.

Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України Науково-практичний коментар 2007 (книга)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 89479
Скачать документ

Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України:
Науково-практичний коментар. – 2007

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Завдання цивільного судочинства

1. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та
своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту
порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних
осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

1. Дана стаття визначає завдання та мету цивільного судочинства. До
завдань судочинства вона відносить справедливий, неупереджений та
своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Справедливим і
неупередженим розгляд справи буде там і тоді, де і коли цивільний суд
розглядає і вирішує справу, додержуючись цивільної процесуальної форми,
правильно застосовує відповідні

норми матеріального права, оцінює докази без стороннього впливу,
постановляє законне та обгрунтоване судове рішення, коли судді не є
особисто, прямо чи побічно заінтересованими в результаті розгляду
справи. Що стосується своєчасного розгляду і вирішення справи, то це
завдання, як не дивно, трансформується далі в ЦПК (ст. 130) у швидке
вирішення справи (більш детально див. коментарі до ст.ст. 130, 157 ЦПК).

2. Метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або
оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів
юридичних осіб, інтересів держави. Цією статтею завдання захисту прав,
свобод чи інтересів фізичної особи (людини – ст. 24 ЦК України), на
відміну від законодавства, що діяло раніше, висувається для судів на
перше місце. Згідно зі ст. З Конституції України людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх
гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Як
зазначено у розділі IV Концепції вдосконалення судівництва для
утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських
стандартів, схваленої Указом Президента України від 10.05.06 №361 (далі
– Концепція), цивільне судочинство слід розглядати як послугу держави
щодо вирішення приватноправових спорів сторонам, які самостійно не
можуть їх урегулювати.

Поняття «охорона права» є більш широким, ніж застосоване у цій статті
поняття «захист права». Тому Пленум Верховного Суду України вказував
судам, як на одне з їх завдань, на необхідність запобігання злочинам та
іншим правопорушенням при розгляді кримінальних і цивільних справ та
здійснення рішучих заходів щодо їх усунення (див. Постанову Пленуму № 5
від 22.08.80 зі змінами, внесеними постановами № 8 від 22.12.83, № 13
від 25.12.92, №3від 13.01.95 і № 12 від 03.12.97).

Стаття 2. Законодавство про цивільне судочинство

Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України,
цього Кодексу та Закону України “Про міжнародне приватне право”.

Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана
Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені ним
Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів,
чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення
справи.

Закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні
учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має
зворотної дії в часі.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 23.06.2005р.
N2709-1V)

Коментована стаття у частині 1 зазначає, що цивільне судочинство
здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону
України «Про міжнародне приватне право», тобто здійснюється у цивільній
процесуальній формі, визначеній ЦПК України (у тексті коментаря
вживаються загальноприйняті скорочені позначення основних нормативних
актів – ЦПК, ЦК, КК, ГПК та ін.). Разом з цим дана стаття застосовує і
терміни «закон», «закони» стосовно регулювання процесуальних дій, тобто
не виключається регулювання судочинства і іншими законами. Так, істотну
роль у регулюванні судочинства відіграють ЦК України, СК України,
нормативні акти трудового, господарського права та ін. Але, безумовно,
найважливіше значення має Конституція України, яка визначає основи
цивільного судочинства і право на судовий захист.

В останні роки в науці цивільного процесуального права і
правозастосовній практиці стали більш поширеними погляди про більшу
юридичну чинність ЦПК у порівнянні з іншими законами, що містять
процесуальні норми. При цьому вказують на дуже спірний, як видається,
поділ законів на загальні і спеціальні, відповідно до якого ЦПК є
спеціальним, а тому інші закони не застосовують до судочинства, якщо ЦПК
не містить подібних правил.

Основний недолік цих поглядів, на нашу думку, полягає в тому, що вони
культивують правовий нігілізм. Є правильне класичне твердження про те,
що закон є закон, і є поділ норм права на загальні та спеціальні. Норма
права, в якому би законодавчому акті вона не знаходилася, обов’язкова
для застосування у відносинах, які вона регулює. Саме останнє визначає
її приналежність до галузі права. Тому норма права є процесуальною і
тоді, коли вона знаходиться в ЦК, СК, Законі України «Про прокуратуру»
та ін. Та й коментована стаття не протиставляє ЦПК іншим законам
України.

3. Коментована стаття передбачає пріоритет міжнародних до

говорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою

України, над нормами ЦПК, якщо в них передбачені інші правила щодо
цивільного судочинства.

Провадження в цивільних справах у суді (судочинство) називають цивільним
процесом. Воно складається з процесуальних дій судді (суду) та інших
учасників судочинства. За найближчою процесуальною метою ці дії
поєднуються в стадії (наприклад, стадія відкриття провадження у справі,
підготовки справи до судового розгляду, судового розгляду), а за
кінцевою метою – у провадження (позовне, наказне, окреме, апеляційне,
касаційне і ін.). Кожне провадження, як правило, складається з трьох
зазначених вище стадій.

Ця стаття визначає дію цивільного процесуального закону в часі.
Судочинство в Україні ведеться відповідно до цивільних процесуальних
законів України. Чинність процесуального закону в часі полягає в тому,
що суди України повинні керуватися законом, що діє під час розгляду
справи, вчинення окремих процесуальних дій чи виконання рішення суду.
Закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права
учасників справи, не має зворотної дії в часі. За колом осіб дія
процесуальних норм поширюється на суддю (суд), що розглядає справу, і на
всіх учасників процесуальної діяльності в цій справі: на громадян
України, іноземців і осіб без громадянства, юридичних осіб. У деяких
випадках чинність процесуального закону поширюється на осіб, органи і
організації, що не беруть участі в справі. Так, судові рішення є
обов’язковими до виконання на всій території України (ст.129 Конституції
України), підприємства, установи, організації, кооперативні і громадські
організації повинні надавати необхідні суду докази або повідомляти суд
про неможливість їх надання (ст. 137 ЦПК).

Стаття 3. Право на звернення до суду за захистом

Кожна особа мас право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися
до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав,
свобод чи інтересів.

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та
особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб,
або державні чи суспільні інтереси.

Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

1. Конституційне право громадян на судовий захист закріплюється
насамперед у ст. З ЦПК. Можливість особистого звернення в суд залежить
від наявності у того, хто звертається, цивільної процесу-6

альної правоздатності і дієздатності. Однак важливо, щоб у того, хто
звертається за судовим захистом, була не тільки правоздатність узагалі,
а й правоздатність у конкретній справі, тому що коментована стаття
вказує на право лише заінтересованої особи (такої, що звертається за
захистом своїх прав) звернутися за судовим захистом. Юридичною
заінтересованістю володіють тільки ті особи, що звертаються до суду, які
є учасниками спірних матеріальних правовідносин, або кому законом надане
право порушення справи в інтересах інших осіб (ст. З ЦПК). Як видається,
твердження, що останні з перелічених не є заінтересованими, а лише
наділені цим правом для захисту інтересів інших осіб, є спірним. ЦПК
відносить цих учасників процесу до осіб, що беруть участь у справі,
тобто наділяє їх юридичною заінтересованістю, проявом якої і є їх право
порушити цивільну справу.

2. Наука цивільно-процесуального права протягом усієї історії

розвитку розробляє поняття процесуальної заінтересованості, тобто
процесуального інтересу. Підсумком цього розвитку і стало закріплене ст.
З ЦПК правило про те, що усяка особа вправі в порядку, встановленому
законом, звернутись до суду за захистом своїх порушеного, невизнаного
або оспорюваного права, свобод чи інтересів. Наявність процесуальної
заінтересованості, як передумова порушення позовної справи у суді, буде
у сторони в тому випадку, якщо вона є стороною у спірному матеріальному
правовідношенні і вважає, що її суб’єктивне право порушено, не визнане
чи оспорюється. Зазначені поняття повинні тлумачитися з позицій
цивільно-правової науки, оскільки вони є матеріально-правовими за своєю
суттю (див.: гл. З розділу І ЦПК). У цивільно-процесуальній науці ці
поняття використовуються деколи: частіше при розмежуванні видів
судочинства.

Так, об’єктом захисту позовного провадження є порушене, невизнане або
оспорюване право, об’єктом захисту в окремому провадженні – охоронюваний
законом інтерес, а предметом судової діяльності при захисті
охоронюваного законом інтересу є встановлення визначених юридичних
фактів та стану з метою подальшого здійснення заінтересованими особами
своїх суб’єктивних прав. Захист порушених прав чи свобод осіб
здійснюється, наприклад, в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК.

3. Заінтересовані особи при зверненні до суду зобов’язані дотри

муватися встановленого процесуальним правом порядку звернення

до суду за захистом порушеного, невизнаного чи оспорюваного пра

ва, свобод чи інтересів (див. коментар до глави 2 розділу III ЦПК).

Істотною гарантією захисту права є положення статті про те, що відмова
від права на звернення до суду є недійсною. Процесуальний закон вважає,
що не мають правових наслідків угоди чи умови договорів про відмову від
можливості звернутися до суду із заявою про захист своїх прав. Він
допускає відмову від судового захисту або в ході розгляду справи, або в
тих випадках, якщо заінтересовані особи вирішили звернутися чи
зверталися за захистом права до інших юрисдикційних органів, наприклад,
третейського суду (ст. ст. 130, 174, 175 ЦПК).

Право на звернення з позовом до суду є одним із найважливіших елементів
процесуальної правоздатності громадянина, а не його дієздатності, як
вважають деякі юристи. Тому закон і не допускає не тільки обмеження
навіть у судовому порядку, а й самообмеження в цивільній процесуальній
правоздатності.

Стаття 4. Способи захисту, які застосовуються судом

1. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси
фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні
інтереси у спосіб, визначений законами України.

Коментована стаття сама по собі, всупереч назві, способи захисту прав,
свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб,
державних та суспільних інтересів не визначає, а відсилає до законів
України. Способи захисту прав та інтересів стосовно різних форм захисту
визначаються главою 3 розділу І ЦК України.

Головною формою захисту цивільних прав та інтересів є судова форма.
Зазначена Концепція вважає судочинство найдійовішим інститутом
забезпечення верховенства права (п. 1 розділу IV). Тому ЦК України і
передбачає широке коло способів захисту права в суді. Перш за все
способом захисту права є його визнання судом. У разі юридичного сумніву
(фактичного може і не бути) у наявності матеріального правовідношення
суд за заявою осіб, при наявності юридичних фактів гіпотези відповідної
норми матеріального права, постановляє рішення про визнання права
(наприклад, визнання батьківства судом – ст. 182 СК України). Однак
визнання може бути і негативним, якщо суд своїм рішенням визнає
відсутність правовідношення між особами (наприклад, задоволення судом
позову про оспорювання батьківства – ст. 137 СК України).

Подібним до цього є і такий спосіб захисту права як визнання пра-вочину
недійсним.

Наступним способом є припинення дії, яка порушує право, наприклад,
задоволення позову про усунення перешкод у користуванні своєю річчю.
Судовим рішенням про присудження суд може застосувати також такі способи
як відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання
обов’язку в натурі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування
майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди і т. ін.

Особливими способами захисту права є зміна і припинення правовідношення.
Ці способи застосовуються судом у разі пред’явлення перетворювальних
позовів та винесення відповідних рішень по них. В юридичній літературі
та в судовій практиці наявність таких позовів та рішень іноді
заперечують. Вважаю, що така позиція протирічить, перш за все, пунктам
6, 7 ст. 16 ЦК України. Крім того, й інші норми права їх передбачають.
Так, якщо суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, він припиняє
правовідношення між подружжям. Припиняючи право на частку у спільному
майні за вимогою інших співвласників, суд постановляє рішення про
змінення правовідношення співвласності, виключаючи особу із кола
співвласників і присуджуючи йому певну суму за його частку (ст. 365 ЦК
України). Більш того, хоча ст. 16 ЦК України і не передбачає прямо
такого способу захисту, як встановлення нового правовідношення на
підставі існуючого, на мій погляд, такий спосіб передбачений ст. 362 ЦК
України.

3. Глава 3 розділу І ЦК України передбачає такі способи захисту права як
самозахист цивільних прав (ст. 19) і захист права Президентом України,
органами державної влади або органами місцевого самоврядування,
нотаріусом (ст.ст. 17-18). Автори Концепції зазначають, що доступність
до правосуддя не виключає можливості для особи вирішити свій спір у
позасудовому порядку. Держава повинна сприяти розвитку таких недержавних
інституцій, як третейські суди, посередники (медіатри) тощо, які
допомагають залагодити спір, не доводячи його до суду (п. 1 розділу II).

Стаття 5. Здійснення правосуддя на засадах поваги до честі

і гідності, рівності перед законом і судом 1. Суд зобов’язаний поважати
честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати
правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від
раси, кольору шкіри, політичних,

релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

1. Коментована стаття визначає засади такого міжгалузевого

принципу, як здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і

гідності, рівності перед законом і судом.

Закріплений Конституцією України і галузевими законодавчими актами
принцип здійснення правосуддя тільки судом належить до числа
міжгалузевих, тому що діє і у цивільному, і в кримінальному, і в
господарському судочинстві. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про
судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. судова влада реалізується
шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського,
адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.
Серед органів, що здійснюють захист суб’єктивних цивільних прав, суди
посідають особливе місце, тому що вони вирішують більшість цивільних
справ, і, оскільки закон установлює пріоритет судового захисту: а) суд
здійснює контроль за виконанням рішень; б) акти різних органів у ряді
випадків можна оскаржувати у суді; в) рішення різних органів виконуються
примусово державним виконавцем за участю суду (розділ VI ЦПК).

Правосудця у цивільних справах здійснюється на засадах поваги до честі і
гідності, рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх
походження, соціального і майнового стану, а також зазначених у ст. 5
ЦПК інших обставин. Цей принцип цивільного процесуального права не
тільки проголошується, а й реально забезпечується і положеннями закону,
і всією судовою діяльністю. До таких гарантій належать державна мова
судочинства, рівноправність сторін у цивільному процесі і багато чого
іншого. Відповідно до вказівки Пленуму Верховного Суду України
забезпечення рівності громадян перед законом і судом є одним із
найважливіших завдань судів (див. п. 1 постанови Пленуму № 7 від
30.05.97 р. «Про посилення судового захисту прав свобод людини і
громадянина» // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. –
1998. – № 8. – С 75).

Стаття 6. Гласність та відкритість судового розгляду

Розгляд справ у всіх судах проводиться усно і відкрито.

Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце
розгляду своєї справи.

10

Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд
може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка
охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у
справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання
розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб,
які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і
гідність.

Особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види
кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за
згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України. Це правило
застосовується при дослідженні звуко- і відеозаписів такого самого
характеру.

При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути
присутні особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності –
свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.

Розгляд справи у закритому судовому засіданні проводиться з додержанням
усіх правил цивільного судочинства.

Про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд зобов’язаний
постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті, яка оголошується
негайно.

Учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому
судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також
використовувати портативні аудіотехнічні пристрої. Проведення в залі
судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із
застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового
засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за
наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.

Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд
проводився у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у
справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив
питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право на отримання в
суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної
справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання
про їх права, свободи чи обов’язки, мають право знайомитися з
матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів,
долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал.

10. Хід судового засідання фіксується технічними засобами. По

рядок фіксування судового засідання технічними засобами встанов

люється цим Кодексом.

11

11. Офіційним записом судового засідання ? лише технічний запис,
зроблений судом.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 16.03.2006р.
N3570-IV)

1. Редакція коментованої статті викликає ряд ускладнень у її тлумаченні
та застосуванні. Перш за все, про назву статті. Якщо буквально розуміти
її назву, виходить, що ЦПК встановлює два принципи: гласність та
відкритість. Але ж це зовсім не так тому, що у частині 1 зазначено, що
розгляд справ у всіх судах проводиться усно і відкрито. Це більш вдало,
оскільки відкритість, тобто розгляд справ у відкритому судовому
засіданні і є головною ознакою принципу гласності. Але до чого тут
усність? Усність є самостійним принципом, який притаманний не тільки
відкритому, але й закритому судовому засіданню, а тепер ще й
попередньому. Автори Концепції в п.1 розділу IV вказують також на такі
загальні принципи судочинства як гласність і відкритість (публічність).
Гласність, по їх розумінню, ставить вимогу забезпечити усім особам, які
мають інтерес у результатах вирішення справи, можливість брати участь у
судовому процесі, а відкритість(публічність) означає вільний доступ
громадськості до судового розгляду і до рішень суду; такий доступ може
бути обмежений законом і лише з легітимною метою (з легітимних підстав).

В інших джерелах гласність та публічність розуміють інакше. Так, у
словниках гласність судочинства розуміють як принцип, що проявляється у
відкритому судовому розгляді усіх справ(див.: СЕС. – М. – 1981. – С 315;
БЕС. – APT. – 1999 – 2000), а публічність проявляється у тому, що
порушення кримінальних справ, їх розгляд і вирішення здійснюється
відповідним публічним (державним) органом, а цивільне судочинство
спрямоване на охорону не лише прав і законних інтересів громадян, але і
державних та суспільних інтересів(див.: там же с 1092). Через
відкритість визначала гласність і ст. 10 ЦПК України 1963 p.. Таке ж
визначення гласності міститься і у т. 1 “Юридичної енциклопедії”” (К.-
Вид. “Укр. енцикл.” – 1998. – С 596).

2. Другою вимогою принципу гласності є обов’язок суду, який розглядає
цивільну справу, забезпечити особам, які беруть участь у справі, право
на інформацію про час і місце розгляду їх справи. Важливою є також
вимога цього принципу про надання права учасникам процесу та іншим
особам, присутнім у відкритому су-12

довому засіданні, робити письмові записи, а також використовувати
портативні аудіотехнічні пристрої.

3. Четвертою вимогою цього принципу є забезпечення особам,

які, беруть участь у справі, а також і таким, що не брали участь

у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи

обов’язки, права на отримання у суді усної або письмової інформа

ції про результат розгляду справи. Доповнення до частини 9 комен

тованої статті конкретизує право осіб, які не брали участі у справі,

якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, на

отримання в суді письмової або усної інформації про результати

розгляду відповідної справи: вони мають такі самі права, як і осо

би, що брали участь у справі (див.: коментар до ст..27 ЦПК), тобто

мають право ознайомитись з матеріалами справи, робити з них ви

тяги, знімати копії документів, долучених до справи, одержувати

копії рішень і ухвал.

4. Коментована стаття містить і деякі винятки з принципу

гласності. Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо:

а) відкритий розгляд справи може призвести до розголошення де

ржавної або іншої таємниці, яка охороняється законом; б) з метою

забезпечення таємниці усиновлення; в) з метою запобігання розго

лошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя

осіб, які беруть участь у справі; г) з метою запобігання розголо

шення відомостей, що принижують честь і гідність осіб, які бе

руть участь у справі. У всіх випадках, крім першого, ініціаторами

закритого розгляду мають бути особи, які беруть участь у справі.

Другий виняток – особисті папери, листи, записи телефонних роз

мов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголо

шені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, які направили

кореспонденцію, адресата використання кореспонденції, та інших

осіб, зазначених у ст. ст. 303,306, 307 та ін. ЦК України. Ці правила

діють і при дослідженні звуко- і відеозаписів.

Третій виняток зводиться до того, що проведення в залі судового
засідання фото- і кінозйомки, відео -, звукозапису із застосуванням
стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо
і телебаченню допускається на підставі ухвали суду та за згодою осіб,
які беруть участь у справі. Четвертий виняток: якщо справа розглядалась
у закритому судовому засіданні, то рішення повинно проголошуватись також
у закритому засіданні. Це обмеження, за винятком справ про усиновлення,
не має сенсу, оскільки після набрання законної сили рішення будуть
виконуватися, де запобігання розголошенню їх уникнути практично
неможливо.

13

5. Питання про закрите судове засідання вирішується ухвалою суду, яка
постановляється у нарадчій кімнаті і оголошується негайно. При розгляді
справи в закритому засіданні повинні дотримуватись усі правила
цивільного судочинства. В такому судовому засіданні мають право бути
присутніми особи, які беруть участь у спразі, а в разі необхідності –
також свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.

Стаття 7. Мова, якою здійснюється цивільне судочинство

Цивільне судочинство здійснюється державною мовою.

Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо
володіють державною мовою, у порядку, встановленому цим Кодексом, мають
право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти
клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при
цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому цим Кодексом.

Судові документи складаються державною мовою.

Частина 1 коментованої статті, на відміну від законодавства, що діяло
раніше, містить категоричне правило, що цивільне судочинство
здійснюється тільки державною мовою. Правило про мову судочинства є
одним із головних його принципів, оскільки він поширюється на суд та
інших учасників справи, на всі стадії та провадження при розгляді і
вирішенні справи.

Коментована стаття передбачає чотири напрямки дії цього принципу: а)
судочинство ведеться державною мовою; б) судові документи складаються
державною мовою; з) особам, які беруть участь у справі та не володіють
або недостатньо володіють державною мовою, надано право робити заяви,
давати пояснення, виступати у суді та заявляти клопотання рідною мовою
або мовою, якою вони володіють; г) зазначені особи мають право на
допомогу перекладача за їх клопотанням.

Стаття 8. Законодавство, відповідно до якого суд вирішує справи

1. Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України
та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України.

Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним
органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені
Конституцією та законами України.

У разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо
відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України,
вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції
Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України
для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України
подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

У разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному
договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України,
суд застосовує акт законодавства, який мас вищу юридичну силу.

У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на
обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує
міжнародний договір.

6. Норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це

встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на

обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що
регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності
такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності,
неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні
відносини.

1. Коментована стаття встановлює правила відносно системи нормативних
актів, якими суд повинен керуватися при розгляді та вирішенні цивільних
справ. Ця система складається з: 1) Конституції України, відповідно до
якої суд повинен вирішувати справи; 2) законів України (див. коментар до
ст. 2 ЦПК); 3) інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідним
органом у відповідному порядку; 4) міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 5) норм права інших
держав у випадках, встановлених законами України чи міжнародними
договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Окремою підставою вирішення цивільних справ судом може бути аналогія
закону та аналогія права.

2. У випадках, коли при вирішенні конкретної справи суд не знаходить
норми права, що регулює дані спірні відносини, коментована стаття
допускає аналогію закону і аналогію права. Безумовно те, що в цьому разі
йдеться про застосування за аналогією норм матеріального права:
цивільного, сімейного і т. ін. Питання про допустимість аналогії норм
цивільного процесуального права є дуже спірним. Автор коментаря вважає
можливим у виняткових випадках застосування за аналогією і норм
цивільного процесуального права.

Застосування закону за аналогією означає, що суд, за відсутності норми
права, що регулює спірне відношення, розглядає і вирішує цивільну справу
на підставі норми права, що регулює подібне відношення.

Застосування права за аналогією можливе тоді, коли немає норми права, що
регулює і дане спірне відношення, і подібні відносини. У цьому разі суд
вирішує цивільну справу, виходячи із загальних засад і змісту
законодавства України.

Аналогія закону і аналогія права є одним із способів заповнення прогалин
у праві. Вони не є ідеальними способами, але до внесення доповнень у
законодавство все-таки дозволяють здійснювати захист права у деяких
випадках.

6. Дана стаття встановлює також певну ієрархію законів та ін

ших нормативних актів у разі їх конкуренції, віддаючи перевагу

нормам міжнародного права та Конституції України. У разі сум

ніву щодо відповідності застосовуваного при вирішенні справи за

кону Конституції України суд за клопотанням учасників процесу

чи зі своєї ініціативи зупиняє провадження в справі і звертається з

вмотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду Украї

ни, який згідно зі ст. 150 Конституції України має право порушити

перед Конституційним Судом України питання про відповідність

Конституції України законів та інших нормативно-правових актів.

Таке рішення може бути прийнято судом будь-якої інстанції і на

будь-якій стадії процесу. Суд безпосередньо застосовує Конститу

цію, якщо: зі змісту її норм не випливає необхідність додаткової

регламентації її положень законом; закон, що діяв до введення в

дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; пра

вовідносини, розглянуті судом, законом України не врегульовані, а

нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою чи Радою

міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції

України; укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-

правового характеру підлягають застосуванню судами при вирі-

шенні конкретних справ, суперечать Конституції України (див. п. 2
постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р.
«Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

Якщо суд, який вирішує справу, впевнений, що нормативно – правовий акт
не відповідає закону України або міжнародному договору, то він
застосовує закон України чи міжнародний договір, згода на обов’язковість
якого надана Верховною Радою України, як акти законодавства вищої
юридичної сили. У порівнянні закону України з такими договорами останні
мають вищу юридичну силу.

Умови застосування норм права інших держав викладені у частині 6 статті
8 ЦПК. Стаття 8 Закону України № 2709-IV від 23 червня 2005 року «Про
міжнародне приватне право» визначає правила встановлення змісту норм
права іноземної держави. По-перше, зміст норм права іноземної держави
встановлюється згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування
і доктриною у відповідній державі. По-друге, з метою встановлення змісту
норми, суд може звернутися до Мінюсту України чи інших компетентних
органів або залучити експертів. По-третє, ті особи, які беруть участь у
справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм
права іноземної держави, й іншим чином сприяти судові у встановленні
змісту цих норм. По-четверте, якщо зміст норм права іноземної держави у
розумні строки не встановлено, незважаючи на вжиті перелічені дії суду,
застосовується право України.

Стаття 9. Виключена.

(згідно а Законом України від 23.06.2005р. N 2709-1 У)

Стаття 10. Змагальність сторін

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права
щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх
переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як
на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим
Кодексом.

17

4. Суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи:
роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки,
попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і
сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

1. Коментована стаття закріплює обов’язок суду створювати всі необхідні
умови для встановлення об’єктивної істини по кожній цивільній справі,
для всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи, прав
і обов’язків зацікавлених осіб. Основою цього служать обставини, якими
сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, та докази, що
наводяться на підтвердження цих обставин. Тому ця стаття і передбачає
розгляд і вирішення цивільних справ у судах на засадах змагальності.

2. В юридичній літературі все більшого поширення набувають спірні, як
видається, погляди про те, що раніше суд був зобов’язаний з’ясовувати
дійсні обставини справи, але зараз цей обов’язок законом не
передбачений, а тому і принцип об’єктивної істини не притаманний
цивільному процесуальному праву. Ці твердження є дуже спірними,
по-перше, тому, що багато статей ЦПК (наприклад, ст.ст. 213, 132, 137)
передбачають саме обов’язок суду встановити об’єктивну істину у справі.
По-друге, закон передбачає для суду, який не встановив об’єктивну істину
в справі, несприятливі процесуальні наслідки у вигляді скасування
необгрунтованого і незаконного рішення (ст. 309 ЦПК). Тому видається
переконливою думка О.Т. Боннера (див. «Установление обстоятельств
гражданского дела». – М. – 2000. – С. 83-85) та інших процесуалістів,
які відстоюють принцип об’єктивної істини, що включає істинність як
установлених обставин справи, так і правової оцінки об’єктивно
встановлених обставин справи, а також їх правильну соціально-правову
оцінку. Інша річ, що суду не завжди необхідно встановлювати всі факти у
справі, а достатньо лише тих, що зазначені в гіпотезі матеріальної норми
права, яка регулює спірні правовідносини. У цьому разі судова істина
буде неповною, але все одно повинна бути об’єктивною. Іще у XII сторіччі
Румі Джалалиддін зазначав:”я повинуюсь истине одной, лиш ей султану всех
султанов”, а П.Я.Чаадаев віддав належне істині наступним твердженням:
„Прекрасная вещь любовь к отечеству, но есть еще нечто более прекрасное
– это любовь к истине” (тут і далі у роботі використані посилання на
авторів по книгам Павла Таранова «Мудрость трех тысячелетий» та
«Философия сорока пяти поколений». – Изд-во АТС. – М, 1998» 18

До того ж, Пленум Верховного Суду України постійно вимагав від судів
викорінити випадки порушення норм процесуального законодавства і,
насамперед, норм про всебічне, повне і об’єктивне з’ясування дійсних
обставин справи (див. п. 9 постанови № 1 від 12.02.93 р. «Про підсумки
роботи судів за 1992 р. і завдання судів, що випливають з постанови
Верховної Ради України від 26 січня 1993 р. «Про стан виконання законів
і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи
посилення боротьби зі злочинністю» зі змінами від 03.12.97 p.).

Частина 4 коментованої статті закріплює й інший важливий обов’язок суду
(судді) роз’яснювати особам, що беруть участь у справі, їх права і
обов’язки, попереджати їх про наслідки здійснення чи нездійснення
процесуальних дій. Видається, що такий самий обов’язок покладено на суд
і відносно осіб, які сприяють здійсненню правосуддя: експертів, свідків,
перекладачів і т. ін.

І третій обов’язок суду (судді) – сприяти особам, що беруть участь у
справі, та іншим учасникам процесу в здійсненні їх прав щодо
обгрунтування обставин, витребування і надання в судове засідання
необхідних доказів і т. под.

Назва даної статті викликає заперечення. Змагальність є одним із
головних принципів цивільного судочинства. Формальною стороною його є
те, що справи розглядаються шляхом спору сторін (і не тільки їх, а й
інших осіб, які беруть участь у справі), конкуренції їх фактів та
доказів. Тому якщо довести визначення змагальності цивільного
судочинства з урахуванням викладеного та змісту коментованої статті, то
потрібно зазначити, що принцип змагальності цивільного судочинства
зводиться до виявлення у змагальній формі ініціативи та активності осіб,
які беруть участь у справі, і суду при здійсненні прав та виконанні
обов’язків у визначенні кола обставин, які мають значення для вирішення
справи, а також по збиранню, дослідженню та оцінці доказів, які
підтверджують чи спростовують зазначені обставини. Принцип змагальності
забезпечує повноту дослідження обставин справи, яка розглядається судом.

Стаття 11. Диспозитивність цивільного судочинства 1. Суд розглядає
цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб,
поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на
підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

19

Особа яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо
предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за
винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в
інтересах яких заявлено вимоги.

Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право
захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного
представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

1. Коментована стаття закріплює головні ознаки основного принципу
цивільного судочинства – принципу диспозитивності, який визначає
механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільної справи. Відповідно
до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право судового
захисту його прав, свобод і інтересів. Можливість здійснення кожною
особою права на судовий захист залежить, перш за все, від самої
заінтересованої особи (ст. З ЦПК). Можливість вільно розпоряджатися
своїми матеріальними і процесуальними правами фактично і є принципом
диспозитивності, оскільки частина 2 коментованої статті зазначає, що
особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо
предмету спору на власний розсуд. Однак справа інколи може бути порушена
не тільки заінтересованою особою, але і певними органами та особами,
яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або
державні чи суспільні інтереси ( ст. З цього Кодексу). Це не слід
вважати обмеженням диспозитивності, оскільки ЦПК передбачає для
заінтересованої особи можливість впливати на рух справи.

Згідно принципу диспозитивності сторони та інші особи, які беруть участь
у справі (наприклад, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на
предмет спору), у будь-якому виді провадження і на будь-якій стадії
проваджень мають можливість розпоряджатися своїми процесуальними
правами, серед яких особливо важливими є такі їх права, що впливають на
рух та закінчення справи (відмова позивача від позову, визнання
відповідачем позову, закінчення справи мировою угодою).

Принцип диспозитивності визначає також виникнення, розвиток і припинення
апеляційного, касаційного та інших видів провадження у цивільному
судочинстві. Як і при розгляді справи у суді першої інстанції, сторони
можуть розпоряджатися своїми правами по впливу на рух справи в
апеляційному (ст.ст. 300, 306 ЦПК, та ін.), касаційному (ст. 330, 334
ЦПК) та виконавчому (ст. 372 ЦПК) провадженнях.

20

Стаття 12. Право на правову допомогу

1. Особа, яка бере участь у справі, мас право на правову допомогу, яка
надається адвокатами або іншими фахівцями у галузі права в порядку,
встановленому законом.

1. Стаття 59 Конституції України передбачає право кожного на правову
допомогу. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання
правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах
діє адвокатура. Коментована стаття тому і встановлює, що особа, яка бере
участь у справі, має право на правову допомогу. Що стосується осіб, які
надають таку допомогу, стаття додає до адвокатів „інших фахівців у
галузі права”. Про форми правової допомоги див. коментар до ст. 56 цього
Кодексу.

Стаття 13. Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових
рішень

1. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть
участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки,
мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у
випадках та порядку, встановлених цим Кодексом.

1. Однією з основних засад судочинства згідно зі статтею 129 Конституції
України є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення
суду. Коментована стаття ЦПК тому встановлює, що право на таке
оскарження мають особи, які беруть участь у справі. Більш того, вона
надає таке право й особам, які не беруть участі у справі, якщо суд при
розгляді цивільної справи вирішив питання про їх права, свободи чи
обов’язки. Коментована стаття також зазначає, що таке оскарження
здійснюється у випадках та порядку, встановлених ЦПК (див. коментар до
глав 1, 2 розділу V цього Кодексу).

Стаття 14. Обов’язковість судових рішень

1. Судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх
органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств,
установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і
підлягають виконанню на всій території України, а у випадках,
встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, – і за її межами.

21

2. Невиконання судового рішення є підставою для відповідаль

ності, встановленої законом.

3. Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали

участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судо

вим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.

1. Стаття 124 Конституції України встановлює, що судові рі

шення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до

виконання на всій території України. Конституційне положення ко

ментована стаття розтлумачує як по суб’єктах, так і по території,

на яку розповсюджується обов’язковість судових рішень.

2. Суб’єктами, на яких поширюється обов’язковість судових рі

шень, коментована стаття вважає всі органи державної влади і ор

гани місцевого самоврядування, підприємства, установи, органі

зації, посадових чи службових осіб та громадян. Остання вказівка

статті є, мабуть, дещо звуженою. Згідно з частиною 2 ст. 410 цього

Кодексу іноземні особи, тобто іноземці, особи без громадянства,

іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові

особи) та міжнародні організації мають процесуальні права та

обов’язки нарівні з фізичними і юридичними особами України (за

загальним правилом).

Щостосуєтьсятериторії,наякурозповсюджується обов’язковість судових
рішень, то, крім території України, коментована стаття передбачає, що у
випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України, рішення українських судів можуть
бути обов’язковими і за межами України.

3. Рішення суду відповідно до процесуального законодавства є
обов’язковим уже з моменту його винесення і проголошення. Але з моменту
набрання ним законної сили воно стає загальнообов’язковим, тобто
обов’язковим не тільки для суду, не тільки для інших учасників цивільної
справи, а й для всіх органів, підприємств, установ, організацій,
посадових осіб і громадян, і підлягає виконанню на всій території
України. Так, наприклад, рішення суду про встановлення батьківства є
обов’язковим для органів державної реєстрації актів цивільного стану,
рішення суду про задоволення позову про стягнення аліментів і
відповідний йому виконавчий лист обов’язкові для організації, де працює
боржник.

4. Рішення, ухвала чи постанова суду (судді), що набрали законної сили,
є перешкодою для звернення до суду лише тоді, 22

коли ними вирішено спір між тими самими сторонами, про той самий
предмет і на тих самих підставах. Тому частина 3 коментованої статті
цього Кодексу і передбачає правило, згідно з яким обов’язковість
судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі,
можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням
порушуються їхні права, свободи чи інтереси.

Глава 2. ЦИВІЛЬНА ЮРИСДИКЦІЯ

Стаття 15. Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ

Суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист
порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що
виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових
відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд
таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами
цивільного судочинства.

Суди розглядають справи, визначені у частині першій цієї статті, в
порядку позовного, наказного та окремого провадження.

1. Глава 2 розділу І цього Кодексу називається «Цивільна

юрисдикція», а коментована стаття, яка складає її основний зміст

– «Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ», тобто законодавець
ставить знак рівності між зазначеними поняттями.

2. Компетенція судів визначається колом питань, які вони мають право і
зобов’язані вирішувати. Частиною судової компетенції є цивільна
юрисдикція. Захист цивільних прав здійснюється

у встановленому порядку судом, господарським чи третейським

судом, а також профспілковими або іншими громадськими організаціями. Для
того, щоб відмежувати компетенцію суду по

розгляду і вирішенню цивільних справ від компетенції інших

органів, законом і вводиться категорія цивільної юрисдикції, що

визначає коло цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню в
суді. Особливі труднощі з визначенням підвідомчості

виникають у зв’язку із застосуванням ст. 124 Конституції Украї-

ни, яка встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі. Деякі рекомендації у цьому плані
дав Верховний Суд України в постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», вказавши на
підвідомчість суду скарг на обмеження в праві на збори, мітинги, походи
і демонстрації; про визнання страйку незаконним; про виселення осіб, що
самовільно зайняли жилі приміщення, чи проживаючих у будинках, що
загрожують обвалом. Верховний Суд вважає, що положення ст. 124
Конституції України означають, насамперед, що цивільне судочинство
здійснюється за всіма вимогами, які не є предметом інших видів
судочинства, і що ці положення не звільняють заінтересованих осіб від
обов’язку звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного
органу і не знімають обмежень стосовно кола осіб, які можуть звертатися
в суд за захистом прав та інтересів інших осіб, наприклад, із заявою про
надання земельної ділянки для фермерського господарства – у сільську,
селищну, міську районну раду; про відновлення прав реабілітованих жертв
політичних репресій – у комісію рад з питань відновлення прав
реабілітованих жертв політичних репресій та ін. (див. Бюлетень
законодавства і юридичної практики України. – 1998. – № 8. – С 124).

3. В науці цивільного процесуального права і особливо в постановах
Пленуму Верховного Суду України прийнято найчастіше перелічувати
підвідомчі суду категорії цивільних справ. Як видається, з урахуванням
ст. 124 Конституції України, необхідно зараз визначати, навпаки,
категорії цивільних справ, що виключаються із цивільної юрисдикції, а їх
саме і можна визначити, керуючись загальними критеріями, встановленими
коментованою статтею. На відміну від інших авторів ми вважаємо, що
значення цих критеріїв зросло, а не знизилося. Дана стаття встановлює
три загальні критерії цивільної юрисдикції.

4. Частина перша коментованої статті зазначає, що суди розглядають
справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав. Такі
справи безумовно є справами позовного провадження, оскільки предметом
розгляду в них є спір про право цивільне (в широкому розумінні). Тому
першим критерієм цивільної юрисдикції є наявність спору про право
цивільне. Однак частина 3 статті містить правило про три види
проваджень, в яких розглядаються цивільні справи, що відносяться до
цивільної юрисдикції: позовне, окреме та наказне. Предметом наказного
провадження є також спір 24

про право цивільне, але потенціальний (див. коментар до розділу II
цього Кодексу), а окремого – інтереси, як вважається. Останні також
можуть оспорюватися.

5. За загальним правилом, хоча це і не вказано прямо у комен

тованій статті, у загальних судах розглядаються справи за участю

фізичних осіб. Тому другим критерієм є суб’єктна ознака цивіль

ної юрисдикції: судам підвідомчі справи, в яких хоча б однією

стороною у спорі є фізична особа. Таким чином, до цивільної

юрисдикції віднесено ті цивільні справи, де сторонами у спорі

є фізичні особи або фізична і юридична особа. Законом можуть

бути встановлені винятки з цього загального правила. Так, від

повідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України

в господарський суд можуть звертатися за захистом права гро

мадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створен

ня юридичної особи і у встановленому порядку набули стату

су суб’єкта підприємницької діяльності. В окремих випадках,

передбачених законодавчими актами України, у господарський

суд можуть звертатися громадяни, які і не є суб’єктами підпри

ємницької діяльності. Так, відповідно до Закону України «Про

банкрутство» в редакції Закону України від 30.06.99 р. «Про від

новлення платоспроможності боржника чи визнання його бан

крутом» кредитором може бути і громадянин. Отже, підставою

порушення справи про банкрутство може бути його заява в гос

подарський суд.

6. Третім критерієм цивільної юрисдикції є зміст спору. Від

повідно до частини 1 цієї статті суди розглядають справи, що ви

никають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових

відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли

розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинс

тва.

Можуть встановлюватися винятки із зазначених у даній статті груп
правовідносин. Так, хоча трудові спори про поновлення на роботі, як
правило, віднесені до юрисдикції суду, однак спори, пов’язані з
відстороненням працівників від роботи за постановою прокурора чи
слідчого, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а
вирішуються в порядку, встановленому для оскарження постанов цих
органів. І лише після скасування постанов вони можуть вирішуватися в
загальному порядку (див. п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України
№ 9 від 06.11.92 р. «Про практику розгляду судами трудових спорів» зі
змінами від 01.04.94 p., 26.10.95 p. і 25.05.98 p.)

Стаття 16. Розгляд кількох пов’язаних між собою вимог

І. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають
розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено
законом.

І. На відміну від статті 26 ЦПК України 1963 p., яка встановлювала
пріоритет судового захисту права над господарсько-судовим при об’єднанні
кількох пов’язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші
– господарському суду, дана стаття за загальним правилом не допускає
об’єднання розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не
встановлено законом.

Стаття 17. Право сторін на передачу спору

на розгляд третейського суду 1. Сторони мають право передати спір на
розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.

1. Цивільна юрисдикція може бути трьох видів: імперативна, умовна і
альтернативна. Імперативною цивільна юрисдикція є в тому випадку, коли
правила, що її встановлюють, категорично визначають: дана справа може
бути розглянута і вирішена тільки у загальному суді (наприклад, ст. 40
СК України встановлює, що шлюб визнається недійсним за рішенням суду,
якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка, і у
разі його фіктивності). Умовною цивільна юрисдикція є тоді, якщо перед
зверненням до суду потрібно виконати встановлену законом умову
(наприклад, ст. 71 СК України встановлює, якщо дружина та чоловік не
домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом).

Альтернативною цивільна юрисдикція буде, якщо у осіб є право за згодою
визначити, до суду чи до третейського суду вони звертаються за
вирішенням спору. Така угода може бути укладена і після порушення справи
у загальному суді. У такому разі суд у попередньому судовому засіданні
(ст. 130 ЦПК) або у судовому засіданні, якщо між сторонами укладено
договір про передачу спору на вирішення третейського суду і від
відповідача надійшло до початку з’ясування обставин справи заперечення
проти вирішення справи в суді, залишає справу без розгляду. Глава 3.
СКЛАД СУДУ. ВІДВОДИ

Стаття 18. Склад суду

Цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово
суддею, який є головуючим і діє від імені суду.

У випадках, встановлених цим Кодексом, цивільні справи у судах першої
інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних
засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами
судді.

Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у
складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в
установленому законом порядку.

Цивільні справи у суді касаційної інстанції розглядаються колегією у
складі не менше трьох суддів.

Цивільні справи у зв’язку з винятковими обставинами переглядаються
колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду
України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у
випадках, встановлених цим Кодексом, колегією суддів на спільному
засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх
рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності
кожної палати.

Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з
нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони
були ухвалені (одноособово або колегіально).

(Із хмінами, внесеними згідно із Законом України від 08.09.2005р. N
2875-IV)

За чинним цивільним процесуальним законодавством цивільні справи
розглядаються, як правило, суддею одноособово. У цьому разі суддя у
процесі виступає від імені відповідного суду як головуючий у судовому
засіданні.

Згідно з частиною 2 коментованої статті у випадках, зазначених у цьому
Кодексі, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією
у складі одного судді і двох народних засідателів. Діючий ЦПК передбачає
такий склад суду при розгляді по суті справ про: обмеження цивільної
дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та
поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної
особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення;
надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; обов’язкову
гос-

піталізацію до протитуберкульозного закладу (ст. 234 ІДПК). Таким
чином, після тривалої перерви законодавець реанімував інститут народних
засідателів, як уявляється, з метою суспільного контролю за розглядом в
суді справ, які пов’язані з вельми важливими для осіб правами, перш за
все, особистого характеру.

3. При перегляді рішень по цивільній справі, суд, як правило, Діє у
колегіальному складі: у судах апеляційної інстанції – колегією у складі
трьох суддів; у суді касаційної інстанції – у складі не менше трьох
суддів; при перегляді справи у зв’язку з винятковими обставинами –
колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду
України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках
передбачених ЦПК (див. коментар до глави 3 розділу V), колегією суддів
відповідних палат Верховного Суду України за наявності не менш як двох
третин чисельності кожної палати. Перегляд судових постанов у зв’язку з
нововиявле-ними обставинами суд здійснює у такому самому складі, в якому
вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

Стаття 19. Порядок вирішення питань колегією суддів

1. Питання, що виникають під час розгляду справи колегією

суддів, вирішуються більшістю голосів суддів. Головуючий голосує

останнім.

При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не мас права
утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали.

Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до
справи і є відкритим для ознайомлення.

1. При одноособовому розгляді цивільної справи питання як порушення,
підготовки справи до судового розгляду, руху справи, так і вирішення їх
по суті здійснюються суддею. Одноособовий розгляд справи повинен
проводитися з додержанням встановленої законом цивільної процесуальної
форми.

2. Якщо справа по суті вирішується колегією суддів чи переглядається
судове рішення, то всі питання розгляду справи вирішуються суддями
більшістю голосів, причому при вирішенні кожного питання жоден із суддів
не має права утриматися від голосування і від підпису під рішенням чи
ухвалою. Головуючий голосує останнім, для того, щоб його думка не
впливала на думку суддів. Судді,

не згідні з рішенням більшості, можуть викласти письмово свою окрему
думку, що приєднується до справи і у судовому засіданні не оголошується.
Процесуальні наслідки окремої думки зводяться до того, що вона є
відкритою для ознайомлення особам, які брали участь у справі. Як
уявляється, доводи окремої думки можуть бути використані в апеляційній
скарзі зазначеними особами. Окрім того, вона може бути врахована
вищестоящим судом при перевірці рішення нижчестоящого суду.

3. Окрема думка може бути викладена і суддями судів апеляційної чи
касаційної інстанції з тими ж наслідками, що викладені у коментованій
статті цього Кодексу (ст., ст. 313, 343 ЦПК).

Стаття 20. Підстави для відводу судді

1. Суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу

(самовідводу), якщо:

під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як
свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового
засідання;

він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

він є членом сім’ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати,
вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба,
внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член
сім’ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть
участь у справі;

якщо є інші обставини, які викликають сумнів в об’єктивності та
неупередженості судді.

2. До складу суду не можуть входити особи, які с членами сім’ї або

близькими родичами між собою.

При розгляді цивільної справи ні в осіб, що беруть учать у справі, ні у
присутніх у залі судового засідання не повинно бути сумнівів в
об’єктивності та неупередженості суддів. У зв’язку з цим ця стаття
встановлює можливість відводу і самовідводу суддів.

Підстави для відводу (самовідводу) суддів передбачають усунення суддів
із процесу, якщо справа, що розглядається, прямо чи побічно зачіпає їх
інтерес, інтереси їх родичів, які є особами, що беруть участь у справі,
або інші обставини, зазначені у даній стат-

ті, що дозволяє засумніватися в їх об’єктивності. Не можна входити до
складу колегіального суду і суддям, які є членами сім’ї або близькими
родичами між собою.

3. З п’яти підстав цієї статті тільки 1 і 3 є визначеними. При посиланні
на пункт 3 ступінь спорідненості не має значення, оскільки перелік
членів сім’ї, близьких родичів та членів їх сім’ї є досить широким. Що
стосується підстав відводу, зазначених у пунктах 2, 4, то ступінь їх
впливу на неупередженість суддів, що відводяться, оцінюється за розсудом
суду на підставі конкретних фактів, що повідомляються в заявах про
відвід. Це можуть бути факти про причетність судді до спірних
правовідносин, про його особливі стосунки з ким-небудь із учасників
спору, про його професійну упередженість та ін.

Стаття 21. Недопустимість повторної участі судді в розгляді справи

1. Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції,
не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах апеляційної і
касаційної інстанцій, у перегляді справи у зв’язку з винятковими
обставинами, а так само у новому розгляді її судом першої інстанції
після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття
провадження в справі.

Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції,
не може брати участі у розгляді цієї самої справи в судах касаційної і
першої інстанцій, у перегляді справи у зв’язку з винятковими
обставинами, а також у новому розгляді справи після скасування ухвали чи
нового рішення апеляційного суду.

Суддя, який брав участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції,
не може брати участі в розгляді цієї самої справи в суді першої чи
апеляційної інстанції.

4. Суддя, який брав участь у перегляді справи у зв’язку з винятко

вими обставинами, не може брати участі у розгляді цієї самої справи

в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції.

1. Коментована стаття забороняє судці, який брав участь у розгляді
справи по суті, брати участь в апеляційній чи касаційній перевірці
рішення по цій справі, у перегляді справи у зв’язку з винятковими
обставинами, а також у новому розгляді цієї справи по першій інстанції.
Ця стаття забороняє й інші випадки повторної участі суддів у розгляді
цієї ж самої справи.

Правила даної статті встановлені для того, щоб виключити участь у
повторному розгляді справи упереджених суддів, тому що попередня участь
у цій справі так чи інакше позначається на свідомості судді. Крім того,
в осіб, що беруть участь у справі, може скластися враження про
упередженість такого судді в повторному розгляді справи.

Оскільки частина перша цієї статті забороняє участь судді у новому
розгляді тільки після скасування самого рішення, прийнятого за його
участю, Пленум Верховного Суду України роз’яснює, що суддя може повторно
брати участь у розгляді справи по першій інстанції у разі скасування
прийнятої з його участю ухвали про відмову в прийнятті заяви через
непідсудність справи, недієздатність заявника, подачу заяви
представником, що не має належних повноважень на ведення справи,
залишення заяви без руху та її повернення, ухвали про відкладення
справи, призупинення провадження і залишення позову без розгляду та в
інших випадках, коли провадження у справі не закінчується (див. п. 7
постанови Пленуму № 9 від 21.12.90 «Про практику застосування судами
процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій
інстанції»).

Стаття 22. Підстави для відводу секретаря судового засідання,
експерта, спеціаліста, перекладача

Секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть
брати участі у розгляді справи та підлягають відводу з підстав,
зазначених у статті 20 цього Кодексу.

Експерт або спеціаліст, крім того, не може брати участі у розгляді
справи, якщо:

він перебував або перебуває в службовій або іншій залежності від осіб,
які беруть участь у справі;

з’ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі
сфери його спеціальних знань.

3. Участь секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста,

перекладача у судовому засіданні при попередньому розгляді даної

справи відповідно як секретаря судового засідання, експерта,
спеціаліста, перекладача не є підставою для їх відводу.

1. Секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач хоча і
не беруть участі у винесенні рішення у справі, однак їх особиста
заінтересованість, необ’єктивність може справити несприятливий вплив на
хід судового розгляду і його результат. Тому ця стаття допускає
можливість їх відводу.

Підстави відводу цих осіб такі самі, як і підстави відводу суддів, і
дозволяють сумніватися в їх неупередженості. Додатковими підставами для
експерта або спеціаліста є службова чи інша залежність від осіб, які
беруть участь у справі, або якщо з’ясування обставин, що мають значення
для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань.

Оскільки секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач не
належать до осіб, які беруть участь у справі, і метою їх участі у справі
є надання допомоги суду і учасникам справи, їх участь у попередньому
розгляді даної справи у таких же процесуальних ролях не є підставою для
відводу.

Стаття 23. Заяви про самовідводи та відводи

1. За наявності підстав, зазначених у статтях 20, 21 і 22 цього

Кодексу, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, пере

кладач зобов’язані заявити самовідвід.

На підставах, зазначених у статтях 20,21 і 22 цього Кодексу, судді,
секретарю судового засідання, експерту, спеціалісту, перекладачу може
бути заявлено відвід особами, які беруть участь у справі.

Відвід (самовідвід) повинен бути вмотивованим і заявленим до початку
з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами. Заявляти відвід
(самовідвід) після цього дозволяється лише у випадках, коли про підставу
відводу (самовідводу) стало відомо після початку з’ясування обставин у
справі та перевірки їх доказами.

1. Коментована стаття встановлює обов’язок суддів, секретаря судового
засідання, експерта, спеціаліста, перекладача заявити самовідвід за
наявності підстав, зазначених у ст.ст. 20 – 22 ЦПК. Обов’язок цей лежить
на них і тоді, коли вони вважають, що зазначені обставини не
перешкоджають їх участі у справі. Тільки суд повинен оцінювати вплив цих
обставин на об’єктивність особи, що заявила самовідвід. Недоліком закону
є те, що він встановлює обов’язок, але не передбачає будь-яких наслідків
за невиконання цього обов’язку.

2. Заява про відвід повинна мотивуватися встановленими у ст.ст. 20 – 22
ЦПК підставами і подаватися до початку розгляду справи по суті, тобто не
пізніше підготовчої частини судового засідання. Заявити про відвід
кому-небудь із зазначених осіб можна і після

цього, якщо про підстави відводу заявнику стало відомо після початку
розгляду справи по суті. Заявляти клопотання про відвід можуть тільки
юридично заінтересовані учасники процесу, тобто особи, що беруть участь
у справі – позивач і відповідач, заявники, треті особи обох видів,
представники сторін і третіх осіб, органи державної влади і органи
самоврядування, прокурор та ін.

Стаття 24. Порядок вирішення заяви про відвід

У разі заявления відводу суд повинен вислухати особу, якій заявлено
відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думку осіб, які беруть
участь у справі.

Заява про відвід вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, що
розглядає справу. Заява про відвід кільком суддям або всьому складу суду
вирішується простою більшістю голосів.

При заявленні клопотання про відвід суд повинен опитати заявника про
мотиви відводу, вислухати пояснення особи, якій заявлений відвід, а
також думку осіб, що беруть участь у справі, щодо заявленого відводу.
Характер рішення суду про задоволення цього клопотання залежить від
підстави відводу. Так, якщо відвід заявлений за підставами, зазначеними
у п. 1, 3 ст. 20 чи п. 2 ст. 22 цього Кодексу, то суд безумовно повинен
задовольнити клопотання про відвід. В інших випадках суд має оцінити
обставини і визначити, чи достатні вони для того, щоб задовольнити
клопотання заявника.

Питання про відвід вирішується судом у нарадчій кімнаті з постановлениям
ухвали.

За змістом цієї статті суддя, якому заявлений відвід, бере участь у
вирішенні цього клопотання. Більш того, якщо справа розглядається
одноособово, то питання про відвід судді розглядає той суддя, якому він
заявлений. Саме тому з метою попередження зловживань видається за
необхідне включити в перелік ухвал, які можна оскаржити окремо від
рішення, ухвали про відмову в задоволенні заяви про відвід судді.

3. Питання про відводи суддям та іншим учасникам процесу

звичайно вирішуються в підготовчій частині судового засідання

і, як уявляється, у попередньому засіданні. Але якщо про підстави для
відводу стало відомо у процесі розгляду справи, то у разі

заявления клопотання про відвід будь-кому з учасників процесу

розгляд справи відкладається і питання про відвід вирішується у

раніше викладеному порядку.

Стаття 25. Наслідки відводу суду (судді)

1. У разі задоволення заяви про відвід судді, який розглядає справу
одноособово, справа розглядається в тому самому суді іншим суддею.

2. У разі задоволення заяви про відвід комусь із суддів або всьо му
складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, справа

розглядається в тому самому суді тим самим кількісним складом

колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суд

дів.

3. Якщо після задоволення відводів (самовідводів) або за наявності

підстав, зазначених у статті 21 цього Кодексу, неможливо утворити

новий склад суду для розгляду справи, суд постановляє ухвалу про

визначення підсудності справи в порядку, встановленому цим Кодек

сом.

