та застосування
норм кримінально-виконав-чого права. Кримінально-виконавче право, згідно
з принципами кримінально-виконавчої політики, регулює суспільні
відносини, що складаються в процесі виконання покарань.

Кримінально-виконавче право, як і все право в цілому, — це піднесена до
рівня закону воля українського народу, зміст якого визначається
економічним базисом суспільства. Кримінально-виконавче право, як і інші
галузі права, складається з правових норм — встановлених і охоронюваних
державою, обоє ‘язкових для всіх громадян України правил поведінки, які
відбивають і закріплюють згідно з принципами кримінально-виконавчої
політики волю українського народу в галузі виконання покарань.

Як один із засобів, за допомогою яких Україна проводить боротьбу зі
злочинністю, кримінально-виконавче право взаємопов’язане з кримінальним
і кримінально-процесуальним правом, оскільки перед ними стоїть спільне
завдання — охороняти законні права та інтереси громадян, державного
устрою від злочинних посягань. Проте кожна з цих галузей права має свій
специфічний предмет правового регулювання і забезпечує досягнення
спільної мети за-

Розділ 1. Поняття кримінально-виконавчого права…

собами, притаманними тільки їй, на різних етапах (стадіях) боротьби зі
злочинністю.

Кримінальне право визначає поняття та види злочинів і покарань, мету і
сутність покарання, регулює визначення і звільнення від покарання.
Кримінально-процесуальне право регулює порядок попереднього
розслідування, судового розгляду, визначення покарання і звернення
вироку до виконання.

Предметом правового регулювання кримінально-виконавчого права є
суспільні відносини, що складаються в процесі виконання кримінальних
покарань. Такі суспільні відносини виникають між органами, що виконують
покарання, і засудженими у зв’язку з виконанням визначеного судом
покарання. Деякі суспільні відносини, що виникають у процесі діяльності
цих органів, регулюються певними галузями права. Приміром,
виробничо-господарська діяльність УВП та їх договірні відносини з
підприємствами інших відомств регулюються нормами цивільного права.
Праця робітників і службовців цих установ, а також техніка безпеки і
охорона праці засуджених регулюються нормами трудового права. Норми
адміністративного права регулюють як суспільні відносини, що виникають у
сфері управління УВП, так і порядок проходження служби співробітниками,
які мають спеціальні звання.

У зв’язку з прийняттям нового кримінально-виконавчого законодавства
істотно змінився предмет його правового регулювання. Однак слід
підкреслити, що і в минулому, і особливо тепер, незважаючи на цю зміну,
кримінально-виконавче право завжди мало і має своєрідний предмет
регулювання. Якщо до останньої кодифікації цим предметом були суспільні
відносини, що виникали в процесі виконання покарань, у поєднанні з
виправно-трудовим впливом на засуджених, то тепер предмет правового
регулювання став ширшим — він охоплює виконання всіх кримінальних
покарань.

На думку переважної більшості вчених кримінально-виконавче право можна
віднести до категорії самостійних галузей права (Л. В. Багрій-Шахматов,
М. О. Бєляєв, І. І. Карпець, М. П. Ме-лентьєв, А. Є. Наташев, І. С. Ной,
І. А. Сперанський, М. О. Стручков, Ю. М. Ткачевський, В. М. Трубников,
Б. С. Утєвський, І. В. Шмаров та ін.).

Окремі .ж автори намагаються довести, що кримінально-виконавче право
(виправно-трудове право) являє собою комплексну галузь права1. Свою
позицію вони пояснюють тим, що предметом

Див.: Пинчук В. Й. Место исправительно-трудового права в системе
советс-кого права // Правоведение. – 1972. – № 1. – С. 54; Шшиов О. Ф.
Новая книга по советскому исправительно-трудовому праву // Сов. гос-во й
право. — 1972. — № 5. -С. 135-136.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

виправно-трудового права є суспільні відносини, які виникають у процесі
виконання кримінального покарання, що утворює предмет правового
регулювання. Вони намагаються знайти в нормах виправно-трудового
(кримінально-виконавчого) права елементи норм інших галузей права
(зокрема трудового права), що, на їх погляд, і свідчить про комплексний
характер виправно-трудового права. Такої точки зору дотримуються і деякі
інші фахівці.

Які ознаки або критерії необхідні для визнання і визначення
самостійності тієї чи іншої галузі права?

У теорії права є загальновизнаним, що галузі права характеризуються
наявністю самостійного предмета правового регулювання і специфічного
методу правового регулювання.

Певна річ, предмет правового регулювання — це конкретні суспільні
відносини, що мають індивідуальні, специфічні риси. Причому ці конкретні
суспільні відносини стають предметом самостійної галузі права не самі по
собі, а лише тоді, коли завдання, що постають перед їх регулюванням,
законодавцем можуть бути вирішені за допомогою певних специфічних
засобів правового впливу1.

Іншим критерієм (деякі вчені розглядають його йк допоміжний) є метод
правового регулювання, коли мають на увазі засіб, за допомогою якого
держава забезпечує необхідну поведінку людей як учасників відповідних
правовідносин на основі даної сукупності правових норм2, тобто метод
правового регулювання можна уявити як сукупність правових засобів впливу
на конкретні суспільні відносини.

На наш погляд, такі теоретичні положення про самостійність галузей права
слід також використовувати і стосовно кримінально-виконавчого права.

Наявність особливого, специфічного предмета правового регулювання (тобто
суспільних відносин, що складаються в процесі виконання і відбування
кримінального покарання) є головним критерієм (ознакою), що свідчить про
самостійність кримінально-виконавчого права.

Донедавна, коли галузь ще мала назву «виправно-трудове право», цим
предметом були суспільні відносини, що виникали в процесі виконання і
відбування покарань, у поєднанні з заходами виправно-трудового впливу
(порядок та умови виконання позбавлення волі, заслання, вислання,
умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим притягненням
засудженого до роботи, умовного звільнення з місць

Див.: Явич Л. С. Система советского права й систематизация
законодатель-ства // Теоретические вопросьі систематизации сов.
законодательства. — М., 1962. -С. 248-249.

г Див.: Иоффе О. С., Шаргородскш М. Д. Вопросьі права. -М., 1961. – С.
354.

позбавлення волі з обов’язковим притягненням засудженого до роботи).
Тепер же предмет правового регулювання вже кримінально-виконавчого права
охоплює суспільні відносини, що складаються в процесі виконання і
відбування всіх без винятку кримінальних покарань, і властивий тільки
кримінально-виконавчому праву, оскільки жодна галузь права не регулює
порядку та умов виконання і відбування кримінальних покарань і
застосування до засуджених заходів виховного впливу.

Говорячи про специфічність, самостійність кримінально-виконавчого права
як галузі в цілому, мають на увазі, що воно відрізняється від суміжних
галузей права (кримінального, кримінально-процесуального). І хоча
кримінально-виконавче право містить певні спільні інститути з
переліченими галузями, а саме: регулювання системи установ виконання
покарання, мету покарання, підстави і порядок звільнення від відбування
покарання і т. ін., проте це не є доказом, що така галузь права, як
кримінально-виконавче право, не може бути самостійним предметом
правового регулювання. Спільні інститути можуть існувати в багатьох
галузях, і це неминуче, але самостійність кожної галузі права, за
ознаками, що характеризують її, цілком очевидна. Всі згадані галузі
права, які виконують спільне завдання — боротьбу зі злочинністю,
водночас характеризуються наявністю особливого, специфічного предмета
правового регулювання.

Іншим критерієм (допоміжним, додатковим) предмета
кримінально-виконавчого права є наявність особливого, специфічного
методу правового регулювання суспільних відносин. На думку М. О.
Стручкова, є метод владного наказу (імперативного методу), що не
припускає заперечень1. Однак у процесі виконання і відбування
кримінальних покарань уможливлюється застосування й інших засобів,
зокрема методів переконання і диспозитивного методу2. На вірогідності
застосування в одній галузі права кількох методів правового регулювання
наголошував С. І. Вільнянський3.

Як підкреслює Л. Г. Крахмальник4, визнання виправно-трудового
(кримінально-виконавчого) права як самостійної галузі права має важливе
теоретичне і практичне значення, оскільки:

Терміном «імператив» у філософії Канта позначається загальний закон, що
відбиває безумовне і природжене моральне правило, яке визначає, що слід
робити, і владно-обов’язкове для виконання.

2 Див.: Стручков Н. А. Исправительно-трудовое право.-М., 1966.-С. 21-22.

3 Див.: Вильнянский С. Й. К вопросу о системе советского права // Сов.
гос-во

й право.- 1957. -№ 1.-С. 104-105.

4 Див.: Крахмальник Л. Г. Место исправительно-трудового права в системе
со

ветского права // Проблема совершенствования законодательства. – М..
1975. –

Вьіп. 2. – С. 200-209.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

такий висновок базується на сучасному вченні про систему

права і з науковою обгрунтованістю визначає місце кримінально-ви

конавчого права в системі права держави. У зв’язку з цим і сама си

стема права правильніше і логічно послідовніше диференціює пра

вове регулювання суспільних відносин;

досягнуто найповніше наукове обґрунтування подальшого

розвитку кримінально-виконавчого законодавства як самостійної

галузі законодавства;

викладається теоретичне обґрунтування щодо створення у

Зводі законів самостійних розділів, які стосуються кримінально-

виконавчого законодавства, що має істотне практичне значення для

подальшої систематизації законодавства;

правове регулювання виконання і відбування кримінальних

покарань, здійснюване за допомогою відокремлених, самостійних

правових норм, закріплених у певній системі, є найповнішим і най

глибшим, краще задовольняє потреби практики, сприяє найрезульта

тивнішому досягненню мети, що постає перед даною галуззю права.

Зрозуміло, обґрунтування самостійності кримінально-виконавчого права не
означає відмежування його від інших галузей права. Як і раніше,
зберігається зв’язок і взаємодія зі всіма галузями права і особливо з
тими, що спільно з кримінально-виконавчим правом служать справі боротьби
зі злочинністю.

Таким чином, кримінальнд-виконавче право являє собою волю українського
народу, піднесену до рівня закону і відбиту в системі правових норм,
встановлених державою для регулювання суспільних відносин, що виникають
у процесі виконання і відбування кримінальних покарань і застосування
заходів виховного впливу до засуджених.

§ 4. Наука кримінально-виконавчого права, її предмет і метод

Як галузь права кримінально-виконавче право слід відрізняти від науки
кримінально-виконавчого права, яка є складовою частиною правової науки.

Донедавна наука, що вивчає виконання і відбування покарань у вигляді
позбавлення волі, заслання, вислання, виправних робіт без позбавлення
волі, умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим
притягненням засудженого до праці, умовного звільнення з місць
позбавлення волі з обов’язковим притягненням засудженого до праці,
найменовувалася наукою виправно-трудового права. До 1917 року в Росії і
в Україні, а в деяких зарубіжних країнах і в

наші дні, наука, що вивчає питання, пов’язані з тюремним ув’язненням,
мала назву тюрмознавство. До речі, видана в 1889 році в Російській
імперії книга І. Я. Фойницького, відомого вченого в галузі тогочасного
кримінально-виконавчого права, називалася «Учення про покарання у
зв’язку з «тюрмознавством»». У Санкт-Петербурзькому університеті він
викладав спеціальний курс навчальної дисципліни, що називалася
тюрмознавство. Дещо по-іншому назвав свою працю М. Ф. Лучинський1.
Тюрмознавством відповідна наука називається досі в Німеччині, а вчені,
які вивчають її, — тюрмознавці. В окремих країнах (наприклад, у Франції)
ця наука має назву пенітенціарна наука, або пенітенціарій. Ця наука
вважається порівняно молодою, її засновником визнають відомого
англійського юриста — гуманіста Джона Говарда, автора прогресивної
системи відбування покарання засудженими в місцях позбавлення волі.

Термін пенітенціарний (франц. репііепііаіге, від лат. роепііепііа —

каяття) — покаянний, виправний — увійшов до вжитку в зарубіжній

правовій літературі в XIX столітті з розвитком пенсільванської тю

ремної системи, яка характеризувалася тим, що засуджених у таких

в’язницях тримали в одиночних камерах. ‘

За ідеєю організаторів такої системи відбування покарання строго
ізольоване тримання засуджених мало не тільки перешкодити небажаному
спілкуванню одного з одним, але й створити сприятливі умови для роздумів
і каяття.

Протягом тривалого часу після 1917 року терміни «пенітенціарний»,
«пенітенціарій» широко застосовувались у практиці установ виконання
покарання (тоді вони називалися вйправно-трудові установи). Так, до 1930
року у складі Головного управління місцями ув’язнення був
адміністративно-пенітенціарний відділ, існував пенітенціарний фонд і т.
ін.

У Положенні про Народний комісаріат внутрішніх справ2 йшлося про
пенітенціарну політику. До складу виправно-трудового відділу цього
комісаріату належала адміністративно-пенітенціарна комісія3. З’їзди і
наради працівників місць позбавлення волі до самого 1928 року називалися
пенітенціарними.

Виходячи з наведеної термінології, і наука, що вивчає порядок та умови
виконання і відбування покарання у вигляді позбавлення волі і
виправно-трудових робіт, протягом тривалого часу називала-

Див.: Лучинский Н. Ф. Основи тюремного дела. – СПб., 1914.

2 Див.: СУ УССР. – 1924. – № 37. 38. – Ст. 245.

3 Див.: Сборник материалов по исправительно-трудовому делу УССР. – X.,

1927.-С. 6, 7.

ЗАГАЛЬНА

ся пенітенціарною наукою. Одна з перших праць даного напряму, написана
С. В. Познишевим, називалася «Основи пенітенціарної науки» (М., 1924
р.). У 1927 році з’явилася монографія М. М. Іса-єва за назвою «Основи
пенітенціарної політики». Перше видання підручника, підготовленого Є. Г.
Ширвіндтом і Б. С. Утєвським, називалося «Радянське пенітенціарне право»
(М., 1927 р.).

У подальшому, після прийняття цілої системи законодавчих і відомчих
нормативних актів, що визначали основне завдання місць позбавлення волі
— виправлення і перевиховання засуджених, з притягненням їх до суспільне
корисної праці, ця галузь правової науки почала називатися
виправно-трудовою. Тому й підручники з цієї навчальної дисципліни, що
з’явилися після 1930 року, мали назву «Радянське виправно-трудове право»
або «Радянська виправно-трудова політика».

Після відомих політичних подій, що сталися в СРСР у 1985-1992 роках, в
усіх суверенних державах (до 1991 року — союзних республіках Радянського
Союзу) почалася активна законодавча робота, яка, наприклад у Російській
Федерації, завершилася прийняттям системного закону —
Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації (прийнятий
Державною Думою 18 грудня 1996 року, ухвалений Радою Федерації 25 грудня
1996 року), який був введений у дію з 1 липня 1997 року, за винятком
окремих положень, для яких Федеральним законом встановлені більш тривалі
строки набуття чинності (наприклад, положення Кримінально-виконавчого
кодексу Російської Федерації про покарання у вигляді обов’язкових робіт,
обмеження волі та арешту вводяться в дію Федеральним законом у міру
створення необхідних умов для виконання цих видів покарань, але не
пізніше 2001 року).

В Україні також проводиться велика робота з підготовки цілої низки
законодавчих та інших підзаконних актів для поновлення діючої в країні
пенітенціарної системи з урахуванням нових вимог. До такої діяльності
залучаються відомі в цій галузі вчені, практичні фахівці та
громадськість.

Зазнали змін і терміни, що визначають поняття осіб, які відбувають
покарання у вигляді позбавлення волі. За наших часів чинне законодавство
вдається до різноманітних юридичних термінів для позначення осіб,
притягуваних або притягнутих до кримінальної відповідальності і до
покарання за вчинення злочину. Причому кожен термін, на думку
законодавця, повинен нести в собі певне і конкретне смислове
навантаження, визначене законом правове призначення.

Так, відповідно до ст. КЗакону України «Про попереднє ув’язнення» від ЗО
червня 1993 року1 щодо обвинуваченого, підсудного, підозрюваного у
вчиненні злочину, за який може визначатися покарання у вигляді
позбавлення волі, і засудженого, вирок відносно якого ще не набув
законної сили, може бути застосований як запобіжний захід взяття під
варту. У разі, коли тримання під вартою обране як запобіжний захід, щодо
особи вживається термін «ув’язнений». І такий термін вживається доти,
доки не настане момент виконання і відбування покарання у вигляді
позбавлення волі, тобто до прибуття, тепер вже засудженого, до місця
позбавлення волі для відбування покарання.

Засудженим у кримінально-процесуальному праві визнається особа, щодо
якої винесено обвинувальний вирок (ст. 334 Кримінально-процесуального
кодексу України). Згідно з кримінально-виконавчим правом засуджений — це
особа, відносно якої вирок суду набув законної сили і якій визначена
конкретна міра (вид і строк) покарання. Сьогодні ні в кримінальному, ні
в кримінально-процесуальному, ні в кримінально-виконавчому законодавстві
термін «ув’язнений» не вживається.

Наука кримінально-виконавчого права вивчає вид людської діяльності, яка
виявляється в пізнанні і накопиченні шляхом досліджень систематизованих
знань про закономірності процесу виконання і відбування кримінальних
покарань та про основні властивості правового регулювання суспільних
відносин у сфері виконання покарання і застосування до засуджених
заходів карального і виховного впливу.

Щодо предмета науки кримінально-виконавчого права, то він значно ширший
за предмет відповідної галузі права. Він охоплює не тільки суспільні
відносини, що виникають при виконанні і відбуванні кримінальних
покарань, але й правове регулювання, закономірності та основні ознаки
кримінально-виконавчого права як самостійної, окремої галузі права. Крім
того, предмет науки кримінально-виконавчого права вивчає і досліджує
кримінально-виконавчу політику України, діяльність органів і установ, що
виконують покарання, історію розвитку кримінально-виконавчого права,
досвід інших країн у галузі законодавства та організації виконання
покарань. Цей предмет містить також вивчення і критичний аналіз
пенітенціарного законодавства, пенітенціарної науки і діяльності
в’язниць зарубіжних країн.

Див.: Відомості Верховної Ради України. – 1993. -№ 35. – Ст. 360.

Завданням науки кримінально-виконавчого права, яка вивчає і досліджує
наведені вище аспекти навколишньої дійсності, є надання всебічної
допомоги практиці в підвищенні ефективності правового регулювання
виконання кримінальних покарань, у виправленні засуджених.

Методологічну основу науки кримінально-виконавчого права, як і всієї
правової науки, становлять положення філософії. Діалектичний метод як
загальнонауковий метод пізнання соціально-правових явищ уможливлює
справді науковий підхід щодо визначення мети і шляхів дослідження,
розкриття сутності і взаємозв’язків різноманітних явищ у сфері виконання
покарань, оцінки результатів дослідження, опрацювання головних понять і
положень науки кримінально-виконавчого права.

Діалектичний метод є основою не тільки комплексно-системних, але й
індивідуально-наукових досліджень, які, відбиваючи специфіку предмета
даної галузі правової науки, узгоджуються з цим методом як
загальнонауковим методом пізнання. У науці кримінально-виконавчого права
найпоширеніші такі окремонаукові методи дослідження:
формально-догматичний (логічний), системний аналіз, статистичний,
порівняльно-правовий, математичний, а також методи
конкретно-соціологічних досліджень (спостереження, анкетування,
опитування, експеримент і т. ін.).

Наука кримінально-виконавчого права взаємодіє з іншими галузями правової
науки, особливо з наукою кримінального права. Теоретичні положення цієї
науки з питань злочину і покарання становлять необхідний фундамент для
дослідження проблем та питань, що стосуються виконання і відбування
покарань, здійснення виховного впливу на засуджених.

Наука кримінально-виконавчого права тісно пов’язана з низкою неправових
наук: педагогікою, психологією, теорією економіки в їх прикладному
значенні. Це зумовлено тим, що кримінально-виконавче право безпосередньо
регламентує не тільки порядок та умови виконання й відбування покарання,
але й певною мірою і особливий виховний процес, в якому застосовуються
положення і категорії згаданих наук.

Зміст науки кримінально-виконавчого права, її теоретичні положення і
основні поняття становлять зміст курсу кримінально-виконавчого права як
навчальної дисципліни, що вивчається у вищих юридичних навчальних
закладах.

Курс кримінально-виконавчого права розподіляється на дві частини —
Загальну і Особливу. Загальна частина курсу розглядає принципи і
положення кримінально-виконавчого права, розвиток цієї галузі права,
джерела кримінально-виконавчого права та інші питання загального
характеру, необхідні для усвідомлення і розуміння всіх конкретних і
окремих питань та напрямів діяльності установ і органів, які виконують
кримінальні покарання.

Особлива частина курсу кримінально-виконавчого права має інше
призначення — вона з’ясовує конкретні питання діяльності установ і
органів, які виконують кримінальні покарання.

ТАНГ Наукова бібліотека

Юридичний інститут

Розділ II

Історія розвитку кримінально-виконавчого законодавства

Вивчаючи курс кримінально-виконавчого права, слід насамперед уважно
простежити за історією розвитку кримінально-вико-навчого права.

Завдяки використанню історико-юридичного методу окремих наук
встановлюється історичний зв’язок між суспільними явищами, визначаються
етапи еволюції, пройдені такою соціально-економічною формацією, як
суспільство чи держава, або окремою галуззю права як самостійного
державного інституту.

«Якщо хочеш зрозуміти сьогодення, озирнися на вчорашній день», — гласить
давня мудрість.

Вдавання до історії дозволяє глибше і виразніше виявити існуючі проблеми
в пенітенціарній системі і в самій науці кримінально-виконавчого права.
Інколи далеке минуле раптом додає нових барв тому, що бачимо зблизька
однобічно. В юридичній літературі приділялася недостатня увага вивченню
історії становлення науки виправно-трудового (кримінально-виконавчого)
права України. Головним чином аналізувалася діяльність
правозастосувальних органів, а також органів, що вивчають особу злочинця
і стан злочинності в країні1.

Історичні аспекти розвитку кримінально-виконавчого права порушувалися в
багатьох підручниках, навчальних посібниках та окремих монографіях.
Однак найповніше історія кримінально-виконавчого (виправно-трудового)
права була викладена в навчальних посібниках «Радянське виправно-трудове
право», виданих у 1957, 1960, 1963 роках. Вивченню історії
кримінально-виконавчого права значно сприяло видання «Збірки нормативних
актів з радянського виправно-трудового права» (М., 1959).

Див.: Фролов Ю. О. Розвиток виправно-трудового права в Україні у перші

роки Радянської влади. – К., 1960. – С. 16-17; Даньшин Й. Н., Розумний
В. Г.

Становление й развитие криминологических исследований в УССР // Проблеми

правоведения. – 1978. – Ха 37. – С. 90-99; Даньшин Й. Н. Из истории
криминоло

гических учреждений в Украинской ССР в 20-30 годьі // ВопросьІ борьбьі с
преступ-

ностью: – М., 1980. – Вьіп. 32. – С. 63-70; Мелентьев М. П., Жарьій В.
Д. Станов

ление йразиитие исправительно-трудового закбнсідательсі;ваУССР: Учеб.
пособие.

— Домодедово. Моск. обл., 1989.,-, 4 -,.•

засуджених;

е) у відведених місцях розводити декоративних риб та кімнатні ]

рослини;

є) користуватися у відведених місцях індивідуальними водонаг-]
рівальними приладами заводського виготовлення;

ж) відправляти через пошту або передавати родичам під контро-1

лем адміністрації установи особисту літературу і періодичні видання-і

з) придбавати для загального користування за рахунок коштів,!

які перебувають на особових рахунках, телевізори, холодильники,!

програвачі, радіоприймачі з розрахунку: телевізор, програвач – один!

на відділення, холодильник, радіоприймач – один на житлове при-|

міщення.

Тут же у § 17.2 перелічуються і правила режиму, що мають су виховний
характер, оскільки їх порушення або недотримання не мс спричинятися до
якихось несприятливих наслідків для засуджених.!

Засуджені до позбавлення волі зобов’язані:

а) суворо дотримуватись правил поведінки і розпорядку дня,|

установлених у виправно-трудових установах;

б) дбайливо ставитися до державного майна;

в) сумлінно ставитися до праці;

г) утримувати в чистоті житлові і службові приміщення, робочі

місця, за встановленим зразком заправляти ліжка, дотримуватис^

правил особистої гігієни, зберігати продукти харчування і предме

ти особистого використання у відведених для цього та спеціальні

обладнаних місцях або холодильниках що їм належать;

ґ) за встановленим порядком виконувати роботи з благоустрої місць
позбавлення волі та прилеглих до них територій, а також, поліпшення
культурно-побутових умов засуджених;

д) пересуватися групами територією виправно-трудових уста

нов тільки строєм;

е) носити встановлені нагрудні знаки згідно із затвердженим

зразком (додаток 7);

є) у тюрмах, приміщеннях камерного типу, штрафних та дисциплінарних
ізоляторах виходити на прогулянку і дотримуватися встановлених на час
прогулянки правил поведінки, за графіком чергувати в камерах;

ж) при зустрічі з працівниками виправно-трудових установ та

іншими посадовими особами, які відвідують установи, вставати і

вітатися з ними;

з) бути ввічливими між собою.

До заходів виховного впливу, що не є карою, слід віднести:

суспільне корисну працю засуджених;

виховну роботу;

загальноосвітнє і професійне навчання.

У літературі підкреслюється, що в процесі здійснення карального та
виховного впливу на засуджених застосовуються різноманітні засоби і
методи впливу. Під засобами мають на увазі заходи, тобто дії, що
застосовуються для досягнення мети покарання засуджених, а під методами
впливу вбачаються конкретні способи, засоби. Способи та методи виховного
впливу на засуджених, засновані на категоріях психології і педагогіки,
успішно застосовуються на практиці в усіх установах виконання покарання.

Істотною ознакою, що розрізняє засоби і методи впливу на засуджених, є
те, що вжиття основних засобів виправлення засуджених безпосередньо
передбачене кримінально-виконавчим законодавством. Заходи виховного
впливу кримінально-виконавчим законодавством не регламентуються,
оскільки вони є мірою педагогічного характеру. Цими проблемами
займається наука педагогіка в її прикладній частині.

У процесі виконання і відбування покарання до засуджених застосовуються
опрацьовані педагогікою різноманітні методи виховного впливу, серед яких
найрозповсюдженіші такі:

примуси і переконання;

методи перспективних ліній;

метод довіри;

метод вибуху та ін.

Заходи примусу і переконання в цьому процесі застосовуються одночасно, у
взаємозв’язку. Примус засудженого до дотримання встановленого порядку
відбування покарання має виробити в нього переконання в необхідності
строгого додержання встановлених правил поведінки, привчити до
дисциплінованості, самодисциплі-

ЗАГЛІІйПА

ни і самоконтролі, з іншого боку, якщо заходи виховного характеру в
цьому процесії! дають позитивних результатів, тоді до дії при* водять
примусоїі заходи впливу. Слід наголосити, що основні засоби
виправлени^судзкених (режим, праця, виховна робота та ін.) виступають
вод%с | як каральні, і як виховні заходи впливу.

Досить поищкіним заходом виховного впливу на засуджених, особливо на
осіб ^уджених до тривалих строків позбавлення волі, є метод
перспеі»іцвнііх ліній. Багато хто з них, потрапляючи до тюрми чи
колонііне бачачи для себе жодних перспектив, починають порушуватщравила
режиму, нерідко стають злісними порушниками режиму. еиситгя цього заходу
педагогічного впливу допомагає вивести защеного з подібного стану
озлоблення, викликати у свідомості засіченого певне сподівання на краще
і віру в нього.

Засуджений ІІоВИнен вірити і сподіватися на щось добре у своїй долі, у
його свЩ(ОСТ| треба викликати прагнення до досягнення для нього
певноіїїозитивної мети.

Застосовуюішсий метод, для засудженого визначаються найближчі, середніц
подальші перспективи, виходячи з виду і режиму установи ви%ння
покарання, в якій він відбуває покарання, а також його осоіїстісної
характеристики. Зважаючи на аналіз та можливості чийого законодавства,
визначається найближча перспектива (надриві^ заслужити бути переведеним
на поліпшені умови триманщцістети нову спеціальність або підвищити
наявну кваліфікацію і Ііц.).

Середня перспектива визначається вже на триваліший період. Це,
наприклад, %а умов тримання шляхом переведення з одного виду УВП до
іиюго 3 більш м’яким режимом; переведення до ко-“лонії-поселеннІІF іН4

Подальша (% кінцева) перспектива означає досягнення наміченої
кінцевоніети; бути умовно-достроково звільненим, помилуваним і т. ін.

Таким чинси, д^ досягнення подальшої, кінцевої перспективи перед
засудацим н}би постають контрольні перспективи, що означають певмбтапи 3
конкретними завданнями і результатами» А якщо засуджений успішно їх
вирішує, він завдяки цьому реально наближається Д найскладнішої і,
напевно, найзаповітнішої кінцевої бажаної меж

Відому позивну роль в організації виховної роботи Із засудже* •] ними
відіграє втйрИстання методу довіри. Цей метод має завжди застосовуватися
пральниками (вихователями) загонів в індивідуальній ] роботі з
можнші^судженим. Незважаючи на те, що вчинено і яю«е* ]

гативні якості (нахили) властиві особі, засудженій до позбавлення волі,
виховна робота з нею повинна базуватися на вірі в можливість
виправлення, щоб стати на шлях чесного трудового життя.

Довіра до засудженого повинна знаходити свій вияв у конкретних справах:
обранні його до ради колективу загону або колонії, дорученні обов’язків
бригадира і т. ін.

За успішної роботи рівень довіри повинен зростати: тут передбачаються
добровільно взяті на себе засудженим моральні обов’язки перед
начальником загону, адміністрацією установи виконання покарання, зрештою
перед самим собою і близькими родичами, а в більшому масштабі — перед
державою і суспільством, поводити себе гідно, добровільно дотримуватися
вимог законів, не припускати їх порушень.

Застосування методу вибуху, на наш погляд, повинно мати вибірковий
характер. Сутність його Виправно-трудове законодавство України встановлює порядок ьумови
відбування покарання і вжиття заходів виправно-трудового

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт без
позбавлення волі, порядок відбування покарання особам, засудженим до
направлення до дисциплінарного батальйону, виконання і відбування інших
видів кримінального покарання, а також порядок діяльності установ і
органів, що виконують вироки до цих видів покарання, і участі
громадськості у виправленні засуджених».

Виправний процес — це особливий виховний, педагогічний вплив на
засуджених.

До заходів виховного впливу слід віднести:

правила режиму, що мають суто виховний характер;

суспільне корисна праця;

індивідуальна виховна робота;

загальноосвітнє навчання;

професійне навчання.

Всі ці заходи виховного впливу в поєднанні з елементами кари,
закладеними в такому покаранні, як, наприклад, позбавлення волі,
утворюють цілісний виправний процес.

§ 3. Критерії виправлення засуджених

У теорії кримінально-виконавчого права і практиці застосування його норм
по-різному сформульовані і трактуються завдання щодо виправлення і
перевиховання засуджених, що містяться в кримінальному і
кримінально-виконавчому праві.

Свого часу в радянській літературі проблема співвідношення понять
виправлення і перевиховання не дістала однозначного вирішення і була
предметом широкої дискусії в літературі з кримінального,
кримінально-виконавчого права, юридичної психології.

Автори не мають на меті проводити докладний аналіз і піддавати критиці
висловлені різноманітні точки зору.

Достатньо підкреслити, що, незважаючи на значне просування шляхом реформ
кримінально-виконавчого законодавства, прак- ] тики виконання покарання,
як і раніше, серед учених і практиків у] галузі кримінально-виконавчого
права є чимало фахівців, які вва-‘ жають за основну мету покарання,
наприклад позбавлення волі, ] виправлення і перевиховання засуджених, а
головним критерієм; ефективності діяльності УВП — рівень рецидивної
злочинності] серед звільнених з місць позбавлення волі.

Робиться висновок, що вдосконалення виконання і відбувань покарання може
нарешті подолати злочинність, а також змінні звичаї, що спричиняють
злочинність.

Розділ III. Правове регулювання виконання покарань …

Надмірне завищення можливостей покарання у вигляді позбавлення волі
породжує ілюзії, що розходяться з дійсністю.

Практика виконання покарання свідчить, що, з одного боку, підвищення
суворості кримінального законодавства (зокрема збільшення строків за
окремі склади злочинів) не відбивається на зниженні рецидивної
злочинності. Низька ефективність суворих покарань визначається ще й
змінами в умовах і стандартах життя людей, що впливають на сприйняття
покарань. З другого боку, наближення умов тримання в місцях позбавлення
волі до звичайних умов (як це, наприклад, відбувалося в Німеччині та
США), вклад значних коштів для реконструкції функціонуючих і будівництво
нових кримінально-виконавчих установ, як це не дивовижно, істотно не
вплинуло на рівень рецидивної злочинності.

Реалізація такої мети покарання, як виправлення засудженого, багато в
чому залежить від позитивних або негативних змін у його психіці.
Позитивні зміни пов’язані з мірою виправлення, негативні — з
відчуженням, сприйняттям злочинних звичаїв та відносин у місцях
позбавлення волі.

Позитивна оцінка засуджених як підсумок усього періоду відбування
покарання визначається за трьома ступенями: особи, які довели своє
виправлення; особи, які твердо стали на шлях виправлення; особи, які
стали на шлях виправлення. Негативна оцінка знаходить своє виявлення
також за трьома ступенями: особи, які злісно порушують режим відбування
покарання; особи, які порушують режим відбування покарання; особи, які
не стали на шлях виправлення.

Ступінь виправлення засуджених («особи, які довели своє виправлення»)
враховується при вирішенні питань, пов’язаних з умов^ но-достроковим
звільненням або заміною невідбутої частини покарання більш м’яким
покаранням. Особи, які твердо стали на шлях виправлення, можуть бути
переведені з УВП одного виду до УВП іншого виду з більш м’яким режимом
тримання.

У разі злісних порушень режиму особа, яка відбуває покарання у вигляді
позбавлення волі, може бути переведена з УВП одного виду до УВП іншого
виду з більш строгим режимом. У частині 2 статті 47 Виправно-трудового
кодексу України визначається поняття злісного порушення вимог режиму
відбування покарання: «Під злісним порушенням засудженими вимог режиму
відбування покарання слід розуміти невиконання ними законних вимог
адміністрації, необгрунтовану відмову від праці (не менше ніж три рази
протягом року); вживання спиртних напоїв, наркотичних або інших
°Дурманюючих речовин; виготовлення, зберігання, придбання, роз-

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

повсюдження предметів, що забороняються; систематичне ухилення від
лікування на захворювання, небезпечні для оточення (активна форма
туберкульозу, венеричні захворювання), а також вчинення засудженим
протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання за
умови, якщо за кожне з цих порушень за ухвалою або за наказом начальника
чи уповноважених на те осіб були накладені заходи стягнення, які не
зняті Достроково або не погашені за встановленим законом порядком».
Ідентичне або майже такого змісту поняття злісного порушення вимог
режиму відбування покарання міститься у ст. 116 Кримінально-виконавчого
кодексу Російської Федерації. Щоправда, його укладачі пішли далі,
передбачаючи ще й поняття «злісного порушника встановленого порядку
відбування покарання». Наведене поняття, що тлумачиться як злісне
порушення вимог режиму відбування покарання, викликає критику.

Незважаючи на те що свого часу на сторінках тоді всесоюзно- \ го
пенітенціарного журналу «К новой жизни» була розгорнута ши* рока
дискусія з питань про поняття і ознаки злісного порушення 1 вимог режиму
відбування покарання, результат законодавчого] оформлення зараз, на наш
погляд, виявився не зовсім вдалим.

Правила режиму відбування покарання у вигляді позбавлення] волі, що
регламентують поведінку засуджених, мають обов’язковий! і заборонний
характер. Звідси випливає, що недотримання цих імпе-І ративних приписів
закону засудженим як суб’єктом правових відно-1 син тією чи іншою мірою
порушує «зсередини» порядок та умови| (суспільні відносини), встановлені
в даній виправній установі. Водночас закон, зважаючи на специфічне
становище засудженого позбавлення волі, передбачає лише дисциплінарну
відповідальні*: (важко або взагалі неможливо говорити тут про
адміністративні відповідальність винної особи). Виходячи з цього,
незрозуміло, як може мати відповідальність засуджений до позбавлення
болі, на приклад, за вчинення «дрібного хуліганства», за яке громадяни
звй-| чайно несуть адміністративну відповідальність, оскільки хуліга
ство як обов’язкову ознаку вбачає порушення громадського поря ку. Адже
захід адміністративного впливу накладає посадова особе якій порушник не
підлеглий.

Через це перша пропозиція щодо вдосконалення поняі «злісне порушення
вимог режиму відбування покарання» поляг в тому, щоб у його змісті
залишити ті діяння (що зобов’язують,. забороняють правила поведінки),
які можуть тягти тільки дисцщ лінарну відповідальність, яка на відміну
від відповідальності адь

ґозОІл НІ. Правове регулювання виконання покарань…

ністративної, громадської або кримінальної виникає за наявності
підлеглості між порушником і особою, яка має право на притягнення до
неї.

Звичайно, було б правильним в окремій статті кодексу навести конкретний
і вичерпний перелік правил і заборон, що зобов’язують, що їх засуджені
до позбавлення волі мають дотримуватися, порушення яких може тягти
дисциплінарну відповідальність.

Певне зацікавлення викликає об’єктивний аналіз злісних порушень вимог
режиму відбування покарання, який розглядається як процес протиправної
поведінки, коли поступовий розвиток подій та явищ відбивається в
накопиченні порушень і коли кількість переростає в якість.

Об’єктивний аналіз таких правопорушень свідчить про те, що ними є лише
ті порушення правил режиму відбування покарання, дотримання яких
передбачене діючим законодавством. Інші ж дії (або бездія) не можуть
утворити ознак злісного порушення вимог режиму відбування покарання.

Для того щоб визнати порушення вимог режиму злісним, слід мати не один
акт порушення, а систематичне їх порушення. Для позначення
неодноразовості порушень цих правил і має вживатися термін «злісність».
Іншими словами, каратися в дисциплінарному порядку повинні такі
порушення правил поведінки засудженими, які набувають злісного
характеру.

Аналіз заборонних правил поведінки, записаних у Правилах внутрішнього
розпорядку, дозволяє зробити висновок, що ці правила за своїм характером
є юридичне рівнозначними, у законі не йдеться про перевагу якогось із
них над іншими. Навпаки, під злісним порушенням вимог режиму слід
розуміти таке порушення, якому передувало застосування до винного
протягом року дисциплінарного впливу за подібні порушення. Таким чином,
злісним, а отже, й караним у дисциплінарному порядку слід вважати
порушення однієї з вимог режиму, якщо за аналогічні дії, що йому
передували, до засудженого двічі вживалися заходи дисциплінарного
впливу.

Думка про особливо зухвалий характер останнього порушення або навіть
одного з порушень вимог режиму є помилковою. Злісним буде порушення,
вчинене засудженим, який відбуває покарання у вигляді позбавлення волі,
до якого двічі протягом року законно і обгрунтовано були вжиті заходи
дисциплінарного впливу. Таким чином, термін «злісність» означає, що
засуджений може бути притягнутий до строгої дисциплінарної
відповідальності після двора-вжиття до нього протягом року заходів
дисциплінарного

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

впливу за схожі порушення. За два перших порушення вживаються менш
строгі заходи дисциплінарного впливу. Останнє (третє) порушення вимог
режиму становить підвищену суспільну небезпеку, тому до винного можуть
бути вжиті якнайсуворіші заходи дисциплінарного впливу.

Отже, злісність порушень вимог режиму означає не звичайну
повторюваність, а вказує на систематичність дій засудженого.

Систематичність порушень вимог режиму характеризуються:

порушенням заборонних правил поведінки, передбачених § 17 Правил
внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, тобто вчиненням
вузького, встановленого законом кола дій;

наявністю трьох окремих порушень вимог режиму, вчинених однією особою;

обов’язковим вжиттям заходів дисциплінарного впливу протягом одного року
за два попередні порушення вимог режиму. Слід зауважити, що засуджений
притягується до строгої дисциплінарної відповідальності не за те, що
вчинив три порушення вимог режиму, а лише за одне таке порушення
(третє), але за умови, якщо за два попередні порушення до нього були
вжиті заходи дисциплінарного впливу;

дотриманням відповідного строку давності притягнення до дисциплінарної
відповідальності та строку погашення правових наслідків дисциплінарних
заходів впливу.

Поведінка осіб, які порушують режим відбування покарання, і тих, хто не
став на шлях виправлення, характеризується або періодичним порушенням
умов і порядку відбування покарання, або пасивним, нейтральним
ставленням до виховних заходів, що проводяться в УВП, або протидією, яка
не має систематичного чи злісного характеру до адміністрації УВП.

Можна вважати мету покарання відносно конкретного засудженого
досягнутою, якщо пощастило прищепити йому сумлінне ставлення до праці,
дотримання правил співжиття, вимог законів. Домагатися того, щоб за час
відбування покарання особа стала зразковим громадянином, — завдання
нереальне.

Адміністрації УВП висновок про ступінь виправлення слід робити при
систематичному спостереженні та вивченні особи протягом всього періоду
відбування строку покарання, а також враховувати позитивні та негативні
вчинки, звички, погляди, які властиві особі як до засудження, так і в
період відбування покарання. Це сприятиме своєчасному і реальному
прогнозуванню поведінки конкретної особи в майбутньому, тобто після її
звільнення.

ґозот ні. правове регулювання виконання покарань …

Ступінь виправлення визначається, як правило, адміністрацією УВП. Вона
виходить з того, як засуджений дотримується правил внутрішнього
розпорядку, як він ставиться до суспільно корисної праці та до інших
основних виходних заходів. Проте все це не може бути гарантією успішної
соціальної адаптації.

Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, та й весь
побут засуджених, протиприродний, неадекватний способу життя вільних
громадян, адже сам процес відбування покарання у вигляді позбавлення
волі — екстремальна ситуація, що виходить за межі нормального життя, до
якої не всі можуть адаптуватися. Порушник режиму не обов’язково
дотримуватиметься правопорядку після звільнення. Певне значення мають
вік, характер вчинених злочинів і т. ін.

Надзвичайно важливо відрізняти справжнє виправлення засудженого від
вдаваного. У практиці УВП відомі випадки, коли засуджені досить старанно
демонструють свою зразкову поведінку і чесне ставлення до праці, маючи
на меті одне — якнайшвидше вийти на волю, щоб продовжити свою злочинну
діяльність1. Об’єктивно визначити критерії виправлення не так просто.
Головні труднощі полягають у тому, що за існуючих умов відбування
покарання у вигляді позбавлення волі не завжди можна перевірити
істинність виправлення. Висновок про виправлення засудженого роблять
лише виходячи з його поведінки в період відбування покарання. До речі,
система ізоляції та правообмежень, примусова регламентація розпорядку
дня і вжиття заходів стягнення до правопорушників ставлять засуджених у
такі умови, коли вони, часом незалежно від своєї свідомості і
внутрішньої дисциплінованості, змушені дотримуватися встановленого
порядку і правил режиму.

Тривала ізоляція засудженого від суспільства та його адаптація до
специфічних умов місць позбавлення волі призводять до певних змін його
особи. З одного боку, ці зміни мають позитивний характер (каяття, намір
жити і працювати чесно), з другого — негативний. З віком адаптивні
можливості людини зменшуються. Змінюється статус раніше судимого,
виникають психопатія і соціальне відчуження. Щоб подолати при цьому
труднощі, що виникають, потрібні певні вольові зусилля суб’єкта, а також
допомога з боку суспільства. Велике (якщо не вирішальне) значення
набуває гнучкість психіки особистості.

Після звільнення судима особа опиняється в незвичних для неї ситуаціях.
Вона змушена виступати то в одній, то в іншій ролі, що часто
супроводжується психічним напруженням, стресами і фрустрацією.

Див.: Бердников В. М. К вопросу о критериях направлення й практике их
при-менения к осужденньїм // Тр. Киев. ВШ МВД СССР. – К., 1973. – Вьт.
7. – С. 252.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Про невідповідність висновків стосовно виправлення ї прогнозування
реальної поведінки після звільнення свідчать матеріали обстеження осіб,
яких звільнили з УВП. Згідно з характеристиками, виданими працівниками
УВП особам, які звільнюються з колоній, довели своє виправлення —-15,3%,
стали на шлях виправлення ^~ 24,5%, злісно порушували режим — 5,7%,
Водночас прогнозування начальників загонів про можливу вірогідність
рецидиву (кримінологічний прогноз) був такий; 1) переконаність у тому,
що злочини не, вчинять,— 23,2%; 2) за відсутності надто великого впливу
не* гативного середовища злочини не вчинять —г- 34,6%; 3) впевненість у
тому, що злочини не вчинять, відсутня — 30%; 4) не відмовилися від
злочинного наміру, рецидив залежить від умов-*- 5,6%. При зіставленні
наведених даних була помічена така суперечність: у процесі відбування
покарання засуджені показали себе як особи, які не виправилися, проте й
рецидивів злочинів не очікується. Певна річ, висновки про виправлення
або невиправдення грунтувалися передусім на виконанні засудженими вимог
правил режиму, що. зрештою зводилося до рівня адаптації засуджених до
умов життя в УВП.

Хоч як добре був би поставлений процес виправлення засуджених у місцях
позбавлення волі, він не може вважатися завершеним, через те що
здійснюється він у штучно створених умовах—в ізоляції людини від
суспільства. Повинен минути певний час, перш ніж звільнений з місць
позбавлення волі пристосується і звикне до умЬв життя на волі, поновить
суспільне корисні відносини і стане повноцінним членом суспільства^

Покарання слід розглядати лише як складову частину цілеспрямованого
громадського впливу на індивіда, який вчинив злочин, тому, природно, у
відриві від інших соціальних заходів покарання не зміг повністю вирішити
проблему виправлення. Для її вирішення слід би було створити певні умови
і продовжити виховнуробо-ту з судимим вже після його звільнення, аби
сформувати законослухняного члена суспільства, не допустити рецидиву
антисустль-ної, протиправної поведінки.

Висновок про виправлення засудженого слід робити, виходячи з
обґрунтованого прогнозу його поведінки в звичайних умовах життя, поза
УВП або після зняття правообмежень, зумовлених покараннями, що не
пов’язані з позбавленням волі. Дотримання правил режиму, активна участь
у роботі самодіяльних організацій, інші позитивні вчинки можуть свідчити
про виправлення засуджених лише в тому разі, коли в їх основі є
внутрішня перебудова особи і

Іч. привіте рксунюеиппл иикинипп* пик,ирипо .

подолання тих її властивостей, які безпосередньо зумовили вчинення
злочину. Якщо злочин відбивав свідому антисоціальну позицію особи, то
виправлення означає докорінну її зміну. Якщо злочин пов’язаний зі
слабкою пристосованістю індивіда до умов життя або з тимчасовою втратою
самоконтролю» то ознаками виправлення правомірно вважати факти, Що
свідчать про зміцнення вольових якостей, підвищення рівня
інтелектуального розвитку» уміння володіти собою тощо. Завдання судів та
органів держави, які виконують покарання, полягає в правильному
встановленні такої внутрішньої зміни в психіці засуджених1. Водночас, на
наш погляд, є дані, що переконливо свідчать про Існування
безпосереднього зв’язку між ступенем виправлення звільненого і його
адаптацією. Так, запроваджене нами дослідження показало, що з-поміж
осіб, які характеризувалися позитивно за весь період перебування в
місцях позбавлення волі, після звільнення цілком адаптувалися: із осіб,
які довели своє виправлення, — 97,3%; із осіб, які твердо стали на шлях
виправлення, — 82,7%; із осіб, які стали на шлях виправлення, — 32,3%.
Цілком очевидний прямий зв’язОк,між діяльністю адміністрації УВП щодо
виправлення засуджених і перспективами їхньої стійкої соціальної
адаптації після звільнення.

Шпішне проходокіння процесу соціальної адаптації опосередковано
залежить, звісно, від стану виховної роботи в УВП, вмілого застосування
засобів стимулювання» прагнення засуджених до виправлення, чіткого
дотримання всіх положень законодавства про виконання покарання у вигляді
позбавлення волі.

Чинники, що Несприятливо характеризують поведінку засудженого в місцях
позбавлення волі, можуть прямо чи побічно вплинути на становлення
особистості звільненого від покарання. Зокрема, несумлінне ставлення до
праці, лінощі, схильність до паразитування, виявлені в період відбування
покарання, свідчать про високу ступінь вірогідності того, що з
адаптацією після звільнення виникнуть труднощі2. Загальновизнаним
показником виправлення є усвідомлення засудженим своєї вини, щиросердне
каяття у вчиненому, прагнення порвати зі злочинним минулим, спокутувати
свою вину. Водночас неправильним

Див.: Зелинский А. Ф. Осознаваемое й неосознаваемое в преступном
поведений. – Х„ 1986. – С. 139.

2 Див,: Васильєв А. Й, О критериях оденки степени исправления й
псревоспи-тания // Тр, ВНИИ МВД СССР. – 1980, – № ІЗ. – С, 24-26; його
ж. Исследование факторов, влияющих на рецидивную преступность среди
освобожденньїх из испра-вительно-трудовьіх учреждений // ВопросьІ
ответственнодти й наказати… – Рязань, 19&2.-С. 121.

було б ототожнення каяття і визнання засудженим справедливості вироку і
визначеного покарання. Каяття і визнання вини можуть враховуватися як
ознаки виправлення лише тоді, коли самоосуд та муки сумління адекватні
позитивному сприйняттю акту правосуддя.

Аналіз чинного кримінально-виконавчого законодавства, практика
діяльності органів, які виконують міру покарання у вигляді позбавлення
волі, уможливлює окреслити відносно повний перелік даних про особу,
встановлюючи структуру найхарактерніших ознак виправлення. Тож
визначення ступеня виправлення засуджених, напевне, доцільно проводити
згідно зі спеціально опрацьованою програмою, що містить різні напрями і
характеризує їх об’єктивні показники.

Ці напрями можуть бути такими:

узагальнення соціально-демографічних кримінально-право

вих даних про особу засудженого;

характеристика даних про дотримання засудженими вимог

режиму відбування покарання;

відображення даних про трудову діяльність засуджених;

характеристика ставлення до загальноосвітнього і професій

ного навчання;

моральна і психолого-педагогічна характеристики засудже

ного, соціальна спрямованість особистості;

відбиття емоційно-вольових особливостей особистості;

орієнтація особи та її життєві плани на майбутнє1.

У системі органів, що виконують міру покарання у вигляді позбавлення
волі, доцільно створити спеціальні «центри діагностики особистості
засуджених», у яких визначався б ступінь їх суспільної небезпеки та
соціально-моральна занедбаність2. Щоб зазначені ознаки виправлення мали
об’єктивний характер, відбивали реальний стан, необхідне їх підкріплення
шляхом виявлення справжніх мо^ тивів скоєння тих чи інших вчинків і
встановлення, наскільки усвідомленими є джерела поведінки засуджених.

Викладене дає підставу зробити висновок про те, що опрацювання критеріїв
для максимально точного наукового прогнозування поведінки звільнених від
відбування покарання в процесі їхньої соціальної адаптації слід
розглядати як одне з найважливіших завдань. Особливо суттєвим є
передбачення можливості рецидиву злочинів. Цей рецидив можна передбачити
тільки тоді, коли йдеться про осіб, які вже вчинили злочини, чия
поведінка в минулому та

Див.: Сизий А. Ф., Васильєв А. Й. Оценка степени исправления й
перевос-питания осужденньїх. – Рязань, 1986. – С. 26-27.

2 Див.: Шмаров Й. В. Преодоление отрицательїшх последствий отбьівания
уголовного наказания // Сов. гос-во й право. – 1977. – № 2. – С. 90.

особистісні риси достатньою мірою вивчені. Тож «прогноз вірогідності
рецидиву в окремих осіб можливий на тому рівні знань, якого досягла
сучасна кримінологія, тобто за відсутності повного обліку та аналізу
всіх причин конкретного злочину»1. Щоправда, мають при цьому на увазі
відносний, імовірнісний характер кримінологічного прогнозування
індивідуальної поведінки, яке, на думку багатьох дослідників, не зменшує
його соціальної цінності2. Він започатковує зворотний інформаційний
зв’язок, чим сприяє своєчасній превенції (запобіганню) ймовірному
антисуспільному вчинку. Суспільство не зацікавлене в тому, щоб
несприятливе прогнозування здійснилося. Карально-виховні заходи впливу,
що вживаються на його основі, не мають характеру репресій і, отже, не є
примусовими.

Проте цілком очевидно, що ні висновок про виправлення засудженого, ні
сприятливе прогнозування аж ніяк не гарантують запобігання рецидиву
злочинів, оскільки таке прогнозування не завжди може врахувати ситуацію
після звільнення чи приховані риси і наміри звільненого. Таке
прогнозування має ймовірнісну властивість.

Далеко не всіх злочинців покарання виправляє. Дехто залишає установу
виконання покарання в стані ще більшої соціальної і
психо-логічноГвідчуженості, а часто — й озлобленості. У цієї категорії
осіб процес адаптації відбувається найважче, і небезпека рецидиву є
особливо великою. До таких звільнених потрібна посилена увага, а в разі
потреби — адміністративний нагляд (згідно зі ст. 120-121 ВІК України).
Але й тут не може бути категоричного, однозначного передбачення. Не
виключено, що на нього може сприятливо вплинути оточення. Чинником
виправлення можуть також стати позитивні риси особи.

§ 4. Види і структура норм кримінально-виконавчого права

Нормами кримінально-виконавчого права є правові норми, що регламентують
суспільні відносини, які виникають у процесі вико-

Шаргородский М. Д. Прогноз й правовая наука // Правоведение..- 1971.
-№1.-С. 50.

2 Докладніше про це див.: Рубанов Г. В. Предвидение й случайность
(статис-тическое предвидение й его роль в научном познании). – Минск,
1974; Ляхов П. Й. Об одном способе прогнозирования соціального поведения
// Моделирование со-циальньїх процессов. – М., 1970; СолопановЮ. В.,
ИващенкоА. П. Прогнозирова-ние рецидива преступлений со сторони лиц,
освобожденньїх из исправительно-трудовмх учреждений: Учеб. пособие. —
М., 1981’, Алексеев А. Й. Индивидуальная профилактика рецидива
преступлений. – М., 1975; ЗакалюкА. П. Прогнозирование индивидуального
преступного поведения / Отв. ред. Г. М. Миньковский // Вопро-сьі
социального планирования борьбьі с преступностью. – М., 1979. – С.
60-74.

зліллопл

нання покарань між державою Україна у вигляді відповідних уста* нов та
органів і засудженими для досягнення мети покарання,

За характером приписів, які містяться в нормах кримінальне* виконавчого
права, їх розподіляють на такі,

що зобов’язують,

що забороняють,

що уповноважують.

Норми, що зобав ‘язують, вимагають певної конкретної позитивної дії або
діяльності. Наприклад, у ст, 56 ВТК України передбачений обов’язок
(вимога) організувати серед засуджених до позбавлення волі виховну
роботу; у ст. 21 ВТК України міститься вимога обов’язкового роздільного
тримання чоловіків і жінок, неповнолітніх і дорослих, а також інших
категорій засуджених до позбавлення волі. У статті 20 ВТК України
викладена обов’язкова вимога до адмішет-рації місця попереднього
ув’язнення водночас з направленням засудженого до установи виконання
покарання повідомляти родині засудженого про місце, куди він направлений
для відбування покарання. ‘^ Норми крймінально-вйконавчого права, що
зобов’язують» стосуються безпосередньо й самих засуджених. Такі у ст. 10
ВТК України записана вимога до засуджених неухильно дотримуватися вимог
законів; відповідно до ст. 98 ВТК України засуджені до вип-равних робіт
без позбавлення волі зобов’язані дотримуватися встановленого цим
Кодексом порядку відбування покарання, прибувати за викликом до органів,
які виконують цей вид покарання, та ін,

Норми кримінально-виконавчого права, що забороняють, навпаки, вимагають
утримуватися від означених у ній дій (заборони). Згідно зі статтею 104
ВТК України протягом строку відбування виправних робіт без позбавлення
волі заборонено звільнення засуджених з роботи за власним бажанням без
дозволу органів, які відають виконанням цього виду покарання; згідно зі
ст. 28 ВТК України засудженим до позбавлення волі заборонено зберігання
при собі грошей і цінних речей, а також предметів, заборонених до
використання в установах виконання покарання; засудженим до позбавлення
волі (за деяким винятком) заборонено пересування без конвою за межами
колонії (ст. 78 ВТК України) тощо.

Норми кримінальнО’витнавчого права, що уповноважують, передбачають
конкретні умови, при дотриманні яких можливе вчинення тих чи інших дії
(діянь) з боку суб’єктів правовідносин. Так, у виправно-трудових
колоніях у виняткових випадках засудженим, що твердо стали на цілях
виправлення, після відбування не менше однієї третини строку покарання,
може бути дозволено перееувйн-

зо

гозоїл їй. правове регулювання виконання покарань …

ня без конвою за межами колонії, але за умови* коли це вимагає характер
виконуваної ними роботи. Засудженим до позбавлення йолі жінкам, які
сумлінно ставляться до праці і дотримуються вимог режиму, постановою
начальника установи виконання покарання за погодженням зі спостережною
комісією може бути дозволено проживання поза колонією на час звільнення
від роботи за вагітностю і родами, а також до досягнення дитиною
трирічного віку (ст, 35 ВТК України), Отже, норми, що уповноважують,
надають адміністрації У ВП повноваження здійснювати певні дії щодо
засуджених.

Усі ці норми кримінально-виконавчого права, як і взагалі всі правові
норми, мають загальну для них структуру:,

гіпотезу, тобто вказівку на умови застосування правової норми,

диспозицію, тобто опис поведінки, що приписується, суб’єктів

кримінально-виконавчих правовідносин, ,

санкцію, тобто вказівку на правові наслідки невиконання нормативної
вимоги.

Гіпотеза норми кримінально-виконавчого права визначає рамки, межі її
дії, тобто конкретні умови, за наявності яких може діяти норма і,
зрозуміло, конкретних учасників правових відносин, наділених певними
правами і відповідними обов’язками.

Диспозиція норми кримінально-виконавчого права містить вказівку на права
І обов’язки суб’єктів цих правовідносин (держава в особі установ і
органів, які виконують кримінальні покарання, і засуджених, яким
приписується законослухняна поведінка). Санкція норми
кримінально-виконавчого права вказує на несприятливі наслідки, які
можуть настати у разі невиконання оДниМ із суб’єктів правовідносин
покладених на нього обов’язків. Так, обопільний обов’язок суворого
дотримання законів покладається відповідно до ст. 10 ВТК України як на
посадових осіб установ виконання покарання та інших органів держави, що
виконують покарання, так і на осіб, які відбувають позбавлення волі.

У разі порушення засудженими до позбавлення волі приписів правил
внутрішнього розпорядку УВП вони можуть бути піддані заходам
дисциплінарного впливу, порядок застосування яких передбачений
спеціальною нормою кримінально-виконавчого права (ст. 67 ВТК України).
На практиці не завжди норми кримінально-виконавчого права мають повну
структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Найчастіше норми
кримінально-виконавчого права містять диспозицію і санкцію. Щодо
гіпотези (умов застосування тієї чи інщої правової норми), то її мають
на увазі, хоча прямо вона й не сформульована в законі (умова фізичної
ізоляції засудженого від

ЗІ

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

суспільства), тобто зміст гіпотези визначається порядком і умовами
виконання того чи іншого конкретного виду кримінального покарання. У
разі потреби вказівки на конкретну умову, яка має бути дотримана
суб’єктами саме в цих конкретних правовідносинах; зміст гіпотези
наводиться в тексті правової норми.

Норми кримінально-виконавчого права можуть поділятися за обсягом
правового регулювання: одна група норм поширюється на всіх без винятку
засуджених, інша — має вибірковий характерні їх дія регламентує
поведінку окремих категорій засуджених.

§ 5. Джерела кримінально-виконавчого права

Формою виявлення (або джерелом) норм кримінально-виконавчого права є
юридичні акти, що містять одну, кілька або цілу систему норм
кримінально-виконавчого права.

Норми кримінально-виконавчого права відбиті в законах та інших
нормативних актах, прийнятих відповідними уповноваженими на те органами
держави. Всі нормативні акти мають бути заснованими на законах і
регулюють діяльність учасників правовідносин (встановлюючи їх* права і
обов’язки) тільки в межах, встановлених законом.

Найважливішим джерелом і юридичною основою для розвитку не тільки
кримінально-виконавчого права, але й усіх інших галузей права є
Конституція України (не випадково цей головний нормативний акт називають
Основним Законом держави). Конституція України була прийнята на п’ятій
сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року1. Конституція України
набула чинності з моменту її прийняття, а день прийняття Конституції
України став державним святом — Днем Конституції України.

У Конституції є низка статей, які стосуються всіх галузей права або
торкаються прав та інтересів всіх громадян. Так, у розділі II
Конституції України викладаються і закріплюються права, свободи та
обов’язки людини і громадянина, створюючи цим основу (фундамент)
загальногромадянських прав та обов’язків усіх засуджених, які
продовжують залишатися громадянами України, в тому числі й засуджених до
покарання у вигляді позбавлення волі.

Основним (системним) законом, що регламентує виконання і відбування
кримінальних покарань, є Виправно-трудовий кодекс України, який був
затверджений і введений у дію 1 червня 1971 року2.

Див.: Голос України. – 1996. – 13 лип. г Див.: Ведомости Верховного
Совета УССР. – 1971. – № 1. – Ст. 6.

Розділ 111. Правове регулювання виконання покарань …

Кодексом визначаються і встановлюються порядок і умови відбування
покарання та вжиття заходів виправно-трудового впливу до осіб,
засуджених до позбавлення волі, виправних робіт без позбавлення волі,
порядок відбування покарання особами, засудженими до направлення до
дисциплінарного батальйону, виконання і відбування інших видів
кримінальних покарань, а також порядок діяльності установ і органів, які
виконують вироки до цих покарань, та участь громадськості у виправленні
засуджених.

У зв’язку зі змінами та доповненнями, внесеними до чинного
кримінально-виконавчого законодавства, сьогодні ВТК фактично регламентує
порядок,та умови виконання і відбування лише двох видів кримінальних
покарань — позбавлення волі і виправні роботи без позбавлення волі.

Так, Законом України «Про скасування кримінальних покарань у вигляді
заслання і вислання»1 із ВТК України вилучені розділи IV і V та ст. 6 і
113, у яких вирішувалися питання виконання і відбування цих обох видів
кримінального покарання.

Постановою Верховної Ради України «Про зупинення застосування ст. 25і і
522 Кримінального кодексу Української РСР»2у зв’язку зі зменшенням
можливості використання за умов ринкової економіки праці осіб, умовно
засуджених до позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці, та
осіб, умовно звільнених з місць позбавлення волі з обов’язковим
залученням до праці, зупинено до прийняття нового Кримінального кодексу
України застосування ст. 25і і 522 Кримінального кодексу Української
РСР.

У зв’язку з цим призупинено дію розділу ІІІ-А ВТК України «Порядок і
умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим
залученням засудженого до праці та умовного звільнення з місць
позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці».

Особи, умовно засуджені до позбавлення волі з обов’язковим

залученням до праці, та особи, умовно звільнені з місць позбавлен

ня волі з обов’язковим залученням до праці, які на день прийняття

цієї Постанови перебували під наглядом спеціальних комендатур

МВС України, продовжували відбувати визначене їм покарання

згідно з чинним законодав~;?,ом України. ‘

Виконання і відбування Інших, крім позбавлення волі і виправних робіт
без позбавлення волі, кримінальних покарань регулюється

‘ Див.: Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 23. – Ст. 337. 2
Див.: Там само. – 1992. – № 32. – Ст. 462.

ЗДІЛІЮПА

відповідними нормативними актами, наприклад, Державного департаменту
України з питань виконання покарань.

Порядок та умови виконання покарань у вигляді позбавлення права обіймати
деякі посади або займатися певною діяльністю, штрафу, громадського
осуду, конфіскації майна, позбавлення військового або спеціального
звання, позбавлення батьківських прав регулюються спеціальним
нормативним актом — Положенням про порядок та умови виконання в Україні
кримінальних покарань, не пов’язаних з заходами виправно-трудового
впливу’. Порядок та умови виконання і відбування такого виду
кримінального покарання, як направлення до дисциплінарного батальйону,
регламентується окремим нормативним актом— Положенням про дисциплінарний
батальйон, затверд* женим Указом Президента України від 5 квітня 1994
року;

Джерелами кримінально-виконавчого права є також нормативні акти Кабінету
Міністрів України (умови і порядок оплати праці осіб, позбавлених волі —
ст. 52 ВТК України; норми харчування і матеріально-побутового
забезпечення осіб, позбавлених волі — ст. 75 ВТК України). Джерела
кримінально-виконавчого права —це відомчі нормативні акти, ухвалені
Державним департаментом України з питань виконання покарань, а також
видані в межах їх компетенції нормативні акти органів місцевого
самоврядування. Накази начальників установ виконання покарання та інших
державних органів, які виконують кримінальні покарання, не є джерелами
права —г- вони являють собою акти застосування права. Норми права
досягають поставленої перед ними мети шляхом своєї реалізації.
Необхідною умовою реалізації правових норм є встановлення в законі
порядку їхньої дії в просторі і в часі.

Дія норм кримінально-виконавчого права в часі передбачає виз* начення
моменту набрання законом чинності та припинення такої дії. Звичайно
момент набрання законом та іншим нормативним актом чинності спеціально
зазначається в самому законі або в спеціальному нормативному акті, який
приймається з цього питання. Якщо немає спеціальної вказівки, діє
загальний порядок. Чинність закону або іншого нормативного акта
припиняється, коли це спеціально зазначено в щойно прийнятому законі
(нормативному акті) або коли зміст раніше діючих норм не відповідає
змісту нових норм.

Див.: Ведомости Верховного Совета УССР..- 1984. – Хе 27. – Ст. 511.
Докладно про питання виконання та умови відбування перелічених вище
видів кримінальних покарань див.: Степанюк А. Ф. Порядок й условия
исполнения наказаний, не связаннмх с мерами исправительно-трудового
воздействия. – К., 1990.

розоіл ні. правове регулювання виконання покарань

Існує певний порядок набрання законом чинності та оприлюднення
нормативних актів. Згідно з Указом Президента України «Про порядок
офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і надання їм
чинності»1 закони України, інші акти Верховної Ради України, акти
Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніше ніж у
п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття і підписання у встановленому
порядку мають бути оприлюднені державною мовою в офіційних виданнях.

Офіційними виданнями вважаються: «Офіційний вісник України», «Відомості
Верховної Ради України», газета «Урядовий кур’єр». Акти Верховної Ради
України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в
деяких випадках офіційно оприлюднені через засоби телебачення і
радіомовлення.

Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після
занесення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів та із
зазначенням наданого їм реєстраційного коду.

Закони та інші нормативні акти можуть бути ^публіковані і в інших
друкованих виданнях. Але у цьому разі вони мають інформаційний характер
і не можуть бути застосовані для офіційного використання, тобто на ці
видан’ня не можна посилатися.

Нормативно-правові акти Верховної Ради України і Президента України
набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення,
якщо інше не передбачене самими актами, але не раніше дня їх
опублікування в офіційному друкованому виданні.

Нормативні акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту
їх прийняття, якщо більш пізній строк вступу їх у силу не передбачений
цими актами. Акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і
обов’язки громадян, набирають чинності не раніше їх опублікування в
офіційних виданнях.

Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів
України, що не мають загального значення або нормативного характеру,
можуть не публікуватися за рішенням відповідного органу. Ці акти та акти
з обмежувальними грифами офіційно оприлюднюються шляхом направлення
відповідним державним органам і органам місцевого самоврядування та
доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на
які поширюється їх дія.

Неопубліковані акти Верховної Ради України та Президента України
набирають чинності з моменту одержання їх державними органами або
органами місцевого самоврядування, якщо органом, що видав їх, не
встановлено строк вступу їх у силу.

Див.: Голос України. – 1997. – 26 черв.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

§ 6. Кримінально-виконавчі правовідносини та їх елементи

З’ясування поняття кримінально-виконавчого права і змісту його норм
дозволяє зрозуміти сутність кримінально-виконавчих правовідносин, що
складаються в процесі виконання кримінальних покарань, яким властивий
специфічний характер.

