.

Темченко В.І. 2001 – Формування професійної правосвідомості співробітників міліції (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 20150
Скачать документ

Темченко В.І. 2001 – Формування професійної правосвідомості
співробітників міліції

ПЕРЕДМОВА

Однією із головних цінностей Конституції України є проголошення ідеї
правової соціальної держави. В ряду принципів правової держави є принцип
верховенства права, який передбачає пов’язаність правом громадян,
держави та її службовців. Одним із шляхів реалізації принципу
верховенства права є досягнення стану суспільної поваги до права, як
певної природно обумовленої закономірності існування соціальної форми
матерії та загальносоціальної цінності.

Особливо важливим є з’ясування шляхів формування поваги до права у тієї
частини державних службовців, що професійно займаються охороною права.
Зокрема, до цієї групи відносяться співробітники міліції, для яких
повага до права, заснованного на внутрішній переконаності особистості,
на усвідомленні соціальної цінності права, його слушності,
справедливості та солідарності з правом і законом визначальна якість та
сутність професійної діяльності.

В реальній правовій дійсності відбувся розрив між проголошеними
правовими принципами Конституції та втіленням їх в системі позитивної
нормотворчості та реалізації. Поширеним став правовий нігілізм
населення. Правовий нігілізм уразив і правоохоронні органи. Особливо
загострились проблеми збереження природних прав і свобод громадян,
криміналізації державної влади на всіх рівнях, корупції. Актуальним і
небезпідставним є питання про загрозу національній безпеці суспільства в
цілому.

Нова система суспільних відносин викликала необхідність підвищення
значення правоохоронної діяльності держави, зміни змісту форм і методів
боротьби із злочинністю та перебудови організаційної структури
правоохоронних органів адекватно потреб оновлення всього механізму
правового регулювання. З метою реалізації потреби суспільства і держави
в науковій організації юридичної діяльності” постає завдання
реорганізації правового виховання на засадах нового демократичного
політико-правового

мислення та оновлення професійної правосвідомості правоохоронців,
зокрема, співробітників органів внутрішніх справ.

Відповідно до цього виникає потреба: з’ясування об’єктивних
закономірностей сутності дії природних, позитивно-правових та
психологічних механізмів поваги до права в структурі правосвідомості;
визначення поняття, теоретичної моделі та концепції формування
професійної правосвідомості співробітників ОВС.

Методологічну і теоретичну основу цього дослідження складають наукові
положення філософії, соціології, психології, загальної теорії права,
галузевих правових наук.

Результати дослідження розширюють теоретичні уявлення про загальне
поняття правосвідомості, поняття професійної правосвідомості та
особливості правосвідомості співробітників міліції, її зміст,
призначення, місце і роль у всьому процесі соціальної дії права. В
роботі з’ясовуються соціально-економічні, психологічні, політичні,
правові та етичні особливості формування професійної правосвідомості,
визначається місце і роль юридичної освіти та правового виховання в
цьому процесі.

Питання про поняття, структуру і суть правосвідомості ґрунтовно
розроблені в літературі. Разом з тим не можна не відзначити загальний
методологічний недолік розробок з цього питання: поняття правосвідомості
розглядалось з формально-юридичних, позитивістських позицій, а сутність
через догматизовано-класову призму.

В запропонованій роботі у розумінні поняття правосвідомості
відображаються сучасні підходи до розуміння поняття права як категорії,
що відображає всі аспекти існування феномену права: від природних та
соціально-психологічних закономірностей існування суспільства до
звичаєвого, та позитивного права.

Правосвідомість – це специфічна форма відображення особою ткономірностей
існування соціальної форми матерії, яка включає

інтелектуальні, емоційні та вольові процеси і стани: правові почуття,
знання, переконання, вольові установки та ін.

Автор звертає увагу на аналіз пізнавальної (когнітивної), емоційної та
мотиваційно-вольової форми діяльності свідомості. Окремо в структурі
правосвідомості виділяється та з’ясовується поняття «почуття права».

Почуття права людиною – це і єдина та протилежна імперативно-атрибутивна
дихотомія психологічного переживання, і природно вкорінене почуття
духовно-правової гідності, правової автономії, взаємного визнання, і
воля до права та його принципів. Іншими словами, прававі почуття можна
визначити як генетичне та соціальне обумовлене почуття певних взаємних
прав і обов’язків між людьми на основі почуття справедливості та
необхідності природної рівноваги людини у суспільстві і суспільства у
світі матеріального.

Почуття права – це почуття особи природного об’єктивно обумовленого
порядку речей, процесів, станів і закономірностей існування та розвитку
матеріального світу і суспільства зокрема.

Розглядаючи поняття «повага до права», автор звертає увагу на два
головних аспекти цього питання:

• поваги до права як до певної природно-правової загальнолюдської
незаперечуваної цінності;

• поваги до позитивного права чи у конкретній його зовнішній
формі відображення у часі і просторі стосовно певної держави, чи у
співвідношенні з позитивним правом, що накопичило все людство.

Тому до складових «моделі» поваги до права відноситься :

• відношення до права, як загальнолюдської цінності;

• відношення до ггравотворчості та позитивного права (з точки
зору його номосу, принципів, лібертарно-юридичного та функціонального,
рівнів);

• відношення до правореализацп.

Важливою складовою в структурі правосвідомості є правові установки, які
включають три виміри: когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний)
і поведінковий (конативний). Сутність правової установки

5

співробітників органів внутрішніх справ визначається: як готовність,
схильність до усвідомлення і реалізації змісту і сутності
природно-правової рівноваги буття людини і суспільства.

Співробітники міліції сприймають, усвідомлюють, інтерпретують, пояснюють
чи передбачують правові явища з допомогою певних понятійних систем та
моделей правового характеру. Моделі уявляють собою певні біполярні
дихотомічні правові конструкта і утворюють ієрархічну систему. Система
конструктів, їх послідовність, супідрядність, правова сутність та інші
кількісні та якісні характеристики визначають відповідний
морально-правовий вибір особи та установки до дії в правовій сфері.
Дієвість та стабільність цієї системи створюється в результаті
багаторазового застосування та аналізу ступеня її доцільності та
ефективності в тих чи інших умовах соціально-правового середовища.

Середовище створює та є носієм економічних, політичних, правових,
моральних та інших цінностей. Кожний із цих чинників визначає змістовну
та якісну структуру фахової правосвідомості та опосередковує конкретні
прояви процесу її формування.

Формування професійної правосвідомості співробітників міліції уявляє
собою процес впливу факторів об’єктивного у суб’єктивного характеру.
Серед суб’єктивних найважливішими є правове виховання та освіта. До
факторів об’єктивного характеру відносяться: соціальна, економічна,
політична, правова системи суспільства і відповідні їм правові,
політичні, економічні, етичні, рілігійні та ін. погляди, тобто, та
соціальна і, особливо, правова практика в якій живуть, формуються і
діють люди та їх соціальні організації та спільності.

З усієї сукупності чинників формування правосвідомості уявляється
можливим виділити деякий ряд чинників, що мають істотний вплив на стан
фахової правосвідомості співробітників міліції.

Одним із чинників формування професійної правосвідомості юристів є
правове виховання. В структуру правового виховання включається: навчання

праву, виховання поваги до права, формування системи правових
переконань, ідеалів та установок на соціально-цінну професійно-правову
діяльність.

З ряду об’єктивних факторів формування професійної правосвідомості
виділяються соціальне середовище та його матеріальна,
соціально-політична, правова, духовна, культурно-побутова сфери
суспільного життя. Стабільність, демократичність, об’єктивна природна
обумовленість соціальної та правової системи суспільства створює і
відповідний змістовний і якісній тип правової свідомості юристів. В той
час, недемократичні державні режими, зокрема, брежнєвський
тоталггарно-номенклатурний державний політико-економічний режим
корупції, як системи позаправових способів, методів і засобів
завоювання, здійснення, утримання й використання політичної влади,
народжують і відповідну суспільну ідеології та її носіїв.

Особливе місце в ряду факторів формування професійної правосвідомості
юристів займає психологічний фактор.

В психологічній науці практично немає єдиної теорії розвитку
особистості, здатної представити проблему у всьому її різноманітті.
Різні теорії виділяють лише окремі аспекти поняття особистості і
представляють їх найбільше значимими.

Так, психоаналітична теорія Фрейда – це психодинамічний підхід до
вивчення поведінки людини, відповідно до якого неусвідомлювані
психологічні конфлікти контролюють поведінку людини.

Гуманістичний напрям у вивченні особистості представляють роботи
Абрахама Маслоу та його концепція ієрархії потреб. У піраміду ієрархії
потреб в порядку домінування А. Маслоу відніс такі потреби: 1)
фізіологічні; 2) безпека і захист; 3) приналежність і кохання; 4)
самоповага; 5) самоакту алізація.

Одним із піонерів когнітивного напрямку зі своєю теорією конструктів
особистості був Джордж Келлі. Келлі стверджував: що поведінка людини
визначена її конструктами, що використовуються для прогнозу майбутніх
подій. Конструктивна система людини змінюється внаслідок своєї

7

непридатності для правильного прогнозу подій і змінюється в міру
необхідності інтерпретувати нові події.

Формування особистості юристів не вичерпується розглянутими
психологічними механізмами, а включає безліч інших психологічних
перетворень, що у даний час достатньо широко висвітлюються в теорії і
практиці психологічної науки.

Важливе місце в роботі займає соціально-політичний фактор формування
правосвідомості. Ряд висвітлених проблем в певній мірі акцентує увагу на
проблемах нинішнього стану нашого суспільства та шляхах розробки
національної ідеології розвитку суспільства і місця в ньому
правоохоронних органів.

До соціальне – культурних чинників формування правосвідомості можна
віднести соціальні установки в неправовій сфері. Істотне місце в системі
цих чинників займає мораль.

Моральні почуття – це духовне джерело кожної людини, його двигун,
природна невід’ємна якість.

Моральні норми і принципи виникають, розповсюджуються і підтримуються у
суспільстві шляхом усвідомлення людьми внутрішньої потреби до вчинення
добра. Певні моделі такої поведінки стають загальновизнаними і
відповідно оцінюваними. Сутність цих норм в тому, що потреба в тих чи
інших діях виникає внаслідок реалізації стану внутрішньої духовної
рівноваги через потреби доброчинної діяльності і справедливості.
Стимулом до добра є саме добро, а не будь-яка подяка за це добро.

В роботі визначаються основні системоутворюючі принципи та деякі норми
етичного кодексу поліції. Зокрема, визначається поняття етичної норми,
зміст та сутність етичного обов’язку, мети, угоди, моральної крайньої
необхідності, відповідальності, принципи етичного прагнення, власної
духовно-етичної рівноваги, етичної солідарності, спорідненості етичного
почуття, етичної гідності.етичної рівноваги, взаємовизнання та етичної
недоторканості, етичних очікувань та ін.

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ Й МОДЕЛЬ ПРОФЕСІЙНОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ СПІВРОБІТНИКІВ МІЛІЦІЇ

1.1.Поняття свідомості

Багатовікова історія практичної діяльності й буття людини – це свідчення
просторово-часової еволюції його специфічного середовища існування,
знарядь і засобів виробництва, форм спілкування і соціальної
організації, усього різноманіття культури. Досвід культурного творення
складає зміст характерних для суспільне розвиненої людини форм
відображення, що утворюють людську свідомість і позначають вищий рівень
психічної активності людини як соціальної істоти.

Поняття буття. Світ у цілому є єдиною об’єктивною реальністю, дійсністю,
яка має внутрішню логіку свого існування, закони розвитку і
відображається у свідомості окремих індивідів.

В категорії буття об’єднуються такі основні ідеї:

• світ існує як безмежна об’єктивна реальність і цілісність;

• природне й духовне, індивіди й суспільство існують рівноправно
в різних формах і утворюють єдність світу;

• світ відображається у свідомості людей, а свідомість, у свою
чергу, має зовнішню форму відображення в діях конкретних індивідів чи
їхніх спільностей.

У розуміння сутності буття виділяються такі форми:

• буття речей, тіл та процесів, які поділяються на: а) буття
речей, процесів та станів природи; б) буття в цілому природи; в) буття
речей і процесів, створених людиною;

• буття людини: буття людини у світі речей та специфічно людське
буття;

• буття духовного (ідеального), яке поділяється на
індивідуалізоване духовне й об’єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;

• буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття
окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

Усі форми буття мають два аспекти: буття матеріального і буття
ідеального. Матеріальне буття – це поняття матерії та форм її існування.
Особливу увагу слід звернути на сутність соціального буття.

В межах діалектичного матеріалізму поняття матерії включає дві вимоги
-бути об’єктивною реальністю і відображатись у людській свідомості та
відчуттях, існуючи незалежно від них.

Матерія наділена властивостями: вона не знищувальна і не створювана,
скінчена й нескінчена, перервна й неперервна, структурна, перебуває у
стані руху, зміни та існує в просторі й часі.

Існує декілька видів матерії – речовина, поле, фізичний вакуум.
Розрізняють структурні рівні її організації: мікросвіт, макросвіт і
мегасвіт, а також: системи неживої природи, біологічні системи,
соціальне організовані системи [196].

Головною властивістю матерії є рух у просторі й часі.

Поняття свідомості. Свідомість – – це найвища, притаманна людям якість,
яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності,
уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, регулюванні і
самоконтролі поведінки, яка має зовнішні форми відображення творчого
перетворювального характеру та пов’язана з мовою.

У філософській літературі до основних взаємопов’язаних між собою
елементів свідомості відносять: усвідомлення явищ, знання,
самосвідомість, емоції, воля.

Передумовою виникнення свідомості є відображення. Відображення є
здатністю матеріальних об”єктів, процесів, явищ відтворювати пов’язані з
ними об’єкти зовнішнього світу. Відображення існує у неживій та живій
природі.

У розумінні відображення людиною необхідно розрізняти поняття «психіка»
і «свідомість». Психіка складається із взаємопов’язаних систем

усвідомленого (мислення, відчуття, увага, пам’ять, воля) та
неусвідомленого (емоції, навички, автоматичні дії, інстинкти, інтуїція).

Свідомість є властивістю людського мозку. З точки зору матеріального
розуміння свідомості процес мислення супроводжується певними
біохімічними, фізіологічними та іншими змінами в мозку. Ідеальним у
свідомості є образне відображення і характеризується тим, що суб’єктивні
образи речей не мають матеріальних властивостей цих речей.

Цей процес характеризується як розпредметненням (створенням у свідомості
ідеальних образів), так і опредметненням (перетворенням ідей у реальні
предмети). Зовнішньою формою відображення свідомості є мова, практичні
дії та їх, наслідки. Свідомість є суспільною за своїм походженням та
індивідуальною за своєю сутністю.

Людина може одержувати інформацію за допомогою звичайної мови й у
вигляді інших знакових систем (математики, кібернетики, інших систем
символів). Знак виконує роль збереження, перетворення та передачі
інформації [196].

Свідомість має різні рівні та форми. Однією з форм свідомості є
правосвідомість.

