Тодика Ю.М., Журавський В.С. 2002 – Конституцiйне право України (книга)

Тодика Ю.М., Журавський В.С. 2002 – Конституцiйне право України

TOC \o “1-2” \h \z HYPERLINK \l “_Toc50005031” ВСТУП PAGEREF
_Toc50005031 \h 4

HYPERLINK \l “_Toc50005032” Розділ 1 КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ ЯК
ГАЛУЗЬ ПРАВА PAGEREF _Toc50005032 \h 7

HYPERLINK \l “_Toc50005033” § 1. Поняття конституційного права як
галузі права PAGEREF _Toc50005033 \h 7

HYPERLINK \l “_Toc50005034” § 2. Конституційно-правові норми:
загальна характеристика PAGEREF _Toc50005034 \h 11

HYPERLINK \l “_Toc50005035” § 3. Консгитуційно-правові інститути
PAGEREF _Toc50005035 \h 18

HYPERLINK \l “_Toc50005036” § 4. Система конституційного права
України PAGEREF _Toc50005036 \h 23

HYPERLINK \l “_Toc50005037” § 5. Консгитуційно-правові відносини і їх
загальна характеристика PAGEREF _Toc50005037 \h 24

HYPERLINK \l “_Toc50005038” § 6. Джерела конституційного права
України PAGEREF _Toc50005038 \h 30

HYPERLINK \l “_Toc50005039” Розділ 2 КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ ЯК
НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА PAGEREF _Toc50005039 \h 33

HYPERLINK \l “_Toc50005040” § 1. Предмет і завдання науки
конституційного права PAGEREF _Toc50005040 \h 33

HYPERLINK \l “_Toc50005041” § 2. Функції науки конституційного права
PAGEREF _Toc50005041 \h 42

HYPERLINK \l “_Toc50005042” § 3. Методологія науки конституційного
права PAGEREF _Toc50005042 \h 45

HYPERLINK \l “_Toc50005043” § 4. Конституційне право України як
навчальна дисципліна PAGEREF _Toc50005043 \h 52

HYPERLINK \l “_Toc50005044” Розділ З КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ PAGEREF
_Toc50005044 \h 58

HYPERLINK \l “_Toc50005045” § 1. Поняття конституції, її класифікації
PAGEREF _Toc50005045 \h 58

HYPERLINK \l “_Toc50005046” § 2. Функції, принципи та юридичні
властивості Конституції України PAGEREF _Toc50005046 \h 64

HYPERLINK \l “_Toc50005047” § 3. Тлумачення Конституції України
PAGEREF _Toc50005047 \h 69

HYPERLINK \l “_Toc50005048” § 4. Реалізація Конституції України
PAGEREF _Toc50005048 \h 77

HYPERLINK \l “_Toc50005049” § 5. Внесення змін до Конституції України
PAGEREF _Toc50005049 \h 81

HYPERLINK \l “_Toc50005050” Розділ 4 ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ
УКРАЇНИ PAGEREF _Toc50005050 \h 85

HYPERLINK \l “_Toc50005051” § 1. Поняття конституційного ладу
PAGEREF _Toc50005051 \h 85

HYPERLINK \l “_Toc50005052” § 2. Основні засади конституційного ладу
PAGEREF _Toc50005052 \h 89

HYPERLINK \l “_Toc50005053” Розділ 5 ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ PAGEREF
_Toc50005053 \h 102

HYPERLINK \l “_Toc50005054” § 1. Поняття і зміст громадянства
PAGEREF _Toc50005054 \h 102

HYPERLINK \l “_Toc50005055” § 2. Принципи громадянства PAGEREF
_Toc50005055 \h 104

HYPERLINK \l “_Toc50005056” § 3. Підстави і форми набуття
громадянства України PAGEREF _Toc50005056 \h 109

HYPERLINK \l “_Toc50005057” § 4. Підстави і форми припинення
громадянства України PAGEREF _Toc50005057 \h 115

HYPERLINK \l “_Toc50005058” § 5. Повноваження державних органів, що
вирішують питання громадянства. PAGEREF _Toc50005058 \h 119

HYPERLINK \l “_Toc50005059” Розділ 6 КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА
ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА PAGEREF _Toc50005059 \h 124

HYPERLINK \l “_Toc50005060” § 1. Поняття конституційно-правового
статусу людини і громадянина та його структура PAGEREF _Toc50005060 \h
124

HYPERLINK \l “_Toc50005061” § 2. Тенденції конституційно-правового
регулювання основних прав, свобод і обов’язківлюдини і громадянина
PAGEREF _Toc50005061 \h 131

HYPERLINK \l “_Toc50005062” § 3. Принципи консгитуційно-правового
статусу особи PAGEREF _Toc50005062 \h 136

HYPERLINK \l “_Toc50005063” § 4. Покоління прав людини PAGEREF
_Toc50005063 \h 145

HYPERLINK \l “_Toc50005064” § 5. Індивідуальні і колективні права
PAGEREF _Toc50005064 \h 148

HYPERLINK \l “_Toc50005065” § 6. Система конституційних прав та
свобод людини і громадянина PAGEREF _Toc50005065 \h 150

HYPERLINK \l “_Toc50005066” § 7. Особисті права і свободи PAGEREF
_Toc50005066 \h 151

HYPERLINK \l “_Toc50005067” § 8. Політичні права і свободи PAGEREF
_Toc50005067 \h 156

HYPERLINK \l “_Toc50005068” § 9. Економічні, соціальні і культурні
права PAGEREF _Toc50005068 \h 159

HYPERLINK \l “_Toc50005069” § 10. Консгитуційно-правовий статус
іноземців і біженців в Україні PAGEREF _Toc50005069 \h 166

HYPERLINK \l “_Toc50005070” § 11. Обмеження прав людини і
громадянина. Права людини в умовах надзвичайного стану PAGEREF
_Toc50005070 \h 172

HYPERLINK \l “_Toc50005071” § 12. Гарантії конституційних прав і
свобод людини і громадянина PAGEREF _Toc50005071 \h 177

HYPERLINK \l “_Toc50005072” § 13. Конституційні обов’язки людини і
громадянина PAGEREF _Toc50005072 \h 180

HYPERLINK \l “_Toc50005073” Розділ 7 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС
НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ PAGEREF _Toc50005073 \h 185

HYPERLINK \l “_Toc50005074” § 1. Поняття, структура та принципи
правового статусу національних меншин PAGEREF _Toc50005074 \h 185

HYPERLINK \l “_Toc50005075” § 2. Основні права, свободи та обов’язки
національних меншин PAGEREF _Toc50005075 \h 188

HYPERLINK \l “_Toc50005076” § 3. Механізм та гарантії реалізації прав
національних меншин в Україні PAGEREF _Toc50005076 \h 194

HYPERLINK \l “_Toc50005077” Розділ 8 КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ
ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА PAGEREF _Toc50005077 \h 197

HYPERLINK \l “_Toc50005078” § 1. Поняття громадянського суспільства
PAGEREF _Toc50005078 \h 197

HYPERLINK \l “_Toc50005079” § 2. Консгитуційно-правові передумови
становлення в Україні громадянського суспільства PAGEREF _Toc50005079
\h 204

HYPERLINK \l “_Toc50005080” Розділ 9 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС
ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙТА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ PAGEREF
_Toc50005080 \h 214

HYPERLINK \l “_Toc50005081” § 1. Сутність і місце політичних партій і
громадських організацій у політичній системі України PAGEREF
_Toc50005081 \h 214

HYPERLINK \l “_Toc50005082” § 2. Особливості становлення політичних
партій в Україні PAGEREF _Toc50005082 \h 216

HYPERLINK \l “_Toc50005083” § 3. Правове регулювання статусу
політичних партій і громадських організацій PAGEREF _Toc50005083 \h
219

HYPERLINK \l “_Toc50005084” Розділ 10 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС
РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ PAGEREF _Toc50005084 \h 234

HYPERLINK \l “_Toc50005085” § 1. Право людини на свободу світогляду і
віросповідання та створення релігійних організацій. Їх види, основи
правового статусу PAGEREF _Toc50005085 \h 234

HYPERLINK \l “_Toc50005086” § 2. Нормативне регулювання
взаємовідносин держави і релігійних організацій PAGEREF _Toc50005086
\h 243

HYPERLINK \l “_Toc50005087” Розділ 11 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ
СТАТУС ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ PAGEREF _Toc50005087 \h 255

HYPERLINK \l “_Toc50005088” § 1. Поняття інформації, основні принципи
інформаційних відносин в Україні PAGEREF _Toc50005088 \h 255

HYPERLINK \l “_Toc50005089” § 2. Види інформації та їх
конституційно-правове регулювання PAGEREF _Toc50005089 \h 261

HYPERLINK \l “_Toc50005090” § 3. Правовий статус друкованих та
аудіовізуальних засобів масової інформації PAGEREF _Toc50005090 \h
267

HYPERLINK \l “_Toc50005091” § 4. Взаємовідносини держави і друкованих
ЗМІ в Україні PAGEREF _Toc50005091 \h 270

HYPERLINK \l “_Toc50005092” Розділ 12 ВИБОРИ В УКРАЇНІ PAGEREF
_Toc50005092 \h 277

HYPERLINK \l “_Toc50005093” § 1. Поняття виборчої системи і виборчого
права PAGEREF _Toc50005093 \h 277

HYPERLINK \l “_Toc50005094” § 2. Загальна характеристика виборчої
системи та її принципи PAGEREF _Toc50005094 \h 278

HYPERLINK \l “_Toc50005095” § 3. Правова регламентація порядку
організації та проведення виборів народних депутатів України PAGEREF
_Toc50005095 \h 280

HYPERLINK \l “_Toc50005096” Розділ 13 РЕФЕРЕНДУМИ В УКРАЇНІ PAGEREF
_Toc50005096 \h 294

HYPERLINK \l “_Toc50005097” § 1. Основні форми безпосередньої
демократії PAGEREF _Toc50005097 \h 294

HYPERLINK \l “_Toc50005098” § 2. Поняття і види референдумів
PAGEREF _Toc50005098 \h 297

HYPERLINK \l “_Toc50005099” § 3. Всеукраїнський референдум PAGEREF
_Toc50005099 \h 301

HYPERLINK \l “_Toc50005100” § 4. Місцеві референдуми PAGEREF
_Toc50005100 \h 310

HYPERLINK \l “_Toc50005101” § 5. Відповідальність за порушення
законодавства про референдуми PAGEREF _Toc50005101 \h 317

HYPERLINK \l “_Toc50005102” Розділ 14 КОНСТИТУЦІЙНА СИСТЕМА ДЕРЖАВНИХ
ОРГАНІВ УКРАЇНИ PAGEREF _Toc50005102 \h 320

HYPERLINK \l “_Toc50005103” § 1. Поняття державного органу України і
його конституційний статус PAGEREF _Toc50005103 \h 320

HYPERLINK \l “_Toc50005104” § 2. Принципи організації і діяльності
державних органів PAGEREF _Toc50005104 \h 326

HYPERLINK \l “_Toc50005105” § 3. Система органів державної влади
PAGEREF _Toc50005105 \h 329

HYPERLINK \l “_Toc50005106” Розділ 15 ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ PAGEREF
_Toc50005106 \h 334

HYPERLINK \l “_Toc50005107” § 1. Верховна Рада в механізмі державної
влади PAGEREF _Toc50005107 \h 334

HYPERLINK \l “_Toc50005108” § 2. Конституційний склад і структура
парламенту України PAGEREF _Toc50005108 \h 338

HYPERLINK \l “_Toc50005109” § 3. Основні принципи діяльності
Верховної Ради України PAGEREF _Toc50005109 \h 342

HYPERLINK \l “_Toc50005110” § 4. Функції парламенту України PAGEREF
_Toc50005110 \h 344

HYPERLINK \l “_Toc50005111” § 5. Компетенція Верховної Ради України
PAGEREF _Toc50005111 \h 350

HYPERLINK \l “_Toc50005112” § 6. Законодавчий процес та інші
парламентські процедури PAGEREF _Toc50005112 \h 354

HYPERLINK \l “_Toc50005113” § 7. Організація і порядок роботи
парламенту України PAGEREF _Toc50005113 \h 363

HYPERLINK \l “_Toc50005114” § 8. Акти Верховної Ради України
PAGEREF _Toc50005114 \h 368

HYPERLINK \l “_Toc50005115” § 9. Консгитущйно-правовий статус
Рахункової палати PAGEREF _Toc50005115 \h 370

HYPERLINK \l “_Toc50005116” Розділ 16 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС
ДЕПУТАТА PAGEREF _Toc50005116 \h 377

HYPERLINK \l “_Toc50005117” § 1. Правовий статус народного депутата
України PAGEREF _Toc50005117 \h 377

HYPERLINK \l “_Toc50005118” § 2. Особливості правового статусу
депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим PAGEREF
_Toc50005118 \h 388

HYPERLINK \l “_Toc50005119” § 3. Особливості правового статусу
депутата місцевої ради PAGEREF _Toc50005119 \h 389

HYPERLINK \l “_Toc50005120” Розділ 17 УПОВНОВАЖЕНИЙ ВЕРХОВНОЇ РАДИ
УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ PAGEREF _Toc50005120 \h 397

HYPERLINK \l “_Toc50005121” § 1. Уповноважений з прав людини в
механізмі забезпечення прав особи PAGEREF _Toc50005121 \h 397

HYPERLINK \l “_Toc50005122” § 2. Правовий статус Уповноваженого з
прав людини PAGEREF _Toc50005122 \h 400

HYPERLINK \l “_Toc50005123” § 3. Гарантії діяльності Уповноваженого з
прав людини PAGEREF _Toc50005123 \h 407

HYPERLINK \l “_Toc50005124” Розділ 18 ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ PAGEREF
_Toc50005124 \h 411

HYPERLINK \l “_Toc50005125” § 1. Президент України — глава
Української держави PAGEREF _Toc50005125 \h 411

HYPERLINK \l “_Toc50005126” § 2. Вибори Президента України PAGEREF
_Toc50005126 \h 416

HYPERLINK \l “_Toc50005127” § 3. Повноваження Президента України
PAGEREF _Toc50005127 \h 423

HYPERLINK \l “_Toc50005128” § 4. Акти Президента України PAGEREF
_Toc50005128 \h 427

HYPERLINK \l “_Toc50005129” Розділ 19 ВИКОНАВЧА ВЛАДА В УКРАЇНІ
PAGEREF _Toc50005129 \h 429

HYPERLINK \l “_Toc50005130” § 1. Система органів державної виконавчої
влади PAGEREF _Toc50005130 \h 429

HYPERLINK \l “_Toc50005131” § 2. Правовий статус Кабінету Міністрів
України PAGEREF _Toc50005131 \h 430

HYPERLINK \l “_Toc50005132” § 3. Центральні органи виконавчої влади
PAGEREF _Toc50005132 \h 433

HYPERLINK \l “_Toc50005133” § 4. Конституційно-правовий статус
державної виконавчої влади на місцях PAGEREF _Toc50005133 \h 437

HYPERLINK \l “_Toc50005134” Розділ 20 КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
PAGEREF _Toc50005134 \h 447

HYPERLINK \l “_Toc50005135” § 1. Конституційний Суд України як єдиний
орган конституційної юрисдикції PAGEREF _Toc50005135 \h 447

HYPERLINK \l “_Toc50005136” § 2. Повноваження Конституційного Суду
України і порядок його діяльності PAGEREF _Toc50005136 \h 453

HYPERLINK \l “_Toc50005137” Розділ 21 КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ОРГАНІВ
СУДУ І ПРОКУРАТУРИ PAGEREF _Toc50005137 \h 460

HYPERLINK \l “_Toc50005138” § 1. Поняття і природа судової влади
PAGEREF _Toc50005138 \h 460

HYPERLINK \l “_Toc50005139” § 2. Судова система України PAGEREF
_Toc50005139 \h 465

HYPERLINK \l “_Toc50005140” § 3. Правовий статус суддів PAGEREF
_Toc50005140 \h 471

HYPERLINK \l “_Toc50005141” § 4. Основні засади здійснення правосуддя
PAGEREF _Toc50005141 \h 475

HYPERLINK \l “_Toc50005142” § 5. Консгитуційно-правовий статус Вищої
ради юстиції PAGEREF _Toc50005142 \h 480

HYPERLINK \l “_Toc50005143” § 6. Консгитуційно-правовий статус
прокуратури України PAGEREF _Toc50005143 \h 484

HYPERLINK \l “_Toc50005144” Розділ 22 ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ
PAGEREF _Toc50005144 \h 490

HYPERLINK \l “_Toc50005145” § 1. Поняття, принципи та форми
територіального устрою PAGEREF _Toc50005145 \h 490

HYPERLINK \l “_Toc50005146” § 2. Правовий статус Автономної
Республіки Крим PAGEREF _Toc50005146 \h 495

HYPERLINK \l “_Toc50005147” § 3. Адмінісгративно-територіальний
устрій України PAGEREF _Toc50005147 \h 503

HYPERLINK \l “_Toc50005148” Розділ 23 МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ
PAGEREF _Toc50005148 \h 509

HYPERLINK \l “_Toc50005149” § 1. Поняття і юридична природа місцевого
самоврядування PAGEREF _Toc50005149 \h 509

HYPERLINK \l “_Toc50005150” § 2. Система місцевого самоврядування та
його принципи PAGEREF _Toc50005150 \h 517

HYPERLINK \l “_Toc50005151” § 3. Консгитуційно-правовий статус
органів місцевого самоврядування та ‘їх повноваження PAGEREF
_Toc50005151 \h 524

HYPERLINK \l “_Toc50005152” § 4. Матеріально-фінансова база місцевого
самоврядування PAGEREF _Toc50005152 \h 536

HYPERLINK \l “_Toc50005153″ § 5. Гарантії місцевого самоврядування
PAGEREF _Toc50005153 \h 541

ВСТУП

Сучасне конституційне право — це галузь права, яка закріплює основні
принципи демократії та організації державної влади. В умовах становлення
України як демократичної, соціальної, правової держави дедалі зростає
його роль в оптимізації та прискоренні процесів державотворення і
правотворення. Щоб ці процеси були керованими, прогнозованими і
відповідно ефективними й оптимальними, вони мають ґрунтуватися на
наукових засадах, здобутках та рекомендаціях науки конституційного
права. Відтак підвищуються значення і евристичні можливості цієї науки у
суспільному розвитку.

Посилюється роль конституційного права і як навчальної дисципліни, що
має забезпечити формування у студентів демократичного світогляду на
основі засвоєння світових цінностей конституціоналізму, вітчизняного
державно-правового досвіду та аналізу конституційної практики інших
країн світу. Усе це важливо для формування у майбутніх юристів високої
по-літико-правової культури, що означає насамперед повагу до Конституції
України як важливої соціальної та політичної цінності, до
конституційного законодавства в цілому.

З прийняттям 28 червня 1996 р. Основного Закону конституційний процес у
незалежній Україні не завершився, а став більш динамічним, спрямованим
на розв’язання найактуальніших проблем державотворення, становлення
дієздатних структур громадянського суспільства, забезпечення прав людини
і громадянина. Останнім часом відбулися істотні зміни у конституційному
законодавстві та у правовій системі в цілому. Конституція України дала
поштовх новелізації усіх галузей національного законодавства.

Конституційне законодавство досить динамічне. Враховуючи це, автори
підручника поставили перед собою завдання системно висвітлити як
теоретичні проблеми, так і тенденції у розвитку конституційного
законодавства. В Україні створене нове конституційне право, яке
базується на принципах демократичної, соціальної, правової держави, на
пріоритеті прав людини. Тому значна увага приділена розкриттю
конституційно-правового статусу людини і громадянина. Це зумовлено тим,
що положення Конституції, законів, інших нормативно-правових актів,
діяльність державного механізму та органів місцевого самоврядування
мають бути спрямовані на забезпечення прав особи, що є їх головним
призначенням. Концепція підручника виходить із засадничого принципу
основ конституційного ладу: людина, її життя і здоров’я, честь і
гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністю. На думку авторів, у ст. З Конституції закладена
філософія цього нормативно-правового акта, зорієнтованого на
персоноцентричний підхід, відповідно до якого не особа підпорядкована
державі й суспільству, а держава існує і функціонує для неї. І це має
визначати сутність і спрямованість функціонування державного апарату.
Такий підхід зумовив як концепцію, так і всю архітектоніку пропонованого
підручника.

Автори виходять з того, що конституційне право — одна із найдинамічніших
галузей національного права, що справляє вирішальний вплив на темпи
реформування в економіці та політичній системі. Водночас конституційне
право є гарантією того, що країна не повернеться до минулого. Адже
Україна вичерпала неконституційні форми політичної організації.

У підручнику значна увага приділяється таким інститутам громадянського
суспільства, як політичні партії, засоби масової інформації, релігійні
організації, а також проблемам тлумачення Конституції та законів
України, виконання конституційних норм. Усе це, на думку авторів, дає
можливість у діалектичному взаємозв’язку розглядати інститути держави і
суспільства, аналізувати конституційні приписи в динаміці. Застосування
історико-правового і компаративного методів дає можливість розглянути
відповідні інститути конституційного права в їх становленні, розвитку, в
порівнянні з відповідними інститутами інших країн світу. Усе це важливо
для оволодіння юристами методологічним інструментарієм пізнання й
аналізу конституційно-правових явищ, адекватного тлумачення норм
Конституції та законів України.

В Україні відбувається складний і водночас динамічний процес становлення
конституціоналізму на демократичних засадах, зорієнтований на
загальнолюдські цінності. Конституціоналізм у політичному розумінні — це
особливий характер відносин між державою і суспільством. Він є
оформленням суспільної згоди щодо відповідних цінностей, принципів та
механізмів. Конституція як юридичний документ може існувати в державі й
без суспільної згоди. Проте для конституціоналізму вона є необхідним
елементом. Автори підручника виходять з того, що необхідно створити
ефективну модель відносин держави і суспільства, яка дала б змогу
забезпечити як стабільне функціонування конституційної системи, так і
реальність основних прав і свобод людини і громадянина. Світовий досвід
переконливо свідчить про те, що найуспішніше розвивається та суспільна
система, в якій найбільш повно розкривається творчий потенціал людини.
Саме вільна і відповідальна особа є головною рушійною силою сучасної
цивілізації, творцем всіх складових суспільних відносин — політичних,
економічних, соціальних, правових, етнічних, конфесійних, культурних.
Конституційно-правове регулювання, на думку авторів, має бути
спрямованим на розкриття творчого потенціалу людини і громадянина в
різних сферах життя.

При підготовці підручника автори враховували, що конституційне право
України в юридичних вузах викладається після курсу теорії держави і
права. А отже, викладений матеріал лягає на підготовлений ґрунт.

Розділ 1 КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА

§ 1. Поняття конституційного права як галузі права

Конституційне право є багатоплановою категорією, воно розглядається в
трьох аспектах: як галузь права в системі національного права, як наука
і як навчальна дисципліна. Конституційне право як галузь права в
будь-якій державі є складовою частиною національної правової системи і
виконує в ній досить важливі завдання. Ця галузь права, як і інші, є
сукупністю правових норм, що встановлюються і охороняються державою. Але
конституційне право відрізняється від інших галузей права насамперед
специфікою тієї сфери суспільних відносин, на регулювання яких
спрямовані норми цієї галузі. Таким чином, ця галузь права як і інші, з
одного боку, являє собою сукупність правових норм, що мають внутрішню
єдність, загальні ознаки, а з другого — відрізняється від норм інших
галузей права. Конституційне право України – – провідна галузь
національної правової системи.

У науковій літературі є різні погляди на те, як називати цю галузь права
— конституційним чи державним правом. Ця дискусія виникла на початку
XVIII ст. між захисниками державного права як вираження необмеженої,
монархічної влади держави і прибічниками конституційного права як
демократичного обмеження державного свавілля з допомогою конституції. На
сьогодні у багатьох країнах послуговуються терміном «державне право»,
проте перевага віддається іменуванню цієї основоположної галузі права як
«конституційне право». На вибір терміна значною мірою впливають традиції
слововживання. Так, англосаксонська правова система традиційно
використовувала термін «конституційне право», тоді як для германської
характерним є термін «державне право».

В умовах, коли Україна йде від етатистської держави, яка базується на
пріоритеті держави над особою, до демократичної, правової, соціальної
держави, від соціалізму до конституційного правління, більш прийнятним
видається найменування «конституційне право», яке базується на тому, що
всі суб’єкти державно-правових відносин діють у межах конституції і
держава не повинна панувати над людиною. При цьому береться до уваги, що
Конституція України є визначальним, основним джерелом цієї галузі права.
Вважаємо, що провідну галузь права в правовій системі України слід
іменувати конституційним правом. Це відповідає як світовій тенденції,
так і сучасному етапу розвитку нашої держави і суспільства, прагненню
побудувати в Україні демократичну, правову державу.

Предмет і метод правового регулювання — найбільш суттєві підстави поділу
системи права на галузі права. Кожна галузь права, в тому числі
конституційне право України, об’єднує такі правові норми, які
врегульовують особливий, якісно визначений вид суспільних відносин, що
потребують нормативної регламентації. Предмет правового регулювання —
головна підстава для розподілу юридичних норм за галузями права.
Конституційне право має свій предмет правового регулювання, пов’язаний з
регламентацією політико-правових відносин по реалізації державно-владних
функцій, забезпеченню прав і свобод людини і громадянина. Специфіка
предмета цієї галузі права проявляється в тому, що її норми
регламентують відносини, які складаються в усіх сферах життєдіяльності
суспільства: політичній, економічній, соціальній, духовній.
Законодавство регулює базові відносини у цих сферах і його норми
закріплюють насамперед основні принципи, що визначають устрій держави і
суспільства. У них проявляються якісні характеристики держави:
суверенітет, форма державного устрою, належність влади народові,
політична, економічна, ідеологічна багатоманітність, суб’єкти державної
влади, загальні основи функціонування політичної системи України,
символи держави. Так, у першому розділі Конституції України «Загальні
засади» містяться норми, що регулюють основоположні суспільні відносини,
які визначають устрій держави і суспільства. З конституційного права
починається формування всієї системи національного права, всіх його
галузей. Світова практика свідчить, що жодна галузь національного права
будь-якої країни не може розвиватись, якщо вона не має підґрунтя в
конституційних принципах або нормах конституційного законодавства чи,
тим більше, якщо суперечить їм.

Крім того, предметом конституційно-правового регулювання є відносини,
які визначають належність до громадянства, принципи, що характеризують
становище людини в суспільстві і державі, її основні права, свободи і
обов’язки. Ці відносини найбільш концентровано регулюються в другому
розділі Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і
громадянина». Вони є основоположними для всіх соціальних зв’язків, які
формують суспільство, визначають основи статусу людини в її суспільних
зв’язках. Предметом конституційного регулювання є форми безпосередньої
демократії, насамперед вибори, референдуми, система органів державної
влади, основи їх функціонування, діяльність органів місцевого
самоврядування, правовий статус органів законодавчої, виконавчої і
судової влади, Конституційного Суду України, прокуратури України,
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, порядок їх
створення, компетенція, основні форми діяльності. До предмета
регулювання конституційного права належать: територіальний устрій
України, правовий статус Автономної Республіки Крим, символіка держави,
основи правового статусу місцевого самоврядування.

Конституційне право – провідна галузь права України, що являє собою
сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні
відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єдність
суспільства як цілісної соціальної системи, основи конституційного ладу
України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави,
форми безпосередньої демократи, систему органів державної влади і
місцевого самоврядування.

Допоміжним, але досить вагомим критерієм, за яким конституційне право
України вирізняється серед інших галузей, є метод правового регулювання.
Йдеться про сукупність способів і засобів правового впливу на суспільні
відносини. Головний метод конституційно-правового регулювання —
владно-імперативний, який базується на владі й підкоренні. Поряд з ним
застосовується і диспозитивний метод закріплення суспільних відносин у
межах конституційне-правового поля. Наприклад, виборче законодавство
встановлює, що вибори є вільними. Відповідно ніхто не може примусити
громадянина йти на вибори. Тобто держава і громадянин у цих
правовідносинах є рівноправними суб’єктами. І це досить важливо.
Диспозитивний метод регулювання конституційно-правових відносин
підкреслює демократичний потенціал конституційного права України. Право
на участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, у виборах
депутатів, право обирати і бути обраним до органів державної влади і
місцевого самоврядування громадяни реалізують вільно, тобто держава в
особі відповідних органів і громадянин у виборчих конституційних
правовідносинах виступають рівними суб’єктами правовідносин.

У законодавстві деяких країн світу встановлено обов’язковість
громадянина прийти на виборчу дільницю і проголосувати (Мексика,
Туреччина, Аргентина та ін.), і якщо він не проголосував, то до нього
застосовуються санкції (штраф, короткотермінове ув’язнення). Таким
чином, у цих країнах у виборчому законодавстві на відміну від
українського закладена імперативна модель виборчих правовідносин.

У конституційному праві України багато уповноважуючих норм, і
диспозитивний метод правового регулювання в системі методів правової
регламентації суспільних відносин посідає важливе місце. Але в цілому
для конституційно-правової регламентації суспільних відносин характерний
владно-імперативний метод, оскільки норми конституційного права України
регламентують великий блок відносин, які базуються на владі та
підкоренні, реалізації державними органами своїх повноважень.

У конституційному законодавстві чимало забороняючих норм. Наприклад,
«ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у страйку»
(частина третя ст. 44 Конституції України), «не може бути привілеїв чи
обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та
інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового
стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (ст. 24
Конституції України).

Конституційно-правовому регулюванню суспільних відносин притаманний
також метод дозволу, наприклад: «При введенні надзвичайного стану в
окремих місцевостях України Верховна Рада України має право перервати
свою позачергову сесію, скликану для вирішення конкретного питання» (ст.
12 Закону України «Про надзвичайний стан»).

Застосовуючи всі зазначені методи правового регулювання, конституційне
право України забезпечує нормальне функціонування інститутів державної
влади, гарантує народовладдя, функціонування громадянського суспільства
в консенсуаль-ному режимі, на основі злагоди. З допомогою різних методів
правового регулювання гарантуються основні права і свободи людини і
громадянина, демократичний розвиток держави і суспільства.

§ 2. Конституційно-правові норми: загальна характеристика

Вивчення галузі права неможливе без з’ясування особливостей правових
норм, які його складають.

Конституційно-правові норми –це встановлені або санкціоновані державою
загальнообов’язкові правила поведінки, що регулюють суспільні відносини,
які становлять предмет конституційного права.

Конституційно-правовим нормам притаманні загальні ознаки юридичних
приписів, тобто вони врегульовують суспільні відносини, встановлюють
обов’язкові правила поведінки, містяться у правових актах Української
держави; охороняються і забезпечуються в міру необхідності примусовою
силою держави.

Від норм інших галузей права конституційно-правові норми відрізняються:
а) своїм змістом, сферою суспільних відносин, на регулювання яких
спрямовані; б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки найважливіші
норми закріплені в Конституції України і мають найвищу юридичну силу; в)
установчим характером своїх приписів, оскільки конституційно-правові
норми визначають форми правових актів, порядок їх прийняття і
опублікування, компетенцію державних органів; г) особливостями
внутрішньої структури.

На відміну від інших галузей права в нормах конституційного права значно
більше норм загальнорегулюючого характеру. До таких насамперед належать
норми-принципи, норми-поняття, норми-завдання, яких багато в першому
розділі Конституції України. Чимало конституційно-правових норм при
своїй реалізації пов’язані не з виникненням конкретних правовідносин, а
з відносинами загального характеру або ж з правовим станом
(громадянство, статус Автономної Республіки Крим).

Конституційно-правові норми, як правило, не є класичними, тобто вони не
завжди містять у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і
санкцію. Є норми, які мають тільки диспозицію: «Президент України є
главою держави і виступає від її імені» (ст. 102 Конституції України). Є
такі, що складаються з гіпотези і диспозиції: «Законопроект про внесення
змін до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади», розділу
III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції
України», попередньо схвалений більшістю від конституційного складу
Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій
сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві
третини від конституційного складу Верховної Ради України» (ст. 155
Конституції України). В окремих випадках конституційно-правові норми
містять у своєму складі і санкцію.

Конституційно-правові норми досить різнорідні і мають свої специфічні
риси. Для правильного їх застосування, виявлення властивостей необхідно
провести їх класифікацію за такими ознаками: за змістом, юридичною
силою, територією дії, характером втілення приписів, призначенням у
механізмі правового регулювання, функціональною спрямованістю, терміном
дії.

За змістом, тобто колом суспільних відносин, що ними регулюються, одні
норми пов’язані зі сферою суспільних відносин, в яких встановлюються
засади конституційного ладу, другі – – із закріпленням основ правового
статусу людини і громадянина, треті — з територіальним устроєм, четверті
— із системою органів державної влади і місцевого самоврядування в
Україні, п’яті –із закріпленням виборчої системи, референдуму тощо.

Конституційно-правові норми України суттєво відрізняються за юридичною
силою. Це залежить від того, в якому нормативному акті знаходиться норма
і яке місце посідає акт у правовій системі України. Найважливіші норми
містяться в Конституції України і конституційних законах. Жодна правова
норма не повинна суперечити нормам Конституції України. На основі
Конституції, законів України в державі видаються інші правові акти:
постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента
України, постанови Кабінету Міністрів України, акти органів місцевої
виконавчої влади, місцевого самоврядування.

За призначенням у механізмі правового регулювання норми конституційного
права поділяються на матеріальні («Верховна Рада України працює сесійно»
— ст. 82 Конституції України) і процесуальні («Виборчий бюлетень
заповнюється голосуючим у кабіні або кімнаті для таємного голосування.
При заповненні виборчих бюлетенів забороняється присутність інших осіб»
– – частина дев’ята ст. 40 Закону України «Про вибори народних депутатів
України»).

На відміну від кримінального, цивільного, адміністративного права
конституційне право не має спеціальної процесуальної галузі, норми якої
встановлювали б загальний, однаковий порядок реалізації матеріальних
конституційно-правових норм. Але реалізація багатьох з них пов’язана з
необхідністю додержання широкої системи процедурних правил, які
містяться у відповідних процесуальних (процедурних) нормах. Особливо це
стосується реалізації громадянами України політичних прав (право обирати
і брати участь у виборах, референдумах), процедури діяльності Верховної
Ради України. Матеріальні конституційно-правові норми містять у собі
приписи щодо правового регулювання суспільних відносин, а процедурні
норми визначають процедури, в межах яких вона повинна бути здійснена.

Позитивною тенденцією розвитку конституційного законодавства України
останніх років стало збільшення кількості в ньому
процесуально-процедурних норм, наприклад, у законах про вибори. Для
забезпечення якості законотворчої роботи велике значення має Регламент
Верховної Ради України. Однак це не означає, що процесуальні норми таких
актів на сьогодні у повному обсязі забезпечують якісне застосування
матеріальних норм даних нормативних актів.

За терміном дії конституційно-правові норми поділяються на постійні,
тимчасові та виключні. Більшість норм конституційного права України —
постійні. Строк їх дії невизначе-ний. Тимчасові норми, як правило,
містяться у перехідних положеннях розділів нормативних актів, наприклад:
«Встановити, що до прийняття відповідних актів законодавства України на
території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з
питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не
суперечать Конституції і законам України» (Постанова Верховної Ради
України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території
України окремих актів законодавства Союзу РСР»). Такі норми містяться в
розділі XV «Перехідні положення» Конституції України.

Виключні норми встановлюються, наприклад, за надзвичайних обставин: «На
період надзвичайного стану можуть запроваджуватися такі заходи: 1)
встановлення особливого режиму в’їзду та виїзду, а також обмеження
свободи пересування по території, де запроваджено надзвичайний стан; 2)
обмеження руху транспортних засобів і їх огляд; 3) посилення охорони
громадського порядку, а також об’єктів, що забезпечують життєдіяльність
населення та народного господарства; 4) заборона проведення зборів,
мітингів, вуличних походів і демонстрацій, а також видовищних,
спортивних та інших масових заходів; 5) заборона страйків» (ст. 22
Закону України «Про надзвичайний стан»).

За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, які діють на
території: всієї України; Автономної Республіки Крим; окремих
адміністративно-територіальних одиниць.

За характером приписів, які містяться в конституційно-правових нормах,
останні поділяються на уповноважуючі, зобов’язуючі і забороняючі.

Уповноважуючі норми закріплюють право суб’єктів державно-правових
відносин виконувати відповідні дії, визначають межі їх повноважень.
Такий характер мають норми, які встановлюють компетенцію України,
Автономної Республіки Крим, усіх державних органів. До категорії
уповноважуючих норм належать також норми-принципи, норми-цілі
(наприклад: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна,
правова держава» — ст. 1 Конституції України), нор-ми-завдання тощо.

Зобов’язуючі норми закріплюють обов’язки відповідних суб’єктів діяти в
межах норми. До цієї групи належать насамперед норми, які закріплюють
конституційні обов’язки громадян: захист Вітчизни, неухильно
додержуватися Конституції України і законів України, не завдавати шкоди
природі, культурній спадщині, сплачувати податки, шанувати державні
символи (ст. 65, 66, 67 Конституції України). До цієї групи відносять
також норми, які встановлюють обов’язки органів державної влади: «Якщо
під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою
України не менш як двома третинами від її конституційного складу,
Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити
протягом десяти днів» (ст. 94 Конституції України).

Забороняючі норми встановлюють неприпустимість відповідних суб’єктів
порушувати правові приписи. Наприклад: «Суддя не може бути без згоди
Верховної Ради України затриманий чи заарештований до внесення
обвинувального вироку судом» (ст. 126 Конституції України).

За характером втілених приписів норми конституційного права поділяються
на імперативні і диспозитивні.

До імперативних належать норми, які не надають суб’єктам
державно-правових відносин свободи вибору своєї поведінки. У них
однозначно вказуються варіант поведінки, дії суб’єкта у відповідних
обставинах. Так, ст. 27 Закону України «Про громадянство України»
встановлює, що зміна громадянства дітей віком від 16 до 18-ти років у
разі зміни громадянства їх батьків, а також у разі їх усиновлення може
відбуватися тільки за згодою дітей. Без їхньої згоди цього не може
відбутись.

Диспозитивні норми дають можливість суб’єктам державно-правових відносин
вибирати варіант поведінки з урахуванням вказаних у нормі умов і
обставин.

За функціональною спрямованістю норми конституційного права України
поділяють на регулятивні і охоронні.

Більшість з них є регулятивними, наприклад: «Порушення особою правил
комендантської години тягне за собою затримання до закінчення
комендантської години. Затримані за порушення правил комендантської
години підлягають особистому огляду й оглядові їхніх речей, про що
складається протокол» (ст. 29 Закону України «Про надзвичайний стан»).

Охоронні конституційно-правові норми являють собою заборону. Так, ст. 14
цього закону, наприклад, встановлює, що у період дії надзвичайного стану
не можуть бути розпущені Верховна Рада України та Верховна Рада
Автономної Республіки Крим, зупинена діяльність їх та Президента
України.

Установчі норми формують фундамент правового регулювання суспільних
відносин і правового статусу людини в Україні, закріплюють основи
конституційного ладу, права, свободи і обов’язки громадян, основоположні
ідеї і цінності правової системи суспільства. Вони містяться в
Конституції і законах України.

Забезпечувальні норми — це норми, які містять гарантії реалізації
суб’єктами конституційно-правових відносин прав і обов’язків.

Декларативні норми визначають завдання правової регламентації окремих
видів суспільних відносин.

Дефінітивні норми — це визначення конституційно-правових явищ і
категорій. Наприклад: «Кабінет Міністрів України є вищим органом у
системі органів виконавчої влади» (ст. 113 Конституції України).

Колізійні норми — це норми, що призначені для усунення суперечностей між
конституційно-правовими приписами.

Оперативні норми визначають дату вступу в дію нормативно-правового акта,
припинення його дії.

На сучасному етапі розвитку конституційного права України актуальною є
проблема підвищення якості конституційно-правового регулювання,
відповідності діючих нормативних актів реальним політико-правовим
процесам в Україні. Значною мірою це залежить від рівня правової
культури законодавця, чіткої врегульованості законодавчого процесу.

Конституційно-правові норми – • це загальнообов’язкові правила
поведінки, встановлені або санкціоновані державою для охорони і
регулювання державно-правових відносин, які реалізуються через права і
обов’язки суб’єктів правовідносин і забезпечуються примусовою силою
держави. Ці норми мають установчий характер. Вони встановлюють форму
правових актів (закони, укази, постанови) державних органів, порядок їх
прийняття, компетенцію державних структур у сфері правотворчості,
порядок зміни і скасування нормативних актів. Для норм цієї галузі
специфічним є механізм їх застосування.

Конституція містить багато узагальнених приписів (нор-ми-цілі,
норми-зобов’язання, програмні норми). Природно, виникає питання про їх
нормативність. Наявність у Конституції загальних положень, принципів,
дефініцій не тільки не позбавляє її нормативності, а, навпаки, свідчить
про широке використання в ній нормативності. Нормативність
конституційних принципів зумовлена тим, що вони акумулюють, узагальнюють
найбільш важливі, соціальне значущі явища і вводять їх у межі прийнятих
у державі нормативів. Так, у ст. 1 Конституції України встановлено, що
Україна є демократичною, правовою, соціальною державою. На сьогодні це,
по суті, програмна норма. Виникає запитання, а чи є нормативним це
конституційне положення? Безумовно, оскільки нормативними є програмні
конституційні установлення. Нормативність усіх норм, які містяться в
Конституції, випливає з нормативності самої Конституції як інтегруючого
центру правової системи України.

Важливою ознакою, притаманною виключно конституційним нормам, є їх
найвища юридична сила. Вони є також, як правило, досить стабільними, і
це має суттєве значення для стабільності конституційного ладу,
забезпечення законності й правопорядку, стабільності правової системи
України. Суттєве значення для характеристики конституційних норм має
положення про те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, що
гарантує можливість звернення до суду для захисту прав і свобод людини і
громадянина на основі норм Конституції України.

Таким чином, конституційні норми мають свою специфіку, яка випливає з
особливостей суспільних відносин, які вони регулюють1.

§ 3. Консгитуційно-правові інститути

Для досягнення правового результату недостатньо наявності однієї
правової норми, а необхідна їх сукупність для регулювання відповідної
сфери суспільних відносин. Тому норми будь-якої галузі права поділяються
за правовими інститутами.

Конституційно-правові інститути –це відповідна система норм
конституційного права, що регулюють однорідні і взаємопов’язані
суспільні відносини, які утворюють відносно самостійну групу.

Визначення належності конституційно-правової норми при її застосуванні
до того чи іншого правового інституту є необхідним, оскільки не в кожній
правовій нормі виявляються властивості, притаманні
конституційно-правовому інститутові в цілому, а ці властивості інституту
слід ураховувати, щоб правильно зрозуміти механізм реалізації окремої
норми.

У зв’язку з тим, що галузь права — це не просто сукупність норм, і між
ними існують складні системні зв’язки, а жодна конституційно-правова
норма не діє ізольовано від інших, важливо відзначити особливості
конституційно-правових інститутів. Виявити зв’язки між
конституційно-правовими нормами — означає зрозуміти механізм
конституцшно-правового регулювання суспільних відносин.

Конституційно-правові інститути об’єднують норми як Конституції України,
так і поточного конституційного законодавства. Норми цих інститутів
відрізняються за територією дії, ступенем визначеності і чіткості
правових приписів, призначенням у механізмі правового регулювання та за
іншими ознаками.

Відокремлення конституційно-правових інститутів відбиває спеціалізацію,
своєрідний «поділ праці» між окремими нормами. Юридичним критерієм
виокремлення тієї чи іншої сукупності норм у конкретний правовий
інститут є три ознаки. По-перше, для конституційних інститутів
характерна юридична єдність правових норм. По-друге, юридичним критерієм
виділення тієї чи іншої сукупності конституційних норм у
конституційно-правовий інститут є повнота регулювання відповідної
сукупності державно-правових відносин. По-третє, юридичним критерієм
виділення тієї чи іншої сукупності конституційних норм у
конституційно-правовий інститут є відокремленість норм, що створюють
конституційний інститут, в розділах Конституції України, законах, інших
нормативно-правових актах.

До конституційно-правових інститутів відносять: основи конституційного
ладу України, основи правового статусу людини і громадянина, виборче
право, інститут референдуму, конституційний контроль, інститути
парламентаризму, президента, територіального устрою, громадянства,
місцевого самоврядування та ін. Вони суттєво відрізняються один від
одного за кількістю правових норм, що в них містяться, специфікою
регульованих відносин.

Виходячи з цього, інститути можуть бути розподілені на генеральні,
основні і субінститути. До генеральних інститутів слід віднести: основи
конституційного ладу; основи правового статусу особи; основи організації
і функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування. Ці
інститути формуються в зв’язку зі специфікою окремих, найбільш широких
різновидів суспільних відносин у предметі конституційного регулювання.
Ці інститути адекватно відображають загальносистемні зв’язки. У них
представлені всі види конституційних норм.

У ієрархії конституційних норм основні інститути відповідають другому
рівню стосовно генеральних інститутів. Причому за обсягом і чіткістю
юридичних параметрів вони найбільшою мірою відповідають класичній моделі
правового інституту. Порівняно з генеральними інститутами вони
вирізняються: а) більш вузькою предметною і функціональною
спеціалізацією; б) ряд з них не включає всіх видів конституційних норм,
не використовує усього розмаїття засобів і способів впливу на суспільні
відносини; в) водночас вони забезпечують досить детальний і
цілеспрямований регулюючий вплив. Ці інститути відіграють значну роль у
механізмі конституційного регулювання. Так, у межах генерального
конституційного інституту основ організації і функціонування органів
державної влади і місцевого самоврядування можна виділити такі основні
інститути, як інститути парламентаризму, президента, конституційної
юстиції, виконавчої влади, місцевого самоврядування тощо.

Усередині конституційних інститутів (генеральних і основних) виділяють
відносно самостійні, спеціалізовані утворення — субінститути, які
являють собою досить компактні спільності конституційних норм. До них
відносять такі субінститути спільності конституційних норм, які
закріплюють: основні соціально-економічні права; політичні права і
свободи; гарантії основних прав і свобод; основні обов’язки громадян1.

Є дещо спрощений варіант поділу конституційно-правових інститутів на
прості й складні. Наприклад, інститут основ правового статусу людини і
громадянина як складний інститут включає: інститут громадянства;
інститут гарантування прав і свобод людини і громадянина. У правовому
статусі іноземців, біженців, осіб без громадянства є своя специфіка. До
простих інститутів можна віднести інститут депутатського запиту,
інститут притягнення депутата до відповідальності. Вони належать до
складнішого інституту — інституту парламентаризму.

Отже, можливі обидві класифікації конституційно-правових інститутів
залежно від критерію різної кількості норм, які входять до інституту,
обсягу суспільних відносин, що регулюються цими нормами.

Досить специфічним є інститут основ конституційного ладу України, який
об’єднує норми, що закріплюють засади суспільного і державного ладу.
Його норми впливають на суспільні відносини шляхом закріплення основ
устрою суспільства і держави. Вони, як правило, не породжують конкретних
правовідносин, але ж визначають головні політико-правові принципи,
сутність правового впливу на всі сфери суспільного життя. Ці норми
спрямовані до всіх суб’єктів конституційно-правових відносин, мають
конституційну форму вияву і є здебільшого нормами-принципами,
нормами-завданнями, нормами-дефініціями, нормами-цілями. Норми цього
правового інституту є основоположними для всіх інших інститутів
конституційного права України, мають велике значення для всього
правового регулювання, а не тільки в сфері конституційного права.

Свої особливості має інститут основ правового статусу людини і
громадянина, норми якого впливають на суспільні відносини шляхом
визнання державою прав і свобод особи. На конституційному рівні
встановлюється система гарантій здійснення основних прав і свобод людини
і громадянина. Реалізація конституційних прав громадян веде до
виникнення конкретних правовідносин (трудових, сімейних тощо) і
відповідно зумовлює одночасне застосування норм інших галузей права.

Норми конституційно-правового інституту, які визначають систему,
структуру, форми і методи діяльності органів державної влади і місцевого
самоврядування в Україні, здебільшого є нормами прямої дії, реалізуються
в конкретних правовідносинах, їх суб’єктами е органи державної влади,
зв’язок між якими ґрунтується на владі й підкоренні, чіткій визначеності
компетенції різних гілок влади.

Інститут, який об’єднує норми, пов’язані з територіальним устроєм
України, має особливості, зумовлені специфікою правового статусу
суб’єктів цих державно-правових відносин, оскільки у складі України є
Автономна Республіка Крим. Це конституційні норми, які містять положення
про те, що територія України є єдиною, неподільною, недоторканною,
цілісною, і будь-які зміни території і державних кордонів України без
згоди народу України не дозволяються, що Автономна Республіка Крим є
складовою частиною України і самостійно вирішує питання, віднесені до її
відання. Цей конституційно-правовий інститут набуває дедалі більшої ваги
у політи-ко-правовому аспекті у зв’язку з визначенням правового статусу
Автономної Республіки Крим, статусу областей.

У межах конституційного права як провідної галузі права України з часом
можливе формування таких важливих підга-лузей права, як парламентське,
муніципальне, виборче право. Висловлюється думка щодо становлення
конституційно-процесуального права.

§ 4. Система конституційного права України

Конституційне право України — елемент правової системи держави. У свою
чергу, воно є складною системою, що формується з багатьох взаємодіючих
частин і елементів, які характеризують внутрішню структуру
конституційного права і вирізняють його серед інших галузей права.

Структура конституційного права України зумовлена системними зв’язками
між його нормами та інститутами, що перебувають у відповідній
підпорядкованості один до одного. Нормам кожного конституційно-правового
інституту притаманна внутрішня єдність, яка, в свою чергу, відрізняє їх
від норм інших інститутів конституційного права. Інтеграція і
диференціація норм та інститутів зумовлені особливостями тієї сфери
суспільних відносин, які вони регулюють.

Система галузі конституційного права України складається з найважливіших
конституційно-правових інститутів, до яких насамперед належать
інститути: основ конституційного ладу; основ правового статусу людини і
громадянина; територіального устрою; основ організації і функціонування
органів державної влади і місцевого самоврядування; безпосередньої
демократії (вибори, референдум).

Характеристика системи конституційного права України зумовлює
необхідність складових частин не лише всієї галузі права, а й кожного
конституційно-правового інституту в його системі. В основі
співвідношення цих інститутів і їх взаємодії — реальне співвідношення і
взаємодія тих сфер суспільних відносин, які є предметом конституційного
регулювання.

Норми одного інституту створюють необхідні передумови для дії іншого або
декількох інститутів, визначають їх зміст і спрямованість. Так, норми
інституту основ конституційного ладу посідають перше місце в системі
конституційного права України, оскільки в них містяться основоположні
політико-правові принципи організації і функціонування держави та
суспільства. Вони визначають спрямованість правового регулювання іншими
конституційно-правовими інститутами.

Норми інституту основ правового статусу людини і громадянина мають
забезпечувати можливість для особи користуватися всім комплексом
соціально-економічних, політичних, особистих і культурних прав та
свобод. Вони безпосередньо пов’язані з нормами основ конституційного
ладу. Це повною мірою стосується й інститутів територіального устрою,
конституційної юстиції, норм, які визначають систему державної влади в
Україні та місцевого самоврядування. Значне місце в системі
конституційного права посідає інститут основ правового статусу людини і
громадянина, тому що згідно з Конституцією людина, її права і свободи
визнаються найвищою соціальною цінністю в державі й суспільстві,
головною метою функціонування всіх державних та громадських структур.

Конституційно-правовий інститут, норми якого закріплюють територіальний
устрій, створює необхідні передумови для правового устрою державного
апарату, системи державних органів, органів місцевого самоврядування. У
системі конституційного права України цей інститут передує інститутові,
що закріплює систему державних органів та органів місцевого
самоврядування.

Система галузі конституційного права України тісно пов’язана зі
структурою Конституції України. Але між ними є й відмінності, оскільки
система галузі охоплює всю сукупність державно-правових норм, а система
Конституції України — лише частину цих норм, що виявляються в основному
джерелі права України — Конституції України.

§ 5. Консгитуційно-правові відносини і їх загальна характеристика

Правовідносини є головним засобом, з допомогою якого вимоги юридичних
норм втілюються в поведінці людей. Юридичні норми реально виявляють свої
регулятивні властивості тільки тоді, коли вони починають функціонувати у
правовідносинах. Саме у правовідносинах проявляється буття Конституції
України, яке соціальне реалізується. Конституційно-правові відносини
забезпечують зв’язок Основного Закону з найважливішими соціальними
процесами і є результатом дії норм конституційного права. Але вони
виникають із практичної діяльності суб’єктів державно-правових зв’язків.
Питання конституційно-правових відносин — одна із суттєвих проблем
конституційного права, оскільки вияв їх характеру, змісту та специфіки
допомагає відокремити конституційне право України від інших галузей
права, розкрити його функціональне призначення, особливості
регламентованих ним правових зв’язків.

Конституційно-правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані
нормами конституційного права України, змістом яких є юридичний зв’язок
між його суб’єктами у формі взаємних прав і обов’язків, передбачених
відповідною нормою конституційного права.

Таким чином, змістом конституційно-правових відносин є юридичний зв’язок
між суб’єктами у формі прав і обов’язків, передбачених відповідною
правовою нормою конституційного права, тобто соціальна поведінка
учасників цих відносин. Останнім притаманні загальні риси, характерні
для всіх правовідносин, адже будь-які з них є результатом впливу
правової норми на відносини в суспільстві. Природа
конституційно-правових зв’язків розкривається у змісті суб’єктивних прав
і юридичних обов’язків суб’єктів правовідносин. При цьому суб’єктивне
право дає можливість суб’єкту діяти в межах, визначених нормою
конституційного права України, на свій розсуд, і в необхідних випадках
вимагати відповідної поведінки від інших суб’єктів правовідносин, у тому
числі від державних органів та органів місцевого самоврядування.
Кон-ституційно-правові відносини є основою правового регулювання у сфері
політико-державного управління, і це визначає їх головну роль у
регулюванні суспільних зв’язків.

Водночас вони мають особливі риси, пов’язані насамперед зі специфікою
предмета правового регулювання, суб’єктами правовідносин, механізмом їх
реалізації, місцем у системі правових зв’язків тощо.

Конституційно-правові відносини відрізняються своїм змістом, виникають в
особливій сфері відносин, які становлять предмет конституційного права
України. Вони є різновидом політико-правових зв’язків, оскільки
пов’язані з правовим регулюванням політико-правових процесів, і
насамперед з реалізацією державними структурами владних повноважень, з
поділом влади між цими структурами і взаємодією органів законодавчої,
виконавчої і судової влади, з визначенням правового статусу людини і
громадянина, функціонуванням політичних партій, інших суб’єктів
політичного процесу.

Цим відносинам притаманний здебільшого імперативний характер, оскільки
вони значною мірою пов’язані з реалізацією владними структурами своїх
повноважень, взаємодією різних органів державного механізму.

Але конституційне право України врегульовує значне коло відносин, в яких
зв’язки між їх суб’єктами грунтуються на рівності сторін, тобто
застосовується диспозитивний метод регулювання взаємодії суб’єктів. У
цьому насамперед виявляється демократичний потенціал конституційного
права України.