Кримінально-виконавчі правовідносини мають своє особливе коло суб’єктів,
специфічний зміст і об’єкт; вони виникають, змінюються і припиняються у
зв’язку з особливими, притаманними їм, юридичними фактами.

Суб’єктами цих правовідносин слід визнати державу Україна (устанрви
виконання покарання та інші органи держави, що виконують кримінальні
покарання) та осіб, засуджених до кримінальних покарань.

Об’єктом кримінально-виконавчих правовідносин, тобто тією обставиною, з
приводу якої вони виникають, є реально вчинена суб’єктом дія. Щодо
одного із суб’єктів — держави, яка уособлюється в УВП, — це виконання
покарання. Щодо іншого суб’єкта — відбування покарання.

Від об’єкта правовідносин слід відрізняти їх зміст. Зміст
кримінально-виконавчих правовідносин становлять права і відповідні їм
обов’язки суб’єктів цих правовідносин. Конкретно кримінально-виконавчі
правовідносини відбиваються в передбачених юридичними нормами численних
правах і обов’язках суб’єктів. Якщо держава! своїми відповідними
установами має право вимагати від засудженого виконання встановлених для
нього правил поведінки, то засуджений зобов’язаний підкорятися цій
вимозі. Якщо засуджений має право, наприклад, на харчування за певною
нормою, то держава • (її установи виконання покарання) зобов’язана
забезпечити це харчування. Порушення’прав і недотримання обов’язків
будь-яким суб’єктом правовідносин розглядаються як порушення вимог
закону.

Підставою встановлення будь-яких правовідносин, у тому числі й
кримінально-виконавчих, є юридичні факти, до яких належать події, дн.

Юридичним фактом, що викликає кримінально-виконавчі пра» вовідносини,
передусім є дії: вчинення особою злочину і ухвала судом обвинувального
вироку про застосування покарання.

Кримінально-виконавчі правовідносини припиняються у зв’яз- :\ ку з
певною дією — правомірним звільненням від покарання або подією,
наприклад смертю засудженого.

Розділ IV

Установи виконання покарання та інші органи держави, що виконують
кримінальні покарання

§ 1. Види і система установ та органів держави, що виконують кримінальні
покарання

Кримінальні покарання є заходами державного примусу, отже їх виконання
покладається на відповідні органи держави.

На діяльності установ та інших органів держави, що виконують кримінальні
покарання, відбивається специфіка і характерні особливості того чи
іншого виду кримінального покарання.

Головна ознака позбавлення волі, яка визначає зміст цього виду
покарання, полягає у фізичній ізоляції засудженого від суспільства на
встановлений вироком суду строк в особливій, спеціально для цього
призначеній установі. Така установа, забезпечуючи надійну ізоляцію
засуджених від суспільства, зобов’язана організувати постійний нагляд за
їхньою поведінкою і домагатися дотримання ними всіх вимог режиму
покарання, залучати працездатних засуджених до роботи і організовувати
трудові процеси, здійснювати виховні заходи, загальноосвітнє та
професійне навчання осіб, які відбувають покарання, піклуватися про їхнє
матеріально-побутове і медично-санітарне обслуговування.

Виправні роботи без позбавлення волі накладають на засуджених певні
обмеження в правах, на них також покладаються спеціальні обов’язки.
Покарання у вигляді направлення до дисциплінарного батальйону — міра
покарання, що застосовується військовим судом. Сутність цього покарання
полягає в тому, що засуджений примусово направляється до особливої
військової частини на визначений у вироку військового суду строк — до
трьох років. У всіх випадках на установи та інші органи держави, що
виконують кримінальні покарання, покладається обов’язок досягнення тієї
мети, Що постає перед покаранням згідно з чинним законодавством:

1) виправлення засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного
дотримання законів, правил співжиття;

2) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так І іншими
громадянами.

Органами, що відають виконанням позбавлення волі, є виправно-трудові
колонії, виховно-трудові колонії та тюрми. У сукупності! вони утворюють
систему виправно-трудових установ (установ ви- ] конання покарання).
Виконання виправних робіт без позбавлення волі покладається на органи
Держдепартаменту України з питань виконання покарань, у складі яких
створюються відділи та інспекції і виправних робіт. Слід звернути увагу
на колізію, що виникла між і відомчим актом і Законом України. У статті
2 Тимчасової Інструкції 1 «Про порядок виконання кримінального покарання
у вигляді вип-і равних робіт без позбавлення волі», затвердженої наказом
Держав- І ного департаменту України з питань виконання покарань та МВСІ
України від 17.07.99 № 91/565 (зареєстровано Міністерстві юстиціїї
України 11 листопада 1999р. за№779/4072)’ підкреслено, щови«| конанням
покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі] відають
відділи (відділення, групи) виконання покаранії, що не по*\ в ‘язані з
позбавлення волі Державного департаменту України питань виконання
покарань в автономній Республіці Крим, облас* тях, містах Києві та
Севастополі (курсив авт.). Проте в Зако* України «Про загальну структуру
і чисельність кримінально-виі навчої системи України» від 2 березня 2000
року2, що був прий* тйй’значно пізніше, у статті 1, у переліку органів
держави, які вх дять до загальної структури кримінально-виконавчої
системи Украї ни, названі Інспекції виправних робіт (курсив авт.), тобто
законодавчим актом збережено найменування цього органу, яке булс
прийняте раніше. На підставі цього органи, які виконують по* ня у
вигляді виправних робіт без позбавлення волі, і в подальшому повинні
називатися — інспекції виправних робіт. Свого часу ви* нання таких
заходів, як умовне засудження до позбавлення волі умовне звільнення з
місць позбавлення волі з обов’язковим залучеі ням засудженого до праці,
покладалося також на органи внутрішні: справ, для чого у їхньому складі
створювалися спеціальні коме тури. Виконання покарання у вигляді
направлення до дисципліна? ного батальйону покладається на спеціальні
військові дисцишІІ нарні частини (роти і батальйони) в складі Збройних
Сил Украй

Докладніше слід зупинитися на аналізі установ та органів, жави, що
виконують покарання у вигляді позбавлення волі/

Див.: Офіційний вісник України. – 1999. – № 47. – Ст. 2323. 2 Див.:
Голос України. – 2000. – 4 квітня.

ж ці»*»» / г. т>,п>ипіхои аиішпиппл пиниуиннм ти Інші органи оержави…

Установи виконання покарання (у Виправно-трудовому кодексі України ще
залишилося давнє їх найменування «виправно-трудові установи») — органи
держави, спеціально створені для виконання покарання у вигляді
позбавлення волі. Жодних інших функцій вони не виконують. На них
покладено головне завдання щодо виправлення осіб, позбавлених волі, — ці
особи повинні повернутися до суспільства законослухняними громадянами.

Згідно зі ст. 12 ВТК України тільки виправно-трудові колонії,
виховно-трудові колонії і тюрми призначені для виконання та відбування
покарання у вигляді позбавлення волі і тільки ці органи названі
виправно-трудовими установами. Повнолітні особи, засуджені до
позбавлення волі, відбувають покарання у виправно-трудовій колони або в
тюрмі, а неповнолітні у віці до вісімнадцяти років — у виховно-трудовій
колонії. Звідси органи держави, що виконують інші види кримінального
покарання (виправні роботи без позбавлення волі, направлення до
дисциплінарного батальйону і т. ін.), не охоплюються цаняттям
виправно-трудових установ.

Виправно-трудові колонії являють собою основний вид виправно-трудових
установ. Це пояснюється тим, що в них міститься переважна кількість
засуджених до позбавлення волі. Крім того, колонії мають власну
виробничу базу, що дозволяє налагодити виробничі процеси, і матеріальну
базу для проведення виховних заходів, організації фахового та
загальноосвітнього навчання.

Як зазначай М. О. Стручков, так було не завжди. З 1929 року основним
місцем позбавлення волі, де відбувала покарання головна маса засуджених
до позбавлення волі, були виправно-трудові табори. Про табори багато
чого розповідали і писали. Ще залишилися люди, які служили і працювали
там, дожили до наших днів і ті, хто пройшов через тортури як ув’язнені,
— розкуркулені, репресовані «вороги народу», особи, які дістали
необгрунтовано великі строки позбавлення волі згідно з законом від 7
серпня 1932 року як розкрадачі соціалістичного майна, і багато інших.

Колишні співробітники адміністрації і колишні в’язні таборів оцінюють їх
по-різному. Одні співробітники адміністрації наголошують на тому, що
існувала правова основа функціонування таборів, а вищі посадові особи
виявляли виправдану строгість і вимогливість за найменший відступ від
наказів та інструкцій чи то порушення норм забезпечення або
самоправство. Інші згадують, що ці приписи були суто формальними, а
свавілля щодо цілком безправних засуджених, яких мали за «табірний пил»,
було явищем повсякденним.

Табори мали правову основу: Постановою ЦВК і РНК СРСР від 6 грудня 1929
року до ст. ІЗ Основних начал кримінального зако-

нодавства Союзу РСР і союзних республік було внесено зміну, відповідно
до якої передбачалося позбавлення волі у виправно-трудових таборах у
віддалених місцевостях країни, а постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930
року було ухвалено Положення про виправно-трудові табори, яке становило
відкритий документ. Воно містило цілком прийнятні формулювання стосовно
правового статусу ув’язнених. Ціла низка приписів була досить гуманною:
допускалися роботи ув’язнених в установах, на підприємствах і промислах,
навіть на адміністративно-господарських посадах, проживання в
гуртожитках при об’єктах праці, надавалося право виходу за межі табору.
Але в самому Положенні, а головним чином у відомчих нормативних актах,
були застереження, що обмежували, передусім «ворогів народу», в багатьох
правах, якими могли користуватися інші категорії засуджених.

Зараз можна стверджувати, що табори були невід’ємною складовою частиною
того репресивного механізму, що розпочав діяти у 20-х роках. Масові
розстріли ні в чому не винних людей доповнювалися направленням до місць
позбавлення волі величезної кількості осіб як за судовими вироками, так
і за рішеннями Особливих нарад, «трійок», «двійок», за списками, що
складалися НКВС1. У 1954 році табори припинили своє існування, і на
виробничо-господарській базі деяких з них були створені виправно-трудові
колонії.

Визначаючи засудженому покарання у вигляді позбавлення волі у
виправно-трудовій колонії, суд у резолютивній частині вироку визначає
вид колонії, в якій засуджений повинен відбувати покарання. Існування
виправно-трудових колоній різних видів зумовлено передусім необхідністю
роздільного тримання засуджених залежно від їх особи, а також тяжкості
вчинених ними злочинів, щоб не припуститися можливості шкідливого впливу
рецидивістів та осіб, які вчинили тяжкі злочини, на осіб, уперше
засуджених до позбавлення волі, які вчинили менш тяжкі злочини. Різний
ступінь суспільної небезпеки засуджених зумовлює також необхідність
вжиття до них різноманітних заходів і методів педагогічного та
психологічного впливу. Виправно-трудові установи створюються і
ліквідуються наказами Державним департаментом України з питань виконання
покарань

Виправно-трудові установи мають права юридичних осіб, а також вони мають
печатки із зображеннями Державного герба України та своїм найменуванням.
Виправно-трудові колонії та виховно-трудові колонії будуються за
типовими проектами. Території і

Див.: Стручков Н. «Зона», приоткрмтая для критики // Коммунист. — 1989.
– З №18.-С. 89.

ОИЛ.ЮТМЛЛ’»

виправно-труцових колоній для тримання засуджених чоловіків поділяються
на локальні, ізольовані одна від одної дільниці з розміщенням у них
водночас не більше 250-300 засуджених. У виправно-трудових установах
виділяються дві ізольовані зони: житлова — для мешкання засуджених;
виробнича — для роботи засуджених.

Житловою зоною ВТУ називається ізольована територія, на якій перебувають
засуджені (точніше сплять і проводять свій вільний від роботи час).
Виробничою зоною називається ізольована територія, на якій працюють
засуджені.

У житловій зоні розміщуються гуртожитки, кухня-їдальня з пекарнею,
крамниця, клуб, бібліотека, кімната психоемоційного розвантаження,
приміщення для загальноосвітнього навчання, приміщення для проведення
духовної роботи та здійснення релігійних обрядів, медична частина із
стаціонаром (медізолятором), лазня з пральнею і дезкамерою, перукарня,
комора для зберігання постільних речей та спецодягу, камери схову
особистих речей повсякденного користування, майстерня з ремонту одягу та
взуття, сушильня, кабінети для начальника установи, його заступників,
працівників відділу нагляду і безпеки, оперативної та
соціально-психологічної служб, кімната для приймання засуджених, а також
приміщення відділення карантину, діагностики і розподілу.

На території житлової зони колонії обладнується будівля з приміщеннями
камерного типу і штрафного ізолятора (ШІЗО) з камерами для праці та
двориками для прогулянок засуджених, а в житловій зоні виховно-трудової
колонії — приміщення дисциплінарного ізолятора (ДІЗО).

На території ізольованих дільниць, при змозі, додатково можуть бути
обладнані спортивні майданчики, які одночасно використовуються для
шикування і проведення перевірок засуджених.

Житлова зона від виробничої, а також приміщення камерного типу (ПКТ)та
штрафного (дисциплінарного) ізолятора відокремлюються від інших споруд
коридорами, які проглядаються.

Між суміжними житловою та виробничою зонами обладнуються
контрольно-пропускні пункти для пропуску засуджених з однієї зони в іншу
з приміщеннями для обшуку та переодягання засуджених.

У будинку, де розташований контрольно-пропускний пункт для пропускання
персоналу на територію установи, обладнуються кімнати для проведення
короткострокових та тривалих побачень, кімнати для приймання-видавання
посилок (передач), огляду осіб та їх речей.

Адміністративні приміщення розташовуються за межами території колонії.

Приміщення чергового начальника установи (ЧПНУ), його заступника та
чергової зміни молодших інспекторів з нагляду та безпеки розташовуються,
як правило, на межі житлової та виробничої зон.

За межами колонії розташовуються склади продовольства, речового майна,
паливно-мастильних матеріалів, лаків, фарб та хімічних речовин,
овочесховища, гаражі, аптеки, приміщення для мешкання та очікування
родичів засуджених, які прибули на побачення.

Для забезпечення нормального функціонування установ виконання покарання
щодо організації трудових процесів, Проведення виховної роботи,
дотримання режиму і охорони засуджених, створення необхідних життєвих та
санітарних умов для засуджених до всіх новоутборюваних колоній
ставляться такі вимоги:

наявність необхідних житлових, комунально-побутових та

інших приміщень;

наявність виробничої бази для організації праці засуджених;

максимальне наближення житлової зони до місця роботи

засуджених;

розташування на місцевості, що відповідає санітарним вимогам;

наявність джерел водо- та енергопостачання, шляхів сполу

чення;

обладнання житлових та виробничих зон колонії інженерно-

технічними засобами, засобами сигналізації та зв’язку.

Пенітенціарна система України сьогодні налічує 122 колонії для дорослих
(чоловіків і жінок), 12 виховно-трудових колоній для неповнолітніх, 31
слідчий ізолятор, 2 тюрми. У системі виконання покарання працюють 52 213
працівників, а також 21 тис. військовослужбовців військ внутрішньої
служби і конвойної охорони.

Для порівняння цікаво навести дані (на 1 липня 1997 року), що
характеризують кримінально-виконавчу систему Російської Федерації*; 742
виправні колонії (ВК), з них лісних — 122 із загальним лімітом
наповнення 764,6 тис. місць. У ВК відбувають покараний И5МЦ5 тисі
засуджених; 61 виховна колонія (ліміт—32,6 тис. місць), детрШвоть 20,9
тис. неповнолітніх засуджених, у тому числі й 1344 дівчини; 191 слідчий
ізолятор, у тому числі Й13 тюрем (ліміт -~-182,4 тис. Місць) ] із
загальним наповненням 273,4 тис. засуджених, підозрюваних і зви* \
нувачених у вчиненні злочинів; на обліку 2170 кримінально-викбяав*: чих
інспекцій перебуває 709,5 тис. засуджених до виправних робіт.

Сьогодні стає очевидним, що гуманізація кримінальної і кри-1
мінально-виконавчої політики, здійснена на практиці, не була по-і
годжена з проблемою соціальної профілактики, зокрема з профілак-* |

тикою рецидивної злочинності серед звільнених з місць позбавлення волі.
Вакуум, що утворився, має бути заповнений опрацьованими на науковій
основі новими профілактичними заходами та формами соціального контролю
за поведінкою раніше судимих.

У наші дні пенітенціарна система зіткнулася з багатьма проблемами.
Погіршується кримінологічна характеристика засуджених до позбавлення
волі та звільнених від відбування покарання. Щороку місця позбавлення
волі поповнюють 70 тис. чол. і майже 50 тис. чоловік з них звільнюється.
Доля багатьох звільнених після відбування всього строку покарання,
визначеного за вироком суду, а також звільнених умовно-достроково
невідома правоохоронним органам. Цим особам не надається необхідна
соціальна допомога, немає відповідного соціального контролю та нагляду
за ними.

Із 160 тис, осіб, які відбувають позбавлення волі (на 1 вересня 1996
року) понад ЗО тис. є хронічними алкоголіками І наркомана» ми. На 1
листопада 1996 року в Україні зареєстровано 10 800 ВІЛ* інфікованих
громадян, значний відсоток яких потрапляє до установ виконання
покарання.

У свок> **ергу з місць позбавлення волі звільнюється багато засуджених»
які не пройшли чи не завершили курс необхідного лікування. Зростання
захворювань на туберкульоз, інші інфекційні недуги, брак медичних
препаратів~~усе це в сукупності з іншими несприятливими чинниками несе в
собі величезний криміногенний заряд.

Необхідна нова концепція пенітенціарної (кримінально-виконавчої)
політики держави, що передбачала б конкретні заходи щодо приведення умов
тримання засуджених до позбавлення волі у відповідність до міжнародних
стандартів, трудового та побутового влаштування звільнених з місць
позбавлення волі, створення дійових форм соціального (гласного та
негласного) нагляду за поведінкою таких осіб у побуті і на виробництві.
А головне, концепція по* винна відбити нові підходи до особи, яка
вчинила злочин, адже ст. З Конституції України проголошує, що людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека
визнаються найвищою соціальною цінністю.

Потрібен пошук нетюремних видів покарання і шляхів пом’якшення становища
засуджених, які не становлять небезпеки для суспільства. Адже за даними
судової практики в Україні понад 70% осіб засуджується до позбавлення
волі за злочини, що не є тяжкими. Відомо, що нетюремні (не пов’язані з
позбавленням волі) санкції сприятливо впливають на процес соціальної
адаптації осіб після-відбування покарання. У країнах Європи,
американського кон-

тиненту засуджуються в межах 8-10% осіб до покарання у вигляді
позбавлення волі. Деякі особи караються мірами, не пов’язаними з
позбавленням волі. Вітчизняна практика свідчить, що майже половина із
загальної кількості осіб, які засуджуються, опиняється в місцях
позбавлення волі. Колективу укладачів проектів Кримінального кодексу
України належить враховувати, що світова практика знає понад ЗО санкцій,
не пов’язаних з позбавленням волі, що застосовуються до осіб, які
вчинили злочини (наприклад, громадські роботи, спеціальна опіка, системи
пробації і пероул та ін.).

Покарання не повинно сприйматися лише як кара за вчинений злочин, яка
неминуче має слідувати за будь-яким злочином, незалежно від його складу.

Покарання не повинно бути помстою, його слід розглядати як випробування
засудженому, яке йому надається суспільством.

Не можна погодитися з думкою, що відмова від сувориз^ мір покарання і
тим паче вибір нових (не пов’язаних з позбавленням волі) мір покарання,
не будуть справляти на громадян профілактичного впливу, що стримує.
Певно, головне тут у вчасному розкриванні злочинів і неминучості
покарання. Україна посЩає друге місце; у світі (після Росії) за
кількістю засуджених на душу населення. Чи виграє суспільство від
суворості покарання, якщо 50% осіб, які > звільнилися зрорем і колоній,
знову вчиняють злочини?

Міри ш$|рання, не пов’язані з позбавленням волі, завдяки пра- і вовим,
соціальним, моральним перевагам, мають всі реальні мож-1 ливості для
законодавчого прийняття та практичного застосування.

Зміни суспільних, економічних, політичних відносин у суспільстві ]

завжди спричиняють зміни принципів їх регулювання. Реформи в’|

нашій країні повинні були неминуче привести до істотних змін за-.]

конодавства, концепцій покарання, пенітенціарної системи. У нас]

же нічого не змінилося. Вже давно слід було вилучити з Кримінальні

ного кодексу України більшість норм, що втратили сенс, наприклад, і

таких, як контрабанда (ст. 70) за тією редакцією, що існує зараз;;

порушення правил про валютні операції (ст. 80), що належать до]

категорії державних злочинів і до розряду тяжких. ^ .

Тільки в кримінальному законі нашої держави існує такий«клад 1 злочину,
як хуліганство, під який при бажанні можна підвести навіть 1
найневинніші дії будь-якого громадянина. Можна навести іншії приклади,
але річ не в них. Зазначені недоліки та не доо.нравдован-І ня важливі
тут як аргументи, що дозволяють зробити такий висно*| вок: головне
полягає в тому, що виникла нагальна потреба у про*|

веденні справді науково обґрунтованого реформування чинного
законодавства з урахуванням міжнародних стандартів.

Місця позбавлення волі не обмежуються виправно-трудовими установами.
Крім виправно-трудових установ існують інші місця позбавлення волі, але
вони вже є органами, що виконують інші види заходів впливу
(дисциплінарні чи адміністративні). До таких місць позбавлення волі
належать:

слідчі ізолятори—для тримання під вартою осіб, щодо яких

обрано такий запобіжний захід, а також для тримання засуджених

до набрання вироком чинності1;

ізолятори тимчасового тримання (ГГГ)—для тримання осіб,

щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді ув’язнення під варту

(до направлення в слідчий ізолятор), а також для тримання осіб,

арешт щодо яких обрано як захід адміністративного впливу (наприк

лад, за дрібне хуліганство). Ці органи є різновидом місць позбав

лення волі, які обладнуються при відділах внутрішніх справ. В ІТТ

особи, взяті під варту у порядку запобіжного заходу, як правило,

можуть триматися не більше трьох діб. Проте якщо доставка таких

ув’язнених до слідчого ізолятора неможлива через віддаленість або

відсутність шляхів сполучення, їх можуть тримати в ІТТ більш три

валий строк, визначений законодавством, але за всіх обставин він

не повинен перевищувати ЗО діб. Умови тримання осіб, поміщених

до ІТТ, мають бути такими ж, як і в СІЗО. По закінченні крайнього

строку перебування в ІТТ особи, ув’язнені під варту в порядку за

побіжного заходу, мають бути переведені до СІЗО;

гауптвахти при військових частинах та гарнізонах, які можуть

виконувати функції ізоляторів тимчасового тримання щодо військово

службовців, що підозрюються або обвинувачуються у вчиненні зло

чинів, а також ті з них, до яких гауптвахта застосована як захід дис

циплінарного впливу;

транзитно-пересильні ізолятори або відділення при тюрмах—

для тримання засуджених до позбавлення волі, відправлених ета

пом з одного місця позбавлення волі до іншого;

приймачі-розподільники для неповнолітніх2 — сюди доставля

ються неповнолітні віком від 11 до 18 років на строк до ЗО діб, котрі

Див.: Закон України «Про попереднє ув’язнення» // Відомості Верховної
Ради України. – 1993. – № 35. – Ст. 360.

2 Приймачі-розподільники є підрозділами органів внутрішніх справ і
функціонують на правах юридичної особи згідно з Законом України від 24
січня 1995 року «Про органи і служби по справах неповнолітніх та
спеціальних установах для неповнолітніх» // Відомості Верховної Ради
України. – 1995. – № 6. – Ст. 35.

З І-звб 65

вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі вчинки особи
підлягають кримінальній відповідальності, якщо є необхідність негайно
ізолювати їх (за постановою органу дізнання, слідчого, санкціонованою
прокурором, або за постановою суду); згідно з рішенням суду
направляються до спеціальних установ для неповнолітніх; самовільно
залишили спеціальну навчально-виховну установу, де вони перебували;

загальноосвітні школи та професійні училища соціальної ре

абілітації — це спеціальні навчально-виховні установи для непов

нолітніх, що потребують особливих умов виховання1. Основними

завданнями загальноосвітніх шкіл, професійних училищ соціальної,

реабілітації є такі: створення належних умов для життя, навчання

та виховання осіб, які навчаються, підвищення їх загальноосвіт

нього і культурного рівня, професійної підготовки, розвиток інди

відуальних здібностей та хисту, надання необхідної медичної допо

моги; забезпечення соціальної реабілітації особам, які навчаються,

їх правового виховання та їх соціального захисту в умовах постійно

го педагогічного режиму. До загальноосвітніх шкіл соціальної реа

білітації направляються за рішенням суду неповнолітні віком від 11

До 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації — у

віці від 14 років. Неповнолітніх тримають у цих установах у межах

встановленого судом строку, але не більше трьох років;

притулки для неповнолітніх — служб у справах непов

нолітніх2 •— можуть створюватися відповідно до соціальних потреб

кожного регіону для тимчасового розміщення в них неповнолітніх

віком від 3 до 18 років, які потребують соціального захисту держави

(заблудилися; були залишені; залишилися без батьківської опіки; за

лишили сім’ю чи навчально’-виховні установи; вилучені судами з ро

дини; самі звернулися за допомогою до адміністрації притулку). При

тулки для неповнолітніх можуть також створюватися за погодженням

зі службами у справах неповнолітніх підприємствами, установами та

організаціями незалежно від форм власності, громадськими організа

ціями і громадянами. Строк перебування неповнолітнього в притулку

залежить від конкретних обставин, але не може перевищувати ЗО діб.

Не підлягають розміщенню в притулках неповнолітні, які знаходяться в
стані алкогольного або наркотичного сп’яніння, психіч-

Положення про ці установи ухвалене постановою Кабінету Міністрів України
№ 89 від 13 жовтня 1993 року «Про організацію діяльності спеціальних
навчально-виховних установ для дітей та підлітків, які потребують
особливих умов зихо-вання» // 311 України. – 1994. – № 3. – Ст. 57.

2 Див.: Типове положення про соціальну службу для молоді // ЗП України.
-1994. –

№3.-Ст. 57. ~ . •

но хворі з вираженими симптомами хвороби, а також ті, хто вчинили
правопорушення і щодо яких є відомості про винесене компетентними
органами або посадовими особами рішення про затримання, арешт або
розміщення в приймач-розподільник для неповнолітніх.

§ 2. Принципи організації та діяльності установ виконання покарання

Установи виконання покарання є органами державного управління, і тому на
формування принципів їх організації та діяльності впливають принципи
державного управління. Здійснюючи своє основне призначення — виконання
кримінальних покарань, установи виконання покарання реалізують норми і
втілюють ужиття принципи кримінально-виконавчого права.

Принципи кримінально^виконавчого права, що містять основні провідні
положення кримінально-виконавчої політики, лежать в основі принципів
діяльності установ виконання покарання і мають вирішальний вплив на їх
формування і розвиток.

До основних принципів організації та діяльності установ виконання
покарання, закріплених у нормах правових актів, слід віднести:

єдність завдань всіх видів установ виконання покарання.

Найважливішим завданням усіх установ виконання покарання, що

випливає з провідних положень кримінально-виконавчої політики,

є виправлення засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точ

ного і неухильного дотримання законів, шанування правил співжит

тя, повернення їх до чесного трудового життя. Реалізація цього зав

дання при виконанні покарань здійснюється на основі вжиття за

собів і заходів психологічного та педагогічного впливу;

строге дотримання законності в діяльності установ виконан

ня покарання полягає у вимозі одностайного, неухильного, беззас

тережного застосування і виконання правових норм;

демократичний централізм, що є одним з принципів держав

ного управління, знаходить своє вираження в тому, що установи ви

конання покарання становлять єдину систему, побудовану на основі

підпорядкування нижчих ланок вищим при централізації у вирішенні

головних питань з децентралізацією оперативних функцій і при пе

ревірці виконання та контролю з боку вищих органів;

гуманізм, притаманний всім галузям права і діяльності всіх

органів держави, у функціонуванні установ виконання покарання

виявляється у вимозі гуманного і справедливого ставлення до засуд

жених і поважання їхньої особистості, у визнанні переконання ос

новним методом виправлення засуджених;

З* 67

5) участь громадськості в управлінні установами виконання покарання, у
виправленні засуджених.

Виправно-трудові установи розрізняються за видами залежно від міри кари
та категорій засуджених, що направлені до них.

Вид установи виконання покарання, в якій засуджений відбуває покарання,
визначається судом на підставі ст. 25 Кримінального кодексу України. Ця
стаття визначає порядок призначення засудженим виду колонії.

Первісне призначення засудженим виду колонії або тюрми, регульоване
нормами кримінального права, має надто важливе значення для
кримінально-виконавчого права і законодавства, а також для правильного
функціонування установ виконання покарання. Від правильності цього
рішення багато в чому залежить успіх всього карально-виховного процесу
із засудженими. Про це свідчить досвід минулих років, коли ігнорування
найважливіших принципів класифікації засуджених до позбавлення волі,
спільне тримання вперше засуджених з неодноразово судимими призвело до
неочікуваних наслідків. Замість виправлення вперше засуджені і менш
зіпсовані в моральному відношенні засуджені підпадали під вплив
рецидивістів. Були вжиті необхідні заходи для запобігання цим помилкам у
діяльності установ виконання покарання. Одним з таких заходів було
встановлення строго роздільного тримання засуджених залежно від тяжкості
і повторності вчинених ними злочинів. Практика останніх років
підтвердила, що існуюча побудова видів УВП з різним режимом в цілому
себе виправдовує. Особливістю колоній є їх розміщення по областях з
огляду на те, щоб засуджені відбували покарання, як правило, за мібцем
їх проживання до арешту чи засудження. Такий порядок розміщення колоній
покладає певну відповідальність за їх роботу на відповідні органи
місцевого самоврядування, а також уможливлює залучення трудових
колективів, де працювали засуджені, і їх родичів та близьких до
проведення виховної роботи з ними. Строга ізоляція засуджених у тюрмах
не надає можливості громадськості і родичам засуджених брати активну
участь у процесі їх виправлення.

Ще однією особливістю колоній є наявність у них власного виробництва, що
дозволяє найуспішніше вирішувати завдання трудового виховання
засуджених, а також створює можливості для/ розвитку професійного
навчання.

Організація праці в колоніях значно відрізняється від організації праці
в тюрмах. Праця засуджених у тюрмах, хоч і здійснюється на власному
виробництві, проте організовується лише у виробничих майстернях, не
обладнаних сучасною технікою та устаткуванням.

Створення в тюрмах виробничих майстерень, обладнаних новітньою технікою,
ускладнене тим, що, перебуваючи у строгій ізоляції, засуджені в тюрмах
можуть працювати тільки невеликими групами.

Крім того, відмітною особливістю установ виконання покарань є
розподілення засуджених по відділенням соціально-психологічної служби
(раніш загонах).

Щодо виробничої діяльності колонії розподіляються на промислові,
будівельні, сільськогосподарські. Розташовуються колонії в місцевостях,
що відповідають санітарним вимогам і максимально наближені до місця
роботи засуджених.

Для більш успішного здійснення виховного впливу на засуджених у 1957
році була запроваджена структурна одиниця в колонії— загін, що являв
собою колектив засуджених, організований для їх виправлення з метою
заохочення до чесного трудового життя. Всі засуджені, яких тримають у
колонії, розподіляються по відділенням соціально-психологічної служби.
Відділення комплектуються за виробничим принципом (цех, дільниця, зміна,
господарче обслуговування і т. ін.). Чисельність відділень різноманітна,
вона залежить від виду колонії і коливається від 50 до 130 чоловік.
Очолює відділення начальник, який підлягає заміщенню особами
начальницького складу і має, як правило, вищу освіту гуманітарного
профілю, навички і досвід у проведенні виховної роботи. Начальник
відділення відповідає за виховну роботу у відділенні, організовує
виховну роботу з засудженими загону, стежить за правильною організацією
їх праці та побуту. Загальне керівництво начальниками відділень здійснює
начальник установи, який всіляко сприяє їм у створенні належних умов для
роботи. Безпосередньо роботу начальників відділень організовує заступник
начальника установи із соціально-психологічної роботи зі
спецконтингентом.

Чисельність засуджених у відділенні встановлюється згідно з чинними
нормативами щодо організаційної структури установи виконання покарань,
затвердженими відповідними наказами Державного департаменту України з
питань виконання покарань. Розподіл засуджених по відділеннях після
перебування у відділенні карантину, діагностики та розподілу
здійснюється з урахуванням їх особистісних та кримінально-правових ознак
розподільчою комісією, яку очолює начальник установи або особа, що його
заміщує.

Переведення засуджених з одного відділення до іншого допускається лише
за виняткових обставин (конфліктні стосунки між окремими засудженими,
реорганізація відділень, хвороба засудженого) за мотивованим письмовим
наказом начальника установи з

урахуванням думки начальника відділення. З метою сприяння розвитку у
засуджених соціальної активності та корисної ініціативи у вирішенні
питань організації вільного часу засуджених, їх побуту, праці та
навчання у відділенні створюється і функціонує рада колективу
засуджених, діяльність якої спрямовує начальник відділення. Рада
колективу засуджених обирається щорічно на зборах засуджених відділення
у складі голови та членів, відповідальних за напрямки роботи. Склад ради
затверджується начальником відділення.

§ 3. Взаємодія органів держави, що виконують кримінальні покарання, з
іншими органами, які проводять боротьбу зі злочинністю

Діяльність органів, що виконують кримінальні покарання, тісно пов’язана
з роботою органів дізнання, слідства, прокуратури та суду. Цей зв’язок
випливає з того, що діяльність усіх перелічених органів підпорядкована
одному завданню — боротьбі зі злочинністю в нашій країні. Відносини між
різними органами, що ведуть боротьбу зі злочинністю, характеризуються
взаємозв’язком та взаємозалежністю: що успішніше виконує свої функції
один орган, то успішнішою є діяльність інших. ІДе положення є правильним
не тільки в розумінні залежності діяльності органів, які ведуть боротьбу
зі злочинністю на заключних етапах, від діяльності органів, що ведуть
таку діяльність на первісних етапах, але й навпаки.

Можна виокремити такі форми взаємодії цих органів та установ.

Передусім установи виконання покарання взаємодіють з органами
розслідування шляхом сприяння органів розслідування адміністрації місць
позбавлення волі в усуненні причин та умов, що спричиняють вчинення
нових злочинів як засудженими, так і звільненими від покарання, у
вивченні особи засудженого та організації з ним ефективнішої виховної
роботи. Зі свого боку працівники установ виконання покарання сприяють
органам розслідування у вивченні особи обвинуваченого і виявленні
нерозкритих раніше злочинів, вчинених особами, які відбувають покарання.

Органи розслідування в ряді випадків надають адміністрації установ
виконання покарання більшу допомогу у вивченні особи засудженого,
сповіщаючи дані про нього. Дані, що містяться в особовій справі
засудженого при його прибутті до установи виконання покарання мають лише
поверхові відомості про нього. Копія вироку суду, анкета арештованого і
деякі інші настановні дані (фотографія, дактилокарта) —оце все, що є в
розпорядженні адміністрації УВП в перші дні відбування засудженим
покарання. В особовій справі відсутні дані, встанов-

лені слідчим у процесі розслідування, які потрібні вихователю: про
причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, про минулу злочинну
діяльність засудженого, дані, що характеризують поведінку засудженого до
арешту в побуті, на виробництві та інші важливі відомості. Налагодження
адміністрацією УВП ділових контактів з органами розслідування дозволяє
заповнювати такі прогалини.

Діяльність установ виконання покарання щодо виправлення засуджених тісно
пов’язана з діяльністю судів. Суд визначає вид і розмір покарання, що
підлягає відбуванню винним у вчиненні злочину, визначає вид позбавлення
воді (тюремне ув’язнення або позбавлення волі у виправно-трудовій чи
виховно-трудовій колонії певного режиму). Від справедливості і
доцільності визначеного покарання залежить ефективність його виправного
впливу.

Дише суд може змінити вирок у процесі його виконання: перевести
засудженого з тюрми до колонії, з колонії загального, посиленого і
строгого режимів — до колонії-поселення, умовно-достроко-во звільнити
від відбування покарання, замінити невідбуту частину покарання більш
м’яким покаранням. Суд вирішує питання переведення з колонії до тюрми,
заміни виправних робіт позбавленням волі.

На суд покладається обов’язок контролю за виконанням вироків.
Адміністрація місця позбавлення волі повинна сповіщати суд про місце
відбування покарання засудженим (ст. 404 Кримінально-процесуального
кодексу України). З цього положення закону випливає, що всі наступні
переміщування засудженого (переведення з колонії до тюрми,
умовно-дострокове звільнення і т. ін.) мають бути відомі суду, що виніс
вирок.

У процесі виконання покарання адміністрації УВП можуть бути відомі
обставини, що потребують перегляду вироку. У таких випадках
адміністрація зобов’язана довести зазначені обставини до відомості
службових осіб, від яких залежить винесення протесту в порядіф’ нагляду.

Контроль суду за виконанням вироків і взаємодія судів з органами, що
виконують покарання, забезпечує ефективне виконання вироку, сприяє
досягненню мети виправлення засуджених, загального і спеціального
запобігання. Форми взаємодії судів та установ виконання покарання
постійно розвиваються. Останніми роками поширюється така форма взаємодії
цих органів, як участь судів в опрацюванні заходів щодо поліпшення
виховної роботи з засудженими і закріплення результатів виправлення
відносно звільнених від покарання. Ця форма закріплена в багатьох
постановах вищих судових органів, у яких підкреслюється необхідність
рекомендувати судам, на території яких є установи виконання покарання,
підтри-

мувати постійний зв’язок з адміністрацією УВП і спостережними комісіями
та службами у справах неповнолітніх; брати участь в опрацюванні заходів
щодо поліпшення виховної роботи в УВП.

Адміністрація місць позбавлення волі підтримує зв’язок з органами
внутрішніх справ за місцем проживання звільненого, особливо в тих
випадках, коли за окремими категоріями звільнених від відбування
покарання встановлюється адміністративний нагляд. В організації
взаємодії органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю, активна роль
належить прокуратурі, яка здійснює нагляд за законністю в діяльності
УВП, суду, органів дізнання і слідства, міліції. У процесі здійснення
нагляду прокуратура виступає як організатор взаємодії різних органів
(спільне планування роботи, проведення спільних заходів, організація
міжвідомчих нарад із спеціальних питань щодо боротьби зі злочинністю і
т. ін.).

§ 4. Управління діяльністю установ виконання покарання та інших органів
держави, що виконують кримінальні покарання

Установи виконання покарання та інші органи держави, що виконують
покарання, є суб’єктами не тільки кримінально-виконавчих правовідносин.
Ці органи водночас виступають і як суб’єкти адміністративно-правових
відносин. До них належать питання структури та функцій вищих органів,
яким підпорядковані УВП, тобто питання управління ними і внутрішня
структура органів, виконуючих покарання, пов’язані виховним впливом на
засуджених. У суспільстві склалися два типи механізму керування:
стихійний і свідомий. При стихійному механізмі керуючий вплив на систему
є усередненим результатом зіткнення і перехрещування різних, нерідко
суперечливих сил, часом випадкових одиничних актів; його вплив
автоматичний за своєю природою і не вимагає втручання людей у сформовані
відносини між ними.

Поряд зі стихійними факторами на будь-якому ступені розвитку суспільства
діють свідомі фактори керування, поступово формуються специфічні
суспільні інститути — суб’єкти керування, тобто системи організацій, що
здійснюють цілеспрямований вплив на суспільство.

Фактори керування в ході історії зазнали глибоких змін — від керування
за допомогою сформованих і переданих з покоління в покоління традицій,
звичаїв у первісному суспільстві до керування суспільством на науковій
основі.

Философский знциклопедический словарь. -М, 1989. – С. 675. 72

Розділ IV. Установи виконання покарання та інші органи держави…

Державне керування в суспільстві здійснюється на підставі законів і
інших законодавчих актів, внаслідок чого організується виконавча і
розпорядницька діяльність.

Методи державного керування (тобто способи впливу на поводження і
діяльність керованих) поділяються на адміністративні (прямий наказ,
забезпечуваний можливістю державного примусу), економічні (створення
безпосередньої матеріальної зацікавленості у виконанні громадянами і
трудовими колективами рішень органів державного керування) і ідеологічні
(різні форми морального заохочення і т.д.). Державне керування означає
виконання цілого комплексу управлінських функцій: прогнозування,
планування, організація, регулювання, облік і контроль, перевірка
виконання та ін.1

Систему органів, що виконують покарання, в юридичній літературі
аналізують на різних рівнях: адміністративному, цивільно-правовому,
кримінально-правовому, кримінально-виконавчому. Чинне
кримінально-виконавче законодавство не дає поняття систет ми органів, що
виконують кримінальні покарання. У досліджуваній літературі з
кримінально-виконавчого права дістало тлумачення, згідно з яким до
органів, що виконують покарання, належать установи виконання покарання,
інспекції виправних робіт, у деяких випадках слідчі ізолятори,
лікувально-трудові профілакторії і т. д. Органи, що виконують
кримінальне покарання, відрізняються один від одного складом
спецконтингенту (особами, які відбувають покарання), порядком виконання
покарання, але всі вони мають у своїй основі багато спільного.
Наприклад, для органів, що виконують покарання, функція виконання
покарання є визначальною, заради якої фактично вони і створюються;
органи, що виконують покарання, встановлюються кримінальним
законодавством (органи — це в’язниці, виховно-трудові колонії,
колонії-поселення і т. д., кожен орган, що виконує покарання, наділений
конкретними державно-владними повноваженнями при виконанні окремих видів
кримінальних покарань).

З цього можна зробити висновок, що органи, які виконують кримінальні
покарання, утворять систему, яка поєднується спільними цілями,
складовими елементами. Перед органами, що виконують кримінальні
покарання, ставиться мета зробити все можливе для виправлення
засуджених, зменшення впливу найнебезпечніших злочинців на інших
засуджених і т. д. Система органів, що виконують покарання, має
підсистеми: підсистема органів, що виконують покарання, пов’язана з
позбавленням волі; підсистема органів, що

Философский знциклопедический словарь. – М, 1989. – С. 387.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

виконують покарання, не пов’язана з заходами виправно-трудового впливу
на засуджених. Отже, система органів має такі рівні:

система органів, що виконують покарання;

підсистема органів, що виконують покарання, пов’язана з

позбавленням волі;

підсистема органів, що виконують покарання, не пов’язана з за

ходами карально-виховного впливу (не пов’язана з позбавленням волі).

Система органів, що виконують покарання, — це встановлена законом
сукупність взаємозалежних державних органів, установ, громадських
організацій (у деяких випадках), спеціально створених для виконання
кримінальних покарань пов’язаних спільними цілями передусім
кримінального, а також кримінально-виконавчого законодавства.

В юридичній літературі склалися певні підходи до розкриття поняття
«керування» діяльністю установ виконання покарання й інших органів
держави, що виконують кримінальні покарання. В одних випадках Воно
розглядається як вплив на систему органів, що виконують кримінальні
покарання, в других — як вплив на структурні підрозділи і на окремих
працівників з метою підвищення ефективності їх діяльності’, в третіх —
як вплив на засуджених з метою найбільш ефективної організації
виправно-трудового процесу2.

Керування діяльністю установ виконання покарань та інших органів
держави, Що виконують кримінальні покарання, має різні види, форми, і
тому приведене вище визначення дає лише загальне уявлення про це
поняття. Найсуттєвішими його ознаками є:

організаційний характер керування органами, що виконують

покарання;

цілеспрямований характер керування органами, що викону

ють покарання;

інформаційний характер керування органами, що виконують

покарання;

владний характер керування органами, що виконують пока

рання;

•^ наявність спеціалізованих органів керування у сфері виконання
покарання;

Бризгалов В Н., Коломієць В.Т. Наукове управління виправно-трудовими
установами. – К., 1971. – С. 13.

Артамоное В. П. Управление органами, исполняющими наказание. – М.,
1986.-С. 9.

Розділ IV. Установи виконання покарання та інші органи держави…

– правовий характер керування органами, що виконують по

карання1.

При характеристиці поняття «керування діяльністю установ виконання
покарання Й інших органів держави, що виконують кримінальні покарання»,
Враховуються і спеціальні ознаки, властиві тільки цьому виду керування.
Як зазначають Г. А. Туманов, А. А. Аксьонов2, до цих ознак належать:

наявність різних об’єктів керування в системі органів, що

виконують покарання (об’єкт керування — те, на що спрямовані

керуючі впливи, управлінські рішення). Наприклад, це діяльність

адміністрації підлеглих установ; на рівні конкретних УВП як об’єкт

керування виступає діяльність виконавців (начальників відділів,

загонів, оперуповноважених);

значне розширення сфери керування діяльності УВП й інших

органів держави, що виконують кримінальні покарання. Предметна

діяльність органів, що виконують кримінальні покарання, дуже

різноманітна. Розглянута діяльність органів, що виконують покаран

ня, з погляду її реального змісту виходить за рамки правоохорон

ної сфери: це виховна робота з засудженими, медичне забезпечен

ня засуджених — загальноосвітнє і технічне навчання. Криміналь

но-виконавча система, прагнучи охопити сферу соціального життя,

збільшує таким чином обсяги функцій керування цими органами,

висуває особливі вимоги до їх керівників;

вплив на керування органами, що виконують покарання, ви-

робничр-господарської діяльності УВП. Основним засобом виправ

лення засуджених є праця. Засуджені залучаються\до суспільне ко

рисної праці. Хороша матеріально-технічна база підприємств УВП.

є основою виправлення засуджених; ‘

вплив територіальної компактності на керування органами,

що виконують покарання. А це значить, що установа виконання

кримінальних покарань обмежується певною територією, на якій

повинні бути побудовані гуртожитки, їдальні, бібліотеки, виробничі

цехи, що відповідають спеціальній архітектурі будинків і споруд-

Більш детально див.: Анисимов В. М. Управление органами, исполняющими
наказрие. – М., 1989. – С. 26-29.

Більш детально див.: Туманов Г. А. Органи исполняющие наказание, как
система, их специфика й проблеми управлення // Управление органами,
исполняющими наказание. – М.: 1983; АксеновА. А. Теоретические основьі
управлення органами, исполняющими наказание. – М., 1986. – С. 32-46.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

жень, оскільки від цього багато в чому залежать стан режиму й
ефективність керування в цілому;

– реалізація керування органами, що виконують покарання, в рамках
кримінального покарання. Кримінальне покарання, як правило, має
терміновий характер і виконується певним органом держави. Вид
кримінального покарання безпосередньо впливає і на характер
управлінської діяльності адміністрації розглянутих органів (установи
виконання покарання чи інспекції виправних робіт і т. ін.).

Розглянуті ознаки керування діяльністю УВП та інших органів держави, що
виконують кримінальне покарання, реалізуються в комплексі.

Керування діяльністю установ виконання покарань та інших органів
держави, що виконують кримінальні покарання, залежно від сфери його
впливу підрозділяються на внутрішньоорганізаційні і зовнішні. Наприклад,
внутрішньоорганізаційне керування спрямоване на удосконалювання роботи
самого апарату, керування, системи контролю, взаємодії між частинами і
службами. Зовнішнє керування діяльністю уВП та інших органів держави, що
виконують кримінальні покарання, спрямовані на удосконалювання процесу
відбування покарання, приведення умов тримання засуджених до міжнародних
стандартів і т. д.

Слід зазначити, що керування діяльністю УВП та інших органів держави, що
виконують кримінальні покарання, передусім залежить від економічного
стану в державі і від оперативної обстановки, що складається, в цілому в
системі виконання покарань. Вона повинна удосконалюватися з урахуванням
змін, що відбуваються в змісті проблем, які вирішують ці органи, і мати
комплексний характер. Основними напрямками удосконалювання керування
діяльністю УВП та інших органів держави, що виконують кри-уМІнальні
покарання, удосконалювання правової основи керування /органами, що
виконують покарання, розширення самостійності в роботі низових ланок
установ виконання кримінальних покарань та інших органів, розширення
правоздатності і дієздатності засуд-: жених, розширення суспільного
контролю, удосконалювання роботи з особовим складом і т. д.

Загальне керівництво УВП та органами, що виконують пока- * рання,
здійснюється Державним департаментом України з питань і виконання
покарань, який видає накази й інструкції, що регулюють! діяльність цих
органів, вирішує питання створення нових УВП; * здійснює безпосереднє
керівництво діяльністю колоній і в’язниц інспекціями виправних робіт.
Керівництво здійснюється через!

Розділ IV. Установи виконання покарання та інші органи держави…

місцеві органи (Держдепартаментом України в кожній області зокрема
створюються Управління (відділи) виконання покарання).

Саме ці Управління (відділи) виконання покарання на місцях підбирають і
розставляють кадри УВП, організують перевірку виконання законів у
діяльності УВП, здійснюють матеріально-технічне забезпечення і т. д.

Організаційна структура колоній як основного виду УВП має такий вигляд.
Очолює установу начальник, який керує роботою всіх частин і служб
установи. У нього є заступники з соціально-вихов-ної роботи, з режиму, з
оперативної роботи, з виробництва (якщо є своє виробниче підприємство —
він же і директор), з економічних питань і та ін.

В УВП створюються служби матеріально-побутового забезпечення та
медично-санітарного обслуговування. Начальник, його заступники,
начальники загонів (старші вихователі), працівники служб та підрозділів
— всі вони утворюють адміністрацію колонії чи тюрми.

Представники адміністрації УВП знаходяться під посиленою охороною
закону, зокрема від посягань особливо небезпечних рецидивістів чи осіб,
засуджених затяжкі злочини (ст. 69і КК України).

Нині діюча кримінально-виконавча система реформується.
Кримінально-виконавча система відповідно до заяви України про вступ у
Раду Європи (Страсбург, 26 вересня 1995 року) підпорядковується
Міністерству юстиції України.

Створений Указом Президента України від 22 квітня 1998 року за № 344/98
Державний департамент України з питань виконання покарань1 є центральним
органом виконавчої влади, що має право:

залучати фахівців центральних і місцевих органів виконавчої

влади, підприємств, установ, організацій (за узгодженням з їх керів

ником для розгляду, питань, що входять до його компетенції);

одержувати безкоштовно у встановленому законом порядку

від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Ради

Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконав

чої влади інформацію, документи і матеріали, необхідні для вико

нання покладених на нього завдань;

скликати встановленому порядку наради, конференції, сим

позіуми з питань, що належать до його компетенції.

Офіційний вісник України. -1998. – № 16. – Ст. 589. Указом Президента
України від 31 липня 1998 року № 827/98 було затверджено Положення про
Державний департамент України з питань1 виконання покарань // Офіційний
вісник. – 1998. -№•31. – Ст. 1162; із змінами, внесеними Указом
Президента України від 12 березня 1999 року // Офіційний вісник України.
– 1999. – № 11. – Ст. 415.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Департамент у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з
іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади. Радою
міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування,
громадськими організаціями, а також з відповідними органами іноземних
держав.

Департамент у рамках своїх повноважень на підставі актів законодавства
видає накази, організовує і контролює їх виконання.

Нормативно-правові акти Департаменту підлягають державній реєстрації у
встановленому порядку.

Рішення Департаменту, прийняті в рамках його компетенції, є
обов’язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої
влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами,
організаціями і громадянами.

Департамент при необхідності видає разом з іншими центральними і
місцевими органами виконавчої влади спільні акти.

Департамент очолює директор, якого призначає на посаду і звільняє з
посади Президент України.

Директор Департаменту має заступників, що призначаються на посаду і
звільняються з посади відповідно до законодавства, розподіляє обов’язки
між заступниками директора.

Директор здійснює керівництво Департаментом і несе відповідальність
перед Президентом України, Кабінетом Міністрів України за виконання
покладених на Департамент завдань здійснення ними своїх функцій,
визначає ступінь відповідальності заступників директора і структурних
підрозділів Департаменту.

Відповідно до кримінально-виконавчого законодавства директор
Департаменту може вводити особливий режим, залучати при необхідності
додаткові сили і засоби для припинення групових протиправних дій в
установах кримінально-виконавчої системи, затверджувати переліки посад
рядового і керівного (крім вищого) складу і спеціальних звань, що
відповідають цим посадам, і посад, призначення на які і звільнення від
яких здійснюється Департаментом, звільняти від служби (роботи) осіб
рядового і керівного складу і працівників кримінально-виконавчої
системи, визначати порядок і умови складання контрактів про проходження
служби в органах і установах виконання покарань, призначення на посаді
за конкурсом, присвоювати у встановленому порядку первинні і чергові
спеціальні звання середнього і старшого керівного складу працівникам
кримінально-виконавчої системи, вносити пропозиції про присвоєння вищих
спеціальних звань, установлювати відповідно до законодавці ства відомчі
відмінності Департаменту за сумлінну службу (роботу)

Розділ IV. Установи виконання покарання та інші органи держави…

в органах і установах виконання покарань, затверджувати положення про ці
відмінності і їхній опис, нагороджувати ними осіб рядового і керівного
складу і працівників кримінально-виконавчої системи.

Для погодженого рішення питань у рамках своїх повноважень, обговорення
найважливіших напрямків діяльності, в Департаменті створюється колегія в
складі директора, заступників директора за посадою, а також керівників
структурних підрозділів Департаменту. Членів колегії затверджує і
звільняє від виконання обов’язків Кабінет Міністрів України. Рішення
колегії втілюються в життя наказами Департаменту.

Для розгляду рекомендацій і пропозицій по основних напрямках розвитку
кримінально-виконавчої системи в Департаменті можуть створюватися
дорадчі і консультативні органи. Склад цих органів і положення про них
затверджує директор Департаменту.

Державному Департаменту України з питань^виконання покарань для
успішного удосконалювання керування діяльністю установ виконання
покарань і інших органів держави, що виконують кримінальні покарання,
необхідно в першу чергу вирішити три взаємозалежні проблеми: розробка
механізму удосконалювання нині діючого керування; навчання кадрів новим
формам і методам роботи; активізація досліджень у сфері керування
органами, що виконують покарання.

§ 5. Поняття та критерії оцінки ефективності діяльності установ
виконання покарання

Ефективність діяльності установ та органів, що виконують кримінальні
покарання, визначається її успіхами в досягненні мети покарання —
виправлення засуджених та запобігання злочинам. Основними критеріями
ефективності досягнення означеної мети є:

рівень злочинності серед засуджених у період відбування по

карання;

досягнення законослухняної поведінки звільнених від відбу

вання покарання.

Допоміжними показниками, що характеризують діяльність УВП щодо
досягнення мети покарання, показниками процесу карально-виховного впливу
є такі дані:

про виробничу діяльність;

про дисципліну і показники загальноосвітнього та професій

ного навчання;

про характер та якість вжитих виховних заходів і т. ін.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Рівень злочинності серед засуджених у період відбування покарання
визначається співвідношенням кількості засуджених за певний період
(рік,, півріччя, квартал, місяць і т. ін.) до середньої кількості
засуджених, що відбувають покарання за цей період.

Незважаючи на значне просування кримінально-виконавчого законодавства,
практичних дій по виконанню покарання шляхом реформ, серед учених і
практиків у галузі кримінально-виконавчого права, як і раніше, є чимало
таких, які вважають, що головна мета покарання у вигляді позбавлення
волі — виправлення і перевиховання засуджених, а основний критерій
ефективності діяльності УВП — рівень рецидивної злочинності. Отже,
роблять вони висновок, що вдосконалення відбування і виконання покарання
може зрештою подолати злочинність.

Не слід, проте, перебільшувати можливості покарання у вигляді
позбавлення волі в перевихованні засуджених.

Практика виконання покарання показує, що посилення вимог кримінального
законодавства (зокрема збільшення строків за окремі склади злочинів) не
відбивається на зниженні рецидивної злочинності. Малоефективність
суворих покарань зумовлена ще й змінами в умовах і стандартах життя
людей, а це теж впливає на сприймання покарань. Однак і наближення умов
тримання в місцях позбавлення волі до звичайних умов (як це, наприклад,
відбувалося у ФРН і США), використання значних коштів на реконструкцію
Діючих і будівництво сучасних кримінально-виконавчих установ, істотно не
вплинуло на рівень рецидивної злочинності.

Заслуговує на увагу думка кримінологів та пенологів, які вважають, що
установи виконання покарання можуть сприяти зменшенню злочинності лише
тим, що вони забезпечують ізоляцію засуджених від суспільства. Вони
відхиляють різні думки з приводу перевиховання особи. Тюрми та колонії
призначені насамперед для запобігання злочинній діяльності, для захисту
суспільства від злочинних посягань.

Основними показниками діяльності установ виконання покарання слід
вважати не рівень рецидиву злочинів у середовищі тих, хто відбуває
покарання, чи серед звільнених від покарання, а ефективну ізоляцію
засуджених, дотримання порядку та умов відбування покарання, розвиток у
засуджених почуття відповідальності за свої вчинки, вироблення
законослухняної поведінки.

Ідея захисту суспільства від злочинів відбита у ст. 58 Мінімальних
стандартних правил поводження з ув’язненими, прийнятих ООН: «Метою та
обгрунтуванням вироку до тюремного ув’язнення чи віза-

Розділ IV. Установи виконання покарання та інші органи держави…

галі до позбавлення волі є зрештою захист суспільства і запобігання
злочинам, що загрожують суспільству»1. Постановка завдання захисту
суспільства від злочинних посягань дозволяє дати об’єктивну оцінку
ефективності діяльності установ виконання покарання, визначити чіткі
орієнтири для кримінально-виконавчого законодавства.

§ 6. Способи забезпечення законності в діяльності установ та органів
держави, що виконують кримінальні покарання

Законність — найважливіший принцип діяльності всього державного апарату,
органів державного управління, всіх підприємств, організацій, установ
всіх форм власності, громадських організацій та окремих громадян
України.

Особливого значення він набуває в діяльності УВП, основне завдання яких
— виправлення правопорушників, виховання їх у дусі точного та
неухильного виконання вимог законів і правил співжиття.

Під дотриманням законності в діяльності УВП та інших органів держави, що
виконують покарання, мають на увазі суворе й точне дотримання законів та
інших нормативних актів, які регулюють діяльність цих установ і органів,
всіма посадовими особами та іншими працівниками цих органів,
представниками громадських організацій, котрі беруть участь у виховній
роботі із засудженими, та самими засудженими, а також забезпечення
виконання засудженими їх обов’язків і захисту їх прав.

Способами забезпечення законності в діяльності УВП та інших органів
держави, що виконують покарання, є:

прокурорський нагляд;

судовий контроль за виконанням вироків, постанов, визна

чень і рішень; ‘

громадський контроль;

відомчий контроль та перевірка виконання планових заходів;

право засуджених на подання скарг і заяв.

Повний текст Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими
див. у праці: СтепанюкА. Ф., Трубников В. М. Исполнение наказаний в виде
лишений свободи й особенности постпенитенциарной адаптации
освобожденньїх. – К., 1992.

Розділ V

Правове становище засуджених

§ і, Поняття правового становища засуджених

З’ясування Поняття і змісту правового становища засуджених має велике
теоретичне і практичне значення. Визнання засудженого суб’єктом прав і
обов’язків, визначення кола цих прав і обов’язків є необхідною умовою
дотримання законності. Це дозволяє встановити правильний підхід до
засудженого під час відбування ним по* карання, щоб справити на нього як
каральний, так і виховний вплив.

Згідно з текстом ст. 8 ВТК України правове становище засудженого —•
сукупність суб’єктивних обов’язків, що на нього Нокла-‘ даються, і прав,
які він має під час відбування покарання.

Вихідною тезою для з’ясування змісту правового становища засудженого має
бути визнання того, що він, відбуваючи покарання, залишається
громадянином України.

Визнання засуджених, у тому числі й засуджених до позбавлення волі,
громадянами України має велике політичне і виховне значення.

У політичному значенні це означає, що суспільство не відмовляється від
засуджених як від своїх членів, а розглядає їх як осіб, тимчасово
обмежених у тих чи інших правах або при покаранні у вигляді позбавлення
волі — фізично ізольованих від зовнішнього світу. З огляду на такий стан
справ перед покаранням ставиться мета виправлення засуджених, повернення
їх у суспільство як законослухняних громадян. А це означає, що Навіть
засуджені до позбавлення волі не ізолюються від суспільства духовно.

Загальне визначення поняття правового становища засуджених, викладене в
законодавстві, не можна визнати бездоганним. Згідно зі статтею 8 ВЇК
України засуджений є громадянином України, але лише з обмеженими правами
і обов’язками. Проте насправді це зовсім Не так. Чинне
кримінально-виконавче законодавство містить не тільки норми, що
обмежують права засуджених як громадян України, але й Покладає на них
додаткові обов’язки і надає їм спеціальні (специфічні) права, що
виходять за межі загального правового становища громадянина. Однак у
загальному визначенні правового становища засуджених відсутня Вказівка
на те, що обов’язки і права’ суджених можуть встановлюватися не тільки
законом, але й іншими

Розділ V. Правове становище засуджених

нормативними актами, зокрема наказами, які видаються Державним
департаментом України з питань виконання покарань.

Визначаючи, згідно з законодавством, засудженого громадянином України
органами, які покликані виконувати покарання, також слід визнати в ньому
суб’єкта, який має певні права, та обов’язки. Отже, від засудженого
можна вимагати тільки те, що становить його обов’язки, а не чого
заманеться посадовій особі.

Однак обсяг прав та обов’язків засуджених не може повністю збігатися з
обсягом прав та обов’язків усіх громадян. Оскільки засуджений відбуває
міру державного примусу, стосовно нього права й обов’язки громадянина
обмежуються^ Ці обмеження можуть безпосередньо передбачатися тими ж
законодавчими актами, що встановлюють права і обов’язки громадян
України. Так, спрощений порядок розірвання шлюбу з особою, яка відбуває
позбавлення волі, безперечно, обмежує права засуджених, передбачених
законодавством про шлюб і сім’ю. За законодавством досить особі, яка
перебуває на волі, подати заяву до загсу про розірвання шлюбу, щоб шлюб
був розірваний. Суд розглядає лише спір, якщо такий виникає, про долю
дітей або про майно. Ца практиці справа про розірвання шлюбу вирішується
без урахування думки особи, яка відбуває позбавлення волі.

Обмеження в правах та обов’язках засуджених громадян України можуть
випливати і з вироку суду. Так, зменшення заробітку осіб, які відбувають
покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі, грунтується,
зокрема, на кримінальному законі, що передбачає утримання із заробітку
засудженого в розмірі від 5 до 20% на термін від двох місяців до двох
років. Межі утримання, тобто конкретно їх розмір (5%, 10%, 15%, 20%) і
термін (тобто тривалість утримання) встановлюються вироком суду.

І, нарешті, обмеження засудженого в правах і обов’язках у порівнянні з
іншими громадянами може випливати з режиму. Так, режим позбавлення волі
припускає ізоляцію засудженого від суспільства, внаслідок чого він не
має права вибору місця проживання в будь-якому населеному пункті
України, навчатися у вищих навчальних закладах, вільно розпоряджатися
своїми коштами, речами і т. ін. Специфічно впливає на правове становище
засуджених режим виправних робіт без позбавлення волі, направлення до
дисциплінарного батальйону та інші види кримінальних покарань.

Для засуджених іноземних громадян і осіб без громадянства, які
відбувають покарання, встановлюються правообмеження, як і для громадян
України. Однак їх правообмеження відрізняються від праворбмежень
громадян України, бо вони мають неоднакові правові .відносини з
державою.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Громадяни України наділені конституційними правами, через те на них
покладаються особливі конституційні обов’язки.

Іноземні громадяни і особи без громадянства мають лише низку прав, на
них покладається лише ряд обов’язків, аналогічних відповідним правам та
обов’язкам громадян України. Обсяг прав,, що надаються іноземним
громадянам і особам без громадянства,! забезпечує їм недоторканність
особи, захист законних особистих і інтересів і необхідний рівень життя.
Проживаючи на території Укра-1 їни, вони мають певні обов’язки,
виконання яких необхідне в інте-, ресах держави. Однак серед прав
іноземних громадян і осіб без гро-мадянства немає таких, які б давали
можливість брати участь у ви- і рішенні важливих для України питань
(наприклад, активного і пасивного виборчого права). Щодо обов’язків, то
до означених осіб! не ставиться вимога піклуватися про інтереси України
(наприклад,! не покладається обов’язок відбування військової служби).

Громадяни України, будучи засудженими, можуть позбавлятися! прав та
обов’язків, про які не йдеться, коли засуджується іноземний! громадянин
або особа без громадянства. Відбування покарання гро4| мадянином України
так або інакше відбивається на правовому ста*| новищі засудженого як
громадянина України. Відбування покараь іноземним громадянином або
особою без громадянства не може пс рушувати інститути правового
становища громадянина України.

Чинне законодавство в будь-якому разі охороняє життя, здоров’ї честь,
гідність, майнові, трудові та інші права людини. Однак І плекс прав і
обов’язків громадян України ширший за комплекс пр і обов’язків іноземних
громадян та осіб без громадянства.

Але хто б не був засуджений, згідно з чинним законодав України, він не
стає безправною істотою. Йому належать певні пг. ва, і на нього
покладаються певні обов’язки. Щоб підкреслити це у ст. 8 ВТК України
формулюються права засуджених громадя* України, а також засуджених
іноземних громадян і осіб без грон дянства. Встановлення законом
правового становища як громг України, так і іноземних громадян та осіб
без громадянства є одніс з гарантій дотримання законності при виконанні
покарання.

§ 2. Правове становище засуджених до позбавлення волі

Норми кримінально-виконавчого права детально регламег-ють правове
становище засудженого до позбавлення волі. ОкреІ з них безпосередньо
обмежують його загальні громадянські і інші — вносять до них певні
зміни, деякі — встановлюють сг

Розділ V. Правове становище засуджених

ціальні права та обов’язки. І все ж норми кримінально-виконавчого права
далеко не повністю визначають правове становище засудженого до
позбавлення волі. Так, наприклад, норми кримінально-виконавчого права
майже не стосуються питання про основні права та обов’язки громадян,
закріплені в Конституції України, стосовно осіб, які відбувають
покарання у вигляді позбавлення волі. Залишаються за межами правового
регулювання і багато відносин в галузі сім’ї та шлюбу, успадкування і т.
ін. Тому, визначаючи правове становище засудженого до позбавлення волі,
необхідно передусім виходити із сутності даного виду покарання.

Позбавлення волі по суті означає або повне позбавлення, або істотне
обмеження на період виконання покарання тих чи інших основних
(конституційних) і громадянських прав та свобод. Причому це значною
мірою стосується основних (конституційних) прав і свобод.

Відповідно до інтересів громадян і з метою закріплення державного ладу
Конституція України гарантує громадянам свободу слова, свободу друку,
свободу зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Природно, що
із сутності даного виду покарання випливає, що засуджені позбавлені
таких свобод. Надання їх несумісне з режимними вимогами, бо це могло б
використовуватися з анти-суспільною метою, що істотно перешкоджало б
виправленню засуджених. Звичайно, засуджені до позбавлення волі можуть
виступати на зборах і дописувати в багатотиражні і стінні газети. Але
всі збори і друк засуджених організується і контролюється адміністрацією
УВП. З тих же міркувань засуджені позбавлені права об’єднання в
громадські організації: професійні спілки, інші громадські об’єднання,
їх самодіяльні організації — це не ті організації громадян, про які
йдеться у ст. 36 Конституції України. Вони створюються винятково для
поліпшення виховного впливу на засуджених, їх організація і
функціонування, а також склад цілковито залежать від рішення
адміністрації УВП (ст. 57, 58 ВТК України).

Засудженим до позбавлення волі не може бути надане і найважливіше
конституційне право — обирати і бути обраним народним депутатом. Згідно
зі ст. 76 Конституції України «не може бути обраним до Верховної Ради
України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину,
якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом
порядку».

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про вибори народних депутатів України»
«здійснення виборчого права припиняється для осіб, яких тримають за
вироком суду в місцях позбавлення волі, на час пере-

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

бування у цих місцях»1. У цій же статті закону встановлюється загальне
правило, обов’язкове для всіх громадян України, що формулюється
так’само, як і в ст. 76 Конституції України.