1. У разі задоволення клопотання про відвід судді, що одноособово
розглядає справу, провадження в справі відкладається для заміни
відведеного судді іншим суддею того ж суду. Якщо заміна судді можлива у
даному суді, то провадження у справі відновлюється після ознайомлення
нового судді з обставинами справи. Якщо у цьому суді заміна відведеного
судді чи всього складу суду неможлива, то справа передається в інший суд
за правилами ст. 116 цього Кодексу. Така неможливість може виникнути,
наприклад, через те, що ця справа до скасування рішення вже розглядалася
іншими суддями цього суду.

При колегіальному розгляді справи у разі задоволення клопотання про
відвід одного судді чи усього складу суду справа розглядається у тому
самому суді без участі відведеного судді або іншим складом суддів.

Коментована стаття передбачає тільки наслідки відводу суддів. При
задоволенні клопотань про відвід секретаря судового засідання,
перекладача їх заміну можна здійснити в перерві судового засідання, а
для заміни відведених експерта і спеціаліста необхідно відкласти розгляд
справи, тому що експерту і спеціалісту потрібен час для ознайомлення зі
справою і формування своєї позиції у справі.

Глава 4. УЧАСНИКИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

§ 1. Особи, які беруть участь у справі

Стаття 26. Склад осіб, які беруть участь у справі

У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є
сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб.

У справах наказного та окремого провадження особами, які беруть участь у
справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники.

У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано
право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

1. Усіх суб’єктів (учасників) цивільних процесуальних пра

вовідносин (крім суду) за змістом цієї глави необхідно розділяти

на дві групи: осіб, які беруть участь у справі, і осіб, які сприя

ють здійсненню правосуддя по цивільних справах. Як випливає зі

змісту глави 4 цього Кодексу, критерієм такого поділу є наявність

юридичної заінтересованості. Усі учасники цивільного процесу,

яких ЦПК включає у цю главу, наділені юридичною заінтересо

ваністю. Це і є головною ознакою осіб, які беруть участь у справі,

і головною їх відмінністю від інших учасників процесуальної

діяльності.

2. Разом з тим характер юридичної заінтересованості усередині

даної групи учасників процесу не для усіх однаковий. Одна група-сторони,
треті особи, заявники по непозовних справах – заінтересовані в предметі
спору чи розгляду або в результаті спору чи

розгляду. Заінтересованість іншої групи учасників з числа осіб, які

беруть участь у справі, має державний (прокурор, органи державної влади
і органи місцевого самоврядування) або суспільний характер (профспілки,
державні підприємства, установи, організації

та окремі громадяни, що захищають права інших осіб). Особливий

характер носить заінтересованість у представників сторін і третіх

осіб, якою вони наділені для надання юридичної допомоги зазначеним
учасникам процесу і допомоги суду у встановленні обставин справи.

3. Коментована стаття містить, таким чином, і головну ознаку, і

перелік осіб, які беруть участь у справі, по позовних справах, справах
наказного та окремого провадження.

Стаття 27. Права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі

Особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами
справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до
справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових
засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів,
задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також
свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати
усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо
питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти
клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою
допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього
копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи
неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними
засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу
його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду,
користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.

Особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для
підтвердження своїх вимог або заперечень зобов’язані подати усі наявні у
них докази або повідомити про них суд до або під час попереднього
судового засідання.

Особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати
свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки.

Відмінністю осіб, які беруть участь у справі, від інших учасників
процесу є і більш широке коло, і особливий характер процесуальних прав,
якими їх наділяє, насамперед, коментована стаття. Ці процесуальні права
визначають їх процесуальний статус і створюють для них можливість
активної участі у цивільній справі. Разом з тим, перелік їх прав у даній
статті є далеко не вичерпним, а містить лише їх головні, основні права.
Про інші процесуальні права кожної з осіб, які беруть участь у справі,
див. коментарі до ст.ст. 31, 35-36, 44, 46 цього Кодексу.

Частини 2 і 3 коментованої статті присвячені обов’язкам осіб, які беруть
участь у справі. У першій з них законодавець чомусь тільки для справ
позовного провадження передбачає обов’язок осіб, які беруть участь у
справі, подати усі наявні у них докази або повідомити про них суд до або
під час попереднього судового засідання. Як уявляється, такий обов’язок

на них покладається і у справах інших видів провадження. Разом з цим і
у зв’язку з зазначеним відповідні обов’язки відносно обставин справи і
доказів є і у суду.

Одним із найважливіших обов’язків судді і суду є обов’язок (а особи, які
беруть участь у справі, мають право вимагати цього): 1) роз’яснювати
даним учасникам процесуальної діяльності їх права і обов’язки; 2)
попереджати про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 3)
сприяти особам, які беруть участь у справі, у здійсненні їх прав і
виконанні ними обов’язків. Частина З коментованої статті цього Кодексу
закріплює головний обов’язок осіб, які беруть участь у справі,
добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами.

Стаття 28. Цивільна процесуальна правоздатність 1. Здатність мати
цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи,
заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність)
мають усі фізичні і юридичні особи.

Однією з передумов виникнення цивільних процесуальних правовідносин, а
відтак і цивільної справи, є цивільна процесуальна правоздатність –
передбачена процесуальним законом здатність мати цивільні процесуальні
права і обов’язки. Коментована стаття визначає, що здатність мати
цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи,
заявника, заінтересованої особи мають усі фізичні і юридичні особи.
Безумовно, що правоздатними повинні бути й інші особи, які беруть участь
у справі, – прокурор, органи і особи, зазначені у ст. 45 цього Кодексу,
представники сторін і третіх осіб. Цивільна процесуальна правоздатність
визнається за всіма громадянами України незалежно від походження,
соціального і майнового стану, расової і національної належності і т.
ін., а також за державними та іншими підприємствами, установами і
організаціями, які користуються правами юридичної особи.

Правоздатність є необхідною умовою виникнення цивільної справи, а тому
її наявність необхідно перевіряти при прийнятті заяви у суді. На відміну
від інших авторів, ми вважаємо, що це необхідно здійснювати відносно як
громадян, так і юридичних осіб, оскільки наявність загальної
правоздатності ще не означає, що у заявника є правоздатність спеціальна,
тобто правоздатність по даній конкретній справі (див. коментар до ст. З
і частину 2 ст. 122 ЦПК).

3. Загальна цивільна процесуальна правоздатність у громадян виникає з
моменту їх народження і припиняється смертю, а у юридичних осіб – з
моменту їх виникнення і припиняється їх ліквідацією. У цивільній
процесуальній правоздатності ніхто не може бути обмежений навіть судом.

Стаття 29. Цивільна процесуальна дієздатність

Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати
свої обов’язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні
особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також
особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати
цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у
справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь,
якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких
справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна
дієздатність якої обмежена.

У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона
набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.
Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа,
якій у порядку, встановленому цим Кодексом, надано повну цивільну
дієздатність.

1. Для особистої участі в цивільній справі недостатньо володіти тільки
правоздатністю, необхідна ще й цивільна процесуальна

дієздатність – встановлена процесуальним законом здатність особисто
здійснювати свої права у суді та доручати ведення справи

представнику. Вона визнається за фізичними особами, які досягли

повноліття, а також юридичними особами.

Здатність особисто здійснювати свої права пов’язана зі здатністю своїми
діями набувати для себе права та створювати для себе обов’язки,
самостійно їх виконувати.

2. Неповнолітні особи, тобто особи віком від чотирнадцяти до

вісімнадцяти років, та особи з обмеженою судом дієздатністю можуть
особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої
обов’язки у справах, що виникають із відносин, у яких

вони особисто беруть участь. Залучення до таких справ законних

представників залежить від суду. Так, неповнолітні можуть бути

учасниками відносин по дрібних побутових правочинах, при здійсненні
особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої
діяльності, по розпорядженню своїм заробітком, стипендією або іншими
доходами, по укладанню договору банківського вкладу та ін. (див. ст.
31-32 ЦК України). Для повнолітніх осіб, дієздатність яких обмежена
судом, можливість їх самостійної участі у правовідносинах визначається,
поряд із коментованою статтею, ст. 37 ЦК України.

3. Частина 3 коментованої статті передбачає два випадки, коли
неповнолітня особа може набути повну цивільну процесуальну дієздатність.
Обидва випадки пов’язані з набуттям повної цивільної дієздатності.
По-перше, згідно з частиною 2 ст. 34 ЦК України, у разі реєстрації шлюбу
фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної
дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. По-друге, повна цивільна
дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти
років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка
записана матір’ю або батьком дитини (ст. 35 ЦК України).

Стаття ЗО. Сторони

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також
держава.

1. Сторони є головними учасниками позовного провадження. Як і всі особи,
що беруть участь у справі, вони мають юридичну заінтересованість. Однак,
їх заінтересованість своєрідна: вона зачіпає їх особисту сферу, тому що
саме сторони є суб’єктами спірного матеріального правовідношення, що
припускаються. Саме їх зв’язок із допроцесуальними правовідносинами і
додає їхній заінтересованості особистого, суб’єктивного відтінку.
Особиста юридична заінтересованість сторін має і матеріально-правову, і
процесуальну спрямованість – це і заінтересованість в одержанні
сприятливого матеріально-правового результату, і заінтересованість у
можливості участі у процесі. Звідси і друга ознака сторін – процес у
справі ведеться від імені та в інтересах сторін навіть тоді, коли
позивач особисто не порушує справу або сторони особисто не беруть участі
у процесі. На відміну від інших учасників процесу, як правило, тільки
сторони наділені правами щодо зміни і припинення справи (зміна елементів
позову, відмова від позову,

мирова угода). Оскільки справа ведеться в інтересах сторін, саме вони
несуть судові витрати у справі. І, нарешті, тільки на сторони
поширюється матеріально-правова сила судового рішення, тобто залежно від
характеру судового розгляду зазнає змін сфера їх суб’єктивних особистих
і матеріальних прав.

Відповідно до коментованої статті сторонами у цивільному процесі є
позивач і відповідач.

Позивач, як правило, є ініціатором порушення справи, звертаючись до
суду, він вважає, що його право порушене чи оспорюється. Після порушення
справи може виявитися, що право не порушене або порушене, але йому не
належить. З урахуванням викладеного позивач – це та зі сторін у процесі,
яка звернулася до суду, вважаючи, що її права порушені або оспорюються.

Відповідач, на відміну від позивача, не звертається до суду, а його
притягують до відповіді по пред’явленому позову. Крім того, на думку
позивача, це він порушує право. Тому відповідачем є та зі сторін у
процесі, яка притягується судом до відповіді за позовом, тому що на неї
вказує позивач як на порушника свого права.

Відповідно до частини другої цієї статті сторонами у цивільному процесі
можуть бути фізичні і юридичні особи. Навіть у тому разі, коли справа
порушується не позивачем, а прокурором, органами, організаціями і
особами, зазначеними в частині 2 ст. З цього Кодексу, позивачами будуть
не останні, а саме ті особи, в інтересах яких порушено цивільну справу.

Стаття 31. Процесуальні права та обов’язки сторін

Сторони мають рівні процесуальні права і обов’язки.

Крім прав та обов’язків, визначених у статті 27 цього Кодексу, позивач
мас право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або
предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог,
відмовитися від позову, а відповідач мас право визнати позов повністю
або частково, пред’явити зустрічний позов.

3. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії

цивільного процесу.

Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині,
що стосується цієї сторони.

Заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають
права і обов’язки сторін, за винятками, встановленими у розділі IV цього
Кодексу.

Коментована стаття закріплює принцип процесуальної рівноправності
сторін. Сутність його у тому, що сторони у цивільному процесі
наділяються рівними можливостями щодо відстоювання своєї позиції в
цивільній справі. У поєднанні з принципами диспозитивності та
змагальності і досягається дійсна рівність сторін у процесі.

Сторони входять до кола осіб, які беруть участь у справі, а тому вони
наділяються тими ж самими правами (див. коментар до ст. 27 цього
Кодексу). Однак, внаслідок свого особливого становища у справі (див.
коментар до ст. ЗО цього Кодексу), закон наділяє їх додатковими правами
щодо впливу на хід розгляду справи.

Позивач має право пред’явити позов, протягом усього розгляду справи по
суті змінити підставу і предмет позову, збільшити або зменшити розмір
позовних вимог або відмовитися від позову. Останнє право є найбільш
істотним, тому що впливає на закінчення справи (див. коментар до ст. 130
цього Кодексу). Відмова від позову – це одностороннє волевиявлення
позивача, спрямоване на врегулювання спору і закінчення справи в
будь-якій її стадії. і^’

Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Це також
одностороннє волевиявлення, спрямоване на врегулювання спору. Однак, на
відміну від розпорядчої дії позивача, визнання позову, навіть якщо воно
прийнято судом, тягне не припинення справи, а винесення рішення про
задоволення позову.

Позивач і відповідач можуть закінчити справу мировою угодою. Мирова
угода – це двостороннє волевиявлення, спрямоване на врегулювання спору
шляхом взаємних поступок. Визнання судом мирової угоди, так само як і
прийняття відмови від позову, тягне закриття провадження по справі (ст.
205 цього Кодексу). Мирова угода може бути укладена сторонами на
будь-якій стадії процесу, а також у виконавчому провадженні.

Зазначені розпорядчі дії (відмова від позову, визнання позову і мирова
угода) є обов’язковими для суду лише тоді, коли вони не суперечать
закону та не порушують прав і охоронюваних законом інтересів.

7. Коментована стаття прирівнює за процесуальними правами

до сторін деяких осіб, які беруть участь у справах окремого провадження,
за деякими винятками (див. коментар до розділу VI цього Кодексу). Ці
винятки обумовлені непозовним характером справ,

розглянутих у порядку цього виду провадження.

Стаття 32. Участь у справі кількох позивачів або відповідачів

Позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох
відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони
діє в цивільному процесі самостійно.

Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна
співучасть) допускається, якщо:

предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або
відповідачів;

права і обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї
підстави;

предметом спору є однорідні права і обов’язки.

3. Співучасники можуть доручити вести справу одному із співу

часників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність.

1. Коментована стаття регулює питання співучасті у цивільному процесі.
Співучасть – це обумовлена матеріальним правом

множинність осіб на тій чи іншій стороні у цивільному процесі

внаслідок наявності загального права або загального обов’язку. Від

співучасті необхідно відрізняти суб’єктивне поєднання позовів,

коли суб’єктивні права і обов’язки не залежать одні від одних, а

множинність осіб виникає за розсудом суду (судді) з метою процесуальної
економії. Тому уявляються спірними випадки, зазначені у

пунктах 2 і 3 частини 2 коментованої статті.

Дійсно, права кількох позивачів можуть виникнути з однієї підстави,
наприклад, із факту скорочення штатів на підприємстві, але спільного
права у них не буде, не буде і співучасті. Ще більш розмитим є
визначення третьої підстави співучасті: предметом спору є однорідні
права і обов’язки, які теж можуть бути підставою суб’єктивного поєднання
позовів, але не співучасті.

2. Співучасть за формою можна розділити на такі види:

а) активна співучасть – кілька співпозивачів виступають проти

одного відповідача;

б) пасивна співучасть – один позивач виступає проти декількох

співвідповідачів;

в) змішана співучасть – кілька співпозивачів виступають проти

декількох співвідповідачів.

Від пасивної співучасті необхідно відрізняти інші випадки множинності
осіб на боці відповідача. Особливий характер має участь у цивільному
процесі додаткового відповідача. Згідно з частиною 2 ст. 33 ЦК України
неповнолітня особа особисто несе від-

повідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків
(усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо
майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її
батьки (усиновлювачі) або піклувальник. Тому до справи, в якій
неповнолітня особа виступає як відповідач, як додаткових відповідачів
суд притягає його батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

За ступенем обов’язковості, а отже, і за змістом, співучасть може бути
обов’язковою і факультативною. Обов’язкова співучасть можлива в тому
разі, якщо характер спірних матеріальних правовідносин такий, що питання
про права і обов’язки одного із суб’єктів неможливо вирішити без
притягнення до справи інших суб’єктів цього відношення. При
факультативній співучасті немає обов’язкової множинності суб’єктів. Так,
суд може винести рішення про стягнення аліментів стосовно тих дітей, на
котрих як на відповідачів укажуть непрацездатні батьки, що потребують
допомоги (ст. 205 СК).

Особливості процесуального становища співучасників полягають у
наступному:

а) кожен зі співучасників відносно іншої сторони виступає самостійно;

б) при співучасті проглядається своєрідне представництво – кожен із
співучасників може мати свого представника або всі вони

можуть доручити ведення справи одному із співучасників;

в) співучасники можуть оскаржити судові постанови самостійно або
приєднатися до апеляційної чи касаційної скарги (статті 299,

329 цього Кодексу), поданої особою, на стороні якої вони виступали. В
останньому випадку заяви співучасників судовим збором не

обкладаються.

Стаття 33. Заміна неналежного відповідача, залучення співвідповідачів

Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює
первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено не
до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у
справі іншу особу як співвідповідача. У разі відсутності згоди на це
позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача.

Після заміни відповідача або залучення до участі у справі
співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого
співвідповідача розглядається спочатку.

1. Стаття 105 ЦПК 1963 p. називалась «Заміна неналежної сторони», тобто
вона регулювала питання про поняття неналежних позивача та відповідача,
встановлювала умови та порядок їх заміни. Коментована стаття деяких
питань не вирішує, деякі питання вирішує вельми спірно, що, безумовно,
викликає проблеми при її застосуванні. По-перше, вона з незрозумілих
причин не регулює питання про неналежного позивача, умови та порядок
його заміни. Якщо тлумачити коментовану статтю у тому сенсі, що відтепер
заміна неналежного позивача у цивільному судочинстві є неможливою, таке
вирішення проблеми буде протирічить головним його засадам, тим більше,
що ст. 52 КАС України, який прийнято значно пізніше, ніж ЦПК, і введений
у дію разом з ЦПК, передбачає як заміну неналежного відповідача, так і
заміну неналежного позивача. Якщо в адміністративному судочинстві заміна
неналежного позивача передбачається, було б правильним вважати, що в
цивільному процесі таке положення хоча б допускається, оскільки законом
воно не заборонене. Можливість заміни неналежного позивача буде
забезпечувати оперативність цивільного судочинства та економію
матеріальних і процесуальних засобів при розгляді справи.

По-друге, коментована стаття, як умову заміни неналежного відповідача, у
першому реченні частини 1 передбачає клопотання позивача про заміну, а у
другому реченні цієї частини – згоду позивача. Безумовно, згода позивача
є умовою заміни як неналежного позивача, так і неналежного відповідача
тому, що ініціатором заміни неналежної сторони може бути не тільки
позивач, але і суд, і, як уявляється, особи, які беруть участь у справі.

По-третє, залучити належного відповідача суд не може як співвідповідача,
як зазначено у тому ж другому реченні частини першої коментованої
статті. Співвідповідачами можуть бути ті особи, які пов’язані поміж
собою спільним обов’язком. Не можуть бути співвідповідачами дві особи, з
яких одна визнається судом такою, яка не має відповідати за позовом, і
друга – такою, яка має відповідати за позовом.

З урахуванням викладеного вважаємо, що коментовану статтю слід розуміти
і застосовувати таким чином.

2. В момент порушення справи не завжди достовірно відомо, чи є сторона
належною. Неналежний позивач – це особа, якій не належить право вимоги
за пред’явленим позовом, а неналежним відповідачем є особа, яка не
повинна відповідати за пред’явленим позовом. Якщо при розгляді справи
суд установить, що сторона є неналежною, виникає необхідність її заміни.
Умовою такої заміни

є згода позивача, тому що саме в його інтересах порушено цивільну
справу. Після заміни сторони розгляд справи починається заново, тому що
належній стороні, яка вступила у справу, необхідно з нею ознайомитися.

Заміна неналежного позивача можлива в п’ятьох варіантах. Перший варіант:
первісний позивач є неналежним, але встановлено і те, хто є належним.
Якщо неналежний позивач згоден вибути з процесу, а належний вступити у
нього, суд своєю ухвалою замінює позивача, не припиняючи провадження в
справі. Другий варіант: при цих же вихідних даних – якщо неналежний
позивач не погоджується вибути з процесу, а належний просить допустити
його, то суд допускає останнього як третю особу, що заявляє самостійні
вимоги на предмет спору, тому що місце позивача зайняте. Третій варіант:
якщо неналежний позивач згоден вибути з процесу, а належний не згоден
вступити у нього, суд припиняє провадження в справі через відмову
позивача від позову. Четвертий варіант: якщо не встановлено, хто є
належним позивачем, а неналежний згоден вибути з процесу, то й у цьому
разі провадження в справі припиняється через відмову від позову. П’ятий
варіант: якщо неналежний позивач не згоден вибути, а належний не згоден
вступити в процес, суд розглядає справу до кінця і відмовляє у позові
неналежному позивачеві.

При заміні неналежного відповідача можливі чотири варіанти цієї заміни.
Перший варіант: якщо судом установлено, що первісний відповідач є
неналежним, і хто є належним, то за згодою позивача суд своєю ухвалою
здійснює їх заміну. Другий варіант: якщо за тих же обставин позивач не
згоден на заміну, то суд, з метою процесуальної економії, притягає
належного відповідача як другого відповідача і задовольняє позов (за
обставинами справи) відносно другого відповідача, а в позові відносно
першого – відмовляє. Третій варіант: якщо позивач згоден на вибуття з
процесу неналежного відповідача, а належного немає, суд припиняє
провадження у справі на підставі відмови позивача від позову. Четвертий
варіант: якщо у такій ситуації позивач не згоден на вибуття із процесу
неналежного відповідача, то справа розглядається до кінця і
постановляється рішення про відмову в позові.

5. Ця стаття не передбачає як умову заміни сторони згоди від

повідача. Але в судовій практиці думку неналежного відповідача

враховують, якщо відповідач домагається від суду мовби реабілі

тації, рішення про відмову у позові щодо нього. У такому випадку,

навіть за наявності згоди позивача на вибуття неналежного від-

45

повідана з процесу, суди повинні враховувати думку останнього й у
рішенні вказувати про відмову у позові щодо нього.

6. Пленум Верховного Суду України підкреслив, що відмова у прийнятті
заяви за мотивами пред’явлення позову неналежним позивачем або до
неналежного відповідача недопустима (див. п. 2 постанови № 9 Пленуму від
21 грудня 1990 р. «Про практику застосування судами процесуального
законодавства при вирішенні цивільних справ по першій інстанції»). Це
означає, що питання про заміну сторони має вирішуватися в судовому
засіданні, а не в момент порушення справи. Заміна неналежної сторони
оформляється ухвалою суду, яка не може бути оскаржена окремо від
судового рішення.

Стаття 34. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета
спору

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть
вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред’явивши позов до
однієї чи обох сторін. Ці особи мають усі процесуальні права і обов’язки
позивача.

Після вступу в справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо
предмета спору, справа за клопотанням цієї особи розглядається спочатку.

1. Участь третіх осіб у цивільній справі надзвичайно важлива

і необхідна для правильного та своєчасного розгляду і вирішення

цивільної справи, оскільки дозволяє зібрати максимум доказово

го матеріалу, з’ясувати дійсні взаємостосунки сторін, уникнути

винесення спірних і навіть взаємовиключаючих судових рішень.

Відповідно до ст. ст. 34 – 36 цього Кодексу у цивільному процесі

беруть участь два види третіх осіб: треті особи, які заявляють
самостійні вимоги, і треті особи, які не заявляють самостійних вимог
щодо предмету спору. Треті особи першого і другого видів від

несені законом до числа осіб, які беруть участь у справі, а отже,

мають юридичну заінтересованість. Однак, на відміну від прокурора,
органів державної влади і органів місцевого самоврядування,
представників, заінтересованість третіх осіб або тотожна, або

близька до заінтересованості сторін, тому що треті особи пов’язані

в допроцесуальних відносинах зі сторонами цивільної справи.

2. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть
вступити у справу до закінчення її судового розгляду .

46

Ознаками третіх осіб цього виду є те, що вони:

а) вступають у процес, що розпочався;

б) втручаються у спір між сторонами, що вже виник;

в) їх інтереси суперечать, як правило, інтересам обох сторін;

г) заявляють самостійні вимоги на предмет спору;

д) відстоюють у процесі свої інтереси, а відтак, їхня юридична

заінтересованість носить особистий характер;

є) вступають у справу, пред’явивши позов до однієї або до обох сторін.

В юридичній літературі і судовій практиці остання особливість викликає
заперечення, хоча вона прямо закріплена в коментованій статті. Іноді
стверджують, що позов третьої особи не може бути пред’явлений до однієї
сторони, тому що вимога третьої особи завжди суперечить інтересам обох
сторін. Уявляється, що правило цієї статті є цілком обгрунтованим. Так,
у разі пред’явлення позову про витребування речі, позов пред’являється
третьою особою тільки до відповідача, тобто до тієї із сторін, в якої
знаходиться спірна річ. Позов же про визнання права пред’являється до
тієї сторони, яка стверджує, що спірне право належить їй. Якщо при
розгляді позову про присудження неясно, кому належить річ, тобто
присудженню має передувати визнання права, то позов третьою особою
повинен пред’являтися до обох сторін.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, вступають
у процес шляхом подачі позовної заяви, яка повинна відповідати всім
вимогам статей 119, 120 цього Кодексу, обкладатися судовим збором, як і
заява первісного позивача. Третя особа цього виду наділяється тими
самими правами і обов’язками, що і первісний позивач, але тільки по
своїй вимозі.

Стаття 35. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо
предмета спору

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору,
можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до
ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права
або обов’язки щодо однієї із сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору,
можуть бути залучені до участі в справі також за клопотанням сторін,
інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні
права і обов’язки, встановлені статтею 27 цього Кодексу.

4. Вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо
предмета спору, не тягне за собою розгляду справи спочатку.

1. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору,
відрізняються від попереднього виду третіх осіб характером
заінтересованості: вони заінтересовані не у предметі спору, а у певному
результаті спору, тому що той чи інший результат спору може вплинути на
їх взаємостосунки з однією із сторін у справі. Так, наприклад, водій
автомобіля бере участь у справі про відшкодування шкоди як третя особа
на стороні відповідача, який є власником джерела підвищеної небезпеки.
Він заінтересований в тому, щоб суд відмовив у задоволенні позову, тому
що у противному разі автогосподарство звернеться до нього у майбутньому
з регресним позовом.

Коментована стаття та судова практика розрізняють два види третіх осіб,
які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: вони можуть
брати участь у процесі на стороні позивача або на стороні відповідача. У
судовій практиці треті особи беруть участь найчастіше на стороні
відповідача. Треті особи беруть участь на стороні відповідача найчастіше
тому, що побоюються в майбутньому пред’явлення до них регресного позову
(див. приклад у п. 1 коментаря до цієї статті). Так, відповідно до ст.
24 Закону № 2493-НІ від 7 червня 2001 р. «Про службу в органах місцевого
самоврядування» як треті особи по справах про відшкодування матеріальної
шкоди, заподіяної територіальній громаді, виступають службові особи
органів місцевого самоврядування, які заподіяли цю шкоду. Однак у третіх
осіб цього виду може бути й інша заінтересованість, наприклад, у разі
участі у справі про стягнення аліментів на дітей дружини відповідача,
яка є стягувачем аліментів за раніше винесеним судовим рішенням. Вона
побоюється пред’явлення позову про зниження розміру аліментів у разі
задоволення позову по даній справі.

Значно рідше трапляються у судовій практиці випадки участі третіх осіб
на стороні позивача. Так, наприклад, громадянин С. у порядку спадкування
одержав житловий будинок. У заповіті померлого батька було зазначено, що
спадкоємець зобов’язаний надати у довічне користування громадянці Д.
(сестрі спадкодавця) одну кімнату. За позовом громадянина С. про
виселення наймачів суд допустив як третю особу на стороні позивача
громадянку Д., тому що вона заінтересована у позитивному вирішенні
справи. Рішення суду про допуск третьої особи є повністю обґрунтованим,

л п

оскільки громадянка Д. не може бути ні позивачем, ні співпозивачем,
оскільки не є ні володільцем, ні власником житлового будинку, і захист
свого права могла одержати лише беручи участь як третя особа на стороні
позивача.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору,
наділяються процесуальними правами і обов’язками, встановленими статтею
27 цього Кодексу для осіб, які беруть участь у справі (див. коментар до
ст. 27 ЦПК). Практично їх права та обов’язки співпадають з правами
сторони по справі, крім права на зміну підстави і предмета позову,
збільшення або зменшення розміру позовних вимог, а також права на
відмову від позову, визнання позову і укладення мирової угоди, права
вимагати виконання судового рішення або ухвали. Такий обсяг
процесуальних прав даного виду третіх осіб випливає з особливостей їх
юридичної заінтересованості.

На відміну від вступу в справу третіх осіб, які заявляють самостійні
вимоги щодо предмету спору, вступ у справу третьої особи, яка не заявляє
самостійних вимог щодо предмету спору, не тягне за собою розгляду справи
спочатку.

Стаття 36. Порядок залучення до участі у справі або вступу в справу
третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог

Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої
особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа,
зобов’язана повідомити суд про цю третю особу.

У заяві про залучення третьої особи повинні бути зазначені ім’я
(найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або
місцезнаходження та підстави, з яких вона має бути залучена до участі у
справі.

Суд повідомляє третю особу про справу, направляє їй копію заяви про
залучення третьої особи і роз’яснює її право заявити про свою участь у
справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі.
Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у
справі, справа розглядається без неї.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може
сама звернутися з заявою про свою участь у справі.

Якщо особи, які беруть участь у справі, заперечують проти залучення чи
допуску третьої особи до участі в справі, це питання вирішується судом
залежно від обставин справи.

6. З питання залучення або допуску до участі в справі третьої особи суд
постановляє ухвалу.

1. Коментована стаття визначає порядок залучення та вступу до справи
третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору. Із
змісту даної статті та ст. 35 цього Кодексу випливає, що ініціаторами
залучення або вступу третьої особи можуть бути: сама третя особа,
сторони та інші особи, які беруть участь у справі, і сам суд. Якщо
ініціатором вступу до справи є сама третя особа, їй необхідно звернутись
до суду із заявою, в якій, окрім клопотання про допуск, потрібно
викласти обгрунтування особистої заінтересованості тим, що рішення по
справі може вплинути на її права або обов’язки щодо однієї зі сторін.
Щодо ініціативи сторін по залученню третіх осіб, то вона визначена у
коментованій статті як обов’язок повідомити суд про наявність особи, яка
на підставі рішення може заявити вимогу до неї або про наявність особи,
до якої сторона може заявити вимогу на підставі рішення суду, тобто
позивач повинен повідомити про потенційну третю особу на його стороні, а
відповідач – про потенційну третю особу на його стороні.

2. Питання про залучення або допуск третьої особи до участі у справі
вирішується ухвалою суду, який розглядає справу. Коментована стаття
участь третьої особи у справі ставить у залежність від її згоди.
Заперечення осіб, які беруть участь у справі, проти залучення чи допуску
третьої особи до участі в справі можуть бути предметом обговорення, але
переважне значення у цьому питанні мають обставини справи.

Стаття 37. Процесуальне правонаступництво

У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни
кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни
особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі
правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій
стадії цивільного процесу.

Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника,
обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку
він замінив.

1. Процесуальне правонаступництво, як і заміна неналежної сторони,
означає зміну суб’єктного складу учасників спору. Згідно 50

з коментованою статтею правонаступництво можна визначити як заміну
сторони у спірному або встановленому судом правовідношенні у разі її
вибуття з цивільної справи. Воно настає у разі зміни суб’єктів права або
обов’язку в матеріальному правовідношенні.

Новий суб’єкт права або обов’язку може сприймати права і обов’язки
правопопередника повністю або частково. Залежно від цього розрізняють
універсальне (повне) і сингулярне (часткове) правонаступництво.
Універсальне правонаступництво настає у разі смерті фізичної особи і
припинення юридичної особи, а сингулярне -у разі заміни кредитора чи
боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи, у
відносинах, щодо яких виник спір про право, у суді.

У разі процесуального правонаступництва, на відміну від заміни
неналежної сторони, суд припиняє провадження у справі до вступу або
притягнення у справу правонаступника (статті 201, 203, 204 ЦПК).
Відмінність правонаступництва від заміни неналежної сторони полягає й у
тому, що при заміні неналежної сторони провадження у справі починається
заново, а при правонаступництві -поновлюється. Це обумовлено тим, що
відповідно до коментованої статті всі дії, вчинені в процесі
правопопередником, обов’язкові для правонаступника такою ж мірою, в якій
вони були обов’язкові і для правопопередника. Правонаступник ніби
продовжує брати участь у справі свого правопопередника, а тому і процес
продовжується, а не починається заново.

4. Процесуальне правонаступництво можливе у будь-якій

стадії процесу і у будь-якому виді провадження. Так, відповідно

до коментованої статті та ст. 201 цього Кодексу, суд зобов’язаний

зупинити провадження у справі в суді апеляційної та касаційної

інстанції для вступу у справу правонаступника у разі смерті сто

рони за вимогами, у яких закон допускає правонаступництво, або

припинення існування юридичної особи, яка є стороною у справі.

В юридичній літературі і судовій практиці іноді вважають неможливим
зупинення провадження вищестоящими судами при перегляді судових
постанов. Але, по-перше, ст. 201 ЦПК має значення

загального правила, тобто такого, яке поширюється і на всі стадії

позовного провадження, і на всі стадії окремого провадження,
апеляційного і касаційного провадження і т. ін. По-друге, коментована

стаття прямо вказує на можливість правонаступництва у будь-якій

стадії процесу і у будь-якому провадженні. Так, згідно з п. 1 ст. 34

Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження
підлягає обов’язковому зупиненню у разі смерті стягувача

51

або боржника, оголошення померлим або визнання безвісно відсутніми
стягувана чи боржника, або припинення юридичної особи. Заміну сторони
виконавчого провадження здійснює суд у порядку ст. 378 ЦПК (див.
коментар до даної статті).

5. У провадженні справи при вирішенні питання про правонас-тупництво
необхідно враховувати, що у тих випадках, коли матеріальне
правовідношення тісно пов’язане з особою його суб’єкта,
правонаступництва у матеріальному правовідношенні бути не може, а тому
не може бути і процесуального правонаступництва.

Стаття 38. Участь у справі представника

Сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права,
свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані
особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть
брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі
представника.

Юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень,
наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх
компетенції через свого представника.

Представництво – це правовідношення, в силу якого одна особа
(представник) виступає у суді від імені та в інтересах іншої особи
(представлюваний). Представництво передбачене цивільним процесуальним
законодавством, по-перше, з метою надання юридичної допомоги громадянам
та організаціям при розгляді і вирішенні цивільних справ у суді.
По-друге, метою представництва є надання допомоги суду в установленні
дійсних прав і обов’язків сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі.

Представництво у суді є самостійним процесуальним інститутом, а не
різновидом загальноцивільного, як іноді вважають у судовій практиці та
літературі. Від загальноцивільного воно відрізняється тим, що: а)
представництво в силу цивільного права може бути в будь-яких угодах, а в
силу процесуального – тільки у суді; б) метою загальноцивільного
представництва є надання допомоги довірителю, а процесуального – і суду;
в) при загальноцивільному представництві не може бути подвійного
представництва, а

у процесі законний представник може доручити ведення справи
договірному; г) при загальноцивільному представництві в юридичній дії
бере участь тільки представник, а в процесі поряд із представником може
брати участь, а іноді й повинен, представлюваний; д) при
загальноцивільному представництві повноваження представника визначаються
дорученням, а у процесі – в основному законом. Тому за ЦПК України
представник віднесений до числа осіб, що беруть участь у справі, а,
отже, він наділений юридичною заінтересованістю і є самостійною
процесуальною фігурою.

3. Коментована стаття закріплює право сторін, третіх осіб, осіб,

які відповідно до закону захищають права, свободи чи інтереси ін

ших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи у справах

окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть скористатися
допомогою представника. У такий спосіб новий ЦПК

розширив коло осіб, які можуть мати представника у суді, прак

тично до кола осіб, які беруть участь у справі. Дана стаття частково

вирішує питання про види представництва.

Аналіз ст. ст. 38 – 44 ЦПК та ст. 60 ЦК України дозволяє відзначити
наявність чотирьох видів представництва: добровільного; законного, за
призначенням суду і громадського (про законне представництво див.
коментар до ст. 39 ЦПК). За ступенем обов’язковості представництво може
бути обов’язковим, коли на представництво не потрібно волевиявлення
представлюваного (у справах за участю недієздатних, наприклад), і
факультативним, коли волевиявлення представлюваного на представництво є
необхідним.

Регулюючи питання про добровільне (договірне) представництво,
коментована стаття необгрунтовано відносить до представництва участь у
цивільному судочинстві органів юридичних осіб (частина 3 коментованої
статті та п. 2 частини 1 ст. 42 цього Кодексу) та органів державної
влади (частина 4 коментованої статті). Тим більше, що зазначені норми
частково протиставляють їх представникам. Безумовно, участь зазначених
органів не є представництвом, оскільки є участю юридичних осіб та
держави через уповноважені органи.

В основі добровільного (договірного) представництва лежить договір.
Перший підвид – представництво інтересів сторін і третіх осіб
адвокатами. Підставою такого представництва є договір доручення на
ведення справи у суді. Другий підвид – юрисконсульт представляє у суді
інтереси підприємства, організації, установи в силу трудового договору.
Третій підвид – окремі громадяни представляють у суді інтереси сторін і
третіх осіб за договором дору-

чення. Наявність доручення у юрисконсульта є не підставою і не
свідченням договору доручення, а документом, що визначає обсяг
повноважень. Тому дуже спірною є думка деяких авторів про те, що і
юрисконсульти виступають у суді за договором доручення.

6. Громадське представництво полягає у тому, що в силу статуту,
положення про громадську організацію вона може представляти у суді
інтереси членів цієї організації (наприклад, профспілки).

Стаття 39. Законні представники

Права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років,
а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні
батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.

Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до
вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена,
можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі,
піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до
участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна
дієздатність якої обмежена.

Права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою,
захищає опікун, призначений для опіки над її майном.

Права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена
померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець
заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового
майна.

Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам.

1. Коментована стаття містить правила про так зване законне

представництво або, точніше, про представництво по справах не

повнолітніх, недієздатних, обмежено дієздатних, безвісно відсут

ніх та ін.

2. Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня

особа), згідно зі ст. 31 ЦК України наділена частковою дієздатністю.
Цивільне процесуальне законодавство не визнає їх дієздатними. Що
стосується фізичної особи, визнаної судом недієздатною,

то вона вважається недієздатною і цивільним (ст. 41 ЦК), і цивільним
процесуальним законодавством (частина 1 ст. 39 ЦПК). Тому

коментована стаття передбачає, що права, свободи та інтереси за

значених осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлю-

вачі, опікуни. Підставами такого представництва є відповідно факт
походження дитини від її батьків, факт усиновлення або акт про
призначення опікуном.

Фізичні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років ст. 32 ЦК
України наділяються неповною цивільною дієздатністю за деякими винятками
(див. коментар до ст. 29 ЦПК). Особи, цивільна дієздатність яких
обмежена судом, можуть самостійно вчиняти лише дрібні побутові
правочини. Виходячи із зазначеного, коментована стаття передбачає, що їх
права, свободи та інтереси можуть захищати у суді відповідно їхні
батьки, усиновлювачі, піклувальники. Суд може залучати до участі у таких
справах і неповнолітню особу чи особу, дієздатність якої обмежена.

Згідно зі ст. 44 ЦК України, на підставі рішення суду про визнання
фізичної особи безвісно відсутньою, нотаріус за останнім місцем її
проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Опікун,
призначений для опіки над майном, захищає права, свободи та інтереси
зазначеної особи і в суді.

Права, свободи та, інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена
судом померлою, якщо спадщина ще не прийнята, захищає виконавець
заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового
майна. Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де
немає нотаріуса, – органи місцевого самоврядування – вживають заходів
щодо охорони спадкового майна (ст. 1283 ЦК). Виконавцем заповіту може
бути фізична чи юридична особа за дорученням заповідача. Якщо заповідач
не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка були ним призначена,
відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання
заповіту (є рішення суду про це за позовом спадкоємців), спадкоємці
мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити
виконавцем заповіту іншу особу (ст. 1287 ЦК України).

Стаття 40. Особи, які можуть бути представниками

Представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла
вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно
посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком
осіб, визначених у статті 41 цього Кодексу.

Одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони,
третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або
беруть участь у справі на другій стороні.

55

Коментована стаття висовує головні вимоги до осіб, які можуть виступати
представниками в суді. Перша вимога є професійною – представниками
можуть бути адвокати. Вони володіють значними навичками юридичної
діяльності, необхідними юридичними знаннями. Тому не випадково ст. 59
Конституції України передбачає, що для забезпечення права на захист від
обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах
та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Представниками у суді можуть бути й інші особи, які не відповідають
першій вимозі, але до них коментована стаття висуває чотири інші вимоги:
1) вони повинні бути повнолітніми; 2) мати цивільну процесуальну
дієздатність; 3) мати належно посвідчені повноваження на здійснення
представництва і 4) не належати до кола осіб, які не можуть бути
представниками в суді (див. коментар до ст. 41 цього Кодексу).

Частина друга даної статті забороняє – і це цілком зрозуміло – суміщення
процесуальної ролі представника осіб, процесуальні і матеріальні
інтереси яких протирічать один іншому.

Стаття 41. Особи, які не можуть бути представниками

Не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як
секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок.

Судді, слідчі, прокурори не можуть бути представниками в суді, крім
випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є
стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

Коментована стаття у частині 1 визначає неможливість іншого суміщення
процесуальних ролей представника та осіб, які входять згідно ЦПК до
інших учасників процесу (секретар судового засідання, перекладач,
експерт, спеціаліст, свідок), оскільки ті й інші належать до різних груп
суб’єктів процесуальних правовідносин, з яких одні юридично
заінтересовані, а інші – ні.

Частина 2 даної статті встановлює обмеження за професіональною ознакою
деяким категоріям юристів: суддям, слідчим, прокурорам. Це обмеження має
етичний характер: у інших учасників справи не повинно виникати сумніву в
неупередженості суду у зв’язку з участю зазначених осіб у якості
представників. Однак з 56

цього правила є два винятки: судді, слідчі, прокурори можуть
представляти у суді відповідні органи, в яких вони працюють, якщо вони є
стороною або третьою особою у справі, і якщо зазначені особи виступають
у справі як законні представники.

Стаття 42. Документи, що посвідчують повноваження представників

1. Повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть

участь у справі, мають бути посвідчені такими документами:

довіреністю фізичної особи;

довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове
становище і повноваження її керівника;

свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном,
піклувальником чи охоронцем спадкового майна.

Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або
посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається,
перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за
місцем його проживання.

Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом посадової
особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з
прикладенням печатки юридичної особи.

4. Повноваження адвоката як представника можуть також

посвідчуватись ордером, який виданий відповідним адвокатським

об’єднанням, або договором.

Оригінали документів, зазначених у цій статті, або копії з них,
посвідчені суддею, приєднуються до справи.

Фізична особа може надати повноваження представникові за усною заявою,
яка заноситься до журналу судового засідання.

1. Коментована стаття визначає коло документів, що посвідчують
повноваження представників, у залежності від виду представництва. При
законному представництві повноваження представника підтверджуються у
залежності від підстави представництва

свідоцтвом про народження дитини, рішенням про призначенням

опікуном, піклувальником або документами, що особа є охоронцем
спадкового майна.

2. Повноваження договірного представника посвідчуються

довіреністю, ордером адвокатського об’єднання або договором

(для адвокатів), усною заявою фізичної особи, яку представляє

представник, занесеною до журналу судового засідання, (у випад-

ках участі особи, яку представляє представник, поряд із її
представником у справі). У статті визначається порядок посвідчення
довіреностей та приєднання їх до матеріалів справи.

3. Як вже зазначалось у коментарі до ст. 38 цього Кодексу, участь
органів юридичних осіб у справі не є представництвом, тому й документи
про службове становище керівника та його повноваження не є документом,
що посвідчує повноваження представника.

Стаття 43. Призначення або заміна

законного представника судом

У разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або
обмеженою у цивільній дієздатності, законного представника суд за
поданням органу опіки та піклування ухвалою призначає опікуна або
піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.

Якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня чи неповнолітня
особа, позбавлена батьківського піклування, не має законного
представника, суд ухвалою встановлює над нею відповідно опіку чи
піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна або
піклувальника та залучає їх до участі у справі як законних
представників.

У разі якщо законний представник не має права вести справу в суді з
підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та
піклування замінює законного представника.

Звільнення опікуна чи піклувальника в разі, якщо їх призначив суд, і
призначення ними інших осіб здійснюються в порядку, встановленому
частиною другою статті 241 цього Кодексу.

(У редакції Закону України від 16.03.2006 р. N 3SS1-IV)

1. Стаття 60 ЦК передбачає 4 випадки встановлення опіки і піклування
судом, які є підставами особливого виду судового представництва – по
призначенню суду. По-перше, суд встановлює опіку над фізичною особою у
разі визнання її недієздатною. По-друге, суд встановлює піклування над
фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності. Зазначені
підстави застосовуються судом при розгляді відповідних цивільних справ
(див. коментар до глави 2 розділу 4 цього Кодексу).

2. Третьою підставою призначення законного представника у особі опікуна
є обставина, якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітній
позбавлений батьківського піклування, а якщо 58

такою особою є неповнолітній – у особі піклувальника(четверта
підстава). У цих випадках згідно частини другої коментованої статті,
якщо при розгляді цивільної справи буде встановлено, як вимагає ст. 60
ЦК, відсутність батьківського піклування, і, додатково, як вимагає
коментована стаття, відсутність законного представника, суд своєю
ухвалою встановлює над малолітньою чи неповнолітньою особою відповідно
опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає
опікуна чи піклувальника та залучає їх до участі у справі як законних
представників.

П’ята підстава представництва по призначенню суду є випадок передбачений
частиною 1 коментованої статті. Якщо при розгляді цивільної справи буде
виявлена відсутність у сторони чи третьої особи визнаної недієздатною чи
обмеженою в цивільній дієздатності, законного представника суд за
поданням органу опіки і піклування своєю ухвалою призначає опікуна чи
піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.

Частина 3 коментованої статті передбачає можливість за поданням органу
опіки і піклування заміни законного представника після відкриття справи.
Підставами такої заміни є заборона з боку закону певним особам бути
представниками (див. коментар до ст. 41 цього Кодексу).

Частина 4 даної статті передбачає також право суду звільнити опікуна чи
піклувальника в разі якщо їх призначив суд, і призначити опікунами чи
піклувальниками інших осіб. Про порядок здійснення цих процедур (див.
коментар до ст. 241 цього Кодексу).

Стаття 44. Повноваження представника в суді

Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може
вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що
їх має право вчиняти ця особа.

Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії
мають бути застережені у виданій йому довіреності.

Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначаються
статтями 248 – 250 Цивільного кодексу України.

Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за
довіреністю мас бути повідомлено суд шляхом подання письмової заяви або
усної заяви, зробленої у судовому засіданні.

5. У разі відмови представника від наданих йому повноважень

представник не може бути у цій самій справі представником іншої

сторони.

59

1. Коментована стаття докорінно змінила порядок визначення

повноважень договірного представника. Згідно з ЦПК 1963 р; повноваження
представників підтверджувалися відповідно загальним

або спеціальним дорученням. Якщо в суд представлено тільки загальне
доручення, то представник від імені особи, яку він представляє, міг
вчинити всі процесуальні дії, крім передачі справи до третейського суду,
повної або часткової відмови від позовних вимог,

визнання позову, зміни предмета позову (матеріально-правової вимоги),
укладення мирової угоди, передоручення, оскарження рішення суду,
пред’явлення виконавчого листа до стягнення, одержання

присудженого майна або грошей. Якщо сторона, що представляється, або
третя особа довіряли своєму представнику здійснення будь-яких з
перелічених вище повноважень, вони повинні були видати

представнику таке доручення, у якому це спеціально застережено.

Тому таке доручення і прийнято було називати спеціальним.

Частина 1 коментованої статті, навпаки, визначає, що загальне доручення
означає наявність у представника права вчиняти від імені особи, яку він
представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти зазначена
особа, тобто і відмовитись від позову, і визнати позов, і укласти мирову
угоду і ін. А якщо особа, що представляється, не довіряє вчиняти певну
або певні процесуальні дії представникові, вона повинна зробити
відповідні застереження у довіреності. Необхідність такої різкої зміни
порядку підтвердження повноважень, як уявляється, сумнівна, оскільки для
цього потрібен більш високий рівень правосвідомості осіб, що
представляються, і, можливо, більш високий рівень відповідальності
представників, аби уникнути можливих зловживань.

2. Коментована стаття передбачає також можливість припинення договірного
представництва, обмеження повноважень представника та відмову
представника від повноважень.

Підставами припинення представництва є такі ж підстави, що і для
припинення загальноцивільного представництва: закінчення строку
довіреності; скасування довіреності особою, що представляється; відмова
представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення
юридичної особи, яка видала довіреність або якій було видано
довіреність; смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її
померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її
цивільної дієздатності; смерті особи, якій видана довіреність,
оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно
відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності (ст. 248 ЦК). 60

Про припинення представництва або обмеження повноважень представника
відповідна особа повинна повідомити суд письмовою заявою або усною
заявою у судовому засіданні.

Стаття 45. Участь у цивільному процесі органів та осіб, яким законом
надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб

У випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з
прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із
заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних
чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах.

Прокурор здійснює у суді представництво інтересів громадянина або
держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може
здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути
залучені судом до участі в справі або взяти участь у справі за своєю
ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь
зазначених органів у цивільному процесі для подання висновків у справі є
обов’язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за
необхідне.

1 .Коментована стаття містить правила про участь у цивільному
судочинстві не зовсім однорідних учасників, а тому коментар дається
автором у ряді випадків окремо з питань участі прокурора і з питань
участі інших органів та осіб, що вказані у даній статті.

2.Стаття 121 Конституції України, стосовно судочинства, в якості одного
із завдань прокуратури передбачає представництво інтересів громадянина
або держави в суді у випадках, визначених законом. Стаття 34 Закону
України «Про прокуратуру» зазначає, що прокурор, який бере участь у
розгляді справ у суді, додержуючись принципу незалежності суддів та
підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний
повний і об’єктивний розгляд справ і постановлению законних і
обгрунтованих судових рішень. Згідно змісту статті, формами
представництва прокурора у суді є: 1) звернення до суду із заявою про
захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних
інтересів; 2) участь у розгляді справ, відкритих як за заявою проку-

курора, так і інших осіб (див. також ст. 36-1 Закону України «Про
прокуратуру»). Підставами участі прокурора у цивільному судочинстві є
його ініціатива, у випадках, визначених законом (наприклад, ст. 281
цього Кодексу), та за ініціативою суду теж у випадках, визначених
законом.

З.Згідно з коментованою статтею у цивільній справі можуть брати участь
також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи
державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні
особи, якщо за законом вони можуть звертатися до суду із заявами про
захист прав, свобод та інтересів Інших осіб. Для всіх органів і осіб,
зазначених у ст. 45 ЦПК, передбачається тільки ця форма участі.
Пред’явлення заяви ними можливо за наявності двох умов: а) якщо даним
органам і особам стало відомо про порушення права; б) якщо за законом
вони мають право на пред’явлення такої заяви в інтересах інших осіб.
Участь зазначених органів і осіб у даній формі не виключає участі поряд
з ними тих осіб, в інтересах яких пред’явлена заява. Законодавство
найчастіше передбачає пред’явлення позовів на захист інтересів дітей:
про позбавлення батьківських прав, про відібрання дитини, про визнання
усиновлення недійсним, про скасування усиновлення (ст. ст. 165, 170, 240
СК).

4.У формі вступу в справу за своєю ініціативою або залучення судом для
надання висновку в справі поряд із прокурором можуть або повинні брати
участь тільки органи державної влади і органи місцевого самоврядування.
У судовій практиці у цій формі беруть участь найчастіше органи опіки і
піклування. Наданню висновку по справах, наприклад, про виховання дітей,
передує вивчення умов життя батьків, їх особистих якостей, думки дитини
тощо. Зазначені органи у цій формі нагадують експертів, але вони мають
юридичну заінтересованість і дають висновок не тільки по фактичних
обставинах, а й по суті справи.

Стаття 46. Процесуальні права органів та осіб,яким законом надано
право захищати права, свободи та інтереси інших осіб

1. Органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу
звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних
інтересах, мають процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої
вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Відмова органів та інших осіб, які відповідно до статті 45 цього Кодексу
звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними заяви або
зміна вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої
подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення
вимоги у первісному обсязі.

Якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах
якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без
розгляду.

Прокурор, який не брав участі у справі, з метою вирішення питання про
наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви
про перегляд рішення у зв’язку з винятковими або но-вовиявленими
обставинами, має право знайомитися з матеріалами справи в суді.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які беруть
участь у справі для подання висновку, мають процесуальні права і
обов’язки, встановлені статтею 27 цього Кодексу, а також мають право
висловити свою думку щодо вирішення справи по суті.

1.Прокурор у цивільному процесі належить до осіб, які беруть участь у
справі, а отже, він має юридичну заінтересованість у справі і
наділяється всіма правами цієї групи учасників процесу (див. коментар до
ст. 27 цього Кодексу). Коментована стаття ЦПК і глава 3 розділу III
Закону України «Про прокуратуру» окреслюють коло додаткових повноважень
прокурора у цивільному процесі. Прокурор має право підтримувати і
змінювати у ході розгляду справи пред’явлені їм заяви або відмовитися
від них. Відмова прокурора від заяви ще не визначає хід розгляду справи,
тому що особа, на захист інтересів якої була подана заява, має право
вимагати розгляду справи по суті. Прокурор має право вносити апеляційні
та касаційні скарги на рішення, ухвали і постанови суду першої
інстанції. Ряд повноважень прокурор може реалізувати при перегляді
судових рішень та їх виконанні (див. коментар до відповідного розділу
цього Кодексу). Прокурор, який не брав участі у справі, з метою
вирішення питання про наявність підстав для апеляційної чи касаційної
скарги, заяви про перегляд рішення у зв’язку з винятковими або
нововиявленими обставинами, має право знайомитись із матеріалами справи
у суді.

2.Процесуальні права органів та осіб, яким законом надано право захищати
права, свободи та інтереси інших осіб, залежать від їх входження до
певного кола суб’єктів цивільних процесуальних відносин. Оскільки
правила про ці органи і особи містяться

у § 1 глави 4, вони віднесені законом до осіб, які беруть участь у
справі, а відтак, наділені юридичною заінтересованістю. Однак характер
їх заінтересованості інший, ніж у сторін і третіх осіб -вона носить не
особистий, а службовий, посадовий, як правило, характер. їх
заінтересованість визначається найчастіше місцем у системі органів
держави, їх компетенцією. У справі зазначені органи беруть участь
найчастіше з метою здійснення покладених на них обов’язків.

З.Так, наприклад, органи опіки і піклування беруть участь у справах,
пов’язаних з виконанням батьками, опікунами і піклувальниками обов’язків
по вихованню дітей. Метою участі цих органів і осіб у цивільному процесі
може бути захист інтересів інших осіб і надання допомоги суду в
з’ясуванні дійсних обставин справи. Тому коментована стаття і
передбачає, що органи та інші особи мають процесуальні права й обов’язки
особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову
угоду, оскільки для останнього потрібно бути суб’єктами спірних
матеріально-правових відносин.