У системі правовідносин конституційно-правовим відносинам належить
провідне місце, оскільки вони визначають зміст правовідносин, що
регламентуються іншими галузями права. Наприклад, правовідносинам
громадянства притаманний постійний політико-правовий зв’язок громадянина
і держави, вони визначають широкий спектр правовідносин громадянина в
різних сферах суспільного життя, в тому числі трудових,
цивільно-правових та ін. Правовідносини громадянства — підстава для
участі громадянина у політичному житті країни, виборчому процесі тощо.

Конституційно-правовим відносинам властивий особливий суб’єктний склад,
їх учасниками є і суб’єкти, які не можуть бути учасниками інших видів
правовідносин, наприклад, народ України, населення Автономної Республіки
Крим, адміністративно-територіальної одиниці у зв’язку з проведенням
референдумів та ін.

Специфіка конституційно-правових відносин виявляється в особливості
механізму реалізації їх суб’єктами своїх прав і обов’язків. Одні з них
безпосередньо втілюються в цих правовідносинах, другі — через інші
правовідносини. Так, положення Конституції України про те, що влада в
Україні належить народові, конкретно реалізується через норми закону про
всеукраїнський та місцеві референдуми, через закони про вибори, інші
нормативно-правові акти.

Особливим видом конституційно-правових відносин є так званий правовий
статус. Його характерна риса — чітка визначеність суб’єктів
правовідносин. Але зміст взаємних прав і обов’язків суб’єктів конкретно
не вказується, а визначається з великої кількості конституційно-правових
норм. До такого виду відносин належать статус громадянства, який
розкривається в значній кількості правових норм.

Конституційно-правові відносини мають різний строк дії. Одні з них —
постійні, більшість — тимчасові. До постійних, наприклад, належить
статус громадянства, який припиняється зі смертю громадянина або його
виходом з громадянства. До тимчасових насамперед належать
державно-правові відносини, пов’язані з організацією і проведенням
референдумів, виборів. Тимчасові правовідносини виникають, як правило, в
результаті реалізації конкретних норм — правил поведінки.

У системі конституційно-правових відносин виділяються матеріальні і
процесуальні. До перших належать зміст прав і обов’язків суб’єктів
правовідносин, до других – – процедура реалізації матеріальних норм.

За цільовим призначенням розрізняють правоустановчі і правоохоронні
конституційно-правові відносини.

Суб’єктами конституційно-правових відносин є їх учасники, які мають
суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Суб’єктами конституційно-правових відносин є: народ України, населення
відповідної адміністративно-територіальної одиниці (при проведенні
референдумів, виборів, реалізації інших форм прямого волевиявлення);
Верховна Рада України; Верховна Рада Автономної Республіки Крим;
Президент України; комітети парламенту України, постійні комісії
Верховної Ради Автономної Республіки Крим; народні депутати України,
депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад;
Кабінет Міністрів України; Рада міністрів Автономної Республіки Крим;
політичні партії та їх виборчі блоки; громадяни України; суди;
прокуратура; Конституційний Суд України; Національний банк України;
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Центральна виборча
комісія та ін.1

Об’єктами конституційно-правових відносин є: суверенітет народу;
державний і національний суверенітет; територія; конституційний лад та
його захист; людина, її права і свободи, обов’язки; влада; волевиявлення
народу, населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці;
дії державних органів і органів місцевого самоврядування; розподіл
компетенції між владними структурами, між центром і регіонами;
власність; питання громадянства; формування і діяльність політичних
партій, громадських об’єднань, масових політичних рухів, інших суб’єктів
політичного процесу тощо.

Виникненню конкретних конституційно-правових відносин передує юридичний
факт. З нього починається реалізація конституційно-правових норм, і
завдяки юридичному факту конкретний суб’єкт стає учасником цих
правовідносин, має відповідні права та обов’язки.

Юридичні факти мають велике значення для практики
конституційно-правового регулювання суспільних зв’язків. Від наявності
чи відсутності відповідного юридичного факту залежить визнання чи
невизнання права чи обов’язку відповідного суб’єкта державно-правових
відносин. Так, факт підписання Президентом України указу про прийняття
відповідної особи в громадянство України — юридичний факт у формі дії,
правовим наслідком якої є визнання за цією особою пра-восуб’єктності в
повному обсязі, у тому числі в сфері політичних відносин. Особливості
конституційно-правових фактів зумовлені тими соціальними відносинами,
які регулюються нормами конституційного права України. Це насамперед
відносини політико-правового характеру, пов’язані з реалізацією волі
народу, населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць з
актуальних питань, конституційних прав і обов’язків. Юридичні факти — це
обставини, з якими зв’язане все життя конституційно-правових відносин,
їх виникнення, зміна, припинення.

Юридичні факти — численні, і їх можна класифікувати за різними ознаками.
Найбільш обґрунтованою класифікацією юридичних фактів є класифікація, в
основі якої — такі критерії: а) наслідки, які спричиняє юридичний факт:
правоут-ворюючі, правозмінюючі, правосприяючі; б) форма юридичних
фактів: позитивні й негативні; в) характер дії юридичного факту: факти
обмеженої, одноразової дії і факти-стани; г) характер зв’язку факту з
індивідуальною волею особи: юридичні події, юридичні дії. Прикладом
юридичного факту є утворення Президентом України Кабінету Міністрів
України. Прикладами правозмінюючих фактів є: обрання Президента України,
досягнення громадянином встановленого законом віку, набуття особою
громадянства тощо. Правоприпи-няючі факти припиняють
конституційно-правові відносини одного порядку і спонукають становлення
правовідносин іншого порядку. Позитивні юридичні факти викликають певні
юридичні наслідки, а негативні — ні. У конституційному праві переважна
частина юридичних фактів має позитивний характер. Прикладом негативних
юридичних фактів є дострокове припинення повноважень народного депутата
України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності, втрата
депутатського мандата при відмові скласти присягу.

Залежно від характеру зв’язку з індивідуальною волею осіб юридичні факти
поділяють на дії і події. Події — це такі обставини, які об’єктивно не
залежать від волі і свідомості людей, але вказівка на них у
конституційних нормах надає їм юридичної значущості, пов’язує з ними
міру можливої і необхідної поведінки громадян, іноземців, державних та
інших структур. До юридичних фактів-подій відносять: народження або
смерть фізичної особи; досягнення відповідного віку; настання
відповідного строку (чергові вибори Президента України проводяться в
останню неділю жовтня 1999 р. — п. З Перехідних положень Конституції
України); стан здоров’я (повноваження Президента України припиняються
достроково у разі неможливості виконувати ним свої повноваження за
станом здоров’я — п. 2 ст. 108 Конституції). Дії — це факти, які
залежать від волі людей. Вони поділяються на правомірні і неправомірні.
Правомірні, в свою чергу, поділяються на юридичні акти та юридичні
вчинки2.

§ 6. Джерела конституційного права України

Кожна галузь права має свої джерела. Це стосується і конституційного
права. Термін «джерело права» юриспруденції відомий давно. Ще римський
історик Тіт Лівій назвав Закони XII таблиць джерелом публічного і
приватного права. Джерела права прийнято розрізняти: а) за матеріальним
змістом (матеріальні умови життя суспільства, система економічних
зв’язків, форми власності тощо); б) за ідеальним змістом (правова
свідомість); в) за юридичним змістом (різні форми — засоби вираження,
об’єктивація правових норм). Тому під джерелами права в юридичному
значенні розуміється форма вираження, об’єктивація державної волі.

Основними видами джерел конституційного права в світі є
нормативно-правові акти, судові прецеденти, правові звичаї, а інколи
міжнародні і внутрішньодержавні договори. У свою чергу,
нормативно-правові акти конституційного права поділяються на закони,
нормативні акти виконавчої влади, нормативні акти органів
конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти
органів місцевого самоврядування.

Система правових актів, які є джерелами конституційного права України,
досить широка. Це Конституція України, Конституція Автономної Республіки
Крим, закони, постанови Верховної Ради України, акти Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, декларації (насамперед Декларація про
державний суверенітет України), Акт проголошення незалежності України,
постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної
Республіки Крим, акти місцевих державних адміністрацій, органів
місцевого самоврядування, регламенти тощо. Правові акти конституційного
характеру має право приймати Центральна виборча комісія як орган
державної влади. Про це свідчить практика виборів Президента України у
1999 р., у процесі яких ЦВК прийнято цілу низку рекомендацій,
обов’язкових до виконання.

Особливе місце серед джерел конституційного права України належить
Конституції України, в якій закріплюються найбільш принципові
державно-правові норми загального характеру. Вони мають установчий
характер та найвищу юридичну силу, стосуються всіх сфер життя
суспільства: політичної, економічної, соціальної, духовної. Таким
діапазоном змісту своїх норм Конституція України суттєво відрізняється
від інших джерел конституційного права. Важливо й те, що в ній
визначається багато інших видів джерел цієї галузі національної правової
системи. Норми Конституції України стосуються коленого громадянина, усіх
суб’єктів суспільних відносин.

Джерелом конституційного права України є міжнародні договори.
Конституція України (ст. 9) встановлює, що чинні міжнародні договори,
згода на обов’язковість яких надана

Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Види джерел галузі конституційного права України, як правило, досить
стабільні. Вони чітко визначені в Конституції України та інших
нормативно-правових актах. Але на даному етапі конкретні акти, які
містять конституційно-правові норми, мобільні, дуже часто змінюються,
скасовуються, новелізуються. Нестабільність конституційного
законодавства зумовлюється як об’єктивними, так і суто суб’єктивними
чинниками, труднощами перехідного процесу формування української
державності.

Розділ 2 КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

§ 1. Предмет і завдання науки конституційного права

Становлення України як суверенної правової держави потребує вивчення
широкого кола державно-правових проблем з урахуванням вітчизняного
державотворення і зарубіжного досвіду регулювання конституційно-правових
відносин. Наука конституційного права — складова частина юридичної науки
України, яка, в свою чергу, входить до системи суспільних наук. У
системі юридичних наук є загальнотеоретичні, історичні, галузеві,
порівняльно-правові і прикладні науки. Наука конституційного права
України належить до системи галузевих наук, і її головна особливість
полягає в тому, що вона розкриває закономірності й тенденції
конституційного регулювання суспільних відносин у державі, становлення
конституціоналізму, конституційної законності, формулює основний
понятійний апарат, наукові категорії, що їх застосовує, аналізує чинне
конституційно-правове законодавство, роль, функції та призначення
конституційно-правових інститутів. До її предмета відносять не тільки
норми й інститути цієї галузі права, а й аналіз державно-правових
відносин, їх специфіки, основи їх виникнення, розвитку та припинення.
Аналіз ефективності дії конституційно-правових норм та інститутів,
пропозицій щодо підвищення їх результативності — найважливіше завдання
цієї науки.

Наука конституційного права має своїм предметом вивчення галузі
конституційного права. Вона розкриває притаманні цій галузі
закономірності, тенденції розвитку державно-правових процесів.

До предмета науки конституційного права України належать розробка
комплексних теоретичних проблем становлення народовладдя в Україні і
його конституційного регулювання, сутність народного, державного і
національного суверенітету та форми і механізми реалізації його на
практиці, розвиток конституційного процесу, його проблеми і труднощі,
аналіз основ правового статусу особи, конституційних принципів
взаємовідносин держави і громадянина, особливостей правового становища
іноземців, біженців, осіб без громадянства, національних меншин,
конституційних основ організації громадянського суспільства. Важливим
аспектом науки є аналіз відповідності конституційно-правового
закріплення основних прав, свобод і обов’язків громадян України
міжнародно-правовим стандартам прав людини.

В умовах становлення в Україні конституціоналізму на основі
загальнолюдських цінностей особливим предметом науки є аналіз сутності,
принципів, функцій Конституції, механізму її прийняття та зміни, ролі
конституційного законодавства у демократизації суспільних відносин в
Україні, у формуванні правової держави і громадянського суспільства. До
її предмета також належить аналіз конституційно-правового регулювання
правового статусу політичних партій, громадських об’єднань, масових
громадських рухів, юридичного статусу релігійних організацій, засобів
масової інформації, інших елементів громадянського суспільства.

Становлення правової держави пов’язане з формуванням в Україні
дієздатних владних структур на основі принципу поділу влади між
законодавчою, виконавчою та судовою, що також є предметом науки
конституційного права. До предмета науки конституційного права також
належать питання розмежування владних повноважень між центром і
регіонами, адміністративно-територіального устрою, державних символів,
конституційно-правової відповідальності, розв’язання державно-правових
конфліктів.

На сучасному етапі розвитку науки конституційного права їй притаманна
низка взаємопов’язаних тенденцій: а) збільшення кола питань, які вона
аналізує; б) розширення методологічного інструментарію наукових
досліджень; в) орієнтація на усебічне врахування позитивного досвіду
наукових досліджень конституційної теорії і практики інших країн світу;
г) більша орієнтація на забезпечення практичних проблем державотворення;
ґ) використання у своїх рекомендаціях результатів політологічних і
соціологічних досліджень; д) розширення експертних можливостей науки
конституційного права в законотворчому і в цілому в нормотворчому
процесі.

Однією з основоположних тенденцій розвитку науки конституційного права
України на сучасному етапі є розширення її предмета, що зумовлено
демократизацією суспільних відносин, у тому числі в науковій сфері,
розширенням предмета конституційного регулювання. Зокрема, до її
предмета і раніше належав аналіз політико-правових поглядів учених з
проблем конституціоналізму. Але на сучасному етапі це стає особливо
актуальним. Це важливий фактор розширення предмета науки. Позитивною
тенденцією розвитку науки конституційного права України є збагачення її
методологічного арсеналу досліджень. Дедалі активніше починає
застосовуватись порівняльно-правовий метод, враховується практика
державотворчих процесів інших країн світу.

Наука конституційного права України має свої завдання, головними з яких
є проникнення в сутність та призначення відповідної галузі права,
розкриття основоположних політико-правових принципів галузі, тенденцій
розвитку конституційного права України в цілому і його конституційних
інститутів. Особлива увага приділяється основам конституційного ладу, в
якому втілюються головні напрями побудови в Україні правової,
демократичної держави, взаємовідносин особи і держави, становлення
суверенітету народу України та форми його реалізації. Критично
осмислюючи здобутки державотворення в нашій країні, а також зарубіжний
конституційний досвід, наука допомагає втілювати відповідні теоретичні
положення і концепції в державно-правову практику. З урахуванням
сучасного державотворення в Україні великого значення набуває осмислення
таких проблем, як верховенство права, економічний, політичний та
Ідеологічний плюралізм, поділ влади, взаємодія владних структур,
пріоритет загальнолюдських цінностей, роль конституційного законодавства
в становленні в Україні демократії, правової держави, дієздатного
громадянського суспільства, уникнення державно-правових конфліктів, яким
наука конституційного права приділяє значну увагу.

Наука конституційного права України – – цілісна система знань. Це
означає, що в її складі є відносно відокремлені комплекси теоретичних
положень, теорій, концепцій, які базуються на основі пізнання сутності
суспільних відносин, тенденцій їх розвитку в конституційне-правовому
полі. Вони тісно між собою зв’язані, оскільки одні теоретичні висновки і
положення є основою для інших. Тому система науки конституційного права
України являє собою підпорядковану сукупність відносно самостійних
комплексів теоретичних положень, їх логічний взаємозв’язок.

Система науки визначається насамперед системою конституційного права
України як галузі права. Вона відображає закономірності самої галузі, бо
має обслуговуючий характер, і тому кожному елементу системи права
відповідає самостійний розділ конституційно-правової теорії.

Однак це не означає, що система конституційного права України як галузі
права повинна ототожнюватися із системою науки, оскільки перед нею
стоять більш складні завдання, аніж роз’яснення призначення відповідних
норм та інститутів права, її завдання включає аналіз загальних
закономірностей розвитку конституційного права як галузі права, вивчення
предмета цієї галузі, методів конституційно-правового регулювання
суспільних відносин, суб’єктів та об’єктів, інститутів, місця галузі в
системі права України. Наука визначає свій предмет, систему, методи
дослідження, джерела науки.

Сукупність теоретичних висновків і положень із зазначених проблем
становить перший розділ системи науки, який має назву «Конституційне
право України як галузь права і наука». Цей розділ посідає перше місце в
системі, оскільки без аналізу проблем, які розглядаються в ньому,
неможливо зрозуміти роль конституційного права як галузі, його
призначення, функції, завдання, роль відповідних конституційно-правових
інститутів у регулюванні суспільних відносин і становленні правової
держави.

Другим розділом системи науки конституційного права України є вчення про
Конституцію. Йдеться про характеристику цього нормативного акта як
Основного Закону держави, його юридичні властивості, завдання, функції,
тенденції конституційного процесу, аналіз нової Конституції України,
механізму її реалізації, її окремих інститутів, норм, положень про
охорону Основного Закону.

Наступною складовою частиною предмета науки конституційного права є
комплекс теоретичних положень, присвячених основам конституційного ладу
України. Вони охоплюють висновки і концепції, пов’язані з проблемами
суверенітету, народовладдя, організацією і функціонуванням політичної
системи, якістю їх конституційно-правового регулювання. До цього розділу
віднесено проблеми закріплення устрою громадянського суспільства;
правового статусу засобів масової інформації; ролі держави в економічній
сфері в умовах розвитку ринкових відносин; проведення в життя мовної
політики; співвідношення принципу верховенства права і законності;
забезпечення найвищої юридичної сили Конституції в системі
нормативно-правових актів України; прямої дії конституційних норм;
захисту суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення
її економічної та інформаційної безпеки; нормативного регулювання
державних символів. В умовах соціально-економічної і політичної
нестабільності, перехідного суспільства актуальною є проблема
державно-правового забезпечення захисту основ конституційного ладу.

Самостійним і досить актуальним є розділ науки конституційного права
України, присвячений основам правового статусу людини і громадянина,
який включає в себе цілісний комплекс теоретичних положень, висновків і
концепцій щодо громадянства України, класифікації основних прав і свобод
громадян, тенденцій їх конституційного регулювання на сучасному етапі,
характеристики основних обов’язків. Наука аналізує громадянські,
політичні, соціально-економічні, культурні права громадян України,
механізм, проблеми і труднощі їх реалізації, гарантії прав і свобод в
умовах перехідного стану суспільних відносин. У межах цього розділу
науки вивчаються правові проблеми статусу іноземців, осіб без
громадянства, національних меншин, біженців, реалізації обов’язків
громадян.

Складовою частиною науки конституційного права України є комплекс
теоретичних ідей, висновків, положень щодо територіального устрою
держави. Йдеться про правовий статус Автономної Республіки Крим,
адміністративно-територіальних одиниць. Особливого значення набувають
розв’язання наукової проблеми чіткого розмежування владних повноважень
між центром і регіонами, принципи їх взаємовідносин, тенденції можливого
розвитку територіального устрою України.

Самостійним і важливим розділом науки конституційного права України є
розділ, присвячений основам конституційно-правового статусу
законодавчої, виконавчої і судової влади, прокуратури, Конституційного
Суду, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органів
місцевого самоврядування. Теоретичні положення і висновки, концепції
науки спрямовані на підвищення ефективності функціонування цих державних
і самоврядних органів.

Отже, система науки конституційного права України за своєю суттю
відповідає системі галузі права. Однак вона є значно ширшою, оскільки
вивчає не лише конкретні конституційно-правові інститути і норми, а й
загальну характеристику галузі, її особливості, місце і роль
конституційного права в національній правовій системі, тенденції
розвитку галузі на сучасному етапі розвитку суспільства.

Під впливом соціально-економічних і політичних перетворень змінюється
тематика досліджень науки конституційного права — виникають нові теми,
концепції, розширюється понятійний апарат. Деякі теми розглядаються
по-новому з урахуванням зарубіжного і вітчизняного досвіду.

Наука конституційного права України, формулюючи відповідні теоретичні
дослідження, висновки, пропонуючи нові концепції, спирається на
теоретичні джерела філософського, соціологічного характеру, на здобутки
теорії держави та права, психології, науки управління, політології. До
таких джерел належать праці вітчизняних і зарубіжних вчених, які
розкривають насамперед питання демократії, самоврядування, поділу влади
і взаємодії владних структур, основ конституційного ладу, верховенства
права, побудови правової держави тощо. Концепції і теоретичні підходи
вітчизняних і зарубіжних авторів є різними, оскільки ґрунтуються, як
правило, на різних методологічних засадах, їх критичне осмислення має
велике значення для наукового процесу, збагачення науки конституційного
права України світовим досвідом конституційно-правового регулювання
суспільних відносин. Однією з важливих закономірностей розвитку наукових
досліджень в Україні з конституційної тематики є врахування більшою
мірою, ніж раніше, як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду.

Джерелами науки конституційного права України насамперед є правові акти,
що містять конституційно-правові норми. Серед них чільне місце посідає
Конституція України. Неабияке значення мають також закони. За останні
п’ять років в Україні прийнято чимало законів, які є важливим джерелом
науки конституційного права і в яких втілено багато ідей
вчених-конституціоналістів. Наука обґрунтовує закладені в нормативних
актах концепції і поняття, виявляє тенденції правового регулювання
суспільних відносин, розкриває взаємозв’язок між конституційними
інститутами, дає доктринальне тлумачення відповідних нормативних
приписів.

На основі аналізу чинних конституційних норм та інститутів наука виявляє
тенденції взаємовідносин громадянина, держави і суспільства, пропонує
шляхи вдосконалення конституційного процесу, розбудови державності на
демократичних засадах, формування громадянського суспільства, його
головних інститутів. Усе це має велике значення для державотворчого
процесу в нашій країні, розвитку демократії.

Наука конституційного права України не може повною мірою виконувати свої
завдання і функції, якщо вона не матиме своїм джерелом реальну
конституційно-правову практику, тобто ті процеси, що відбуваються на
основі конституційних норм та інститутів. Тому наука для своїх
висновків, теоретичних положень має своїм джерелом практику діяльності
державних органів, органів місцевого самоврядування, політичних партій,
інших суб’єктів конституційно-правових відносин. Сьогодні ця практика
стає дедалі різноманітнішою, поліфонічною, а з деяких питань — досить
нестабільною, зі значними суперечностями. Аналізуючи наявну практику
розвитку державно-правових процесів, наука конституційного права України
пропонує моделі і механізми розв’язання державно-правових конфліктів,
колізій нормативних приписів . Це одне із важливих завдань науки на
сучасному етапі її розвитку.

Наука конституційного права України перебуває на етапі становлення.
Актуальні проблеми конституціоналізму, державотворення, правового
статусу людини і громадянина, конституційного ладу, організації і
функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування,
територіального устрою, правового статусу структур громадянського
суспільства, виборів, референдумів, державно-правової конфлікто-логії,
конституційно-правової відповідальності аналізуються в працях
вітчизняних вчених. Цим та іншим актуальним проблемам конституційного
права увагу приділяють такі вітчизняні вчені, як: М. Баймуратов, О.
Бандурка, Л. Байрачна, Ю. Битяк, Л. Бориславський, В. Волков, М.
Воронов, A. Георгіца, В. Головченко, Ю. Грошевий, Р. Давидов, В.
Жу-равський, А. Заєць, Н. Ісаєва, В. Кампо, Н. Карпачова, А. Колодій, В.
Колісник, О. Копиленко, В. Кравченко, О. Куш-ніренко, С. Лисенков, С.
Лукаш, М. Малишко, Г. Мурашин, О. Мурашин, О. Майданник, В. Медведчук,
Н. Нижник, Б. Ольховський, В. Опришко, М. Орзіх, В. Погорілко, О.
Пет-ришин, В. Прилуцький, О. Пухтинський, її. Рабінович, B. Ріяка, В.
Речицький, О. Святоцький, Т. Слінько, В. Сірен-ко, О. Скрипнюк, А.
Селіванов, В. Селіванов, В. Стефанюк, П. Стецюк, В. Тацій, В. Тихий, Є.
Тихонова, Ю. Тодика, М. Цвік, В. Цветков, С. Шевчук, Н. Шукліна, Ю.
Шемшучен-ко, О. Фрицький, В. Яворський.

Останніми роками в Україні захистили кандидатські дисертації, присвячені
актуальним конституційно-правовим проблемам: Л. Ф.-Альбертіні, О.
Батанов, О. Биков, І. Бодрова, М. Воронов, Ф. Веніславський, В. Величко,
С. Грицкевич, В. Гергелійник, О. Горова, Г. Журавльова, К. Закоморна, I.
Заяць, Р. Ісмаїлов, Р. Князевич, В. Кичун, А. Коваленко, A. Крусян, А.
Кельман, Ю. Коломієць, В. Куйбіда, М. Катерин-чук, Л. Липачова, О.
Лавринович, П. Любченко, О. Лотюк, Л. Летнянчин, О. Марцеляк, О.
Мельник, Н. Мішина, В. НІ-кітюк, О. Осауленко, Ж. Пустовіт, Н.
Плахотнюк, Л. Сі-ленко, І. Слідченко, М. Савенко, І. Солов’євич, Т.
Смирнова, Т. Стешенко, В. Скрипничук, В. Серьогін, С. Серьогіна, В.
Скомороха, О. Тодика, Ю. Ткаченко, М. Тесленко, П. Ткачук, B. Федоренко,
Г. Федоренко, С. Чехович, І. Шумак та інші.

У становлення конституційної доктрини в нашій державі суттєвий внесок
вносили і вносять нині діючі і колишні судді Конституційного Суду
України: В. Вознюк, П. Євграфов, В. Іщенко, М. Корнієнко, М. Костицький,
М. Козюбра, Л. Малинникова, П. Мартиненко, О. Мироненко, В. Німчен-ко,
В. Розенко, М. Савенко, М. Селівон, В. Скомороха, І. Тимченко, В. Тихий,
П. Ткачук, Л. Чубар, В. Шаповал, С. Яцен-ко, в діяльності яких
оптимально поєднуються теоретичні й практичні аспекти розгляду і
розв’язання актуальних проблем сучасного конституційного розвитку
України.

Для вітчизняної науки конституційного права настав час осмислення
накопиченого знання як результат теоретичного освоєння нею свого
предмета. На сучасному етапі є всі умови для подальшого розширення
масиву конституційно-правового знання. Впровадження ідеологічної
багатоманітності, відмова від «блокового мислення», зближення правових
ідеалів, сприйняття національною правовою системою норм міжнародного
права дало можливість враховувати позитивний досвід
конституційно-правового регулювання суспільних відносин. У
конституційно-правових дослідженнях розширюються можливості застосування
порівняльно-правового методу аналізу соціальних процесів. У результаті
збагачується як загальна теорія конституційного права, так і конкретні
поняття, категорії, теорії і концепції, більш чітко проявляється
соціально-політична зумовленість конституційно-правових інститутів,
закономірності їх становлення та розвитку.

§ 2. Функції науки конституційного права

Наука конституційного права має характерні функції, що визначаються
насамперед її предметом. У них розкриваються її сутність, призначення,
роль для правотворчого і правозастосовчого процесів, підвищення
політико-правової культури населення, фахівців-юристів, для навчального
процесу тощо.

Наука конституційного права реалізує кілька взаємопов’язаних між собою
функцій, а саме: політичну, методологічну, ідеологічну, прогностичну,
комунікативну, експертну.

Політична функція науки конституційного права України полягає в тому, що
вона спрямована на формування політичних переконань і орієнтацій у
суспільстві, на становлення високої політико-правової культури, без якої
не існує ні цивілізованого суспільства, ні правової держави. Вона також
обґрунтовує політико-юридичні акції держави, в тому числі у зв’язках з
іншими країнами, дає тлумачення таких понять, як «суверенітет народу»,
«поділ влади», «державна влада», «самоврядування», «ідеологічна і
політична багатоманітність». В умовах становлення державності все це має
особливий політичний характер, у тому числі зовнішньополітичний.

Ідеологічна функція науки конституційного права України полягає в тому,
що вона аналізує ідеї і цінності, що їх втілено у чинній Конституції
України, в Концепції нової Конституції, у проектах нового Основного
Закону, в Конституційному договорі, а також ідеї і цінності, які бажано
було б втілити в державно-правову практику. Наука сьогодні відходить від
вузькокласового підходу й орієнтується на загальнолюдські цінності.

Норми й інститути конституційного права справляють ідеологічний вплив на
суспільне життя, на напрями розвитку правової системи України,
політичного процесу. Особливе значення мають положення ст. 15
Конституції України про те, що суспільне життя в Україні ґрунтується на
засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, що
жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. До завдань
науки належить вивчення ідейно-тематичної спрямованості нормативних
актів, їх значення для державотворчого процесу. Без цього немає й
аналізу ефективності цих актів, їх відповідності міжнародно-правовим
стандартам, напрямам розвитку держави і суспільства.
Конституційно-правове закріплення ідеологічної і політичної
багатоманітності — це теж ідеологія держави, шлях відходу від
ідеологічного монополізму колишніх часів.

Водночас саме конституційне право може закріпити у своїх приписах
загальнонаціональну ідею, яка б об’єднувала, а не роз’єднувала
український народ. Президент України Л. Д. Кучма у своїй доповіді на
урочистих зборах з нагоди 5-ї річниці незалежності України зазначав, що
Україні важко буде вижити, вистояти й утвердитися в ідеологічному
вакуумі. У державі має бути ідеологічна домінанта, але ж не як державна
ідеологія, а як ідеологія державного будівництва. Це однозначно й
очевидно. І побудована не на абстрактних утопіях, а на природних високих
національних, загальнонародних цінностях. Йдеться про національну ідею.
Це ідея сильної та процвітаючої України; ідея державності, патріотизму і
солідарності; ідея духовності, конституційного порядку, громадянського
миру і злагоди; ідея справедливості та добробуту; ідея відкритості
світу.

На сучасному етапі зростає роль прогностичної функції науки
конституційного права. Це пов’язано насамперед із формуванням нової
правової системи України, основою якої є конституційні норми.
Підвищується значення соціального і юридичного прогнозування в стратегії
законотворчого і в цілому нормотворчого процесу, прогнозування розвитку
конституційного процесу, сприйняття населенням республіки
державно-правових новацій. Конституційно-правові норми й інститути
працюють тільки тоді, коли вони сприймаються населенням, не суперечать
його світоглядові. Тому розроблення науковцями концепцій законодавчих
актів, в яких би враховувалися можливі політичні, ідеологічні,
економічні, соціальні, екологічні, демографічні та інші наслідки
майбутніх законів, має велике значення для ефективності правової системи
в цілому, для суспільної злагоди, забезпечення в Україні демократичної
спрямованості розвитку політико-правових процесів.

Методологічна функція науки конституційного права України спрямована на
допомогу іншим суспільним наукам, оскільки наука конституційного права
тлумачить і оперує такими поняттями, як «суверенітет», «основи
конституційного ладу», «основи правового статусу людини і громадянина»,
які мають суттєве значення й для інших галузевих наук.

Комунікативна функція науки конституційного права України пов’язана з
інформаційними відносинами, з формуванням суспільної оцінки діяльності
державних і самоврядних органів, політичних партій і об’єднань,
розвитком конституційного процесу в державі, станом із забезпеченням
прав людини і громадянина. Ця функція безпосередньо спрямована на
формування політико-правової культури населення, фахівців державного
апарату, і її можливості в цьому напрямі на сучасному етапі значно
розширюються. Окрім державних видавництв, література з конституційного
права видається в Україні й іншими поліграфічними структурами різних
форм власності.

Експертна функція науки конституційного права України проявляється в
тому, що фахівці з конституційного права дедалі частіше залучаються до
виконання експертиз проектів законодавчих та інших нормативно-правових
актів з конституційного права.

§ 3. Методологія науки конституційного права

Кожна суспільна наука має свій методологічний інструментарій, за
допомогою якого вона вивчає відповідні відносини і дає пропозиції
практиці. Метод науки — це сукупність правил, прийомів, принципів
наукового пізнання, які забезпечують набуття об’єктивних достовірних
знань. Методологія науки – – вчення про методи пізнання
конституційно-правових реалій, теоретичне обґрунтування методів і
способів пізнання цих реалій, що ними послуговується наука
конституційного права України. Під впливом об’єктивних та суб’єктивних
чинників відбуваються суттєві зміни у методологічній базі науки.
Методологія науки допомагає вирішенню питань розвитку конституційного
процесу, його спрямованості, шляхів державотворення. У свою чергу, це
дає можливість наукового обґрунтування організації та функціонування
органів державної влади і місцевого самоврядування, оптимального
конституційного регулювання основних прав і свобод громадян тощо.

На сучасному етапі науці конституційного права України доводиться
вирішувати й складні методологічні питання, зумовлені загальним станом і
проблемами методології права. Загальний стан розроблення методологічних
проблем українського правознавства відстає від сучасних потреб, хибує
відчутними недоліками. Набули поширення методологічна невизначеність,
еклектизм, некритичне запозичення певних методів та методологічних
засобів інших наук поза межами їх можливого використання у дослідженнях
соціально-правових проблем. Трапляються непоодинокі прояви абстрактного
соціально-беззмістовного визначення державно-правових явищ,
нерозбірливого застосування концепцій та норм, що належать до різних,
почасти протилежних зарубіжних правових систем.

Методологічні питання науки конституційного права сьогодні безпосередньо
пов’язані з вирішенням проблем всієї юридичної науки, ефективним
застосуванням сучасного методологічного інструментарію для аналізу
державно-правових процесів, підвищення ролі науки в розбудові
української державності. В умовах перехідного етапу розвитку суспільства
ця проблема має суттєве значення, оскільки йдеться про необхідність
пошуку шляхів підвищення впливу результатів конституційно-правових
досліджень на формування в Україні демократичної, соціальної, правової
держави, забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина,
становлення теорії і практики конституціоналізму, політичної,
економічної, ідеологічної багатоманітності, забезпечення суверенітету
українського народу.

Як окремі методи, так і методологія в цілому значною мірою визначаються
предметом самої науки конституційного права, оскільки це об’єктивний
чинник. Але при цьому важливу роль відіграють суб’єктивні фактори. Вони
складаються з можливості та здатності дослідника використовувати як
традиційні, так і нові методи аналізу державно-правових явищ. Закріплена
в ст. 15 Конституції України політична та ідеологічна багатоманітність,
різні філософські та світоглядні позиції і підходи до аналізу
конституційного процесу в Україні не виключають, а, навпаки, припускають
з метою одержання вірогідної наукової інформації та обґрунтованих
висновків використання низки загальних та конкретних методів аналізу
конституційно-правових проблем.

Для науки конституційного права України у методологічному аспекті настав
непростий період, як і для суспільної науки в цілому. Методологія
марксизму-ленінізму не задовольняє науку. Метод діалектичного
матеріалізму, який розглядався переважно як основоположний, сьогодні не
діє, оскільки свого часу він був спрямований на акцентацію
протилежностей у політичному процесі, на вузькокласову орієнтацію
правової системи, на відхилення від загальнолюдських конституційних
цінностей і набутків, зокрема таких, як правова держава, поділ влади,
політичний плюралізм, парламентаризм тощо. Метод діалектичного
матеріалізму значною мірою себе вичерпав саме у вузькокласовому
розумінні. Але й сьогодні він дається взнаки у конфронтації владних
структур, різних політичних течій, коли жодна зі сторін не бажає нічим
поступитись. На основі цього методу понад 70 років у нашій країні велись
дослідження, виховано не одне покоління науковців. У його межах особливо
акцентувалось на боротьбі протилежностей, обґрунтовувалась перевага
вузькокласових інтересів, завдань, політичних акцій, протиставлялися
класові і загальнолюдські цінності, підкреслювалась необхідність
диктатури пролетаріату. У результаті цей метод був дискредитований, як і
марксизм у цілому, який сьогодні розглядається як одна з ідеологічних
політичних течій.

Однак сьогодні немає підстав відкидати метод діалектики як метод
наукового аналізу конституційно-правових реалій, оскільки конституційний
процес перебуває не в статиці, а в динаміці, розвивається під впливом
об’єктивних і суб’єктивних чинників. Але застосування діалектичного
методу як пріоритетного методу аналізу державно-правових реалій не
означає, що не можуть застосовуватися інші загальні методи. Є
необхідність використовувати можливості, які дають інструментарій інших
філософсько-правових систем, у тому числі позитивізм, екзистенціалізм,
персоналізм, біхевіоризм тощо. У межах конституційної теорії в
перспективі можливе формування в Україні наукових шкіл різних напрямів:
школи парламентської поведінки, школи судової поведінки
(біхевіори-стський напрям), нормативістські школи (нормативістський
напрям), школи конституційних цінностей (філософський напрям),
соціологічної школи, психологічної школи, які набули значного розвитку в
країнах західної демократії.

Методологічні підходи при аналізі конституційно-правових процесів можуть
бути різні. Але ж важливо, щоб у їх основі були світові конституційні
цінності, права людини і громадянина, оскільки найголовнішими
методологічними орієнтирами для сучасного конституційного права України
має бути утвердження гуманізму, пріоритету прав особи, громадянського
суспільства перед державою, забезпечення вільного користування
природними правами і свободами людини, їх захист від ущемлення та
посягань з боку держави, будь-яких юридичних та фізичних осіб,
демократизація конституційного процесу, правової системи України в
цілому, а також пра-возастосовчої практики, зміцнення народного
суверенітету, становлення суверенітету Української держави, успадкування
та використання вітчизняного та зарубіжного конституційно-правового
досвіду.

Одним із головних завдань методології права є подолання
економіко-матеріалістичного монізму в підході до аналізу права. Йдеться,
звісно, не про заперечення детермінізму, зокрема економічного, і перехід
на позиції релятивізму, а про відмову від абсолютизації економічного
детермінізму, від протиставлення матеріального та ідеального, про
визнання помилковою дихотомії «базис» (первинне, визначальне) і
«надбудова» (вторинне, похідне)1. Суттєве значення мають методологічні
принципи права, які проймають всю правову матерію і є орієнтиром для
правовиховної роботи, забезпечення правомірної поведінки суб’єктів
права, прогресивного спрямування законотворчості, правозастосування і
подолання прогалин у праві. Ці загальнометодологічні підходи мають
істотне значення для вирішення методологічних питань науки
конституційного права України на сучасному етапі її розвитку.

Крім загальних методів аналізу конституційних процесів, ця наука
використовує також спеціальні методи, до яких належать: системний,
порівняльно-правовий, історичний, метод конкретно-соціологічних
досліджень, статистичний та ін.

Системний метод дає змогу розглядати сам предмет конституційного права
як цілісну взаємопов’язану систему. Такий же підхід використовується і
при аналізі кожного правового інституту, виявленні його ролі не тільки в
системі конституційного права, а в цілому в правовій системі держави. На
основі системного бачення є можливість визначити місце і роль
конституційного права в правовій системі України, висвітлити
основоположну роль конституційних засад для нормативного регулювання
суспільних відносин. Так, положення основ конституційного ладу мають
велике системотворче значення не тільки для конституційного, а й усього
законодавства України.

На сучасному етапі в науці конституційного права України суттєво
розширюються можливості історичного методу дослідження, який дає змогу
виявити тенденції конституційно-правового регулювання суспільних
відносин, використовувати позитивний досвід минулого для сучасного
державотворення. Наука в історичному аспекті вивчає розвиток
конституційних норм і інститутів, виявляє їх зв’язок із суспільними
процесами, роль відповідних норм і інститутів у розбудові правової
держави в Україні, формування громадянського суспільства, сучасної
правової системи. Тому на нинішньому етапі ширше вивчається історія
розвитку Конституції України, поточне конституційне законодавство,
практика його застосування. Аналізується розвиток конституційного
процесу в Україні, який розпочався з утворення першої Конституційної
комісії, з прийняття 19 червня 1991 р. Верховною Радою України Концепції
нової Конституції України. Різними політичними угрупованнями були
представлені свої варіанти нової Конституції України, були й
альтернативні проекти. Окремі положення цих проектів знайшли
відображення в Конституції України 1996 p., а деякі досить конструктивні
ідеї, положення, концепції, моделі не були втілені в Основному Законі.
Вони є предметом вивчення та аналізу. Все позитивне, що було набуте в
процесі державотворчого розвитку, має враховуватися.

В історично-правовому і політологічному аспектах дається оцінка ролі
Конституційного договору між парламентом і

Президентом України для прийняття нової Конституції, забезпечення
суспільної злагоди на відповідному етапі розвитку держави та
суспільства.

З прийняттям нового Основного Закону України конституційний процес не
призупинився, а триває на якісно новій базі. На нього впливають різні
гілки влади, політичні угруповання, міжнародні чинники, стратегічні
пріоритети України. На сучасному етапі суттєво зростають можливості
науки конституційного права України в аналізі державно-правових
процесів. Важливою її проблемою є осмислення історії конституційного
права дожовтневого (1917 р.) періоду розвитку України, внеску в процес
державотворення таких видатних політичних діячів і вчених, як П. Орлик,
Б. Хмельницький, М. Грушевський, В. Винниченко, М. Драгоманов, С.
Дністрянський, В. Липинський, М. Міхновський та ін.

Метод конкретно-соціологічних досліджень дає змогу науці виявляти
суспільну думку щодо розвитку конституційного процесу в Україні, оцінки
функціонування відповідних державних інституцій, самоврядних структур,
враховувати результат досліджень для прийняття державними органами
оптимальних рішень. Можливості цього методу в державно-правових
дослідженнях на сучасному етапі використовуються недостатньо. А він дає
підстави для підвищення якості законотворчої діяльності, виявлення
сприйняття тих чи інших конституційно-правових новацій населенням,
відповідними його верствами, різними політичними угрупованнями. Це
основа для коригування конституційного законодавства, стратегії
конституційного реформування суспільних відносин, внесення обґрунтованих
змін і доповнень до чинних законів, інших нормативно-правових актів,
виваженості дій законодавчої і виконавчої гілок влади, чіткої
визначеності їх позицій при виникненні державно-правових конфліктів.

На сучасному етапі суттєво підвищується значення порівняльно-правового
методу вивчення конституційних проблем. Він виявляється в порівняльному
аналізі конституційних норм та інститутів. Цей метод є важливим
інструментом використання позитивного досвіду, накопиченого в
конституційно-правовій сфері, виявлення найбільш ефективних моделей
нормативного регулювання. На етапі розбудови в Україні правової держави,
розроблення нової Конституції в порівняльно-правовому аспекті
оцінювалось конституційне регулювання відповідних суспільних зв’язків в
інших країнах світу. Використання зарубіжного досвіду дає змогу
втілювати в конституційну практику України перевірену досвідом століть
систему парламентаризму і насамперед побудови парламенту на професійних
засадах, поділу влади, політичного, економічного та ідеологічного
плюралізму, оптимального регулювання конституційно-правового статусу
громадян. Зарубіжні фахівці в галузі конституційного права часто
залучались до експертного опрацювання конституційних актів України.

Упродовж останніх років цей метод аналізу державно-правових процесів в
Україні набув свого розвитку. Однак часто при цьому виявляється
дилетантизм, недооцінка вітчизняного досвіду і переоцінка чужого, умов
формування відповідних конституційно-правових моделей та інститутів,
владних структур. Тому, намагаючись використовувати зарубіжний
конституційний досвід, слід враховувати, що деякі ідеї і моделі
настільки зумовлені національними, релігійними та історичними
особливостями, що їх не можна механічно переносити в іншу правову
систему. Те, що добре в одній правовій системі, може не давати віддачі в
іншій, і навіть шкодити. Ті чи інші юридичні конструкції, в тому числі
конституційного рівня, можуть досить плідно «працювати» на одному етапі
розвитку держави і суспільства, але не дадуть віддачі, а то й
гальмуватимуть процес державотворення в інших історичних умовах. Це
необхідно враховувати в законотворчому і в цілому нормо-творчому
процесі, в стратегії державотворення.

Тому актуальним завданням науки конституційного права України в
методологічному аспекті є проблема пошуку оптимального співвідношення
врахування власного і зарубіжного конституційно-правового досвіду.
Незважаючи на розширення застосування порівняльно-правового методу
дослідження, його можливості далеко не вичерпані.

Статистичний метод допомагає виявляти ефективність
конституційно-правових норм і інститутів, відповідних державних акцій,
оцінювати їх вплив на суспільні відносини. Наука аналізує статистичні
дані і на їх основі робить відповідні висновки. Якнайширше цей метод
застосовується при аналізі даних щодо виборчого процесу, проведення
референдумів, підзвітності депутатів. Науковий інтерес мають дані про
кількість виборчих комісій різного рівня, їх склад, участь виборців у
виборах, рівні їх активності, про кількість звітів депутатів перед
виборцями, трудовими колективами, кількість відкликань депутатів, про
відсутність народних депутатів України на сесіях, відрядження їх за
кордон тощо. Аналізуючи відповідні дані, наука дає рекомендації щодо
поліпшення справ, подолання негативних явищ у роботі державних і
самоврядних структур, депутатського корпусу, окремих органів державного
управління.

Різноманітність методів науки конституційного права України дає їй змогу
комплексно аналізувати відповідні відносини, виявляти шляхи підвищення
ефективності функціонування конституційних норм та інститутів,
пропонувати оптимальні моделі організації і діяльності державних
органів, органів місцевого самоврядування, взаємовідносин між Україною і
Автономною Республікою Крим, центром і регіонами тощо. В умовах
активізації наукових досліджень в Україні з конституційного права є всі
можливості для розширення методологічного арсеналу науки, підвищення її
ролі в державотворчому і правозастосовчому процесах.

§ 4. Конституційне право України як навчальна дисципліна

Конституційне право України як навчальна дисципліна викладається в
державних і недержавних юридичних вузах, на юридичних факультетах, її
обсяг і зміст визначаються навчальними програмами, які розробляються
кафедрами і затверджуються вченими радами вузів і факультетів. Як
навчальна дисципліна вона має вужчий зміст, аніж однойменна наука, і
спрямована на розкриття основних понять і змісту предмета
конституційного права України як галузі і науки, висвітлює методологію
науки, розвиток науки конституційного права на сучасному етапі,
розкриває основні положення вчення про Конституцію; функції, принципи,
юридичні властивості Конституції, її мову і стиль, порядок прийняття і
зміни, аналізує особливості конституційних норм і конституційних
інститутів, дає загальну характеристику чинної Конституції України,
розкриває основні положення Конституційного договору між Верховною Радою
України і Президентом України, Концепцію нової Конституції України.

До завдань конституційного права як навчальної дисципліни також належить
розкриття основ конституційного ладу і його захисту,
конституційно-правового закріплення суверенітету українського народу,
політичного та ідеологічного плюралізму, народовладдя, конституційної
відповідальності, поділу влади і взаємодії владних структур, закріплення
верховенства права, роз’яснення положень верховенства Конституції
України, прямої дії конституційних норм, підстави дії на території
України міжнародних договорів, конституційно-пра-вових основ проведення
мовної політики тощо. Конституція вперше на конституційному рівні
закріпила положення про те, що держава сприяє консолідації та розвитку
української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а
також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності
всіх корінних народів і національних меншин України. Україна дбає про
задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які
проживають за межами держави.

Потрібно орієнтуватись у питаннях щодо конституційно-правового
закріплення економічних основ конституційного ладу України. У
Конституції України записано, що земля є основним національним
багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності
на землю гарантується, і це право набувається і реалізується
громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до
закону. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні
ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є
об’єктом права власності українського народу. Від імені українського
народу права власності здійснюють органи державної влади та органи
місцевого самоврядування. У цих конституційних приписах досить вагомо
підтверджується економічний суверенітет України. Причому держава
забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання,
соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні
перед законом.

У навчальному курсі розкривається поняття державних символів України, їх
сутність і призначення, характеристика законодавства, що регулює статус
Державного Прапора України, Державного Герба України і Державного Гімну
України.

Проблема прав людини і громадянина на сучасному етапі набуває дедалі
більшого значення як у внутрішньополітичному, так і зовнішньополітичному
аспектах. Тому потрібно досить чітко орієнтуватись у даній тематиці,
оскільки вона пов’язана з конституційно-правовим забезпеченням прав і
свобод особи, розвитком демократії в нашій країні, з формуванням
правової держави і демократичного громадянського суспільства. Тому в
навчальному курсі з конституційного права України суттєве значення
надається питанням прав і свобод людини і громадянина, відповідності
конституційного регулювання основ їх правового статусу міжнародним
стандартам прав людини, розкриваються принципи конституційного статусу
громадянина, тенденції конституційного закріплення основних прав, свобод
і обов’язків громадян країни, аналізуються громадянські, політичні,
соціально-економічні та культурні права і свободи, механізм їх захисту,
особливості правового статусу в Україні іноземців і біженців, гарантії
прав національних меншин. Значна увага приділяється га-рантованості прав
громадян в умовах надзвичайного стану. Дається поняття громадянства,
перелічуються категорії осіб, які є громадянами України, аналізуються
підстави набуття і припинення громадянства, громадянство дітей при зміні
громадянства батьків, компетенція органів, які беруть участь у вирішенні
питань, пов’язаних з громадянством, процедури з питань громадянства. Все
це дає широкий діапазон світоглядних уявлень щодо однієї з найважливіших
політико-правових проблем сучасності — права і свободи людини та
громадянина.

Формування демократичного громадянського суспільства передбачає якісне
конституційне регулювання основних його структур. Тому в межах
навчального курсу аналізується правовий статус релігійних організацій,
засобів масової інформації. Зокрема, висвітлюються права релігійних
організацій та громадян, що пов’язані зі свободою віросповідання,
розкриваються основи взаємовідносин державних органів і релігійних
організацій, статус політичних партій, інших громадських об’єднань,
порядок утворення і припинення їх діяльності, правові основи контролю
держави за організацією і функціонуванням громадських об’єднань.
Аналізуються правове становище засобів масової інформації, їх види,
взаємовідносини з державою й особою.

У навчальному курсі розкриваються конституційні засади територіального
устрою України. Особливо наголошується на конституційно-правовому
статусі Автономної Республіки Крим, на принципах територіального устрою
держави.

У межах навчального курсу аналізуються поняття, предмет та види
референдумів в Україні, порядок їх підготовки і проведення, визначення
підсумків, правові наслідки звичайних референдумів і дорадчого
опитування. Висвітлюються поняття виборчої системи і виборчого права,
типи виборчих систем у світі, в Україні, розкриваються принципи виборчої
системи, порядок призначення виборів народних депутатів України,
депутатів місцевих рад, процедури голосування і підбиття його підсумків,
умови й порядок проведення повторного голосування і повторних виборів,
особливості виборів Президента України.

Аналізуються правовий статус Верховної Ради України, її структура,
компетенція, функції, розглядається правове становище Голови Верховної
Ради, комітетів, дається загальна характеристика правового статусу
народного депутата України, депутатів місцевих рад, їх повноваження на
сесіях, у постійних комісіях, у зв’язках з державними і громадськими
об’єднаннями, виборцями, розкриваються гарантії депутатської діяльності,
відповідальності депутатів. Висвітлюються правовий статус Президента
України як глави держави, його компетенція, гарантії діяльності, правове
становище Кабінету Міністрів України, місцевих органів державної влади,
органів місцевого самоврядування.

У межах навчального курсу аналізуються правовий статус прокуратури
України, її завдання і функції, судова влада, система судів, порядок
призначення і звільнення суддів з посади, принципи судочинства,
компетенція Вищої ради юстиції України, її склад, статус Верховного Суду
України. Наголошується на гарантіях незалежності і недоторканності
суддів, вимоги щодо претендентів на суддівські посади, акцентується на
тому, що професійні судді не можуть належати до політичних партій та
профспілок, брати участь у політичній діяльності, мати представницький
мандат, обіймати інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану
роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Зосереджується увага на
тому, що вводяться спеціалізовані суди, суддями яких можуть бути особи,
які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів, що ці судді
відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

У навчальному курсі розкривається правовий статус Конституційного Суду
України згідно з Конституцією і новим Законом «Про Конституційний Суд
України», аналізуються його склад, порядок призначення суддів, гарантії
їх незалежності та недоторканності, повноваження Конституційного Суду,
юридична сила його актів.

У навчальному курсі аналізуються Перехідні положення, які вперше знайшли
відображення в Основному Законі України, їх значення для розвитку
конституційного процесу.

Ознайомлення з національним конституційним законодавством відіграє
суттєву роль у формуванні демократичного світогляду, патріотичного
ставлення до правової системи своєї держави. Це дає змогу краще
орієнтуватися в загальнотеоретичних проблемах, розширює політичний
світогляд. Опанування цієї навчальної дисципліни необхідне для набуття
широкого професійного світогляду, без якого не може бути повноцінного
фахівця у сфері юриспруденції.

Розділ З КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

§ 1. Поняття конституції, її класифікації

У перекладі з англійської мови слово «конституція» означає «устрій», з
латинської — «затверджую, установлюю». Незважаючи на те, що цей термін
відомий ще з часів Римської імперії, акти, які дещо були схожі на
конституцію, були і в часи феодалізму (наприклад, Павійська Конституція
1037 р. Священної Римської імперії німецької нації та інші), однак у
власному розумінні цього слова вони такими не були і не могли бути. З
середніх віків залишились історичні пам’ятки — хартії, декларації та
інші акти, які стали підґрунтям для майбутніх конституцій. Вони увійшли
в історію саме тому, що відповідали початковим потребам суспільного
життя в конституційних формах правління, і насамперед обмежували владу
монархів, закріплювали засади рівності прав особи.

У вітчизняному правознавстві під конституцією прийнято розуміти основний
закон держави, який відображає волю народу і в його інтересах закріплює
найбільш важливі засади суспільного ладу і державної організації країни.
Як головний закон конституція являє собою єдиний законодавчий акт, що
встановлює принципи організації і функціонування представницьких органів
держави, основні права і свободи людини і громадянина, територіальний
устрій, форму правління, місцеве самоврядування тощо. У цьому розумінні
конституція як особливий законодавчий акт у правовій системі держави
з’явилася в зв’язку з приходом до влади буржуазії. Поява конституцій
–це результат тривалої і тяжкої боротьби між феодалізмом і
абсолютизмом, з одного боку, і буржуазією, селянами та робітниками — з
другого. У цілому ж конституції завершили створення такого механізму
державної влади, який давав змогу управляти суспільними відносинами від
імені народу, але в інтересах насамперед буржуазії. Водночас у перших
конституціях були закріплені права і свободи громадян, які тепер є
досить демократичними. Першою в світі Конституцією була Конституція США
1787 р., а на європейському континенті — Конституції Франції і Польщі,
прийняті їх парламентами 1791 р.

Необхідність прийняття конституцій була зумовлена і тим, що в державі
значно розширився комплекс суспільних відносин, які підлягали правовому
регулюванню. Кількість нормативних актів постійно зростала. У цій
ситуації перші конституції були як «орієнтир» у праві, «маяк» правової
системи; без них неможливо було забезпечити виконання законів великою
кількістю людей, які не знали і не могли знати всіх законів держави. І
вихід тут був знайдений у тому, що в досить зрозумілий, доступний і всім
відомий закон були зібрані основні правила і принципи суспільного життя
і доведені до загального відома. Крім того, прийняття конституцій було
зумовлено й тим, що держави досить часто хотіли заручитися союзниками
(наприклад, у торгівлі) і продемонструвати перед ними найвигідніші
сторони своєї внутрішньої і зовнішньої політики. Тому конституції були
своєрідною «візитною карткою» держави, її «паспортом».