Не може бути поширене на категорію засуджених, що розглядається, і
конституційне право про недоторканність житла і таємницю листування (ст.
ЗО Конституції України проголошує: «Кожному гарантується недоторканність
житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння
особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим
рішенням суду. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя
людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються
у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок
проникнення до житла чгі до іншого володіння особи, проведення В них
огляду і обшуку», а ст. 31 — «Кожному гарантується таємниця листування,
телефонних розмое, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть
бути встановлені лише судом у випадках,; передбачених законом, з Метою
запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування
кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію
неможливо»).

Право недоторканності особи обмежується тим, що в будь-який І Момент
засуджений може бути обшуканий, його речі, спальне місце — оглянуті. Вся
кореспонденція засуджених проходить цензуру, а по*; силки, що надходять
до них, передачі і бандеролі — огляд (ст. 28; ВТК України). Однак у
питанні про листування засуджених є одне| лстотне вилучення: за ними в
повному обсязі зберігається право звертатися зі скаргами, заявами і
листами до всіх органів держав-‘ ної влади і управління, в органи
прокуратури і суду—в усі державні; та громадські організації і до
посадових осіб. Пропозиції, заяви І: скарги засуджених Направляються
відповідно до Правил внутрішні нього розпорядку установ виконання
покарання за приналежністю’ і вирішуються у встановленому законом
порядку. Пропозиції, зая-/1 ви і скарги, адресовані прокурору,
переглядові не підлягають і не 1 пізніше ніж у добовий термін
направляються за належністю. Прд;| результати розгляду пропозицій, заяв
і скарг оголошують засудже» ї ним під розписку (ст. 44 ВТК України).

Засуджені, як і всі громадяни України, згідно зі ст. 35 Консти» туції
України мають право на свободу світогляду і вІросповіданеЦ ня. Це право
охоплює свободу сповідувати будь-яку релігію або нах перед неприємними наслідками.

Режиму як засобу карально-виховного впливу належить центральне місце
серед інших засобів, що застосовуються в місцях позбавлення волі. Це
пояснюється тим, що:

1) дія режиму поширюється на всіх без винятку засуджених. Усі інші
засоби карально-виховного впливу можуть позитивно вплива-

149

ти на одних і бути нейтральними за впливом щодо інших. Отже, суспільне
корисна праця не матиме виховного впливу на людину, яка до засудження
все життя сумлінно працювала, так само підвищення загальноосвітнього
рівня не потрібне особі, котра має вищу освіту;

режим є всеохоплюючим засобом впливу, тобто його вплив

поширюється на всі сторони життя засудженого. Він може відмови

тися від участі у виховних заходах. Неможливо також примусити його,

сприймати ці заходи впливу позитивно. Але вийти з-під впливу ре

жиму засуджений не може. Невиконання одних вимог режиму негай

но вводить в дію інші вимоги, як правило, більш суворі;

тільки суворе дотримання режиму забезпечує успішне вико

ристання всіх інших засобів карально-виховного впливу. Режим є

заставою, підмурівком ефективності всіх інших засобів впливу.

Доки в УВП відсутній належний порядок, доки засуджені не дот

римуються певним чином дисципліни, доти ні суспільне корисна

праця, ні виховна робота, ні загальноосвітня підготовка не дадуть

позитивного результату;

переважна більшість засуджених — це люди, які не піддають

ся виправленню шляхом переконання. Саме тому до них і застосо

вується така жорстка міра кримінального покарання, як позбавлення

волі. Режим, як відомо, є засобом, у якому примусові, каральні еле

менти представлені значно ширше, ніж у всіх ініїїих засобах.

Всі ці особливості режиму висувають його в умовах установ виконання
покарання на одне з центральних місць серед інших засобів
карально-виховного впливу.

Отже, режим в установах виконання покарання одночасно ви

конує дві функції: функцію виконання покарання, що регламентує

порядок його виконання, і виховну функцію. На відміну від праці,

яка є економічною категорією виховної роботи, режим як певний

правопорядок — поняття юридичне. У режимі зосереджується пра

вова сторона процесу карально-виховного впливу. .

§ 2. Зміст режиму, його елементи

Чинне кримінально-виконавче законодавство встановлює правила поведінки
засуджених до позбавлення волі, у яких і розкривається зміст режиму
цього покарання, його конкретні елементи (розпорядок дня, порядок
проведення побачень, листування, користування грішми і т. д.).

Розпорядок дня. Відповідно до ст. 36 ВТК України внутрішній розпорядок в
УВП передбачає: час для прийняття їжі, час для роботи, навчання,
безперервного восьмигодинного сну засуджених, про-

150′

ведення з ними виховних та Інших заходів, правила поведінки під час
праці і відпочинку, правила впровадження перевірок, побачень, прийому і
вручення посилок, передач, бандеролей і т. д. Розпорядок дня в УВП є
одним із засобів практичної реалізації встановлених правил. Він залежить
від виду установи, режиму в ньому, часу роботи засуджених, пори року,
кліматичних та інших місцевих умов. Тому він встановлюється для кожної
установи виконання покарання окремо, затверджується його начальником і
оголошується наказом. При цьому обов’язково повинні бути враховані ті
норми часу, які встановлюються законами та іншими нормативними актами
для різних видів діяльності засуджених: восьмигодинний робочий день,
восьмигодинний безперервний час для сну, не менше двох годин особистого
часу1 та ін.

У розпорядок дня будь-якого виду УВП включаються: час підйому і відходу
до сну, ранкового і вечірнього туалету, фіззарядка, прийняття їжі, час
для направлення на роботу і знімання з неї, робочий час, час ранкового
огляду, перевірок, навчання, виховної роботи, вільний час і час сну.
Якщо засуджені працюють у кілька змін, розпорядок дня складають для
кожної зміни. Окремо складають розпорядок дня і для засуджених, яких
тримають у приміщеннях камерного типу, одиночних камерах колоній
особливого режиму, штрафних, дисциплінарних ізоляторах і карцерах.

Не менше одного разу на місяць у неробочий час організовуються
перевірки-огляди зовнішнього вигляду та стану одягу і взуття засуджених.

Для поіменної перевірки всі засуджені шикуються відділеннями у
спеціально відведених місцях. Від поіменної перевірки звільняються
тільки особи, які відпочивають після роботи, або ті, що мають звільнення
через хворобу з постільним режимом, а також зайняті на роботах, які
залишити неможливо.

Персональні списки таких засуджених затверджуються начальниками
виправно-трудових установ. Перевірка їх наявності проводиться за місцем
перебування.

Існує суперечність між положеннями двох статей ВТК України — 61 і 36. У
ст. 36 ВТК України зазначається, що розпорядок повинен передбачати «від
однієї до двох годин вільного часу, який використовується засудженими за
своїм розсудом». А згідно з ч. З ст. 61 ВТК України, спеціально
присвяченій регламентації вільного часу засуджених, говориться: «Вільний
час засуджених повинен бути тривалістю не менш ніж дві години і
передбачатися розпорядком дня у виправно-трудовій установі».

151

и^ишіпал

У негоду і при низькій температурі, коли проведення таких перевірок на
відкритому повітрі не бажане, вони можуть проводитися у приміщеннях
відділень.

Ранкові та вечірні перевірки не повинні тривати більше ЗО хвилин. На
перевірках почергово повинні бути присутні начальники виправно-трудових
установ, їх заступники та керівники частин і служб.

Організація перевірок і відповідальність за них покладається:

а) у житлових зонах — на ЧПНУ, начальників відділень (вихо

вателів) і молодший інспекторський склад чергових нарядів;

б) на виробничих об’єктах—на представників адміністрації вип

равно-трудових установ, зайнятих на виробництві, і молодший інспек

торський склад чергових нарядів. На тимчасових виробничих об’єктах,

де працюють невеликі групи засуджених, — на начальників варт.

Перевірки наявності засуджених у тюрмах, приміщеннях камерного типу
виправно-трудових установ, а також у штрафних і дисциплінарних
ізоляторах організуються покамбрно.

Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ
передбачається також порядок розводу засуджених на роботу. У
встановлений розпорядком дня час засуджені шикуються відділеннями та
бригадами в спеціально відведених місцях для розводу на роботу. При
цьому перевіряються їх зовнішній вигляд, стан одягу та взуття і у разі
потреби, вживаються заходи щодо усунення недоліків.

Начальниками виправно-трудових установ з урахуванням місцевих умов
установлюється порядок поведінки засуджених на виробничих об’єктах, який
передбачає прибуття засуджених на об’єкти тільки строєм, інструктаж їх
начальниками цехів або майстрами, порядок приймання та здачі робочих
місць, підбиття підсумків роботи, інші питання.

У кожній установі виконання покарання встановлюють систему сигналів і
команд, що сприяють чіткому додержанню розпорядку дня усіма засудженими.

Розпорядком дня передбачається також проведення перевірок наявності
засуджених. У виправно-трудових установах перевірки наявності засуджених
організовуються щоденно, уранці та ввечері у години, визначені
розпорядком дня. У разі потреби вони можуть проводитися у будь-який час
доби. Наявність засуджених перевіряється за поіменними картками (додаток
7 Правил).

Для працівників установи розробляється окремий розпорядок дня, що
передбачає розподіл їхнього робочого часу (час початку і закінчення
роботи для різних категорій працівників, перерви в роботі, час прийому
службами УВП засуджених і т. ін.).

152

У Правилах внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ йдеться про
специфіку стосунків між працівниками і засудженими. Взаємовідносини
працівників виправно-трудових установ із засудженими ґрунтуються на
суворому дотриманні законності. Працівники виправно-трудових установ
зобов’язані постійно зміцнювати правопорядок у місцях позбавлення волі,
проводити цілеспрямовану виховну роботу серед засуджених, виявляти та
попереджувати вчинення правопорушень з їхнього боку, уміло поєднувати
високу вимогливість з уважним ставленням до кожного засудженого, їм
категорично забороняється входити в будь-які стосунки із засудженими та
їх родичами, що не викликані інтересами служби, а також користуватися їх
послугами.

Засуджені зобов’язані бути ввічливими з працівниками виправно-трудових
установ, бездоганно виконувати їх вказівки.

Засуджені звертаються до працівників виправно-трудових установ на «ви»,
називають їх по імені та по батькові, або «громадянин», «громадянка» і
далі за званням чи посаді, яку вони обіймають.

Працівники виправно-трудових установ звертаються до засуджених на «ви» і
називають їх «засуджений», «засуджена», «громадянин», «громадянка» та
прізвище. У виховно-трудових установах працівники звертаються до
засуджених на «ти» і можуть звертатись до них словами «вихованець»,
«вихованка» та називати їх по імені.

Правилами внутрішнього розпорядку передбачається порядок уживання
засудженими їжі. Уживання засудженими їжі проводиться в години,
установлені розпорядком дня, відділеннями, бригадами в їдальні або в
роздаточному приміщенні на виробничих об’єктах.

Якщо їдальня розташована на межі житлової і виробничої зон, уживання їжі
робочою зміною може організовуватися в їдальні, але із забезпеченням
вимог ізоляції засуджених, які перебувають у житловій зоні, від
засуджених, які працюють на виробництві.

У виховно-трудових колоніях сніданок, обід і вечеря проводяться в
їдальні.

Засуджені, яких утримують у камерах, їжу вживають у камерах або на
виробництві. З метою підтримання належного порядку під час уживання їжі
засудженими в їдальнях перебувають представники адміністрації УВП та
молодший інспекторський склад чергового наряду.

Побачення і телефонні розмови засуджених до позбавлення волі. Відповідно
до ст. 39 ВТК України засуджені, які відбувають покарання у вигляді
позбавлення волі, мають право на побачення з родичами та іншими особами.
Закон встановлює два види побачень: короткострокові, тривалістю до
чотирьох годин, і тривалі, з правом

153

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

спільного проживання, — до трьох діб. Кількість і види побачень для
різних категорій засуджених встановлює кримінально-виконавче
законодавство, а порядок їх проведення — Правила внутрішнього
розпорядку. Побачення і телефонні розмови між засудженими, які
утримуються у різних установах виконання покарань, не дозволяється.

Начальник УВП, як виняток, з метою виховного впливу може надати
короткострокове побачення з родичами або телефонну розмову засудженим,
яких утримують в приміщенні камерного типу, штрафному або
дисциплінарному ізоляторі.

Відповідно до вимог Віденської конвенції «Про консульські зносини»,
ратифіковані Україною 27 квітня 1989 року, генеральний консул, консул,
віце-консул і консульський агент дипломатичних представництв закордонних
держав мають право на короткострокові побачення із засудженими
громадянами своїх держав.

Побачення засуджених з дипломатичними представниками др кількості
встановлених кримінально-виконавчим законодавством України не
зараховуються і їх число не обмежується.

У разі епідемії, стихійного лиха або інших надзвичайних обставин, що
перешкоджають нормальній діяльності установ виконання покарань,
побачення можуть бути тимчасово відмінені.

Тривалі побачення надаються з правом спільного проживання і тільки з
близькими родичами, визначеними Виправно-трудовим кодексом України.

Адміністрація УВП, як правило, звільняє засуджених від роботи на період
тривалих побачень з наступним або попереднім відпрацюванням.

Телефонні розмови засудженим надаються за наявності технічних
можливостей установи, за рахунок засудженого і під контролем
представника адміністрації. Для контролю за змістом розмови
встановлюється паралельний телефонний апарат. Факт надання розмови
реєструється у спеціальному журналі.

Об’єднання побачень або розділення одного побачення1 на декілька
періодів не дозволяється.

Засудженим на їх бажання дозволяється замінювати тривалі побачення
короткостроковими, а також тривалі та короткострокові — телефонними
розмовами.

Кількість побачень залежить від виду УВП і виду встановленого в ньому
режиму. Відповідно до ч. 2 ст. 39 ВТК України побачення надають: у
виправно-трудових колоніях загального, посиленого, суворого, особливого
режиму і у виховно-трудових колоніях загального і посиленого режиму —
тривалі один раз на три місяці, корот-

154

Розділ IX. Режим виконання і відбування покарання …

кострокові один раз на місяць; у тюрмах загального режиму:
короткострокові — один раз на шість місяців; у виправно-трудових
ко-лоніях-поселеннях — без обмежень1:

Засудженим один раз на три місяці при наявності технічних можливостей
надають право на одну платну телефонну розмову тривалістю п’ятнадцять
хвилин під контролем адміністрації.

Дозвіл на побачення надається начальником УВП або особою, яка виконує
його обов’язки, за заявою засудженого або особи, яка прибула на
побачення. Документами, які посвідчують особу, що прибула на побачення,
її посаду або родинні зв’язки із засудженим, можуть бути паспорти,
посвідчення особи, свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб, інші
офіційні документи.

Підставою для надання тривалих побачень засудженим, які є іноземними
громадянами далекого зарубіжжя, з близькими родичами є офіційне
підтвердження дипломатичним представництвом відповідної держави їхніх
родинних стосунків.

Осіб, які прибули на побачення, приймають начальник установи або його
заступник, начальник відділення або черговий помічник начальника
установи, їх інформують про поведінку засудженого і попереджують про
обов’язкове дотримання правил поведінки під час побачення, заборону
нелегальних передач та про негайне припинення побачень, якщо буде
виявлено порушення встановлених правил.

Гроші, цінні речі, а також предмети, заборонені для використання в УВП,
здаються на збереження молодшому інспектору з проведення побачень під
підпис у спеціальному журналі (додаток 2 Правил внутрішнього
розпорядку).

У разі наявності достатніх підстав убачати, що особа, яка прибула на
побачення, має намір передати засудженому предмети, вироби та речовини,
зберігання яких заборонено, або отримати від засудженого нелегальним
шляхом заборонені речі, начальник установи оголошує такій особі про те,
що побачення їй буде надане тільки тоді, коли вона погодиться на огляд
її речей і одягу до і після побачення. Такий огляд проводиться в
порядку, установленому Правилами внутрішнього розпорядку.

Якщо особа, яка прибула на тривале побачення, відмовиться від огляду
речей і одягу; то побачення із засудженим їй не дозволяється, але за
бажанням може бути надане короткострокове побачення.

Спостерігається суперечність: якщо порівняти положення ч. 2 ст. 39 ВТК
України з п. 5 ч. 1 ст. 33 ВТК України, де говориться про те, що у
виправно-трудових ко-лоніях-поселеннях всіх видів засуджені мають право
«отримувати короткострокові побачення без обмеження, а тривалі побачення
— до трьох діб один раз на місяць».

155

У разі виявлення прихованих від огляду заборонених предметів особам, які
намагалися передати їх засудженим, тривале побачення не надається або
припиняється, і тоді діють вимоги закону про адміністративні
правопорушення.

Відповідно до ст. 188 КпАП України прихована від огляду передача або
спроба передачі будь-яким способом особам, яких тримають у
виправно-трудових установах, слідчих ізоляторах, виховно-трудових,
лікувально-трудових, лікувально-виховних профілакторіях, алкогольних
напоїв, лікарських і інших засобів, що викликають одурманення, а так
само інших заборонених для передачі предметів, — тягне за собою
попередження або накладення штрафу в розмірі від трьох до семи не
оподатковуваних податком мінімумів доходів громадян.

На практиці виникає питання: чи поширюється дія ст. 188 КпАП України на
громадян, які винні в незаконній передачі названих предметів засудженим,
на інші місця позбавлення волі, не обумовлені цією статтею?

Гадаємо, що відповідальності підлягають винні за передачу заборонених
предметів засудженим незалежно від того, у якому місці позбавлення волі
вони перебувають: в УВП, слідчому ізоляторі, спеціальному залізничному
вагоні, у якому їх етапують до місця відбування покарання, або будівлі
суду, де засуджені можуть виступати як свідки, потерпілі, у справах
інших осіб і т. ін.

Згідно зі ст. 1834 КК України прихована від огляду передача або спроба
передачі якимось способом особам, яких тримають у виправно-трудових
установах, слідчих ізоляторах, лікувально-трудових або
лікувально-виховних профілакторіях, алкогольних напоїв, лікарських та
інших засобів, що викликають одурманення, а так само інших заборонених
для передачі предметів, вчинена після накладення адміністративного
стягнення за такі ж дії, або систематично, або у великих розмірах, —
карається позбавленням волі на строк до двох років, або виправними
роботами на той же строк, або штрафом від 50 до 120 мінімальних розмірів
заробітної плати.

Побачення засудженому дозволяється не більше як з трьома дорослими
особами, разом з якими можуть бути неповнолітні діти засудженого.

Тривалість побачень установлюється адміністрацією УВП залежно від
пропускної можливості приміщень, у яких вони проводяться. У всіх
випадках короткострокові побачення не можуть тривати менше двох годин, а
тривалі — менше доби, якщо на менш коротких строках не наполягають
особи, які перебувають на побаченні.

156

На побачення засуджені повинні прибувати в охайному вигляді. На період
тривалих побачень їм може видаватися одяг, білизна і взуття з обмінного
фонду, який постійно зберігається у молодшого інспектора з проведення
побачень або одяг цивільного зразка, який принесли родичі. Засуджені до
і після побачень підлягають повному обшуку, їм надається змога проносити
в кімнати тривалих побачень туалетні і курильні речі, власні альбоми та
літературу і періодичні видання, які вони бажають передати родичам.

Пронесення особами, які прибули на побачення із засудженими, у кімнати
короткострокових побачень будь-яких продуктів або речей не дозволяється.

До кімнат тривалих побачень дозволяється проносити продукти харчування
(за винятком вино-горілчаних виробів і пива) та цивільний одяг для
використання під час побачень, а також предмети і вироби, зберігання
яких засудженим не заборонено.

Родичам засуджених, які перебувають на тривалих побаченнях, дозволяється
виходити за межі установи для придбання продуктів харчування, предметів
першої потреби або з інших невідкладних обставин.

Під час побачень не дозволяється передавати засудженим або засудженими
будь-які документи, записи, креслення і т. ін. Розмова на
короткострокових побаченнях ведеться мовою, обраною особами, які прибули
на побачення. Якщо ніхто з представників адміністрації УВП не володіє
мовою, якою ведеться розмова, то для контролю за змістом розмови може
бути запрошений перекладач або інша особа (за винятком засуджених), яка
володіє цією мовою.

У разі порушення встановленого порядку поведінки на побаченні воно
негайно припиняється, про що молодший інспектор доповідає посадовій
особі, яка дозволила побачення, або черговому помічнику начальника
установи, які приймають остаточне рішення.

За користування кімнатами тривалих побачень, інвентарем та
комунально-побутовими послугами з осіб, які прибули на побачення, або із
засуджених береться плата за затвердженими управліннями (відділами)
Департаменту в Автономній Республіці Крим і областях розцінками в
розмірах, що відповідають фактично зазнаним витратам, і направляється на
їх покриття.

Кімнати побачень обладнуються інвентарем згідно з переліком (додаток 13
Правил внутрішнього розпорядку).

Відповідно до ст. 40 ВТК України засудженим за їх письмовою заявою або
за заявою їх близьких родичів чи представників громадськості можуть
надаватися побачення з адвокатом. На бажання

157

засудженого або адвоката побачення проводиться віч-на-віч у кімнаті
короткострокових побачень із забезпеченням їх безпеки.

Побачення засуджених з адвокатом у кількість побачень, установлених ВТК
України, не зараховується, їх кількість і тривалість не обмежується, але
вони проводяться в неробочий час для засудженого і тільки від підйому до
відбою.

Побачення надається після пред’явлення адвокатом ордера юридичної
консультації і документа, що посвідчує його особу.

Облік наданих засудженим побачень і телефонних розмов (у т. ч. і наданих
як заохочення) ведеться молодшими інспекторами в спеціальних картках,
які зберігаються і обліковуються як бланки суворої звітності.

Правилами внутрішнього розпорядку передбачається обчислення строків
надання засудженим побачень і телефонних розмов. Так, перші побачення,
телефонні розмови можуть бути надані засудженому відразу після прибуття
його до УВП, незалежно від того, коли він мав їх у місцях попереднього
ув’язнення.

Наступні побачення і телефонні розмови надаються після закінчення
періоду, що дорівнює частині терміну від ділення тривалості року на
кількість відповідних побачень, телефонних розмов, на які засуджений має
право протягом року. Відхилення від визначеного терміну не може
перевищувати п’яти діб.

Час, протягом якого побачення, телефонні розмови засудженим не
видавалися у зв’язку з карантином, стихійним лихом або переведенням УВП
на особливий режим, зараховується в строк, після закінчення якого
засуджені можуть їх отримати,

Засуджені, залишені відповідно до ст. 24 ВТК України для роботи по
господарському обслуговуванню слідчих ізоляторів або тюрем, користуються
грішми, мають короткострокові побачення, отримують посилки, бандеролі і
передачі за нормами, встановленими для засуджених до позбавлення волі у
виправно-трудових колоніях загального або посиленого режиму,
відправляють листи без обмеження їх кількості. Два тривалих побачення
замінюються шістьма короткостроковими, що дорівнює дев’ятьом
короткостроковим побаченням на рік1.

У разі хвороби засудженого, небезпечної для життя, близьким родичам
надається можливість відвідати його. Такі побачення на-

У даному разі не беруться до уваги ті зміни, що були внесені до ст. 39
ВТК України. Зараз у виправно-трудовій колонії загального або посиленого
режиму засудженим надається не два, а чотири тривалих побачення на рік.
Тому збільшенню для цієї категорії засуджених підлягають не два, а
чотири тривалих побачення на рік.

158

гозоїл Іл. ґежим виконання І вюоування покарання …

дають поза встановленими нормами, а їх тривалість визначається з
урахуванням думки лікарів. Не належать до кількості побачень,
встановлених ст. 39 ВТК України, зустрічі засуджених з адвокатами,
представниками громадськості, шефських організацій, з кореспондентами
газет і журналів і т. ін. їхня кількість і тривалість не обмежуються.

Короткострокові побачення надають засудженим для зустрічі з родичами або
іншими особами. Під «іншими особами» мають на увазі осіб, побачення з
якими, на думку адміністрації УВП, сприятимуть інтересам виправлення
засудженого. Такими особами можуть бути далекі родичі, представники
громадських організацій або трудових колективів, установ або
підприємств, де раніше працював засуджений, сусіди за колишнім місцем
проживання і т. ін.

Коло осіб, які вважаються близькими родичами і з якими засуджений може
мати тривале побачення з правом спільного проживання, визначене ст. 39
ВТК України. Це мати, батько, чоловік, дружина, діти, рідні брати і
сестри, внуки, дід і баба, усиновителі, усиновлені.

Короткострокові побачення проводять в спеціально обладнаних при
контрольно-перепускних пунктах загальних кімнатах. У них можуть бути
присутніми і інші засуджені, а також особи, які прибули на побачення з
ними. Під час побачень обов’язково бувають присутні контролери, які
здійснюють нагляд за порядком проведення побачень. Розмова на побаченнях
повинна вестися зрозумілою контролеру мовоюі у разі необхідності
запрошуватися перекладач. Останнім часом набула поширення практика
проведення побачень у спеціально обладнаних кімнатах зі скляними
перегородками і кабінами з переговорними пристроями. Це слід розглядати
як корисний почин, бо такі побачення запобігають можливості негативних
наслідків: наносу інфекції, передачі засудженим заборонених предметів і
т. ін. Кімнати побачень створюються повсюдно за спеціально розробленим
проектом.

У кімнатах, призначених для тривалих побачень, створюють умови,
необхідні для спільного проживання засудженого з близькими родичами. Ці
кімнати перебувають під наглядом чергових контролерів, але їх огляд
проводиться тільки до і після побачення.

Отримання засудженими посилок, передач, бандеролей. Відповідно до ст. 41
ВТК України засудженим, яких тримають у виправно-трудових колоніях,
дозволяють одержувати протягом року: у колоніях загального режиму — сім
посилок (передач), посиленого режиму — шість посилок (передач), суворого
і особливого режиму — п’ять посилок (передач).

159

Засудженим, яких тримають у виховно-трудових колоніях, дозволяється
одержувати протягом року: у колоніях загального режиму — десять посилок
(передач), посиленого режиму — дев’ять посилок (передач).

Засудженим, які відбувають позбавлення волі в тюрмах, отримувати посилки
і передачі не дозволяється.

У разі введення в будь-якому місці позбавлення волі особливого режиму
згідно зі ст. 81′ ВТК України, крім усього іншого, припиняється прийом
посилок і передач.

Вагітним жінкам, матерям-годувальницям, неповнолітнім, а також хворим за
висновком лікарської комісії може бути дозволено одержання додаткових
продуктових посилок і передач один раз на місяць.

Засудженим, незалежно від призначеного їм режиму, дозволяється в рахунок
належних їм посилок (передач) у встановленій кількості і асортименті
купувати в крамниці установи продукти харчування і предмети першої
потреби за кошти, зароблені в місцях позбавлення волі або одержані за
переказами.

Для приймання передач обладнуються спеціальні кімнати, вхід ,у які
вільний для громадян. У цих кімнатах установлюються столи з письмовим
приладдям і контрольними вагами, стільцями або лавками, скриньки для
заяв і скарг. На видних місцях вивішуються витяги з нормативних актів,
що визначають порядок надання побачень, прийняття передач і встановлюють
відповідальність громадян за його порушення, а також графік приймання
громадян. Молодші інспектори, які приймають передачі, в обов’язковому
порядку повинні дотримуватися правил гігієни та санітарії.

Особа, яка доставила передачу, складає та підписує заяву у двох
примірниках за встановленим зразком (додаток 11 Правил внутрішнього
розпорядку). Передача та обидва примірники заяви здаються молодшому
інспектору, який зобов’язаний перевірити наявність у засудженого права
на отримання передачі і отримати дозвіл у керівництва установи на її
прийняття. Після цього молодший інспектор у присутності особи, яка
доставила передачу, перевіряє її вагу (у вагу передачі не враховуються
предмети одягу, взуття, особистої гігієни, першої потреби, ліки і
медпрепарати) та асортимент і, прийнявши її, перший примірник заяви
повертає особі, яка її доставила, з особистою відміткою (підписом) про
прийняття, а другий — додає до окремої справи після особистої відмітки
(підпису) засудженого про одержання передачі. Про кількість передач на
осіб, яким вони вручені, молодший інспек-

160

иикинання І вюоування покарання …

тор щоденно письмово рапортом доповідає черговому помічнику начальника
установи виконання покарань.

Вага передач не повинна перевищувати восьми кілограмів.

Предмети, продукти харчування, що не передбачені переліком (додаток 5
Правил внутрішнього розпорядку), повертаються особі, яка їх доставила,
із зазначенням причин повернення. За фактами вилучення в передачах
предметів, виробів і речовин, які могли б бути використані засудженим із
злочинною метою, у встановленому порядку проводяться службові
розслідування.

Посилки від підприємств зв’язку приймаються тільки на адресу тих
засуджених, які мають право на їх отримання. Посилки, адресовані
засудженим, переведеним в інші місця позбавлення волі, пересилаються за
рахунок УВП за місцем їх нового утримання.

Посилки, які надійшли на адресу засуджених, яким право на їх отримання
настає пізніше як через п’ять діб (у т. ч. тих, які утримуються в ШІЗО,
ПКТ, ДІЗО, карцері), а також тих, що звільнилися або померли,
повертаються відправникам накладною платою з приміткою «підлягає
поверненню».

Відкриття і огляд посилки проводиться молодшими інспекторами нагляду і
безпеки в присутності адресатів. Під час огляду і перевірки речей та
продуктів, що надійшли в посилках, дотримується такий самий порядок, що
й під час приймання передач. Виявлені в посилках гроші зараховуються на
особовий рахунок засуджених.

Гроші, що заховані замаскованим способом у поштових відправленнях, у
разі їх виявлення вилучаються і направляються в прибуток держави в
порядку, передбаченому п. ЗО Правил внутрішнього розпорядку.

Уміст посилок реєструється в спеціальній книзі (додаток 1 2 Правил
внутрішнього розпорядку).

Не раніше як за місяць до звільнення засудженого, який не має на складі
особистого одягу та взуття цивільного зразка за сезоном, адміністрація
УВП може отримати для збереження такий одяг та взуття, що надійшли
поштою або доставлені безпосередньо в установу, і видати його
засудженому в день його звільнення. Такі відправлення не вважаються
посилкою або передачею.

Засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяють
одержувати не більше двох бандеролей на рік, а також прид-бавати без
обмеження літературу через книготорговельну мережу.

У виправно-трудових колоніях-поселеннях усіх видів кількість посилок,
передач і бандеролей, одержуваних засудженими, не обмежується.

6 1-386 161

Перелік продуктів харчування і предметів першої потреби, які дозволено
отримувати засудженим у посилках, передачах і бандеролях, а також
порядок приймання та вручення засудженим посилок, передач і бандеролей
встановлений Правилами внутрішнього розпорядку УВП.

На відміну від порядку, який існував раніше, у наш час право на
отримання посилок (передач) у засудженого виникає відразу ж після
прибуття в колонію або тюрму для відбування покарання, незалежно від
того, коли вони одержували посилки (передачі) в місцях попереднього
ув’язнення. Між попередньою і подальшою посилкою (передачами)
витримується строк, рівний частці від ділення дванадцяти місяців на
загальну кількість посилок (передач), які дозволено отримувати
засудженому протягом року на даному виді режиму.

Засудженим дозволяється в рахунок чергової посилки або передачі виносити
після тривалих побачень продукти харчування і предмети першої потреби в
кількості і асортименті, встановленої для посилок і передач,

І ще одна важлива особливість: право на одержання посилок (передач)
протягом року засуджений отримує незалежно від поведінки і ставлення до
роботи. Це його природне, а не придбане право.

Право на одержання не більш як двох бандеролей на рік засуджені
отримують відразу ж після .прибуття в УВП. Між попередньою і подальшою
бандеролями витримується, таким чином, не менше шести місяців. З
продуктів харчування в бандеролі можуть знаходитися тільки сухі
кондитерські вироби. З культурно-побутових предметів, відправлених
бандеролями, засудженим видають тільки ті, зберігання яких не
заборонено. Не одержані засудженими з бандеролей продукти харчування і
інші предмети зберігають на складі або повертають їх особі, яка прислала
післяплатою. Отримані бандероллю книги і періодичні видання в рахунок
чергової бандеролі не зараховуються. Засуджений також має право купувати
книги, журнали, газети. Однак придбання літератури дозволяється тідьки
через книготорговельну мережу. Кількість виробів, які придбава-ються, не
обмежується, а вартість літератури не включають у суму грошей, яку
дозволяють витрачати протягом місяця. Бандеролі, адресовані особам, які
перебувають у штрафних, дисциплінарних ізоляторах або в карцерах,
видаються засудженим після відбуття ними дисциплінарного стягнення. Сухі
кондитерські вироби, одержані в бандеролях на адресу осіб, яких
утримують в приміщеннях камерного типу виправно-трудових колоній
загального, посиленого і су-

162

напинання І вюоування покарання ..

ворого режимів, в одиночних камерах колоній особливого режиму або на
суворому режимі в тюрмах, видаються адресатам лише після відбуття ними
міри покарання або переведення із суворого режиму в тюрмі на загальний.

У разі повернення відправникам посилок і бандеролей у зв’язку з
порушенням ними асортименту вмісту адміністрація УВП відповідальності за
збереження якості вмісту не несе. Адміністрація УВП забезпечує
зберігання вмісту посилок і бандеролей за умов, якщо вони не були
вручені засудженим у зв’язку з відбуванням ними дисциплінарного
стягнення, однак у разі їх природного псування через тривале зберігання
відповідальності не несе.

Одержання і відправка листів. Згідно зі ст. 43 ВТК України засудженим,
які відбувають покарання у виправно-трудових і виховно-трудових колоніях
усіх видів режиму, дозволяється одержувати і відправляти листи без
обмеження їх кількості.

У тюрмах засуджені одержують листи без обмеження їх кількості, а
відправляють листи за такими нормами: на загальному режимі — один лист
на місяць, на суворому режимі – — один лист на два місяці,

Листування між засудженими, які перебувають у місцях позбавлення волі,
котрі не є родичами, забороняється.

Вручення листів, що надійшли на ім’я засуджених, а також відправлення
листів засуджених адресатам адміністрація виправно-трудової установи
проводить у триденний строк з дня надходження листа чи здачі його
засудженим.

Якщо засуджений вибув з даної виправно-трудової установи, листи, які
надійшли на його ім’я, у триденний строк надсилаються за місцем його
перебування.

Таким чином, кількість листів, які має право надсилати і одержувати
засуджений, не обмежується. Обмеженню підлягають тільки ті листи, що їх
відправляє засуджений. На початку 60-х років у одній із союзних
республік СРСР провели експеримент: засудженим, котрі відбувають
покарання у виправно-трудових колоніях і тюрмах, дозволили листуватися
тільки з близькими родичами. Невдовзі практика показала неефективність
такого обмеження, і воно було відмінене.

Листи засуджені можуть відправляти відразу ж після прибуття в установу
виконання покарання. Строки між попередніми і подальшими листами не
встановлюються, однак загальне кількість листів, відправлених
засудженими протягом місяця, не повинна перевищувати норми, встановленої
законом.

Адресату не надсилають листів, виконаних тайнописом, шифром або із
застосуванням іншої умовності, а також таких, що мають

6* 163

осоьлмал чаі.

наклепницький чи цинічний характер, або повідомляють таке, що не
підлягає оголошенню. Про це інформують засудженого, а потім лист
знищують.

Засуджені мають право звертатися зі скаргами, заявами, листами до
державних органів, громадських організацій і до службових осіб. Скарги,
заяви, листи засуджених подають у відкритому вигляді. Перегляду
адміністрацією не підлягають лише скарги, заяви, листи, адресовані
прокурору, їх подають у запечатаному вигляді. На адміністрацію установи
виконання покарання покладений обов’язок своєчасно (прокурору і
Уповноваженому з прав людини Верховної Ради України — не пізніше як в
одну добу, а в інших випадках — не пізніше як у три доби) направляти
скарги, заяви, листи адресатам у встановленому законом порядку.

Скарги і заяви, у яких містяться нецензурні або інші недопустимі вирази,
конфіскують, а осіб, які їх написали, карають у дисциплінарному порядку.
Засуджений має право подавати скарги лише від свого імені. Подавати
скарги від імені іншої особи або від групи осіб не дозволяється.

Засуджені викладають пропозиції, заяви та скарги в усному або письмовому
вигляді. Письмові пропозиції, заяви та скарги направляються за адресою
через адміністрацію установ виконання покарань. Для написання
пропозицій, заяв та скарг засудженим на їх прохання видається папір і
ручка.

Направлені адресатам пропозиції, заяви та скарги з питань одержання
посилок (передач), надання побачень, телефонних розмов, медичної
допомоги, забезпечення речовим майном, а також інші пропозиції, заяви та
скарги, які можуть бути вирішені по суті адміністрацією УВП,
розглядаються на місці, не чекаючи результатів їх розгляду організаціями
або посадовими особами, яким вони адресовані.

Пропозиції, заяви та скарги, адресовані до державних і громадських
організацій та на ім’я посадових осіб, адміністрація УВП в обов’язковому
порядку супроводжує листами, у яких викладає свою думку по суті. До заяв
і скарг з питань зниження міри покарання, а також переведення до інших
УВП додаються довідки-ха-рактеристики на осіб, які їх подали.

Пропозиції, заяви та скарги, адресовані Уповноваженому з прав людини
Верховної Ради України або прокурорам, перегляду не підлягають і не
пізніше як у добовий термін направляються адресатам.

У разі повторного звернення зі скаргою адміністрація в супровідному
листі повідомляє, який орган розглядав попередню скаргу заявника та
наслідки її вирішення.

164

Іл. гежим виконання І вІООування покарання …

Щодо пропозицій, заяв та скарг, адресованих до державних органів,
громадських організацій та на ім’я посадових осіб, які не правочинні їх
вирішувати, особі, що її подала, рекомендується переадресувати
звернення. Якщо засуджений наполягає на відправленні скарги до
визначеного органу, то вона направляється адресату.

Пропозиції, заяви та скарги, подані в письмовому вигляді, реєструються у
канцелярії УВП і не пізніше як у триденний строк відправляються
адресатам. Усні реєструються у журналі приймання засуджених з особистих
питань. Відповіді про наслідки розгляду пропозицій, заяв та скарг
оголошуються засудженим під підпис при надходженні, але не пізніше як у
триденний строк, і долучаються до особових справ засуджених.
Відшкодування затрат за пересилання пропозицій, заяв та скарг
проводиться з коштів, які є на особистих рахунках засуджених. У разі
відсутності таких коштів пересилання проводиться за рахунок коштів,
передбачених кошторисом на утримання місць позбавлення волі.

Відправлення засудженими листів і скарг провадиться тільки через
адміністрацію УВП. З цією метою на території установи в кожній
ізольованій дільниці вивішують поштові скриньки, які щодня розкривають
уповноважені на це службові особи. Засуджені, яких тримають у тюрмах і
приміщеннях камерного типу колоній, передають листи для їх відправлення
представникам адміністрації.

Листи опускаються в поштові скриньки або передаються представникам
адміністрації в незапечатаному вигляді.

Листи, які надійшли на ім’я засудженого після його вибування з даної
УЗП, не пізніше триденного строку відправляють за новим місцем його
тримання або повертають адресату. Доплатні листи оплачують за рахунок
адресата.

Листування осіб, засуджених до позбавлення волі, як за попереднім, так і
за чинним законодавством, не зазнає кількісних обмежень у частині
одержання засудженими листів. Кількість же листів, що їх засуджені
можуть відправляти, обмежена встановленими нормами для засуджених, які
відбувають покарання в тюрмах.

Виникає питання про доцільність такого правообмеження щодо засуджених до
позбавлення волі. Оскільки засуджені у всіх видах УВП одержують листи
без обмеження, а відправка листів лімітується тільки в тюрмах, то
виникає питання: в чому ж полягає каральне «вістря» цього
правообмеження, проти кого воно спрямоване? Засуджений, маючи необмежену
можливість одержання листів, може відповідати своїм кореспондентам
тільки в певні строки і в межах ліміту. Тож виходить, що каральне
«вістря» в цьому разі спря-

165

чл^іппл

моване головним чином проти адресатів — його сім’ї, близьких, які,
отримуючи листи від засудженого в обмеженій кількості, вимушені часом
посилати запити про стан здоров’я свого родича адміністрації УВП і вищим
службовим особам. Каральний же вплив на самого засудженого мізерний.
Виходячи з цих міркувань, таке правообме-ження слід би було скасувати
там, де воно ще збереглося.

Користування грішми за безготівковим розрахунком. Засудженим
дозволяється витрачати на місяць для купівлі продуктів харчування і
предметів першої потреби за безготівковим розрахунком у межах
встановленої законом суми (статті 37,38 ВТК України). Граничні суми
витрачання грошей визначаються з урахуванням виду УВП, встановленого в
ньому режиму, відбутої засудженим частини строку покарання, його
поведінки, ставлення до праці і характеру роботи, яку він виконує. Свого
часу засудженим, наприклад, дозволялося мати особисті гроші при собі і
витрачати їх в умовах ВТУ без обмежень у сумі. У 1957 році для
засуджених до позбавлення волі була введена система безготівкового
розрахунку, яка дозволила більш успішно вести боротьбу з тими, хто і в
умовах відбування покарання у вигляді позбавлення волі продовжував вести
паразитичний спосіб життя. Надалі правила придбання засудженими
продуктів харчування і предметів першої потреби удосконалювалися і
згодом були закріплені в кодексах.

Особам, засудженим до позбавлення волі, дозволяється витрачати на місяць
для купівлі продуктів харчування і предметів першої потреби гроші в
таких сумах:

у виправно-трудових колоніях загального режиму — до ста відсотків
мінімального розміру заробітної плати;

у виправно-трудових колоніях посиленого режиму — до дев’яноста відсбтків
мінімального розміру заробітної плати; суворого режиму—до вісімдесяти
відсотків; особливого режиму—до сімдесяти відсотків;

у виховно-трудових колоніях — до ста відсотків мінімального розміру
заробітної плати;

у тюрмах на загальному режимі — до п’ятдесяти відсотків мінімального
розміру заробітної плати, на суворому режимі —: до тридцяти відсотків.

У разі відсутності злісного порушення режиму відбування покарання і
добросовісного ставлення до роботи після відбуття не менш як половини
строку покарання засудженим може бути додатково дозволено витрачати на
місяць: у виправно-трудових колоніях загального режиму гроші в сумі
п’ятдесяти п’яти відсотків

166

ґозОІл ЇХ. Режим виконання і відбування покарання …

мінімального розміру заробітної плати, посиленого режиму — п’ятдесяти
відсотків, суворого режиму — сорока відсотків, особливого
режиму—тридцяти відсотків; у тюрмах на загальному режимі після відбуття
половини строку тюремного ув’язнення — двадцяти відсотків мінімального
розміру заробітної плати; у виховно-трудових колоніях загального режиму
після відбуття засудженими чверті строку покарання, а в колоніях
посиленого режиму після відбуття третини строку покарання — шістдесяти
відсотків мінімального розміру заробітної плати.

Засудженим, які перевиконують норми виробітку, а тим, хто працює на
роботах з погодинною оплатою і по господарському обслуговуванню, які
зразково виконують встановлені завдання, може бути додатково дозволено
витрачати на місяць гроші в сумі тридцяти відсотків мінімального розміру
заробітної плати; засудженим, які перевиконують норми виробітку на
важких роботах і на роботах з шкідливими умовами праці, — п’ятдесяти
відсотків незалежно від відбутого ними строку покарання.

Газети, журнали, книги, письмове обладнання купуються засудженими на
гроші, які є на їх особових рахунках, понад суми, встановлені ст. 38 ВТК
України.

Сума грошей, вказана в частинах 1, 2 і 3 ст. 38 ВТК України, може
збільшуватися відповідно до індексації цін і доходів Державним
департаментом України з питань виконання покарань за узгодженням з
Генеральною прокуратурою України,

Сума грошей, яку дозволяють витрачати засудженим в УВП відповідного виду
і режиму на придбання продуктів харчування і предметів першої потреби
протягом місяця, не може бути збільшена, за винятком випадків,
передбачених ст. 65 ВТК України (як заохочення, вживані до осіб,
позбавлених волі). Тому, якщо засуджений з якихось причин (наприклад,
через відсутність на особовому рахунку грошей, зароблених у місцях
позбавлення волі) не витратив протягом певного місяця цю суму повністю,
невитрачену суму не приєднують до суми, яка дозволяється до витрачання в
наступному місяці.

У межах суми, встановленої для тієї чи іншої УВП з урахуванням виду
режиму в ній, поведінки засудженого і ставлення його до праці засуджені
можуть придбавати продукти харчування і предмети першої потреби тільки
за безготівковим розрахунком і лише на гроші, зароблені в місцях
позбавлення волі (УВП або слідчому ізоляторі). Засудженим чоловікам
віком понад 60 років, жінкам — понад 55 років, інвалідам першої і другої
груп, вагітним жінкам, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при
виправно-трудових

167

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

колоніях, неповнолітнім, а також засудженим, які перебувають у
виправно-трудових установах на правах лікувальних і в лікарнях при
виправно-трудових установах для тримання інфекційних хворих, названих у
ст. 37 ВТК України, дозволяється в межах тих же сум придбавати продукти
харчування і предмети першої потреби і на гроші, одержані за переказами
або нараховані на їх особові рахунки на інших підставах (наприклад, як
розрахунок по заробітній платі за місцем роботи до арешту, одержані від
реалізації майна, що залишилося на волі, та ін.).

Асортимент продуктів харчування і предметів першої потреби, які можуть
отримувати засуджені у посилках (передачах), купувати в крамницях
установ та зберігати при собі, встановлений переліком (додаток 5 до п.
17, 26.4 Правил внутрішнього розпорядку УВП).

Крім того, засудженим вагітним жінкам за шість місяців до пологів,
матерям-годувальницям і жінкам, які мають дітей у будинку дитини,
дозволено в рамках встановлених сум купувати до двох десятків яєць,
одного кілограма цукру і до п’яти банок згущеного молока на місяць.

Засуджені, позбавлені в дисциплінарному порядку права одержувати чергові
посилки або передачі і купувати продукти харчування терміном до одного
місяця, мають право на купівлю предметів лише першої потреби в межах
встановленої суми.

Для придбання засудженими продуктів харчування і предметів першої
потреби в установах відкривають магазини або ларьки, що працюють щодня,
за винятком вихідних днів.

При цьому адміністрація дбає про те, щоб кожний засуджений мав
можливість відвідати магазин або ларьок не менш трьох-чоти-рьох разів на
місяць. Засуджені відвідують торговельні точки в час, відведений
розпорядком дня.

З камер тюрем і приміщень камерного типу виправно-трудових колоній
виводити засуджених для придбання продуктів харчування і предметів
першої потреби забороняється. У тюрмах і приміщеннях камерного типу
продукти харчування і предмети першої потреби для засуджених закуповують
спеціально призначені для цього ‘ працівники установ. З цією метою
кожному засудженому, який має право на придбання продуктів харчування і
предметів першої потреби, видають бланки-заяви (додаток 10 Правил
внутрішнього розпорядку), які після їх заповнення він має здати
адміністрації.

Працівник, який робить закупівлю товарів, заздалегідь перевіряє у
фінансовій частині або бухгалтерії установи наявність грошей на
особовому рахунку засудженого. За придбаний товар засуд-

168

Розділ IX. Режим виконання і відбування покарання …

жений розписується на заяві. Придбання продуктів харчування і предметів
першої потреби для осіб, яких тримають у тюрмах і приміщеннях камерного
типу УВП, проводиться два рази на місяць.

§ 3. Поняття прогресивної системи відбування покарання, її форми, види і
елементи

Зміна умов тримання засуджених у процесі відбування покарання служить
одним з найефективніших діючих елементів системи карально-виховноґо
впливу.

Виконання і відбування покарання становить процес, протягом якого
відбувається зміна поглядів, уявлень, звичок засудженого. Для того щоб
досягнути максимального успіху у виправленні засуджених, засоби, вживані
для цього, не можуть залишатися незмінними. Навпаки, вони повинні
мінятися відповідно до змін свідомості і поведінки засуджених. Певною
мірою це є свого роду і стимулом бажаної поведінки.

Правила зміни умов тримання передбачені статтями 45,46,47,48, 65,67 ВТК
України. Зміна умов тримання осіб, засуджених до позбавлення волі, під
час відбування покарання практично веде до зміни обсягу їх прав чи то в
бік відомого поступового послаблення властивих позбавленню волі
обмежень, чи то в бік ще більшого їх обмеження.

Систему організації режиму в установах виконання покарання, що
передбачає зміну умов тримання засуджених залежно від результатів
карально-виховного впливу, називають прогресивною системою. Ця система
застосовується в УВП України.

Прогресивна система — це особливий порядок відбування покарання у
вигляді позбавлення волі. З’явилася вона в середині минулого століття.

З точки зору змісту цей порядок передбачає зміну умов тримання осіб,
засуджених до позбавлення волі, під час відбування покарання залежно від
поведінки і ставлення до праці: краще себе веде засуджений — обсяг його
прав або наданих йому пільг збільшується, гірше — обсяг цих прав або
пільг скорочується.

Не слід ототожнювати суть прогресивної системи з її формами, які можуть
бути різними. Суть же полягає в тому, що правове становище засудженого
при відбуванні позбавлення волі залежить від його поведінки. Якщо ж
протягом усього процесу відбування покарання вживані до засудженого
засоби залишаються незмінними, така система не є прогресивною.

Прогресивну систему відбування покарання можна представити в таких
формах:

169

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

зміна умов тримання засуджених у межах однієї установи ви

конання покарання;

зміна умов тримання засуджених шляхом переведення їх з

однієї установи виконання покарання до іншої;

умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і

заміна покарання більш м’яким.

Однак у Виправно-трудовому кодексі ця система викладається не в одній
статті, а в низці статей. Зокрема ЇЇ елементи названі нарівні із
заходами заохочення і стягнення (статті 65,67 ВТК України).

Перша форма прогресивної системи відбування покарання полягає в зміні
умов тримання засуджених у межах одного виду УВП — у бік пом’якшення або
в бік посилення режиму.

Ця зміна умов тримання засуджених у межах одного виду УВП у бік
пом’якшення режиму має матеріальну і формальну ознаки (або підстави і
передумови).

Матеріальною ознакою (або підставою) є досягнення засудженим певного
ступеня виправлення (у цьому разі слід, щоб особа стала на шлях
виправлення).

Формальною ознакою (або передумовою) є відбуття засудженим певного,
вказаного в законі, строку покарання.

Вона застосовується до засуджених, які стали на шлях виправлення і які
відбули встановлену законом частину строку покарання, і практично
реалізовується у виді двох самостійних елементів прогресивної системи:

а) шляхом переведення після відбуття половини строку пока

рання на поліпшені умови тримання (ч. 2 ст. 45 ВТК України) за

суджених, які відбувають покарання у виправно-трудових колоні

ях загального, посиленого, суворого і особливого режимів, вихов

но-трудової колонії загального (після відбуття четвертої частини

строку покарання) і посиленого (після відбуття третини строку по

карання) і на загальному режимі в тюрмі (після відбуття половини

строку покарання). Це полягає в наданні засудженим права витра

чати додаткову суму грошей на купівлю продуктів харчування та

предметів першої необхідності. Переведення на поліпшені умови

тримання строком не обумовлюється;

б) шляхом переведення у виправно-трудовій колонії особливо

го режиму засуджених, що відбули не менш як третину строку по

карання, з приміщень камерного типу до звичайних житлових при

міщень у тій самій колонії (типу гуртожитків).

Зміна умов тримання в бік посилювання режиму застосовується до
засуджених, які порушують вимоги режиму (матеріальна озна-*

170

ґозоїл Іл. гежим виконання і відбування покарання…

ка, або підстава). Формальна ознака, або передумова, тут відсутня. Адже
заздалегідь неможливо визначити, коли особа вчинить порушення режиму.

Реалізується ця зміна умов тримання в бік посилювання режиму у вигляді
таких самостійних елементів прогресивної системи відбування покарання:

а) скасування поліпшених умов тримання, передбачених ст. 38

ВТК України;

б) переведення засуджених, які перебувають у виправно-трудо

вих колоніях загального, посиленого і суворого режиму, до при

міщень камерного типу на строк до шести місяців, а також засуд

жених, яких тримають у звичайних житлових приміщеннях колонії

особливого режиму, до приміщень камерного типу (ПКТ) в тій самій

колонії на строк до шести місяців;

в) переведення засуджених, які перебувають у виправно-трудо

вих колоніях особливого режиму в приміщеннях камерного типу, —

до одиночних камер на строк до одного року;

г) в тюрмах — на суворий режим на строк від двох до шести

місяців;

г) повернення засуджених, переведених до звичайних житлових приміщень
(типу гуртожитку) в колонії особливого режиму, відповідно до абзацу 10
ч. 1 ст. 65 ВТК України, до приміщень камерного типу в тій же самій
колонії.

Заходи стягнення (елементи прогресивної системи відбування покарання) у
вигляді переведення засуджених до ПКТ у колоніях загального, посиленого,
суворого і особливого режиму, а також переведення засуджених, яких
тримають у ПКТ та колоніях особливого режиму, до одиночних камер,
призначаються у разі безуспішності застосування інших заходів впливу.

Юридичною підставою для зміни умов тримання засуджених в межах одного
виду УВП є постанова начальника установи, узгоджена з спостережною
комісією або службою у справах неповнолітніх.

Умовою для застосування перелічених вище елементів прогресивної системи
відбування покарання є: при зміні умов тримання в бік пом’якшення режиму
—’ досягнення засудженим певного ступеня виправлення (став на шлях
виправлення і відбування встановленої в законі частини строку
покарання); при зміні умов тримання в бік посилювання режиму — порушення
засудженим правил режиму, встановлених в УВП, протягом певного проміжку
часу і безуспішності застосування до нього інших заходів стягнення, у
тому числі дисциплінарних, або злісне порушення правил режиму.

171

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Друга форма прогресивної системи відбування покарання полягає в зміні
умов тримання засуджених шляхом переведення їх з одного виду УВП до
іншого.

Зміна умов тримання засуджених у бік пом’якшення режиму застосовується
до засуджених, які твердо стали на шлях виправлення (матеріальна ознака,
або підстава) і які відбули встановлену законом частину строку покарання
(формальна ознака, або передумова) і реалізується у вигляді трьох
самостійних елементів прогресивної системи відбування покарання
переведенням:

з тюрми до виправно-трудової колонії після відбування не

менше половини строку тюремного ув’язнення, призначеного за

вироком суду. Слід мати на увазі, що заміна тюремного ув’язнення

переведенням до виправно-трудових колоній осіб, які відбули не

менше половини строку тюремного ув’язнення, за умови їх зразко

вої поведінки, згідно зі ст. 46 ВТК України не може поширюватися

на засуджених, яким тюремне ув’язнення призначене за злісне по

рушення режиму виконання і відбування покарання у виправно-

трудовій колонії;

з виправно-трудової колонії особливого режиму до колонії су

ворого режиму — після відбуття не менше половини строку пока

рання в колонії особливого режиму;

з виправно-трудової колонії загального і посиленого режи

му до колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправ

лення, — після відбуття не менше V, строку покарання, а з виправ

но-трудової колонії суворого режиму — після відбуття не менше

половини строку покарання; засуджені, перелічені у ч. 6 ст. 52 КК

України, — після відбуття не менше2/, строку покарання.

Не підлягають переведенню до колонії-поселення для осіб, які твердо
стали на шлях виправлення:

особи, до яких не може бути застосоване умовно-достроко

ве звільнення від покарання, передбачене ст. 52і Кримінального

кодексу України;

особи, які не завершили призначене судом примусове ліку

вання від алкоголізму або наркоманії, не пройшли повного курсу

лікування венеричного захворювання, активної форми туберкульозу,

психічного розладу;

особи, які раніше відбували покарання в колоніях-поселен-

нях або у вигляді умовного звільнення з місць позбавлення волі з

обов’язковим залученням до праці, але за злісні порушення вимог

режиму, були переведені до виправно-трудових колоній того виду

режиму, який їм раніше був визначений судом.

172

ґозот Іл. ґежим виконання І відбування покарання …

Ця зміна умов тримання у бік посилення режиму вживається до засуджених,
які злісно його порушують (матеріальна ознака, або підстава). Тут,
звісно, відсутня формальна ознака, або передумова.

Відповідно до ч. 2 ст. 47 ВТК України під злісним порушенням засудженими
вимог режиму відбування покарання слід розуміти:

невиконання ними законних вимог адміністрації;

необгрунтована відмова від праці (не менше трьох разів протягом року);

вживання спиртних напоїв, наркотичних або інших речовин, що викликають
одурманення;

виготовлення, зберігання, придбання, поширення заборонених предметів;

участь в азартній грі;

дрібне хуліганство;

систематичне ухилення від лікування захворювань, небезпечних для
навколишніх (активна форма туберкульозу, венеричні хвороби);

вчинення засудженим протягом року понад трьох інших порушень режиму
відбування покарання, за умови, коли за кожне з цих порушень за
постановою або наказом начальника установи або уповноважених на те осіб
були накладені стягнення, достроково не зняті або не погашені у
встановленому законом порядку.

Засуджені, які злісно порушують вимоги режиму, можуть бути представлені
для переведення для відбування покарання:

з колонії-поселення до виправно-трудової колонії того виду

режиму, який їм раніше був визначений судом;

особи, засуджені за злочини, вчинені з необережності, з на

правленням до’колоній-поселень для осіб, які вчинили злочини з

необережності, і особи, засуджені за умисні злочини з направлен

ням до колоній-поселень для осіб, які вчинили умисні злочини, —

до колоній загального режиму;

засуджені, переведені з колонії особливого режиму до колонії

суворого режиму, — в колонію особливого режиму;

з виправно-трудової колонії — у тюрму терміном не більше

трьох років з відбуванням строку покарання, що залишився, у ко

лонії. У цьому разі слід мати на увазі, що переводити з виправно-

трудової колонії до тюрми відповідно до ст. 47 ВТК України мож

на тільки за злісне порушення правил режиму. Суди, розглядаючи

матеріали про заміну позбавлення волі у виправно-трудовій колонії

тюремним ув’язненням особам, які злісно порушують встановлений

режим, повинні ретельно з’ясовувати, чи вичерпані можливості

впливу на засуджених іншими засобами. При визначенні строку

173

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

тюремного ув’язнення судам у кожному конкретному випадку необхідно
враховувати особистість засудженого і характер зроблених ним порушень.
Дострокове ж переведення з тюрми до виправно-трудової колонії осіб, яким
тюремне ув’язнення призначене не за вироком суду, а за постановою судді
за злісне порушення режиму виконання і відбування покарання в колонії,
законом не передбачене, навіть коли на момент подання клопотання
засуджений не порушує режиму і характеризується позитивно, тобто
фактично є всі підстави для дострокового переведення до
виправно-трудової колонії. Згідно зі ст. 46 ВТК України переведення з
тюрми до колонії допускається тільки щодо тих засуджених до позбавлення
волі, яким тюремне ув’язнення призначене за вироком суду, а не за
постановою судді за злісне порушення режиму виконання і відбування
покарання в колонії;

5) з виховно-трудової колонії загального режиму — до вихов

но-трудової колонії посиленого режиму.

Юридичною підставою для зміни умов тримання засуджених шляхом
переведення з одного виду УВП до іншого є постанова судді районного
(міського) суду (ст. 410 КПК України).

Умовою для застосування названих елементів прогресивної системи
відбування покарання є: при зміні умов тримання з пом’якшенням режиму —
досягнення засудженим вказаного в законі ступеня виправлення (слід, щоб
засуджений твердо став на шлях виправлення) і відбування ним певної,
вказаної в законі частини строку покарання; при зміні умов тримання на
посилення режиму -^-злісне порушення вимог режиму, встановленого в
установах виконання покарання.

Слід мати на увазі, що в кожній з установ виконання покарання
застосовують не всі перелічені вище елементи прогресивної системи
відбування покарання, а лише ті, які мають до неї безпосереднє
відношення. Так, наприклад, у системі ВТК, а саме в колоніях загального,
посиленого і суворого режимів, прогресивна система відбування покарання
виглядає таким чином:

а) зміна умов відбування покарання в межах колонії здійснюється шляхом
застосування таких елементів, як переведення на поліпшені умови
тримання, скасування поліпшених умов тримання і переведення до приміщень
камерного типу;

6) зміна умов відбуття покарання шляхом переведення до інших

видів установ виконання покарання, здійснювана за допомогою

застосування таких елементів, як переведення до колоній-поселень

і до тюрми. > :

174

Іл. гежим оикчнання І віииувиннх покарання .

У колонії суворого режиму щодо засуджених, переведених з колонії
особливого режиму, додатково застосовують такий елемент, як переведення
їх до колонії особливого режиму.

У колоніях особливого режиму прогресивна система відбування покарання
виглядає таким чином:

а) зміна умов тримання в межах колонії, здійснювана шляхом

застосування таких елементів, як переведення з приміщень камер

ного типу до звичайних Житлових приміщень, переведення із зви

чайних житлових приміщень до приміщень камерного типу, пере

ведення на поліпшені умови тримання, скасування поліпшених умов

тримання і переведення з приміщень камерного типу до одиночної

камери;

б) зміна умов відбування покарання шляхом переведення до

інших установ виконання покарання, здійснювана за допомогою за

стосування таких елементів, як переведення засуджених до колонії

суворого режиму і до тюрми.

Кожний елемент прогресивної системи відбування покарання необхідно
застосовувати суворо індивідуально — з урахуванням особливостей особи
засудженого і сукупності даних про його поведінку в УВП за весь
попередній період.

І, нарешті, третя форма прогресивної системи відбування покарання —
умовно-дострокове звільнення засуджених від відбування покарання і
заміна покарання більш м’яким покаранням. Застосовують таке звільнення
або таку заміну тільки до засуджених, які підпадають під дію закону про
умовно- дострокове звільнення і до заміни невідбутої частини покарання
більш м’яким покаранням, які довели своє виправлення і відбули певний
строк покарання. До умовно-дострокового звільнення і до заміни
невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням можуть бути
представлені, таким чином, засуджені з найвищим ступенем виправлення,
яке може свідчити про те, що вони вже не становлять суспільної
небезпеки, подолали в собі негативні якості і виправилися настільки, що
немає необхідності в подальшому їх триманні в УВП.

Порядок подання до умовно-дострокового звільнення від покарання і до
заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням викладено у
ст. 1 10 ВТК України.

У конкретному випадку можливий вибір того чи іншого елемента
прогресивної системи відбування покарання, але при вирішенні цього
питання повинні враховуватися не тільки особливості особи засудженого,
його поведінка, але й доцільність застосування певного елемента для
досягнення мети покарання.

175

§ 4. Способи забезпечення режиму в місцях позбавлення волі

Режим виконання і відбування покарання в установах виконання покарання
містить правила, застосування яких забезпечує підтримку необхідного
порядку і дисципліни засуджених до позбавлення волі.

Ці правила регламентують: 1) охорону1 і нагляд2 за засудженими; 2)
встановлення системи заходів заохочення і стягнення; 3) передбачення
можливості застосування особливих заходів безпеки.

Охорона і нагляд забезпечують фізичну ізоляцію засуджених до позбавлення
волі, попереджують втечі та інші правопорушення, підкорення засуджених
вимогам встановленого в УВП розпорядку.

Більшість засуджених, які перебувають в УВП, сумлінно ставляться до
праці, дисципліновані і дотримуються правил режиму. Разом з тим деякі з
них злісно ухиляються від суспільно корисної праці, прагнуть вести
паразитичний спосіб життя і протидіяти роботі адміністрації УВП. Такі
особи протиставляють виховній роботі адміністрації свої «традиції»,
організують втечі та інші злочини, залучають засуджених до картярської
гри, вдаючись до всіляких хитрощів, намагаються отримувати з волі
алкоголь і наркотики. Більшість злочинів, що вчиняються в місцях
позбавлення волі, пов’язані з азартною грою, вживанням алкоголю,
наркотичних та інших речовин, що викликають одурманення.

Інструкцією з організації охорони виправно-трудових колоній,
затвердженою наказом Державного департаменту України з питань виконання
покарань від 9 червня 2000 року № 125. визначаються порядок виконання
відділами організації охорони Державного департаменту України з питань
виконання покарань функцій з охорони виправно-трудових колоній згідно із
Законом України від 11 грудня 1998 року «Про внесення змін та доповнень
до деяких законодавчих актів України у зв’язку з утворенням Державного
департаменту України з питань виконання покарань», Положенням про
Державний департамент України з питань виконання покарань, затвердженим
Указом Президента України від 31 липня 1998 року № 827/98. та
Виправно-трудовим кодексом України, а також сили та засоби забезпечення
охорони об’єктів ВТК; обов’язки посадових осіб щодо керування посадовою
діяльністю; права та обов’язки осіб, які здійснюють охорону; основи
взаємодії з іншими відомствами та службами.

2 Держ’авним департаментом України з питань виконання покарань своїм
наказом від 27 квітня 2000 року № 70 затверджена Інструкція з
організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання у
виправно-трудових установах. В Інструкції викладається таке поняття
нагляду: «Нагляд є системою заходів, котрі спрямовані на забезпечення
відбування кримінального покарання у вигляді позбавлення волі шляхом
щодобового і постійного контролю за поведінкою засуджених у місцях їх
проживання та праці, попередження та припинення з їх боку протиправних
дій, забезпечення вимог ізоляції засуджених та безпеки персоналу».

176

оик.ининня

Значну частину від загального числа злочинів становлять втечі і спроби
до втечі.

Охорона засуджених до позбавлення волі і постійний нагляд за ними мають
на меті уникнути вчинення злочинів у місцях позбавлення волі, досягти
неухильного дотримання встановленого порядку кожним засудженим. Для
профілактики злочинів передбачене проведення обшуків засуджених, обшуків
житлових та інших приміщень на території зони. Обшуки проводяться для
виявлення предметів, заборонених у місцях позбавлення волі: зброї, карт,
алкогольних напоїв, наркотиків, грошей і т. ін. Обшуки також мають на
меті виявлення підготовки до втеч: підкопів, підготовленого для втечі
одягу тощо, для того щоб запобігти проникненню до виправно-трудової
колонії або тюрми заборонених предметів, посилок і передач.

У необхідних випадках, відповідно до ч. З ст. 48 ВТК України,
адміністрація УВП має право робити огляд речей і одягу осіб, які входять
на територію УВП та на виробничі об’єкти, де працюють засуджені, і
виходять з них, а також огляд цих виробничих об’єктів. Порядок такого
огляду встановлений Правилами внутрішнього розпорядку УВП. Особистий
огляд і огляд речей здійснюється молодшими інспекторами, які входять до
складу варт з охорони об’єктів установ виконання покарань, чергових
нарядів з нагляду та безпеки, а також іншими особами з числа особового
складу установ за вказівкою начальників установ. Огляд речей здійснюють
у присутності їх власників. Особистий огляд проводиться за участю не
менше двох представників адміністрації. На віддалених робочих об’єктах
особистий огляд можна проводити за участю двох військовослужбовців.
Огляду повинна передувати пропозиція добровільно пред’явити предмети,
вироби і речовини, придбання і зберігання яких засудженим заборонене.
Особистий огляд проводиться в приміщеннях чергової частини або
контрольно-перепускного пункту і тільки особами однієї статі з тими,
кого оглядають. Забороняється робити в одному приміщенні особистий огляд
кількох осіб одночасно. Посадові особи, які проводять особистий огляд, а
також огляд речей, зобов’язані бути ввічливими щодо цих осіб і не
допускати дій, які принижують їх гідність.

Пропускний режим у житлових зонах виправно-трудових колоній і на
виробничих об’єктах, де працюють засуджені, встановлює адміністрація
УВП, а здійснює наряд контролерів і охорона.

Особи, які відвідують територію установ, виробничі об’єкти, що
охороняються, на яких працюють засуджені, — не повинні проносити з собою
ніяких згортків, сумок і т. д. Ці речі і предмети здають на зберігання в
спеціальні камери зберігання. Вчителям і вик-

177

исишшвл

ладачам загальноосвітніх шкіл^ професіонально-технічних училищ
дозволяється проносити з собою в житлову зону колонії навчальну
літературу, необхідну для проведення занять.

Огляди і обшуки засуджених, приміщень і територій житлових та виробничих
зон і виробничих об’єктів УВП можуть бути як плановими, так і раптовими
і проводитися в порядку, встановленому Державним департаментом України з
питань виконання покарань.

Під час огляду і обшуку засуджених, житлових і виробничих об’єктів не
Допускається не зумовлене необхідністю пошкодження білизни, інвентарю та
інших предметів.