1.2.Поняття і структура правосвідомості

Поняття правосвідомості. Проблема правосвідомості в юридичній літературі
розроблена достатньо глибоко. Найбільш поширеним визначенням
правосвідомості у правовій літературі є розуміння її як сукупності
поглядів, теорій, уявлень і почуттів людей (їхніх колективів, класів, у
певній мірі суспільства в цілому) щодо діючого і бажаного права та
правопорядку. При цьому в правосвідомість включаються як позитивні, так
і негативні знання, переконання, уявлення, оцінки, почуття і т.п. про
сутність, призначення, властивості і принципи права, законність,
правопорядок і інші правові явища [156].

Основи правосвідомості визначає соціальна приналежність людей. По
соціальній ознаці звичайно виділяють правосвідомість різноманітних
об’єднань людей, а також осіб певної фахової приналежності (юрист), роду
діяльності (суддя, прокурор, адвокат, інженер, студент і т.д.). При
цьому відзначається їхня спільність у сутності правосвідомості і різниця
у змісті [169, ст.391]. Аналіз соціальної структури правосвідомості має
наукові підстави. Розглядаючи правосвідомість з позицій соціальної
структури суспільства, варто звернути увагу на те, що суспільств о
складається не тільки з класів, але і з людей, що входять у різні
формальні і неформальні групи: вікові, релігійні, етнічні групи та
соціальні прошарки, різноманітні партії та інші політичні і громадські
організації.

Люди відрізняються по приналежності до тих чи інших інститутів влади, по
ступеню своєї соціальної захищеності, об’єктивним можливостям впливу на
реальне положення справ, по своєму місцю і ролі в системі суспільного
виробництва і розподілу, фаховій підготовці і інформованості, умовам і
місцю проживання та ін.

Для вірного розуміння поняття правосвідомості слід зазначити загальну
хибу розробок по цьому питанню радянських часів, яка уявляється в тому,
що правосвідомість суспільства розглядалася переважно через класову
призму. При цьому соціалістична правосвідомість характеризувалася як
винятково справедлива «сукупність правових ідей, поглядів робітничого
класу» і ставився знак рівності між соціалістичним (справедливим) і
класово-пролетарським [96, ст.31; 170,ст.И].

При цьому ідеї і погляди робітничого класу в умовах суспільства
«розвинутого соціалізму», зображалися як такі, що збігаються з
правосвідомістю інших класів і прошарків суспільства. Загальновизнаним
було поняття «єдиної» правосвідомості радянського суспільства [149,
ст.79; 97, ст.103].

Типовою в літературі була теза догматизованого мислення: «Перемога
соціалізму, побудова його, в основному, вносить корінні зміни в
структуру

І:

правосвідомості. Поступово створюється єдина соціально-класова система
суспільної свідомості, зникають суспільні умови для існування
протилежних соціалістичній свідомості цілісних соціально-класових систем
суспільних ідей, тому що немає вже їхніх носіїв в особі яких-небудь
класів або інших значних соціальних прошарків. Відповідно до цього в
середині соціалістичного суспільства зникають і різноманітні
соціальне-класові системи правової свідомості» [128, ст.42-43].
Аналогічні твердження ввійшли і у навчальну літературу [176, ст.294].
Відступ від цих догм розглядався як єресь.

Така ідеологічна установка шодо розуміння свідомості практично
принижувала значення індивідуальної свідомості окремої людини і
перебільшувала значення класової політико-правової ідеології та
психології ототожнивши її з поняттям суспільної свідомості.

Соціологічний аналіз правосвідомості та інші наукові пошуки показують
хибність цих позицій. Дійсність така, що класово-пролетарські ідеї не є
єдиними для самого робітничого класу в зв’язку з тим, що він
розшарувався, і через те, що цілий ряд ідей самому пролетаріату був
нав’язаний і виявився йому чужим. Класова структура змінилася у світі
так, що цього не міг передбачати навіть зрілий К.Маркс.

В літературі, зокрема, вказується, що виник новий соціальний прошарок
-середній клас. Велике значення стали одержувати стратифікаційні моделі
побудови суспільства на відміну від моделей, що засновані на суспільному
поділі праці, а також ідеї солідарного співвідношення інтересів
різноманітних спільностей.

Також не важко передбачити соціальні і політичні наслідки
комп’ютеризації і автоматизації виробництва, до яких наше суспільство
вже підійшло, а на Заході вже в значній мірі потягло перекваліфікацію і
дискваліфікацію працівників, перерозподіл працюючих з виробничих сфер в
сфери обслуговування та інформації [200, ст. 12-21]. Проте ясно, що і у
нас цей процес викликав зміни структури робітничого класу і його
індивідуальної правосвідомості.

13

У цьому контексті важливо з’ясувати співвідношення класових і
загальнолюдських цінностей у правосвідомості в зрізі соціальної
справедливості. Правова норма – це певна ідеальна модель. Реальне
досягнення цієї моделі, що втілює соціальну справедливість, як і
досягнення будь-якого ідеалу, завжди відносне.

Розуміння відносності соціальної справедливості в літературі припускає
місце для деякої незадоволеності тих чи інших груп населення, навіть
коли справедливість законодавче закріплена та уявляє собою певний
«суспільний договір». Тим більше, ідеї одного класу не можуть служити
максимально можливим втіленням справедливості для всіх членів
суспільства.

Тому, говорячи про сутність правосвідомості, варто виходити з того,
наскільки вона виражає соціальну справедливість у контексті
загальнолюдських цінностей, а не тільки ідей одного класу, групи чи
суспільного прошарку.

З’ясування цієї проблеми в історії політичної і правової думки,
філософії, філософії права та інших наук має достатньо глибоке коріння.

У представників юридичної позитивістської і соціологічної шкіл права
(Г.Ф. Шершеневич, С.А. Муромцев, Н.М. Коркунов, М.М. Ковалевський), а
також Б.Н. Чичеріна і Б.А. Кистяківського категорія правосвідомості
уявляється як усвідомлена на рівні вищої нервової діяльності мотивація
індивідом своєї поведінки.

Загальноприйнятим у юридичній літературі є розуміння правосвідомості як
складного структурного утворення, що володіє своїм специфічним предметом
відображення і категоріями, що і відрізняє його від інших форм
суспільної свідомості.

Більшість сучасних і значна частина дореволюційних авторів зводять
правосвідомість до відображення у свідомості духу і характеру діючих
законів.

Одним із видатних філософів сучасності, що створив свою
філолофсько-правову доктрину був Іван Олександрович Ільїн (1883-1954).

У його соціально-філософських поглядах категорії
правосвідомості

••І

присвячена фундаментальна монографія «Про сутність правосвідомості» і
інші твори.

І.А.Ільїн поняття правосвідомості визначає з позицій природно-правового
підходу: як природне почуття права, як особливу духовну настроєність, як
інстинктивне правове почуття, у якому людина стверджує власну духовність
і духовність інших людей.

Правосвідомість розуміється не з формально-юридичних позицій, а у
філософсько-метафізичному значенні і не зводиться до засвоєння і
відтворення у свідомості норм позитивного права (законосвідомість), або
до суб’єктивних інтерпретацій про право.

Ільїн проти ототожнення понять «правосвідомість» і «законосвідомість».
На його думку, це є ототожнення права і закону. Тому вступити в
правовідносини означає «піднятися думкою і волею до ідеї права і до цілі
права, тобто до духу як джерелу живої правоти» [122].

Людина у своїй поведінці, на думку Ільїна, відтворює імперативи
природного права, а «у правосвідомості бере участь не тільки знання і
мислення, але й уява, воля, почуття, людська душа, людський інстинкт».

Людина усередині себе має масштаб правого, його внутрішня сутність
завжди говорить йому, що має силу закону.

Правосвідомість є інстинктивна воля до духу, до справедливості, яке
охоплює також і волю, і уяву, і думку, і всю сферу несвідомого досвіду.

У основі правового життя будь-якого народу, вважає Ільїн, лежать три
аксіоми (істини).

Перша істина – закон духовної гідності. Почуття власної гідності є прояв
духовного життя людини. З цього погляду поняття правосвідомості є воля
до права і спроможність мотивувати свої вчинки свідомістю цієї цілі.

Друга істина – закон автономії. Ільїн наполягав на первинності свободи
внутрішньої стосовно свободи соціальної. Свобода добувається через
внутрішнє самозвільнення. Зовнішня свобода в її істинному змісті є
природний прояв внутрішньої свободи. Таким чином, правова свобода не є
винятково

15

свобода зовнішня (політична) у її позитивістському тлумаченні.

Третя істина – закон взаємного визнання. Ця аксіома припускає взаємне
духовне визнання, і взаємну повага та довіру між суб’єктами
правовідносин, визнання безумовної гідності суб’єкта і його волі до
права.

На думку Ільїна, будь-який цивільно-правовий договір – прояв довіри до
зрілості, стійкості правової волі контрагента і, що особливо важливо –
довіри громадян до своєї влади.

Відсутність духовної гідності, автономії, взаємної поваги і довіри
учасників правовідносин, контроль громадян із боку влади лежать, на
думку Ільїна, в основі поліцейської держави [122].

Подібна позиція знайшла своє відображення і в працях Л.Петражицького,
який розглядав поняття права через психологічні закономірності людини:
правові емоції та почуття людини імперативно-атрибутивного характеру
[131]. Ці правові почуття (правових можливостей та обов’язків) носять
одночасно єдиний і протилежний характер. Правові почуття – це одночасно
почуття права і обов’язку. Наприклад, людина відчуваючи своє право
користуватися природним джерелом води відчуває право іншої людини на
подібні дії, що уявляє собою правовий обов’язок. Цим правові почуття
відрізняються від інших переживань людини. Зокрема, моральні переживання
– це переживання тільки імперативні (почуття обов’язку).

Вважається, що така позиція має обгрунтування і відображає сучасні
підходи до розуміння поняття права, як категорії, що відображає всі
аспекти існування права: від природно-правового, психологічного та
звичаєвого до позитивного права.

Тому достатньо обгрунтовано буде визначити, що правосвідомість має своїм
предметом відображення всі правові явища.

Правосвідомість – це специфічна форма відображення особою
закономірностей існування соціальної форми матерії, яка включає
інтелектуальні, емоційні та вольові процеси і стани: правові знання,
переконання, почуття, вольові установки та ін.

16

Специфічними способами і формами відображення свідомістю суспільного
життя є його специфічні правові категорії і поняття: право і обов’язок,
закон і законність, суд і правосуддя, правопорушення і юридична
відповідальність, позивач і відповідач, злочин і покарання та ін [192,
ст.27; 111, ст.6-9; 25, ст.8-9].

У цих основних категоріях правосвідомість виражає знання права і
відношення до нього. Цим воно відрізняється від політики, моралі, інших
форм суспільної свідомості, які мають свої предмети відображення і свої
особливі категорії. Так, категоріями політики є політичні норми,
політична система, а категоріями моралі – добро, зло, честь,
справедливість і ін.

Незважаючи на відносну самостійність правової свідомості, вона не існує
цілком ізольовано від політичної, моральної, релігійної свідомості.

Політичні ідеї і погляди відображаючись у правових, постійно піддаються
моральній оцінці. Це відображення відбувається не прямо, а
опосередковано через перевід на юридичну мову в категорії прав і
обов’язків [167,ст.77].

Водночас, відзначає Є.А.Лукашова, взаємообумовленість політичної і
правової свідомості носить настільки глибокий характер, що незважаючи на
визначальний характер політичної свідомості, важко встановити, яка з цих
форм первинна [97, ст.69].

Особливу актуальність дане твердження одержує в даний час: плюралізму
політичних ідей та поглядів різних політичних партій, течій і єдності
загальнолюдських правових і моральних цінностей.

Крім того, не слід принижувати роль релігії у житті. Досвід розвитку
країн світу стверджує, що в багатьох випадках і особливо в країнах
мусульманської віри – релігія має першочергове значення.

Звертає на себе особливу увагу і комплекс морально-етичних поглядів
людства. Це особливо стосується пострадянських країн, де етатизація
суспільних відносин досягла свого апогею і призвела до вимивання та
заміни

морально-етичних та релігійних ціннісних орієнтацій на
позитивно-примусові цінності тоталітарної держави.

Це зауваження має особливе значення у розумінні правосвідомості, як
поняття, що відображає право у всіх різноманітних площинах його
існування та зв’язках з іншими формами свідомості.

Структура правосвідомості. У сучасній філософській літературі
визнається, що більшість дослідників проблем правосвідомості вказують на
пізнавальну (когнітивну), емоційну та мотиваційно-вольову форми
діяльності свідомості [195, ст.228].

Такий підхід сформувався і в теорії права. Тому до структурних
компонентів правосвідомості в літературі відносять: І) правові погляди,
ідеї, почуття щодо чинного права і правопорядку (знання права); 2)
відношення до права і правопорядку, правові переконання, оцінки права,
правопорядку; 3) правові ідеали, уявлення про бажане право і
правопорядок; 4) правові установки [110].

Визначаючи структурні елементи правосвідомості потрібно враховувати, що
правові переживання, почуття, знання, установки стосуються не тільки
позитивного (юридичного) права, але і права звичаєвого та природного.

Вважається, що в цій структурі можна окремо виділити поняття «почуття
права» та більш докладно його з’ясувати.

Почуття права людиною, як зазначав І.Ільїн – це і природне почуття
духовно-правової гідності, і правової автономії, і взаємне визнання, і
воля до права та його принципів.

Іншими словами ці почуття можна визначити як почуття певних взаємних
прав і обов’язків між людьми на основі почуття справедливості та
необхідності природної рівноваги людини у суспільстві і суспільства у
світі матеріального.

Почуття права це почуття особи природного об’єктивно

обумовленого порядку речей, процесів, станів, закономірностей існування
та розвитку матеріального світу і суспільства зокрема.

:

На почутті права, наприклад, грунтується дія принципу права: все, що не
заборонено – те дозволено. Реалізація даного принципу безумовно
передбачає в кожному конкретному випадку спочатку виникнення в
свідомості людини певної моделі правової ідеї, а потім і встановлення
прав і обов’язків між суб’єктами відносин.

Ідея не є самим почуттям, а відображає суб’єктивно-інтелектуальний
нормативний зміст і сутність правових почуттів людини у конкретному
випадку.

Це твердження грунтується на теоретичних положеннях засновника
психологічної школи права Леона Петражицького (1867-1931), який
переконливо довів, що право уявляє собою не тільки об’єктивне нормативне
соціально-економічне явище, але і суб’єктивний за своєю природою феномен
[131].

На цю важливу обставину звертає увагу сучасна наукова література. Так,
А.А. Козловський аналізуючи праці Л.Петражицького звертає увагу на думку
останнього про те, що право виникає з правового почуття, яке природно
вкорінене у психологію людини.

Л.Петражицький стверджуючи наявність у психіці людини глибокого
інтуїтивного природного походження правового почуття пов’язує з ним
існування самостійного типу права – інтуїтивне право. Позитивне право є
лише частковою проекцією інтуїтивного. Тому інтуїтивне право охоплює
більш широке коло стосунків між людьми, які не регулюються позитивним
правом, але реально містять у собі розподіл прав і обов’язків [ 73,
ст.167-169].

На значення і дію почуття права звертає увагу Європейська комісія та
Європейський суд з прав людини.