Таким чином, конституції з’явились у зв’язку з необхідністю проголошення
і гарантування прав і свобод особи, для забезпечення правових засад
буржуазного правопорядку, закріплення позицій держав у міжнародних
відносинах.

Термін «конституція» має матеріальне і формальне значення. У
матеріальному значенні конституція являє собою писаний акт, який
встановлює засади суспільного ладу, форму правління і територіального
устрою, засади організації центральних і місцевих органів влади, їх
компетенцію і взаємовідносини, державну символіку, столицю, основні
права і свободи людини і громадянина тощо.

У формальному значенні конституція – – це закон, який має найвищу
юридичну силу порівняно з іншими законами. Конституція — це закон
законів. Вона не може бути змінена звичайним законом, і внесення змін до
неї зумовлює внесення змін до тих законів і підзаконних актів, що діяли
на той час.

Від існуючих у державі численних законів конституція відрізняється тим,
що вона є головним джерелом конституційного права, в якому в
систематизованій формі закріплені найважливіші правові норми держави і
який підноситься над усіма іншими законами через значення норм, правил,
що в ній містяться, і особливих гарантій їх реалізації. На відміну від
інших галузевих законів конституція регулює надзвичайно широке коло
суспільних відносин, які охоплюються терміном «державний устрій».

Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт, який має
особливий юридичний характер і з допомогою якого український народ
виражає свою суверенну волю, утверджує основні засади устрою суспільства
і держави, визначає систему і структуру державної влади та місцевого
самоврядування, основи правового статусу особи, територіального устрою
держави.

Соціально-політична сутність Конституції України полягає в тому, що вона
являє собою суспільний договір, де знайшли закріплення політичні
інтереси різних соціальних груп населення. Вона відображає баланс
інтересів суспільства.

Конституція України регулює досить широке коло суспільно-політичних
відносин. Об’єктом такого регулювання є: засади народовладдя,
конституційного ладу, принципи формування владних структур, народний і
національний суверенітет; основні права і свободи, обов’язки людини і
громадянина (саме в цьому блоці наочно виявляється значення Конституції,
її демократичний або недемократичний характер); державні символи
України; засади взаємодії державних та недержавних інституцій;
територіальний устрій України; засади взаємовідносин центральних і
місцевих органів України, Автономної Республіки Крим; зовнішньополітичні
аспекти діяльності України; форми безпосередньої демократії — вибори,
референдум тощо; статус, принципи формування і діяльності, засади
взаємовідносин і взаємодії Верховної Ради України, Президента України,
Кабінету Міністрів України; правовий статус місцевого самоврядування і
його органів; статус і основи діяльності Конституційного Суду України як
єдиного органу конституційної юрисдикції в державі.

Ражливе значення має форма конституції, на яку безпосередньо впливає її
зміст. Форма конституції — це спосіб організації закріпленого в ній
нормативного матеріалу. Конституція має внутрішню і зовнішню форми,
тобто систему і структуру. Система конституції – – це зумовлена змістом
об’єкта конституційного регулювання організація норм, яка створюється
законодавцем з урахуванням вимог національних традицій і законодавчої
техніки. Вона виражає послідовність розміщення преамбули, розділів,
статей у тексті конституції. Система дає уявлення про організаційну
побудову конституції України, забезпечує внутрішню зумовленість її
розділів, статей.

Структура конституції — це логічний зв’язок різних інститутів незалежно
від місця розміщення норм у тексті конституції. Так, норми, які
складають один інститут, можуть бути розміщені в різних розділах, але їх
сукупність діє в єдності. Для внутрішньої структури не має значення,
складає той чи інший інститут окремий розділ, хоч це було б і бажано.
Важливим є реальний взаємозв’язок і супідрядність норм, які складають
зміст конкретних конституційних інститутів.

Прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України складається з преамбули,
15 розділів, 161 статті.

Преамбула — вступна, частина Конституції. Вона не має заголовка. В ній
містяться найбільш принципові положення, ідейні мотиви, в яких зазначена
головна мета прийняття Конституції. У загальному змісті Конституції
преамбула займає чільне місце як основа для тлумачення всієї системи
державно-політичного ладу України. Вона складається з дев’яти абзаців і
охоплює три великі, логічно пов’язані частини, які утворюють єдине ціле.
По-перше, вона констатує порядок здійснення установчої влади народу.
По-друге, акцентує на юридичну підставу самого виникнення України як
незалежної держави. По-третє, преамбула визначає загальну мету прийняття
Конституції: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,
зміцнення громадянської злагоди в Україні, розвиток і зміцнення
демократичної, соціальної, правової держави. Преамбула Конституції
України вирізняється не лише змістом, а й стилем викладу — вона більш
патетична порівняно зі статтями Основного Закону, несе вагоме емоційне
навантаження. У зв’язку з важливим значенням вирішення принципових
питань функціонування держави і суспільства першим у Конституції йде
розділ «Загальні засади», який закріплює засади конституційного ладу.
Далі розміщені такі розділи: «Права, свободи та обов’язки людини і
громадянина», «Вибори. Референдум», «Верховна Рада України», «Президент
України», «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади»,
«Прокуратура», «Правосуддя», «Територіальний устрій України», «Автономна
Республіка Крим», «Місцеве самоврядування», «Конституційний Суд
України», «Внесення змін до Конституції України», «Прикінцеві
положення», «Перехідні положення».

Важливе значення для конституції мають її мова і стиль. До мови
конституції обов’язковими є вимоги: точність, ясність викладення норм,
недопустимість різного тлумачення конституційних приписів, однозначність
у розумінні термінів, наявність чітких понять, недопустимість
застосування синонімів. Стиль конституції має бути строго
документальним. Чинна Конституція України в деяких положеннях не зовсім
відповідає цим вимогам.

Важливе значення має класифікація конституцій, яка хоч і є умовною, але
дає можливість орієнтуватися в їх багатоманітності, допомагає краще їх
відрізнити, зіставляти одну з іншою, розуміти особливості їх змісту і
структури.

Класифікація допомагає точніше зрозуміти природу і особливості
конституцій, глибше вникнути в їх зміст. Конституції можна класифікувати
за різними ознаками.

За часом дії – – постійні і тимчасові. Тимчасові звичайно приймаються на
встановлений строк або до настання якоїсь певної події. Постійні
характеризуються встановленням необмеженого строку їх дії, що однак не
гарантує їх довічності, а лише вказує на цілі законодавця на момент їх
прийняття.

За політичним режимом – – демократичні і авторитарні. Перші гарантують
здійснення основних прав і свобод, періодичність виборів органів влади,
вільне створення і діяльність політичних партій та ін. Авторитарні
конституції (особливо тоталітарні) забороняють діяльність політичних
партій, закріплюють монопольну ідеологію та ін.

За формою правління — залежно від порядку заміщення посади (поста глави
держави), поділяють на монархічні і республіканські.

За формою політично-територіального устрою — унітарні і федеративні.

За способом прийняття — народні і даровані. Народними вважаються
конституції, які приймаються парламентами або установчими зборами, чи
виборцями шляхом голосування на всенародному референдумі. Даровані
(октройовані) конституції характеризуються одностороннім актом глави
держави (монарха) по наданню народові конституції. Монархи дарували
конституції, як правило, не в силу доброї волі, а тому, що боялися
втратити трон у результаті народних виступів. Прикладом є Конституція
Японії 1889 р.

За порядком зміни (формальними ознаками) — жорсткі, м’які, змішані.
Жорсткі конституції мають на меті забезпечити стабільність державного
ладу, яка в свою чергу допомагає зміцненню їх авторитету і відповідно
стабільності конституційного ладу. Є різні способи забезпечення
жорсткості конституцій (прийняття кваліфікованою більшістю, затвердження
референдумом та ін.). Для м’яких конституцій характерна їх зміна шляхом
прийняття в порядку як для звичайного закону. Найчастіше м’які
конституції — це неписані або змішані. Змішаних конституцій в світі дуже
мало. Наприклад, Конституція Республіки Мальта. Одна частина
конституційних норм таких конституцій може бути змінена кваліфікованою
більшістю, а друга — простою більшістю.

За зовнішньою формою — писані, неписані, змішані. Писані конституції
являють собою кодифіковані акти, в яких усі питання конституційного
характеру врегульовані в єдиному документі. Неписані конституції
характеризуються тим, що питання конституційного характеру знаходять
своє закріплення не в одному, а в кількох нормативних актах, а також
урегульовані конституційними звичаями тощо. Конституції змішаного типу
частково є писаними, а частково включають в себе парламентські закони,
судові прецеденти, звичаї, докт-ринальні тлумачення.

За відповідністю реальним відносинам у суспільстві — реальні, фіктивні
(формальні) та фактичні. Реальною визнається конституція, яка відповідає
реальним відносинам у суспільстві і врегульовує їх своїми нормами, тобто
є фактичною. Фіктивними або ж формальними вважаються такі конституції,
які містять у собі такі конституційні положення, які не отримують
реалізації на практиці. Фактична ж конституція — це самі суспільні
відносини, тобто те, що реально існує. Наприклад, Конституційний Суд
України не був створений до прийняття чинної Конституції, незважаючи на
те, що відповідні зміни були внесені до Конституції ще в 1991 р. Тому
згідно з юридичною конституцією він існував, а фактично -його не було.

Конституція України була прийнята 28 червня 1996 р. Вона є реальною,
демократичною, унітарною, народною, жорсткою, писаною.

§ 2. Функції, принципи та юридичні властивості Конституції України

Роль конституції в суспільстві проявляється в її функціях, під якими
слід розуміти суспільне призначення конституції та способи реалізації її
норм. Питання про функції конституції є спірними. Різні вчені виділяють
різну їх кількість. У зв’язку з тим, що конституція на відміну від інших
законів являє собою унікальний документ універсального характеру,
вважаємо, що для конституції характерні такі основні функції.

Політична функція. Конституція України закріплює засади конституційного
ладу, політичного режиму, проголошує народовладдя, визначає напрями
розвитку суспільства. Вона визнає і закріплює політичну
багатоманітність, багатопартійність. Надаючи різним політичним силам
рівні можливості в отриманні державної влади, Конституція водночас
забороняє дії, спрямовані на насильницьку зміну засад конституційного
ладу, створення військових формувань.

Юридична функція. Конституція України є Основним Законом держави, базою
системи національного права. Вона встановлює основоположні правові
приписи, які є визначальними для інших галузей права. Оскільки норми
Конституції мають найвищу юридичну силу, то вона забезпечує
впорядкованість і необхідне правове регулювання суспільних відносин з
допомогою взаємозв’язаних і внутрішньо супідпорядкова-них нормативних
актів держави.

Установча функція. Конституція встановлює основні по-літико-правові
інститути держави і суспільства, визначає основи правового статусу
громадян, систему і структуру законодавчої, виконавчої, судової влади,
органів місцевого самоврядування та ін.

Ідеологічна функція. Ця функція виявляється в тому, що в Конституції
України містяться важливі ідеї політичної еліти. Як головний закон
держави і суспільства Конституція закріплює основоположні цінності
(демократія, суверенітет народу, права людини і громадянина тощо),
виконує важливу роль стосовно державних і самоврядних інституцій,
громадян і посадових осіб, орієнтує їх на виконання законів, шанування
закріплених у них цінностей.

Гуманістична функція Конституції України проявляється в тому, що в ній
закріплені права і свободи особи як складова частина правової системи
держави, проголошуються загальновизнані принципи і норми міжнародного
права і міжнародних договорів України, ратифікованих парламентом,
проголошується, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною
цінністю.

Організаційна функція Конституції полягає в тому, що вона стимулює
подальший розвиток суспільних відносин, містить у собі положення
програмного характеру, є базою розвитку прогресивних політико-правових
процесів.

Стабілізуюча функція виявляється в тому, що Конституція виступає
стабілізуючим чинником соціально-економічних процесів, визначає
стратегію розвитку політико-правової системи держави і суспільства.

Консолідуюча функція Конституції полягає в тому, що будь-яка конституція
є результатом суспільної злагоди, оскільки закріплює загальні соціальні
інтереси основної більшості населення.

Обмежувальна функція Конституції полягає в тому, що конституційні норми
створюють основу і визначають межі діяльності державних органів,
стримують узурпацію та монополізацію влади певними структурами державної
влади.

Зовнішньополітична функція проявляється в тому, що інші держави і народи
за змістом Конституції можуть робити висновки про рівень демократизму
держави. Конституція — своєрідний «паспорт» держави, її конституційного
устрою.

Надзвичайно важливі засади державного будівництва відображені у
принципах Конституції, які є визначальними засадами, головними ідеями,
що закріплюють закономірності розвитку економічної, політичної та
соціальної систем суспільства, правовий статус людини і громадянина і
які повинні братися до уваги при створенні поточного галузевого
законодавства. Конституційні принципи визначають сутність Конституції,
її зміст, а також основи всіх галузей національного права. Принципи
мають нормативний характер, вони є обов’язковими для виконання.

Основними принципами Конституції України є: народовладдя; державного
суверенітету; пріоритету прав і свобод людини і громадянина; унітаризму;
поділу влади; соціальної, демократичної, правової держави; верховенства
права, політичного і економічного плюралізму; законності; свободи особи
і її розвитку; рівноправності усіх громадян незалежно від національності
та інших чинників; оптимальне поєднання форм прямої та представницької
демократії.

Під юридичними властивостями Конституції розуміють такі її ознаки, що
характеризують Конституцію як Основний Закон держави та суспільства.
Серед юридичних властивостей Конституції України найбільш важливими є
такі.

Нормативність. Як Основний Закон держави Конституція України обов’язкова
до виконання всіма суб’єктами права і є актом постійної і прямої дії.

Установчий характер. У Конституції закріплюються найважливіші права,
свободи та обов’язки громадян, система, принципи діяльності органів
державної влади І місцевого самоврядування.

Програмний характер. Конституція визначає перспективи розвитку держави і
суспільства, тенденції та напрями їх розвитку, основні цілі соціального
прогресу, містить основні принципи здійснення влади, є орієнтиром
розвитку всієї правової системи держави.

Найвища юридична сила (юридичне верховенство). Усі закони та інші
нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції України. Акт,
який не відповідає Конституції, є неконституційним і або скасовується,
або приводиться у відповідність до неї. Якщо є потреба інакше, ніж за
Конституцією, врегулювати суспільні відносини, слід спочатку змінити чи
доповнити Конституцію.

Особлива юридична природа. Конституція має свій особливий предмет
правового регулювання, унормовує найважливіші суспільні відносини, а
саме: основи правового статусу людини і громадянина, територіальний
устрій, виборчу систему, референдуми, систему і принципи діяльності
органів державної влади, їх компетенцію тощо.

Підвищена стабільність. Нестабільність Конституції зумовлює необхідність
внесення значних змін та доповнень до чинного законодавства, скасування
багатьох актів і прийняття нов.их, що не завжди є доцільним. Конституція
— Основний Закон, і вона повинна бути стабільною.

Підвищений ступінь охорони з боку держави. Суть цієї дуже важливої
особливості Конституції полягає в тому, що Конституція містить у собі
норми, за допомогою яких забезпечується непорушність Основного Закону. В
Україні функціонує Конституційний Суд України, який забезпечує
відповідність Конституції України інших правових актів, насамперед
законів.

Здатність до стимулювання суспільних відносин. Конституція України
містить положення, які стимулюють відповідних суб’єктів права до
прийняття необхідних нормативних актів, реалізації владних повноважень.

Конституція є основою розвитку галузевого законодавства, яке
розвивається відповідно до конституційних положень.

Особливий порядок прийняття і зміни Конституції. На відміну від проектів
звичайних законів проект Конституції, як правило, оприлюднюється і
обговорюється зацікавленими суб’єктами, насамперед громадянами України.
Приймати і змінювати Конституцію України мають право Верховна Рада
України, а також народ України через всеукраїнський референдум.
Парламент України приймає зміни та доповнення до Конституції не менш як
двома третинами від конституційного складу (ст. 155, 156 Конституції
України).

Легітимність. Легітимність Конституції полягає в тому, що вона
приймається законно обраним парламентом або всеукраїнським референдумом,
тобто шляхом виявлення волі народу. Забезпечується широка участь
громадян в розробці і обговоренні проекту Конституції.

Підсумковий характер Конституції. Конституція є вираженням ступеня
суспільного розвитку, якого досягла держава, юридичним відображенням
об’єктивного ходу історичного розвитку суспільства і держави, правовою
формою суспільного прогресу, рівня правової культури соціуму.

Реальність. У Конституції враховані тенденції і закономірності
суспільного розвитку, можливі соціальні наслідки тих чи інших
конституційних настанов, містяться основоположні гарантії реалізації
конституційних норм. Реальність Конституції проявляється насамперед у
тому, як її приписи відповідають існуючій практиці.

Правонаступництво. Конституція зумовлює безперервність процесу
історичного розвитку Української держави. У преамбулі Конституції
України зазначено, що ця Конституція приймається з урахуванням
багатовікової історії українського державотворення і на основі
здійсненого українською нацією, усім українським народом права на
самовизначення.

Всі вищезазначені юридичні особливості Конституції України свідчать про
те, що це — специфічний нормативний акт у національній правовій системі,
який є основою право-творення і державотворення в Україні.

§ 3. Тлумачення Конституції України

Термін «тлумачення» (інтерпретація) – – багатозначний. Поняття
«інтерпретація» (від лат. interpretatio — роз’яснення) розкривається
через аналіз сутності відповідного явища. В гуманітарних науках
тлумачення цього терміна розуміється як спосіб пізнання різних об’єктів
людської культури або розуміння писемних джерел. Саме в такому розумінні
вживається цей термін, коли йдеться про тлумачення права. Але сам термін
«тлумачення права» можна розуміти і як процес мислення, спрямований на
з’ясування змісту норм права, і як результат цього процесу мислення,
котрий виражається в сукупності суджень, в яких відображається зміст
норм, що є об’єктом тлумачення. Тлумачення правових норм може бути
офіційним і неофіційним, розширеним і обмеженим, автентичним,
доктринальним, комплексним, нормативним, казуальним, судовим,
адміністративним тощо.

Офіційне тлумачення здійснюється уповноваженим державним органом,
формулюється в спеціальному акті і формально є обов’язковим для
відповідного кола виконавців роз’ясненої норми. Поняття «офіційне
тлумачення Конституції і законів» знайшло відображення в конституційному
законодавстві України, інших країн СНД. Проблема офіційного тлумачення
стає однією з найбільш актуальних і складних конституційно-правових
проблем сьогодення на пострадянському просторі, оскільки йдеться про
ефективність реалізації Конституції і законів, які визначають напрями
розвитку правової системи держави.

У процесі тлумачення зміст правових норм розкривається через знання
мови, якою вони сформульовані, знання про системні зв’язки цих норм, їх
походження і функціонування, їм відповідають способи тлумачення:
граматичний, системний, телеологічний (цільовий), логічний,
історико-політич-ний. Тлумачення, як і будь-який процес мислення,
відбувається за законами і правилами логіки, тобто кожне положення, що
інтерпретується, має бути обґрунтованим, доведеним.

Тлумачення Конституції та інших законів України — особливий вид правової
діяльності Конституційного Суду України, інших органів державної влади,
суб’єктів права, спрямованих на з’ясування і роз’яснення правових норм з
метою охорони і забезпечення стабільності конституційного ладу,
гарантування прав людини і громадянина, всіх форм реалізації права,
вирішення правових колізій.

Офіційне тлумачення Конституції та законів України згідно зі ст. 150
Основного Закону дає тільки Конституційний Суд України. Конституційне
тлумачення має офіційний характер, виходить від компетентного державного
органу. Офіційне тлумачення Конституції України органом конституційної
юрисдикції –це діяльність Конституційного Суду в межах законодавче
встановлених процедур з допомогою апробованих наукою і практикою
прийомів і способів по подоланню неоднозначного розуміння конституційних
норм. Необхідність тлумачення норм Конституції України пов’язана із
завданням їх реалізації.

Одним із важливих способів тлумачення Конституції України є граматичний.
У літературі його ще називають філологічним, мовним. Він базується на
знанні мови, якою сформульовані юридичні норми, на використанні правил
синтаксису, морфології. Інтерпретатор (у нашому випадку Конституційний
Суд України) при граматичному тлумаченні аналізує одночасно як лексичну
і синтаксичну, так і змістовну структуру тексту конституційної норми,
норми поточного закону. Паралельно вивчаються юридично-технічні засоби
вираження волі законодавця в нормі, що тлумачиться. Спеціальні юридичні
знання і навички, високий рівень правосвідомості — необхідні умови
ефективності діяльності щодо офіційного тлумачення Конституції та інших
законів України. Це є одним із чинників стосовно високих вимог до
претендентів на пост судді Конституційного Суду.

Юридичною наукою напрацьовано ряд правил граматичного тлумачення, які
органи конституційної юрисдикції повинні застосовувати. По-перше, словам
і виразам необхідно надавати того значення, яке вони мають у сучасній
літературній мові. Надання словам іншого значення, відмінного від
загальновживаного, має бути обґрунтованим, доведеним за допомогою інших
способів тлумачення або випливати з легальних дефініцій. По-друге, якщо
законодавець за допомогою легальної дефініції (визначення, даного в
законі) або в інший спосіб визначив термін, то саме в цьому, а не в
іншому значенні його слід застосовувати. По-третє, значення терміна,
встановленого законодавством для певної галузі права, недопустимо
поширювати на інші галузі без достатніх підстав. Щоправда, ця вимога не
повною мірою стосується конституційної термінології, оскільки
конституційне право містить багато загальних понять, дефініцій,
норм-принципів тощо. По-четверте, якщо в законі не дається визначення
терміна, то його слід розуміти так, як він застосовується в юридичній
науці і практиці. По-п’яте, недопустимо ідентичним формулюванням одного
й того ж закону надавати різного значення, якщо це не випливає із
закону. По-шосте, забороняється без достатніх підстав надавати різним
термінам одного значення. По-сьоме, недопустимим є таке тлумачення, при
якому окремі слова закону тлумачилися б як зайві1. Безумовно, слід
ураховувати специфіку мови. Наприклад, в українській мові є такі
специфічні терміни, як «рада», «громада», «голова», котрі можуть стати
предметом як офіційного, так і неофіційного тлумачення.

При тлумаченні Конституції та інших законів України Конституційний Суд
обов’язково застосовує системний метод тлумачення, що випливає з такої
якості правових норм, як системність. Іноді цей метод називають
систематичним. Він допомагає встановити зміст правових норм на основі
використання знань про їх логічні зв’язки з іншими нормами. При
системному тлумаченні обов’язково визначається місце норми в системі
права, галузі права, інституті права. Далі встановлюються норми, що
логічно пов’язані з нормою, яка є об’єктом тлумачення. Знання про їх
зміст використовуються для уточнення змісту норми, що тлумачиться.
З’ясувати сутність конституційної норми можна при їх системному аналізі
з іншими нормами, які є близькими за змістом або ж деталізуються в
конституційному тексті. Так, норми основ конституційного ладу України
деталізуються і системно взаємопов’язані з іншими розділами Конституції
України. Наприклад, щоб з’ясувати зміст ст. 6 Конституції про поділ
державної влади, необхідно проаналізувати інші розділи Основного Закону,
в яких встановлюється компетенція вищих органів державної влади України.

Системне тлумачення дає можливість виявити суперечності і колізії в
законодавстві, норми, котрі хоча формально й не скасовані, але фактично
не діють, встановити зв’язок загальних і спеціальних норм, допомагає
правильно зрозуміти сферу їх дії, коло осіб, на яких поширюється їх дія,
зміст того чи іншого конституційного терміна. При систематичному
тлумаченні необхідно враховувати найбільш типові функціональні зв’язки
правових норм, до яких належать: а) зв’язок норми, що тлумачиться, з
нормою, яка у той чи інший спосіб розкриває зміст терміна, який
використовується в нормі, що тлумачиться; б) зв’язок загальних і
спеціальних норм; в) зв’язок відсилочних статей; г) зв’язок близьких за
змістом одновидо-вих норм, які знаходяться у співвідношенні загальної і
спеціальної норм.

Далеко не всі ці характеристики можуть бути поширені на конституційний
текст. Наприклад, загальним правилом є те, що спеціальна норма скасовує
загальну; тобто при конкуренції загальної і спеціальної правових норм
застосовується остання, причому в суворо визначених межах. Цей принцип
взаємодії спеціальної і загальної правових норм не діє щодо
конституційних норм, оскільки згідно зі ст. 8 Конституції України її
норми мають найвищу юридичну силу і є нормами прямої дії. Відповідно
жоден нормативно-правовий акт, жодна норма права прямо або
опосередковано не можуть обмежувати дію конституційних норм. За
наявності колізій конституційних норм і норм окремих галузей права діють
перші. Це основа забезпечення конституційної законності, стабільності
правової системи України.

Системний метод тлумачення Конституційним Судом Конституції і законів
України спрямований на виявлення в процесі інтерпретаційної діяльності
системоутворюючих зв’язків конституційних норм і права в цілому, тобто
їх субординації, координації, походження тощо. Конституційні норми і
конституційні інститути становлять єдине ціле і в рамках цієї єдності
виконують свої завдання. Тому, даючи тлумачення Конституції України,
Конституційний Суд інтерпретує відповідну конституційну норму в
системному зв’язку з іншими конституційними приписами, їїри цьому
одержані в процесі конкретизації окремої конституційної норми результати
не повинні суперечити змісту інших конституційних норм або Конституції
України в цілому, її фундаментальним основам і насамперед принципам
конституційного ладу. Конституція України -єдиний документ, і всі її
положення мають тлумачитися системно, у взаємозв’язку. Тому перед
Конституційним Судом при інтерпретації Конституції завжди стоїть і
завдання тлумачити кожну конституційну норму в її системному зв’язку з
іншими нормами, оскільки всі вони тісно взаємопов’язані і тільки в
системній єдності забезпечують реалізацію Конституції як
нормативно-правового акта, що відіграє особливу роль у національній
правовій системі України. Конституційний Суд, застосовуючи в процесі
тлумачення системний метод інтерпретації конституційних норм, виходить
як з ієрархії норм Конституції, так і з їх системного взаємозв’язку і
взаємодії.

Телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення конституційних норм має
істотне значення для інтерпретації Конституції, оскільки остання містить
багато цільових програм. Тлумачення Конституції неможливе без урахування
цільової програми, закладеної в ній. Моністична ідеологічна основа
радянської юридичної науки не сприймала телеологічної (цільової)
спрямованості права, правових явищ, відкидала і відповідний юридичний
метод дослідження. Законодавець, приймаючи нормативні акти, ставить
перед собою відповідні цілі, які з’ясовуються в процесі тлумачення, але
не підлягають сумніву щодо їх доцільності. Ця обставина істотно уточнює
зміст поняття «телеологічне тлумачення».

При тлумаченні Конституційним Судом норм Конституції і законів України
орган конституційної юрисдикції, безумовно, звертається до
телеологічного способу тлумачення, оскільки намагається в такий спосіб
з’ясувати, яку мету ставила перед собою Верховна Рада, приймаючи
відповідний закон. Цей спосіб тлумачення спрямований на з’ясування мети
прийняття закону. Причому при розробці законопроекту тут ставляться не
лише тактичні, а й стратегічні завдання унормування відповідного блоку
суспільних відносин, не тільки тимчасові, а й перспективні цілі і
завдання. Все це необхідно враховувати для того, щоб у процесі
офіційного тлумачення не спотворити волю законодавця. Не слід забувати,
що саме парламент втілює волю народу в чіткі законодавчі приписи і
тільки Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади і жоден
інший орган у державі не має таких можливостей. Завдання Конституційного
Суду — виявити позицію парламенту, мету прийняття відповідного закону і
дати обґрунтоване тлумачення його норм, коли в цьому виникає потреба.

Аналіз рішень Конституційного Суду України дає змогу виявити правові
позиції органу конституційної юрисдикції щодо найбільш гострих проблем,
у тому числі при обранні пріоритетів у разі вирішення відповідних
питань. Конституція закріплює багато цінностей, і якщо вони конкурують
між собою, то природно виникає проблема вибору, акцентування на
конкретних цінностях. При тлумаченні Конституції може виникнути
конкуренція цінностей, наприклад, з одного боку, між забезпеченням
стабільності конституційного ладу, територіальної цілісності держави, а
з другого — забезпеченням прав людини і громадянина, між правами
корінного народу і правами національних меншин у мовній сфері тощо.
Тлумачачи конституційні норми, Конституційний Суд не може своєю правовою
позицією «підправляти» правову позицію парламенту. В умовах, коли
суспільство перебуває на перехідному етапі свого розвитку,
Конституційному Суду України, як і органам конституційної юрисдикції
інших країн СНД, дедалі частіше доводиться стикатися з проблемою обрання
пріоритетів і цінностей при перевірці актів на конституційність,
офіційному тлумаченні Конституції і законів. Треба враховувати й те, що
на його позицію нерідко істотно впливає поточна політична ситуація.

Логічний спосіб тлумачення конституційної норми — це процес, в якому
інтерпретатор за допомогою логічних прийомів оперує з матеріалом самої
норми, не звертаючись до інших способів тлумачення. У результаті таких
операцій загальний, абстрактний зміст конституційної норми набуває
конкретного характеру, тобто наближається до реальних життєвих ситуацій.
Тлумачення правових норм має два рівні: а) науково-теоретичний, коли
інтерпретується не тільки конкретний зміст волі законодавця, а й її
загальний зміст. При цьому юридичні поняття розглядаються у світлі
загальної характеристики права як суспільного явища, його сутності,
різних закономірностей розвитку. Відповідно інтерпретація закону на
цьому рівні є ширшою і різноманітнішою, ніж право-застосовне тлумачення;
б) практико-прикладне тлумачення чинного права, яке являє собою
встановлення змісту закону щодо різних суб’єктів і життєвих ситуацій.

При логічному способі тлумачення правових норм застосовуються такі
прийоми, як: а) логічне перетворення; б) логічний аналіз понять; в)
висновок за ступенем (a fortiozi); г) висновки за аналогією; ґ) висновки
від протилежного (arqu-metrum a contrario); д) доведення до абсурду
(redictio ad absurdum) тощо. Логічний аналіз понять є однією з найбільш
поширених і складних операцій у тлумаченні.

Історико-політичний (іноді його називають історичним) метод у теорії
права покликаний виявляти конкретно-історичні умови прийняття
нормативно-правового акта або умови його застосування. Інтерпретатор
Основного Закону (стосовно офіційного тлумачення Конституції — це судді
Конституційного Суду) спирається при тлумаченні на знання
конкретно-історичних умов і обставин прийняття Конституції,
запропонованих у ході конституційного процесу варіантів нормативного
закріплення тих чи інших блоків суспільних відносин. Процес пізнання
виходить за межі чинної Конституції і потребує використання інших,
нерідко ненормативних джерел. У цьому проявляється одна з особливостей
даного методу тлумачення конституційних норм. Знання історії прийняття
Конституції дає можливість доповнити і розширити відомості про зміст і
спрямованість волі законодавця при її прийнятті, встановити, чому ті чи
інші конституційні норми прийняті в тій чи іншій редакції: Істотне
значення має аналіз різних проектів Конституції України.

Цей спосіб тлумачення дає можливість виявити мету, завдання прийняття
Конституції, обстановку, в якій відбувався цей процес. Визнаючи важливу
роль історичного методу тлумачення Конституції і законів України, слід
ураховувати й те, що цей спосіб інтерпретації є не головним, а
факультативним і може використовуватися не завжди.

Практика діяльності Конституційного Суду України свідчить про те, що в
процесі офіційного тлумачення Конституції і законів він застосовує різні
способи тлумачення конституційних норм і норм поточного законодавства
різних галузей національної правової системи. Найчастіше
використовуються граматичний, системний (систематичний) і логічний
методи тлумачення. Важливо, щоб у процесі інтерпретаційної діяльності
комплексно застосовувалися всі зазначені способи. Безумовно, під впливом
різноманітних чинників позитивного характеру методологічний арсенал
способів офіційного тлумачення норм Конституції і законів України буде
розширюватися, поглиблюватися відповідно до процесу нагромадження
досвіду їх тлумачення. Водночас є потреба в узагальненні вже існуючого
досвіду способів цієї діяльності в Україні, що має істотне значення для
реалізації конституційного законодавства, підвищення якості
інтерпретаційної діяльності органу конституційної юрисдикції.

Тлумачать норми Конституції України не тільки Конституційний Суд
України, а й інші державні органи, організації, вчені, різні суб’єкти
права. Але офіційне тлумачення, результати якого мають
загальнообов’язкове значення, дає тільки орган конституційної
юрисдикції. Правотлумачувальна діяльність цього органу розширюється,
збагачується і має суттєве значення для забезпечення стабільності
конституційного ладу України, прав і свобод людини і громадянина.

§ 4. Реалізація Конституції України

Прийняття Конституції є лише початковим етапом конституційного
регулювання. Конституція формулює відповідні вимоги до поведінки
суб’єктів права. Якщо зміст цих вимог не визначає спрямованості
діяльності органів державної влади і є нормами поведінки людей, то
конституція залишається красивим фетишем, який вимагає шанування, а не
виконання. Конституція живе тільки тоді, коли вона втілюється в
практичній діяльності державних і громадських органів, у поведінці
різних суб’єктів правовідносин. Реалізація конституціиних приписів має
велике значення, виходячи з юридичних властивостей Конституції і
насамперед із того, що вона володіє найвищою юридичною силою у правовій
системі нашої держави. Предмет правового регулювання Конституції — не
одна якась сфера суспільних відносин, а всі сфери, і в кожній із них
проявляється її активна роль. І якщо конституційні норми «не працюють»,
то це негативно впливає і на норми галузевого законодавства. Тому
активно використовуючи закладений у Конституції України потенціал, можна
суттєво вплинути на весь спектр соціальних процесів1.

Реалізація Конституції –це втілення на практиці закладених у ній
демократичних цінностей для забезпечення прав і свобод особи.
Демократичний державно-правовий розвиток українського народу не може
реалізовуватися за межами конституційних приписів. Саме Конституція
юридичне оформляє основні параметри державності, розподіляє повноваження
між владними структурами, наділяє громадян, їх об’єднання правами і
покладає обов’язки, створює правові передумови забезпечення в країні
демократичного політичного режиму.

Реалізація конституційних норм — це втілення приписів Конституції в
правомірних діях громадян, юридичних осіб, державних органів, їх
посадових осіб.

Їх виконання відбувається в чотирьох формах: дотримання, використання,
виконання і правозастосування. Реалізація цих норм пов’язана з
правомірною поведінкою суб’єктів державно-правових відносин, поведінкою,
яка відповідає конституційним приписам.

Механізм реалізації конституційних норм — це сукупність правових і
інституційних елементів, з допомогою яких забезпечується на практиці
втілення конституційних приписів.

Механізм їх реалізації не обмежується суто юридичним блоком, оскільки на
даний процес суттєво впливають соціально-економічна і політична
ситуація, рівень правової і загальної культури, моралі,
соціально-психологічна ситуація в країні, історичний етап розвитку
держави і суспільства, геополітичний чинник. Важливим елементом
механізму реалізації Конституції є державні структури, органи місцевого
самоврядування, які забезпечують застосування конституційних норм у
процесі нормотворчості, правозастосовчої і правоохоронної діяльності
(інституційний блок).

Дотримання конституційних норм — це така форма їх реалізації, за якої
суб’єкти державно-правових відносин утримуються від здійснення дій, що
суперечать нормам Конституції України. Так, ст. 68 Основного Закону
встановлює, що кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та
законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших
людей. Це модель пасивної поведінки суб’єктів правовідносин. У цій формі
реалізуються заборонні конституційні норми, в їх основі знаходяться
заборонні диспозиції. Заборонна диспозиція — це вимога до суб’єктів
права утримуватись від відповідного варіанту негативної поведінки.
Вимога дотримання конституційних приписів адресована всім без винятку
суб’єктам права. У конституційному праві не так багато заборон. Це
стосується і Конституції України, яка спрямована на забезпечення
активної поведінки суб’єктів правовідносин.

Виконання конституційних норм — це активна поведінка суб’єктів
правовідносин, яка випливає із конституційних приписів, їх виконання на
відміну від дотримання зумовлює не пасивну, а активну поведінку
суб’єктів права. У Конституції встановлені такі способи виконання норм:
а) всі суб’єкти права мають виконувати Конституцію і закони; б)
Українська держава зобов’язана виконувати міжнародні договори, якщо вони
ратифіковані Верховною Радою України; в) громадяни повинні виконувати
свої обов’язки.

Використання конституційних норм — це форма їх реалізації управомоченими
суб’єктами права шляхом реалізації наданих їм суб’єктивних прав у
вигляді дозволу або правомоч-ностей. При цьому цей дозвіл суб’єкт
реалізовує на свій розсуд і своїми діями. Наприклад, громадянин може
брати участь у виборах і референдумах, а може це право не реалізовувати.
Так, згідно з Конституцією України (ст. 71) вибори до органів державної
влади та місцевого самоврядування є вільними, і відповідно ніхто не може
примушувати громадянина брати участь у виборах і визначати за кого
голосувати. Використовуючи конституційні норми, громадяни реалізують
надані їм Основним Законом право на працю, на освіту, на житло та ін.
Таким чином реалізуються уповноважуючі конституційні норми. Прикладом
такої норми є: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися
своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності»
(частина перша ст. 41 Конституції України).

Застосування конституційних норм — це владна організуюча діяльність
державних та інших органів, осіб, яка має своєю метою забезпечити
адресатам цих норм реалізацію їх прав і обов’язків, а також гарантувати
контроль за даним процесом. Застосування цих норм як форма реалізації
Конституції України має місце в правозастосовчій діяльності органів
державної влади та інших суб’єктів і відбувається у встановленому
законом порядку.

Таким чином, у конституційно-правовій сфері виконання і використання
конституційних норм суб’єктами державно-правових відносин нерідко є
недостатнім для їх реалізації. У відповідних випадках необхідні
позитивні дії державних органів та органів місцевого самоврядування,
громадських формувань, інших суб’єктів права.

Для застосування конституційних норм принципове значення має ст. 8
Конституції України, згідно з якою норми Конституції України є нормами
прямої дії. Це положення вперше закріплене в конституційній практиці
нашої держави. Але нормативний блок механізму реалізації Конституції
передбачає можливість як безпосереднього застосування її норм, так і
опосередкованого, тобто через норми галузевого законодавства1.
Застосовуючи конституційні норми, немає сенсу і необхідності
протиставляти безпосередню і опосередковану форми їх реалізації,
оскільки найчастіше норми Конституції України реалізуються разом з
нормами різних галузей національної правової системи. Це пов’язано з
тим, що самих норм Конституції не завжди буває достатньо для втілення на
практиці конституційних приписів. Специфіка конституційних норм полягає
в тому, що вони недостатньо захищені власними санкціями на відміну від
інших галузей права.

§ 5. Внесення змін до Конституції України

Порядок внесення змін до Конституції України визначається у тринадцятому
розділі Основного Закону. Він спрямований на забезпечення як
стабільності конституційного ладу, так і динаміки його розвитку з
урахуванням суспільних потреб, які постійно змінюються. Аналіз норм
цього розділу дає підстави стверджувати, що Конституція України належить
до жорстких, важко змінюваних актів, що вона може бути змінена лише в
особливому, закріпленому нею порядку. Саме сталий процесуальний порядок
внесення до неї змін забезпечує стабільність правового змісту і
можливість часткової зміни окремих положень у разі необхідності. Таким
чином забезпечується, з одного боку, стабільність суспільних відносин, а
з другого — можливість їх подальшого розвитку на демократичних засадах.

Характерними рисами конституційного порядку внесення змін до Конституції
є такі. Право подання до Верховної Ради України законопроекту про
внесення змін до Конституції України надається лише Президенту України
та не менш як третині народних депутатів України від конституційного
складу Верховної Ради. Обмеження кола суб’єктів законодавчої ініціативи
з цього питання є суттєвою конституційною гарантією стабільності
Конституції.

Уперше в практиці конституційного регулювання в Україні вводиться
диференційований підхід до зміни конституційного тексту. Так, зміни в
розділах, окрім І, III і XIII, можливі лише в тому разі, якщо такий
законопроект попередньо буде обговорений і схвалений більшістю народних
депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Оскільки це
схвалення не є остаточним, то воно приймається простою більшістю голосів
від конституційного складу парламенту. Остаточне ж рішення приймається
тільки на наступній черговій сесії Верховної Ради не менш як двома
третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Ще складніший порядок внесення змін до Конституції України
встановлюється до тих розділів, які є її фундаментальною основою. Згідно
зі ст. 156 Конституції законопроект про внесення змін до розділу І
«Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII
«Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради
України Президентом України або не менш як двома третинами від її
конституційного складу, та прийняття законопроекту кваліфікованою
більшістю — двома третинами від конституційного складу парламенту.
Чинним такий законопроект вважається тільки з моменту затвердження його
всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.
Частина друга ст. 156 забороняє повторне подання законопроекту про
внесення змін до цих розділів Конституції з одного й того ж питання на
розгляд Верховної Ради України того самого скликання. Це може зробити
парламент тільки наступного скликання.

Передбачений в Конституції України ускладнений механізм зміни
конституційного тексту спрямований на забезпечення стабільності
конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина. Так, згідно зі
ст. 157 Конституції Основний Закон держави не може бути змінений, якщо
зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і
громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на
порушення територіальної цілісності України.

Це, звичайно, не означає, що другий розділ Конституції, присвячений
основним правам, свободам і обов’язкам людини та громадянина, не може
бути змінений узагалі. Конституція передбачає можливість подальшого
розширення конституційних прав і свобод, посилення їх гарантованості.
Згідно з частиною першою ст. 22 Конституції права і свободи людини і
громадянина не є вичерпними. Тим самим конституційне визнається
можливість розширення кола основних прав і свобод особи. Водночас ні за
яких обставин не може бути змінена Конституція України в умовах воєнного
або надзвичайного стану.

Досить важливим є положення ст. 158 Конституції України, яке забороняє
повторне подання до Верховної Ради одного й того ж законопроекту, якщо
він уже розглядався парламентом України і був ним відхилений, раніше ніж
через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Ця
конституційна норма спрямована на збереження стабільності Конституції,
її стабільності сприяє й те, що Верховна Рада протягом строку своїх
повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції
України.

Основний Закон гарантує конституційність законопроектів про внесення
змін до Конституції з питань, які стосуються національної безпеки
України, забезпечення прав і свобод людини і громадянина шляхом вимоги
обов’язкового висновку щодо них Конституційного Суду України. Так,
згідно зі ст. 159 Конституції України законопроект розглядається
Верховною Радою за наявності висновків Конституційного Суду України щодо
відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158. Стаття 157
Конституції України встановлює, що Конституція України не може бути
змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод
людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності
чи на порушення територіальної цілісності України, а ст. 158 передбачає,
що законопроект про внесення змін до Конституції України, який
розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути
поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня
прийняття рішення щодо цього законопроекту. Тільки щодо цих
законопроектів необхідний висновок Конституційного Суду України. Щодо
інших цього не передбачається.

Стосовно висновку Конституційного Суду щодо конститу-ційності
законопроекту, то він є важливою юридичною гарантією проти можливості
порушення Основного Закону. Парламент не може прийняти законопроект до
свого розгляду з питань, передбачених статтями 157 і 158 Конституції без
цього висновку. Але навіть за наявності позитивного висновку
законопроект може бути прийнятий або відхилений Верховною Радою, а
прийнятий закон може бути не затверджений народом на всеукраїнському
референдумі.

Таким чином, встановлений у тринадцятому розділі Конституції України
ускладнений порядок зміни конституційного тексту на відміну від раніше
діючої Конституції УРСР 1978 р. спрямований на забезпечення стабільності
конституційних норм, що має суттєве значення для стабільності правової
системи, її розвитку на демократичних засадах.

Розділ 4 ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

§ 1. Поняття конституційного ладу

Конституція України як Основний Закон держави займає центральне місце в
системі законодавства, оскільки є головним джерелом права України.
Розділ І «Загальні засади» — провідний у структурі Конституції, має
особливе значення як для самої Конституції, так і для всієї системи
національного законодавства.

У цьому розділі закріплюються засади конституційного ладу України.
Водночас є поняття «конституційний лад». А тому виникає запитання щодо
тотожності чи відмінності цих термінів. У сучасній науці конституційного
права, а також у теорії держави і права поняття «конституційний лад»
останнім часом використовується дедалі частіше для позначення досить
чіткої системи суспільних відносин, що закріплює функціональну і
організаційну єдність суспільства, або як сукупність принципів, без яких
лад держави не може бути конституційним.

У юридичній літературі немає єдиного розуміння поняття конституційного
ладу, але всі вчені юристи стоять на позиції, що наявність у державі
Конституції ще не дає підстав існуючий суспільний лад вважати
конституційним. Це зумовлено тим, що суспільний лад не можна вважати
державно-правовою категорією на відміну від конституційного ладу. До
того ж він може бути і неконституційним, оскільки вплив держави на
людину і суспільство в цілому може здійснюватися і поза межами права. А
тому термін «конституційний лад» не є синонімом терміна «суспільний
лад».

Важливо виходити з того, що конституційне правління, правовий характер
державної влади, правова держава, верховенство права тісно
взаємопов’язані і водночас є найбільш важливою ознакою і передумовою
конституційного ладу. Конституційний лад — це цілісна система
соціально-правових відносин і інститутів, які підпорядковані безумовним
моральним і конституційним вимогам. Він має ґрунтуватися на сукупності
найважливіших регуляторів, які допомагають закріпленню в суспільній
практиці і в правосвідомості фізичних і юридичних осіб стабільних
правових, гуманних, справедливих зв’язків між людиною, суспільством та
державою.

Конституційний лад має реалізувати прагнення до соціального порядку на
основі співіснування індивідуального та групового інтересів із
загальними, забезпечувати пріоритет прав особи. Все це потребує з боку
держави ефективних гарантій, без наявності яких існуючий лад не можна
вважати конституційним.

Безперечно, найбільш важливим предметом свого регулювання Конституція
має насамперед засади конституційного ладу, які й зумовлюють його
конституційну природу. Цими засадами є соціально-моральні установки і
політико-правові правила розумної та справедливої організації
суспільства, які обов’язково мають перебувати під захистом держави. Саме
вони зумовлюють найважливіші ознаки конституційного ладу, форму
правління, влади, державного устрою, політичного режиму, сутність
України як держави, правового статусу людини і громадянина, принципи
народовладдя та форми його здійснення, засади створення надійної системи
державної безпеки, захисту суверенітету і територіальної цілісності
України, правопорядку та зовнішньої політики нашої держави.

Якщо конституційний лад — це сукупність соціальних відносин, то його
засади — система конституційне закріплених принципів, що їх
регламентують. Стосовно конституційного ладу засади являють собою вужче
поняття. Якщо вони закріплені тільки в Конституції держави, то сам
конституційний лад встановлюється не тільки в Конституції, а і у
відповідних конституційних законах. Наприклад, про власність, про
місцеве самоврядування, про Конституційний Суд України, про громадянство
та ін.

Загальновизнано, що саме засади конституційного ладу є найважливішим
об’єктом конституційного регулювання. Це справді так, тому що засади
закріплюють: 1) основні принципи, що виступають як керівні для
різноманітних сторін конституційного ладу; 2) базові цінності, на які
суспільство орієнтується в розвитку конституційного ладу; 3)
конституційно-правові норми і інститути, через які ці принципи та
цінності дістають своє безпосереднє обґрунтування й закріплення і які
зумовлюють їх юридичне значення.

Таким чином, можна вважати, що засади конституційного ладу — це система,
в якій базові цінності є основою принципів, а останні конкретизуються в
інститутах і нормах, що в цілому надає системі правового значення.

Засади конституційного ладу — досить специфічні правові норми, на основі
яких формуються відповідні правовідносини. Ці норми мають ряд
характерних ознак. Передусім вони закріплюють найважливіші засади
побудови суспільства і держави і, як правило, не породжують конкретних
правовідносин. Вони зумовлюють сутність правового впливу на всі сфери
суспільних відносин і адресовані всім суб’єктам права. Способом захисту
цих норм є загальний режим захисту Конституції, конституційного ладу.
Вони мають здебільшого конституційну форму вираження; за своїм видом
вони в основному є нормами-принципами, нормами-цілями,
нормами-дефіні-ціями. Практичну і правову реалізацію цілей
конституційного ладу має забезпечувати вся правова система держави, всі
галузі права. Цілеспрямованість засад конституційного ладу -забезпечення
системного закріплення концептуальних ідей, визнаних найважливішими для
суспільства і держави. За своїми функціями ці норми є головними для всіх
інших правових інститутів.

Засади конституційного ладу мають особливу юридичну силу. Це виявляється
в обов’язках законодавця дотримуватися вказаних принципів при внесенні
змін і доповнень до тексту Конституції. Конституційний Суд України також
має виносити свої рішення в разі невідповідності правових норм суті
основних принципів, які в будь-якому разі є непорушними. Якщо
Конституції України належить перше місце в системі джерел права, то
засади конституційного ладу є своєрідною «конституцією для Конституції».
Саме засади є основним виміром Конституції.

Засади конституційного ладу країни відображають прагнення людини і
суспільства до щастя, добра, справедливості, свободи, рівності,
солідарності, гуманізму, демократії та порядку. У засадах
конституційного ладу, як правило, закріплюється суспільний ідеал.

Ключове значення має положення про верховенство людини над державою. У
засадах конституційного ладу має бути відображений принцип обмеження
держави. Над нею знаходиться право і народний суверенітет, тобто саме
вони мають верховенство, їх закріплення в Конституції спрямоване на
здійснення контролю над владою, аби запобігти можливості її свавілля.

Надзвичайно важливим для засад конституційного ладу є їх цілісність.
Будучи закріпленими в Конституції, вони стають умовою для тісної
внутрішньої єдності і стабільності суспільства. Слід відзначити також і
проблему співвідношення цілісності засад конституційного ладу і
компромісу. Ця проблема зумовлена тим, що в демократичному суспільстві
конституційний лад має бути формальним відображенням компромісу, який в
ім’я загального правонаступництва є обов’язковим, незмінюваним.

І, звичайно, найважливішими в засадах конституційного ладу є його
принципи, їх перелік не може бути вичерпним. Тому вони не завжди бувають
закріплені в розділі про засади, а можуть міститися й в інших розділах
(наприклад, принцип судового контролю). Такими принципами засад
конституційного ладу є: народовладдя, державний суверенітет; політична,
економічна та ідеологічна багатоманітність; верховенство права;
пріоритет прав і свобод людини і громадянина; рівність перед законом,
право на рівний захист з боку закону; поділ влади; унітаризм; суверенна
і незалежна, демократична, соціальна, правова держава; принцип
забезпечення своїх національних інтересів і безпеки шляхом підтримання
мирного і взаємовигідного співробітництва із зарубіжними країнами за
загальновизнаними принципами І нормами міжнародного права.

§ 2. Основні засади конституційного ладу

Конституція характеризує Україну як суверенну і незалежну, демократичну,
соціальну, правову державу (ст. 1). Ця стаття є однією із провідних,
присвячених українській державності. Суверенітет є однією з ознак
суверенної держави. Він надає можливість самостійно здійснювати через
відповідні державні структури функції стосовно формування і реалізації
як внутрішньої, так і зовнішньої політики України.

Із суверенності України випливає і її незалежність. Незалежною може бути
суверенна держава, яка має право самостійно вирішувати свої внутрішні і
зовнішні справи без втручання в них будь-якої іншої держави.

Конституція характеризує Україну як демократичну державу, яка за формою
правління є республікою. Про демократичний характер нашої держави
свідчить те, що законодавчий орган, Президент України, місцеві ради
обираються громадянами України на принципах періодичних, конкурентних,
вільних виборів.

Україна проголошена соціальною державою, в якій людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються
найвищою соціальною цінністю. Держава — для людини, а не навпаки. Саме
такий зміст закладений в основу конституційних норм, які визначають
загальнодержавну політику в соціальній сфері, забезпечують соціальну
спрямованість економіки.

Україна проголошена в Конституції правовою державою. Таке закріплення,
звичайно, ще не відображає реальності сьогодення, а є одним із
перспективних завдань, яке необхідно вирішувати. Це — норма-ціль. Слід
зазначити, що для правової держави характерні такі риси, як:
верховенство права, закону, Конституції; визнання пріоритету прав і
свобод людини і громадянина; взаємна відповідальність держави і
громадянина; демократична форма правління; соціальна справедливість і
гуманізм та ін.

Суверенітет України поширюється на всю її територію (ст. 2). Це
положення означає, що жодна частина цієї території не може проголосити
себе незалежною від суверенної влади держави. Згідно зі ст. 17
Конституції захист суверенітету і територіальної цілісності України,
забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішою
функцією держави, справою всього українського народу. Принципові засади
забезпечення національної безпеки України визначає Концепція (основи
державної політики) національної безпеки України, схвалена Верховною
Радою України 16 січня 1997 р. На Збройні Сили України покладається
оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і
недоторканності. На відповідні військові формування та правоохоронні
органи держави, організація і порядок діяльності яких регламентуються
відповідними законами, що вже прийняті і діють, покладається
забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України.
Важливим є положення про те, що Збройні Сили України та інші військові
формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод
громадян, з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади
чи перешкоджання їх діяльності. Держава бере на себе забезпечення
соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у
Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів
їх сімей. На території України забороняється створення і функціонування
будь-яких збройних формувань, не передбачених законом. Чинним
законодавством встановлена кримінальна відповідальність за найманство і
створення не передбачених законодавством воєнізованих формувань чи груп
(ст. 260 Кримінального кодексу України). Не допускається розташування на
території України іноземних військових баз. Утім, дане положення
Конституції тісно пов’язане з п. 14 Перехідних положень Основного
Закону.

Частина друга ст. 2 Конституції закріплює положення про те, що за своїм
державним устроєм Україна є унітарною державою. На відміну від федерацій
унітарні держави мають єдину конституцію, єдиний уряд, єдине
законодавство тощо.

До складу унітарних держав можуть входити одна або кілька
адміністративно-територіальних одиниць, що користуються особливим
статусом автономних утворень. В Україні такий статус має Автономна
Республіка Крим, яка є невід’ємною складовою частиною України. Унітарна
форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки
відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним та
культурним реаліям.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Цілісність означає заборону насильницького поділу території держави, а
під недоторканністю території держави розуміють те, що інші держави
зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на територію суверенної
держави. Тільки Україна володіє повнотою суверенної влади і тільки вона
може здійснювати територіальне верховенство.

Важливе значення має ст. З Конституції, яка встановлює, що людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються
в Україні найвищою соціальною цінністю. Визначивши їх як найвищу
соціальну цінність, Україна приєдналася до європейського і світового
бачення цього питання, закріпила його загальнолюдське вирішення як
обов’язкове для держави і всіх інших учасників суспільних відносин. У
частині другій ст. З Конституція передбачає положення, яке обмежує
державну владу, а саме відповідальність держави перед людиною за свою
діяльність, адже головним обов’язком держави є утвердження і
забезпечення прав і свобод людини.