Огляд і обшук житлових зон та виробничих об’єктів проводять за
конкретним планом, їх результати оформляють відповідними актами.

У колоніях-поселеннях огляду і обшуку підлягають гуртожитки,
комунально-побутові приміщення і виробничі об’єкти. Періодичність
проведення оглядів і обшуків встановлюється адміністрацією колонії,

Заходи заохочення і заходи стягнення є важливим засобом забезпечення
встановленого в УВП порядку, виправлення осіб, які відбувають покарання
у вигляді позбавлення волі.

Заходами безпеки є застосування наручників, гамівної сорочки і в
крайньому разі — зброї (ст. 81, 82 БТК України).

До осіб, позбавлених волі, якщо вони чинять фізичний опір працівникам
установ виконання покарання, виявляють буйство або вдаються до інших
насильницьких Дій, для того щоб запобігти заподіянню ними шкоди оточенню
або самим собі, Можливе застосування наручників, гамівних сорочок,
гумових палиць, сльозоточивих речовин чи інших спеціальних засобів,
передбачених ст. 14 Закону України 20 грудня 1990 року «Про міліцію».

Якщо застосувань заходів фізичного впливу уникнути неможливо, вони,
проте, не повинні перевищувати міри, необхідної для виконання покладених
на адміністрацію місця позбавлення волі обов’язків, і повинні зводитися
до того, щоб шкода, заподіяна здо-, ров’ю правопорушників, була якомога
меншою. У разі необхідності* надання медичної допомоги потерпілим
адміністрація установи виконання покарання зобов’язана негайно її
надати.

Забороняється застосовувати спеціальні заходи до жінок, осіб

похилого віку, інвалідів і неповнолітніх, крім випадків учинення

Ними групового нападу, що безпосередньо загрожує життю або здо*

ров’Ю працівників установи виконання покарання чи то інших осіб»

озброєного опору. : /’,

178

гозоїл Іл. гежим виконання І еіииуаиння пикириннн …

Наручники до засуджених застосовують тільки за розпорядженням начальника
установи, командира військового підрозділу, їх заступників, командира
підрозділу контролерів, чергового помічника начальника установи,
начальника військового наряду.

Наручники до засуджених застосовують у разі:

а) учинення фізичного опору особовому складу чергового на

ряду, варті, адміністрації установи виконання покарання або про

явів буйства;

б) відмови слідувати в штрафний або дисциплінарний ізолятор,

приміщення камерного типу одиночних камер карцеру;

в) спроби самогубства, членоушкодження або нападу на засуд

жених чи інших осіб;

г) конвоювання після затримання засудженого, який здійснив

утечу.

Наручники знімають за вказівкою осіб, які розпорядилися про їх
застосування, або за вказівкою вищого начальника.

Про застосування наручників складається акт. Особа, яка допустила
необгрунтоване застосування наручників, несе за це відповідальність.

Гамівна сорочка належить до числа крайніх заходів впливу на засуджених і
може мати місце лише у випадках, коли інші заходи до припинення буйства
або безчинства були вичерпані і безрезультатні. Гамівна сорочка
застосовується тільки за наказом начальника установи виконання покарання
або особи, що виконує його обов’язки, у присутності чергового помічника
начальника установи (ЧПНУ) і обов’язково під наглядом медичного
працівника. Вказівка медичного працівника про неможливість застосування
гамівної сорочки до засудженого підлягає безумовному виконанню. У
гамівній сорочці засуджений, який проявляє буйство, перебуває, доки не
заспокоїться, але не більше двох годин.

Гамівну сорочку застосовують в ізольованому приміщенні (штрафному
ізоляторі, окремій камері чи приміщенні камерного типу або в кімнаті
молодших інспекторів) не менше ніж трьома представниками чергового
наряду.

До вагітних жінок, неповнолітніх, засуджених похилого віку або інвалідів
першої та другої груп гамівна сорочка не застосовується.

Про кожний випадок застосування гамівної сорочки складають акт, який
затверджує начальник УВП або особа, яка виконує Його обов’язки. Якщо це
передбачено чинним законодавством, про випадки застосування гамівної
сорочки слід негайно повідомити прокурору.

179

1/Н_ І ГІПЛ

Особи, які необгрунтоване застосували гамівну сорочку, несуть за це
відповідальність.

Відповідно до ст. 82 ВТК України зброя може застосовуватися
начальницьким складом місць позбавлення волі і особистим складом
конвойної охорони УВГТ при виконанні ними посадових обов’язків.

Згідно із законом застосування зброї можливо як виняткова міра в разі
скоєння засудженим нападу або інших умисних дій, які безпосередньо
загрожують життю працівників УВП або інших осіб, а також у разі втечі
з-під варти, якщо іншими засобами неможливо ч припинити зазначені дії.

До неповнолітніх та жінок під час втечі вогнепальна зброя не
застосовується.

Втечею з-під варти вважається подолання в будь-який спосіб лінії охорони
особою, позбавленою волі.

Втечею розконвойованого засудженого вважається” самовільний вихід його
за встановлену адміністрацією УВП межу об’єкта роботи.

Особам, яких поранили внаслідок застосування зброї, повинна бути надана
медична допомога. У всіх випадках забезпечується охорона місця випадку
до прибуття особи, призначеної для проведення дізнання, або працівника
слідчого органу.

Однією з найважливіших гарантій правомірності застосування зброї є-також
встановлення ст. 82 ВТК України правила, коли про кожний^випадок
застосування зброї адміністрація місця позбавлення волі зобов’язана
негайно повідомити прокурора.

Порядок застосування вогнепальної зброї визначається чинним
законодавством України.

Спеціальні засоби сльозоточивої дії, гумові палиці і службові собаки
можуть застосовуватися до осіб, позбавлених волі або ув’язнених під
варту, тільки в разі їх нападу або інших умисних дій, які безпосередньо
загрожують життю працівників УВП, СІЗО, військовослужбовців внутрішніх
військ чи інших осіб.

Спеціальні засоби сльозоточивої дії застосовуються також для
забезпечення захвату озброєних злочинців, які знаходяться в укриттях.

Кожний випадок застосування наручників, гамівної сорочки, спеціальних
засобів і вогнепальної зброї фіксується в журналі рапортів
приймання-здавання чергувань чергового помічника начальника установи.

Протягом тривалого часу наше законодавство не знало правової норми, яка
б передбачала правові підстави для введення у разі настання виняткових,
надзвичайних обставин, застосування особливих засобів безпеки. Така
норма була введена порівняно недав-

180

ґозоїл Іл. гежим виконання І тииуаання покарання …

но. Законом України від 27 липня 1994 року Виправно-трудовий кодекс
України доповнений новою ст. 81і, яка так і називається: «Особливий
режим у місцях позбавлення волі».

Статтею 81′ ВТК України передбачено, що у разі стихійного лиха,
епідемій, аварій, що зумовлюють пошкодження важливих для
життєзабезпечення систем, масового безладдя, виявів групової непокори
засуджених або в разі виникнення реальної загрози озброєного нападу на
місце позбавлення волі або у зв’язку з оголошенням надзвичайного стану в
районі розташування УВП з дозволу Міністерства внутрішніх справ України,
начальника Головного управління міністерства внутрішніх справ у
Автономній Республіці Крим, начальника головного управління, управління
Міністерства внутрішніх справ України в області, узгодженого з
відповідним прокурором, для засуджених може бути введений особливий
режим терміном до тридцяти діб.

У разі введення особливого режиму в місці позбавлення волі посилюють
охорону, нагляд за засудженими, припиняють проведення будь-яких заходів,
а також надання побачень і прийом посилок і передач, запроваджують інші
режимні дії.

§ 5. Пересування без конвою або супроводу осіб, позбавлених волі

Відповіднр до вимог режиму пересування засуджених за межами УВП
здійснюється тільки під озброєним конвоєм. Пересування за межами колоній
без конвою може бути дозволене не всім, не будь-яким категоріям
засуджених, а тільки тим, хто твердо став на шлях виправлення (має
зразкову поведінку, чесно ставиться до праці, бере участь у роботі
самодіяльних організацій, добросовісно ставиться до загальноосвітнього і
професійного навчання і т. ін.) і відбув не менш як третину строку
покарання, якщо це необхідно за характером виконуваної засудженими
роботи.

Засудженим, що перебувають у виховно-трудових колоніях, які твердо стали
на шлях виправлення і відбули не менше як шість місяців позбавлення
волі, може бути дозволене пересування за межами колонії без супроводу,
якщо це необхідно за характером виконуваної засудженими роботи.

У всіх випадках підкреслюється одна важлива обставина: можливість
пересування без конвою поза виправно-трудовою колонією, як і можливість
пересування за межами виховно-трудових колоній без супроводу, може бути
надана засудженим, про яких щойно йшлося, тільки у виняткових випадках,
коли це необхідно за харак-

181

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

тером виконуваної засудженими роботи (у зв’язку з обслуговуван-ням
окремих енергоустановок, виконанням дрібних
навантажувально-розвантажувальних робіт і т, ін,).

Ст. 80 ВТК України містить вичерпний перелік категорій засуд* жених до
позбавлення волі, яким взагалі заборонено пересування без конвою чи
супроводу (це, наприклад, особливо небезпечні рецидивісти; засуджені за
особливо небезпечні злочини проти держави* за-1 суджені, яким покарання
у вигляді смертної кари замінено позбавленням волі або яким довічне
позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку
помилування або амністії, а також засудженим іноземним громадянам і
особам без громадянства; засудженим за бандитизм, виготовлення або збут
підроблених грошей чи цінних паперів при обтяжуючих обставинах,
порушення правил про валютні операції при обтяжуючих обставинах та ін.).

Право на пересування без конвою чи супроводу відповідно до ст. 79 ВТК
України за межами колонії надається засудженому за мотивованою
постановою начальника УВП, затвердженої начальником управління (відділу)
Департаменту в Автономній Республіці Крим, області (додаток 17 Правил
внутрішнього розпорядку), яке залучається до особової справи
засудженого.

Засудженим, які мають право пересування без конвою чи супроводу, видають
перепустку встановленого зразка (додаток 18 Правил внутрішнього
розпорядку УВП). До перепустки додається контрольний талон (додаток 19
Правил внутрішнього розпорядку УВП). Бланки перепусток зберігаються і
обліковуються як бланки суворої звітності. Перед видачею перепустки
засудженому оголошуються під підпис правила поведінки засуджених, яким
надано право пересування без конвою або без супроводу за межами колонії
(додаток 20 Правил внутрішнього розпорядку). Розписку з особистим
підписом засудженого залучають до його особової справи.

Пересування без конвою чи супроводу дозволено засудженому тільки в
години і за маршрутами, вказаними в перепустці.

Засуджених, які мають право пересування без конвою або^без супроводу,
розміщують у житлових приміщеннях колонії окремо від інших засуджених.

Правила поведінки засуджених, яким дозволене пересування без конвою чи
супроводу за межами колонії, встановлені Правилами внутрішнього
розпорядку УВП.

У разі порушення режиму чи правил поведінки засуджений може бути
позбавлений права на пересування без конвою чи супроводу за
розпорядженням начальника установи.

182

ГОЗОІЛ 1Л. гемсим чикининня І аіииуаиппм гіип.ириппл …

Кодексом і Правилами внутрішнього розпорядку УВП передбачені також
обмеження пересування без конвою чи супроводу залежно від розташування
колоній у певних місцевостях та інших обставин. Так, не дозволено
пересування засуджених без конвою чи супроводу в місті Києві, в
курортних місцевостях і прикордонній зоні. Крім того, не може бути
дозволено пересування засуджених без конвою або без супроводу в
населених пунктах, де вони прожива» ли до арешту, вчинили злочин, були
засуджені або мають родичів. У кожній колонії, розташованій у
республіканському або обласне* му центрі, може бути дозволено
пересування без конвою або без супроводу не більше як 10 засудженим за
умови, що вони зайняті тільки на роботах, пов’язаних із забезпеченням
діяльності устаж> ви. Для колоній, розташованих в іншій місцевості,
управління (відділи) Департаменту в Автономній Республіці Крим і
областях можуть установлювати інші ліміти засуджених, яким може бути
дозволено пересування без конвою або супроводу.

Право пересування без конвою чи супроводу, яке надається засудженим до
позбавлення волі, на наш погляд, недостатньо повно врегульоване чинним
законодавством. У законі доцільно було б передбачити право засуджених на
пересування без конвою чи супроводу за територією УВП за умови
обов’язкового його узгодження з органами місцевого самоврядування в
особі спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх, які
фактично е і представниками органів місцевого самоврядування. І ще одна
пропозиція: необхідно передбачити право на можливість повторного
розконвоювання тих засуджених, які були позбавлені цього права за
порушення режиму або правил поведінки. Адже закон передбачає можливість
повторного подання щодо умовногдострокового звільнення після закінчення
одного року, а в деяких випадках і раніше, після відбуття шести місяців
після відмови суду. На таких підставах це правило може бути застосоване
і при розконвоюванні.

§ 6. Проживання засуджених жінок за межами колонії. Направлення
засуджених до колоній-поселень, надання їм права пересування без конвою
або без супроводу

Адміністрація місць попереднього ув’язнення або виправко-трудових
установ засуджених жінок з вагітністю понад чотири місяці або жінок, які
мають при собі дітей віком до трьох років, у разі, коли до них не
застосовується відстрочка відбування покарання в порядку, встановленому
статтею 462 Кримінального кодексу Ук-

183

раїни, направляє для відбування покарання до виправно-трудової колонії
відповідного виду режиму, де є будинок дитини. При цьому на кожну
засуджену, достатньо вивчену адміністрацією, складається детальна
характеристика, у якій робиться висновок про можливість надання їй
надалі права проживання за межами колонії.

Згідно з Виправно-трудовим кодексом України дозвіл на проживання за
межами колонії засудженим жінкам, звільненим від роботи у зв’язку з
вагітністю і пологами, а також досягненням дитиною трирічного віку,
оформляється мотивованою постановою начальника колонії, узгодженою із
спостережною комісією (додаток 14 Правил внутрішнього розпорядку).

Засудженим жінкам, які проживають за межами виправно-трудової колонії,
видаються посвідчення встановленого зразка (додаток 15 Правил
внутрішнього розпорядку).

Бланки посвідчень зберігаються і обліковуються як бланки суворої
звітності.

Засуджені жінки, які проживають за межами колонії, зі складу відділень
не виключаються. З ними здійснюється повний розрахунок із заробітної
плати, видаються на руки гроші, які є на особових рахунках, та особисті
речі.

Питання про можливість застосування до засуджених жінок
умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання
більш м’яким розглядаються адміністрацією колонії на загальних
підставах.

Не пізніше як за три місяці до досягнення дитиною трирічного віку
адміністрація колонії зобов’язана розглянути питання про доцільність
застосування до засудженої жінки умовно-дострокового звільнення аб®
помилування.

Засуджених поселяють поблизу колонії, і вони перебувають під наглядом
адміністрації колонії. Жінки можуть носити одяг, який носили в
цивільному побуті, мати при собі гроші і цінні речі; можуть без
обмеження вести листування, одержувати грошові перекази, посилки,
передачі і бандеролі, витрачат-и гроші, бачитися з родичами і іншими
особами; користуватися правом вільного пересування по території, межі
якої визначає начальник колонії. При | їхніх пологах або хворобах їх
дітей вони можуть бути направлені в місцеві лікувальні установи органів
охорони здоров’я. По закінченні періоду звільнення від роботи у зв’язку
з вагітністю чи родами жінки виконують роботу за вказівкою адміністрації
колонії, їм нараховується заробіток на загальних підставах з іншими
засудженими, які відбувають покарання в УВП цього виду.

184

Засудженим жінкам, які проживають поза колонією, у виховних цілях
дозволяють носити одяг, який вони носили в цивільному побуті, мати при
собі гроші і користуватися ними без обмеження, вільно пересуватися від
підйому до відбою по території, межі якої визначає начальник колонії.
Засуджених жінок, які проживають поза колонією, зі складу загонів не
виключають. З ними проводять повний розрахунок по заробітній платі,
видають на руки гроші, які є на особових рахунках, і особисті речі.

Харчуванням, одягом, а також комунально-побутовими послугами їх
забезпечують за нормами, встановленими для засуджених, які відбувають
покарання у ВТК. Засуджених жінок, які проживають поза колонією, і їх
дітей у віці до трьох років забезпечують харчуванням, речами за нормами,
встановленими для вагітних жінок, матерів-годувальниць, які знаходяться
в будинку дитини при УВП. За бажанням засудженої в період звільнення від
роботи їй і її дитині може видаватися грошова компенсація за харчування
і речове постачання у встановленому розмірі.

У разі систематичного або злісного порушення встановлених правил
поведінки право на проживання поза колонією відміняється за
розпорядженням начальника УВП, узгодженим зі спостережною комісією, і
засуджені жінки повертаються в колонію для подальшого відбування
покарання.

Чинне законодавство, виявляючи гуманність до цієї категорії засуджених
жінок, які виконують обов’язок материнства в скрутних умовах відбування
позбавлення волі, передбачило можливість відстрочки відбування покарання
вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей у віці до трьох років (ст. 462
Кримінального кодексу України).

Засудженим жінкам, які завагітніли або народили дітей під час відбування
покарання, крім засуджених до позбавлення волі на строк понад п’ять
років за тяжкі злочини, суд за поданням адміністрації УВП, погодженим з
прокурором, може відстрочити відбування покарання. Термін відстрочки
визначається судом у межах строку, на який за чинним законодавством
жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, родами і до
досягнення дитиною трирічного віку.

Відстрочка відбування покарання застосовується до засудженої, яка має
сім’ю або родичів, що і дали згоду на сумісне з нею проживання, чи яка
має можливість самостійно забезпечити належні умови для виховання
дитини.

185

частина

Контроль за поведінкою жінок, щодо яких відбування покарання
відстрочено, здійснюється органами внутрішніх справ за місцем
проживання.

Якщо засуджена, відносно якої відбування покарання відстрочено,
відмовляється від дитини, передала її у дитячий будинок, зникла з місця
проживання або ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, допускає
порушення громадського порядку, за що письмово більше двох разів
попереджувалася, суд за поданням органу внутрішніх справ може прийняти
рішення про скасування відстрочки відбування покарання і про направлення
засудженої до відповідної установи для відбування покарання,
призначеного вироком.

Після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті суд за
поданням органу, який здійснює контроль над засудженою, залежно від її
поведійки протягом встановленої судом відстрочки відбування покарання,
може прийняти рішення про звільнення засудженої від відбування
покарання, або про заміну його більш м’яким покаранням, або про
направлення засудженої до відповідної установи для відбування покарання,
призначеного вироком.

У разі відновлення відбування покарання, призначеного за вироком, суд
може повністю або частково зарахувати час відстрочки до терміну
відбування покарання.

Якщо в період відстрочки відбування покарання засуджена вчинила
новий^злочин, суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими ст.
43 Кримінального кодексу України.

У тих же випадках, коли до засуджених жінок з вагітністю понад чотири
місяці або тих, хто має при собі дітей у віці до трьох років, не
застосовується відстрочка відбування покарання в порядку, встановленому
ст. 462 КК України, їх направляють для подальшого відбування покарання
до установи виконання покарання, при якій є будинок дитини.

У статті 76і ВТК України йдеться про особливості відбування позбавлення
волі такою категорією засуджених. Дітей засуджених жінок за згодою
матері можна передавати її родичам або за згодою матері і за рішенням
органів опіки і опікування — іншим особам або після досягнення дитиною
трирічного віку направляти до відповідних дитячих установ.

Якщо у засудженої після досягнення дитиною трирічного віку невідбута
частина строку покарання не перевищує одного року і вона сумлінно
виконує свої материнські обов’язки, знаходження \ дитини в будинку
дитини може бути продовжене адміністрацією • УВП до звільнення матері. У
разі злісного порушення матір’юiib U & F & F & F & ?Т????????? ?????? & & „ `„ & yyyy^„M`„v d d d TH \ c¦? ? „ yyyy]„` ^„ {U@? & & |ggggg „ yyyy^„ & & & & F yyyya$ ?"??? `„…??? „ yyyy^„ $ ¦ J ???$ ” H J 3/4 yyyy^„? yyyy^„? yyyy^„… d & F d & F d d d d „µ yyyy^„µ 8 : TH a R ¦ ? & F & & d y ¤ {U@? ? ? ???????? & F & F & F & F & F & d ( ? Z O & F & F d d d d d p i h e {U@? & {U@? d d d d d d d t i r o 4 6 ¬ & & & & d v oe o & & & & x th „ `„“ yyyy`„“ & F! d d d d d t o d d d d & F" d ???????? ? ?Т???????? ? ????????????? ?Т???????? ? ?Т?????? ? ?Т???????? ? ???????? ? ?Т???????? ? ?Т???????? ? ?Т???????? ? ?Т???????? ? ?Т?????? ? ?Т???????? ? ?Т???????? ? & F# & F# & F# d d d d d j e ’ x h a ? ? ’ ? ’ n- ?- ?- ? – ? #? ? ? ? ? ? ? ? ?????????? ! ! ?! " „" th" 8# :# @# B# ?# 6$ O$ O$ J% ?% % % -& a& a& Z' O' V( d( f( Oe( T) ?) T* ¬* ®* &+ ?+ &, c, - c- -. ?. ue. th. t/ i/ h0 a0 ^1 a1 TH2 d3 ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?????????d3 X4 O4 J5 AE5 E5 I5 ?5 6 6 6 TH6 a6 N7 P7 F8 D9 A9 : -: ”: ? ? ? ? ? ? ? ”: ”; = ?= >

😕

1/4?

1/4@

thD

UeE

THE

†J

„N

“P

?????????bH

„J

†J

thK

aeM

‚N

„N

“P

¬b

ae^

¬b

uee

1/4f

3/4f

oej

°m

¦n

¬n

®n

¶n

aeq

aer

°u

¶v

aev

aew

¶n

“y

?+?`x

THx

“y

¤|

(}

ae~

‚

„„

E‰

‚

|‚

„

‚„

„„

…

z…

oe†

z‡

u‡

‰

?‰

E‰

1/4?

—

?—

¤?

™

?›

†?

ue?

’!

Oec

h¤

?¤

#?•

¤?

’!

?¤

‚Y

„Y

–Y

¶Y

,¦

?¦

$§

c§

“?

’©

‚?

?¤

¶Y

¶¬

r°

¤±

?????????ae?

h»

ae»

e»

i»

?»

1/4

1/2

?1/2

3/4

†3/4

1/4A

@Ae

bAe

dAe

UAe

6AE

8AE

®AE

‚C

thE

¬E

¦E

–I

-I

†?

th?

¤N

”O

-I

¤N

aeO

dOe

1/4U

aUe

AeY

>TH

>ss

1/4ss

Aea

Pae

Iae

-ae

???-ae

? * , $ , & F' & F' & F& & F& , ¦ & F( yyyy`„? {U@? ????????????? ? ? ? ? ? ? ? ? Ђ ? ? ? ??? Ђ ? ? ? ? ? ???????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? "? ? ? ? ? ? ? ?????????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?????????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ???????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? *? ? ? ? ? ? ? ? ?????????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? d ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?????????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? позбавлення волі, які тримаються в УВП, працюють на себе і на країну, громадянами якої вони є, в цілому. Працюючи, засуджені створюють певні матеріальні цінності, які використовуються в нашому суспільстві. Соціальної мети праця досягає тоді, коли в місцях позбавлення волі вона організована так, щоб отримані засудженими в УВП виробничі навички, спеціальність і кваліфікація могли бути використані ними після звільнення з місць відбування покарання. Для здійснення цієї мети в установах виконання покарання і створюється промислове виробництво, організується професійне навчання засуджених. Праця в УВП має також і оздоровчу мету. Беручи участь у суспільне корисній роботі, засуджені таким чином зберігають своє здоров'я, оскільки неробство не тільки морально калічить людину, але й призводить її до фізичної деградації. Отже, гадаємо, правильною є позиція тих вчених і практичних робітників, які вважають, що всіх без винятку засуджених до позбавлення волі слід притягувати до посильної праці1. Іноді задають риторичне питання: а чи треба взагалі працювати засудженим у місцях позбавлення волі? Відповідь може бути тільки одна: так, треба. Отримуючи певний відсоток заробітної плати, засуджений віддає частину заробітку суспільству. Якщо ж засуджений не працює, то утримує його суспільство. У цьому разі, як правильно зазначається в літературі2, не можна забувати і про дітей засуджених, батьків, які роками живуть без Див.: Крахмальник Л. Г. Каждьій осужденньїй обязан работать // К новой жизни. - 1974. -№> 7. – С. 63-64.

1 Черсков Ю. Труд за колючей проволоюй // Преступление й наказание. – №
2. –

1998.-С. 14-17. –

191

аліментів, а також про потерпілих від злочинів, які залишаються без
відшкодування матеріального збитку. Не вирішене питання про надходження
податків з заробітної плати засуджених, відрахувань до пенсійного фонду,
фонду соціального страхування. Суспільству потрібне не формальне
залучення засуджених до праці. Необхідно створювати такі виробничі
умови, коли кожний засуджений мав би матеріальну зацікавленість.

Праця в багатьох країнах розглядається як важливий і дійовий чинник
виховного впливу на засуджених, їх праця організується у такий спосіб,
щоб вона була корисною не тільки суспільству, але й приносила добрий
заробіток засудженим. Так, у багатьох в’язницях Японії праця засуджених
використовується, наприклад, в автоскладальних і зварювальних цехах, у
майстернях шкіряних і керамічних виробів, виготовленні іграшок і т. ін.
В американських в’язницях працю засуджених використовують для
виробництва широкого асортименту товарів, що мають попит (одяг, шкіряні
і дерев’яні вироби, складні прилади електроніки, мікрографії і
телемаркетин-гутощо)1.

§ 2. Індивідуалізація трудового виховання засуджених, яких тримають у
різних видах установ виконання покарання

Відповідно до ст. 49 ВТК України кожний засуджений повинен працювати.
Адміністрація ж УВП у свою чергу повинна забезпечувати залучення
засуджених до суспільне корисної праці.

При цьому адміністрація повинна: 1) враховувати ступінь працездатності
засуджених, оскільки серед них можуть бути і обмежено працездатні, або
навіть непрацездатні. Звідси при виконанні цього свого обов’язку
адміністрація установ повинна здійснювати диференційований підхід
до-засуджених; 2) роботи за спеціальністю, яка є у засуджених, надавати
лише за умови, коли у адміністрації є така можливість; засуджені не
мають права вимагати направлення їх на роботу за спеціальністю, що є у
них. Адміністрація УВП направляє засудженого на ту роботу і за тією
спеціальністю, яка потрібна виробництву. Проте вона може направити на
роботу і за спеціальністю, що є у засудженого, коли є в неї така
можливість.

Згідно зі ст. 49 ВТК України УВП зобов’язана забезпечити засуджених
роботою безпосередньо в самій установі. В Україні ця

Див.: БродерДж. Ударно работают ззки в тюрьмах США // Известия. – 1993.
-4 февр.

192

ґозОт X. Суспільна корисна праця в установах виконання покарання

проблема свого часу була успішно вирішена. Так, у кожній колонії
створене сучасне промислове виробництво, особливо в тих колоніях, які
розташовані в розвинених у промисловому відношенні обласних центрах (як,
наприклад, у містах Харкові, Донецьку). У колоніях, розташованих в інших
місцевостях, організується сільськогосподарське виробництво. У процесі
роботи повинен обов’язково запроваджуватися в життя принцип роздільного
тримання різних категорій засуджених. В окремих випадках засуджені, які
відбувають покарання у виправно-трудових колоніях, можуть залучатися до
праці на підприємствах державної або іншої форми власності, за умови
забезпечення належної їх охорони та ізоляції.

Законом визначено, що кожний засуджений, який відбуває покарання в
тюрмі, працює тільки на території тюрми (ч. 2 ст. 49 ВТК України).
Виведення за межі тюрми забороняється, навіть якщо виникає необхідність
проведення будівельних або інших робіт. Виробничі цехи в тюрмах
розміщуються в ізольованих приміщеннях у межах зони, яка охороняється.
Особливо небезпечних рецидивістів і засуджених, яким смертна кара в
порядку помилування замінена позбавленням волі, виводять на роботу в
спеціально обладнані цехи, де встановлюють додаткові засоби охорони і
забезпечують надійну ізоляцію, щоб вказані особи під час роботи не могли
вступати в контакт з іншими засудженими, яких тримають у тюрмах. Під час
виходів з цехів і камер засуджених піддають обшуку, а приміщення —
огляду. Роботу в тюрмі по господарському обслуговуванню виконують
спеціально залишені категорії засуджених.

Це, як правило, обмежено придатні до роботи засуджені, яких
характеризують позитивно. У виправно-трудових колоніях особливого режиму
роботи по господарському обслуговуванню всередині житлових зон виконують
особливо небезпечні рецидивісти, переведені у встановленому порядку з
приміщень камерного типу до звичайних житлових приміщень. За межами цих
колоній виконання господарських робіт (підвезення води і палива,
підготовчі роботи на виробничих об’єктах і т. ін.) здійснюють засуджені,
які відбувають покарання в колоніях інших видів. Ці засуджені мешкають в
окремих ізольованих зонах з належним культурно-побутовим і медичним
забезпеченням.

У разі необхідності адміністрація тюрми може періодично залучати
засуджених, які відбувають тюремне ув’язнення, до ремонтно-будівельних і
інших робіт, але знов-таки тільки на території тюрми і за умови
забезпечення суворої ізоляції засуджених, які перебувають у різних
загальних камерах, а також ізоляції від осіб,

71-386 193

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

залишених у тюрмі для виконання роботи по господарському обслуговуванню.
Засуджених, які відбувають тюремне ув’язнення, забороняють залучати до
всіх видів робіт, пов’язаних з господарським обслуговуванням у режимних
корпусах і на території тюрем. При неможливості працевлаштування
засуджених з виведенням у виробничі цехи вони можуть залучатися до
роботи в камерах з дотриманням вимог санітарних норм і правил охорони
праці. Робота засуджених у тюрмах організується так, щоб забезпечити
сувору ізоляцію різних категорій засуджених. Для господарського
обслуговування тюрем відбирають осіб, засуджених до відбування покарання
в колоніях загального або посиленого режиму. Виведення цих засуджених на
роботу за межі тюрем проводять тільки під конвоєм і лише у виняткових
випадках. Вказаних засуджених працевлаштовують на роботах, пов’язаних з
матеріальним забезпеченням і благоустроєм тюрем, а також для підтримки в
належному технічному стані їх будівель і споруд. Кількість засуджених,
залишених для їх господарського обслуговування, не може перевищувати
семи відсотків від встановленого ліміту.

Правилами внутрішнього розпорядку УВП (ст. 50) встановле

ний перелік робіт і посад, на яких заборонено використовувати за

суджених до позбавлення волі. Згідно з цим переліком, засуджених

не можна залучати до роботи: «

а) у штабах та приміщеннях, де розміщується особовий склад

підрозділів охорони, знаходиться озброєння, спецзасоби та доку

ментація;

б) на роботах, пов’язаних з устаткуванням для множення доку

ментів, радіотелеграфною та телефонною технікою (за винятком

лінійних монтерів у присутності представників адміністрації);

в) на посадах продавців, бухгалтерів-операціоністів, касирів,

завідувачів продовольчих, речових складів;

г) на роботах, пов’язаних з обліком, зберіганням і видачею ме

дикаментів, а також вибухових і отруйних речовин;

г) у якості фотографів, зубопротезистів, водіїв легкових та опе

ративних автомобілів і мотоциклів, а в тюрмах — водії’в усіх видів

транспорту за межами тюрем;

д) на посадах з підпорядкуванням їм вільнонайманих працівників.

Крім того, не дозволене залучення до роботи засуджених на
матеріально-відповідальні і обліково-бухгалтерські посади, якщо вони
відбувають покарання за крадіжку державного майна, зловживання службовим
становищем, хабарництво, а також розбій, грабіж, крадіжку, підробку,
шахрайство – якщо ці злочини були пов’язані з по-

194

гозоїл л. ^успціьно корисна праця в установах виконання покарання

сяганням на державне та суспільне майно. Слід мати на увазі одну
особливість: «Засуджений до позбавлення волі під час відбування
покарання в установі виконання покарання не може бути суб’єктом
посадового злочину незалежно від характеру виконуваної ним роботи».

В установах виконання покарання встановлюють особливий порядок залучення
до роботи засуджених, хворих на туберкульоз, і інвалідів І і II груп.
Перших залучають до роботи лише за наявності висновку медичної комісії
про можливість їхньої участі в трудових процесах, а других — за
наявності висновку медичної комісії, в якій повинні бути визначені для
них умови, характер і види праці.

В установах виконання покарання в цілому однаково регламентується праця
осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Разом з тим,
доцільно, на наш погляд, доповнити чинне кримінально-виконавче
законодавство такими двома положеннями: 1) засуджені, яких тримають у
виховно-трудових колоніях, можуть залучатися до роботи на виробництві не
раніше, як по досягненні 15-річного віку; 2) надавати засудженим до
позбавлення волі дні відпочинку у разі їх залучення до роботи у вихідні
і святкові дні.

§ 3. Принципи і форми організації праці засуджених до позбавлення волі

Працю засуджених організують відповідно до певних принципів, зміст яких
визначається, по-перше, характером роботи на волі і, по-друге, її
особливими умовами в УВП.

Принципи організації праці засуджених можуть бути загальними (тобто
характерними для кожного громадянина України) і специфічними (тобто
характерними тільки для праці засуджених). Загальними принципами
організації праці в нашому суспільстві є законність, доцільність,
гуманність і її індивідуалізація. До специфічних принципів належать: 1)
обов’язковість праці, а також можливість одержати роботу; 2) оплата
праці засуджених відповідно до її кількості і якості; 3) обов’язок
дотримуватися дисципліни праці; 4) охорона безпеки і зв’язок праці з
професійним навчанням.

Принципи, властиві праці засуджених, характеризуються таки

ми ознаками: .

1) принцип обов’язковості праці і можливості одержання роботи означає,
що кожний засуджений повинен працювати, а адміністрація установ
виконання покарання — забезпечити залучення засуджених до суспільне
корисної праці з урахуванням їх працездатності і, по можливості, за
фахом. Реалізація цього принципу досягається матеріальним стимулюванням,
системою заходів заохочення задоб-

7* 195

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

росовісну працю, а також заходами стягнення щодо осіб, які ухиляються в
умовах місць позбавлення волі від суспільне корисної праці, порушують
трудову дисципліну;

праця засуджених до позбавлення волі оплачується відповід

но до її кількості і якості за нормами і розцінками, які діють у на

родному господарстві;

засуджені зобов’язані дотримуватися трудової дисципліни,

режиму робочого дня, передбаченого розпорядком, сумлінно пра

цювати, дотримуватися правил техніки безпеки, дбайливо ставитися

до державного майна і т. ін. Порушення трудової дисципліни тягне

за собою дисциплінарну відповідальність;

безпека праці засуджених охороняється відповідно до зако

нодавства про працю, без яких-небудь винятків.

Праця засуджених поєднується з професійним навчанням, яке необхідне не
тільки для підвищення продуктивності праці, але і для досягнення мети
покарання.

Принцип законності в організації праці засуджених означає, що вони як
учасники трудового процесу є суб’єктами правових відносин, врегульованих
нормами законодавства про працю і кримінально-виконавчого права. Цих
норм повинні неухильно дотримуватися як засуджені, так і всі працівники
адміністрації УВП.

Принцип гуманності в організації праці виражений у тому, що мета, яка
досягається при цьому, з одного боку, унебезпечує суспільство від нових
злочинів, а з другого — є однією з істотних умов успішної соціальної
адаптації засуджених після звільнення від відбування покарання, коли
вони можуть безболісно і з користю для себе використати набуті в колонії
трудові навички і кваліфікацію. Гуманність полягає і в охороні трудових
прав засуджених, захисті трудових прав жінок, матерів-годувальниць,
дітей тощо.

Принцип індивідуалізації праці засуджених означає, що вона залежить від
виду і режиму УВП. Що суворіший режим відбування покарання, то вужче
коло робіт, до яких можна залучати засуджених, більше примусовості,
каральних елементів в умовах їх праці.

Первинним виробничим колективом в УВП, який об’єднує засуджених, є
бригада. Як правило, бригаду комплектують із засуджених однієї
спеціальності або професії. У ряді випадків створюються комплексні
бригади, якщо це викликано виробничою необхідністю. Бригади звичайно
працюють на одному виробничому об’єкті, а особи, які входять в бригаду,
мешкають в одній житловій секції.

Бригаду очолює бригадир, якого призначають наказом начальника УВП з
засуджених осіб, які твердо стали на шлях виправлення.

І импл л. ^.у^пиюпи к.и[ли,пи гціиця а установах, виконання покарання

Бригадир не тільки керує виробничою діяльністю бригади, але й відповідає
за стан дисципліни в бригаді. Бригадир безпосередньо підкоряється
начальнику загону. Декілька бригад утворюють відділення
соціально-психологічної служби, яке є основним структурним підрозділом
колонії.

§ 4. Умови праці засуджених до позбавлення волі

У статті 50 ВТК України йдеться про правила, які визначають умови праці
осіб, котрі відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Частина цих
правил встановлена самою статтею, а відносно інших зроблені відсилання
до норм законодавства про працю, і в цих нормах праця засуджених
регулюється так, як і праця всіх інших громадян України.

Законодавство України про працю регулює трудові відносини всіх
працівників (ст. 1 Кодексу законів про працю України1), а звідси — і
регулювання праці осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення
волі. Разом з тим ст. 4 КпАП України зазначає, що законодавство про
працю складається з Кодексу законів про працю та інших законодавчих
актів України, прийнятих відповідно до нього. До таких законодавчих
актів належать і відповідні акти кримінально-виконавчого законодавства
України.

Таким чином, умови праці осіб, позбавлених волі, регулюються як
законодавством про працю, так і кримінально-виконавчим законодавством,
зокрема ст. 50 ВТК України. При цьому в нормах кримінально-виконавчого
права встановлюються певні вилучення з норм законодавства про працю,
особливо що стосується осіб, які відбувають покарання у вигляді
позбавлення волі.

Обсяг і порядок застосування норм права, що регулюють умови праці, до
осіб, позбавлених волі, залежить головним чином від характеру цих норм,
від відповідності їх завданням та нормам кримінально-виконавчого
законодавства і від особливостей відбування позбавлення волі. Тому деякі
норми законодавства про працю поширюються на засуджених повністю, деякі
частково, а ряд норм до них взагалі не застосовується.

Частиною 4 статті 50- ВТК України передбачено, що звільнення засуджених
від роботи у святкові дні регулюється законодавством про працю. Згідно
зі ст. 73 КзпП України встановлені такі святкові дні:

1 січня — Новий рік;

Див.: Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами //
Бюлетень законодавства і юридичної практики Україні. – 1997. – № 11, 12.
– С. 7.

197

січня — Різдво Христове;

березня — Міжнародний жіночий день;

1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих;

9 травня — День Перемоги;

28 червня — День Конституції України.

Визначаючи всесвітньо-історичне значення Перемоги у Великій Вітчизняній
війні 1941-1945 років і виходячи з історичних традицій українського
народу зберігати пам’ять про захисників Вітчизни, а також усвідомлюючи
необхідність постійного піклування про ветеранів Великої Вітчизняної
війни та жертв нацизму, Законом України від 20 квітня 2000 року «Про
увічнення перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років»1
прийняті такі рішення:

«Стаття 1. Увічнення Перемоги та подвигу народу-переможця

День Перемоги (9 Травня) — державне свято.

День Перемоги є днем торжества безсмертного подвигу народу-переможця над
фашизмом, всенародної пам’яті про його боротьбу за свободу і
незалежність Батьківщини.

Шанобливе ставлення до пам’яті про Перемогу і ветеранів Великої
Вітчизняної війни є священним обов’язком держави і громадян України.

На честь Перемоги в столиці України місті-герої Києві, інших містах та
населених пунктах України проводяться святкові заходи з використанням
символіки років Великої Вітчизняної війни.

Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади, органи
місцевого самоврядування за участю народних депутатів України, депутатів
місцевих рад, ветеранських організацій щорічно забезпечують у військових
підрозділах, на підприємствах, в установах, організаціях і навчальних
закладах проведення заходів військово-патріотичного виховання на
героїчних, бойових і трудових традиціях українського народу часів
Великої Вітчизняної війни.

Порядок проведення святкових заходів, присвячених Дню Перемоги,
визначається Кабінетом Міністрів України.

Стаття 2. Форми увічнення Перемоги та подвигу народу-переможця

Основними формами увічнення Перемоги та подвигу народу-переможця є:

відзначення Дня Перемоги і днів визволення України, Автономної
Республіки Крим, областей, міст та інших населених пунктів від
німецько-фашистських загарбників;

Див.: Урядовий кур’єр. – 2000. – 16 трав.

198

. суспільна корисна праця в установах виконання покарання

установлення почесної варти біля Вічного Вогню, могил Невідомого солдата
і Невідомого матроса, покладання вінків, квітів до пам’ятників та
меморіалів;

шанобливе ставлення до державних нагород та інших відзнак часів Великої
Вітчизняної війни;

недопущення фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни в наукових
дослідженнях, навчально-методичній літературі, підручниках та засобах
масової інформації;

відображення героїчних подвигів учасників Великої Вітчизняної війни у
творах літератури і мистецтва, книгах і альбомах пам’яті, засобах
масової інформації;

запровадження конкурсів, премій за наукові дослідження, найкращі твори
літератури, мистецтва, кінофільми програми теле- і радіопередач по
висвітленню подій Великої Вітчизняної війни;

упорядкування, збереження та спорудження пам’ятників, створення музеїв,
меморіальних комплексів, присвячених Великій Вітчизняній війні;

забезпечення за сприянням держави пошукової роботи з метою встановлення
імен загиблих і тих, хто пропав безвісти, перепоховання останків воїнів,
які полягли під час Великої Вітчизняної війни;

занесення до списків військових формувань (кораблів) імен
військовослужбовців, які здійснили героїчні подвиги;

занесення до Книги пошани України військових формувань (кораблів), які
особливо відзначились в обороні і визволенні міст та інших населених
пунктів України від німецько-фашистських загарбників;

збереження державних нагород, почесних найменувань і звань, бойових
знамен військових формувань (кораблів) часів Великої Вітчизняної війни;

збереження та створення в навчальних закладах, на підприємствах, в
установах, організаціях, військових частинах музеїв, кімнат (кутків)
бойової та трудової слави періоду Великої Вітчизняної війни.

Стаття 3. Почесна варта

Під час святкування Дня Перемоги та Дня захисника Вітчизни у столиці
України місті-герої Києві, містах-героях Керчі, Одесі, Севастополі,
столиці Автономної Республіки Крим місті Сімферополі, в обласних центрах
біля пам’ятників і меморіалів встановлюється почесна варта, а також
покладаються вінки і квіти.

Стаття 4. Державні нагороди часів Великої Вітчизняної війни

Державні нагороди часів Великої Вітчизняної війни мають статус державних
нагород України. Вони забезпечуються захистом і повагою з боку державних
органів та об’єднань громадян і не мо-

199

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

жуть бути об’єктом купівлі-продажу та інших форм відчуження поза
порядком, встановленим законом

Стаття 5. Державні та іменні стипендії України

До Дня Перемоги учасникам бойових дій у Великій Вітчизняній війні, які
мають особливі заслуги перед Вітчизною, присуджуються державні довічні
стипендії. Курсантам і слухачам військових навчальних закладів
встановлюються іменні стипендії героїв Великої Вітчизняної війни.

Кількість, розмір, порядок присудження державних довічних стипендій та
іменних стипендій визначаються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 6. Пам’ятки Великої Вітчизняної війни

До пам’яток Великої Вітчизняної війни відносяться і зберігаються
державою військові кладовища, військові ділянки на цивільних кладовищах,
братські та одинокі могили, скульптурні, архітектурні та інші споруди і
об’єкти, що увічнюють пам’ять про події Великої Вітчизняної війни та
подвиги її учасників.

Фінансування зазначених заходів здійснюється за рахунок цільових коштів
з державного та місцевих бюджетів, а також пожертвувань юридичних і
фізичних осіб.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого
самоврядування несуть відповідальність за облік і збереження пам’яток
Великої Вітчизняної війни, які розміщені на підвідомчих їм територіях.

Пошук невідомих військових поховань і останків воїнів, загиблих у
Великій Вітчизняній війні, здійснюється у порядку, що визначається
Кабінетом Міністрів України.

Поховання учасників бойових дій здійснюється органами виконавчої влади
та органами місцевого самоврядування за рахунок коштів державного та
місцевих бюджетів.

В організації та фінансуванні поховання учасників війни надають допомогу
підприємства, установи, організації, де вони працювали перед виходом на
пенсію або перед смертю.

Кабінет Міністрів України забезпечує виконання встановленого порядку і
норм фінансування відвідування військових поховань та військових
пам’ятників, розташованих на територіях держав — учасниць СНД.

Наруга над пам’ятками Великої Вітчизняної війни, їх руйнування і
знищення карається відповідно до закону.

Стаття 7. Цільові державні програми

Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади розробляють,
цільові програми соціального захисту ветеранів Великої Вітчизняної війни
та забезпечують їх виконання. У Державному,

Розділ X. Суспільна корисна праця в установах виконання покарання

бюджеті України щорічно передбачається фінансування заходів, пов’язаних
з відзначенням Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні та дня
визволення України від німецько-фашистських загарбників.

Стаття 8. Міжнародні договори щодо ліквідації наслідків Другої світової
війни і збереження пам’ятників, пов’язаних з подіями Другої світової
війни

Україна забезпечує виконання міжнародних договорів щодо ліквідації
наслідків Другої світової війни та укладає нові договори і угоди про
компенсацію шкоди жертвам нацизму. На підставі міжнародних договорів
Україна забезпечує спорудження і збереження пам’ятників у місцях
поховань воїнів, які загинули в роки Другої світової війни, що
знаходяться поза межами її території.

Україна сприяє виявленню поховань часів Другої світової війни,
розташованих на її території, спорудженню і збереженню пам’ятників у
місцях поховань, відродженню гуманістичного ставлення до них.

Україна неухильно дотримується взятих міжнародних зобов’язань щодо
недопущення проявів фашизму в будь-якій формі на своїй території.

Стаття 9. Відповідальність за невиконання цього Закону

Особи, винні у порушенні цього Закону, несуть відповідальність згідно із
законодавством України.

Стаття 10. Прикінцеві положення , ‘ •

Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

Кабінету Міністрів України сформувати Єдиний національ

ний реєстр пам’ятників Великої Вітчизняної війни, визначити їх

балансову належність».

Вихідними є і дні релігійних свят:

7 січня — Різдво Христове;

один день (неділя) — Великдень;

один день (неділя) — Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій,
зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій
надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів
відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з
відпрацюванням за ці дні.

У дні, зазначені у ч. 1 і 2 ст. 73 КзпП України, дозволені роботи,
припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно
діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликані
необхідністю обслуговування населення, а також невідкладними ремонтними
і вантажно-розвантажувальними роботами.

Ррбота у зазначені дні компенсується відповідно до ст. 107 КзпП України.

201

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Наприклад, у 1997 році з 365 днів кількість робочих становила 249 днів.

Для виробничників, яким встановлений 40-годинний робочий тиждень,
тривалість робочого дня напередодні святкових і неробочих днів
зменшується на одну годину. Якщо святковий або неробочий день (релігійні
свята) збігається з вихідним, то вихідний день переносять на наступний
після свята або неробочого дня. Встановлено, що нормальна тривалість
робочого тижня для виробничників не може перевищувати 40 годин (для
деяких категорій працівників встановлений робочий тиждень тривалістю в
39, 36, 33, ЗО, 24 і 18 годин).

Норма тривалості робочого дня, наприклад у 1997 році, розрахована за
календарем п’ятиденного робочого тижня з двома вихідними днями -г- у
суботу і неділю, незалежно від тривалості трудового тижня для окремих
категорій виробничників.

Найповніше поширюються на осіб, засуджених до позбавлення волі, норми,
направлені на забезпечення здорових і безпечних умов праці. Як
підкреслюється в ч. 7 ст. 50 ВТК України, праця засуджених організується
з дотриманням правил охорони праці та техніки безпеки, встановлених
законодавством про працю. Адміністрація УВП, які підприємства, які
використовують працю засуджених, зобов’язані забезпечувати всім
працюючим здорові і безпечні умови праці, суворо дотримуватися вимог
охорони праці і техніки безпеки.

У колоніях здійснення безпосереднього контролю за дотриманням правил
техніки безпеки та виробничої санітарії покладене на інженерів з техніки
безпеки. Кожен засуджений, який поступає в колонію, проходить інструктаж
або навчання правилам охорони праці та техніки безпеки. Інструктаж
проводять також при переведенні на нову роботу або зміні технологічного
процесу. В установах виконання покарання організується пропаганда
техніки безпеки: вивішуються плакати, інструкції, робляться
попереджувальні написи, щорічно проводяться огляди стану техніки безпеки
і т. д.

Безпека праці засуджених залежить також від створення необхідних
санітарних умов на виробництві, дотримання правил роботи на відкритому
повітрі, у гарячих цехах і т. ін. Особам, зайнятим на роботах з
шкідливими умовами праці, безплатно видають спецодяг, спецвзуття та інші
індивідуальні засоби захисту. Виробничі приміщення обладнують
вентиляційними установками, у них підтримують необхідну температуру
повітря тощо. Верстати, агрегати, трансформаторні установки з метою
безпеки захищають. Дотримуються і всіх інших правил охорони праці та
техніки безпеки.

На осіб, засуджених до позбавлення волі, трудове законодавство в частині
про робочий час поширюється з певними винятками.^

Розділ X. Суспільна корисна праця в установах виконання покарання

Стаття 50 ВТК України встановлює значно більшу тривалість робочого часу
на тиждень для засуджених, які відбувають покарання у виправно-трудових
колоніях та в тюрмах (восьмигодинний робочий день при шестиденному
робочому тижні). У всіх виправно-трудових колоніях (крім
колоній-поселень) тривалість робочого дня засуджених, зайнятих на
роботах з шкідливими умовами праці, на одну годину більша, ніж на
аналогічних роботах у народному господарстві, і робочий день у
передвихідні і передсвяткові дні не скорочується.

Засудженим чоловікам, яким понад 55 років, інвалідам першої і другої
груп, хворим на активну форму туберкульозу, жінкам з вагітністю понад
чотири місяці, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при установах
виконання покарань, дозволяють працювати за їх бажанням з урахуванням
висновку лікарсько-трудової комісії УВП.

Тривалість робочого дня для засуджених у виховно-трудових колоніях і
порядок надання їм щотижневих днів відпочинку встановлюється на
загальних підставах відповідно до законодавства про працю; для
засуджених у віці від 16 до 18 років — 36 годин на тиждень, а для осіб
віком від 15 до 16 років — 24 години на тиждень (ст. 51 КзпП України).

Час початку і закінчення роботи, перерви для відпочинку і їжі регулюють
Правила внутрішнього розпорядку конкретної установи виконання покарання
(ч. 1 ст. 50 ВТК України). Відсутність у законодавстві вказаної норми,
що раніше діяла, призводила до різнобою у встановленні початку і
закінчення роботи засуджених. Час діставання до роботи і з роботи в
одних УВП брали до уваги і зараховували його як робочий, в інших він не
брався до уваги. Правила внутрішнього розпорядку покликані реалізувати
вимогу закону — забезпечити зайнятість засуджених протягом всього
восьмигодинного робочого дня.

Важливе доповнення до ст. 50 ВТК України торкається особливостей обліку
робочого часу засуджених. Річ у тім, що на безперервно діючих
підприємствах, а також на окремих виробництвах, у цехах, дільницях,
відділеннях і на деяких видах робіт за умовами виробництва (роботи) не
може бути дотримана встановлена для даної категорії працівників щоденна
або щотижнева тривалість робочого дня. У зв’язку з цим згідно з діючим
законодавством про працю (статті 50, 51 і 61 КзпП України) допускається
запровадження підсумованого обліку робочого часу. Середня тривалість
робочого часу за обліковий період не повинна перевищувати восьми годин
на день. У кримінально-виконавчому законодавстві зроблені спеціальні
посилання на положення законодавства про працю, які торкаються
регулювання праці засуджених, які відбувають покарання у вигляді
позбавлення волі. Це стосується насамперед застосування правил охорони
праці засудження

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

них та техніки безпеки при організації праці засуджених (ч. 7 ст. 50 ВТК
України), оплати праці засуджених за нормами і розцінками, що діють у
народному господарстві (ч. 1 ст. 52 ВТК України).

Особи, позбавлені волі, права на відпустку в період відбування покарання
не мають. Час роботи засуджених у період відбування ними покарання у
вигляді позбавлення волі до трудового стажу не зараховується, крім
випадків, спеціально передбачених у законі. Такий виняток передбачений
ч. 2 ст. 33 ВТК України: «При умові добросовісної праці і зразкової
поведінки засудженим, які відбували покарання в ко-лоніях-поселеннях
усіх видів, суд за спільним клопотанням органу, який відає виконанням
покарання, і спостережної комісії при виконавчому комітеті місцевого
органу влади може включити час їх праці в колоніях-поселеннях до
загального трудового стажу».

Правове регулювання з питань трудового стажу засуджених повинне
здійснюватися, на наш погляд, виходячи із загальних принципів трудової
зайнятості засуджених. Якщо виходити з положень теорії про умови праці,
а також з того, що працею карати не можна, навряд чи правомірно не
зараховувати час роботи засуджених у період відбування ними покарання у
вигляді позбавлення волі до трудового стажу. Принаймні, таке обмеження
входить у суперечність з міжнародними нормами про права і свободу людини
стосовно тих засуджених, які сумлінно працюють, виконують і
перевиконують норми виробітку, не допускають порушень режиму, трудової
дисципліни, і може сприйматися засудженими як один з елементів
покарання.

Слід зазначити, що так вважає і багато хто з авторів. Вони наголошують
на тому, що працю засуджених у місцях позбавлення волі слід розглядати
не як покарання, а як засіб їх виправлення1. Проте існує й інша думка
щодо цього. Деякі науковці розцінюють залучення засуджених до праці як
елемент покарання для тих, котрі його відбувають2.

Див., напр.: Стручков М. О. Курс исправительно-трудового права. Проблеми
Особенной части. – М., 1985. – С. 115-122; Крохмальних Л. Г. Труд
осужден-ньіх й его правовеє регулирование в СССР. – Саратов, 1963. – С.
25-44; Зубков А. Й. Теоретические вопросьі правового регулирования труда
осужденньїх. – Томск, 1974. -С. 60.

‘ 2 Див.: Рагимов Й. М. Цели трудового использования’осужденньїх к
лишению свободьі й проблема их соотношения // Вести Академии наук
Азербайджанской ССР. Серия истории, философии й права. – 1980. – Ха 3. –
С.124-131.

3. А. Ніколаєва висловлює думку, що «залучення засуджених до праці у
місцях позбавлення волі з точки зору міжнародного права слід розуміти як
примусову працю, оскільки вона не заснована ні на вирокові суду, ні на
законі» (Миколаєва 3. А. Правовеє регулирование труда осужденньїх к
лишению свободи (международно-правовой аспект)//Правоведение.- 1992.
-№4.-С. 111.

. „^~, ^. ^у*,„июпи лсу//иі,иа праця в установах виконання покарання

Статтею 52 ВТК України встановлене дуже важливе принципове положення про
обов’язковість оплати праці осіб, засуджених до позбавлення волі,
відповідно до її кількості і якості за нормами і розцінками, що діють у
народному господарстві. Згідно з цією статтею виправно-трудові колони
всіх видів режиму, тюрми і виховно-трудові колонії (крім
колоній-поселень) повинні:

забезпечувати гарантований мінімум зарахування на особо

вий рахунок засудженим незалежно від усіх відрахувань;

забезпечувати гарантований мінімум зарахування на особо

вий рахунок засудженим, які не допускають злісних порушень ре

жиму (ті, хто його порушують, позбавляються права на такий

мінімум). Для засуджених, які відбувають покарання у виправно-

трудових колоніях і тюрмах, такий мінімум встановлюється в ме

жах не менше 10% нарахованого їм місячного заробітку, а на осо

бовий рахунок засуджених чоловіків у віці понад шістдесят років,

жінок понад п’ятдесят п’ять років, інвалідів першої і другої груп,

хворих на активну форму туберкульозу, вагітних жінок, жінок, які

мають дітей у будинках дитини при виправно-трудових колоніях та

не допускають злісних порушень режиму, — не менше 25% нара

хованого їм місячного заробітку. У виховно-трудових колоніях на

особовий рахунок засуджених повинно нараховуватися незалежно

від усіх відрахувань не менше 40% нарахованого їм заробітку.

Особам, які відбувають покарання у виправно-трудових
коло-ніях-поселеннях усіх видів, а також засудженим жінкам, яким
дозволено проживання поза колонією відповідно до ст. 35 ВТК України,
незалежно від усіх утримань, повинно виплачуватися не менше 50%
загальної суми заробітку.

На кожного засудженого заводиться особовий рахунок, де знаходяться всі
належні йому гроші (вилучені в нього при арешті, зароблені в місцях
позбавлення волі, отримані за переказами, а також у вигляді винагороди
за винахід і раціоналізаторську пропозицію і т. д.).

При переведенні з УВП одного виду до іншого гроші, що є на особовому
рахунку засудженого, переводять на адресу фінансової служби УВП, куди
направлений засуджений. На руки гроші видають засудженим тільки при їх
звільненні.

Чинним законодавством встановлені правила нарахування заробітку
засудженим з урахуванням часткового відшкодування ними витрат по
утриманню УВП. Згідно з ч. 1 ст. 53 ВТК України «особи, які відбувають
покарання у виправно-трудових колоніях і тюрмах, з нарахованого їм
заробітку чи іншого доходу відшкодовують вартість харчування, одягу,
взуття, білизни, комунально-побутових

205

ОСОБЛИВА ЧАС І ґіПА

та інших наданих їм послуг, крім вартості спецодягу І спецхарчу-вання».
Такий спосіб є цілком правильним і справедливим, оскіль-х ки кожний
засуджений оплачує реальне постачання, яке надається йому за фактичною
вартістю у твердих грошових сумах.

Після відшкодування цих витрат з нарахованого заробітку провадяться
відрахування за виконавчими листами та іншими виконавчими документами в
порядку, встановленому ст. 374 ЦПК України. Як виняток з цього правила
аліменти на неповнолітніх дітей відраховуються з усієї суми, заробленої
засудженим, і утримуються до відшкодування цих витрат.

Відрахування із заробітку або іншого доходу, нарахованого засудженим,
проводяться з дотриманням такої черговості:

прибутковий податок; . ‘

вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та
інших наданих їм послуг;

за виконавчими листами та іншими виконавчими документами, крім стягнення
аліментів на неповнолітніх дітей;

відшкодування матеріального збитку, заподіяного засудженими державі за
час відбування покарання.

З засуджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість харчування,
одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих їм послуг
стягується з коштів, які є на їх особових рахунках.

Засудженим неповнолітнім, інвалідам першої і другої груп, жінкам з
вагітністю понад чотири місяці, непрацюючим жінкам, які мають дітей у
будинках дитини при виправно-трудових колоніях, непрацюючим чоловікам у
віці понад шістдесят років і жінкам у віці понад п’ятдесят п’ять років
(якщо вони не одержують пенсію^ а також особам, звільненим від роботи
через хворобу, харчування, одяг, взуття, білизна і комунально-побутові
послуги надаються безкоштовно.

Зовсім недавно застосовувався інший спосіб відшкодування витрат по
утриманню установ виконання покарання, який полягав у тому, що
засудженим заробіток нараховувався за нормами і розцінками, що діяли в
народному господарстві, але з так званим понижувальним коефіцієнтом.
Його розмір залежав від галузі господарства, у якій працював засуджений.

Цей спосіб відшкодування витрат викликав справедливі нарікання.

Звернімося до прикладу.

Одному засудженому за кількістю і якістю його праці належало платити за
нормами і розцінками, що діяли в народному господарстві, 100 гривень, а
другому — 50 гривень. При однаковому

206

понижувальному коефіцієнті (наприклад, — 50%) першому засудженому мали
нарахувати заробіток у сумі 50 гривень, а другому — 25 гривень. Таким
чином, перший засуджений відшкодовував удвічі більше витрати по
утриманню УВП (50 гривень), ніж другий засуджений, котрий відшкодував
лише 25.гривень.

Отже, формальна рівність засуджених (однаковий відсоток пониження
заробітку) означав насправді фактичну нерівність засуджених у
відшкодуванні витрат по утриманню УВП. Коли ж урахувати, що найвищі
оклади і ставки отримували сумлінні, кваліфіковані працівники, тобто
краща частина засуджених, то і виходило, що основний тягар відшкодування
витрат лягав на них.

Потребують уточнення деякі терміни, вживані при правовому регулюванні
умов праці засуджених до позбавлення волі. Так, не можна погодитися з
тим, що в чинному кримінально-виконавчому законодавстві використовується
поняття «заробіток». Якщо прямо в законі вказано, що праця осіб,
позбавлених волі, оплачується згідно з її кількістю і якістю за нормами
і розцінками, що діють у народному господарстві, то це означає, що в
процесі залучення засуджених до праці установи виконання покарання
дотримуються економічного закону розподілу за працею. А коли так, то
єдиною формою вияву дії цього закону може бути тільки заробітна плата, а
не «заробіток». Правда, у разі звільнення від роботи учнів-засуджених
для складання іспитів, як зазначено в ст. 60 ВТК України,
використовується термін заробітна плата. У Правилах внутрішнього
розпорядку правильно, на наш погляд, вжитий термін «заробітна плата»
(наприклад, у § 59 «Порядок надання засудженим права додаткового
витрачання грошей при перевиконанні ними норм виробітку і нарахування їм
мінімуму заробітної плати» тощо). Найменування окремих статей ВТК
України і сам текст деяких статей кодексу повинні бути перейменовані, і
використовувати в них слід термін «заробітна плата», а поняття
«заробіток» можна вживати при характеристиці правового регулювання
різного роду відрахувань із заробітної плати засуджених до позбавлення
волі.

§ 5. Продуктивність праці засуджених до позбавлення волі

Продуктивність праці — найважливіший показник економічної ефективності
будь-якого виробництва. Підвищення продуктивності праці засуджених є,
крім того, важливим показником виховного впливу на них. Що краще
організована праця осіб, позбавлених волі, то продуктивніше вони
працюють і ефективніше відбуваєть-

207

ся процес їх виправлення. Продуктивність праці засуджених відстає від
загальної продуктивності праці в народному господарстві. Боротьба за
підвищення продуктивності праці засуджених включає в себе ряд
організаційно-технічних і економічних заходів, які проводяться в
установах виконання покарання.

Продуктивність праці засуджених залежить від таких чинників:

від технічної оснащеності підприємств колоній, їх енергетичної бази,
спеціалізації і кооперування з іншими підприємствами;

від рівня професійної підготовки і загальної освіти працівників. Адже
відомо, що значну частину засуджених становлять особи, які або взагалі
не мають спеціальності, або вимушені працювати не за спеціальністю.
Середній же рівень їхньої освіти значно нижчий за рівень працівників,
зайнятих у відповідних галузях народного господарства України. З метою
підвищення рівня загальної освіти і професійної підготовки в УВП
організується загальноосвітнє і професійне навчання засуджених;

від загального рівня дотримання засудженими дисципліни праці. Боротьба
за неухильне дотримання вимог Правил внутрішнього розпорядку в УВП,
припинення будь-яких спроб ухилення від участі в суспільне корисній
праці є дійовими засобами підвищення загальної продуктивності праці
засуджених;

від матеріальної зацікавленості засуджених у підвищенні продуктивності
своєї праці. Стимулювання праці виражається передусім в оплаті, яка
залежить від кількості і якості виготовленої продукції.

Крім того, на підвищення продуктивності праці засуджених певною мірою
впливає належна організація трудового змагання, а також організація
раціоналізаторської і винахідницької роботи засуджених.

Розділ XI

Виховна робота в установах виконання покарання

§ 1. Завдання і організація виховної роботи з засудженими в місцях
позбавлення волі

Згідно зі ст. 55 ВТК України з особами, позбавленими волі, проводиться
виховна робота як один з основних засобів їх виправлення.

Цією ж статтею перелічуються цілі виховної роботи з особами,
позбавленими волі, що спрямовані на виховання їх у дусі чесного
ставлення до праці, точного виконання законів і поваги до правил
співжиття, бережливого ставлення до державної власності, на підвищення
їхньої свідомості і культурного рівня, на розвиток корисної ініціативи
засуджених.

Виходячи з важливості виховної роботи з засудженими, ч. 2 ст. 55 ВТК
України встановлює правило заохочення і обліку участі засуджених у
виховних заходах при визначенні ступеня їх виправлення.

Виховні заходи із засудженими проводяться в установлений розпорядком дня
час у межах установи виконання покарань і спрямовані на дотримання ними
вимог законодавчих та нормативних актів та правил поведінки під час
відбування покарання і після звільнення з місць позбавлення волі.
Виховні заходи в установах виконання покарання — важлива форма впливу на
світогляд засуджених, їхнє духовне перевиховання. Вони покликані
забезпечити формування в них свідомості, етичних якостей, почуття
дисциплінованості і відповідальності перед суспільством, родичами і
близькими за свої справи і вчинки.

Проведення виховних заходів забезпечується існуванням хорошої
матеріальної бази у всіх установах виконання покарання України (у всіх
колоніях є чудово обладнані технічними засобами аудіо-, відео- і
телеапаратурою конференц-зали, де проходять масові виховні заходи,
пов’язані із зборами колективу засуджених, виступами колективів
художньої самодіяльності, концертами, лекціями та ін.). Проводити
спільні заходи за участю засуджених з різних установ виконання покарань
не дозволяється.

У статті 56 ВТК України висвітлюється питання безпосередньої організації
виховної роботи з засудженими. У кожній установі ви-

209

конання покарання є частина (служба) соціальної роботи зі
спецкон-тингентом, на яку і покладена організація всієї виховної роботи
серед засуджених до позбавлення волі і залучення до цієї діяльності
працівників інших служб і частин установ виконання покарання.

У виховній роботі серед засуджених бере участь весь особовий склад УВП.
Виконуючи свої посадові обов’язки, кожний працівник установи виконання
покарання бере активну участь у складній і багатогранній роботі по
виправленню засуджених. Крім того, багато працівників установ виконання
покарання проводять лекції і бесіди з засудженими, а також є членами рад
вихователів.

Адміністрація установ виконання покарань сприяє забезпеченню релігійних
потреб засуджених у відповідності із Законом України «Про свободу
совісті та релігійні організації».

Релігійні обряди проводяться на прохання засуджених або за ініціативою
релігійних організацій. Пропаганда будь-яких релігійних учень серед
засуджених здійснюється тільки на їх бажання та за згодою, а щодо
неповнолітніх — за згодою їх батьків або осіб, що їх замінюють.

Дозвіл на відвідування установ виконання покарань служителями релігійних
конфесій погоджується з керівництвом управлінь (відділів) Департаменту в
Автономній Республіці Крим і областях та представниками управлінь
(відділів) у справах релігії міських, районних держадміністрацій.

У разі відсутності окремих приміщень для віруючих декількох релігійних
конфесій обряди проводяться в одному приміщенні за графіком. У такому
приміщенні передбачається можливість тимчасового розміщення предметів
культу на період обряду.

§ 2. Форми виховної роботи

Стаття 56 ВТК України визначає основні форми виховної роботи з особами,
позбавленими волі. Такими формами є:

індивідуальна робота, яка проводиться на основі вивчення

особи кожного засудженого з урахуванням вчиненого ним злочину,

віку, освіти, фаху та інших обставин, що характеризують засудженого;

агітаційна і пропагандистська робота;

культурно-масова робота;

правове виховання;

трудове змагання.

При аналізі форм виховної роботи впадає в око, що в їх переліку відсутня
така важлива форма виховної роботи, як фізкультурно-спортивна, що, на
наш погляд, є прогалиною в законодавстві.

Розглянемо більш детально перелічені вище форми виховної роботи з
особами, позбавленими волі.

210

1. Індивідуальна робота з особами, позбавленими волі прово

диться на основі вивчення особи кожного засудженого, з урахуван

ням вчиненого ним злочину, віку, освіти, фаху та інших особливо

стей засудженого.