Так, Комісія, наприклад, визнала неприйнятними заяви двох членів однієї
із політичних партій Нідерландів, в яких обстоювалось право на свободу
вираження поглядів за статтею 10 Європейської конвенції з прав людини в
зв’язку з тим, що ці погляди обстоювали необхідність видворення з країни
всіх небілих робітників-мігрантів. Ухваливши своє рішення Комісія
зазначила, що

19

використання прав Конвенції не повинно протирічити духу і букві цієї
Конвенції [44, ст.87-88]. Дух права – це природні закономірності, а
здатність відчувати закономірності виявляє правові почуття.

Інший приклад. Правова система Європейського Союзу грунтується на
системі нормативно-правових актів, що носять назву «первинного права»
(установчі договори) та «вторинного права».

Поняття «первинне право» охоплює і деякі інші джерела (неписане право).
Це правові звичаї і традиції, які юридичне не закріплені і витікають,
нерідко, із політичних документів (заяв, декларацій, програм). До них
приєднуються і принципи права, процесу, як судового, так і
адміністративного. Обгрунтованим тому буде твердження, що названі
відносини реалізуються на підставі взаємоузгодження правових почуттів
конкретних сторін відношення.

На цю обставину, наприклад, звертає увагу доктрина Договору про ЄЕС.
Сутність доктрини в тому, що норми права EC містяться не тільки в
нормативно-правових актах, а і в неписаному праві. Ця ідея послідовно
відображається в рішеннях Суду EC, яка є складовою частиною його
методології діяльності. [184, ст.280].

Важливість правових почуттів і їх відокремленість у структурі
правосвідомості можна проілюструвати також на особливостях механізму дії
окремих принципів права.

Так, Т.Хартлі розглядаючи, зокрема, загальні принципи права
Європейського Союзу особливу увагу приділив принципу законних очікувань
(legitimate expectations).

Цей принцип передбачає, що суб’єкти підприємницької діяльності можуть
мати законні очікування, наприклад, у випадку падіння курсу валюти, що
компетентні органи влади приймуть як можна швидше заходи з метою
ліквідації ситуації, яка дає можливість використати цю обставину для
спекулятивного збагачення [201, ст. 158-161 ].

Таким чином, підприємці повинні утримуватися від дій, що порушують сам
дух, сутність, принципи права. У випадку порушення цього принципу

державною владою – кожен може звернутися в суд І вимагати відміни
положень нормативно-правового акту, що порушили законні очікування
громадян.

Не важко помітити, що частина суспільних відносин може бути врегульована
не конкретною нормою закону, а принципом права та відповідними почуттями
права суб’єктів.

Доречно буде в цьому в контексті звернути увагу на те, що проблема
«законних інтересів» докладно розглядалась в науковій літературі 80-х
років (М.В.Вітрук, М.І.Матузов, В.МГоршеньов, О.А.Лукашова та ін.).
Дискусія точилася в основному по питанню визначення поняття «законних
інтересів» та включення його в правовий статус особи [28, ст.111-143].

Зокрема, М.В.Вітрук зазначив, що законні інтереси особистості
безпосередньо не охоплюються змістом встановлених законом прав і свобод.
До таких інтересів віднесені інтереси збереження життя людини, законні
інтереси в сфері політичного інформування та ін. [28, ст.11].

На жаль, від теоретичних дискусій до застосування у практику справа не
пішла – не дозволяла радянська нормативістська доктрина, що заперечувала
можливість судового скасування закону і тим більше судової
нормотворчості.

Вважається, що поняття «законні інтереси особи» – лежать в межах
правового принципу «законних очікувань». Дія цього принципу грунтується
на індивідуальному природному почутті права, яке є невід’ємною
правоз’ясовуючою та нормоутворюючою складовою правосвідомості.

1.3. Поняття, особливості та види фахової правосвідомості Поняття
фахової правосвідомості. Теорія правосвідомості, що
розроблена в юридичній літературі, створила передумови для розуміння і
визначення фахової правосвідомості і конкретного його різновиду –
фахової правосвідомості співробітників органів внутрішніх справ.

У науковій літературі затвердилося розуміння фахової правосвідомості, як
однієї з колективних форм правової свідомості, носієм якого є юристи,
яка уявляє собою систему правових поглядів, знань, почуттів, ціннісних
орієнтації

21

й інших структурних утворень правової свідомості спільності- людей, що
професійно займаються юридичною діяльністю, що потребує спеціальної
освітньої і практичної підготовки [167, ст.10-12].

Обов’язковою стороною в такому розумінні фахової правосвідомості є
особлива сфера діяльності суб’єкта правосвідомості – це діяльність
професіонала в сфері правової практики. Відсутність цієї ознаки у
суб’єкта правосвідомості говорить про непрофесійний характер його
правосвідомості.

Таким чином, фахова правозастосовча діяльність або інша юридична
практика суб’єктів – одна з основних характеристик їхньої фахової
правосвідомості. Водночас, не менш важливою для характеристики фахової
правосвідомості суб’єктів є інша ознака: наявність професійно-юридичних
знань, отриманих у процесі освіти професіонала-юриста.

Фахова правосвідомість не чисто «практичне знання», а включає знання і
теоретичні, і практичні, і отримані в процесі правового навчання, і в
процесі правової практики.

Така, у цілому вірна, постановка питання в теорії права дає можливість
уявлень про те, що фахова правосвідомість – це правосвідомість винятково
юристів, що володіють професійно-юридичними знаннями на фаховому,
професійно-практичному або теоретичному рівні [167, ст.100-103].

Проте в літературі висловлені й інші уявлення про поняття фахової
правосвідомості. Такою вважається точка зору О.Крижанівського, викладена
в дисертаційному дослідженні з проблеми правосвідомості спеціалістів
народного господарства.

Автор виділяє спеціалістів-керівників народного господарства, діяльність
яких пов’язана з необхідністю певного і достатнього глибокого обсягу
правових знань. їхня професійно-правова практика пов’язана з
правозастосуванням і сприянням в реалізації права іншим суб’єктам. Тому
О.Крижанівський розглядає їхню правосвідомість як різновид професійної
правосвідомості [84, ст.7].

:

Ю.Грошевий і П.Рабінович у рецензії на книгу Н.Соколова також звертають
увагу на таке визначення фахової правосвідомості, як у цілому
прийнятного, але дещо одностороннього, тому що не ясно, як бути з
посадовими особами, що здійснюють державне керівництво, які, на думку
Ю.Грошевого, «виконують жорстко визначені правові завдання, що
реалізують правові норми особливими методами у специфічних, властивих
тільки даному органу формах», і мають фахову правосвідомість [50,
ст.18-19].

Ця точка зору вважається переконливою. І дійсно, із позицій основних
критеріїв, що визначають фахову правосвідомість (наявність теоретичних і
практичних правових знань і професійно-правової практики з
правозастосуванням), керівники народного господарства такою
правосвідомістю повинні володіти. Інша ‘справа, що добувати теоретичні
знання їм доводиться не на юридичному факультеті.

Помилки концепції освіти і хиби правового навчання працівникам народного
господарства в практиці доводиться виправляти за допомогою самоосвіти,
самостійного вивчення різноманітних збірників законодавчих актів,
настільних книг господарського керівника по законодавству і т.п.

Ці правові збірники містять у собі досить великі систематизовані
матеріали правового характеру. У основному це матеріали по
господарському і трудовому законодавству, а також необхідні матеріали
адміністративно-правового кримінально-правового, природоохоронного
характеру, Конституції й ін.

Таким чином, недостатність відповідної правової освіти в стінах
народногосподарських вузів вимушено поповнюється службовцями в
практичній діяльності, причому останнє обов’язково через те, що з ним
пов’язана сама можливість такої діяльності.

Тому можна стверджувати, що реальність буття вимагає більш широкого
тлумачення кола суб’єктів фахової правосвідомості. Воно містить у собі
не тільки юристів, але й інші групи людей, практика котрих необхідно
пов’язана з правом і його реалізацією. Це особливо актуально в умовах
формування

23

правової держави, коли сфера юридичної практики членів суспільства,
їхніх груп і колективів буде зростати, що у свою чергу спричинить
розширення спеціальної юридичної освіти і виховання цих категорій
службовців.

Характеристика фахової правосвідомості як групової, як правосвідомості
груп людей, діяльність яких у силу їхньої професії пов’язана зі
специфічними для них сферами дії права і потребує в силу цього
спеціальної юридичної підготовки, обумовлює актуальність досліджень
специфіки фахової правосвідомості різноманітних фахових груп, у тому
числі досліджень правосвідомості співробітників міліції. Необхідно
вивчити умови формування їхньої фахової правосвідомості, дослідити
рівень їхньої правової підготовки й умови формування правосвідомості в
практичній діяльності, і поставити завдання підвищення рівня їх фахової
правової освіти.

Види фахової правосвідомості. Для поняття фахової правосвідомості
теоретично і практично цінно розглянути якісні рівні правосвідомості:
науковий, фаховий, повсякденний.

Формально науковий рівень правосвідомості учених юристів не пов’язаний з
щоденною юридичною практикою. Цей рівень є результатом специфічної
наукової діяльності, що володіє особливими методами дослідження
юридичної практики з метою її пізнання і зміни. Оскільки науковий рівень
правосвідомості є результатом фахового дослідження й узагальнення
юридичної практики, то науковий рівень правосвідомості є ніщо інше, як
фахова правосвідомість, що пов’язана з практикою, але іншого рівня,
якості, методів усвідомлення юридичної дійсності і засобу впливу на неї.

До таких висновків прийшов і МЛ.Соколов, що розглядає практичну і
науково-теоретичну правосвідомість як певні рівні фахової
правосвідомості [167, ст.102].

Ми вважаємо, що практичний рівень правосвідомості потрібно розглядати,
як характеристику (обов’язкову) для всіх видів правосвідомості. Такий
підхід до розуміння виходить із змісту терміна «практика», під яким
розуміються всі види чуттєво-предметної діяльності людини [197].

24

Тому і повсякденна і фахова правосвідомість є правосвідомістю
практичною. Практична діяльність – головна умова формування
правосвідомості. Без неї немає і правосвідомості.

Розглядаючи в цьому плані рівні фахової правосвідомості, слід зазначити
деякі особливості. Фахова правосвідомість відрізняється від
повсякденної, насамперед, по обсягу і методу усвідомлення юридичної
дійсності, якісній структурі правосвідомості, рівню знання правових
явищ, тощо.

На практиці дуже часто це зводилося до формального розмежування по
диплому правознавця того чи іншого рівня освіти. Уявляється, що
критерієм оцінки виступає, насамперед, конкретний обсяг юридичних знань,
що одержується у навчальному закладі і задовольняє можливість виконувати
фахову діяльність, пов’язану з юридичною практикою.

У цьому аспекті можна говорити і про спеціалізований обсяг знань, що
складає відповідно фахову правосвідомість.

Приймаючи до уваги спеціалізацію юридичної практики, фахову
правосвідомість можна розглядати з позицій правозастосовчої діяльності,
діяльності в сфері законотворчості, господарювання, правоохоронної
діяльності, а також в сфері юридичної науки і вузівської юридичної
освіти.

1.4. Поняття фахової правосвідомості співробітників міліції

Концепція фахової правосвідомості є основою для розуміння і визначення
поняття фахової правосвідомості співробітників міліції.

МВС в своїй структурі має ряд основних підсистеми. Одним із цих
підрозділів є міліція. У кожній із підсистем є атестовані співробітники
і вільнонаймані. Атестованих ми включаємо в поняття «особовий склад».

Об’єктом даного дослідження є фахова правосвідомість особового складу
міліції. Кожна юридична професія має свою якісну визначеність, що
вносить специфіку в правосвідомість її представників тих або інших
юридичних спеціальностей. Таку специфіку має професія співробітника
міліції.

25

Основним і вирішальним критерієм або чинником для формування і розвитку
фахової правосвідомості співробітників міліції є суспільний поділ праці,
положення професіоналів міліції в соціальній структурі суспільства, у
структурі ОВС, їх роль у суспільному поділі праці, правовій практиці.

На цій основі співробітників міліції відносять до носіїв специфічної
фахової правової свідомості.

Спеціалізованість фахової правосвідомості співробітників міліції в
юридичній літературі пов’язують також з поширеним в соціології і
соціальній психології поняттями соціальних ролей, рольових функцій,
рольових позицій особистості тощо [80; 81; 207].

У сучасних роботах вчених ідея людини-виконавця, що розглядалась раніше,
як ідея буржуазного походження, обґрунтовується як ідея, що містить
раціональне зерно, і обумовлена соціальною структурою суспільства,
змінюваної в конкретній історично сформованій системі поділу праці,
місцем і функцією індивіда (у даному випадку – співробітника міліції) у
цій системі, політичними, юридичними, моральними й іншими нормами і
цінностями суспільства [8; 22; 92].

З зазначеною позицією в літературі про фахову правосвідомість
співробітників міліції варто погодитися. Очевидно, що співробітники
міліції є носіями фахової правосвідомості. Насамперед тому, що їхня
діяльність найбільш тісно пов’язана з практикою забезпечення регулюючого
впливу права на суспільні відносини, характеризується вищими формами
соціально-правової активності, застосуванням права, правовим вихованням,
правотворчістю.

Водночас, діяльність співробітників міліції в сфері юридичної практики
обумовлює наявність спеціального юридичної освіти, що є основною ознакою
й умовою формування і функціонування фахової правосвідомості. Не менш
очевидно і те, що співробітники міліції в силу історично сформованої
практики в системі суспільного поділу праці виконують тільки їм властиву
специфічну роль у боротьбі зі злочинністю, що певним чином говорить і
про специфіку фахової правосвідомості.

26

Таким чином, фахова правосвідомість співробітників міліції – це

правосвідомість спеціальної групи людей, що професійно займаються
юридичною діяльністю в межах компетенції ОВС, яка формується внаслідок
спеціальної освітньої підготовки і практичної діяльності та
характеризується єдністю соціальних задач, форм і методів професійної
діяльності

Компетенція міліції лежить у сфері забезпечення особистої безпеки
громадян, захисту їхніх прав і свобод, законних інтересів, попередження
правопорушень і їх припинення, охорони і забезпечення суспільного
порядку, виявлення і розкриття злочинів, розшуку осіб, що їх вчинили,
забезпечення безпеки дорожнього руху, захисту власності від злочинних
зазіхань, участі в наданні соціальної і правової допомоги громадянам,
сприяння в межах компетенції державним органам, підприємствам, і
організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків [125].

Спільність соціальних задач і функцій, властивих як ОВС, так і іншим
державним органам, ми пов’язуємо також із забезпеченням розвитку
демократії, загальнолюдських цінностей у суспільстві і іншою діяльністю
в умовах побудови незалежної держави.

Отже, діяльність у правовій сфері в межах, установленої законом
компетенції, створює спільність професійно-етичних і правових поглядів,
соціально-психологічних установок реалізації норм права, усієї
практичної діяльності, а також визначають для цієї професійної
спільності систему специфічних правових знань, оцінок, теорій, уявлень,
почуттів, традицій і навичок, стереотипів, установок, ціннісних
орієнтацій, що і складає зміст фахової правосвідомості співробітників
міліції, і, водночас, визначає специфіку правосвідомості різноманітних
груп середовиша міліції.

Істотно для визначення предмета (об’єкта) фахової правової свідомості
співробітників міліції вважається позиція, що склалася в науці,
відповідно до якої в основі відображення всіх видів суспільної
свідомості лежить суспільне буття в цілому.