Принципово важливим є закріплення у ст. 4 Конституції єдиного
громадянства. Це конституційне положення покликане забезпечити єдиний
правовий статус для всіх громадян України. Єдине громадянство в Україні
є необхідною умовою стабільності політичної і соціальної ситуації в
державі. Громадянство має важливе значення для людини, впливає на її
суб’єктивні права, їх обсяг, свободи, обов’язки, відповідальність.
Конституція України закріплює порядок, згідно з яким підстави набуття і
припинення громадянства України визначаються тільки законом. В Україні
діє Закон «Про громадянство України» в редакції від 18 квітня 2001 р.

Стаття 5 Конституції закріплює республіканську форму правління. Поняття
«республіка», яке вперше було запроваджене у Стародавньому Римі,
дослівно означає «справа народу», але пізніше стало тлумачитися як
«влада народу». Різноманітність республіканських форм правління залежить
від того, якою мірою народ впливає на формування та діяльність органів
держави.

Згідно з частиною другою ст. 5 Конституції носієм суверенітету і єдиним
джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу як безпосередньо,
так і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Це
можуть бути всеукраїнський та місцевий референдуми, вибори та інші
форми. Конституція встановлює гарантії прав суверенітету народу. Це —
заборона на узурпацію державної влади, оскільки єдиним її джерелом є
суверенний народ, а також право народу визначати і змінювати
конституційний лад в Україні. Таке право не може бути узурповане
державою, її органами або посадовими особами.

Необхідність здійснення в Україні державної влади на засадах її поділу
на законодавчу, виконавчу і судову закріплено в ст. 6 Основного Закону.
Це — один із найбільш важливих принципів організації державної влади.
Гілки влади, за Конституцією, є відносно незалежними, мають свою чітко
встановлену компетенцію. Суверенні права на владу визнаються за всіма
дієздатними громадянами або за їх більшістю, а управління здійснюється
на основі народного представництва.

Сама ідея народного представництва як засіб обмеження правління
верховної влади надзвичайно важлива, адже саме народу належить первинна,
установча влада, саме він може вирішувати питання про зміну форми
правління. І це знайшло чітке конституційне закріплення.

Важливим фактором узгодження діяльності гілок влади є система стримань і
противаг, яка має урівноважувати їх владні повноваження. Це такі засоби
стримань і противаг, як: а) законодавча влада обмежена референдумом (ст.
73), прямими виборами Президента (ст. 103), його правом вето (п. ЗО ст.
106), Конституційним Судом (ст. 147); б) виконавча влада обмежена
відповідальністю перед парламентом (пункти 10, 12, 13 ст. 85, ст. 113,
ст. 115), підзаконним характером нормативних актів, що нею приймаються
(ст. 106), внутрішнім розподілом повноважень між Президентом і Кабінетом
Міністрів (пункти 9, 10 ст. 106), між республіканською владою і
місцевими органами влади.

Судова влада підпорядкована Конституції і закону (ст. 129), а її
внутрішній розподіл виявляється в тому, що Конституційний Суд виділений
із загальної судової системи (ст. 147). Принципу поділу влади, який
гарантується Конституцією України, відповідають: наявність сильного
Президента, що володіє значними повноваженнями (ст. 102); механізмів
контролю над Президентом (особлива процедура імпічменту — ст. 111);
відповідального уряду (колективна та персональна відповідальність його
членів — частина друга ст. 113, частина четверта ст. 115); участь
парламенту в призначенні глави уряду (пункти 12, 24 ст. 85);
неприпустимість сумісності депутатського мандата з міністерським
портфелем (частина друга ст. 78) та ін.

Свої повноваження органи законодавчої, виконавчої та судової влади мають
здійснювати в межах, встановлених Конституцією України та відповідними
законами.

У Конституції України забезпечені правові та економічні умови
функціонування місцевого самоврядування (ст. 7). У нормативному значенні
положення даної статті пов’язані з принципом народовладдя. Україна
розглядає самоврядування як фундаментальні засади устрою суспільства і
держави. Місцеве самоврядування слід розглядати як форму залучення
громадян України до участі в управлінні своїми справами.

Важливою умовою конституційного ладу є верховенство права та закону. У
правовій конституційній державі влада має підлягати праву, а не право
їй. Держава має бути у цьому зацікавленою, оскільки суспільство, що
зорієнтоване на верховенство права, може стати носієм правового порядку,
захисником миру, прав і свобод громадян. У ст. 8 Конституції України
встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Принцип верховенства права неприпустимо протиставляти принципу
верховенства закону. Це виправдано лише в тому випадку, коли в поняття
«закон» вкладається той самий зміст, що й у поняття «право». Якщо ж
термін «закон» вживається у власному розумінні слова — як акт
парламенту, то таке тлумачення принципу верховенства права слід вважати
спрощеним.

Частина друга ст. 8 закріплює важливе положення про те, що Конституція
має найвищу юридичну силу і згідно з преамбулою є Основним Законом
України. Крім того, норми Конституції є нормами прямої дії (частина
третя ст. 8). Це дає можливість звертатися до суду для захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на
підставі Конституції навіть у тому разі, якщо відсутні відповідні
нормативно-правові акти.

Надзвичайно важливе зовнішньополітичне і правове значення мають норми
ст. 9 Конституції, згідно з якими чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України. Закон України «Про дію міжнародних
договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. передбачає, що
укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є
невід’ємною частиною національного законодавства. У цьому випадку такий
міжнародний договір має таку ж юридичну силу, як і національний закон.
Тому Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993
р. обумовлює здійснення ратифікації міжнародних договорів не у формі
постанови Верховної Ради України, як це було раніше, а шляхом прийняття
спеціального закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної
Ради України.

Ратифікації підлягають міжнародні договори про дружбу, взаємну допомогу
та співробітництво; з питань позики та кредиту; територіальні; про
громадянство та інші, ратифікація яких передбачена законом або самим
міжнародним договором. Відповідні міжнародні договори подаються на
ратифікацію Верховній Раді України Президентом України або Кабінетом
Міністрів України. Важливим є те, що у разі виявлення розбіжностей між
договором, поданим на ратифікацію, і Конституцією України, договір
повинен надсилатися до Конституційного Суду України для одержання
висновку щодо його відповідності Конституції. Слід зазначити, що Україна
широко використовує практику ратифікації міжнародно-правових договорів.
Лише за період з липня 1990 р. по грудень 1997 р. Верховна Рада України
ратифікувала близько 300 міжнародних договорів. Важливе значення має і
положення Конституції про те, що укладення міжнародних договорів, які
суперечать Конституції, можливе лише після внесення до неї відповідних
змін.

Стаття 10 Основного Закону України закріплює українську мову як
державну, покладає на державу обов’язок забезпечувати всебічний розвиток
і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на
всій території України. Водночас держава гарантує (а не лише виявляє
турботу, як було раніше) вільний розвиток, використання і захист
(останнє теж є новелою) мов національних меншин України. Спеціально
виділено російську мову як таку, якою користується значна частина
населення України. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією
та визначається законом. Нині цю функцію виконує Закон «Про мови в
Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р. Питання мовної політики в Україні
визначаються також іншими конституційними нормами. Наприклад,
недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками (ст. 24
Конституції), що порядок застосування мов визначається виключно законами
України (ст. 92); щодо обов’язкового володіння державною мовою
Президента України (ст. 103), професійними суддями (ст. 127), суддями
Конституційного Суду (ст. 148). Держава повинна також сприяти вивченню
мов міжнародного спілкування. У міжнародному праві є поняття «робоча
мова ООН», якими є англійська, іспанська, російська і французька мови,
та «офіційні мови ООН» — англійська, арабська, іспанська, китайська,
російська і французька.

Принципово важливим є закріплення в Конституції положень про сприяння
державній консолідації та розвитку української нації, її історичної
свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної,
культурної, мовної, релігійної самобутності всіх корінних народів і
національних меншин України (ст. 11). Ці конституційні положення
створюють правову базу для вирішення питань у цій сфері. До заходів
законодавчого характеру належать прийняття Декларації прав
національностей України від 1 листопада 1991 p., Закону України «Про
національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 p., Державної програми
відродження і розвитку освіти національних меншин в Україні на 1994—2000
pp. та ін.

Уперше в національне право запроваджується поняття корінних народів. Цим
терміном, як правило, позначається категорія національних меншин, яка є
самобутньою етнічною групою, що склалася історично і споконвіку проживає
на території даної держави, їх головна відмінність від національних
меншин відповідно до Міжнародної Конвенції МОП 1989 p. полягає в
наявності специфічних прав землевласності чи землекористування в тих
регіонах, в яких вона проживає. Відповідного законодавства в Україні ще
немає.

На конституційному рівні вперше закріплені (ст. 12) положення про
обов’язок держави дбати про задоволення національно-культурних і мовних
потреб українців, які проживають за межами держави. Українська діаспора,
тобто українці, що живуть за межами держави, за різними неофіційними
даними, налічує 11 млн. осіб. Найбільші українські діаспори -у Росії
(4,3 млн.), у США (2 млн.) та Канаді (1 млн. осіб). Йдеться про взаємне
збагачення набутками духовної та матеріальної культури, поєднання
інтересів українців у своїй державі та поза нею, залучення етнічних
українців до розвитку і зміцнення зв’язків зі своєю етнічною
батьківщиною.

Конституція в ст. 13 закріплює право власності українського народу на:
землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які
знаходяться в межах території України, на природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Слід
зазначити, що визначення континентального шельфу вперше дається в ст. 1
Женевської Конвенції про континентальний шельф 1958 р. (ратифікована 10
листопада 1960 р.) і знаходить більш детальний розвиток у ст. 76
Конвенції ООН 1982 р. з морського права. Особливим правовим статусом
користується і виключна (морська) економічна зона, спеціальний правовий
режим якої визначається нормами міжнародного права.

Право власності українського народу на природні ресурси знайшло розвиток
у чинному законодавстві. Це закони «Про власність», «Про охорону
навколишнього природного середовища», Водний кодекс, Лісовий кодекс,
Кодекс України про надра та ін. Від імені українського народу права
власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в
межах, визначених Конституцією. За загальним правилом, закріпленим
Конституцією, природні ресурси можуть надаватися громадянам лише для
користування. Певні винятки з цього правила стосуються окремих об’єктів
тваринного світу, а також земельних ресурсів.

Чинне законодавство про охорону навколишнього природного середовища
розрізняє загальне і спеціальне природокористування громадян.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Власник повинен поважати інтереси інших людей, суспільства. Держава
забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання,
соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні
перед законом. Порушення прав власності державою, фізичною чи юридичною
особами зумовлює можливість притягнення винних до відповідальності.

Норма ст. 14 Конституції присвячена землі як основному багатству, що
перебуває під особливою охороною держави. Конституційне положення щодо
землі утворює принципово нову в нашій державі конституційну основу як
для галузевого земельного законодавства, так і для господарської системи
в цілому. Право власності на землю гарантується. Воно набувається і
реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно
відповідно до закону. Положення Конституції підтверджується чинним
земельним законодавством щодо обмеження категорії права власності на
землю, закріплюючи таке право лише за громадянами України.

Відповідно до ст. 15 Конституції суспільне життя в Україні ґрунтується
на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Забезпечення політичної багатоманітності означає свободу політичної
діяльності об’єднань громадян (партій, рухів тощо), яка не забороняється
законодавством України. Порядок створення об’єднань громадян
визначається Законом України «Про об’єднання громадян» від 16 червня
1992 р. Конституція в ст. 37 встановлює певні обмеження щодо створення і
діяльності об’єднань громадян. Наприклад, осередки політичних партій не
можуть діяти в органах виконавчої та судової влади. Політичним партіям і
громадським організаціям заборонено створювати воєнізовані формування.

Економічна багатоманітність означає можливість рівноправного існування
різних форм власності та господарювання, однакову їх підтримку і захист
з боку держави.

Ідеологічна багатоманітність — це право різних суб’єктів безперешкодно
формулювати, пропагувати і втілювати в практику суспільних відносин
різноманітні теорії, ідеї, погляди, які стосуються різних аспектів життя
держави і суспільства. Сама держава, звичайно, дотримується певних
політичних та ідеологічних концепцій, але вони не можуть офіційно
проголошуватися державою пріоритетними та обов’язковими. З цією ж метою
забороняється цензура, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи
слова в засобах масової інформації. Все це має суттєве значення для
розвитку в Україні суспільних процесів на демократичних засадах.

Однією із найважливіших, що безпосередньо стосується самого існування
українського народу, здоров’я кожної людини, що проживає на території
України, та майбутніх поколінь, є ст. 16 Конституції, яка покладає на
державу забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної
рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської
катастрофи, збереження генофонду українського народу. Відповідні
міністерства повинні розробляти і вводити в дію екологічні нормативи і
правила екологічної безпеки. Вже створено досить розгалужену систему
сучасного екологічного законодавства, наступним етапом розвитку якого є
кого кодифікація з урахуванням відповідних конституційних приписів.

Конституційне закріплення положення про обов’язок держави стосовно
подолання наслідків Чорнобильської катастрофи визначається тим, що
йдеться про безпрецедентне екологічне лихо планетарного масштабу.
Ліквідація його наслідків ще довго потребуватиме цілеспрямованих
державних заходів.

Ключове значення має положення ст. 18 Конституції про те, що
зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її
національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і
взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за
загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права. На жаль, у
Конституції не закріплені принципи зовнішньої політики України,
наприклад, такі як: можливість участі в міжнародних організаціях та
інших об’єднаннях, системах колективної безпеки; бажання наблизитися до
загального і справедливого миру та ін. Водночас Україна визнає перевагу
загальнолюдських цінностей перед іншими, пріоритет загальновизнаних норм
міжнародного права стосовно норм національного права. Ще в 1990 р.
Україна проголосила намір стати нейтральною державою, яка не бере участі
у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не
приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Конституція не
закріпила без’ядерного і безблокового статусу України. Координацію і
контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної
безпеки і оборони України покладено на Раду національної безпеки і
оборони (ст. 107), правовий статус якої визначається законом.

Новелою Конституції України є і ст. 19, згідно з якою правовий порядок в
Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути
примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто держава
має бути гарантом як належної реалізації передбачених Конституцією і
законами прав і свобод людини і громадянина, так і неприпустимості не
передбачених законодавством втручання в життя і діяльність особи та
примусового впливу на неї органів державної влади і місцевого
самоврядування та їх посадових осіб. Ці органи та їх посадові особи
зобов’язані діяти лише на підставі і в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією та законами України.

У Конституції (ст. 20) закріплені державні символи України — Державний
Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України, які є
засобами ідентифікації суверенної держави. Державні символи є сукупністю
конституційне затверджених знакових, образних чи музикальних виразів, що
юридичне уособлюють державу. Державний Прапор України — це національний
прапор, який поєднує два притаманні українському минулому національні
кольори (синій та жовтий) і являє собою стяг із двох рівновеликих
горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого
Державного Герба України та герба Війська Запорізького. Головним його
елементом є малий Державний Герб України. Державний Гімн України —
національний гімн на музику М. Вербицького на слова П. Чубинського
затверджений законом. Опис державних символів України та порядок їх
використання також встановлюються законами, які приймаються не менш як
двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Столицею України є місто Київ, спеціальний статус якого визначається
Законом України «Про столицю України — місто-герой Київ».

Таким чином, основи конституційного ладу України являють собою цілісну
систему основоположних принципів, які визначають демократичний вектор
розвитку Української держави і суспільства.

Розділ 5 ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ

§ 1. Поняття і зміст громадянства

Громадянство України — це постійний правовий зв’язок між фізичною особою
і Українською державою, що проявляється у їх взаємних правах та
обов’язках.

Громадянство слід розглядати як: а) суттєву характеристику основ
правового статусу особи; б) як суб’єктивне право особи на громадянство і
в) як правовий інститут конституційного права.

У першому аспекті це означає, що від наявності громадянства залежить
обсяг правосуб’єктності особи, оскільки не громадяни володіють меншим
обсягом прав, свобод і обов’язків. У другому аспекті це означає, що
кожна людина має право на громадянство, тобто на постійний правовий
зв’язок з відповідною державою. Право на громадянство як суб’єктивне
право закріплюється не тільки в нормах конституційного права, а й у
міжнародних документах.

Громадянство як правовий інститут — це сукупність конституційних норм,
які врегульовують однорідні суспільні відносини по набуттю, припиненню
громадянства, процедур з питань громадянства. Предметом правового
регулювання громадянства є саме ці питання. Громадянство в Україні
регламентується такими актами, як Конституція України, Закон «Про
громадянство України», а також «Порядком провадження за заявами і
поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень»,
затвердженим Указом

Президента України від 27 березня 2001 р. У ст. 4 Закону «Про
громадянство України» встановлено, що питання громадянства
регламентуються і міжнародними договорами, і якщо цими договорами
встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі «Про
громадянство України», то застосовуються правила міжнародного договору.

Інститут громадянства замінив інститут підданства. Термін «підданство»
вживається лише у монархічних державах, і в тому ж значенні, що й термін
«громадянство».

Наявність у особи громадянства дає їй можливість користуватися всіма
правами і свободами і нести всі обов’язки, їх обсяг залежить від
наявності чи відсутності у особи статусу громадянина даної країни.
Громадянство — визначальний чинник для характеристики правового статусу
особи, найважливіший його елемент.

Тому слід відрізняти поняття «народ» і «населення», оскільки на відміну
від населення як сукупності осіб, що проживають на території України і
становлять демографічну категорію, громадяни України утворюють її народ,
що є державно-правовою категорією.

В інституті громадянства емко проявляється суверенітет держави, оскільки
Україна шляхом законодавчого регулювання визначає, хто є громадянином
України. Право на громадянство — невід’ємне право кожної людини, що
визначено у Загальній декларації прав людини (ст. 15), у Міжнародному
пакті про громадянські і політичні права (ст. 24). Відповідно до цього
Україна вживає заходів щодо зменшення на своїй території випадків
безгромадянства. Виходячи із значення інституту громадянства для кожної
людини, суспільства і держави, питання регламентації відносин
громадянства згідно зі статтями 85 та 92 Конституції України віднесено
до виключної компетенції Верховної Ради України.

Громадянство –це постійний, а не тимчасовий правовий зв’язок. Він
проявляється у просторі і в часі. Змістом громадянства є взаємні права і
обов’язки громадянина і Української держави. Постійний правовий зв’язок
між особою і державою виникає та існує в силу визнання державою даної
особи своїм громадянином. Цей зв’язок проявляється у поширенні
суверенної влади держави на дану особу, навіть якщо вона перебуває за
кордоном. Тому цей зв’язок є постійним і стійким. Відповідно громадяни
володіють усім комплексом соціальних, економічних, особистих і
політичних прав, несуть всі обов’язки, зобов’язані виконувати
Конституцію і закони, захищати суверенітет і територіальну цілісність
України. Держава ж повинна охороняти права і свободи громадян,
створювати належні умови для реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Це випливає з того, що згідно з Конституцією (ст. 3) утвердження і
забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, що
Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають
за її межами (ст. 25).

Таким чином, громадянство в Україні характеризується:

а) стійким характером зв’язків Української держави і особи;

б) індивідуальним, документально юридичне оформленим громадянством
кожної людини (наявність відповідного документа, який містить вказівку
на громадянство); в) двостороннім зв’язком людини і держави, що
проявляється у їх взаємних правах і обов’язках; г) поширенням на
громадянина суверенної влади держави як всередині країни, так і за її
межами.

§ 2. Принципи громадянства

Принципи громадянства України — це вихідні засади, керівні ідеї, які
одержали закріплення в законодавстві у взаємовідносинах між державою і
особою.

Конституція України і Закон «Про громадянство України», інші акти
встановлюють принципи громадянства. Йдеться про головні принципи.
«Принцип» у перекладі з латинської (principium) означає «засади»,
«основа».

Ці принципи знайшли втілення в Конституції України 1996 р., у Декларації
про державний суверенітет України, в Декларації прав національностей
України, в Законі «Про національні меншини», в Законі «Про громадянство
України». Вони складають цілісну систему ідей, які є основою
законодавства про громадянство, у взаємовідносинах між Українською
державою і громадянами.

У ст. 2 Закону «Про громадянство України» встановлюється, що
законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:
а) єдиного громадянства; б) запобігання виникненню випадків
безгромадянства; в) неможливості позбавлення громадянина України
громадянства України; г) визнання права громадянина України на зміну
громадянства; ґ) неможливості автоматичного набуття громадянства
іноземцем чи особою без громадянства та автоматичного його припинення;
д) рівності перед законом громадян незалежно від підстав, порядку і
моменту набуття ними громадянства України; е) збереження громадянства
України незалежно від місця проживання.

Громадянство в Україні базується на таких принципах: 1) єдиного
громадянства України; 2) запобігання виникненню випадків
безгромадянства; 3) неприпустимості позбавлення громадянина України
громадянства; 4) неможливості автоматичного набуття і втрати
громадянства; 5) рівності перед законом громадян України незалежно від
підстав, порядку і часу набуття ними громадянства України; 6) збереження
громадянства незалежно від місця проживання громадянина України; 7)
визнання права громадянина на зміну громадянства; 8) захисту і
піклування про громадян України, що перебувають за межами України; 9)
невидачі громадян України іноземній державі.

Принцип єдиного громадянства, закріплений в ст. 4 Конституції України і
у ст. 2 Закону «Про громадянство України», означає, що виключається
можливість існування громадянства адміністративно-територіальних
одиниць, у тому числі громадянства Автономної Республіки Крим.
Законодавство України не допускає існування подвійного громадянства в
нашій державі. Сутність цього принципу полягає в тому, що громадянин
України не може одночасно мати громадянство іншої держави. Це
конституційне положення спрямоване на забезпечення єдиного правового
статусу для всіх громадян України та однакового правового зв’язку
кожного громадянина з державою. Не тільки безгромадянство (апатризм), а
й подвійне громадянство є негативним явищем. У світовій практиці в
результаті колізій правових норм, що врегульовують питання громадянства,
можуть виникнути ситуації, коли одна й та ж особа визнається
громадянином кількох держав. Для запобігання виникненню таких ситуацій
держави укладають угоди, спрямовані на скорочення кількості осіб з
подвійним громадянством та створення умов, які запобігали б виникненню
подвійного громадянства. На це спрямована і Конвенція про скорочення
безгромадянства.

Принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства, закріплений у
ст. 2 Закону «Про громадянство України», означає недопустимість втрати
громадянином України громадянства внаслідок колізій законодавства
України із законодавством інших держав, громадянство яких бажає придбати
громадянин України. Тому згідно з п. 2 ст. 9 закону особи, які є
іноземцями, мають взяти зобов’язання припинити іноземне громадянство і
подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної
держави, до органу, що прийняв документи про прийняття її до
громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до
громадянства України.

Принцип недопустимості позбавлення громадянства громадянина України має
особливе значення. Він закріплений у Конституції України (частина перша
ст. 25), у Законі «Про громадянство України» (п. З ст. 2) і відповідає
світовим стандартам, зокрема ст. 15 Загальної декларації прав людини про
те, що кожна людина має право на громадянство. У частині другій ст. 15
Декларації встановлено: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений
громадянства або права змінити своє громадянство». У радянські часи
позбавлення громадянства широко застосовувалося як форма боротьби з
інакомислячими, як своєрідна форма репресії.

Позбавлення громадянства — це розторгнення громадянських зв’язків за
ініціативою держави в односторонньому порядку, що не передбачає як умови
згоди на це громадянина. Заборона конституційного законодавства України
на застосування позбавлення громадянства випливає із права людини на
громадянство, двостороннього характеру зв’язків щодо громадянства між
людиною і державою, недопустимістю розірвання цих зв’язків, як однією,
так і другою сторонами без взаємної згоди.

Принцип неможливості автоматичного набуття і втрати громадянства
закріплений у п. 5 ст. 2 Закону «Про громадянство України». У ньому
встановлюється, що громадянство в Україні ґрунтується на принципі
неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи
особою без громадянства шляхом укладення шлюбу з громадянином України
або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та
автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя у
результаті припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з
подружжя. У ст. 19 вказується на підстави втрати громадянства України.
Але воно втрачається не автоматично, тобто при настанні відповідного
юридичного факту, що є підставою втрати громадянства, а з моменту
видання Президентом України указу (ст. 22). Це стосується й неможливості
автоматичного придбання громадянства. Ст. 9 закону послідовно проводить
принцип стійкого правового зв’язку громадянина з державою, що є суттєвою
ознакою громадянства. При цьому вона виходить із положення Конвенції про
громадянство заміжньої жінки (1957 р.), в якій визначається, що ні
укладання, ні розірвання шлюбу з іноземцем, ні зміна громадянства
чоловіком в період шлюбу не веде до автоматичної зміни громадянства
жінки. Але вона може набути громадянство чоловіка в порядку
натуралізації.

Принцип рівності перед законом громадян України незалежно від підстав,
порядку і часу набуття ними громадянства України, закріплений у п. 6 ст.
2 Закону «Про громадянство України», означає, що кожний громадянин
України володіє однаковими правами, свободами і обов’язками незалежно
від підстав набуття громадянства. Не має значення час його набуття. Ця
норма випливає з частини першої ст. 24 Конституції України, яка
закріплює основоположний принцип конституційного ладу України і
світового конституціоналізму: громадяни мають рівні конституційні права
і свободи та є рівними перед законом. Принцип рівності громадянства
передбачає необхідність застосування однакових стандартів прав, свобод і
обов’язків для всіх громадян України незалежно від будь-яких ознак і
обставин, у тому числі часу придбання громадянства.

Принцип збереження громадянства України незалежно від місця проживання
громадянина України, закріплений у п. 7 ст. 2 Закону «Про громадянство
України», означає, що виїзд громадянина за межі території держави не
означає втрати ним громадянства. Згідно з Законом «Про громадянство
України» від 16 квітня 1997 р. однією із підстав втрати громадянства
було те, що особа, яка перебуває за межами України, не стала без
поважних причин на консульський облік у термін 7 років. Сьогодні такої
підстави для втрати громадянства немає.

Принцип визнання права громадянина на зміну громадянства, закріплений у
п. 4 ст. 2 Закону «Про громадянство України», означає, що громадянин має
право вільно, без особливих перепон, змінити своє громадянство в
порядку, встановленому законодавством. У частині першій ст. 25
Конституції України закріплено: «Громадянин України не може бути
позбавлений громадянства і права змінити громадянство». Це один із
основоположних конституційних принципів, який характеризує не тільки
інститут громадянства, а й у цілому правовий статус особи, є
відображенням демократизму конституційного ладу. Права громадянина на
зміну громадянства ніхто не може позбавити. Стійкий характер правових
зв’язків особи і Української держави не означає насильницького,
примусового утримання людини в громадянстві. Це б ущемлюва-ло її свободу
і суперечило тенденції демократизації суспільних відносин.

Принцип захисту і піклування про громадян України, що перебувають за
межами України, закріплений у частині третій ст. 25 Конституції в
положенні: «Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які
перебувають за її межами». Це зобов’язує дипломатичні представництва і
консульські установи України, посадових осіб вживати необхідних заходів
для забезпечення прав українських громадян, які перебувають за кордоном,
користуватися в повному обсязі правами, наданими законодавством країни
перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і
держави перебування громадянина.

Принцип невидачі громадян України іноземній державі випливає із
положення частини другої ст. 25 Конституції про те, що: «Громадянин
України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій
державі». Із цього принципу є винятки, які випливають із міжнародних
зобов’язань України. Обмеження щодо невидачі державою своїх громадян
іншим державам містяться у нормах кримінального права. Відповідно до
законодавства України громадянин України, який учинив злочин за межами
України, підлягає кримінальній відповідальності за Кримінальним кодексом
України. Але це не означає, що цей громадянин не може бути притягнутий
до відповідальності за місцем учинення злочину, тобто за кордоном.

§ 3. Підстави і форми набуття громадянства України

При розгляді питань громадянства будь-якої держави виникає необхідність
з’ясувати, кого ж вважати громадянином цієї держави, оскільки визначення
кола осіб, що належать до громадянства, є її суверенним правом. Згідно
зі ст. З Закону «Про громадянство України» громадянами України є: 1) усі
громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності
України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України; 2)
особи незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших
переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану,
місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності
Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.)
проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які
прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і
яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами
внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також
діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент
прибуття в Україну вони не досягли повноліття; 4) особи, які набули
громадянство України відповідно до законів України та міжнародних
договорів України. Особи, зазначені у п. 1 частини першої цієї статті, є
громадянами України з 24 серпня 1991 p., зазначені у п. 2, -з 13
листопада 1991 p., а у п. З — з моменту внесення відмітки про
громадянство України.

Документами, що підтверджують громадянство України, є: паспорт
громадянина України; свідоцтво про належність до громадянства України;
паспорт громадянина України для виїзду за кордон; тимчасове посвідчення
громадянина України; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт;
службовий паспорт; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу;
посвідчення особи на повернення в Україну.

Відповідно до ст. б закону громадянство України набува-ється на таких
підставах: за народженням; за територіальним походженням; у результаті
прийняття до громадянства; поновлення у громадянстві; усиновлення;
встановлення над дитиною опіки чи піклування; встановлення над особою,
визнаною судом недієздатною, опіки; у зв’язку з перебуванням у
громадянстві України одного чи обох батьків дитини; шляхом встановлення
батьківства; за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами
України. Встановлені підстави набуття громадянства відповідають
інтересам нашої держави та загальновизнаним принципам міжнародного
права.

Одержання громадянства за народженням (філіація) є головною формою
набуття особою статусу громадянина держави. У будь-якій країні переважна
більшість її громадян має такий свій статус саме за народженням. У
Законі «Про громадянство України» (ст. 7) закріплюються такі форми
набуття громадянства України за народженням. Особа, батьки або один з
батьків якої на момент її народження були громадянами України, є
громадянином України. Особа, яка народилася на території України від
осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території
України, є громадянином України. Особа, яка народилася за межами України
від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають
на території України, і не набула за народженням громадянства іншої
держави, є громадянином України. Особа, яка народилася на території
України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на
території України, і не набула за народженням громадянства жодного з
батьків, є громадянином України. Особа, яка народилася на території
України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи
притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з
батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому
надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином
України. Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи
без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на
території України, і не набула за народженням громадянства того з
батьків, який є іноземцем, є громадянином України. Новонароджена дитина,
знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є
громадянином України. Особа, яка має право на набуття громадянства
України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

У нормах законодавства України, що регулюють питання набуття
громадянства України, поєднуються принципи права крові та права ґрунту.
Стаття 7 закону базується на положенні міжнародних документів щодо
зменшення кількості осіб без громадянства, зокрема п. З ст. 24
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, п. 1 ст. 1
Конвенції про скорочення випадків безгромадянства.

Набуття громадянства України за територіальним походженням означає, що
особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні
брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на
території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону
України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що
входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української
Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної
Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської
Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або
іноземцем, що взяв зобов’язання припинити іноземне громадянство, та
подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти
реєструються громадянами України.

Важливою підставою набуття громадянства України є прийняття до
громадянства України, яке визначається як натуралізація, або укорінення.
Натуралізація — це надання органами державної влади країни громадянства
зацікавленій особі на її прохання відповідно до визначеної
законодавством процедури.

Є дві основні форми натуралізації: індивідуальна натуралізація і
натуралізація у результаті правонаступництва держави. Останній вид
натуралізації автоматично виникає в момент утворення нової держави.
Надання громадянства в порядку натуралізації відбувається на основі
вільного волевиявлення особи. Індивідуальну натуралізацію поділяють на
таку, що ґрунтується на особливому виборі, і натуралізацію у результаті
прийняття закону.

У ст. 9 Закону «Про громадянство України» визначається ряд вимог та
умов, які є обов’язковими для прийняття особи до громадянства України.
Це: визнання і дотримання Конституції та законів України; зобов’язання
припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному
громадянстві; безперервне проживання на законних підставах на території
України протягом останніх п’яти років; отримання дозволу на постійне
проживання в Україні; володіння державною мовою або її розуміння в
обсязі, достатньому для спілкування, але ця умова не поширюється на
осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі); наявність
законних джерел існування. Ця вимога не поширюється на осіб, яким надано
статус біженця в Україні або притулок.

У Законі «Про громадянство України» (ст. 9) визначені обставини, за яких
громадянство не може бути надане. Так, до громадянства України не
приймається особа, яка: вчинила злочин проти людства чи здійснювала
геноцид; засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого
злочину (до погашення або зняття судимості); вчинила на території іншої
держави діяння, яке визнане законодавством України тяжким злочином.
Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову
від іноземного громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної
держави до уповноважених органів цієї держави. Датою набуття
громадянства України у випадках, передбачених ст. 9 закону, є дата
видання відповідного указу Президента України.

Одним із способів набуття громадянства є поновлення у громадянстві
України, яке прийнято визначати як репатріацію, або реінтеграцію. Цей
спосіб є важливим для тих осіб, які раніше перебували у громадянстві
України, але за якихось обставин його втратили. Закон передбачає, що
така особа може бути поновлена у громадянстві України за її клопотанням.
Репатріація відрізняється від натуралізації спрощеним порядком набуття
громадянства. Згідно зі ст. 10 Закону «Про громадянство України» особа,
яка після припинення громадянства України не набула іноземного
громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України,
реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона
постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин, передбачених
частиною п’ятою статті 9 цього закону. Особа, яка після припинення
громадянства України набула іноземне громадянство, повернулась в Україну
на постійне проживання, подала заяву про поновлення у громадянстві
України, за відсутності підстав, передбачених частиною п’ятою ст. 9
цього закону, реєструється громадянином України. При цьому особа бере
зобов’язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це,
виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв
документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з
моменту поновлення її у громадянстві України. Якщо особа, маючи всі
передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого
документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй
надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає
декларацію про відмову від іноземного громадянства. У громадянстві не
поновлюються особи, які втратили громадянство України внаслідок подання
неправдивих відомостей або фальшивих документів.

Датою набуття громадянства України у випадках поновлення громадянства є
дата реєстрації набуття особою громадянства України. Особа, яка набула
громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного
громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної держави до
уповноважених органів цієї держави.

Закон «Про громадянство України» регламентує підстави набуття дітьми
громадянства України у результаті усиновлення, внаслідок встановлення
над дитиною опіки чи піклування, у зв’язку з перебуванням у громадянстві
України її батьків чи одного з них, у результаті встановлення
батьківства, набуття громадянства України особою, визнаною судом
недієздатною, у результаті встановлення над нею опіки громадянина
України (ст. 11—15). Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до
18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Аналіз Закону «Про громадянство України» свідчить, що в ньому закріплено
змішану систему набуття громадянства, за якої переважне значення
надається принципу права крові, який поєднується із застосуванням
принципу права ґрунту.

Відповідно до п. 10 ст. 6 Закону «Про громадянство України» громадянство
набувається і за підставами, передбаченими міжнародними договорами
України. Таке набуття громадянства має місце: а) при об’єднанні двох і
більше держав в одну і при розпаді великої держави; б) при укладанні
мирних договорів, угод з питання репатріації, спеціальних угод з
територіальних питань, які пов’язані з переходом частини території від
однієї держави до другої (цесія), обміну окремими частинами територій,
продажу частини території.

У разі територіальних змін можливі оптація і трансферт. Оптація — це
добровільний вибір особою громадянства шляхом подання індивідуальної
заяви про те, що оптант бажає жити на території держави, якій
передається територія його проживання. Трансферт — автоматична зміна
громадянства, коли разом з переходом території автоматично змінюється
громадянство незалежно від згоди чи незгоди населення території, яка
переходить під юрисдикцію іншої держави. Наприклад, фактично трансферт
відбувся при об’єднанні НДР і ФРН1.

§ 4. Підстави і форми припинення громадянства України

Припинення громадянства – це припинення постійного правового зв’язку
особи з Українською державою.

Світовий досвід правового регулювання громадянства свідчить, що
громадянство може припинятися за такими підставами: 1) в силу закону; 2)
позбавлення громадянства; 3) внаслідок виходу або відмови від
громадянства; 4) на підставі міжнародних договорів; 5) внаслідок
припинення існування держави як суб’єкта міжнародного права.

Згідно зі ст. 17 Закону «Про громадянство України» громадянство
припиняється: а) внаслідок виходу з громадянства України; б) внаслідок
втрати громадянства України; в) за підставами, передбаченими
міжнародними договорами України.

Вихід з громадянства — це припинення громадянства за ініціативою особи.

Європейська конвенція містить норму, відповідно до якої всі держави, що
підписали конвенцію, зобов’язані передбачити можливість припинення
громадянства за бажанням особи. Право особи на вихід із громадянства
міститься в частині другій ст. 15 Загальної декларації прав людини, в
положенні про те, що ніхто не може бути позбавлений права змінити
громадянство. Більшість європейських держав не дозволяють виходу із
громадянства, якщо це призведе до апатризму, тобто без-громадянства
особи. Встановлення відповідних обмежень щодо виходу з громадянства є
правомірним.

Вихід із громадянства України — головна підстава його припинення.
Конституція України (частина перша ст. 25) встановлює, що громадянин
України не може бути позбавлений права змінити громадянство. Вихід із
громадянства — акція добровільна, яка відбувається за особистим
клопотанням громадянина на ім’я Президента України. Ніхто не має права
заборонити особі змінити своє громадянство. Згідно зі ст. 18 Закону «Про
громадянство України», особа яка виїхала на постійне проживання за
кордон, може вийти з громадянства України за її клопотанням.

При цьому суттєве значення має вирішення питання про громадянство дітей.
Закон передбачає такі варіанти розв’язання цієї проблеми. Якщо дитина
виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки
виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з
батьками з громадянства України може вийти і дитина. Якщо один з батьків
виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з
громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина
може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить
з громадянства України, за його клопотанням. Якщо один з батьків виїхав
разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з
громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства,
дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який
виходить з громадянства України, за його клопотанням. Якщо дитина
виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з
громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за
клопотанням одного з батьків. Якщо дитина виїхала на постійне проживання
за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а
другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України
за клопотанням про це того з батьків, який вийшов з громадянства
України. Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із
батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи
особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за
клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України. Дитина,
яка набула за народженням громадянство України, може вийти з
громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця
проживання дитини. Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є
громадянином України, а другий є іноземцем, може вийти з громадянства
України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем. Дитина, усиновлена
іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства
України за клопотанням одного з усиновителів.

Принципове значення має положення, що вихід дітей віком від 15 до 18
років з громадянства України може відбуватися лише за їх згодою.

В законі закріплено, що вихід з громадянства України не допускається,
якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні
притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в
Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає
виконанню.

Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією
статтею, є дата видання відповідного указу Президента України. Таким
чином, не йдеться про автоматичну втрату особою громадянства.

Втрата громадянства. Закон України «Про громадянство України» (ст. 19)
встановлює підстави втрати громадянства України. Такими підставами є: 1)
якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно
набув громадянство іншої держави. Добровільним набуттям громадянства
іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм
вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув
громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що
підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком
випадків, якщо: а) діти при народженні одночасно з громадянством України
набувають також громадянство іншої держави; б) діти, які є громадянами
України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя; в)
громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави у
результаті одруження з іноземцем; г) згідно із законодавством іншої
держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його
добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що
підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави; 2) якщо
іноземець набув громадянство України і не подав у порядку, передбаченому
частиною п’ятою ст. 8, п. 2 частини другої ст. 9 та частиною другою ст.
10 цього закону, документ про припинення іноземного громадянства або
декларацію про відмову від нього; 3) якщо іноземець набув громадянство
України і скористався правами або виконав обов’язки, які надає чи
покладає на нього іноземне громадянство; 4) якщо особа набула
громадянство України на підставі ст. 9 цього закону у результаті подання
свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 5) якщо
громадянин України без згоди державних органів

України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу
безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади
чи місцевого самоврядування іншої держави.

В Законі «Про громадянство України» визначена правосу-б’єктність
громадянина України, який подав заяву про вихід з громадянства, щодо
якого оформляється втрата громадянства. Така особа до набрання чинності
рішенням про припинення громадянства користується всіма правами і несе
всі обов’язки громадянина України.

У ст. 21 цього закону встановлено, що рішення про оформлення набуття
громадянства України скасовується, якщо особа набула громадянство
України відповідно до статей 8 та 10 цього закону шляхом обману,
внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих
документів, приховування будь-якого факту, за наявності якого особа не
може набути громадянство України.

§ 5. Повноваження державних органів, що вирішують питання громадянства.

Процедури з питань громадянства

Питання громадянства досить складні. Ними займаються різні державні
органи. За Законом «Про громадянство України», це — Президент України,
Комісія при Президентові України з питань громадянства, спеціально
уповноважений орган виконавчої влади з питань громадянства і
підпорядковані йому органи, Міністерство закордонних справ України,
дипломатичні представництва, консульські установи. Крім цих органів,
питаннями громадянства займаються органи внутрішніх справ різних рівнів,
суди.

У системі державних органів особливе місце займає Президент України,
який: приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і
цього закону про прийняття до громадянства України і про припинення
громадянства України; визначає порядок провадження за заявами і
поданнями з питань громадянства та виконання прийнятих рішень;
затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань
громадянства.

Комісія при Президентові України з питань громадянства: 1) розглядає
заяви про прийняття до громадянства України, вихід з громадянства
України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції
Президенту України щодо задоволення цих заяв та подань; 2) повертає
документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з
громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади
з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх
оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України; 3)
контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань
громадянства.

Комісія при Президентові України з питань громадянства (далі — Комісія)
у своїй діяльності керується нормами Конституції України, Закону «Про
громадянство України», іншими законами, актами Президента України,
Кабінету Міністрів України, а також «Положенням про Комісію при
Президентові України з питань громадянства», затвердженим Указом
Президента України від 27 березня 2001 р. Ця Комісія є допоміжним
органом при Президентові України. Вона утворена відповідно до Закону
«Про громадянство України». Комісія діє у складі голови, заступника
голови, відповідального секретаря та її членів. Заступником голови
Комісії за посадою є керівник Управління з питань громадянства
Адміністрації Президента України, відповідальним секретарем Комісії —
завідувач сектору по забезпеченню діяльності Комісії з питань
громадянства цього Управління.

Для реалізації своїх завдань Комісія має необхідні повноваження: право
повертати документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з
громадянства України Міністерству внутрішніх справ України або
Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до
вимог чинного законодавства України; одержувати в установленому порядку
від центральних та місцевих органів виконавчої влади матеріали,
необхідні для розгляду заяв про прийняття до громадянства України і про
вихід з громадянства України, подань про втрату громадянства України
тощо.

Згідно зі ст. 24 Закону «Про громадянство України» спеціально
уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і
підпорядковані йому органи здійснюють такі повноваження: 1) приймають
заяви разом з необхідними документами щодо прийняття до громадянства
України та виходу з громадянства України, перевіряють правильність їх
оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається
до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не
допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком
надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань
громадянства; 2) готують подання про втрату особами громадянства України
і разом з необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при
Президентові України з питань громадянства; 3) приймають рішення про
оформлення набуття громадянства України особами за підставами,
передбаченими пунктами 1, 2, 4—10 ст. 6 цього закону; 4) скасовують
прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства України у
випадках, передбачених ст. 21 цього закону; 5) виконують рішення
Президента України з питань громадянства; 6) видають особам, які набули
громадянство України, паспорти громадян України, свідоцтва про
належність до громадянства України (для осіб віком до 16 років),
тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні документи дитини,
довідки про припинення громадянства України; 7) вилучають у осіб,
громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України,
свідоцтва про належність до громадянства України, тимчасові посвідчення
громадян України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон,
проїзні документи дитини; 8) ведуть облік осіб, які набули громадянство
України та припинили громадянство України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань
громадянства раз на півріччя повинен інформувати Комісію при
Президентові України з питань громадянства про виконання рішень
Президента України з питань громадянства. Він і підпорядковані йому
органи здійснюють повноваження, передбачені частиною першою ст. 21
закону, стосовно осіб, які проживають на території України.

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і
консульські установи України здійснюють повноваження, передбачені ст. 24
Закону «Про громадянство України» стосовно осіб, які постійно проживають
за кордоном.

Процедури провадження справ з питань громадянства детально
регламентуються в затвердженому Указом Президента України 27 березня
2001 р. «Порядку провадження за заявами і поданнями з питань
громадянства та виконання прийнятих рішень». Цей документ відповідно до
Закону «Про громадянство України» містить: перелік документів, які
подаються для встановлення належності до громадянства, прийняття до
громадянства; оформлення набуття громадянства України; припинення
громадянства України; скасування рішень про оформлення набуття
громадянства України; процедуру подання цих документів та провадження за
ними; виконання прийнятих рішень з питань громадянства України.

Так, для оформлення поновлення у громадянстві України особа, яка після
прийняття громадянства України не набула іноземного громадянства, подає
такі документи: а) заяву у двох примірниках про поновлення у
громадянстві України; б) три фотокартки (розміром 35 на 45 мм); в)
довідку про припинення громадянства або інший документ, що підтверджує
припинення громадянства України; г) декларацію про відсутність
іноземного громадянства.

Законодавче врегульований порядок виконання прийнятих рішень з питань
громадянства. Так, у разі прийняття щодо особи рішення про встановлення
належності до громадянства України, прийняття до громадянства України
або оформлення набуття громадянства України головні управління МВС
України в Автономній Республіці Крим, місті Києві, Київській області,
управління МВС України в областях, місті Севастополі, дипломатичне
представництво чи консульська установа України за місцем її проживання
реєструють особу громадянина України. Такій особі видається довідка про
реєстрацію особи громадянином України, яка подається нею для одержання
документів, що підтверджують громадянство України. Особам, які постійно
проживають за кордоном і набули громадянства України, за винятком осіб,
які взяли зобов’язання припинити Іноземне громадянство, дипломатичні
представництва чи консульські установи України видають паспорти України
для виїзду за кордон або свідоцтва про належність до громадянства
України.

Загальний строк виконання ріпіень з питань громадянства не повинен
перевищувати одного місяця.

Закон «Про громадянство України» встановлює порядок оскарження рішень з
питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади,
посадових і службових осіб. Рішення з питань громадянства, прийняті
спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань
громадянства, Міністерством закордонних справ України та їх органами,
можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до суду. Дії та
бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та
строки розгляду справ про громадянство і виконання рішень з питань
громадянства, можуть бути оскаржені у судовому та адміністративному
порядку. Особи, які постійно проживають за кордоном, оскаржують
неправомірні дії чи бездіяльність посадових осіб дипломатичних
представництв чи консульських установ України в установленому законом
порядку до суду.

Таким чином, є всі підстави вважати, що інститут громадянства в Україні
відповідає міжнародно-правовим стандартам і його норми спрямовані на
забезпечення стійкого правового зв’язку людини і Української держави, на
забезпечення прав особи в різних сферах суспільного життя.

Розділ 6 КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

§ 1. Поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина та
його структура

Питання про права і свободи громадянина є складовою частиною проблем
фактичного становища особи в суспільстві й державі. Воно визначається не
тільки юридичними нормами, а й іншими соціальними нормами і називається
суспільним статусом особи. Відповідно правовий статус особи є лише
частиною її суспільного статусу і стосується тільки її зв’язків з
державою.

Правовий статус – – це юридична закріплене становище особи в державі й
суспільстві.

Юридичне оформлення фактичного становища індивіда реалізується різними
шляхами і способами, з допомогою специфічних засобів. Воно починається з
того, що людина визнається суб’єктом діючого в суспільстві права і
наділяється при цьому правоздатністю, після чого вона може вступати у
відповідні правовідносини. В історії розвитку цивілізації далеко не всі
люди визнавались суб’єктами права (наприклад, раби) або визнавалися лише
частково (кріпаки).

Є кілька видів правового статусу: 1) загальний, або конституційний,
статус людини і громадянина; 2) спеціальний, або родовий, статус окремих
категорій громадян; 3) індивідуальний статус, який характеризує стать,
вік, сімейний стан тощо; 4) статус іноземців, осіб без громадянства,
осіб з подвійним громадянством; 5) галузеві правові статуси
(адміністративно-процесуальний, кримінально-процесуальний тощо).

Загальний правовий статус — це статус особи як громадянина держави,
члена суспільства. Він визначається насамперед Конституцією держави і не
залежить від різних поточних обставин, наприклад, сімейного стану,
посади, здійснюваних функцій. Цей статус є єдиним і однаковим для усіх,
характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Змістом такого
статусу є головним чином ті права й обов’язки, які надані і гарантовані
всім Конституцією. Сюди не входять численні суб’єктивні права і
обов’язки, які постійно виникають залежно від трудової діяльності людей,
характеру правовідносин, в які вони вступають, від інших чинників.
Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. По ньому
можна судити про характер, соціальну природу і ступінь демократичності
суспільства. Він не може бути змінений без відома держави, законодавця.

Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості становища
окремих категорій громадян (наприклад, студентів, військовослужбовців,
пенсіонерів, вузівських працівників, учителів, фермерів, селян,
робітників, учасників війн тощо). Ці верстви населення на підставі
конституційного статусу громадянина можуть мати додаткові права,
обов’язки, передбачені законодавством.

Індивідуальний статус фіксує конкретику окремої особи (стать, вік,
сімейний стан, виконувану роботу тощо). Цей статус рухомий, динамічний,
він змінюється разом зі змінами, які відбуваються з особою в процесі її
життєдіяльності.

Зазначені три статуси співвідносяться між собою як загальне, особливе і
одиничне. Вони тісно взаємопов’язані, практично нероздільні. Загальний,
тобто конституційний, правовий статус у всіх один. Спеціальних статусів
багато, а індивідуальних — рівно стільки, скільки громадян.

Виходячи з цього можна зробити висновок, що правовий статус іноземця,
особи без громадянства — це самостійні категорії. Але якщо вони
формуються на основі правового статусу українського громадянства (за
винятком іноземців, які мають дипломатичний статус), є підстави говорити
про правовий статус особи в цілому.

У системі конституційного права України як галузі права особливе місце
посідає інститут основ правового статусу особи, сутність якого викладена
в розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». У
нормах цього розділу розкривається основоположний принцип
конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх
гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави,
встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави. Крім Конституції України, норми інституту основ правового
статусу особи закріплені також у нормативно-правових актах поточного
законодавства, в яких детальніше розкривається зміст і порядок
реалізації основних прав та свобод людини і громадянина.

Цей конституційний інститут відображає найсуттєвіші засади, які
встановлюють правовий статус людини в державі й суспільстві, принципи їх
взаємовідносин. Конституційне право України виконує особливу роль у
визначенні правового статусу людини і громадянина. До його предмета
належить закріплення не всіх прав і свобод, обов’язків, а лише основ
правового статусу особи, які складаються в сфері відносин суспільство —
держава — особа. При цьому дані відносини мають основоположний характер
і відбивають взаємний зв’язок суспільства, держави і особи.

Структуру конституційного статусу особи в Україні як інтегративного
поняття утворюють такі елементи: 1) громадянство; 2) правосуб’єктність,
яка включає в себе правоздатність і дієздатність; 3) основні права,
свободи, законні інтереси і обов’язки; 4) правові принципи; 5) гарантії
правового статусу, серед яких особливе значення має юридична
відповідальність. Основу правового статусу особи складають її права,
свободи, законні інтереси і обов’язки. В їх єдності вони є базою для
інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.

Природа конституційних прав і свобод людини визначається тим, що в якій
би країні особа не проживала, вона перебуває під захистом світового
співтовариства, а також держави, громадянином якої є. Стан свободи не
дарується публічною владою, а належить людині від її народження і
реалізується через суб’єктивні права, які мають природно-правовий
характер, а тому є невід’ємними. Конституція України (ст. 21)
встановлює, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що
права і свободи людини є невідчужуваними й непорушними.

На шляху свободи стоїть держава, яка створюється людьми для підтримки
можливості реалізації самої свободи. Держава через закони, і насамперед
Конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої
поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають з природного
права, а права громадянина — з позитивного. Але і ті, й другі мають
невідчужуваний характер. Права людини є вихідними, оскільки вони
притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави,
в якій проживають; а права громадянина — це права, які закріплюються за
особою лише в силу її належності до держави (громадянство).

Конституційно-правовий статус громадянина дещо відрізняється від статусу
не громадянина, який проживає на території України, але не має права
обирати і бути обраним до органів державної влади, брати участь у
всеукраїнському та місцевих референдумах, займати державні посади тощо.
Права громадянина — це своєрідне обмеження рівності між людьми, оскільки
іноземці і особи без громадянства не мають усього комплексу прав і
свобод, насамперед політичних, якими в повному обсязі володіють
громадяни України. Такий стан з правами іноземців відповідає міжнародним
стандартам і зумовлений правомірним бажанням кожної держави надати своїм
громадянам усі права і свободи, а також можливості виконувати всі
обов’язки, насамперед військову службу. Але це не означає, що іноземці,
особи без громадянства не мають ніяких обов’язків (наприклад, вони
повинні дотримуватись Конституції та законів України, сплачувати
податки).

Деякі права і свободи встановлюються на рівні конституції, інші — в
поточному законодавстві. Вибір форми їх закріплення визначається рядом
чинників, до яких належать: а) значущість відповідного конституційного
права, свободи для людини і суспільства; б) вихідний або похідний
характер належності людині цього права і свободи; в) особливі юридичні
якості основних прав і свобод та специфіка їх реалізації.

Конституція України закріплює ті права, свободи і обов’язки, які життєво
важливі і соціальне необхідні для окремої людини і нормального
функціонування суспільства, держави. Конституційні права і свободи є
ядром правового статусу особи, основою інших прав, які встановлюються
іншими галузями права України.

Основні права і свободи закріплюються за кожною людиною і громадянином.
Усі інші (неосновні) права і свободи пов’язані з різними статусами, яких
набуває особа. Так, якщо галузеве законодавство, характеризуючи
учасників правовідносин, звертається до них як до робітників, депутатів,
покупців тощо, то конституційно-правова норма, присвячена правам і
свободам, адресована кожній людині і громадянину або кожному громадянину
України незалежно від того, чи реалізують вони ці права в конкретних
правовідносинах. Характерною рисою основних прав, свобод і обов’язків є
те, що вони рівні і єдині для всіх без винятку для кожної людини,
громадянина, не набуваються і не відчужуються за волею громадянина, а
належать йому за фактом належності до громадянства, вони невіддільні від
правового статусу і можуть бути втрачені лише з втратою громадянства.

Конституційні права і свободи розрізняються за механізмом їх реалізації.
Вони є передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері. На
відміну від неосновних прав і свобод основні фіксуються в Конституції
України, яка в правовій системі має найвищу юридичну силу. Це також
підкреслює особливі місце і роль конституційних прав і свобод.

Конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина — це
невід’ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою
правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий
юридичний захист.

Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна,
оскільки вони означають юридичне визнану можливість для особи вибирати
вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» переважно розуміється
як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті,
світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної,
художньої, наукової творчості). Розуміння поняття «право» більшою мірою
пов’язане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку
держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих
політичних і економічних структур (право на відшкодування за рахунок
держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної
шкоди; гарантування кожному знати свої права і обов’язки; право на
безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров’я тощо).
Нерідко для розуміння терміна «право» застосовується термін «свобода».

Конституція України містить вихідні положення щодо визначення як
структури інституту основ правового статусу особи, так і місця кожного
його складового елемента.

Конституційні права і свободи — це закріплені в Конституції України і
гарантовані державою можливості, які дають кожній людині і громадянину
вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися
наданими йому соціальними благами як в особистих, так і загальних
інтересах.

Конституційний обов’язок — це встановлена державою в інтересах всіх
членів суспільства і закріплена в Конституції необхідність, що
встановлює кожному громадянину відповідний вид і міру поведінки і
відповідальність за належне його виконання.

Конституційні обов’язки встановлюються як для реалізації інтересів
усього суспільства, держави, так і в інтересах кожного окремого
громадянина, їх, як і конституційні права і свободи, не слід відривати
від цілей, вираженням яких є інтереси.

Конституційно-правовий статус особи в Україні на сучасному етапі
характеризується рядом ознак.

По-перше, під правовий статус особи підводиться сучасна законодавча
база: прийнята нова Конституція України, закони про громадянство, про
Конституційний Суд України, про політичні партії, про Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини, інші закони та нормативно-правові
акти, які безпосередньо пов’язані з визначенням прав людини і
громадянина в політико-правовій сфері.

По-друге, завдяки Конституції, і насамперед ст. З Основного Закону
України, закладена нова концепція взаємовідносин людини і громадянина з
пріоритетом прав особи, оскільки «держава відповідає перед людиною за
свою діяльність.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави». Патерналістські засади цих відносин поступаються місцем
партнерству і співробітництву відповідно до принципів громадянського
суспільства.

По-третє, конституційний статус людини і громадянина на сьогодні має під
собою не моноідеологічне підґрунтя марксизму-ленінізму, як це було
раніше, а базується на принципах плюралістичної демократії, основи якої
закладено в ст. 15 Конституції, що «суспільне життя в Україні
ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної
багатоманітності», що «жодна ідеологія не може визнаватися державою як
обов’язкова». Правовий статус особи, як і інші конституційно-правові
інститути, «відчищається» від класового догматизму, апологетики,
тоталітарної свідомості і мислення індивіда як носія конституційного
статусу, і відповідно цей статус починає адекватніше відображати існуючі
реалії.

По-четверте, відбувається перехід від командно-заборо-нюючих методів
регламентації правового статусу особи до дозвільного, від бюрократичного
централізму до розумної автономії і самостійності. Конституція (ст. 19)
встановлює, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах,
відповідно до яких людина не може бути примушена робити те, що не
передбачено законодавством. Конституція виходить з того, що держава
повинна бути гарантом не тільки прав та свобод людини і громадянина, як
це випливає зі змісту частини другої ст. З Конституції, а й
неприпустимості не передбачених Конституцією і законами втручання в
життя і діяльність особи та примусового впливу на неї. Українська
держава має виступати гарантом особи від свавілля, беззаконня,
самоуправства, зловживання посадових осіб.

Правовий статус людини і громадянина безпосередньо пов’язаний зі
статусом державних інституцій і самоврядних органів. Конституція України
встановлює, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх
посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень
та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина
друга ст. 19 Конституції). Таким чином, діяльність органів державної
влади та місцевого самоврядування має бути спрямованою на служіння особі
й суспільству, і будь-які прогалини, колізії та інші недоліки в законах,
Інших нормативно-правових актах мають тлумачитись і використовуватися на
користь людини і громадянина. Ніщо не може бути підставою і ніхто не
може примусово робити те, що не передбачено законодавством.

Сучасний конституційний статус особи в Україні ґрунтується на
концептуально новій основі, де права людини визнаються найвищою
соціальною цінністю.

§ 2. Тенденції конституційно-правового регулювання основних прав, свобод
і обов’язківлюдини і громадянина

Для конституційно-правового регулювання основних прав і свобод людини і
громадянина в Україні на сучасному етапі порівняно з минулим радянським
етапом характерними є такі взаємопов’язані тенденції: 1) розширення
каталогу прав і свобод, закріплених на рівні Основного Закону; 2)
новелізація традиційних конституційних прав, свобод і обов’язків; 3)
пріоритетність не соціально-економічних, як це було раніше, а
громадянських і політичних прав і свобод; 4) орієнтація
конституційно-правової регламентації правового статусу особи на
міжнародні стандарти прав людини; 5) посилення гарантій основних
громадянських і політичних прав і свобод і звуження гарантованості
економічних, соціальних і культурних (духовних) прав; 6) звуження кола
конституційних обов’язків; 7) посилення в цілому юридичних гарантій прав
і свобод. Розглянемо ці тенденції.

Розширення каталогу основних прав і свобод людини і громадянина є
позитивною тенденцією, яка йде в руслі прагнення побудувати в Україні
демократичну, правову державу. На конституційному рівні в Основному
Законі України 1996 р. гарантується право кожного, хто на законних
підставах перебуває на території України, свобода пересування, вільний
вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, право
на життя, право на повагу до гідності, на свободу об’єднання у політичні
партії і громадські організації, на підприємницьку діяльність, яка не
заборонена законом, право на страйк для захисту своїх економічних і
соціальних інтересів, на достатній життєвий рівень для себе і своєї
сім’ї, на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування
завданої порушенням цього права шкоди, право національних меншин на
навчання рідною мовою у державних і комунальних навчальних закладах або
через національні культурні товариства.

Новелізація конституційних норм про права і обов’язки громадян. З
урахуванням сучасних соціально-економічних і політичних реалій, інших
чинників у Конституції України 1996 р. у новій редакції даються
традиційні конституційні права і свободи людини і громадянина, в тому
числі права на працю, на соціальний захист, на житло, на охорону
здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, на освіту тощо. Ці та
інші статті краще відпрацьовані і в юридично-технічному аспекті, аніж у
радянських конституціях.

У Конституції України 1996 р. на відміну від Конституції УРСР 1978 р.
по-новому розташований порядок закріплення основних прав і свобод. Якщо
в старому Основному Законі на першому місці були соціально-економічні
права, то в чинному — громадянські і політичні, тобто в тій
послідовності, як ці права зароджувались історично. В епоху буржуазних
революцій спочатку виникли громадянські і політичні права, тобто права
першого покоління, а вже потім соціально-економічні другого покоління.
Це значною мірою підтверджує і відхід Української держави від своєї
патерна-лістської ролі.

Спрямованість конституційно-правової регламентації статусу людини і
громадянина на міжнародно-правові стандарти є загальною тенденцією в
нормативно-правовому закріпленні основних прав і свобод особи не тільки
в Україні та в інших країнах СНД, а й у цілому в міжнародному
співтоваристві, що свідчить про намагання людства забезпечити права
особи, її гідність, захист, в якій би країні вона не проживала. Історія
свідчить, що людству невідома ситуація, коли б не було необхідності
докладати зусилля для підтримки і захисту прав і свобод індивіда. Колене
покоління по-своєму відповідає на вічний виклик історії, пов’язаний з
обстоюванням такихвеликих цінностей, як свободи і права людини1.
Конституція України, виходячи з ідеалів гуманізму і справедливості,
закріплює широкий каталог прав і свобод людини і громадянина, який вже є
загальновизнаним у світовому співтоваристві і є надбанням світового
конституціоналізму. Права і свободи людини і громадянина визнаються і
гарантуються в Україні згідно з загальновизнаними принципами і нормами
міжнародного права і відповідно до Конституції України. Найважливішими
для доктрини і практики прав людини в Україні є Загальна декларація прав
людини (1948 p.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
(1966 p.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права
(1966 p.), інші пакти про права людини, і особливо Європейська конвенція
про захист прав і основних свобод людини (1950 p.). Україна вступила в
Раду Європи, підписавши при вступі Європейську конвенцію 1950 p., що
зобов’язує сприймати її зміст з позиції європейського права в галузі
прав людини.

У Конституції України 1996 р. набуло більшого посилення гарантування
основних громадянських і політичних прав та свобод особи і звуження
гарантій соціально-економічних і культурних (духовних) прав та свобод
людини і громадянина. Це зумовлено, з одного боку, відходом від
патерналістської функції держави, а з другого — з розумінням, що
держава, на жаль, навіть у досить багатих країнах не в змозі в повному
обсязі гарантувати права людини в соціально-економічній сфері. В
економічних, соціальних і культурних правах розкривається важлива грань
соціальної правової держави. Держава не може і не повинна роздавати всім
громадянам матеріальні, соціальні і духовні блага, але має забезпечити
їм можливість захищати своє право на гідне життя. Для цього необхідно
розумно обмежити свободу інших, оскільки якщо держава не зробить цього,
то суспільство постійно роздиратимуть соціальні суперечності. Із цього
виходив український законодавець, закріпивши в ст. 13 Конституції
положення про те, що власність зобов’язує і що вона не повинна
використовуватися на шкоду людині і суспільству, що держава забезпечує
захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну
спрямованість економіки, а в частині восьмій ст. 41 Основного Закону
підкреслюється, що використання власності не може завдавати шкоди
правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Соціально-економічні і культурні (духовні) права громадян України
невіддільні від особистих і політичних, оскільки всі права і свободи
взаємопов’язані і складають єдиний правовий статус людини і громадянина.
Водночас захищеність соціально-економічних прав, а відповідно і їх
гарантованість не може бути такою ж, оскільки в суспільстві з ринковою
економікою механізм розподілу благ перебуває не тільки в руках держави,
як це було за радянських часів.

Посилення в цілому юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина
в Конституції України 1996 р. порівняно з Конституцією УРСР 1978 р.
випливає з прагнення побудувати в Україні правову, демократичну державу,
основою якої є права людини. В Основному Законі (ст. 55—64) уперше
детально і чітко встановлюються юридичні гарантії прав особи. Гарантії —
один із елементів основ правового статусу людини і громадянина. Вони
необхідні для правового статусу в цілому і для кожного його елемента.
Але насамперед потребують гарантування права і свободи. Конституція
України закріплює гарантії захисту прав людини і громадянина судом, на
відшкодування шкоди, на правову допомогу, неприпустимість зворотної дії
законів та інших нормативно-правових актів, презумпцію невинуватості
тощо.

Звуження кола конституційних обов’язків, які закріплюються в Конституції
України 1996 p., порівняно з Конституцією УРСР 1978 р. пов’язане
насамперед з новим розумінням співвідношення прав і обов’язків між собою
як парних категорій та правових явищ, і намаганням підкреслити
демократичний характер нового Основного Закону за рахунок звуження
конституційно закріплених обов’язків. Так, у Конституції 1996 р. немає
положень, які були в Конституції УРСР 1978 р., про те, що «обов’язок і
справа честі кожного здатного до праці громадянина — сумлінна праця в
обраній ним галузі суспільне корисної діяльності, додержання трудової
дисципліни» (ст. 58), що «громадянин України зобов’язаний оберігати
інтереси держави, сприяти зміцненню її могутності й авторитету» (ст.
60), що «обов’язок кожного громадянина України -поважати національну
гідність інших громадян, зміцнювати дружбу націй і народностей України»
(ст. 62), що «інтернаціональний обов’язок громадянина України — сприяти
розвитку дружби і співробітництва з народами інших країн, підтриманню і
зміцненню загального миру» (ст. 67). Невключения до Конституції України
1996 р. зазначених положень Основного Закону УРСР 1978 р. пов’язано і з
труднощами гарантування реалізації цих обов’язків. Але, мабуть, не всі
ці обов’язки слід було вилучати, наприклад, повага національної гідності
інших громадян, адже Україна – – багатонаціональна держава.

Водночас у Конституції України дещо розширилось коло обов’язків.
Наприклад, у ній записано, що «кожен зобов’язаний сплачувати податки і
збори в порядку і розмірах, встановлених законом» (ст. 67), шанувати
державні символи України (ст. 65). Таким чином, звуження кола
конституційно закріплених основних обов’язків у Конституції України 1996
р. поєднується з процесом новелізації традиційних обов’язків і
встановленням нових. Це діалектичний процес, який відповідає сучасному
етапу державотворення в Україні.

§ 3. Принципи консгитуційно-правового статусу особи

Одним із важливих елементів конституційно-правового статусу особи в
Україні є його принципи, тобто засади, на основі яких здійснюються
права, свободи та обов’язки особи і визначається місце особи в державі
та суспільстві.

Такими принципами є: 1) належність людині основних прав і свобод від
народження і їх невідчужуваність; 2) відповідність правового статусу
особи в Україні вимогам і стандартам, які на сьогодні склалися в
міжнародному співтоваристві; 3) поєднання індивідуальних інтересів особи
з інтересами інших осіб, держави і суспільства; 4) загальність
конституційних прав, свобод і обов’язків; 5) юридична рівність громадян
України, їх рівноправність; 6) гарантованість конституційного статусу
особи; 7) заборона незаконного обмеження конституційних прав і свобод
громадян України; 8) принцип єдності прав і обов’язків; 9) гуманістична
спрямованість основ правового статусу особи; 10) загальнодоступність
основних прав і свобод людини і громадянина.

Принцип належності людині основних прав і свобод від народження і їх
невідчужуваність знайшов чітке втілення в ст. 21 Конституції України:
«Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи
людини є невідчужувани-ми та непорушними». Конституція України визначає,
що основні права і свободи є невідчужуваними, і, відповідно, належать
кожному від народження і визнаються основними для людини і громадянина.

Визнання природного характеру прав людини є важливим ціннісним
орієнтиром для законодавця, який у позитивному праві покликаний
закріпити природні права особи. Характеризуючи основні права людини як
невідчужувані, Конституція України підкреслює неможливість і
неприпустимість позбавлення людини цих прав і свобод. Цьому слугує і
положення частини другої ст. 22 Конституції про те, що конституційні
права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, що при
прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Більш
того, у частині першій ст. 22 Конституції підкреслюється, що права і
свободи людини і громадянина, які закріплені Конституцією, не є
вичерпними.

Принцип відповідності правового статусу особи в Україні вимогам і
стандартам, які склалися в міжнародному співтоваристві, проявляється в
тому, що в нормах Конституції України втілені моделі, апробовані
світовою практикою конституціоналізму. Крім того, в ст. 9 Конституції
встановлюється, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства України. В ст. 55 Конституції закріплено, що кожен має
право після використання всіх національних засобів правового захисту
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
організацій, членом або учасницею яких є Україна.

Визнаючи міжнародні норми з прав людини, Українська держава бере на себе
зобов’язання не тільки перед міжнародним співтовариством, а й перед
усіма, хто перебуває під її юрисдикцією. Кожний індивід має право
вимагати від держави виконання взятих нею на себе міжнародних
зобов’язань, і з цією метою особа може використовувати як національні
механізми захисту, в тому числі можливості Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини, так і звертатись до міжнародних судових й
несудових органів.

Принцип поєднання індивідуальних інтересів особи з інтересами інших
осіб, держави і суспільства є одним з визначальних принципів основ
конституційного статусу особи в Україні. Він досить чітко закріплений у
ст. 23 Конституції: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї
особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей,
та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і
всебічний розвиток її особистості». Конституція виходить з необхідності
дбайливого ставлення до прав і свобод людини і громадянина,
неприпустимості звуження або скасування прав і свобод. «Конституційні
права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім
випадків, передбачених Конституцією України» (ст. 64 Конституції).

Принцип поєднання індивідуальних інтересів з інтересами інших суб’єктів
правовідносин покликаний забезпечити нормальну життєдіяльність
суспільства і кожної людини. Права і свободи людини і громадянина
виражають багатоманітність інтересів особи в різних сферах життя. Вони
надають людині свободу вибору і самовизначення і водночас встановлюють
межі такої свободи. Суспільство з розвинутими демократичними традиціями,
визнаючи значущість індивідуалізму як чинника суспільного розвитку, не
може допустити, щоб індивідуалізм переростав у егоїзм, неповагу до
інтересів суспільства, інших людей. Ніяке суспільство не може надати
людині безмежної свободи, оскільки це породжує анархію, свавілля,
конфлікти індивідуальних інтересів.

Тому система конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні
формується таким чином, щоб забезпечити законні інтереси людей і
запобігати можливим порушенням їх прав і свобод у результаті зловживання
ними з боку інших осіб. Цьому слугує насамперед конституційний принцип
рівності, тобто рівності всіх перед законом, який означає відсутність у
будь-якої особи привілеїв перед іншими людьми у правовій сфері. Усі
рівні в користуванні правами й свободами. У разі, коли права і законні
інтереси людини порушуються в результаті зловживання з боку інших осіб,
держава надає людині можливість захищати свої права засобами, не
забороненими законом. Поряд з цим особа має право використовувати
державні засоби захисту своїх прав і свобод, які гарантуються
Конституцією і законодавством України.

Принцип загальності конституційних прав, свобод і обов’язків означає, що
закріплені в Конституції України права і обов’язки стосуються не окремих
осіб, а всіх без винятку громадян Української держави. Не допускається
ніяка дискримінація. Норми Конституції поширюються на всіх фізичних
осіб, які перебувають на території України. Визнаючи те чи інше право
основним, держава виходить з можливості реалізації його всіма. Цим
зумовлюється і процес розширення основних прав і свобод у міру створення
відповідних соціально-економічних передумов. Так, Конституція України
встановлює, що права і свободи людини і громадянина, закріплені в
Конституції, не є вичерпними. Обов’язки також несуть не окремі члени
суспільства, а всі.

Юридична рівність громадян України, їх рівність як принцип основ
конституційного статусу людини і громадянина в Україні є одним з
основоположних. Ст. 24 Конституції встановлює, що «громадяни мають рівні
конституційні права і свободи та є рівними перед законом», а частина
перша ст. 21: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах». У
ст. 24 Конституції виділені два основні аспекти цього принципу: а)
рівність громадян перед законом; б) рівність жінки і чоловіка.

Рівність усіх перед законом означає, що закон, його приписи рівною мірою
є обов’язковими для всіх його адресатів, що суд однаково є доступним для
усіх, і суд у своїй діяльності по розгляду спорів повинен керуватися
тільки законом, а не якимись іншими підставами. У частині другій ст. 24
Конституції підкреслюється, що не може бути привілеїв чи обмежень за
ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших
переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану,
місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Таким чином,
Конституція фіксує широкий, але не закритий перелік таких підстав.

Рівноправність жінки і чоловіка чітко визначена в частині третій ст. 24
Конституції України, яка встановлює, що рівність жінки і чоловіка
забезпечується: а) наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у
громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і
професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними
заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних
пільг; б) правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою
материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та
інших пільг вагітним жінкам і матерям. Ці конституційні положення досить
важливі, оскільки до цього часу в Україні реально не забезпечуються для
жінок рівні можливості реалізації прав. Жінок мало на керівних посадах,
серед народних депутатів України, підприємців, міністрів. В умовах
зростання безробіття «кандидатами» на звільнення, як правило, є жінки.
Тому ця конституційна норма спрямована на забезпечення правового захисту
прав жінок від будь-яких форм дискримінації за ознакою статі. Поточне
законодавство України передбачає розгорнуту систему заходів щодо
реалізації конституційного принципу рівноправності жінок і чоловіків.

Гарантованість конституційного статусу особи як принцип правового
статусу людини і громадянина насамперед проявляється в положенні частини
другої ст. З Конституції України, що права і свободи людини та їх
гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава
відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком. Кабінет Міністрів України
«вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина»
(п. 2 ст. 116 Конституції). Місцеві державні адміністрації на
відповідній території забезпечують «законність і правопорядок;
додержання прав і свобод громадян» (п. 2 ст. 119 Конституції). На
прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян у
суді у випадках, визначених законом (п. 2 ст. 121 Конституції).

Суб’єктом, який насамперед гарантує права і свободи особи, є держава, її
роль як гаранта випливає з перелічених та інших конституційних норм,
особливо положень ст. З Конституції. Держава забезпечує захист прав і
свобод через діяльність усієї системи державних органів. Так, Президент
України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини
і громадянина (частина друга ст. 102 Конституції) . Парламент України
приймає закони, які спрямовані на забезпечення прав людини і
громадянина, приймає на посаду і звільняє з посади Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини. Завдання по створенню умов для
реалізації прав і свобод людини і громадянина виконують не тільки
державні, а й недержавні інституції: органи місцевого самоврядування,
громадські об’єднання, насамперед профспілки, творчі спілки, жіночі,
молодіжні, ветеранські організації.

Заборона незаконного обмеження конституційних прав і свобод громадян
України як один із принципів основ конституційного статусу особи
випливає з гуманістичної сутності і призначення Конституції України,
демократичних засад конституційного ладу. У загальному вигляді він
закріплений у частині третій ст. 22 Конституції: «При прийнятті нових
законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження
змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Це положення доповнюється
нормою Конституції про те, що «закони та інші нормативно-правові акти,
що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома
населення у порядку, встановленому законом, є нечинними» (частина третя
ст. 57 Конституції).

Заборона на обмеження прав і свобод не є абсолютною. Людина живе у
суспільстві і її інтереси перехрещуються з інтересами інших осіб. Тому
ст. 23 Конституції встановлює, що людина не повинна порушувати права і
свободи інших людей. Обмеження прав і свобод людини і громадянина
можливі, але ж підстави для цього чітко визначені в Конституції України.
Так, ст. 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і
свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених
Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть
встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії
цих обмежень. Водночас і в цих умовах не можуть бути обмежені права і
свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55,
56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Окремі обмеження в реалізації прав і свобод містяться в статтях
Конституції України, що закріплюють конкретні права і свободи людини і
громадянина. Так, у частині третій ст. 13 Конституції закріплюється:
«Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству»;
в ст. 41 Основного Закону підкреслюється непорушність приватної
власності. Разом з цим встановлюється можливість примусового відчуження
об’єктів права приватної власності. Але це може бути застосовано лише як
виняток з мотивів суспільної необхідності та за умови попереднього і
повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з
подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах
воєнного чи надзвичайного стану. Частина третя ст. 13 Конституції
України деталізується в частині восьмій ст. 41 Основного Закону, в якій
закріплюється: «Використання власності не може завдавати шкоди правам,
свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати
екологічну ситуацію і природні якості землі».

Гуманістична спрямованість основ правового статусу особи найбільш чітко
відбивається в конституційному положенні про те, що людина є найвищою
соціальною цінністю. Історія виникнення і розвитку прав і свобод людини
свідчить, що джерелом рівноправності і гуманізму є природна сутність
людини. Історичний зміст гуманізму полягає в боротьбі за справедливе,
засноване на рівноправності суспільство. Соціальна справедливість —
головна риса гуманізму. Гуманізм як основоположний принцип державного і
суспільного ладу лежить в основі конституційно-правового статусу людини
і громадянина. Положення ст. З Конституції України визначають
гуманістичну спрямованість конституційного регулювання суспільних
відносин, демократичний вектор розвитку національної правової системи.
Ідеї гуманізму мають юридичне вираження в чинній Конституції України, в
поточному законодавстві.

У Конституції України другий розділ починається не з
соціально-економічних, як було раніше, а з громадянських (особистих)
прав і свобод, тобто з прав і свобод, які утверджують гідність людини,
її честь та репутацію. Численні статті Конституції, що регламентують
процедуру захисту таких цінностей, спрямовані на обстоювання процедур
захисту цінностей, гідності людини, навіть якщо вона винна в скоєнні
правопорушення.

Гуманістична спрямованість конституційно-правового статусу людини і
громадянина проявляється також у наданні пільг окремим категоріям осіб.
Виходячи з гуманістичних принципів, Конституція України і поточне
законодавство передбачають систему пільг і переваг для тих, хто
нужденний, потребує захисту (діти, жінки, хворі, інваліди тощо).
«Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається
державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну
для них плату відповідно до закону» (частина друга ст. 47 Конституції);
«Утримання та виховання дітей-си-ріт і дітей, позбавлених батьківського
піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує
благодійницьку діяльність щодо дітей» (частина третя ст. 52). Головна
мета надання пільг і переваг окремим категоріям осіб полягає в тому, щоб
вирівняти фактичне становище всіх громадян України, створити більш-менш
рівні можливості для розвитку нерівних за своїм станом людей, зрівняти
поки що не однакові їхні житлові умови, зменшити фактичну нерівність. У
цьому досить яскраво проявляється демократичний потенціал Конституції
України, конституційного законодавства в цілому.

Принцип єдності прав і обов’язків як принцип основ конституційного
статусу особи виражається не тільки в тому, що у кожного є як права, так
і обов’язки, а й у тому, що багато прав є водночас і обов’язками.
Найбільш чітко цей принцип закріплений у ст. 23 Конституції України, що
не буває прав без обов’язків. Так, ст. 13 Конституції проголошує, що
кожний громадянин має право відповідно до закону користуватися об’єктами
права власності, а п. 8 ст. 41 Основного Закону передбачає, що
використання власності не може завдати шкоди правам, свободам та
гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну
ситуацію І природні якості землі, а ст. 66 Конституції встановлює, що
«кожен зобов’язаний не заподіювати шкоди природі». З установленим у
частині першій ст. 50 Конституції правом кожного на безпечне для життя і
здоров’я довкілля кореспондується обов’язок оберігати природу (ст. 66
Конституції).

Єдність прав і обов’язків виражається: а) в їх однаковій
соціально-політичній однорідності; б) їх однаковій значущості і
цінності; в) в їх узгодженості; г) в діалектичній взаємодії як парних
категорій; ґ) у рівнозначності прав і обов’язків як міри поведінки
суб’єктів (відповідно можливого і необхідного); д) неможливості
роздільного (незалежного) функціонування і реалізації; е) в спільності
цілей, шляхів і завдань розвитку; є) у гарантованості з боку держави і
однаковій зацікавленості в їх здійсненні.

Принцип загальнодоступності основних прав і свобод як принцип
конституційного статусу людини і громадянина означає, що конституційні
права і свободи належать кожному громадянину України і він може їх у
повному обсязі реалізовувати за наявності законних для того підстав. Для
володіння правами достатньо їх конституційного закріплення, а для
користування — необхідні гарантії держави і активність самих громадян.
Кожний громадянин, який досяг встановленого законом віку, за наявності
інших вказаних в законі умов, має фактичну можливість користуватися
правами і свободами і нести обов’язки.

§ 4. Покоління прав людини

Конституційні та інші права і свободи забезпечують різні сфери життя
людини: особисту, політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну).
Відповідно до цього вони струк-туруються за категоріями і найменуванням.

Ці права розрізняються не тільки за сферами життєдіяльності, а й за
часом їх виникнення. Звідси й з’явився вислів — «три покоління прав
людини».

Перше покоління прав людини сягає витоків конституціоналізму. Воно
виходило з традиційних ліберальних цінностей, які були сформульовані у
процесі буржуазних революцій, а потім знайшли втілення у практиці
законотворчості демократичних держав. Йдеться про громадянські і
політичні права — право на свободу думки, совісті і релігії, право
кожного громадянина на участь у державних справах, право на рівність
перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу
від необґрунтованого арешту, затримання, право на гласний розгляд
незалежним і неупередженим судом, з дотриманням усіх вимог справедливого
розгляду справи, виборче право, свобода слова, друку та ряд інших. Ці
права виражали так звану негативну свободу: вони зобов’язували державу
утримуватися від втручання в сферу особистої свободи і створювати умови
для участі громадян в усіх сферах життєдіяльності. У Конституції України
права людини розташовані відповідно до того, як вони зароджувалися.

Друге покоління прав людини сформувалося у процесі боротьби народів за
поліпшення свого економічного життя, підвищення культурного статусу. Це
так звані позитивні права, для реалізації яких необхідна організуюча,
плануюча та інші форми діяльності держави по забезпеченню цих прав.
Перша чверть і особливо середина XX ст. характеризуються широким
включенням до конституцій соціально-економічних прав і свобод, що
гарантують насамперед інтереси тих, хто працює за наймом, – – право на
працю і пов’язаних з ним гарантій, включаючи соціальне забезпечення
трудящих. До конституцій включалися права і свободи
соціально-культурного характеру (право на освіту, на доступ до досягнень
науки, культури). Права другого покоління були спрямовані на пом’якшення
протистояння багатих і бідних. Так, Веймарська Конституція 1919 р.
закріпила можливість заробляти собі на життя працею, право на соціальне
страхування по старості, у зв’язку з хворобою. У ст. 151 Конституції
встановлювалося, що лад господарської діяльності має відповідати засадам
справедливості і цілям забезпечення для всіх існування, гідного людини.
Так були закладені засади другого покоління прав людини. Досить широкий
набір соціально-економічних прав був закріплений у Конституції СРСР 1936
p., хоча деякі з них як

програмні були заявлені ще у Конституції РСФСР 1918 р. І хоча соціальна
захищеність у СРСР була незначною, проте вона була і вплинула на світову
суспільну думку, на ідею формування прав людини другого покоління.
Суттєве значення мало й побоювання соціальних збурень і заворушень у
буржуазних державах, які могли виникнути під впливом внутрішнього
кризового стану суспільства, а також на основі досвіду СРСР1.

Нормативне вираження в Загальній декларації прав людини 1948 р., у
Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.
соціальних, економічних і культурних прав, насамперед права на працю і
на вільний вибір роботи, права на соціальне забезпечення, на відпочинок,
на освіту, на захист материнства і дитинства, на участь у культурному
житті суспільства, стало суттєвим кроком уперед у розвитку прав людини,
в розширенні каталогу цих прав, їх забезпеченні.

Права першого покоління за своєю природою суттєво відрізняються від прав
другого покоління. Це пов’язано з позицією держави щодо них. Права
першого покоління в буржуазній політико-правовій думці кваліфікуються як
негативні, тобто як право на захист від будь-якого втручання, в тому
числі і державного, в реалізацію громадянських та політичних прав. Інша
природа — у соціальних прав, для реалізації яких держава не може
утриматися від втручання в цю сферу. Завдання полягає в тому, щоб
створити соціальні програми і вести організаційну і господарську
діяльність для реального забезпечення цих прав. Ряд сучасних буржуазних
держав не приєдналися до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і
культурні права, мотивуючи свою позицію тим, що зазначені у цьому Пакті
права не є суб’єктивними і не можуть бути захищені через суд. Хоча така
позиція має під собою певне підґрунтя і аргументи, але приєднання до
Пакту потребує від держави вдосконалювати своє внутрішнє законодавство і
узгоджувати згідно з ним свою діяльність. Наприкінці XX — на початку XXI
ст. держава не може не намагатися стати соціальною. Це закономірність
розвитку сучасних держав, яка знайшла втілення в ряді конституцій
зарубіжних держав –

ФРН, Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Туреччини. У ст. 1
Конституції України записано, що Україна є державою соціальною. Це
означає, що наша держава визнає соціально-економічні і культурні
(духовні) права і досить широко їх закріплює у Основному Законі України,
але гарантує їх недостатньо.

Третє покоління прав людини зумовлено загостренням у другій половині XX
ст. глобальних проблем, серед яких на одне з перших місць виходить
екологічна, а також вступ найбільш розвинутих країн в епоху
інформатизації. Звідси — такі права, як право на безпечне довкілля,
право на інформацію. Особливість третього покоління прав полягає в тому,
що вони є колективними і можуть реалізовуватися сумісно.

Це так звані солідарні права, тобто право на розвиток, на мир, на
безпечне навколишнє середовище, на спадщину людства, а також право на
комунікацію, пов’язане з концепцією нового міжнародного інформаційного
порядку. Права третього покоління –це колективні права, а не які-небудь
«нові» права індивіда. Безумовно, кожна людина бере участь у реалізації
таких прав, але ця участь пов’язана не з її особистим статусом, а з її
становищем як члена відповідної спільноти. У сучасних теоріях є
тенденція відносити до третього покоління прав людини ті з них, які
конкретизують права перших двох поколінь (наприклад, на відмінність,
тишу, спокій тощо). Такі права не є колективними, і відповідно немає
підстав вважати їх правами третього покоління.

У Конституції України закріплені всі категорії і покоління прав людини.
З прав третього покоління особливо слід відзначити право кожного на
безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої
порушенням цього права шкоди. Реалізація цього права в Україні в умовах
несприятливих наслідків Чорнобильської катастрофи має велике значення і
пов’язана з немалими труднощами1. Це важлива функція держави. У
Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.
записано, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд
народу, його молодого покоління, що Україна має право на відшкодування
збитків, заподіяних екології України органами СРСР.

У цілому основні права і свободи людини розвивалися згідно з такими
тенденціями, як соціалізація; демократизація; гуманізація;
інтернаціоналізація; широке закріплення на конституційному рівні
основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина; зближення
правового статусу громадянина і правового статусу людини, оскільки
більшість держав світу надають іноземцям національний режим перебування
на своїй території.

§ 5. Індивідуальні і колективні права

Конституція України закріплює права і свободи, які можуть
реалізовуватися як індивідуально, так і колективно. Наприклад, право на
працю реалізується індивідуально (частина перша ст. 43 Конституції), а
право на страйк, на захист своїх економічних і соціальних інтересів
(частина перша ст. 44 Конституції) — тільки колективно. Тільки
колективно може бути реалізоване право громадянина України на збори,
мітинги, походи, демонстрації (частина перша ст. 39 Конституції).

Індивідуальні і колективні права тісно взаємозв’язані, хоча й різні за
своєю природою. Основою їх взаємозв’язку є принцип: реалізація
колективних прав не повинна обмежувати прав і свобод індивіда.

Право індивіда — це природне право, яке йому притаманне від народження.
Воно є однією з головних цінностей людського буття і водночас мірилом
усіх процесів, які відбуваються в суспільстві. Порушення природних прав
людини деформує розвиток суспільства і дегуманізує саме це суспільство.
Міжнародне співтовариство виробило принцип людського виміру, який в
останній чверті XX ст. став орієнтиром у складних і суперечливих
процесах, які мають місце і сьогодні у світі1.

Колективні права (право народу, право нації, право спільноти, асоціацій)
не є природним, оскільки вони формуються і кристалізуються в міру
становлення інтересів тієї чи іншої спільноти, колективу, їх не можна
розглядати як суму індивідуальних прав і свобод осіб, які входять до
тієї чи іншої спільноти, колективу. Вони мають якісно інші властивості,
які визначаються цілями й інтересами колективних утворень. Якими б
різноманітними не були ці права, їх правомірність має визначатися
людським виміром — правами індивіда. Колективні права не повинні
ігнорувати прав людини, суперечити їм або обмежувати їх. Щодо цього
винятком є надзвичайні ситуації, які створюють загрозу правам окремої
людини, а отже, меті, яка об’єднує таку спільноту, є актуальними і
протиправними. У сучасному світі не завжди вдається чітко поєднати
індивідуальні й колективні права. Так, суперечності, які виникають між
правами людини, правами держави, народу, нації, національних меншин,
малих народів, є однією з причин міжнаціональних конфліктів, у яких
кожна зі сторін висуває свої аргументи правоти, справедливості,
законності, обстоює своє право на суверенітет, свої претензії на
перегляд кордонів, використовуючи при цьому історичні аргументи, що
тлумачаться на свою користь, обстоюючи право на самовизначення1.

Реалізація колективних прав пов’язана з волевиявленням народу. Так,
згідно з частиною другою ст. 5 Конституції право визначати і змінювати
конституційний лад в Україні належить виключно народові. Тільки народ
України виключно всеукраїнським референдумом вирішує питання про зміну
території України (ст. 73). У ст. 12 Конституція встановлює, що держава
сприяє консолідації та розвитку української нації, етичної, культурної,
мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних
меншин України.

§ 6. Система конституційних прав та свобод людини і громадянина

Конституційні права, свободи і обов’язки, закріплені в Основному Законі
України, являють собою цілісну систему, яка забезпечує гідний
конституційно-правовий статус особи. Відповідно є необхідність і
можливість провести їх класифікацію на основі різних критеріїв.
Класифікація — один із суттєвих прийомів аналітичного способу вивчення
державно-правових явищ. Можливість проведення класифікації прав особи
зумовлюється насамперед самим текстом Конституції, оскільки така
можливість є тільки тоді, коли в ній містяться різні за змістом і в
порівняно значній кількості права і свободи. Так, тільки другий розділ
Конституції України містить 48 статей, тобто майже третину її тексту.

Класифікація прав і свобод людини і громадянина можлива на основі
відповідних критеріїв: 1) залежно від суб’єктів вони поділяються на
права і свободи людини і права і свободи громадянина. Обсяг прав у
громадян більший, аніж у не громадян; 2) залежно від виду суб’єкта вони
поділяються на індивідуальні і колективні; 3) за генезисом — на природні
(природжені) і похідні (сформульовані в законах, в міжнародних пактах);
4) за характером утворення — на основні (конституційні) і доповнюючі
(конкретизуючі); 5) за черговістю їх включення до конституцій – – на
права першого, другого та третього поколінь; 6) за ступенем їх
абсолютизації поділяються на такі, що підлягають обмеженню, і такі, що
не підлягають обмеженню; 7) за змістом — на громадянські (особисті),
політичні, економічні, соціальні і культурні.

Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм класифікації прав і
свобод людини і громадянина є їх зміст. Тому за основу аналізу
конституційних прав ми беремо останню класифікацію прав, тобто їх поділ
за змістом.

§ 7. Особисті права і свободи

Особисті (громадянські) права і свободи є основою правового статусу
особи і до них належать права: на життя; на повагу до гідності; на
свободу та особисту недоторканність; на недоторканність житла; на
таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції; на невтручання в особисте та сімейне життя; на вільний
вибір місця проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду
і віросповідання (ст. 27— 35 Конституції України).

Право на життя є найголовнішим, невід’ємним правом кожної людини. Воно є
визначальним, оскільки життя людини — це найвища цінність. Це право
передбачено міжнародними правовими актами з прав людини. Уперше в нашій
державі це право закріплене у ст. 27 Конституції України 1996 p., яка
передбачає, що кожна людина має право на життя, і ніхто не може бути
свавільно його позбавлений. На державу покладений обов’язок захищати
права особи від протиправних посягань. Водночас частина третя ст. 27
Конституції встановлює, що «кожен має право захищати своє життя і
здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань». Після
вступу України до Ради Європи в нашій державі був накладений мораторій
на застосування смертної кари, згодом вона була скасована. Новий
Кримінальний кодекс України, який вступив у дію 1 серпня 2001 р. не
передбачає такого виду покарання, як смертна кара.

Право на повагу до гідності людини є невід’ємною ознакою цивілізованого
суспільства. Воно є загальновизнаним на міжнародному рівні. У ст. 21
Конституції України закріплюється, що «усі люди вільні і рівні у своїй
гідності та правах». Ст. 28 Основного Закону, встановлюючи повагу до
людської гідності, закріплює, що ніхто не може бути підданий катуванню,
жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність,
поводженню чи покаранню. Причому людина без її вільної згоди не може
бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Ця конституційна
норма відповідає положенням Конвенції проти катувань та інших жорстоких,
нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження і покарання,
прийнятої 1948 p., учасницею якої є Україна. Наявність цієї норми в
Конституції України свідчить про те, що повага до людської гідності є
правовим обов’язком посадових осіб, усіх працівників державних структур.
Але, як свідчить життя, ця конституційна норма часто порушується. Слід
зазначити, що конституції багатьох країн світу закріплюють принцип
гідності людини в тісному зв’язку з народним суверенітетом і основними
обов’язками держави (наприклад, у Німеччині, Греції). Положення частини
третьої ст. 28 Конституції України про неможливість піддавання жодної
особи без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам відповідає нормі
ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

У системі основних особистих прав людини і громадянина велике значення
має право на свободу та особисту недоторканність. Це право послідовно
проголошується в міжнародних документах: у Загальній декларації прав
людини 1948 р. (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні
права 1966 р. (ст. 9), Європейській конвенції про захист прав і основних
свобод людини 1950 р. (ст. 5). Згідно з цим правом ніхто не може бути
заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим
рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Згідно з вимогами Конституції тримання під вартою може мати місце або як
міра кримінального покарання, або як запобіжний захід на період
досудового провадження, судового розгляду та набрання вироком законної
сили. У цих випадках необхідне вмотивоване судове рішення або
обвинувальний вирок. Згідно з частиною третьою ст. 29 Конституції
України тримання під вартою у разі нагальної необхідності може
застосовуватися без попереднього вмотивованого рішення в суді. Але його
обґрунтованість протягом 72 годин має бути перевірена судом. У разі
незгоди суду із застосуванням тримання під вартою особа підлягає
негайному звільненню. Кожна особа, яка заарештована чи затримана, має
право ознайомитися з мотивами свого арешту чи затримання та своїми
правами. Особа або орган, які застосували такий захід, зобов’язані
ознайомити заарештованого чи затриманого з мотивами арешту або
затримання, а також з його відповідними правами.

Право людини на недоторканність житла. Приватне життя складають і ті
сторони особистого життя, у які людина не бажає втручання інших. Це як
би своєрідний суверенітет особи. Тому значне місце в системі особистих
прав посідає право людини на недоторканність житла.

Гарантія недоторканності житла означає, що не допускається проникнення
до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку
інакше як за вмотивованим рішенням суду. Англійське прислів’я «Мій дім –
– моя фортеця» чітко відображає сутність цього конституційного права;
людина може робити в своєму домі те, що забажає.

У невідкладних випадках, пов’язаних із урятуванням життя людей та майна,
чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні
злочину, можливий встановлений законом порядок проникнення до житла чи
до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Слід
враховувати, що житлом за законодавством визнається і місце тимчасового
проживання (готель, дім-інтернат, гуртожиток, пансіонат тощо).

У Конституції України вперше встановлюється право людини на захист своєї
гідності і доброго імені. Ніхто не може зазнавати втручання в його
особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією
України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення
конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків,
визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки,
економічного добробуту та прав людини. Ці обмеження цілком відповідають
міжнародно-правовим стандартам прав людини. Кожному громадянину України
надається право знайомитися в органах державної влади, місцевого
самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не
є державною або іншою захищеною законом таємницею. Суттєве значення має
те, що конституційне гарантується судовий захист права спростувати
недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї, а також право на
відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням,
зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Це має принципове значення для забезпечення прав і свобод людини і
громадянина.

Уперше в Конституції України 1996 р. закріплюється свобода пересування.
Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України,
гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право
вільно залишати територію України за винятком обмежень, які
встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений
права в будь-який час повернутися в Україну. Водночас поточне
законодавство встановлює обмеження в свободі пересування і виборі місця
проживання, що стосується місцевостей, в яких встановлений особливий
режим (прикордонна смуга, закриті військові поселення, зони екологічного
лиха тощо).

Порядок в’їзду в Україну і виїзду за її межі регламентується окремим
законом.

Конституція гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати,
зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в
інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене
законом. Підставами для цього є: а) інтереси національної безпеки,
територіальна цілісність України; б) забезпечення громадського порядку;
в) запобігання заворушенням чи злочинам; г) запобігання розголошенню
інформації, одержаної конфіденційно; ґ) підтримання авторитету і
неупередженості правосуддя. Ці конституційні положення відповідають
загальновизнаним міжнародним нормам, зокрема нормам Міжнародного пакту
про громадянські і політичні права (ст. 18— 19), які передбачають право
кожної людини на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне
вираження. У цьому аспекті суттєве значення має ст. 15 Конституції
України, яка закріплює, що суспільне життя в Україні ґрунтується на
засадах політичної та ідеологічної багатоманітності.

Право на свободу світогляду і віросповідання закріплене у ст. 35
Конституції України, яке включає в себе свободу сповідувати будь-яку
релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово
чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну
діяльність. Це конституційне право людини відповідає Міжнародному пакту
про громадянські і політичні права (ст. 18). Здійснення цього права може
бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку,
здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Принципове значення має конституційне положення про те, що церква і
релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від
церкви, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.
Право на свободу світогляду і віросповідання в Україні регламентується
Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23
квітня 1991 р. Згідно з частиною четвертою ст. 35 Конституції ніхто не
може бути звільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися
від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо
виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням
громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною
(невійськовою) службою.

§ 8. Політичні права і свободи

Політичні права і свободи — це права, які належать людині як члену
політичного співтовариства, коли він виступає насамперед як громадянин
держави.

Ці права і свободи пов’язані з участю в суспільному житті, в управлінні
державою. В Україні політичні права належать переважно громадянам, хоча
деякими з них (наприклад, свобода об’єднуватися в неполітичні
організації, право направляти індивідуальні чи колективні письмові
звернення) можуть користуватись також іноземці і особи без громадянства.
Громадяни, що асоційовані як народ, реалізовують владу, а громадянин як
індивід бере участь у реалізації державної влади. Щодо політичних прав
правосуб’єктність у повному обсязі настає з 18 років. Політичні права
можуть реалізовуватися людиною та громадянином як індивідуально, так і
колективно. Наприклад, тільки колективним є право на збори, мітинги,
об’єднання у політичні партії та громадські організації, яке одноособове
здійснити неможливо. Закріплені в Конституції України політичні права і
свободи відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, які
передбачені у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966
р. і Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини
1950 р. та інших міжнародно-правових актах. Регламентація політичних
прав і свобод здійснюється у відповідних законодавчих актах, насамперед
в законах про вибори, про всеукраїнський та місцеві референдуми, про
політичні партії в Україні.

До політичних прав і свобод належать: право на свободу об’єднання у
політичні партії та громадські організації; право брати участь в
управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих
референдумах, обирати і бути обраними до органів державної влади та
місцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї і проводити
збори, мітинги, походи І демонстрації; право направляти Індивідуальні чи
колективні письмові звернення (ст. 36—40 Конституції України).

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який
здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та
місцевого самоврядування. Суверенітет українського народу — це
найважливіша основа конституційного ладу України. Практичну реалізацію
він отримує через реалізацію кожним громадянином своєї волі в
політичному житті країни. Найбільш узагальненим, інтегруючим усі інші
політичні права і свободи є право громадян брати участь в управлінні
державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно
обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого
самоврядування. Право кожного громадянина брати участь в управлінні
справами держави — важлива ознака демократизму держави. Навіть у
конституціях тоталітарних держав це право проголошується, хоча і має
формальний характер. Поточне законодавство України про вибори, про
всеукраїнський та місцеві референдуми детально регламентує ці права
громадян.

Важливим правом, яке безпосередньо стосується участі громадян в
управлінні справами держави, є закріплене право на свободу об’єднання у
політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту
своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних,
культурних та інших інтересів. Громадські організації сприяють розвитку
політичної активності і самодіяльності громадян. Прийняття або вступ до
таких організацій відбувається на добровільних засадах, і ніхто не може
бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у
правах за належність до політичних партій або громадських організацій.
Причому всі об’єднання громадян рівні перед законом. За радянських часів
об’єднання громадян значною мірою були одержавлені і діяли під
керівництвом КПРС без відповідної правової основи.

Конституція України (ст. 37) встановлює заборону щодо утворення і
діяльності політичних партій та громадських організацій, програмні цілі
або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну
конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету І
територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне
захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на
розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на
права і свободи людини, здоров’я населення. Політичним партіям та
громадським організаціям забороняється мати воєнізовані формування. Ці
вимоги цілком відповідають світовим конституційним стандартам
взаємовідносин держави і політичних угруповань. Заборона діяльності
об’єднань громадян може відбуватися в судовому порядку.

За своїм змістом і характером право на об’єднання передбачає можливість
створення двох видів недержавних об’єднань: політичних партій і
громадських організацій. Вимоги щодо права громадян на свободу
об’єднання у політичні партії та громадські організації та порядок їх
створення передбачені ст. 36 і ст. 37 Конституції України, Законом «Про
об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. та Законом «Про політичні
партії в Україні» від 5 квітня 2001 р.

Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації закріплене у ст. 39
Конституції України. Воно дає можливість громадянам України збиратися
мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Про
їх проведення мають завчасно бути повідомлені органи виконавчої влади чи
місцевого самоврядування. В цій статті йдеться про публічні збори та
інші публічні заходи з суспільне значущих питань. Тому таке право
належить тільки громадянам. Воно відповідає загальновизнаним нормам
міжнародного права, зокрема нормам Європейської конвенції про захист
прав і основних свобод людини (ст. 11).

Обмеження реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно
до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського
порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони
здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Особи, які
порушили встановлений порядок організації і проведення публічних
заходів, несуть відповідальність згідно з адміністративним
законодавством.

Конституційні норми мають загальний характер. Тому є необхідність у
прийнятті закону, який би детально врегульовував питання щодо права на
мирні збори, мітинги, походи і демонстрації.

Право на звернення встановлене у ст. 40 Конституції України, і воно є
правом кожного направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення
або особисто звертатися до органів державної влади, місцевого
самоврядування і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути
звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін.
Закріплення цього права є вираженням демократичності нашої держави і
відповідає загальновизнаним міжнародним стандартам. У Законі України
«Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. детально регламентуються
питання практичної реалізації конституційного права людини на звернення,
під яким розуміються викладені у письмовій або усній формі пропозиції
(зауваження), заяви або скарги. Звернення мають розглядатись і
вирішуватись у місячний термін від дня їх надходження, а ті, що не
потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше 15 днів
від дня їх отримання (ст. 20 закону). За порушення передбаченого законом
порядку розгляду звернень, а також за переслідування громадян, що подали
звернення, законодавством України передбачається юридична
відповідальність.

§ 9. Економічні, соціальні і культурні права

Економічні, соціальні і культурні права — це права, пов’язані з
діяльністю людини в господарській сфері, її соціальними відносинами з
суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері
культури і духовного життя.

На відміну від більшості особистих і політичних прав багато
соціально-економічних прав мають характер принципів і не забезпечуються
безпосереднім захистом у судовому порядку. Наприклад, суд не може надати
роботу безробітному, забезпечити кожному можливість для підприємницької
діяльності або видати ордер на житло тощо. У зарубіжних країнах такі
права нерідко розглядаються як моральні (на відміну від позитивних, що
захищаються в судовому порядку). Вони, як правило, вносяться в окремі
розділи конституції, які мають назву принципів, декларацій. Але це не
означає, що цей вид прав зовсім не підлягає судовому захисту —
захищаються не загальні формулювання, а вихідні від конституційних
принципів права (наприклад, не право на працю, а право на її оплату).

До основних економічних, соціальних і культурних прав належать: право
володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами
своєї інтелектуальної, творчої діяльності; на підприємницьку діяльність,
яка не заборонена законом; на працю; на страйк для захисту своїх
економічних і соціальних інтересів; право на відпочинок; на соціальний
захист; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї;
на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; на
безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої
порушенням цього права шкоди; на освіту; свобода літературної,
художньої, наукової і технічної творчості; право на результати своєї
інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41—54 Конституції України).

Всі ці права і свободи є тісно взаємопов’язаними.

Право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю,
результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності закріплене в ст.
41 Конституції України. Воно означає право кожного володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю як майнового характеру,
так і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Встановлюється, що право приватної власності набувається у порядку,
визначеному законом. Причому громадяни для задоволення своїх потреб
можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності
відповідно до закону. Суттєве значення для стабільності економічних
відносин має закріплене в частині четвертій ст. 41 Конституції
положення, що ніхто не може бути протиправне позбавлений права
власності, що право приватної власності є непорушним. Але можливе й
примусове відчуження об’єктів права приватної власності. Воно може бути
застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, і тільки
на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього
і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів
з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах
воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна теж можлива, але вона
може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і
порядку, встановлених законом.

Право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом,
передбачене ст. 42 Конституції України. Держава забезпечує захист
конкуренції у підприємницькій діяльності. Відповідно не допускається
зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження
конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії
визначаються законом. Держава повинна захищати права споживачів,
здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів
послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів.
Підприємницька діяльність, включаючи і право на її здійснення,
регулюється законами України «Про власність», «Про підприємництво», «Про
підприємства в Україні» та рядом інших законодавчих актів. Законом
обмежується підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових
осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.

Право користуватися об’єктами публічної (суспільної) власності. Згідно з
частиною третьою ст. 41 Конституції України громадяни для задоволення
своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та
комунальної власності відповідно до закону. Це стосується насамперед
користування природними ресурсами та об’єктами загальнодержавної
власності. Водночас у ряді випадків громадяни можуть користуватися
окремими об’єктами державної та комунальної власності за плату тимчасово
чи на умовах оренди цього майна на певний строк. Умови такого
користування визначаються галузевим законодавством.

Право на працю передбачене ст. 43 Конституції України. Воно визначається
як право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя
працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Конституцією передбачено, що держава створює умови для повного
здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у
виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми
професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів
відповідно до суспільних потреб. На жаль, цей конституційний припис має
суттєві розбіжності з реальністю.

Вперше на рівні Конституції України встановлюється, що використання
примусової праці в нашій державі забороняється. Але не вважається
примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а
також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим
рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний
стан. У ст. 43 Конституції містяться такі принципові положення: а) кожен
має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну
плату, не нижчу від визначеної законом; б) використання праці жінок і
неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється;
в) громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; г) право
на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Нерідко,
особливо останнє положення цієї статті, державою порушується.

Право на страйк уперше передбачено ст. 44 Конституції України. Ті, хто
працює, має право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних
інтересів. Таким чином, вони не можуть ставити політичних вимог. Порядок
здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням
необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і
свобод інших людей. При цьому ніхто не може бути примушений до участі
або до неучасті у страйку. В частині четвертій ст. 44 Конституції
встановлюється, що заборона страйку можлива лише на підставі закону.
Особливості і порядок здійснення конституційного права на страйк
визначено у Законі України «Про порядок розгляду колективних трудових
спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. Страйк застосовується як
крайній засіб, коли всі інші можливості вичерпано. Законом
встановлюються також гарантії працівникам під час страйку (ст. 24),
випадки, коли забороняється проведення страйків (ст. 24) та визнання
страйків незаконними.

Право на відпочинок передбачено ст. 45 Конституції України. Воно
забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної
щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих
професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
Відповідно до Конституції України мінімальна тривалість відпочинку та
оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші
умови права на відпочинок визначені в Кодексі законів про працю України,
в інших нормативно-правових актах.

Право на соціальний захист закріплене в ст. 46 Конституції України і
включає в себе право на забезпечення громадян в разі повної, часткової
або тимчасової втрати годувальника, безробіття з незалежних від них
обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Право на забезпечення є одним із найважливіших соціально-економічних
прав громадян. Воно визначається Міжнародним пактом про економічні,
соціальні і культурні права (ст. 9). Детально це право регламентується в
поточному законодавстві України. Конституція (частина друга ст. 46)
встановлює гарантії цього права: а) функціонування загальнообов’язкового
державного соціального страхування за рахунок страхових внесків
громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших
джерел соціального забезпечення; б) створення мережі державних,
комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Встановлюється, що пенсії, інші види соціальних витрат та допомоги, що є
основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий
від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Право на житло встановлене ст. 47 Конституції України. Передбачено, що
держава повинна створити умови, за яких кожний громадянин матиме змогу
побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Тим
громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою
та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них
плату відповідно до закону. Встановлено, що ніхто не може бути примусово
позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Більш
детально це право врегульоване у Житловому кодексі України.