З метою глибшого вивчення особи засуджених і підвищення ефективності
карально-виховного впливу на кожного з них в установах виконання
покарання ведеться начальником загону зошит індивідуальної виховної
роботи. У цей зошит заносять свої спостереження і зауваження також
начальник колонії, його заступники, члени ради вихователів.

У зошит індивідуальної роботи заносяться відомості про ставлення
засудженого до праці, про участь у самодіяльних організаціях, про
професійне і загальноосвітнє навчання, відомості про особистість
засудженого. Спеціальний розділ зошита відводиться планам індивідуальної
виховної роботи з засудженим, проведеним заходам і їх ефективності. У
зошиті фіксуються відомості про застосовані до засуджених заходи
заохочення і заходи стягнення, про виховну роботу з ним, а також інші
дані про засудженого.

2. Агітаційна і пропагандистська робота здійснюється у виг

ляді лекцій, доповідей і бесід на загальні теми, юридичні, природ

ничо-наукові, літературні, технічні, етичні й інші теми, у формі

читання газет і журналів, художньої літератури, шляхом проведен

ня читацьких конференцій, зборів, мітингів, видання багатотираж

них і стінних газет, організації місцевого радіомовлення і передач

телебачення, наочної агітації. Житлові приміщення, клуби, бібліо

теки, кімнати культурно-масової роботи у відділеннях, приміщен

ня камерного типу в колоніях, одиночні камери в колоніях особли

вого режиму, камери в тюрмах, палати лікувальних установ радіо

фікуються. У виправно-трудових колоніях загального, посиленого,

суворого режимів, виховно-трудових колоніях, у тюрмах для засуд

жених, залучених для господарського обслуговування, можуть ус

тановлюватись телевізори. Час радіотрансляції і перегляду телепе

редач визначається розпорядком дня установи виконання покарань.

Радіотрансляційні вузли розташовуються за межами установ вико

нання покарань або в приміщеннях, доступ до яких засудженим

заборонено. Агітаційна і пропагандистська робота в установах ви

конання покарання виконується диференційовано, з урахуванням

виду режиму УВП, складу засуджених, які в них тримаються, їх віку,

національності, віросповідання і т. ін.

Така робота проводиться за розробленими планами у позаро-бочий і
позанавчальний час. При плануванні агітаційної і пропа-

211

гандистської роботи враховується загальноосвітня підготовка засуджених.

Виховні заходи проводяться за групами. Група охоплює засуджених однієї
або кількох бригад. При комплектуванні груп по можливості враховується
загальноосвітня підготовка засуджених.

З учнями загальноосвітніх шкіл цілеспрямовані виховні заходи
проводяться, як правило, за класами або групами.

Фізкультурно-спортивна робота направлена на фізичне виховання
засуджених, підготовку їх до активної трудової діяльності. Адміністрація
установ виконання покарань організовує та проводить необхідні
фізкультурно-оздоровчі заходи серед засуджених згідно із Законом України
«Про фізичну культуру і спорт». Здійснюється вона шляхом проведення
фізичних зарядок і організації фізкультурно-спортивних заходів.

Культурно-масова і фізкультурно-спортивна робота спря

мована на етичне, естетичне і фізичне виховання засуджених. Ад-

міністрація установ виконання покарань уживає заходів щодо забез

печення засуджених спортивним обладнанням, інвентарем та на

стільними іграми у відповідності з установленими нормами.

Засудженим може бути дозволено користуватися особистими шаха

ми, шашками, нардами, доміно.

Правове виховання як форма виховної роботи з засудженими

досягається передусім шляхом ознайомлення засуджених з чинним

законодавством та іншими нормативно-правовими актами. Право

ве виховання має на меті досягти усвідомлення кожним засудженим

своєї провини перед суспільством, справедливості призначеного

покарання і пов’язаних з ним правообмежень. Виховання засудже

них у дусі неухильного додержання вимог закону покликане усуну

ти дефекти в їх правовій свідомості, допомогти їм правильно виз

начити своє місце в житті, досягти того, щоб діючі нормативно-

правові акти стали для них єдино можливими правилами поведінки

в суспільстві. При роз’ясненні чинного законодавства слід наголо

шувати не тільки на гуманізмі того чи іншого закону, але і створю

вати у засуджених тверде переконання у невідворотності покаран

ня за вчинений злочин.

Виховна робота з засудженими до покарання у вигляді позбавлення волі
повинна проводитися диференційовано, з урахуванням виду установи
виконання покарання, встановленого в ній режиму і особливостей різних
категорій засуджених. Зокрема, на проведення виховної роботи в колоніях
загального режиму накладає відбиток відносно швидка змінюваність складу
засуджених.

212

ҐОЗОІЛ Л/І виховна рииити ч уьтинцаил.

При організації і здійсненні виховної роботи в колоніях посиленого
режиму повинен враховуватися тягар вчинених засудженими злочинів. Слід
також мати на увазі, що внаслідок тривалості строків призначеного
засудженим покарання у вигляді позбавлення волі доводиться працювати із
стабільним складом осіб. Необхідно враховувати обмежені можливості
застосування до засуджених умовно-дострокового звільнення і актів
амністії.

Виховна робота в колоніях суворого режиму повинна проводитися з
урахуванням того, що тут відбувають покарання, як правило, особи,
неодноразово судимі, різні за характером вчинених злочинів і ступенем
суспільної небезпеки, строками призначеного покарання та за іншими
ознаками.

У частині 2 статті 56 ВТК України підкреслюються особливості здійснення
виховних заходів серед засуджених, які тримаються в тюрмах і приміщеннях
камерного типу колоній. У зв’язку з триманням засуджених невеликими
групами по камерах основною формою виховної роботи тут є індивідуальна
робота. Широко використовуються також можливості радіомовлення, за
допомогою якого транслюються лекції, велика увага надається роботі з
книгою, читанню газет і журналів.

Засудженим дозволяється користуватися літературою, яка є в бібліотеках
УВП, а також газетами і журналами.

Книжковий фонд бібліотек створюється з розрахунку забезпечення кожного
засудженого не менш ніж п’ятьма книжками. Обмін книг у тюрмах,
приміщеннях камерного типу і одиночних камерах колоній особливого режиму
проводиться один раз на 10 днів. Засуджені забезпечуються газетами з
розрахунку одна газета на 50 чоловік. По одній ґазеті виділяється на
камеру. Якщо в камері утримується понад 20 чоловік, то додатково
виділяється ще одна газета.

Індивідуальна передплата засуджених на періодичні видання (у т. ч.
багатотиражні газети системи виконання покарань) здійснюється в
добровільному порядку на умовах, установлених органами друку і
адміністрацією установи виконання покарання через місцеві органи зв’язку
або відповідні магазини. З дозволу адміністрації установи передплата
періодичних видань може бути здійснена за рахунок родичів засудженого.

Засуджені можуть зберігшій при собі не більше п’яти примірників книжок,
брошур і журналів, а ті, що навчаються, — відповідні підручники. Решту
літератури засуджені здають для збереження на склад, а за особистим
бажанням передають до бібліотеки установи або віддають з дозволу
адміністрації родичам.

213

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

В установах виконання покарання можуть створюватися гуртки художньої
самодіяльності і проводитися їх виступи в межах Даної установи.

В установах виконання покарання (крім тюрем) дозволяється проводити
безкоштовні (благодійні) та платні, за рахунок кошті* засуджених і за їх
згодою, виступи професійних творчих колективів (театрів, філармоній та
ін.) при обов’язковому погодженні цих заходів з керівництвом управлінь
(відділів) Департаменту в Автономній Республіці Крим і областях.

В установах виконання покарання, крім того, проводиться безкоштовна
демонстрація художніх відео — та кінофільмів, які мають виховне
значення. У колоніях-поселеннях демонстрація художніх кінофільмів
здійснюється за плату.

У виправно-трудових колоніях загального, посиленого і суворого режимів,
*я;акож у тюрмах для осіб, залучених до господарського об-слуговуванЩ
художні фільми демонструються один раз на тиждень; а у виправно-трудових
колоніях особливого режиму і тюрмах для осіб, які утримуються на
загальному режимі, один-два рази на місяць.

Кількісні обмеження не стосуються короткометражних навчальних,
документальних і науково-популярних кінофільмів, які вико-ристовздагьея
з метою виховання засуджених. Додатково до визначених норм дозволяється
демонструвати художні кінофільми у святкові дні.

Для осіб, яких тримають у штрафних або дисциплінарних ізоляторах, у
приміщеннях камерного типу виправно-трудових колоній загального,
посиленого, суворого режимів, в одиночних камерах колоній особливого
режиму, у карцерах і на суворому режимі в тюрмах, кінофільми не
демонструються.

Як показує практика, важливим напрямком виховної роботи є організація
патріотичного виховання засуджених, широка пропаганда бойових і трудових
традицій українського народу. Практика виправлення засуджених показує
величезне значення масово-патріотичної роботи з ними в умовах установ
виконання покарання.

5. Трудове змагання спрямоване на виховання засуджених у дусі чесного
ставлення до праці, підвищення її продуктивності та якості продукції,
яку вони виробляють, зниження її собівартості, на розвиток корисної
ініціативи засуджених, дисциплінованості, почуття колективізму. В основі
трудового змагання лежать такі принципи, як масовість, конкретність,
широка гласність, порівнянність результатів, систематичне узагальнення і
поширення передового досвіду» моральне та матеріальне стимулювання.

214

, ВІКОвНа рооота вустанииил ишшниппл лііул

Трудове змагання може бути як індивідуальним, так і колективним. У
процесі індивідуального змагання засуджені борються за кращі показники у
виконанні індивідуальних зобов’язань, за звання «передовик виробництва»,
«кращий за фахом», і т. ін. Колективне трудове змагання організується
між ланками, бригадами, дільницями, цехами, загонами за кращі показники
у виконанні колективних зобов’язань, за звання «колектив
високопродуктивної праці і зразкової поведінки». Організуються такі
змагання за право здавати продукцію з першого пред’явлення, економне
витрачання сировини, матеріалів та електроенергії, за кращу
раціоналізаторську пропозицію та за іншими формами. Засуджені, які
відзначилися в трудовому змаганні, можуть бути заохочені згідно зі ст.
65 ВТК України.

§ 3. Самодіяльні організації в установах виконання покарання

Статтею 57 ВТК України визначені три основні мети створення самодіяльних
організацій засуджених в установах виконання покарання.

Перша мета — розвинути навички колективізму в засуджених до позбавлення
волі. Це означає, що їм слід прищепити навички жити в колективі і для
колективу, уміння брати участь у громадській роботі, поважати думку
колективу і підкорятися його вимогам. Це дасть можливість поєднувати
індивідуальний вплив на засудженого з впливом колективним, тобто
вирішувати проблему виховання в колективі і через колектив.

Друга мета — підтримати корисну ініціативу засуджених, тобто всіляке
прагнення їх до розвитку процесу самовиховання1 , без якого досягнення
мети виправлення засудженого неможливе. Участь засуджених у роботі
самодіяльних організацій, як правило, заохочується і враховується при
визначенні ступеня їх виправлення.

Третя мета — використати вплив колективу на виправлення засуджених,
тобто використати силу і авторитет колективу в процесі
карально-виховного впливу. Однак, щоб колектив засуджених був здатний
правильно виховувати своїх членів, він повинен відповідати таким
вимогам:

а) усвідомлювати справедливість покарання, необхідність виправитися,
чесно працювати, позбутися тих антигромадських схильностей, які
штовхнули на шлях вчинення злочинів;

Див.: Шамис А. В. Комментарий к Исправительно-трудовому кодексу РСФСР.
-М, 1973.-С. 186.

215

б) не боятися відверто критикувати порушників встановлених

в установі виконання покарання правил поведінки;

в) ставитися до адміністрації установи виконання покарання з

довірою і надавати їй активну допомогу у виконанні завдань, що

стоять перед нею у виправленні засуджених.

Самодіяльні організації засуджених за своєю природою відрізняються від
організацій, фондів і товариств, що створюються за межами місць
позбавлення волі, і основна їх відмінність полягає в тому, що ці
організації працюють під керівництвом адміністрації установ виконання
покарання. Це принципове положення знайшло своє відображення у ст. 57
ВТК України.

Практично воно полягає в тому, що:

а) ті або інші конкретні види самодіяльних організацій засуд

жених працюють під безпосереднім керівництвом відповідних по

садових осіб установ виконання покарання;

б) склад самодіяльних організацій засуджених залежно від їх

видів або затверджується, або призначається наказом начальника

установи виконання покарання;

в) плани роботи самодіяльних організацій установ виконання

покарання затверджуються адміністрацією установи;

г) на всіх засіданнях самодіяльних організацій засуджених зобов’

язані бути присутніми представники адміністрації установи виконан

ня покарання, незалежно від характеру питань, що розглядаються;

ґ) у разі, якщо той чи інший засуджений є членом самодіяльної
організації і не виправдовує довір’я, начальник установи виконання
покарання має право достроково його вивести з цієї організації;

д) рішення, які приймаються самодіяльними організаціями засуд

жених, підлягають обов’язковому затвердженню адміністрацією ус

танови виконання покарання, без чого вони не мають правової сили.

Участь у роботі самодіяльних організацій є добровільною справою кожного
засудженого, і той, хто входить до складу цих організацій, якихось
привілеїв у порівнянні з іншими засудженими не має. У частині 3 статті
57 ВТК України вказано, що засуджені не звільняються від основної роботи
на виробництві.

До складу самодіяльних організацій входять особи, позбавлені волі, які
зарекомендували себе зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці
та навчання і працюють, як правило, на основному виробництві.

Робота самодіяльних організацій проводиться в умовах широкої гласності,
що сприяє її діяльності. Гласність виховує членів самодіяльних
організацій в дусі принциповості, допомагає викриттю при-

216

стосуванців, які іноді проникають до активу засуджених. Відкритий
характер діяльності активу створює в колективі засуджених атмосферу
довір’я до нього, що полегшує і розв’язання виховних завдань.

У статті 58 ВТК України передбачені види самодіяльних організацій
засуджених і порядок їх роботи.

В установах виконання покарань створюються ради колективу відділення,
ради колективу колонії та ради бригадирів тюрем. З метою сприяння
розвитку у засуджених соціальної активності та корисної ініціативи у
вирішенні питань організації вільного часу засуджених, їх побуту, праці
та навчання у відділенні створюється і функціонує рада колективу
засуджених, діяльність якої спрямовує начальник відділення. Рада
колективу засуджених обирається щорічно на зборах засуджених відділення
у складі голови та членів, відповідальних за напрямки роботи. Склад ради
затверджується начальником відділення1.

Ради колективів обираються строком на один рік відкритим голосуванням на
загальних зборах засуджених. Рада колективу колонії може бути вибрана
також на зборах представників загонів. Вибраними до ради колективу
вважаються засуджені, за яких подана більшість голосів. Кількісний склад
рад колективів визначається адміністрацією відповідної установи
виконання покарання або слідчого ізолятора, які і затверджують
результати виборів. Без затвердження адміністрацією вибрана рада
колективу не правомочна, як не мають правової сили і всі рішення ради
колективу без їхнього затвердження відповідними посадовими особами
виправно-трудової колонії, виховно-трудової колонії, тюрми чи слідчого
ізолятора.

Рада колективу відкритим голосуванням обирає зі свого складу голову,
заступників голови і секретаря (з подальшим затвердженням адміністрацією
установи виконання покарання).

Ради колективів засуджених працюють за планами, що складаються на місяць
і вивішуються на видних місцях для ознайомлення з ними засуджених. З
урахуванням конкретних заходів можуть складатися спеціальйІ плани,
розраховані на коротший проміжок часу (підготовка читацької конференції,
організація культурно-масових заходів у вихідний або святковий день,
проведення суботни-ка з благоустрою території і т. д.).

При радах колективів колоній у виправно-трудових колоніях (крім колоній
особливого режиму) і виховно-трудових колоніях з

Див.: Основні положення про організацію соціально-психологічної роботи
із засудженими до позбавлення волі (Збірник методичних документів). –
Київ, 2000.

217

метою надання допомоги адміністрації в роботі по зміцненню режиму
відбування покарання, поліпшення організації суспільне корисної праці,
виховної роботи, загальноосвітнього і професійного навчання створюються
такі секції: а) профілактики правопорушень; б) виробничо-масової роботи
і професійного навчання; в) культурно-масової роботи; г)
загальноосвітнього навчання; г) фізкультурно-спортивної роботи; д)
санітарно-побутової роботи; е) харчування і торгівлі. З дозволу
адміністрації колонії можуть створюватися й інші секції.

Відносно засуджених, які вчинили порушеннях дисципліни і встановленого
порядку, рада колективу має право:

а) оголошувати осуд від свого імені;

б) винести питання про порушників дисципліни і встановленого

порядку на обговорення загальних зборів засуджених;

в) клопотатися перед адміністрацією про накладення стягнень.

Відносно засуджених, які добре показали себе в праці, навчанні

І поведінці, рада колективу має право:

а) знімати раніше оголошений радою осуд;

б) клопотатися перед адміністрацією про заохочення засуджених.

У статті 58 ВТК України говориться про створення в установах

виконання покарання таких самодіяльних організацій, як ради бригадирів.
У тюрмах і серед засуджених, які тримаються в приміщеннях камерного типу
виправно-трудових колоній особливого режиму, вони створюються з осіб,
позбавлених волі, і призначаються наказом начальника установи виконання
покарання.

Рада бригадирів має право виголошувати осуд від свого імені засудженим,
які порушили дисципліну та встановлений порядок, і клопотатися перед
адміністрацією установи виконання покарання про накладення на них
стягнення, а також, якщо засуджені добре показали себе в праці, навчанні
і поведінці, знімати цей осуд і навіть клопотатися перед адміністрацією
про застосування до них заходів заохочення.

Розділ XII

Загальноосвітнє і професійне навчання засуджених в установах виконання
покарання

§ 1. Завдання і організація загальноосвітнього навчання в установах
виконання покарання

Стаття 59 ВТК України містить загальні відправні положення щодо
загальноосвітнього навчання осіб, засуджених до позбавлення волі.
Детально ці питання регулюються Законом України «Про освіту», «Про
загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту» і в порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України.

У виправно-трудових установах для засуджених, які не мають початкової
освіти, створюються загальноосвітні школи першого ступеня або
консультаційні пункти.

Засудженим, які бажають підвищити свій загальноосвітній рівень в
основній і старшій школі, незалежно від віку, створюються умови для
самоосвіти, надається можливість навчання в середніх загальноосвітніх
школах або консультаційних пунктах установ виконання покарання.

У виховно-трудових колоніях створюються середні загальноосвітні школи
трьох ступенів. Засуджені, які відбувають покарання у виховно-трудових
колоніях, підручниками, зошитами та письмовим приладдям забезпечуються
безкоштовно.

Для засуджених у віці до сорока років, котрі не мають робочої
спеціальності, за якою вони можуть бути працевлаштовані в даній
установі, обов’язковою є підготовка на курсах професійного навчання на
виробництві.

Право на освіту належить до числа основних прав громадян України,
закріплених Конституцією України.

У статті 53 Конституції України зазначається, що кожний громадянин має
право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава
забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної
середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних
навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої,
позашкільної, професійно-

219

технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання
державних стипендій і пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно дістати вищу освіту в державних і
комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону
гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в
державних і комунальних навчальних закладах або через національні
культурні товариства.

Конституційні положення про право громадян України на освіту отримали
подальший розвиток в Законі України від 23 травня 1991 року «Про
освіту». Стаття цього Закону проголошує, що громадяни України мають
право на освіту незалежно від статі, расової національної приналежності,
соціального і майнового становища, роду і характеру занять, світоглядних
переконань, віросповідання, стану здоров’я, місця проживання та інших
обставин. Для цього створена державою розгалужена мережа
навчально-виховних установ, заснованих на різних формах власності,
наукових установ, установ підвищення кваліфікації, перепідготовки
кадрів; це забезпечується відкритим характером навчально-виховних
установ, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання
відповідно до здібностей, інте-ресів громадянина; різними формами
навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним
патронажем.

Цим же Законом України визначаються основні принципи освіти в Україні.
До них належать:

доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг,
які надаються державою;

рівність умов кожної людини для повної реалізації власних здібностей,
таланту, всебічного розвитку;

гуманізм, демократизм;

пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей над політичними і
класовими інтересами;

органічний зв’язок з національною історією, культурою, традиціями;

незалежність державної системи освіти від політичних партій, інших
громадських і релігійних організацій;

науковий, світський характер освіти в державних навчально-виховних
установах;

інтеграція з наукою і виробництвом, взаємозв’язок з освітою інших країн;

гнучкість і прогностичність системи освіти;

єдність і послідовність системи освіти; .;. ,,:

220

гилиш ли. лі^илонииі-оіггігіс, І

безперервність і різноманітність освіти;

відповідність освіти світовому рівню;

поєднання державного управління і суспільного самоврядування в системі
освіти.

Це право зберігається і за громадянами, які відбувають покарання у
вигляді позбавлення волі, але з певними обмеженнями, зумовленими їх
особливим правовим положенням. Згідно зі ст. 8 ВТК особи, які відбувають
покарання у вигляді позбавлення волі, мають обов’язки і права,
встановлені для громадян України, з обмеженнями, що передбачені
законодавством для засуджених, а також випливають з вироку суду і
режиму, встановленого кримінально-виконавчим законодавством для
відбування даного виду покарання.

Чинне кримінально-виконавче законодавство містить ряд важливих норм,
направлених на стимулювання навчання засуджених, а також визначає права
і обов’язки цих осіб у зв’язку з навчанням. Загальноосвітнє і професійне
навчання віднесене ст. 7 ВТК України до числа основних засобів виховного
впливу на засуджених.

Положення Конституції України про обов’язковість повної загальної
середньої освіти для громадян України і, так само, для засуджених, які
відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, не знайшли свого
відбиття у чинному кримінально-виконавчому законодавстві. У спеціальній
літературі висловлюється думка про доцільність введення обов’язкової
середньої освіти для деяких категорій засуджених до позбавлення волі.
Так, наприклад, було б пра-; вильним встановити обов’язковість середньої
освіти для всіх засуджених, які не мають повної середньої освіти і
відбувають покарання у виховно-трудових колоніях, — адже в них
перебувають особи віком до двадцяти років. Що ж до засуджених віком до
тридцяти років, які відбувають покарання в інших установах виконання
покарання, то для них також слід ввести обов’язковість середньої освіти,
оговоривши можливість добровільного навчання осіб, яким уже понад
тридцять років, а також інвалідів першої і другої груп.

Думка цілком слушна, проте, маючи на увазі теперішнє економічне
становище країни, УВП не зможуть виконати таку вимогу закону. Гадаємо,
слід би зробити обов’язковою початкову освіту засуджених до позбавлення
волі, як, наприклад, у Франції. Французи поставили перед собою завдання
навчити читати, писати, рахувати тих засуджених, які цього ще не вміють
робити1.

Див.: Трубников В. М. Кримінально-виконавче право України. Загальна
частина: Навчальний посібник. -Харків, 1998. -С. 135-136.

221

§ 2. Організація і форми загальноосвітнього

і професійного навчання засуджених в установах виконання покарання

Які ж існують форми загальноосвітнього навчання в установах виконання
покарання?

У наш час в установах виконання покарання можуть дістати освіту
засуджені в загальноосвітніх школах всіх трьох ступенів або в
консультаційних пунктах. Існуючі в установах виконання покарання
професійні училища, як правило, навчають певним професіям, але не дають
середньої освіти. Середніх спеціальних навчальних закладів в установах
виконання покарання немає.

Потребує різнобічного вивчення питання про можливість і раціональність
створення в установах виконання покарання професійних середніх училищ.
Необхідно також обговорити питання про створення в цих установах
середніх спеціальних навчальних закладів (технікумів, ліцеїв) із заочною
формою навчання, а в колоніях-посеяеШІх — із заочною і вечірньою формами
навчання. В цьому плані моЖе бути використаний досвід створення таких
навчальних закладів в колоніях1.

Статтею 59 ВТК України проголошений принцип обов’язковості професійного
навчання засуджених до позбавлення волі в установах виконШня покарання.
Слова закону «що не мають робочої професії» в ч. 4 С^^9 ВТК України не
означають, що від професійного навчання ‘повинні звільнятися засуджені,
які мають якусь спеціальність або професію. Засуджені у віці до сорока
років підлягають обов’язковому професійному навчанню зі спеціальностей,
необхідних для нормального функціонування виробництва в установах
виконання покарання. Іншими словами, вибір спеціальності — право суто
адміністрації, а не засудженого, і цей вибір обмежений можливостями
кожної конкретної установи виконання покарання. Основна ж мета
професійного навчання засуджених — полегшення їхнього працевлаштування
після звільнення з місць позбавлення волі.

Професійне навчання поділяється на дві частини: теоретичне і практичне.
У виховно-трудових колоніях теоретичне і практичне навчання засуджених
організується в робочий час. В установах виконання покарання для
дорослих тільки практичне навчання може

У 60-х роках у деяких колоніях у порядку експерименту було організоване
навчання засуджених в заочних середніх спеціальних навчальних закладах
(технікумах). Літературні джерела дають позитивну оцінку цьому
експерименту (Див.: «О творческом применении педагогического наследия А.
С. Макаренко в работе с заключенньїми» // Материалн методической
конференции. – М., 1960. С. 19-20).

222

бути організоване в межах тривалості робочого дня засуджених. Теоретичне
ж їхнє навчання, як правило, організується поза межами робочого дня.

Професійне навчання засуджених і підвищення ними своєї виробничої
кваліфікації заохочується і враховується при визначенні ступеня їх
виправлення (ст. 62 ВТК України).

Загальноосвітнє і професійне навчання засуджених в установах виконання
покарання, про що йдеться в статтях 59-62 ВТК України, безперечно, має
велике значення. Придбання засудженими в установах виконання покарання
нової спеціальності і підвищення виробничої кваліфікації є необхідною і
обов’язковою умовою залучення їх до суспільне корисної праці під час
відбування покарання. Крім того, для них відкривається перспектива
зайнятися суспільне корисною працею після звільнення з місць позбавлення
волі. Отже, як один з основних засобів виховного впливу на засуджених, в
поєднанні з іншими, професійне навчання забезпечує виконання основної
мети кримінального покарання і його виконання — виправлення засуджених.

Законом передусім визначені конкретні напрямки професійного навчання
засуджених за спеціальностями, необхідними для вдосконалення виробництва
в установах виконання покарання. Такими напрямами є:

навчання засуджених новим спеціальностям, які необхідні

для даної установи виконання покарання (придбання інших суміж

них спеціальностей);

придбання необхідної в установі виконання покарання вироб

ничої спеціальності тими засудженими, які її не мали раніше;

підвищення виробничої кваліфікації осіб, які відбувають

покарання у вигляді позбавлення волі.

Все це сприяє підвищенню продуктивності праці засуджених, поліпшенню
якості продукції, яка випускається, що створює необхідні матеріальні
стимули для підвищення їх зацікавленості в наслідках своєї праці, що
забезпечує ефективність виробництва в установі виконання покарання.

Професійне навчання засуджених має значення для становлення їх на шлях
законослухняної поведінки, а також для організації виробництва, а отже,
належного трудового виховання тих, хто відбуває покарання у вигляді
позбавлення волі в установах виконання покарання. У статті 62 ВТК
України закріплено положення про те, що це навчання заохочується і
враховується при визначенні ступеня їх виправлення та перевиховання.

223

исиьливл

Враховується воно і при застосуванні до засуджених разових заохочень, а
також прогресивної системи відбування покарання у вигляді позбавлення
волі.

Питанням звільнення від роботи засуджених у зв’язку з підготовкою і
складанням ними іспитів присвячена ст. 60 ВТК України.

Звільнення засуджених від роботи на весь час підготовки до іспитів і їх
складання здійснюється наказом начальника установи виконання покарання.
Розширеному або обмежувальному тлумаченню це положення не підлягає, і
питання про звільнення або не звільнення від роботи за вказаними
підставами обговорюватися не повинні. Звільненню підлягають всі без
винятку засуджені, які за-діяні в системі загальноосвітнього і
професійного навчання, якщо вони допущені до іспитів.

Для складання іспиту учні-засуджені звільняються від роботи на строк,
передбачений трудовим законодавством і Законом України «Про освіту».
Заробітна плата їм за цей час не нараховується, харчування надається
безкоштовно.

До 1977 року у виправно-трудових колоніях і тюрмах, на відміну від
виховно-трудових колоній, взагалі не практикувалося звільнення
засуджених від роботи на період підготовки і складання ними
кваліфікаційних іспитів з професійного навчання. Вказівка щодо цього
була в Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарання.
Оскільки навчання в колоніях і тюрмах організовувалося у вільний від
роботи час, потреби звільнення засуджених для складання кваліфікаційних
іспитів не існувало. З 1977 року почало діяти правило, за яким для
складання іспитів учні звільняються від роботи на строк, передбачений
законодавством України про працю.

Практика діяльності установ виконання покарання свідчить, що більшість
осіб, які отримали спеціальності в колоніях за допомогою професійного
навчання, після звільнення з місць позбавлення волі починають чесно
трудитися, стають законослухняними громадянами.

Розділ XIII

Особливості відбування позбавлення волі у виправно-трудових
колоніях-поселеннях

§ 1. Призначення і види виправно-трудових колоній-поселень

Згідно зі ст. 25 КК України і статтею 16 ВТК України в наш час є три
різновиди виправно-трудових колоній-поселень: дві, до яких направляються
засуджені за вироком суду (колонії-поселення для осіб, які вчинили
злочини з необережності, і колонії-поселення для осіб, які вчинили
умисні злочини), і одна, куди переводять з однієї виправно-трудової
колонії до іншої за постановою судді (колонія-поселення для осіб, які
твердо стали на шлях виправлення).

У колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочини з необережності,
відбувають покарання вперше засуджені до позбавлення волі за злочини,
вчинені з необережності, незалежно від строку відбування покарання. Тут,
в основному, перебувають засуджені, які вчинили автотранспортні злочини.

До колоній-поселень для осіб, які вчинили умисні злочини, направляється
певна частина вперше засуджених до позбавлення волі на строк не більше
п’яти років за умисні злочини, що не є тяжкими. Перелік умисних
злочинів, за вчинення яких засуджені можуть бути направлені до цього
різновиду колоній-поселень, перелічений у ст. 25 КК України.

У колонії-поселенні можуть бути представлені, відповідно до ст. 46 ВТК
України, засуджені, які після відбуття у виправно-трудових колоніях
загального, посиленого або суворого режиму встановленого строку
покарання зарекомендували себе як особи, що твердо стали на шлях
виправлення. Засуджені з виправно-трудової колонії загального і
посиленого режиму переводяться до колоній-поселень для осіб, що твердо
стали на шлях виправлення, після відбуття не менше третини строку
покарання, а з виправно-трудової колонії суворого режиму — після
відбуття не менше половини строку покарання. Засуджені, які відбувають
покарання за злочини,

81-386 225

перелічені в ч. 6 ст. 52 КК України, — після відбуття не менше двох
третин призначеного строку покарання.

Не підлягають переведенню до колонії-поселення для осіб,- що твердо
стали на шлях виправлення (ст. 46 ВТК України):

особи, відносно яких не застосовується умовно-дострокове звільнення від
покарання, передбачене ст. 52і Кримінального кодексу України (особливо
небезпечні рецидивісти, особи, засуджені за особливо небезпечні злочини
проти держави, особи, яким покарання у вигляді смертної кари замінене
позбавленням волі в порядку помилування або амністії та ін.);

особи, які не пройшли призначеного судом примусового лікування від
алкоголізму або наркоманії, а також не пройшли повного курсу лікування
венеричного захворювання, активної форми туберкульозу, психічного
розладу;

особи, які раніше відбували покарання в колоніях-поселеннях або у
вигляді умовного звільнення з місця позбавлення волі з обов’язковим
залученням до праці, але за злісне порушення вимог режиму були
переведені до виправно-трудової колонії того виду режиму, який їм раніше
був визначений судом.

Колонії-поселення мають свої особливості. Якщо до колоній-поселень для
осіб, які вчинили злочини з необережності і до колоній-поселень для
осіб, які вчинили умисні злочини, засуджені направляються безпосередньо
після набуття вироком законної чинності, то до інших колоній-поселень
засуджені переводяться після відбуття встановленої законом частини
покарання в колоніях загального, посиленого і суворого режимів. Разом з
тим на колонії-поселення, у яких містяться особи, переведені з колоній
загального, посиленого і суворого режимів, покладене виконання властивих
їм завдань: закріплення досягнутих результатів виправлення засуджених і
підготовки їх до умов життя на волі. Необхідність у цьому викликана
причинами, пов’язаними з негативними наслідками ізоляції засуджених від
суспільства. Позбавлення волі спричиняє, зокрема, втрату засудженими
соціальне корисних зв’язків і навичок, зумовлює певну інертність і
пасивність у розв’язанні повсякденних життєвих питань і т. д.
Закріплення результатів виправлення засуджених і підготовка їх до життя
на волі здійснюються в умовах значного розширення прав засуджених і
надання їм більшої самостійності шляхом максимального наближення умов
праці, побуту, правил поведінки до умов життя і діяльності суспільства1.
За цією ознакою колонії-поселення слід розглядати і як установи
перехідного типу.

Стручков М. О., Сперанский Й. А., Шмаров Й. В. Советское
исправительно-трудовое право. Особенная часть. – М.. 1979. – С. 224.

226

§ 2. Особливості відбування покарання у вигляді позбавлення волі у
виправно-трудових колоніях-поселеннях

На відміну від колоній загального, суворого і посиленого режимів, що
мають охорону, інші характерні атрибути місць позбавлення волі і
належать у зв’язку з цим до установ закритого типу, колонії-поселення не
мають охорони і ряду інших атрибутів місць позбавлення волі і скоріше
обмежують свободу засудженого, ніж позбавляють її. У зв’язку з цим
колонії-поселення відносять до установ відкритого типу, умови тримання в
яких значно відрізняються від умов тримання в колоніях загального,
суворого і особливого режимів.

У колоніях-поселеннях всіх видів засуджені:

тримаються під наглядом, а на території житлової зони — під охороною;

у вільний від роботи час від підйому до відбою користуються правом
вільного пересування в межах усієї території колонії;

з дозволу адміністрації колонії можуть пересуватися без нагляду поза
територією колонії, але в межах населеного пункту, якщо це необхідно за
характером виконуваної роботе або у зв’язку з навчанням;

можуть носити одяг, який носять у цивільному житті, мати при собі гроші
і цінні речі, користуватися грішми без обмеження;

мають право відправляти листи, отримувати бандеролі, посилки, передачі,
отримувати короткострокові побачення без обмеження, а тривалі побачення
— до трьох діб один раз на місяць (ч. 1 ст. 33 ВТК України);

після відбуття шести місяців покарання в колонії-поселенні у разі
відсутності порушень Правил внутрішнього розпорядку, наявності житлових
умов з дозволу адміністрації колонії можуть проживати в межах населеного
пункту, де розташована колонія, зі своїми сім’ями, придбавати відповідно
до чинного законодавства житловий будинок і заводити особисте
господарство на території колонії.

В одній колонії-поселенні можуть триматися засуджені чоловіки і жінки,
незалежно від того, у колоніях якого виду режиму їх тримали раніше.

За свою працю вони отримують заробітну плату на руки і мають право
розпоряджатися нею на свій розсуд. Незалежно від усіх відрахувань їм
повинно виплачуватися не менше 50% заробітку.

У колоніях-поселеннях встановлюється восьмигодинний робочий день з одним
щотижневим днем відпочинку. Раніше тривалість робочого дня для цієї
категорії засуджених, а також надання їм щотижневих днів відпочинку
визначалися на загальних підставах

8* 227

відповідно до законодавства про працю. Для здачі екзаменів
учні-засуджені звільняються від роботи на строк, передбачений
законодавством про працю. Заробітна плата за цей період їм не
нараховується. Як і всі інші особи, котрі відбувають покарання в місцях
позбавлення волі, засуджені в колоніях-поселеннях не мають права на
щорічну відпустку в період відбування покарання.

У колоніях-поселеннях встановлюється ряд обмежень. Зокрема засуджені,
які тримаються там, не можуть без дозволу адміністрації виходити за межі
колонії, пересуватися по її території вночі, змінювати місце і характер
роботи. Вони зобов’язані суворо дотримуватися встановленого порядку
проживання в колонії. Адміністрація здійснює постійний нагляд і контроль
за їхньою поведінкою.

Як і в інших видах колоній, у цих колоніях є штрафний ізолятор, куди за
порушення режиму (наприклад, зловживання спиртними напоями, участь у
азартній грі і т. ін.) засуджені можуть бути поміщені на термін до 15
діб з виведенням або без виведення на роботу або навчання.

Злісні порушники режиму з колоній-поселень можуть бути переведені для
подальшого відбування покарання до колонії загального режиму. Це, як
правило, ті, хто перешкоджає виконанню покладеного на адміністрацією УВП
обов’язку виправлення засуджених: систематично і незаконно придбаває
спиртні напої або наркотичні речовини і вживає їх або систематично
ухиляється від роботи чи веде паразитичний спосіб життя.
Колонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необережності, і
колонії-поселення для осіб, які вчинили умисні злочини, слід відрізняти
від колоній-поселень для тих, хто твердо став на шлях виправлення і куди
їх переводять з колоній загального, посиленого і суворого режиму.
Основне завдання колоній-поселень полягає в тому, щоб підготувати
засуджених, які стали на шлях виправлення, до життя і роботи на волі,
перевірити їхню готовність до цього. У разі, коли засуджений у
колонії-поселенні злісно порушуватиме вимоги режиму, він підлягає
поверненню до колонії того ж виду режиму, який йому раніше був
визначений судом.

Коли засуджений зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці доведе
своє виправлення за вказаними в законі підставами, він може бути
умовно-достроково звільненим від відбуття покарання в колонії-поселенні.
До засуджених, які стали на шлях виправлення і можуть бути переведені до
колонії-поселення, належать передусім ті, хто, відбуваючи покарання в
колонії загального, посиленого або суворого режиму, характеризується
позитивно: дотримується вимог режиму, сумлінно ставиться до праці і
навчання, бере

228

участь у заходах виховного характеру, самодіяльних організаціях.
Незначні порушення дисципліни, допущені такими засудженими, наприклад,
пропуск занять у школі, не повинні братися до уваги.

Іноді адміністрація колонії представляє для подальшого відбування
покарання в колонії-поселенні засуджених, які почали сумлінно працювати
і припинили порушувати правила поведінки лише перед поданням до суду
матеріалів про їх переведення. Звісно, таких засуджених не можна визнати
такими, які твердо стали на шлях виправлення.

Багато засуджених у колоніях-поселеннях після тривалого перебування в
місцях позбавлення волі втратили зв’язки з родичами, трудовими
колективами, де вони працювали до арешту, інші со-ціально корисні
зв’язки. У деяких з них не було до засудження постійного місця
проживання або вони не займалися суспільне корисним трудом. У
колонії-поселенні можна реально перевірити ступінь їх виправлення і
готовність до життя і роботи на волі.

За умови добросовісної праці і зразкової поведінки засудженим, які
відбувають покарання в колоніях-поселеннях усіх видів, суд за спільним
клопотанням органу, що відає виконанням покарання, і спостережної
комісії може включити час їх роботи в колоніях-поселеннях до загального
трудового стажу.

Питання про включення до загального трудового стажу часу роботи в
колонії-поселенні у випадках, передбачених ст. 33 ВТК України,
вирішується суддею районного (міського) суду за місцем проживання особи,
яка відбула покарання (ст. 414і КІЖ України).

До клопотання повинні бути додані інші документи, необхідні для його
правильного рішення: копія вироку, довідка про відбуття покарання і
характеристика адміністрації колонії-поселення про роботу і поведінку
особи в період відбування нею покарання. При необхідності суддя може
витребувати й інші документи.

Вивчивши клопотання та інші документи і дійшовши висновку про те, що їх
достатньо для розгляду питання про включення часу відбування покарання
до загального трудового стажу, суддя своєю постановою призначає справу
до розгляду і доводить до відома прокурора дату і час розгляду, а також
оповіщає про це орган, що відає виконанням покарання, який порушив
клопотання, і особу, питання якої вирішується. Нез’явлення прокурора в
судове засідання не є перешкодою для розгляду справи. При розгляді
справи засуджений користується правами, передбаченими ст. 263 КПК
України.

Про час і місце розгляду клопотання повідомляють прокурору, а також
органу, що відає виконанням покарання, який порушив клопотання, і особі,
питання якої вирішується.

229

У судовому засіданні головуючий оголошує клопотання, потім
вислуховуються пояснення особи, яка порушила клопотання, досліджуються
докази і заслуховується думка прокурора, якщо він бере участь у розгляді
справи.

Шляхом заслуховування пояснень особи, відносно якої порушене клопотання,
представника з місця відбування покарання, дослідження інших доказів
суддя повинен з’ясувати, чи дійсно засуджений під час відбування
покарання в колонії-поселенні довів добросовісною працею і зразковою
поведінкою своє виправлення.

На підставі проведеного дослідження доказів суддя виносить у дорадчій
кімнаті постанову, якою або задовольняє клопотання про включення часу
відбування покарання до загального трудового стажу засудженого, або
відмовляє в задоволенні клопотання. На постанову судді може бути подана
окрема скарга або окреме представлення прокурора. Під час розгляду
справи повинен вестися протокол судового засідання.

До засуджених, яких тримають у колоніях-поселеннях, можуть
застосовуватися заходи заохочення (ст. 65 ВТК України) і заходи
стягнення (ст. 67 ВТК України).

Розділ XIV

Особливості відбування покарання у вигляді позбавлення волі у тюрмах.
Слідчі ізолятори

§ 1. Особливості виконання позбавлення волі в тюрмі

Згідно зі ст. 25 КК України та ст. 17 ВТК України в тюрмах відбувають
покарання у вигляді позбавлення волі такі категорії засуджених:

особи, засуджені до довічного позбавленні волі;

особливо небезпечні рецидивісти;

особи, які по досягненні вісімнадцятилітнього віку вчинили особливо
небезпечні злочини проти держави;

особи, які по досягненні вісімнадцятилітнього віку вчинили інші тяжкі
злочини і засуджені за них до позбавлення волі на строк понад п’ять
років;

особи, яких переведено з виправно-трудових колоній на підставах,
передбачених ст. 47 ВТК України, а саме за злісні порушення
встановленого режиму.

Також у тюрмах відбувають покарання особи, яких залишено в тюрмі в
порядку, встановленому ст. 24 ВТК України, для роботи по господарському
обслуговуванню.

Залишення засуджених для роботи по господарському обслуговуванню є
винятковою мірою і згідно з указаною нормою застосовується до осіб, яких
вперше засуджено до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими, і яким
визначено відбування у виправно-трудових колоніях загального режиму, а
також до осіб, котрих уперше засуджено на строк не більш ніж п’ять років
за тяжкі злочини.

Залишення засуджених для роботи по господарському обслуговуванню
здійснюється за наказом начальника тюрми і за письмової згоди
засуджених.

Згідно з Правилами внутрішнього розпорядку УВП (ст. 51) засуджених, яких
залишено в тюрмі для роботи по господарському обслуговуванню,
використовують на роботах, пов’язаних з матеріальним забезпеченням і
упорядкуванням тюрем, а також підтримкою в належному технічному стані їх
будівель і споруд.

231

Кількість засуджених, залишених в тюрмах для їх господарського
обслуговування, не може перебільшувати 7% від установленого ліміту.

Засуджені, залишені для виконання робіт з господарського обслуговування
тюрем, об’єднуються, як правило, в один загін, їх обов’язки визначаються
начальниками відповідних служб.

На них поширюються вимоги того виду режиму, який їм був визначений
вироком суду.

Крім цих категорій засуджених, припускається тимчасове тримання в тюрмі
осіб, засуджених до позбавлення волі у виправно-трудовій або
виховно-трудовій колоніях, але залишених в тюрмі через необхідність
проведення слідчих дій у справі про злочин, вчинений іншою особою
(статті 23 і 25 ВТК України).

Також у тюрмах припускається тимчасове (не більше десяти діб) тримання
осіб, яких переведено з одного місця позбавлення волі до іншого.

Тюрми обладнуються за типовими проектами. Територія тюрми розмежовується
на режимну зону та господарський двір.

На території режимної зони розміщуються корпуси, у яких утримуються
засуджені, кухня з пекарнею, санпропускники, клуб, медична частина із
стаціонаром та ізолятором для інфекційних хворих.

Дворики для прогулянок, як правило, розміщуються на верхніх поверхах
корпусів. В окремих випадках для цього обладнуються наземні майданчики
за умови, що вони не проглядаються з камер.

Дворики (майданчики) зверху каркаса обладнуються ґратами з розміром
вічка 15 на 15 см і на відстані 70-100 см обтягуються металевою сіткою.

Виробничі корпуси ізолюються від інших приміщень. Житлові корпуси, як
правило, з’єднуються з виробничими, комунально-побутовими та іншими
приміщеннями тунелями або закритими наземними переходами.

У господарському дворі розміщуються склади, овочесховища, гараж,
господарські майстерні та інші допоміжні приміщення.

Режимна зона та господарський двір обносяться кам’яним або цегляним
парканом суцільного заповнення висотою не менше 4,5 м і обладнуються
інженерно-технічними засобами охорони. Таким самим парканом
відокремлюється режимна зона від господарського двору. Службові
кабінети, контрольно-пропускний пункт, кімната чергового помічника
начальника установи, приміщення для побачень засуджених з рідними та
іншими особами розміщуються в адміністративному будинку.

232

Розділ XIV. Особливості відбування покарання …

Територія тюрми поділяється на режимну зону та господарський двір. На
території режимної зони розташовуються корпуси, де тримаються засуджені,
кухня, санпропускник, школа, клуб, медична частина зі стаціонаром;
майданчики для прогулянок, які, як правило, розташовуються на верхніх
поверхах корпусів.

Двори (майданчики) для прогулянок зверху за каркасом обладнуються
ґратами з вічками розміром 12 ла 20 сантиметрів і обтягуються металевою
сіткою.

Виробничі корпуси ізолюються один від одного, а також від інших
приміщень. Житлові корпуси здебільшого з’єднуються з виробничими,
комунально-побутовими та іншими приміщеннями тунелями або закритими
наземними переходами.

Засуджені, які відбувають покарання в тюрмі, розміщуються в загальних
камерах. Але згідно зі ст. 29 ВТК України в необхідних випадках,
мотивованих розпорядженням начальника тюрми, зі згоди прокурора,
засуджені можуть триматися в одиночних камерах.

Камери в тюрмах обладнуються відповідно до вимог відомчих інструкцій
Державного департаменту України з питань виконання покарання. Так, за
Правилами внутрішнього розпорядку УВП засуджені в тюрмах забезпечуються
житловою площею згідно з нормами, визначеними кримінально-виконавчим
законодавством України. Згідно зі ст. 74 ВТК України в тюрмах норма
житлової площі на одного засудженого становить не менше 2,5 квадратних
метрів.

Камери мають бути забезпеченими устаткуванням та іншими речами за
нормами, встановленими додатком 4 до Правил внутрішнього розпорядку.
Законодавство (ст. 29 ВТК України) встановлює два види режиму в тюрмі:
загальний і суворий.

На загальному режимі тюрми тримаються особи, засуджені вперше до
тюремного ув’язнення, і особи, переведені з УВП суворого режиму.

На суворому режимі тримаються:

особи, засуджені до довічного позбавлення волі;

особи, які раніше відбували тюремне ув’язнення;

особи, засуджені до тюремного ув’язнення за злочини, вчинені в місцях
позбавлення волі;

особи, переведені з колоній для відбування покарання в тюрму;

особи, переведені у встановленому порядку на суворий режим як захід
стягнення.

На суворому режимі перші два місяці тримаються:

особи, які раніше відбували тюремне ув’язнення;

233

особи, засуджені до тюремного ув’язнення за злочини, вчинені в місцях
позбавлення волі;

особи, переведені з колоній для відбування покарання в тюрму.

Засудженим, яких перевели на суворий режим як захід стягнення, строк
тримання на суворому режимі встановлюють за мотивованим розпорядженням
начальника тюрми в межах від двох до шести місяців.

Закон також визначає, що засудженому, якого тримають на суворому режимі,
у разі злісного порушення дисципліни за мотивованим розпорядженням
начальника тюрми може бути призначений новий строк тримання на цьому
режимі, проте загальний його строк не може перевищувати шести місяців.

Стаття 29 ВТК України встановлює, що на суворому режимі тюрми, навіть з
вищезазначених причин, не можна тримати вагітних жінок, а також жінок,
які мають при собі немовлят.

Введення в тюрмі двох видів режиму має на меті диференціювання обсягу
правообмежень у межах однієї установи виконання покарань.

Так, наприклад, засудженим, яких тримають у тюрмі на загальному режимі,
дозволяють щоденну прогулянку тривалістю одна година, а тим, кого
утримують на суворому режимі, — тривалістю тридцять хвилин.

Засудженим на загальному режимі тюрми дозволяють витрачати щомісяця на
придбання продуктів харчування та предметів першої потреби до 50%
розміру мінімальної заробітної плати, а на суворому режимі — до 30% (ст.
38 ВТК України). На засуджених, які відбувають покарання в тюрмі,
поширюється за певних умов право на додаткове використання грошей на
зазначені цілі, яке передбачене зазначеною нормою.

Кримінально-виконавчим законом (ст. 39 ВТК України) не передбачена
можливість тривалих побачень для засуджених у тюрмах, але ті, що
перебувають на загальному режимі, мають право на короткострокове
побачення з родичами або іншими особами один раз на шість місяців. Один
раз на три місяці ці засуджені, а також ті, хто перебуває на суворому
режимі, мають право, якщо в установі є така технічна можливість, на одну
телефонну розмову тривалістю п’ятнадцять хвилин.

Одержувати посилки і передачі в тюрмі не дозволяється (ст. 41 ВТК
України).

Є певні особливості в тюрмах і в регулюванні листування засуджених. Так,
засуджені можуть одержувати листи без обмежень їх

234

кількості, а відправляти за такими нормами: на загальному режимі — один
лист на місяць, на суворому — один лист на два місяці (ст. 43 ВТК
України).

Відповідно до ст. 46 ВТК України засуджених, які відбувають покарання в
тюрмі і твердо стали на шлях виправлення, можуть перевести з тюрми до
виправно-трудової колонії після відбуття ними не менше половини строку
тюремного ув’язнення, визначеного вироком суду.

За хорошу поведінку і чесне ставлення до роботи та навчання до
засуджених у тюрмах згідно зі ст. 65 ВТК України можуть застосовуватися
тільки ті засоби заохочення з перелічених в зазначеній нормі, що не
суперечать режимним вимогам у тюрмі. Слід також зазначити, що серед
перелічених у ст. 65 ВТК України засобів заохочення є й такі, що
застосовуються тільки в тюрмах. Це такі, наприклад, як збільшення часу
на прогулянки засудженим, яких тримають у тюрмі на загальному режимі, —
до двох годин і яких тримають на суворому режимі, — до однієї години.

Згідно зі ст. 67 ВТК України на засуджених у тюрмах накладають такі
стягнення: за порушення вимог режиму їх саджають у карцер (без виведення
на роботу або навчання) на строк до п’ятнадцяти діб за порушення вимог
режиму; переводять із загального режиму на суворий на строк від двох до
шести місяців.

Виходячи із специфіки організації відбування засудженими позбавлення
волі в тюрмах, ці установи мають певні особливості в організації їхнього
працезастосування.

За Правилами внутрішнього розпорядку УВП (ст. 54) осіб, які відбувають
покарання у вигляді тюремного ув’язнення, залучають до праці тільки на
об’єктах або інших роботах всередині тюрем. Виводити їх на роботи за
межі тюрми забороняється. Виробничі цехи в тюрмах розміщують в
ізольованих приміщеннях у межах зони, що охороняється. Особливо
небезпечних рецидивістів, а також засуджених, смертна кара яким замінена
позбавленням волі, виводять на роботу в спеціально обладнані цехи,
забезпечені додатковими засобами охорони і надійно ізольовані від
зовнішнього світу, щоб запобігти їхнім контактам з іншими засудженими,
яких тримають у тюрмах.

Під час виведення з цехів або камер засуджені підлягають обшуку, а
приміщення — огляду.

У необхідних випадках адміністрація тюрми може залучати засуджених, які
відбувають тюремне ув’язнення, до ремонтно-будівельних робіт на
території тюрем, забезпечуючи при цьому сувору

235

ізоляцію цих осіб від засуджених, яких залишено в тюрмі для роботи з
господарського обслуговування.

Засуджених, які відбувають тюремне ув’язнення, заборонено залучати до
будь-яких робіт, пов’язаних з господарським обслуговуванням у режимних
корпусах і на території тюрем.

При неможливості працезастосування засуджених у виробничих цехах їх
можна залучати до роботи в камерах за умов дотримання вимог санітарних
норм і правил охорони праці.

Різні категорії засуджених, які перебувають у тюрмах, повинні працювати
в повній ізоляції одне від одного.

§ 2. Слідчі ізолятори і їх місце в системі місць позбавлення волі.
Особливості режиму

Основним місцем попереднього ув’язнення, як уже зазначалося в
попередньому розділі, є слідчий ізолятор — один із видів примусу до
позбавлення волі. При цьому слід пам’ятати, Ідо попереднє ув’язнення не
є карою, оскільки застосовується воно до осіб, які не визнані злочинцями
в установленому законом порядку. Але оскільки слідчі ізолятори
організаційно поєднані з іншими місцями позбавлення волі, де виконується
покарання у вигляді, позбавлення волі, проблеми режиму попереднього
ув’язнення повинно вирішувати кримінально-виконавче право.

Попереднє ув’язнення посідає особливе місце серед запобіжних заходів у
правозастосовній практиці. Відповідно до ст. 148 КПК України запобіжні
заходи, у тому числі і у вигляді взяття під варту, слідчі і прокурори
застосовують тоді, коли мають достатні підстави вважати, що
звинувачений, перебуваючи на волі, переховуватиметься, уникаючи слідства
і суду, або перешкоджатиме встановленню істини в кримінальній справі, чи
займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання
вироку суду. Згідно зі ст. 155 КПК України встановлюються додаткові
умови цього досить суворого запобіжного заходу застосування. Так, взяття
під варту як запобіжний захід застосовують у справах про злочини, за які
законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад
один рік. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути
застосований у справах про злочини, за які законом передбачене покарання
у вигляді позбавлення волі і на строк не більше одного року. Законом
також встановлений перелік злочинів, при вчиненні яких до обвинуваченого
(підозрюваного) взяття під варту може бути застосоване з мотивів
небезпечності самого злочину (ч. 2 ст. 155 КПК України).

236

Попереднє ув’язнення, таким чином, є особливим видом державного примусу.
Особливість цього виду позбавлення волі обумовлена правовим статусом
осіб, до яких воно застосовується. Існує спеціальний нормативний акт, що
регулює порядок і умови виконання попереднього ув’язнення, — Закон
України від ЗО червня 1993 року «Про попереднє ув’язнення», який був
підписаний Президентом України1.

Відповідно до ст. 4 цього Закону місцями попереднього ув’язнення для
тримання осіб, яких беруть під варту, є слідчі ізолятори Державного
департаменту України з питань виконання покарання і Служби Безпеки
України, а також тюрми, які виконують і функції слідчих ізоляторів. В
окремих випадках, викликаних необхідністю в проведенні слідчих дій ці
особи можуть триматися в тюрмі, місцях перебування затриманих чи на
військових гауптвахтах.

Особи, які вчинили злочин під час відбування покарання в місцях
позбавлення волі і щодо них обрано запобіжний захід взяття під варту,
можуть перебувати в штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в
дисциплінарному ізоляторі виховно-трудової колонії.

Основним місцем попереднього ув’язнення, спеціально створеним з цією
метою, є слідчі ізолятори.

Право створення та ліквідації слідчих ізоляторів надано Державному
департаменту України з питань виконання покарання, який встановлює їх
організаційну структуру і лімітне число місць у них, що визначається
виходячи з площі наявних камер. Лімітне число місць великих слідчих
ізоляторів може складати більше трьох тисяч, а невеликих — до однієї
тисячі заарештованих.

Функція управління слідчими ізоляторами покладена на Державний
департамент України з питань виконання покарання. Департамент здійснює
сьогодні керівництво тридцятьма слідчими ізоляторами, розташованими
здебільшого в обласних центрах або великих містах. Три області України
мають два і більше слідчих ізоляторів (Донецька, Дніпропетровська,
Одеська області).

На місцевому (обласному) рівні загальне керівництво слідчими ізоляторами
здійснюють управління (відділи) Департаменту в Автономній Республіці
Крим і областей, а безпосередньо керує ними їхня адміністрація, яку
очолює начальник. У начальника слідчого ізолятора має бути кілька
заступників відповідно до напрямків діяльності.

. Див.: Кримінально-виконавче законодавство України. Збірник
нормативних актів. Укладач В. М.Трубников. – X., 1998. – С. 294-ЗН.

237

До персоналу слідчих ізоляторів згідно зі ст. 21 Закону України «Про
попереднє ув’язнення» належать особи рядового та начальницького складу
органів внутрішніх справ та Служби Безпеки України, а також особи, що
працюють у цих установах за трудовими угодами. Весь персонал слідчих
ізоляторів об’єднано у відповідні служби: оперативну, спеціальну,
медичну частини, службу контролерів та ін.

Для розташування ув’язнених у слідчих ізоляторах існують окремі корпуси
або відділення для окремого тримання в них осіб жіночої та чоловічої
статі; неповнолітніх; транзитно-пересильних ув’язнених; осіб, яких
засуджено до смертної кари, а також осіб, що залишені відповідно до ст.
24 ВТК України в слідчих ізоляторах для роботи по господарському
обслуговуванню.

Корпуси слідчих ізоляторів, де безпосередньо тримають ув’язнених,
складають так звану режимну зону, яка зв’язана з іншими дільницями
слідчих ізоляторів через контрольно-перепускні пункти. Навколо всього
периметру слідчий ізолятор оточено спеціальним огородженням і технічними
засобами охорони.

У корпусах і відділеннях слідчих ізоляторів є приміщення, які
забезпечують їх нормальне функціонування. До них насамперед слід
віднести приміщення, в яких безпосередньо тримають ув’язнених. Ці
приміщення відповідно до ст. 11 Закону України «Про попереднє
ув’язнення» звуться камерами.

Камеру слідчого ізолятора можна визначити як ізольоване приміщення, яке
замикається, у якому ув’язнених безпосередньо тримають під час виконання
цього запобіжного заходу. У камері ув’язнені проводять більшу частину
часу, саме тому для них камера є тимчасовим жилим приміщенням. Зважаючи
на це, особливого значення набуває чітка правова регламентація вимог до
цих приміщень.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про попереднє ув’язнення» і діючих
відомчих актів Державного департаменту України з питань виконання
покарання камери слідчих ізоляторів повинні бути сухими, вентильованими,
з природним та електричним освітленням. Норма площі в камері для одного
ув’язненого не може бути меншою ніж 2,5 квадратних метри, а для вагітних
жінок, а також жінок, що мають при собі дитину, — 4,5 квадратних метри.

Камери обладнують одноярусними або двоярусними металевими ліжками
вагонного типу з забезпеченням кожного ув’язненого спальним місцем.

238

У всіх камерах встановлюють столи для приймання їжі, занять та
застольних ігор, лавки по довжині столу і тумбочки для особистих речей,
зберігання яких не заборонене.

У зимовий час у камерах слід підтримувати температуру, не нижчу 18 °С.

Усі службові приміщення слідчих ізоляторів (за винятком карцерів)
електрифікують та радіофікують через місцевий радіовузол. Крім того,
відповідно до ст. 9 Закону України «Про попереднє ув’язнення», в камерах
можуть бути встановлені телевізори, що їх ув’язнені отримали від родичів
та інших осіб.

Слідчі ізолятори — це установи, де одночасно тримають велику кількість
людей. Саме тому, крім камер, кожний слідчий ізолятор має цілий комплекс
допоміжних приміщень і служб, які забезпечують нормальну життєдіяльність
цих закладів. До них насамперед слід віднести: приміщення для виконання
слідчих дій; приміщення для побачень тощо. Обладнання цих та інших
приміщень суворо регламентоване відомчими інструкціями.

Крім приміщень для так званих внутрішніх служб, слідчі ізолятори мають
склади, призначені для зберігання речей, які вилучені в ув’язнених,
лазню або душові кімнати з дезінфекційними камерами, пральні, перукарні,
майстерні з ремонту взуття та одягу, а також двори для прогулянок.

Двори для прогулянок являють собою огороджений з усіх боків простір, де
одночасно може знаходитися 20-25 чоловік, з розрахунку 2,5-3 кв. м площі
двору для прогулянок на кожного ув’язненого. Двори для прогулянок
обладнуються лавками для сидіння і простими знаряддями для заняття
фізичними вправами.

Крім вказаних приміщень і служб, слідчі ізолятори можуть мати приміщення
для перегляду кінофільмів і телепередач (для неповнолітніх).

У слідчих ізоляторах можуть також створюватися навчально-виробничі
майстерні, де ув’язнені, за їх бажанням, виконують роботу, яка підлягає
оплаті.

Для здійснення медичного обслуговування ув’язнених, забезпечення
санітарного нагляду і проведення протиепідемічних, оздоровчих і
медико-просвітніх заходів, у слідчих ізоляторах створюють медичні
частини. Залежно від місцевих умов можуть також створюватись амбулаторії
та стаціонар. У найбільших слідчих ізоляторах створюють лікарні, медичні
ізолятори, аптеки та зубопротезні лабораторії.

239

Режим у місцях попереднього ув’язнення, як визначено ст. 7 Закону
України «Про попереднє ув’язнення», — це порядок і умови тримання осіб,
взятих під варту, нагляду за ними з метою забезпечення виключення
можливості для ув’язнених ухилитися від слідства та суду, перешкодити
встановленню істини у кримінальній справі чи займатися злочинною
діяльністю, а також забезпечення виконання вироку.

Цією ж статтею встановлюють основні вимоги режиму в місцях попереднього
ув’язнення, до яких належать:

ізоляція осіб, взятих під варту;

постійний нагляд за ними;

роздільне тримання ув’язнених.

Попереднє ув’язнення насамперед передбачає ізоляцію ув’язнених від
навколишнього світу. Проте ізоляцією ув’язнених від навколишнього світу
ця вимога режиму не вичерпується, оскільки не менш важливою є ізоляція
одних груп ув’язнених від інших в межах самого місця попереднього
ув’язнення. Саме ця так звана внутрішня ізоляція покликана виконувати
такі завдання:

нейтралізація можливості негативного впливу одних ув’язнених на інших;

виключення спілкування між собою осіб, притягнених до відповідальності
за однією справою.

Для вирішення цих завдань Законом України та відомчими нормативними
актами встановлені спеціальні правила внутрішньої ізоляції в місцях
попереднього ув’язнення. Згідно зі статтею 8 Закону України «Про
попереднє ув’язнення» осіб, яких взято під варту, тримають у маломісних
або загальних камерах. Як виняток, для збереження слідчої таємниці,
захисту ув’язнених від можливих замахів на їхнє життя або попередження
вчинення ними нового злочину за медичними показниками, коли є при цьому
мотивоване розпорядження слідчого, суду або особи, яка проводить
дізнання, чи начальника установи, санкціоноване прокурором, їх можуть
тримати в одиночних камерах. Застосування цього заходу до неповнолітніх
не дозволене.

Згідно з правилами про роздільне тримання ув’язнених у слідчих
ізоляторах тримають (ст. 8 Закону):

чоловіків — окремо від жінок;

неповнолітніх — окремо від дорослих (як виняток разом з неповнолітніми
можна тримати не більше двох дорослих, які вперше притягнені до
кримінальної відповідальності за злочини, що не є тязккими, коли є на це
санкція прокурора);

240

осіб, яких вперше притягають до кримінальної відповідальності, — окремо
від осіб, котрі в минулому до такої відповідальності притягались;

осіб, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі, — окремо
від інших;

обвинувачених чи підозрюваних у вчиненні тяжких злочинів — окремо від
інших;

обвинувачених чи підозрюваних у вчиненні особливо небезпечних злочинів
проти держави, — як правило, окремо від інших;

особливо небезпечних рецидивістів — окремо від інших;

осіб, які в минулому були працівниками органів внутрішніх справ, Служби
Безпеки, прокуратури, юстиції та суду — окремо від інших;

засуджених вироком суду — окремо від інших;

іноземних громадян або осіб без громадянства, — як правило, окремо від
інших;

засуджених до довічного позбавлення волі — ізольовано від усіх осіб;

обвинувачених або підозрюваних в одній і тій самій справі за наявності
розпорядження особи чи органу, які розглядають справу, — окремо.

Покамерне розміщення ув’язнених у місцях попереднього ув’язнення — це не
тільки засіб для забезпечення їхньої ізоляції, але й засіб, який сприяє
здійсненню ефективного постійного нагляду за ними.

Поведінка осіб, взятих під варту, перебуває під постійним контролем
працівників слідчого ізолятора, які цілодобово чергують у місцях
безпосереднього розташування камер. Нагляд за обстановкою в кожній
камері здійснюється контролерами через спеціальні оглядові отвори. З
метою запобігання можливості попадання в місця попереднього ув’язнення
речей, зберігання яких заборонене, ув’язнені підлягають особистому
обшуку. Особисті обшуки можуть проводитися не тільки під час прийому в
слідчий ізолятор, але й у процесі подальшого тримання в ньому.

З тією ж метою, що й обшуки, здійснюється огляд речей, які знаходяться в
ув’язнених або надходять на їхнє ім’я в посилках та передачах. До
наглядових функцій слід також відносити правило про цензурну перевірку
кореспонденції ув’язнених.

У статті 6 «Правове становище осіб, які тримаються в місцях попереднього
ув’язнення» Закону України «Про попереднє ув’язнення» йдеться про те, що
особи, яких тримають у місцях попереднього ув’язнення, мають обов’язки і
права, визначені законодавством для

241

громадян України, з обмеженнями, що випливають з вимог режиму тримання
під вартою. При цьому в Законі підкреслюється, що надання будь-яких
пільг або привілеїв ув’язненим залежно від їх расової, національної
належності, ставлення до релігії, майнового становища, політичних
поглядів і минулих заслуг заборонене.

Режимні обмеження прав ув’язнених конкретизуються в кількох статтях
закону та відомчих нормативних актах.

Прогулянки. Відповідно до ст. 9 Закону України «Про попереднє
ув’язнення» ув’язнені мають право користування щоденною прогулянкою
тривалістюодна година. Вагітним жінкам та жінкам, які мають при собі
дітей, неповнолітнім, а також хворим з дозволу лікаря і за їх згоди
тривалість щоденної прогулянки може встановлюватися до двох годин.

Особливості проведення прогулянок у слідчих ізоляторах обумовлені
вимогами ізоляції різних категорій ув’язнених і необхідністю постійного
нагляду за ними. У зв’язку з цим ув’язнених виводять на прогулянку
покамерно, відповідно до графіка, визначеного начальником
слідчогаїзолятора. Ув’язненим під час прогулянки дозволяється ходити,
стй$*й на місці або сидіти на лавках, палити, розмовляти один з одним,
виконувати гімнастичні вправи, які не заважають іншим.

Побачення. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про попереднє
ув’язнення» побачення з родичами або іншими особами може надаватися
ув’язненим адміністрацією місця попереднього ув’язнення тільки з
письмового дозволу слідчого, органу дізнання або СУДУ> У розгляді яких
знаходиться справа, — як правило, один раз на місяць. Тривалість
побачення — від однієї до двох годин.

Побачення здійснюється під наглядом адміністрації. Під час побачення
заборонено розмовляти умовною мовою або мовою, яка незрозуміла
працівникові слідчого ізолятора. Як ув’язненим, так і особам, з якими
надане побачення, забороняється передавати один одному будь-які речі,
записки і документи. У разі порушення цих вимог побачення достроково
припиняють.

Ув’язнений має право на побачення із захисником наодинці, без обмежень
кількості побачень та їх тривалості, з моменту допуску захисника до
участі у справі, підтвердженої письмовим повідомленням особи чи органу,
у розгляді якого знаходиться справа, у вільний від виконання слідчих дій
час.

Передачі, перекази та посилки. Ув’язнені мають, згідно зі ст. 9 Закону
України «Про попереднє ув’язнення», право одержувати без обмежень
грошові перекази, які зараховуються на їх особові рахунки.