Отже, в основі фахової правосвідомості співробітників міліції – буття.
З погляду предмета відображення важливим є виділення сфер у фаховій
правосвідомості відповідно до галузей права і видів правовідносин.

У зв’язку з тим, що правосвідомість як дане в загальному його змісті
поняття може бути і пасивним відображенням, то фахова правосвідомість (у
тому числі, і співробітників міліції) здебільшого є активним
відображенням дійсності.

У основі фахової правосвідомості співробітників міліції лежить не просто
буття, а діяльне професійно-правове буття, що знаходиться в
практично-юридичній площині. Активна цілеспрямована юридична практика –
є специфічна ознака фахової правосвідомості співробітників міліції.
Непрофесійна сторона правосвідомості співробітника міліції, що має вплив
на правосвідомість, правову культуру, може формуватися і буденно.

Важливим критерієм, що характеризує фахову правосвідомість, як уже вище
відзначалося, є наявність певної теоретичної і практичної юридичної
підготовки носіїв правосвідомості.

Цю сторону фахової правосвідомості співробітників міліції необхідно
розглядати з позицій вимог наявності визначеного спеціалізованого
теоретичного і практичного обсягу і якості правових знань, їх
співвідношення з іншими знаннями, засобів одержання цих знань, їх
реальність, ефективність, практику втілення та ін.

По сформованій практиці в райвідділах міліції на місцях фактично
обов’язковим юридична освіта є тільки для слідчих, керівників органу і
деяких інших. Нерідко на посади слідчих призначаються особи, що тільки
розпочали заочне навчання в юридичних закладах освіти чи інші.

Інші підрозділи органів внутрішніх справ мають у своєму складі
співробітників із різноманітною освітньою підготовкою, як із спеціальною
юридичною, так і не юридичного профілю. Спеціалісти, що не мають
юридичної освіти в процесі практичної діяльності чи шляхом самоосвіти
опановують певним обсягом правових знань. Багато в чому, з урахуванням

специфіки, навантаження, місцевості й інших чинників, донедавна така
юридична підготовка рахувалося достатньої. Таким чином, ці
співробітники, як і посадові особи, що здійснюють державне керівництво,
досягають певного рівня фахової правосвідомості, але на сьогоднішній
день цей рівень юридичної освіти потребує якісної зміни за допомогою
обов’язкового навчання в системі навчальних закладів МВС.

1.5. Групова та індивідуальна фахова правосвідомість співробітників

міліції

Теорія соціальних груп виділяє самі різноманітні спільності людей.
Стосовно до проблеми правосвідомості співробітників міліції виправданою
вважається позиція розгляду останньої через розуміння великих і малих
соціальних груп.

Велика соціальна група – особовий склад співробітників міліції. Мала
соціальна група може бути розглянута, як колектив окремого органа
внутрішніх справ, його підрозділів, окремих служб.

Основний критерій виділення тієї або іншої групи – є спільність цілей і
завдань, інтересів, цінностей, стереотипів і настроїв, корпоративності,
згуртованості, групових норм і стандартів, відношенням до інших
соціальних груп, а також, відповідно тому спільність фахової діяльності
й адекватної спеціальної підготовки, що і визначає сутність їхньої
правосвідомості.

У якості соціальної групи особовий склад міліції несе в собі всі основні
ознаки цього виду спільності. Його особливістю є, зокрема, спроможність
бути суб’єктом певної поведінки і діяльності. У зв’язку з цим дії
індивіда приймають груповий характер впливу на суспільні відносини.

Особовий склад міліції як соціальна група володіє і самосвідомістю, що
виявляється в розумінні спільності завдань, цілей, інтересів,
відмінності останніх від завдань, цілей і інтересів інших соціальних
груп. Властиві даним групам і групові психічні процеси, що стосуються
певних світоглядних

: ••

цінностей, які виявляються на тому або іншому рівні групової фахової
правосвідомості та мають вплив на свідомість особистості.

Н.Я.Соколов відносить юристів до інтелігенції, як професійно-юридичної
групи, що володіє певною кваліфікацією і що займається розумовою працею
[168, ст.14-15].

П.П.Баранов відзначає, що не всі підгрупи особового складу органів
внутрішніх справ мають ознаку, що характеризує їх як інтелігенцію
(наприклад, праця міліціонерів ІШС) [12, ст.84-86]. Таким чином
заперечується думка, що одержала поширення в соціологічній літературі,
відповідно до якої до інтелігенції відносяться всі особи, що займаються
розумовою працею не залежно від спеціальної освіти.

Ми підтримуємо думку Н.Я.Соколова і П.П.Баранова і розуміємо особовий
склад міліції як змішану по змісту праці специфічну групу невиробничого
характеру.

Ця соціальна група співробітників міліції зазнає постійного впливу
різноманітних чинників. У їхньому числі соціальні, науково-технічні,
організаційні й інші. Дія цих чинників впливає як на саму структуру
соціальної групи, так і на їхню фахову правосвідомість.

Відповідно цілям, завданням, формам і методам діяльності співробітників
міліції, як соціальну групу, можна структурувати по ознакам статі, віку,
посади і фаху.

У відповідності із ст.16 Закону України про міліцію «особовий склад
міліції складається з працівників, що проходять державну службу в
підрозділах міліції, яким відповідно до чинного законодавства присвоєно
спеціальне звання міліції» [125].

У залежності від спеціального звання, соціальна група ділиться на
рядовий, молодший, середній і старший командний склад.

Фахова і посадова диференціація дає уявлення про конкретні форми
правоохоронної діяльності, коло функціональних обов’язків, ступеня
відповідальності, розподіл компетенції і т.п., шо відповідним чином дає

,:

уявлення про спеціалізацію в правосвідомості як по ознаці юридичної і
практичної підготовки, так і безпосередньої практичної діяльності.

У фахові (основні) підгрупи входять співробітники служб: карного
розшуку, слідства і дізнання, боротьби з економічною злочинністю, служби
охорони суспільного порядку, дільничних інспекторів, підрозділів
спеціального призначення, патрульно-постової служби міліції, чергової
частини та ін.

З іншого боку, співробітники міліції з позицій посадового диференціації
входять в інспекторський і керівний склад різноманітного рівня. У
районному органі, наприклад, можна назвати оперативних уповноважених,
дільничних інспекторів, начальників відділень і керівників органу.
Подібний поділ охоплює й інші структурні підрозділи ОВС.

Розглядаючи індивідуальну правосвідомість співробітника міліції, варто
наголосити на ту обставину, що дане явище не є щось відокремлене,
відірване, а органічно єдине з загальним поняттям свідомості
особистості. Знання про співробітника міліції, як про істоту
соціальному, дає можливість з’ясувати і фахову правосвідомість. У
літературі ці ознаки відносять до ознак соціологічного портрета [12,
ст.13].

У основі аналізу індивідуальної фахової правосвідомості повинно бути
положення про нерозривну єдність форм свідомості і діяльності. В той же
час, індивідуальна фахова правосвідомість співробітників міліції включає
загальні риси фахової правосвідомості співробітників міліції як
різновиду групової свідомості.

Фахова правосвідомість на індивідуальному рівні постійно в розвитку.
Тому чітку межу між його повсякденною, фаховою і теоретичною
правосвідомістю навряд чи можна провести разом і назавжди. При відомих
умовах одне переростає в інше.

У стиснутому виді добір соціальних характеристик особистості
співробітника міліції можна зробити в рамках концепції структури
правосвідомості особистості: «знання», «відношення», «установка
поведінки» [216,ст.136-140].

Індивідуальна фахова правосвідомість співробітників міліції уявляє
собою складне структурне утворення, що відрізняється від правосвідомості
інших громадян насамперед не його елементами, а їхнім змістом, глибиною,
якістю і зв’язками між ними.

Індивідуальні особливості правосвідомості визначаються місцем людини в
системі суспільних відносин, його освітою, вихованням, життєвим досвідом
і т.п. Правові погляди, почуття, установки співробітників міліції
«вмонтовані» в конкретну систему їхніх індивідуальних ціннісних
орієнтацій, «прив’язані» до характеру, схильностей, інтелекту, іншим
параметрам особистості.

1.6. Модель фахової правосвідомості співробітників міліції

Поняття моделі та структура фахової правосвідомості співробітників
міліції. Для з’ясування стану фахової правосвідомості особового складу
міліції необхідно скласти соціологічний портрет сучасного співробітника
міліції, мати уяву про автостереотипи, про поширеність тих або інших
необхідних йому фахових якостей, а також визначити модель фахової
правосвідомості співробітника міліції, конкретні структурні складові
частини цієї моделі.

З’ясування поняття моделі фахової правосвідомості співробітника міліції
має особливе значення для успішного виконання завдань його формування.

Визначення «соціологічного портрета», «моделі» правосвідомості
співробітника міліції, рис, ознак, властивостей і якостей, що
характеризують цю модель уявляється можливим через призму діяльного
принципу [193, ст.12], як найбільш перспективного напрямку дослідження
усіх форм свідомості людей. У цьому плані необхідно подолання як
вульгарних-економічних уявлень про свідомість людини винятково як
продукту обставин, так і ідеалістичних уявлень про можливість
удосконалення людини засобами виховання.

Структура «моделі» правосвідомості, у тому числі фахової
правосвідомості, досліджувалася в літературі з початку 70-х років.

К.К.Платонов об’єднав усі властивості особистості в чотири основних
підструктури: І) інтереси, прагнення, ідеали, індивідуальний світогляд,

32

моральні І політичні переконання і погляди, відношення до навколишніх,
до себе, до праці; 2) знання, уміння і навички; 3) емоції, відчуття,
сприйняття, почуття, мислення, воля; 4) біологічно обумовлені якості,
або темперамент [138,ст.143-145].

А.М.Яковлєв розглядав особистість як єдність знання, відношення і
поведінки [216, ст.136-140]. Ці положення були використані і у теорії
правосвідомості.

Так, надзвичайно важливими й актуальними для характеристики моделі
фахової правосвідомості є роботи П.Є.Недбайло, виконані ще на початку
70-х років.

В той же час Є.В. Назаренко розглядаючи структуру правосвідомості,
виділяла в змісті правосвідомості чотири основних компоненти: а) знання
чинного права, суб’єктивних прав і обов’язків у політичних, трудових,
майнових відношеннях, а також у їх відношеннях у сім’ї, побуті,
колективі; б) повага до права і закону, заснована на солідарності з ним,
на переконанні в його соціальній цінності; в) правові ідеали, що
виражають критичне відношення до правової дійсності; г) готовність до
активного використання суб’єктивних прав у всіх областях громадського
життя, активне прагнення до досягнення своїх правових ідеалів,
нетерпимість до будь-якого порушення закону, права» [112, ст.22].

Даний підхід до розуміння правосвідомості знайшов своє відображення і в
розробці теорії правової культури, правової активності, проблем
правового виховання, а надалі і проблем фахової правосвідомості, у тому
числі фахової правосвідомості співробітників ОВС.

Тому в даний момент особливо актуальною стає сучасна модель спеціаліста.
На це звертається увага і у вітчизняній, і у західній літературі.

Створюючи уяву сучасного поліцейського в США, наприклад, спеціалісти
виходять із того, що поліція не займається лікуванням соціальних хвороб,
а виступає як представник влади, покликаної усунути миттєву кризову
ситуацію.

33

Американські фахівці з правозастосовчої діяльності висловлюють
побажання бачити у сучасного поліцейського такі якості: уміння подібно
соціологу аналізувати обстановку у суспільстві, подібно психологу і
юристу оцінювати поведінку людей, володіти деякими медичними навичками,
мати відвагу, терпіння і працьовитість [120, ст.36].

В зв’язку з цим визначення моделі фахової правосвідомості співробітників
міліції потребує спочатку визначення загальної концепції функцій
правоохоронних органів, а потім стосовно до неї і конкретного
обгрунтування моделі юридичної освіти.

Аналіз останньої юридичної літератури по цьому питанню дас можливість
визначити основні пріоритетні цілі і завдання юридичної освіти
співробітників міліції.

Стратегічною ціллю юридичної освіти співробітників міліції є реалізація
потреб особистості, суспшьства і держави в науковому навчанні
співробітників міліції фаховій юридичній діяльності, необхідної для
цивілізованого розвитку людської культури на основі принципів
гуманізації, інтернаціоналізації, демократизацій, юридизації,
фундаменталізації, спеціалізації і технологізації [85].

До основних завдань, що випливають із стратегії юридичної освіти
співробітників міліції варто віднести:

• формування правових знань – знань норм права і практики їх
застосування;

• формування демократичного політико-правового світогляду;

• прищеплювання навичок використання юридичного, нормативного
інструментарію для вирішення практичних завдань;

• перехід від переважного навчання знань правових
норм, до пріоритетного навчання юридичної діяльності, до
вивчення технології політичних і юридичних процесів, навчанню
юриспруденції в сполученні різноманітних видів юридичної діяльності:
правотворчій, правозастосовчій, правовиховній;

• підготування особистостей, що володіють
розвинутими організаторськими здібностями, спроможних
відповідально і грамотно приймати рішення, що забезпечують гарантію
прав особистості, правової і соціальної захищеності громадян;

• формування морально-правових переконань і
установок, заснованих на пріоритеті загальнолюдських цінностей [85].

Фактично цілісна науково обгрунтована концепція юридичного освіти
стосовно органів внутрішніх справ відсутня. Це пов’язано як із
загальними змінами економічного характеру, так і змінами напрямків
діяльності правоохоронних органів взагалі.

Незважаючи на об’єктивні причини перехідного періоду становлення
правоохоронних органів, загальне розуміння цієї проблеми може бути
визначено. Цьому повинно сприяти визначення моделі фахової
правосвідомості співробітників міліції й обсягу їх фахових знань
зокрема.

Виділення в понятті моделі фахової правосвідомості співробітника міліції
його складового елемента – юридичних знань, потребує більш детального
його розгляду.

1.6.1. Правові знання —головний елемент моделі правосвідомості

У юридичній науці до логіко-нормативного блоку правової свідомості
юристів, у тому числі і співробітників ОВС, відносять об’єм правової
інформованості, глибину юридичних знань, рівень юридичного мислення,
тобто розуміння вимог законодавця і суті правових явищ і процесів,
уміння аналізувати, зіставляти їх з вимогами законодавця і робити на
основі цього правильні висновки. Це стосується і фахової правосвідомості
співробітника міліції.

Найважливішою ознакою правової культури, отже, і моделі фахової
правосвідомості співробітника міліції є знання, а також правильне
розуміння сучасного права, правових принципів, політичних, економічних і
ідеологічних завдань, засобом здійснення яких служать закони, а також
правові навички.

35

Більш високим рівнем правових поглядів є перехід від простого знання
права до його наукового пізнання, яке відбувається через розуміння права
в його цілісності та єдності з суспільним буттям.

Правові знання і навички набуваються співробітниками міліції як у
процесі одержання фахової освіти, так і пізніше, в результаті практичної
діяльності.

Безперечно, що повне знання законодавства кожним співробітником міліції
неможливо та й у цьому немає необхідності. Розпорошеність і
узагальненість знань, знання про все право при відсутності конкретних
знань -не тільки не потрібно професіоналу, але і шкідливо.