Право на достатній життєвий рівень. Це є одне із найважливіших
соціальних прав людини, яке в історії України вперше закріплено у ст. 48
Конституції України 1996 р., в якій встановлено, що кожен має право на
достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє
харчування, одяг, житло. Ця стаття відповідає положенням ст. 11
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права щодо
визнання державою права кожного на достатній життєвий рівень для нього
самого та його родини. Але сучасний економічний стан у нашій державі не
дає можливості повною мірою гарантувати і забезпечити реалізацію цього
конституційного права кожній людині.

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування
встановлене ст. 49 Конституції України. Визначено, що охорона здоров’я
забезпечується державним фінансуванням відповідних
соціально-економічних, медико-санітар-них і оздоровчо-профілактичних
програм. Держава повинна створювати умови для ефективного і доступного
для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних
закладах охорони здоров’я медична допомога повинна надаватися
безоплатно. Обов’язок держави сприяти розвитку лікувальних закладів усіх
форм власності. У частині третій ст. 49 Конституції наголошується, що
існуюча мережа державних і комунальних медичних закладів не може бути
скорочена. Держава зобов’язана дбати про розвиток фізичної культури і
спорту, забезпечувати санітарно-епідеміологічне благополуччя. Більш
детально відносини щодо охорони здоров’я регулюються в «Основах
законодавства України про охорону здоров’я» (1992 р.), у Законі України
«Про санітарне та епідемічне благополуччя населення» (1994 р.) та інших
нормативно-правових актах.

Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля в Україні вперше на
конституційному рівні закріплено в ст. 50 Конституції і означає, що
кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на
відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. При цьому кожному
гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про
якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її
поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. У ст. 16
Конституції встановлено, що обов’язком держави є забезпечення
екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території
України, подолання наслідків

Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду українського народу.
Право кожної людини на сприятливе навколишнє середовище і екологічну
безпеку є необхідною умовою права людини на здоров’я, на життя і
світовим співтовариством визначається як один із найважливіших чинників
існування людства.

Право на освіту передбачене ст. 53 Конституції України. Важливою
гарантією цього права є обов’язок держави забезпечувати доступність і
безоплатність дошкільної, повної загальної середньої,
професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних
закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної,
професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм
навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. На
конкурсній основі громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в
державних і комунальних навчальних закладах. Встановлено, що громадянам,
які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантуються
право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і
комунальних навчальних закладах або через національні культурні
товариства. Право на освіту більш детально регламентується в Законах
України «Про дошкільну освіту» від 11 липня 2001 р., «Про загальну
середню освіту» від 13 травня 1999 р., «Про освіту» 1991 р. (у редакції
1996 p.), а також в інших нормативно-правових актах.

У ст. 54 Конституції України встановлено, що громадянам України
гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної
творчості, захист інтелектуальної власності, їх авторських прав,
моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з іншими
видами інтелектуальної діяльності. Йдеться про культурні права.
Закріплюється, що кожен громадянин має право на результати своєї
інтелектуальної, творчої діяльності. Відповідно ніхто не може
використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками,
встановленими законом. Держава зобов’язана сприяти розвиткові науки,
встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством.
Культурна спадщина охороняється законом. При цьому держава повинна
забезпечувати збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, вживати
заходів щодо повернення в Україну культурних цінностей народу, які
знаходяться за її межами. Більш детально ці права регламентуються в
законах України «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11
липня 2001 р., «Про вивезення, ввезення та повернення культурних
цінностей» від 21 вересня 1991 р., «Про охорону культурної спадщини» від
8 червня 2000 р. та інших законодавчих актах.

§ 10. Консгитуційно-правовий статус іноземців і біженців в Україні

Конституція України 1996 р. суттєво демократизувала правовий статус
людини і громадянина, що має позитивне значення й для забезпечення
статусу іноземних громадян і біженців, що проживають в нашій державі.
Для розуміння основ їх правового статусу принципове значення має ст. 26
Основного Закону, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають
в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і
свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, —
за винятками, встановленими Конституцією, законами, чи міжнародними
договорами України, їм може бути надано притулок у порядку,
встановленому законом.

Більш детально правовий статус іноземців і біженців регламентується
законами України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р.,
«Про біженців» від 21 червня 2001 р. Закон «Про правовий статус
іноземців» визначає правове становище іноземців в Україні, закріплює
основні права, свободи та обов’язки іноземних громадян та осіб без
громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, і
встановлює порядок вирішення питань, пов’язаних з їх в’їздом або виїздом
з України. Закон «Про біженців» встановлює правовий статус біженця в
Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця,
закріплює державні гарантії захисту біженців.

Іноземцями визнаються іноземні громадяни — особи, які належать до
громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без
громадянства — особи, які не належать до громадянства ніякої держави.

Біженець — це особа, яка не є громадянином України і яка внаслідок
цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками
раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства),
належності до певної соціальної групи або політичних переконань
перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може
користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим
захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства
(підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього
постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок
зазначених побоювань.

Правовий статус іноземця в будь-якій країні своєрідний, оскільки
складається як би з двох елементів: правового статусу громадянина своєї
держави (або статусу особи без громадянства в країні його постійного
проживання) і правового статусу іноземця. У особи без громадянства він,
у принципі, один, і визначається державою, на території якої особа
перебуває. Іноземець, перебуваючи за межами своєї держави, зберігає з
нею юридичний зв’язок, правовий статус своєї держави, підкоряється її
законам, користується її піклуванням і захистом. Водночас іноземець (як
іноземний громадянин або особа без громадянства) підпадає під дію
суверенної влади держави, на території якої він перебуває, тобто
перебуває під її юрисдикцією, повинен додержуватися Конституції, законів
і прав країни перебування1.

Іноземці в Україні перебувають на національному правовому режимі, тобто
володіють тими ж правами і обов’язками, що й громадяни України, але за
деякими винятками. Вони є рівними перед законом незалежно від
походження, соціального і майнового стану, расової та національної
належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять,
інших обставин. Визначено, що коли іноземною державою встановлено
обмеження щодо реалізації прав і свобод громадян України, які
перебувають за кордоном, Кабінет Міністрів може прийняти рішення про
встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами
цієї держави на території України. Тобто вступає в дію принцип
взаємності. Рішення може бути скасоване, якщо відпадуть підстави, за
яких воно було прийняте. Безумовно, здійснення іноземцями своїх прав і
свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України,
правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які
проживають в Україні. Відповідно іноземці зобов’язані поважати та
дотримуватись Конституції та законів України, шанувати традиції та
звичаї народу України.

Згідно із законодавством іноземці можуть у встановленому порядку
емігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на
визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
Іноземці, які емігрували на постійне місце проживання або для
тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне
або тимчасове проживання.

Іноземці мають право займатися в Україні інвестиційною,
зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності,
передбаченими законодавством України. Важливо, що при цьому вони мають
такі ж права і обов’язки, що й громадяни України, якщо інше не випливає
з Конституції та законів України. Такі особи мають право на працю, на
відпочинок, на соціальний захист, на житло, на освіту, на користування
досягненнями культури, на участь в об’єднаннях громадян, на пересування
по території України і вибір місця проживання. Вони мають рівні з
громадянами України права і обов’язки у шлюбних і сімейних відносинах,
їм гарантується право на свободу совісті нарівні з громадянами України.

Іноземцям гарантується недоторканність особи, житла, невтручання в
особисте і сімейне життя, таємниця листування, телефонних розмов і
телефонних повідомлень, повага до їх гідності нарівні з громадянами
України. Вони мають право на звернення до суду та інших державних
органів для захисту своїх особистих, майнових та інших прав. У
судочинстві іноземні громадяни як учасники процесу користуються такими ж
процесуальними правами, що й громадяни України.

Водночас іноземці не можуть бути членами політичних партій України, не
можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого
самоврядування, а також брати участь у референдумах. На іноземців не
поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять військової
служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях,
створених відповідно до законодавства України. Іноземці обкладаються
податками і зборами відповідно до законодавства України та міжнародних
договорів України.

Закон регулює порядок в’їзду і виїзду з території України іноземців.
Вони можуть в’їжджати в Україну за дійсними національними паспортами або
документами, які їх заміняють. При цьому вони повинні одержати у
встановленому порядку в’їзну візу, якщо інше не передбачено
законодавством України. Визначаються також підстави для заборони їх
в’їзду в Україну і виїзду з України.

Іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення,
несуть відповідальність на загальних підставах. До них також може бути
застосовано скорочення терміну тимчасового перебування в Україні, а
також видворення за межі України. Положення Закону України «Про правовий
статус іноземців» не стосуються встановлених законодавством України і
міжнародними договорами України привілеїв та імунітетів, які надаються
співробітникам дипломатичних представництв та працівникам консульських
установ іноземних держав в Україні.

Закон України «Про біженців» встановлює, що біженець не може бути
висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі
загрожує небезпека, за ознакою раси, віросповідання (релігії),
національності, громадянства (підданства), належності до певної
соціальної групи або політичних переконаннь. Біженець також не може бути
висланий або примусово повернутий до країн, де він може зазнати катувань
та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів
поводження і покарання, або з якої він може бути висланий або примусово
повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека
внаслідок його раси, релігії, національності, громадянства (підданства),
належності до певної соціальної групи або через політичні переконання.
Ці положення не поширюються на біженця, засудженого в Україні за
вчинення тяжкого злочину.

Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців. Члени сім’ї особи,
якій надано в Україні статус біженця, мають право з метою возз’єднання
сім’ї в’їхати в Україну і набути статус біженця.

У законі регламентується порядок надання, втрати і позбавлення статусу
біженця. Так, особи, які мають намір набути статус біженця і перетнути
державний кордон України у порядку, встановленому законодавством
України, повинні протягом п’яти днів звернутися до відповідного органу
міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця. Якщо такі
особи намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний
кордон України, то вони протягом трьох робочих днів повинні звернутися
до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього
органу чи посадову особу Прикордонних військ України або органу
внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця. Статус
біженця не надається особі: а) яка вчинила тяжкий злочин неполітичного
характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття
статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом
України до тяжких злочинів; б) яка вчинила тяжкі злочини проти миру,
воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у
міжнародному праві; в) яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та
принципам ООН; г) яка до прибуття в Україну вже була визнана біженцем
або отримала притулок в іншій країні; ґ) яка до прибуття в Україну з
наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.

Оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця
проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без
громадянства або її законного представника, яка подається до органу
міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві
та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. Причому
заявник, якому виповнилося 18 років, подає заяву та заповнює анкету, де
викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його
залишити країну походження. Рішення за заявою про надання статусу
біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом
виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання
особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної
служби, який розглядав заяву.

Особа може згідно з Законом «Про біженців» втратити статус біженця, або
бути його позбавленою. Статус біженця втрачається, якщо особа:
добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності;
набула громадянство України або набула громадянство, яке мала раніше,
або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;
добровільно повернулася до країни, яку вона залишила тощо. Особа
позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що
становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю
населення України.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для
вирішення питання щодо надання статусу біженця, має право на тимчасове
працевлаштування, навчання, медичну допомогу, проживання у родичів, у
готелі, підна-йом житлового приміщення або користування житлом у пункті
тимчасового розміщення біженців, на правову допомогу. Ті особи, яким вже
наданий статус біженця в Україні, є іноземцями чи особами без
громадянства, і вони користуються тими ж правами і свободами, а також
несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – – за винятками,
встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними
договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права
на: пересування; вільне залишення території України, за винятком
обмежень, встановлених законом; на працю; підприємницьку діяльність; на
охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; відпочинок;
освіту; свободу світогляду і віросповідання; на звернення за захистом до
Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, на правову допомогу тощо.
Особа, якій надано статус біженця в Україні, має також відповідні
обов’язки.

§ 11. Обмеження прав людини і громадянина. Права людини в умовах
надзвичайного стану

Користування конституційними правами і свободами людини і громадянина
пов’язане з відповідальністю особи, з можливими обмеженнями, які
визнаються мірою і межами свободи, встановленої правом, принципами
гуманізму, солідарності, моральності. Цей постулат досить чітко
сформульований у п. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини: «При
здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки
таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення
належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення
справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в
демократичному суспільстві»1. Стаття 19 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права, встановлюючи, що кожна людина має право
на вільне вираження своїх поглядів, яке включає свободу шукати,
одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, закріплює, що
користування передбаченими в п. 2 ст. 19 правами накладає особливі
обов’язки і особливу відповідальність. Воно може бути пов’язане з
певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути
необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб; б) для
охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності
населення2. У цьому пакті передбачена можливість заборони антигуманних,
антиморальних дій – – пропаганда війни, будь-яких виступів «на користь
національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою
підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства» (ст. 20).
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права допускає
обмеження прав людини, «оскільки це є сумісним з природою зазначених
прав, виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному
суспільстві» (ст. 4).

Конституція України, виходячи з міжнародних пактів, встановлює обмеження
щодо реалізації деяких прав і свобод людини і громадянина. Так, право
вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію
обмежується законом в інтересах національної безпеки, територіальної
цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи
злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав
інших людей, для запобігання розголошенню інформації, яка одержана
конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості
правосуддя (ст. 34 Конституції). Здійснення права на свободу світогляду
і віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони
громадського порядку, здоров’я і моральності населення, захисту прав і
свобод інших людей (ст. 35). На таких же підставах може бути обмежене
право громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські
організації (ст. 36). Конституційно встановлюються обмеження щодо права
на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39) тощо.
Всі ці обмеження обґрунтовані необхідністю забезпечення охорони
конституційного ладу, національної безпеки, прав і свобод людини і
громадянина, добробуту українського суспільства.

Становлення громадянського суспільства, особливо в перехідні часи,
потребує від держави обмеження в деяких випадках прав і свобод громадян.
У такому складному питанні неприпустимий волюнтаризм або зловживання з
боку будь-якої гілки влади, насамперед з боку глави держави, виконавчої
влади. Конституції країн світу, допускаючи обмеження прав, встановлюють
чіткі підстави і порядок таких дій. В Україні конституційне регулювання
цього питання спрямоване на недопущення звуження їх змісту та обсягу
(ст. 22 Конституції). Стаття 64 Конституції України встановлює, що
конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути
обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією. В умовах воєнного
або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і
свобод із зазначенням терміну дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені
права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51,
52, 55, 56, 57, 58, 60, 62, 63 Конституції. Йдеться про права на
рівність громадян перед законом; громадянство і його зміну; життя;
повагу до гідності людини; свободу та недоторканність; звернення до
органів державної влади; житло; шлюб; рівність дітей в їх правах; захист
прав і свобод; відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної
шкоди; знання своїх прав і обов’язків; незворотність дії законів та
інших нормативних актів; правову допомогу; необов’язковість виконання
явно злочинних розпоряджень чи наказів; неможливість подвійного
притягнення до юридичної відповідальності; те, щоб особу вважати
невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в
законному порядку; відмову давати свідчення щодо себе, членів сім’ї та
близьких родичів.

Перелік цих прав чітко корелюється з положеннями Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права, відображає прагнення захистити ті права
і свободи, які мають забезпечуватися за будь-яких обставин, у тому числі
при введенні надзвичайного або воєнного стану.

Обмеження прав людини і громадянина можливі в умовах введення на всій
території України або в окремих її частинах надзвичайного стану.

Згідно із Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» від
16 березня 2000 р. надзвичайний стан -це особливий правовий режим, який
може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцях при виникненні
надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче
загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і
матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при
спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України
шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної
влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування
відповідно до закону повноважень, які необхідні для відвернення загрози
та забезпечення безпеки і здоров’я громадян, нормального функціонування
національної економіки, органів державної влади і місцевого
самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає
тимчасове, зумовлене загрозою обмеження у здійсненні конституційних прав
і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних
осіб із зазначенням терміну дії цих обмежень.

Указом Президента України про введення надзвичайного стану в інтересах
національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання
заворушенням або злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту
прав і свобод інших людей на період надзвичайного стану можуть
запроваджуватися такі заходи: а) встановлення особливого режиму в’їзду і
виїзду, а також обмеження свободи пересування на території, де вводиться
надзвичайний стан; б) обмеження руху транспортних засобів та їх огляд;
в) посилення охорони громадського порядку та об’єктів, що забезпечують
життєдіяльність населення та народного господарства; г) заборона
проведення масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких
встановлюється судом; ґ) заборона страйків. Крім цього додатково можуть
здійснюватися такі заходи, як: 1) запровадження комендантської години,
тобто заборона перебувати на вулицях та в інших громадських місцях без
спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановлені години
доби; 2) перевірка документів у громадян, а в необхідних випадках і
проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу
і вантажів, службових приміщень та житла громадян; 3) обмеження або
тимчасова заборона продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних
речовин, а також алкогольних напоїв; 4) тимчасове вилучення у громадян
зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї та боєприпасів; 5) заборона
виготовлення і поширення інформаційних матеріалів, що можуть
дестабілізувати обстановку; 6) особливі правила користування зв’язком та
передачі інформації через комп’ютерні мережі тощо. У ст. 17 закону також
встановлюються додаткові заходи режиму надзвичайного стану у зв’язку із
надзвичайними ситуаціями техногенного або природного характеру.

Водночас в умовах як воєнного, так і надзвичайного стану органи
державної влади повинні діяти в межах Конституції і законів України.
Перевищення посадовими особам своїх повноважень, у тому числі щодо
гарантій прав людини і громадянина, які встановлені законом, зумовлюють
відповідальність згідно з чинним законодавством. У цей період законом
забороняються: зміна Конституції України, Конституції Автономної
Республіки Крим, виборчих законів; проведення виборів Президента
України, виборів до Верховної Ради України,

Верховної Ради Автономної Республіки Крим і органів місцевого
самоврядування, всеукраїнського та місцевих референдумів; обмеження
повноважень народних депутатів України. На період дії надзвичайного
стану продовжується, у разі закінчення, термін повноважень парламенту
України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, представницьких
органів місцевого самоврядування. Введення надзвичайного стану не може
бути підставою для застосування тортур, жорстокого чи такого, що
принижує людську гідність, поводження або покарання, для будь-яких
обмежень права на життя, свободу думки, совісті, релігії в розумінні цих
прав і свобод, прийнятому у Міжнародному пакті про громадянські і
політичні права та законах України.

Україна відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права при введенні надзвичайного стану негайно після його введення
повідомляє через Генерального секретаря ООН держави, які беруть участь у
цьому пакті, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є
відхиленням від зобов’язань за Міжнародним пактом, та про мету цих
відхилень і причини прийняття такого рішення. У повідомленні
зазначається також термін, на який вводяться відхилення від зобов’язань,
передбачених цим пактом.

§ 12. Гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина

Конституційні гарантії –це передбачені Основним Законом України засоби,
методи і механізми, що забезпечують реалізацію конституційних прав і
свобод людини і громадянина.

Гарантії конституційних прав особи поділяються на економічні, політичні
та юридичні.

У демократичних країнах з соціально орієнтованою ринковою економікою,
головними матеріальними гарантіями прав і свобод вважається можливість
володіння власністю, свобода вибору занять. На сучасному етапі це також
соціальна діяльність держави, надання матеріальних послуг населенню,
створення умов для працевлаштування, активної трудової діяльності
людини.

Гарантування прав і свобод — це своєрідний зовнішній механізм обмеження
влади, яка завжди прагне до саморозши-рення і посилення своєї
присутності у всіх сферах людського життя.

Політичні гарантії — це політика держави, спрямована на створення умов
для всебічного розвитку людини, забезпечення її прав і свобод. Політика
Української держави найбільш чітко виражена в положенні частини другої
ст. З Конституції: утвердження і забезпечення прав і свобод людини є
головним обов’язком держави і держава відповідає перед людиною за свою
діяльність.

Юридичні гарантії прав закріплені у Конституції, яка встановлює, що:
права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55); кожен
має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого
самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого
самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх
повноважень (ст. 56); кожному гарантується право знати свої права і
обов’язки (ст. 57); закони та інші нормативно-правові акти не мають
зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або
скасовують відповідальність особи (ст. 58); кожен має право на правову
допомогу (ст. 59); ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні
розпорядження чи накази (ст. 60); ніхто не може бути двічі притягнений
до юридичної відповідальності одного виду за одне і теж саме
правопорушення (ст. 61); особа вважається невинуватою у вчиненні злочину
і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде
доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду
(ст. 62); особа не несе відповідальності за відмову давати показання або
пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких
визначається законом (ст. 63).

Гарантії конституційних прав і свобод містяться не тільки в статтях
Конституції, вони передбачені і нормами галузевого законодавства. Так,
право на охорону державою гідності людини кореспондується з обов’язком
посадових осіб державних структур поважати гідність людини і означає: 1)
що ніщо не може бути підставою для її приниження; 2) будь-які заходи
щодо впливу на неправомірну поведінку особи з боку працівників
правоохоронних органів не повинні вести до приниження людської гідності;
3) чуйне ставлення до задоволення прав і законних інтересів людини; 4)
додержання етичних норм службовців і посадових осіб у стосунках з людьми
в тяжких життєвих ситуаціях. У постанові Верховної Ради України «Про
дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій та
законності в забезпеченні прав і свобод людини»1 від 23 березня 2000 р.
зазначається, що систематично порушуються конституційні права громадян
під час тримання їх у слідчих ізоляторах. Тільки у 1999 р. у цих
ізоляторах незаконно утримувались 24 487 громадян України. У 1999 р.
було звільнено з-під варти у зв’язку із закриттям кримінальних справ, із
зміною запобіжного заходу, винесенням виправдального вироку близько 10
тисяч осіб. На дії слідчих органів судами у 1999 р. задоволене 40,2 %
скарг із числа розглянутих, скасовано 36,2 % санкцій прокурорів на
арешт. Через низьку якість досудового слідства, здійснення неналежного
прокурорського нагляду протягом 1999 р. судом України повернуто на
додаткове розслідування 18 264 кримінальні справи стосовно майже 26
тисяч осіб та виправдано близько однієї тисячі осіб.

Найбільш ефективною гарантією прав і свобод людини і громадянина є
правосуддя. Характерним для абсолютної більшості конституцій світу, в
тому числі України, є виокремлення як основних гарантій прав і свобод
особи внутрішньодержавних і міжнародно-правових. Так, у частині третій
ст. 55 Конституції України встановлено, що кожен має право після
використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за
захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ
чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею
яких є Україна. Право на самозахист встановлено частиною четвертою ст.
55 Конституції: кожен має право будь-якими не забороненими законом
засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних
посягань.

Органами, які мають суттєві повноваження по забезпеченню прав і свобод
людини і громадянина в Україні, є Президент України, Кабінет Міністрів,
Уповноважений Верховної Ради з прав людини, суди загальної юрисдикції,
органи прокуратури, Конституційний Суд України, місцеві державні
адміністрації. Так, згідно з частиною другою ст. 102 Конституції
Президент України є гарантом прав і свобод людини і громадянина, згідно
з п. 2 ст. 116 Конституції Кабінет Міністрів вживає заходів щодо
забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Одним із повноважень
прокуратури України є представництво інтересів громадянина в суді у
випадках, визначених законом (п. 2 ст. 121 Конституції).

Суттєвою гарантією прав і свобод є допомога професійного захисника
(адвоката) в кримінальному, цивільному чи адміністративному процесі.

До гарантій прав і свобод належать також юридична відповідальність за їх
порушення. Мається на увазі відповідальність насамперед влади (органів
держави та їх посадових осіб), яка передбачена українським
законодавством.

У забезпеченні конституційних прав і свобод особи велику роль відіграють
органи місцевого самоврядування. Але їх матеріально-фінансові та інші
можливості не такі значні, як це необхідно для належної реалізації прав
особи.

§ 13. Конституційні обов’язки людини і громадянина

Обов’язки — складова частина правового статусу особи. Вони тісно
пов’язані з правами та свободами людини і громадянина, і цим можна
пояснити ту обставину, що обов’язки закріплені у розділі II «Права,
свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України.
Неможливо уявити людину, яка має тільки обов’язки, як неможливі й права
особи без обов’язків. Свобода тільки тоді є реальною, якщо їй притаманні
риси порядку, який базується на праві, а порядок і є єдність прав і
обов’язків. Конституційні обов’язки законодавцем встановлюються для
забезпечення інтересів інших людей, держави і суспільства, самих носіїв
обов’язків. Для цих обов’язків характерним є їх тісний зв’язок із
вимогами міжнародних актів.

Конституція України виходить із принципу рівності обов’язків, що
випливає із ст. 24 щодо рівності прав і свобод. У практичному аспекті це
означає, що ні один громадянин не повинен звільнятись або ухилятись від
обов’язків, цей тягар рівною мірою повинен поширюватися на всіх
громадян. В Україні проживає чимало осіб, які не є громадянами нашої
держави. Конституція не звільняє їх від деяких обов’язків (поважати
Конституцію і закони України, сплачувати податки, оберігати природу). І
це правомірно, оскільки вони мають майже такі ж права і свободи, як і
громадяни України. Але деякі обов’язки на таких осіб не поширюються
(зокрема, захист Вітчизни).

Обов’язок додержуватися Конституції і законів України є одним із
найважливіших обов’язків людини і громадянина. Він встановлений ст. 68
Основного Закону і стосується всіх осіб, які перебувають на території
України. Цей конституційний обов’язок не обмежується виконанням тільки
Конституції і законів, а означає, що кожний повинен додержуватися і під
законних актів, актів органів місцевого самоврядування. Йдеться про
дотримання принципу законності. В Конституції містяться заборонні норми
у вигляді заборони для громадян здійснювати ті чи інші дії. Так, у ст.
37 передбачена заборона утворення і діяльності політичних партій та
громадських об’єднань, програмні цілі або дії яких спрямовані на
ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності
держави, підрив її безпеки тощо. Встановлюється, що на території України
забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань,
не передбачених законом (ст. 17). Незнання законів не звільняє від
відповідальності (частина друга ст. 68).

Обов’язок захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності
України, шанування її державних символів встановлений ст. 65 Конституції
України. Більш детально обов’язок захисту Вітчизни врегульовано Законом
України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р. Порядок проходження
військової служби встановлений Законом України

«Про загальний військовий обов’язок та військову службу» від 25 березня
1992 р. Альтернативна служба існує для тих громадян, які за своїми
світоглядними та релігійними переконаннями не можуть нести військову
службу. В цих та інших встановлених законом випадках громадяни України
мають право на заміну військової служби альтернативною невійськовою
службою. Військова служба є почесним обов’язком кожного громадянина.
Тому за ухилення громадян від чергового призову на дійсну військову
службу, а також за ухилення від військової служби встановлена
кримінальна відповідальність. Шанування державних символів уперше
закріплюється як конституційний обов’язок громадян України. Державні
символи — прояв суверенітету держави, і тому підлягають особливій
охороні з її боку.

Обов’язок не заподіювати шкоди природі і відшкодовувати завдані їй
збитки встановлений ст. 66 Конституції України. Збереження довкілля
визнається світовою спільнотою як основне завдання і обов’язок не тільки
кожної держави, а й кожного землянина. Екологічні обов’язки громадян
України деталізовані в поточному законодавстві, зокрема в Законі України
«Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.
Проблема охорони довкілля в Україні після катастрофи на Чорнобильській
АЕС є досить важливою. У зв’язку з цим у ст. 16 Конституції України
закріплено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання
екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків
Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження
генофонду українського народу є обов’язком держави. Обов’язок дотримання
вимог екологічної безпеки, раціонального природокористування й охорони
навколишнього середовища — це завдання не тільки державних інституцій, а
й кожного громадянина.

Обов’язок охорони культурної спадщини передбачений ст. 66 Конституції
України. Він спрямований на збереження матеріальних і духовних цінностей
українського народу, його історичних надбань. Це питання детально
регламентується в «Основах законодавства України про культуру», в
законах України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р.,
«Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21
вересня 1999 р.

Обов’язок набуття повної загальної середньої освіти, встановлений ст. 53
Конституції України, означає обов’язок кожного мати таку освіту. Держава
забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної
середньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. У Законі
України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р. визначено,
що загальна середня освіта — це цілеспрямований процес оволодіння
систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та
виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом
якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що
є основою для її подальшої освіти і трудової діяльності. Загальна
середня освіта є обов’язковою складовою безперервної освіти. Загальна
середня освіта спрямована на забезпечення всебічного розвитку
особистості шляхом навчання та виховання, які ґрунтуються на
загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності,
світського характеру освіти, системності, інтегративності, єдності
навчання і виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадянської
свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини,
родини, суспільства, держави.

Обов’язок поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і
свободи, закріплений у ст. 68 Конституції України, є важливою умовою
свободи, її необхідним обмеженням і фундаментальним принципом
правопорядку. Повага до чужих прав потребує розвинутої правосвідомості
громадян і наявність у особи стримуючих засад. Егоїстична реалізація
своїх прав за рахунок інших є водночас порушенням як норм права, так і
моралі. Додержання цього конституційного обов’язку значною мірою усуває
конфлікти між людьми або їх мінімізує.

Обов’язок піклуватися про дітей та непрацездатних батьків передбачено
ст. 51 Конституції України. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх
повноліття, а повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх
непрацездатних батьків. Цей обов’язок громадян відображає особисту
відповідальність кожної людини за долю своїх батьків і дітей, коли вони
вже або Ще не в змозі забезпечити свої життєві потреби. Детальніше Ці
питання регламентуються Сімейним кодексом України, прийнятим 10 січня
2002 p., а також нормами цивільного законодавства.

Обов’язок сплачувати податки і збори закріплений у ст. 67 Конституції
України. Він у нашій державі вперше закріплений на конституційному
рівні. Конституція зобов’язує кожного сплачувати податки і збори в
порядку і розмірах, встановлених законом. Крім того, усі громадяни
щорічно повинні подавати до податкових адміністрацій за місцем
проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у
порядку, встановленому законом. Платниками податків є юридичні та
фізичні особи, на яких згідно із законами України покладено обов’язок
сплачувати податки.

Розділ 7 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ

§ 1. Поняття, структура та принципи правового статусу національних
меншин

Окрему групу прав людини становлять права національних меншин. Досить
поширеним є твердження про первинність і вищість прав людини, проте їх
не можна протиставляти правам національних меншин. Теза про пріоритет
прав людини над правами нації, національної меншини містить у собі певну
суперечність, бо якщо права першого і другого покоління -це права і
свободи людини як окремої особи, то права третього покоління — це,
власне, одночасно і права людини як індивіда, і права національної
меншини, нації, національно-етнічної спільноти, до якої особа себе
відносить.

Дотримання прав людини як окремої особи може бути досягнуто лише за
умови одночасного забезпечення основних прав і свобод, пов’язаних з її
національно-етнічною належністю. Звичайно, визначальним принципом
правового статусу особи є принцип рівноправності незалежно від будь-яких
чинників, в тому числі національності, мови, расової належності. Однак у
світі знайдеться не так багато людей, які не усвідомлювали б своєї
належності до тієї чи іншої соціальної спільноти і передусім до певної
нації, народності чи національно-етнічної групи. Інша справа, що це
відчуття може бути дуже слабким. Проте переважна більшість людей
ототожнює себе з певною культурою, визнає своїми певні морально-етичні
норми, звичаї та традиції, що впливає і на їх світосприймання, і на
формування їх світогляду, і на їх поведінку, а значить, і на їх
ставлення до прав інших людей, до правових норм і правової системи в
цілому. Адже загальний рівень культури, який є обов’язковою передумовою
і основою правової культури (яка в свою чергу складає один з елементів
механізму реалізації права) залежить передусім від національної
культури, яка об’єднується з іншими національними культурами в світову
загальнолюдську культуру, але не розчиняється в ній. Взаємодіючи і
взаємозбагачуючись, національні культури сприяють реалізації
загальнолюдських цінностей і водночас є само-цінними у власній
унікальності. Саме тому всі спроби створити наднаціональну культуру,
позбавити людину історичної пам’яті та сформувати космополітичний тип
особистості не завжди сприяли консолідації суспільства, а часто
призводили до втрати нею духовності та морально-етичних орієнтирів. М.
О. Бердяев писав: «Є тільки один історичний шлях досягнення вищої
вселюдськості, до єдності людства — шлях національного зростання і
розвитку, національної творчості. Вселюдськість розкривається лише під
виглядом національностей. Денаціоналізація є… чистісінька пустота,
небуття… Творчий національний шлях і є шлях до вселюдства, є розкриття
вселюдства в моїй національності як воно розкривається в будь-якій
національності».

До того ж не можна забезпечити права окремої людини, якщо національна
меншина, до якої вона належить, зазнає дискримінації, приниження,
утисків і поневірянь, є пригноблюваною.

На сучасному етапі особливого значення набуває забезпечення прав
національних меншин як обов’язкова передумова досягнення міжнаціональної
злагоди та стабільного демократичного розвитку українського суспільства.
Окремі права національних меншин знайшли своє визнання і відображення у
Статуті ООН, в якому закріплено принцип рівності прав великих і малих
націй, у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і
народам 1960 p., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права
1966 p., Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються
дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту
ООН 1970 р., у Африканській хартії прав людини і народів 1981 p.,
Декларації про право народів на мир 1981 р. та в інших
міжнародно-правових документах.

Значну увагу приділяє проблемам забезпечення прав національних меншин
Рада Європи. У Віденській декларації від 9 жовтня 1993 р. держави —
члени Ради Європи визнали, що «головним для демократичної стабільності і
безпеки нашого континенту є захист національних меншин». Держави — члени
Ради Європи 1 лютого 1995 р. підписали Рамкову конвенцію про захист
національних меншин, яка має важливе значення тому, що, по-перше,
комплексно закріплює права національних меншин, а по-друге, у зв’язку з
висуненням певних вимог до держав та покладанням на них зобов’язань щодо
створення належних умов для збереження самобутності національних меншин
та забезпечення їх особливих прав.

Міжнародне співтовариство визнає за національними меншинами право на
існування, на батьківщину, визначати свою національну належність
(належати чи не належати до національної меншини), на самовизначення, на
захист від дискримінації, на мир і безпеку, на економічний, соціальний
та культурний розвиток, вільно розпоряджатися природними ресурсами тощо.

Правовий статус національної меншини — це сукупність юридичних чинників,
які сприяють збереженню її національної самобутності, зумовлюють її
існування, безпосередньо і суттєво впливають на подальший розвиток
національної меншини як усталеної соціальної спільноти, що склалася
історично. Це певний набір факторів, що зумовлюють місце, роль і
становище такої соціальної спільноти, як національна меншина стосовно
титульної та інших націй, інших національних меншин і етнічних груп, а
також держав та їх об’єднань.

До правового статусу національних меншин входять такі основні елементи:
а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права
національних меншин; в) основні обов’язки національних меншин; г)
гарантії реалізації прав національних меншин.

Принципи правового статусу національних меншин — це провідні,
основоположні, засадничі, фундаментальні ідеї, згідно з якими і в межах
яких здійснюються визнання і формально-юридичне визначення в
міжнародно-правових документах та нормативно-правових актах
національного (внутрішнього) законодавства окремих держав основних прав
і обов’язків національних меншин та гарантій їх реалізації.

Головні принципи правового статусу національних меншин визначаються з
урахуванням положень міжнародно-правових документів, присвячених
правовому статусу національних меншин, Конституції України та поточного
українського законодавства, а також висловлених у науковій літературі
думок стосовно засад етнонаціональної політики1 та
філософсько-методологічних принципів організації співжиття у
багатоетнічних країнах2. Такими засадничими ідеями є принципи: 1)
визнання та поваги прав окремої особи, прав національних меншин та прав
будь-яких інших національно-етнічних спільнот; 2) рівноправності (рівних
прав осіб, що належать до національних меншин, та рівних прав
національних меншин як спільнот); 3) неприпустимості дискримінації
національних меншин, проявів расизму, ксенофобії, антисемітизму; 4)
взаємопов’язаності та взаємозалежності прав і обов’язків національних
меншин; 5) універсальності та неподільності прав національних меншин; 6)
невід’ємності прав національних меншин; 7) подолання міжнаціональної
напруженості шляхом взаємних консультацій, діалогу та пошуку
компромісів; 8) визнання та поваги територіальної цілісності держав і
непорушності існуючих кордонів тощо.

§ 2. Основні права, свободи та обов’язки національних меншин

За Конституцією України, держава бере на себе зобов’язання сприяти
розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності
національних меншин (ст. 11). Окрім конституційних положень, правовий
статус національних меншин визначається нормами Декларації прав
національностей України від 1 листопада 1991 p., законів України «Про
національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. та «Про мови в
Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р. Відповідно до цих
нормативно-правових актів громадянам в Україні гарантуються рівні
політичні, економічні і культурні права і свободи незалежно від їх
національного походження. При цьому всі громадяни користуються захистом
держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, що належать до
національних меншин, Україна виходить з того, що ці права є невід’ємною
частиною загальновизнаних у світі прав людини.

До національних меншин належать групи громадян України, які не є
українцями за національністю, виявляють почуття національного
самоусвідомлення та спільності між собою. При встановленні належності до
національних меншин головним тепер є власне суб’єктивне ставлення
людини, її самоусвідомлення себе як такої особи, яка належить до певної
національної меншини. Тобто особа має право сама, без будь-якого
зовнішнього тиску визначати належність чи неналежність до національної
меншини.

Законодавство України визнає за громадянами, які належать до
національних меншин, такі специфічні права: вільно обирати та
відновлювати національність; на національне прізвище, ім’я та по
батькові; на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного і
сучасного розселення; на створення національних громадських об’єднань;
на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у
Державних і комунальних навчальних закладах або через національні
культурні товариства; на розвиток національних культурних традицій; на
використання національної символіки; на відзначення національних свят;
на сповідування своєї релігії; на задоволення потреб у літературі,
мистецтві, засобах масової інформації; на створення національних
культурних і навчальних закладів; обиратися або призначатися на рівних
засадах на будь-які посади; вільно встановлювати і підтримувати зв’язки
з особами своєї національності та їх об’єднаннями за межами України; на
будь-яку іншу діяльність, що не суперечить законодавству.

Визначальним серед прав особи у сфері національно-культурного розвитку є
право національно-етнічної самоіденти-фікації, адже для кожної людини є
природним ототожнення себе з певною національно-етнічною спільнотою.
Громадяни України, які належать до національних меншин, мають право
вільно обирати та відновлювати національність. Такий вибір не повинен
зумовлювати ніяких негативних наслідків. При здійсненні цього права не
допускається примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї
національності. Таке право закріплене в українському законодавстві з
огляду на нашу історію, коли сотні тисяч громадян з різних причин
змушені були цуратися своєї національності, приховувати свою національну
належність або ж зовсім відмовлятися від неї1.

Кожний громадянин України має право на національне прізвище, ім’я та по
батькові. Громадяни, в національній традиції яких немає звичаю вказувати
«по батькові», мають право записувати в паспорті лише ім’я та прізвище,
а в свідоцтві про народження — ім’я батька та матері. Це право важливо
було закріпити в законодавстві, тому що раніше нерідко прізвище, ім’я та
по батькові особи довільно записувалися, часто перекручувалися в
офіційних документах.

Необхідність визнання за національними меншинами права на збереження
життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення
зумовлено передусім практикою примусового виселення цілих народів, яка
мала місце в нашій історії. Так, у 1939 р. були ліквідовані усі сім
німецьких національних районів на території України, а згодом все
німецьке населення було депортоване. Якщо у 1926 р. в Україні мешкали
624,9 тисячі німців, то за переписом 1959 р. уже не було жодного німця.
У 1944 р. із Криму було виселено все кримськотатарське населення, яке
споконвіку проживало на півострові. Питання про повернення на територію
України представників депортованих народів вирішуються відповідними
законодавчими актами та договорами України з іншими державами1.

Стаття 6 Закону «Про національні меншини в Україні» закріплює комплексне
право на національно-культурну автономію, яке складають такі права: на
користування та навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови
одночасно, на розвиток національних культурних традицій; на використання
національної символіки; на відзначення національних свят; сповідувати
свою релігію; на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах
масової інформації; створювати національні культурні і навчальні
заклади; на здійснення будь-якої іншої діяльності, спрямованої на
задоволення національно-культурних потреб, що не суперечить
законодавству.

Для громадян, які належать до національних меншин, особливого значення
набуває право на користування та навчання рідною мовою чи на вивчення
рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через
національні культурні товариства. У Конституції України наголошується,
що «в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист
російської, інших мов національних меншин України»(ст. 10). Це
зобов’язання, яке бере на себе Українська держава, є важливим і
актуальним у зв’язку з тим, що мова, як правило, відіграє визначальну
роль у процесі національної самоідентифікації особи, формуванні її
особистості, здобутті нею освіти, залучення її до надбань культури, є
засобом повсякденного спілкування, інструментом накопичення знань та
особливо з огляду на всю нашу історію1. Серед мов національних меншин в
Конституції України виокремлено російську мову з урахуванням реально
існуючого в Україні українсько-російського білінгвізму та її особливого
значення, адже нею повсякденно користується значна частина громадян
України. У Декларації прав національностей України і в Законі «Про мови
в Українській РСР» також наголошується, що всі громадяни мають право
вільно користуватися російською мовою. У цьому законі, який складається
з 40 статей, російська мова згадується 27 разів. В Україні видається
1195 російськомовних газет (майже половина їх загальної кількості),
функціонує 14 російських театрів, що утримуються за рахунок державного
бюджету, 2399 шкіл з російською мовою викладання.

Українська держава взяла на себе зобов’язання забезпечити необхідні
умови для розвитку і використання мов національних меншин. Громадянам,
які належать до національних меншин, відповідно до ст. 53 Конституції
України гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення
рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через
національні культурні товариства. Це положення означає, що в одних
випадках може здійснюватися навчання мовою національної меншини, в інших
— мова національної меншини може вивчатися як окрема навчальна
дисципліна або як факультативний курс. За умови незначної кількості
бажаючих вивчати рідну мову національної меншини її вивчення може бути
організовано через національні культурні товариства. Конституційний Суд
України у своєму рішенні від 14 грудня 1999 р. (справа про застосування
української мови) зазначив: «У державних і комунальних навчальних
закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції
України, зокрема ч. 5 ст. 53, та законів України, у навчальному процесі
можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин». Усього в
Україні російською мовою навчаються 2,1 мільйона школярів (31,7% їх
загальної кількості), румунською — 25,5 тисячі (0,4%), угорською –21
тисяча (0,3%), молдавською — 7,2 тисячі (0,11%), кримськотатарською —
4,3 тисячі (0,07%), польською — 1,2 тисячі (0,02%)1.

Громадяни України мають право користуватися своєю національною мовою або
будь-якою іншою мовою, звертатися до державних, громадських органів,
підприємств, установ, організацій та їх посадових осіб українською чи
іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятною для
сторін.

Право створювати свої громадські організації, культурні центри,
товариства, земляцтва, об’єднання здійснюється представниками
національних меншин у порядку, встановленому Законом «Про об’єднання
громадян». Ці організації сприяють збереженню самобутності національних
меншин, задоволенню їх національно-культурних потреб, створюють
додаткові можливості для спілкування між їх представниками. Такі
громадські організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на
розвиток національної культури, проводити масові заходи, конкурси,
фестивалі, виставки, збори, сприяти створенню національних газет,
журналів, телепередач, відеофільмів, видавництв, музеїв, художніх
колективів, театрів, кіностудій та розширенню їх мережі.

Представники національних меншин мають право обиратися на рівних засадах
до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, рівного
доступу до державної служби та служби в органах місцевого
самоврядування, займати будь-які посади на підприємствах, в установах та
організаціях. У Законі «Про національні меншини в Україні» зазначається,
що громадяни України, які належать до національних меншин, мають право,
відповідно, обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які
посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого
самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях.

Громадяни, які належать до національних меншин, а також національні
громадські об’єднання мають право вільно встановлювати і підтримувати
зв’язки з особами своєї національності та їх громадськими об’єднаннями
за межами України, одержувати від них допомогу для задоволення мовних,
культурних, духовних потреб, брати участь у діяльності міжнародних
неурядових організацій.

Водночас не може бути прав без обов’язків. Тому чинне законодавство
покладає на громадян України, які належать до національних меншин,
зобов’язання дотримуватися Конституції України і законів України,
оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати
мови, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського
народу та всіх національних меншин. У зазначеному контексті обов’язок —
це вид і міра суспільне необхідної поведінки як окремих осіб, так і
національних меншин у цілому, зумовлена потребами задоволення інтересів
особи й суспільства, забезпечення прав людей, національно-етнічних
спільнот і держави, їх існування і подальшого розвитку. Обов’язок
одночасно спрямований і на створення сприятливих умов для всебічного та
вільного розвитку кожним своєї особистості, і на досягнення загального
добробуту в суспільстві.

§ 3. Механізм та гарантії реалізації прав національних меншин в Україні

Механізм реалізації прав національних меншин є дуже складним і залежить
від цілого комплексу різноманітних чинників. Одні з цих прав можуть бути
реалізовані лише індивідуально (право вільно обирати та відновлювати
національність), інші — лише в складі національної меншини (право на
створення національних громадських об’єднань тощо). Існують і такі
права, які можуть бути реалізовані як індивідуально, так і колективно.
Громадяни, які належать до національних меншин, можуть вільно обирати
обсяг і форми здійснення прав, що надаються їм чинним законодавством, і
реалізувати їх або особисто, або ж через відповідні державні органи та
громадські об’єднання.

До головних елементів механізму реалізації прав національних меншин
належать: 1) система законодавчих актів, які закріплюють правовий статус
національних меншин; 2) система міжнародно-правових документів щодо
статусу національних меншин, підписаних і ратифікованих Україною; 3)
правові акти державних органів виконавчої влади, спрямовані на
забезпечення національної самобутності та задоволення
національно-культурних потреб представників різних національних меншин;
4) система державних органів та установ, які безпосередньо займаються
проблемами розвитку національних меншин, здійснюють контроль за
дотриманням чинного законодавства у сфері міжнаціональних відносин та
національно-культурного розвитку; 5) система громадських організацій і
рухів, покликаних сприяти задоволенню національно-культурних потреб
національних меншин; 6) цільові програми національно-культурного
відродження націй і народностей; 7) спеціальні фонди розвитку
національних меншин шляхом кооперування матеріальних і фінансових
ресурсів державних органів, громадських організацій і рухів, окремих
громадян.

Гарантії реалізації прав національних меншин в Україні — це сукупність
взаємоузгоджених політичних, економічних та соціально-культурних
чинників, які створюють необхідні умови для збереження національної
самобутності та розвитку певної національної меншини як єдиного
організму, а також правових засобів, спрямованих на забезпечення їх
фактичного використання та захисту.

Систему гарантій реалізації прав національних меншин складають: 1)
загальні (політичні, економічні, соціально-культурні) гарантії; 2)
спеціальні (правові та інституційні) гарантії.

Правові гарантії становлять сукупність законодавче встановлених засобів,
які визначають порядок реалізації (використання), а в разі необхідності
– – охорони та відновлення як прав національних меншин та національних
груп, так і їх окремих представників. Інституційні (організаційні)
гарантії — це система інституцій, державних установ та недержавних
організацій, які покликані сприяти здійсненню прав національних меншин,
забезпечити їх захист та поновлення.

У Верховній Раді України створено Комітет з питань прав людини,
національних меншин і міжнаціональних відносин. У системі центральних
органів виконавчої влади діє Державний комітет України у справах
національностей та міграції. При Президентові України створено Раду з
питань мовної політики, Раду представників громадських організацій
національних меншин України. За участю Кабінету Міністрів України
створено ряд міжурядових комісій: Українсько-Словацьку комісію з питань
національних меншин, освіти і культури; Українсько-Угорську комісію з
питань забезпечення прав національних меншин; Змішану міжурядову
Українсько-Ру-мунську комісію з питань забезпечення прав осіб, які
належать до національних меншин тощо.

В Автономній Республіці Крим функціонують Постійна комісія Верховної
Ради АРК з культури, міжнаціональних відносин і проблем депортованих
громадян, Республіканський комітет у справах національностей і
депортованих громадян. У структурі обласних державних адміністрацій
створюються управління (відділи) у справах національностей та міграції.
В усіх регіонах функціонують різноманітні громадські
національно-культурні організації, товариства, центри, клуби, земляцтва.
У багатьох регіонах на громадських засадах створюються координаційні
органи громадських організацій. Так, на Харківщині тривалий час плідно
працює Рада представників громадських організацій національних меншин
Харківської області, яку очолює заступник голови обласної державної
адміністрації.

Розділ 8 КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

§ 1. Поняття громадянського суспільства

Громадянське суспільство — це система самостійних і незалежних від
держави суспільних інститутів і відносин, що забезпечують умови для
реалізації приватних інтересів і потреб індивідів і колективів, для
життєдіяльності соціальної і духовної сфер, їх відтворення і передачі
від покоління до покоління.

У проекті Конституції України в редакції від 1 липня 1992 р. третій
розділ називався «Громадянське суспільство і держава», який містив
глави: «Загальні положення», «Власність», «Підприємництво», «Екологічна
безпека», «Сім’я», «Освіта, наука і культура», «Громадські об’єднання»,
«Свобода інформації» (глави 7—14). Але до тексту чинної Конституції
України 1996 р. категорія «громадянське суспільство» не включена, хоча
багато положень цього розділу знайшло втілення насамперед у її першому і
другому розділах. Зокрема, у ст. 64 проекту Конституції від 1 липня 1992
р. встановлювалося досить демократичне положення: «Держава
підпорядковується громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність
на забезпечення рівних можливостей для всіх як основи соціальної
справедливості», в частині третій ст. 66 закріплювалося: «Держава
підтримує соціальну функцію власності»1. Ця ідея знайшла втілення в
частині третій ст. 13 Конституції України 1996 р. в положенні про те, що
«власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству».

Структурними елементами громадянського суспільства є: а) добровільно
сформовані первинні самоврядні угруповання людей (сім’я, різні
асоціації, господарські корпорації, клуби за інтересами, інші суспільні
об’єднання); б) сукупність недержавних суспільних відносин; в)
господарська і приватна частина життєдіяльності людей, їх звичаї,
традиції; г) сфера самоврядних організацій і індивідів.

Конституційно-правове регулювання у країнах з демократичним політичним
режимом спрямоване на підтримку громадянського суспільства. В основі
будь-якого громадянського суспільства покладені такі найбільш загальні
ідеї і принципи, як: 1) економічна свобода, багатоманітність форм
власності, ринкові відносини; 2) визнання і захист природних прав і
свобод людини і громадянина; 3) легітимність і демократичний характер
державної влади, рівність усіх перед законом і правосуддям, належна
правова захищеність особи; 4) правова держава, яка базується на принципі
поділу і взаємодії гілок державної влади; 5) політичний і ідеологічний
плюралізм, наявність легальної опозиції; 6) свобода слова і друку,
незалежність засобів масової інформації; 7) невтручання держави у
приватне життя громадян, їх взаємні обов’язки і відповідальність; 8)
класовий мир, партнерство і національна злагода; 9) ефективна соціальна
політика, яка забезпечує гідний рівень життя людей1.

У політологічній і юридичній літературі немає усталеного розуміння щодо
поняття «громадянське суспільство», про складові елементи такого
суспільства, які в літературі ймену-ються інститутами і структурами.
Одні автори вважають, що інститути громадянського суспільства — це
комплекс соціо-культурних, етнонаціональних, сімейно-побутових та інших
зв’язків, які забезпечують соціалізацію і виховання особи. На думку
інших авторів, інститутами громадянського суспільства є вільна
підприємницька діяльність, гарантована державою свобода підприємницької,
трудової і споживчої діяльності. Більшість дослідників вважають, що
інститутами громадянського суспільства є такі його структури, як сім’я,
різні системи освіти, церква, наукові, професійні та інші об’єднання,
асоціації, організації, з допомогою яких забезпечується задоволення
економічних, професійних, культурних, релігійних та інших інтересів і
потреб різних соціальних прошарків, груп і окремих індивідів.

Досить поширеною є точка зору, що громадянське суспільство охоплює
сукупність моральних, правових, економічних, політичних відносин,
включаючи власність, працю, підприємництво, організацію і діяльність
суспільних об’єднань, систему виховання, освіти, науки і культури,
сім’ю, систему засобів масової інформації, неписані норми людської
поведінки, конкретні аспекти політичного режиму. Вважаємо, що для такого
широкого розуміння обсягу громадянського суспільства є всі підстави.

Громадянське суспільство починається з громадянина, його прав і свобод,
забезпечення гідності особи. Саме звання «громадянина» є синонімом
рівноправності і самоповаги особи і не допускає привілеїв, відмінностей
і обмежень у правах. Правовий статус кріпаків був принизливим,
ущемленим, тим більше — рабів. Тому без забезпечення свободи неможливо
говорити про наявність у країні громадянського суспільства.

Слід зазначити, що до понятійного апарату державознавства і політології
термін «громадянське суспільство» ввійшов досить вагомо. Становлення
такого суспільства пов’язане з відповідним етапом у розвитку людства,
держави і права. Суспільство на відміну від держави існувало завжди. Але
не завжди воно було громадянським. Термін «громадянське суспільство»
вперше вживається у працях Арістотеля, де він вивів його від слова
«громадянин», тобто «суспільство громадян», які є вільними і освіченими.
Проблема громадянського суспільства як наукова проблема у XVII ст.
аналізувалася у працях Г. Греція, Т. Гобса, Дж. Локка. У XVIII ст.
вагомий внесок у розвиток теорії громадянського суспільства зробили
Ж.-Ж. Руссо, ПІ.-Л. Монтеск’є, В. Гумбольт, Д. Віко та інші мислителі. У
XIX ст. питання взаємозв’язку держави і громадянського суспільства
вивчав Гегель, який дійшов висновку, що громадянське суспільство являє
собою стадію в діалектичному русі від сім’ї до держави. Абсолютна
свобода в гегелівській системі отримує втілення в державі, яка
співвідноситься з громадянським суспільством, як «небо» і «земля». На
відміну від Гегеля англійський філософ Дж. Локк на перше місце ставив не
державу, а суспільство і визнавав за державою тільки той обсяг
повноважень, який санкціонований суспільним договором між громадянами.
Це положення на сучасному етапі державотворення в Україні є досить
важливим з погляду співвідношення держави і громадянського суспільства.

Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, А. Фергюсон та інші, по-різному
аргументуючи і деталізуючи положення про громадянське суспільство як
джерело легітимності держави, підкреслювали його верховенство над
державою. Таке бачення є концептуально важливим. Чинна Конституція
України (ст. 5), закріплюючи положення про те, що народ є першоджерелом
влади, виходить саме з цього підходу. У марксистському тлумаченні
громадянське суспільство стало синонімом базису, оскільки в теорії
історичного матеріалізму провідне місце належить виробничим відносинам.