242

Крім грошових переказів, ув’язнені можуть два рази на місяць одержувати
передачі або посилки вагою до восьми кілограмів. Речові посилки або
передачі в цю норму не входять.

Порядок прийому та перевірки посилок і передач регулюється відомчими
нормативними актами.

Ув’язнені, у тих випадках, коли на їхніх особових рахунках є певна сума
грошей, можуть купувати протягом місяця за безготівковим розрахунком
продукти харчування і предмети першої необхідності на суму до одного
мінімального розміру заробітної плати і без обмежень письмові приладдя,
газети, книги через торговельну мережу на замовлення.

Листування та звернення зі скаргами та заявами. Ув’язнені, відповідно до
ст. 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення», з письмового дозволу
особи або органу, які розглядають кримінальну справу, можуть листуватися
з родичами та іншими громадянами, а також з підприємствами, установами
та організаціями.

Скарги, заяви та листи переглядаються адміністрацією місця попереднього
ув’язнення. Скарги, заяви та листи, адресовані прокурору та
Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, — перегляду не
підлягають, їх відправляють за адресою протягом доби з моменту їх
подання.

Скарги на дії особи, яка розглядає справу, адміністрація надсилає
прокурору, а скарги на дії та рішення прокурора (за винятком санкції на
арешт) — прокурору більш високого рівня, не пізніше трьох діб з часу їх
подання.

Заяви осіб з питань оскарження санкції прокурора на арешт адміністрація
надсилає у відповідний суд протягом доби з часу їх подання, про що
одночасно сповіщають прокурору.

Скарги, заяви та листи, які містять відомості, розголошення яких може
перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, адресату не
надсилаються, їх передають на розгляд особи або органу, які розглядають
справу, про що ув’язненого повідомляють, а прокурора інформують.

Загальні обов’язки ув’язнених закріплені у ст. 10 Закону України «Про
попереднє ув’язнення». Відповідно до цієї норми ув’язнені зобов’язані:

дотримуватися порядку, встановленого в місцях попереднього ув’язнення, і
виконувати законні вимоги представників адміністрації;

дотримуватися санітарно-гігієнічних правил, мати охайний зовнішній
вигляд, постійно стежити за чистотою в камері;

243

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

бути ввічливими з працівниками місця попереднього ув’язнення, а також
один з одним, не вступати в суперечки з представниками адміністрації, не
принижувати їх гідність, не протидіяти виконанню ними своїх обов’язків;

дбайливо ставитися до інвентарю, устаткування та іншого майна місця
попереднього ув’язнення.

Нарівні з обов’язками ув’язнені мають і права, викладені в ст. 9 Закону
України «Про попереднє ув’язнення». Крім тих, про які вже згадувалося
вище (право на одержання посилок, передач, переказів, право на
побачення, листування, прогулянки), у ній йдеться про такі права:

на захист відповідно до кримінально-процесуального законодавства;

знайомитися з правилами тримання під вартою;

користуватися особистим одягом і взуттям, мати при собі документи та
записи, які стосуються кримінальної справи;

користуватися телевізорами, одержаними від родичів чи інших осіб,
настольними іграми, газетами та книгами з бібліотеки місця попереднього
ув’язнення;

відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди і користуватися
релігійною літературою і притаманними їх вірі речами релігійного культу,
виробленими з малоцінних матеріалів, якщо при цьому не порушується
встановлений в місцях попереднього ув’язнення порядок, а також не
обмежуються права інших осіб;

на восьмигодинний сон уночі, під час якого не припускається залучення до
участі в процесуальних та інших діях, за винятком невідкладних випадків.

Адміністрація місця попереднього ув’язнення, згідно зі ст. 14 Закону
України «Про попереднє ув’язнення», може застосовувати щодо ув’язнених,
при їхній зразковій поведінці, такі заходи заохочення:

оголошення подяки;

збільшення тривалості прогулянки на одну годину;

дозвіл на додаткове придбання продуктів харчування і предметів першої
необхідності в межах 25 % на місяць від суми, передбаченої ст. 9 Закону
України «Про попереднє ув’язнення»;

дозвіл на одержання додатково однієї посилки або передачі;

преміювання за кращі показники в роботі.

До ув’язнених, які порушують режим, відповідно до ст. 15 Закону України
«Про попереднє ув’язнення», адміністрація місця попереднього ув’язнення
може застосовувати такі заходи стягнення:

244

гозоїл ліу. исооливості відбування покарання …

попередження або догану;

позачергове залучення до прибирання приміщення;

позбавлення права протягом одного місяця купувати продукти харчування і
одержувати передачі або посилки (це стягнення не поширюється на вагітних
жінок, жінок, що мають при собі дітей, а також неповнолітніх).

Особи, які злісно порушують режим, за мотивованим розпорядженням
начальника місця попереднього ув’язнення, можуть бути поміщені в карцер
на строк до десяти діб, а неповнолітні — на строк до п’яти діб. Вагітні
жінки і жінки, які мають дітей, поміщенню в карцер не підлягають.

Розділ XV

Особливості відбування позбавлення волі у виховно-трудових колоніях

§ 1. Специфічні риси виховно-трудових колоній і завдання, поставлені
перед ними

Іноді запитують: «Чому Господь своєю волею не може відвернути людину від
поганого’?» Відповідь: «Тоді ми були б не людьми, а якимись іншими,
запрограмованими на добро, але такшЛІ, що не мають вільної волі
істотами».

Настоятель храму Різдва Богородиці М. Морозов

Реалізація кримінального покарання у вигляді позбавлення волі відносно
осіб, які не досягли повноліття, покладена на виховно-трудові колонії.

Розподіл УВП на установи для виконання позбавлення волі відносно
дорослих і неповнолітніх правопорушників відбувається на підставі,
передбаченій чинним кримінальним і кримінально-виконавчим законодавством
класифікації засуджених залежно від вікових особливостей особистості.
Роздільне тримання в установах виконання покарання неповнолітніх і
дорослих засуджених (ч. 1 ст. 21 ВТК України) має на меті застосування
диференційованого карально-виховного впливу і недопущення негативного
впливу дорослих злочинців на неповнолітніх.

Уже в перші роки Радянської влади законодавство і криміналь

но-виконавча політика проголосили диференційований підхід до

правопорушників залежно від їхнього віку. Декретом «Про комісії

для неповнолітніх» від 14 січня 1918 року суди і тюремне ув’язнення І

для малолітніх і неповнолітніх до сімнадцятилітнього віку були

скасовані. Відповідно до цього такі справи були вилучені з відан- |

ня судів і розглядалися комісіями, які могли застосовувати так звані

заходи медико-педагогічного характеру. Серед цих заходів було і

направлення до спеціальних навчально-виховних установ — ко

лоній для неповнолітніх, які спочатку перебували у віданні Нар

комату соціального забезпечення, а потім Наркомюсту. ;

246

Що ж до правопорушників старших за сімнадцятилітній вік, то вони
підлягали кримінальній відповідальності на загальних підставах. Однак і
тут застосовувалися заходи ізоляції їх від інших злочинців. З огляду на
це становить інтерес тимчасова інструкція НКЮ «Про позбавлення волі як
міри покарання і про порядок відбування такої» від 23 липня 1918 року. У
ній йвдлося про відкриття «ре-форматоріїв і землеробських колоній як
установ виховно-каральних, особливо для молодих злочинців».

Одна з перших таких установ була створена в Москві і функціонувала
протягом одного року (з 1 грудня 1918 року до листопада 1919 року).

Виховно-трудові колонії згідно із законом (ст. 18 ВТК України) входять
до загальної системи УВП, зумовленої:

а) єдністю для всіх видів УВП матеріальної ознаки — виконан

ня позбавлення волі і здійснення карально-виховного впливу на

засудженого з урахуванням характеру вчиненого злочину, злочин

ної минулої діяльності, соціальне педагогічної занедбаності і віку;

б) спільністю завдань УВП — досягнення однакової, зрештою,

мети покарання;

в) передбаченою законодавством (ст. 26 ВТК України) можли

вістю переведення засуджених за досягненням повноліття з вихов

но-трудової до виправно-трудової колонії;

г) єдністю у своїй основі принципів виконання покарання у

виховно-трудових колоніях і в УВП інших видів (для засуджених,

які досягли повноліття). Окрім того, всі установи виконання пока

рання, у тому числі і виховно-трудові колонії, мають, у цілому, єдину

структуру і функції, працівники цих установ керуються в проведенні

виховної роботи вимогами кримінально-виконавчої педагогіки, пси

хології, організації праці засуджених.

Розглядаючи положення про те, що завдання за досягненням мети
виправлення правопорушників єдине для всіх видів УВП, не можна не
підкреслити її своєрідність і практичну значущість стосовно діяльності
виховно-трудових колоній.

На першочерговості завдання виправлення неповнолітніх правопорушників
наголошується в постановах вищих судових інстанцій. Йдеться в них про
те, що, призначаючи міру покарання неповнолітньому, суди повинні
керуватися вимогами закону і виходити з того, що відносно таких осіб
покарання найвищою мірою повинне підпорядковуватися меті виправлення
винного — попередженню вчинення нових злочинів.

Таке важливе для кримінальної відповідальності положення зумовлене
особливостями психіки і інтелекту неповнолітнього, які в нього

247

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ще недостатньо сформовані. Вчинення злочину підлітком — це здебільшого
наслідок не стільки вкорінених антигромадських поглядів і настанов,
скільки ненапрацьованих потрібних етичних якостей, уявлень, невміння
правильно оцінювати певні факти і явища життя, погоджувати свої вчинки з
вимогами суспільної необхідності.

Ця найважливіша вимога закону наскрізь проходить через усі стадії
кримінальної відповідальності неповнолітнього правопорушника.

Важливість і першочерговість виховних завдань, які стоять перед
установами для неповнолітніх, ще раз підкреслюється в новому
кримінально-виконавчому законодавстві фактом перейменування трудових
колоній у виховно-трудові колонії.

Процес карально-виховного впливу у виховно-трудових колоніях має свою
специфіку. Внаслідок вимог, викладених у нормативних актах, можливості
використання загальних для всіх УВП спеціальних оперативно-режимних
заходів дещо звужені. Завдання приватного попередження в цих колоніях
досягається значною мірою педагогічним впливом колективів вихователів,
учителів, майстрів професіонально-технічних училищ та інших працівників,
які проводять цілий комплекс виховних і профілактичних заходів щодо
попередження і припинення правопорушень з боку засуджених.

Разом з тим, враховуючи тягар вчинених неповнолітніми злочинів, значну
педагогічну занедбаність засуджених, відбування покарання у
виховно-трудовій колонії неможливе без заходів попереджувального порядку
в тому їх значенні, що властиве всім УВП. В іншому разі виховно-трудові
колонії втратили б своє специфічне призначення. Співвідношення ж
каральних і виховних елементів позбавлення волі у виховно-трудових
колоніях інше, ніж в УВП для дорослих засуджених. Умови відбування
покарання у виховно-трудовій колонії значно кращі: Неповнолітні не мають
тих позбавлень і обмежень, які мають дорослі засуджені. Норми
кримінально-виконавчого права надають для виправлення неповнолітніх
засудже-, них набагато більший простір у застосуванні педагогічних
заходів і тим самим значно звужують обсяг каральних елементів покарання.
Організація педагогічного процесу у виховно-трудовій колонії в
застосуванні педагогічних заходів певною мірою полегшується тим, що вони
можуть ширше використовувати досягнення педагогіки, багатий досвід
виховання молодого покоління в школах та інших дитячих
навчально-виховних установах.

Виконання завдання найбільш ефективної організації відбування
позбавлення волі неповнолітнім можливо лише при досить чітко-

248

иув

му диференційованому підході до різних категорій засуджених. Кримінальне
право і кримінально-виконавче право виробили теоретичні передумови для
розв’язання питання про раціональну класифікацію засуджених
неповнолітніх і утворення УВП різних режимів.

Так, чинним законодавством, спираючись на досвід, що є, встановлені для
засуджених до позбавлення волі неповнолітніх два типи установ:
виховно-трудові колонії загального і посиленого режимів. Законом
визначені також і правові основи тримання неповнолітніх в умовах цих
видів режиму. Інші види режимів, встановлені для дорослих, засуджених до
позбавлення волі, і неповнолітніх, виходячи з їх вікових особливостей,
визнані недоцільними.

Вид виховно-трудової колонії, у якій повинен відбувати покарання
засуджений до позбавлення волі неповнолітній, визначається судом за ст.
25 КК України і ст. 18 ВТК України. Ця обов’язкова вимога зафіксована в
кримінально-процесуальному законі (п. 8 ст. 324 КПК України), згідно з
яким суд повинен вказати вид колонії в резолютивній частині вироку.

Відповідно до ст. 25 КК України і ст. 18 ВТК України виховно-трудові
колонії, у яких відбувають покарання неповнолітні злочинці, поділяють на
колонії загального і посиленого режимів. Приблизно 75-80% засуджених, що
містяться у виховно-трудових колоніях, відбувають покарання в колоніях
загального режиму.

У виховно-трудових колоніях загального режиму відбувають покарання
неповнолітні чоловічої статі, уперше засуджені до позбавлення волі,
причому за злочини, що не є тяжкими, а також всі неповнолітні засуджені
жіночої статі. Вони містяться окремо від засуджених за тяжкі злочини.
Крім того, судом, з вказівкою мотивів, залежно від характеру і ступеня
суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного й інших обставин
справи може бути прийняте рішення про направлення у виховно-трудову
колонію загального режиму неповнолітніх, що раніше відбували покарання у
вигляді позбавлення волі (ч. 7 ст. 25 КК України, ст. 18 ВТК України). У
виховно-трудових колоніях посиленого режиму відбувають покарання
неповнолітні чоловічої статі, які: 1) раніше відбували покарання у
вигляді позбавлення волі або 2) переведені за злісне порушення вимог
режиму з виправно-трудової колонії загального режиму.

При цьому суди повинні суворо дотримуватися індивідуального підходу,
враховувати характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину,
обставини справи, особу винного, його злочинну минулу діяльність і факт
відбування ним раніше покарання в місцях позбавлення волі.

249

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Слід визнати неправильною судову практику, коли при постанові вироку
визначають не тільки вид виховно-трудової колонії, але й вид
виправно-трудової колонії, у якій повинен відбувати покарання засуджений
по досягненні вісімнадцятилітнього віку. У Біблії сказано: «Не хвалися
завтрашнім днем; тому що не знаєш, що народить той день». Правильне
розв’язання цього питання неможливе без урахування характеру поведінки
засудженого у виховно-трудовій колонії в процесі відбування покарання.

§ 2. Організаційна структура виховно-трудових колоній

Складний характер діяльності виховно-трудових колоній визначає специфіку
її структури, підбору і розстановки кадрів, особливості функціональних
обов’язків частин і служб. Організаційна структура виховно-трудової
колонії відповідає основним напрямкам діяльності цих установ.

Діяльністю виховно-трудової колонії керує адміністрація на чолі з
начальником колонії. Осіб, які відбувають покарання у виховно-трудових
колоніях, ділять на загони (відділення). Кожний загін очолює старший
вихователь. Загони (відділення) у виховно-трудових колоніях досі, як
правило, формують за принципом, що називається «шкільно-виробничим».
Особи, учні в одному класі школи, також становлять одну групу в
професійно-технічному училищі і навчаються за однією спеціальністю,
спільно беруть участь у позашкільній роботі, разом працюють. Найбільш
раціональні, педа-гогічно виправдані принципи використовуються і при
організації діяльності виховно-педагогічного персоналу: загін очолює
один вихователь, у груповій та індивідуальній роботі з засудженими
беруть участь класний керівника майстер виробничого навчання. Заступник
начальника установи з виховної (соціальної”) роботи з засудже^ ними
зобов’язаний залучати для виправлення засуджених працівників клубу,
бібліотек, проводити культурно-масові і спортивні заходи. У колоніях
можуть створюватися і методичні кабінети, завданням яких є вивчення,
узагальнення і поширення передового досвіду роботи вчителів,
вихователів, майстрів та інших працівників колонії. Для розгляду
найважливіших питань організації роботи і, виправлення засуджених і
створення єдиної методики при началь? | никові колонії створюється
колегіальний дорадчий орган (навчаль- і но-виховна рада).

Виробнича частина включає в себе служби професіональног навчання,
майстрів виробничого навчання, працівників майстерень^

ґозоїл л v. исооливості відбування позбавлення волі…

цехів та інших ділянок виробництва колонії. Ця частина дбає про трудове
забезпечення засуджених.

На оперативно-режимне відділення (частину) покладені функції цілодобової
охорони засуджених і постійного нагляду за ними, точним і неухильним
виконанням засудженими своїх обов’язків, правил поведінки і внутрішнього
розпорядку. Відділення відповідає також за профілактику злочинності в
місцях позбавлення волі.

Крім того, у виховно-трудовій колонії створюються спеціальні, медичні
частини, служби постачання, бухгалтерія, комунально-експлуатаційні
групи.

Територію виховно-трудової колонії захищає кам’яна огорожа. Житлова зона
може розділятися на ізольовані одна від одної дільниці. Територія
виховно-трудових колоній загального режиму на ізольовані дільниці не
розмежовується.

У житловій зоні розміщуються школа, навчально-технічні кабінети, кімната
психоемоційного розвантаження, приміщення відділення карантину,
діагностики і розподілу, у якому обладнуються спальні кімнати, кімната
для приймання їжі, гардероб, кімната куль-турно-маеовоїроботи, туалети.

У виховно-трудових колоніях обладнуються спортивні майданчики з
необхідним комплексом спортивного інвентарю та плац для шикування всіх
засуджених установи. Територія колоній обноситься парканом висотою не
менше 3,5 метра і обладнується інженерно-технічними засобами охорони. ,

Говорячи про склад засуджених, які відбувають покарання у
виховно-трудових колоніях, слід зазначити, що суди при обговоренні
питання про застосування до неповнолітнього міри покарання обов’язково
враховують не тільки характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого
злочину, але й особу, її психофізіологічний розвиток, обставини, які
пом’якшують і обтяжують відповідальність, а також причини, з якими
пов’язаний злочин. Зокрема суди мають на увазі, що відповідно до п. 6
ст. 40 КК України вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, що
пом’якшує відповідальність1.

Суд застосовує до неповнолітніх покарання у вигляді позбавлення волі
лише в тому разі, коли не знаходить можливості призначити більш м’яке
покарання або замінити його заходами виховного впливу. Через це у
виховно-трудових колоніях тримають передусім осіб, засуджених за
найбільш небезпечні злочини (умисні вбивства, тяжкі тілесні пошкодження,
розбої, грабунки, зґвалтування і т. д.); осіб, які

Яценко С. С., Шакун В. І. Кримінальний кодекс України:
Науково-практичний коментар. – К., 1998 – С. 52.

251

вже були судимі, але які не виправилися, а також підлітків, що вчинили
нові правопорушення йісля перебування в спеціальних навчально-виховних
установах (ст. 11 КК України).

Дослідження показують, що небагато неповнолітніх засуджених мали
позитивну характеристику до моменту вчинення злочину і вчинили його за
підбурюванням старших або з пустощів і т. д. Інші ж характеризувалися
негативно. Більше половини перебували на обліку в органах міліції за
дрібні правопорушення, дві третини систематично вживали алкогольні
напої.

За віковою ознакою велику частину засуджених становлять
шістнадцяти-сімнадцятилітні підлітки. Це пояснюється тим, що
неповнолітні молодшого віку рідше вчиняють злочини, а тим більше
притягуються до кримінальної відповідальності і засуджуються до
покарання у вигляді позбавлення волі. Відносно невелику частину
складають особи у віці вісімнадцяти років і більше, які згідно з законом
залишені у виховно-трудовій колонії до закінчення строку покарання з
метою закріплення результатів виправлення, завершення загальноосвітнього
або професійного навчання.

Для засуджених, які відбувають покарання у виховно-трудових колоніях,
характерні дві основні групи ознак: по-перше, вони володіють
психологічними особливостями, властивими всім особам їх віку; по-друге,
внаслідок негативних умов виховання і вчинення злочину — особистими
якостями, що визначають ступінь їх соціально-моральної зіпсованості,
криміногенності та суспільної небезпеки.

Кримінологічна характеристика злочинності у виховно-трудових колоніях
говорить про вчинення тільки насильницької злочинності неповнолітніми
правопорушниками в місцях відбування покарання (вбивство, спричинення
тілесних пошкоджень, мужолозтво) і вчинення втеч. Між засудженими
складаються стосунки, засновані на приниженні людської гідності
(засуджені у своєму «середовищі» поділяються на 11-14 «мастей» — блатні,
шістки, мужики, контактні, скривджені і т. д.). 1 важко погодитися з
думкою І. А. Сперанського, що під час відбування покарання більшість
неповнолітніх характеризуються позитивно, дотримуються вимог режиму,
сумлінно ставляться до праці і навчання. Стосунки, що складаються між
неповнолітніми правопорушниками,—це айсберг, надводна частина якого
видима, а про підводну можна лише здогадуватися. Підводна частина
айсберга, якої не видно, — це «закони, які не пишуться» для засуджених,
і засновані вони на приниженні людської гідності особи. Реформування
кримінально-виконавчої системи необхідно починати саме з реорганізації
виховного процесу у виховно-трудових колоніях.

252

Дослідники показують, які саме соціальне обтяжуючі дефекти
психофізичного і інтелектуального розвитку більш поширені серед
неповнолітніх правопорушників, ніж серед підлітків, котрі правопорушень
не вчиняли, зафіксовані ними:

різні порушення психофізичного розвитку, що відбулися в період утробного
розвитку, під час пологів, у дитячому і ранньому дитячому віці (у тому
числі від черепно-мозкових травм, загально-соматичних та інфекційних
захворювань);

яскраво виражені, починаючи з дитячого віку, невропатологічні риси і
латохарактерологічні реакції (надмірна крикливість і плаксивість,
підвищена уразливість, легка ранимість, примхливість, афективність,
дратівливість, постійний неспокій, крайні форми рухової активності,
порушення сну, мови і т. ін.);

захворювання на алкоголізм;

явища фізичного інфантилізму (млявість, швидка стомлюваність, знижена
працездатність і т. д.) або вираженого відставання у фізичному розвитку,
включаючи дефекти зовнішнього вигляду;

знижений рівень інтелектуального розвитку, який створює труднощі в
спілкуванні з однолітками, вихователями, у навчанні і праці, що утруднює
набування необхідної інформації і соціального досвіду.

Неповнолітній злочинець переважно є особою, що має звички, схильність,
стійкі стереотипи антигромадської поведінки. Випадково вчиняють злочини
з них одиниці. Для інших характерні:

постійна демонстрація зневаги до норм узвичаєної поведінки

(лихослів’я, поява в нетверезому стані, приставання до громадян,

псування суспільного майна і т. д.); \

наслідування поганих звичок і традицій, пристрасть до спиртних напоїв,
до наркотиків, участь в азартній грі;

бродяжництво, систематичні втечі з дому, навчально-виховних та інших
установ;

ранні статеві зв’язки, статева розбещеність;

систематичний вияв, у тому числі і в безконфліктних ситуаціях,
злостивості, мстивості, грубості, актів насильницької поведінки;

безперервне створення конфліктних ситуацій, постійні сварки в сім’ї,
тероризування батьків та інших членів сім’ї;

культивування ворожнечі до тих неповнолітніх, котрі успішно навчаються,
добре себе поводять;

звичка до привласнення всього, що «погано лежить», що можна безкарно
відібрати в слабкого’.

Кудрявцев В. М., Зминав В. Е. Криминология. – М, 1995. – С. 290.

253

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Працівникам кримінально-виконавчої системи необхідно мати великі знання,
досвід, практику у виправленні засуджених. Успішно впоратися із
завданнями виправлення можна лише за умови, коли глибоко знаєш не тільки
те, що відбувається з кожним засудженим у виправно-трудовій колонії, але
і їхнє минуле, їхні негативні й позитивні риси вдачі. Це дає можливість
ефективніше застосовувати до засуджених основні засоби виправлення,
передбачені ст. 7 ВТК України.

§ 3. Режим у виховно-трудових колоніях

Умови тримання засуджених неповнолітніх диференціюються залежно від
режиму (загального або посиленого) виховно-трудової колонії.

Основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі закон (статті 28-48 ВТК
України) поширює і на порядок відбування покарання неповнолітніми. Але
разом з тим у нормах права йдеться і про низку специфічних вимог до
здійснення карально-виховного процееу в цих установах. За умовами
тримання засуджених вихов-но-трудоВі колонії бувають загального режиму і
посиленого режиму (ст. 18 ВТК України).

Істотною особливістю організації охорони у виховно-трудових колоніях на
відміну від виправно-трудових колоній є те, що контролерська служба
здійснює і зовнішню охорону, і нагляд за засудженими всередині колонії.
Зосередження цих функцій в одній службі пояснюється передусім
педагогічними міркуваннями. Така організація дозволяє здійснити єдність
вимог, уникнути зайвої складності самої процедури охорони, її гнітючого
впливу на психіку неповнолітнього.

З передбачених законом заходів безпеки до засуджених неповнолітніх
можуть бути застосовані тільки наручники.

При втечі неповнолітніх з-під варти застосування зброї не допускається
(ст. 82 ВТК України).

Є певна специфіка в обладнанні колоній для неповнолітніх: їх територію
не поділяють на ізольовані одна від одної дільниці; приміщення камерного
типу, класи і технічні кабінети для професійної освіти розташовуються у
виробничій зоні.

Засуджені неповнолітні мають право вільного пересування в межах зони
колонії, доступ до всіх житлових, виробничих, навчальних, господарських,
санітарно-медичних приміщень, спортивних споруд і майданчиків. Однак
внаслідок режиму виконання покарання пересуватися групами по території
колонії вони можуть тільки строєм (ст. 17 Правил внутрішнього розпорядку
УВП).

254

г. исооливості вюоування позбавлення волі …

Засудженим, яких тримають у виховно-трудових колоніях, у встановленому
законом (ст. 78 ВТК України) порядку може бути дозволене пересування за
межами колонії без супроводу.

Згідно із законом (ч. 4 ст. 75 ВТК України) неповнолітнім засудженим
створюють поліпшені житлово-побутові умови і встановлюють підвищені
норми харчування. У виховно-трудових колоніях Неповнолітні містяться в
звичайних житлових приміщеннях типу гуртожитку, які повинні бути
відповідним чином обладнані і відповідати загальним
санітарно-гігієнічним нормам, таким, чякими вони є у дитячих установах.
Норма житлової площі на одного засудженого повинна становити не менше
2,5 кв. м (ч. 1 ст. 74 ВТК України).

Проживання засуджених неповнолітніх в інших приміщеннях категорично
забороняється.

Засуджені, яких тримають у виховно-трудовій колонії, носять одяг єдиного
зразка (ст. 28 ВТК України). Одяг, білизну і взуття їм Видають
безкоштовно (ч. 2 ст. 74 ВТК України).

Засудженим неповнолітнім у встановленому порядку (ст. 37 ВТК України)
дозволено купувати продукти харчування і предмети першої необхідності на
гроші, зароблені в місцях позбавлення волі, а також на гроші, одержані
за переказами на місяць до ста відсотків мінімального розміру заробітної
плати. Адміністрація виховно-трудової колонії не може цю суму зменшити
чи збільшити.

Після відбуття у виховно-трудових колоніях загального режиму чверті
строку покарання, а в колоніях посиленого режиму після відбуття третини
строку покарання засудженим, у разі відсутності злісного порушення
режиму відбування покарання та добросовісного ставлення до праці,
дозволено витрачати додатково на місяць за безготівковим розрахунком
гроші в сумі шістдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати
на придбавання продуктів харчування і предметів першої необхідності.

Асортимент продуктів харчування і предметів першої необхідності, які
дозволені до продажу засудженим у виховно-трудових колоніях, встановлено
однаковий для всіх УВГЬ

їжа (сніданок, обід і вечеря) у виховно-трудових колоніях організується
тільки в їдальнях.

Засуджені, які відбувають покарання у виховно-трудових колоніях, мають
право одержувати посилки або передачі, а також бандеролі відразу ж після
прибуття в колонію за нормами і в порядку, встановленому законом (ст. 41
ВТК України) і Правилами внутрішнього розпорядку УВП (ст. 23). Вони
мають право одержувати щорічно (ст. 41 ВТК України): в колоніях
загального режиму —

255

десять посилок (передач), посиленого режиму — дев’ять посилок (передач).

Засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволено
отримувати не більше двох бандеролей на рік, а також прид-бавати без
обмеження літературу через книготорговельну мережу.

Засуджені неповнолітні можуть отримувати і відправляти листи без
обмеження їх кількості в порядку, що його визначає ст. 43 ВТК України і
§ 31 Правил внутрішнього розпорядку УВП. Вони мають право також
звертатися зі скаргами, заявами і листами в державні, громадські
організації і до посадових осіб (ст. 44 ВТК України і ст. 33 Правил
внутрішнього розпорядку УВП).

§ 4. Навчально-виховна робота, професійне навчання і праця неповнолітніх

Навчально-виховна робота охоплює в себе такі основні засоби виправлення,
як загальноосвітнє і професійне навчання, виховна робота (сюди ж входить
культурно-масова і фізкультурно-спортивна робота). Вона є основою усього
виховного процесу.

При організації і здійсненні процесу виправлення у виховно-трудових
колоніях не можна не враховувати кримінально-правової і
соціально-психологічної характеристики неповнолітніх до того, як їх
позбавили волі.

Одним із важливих засобів впливу на засуджених неповнолітніх є режим (у
цьому разі те, що становить сукупність педагогічних принципів і правил
режиму, позбавлених елементів покарання) і праця.

Виховна робота у виховно-трудових колоніях здійснюється шляхом: а)
індивідуальної виховної роботи; б) читання лекцій, проведення бесід,
читання газет, журналів і художньої літератури, випуску стінних газет і
організації місцевого радіомовлення; в) залучення засуджених до участі в
художній самодіяльності, до природознавчих і технічних гуртків; г)
організації різних оглядів, вечорів, виставок творчості засуджених,
демонстрації кінофільмів і проведенні інших форм культурно-масової
роботи; ґ) організації фізкультурно-спортивних заходів.

Участь засуджених у виховних заходах нарівні з хорошою поведінкою і
сумлінним ставленням до праці і навчання заохочується і враховується при
визначенні ступеня їх виправлення.

Особливістю виховно-трудових колоній є те, що всі без винятку працівники
тією чи іншою мірою постійно беруть участь у процесі виховання, а тому в
певному розумінні можуть бути включені до складу педагогічного
колективу.

256

оіииуаиннн ПОЗОавЛвННЯ вОЛІ…

Первинний осередок колективу засуджених (25-30 чоловік) становлять
відділення, яким керує старший вихователь. Вихователь і старший
вихователь — центральні фігури, організатори всієї виховної роботи з
засудженими.

Для методичного керівництва виховною роботою з засудженими при
начальникові виховно-трудової колонії створюється колегіальний дорадчий
орган — навчально-виховна рада, до складу якої входять: начальник
колонії (голова ради), його заступники, начальники служб, вихователі,
вчителі, майстри виробничого навчання. У роботі ради беруть участь
представники громадськості, громадських організацій, добродійних фондів,
шефів і т. д. Навчально-виховна рада керується у своїй роботі
спеціальним положенням про цей орган.

У кожному загоні створюють виховну раду, основним завданням якої є
організація і здійснення індивідуально-виховної роботи з неповнолітніми
засудженими.

Взаємовідносини працівників колонії і засуджених визначаються цілями
виправлення засуджених. Засновані вони на суворому дотриманні
законності. Працівники колоній повинні вміло поєднувати високу
вимогливість з уважним ставленням до кожного засудженого. У
виховно-трудових колоніях засуджені можуть звертатися до працівників
колонії на ім’я та по батькові. Останнім дозволено звертатися до
засуджених на «ти», називати їх «вихованець», «вихованка» і називати на
ім’я (ст. 16 Правил внутрішнього розпорядку УВП).

Засуджених залучають до обов’язкового загальноосвітнього навчання.
Підручники, зошити і письмові приладдя надають учням безкоштовно.
Засуджених, котрі не мають спеціальності, залучають до обов’язкового
професійного навчання. За рішенням адміністрації колонії до професійного
навчання можуть залучатися особи, які мають спеціальність, з метою
підвищення їх кваліфікації, а також ті, спеціальність яких не відповідає
виробничому профілю колонії.

Засуджений відбуває весь строк покарання, як правило, в одній колонії.
Переведення засудженого з однієї колонії до іншої того самого виду
режиму допускається у випадках, передбачених ст. 26,46 і 47 ВТК України.
Таке переведення проводять за рішенням управління УВП на підставі
подання начальника колонії, узгодженого зі службою у справах
неповнолітніх. Переведення засудженого з одного виду виховно-трудової
колонії до іншого виду режиму, а також з виховно-трудової колонії до
виправно-трудової колонії здійснюється за правилами, передбаченими ст.
26 ВТК України. Таке переведення проводять за визначенням суду на
підставі подання начальника колонії, узгодженого зі службою у справах
неповнолітніх.

91-звб 257

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Особливе місце в системі виховних засобів, які застосовуються у
виховно-трудових колоніях, посідає праця. Організація праці засуджених
неповнолітніх має специфічну спрямованість. У виховно-трудових колоніях
значно більше уваги порівняно з УВП для дорослих приділяється
навчально-виробничій діяльності і професійному навчанню.

Цю роботу проводять на підставі залучення засуджених у трудові процеси,
організовані в цехах, майстернях, підсобних господарствах. Через те у
всіх виховно-трудових колоніях є самостійне виробництво на зразок
заводу, фабрики, а також створені і відповідним чином оснащені
навчально-виробничі майстерні, професійно-технічні училища.

При організації праці осіб, яких тримають у виховно-трудових колоніях,
враховується вік, з якого дозволене працевикористовуван-ня засуджених.
Згідно зі ст. 188 КзпП України не допускається залучення до праці осіб,
які молодші шістнадцяти років, але для підготовки молоді до продуктивної
праці допускається залучення до роботи учнів загальноосвітніх шкіл,
професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для
виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує
процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними
чотирнадцятилітнього віку.

Згідно зі ст. 190 КзпП України забороняється залучати осіб, які молодші
вісімнадцяти років, до важких робіт і до робіт зі шкідливими або
небезпечними умовами праці, а також до підземних робіт. Забороняється
також залучати осіб молодше вісімнадцяти років до підіймання і
переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні
норми1. Забороняється залучати неповнолітніх злочинців до нічних,
понаднормових робіт і робіт у вихідні дні. Норми виробітку
встановлюються виходячи з норм виробітку для дорослих робітників,
скорочених пропорційно до робочого часу для осіб, що не досягай
вісімнадцяти років. Всі особи, яких залучають до праці, в обов’язковому
порядку проходять щорічний медичний огляд (ст. 191 КзпП України).

Для неповнолітніх вихованців встановлена скорочена тривалість робочого
часу: для працівників віком від 16 до 18 років —•* 36 годин на тиждень,
для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком І від 14 до 15 років) —
24 години на тиждень.

Працю осіб, позбавлених волі, оплачують відповідно до кількості, якості
за нормами і розцінками, що діють у народному! господарстві. У
виховно-трудових колоніях на особовий рахуноо

Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетені
1 законодавства і юридичної практики України. – 1997. – № 11, 12. – С.
85. • •’•

258

/шскдош актування позоавлення волі …

засуджених повинно зараховуватися незалежно від усіх утримань не менше
45% нарахованого їм місячного заробітку.

Згідно зі ст. 53 ВТК України із заробітку неповнолітніх не роблять
відрахувань на відшкодування вартості харчування, одягу, білизни і
взуття, як це передбачено відносно дорослих засуджених, — харчування,
одяг, білизна і взуття, а також комунально-побутові послуги надаються
неповнолітнім безкоштовно.

У виховно-трудових колоніях професійне навчання проводять у межах
тривалості робочого дня засуджених. На час підготовки і здачі
кваліфікаційних іспитів з професійного навчання засуджених звільняють
від роботи.

В установах виконання покарання здійснюється два види професійного
навчання засуджених:

навчання у професійно-технічних училищах системи професійної освіти або
в їх філіалах, які створюються в місцях позбавлення волі;

навчання на виробництві установ виконання покарання.

Навчання засуджених у професійно-технічних училищах — основний вид
професійного навчання осіб, позбавлених волі.

Професійно-технічні училища при УВП створюють за спільним клопотанням
управлінь (відділів) Державного департаменту України з питань виконання
покарань і профосвіти. Діють вони на базі навчальних програм, інструкцій
та інших нормативних документів системи професійної освіти.

Професійно-технічні училища в місцях позбавлення волі виконують низку
функцій:

здійснюють підготовку фахівців відповідного профілю;

організують підвищення кваліфікації професій;

виступають як методичний центр, що надає допомогу засудженим учням
безпосередньо на виробництві УВП.

Понад дві третини неповнолітніх засуджених не мають загальної середньої
освіти. Переважна більшість осіб, яких тримають у виховно-трудових
колоніях, підлягає загальноосвітньому навчанню і прагне дістати
завершену загальну середню освіту. Для організації навчання у
виховно-трудових колоніях створюють необхідні умови. Відповідно до ст.
60 ВТК України на час підготовки і здачі шкільних іспитів засуджених,
які відбувають покарання у виховно-трудових колоніях, звільняють від
роботи.

§ 5. Переведення засуджених з виховно-трудових колоній до
виправно-трудових колоній

Кримінально-виконавче законодавство встановлює порядок виконання
покарання відносно осіб, які вчинили злочини у віці до

9* 259

вісімнадцяти років. Відповідно до цього порядку особи, які досяг-ли
вісімнадцятилітнього, а в окремих випадках — двадцятилітнього віку, у
період відбування покарання у виховно-трудовій колонії переводяться у
колоній загального або посиленого режиму, призначених для тримання
дорослих злочинців.

При призначенні відбування покарання неповнолітньому засудженому у
виховно-трудовій колонії суд заздалегідь не вирішує питання, до якого
виду режиму виправно-трудової колонії повинен бути переведений
засуджений для подальшого відбування покарання по досягненні
вісімнадцяти років. Це питання вирішується в кожному конкретному випадку
при розгляді справи про переведення засудженого, який досяг вісімнадцяти
або двадцяти років, з виховно-трудової колонії до виправно-трудової
колонії. Питання про переведення засудженого до виправно-трудової
колонії повинен вирішувати суд щоразу суто індивідуально з урахуванням
ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, кількості судимостей,
особи засудженого і його поведінки за весь період відбування покарання у
виховно-трудовій колонії. Крім того, суд повинен враховувати такі дані
про особу засудженого, як ступінь його виправлення, вплив його на інших
засуджених, яких тримають у цій колонії. Враховується також виховне
значення переводу для подальшого виправлення засудженого. Якщо суд
визнає недоцільним таке переведення, то він прийме рішення залишити
засудженого у виховно-трудовій колонії до закінчення строку покарання,
але не більше ніж до досягнення ним двадцяти років.

У статті 26 ВТК України встановлене правило, відповідно до якого осіб,
котрі відбувають покарання у виховно-трудовій колонії загального режиму,
переводять до виправно-трудової колонії загального режиму, а осіб, котрі
відбувають покарання до виховно-трудовій колонії посиленого режиму,
можуть перевести до виправно-трудової колонії загального або посиленого
режиму.

При вирішенні питання про переведення засудженого неповнолітнього до
виправно-трудової колонії посиленого режиму суд враховує не тільки
відомості про особу засудженого, але й необхідність посилення карального
впливу на невиправного злочинця, а також виховне значення подібного
переведення для інших засуджених, яких тримають у виховно-трудовій
колонії посиленого режиму.

Це правило має велике практичне значення в роботі виховно-трудової
колонії посиленого режиму. Річ у тім, що в таких виховно-трудових
колоніях відбувають покарання неповнолітні засуджені, яких розрізнюють
за ступенем суспільної небезпеки, вчиненими

260

І шииуиинни пизиавлення волі …

злочинами і за іншими даними, які характеризують особу засуджених. Тому
можна, наприклад, допустити, що особу, яка раніше відбувала покарання у
вигляді позбавлення волі, віком до вісімнадцяти років, знову засудили до
позбавлення волі з відбуванням покарання у виховно-трудовій колонії
посиленого режиму і вона, відбуваючи строк перебування у
виховно-трудовій колонії, позитивно зарекомендувала себе і була
переведена до виправно-трудової колонії загального режиму. І навпаки,
особу, засуджену вперше до позбавлення волі з відбуванням покарання у
виховно-трудовій колонії посиленого режиму, яку негативно
характеризують, з виховно-трудової колонії переводять до
виправно-трудової посиленого режиму. Такий порядок переведення може мати
великий виховний вплив як на засуджених, щодо яких вирішується питання
про переведення до виправно-трудової колонії, так і на тих, відносно
яких це питання вирішуватиметься в майбутньому, і адміністрація колонії
повинна широко застосовувати його у виховних цілях.

Чинним законодавством встановлений судовий порядок вирішення питання про
переведення засуджених з виховно-трудової колонії до виправно-трудової,
який, як нам здається, є важливою гарантією дотримання законності в
діяльності виховно-трудових колоній.

Судовому розгляду питання про переведення засудженого до
виправно-трудової колонії передує велика підготовча робота адміністрації
виховно-трудових колоній. Адміністрація виховно-трудової колонії
заздалегідь готує матеріал на такого засудженого. Зокрема вихователь
загону складає характеристику на засудженого, у якій є всі дані про
особу засудженого, отримані внаслідок проведення з ним виховної роботи
висновки про його виправлення (чи не-виправлення), накреслює можливі
напрямки роботи по закріпленню досягнутих результатів виправлення,
висловлює думку про доцільність направлення засудженого до
виправно-трудової колонії загального або посиленого режиму (останнє —
тільки для виховно-трудових колоній посиленого режиму). Характеристика
на засудженого, зошит (щоденник) індивідуальної виховної роботи та інші
документи залучаються до особової справи засудженого. Потім на засіданні
навчально-виховної ради виховно-трудової колонії розглядається питання
про переведення засудженого до виправно-трудової колонії. При цьому рада
вирішує, до якого виду режиму виправно-трудової колонії слід направити
засудженого. Рішення ради оформляють протоколом, потім від імені
начальника виховно-трудової колонії складають подання про переведення
засудженого до виправно-трудової колонії, узгодивши його зі службою у
справах

261

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

неповнолітніх. Після цього особову справу засудженого разом з поданням
про переведення до виправно-трудової колонії направляють до суду за
місцем розташування виховно-трудової колонії.

Суд розглядає питання про переведення засудженого у відкри

тому засіданні з обов’язковим викликом засудженого. Слід зазначи

ти, що суд, вирішуючи питання про переведення засудженого до

виправно-трудової колонії, робить це самостійно, не посилаючись

на думку адміністрації виховно-трудової колонії і служби у справах

неповнолітніх. ,

При вирішенні питання про переведення засуджених, які досяг-ли
повноліття, до виправно-трудової колонії суд з урахуванням характеру
вчиненого злочину, строку покарання, який відбув засуджений, а також
даних, які свідчать про його виправлення, повинен обговорити питання про
можливість застосування до цього засудженого умовно-дострокового
звільнення, а в деяких випадках і про внесення подання до відповідного
вищестоящого суду про зміну в порядку нагляду вироку в частині
приведення міри покарання до фактично вже відбутого ним строку.

Крім того, якщо в період судового засідання з’являються дані, які
підтверджують, що засуджений, твердо став на шлях виправлення, суд з
метою закріплення результатів виправлення, завершення загальноосвітнього
і професіонального навчання може визнати недоцільним переведення
засудженого, який досяг вісімнадцяти років, з виховно-трудової колонії
до виправно-трудової колонії і ухвалити рішення про залишення такою
засудженого у виховно-трудовій колонії до закінчення строку покарання,
але не більше ніж до досягнення ним двадцяти років. Рішення прб
переведення такого засудженого лише за ознакою, що йому виповнилося
вісімнадцять років, буде неправильним.

При вирішенні питання про переведення засуджених до виправно-трудової
колонії суди передусім повинні виходити зі ступеня виправлення цих осіб,
а не з того, що їм виповнилося вісімнадцять років.

Таким чином, вирішальна роль у визначенні можливості, а також
доцільності переведення засуджених, які досягай вісімнадцяти років, до
виправно-трудової колонії, належить суду. Визнавши переведення
засудженого до виправно-трудової колонії доцільним, суд у своїй ухвалі
вказує, до якого виду режиму виправно-трудової колонії слід перевести
засудженого для подальшого відбування покарання.

Після винесення судом ухвали про переведення засудженого до
виправно-трудової колонії адміністрація виховно-трудової колонії запитує
наряд в управлінні УВП про переведення засудженого до

262

ґозОіл ЛґК Особливості відбування позбавлення волі…

виправно-трудової колонії відповідного режиму. Після одержання наряду
адміністрація відправляє цього засудженого під конвоєм для подальшого
відбування покарання у виправно-трудовій колонії того виду режиму, який
вказаний у постанові судді.

Питання про переведення засуджених, які досягли вісімнадцяти років, з
виховно-трудової колонії до виправно-трудової колонії досить складне.
Річ у тім, що діяльність виховно-трудової колонії з виконання покарання
на відміну від діяльності виправно-трудової в основі своїй має виховну
мету. Це знаходить свій вияв як у правовому стані засуджених, так і в
засобах, формах і методах виховної роботи, яку проводять із засудженими
у виховно-трудових колоніях.

У виправно-трудовій колонії каральна суть покарання більше виражена, ніж
у виховно-трудовій. Тож уже саме переведення засудженого до
виправно-трудової колонії передбачає значне збільшення каральних
елементів покарання порівняно з виховно-трудовою. Крім того, порушення
єдиного педагогічного процесу також позначається на подальшому
виправленні цієї категорії засуджених. Практика показує, що багато
засуджених, яких було переведено з виховно-трудової колонії, легко
підпадають під негативний вплив дорослих, їхня поведінка погіршується,
вони стають на шлях систематичного порушення режиму. У зв’язку з цим,
розглядаючи питання про переведення засудженого до виправно-трудової
колонії, доцільно передусім спробувати вирішити питання про можливість
залишити його у виховно-трудовій колонії до досягнення ним двадцяти
років.

У постанові начальника колонії про залишення засудженого у
виховно-трудовій колонії слід вказати: за який злочин і на який строк
позбавлення волі була засуджена особа; який строк покарання залишився
невідбутим до моменту досягнення ним вісімнадцяти років; як ставився
засуджений до праці, навчання, громадської роботи, чи дотримувався
режиму; як впливав на інших вихованців колонії. Ухваливши рішення про
залишення засудженого у виховно-трудовій колонії, начальник колонії в
постанові повинен вказати, з якою метою прийняте таке рішення. При цьому
не треба повторювати формулювання, що міститься в ч. 1 ст. 27 ВТК
України, а необхідно його конкретизувати стосовно даної особи.

Розділ XVI

Матеріально-побутове і медико-санітарне забезпечення осіб, позбавлених
волі

§ 1. Матеріально-побутове забезпечення осіб, позбавлених волі

У чинному кримінально-виконавчому законодавстві питання
матеріально-побутового забезпечення засуджених регулюються з
урахуванням: а) положення про те, що покарання не має на меті заподіяння
фізичних страждань або приниження людської гідності; б) карального
змісту, а також загально превентивної і кримінально-виконавчої мети
покарання.

Задоволення потреб в житлі, одязі й їжі складає основу існування людини.
Перелічені потреби характеризуються фізіологічне необхідною кількістю і
якістю засобів, потрібних для їх задоволення. Відсутність фізіологічне
необхідного мінімуму норм харчування і речового забезпечення, погіршення
житлових умов призводить до фізичних страждань, до виснаження організму,
захворювань і, як наслідок, — до біологічного виснаження особи.
Матеріально-побутове забезпечення засуджених, які дотримуються вимог
режиму, здійснюється у фізіологічне необхідних межах. Воно й створює
умови для нормальної життєдіяльності організму засуджених.

Однак потреби в житлі, одязі і їжі не можуть характеризуватися тільки
фізіологічне необхідним мінімумом засобів для їх задоволення — вони
мають і свої індивідуальні особливості. Відсутність або нестача коштів
для задоволення індивідуальних смаків в житлі, одязі й їжі вносять у
життя засудженого певний дискомфорт. Відсутність звичних речей є
різновидом позбавлення засуджених прав, які належать іншим громадянам
суспільства. Виходячи з карального змісту покарання і необхідності
використати його для досягнення загально превентивної і
карально-виховної цілей, кримінально-виконавче законодавство певною
мірою використовує матеріально-побутове забезпечення засуджених для
досягнення мети, що випливає зі ст. 22 КК України. Це зокрема
виражається в ігноруванні індивідуальних смаків осіб, яких тримають у
місцях

264

Розділ XVI. Матеріально-побутове і медико-санітарне забезпечення осіб…

позбавлення волі, при забезпеченні харчуванням, одягом, а також у тому,
що їх тримають у приміщеннях барачного типу і т. ін.

В установах виконання покарання створюють необхідні житлові умови, що
відповідають правилам санітарії та гігієни (ст. 74 ВТК України). Кожній
особі, позбавленій волі, надається індивідуальне спальне місце і
постільні речі. У колоніях суворого і особливого режимів видаються
постільні речі за скороченим асортиментом. Норма житлової площі на
одного засудженого у виправно-трудовій колонії не може бути меншою 2-х
кв. м, а у виховно-трудовій колонії та тюрмах — 2,5 кв. м. (ст. 74 ВТК
України). Згідно з ст. 75 Правил внутрішнього розпорядку УВП «в холодну
пору року температура в житлових приміщеннях виправно-трудових установ
підтримується на рівні плюс 18-20 градусів за Цельсієм».

Поліпшені житлово-побутові умови створюються вагітним жінкам,
матерям-годувальницям і хворим. Так, засудженим жінкам, які сумлінно
ставляться до роботи і виконують вимоги режиму, адміністрація УВП за
узгодженням зі спостережною комісією може дозволити проживання поза
колонією на час звільнення від роботи за вагітністю і пологами, а також
до досягнення дитиною трирічного віку.

В установах виконання покарання особам, позбавленим волі, за
безготівковим розрахунком організують продаж необхідних предметів
санітарії та гігієни (носові хусточки, мило, зубний порошок, зубні щітки
і т. д.). Забезпечення одягом проводять за нормами, які встановлюються
Кабінетом Міністрів України, і диференціюють залежно від кліматичних
умов місцезнаходження УВП і його виду.

Після прибуття до місця позбавлення волі особистий одяг і взуття в
засуджених відбирають і залежно від строку покарання або зберігають його
на складі, або відправляють за адресою, вказаною засудженим. Особам, які
перебувають в УВП, видають робочий і повсякденний одяг, натільну
білизну, головні убори і взуття одного зразка. У колоніях особливого
режиму засуджені носять одяг спеціального зразка. Одяг і взуття видають
за плату з розстрочкою оплати на час носіння отриманих речей. Речі
стають власністю засудженого з моменту повної оплати їх вартості.
Заплатити за одяг і взуття він може і без розстрочки, а повністю при їх
отриманні. Інвалідам першої і другої групи (у тому числі і працюючим), а
також неповнолітнім одяг і взуття видають безкоштовно. Згідно зі ст. 75
Правил внутрішнього розпорядку УВП «Ремонт одягу та взуття засуджених
проводиться в майстернях виправно-трудових установ безкоштовно».

Одержувати речові передачі (посилки) і продавати їх через торговельну
мережу УВП промислових товарів особам, які перебува-

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ють у місцях позбавлення волі, заборонено. Як виняток дозволено
продавати через торгову мережу УВП натільну білизну (теплу і просту) —
не більше двох комплектів; панчохи, шкарпетки та рукавиці —- не більше
двох пар; поясні ремені, кашне, носові хусточки, нитки та вироби з них
Тощо (додаток 5 до п. 17, 26.4 Правил внутрішнього розпорядку).

Засуджені до позбавлення волі одержують харчування, яке забезпечує
нормальну життєдіяльність організму. Потреби організму в їжі залежать
від клімату, виду роботи та інших обставин. Тому норми харчування
диференціюються залежно від кліматичних умов місцезнаходження УВП,
характеру і обсягу роботи, яку виконує засуджений, і фізіологічного
стану. При можливості в УВП може бути організований збір їстівної
дикорослої зелені, плодів, ягід, грибів. Для засуджених усіх категорій,
яких тримають у виправно-трудових колоніях, передбачена єдина загальна
норма харчування. За підвищеною нормою забезпечується харчування осіб,
зайнятих у гарячих цехах, за нижчою — осіб, які перебувають у тюрмах.
Крім продуктів, передбачених відповідною нормою, надається додаткове
харчування засудженим, які перевиконують норми виробітку. Підвищені
норми харчування встановлені для вагітних жінок і ма-терів-годувальниць,
а також для засуджених, які перебувають у медичних установах
виправно-трудових колоній і тюрем. Цим особам за висновком
лікарсько-трудової комісії може бути дозволене одержання додаткових
продуктових посилок і передач.

За надане харчування із заробітку засудженого роблять відрахування. З
засуджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість харчування
стягується з коштів, які є на їх особових рахунках. Безплатне харчування
надається: а) засудженим, які звільнені від роботи за хворобою, вагітним
жінкам і матерям-годувальницям — на період звільнення від роботи; б)
неповнолітнім, а також інвалідам першої і другої групи — на весь період
виконання покарання. Крім того, безкоштовно видається 500 г молока або
профілактичне харчування засудженим, зайнятим на тих роботах, які чинним
трудовим законодавством віднесені до робіт з шкідливими умовами праці.

Істотним доповненням до продуктів, що їх одержують за нормами, є
продуктові посилки і передачі, а також придбання за безготівковим
розрахунком продуктів харчування через торговельну мережу УВП на гроші,
зароблені в місцях позбавлення волі (для непрацездатних, вагітних жінок,
матерів-годувальниць і неповнолітніх — також на гроші, одержані за
переказами). На придбання продуктів харчування і предметів першої
необхідності засуджені

гозоїл л vi. матеріально-побутове імедико-санітарне забезпечення осіб…

можуть витратити: у колоніях загального режиму — до 100% мінімального
розміру заробітної плати; посиленого — до 90% мінімального розміру
заробітної плати; суворого режиму — до 80% і особливого режиму — до 70%
на місяць. Крім того, після відбуття половини строку покарання
засудженим дозюляється одержувати протягом року певну кількість посилок
або передач (сім — у колоніях загального, шість — у колоніях посиленого,
п’ять — у колоніях суворого і особливого режимів), а при зразковій
поведінці і чесному ставленні до праці їм може бути дозволено додатково
купувати продукти харчування і предмети першої необхідності на суму до
15% мінімального розміру заробітної плати (ст. 65 ВТК України).

Засудженим, які перевиконують норми виробітку, і тим, які працюють за
погодинною оплатою, а також по господарському обслуговуванню, які
зразково виконують встановлені завдання, може бути додатково дозволено
витрачати на купівлю продуктів харчування і предметів першої
необхідності до 30% мінімального розміру заробітної плати; засудженим,
які перевиконують норми виробництва на важких роботах і на роботах зі
шкідливими умовами праці, — 50% незалежно від відбутого строку
покарання.

Більш пільгові умови витрачання грошей на додаткове харчування і
предмети першої необхідності, а також одержання посилок або передач,
передбачені чинним законодавством для осіб, які відбувають покарання у
виховно-трудових колоніях. Так, у виховно-трудовій колонії загального
режиму після відбування засудженими чверті строку покарання, а в
колоніях посиленого режиму після відбування третини терміну покарання їм
дозволено витрачати гроші в розмірі 60% мінімального розміру заробітної
плати на місяць і одержувати протягом року відповідно — десять і дев’ять
посилок (передач).

§ 2. Медико-санітарне забезпечення засуджених, які відбувають покарання
у вигляді позбавлення волі

На відміну від матеріально-побутового забезпечення медико-санітарне
забезпечення осіб, позбавлених волі, ніяк не пов’язане з метою
покарання. Воно базується на тих самих принципах і здійснюється в тому
самому обсязі, що і стосовно до всіх інших громадян України. Причому ні
характер медико-санітарного забезпечення, ні обсяг медичної допомоги не
залежить ні від виду УВП,- ні від поведінки засудженого під час
відбування покарання. Навіть Найгрубіші порушення режиму не можуть бути
причиною для відмови в медичній допомозі. Вся лікувально-профілактична і
протиепідемічна

267

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

робота в місцях позбавлення волі організується і проводиться відповідно
до чинного законодавства про охорону здоров’я України.

Медико-санітарне обслуговування1 в місцях позбавлення волі покликане:
охороняти здоров’я засуджених, надавати їм медичну допомогу, здійснювати
санітарний нагляд і проводити протиепідемічні заходи.

З цією метою в системі УВП створюється мережа лікувально-профілактичних,
санітарно-профілактичних і аптечних установ: міжобласні та обласні
спеціалізовані лікарні, психіатричні лікарні спеціального типу,
санітарно-епідеміологічні станції, аптекобази, аптеки, будинки дитини.

У виправно-трудових колоніях, тюрмах, слідчих ізоляторах організуються
медичні частини, у складі яких в залежності від місцевих умов можуть
бути створені: лікарні з амбулаторіями та аптеками, медпункти з
медичними ізоляторами, медпункти на вироб-, ничих об’єктах, зубопротезні
лабораторії.

У необхідних випадках для надання медичної допомоги засудженим
дозволяють використовувати лікувальні установи місцевих органів охорони
здоров’я і залучати їх медичний персонал.

За прямими і невідкладними показниками, а також у випадках, коли
захворювання має прогресуючий характер і за відсутності лікування може
призвести до погіршення стану здоров’я, засудженим надається медична
допомога в амбулаторії або в стаціонарних умовах.

Засуджені, хворі на гіпертонію і виразкову хворобу, туберкульоз,
венеричні та інші захворювання, беруться на диспансерний облік і
лікуються за місцем тримання. Вони підлягають лікарському огляду не
менше одного разу на квартал. Диспансерному нагляду підлягають і всі
засуджені, зайняті на роботах зі шкідливими умовами праці.

В установах виконання’покарання проводиться і протитуберкульозна
профілактична робота. З метою своєчасного виявлення цього захворювання
особи, позбавлені волі, проходять рентгенологічне обстеження. Коли є
така можливість, флюорографію проводять і в слідчих ізоляторах. Подальші
рентгенологічні дослідження грудної клітки проводяться щорічно. Хворих,
які потребують стаціонарно-

загальні положення організації санітарного нагляду в слідчих ізоляторах
та виправно-трудових установах установлені Порядком медико-санітарного
забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та
виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань
виконання покарань, затвердженого наказом Державного департаменту
України з питань виконання покарань та Міністер- % ством охорони
здоров’я України від 18 січня 2000 року № 3/6.

РозділXVI. Матеріально-побутове імедико-санітарне забезпечення осіб…

го лікування, направляють до спеціальних лікарень або відділень
центральних лікарень, а тих, яким потрібне амбулаторне лікування, — до
спеціальних колоній.

Усім засудженим, котрі перебувають на хірургічному лікуванні з приводу
резекції легень (у тому числі тим, хто відбуває покарання в тюрмі), крім
спеціального харчування, дозволяють одержувати дві посилки або передачі
на місяць з продуктами харчування, рекомендованими лікарем, а також
купувати такі продукти. У підрозділі, де був виявлений хворий
туберкульозом, негайно проводять дезинфек-цію, а осіб, які перебували в
контакті з хворим, обстежують.

Щоквартально всі особи, позбавлені волі, підлягають огляду для
своєчасного виявлення інфекційних шкірних і венеричних захворювань і
своєчасного їх лікування. Виявлених хворих лікують до повного видужання.

Вагітних жінок беруть на спеціальний облік і проводять з ними відповідну
профілактичну роботу, що забезпечує здоров’я жінки, нормальні пологи і
здоров’я новонародженої дитини. Після народження дитини
матері-годувальниці продовжують перебувати на обліку в амбулаторії.
Вагітних жінок і матерів-годувальниць звільняють від роботи і переводять
на підвищені норми харчування за спеціальним раціоном. У разі
необхідності при виправно-трудових колоніях організуються будинки
дитини, куди засуджені можуть помістити своїх дітей віком до трьох
років. По досягненні трьох років дітей передають родичам або направляють
у дитячі установи Міністерства охорони здоров’я України. Будинки дитини
створюють у світлих сухих і теплих приміщеннях або спеціально
побудованих і переобладнаних за типовими проектами.

Діти, поміщені в ці будинки, перебувають під постійним медичним
наглядом. Кожній дитині роблять щеплення проти віспи, активну імунізацію
проти поліомієліту, дифтерії, коклюшу і ревакцинацію проти туберкульозу.
У разі гострого інфекційного захворювання або в інших необхідних
випадках дітей негайно направляють до лікарні місцевих органів охорони
здоров’я.

Дітей, яких направляють до дитячих установ або передають родичам,
безкоштовно забезпечують комплектом білизни, одягу і взуття. При цьому
дітей обов’язково супроводять медичні працівники.

У виховно-трудових колоніях організуються амбулаторні лікарні,
створюються оздоровчі групи для дітей, які перенесли тяжке захворювання,
фізично ослаблених.

У всіх місцях позбавлення волі проводять велику санітарну
протиепідемічну роботу. Всі новоприбулі засуджені того ж дня про-

269

ходять комплексну санітарну обробку і медичний огляд. В установах
виконання покарання здійснюється:

а) клінічне обстеження і нагляд за засудженими з метою застосу

вання раціональної терапії і встановлення працездатності засуджених;

б) амбулаторне і стаціонарне загальносоматичне і спеціалізова

не лікування методами і засобами, що рекомендуються інструктив

но-методичними вказівками Міністерства охорони здоров’я України.

Особи, які прибули до УВП, підлягають обов’язковому медичному
обстеженню. Результати обстежень, що включають дані психічного і
соматичного стану, реєструються в медичних картках засуджених.

Порядок направлення засуджених до лікувальної установи місцевих органів
охорони здоров’я визначається Порядком медико-санітарного забезпечення
осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових
установах Державного департаменту України з питань виконання покарання
(від 18 січня 2000 року).

З метою попередження проникнення інфекційних захворювань всі засуджені,
які прибули до виховно-трудових колоній, після комплексної санітарної
обробки і медичного огляду розміщуються в спеціальних ізольованих
карантинних приміщеннях. Профілактичний карантин витримується-14 діб,
після чого знімається, якщо за цей період серед карантизованих не було
інфекційних захворювань. Якщо виникає підозра на інфекційне
захворювання, а також у разі захворювання когось із новоприбулих, строк
карантину відповідно збільшується, причому в цьому випадку початком
нового строку вважається день ізоляції останнього з хворих.

За необхідності медичному карантину підлягають засуджені, які прибули до
виправно-трудових колоній, а також до тюрми. У будь-якому разі ці
засуджені протягом перших десяти днів розміщуються в приміщеннях
ізольовано від інших засуджених і працевлашто-вуються окремо від них.

У виправно-трудових колоніях забезпечується суворе виконання
встановлених санітарно-гігієнічних і протиепідемічних правил. Особи, які
прибули до УВП, проходять комплексну санітарну обробку. Не рідше одного
разу на сім днів засуджених водять у баню, обов’язково міняючи їхню
натільну і постільну білизну. Періодично проводиться дезинфекція
житлових, комунально-побутових, кухонно-складських та інших приміщень.
Забезпечується чітка робота пралень, сушарок, перукарень та інших
об’єктів комунально-побутового призначення.

У виправно-трудових колоніях особливого режиму всім засудженим, яких
тримають у загальних камерах, надають щоденні прогулянки тривалістю одна
година, а тим, хто працює поза приміщеннями, —*-

270

гозоїл л vi. матеріапьно-пооутове І меоико-санітарне забезпечення
осіб…

прогулянки такою ж тривалістю в неробочі дні. Особам, хворим на
туберкульоз, надають щоденні прогулянки тривалістю дві години.

Засудженим чоловікам дозволяють відрощувати волосся на голові не раніше,
ніж за три місяці перед звільненням. У разі застосування до цих осіб
заходів дисциплінарного стягнення у вигляді поміщення в штрафний або
дисциплінарний ізолятор, карцер, приміщення камерного типу або в
одиночну камеру колонії особливого режиму їх стрижуть на загальних
підставах.

У лікувальних установах місць позбавлення волі ізольовано від інших
категорій засуджених тримають тільки особливо небезпечних рецидивістів,
осіб, яким смертна кара або довічне позбавлення волі замінено
позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії, і
засуджених за особливо небезпечні злочини проти держави. Цих засуджених
тримають у спеціально виділених і обладнаних за камерним типом палатах.

Ізольовано також тримають неповнолітніх.

Жінок тримають окремо від чоловіків.

Тривалі побачення засудженим, які перебувають на лікуванні, як правило,
не надаються.

Короткострокові побачення надаються засудженим начальниками лікувальних
установ за нормами, встановленими для відповідних видів установ
виконання покарання.

У разі тяжкої хвороби засудженого, коли загрожує небезпека його життю,
начальник УВП (лікувальної установи) надає можливість близьким родичам
засудженого відвідати його. Таке відвідування до кількості чергових
побачень не зараховується.

У лікувальних закладах, що мають у своїй структурі психіатричні або
інфекційні відділення (палати), встановлюється режим, який забезпечує
ізоляцію хворих, а також належний контроль за поведінкою всіх категорій
засуджених.

Особливе місце в системі медико-санітарного забезпечення засуджених
належить передбаченим ст. 77 ВТК України заходам з примусовим лікуванням
алкоголіків і наркоманів.

Алкоголізм і наркоманія досить часто стають причиною різних
антигромадських явищ. Вони також можуть бути джерелом порушень режиму в
місцях позбавлення волі. Тож примусове лікування алкоголіків і
наркоманів має значення не тільки для здоров’я засуджених, але є ще й
дійовим засобом у справі приватної превенції порушень вимог режиму і
злочинів. Не випадково, що юридичною підставою застосування примусових
заходів щодо лікування алкоголіків і наркоманів є вирок суду (ст. 14 КК
України).

271

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Оскільки примусове лікування не є покаранням і його наслідки заздалегідь
не можна прогнозувати, воно не регламентоване строком. Якщо до
закінчення терміну покарання потреба у примусовому лікуванні минає, то
на підставі відповідного медичного висновку адміністрація УВП входить до
суду з поданням про його припинення.

Після закінчення курсу лікування такої особи в історію її хвороби
записують докладний епікриз, у якому фіксують досягнутий ефект
проведеного лікування, описують всі зміни психічного і фізичного стану,
підтверджені висновком медичної комісії за участі лікаря-психіатра
(нарколога), а також лабораторними, рентгенологічними та іншими даними.

Якщо з моменту закінчення примусового лікування від алкоголізму або
наркоманії до звільнення з місць позбавлення волі минуло не більше року,
адміністрація установи виконання покарання направляє до
психоневрологічного диспансеру за вибраним місцем проживання звільненого
або до місцевих органів охорони здоров’я виписку з його історії хвороби.

Адміністрація УВП видає довідки і виписку з історії хвороби на вимогу
прокуратури, судово-слідчих органів і на запити установ охорони
здоров’я. У всі інші установи особам, які пройшли курс примусового
лікування від алкоголізму або наркоманії, а також родичам повідомляється
тільки про факт і строк перебування цієї особи на примусовому лікуванні.

Після проходження повного курсу примусового лікування від алкоголізму
або наркоманії адміністрація УВП, відповідно до чинного законодавства,
зобов’язана підготувати і направити матеріали до суду для вирішення
питання про припинення примусового лікування.

Засуджені, які підлягають відповідно до рішення суду примусовому
лікуванню від алкоголізму і наркоманії, зосереджуються, як правило, в
окремих колоніях відповідного виду режиму, визначеного судом.

Все частіше виникають питання, пов’язані з поширенням СНІДу в місцях
позбавлення волі. Відомо, що поширення збудника СНІДу відбувається, як
правило, через осіб, які ведуть безладне статеве життя, наркоманів, що
вживають наркотики за допомогою ін’єкцій, повій, особливо тих, хто
вступає в статеві контакти з іноземними громадянами. Таких хворих, як
свідчать статистичні дані, в місцях позбавлення волі дуже багато. Так,
на 1 листопади 1996 року зареєстровано 10 800 ВІЛ-інфікованих громадян
України, се-

272

ред яки^с найбільше ін’єкційних наркоманів, зокрема в місцях позбавлення
волі1.

Яких же заходів вживають медичні заклади для боротьби з по-ширення^
СНІДу?