Як відзначив В.А.Сапун, в основі фахової правосвідомості лежать
спеціалізовані знання про правові норми і принципи та механізм правового
регулювання.

Для правильної правозастосовчої діяльності необхідні глибокі знання
законодавства і практики його застосування, детальне уявлення про дію
норм та юридичні наслідки їх реалізації [160, ст.53].

Вимога глибини, детальності, якості пізнання повинно визначити і їхню
раціональну кількість або необхідний об’єм.

У науковій літературі намітився підхід до розуміння цієї проблеми з
погляду визначення необхідного мінімуму правових знань для професіонала,
що являє собою дуже складну теоретичну і практичну проблему.

Можна, в певній мірі, погодитися з концепцією «знання» права в
правосвідомості, висунутої П.П. Барановим. З його точки зору знання
права уявляє собою конкретно вимірювану результативну категорію.

У такій якості правове знання співробітників міліції (особового складу)
містить у собі дві основні складові:

• активне знання чинного законодавства, що відноситься
до компетенції органів внутрішніх справ;

• поінформованість про право як соціальне і культурне явище
[14, ст.26].

До активного знання чинного законодавства, віднесеного до компетенції
органів внутрішніх справ, відносяться ті галузі, інститути і норми, що
прямо і безпосередньо регулюють діяльність ОВС.

У загальному розумінні до активного знання поряд із кримінальним,
адміністративним, кримінально-процесуальним, виправно-трудовим та іншим
законодавством у нього входять розділи, інститути, групи норм, що
регламентують відношення в сфері охорони природи, суспільної безпеки,
освіти, охорони здоров’я та ін. Цей нормативно-правовий матеріал, на
думку Баранова, співробітник зобов’язаний знати детально і глибоко [ 14,
ст.27-28].

Не стосовне до діяльності ОВД законодавство не потребує детального
знання, а потребує загальної поінформованості.

Поінформованість особового складу про право уявляє собою найбільш
загальні знання, що мають систематизований характер знань і уявлень про
правові явища, їх законодавче втілення, реалізацію і т.п.

Із змістовної точки зору, це дані про законодавство, що регламентує,
трудові, земельні, шлюбні і інші відношення. Співробітник міліції
зобов’язаний орієнтуватися в них «на загальних підставах», виходячи з
отриманої відповідної освіти.

Глибоке знання цих правових норм і відносин не обов’язково в зв’язку з
тим, що співробітники не виступають у ролі правозастосовувачів у цих
галузях юридичної практики [14].

Спірним, проте, уявляється віднесення Барановим. теоретичних знань, а
також знань про устрій правової системи суспільства до інформаційного
блоку.

З одного боку, теорію держави і права можна визначити, як систему
загальних знань і уявлень про різноманітні явища державно-правової
дійсності. Проте, з цього не виходить, що термін «загальні» рівнозначний
поняттю «загальна поінформованість». Навпаки, система теоретичних
уявлень повинна носити достатньо глибокий, фундаментальний характер. Від
теоретичних знань про право залежить правильне розуміння права, його
норм і інститутів.

:~

Розуміння права, його соціальної значимості не варто ототожнювати з
безпосереднім знанням тих або інших норм законодавства. Але саме знання
його сутності, системності, якості практичного втілення, взаємозв’язку
соціального призначення права і реального його втілення в житті –
джерело розуміння законодавства [ 156, ст.49].

Різниця між тим що декларується і реально втіленим у законодавстві та
експлуатація на уявному втіленні права у життя в пропаганді, пресі,
науці – є грунт нерозуміння як дійсності, так і самого права.

Максимально і оптимально необхідний обсяг цих теоретичних знань важливий
ще і в зв’язку з удосконаленням законодавства і практики його
застосування.

Якими ж знаннями повинний володіти сучасний співробітник міліції?
Вирішення цього питання лежить у площині вже названих вище основних
орієнтирів і проблем, а також комплексу необхідних якостей, що повинні
бути розвинені на основі отриманих знань, умінь і навичок. При цьому
знання, як і освіта в загальному значенні його розуміння, повинні бути
корисні для самої людини і для суспільства.

Головний напрямок науки в галузі відновлення юридичного освіти є його
фундаменталізація, поглиблення спеціалізації, зв’язку навчання з
юридичною наукою і різноманітними видами юридичної практики.

Ці критерії повинні бути покладені в основу реорганізації системи освіти
співробітників ОВС (міліції).

Фундаментальність знання припускає насамперед знання законодавства.
Знання законодавства повинно дати майбутньому спеціалісту МВС вивчення
галузей права, особливо в тій його частині, що пов’язана з професією.

Водночас фундаментальність знань повинна забезпечувати знання не тільки
правових наук, не тільки законодавства, але і практики. У цих цілях
важливо визначення раціонального переліку загальнообов’язкових юридичних
дисциплін для всіх співробітників міліції, а також переліку юридичних

•-

дисциплін, обов’язкових для відповідної основної спеціалізації і
юридичних дисциплін вузькопрофільної спеціалізації.

Фундаменталізація знань повинна враховувати також комплексний
безупинний, взаємозалежний процес загальнотеоретичної підготовки, що
постійно поглиблюється [85].

На різних ступенях юридичної освіти співробітників міліції повинен
враховуватися певний тип такої підготовки для спеціалістів різної
кваліфікації.

Загальнотеоретична підготовка закладається слухачам учбових закладів МВС
на початку навчання шляхом ознайомлення їх з основами теорії права
-основними поняттями і закономірними правових явищ.

Знання основ теорії права повинно одержати подальший розвиток із
вивченням галузевих юридичних дисциплін. Для цього загальнотеоретична
підготовка повинна бути покладена в основу викладання всіх інших
юридичних дисциплін і забезпечувати можливість спадкоємності цієї
підготовки на більш високому рівні як у юридичних вузах, так і у процесі
самоосвіти.

Теоретична правова підготовка повинна бути безперервною протягом усього
періоду навчання і практичної діяльності.

Засвоєння слухачами всього комплексу дисциплін повинно сформувати в них
політико-правове мислення та науковий правовий світогляд. Освіта – це не
тільки одержання певних знань, навчання цим знанням, а і формування
певної позиції особи. Для цього необхідно усунути хиби сучасної
організації освіти, у тому числі і співробітників міліції, коли освіта
стала корпоративною, формально-примусовою з прагматичним розрахунком
[146].

Особлива роль у формуванні особистості та її наукового світогляду
належить юридичним наукам. Ця роль визначається змістом і соціальним
призначенням права.

Без наукових понять теорії права, що характеризують закономірності
правового регулювання, картина суспільства, його рух і функціонування в
науковому світогляді буде неповної. Фундаментальні поняття і категорії
наукової теорії права, що характеризують правову систему, принципи
права,

39

правотворчості і правореалізації, принципи діяльності державного
апарата, у тому числі правоохоронних органів по застосуванню і
тлумаченню права, мають істотне значення для філософського пояснення
громадського життя, для формування і розвитку суспільної системи
поглядів і уявлень про суспільство і його закономірності, про місце
людини в цьому суспільстві [116, ст.56]. Це характеризує світоглядне
знання теоретичної частини юридичної науки.

Для співробітників міліції, змістом праці яких є юридична діяльність, що
визначає роль, як вказувалося, мають галузеві і спеціальні юридичні
дисципліни, що дають знання, що складають базу їх загальної спеціальної
підготовки. Вони також беруть участь у формуванні правового світогляду.

Юридичні дисципліни покликані в першу чергу дати співробітникам міліції
професійно-правові знання, на основі яких повинні сформуватися певні
правові погляди, правові переконання, правові ідеали, повага до закону,
громадянська дисципліна і відповідальність, правосвідомість, заснована
на науковому світогляді.

На дану обставину звертає увагу і Генеральна Асамблея ООН у Кодексі
поведінки осіб по підтримці правопорядку. В ньому зазначено: «… норми,
як такі, не будуть мати практичної цінності доти, поки їх зміст і
значення за допомогою навчання і підготовки, і шляхом здійснення
контролю не стануть частиною кредо кожної посадової особи по підтримці
правопорядку» [71].

Отримані в стінах вузу знання, повинні забезпечити майбутньому
співробітнику можливість якісно заміщати ту або іншу посаду в системі
ОВС відповідно до кваліфікації, і що дуже важливо – розвинути
спроможність самостійно орієнтуватися в нормативному, правозастосовчому
матеріалі і конкретних юридичних фактах. Дана обставина потребує знань
методології і методики роботи співробітника з нормативним матеріалом.

У науковій літературі якості формовані під впливом, головним чином,
юридичних знань, відносять до професійно-ділових. До них відносять 3
групи якостей: конструктивно-посвідчувальні, пошукові і комунікативні.
Серед

•-

якостей називаються системність і глибина знань, нестандартність
мислення, культура, логічність і наполегливість, пильність,
товариськість і ін.

Наявність цих і інших необхідних співробітнику міліції якостей говорить
про досягнення або не досягнення засобами правової освіти фахової
підготовки спеціаліста ОВС.

В остаточному підсумку мова може йти про наукову обгрунтованість,
логічність, закінченість моделі навчального процесу, спроможність
формування фахової правосвідомості.

Таким чином, правові знання служать однією із необхідних умов, що
забезпечують фахову активність співробітника міліції. Тому дуже важливо
знання юридичної діяльності.

При формуванні концепції правової освіти спеціаліста ОВС особливо
важливо забезпечення переходу від переважного навчання норм права до
пріоритетного знання юридичної діяльності. Це нагальна вимога дня, чому
повинна сприяти відповідна модель навчального процесу.

Перелік необхідних правових знань у фаховій правосвідомості
співробітників міліції потребує конкретизації в залежності від їхньої
спеціалізації. Так, діяльність у таких підрозділах, як карний розшук,
відділах по боротьбі з організованою або економічною злочинністю
потребує різного співвідношення необхідних фундаментальних знань і
поінформованості.

Можна зазначити, що мінімум правових знань пов’язується з конкретною
діяльністю певної категорії співробітників ОВС, яка у загальному обсязі
знань потребує диференційованого до неї підходу.

Звичайно, що є різниця в необхідному обсязі знань рядового, середнього і
старшого командного складу. Має значення і конкретна місцевість, де
знаходиться орган внутрішніх справ, і конкретне навантаження кожного
співробітника, і багато інших факторів.

Категорія «знання» у фаховій правосвідомості співробітника міліції
включає і деякі знання не правового характеру, що використовуються в
правозастосовчій діяльності (наприклад, знання в сфері психології,
фізіології,

41

релігії, медицині), без яких неможлива сама по собі така діяльність,
або значно страждає через відсутність таких знань. Наприклад,
організація боротьби з організованою економічною злочинністю у
банківській сфері потребує формування відповідного обсягу економічних
знань. Тобто, мова йде про спеціалізовані знання і вміння, які мають
значення для якості, глибини знань правових в структурі правосвідомості
та результатів професійної діяльності.

1.6.2. Відношення співробітників міліції до права і інших правових явищ

Центральне місце в структурі фахової правосвідомості співробітників
міліції займає їхнє відношення до чинних правових норм і інститутів.

У цілому така постановка проблеми знайшла відображення у науковій
літературі. І.Сабо вважає, що основним в оцінній діяльності індивіда є
характер правосвідомості, тобто позитивне або негативне відношення особи
до чинного права і до його основних інститутів [152, ст.218]. Теорія
держави і права звертає увагу на відношення людей до правових норм,
практики їх застосування, законності, правосуддя, як найважливішої
ознаки правосвідомості. Це відзначається і у літературі про фахову
правосвідомість. Відзначається, що поважне відношення до чинних правових
інститутів співробітниками органів внутрішніх справ є визначальним
компонентом правового усвідомлення дійсності.

З погляду емоційно-оцінної сторони, у структуру правосвідомості, на
думку В.І.Камінської і А.Р.Ратінова, входять чотири види оцінних
відношень:

• відношення до права (його принципів, інститутів, норм);

• відношення до поведінки громадян;

• відношення до правоохоронних органів і їх діяльності;

• відношення до своєї правової поведінки [66, ст.58].

Окремим видом таких відношень, на наш погляд, варто виділити відношення
до правотворчості.

і !

Відношення до правотворчості з позиції розуміння ступеня фактичного
втілення в нормах права принципів демократії, справедливості,
доцільності, економічної обумовленості та адекватності – вихідна позиція
для інших видів відношення співробітника міліції в сфері права,
діяльності правоохоронних органів, поведінки навколишніх і своїй
власній.

Іншою стороною у розумінні поняття відношення до права є співвідношення
права і його реалізації. Право – це реально діюча система. Тому, на наш
погляд, проблеми відношення до права в значній мірі лежать у сфері
реалізації позитивного права.

Відношення до права може мати дихотомічний характер: правовий нігілізм
чи повага до права. З точки зору ідеальної моделі правосвідомості нас
цікавить створення правового та психологічного механізму поваги до права
і усунення факторів його ігнорування.

Для цього умовно виділимо головні напрямки проблем з’ясування та
визначення характеристик «моделі» поваги до права:

• відношення до права, як загальнолюдської цінності;

• відношення до правотворчості та позитивного права;

• відношення до правореалізації.

Для співробітників міліції повага до права і закону є найважливішою
рисою, компонентом фахової правосвідомості. Повага повинна бути
заснована на внутрішній переконаності особистості, усвідомленні
соціальної цінності права, його слушності, справедливості та
солідарності з ним.

Спроможність до законослухняної поведінки та наявність відповідних
переконань в правосвідомості визначає сутність правомірної поведінки.

Проте в реальній правовій дійсності відбувся розрив між проголошеними
правовими принципами, втіленням їх у законодавстві і реалізацією їх в
практиці. Поширеним став правовий нігілізм населення, який уразив багато
в чому і правоохоронні органи.

У зв’язку з цим, уявляється цікавою позиція колективу вчених:
М.І.Козюбри, А.П.Зайця та ін. Ця позиція припускає розуміння
спроможності

43

додержуватися юридичних правил з почуття поваги до них, внутрішньої
згоди з їх цільовим призначенням, якщо право не ототожнювати з законом.

Критеріями права пропонується розуміти: по-перше, ступінь добровільності
і свободи учасників договору; по-друге, ступінь рівності в здійсненні
прав і обов’язків учасників відношень і претензій один до одного з
приводу неадекватного виконання зобов’язань; по-третє, можливість сторін
звернутися до незалежного арбітра і оскаржити дії партнера, що не
узгоджуються з договірними умовами [74, ст.74].

Намагання подолати протиріччя між правом і законом знайшло місце і
багатьох інших наукових та публіцистичних працях. Зокрема, Н.В.Вітрук
з’ясовуючи поняття законності зазначив, що при з’ясуванні поняття
законності в радянський час робився наголос на розумінні законності як
режиму неухильного виконання законодавства й обходилось питання про
зміст самих норм.

На перше місце при характеристиці законності ставився принцип
верховенства закону. Закони трактувалися виключно в позитивістському
аспекті та як акти, що виражають волю пролетаріату, або волю всього
народу. Як відомо, воля трудящих не завжди збігалася з волею правлячої
еліти і відповідно вираження цієї волі в законодавстві.