§ 2. Інші учасники цивільного процесу

Стаття 47. Особи, які є іншими учасниками цивільного процесу

1. Учасниками цивільного процесу, крім осіб, які беруть участь у справі,
с секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт,
перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу.

1. Коментована стаття визначає коло осіб, яких цей Кодекс відносить до
інших учасників цивільного процесу. На відміну від осіб, які беруть
участь у справі, зазначені у статті учасники не визнаються такими, що
мають юридичну заінтересованість у справі, тому їх логічно вважати
особами, які сприяють здійсненню правосуддя. За процесуальними ролями
інших учасників цивільного процесу необхідно поділяти на дві групи: 1)
особи, які сприяють здійсненню правосуддя своїми юридичними діями
(свідок, експерт, особа, яка надає правову допомогу); 2) особи, які
«технічно» сприяють розгляду справи (секретар судового засідання,
судовий розпорядник, перекладач та спеціаліст).

Стаття 48. Секретар судового засідання

1. Секретар судового засідання:

здійснює судові виклики і повідомлення;

перевіряє наявність та з’ясовує причини відсутності осіб, яких було
викликано до суду, і доповідає про це головуючому;

забезпечує фіксування судового засідання технічними засобами;

веде журнал судового засідання;

оформлює матеріали справи;

виконує інші доручення головуючого, що стосуються розгляду справи.

2. Секретар судового засідання може уточнювати суть процесу

альної дії з метою її правильного відображення в журналі судового

засідання.

1. Коментована стаття регламентує функції секретаря судового засідання у
процесі розгляду цивільної справи та по його закінченні. Секретар
судового засідання у зв’язку з його функціями є досить важливим
учасником процесу, оскільки від якості його роботи залежить не тільки
успішний розгляд справи, але й успішність переглядів рішення по справі.
За допомогою журналу судового засідання (поряд з мотивувальною частиною
рішення), якщо він складений правильно, повно, можливо проаналізувати
хід розгляду справи: які факти досліджувались судом, які докази були
подані, які процесуальні дії вчинялись і т. ін. Тому секретар судового
засідання і є такою процесуальною фігурою, відносно якої ЦПК передбачає
можливість відводу за наявності певних підстав (див. коментар до ст. 22
цього Кодексу). Значення секретаря судового засідання збільшилось,
оскільки за новим ЦПК він наділений додатковими повноваженнями,
наприклад, забезпечувати фіксування судового засідання технічними
засобами.

Стаття 49. Судовий розпорядник

1. Судовий розпорядник:

забезпечує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього
учасників цивільного процесу;

з урахуванням кількості місць та забезпечення порядку під час судового
засідання визначає можливу кількість осіб, що можуть бути присутні у
залі судового засідання;

3) оголошує про вхід і вихід суду та пропонує всім присутнім

встати;

слідкує за додержанням порядку особами, присутніми у залі судового
засідання;

виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги
перекладача,експерта;

під час судового засідання приймає від учасників цивільного процесу
документи та інші матеріали і передає до суду;

запрошує до залу судового засідання свідків та виконує вказівки
головуючого щодо приведення їх до присяги;

виконує інші доручення головуючого, пов’язані із створенням умов,
необхідних для розгляду справи.

2. Вимоги судового розпорядника, пов’язані з виконанням

обов’язків, зазначених у частині першій цієї статті, є обов’язковими

для учасників цивільного процесу.

3. Скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника розгляда

ються судом у цьому самому процесі.

1. Новий ЦПК регулює повноваження нового учасника цивільного процесу –
судового розпорядника, але повноваження його прописані інколи
суперечливо, а інколи незрозуміло. Так, не зовсім зрозумілими є його
обов’язки забезпечувати належний стан залу судового засідання, визначати
можливу кількість осіб, присутніх у залі судового засідання, і т. ін.
Якщо судова практика підтвердить необхідність такої процесуальної
фігури, то у зв’язку з потребами судової практики повноваження судового
розпорядника потребують уточнення.

Стаття 50. Свідок

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що
стосуються справи.

Свідок зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві
показання про відомі йому обставини.

3. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок

зобов’язаний завчасно повідомити про це суд.

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він
володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання
показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію
витрат, пов’язаних з викликом до суду.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з
непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність,
а за невиконання інших обов’язків – відповідальність, встановлену
законом.

1. Показання свідка – це один з найважливіших засобів доказування у
цивільному процесі, з якого суд одержує відомості про обставини справи.
Відповідно до частини першої цієї статті свідком може бути кожна особа,
якій відомі будь-які обставини, що мають

значення для справи. Що означає «кожна особа»? Це означає, по-

перше, що закон не встановлює обмежень за мотивами родинних

стосунків. При оцінці доказів суд повинен враховувати стосунки

між свідком і особами, що беруть участь у справі. По-друге, не

існує в законі й обмежень за мотивами віку свідка, але суди по

цивільних справах повинні, по можливості, уникати притягнення

як свідків малолітніх дітей. Про інші обмеження див. коментар до

ст. 51 ЦПК.

2. Частина друга коментованої статті вказує на головний

обов’язок свідка: він зобов’язаний з’явитися у суд і дати правдиві

показання про відомі йому обставини. Крім обов’язків свідка, за

кон встановлює і його відповідальність.

За злісне ухилення від явки до суду передбачена адміністративна
відповідальність за ч. 1 ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні
правопорушення. Злісним ухиленням має визнаватися навмисна неявка в суд
за мотивами особистої чи корисливої зацікавленості в результаті справи,
особливих стосунків з ким-не-будь із учасників справи.

За давання завідомо неправдивих показань або за відмову від давання
показань може настати кримінальна відповідальність свідка. Така
відповідальність застосовується на практиці дуже рідко, тому що часом
складно відмежувати показання завідомо неправдиві від помилкових,
добросовісної помилки тощо (ст. ст. 384, 385 КК).

4.На відміну від.ЦПК 1963 р. коментована стаття більш чітко вирішує
питання про права свідків. Вони мають право давати показання рідною
мовою або мовою, якою вони володіють, користуватися письмовими записами,
відмовитися від давання показань у певних випадках (див. коментар до
ст.ст. 51-52 ЦПК), на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.
Про розмір компенсації витрат див. : п. 5 коментаря до ст.86 цього
Кодексу.

Стаття 51. Особи, які не підлягають допиту як свідки

1. Не підлягають допиту як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку
чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не

здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати
обставини, що мають значення для справи, або давати показання;

особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що
були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем,
– про такі відомості;

священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

професійні судді, народні засідателі та присяжні – про обставини
обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення
рішення чи вироку.

2. Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як
свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв –
без згоди дипломатичного представника.

1.Коментованастаттяокреслюєколоосіб,які не підлягають допиту як свідки.
Виходячи із змісту статті, їх можна поділити на дві групи: 1) особи, які
не можуть взагалі бути допитаними (абсолютна неможливість бути
свідками); 2) особи, які за певних обставин не можуть бути допитані як
свідки.

Абсолютно неспроможні бути свідками, по-перше, недієздатні фізичні
особи. Уявляється, що свідками у сенсі цієї статті можуть бути
повнолітні особи, які не визнані судом недієздатними, неповнолітні особи
та особи, дієздатність яких обмежена (неповна дієздатність), а також
неповнолітні особи, які набули цивільної процесуальної дієздатності
внаслідок реєстрації шлюбу, та особи, які набули повної цивільної
дієздатності у порядку, встановленому ЦПК (див. коментар до ст.ст. 242 –
245 цього Кодексу). Це загальне правило, оскільки ст. 182 ЦПК допускає
допит і малолітніх свідків. Уявляється, що у цивільному судочинстві це
повинно бути вкрай рідким явищем. По-друге, не підлягають допиту як
свідки особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному
лікувальному закладі і не здатні через свої психічні вади правильно
сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання.
При вирішенні питання про неспроможність бути свідком потрібна допомога
спеціалістів, тому що саме по собі перебування у лікувальному закладі ще
не є перепоною бути свідком.

Відносна неспроможність бути свідком виникає у трьох випадках. По-перше,
підставою неспроможності можуть бути фізичні вади, які виключають
можливість сприймати певні обставини. За інших обставин особа може бути
свідком. По-друге, визначені у статті особи не можуть бути свідками за
зазначеними у ній обста-68

винами (п.п. 2, 3, 4 коментованої статті). По-третє, не можуть бути без
особистої згоди або без згоди певних осіб допитані як свідки відповідно
особи, які мають дипломатичний імунітет, та представники дипломатичних
представництв.

Стаття 52. Особи, які мають право відмовитися від давання показань

Фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів
сім’ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим,
мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук,
внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над
якою встановлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих
осіб).

Особа, яка відмовляється давати показання, зобов’язана повідомити
причини відмови.

1. Коментована стаття згідно зі ст. 63 Конституції України встановлює
право фізичної особи відмовитися давати показання щодо себе, членів
сім’ї чи близьких родичів і визначає коло цих осіб та близьких родичів
цих осіб. Згідно зі ст. 63 Конституції України за таку відмову особа не
несе відповідальності, але, згідно з частиною 2 коментованої статті, у
випадку відмови давати показання особа зобов’язана повідомити суду
причину своєї відмови.

Стаття 53. Експерт

Експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних
об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і
дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і
стосуються сфери її спеціальних знань.

Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим
Законом України “Про судову експертизу”, і внесена до Державного реєстру
атестованих судових експертів.

Експерт зобов’язаний з’явитися за викликом суду, провести повне
дослідження і дати обгрунтований та об’єктивний письмовий висновок на
задані йому питання, а у разі необхідності – роз’яснити його.

Під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити збереження
об’єкта експертизи. Якщо дослідження пов’язане з повним або частковим
знищенням об’єкта експертизи або зміною його

властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який
оформляється ухвалою.

Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для
проведення експертизи; спілкуватися з особами, які беруть участь у
справі, а також іншими учасниками цивільного процесу, за винятком дій,
пов’язаних з проведенням експертизи; розголошувати відомості, що стали
йому відомі у зв’язку з проведенням експертизи, або повідомляти
будь-кому, крім суду, про результати експертизи.

Експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення
ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без
залучення інших експертів.

У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт
невідкладно заявляє суду клопотання щодо його уточнення або повідомляє
суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями.

8. Експерт не має права передоручати проведення експертизи

іншій особі.

9. У разі постановления ухвали суду про припинення проведення

експертизи, експерт зобов’язаний негайно подати матеріали справи

та інші документи, що використовувалися для проведення експер

тизи.

10. Експерт має право:

знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;

викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення
факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були
задані питання;

бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються
предмета і об’єктів дослідження;

задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;

користуватися іншими правами, встановленими Законом України “Про судову
експертизу”.

Експерт має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат,
пов’язаних з проведенням експертизи і викликом до суду.

Експерт може відмовитися від давання висновку, якщо подані йому
матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов’язків. Заява
про відмову повинна бути вмотивованою.

70

13. За завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин
від виконання покладених на нього обов’язків експерт несе кримінальну
відповідальність, а за невиконання інших обов’язків – відповідальність,
встановлену законом.

1. Коментована стаття визначає, хто є експертом у цивільно

му судочинстві: це особа, якій доручено проведення дослідження

об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини

справи.

Результатом цього дослідження є формулювання висновку експерта як
спеціаліста у певній сфері знань. Згідно зі ст. 10 Закону України «Про
судову експертизу» судовими експертами можуть бути особи, які мають
необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань. Фахівці
державних спеціалізованих установ і відомчих служб, що проводять судові
експертизи, повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку та
атестацію як судові експерти певної спеціальності. Частина 2
коментованої статті встановлює і таку умову: експертом може бути особа,
внесена до державного реєстру атестованих судових експертів, хоча ст. 9
зазначеного Закону не така категорична і зазначає, що проведення
експертиз повинно доручатися переважно фахівцям, внесеним до Реєстру
судових експертів.

Коментована стаття визначає коло обов’язків експерта у цивільному
судочинстві, головним з яких є його обов’язок з’явитися за викликом
суду, провести повне дослідження, надати обгрунтований та об’єктивний
письмовий висновок і у разі необхідності роз’яснити його. До обов’язків
експерта згідно з коментованою статтею та статтею 12 Закону України «Про
судову експертизу» відносяться також забезпечення збереження об’єкта
експертизи; обов’язок не збирати за власною ініціативою матеріали; не
спілкуватися з учасниками процесу, за винятком дій, пов’язаних з
проведенням експертизи; не розголошувати відомості та результати
експертизи; невідкладно повідомити суд про неможливість проведення ним
експертизи; не передоручати проведення експертизи іншій особі; заявити
самовідвід за наявності передбачених законом підстав.

Зазначені у попередньому пункті закони визначають і коло прав експерта.
Він має право: заявити суду клопотання щодо уточнення змісту та обсягу
доручення; повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи за
заданими питаннями; знайомитися з матеріалами справи, що стосуються
предмету дослідження; заяв-

71

ляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;
викладати у висновку виявлені факти, з приводу яких йому не були задані
питання; бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що
стосуються предмета і об’єктів дослідження; задавати питання особам, які
беруть участь у справі, та свідкам; одержувати винагороду за проведення
експертизи, якщо її проведення не є службовим завданням, та компенсацію
понесених ним витрат.

Стаття 54. Спеціаліст

Спеціалістом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями та
навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації
під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних
спеціальних знань і навичок.

Спеціаліст може бути залучений до участі у цивільному процесі за ухвалою
суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування,
складання схем, планів, креслень, відбору зразків для проведення
експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Допомога
спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не
замінює висновку експерта.

Спеціаліст зобов’язаний з’явитися за викликом суду, відповідати на
задані судом питання, давати усні консультації та письмові роз’яснення,
звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, у
разі потреби надавати суду технічну допомогу.

Допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань.

Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися від
участі у цивільному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями
та навичками, з дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь
у справі, та свідкам, звертати увагу суду на характерні обставини чи
особливості доказів, на оплату виконаної роботи та на компенсацію
витрат, пов’язаних з викликом до суду.

1. Коментована стаття передбачає таку процесуальну фігуру, як
спеціаліст, та визначає його правове положення у цивільному судочинстві.
Спеціалістом є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками
застосування технічних засобів і може надавати консультації суду з
зазначених питань. До участі в процесі він залучається ухвалою суду для
надання допомоги технічного характеру (фотографування, складання схем,
відбору зразків для експертизи та ін.). Його допомога не замінює
висновку експерта і не може стосуватися правових питань. 72

2. Спеціаліст зобов’язаний: з’явитися за викликом суду, відповідати на
питання суду, давати усні консультації та письмові роз’яснення, надавати
технічну допомогу та ін. Спеціаліст має право: знати мету виклику до
суду; відмовитися від участі у процесі, якщо він не володіє відповідними
знаннями та навичками; з дозволу суду задавати питання особам, які
беруть участь у справі, та свідкам; на оплату виконаної роботи та на
компенсацію відповідних витрат. Розмір оплати послуг спеціаліста
відповідно Додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня
2006р. №590 обчислюється за кожну годину пропорційно до середньої
заробітної плати особи, розрахованої відповідно до п.2 Порядку
обчислення заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 8 лютого 1995р. №100. Загальний розмір виплати не може
перевищувати суми, розрахованої за відповідний час виходячи із
трикратного розміру мінімальної заробітної плати.

Стаття 55. Перекладач

Перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою, якою
здійснюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне
для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа,
яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими.

Перекладач допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у
справі.

Перекладач має право задавати питання з метою уточнення перекладу,
відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє
достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу, а також на оплату
виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до
суду.

Перекладач зобов’язаний з’являтися за викликом суду, здійснювати повний
і правильний переклад, посвідчувати правильність перекладу своїм
підписом в процесуальних документах, що вручаються сторонам у перекладі
на їх рідну мову або мову, якою вони володіють.

За завідомо неправильний переклад або за відмову без поважних причин від
виконання покладених на нього обов’язків перекладач несе кримінальну
відповідальність, а за невиконання інших обов’язків – відповідальність,
встановлену законом.

73

Коментована стаття визначає правове становище перекладача у цивільному
судочинстві. Перекладачем може бути особа, яка вільно володіє державною
мовою (ст. 7 цього Кодексу визначає мову судочинства таким чином) та
іншою мовою, знання якої необхідне для перекладу з однієї мови на іншу.
Перекладачами також можуть бути за обставинами справи особи, які
володіють технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими.
Перекладач допускається ухвалою суду з ініціативи будь-якої особи, яка
бере участь у справі.

До прав перекладача належить право задавати питання з метою уточнення
перекладу, відмовитися від участі у процесі, якщо він не володіє
достатньо мовами для перекладу, на оплату виконаної роботи та на
компенсацію витрат, пов’язаних із виконанням обов’язків перекладача.
Розмір оплати послуг перекладача обчислюється відповідно п.4 Додатку до
постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня2006р. №590 таким же
чином як і спеціаліста (див. коментар до ст.54 цього Кодексу).

3. Коментована стаття покладає на перекладача певне коло

обов’язків, головними з яких є обов’язок з’явитися за викликом

суду, здійснювати повний і правильний переклад, посвідчувати

правильність перекладу своїм підписом у документах суду, що

вручаються сторонам.

Стаття 56. Особа, яка надає правову допомогу

Правову допомогу може надавати особа, яка с фахівцем у галузі права і за
законом має право на надання правової допомоги.

Особа, зазначена в частині першій цієї статті, має право: знайомитися з
матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до
справи документів, бути присутнім у судовому засіданні. Особа, яка має
право на надання правової допомоги, допускається ухвалою суду за заявою
особи, яка бере участь у справі.

1. Коментована стаття визначає правове становище особи, яка надає
правову допомогу. Форми правової допомоги у цивільному судочинстві, як
уявляється, досить різноманітні. У судовій практиці, перш за все,
правову допомогу особам, які беруть участь у справі, надають адвокати та
інші особи, які беруть участь у справі як представники сторін та третіх
осіб. Безумовно, істотну правову допомогу надають органи та особи, яким
законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, і
серед них особливо – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,
74

прокурор та органи державної влади, органи місцевого самоврядування
(див. коментар до ст.ст. 45 – 46 цього Кодексу). Якщо сторона чи третя
особа має у справі представником адвоката, сумнівно, що вона буде
залучати ще й особу, яка надає правову допомогу. Але ст.ст. 12 та 56 ЦПК
допускають і таку ситуацію.

2. Частина 2 коментованої статті визначає, що особа, яка надає правову
допомогу, долучається до справи ухвалою суду за заявою відповідної
особи, яка бере участь у справі, і має бажання користуватися допомогою
правового помічника. Останній має право знайомитися з матеріалами
справи, робити з них витяги, знімати копії приєднаних до неї документів,
бути присутнім у судовому засіданні. Бажано б, аби ЦПК передбачив
можливість та форму спілкування при розгляді справи особи, яка надає
правову допомогу, з судом, особою, якій вона надає правову допомогу, з
особами, які беруть участь у справі, а також з іншими учасниками
цивільного процесу, наприклад, із свідками та експертом.

Глава 5. ДОКАЗИ

Стаття 57. Докази

1. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встанов

лює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги

і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для

вирішення справи.

2. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх

осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків,

письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів,

висновків експертів.

1. Частина перша цієї статті дає нормативне визначення доказів.
Відповідно до нього доказами є: а) не факти, не обставини, а фактичні
дані, тобто відомості про факти; б) будь-які фактичні дані, тобто жодні
докази не мають заздалегідь встановленої сили для суду; в) дані,
одержані у процесуальній формі, тобто з зазначених у законі джерел і
передбаченими у законі способами; г) такі фактичні дані, що вказують на
наявність чи відсутність фактів підстави позову і фактів, що
обґрунтовують заперечення проти позову, а також інші обставини, що мають
значення для правильного ви-

75

рішення справи, тобто такі дані, що належать до цієї справи, до
шуканого факту.

2. Докази у цивільній справі класифікуються за такими підставами:

а)заджерелом їх одержання вониможутьбутиособистими(джере-

лом їх є люди – відомості, одержані від сторін, свідків і т.д.),
речовими (джерелом є речі – письмові і речові докази) і змішаними
(джерелом є, наприклад, письмові докази і усні пояснення – висновок
експерта);

б) за способом утворення вони поділяються на первісні (відомості

про факти, одержані з першоджерела – з оригіналу документа, від

свідка-очевидця і т. ін.) і похідні – відомості, отримані з джерела, що

відтворює інший засіб доказування (копія документа, наприклад);

в) стосовно шуканого факту вони можуть бути прямими (вказують

на наявність чи відсутність шуканого факту) і непрямими (такими,

що дозволяють зробити можливий висновок про шуканий факт);

г) за способом повідомлення відомостей про факти докази поділя

ються на усні, письмові і речові.

3. Частина друга коментованої статті хоча і не дає поняття, але

вказує на засоби доказування, тобто ті джерела, з яких суд одержує

фактичні дані, докази. Ця частина містить вичерпний перелік за

собів доказування: пояснення сторін і третіх осіб, їхніх представ

ників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази,

речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновок експерта.

Однак у судовій практиці не випадково велике значення надається,

наприклад, висновку органів опіки і піклування. Тому перелік за

собів доказування треба було б доповнити вказівкою на пояснення

прокурора, пояснення і висновок органів державної влади і органів

місцевого самоврядування, оскільки пред’явленню позову проку

рором, пред’явленню позову органами державної влади і органами

місцевого самоврядування, дачі ними висновку передує вивчення

обставин справи, і названі учасники процесу повідомляють суду

певні відомості про обставини, що можуть сприяти повному і пра

вильному розгляду і вирішенню цивільної справи.

Стаття 58. Належність доказів

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для
підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

76

Коментована стаття закріплює правило про належність доказів із метою не
допустити відволікання уваги суду на дослідження доказів, що не мають
значення для справи, тобто предмету доказування за її обставинами. Ця
стаття встановлює процесуальний фільтр, за допомогою якого, на підставі
внутрішнього переконання, суд відкидає докази, що не стосуються справи.
Значення цього правила полягає у тому, що суд може припинити спроби
недобросовісних учасників процесу затягнути процес, відвернути увагу
суду та інших учасників процесу від суті справи. Так, характеристика
відповідача у справі про стягнення аліментів до справи не належить, але
ця ж характеристика у справі про позбавлення його батьківських прав може
бути приєднана до справи. Питання про належність доказів вирішується
головним чином суддею при прийнятті заяви і підготовці цивільної справи
до судового розгляду.

Правило цієї статті є загальним, воно конкретизується спеціальними
правилами інших статей цього Кодексу. Так, ст. 136 ЦПК передбачає
обов’язковість обгрунтування клопотання про виклик свідка вказівками на
те, які обставини по даній справі може підтвердити цей свідок. Зазначена
особа може бути викликана у суд тільки за умови, що її повідомлення
належатимуть до обставин саме цієї справи.

Стаття 59. Допустимість доказів

Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку,
встановленого законом.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними
засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами
доказування.

Як уявляється автору, коментована стаття має деякі недоліки у своїй
назві. Назва статті, по-перше, суперечить частині 2, в якій міститься
головний зміст принципу допустимості. Не може регулюватися даною статтею
питання про допустимість доказів, оскільки частина 1 ст. 57 цього
Кодексу зазначає, що доказами є будь-які фактичні дані. Тим більше, що у
частині 2 коментованої статті мова йде про засоби доказування. Тому
назву статті потрібно викласти так: «Допустимість засобів доказування».

Правило про допустимість засобів доказування має істотне значення,
насамперед, для цивільного обороту, тому що належ-

77

не оформлення угод упорядковує допроцесуальні відносини суб’єктів
цивільного права, виключає зайві спори про право. Разом з тим це правило
є значущим і для цивільного судочинства, тому що спрощує завдання суду
при вирішенні окремих спорів.

Правила про допустимість засобів доказування закріплені у статтях 57 і
59 цього Кодексу. Вони містять дві вимоги до засобів доказування.
По-перше, засоби доказування з будь-якої цивільної справи мають бути
перелічені у ч. 2 ст. 57 ЦПК, тому що вона містить їх вичерпний перелік.
По-друге, обставини справи, що за законом повинні підтверджуватися
зазначеними у законі засобами доказування, не можуть підтверджуватися
ніякими іншими засобами доказування. Так, наприклад, відповідно до
цивільного законодавства України у тих випадках, коли договори мають
укладатися у простій чи кваліфікованій письмовій формі, підтвердження
або заперечування їх шляхом показань свідків не повинно допускатися. У
цих випадках на підтвердження договору мають надаватися документи про
його оформлення (див., наприклад, ст. 1047 ЦК України). Однак це правило
деякою мірою суперечить принципу об’єктивної істини. Тому в судовій
практиці при відсутності допустимого засобу доказування суди досліджують
й інші засоби доказування по розглянутій справі. У наведеному прикладі
факт невиконання договору може підтверджуватися будь-якими засобами
доказування, передбаченими ст. 57 цього Кодексу, у тому числі й
показаннями свідків (див. п. 8 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду
України від 21.12.90 «Про практику застосування судами процесуального
законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» //
Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний кодекс України. Ухвали Пленуму
Верховного Суду України в цивільних справах. – К. – 1999. – С 349).

Пленум Верховного Суду України неодноразово звертав увагу судів на
необхідність додержання правил про належність доказів і допустимість
засобів доказування. Так, у п. 8 постанови Пленуму № 9 від 21 грудня
1990 р. «Про практику застосування судами процесуального законодавства
при розгляді цивільних справ по першій інстанції» зазначено, що при
збиранні доказів необхідно неухильно виконувати вимоги ст. 28 ЦПК про
належність доказів і ст. 29 цього Кодексу про допустимість засобів
доказування.

7S

Стаття 60. Обов’язки доказування і подання доказів

Кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається
як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених
статтею 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у
справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення
рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі, виникає спір.

Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

1 .Значення коментованої статті полягає у тому, що вона встановлює два
важливі правила: про предмет доказування по цивільній справі і про
розподіл обов’язків по доказуванню.

2.Предмет доказування – це те, що треба доводити по кожній цивільній
справі, тобто ті обставини, що свідчать про дійсні права і обов’язки
сторін у справі. Згідно з коментованою статтею предмет доказування
складається з двох груп фактів – фактів підстави позову і фактів, якими
відповідач обґрунтовує заперечення проти позову. При дослідженні фактів,
що складають предмет доказування, суд повинен досліджувати у ряді
випадків і доказові факти (наприклад, у справах про встановлення
батьківства), тому що вони у сукупності свідчать про наявність чи
відсутність шуканого юридичного факту (факту батьківства у даному
випадку). Доказові факти, отже, посідають проміжне місце у механізмі
доказування між доказами і юридичними фактами (про предмет доказування
див. також коментар до ст. 61 цього Кодексу).

3. Ця стаття розподіляє тягар доказування між позивачем і відповідачем у
такий спосіб: позивач зобов’язаний доводити обставини, якими він
обґрунтовує позов, а відповідач – обставини, якими він обґрунтовує
заперечення проти вимог, що пред’явлені до нього. Тягар доказування
третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, адекватний
тягарю доказування позивача. Відповідно до коментованої статті, докази у
справі подаються й іншими особами, що беруть участь у справі, перш за
все прокурором і органами та особами, зазначеними в ст. 45 ЦПК, і
особливо у тих випадках, коли вони заявляють позов на захист інтересів
інших осіб. Обов’язки щодо сприяння особам, які беруть учать у справі,
по доказуванню покладаються і на суд (суддю), який, по-перше, має
уточнити відповідно до гіпотези матеріальної норми права, що регулює
дане спірне відношення, коло фактів, які підлягають

79

доказуванню; по-друге, запропонувати сторонам у разі потреби послатися
на додаткові факти і подати додаткові докази; по-третє, посприяти у
збиранні додаткових доказів.

4. Деякі судді і теоретики права переоцінюють роль правил ст. 10 ЦПК і
коментованої статті. Це тільки перші кроки по впровадженню у цивільний
процес «чистої змагальності». Дійсно, дана стаття покладає обов’язок
подавати докази на позивача, відповідача, третіх осіб. Якщо раніше роль
суду полягала в обов’язку зажадати додаткових доказів, то тепер
обов’язок полягає у тому, щоб суд сприяв сторонам у витребуванні
доказів. Відмінності є, однак зміни у ЦПК не скасували обов’язку суду
вживати передбачених законом заходів для всебічного, повного і
об’єктивного з’ясування обставин справи. Більш того, ст. ст. 132, 137
цього Кодексу, наприклад, прямо ставлять за обов’язок судді вимагати
доказів. На обов’язок суду вимагати доказів вказує і Пленум Верховного
Суду України у постанові № 9 від 1 листопада 1 °96 р. «Про застосування
Конституції України при здійсненні правосуддя». Та й за обґрунтованість
рішення «відповідає» суд, а не сторони.

Стаття 61. Підстави звільнення від доказування

Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у
справі, не підлягають доказуванню.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або
адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при
розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо
якої встановлено ці обставини.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду
у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що
розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої
ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи
вчинені вони цією особою.

Підставою звільнення від обов’язку доводити ті чи інші обставини є
визнання цих обставин іншою стороною (див. коментар до ст. 62 цього
Кодексу). Ці факти прийнято іменувати визнаними.

Відповідно до частини другої коментованої статті обставини, визнані
судом загальновідомим, при розгляді цивільної справи не 80

доводяться. Ці обставини можуть мати різний ступінь загальнові-домості:
світовий (Чорнобильська катастрофа), регіональний (час початку навігації
у певному районі) і т. ін.

Частина третя даної статті до обставин, що не підлягають доказуванню,
відносить преюдиційні факти, тобто такі, які встановлені рішенням суду,
що набрало законної сили. Вони не доказуються по іншій цивільній справі,
якщо у даній справі беруть участь ті ж самі особи. На відміну від
вироку, рішення суду, винесене по іншій справі, є обов’язковим для суду,
що розглядає цивільну справу, по всіх обставинах. Таке значення мають
рішення як загальних, так і господарських та адміністративних судів.

Частина 4 статті встановлює ще одну групу фактів, що не підлягають
доказуванню у суді. При розгляді справи про цивільно-правові наслідки
дій особи, відносно якої є вирок суду або постанова суду у справі про
адміністративне правопорушення, що набрали законної сили, дві обставини
цього вироку або постанови обов’язкові для суду: чи мали місце ці дії і
чи вчинені вони даною особою. Ці обставини належать до преюдиційних,
тобто вирішених, тому на них досить лише посилатися в обгрунтування
своїх вимог. Сторона, що обґрунтовує свої вимоги цими обставинами,
звільняється від обов’язку їх доводити. Зазначені обставини мають
преюдиційне значення незалежно від того, чи містяться вони у
обвинувальному, чи у виправдувальному вироку, тому що винесення
виправдувального вироку свідчить про відсутність у діях особи складу
злочину, але ці дії можуть мати протиправний характер з погляду
цивільного права. Преюдиційне значення вироку та постанови для суду, що
розглядає цивільну справу, суворо обмежене зазначеними даною статтею
двома групами фактів і не підлягає розширювальному розумінню і
застосуванню.

5. Коментована стаття не врегулювала питання про те, що не підлягають
доказуванню презюмовані факти, тобто такі, які відповідно до закону
припускаються встановленими. Але оскільки таке припущення встановлено ЦК
і може бути спростоване у загальному порядку іншими учасниками даної
справи, то від обов’язку доводити ці обставини звільняється лише одна
сторона – та, на користь якої зроблене це законодавче припущення. Так,
наприклад, від обов’язку доводити вину заподіювача моральної шкоди
звільнені громадяни і організації, яким заподіяна ця шкода діяннями
іншої особи, а дана особа звільняється від відшкодування шкоди, якщо
доведе, що шкода заподіяна не з її вини

(ст. 1167 ЦК).

81

6. З урахуванням викладеного у цьому коментарі і коментарі до ст. 60
ЦПК предмет доказування по цивільній справі можна представити у вигляді
такого рівняння:

Предмет доказування = (факти підстави позову + факти підстави заперечень
проти позову) – (загальновідомі факти + преюдицій-ні факти + презюмовані
факти для однієї сторони + визнані факти для однієї сторони).

Стаття 62. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників

1. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути
допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для
справи.

1. Пояснення сторін і третіх осіб – це повідомлення1 суду відомих їм
відомостей про факти, що мають значення для справи. Цей засіб
доказування особливо цінний для суду, тому що сторони і треті особи
краще інших учасників знають обставини справи, оскільки вони є
учасниками допроцесуальних відносин. Однак при оцінці їх пояснень суд
повинен враховувати, що вони особисто зацікавлені у справі (позивач,
відповідач, третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору)
чи у результаті справи (треті особи, що не заявляють самостійних вимог
на предмет спору).

Незважаючи на таке значення пояснень сторін, третіх осіб та їхніх
представників у цивільному судочинстві, новий ЦПК полярно змінив
відношення до них. Як уже зазначалось, частина 2 ст. 57 цього Кодексу
визнає як засіб доказування пояснення даних учасників судочинства тільки
тоді, коли вони допитані як свідки. Коментована стаття також присвячена
їх поясненням, якщо вони допитані як свідки. Як уявляється, у зв’язку з
цим виникає декілька проблем.

По-перше, результатом допиту взагалі і допиту свідків зокрема, є
показання, а не пояснення. По-друге, «тотальний» допит, як уявляється,
протирічить засадам цивільного судочинства, перш за все, диспозитивності
та змагальності. КАС України, що регулює порядок захисту прав, свобод та
інтересів не у сфері цивільно-правових, а у сфері публічно-правових
відносин, визнає за поясненнями сторін, третіх осіб та їх представників
силу засобів доказування. По-третє, згідно з частиною 1 ст. 61 ЦПК,
однією з підстав звільнення від доказування є визнання сторін та інших
осіб, які беруть участь у справі. 82

Яким же чином оцінювати суду визнання сторін, третіх осіб та їх
представників, якщо воно отримано судом у ході допиту цих осіб?
По-четверте, далеко не всі сторони, треті особи та їх представники
побажають, щоб їх допитували як свідків. У зв’язку з викладеним,
вважаємо за необхідне зміну деяких норм цього Кодексу (перш за все ст.
57 і коментованої”) у тому напрямку, щоб визнати за поясненнями сторін
та ін. сили та значення засобів доказування.

Різновидом пояснень сторін є визнання. Визнання сторони -це повідомлення
суду тих відомостей про факти справи, які повинна доводити інша сторона.
Воно має бути зовні вираженим, тобто визнанням не буде умовчання,
незаперечення будь-яких обставин. Суб’єктами визнання можуть бути як
позивач, так і відповідач, тобто визнання, як засіб доказування треба
відрізняти від визнання позову, тобто розпорядчої дії, суб’єктом якого
може бути тільки відповідач.

Визнання сторони не є для суду обов’язковим, тобто воно підлягає
перевірці й оцінці, як і будь-який інший засіб доказування. Визнання, за
обсягом, буває повним (визнаються всі факти – факти підстави позову може
визнавати відповідач, а факти, що обґрунтовують заперечення проти
позову, може визнавати позивач) або частковим; за змістом – простим
(беззастережним) і кваліфікованим (із застереженнями); за місцем
здійснення – судовим (у судовому засіданні) і позасудовим. Судове
визнання звільняє іншу сторону від обов’язку доводити визнані факти, а
позасудове є процесуальним доказовим фактом: сторона, на користь якої
воно зроблено, повинна довести факт визнання.

На визнані факти не поширюється правило про допустимість засобів
доказування, за винятком випадків, коли факт має підтверджуватися
винятково нотаріально посвідченим документом (наприклад, факт
купівлі-продажу житлового будинку).

Стаття 63. Показання свідка

1. Показання свідка – це повідомлення про відомі йому обставини, які
мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може
назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

1. Показання свідка – це один із найважливіших засобів доказування у
цивільному процесі. Згідно з коментованою статтею, показання свідка – це
повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. У
сенсі ст. 57 цього Кодексу необхідно

83

розрізняти показання свідка як докази, і показання свідка як засоби
доказування. Але коментована стаття їх змішує. Показання свідків як
докази, – це фактичні дані, відомості про факти, про які свідок
повідомляє суд. Але показання свідка як джерело, з якого суд отримує ці
фактичні дані – це засіб доказування. Тому у другому реченні
коментованої статті мова повинна йти про засіб доказування.

2. Як правило, свідки повідомляють суд про обставини, які сприймались
ними особисто. Але суд допускає інколи такі повідомлення і тоді, коли
свідки знають про обставини справи від інших осіб. В будь-якому разі, як
зазначено у коментованій статті, свідок повинен знати і назвати джерело
своєї обізнаності. Не матимуть сили засобу доказування показання свідка,
якщо він не може назвати джерела своєї обізнаності щодо обставин справи.

Стаття 64. Письмові докази

Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування
службового або особистого характеру або витяги з них, що містять
відомості про обставини, які мають значення для справи.

Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію
письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі,
мас право вимагати подання оригіналу.

1. Письмовими доказами є предмети реального світу, на яких знаками,
літерами виражені певні дані, що містять відомості про обставини
розглядуваної справи. Це можуть бути документи, листування особистого
або службового характеру, бирки, жетони і т. ін. Дані про факти, отже,
можуть викладатися літерами, цифрами, стенографічними та іншими знаками.
Особливе значення цих доказів для цивільної справи полягає у тому, що
вони досить поширені у повсякденному житті, відрізняються високим
ступенем істинності і тривалістю. Принцип безпосередності вимагає
додавати до справи, як правило, оригінали письмових доказів.

Письмові докази прийнято розділяти; за змістом – на розпорядчі
(наприклад, наказ про звільнення) та інформаційні (наприклад,
листування); за формою – у простій письмовій формі (розписка про борг) і
кваліфікованій (нотаріально посвідчений договір); за джерелами –
оригінали і копії.

Письмові докази подаються до суду особами, що беруть, участь у справі,
або витребуються судом. Вимоги суду про подачу письмових доказів є
обов’язковими для громадян і організацій

84

Стаття 65. Речові докази

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію
про обставини, які мають значення для справи.

Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації,
що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення
для справи.

Відповідно до змісту коментованої статті речовими доказами у цивільній
справі є предмети, що своїм зовнішнім виглядом, властивостями,
існуванням або місцем знаходження служать для суду джерелом відомостей
про обставини справи. Цим вони відрізняються від письмових доказів, що
цікавлять суд своїм змістом. Тому той самий предмет матеріального світу
може бути речовим або письмовим доказом. Так, якщо суд цікавить зміст
товаротранспортної накладної, розписки про борг і т. ін., то вони є
письмовими доказами, а якщо цікавить сам факт їх існування, підчищення і
т. ін., то вони є речовими доказами.

На відміну від письмових доказів, речові докази є суворо
індивідуальними, незамінними.

Частина 2 коментованої статті до речових доказів імперативно відносить
також магнітні, електронні та інші носії інформації, які містять
інформацію про обставини, що мають значення для справи. Уявляється, що
це не зовсім безспірно. Має значення не джерело інформації, а в який
спосіб суд отримує з нього інформацію: із змісту чи із зовнішніх ознак
(див. п. 1 коментаря до цієї статті).

Стаття 66. Висновок експерта

1. Висновок експерта – докладний опис проведених експертом досліджень,
зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання,
задані судом.

1. При розгляді і вирішенні цивільних справ суду іноді потрібна допомога
різних фахівців. Тому досить поширеним є такий засіб доказування, як
висновок експерта, який є докладним описом проведених досліджень,
зроблених висновків і обґрунтованих відповідей на питання суду. Висновок
експерта не повинен містити рекомендацій з приводу характеру рішення
суду, застосування права і т. ін. Висновок буде оптимальним, якщо він
складається з трьох частин: вступної, описової (дослідницької) та
заключної (висновки).

85

У вступній частині висновку вказується: назва експертизи, якою вона є
(додаткова, повторна чи ін.); орган чи особа, які призначали експертизу;
дані про експерта; дата надходження матеріалів питання експерту;
найменування матеріалів; обставини справи, попередження про
відповідальність експерта і ін. Досліджувальна частина містить опис
процесу дослідження та його результати, експертну оцінку результатів
дослідження. У заключній частині викладаються висновки дослідження по
суті поставлених питань.

2. Оскільки висновок експерта є одним із засобів доказування, він не є
обов’язковим для суду і фактичні дані у ньому оцінюються судом за
загальними правилами нарівні з іншими доказами (див. коментар до статті
57 цього Кодексу). Незгода суду з висновком експерта повинна
мотивуватися судом у судовому рішенні або ухвалі про закінчення справи.

Глава 6. ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ

Стаття 67. Види процесуальних строків

1. Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються
законом, а якщо не визначені законом, – встановлюються судом.

1. Однією з властивостей цивільної процесуальної форми є її строковість,
тобто законодавче визначення часових меж здійснення процесуальних дій.
Це має істотне значення для правозастосу-вальної практики, тому що
спрямоване на забезпечення своєчасного розгляду і вирішення цивільних
справ. Процесуальний строк – це проміжок часу, встановлений для
здійснення процесуальних дій учасниками процесу або іншими особами, за
вказівкою закону або за розпорядженням суду (судді).

2. Коментована стаття передбачає два види строків: установлені законом і
призначені судом або суддею.

До першого виду належать, наприклад, строки на апеляційне оскарження
(ст. 294 ЦПК), на порушення питання про постановления додаткового
рішення (ст. 220 цього Кодексу) та ін. До другого – строки, тривалість
яких визначає суд або суддя з урахуванням характеру конкретної
процесуальної дії. Так, відповідно до ст. 121 цього Кодексу, суддя
визначає заявнику строк для виправлення не-86

доліків позовної заяви. Такий же характер носять строки для усунення
недоліків апеляційної і касаційної скарг, для подання додаткових доказів
та ін.

3. Не є процесуальними строки, встановлені законом для судді або суду,
передусім з формальної точки зору, тому що правила про них містяться не
у главі про процесуальні строки, а у главі, наприклад, про провадження у
справі до судового розгляду. Тому їх точніше було б іменувати
службовими. Уявляється, що з цього виходить і Пленум Верховного Суду
України, коли у своїй постанові № 3 від 01.04.1994 р. «Про строки
розгляду судами України цивільних і кримінальних справ» зазначив, що
порушення процесуального закону або недобросовісність, що потягли
несвоєчасний розгляд і тяганину при розгляді справ, необхідно
розглядати, з урахуванням конкретних обставин, як неналежне виконання
професійних обов’язків судді (див. Збірник постанов Пленуму Верховного
Суду України. 1963-1995. -К.,1995. -С. 27).

По-друге, вони відрізняються від процесуальних строків за наслідками їх
пропуску, тому що пропуск службових строків не знімає з суду або судді
обов’язку здійснити дану процесуальну дію або комплекс дій.

По-третє, на відміну від процесуальних, строки службові можуть
продовжуватися (див., наприклад, ст. 157 цього Кодексу).

Стаття 68. Обчислення процесуальних строків

1. Строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками. місяцями
і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна
неминуче настати.

Відповідно до коментованої статті, строки, встановлені законом або
призначені судом, обчислюються роками, місяцями і днями. Так, сторони та
інші особи, що брали участь у справі, заяви про перегляд рішень і ухвал
у зв’язку з нововиявленими обставинами можуть подавати протягом трьох
місяців з дня встановлення обставин, що є підставою для перегляду (ст.
352 ЦПК). Апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції можуть бути
подані протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне
оскарження (ст. 294 ЦПК). В усіх цих прикладах строк визначаться
проміжками часу.

Процесуальний строк може визначатися вказівкою на подію, яка повинна
неминуче настати. Так, сторони зобов’язані подати

87

докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового
засідання (ст. 131 ЦПК), провадження в справі зупиняється у випадку,
передбаченому п. 4 ст. 201 ЦПК, до набрання законної сили вироку,
рішення, ухвали чи постанови, від яких залежить вирішення справи (п. З
ст. 203 цього Кодексу).

Процесуальний строк може визначатися також точною календарною датою,
наприклад, точно зазначений день виклику відповідача в суд у стадії
підготовки справи до судового розгляду.

Іноді строк визначається встановленням обов’язку негайно здійснити
процесуальну дію. Так, наприклад, ст. 132 ЦПК встановлює, що протоколи і
матеріали за судовим дорученням негайно пересилаються до суду, що
розглядає справу.

Стаття 69. Початок перебігу процесуальних строків

1. Перебіг процесуального строку починається з наступного

дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою

пов’язано його початок.

1. Див. коментар до ст. 70 ЦПК України

Стаття 70. Закінчення процесуальних строків

1. Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць

і число останнього року строку.

2. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне

число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, обчислю

ваного місяцями, припадає на такий місяць, шо відповідного числа

не мас, строк закінчується в останній день цього місяця.

Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший
неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Перебіг строку, закінчення якого пов’язане з подією, яка повинна
неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події.

Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було
вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше,
строк закінчується в момент закінчення цього часу.

Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга,
інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані
іншими відповідними засобами зв’язку.

88

Перебіг процесуальних строків починається з наступного дня після
відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його
початок. Однак, це загальне правило не завжди координує спеціальні
норми. Так, ст. 294 цього Кодексу зазначає, що заяву про апеляційне
оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом
десяти днів з дня проголошення рішення, але не з наступного дня після
його проголошення.

Закінчення строку, обчислюваного роками, визначається відповідним
місяцем і числом останнього року встановленого строку. Якщо строк
обчислюється місяцями, то він закінчується у відповідне число останнього
місяця строку. У тому разі, коли останній місяць не має відповідного
числа, строк закінчується в останній день цього місяця. Перебіг строку,
обчислюваного днями, визначається перебігом останнього дня встановленого
строку. Останній день процесуального строку в усіх випадках вважається
закінченим, як правило, о 24 годині, але якщо у цей строк необхідно було
вчинити процесуальну дію у суді, то перебіг останнього дня строку
визначається часом закінчення робочого дня у даному суді. Строк не
вважається пропущеним, якщо дія, ним обмежена, сталася до 24 години
останнього дня шляхом здачі на пошту необхідних документів або грошових
сум, або передачі іншими відповідними засобами зв’язку.

Стаття 71. Зупинення процесуальних строків

1. Зупинення провадження у справі зупиняє перебіг процесуальних строків.
Зупинення цих строків починається з моменту настання тієї події,
внаслідок якої суд зупинив провадження.

1. Перебіг процесуальних строків, якщо вони ще не закінчилися,

зупиняється тоді, коли суд зупиняє провадження у справі. Перебіг

процесуальних строків зупиняється з початку дії тієї ж обставини,

що послужила підставою зупинення провадження у справі, а не з

моменту винесення ухвали про зупинення провадження. Перебіг

зупинених строків відновлюється з дня відновлення провадження

у справі.

2. Від зупинення процесуальних строків необхідно відрізняти

перерву в їх перебігу. Відмінність перерви у перебігу строку від

його зупинення полягає у тому, що після їх перерви процесуальні

строки починають обчислюватися знову з самого початку, а при

зупиненні – перебіг продовжується. Прикладом перерви перебігу

строку є його перерва при пред’явленні виконавчого документу до
виконання (ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження»).

Стаття 72. Наслідки пропущення процесуальних строків

Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку,
встановленого законом або судом.

Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються
без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде
підстав для поновлення або продовження строку.

1. Коментована стаття встановлює важливе правило про процесуальну силу
строків: пропуск встановленого законом або судом процесуального строку
спричиняє для учасників процесу, як правило, неможливість здійснення
даної процесуальної дії. Скарги і документи, подані після закінчення
процесуальних строків, залишаються без розгляду і повертаються заявнику,
якщо суд не знайде підстав для продовження або поновлення процесуального
строку за клопотанням особи, що їх подала. Так, якщо позивач відповідно
до ухвали суду у встановлений строк не виконає вимоги, встановлені
статтями 119 і 120 цього Кодексу, не сплатить суму судового збору, а
також не оплатить витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду
справи, позовна заява вважається неподаною і повертається позивачеві
(ст. 121 ЦПК).

Стаття 73. Поновлення та продовження процесуальних строків

Суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або
судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущений з
поважних причин.

Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у
якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було
подати документ чи доказ. Про місце і час розгляду цього питання
повідомляються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб
не є обов’язковою.

Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку належить
вчинити ту дію або подати той документ чи доказ, стосовно якого заявлено
клопотання.

4. З питань, зазначених у цій статті, судом постановляється ухва

ла.

90

(Із змінами, внесеними згідно Ь Законом України від 16.03.2006р.
N3S70-IV)

1. Коментована стаття визначає порядок продовження та по

новлення процесуальних строків. Застосування правил про про

довження або поновлення строку залежить від виду строку. Якщо

пропущено строк, призначений суддею або судом, то за заявою сто

рони або іншої особи, яка бере участь у справі, суд може продов

жити цей строк. Продовження строку являє собою надання нового

строку на вчинення тієї процесуальної дії, яка не була з поважної

причини вчинена у заздалегідь встановлений строк. У разі, коли

процесуальна дія не вчинена в межах строку, встановленого зако

ном, суд може поновити строк, якщо він пропущений з причин,

визнаних судом поважними.

Питання про поновлення строку вирішується за заявою особи, що бере
участь у справі, як правило, тим судом, де має бути вчинена процесуальна
дія. Оскільки поновлення пропущеного строку полягає у тому, що суд
дозволяє особі за наявності поважних причин пропуску вчинити ту дію, на
вчинення якої законом встановлено строк, то одночасно з заявою про
поновлення строку необхідно вчинити ту дію або подати той документ,
відносно якого заявляється прохання. Але частина 3 коментованої статті у
попередній редакції не зобов’язувала, а дозволяла вчинити дію або надати
документ чи доказ. Тому автор у попередній редакції коментарю до неї
указав на спірний характер цієї норми оскільки подання документів,
наприклад, в інші строки буде означати, що суд не поновляв строк, який
встановлений законом, а продовжував його, чого робити не можна. Сучасна
редакція частини 3 цієї статті зазначає тепер, що тепер належить вчинити
дію або подати документ. Це було б правильно, якби це відносилося лише
до поновлення пропущеного строку. Але законодавець встановив це правило
і відносно продовження пропущеного строку, що у реальному судочинстві
здійснити, як правило, не можливо. Так, наприклад, суддя своєю ухвалою
залишив позовну заяву без руху і надав позивачу строк на сплату судового
збору. Якщо цей строк пропущено з поважних причин і позивач звертається
із заявою про продовження строку, то як він може одночасно з цим
здійснити дію, стосовно якої заявлено клопотання?

У судове засідання викликаються сторони та інші особи, які беруть участь
у справі, однак їх неявка не перешкоджає вирішенню питання про
поновлення чи продовження строку за умови, що у

91

суду є достатні дані про належне повідомлення їх про час і місце
розгляду заяви. Якщо суд задовольняє заяву про поновлення чи продовження
строку, то така ухвала оскарженню не підлягає, оскільки вона не вирішує
наперед головне питання справи, і навпаки, на ухвалу про відмову
поновити чи продовжити пропущений строк може бути подано скаргу,
оскільки такою ухвалою встановлюється перешкода у здійсненні права для
осіб, які беруть участь у справі. Ухвали суду або судді з питань
поновлення пропущених строків у тому і в іншому випадках мають бути
мотивованими. На це особливо звертається увага у п. 16 постанови № 9
Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. «Про практику
застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних
справ по першій інстанції» (див. «Цивільний кодекс. Цивільний
процесуальний кодекс України. Ухвали Пленуму Верховного Суду України в
цивільних справах». – К., 1999. – С 351).

Глава 7. СУДОВІ ВИКЛИКИ І ПОВІДОМЛЕННЯ

Стаття 74. Судові повістки

1. Судові виклики здійснюються судовими повістками про

виклик.

Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-пові-домленнями.

Судові повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь
у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а судові
повістки-повідомлення – особам, які беруть участь у справі з приводу
вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов’язковою.

Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб
особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки
до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за сім днів до
судового засідання, а судова повістка-пові-домлення – завчасно.

Судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим
Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою
рекомендованим листом із повідомленням або через кур’єрів за адресою,
зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні
чи її представникові за їх згодою можуть бути видані

92

судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу.
Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі
відкладення розгляду справи про час і місце наступного засідання може
бути повідомлено під розписку.

Особи, які беруть участь у справі, а також свідки, експерти, спеціалісти
і перекладачі можуть бути повідомлені або викликані в суд телеграмою,
факсом чи за допомогою інших засобів зв’язку, які забезпечують фіксацію
повідомлення або виклику.

Якщо насправді особа не проживає за адресою, повідомленою суду, судова
повістка може бути надіслана за місцем її роботи.

Судова повістка юридичній особі направляється за її місцезнаходженням
або за місцезнаходженням її представництва, філії, якщо позов виник у
зв’язку з їх діяльністю.

Відповідач, місце проживання (перебування чи роботи) або
місцезнаходження якого позивачеві невідоме, навіть після його звернення
до адресного бюро і органів внутрішніх справ, викликається в суд через
оголошення у пресі. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач
вважається повідомленим про час і місце розгляду справи. На ці випадки
поширюється правило частини четвертої цієї статті.

10. Друкований орган, у якому розмішуються оголошення про

виклик відповідача протягом наступного року, визначається не піз

ніше 1 грудня поточного року в порядку, встановленому Кабінетом

Міністрів України.

1. Коментована стаття зовсім по-іншому вирішила питання про суб’єктів
викликів і повідомлень у цивільному судочинстві. За ЦПК 1963 р.
повідомлялись про можливість участі у провадженні справи сторони та інші
особи, які беруть участь у справі. Цим особам ЦПК дозволяв самим
вирішувати питання про особисту участь у розгляді справи. Таке вирішення
питання відповідало засадам диспозитивності. Негативними наслідками
неявки були (головним чином) залишення заяви без розгляду, вирішення
справи на підставі наявних у справі матеріалів. Коментована ж стаття,
навпаки, до кола осіб, які викликаються до суду, перш за все відносить
осіб, які беруть участь у справі. Більш того, дана стаття відносить до
кола осіб, яких викликають у суд, і тих, яких і раніше викликали:
свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів. Тобто тепер усі
викликаються. Але поняття «виклик» завжди пов’язано з однорідними
наслідками неявки по виклику (для усіх, хто не з’явився). Але цього у
ЦПК немає і не може бути.

93

Коло осіб, яким направляють повістки-повідомлення, коментована стаття
чітко не визначає. У ній зазначено, що це ті особи, які беруть участь у
справі з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є
обов’язковою. Якщо порівняти коло осіб, які викликаються у суд, із колом
усіх учасників процесу, то серед осіб, що повідомляються, залишаються
лише особи, які надають правову допомогу. Окрім того, до цих осіб
необхідно віднести також і тих учасників, відносно яких норма ЦПК
зазначає, що їх неявка не перешкоджає вчиненню певної процесуальної дії.
Так, ст. 135 цього Кодексу передбачає необов’язковість присутності
заявника при розгляді заяви про забезпечення доказів.

Судова повістка з розпискою надсилається поштою рекомендованим листом із
повідомленням або за допомогою кур’єра, її може вручити і сторона чи
інша особа, яка бере участь у справі, або безпосередньо суд. Питання про
строк вручення повістки вирішується зважаючи на вид повістки. Відносно
повістки про виклик вирішується так: особа повинна мати достатньо часу
для явки до суду і підготовки до участі у судовому розгляді, але має
одержати її не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, тобто
завчасно. Повістки-повідомлення повинні вручатися теж завчасно, однак
без обмежень певним строком.