Передусім організується охорона матеріалу і проведення досліджень
методом імуноферментного аналізу від громадян, які поміщені за
бродяжництво або жебрацтво в приймачі-розподільники для неповнолітніх, і
його доставка в лабораторії; серед тих, кого направляють до ЛТП;
забезпечується обстеження на СНІД осіб, які належать до груп ризику (що
зазнали множинних переливань крові та її препаратів, хворих на
гемофілію, наркоманів, гомосексуалістів), здійснюється охорона матеріалу
для дослідження на СНІД від вищезгаданих, яких беруть під варту і
тримають у слідчих ізоляторах, і засуджених з групи ризику. Осіб
вказаної категорії обстежують при надходженні в СІЗО і за три місяці
перед звільненням з місць позбавлення волі. Якщо в ході такого
обстеження виявлять осіб з позитивними результатами імунологічної
реакції і клінічними виявами, їх негайно госпіталізують для подальшого
обстеження в медичній установі. Що ж до тих, хто прибув до місця
позбавлення волі з таким захворюванням, то вони відбувають покарання в
тих же колоніях, де і всі інші2.

Див.: СПИД «прописался» в наших «зонах»? // Время. – 1996. – 23 нояб. 2
Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та
Міністерством охорони здоров’я України від 18 січня 2000 року № 3/6
затверджений Порядок забезпечення конфіденційності інформації про
ВІЛ-інфікованих.

Розділ XVII /

ят—тшт—яя /

Порядок і умови виконання покарання у вигляді виправних робіт без
позбавлення волі

§ 1. Види виправних робіт без позбавлення волі і порядок їх відбування

Застосування виправних робіт без позбавлення волі як виду кримінального
покарання має більш ніж 80-річну практику. За часів свого існування
називалися вони по-різному — «обов’язкові громадські роботи»,
«виправно-трудові», «примусові роботи без утримання під вартою», але
сутність їх залишалася незмінною — примусова праця з проживанням вдома.
Вони були альтернативою позбавлення волі, особливо її коротких строків,
відбувалися як за місцем роботи, служби, так і на тяжких фізичних
роботах по благоустрою міст, проведенню ремонтів, будівництві, земляних,
меліоративних та інших роботах, призначалися на різні строки, мали різні
правообмеження.

Нині виправні роботи без позбавлення волі у практиці застосування
кримінальних покарань посідають значне місце1, вони передбачені
приблизно у 60% усіх статей Особливої частини Кримінального кодексу
України, мають важливе попереджувальне і виховне значення відносно осіб,
які вчинили менш небезпечні злочини і виправлення яких можливе без
ізоляції від суспільства шляхом їх трудового перевиховання в поєднанні з
заходами громадського впливу з боку колективу, у якому вони мають
відбувати покарання.

Виправні роботи застосовуються лише як основна міра кримінального
покарання у разі:

На сьогоднішній день це практично єдина міра покарання для осіб,
виправлення яких можливе без ізоляції від суспільства і під наглядом
трудового колективу. У зв’язку зі зменшенням можливостей використання в
умовах ринкової економіки праці осіб, умовно засуджених до позбавлення
волі з обов’язковим залученням засудженого до праці, Верховна Рада
України своєю постановою від 16 травня 1992 року зупинила дію ст. 251 КК
України до прийняття нового Кримінального кодексу України. Див.:
Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 32. – Ст. 462.

274

ГОЗОЩЛУЛ. ниряичк. Іумиаи кило

а) к^ли така міра покарання передбачена санкцією статті кри

мінального закону;

б) призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено

законом ($т. 44 КК України);

в) заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаран

ням (ст. 52 КК України);

г) коли виправними роботами замінюється штраф у випадках

злісного ухилення від йего сплати (ст. 32 КК України).

Стаття 29 КК і стаття 94 ВТК України передбачають два види виправних
робіт без позбавлення волі:

з відбуванням за місцем роботи засудженого;

з відбуванням в інших місцях, що їх визначають органи, які ви

конують цей вид покарання, але в районі проживання засудженого.

Питання про те, який вид виправних робіт належить відбувати винній
особі, вирішується у вироку суду і залежить від обставин кримінальної
справи: характеру вчиненого злочину, особи правопорушника, його
ставлення до праці, можливостей колективу щодо виховного впливу, причин
і умов, які сприяли вчиненню злочину тощо.

Як правило, виправні роботи призначаються за місцем роботи засудженого,
оскільки саме цей вид виправних робіт найбільш повно сприяє досягненню
мети покарання. Як неодноразово підкреслювалося у постановах Пленуму
Верховного Суду України, недоцільно призначати виправні роботи з
відбуванням за місцем роботи особам, які вчинили злочини, пов’язані з
виконанням ними посадових або професійних обов’язків, бо залишення
винних на попередній роботі може спричинити послаблення виховного і
запобіжного значення покарання.

Виправні роботи в інших місцях, які визначають органи виконання
покарань, є більш тяжким видом цього покарання. Призначаються вони тим,
хто за вироком суду позбавлений права займати певні посади або займатися
певною діяльністю, хто не має постійної роботи, кого з урахуванням
конкретних обставин справи і мотивів вчиненого злочину недоцільно
залишати на попередньому місці роботи.

Виправні роботи без позбавлення волі відбуваються на підприємствах, в
установах та організаціях різної форми власності строком від двох
місяців до двох років, з відрахуванням із заробітку засуджених від 5 до
20% в доход держави протягом строку відбування покарання. Слід
зазначати, що законом не встановлений мінімальний розмір відрахувань,
але визначення його менше 5% недоцільне з точки зору слабкого карального
впливу на засудженого. І водночас гслід мати на увазі, що головне у
виправних роботах — не запо-

275

частина

діювання матеріальної шкоди засудженому, а його виховання з допомогою
трудового колективу, у якому він буде працювати, через те вибір
конкретних строків виправних робіт і розмірів відрахувань із заробітку
засудженого залежать від матеріалів і обставин конкретної справи:
тяжкості вчиненого злочину, його характеру, особи винного, його
матеріального, майнового, сімейного становища і вимог закону про
індивідуалізацію покарання.

Виправні роботи без позбавлення волі призначаються тільки працездатним
особам з урахуванням, по можливості, їх спеціальності. Тому вони не
можуть бути застосовані до інвалідів першої і другої групи, осіб, які
досягай пенсійного віку, вагітних жінок, непрацюючих жінок, які мають на
утримуванні малолітніх дітей, учнів з денною формою навчання,
військовослужбовців. Щодо неповнолітніх враховується необхідність
забезпечення належного нагляду за їх поведінкою і здобуттям ними
виробничої кваліфікації, саме через те недоцільно призначати виправні
роботи неповнолітнім, які не досягли шістнадцятилітнього віку.

Порядок і умови виконання кримінального покарання у вигляді виправних
робіт без позбавлення волі регулюються статтями 94-107 ВТК України, а
також Тимчасовою інструкцією про порядок виконання кримінального
покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі, затвердженою
Державним департаментом України з питань виконання покарань та МВС
України 17.07.99 № 91 /565′. Підставами для притягнення засудженого до
відбування виправних робіт є:

а) копія вироку суду з довідкою про набрання ним законної сили;

б) копія ухвали (постанови) касаційної або наглядової інстанції

(якщо вирок змінювався); ‘

в) копія ухвали суду, якщо невідбутий строк позбавлення волі

замінений виправними роботами;

г) копія розпорядження про виконання Указу Президента Украї

ни про помилування при заміні покарання у вигляді позбавлення

волі виправними роботами без позбавлення волі.

Вироки про виправні роботи без позбавлення волі виконуються не пізніше
як через десять днів з дня набрання ними законної сили або звернення їх
до виконання. Виконують цей вид покарання інспекції виправних робіт
Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній
Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Після надходження копії вироку до органів виконання покарання всі
відомості про особу, засуджену до виправних робіт без поз-

‘ Див.: Офіційний вісник України. – 1999. – № 47. – Ст. 2323.

276

Л У11. Іюряиик І уміти І

бавлення волі, реєструються в спеціальному журналі обліку, на кожного
засудженого заповнюється облікова картка та заводиться особова справа.
До суду, який виніс вирок, орган виконання покарання надсилає
повідомлення про прийняття вироку до виконання. У разі заміни
засудженому невідбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі
виправними роботами без позбавлення волі повідомлення надсилається до
установи, з якої було звільнено засудженого. Про взяття на облік осіб,
засуджених до виправних робіт, які підлягають призову на дійсну
військову службу, надсилається повідомлення відповідному військовому
комісаріату; відносно інших осіб, засуджених до виправних робіт, до
територіального органу внутрішніх справ за місцем проживання засудженого
направляється повідомлення про необхідність поставлення цієї особи на
профілактичний облік міліції та здійснення контролю за її поведінкою і
способом життя. Працівники служби дільничних інспекторів міліції
щомісячно перевіряють засудженого за місцем проживання та один раз на
квартал довідкою інформують про результати перевірок органи виконання
покарання. Кожного засудженого після взяття його на облік викликають для
бесіди, йому роз’яснюють порядок і умови відбування виправних робіт,
заходи заохочення і стягнення, які можуть до нього застосовуватися.

Особа, яка засуджена до виправних робіт за місцем роботи, залишається
працювати на підприємстві, в установі або в організації, де вона
працювала до засудження, на тій самій посаді або роботі. Переведення на
іншу роботу чи посаду провадиться на загальних підставах, передбачених
законодавством про працю. Якщо засуджений на момент звернення вироку до
виконання не має місця роботи, за яким він міг би відбувати покарання,
працівники органу виконання покарання роз’яснюють даній особі
необхідність її якнайшвидшого працевлаштування, а також говорять про
наслідки, які може потягти за собою невиконання цієї умови, пропонують в
п’ятнадцятиденний строк влаштуватися на роботу, допомагають у цьому і за
необхідності видають направлення до відповідного центру зайнятості
населення.

Дещо інший порядок встановлений для відбування покарання у вигляді
виправних робіт без позбавлення волі в інших місцях, що їх визначають
інспекції виправних робіт. Вони відбуваються засудженим у межах
населеног; пункту, де він проживає, або в місцевості, звідки він має
можливість щоденно повертатися до місця постійного проживання (ст. 95
ВТК). Засуджений до виправних робіт без позбавлення волі в інших місцях
має бути звільнений з підприємства, установи чи організації, де він
працює.

277

– І хлллл.

Про обов’язковість звільнення йому роз’яснюється під час бесіди в органі
виконання покарання і видається розпорядження про прибуття до
відповідного центру зайнятості населення для працевлаштування на новому
місці роботи в десятиденний строк. При цьому у засудженого відбирають
відповідне зобов’язання.

Засуджених, щодо яких судом застосоване примусове лікування від
алкоголізму, направляють пройти курс лікування.

Відділи (відділення, групи) виконання покарання, що не пов’язані з
позбавленням волі не пізніше як через три дні після оформлення
необхідних документів направляють адміністрації підприємства, установи,
організації, де працює засуджений, копію вироку та повідомлення, в якому
зазначаються всі обов’язки, що покладаються на нього у зв’язку із
засудженням до покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі,
працівника даного підприємства, установи чи організації, зокрема порядок
відрахувань із заробітку засудженого, здійснення контролю за його
поведінкою, проведення з ним виховної роботи. Такі ж документи
направляються адміністрації підприємств на засуджених в інших місцях.
Відповідно до статті 100 ВТК України адміністрація підприємства,
установи чи організації в добовий термін висилає органу виконання
покарання, на обліку якого перебуває засуджений до виправних робіт без
позбавлення волі, підтвердження про прийняття до виконання судового
рішення стосовно нього. При цьому в повідомленні повинен бути зазначений
день, з якого розпочато здійснення відрахувань із заробітку засудженого,
а також — інформація про заходи профілактичного впливу, які були вжиті
до засудженого за місцем його роботи.

Щодо засуджених, визнаних лікарсько-трудовою комісією непрацездатними,
або які вийшли на пенсію за віком і залишили роботу після винесення
вироку, органи виконання покарання згідно з чинним законодавством
порушують перед судом клопотання про заміну виправних робіт без
позбавлення волі іншим, більш м’яким видом покарання або про його
звільнення від відбування покарання. До вирішення судом цього питання
зазначені особи до відбування виправних робіт не залучаються (ст. 101
ВТК).

§ 2. Умови відбування виправних робіт без позбавлення волі

Засудження до виправних робіт визначає особливий правовий статус особи,
до якої застосована ця міра покарання. Вона виконує обов’язки і має
права, встановлені законодавством для громадян України з обмеженнями, що
передбачені законодавством для засуд*

278

ГОЗОиІЛПІ. чиряиик. Іуліиаи (

жених до виправних робіт, а також такими, що випливають з вироку суду і
встановленого порядку відбування цього покарання.

Каральні властивості покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення
волі знаходять своє втілення у багатьох правових обмеженнях, які
відчувають на собі особи, засуджені до нього, зокрема:

із заробітку засуджених до виправних робіт без позбавлен

ня волі проводяться відрахування в доход держави протягом усьо

го строку відбування покарання в розмірах, встановлених вироком

суду (ст. 102 ВТК);

протягом строку відбування виправних робіт без позбавлен

ня волі забороняється звільнення засуджених з роботи за власним

бажанням без дозволу органа виконання покарання (ст. 104 ВТК);

засудженим до виправних робіт без позбавлення волі під час

відбування покарання чергова відпустка не надається. Інші види

відпусток надаються відповідно до законодавства про працю. Час

відбування покарання до стажу, що дає право на відпустку, на одер

жання пільг і надбавок до заробітної плати, не включається. Осо

бам, які відбувають виправні роботи без позбавлення волі, допомога

у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю і пологами

нараховується із заробітку, що залишається після відрахувань, вста

новлених вироком суду (ст. 105 ВТК);

час відбування виправних робіт без позбавлення волі до загаль

ного і безперервного трудового стажу засудженого не зараховується,

про що робиться запис у його трудовій книжці (ст. 103 ВТК);

у разі злісного ухилення засудженого від відбування покаран

ня орган виконання покарання вносить до суду подання про заміну

невідбутого строку виправних робіт покаранням у вигляді позбав

лення волі (ст. 107 ВТК);

згідно зі ст. 55 КК України засудження до виправних робіт

без позбавлення волі тягне за собою судимість.

Засуджені до виправних робіт без позбавлення волі зобов’язані неухильно
дотримуватись порядку відбування покарання, встановленого ВТК,
з’являтися за викликом до органів виконання покарання. У разі
невиконання цієї вимоги без поважних причин засуджений може бути
підданий приводу.

Як уже зазначалося, виправні роботи без позбавлення волі призначаються
на строк від двох місяців до двох років.

Строк відбування виправних робіт без позбавлення волі обчислюється
днями, місяцями і роками, протягом яких засуджений працював і з його
заробітку проводилися відрахування. Початком строку відбування виправних
робіт за місцем роботи засудженого вва-

279

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

жається день, з якого почались відрахування із заробітної плати, а
виправних робіт в інших місцях — день, коли засуджений став до роботи.
Кількість днів, які були відпрацьовані засудженим, повинна бути не
меншою за кількість робочих днів, що, згідно з графіком роботи даного
підприємства, установи чи організації, припадає на встановлений судом
календарний строк покарання. Якщо протягом місяця засуджений відробив
кількість днів, яка перевищує ту, що була встановлена відповідно до
графіка роботи підприємства, установи чи організації, то в строк
виправних робіт зараховується лише один календарний місяць, тобто
достроково відпрацювати виправні роботи без позбавлення волі неможливо.
Якщо засуджений не відпрацював зазначеної кількості робочих днів і
відсутні підстави для зарахування цих днів до строку покарання,
відбування виправних робіт продовжується до повного відпрацювання
засудженим належної кількості робочих днів.

До строку відбування виправних робіт без позбавлення волі також
зараховується:

а) час, протягом якого засуджений не працював з поважних

причин і йому, відповідно до закону, виплачувалася заробітна пла

та, у тому числі час перебування в додатковій відпустці;

б) час, проведений у відпустці у зв’язку з вагітністю і полога

ми, час для нагляду за хворим, а також час хвороби, у тому числі

викликаної побутовою травмою, крім випадків, коли допомога за

листком непрацездатності не виплачувалася через захворювання

внаслідок сп’яніння або дій, пов’язаних з цим;

в) час, протягом якого засудженому працівнику колективного

сільськогосподарського підприємства, установи чи організації че

рез об’єктивні умови не надавалася робота, якщо при цьому загаль

на кількість відпрацьованих ним днів була не меншою за мінімум

робочих днів, що був встановлений для працівників даного сільське*

господарського підприємства, установи чи організації (за рік чи за

окремими його періодами);

г) час, протягом якого засуджена особа перебувала в поперед

ньому ув’язненні у зв’язку з вчиненням злочину, покарання за який

вона відбуває. При цьому, згідно з вироком суду (ухвалою, поста

новою), за один день перебування під вартою зараховується три дні

виправних робіт;

ґ) час відбування позбавлення волі з моменту винесення ухвали
(постанови) суду або Указу Президента України про заміну позбавлення
волі виправними роботами (у порядку помилування) з розрахунку: один день
перебування під вартою — за три дні виправних робіт;

280

д) період часу між винесенням судом постанови про заміну не відбутого
засудженим строку позбавлення волі на виправні роботи і фактичним
звільненням засудженого з місць позбавлення волі. Це саме стосується і
випадків, коли така заміна здійснюється згідно з амністією; час,
протягом якого засуджений проходив активне лікування від алкоголізму чи
наркоманії в лікувально-трудових профілакторіях або в наркотичних
відділеннях установ Міністерства охорони здоров’я України.

До строку відбування покарання не зараховується:

а) час, протягом якого покарання не виконувалося через від

строчку його виконання згідно з ухвалою суду;

б) час, протягом якого засуджений відбував адміністративне

покарання у вигляді арешту або виправних робіт, а також час пере

бування під вартою у порядку запобіжного заходу, якщо був вчине

ний інший злочин;

в) час перебування у відпустці без збереження заробітної плати;

г) час хвороби, викликаної алкогольним, наркотичним сп’янін

ням або діями, пов’язаними з цим;

г) будь-який інший час, протягом якого засуджений не працював і йому не
виплачувалася заробітна плата, крім часу, наданого для нагляду за
хворим.

Як уже зазначалось, із заробітку засудженого до виправних робіт без
позбавлення волі згідно з вироком суду проводяться відрахування в
розмірі від 5 до 20%. Вони здійснюються за місцем роботи засудженого з
усієї суми заробітку, включаючи всі види грошових премій та виплат,
передбачених системами оплати праці, які не носять характеру одноразової
заохочувальної винагороди, незалежно від періодичності виплати премій та
джерел фінансування без виключення з цієї суми податків та інших
платежів, а також незалежно від наявності претензій до засудженого за
виконавчими документами (стягнення аліментів, матеріальної шкоди тощо).

Отже, якщо поряд з відрахуваннями, встановленими вироком суду, особа,
яка притягнута до відбування виправних робіт, має ще й інші обов’язки
(наприклад, сплачує аліменти на утримування дітей), максимальний розмір
відрахувань може дорівнювати 70%.

Відрахування проводяться за кожний відпрацьований календарний місяць, а
у разі, коли такі особи зайняті на роботі з періодичним нарахуванням
заробітної плати (сезонні роботи в сільському господарстві, риболовецькі
та рибопереробні підприємства, установи, організації) — у міру її
нарахування, при звільненні — за відпрацьовану частину місця. Якщо
засуджений працює за суміс-

281

и^иьлпал

ництвом на кількох підприємствах, то відрахування проводяться із
заробітку за кожним місцем його роботи в розмірі, встановленому вироком.
Якщо засуджений до виправних робіт без позбавлення волі призивається на
військові збори, то відрахування проводяться із заробітку, який
нараховується йому за місцем роботи. Відрахування не проводяться з сум
пенсій, виплат за соціальною допомогою та соціальним страхуванням, а
також із виплат і винагород одноразового характеру, не передбачених
системою оплати праці; вихідної допомоги; із сум, виплачених у вигляді
компенсації за витрати, пов’язані з відрядженнями, переводами,
направленням на роботу в іншу місцевість, а також із сум компенсаційних
виплат за використання робітником особистого інструменту, за невиданий
спецодяг, спецвзуття тощо.

Відрахування також проводяться: із винагород, які виплачуються
працівникам підприємств, установ чи організацій за підсумками роботи
року; із сум, що виплачуються працівникам колективних
сільськогосподарських підприємств за підсумками сільськогосподарського
року. До цих сум зараховується як грошова, так і натуральна частина їх
прибутків. Натуральна частина прибутків, утримана з засуджених,
залишається в розпорядженні колективних сільськогосподарських
підприємств, а її вартість перераховується в прибуток держави.

Відрахування визначеної судом частки заробітку засудженого до виправних
робіт без позбавлення волі здійснюється адміністрацією підприємства,
установи чи організації, де він працює, у день видачі йому заробітної
плати. Одержання відрахованих сум готівкою або поштовим переказом
забороняється. Відраховані в прибуток держави із заробітку засуджених
суми адміністрація підприємства перераховує в установи Держбанку
щомісяця. Дані про переведені суми, які відраховані із заробітку
засуджених, і кількість | відпрацьованих днів заносяться до облікових
карток засуджених, які щомісяця перевіряють органи виконання покарань.

У разі, коли вирок, що передбачає виправні роботи без позбавлення волі,
скасований із закриттям справи, а так само у разі винесення
виправдувального вироку після скасування попереднього вироку в порядку
судового нагляду особі, відносно якої справу закрито або винесено
виправдувальний вирок, відраховані з її заробітку суми повертаються
повністю.

Якщо стосовно особи, яка відбуває виправні роботи, вирок переглянуто в
наглядовому порядку і невідбута частина покарання замінена іншою, більш
м’якою мірою покарання, відраховані суми за відбутий строк виправних
робіт не повертаються.

282

ги. Ііиряиик. І умиаи википання пикиримпл у аи&ілиі аиприапил…

Виконання покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі
здійснюється інспекціями виправних робіт Державного департаменту України
з питань виконання покарання, а також адміністрацією і трудовими
колективами підприємств, установ, організацій, де працюють засуджені до
виправних робіт. Діяльність цих органів ґрунтуються на суворому
виконанні законів. Посадові особи несуть відповідальність за
забезпечення законності у своїй діяльності. Нагляд за точним додержанням
законів при виконанні виправних робіт покладений на Генерального
прокурора України і підпорядкованих йому прокурорів. Здійснюючи вищий
нагляд за додержанням законів, прокурор зобов’язаний вживати заходів до
усунення їх порушень, хоч хто б їх порушував, поновлення порушених
правил і притягнення в установленому законом порядку до відповідальності
осіб, які допустили ці порушення.

Обов’язки органів виконання покарань у вигляді виправних робіт без
позбавлення волі передбачені ст. 99 ВТК України. Окрім організаційних
обов’язків, пов’язаних з обліком засуджених до виправних робіт,
направленням їх на роботу, здійсненням контролю за правильністю
відрахувань у доход держави, вони беруть участь у проведенні виховної
роботи з засудженими, застосовують до них заходи заохочення та
стягнення, у випадках, передбачених кримінально-процесуальним
законодавством України, порушують перед судом клопотання про відстрочку
виконання вироку, розглядають пропозиції (зауваження), заяви
(клопотання) і скарги громадян і засуджених з питань виконання і
відбування виправних робіт, вживають заходів щодо усунення викладених у
них недоліків; у встановленому законом порядку розшукують осіб,
засуджених до виправних робіт, місцезнаходження яких невідоме.

Засуджені, які відбувають покарання у вигляді виправних робіт без
позбавлення волі, залишаються суб’єктами трудових правовідносин.
Адміністрація підприємств, установ, організацій за місцем відбування
засудженими покарання має своє коло обов’язків, передбачених ст. 100 ВТК
України: здійснює контроль за їх поведінкою, проводить виховну роботу,
застосовує заходи заохочення і стягнення згідно з трудовим
законодавством України; після одержання копії вироку суду доводить його
до відома членів трудового колективу, у добовий строк висилає органу
виконання покарання підтвердження про прийняття вироку суду до
виконання, проводить відрахування із заробітку засудженого і в
установленому порядку перераховує утримані суми в доход держави,
щомісячно повідомляє орган, що виконує виправні роботи, про кількість
відпрацьованих робочих днів,

283

причини нез’явлення на роботу, про переведення засудженого на іншу
роботу, дотримується встановлених кримінально-виконавчим законодавством
умов відбування засудженим покарання.

Сумлінна робота і зразкова поведінка засудженого в період відбування
виправних робіт без позбавлення волі є підставою для застосування до
нього заходів заохочення і оголошення подяки або дострокового зняття
раніше накладеного стягнення. Саме за цих підстав є можливість
звернутися до суду для того, щоб цей час .міг бути включений до
загального трудового стажу особи, яка відбулд покарання, згідно з
рішенням суду і в порядку, встановленому кримінально-процесуальним
законодавством України (ч. 2 ст. 103 ВТК). На цих же підставах орган
виконання покарання вносить до суду подання про застосування до
засудженого умовно-дострокового звільнення від подальшого відбування
покарання або про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким
покаранням — штрафом чи громадською доганою. У таких випадках, а також у
випадках, передбачених, ст. 101 ВТК України (ч. 2 ст. 29 КК), суд може
замінити виправні роботи штрафом із розрахунку чотири мінімальні розміри
заробітної плати штрафу за один місяць виправних робіт, а за злочини, що
не є корисливими, з того ж розрахунку, але на суму не більше як
п’ятдесят мінімальних розмірів заробітної плати.

Разом з поданням до суду направляються особова справа і копія облікової
картки засудженого, довідка про відбутий строк покарання, матеріали, які
характеризують його поведінку за місцем роботи та проживання.

За порушення засудженим до виправних робіт без позбавлення волі
встановленого порядку відбування покарання начальник органу виконання
покарання може накласти на засудженого стягнення: зауваження або догану.
Перед накладенням стягнення у засудженого беруть письмове пояснення про
причини допущеного правопорушення, яке підлягає перевірці і залучається
до особової справи засудженого.

У разі ухилення від відбування покарання особи, засудженої до виправних
робіт без позбавлення волі, в інших місцях, орган виконання покарання
повинен зробити їй письмове попередження.

Відповідно до п. 9.6 Тимчасової інструкції про порядок виконання
кримінального покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі,
затверджених наказом Державного департаменту України з питань виконання
покарань та МВС України від 17 липня 1999 р. № 91/565 засуджений
вважається таким, який ухиляється від відбування покарання у вигляді
виправних робіт без позбавлення волі, у таких випадках:

284

якщо він не влаштувався на нове місце роботи або протягом

15 днів з моменту його звільнення з попереднього місця роботи не

став на облік у Центрі зайнятості населення;

якщо протягом 15 днів після переїзду на нове місце прожи

вання він без поважних причин не з’явився до органу виконання

покарання, який обслуговує дану територію;

якщо він припустився прогулу або появи на роботі в стані

сп’яніння.

Ухилення від відбування виправних робіт без позбавлення волі вважається
злісним, якщо засуджений продовжує вчиняти дії, передбачені п. 9.6
Інструкції, після того, як йому біло винесене письмове попередження про
можливість заміни даного покарання позбавленням волі на той самий строк.

Якщо засуджений до виправних робіт без позбавлення волі зник з
постійного місця проживання, працівники органу виконання покарання
опитують рідних, сусідів, знайомих, співпрацівників засудженого з метою
встановлення його зв’язків та можливого місцезнаходження; з метою
виявлення засудженого серед затриманих або заарештованих проводять
перевірки за обліками органів внутрішніх справ. Якщо протягом місяця
після закінчення початкових розшу-кових заходів місцеперебування
засудженого залишається невста-новленим, орган виконання покарання
виносить і направляє до суду подання про винесення постанови про
оголошення розшуку даної особи. За наявності достовірних даних про те,
що засуджений залишив своє постійне місце проживання з метою ухилення
від відбування покарання, орган виконання покарання виносить і направляє
до суду подання про заміну засудженому невідбутого строку виправних
робіт на той самий строк позбавлення волі.

Наслідки ухилення і злісного ухилення від відбування покарання у вигляді
виправних робіт без позбавлення волі передбачені ст. ЗО КК і ст. 107 ВТК
України і залежать від того, до якого виду виправних робіт була
засуджена особа, що відбувала покарання.

У разі ухилення від відбування покарання особою, засудженою до виправних
робіт без позбавлення волі з відбуванням за місцем роботи, суд за
поданням органу виконання покарання або клопотанням громадської
організації чи трудового колективу може направити цю особу для
відбування покарання в інші місця, що визначаються органами виконання
покарання, але в районі проживання засудженого.

У разі злісного ухилення засудженого від відбування покарання у вигляді
виправних робіт без позбавлення волі в інших місцях суд може замінити
невідбутий строк виправних робіт покаранням у вигляді позбавлення волі.

285

Вид установи виконання покарання при заміні виправних робіт позбавленням
волі визначається згідно з вимогами ст. 25 КК України.

Виконання покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі
припиняється, і засуджені знімаються з обліку у зв’язку з:

відбуттям призначеного судом строку покарання;

винесенням судом постанови про заміну засудженому не*

відбутого ним строку виправних робіт без позбавлення волі пока

ранням у вигляді позбавлення волі;

амністією, помилуванням;

скасуванням вироку з припиненням справи;

винесення судом постанови про заміну даному засудженому

невідбутої ним частини виправних робіт без позбавлення волі більш

м’яким покаранням;

-зміною вироку суду із заміною раніше призначеного покарання;

умовно-достроковим звільненням засудженого;

іншими підставами, що передбачені законодавством (засуд

жені, які померли, засуджені до позбавлення волі за вчинення но

вого злочину, засуджені, які вибули з території, що обслуговується

даним органом, у зв’язку зі зміною ними місця проживання).

Розділ XVIII

Порядок і умови виконання і відбування інших видів кримінальних
покарань, не пов’язаних з позбавленням волі

Відповідно до міжнародних норм вживані до правопорушників покарання
класифікуються на: 1) тюремне ув’язнення і 2) нев’язничні санкції. У
сучасних системах кримінального покарання тюремне ув’язнення є основним
видом покарання, у якому, проте, більше негативних, ніж позитивних
наслідків, як для злочинця, так і для суспільства. У зв’язку з цим
міжнародним співтовариством приділяється підвищена увага можливості
застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Так, у рамках
Організації Об’єднаних Націй ще в 1980 році VI Конгрес ООН по
попередженню злочинності і поводженню із злочинцями прийняв резолюцію №
8 «Про альтернативи тюремного ув’язнення», що рекомендує країнам —
членам ООН розширити застосування альтернативних тюремному ув’язненню
санкцій і провести інтенсивний пошук надійних видів альтернатив.

VII Конгрес ООН (1985 р.) прийняв резолюцію № 16 про змен

шення кількості осіб, ув’язнених у тюрми, альтернативні заходи і

соціальну інтеграцію злочинців.

VIII Конгрес ООН по попередженню злочинності і поводжен

ню з правопорушниками (1990 р.), який прийняв Стандартні

мінімальні правила ООН відносно заходів, не пов’язаних з тюрем

ним ув’язненням, схвалив принципи і напрямки досліджень засто*

сування нев’язничних санкцій, обговорив накопичений у ряді країн

досвід, закликав до широкого обміну інформацією про ефективність

альтернативних санкцій. Конгресом було рекомендовано державам —

членам ООН продовжити дослідження місця, ролі, практики засто

сування специфічних нев’язничних санкцій з позицій реформування

кримінальної політики та існуючих у цих країнах соціально-полі

тичних, економічних, правових і організаційних умов1.

Див.: Жутсен М.,3вехіч У. Нетюремні санкції: Порівняльна характеристика
// В пошуках альтернатив тюремному покаранню: Матеріали міжнародного
симпозіуму 15-16 січня 1997 року. – К., 1997. – С. 100-101.

287

З урахуванням викладеного стає зрозуміло, що в окремих країнах повинна
зростати значущість нормативного регулювання застосування нев’язничних
санкцій. Слід зазначити, що у вітчизняному законодавстві, яке регулює
виконання покарань, існує дещо інша, не така, як це прийнято на
міжнародному рівні, класифікація покарань, що знайшло своє відображення
у відповідних нормативних актах. Законодавство України всі покарання
поділяє на дві групи:

пов’язані з виправно-трудовим впливом (позбавлення волі,

виправні роботи без позбавлення волі і направлення військовослуж

бовців до дисциплінарного батальйону), порядок і умови виконання

та відбування яких, а також застосування заходів виправно-трудового

впливу регулюється Виправно-трудовим кодексом України і Поло

женням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України;

не пов’язані з виправно-трудовим впливом (позбавлення

права займати певні посади або займатися певною діяльністю,

штраф, громадська догана, конфіскація майна, позбавлення військо

вого або спеціального звання, позбавлення батьківських прав), по

рядок! У”10811 виконання яких регулюється Положенням про поря

док і умови виконання в Україні кримінальних покарань, не пов’я

заних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених,

затвердженого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від

22 липня 1984 року. ,

Відповідно до міжнародної класифікації покарання, не пов’язані з
виправно-трудовим впливом, є складовою частиною нев’язничних санкцій.

Після прийняття у 1984 році вищевказаного Положення, яке складається з
норм кримінально-виконавчого характеру, в Україні, по суті, утворилося
два напрямки нормативного регулювання виконання кримінальних покарань:
виправно-трудове і кримінально-виконавче. У зв’язку з цим представники
науки виправно-трудового права спробували виокремити загальні ознаки,
характерні для виконання тієї чи іншої групи покарань.

Особливістю виконання покарань першої групи є те, що реалізація кари
супроводжується застосуванням заходів виправно-трудового впливу. Ця
обставина дозволила виокремити у виконанні покарань, поєднаних з
виправно-трудовим впливом, такі ознаки:

1) покарання застосовуються тільки тоді, коли, виходячи з характеру і
ступеня суспільної небезпеки вчиненого діяння і з урахуванням усіх
обставин справи, суд дійде висновку, що мета покарання може бути
досягнута за допомогою не тільки карального, але і специфічного
виправно-трудового впливу. Тому ці покарання мають

288

терміновий характер, тобто вироком суду згідно із законом встановлюється
певний строк, протягом якого вони виконуються;

застосування цих покарань певною мірою спричиняє обме

ження свободи пересування винних осіб, що найбільш істотно ви

являється при відбуванні покарання у вигляді позбавлення волі і

направленні до дисциплінарного батальйону і значно меншою

мірою при виконанні виправних робіт без позбавлення волі;

у межах терміну відбування цих покарань до засуджених за

стосовуються заходи виправно-трудового впливу;

для виконання покарань, пов’язаних із заходами виправно-тру

дового впливу, крім судів, створюються спеціальні установи і орга

ни (установи виконання покарання, інспекції виправних робіт тощо);

у виправленні засуджених, а також у здійсненні контролю за діяль

ністю установ і органів, що виконують вироки про покарання, пов’язані

із заходами виправно-трудового впливу, бере участь громадськість;

законодавство передбачає можливість дострокового звільнен

ня від відбування цих покарань.

Особливістю покарань другої групи, тобто тих, що не пов’язані з
виправно-трудовим впливом, є те, що у них або взагалі відсутні ознаки,
характерні для покарань, пов’язаних з виправно-трудовим впливом, або ж
ці ознаки виражені меншою мірою. Принципова відмінність покарань, не
пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу, від покарань першої
групи полягає в тому, що при їхньому виконанні відсутній специфічний,
більш або менш тривалий виправно-трудовий вплив на засудженого. Для
виконання цих покарань не створюються спеціальні установи і органи
держави, які їх реалізують у поєднанні із заходами виправно-трудового
впливу. Виконання цих покарань здійснюється, як правило, безпосередньо
судами, державними виконавцями, а подеколи і адміністрацією підприємств,
установ і організацій, де до вчинення злочину працював засуджений.
Участь громадськості у виправленні осіб, засуджених до покарань, не
пов’язаних із заходами виправно-трудового -впливу, у трудових
колективах, де вони продовжують працювати, може бути більш відчутна.

Для цих покарань не характерне обмеження свободи пересування.
Здебільшого вони позбавлені такої ознаки, як терміновість покарання. За
своїм змістом ці покарання характеризуються значно меншим обсягом кари1.

Див.: Васильєв А. Й., Павлухин А. Н. Исполнение уголовньїх наказаний, не
связанньїх с мерами исправительно-трудового воздействия на осужденньїх.
— Рязань, 1988.-С. 7-17.

101-звб 289

Таким чином, основна відмінність у виконанні покарань першої і другої
групи полягає в наявності або відсутності «додатку» у вигляді
виправно-трудового впливу. Виключення з практики виконання покарань цієї
додаткової, такої, що не має самрстійного значення для реалізації
покарання ланки, дає можливість пересвідчитися, що у виконанні різних
покарань більше загального, ніж особливого. Завдяки цій обставині всі
покарання можна регулювати в рамках об’єднаної нормативно-правової
системи, шляхом створення єдиної галузі кримінально-виконавчого
законодавства на уніфікованій теоретичній основі.

Значення Положення про порядок і умови виконання в Україні кримінальних
покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу на
засуджених, у тому, що воно започаткувало тенденцію до перетворення
виправно-трудового законодавства на кримінально-виконавче законодавство.
Виходячи з цього, вивчення порядку і умов виконання псгкарань, не
пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу, дозволяє акцентувати
увагу на правовій характеристиці кримінально-виконавчої діяльності, що
має бути звільнена від невластивого їй педагогічного нашарування.

Покарання, що є мірою державного примусу, яке застосовується за вироком
суду, полягає в передбачених кримінальним законодавством позбавленнях
або обмеженнях прав і свобод засудженого, а це означає, що здійснення
правообмежень, властивих покаранням, безпосередньо позначається на
правовому статусі засуджених.

§ 1. Правове становище засуджених до покарань, не пов’язаних з
виправно-трудовим впливом

Відповідно до ст. 2 Положення про порядок і умови виконання в Україні
кримінальних покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового
впливу на засуджених, підставою виконання покарань у вигляді позбавлення
права займати певні посади або займатися певною діяльністю, штрафу,
громадськрї догани, конфіскації майна, позбавлення військового або
спеціального звання та позбав^ лення батьківських прав, є вирок суду, що
набрав законної чинності.

Суть правового положення засуджених до покарань, не пов’язаних з
виправно-трудовим впливом, визначається ст. З Положення, яка проголошує,
що особи, засуджені до вищеперелічених покарань, мають обов’язки і
права, встановлені законодавством для громадян України, з обмеженнями,
що передбачені законодавством для засуджених, а також витікають із
вироку суду, та встановленого законом порядку виконання покарання цього
виду.

Таким чином, у регулюванні правового положення засуджених можна
вирізнити два напрямки: 1) функцію збереження загально-

290

го правового статусу громадян України і 2) функцію обмеження загального
правового статусу громадян. Засуджений продовжує залишатися громадянином
України і після засудження, оскільки відповідно до ст. 25 Конституції
України громадянин України не може бути позбавлений громадянства.
Неможливий і добровільний вихід з громадянства України при притягненні
даної особи до кримінальної відповідальності, оскільки у такого
громадянина в цьому разі виникають невиконані перед державою
зобов’язання (ст. 19 Закону України «Про громадянство України»).

У статті 3 Положення йдеться про три види обмежень правового статусу
засуджених: встановлені законодавством, ті, що витікають з вироку, і з
установленого законом порядку виконання покарання. Таке формулювання
можливих правообмежень спочатку було направлене на затвердження принципу
законності в діяльності органів і установ виконання покарань, але нині
воно вже суперечить ч. З ст. 63 Конституції України, де сказано, що
засуджений має всі права людини і громадянина, за винятком обмежень,
визначених законом і встановлених вироком суду. Отже, якщо привести у
відповідність ст. З Положення зі ст. 63 Конституції України, то
йтиметься про два види правообмежень, що вживаються до засуджених: 1)
передбачені законодавством для засуджених і 2) ті, що витікають з вироку
суду. Проте і ця формула далека від досконалості. Тож, якщо враховувати
останні досягнення теорії кримінального і кримінально-виконавчого права,
то позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, які є змістом
покарання, повинні бути передбачені саме Кримінальним кодексом України.
Гарантом того, щоб державне примушення з правоохоронного засобу не
перетворилося на знаряддя свавілля в судовому засіданні або при
виконанні покарання, можуть бути тільки ті правообмеження, що визначені
кримінальним законодавством. Для зниження небезпеки можливих зловживань
при обмеженні правового статусу засуджених треба, щоб і Конституція
України, і ст. З Положення відповідали ст. 29 Загальної декларації прав
людини, де сказано, що «при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина
повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом».

§ 2. Порядок і умови виконання покарання

у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною
діяльністю

Порядок виконання даного покарання визначений у гл. II Положення.
Відповідно до ст. 31 КК України покарання, що розглядається, може
призначатися судом на термін до п’яти років як ос-

10* 291

новне або додаткове покарання. Закон передбачає можливість призначення
його в тих випадках, коли за характером вчинених винним злочинів за
посадою або при занятті певною діяльністю суд доходить висновку, що у
зв’язку із вчиненням даного суспільне небезпечного діяння недоцільно
зберігати за злочинцем право займати певні посади або займатися певною
діяльністю, оскільки збереження такого права може привести до вчинення
нових, подібних до раніше вчинених злочинних дій, тобто це своєрідне
покарання застосовується лише до тих осіб, які вчинили злочин,
використовуючи посадове становище або внаслідок якоїсь професійної
діяльності.

Застосування покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади
або займатися певною діяльністю викликано передусім протиправним
здійсненням особою певних трудових функцій. Позбавляючи громадян прав,
якими вони володіють при виконанні посадових повноважень або занятті
певною діяльністю, суд таким чином сприяє охороні суспільних відносин у
сфері застосування праці. Відповідно до вироку суду сфера трудової
діяльності цих осіб обмежується — вони мають право займатися будь-якою
суспільне корисною діяльністю” в якійсь галузі чи сфері, крім тих, де їм
це заборонено за вироком суду.

Позбавлення права займати певні посади, як і будь-яке інше покарання,
застосовується за вчинений злочин. Велике значення при цьому має не
тільки каральний вплив на осіб, які вчинили злочини, пов’язані з
посадовими або професійними обов’язками, що виконувалися, але й
попередження повторних правопорушень з боку цих осіб. Це покарання
більшою мірою розраховане на майбутнє, на те, що засуджений протягом
певного часу внаслідок судової заборони буде позбавлений можливості
потрапити в умови своєї колишньої роботи, які сприяли його протиправній
діяльності і полегшили вчинення злочину.

Серед посад, які забороняються судом, — платні і на громадських засадах,
постійні й тимчасові, штатні й позаштатні, ті, на які призначають, і
виборні, керівні й рядові. Переважна частина вироків містить рішення про
позбавлення права займати посади, пов’язані з обслуговуванням
матеріальних цінностей, матеріальною відповідальністю. Як показують
результати опублікованих досліджень, позбавлення права займати певні
посади або займатися певною діяльністю торкається переважно осіб, які
працюють на транспорті, у системі торгівлі і громадського харчування, а
також осіб, посади яких пов’язані з матеріальною відповідальністю1.

Див.: Тютюгин В. Й. Лишение права занимать определенньїе должности как
вид наказания по советскому у головному праву. – Харьков, 1982.

292

Щодо діяльності, яка забороняється, то тут слід мати на увазі як
посадову діяльність (наприклад, лікарська, педагогічна), так і
не-посадову (управління особистим транспортом). По суті, покарання цього
виду може бути призначене будь-якій особі, яка, працюючи в тій або іншій
галузі народного господарства, злочинно зловживала своєю посадою,
професією, спеціальністю. Суд застосовує формулювання заборони досить
широко з вказівкою конкретної посади чи спеціальності. Зумовлено це
обставинами справи, конкретними умовами вчинення злочину, особистістю
винного.

Позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю,
як основний захід, передбачено в санкціях низки статей КК України, що є
альтернативою виправним роботам, штрафу (статті 87,132-134,155,155і,
1553), позбавленню волі (ст. 172); суд вдається до цього заходу і в
порядку ст. 44 КК України при переході до більш м’якого покарання, ніж
це передбачено законом.

Встановлення законодавцем за вчинення злочинів, про які йшлося,
покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади як санкції,
альтернативної позбавленню волі, виправним роботам і штрафу, дає суду
можливість вибрати таке покарання, яке за своїми властивостями, обсягом
та характером буде найбільш доцільним і дійовим засобом впливу на
винного з урахуванням всіх його особистих якостей. Як додаткове це
покарання може застосовуватися не тільки тоді, коли вказано в санкціях
статей (у КК України, наприклад, це статті 84,155,155і, 1553,215 та
ін.), а й тоді, коли, на думку суду, необхідний додатковий засіб у
попередженні протиправної діяльності засудженого в майбутньому.

Судова практика свідчить, що позбавлення права займати певні посади або
займатися певною діяльністю застосовується переважно як додаткова міра
покарання, причому досить часто при призначенні основного покарання у
вигляді позбавлення волі та в поєднанні з конфіскацією майна.

На практиці покарання цього виду частіше всього застосовується за
вчинення порівняно менш небезпечних злочинів, таких, як розкрадання
державного або суспільного майна шляхом привласнення, розтрати або
зловживання посадовим становищем (яке нерідко кваліфікується за
сукупністю з посадовим підробленням), обман покупців, порушення правил
торгівлі.

Суть виконання цього виду покарання полягає в тому, що засудженого
усувають від виконання обов’язків, пов’язаних із заняттям певної посади
або певною діяльністю, і позбавляють його права на зазначений вид
діяльності протягом встановленого вироком терміну.

293

Виконання покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або
займатися певною діяльністю встановлюється двома способами: 1) контролем
за виконанням цієї міри покарання органами виконання покарань, що не
пов’язані з позбавленням волі, за місцем проживання засудженого; 2)
кримінальною відповідальністю за невиконання вироку суду за правилами,
передбаченими ст. 1832КК України.

При засудженні до покарання у вигляді позбавлення права займати певні
посади або займатися певною діяльністю ст. 5 Положення зобов’язує суд
направити копію вироку, який вступив у законну силу, як адміністрації
підприємства, установи, організації за місцем роботи засудженого для
виконання, так і органу виконання покарань — для контролю за виконанням
цієї міри покарання. Функція контролю покладена на органи Державного
департаменту України з питань виконання покарання.

Виконання вироку відповідно до ст. 6 Положення полягає в тому, що
адміністрація підприємства, установи, організації зобов’язана не пізніше
наступного дня після отримання копії вироку припинити трудовий договір з
засудженим, якщо він займає посаду або займається діяльністю, права на
яку його позбавили.

Одночасно до трудової книжки засудженого відповідно до вироку вноситься
запис про те, на якій підставі, на який строк і які посади він
позбавлений права займати або якого роду діяльністю позбавлений права
займатися.

На практиці трапляється, коли засуджений ще до набуття вироком законної
чинності міняє місце роботи і залишає посаду, яку йому заборонено
займати. Якщо після вступу на роботу такої особи буде встановлено, що в
його трудовій книжці відповідний запис відсутній, адміністрація
підприємства, установи, організації за місцем його нової роботи повинна
внести цей запис за поданням органу виконання покарань. Внесення
відповідного запису до трудової книжки засудженого, передбачене ч. З ст.
6 Положення, — обов’язок адміністрації, спрямований на попередження
ухилення правопорушника від відбування призначеного йому покарання. Про
те, що такий запис зроблений, негайно повідомляється органу виконання
покарання, що здійснює контроль за виконанням даної міри покарання.

Каральна сторона покарання у вигляді позбавлення права займати певні
посади чи займатися певною діяльністю полягає передусім у тому, що
покарана таким чином особа позбавляється на певний час, а іноді і
назавжди, можливості працювати за спеціаль-

294

ністю1, як правило, переходить на менш кваліфіковану роботу, програє в
заробітку2, позбавляється певних пільг і переваг, що надаються
відповідно до трудового законодавства. Застосування до засудженого ст.
31 КК України позбавляє його права займатися звичною професійною
діяльністю і викликає необхідність придбання нових професійних навичок,
що вимагає не тільки навчання, але і більш або менш тривалого досвіду
практичної роботи. При цьому треба виходити з того, що додаткове
покарання у вигляді заборони займатися певною діяльністю є суворішим,
ніж позбавлення права займати певні посади, оскільки позбавлення права
займати посаду не позбавляє можливості працювати за спеціальністю.

Слід зазначити, що застосування покарання, передбаченого ст. 31 КК
України, тягне за собою певні економічні збитки не тільки для самого
засудженого, але й для держави, оскільки народне господарство на певний
час, по-перше, позбавляється кваліфікованого робітника і, по-друге,
втрачає кошти, котрі були затрачені на підготовку цього фахівця.

У зв’язку з тим, що позбавлення права займати певні посади чи займатися
певною діяльністю дуже часто застосовується як додаткове покарання до
позбавлення волі, яке нерідко призначається на дуже довгі строки, та ще
й із конфіскацією майна, засуджений зазнає в такому разі одночасно трьох
покарань, кожне з яких має серйозний каральний потенціал. У такому
поєднанні додаткове покарання у вигляді позбавлення права займати певні
посади або займатися певною діяльністю сприяє посиленню покарання щодо
засудженого. Відповідно до ст. 22 КК України покарання не лише служить
карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення засудженого.
Позбавлення права займати певні посади передусім слід розглядати як
допоміжний засіб профілактичного характеру, який

За даними В. П. Махоткіна, для 16% обстежених осіб, що дістали вищу і
середню спеціальну освіту, застосування цього виду покарання
унеможливлює на певний час використовувати отримані спеціальні знання, а
близько 30% засудженим, що перейшли на іншу роботу, довелося пройти
навчання і набувати кваліфікацію на новому місці роботи (див.: Махоткин
В. П. Лишение права занимать определен-ньіе должности или заниматься
определенной деятельностью // Наказания, не свя-занньїе с лишением
свободи. – М., 1972. – С. 64-65.

2 Близько 40% засуджених, що перейшли на іншу роботу, отримували нижчу
заробітну плату порівняно з тією, яка була раніше, що, по-перше,
викликане відстороненням від колишніх обов’язків посадових осіб, які
потім перейшли на роботу рядовими службовцями або робітниками; по-друге,
їхній перехід на іншу роботу був пов’язаний спочатку, як правило, з
виконанням роботи невисокої кваліфікації, що, безсумнівно, вплинуло на
розмір заробітної плати (див.: там само. – С. 65)

295

сприяє попередженню вчинення повторних злочинів після відбуття основного
покарання.

Слід наголосити, що позбавлення права займати певні посади або займатися
певною діяльністю, як, проте, і будь-яке інше покарання, породжує
судимість (п. 4 ст. 55 КК України).

На відміну від покарань, покликаних виправляти засуджених на підставі
залучення до праці, покарання, що розглядається, навпаки, має на увазі
примусове відсторонення засудженого від роботи, що виконується. Звісно,
засуджений, покараний у такий спосіб, не залишиться без роботи, він може
влаштуватися (якщо перебуває на волі) на інше місце. Але його участь у
трудових про- , цесах не пов’язана із заняттям посад або заняттям
діяльністю, заборонених вироком; вона не має примусово-правового
характеру. Отже, каральний вплив покарання, що розглядається, полягає в
самому змісті, у тому, що засуджений до цього покарання, втративши
можливість продовжувати виконання колишніх посадових або професійних
функцій, зазнає право обмежень, що є результатом його протиправної
поведінки.

У діючому Положенні немає норм, які б торкалися процесу здійснення
виховного впливу на засуджених до позбавлення права займати певні посади
або займатися певною діяльністю. По суті, цей вид покарання є єдиним
серед так званих термінових покарань, де немає виправно-трудового
впливу. Незважаючи на те що засуджений відбуває покарання протягом
якогось, іноді досить тривалого періоду, воно не пов’язане законодавцем
з системою виховних заходів, що ніяк не позначається на ефективності
покарання.

Відповідно до ст. 7 Положення адміністрація УВП під час відбування
позбавлення волі особами, засудженими також до додаткового покарання у
вигляді позбавлення права займати певні посади чи займатися певною
діяльністю, не може їх використовувати на роботах, виконання яких їм
заборонено вироком.

Такий порядок дозволяє в період виконання основного покарання ефективно
досягнути і тих цілей, які переслідуються при призначенні і відбуванні
додаткового покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади
або займатися певною діяльністю.

У літературі висловлювалися найрізноманітніші думки з приводу того, хто
повинен виконувати покарання, про яке йдеться. Згадувалася адміністрація
підприємств, де засуджений працював і де стає до роботи, вищі
організації, адміністративні органи (наприклад, органи ДАІ); вказувалося
також, що обов’язок виконання вироку покладений на самого засудженого.

296

Розділ XVIII. Порядок і умови виконання і відбування інших видів…

Нині ст. 8 Положення обов’язки по контролю за виконанням вироків про
позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю
однозначно покладає на орган, що виконує покарання, не пов’язане з
позбавленням волі.

Однак у Законі України’«Про виконавче провадження» міститься загальне
положення, згідно з яким з 1 липня 1999 року вироки судів у частині
позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю
підлягають виконанню Державною виконавчою службою. На жаль, механізм
виконання зазначених покарань у Законі «Про виконавче покарання» не
передбачений. З іншого боку, конкретні обов’язки по контролю за
виконанням вироків про позбавлення права займати певні посади чи
займатися певною діяльністю покладені на орган виконання покарань, що не
пов’язані з позбавленням волі, який тепер є структурним підрозділом
Державного департаменту України з питань виконання покарання. Ці
обов’язки виражаються в тому, що орган виконання покарань, які не
пов’язані з позбавленням волі, за місцем проживання засудженого здійснює
контроль за дотриманням ним передбаченої вироком суду заборони займати
певні посади чи займатися певною діяльністю, перевіряє виконання
адміністрацією підприємства, установи, організації вимог, передбачених
вироком суду про позбавлення засудженого права займати певні посаджчи
займатися певною діяльністю.

Деталізуючи контрольні функції органу виконання покарань, Тимчасова
інструкція про порядок виконання кримінального покарання у вигляді
позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю,
що була затверджена наказом Державного департаменту з питань виконання
покарань та МВС України від 17 липня 1999 року № 91/5651, містить
положення, відповідно до якого контроль за виконанням покарання про
позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю
здійснюється за місцем проживання засуджених органом виконання
покарання, що не пов’язані з позбавленням волі, спільно з працівниками
підрозділів ДА1 (відносно осіб, засуджених до позбавлення права
управляти транспортними засобами) і працівниками Державної служби
боротьби з економічною злочинністю (відносно осіб, засуджених до
позбавлення права займати посади, пов’язані з матеріальною
відповідальністю). Подібна взаємодія практично здійснюється шляхом
направлення інформації про осіб, позбавлених права управляти
транспортними засобами, у ДАЇ, або державну інспек-

‘ Див.: Офійний вісник України. – 1999. -№ 47.- Ст.. 2323.

297

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

цію по маломірних судах, або ж Судноплавну інспекцію річкового флоту.
Так само інформується і відділ Державної служби боротьби з економічною
злочинністю органів внутрішніх справ відносно осіб, позбавлених права
займати посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю. Якщо
засуджений позбавлений права полювати, то орган виконання покарання, що
не пов’язане з позбавленням волі, направляє інформацію в товариство
мисливців, членом якого є засуджений, для застосування до нього заходів
відповідно до Статуту товариства, а крім того, інформація повідомляється
і працівнику дозвільної системи ВВС для вирішення питання про
необхідність вилучення в засудженого мисливської зброї.

Для забезпечення виконання вироку суду органу виконання покарання, що не
пов’язане з позбавленням волі, надані повноваження перевірити факт
звільнення адміністрацією підприємства, установи, організації
засудженого від посади або роду діяльності, на які він позбавлений
права. На виконання вироку суду адміністрація підприємства, установи,
організації зобов’язана не пізніше наступного дня після отримання нею
копії вироку припинити трудовий договір з засудженим на підставі п. 7
умовно-дострокове звільнення може застосовуватися
суддею лише один раз.

Оскільки закон передбачає однакові підстави як для умовно-дострокового
звільнення, так і для заміни невідбутої частини покарання більш м’яким
покаранням, суддя має право застосувати будь-які міри покарання,
незалежно від того, про які з них ставилося питання в поданні. Судді,
виходячи з конкретних обставин справи, повинні обговорювати питання про
можливість заміни невідбутої частини позбавлення волі більш м’яким
покаранням і тоді, коли дійдуть висновку, що ця міра буде більш
ефективною, ніж умовно-дострокове звільнення.

Питання про внесення подань про умовно-дострокове звільнення осіб, які
відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, вирішується комісією,
до якої входять працівники різних служб і начальники загонів. Очолює
комісію начальник УВГІ або його заступник. Засідання комісії проводять
відкрито, на них можуть бути присутні всі засуджені, які відбувають
покарання в цій установі. Це роблять у виховних цілях. Обов’язково
викликають засуджених, про звільнення яких йдеться на засіданні комісії.
Великий виховний ефект дає і залучення самодіяльних організацій до
обговорення питання про порушення клопотання про умовно-дострокове
звільнення засуджених. Заслуговує схвалення практика тих УВП, які
організують спільні засідання вказаних вище комісій зі спостережними
комісіями.

Якщо питання про внесення до суду подання про умовно-дострокове
звільнення вирішене негативно, про це під розписку сповіщають
засудженому, роз’яснюючи при цьому мотиви відмови. Це також підвищує
виховне значення самої процедури розгляду питання про можливість
внесення подання до суду про умовно-дострокове звільнення.

Важко переоцінити значення дійового контролю за умовно-до-строково
звільненими в перші місяці перебування їх на волі. Тому

342

Розділ XIX. Звільнення від відбування покарання

важливо при підготовці до розгляду матеріалів про умовно-дострокове
звільнення з’ясувати, чи є реальні можливості покласти на певний
трудовий колектив обов’язок по нагляду за тим, хто звільняється, і
проведенню з ним виховної роботи протягом невідбу-тої частини покарання.

У законі не вирішене питання про облік умовно-достроково звільнених і
контроль за їхньою поведінкою. Гадаємо, доцільно було б і облік, і
контроль за умовно-достроково звільненими також покласти на суд, який
виносить вирок.

§ 6. Порядок звільнення від відбування покарання у вигляді виправних
робіт без позбавлення волі

Після відбування або звільнення від покарання у вигляді виправних робіи
без позбавлення волі за підставами, вказаними в ст. 108 ВТК України,
знімаються встановлені вироком обмеження і звільнений від цього виду
покарання може обирати місце проживання на свій розсуд.

На підставі довідки про звільнення, про яку йдеться у ч. З ст. 113 ВТК
України, особи, які відбули виправні роботи, отримують в органах
внутрішніх справ за місцем відбування покарання паспорт і на свій
рахунок їдуть до обраного ними місця проживання.

За наявності підстав, згаданих у ст. 108 ВТК України, особи, засуджені
до виправних робіт, у терміни, встановлені ч. 1 ст. 111 ВТК України,
звільняються від відбування цього покарання і знімаються з обліку
інспекції виправних робіт, про що повідомляють засудженого.

Крім осіб, звільнених від відбування покарання, з обліку органів, що
виконують покарання, не пов’язані з позбавленням волі, знімають також
тих, що померли, осіб, яким виправні роботи за злісне ухиляння від їх
відбування замінені позбавленням волі, осіб, засуджених до позбавлення
волі за вчинення іншого злочину.

Про звільнення від покарання осіб, що перебувають на військовому обліку,
надсилають повідомлення за встановленою формою до відповідного
військового комісаріату. На осіб, знятих з обліку органами, що виконують
покарання, не пов’язані з позбавленням волі, за винятком осіб, знятих з
обліку внаслідок скасування вироку з припиненням справи виробництвом,
зміни вироку із заміною призначеного покарання більш м’яким покаранням,
а також на осіб, які вибули з території, що обслуговується цими
органами, у зв’язку зі зміною місця проживання, — адміністрації
підприємства, установи або організацій за місцем роботи засудженого
висилається встановленої форми довідка про час відбування ними покарання
(ч. 2

343

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ст. 114 ВТК України). Це робиться у зв’язку з тим, що вказаний час
відбування покарання, відповідно до кримінально-виконавчого
законодавства, не зараховується до загального і безперервного трудового
стажу.

§ 7. Порядок звільнення, час звільнення і документи, що оформлюються при
звільненні

За наявності підстав, вказаних у ст. 111 ВТК України, звільнення
засудженого проводить начальник УВП, а коли він відсутній (перебуває у
відрядженні, відпустці, не працює за хворобою і т. п.), — особа, яка
заміняє начальника. При цьому з особою, яка звільняється, проводять
бесіду про необхідність дотримання вимог законів, прав інших громадян,
про неприпустимість вчинення нових злочинів, інших правопорушень. Того,
кого звільняють, повідомляють, які заходи вжиті для його
працевлаштування. Йому також роз’яснюють, що при виникненні ускладнень,
пов’язаних з працевлаштуванням, він має звернутися до виконкому
місцевого органу влади, який, відповідно до ст. 116 ВТК України, повинен
забезпечити його роботою не пізніше п’ятнадцятиденного строку з дня
звернення за допомогою.

Згідно з Наказом Державного департаменту України з питань виконання
покарань № 1340/405/150 від 29 червня 2000 року «Про порядок взаємодії
органів та установ кримінально-виконавчої системи з територіальними
органами внутрішніх справ і центрами зайнятості населення з питань
підготовки засуджених до звільнення та про надання допомоги в трудовому
і побутовому влаштуванні особам, які звільнилися з місць позбавлення
волі»1 не пізніше ніж за З місяці до закінчення призначеного строку
покарання представником адміністрації установи виконання покарань
проводиться бесіда із засудженим для визначення його намірів щодо місця
проживання та працевлаштування після звільнення і надання потрібної
допомоги у вирішенні цих питань. За підсумками бесіди від засудженого
приймається заява відповідного змісту за формою згідно з додатком 1, яка
після звільнення долучається до його особової справи.

Див.: Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань,
Міністерства внутрішніх справ України і Міністерства праці та соціальної
політики України «Про порядок взаємодій органів та установ
кримінально-виконавчої системи з територіальними органами внутрішніх
справ і центрами зайнятості населення з питань підготовки засуджених до
звільнення та про надання допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні
особам, які звільнилися з місць позбавлення’ волі» від 29 червня 2000 р.
№ 139/405/150.

344

Для перевірки можливості проживання засудженого після звільнення за
обраним їм місцем адміністрацією установи за 3 місяці до закінчення
строку покарання надсилається повідомлення-запит за формою згідно з
додатком 2 до районного (міського) відділу (управління) внутрішніх справ
тієї місцевості, де має намір проживати засуджений. Повідомлення-запит
надсилається, як правило, до того населеного пункту або до тієї
місцевості, де засуджений проживав до арешту (засудження) і де в нього
збереглися родинні зв’язки.

У разі, якщо виникли об’єктивні обставини, що не дозволяють засудженому
виїхати до населеного пункту або місцевості, де він проживав до
засудження, адміністрацією установи надсилається повідомлення-запит до
відповідного органу внутрішніх справ тієї місцевості, яку обрав
засуджений. При цьому в повідомленні зазначаються підстави обрання даної
місцевості для проживання.

При надходженні з установи повідомлення-запиту органом внутрішніх справ
організовується перевірка можливості проживання засудженого за вказаною
адресою. Про результати вирішення цього питання орган внутрішніх справ
сповіщає адміністрацією установи не пізніше як через 20 днів з часу
надходження повідомлення-запиту (направляється відповідний талон
повідомлення-запиту за формою згідно з додатком 2).

При надходженні до установи відповіді з органу внутрішніх справ про
відсутність можливості проживання звільненого за обраним ним місцем
адміністрація установи повідомляє про це засудженого і за погодженням з
ним вживає заходів щодо направлення його після звільнення до іншого
місця проживання.

За 20 днів до звільнення засудженого адміністрацією установи
надсилається повідомлення про звільнення за формою згідно з додатком 3
до органу внутрішніх справ тієї місцевості, де він має намір проживати,
а копія повідомлення — до територіального органу виконання покарань, що
не пов’язані з позбавленням волі.

Відносно засуджених, які на день звільнення не досягай
вісімнадцятилітнього віку, адміністрацією установи за 20 днів до
звільнення додатково направляється повідомлення за формою згідно з
додатком 4 до служби у справах неповнолітніх міської (районної)
державної адміністрації.

Відносно працездатних засуджених працездатного віку за 20 днів до
звільнення адміністрацією установи надсилаються повідомлення за формою
згідно з додатком 5 до міського (районного) центру зайнятості державної
служби зайнятості тієї місцевості, де, вони мають намір проживати, для
надання допомоги в їх пра-

345

цевлаштуванні відповідно до ст. 5 Закону України «Про зайнятість
населення».

У разі звільнення засуджених від покарання достроково за встановленими
законодавством підставами повідомлення надсилаються до відповідних
державних органів не пізніше трьох днів після звільнення.

Перед звільненням засудженого представник адміністрації установи
проводить з ним бесіду, під час якої додатково роз’яснює положення
Закону України «Про зайнятість населення» щодо порядку отримання
допомоги в працевлаштуванні в центрах зайнятості державної служби
зайнятості, а також порядок прописки за обраним місцем проживання, і
вручає йому під розпис відповідну пам’ятку (додаток 6). Копія пам’ятки
долучається до особової справи засудженого.

При надходженні з установи повідомлення про звільнення засудженого
органом внутрішніх справ організовується перевірка прибуття звільненого
до обраного місця проживання.

Протягом місяця після звільнення засудженого орган внутрішніх справ
інформує адміністрацію установи про його прибуття, прописку та
працевлаштування (направляється відривний талон повідомлення про
звільнення за формою згідно з додатком 3).

У разі неприбуття звільненого до обраного місця проживання протягом 10
днів після звільнення орган внутрішніх справ повідомляє про це
адміністрацію установи. А адміністрація установи, зі свого боку,
виходячи з анкетних даних засудженого, направляє повідомлення згідно з
додатком 7 до органів внутрішніх справ, де можлива його поява.

Працівник територіального органу виконання покарань, що не пов’язані з
позбавленням волі, щомісячно до 25-го числа здійснює з відповідним
органом внутрішніх справ звірку кількості отриманих повідомлень про
звільнення та фактично поставлених на облік звільнених. За результатами
проведеної звірки складається спільний акт, який подається на розгляд
керівництву органу виконання покарань, що не пов’язані з позбавленням
волі, та керівництву органу внутрішніх справ.

У разі виявлення осіб, звільнених із місць позбавлення волі та не
поставлених на облік, територіальними органами виконання покарань, що не
пов’язані з позбавлення волі, за участю міських і районних органів
внутрішніх справ та центрів зайнятості населення вживаються термінові
заходи щодо їх обліку, документування, а також надання допомоги у
трудовому і побутовому влаштуванні.

Довідки про звільнення засуджених з місць позбавлення волі слід
заповнювати розбірливо, без помарок, підчисток і виправлень.

346

Відомості про судимості вказуються в них лише тоді, коли вони непогашені
або незняті у встановленому порядку.

Якщо водночас із звільненням з засудженого знімається судимість або він
також звільняється від додаткового покарання, про це слід вказати в
довідці. Якщо ж засуджений не звільняється від додаткових покарань
(наприклад, від позбарлення права займати певні посади або займатися
певною діяльністю), в довідці вказується додаткове покарання.

Щодо осіб, звільнених з місць позбавлення волі до завершення курсу
примусового лікування від алкоголізму, призначеного судом на підставі
ст. 14 КК України або ст. 77 ВТК України, питання про застосування до
них примусового лікування, оскільки інше не передбачене законодавством
України, може бути вирішене тільки на загальних підставах.

Для організації контролю за прибуттям звільнених до місця проживання і
їх своєчасним працевлаштуванням адміністрація УВП надсилає до
відповідних районних (міських) відділів внутрішніх справ за певною
формою оповіщення. Оповіщення на осіб, що звільняються після відбуття
строку покарання, визначеного вироком суду, надсилаються за 20 днів до
їх звільнення, а на інших осіб — у день звільнення.

Частина 4 статті 111 ВТК України встановлює тримісячний термін (до
закінчення строку відбування покарання), не пізніше якого адміністрація
УВП у необхідних випадках з’ясовує можливість працевлаштування
звільнюваного. Це правило встановлене для того, щоб адміністрація УВП
могла завчасно вжити заходів влаштування його на роботу після
звільнення. Можливість працевлаштування з’ясовується стосовно певних
категорій осіб: 1) які потребують цього;

які вели до засудження або арешту паразитичний спосіб життя;

злісних порушників паспортного режиму; 4) які знаходилися під

адміністративним наглядом; 5) людей похилого віку; 6) які відмови

лися повернутися на колишнє місце проживання.