Для розуміння законності істотне значення має зміст самих норм права,
виражених в законодавстві та їх ціннісна оцінка. Зміст законності
втілюється тільки в законодавстві, що адекватно втілює правові принципи,
загальнолюдські цінності, досягнення соціальної справедливості,
невід’ємні права і свободи людини стосовно об’єктивних тенденцій
суспільного розвитку.

Законність, підкреслив Вітрук, режим реального вираження права в законах
держави.

Порушенням законності є прийняття нормативного акту, що протирічить
праву [177, ст.506-507].

До необхідності з’ясування ідеї та поняття «верховенства права»
звертаються знову і знову.

44

Так П.М.Рабінович зазначив, що принцип верховенства права має
самостійний характер лише у випадку, коли саме право інтерпретується як
явище, що виникає та існує незалежно від держави, від діяльності її
законодавчих та інших органів [144, ст.ЗО].

А.П.Заєць також поділяє таку думку, з’ясовуючи поняття верховенства
права, що закріплене у ст.8 Конституції України. «Верховенство права
…означає не лише верховенство його формальних джерел – Конституції та
закону, а й визнання природного права як безпосереднього регулятора
суспільних відносин» [60, СТ.101,132,140].

Важливим та своєчасним є також визнання А.П.Зайдем необхідності
«вузького» розуміння поняття законодавства, як сукупності лише законів
[60, СТ.143]. Це дасть можливість відокремити Закон від інших НПА. В
такому випадку, наприклад, якщо в законі зазначено, що суддя повинен
підкорятися тільки закону, то інші НЛА ним можуть бути визнані як
протиправні.

Підкреслюючи, що джерелом любої суспільної влади є народ і тільки народ,
важливо зазначити те, що в контексті з’ясування поняття моделі поваги до
позитивного права значущим є розуміння правового закону з позицій його
демократичної функції та сутності, як певного нормативного
урівноваженого консенсусу волі та влади всього суспільства, що виражає
формально рівний масштаб свободи громадян, та справедливості.

Тому логічним є формальне визнання актів представницьких органів
(парламенту, місцевих Рад) та актів загальнодержавних та місцевих
референдумів як таких, що в тій чи іншій мірі виражають консенсус волі
громадян. Ці акти з більшою вірогідністю можуть претендувати на якість
правових, звичайно, при умові їх легітимації.

Поняття легітимація розуміється як аксеологічний аспект процесу набуття
правовими ідеями незалежного від особи характеру (об’єктивація, або
законотворення) через визнання і підтримку правових ідей у суспільстві
(власне легітимація чи правотворення) [60, ст.36-39].

45

Це теоретичне положення підтримуване А.П.Зайцем має певне значення у
розумінні розмежування понять поваги до позитивного права і закону. Але
є потреба зауважити на те, що процес об’єктивації має певні демократичні
механізми реалізації і в правовій державі цей процес повинен співпадати
з процесом легітимації. Останнє є основною ознакою правової держави.
Правова держава – це, в першу чергу, правова процедура. В неправовій
державі відсутня будь-яка правова процедура, в тому числі і легітимація.

В розмежування понять правотворення і законотворення А.П.Заєць пропонує
покласти легітимацію, як процес схвалення владно-державних приписів
органів держави. «Ключовим, фундаментальним критерієм істинного процесу
правотворення, а відповідно і правового характеру закону є те, що закон
має відповідати волі та інтересам народу»[60, ст.31, 38-39].

Виходячи із теоретичного положення, що джерелом любої суспільної влади є
народ, можна погодитись в необхідності легітимації закону в тій чи іншій
раціональній формі. Таким чином закон набуває якості
нозитивно-легітимного (встановленого за певною процедурою і
підтримуваного силою держави припису).

Чи є легітимація підставою для визнання закону правовим? Відповідь на це
питання можна проілюструвати найбільше відомим прикладом. Польський
астроном М.Копернік (1473 -1543), творець геліоцентричної системи
всесвіт^’ відмовився від прийнятого на протязі багатьох віків вчення про
центральне положення Землі, чим зробив переворот в природознавстві. Його
ідея, що видиме не є дійсним – стало основою всієї науки. Своє вчення
виклав в праці «Про рух небесних сфер» (1543), яка зібіб по 1828 рік
була заборонена католицькою церквою і не визнавалася суспільною думкою.

Послідовник Коперника Джордано Бруно (1548 -1600) вбачав у природі, як
безкінечній субстанції, першопричину з якої виникає множина інших речей
та пропагував ідеї Коперніка. За свої погляди після відбуття 8-річного
заточення у тюрмі був спалений інквізицією на вогнищі у Римі, що також
було

і’

схвалено суспільною думкою. [197, ст.62,279]. Таких прикладів і в
новітній історії достатньо.

Ці проблеми знайшли достатнього вивчення в загальній і соціальній
психології. Зокрема, Ж.Годфруа звернув увагу на проблеми розвитку
суспільства, у якому конформізм є «життєвою потребою соціальної
системи». Годфруа наводить приклад досліджень Московічі (Moscovici,1979)
і його співробітників. У дослідженнях було показано, що активна меншість
може впливати на більшість із моменту, коли меншість приходить до згоди
про необхідність певних змін і застосовує певну, відповідну «духу часу»
ідеологію. «Коли тиск групи позначається на всьому народі в цілому,
конформізм досягає настільки високого ступеня, що люди починають
втрачати власне обличчя і притримуються поведінки «натовпу», відповідно
змінюючи свій образ мислення і дії. Саме те, що відбувалося з німецьким
народом при нацистському режимі» [41, ст.78].

Тому є підстави зробити висновок, що суспільство може бути джерелом
суспільної влади, а джерелом позитивного права є пізнання природних
законів буття суспільства.

Розкриття об’єктивно існуючих закономірностей суспільного розвитку,
підкреслює С.В.Полєніна, – завдання науки, що уявляє собою процес
формування системи права. Система права визначає систему законодавства,
а не навпаки [135, ст.5 -12].

Крім того, право повинно виражати загальнолюдські цінності, що стало
загальновизнаним у науці. Національний суверенітет, як зазначив
Генеральний секретар ООН К.Аннан, не повинен використовуватися як щит
для тих хто порушує права і посягає на життя побратимів [114].

На нашу думку законодавство любої країни, навіть при умові, що його
визнає більшість населення, не повинно порушувати, в першу чергу, права
на гідність конкретної і окремої людини, як одного із основоположних
принципів концепції верховенства права і прав людини.

Можна погодитися з думкою Ю.А. Тихомірова, що право встановлене окремою
державою повинно включати «загальновизнані принципи і норми міжнародного
права…забезпечені державою і інститутом громадянського суспільства і
світового співтовариства»^ 79, ст.5-12].

Тому, в цьому контексті, важливо звернути увагу на Європейську конвенцію
з прав людини, яку ратифіковано нашою країною. Конвенція набула
характеру найбільш досконалого та ефективного у світовому масштабі
інструменту захисту прав людини. З точки зору застосування норм цієї
Конвенції в EC теоретично обґрунтовується і практично застосовується
принцип права, як «живого інструменту», а не норми-догми. [19,
ст.57-62].

Так, Д. Гом’єн з’ясовуючи статтю 8 Конвенції звертає увагу на те, що
Європейський Суд з прав людини по справі Маркс проти Бельгії ухвалив, що
право на повагу до приватного і сімейного життя вимагає від кожної
держави встановлювати у своїй національній правовій системі правила
таким чином, щоб дозволити всім заінтересованим особам вести нормальне
сімейне життя [44, ст.70-72].

Вважається, що в статті 8 Конвенції закріплене і забезпечене силою
держави загальне, не конкретизоване природне право людини продовжувати
біологічне існування свого роду, сім’ї і в цілому людства.

В цьому контексті вважається доцільним з’ясування понять: природного та
позитивного права, їхнього взаємозв’язку, взаємодії та розбіжності, як
основоположних понять, що визначають сутність та зміст поняття «повага
до права».

Людина, як певна форма біологічної матерії має здатність відображення
свого існування та існування навколишньої дійсності в формі усвідомлення
(створення певних ідеальних образів існуючого світу через його
розпредметненяя). З допомогою свідомості людина не тільки створює
ідеальні образи існуючого, але і накопичує певний досвід свого буття, в
тому числі, і соціально-правового. Цей досвід накопичується в певних
знакових формах у свідомості людини і зовнішніх формах відображення
свідомості (мова,

48

писемність та ін.)- Таким чином осягаючи закони розвитку суспільства і
передаючи їх із покоління в покоління людина забезпечує своє існування.

Безумовно, що цей досвід набуває певного культурно-ціннісного змісту,
який забезпечується з допомогою надання йому загальнообов’язковості,
примусовості і забезпеченості у вигляді певних нормативних систем:
релігія і мораль (в певній мірі забезпечені силою громадської думки),
позитивне право (забезпечене примусом держави) та ін.

Разом з тим, з розвитком суспільства певні цінності змінюються,
відмирають чи з’являються, але ніколи не відмирає сам рух цінностей і
його певні природні закони.

Зрозуміло, що виникає питання про природні загальнолюдські цінності і
цінності, що містяться у позитивному праві.

Ідея природного права виникла ще в Давній Греції та Давньому Римі.
Видатними її представниками були Г.Гроцій, Т.Гоббс, Д.Локк, Вольтер,
Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, А.Н.Радіщев і ін.

Сучасна романо-германська правова сім’я у своєму останньому періоді
становлення завдячує школі природного права. Настав час і для нашої
науки звернути увагу на загальнолюдський правовий досвід і усвідомити
його по-новому.

Так, англійський філософ Томас Гоббс (1588-1682) в книзі «Левіафан»
(1651) виклав своє бачення про людину державу і право. Головною думкою
цього трактату є те що, люди рівні від природи у відношенні фізичних і
розумових можливостей. Одна людина фізично сильніше або розумніша
іншого, але різниця між ними не настільки велика, щоб одна людина,
базуючись на ній, могла претендувати на яке-небудь благо для себе, а
інша не могла претендувати на нього з таким же правом.

Що таке, на думку Гоббса, природне право (right of nature) та природний
закон (law of nature)? Природне право – є «свобода всякої людини
використовувати власні сили за своїм розсудом для зберігання своєї
власної природи, т. е. власного життя, і, отже, свобода робити усе те,
що, по його

49

судженню, є найбільше прийнятним для цього». Під свободою, вважає
Гоббс, «відповідно до точного значення слова, припускається відсутність
зовнішніх перешкод, що нерідко можуть позбавити людину частини його
влади робити те, що він хотів би, але не можуть заважати використовувати
залишену людині владу відповідно тому, що диктується йому його судженням
і розумом». Природний закон (lex naturalis) – це знайдене розумом
(reason) загальне правило, відповідно до якого людині забороняється
робити те, що згубно для її життя, або те, що позбавляє її засобів до
його збереження.

Т.Гоббс розрізняв jus і lex – право і закон. Право уявляється у свободі
робити або не робити, тим часом як закон визначає і зобов’язує до тієї
чи іншої альтернативи [39].

Вважається, шо змістом природного права треба розуміти всю сукупність
ціннісного нормативного матеріалу – законів розвитку людства (її
суспільний і індивідуально-персоніфікований характер, взаємозв’язки з
матеріальною та метафізичною реальністю), як певної форми матеріального
існування (руху) суспільства. Тому під природним правом звичайно
розуміють сукупність універсальних норм і принципів, що знаходяться в
основі всіх правових систем світової цивілізації.

Природне право є вищою формою існування справедливості – це закони і
принципи існування людини, що діють поза волею людини чи суспільства.

Аналізуючи різні концепцій про специфіку і сутність природного права,
B.C. Нерсесянц сформулював таке визначення загального поняття природного
права. Природне право – це скрізь і завжди наявне, ззовні дане людині,
вихідне для даного місця і часу право, що як вираження об’єктивних
цінностей і вимог людського буття є єдиним і безумовним першоджерелом
правового змісту й абсолютного критерію правового характеру всіх
людських установлень, включаючи позитивне право і державу.

Дане визначення, з точки зору автора, охоплює усі версії природного
права – як традиційні, так і сучасні, як уявлення про вічне і незмінне
природне право, так і абсолютистські і релятивістські, змістовні і
формальні конструкції

природного права, онтологічні, гносеологічні й аксеологічні
інтерпретації його ціннісного змісту, імперативного характеру,
природно-правові вчення теологічні і світські, раціоналістичні і
інтуїтивні, що виходять із природи речей, природи людини і т. д.

їх можна сформулювати у більш стислі дефініції загального поняття
природного права: природне право – це право, що надане людині ззовні і
пріоритетне стосовно людських установлень; чи: природне право – це
правова форма вираження первинності і пріоритету природного над штучним
у людських відношеннях [118, ст.18].

Позитивне право є зовнішньою формою відображення, але не самого
природного права, а лише суб’єктивного його сприйняття людиною. Для
прикладу. Світло далеких зірок, що ми бачимо – це ще не самі зірки.
Зірки, можливо вже давно погасли, а світло до нас тільки дійшло. Тому
виникає ілюзія зірки, її марево. Таким чином виникає і марево права,
його ілюзія!

Поділ права на природне і позитивне одна із базових аксіом класичної
правової філософії. В літературі з’ясування концепцій легізму і
юснатуралізму у праві пов’язується з визначенням розходжень між ними.

І.Ю.Козліхін констатувавши, що в правознавстві намітився процес
конвергенції юридичного позитивізму і теорій природного права, зазначив
«Конфлікт існує не між різними типами праворозуміння, а між різними
типами світосприйняття: ліберально-індивідуалістським по своїй суті і
колективістсько-етатистським – по своїй суті не правовим» [72, ст.5-11].

Основні розходження між природним та позитивним, на думку В.А.Бачиніна,
в наступному:

• природне право є похідним від природного порядку речей, незаперечуване
і невід’ємне, виникає разом з виникненням людської цивілізації, не
тотожне чинному законодавству, може віддзеркалюватися у всіх системах
нормативного регулювання, нормативно-ціннісна межа природного права –
вища справедливість світового упорядкування;

51

• позитивне право – створене людьми і тому носить суб’єктивний
характер, може не відповідати принципам природного упорядкування речей,
чи суперечити їм; виникає одночасно з формуванням державності; має
зовнішню форму відображення у вигляді формалізованих нормативних актів
юридичного характеру та ототожнює себе з чинним законодавством; виражає
ідею прав і свобод наданих людині в тій чи іншій визначеній державою
мірі; спирається на волю і силу держави; межею справедливості є інтереси
держави; може бути протирічним та автономним [15,ст.122-123].

Разом з тим, іншої форми збереження і, головне, забезпечення
найціннішого, з точки зору суспільства, правового досвіду, ніж у формі
позитивного права людство не знайшло.

Тому розглядаючи поняття «повага до права» потрібно підкреслити її
двоєдність:

• повага до права як до певної природно-правової загальнолюдської
цінності;

• повага до позитивного права чи у конкретній його зовнішній
формі відображення у часі і просторі стосовно певної держави, чи у
співвідношенні з позитивним правом, що накопичило все людство.

Очевидно, що в цьому полягає методологічний підхід до розуміння поняття
терміну «повага до права» І а сутність підходу до вирішення питань
формування такого відношення у правосвідомості людини. Тому важливим є
наступне:

• усвідомлення права, як однієї із закономірностей існування
(руху) людського суспільства (як форми матерії);

• позитивне право є формою об’єктивної якості людини суб’єктивно
відображати закони свого природно-правового існування;

• повага чи неповага до позитивного права лежить в межах
розуміння міри відповідності позитивного права природному.