Коментована стаття розширює випадки виклику до суду через оголошення у
пресі. Якщо згідно з ЦПК 1963 р. це було можливим у справах по
відновленню прав на втрачені цінні папери на пред’явника (глава 38), то
за новим ЦПК, незалежно від категорії справи, це можливо у випадку, якщо
місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження
відповідача позивачеві невідоме навіть після його звернення до адресного
бюро і органів внутрішніх справ.

Стаття 75. Зміст судової повістки і оголошення

про виклик у суд

1. Судова повістка про виклик у суд повинна містити:

ім’я фізичної особи чи найменування юридичної особи, якій адресується
повістка;

найменування та адресу суду;

зазначення місця, дня і часу явки за викликом;

назву справи, за якою робиться виклик;

зазначення, в якості кого викликається особа (як позивач, відповідач,
третя особа, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач);

94

зазначення, чи викликається особа в судове засідання чи у попереднє
судове засідання, а у разі повторного виклику сторони у зв’язку з
необхідністю дати особисті пояснення – про потребу дати особисті
пояснення;

у разі необхідності – пропозицію особі, яка бере участь у справі, подати
всі раніше неподані докази;

зазначення обов’язку особи, яка одержала судову повістку в зв’язку з
відсутністю адресата, за першої можливості вручити її адресату;

9) роз’яснення про наслідки неявки залежно від процесу

ального статусу особи, яка викликається (накладення штрафу,

примусовий привід, розгляд справи за відсутності, залишення

заяви без розгляду), і про обов’язок повідомити суд про причини

неявки.

В оголошенні про виклик вказуються дані, зазначені в пунктах 1 – 7 і 9
частини першої цієї статті.

Судова повістка-повідомлення повинна містити найменування та адресу
суду, назву справи, вказівку про те, яку дію буде вчинено, місце, день і
час її вчинення, а також про те, що участь у її вчиненні для цієї особи
не є обов’язковою.

Якщо разом із судовою повісткою надсилаються копії відповідних
документів, у повістці особі, якій вони надсилаються, повинно бути
зазначено, які документи надсилаються і про її право подати заперечення
та відповідні докази на їх.підтвердження.

Коментована стаття містить правило про обов’язкові реквізити повістки та
оголошення про виклик до суду. В них повинно бути зазначено: до якого
суду і коли слід з’явитися даній особі, по якій справі і як хто
(позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт, перекладач), на
прийом до судді або у судове засідання, наслідки неявки або
неповідомлення про причини неявки у судове засідання (для свідка – ст.
50 ЦПК; для експерта – ст. 53 ЦПК; для сторін та інших осіб, що беруть
участь у справі, – статті 77, 169 ЦПК).

Разом із повісткою відповідачу в справі може бути надіслано
копію-позовної заяви, а іноді й копії всіх доданих до неї матеріалів
(див. ст. 127 цього Кодексу). У повістці має бути зазначено пропозицію
відповідачу подати заперечення проти позову і докази на підтвердження
цих заперечень.

Стаття 76. Порядок вручення судових повісток

Судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку,
а юридичним особам – відповідній службовій особі, яка розписується про
одержання повістки.

Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в
той самий день особами, які її вручали, повертається до суду.

Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці
проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх
членів сім’ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності –
відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу
місцевого самоврядування.

У разі відсутності адресата особа, що доставляє судову повістку, негайно
повертає її до суду з поміткою про причини невручення.

5. Вручення судової повістки представникові особи, яка бере

участь у справі, вважається врученням повістки і цій особі.

Якщо особа, яка бере участь у справі, перебуває під вартою або відбуває
покарання у виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний
строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців,
обмеження волі, арешту, повістка та інші судові документи вручаються їй
під розписку адміністрацією місця утримання особи, яка негайно надсилає
розписку та письмові пояснення цієї особи до суду.

Особам, які проживають за межами України, судові повістки вручаються в
порядку, визначеному міжнародними договорами, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України, в разі відсутності таких – через
дипломатичні представництва та консульські установи України за місцем
проживання цих осіб.

У разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її
доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду.
Особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається
повідомленою.

Якщо місцеперебування відповідача невідоме, суд розглядає справу після
надходження до суду відомостей щодо його виклику до суду в порядку,
визначеному цим Кодексом.

1. Коментована стаття цього Кодексу регламентує порядок вручення
повісток про виклик. Якщо повістка адресована громадянину, вона
вручається йому під розписку, яка повертається до суду з вказівкою часу
одержання повістки повідомленою особою. Повістки підприємствам,
організаціям, установам тощо вручаються під розписку відповідним
службовим особам. 96

2. Належним повідомленням коментована стаття визнає і вручення повістки
у разі відсутності особи, яка повідомляється, будь-кому із членів її
сім’ї, що проживають разом з нею, а за їх відсутності – відповідній
житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого
самоврядування. У разі відмови адресата одержати судову повістку особа,
яка її доставляє, робить відповідну відмітку на повістці та повертає її
до суду. Особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається
належним чином повідомленою.

Стаття 77. Обов’язок осіб, які беруть участь у справі, повідомляти
суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) та про
причини неявки в судове засідання

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані
повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування,
знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі
відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова
повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається
доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не
знаходиться.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані
повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі
неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші
особи, які беруть участь у справі, не з’явилися в судове засідання без
поважних причин.

Адреси позивача і відповідача, інших осіб, які беруть участь у справі,
повинні зазначатися у судових повістках про виклик до суду (п. 1 частини
1 ст. 75 цього Кодексу). Якщо адреси будь-кого із зазначених осіб
змінюються після порушення цивільної справи, то у такому разі даний
учасник справи зобов’язаний повідомити суд про зміну свого місця
проживання (перебування, знаходження). У противному разі така особа
вважається належним чином повідомленою про виклик до суду, навіть якщо
за колишньою адресою вона вже не проживає.

Частина 2 коментованої статті встановлює ще один обов’язок сторін та
інших осіб, які беруть участь у справі: вони зобов’язані повідомляти суд
ще й про причини неявки їх у судове засідання. Якщо вони не виконали цей
обов’язок, то суд повинен вважати, що

97

сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з’явилися в
судове засідання без поважних причин.

Стаття 78. Розшук відповідача

1. Якщо місцеперебування відповідача в справах за позовами про стягнення
аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, невідоме, суд ухвалою
оголошує його розшук. Розшук проводиться органами внутрішніх справ, а
витрати на його проведення стягуються з відповідача в дохід держави за
рішенням суду.

Коментована стаття цього Кодексу, на відміну від ст. 97 ЦПК 1963 p.,
передбачає лише один вид розшуку відповідача – обов’язковий. Він
передбачений даною статтею за двох умов: 1) якщо місце перебування
відповідача невідоме; 2) якщо особа виступає відповідачем за двома
категоріями цивільних справ – за позовами про стягнення аліментів та за
позовами про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров’я або смертю фізичної особи. Про розшук відповідача суд
постановляє відповідну ухвалу.

Розшук відповідача за ухвалою суду провадять органи внутрішніх справ.
Втрати по проведенню розшуку коментованою статтею покладаються на
відповідача і стягуються з нього за рішенням суду до доходу держави.

Глава 8. СУДОВІ ВИТРАТИ

Стаття 79. Види судових витрат

Судові витрати складаються з судового збору та витрат,
пов’язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати
встановлюються законом.

3. До витрат, пов’язаних з розглядом судової справи, належать:

витрати на інформаційно-технічне забезпечення;

витрати на правову допомогу;

витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду;

98

витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та
проведенням судових експертиз;

витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження
та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

Судова діяльність по розгляду і вирішенню цивільних справ, процесуальні
дії інших учасників пов’язані з певними витратами, які прийнято
іменувати судовими витратами. Коментована стаття цього Кодексу
встановлює, що судові витрати складаються з судового збору та витрат,
пов’язаних із розглядом справи. Таким чином, закон вводить нове поняття
– «судовий збір» – замість існуючого поняття «державне мито». Але п. 6
Прикінцевих та перехідних положень (розділ XI цього Кодексу) введено
правило, що до набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і
розміри судового збору, судовий збір при зверненні до суду сплачується у
порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита.

Судовий збір у цивільному процесі – це грошовий збір, що стягується при
подачі заяв і скарг, а також за видачу судами копій документів. У
випадках, коли розмір визначений у твердій сумі (зараз простий збір
визначається у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян), то такий
збір називають простим, а якщо у процентному відношенні до ціни позову –
пропорційним. Так, Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993
р. «Про державне мито» передбачає такі розміри ставок судового збору з
найбільш поширених категорій справ: з позовних заяв – один відсоток від
ціни позову, але не менше трьох неоподатковуваних мінімумів; з позовних
заяв про розірвання шлюбу – 0,5 неоподатковуваного мінімуму; про
розірвання повторного шлюбу – один неоподаткований мінімум; з позовних
заяв про розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановленому порядку
безвісно відсутніми чи недієздатними, або з особами, засудженими до
позбавлення волі на строк не менше трьох років – 0,2 неоподатковуваного
мінімуму; з позовних заяв про зміну або розірвання договору найму жилих
приміщень, про продовження строку прийняття спадщини, про скасування
арешту на майно та інші заяви немайнового характеру (або такі, що не
підлягають оцінці) – 0,5 неоподатковуваного мінімуму; з заяв і скарг по
справах окремого провадження – 0,5 неоподатковуваного мінімуму.

Витрати, пов’язані з розглядом справи, – це витрати на
інформаційно-технічне забезпечення; витрати на правову допомогу;

99

витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду;
витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та
проведенням судових експертиз; витрати, пов’язані з проведенням огляду
доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для
розгляду справи.

4. Метою стягнення судових витрат є як певна компенсація витрат суду по
розгляду цивільних справ, так і несприятливі майнові наслідки для осіб,
що вчинили цивільні правопорушення.

Стаття 80. Ціна позову

1. Ціна позову визначається:

у позовах про стягнення грошових коштів – сумою, яка стягується;

у позовах про визнання права власності на майно або його витребування –
вартістю майна;

у позовах про стягнення аліментів – сукупністю всіх виплат, але не
більше ніж за шість місяців;

у позовах про строкові платежі і видачі – сукупністю всіх платежів або
видач, але не більше ніж за три роки;

у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі – сукупністю
платежів або видач за три роки;

у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач – сумою, на
яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за
один рік;

у позовах про припинення платежів або видач – сукупністю платежів або
видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік;

у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму
(оренди) житла – сукупністю платежів за користування майном або житлом
протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж
за три роки;

у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним
особам на праві приватної власності, – дійсною вартістю нерухомого
майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, – не нижче
його балансової вартості;

10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, – за

гальною сумою всіх вимог.

2. Якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає

дійсній вартості спірного майна або на момент пред’явлення позову

встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попе

редньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з

поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову,
встановленої судом при вирішенні справи.

3. У разі збільшення розміру позовних вимог або пред’явлення нових вимог
несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення в суд з
відповідною заявою. У разі зменшення розміру позовних вимог питання про
повернення суми судового збору вирішується відповідно до частини першої
статті 83 цього Кодексу.

1. Для визначення розміру судового збору за певною позовною

заявою вихідним критерієм є ціна позову. Позивач зазначає ціну

позову в позовній заяві. Якщо визначена ним ціна позову вочевидь

не відповідає вартості предмета спору або на момент пред’явлення

позову ціну позову точно визначити неможливо, то розмір судового

збору попередньо визначає суд. Уточнюється ця сума при вирішенні справи
з наступним стягненням недоплаченого або поверненням

переплаченого судового збору.

2. Коментована стаття цього Кодексу встановлює критерії

визначення ціни позову. Принципи визначення ціни позову

зводяться в основному до таких правил: а) у тих позовах, де

ставиться питання про стягнення сум або майна, ціну позову

становить розмір суми або вартість майна; б) у позовах про періодичні
платежі ціна позову визначається сукупністю виплат,

обмежених певним періодом (одним роком, трьома роками);

в) у позовах про припинення виплат ціна позову визначається

сукупністю виплат, що залишилися, але не більше, ніж за певний період
(за один рік, за три роки); г) у позовах, що складаються з декількох
вимог, ціна позову визначається сукупністю

всіх вимог.

3. Якщо позивач збільшує розмір позовних вимог або пред’являє

додаткові чи нові вимоги, він повинен звернутись до суду з від

повідною заявою. Але перед таким зверненням йому належить

сплатити несплачену суму судового збору.

Стаття 81. Витрати на інформаційно-технічне забезпечення

розгляду справи

1. До витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи
відносяться витрати, пов’язані з інформуванням учасників цивільного
процесу про хід і результати розгляду справи, а також витрати, пов’язані
з виготовленням та видачею копій судових рішень.

Розмір та порядок оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення
розгляду справи залежно від категорії справ встановлюються Кабінетом
Міністрів України.

Не підлягають оплаті при зверненні до суду і покладаються на сторони
після розгляду справи судом витрати на інформаційно-технічне
забезпечення у справах про:

поновлення на роботі;

стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги,
відшкодування за затримку їх виплати;

відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або
смертю фізичної особи;

стягнення аліментів;

визнання батьківства або материнства.

4. Не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забез

печення у справах про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання

фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності

фізичної особи;

надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями або
бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або
суду.

Новий ЦП К вводить вид судових витрат, що не існував раніше – витрати на
інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Коментована стаття
дає поняття цих витрат і встановлює, що їх розмір та порядок оплати
залежно від категорії справи встановлюються Кабінетом Міністрів України
(див. постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку
оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду цивільних
справ та їх розмірів» № 1258 від 21.12.2005 року). До витрат на
інформаційно-технічне забезпечення стаття відносить витрати, пов’язані з
інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду
справи, а також витрати, пов’язані з виготовленням та видачею копій,
судових рішень та ухвал.

По деяких категоріях справ коментована стаття встановлює або особливий
порядок сплати цих витрат, або взагалі звільняє осіб від їх сплати.

Так, у справах про: поновлення на роботі; стягнення заробітної плати,
компенсації працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх
виплати; відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров’я або смертю фізичної особи; стягнення аліментів; визнання
батьківства або материнства в момент звернення до суду витрати на
інформаційне забезпечення розгляду справи не сплачуються. Вони
покладаються на сторони при винесенні судового рішення залежно від
результатів її розгляду (див. коментар до ст. 88 цього Кодексу).

По зазначених у статті інших категоріях цивільних справ коментована
стаття взагалі звільняє осіб від сплати зазначених виплат. Таке
встановлено у справах про: обмеження цивільної дієздатності фізичної
особи; визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної
дієздатності фізичної особи; надання неповнолітній особі повної
цивільної дієздатності; надання особі психіатричної допомоги в
примусовому порядку; обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного
закладу; відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або
бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або
суду.

Стаття 82. Відстрочення та розстрочення судових витрат, зменшення їх
розміру або звільнення від їх оплати

Суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити
або розстрочити сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне
забезпечення розгляду справи на визначений строк, але не більше як до
ухвалення судового рішення у справі.

Якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть оплачені, заява
відповідно до статті 207 залишається без розгляду, або витрати
стягуються за судовим рішенням у справі, коли оплата судових витрат була
відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

З підстав, зазначених у частині першій цієї статті, суд може зменшити
розмір належних до оплати судових витрат, пов’язаних з розглядом справи,
або звільнити від їх оплати.

У разі подання позовної заяви після подання заяви про забезпечення
доказів або позову розмір судового збору зменшується на розмір судового
збору, сплаченого за відповідну заяву про забезпечення доказів або
позову.

Коментована стаття встановлює підстави та порядок відстрочення та
розстрочення сплати судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення
від їх оплати. З урахуванням майнового стану фізичних осіб (як
уявляється, для юридичних осіб це правило не повинно застосовуватися)
суд своєю ухвалою може відстрочити (перенести сплату судового збору та
витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи) або
розстрочити (дозволити сплату частинами) судових витрат. Строк
відстрочення або розстрочення сплати судових витрат не може бути більше,
ніж до закінчення розгляду справи по суті та ухвалення судового рішення
по справі. Якщо у встановлений ухвалою суду строк судові витрати не
будуть внесені, суд залишає заяву без розгляду (у тому разі, якщо строк
їх сплати не співпадає із закінченням розгляду справи), або вказує у
судовому рішенні про примусове стягнення судових витрат, якщо їх оплата
була розстрочена чи відстрочена до постановления судового рішення.

Однією з підстав зменшення розміру належних до сплати судових витрат або
звільнення від їх сплати є майновий стан громадянина. Коментована стаття
надає судді (суду) право звільнити за цією підставою фізичну особу від
сплати судового збору. Оскільки «майновий стан» – категорія оціночна,
суддя (суд) має обґрунтувати звільнення від сплати судового збору у
своєму рішенні або ухвалі.

Коментована стаття цього Кодексу у частині 4 передбачає можливість
заліку до загальної суми судового збору суми судового збору за
забезпечення доказів або позову.

Стаття 83. Повернення судового збору та коштів на оплату витрат на
інформаційно-технічне забезпечення розгляду судової справи

1. Сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду у

разі:

зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору у більшому
розмірі, ніж це встановлено законом;

повернення заяви або скарги;

відмови у відкритті провадження у справі;

залишення заяви або скарги без розгляду;

закриття провадження у справі.

2. Сплачена сума коштів на оплату витрат на інформаційно-тех

нічне забезпечення розгляду справи повертається за ухвалою суду у

разі:

104

внесення коштів у більшому розмірі, ніж це встановлено законодавством;

повернення заяви або скарги;

відмови у відкритті провадження у справі;

закриття провадження у справі з підстави, визначеної пунктом 1 статті
205 цього Кодексу;

залишення заяви без розгляду з підстав, визначених пунктами 1,2

і 8 статті 207 цього Кодексу.

3. У випадках, встановлених пунктом 1 частини першої і пунктом

1 частини другої цієї статті, судовий збір та кошти на оплату витрат на

інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертаються

у розмірі зайво внесеної суми; в інших випадках, встановлених цією

статтею, – повністю.

4. Судовий збір повертається в інших випадках, встановлених

законом.

Коментована стаття встановлює правила та порядок повернення судового
збору та коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення
розгляду справи. У встановлених статтею випадках та в інших випадках,
встановлених законом (потрібно уточнити у цьому напрямку частину 4
статті), суд постановляє ухвалу про повернення судових витрат. Судові
витрати повертаються повністю у всіх випадках, окрім двох: коли вони
повертаються частково у розмірі зайво внесеної суми і якщо зменшений
розмір позовних вимог чи судові витрати внесені у більшому розмірі, ніж
це встановлено законом.

Підстави повернення судових витрат коментована стаття цього Кодексу
регламентує окремо відносно судового збору та витрат на
інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Дві підстави
однакові і при поверненні судового збору, і при поверненні витрат на
інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи: повернення заяви або
скарги та відмова у відкритті провадження у справі. Одна підстава
повернення судового збору є ширшою, ніж аналогічна підстава повернення
зазначених витрат, оскільки п. 1 частини 1 статті передбачає як підставу
ще і зменшення розміру позовних вимог.

Стосовно підстав, передбачених пунктами 4 та 5 частин першої і другої
коментованої статті, то повернення витрат на інформаційно-технічне
забезпечення допускається не у всіх випадках закриття провадження у
справі та залишення заяви без розгляду, а лише у випадках, передбачених
п. 1 ст. 205 ЦПК та п.п. 1, 2 і 8 ст. 207 ЦПК.

105

У цих питаннях логіка статті не зовсім зрозуміла. Чому, наприклад,
судовий збір при закритті справи повертається у всіх випадках, а витрати
на інформаційно-технічне забезпечення тільки у разі, якщо справа не
підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства? Аналогічне питання
постає і відносно залишення заяви без розгляду.

Стаття 84. Витрати на правову допомогу

Витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого
фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання
безоплатної правової допомоги.

Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється
законом.

Коментована стаття цього Кодексу встановлює загальні принципи
регулювання питань про витрати на правову допомогу. Вона встановлює, що
зазначені витрати несуть сторони, що правова допомога може бути оплатною
та безоплатною, що її граничний розмір встановлюється законом.

Згідно Додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня
2006р. №590 витрати пов’язані з правовою допомогою стороні, на користь
якої ухвалено судове рішення, обчислюється наступним чином: 1) якщо
компенсація сплачується іншою стороною, вона не повинна перевищувати
суму, що обчислюється виходячи з того, що зазначеній особі, виплачується
40 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за годину її роботи;
2) якщо компенсація відповідно до закону сплачується за рахунок держави,
вона не повинна перевищувати суму, що обчислюється виходячи з того, що
особі, яка надає правову допомогу, виплачується 5 відсотків розміру
мінімальної заробітної плати за повний робочий день.

Стаття 85. Витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою
до суду

Витрати, пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їх
представників, а також найманням житла, несуть сторони.

Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові
сплачуються іншою стороною добові (у разі переїзду до іншого населеного
пункту), а також компенсація за втрачений 106

заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений
заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного
заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять – пропорційно
від розміру мінімальної заробітної плати.

3. Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їх
представників, що пов’язані з явкою до суду, встановлюється Кабінетом
Міністрів України.

Коментована стаття визначає суб’єктів, види та порядок сплати витрат, що
пов’язані з явкою до суду. Зазначені витрати покладаються цією статтею
на сторони. Питання про розмір витрат та суб’єкта, на якого вони
покладаються, вирішуються судом при ухваленні рішення, залежно від
результатів розгляду справи. Вони покладаються на обидві сторони при
частковому задоволенні позову або на сторону, яка програла справу.
Витрати пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання
житла, що обчислюються стороні, на користь якої ухвалено судове рішення,
та її представникові не можуть перевищувати встановлені законодавством
норми відшкодування витрат на відрядження( п.5 Додатку до постанови
Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006р. №590).

Частина 2 коментованої статті у зв’язку з цим зазначає, що стороні, на
користь якої ухвалено рішення, та її представникові сплачується іншою
стороною добові, компенсація за втрачений заробіток чи відрив від
звичайних занять. Додатком до постанови Кабінету Міністрів України від
27 квітня 2006р. №590 визначено порядок та розміри компенсації за
втрачений заробіток та за відрив від звичайних занять. Пункт 2 цього
додатку встановлює, що за втрачений заробіток у зв’язку з явкою до суду
стороні на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові
компенсація обчислюється за кожну годину пропорційно до середньої
заробітної плати особи, розрахованої відповідно до абзацу третього
пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995р. №100.
Загальний розмір цієї виплати не може перевищувати суму, розраховану за
відповідний час виходячи із трикратного розміру мінімальної заробітної
плати.

За відрив від звичайних занять у зв’язку з явкою в суд зазначеним особам
компенсація згідно пункту 3 цього Додатку обчислюється пропорційно до
розміру мінімальної заробітної плати особи і не може перевищувати її
розмір, обчислений за фактичні години відриву від звичайних занять.

107

Стаття 86. Витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів,
перекладачів та проведенням судових експертиз

Витрати, пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту свідків
спеціалістів, перекладачів, експертів, найманням ними житла, а також
проведенням судових експертиз, несе сторона, яка заявила клопотання про
виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової
експертизи.

Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила
клопотання про проведення експертизи. Якщо клопотання про проведення
експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві
сторони порівну. У разі неоплати судової експертизи у встановлений судом
строк суд скасовує ухвалу про призначення судової експертизи.

Добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також
компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять
свідкам, спеціалістам, перекладачам, експертам сплачуються стороною, не
на користь якої ухвалено судове рішення. Компенсація за втрачений
заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного
заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять – пропорційно
від розміру мінімальної заробітної плати. У такому самому порядку
компенсуються витрати на оплату послуг експерта, спеціаліста,
перекладача.

Якщо у справах окремого провадження виклик свідків, призначення
експертизи, залучення спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, а
також у випадках звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх
розміру, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок Державного
бюджету України.

Граничний розмір компенсації витрат, пов’язаних із залученням свідків,
спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз,
встановлюється Кабінетом Міністрів України.

1. Коментована стаття цього Кодексу визначає порядок виплати витрат,
пов’язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та
проведення судових експертиз у цивільному судочинстві. Вона вказує на
три групи судових витрат: 1) витрати, пов’язані з переїздом до іншого
населеного пункту свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та
наймання ними житла; 2) витрати на проведення судових експертиз; 3)
добові та компенсація за втрачений заробіток та за відрив від звичайних
занять. 108

Витрати першої групи несе сторона, яка заявила клопотання про виклик
зазначених осіб. Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною,
яка заявила клопотання про проведення експертизи, а якщо клопотання про
проведення експертизи заявлено обома сторонами і, вважаємо, якщо
експертиза призначена судом, витрати на її сплату повинні нести обидві
сторони порівну.

Добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), компенсація за
втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять зазначеним учасником
процесу сплачуються стороні, на користь якої ухвалено рішення іншою
стороною. Але якщо позов задоволено частково, уявляється, що зазначені
витрати покладаються на сторони пропорційно задоволеній частині позову
чи пропорційно частині позову, у якій відмовлено.

Особливий порядок компенсації витрат коментована стаття передбачає у
справах окремого провадження. Якщо виклик свідків, призначення
експертизи, залучення спеціалістів здійснюються за ініціативою суду,
відповідні витрати відшкодовуються за рахунок Державного бюджету
України. Такий же порядок передбачений у випадках звільнення від сплати
судових витрат або зменшення їх розміру незалежно від виду судочинства,
до якого належить справа.

5.Додатком до постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006р.
№590 визначено порядок та граничні розміри компенсації витрат зазначених
в коментованій статті. Так, за втрачений заробіток свідкам,
спеціалістам, перекладачам та експертам у зв’язку з явкою до суду
компенсація обчислюється за кожну годину пропорційно до середньої
заробітної плати особи, розрахованої відповідно до пункту 2 Порядку
обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 8 лютого 1995р. №100. Загальний розмір виплати не
може перевищувати суму, розраховану за відповідний час виходячи із
трикратного розміру мінімальної заробітної плати. За відрив від
звичайних занять у зв’язку з явкою до суду зазначеним особам компенсація
обчислюється пропорційно до розміру мінімальної заробітної плати особи і
не може перевищувати розмір, обчислений за фактичні години відриву від
звичайних занять.

Компенсація витрат, пов’язаних з переїздом зазначених осіб до іншого
населеного пункту та за наймання житла, не може перевищувати
встановленої законодавством норми відшкодування витрат на відрядження.
Компенсація витрат пов’язаних з проведенням судової експертизи не може
перевищувати нормативну вартість про-

109

ведення відповідних видів судових експертиз у науково-дослідних
установах Міністерства Юстиції України

Стаття 87. Витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за їх
місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи

Витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням
та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона,
яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про
вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть
обидві сторони порівну.

Граничний розмір компенсації витрат, пов’язаних з проведенням огляду
доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для
розгляду справи, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Коментована стаття встановлює правило про сплату витрат, пов’язаних з
проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших
дій, необхідних для розгляду справи, виходячи із загального принципу:
витрати за відповідну дію несе сторона, яка заявила клопотання про її
проведення, або обидві сторони, якщо відповідне клопотання заявлено
обома сторонами.

Витрати пов’язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням
та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, не можуть
перевищувати 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за
сукупність дій, необхідних для розгляду справи (див. : підпункт 3 п. 5
Додатка до постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 р.
№590).

Стаття 88. Розподіл судових витрат між сторонами

Стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої
сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо
позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві
пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві –
пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких
позивачеві відмовлено.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати
судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь
осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи від-110

хиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових
витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України.

Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати
судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно
до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі
або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати
судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за
рахунок держави.

Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на
новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює
розподіл судових витрат.

Коментована стаття цього Кодексу визначає принципи і порядок розподілу
судових витрат між сторонами. Головний принцип сплати судових витрат
полягає у тому, що судові витрати несе сторона, з чиєї вини виникла
справа, тобто та сторона, яка вчинила цивільне правопорушення. Тому в
тих випадках, коли позов задоволено повністю, з відповідача позивачу
підлягають стягненню всі документально підтверджені судові витрати. Якщо
у задоволенні позову відмовлено повністю, то всі судові витрати у справі
несе позивач.

При частковому задоволенні позову судові витрати розподіляються між
сторонами пропорційно задоволеній частині позову. Так, наприклад, якщо
позов був заявлений у сумі 600 грн., а задоволений на 400 грн. і судові
витрати склали 30 грн., то ці витрати розподіляються у такий спосіб: 600
: 400 = 30 : х; х = 20 грн. Оскільки рішення постановлене у цій частині
проти відповідача, то він і сплачує дану суму, а частину витрат, що
залишилася (10 грн.), сплачує позивач, тому що вона буде пропорційна тій
сумі, у якій позивачу відмовлено.

Коментована стаття згідно з головним принципом розподілу судових витрат
регулює й інші варіанти вирішення питань про судові витрати у декількох
можливих ситуаціях (частини 2-5 статті). Так, частини 2 та 4 цієї статті
передбачають випадки компенсації судових витрат за рахунок держави. Якщо
обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються
за рахунок держави Державною судовою адміністрацією в їх фактичному
розмірі, але не більше від граничних розмірів компенсації таких витрат
згідно з додатком

(п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006р. №590
„Про граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом
цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок
держави”). Наприклад, підпункт 2 п. 1 Додатка до зазначеної постанови
передбачає граничний розмір компенсації витрат за правову допомогу –
вона не повинна перевищувати суму, що обчислюється виходячи з того, що
особі , яка надає правову допомогу, виплачується 5 відсотків розміру
мінімальної заробітної плати за повний робочий день. Зазначені правила
коментарів не потребують, оскільки викладені чітко та зрозуміло.

Стаття 89. Розподіл витрат у разі відмови від позову і укладення
мирової угоди

1. У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем
не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з
позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок
задоволення їх відповідачем після пред’явлення позову, суд за заявою
позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат з
відповідача.

Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку
розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових
витрат.

В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення
заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію
здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок
необгрунтованих дій позивача.

1. Коментована стаття передбачає три додаткових варіанти вирішення
питань про судові витрати. Перший з них передбачений на той випадок,
коли позивач відмовляється від заявлених ним вимог. У такому випадку за
загальним правилом позивач втрачає право на відшкодування судових витрат
відповідачем. Більш того, право на відшкодування витрат виникає у
відповідача. Але так буде лише тоді, коли підставою такої відмови
позивача є його переконання у необґрунтованості свого позову. Якщо ж
підставою відмови від позову є задоволення вимог відповідачем після
пред’явлення позову, позивач має право звернутись до суду із заявою про
стягнення з відповідача всіх понесених ним по справі витрат.

2. Частина 2 даної статті цього Кодексу передбачає право сторін при
укладанні мирової угоди вирішити питання і про розподіл су-

дових витрат. Якщо вони цього не передбачили у мировій угоді, кожна з
сторін несе половину судових витрат. Наслідком мирової угоди є закриття
провадження у справі.

3. В інших випадках закриття справи, крім зазначеного у пункті 2
коментаря, та у разі залишення заяви без розгляду відповідач може
посилатись на необґрунтованість дій позивача по відкриттю провадження і
вимагати стягнення з позивача компенсації понесених ним судових витрат.

Глава 9. ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

Стаття 90. Підстави і порядок застосування заходів процесуального
примусу

Заходами процесуального примусу є встановлені цим Кодексом процесуальні
дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді
правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

Заходи процесуального примусу застосовуються судом негайно після
вчинення порушення шляхом постановления ухвали.

Коментована стаття та глава 9 розділу І цього Кодексу присвячені заходам
процесуального примусу. Процесуальним примусом слід вважати застосування
судом передбачених ЦПК заходів впливу до порушників процесуальної
дисципліни. Вважаємо, що ознаками процесуального примусу є те, що це
різновид державного примусу (застосовується судом – органом державної
влади); заходи його передбачені законом і застосовуються до осіб,
визначених законом; заходи застосовуються до осіб, що порушують певні
нормативні установлення; заходи застосовуються у процесуальній формі та
ін. Заходами процесуального примусу є процесуальні дії суду відносно
осіб, які порушують: 1) встановлені у суді правила або 2) протиправно
перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

Частина 2 коментованої статті визначає суду форму та процесуальний строк
застосування заходів процесуального примусу: заходи процесуального
примусу застосовуються негайно після вчинення порушення шляхом
постановления ухвали.

Стаття 91. Види заходів процесуального примусу

1. Заходами процесуального примусу є:

1)попередження;

видалення із залу судового засідання;

тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;

привід.

2. До однієї особи не може бути застосовано кілька заходів проце

суального примусу за одне й те саме правопорушення.

1. Частина 1 коментованої статті дає вичерпний перелік заходів
процесуального примусу головним чином по зростаючій силі та суворості.

2.Попередження особи полягає у офіціальному роз’ясненні правопорушнику
тих обставин, з яких його поведінка не відповідає встановленим у суді
правилам або перешкоджає здійсненню процесуальних дій, а тому є
протиправною і повинна бути змінена відповідним чином.

Видалення із залу судового засідання є більш суворим заходом
процесуального примусу і полягає у тому, що особа, яка порушує
процесуальну дисципліну, позбавляється права бути присутньою у залі
судового засідання.

Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом полягає у примусовому
тимчасовому припиненні права володіння, користування та розпорядження
певними речами чи документами, які можуть бути використані судом як
засоби доказування по справі, що розглядається.

Привід за своєю суттю є примусовим доставлянням особи, яка скоїла
правопорушення, до суду. Коментована стаття цього Кодексу забороняє
застосування кількох примусових заходів до однієї особи за одне й те
саме правопорушення.

Стаття 92. Попередження і видалення із залу судового засідання

До учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому
засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або
невиконання ними розпоряджень головуючого застосовується попередження, а
у разі повторного вчинення зазначених дій – видалення із зали судового
засідання.

У разі повторного вчинення дій, зазначених у частині першій цієї статті,
перекладачем суд оголошує перерву і надає час для його заміни.

Частина 1 коментованої статті деталізує зміст правопорушення та склад
осіб, до яких застосовуються судом такі заходи процесуального примусу як
попередження та видалення із залу судового засідання. Порушення
встановлених у суді правил, протиправне перешкоджання здійсненню
судочинства може полягати у порушенні порядку під час судового засідання
або невиконанні розпоряджень головуючого. Такі дії або бездіяльність
осіб є підставою попередження, а у разі повторного вчинення – підставою
видалення із залу судового засідання. Зазначені заходи процесуального
примусу можуть застосовуватися як до учасників цивільного процесу (осіб,
які беруть участь у справі, й інших учасників процесу), так і до осіб,
присутніх у залі судового засідання, і, як уявляється, лише на дане
судове засідання, а не весь процес по даній справі. Застосування
зазначених заходів примусу, на нашу думку, повинно здійснюватися шляхом
постановления ухвал, не виходячи до на-радчої кімнати.

Зазначені у пункті 1 коментаря даної статті цього Кодексу дії чи
бездіяльність перекладача повторно, тобто після попередження, тягнуть
видалення його, але не з судового засідання, а з судового процесу по
даній справі. Тому ця дія суду повинна здійснюватись мотивованою ухвалою
у вигляді окремого процесуального документа.

Стаття 93. Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом

У разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що
витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може
постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження
судом.

В ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом
зазначаються: ім’я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її
місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис
письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового
вилучення.

1. Частина 1 коментованої статті, по-перше, підкреслює наявність у суду
права у необхідних випадках витребувати письмові та речові докази.
По-друге, його праву кореспондує обов’язок осіб надати суду зазначені
ним письмові чи речові докази по справі, що ним розглядається. Якщо ці
особи не надають суду витребува-

115

них доказів та не повідомляють суд про причини їх неподання, суд може
постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для їх
дослідження. Застосовуватися ці заходи процесуального примусу повинні за
мотивованою ухвалою суду.

2. Частина 2 коментованої статті цього Кодексу перелічує реквізити
мотивованої ухвали про тимчасове вилучення доказів для дослідження
судом.

Стаття 94. Привід свідка

1. Належно викликаний свідок, який без поважних причин не

з’явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки,

може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відш

кодуванням у дохід держави витрат на його здійснення.

Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім’я фізичної особи,
яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави
застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому
доручається здійснення приводу.

Ухвала про привід у суд передається для виконання до органу внутрішніх
справ за місцем провадження в справі або за місцем проживання, роботи чи
навчання особи, яка підлягає приводу.

Не підлягають приводу в суд особи, які не можуть бути допитані
відповідно до статті 51 цього Кодексу, а також малолітні та неповнолітні
особи, вагітні жінки, інваліди першої і другої груп, особи, які
доглядають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів.

Ухвала про привід оголошується свідку особою, яка її виконує.

У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника
органу внутрішніх справ негайно повертає її суду з письмовим поясненням
причин невиконання.

1. Коментована стаття встановлює умови та порядок застосування судом
такого заходу процесуального примусу як привід. На відміну від ст. 91
цього Кодексу дана стаття конкретно зазначає, що такий захід
застосовується до свідка. Умовами застосування зазначеного заходу є: 1)
це повинен бути свідок, тобто особа, якій відомі обставини, що
стосуються справи; 2) він був належно викликаний (див. коментар до глави
7 цього розділу ЦПК); 3) він не з’явився у судове засідання або не
повідомив про причини неявки; 4) він не належить до осіб, перелічених у
ст. 51 ЦПК (див. відповідний коментар); 5) він не повинен бути
малолітньою та неповнолітньою особою, вагітною жінкою, інвалідом першої
і 116

другої груп, особою, яка доглядає дітей віком до шести років або
дітей-інвалідів.

2. Про привід свідка суд постановляє мотивовану ухвалу, у якій,
зазначаються відомості про особу, яка підлягає приводу до суду, підстави
застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому
доручається здійснення приводу. Дана ухвала передається для виконання до
органу внутрішніх справ за місцем провадження у справі або за місцем
проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу. Особа, що
виконує ухвалу, оголошує ухвалу суду свідку, який підлягає приводу. У
разі неможливості приводу, особа, яка виконує ухвалу, через начальника
органу внутрішніх справ повертає її суду з письмовим поясненням причин
невиконання.

117

Розділ II. НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

Стаття 95. Стягнення напідставі судового наказу

Судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з
боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій
належить право такої вимоги.

Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими для
виконання судових рішень у порядку, встановленому законом.

1. Коментована стаття відкриває розділ II цього Кодек

су, який присвячений наказному провадженню – першому з

видів проваджень у суді першої інстанції, віднесених ст. 15

ЦПК до цивільної юрисдикції (див. коментар до зазначеної

статті). Наказне провадження є новим провадженням, введеним новим ЦПК
України, хоча воно існувало і в Росії до 1917 р., та і пізніше. Введення
наказного провадження, як уявляється, свідчить про потребу судової
практики розглядати деякі цивільні справи спрощено. Інколи стверджують
більш радикально: наказне провадження, суворо кажучи, не можна назвати
судочинством, оскільки воно здійснюється поза рамками цивільної
процесуальної форми, а лише з додержанням визначеної, встановленої
законом процедури (див. «Комментарий к гражданскому

процессуальному кодексу РСФСР». – М.: Юристъ, 2001. – С. 312).

Це твердження є спірним хоча б тому, що само по собі є не зовсім

послідовним і суперечливим. Встановлена законом процедура роз

гляду справи і є, фактично, процесуальною формою. Інша спра

ва, що така процесуальна форма відрізняється від процесуальної

форми позовного провадження. Так, це цілком природно, оскільки

особливими є предмети судового розгляду у цих провадженнях,

оскільки це різні види проваджень. Предметом судового розгляду

у позовному провадженні є спір про право цивільне, а у наказному

провадженні явно вираженого спору нема, а є потенційний.

2. Коментована стаття визначає, що судовий наказ є особливою

формою судового рішення. Але відносно цього є декілька запере

чень. По-перше, ст. 208 цього Кодексу передбачає лише дві фор

ми судових рішень: ухвали та рішення. По-друге, судове рішення

є підставою виконання, а судовий наказ є і підставою виконання,

118

і виконавчим документом. По-третє, після проголошення рішення суд, який
його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення (частина 2
ст. 218 ЦПК), а ст. 106 ЦПК передбачає скасування судового наказу судом,
що його ухвалив. Тому вважаємо, що судовий наказ є особливим
правозастосовчим актом суду, яким визначені права та обов’язки суб’єктів
цивільного правовідношен-ня за наявності лише потенційного спору про
право. Судовим наказом вирішується питання про стягнення з боржника
коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої
вимоги. Виконується судовий наказ за загальними правилами виконавчого
провадження.

Стаття 96. Вимоги, за якими може бути видано судовий наказ

1. Судовий наказ може бути видано, якщо:

заявлено вимогу, яка грунтується на правочині, вчиненому у письмовій
формі;

заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої
працівникові суми заробітної плати;

3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення

розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів

боржника.

2. Судовий наказ може бути видано і в інших випадках, встанов

лених законом.

Коментована стаття містить перелік вимог, за якими заявник може
звертатись до суду за видачею судового наказу. Цей перелік не є
вичерпним, оскільки частина 2 її зазначає, що судовий наказ може бути
видано і в інших випадках, встановлених законом.

Судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу, яка грунтується на
правочині, вчиненому у письмовій формі. Уявляється, що у даному випадку
закон розуміє просту та «кваліфіковану» письмову форму. Згідно зі ст.
208 ЦК у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними
особами і правочини між фізичною та юридичною особами, крім правочинів,
які можуть вчинятися усно (ст. 206 ЦК); правочини фізичних осіб між
собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, які
повністю виконуються у момент їх вчинення, за винятком правочинів, що
підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній

119

реєстрації, а також правочишв, для яких недодержання письмової форми має
наслідком їх недійсність; інші правочини, щодо яких законом встановлена
письмова форма. Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає
нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом
(наприклад, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового
комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна) або
домовленістю сторін.

Судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення
нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати.

Судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про компенсацію
витрат на проведення розшуку відповідача (див. коментар до ст. 78 цього
Кодексу), боржника, дитини або транспортних засобів боржника (див.
Тертышников В.И., Тертышников Р.В., Макаренко О.В. – Закон Украины «Об
исполнительном производстве»; НІЖ. – Харьков: Консум, 2005. – С. 116 –
118).

Стаття 97. Підсудність

1. Заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції
за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом.

1. Коментована стаття відсилає визначення підсудності заяви про видачу
судового наказу до загальних правил підсудності (див. коментар до глави
1 Розділу III ЦПК).

Стаття 98. Форма і зміст заяви про видачу судового наказу

Заява про видачу судового наказу подається в суд у письмовій формі.

У заяві повинно бути зазначено:

найменування суду, в який подається заява;

ім’я (найменування) заявника та боржника, а також ім’я (найменування)
представника заявника, якщо заява подається представником, їхнє місце
проживання або місцезнаходження;

вимоги заявника і обставини, на яких вони грунтуються;

вартість майна у разі його витребування;

перелік документів, що додаються до заяви.

120

3. Заява підписується заявником або його представником і по

дасться з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно

до кількості боржників.

4. До заяви, яка подасться представником заявника, повинно бути

додано документ, що підтверджує його повноваження.

5. До неналежно оформленої заяви застосовуються положення

статті 121 цього Кодексу.

Коментована стаття встановлює форму (письмову) та зміст заяви про видачу
судового наказу у вигляді переліку обов’язкових її реквізитів. У заяві
повинно бути зазначено: найменування суду, до якого подається заява;
найменування заявника та їх підстави, вартість майна у разі його
витребування; перелік доданих документів; підпис заявника та додані
документи.

Якщо ці вимоги не додержані або не сплачено судовий збір чи не оплачені
витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, суддя
постановляє ухвалу про залишення заяви без руху і надає заявнику строк
для усунення недоліків. Після усунення недоліків заявником заява
вважається поданою в день первісного подання її, а інакше – вважається
неподаною і повертається заявникові.

Стаття 99. Судовий збір за подання заяви про видачу судового наказу

За подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір у
розмірі п’ятдесяти відсотків ставки, яка визначається з оспорюваної суми
у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження.

У разі відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу або у разі
скасування судового наказу внесена сума судового збору стягувану не
повертається. У разі пред’явлення стягувачем позову до боржника у
порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового
збору, встановленої за позовну заяву.

(Із змінами, внесеними згідно із Законам України від 08.09.2005р.
N287S-IV)

1. Коментована стаття цього Кодексу визначає судовий збір за подання
заяви про видачу судового наказу у розмірі п’ятдесяти відсотків ставки,
яка визначається з оспорюваної суми, якщо б заявник звертався до суду з
відповідним позовом.

121

2. Частина 2 статті передбачає правило, що у разі відмови суддею в
прийнятті заяви про видачу наказу або у разі скасування судового наказу,
тобто у разі, якщо суд встановлює безпідставність чи недоведеність
заяви, внесена сума судового збору заявнику не повертається. Але у
випадку пред’явлення заявником після цього позову за цією вимогою, сума
судового збору за подання заяви про видачу судового наказу зараховується
до суми судового збору, встановленого за позовну заяву.

Стаття 100. Підстави для відмови у прийнятті заяви про видачу судового
наказу

1. Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу,

якщо:

заявлено вимогу, не передбачену статтею 96 цього Кодексу;

із заяви і поданих документів вбачається спір про право.

2. Про відмову у прийнятті заяви суддя постановляє ухвалу.

Коментована стаття визначає передумови права на подання заяви про видачу
судового наказу. Це питання необхідно вирішувати судді перш за всё. Лише
після цього суддя повинен вирішувати питання про додержання порядку
реалізації цього права (підсудність, дієздатність, додержання вимог
закону про реквізити заяви).

Стаття передбачає дві таких вимоги. По-перше, формальна вимога –
належить чи не належить заявлена вимога до переліку вимог, за якими може
бути видано судовий наказ. У даному разі суддя перевіряє, чи належить до
цивільної юрисдикції у порядку наказного провадження вимога, яка
заявляється до суду. По-друге, суддя перевіряє зазначений у заяві
предмет розгляду. І якщо предметом розгляду є спір про право цивільне,
то такі вимоги; також не належать до цивільної юрисдикції наказного
провадження.

Як уявляється, у статті необхідно передбачити також обов’язок судді
перевіряти наявність правоздатності заявника за вимогою, тобто наявність
юридичної заінтересованості.

3. У разі недодержання передбачених статтею умов, суддя пос

тановляє ухвалу про відмову у прийнятті заяви про видачу судо

вого наказу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку

(ст. 293 цього Кодексу). Але коментована стаття не регламентує

процесуальне оформлення рішення суду про прийняття заяви про

видачу наказу до судового розгляду. У зв’язку з тим, що з момен

том відкриття провадження у справі пов’язані певні процесуальні

122

та матеріальні наслідки, вважаємо, що відкриття провадження у справі
повинно оформлюватися постановлениям ухвали, яка оскарженню не підлягає,
тому що не вирішує питання по суті, а лише починає провадження з його
вирішення.

Стаття 101. Наслідки повернення заяви або відмови в її прийнятті

Повернення заяви у випадку, встановленому частиною другою статті 121
цього Кодексу, не є перешкодою для повторного звернення з такою самою
заявою після усунення її недоліків.

Відмова у прийнятті заяви унеможливлює повторне звернення з такою самою
заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими
вимогами у позовному порядку.

Коментована стаття, по-перше, у дусі загальних принципів цивільного
процесуального права передбачає, що повернення заяви про видачу судового
наказу заявнику на підставі порушення порядку здійснення права на
подання заяви (див. коментар до ст.ст. 98, 100 цього Кодексу) не є
перешкодою для повторного звернення з такою самою заявою після усунення
недоліків, зазначених в ухвалі судді.

Частина 2 даної статті встановлює наслідки відмови у прийнятті заяви про
видачу судового наказу. Якщо умови, що визначають порядок здійснення
права на заяву, не є перепоною повторного звернення до суду з тотожною
заявою, повторне звернення до суду у разі відсутності права на подання
заяви неможливе. Тому зазначена норма унеможливлює звернення до суду з
тотожною заявою, але залишає право звернутись із тими самими вимогами у
позовному порядку.

Стаття 102. Порядок розгляду заяв про видачу судового наказу

У разі прийняття заяви стягувача про видачу судового наказу суд у
триденний строк видає судовий наказ по суті заявлених вимог.

Видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику
стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень.

1. Коментована стаття передбачає вкрай спрощену процедуру розгляду заяви
про видачу судового наказу: його складання та ви-

123

дача проводяться без судового засідання. Суд повинен дотримуватись
чотирьох вимог: 1) заява повинна бути прийнята і прийняття її має бути
оформлено ухвалою суду; 2) процедура складання та видачі судового наказу
повинна бути здійснена у триденний строк; 3) розгляд заяви про видачу
судового наказу проводиться без виклику стягувана та боржника, тобто без
їх присутності та їх пояснень; 4) наказ повинен відповідати вимогам ст.
103 цього Кодексу. Більш того, хід розгляду заяви не фіксується у
протоколі, який у цьому виді провадження не передбачений. Тому слушним є
твердження Ю.В. Білоусова, що наказне провадження можна називати
непротокольним (див. «Цивільний процес». – К.: Прецедент, 2005. – С
191).

Стаття 103. Зміст судового наказу

1. У судовому наказі зазначаються:

1) дата видачі наказу;

2) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який видав

судовий наказ;

ім’я (найменування) стягувана і боржника, їх місце проживання або
місцезнаходження;

посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені
вимоги;

сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а також розрахунковий
рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого повинні
бути стягнуті грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником, яке
майно присуджено та його вартість;

сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає стягненню на його
користь з боржника.

Судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа,
встановленим Законом України “Про виконавче провадження”.

Судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один
з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і
видається стягувачу після набрання ним законної сили.

1. Коментована стаття регламентує зміст судового наказу. Аналіз
реквізитів судового наказу дозволяє зробити висновок, що він складається
з двох частин: вступної та резолютивної, що є також спрощеною структурою
у порівнянні із структурою судового рішення. 124

У вступній частині судового наказу необхідно зазначити: дату видачі
наказу; найменування суду; прізвище та ініціали судді, який видав наказ;
ім’я (найменування) стягувача і боржника, їх місце проживання або
місцезнаходження. У резолютивній частині повинно бути зазначено:
посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені
вимоги; сума коштів, які підлягають стягненню; розрахунковий рахунок
боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого мають бути стягнуті
грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником, чи яке майно
присуджене та його вартість; сума судових витрат, що сплачена заявником
і підлягає стягненню на його користь з боржника.

Судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа,
встановленим Законом України «Про виконавче провадження» (див.: коментар
до ст. 19 у НПК «Закон Украины «Об исполнительном производстве». – X.:
Консум. – 2005. – С. 58 – 60. Авторы Тертышников В.И., Тертышников Р.В.,
Макаренко О.В.). Дана норма статті ще раз свідчить про те, що судовий
наказ не є судовим рішенням.

Судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках (один
залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і видається
стягувачеві після набрання ним законної сили).

Стаття 104. Надіслання боржникові копії судового наказу

Після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію
боржникові рекомендованим листом із повідомленням.

Одночасно з копією судового наказу боржникові надсилається копія заяви
стягувача з копіями доданих до неї документів та роз’яснюється його
право в разі заперечення проти вимог стягувача протягом десяти днів з
дня отримання судового наказу подати заяву про його скасування.

1. Коментована стаття регулює процедуру надіслання копії наказу
боржникові. Копія судового наказу негайно після його складання
направляється боржникові рекомендованим листом із повідомленням.
Одночасно з копією наказу боржникові направляється копія заяви стягувача
з копіями доданих до неї документів. Боржникові цим же листом
роз’яснюється його право заявити можливі заперечення проти заявлених
вимог протягом десяти днів з дня

125

отримання копії судового наказу шляхом подання заяви про скасування
наказу.

Стаття 105. Набрання судовим наказом законної сили та видача його
стягувачеві

1. У разі ненадходження заяви від боржника протягом трьох днів після
закінчення строку на її подання та за наявності даних про отримання
боржником копії наказу судовий наказ набирає законної сили і суд видає
його стягувачеві для пред’явлення до виконання.

1. Дана стаття встановлює правила про набрання судовим наказом законної
сили та видачі його стягувачеві. Закон передбачає три умови набрання
законної сили судовим наказом: 1) у суді повинні бути дані про отримання
боржником копії судового наказу та доданих до нього копій документів або
про відмову їх отримати (частина 2 ст. 104 цього Кодексу); 2) у суді
немає заяви боржника про скасування судового наказу; 3) минуло три дні
після закінчення строку на подання такої заяви.

2.Після набрання судовим наказом законної сили суд видає його
стягувачеві для пред’явлення до примусового виконання.

Стаття 106. Скасування судового наказу

Заява боржника про скасування судового наказу, що подана в установлений
строк, розглядається судом протягом п’яти днів з дня її надходження без
судового розгляду і виклику сторін, про що постановляється ухвала, якою
скасовується судовий наказ.

Заява боржника про скасування судового наказу, подана після закінчення
строку, встановленого частиною другою статті 104 цього Кодексу,
залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не
знайде підстав для поновлення строку подання цієї заяви.

3. В ухвалі про скасування судового наказу суд одночасно

роз’яснює, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті

в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо

пред’явлення позову.

4. Копії ухвали надсилаються стягувачеві та боржникові не пізні

ше трьох днів після її постановления.

1. Коментована стаття регулює порядок скасування судового наказу. Заява
боржника про скасування наказу розглядається, якщо 126

вона подана до суду у строки, встановлені ст.ст. 104, 105 цього
Кодексу, розглядається судом протягом п’яти днів із дня н надходження.
Вона розглядається у такому ж спрощеному порядку, як і заява про видачу
судового наказу: без судового розгляду і виклику сторін, без фіксування
у протоколі. Вважаємо, що редакція частини 1 потребує редакційних змін.
По-перше, вона протирічить ст. 102 ЦПК, в якій зазначено, що розгляд
заяви здійснюється без судового засідання, а у даній статті – без
судового розгляду. По-друге, вона містить внутрішнє протиріччя: заява
розглядається без судового розгляду.

Оскільки судовий наказ не визнається боржником, виникає спір про право
цивільне, який є предметом розгляду у позовному провадженні, а не у
наказному. Тому суд повинен винести ухвалу про скасування судового
наказу. В ухвалі про скасування наказу суд одночасно роз’яснює стягувачу
і боржнику їх право звернутись до суду за вирішенням спору у порядку
позовного провадження. Копії ухвали у триденний строк надсилаються
стягувачу та боржникові. Ухвала може бути оскаржена в апеляційному
порядку.

2. У випадку, коли заява про скасування судового наказу подана з
пропуском строку на її подачу, вона залишається судом без розгляду
(потрібно було б зазначити – і повертається заявникові), якщо суд по
окремій заяві боржника не виявить підстав скасування судового наказу.
Підставою такого поновлення мають бути поважні причини пропуску строку.

127

Розділ III. ПОЗОВНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

Глава 1. ПІДСУДНІСТЬ

Стаття 107. Суд першої інстанції

1. Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства,
розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними
судами.

1. Питання про підсудність перед суддею виникає після позитив

ного вирішення їм питання про цивільну юрисдикцію. Суддя пови

нен тепер визначити, який саме суд мусить розглядати дану справу.