Історія громадянського суспільства, його становлення і розвитку в
Україні, як і в інших країнах СНД, в аспекті співвідношення з державою,
процесом формування конституціоналізму ще не проаналізована. А в цій
історії було багато драматичного, оскільки був і сталінський терор, і
горбачовська «перебудова», загинули мільйони людей, і не тільки в період
війн, а й у роки голодоморів, репресій. Були революції й контрреволюції.
Ця історія пов’язана безпосередньо і з політичним тоталітарним режимом,
за якого були підстави говорити не про громадянське, а про
адміністративне суспільство.

У цілому XX ст. стало періодом безпрецедентної експансії держави у сферу
приватного життя громадян, особливо у СРСР у радянський період, у
фашистській Німеччині. Є всі підстави вважати, що конституційне
положення про невтручання держави у приватне життя громадян суттєво
порушувалося, у тому числі в державах з усталеними демократичними
традиціями.

Світовий досвід свідчить, що сучасний етап взаємозв’язку держави і
громадянського суспільства характеризується тим, що держава не тільки
виступає чинником консолідації суспільства, а й розширює свої
«завоювання» на його території, вводить додаткові правові механізми
контролю над громадянами. Це проявляється в установленні
ідентифікаційних кодів для платників податків, застосуванні непопулярних
засобів у зв’язку з тероризмом, боротьбою з наркобізнесом тощо. Це
проявляється у розширенні компетенції відповідних органів державної
влади. Така тенденція, наприклад, досить яскраво проявляється у
законодавчому розширенні повноважень Президента США, деяких силових
структур цієї держави після терористичного акту 11 вересня 2001 р.
Ускладнення суспільного життя, посилення загроз національній безпеці у
різних країнах світу веде до того, що держави намагаються посилити
контроль над громадянами, політичними партіями, асоціаціями,
профспілками, іншими структурами.

Водночас у 70—80-х роках XX ст. розширюється простір громадянського
суспільства, виникають нові форми громадських рухів, оригінальні форми
суспільно-політичної мобілізації (партії-рухи, народні фронти тощо), які
не суперечать конституційним нормам. Усе це, з одного боку, спонукало до
наукових досліджень з проблем громадянського суспільства, а з другого –
– розширення нормативно-правової регламентації організації і діяльності
основоположних структур громадянського суспільства, зокрема політичних
партій. Так, уперше в історії конституційно-правового регулювання в
Україні в статтях 36 і 37 Конституції України 1996 р. широко
закріплюється правовий статус політичних партій, інших об’єднань
громадян, визначається характер їх зв’язків з державою. Принципове
значення в цьому аспекті має закріплення в ст. 15 Конституції положення
щодо політичної та ідеологічної багатоманітності.

Взаємовідносини держави і громадянського суспільства — це не рух в
одному напрямі. Практика України, Росії, інших пострадянських держав,
країн західної демократії свідчить, Що громадянське суспільство
намагається дедалі активніше впливати на державу, нав’язуючи їй
інституціоналізацію нових цінностей і норм. Наприклад, необхідність
впровадження численних заборон і обмежень екологічного характеру. Є
підстави вважати, що таким чином громадянське суспільство в межах
конституційних приписів виконує свою основоположну функцію — виявлення
визрілих у надрах соціуму запитів і трансляцію їх насамперед через
політичні партії на рівень державних інститутів. Так, частина друга ст.
36 Конституції України встановлює, що «політичні партії в Україні
сприяють формуванню і впровадженню політичної волі громадян». Це є
досить позитивним процесом.

Сучасне конституційно-правове регулювання суспільних відносин в Україні,
в інших пострадянських країнах спрямоване на плідну «співпрацю» держави
і громадянського суспільства. Це є і відображенням домінування в
юридичній і політологічній науках точки зору про те, що немає сенсу
жорстко протиставляти державу і громадянське суспільство, оскільки
держава отримує свою легітимацію від суспільства і функціонально має
бути спрямована на розв’язання проблем суспільства і людини. Тому
громадянське суспільство в сучасному його розумінні являє собою
необхідний і раціональний спосіб співіснування людей, який базується на
свободі, праві і демократії при розумно необхідному втручанні держави.
Таке суспільство є природною формою соціальної організації. З такої
моделі і виходить чинна Конституція України, закріплюючи засади
правового статусу основоположних структур громадянського суспільства,
характер, принципи і зміст їх взаємовідносин з державними інституціями.

У ідеалі громадянське суспільство можна розглядати як суспільство, в
якому існують розвинуті економічні, культурні, правові, соціальні
відносини між його індивідами. У такому суспільстві є досить широкою
сфера публічних відносин, в якій активно діють політичні партії, масові
громадські рухи, групи за інтересами, переконаннями, за іншими ознаками.
Таке суспільство добивається демократизації влади, всебічного захисту і
гарантування прав людини і громадянина, оптимальної взаємодії більшості
і меншості на основі узгодження позиції державних і громадських
інститутів.

У реальному житті суспільства завжди є такий соціальний простір, в якому
люди взаємодіють між собою без контролю держави. Ці зв’язки між людьми і
їх групами мають суттєве значення для підтримання соціальної і духовної
сфер життєдіяльності держави і суспільства. Вони підтримуються і
відтворюються від покоління до покоління. Інтереси і потреби окремих
індивідів і соціальних угруповань повинні і можуть мати самостійну і
незалежну від велінь держави основу для своєї реалізації.
Конституційно-правове регулювання спрямоване на такий підхід щодо
взаємозв’язків держави і структур громадянського суспільства.

Громадянське суспільство перебуває в діалектичному зв’язку з державою.
Основоположною соціально-економічною передумовою правової держави є саме
громадянське суспільство, їх взаємозв’язок проявляється в тому, що чим
сильніше громадянське суспільство, тим менше помітна роль держави. І
навпаки — недорозвинуте громадянське суспільство веде до надмірного
посилення держави, яка поглинає суспільство, домінує над ним. Важливо,
щоб державні органи перебували в полі зору недержавних структур, а
останні в свою чергу діяли в межах Конституції і законів, враховували
об’єктивні потреби держави. Досвід багатьох західних країн з усталеними
традиціями демократії свідчить, що саме така система взаємовідносин
держави і громадянського суспільства забезпечує стабільність суспільства
і держави, демократичний вектор розвитку соціуму. Чим більше розвинуте
громадянське суспільство, тим більше є підстав для становлення держави
як демократичної, а не авторитарної чи тоталітарної. Саме в становленні
в Україні дієздатного громадянського суспільства бачиться єдино можливий
шлях побудови демократичної, правової, соціальної держави, як це
закріплено у ст. 1 Конституції України. І на це має бути спрямований
потенціал конституційного законодавства, насамперед Конституції України.

§ 2. Консгитуційно-правові передумови становлення в Україні
громадянського суспільства

Проблема становлення громадянського суспільства на пострадянському
просторі — одна з найбільш актуальних. І в літературі їй приділяється
суттєва увага, що пов’язано з формуванням в країнах СНД правової
державності, врахуванням позитивного досвіду конституціино-правового
регулювання суспільних відносин.

У системі нормативно-правових актів держави Конституція України займає
особливе місце: її норми мають найвищу юридичну силу, є нормами прямої
дії. Вона визначає демократичну спрямованість розвитку правової і
політичної систем країни. Відповідно конституційні норми можуть активно
впливати на темпи розвитку не тільки державних інституцій, а й структур
громадянського суспільства. При цьому слід виходити з того, що немає
підстав жорстко протиставляти державу і громадянське суспільство,
оскільки вони перебувають у діалектичному взаємозв’язку. Це знайшло
відображення і в Конституції України, яка регламентує не тільки основи
правового статусу і систему органів державної влади, а й встановлює
концептуально важливі положення щодо структур громадянського
суспільства, зокрема політичних партій, професійних спілок тощо.

На сьогодні для науки і практики державотворення актуальною є
проблематика громадянського суспільства. Це пов’язано з тим, що
Українська держава і суспільство перебувають на трансформаційному етапі
свого розвитку. При цьому формування громадянського суспільства
відбувається паралельно із становленням правової державності. Незважаючи
на те, що для їх усталеного розвитку створені належні
конституційно-правові засади, обидва ці процеси йдуть складно. Хоча в
Конституції і є деякі недосконалі положення, вона є ґрунтовною основою
становлення дієздатного громадянського суспільства і правової
державності. У цьому аспекті суттєве значення мають закріплені в ній
принципи конституційного ладу: народовладдя, державний суверенітет,
поділу влади, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності,
верховенство права, Конституції і законів.

На сучасному етапі політична характеристика громадянського суспільства
найбільш чітко коригується з процесом становлення правової державності,
в основі якого покладена ідея забезпечення прав людини і громадянина.
Формування в Україні, як і у інших країнах СНД, громадянського
суспільства реалізується на конституційних засадах і відбувається в
межах загальноцивілізаційних закономірностей і тенденцій з урахуванням
регіональної специфіки та історичного етапу розвитку кожної країни. Цей
процес базується на ґрунтовних конституційних приписах. Функціонування
держави і структур громадянського суспільства відбувається насамперед на
базі норм Конституцій, в яких містяться норми-принципи, норми-цілі,
норми-завдання, що мають основоположне значення. Враховується досвід
інших країн світу. Так, уперше в історії світового конституціоналізму в
Конституції СІЛА 1787 р. був закріплений принцип поділу влади, який
відіграє суттєву роль не тільки для узгодженого функціонування
державного механізму і недопущення узурпації влади однією з гілок влади,
а й для громадянського суспільства, оскільки за оптимального поділу
влади досягається забезпечення прав і свобод людини і громадянина. А це
головне призначення і завдання громадянського суспільства.

Безумовно, становлення такого суспільства значною мірою залежить від
якості конституційного законодавства, і насамперед Конституції, яка має
закладати демократичні засади функціонування держави і суспільства. При
цьому в умовах громадянського суспільства право є виразником не тільки
волі економічно і політичне пануючого класу, а й гуманістичного
імперативу свого часу, його моральних орієнтирів. У цьому аспекті
важливе закріплення в Основному Законі України (ст. 21) положення, що
усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи
людини є невідчужуваними та непорушними.

Зусилля держави і суспільства мають бути зосереджені на забезпеченні
прав і свобод людини і громадянина. Це головне, на що має бути
спрямована їхня діяльність. Конституція України 1996 р. досить детально
і з урахуванням міжнародно-правових стандартів встановила
конституційно-правовий статус особи. Третя частина конституційних статей
присвячена правам людини і громадянина. Це досить важливо, оскільки
світовий досвід свідчить, що найбільш успішно розвивається та соціальна
система, в якій найбільш повно розкривається творчий потенціал людини.
Саме вільна і відповідальна людина є головною рушійною силою складних
суспільних відносин — політичних, економічних, соціальних, правових,
етнічних, конфесійних, культурних. Участь особи у всіх сфеpax суспільної
життєдіяльності забезпечується системою прав і свобод, в яких виражено
прагнення людини на гідне життя і благополуччя. У цьому аспекті суттєве
значення має закріплення в Конституції України (ст. 3) положення, що
людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, що права і свободи
людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності
держави, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав людини і громадянина є головним
обов’язком держави. У цій конституційній нормі чітко виражений новий
підхід щодо взаємовідносин держави і громадянина: не людина для держави,
а навпаки. У ст. З Конституції втілений персоноцент-ристський підхід, в
основі якого — пріоритет прав особи, а не соціоцентристський, що
ґрунтується на пріоритеті прав держави. У цій конституційній нормі
закладена філософія Конституції, основоположна її ідея – – пріоритет
прав людини і громадянина.

Створення умов для забезпечення людиною своїх прав і свобод —
основоположне завдання держави і структур громадянського суспільства.
При цьому слід враховувати й те, що проблема прав особи в сучасному
світі має як внутрішньодержавне, так і міжнародне значення. Національні
інститути захисту прав і свобод людини доповнюються інститутами
міжнародно-правовими, тобто людина стає суб’єктом міжнародного права. Це
свідчить про усвідомлення світовою спільнотою великої ролі, яку
відіграють права і свободи людини в забезпеченні ефективного
національного і міжнародного розвитку. Права і свободи людини — це
головна мета і важливий інструмент будь-якої демократичної правової
держави, яка намагається забезпечити добробут і безпеку суспільства.
Тому визнання, забезпечення і захист прав і свобод людини і громадянина
має стати головним обов’язком Української держави, як це зазначено у ст.
З Конституції. Саме за наявності таких умов може більш інтенсивно
розвиватися процес становлення в Україні громадянського суспільства.

Державним інституціям слід викорінити традиційне ставлення до людини як
до підданого, мовчазного виконавця державних команд і наказів.
Опікунська, патерналістська політика держави має поступитися місцем
партнерським відносинам між громадянином і владою. Водночас суспільству
слід усвідомити, що сутністю історичного прогресу, його змістом і
рушійною силою є розвиток особистості шляхом розширення її прав і
свобод, створення умов для їх реалізації. Відповідно всі структури і
інститути суспільства і держави — це інструменти, які забезпечують права
і свободи людини. Конституція України, як у цілому конституційне і
поточне законодавство, — це спосіб забезпечення правових умов реалізації
прав особи.

Дотримання прав і свобод людини не тільки сприяє розкриттю творчого
потенціалу особи, а й зміцненню держави, слугує забезпеченню
стабільності конституційного ладу. Партнерські відносини суспільства і
органів державної влади, розвиток інститутів громадянського суспільства
– – важлива умова цивілізованого вирішення політичних і соціальних
конфліктів, узгодження суперечливих і різноспрямованих групових
інтересів, досягнення і підтримки громадянського миру і злагоди. Без
цього неможливий стійкий і ефективний розвиток країни, її
конкурентоспроможність у світовому співтоваристві, у тому числі в
економічній сфері.

Такі постулати, на жаль, далеко не завжди усвідомлюються політичною
елітою України, парламентаріями, органами виконавчої та судової влади.
Про це свідчить глибоке розшарування суспільства за матеріальним
достатком, зростання корупції і організованої злочинності, жорстка
конфронтація як між різними політичними угрупованнями, так і вищими
органами державної влади (насамперед законодавчою і виконавчою),
поширення правового нігілізму, недотримання норм Конституції і законів
не тільки пересічними громадянами, а й високими посадовими особами, в
тому числі народними депутатами, повсякденне порушення конституційних
прав і свобод людини і громадянина, відсутність ефективних механізмів
захисту цих прав особи. На такому стані із забезпеченням прав людини і
громадянина неодноразово наголошували у своїх доповідях Президент
України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,
парламентські комітети, Генеральний прокурор України, науковці.

На цьому акцентують увагу і політичні партії, особливо в період
проведення виборчих кампаній. Сьогодні в Україні понад 100 політичних
партій, але ситуація з правами людини не найкраща. У ст. 36 Конституції
встановлено, що громадяни України мають право на свободу об’єднання у
політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту
своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних,
культурних та інших інтересів. Як свідчить практика, політичні партії,
як вагома структура громадянського суспільства, що формується в Україні,
не мають досвіду, а нерідко й бажання захищати інтереси своїх членів.

Така ситуація з правами людини і громадянина в Україні, з правозахисною
діяльністю політичних партій, інших структур громадянського суспільства
зумовлена низкою чинників, у тому числі історичними традиціями. З самого
початку більшовицького перевороту досить чітко проявилася тенденція
ужорсточення влади і відмови від демократичних і правових традицій, які
розвивалися упродовж попередніх 50 років. Особистість відштовхувалася на
периферію суспільного буття. В. І. Ленін вміло скористався російськими
традиціями деспотичного управління і замість демократії, для якої не
було навичок, проголосив диктатуру, що була більш схожою з колишнім
самодержавством. Більшовицька влада насильно знищувала ліберальні і
демократичні партії, суспільні організації і навіть пролетарські та
селянські масові організації. Про це свідчить повною мірою і історичний
досвід України. Більшовики встановлювали повний контроль над
суспільством насамперед з допомогою цілеспрямованої системи ідеологічних
заходів. У результаті суспільство переважно втратило самостійні канали
контролю над державною владою. Фактично суспільство могло лише
схвалювати курс, який був визначений партійною елітою. В умовах
тотального ідеологічного і політичного контролю над особою і
суспільством державна влада, по суті, була безконтрольною. А
безконтрольна влада не може реально захистити і забезпечити права і
свободи людини, хоча ці права ґрунтовно закріплювалися в нормах
конституцій, наприклад, в Конституції СРСР 1977 р., у Конституції УРСР
1978 р. Намагання влади на етапі перебудови розбудити громадську
ініціативу, щоправда, в контрольованих державою межах, закінчилася
провалом, падінням конституційного режиму і розпадом СРСР. «Керована
демократія», за якої допускалися окремі громадські ініціативи, але під
контролем владних структур, не відбулася.

Розглядаючи процес становлення в Україні громадянського суспільства і
правової державності в аспекті забезпечення конституційних прав людини і
громадянина, повною мірою слід враховувати історичний досвід
взаємовідносин влади і суспільства. А він свідчить про те, що держава,
яка нехтує правами і свободами людини і громадянина, неминуче зазнає
катастрофи. Ні комуністичний режим, ні Радянський Союз не зникли б з
історичної арени, якби забезпечувалися і захищалися права особи.
Практика свідчить, що ні деспотичному самодержавству, ні тоталітарному
радянському режиму так і не вдалося знайти оптимального розв’язання
проблеми взаємодії державної влади і структур суспільства, що могло б
забезпечити умови для сталого розвитку країни на демократичних засадах і
реалізувати права і свободи людини. У свою чергу суспільство не зуміло
конструктивно протистояти беззаконню і свавіллю влади, незважаючи на
широкий комплекс прав, встановлених на рівні конституцій.

Тому сьогодні головним завданням держави і українського суспільства є
реалізація прав і свобод особи. Трохи більш як десятирічний досвід
існування України як незалежної, суверенної держави свідчить, що
недостатньо проголосити і навіть закріпити на рівні Конституції України
пріоритет прав людини. Громадянському суспільству необхідно усвідомити,
що сутністю історичного процесу, його змістом і рушійною силою є
розвиток людської особистості, розширення, а не звуження прав і свобод
особи. Важливо, щоб державні інституції, структури громадянського
суспільства були спрямовані на реальне забезпечення прав людини і
громадянина.

Демократичні засади взаємовідносин держави і громадянського суспільства,
в центрі яких перебуває особа, в деяких країнах світу налічує кілька
століть (США, Англія, Франція). В Україні — трохи більше десяти років.
Тому, аналізуючи стан реалізації і забезпечення прав і свобод людини і
громадянина в Україні на сучасному етапі, є підстави стверджувати, що
права і свободи особи, незважаючи на ґрунтовне їх закріплення в
Конституції України 1996 p., поки що не стали дійсною вищою соціальною
цінністю для держави, що зумовлено як попередньою історією, так і
сучасними економічними, соціальними та політичними проблемами. Державні
інституції ще не перебороли сформовані впродовж століть традиції
недооцінки людини, її прав і свобод. У свою чергу громадянське
суспільство в особі політичних партій та інших інститутів недостатньо
активні в захисті прав і свобод особи. Тому концептуально важлива ідея
пріоритету прав і свобод людини, закріплена в ст. Зів другому розділі
Конституції України, поки що не стала «суспільним договором» влади і
суспільства на нинішньому етапі державотворення і пра-вотворення.
Необхідний термін для того, щоб держава не тільки декларувала на
конституційному рівні, а й поважала, дотримувалась і захищала права і
свободи людини як найвищу соціальну цінність. Судячи з нинішньої
економічної і соціально-політичної ситуації в Україні, потрібна
довготривала і напружена робота політичних партій та інших інститутів
громадянського суспільства, щоб права і свободи людини та їх гарантії
визначали зміст і спрямованість діяльності Української держави, як це
закріплено в частині другій ст. З Конституції.

При цьому слід враховувати, що розвинутому громадянському суспільству
притаманний демократичний політичний режим правління, який
характеризується: багатогранною участю громадян у політичному житті;
активним використанням форм безпосередньої і представницької демократії;
гаран-тованістю прав і свобод особи. Такий режим зацікавлений у
діяльності політичних організацій, які виражають погляди різних
політичних сил. Парадоксальність нинішньої ситуації полягає в тому, що
проголошена у ст. 1 Конституції України правова, соціальна держава
згортає соціальні програми, в тому числі і стосовно потерпілих від
Чорнобильської катастрофи. Для громадян з’явилася значна свобода у
виборі роду діяльності, в тому числі в підприємницькій сфері. Уперше в
історії українського конституціоналізму в частині першій ст. 42
Конституції встановлюється, що кожен має право на підприємницьку
діяльність, яка не заборонена законом. Таким чином, держава перестала
бути монопольним роботодавцем. Але водночас різко знизився рівень життя
широких верств населення, якість соціального забезпечення, безплатного
медичного обслуговування та освіти.

Конституція України чітко закріпила право громадян на свободу думки і
слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), на свободу
світогляду і віросповідання (ст. 35), об’єднання у політичні партії та
громадські організації (ст. 36), право на збори, мітинги, походи і
демонстрації (ст. 39). Водночас Конституція встановлює межі використання
зазначених та інших конституційних прав і свобод. Так, забороняється
утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій,
програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності
України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення
суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки,
незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства та
розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на
права і свободи людини, здоров’я населення (частина перша ст. 37).
Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути
обмежене законом в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і
моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (частина
друга ст. 35).

Наявність відповідних меж для реалізації вказаних свобод необхідна в
будь-якому, навіть у найдемократичнішому громадянському суспільстві. Без
таких меж ці цінності демократії можуть набувати викривлених форм. Уже
більше десяти років в Україні існує свобода слова — в пресі, на радіо і
телебаченні, на мітингах, в книгах, лекціях. Що це благо — немає потреби
доводити. Водночас не секрет, що нерідко свобода слова далека від
елементарних моральних цінностей. Є негативними наслідки цього процесу:
поширення порнографії, низькопробної естрадної музики тощо. Все більшою
мірою на засоби масової інформації впливають гроші. «Незалежні» ЗМІ
відкрито слугують тим, хто їх утримує. Статті публікуються за платню з
тією ж легкістю, що й реклама. Тенденція концентрації капіталу в засобах
масової інформації посилюється в результаті державної «дерегуляції» в
цій сфері діяльності. І ця проблема на сьогодні стає дуже актуальною.
Про це свідчать і парламентські слухання щодо ЗМІ.

Громадянське суспільство формується людьми як відповідна система
економічних, політичних, правових і культурних відносин, автономна
стосовно держави. Рівень розвитку таких відносин залежить передусім від
міри свободи, відповідальності і активності громадян, від ефективності
правових інститутів держави і ринкової економіки. Відповідно за цими
напрямами має вестися конструктивна співпраця державних інституцій в
Україні і структур громадянського суспільства, які формуються. Це
кардинальний напрям суспільного розвитку і вирішення нагальних проблем
соціуму.

Розділ 9 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙТА ГРОМАДСЬКИХ
ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ

§ 1. Сутність і місце політичних партій і громадських організацій у
політичній системі України

Серед ознак започаткування демократичних процесів в Україні є створення
політичних партій, їх перші кроки у формуванні органів державної влади,
надбання багатьма громадськими організаціями справді самоврядної
природи. Це зумовлено тим, що політичні партії, народившись у надрах
громадянського суспільства в боротьбі за державну владу, виходять за
його межі, перетворюючись на посередника між суспільством і державою.
Вони є єдиним елементом такого суспільства, який за умови оволодіння
державною владою може перетворити приватні інтереси громадян, різних
соціальних верств на загальний політичний інтерес. Участь громадських
організацій у політичному житті на відміну від політичних партій не є
змістом їх діяльності. Вони відповідно до Закону України «Про об’єднання
громадян» покликані задовольняти та захищати законні соціальні,
економічні, творчі, національно-культурні та інші інтереси своїх членів
і не мають основною метою одержання прибутків. Статус релігійних,
профспілкових, молодіжних та дитячих організацій регулюється окремими
законами.

Відвоювання у держави в умовах України, Росії та інших пострадянських
країн поля для самоврядної діяльності означає перетворення громадських
організацій на вагомого суб’єкта політичного процесу.

Виникнення і розвиток багатопартійності, започаткування участі
політичних партій у формуванні органів державної влади є, по-перше,
перешкодою узурпації влади державою; по-друге, однією з гарантій
реалізації конституційного права громадян України брати участь в
управлінні державними справами; по-третє, одним із політико-правовій
засобів здійснення представницької форми народовладдя; по-четверте,
результатом втілення у життя права громадян України на свободу
об’єднання у політичні партії. Закріплене у ст. 36 Конституції України
це право є можливістю задовольняти первинні потреби громадян в
політико-правовій сфері відносин. Ю. М. Тодика до первинних потреб
відносить також цінності конституційного ладу — справедливість,
благополуччя та ін.1 За допомогою політичної партії найбільш суттєві
первинні потреби перетворюються на інтерес соціальних верств, за умови
оволодіння політичною партією державною владою — на загальний політичний
інтерес.

Якщо політична партія не виражає соціального чи іншого суттєвого
групового інтересу, тобто не має соціальної бази, вона втілює свої
вузькопартійні інтереси і неминуче приречена на поразку. Білоруський
вчений-державознавець М. Ф. Чудаков вважає хибним обмежувати
характеристику політичної партії лише класовою ознакою2. Водночас не
варто про неї забувати. Ще під час буржуазних революцій у Західній
Європі виникали буржуазні партії, які боролись за політичну владу для
буржуазії. У другій половині XIX ст. створювались робітничі і селянські
політичні партії, їх боротьба за права пригноблених, проти всевладдя
буржуазії сприяла конституційному закріпленню загального, рівного
виборчого права, ускладненню соціальної структури суспільства,
формуванню в країнах

Західної Європи і США соціальної держави, підвищенню життєвого рівня
працюючих за наймом верств населення, розширенню участі в управлінні
державними справами робітників, селян, жінок та ін. Сьогодні не
зменшується значення ідеологічних чинників, одним з яких є класова
ознака політичних партій і навпаки. Тому класова ознака політичних
партій існуватиме доти, доки існуватимуть класи, соціальні прошарки, що
мають свої інтереси, які відбивають політичні партії. Але як свідчить
історичний досвід, абсолютизація цієї ознаки може призвести до
деформації суспільних відносин, до зрощення правлячої партії і держави,
перетворення першої на державну партію.

Висока роль політичних партій у формуванні та функціонуванні державної
влади, у житті суспільства дала, по-перше, підстави політологу і видавцю
довідника «Партії Західної Європи» Й. Рашке зробити висновок про те, що
всі держави Західної Європи є партійними1; по-друге, можливість виявити
чітко виражену тенденцію до правової інституціалізації політичних
партій, тобто до перетворення їх «на правовий інститут шляхом дедалі
ширшого регулювання правом комплексу відносин, пов’язаних з утворенням,
організацією та діяльністю партій»2. У зв’язку з цим в 1967 р. у ФРН
було прийнято перший у світовій історії Закон «Про політичні партії».

§ 2. Особливості становлення політичних партій в Україні

В Україні, Росії, інших пострадянських державах слабкість демократичних
традицій, соціальна інерція незалежності державної влади від
суспільства, низька його структуриза-Ція, вкрай повільний розвиток
національного підприємництва, зубожіння робітничого класу, інтелігенції
й багатьох

Інших верств населення зумовлюють труднощі у розвитку політичних партій:
відірваність багатьох з них від своєї соціальної бази, а часто і повна
її відсутність; прагнення керівництва деяких політичних партій шукати
опору не стільки у соціальному середовищі, скільки у владних структурах.
Це породжує неспроможність політичних партій виконувати притаманні їм
функції; несприйняття значною частиною населення політичних партій як
політико-правових інституцій, необхідних для задоволення первинних
потреб, реалізації громадянських, соціально-економічних, екологічних та
інших прав. Водночас Конституція визначила Україну як демократичну
державу. Така характеристика нашої країни є одним із найважливіших
напрямів її модернізації1. Вона передбачає розвиток багатопартійності,
чітке конституційно-правове регулювання статусу політичних партій.

Регламентація правового статусу політичних партій і громадських
організацій започаткована Законом України «Про об’єднання громадян» від
16 червня 1992 р. Партії тільки народжувалися, лише проявлялися їх
ознаки, що відрізняло їх від громадських організацій. На тому етапі
законодавець не виокремив регулювання їх статусу в окремому законі.
Поряд з цим невпинний процес розвитку багатопартійності зумовив заходи,
що сприяли підвищенню ролі партій у політичній системі України. Вже в
Законі України «Про вибори народних депутатів України», який був
прийнятий 18 листопада 1993 p., політичні партії визначалися як суб’єкти
висування претендентів у кандидати в народні депутати України.

У 90-х роках XX ст. відбувся не тільки процес розвитку політичних
партій, зростання їх ролі, а й формування атмосфери терпимості, яка є
однією з найважливіших передумов дієвості такого принципу
конституційного ладу, як політичний плюралізм. Це – – розв’язання
політичної кризи кінця 1994 — початку 1995 pp. шляхом прийняття
Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом
України, що за своєю природою був правовим компромісом на основі
політичної угоди, прийняття Конституції України 1996 p., парламентські і
президентські вибори, під час яких у рамках демократичної процедури
змагалися різні політичні сили.

Відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» від
24 вересня 1997 р. половина конституційного складу Верховної Ради
обиралася за списками від політичних партій, виборчих блоків партій у
багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі
пропорційного представництва. Застосування цього закону сприяло
подальшому зростанню ролі політичних партій у політичній системі
України. Вони, по-перше, стали повноцінними суб’єктами виборчого
процесу; по-друге, отримали більше можливостей для здійснення
притаманних їм функцій; по-третє, сприяли структуризації Верховної Ради
(була зроблена спроба створити парламентську більшість); по-четверте,
зумовили активізацію роботи парламентських фракцій (наприклад, значно
розширювався вплив партій, представлених у парламенті, на дію
погоджувальної ради депутатських фракцій і груп); по-п’яте, деякою мірою
стали впливати на формування органів виконавчої влади (так,
започаткована практика консультацій Президента України з лідерами
парламентських фракцій перед внесенням ним на розгляд Верховної Ради
кандидатури Прем’єр-міністра та ін.); по-шосте, створили такі умови, за
яких позапартійні депутати стали менше впливати на перебіг
парламентських подій. Тому їх чисельність різко зменшилася. Відповідно
збільшилася кількість громадських організацій.

Закон України «Про об’єднання громадян» не відповідав реаліям партійного
життя, тенденціям суспільного розвитку. До того ж правове регулювання
статусу політичних партій мало відповідати основним положенням
Конституції України. Тому через десять років після появи перших
політичних партій, 5 квітня 2001 p., було прийнято Закон України «Про
політичні партії в Україні», на відміну від багатьох країн Західної
Європи, де подібні закони були прийняті через 100, а то і більше років з
моменту започаткування політичних партій. Прийняття в Україні цього
закону після порівняно короткого терміну партійної історії молена
пояснити тим, що: по-перше, після набуття Україною незалежності і
проголошення шляху до демократії почалося швидке збільшення кількості
політичних партій, зростання їх впливу на суспільні відносини; по-друге,
розвиток політичних партій, підвищення їх ролі у політичній системі
країни значно випередили формування демократичних традицій; по-третє, в
останньому десятилітті XX ст. політико-правова історія України
розвивалася більш інтенсивно, ніж у попередні роки, не говорячи вже про
XIX ст.; по-четверте, за більш ніж 100 років партійної історії країн
Західної Європи та інших регіонів світу був накопичений багатий досвід
цивілізованої участі політичних партій у боротьбі за державну владу та
її реалізацію, в конституційно-правовому регулюванні їх статусу, і цей
досвід дедалі більше стає надбанням українських політиків і вчених;
по-п’яте, одним з основних напрямів зовнішньої політики України є
інтеграція нашої держави до Західної Європи, в тому числі у
політи-ко-правовому аспекті.

§ 3. Правове регулювання статусу політичних партій і громадських
організацій

Закон України «Про політичні партії в Україні» відіграє позитивну роль у
подальшому розвитку політичних партій, збільшенні їх впливу на
формування органів державної влади, в цілому політичної системи.
Сутність політичних партій випливає із сучасних тенденцій суспільного
розвитку та конституційного закріплення їх місця і ролі в політичній
системі України. Це — зареєстровані згідно з законом добровільні
об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми
суспільного розвитку, що мають своєю метою сприяння формуванню і
вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах та інших
політичних заходах. Відповідно до цього: по-перше, громадяни
об’єднуються у політичні партії добровільно. Це означає, що ніхто не
може бути примушений до вступу у будь-яку з політичних партій або
зазнавати утисків у зв’язку з належністю до якоїсь з них; по-друге, у
політичні партії громадяни об’єднуються на підставі прихильності до
певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку. Відповідно до
своєї ідеологічної основи (комуністичної, соціалістичної і
соціал-демократичної, ліберальної і неоліберальної, консервативної і
неоконсервативно”! та ін.) кожна з них реалізує систему тактичних і
стратегічних завдань та методів їх досягнення. Йдеться про певні шляхи
розв’язання найбільш важливих політичних, економічних, екологічних,
духовних та ін. проблем, що постали на сучасному етапі розвитку України.
Партійна програма є своєрідним орієнтиром для участі громадян у
політичному житті. Через неї активний у політичному відношенні
громадянин знаходить відповіді на питання, які ставить життя, щодо
привабливості або непривабливості тієї чи іншої політичної партії.
Незважаючи на політичні традиції більш ніж вікової партійної історії, за
якими політичні партії, як правило, мали свої політичні програми,
український законодавець передбачив обов’язок політичної партії мати
свою програму та закріпив основні її елементи: цілі та завдання партії і
шляхи їх досягнення. У такому концентрованому вигляді наведена норма має
важливе значення як для розвитку політичних партій, так і для підвищення
їх ролі в політичній системі України. По-перше, політичні партії повинні
тепер відпо-відальніше ставитися до підготовки своїх програм, визначення
цілей та завдань партії і особливо шляхів їх досягнення з огляду на
інтереси соціальних верств, прошарків, груп. По-друге, останні,
зв’язуючи реалізацію своїх інтересів з певною політичною партією, мають
законні підстави для того, щоб порушити питання про недовіру до неї на
виборах у разі невиконання нею програмних цілей та завдань. По-третє,
визначення сутності політичних партій закріплює їх місце у політичній
системі України як демократичної держави. З одного боку, вони виражають
політичну волю громадян. Ті політичні партії, які перемогли на виборах,
беруть участь у формуванні органів державної влади та забезпечують в
ідеалі, через участь У них, втілення в життя своїх програм, підтриманих
громадянами. З другого боку — політичні партії виступають активним
чинником щодо політичної волі громадян, тобто сприяють її формуванню.
По-четверте, сутність політичної партії реалізується через участь у
виборах. Використовуючи досвід правового регулювання статусу політичних
партій країн з усталеними демократичними традиціями, український
законодавець передбачив обов’язок Міністерства юстиції України
звертатися до Верховного Суду України з поданням про анулювання
реєстраційного свідоцтва політичної партії, якщо вона протягом десяти
років не висувала своїх кандидатів на виборах Президента України і
народних депутатів України.

Регулювання правового статусу політичних партій, громадських об’єднань
має два рівні — конституційний і поточний. До першого відносять
Конституцію України, до другого -закони України «Про політичні партії в
Україні», «Про об’єднання громадян», «Про вибори народних депутатів
України», «Про вибори Президента України», «Про Центральну виборчу
комісію», «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських селищних,
міських голів», «Про власність» та ін. Водночас партії мають свій
статут, який визначає не тільки характер партійного будівництва, а й
норми внутрішньопартійної демократії.

У партійному статуті регламентується порядок утворення статутних органів
політичної партії, їхні повноваження та терміни цих повноважень, порядок
вступу осіб до політичної партії, зупинення та призупинення членства в
ній, права та обов’язки членів політичної партії, порядок створення,
загальну структуру та повноваження обласних, міських, районних
організацій політичної партії та її первинних осередків, порядок
внесення змін та доповнень до статуту та програми політичної партії,
порядок скликання та проведення партійних з’їздів, джерела матеріальних,
у тому числі фінансових, надходжень та порядок здійснення витрат
політичної партії, використання її коштів та іншого майна, що залишилося
після її ліквідації (саморозпуску) та ін. Партійний статут приймається
на установчому з’їзді політичної партії. Норми партійного статуту — це
не правові, а корпоративні норми, які є обов’язковими тільки для членів
відповідної партії.

Політичні партії в Україні створюються і діють тільки з всеукраїнським
статусом. Завдяки цьому вони, по-перше, стають важливим чинником
політичної інтеграції суспільства, що має зі свого боку унеможливити
політичний, національний, релігійний та ін. сепаратизм; по-друге, зі
свого боку забезпечують втілення в життя такого важливого принципу
конституційного ладу, як верховенство права, закону, Конституції;
по-третє, можуть бути використані всіма громадянами України, які мають
право голосу, для задоволення первинних потреб шляхом членства у них, а
також підтримки на виборах; по-четверте, зі свого боку сприяють розвитку
політичної культури громадян України, формуванню у них почуття
відповідальності за зроблений вибір, а також — вимогливості як до своїх
обранців, так і до сформованих за їх участю органів державної влади і
місцевого самоврядування. Громадські організації утворюються і діють з
всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.

Гарантії діяльності політичних партій зумовлені характером відносин між
ними та органами державної влади й місцевого самоврядування, що
створюються за їх участю. Перша гарантія полягає в тому, що політичні
партії є рівними перед законом. Це означає, що органам державної влади
та місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено надавати їм
привілеї, а також сприяти їх діяльності. Друга гарантія полягає в тому,
що законом забороняється, за винятком випадків, передбачених
законодавством України, втручання з боку органів державної влади та
місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню
діяльність політичних партій та їх місцевих осередків. Третя гарантія
закріплена в ст. 22 Закону України «Про політичні партії в Україні»,
якою передбачається відповідальність посадових осіб та громадян у
випадках створення та участі у незареєстрованих політичних партіях,
обмеження в правах чи переслідування громадян у зв’язку з належністю до
політичних партій, необґ-рунтованої відмови в реєстрації політичних
партій та інших порушень законодавства про політичні партії. Ця гарантія
має важливе значення на сучасному етапі державотворення, оскільки є
суттєві суперечності між проголошенням демократичного розвитку країни і
рівнем політико-правової культури посадових осіб і громадян.

Законодавець передбачив випадки обмеження утворення і Діяльності
політичних партій з боку органів державної влади, Що цілком відповідає
світовій практиці правового регулювання статусу політичних партій. Так,
у Португалії з огляду на її недавню історію 6 жовтня 1978 р. було
прийнято Закон «Про заборону фашистських організацій». У ст. 37
Конституції України передбачено, що забороні підлягають ті політичні
партії, програмні цілі або дії яких спрямовані на: ліквідацію
незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом,
порушення суверенітету і територіальної цілісності України, підрив
безпеки держави, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни,
насильства, розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі,
посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Як і в інших
країнах світу, в Україні політичні партії не можуть мати воєнізованих
формувань. Це положення Основного Закону України надто важливе, тому що
за відсутності в нашій державі глибоких демократичних традицій воно має
забезпечити політичним партіям вплив на громадян, реалізацію права
формувати органи державної влади і місцевого самоврядування тощо
виключно цивілізованими засобами в межах Конституції та законів України.

Відповідно до природи громадських організацій у ст. 8 Закону України
«Про об’єднання громадян» врегульовуються відносини між ними та
державою. У цій статті закріплюється, що втручання державних органів та
службових осіб у діяльність громадських організацій, так само як і
втручання громадських організацій у діяльність державних органів і
службових осіб не допускається, крім випадків, передбачених законом.

Важливою складовою конституційно-правового регулювання статусу
політичних партій в Україні є закріплення членства в них та його
обмеження. Наскільки це серйозна і відповідальна справа, яка може мати
далекі політичні наслідки, свідчить історичний факт розколу РСДРП на
«більшовиків» і «меншовиків» на другому з’їзді цієї партії в 1903 р.
Внаслідок різного бачення В. Леніним і Л. Мартовим членства в партії,
перший писав, що боротьба на з’їзді навколо цього питання була дуже
принциповою.

Ця боротьба і наступний вищезгаданий розкол великою мірою обумовили
появу на політичній авансцені України, як і всієї Російської імперії, на
початку XX ст. революційної і реформістської партій.

Українське законодавство щодо регулювання партійного членства вельми
демократичне, відносячи його переважно до статуту кожної політичної
партії. Конституційно-правовим регулюванням членства в політичних
партіях впроваджуються такі вимоги: а) членом політичної партії може
бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має
право голосу на виборах. Це пояснюється тим, що лише громадяни нашої
держави володіють політичними правами, передбаченими статтями 36 і 38
Конституції України; б) громадянин України може перебувати одночасно
лише в одній політичній партії; в) членство в політичній партії є
фіксованим, обов’язковою умовою чого є наявність заяви громадянина
України, поданої до статутного органу політичної партії, про бажання
стати членом цієї партії; г) форма фіксації членства в політичній партії
визначається статутом політичної партії. Політична практика свідчить, що
більш фіксованим є членство у лівих партіях; ґ) членами партії не можуть
бути: судді, працівники прокуратури, працівники органів внутрішніх
справ, співробітники СБУ, військовослужбовці. На час перебування на
зазначених посадах або на службі члени політичної партії зупиняють
членство у цій партії. Дане положення випливає зі змісту ст. 15
Конституції України. Цим же пояснюється і заборона діяльності
структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової
влади, у виконавчих органах місцевого самоврядування, військових
формуваннях, а також на державних підприємствах і в навчальних закладах
та інших державних установах і організаціях.

Членами громадських організацій можуть бути громадяни України, які
досягли 18-річного віку, а молодіжних відповідно до ст. 5 Закону України
«Про молодіжні та дитячі громадські організації» особи віком від 14 до
28 років, дитячих -віком від 6 до 18 років. Вступ неповнолітніх віком до
10 років до дитячих громадських організацій здійснюється за письмовою
згодою батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників. Особи
старшого віку можуть бути членами молодіжних та дитячих громадських
організацій за умови, якщо їх кількість не перевищує третини загальної
кількості членів організації. Не більше, ніж вказано, може бути осіб
старшого віку і У її виборних органах.

Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після їх
реєстрації. Таким чином встановлюється правовий зв’язок між політичними
партіями та органами державної влади, місцевого самоврядування,
громадянами, деякими іншими суб’єктами конституційно-правових відносин.
Акт реєстрації, з одного боку, надає можливість політичним партіям
легально, на законних підставах, реалізувати передбачені Законом України
«Про політичні партії в Україні» права, а з другого — зобов’язує
встановлені цим законом органи державної влади здійснювати передбачений
ним державний контроль за діяльністю політичних партій.

Реєстрації політичної партії, природно, передує її створення. Рішення
про це відбувається на установчому з’їзді політичної партії. Воно має
бути підкріплене підписами не менше 10 тисяч громадян України, які
відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах,
зібраними не менш як у двох третинах районів і не менш як у двох
третинах областей України, міст Києва та Севастополя та не менш як у
двох третинах районів Автономної Республіки Крим. Таким чином
законодавець за допомогою правового заходу прагне розширити суспільну
підтримку політичних партій, забезпечити умови для їх всеукраїнського
статусу.

Створення політичної партії супроводжується затвердженням її статуту та
програми, обранням керівних та контрольно-ревізійних органів. Після
цього відбувається власне реєстрація політичної партії, яку здійснює
Міністерство юстиції України, До заяви про реєстрацію додається програма
і статут, протокол установчого з’їзду, підписи громадян України, зібрані
на підтримку рішення про створення політичної партії, відомості про
склад керівних органів політичної партії та ін. Після перевірки цих
матеріалів у 30-денний термін приймається рішення про реєстрацію. Якщо
вони не відповідають Конституції і законам України, Міністерство юстиції
відмовляє у реєстрації політичної партії. А у разі виявлення протягом
трьох років недостовірних відомостей у документах, наданих політичною
партією для реєстрації, реєстраційне свідоцтво може бути анульоване за
рішенням суду за поданням реєструючого органу. Таким чином, законодавець
передбачив постійний контроль Міністерства юстиції України за діяльністю
політичних партій, особливо на початковому етапі їх розвитку.

З дня реєстрації політична партія упродовж шести місяців має створити у
більшості областей України, містах Києві та Севастополі, Автономній
Республіці Крим передбачені її статутом обласні, міські, районні
організації та інші утворення. Вони реєструються відповідними органами
юстиції Міністерства юстиції України упродовж 10 днів від дня
надходження письмової заяви від них, завіреної керівним органом
політичної партії. До заяви додаються копія статуту політичної партії та
протокол установчих зборів або конференції, на яких було утворене
відповідне структурне утворення політичної партії. Якщо ця умова
створення політичної партії не буде виконана, її реєстраційне свідоцтво
може бути анульоване згідно з зазначеною процедурою. Після реєстрації
структурні підрозділи політичної партії можуть набувати статусу
юридичної особи лише у випадку, коли це передбачено її статутом.
Міністерство юстиції та його органи у випадку відмови у реєстрації як
політичної партії, так і її структурних підрозділів та утворень повинні
надати заявникові своє вмотивоване письмове рішення. Воно може бути
оскаржене до суду. Причому відмова у реєстрації не може бути перешкодою
у повторному зверненні про реєстрацію.

Реєстрація громадських організацій відбувається шляхом повідомлення
відповідно Міністерству юстиції України (якщо громадські організації
мають всеукраїнський або міжнародний статус), місцевим органам державної
виконавчої влади, виконавчим комітетам сільських, селищних, міських рад.

У конституційно-правовому регулюванні статусу політичних партій в
Україні головним є закріплення їх прав. Права політичних партій — це
встановлені в Конституції і законах України можливості для здійснення
ними відповідних функцій, а по суті — для виконання їх ролі в політичній
системі нашої держави. Йдеться про перетворення приватних інтересів
громадян, різних соціальних верств у загальний політичний інтерес.
Перелік політичних прав, які регулюються в Конституції України, в Законі
України «Про політичні партії в Україні» та інших нормативно-правових
актах, зумовлений баченням законодавцем місця і ролі політичних партій у
політичній системі України. Політичні партії можуть: по-перше, брати
участь у виборах до Верховної Ради України, Президента України, органів
місцевого самоврядування, їх посадових осіб у порядку, встановленому
відповідними законами України; по-друге, з метою розширення можливостей
впливу на соціальні верстви, прошарки, групи населення, якомога більшу
частину суспільства, а також збільшення каналів зворотного зв’язку,
ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та
інші об’єднання громадян, надавати допомогу у їх створенні; по-третє, не
тільки використовувати державні засоби масової інформації, а й
засновувати власні, як передбачено відповідними законами України. Так, з
більш ніж 100 політичних партій, що зареєстровані в Україні, 40 — мають
свої друковані видання. Але близько десяти з них видають їх з
періодичністю, яка була заявлена при реєстрації, інші — час від часу. А
більшість політичних партій обмежуються виданням інформаційних листків.

Відповідно до конституційного принципу політичної та ідеологічної
багатоманітності Закон «Про політичні партії в Україні» гарантує
політичним партіям свободу опозиційної діяльності. Це положення сприяє
розвитку політичних партій, їх цивілізованій участі у виборах, більш
продуктивному використанню їх впливу на органи державної влади та
місцевого самоврядування, зменшенню можливості тиску державних органів
на структури громадянського суспільства та ін.

Законодавець встановив такі напрями опозиційної діяльності політичних
партій: а) викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань
державного і суспільного життя; б) брати участь в обговоренні та
оприлюднювати, обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів
влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової
інформації в порядку, встановленому законом; в) вносити до органів
державної влади та місцевого самоврядування пропозиції для розгляду
відповідними органами в установленому порядку.

Політичні партії також мають право підтримувати міжнародні зв’язки з
політичними партіями і громадськими організаціями інших держав,
міжнародними і міжурядовими організаціями, укладати угоди про
співробітництво і здійснювати Інші заходи, які не суперечать законам І
міжнародним угодам України. Але при цьому вони повинні дотримуватися
таких умов: політичні партії не можуть укладати угоди, які ставлять їх у
підпорядковане або залежне становище стосовно будь-якої іншої іноземної
організації чи політичної партії; вони можуть засновувати тільки такі
міжнародні спілки чи вступати до таких спілок, статутами яких
передбачено створення лише консультативних або координаційних органів.

Громадські організації мають право представляти і захищати свої законні
інтереси та законні інтереси своїх членів у державних та громадських
органах, одержувати від них інформацію, необхідну для реалізації
статутних завдань, пропагувати власні цілі та ідеї, виступати учасниками
цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права,
засновувати засоби масової інформації та підприємства, необхідні для
виконання статутних цілей та ін.

Український законодавець виходить з того, що політичні партії є
неприбутковими організаціями. Тому держава гарантує їм право на кошти та
інше майно тільки для здійснення своїх статутних завдань. Для цього вони
можуть використовувати як власне, так і орендоване рухоме та нерухоме
майно, обладнання, транспорт. Правовий режим майна політичних партій
регулюється Законом України «Про власність» поруч з іншими суб’єктами
колективної власності, як і у більшості країн світу.

Правове регулювання фінансової діяльності політичних партій спрямоване
не тільки на сприяння ефективному виконанню ними своєї ролі в політичній
системі, а й на оздоровлення політичного життя шляхом припинення
можливої корупції, особливо серед партійного керівництва. Законодавець
визначив, що вони для здійснення своїх статутних завдань не можуть
використовувати кошти таких суб’єктів права.

1. Органів державної влади та місцевого самоврядування. У світі, однак,
набула поширення практика участі держави у фінансуванні політичних
партій. Щоб зрозуміти, чому це положення суперечить світовій практиці,
важливо не забувати, Що участь держави у фінансуванні політичних партій
має дві складові: з одного боку, сприяє розвитку демократії, великою
мірою забезпечуючи прозорість фінансової діяльності політичних партій, а
з другого — створює умови для зрощення держави з політичною партією, що
перемогла на виборах. Останнє актуальне для України з огляду на те, що:
а) зовсім недавно, за часів панування КПРС, держава і партія становили
одне ціле, в принципі маючи спільні кошти; б) слабкість сучасних
політичних партій в Україні, які переважно ще не стали продуктом
розвитку суспільства, породжує їх неможливість повною мірою протистояти
органам державної влади у разі їх зазіхань на права суспільства; в)
органи державної влади, які далеко не повною мірою контрольовані
суспільством, у тому числі політичними партіями, за певних умов можуть
підтримувати ті партії, які відповідають їхнім політичним уподобанням;
г) поширення правового нігілізму серед представників органів державної
влади, політичних партій. Наявність цих чинників привела до того, що під
час обговорення проекту Закону «Про політичні партії в Україні» народні
депутати не змогли знайти згоди щодо питання про участь держави у
фінансуванні політичних партій. Водночас відповідно до статей 32 і 33
Закону «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р.
підготовка і проведення виборів народних депутатів певною мірою
відбувається за рахунок Державного бюджету України в обсязі, який
встановлюється Законом про Державний бюджет України.

2. Вони не можуть використовувати також кошти державних та комунальних
підприємств, установ і організацій, а також підприємств і організацій, у
майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною
власністю, або які належать нерезидентам; іноземних держав та їх
громадян, підприємств, установ, організацій; благодійних і релігійних
об’єднань та організацій; анонімних осіб або від осіб під псевдонімом;
політичних партій, що не входять до виборчого блоку політичних партій.

Якщо кошти, які заборонені законом, надійдуть на рахунок політичної
партії, вони мають бути перераховані самою політичною партією до
Державного бюджету або стягнуті в дохід держави у судовому порядку.

Для забезпечення рівності політичних партій перед законом, прозорості їх
фінансової діяльності законодавець передбачив державний контроль за
використанням коштів і майна політичних партій, які зобов’язані щорічно
публікувати в загальнодержавному засобі масової інформації фінансовий
звіт про доходи і видатки, а також звіт про своє майно, вести
бухгалтерську звітність.

Громадські організації набувають право власності на кошти і майно,
отримане від їх засновників, членів громадських організацій та держави,
набуте в результаті вступних та членських внесків, пожертвувань
громадян, підприємств, установ та організацій, господарської та іншої
комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та
організацій. Фінансування молодіжних та дитячих громадських організацій,
діяльність яких спрямовується на забезпечення соціального становлення та
розвиток молодих громадян відбувається за рахунок Державного бюджету.

Визначення суб’єктів державного контролю за діяльністю політичних партій
має важливе значення в правовому регулюванні статусу партій. Коло
державних органів та обсяг повноважень щодо контролю за діяльністю
політичних партій визначається роллю останніх та їх місцем у політичній
системі і в свою чергу надає можливість політичним партіям цивілізовано
виконувати статутні завдання, реалізуючи свою громадсько-політичну
природу. Такими органами є Міністерство юстиції України, на яке
покладено контроль за додержанням політичними партіями Конституції,
законів України та їх статуту, а також Центральна й окружні виборчі
комісії, які покликані здійснювати контроль за додержанням політичними
партіями порядку їх участі у виборчому процесі.

У разі порушення політичними партіями Конституції і законів України до
них можуть вживатися такі заходи, як попередження і заборона. При
застосуванні попередження відповідний контролюючий орган видає припис
про недопущення протиправних вчинків, якщо керівництво політичної партії
публічно оголосило про намір вчинити їх і надає припис про усунення
допущених правопорушень, якщо вчинені політичною партією дії не
зумовлюють іншого виду відповідальності. Після отримання попередження
керівництво політичної партії зобов’язане невідкладно усунути порушення
законодавства України і у п’ятиденний термін повідомити відповідний
контролюючий орган про вжиті заходи. Якщо керівництво політичної партії
не реагує на ці попередження, то політична партія може бути заборонена у
судовому порядку за поданням Міністерства юстиції чи Генерального
прокурора України. Причому в першій інстанції справу про її заборону
розглядає Верховний Суд України. Так, у разі повідомлення відповідною
банківською установою Міністерству юстиції України про надходження на
рахунок політичної партії заборонених законом коштів та відмову партії
перерахувати ці кошти у Державний бюджет України, незважаючи на
попередження цього контролюючого органу, Міністерство юстиції України
звертається до суду з позовом про стягнення згаданих коштів у дохід
держави та поданням про заборону політичної партії. Рішення суду щодо
останнього зумовлює розпуск усіх ЇЇ структурних підрозділів і утворень,
передбачених статутом політичної партії, та припинення партійного
членства.

Державний контроль за діяльністю громадських організацій здійснюється
легалізуючими й фінансовими органами та органами податкової
адміністрації, а нагляд за додержанням та правильним застосуванням ними
законів — органами прокуратури. У частинах першій і другій ст. 37
Конституції України, статей 27—32 Закону України «Про об’єднання
громадян» містяться підстави, за якими органи державної влади
застосовують щодо громадських організацій такі види стягнення, як:
попередження, штраф, тимчасова заборона окремих видів або всієї
діяльності та примусовий їх розпуск. Три останніх види стягнення
здійснюються лише у судовому порядку за поданням легалізуючого органу
або прокурора.