Вважається важливим в розумінні поваги до позитивного права виділити
наступні рівні:

52

1. лібертарно-юридичний (гносеологічний, онтологічний та аксеологічний
аспекти);

2. номосу права (змістовний);

3. функціональний та принципів права;

4. правореалізаційний.

Доцільно також визначити загально-соціальний та спеціально-юридичний
аспекти поваги до права. Можливо, ця проблема лежить в межах з’ясування
терміну «вплив права».

Стосовно предмету нашого дослідження важливим є також виділення рівня
поваги до права із статусно-правової точки зору.

1.Лібертарно-юридичний рівень поваги до права

Лібертарно-юридичний аспект розуміння поваги до права передбачає аналіз
сутності і змісту права через закріплення в праві принципу
формально-рівного масштабу рівності, свободи і справедливості, як однієї
із загальнолюдських правових цінностей. Формальність – головна якість
права, яка передбачає рівність в правоздатності і відсутність
«зрівнялівки» в дієздатності.

Як зазначив B.C. Нерсесянц (ідеолог лібертарної теорії права), «принцип
формальної рівності розуміється як вихідне джерело юридичної онтології
(що є право?), аксіології (в чому цінність права?) і гносеології (як
пізнається право?)» [118].

Тому цим принципом користуються в розумінні і поняття права, і його
цінності, сутності, і шляхів пізнання права, і егалітарної (від
фр-egalite -рівність) функції права.

Розуміння права через призму загальнолюдських цінностей, принципу
загальної формалізованої міри рівності, свободи і справедливості,
співвідношення цього поняття з конкретною нормою припускає можливість
реального втілення поваги до позитивного права, як внутрішнього
переконання.

Стосовно конкретної норми було б утопічним очікувати загального
дотримання розпоряджень по внутрішньому переконанню. Це очевидно.

53

Уявляється, що жодний нормативний акт не може бути абсолютно
справедливим для кожного. В якийсь момент самий справедливий закон може
стати і своєю протилежністю, а в іншому випадку – не врахувати інтереси
дуже незначної меншості, але все ж членів суспільства.

У тому випадку, коли закон втілює в собі елемент загального договору, то
механізм компенсації «витрат» його дії може бути принципово шанованим.
Вкрай важливим є реально діючий порядок (механізм) уточнення, зміни і
скасування законодавчих актів, що дає можливість кожному члену
суспільства, незалежно від його соціальної, національної і іншої
приналежності, скористатися цим правом і- реально домогтися суспільної
уваги і доцільного рішення.

У контексті з’ясування поняття поваги до права і до конкретного закону
співробітниками міліції актуальним вважається розглянути погляди про те,
що іноді деякий відступ від правила є більша ознака правової культури,
чим педантичне слідування йому в умовах протиріччя інших нормативних
актів певним економічним і іншим закономірностям [74, ст. 120].

Не вирішуючи проблеми доцільності і справедливості законодавства в
сучасний кризовий період розвитку нашого суспільства, варто зауважити
наступне: з огляду на соціальне призначення органів внутрішніх справ
стояти на сторожі законності, їхніх цілей, завдання в боротьбі з
порушеннями закону, правопорушниками, злочинністю у всіх тимчасових
рамках – питання про виконання або невиконання нескасованого
нормативного акта підрозділами МВС і кожним співробітником окремо може
бути вирішене тільки з позиції неухильного виконання. У противному
випадку -анархія, загроза суспільної безпеки, ріст злочинності. Це
означає, що у фаховій свідомості співробітника міліції може бути тільки
одне відношення до закону – переконання в необхідності його точного і
неухильного дотримання і виконання. Звичайно, поважне відношення, як
внутрішнє переконання, може бути засновано тільки на тому, що закон
корисний, що він добре враховує економічну або суспільно-політичну
обстановку, відбиває інтереси і волю народу і, таким чином, досягає

и

певної формальної рівності та справедливості. Це означає, що в
правосвідомості співробітника міліції може виникнути негативне
відношення до того чи іншого нормативного акта, але свое відношення до
недоцільного закону він повинен втілювати в законному порядку у вигляді
пропозицій по удосконаленню закону, а не в ігноруванні або порушенні
закону у своїй діяльності. Тому є потреба забезпечити реалізацію
співробітником міліції права з’ясовувати справедливість і доцільність
іншого закону.

Вирішення цих питань лежить у руслі створення певних дієвих
конституційно забезпечених правових механізмів.

Стосовно працівників міліції важливим є створення правової основи
забезпечення їхніх прав і обов’язків, підвищення ролі професійних
спілок, правничих фундацій, безперервності правової освіти та ін.

Крім того, в останній закордонній літературу звертається увага на
розвиток «неформальної юстиції». Головне завдання цих інстанцій полягає
в здійсненні більше «соціального», ніж «законного» правосуддя:
знаходження соціальної справедливості, ніж застосування права,
досягнення згоди сторін, оперуючи більше «терапевтичними», ніж
репресивними заходами. Договір і компроміс – основний інструмент
вирішення правових конфліктів. Ця модель вирішення конфліктів має назву
моделі з «позитивною сумою» та передбачає вирішення спору на основі
компромісу двох сторін, завданням якого є подолання конфліктної
ситуації, передбачає майбутні відносини та максимальну узгодженість
інтересів сторін на відміну від репресивного, примусового, судового
вирішення справи на основі норм позитивного права [150, ст. 270-284].

Такий підхід до вирішення соціально-значимих питань бере свої витоки в
філософії Конфуція. Примирення – головний спосіб досягнення суспільного
спокою. Член китайської общини, який відмовився від компромісного
вирішення питання, запропонованого поважним посередником, який виніс
вирішення питання на розгляд суду, повинен був усвідомлювати, що ці дії
будуть засуджені общиною [153, ст.142].

55

Вважається, що шлях етатизації, законодавче зарегулювання суспільних
відносин і вирішення конфліктів тільки через державні механізми та
шляхом посилення покарань є хибним і веде до зростання правового
нігілізму. Покарання не повинно бути засобом досягнення покірності і
підкорення людини. Тому виникає необхідність з’ясування функцій
юридичної в ідповідальності.

В юридичній літературі проблеми юридичної відповідальності в більшій
мірі розглядаються через покладання на правопорушника нового обов’язку,
що не існував до правопорушення, у формі покарання [177, ст.542-543].
Вважається, що не всі, зокрема, кримінальні правопорушення вимагають
покарання. Наприклад, правопорушення неповнолітніх в СІЛА вирішуються на
основі принципу parens patrial у відповідності з яким завданням суду є
не покарання, а реабілітація.

Крім того, у науковій літературі існує концепція «м’якого права» (soft
law). Ця концепція передбачає гнучкі методи регулювання, як обов’язкові,
так і рекомендаційні норми, що дозволяють праву враховувати всю
своєрідність регульованих відносин та інтересів суб’єктів цих відносин
[119, ст. 100-111]. Мають місце і положення, що формують загальні
принципи права [77, ст.95]. Тому каральна функція юридичної
відповідальності може розглядатись у ряді випадків як альтернативна у
разі неможливості реалізації функції реабілітації та соціального
компромісу.

2.Повага до права з точки зору його номосу

Як вже зазначалося вище, право (позитивне) є зовнішньою формою
відображення усвідомлення і осмислення людиною досвіду її
об’єктивно-матеріального соціально-правового природного буття. Умовою
існування суспільства є збереження цього досвіду, як культурно-правового
надбання та нормативної основи його існування і розвитку.

51

«Здатність права забезпечувати безпеку існування цінностей життя,
цивілізації і культури в соціальному просторі – е його номос (грець,
nomos -закон)». [15, ст.134]

Тому формування поважного відношення до права і відповідних правових
переконань співробітника міліції повинно бути побудоване на основі
філософських, економічних і політико-правових загальнолюдських
цінностях, що складають основу його світогляду і спрямованість
соціально-правового мислення, нормативний і морально-етичний аспект
цього мислення.

Соціально-правове або юридичне мислення, аналізоване як активна
інтелектуальна діяльність, пов’язана із ситуацією вибору, із рішенням
деякого завдання або формуванням тієї або іншої активної позиції по
відношенню до закону – для співробітника міліції повинна бути основним
видом розумової діяльності, що характеризує його як професіонала.
Результати цієї діяльності знаходяться в прямій залежності від фахового
оволодіння предметом своєї праці. Для правового навчання працівника
міліції важливим є розвиток творчого мислення і в галузі діючого, і в
галузі бажаного законодавства, формування його творчої ініціативи,
удосконалення законодавства. Чим глибше співробітник міліції знає і
розуміє конкретне втілення правових норм у дійсності, бачить шлях
можливого поліпшення в галузі захисту основних прав людини і соціальної
справедливості за допомогою зміни в правовому регулюванні, тим більша
повага до самого права і до діяльності, спрямованої на підтримку
правових велінь і їхнє удосконалення.

Сама по собі недосконалість норм може і не вести співробітника міліції
до правового нігілізму. В більшій мірі причиною цьому служить сукупність
недосконалості норм із неможливістю зміни цієї недосконалості. Глибоке
розуміння вад законодавства і шляхів їх усунення, помножена на наявність
реальних можливостей, забезпечених силою демократичного устрою держави,
повинно посилювати переконання в цінності права як такого і необхідності
його дотримання. Сила переконань пропорційна силі знань і можливостей.

Тому певна ціннісна орієнтація співробітника міліції в демократичній
державі, помножена на фахове оволодіння знаннями в конкретній галузі
правового регулювання і застосування права створюють демократичні
політико-правові переконання, правові почуття, певну модель правового
мислення.

З.Повага до права нарівні принципів та функцій права

В межах предмету теорії держави і права функції права поділяють на:

• загально-соціальні: інформаційно-орієнтуючу,
виховну, соціального контролю, культурно-історичну;

• спеціально-юридичні: регулятивну і охоронну.

Є і інше розуміння функцій права (комунікативна або координаційна,
семіотична або інформаційна, егалітарна, кратична або владна).

Принципи права – це основні ідеї, підмурок процесу формування права,
його розвитку і функціонування. Принципи права не можуть бути
довільними, а відповідними соціальному та економічному устрою в певний
історичний період культурного розвитку суспільства. Це та правова
конструкція, на якій тримається вся система права.

Принципи права поділяються на групи в залежності від характеру, типу,
сфери розповсюдження та інших критеріїв. Зокрема, в залежності від
характеру виділяються загально-соціальні та спеціально-юридичні
принципи; по сфері впливу: загальні, галузеві, міжгалузеві та ін.

До загальних принципів права відносять звичайно принципи: соціальної
справедливості, гуманізму, законності в процесі створення і реалізації
норм права, єдності юридичних прав і обов’язків, демократизму.

До спеціально-юридичних принципів відносять: принцип пріоритетності і
загальнообов’язковості норм права, непротирічності норм, відповідності
між правом і його реалізацією, рівності перед законом, гарантованості
прав, справедливості, юридичної відповідальності та презумпції
невинності, принцип

58

дії чи недопустимості зворотної дії закону відповідно у випадках
пом’якшення чи посилення відповідальності та ін.

Сучасна наука і практика міжнародного права визнає принципи права
імперативними нормами, законами міжнародного життя [104, ст.46,53].

Цей підхід підтримується і авторами, які підтримують таку позицію і по
відношенню до реалізації принципів права в правовому полі України. Так,
А.М.Колодій зазначив про можливість і корисність прямої дії принципів
права та визначив три рівні реалізації принципів права:

• «принципи є безпосереднім регулятором суспільних відносин;

• принципи виступають як модифіковані юридичні норми, що містять
моделі суб’єктивних прав і юридичних обов’язків;

• принципи деталізуються у вигляді рішень
судової і адміністративної, загалом усієї юридичної практики» [76,
ст.26-27].

Досить важливим є досвід визначення і дії принципів права в правовій
системі Європейського Союзу. Правова доктрина Європейського Союзу
охоплює концепцію, яка передбачає, що «правові норми Співтовариства
можуть бути виведені не тільки із Договору і правових актів, але і з
принципів права»[201, ст.143]. Принципи права розглядаються як незалежне
джерело права, а саме право розуміється як дещо більш ширше, ніж Договір
про створення ЄС [ 201, ст. 144-145].

До загальних принципів права ЄС відноситься, в першу чергу, дотримання
основних прав людини. Любе положення права ЄС може бути анульоване Судом
ЄС, якщо воно порушує права людини. Концепція прав людини починає
набирати сили прямого застосування в судах держав-членів [201,
ст.146-147, 153-154].

В англійській науковій літературі з порівняльного правознавства
концепція прав людини має особливе значення. Зокрема, Ейлін Восс
порівнюючи основні конституційні права людини, що закріплені в
Конституції Німеччини, з Європейською конвенцією з прав людини звертає
увагу, в першу чергу, на право людини на гідність (protection of Human
Digniti).

59

Е.Восс відзначає, що німецька конституція (Grundgesetz) містить, у
Статті 79. 111 так званий пункт вічності, що припиняє будь-яку поправку
в основний принцип, встановлений у Статті 1. Ця умова проголошує, що
“гідність людини недоторкана” (digniti of man inviolable). Будь-які
зміни в Конституції, включаючи основні права, що містяться там, не
повинні порушити гідність людини. По-друге, Стаття 19. IV німецької
Конституції дає загальну гарантію, що будь-яка людина, чиї права
порушені органом державної влади чи у випадку відсутності юрисдикції,
має право звернення за допомогою в суд. [220, ст. 152].

Іншим принципом права, що визнаний Судом ЄС, є принцип юридичної
визначеності або юридичної безпеки (legal securiti): відсутність
зворотної сили у нового закону (non-retroactiviti), закріплені права
(vested rights) і законні очікування (legitimate expectations).

До важливих принципів відноситься також принцип пропорційності, який
зобов’язує органи влади не накладати на громадян обов’язки, «які
перевищують межі необхідності, що випливають із публічного інтересу, для
досягнення цілі заходу». Цей принцип знайшов своє закріплення в Договорі
про ЄС Ст. ЗЬ. Крім того, Суду надається великий ступінь тлумачення
цього принципу та право визнавати регламенти незаконними.

Не менш важливими є також принципи рівності, конфіденційності обміну
інформацією між юристом і його клієнтом, право бути заслуханим,
субсідарності та інші, які дають певні можливості людині захистити свої
права від свавілля будь якого органу держави, приватної особи чи
суспільної організації [201, ст. 161 -170].

В зв’язку з цим важливим є з’ясування деяких аспектів розуміння права з
точки зору принципів догматизму, релятивізму та антиномічності.

Догматизм та релятивізм в літературі визнаються найважливішими правовими
принципами [115, ст.164-166; 73, ст.46]. «Право як ефективний регулятор
суспільних відносин повинно формулювати свої принципи, вимоги, дозволи і
санкції чітко, ясно, однозначно, тобто догматично». Догма (закінчена

вічна істина – Авт.) основа порядку, навіть якщо вона не дає гармонії,
але забезпечує порядок і відносний спокій, зазначив А.А.Козловський. В
той же час, догма є формою існування права і правового пізнання, але має
свій просторово-часовий континуум: розповсюджується на певний час і
простір [73, ст.46].