У законодавстві, судовій практиці і літературі термін «підсудність»

вживають у п’яти розуміннях. По-перше, підсудність – це інститут

цивільного процесуального права, тобто система норм, що регулю

ють відносини по визначенню конкретного суду при пред’явленні

заяви. По-друге, під підсудністю розуміють властивості конкрет

ної справи, в силу яких вона підлягає розгляду у певному суді як

у суді першої інстанції. По-третє, підсудність слід розуміти і як

сукупність цивільних справ, що підлягають розгляду і вирішенню

у даній ланці судової системи і у даному суді. По-четверте, під під

судністю розуміють повноваження певної ланки судової системи

або певного суду по розгляду цивільних справ. І, по-п’яте, підсуд

ність інколи розуміють як юрисдикцію судів (територіальну).

Останні два визначення підсудності, як уявляється, не суперечать одне
одному, оскільки Конституційний Суд України визначає юрисдикцію через
коло повноважень судів (див. Рішення Конституційного Суду України від 25
грудня 1997 р. № 9-ЗП у справі за конституційним зверненням жителів
міста Жовті Води щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124
Конституції України // Конституційний Суд України: Рішення. Висновки.
1997-2001. К., 2001.-С 117).

2. У процесуальному законі, судовій практиці і літературі вка

зується на два види підсудності: родову і територіальну. Разом з

тим, згідно зі ст. 234 ЦПК, підсудність за суб’єктивною ознакою

можна розділити на одноособову і колегіальну (див. коментар до

ст. 234 цього Кодексу). У зв’язку зі змінами у законодавстві Украї

ни статусу та найменування обласних і прирівняних до них судів

128

окремими вченими і практиками висловлюється думка про неправомірність
застосування тепер категорії «родова підсудність». Ці погляди видаються
не цілком обгрунтованими.

3. Призначення родової підсудності полягає у тому, щоб розподілити всю
сукупність цивільних справ, підвідомчих суду, між окремими ланками
судової системи, тобто родова підсудність є роз-межуваючім критерієм
судової компетенції по вертикалі. Визначити родову підсудність означає
установити, суд якої з ланок судової системи повинен вирішувати як суд
першої інстанції дану цивільну справу. Коментована стаття саме і
встановлює правило родової підсудності: усі справи, що підлягають
вирішенню у порядку цивільного судочинства, розглядаються районними,
районними у містах, міськими та міськрайонними судами, як судами першої
інстанції. Цією нормою ЦПК визначає, що на даний час по суті всі
цивільні справи розглядаються та вирішуються місцевими судами. У
науковій літератур цілком слушно звертають увагу на існування
функціональної (точніше було б – функціонально-інстанційної) підсудності
(див. «Цивільний процес». – За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент,
2005. – С. 49 -50). Так, компетенцію судів першої інстанції виконують
місцеві суди, апеляційних – судові палати відповідних судів, касаційного
та перегляд за винятковими обставинами – Верховний Суд України.

Стаття 108. Підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя

Підсудність цивільних справ, у яких однією із сторін є суд або суддя
цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику
сторін.

Підсудність справ, у яких однією із сторін є Верховний Суд України або
суддя цього суду, визначається за загальними правилами підсудності.

1. Дана стаття визначає правила про підсудність справ, у яких однією зі
сторін є суд або суддя. Якщо у справі однієї зі сторін є суд або судця
цього суду, суд, який розглядатиме цю справу, визначається ухвалою суду
вищестоящої інстанції (у статті – вищої”). Уявляється, що саме це мав на
увазі законодавець. Оскільки коментована стаття не передбачає можливості
змінювати родову підсудність, право судді полягає у визначенні
територіальної підсудності.

129

2. Частина 2 коментованої статті (цілком передбачено) у руслі ст. 107
цього Кодексу визначає підсудність справ, у яких однією зі сторін є
Верховний Суд України або суддя цього суду.

Стаття 109. Підсудність справ за місцезнаходженням відповідача

Позови до фізичної особи пред’являються в суд за місцем її проживання.

Позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім
місцезнаходженням.

1. Коментована стаття, а також статті 110 – 114 цього Кодексу

встановлюють правила територіальної підсудності, яка необхідна у

цивільному судочинстві для того, щоб розділити підвідомчі судам

справи між окремими судами усередині кожної ланки судової сис

теми залежно від території, на яку поширюється юрисдикція кож

ного з цих судів. Визначити територіальну підсудність – це означає

встановити, в якому конкретно суді має бути розглянута і вирішена

дана цивільна справа. Ця підсудність визначає територіальну ком

петенцію кожного суду з вирішення цивільних справ.

Цивільне процесуальне законодавство розрізняє кілька видів
територіальної підсудності залежно від місця проживання сторін,
характеру спірного правовідношення, угоди між сторонами, наявності
зв’язку між справами. Такими видами підсудності є: загальна
територіальна підсудність, альтернативна, за ухвалою суду, договірна,
виключна і підсудність по зв’язку справ. Установлення цивільним
процесуальним законодавством цих видів підсудності означає в одних
випадках надання сторонам пільги при виборі суду, а в інших -створення
для суду та учасників справи найбільш сприятливих умов щодо вирішення
цивільної справи.

Даною статтею встановлено правила загальної територіальної підсудності.
Хоча процесуальне законодавство прямо не застосовує такого поняття, але
у судовій практиці і юридичній науці воно широко використовується, тому
що за правилами цієї статті розглядається більшість цивільних справ.

У частині першій коментованої статті встановлено правило, відповідно до
якого позови пред’являються в суді за місцем проживання відповідача.
Відповідно до цивільного законодавства України місцем проживання
фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне
для проживання в ньому (гуртожиток, 130

готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа
проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла
чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком
обмежень, встановлених законом. Місцем проживання особи від десяти до
чотирнадцяти років є, як правило, місце проживання її батьків
(усиновлювачів), опікуна. Таким же чином, але без застережень, ст. 29 ЦК
визначає і місце проживання фізичних осіб, які не досягай десяти років.
Місцем проживання фізичної особи, яка є недієздатною, буде місце
проживання її опікуна або місце знаходження відповідної організації, яка
виконує щодо неї функції опікуна. Фізична особа може мати кілька місць
проживання.

Таке досить демократичне визначення місця проживання фізичної особи, як:
уявляється, тягне значні ускладнення у повідомленні учасників справи, у
забезпеченні їх явки у судове засідання, у визначенні причин і наслідків
їх неявки і т. ін.

Відповідно до частини 2 коментованої статті позови до юридичних осіб
пред’являються до суду за місцем їх знаходження. Згідно ст. 93 ЦК
місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які
відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають
від її імені.

Місце проживання громадянина або місце перебування органу юридичної
особи зобов’язаний вказувати у позовній заяві позивач (ст. 119 цього
Кодексу).

Загальна територіальна підсудність є гарантією захисту інтересів
відповідача. Це цілком виправдано, тому що саме по собі пред’явлення до
нього позову ще не свідчить про те, що відповідач вчинив цивільне
правопорушення.

Стаття 110. Підсудність справ за вибором позивача

Позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача,
позови, шо виникають з трудових правовідносин, можуть пред’являтися
також за місцем проживання позивача.

Позови про розірвання шлюбу можуть пред’являтися за місцем проживання
позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або
неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших
поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю
подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них.

Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров’я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої

131

внаслідок скоєння злочину, можуть пред’являтися також за місцем
проживання позивача чи за місцем завдання шкоди.

Позови, пов’язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства,
прокуратури або суду, можуть пред’являтися також за місцем проживання
позивача.

Позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися також за місцем
проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання
договору.

Позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних
осіб, можуть пред’являтися також за місцем завдання шкоди.

Позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної
особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням.

Позови, то виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або
виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть
пред’являтися також за місцем виконання цих договорів.

Позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред’являються
за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або
за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його
заняття (роботи).

Позови до відповідача, який не мае в Україні місця проживання, можуть
пред’являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим
місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна
та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача повинні
бути в кожному випадку достовірно встановлені.

Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про
стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред’являтися також
за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна.

12. Позови до стягувача про визнання виконавчого напису

нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення

стягненого за виконавчим написом нотаріуса можуть пред’являтися

також за місцем його виконання.

13. Позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно

з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності,

встановленої статтею 114 цього Кодексу.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із законами України від
08.09.2005p. N 287S-IV, від 15.03.2006р. N3538-IV) 132

Коментована стаття встановлює правила підсудності на вибір позивача –
альтернативної підсудності. Сутність цієї підсудності полягає у тому, що
вона не виключає можливості звернення до суду за правилами загальної
підсудності, а, навпаки, поряд з цією, встановлює можливість звертатися
до іншого або інших судів, тобто встановлює альтернативу – можливість
для позивача обирати один із двох чи декількох судів. Правила про цю
підсудність не завжди однаково вирішують питання про альтернативу.

Перша група випадків вибору судів стосується того, що в число судів,
один із яких може обирати позивач, обов’язково входить і суд за місцем
проживання позивача. Сюди входять правила, що містяться у частинах 1, 2,
3, 4, 5 даної статті. Так, позови про стягнення аліментів, про
встановлення батьківства і стягнення аліментів, позови робітників і
службовців, що виникають з трудових правовідносин, позови, пов’язані з
відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи
бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або
суду, можуть пред’являтися до суду за місцем проживання,
місцезнаходженням відповідача (ст. 109 цього Кодексу) або до суду за
місцем проживання позивача.

У ряді випадків позивач може обирати не один із двох, а один із трьох
судів. Так, відповідно до частини другої цієї статті у справах по
позовах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров’я, а також смертю фізичної особи, у позивача є право
вибору одного суду з трьох можливих: за місцем проживання відповідача,
за місцем проживання позивача і за місцем заподіяння шкоди. Своєрідним у
цій групі випадків є правило частини другої коментованої статті, що
допускає пред’явлення позову про розірвання шлюбу до суду за місцем
проживання позивача і тоді, коли йому за станом здоров’я або з інших
поважних причин виїхати до місця проживання відповідача важко. Слід мати
на увазі, що у всіх попередніх випадках суд обирався за розсудом
позивача, а тут позивач може лише проявити ініціативу про розгляд справи
у суді за місцем свого проживання і подати документи, що підтверджують
складність виїзду в суд за місцем проживання відповідача. Остаточне
рішення про розгляд справи у суді за місцем проживання позивача у цьому
випадку приймає суддя, який перевірив подані документи.

3. Друга група правил про альтернативну підсудність не перед

бачає як один з можливих судів суд за місцем проживання позива

ча. До числа альтернативних судів закон відносить суди за місцем

133

заподіяння шкоди, за місцем знаходження філіалу юридичної особи, за
місцем знаходження майна відповідача, його тимчасового проживання або
перебування, за місцем виконання виконавчого напису нотаріусу та ін
(6,9,10,11,12 даної статті).

Так, позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну фізичних або
юридичних осіб, можуть пред’являтися до суду за місцем проживання
відповідача або за місцем заподіяння шкоди (ч. 6 ст. 110 цього Кодексу).

Відповідно до частини 10 цієї статті позови до відповідача, який не має
в Україні місця проживання, можуть пред’являтися за місцезнаходженням
його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування
в Україні. У цьому випадку позивач має право вибору одного з декількох
можливих судів. При цьому закон містить своєрідні категорії:
місцезнаходження майна, місцеперебування відповідача, останнє відоме
місце проживання. Згідно частини 7 ст.50 Закону України « Про нотаріат»
спір про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не
підлягає виконанню повністю або частково, або про повернення стягненого
за виконавчим написом нотаріуса розглядається судом за позовом боржника
до стягувача.

4. Частина 12 коментованої статті підкреслює право позивача на вибір
суду з числа альтернативно зазначених у даній статті.

Стаття 111. Підсудність справ про спори між громадянами України, якщо
обидві сторони проживають за її межами

1. Підсудність справи про спір між громадянами України, якщо обидві
сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається
ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку
визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином
України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за
межами України.

1. Стаття передбачає територіальну підсудність за ухвалою судді. Крім
випадків, зазначених у коментарі до ст. 108 цього Кодексу, підсудність
ухвалою судді визначається також по справах про спір між громадянами
України, якщо обидві сторони проживають за її межами, а також у справах
про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою
без громадянства, які проживають за межами України. 134

Стаття 112. Договірна підсудність

1. Сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність
справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність.

Коментована стаття встановлює правила договірної підсудності. Договірна
підсудність передбачає, що сторонам надається право договором письмово
визначити підсудність конкретної справи. До цього правила примикає і
можливість для подружжя за їх бажанням пред’явити позов про розірвання
шлюбу за місцем проживання кожного з них (частина 2 ст. ПО цього
Кодексу). Але в усіх випадках договором не можна змінити родову і
виключну підсудність.

Встановлення договірної підсудності спрямоване на забезпечення сторонам
можливості самим визначити суд, де з максимальною зручністю може бути
розглянута їх справа. Угода про підсудність може відбуватися як при
укладанні основного договору як однієї з його умов, так і при виникненні
спорів у зв’язку з виконанням договору.

Стаття 113. Підсудність кількох вимог, пов’язаних між собою

Позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних
місцях, пред’являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного
з відповідачів за вибором позивача.

Зустрічний позов незалежно від його підсудності пред’являється в суді за
місцем розгляду первісного позову.

Ця стаття встановлює правила про підсудність за зв’язком справ. Цей вид
територіальної підсудності передбачений цивільним процесуальним
законодавством із метою створення кращих умов для з’ясування дійсних
взаємостосунків сторін, забезпечення процесуальної економії у результаті
зосередження фактичного і доказового матеріалу в одному суді. Стаття 113
ЦПК передбачає тільки один випадок цієї підсудності: зустрічний позов
незалежно від його підсудності пред’являється у суді за місцем розгляду
первісного позову.

Частина перша цієї статті містить правило про один з випадків
альтернативної підсудності. Разом з тим у цій статті слід було б
закріпити таке правило: позов третьої особи, яка заявляє самостій-

135

ні вимоги на предмет спору, пред’являється до суду, який розглядає спір
між сторонами.

Стаття 114. Виключна підсудність

1. Позови, що виникають з приводу нерухомого майна,

пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Позови про виключення майна з опису пред’являються за місцезнаходженням
цього майна або основної його частини.

Позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини
спадкоємцями, пред’являються за місцезнаходженням спадкового майна або
основної його частини.

Позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів,
пасажирів, багажу, пошти, пред’являються за місцезнаходженням
перевізника.

Коментована стаття встановлює правила про виключну підсудність. По
зазначених у ній категоріях цивільних справ процесуальний закон
встановлює тільки один певний суд. Стаття 114 ЦПК передбачає чотири
випадки виключної підсудності.

Першим із цих випадків є позови, що виникають з приводу нерухомого
майна, які пред’являються за місцем знаходження майна або основної його
частини. Згідно з частиною 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей
(нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також
об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим
без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може
бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього
плавання, космічні об’єкти, а також на речі, права на які підлягають
державній реєстрації.

Позови про виключення майна з опису, позови кредиторів спадкодавця до
прийняття спадщини спадкоємцями пред’являються за місцем знаходження
майна або основної його частини. Але якщо спадкове майно вже прийняте
спадкоємцями, то позови до спадкоємців пред’являються за правилами
загальної підсудності. Позови до перевізників, що випливають з договорів
перевезення вантажів, пасажирів або багажу, пред’являються за місцем
знаходження перевізника. Це обумовлено тим, що справа повинна
розглядатися там, де могла пред’являтися і розглядатися претензія до
перевізника.

4. Виключна підсудність встановлена законом з метою забезпечення
правильного і своєчасного розгляду справи, тому що саме в зазначених у
коментованій статті судах це може бути здійснено внаслідок знаходження в
районі їх діяльності основної маси доказів.

Стаття 115. Наслідки порушення правил підсудності

1. Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі,
встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається
позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала.
Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються
позивачеві.

1. Коментована стаття встановлює наслідки порушення правил підсудності,
якщо воно встановлено до відкриття провадження у справі. Суддя, який
виявив, що справа не підсудна цьому суду, постановляє ухвалу про
повернення заяви позивачеві для подання до належного суду. Як
уявляється, в ухвалі цей суд повинен бути зазначений. У статті йдеться
про повернення заяви, а тому згідно з п. З частини 1 ст. 293 цього
Кодексу така ухвала суду може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Стаття 116. Передача справи з одного суду до іншого

1. Суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо:

задоволено клопотання відповідача, місце проживання якого раніше не було
відоме, про передачу справи за місцем його проживання або
місцезнаходженням;

після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду
виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності;

після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад
суду для розгляду справи;

ліквідовано суд, який розглядав справу.

2. У випадках, встановлених пунктами 3 і 4 частини першої цієї

статті, справа передається до суду, найбільш територіально наближе

ного до цього суду.

136

137

Передача справи з одного суду до іншого здійснюється на підставі ухвали
суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги –
після залишення її без задоволення.

Забороняється передавати до іншого суду справу, яка розглядається судом,
за винятком випадків, встановлених цим Кодексом.

У коментованій статті встановлено правила передачі вже порушеної справи
з одного суду до іншого. Передбачено чотири підстави такої передачі.
По-перше, якщо задоволено клопотання відповідача про передачу справи до
суду за місцем його проживання або знаходження, то клопотання його може
бути задоволено, якщо на момент відкриття справи місце проживання
відповідача було невідомо і позивач згідно з частиною 9 ст.110 цього
Кодексу пред’явив позов до суду за місцем знаходження майна відповідача
чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання
відповідача. По-друге, справа передається до іншого суду, якщо до
початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням
правил підсудності. По-третє, справа до іншого суду передається якщо
після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад
суду для розгляду цієї справи. По-четверте, такою підставою може бути
ліквідація суду, до якого було подано заяву.

Передача справи до іншого суду здійснюється відповідною ухвалою суду
після закінчення строку на її оскарження, а якщо ухвалу про передачу
справи оскаржено, передача здійснюється після залишення апеляційної
скарги без задоволення (п. 6 частини 1 ст. 293 цього Кодексу).

Стаття 117. Недопустимість спорів про підсудність

Спори між судами про підсудність не допускаються.

Справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому
статтею 116 цього Кодексу, повинна бути прийнята до провадження судом,
якому вона надіслана.

1. Коментована стаття встановлює правило про недопустимість спору поміж
судами про підсудність відносно справи, яку передано з одного суду до
іншого. Справа, надіслана з одного суду до іншого у порядку ст. 116
цього Кодексу, повинна бути прийнята судом, якому вона надіслана.
Суперечки про підсудність між судами коментованою статтею не
допускаються. 138

Глава 2.

ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ПОЗОВУ.

ВІДКРИТТЯ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ

Стаття 118. Пред’явлення позову

Позов пред’являється шляхом подання позовної заяви до суду першої
інстанції, де вона реєструється, оформлюється і передається судді в
порядку черговості.

Позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, які
пов’язані між собою.

Коментована стаття передбачає новий порядок пред’явлення позову, який
фактично потрібно було б іменувати поданням заяви. Тому частина перша
коментованої статті і зазначає, що позов пред’являється шляхом подання
заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформлюється і
передається судді у порядку черговості. Не зовсім зрозумілим є положення
цієї статті про те, що позовна заява оформлюється у суді, оскільки вона
оформлюється до подання до суду. Законодавець мабуть мав на увазі
початкові дії по заведенню майбутньої справи.

Дана стаття дозволяє позивачу поєднання в одній заяві кількох вимог, які
пов’язані між собою. Як уявляється, зв’язок цей може бути за суб’єктною
ознакою (позов до кількох відповідачів) чи за зв’язком підстав позовів.
Так, у заяві про розірвання шлюбу позивач може поєднати вимогу про
розірвання шлюбу з вимогами про залишення дитини на проживання з ним та
про стягнення аліментів на дитину.

Стаття 119. Форма і зміст позовної заяви

Позовна заява подається в письмовій формі.

Позовна заява повинна містити:

найменування суду, до якого подається заява;

ім’я (найменування) позивача і відповідача, а також ім’я представника
позивача, якщо позовна заява подасться представником, їх місце
проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв’язку,
якщо такий відомий;

зміст позовних вимог;

ціну позову щодо вимог майнового характеру;

виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

139

зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав
для звільнення від доказування;

перелік документів, що додаються до заяви.

Позовна заява підписується позивачем або його представником із
зазначенням дати її подання.

Позовна заява повинна відповідати іншим вимогам, встановленим законом.

До позовної заяви додаються документи, іцо підтверджують сплату судового
збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду
справи.

У разі пред’явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та
інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого
звернення.

Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви
додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його
повноваження.

Позовна заява, подана після забезпечення доказів або позову, повинна
містити, крім зазначеного у частині другій цієї статті, відомості про
забезпечення доказів або позову.

Новий ЦПК містить норми про право на позов і норми про порядок
здійснення цього права у зворотній послідовності, ніж ЦПК 1963 року.
Уявляється, що така послідовність є необгрунтованою як з теоретичних,
так і з практичних підходів. При вирішенні питання про прийняття заяви
головними та першочерговими є вимоги закону, які визначають, чи має
заявник право на позов, і лише після позитивної відповіді на це питання
перевіряється, чи додержується він порядку здійснення цього права.

Деякі з умов, що визначають порядок здійснення права на подання заяви,
викладені у коментованій статті. Перш за все це вимога до форми заяви:
вона подається у письмовій формі. Інших вимог до форми заяви стаття не
передбачає. Тому необгрунтованими є вимоги деяких судців стосовно того,
щоби позовні заяви відповідали певним зразкам. Стосовно змісту позовної
заяви частина 2 передбачає обов’язкові вимоги до позовної заяви, а
частина 4 цієї статті зазначає, що цей перелік не є вичерпним.
Уявляється, що законодавець допускає додаткові вимоги до заяв з окремих
категорій цивільних справ. Так, по справах про розірвання шлюбу,
подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання
шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати
діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з 140

батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним
прав на особисте виховання дітей (ст. 109 СК), а у заяві необхідно
зазначати наявність дітей, їх вік і т. ін.

3. Коментована стаття також вказує на необхідні додатки до позовної
заяви: документи, що підтверджують сплату судового збору та витрат на
інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, доручення чи інший
документ про повноваження представника, якщо позовна заява ним
подається, та ін.

Стаття 120. Подання копії позовної заяви та доданих до неї документів

Позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх
документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і
третіх осіб.

Правила цієї статті щодо подання копій документів не поширюються на
позови, що виникають з трудових правовідносин, а також про відшкодування
шкоди, завданої внаслідок злочину чи каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров’я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи
бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або
суду.

1. Дана стаття значно збільшує перелік доданих до позовної за

яви документів у порівнянні зі ст. 138 ЦПК 1963 року. Так, ст. 138

ЦПК встановлювала обов’язок позивача надавати заяву з копіями

відповідно до кількості відповідачів, а коментована стаття додає до

цього і третіх осіб. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги

щодо предмету спору, з’являються у процесі після відкриття провадження у
справі, тому копії направляються третім особам другого виду, які теж
з’являються, як правило, після відкриття справи.

Якщо враховувати ту обставину, що вони не є учасниками спірних відносин,
постає, по-перше, питання про доцільність направлення їм копії позовної
заяви та копій усіх доданих документів, і, по-друге, чому копії
зазначених документів не потрібні прокурору та іншим особам, переліченим
у ст. 45 цього Кодексу. Такі питання постають і відносно кількості копій
інших документів, доданих до позовної заяви.

2. Правила коментованої статті є своєрідними у тому сенсі, що

раніше суддя мав право, коли визнавав за необхідне, затребувати

від позивача копії всіх доданих до позовної заяви документів, згідно ж
даної статті такий обов’язок для позивача встановлений по

141

всіх справах, крім справ, що виникають з трудових правовідносин, а
також про відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину чи каліцтвом,
іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства,
прокуратури або суду.

Стаття 121. Залишення позовної заяви без руху, повернення заяви

Суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог,
викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, або не сплачено судовий
збір чи не оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення
розгляду справи, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави
залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк
для усунення недоліків.

Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає
вимоги, визначені статтями 119 і 120 цього Кодексу, сплатить суму
судового збору, а також оплатить витрати на інформаційно-тех-нічне
забезпечення розгляду справи, позовна заява вважається поданою в день
первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і
повертається позивачеві.

Крім цього, заява повертається у випадках, коли:

позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення
йому позову;

заяву подано недієздатною особою;

заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на
ведення справи;

справа не підсудна цьому суду;

подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до
досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених
Сімейним кодексом України.

Про повернення позовної заяви суддя постановляє ухвалу.

Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою
до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для
повернення заяви.

1. Стаття закріплює два види повернення заяви позивачу. Перший вид
повернення існував і раніше. Він є можливим у тому випадку, якщо позивач
порушив певні умови, що визначають порядок здійснення права на подання
позовної заяви (заяви), і не виправляє цього порушення. Так, якщо
позовну заяву (заяву) подано без 142

додержання вимог, викладених у статтях 119, 120 цього Кодексу (про
реквізити заяви та додатки до неї), не сплачено судовий збір або не
сплачені витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи
(останнє можна було б і не згадувати, оскільки воно міститься у ст. 119
ЦПК), суддя постановляє ухвалу про залишення заяви без руху і встановлює
позивачу строк для усунення її недоліків. У тому випадку, якщо позивач у
встановлений строк ліквідує недоліки, позовна заява вважається поданою у
день первісного її подання до суду, а в іншому – вважається неподаною і
повертається позивачеві.

Другий вид повернення заяви позивачеві (заявнику) є новим для цивільного
судочинства, оскільки він замінив відмову у прийнятті заяви у певних
випадках. Цей вид повернення позовної заяви (заяви) здійснюється суддею
з одних лише формальних підстав у випадках, передбачених частиною 3
коментованої статті: за заявою позивача, поданою до відкриття
провадження у справі; якщо заяву подано недієздатною особою; якщо заяву
подано від імені позивача особою, яка не має повноважень на ведення
справи; якщо справа не підсудна цьому суду (див. коментар до ст. 115
цього Кодексу); якщо подана заява про розірвання шлюбу під час
вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання
вимог ст. ст.109, 110 СК.

2. І у першому, і в другому видах повернення позовної заяви позивачеві
суддя постановляє відповідну ухвалу, яка згідно з п. З частини 1 ст. 293
ЦПК може бути оскаржена в апеляційному порядку, хоча повернення позовної
заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо будуть
усунуті обставини, що стали підставою для повернення заяви.

Стаття 122. Відкриття провадження у справі

Суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі
заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом.

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:

заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства;

є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття
провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або
укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про
той самий предмет і з тих самих підстав. Відмова від

143

позову не позбавляє другу сторону права пред’явити такий самий позов до
особи, яка відмовилась від позову;

у провадженні цього чи іншого суду с справа із спору між тими самими
сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо
спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих
підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого
листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував
рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді
виявився неможливим;

після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням юридичної
особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не
допускають правонаступництва.

Питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті
провадження у справі суддя вирішує не пізніше десяти днів з дня
надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для
усунення недоліків.

Про відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті провадження у
справі суддя постановляє ухвалу. В ухвалі про відкриття провадження у
справі зазначаються:

найменування суду, прізвище та ініціали судді, який відкрив провадження
у справі, номер справи;

ким і до кого пред’явлено позов;

зміст позовних вимог;

час і місце попереднього судового засідання;

пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечення
проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються.

Ухвала про відмову у відкритті провадження у справі повинна бути
невідкладно надіслана позивачеві разом із заявою та всіма доданими до
неї документами.

Відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному
зверненню до суду з таким самим позовом.

Якщо позивач виконав умови, що визначають порядок подання заяви, порядок
здійснення права на подання позову (заяви), перед суддею постає питання
про відкриття провадження у справі, тобто про наявність у позивача
(заявника) права на пред’явлення позову (заяви).

Законодавство України проголошує і гарантує широке коло прав і свобод
для усіх громадян держави. Однією з найважливі-144

ших гарантій цих прав і свобод є право на судовий захист, зведене на
конституційний рівень (ст. 55 Конституції України). З іншого боку, право
на судовий захист є і засобом поновлення порушених суб’єктивних
цивільних, сімейних, трудових прав. Відповідно до ст. З цього Кодексу
усяка заінтересована особа вправі у порядку, встановленому законом,
звернутися до суду за захистом своїх порушеного, невизнаного або
оспорюваного права, свобод чи інтересів. Засобом такого захисту
найчастіше є позов, зовнішньою формою якого служить позовна заява. Саме
у ній проявляються і втілюються усі сторони позову. Таким чином, позов –
це звернена через суд до відповідача матеріально-правова вимога про
поновлення порушеного чи оспорюваного права.

3. Як і позов, поняття «право на позов» є складним, має дві сто

рони: матеріально-правову і процесуально-правову. Матеріально-

правова сторона права на позов – це право на його задоволення.

Цивільне процесуальне право визначає процесуальну сторону пра

ва на позов, тобто саме право на пред’явлення позову.

Право на пред’явлення позову мають усі громадяни і юридичні особи. Якщо
у суб’єктивних цивільних правах можуть бути обмеження у встановлених
законом випадках, то у праві на пред’явлення позову ніхто не може бути
обмежений. Більш того, ст. З ЦПК не допускає навіть самообмеження у
цьому праві: відмова від права на звернення до суду є недійсною.

4. Наявність або відсутність права на звернення до суду з по

зовом у кожному конкретному випадку у кожного конкретного

суб’єкта залежить від певних обставин, іменованих передумова

ми права на пред’явлення позову. Тому передумови права на позов

можна визначити як обставини, з наявністю або відсутністю яких

цивільний процесуальний закон пов’язує можливість пред’явлення

позову в суді.

Передумови можуть залежати від особи того, хто звертається до суду, або
не залежати. Тому їх можна підрозділяти на суб’єктивні та об’єктивні.
Суб’єктивною передумовою права на пред’явлення позову є правоздатність
особи, яка звертається до суду із заявою. В літературі з цивільного
процесу часто стверджується, що наявність правоздатності слід перевіряти
тільки у організацій: чи є вони юридичними особами. Для громадян це
робити не потрібно, тому що правоздатність у громадян виникає з моменту
народження, отже, вони всі правоздатні. Уявляється, що це невірно.
Перевіряти правоздатність слід у всіх випадках, тому що стосовно
юридичних осіб і стосовно громадян по конкретній справі перевіряти треба

145

наявність не взагалі цивільної процесуальної правоздатності, а
правоздатності по даній справі, тобто особистої юридичної
заінтересованості. Хоча у частині 1 ст. З ЦПК зазначено, що усяка
заінтересована особа вправі у порядку, встановленому законом, звернутися
до суду за захистом свого порушеного або оспорюваного права, чи
охоронюваного законом інтересу, згідно з частиною 2 цієї статті правом
на пред’явлення позову наділені також прокурор, органи, організації та
особи, зазначені в ст. 45 цього Кодексу. Отже, закон і їх відносить до
юридично заінтересованих осіб, але характер їх заінтересованості істотно
інший, ніж у сторін і третіх осіб, тому що позов вони пред’являють на
захист інтересів інших осіб.

Передумови підрозділяються на позитивні і негативні, залежно від того, з
наявністю чи з відсутністю їх закон пов’язує можливість пред’явлення
позову.

5. Позитивні передумови – це передбачені в цивільному процесуальному
законі обставини, що мають бути у даному разі при пред’явленні позову.
Позитивною передумовою є лише дві передумови.

Відповідно до п. 1 частини 2 ст. 122 ЦПК, коли право на пред’явлення
позову є, суддя повинен прийняти заяву, якщо вона підлягає розгляду в
суді. Що це означає? Заява підлягає розгляду в суді, якщо: а) особа, яка
звертається з вимогою про судовий захист, є правоздатною, юридично
заінтересованою в даній справі; б) її вимога належить до цивільної
юрисдикції загальних судів (див. коментар до ст. 15 ЦПК); в) захист цієї
вимоги законом не забороняється; г) вимога не належить до числа байдужих
для права. До числа байдужих для права належать, наприклад, вимоги про
стягнення карткового боргу, боргу за парі і т. ін. В юридичній
літературі часто стверджують, що відмовляти в прийомі позовної заяви за
цими підставами можна тільки тоді, коли захист права законом прямо
заборонений, а якщо вимоги не носять правового характеру, то такі вимоги
треба приймати і відмовляти в задоволенні позову. Однак це, як
видається, суперечить принципу процесуальної економії. Більш того,
прийняття таких вимог до розгляду суду суперечить змісту ст. 15 цього
Кодексу, яка відносить до суду правові спори, правові вимоги.

Відповідно до п. 5 частини 2 коментованої статті суддя відкриває
провадження у справі, якщо після смерті фізичної особи, а також у
зв’язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі,
спірні правовідносини допускають правонаступництво. 146

Негативні передумови – це такі обставини, яких не повинно бути, щоб
відповідно до процесуального закону суддя прийняв заяву. Вони
передбачені законом для того, щоб не допустити винесення спірних або
взаємовиключаючих рішень суду та інших юрисдикцій-них органів: а)
відповідно до п. 2 частини 2 ст. 122 ЦПК суддя приймає заяву, якщо не є
таке, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж
сторонами, про той же предмет і з тих же підстав рішення чи ухвала суду
про прийняття відмови позивача від позову або про визнання мирової угоди
сторін; б) згідно з п. З частини 2 ст. 122 ЦПК право на пред’явлення
позову є у позивача, якщо у провадженні цього або іншого суду не
знаходиться справи по тотожному з даним спором. І в цьому, і в
попередньому випадку закон забороняє розглядати тотожні вимоги, тому що
це суперечило б принципу процесуальної економії і, головне, не виключало
б можливості винесення судами суперечливих рішень. Одне положення п. З
частини 2 коментованої статті викликає зауваження. По-перше, виникає
питання, як суддя при вирішенні питання дізнається, що в іншому суді є
тотожна справа. По-друге, не виключається можливість одночасної відмови
у відкритті провадження у справі обома суддями, якщо їм стане відомо про
тотожні позовні заяви; в) відповідно до п.4 частини 2 коментованої
статті суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є рішення
третейського суду, прийнятого в межах його компетенції, по тотожному
спору, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого
листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував
рішення третейського суду, і розгляд справи в тому ж третейському суді
виявився неможливим.

Частина 3 коментованої статті встановлює строк на вирішення питання про
відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у
справі: ці питання вирішуються не пізніше десяти днів із дня надходження
заяви до суду або закінчення строку, наданого для усунення недоліків
позовної заяви (заяви). Зазначені питання вирішуються ухвалою судді.
Ухвала про відмову у відкритті провадження у справі повинна негайно
надсилатися позивачеві разом із його заявою та всіма доданими
документами. Така ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку (ст.
293 цього Кодексу), оскільки вона є перепоною виникнення справи та
повторному зверненню до суду з тотожним позовом.

При додержанні всіх вимог, що визначають право на позов і порядок
пред’явлення позову, суддя приймає позовну заяву. Прийняття заяви тягне
ряд матеріально-правових і процесуально-правових наслідків.

147

Матеріально-правові наслідки: -переривається перебіг строку позовної
давності; -аліменти присуджуються з моменту прийняття заяви (ст. 191
СК);

– добросовісному власнику (відповідачу) відшкодовуються витрати по
утриманню спірного майна у разі його відчуження;

-майно вважається спірним і може бути обмежене в обороті.

Процесуально-правові наслідки:

-цивільна справа вважається відкритою;

-виникають цивільні процесуальні правовідносини, а отже, і передбачені
законом процесуальні права і обов’язки;

-допускається забезпечення позову і не допускається пред’явлення
тотожного позову та ін.

Стаття 123. Зустрічний позов

Відповідач мас право до або під час попереднього судового засідання
пред’явити зустрічний позов.

Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом,
якщо обидва позови взаємопов’язані і спільний їх розгляд є доцільним,
зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за
позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову
може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об’єднуються в одне
провадження з первісним позовом.

1. Коментована стаття встановлює окремі умови прийняття до розгляду
зустрічного позову, тобто вона вказує на один із способів захисту
відповідача проти пред’явленого до нього позову.

Аналіз законодавства і судової практики приводить до висновку, що є три
способи захисту проти позову: невизнання позову, заперечення проти нього
і зустрічний позов.

Невизнання позову – невмотивоване відхилення відповідачем вимог позивача
за простою формулою: позов, пред’явлений до мене, не визнаю.

Заперечення проти позову – відхилення позову з посиланнями на певні
обставини і з пред’явленням відповідних доказів. Воно може носити
характер процесуальний або матеріально-правовий. При процесуальних
запереченнях відповідач заперечує проти виникнення справи, стверджує, що
вона виникла незаконно, тому що 148

справа непідсудна суду, наприклад, або тотожний спір вже вирішено судом
тощо. Якщо суд визнає обґрунтованість цих заперечень, провадження по
справі підлягає закриттю або заява підлягає залишенню без розгляду. У
випадку матеріально-правових заперечень відповідач не посилається на
незаконність виникнення справи, але відхиляє пред’явлені до нього
вимоги, заперечує проти задоволення позову, наприклад, на підставі
пропуску строку позовної давності. Якщо суд визнає обґрунтованими ці
заперечення, то виноситься рішення про відмову в задоволенні позову.

Зустрічний позов – це активний захист проти позову, захист «нападом» на
позивача. Зустрічним позовом є позов первісного відповідача до
первісного позивача.

Зустрічний позов є найбільш дієвим засобом захисту відповідача проти
позову, тому що спрямований на повний чи частковий підрив підстави
первісного позову. Задоволення зустрічного позову повністю або частково
виключає задоволення первісного позову. Так, наприклад, задоволення
позову відповідача про заперечення батьківства виключає задоволення
позову про стягнення аліментів на дитину.

Коментована стаття встановлює умови прийняття до розгляду зустрічного
позову. Першою умовою є час пред’явлення зустрічного позову. До введення
в дію нового ЦПК ст. 140 ЦПК 1963 р. допускала пред’явлення зустрічного
позову фактично до ухвалення судового рішення. З незрозумілих причин
законодавець істотно обмежив можливості відповідача по захисту його
права тим, що передбачив його право пред’явити зустрічний позов лише до
або під час попереднього судового засідання. Другою умовою прийняття
цього позову є його взаємозв’язок із первісним позовом. Цей зв’язок може
проявлятися, головним чином, у тому, що обидва позови випливають з
одного правовідношення. Так, позов про заперечення батьківства є
зустрічним відносно позову про стягнення аліментів на дитину. Крім того,
взаємозв’язок може полягати й у тому, що вимоги по основному і
зустрічному позовах однорідні і можуть зараховуватися. Так, у разі
пред’явлення власником будинку позову про виселення наймача через
несплату обумовленої договором найму суми, останній може пред’явити
зустрічний позов про стягнення коштів, витрачених ним на капітальний
ремонт будинку.

За змістом цієї статті однією з умов прийняття зустрічного позову є
доцільність сумісного розгляду основного і зустрічного позовів. Доцільно
їх розглядати в одному процесі тоді, коли це дозволить більш повно і
об’єктивно дослідити обставини справи, встановити справжні взаємини
сторін, виключити винесення взає-мо суперечливих або взаємовиключних
судових рішень. І, навпаки, недоцільно розглядати ці вимоги сумісно
тоді, коли це затягне розгляд справи, а вимоги повністю можуть бути
розглянуті окремо.

4. Якщо дотримано всі умови (про останню вимогу див. коментар до ст.
124 ЦПК) пред’явлення зустрічного позову, суд об’єднує своєю ухвалою в
єдине провадження первісний і зустрічний позови. А якщо суд відмовляє у
прийнятті зустрічного позову? Уявляється, що така відмова також повинна
оформлюватися відповідною ухвалою, яку можна оскаржити, хоча це прямо і
не зазначено у ст. 293 цього Кодексу, оскільки така ухвала буде відмовою
у відкритті провадження по зустрічному позову.

може пред’являтись до або під час попереднього судового засідання.
Уявляється, що таке правило не прийнятне відносно позову третьої особи,
яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, оскільки ст. 34 ЦПК
встановлює її право пред’являти позов до однієї чи обох сторін до
закінчення судового розгляду. Сумнівним буде висунення до позову третьої
особи й інших вимог, зазначених уст. 123 ЦПК.

2. Уявляється, що до позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги
щодо предмету спору, можливо застосовувати лише правила ст. 124 ЦПК. А з
урахуванням того, що ст. 124 ЦПК має відсильний характер, у коментованій
статті потрібно посилатись на статті 119, 120, 121 цього Кодексу.

Стаття 124. Форма і зміст зустрічної позовної заяви

Зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил
пред’явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 119 і 120 цього
Кодексу.

До зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених
частиною першою цієї статті, застосовуються положення статті 121 цього
Кодексу.

1. Коментована стаття встановлює ще одну з умов прийняття зустрічного
позову: зустрічна позовна заява повинна відповідати вимогам статей 119 і
120 ЦПК, має бути оплаченою судовим збором і т. ін., тобто тим же
вимогам, що і позовна заява по первісному позову. Якщо вимоги статей 119
і 120 ЦПК порушені, то і наслідки цього такі ж самі (див. коментар до
ст. 121 ЦПК).

Стаття 125. Позов третьої особи

із самостійними вимогами

1. Положення статей 123 і 124 цього Кодексу застосовуються до позовів
третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у
справі, у якій відкрито провадження.

1. Коментована стаття встановлює до позову третьої особи із самостійними
вимогами ті ж самі правила, що і до зустрічного позову. Але таке
формулювання статті викликає заперечення. Як уже зазначалось у коментарі
до ст. 123 цього Кодексу, зустрічний позов 150

Стаття 126. Об’єднання і роз’єднання позовів

Суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до
судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити
ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних
вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого
відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до
одного й того самого відповідача.

Залежно від обставин справи суддя чи суд мають право постановити ухвалу
про роз’єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у
самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення
справи.

Коментована стаття є цікавою тому, що ненавмисно, як уявляється, вирішує
одне з найважливіших питань цивільного судочинства – питання про його
структуру. Згідно з частиною 1 статті провадження у суді першої
інстанції складається з трьох стадій: відкриття провадження у справі,
підготовки справи до судового розгляду і розгляду справи.

Частина 1 даної статті передбачає право суду під час зазначених стадій
судочинства на об’єднання позовів. Позивач може і сам об’єднати в одній
позовній заяві кілька пов’язаних між собою вимог. Суд у цьому разі не
повинен перешкоджати такому об’єднанню, оскільки це відповідає принципу
процесуальної економії та виключає можливість винесення судових рішень,
що суперечать одне одному. У зазначених випадках буде об’єднання
позовів, яке можна назвати суб’єктивним. Воно відрізняється від
співучасті тим, що позивачі не зв’язані між собою спільними
матеріальними правами,

а відповідачі – спільними матеріальними обов’язками, як співпозивачі,
та співвідповідачі. І ті, й інші у справі самостійні та незалежні один
від одного.

3. Частина 2 коментованої статті дозволяє суду вчинення і протилежної
процесуальної дії – роз’єднання кількох поєднаних в єдиному провадженні
вимог у самостійні провадження. Підставою такого роз’єднання є та
обставина, що вони не лише можуть бути розглянуті окремо, але і те, що
їх спільний розгляд ускладнив би вирішення цієї цивільної справи. Ця
процесуальна дія також повинна здійснюватись ухвалою суду.

Глава 3. ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ДО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

Стаття 127. Надіслання копії ухвали про відкриття

провадження у справі, копії позовної заяви та доданих до неї документів

Після відкриття провадження у справі суд невідкладно надсилає особам,
які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у
справі.

Одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі відповідачу
надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів, а
третій особі – копія позовної заяви.

1. Глава 3 розділу III ЦПК, яку відкриває коментована стаття, названа
законодавцем «Провадження у справі до судового розгляду». Така назва
цього правового інституту є доволі спірною. Тому постає питання, що вона
регулює: провадження чи стадію? Провадження у структурі цивільного
процесу є системою процесуальних дій, які об’єднані загальною метою
судочинства і складаються з декількох етапів, стадій, як правило, з
трьох. У коментарі до статей 15, 126 цього Кодексу та ін. автор вже
зазначав свою думку, що предметом регулювання цього правового інституту
цивільного процесуального права є стадія підготовки цивільних справ до
судового розгляду, яка є одним із етапів, стадій проваджень у суді
першої інстанції. Передбачена цією главою група процесуальних дій
об’єднана у систему 152

за найближчою метою: забезпечення правильного та швидкого вирішення
справи.

2. Коментована стаття і вся глава З ЦПК розділу НІ встановлює

ряд правил щодо другої стадії цивільного судочинства – стадії під

готовки справи до судового розгляду.

У судовій практиці цю стадію іноді називають то попередньою підготовкою,
то досудовою підготовкою. Ця термінологія є помилковою, тому що
суперечить ЦПК і суті стадії, її не можна іменувати попередньою і
досудовою, тому що вона провадиться суддею і у суді після відкриття
справи.

Підготовка справи до судового розгляду є обов’язковою по кожній справі
стадією цивільного судочинства, оскільки ст. 127 цього Кодексу вказує,
що після відкриття провадження у справі суд провадить підготовку справи
до судового розгляду.

Мету підготовки справи до судового розгляду закріплено у ст. 130 ЦПК:
забезпечення правильного та швидкого розгляду і вирішення справи.
Підготовка справи провадиться для того, щоб справа була розглянута, як
правило, в одному судовому засіданні і було ухвалене законне і
обгрунтоване судове рішення. Суди досить часто не приділяють належну
увагу цій стадії як у плані її змісту, так і в плані процесуального
оформлення, що тягне винесення необгрунтованих рішень, а отже, і
скасування судових рішень вищестоящим судом. Тому не випадково у п. 5
постанови № 9 від 21 грудня 1990 р. «Про практику застосування судами
процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій
інстанції» Пленум Верховного Суду України зазначив, що суди повинні
неухильно виконувати вимоги ЦПК, маючи на увазі, що належна підготовка
справи до судового розгляду є однією з основних умов своєчасного і
правильного її вирішення і що проведення підготовки є обов’язковим по
кожній справі, у тому числі при її новому розгляді після скасування
винесеного рішення («Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний кодекс
України. Ухвали Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах».
-К., 1999. – С 348).

5. Коментована стаття регулює першочергові підготовчі дії

судді: після постановления ухвали про відкриття провадження

у справі суддя невідкладно надсилає особам, які беруть участь у

справі, копії цієї ухвали. Одночасно з копією ухвали відповідачу

надсилається колія позовної заяви з копіями доданих до неї доку

ментів, а третій особі – копія позовної заяви.

Стаття 128. Заперечення відповідача проти позову

Після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі і
позовної заяви відповідач мас право подати суду письмове заперечення
проти позову.

Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність
вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на
звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у
справі.

Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх
певної частини або обсягу.

Коментована стаття передбачає право відповідача після одержання копій
ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви та доданих до
заяви матеріалів подати суду заперечення проти позову. Заперечення проти
позову можуть стосуватися всіх вимог позивача чи певної їх частини або
обсягу.

Про сутність заперечень, як засобу захисту відповідача проти позову див.
коментар до ст. 123 цього Кодексу.

Стаття 129. Строк проведення попереднього

судового засідання

1. Попереднс судове засідання повинно бути призначено і проведено
протягом одного місяця з дня відкриття провадження у справі.

1. Коментована стаття присвячена одному питанню: вона встановлює строк
проведення попереднього судового засідання, яке повинно бути призначено
і проведено протягом одного місяця з дня відкриття провадження у справі.
Призначення цього засідання здійснюється ухвалою про відкриття
провадження у справі (п. 5 частини 4 ст. 122 цього Кодексу).

Стаття 130. Попереднє судове засідання

Попереднє судове засідання проводиться з метою з’ясування можливості
врегулювання спорудо судового розгляду або забезпечення правильного та
швидкого вирішення справи.

Попереднє судове засідання проводиться суддею за участю сторін та інших
осіб, які беруть участь у справі.

Для врегулювання спору до судового розгляду суд з’ясовус: чи не
відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи 154

не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд
третейського суду.

Ухвалення у попередньому судовому засіданні судового рішення у разі
відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди проводиться
в порядку, встановленому статтями 174 і 175 цього Кодексу.

Якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення
третейського суду, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без
розгляду.

Якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному частиною третьою цієї
статті, суд:

1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;

2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у

справі;

визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них
визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;

з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи
чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх
подання;

за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про
витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи,
залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає
правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів;

у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і
речових доказів;

за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про
вжиття заходів забезпечення позову;

вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду;

визначає час і місце судового розгляду.

Попереднє судове засідання є обов’язковим для кожної справи, за винятком
випадків, встановлених цим Кодексом.

За заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду
проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо
причини неявки буде визнано судом поважними.

У разі неявки у попереднє судове засідання сторони без поважних причин
або неповідомлення нею причин неявки з’ясування обставин у справі
проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або
під час попереднього судового засідання. У подальшому

155

прийняття інших доказів залежить від поважності причин, через які вони
були подані несвоєчасно.

Про процесуальні дії, які необхідно вчинити до судового розгляду, суд
постановляє ухвалу.

Попереднє судове засідання проводиться з додержанням загальних правил,
встановлених цим Кодексом для судового розгляду, з винятками,
встановленими цією главою.

Новий ЦПК України встановив новий процесуальний інституту цивільному
судочинстві. Постає питання у його необхідності і доцільності. У
цивільно-процесуальніи літературі та судовій практиці неодноразово
пропонувалось розширити повноваження судді у стадії підготовки справи до
судового розгляду. Так, якщо сторони уклали мирову угоду, позивач
відмовлявся від позову до судо1 вого розгляду, пропонувалось надати
судді право своєю ухвалою закрити провадження у справі, а якщо між
сторонами укладається договір про передачу спору на вирішення
третейського суду – залишити заяву без розгляду. Таке вирішення питання
спростило би процес, зробило б його більш динамічним та менш витратним.
Але законодавець пішов іншим шляхом у вирішенні зазначених проблем:
питання ці можна вирішувати у стадії підготовки справи, але для такого
вирішення законодавець встановив спеціальну процесуальну форму –
попереднє судове засідання.

Частина 1 коментованої статті визначає мету попереднього судового
засідання. По-перше, його метою є з’ясування можливості врегулювання
спору до судового розгляду. Вважаємо, що словосполучення «до судового
розгляду» законодавець розуміє, як до стадії судового розгляду, а не
врегулювання спору без судового розгляду у стадії підготовки справи, а
також те, що ця ціль не є самостійною, а є складовою загальної мети
підготовки справи до судового розгляду: забезпечення правильного та
швидкого вирішення справи. І в тому випадку, коли спір врегульовано у
попередньому судовому засіданні, цьому передують дії, які за суттю є
підготовчими.

Одне зауваження щодо мети стадії підготовки справи до судового розгляду
взагалі і мети попереднього судового засідання окремо. Попередній ЦПК
вважав необхідним правильне та своєчасне вирішення справи, а новий ЦПК –
правильне та швидке вирішення справи. Порівняння строків у зазначених
ЦПК свідчить, що «швидке» вирішення часто не більш швидке, ніж
«своєчасне».

156

Згідно з коментованою статтею, попереднє судове засідання проводиться
суддею за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Суддя
у засіданні з’ясовує позиції сторін: чи не відмовляється позивач від
позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову
угоду або передати справу на розгляд третейського суду, тобто здійснює
ті процесуальні дії, з яких починається розгляд справи по суті у
судовому засіданні. Якщо позивач відмовляється від позову, а відповідач
визнає позов, суд роз’яснює сторонам наслідки їх процесуальних дій
(закриття справи, винесення рішення про задоволення позову, неможливість
звернення до суду з тотожним позовом і т. ін.) та перевіряє, чи не
суперечить визнання позову закону, чи не порушує воно права, свободи чи
інтереси інших осіб, чи є законні підстави для ухвалення рішення про
задоволення позову. Перелік того, що потребує з’ясовування судом у
попередньому засіданні для ухвалення рішення про задоволення позову,
викликає сумнів у тому, що це можливо здійснити у попередньому судовому
засіданні, оскільки головні процесуальні дії по забезпеченню справи
доказами здійснюються у справі після зазначеного у попередньому
засіданні (ч. 6 коментованої статті) або після його закінчення (ст. 131
– 156, 176, 179 ЦПК та ін.) На підставі викладеного пропонуємо внести
зміни до ЦПК, згідно яких ухвалення рішення взагалі, і окремо у разі
визнання позову відповідачем, слід здійснювати лише в основному судовому
засіданні. У попередньому засіданні доцільно виносити лише ухвали про
закриття справи та про залишення заяви без розгляду.

Якщо спір не врегульовано, судом проводиться звичайна підготовка справи
до судового розгляду, яка складається з чотирьох груп питань, що
вирішуються суддею в даній стадії.

А. Питання про учасників процесу по даній справі. Уточнення питання про
позивача пов’язане з тим, що ініціатор справи і позивач не завжди
збігаються в одній особі. В інтересах позивача справу може бути порушено
представником, органами державної влади і органами місцевого
самоврядування, іншими організаціями і особами, зазначеними у ст. 45
цього Кодексу.

Не завжди позивач вказує у позовній заяві належного відповідача, Тому
суддя для уточнення відповідача використовує бесіду з позивачем,
відповідачем або сумісну з ними бесіду. Остання особливо важлива у
справах, що випливають з особистих правовідносин, тому що в ній можуть
закладатися основи майбутнього примирення.

157

Перед суддею у цій стадії може виникнути і питання про розшук
відповідача (див. коментар до ст. 78 цього Кодексу).

У стадії підготовки перед суддею може виникнути питання про співучасть,
тобто про допуск або притягнення до участі у справі співпозивачів і
співвідповідачів (див. коментар до ст. 32 – 33 цього Кодексу).

Суддя розв’язує питання про третіх осіб. Треті особи, які заявляють
самостійні вимоги на предмет спору, відповідно до принципу
диспозитивності самі розв’язують питання про участь у справі, але суддя
має сповістити їх про справу, що розглядається, і роз’яснити порядок їх
вступу в процес. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на
предмет спору, можуть як допускатися суддею до участі у справі, так і
залучатися ним.

Згідно з п. 2 цієї статті суддя розв’язує питання про участь у справі
прокурора. Прокурор бере участь у цивільній справі, якщо він звернувся
до суду з заявою на захист прав і законних інтересів громадян і
державних інтересів, тому суддя повинен сповістити прокурора про час
розгляду справи, порушеної за його заявою. У тому випадку, коли
відповідно до частини другої ст. 45 ЦПК прокурор звертається з заявою
про допуск його у вже розпочатий процес, суддя повинен попередньо
вирішити його клопотання про допуск у справу, а потім сповістити його
про час і місце розгляду справи.

Питання про участь органів державної влади і органів місцевого
самоврядування має вирішуватися з урахуванням їх можливої участі у двох
формах. Якщо вони порушували справу, то вирішення питання про їх участь
зводиться до сповіщення про час розгляду справи. Притягнення їх для дачі
висновку по справі повинно здійснюватися з формулюванням для них питань
і повідомленням про обставини справи.

Б. Питання про предмет доказування і докази. У стадії підготовки справи
до судового розгляду суддя повинен визначити норму матеріального права,
що регулює дане спірне відношення. Це здійснюється шляхом зіставлення
фактів, що становлять предмет доказування, і фактів гіпотези норми
матеріального права. З урахуванням останніх суддя уточнює коло фактів
підстави позову і фактів, що обґрунтовують заперечення проти позову, а
також коло наявних і можливих доказів у справі. Суддя в цьому плані
визначає коло свідків у справі, розв’язує питання про забезпечення
доказів, призначення експертизи, вимагає необхідні письмові і речові
докази, у необхідних випадках провадить огляд на місці, направляє судові
доручення (ст. ст. 131 – 150 цього Кодексу). 158

В. Третя група питань, які вирішуються у стадій підготовки справи –
питання про особливості даної цивільної справи (див. коментарі до ст.
ст. 126, 123- 125, 151, 155 ЦПК),

Г. Про четверту групу питань, що вирішуються у стадії підготовки справи
до судового розгляду, – про призначення справи до розгляду, виклики та
повідомлення – див. коментарі до ст. ст. 77 – 78, 156 цього Кодексу.