На виконання вимог, що містяться в ч. 4 ст. 111 ВТК України, помічник
начальника загону — інспектор з трудового і побутового влаштування за
три місяці до звільнення в індивідуальній бесіді з кожним засудженим
з’ясовує, де він має намір проживати, працювати чи вчитися після
звільнення і яка йому необхідна допомога в трудовому і побутовому
влаштуванні. При цьому засудженим за злочини, судимість за які спричиняє
заборону проживання у місцевостях з особливим паспортним режимом, слід
пояснити, що в них можуть виникнути труднощі з житлом і роботою в
населених пун-

347

ктах (адміністративних районах), що прилягають до вказаних місцевостей,
і порадити обрати місце проживання в інших населених пунктах
(адміністративних районах).

Завчасне вживання заходів до влаштування на роботу засуджених, які
підлягають звільненню, передбачає також надання допомоги цим особам у
відновленні зв’язків з родичами і трудовими колективами, де вони
працювали до засудження. Для обліку осіб, які звільняються і які
потребують побутового влаштування, ведеться спеціальний журнал
встановленої форми.

Відповідного встановлених правил підготовки до звільнення засуджених
адміністрація УВП надає допомогу особам, які потребують трудового і
побутового влаштування. Адміністрація встановлює зв’язок з РВВС за
майбутнім місцем проживання звільненого, де він отримуватиме паспорт. За
двадцять днів до звільнення щодо особливо небезпечнихчрецидивістів,
осіб, які не стали на шлях виправлення, котрі були засуджені за особливо
небезпечні злочини проти держави, за виготовлення або збування фальшивих
грошей чи цінних паперів та інші тяжкі злочини, адміністрація УВП
направляє оповіщення в РВВС міста (селища), куди прибуде звільнений.

Стосовно всіх інших категорій осіб адміністрація УВП направляє до
відповідного районного відділу внутрішніх справ повідомлення. У свою
чергу РВВС вступає в контакт зі спостережною комісією, службою у справах
неповнолітніх і адміністрацією підприємства (будівництва) для вирішення
конкретних питань трудового і побутового влаштування певних осіб,
звільнених з місць позбавлення волі.

Протягом двадцяти днів після звільнення РВВС повинно повідомити в УВП
про прибуття даної особи до місця постійного проживання. Все листування
з питань трудового і побутового влаштування підшивається в особову
справу засудженого.

Паспорти видаються вс.ім, хто прибув на місце проживання, а питання про
прописку вирішується в суворо індивідуальному порядку.

При наданні допомоги у влаштуванні на роботу або навчання
неповнолітнього за місцем розташування виховно-трудової колонії у
випадках, вказаних у ст. 112 ВТК України, адміністрація колонії і служба
у справах неповнолітніх враховує бажання особи, що звільняється.

Якщо неповнолітнього у віці до шістнадцяти років після звільнення з
виховно-трудової колонії супроводить до місця проживання будь-хто з
батьків або осіб, які їх замінюють, працівнику колонії не слід
супроводжувати його.

348

Звільнення засуджених з місць позбавлення волі повинно відбуватися так,
щоб воно максимально сприяло виправленню правопорушників. Через те при
звільненні засуджених з виправно-трудових колоній, як правило, проводять
певні заходи колективного характеру, розраховані на групу, яка
звільняється, а також індивідуальні, розраховані на якусь конкретну
особу.

При умовно-достроковому звільненні, заміні невідбутої частини покарання
більш м’яким покаранням, помилуванні звільнення з місць позбавлення волі
повинно відбуватися в урочистій атмосфері. Для цього проводять збори
засуджених колонії або загону, присвячені проводам осіб, яких звільняють
достроково. На збори запрошують представників підприємств і організацій
— шефів установи виконання покарання, спостережних комісій, служб у
справах неповнолітніх, викладачів загальноосвітніх шкіл і
професіонально-технічних училищ, у яких навчалися засуджені. На зборах
зачитують указ про помилування, постанову судді про умовно-дострокове
звільнення або заміну невідбутої частини покарання більш м’яким
покаранням. При цьому дається характеристика особи, яка заслужила таке
заохочення.

У виступах на зборах повинні звучати побажання особам, які звільняються,
бути гідними громадянами України, сумлінно працювати, суворо
дотримуватися вимог законів та інших нормативно-правових актів. Бажано,
щоб на зборах виступив хтось із засуджених — членів ради колективу, а
особа, яка звільняється з колонії, дала присутнім на зборах обіцянку
виправдати виявлену їй довіру. Вказані особи зачитують на зборах текст
підписаного ними зобов’язання.

Про випадки помилування, умовно-дострокового звільнення, заміни
невідбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі іншим, більш
м’яким покаранням, —І- слід повідомляти в спеціальних радіопередачах,
бесідах, стінних газетах. Слід також використовувати й інші форми
культурно-масової роботи для показу гуманного характеру чинного
кримінального і кримінально-виконавчого законодавства України.

Що ж до випадків звільнення після відбуття строку покарання, винесеного
вироком суду, то процедура його повинна бути скромною, суворою і
повчальною.

З тими, хто звільняється, начальник УВП проводить ґрунтовну бесіду і
вручає їм наказ-пам’ятку. ,

На день звільнення запрошують родичів засудженого.

349

§ 8. Надання матеріальної допомоги особам, які звільняються з місць
позбавлення волі

Особи, звільнені з місць позбавлення волі, зовні не повинні відрізнятися
від інших громадян, бути одягнутими за сезоном. У них мають бути
оформленими відповідні документи на проживання, щоб мати можливість
прибути до вибраного ними місця проживання і стати до роботи. Вони також
повинні мати гроші для проживання до одержання ним заробітної плати.
Особливо це потрібно тим, хто не має сім’ї чи близьких родичів або хто
втратив зв’язок із сім’єю, з колишнім місцем роботи чи вирішив не
повертатися до колишнього місця проживання. У зв’язку з цим ст. 115 ВТК
України передбачене надання матеріальної допомоги особам, що
звільняються з місцьлозбавлення волі.

У кожному місці позбавлення волі створюється грошовий фонд звільнення
для надання матеріальної допомоги звільненим. Цей фонд утворюється в УВП
з щомісячних відрахувань — одного відсотка від заробітної плати кожного
засудженого у виправно-трудових колоніях і тюрмах, а також осіб,
зайнятих на роботах по господарському обслуговуванню, у слідчих
ізоляторах і лікарнях спеціального типу. У виховно-трудових колоніях ці
відрахування роблять у розмірі трьох відсотків від заробітку
засудженого. Фонд звільнення знаходиться у віданні начальника місця
позбавлення волі. З його розпорядження з цього фонду особі, яка
звільняється і яка не має своїх грошей на особовому рахунку, може бути
видана одноразова грошова допомога. У виняткових випадках неповнолітнім,
котрі звільняються з виховно-трудової колонії, з дозволу вищих органів
може бути видана одноразова допомога. Ця допомога надається тим, хто
звільняється, незалежно від відстані до вибраного ними місця проживання.
При визначенні розміру допомоги враховується ставлення до роботи,
поведінка під час відбування покарання, стан здоров’я особи, яка
звільняється, а також думка начальника загону виправно-трудової колонії
(старшого вихователя загону виховно-трудової колонії).

Для того щоб одержати матеріальну допомогу з фонду звільнення, особа,
яка звільняється, повинна подати заяву на ім’я начальника місця
позбавлення волі. На заяві робиться відмітка фінансової .служби, чи є у
цієї особи грошові кошти на особовому рахунку. Про видачу грошової
допомоги роблять відповідний запис в довідці про звільнення.

Адміністрації виховно-трудової колонії дозволяють за необхідності
замість видачі неповнолітнім, що звільняються, одноразової грошової
допомоги, надавати їм матеріальну допомогу в натураль-

350

ному вигляді, тобто купувати на виділену суму необхідні предмети і речі.

Оплата проїзду осіб, звільнених з місць позбавлення волі, забезпечення
їх харчуванням на час знаходження в дорозі, одягом і взуттям
здійснюється за рахунок держави. Частиною 1 статті 115 ВТК України
передбачено також їх забезпечення безплатним проїздом до місця
проживання або роботи. Звільненим інвалідам, вагітним жінкам (починаючи
з п’ятого місяця вагітності) і жінкам, які мають при собі дітей у віці
до трьох років, неповнолітнім у віці до шістнадцяти років, а також
особам, котрі потребують внаслідок їх фізичного стану чиєїсь допомоги,
купують проїзний квиток з плацкартою для проїзду в твердому вагоні
пасажирського поїзда.

Звільнюваних хворих, діставання яких до місця проживання перевищує п’ять
діб, забезпечують проїзним квитком у плацкартний вагон пасажирського
потягу. Якщо через станцію відправлення проходять швидкі поїзди, то
особу, яку звільняють, забезпечують безкоштовним проїздом до місця
проживання в швидкому поїзді. Жінок, котрі звільняються з місць
позбавлення волі, дітей яких на час відбування матір’ю терміну покарання
було переведено до дитячих установ Міністерства охорони здоров’я або
Міністерства освіти і науки України, забезпечують безкоштовним проїздом
до пункту, де знаходиться дитяча установа, і від цього пункту — до місця
проживання. Діти отримують сухий пайок.

Квитки, як правило, видаються на проїзд до місця, де особи, котрі
звільняються, проживали або працювали до арешту чи засудження, або до
місця проживання сім’ї (родичів). У тому разі, коли вони обирають інше
місце проживання або роботи, яке знаходиться від УВП на відстані, що
перевищує шлях проходження від місця відбування покарання до колишнього
місця проживання, вони доплачують різницю вартості проїзду. У тих
випадках, коли інваліди, що звільняються, або особи похилого віку, або
неповнолітні, що не мають батьків, направляються відповідно в будинки
інвалідів або престарілих чи в інтернати або до опікунів, квитки їм
видаються до місця знаходження вказаних установ (місця проживання
опікунів).

Перед звільненням з УВП звільнювані особи повинні пройти санобробку і
лікарський огляд — для вирішення питання про можливість самостійного
прямування до місця проживання після звільнення, а також для того, щоб
встановити, чи не хворий той, хто звільняється, на інфекційну хворобу.
Якщо той, хто звільняється, за своїм фізичним станом або через психічне
захворювання не може самостійно прямувати до обраного місця проживання,
начальник

351

УВП виділяє для його супроводу і догляду за ним одного або двох чоловік,
як правило, когось із працівників медичної служби УВП.

Якщо у того, хто звільняється, є інфекційне захворювання, то після
звільнення його необхідно помістити до лікувальної установи місцевих
органів охорони здоров’я. Після того як хворий буде виписаний з
лікувальної установи, УВП повинна відправити його до обраного ним місця
проживання як звільненого з місця позбавлення волі на загальних
підставах, вказаних у ст. 115 ВТК України.

Згідно зі статтею 115 ВТК України, осіб, яких звільняють з місць
позбавлення волі, забезпечують на строк слідування до обраного ними
місця проживання продуктами харчування або грішми.

Отже, якщо у звільнюваних відсутні необхідні за сезоном одяг і взуття,
але на їхніх особових рахунках є кошти на придбання цих речей,
звільнювані зобов’язані відшкодувати вартість одягу, що видається, і
взуття, а адміністрація УВП має право вирахувати з них цю вартість при
остаточному розрахунку. Одяг, що видається, і взуття повинні бути
чистими і придатними до носіння. Одяг і взуття видаються при звільненні
службою господарського постачання УВП за клопотанням начальника загону
або старшого вихователя. Тож начальник загону повинен знати, чи є у
звільнюваного одяг і взуття цивільного зразка і чи потребує він заміни,
оскільки виданий раніше в установі виконання покарання одяг може бути
непридатним для носіння.

Розділ XX

Нагляд за особами, умовно-достроково звільненими від відбування
покарання. Трудове і побутове влаштування звільнених з місць позбавлення
волі. Адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць
позбавлення волі. Проблема соціальної адаптації осіб, звільнених від
відбування покарання

§ 1. Організація нагляду за особами, умовно-

достроково звільненими від відбування покарання

Статтею 117 ВТК України законодавець, встановлюючи обов’язковість
нагляду громадськими організаціями і трудовими колективами за поведінкою
на роботі і в побуті осіб, умовно-достроково звільнених від відбування
покарання, а також проведення з ними виховної роботи, таким чином
встановлює право і обов’язок громадських організацій і трудових
колективів за місцем працевлаштування умовно-достроково звільнених осіб,
а також за місцем їх проживання громадський нагляд.

Відповідно до ст. 52 КК України суд, здійснюючи умовно-дострокове
звільнення засудженого від відбування покарання, може покласти на певний
трудовий колектив, за його згоди, обов’язок наглядати за
умовно-достроково звільненим протягом невідбутої частини призначеного
судом строку покарання і проводити з ним виховну роботу. Однак на це
потрібна попередня згода колективу, бо покладання такого обов’язку
передбачає направлення звільненого саме в цей колектив.

Стаття 117 ВТК України ніякої попередньої згоди громадської організації
і трудового колективу на виконання ним такого обов’язку

121-звб 353

не передбачає, оскільки йдеться про осіб, що вже знаходяться в цьому
колективі після їх умовно-дострокового звільнення від відбування
покарання. Громадський нагляд, передбачений ст. 117 ВТК України, має
дуже важливе значення для закріплення результатів виправлення таких
осіб.

З факту обов’язковості встановлення громадського нагляду за особами,
звільненими умовно-достроково, витікає відповідний обов’язок
адміністрації державних органів, що виконують покарання у вигляді
позбавлення волі. Цей обов’язок полягає в тому, що при підготовці до
звільнення осіб, щодо яких суддею винесена постанова про
умовно-дострокове їх звільнення, слід серед них провести роботу з
роз’яснення їх обов’язків, цілей, порядку і форм суспільного нагляду за
ними після звільнення, інакше кажучи, умовно-достроково звільнені від
відбування покарання повинні бути готові до того, що за ними буде
встановлений громадський нагляд.

Статтею 117 ВТК України визначена мета суспільного нагляду за особами,
умовно-достроково звільненими від відбування покарання. По-перше, це
закріплення досягнутих під час відбування покарання результатів
виправлення умовно-достроково звільнених, по-друге — залучення вказаних
осіб до чесного трудового життя. Внаслідок досягнення цієї мети
вирішується важливе завдання — попередження рецидиву злочинів з боку
осіб, звільнених умовно-достроково.

Підставою для застосування умовно-дострокового звільнення від відбування
покарання є виправлення засудженого. Доказом виправлення закон вважає
для дорослих засуджених зразкову поведінку і чесне ставлення до праці, а
для неповнолітніх — ще й до навчання, за умови фактичного відбування
засудженими певної частини призначеного покарання. У постановах вищих
судових інстанцій роз’яснюється, що суди не повинні приймати до свого
виробництва подання про умовно-дострокове звільнення, коли воно не
відповідає вимогам, викладеним у ст. 110 ВТК України, і, окрім того,
коли воно не містить даних, які характеризують поведінку засудженого,
його ставлення до праці і навчання за весь час відбування покарання і
які свідчать про те, що він досяг найвищого ступеня виправлення (довів
своє виправлення, юридичне виправлення).

Частиною 1 статті 118 ВТК України суворо розмежовані функції державних
органів, органів громадськості, громадських організацій і трудових
колективів у здійсненні нагляду за особами, умовно-достроково
звільненими від відбування покарання. Організація цього громадського
нагляду, згідно зі ст. 118 ВТК України, покладена на місцеві органи
самоврядування.

354

Безпосереднє виконання цієї роботи покладається на громадські
організації і трудові колективи за місцем роботи або навчання, а також
за місцем проживання згаданих осіб. Контроль за виконанням громадського
нагляду віднесений до компетенції спостережних комісій і служб у справах
неповнолітніх.

Організуюча роль місцевих органів самоврядування щодо нагляду за
поведінкою на роботі і в побуті осіб, умовно-достроково звільнених від
відбування покарання, полягає в тому, що:

а) місцеві органи самоврядування, як виконавчо-фозпорядчі орга

ни держави безпосередньо на місцях, мають право шляхом своїх

рішень і розпоряджень регулювати діяльність громадських органі

зацій і трудових колективів за місцем роботи і навчання осіб, звільне

них умовно-достроково, для безпосереднього здійснення ними нагля

ду за цими особами, організовувати на це керівників відповідних

підприємств, установ, організацій і навчальних закладів;

б) здійснюючи управлінські функції щодо підлеглих їм домо

управлінь, виконкоми направляють і мобілізують керівників цих ус

танов, а також вуличні і будинкові комітети, що знаходяться при до

моуправліннях, на безпосереднє виконання за місцем проживання

нагляду за умовно-достроково звільненими особами;

в) здійснюючи керівництво спостережними комісіями і служ

бами зі справ неповнолітніх, що знаходяться при них, виконкоми

мають право спрямовувати їхню діяльність на виконання заходів

щодо проведення ними контролю за організацією і виконанням гро

мадського нагляду.

Безпосереднє виконання громадськими організаціями і трудовими
колективами за місцем роботи нагляду за поведінкою осіб,
умовно-достроково звільнених від відбування покарання, а також нагляду
за ними самодіяльних органів населення за місцем проживання цих осіб
полягає в:

а) обліку осіб, стосовно яких виконується нагляд, і заходів,

спрямованих на роботу з ними;

б) закріпленні за ними громадських вихователів;

в) періодичному заслуховуванні їхніх звітів про поведінку на

роботі і в побуті;

г) регулярному проведенні з ними заходів виховного характеру;

ґ) залученні їх до роботи у громадських організаціях;

д) застосуванні до них заходів суспільного впливу і виховання;

е) порушенні перед керівниками підприємств, установ, органі

зацій і навчальних закладів клопотання про застосування до цих

осіб заходів заохочення і заходів стягнення;’

12* 355

є) відповідно до ч. 2 ст. 119 ВТК України — порушенні перед органами
внутрішніх справ клопотання про вживання заходів, передбачених
законодавством про адміністративний нагляд, щодо осіб, які раніше
відбували позбавлення волі за тяжкі злочини або засуджених понад два
рази до позбавлення волі за будь-які умисні злочини і умовно-достроково
звільнених.

Контроль спостережних комісій і служб у справах неповнолітніх за
безпосереднім здійсненням громадського нагляду за особами,
умовно-Д9строково звільненими від відбування покарання, регулюється
Положенням про спостережні комісії, а також Законом України «Про органи
і служби у справах неповнолітніх і спеціальних установ для
неповнолітніх» і проводиться в межах функцій, що виконуються ними,
наданих прав і покладених на них обов’язків.

§ 2. Трудове і побутове влаштування осіб, звільнених з місць позбавлення
волі

Завершальним етапом роботи з особами, покараними в кримінальному
порядку, є їх трудове і побутове влаштування після звільнення від
відбування покарання. Важливість цієї роботи полягає в тому, що юна є
одним із засобів боротьби з рецидивною злочинністю і сприяє закріпленню
результатів діяльності державних органів, що виконують покарання, з
виправлення засуджених. Щоб особи, які відбули покарання, не вчиняли
знову злочинів, їм слід допомогти, особливо в перший час після
звільнення, почати чесне трудове життя.

Положення, що містяться в ст. 116 ВТК України про трудове і побутове
влаштування звільнених, стосуються не тільки осіб, які звільняються від
відбування покарання^у вигляді позбавлення волі, але й осіб, що
звільняються від відбування всіх інших покарань, виконання яких
регулюється ВТК України, — виправних робіт (якщо останні відбувалися на
загальних підставах, тобто за місцем роботи засудженого).

Трудове і побутове влаштування осіб, звільнених від відбування
покарання, складається з двох етапів:

а) підготовчої роботи адміністрації державних органів, що ви

конують покарання, з трудового і побутового влаштування засудже

них, які звільняються;

б) безпосередньої роботи місцевих органів самоврядування, а

також підприємств, установ і організацій з трудового і побутового

влаштування звільнених.

З адміністрації державних органів, що виконують покарання, не знімається
обов’язок домагатися, щоб особи, звільнені від відбуван-

356

ня покарання, не вчиняли надалі злочини, а чесно працювали. Основним
змістом діяльності адміністрації цих органів є виправлення засуджених,
їх підготовка до чесного трудового життя після звільнення. Тому
адміністрація повинна дбати про своєчасне трудове і побутове влаштування
осіб, що звільняються від відбування покарання, і, у разі необхідності,
сприяти їм у цьому через місцеві органи влади, громадські, господарські
організації, установи і навчальні заклади.

Підготовча робота з трудового і побутового влаштування засуджених, що
звільняються, проводиться адміністрацією УВП та іншими державними
органами, що виконують покарання, задовго до звільнення засуджених, з
таким розрахунком, щоб до моменту звільнення було вирішене питання про
їх трудове і побутове влаштування.

Стосовно кожного засудженого адміністрація з’ясовує:

а) чи має він виробничу спеціальність;

б) де одержав її, який стаж роботи за цією спеціальністю;

в) чи має він постійне місце проживання;

г) які його родинні зв’язки;

г) куди він думає їхати після звільнення, де і ким працювати;

д) чи є в нього упевненість в тому, що він влаштується на ро

боту, якою він хоче зайнятися, і яка йому необхідна допомога з боку

адміністрації з трудового влаштування після звільнення.

Такі відомості не завжди є в особових справах засуджених, а якщо і є, то
часто бувають неповними і неточними. Тому вони уточнюються в бесіді з
засудженими або іншими шляхами. Ці відомості необхідні для правильної
організації роботи з підготовки засуджених до трудового життя після
звільнення. Державні органи, що виконують покарання, повинні мати і
доводити до відома засуджених списки будівництв, підприємств і установ,
у яких при звільненні від відбування покарання можна одержати роботу з
тієї чи іншої спеціальності. Ці списки підлягають постійному оновленню і
доповненню. Доцільно у вказані списки включати адреси підприємств,
установ і організацій, розташованих не тільки в області, де відбуває
покарання засуджений, але й за її межами. Наявність таких списків дає
можливість засудженим заздалегідь обрати місце роботи за спеціальністю
через адміністрацію державних органів, що виконують покарання,
встановити зв’язок з ними і з’ясувати умови праці і побуту.

Але незалежно від того, може чи ні засуджений сам влаштуватися на роботу
після звільнення, адміністрація органу, що виконує покарання, за два-три
місяці до його звільнення направляє запит підприємству, установі чи
організації, де засуджений, що звільняється, має

357

намір влаштовуватися на роботу, і, отримавши позитивну відповідь,
направляє його туди після звільнення. У разі ж негативної відповіді
вживаються інші заходи, що забезпечують своєчасне трудове і побутове
влаштування осіб, звільнених від відбування покарання.

Частиною 1 статті 116 ВТК України обов’язок з трудового і побутового
влаштування звільнених від відбування покарання покладений на виконкоми
місцевих органів влади.

Статтею 116 ВТК України встановлені такі умови трудового і побутового
влаштування звільнених:

трудове влаштування повинно бути здійснено не пізніше п’ят-

надцятиденного строку від дня, коли звільнений звернеться за спри

янням у цьому;

забезпечення звільненого роботою повинно бути здійснено

з урахуванням спеціальності, яка є в нього, лише по можливості,

Якщо такої можливості немає, звільнений може бути направлений

на роботу за іншою спеціальністю;

звільненим надається житлова площа лише в необхідних випад

ках, тобто при повній її відсутності у них самих, а також у близьких ро

дичів. При цьому йдеться не про надання звільненим квартири без чер

ги або постановці на чергу для одержання квартири, а про надання мож

ливості проживання в гуртожитку за місцем працевлаштування.

Місцеві органи влади здійснюють трудове і побутове влаштування осіб,
звільнених від відбування покарання, через свої відділи (управління)
внутрішніх справ і спостережні комісії, служби у справах неповнолітніх,
кримінальну міліцію у справах неповнолітніх. Ці органи зобов’язані
займатися працевлаштуванням осіб, звільнених від відбування покарання.

Застосовуються .такі види трудового влаштування осіб, які звільняються:

а) трудове влаштування на підприємствах і будівництвах, з яки

ми державні органи, які виконують покарання, мають домовленість

про прийом звільнених на роботу;

б) трудове влаштування на підприємстві, де звільнений працю

вав до арешту, або на іншому підприємстві за вибраним місцем

проживання після звільнення;

в) трудове влаштування на шефських підприємствах;

г) трудове влаштування на підприємствах і будівництвах, з яки

ми УВП мають контрагентні договори;

ґ) трудове влаштування на власному підприємстві УВП. На підприємства і
будівництва, з якими є відповідна домовленість, працевлаштовуються, як
правило, засуджені, які не мають

358

близьких родичів і постійного місця проживання, .або ті, хто не бажає
після звільнення повертатися на колишнє місце проживання або роботи.
Відповідно до ч. 2 ст. 116 ВТК України розпорядження місцевих органів
влади про направлення звільнених на роботу є обов’язковим для керівників
підприємств, установ і організацій. Це означає, що у разі відмови в
прийомі на роботу осіб, звільнених від відбування покарання і які
працевлаштовуються за розпорядженням виконкому, керівники підприємств
зобов’язані в письмовому вигляді пояснити місцевому органу
самоврядування причини відмови. Вони несуть відповідальність перед цим
органом за свої дії.

При незгоді з розпорядженнями виконкомів про працевлаштування звільнених
керівники підприємств мають право оскаржити ці розпорядження у місцевому
органі самоврядування, рішення якого остаточне. Вказані розпорядження
виконкомів можуть бути опротестовані прокурором у порядку загального
нагляду.

У разі важкого матеріального становища звільненого, яке склалося у
зв’язку з тим, що він не Зміг влаштуватися на роботу, управління УВП має
право в разовому порядку, як виняток, видати звільненому, що звернувся
до них, додаткову одноразову грошову допомогу.

При звільненні засуджених від відбування покарання непрацездатних
інвалідів або людей похилого віку, що не мають постійного місця
проживання або родичів, які могли б взяти їх на своє утримання,
адміністрація органу, що виконує покарання, на прохання цих осіб повинна
за три місяці до їх звільнення порушити клопотання перед місцевими
органами соціального забезпечення про надання особам, які звільняються,
місць у будинку інвалідів і престарілих. Дозвіл від місцевих органів
соціального забезпечення слід отримати заздалегідь — за кілька днів до
звільнення такого засудженого. У будинки інвалідів і престарілих
звільнені повинні направлятися в супроводі осіб медичного персоналу.

Щодо звільнених від відбування покарання неповнолітніх, які не мають
батьків, ч. З ст. 116 ВТК України передбачає поміщення їх в
школи-інтернати або в інші дитячі установи (якими можуть бути
загальноосвітні школи соціальної реабілітації, центри медико-со-ціальної
реабілітації неповнолітніх, професійні училища соціальної реабілітації,
притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх і т. ін.) або
передача у встановленому законом порядку на опікування.

У всіх цих випадках рішення про направлення звільнених неповнолітніх до
відповідних навчальних закладів або про передачу їх на опікування
приймається службою у справах неповнолітніх при

359

виконкомі органів місцевого самоврядування, що виконують покарання.
Підставою для розгляду названих питань є подання адміністрації цього
органу.

§ 3. Адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення
волі. Підстави його встановлення і порядок здійснення

Адміністративний нагляд як самостійний правовий інститут уперше в нашій
країні був введений Положенням про адміністративний нагляд органів
внутрішніх справ за особами, звільненими з місць позбавлення волі,
затвердженим Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 липня 1966
року1, яке діяло на території всіх союзних республік Радянського Союзу,
у тому числі і на території України, аж до прийняття і набрання чинності
нового Закону України від 1 грудня 1994 року «Про адміністративний
нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», який діє і
нині.

Адміністративний нагляд не є якимось тимчасовим і разовим заходом впливу
на раніше засуджених, і його слід розглядати як систему тимчасових
примусових профілактичних заходів нагляду і контролю за поведінкою
окремих категорій осіб, звільнених з місць позбавлення волі, який
здійснюється органами внутрішніх справ2.

Законом визначені два основних завдання, поставлені перед
адміністративним наглядом:

попередження вчинення злочинів окремими особами, звіль

неними з місць позбавлення волі;

здійснення виховного впливу на них.

Відповідно до чинного кримінально-виконавчого законодавства (ст. 120 ВТК
України), з урахуванням положень, передбачених Законом України від 1
грудня 1994 року, адміністративний нагляд органів внутрішніх справ
встановлюється за такими категоріями звільнених з місць позбавлення
волі:

а) визнаних судами особливо небезпечними рецидивістами;

б) засудженими до позбавлення волі за тяжкі злочини;

в) засудженими два і понад два рази до позбавлення волі за

умисні злочини;

‘ Див.: Ведомости Верховного Сонета СССР. – 1966. – № ЗО. – Ст. 597.

2 Докладніше див.: Трубников В. М. Науково-практичний коментар до Закону
України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць
позбавлення волі. – Харків, – 1998.

360

Розділ XX. Нагляд за особами, умовно-достроково звільненими…

г) засудженими до позбавлення волі за один із злочинів, пов’язаний з
незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів1.

Адміністративний нагляд за цими категоріями засуджених, за винятком
особливо небезпечних рецидивістів, встановлюється в таких випадках:

а) якщо під час відбування покарання поведінка засуджених

свідчить про те, що вони не хочуть ставати на шлях виправлення і

залишаються небезпечними для суспільства;

б) якщо вони після відбування покарання або умовно-достро

кового звільнення від відбування покарання, незважаючи на попе

редження органів внутрішніх справ про припинення антигромадсь

кого способу життя, систематично порушують громадський поря

док і права інших громадян, вчиняють інші правопорушення.

У статті 3 цього Закону передбачено вичерпний перелік категорій осіб,
які звільнилися з місць позбавлення волі і за якими може бути
встановлений адміністративний нагляд. Поширеному тлумаченню цей перелік
не підлягає, і закон не передбачає якихось винятків.

Який же порядок встановлення і здійснення адміністративного нагляду?

Відповідно до ст. 5 цього Закону адміністративний нагляд встановлюється:

щодо осіб, указаних у пунктах «а», «б» і «г» ст. З чинного Закону, — у
судовому засіданні одноосібно суддею районного (міського) суду за
місцезнаходженням УВП за поданням начальника виправно-трудової установи;

щодо осіб, указаних у пункті «в» ст. З діючого Закону, — у судовому
засіданні одноосібно суддею районного (міського) суду за місцем
проживання особи, звільненої з місць позбавлення волі, за поданням
начальника органу внутрішніх справ.

Разом з поданням до суду надсилаються копія вироку і матеріали, що
свідчать про необхідність встановлення адміністративного нагляду за
відповідною особою.

Порядок здійснення адміністративного нагляду передбачений у ст. 7
названого Закону.

Адміністративний нагляд здійснюється міліцією. Осіб, щодо яких
встановлено адміністративний нагляд, беруть на облік, фото-

Дана категорія звільнених з місць позбавлення волі передбачена ст. 11
Замь ну України від 15 лютого 1995 року «Про заходи протидії незаконному
обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів і
зловживанню ними» (Голос України. – 1995. – № 49).

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

графують, а в разі необхідності в них беруть відбитки пальців.
Працівники міліції зобов’язані систематично контролювати поведінку цих
осіб, попереджати порушення ними громадського порядку і прав інших
громадян і класти край їм, проводити розшук осіб, що уникають
адміністративного нагляду.

Якщо особа визнана як особливо небезпечний рецидивіст, це визнання
зберігає свою силу протягом всього покарання, призначеного судом, а
також після відбування покарання до зняття з неї судимості (ч. 4 ст. 26
КК України). Якщо в процесі встановлення адміністративного нагляду судом
судимості з особливо небезпечного рецидивіста будуть зняті актом
помилування1, суддя виносить постанову про припинення адміністративного
нагляду.

Згідно з п. «а» ст. З Закону щодо особливо небезпечних рецидивістів
адміністративний нагляд встановлюється незалежно від їх поведінки в
місцях позбавлення волі при відбуванні покарання за останній злочин або
після звільнення від покарання. Це означає, що адміністративний нагляд
за особливо небезпечними рецидивістами встановлюється у зв’язку із
злочином, покарання за який вони відбули.

Щодо інших категорій звільнених з місць позбавлення волі, вказаних у
пунктах «б», «в» і «г» ст. З Закону, то цих загальних підстав ще
недостатньо для встановлення адміністративного нагляду, бо воно
поставлене в пряму залежність від поведінки цих осіб у місцях
позбавлення волі або на волі після звільнення.

Законом передбачена третя категорія осіб, за якими може бути

встановлений адміністративний нагляд. Це вказані в пункті «в»

статті 3 цього Закону засуджені до позбавлення волі за тяжкі зло

чини або ті, які були засуджені два і понад два рази до позбавлення

волі за умисні злочини, — якщо після відбуття покарання або умов

но-дострокового звільнення від покарання вони систематично по

рушують громадський порядок і права інших громадян, незважаючи

на попередження органів внутрішніх справ щодо припинення ними

антигромадського способу життя. 4

Як бачимо, перелік осіб, указаних у п. «в» ст. З чинного Закону, ширший
за перелік звільнених з місць позбавлення волі, перед-

Згідно зі ст. 2 Закону України від 1 жовтня 1996 року «Про застосування
амністії в Україні» актом про амністію не передбачається заміна одного
покарання іншим або зняття судимості відносно осіб, які звільняються від
відбування покарання (Див.: Кримінально-виконавче законодавство України
(збірник нормативних актів). Укладач Трубников В. М. – Харків, 1998. –
С. 347).

Розділ XX. Нагляд за особами, умовно-достроково звільненими…

бачений пунктом «б» цієї ж статті. Законом встановлена можливість
застосування адміністративного нагляду і щодо засуджених за тяжкі
злочини або тих, хто були засуджені до позбавлення волі два і понад два
рази за умисні злочини після їх умовно-дострокового звільнення з місць
позбавлення волі.

І, нарешті, слід сказати про четверту категорію осіб, щодо яких може
бути встановлений адміністративний нагляд (п. «г» ст. З чинного Закону).

Україна внаслідок взятих на себе міжнародних зобов’язань визначила
систему заходів, направлених проти незаконного обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів, у тому числі передбачила і
заходи кримінально-правового впливу (статті 229′-22920 КК України).

Стосовно засуджених до позбавлення волі за один із злочинів, що
пов’язаний з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин
і прекурсорів, адміністративний нагляд, так само як і стосовно особливо
небезпечних рецидивістів, встановлюється відразу ж після звільнення з
місць позбавлення волі автоматично, без урахування їхньої поведінки під
час відбування покарання.

Гадаємо, такий порядок відносно даної категорії звільнених з місць
позбавлення волі досить жорсткий. На наш погляд, враховуючи небезпеку
цих осіб для суспільства, нестійкість їх психологічного і фізіологічного
стану, було б доцільно такий жорсткий контроль за їх поведінкою після
відбування покарання встановлювати на певний, конкретний нетривалий
строк (наприклад, один рік). І якщо дана особа не стане на шлях
виправлення, адміністративний нагляд можна буде продовжити вже на
умовах, передбачених ст. 6 чинного Закону.

Згідно зі ст. 4 Закону підставами1 для встановлення адміністративного
нагляду є:

а) вирок суду, що набрав законної чинності, відносно осіб, вка

заних у пунктах «а» і «г» ст. З чинного Закону;

б) матеріали УВП відносно осіб, вказаних у п. «б» ст. З діючо

го Закону;

в) матеріали органів внутрішніх справ відносно осіб, вказаних

у п. «в» ст. З чинного Закону.

Загальні і спеціальні підстави для визнання особи піднаглядною повинні
бути закріплені в офіційних документах. Вказаними офіцій-

Гадаємо, що цей термін використаний не зовсім вдало. Правильніше
говорити про:умови встановлення адміністративного нагляду. Підстави — це
передусім небажана поведінка засудженого (матеріальна ознака).

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ними документами, як правовими умовами встановлення адміністративного
нагляду, є:

а) відносно особливо небезпечних рецидивістів, а також засуд

жених до позбавлення волі за один із злочинів, пов’язаний з неза

конним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і пре

курсорів, — вирок суду, що набрав законної чинності;

б) стосовно засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини чи тих,

хто був засуджений до позбавлення волі за умисні злочини два і понад

два рази, якщо їх поведінка в період відбування покарання в місцях поз

бавлення волі свідчить про стійке небажання стати на шлях виправлен

ня і вести чесне трудове життя, внаслідок чого вони залишаються небез

печними для суспільства, — матеріали адміністрації УВП;

в) стосовно засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини чи тих,

хто був засуджений до позбавлення волі за умисні злочини два і понад

два рази, якщо вони після відбування покарання або умовно-достроко-

вого звільнення від відбування покарання систематично порушують гро

мадський порядок, правила співжиття і права інших громадян і, незва

жаючи на попередження органів внутрішніх справ, продовжують вести

антигромадський спосіб життя, здійснюють правопорушення, — мате

ріали територіального органу внутрішніх справ за місцем проживання

звільненого, які свідчать, що особа, звільнена з місць позбавлення волі,

веде антигромадський спосіб життя і є небезпечною для суспільства.

Статтею 6 Закону України адміністративний нагляд встановлюється в
порядку, передбаченому ст. 5 чинного Закону, терміном від одного до двох
років і не може перевищувати термінів, передбачених Законом для
погашення або зняття судимості. У разі, якщо є підстави вважати, що
особа, щодо якої встановлений адміністративний нагляд, залишається
небезпечною для суспільства, адміністративний нагляд за поданням
відповідного органу внутрішніх справ може бути продовжений у порядку,
передбаченому чинним Законом України щоразу ще на шість місяців, але не
більше строку, передбаченого Законом для погашення або зняття судимості.
Строк адміністративного нагляду починається від дня оголошення особі
постанови судді про встановлення адміністративного нагляду.

Адміністративний нагляд, як бачимо з тексту ст. 6 Закону, встановлюється
на певний час. У зв’язку з цим виникають питання, пов’язані з
встановленням строку, протягом якого можна здійснювати адміністративний
нагляд, а також межі Закону, за яку не можна виходити. З’ясування цих
питань має важливе значення для застосування ст. 187 Кодексу України про
адміністративні правопорушення (КпАП України) і ст. 196’ КК України,
особливо якщо врахувати, що

Розділ XX. Нагляд за особами, умовно-достроково звільненими…

застосовані щодо піднаглядного правила є обов’язковими для виконання
лише в період дії адміністративного нагляду.

Адміністративний нагляд встановлюється за місцем постійного проживання
після звільнення особи з місць позбавлення волі в порядку, передбаченому
ст. 5 Закони України, строком від одного до двох років і не може
перевищувати термінів, передбачених Законом для погашення або зняття
судимості.

Як відомо, особа, звільнена з УВП, повинна пристосуватися до нових умов
життя, від яких вона була протягом тривалого часу відірвана. Процес
адаптації ускладнюється тими обставинами, з якими особа стикається через
необхідність знайти роботу, вирішити побутові та інші життєво необхідні
проблеми. Відсутність або ослаблення соціально-корисних зв’язків у такої
особи часто стає чинником, що сприяє формуванню негативних поглядів,
звичок і установок і може бути однією з основних причин рецидиву. Тому
застосування адміністративного нагляду протягом цього періоду є одним із
засобів, що сприяє полегшенню адаптації цих осіб до нових умов
самостійного життя. Адміністративний нагляд, незважаючи на те що це
примусовий захід, водночас ставить за мету залучити піднаглядного до
чесного трудового життя, дотримання законів і правил співжиття, для
запобігання ним вчиненню нових злочинів.

Строк, протягом якого слід встановлювати адміністративний нагляд за
особами, вказаними в пунктах «а», «б» і «г» ст. З чинного Закону, не
передбачений. Гадаємо, найприйнятнішим строком для встановлення
адміністративного нагляду за цими особами є один місяць від дня їх
звільнення з місць позбавлення волі. Цей час цілком достатній, щоб
органи внутрішніх справ могли отримати потрібні документи для оформлення
нагляду за вказаними категоріями звільнених з місць позбавлення волі
(вирок суду про визнання особи особливо небезпечним рецидивістом Чи
засудження особи до позбавлення волі за один із злочинів, пов’язаний з
незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів; матеріали адміністрації УВП і спостережної комісії про
необхідність встановлення адміністративного нагляду та інші матеріали).

Строки самого адміністративного нагляду, згідно зі згадуваним Законом,
обмежені тимчасовими рамками. Відповідно до ст. 6 Закону нагляд
встановлюється строком від одного до двох років і в необхідних випадках
може бути продовжений щоразу ще на шість місяців, але не більше строку,
передбаченого законом для погашення або зняття судимості. У теорії і на
практиці з цього питання існують дві позиції. Одні автори вважають, що
адміністративний нагляд не може бути

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

продовжений понад строки, передбачені законом для погашення або зняття
судимості за той останній злочин, покарання за яке відбував
піднаглядний. Інші ж вважають, і на це є більш ґрунтовні підстави, що
гаке тлумачення ст. 6 Закону суперечить положенням ст. 55 КК України.
Відповідно до цієї норми, якщо особа має дві або більше судимостей,
строк погашення судимостей за всі злочини закінчується, коли закінчиться
найтриваліший з них і особа в цей період не вчинить нового злочину.
Отже, в окремих випадках, коли в такому «наборі» судимостей є тяжкий
злочин, то стосовно особи може бути встановлений адміністративний
нагляд, хоч востаннє вона відбувала покарання за злочин, що не належить
до тяжких.

Які ж межі дії, тобто час виникнення і припинення нагляду? За чинним
законодавством це питання дістало нарешті своє чітке вирішення. У статті
6 згадуваного Закону України говориться: «Строк адміністративного
нагляду починається від дня оголошення особі постанови судді про
встановлення адміністративного нагляду», тобто з того моменту, коли
особі були роз’яснені її права і обов’язки піднаглядного. Дійсно, якщо
особа, стосовно якої встановлюється адміністративний нагляд, не знає про
застосування до неї цього заходу, юна, природно, не може нести
відповідальності за недотримання застосованих щодо неї обмежень. Вищими
судовими інстанціями роз’яснюється, що початком строку адміністративного
нагляду слід вважати дату санкціонування прокурором постанови про
встановлення адміністративного нагляду, а стосовно особливо небезпечних
рецидивістів — дату затвердження такої постанови начальником районного
(міського) відділу внутрішніх справ. Адміністративна або кримінальна
відповідальність може настати лише за порушення правил адміністративного
нагляду, вчинене після оголошення особі постанови про встановлення або
продовження адміністративного нагляду і в межах строку, на який він
призначений. Інструкція про порядок застосування адміністративного
нагляду вимагає не тільки оголошувати особі постанову про
адміністративний нагляд, але й брати підписку про те, що їй відомі
відповідні правила і передбачені законом види відповідальності в разі їх
порушення.

Адміністративна відповідальність за порушення правил адміністративного
нагляду передбачена статтею 187 КпАП1, а кримінальна відповідальність
передбачена статтею 196і КК України2.

Див.: Кодекс України про адміністративні правопорушення (зі змінами і
доповненнями застанем на 1 жовтня 1997 року). Укладачі: Битяк Ю. П.,
Варенко В. І., Гарашук В. Н. – Харків, 1997.

2 Див.: Кримінальний кодекс України (із змінами і доповненнями за станом
на 1 липня 1996 року). Укладачі Тютюгін В. І., Перепелиця А. І. Друге
видання. -Харків., 1997.

Розділ XX. Нагляд за особами, умовно-достроково звільненими…

Адміністративний нагляд припиняється постановою судді за поданням
начальника органу внутрішніх справ:

а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка перебу

ває під наглядом;

б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним

для суспільства і позитивно характеризується за місцем роботи і

проживання.

Адміністративний нагляд автоматично припиняється в інших випадках:

а) після закінчення строку, на який він встановлений, якщо ор

ганом внутрішніх справ не подане клопотання про продовження

нагляду;

б) у разі засудження піднаглядного до позбавлення волі і на

правлення його до місця відбування покарання;

в) у разі смерті піднаглядного.

Порядок розгляду в суді питання про припинення адміністративного нагляду
здійснюється відповідно до вимог ч. З ст. 5 Закону України від 1 грудня
1994 року.

Розділ XXI

Правове становище персоналу установ кримінально-виконавчої системи

§ 1. Персонал установ кримінально-виконавчої системи

Залежно від приналежності персоналу1 установ і органів, вико-нуючих
покарання, до співробітників Департаменту з питань виконання покарання і
органів внутрішніх справ або до робітників і служ-бовців,
диференціюються також і вимоги, що ставляться до них. Так, до персоналу
з числа працівників органів внутрішніх справ і Депар-таменту ставляться
додаткові вимоги до віку і рівня освіти, профе-сійних і етичних якостей
особи, здоров’я і фізичного розвитку і т. д. Крім того, деякі
представники персоналу установ і органів, що виконують покарання, є
керівниками структурних підрозділів (відділів, частин, служб) або всієї
установи, яка виконує покарання в цілому. До їхніх ділових якостей,
інколи не обов’язкових для підлеглих йому працівників, у свою чергу
ставляться підвищені вимоги.

Вимоги до персоналу установ і органів, що виконують покарання,
розрізнюють залежно від функцій, властивих тій чи іншій посаді або
роботі. Вони досить різнопланові. Серед персоналу УВП можна виділити
відособлені групи, а саме: оперативно-режимну, виховну,
виробничо-технічну, медико-санітарну та інші. Відповід-но різні і вимоги
до персоналу, до їх професійних, особистих якостей,
соціально-демографічних показників. Однак за всієї різнома-нітності
можна вирізнити загальні вимоги до персоналу в процесі виконання
кримінальних покарань і надання виховного впливу на засуджених.

Передусім, персонал працівників органів внутрішніх справ комплектується
з громадян України, які не молодші вісімнадцяти років, незалежно від
національності, статі, соціального походження, май-

Персонал (лат. регзопаїіз — особистий) — особовий склад підприємства,
установи, організації тощо; сукупність кадрів однієї професійної
категорії (наприклад, персонал медичний, технічний). Словник іноземних
слів. — К., 1977. — С. 516.

368

Розділ XXI. Правове становище персоналу установ…

нового і посадового становища, ставлення до релігії, переконань і
приналежності до суспільних об’єднань. Не можуть бути працівниками
персоналу особи, рішенням суду визнані недієздатними або обмежено
недієздатними, які мали або мають судимість.

Для робітників і службовців з числа персоналу вікові обмеження для
роботи в установах і органах, що виконують покарання, визначаються
законодавством про працю.

Особливі вимоги ставляться до рівня освіти персоналу. Вони розрізнюються
залежно від посади і функцій, що виконуються ними. Так, більшість
персоналу і органів, що виконують покарання, повинні мати вищу або
середню спеціальну освіту, оскільки застосування кримінально-виконавчого
законодавства, надання психолого-педаго-гічного впливу на засуджених
вимагає високого рівня кваліфікації. Стосовно окремих посад персоналу
УВП існують вимоги рекомендаційного характеру. Так, працівники УВП, які
працюють в оперативно-режимних підрозділах, як правило, повинні мати
юридичну, начальники загонів — педагогічну або юридичну освіту.

Професійні якості персоналу цих установ і органів визначаються
складністю завдань, що стоять перед кримінально-виконавчою системою, і
насамперед — виправлення засуджених. Слід враховувати те, що персонал
кримінально-виконавчої системи у своїй діяльності спілкується з
засудженими, правовий статус яких обмежений. Законодавство вимагає, щоб
персонал неухильно дотримувався вимог законів України, що особливо
стосуються порядку і умов виконання кримінальних покарань1. Ця вимога
витікає з положення ст. 10 ВТК України, яка встановлює, що вся
діяльність кримінально-виконавчої системи засновується на суворому
дотриманні законів. Посадові особи установ і органів
кримінально-виконавчої системи несуть відповідальність за забезпечення
законності в їх діяльності. Найважливішим елементом професійних якостей
персоналу є знання кримінально-виконавчого та іншого законодавства. Всі
ці якості становлять правову культуру персоналу, надто необхідну в
умовах реалізації державного примусу, визначуваного нормами права.

Нині чинне кримінально-виконавче законодавство підкреслює, що насамперед
виховання засуджених засноване на залученні їх до праці на
підприємствах, організованих УВП, і на виробничих об’єктах інших
міністерств і відомств.

Управління промисловими підприємствами, на яких працюють засуджені,
виробниче навчання засуджених і виконання найбільш

Див.: Шмаров Й. В.Уголовно-исполнительное право. – М., 1996. – С. 32.

369

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

кваліфікованих робіт здійснюються передусім за допомогою вільнонайманих
службовців і інженерно-технічних працівників. На промислових
підприємствах з участю засуджених можуть працювати і кваліфіковані
вільнонаймані робітники.

Закон встановлює, що загальна кількість вільнонайманих працівників не
повинна перевищувати 15% від кількості всіх працюючих на підприємстві
засуджених.

Законодавчі заходи обмеження кількості вільнонайманих робітників,
службовців та інженерно-технічних працівників на підприємствах, де
працюють засуджені, необхідні для дотримання умов ізоляції засуджених
при відбуванні покарання1.

Спільна робота з засудженими обумовлює для вільнонайманих робітників і
службовців низку обов’язків, що витікають з умов залучення засуджених до
праці. Ці обов’язки поширюються на робітників і службовців не тільки
підприємств Державного департаменту України з питань виконання покарань,
але й підприємств інших міністерств і відомств, де працюють засуджені.

Виходячи з вимог закону, робітники і службовці зобов’язані вживати
заходів, що запобігають виготовленню заборонених засудженим до
зберігання і використання предметів. Забороняється також приносити і
передавати такі предмети засудженим.

Для факту правопорушення не має значення спосіб (або спроби) незаконної
передачі. Така передача може відбутися під час побачення шляхом
прихованого пронесення заборонених до використання засудженими предметів
і речей у житлові та виробничі зони, перекидання таких предметів і речей
через огорожу на територію колонії, передачі їх через засуджених, що
мають право безконвой-ного пересування, і т. ін.

Вільнонайманим робітником і службовцям забороняється вступати у будь-які
цивільно-правові стосунки з засудженими. Водночас вони можуть надати
велику допомогу адміністрації своєю участю у виховній роботі з
засудженими, особливо в справі залучення

Див.: Трубников В. М. Кримінально-виконавче законодавство України.
-Харків, 1998.-С. 139.

Таке ж’правило збережно і в нових Правила внутрішнього розпорядку у п.
43, де сказано, що з метою ізоляції засуджених на підприємствах та
виробничих об’єктах установ виконання покарань, а також об’єктах інших
міністерств та інших центральних органів виконавчої вади, де
використовується праця засуджених, допускається робота вільнонайманого
персналу, який безпосреденьо керує працею засуджених, а також
вільнонайманих кваліфікованих робітників у межах, потрібних для
забезпечення нормальної діяльності вирбництва, але не більше 15
відсотків від числа засуджених.

370

Розділ XXI. Правове становище персоналу установ…

їх до праці, організації серед них трудового змагання і залучення їх у
систему професійного навчання.

За порушення встановленого порядку взаємовідносин з засудженими
вільнонаймані робітники і службовці можуть притягуватися до
дисциплінарної відповідальності. При цьому адміністрація УВП має право
заборонити порушникам доступ на виробничі об’єкти, де працюють
засуджені.

Адміністрація УВП за наявності достатніх підстав має право піддавати
огляду виробничі об’єкти, а також речі і одяг осіб, які входять на
виробничі об’єкти, де працюють засуджені, і які виходять з них.

Кримінальний закон (ст. 1834 КК України) передбачає кримінальну
відповідальність за незаконну передачу заборонених предметів особам,
яких тримають у виправно-трудових установах, слідчих ізоляторах,
лікувально-трудових і лікувально-виховних профілакторіях. Згідно зі ст.
1834 КК України прихована від огляду передача або спроба передачі
будь-яким способом особам, яких тримають у виправно-трудових установах,
слідчих ізоляторах, лікувально-трудових або лікувально-виховних
профілакторіях, алко.-гольних напоїв, лікарських та інших засобів, що
викликають одурманювання, а так само інших заборонених для передачі
предметів, вчинена після накладення адміністративного стягнення за такі
ж дії, або систематично, або у великих розмірах, — карається
позбавленням волі на строк до двох років, або виправними роботами на той
же строк, або штрафом від п’ятдесяти до ста двадцяти мінімальних
розмірів заробітної плати.

Адміністративна відповідальність за вказані дії, вчинені вперше,
передбачена ст. 188 КпАП України. Кримінальна відповідальність настає
при вчиненні цих дій:

а) повторно протягом року після накладення адміністративно

го стягнення;

б) систематично;

в) у великих розмірах.

Адміністративне стягнення згідно зі ст. 188 КпАП України означає
попередження або штраф, систематичність — вчинення діянь, що
розглядаються, тричі або більше у випадках, коли не застосовувалися
заходи адміністративного стягнення, а поняття «у великих розмірах» є
питанням конкретного факту: значна сума грошей, велика кількість
наркотиків і т. ін. Злочин вважається вчиненим з моменту спроби передачі
предметів.

Стаття 128 ВТК України передбачає дисциплінарну або кримінальну
відповідальність працівників установ кримінально-виконав-

371

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

чої системи за виявлення з їх сторони жорстокого ставлення до засуджених
або за дії, які принижують їх людську гідність.

У цій статті законодавець закріплює принципи кримінального права —
принцип законності і принцип відповідальності особи за вчинені діяння за
наявності його провини. Кримінальна відповідальність настає за
протиправні діяння людини, які були вчинені умисно або з необережності.
Підставою кримінальної відповідальності є наявність передбачених
кримінальним законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують
певні діяння як злочин. Кримінальна відповідальність передбачає
законодавче обгрунтований обов’язок особи, що вчинила злочин, зазнати
засудження з боку держави і бути покараним відповідно до закону. Такий
обов’язок виникає з моменту вчинення особою злочину і створює таким
чином відповідні правовідносини між винною особою і державою. Працівники
установ кримінально-виконавчої системи, які виявили жорстоке ставлення
до засуджених або вчинили дії, що принижують їх людську гідність,
зобов’язані зазнати державного примусу в,межах, встановлених законом. У
частині 2 статті 128 ВТК України говориться, що у разі накладення на
працівника виправно-трудової установи протягом року повторного
дисциплінарного стягнення за дії, що принижують людську гідність, і за
жорстоке ставлення до засуджених, він підлягає звільненню з
кримінально-виконавчої системи.

§ 2. Соціально-правове становище персоналу установ
кримінально-виконавчої системи

Правове положення персоналу — це сукупність прав і обов’язків, які
покладаються на них під час виконання функцій виконання кримінального
покарання. Держава гарантує працівникам установ і органів виконання
покарання, а також членам їх сімей гарантований захист. Недоторканність,
честь і гідність персоналу охороняються законом. Ця вимога закріплена в
п. З Положення про Державний департамент України з питань виконання
покарання1.

Персонал УВП поділяється на дві категорії. Кожна з них має свої завдання
і свій правовий статус. Перша категорія включає в себе працівників, які
мають спеціальні звання рядового і начальницького складу, друга — це
робітники і службовці.

Основне навантаження працівників полягає в досягненні поставленого перед
установою завдання по забезпеченню режиму відбуван-

Див.: Матеріали Міжнародного семінару «В’язнична реформа в
посттоталі-тарних країнах». – Донецьк. 10-12 листопада 1998 рік. – С. 2.

372

Розділ XXI. Правове становище персоналу установ…

ня покарання, безпеки в УВП, залученні засуджених до праці і т. д.
Важливе місце в правовому статусі працівників УВП посідають
повноваження, пов’язані з охороною засуджених, попередженням і
припиненням втеч, інших злочинів у місцях позбавлення волі.

Правове становище персоналу УВП з числа робітників і службовців
визначається законодавством про працю, кримінально-виконавчим
законодавством, а також Правилами внутрішнього розпорядку УВП. Робітники
і службовці з числа персоналу УВП зобов’язані сумлінно виконувати
трудові обов’язки, дотримуватися дисципліни, дбайливо ставитися до майна
установи, надавати працівникам допомогу у виправленні засуджених.

Робітники і службовці мають право:

на умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни;

на відшкодування збитку, заподіяного пошкодженням здоров’я у зв’язку з
роботою;

на рівну винагороду за рівну працю, без будь-якої дискримінації і не
нижче встановленого законом мінімального розміру;

на відпочинок;

на об’єднання в професійні спілки;

на соціальне забезпечення за віком, при втраті працездатності та в інших
установлених законом випадках;

на судовий захист своїх трудових прав.

Держава надає персоналу різні соціальні пільги. Вони диференціюються
залежно від посади, виду установи, що виконує покарання, від належності
персоналу до атестованого чи вільнонайманого складу
кримінально-виконавчої системи та інших підстав. Найбільші соціальні
пільги, виходячи з особливої трудомісткості роботи, мають службовці, які
виконують кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі. Працівники
кримінально-виконавчої системи за чинним законодавством одержують
підвищену заробітну плату, що складається з окладу за штатною посадою,
окладу за спеціальне звання, процентної надбавки за вислугу років на
військовій та інших видах державної служби, а також вартості
продовольчого пайка. Працівникам персоналу, що мають право на пенсію,
встановлюється щомісячна доплата. Всім працівникам
кримінально-виконавчої системи можуть бути, незалежно від служби в МВС,
з урахуванням виду установи, характеру і складності роботи, що
виконується, встановлені процентні надбавки до посадових окладів.

Працівники Департаменту, кримінально-виконавчої системи мають право на
безплатне медичне обслуговування в медичних установах системи МВС, для
них встановлюється продовжена відпу-

373

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

стка, протягом якої вони мають право на курортне лікування в санаторіях
і будинках відпочинку. При цьому їм може бути виплачена і грошова
компенсація.

Працівники персоналу підлягають державному соціальному страхуванню.
Аналогічне право мають робітники і службовці УВП.

Для працівників персоналу установ кримінально-виконавчої системи
встановлені пільги з приватизації займаних ними житлових приміщень,
оплати житлової площі і комунальних послуг, при одержанні позичок на
будівництво індивідуальних і кооперативних жит-пових будов, сплаті
земельного податку, податку на нерухомість і т. ц. Держава надає
працівникам житлові приміщення, створює певні побутові умови, дозволяє
безкоштовний проїзд у деяких видах громадського транспорту1.

Працівникам кримінально-виконавчої системи встановлюється Іільговий
залік вислуги для призначення пенсії. Особам рядового начальницького
складу Департаменту, установ кримінально-вико-«вчої системи, слідчих
ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв, встановлюється пільговий
залік вислуги років для призна-Іення пенсії — один місяць служби за 40
днів, в УВП на правах Іікувальних і лікарнях при УВП для тримання
інфекційних хворих осуджених — один місяць служби за півтора місяця
згідно з пере-Ііком посад і на умовах, що затверджуються Державним
департаментом України з питань виконання покарань.

Див.: Шмаров Й. В.Уголовно-исполнительное право. — М., 1996. – С. 347.

Зміст

Загальна частина Розділ І

Поняття кримінально-виконавчого права. Предмет і система

курсу З

§ 1. Поняття кримінально-виконавчої політики З

§ 2. Принципи кримінально-виконавчої політики 4

§ 3. Кримінально-виконавче право: предмет і метод 8

§ 4. Наука кримінально-виконавчого права,

її предмет і метод 12

Розділ II ,

Історія розвитку кримінально-виконавчого законодавства 18

Розділ III

Правове регулювання виконання покарань і застосування заходів

виховного впливу. Кримінально-правові правовідносини 32

§ 1. Поняття і загальні ознаки покарань, виконання яких пов’язане з

виховним впливом на засуджених 32

§ 2. Процес карального і виховного впливу 35

§ 3. Критерії виправлення засуджених 40

§ 4. Види і структура норм кримінально-виконавчого права 49

§ 5. Джерела кримінально-виконавчого права 52

§ 6. Кримінально-виконавчі правовідносини

та їх елементи 56

Розділ IV

Установи виконання покарання та інші органи держави,

що виконують кримінальні покарання 57

§ 1. Види і система установ та органів держави, що виконують

кримінальні покарання 57

§ 2. Принципи організації та діяльності установ виконання

покарання 67

§ 3. Взаємодія органів держави, що виконують кримінальні

покарання, з іншими органами, які проводять боротьбу

зі злочинністю 70

§ 4. Управління діяльністю установ виконання покарання та інших

органів держави, що виконують кримінальні покарання 72

§ 5. Поняття та критерії оцінки ефективності

діяльності установ виконання покарання 79

§ 6. Способи забезпечення законності в діяльності установ та органів

держави, що виконують кримінальні покарання 81

Розділ V

Правове становище засуджених 82

§ 1. Поняття правового становища засуджених 82

§ 2. Правове становище засуджених до позбавлення волі 84

§ 3. Спеціальні обов’язки і права осіб, позбавлених волі 91

§ 4. Дисциплінарна, матеріальна і кримінальна

відповідальність засуджених до позбавлення волі 92

§ 5. Правове становище засуджених до виправних робіт

без позбавлення волі -. 98

§ 6. Правове становище засуджених до направлення

в дисциплінарний батальйон 100 •

Розділ VI

Участь громадськості у виправленні засуджених 102

§ 1. Значення і правова природа участі громадськості

в діяльності установ виконання покарання 102

§ 2. Спостережні комісії 102

§ 3. Служби у справах неповнолітніх 105

§ 4. Інші форми участі громадськості у виправленні засуджених 107

Розділ VII

Особливості правового регулювання виконання

покарання в зарубіжних країнах 111

§ 1. Сучасні теорії науки кримінально-виконавчого права

в зарубіжних країнах 111

§ 2. Пенітенціарні системи в сучасних зарубіжних країнах 117

Особлива частина Розділ VIII

Класифікація засуджених до позбавлення волі і їх

розподіл за видами установ виконання покарань 123

§ 1. Поняття, значення і критерії класифікації

засуджених до позбавлення волі 123

§ 2. Визначення засудженим виду установи виконання покарання…. 135

§ 3. Прийом і облік засуджених в установі виконання покарання 143

Розділ IX

Режим виконання і відбування покарання у вигляді

позбавлення волі в установах виконання покарання 148

§ 1. Поняття режиму виконання і відбування покарання,

його каральне і виховне значення 148

§ 2. Зміст режиму, його елементи 150

§ 3. Поняття прогресивної системи відбування

покарання, її форми, види і елементи 169

§ 4. Способи забезпечення режиму в місцях позбавлення волі 176

§ 5. Пересування без конвою або супроводу осіб, позбавлених волі … 181

§ 6. Проживання засуджених жінок за межами колонії. Направлення

засуджених до колоній-поселень, надання їм права пересування

без конвою або без супроводу 183

§ 7. Короткостроковий виїзд за межі місць позбавлення волі 187

Розділ X

Суспільне корисна праця в установах виконання покарання … 190

§ 1. Суспільне корисна праця як засіб виховного

впливу на засуджених 190

§ 2. Індивідуалізація трудового виховання засуджених,

яких тримають у різних видах установ виконання покарання …. 192 § 3.
Принципи і форми організації праці засуджених

до позбавлення волі 195

§4. Умови праці засуджених до позбавлення волі 197

§ 5. Продуктивність праці засуджених до позбавлення волі 207

Розділ XI

Виховна робота в установах виконання покарання 209

§ 1. Завдання і організація виховної роботи

з засудженими в місцях позбавлення волі 209

§2. Форми виховної роботи 210

§ 3. Самодіяльні організації в установах виконання покарання 215

Розділ XII

Загальноосвітнє і професійне навчання засуджених

в установах виконання покарання 219

377

§ 1. Завдання і організація загальноосвітнього навчання в установах

виконання покарання 219

§ 2. Організація і форми загальноосвітнього і професійного

навчання засуджених в установах виконання покарання 222

Розділ ХІП

Особливості відбування позбавлення волі у виправно-.трудових

колоніях-поселеннях 225

§ 1. Призначення і види виправно-трудових колоній-поселень 225

§ 2. Особливості відбування покарання у вигляді

позбавлення волі у виправно-трудових колоніях-поселеннях …. 227

Розділ XIV

Особливості відбування покарання у вигляді позбавлення

волі у тюрмах. Слідчі ізолятори 231

§ 1. Особливості виконання позбавлення волі в тюрмі 231

§ 2. Слідчі ізолятори і їх місце в системі місць позбавлення волі.

Особливості режиму ‘. 236

Розділ XV

Особливості відбування позбавлення волі у виховно-трудових

колоніях 246

§ 1. Специфічні риси виховно-трудових колоній

і завдання, поставлені перед ними 246

§ 2. Організаційна структура виховно-трудових колоній 250

§ 3. Реж^м у виховно-трудових колоніях 254

§ 4. Навчально-виховна робота, професійне навчання і праця

неповнолітніх 256

§ 5. Переведення засуджених з виховно-трудових

колоній до виправно-трудових колоній 259

Розділ XVI

Матері^льно-побутове і медико-санітарне забезпечення осіб,

позбавлених волі 264

§ 1. Матеріально-побутове забезпечення осіб, позбавлених волі 264

§ 2. Медико-санітарне забезпечення засуджених, які відбувають

покарання у вигляді позбавлення волі 267

РОЗДІЛ XVII

Порядок і умови виконання покарання у вигляді виправних

робіт б^з позбавлення волі 274

378

§ 1. Види виправних робіт без позбавлення волі і порядок

їх відбування 274

§ 2. Умови відбування виправних робіт без позбавлення волі 278

Розділ XVIII

Порядок і умови виконання і відбування інших видів кримінальних
покарань, не пов’язаних з позбавленням волі…. 287

§ 1. Правове становище засуджених до покарань, не пов’язаних

з виправно-трудовим впливом 290

§ 2. Порядок і умови виконання покарання у вигляді

позбавлення права займати певні посади або займатися

певною діяльністю 291

§ 3. Порядок і умови виконання покарання у вигляді штрафу ЗОЇ

§ 4. Порядок і умови виконання покарання у вигляді громадської

догани 305

§ 5. Порядок і умови виконання покарання у вигляді конфіскації

майна 306

§ 6. Порядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення

військових, спеціальних звань, рангів, чинів, кваліфікаційних

класів і державних нагород 318

§ 7. Порядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення

батьківських прав 324

Розділ XIX

Звільнення від відбування покарання 326

§ 1. Загальна характеристика підстав звільнення

від відбування покарання _ 326

§ 2. Порядок і підстави звільнення від відбування покарання

за відбуттям строку покарання, призначеного вироком суду 328

§ 3. Порядок і підстави звільнення від відбування покарання в силу

акту амністії або у зв’язку з помилуванням 329

§ 4. Порядок і умови звільнення від відбування покарання у зв’язку

з хронічною або іншою тяжкою хворобою 334

§ 5. Порядок і умови представлення засуджених

до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання

або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким

покаранням 339

§ 6. Порядок звільнення від відбування покарання

у вигляді виправних робіт без позбавлення волі 343

§ 7. Порядок звільнення, час звільнення і документи,

що оформлюються при звільненні 344

379

Підписано до друку з оригінал-макета 17.05.2001.

Формат 60×90 1/16. Папір офсетний. Гарютура Тітез.

Ум. друк. арк. 24. Обл.-вид. арк. 21,6. Вид № 60.

Тираж 10 000 прим. (1-й завод – 5000 прим.)

Ціна договірна. Зам № 1-386.

Видавництво «Право»

Академії правових наук Укра’їни

Україна, 61002, Харків, вул. Мироносицька, 29

Книжкова фабрика «Глобус» Україна, 61012, Харків, вул. Енгельса, 11

Кримінально-виконавче право України: [Підручник для

К 82 студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних

закладів] / В. М. Трубников, В. М. Харченко, О. В. Лисодід,

Л. П. Оніка, А. X. Степанюк; За ред. В. М. Трубникова. —

Харків: Право, 2001. — 384 с.

І5ВН 966-7146-42-1

Підручник складається з Загальної і Особливої частин. У Загальній
частині розкривається історія розвитку кримінально-виконавчого
законодавства, висвітлюється питання правового регулювання у виконанні
покарань і застосуванні заходів виховного впливу, характеризуються
кримінально-правові відносини і правове становище засуджених. В
Особливій частині підручника йдеться про порядок і умови виконання і
відбування таких видів кримінального покарання, як позбавлення волі,
виправні роботи без позбавлення волі, направлення до дисциплінарного
батальйону та ін.

Для студентів, аспірантів і викладачів вищих юридичних навчальних
закладів.

ББК 67.9 (4 УКР) 6

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Трубников В.М. 2001 – Кримiнально-виконавче право України (книга)