Конституційно-правове регулювання статусу політичних партій і
громадських організацій в Україні має кілька характерних рис: по-перше,
воно відповідає реаліям суспільного розвитку нашої держави. За десять
років незалежності в Україні утворилося понад 100 політичних партій.
Причому кілька з них у своєму розвитку досягли досить високого рівня: з
чіткою програмою, побудованою на основі визначених ідеологічних
принципів, структурою, що відповідає партійному статуту, широкою
соціальною базою, достатнім кадровим потенціалом, фіксованим членством
та ін.; по-друге, це регулювання закріплює місце і роль політичних
партій у політичній системі України, сприяє їх утвердженню як вагомих
структур цієї системи; по-третє, у зв’язку зі зростанням ролі політичних
партій у політичній системі України, збільшенням їх впливу на розвиток
суспільних відносин значно розширюється законодавча основа діяльності
партій: крім Конституції і Закону «Про політичні партії в Україні»,
діяльність політичних партій регулюється багатьма іншими законами;
по-четверте, правове регулювання гарантує політичним партіям передбачену
Конституцією і законами України можливість діяльності у відповідності зі
своїми статутами і в межах закону; по-п’яте, конституційно-правова
регламентація, спрямована на заборону органам державної влади та
місцевого самоврядування, їх посадовим особам втручатися у внутрішню
діяльність політичних партій, сприяє зміцненню самоврядної, громадської
основи політичних партій, перетворенню їх на активний інститут
громадянського суспільства; по-шосте, це регулювання створило умови для
подальшого розвитку громадських організацій, ефективної реалізації ними
своїх завдань і функцій. Водночас це не означає, що немає підстав для
подальшого вдосконалення конституційно-правової регламентації статусу
політичних партій, громадських організацій, інших структур
громадянського суспільства. Все це важливо для забезпечення
демократичного розвитку соціуму, забезпечення прав і свобод людини і
громадянина.

Розділ 10 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В
УКРАЇНІ

§ 1. Право людини на свободу світогляду і віросповідання та створення
релігійних організацій. Їх види, основи правового статусу

Функціонування релігійних організацій у суспільстві має об’єктивно
необхідний характер. Вони являють собою не просто невід’ємний компонент
будь-якої релігії, найважливішу умову її соціального буття, а й особливу
форму задоволення відповідних суспільних потреб. Такі потреби визначають
суть і призначення релігійних організацій, напрями, способи і методи їх
діяльності, що регламентуються законодавством.

Реалізація права громадян на створення релігійних організацій не може
бути втілена за межами права людини на свободу світогляду і
віросповідання, яке тривалий час означувалось поняттям свободи та
совісті.

Поняття «свобода совісті» має довгу історію формування, в процесі якого
воно вбирало в себе ідеї терпимості, гуманізму, світоглядного вибору.
Питання виникнення і розвитку свободи совісті, її трансформування в
категорію права надзвичайно цікаві та важливі для розуміння генезису
цього поняття.

Як політична вимога гасло «свобода совісті» склалося в епоху
буржуазно-демократичних революцій, але підготовлене усім ходом
історичного розвитку. Ще на ранніх етапах розвитку суспільства
сформувалися різноманітні підходи до розв’язання проблеми ставлення до
релігії, які згодом набули поняття свободи совісті. Так, для античної
епохи характерне визнання терпимості до різних віросповідань, будь-який
культ вважався правомірним та таким, який має право на існування. З
часом християнство стало панівною релігією Європи, релігійна
нетерпимість досягає свого апогею, а від віротерпимості не залишається й
сліду.

Упродовж XVI—XIX століть зміст гасла свободи совісті еволюціонував від
вимоги визнання права сповідувати неофіційну релігію до права не
сповідувати релігії взагалі. Починаючи з реформації 1525 р. у Німеччині
і закінчуючи англійською буржуазною революцією XVII ст., гасло свободи
віросповідання, висунуте буржуазією, зводилося, по суті, до вимоги
визнання права сповідування не офіційної, не казенної релігії1.

Буржуазія, яка прийшла до влади в результаті буржуазно-демократичних
революцій, уже в перших деклараціях прав людини XVII ст. (п. 10
французької Декларації прав людини і громадянина 1789 p., перша поправка
до Конституції СІЛА) проголошує принцип свободи совісті. Але в цих
документах про свободу невір’я не було й мови. Тому в даному разі можна
говорити лише про свободу віросповідань.

У царській Росії, до складу якої входила й Україна, нерівність різних
релігій перед законом проіснувала аж до Лютневої революції 1917 р.
Тимчасовий уряд, ухваливши постанову «Про свободу совісті» 14 червня
1917 p., скасував усі громадянські обмеження, пов’язані з
віросповіданням, встановив вільний перехід із однієї конфесії в іншу та
узаконив віросповідний стан, що було особливо важливо, тому що свобода
невір’я законодавче закріплювалася вперше. Але й тут про справжню
свободу совісті говорити не можна, тому що церква Ще не відокремлювалася
від держави.

Формально свободу совісті було проголошено в Україні 22 січня 1919 р.
Урядом України був прийнятий Декрет про відокремлення церкви від держави
та школи від церкви. За своєю сутністю цей демократичний документ на
практиці був викривлений так, що ніякої послідовності у впровадженні
свободи совісті не було.

Ставши суверенною незалежною державою, Україна радикально змінила своє
ставлення до проблеми свободи совісті та віросповідання, закріпила
правовий статус релігійних організацій, передбачила гарантії цієї
свободи. В Україні свобода совісті та правовий статус релігійних
організацій регламентується Конституцією України та Законом України «Про
свободу совісті та релігійні організації». У ст. 35 Конституції України
закріплено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.
Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати
ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні
культи і обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах
охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або
захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а
школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як
обов’язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або
відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

У разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним
переконанням громадянина, його виконання має бути замінене
альтернативною (невійськовою) службою. Положення цієї статті
відповідають змістові ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права та ст. 9 Європейської конвенції про захист прав і
основних свобод людини.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» є загалом
концептуальним документом, який відображає якісні зміни у ставленні до
прав людини, свободи совісті, релігійних організацій як до соціального
інституту. У ньому, зокрема, закріплені ґрунтовні правові основи для
участі релігійних організацій у громадському житті; уточнено поняття
релігійних організацій; їх правовий статус, у тому числі майнові права;
розкрито зміст і сутність режиму відокремлення церкви (релігійних
організацій) від держави і школи від церкви (релігійних організацій),
запроваджено для релігійних організацій пільговий режим оподаткування;
служителі культу прирівнені до інших громадян у праві на участь у
політичному житті; врегульовані трудові відносини у релігійних
організаціях і на їх підприємствах; змінено правовий статус державного
органу у справах релігій тощо.

Важливість забезпечення здійснення свободи сповідувати релігію або
переконання підкреслюється тим, що законодавець передбачив кримінальну
відповідальність за незаконне утримування, осквернення або знищення
релігійних святинь (ст. 179 Кримінального кодексу України), за
перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і
центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії),
духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з
релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми
центрами (управліннями). Релігійні організації в Україні створюються для
задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і
діють відповідно до своєї ієрархічної структури, обирають, призначають і
змінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Згідно зі ст. 14 закону релігійна організація може бути створена
громадянами: в кількості не менше десяти осіб; повнолітніми (які досягли
18-річного віку); які мають статут (положення), зареєстрований згідно з
цим законом.

На сучасному етапі змістовно змінився правовий статус релігійних
організацій. Передусім їхні права були суттєво обмежені порівняно з
іншими організаціями. Постанова ВЦВК та РНК РРФСР «Про релігійні
організації» (1929 р.) визначала їх діяльність у дуже вузьких рамках і
ставила її під контроль державних органів. Була надзвичайно
бюрократизована процедура їх утворення. Вимога обов’язкової державної
реєстрації для багатьох релігійних організацій не була реалізованою, Що
на практиці привело до появи двох видів об’єднань: зареєстрованих
(легальних) та незареєстрованих (нелегальних). Була встановлена значна
кількість заборонюючих норм, що ставили поза законом такі елементарні
форми релігійної діяльності, як благодійність, релігійне навчання,
поширення релігійних ідей. Релігійні організації були обмежені в
проведенні релігійних обрядів, у майнових правах.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» привів
юридичний статус релігійних організацій у відповідність до
міжнародно-правових стандартів.

Міжнародні акти закріплюють найважливіші права релігійних організацій, а
саме: збиратися у зв’язку з релігійною вірою або переконанням,
засновувати і утримувати вільнодо-ступні місця богослужінь або
релігійних зібрань, організовуватися відповідно до своєї власної
ієрархічної та інституційної структури, обирати, призначати та змінювати
свій персонал, звертатися за добровільними фінансовими та іншими
пожертвуваннями; готувати служителів культу в духовних навчальних
закладах; придбавати і використовувати релігійну літературу,
виготовляти, експортувати, імпортувати і поширювати релігійну літературу
та інші інформаційні матеріали релігійного змісту; підтримувати зв’язки
з окремими віруючими, од-ноособово або спільно з іншими, встановлювати
міжнародні зв’язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон
для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах.

Усі ці положення закріплені в українському законодавстві. Наприклад,
змінено порядок створення релігійних організацій.

Значна увага міжнародних, зокрема європейських, експертів у галузі прав
людини, демократичної громадськості до цієї процедури в
посткомуністичній Україні зумовлена тим, що досить тривалий час з цим
актом пов’язувалися реальні можливості контролю, маніпулювання
релігійними організаціями, духовенством, ієрархами з боку держави та її
численних адміністративних органів.

Перетворення акту реєстрації на прийняту в цивілізованому світі
процедуру констатації державою відповідності статуту релігійної
організації чинному законодавству, що не ставить останню в залежне від
держави становище, а має єдину, бажану для самої релігійної організації
мету — надати їй статусу правоздатної юридичної особи, — неабияке
завоювання демократичної України. Реєстрація статутів релігійних
організацій на всіх рівнях здійснюється безплатно, чого не можна сказати
про реєстрацію громадських організацій.

Згідно з чинним законодавством реєстрацію статутів (положень) релігійних
центрів, управлінь, монастирів, релігійних братств, місій та духовних
навчальних закладів здійснює державний орган України у справах релігій
(ст. 14 закону). Реєстрацію інших релігійних організацій здійснюють
обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, в
Автономній Республіці Крим — Рада міністрів Автономної Республіки Крим.
Така диференціація об’єктів реєстрації пов’язана як з різними масштабами
діяльності релігійних організацій (релігійна громада діє переважно в
межах одного чи кількох населених пунктів, а місіонерське товариство,
наприклад, може поширювати свою діяльність на всю територію України),
так і з потребою більш кваліфікованої юридичної, релігієзнавчої
експертизи часто оригінальних, нетипових статутів, що подаються для
реєстрації.

У цьому загальному правилі диференційованого підходу до об’єктів
реєстрації є свої особливості. Наприклад, якщо релігійне братство
засновується згідно з положенням закону, то реєстрація його статуту
відбувається в порядку, передбаченому для реєстрації статутів релігійних
громад.

Статут (положення) повинен містити відомості про: вид релігійної
організації, її віросповідну належність і місцезнаходження; місце
релігійної організації в організаційній структурі релігійного
об’єднання; майновий стан релігійної організації; права релігійної
організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших
релігійних організацій, створення навчальних закладів; порядок внесення
змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; порядок
вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності
релігійної організації, інші відомості, пов’язані з особливостями
діяльності даної релігійної організації. Орган, який здійснює
реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення)
релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у
десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам. У
необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень)
релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої Державної
адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради.

Перевищення встановленого законом терміну прийняття рішень про
реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути
оскаржено до суду в порядку, передбаченому цивільним процесуальним
законодавством України.

Законодавством передбачено і відмову в реєстрації. Але для цього
потрібна наявність чітко визначених причин. Зокрема, це може статися у
випадках, коли статут суперечить чинному законодавству, а релігійна
організація, посилаючись на свої внутрішні настанови, не хоче привести
його у відповідність до закону, або якщо діяльність релігійної
організації суперечить чинному законодавству, але вона відмовляється
діяти в рамках закону. Саме з цих причин останнім часом у Києві та інших
містах України було відмовлено в реєстрації громадам Церкви єдиної віри
(Останнього заповіту «вчителя» Віссаріона), Білого братства, АУМ Синріке
тощо. Загальна ж картина по Україні така: при збільшенні релігійної
мережі після 1991 р. на 44 % (чисельність громад на сьогодні становить
18,5 тис.) відмов у реєстрації статутів було лише кілька.

Показово й інше. Результати аналізу нашого законодавства в галузі
свободи совісті та віросповідання, здійсненого європейськими експертами,
а також вітчизняними правознавцями під час підготовки до ратифікації
Україною Європейської конвенції про захист прав і основних свобод
людини, свідчать, що положення Закону України «Про свободу совісті та
релігійні організації» у тій його частині, яка стосується реєстрації
статутів релігійних організацій, загалом не викликають заперечень і не
характеризуються як такі, що не відповідають європейським нормам і
стандартам. Стосовно ж наявності в Україні спеціального державного
органу, який здійснює реєстрацію статутів частини релігійних
організацій, то це досить поширена в самій Європі практика. В Іспанії,
наприклад, подібні функції виконує Державна дирекція з релігійних
питань, в Чехії та Словаччині — міністерство культури, в Угорщині —
обласні та столичний суди (до того ж там реєструються не статути, а
релігійні організації).

Значна новела — надання релігійним організаціям права власності (ст.
18) та прав юридичної особи (ст. 13).

Як відомо, Декрет РНК РСФРР від 23 січня 1918 р. про відокремлення
церкви від держави, а школи від церкви позбавив їх цих прав.

У 1945 р. секретною Постановою РНК СРСР виконавчим органам релігійних
організацій були надані права «обмеженої юридичної особи».

З 1991 р. релігійні організації відповідно до ст. 18 Закону України «Про
свободу совісті та релігійні організації» володіють, користуються й
розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності.

Згідно зі ст. 20 Закону України «Про власність» релігійна організація,
що є юридичною особою, — суб’єкт права колективної власності. Поновлення
релігійних організацій у майнових правах забезпечує матеріальні гарантії
їхньої діяльності. Об’єктами права власності релігійної організації є
культові будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального,
добродійного призначення, житлові будинки, транспорт, грошові кошти та
інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.

Релігійна організація має право власності на майно, яке придбане нею на
власні кошти, пожертвуване їй громадянами та організаціями або передане
державою чи придбане на інших підставах, не заборонених законом (ст. 18
Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», п. 1, 2
ст. 29 Закону України «Про власність»).

Релігійна організація як колективний власник самостійно володіє,
користується й розпоряджається об’єктами власності, які їй належать.
Право розпоряджатися майном, що є власністю релігійної організації,
належить виключно її вищому органу управління (для релігійної громади —
її загальним зборам).

Окремі функції господарського управління майном релігійної організації
(релігійної громади, управління, монастиря тощо) може бути покладено
вищими органами управління (загальними зборами релігійної громади тощо)
на створювані ними органи (ст. ЗО Закону України «Про власність»).

Релігійні управління та центри, яким організаційно й ка-нонічно
підпорядковуються релігійні громади, монастирі тощо, не вправі
розпоряджатися майном, коштами цих релігійних організацій — юридичних
осіб.

У власності релігійних організацій може бути також майно, що знаходиться
за межами України.

Держава законодавче забезпечує релігійним організаціям рівні умови
захисту права власності. Захист права власності релігійної організації
здійснюється арбітражним судом. На майно культового призначення, що
належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за
претензіями кредиторів.

Поновлення прав юридичної особи сприяло тому, що релігійні організації
одержали цивільно-правовий статус, і їм як юридичній особі притаманні:
організаційна єдність; наявність власного майна; самостійна майнова
відповідальність; виступати у цивільних взаємовідносинах від свого
імені; самостійне придбання цивільних прав і обов’язків; виступати від
свого імені в органах суду як позивач та відповідач.

Закон передбачає можливість виробничої і господарської діяльності
релігійних організацій (ст. 19), визначає їх право-суб’єктність у сфері
трудових відносин (статті 25—28), надає право на добродійну діяльність
(ст. 23).

Законом закріплене право на здійснення релігійних обрядів, церемоній у
культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, на
кладовищах, у місцях окремих поховань і крематоріях, на квартирах і в
будинках громадян (ст. 21).

Громадяни мають право брати участь у релігійних обрядах у військових
частинах, у лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів,
у місцях досудового ув’язнення і відбування покарань.

У інших місцях релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться
щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації,
виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради, тобто в
повідомному порядку.

Важливою новелою є закріплення та гарантія таємниці сповіді. Відповідно
до ст. З закону ніхто не має права вимагати від священнослужителів
відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. Усе це дає підстави для
висновку про те, що релігійні організації в Україні є повноправними
учасниками правових відносин.

§ 2. Нормативне регулювання взаємовідносин держави і релігійних
організацій

В Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви
визначається принципом відокремлення церкви від держави і ніколи від
церкви.

Зміст режиму відокремлення церкви від держави характеризується такими
особливостями: а) держава захищає права і законні інтереси релігійних
організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і
світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію
або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх
релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та
внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать
чинному законодавству; б) держава не втручається у здійснювану в межах
закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльності
будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії; в) усі
релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед
законом, встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії,
віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається; г)
релігійні організації не виконують державних функцій і мають право брати
участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з
громадськими об’єднаннями засоби масової інформації; ґ) релігійні
організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають
політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до
органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих
кампаній кандидатів до цих органів, священнослужителі мають право на
участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами; д) релігійна
організація не повинна втручатись у діяльність інших релігійних
організацій, у будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до
невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Проте режим відокремлення церкви від держави не означає відсутності
будь-якого контролю з боку держави за діяльністю релігійних організацій.
Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу
совісті та релігійні організації здійснює Державний Комітет України у
справах релігій.

Згідно зі ст. 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні
організації» державний орган у справах релігій: а) на прохання
релігійних організацій сприяє досягненню домовленості з державними
органами та подає необхідну допомогу у питаннях, що потребують вирішення
цих органів; б) сприяє зміцненню взаєморозуміння і терпимості між
релігійними організаціями різних віросповідань. Ні в якому разі не
втручаючись у внутрішньоцерковні справи, Держкомрелігій завжди готовий
виконувати на прохання релігійних організацій посередницькі функції,
потреба в яких за умов багаторічного між-церковного конфлікту є досить
актуальною. Набули системного характеру консультації голови Комітету з
релігійними діячами, на яких розглядається весь спектр проблем, які
непокоять церкву, відпрацьовуються можливі варіанти їх розв’язання.
Аналогічна робота здійснюється працівниками комітету в регіонах.
Своєрідним контактним полем для залагодження міжконфесійних проблем
дедалі більше стає Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій;
в) здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій,
зазначених у частині другій ст. 14 закону, а також змін і доповнень до
них;

г) надає консультативну допомогу державним органам у застосуванні
законодавства про свободу совісті та релігійні організації. Ця робота
здійснюється шляхом відпрацювання юридичних механізмів, розв’язання
проблем, які виникають у відносинах між державними і релігійними
структурами, а також між різними конфесіями; ґ) здійснює контакти і
координаційні зв’язки з відповідними органами інших держав;

д) сприяє участі релігійних організацій у міжнародних релігійних
форумах, ділових контактах з міжнародними релігійними центрами й
зарубіжними релігійними організаціями. Активізуються обміни делегаціями,
поїздки на навчання, паломництва, звичною стала практика проведення
релігійних конгресів, конференцій та семінарів за участю зарубіжних
священнослужителів і проповідників; е) забезпечує релігієзнавчу
експертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних
спеціалістів.

Функції Комітету сформульовано в Положенні про Державний комітет України
у справах релігій, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України №
2 від 3 січня 1996 р. Найважливіше його завдання — забезпечення
гарантованого громадянам права на свободу совісті. Ключове питання тут
-створення віруючим рівних умов і можливостей сповідувати їхні релігії,
об’єднуватися в релігійні організації, мати віль-нодоступні місця для
богослужінь.

Так, лише упродовж 1997 р. Держкомрелігій та його підрозділи в
облдержадміністраціях розглянули і зареєстрували 1113 статутів
релігійних організацій, і тільки в одному випадку заявникам було
відмовлено. Чимало груп віруючих, які мали бажання утворити релігійну
організацію, отримували необхідну юридичну й організаційну допомогу з
боку держави.

Виконуючи свої функції, Держкомрелігій має тісно співпрацювати з іншими
органами державної виконавчої влади, оскільки за час розбудови
релігійної мережі в Україні спектр актуальних питань державно-церковних
відносин настільки розширився, що єдиний державний орган уже не в змозі
охопити його повністю.

Так, питання легалізації і контролю за діяльністю об’єднань громадян
згідно із законом віднесено передусім до компетенції Міністерства
юстиції України. Але останнім часом виникає дедалі більше об’єднань, які
практично реалізують свою статутну діяльність на межі двох чинних
законодавчих актів: законів України «Про об’єднання громадян» і «Про
свободу совісті та релігійні організації». У таких випадках інколи
досить важко визначити, чим вони насправді є: об’єднаннями громадян чи
релігійними організаціями і, отже, до відання якого з цих державних
органів належать. З 1996 р. накопичено позитивний досвід обміну
інформацією і взаємних консультацій між Міністерством юстиції і
Держкомрелігій, що дало змогу уникнути багатьох помилок при реєстрації
об’єднань громадян та релігійних організацій.

Ще одним актуальним питанням взаємодії органів державної виконавчої
влади є налагодження співпраці Держкомре-лігій з Державним комітетом
телебачення і радіомовлення України у справі насичення інформаційного
простору України якісною теле-, радіо- та друкованою продукцією
релігійного змісту. Тут ні в якому разі не йдеться про запровадження
духовної цензури в засобах масової інформації, але наділена дорадчими
правами експертна рада фахівців Держкомітету телебачення і радіомовлення
та Держкомрелігій за участю Всеукраїнської ради церков і релігійних
організацій могла б досліджувати і висловлювати авторитетну думку з
приводу тієї чи іншої публікації релігійного змісту, яка мала чи могла б
мати місце в засобах масової інформації.

Стаття 6 закону розкриває принцип відокремлення школи від церкви. Вона
містить положення про те, що:

– державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних
організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів
освіти надається громадянам незалежно від їхнього ставлення до релігії;

– не допускається обмеження на ведення наукових досліджень, у тому числі
фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до
загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності
положенням будь-якої релігії або атеїзму;

– громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати
релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову
навчання;

– релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх
настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні
заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах,
використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у
користування;

– викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов’язані
виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не
сповідують релігії та до віруючих інших віросповідань.

Одним із важливих принципів відносин держави з релігійними організаціями
е принцип рівного ставлення до кожної з них з боку держави. Законом
встановлено, що всі релігії, віросповідання та релігійні організації є
рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень
однієї релігії, віросповідання або релігійної організації стосовно інших
не допускається (п. 5 ст. 5 закону). Принцип ставлення держави до
релігійних організацій є одним із результатів скасування в 1917 р. після
Жовтневої революції державної релігії та церкви. Послідовне
відокремлення Російської православної церкви від радянської держави
утворило об’єктивну можливість зрівняти правове становище всіх без
винятку конфесій, гарантувати права громадян сповідувати будь-яку
релігію. Важливо цей принцип послідовно проводити на практиці.

Внутрішня сутність сучасних взаємовідносин Української держави та
релігійних організацій концентровано відображена у принципі взаємної
лояльності, який проявляється через поважні відносини між органами
державної влади і конфесійними формуваннями. Але це не означає, що ці
відносини завжди будуються без суперечностей і не виникає ніяких
проблем. Часто церковні організації порушують чинне законодавство і
державі доводиться вживати відповідних адекватних заходів. Наприклад —
міжконфесійні сутички, які державні структури повинні «гасити».

Треба враховувати й те, що теперішні процеси політизації релігії,
необмірковані кроки в державно-конфесійних зв’язках, недоліки чинного
законодавства можуть дестабілізуюче впливати на соціально-економічні та
політичні процеси1.

У багатоконфесійному суспільстві з численним переважанням однієї чи
кількох конфесій виникає проблема правового захисту релігійних меншин,
оскільки пануюча конфесія (конфесії) може перешкоджати вільній
діяльності малих релігійних об’єднань та релігійних груп. Таким чином,
правове регулювання діяльності релігійних організацій забезпечує
відповідний баланс церковно-державних відносин і дає змогу спілкуватися
церкві і державі у вирішенні соціальних питань.

Однак не можна вважати, що в сучасних умовах немає ніяких проблем у
взаємовідносинах релігійних і державних організацій. Одна з них
пов’язана з поверненням церкві незаконно відібраних у неї храмів,
монастирів, інших культових приміщень та цінностей.

Тут насамперед найчастіше стикаються інтереси релігійних організацій і
музейних закладів, які обстоюють право держави охороняти і робити
доступними для населення деякі державні культурні цінності як
національні пам’ятки.

Друга, не менш складна проблема — поява останнім часом різного роду
містичних сект та нетрадиційних релігій.

Нетрадиційні релігії, або неорелігії, в Україні – – явище складне. Можна
виокремити шість основних груп: неорієнта-лістські течії (наприклад,
товариство Свідомості Кришни), неоязичники (РУН-віра), сцієнтистські
групи («Сайєнтоло-гічна церква»), психотерапевтичні культи (від східних
військово-спортивних до системи П. Іванова), неопротестантські спільноти
(«Учні Христа», «Філадельфія», «Перемога» та інші), теософські гуртки
(послідовники Рерихів, Блаватської)1. Як бачимо, деякі з відомих нам
неорелігійних угруповань не потрапляють під цю класифікацію, що свідчить
про високу варіабельність новітніх релігійних угруповань.

Ставлення до цього феномену визначається в таких припущеннях: а) гострі
соціальні кризи і стрімкі суспільні зміни дуже часто супроводжуються
розквітом новітніх релігій; б) нові релігії, на думку багатьох
дослідників, становлять постійний фермент духовної картини світу, а в
умовах орієнтаційної кризи європоцентристської цивілізації употужнюється
прагнення до релігійного синтезу Заходу й Сходу (цю потребу дуже точно
вхопив засновник Білого братства Ю. Кривоногов); таким чином, умови для
релігійних експериментів у нас сьогодні чи не найсприятливіші; в) цілком
очевидно, що численні західні місії визначили для себе пострадянський
простір як місійний простір, як, за висловом з однієї місіонерської
промови, «нову Африку», сюди спрямовано значні кошти й уже досягнуто
певних результатів; г) динаміка поступу неопротес-тантських спільнот дає
підстави для припущення щодо можливості зміни соціокультурної ситуації в
Україні упродовж наступних двох десятиліть; ґ) новітні культи — виклик
історичним церквам, бо вони завжди й усюди намагаються відповісти на
питання, які залишили без відповіді ортодоксальні церкви; якщо історичні
церкви не подивляться на себе з усією вимогливістю в цьому сенсі, а
сподіватимуться на державний протекціонізм, наслідки поширення новітніх
релігій стануть для них драматичними; д) розв’язання проблеми
найтоталітар-ніших і найдеструктивніших сект має відбуватися шляхом
спрямування зусиль на їх адаптацію, «усуспільнення», «десек-танізацію».

В Україні зареєстровано близько 350 нетрадиційних релігійних
організацій. Порівняно з 1991 р. їх кількість зросла в шість разів.
Причому всі новоутворені організації зосереджені у великих промислових
містах – – Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Києві, Запоріжжі та ін.
Більше половини членів модерністських рухів — молодь у віці від 20 до 29
років; більше 54 відсотків становлять особи з високим освітнім рівнем;
29,2 — інтелігенція; 21,5 відсотка — студенти.

Інтенсивне зростання неорелігійних формувань пов’язане із впливом
багатьох чинників, серед яких особливе місце займає географічна
специфіка України, яка сьогодні особливо відкрита для різних впливів. У
суспільстві виник ідеологічний вакуум внаслідок: а) девальвації системи
соціальних цінностей тоталітарного режиму, марксизму-ленінізму; б)
відсутність загальнонаціональної української ідеї, яка консолідувала б
суспільство; в) кризи традиційних релігій унаслідок цілеспрямованого
проведення радянською владою понад 70 років атеїзації населення; г)
пошуку соціально-активною і високоосвіченою частиною суспільства нових
духовно-моральних Цінностей1.

Ряд нетрадиційних культів порушують гарантовані Конституцією України
права людини. Жорстка ієрархія в них, авторитарна структура,
беззастережне підпорядкування членів організації абсолютній владі
лідерів, у тому числі шляхом погроз, шантажу, щодобових самозвітів,
примусу, суперечить загальновизнаним в суспільстві демократичним
цінностям1. За висновками Інституту психології АПН України, тоталітарні
нетрадиційні культові організації: а) примусово обмежують права своїх
членів на освіту, працю, використання засобів масової інформації; б)
примушують своїх членів голодувати; в) обмежують час їх сну та
відпочинку; г) застосовують засоби і заходи, що в комплексі зумовлюють
зниження критичності мислення, вольового та інтелектуального потенціалу
особистості. Специфіка деструктивних культів полягає в акцентуванні на
істинності їх віровчення, різко негативному ставленні до інших релігій,
що веде до міжконфесійної конфронтації.

Активність таких нетрадиційних вірувань є для суспільства великою
драмою. Змагаються між собою дві логіки, кожна з яких має свою правду. З
одного боку, наприкінці XX ст. у країнах, які претендують на звання
цивілізованих, уже неможливим є силування до певної релігії. Свобода
віросповідання і право змінювати свою релігію є засадничим правом,
закріпленим у Загальній декларації прав людини. З другого боку, кожне
суспільство має право оберігати те історично-культурне середовище, в
якому тільки й можуть відтворюватися національні особливості народу.
Традиційні релігії є складовою і надзвичайно важливою частиною такого
культурного середовища. Отже, певного захисту і сприяння вони, без
сумніву, потребують.

Завдання держави та законодавця — знайти гармонійний баланс свободи і
традиції, не дати суспільству «завалитися» на один бік. Слід відзначити
й розвиток у самій церкві, а саме у православній, необновленських течій,
що порушують її єдність, ведуть до внутрішньоцерковних суперечностей.

Таким чином, роль та місце Української держави у забезпеченні свободи
віросповідання за кожною людиною має визначатися такими положеннями:

– держава має бути світською. «Світськість» держави не означає, що
держава впроваджує, підтримує, «спонсорує» атеїстичну ідеологію,
зацікавлена у ній. Це лише вираження того, що держава є нейтральною,
безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри — як релігійних, так і
нерелігійних;

– держава має чітко законодавчо визначити межі свого втручання (впливу,
протидії, сприяння та ін.) у діяльність релігійних та світських
організацій, виходячи із загальнолюдських цінностей і прав людини. Вона
не повинна надавати матеріальної підтримки або в іншій формі активно
виявляти свою прихильність до якихось релігійних організацій, а також до
організацій атеїстичне спрямованих (зважаючи, зокрема, на те, що
платниками державних податків є громадяни різних конфесій, а також
атеїсти). «Пільгове» ставлення держави до будь-якої релігії, а також до
атеїстів (скажімо, запровадження у державних навчальних закладах
вивчення тих чи інших богословських або ж, навпаки, атеїстичних
предметів) буде порушенням цих засад, перетворюватиме їх на соціальну
фікцію, перешкоджатиме міжконфесійній злагоді;

– позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмежена:
а) обліково-реєстраційною діяльністю на основі повідомного
(заявницького) принципу; б) нейтральним арбітруванням у разі виникнення
міжконфесійних суперечок, конфліктів з майнових та інших неідеологічних
питань –за умови звернення цих організацій до відповідних юрисдикційних
державних органів і беззастережного визнання обов’язковості рішень
останніх;

– держава має законодавчо визначити межі діяльності, фізичної поведінки
(проте аж ніяк не думок, не віри), поза які не можуть виходити
прихильники будь-якої релігії або іншої віри (віруючі) і будь-які
релігійні та атеїстичні організації, відповідно до міжнародних
стандартів цих меж (ст. 29 Загальної декларації прав людини). Вона
повинна здійснювати контроль за непорушенням цих меж, тобто за
дотриманням законності (законів) з боку віруючих усіх конфесій, усіх
релігійних і атеїстичних організацій та притягувати до юридичної
відповідальності тих, хто порушує чинне законодавство. Реалізація саме
такої державної політики щодо права людини на свободу віросповідання і
щодо різноманітних організацій, які «інституціоналізують» і
опосередковують здійснення цього права, є гарантом здобуття миру і
злагоди у міжконфесійних відносинах та відносинах між державою та
церквою.

Підсумовуючи, можна констатувати такі тенденції у здійсненні права на
свободу совісті та віросповідання, права на створення релігійних
організацій:

– плюралізація вірувань — як результат урізноманітнення їх об’єктів
(воно відбувається природно у результаті розвитку людської особистості,
збагачення її духовних потреб, розширення її кругозору, обізнаності,
уявлень). Ця тенденція чітко простежується й в Україні, про що свідчать
дані соціологічних досліджень стану релігійності населення, зокрема
молоді. Так, 14 відсотків представників молодої науково-технічної
інтелігенції Києва вірять у різні версії східного містицизму, у
перевтілення душ тощо;

– демонополізація ролі традиційних релігій у визначенні показників
моральності, «праведності» способу життя й поведінки особи,
життєдіяльності об’єднань, груп, спільностей у встановленні критеріїв
соціально-змістовного розмежування «добра» і «зла» у
конкретно-історичних умовах, обставинах. Одним із проявів цієї тенденції
можна вважати посилення екуменічного руху серед ряду церков.
Симптоматичним є також включення до складу тих моральних принципів,
пропагувати які серед своїх прихильників погоджуються нині керівники
певних церков, і такої чесноти, як віротерпимість. Причому останню слід
інтерпретувати як терпимість не тільки до інших релігій, а й до
атеїстів, до, так би мовити, нере-лігійно віруючих;

– деетнізація віри (зокрема, релігійної). Особливо яскраво це
спостерігається на процесах поширення нетрадиційних релігій, кількість
прихильників яких збільшується серед представників різних етносів,
жителів різних континентів, і Україна не є винятком щодо цього. Ця
тенденція не оминає й традиційні релігії (наприклад, рух «євреї за
Христа»). Тому стає все менш підставним вживання поняття «національна
релігія» (і відповідно поняття «національна церква»): адже у кожній
етнічно-національній спільноті є, як правило, прихильники різних
віросповідань, а у кожній конфесії є люди різного етнічного походження,
і це цілком нормальне явище, навіть щодо України, де найпоширенішими є
православ’я (організаційно представлене кількома «центрами»,
інституціями) та греко-католицизм.

У всіх цих тенденціях знаходить прояв закономірне розширення права
людини на свободу віросповідання, процес, безумовно, прогресивний і
гуманістичний. Він цілком відповідає принциповим засадам Загальної
декларації прав людини 1948 р. (статті 18, 19), Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права 1966 р. (статті 19, 27), Декларації про
права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і
мовних меншин 1992 р. (статті 2.1, 2.2, 4.2).

Подібні тенденції (як і будь-які соціальні закономірності) не
здійснюються самопливом, «автоматично», безпроблемно. Деінде вони можуть
гальмуватися, стримуватися чи то державою, чи то деякими церквами,
іншими релігійними об’єднаннями (точніше їхніми керівниками, ідеологами,
активістами — громадськими діячами).

Таким чином, конституційно-правове регулювання свободи совісті,
діяльності релігійних організацій забезпечує відповідний баланс
церковно-державних відносин і дає змогу спілкуватися церкві й державі у
розв’язанні ряду актуальних соціальних проблем.

Розділ 11 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

§ 1. Поняття інформації, основні принципи інформаційних відносин в
Україні

Побудувати демократичну, правову державу неможливо в закритому
суспільстві. На сучасному етапі розвиток інформатизації соціуму визначає
темпи його розвитку. Тому інформаційні відносини стають об’єктом
правового регулювання і насамперед конституційного законодавства. Це
підкреслює роль інформації для держави й суспільства. Виходячи з цих
міркувань, є всі підстави вважати, що відносини щодо інформації, її
збору, використання і поширення мають бути предметом як правової
регламентації з боку конституційного права, так і науки конституційного
права і навчальної дисципліни.

В Україні на сучасному етапі державотворення в умовах розбудови нової
правової системи значно зростає роль засобів масової інформації (далі —
ЗМІ), оскільки суспільне життя відбивається саме в масовій інформації, а
на зміну техногенній цивілізації приходить інформаційна. З боку держави
проявляється тенденція посилення уваги до конституційно-правового
регулювання організації і діяльності ЗМІ, формування національного
законодавства про інформацію та інформатизацію.

Це пов’язано насамперед з тим, що Україна як суверенна і незалежна
держава входить у міжнародний і європейський правовий простір. Вступ
України до Ради Європи на засадах повноправного членства і приєднання до
Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини
зумовлюють необхідність приведення українського законодавства у
відповідність до європейської системи конвенційних норм і стандартів
захисту прав людини. У демократичних державах сучасне життя неможливо
уявити без активного, впорядкованого руху та обміну інформацією. В
умовах вільного і відкритого суспільства, за допомогою інформації
громадяни, особи без громадянства, державні та громадські структури
задовольняють свої інтереси,.реалізують конституційні права і свободи.
Інформація є інтелектуальним надбанням народу і держави, складовою
напрямів та темпів реформування економіки, адміністративної системи,
демократичних перетворень, ресурсом суспільства, який не повинен
витрачатися безцільно і неефективно.

Сучасне інформаційне суспільство формується і ефективно розвивається
тільки в умовах правової держави, яка базується на безумовному
застосуванні закону. Роль права в житті інформаційного суспільства є
вирішальною, а всі його члени мають виконувати норми закону і діяти в
межах та на підставі закону.

Важливою умовою для розбудови демократичної правової держави, формування
громадянського суспільства є поінформованість, яка безпосередньо
пов’язана зі здійсненням принципу гласності та реалізації демократичних
прав і свобод громадян — свободою совісті, слова, друку, права на
отримання інформації. Гласність віддзеркалює рівень поінформованості
громадськості про справжній стан справ у різних сферах соціальної
практики. Демократія не може бути без гласності, без урахування
державними структурами громадської думки, оскільки демократія — одна із
основних форм політичної самоорганізації суспільства, яка базується на
демократичних світоглядних і ціннісних постулатах, нормах, установках. У
юридичній літературі під гласністю розуміють один з фундаментальних
конституційно-правових принципів засад конституційного ладу України,
який проявляється в забезпеченні безперешкодного руху інформаційних
потоків про явища та процеси в політико-правовій системі відносин.

Для забезпечення поінформованості громадян та реалізації принципу
гласності суттєве значення мають конституційні норми та чинне
законодавство України про інформацію.

Конституцією України (ст. 34) уперше у вітчизняній
конституційно-правовій практиці закріплюється право кожного на
інформацію, гарантується право на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати,
використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший
спосіб — на свій розсуд.

Ця стаття Конституції відповідає положенням ст. 19 Загальної декларації
прав людини, статей 18, 19 Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права, п. 1 ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і
основних свобод людини й тісно взаємопов’язана зі статтями 21, 23, 31,
32, 35 Основного Закону України. Положення статті необхідно розглядати
як певний розвиток і конкретизацію положення частини третьої ст. 15,
яким в Україні забороняється здійснення цензури. Ця стаття гарантує
доступ до ЗМІ політичним партіям, рухам, громадським організаціям,
профспілкам і кожній окремій людині.

Необхідно зауважити, що у частині третій ст. 34 є застереження щодо
здійснення цих прав, яке полягає в можливості їх обмеження законом, якщо
це стосується інтересів національної безпеки, територіальної цілісності
або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам,
для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших
людей, для запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно,
або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Застереження такого характеру притаманні нормам як міжнародних угод у
галузі прав людини, так і європейського права.

Правові засади діяльності ЗМІ регулюються відповідними конституційними
нормами та законами України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., «Про
друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада
1992 р., «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р., «Про
інформаційні агентства» від 28 лютого 1995 р., «Про державну підтримку
засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23
вересня 1997 р., «Про порядок висвітлення діяльності органів державної
влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової
інформації» від 23 вересня 1997 р., «Про систему Суспільного телебачення
і радіомовлення України» від 18 липня 1997 р. та іншими законодавчими
актами про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародними
договорами та угодами, ратифікованими Україною.

Названі закони, грунтуючись на Декларації про державний суверенітет
України та Акті проголошення незалежності України, стверджують
інформаційний суверенітет України і визначають правові форми
міжнародного співробітництва в галузі інформації.

У зазначених законах встановлений правовий статус друкованих органів та
інших засобів масової інформації, юридичні засади одержання,
використання, поширення та зберігання інформації, закріплено право
громадян на одержання інформації в усіх сферах суспільного і державного
життя України, а також система інформації, її джерела.

У законодавстві чітко визначається статус учасників інформаційних
відносин, досить докладно регламентується порядок доступу до інформації,
забезпечення її охорони, захисту особистості та суспільства від
неправдивої інформації.

Інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про події
та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому
природному середовищі.

Відповідно до Закону «Про інформацію» (ст. 9) всі громадяни України,
юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що
передбачає можливість вільного одержання, використання і поширення та
зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав,
свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Право вільного одержання інформації — це набуття, придбання, накопичення
відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно
оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою.
Використання інформації — це задоволення інформаційних потреб громадян,
юридичних осіб і держави. Поширення інформації — це розповсюдження,
обнародування, реалізація в установленому законом порядку документованої
або публічно оголошуваної інформації. Зберігання інформації — це
забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і
державою не повинна порушувати громадянські, політичні, економічні,
соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси
інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

У процесі інформування виникають особливі суспільні відносини, які
називаються інформаційними. При цьому треба виходити з того, що
різноманітність інформаційних відносин базується на економічних,
державно-правових, соціальних, трудових, екологічних, кримінальних та
інших відносинах, які є базовими, а інформаційні мають обслуговуючий
характер. Але їх значущість від цього не зменшується.

Інформаційні відносини базуються на важливих політико-правових
принципах. Головними з них є: гарантованість права на інформацію,
відкритість, доступність інформації та свобода її обміну, об’єктивність,
вірогідність інформації, повнота і точність інформації, законність її
одержання, використання, поширення та зберігання.

Гарантією реалізації суб’єктами правовідносин права на інформацію є
державна інформаційна політика, яка є сукупністю основних напрямів і
способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та
зберіганню інформації.

Головними напрямами і способами реалізації державної інформаційної
політики є: забезпечення доступу громадян до інформації; створення
національних систем і мереж інформації; зміцнення матеріально-технічних,
фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної
діяльності; забезпечення ефективного використання інформації; створення
загальної системи охорони інформації; сприяння постійному оновленню,
збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів; сприяння
міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування
інформаційного суверенітету України.

Усі напрями державної інформаційної політики розробляють і здійснюють
органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи
спеціальної компетенції.

Важливим є вирішення питань про суб’єкти та об’єкти інформаційних
відносин. Закон про інформацію (ст. 7) до суб’єктів інформаційних
відносин відносить громадян України, юридичних осіб, державу, інші
держави, їх громадян та юридичних осіб, міжнародні організації та осіб
без громадянства. При цьому треба мати на увазі, що для суб’єктів
конституційно-правових відносин необхідно володіти правоздатністю та
дієздатністю1.

Об’єктами інформаційних відносин є документована або публічно
оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки,
культури, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших
сферах.

Гарантуючи громадянам право на одержання інформації, держава зобов’язує
органи державної влади, органи місцевого самоврядування інформувати
населення про свою діяльність та прийняті рішення. Крім цього, у
державних органах повинні створюватись спеціальні інформаційні служби
або системи, що забезпечували б у встановленому порядку вільний доступ
суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних,
бібліотечних і музейних фондів. Обмеження цього доступу зумовлюється
лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що
визначаються законодавством. Держава гарантує і забезпечує контроль за
додержанням законодавства про інформацію. Однією з гарантій права на
інформацію, окрім перелічених вище, є також встановлення
відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Згідно з Законом України «Про інформацію» (ст. 11) мова інформації
визначається Законом «Про мови в Українській РСР», іншими
нормативно-правовими актами України в цій галузі, міжнародними
договорами та угодами, ратифікованими Україною.

Конституційне законодавство встановлює обов’язок державних органів,
інших суб’єктів політичної системи України, зокрема політичні партії,
інформувати громадськість про свою діяльність. Це підкреслює вагомість
конституційно-правових моделей регулювання суспільних процесів у аспекті
співвідношення таких політико-правових явищ, як гласність, демократія,
інформаційні відносини. Завдяки тому, що Конституція України, інші
конституційно-правові акти регулюють найбільш важливі соціальні зв’язки,
роль конституційного законодавства визначна в аспекті забезпечення
режиму демократизму функціонування суспільних процесів на основі
принципів інформованості і гласності.

§ 2. Види інформації та їх конституційно-правове регулювання

Метод класифікації правових явиш досить часто використовується в
юридичних дослідженнях .

Класифікація правових понять являє собою розподіл цих понять на окремі
види, категорії, типи та інше, яким притаманні специфічні ознаки,
відмітні риси та властивості, які складають особливості правового режиму
та які забезпечують виконання ними своїх завдань і функцій.

У Законі України «Про інформацію» чітко визначені основні галузі
інформації (ст. 17), її види (ст. 18), джерела (ст. 26) та режим доступу
до неї (ст. 28).

Згідно із законом під галузями інформації необхідно розуміти сукупність
документованих або публічно оголошених відомостей про відносно
самостійні сфери життя і діяльності суспільства та держави.

До основних галузей інформації належать: політична, економічна, духовна,
науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна. Основними видами
інформації є: статистична, масова, інформація про діяльність державних
органів влади та органів місцевого самоврядування, правова, інформація
про особу, довідково-енциклопедичного характеру, соціологічна.

Однією з досить важливих є статистична інформація. Це офіційно
документована державна інформація, що дає кількісну характеристику подій
та явищ, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших
сферах життя України. Цей вид інформації підлягає відкритому,
систематичному опублікуванню. Забезпечується відкритий доступ громадян,
наукових закладів та інших заінтересованих організацій до
неопублікованих статистичних даних, які не підпадають під дію обмежень,
встановлених законом про інформацію. Система статистичної інформації, її
джерела і режим визначаються Законом України «Про державну статистику»
та іншими правовими актами у цій галузі.

Масова інформація —- це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна
інформація.

Друкованими засобами масової інформації є друковані видання (преса) —
газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем, а
аудіовізуальними засобами масової інформації є радіомовлення,
телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. Порядок створення
(заснування) та організації діяльності окремих ЗМІ визначаються
відповідними законодавчими актами про ці засоби.

Під інформацією державних органів та органів місцевого самоврядування
необхідно розуміти офіційну документовану інформацію, яка створюється в
процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади,
органів місцевого самоврядування. Основними джерелами цієї інформації є:
закони України, інші акти, що приймаються Верховною Радою України та її
органами, акти Президента України, під-законні нормативні акти,
ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого
самоврядування.

Інформація державних органів та органів місцевого самоврядування
доводиться до відома зацікавлених осіб шляхом: опублікування її в
офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами
відповідних державних органів і організацій, опублікування її в
державних ЗМІ або публічного оголошення через аудіо- та аудіовізуальні
ЗМІ; без попереднього доведення її до зацікавлених осіб; наданням
можливості ознайомлення з архівними матеріалами; оголошення її під час
публічних виступів посадових осіб. Джерела і порядок одержання,
використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних
органів та органів місцевого самоврядування визначаються законодавчими
актами про ці органи. Законодавчі та інші нормативні акти, що стосуються
прав і свобод та законних інтересів громадян, не доведені до публічного
відома, не мають юридичної сили (частина третя ст. 57 Конституції
України).

Правова інформація – – це сукупність документованих або публічно
оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію,
юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу
з ними та їх профілактику тощо, її джерелами є Конституція України, інші
законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти, міжнародні договори
та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні
правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи,
інші джерела інформації з правових питань.

Для забезпечення доступу громадян до законодавчих та інших нормативних
актів держава видає ці акти масовими тиражами у найкоротші строки після
набрання ними чинності. Це сприяє кращому засвоєнню і розумінню
громадянами змісту законодавчих та інших нормативних актів, дотриманню
ними правових приписів, формує у них правосвідомість.

Інформація про особу –це сукупність документованих або публічно
оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу
(персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан,
релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження. До
джерел документованої інформації про особу належать: видані на її ім’я
документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані
органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах
їхніх повноважень.

Особливість цього виду інформації полягає в тому, що при її збиранні та
поширенні необхідна згода особи, якої вона стосується.

Законом про інформацію (ст. 23) забороняється збирання відомостей про
особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених
законом. Кожна особа має право знати у період збирання інформації, які
відомості і з якою метою збираються про неї, яким чином вони можуть бути
використані. Згідно з законодавством державні органи, органи місцевого
самоврядування, інформаційні системи, які містять інформацію про
громадян, зобов’язані надавати її безперешкодно і безоплатно на вимогу
осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом.
Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу.
Відмова в доступі до інформації або приховування її, або незаконне
збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені до
суду.

Інформація довідково-енциклопедичного характеру — це систематизовані,
документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне
життя та навколишнє природне середовище. До основних джерел цього виду
інформації належать: енциклопедії, словники, довідники, рекламні
повідомлення та оголошення, путівники, картографічні матеріали, а також
довідки що даються уповноваженими на те державними органами та органами
місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, організаціями, їх
працівниками та автоматизованими інформаційними системами.

До соціологічної інформації належать документовані або публічно
оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до
суспільних подій та явищ, процесів, фактів, її джерелами є документовані
або публічно оголошені відомості, в яких відображено результати
соціологічних опитувань, спостережень та інших соціологічних досліджень.

Джерелами інформації є носії інформації: документи та інші носії
інформації, які являють собою матеріальні об’єкти, що зберігають
інформацію, а також повідомлення засобів масової інформації, публічні
виступи. Від джерела, повноти та правдивості інформації залежить якість
підготовленого до оприлюднення матеріалу і настання чи уникнення у
зв’язку з цим правових наслідків. Тому важливо знати, що за режимом
доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з
обмеженим доступом. У ст. 28 Закону «Про інформацію» йдеться про режим
доступу до інформації, що означає передбачений правовими нормами порядок
одержання, використання, поширення й зберігання інформації.

Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом
(п. З ст. 29). Однак це стосується не всієї інформації. Конституція
України (ст. 50) забороняє засекречення інформації про стан довкілля,
якість харчових продуктів і предметів побуту і гарантує право на
поширення такої інформації. Це зумовлено правом кожного на безпечне для
життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього
права шкоди. Право громадян на сприятливе навколишнє природне
середовище, на одержання інформації про стан довкілля на сучасному етапі
набуває все більшого значення, що насамперед пов’язано з комплексом
негативних факторів як в Україні, так і в інших країнах СНД. До цих
чинників належать: наслідки Чорнобильської катастрофи, стихійний процес
введення ринкової економіки, безвладдя, недоліки в правовому регулюванні
екологічних відносин1.

Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом: систематичної
публікації її в офіційних друкованих виданнях; поширення її засобами
масової комунікації; безпосереднього її надання заінтересованим
громадянам, державним органам та юридичним особам.

Інформація з обмеженим доступом (ст. ЗО закону) за своїм правовим
режимом поділяється на конфіденційну і таємну.

Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні,
користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і
поширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Виняток
становить інформація комерційного та банківського характеру, а також
інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за
поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології,
банківських операцій, податків тощо) та інформація, приховування якої
являє загрозу життю і здоров’ю людей. Таємною є інформація, що містить
відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю,
разголошення якої завдає (чи може завдати) шкоди особі, суспільству і
державі.

Критерії віднесення інформації до таємної, порядок її обігу та захисту
врегульовано Законом України «Про державну таємницю», в якому даються
поняття «державна таємниця», «ступінь секретності», «сфери інформації»,
«строки затаювання інформації» тощо. Визначається коло осіб, які є
державними експертами з питань таємниць, встановлюється відповідальність
за порушення закону про державну таємницю: дисциплінарна,
адміністративна, кримінальна. Кримінальний кодекс України (ст. 328)
закріплює відповідальність за розголошення відомостей, що відповідно до
Закону «Про державну таємницю» становлять державну таємницю, особою,
якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі.

Інформація — об’єкт власності громадян, організацій (юридичних осіб) і
держави. У Законі «Про інформацію» (ст. 38) дається визначення цього
поняття як урегульованого законом ставлення суспільства щодо
користування, володіння та розпорядження інформацією. Власник інформації
щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні
дії. Законодавець вводить також поняття інформації як товару,
інформаційної продукції та інформаційної послуги. Це положення створює
широке поле для діяльності різноманітних інформаційних служб,
організацій для розв’язання багатьох проблем.

Прикладом цього є Українське національне інформаційне агентство,
головним завданням якого є збирання та надання інформації через ЗМІ
державним установам, підприємствам і організаціям, об’єднанням громадян,
а також приватним особам в Україні та за її межами. Закон «Про
інформаційні агентства» визначає, що основними видами інформаційних
агентств є державні і недержавні агентства України та іноземні
інформаційні агентства, які діють в Україні через свої представництва.

§ 3. Правовий статус друкованих та аудіовізуальних засобів масової
інформації

Правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації в
Україні визначені в Законі «Про друковані засоби масової інформації
(пресу) в Україні», в якому встановлені основні положення їх організації
і діяльності відповідно до Конституції, Закону «Про інформацію» та інших
актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових
договорів. У Законі «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в
Україні» дається поняття друкованих ЗМІ (ст. 1), перелік суб’єктів їх
діяльності (ст. 7), чітко і детально викладені положення про принципи їх
функціонування в Україні, свободу їх діяльності, порядок заснування і
особливості державної реєстрації друкованого засобу, відносини між
редакціями державних ЗМІ, громадянами і організаціями, порядок
спростування невірогідної поширеної інформації, а також відповідальність
за порушення свободи діяльності державних ЗМІ і підстави для звільнення
від такої відповідальності.

Під друкованими ЗМІ (пресою) розуміють періодичні і такі, що
продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з
періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі
свідоцтва про державну реєстрацію. Друковані ЗМІ мають свої форми
прояву: газети, журнали, платівки, дискети, відеокасети тощо. У Законі
«Про інформацію» (ст. 20) закріплено, що друкованими ЗМІ є періодичні
друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені та інші разові
видання з визначеним тиражем.

Аудіовізуальними ЗМІ є радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис,
відеозапис тощо. ЗМІ представлені відповідними органами: редакціями
періодичного друку, теле- і радіомовленням. Цим органам надані
відповідні права й обов’язки. Друкований ЗМІ вважається виданим, якщо
він підписаний до виходу у світ і надрукований будь-яким тиражем. Сфера
розповсюдження ЗМІ не обмежується. Друковані ЗМІ є вільними.
Забороняється створення та фінансування державних органів, установ,
організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається
вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються
друкованими ЗМІ, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з
боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій
або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором
поширюваної інформації чи дала інтерв’ю.