Стаття 131. Подання доказів

Сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або
під час попереднього судового засідання у справі. Докази подаються у
строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання
доказів.

Докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї
статті, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано
несвоєчасно з поважних причин.

1. Коментована стаття встановлює порядок подання доказів сторонами.
Взагалі-то докази чи їх більшість подаються ще у стадії відкриття
провадження у справі. Так, ст. 119 ЦПК передбачає необхідність зазначити
у позовній заві докази, що підтверджують кожну обставину, та перелік
документів, що додаються до неї. До позовної заяви повинні бути додані
копії всіх документів (ст. 120 цього Кодексу). Інші докази (точніше б
було – засоби доказування) сторони зобов’язані подати чи повідомити про
них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. У
зв’язку з цими заявами та у зв’язку із вирішенням питань, які входять до
групи Б (див. коментар до ст. 130 цього Кодексу), суд встановлює строк
для подачі доказів до суду. Цей строк є обов’язковим у тому сенсі, що
докази, подані з його порушенням, судом не приймаються, якщо сторона не
доведе, що причини пропуску строку є поважними.

Стаття 132. Судові доручення щодо збирання доказів

Суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за
межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду
провести певні процесуальні дії.

В ухвалі про судове доручення коротко викладається суть справи, шо
розглядається, зазначаються особи, які беруть у ній участь,

159

обставини, що підлягають з’ясуванню, докази, які повинен зібрати суді,
що виконує доручення, перелік питань, поставлених особам, які беруть
участь у справі, та судом свідку. Ця ухвала обов’язкова для суду, якому
вона адресована.

Судове доручення виконується у судовому засіданні за правилами,
встановленими цим Кодексом. Суд повідомляє осіб, які беруть участь у
справі, про час і місце засідання. їхня присутність не є обов’язковою.

Протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали негайно
пересилаються до суду, який розглядає справу.

Якщо свідки, які дали показання суду, що виконував доручення, прибудуть
у суд, який розглядає справу, вони дають показання у загальному порядку.

При розгляді цивільної справи суд повинен прагнути до одержання доказів
із першоджерела, тому що будь-яка посередня ланка приховує у собі
небезпеку перекручення відомостей про факти. Однак у ряді випадків
виникає необхідність збирання доказів у іншому місті або районі.
Коментована стаття допускає в зв’язку з цим судові доручення. Пленум
Верховного Суду України особливо підкреслив, що такі доручення даються
тільки суду, а не іншому органу (див. п. 9 постанови № 9 Пленуму від 21
грудня 1990 р. «Про практику застосування судами процесуального
законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції»). Судові
доручення оформляються ухвалою суду, що розглядає справу. Вони є
обов’язковими для суду-виконавця доручення. Коментована стаття
передбачає обов’язкові реквізити таких ухвал.

У порядку судового доручення можуть бути опитані сторони чи треті особи,
допитані свідки, здійснений огляд на місці речових доказів, проведена
експертиза. Про провадження будь-якої із цих дій суд виносить ухвалу, в
якій стисло викладаються суть справи, обставини, що підлягають
з’ясуванню, докази, які необхідно зібрати у порядку судового доручення.
Дана ухвала повинна була обов’язково виконана у строк до десяти днів
згідно з ЦПК 1963 року. Новий ЦПК виконання доручення строком не
обмежує.

Судове доручення виконується у судовому засіданні з додержанням вимог
статей 132, 176, 180, 182, 184, 185 цього Кодексу. У разі недодержання
цих вимог отримані відомості про обставини справи доказового значення у
справі не мають.

Протоколи судового засідання, що містять у собі отримані дані про
пояснення сторін і третіх осіб, допит свідків та інші зібрані по 160

судовому дорученню матеріали повинні негайно пересилатися до суду, який
розглядає цивільну справу. Частина п’ята коментованої статті передбачає
правило, згідно з яким свідки, що дали показання суду, який виконував
доручення, у разі явки до суду, що розглядає справу, дають показання у
загальному порядку. Чому тільки свідки? Вважаємо, що це правило
стосується і осіб, які беруть участь у справі.

Стаття 133. Забезпечення доказів

Особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних
доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають
право заявити клопотання про забезпечення цих доказів.

Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення
експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх
місцезнаходженням. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані
інші способи забезпечення доказів.

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до
пред’явлення нею позову.

У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви
заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня
постановления ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної
заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення
доказів, зобов’язана відшкодувати судові витрати, а також збитки,
заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів.

Коментована стаття і статті 134, 135 цього Кодексу регулюють інститут
забезпечення доказів у цивільному судочинстві. Забезпечення доказів – це
їх процесуальна фіксація під час розгляду справи, а також як до, так і
після подачі заяви. Так, наприклад, якщо строк виконання зобов’язання ще
не настав, уповноважена сторона ще не може пред’явити позов у суді, а
свідок вибуває із країни на тривалий час чи назавжди, суддя на прохання
заінтересованої особи може допитати цього свідка вже до порушення
справи, а у судовому засіданні буде оголошений протокол допиту свідка.
Таким чином, підставами для забезпечення доказів є заяви осіб, які
побоюються, що подання до суду необхідних для них доказів згодом стане
неможливим або утрудненим.

Способами забезпечення доказів відповідно до цієї статті є допит свідка,
призначення експертизи, витребування і огляд пись-

161

мових та речових доказів, у тому числі за місцем їх знаходження. Суд
може застосовувати й інші дії, спрямовані на фіксацію відомостей про
факти майбутньої або вже порушеної цивільної справи. Порядок і спосіб
забезпечення доказів зазначається в ухвалі суду.

3. Частина 4 коментованої статті встановлює обов’язок особи, яка
звернулась до суду із заявою про забезпечення доказів до відкриття
справи, подати до суду відповідну позовну заяву протягом десяти днів з
дня винесення судом ухвали про забезпечення доказів. Якщо зазначена
особа цього не вчинить, на неї покладається обов’язок відшкодувати
витрати та збитки, заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів.

Стаття 134. Заява про забезпечення доказів

У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені: докази, які
необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими
доказами; обставини, які свідчать про тс, що подання потрібних доказів
може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні
ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити.

До заяви про забезпечення доказів, яка не відповідає вимогам цієї
статті, застосовуються наслідки, встановлені статтею 121 цього Кодексу.

Коментована стаття перелічує обов’язкові реквізити заяви про
забезпечення доказів. Заява повинна містити вказівку судді чи суду, яким
вона адресована, бути датована і підписана, в ній треба зазначити, яких
конкретно дій щодо забезпечення доказів просить від суду (судді)
заявник.

Хоча дана стаття і передбачає реквізити заяви про забезпечення доказів
як обов’язкові, видається все ж таки, що сама по собі відсутність
будь-якої з обставин не повинна служити підставою для відмови у
забезпеченні доказів. Це було б не в інтересах ані заявника, ані суду.
Крім того, будь-яка з обставин може бути уточнена суддею в особистій
розмові з заявником при прийомі заяви чи під час розгляду заяви про
забезпечення доказів.

Якщо заява не відповідає вимогам коментованої статті, суддя своєю
ухвалою залишає її без руху та надає заявнику строк на усунення
недоліків. При вчасному усуненні недоліків заява вважається поданою у
день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і
повертається заявнику.

162

Стаття 135. Розгляд заяви про забезпечення доказів

Заява про забезпечення доказів розглядається судом, який розглядає
справу, а якщо позов ще не пред’явлено, – місцевим загальним судом, у
межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні
дії щодо забезпечення доказів.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п’яти днів з дня
її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі. Присутність цих осіб не є обов’язковою.

У разі обгрунтованої вимоги заявника, а також якщо не можна встановити,
до кого може бути згодом пред’явлено позов, заява про забезпечення
доказів розглядається судом невідкладно лише за участю заявника.

Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою. Оскарження ухвали
про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає
розгляду справи.

Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну
заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо
забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.

Частина перша та друга цієї статті визначають строк і порядок розгляду
заяв про забезпечення доказів. Заява про забезпечення доказів
розглядається судом, який розглядає справу, а якщо справа ще не
відкрита, – місцевим судом, де мають бути вчинені дії щодо забезпечення
доказів. Про дії по забезпеченню доказів повідомляються заінтересовані
особи, але неявка їх не перешкоджає розгляду заяви, якщо у суду є дані
про належне повідомлення цих осіб про час і місце розгляду заяви.

Частина 4 статті визначає, що питання про забезпечення доказів
вирішується ухвалою суду, яка за змістом цієї частини може бути
оскаржена. Однак ст. 293 цього Кодексу, що вичерпно перелічує ухвали,
які можуть бути самостійним об’єктом оскарження, не передбачає ані
ухвали про задоволення заяви, ані ухвали про відмову у забезпеченні
доказів. Це протиріччя потрібно усунути відповідною зміною ЦПК.

Стаття 136. Заява про виклик свідка

1. У заяві про виклик свідка зазначаються його ім’я, місце проживання
(перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити.

163

Виклик свідка здійснюється, як правило, за ініціативою сторін у справі.
Тому особа, за ініціативою якої викликається свідок, повинна вказати
прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання свідка та обставини
справи, що може підтвердити цей свідок.

Суддя (суд) при вирішенні питання про коло свідків, що підлягають
виклику по даній справі, повинен враховувати правило належності доказів
і принцип процесуальної і матеріальної економії. Свідками викликаються
тільки ті особи, показання яких містять відомості про обставини справи.
Кількість свідків має бути оптимальною, тому що від цього залежать
оперативність розгляду справи і розмір судових витрат.

Стаття 137. Витребування доказів

У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які
беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний
витребувати такі докази.

У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який доказ
вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в
іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ.

Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосередньо. Суд може
також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі,
одержати доказ для представлення його суду.

Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі
або у встановлені судом строки, зобов’язані повідомити про це суд із
зазначенням причин протягом п’яти днів з дня отримання ухвали.

5. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а

також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом

неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену

законом.

Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов’язку
подати суду докази.

За клопотанням сторони суд інформує в судовому засіданні про виконання
його вимог щодо витребування доказів.

1. Хоча ст. 10 цього Кодексу і містить вказівки на обов’язок суду
сприяти у витребуванні доказів, коментована стаття прямо вказує на
витребування доказів судом. Безумовно, докази у більшій своїй частині
подаються і мають подаватися сторонами й іншими особами, що беруть
участь у справі. Але суд і зараз не звільнений від 164

обов’язку забезпечити справу доказами. Тому думки про обов’язок сторін
подавати докази як виключно про їх обов’язок є спірними і передчасними.

Якщо докази витребуються судом за клопотанням будь-кого з учасників
процесу, то заявник повинен докладно вказати, який доказ слід
витребувати, який факт він може підтвердити або спростувати, відомості
про те, що він може знаходитися у зазначеного адресата. З урахуванням
правила належності доказів суддя повинен розв’язати питання про
необхідність витребування доказу.

Докази за вимогою суду надсилаються безпосередньо до суду або видаються
на руки стороні чи іншій особі, яка бере участь у справі і має
відповідні повноваження від суду, що розглядає справу. Слід звернути
увагу, що новий ЦПК України тепер не обмежує можливість витребування
доказів лише письмовими доказами.

4.3гідно з коментованою статтею громадяни, а також державні, громадські
та інші організації, підприємства зобов’язані неухильно виконувати
вимоги суду про подання доказів до суду. Якщо вони такої можливості не
мають, то зобов’язані повідомити про це суд, вказавши при цьому причину.
В іншому разі вони несуть відповідальність, встановлену законом. При
цьому притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від
обов’язку виконати вимоги суду щодо подання доказів. Правило цієї статті
спрямоване на забезпечення своєчасного і правильного розгляду цивільної
справи.

Стаття 138. Повернення оригіналів письмових доказів

1. Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням законної
сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це
можливо без шкоди для розгляду справи. У справі залишається засвідчена
суддею копія письмового доказу.

1_ Якщо оригінали документів після розгляду справи необхідні особая» що
їх подали, то на прохання цих осіб вони їм можуть бути повернуте. Але
при цьому потрібно додержуватися двох умов. По-перше, повернути
оригінали документів можна тепер і до набрання рішенням справі законної
сили. По-друге, у цивільній справі повинні залишитися посвідчені суддею
копії письмових доказів, тому що не виключена апеляційна і касаційна
перевірка судового рішення.

2 Судам необхідно особливо обережно підходити до видачі оригіналу
свідоцтва про шлюб після набрання законної сили рі-

165

шенням про розірвання шлюбу. Практиці відомі випадки, коли один із
колишнього подружжя, одержавши в органах державної реєстрації актів
цивільного стану свідоцтво про розлучення, просить суд видати йому
оригінал свідоцтва про шлюб. Тому, видаючи одному з подружжя копію
рішення про розлучення, суд повинен зробити про це помітку в справі.

Стаття 139. Зберігання речових доказів

Речові докази до набрання рішенням законної сили зберігаються у справі
або за окремим описом здаються до камери схову речових доказів суду.

Речові докази, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за їх
місцезнаходженням за ухвалою суду; вони повинні бути докладно описані та
опечатані, а в разі необхідності – сфотографовані.

Суд вживає заходів для забезпечення зберігання речових доказів у
незмінному стані.

Ця стаття ЦПК встановлює порядок зберігання речових доказів у суді й
обов’язок суду вживати заходів до зберігання речей у незмінному стані.

Документи, що є речовими доказами, дрібні предмети у конвертах і пакетах
зберігаються у справі та разом зі справою. Предмети, що за своїми
розмірами або властивостями не можуть зберігатися у справі, зберігаються
у камері схову суду зі складанням їх опису в цивільній справі. Речі, що
не можуть бути доставлені до суду, здаються на відповідальне зберігання
у місці їх знаходження. При цьому вони докладно описуються,
опечатуються, а у разі потреби – фотографуються.

Стаття 140. Огляд доказів за їх місцезнаходженням

Речові та письмові докази, які не можна доставити в суд, оглядаються за
їх місцезнаходженням.

Про час і місце огляду доказів за їх місцезнаходженням повідомляються
особи, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не є перешкодою для
проведення огляду.

У разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь
у справі, для участі в огляді доказів за їх місцезнаходженням 166

можуть бути залучені свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти, а
також здійснено фотографування, звуко- і відеозапис.

Про огляд доказів за їх місцезнаходженням складається протокол, що
підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу
додаються разом з описом усі складені або звірені під час огляду на
місці плани, креслення, копії документів, а також зроблені під час
огляду фотознімки письмових і речових доказів, відеозаписи тощо.

Особи, які беруть участь в огляді доказів за їх місцезнаходженням, мають
право робити свої зауваження щодо протоколу огляду.

У ході підготовки справи до судового розгляду та розгляду справи по суті
може виникнути необхідність огляду на місці тих речових і письмових
доказів, які не можуть бути доставлені у зал судового засідання. Про
провадження огляду на місці суд (суддя) постановляє відповідну ухвалу і
сповіщає про час і місце огляду осіб, які беруть участь у справі, і
мають право брати участь у даній процесуальній дії. Неявка цих осіб не є
перешкодою до проведення огляду. Участь же свідків, перекладачів,
спеціалістів і експертів в огляді на місці у разі їх виклику судом є
обов’язковою.

При огляді на місці особи, які беруть у ньому участь, можуть давати
пояснення, ставити запитання свідкам, експерту; докази можуть
фотографуватися, можуть складатися плани, креслення тощо. Хід огляду на
місці відображається у відповідному протоколі, який підписується всіма
учасниками даної процесуальної дії. Особи, які брали участь в огляді на
місці і не згодні з відображенням тих чи інших даних, можуть подавати
свої зауваження на протокол огляду на місці. Ці зауваження розглядаються
у судовому засіданні.

Стаття 141. Огляд речових доказів, що швидко псуються

Продукти та інші речові докази, що швидко псуються, негайно оглядаються
судом з повідомленням про призначений огляд осіб, які беруть участь у
справі. Неявка цих осіб не перешкоджає огляду речових доказів.

У разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь
у справі, для участі в огляді продуктів та інших речових доказів, що
швидко псуються, може бути залучено свідків, перекладачів, експертів,
спеціалістів, а також здійснено фотографування і відеозапис.

167

Огляд продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються, за їх
місцезнаходженням здійснюється у порядку, встановленому статтею 140
цього Кодексу.

Після огляду ці речові докази повертаються особам, від яких вони були
одержані.

Якщо як речові докази використовуються продукти харчування або інші
речі, що швидко псуються, суд повинен негайно зробити огляд на місці.
Огляд проводиться з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, але
їх неявка не перешкоджає огляду даних речових доказів. У разі
необхідності до огляду залучаються свідки, експерти, перекладачі,
спеціалісти, може здійснюватись фотографування і відеозапис цих дій.

Після огляду на місці продукти та інші речі, що швидко псуються,
повертаються особам, від яких вони були одержані. Передача здійснюється
за ухвалою суду. До ухвали додаються документи про кількість, якість
тощо переданих речей.

Стаття 142. Повернення речових доказів

Речові докази після огляду та дослідження їх судом повертаються особам,
від яких вони були одержані, якщо останні заявили про це клопотання і
якщо його задоволення можливе без шкоди для розгляду справи.

Речові докази, що є об’єктами, які вилучені з цивільного обороту або
обмежено оборотоздатні, передаються відповідним підприємствам, установам
або організаціям. За клопотанням державних експертних установ такі
речові докази можуть бути передані їм для використання в експертній та
науковій роботі у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані, або
передаються особам, за якими суд визнав право на ці речі після набрання
рішенням суду законної сили.

1. На відміну від речових доказів, що швидко псуються, всі інші
повертаються тільки за клопотанням осіб, від яких вони були одержані, і
якщо не буде шкоди для розгляду справи. Якщо рішенням суду встановлено,
що право на них визнається за іншими особами, то речові докази
передаються останнім після набрання рішенням законної сили.

2. Якщо як речові докази використовувалися предмети, які за законом-не
можуть бути у володінні громадян, то вони передаються відповідним
державним підприємствам, установам чи організаціям (зброя, отруйні
речовини, самородки дорогоцінних металів і т. ін.).

За клопотанням державних експертних установ деякі із зазначених речових
доказів (зброя, отруйні речовини, наркотичні засоби та ін.) можуть бути
передані їм для використання у експертній та науковій роботі у порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 143. Порядок призначення експертизи

Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують
спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд
призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Якщо сторони домовилися про залучення експертами певних осіб, суд
повинен призначити їх відповідно до цієї домовленості.

Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на
які потрібна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими має
бути проведена експертиза, визначається судом. При цьому суд мас
мотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі.

Особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд провести
експертизу у відповідній судово-експертній установі, доручити її
конкретному експерту, заявляти відвід експерту, давати пояснення
експерту, знайомитися з висновком експерта, просити суд призначити
повторну, додаткову, комісійну або комплексну експертизу.

Якщо проведення експертизи доручено спеціалізованій експертній установі,
її керівник має право доручити проведення експертизи одному або кільком
експертам, створювати комісії з експертів керованої ним установи, якшо
судом не визначено конкретних експертів, у разі потреби замінювати
виконавців експертизи, заявити клопотання щодо організації проведення
досліджень поза межами експертної установи.

1. При розгляді і вирішенні цивільних справ суду іноді потрібна допомога
різних фахівців. Тому ця стаття передбачає право суду для з’ясування
обставин, що мають значення у справі і потребують

169 спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки чи ремесла,
призначити експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.
Експертиза може бути призначена як засіб забезпечення доказів (до або
після порушення справи), у стадії підготовки справи до судового розгляду
або у стадії судового розгляду справи.

Експертом може бути відповідна особа, призначена самим судом чи судом
відповідно домовленості сторін про певну особу як експерта, яка є
обов’язковою для суду. Суд може доручити провадження судової експертизи
спеціалізованій експертній установі, керівник якої має право доручити
проведення експертизи одному або декільком експертам, якщо судом не
визначено конкретних експертів.

Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на
які потрібна відповідь експерта, просити суд провести експертизу у
відповідній судово-експертній установі, доручити її конкретному
експерту, заявляти відвід експерту, знайомитися з висновком експерта,
просити суд призначити повторну, додаткову, комісійну або комплексну
експертизу.

Стаття 144. Ухвала суду про призначення експертизи

Експертиза призначається ухвалою суду, де зазначаються: підстави та
строк для проведення експертизи; з яких питань потрібні висновки
експертів, ім’я експерта або найменування експертної установи, експертам
якої доручається проведення експертизи; об’єкти, які мають бути
досліджені; перелік матеріалів, шо передаються для дослідження, а також
попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий
висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на
нього обов’язків.

Якщо експертизу призначено експертам кількох установ, в ухвалі про її
призначення зазначається найменування провідної установи, на яку
покладається проведення експертизи. Якщо проведення експертизи
доручається експертній установі та особі, яка не є працівником цієї
установи, провідною визнається експертна установа. Ухвала про
призначення експертизи направляється в кожну установу – виконавцям, а
також особі, яка не є працівником експертної установи. Об’єкти
дослідження та матеріали справи направляються провідній установі.

При визначенні об’єктів та матеріалів, шо підлягають направленню на
експертизу, суд у необхідних випадках вирішує питання щодо відібрання
відповідних зразків.

170

4. Якщо цього вимагають особливі обставини справи, суд може заслухати
експерта щодо формулювання питання, яке потребує з’ясування,
проінструктувати його про доручене завдання і за його клопотанням дати
відповідні роз’яснення щодо сформульованих питань. Про вчинення цих дій
повідомляються особи, які беруть участь у справі і які мають право брати
участь у їх вчиненні.

Експертиза призначається ухвалою суду, в якій з урахуванням пропозицій
осіб, що беруть участь у справі, визначається коло питань, щодо яких
потрібні висновки експертів, кому доручається проведення експертизи,
попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий
висновок та за відмову без поважних причин від виконання обов’язків.
Якщо суд відхиляє питання, запропоновані особами, що беруть участь у
справі, своє рішення про це він повинен мотивувати. Крім цього, в ухвалі
вказують звичайні реквізити ухвал, підстави призначення експертизи,
список предметів і матеріалів, переданих експертам як об’єкти
дослідження. Вказівка на певних осіб як експертів включає їх до складу
учасників процесу, яких прийнято називати особами, що сприяють
здійсненню правосуддя у цивільних справах.

Місцем проведення експертизи може бути суд або місцезнаходження
предмета, речі, місцезнаходження експертної чи іншої установи. Якщо
проведення експертизи доручається експертам декількох установ, в ухвалі
суду визначається провідна експертна установа. Ухвала про призначення
експертизи направляється до кожної установи – виконавцям, а об’єкти
дослідження та матеріали справи направляються до провідної установи.

Стаття 145. Обов’язкове призначення експертизи 1. Призначення
експертизи є обов’язковим у разі заявления клопотання про призначення
експертизи обома сторонами. Призначення експертизи є обов’язковим також
за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно
встановити:

характер і ступінь ушкодження здоров’я;

психічний стан особи;

вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх
одержати.

1. Коментована стаття встановлює два випадки, у яких суд зобов’язаний
призначити експертизу по цивільній справі. По-пер-

171

ше, суд зобов’язаний призначити експертизу у тому разі, коли обидві
сторони по справі заявили відповідне клопотання. По-друге, якщо є
клопотання про призначення експертизи, подане хоча б однією зі сторін,
експертиза обов’язково призначається, коли необхідно встановити характер
і ступінь ушкодження здоров’я, психічний стан особи, вік особи, якщо про
це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

2. Статті 143 цього Кодексу та коментована стаття призначення експертизи
пов’язують обов’язково із заявами осіб, які беруть участь у справі,
домовленістю сторін (ст. 143 ЦПК), клопотаннями обох сторін чи хоча б
однієї зі сторін (ст. 145 ЦПК). Складається враження, що суд за своєю
ініціативою взагалі не може призначати експертизу. Однак, ст. 239 цього
Кодексу, наприклад, як підстави призначення експертизи зазначає не
клопотання осіб, які беруть участь у справі, а наявність достатніх даних
про психічний розлад здоров’я фізичної особи.

Стаття 146. Наслідки ухилення від участі в експертизі

У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам
необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі,
якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто
із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза мас значення,
може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або
відмовити у його визнанні.

У разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної
(судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства,
материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на
проведення такої експертизи.

1. Коментована стаття встановлює у частині 1 негативні на

слідки для осіб, які ухиляються від надання експертам необхідних

матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі у вигляді

визнання факту або відмові у визнанні факту, для з’ясування якого

було призначено експертизу.

2. Частина 2 коментованої статті цього Кодексу передбачає не

гативні наслідки у вигляді примусового приводу для відповідача,

що ухиляється від проведення судово-біологічної (судово-генетичної)
експертизи у справах про визнання батьківства, материнства.

172

Стаття 147. Проведення експертизи та висновок експерта

1. Експертиза проводиться в суді або поза судом, якщо це потрібно

у зв’язку з характером досліджень або якщо об’єкт досліджень не

можливо доставити до суду.

Експерт дас у письмовій формі свій мотивований висновок, який
приєднується до справи. Суд має право за заявою осіб, які беруть участь
у справі, або з власної ініціативи запропонувати експерту дати усне
пояснення свого висновку. Усне пояснення заноситься до журналу судового
засідання.

У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (ім’я, освіта,
спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта,
стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада
експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній
при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які
матеріали експерт використав, докладний опис проведених досліджень,
зроблені в результаті їх висновки і обгрунтовані відповіді на поставлені
судом питання.

У висновку експерта обов’язково повинно бути зазначено, що його
попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за
відмову без поважних причин від виконання покладених на нього
обов’язків.

Якщо експерт під час проведення експертизи встановить обставини, що
мають значення для справи, з приводу яких йому не були поставлені
питання, він мас право свої міркування про ці обставини включити до
свого висновку.

Висновок експерта для суду не є обов’язковим і оцінюється судом за
правилами, встановленими статтею 212 цього Кодексу.

Незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або
ухвалі.

1. Коментована стаття регламентує порядок проведення експертизи та
реквізити висновку експерта. Місцем проведення експертизи може бути суд
або інше місце, якщо останнє потрібно з характеру досліджень або якщо
об’єкт досліджень неможливо доставити до суду. Згідно з «Інструкцією про
призначення та проведення судових експертиз», затвердженою наказом
Мінюсту України від 08.10.98р., підставою для проведення експертиз в
експертних установах є передбачений законом процесуальний документ: у
даному випадку ним є ухвала суду про призначення експертизи. Експертизи
в таких установах проводяться співробітниками, які мають вищу освіту,

173

пройшли відповідну підготовку та атестовані як експерти певної
спеціальності. їх можуть проводити також позаштатні працівники
зазначених установ. Строки проведення експертиз встановлюються
керівником експертної установи (її структурного підрозділу) у межах: 10
днів – щодо матеріалів з невеликою кількістю об’єктів і нескладних за
характером досліджень; одного місяця – по інших.

2. Результатом експертизи є письмовий мотивований висновок

експерта, який приєднується до справи. Частина 3 коментованої

статті докладно перелічує елементи його змісту. Пункт 3 зазначеної у п.
1 коментарю Інструкції вказує, що висновок експерта скла

дається з трьох частин: вступної, досліджувальної та висновків

дослідження. У вступній частині висновку вказуються: назва експертизи,
її номер і ВИД (додаткова, повторна і т. ін.); орган чи особа,

які призначили її; дані про експерта; дата надходження матеріалів

і дата підписання експертизи; питання, які належить вирішній експертові;
найменування матеріалів для експертизи, спосіб доставки та вид упаковки
об’єктів; обставини справи, які мають значення для висновку; відомості
про присутніх під час досліджень; попередження експерта про його
відповідальність за завідомо неправдивий висновок; довідково-нормативні
документи та методична література, використані експертом.

У досліджувальній частині висновку описується процес дослідження та його
результати, а також дається обгрунтування висновку експерта. У заключній
частині висновки дослідження викладаються у вигляді відповідей на
поставлені питання у тій послідовності, в якій вони викладені у вступній
частині..(Див. докладніше п.п. 33-35 зазначеної Інструкції).

3. Висновок експерта згідно з частиною 2 ст. 57 цього Кодексу є

одним із засобів доказування, тому він не є обов’язковим для суду

і оцінюється ним за правилами, встановленими для оцінки усіх до

казів. Якщо суд не погоджується з висновком експерта, він все ж

повинен мотивувати свою незгоду у рішенні або ухвалі.

Стаття 148. Комісійна експертиза

Комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами одного
напряму знань.

Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються,
вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого
експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань,
які викликали розбіжності.

174

1. Коментована стаття присвячена одному з видів судових екс

пертиз – комісійній експертизі.

У цивільному процесі експертизи розділяються, насамперед, за галузями
знань, виробництв, ремесел на судово-почеркознавчу, судово-технічну,
судово-медичну, судово-психіатричну і т. ін., та за суб’єктом – на
одноособові і комісійні.

2. Згідно з коментованою статтею цього Кодексу комісійною

є така експертиза, яка проводиться не менш як двома експертами

одного напрямку знань. Якщо у ході експертного дослідження екс

перти прийдуть до єдиної думки по запитаннях суду, вони підпису

ють єдиний висновок. У разі розбіжностей думок комісії експертів,

експерт, не згідний із загальною думкою, дає окремий висновок з

усіх питань, які визвали розбіжності.

Стаття 149. Комплексна експертиза

Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних
галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань.

У висновку експертів зазначається, які дослідження і в якому обсязі
провів кожний експерт, які факти він встановив і яких висновків дійшов.
Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійснених
ним досліджень, і несе за неї відповідальність.

Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих
результатів і формулюванні єдиного висновку. У разі виникнення
розбіжностей між експертами висновки оформлюються відповідно до частини
другої статті 148 цього Кодексу.

Від комісійної експертизи комплексна експертиза відрізняється тим, що до
її складу входять експерти різних галузей знань або різних напрямків у
межах однієї галузі знань.

Висновок комплексної експертизи складається за загальними правилами
(див. коментар до ст. 147 цього Кодексу) з наступними особливостями: а)
у вступній частині додатково зазначається прізвище голови експертної
комісії, дані про попередні експертизи, якщо їх результати враховувались
комплексною експертизою; б) дослідження, які проводились окремими
експертами, описуються у відповідних розділах досліджувальної частини;
в) узагальнення та оцінка результатів досліджень фіксуються у
досліджувальній частині висновку експертизи; г) спільний висновок
експертизи підписується експертами, які брали участь у сукупній оцінці
ре-

175

зультатів усіх досліджень і дійшли згоди, а кожну відповідну частину
висновку, яка містить опис здійснених досліджень певним експертом, цей
експерт і підписує. Якщо згоди між експертами не було досягнуто,
складається декілька висновків експертизи (за кількістю точок зору) або
один, у якому вступна і досліджувальна частини підписуються усіма
експертами, а заключна – окремими, під відповідними висновками
дослідження.

Стаття 150. Додаткова і повторна експертиза

Якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може
бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або
іншому експерту (експертам).

Якщо висновок експерта буде визнано необгрунтованим або таким, що
суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його
правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка
доручається іншому експертові (експертам).

Частину 1 коментованої статті присвячено додатковій експертизі.
Додаткова експертиза призначається, якщо висновок експерта буде визнаний
судом неповним або неясним. Додаткова експертиза проводиться, як
правило, тим самим експертом, який дав неясні або неповні відповіді на
питання, що поставлені йому судом. Така експертиза призначається ухвалою
суду, в якій необхідно викласти доводи суду з приводу неповноти або
неясності первісного висновку. Неповнота або неясність висновку експерта
може у деяких випадках бути усунута і шляхом роз’яснень експерта.

Повторна експертиза призначається судом, якщо висновок експерта буде
визнано необгрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам
справи, чи якось інакше викликає сумніви у його правильності. Підставою
повторної експертизи можуть бути протиріччя між висновками декількох
експертів. Повторна експертиза завжди доручається іншому експертові
(експертам). В ухвалі про призначення повторної експертизи необхідно
викласти доводи суду з приводу необґрунтованості, суперечливості,
сумнівності первісного висновку експерта (експертів).

Стаття 151. Підстави для забезпечення позову 1. Суд за заявою осіб,
які беруть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову.

176

2. У заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено:

причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов;

вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обгрунтуванням
його необхідності;

інші відомості, потрібні для забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи,
якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим
виконання рішення суду.

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити позов до подання
позовної заяви з метою запобігання порушенню права інтелектуальної
власності. До заяви про забезпечення позову додаються документи та інші
докази, які підтверджують, що саме ця особа є суб’єктом відповідного
права інтелектуальної власності і що її права можуть бути порушені у
разі невжиття заходів забезпечення позову. До заяви додаються також її
копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити заходи
забезпечення позову.

У разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви
заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з
дня постановления ухвали про забезпечення позову.

Коментована стаття містить правила про підстави забезпечення позову у
цивільному процесі. Забезпечення позову – це створення можливості для
майбутнього реального виконання рішення суду. Воно застосовується тоді,
коли відповідач вчиняє або може вчинити дії, які утруднюють чи
унеможливлюють реальне виконання судового рішення. Ініціаторами цієї
процесуальної дії можуть бути особи, що беруть участь у справі.

Забезпечуватися можуть не тільки позови про присудження, а й позови про
визнання. Забезпечення позову необхідно по спорах про авторське право, і
полягає воно у забороні на опублікування літературного твору.
Забезпечення можливе як по первісних, так і по зустрічних позовах.

Дана стаття передбачає, що забезпечення позову може провадитися у
будь-якій стадії процесу, починаючи від порушення справи і закінчуючи
виконавчим провадженням. Це відображено й у п. 6 постанови № 9 Пленуму
Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. «Про практику застосування
судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по
першій інстанції».

Коментована стаття цього Кодексу встановлює особливий порядок
забезпечення позову про захист інтелектуальної власності. Якщо по інших
цивільних справах забезпечення позову допус-

177

кається на будь-якій стадії судочинства, із заявою про забезпечення
позову з метою запобігання порушенню правил інтелектуальної власності
можна звернутися до подання відповідної позовної заяви. До заяви про
забезпечення майбутнього позову додаються документи та інші докази, які
підтверджують те, що саме заявник є суб’єктом відповідного права
інтелектуальної власності і що його права можуть бути порушені у разі
невжиття заходів забезпечення позову. До заяви додаються також її копії
відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити заходи по
забезпеченню майбутнього позову. Дана стаття встановлює також правило,
що у зазначеному випадку заявник має подати відповідну позовну заяву
протягом десяти днів з дня постановления судом ухвали про забезпечення
позову.

Стаття 152. Види забезпечення позову

1. Позов забезпечується:

накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві
і знаходяться у нього або в інших осіб;

забороною вчиняти певні дії;

встановленням обов’язку вчинити певні дії;

забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно
відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання;

зупиненням продажу описаного майна, якщо подано позов про право
власності на це майно або про виключення його з опису;

зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який
оскаржується боржником у судовому порядку;

передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

У разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення
позову. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.

Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем
вимогами.

4. Не допускається забезпечення позову шляхом накладення

арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по

загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, яка

виплачується у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю (включаю

чи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду

за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка

виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями,

178

а також на вихідну допомогу, допомогу по безробіттю. Ця вимога не
поширюється на позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди,
завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної
особи, про відшкодування збитків, завданих злочином.

Не може бути накладено арешту предмети, що швидко псуються.

Не допускається забезпечення позову шляхом зупинення тимчасової
адміністрації або ліквідації банку заборони або встановлення обов’язку
вчиняти певні дії тіімчасоЄ°мУ адміністратору, ліквідатору банку або
Національному банку України здійсненні тимчасової адміністрації чи
ліквідації банку.

Коментована стаття визначає способи забезпечення позову, з яких найбільш
істотним і поширеним У судовій практиці є накладання арешту на майно
або грошові суми, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в
інших осіб. Як підкреслюється із п. 6 постанови № 9 Пленуму Верховного
Суду України від 21 грудня 1990 р. «Про практику застосування судами
процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій
інстанції», суди повинні мати на указі, Щ° накладання арешту на майно і
грошові суми провадиться 3 додержанням вимог, зазначених у ЦПК, умов
звернення стягнення. При цьому треба мати на увазі, що забезпечення
позову відносно заробітної плати та інших доходів, зазначених у частині
четвертій цієї статті, за загальним правилом не допускається за винятком
позовів про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також смертю фізичної особи,
про відшкодування збитків, задних злочином. Не може бути забезпечення
позову шляхом накладання арешту на предмети, що швидко псуються.

Арешт майна являє собою заборону розпорядження майном до набрання
рішенням законної сили або до скасування ухвали про забезпечення позову.
Арешт майна складається з проведення його опису, оголошення заборони
розпоряджатися ним, а за необхідності – обмеження права користування
майном або його передача на зберігання іншим особам. Арешт, опис і
вилучення майна провадяться державним виконавцем за правилами от. 55 та
іншими Закону України « про виконавче провадження» (див. докладніше:
Тертышников В.0. Тертышников Р.В., Макаренко О.В. Закон Украины «Об
исполнительном производстве». Научно-практический комментарий. – Х>
2005. – С. 148- 151).

179

3. Другим способом забезпечення позову є заборона провадити

певні дії. Так, в ухвалі про забезпечення позову відповідачу може

бути заборонено продавати або передавати певне майно, передава

ти грошові суми, перебудовувати будинок і т. ін.

Подібна заборона може бути встановлена й відносно платежів та передачі
майна від інших осіб відповідачу.

Ухвалою про забезпечення позову також може бути припинено продаж
описаного майна, яке стало спірним внаслідок пред’явлення позову про
право власності на нього або про виключення майна з опису. Ухвалою може
бути припинено стягнення за виконавчим написом у разі заперечення в суді
боржником цього напису. Нарешті, видом забезпечення позову може бути
передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.
Коментована стаття цього Кодексу містить перелік видів забезпечення,
який не є вичерпним, тобто вона допускає й інші види забезпечення
позову, а також застосування кількох видів забезпечення позову по одній
цивільній справі.

У ході руху справи суд або суддя може допустити кілька способів
забезпечення позову, якщо одного недостатньо. Так, наприклад, якщо
вартість майна відповідача, на яке накладений арешт, нижче ціни позову,
то в ухвалі про забезпечення позову можна вказати ще й про заборону
іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачу. Але в
усіх випадках загальна сума забезпечень не повинна перевищувати позовної
суми. Всі питання заміни виду забезпечення позову повинні вирішуватися
суддею (судом) шляхом постановления відповідної ухвали.

Стаття 153. Розгляд заяви про забезпечення позову,

виконання ухвали про забезпечення позову

Заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого
перебуває справа, в день її надходження без повідомлення відповідача та
інших осіб, які беруть участь у справі,

Заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви,
розглядається судом не пізніше двох днів з дня її подання. У разі
обґрунтованої вимоги заявника заява про забезпечення позову, подана до
подання позовної заяви, розглядається лише за його участю без
повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову.

Суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову, подану до подання
позовної заяви, може вимагати від заявника подати додаткові

180

документи та інші докази, що підтверджують необхідність забезпечення
позову.

Суд, допускаючи забезпечення позову, може вимагати від позивача
забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти
зловживанню забезпеченням позову, яка вноситься на депозитний рахунок
суду. Розмір застави визначається судом з урахуванням обставин справи,
але не повинен бути більшим за розмір ціни позову.

Про вжиття заходів забезпечення позову суд постановляє ухвалу, в якій
зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, порядок
виконання, розмір застави, якщо така призначена. Копія ухвали
надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її
постановления.

Залежно від обставин справи суд може забезпечити позов повністю або
частково.

У разі постановления ухвали без повідомлення особи, щодо якої просять
вжитії заходи забезпечення позову, копія ухвали надсилається особі, щодо
якої вжито заходи забезпечення позову, негайно після її виконання.

Суд, встановивши, що заяву про забезпечення позову подано без додержання
вимог статті 151 цього Кодексу, повертає її заявнику, про що постановляє
ухвалу.

Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку,
встановленому для виконання судових рішень. У разі забезпечення вимог
заявника заставою ухвала про забезпечення позову звертається до
виконання негайно після внесення предмета застави в повному розмірі.

Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, а
також не перешкоджає подальшому розгляду справи.

Оскарження ухвали про скасування забезпечення позову або про заміну
одного виду забезпечення іншим зупиняє виконання цієї ухвали.

Особи, винні в порушенні заходів забезпечення позову, несуть
відповідальність, встановлену законом.

1. Коментована стаття встановлює порядок розгляду заяви про забезпечення
позову та виконання ухвали про забезпечення позову. Заява розглядається
судом, у провадженні якого перебуває справа, у день її надходження без
повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. У
випадку подання заяви про забезпечення майбутнього позову, вона
розглядається протягом не пізні-

181

ше двох днів і без повідомлення майбутнього відповідача, якщо вимоги
заявника є обгрунтованими, тобто якщо є реальна загроза порушення його
прав саме майбутнім відповідачем.

2. Питання про забезпечення позову, скасування забезпечення позову чи
про повернення заяви заявнику у випадку відсутності підстав для
забезпечення позову вирішуються відповідною ухвалою. Всі зазначені
ухвали можуть бути оскаржені заявниками та іншими особами, які беруть
участь у справі. Але якщо оскарження ухвали про забезпечення позову не
зупиняє її виконання, оскільки коментована стаття передбачає її негайне
виконання, то оскарження ухвали про скасування забезпечення позову або
про заміну одного виду забезпечення іншими, навпаки, зупиняє виконання
ухвали до розгляду апеляційної скарги.

Стаття 154. Заміна виду забезпечення позову

або скасування заходів забезпечення позову

Суд може за заявою однієї із сторін і зважаючи на пояснення другої
сторони допустити заміну одного способу забезпечення позову іншим. Заява
про заміну способу забезпечення позову розглядається судом у строки,
встановлені частиною другою статті 153 цього Кодексу. На заміну способу
забезпечення позову за заявою відповідача погрібна згода позивача, за
винятком випадку, визначеного частиною другою цієї статті.

У разі забезпечення позову про стягнення грошових коштів відповідач може
з дозволу суду замість допущеного виду забезпечення внести на депозитний
рахунок суду суму, зазначену в позовній заяві.

Заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом, який розглядає
справу.

Особа, щодо якої вжито заходи забезпечення позову без її повідомлення,
протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали може подати до суду
заяву про їх скасування, яка розглядається судом протягом двох днів.

Питання про скасування заходів забезпечення позову вирішується в
судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі.
Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про скасування заходів
забезпечення позову.

Якщо у задоволенні позову було відмовлено, провадження у справі закрито
або заяву залишено без розгляду, вжиті заходи забезпечення позову
застосовуються до набрання судовим рішенням законної сили. Проте суд
може одночасно з ухваленням судового рішення або 182

після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення
позову.

7. Заходи забезпечення позову, вжиті судом до подання позовної заяви,
скасовуються судом також у разі:

неподання заявником відповідної позовної заяви згідно з вимогами частини
п’ятої статті 151 цього Кодексу;

повернення позовної заяви;

відмови у відкритті провадження у справі.

Коментована стаття визначає порядок вирішення двох питань: про заміну
виду (способу) забезпечення позову та про скасування заходів
забезпечення позову.

В ході розгляду і вирішення справи може виникнути необхідність заміни
способу забезпечення позову. Так, наприклад, якщо арешт майна позбавляє
відповідача можливості нормальної господарської діяльності, він може
просити суддю замінити даний спосіб забезпечення позову іншим. Один із
варіантів такої заміни зазначений у частині другій коментованої статті:
при забезпеченні позову, який має грошову оцінку, відповідач може з
дозволу суду або судді замість допущеного забезпечення внести в депозит
позовну суму.

Ініціатором вирішення питання про заміну виду забезпечення позову може
бути не тільки відповідач, але й позивач, наприклад, у тому разі, якщо
він збільшує розмір позовних вимог, майно втратило первісну вартість і
т. ін.

3. Коментована стаття передбачає три способи скасування за

безпечення позову в ході розгляду цивільної справи у суді першої

інстанції.

Перший шлях скасування забезпечення позову полягає у тому, що суд, який
розглядає цивільну справу, може скасувати ухвалу про забезпечення
позову. Ініціаторами скасування забезпечення можуть бути як особи, що
беруть участь у справі, так і сам суд (суддя). Підставою до скасування є
зміна умов, що існували на момент постановления ухвали про забезпечення
позову. Питання про скасування забезпечення вирішується у судовому
засіданні судом, що розглядає дану справу, з повідомленням осіб, які
беруть участь у справі, однак неявка їх не перешкоджає розгляду питання
про скасування забезпечення позову за умови, що у суду є достатні дані
про належне повідомлення їх про час і місце судового засідання.

По-друге, суд одночасно з постановлениям рішення або після цього може
постановити ухвалу про скасування забезпечення позо-

183

ву. І, нарешті, якщо суд постановляє рішення про відмову в позові і
питання про скасування забезпечення не вирішує, то заходи по
забезпеченню позову зберігаються тільки до набрання рішенням законної
сили. Якщо суд по даній справі постановляє не рішення, а ухвалу про
закриття провадження у справі або про залишення заяви без розгляду, то
заходи забезпечення позову діють також до набрання законної сили
відповідної ухвали суду.

4. Коментована стаття встановлює додаткові підстави скасування заходів
забезпечення позову, вжитих до подання позовної заяви:

а) у разі неподання заявником відповідної позовної заяви протягом

десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення позову;

б) у разі повернення позовної заяви (див. коментар до ст. 121 ЦПК);

в) у разі відмови у відкритті провадження у справі (див. коментар

до ст. 122 цього Кодексу).

Стаття 155. Відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову, та
повернення предмета застави

У разі скасування заходів забезпечення позову, набрання законної сили
рішенням про відмову у задоволенні позову чи ухвалою про закриття
провадження у справі або залишення заяви без розгляду особа, щодо якої
вжито заходи забезпечення позову, має право на відшкодування збитків,
завданих забезпеченням позову.

У разі внесення позивачем предмета застави відшкодування збитків,
завданих забезпеченням позову, в першу чергу здійснюється за рахунок
предмета застави.

Предмет застави повертається позивачеві, якщо позов про відшкодування
збитків не подано протягом двох місяців після настання обставин,
визначених частиною першою цієї статті. Також предмет застави
повертається позивачеві, якщо набрало законної сили рішення суду про
задоволення позову або якщо сторони уклали мирову угоду.

1. Якщо суд відмовив у задоволенні позову, по якому застосовувалися
заходи забезпечення, то після набрання таким рішенням сили відповідач
може пред’явити до позивача позов про відшкодування йому збитків, які
виникли внаслідок застосування заходів по забезпеченню позову. Така
вимога до позивача може бути пред’явлена тільки тоді, коли питання про
забезпечення позову було вирішено з ініціативи позивача. Право на
відшкодування збитків особа, щодо якої вжито заходів забезпечення
позову, має і в 184

тому разі, якщо провадження у справі було закрито або заява була
залишена без розгляду.

2. Дана стаття регламентує питання про права відповідача, крім
передбачених вище, у зв’язку зі застосуванням заходів по забезпеченню
позову. Вирішуючи питання про забезпечення позову, залежно від
застосовуваного способу його забезпечення, суддя або суд може вимагати
від позивача відповідних гарантій відшкодування збитків відповідачеві,
які можуть виникнути внаслідок застосування заходів по забезпеченню
позову. Такою гарантією може бути внесення позивачем предмета застави,
за рахунок якого у першу чергу і здійснюється відшкодування збитків,
завданих відповідачу забезпеченням позову. Предмет застави повертається
позивачеві, якщо позов про відшкодування збитків не подано протягом двох
місяців після набрання законної сили рішенням суду про відмову у
задоволенні позову чи ухвалою суду про закриття провадження у справі або
залишення заяви без розгляду.

Стаття 156. Призначення справи до розгляду

Після закінчення підготовки справи до судового розгляду суддя
постановляє ухвалу, в якій зазначає, які підготовчі дії ним проведені, і
встановлює дату розгляду справи.

Справа має бути призначена до розгляду не пізніше п’ятнадцяти днів після
закінчення дій підготовки до судового розгляду.

1. Як вже відзначалося у коментарі до ст. 130 цього Кодексу, четвертою
групою питань, що вирішуються суддею у стадії підготовки справи до
судового розгляду, є питання призначення справи до розгляду,
повідомлення і виклики. Коментована стаття саме і визначає порядок
призначення справи до розгляду. Якщо в ухвалі про порушення справи суддя
повинен визначити для себе програму підготовки справи, тобто коло
питань, які йому потрібно вирішити по даній справі у процесі її
підготовки, то в ухвалі про призначення справи до розгляду він повинен
підбити підсумки стадії, відзвітуватися про виконання підготовчих дій. У
судовій практиці судді іноді не приділяють цьому питанню належної уваги
і не зазначають в ухвалі, що ними зроблено по підготовці даної справи до
судового розгляду. У зв’язку з цим вищестоящі суди при перегляді справ
цілком обгрунтовано вказують на недоліки підготовки справи у суді першої
інстанції й у цьому найчастіше вбачають причини необґрунтованості і
незаконності рішення по справі.

185

2. В ухвалі про призначення справи суддя вирішує, зокрема,

питання про осіб, яких слід повідомити та викликати в судове за

сідання. Відповідно до його вказівки і у порядку, передбаченому

главою 7 розділу І цього Кодексу, і провадяться виклики і повідом

лення (див. коментар до зазначеної глави).

3. Частина 2 коментованої статті встановлює правило про час

розгляду справи, який має бути зазначений в ухвалі про призначен

ня справи до судового розгляду: вона має бути призначена до роз

гляду не пізніше п’ятнадцяти днів після закінчення дій підготовки

справи до судового розгляду.

2. Частина 2 коментованої статті встановлює виняток із загального
правила щодо процесуальних строків, встановлених законом. Встановлені
законом строки у разі їх пропуску поновлюються. Але дана стаття допускає
продовження строку розгляду справи у виняткових випадках за клопотанням
сторони, але не більше як на один місяць. Тобто строк розгляду справи
вона відносить до службових строків, оскільки він встановлений для суду;
оскільки встановлені законом строки для осіб, які беруть участь у
справі, можуть лише поновлюватися.

Глава 4. СУДОВИЙ РОЗГЛЯД

Стаття 157. Строки розгляду справ

Суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох
місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на
роботі, про стягнення аліментів – одного місяця.

У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей
розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш
як на один місяць.

1. Коментована стаття встановлює строки розгляду цивільних справ.
Частина перша статті передбачає, що суд розглядає справи протягом
розумного строку, тобто вводить оціночну категорію. Згідно з рішенням
Європейського суду від 27 червня 2000 року по справі Нуутінен проти
Фінляндії розумність тривалості проваджень треба оцінювати у світлі
критеріїв, встановлених прецедентною практикою суду, до яких належить,
зокрема, складність справи, поведінка заявника і дії відповідних
органів. Нарешті, необхідно взяти до уваги те, що є найважливішим
питанням для заявника у цьому процесі. Таким чином, Європейський суд
визначає оціночну категорію «розумний строк» через інші оціночні
категорії: складність справи, поведінка заявника, найважливіші питання
для заявника. Тому коментована стаття і вводить обмеження строку
розгляду справи – не більше двох місяців з дня відкриття провадження у
справі, а для справ про поновлення на роботі, про стягнення аліментів –
не більше одного місяця. 186

Стаття 158. Розгляд судом справи у судовому засіданні

Розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з
обов’язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, мас право заявити клопотання про
розгляд справи за її відсутності.

Судове засідання проводиться в спеціально обладнаному для цього
приміщенні суду – залі засідань.

1. Коментована стаття застосовує дві юридичні категорії: судовий розгляд
і судове засідання.

По-перше, судовий розгляд – це інститут цивільного процесуального права,
тобто система норм права, які регулюють суспільні відносини між суддею
(судом) та іншими учасниками процесуальної діяльності при розгляді і
вирішенні по суті цивільної справи.

По-друге, судовий розгляд – це стадія цивільного судочинства. Вона
посідає центральне місце серед усіх стадій цивільного процесу. її
значення визначається насамперед тим, що вона є обов’язковою стадією
процесу. Незалежно від того, чим закінчується справа, -постановлениям
рішення, ухвали про закриття провадження або про залишення заяви без
розгляду – ця стадія є в процесі розгляду кожної справи.

Стадія судового розгляду є головною стадією цивільного судочинства,
тобто у ній найбільш повно реалізуються завдання і принципи цивільного
процесуального права, що стоять перед судом.

У навчальній літературі і судовій практиці у поняття «судовий розгляд» і
«судове засідання» часто вкладають однаковий зміст. Але це не так.
Судовий розгляд – це одна із стадій цивільного судочинства, а протікає
вона, здійснюється у формі судового засідання, тобто судове засідання є
зовнішньою формою судового розгляду.

187

Воно складається з чотирьох частин: підготовчої, розгляду справи по
суті, судових дебатів, винесення й оголошення судової постанови.

2. Судове засідання по новому ЦПК провадиться з обов’язковим

повідомленням осіб, які беруть участь у справі, про місце і час роз

гляду справи та у спеціально обладнаному для цього приміщенні

– залі засідань. За ЦПК 1963 року по найбільш актуальних справах

та справах, що мають широкий інтерес, справи розглядалися на

підприємствах і в установах. Це мало на меті виховний вплив на

учасників процесу і профілактичний вплив на всіх присутніх у залі

судового засідання.

3. Частина 2 даної статті передбачає право особи, яка бере

участь у справі, заявити клопотання про розгляд справи у її від

сутності. Уявляється, що таке клопотання повинно бути у формі

письмової заяви до суду.

Стаття 159. Безпосередність судового розгляду. Перерви в судовому
засіданні

Суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у
справі.

Справа розглядається одним і тим самим складом суду. У разі заміни
одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається
спочатку.

У судовому засіданні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких
визначається відповідно до обставин розгляду справи, то їх викликали.

Коментована стаття містить правила про принцип безпосередності судового
розгляду та про перерви у судовому засіданні. Принцип безпосередності
судового розгляду визначає формування і дослідження процесуального
матеріалу, формування внутрішнього переконання суддів. Він діє тільки у
стадії судового розгляду цивільної справи у суді першої інстанції,
оскільки правила щодо нього містяться в главі 4 „Судовий розгляд”
розділу III цього Кодексу.

Принцип безпосередності судового розгляду визначає порядок дослідження
та сприйняття матеріалів цивільної справи судом. Згідно з коментованою
статтею ЦПК, суд першої інстанції зобов’язаний безпосередньо дослідити
докази у справі: заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі,
показання свідків, вис-188

новки експертів, ознайомитися та вивчити письмові докази, оглянути і
дослідити речові докази.

Цей принцип складається з двох вимог: вимоги до матеріалів справи та до
складу суду. Перша зводиться до того, що для встановлення достовірності
обставин справи суд повинен прагнути одержати фактичні дані з
першоджерела відомостей. Наприклад, за наявності копії документа і його
оригіналу перевага має віддаватися останньому. Якщо є очевидець події і
особа, якій відомості про обставини справи відомі від іншої особи, суд
повинен викликати свідка-очевидця.

Особисте, безпосереднє сприйняття даних із першоджерела дозволяє суду з
більшою вірогідністю зробити висновок про обставини цивільної справи.
Тому і рішення суду має базуватися на обставинах і доказах, досліджених
у судовому засіданні. Одержання ж фактичних даних з «других рук» містить
у собі небезпеку одержання перекручених відомостей про обставини справи,
а тому і можливість постановления необгрунтованого і незаконного
судового рішення. Разом з тим слід мати на увазі, що іноді безпосереднє
сприйняття фактичних даних судом, який розглядає справу, неможливе або
недоцільне. Для подібних випадків цивільний процесуальний закон
передбачає окремі винятки з принципу безпосередності. Так, якщо хтось із
осіб, які беруть участь у справі, або свідків, які проживають поза
районом знаходження суду, який розглядає дану справу, не в змозі з
поважних причин з’явитися у судове засідання, їх може допитати суд у
місці проживання за судовим дорученням (стаття 132 цього Кодексу).
Свідок може бути допитаний у місці його перебування, якщо внаслідок
хвороби, старості, інвалідності або інших поважних причин він не може
з’явитися за викликом суду, який розглядає цивільну справу. У цих
випадках суд одержує відомості про факти не з першоджерела, а з
відповідних протоколів, оголошених у судовому засіданні.

Винятком з цього принципу є й різного роду випадки забезпечення доказів:
допит свідків, призначення експертизи, витребування та огляд письмових і
речових доказів до порушення цивільної справи або до розгляду її по суті
{статті 133, 135 ЦПК). У цьому разі об’єктом безпосереднього сприйняття
є суддя, навіть якщо справа розглядатиметься колегіальним судом.

Друга вимога даного принципу – вимога до складу суду – полягає у тому,
що у разі колегіального розгляду справи склад суду від початку і до
закінчення справи повинен бути незмінним. При одноособовому розгляді
справи вона має бути розглянута від початку

189

до кінця одним суддею. Тільки судді, які досліджували обставини справи,
можуть брати участь у постановленні підсумкового процесуального
документа -рішення або ухвали (п. 2 ст. 311 і п. 2 ст. 338 ЦПК). Якщо
клопотання про відвід судді (суддів) задоволене або суддя (один із
суддів) вибуває із процесу з іншої причини (хвороба, відрядження і т.
ін.), то розгляд даної справи необхідно починати спочатку.

3. Відповідно до ст. 6 цього Кодексу розгляд справ у суді першої
інстанції відбувається усно. Цей принцип визначає форму доведення до
суду та осіб, які беруть участь у справі, фактичного і доказового
матеріалу, що є у справі. Відповідно до принципу усності всі обставини
цивільної справи з’ясовуються в усній формі. Винятки із даного принципу
визначаються процесуальним законом. Згідно зі ст. 181 ЦПК, наприклад,
свідок при дачі показань може користуватися письмовими замітками у тих
випадках, коли його показання пов’язані з якими-небудь обчисленнями та
іншими даними, які важко тримати у пам’яті. В усякій цивільній справі
завжди є письмові матеріали (довідки, договори, протоколи, листування та
ін.). Вони, як правило, оголошуються у судовому засіданні.

Усність необхідна там, де є гласність процесу. Вона сприяє особистому
спілкуванню суду зі сторонами, іншими особами, які беруть участь у
справі, та іншими учасниками процесуальної діяльності, більш глибокому
сприйняттю обставин справи, дозволяє концентрувати процесуальний
матеріал у судовому засіданні, вчасно розглянути справу і постановити
законне та обгрунтоване судове рішення.

Цивільному процесу притаманні й письмові елементи. Позовна заява повинна
подаватися у письмовій формі, рух судового засідання відображається у
відповідному журналі, розпорядчі дії суду і його остаточні висновки
викладаються у письмовій формі в ухвалах і рішеннях суду, тобто весь
усний процес закріплюється у письмовій формі. Це необхідно і для того,
щоб суд касаційної або апеляційної інстанції мав можливість на підставі
заяви, протоколу, постанов суду першої інстанції перевірити додержання і
правильне застосування судом першої інстанції норм процесуального права,
а також законність і обгрунтованість судової постанови по даній справі.

4. Частина 3 коментованої статті передбачає право суду оголошувати
перерви, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду
справи. Раніше у цивільному судочинстві існував 190

принцип безперервності судового розгляду. Але зазначена норма не є
поверненням до цього принципу, оскільки він передбачав з метою
збереження «чистоти» оцінки доказів правило, згідно з яким справа, якщо
в її розгляді була перерва і у перерві розглядалися інші справи, повинна
розглядатися з початку (див. коментар до ст. 191 цього Кодексу).

Стаття 160. Головуючий у судовому засіданні

Під час одноособового розгляду справи в суді першої інстанції головуючим
є суддя, який розглядає справу.

Головуючий керує ходом судового засідання, забезпечує додержання
послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення
учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав і виконання ними
обов’язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного,
всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із
судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення
справи.

У разі виникнення заперечень у будь-кого з осіб, які беруть участь у
справі, а також свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів щодо дій
головуючого ці заперечення заносяться до журналу судового засідання і
про їх прийняття чи відхилення суд постановляє ухвалу.

Головуючий вживає необхідних заходів для забезпечення в судовому
засіданні належного порядку.

Головуючий розглядає скарги на дії чи бездіяльність судового
розпорядника стосовно виконання покладених на нього обов’язків, про що
постановляє ухвалу.

1. Коментована стаття визначає процесуальне становище голо

вуючого у цивільному судочинстві.

Головуючим у судових засіданнях місцевих судів можуть бути як голова
суду, так і судді, а у судових засіданнях інших судів -голова суду, його
заступник або члени суду.

2. Головуючий має право і зобов’язаний керувати усім ходом

судового розгляду, вживати необхідних заходів по забезпеченню

порядку у судовому засіданні. Його розпорядження обов’язкові як

для учасників процесу, так і для присутніх у залі судового засі

дання. Він має право усувати із судового розгляду все, що не має

істотного значення для суду. Заперечення сторін, інших осіб, які

беруть участь у справі, свідків, експертів, перекладачів проти дій

головуючого повинні заноситися до журналу судового засідання.

191

Про прийняття зазначених заперечень чи їх відхилення суд постановляє
ухвалу.

Головуючий зобов’язаний так керувати судовим засіданням, щоб забезпечити
умови для повного, всебічного і об’єктивного з’ясування обставин справи,
встановлення дійсних взаємовідносин сторін. Його обов’язок також
забезпечити належний виховний рівень процесу по кожній цивільній справі
і належний порядок у кожному судовому засіданні.

3. Коментована стаття покладає на головуючого також обов’язок розгляду
скарг на дії чи бездіяльність судового розпорядника стосовно виконання
покладених на нього обов’язків, про що постановляється ухвала.

Стаття 161. Звертання до суду у судовому засіданні 1. Особи, які беруть
участь у справі, свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти звертаються
до суду словами “Ваша честь”.

1. Коментована стаття цього Кодексу встановлює форму поважного звернення
до суду у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, свідків,
перекладачів, експертів та спеціалістів. Хоча дана стаття дає вичерпний
перелік зобов’язаних осіб, вважаємо, що і всі інші учасники цивільного
судочинства (секретар судового засідання, судовий розпорядник, особа,
яка надає правову допомогу) повинні також додержуватися передбаченої
статтею поважної форми звернення до суду у судовому засіданні.

Стаття 162. Обов’язки осіб, присутніх у залі судового засідання

Особи, присутні в залі судового засідання, повинні встати, коли входить
і виходить суд. Рішення суду особи, присутні в залі, заслуховують
стоячи. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти,
спеціалісти, перекладачі дають пояснення, показання, висновки,
консультації тощо стоячи.

Відступ від вимог, встановлених частиною першою цієї статті,
допускається з дозволу головуючого.

Учасники цивільного процесу, а також інші особи, присутні в залі
судового засідання, зобов’язані додержуватися в судовому засіданні
встановленого порядку і беззаперечно підкорятися розпорядженням
головуючого.

192

4. Особи, які беруть участь у справі, передають документи та інші
матеріали головуючому через судового розпорядника.

Коментована стаття містить правила, які забезпечують урочисту обстановку
проведення судових процесів по цивільних справах. Усі присутні в залі
при вході і видаленні суду повинні вставати, стоячи виступають учасники
процесу з поясненнями, показаннями і висновками, а також у судових
суперечках. Відступи від цього порядку можливі лише з дозволу
головуючого за наявності поважних причин (похилий вік, хвороба,
інвалідність тощо).

Одним із найважливіших обов’язків учасників процесу й усіх присутніх у
залі судового засідання є обов’язки додержуватися встановленого порядку
в залі судового засідання і підкорятися усім розпорядженням головуючого.
За додержанням порядку особами, присутніми у залі судового засідання,
слідкує судовий розпорядник (п. 4 ст. 49 цього Кодексу). Особи, які
беруть участь у справі, передають документи та інші матеріали
головуючому через судового розпорядника.

Стаття 163. Відкриття судового засідання

У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове
засідання і оголошує, яка справа розглядатиметься.

Секретар судового засідання доповідає судові, хто з викликаних у справі
осіб з’явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та
повідомлення тим, хто не з’явився, та повідомляє причини їх неявки, якщо
вони відомі.

Суд встановлює особи тих, хто з’явився, а також перевіряє повноваження
представників.

1. Починаючи з цієї статті і до ст. 173 ЦПК містить правила, що
регулюють підготовчу частину судового засідання.

її завданням є підготовка необхідних умов для успішного розгляду і
вирішення цивільної справи. Всі питання, що вирішуються у даній частині
судового засідання, та всі процесуальні дії цієї частини можна звести у
чотири групи: а) чи можна при даній явці осіб, які беруть участь у
справі, розглянути цю цивільну справу (перевірка їх явки, питання про
наслідки неявки та ін. – статті 169, 170 ЦПК); б) чи можна даному суду
розглядати цю цивільну справу (вирішення питань про відводи і
самовідводи – статті 18-25 ЦПК); в) чи можна при даних доказах
розглядати цю справу (перевірка

193

явки і вирішення питань про наслідки неявки свідків, експертів); г)
роз’яснення учасникам процесу їх процесуальних прав і обов’язків (статті
170 та ін. цього Кодексу).

Головуючий відкриває судове засідання у час, зазначений в ухвалі про
призначення справи до розгляду. Він повідомляє, яка справа
розглядатиметься, хто є позивачем, відповідачем, третіми особами.

Коментована стаття визначає порядок перевірки явки учасників процесу і є
важливим правилом, тому що створює умови для успішного розгляду і
вирішення справи, як правило, в одному судовому засіданні. Питання про
те, хто з’явився чи не з’явився у судове засідання, з’ясовує секретар
судового засідання. Він же і доповідає судові про це, а також щодо того,
які є відомості про причини неявки до суду учасників процесу. З
урахуванням обставин цієї доповіді та за правилами статей 162, 170 цього
Кодексу суд вирішує питання про можливість подальшого розгляду справи.

Після доповіді секретаря судового засідання про явку учасників суд
встановлює особи учасників процесу, які з’явилися. У необхідних випадках
для встановлення осіб тих, хто з’явився, головуючий може вимагати
пред’явлення документів, які посвідчують особу. Якщо у справі беруть
участь представники сторін або третіх осіб, вони повинні пред’явити суду
документи, які посвідчують їх повноваження (доручення, виписки з рішень
або постанов і т. ін.).

Стаття 164. Роз’яснення перекладачеві його прав та обов’язків. Присяга
перекладача

Головуючий роз’яснює перекладачеві його права та обов’язки, встановлені
цим Кодексом, і попереджає перекладача під розписку про кримінальну
відповідальність за завідомо неправильний переклад і за відмову без
поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Головуючий приводить перекладача до присяги: “Я, (прізвище, ім’я, по
батькові), присягаю сумлінно виконувати обов’язки перекладача,
використовуючи всі свої професійні можливості”.

Текст присяги підписується перекладачем. Підписаний перекладачем текст
присяги та розписка приєднуються до справи.

1. Ця стаття регламентує порядок роз’яснення перекладачеві його прав і
обов’язків. Як видно, ця процесуальна дія провадиться відразу ж після
відкриття судового засідання, тобто однією з пер-194

ших. Закон передбачає це для того, щоб особи, які не володіють мовою,
на якій ведеться судочинство, вже з самого початку розуміли все, що
відбувається у даному процесі.

До прав перекладача належать його право на винагороду за роботу,
витрати, пов’язані з переїздом, наймом житла (див. коментар до статей 55
і 86 цього Кодексу), право відмовитися від обов’язків перекладача з
поважних причин (недостатні знання цієї мови, хвороба і т. ін.). у коло
обов’язків перекладача входять точний і повний переклад даних про кожну
процесуальну дію суду, пояснень, показань, висновків і виступів
учасників процесу. Головуючий повинен попередити перекладача про
кримінальну відповідальність за завідомо неправильний переклад і за
відмову без поважних причин від виконання покладених на нього
обов’язків.

Коментована стаття містить текст присяги перекладача, яки дається ним у
судовому засіданні і ним підписується. Підписаний текст присяги та
розписка (вважаємо, що таке дублювання можна виключити) приєднуються до
справи.

Стаття 165. Видалення свідків із зали судового засідання

Свідки видаляються із зали судового засідання у відведені для цього
приміщення.

Судовий розпорядник вживає заходів щодо того, щоб свідки, які допитані
судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав.

Ця стаття передбачає необхідність видалення свідків із залу судового
засідання до початку розгляду справи по суті у відведене для цього
приміщення. Така дія має на меті запобігання впливу обставин справи, які
починає досліджувати суд, на відомості, якими володіють свідки. В іншому
разі їх дані про обставини справи можуть зазнати змін.

Свідки, що з’явилися у судове засідання, видаляються з зали судового
засідання з таким розрахунком, щоб вони не могли спостерігати за ходом
судового розгляду. Головуючий у засіданні суду повинен виключити
можливість спілкування допитаних свідків із недопитаними. Це правило
передбачене для того, щоб уникнути одержання від недопитаних свідків
змінених показань. Судовий розпорядник вживає заходів до того, щоб
свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не
допитав.

195

Стаття 166. Оголошення складу суду

і роз’яснення права відводу

Головуючий оголошує склад суду, а також прізвища експерта, перекладача,
спеціаліста, секретаря судового засідання і роз’яснює особам, які беруть
участь у справі, право заявляти відводи.

Підстави для відводу, порядок розгляду заяви про відвід та наслідки її
задоволення визначаються главою 3 розділу І цього Кодексу.

Правило коментованої статті розраховане на з’ясування питання, чи можна
цим складом суду, за участю цього експерта, перекладача, спеціаліста,
секретаря судового засідання розглянути і вирішити дану справу.

Після оголошення складу суду, прізвищ експерта, перекладача, секретаря
судового засідання, спеціаліста головуючий роз’яснює особам, які беруть
участь у справі, їх право заявити відводи суду і зазначеним особам.
Потім головуючий повинен опитати сторони, третіх осіб і т. ін., чи немає
у них заяв про відводи, а якщо є, то з яких підстав. Про підстави
відводу, порядок розгляду заяв про відвід і наслідки задоволення цих
заяв див. коментар до статей 18-25 цього Кодексу.

Стаття 167. Роз’яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та
обов’язків

1. Головуючий роз’яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у
справі, їх права та обов’язки, про що зазначається в журналі судового
засідання.

1. Крім права заявити відвід суду й особам, переліченим у попередній
статті, особи, які беруть участь у справі, мають ряд процесуальних прав
і обов’язків (див. коментар до статей 27 і 31 цього Кодексу). У зв’язку
з цим ця стаття і закріплює обов’язок головуючого у судовому засіданні
роз’яснити їм процесуальні права і обов’язки. Тільки у тому разі, коли
сторони та інші особи, які беруть участь у справі, знають свої права і
обов’язки, розуміють їх зміст, можна чекати усвідомленого і вільного з
їх боку розпорядження правами та виконання обов’язків. Процесуальні
права мають роз’яснюватися доступною для учасників процесу мовою.
Особливо докладно треба роз’яснювати такі права, як право відмовитися
від позову, визнати позов, укласти мирову угоду, змінити його, оскільки
вони стосу-196

ються істотних інтересів сторін і третіх осіб, а розпорядження ними
може вплинути на хід розгляду справи.

2. Про роз’яснення процесуальних прав і обов’язків особам, які беруть
участь у справі, обов’язково повинно відзначатися у журналі судового
засідання.

Стаття 168. Розгляд судом заяв і клопотань осіб, які беруть участь у
справі

1. Заяви і клопотання осіб, які беруть участь у справі, розглядаються
судом після того, як буде заслухана думка решти присутніх у судовому
засіданні осіб, які беруть участь у справі, про що постановляється
ухвала. Ухвала суду про відмову в задоволенні клопотання не перешкоджає
повторному його заявлению.

Після роз’яснення їм процесуальних прав особи, які беруть участь у
справі, можуть скористатися своїми правами і заявити відповідне
клопотання, наприклад, про витребування нових доказів. Цю заяву особа,
яка заявила клопотання, внаслідок вимоги належності доказів повинна
обгрунтувати у судовому засіданні посиланням на факти, які можуть
підтвердити чи спростувати дані докази. Крім того, за змістом цієї
статті можуть бути заявлені й інші клопотання: про притягнення третіх
осіб, проведення огляду на місці і т. ін. Ці клопотання також повинні
бути обгрунтованими.

Заявлені клопотання розглядаються судом у судовому засіданні негайно.
Питання про їх задоволення або про відмову в їх задоволенні вирішується
постановлениям ухвали після заслуховування по кожному клопотанню думок
інших осіб, які беруть участь у справі. Відмова суду задовольнити те чи
інше клопотання не позбавляє заінтересовану особу права у майбутньому
заявити повторне клопотання з цього ж питання.

За допомогою правил цієї статті судом вирішується насамперед важливе
питання про достатність доказів по даній справі. Тому суд повинен уважно
вивчати кожне клопотання і обгрунтовано його вирішувати.

Стаття 169. Наслідки неявки в судове засідання особи,

яка бере участь у справі

1. Суд відкладає розгляд справи в межах строків, встановлених статтею
157 цього Кодексу, у разі:

неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб,
які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, шо їм вручені
судові повістки;

неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть
участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце
судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом
визнано поважними;

першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача
в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від
нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;

якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд
справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача
або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі
беруть участь їх представники.

Неявка представника в судове засідання без поважних причин або
неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду
справи. За клопотанням сторони та з урахуванням обставин справи суд може
відкласти її розгляд.

У разі повторної неявки в судове засідання позивача, повідомленого
належним чином, без поважної причини або неповідомлення ним про причину
повторної неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за
його відсутності, суд залишає заяву без розгляду.

Якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого
належним чином, або причину неявки буде визнано неповажною, суд вирішує
справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне
рішення).

Наслідки, визначені частинами другою – четвертою цієї статті, настають і
в разі, якщо сторона залишить залу судового засідання.

1. Коментована стаття регулює питання про наслідки неявки у судове
засідання сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі.
Новий ЦПК посилив правила про наслідки неявки осіб, які беруть участь у
справі, у засідання суду першої інстанції, встановивши межі відкладення
справи, що має на меті, як видається, запобігання випадкам умисного
затягування розгляду справи по суті. З іншого боку, ця стаття значно
ширше гарантує захист інтересів осіб, які беруть участь у справі,
оскільки вона закріплює більш широке коло підстав обов’язкового
відкладення справи.

2. Правила цієї статті як один із наслідків неявки у судове засідання
особи, шо бере участь у справі, передбачають відкладення

розгляду справи. В одних випадках воно може бути обов’язковим,

тобто таким, що здійснюється незалежно від розсуду суду та осіб,

які беруть участь у справі.

Першою підставою обов’язкового відкладення розгляду справи є неявка у
судове засідання однієї зі сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть
участь у справі, про яких немає відомостей, що їм вручені судові
повістки. У цьому разі процесуальний закон охороняє інтереси осіб, які
не були належним чином повідомлені про час і місце розгляду їх справи.

Другою підставою такого відкладення є визнання судом причин неявки до
суду належним чином сповіщених сторони або будь-кого з інших осіб, які
беруть участь у справі, поважними.

Третьою підставою відкладення розгляду справи є перша неявка без
поважних причин позивача у судове засідання або неповідомлення ним про
причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за
його відсутності. Законодавець у цьому разі встановлює послаблення
позивачеві як ініціатору порушення справи, не передбачаючи негативних
наслідків за неявку з невідомих або неповажних причин.

Четверта підстава, хоча і є підставою обов’язкового відкладення розгляду
справи, залежить від розсуду суду: якщо суд визнає за потрібне, щоб
сторона, яка подала заяву про розгляд справи у її відсутності або її
інтереси захищав представник, дала особисті пояснення, тобто була
особисто присутньою при розгляді справи по суті.

Факультативне (необов’язкове) відкладення розгляду справи за клопотанням
сторін та з урахуванням обставин справи суд може допустити, якщо
представник не з’явився у судове засідання без поважних причин або не
повідомив про причину своєї неявки. Альтернативою такому рішенню суду
може бути розгляд справи у відсутності представника.

Одним із наслідків неявки у судове засідання може бути і залишення заяви
без розгляду. Таку процесуальну дію суд вчиняє у разі повторної неявки у
судове засідання позивача, повідомленого належним чином, без поважних
причин або неповідомлення ним про причину повторної неявки, якщо від
нього не надійшла заява про розгляд справи у його відсутності. Така
байдужість позивача до справи швидше за все означає втрату ним інтересу
до даної справи.

І, нарешті, наслідком неявки у судове засідання може бути вирішення
справи на підставі наявних у ній даних чи доказів і постановления
заочного рішення. Такий наслідок настає, якщо у суду немає відомостей
про причину неявки відповідача, або якщо суд визнає причину неявки
неповажною.

Частина 5 коментованої статті цього Кодексу прирівнює за наслідками до
неявки у суд залишення стороною залу судового засідання.

Стаття 170. Наслідки неявки в судове засідання свідка, експерта,
спеціаліста, перекладача

1. У разі неявки в судове засідання свідка, експерта, спеціаліста,
перекладача суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі, про
можливість розгляду справи за відсутності свідка, експерта, спеціаліста,
перекладача, які не з’явилися, та постановляє ухвалу про продовження
судового розгляду або про відкладення розгляду справи на певний строк.
Одночасно суд вирішує питання про відповідальність свідка, експерта,
спеціаліста, перекладача, які не з’явилися.

Дана стаття встановлює наслідки неявки у судове засідання свідка,
експерта, спеціаліста і перекладача альтернативно, тобто передбачає
факультативне відкладення розгляду справи. Альтернативою йому може бути
продовження розгляду справи у відсутності свідка, експерта, спеціаліста,
перекладача. Питання про можливість подальшого розгляду справи
вирішується за розсудом суду з урахуванням думки осіб, які беруть участь
у справі. Одночасно з цим питанням суд вирішує питання про
відповідальність свідка, експерта, спеціаліста, перекладача, які не
з’явились у судове засідання.

Продовження розгляду справи можливо тоді, коли показання свідка, який не
з’явився, висновок експерта, який не з’явився, не є єдиними доказами
шуканого факту, коли у справі достатньо інших доказів для встановлення
дійсних взаємовідносин сторін, тобто об’єктивної істини у справі.

Стаття 171. Роз’яснення прав та обов’язків експерта.

Присяга експерта

1. Головуючий роз’яснює експертові його права та обов’язки, встановлені
цим Кодексом, і попереджає експерта під розписку про

кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок і за
відмову без поважних причин від виконання покладених на нього
обов’язків.

Головуючий приводить експерта до присяги: “Я, (прізвище, ім’я, по
батькові), присягаю сумлінно виконувати обов’язки експерта,
використовуючи всі свої професійні можливості”.

Текст присяги підписується експертом. Дія присяги поширюється і на ті
випадки, коли висновок був складений до її проголошення. Підписаний
експертом текст присяги та розписка приєднуються до справи.

Якщо експертиза призначається під час судового розгляду, права,
обов’язки експертів і їх відповідальність роз’яснюються головуючим
відразу після залучення їх до участі в цивільному процесі.

Експертам, які працюють у державних експертних установах, роз’яснення
прав і обов’язків експерта та приведення його до присяги здійснюються
керівником експертної установи під час призначення особи на посаду та
присвоєння кваліфікації судового експерта. Підписаний текст присяги та
розписка про ознайомлення з правами і обов’язками експерта та про
кримінальну відповідальність за відмову без поважних причин від
виконання покладених на нього обов’язків, за завідомо неправдивий
висновок приєднується до особової справи. Засвідчені печаткою експертної
установи копії цих документів подаються на вимогу суду.

Коментована стаття передбачає правило, відповідно до якого у підготовчій
частині судового засідання головуючий роз’яснює експертові його права та
обов’язки і попереджає його про кримінальну відповідальність за відмову
від виконання покладених на нього обов’язків та завідомо неправдивий
висновок. Про процесуальне становище експерта докладніше див. коментарі
до ст. ст. 53, 143-150 цього Кодексу.

Новий ЦПК передбачає, що, крім зазначеного, експерт приводиться до
присяги, текст якої встановлює дана стаття. Експерт проголошує у
судовому засіданні зазначений текст і підписує його. Дія цієї присяги
поширюється і на ті випадки, коли висновок був складений до її
проголошення. Але й у даному випадку, як і у випадку з присягою свідка,
незрозумілою є необхідність розписки експерта поряд із підписаним
експертом текстом присяги, які приєднуються до справи.

Стаття 172. Роз’яснення спеціалістові його прав

та обов’язків

1. Головуючий роз’яснює спеціалістові його права та обов’язки,
встановлені цим Кодексом.

1. Дана стаття встановлює обов’язок головуючого роз’яснити у підготовчій
частині судового засідання спеціалістові його права та обов’язки (про
права і обов’язки спеціаліста див. докладно в коментарі до ст. 54 ЦПК).

Стаття 173. Початок розгляду справи по суті

Розгляд справи по суті розпочинається доповіддю головуючого про зміст
заявлених вимог та про визнання сторонами певних обставин під час
попереднього судового засідання, після чого з’ясовується, чи підтримує
позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не
бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спору
до третейського суду.

У разі розгляду справи за відсутності відповідача головуючий доповідає
про позицію останнього щодо заявлених вимог, викладену в письмових
поясненнях. Якшо позивач змінює свої вимоги, головуючий пропонує
викласти ці зміни у письмовій формі, встановленій для позовної заяви.
При частковому визнанні позову відповідачем головуючий з’ясовує, у якій
саме частині позов визнається.

Коментована стаття визначає початок другої частини судового засідання –
розгляд справи по суті. Ця частина є головною у судовому засіданні,
оскільки її завданням є встановлення і перевірка фактичних обставин
цивільної справи.

Розгляд справи по суті, по-перше, починається доповіддю головуючого про
зміст заявлених вимог та про визнання сторонами певних обставин під час
попереднього судового засідання. Це має бути короткий виклад обставин
справи, а не «зчитування» усіх наявних у справі матеріалів. По-друге,
головуючий повинен, з’ясувати позиції сторін, що сперечаються, на самому
початку розгляду справи по суті: чи підтримує позивач свої вимоги, чи
визнає відповідач позов, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або
передати спір на вирішення третейського суду. По спорах із правовідносин
особистого характеру (наприклад, по справах про розірвання шлюбу) ця
послідовність має бути іншою: головуючий повинен, насамперед, з’ясувати
можливість примирення сторін. 202

3. Верховний Суд України щодо деяких справ указував на

істотне значення процесуальних дій, передбачених цією статтею. Так, у
справі за позовом громадянки К.Ш. до громадянина

С.Ш. невиконання судом вимог статей 178, 180 цього Кодексу,

яке полягало у тому, що розгляд справи по суті розпочався без

доповіді її матеріалів, з’ясування головуючим того, чи підтримує позивач
свої вимоги, чи визнає їх відповідач і чи не бажають сторони укласти
мирову угоду, і без заслуховування пояс

нень сторін, визнано Верховним Судом істотним порушенням

норм процесуального права (див. Комарів В.В. «Цивільне процесуальне
право України: практика застосування». – X., 1993.

-С 151).

4. Якщо у справі є письмові пояснення відповідача і він відсутній у
судовому засіданні, головуючий доповідає про його позицію

по справі щодо заявлених до нього вимог, викладену в письмових

поясненнях або запереченнях. Змінені позиції позивача щодо вимог (змісту
їх, підстав цих вимог, розміру їх), заявлених у позовній

заяві, повинні бути викладені в письмовій формі, встановленій для

позовної заяви.

Стаття 174. Відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем

Позивач може відмовитися від позову, а відповідач – визнати позов
протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо
відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем викладено в
адресованих суду письмових заявах, ці заяви приєднуються до справи.

До ухвалення судового рішення у зв’язку з відмовою позивача від позову
або визнанням позову відповідачем суд роз’яснює сторонам наслідки
відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник
сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх
вчинення.

У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття
провадження у справі.

У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних
підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання
відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи
інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті
визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

203

5. Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову
відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник,
якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Коментована стаття цього Кодексу встановлює порядок реалізації одних із
найважливіших процесуальних прав позивача та відповідача: відмови від
позову та визнання позову. Відмова позивача від позову і визнання позову
відповідачем є односторонніми волевиявленнями сторін, спрямованими на
врегулювання спору між ними. Ці розпорядчі дії можуть бути здійснені
сторонами протягом усього часу судового розгляду справи в усному вигляді
або в адресованих суду письмових заявах, які приєднуються до справи, про
що у журналі судового засідання робиться відповідний запис. Якщо
клопотання про таке розпорядження правами заявляє представник
відповідної сторони, суд перевіряє, чи не обмежений він у повноваженнях
на вчинення цих дій.

Стаття встановлює правила про процедуру прийняття судом відмови позивача
від позову та прийняття визнання позову відповідачем. Загальною вимогою
до суду по зазначених діях сторін є його обов’язок роз’яснити сторонам
наслідки відповідних дій: при прийнятті відмови від позову – ухвали про
закриття провадження у справі; при прийнятті визнання позову – за
наявності для того законних підстав винесення рішення про задоволення
позову. Сторони мають бути повідомлені також про те, що повторний
розгляд тотожного позову для них є неможливим.

Дана стаття передбачає дві підстави для неприйняття зазначених
розпорядчих дій судом. По-перше, суд ухвалою відмовляє у прийнятті
визнання відповідачем позову, якщо таке визнання суперечить закону чи
порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. Така відмова можлива,
наприклад, якщо суд встановлює, що визнанням позову сторони маскують
протизаконний правочин. По-друге, суд не приймає відмову позивача від
позову, визнання позову відповідачем, якщо встановлює, що такі дії
законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Стаття 175. Мирова угода сторін

1. Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на
основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків
сторін та предмета позову.

204

Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши
спільну заяву. Якшо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в
адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до
справи.

До ухвалення судового рішення у зв’язку з укладенням сторонами мирової
угоди суд роз’яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не
обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у
повноваженнях на їх вчинення.

У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про
закриття провадження у справі.

Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може
постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди
суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб,
суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує
судовий розгляд.

Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє
її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку
він представляє.

Коментована стаття встановлює порядок здійснення ще одного істотного
волевиявлення сторін – мирової угоди. Мирова угода сторін є двостороннім
волевиявленням з приводу їх прав та обов’язків і предмета позову,
спрямованим на врегулювання спору шляхом взаємних поступок. Мирова угода
може бути адресована суду як у вигляді усної заяви, так і у письмовій
формі. У випадку укладання мирової угоди закон передбачає важливі
наслідки -постановляння ухвали про закриття провадження у справі, тобто
припинення провадження до ухвалення рішення і без ухвалення рішення.
Тому до винесення такої ухвали суд повинен роз’яснити сторонам наслідки
їх розпорядчої дії, зокрема неможливість нового звернення до суду з
тотожним позовом.

Дана стаття потребує змін, оскільки вона потягне за собою ускладнення
при її застосуванні у судовій практиці. Так, згідно з частиною 5 її,
уявляється можливим закриття справи без визнання судом мирової угоди.
Але це неможливо, бо ж визнання мирової угоди саме і є передумовою
закриття провадження у справі (див. коментар до ст. 205 цього Кодексу).

Стаття передбачає три підстави для відмови у визнанні мирової угоди
сторін: а) якщо представник, який заявляє клопотання про мирову угоду,
обмежений у такому повноваженні; б) якшо умови мирової угоди суперечать
закону чи порушують права, сво-

205

боди чи інтереси інших осіб; в) якщо законний представник заявив
клопотання про мирову угоду, але його дії суперечать інтересам особи,
яку він представляє (третя підстава, як уявляється, поглинається
другою).

Стаття 176. Пояснення осіб, які беруть участь у справі

Після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої
особи, яка бере участь на його стороні, відповідача та третьої особи,
яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у
справі.

Якщо поряд із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх
представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує
пояснення їх представників. За клопотанням сторони, третьої особи
пояснення може давати тільки представник. Особи, які звернулися до суду
за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення
першими.

Якщо в справі заявлено кілька вимог, суд може зобов’язати сторони та
інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо
кожної з них.

Якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються
нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони
обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб
конкретної відповіді – “так” чи “ні”.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити
питання один одному.

Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть
участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень.

Ця стаття відкриває групу правил, що регулюють порядок дослідження
доказів судом першої інстанції. Дослідження доказів по кожній цивільній
справі завжди починається з заслуховування пояснень сторін, третіх осіб
та інших осіб, які беруть участь у справі. Пояснення являють собою
виступи учасників процесу, що містять відомості про відомі їм обставини
справи. Учасники у своїх поясненнях не обмежені у часі, але головуючий
керує ходом пояснень у тому напрямку, щоб вони не відхилялися від
обставин справи.

Послідовність виступів із поясненнями визначена коментованою статтею
таким чином, що першими виступають учасники процесу зі сторони позивача,
а потім – відповідача: а) позивач, його представник, третя особа, яка не
заявляє самостійних вимог 206

і виступає на стороні позивача, та її представник; б) відповідач, його
представник, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог і виступає на
стороні відповідача, та її представник; в) третя особа, яка заявляє
самостійні вимоги на предмет спору, та її представник. З урахуванням
обставин справи суд може встановити іншу послідовність. Так, наприклад,
якщо позов пред’явлений в інтересах іншої особи прокурором, органами
державної влади і органами місцевого самоврядування та іншими
організаціями і особами, зазначеними в ст. 45 цього Кодексу, то першими
з поясненнями повинні виступати ініціатори процесу.

3. Сторонам, за їх клопотанням, після дачі пояснень суд може

надати можливість виступити з додатковими поясненнями. Під час

пояснень з дозволу суду учасники процесу можуть ставити запи

тання один одному.

4. Якщо у справі є письмові пояснення кого-небудь з осіб, які

беруть участь у справі, одержані у порядку забезпечення доказів

або у результаті судових доручень, головуючий оголошує їх у дан-

ній частині судового засідання.

Стаття 177. Встановлення порядку з’ясування обставин справи та
дослідження доказів

Суд, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі, встановлює порядок з’ясування обставин, на які сторони
посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок
дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються.

Порядок дослідження доказів визначається судом залежно від змісту
спірних правовідносин і в разі потреби може бути змінений.

Якщо заслуховуванням пояснень сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі, обов’язково починається дослідження доказів, то подальший
порядок дослідження доказів визначається судом по кожній конкретній
справі залежно від її обставин, порядок з’ясування яких встановлюється
стосовно предмета доказування по справі, що розглядається.

Найчастіше суди постановляють угоди, якими встановлюють «загальний
порядок» дослідження інших доказів. Це означає, що суд досліджує докази
у тій послідовності, в якій цей Кодекс наводить правила про порядок їх
дослідження: допит свідків, дослідження письмових доказів, дослідження
речових доказів, дослідження висновку експерта. Однак нерідко суди
відступають від

207

цього порядку, наприклад, у разі потреби негайного огляду на місці
продуктів харчування, що швидко псуються.

Стаття 178. Відмова від визнання обставин

1. Відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин
приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона
визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману,
насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті
зловмисної домовленості її представника з другою стороною.

2. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд

постановляє ухвалу.

3. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин

вони доводяться в загальному порядку.

1. Коментована стаття встановлює можливість для сторони відмовитися від
свого визнання обставин, яке було зроблено у попередньому судовому
засіданні. Підставами відмови від визнання обставин для сторони стаття
визначає таку свою помилку, що має істотне значення, обман її,
насильство, погрози щодо неї, тяжкі обставини або обставини, визнані у
результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною.
Застосування частини 1 цієї статті викликає кілька ускладнень. Перше з
них полягає у тому, що декілька підстав є оціночними категоріями, які
потребують обгрунтування з боку сторони і оцінки з боку суду. Так,
обман, насильство, погрози, тяжкі обставини повинна довести сторона, а
суд має констатувати їх істотне значення, тобто таке, що, якби їх не
було, сторона не визнала б обставини. Друге ускладнення – те, що суд має
підтвердити зловмисність домовленості представника з другою стороною.

2. При встановленні судом наявності підстав, зазначених у частині 1
даної статті, суд приймає відмову сторони від визнання обставин і
постановляє про це відповідну ухвалу. Наслідком цього є те, що
обставини, які раніше були визнані, доводяться у загальному порядку
стороною, яка посилається на них як на підстави своїх вимог або
заперечень.

Стаття 179. Дослідження доказів

1. Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які
обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше

208

значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної
давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

2. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині
першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові
докази, висновки експертів.

Коментована стаття на додаток до ст. 60 ЦПК дає поняття предмета
доказування (про його поняття, зміст та значення див. коментар до ст. 60
цього Кодексу) і наводить приклад факту, який має інше значення для
вирішення справи: причини пропуску строку позовної давності.

У частині 2 дана стаття за невідомих причин не включає у перелік засобів
доказування, за допомогою яких доводяться обставини, що складають
предмет доказування, пояснення сторін, третіх осіб та їх представників.
У такому вигляді частина 2 даної статті протирічить частині 2 ст. 57 ЦПК
(див. відповідний коментар) і ст. 184 ЦПК, які не можна ігнорувати у
правозастосовній практиці. Як уявляється, невдалим є визначення предмета
доказування під час судового розгляду. Зміст предмета доказування
визначається і при відкритті провадження у справі, і у провадженні
справи до судового розгляду. Інакше неможливим було б досягнення мети
останнього (попереднього судового засідання, зокрема).

Стаття 180. Порядок допиту свідків

Кожний свідок допитується окремо.

Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового
засідання під час розгляду справи.

Перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять,
місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть
участь у справі, роз’яснює його права і з’ясовує, чи не відмовляється
свідок із встановлених законом підстав від давання показань.

Відмова від давання показань приймається судом шляхом постановления
ухвали.

Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий під розписку
попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо
неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до
присяги: “Я, (ім’я, по батькові, прізвище), присягаю говорити правду,
нічого не приховуючи і не спотворюючи”.

209

Текст присяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги та
розписка приєднуються до справи.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому
особисто відомо у справі, після чого першою задає питання особа, за
заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у
справі.

Суд має право з’ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які
беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення
його допиту особами, які беруть участь у справі.

Головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати
питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи
гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду.

Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до
закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам
залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи за згодою
сторін.

Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному
засіданні за його власною заявою, заявою сторін та інших осіб, які
беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Під час дослідження інших
доказів свідкам можуть ставити питання сторони, інші особи, які беруть
участь у справі, суд.

Суд може одночасно допитати свідків для з’ясування причин розходжень у
їхніх показаннях.

1. В даній статті глибоко і, в цілому, чітко визначено порядок допиту
свідків. Важливим є правило статті про недопустимість спілкування між
собою допитаних і недопитаних свідків, а також про недопустимість
перебування недопитаних свідків у залі судового засідання. Це виключає
вплив інших джерел, відомостей про обставини справи, на їх показання.

2. Кожен свідок допитується окремо. Першими звичайно допитуються свідки,
викликані за ініціативою позивача. Перед допитом суд повинен установити
особу свідка (у разі необхідності -по особистих документах), вік, рід
занять, відношення до даної справи і стосунки з особами, які беруть
участь у справі. Ці дані мають істотне значення і повинні враховуватися
при оцінці його показань. Суд попереджає свідків про кримінальну
відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань і за відмову від
дачі показань згідно зі статтями КК України, а свідки, які не досягли
шістнадцятирічного віку, – про обов’язок правдивих показань у суді (про
інші 210

особливості допиту неповнолітніх свідків див. коментар до ст. ] 82
цього Кодексу). Відповідно до ст. 63 Конституції України, особа не несе
відповідальності за відмову від дачі показань і пояснень щодо себе,
членів сім’ї чи близьких родичів (подробиці див. у коментарі до ст. ст.
50 – 52 цього Кодексу). Відмова від дачі показань свідком приймається
судом шляхом постановления ухвали. Стаття передбачає також приведення
свідка до присяги. Доцільність присяги свідка після його попередження
про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання і
відмову від дачі показань є досить сумнівною, особливо за умов, що норма
про присягу в основному є моральною, хоча і оформляється дублюючим чином
– підписом під текстом присяги та розпискою.

Показання свідків являють собою вільний виклад у судовому засіданні
даних про обставини справи, відомих даній особі. Після дачі показань, з
дозволу суду, свідку можуть бути поставлені запитання; першою ставить
запитання особа, за ініціативою якої викликано даного свідка, а потім
інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право ставити запитання
свідкам у будь-який момент їх допиту.

За заявою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, самого свідка
і суду може бути допитано свідка повторно. Коментована стаття допускає
проведення очної ставки для з’ясування причин розбіжностей у показаннях
свідків.

Стаття 181. Використання свідком письмових записів 1. Свідок, даючи
показання, може користуватися записами в тих випадках, якщо його
показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які
важко зберегти в пам’яті. Ці записи подаються судові та особам, які
беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою
суду.

Коментована стаття допускає можливість використання свідками письмових
заміток. Це правило є винятком із принципу усності судового розгляду.
Тому воно допускає цю можливість у виняткових випадках і в суворо
визначеному порядку.

Можливість використання письмових заміток допускається цією статтею
тоді, коли показання свідка пов’язані з будь-якими обчисленнями та
іншими даними, які важко зберегти у пам’яті. Про необхідність
використовувати такі замітки повинна заявити сторона, за ініціативою
якої викликаний даний свідок. Замітки ма-

ють бути пред’явлені суду та особам, які беруть участь у справі, щоб усі
переконалися, що це саме замітки, обчислення, а не текст показань
свідка. Якщо замітки чи обчислення мають істотне значення, то за ухвалою
суду вони можуть бути долучені до справи.

Стаття 182. Порядок допиту малолітніх і неповнолітніх свідків

Допит малолітніх свідків і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків
проводиться в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів,
піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі.

Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз’яснює
обов’язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджуючи про
відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо
неправдиві показання, і не приводить до присяги.

Особи, зазначені в частині першій цієї статті, можуть з дозволу суду
задавати свідкові питання, а також висловлювати свою думку стосовно
особи свідка, змісту його показань.

У виняткових випадках, коли це необхідно для об’єктивного з’ясування
обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного
віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та
чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до
зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього
свідка і надає можливість задати йому питання.

Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення його
допиту видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд
визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання.

1. Коментована стаття визначає порядок допиту малолітніх і неповнолітніх
свідків. Вона передбачає створення сприятливих умов для неповнолітніх
свідків під час їх допиту. Свідки, які не досягли чотирнадцятирічного
віку, завжди, а свідки від чотирнадцяти – до вісімнадцятирічного віку –
за розсудом суду, допитуються у присутності педагога або близьких для
свідка осіб (батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників), які з
дозволу суду можуть ставити неповнолітнім запитання.

2. Для створення сприятливої обстановки допиту малолітніх і
неповнолітніх свідків ця стаття передбачає й іншу можливість. Якщо такий
свідок боїться давати правдиві показання в присут-212

ності кого-небудь з осіб, які беруть участь у справі, то ця особа на
час допиту може бути видалена з залу засідання. По закінченні допиту цій
особі повідомляють про показання неповнолітнього свідка і надають
можливість ставити свідку запитання.

3. Участь неповнолітніх свідків, особливо тих, які не досягли
чотирнадцятирічного віку, в цивільному процесі явище небажане і дуже
рідко – необхідне. У зв’язку з цим суди повинні притягати їх у процес
лише тоді, якщо саме від їх показань значною мірою залежить правильне
вирішення справи. З цієї ж причини суд, як правило, має видаляти таких
свідків після їх допиту з зали судового засідання. І лише у виняткових
випадках, коли суд визнає за необхідне присутність цих свідків у залі
судового засідання (повторний допит, впізнання речових доказів тощо),
вони не видаляються з зали засідання.

Стаття 183. Оголошення показань свідків

1. У разі відкладення розгляду справи показання свідків, зібрані за
судовими дорученнями в порядку забезпечення доказів під час допиту їх за
місцем проживання, або показання, дані ними у судовому засіданні, в
якому було ухвалено скасоване рішення, повинні бути оголошені і
досліджені в судовому засіданні, в якому ухвалено рішення, якщо участь
цих свідків у новому судовому засіданні є неможливою. Особи, які беруть
участь у справі, мають право висловити своє ставлення до цих показань і
дати щодо них свої пояснення.

Принцип безпосередності судового розгляду (див. коментар до ст. 159
цього Кодексу) допускає дослідження доказів саме у цьому судовому
засіданні. Однак, у ряді випадків можливості допитати свідків у даному
засіданні або немає, або такий допит є недоцільним. Тому в тій чи іншій
справі можуть бути показання свідків, зібрані у порядку судових
доручень, забезпечення доказів або допиту свідків за місцем їх
проживання, перебування і т. ін. Якщо суд відкладає розгляд справи і у
засіданні присутні всі особи, які беруть участь у справі, то свідків
треба допитати у даному засіданні і не викликати їх у нове засідання,
тому що це недоцільно не тільки через зайві витрати, але й заважатиме
оперативності розгляду справи.

Одержані зазначеними у попередньому пункті способами матеріали допиту
свідків повинні обов’язково оголошуватися у судовому засіданні, тому що
у противному разі вони не будуть мати

213

доказового значення. Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови № 9
від 21 грудня 1990р. «Про практику застосування судами процесуального
законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції»
(«Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний кодекс України. Ухвали
Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах». – К., 1999. – С.
349) звернув увагу суддів на те, що, виходячи з принципу безпосередності
судового розгляду, показання свідків, як й інші докази, повинні бути
досліджені у судовому засіданні, в якому ухвалене рішення, незалежно від
того, чи досліджувалися дані докази цим же складом суду в іншому
судовому засіданні.

Стаття 184. Допит сторін, третіх осіб, їх представників як свідків

І. Якщо сторона, третя особа, їх представники заявляють, що факти, які
мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть
бути допитані як свідки згідно із статтями 180 -182 цього Кодексу.

І. Статтею передбачено підстави допиту сторін, третіх осіб та їх
представників як свідків (особисту позицію відносно допиту зазначених
осіб як свідків автор висловив у коментарях до ст. ст. 57 та 62 цього
Кодексу). Такими підставами є особиста обізнаність цих осіб про факти,
які мають значення для справи, та їх згода на допит. Додатково до
аргументів, викладених у коментарі до ст. 62 ЦПК, можна вказати і на
хибність зазначеної тенденції у ЦПК стосовно інституту допиту головних
учасників справи й тому, що особиста обізнаність про обставини справи є
головною цінністю пояснень сторін і тоді, коли вони опитуються, а не
допитуються.

2. Дана стаття стосовно порядку допиту сторін, третіх осіб та їх
представників передбачає той же порядок, що для свідків передбачають
статті 180 – 182 цього Кодексу.

Стаття 185. Дослідження письмових доказів

1. Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому
засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у
справі, а в необхідних випадках – також експертам, спеціалістам і
свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення
з приводу цих доказів або протоколу їх огляду. Особами, 214

які беруть участь у справі, з приводу зазначених доказів можуть
ставитися питання свідкам, а також експертам, спеціалістам.

2. У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду
особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає
сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала
цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і
розглядати справу на підставі інших доказів.

Коментована стаття визначає порядок дослідження у судовому засіданні
письмових доказів. Відповідно до принципу усності судового розгляду всі
наявні у справі письмові матеріали, у тому числі письмові докази,
повинні оголошуватися у судовому засіданні і пред’являтися для
ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а у разі необхідності
(їх суперечливість, сумніви в їх дійсності тощо) – і свідкам, експертам.
Це правило поширюється і на письмові докази, одержані у порядку судових
доручень, забезпечення доказів або огляду на місці.

Дані про оголошення письмових доказів, про пред’явлення їх для
ознайомлення учасникам процесу, а також про пояснення осіб, які беруть
участь у справі, з приводу цих доказів мають відображатися у журналі
судового засідання. Самі ж письмові докази після їх дослідження
долучаються до справи.

Якщо при розгляді справи до суду звертаються з заявами особи, які беруть
участь у справі й у яких долучений до справи або поданий суду документ
викликає сумнів з приводу його достовірності або справжності, особа, яка
подала сумнівний документ, може заявити клопотання про виключення його з
числа засобів доказування по справі.

Стаття 186. Оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів,
записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції 1.
Зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та
інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути оголошений і
досліджений у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб,
визначених Цивільним кодексом України.

1. Коментована стаття цього Кодексу визначає особливості дослідження у
судовому засіданні таких письмових доказів, як особисті папери, особисте
листування і телеграфні повідомлення

215

громадян, оскільки ст. 31 Конституції України гарантує таємницю
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції
фізичних осіб.

За загальним правилом ці письмові докази досліджуються у закритому
судовому засіданні, в якому можуть бути присутні особи, що беруть участь
у справі, а у необхідних випадках – свідки, експерти, перекладачі. Всі
присутні при оголошенні особистого листування і телеграфних повідомлень
громадян повинні бути перелічені в ухвалі суду про закрите судове
засідання.

Якщо особи, між якими відбувалися листування або телеграфні
повідомлення, згодні на оголошення зазначених доказів у відкритому
судовому засіданні, то їх згода може бути адресована суду в письмовій чи
усній формі. У цьому та інших випадках про згоду фізичних осіб на
оголошення у відкритому судовому засіданні листування та іншої
кореспонденції необхідно зробити відповідний запис у журналі судового
засідання.

Стаття 187. Дослідження речових доказів

1. Речові докази оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом,
а також пред’являються для ознайомлення особам, які беруть участь у
справі, а в необхідних випадках – також експертам, спеціалістам і
свідкам. Особи, яким пред’явлено для ознайомлення речові докази, можуть
звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов’язані з оглядом. Ці
заяви заносяться до журналу судового засідання.

Протоколи огляду речових доказів оголошуються в судовому засіданні.
Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу
цих протоколів.

Особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання з приводу
речових доказів свідкам, а також експертам, спеціалістам, які їх
оглядали.

1. Коментована стаття визначає порядок дослідження у судовому засіданні
речових доказів. Дослідження провадиться шляхом огляду речових доказів
судом і ознайомлення з ними осіб, які беруть участь у справі. Якщо
речові докази пов’язані з показаннями свідків або висновком експерта, то
вони можуть пред’являтися для ознайомлення також свідкам і експертам. У
ході дослідження речових доказів особи, які беруть участь у даній
процесуальній дії, можуть, давати пояснення, робити відповідні заяви. Ці
заяви, а також 216

весь хід дослідження речових доказів повинні бути відображені у журналі
судового засідання.

2. Якщо у справі є протоколи огляду речових доказів у порядку

їх забезпечення або огляду на місці, вони мають бути оголошені

у даному судовому засіданні. Про оголошення протоколів огляду

речових доказів, а також про пояснення і заяви осіб, які беруть

участь у справі, дані з приводу цих протоколів повинні міститися у

журналі судового засідання.

3. Після дослідження речових доказів у судовому засіданні

вони, залежно від їх індивідуальних особливостей і особливостей

справи, додаються до даної справи, здаються на зберігання у суді

чи повертаються особам, від яких вони були одержані, або переда

ються державним експертним установам (див. коментар до ст. 142

цього Кодексу).

Стаття 188. Відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису і їх
дослідження

Під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають
приватний характер, а також під час їх дослідження застосовуються
правила цього Кодексу щодо оголошення і дослідження змісту особистого
листування і телеграфних повідомлень.

Відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в
судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому
для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей
оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд
заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі.

У разі потреби відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть
бути повторені повністю або у певній частині.

4. З метою з’ясування відомостей, що містяться у матеріалах

звуко- і відеозапису, а також у зв’язку з надходженням заяви про їх

фальшивість судом може бути залучено спеціаліста або призначено

експертизу.

1. Дана стаття встановлює порядок відтворення звукозапису та
демонстрації відеозапису як елементів дослідження засобів доказування в
судовому засіданні. Якщо звуко – чи відеозапис мають приватний характер,
їх відтворення та демонстрація здійснюються за правилами ст. 186 цього
Кодексу (див. відповідний коментар) та ст. 307 ЦК, тобто за загальним
правилом у закритому судово-

217

му засіданні. Частина 2 коментованої статті змішує поняття «судове
засідання» та «зал судового засідання», коли зазначає, що відтворення
звукозапису і демонстрація відеозапису «проводяться у судовому засіданні
або в іншому приміщенні». Особливості оголошуваних матеріалів та час
демонстрациях відображаються у журналі судового засідання. Після
демонстрації записів суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у
справі, з приводу зазначених процесуальних дій. У разі потреби
демонстрація може бути повторена повністю або частково.

2. З метою з’ясування змісту відомостей, які містяться у записах, а
також у зв’язку із заявами про фальшивість записів, суд може залучити до
їх аналізу спеціалістів або призначити експертизу.

Стаття 189. Дослідження висновку експерта

Висновок експерта оголошується в судовому засіданні.

Для роз’яснення і доповнення висновку експерту можуть бути поставлені
питання. Першою ставить питання експертові особа, за заявою якої
призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть
участь у справі. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін,
першим ставить питання експертові позивач і його представник.

Суд має право з’ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які
беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після
закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі.

Викладені письмово і підписані експертом роз’яснення і доповнення
висновку приєднуються до справи.

Висновок експерта є одним із найважливіших засобів доказування, оскільки
він складений фахівцем у тій чи іншій галузі знань. Висновок складається
ним у письмовій формі при проведенні експертизи, і відповідно до
принципу усності судового розгляду оголошується у судовому засіданні.

Після оголошення висновку, з метою його роз’яснення чи доповнення
експерту можуть бути поставлені запитання особами, які беруть участь у
справі. Першою ставить запитання особа, за ініціативою якої призначалася
експертиза, а якщо експертизу суд призначав за клопотанням обох сторін,
то першим запитання ставить позивач і його представник. Суд може ставити
запитання експерту після закінчення його опитування (у статті чомусь –
«допиту») особами, які беруть участь у справі. Дані про висновок
експерта, про 218

поставлені йому запитання та його відповіді заносяться до журналу
судового засідання. Правильність відповідей у журналі судового
засідання, як уявляється, необхідно посвідчувати підписом експерта. Якщо
роз’яснення експерта викладені письмово і підписані, вони приєднуються
до справи.

Стаття 190. Консультації та роз’яснення спеціаліста

Під час дослідження доказів суд може скористатися усними консультаціями
або письмовими роз’ясненнями (висновками) спеціалістів.

Спеціалісту можуть бути поставлені питання по суті наданих усних
консультацій чи письмових роз’яснень. Першою ставить питання особа, за
клопотанням якої залучено спеціаліста, та її представник, а потім інші
особи, які беруть участь у справі. Якщо спеціаліста залучено за
клопотанням обох сторін або за ініціативою суду, першим ставить питання
спеціалістові позивач і (або) його представник.

Суд мас право з’ясовувати суть відповіді спеціаліста на питання осіб,
які беруть участь у справі, а також ставити питання спеціалісту після
закінчення його опитування особами, які беруть участь у справі.

Викладені письмово і підписані спеціалістом роз’яснення приєднуються до
справи.

1. Як зазначалося, спеціалістом у цивільному судочинстві може

бути залучена судом особа, яка володіє спеціальними знаннями та

навичками застосування технічних засобів, і може надавати суду

усні консультації або письмові роз’яснення (висновки) під час вчи

нення процесуальних дій або надавати безпосередню технічну до

помогу (фотографування, складання схем, планів, креслень і т. ін.

– див. коментар до ст. 54 цього Кодексу).

2. По суті усних консультацій чи письмових роз’яснень спе

ціалісту можуть бути задані запитання у тому ж порядку, як і екс

перту (див. коментар до ст. 189 цього Кодексу). Викладені письмо

во і підписані спеціалістом роз’яснення приєднуються до справи.

Стаття 191. Відкладення розгляду справи

або оголошення перерви в її розгляді 1. Суд може відкласти розгляд
справи у випадках, встановлених цим Кодексом, а також у разі
неможливості розгляду справи у зв’язку

219

з необхідністю заміни відведеного судді або залучення до участі в справі
інших осіб.

У разі неможливості продовження розгляду справи у зв’язку з необхідністю
подання нових доказів суд оголошує перерву на час, необхідний для цього.

Суд, відкладаючи розгляд справи або оголошуючи перерву в її розгляді,
призначає відповідно день нового судового засідання або його
продовження, про що ознайомлює під розписку учасників цивільного
процесу, присутніх у судовому засіданні. Учасників цивільного процесу,
які не з’явилися або яких суд залучає вперше до участі в процесі,
викликають у судове засідання на призначений день.

У разі відкладення розгляду справи суд повинен допитати свідків, які
з’явилися. Тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не
допитуються і викликаються знову.

У справі про розірвання шлюбу суд може відкласти розгляд справи і
призначити подружжю строк для примирення.

Якщо розгляд справи відкладався, справа розглядається спочатку.

У випадках, коли сторони не наполягають на повторенні пояснень учасників
цивільного процесу, наданих раніше, знайомі з матеріалами справи, в тому
числі з поясненнями учасників цивільного процесу, якщо склад суду не
змінився і до участі у справі не було залучено інших осіб, суд має право
надати учасникам цивільного процесу можливість підтвердити раніше надані
пояснення без їх повторення, доповнити їх і поставити додаткові питання.

І. Коментована стаття визначає правила щодо одного із способів подолання
перешкод на шляху розвитку процесу по цивільній справі – про відкладання
розгляду справи та оголошення перерви в її розгляді.

Кожен випадок відкладення розгляду справи є затягуванням у її розгляді,
тому це небажана обставина. Однак краще довше розглядати справу, ніж
неправильно її вирішити.

Відкладення розгляду справи являє собою перенесення її розгляду на
інший, точно обумовлений час. Відкладаючи розгляд справи або оголошуючи
перерву, суд зазначає день і годину, на які призначається нове судове
засідання. Вичерпного переліку підстав відкладення розгляду справи
цивільний процесуальний закон не містить, тобто суд може відкласти
розгляд справи не тільки в прямо зазначених у цьому Кодексі випадках,
але також у зв’язку 220

з необхідністю заміни відведеного судді або залучення до участі у
справі інших осіб.

Відкладення справи необхідно відрізняти від оголошення перерви в її
розгляді. Таких відмінностей дві: а) за підставами; б) за наслідками.
Підставами відкладення є необхідність залучення у процес судді на заміну
відведеного, інших осіб, які беруть участь у справі, або інших учасників
процесу (свідків, спеціалістів та ін.), а підставою оголошення перерви –
неможливість продовження розгляду справи у зв’язку з необхідністю
подання нових доказів. Наслідком відкладення справи є розгляд її
спочатку, а для оголошення перерви коментована стаття такої вимоги не
передбачає, хоча практично у більшості випадків так буде і при
закінченні перерви.

2. Підстави відкладення можна розділити на дві групи:

а) суб’єктивні підстави, тобто такі, що залежать від учасників

процесу: неявка у судове засідання будь-кого з учасників процесу,

без яких неможливий розгляд справи у даному судовому засіданні.

У деяких випадках така неможливість може виникнути внаслідок

вини суду або інших учасників процесу (неявка без поважних при

чин, неналежне повідомлення про день засідання, нестача доказів

унаслідок неякісної підготовки справи);

б) об’єктивні підстави: недостатність доказів унаслідок нових

обставин, задоволення клопотань про відвід, надання подружжю

строку для примирення тощо.

3. Відкладення розгляду справи та оголошення перерви офор

мляється протокольною ухвалою. Учасникам, що з’явилися, про

день нового судового засідання повідомляється під розписку. При

відкладенні розгляду справи суд допитує свідків, що з’явилися, в

судовому засіданні у присутності осіб, які беруть участь у справі.

Тільки у виняткових випадках свідків можна не допитувати і не

викликати у нове судове засідання.

У справах про розірвання шлюбу строк відкладення може бути тривалішим,
ніж по інших справах. Провадження у цих справах повинно відкладатися
тоді, коли суд вважає, що сім’ю ще можна зберегти. У цьому разі судді
повинні, як видається, вчинити певні дії, спрямовані на примирення
подружжя: спільна бесіда з ними, притягнення громадськості тощо (див. п.
5 постанови № 8 Пленуму Верховного Суду України від 31 серпня 1979 р.
«Про судову практику в справах про розірвання шлюбу»).

Після закінчення строку відкладення провадження у справі розпочинається
заново, тобто за передбаченим у ЦПК порядком. У зв’язку з цим видається
не цілком виправданим невключения ЦПК

221

про безперервність судового розгляду, тому що цей принцип допускав
розгляд інших справ у перерві розгляду даної справи але з додержанням
при його поновленні зазначеного правила коментованої статті.

6. Якщо після поновлення провадження сторони не наполягають на
повторенні пояснень учасників процесу, знайомих з матеріалами справи,
склад суду не змінився, не змінився і склад учасників справи, суд може
надати учасникам процесу можливість підтвердити раніше дані пояснення
без їх повторення, доповнити їх і задати додаткові запитання.

Стаття 192. Закінчення з’ясування обставин та перевірки їх доказами

Після з’ясування всіх обставин справи та перевірки їх доказами
головуючий надає сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі,
можливість дати додаткові пояснення, які можуть доповнити матеріали
справи.

У зв’язку з додатковими поясненнями особи, яка бере участь у справі, суд
може ставити питання іншим учасникам цивільного процесу.

Вислухавши додаткові пояснення і вирішившії заявлені при цьому
клопотання осіб, які беруть участь у справі, суд постановляє ухвалу про
закінчення з’ясування обставин справи та перевірки їх доказами і
переходить до судових дебатів.

1. Коментована стаття містить правила про закінчення розгляду справи по
суті. До останніх процесуальних дій цієї частини вона відносить
додаткові пояснення осіб, які беруть участь у справі, і постановления
ухвали про закінчення даної частини судового засідання. Ухвала про
закінчення розгляду справи по суті за формою є протокольною і тому не
може бути оскаржена окремо від рішення.

2. У разі потреби той чи інший учасник процесу з числа осіб,

які беруть участь у справі, може заявити клопотання про необхід

ність дати додаткові пояснення про обставини справи і досліджені

докази. За обґрунтованості такого клопотання головуючий надає

йому можливість дати додаткові пояснення. У цьому разі право на

додаткові пояснення одержують й інші особи, які беруть участь у

справі.

3. Заслухавши додаткові пояснення, суд постановляє ухвалу про

закінчення розгляду справи по суті та перехід до судових дебатів.

222

Про це робиться відповідна вказівка у журналі судового засідання. Але у
протоколах часто помилково вказували не про закінчення розгляду справи
по суті, а про закінчення розгляду справи, хоча судові дебати,
постановления і оголошення судового рішення також провадяться в рамках
судового розгляду.

Стаття 193. Судові дебати

У судових дебатах виступають з промовами особи, які беруть участь у
справі. У цих промовах можна посилатися лише на обставини і докази,
досліджені в судовому засіданні.

У судових дебатах першим надасться слово позивачеві та його
представникові.

Треті особи без самостійних вимог виступають у судових дебатах після
особи, на стороні якої вони беруть участь.

Третя особа, яка заявила самостійні позовні вимоги щодо предмета спору,
та її представник у судових дебатах виступають після сторін.

За клопотанням сторін і третіх осіб у судових дебатах можуть виступати
лише їхні представники.

Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та
інтереси інших осіб, виступають у судових дебатах першими. За ними
виступають особи, в інтересах яких відкрито провадження у справі.

Суд не може обмежувати тривалість судових дебатів певним часом.
Головуючий може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі
справи, що розглядається судом, або повторюється. З дозволу суду
промовці можуть обмінюватися репліками. Право останньої репліки завжди
належить відповідачеві та його представникові.

1. Коментована стаття присвячена третій частині судового засідання –
судовим дебатам.

Судові дебати являють собою виступи осіб, які беруть участь у справі. В
часі ніхто з них не обмежений, але суддя керує дебатами у тому напрямку,
щоб йшлося тільки про обставини справи і докази та їх дослідження у
судовому засіданні. Послідовність виступів з промовами визначена даною
статтею: позивач, третя особа на його стороні, їх представники,
відповідач, третя особа на його стороні, їх представники, третя особа,
яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, її представник, органи
державної виконавчої влади

223

і органи місцевого самоврядування, які дають висновки в справі. Якщо
ініціаторами справи були прокурор, органи державної влади і органи
місцевого самоврядування, інші особи та органи, яким законом надано
право захищати у суді права, свободи та інтереси інших осіб, то в
дебатах вони виступають першими. У разі потреби суд може надати
учасникам дебатів можливість обмінятися репліками.

Дебати повинні докладно відображатися у журналі судового засідання.
Разом з тим на практиці їх часто розцінюють як формальність, вказуючи
буквально таке; «позивач – прошу позов задовольнити; відповідач – прошу
у позові відмовити». Однак у дебатах особи, які беруть участь у справі,
повинні викласти свої думки відносно того, які обставини слід вважати
встановленими або невстановленими, якими доказами ці факти
підтверджуються або спростовуються, тобто висловити суду свою думку про
результати дослідження фактів і доказів та свою оцінку досліджених
матеріалів справи.

Коментована статгя закріплює за учасниками дебатів право обмінятися
репліками, тобто короткими виступами по підсумках дебатів. Право
останньої репліки завжди належить відповідачеві та його представникові.

Стаття 194. Повернення до з’ясування обставин у справі

1. Якщо під час судових дебатів виникає необхідність з’ясування нових
обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів,
суд постановляє ухвалу про повернення до з’ясування обставин у справі.
Після закінчення з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами
судові дебати проводяться в загальному порядку.

(Див. коментар до ст. 195 ЦПК.)

іншої процесуальної дії, суд, не ухвалюючи рішення, постановляє ухвалу
про поновлення судового розгляду.

Розгляд справи у випадку, встановленому частиною другою цієї статті,
проводиться виключно в межах з’ясування обставин, що потребують
додаткової перевірки.

Після закінчення поновленого розгляду справи суд залежно від його
результатів відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених
обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо
вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні
виявилося неможливим, постановляє ухвалу про відкладення розгляду справи
чи оголошує перерву.

1. Відповідно до цієї статті після судових дебатів суд йде до

нарадчої кімнати для постановления відповідного підсумкового

рішення, оголосивши наперед час його проголошення.

Постановления і оголошення судових рішень є заключною частиною судового
засідання.

У процесі постановления судового рішення, так само як і в ході судових
дебатів, можуть виникнути різні ускладнення, які полягають у тому, що
якась обставина потребує додаткової перевірки. Для такої перевірки
необхідно, наприклад, опитати сторону, допитати свідка, провести
експертизу і т.д. Тому й у цій частині судового засідання суд може
постановити ухвалу про повернення до другої частини судового засідання –
розгляду справи по суті.

Поновлений розгляд справи по суті відрізняється від первісного тим, що
він ведеться виключно у межах з’ясування обставин, які потребують
додаткової перевірки. Результатом такого розгляду може бути проведення
судових дебатів із приводу додатково досліджених доказів або відкладення
розгляду справи, якщо з’ясувати ці обставини додатковою перевіркою суду
в даному судовому засіданні не вдалося.

Стаття 195. Вихід суду для ухвалення рішення

Після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати (спеціально
обладнаного для прийняття судових рішень приміщення) для ухвалення
рішення, оголосивши орієнтовний час його проголошення.

Якщо під час ухвалення рішення виникає потреба з’ясувати будь-яку
обставину шляхом повторного допиту свідків або вчинення 224

Стаття 196. Таємниця нарадчої кімнати

Під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в
нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу.

Під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати
інші судові справи.

Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення
у нарадчій кімнаті.

225

Коментована стаття встановлює правило таємниці нарадчої кімнати, яка
передбачає перш за все, що під час ухвалення судового рішення чи ухвали
ніхто не має права перебувати у нарадчій кімнаті, окрім складу суду,
який розглядає справу. По-друге, дане правило потребує, що після
постановления рішення або ухвали судді не мають права розголошувати хід
обговорення й ухвалення цих процесуальних документів у нарадчій кімнаті.
Такі правила встановлені для створення необхідних умов ухвалення
законних і обгрунтованих рішень, а також стабільності їх після
оголошення.

Дана стаття встановлює і правило, яке стосується принципу
безпосередності судового розгляду: під час перебування у нарадчій
кімнаті суд (у коментованій статті чомусь – суддя) не має права
розглядати інші судові справи, оскільки одночасний розгляд декількох
справ вплине тим чи іншим чином на оцінку доказів по них.

Глава 5. ФІКСУВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Стаття 197. Фіксування судового засідання технічними засобами

Суд під час судового розгляду справи здійснює повне фіксування судового
засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар
судового засідання або за розпорядженням головуючого інший працівник
апарату суду.

3. Повне або часткове відтворення технічного запису судового

засідання здійснюється на вимогу особи, яка бере участь у справі, або

за ініціативою суду.

Носій інформації, на який здійснювався технічний запис судового
засідання (касета, дискета тощо), є додатком до журналу судового
засідання і після закінчення судового засідання приєднується до
матеріалів справи.

За клопотанням особи, яка бере участь у справі, може бути за плату
здійснено повне або часткове роздрукування технічного запису судового
засідання за розпорядженням головуючого. Особа, яка бере участь у
справі, має право отримати копію інформації з носія, на який
здійснювався технічний запис цивільного процесу.

226

6. Розмір плати за роздрукування технічного запису судового засідання
встановлюється Кабінетом Міністрів України.

1. Глава 5 розділу 111 нового ЦПК передбачає три види фіксу

вання цивільного процесу: фіксування судового засідання техніч

ними засобами, фіксування судового засідання у журналі судового

засідання; фіксування у протоколі вчинення окремих процесуаль

них дій поза судовим засіданням.

Коментована стаття регулює перший вид фіксування – фіксування судового
засідання технічними засобами. Вона передбачає повне фіксування судового
засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, яке
здійснює секретар судового засідання або за розпорядженням головуючого
інший працівник апарату суду. Носії інформації (касета, дискета тощо)
після закінчення судового засідання як додаток до журналу судового
засідання приєднуються до матеріалів справи. У ході судового засідання
може виникнути потреба у частковому або повному відтворенні технічного
запису, ініціаторами якого можуть бути особи, які беруть участь у
справі, або суд.

2. Після закінчення розгляду справи, як уявляється, особа, яка

бере участь у справі, може заявити клопотання про повне або час

ткове роздрукування технічного запису. Таке роздрукування здій

снюється за плату за розпорядженням головуючого у судовому за

сіданні. Особи, які беруть участь у справі, мають право отримати

копію інформації з носія, на який здійснювався технічний запис

цивільного процесу. Плату за таку послугу коментована стаття не

передбачає.

Стаття 198. Журнал судового засідання

1. Одночасно з проведенням фіксування технічними засобами

секретарем судового засідання ведеться журнал судового засідання.

2. У журналі судового засідання зазначаються такі відомості:

рік, місяць, число і місце судового засідання;

найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді,
секретаря судового засідання;

3) справа, шо розглядається, імена (найменування) сторін та

інших осіб, що беруть участь у справі;

порядковий номер вчинення процесуальної дії;

назва процесуальної дії;

час вчинення процесуальної дії;

інші відомості, визначені цим Кодексом.

227

3. Журнал судового засідання ведеться секретарем судового засідання та
підписується ним невідкладно після судового засідання і приєднується до
справи.

Коментована стаття регулює другу форму фіксування судового засідання –
фіксування у журналі судового засідання. Журнал ведеться секретарем
судового засідання, підписується ним невідкладно і приєднується до
справи.

Частина 2 даної статті передбачає реквізити журналу судового засідання.
У ньому повинно зазначатися наступне: 1) рік, місяць, число і місце, де
проводилось засідання; 2) найменування та склад суду, який розглядав
справу, прізвища та ініціали секретаря судового засідання; 3)
найменування справи, сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;
4) порядковий номер вчинення процесуальної дії та її назва; час її
вчинення; 5) інші відомості по справі, визначені ЦПК (як уявляється,
наприклад, час закінчення судового засідання).

Стаття 199. Зауваження щодо технічного запису

судового засідання, журналу судового засідання та їх розгляд

Особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися із технічним
записом судового засідання, журналом судового засідання та протягом семи
днів з дня проголошення рішення у справі подати до суду письмові
зауваження шодо неповноти або неправильності їх запису.

Головуючий розглядає зауваження шодо технічного запису судового
засідання та журналу судового засідання, про що постановляє відповідну
ухвалу.

У разі пропуску строку подання зауважень і відсутності підстав для його
поновлення головуючий залишає їх без розгляду.

4. Зауваження щодо технічного запису судового засідання чи

журналу судового засідання повинні бути розглянуті не пізніше п’яти

днів з дня їх подання.

1. Після закінчення судового засідання (коментована стаття цього не
зазначає) особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися із
технічним записом та журналами судового засідання та протягом семи днів
із дня проголошення рішення у справі подати письмові зауваження щодо
неповноти їх або неправильності їх 228

запису. Головуючий судового засідання протягом п’яти днів розглядає
одноособово подані до суду зауваження, про що виносить відповідну
ухвалу.

Коментована стаття не встановлює правил відносно результатів розгляду
зауважень головуючим. Уявляється, що головуючий, якщо він згоден із
зауваженнями, у своїй ухвалі посвідчує їх правильність, а якщо не
згоден, то відхиляє їх. І у першому, і у другому випадку зауваження та
ухвала судді повинні долучатися то матеріалів справи.

У разі пропуску строку подання зауважень головуючий розглядає поважність
причин пропуску строку і, якщо не знаходить підстав для поновлення
строку, залишає зауваження без розгляду.

Стаття 200. Порядок складання та оформлення протоколів про окремі
процесуальні дії

Під час вчинення окремої процесуальної дії поза судовим засіданням
складається протокол. При його складанні можуть застосовуватися технічні
засоби.

У протоколі вчинення окремої процесуальної дії зазначаються такі
відомості:

рік, місяць, число і місце вчинення процесуальної дії;

час початку вчинення процесуальної дії;

найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді,
секретаря судового засідання;

справа, шо розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, які
беруть участь у справі;

відомості про явку осіб, які беруть участь у справі, експертів,
спеціалістів, перекладачів, свідків;

відомості про роз’яснення сторонам та іншим особам, які беруть участь у
справі, їх процесуальних прав та обов’язків;

усі розпорядження головуючого та постановлені ухвали;

заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

основний зміст пояснень сторін, третіх осіб, їх представників та інших
осіб, які беруть участь у справі, а також показання свідків, усне
роз’яснення експертами своїх висновків і відповідей на поставлені їм
додаткові питання; консультацій та висновків спеціалістів;

10) докази, а в разі якщо докази не додаються до справи, – номер,

дата та зміст письмових доказів, опис доказів;

229

час закінчення вчинення процесуальної дії;

інші відомості, визначені цим Кодексом.

Протокол повинен бута оформлений не пізніше наступного дня після
вчинення окремої процесуальної дії.

Протокол приєднується до справи.

Коментована статгя присвячена третьому виду фіксування цивільного
процесу – фіксуванню окремих процесуальних дій, які вчиняються поза
судовим засіданням. Під час вчинення зазначених процесуальних дій стаття
передбачає складення відповідного протоколу і допускає при його
складенні застосування технічних засобів. Протокол має бути оформлений
не пізніше наступного дня після вчинення окремої процесуальної дії. Таке
правило, як уявляється, передбачене з метою можливості перенесення даних
із технічного засобу до протоколу. Протокол приєднується до матеріалів
справи.

Частина 2 коментованої статті встановлює правила про зміст протоколу
щодо окремих процесуальних дій. У ньому необхідно зазначити: 1) рік,
місяць, число, час і місце вчинення процесуальної дії; 2) найменування
суду, який розглядає справу; прізвище та ініціали судці та секретаря
судового засідання; 3) найменування справи, сторін та інших осіб, які
беруть участь у справі, та відомості про їх явку і про явку експертів,
спеціалістів, перекладачів, свідків; 4) відомості про роз’яснення прав
та обов’язків особам, які беруть участь у процесуальних діях; 5)
розпорядження головуючого та постановлені ухвали; 6) заяви та клопотання
осіб, які беруть участь у справі; 7} зміст пояснень та показань,
роз’яснень, висновків, консультацій учасників процесуальних дій; 8) опис
доказів; 9) час закінчення процесуальних дій та ін.

Коментовані статті 197 – 199, як виявилось у перші дні застосування
нового ЦПК, є завчасними. Тому законодавець доповнив Прикінцеві та
перехідні положення (розділ XI ЦПК) пунктом 2і згідно з яким до 1 січня
2008 року повне фіксування судового засідання за допомогою
звукозаписувального технічного засобу здійснюється судом не по кожній
справі, а тільки за вимогою особи, яка бере участь у справі, або за
ініціативою суду. В усіх інших випадках хід судового засідання
фіксується у протоколі судового засідання. Таким чином, технічний запис
та пов’язаний з ним журнал судового засідання ведуться лише у зазначених
випадках. Оскільки зміст журналу судового засідання не охоплює ряд
важливих питань (наприклад, практично не віддзеркалює хід розгляду
справи по суті, зміст судових 230

дебатів та ін.), хід судового засідання у більшості випадків повинен
відображатися у протоколі судовогі,|асідання. Тому протокол є одним із
найважливіших процесуальних документів. Перевіряючи справу в
апеляційному і касаційному порядку, вищестоящі суди значною мірою саме
по протоколах можуть визначити ступінь повноти судового розгляду і
зробити висновок про обгрунтованість і законність судового рішення.
Разом з тим, багато судів недооцінюють значення протоколів судового
засідання, складають їх надто коротко і недбало, а відтак, закладають
можливість кинути докір їм з боку вищестоящого суду в неповноті судового
розгляду.

4. З урахуванням такого значення протоколу судового засідання

для розглянутої справи даний пункт Прикінцевих та перехідних

положень дуже докладно регламентує його зміст. Підпункти 1 і 13

мають істотне значення для перевірки додержання строків розгля

ду справи. Дуже важливим є підпункт 5, тому що при перевірці рі

шення в справі висновок про законність і обґрунтованість рішення

залежить часто від того, чи всіх необхідних по даній справі учас

ників залучив до розгляду справи даний суд.

Роз’яснення процесуальних прав учасникам справи і заявлені ними
клопотання повинні чітко відображатися у протоколі, що може виключити
докір з боку вищестоящого суду про порушення суб’єктивних прав учасників
процесу.

Особливо важливим є докладне відображення у протоколі такої частини
судового засідання, як розгляд справи по суті. Саме за цією частиною
значною мірою і можна зробити висновок про повноту судового розгляду по
кожній цивільній справі, а отже, і про обґрунтованість і законність
судового рішення у справі.

У протоколі судового засідання, таким чином, відображаються всі істотні
моменти розгляду справи у тій послідовності, в якій вони мали місце у
судовому засіданні. Протокол складається секретарем судового засідання і
має бути підписаний головуючим і секретарем судового засідання не
пізніше трьох днів з дня закінчення судового засідання. У разі
необхідності цей строк може бути продовжено головуючим, але не більше
ніж на десять днів після закінчення судового засідання, тобто він є
прикладом службового, а не процесуального строку.

Особи, які беруть участь у справі, повідомляються судом про підписання
протоколу. Форма такого повідомлення законом не визначена. Протягом
трьох днів після цього повідомлення або після закінчення строку на
підписання протоколу особи, які беруть участь у справі, мають право
подавати свої зауваження щодо

231

неповноти або неправильності протоколу. Не пізніше п’яти днів з дня їх
надходження до суду, зауваження до протоколу повинні бути розглянуті
головуючим. Якщо він згоден з ними, то посвідчує їх правильність У разі
незгоди головуючого із зауваженнями до протоколу, вони розглядаються
судом у судовому засіданні з повідомленням осіб, які брали участь у
справі. Своєю ухвалою суд посвідчує правильність їх або відхиляє. У
цьому випадку зауваження повинні бути розглянуті не пізніше п’яти днів з
дня надходження їх до суду. Зауваження до протоколу приєднуються до
матеріалів справи у всіх випадках, у тому числі, якщо їх не було
розглянуто у зв’язку з вибуттям головуючого.

Глава 6.

ЗУПИНЕННЯ І ЗАКРИТТЯ

ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ.

ЗАЛИШЕННЯ ЗАЯВИ БЕЗ РОЗГЛЯДУ

Стаття 201. Обов’язок суду зупинити провадження у справі

1. Суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у разі:

1) смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була

стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають право-

наступництво;

злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи, яка була
стороною у справі;

перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України або
інших утворених відповідно до закону військових формувань, шо переведені
на воєнний стан;

неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що
розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського,
кримінального чи адміністративного судочинства;

призначення або заміни законного представника у випадках, передбачених
частинами першою – третьою статті 43 цього Кодексу.

2. З питань, зазначених у цій статті, суд постановляє ухвалу.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України

від 16.03.2006р. N3SS1-IV)

1. Глава 6 встановлює правила подолання трьох останніх видів перепон,
які виникли на шляху «звичайного» розвитку судочинства по справі (про
перший вид див. коментар до ст. 191 ЦПК).

2. Одним із способів подолання перешкод на шляху зви

чайного розвитку провадження є зупинення провадження у

справі.

Зупинення провадження у справі – це, як і відкладення, перенесення
судового засідання у справі на інший час. Однак, на відміну від
відкладення, при зупиненні суд не може точно позначити час нового
судового засідання. Воно при цьому переноситься до припинення дії
перешкод, що послужили підставою зупинення провадження у справі.
Зупинення відрізняється від відкладення ще й тим, що цивільний
процесуальний закон дає вичерпний перелік підстав зупинення провадження
у справі. Залежно від характеру підстав розрізняють два види зупинення
провадження у справі: обов’язкове і факультативне.

3. Обов’язкове зупинення провадження у справі передбачене

тоді, коли суд зобов’язаний зупинити провадження незалежно від

свого розсуду і від розсуду осіб, які беруть участь у справі.

Суд або суддя зобов’язаний зупинити провадження у випадках:

смерті або оголошення померлою фізичної особи, яка була стороною у
справі, якщо спірні правовідносини допускають пра-вонаступництво, тобто
не є такими, що пов’язані лише з певною особою, як, наприклад,
аліментні;

злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи, яка була
стороною у справі;

перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України або
інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені
на воєнний стан. Позивач або відповідач можуть бути як військовими
строкової, так і контрактної служби, як рядовими, так і офіцерами, тобто
ця підстава поширюється на весь особовий склад військових формувань;

неможливості розгляду даної справи до вирішення іншої справи, що
розглядається в конституційному, цивільному, господарському,
кримінальному чи адміністративному порядку. Дана підстава виникає у
процесі тоді, коли постановления рішення можливо після підтвердження
фактів, що мають преюдиційне значення для даної справи, в іншій
цивільній, кримінальній, адміністративній і т. ін. справі. Стосовно цієї
підстави необхідно виконувати рекомендації Пленуму Верховного Суду
України (див. п.. 2 постанови № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»// Бюлетень
законодавства і юридичної практики України. – 1998. – № 8. С 50) про
зупинення провадження в справі у разі невизначеності в питанні про те,
чи

233

відповідає застосовуваний закон або закон, який підлягає застосуванню у
справі, Конституції України.

Хоча Пленум Верховного Суду України і не дав точної рекомендації щодо
цього, але по-іншому це питання вирішити неможливо.

Так, наприклад, розглядаючи справу за позовом В.І, і Л.І. до П.Г. про
виселення, судова колегія з цивільних справ Полтавського обласного суду
задовольнила клопотання відповідачки і постановила ухвалу про зупинення
провадження по цій справі до розгляду справи за її позовом до позивачів
про виселення, який вона порушила у Крюковському районному суді м.
Кременчука;

5) призначення або заміни законного представника сторони чи третьої
особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, а
також у разі, коли законний представник є, але він не має права вести
справу в суді з підстав, встановлених законом (див. коментар до ст.ст.
41 та 43 ЦПК).

Стаття 202. Право суду зупинити провадження у справі

1. Суд може за заявою особи, яка бере участь у справі, а також з

власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках:

перебування сторони на строковій військовій службі або альтернативній
(невійськовій) службі не за місцем проживання;

захворювання сторони, підтвердженого медичною довідкою, що виключає
можливість явки до суду протягом тривалого часу;

перебування сторони у тривалому службовому відрядженні;

розшуку відповідача в разі неможливості розгляду справи за його
відсутності;

призначення судом експертизи.

Суд не зупиняє провадження у випадках, встановлених пунктами 1-3 частини
першої цієї статті, якщо відсутня сторона веде справу через свого
представника.

З питань, зазначених у цій статті, суд постановляє ухвалу.

1. Коментованою статтею надається суду право з власної ініціативи або за
заявою особи, яка бере участь у справі, зупинити провадження у справі,
тобто допускається факультативне зупинення провадження у справі.
Вирішуючи питання про необхідність зупинення провадження у тій чи іншій
справі, суд повинен розв’язати питання про те, чи можна, не перериваючи
судового розгляду, у даному конкретному випадку встановити істину 234

в справі за відсутності сторони (пункти 1 – 4 цієї статті), або без
проведення експертизи (пункт 5 даної статті), або чи достатньо для цього
матеріалів у справі без пояснень сторони чи висновку і пояснень
експерта.

2. Факультативне зупинення провадження у справі здійснюєть

ся у наступних випадках:

перебування сторони на строковій військовій або альтернативній
(невійськовій) службі не за місцем проживання (поширюється тільки на
осіб рядового, сержантського і старшинського складу, які перебувають на
строковій службі у частині, що знаходиться у звичайному стані);

захворювання сторони, підтвердженого документами лікувального
закладу(захворювання повинно бути таким, щоб явка до суду була
неможливою або надзвичайно складною протягом тривалого часу);

перебування сторони у тривалому службовому відрядженні (уявляється, що
ця підстава діє, якщо не відомий точно строк закінчення відрядження, а
якщо строк повернення сторони відомий, то суд може відкласти розгляд
справи);

розшуку відповідача у разі неможливості розгляду справи за його
відсутності;

призначення судом експертизи (якщо час на її проведення відомий
заздалегідь, то суд може відкласти розгляд справи на цей строк). У разі,
коли час проведення експертизи точно визначити неможливо, суд зупиняє
провадження в справі. Так, Верховний Суд України погодився з ухвалою
судової колегії Київського обласного суду, яка розглядала справу по суті
та зупинила провадження у справі для проведення технічної експертизи.

3. У попередньому пункті коментаря автор виклав свою думку

відносно можливості заміни зупинення у деяких випадках відкла

денням розгляду справи. Інший варіант – продовження розгляду

справи за наявності підстав, передбачених пунктами 1-3 частини

1 коментованої статті, – встановлює частина 2 даної статті за умо

ви, якщо відсутня сторона веде справу через свого представника.

Якщо суду цих випадках визнає за потрібне, щоб сторона дала осо

бисті пояснення по справі, він зупиняє провадження у справі (п.

1, 2 статті) або відкладає розгляд справи чи зупиняє провадження

(п. З частини 1 коментованої статті).

Як обов’язкове, так і факультативне зупинення провадження у справі
оформляється ухвалою суду, яка є самостійним об’єктом апеляційного
оскарження.

235

Стаття 203. Строки, на які зупиняється

провадження у справі 1. Провадження у справі зупиняється у випадках,
встановлених:

пунктами 1, 2 і 5 частини першої статті 201 цього Кодексу – до залучення
до участі у справі правонаступника чи законного представника;

пунктом 3 частини першої статті 201 та статтею 202 цього Кодексу:

до припинення перебування сторони у складі Збройних Сил України або
інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені
на воєнний стан, на строковій військовій службі, альтернативній
(невійськовій) службі, службового відрядження;

на час хвороби сторони;

до розшуку відповідача;

на час проведення експертизи;

3) пунктом 4 частини першої статті 201 цього Кодексу – до набран

ня законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення

справи.

Постановляючи ухвалу про зупинення провадження, суд (суддя) повинен
вказати у ній строк зупинення провадження у справі, який, на відміну від
відкладення справи, визначається тут не конкретною датою, а часом
закінчення дії, перешкод, що стали підставою зупинення провадження.

Ця стаття визначає строки як обов’язкового, так і факультативного
зупинення провадження у справі залежно від підстав, передбачених
статтями 201 і 202 ЦПК.

Відповідно до пункту першого цієї статті провадження у справі
відновлюється зі вступом у справу правонаступника або законного
представника. Правонаступниками померлих громадян є їх спадкоємці або
держава. Законні представники громадян, які втратили дієздатність після
порушення даної справи, можуть вступити в справу або можуть бути
притягнуті судом після призначення їх піклувальниками.

Підставою поновлення провадження у випадку, зазначеному в п. 2 даної
статті, є не тільки повернення сторони зі складу діючої частини Збройних
Сил України, а й зміна статусу самої частини, тобто переведення її зі
складу діючих до складу звичайних частин.

236

Стаття 204. Відновлення провадження у справі

Провадження у справі відновлюється ухвалою суду за заявою особи, яка
бере участь у справі, або з ініціативи суду після усунення обставин, що
викликали його зупинення.

З дня відновлення провадження у справі перебіг процесуальних строків
продовжується.

Після відновлення провадження суд викликає сторони та інших осіб, які
беруть участь у справі, і продовжує судовий розгляд за правилами глави 4
розділу III цього Кодексу.

Після усунення обставин, що послужили підставами зупинення, провадження
у справі відновлюється. Ініціаторами відновлення можуть бути як особи,
які беруть участь у справі, так і сам суд. Про відновлення провадження у
справі суддя (суд) постановляє ухвалу, яка не є’ самостійним об’єктом
оскарження, заперечення проти неї можуть бути включені у апеляційну
скаргу при оскарженні судового рішення по даній справі.

Після відновлення провадження справа розглядається за загальними
правилами ЦПК, зокрема сторони та інші особи, які беруть участь у
справі, викликаються до суду на загальних підставах.

З дня відновлення провадження у справі перебіг процесуальних строків
продовжується.

Стаття 205. Підстави закриття провадження у справі

1. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо:

справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;

набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття
провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або
укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу
спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих
підстав;

позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом;

сторони уклали мирову угоду і вона визнана судом;

є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, з
приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих
самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі
виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або
повернув справу на новий розгляд до третейсь-

237

кого суду, який ухвалив рішення, але розгляд справи у тому самому
третейському суді виявився неможливим;

померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні
правовідносини не допускають правонаступництва;

ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі.

Закриття провадження у цивільній справі є одним із способів закінчення
справи без постановления судового рішення і здійснюється за трьома
групами підстав.

Перша група підстав зводиться до того, що у цих випадках справа в суді
виникла незаконно, тобто за відсутності у позивача права на пред’явлення
позову (див. коментар до ст. 122 ЦПК), а тому підлягає закриттю:

якщо справа не підлягає розгляду в судах (вимоги не відносяться до
компетенції загальних судів щодо розгляду цивільних справ, байдужні для
права, вимоги, які за законом захищати заборонено, а також справи,
порушені особами, які не мають юридичної заінтересованості, є
неправоздатними по даній справі). Остання обставина стала підставою
закриття провадження у справі за позовом М.Н. і К.С. до виконкому
Суворовської районної ради народних депутатів про визнання ордера
недійсним і виселення. Херсонський обласний суд справу провадженням
закрив, тому що позивачка, відповідно до вимог ст. 59 ЖК, не мала права
на пред’явлення такого позову, оскільки у списку на поліпшення житлових
умов була лише п’ятою. Подібна ситуація передбачається і ст. 190 СК
України, згідно з якою той із батьків, з ким проживає дитина, і той із
батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та
піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для
дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно. За
наявності такого договору вимога про стягнення аліментів стає
неправовою;

якщо є таке, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж
сторонами, рішення чи ухвала суду про прийняття відмови позивача від
позову або визнання мирової угоди. Президія Київського обласного суду
підкреслила, що відмова від позову буде підставою для закриття справи у
суді лише тоді, якщо в попередній справі від позову відмовлялася саме
ця, а не інша сторона у справі;

якщо є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції по
тотожному позову, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі
виконавчого листа на примусове виконання рі-238

шення третейського суду або повернув справу на новий розгляд до
третейського суду, який ухвалив рішення, але розгляд справи у тому
самому третейському суді виявився неможливим.

В усіх перелічених випадках справа підлягає закриттю, тому що при
прийнятті заяви були порушені вимоги ст. 120 ЦПК, тобто

у відкритті справи слід було відмовити, але справу було відкрито і тому
провадження по ній має бути закрито.

3. Друга група підстав стосується випадків, коли справа виник

ла правомірно, але далі її розглядати недоцільно:

а) якщо позивач відмовився від позову і відмову прийнято су

дом;

б) якщо сторони уклали мирову угоду і вона визнана судом. У

цих двох випадках сторона, відповідно до принципу

диспозитивності, цивільного процесуального права, може впливати своїми
розпорядчими діями на рух справи.

4. Третя група підстав зводиться до двох випадків: по-перше,

справа підлягає закриттю у разі смерті фізичної особи, яка була

однією зі сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допус

кають правонаступництва і, по-друге, якщо ліквідовано юридичну

особу, яка була однією зі сторін у справі. У цих випадках справа

виникла правомірно, однак підлягає закриттю через неможливість

подальшого її розгляду. На відміну від дії подібного правила при

зупиненні провадження, правовідносини тут тісно пов’язані з осо

бистістю, а тому не допускають правонаступництва (про стягнення

аліментів, поновлення на роботі тощо). У судовій практиці непо

одинокими є помилки судів у вирішенні питання про можливість

правонаступництва. Так, за позовом Е.К. і М.К. про розподіл май

на судова колегія Дніпропетровського обласного суду скасувала

рішення суду і провадження у справі закрила в зв’язку зі смертю

відповідача. Дніпропетровський обласний суд скасував касаційну

ухвалу і справу направив на новий розгляд, оскільки правовідно

сини, що виникають у зв’язку з розподілом майна, допускають

правонаступництво.

Стаття 206. Наслідки закриття провадження у справі

Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу.

Якщо провадження у справі закривається з підстав, визначених пунктом 1
частини першої статті 205 цього Кодексу, суд повинен повідомити
заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд

таких справ.

239

3. У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з
приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих
самих підстав не допускається. Наявність ухвали про закриття провадження
у зв’язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє
відповідача в цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього
спору.

1. Відповідно до правил цієї статті провадження у справі закри

вається ухвалою суду, яка постановляється у вигляді окремого про

цесуального документа. В ухвалі повинна бути зазначена підстава

закриття провадження у справі. Якщо суд закриває провадження у

справі через те, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного

судочинства, він повинен в ухвалі повідомити заявників, до юрис

дикції якого суду віднесено розгляд таких справ чи такі справи вза

галі не підлягають розгляду в суді. Оскільки ухвала про закриття

провадження у справі перешкоджає подальшому руху справи, то

відповідно до пункту 14 частини 1 ст. 293 ЦПК на неї може бути

подана апеляційна скарга.

2. Частина 3 коментованої статті передбачає процесуаль

ні наслідки закриття провадження у справі для учасників даної

справи: повторне звернення до суду з тотожним позовом, тобто

з позовом між тими самими сторонами, про той самий предмет

і з тих самих підстав, не допускається. Наявність ухвали про за

криття провадження у зв’язку з прийняттям відмови від позову не

позбавляє відповідача у цій справі права на звернення до суду за

вирішенням цього спору. Це положення можна обґрунтувати тим,

що сторони змінилися, а тому другий позов не буде тотожним

первісному.

Стаття 207. Залишення заяви без розгляду

1. Суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо:

заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності;

заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має
повноважень на ведення справи;

належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове
засідання без поважних причин або повторно не повідомив про причини
неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його
відсутності;

240

спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих
підстав розглядається в іншому суді;

позивач подав заяву про залишення позову без розгляду;

між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до
третейського суду і від відповідача надійшло до початку з’ясування
обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення
спору в суді;

особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито
провадження у справі за заявою іншої особи, не підтримує заявлених вимог
і від неї надійшла відповідна заява;

провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог,
викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, та не було сплачено
судовий збір чи не було оплачено витрати на інформаційно-технічне
забезпечення розгляду справи і позивач не усунув цих недоліків у
встановлений судом строк;

позивач до закінчення розгляду справи покинув судове засідання і не
подав до суду заяви про розгляд справи за його відсутності.

2. Особа, заяву якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були
підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду
повторно.

1. Ця стаття визначає коло підстав залишення заяви без розгля

ду – другий спосіб закінчення цивільної справи без постановления

рішення. Він відрізняється від попереднього тим, що перешкоди,

які є підставами залишення заяви без розгляду, є подоланими, а

тому після їх усунення можна звертатися до суду з такою ж вимо

гою.

Підстави залишення заяви без розгляду можна розподілити на дві групи.

2. Перша група підстав свідчить про те, що процес виник непра

вомірно, і тому заява має бути залишена без розгляду:

а)заяву подано особою, яка не мала цивільної процесуальної дієздатності
(порушено вимоги п. 2 частини 3 ст. 121 ЦПК);

б) заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не

має повноважень на ведення справи (порушено вимоги п. З части

ни 3 ст. 121 ЦПК);

в) спір між тими самими сторонами про той самий предмет із

тих самих підстав розглядається в іншому суді (порушено вимоги

п. З частини 2 ст. 122 ЦПК);

г) провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додер

жання вставлених законом вимог (ст. 119-121 ЦПК).

241

Неправомірність виникнення справи тут полягає у тому, що при порушенні
справи порушено умови, які визначають порядок подання заяви (див.
коментар до ст. 119, 120, 121 ЦПК), або було відсутнє право на
пред’явлення позову (підпункт «в» цього пункту коментаря).

3. Друга група підстав свідчить не про неправомірність виник

нення справи, а про неможливість подальшого її розгляду:

а) належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився

до судового засідання без поважних причин або повторно не пові

домив про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про

розгляд справи за його відсутності, що означає втрату ним інтересу

до справи, що розглядається;

б) позивач надав заяву з клопотанням про залишення позову без

розгляду;

в) між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення
третейського суду;

г) особа, в інтересах якої відкрито провадження (наприклад, за

заявою прокурора), звернулась із заявою, що не підтримує заявле

них вимог;

д) позивач до закінчення розгляду справи залишив судове засі

дання і не подав до суду заяви про розгляд справи у його відсут

ності.

Як і перелік підстав закриття, перелік підстав залишення заяви без
розгляду є вичерпним. Верховний Суд України, апеляційні суди
неодноразово звертали увагу на те, що суди не можуть залишати заяву без
розгляду з тих мотивів, що сторона не представила доказів на
підтвердження позовних вимог.

Залишення заяви без розгляду здійснюється мотивованою ухвалою судді або
суду, на яку може бути подано апеляційну скаргу, оскільки вона
перешкоджає подальшому руху справи (п. 15 ст. 293 ЦПК).

На відміну від закриття провадження у справі при залишенні заяви без
розгляду, ця стаття передбачає інші процесуальні наслідки: після
усунення обставин, що були підставами залишення заяви без розгляду,
заінтересована особа вправі знову звернутися до суду з заявою у
загальному порядку. Не є перешкодою для прийняття заяви й ознака
тотожності позовів, оскільки справу було закінчено в такий спосіб не
внаслідок відсутності права на пред’явлення позову, а, в основному,
через недодержання порядку його реалізації.

242

Глава 7. СУДОВІ РІШЕННЯ

Стаття 208. Види судових рішень

1. Судові рішення викладаються у двох формах:

1)ухвали;

2) рішення.

2. Питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції,

клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про

відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або

закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у

випадках, встановлених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом

постановления ухвал.

3. Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.

Коментована стаття називається «види судових рішень», але в її змісті
мова йде вже не про види, а про форми судових рішень. Уявляється, що
речення такого змісту: «судове рішення викладається у формі рішення» чи
«судове рішення викладається у формі ухвали», – є не зовсім вдалими і з
точки зору смислу, і з точки зору логіки, і з точки зору традицій
судової практики з цивільних справ, і з точки зору теорії цивільного
процесу. У судовій практиці та теорії цивільного процесу більш вдалим є
визначати загальне поняття судових процесуальних актів «судові
постанови», що поділяються на судові рішення та ухвали. Тому вважаємо,
що є всі підстави для зміни редакції коментованої статті.

Процесуальним підсумком закінчення розгляду справи є винесення судового
рішення чи судової ухвали. Судовим рішенням закінчується розгляд справи
по суті, а судовою ухвалою, крім закінчення розгляду справи (ухвали про
закриття провадження у справі та про залишення заяви без розгляду),
вирішуються питання, пов’язані з рухом справи у суді першої інстанції,
клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про
відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження в
справі тощо.

Стаття 209. Порядок ухвалення рішень

та постановления ухвал, їх форма

1. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення
судового розгляду.

243

Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій
кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду – суддями, які
розглядали справу.

У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного
рішення може бути відкладено на строк не більше ніж п’ять днів з дня
закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд
повинен проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд
справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути
підписані всім складом суду і приєднані до справи.

Ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом,
постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали суд може постановити, не
виходячи до нарадчої кімнати.

Ухвали суду, постановлені окремим процесуальним документом, підписуються
суддею (суддями) і приєднуються до справи. Ухвали, постановлені судом,
не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового
засідання.

Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх
постановления.

7. Виправлення в рішеннях і ухвалах повинні бути застережені

перед підписом судді.

Коментована стаття містить правила про виклад рішення суду першої
інстанції. Рішення викладається у письмовому вигляді. Воно має бути
конкретним, грамотним, не містити підчисток, закреслених, виправлених
слів і речень. Викладається рішення суддею (при одноособовому розгляді
справи) або головуючим чи одним із суддів (при колегіальному розгляді
справи).

Якщо при викладі рішення у його тексті допущені будь-які виправлення,
вони повинні бути застережені і підписані суддями. Так, якщо у тексті
рішення закреслене слово, то потрібне слово пишеться над закресленим і
перед підписами суддів робиться застереження: «надписаному слову
(зазначається слово) вірити». Якщо в тексті дописане пропущене слово, то
також робиться застереження: «дописаному слову (зазначається слово)
вірити».

3. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після за

кінчення судового розгляду. Новий ЦПК повернувся до правила,

що існувало раніше: у виняткових випадках, залежно від склад

ності справи, складання повного рішення може бути відкладено на

строк не більше ніж п’ять днів із дня закінчення розгляду справи,

але вступну та резолютивну частину суд повинен проголосити у

244

тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Вони мають
бути підписані так само, як і повне рішення.

4. Стаття містить такі ж правила винесення й оформлення щодо так званих
мотивованих ухвал, тобто ухвал, які виносяться у нарадчій кімнаті у
вигляді окремого процесуального документа; що стосується інших ухвал,
якими вирішуються окремі дрібні питання, вони постановляються без виходу
до нарадчої кімнати, оголошуються негайно після їх постановления та
заносяться до журналу судового засідання.

Стаття 210. Зміст ухвали суду

1. Ухвала суду, що постановляється як окремий документ, скла

дається з:

1) вступної частини із зазначенням:

часу і місця її постановления;

прізвища та ініціалів судді (суддів – при колегіальному розгляді);
прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань)
сторін та інших осіб, які брали участь у справі;

предмета позовних вимог;

2) описової частини із зазначенням суті питання, що вирішується

ухвалою;

3) мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд

дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи

ухвалу;

4) резолютивної частини із зазначенням: .

висновку суду;

строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

Ухвала, яка постановляється судом не виходячи до нарадчої кімнати,
повинна містити відомості, визначені пунктами 3,4 частини першої цієї
статті.

Якщо ухвала мас силу виконавчого документа і підлягає виконанню за
правилами, встановленими для виконання судових рішень, така ухвала
оформлюється з урахуванням вимог, встановлених Законом України “Про
виконавче провадження”.

1. Новий ЦПК вперше не лише перелічив питання, які входять до змісту
мотивованої ухвали, але й структурував цей зміст. Мотивована ухвала
згідно цієї статті складається, як і судове рішення,

245

з чотирьох частин: вступної, описової, мотивувальної та резолютивної. У
вступній частині зазначаються час і місце винесення ухвали, відомості
про склад суду, про секретаря судового засідання, про сторін та інших
осіб, які беруть участь у справі, про предмет позову, тобто про вимоги
позивача. В описовій частині зазначається суть питання, що вирішується
ухвалою. Мотивувальна частина містить мотиви, з яких суд дійшов певних
висновків, і закон, яким при цьому керувався суд. Резолютивна частина
містить в імперативній формі висновки суду по суті питання, а також
строк і порядок набрання ухвалою законної сили, можливість та порядок її
оскарження.

2. Відносно ухвал, які постановляються без виходу до нарадчої кімнати,
коментована стаття встановлює, що до журналу судового засідання
заносяться відомості, які відображаються у мотивувальній та резолютивній
частинах мотивованої ухвали, тобто мотиви ухвалення певного вирішення
питання, закон, яким керувався суд, висновок суду, можливість і порядок
їх оскарження.

Стаття 211. Окремі ухвали суду

Суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши
причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему
ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів
щодо усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня
надходження окремої ухвали повинно бути повідомлено суд, який постановив
окрему ухвалу.

Окрему ухвалу може бути оскаржено особами, інтересів яких вона
стосується, у загальному порядку, встановленому цим Кодексом.

1. Одним із видів ухвал суду першої інстанції є окремі ухвали, які .
являють собою реакцію суду на виявлені при розгляді справи порушення
законності окремими посадовими особами чи громадянами, або істотні
недоліки у роботі державних підприємств, установ, організацій,
сільгосппідприємств, кооперативних організацій, їх об’єднань, інших
громадських організацій. Пленум Верховного Суду України зазначав у п. 23
постанови № 9 від 21 грудня 1990 р. «Про практику застосування судами
процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій
інстанції» («Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний кодекс України.
Ухвали Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах». – К., 1999.
246

– С 355), що не можуть залишатися без реагування факти
безгосподарності, непродуктивних витрат, порушення державної, трудової,
договірної дисципліни, трудових, житлових та інших конституційних прав
громадян.

Окрема ухвала постановляється у вигляді окремого процесуального
документа у нарадчій кімнаті. Підприємства, установи, організації,
посадові особи, трудові колективи, одержавши таку ухвалу, зобов’язані
вжити необхідних заходів щодо усунення зазначених в ухвалі недоліків і в
місячний строк повідомити про вжиті заходи суд. Невжиття необхідних
заходів на вимогу суду або несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу тягне
за собою адміністративну відповідальність.

Якщо при розгляді цивільної справи суд виявить у діях сторони або іншої
особи ознаки злочину, то він повідомляє про це прокурора або сам порушує
кримінальну справу у передбачених законом випадках.

Окрема ухвала може бути постановлена як при винесенні рішення, так і в
тих випадках, коли справа закінчується без винесення судового рішення,

Залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду, несвоєчасна
відповідь на неї тягнуть за собою штраф від п’яти до восьми
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 1856КпАП).

Стаття 212. Оцінка доказів

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на
всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних
у справі доказів.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу
окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться
мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

1. Оцінка доказів є заключною та найбільш відповідальною стадією процесу
доказування. Вона полягає у визначенні судом вірогідності та сили
доказів. Як стверджував Джон Локк, розум ніколи не дозволить відкинути
більшу очевидність на користь меншої або підтримати вірогідність проти
достовірності.

247

Встановлення вірогідності передбачає перевірку доброякісності джерела
доказів (компетентності експерта, дійсності документа і т. ін.) та
процесу формування доказів (стан здоров’я свідка, час доби, погодні
умови тощо).

Перевірити силу доказів означає перевірити, чи можна на підставі даного
доказу, цієї сукупності доказів зробити висновок про наявність чи
відсутність шуканого юридичного факту.

4. Відповідно до коментованої статті і судової практики можна

навести такі принципи оцінки доказів: а) докази оцінюються судом

(кожний окремо й усі в сукупності); б) докази оцінюються за внут

рішнім переконанням суддів; в) внутрішнє переконання має бути

не беззвітним, не інтуїтивним, а заснованим на всебічному, повно

му і об’єктивному розгляді у судовому засіданні обставин справи;

г) при оцінці доказів судді повинні керуватися законом. У рецензії

на четверте видання Коментарю ЦПК й у праці «Установление об

стоятельств гражданского дела». – М. – 2000. – С. 83 – 85 О.Т. Боннер

висловив цікаву і правильну думку про те, що внутрішнє переконан

ня – це явище, що являє собою нерозривний зв’язок об’єктивного і

суб’єктивного. Тому це поняття є досить суперечливим, оскільки

не може бути зовнішнього переконання. У зв’язку з зазначеним, за

стосування цього поняття у законодавстві, юридичній літературі і

судовій практиці слід виправдувати тим, що переконання суддів має

формуватися без втручання зовні, без зовнішнього впливу.

5. Оцінка доказів здійснюється не тільки у нарадчій кімнаті

при винесенні рішення. Вже у стадії відкриття справи й у стадії

її підготовки, вирішуючи питання про прийняття чи витребування

доказів, суддя оцінює їх з погляду належності до справи. Докази

оцінюються також у процесі їх дослідження в судовому засіданні.

Суб’єктами оцінки доказів є й особи, які беруть участь у справі,

однак їх оцінка, що озвучується в судових дебатах, не має таких

правових наслідків і безпосереднього впливу на характер рішення,

як оцінка доказів судом.

Стаття 213. Законність і обґрунтованість рішення суду

Рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного
судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обгрунтованим с рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих
обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і
заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому
засіданні.

248

Суд є органом влади, одним із основних завдань якого є розгляд і
вирішення цивільних справ. Як орган, що здійснює державну функцію
правосуддя, суд наділяється відповідними повноваженнями. Свої владні
висновки суд втілює у судові процесуальні документи -судові рішення.
Залежно від характеру питань, що вирішуються судом, постанови суду
першої інстанції поділяють на судові рішення і судові ухвали.

Судове рішення – це найважливіший документ суду, оскільки воно є владним
актом. Документ, що постановляється як рішення від імені держави, являє
собою наказ, веління, імператив, що адресується як учасникам процесу,
так і відповідним органам держави (наприклад, органам державної
реєстрації актів цивільного стану, житлово-комунальним органам).
Веління, наказ суду грунтується на встановлених фактах, на підтвердження
існування або відсутності між сторонами спірного пра