Релятивізм (від лат. relativus -відносний) – протилежність догматизму.
Догма абсолютизує одну істину й релятивізує всі інші. Для релятивізму
всі істини відносні.

Постає питання: догматично право чи релятивно?

В сучасній західній і вітчизняній літературі визнається, що догматизм і
релятивізм в праві існує у якості постійної константи їх співвідношення
і дорівнює певній умовній одиниці. Порушення меж цієї константи веде до
тиранії чи анархії [73, ст. 50]. Можливо, в цьому і полягає головна
антиномія (грец. antinomia – протиріччя в законі) позитивного права.

Об’єктивація істини в законі безумовно веде до її статики. В той же час,
ніщо в природі не є статичним (в тому числі і істини, що пізнають люди).

Сучасна теорія пізнання концепцію істини вирішує з точки зору розуміння
діалектичного взаємозв’язку понять «об’єктивна істина», «абсолютна
істина», «відносна істина», «конкретність істини», «омана».

«Існує одна істина – об’єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю
абсолютного та відносного, тобто абсолютною, але відносно певних меж».
Відносна істина містить момент абсолюту, який визначається рівнем
історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб’єкта
[195, ст. 98,283-285].

Тому істина у праві повинна лежати в межах певної догми-норми, яка є і
абсолютною і відносною (антиномічною), або догматичною і релятивною
одночасно в певних історичних просторово-часових межах.

Вважається, що поняття догми в праві не можна поєднувати з розумінням її
як ідеї, що «не обов’язково забезпечує гармонію, але забезпечує
порядок». В даному випадку порушений баланс константи абсолютності і
відносності

норми. Сутність норми полягає в самодостатній цінності закріплення в
правовій нормі самого принципу гармонії суспільних відносин, а зміст
цього принципу є релятивним і воліє до продукування нових абсолютних
істин.

У якості прикладів можна згадати вищенаведені приклади реалізації права
людини на гідність чи приватне життя. Названі права є певними
догматизованими і абстрактними істинами, які не можуть не забезпечувати
гармонії прав людини і суспільства, інакше – ці істини не є істинами. В
той же час, якщо сутність права проявляється зовні в догмах, то
конкретний зміст цих абстрактно визначених догм-норм є релятивним у часі
і просторі. То є, наповнення змістом права на гідність чи приватне життя
може залежати від конкретного випадку реалізації цих прав особою. Крім
того, в різних правових системах (в просторі) і в різних часових вимірах
однотипні випадки можуть бути вирішені по різному.

Можна також, припустити, що ті чи інші догми з часом теж втрачають свою
первинну абсолютну сутність. Кожна об’єктивна істина є абсолютною тільки
в певних якісних і кількісних просторово-часових межах, а отже
-справедливою чи не справедливою.

В цьому контексті слід розглянути поняття принципу справедливості з
точки зору його правового змісту.

Справедливість – це правова категорія, що уявляє собою певну абсолютну
та відносну істину. Тому абсолютна істина уявляє собою абсолютну
справедливість та об’єктивність і тотожна своєму предмету. Відносна
справедливість завжди потребує свого уточнення, поглиблення та зміни.
Діалектична єдність абсолютного і відносного в принципі справедливості
передбачає відсутність статичності цієї істини, а останнє – постійного
процесу пізнання. Зміст справедливості завжди визначає ступінь її
пізнання та відношення абсс лютного та відносного в справедливості.

Справедливість як правова категорія завжди має
суб’єктивно-персоніфікований двосторонній характер і може реалізуватися,
наприклад, в рівних правах, у взаємності та обов’язковості прав і
обов’язків чи ін. В

62

неправовому аспекті справедливість може мати і односторонній
імперативний обов’язок – реалізація етичного почуття співпереживання.

Розуміння терміну справедливість можна розглянути в процесі його
детермінації та розгляду в контексті з егалітарною функцією права
(наділення всіх рівністю).

Як зазначено вище право уявляє собою формальну рівність, свободу і
справедливість та певну форму фактичних відносин, але це не самі
фактичні відносини, а опосередковані та регульовані правовою формою
[118, ст.41].

Тому можна погодитися з думкою В.А. Бачиніна. що поняття справедливості
може включати в себе наступні рівні [15, ст.143]:

Зрівнююча справедливість. Передбачає рівність, паритетність прав і
можливостей суб’єктів в межах обумовлених угод.

На нашу думку, головним в цій паритетності повинно бути не стільки
рівність прав і можливостей передбачених угодою, скільки рівність та
незалежність у можливостях вільно укладати будь-яку угоду, навіть
нерівноправну. Рівноправність не самоціль – головне в вільному праві
вибору ступеня прав і обов’язків. Тим більше, що певний об’єм прав
повинен відповідати певному достатньому об’єму обов’язків. Чим більше
прав – тим більше обов’язків. Тому зрівнююча справедливість – це вільний
та рівний характер можливостей в прийнятті певних рішень.

Розподільча справедливість. Цей принцип передбачає природну рівність
людей незалежно від національних, релігійних, майнових, станових,
класових і інших подібних відмінностей, але нерівність в залежності від
заслуг перед суспільством.

Вважаємо, що сутність цього поняття лежить також в межах розуміння
законів ринкової економіки. В умовах ринку однією із головних функцій
держави повинна бути функція перерозподілу суспільного продукту. Однією
із причин цього перерозподілу є те, що в умовах ринкової економіки
завжди є місце об’єктивно обумовлених надприбутків та виробничих крахів
одночасно у різних суб’єктів виробничої діяльності. Тому встановлюючи
через право певні

63

ринкові відносини держава передбачає обов’язковий і необхідний
виробничий ризик приватними суб’єктами та створює умови страхування на
цей випадок через перерозподіл.

Віддячена справедливість. Передбачає відплату за правопорушення.

Думається, що дія цього аспекту егалітарної функції можлива при
наявності дії двох попередніх елементів справедливості.

4.Правореалізаційний аспект поваги до права

Ця проблема може бути розглянута на таких рівнях:

• втілення права в законодавстві;

• втілення норм права в підзаконних нормативно-правових актах
адекватно відображеного в законодавстві;

• втілення правової форми відповідно до законодавства в правових
відносинах.

Втілення права і повага до нього в нормативно-правових актах в певній
мірі нами вже розглянуто. Не менше важливим є питання поваги до права в
сфері правових відносин. Особливо це має значення для співробітників
міліції, що визначається його спеціальним правовим статусом як
співробітника правоохоронного органу.

Правовий статус особи в суспільстві – це юридичне закріплене його
положення. В правовий статус в різних наукових джерелах включають: а)
правові норми, що закріплюють цей статус; б) правосуб’єктність; в)
основні права і обов’язки; г) законні інтереси; д) громадянство; е)
юридичну відповідальність; є) правові принципи; ж) правові відносини
(статусного) типу.

Головними видами правового статусу є: загальний правовий (конституційний
статус громадянина) статус; спеціальний, або родовий (положення певних
категорій громадян, зокрема, співробітник міліції) статус; та
індивідуальний статус особи (стать, вік, сімейний стан ін.).

Працівник міліції одночасно володіє кожним із названих видів. Тому
виникає необхідність з’ясування поваги до права співробітниками міліції

;

стосовно ‘їхнього статусу у суспільстві. Визначальним в цьому
відношенні є структура правового статусу.

Як громадянин співробітник міліції повинен мати адекватний тому правовий
статус. Межі правового статусу співробітника міліції визначаються
головним чином сферою його правозастосовчої практики та спеціальними
повноваженнями у цій діяльності. Як особа працівник міліції — звичайна,
обтяжена проблемами, людина. Тому вважається, що межі поваги до права
співробітником міліції визначаються як спеціальним правовим статусом,
так і загальним статусом громадянина.

Формування соціальне активної, професійно зрілої особистості
співробітника міліції грунтується на формуванні переконаності не тільки
в необхідності дотримання правових вимог, але і визнанні високої
соціальної значимості права, солідарності з законом в оцінці
регульованих цінностей, бажанні керуватися його положеннями в
повсякденному житті, відстоювати і захищати їх, наданими особистості
законними засобами.

Соціальні ціннісні-нормативні орієнтації співробітника міліції як
сукупність ідей, поглядів, принципів, цінностей і норм, як особлива уява
мислення впливають на його характер поведінки, професійно значимих дій.
Спосіб мислення, що містить ціннісні орієнтації, надає співробітникам
міліції значну автономію, спонукає його до реалізації готовності
діяльності, за допомогою якої може бути задоволена професійно-необхідна
потреба.

1.6.3. Правові установки співробітників міліції

Поняття правових установок. Третім компонентом «моделі» фахової
правосвідомості є «установи». Вперше поняття «соціальна установка» було
використано для проведення соціологічних, психологічних і
соціально-психологічних досліджень. Згодом було введено в понятійний
апарат правознавства. В кримінології, приміром, є поняття
«антигромадська установка».

До експериментальної психології поняття установка вперше було введено
німецькими вченими. Пізніше цією проблемою займався Д.М.Узнадзе. По
теорії установок Д.М.Узнадзе установка є первинний, не уроджений, але
обумовлений середовищем психологічний стан, що визначає поведінку
особистості. Установка є схильність або готовність суб’єкта до вчинення
акта, який задовольняє його потреби. Установка включає і думку, і
почуття до дії стосовно того соціального об’єкта, із яким вона пов’язана
[187, ст.169-171; 81, ст. 27-28].

Про установку як первинний психічний феномен у відношенні

активності індивіда говориться й в інших літературних джерелах І.Г.
Бжалова, А.С.Прангішвілі, Б.Д.Паригіна, І.Г.Левикіна й ін.

Не менш важливе місце займають проблеми правових установку в теорії
правосвідомості. В загальному плані правову установку слід розглядати як
готовність до певної дії в правовій сфері.

Сутність установки в правовій сфері визначається, як схильність
особистості до реалізації правових почуттів, сприйняття правової
матерії, готовність до вчинку, що має правове значення та визначає
свідоме відношення особистості до прав і обов’язків [208, ст.8]. Правові
установки – це результат правового досвіду, який має вигляд системи
взаємопов’язаних переконань, що формуються на основі позитивних знань,
оцінок, навичок, сподівань правового характеру.

Установки у відповідності з теорією Д.М.Узнадзе можуть виявлятися у двох
різновидах: формі дифузного недиференційованого стану (актуальні
установки) та диференційованого, що базується на основі правового
досвіду (фіксовані установки). Цей поділ визначається через взаємодію
потреб і ситуацій їх задоволення [187].

Можна зробити висновок, що є потреби, які реалізуються на основі знань
про соціально-правову дійсність і відповідних правових установок та
потреби, які реалізуються на основі правових почуттів та відповідних
установок природного характеру. До таких природних установок можна
віднести

установки взаємної поваги, гідності та автономії як умови забезпечення
біологічної і соціальної безпеки індивіда.

Механізм формування цих установок можна проілюструвати на прикладі.
Можна згадати різних тварин, які мирно і разом п’ють воду із одного
джерела. Цими істотами рухають певні інстинкти, що ведуть до взаємного
визнання спільних потреб. Людській істоті тим більше іманентне взаємне
визнання ніж взаємна агресія. Це взаємне визнання, почуття автономії,
гідності і відповідна система установок є природною якістю людини, яка
відображає дію природного закону рівноваги і пропорційності.

Відсутність взаємного достатнього забезпечення мінімумом потреб людей
веде до набуття певного досвіду створення угоди правового характеру чи
агресії. Досвід створення угоди передається іншим поколінням, які
переймають і відповідні установки до дій. Досвід досягнення певної мети
шляхом агресії веде до нової агресії і в кінцевому результаті створює
певний режим відносин і відповідні установки. Цей режим створюється на
основі права сильнішого і може існувати навіть при умові
об’єктивно-достатнього характеру забезпеченості потреб тільки в силу
відсутності взаємовигідної ідеї і досвіду іншого співіснування. Таким
чином людство штучно створює умови при яких формуються установки на
боротьбу за те, що належить всім чи всім — за те, що узурпував один.

Складові установок. В літературі до складових установок включають три
виміри: когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний) і
поведінковий (конативний). Когнітивний вимір – це думки і переконання,
яких ми притримуємося щодо тих або інших предметів і людей і який
дозволяє нам судити, що, на наш погляд, є істинним. Афективний вимір
утворюють позитивні або негативні емоції, пов’язані з цими
переконаннями, вони надають установці емоційне забарвлення й орієнтують
дію, що ми збираємося вчинити. Ця дія і є поведінковий вимір установки,
що припускає реакцію людини, що відповідає його переконанням і
переживанням.

Так, наприклад, якщо викладач здається особі суворим (когнітивна

67

складова установки), а особа не любить, коли її змушують що-небудь
робити (афективна складова), то особа буде ігнорувати відвідуванням
занять, де її може чекати примус (поведінкова складова) [41, ст.87-89 ].

З точки зору установок в сфері права вважається, що такий підхід може
бути використаний з обов’язковим розмежуванням вимірів установки.
Установка повинна розглядатись як певна програма дій-намірів, яка
опосередкована правовими почуттями, знаннями про правову матерію та
відношенням до неї кожного суб’єкта. Важливим є те. що уявна рівна
якість і кількість знань різних суб’єктів не є обов’язковим чинником для
визнання їх подібності і рівності у відношенні чи поведінці. Наприклад,
діти різного полу виберуть різні іграшки при первинних однакових знаннях
про можливості користування цими іграшками.

Сфера правових переживань людей опосередкована широким спектром різних
поло-вікових, расових, релігійних, біологічних, психофізіологічних та
ін. властивостей людини, а відповідно — різними правовими почуттями.
Правові почуття грають найважливішу функцію у формуванні оцінного
відношення і певних намірів-дій. Зокрема, правове почуття справедливості
розглянуте через суб’єктивний та відносно-абсолютний її характер дає
підставу стверджувати, що це почуття, а відповідно і поведінка та її
емоційне забарвлення різних суб’єктів має бути неадекватними.

Слід також зазначити, що в літературі звертається увага на
невідповідність між вербальною і реальною поведінкою та їх установками
(між словом і дією). Тому вирізняються змінні мотиваційного,
нормативного та ситуативного характеру. Так, пропозиція встановлення
певних правовідносин по телефону і безпосередньо із зацікавленою особою
можуть викликати різні правові наслідки. Цьому можуть сприяти як приємна
зовнішність, так і вік чи соціальне становище зацікавленої особи та ін.

Правові установки співробітників міліції Характеристика правової
установки як елемента правосвідомості складає основу для характеристики
фахової правосвідомості співробітників міліції. Сутність правової
установки

68

співробітників органів внутрішніх справ варто визначити, як готовність,
схильність до усвідомлення і реалізації змісту і сутності правової
рівноваги буття людини.

Співробітники міліції завжди сприймають ті або інші правові явища з
допомогою певних понятійних систем, чи моделей правового характеру, які
він створює і застосовує в практичній діяльності. Ці моделі утворюють
певну ієрархічну систему. Зміст та сутність системи виявляє певну
готовність діяти в правовій практиці так чи інакше, виражають прагнення
до тієї або іншої правової позиції, настроєність на конкретні правові
цінності. При цьому готовність у сфері фахової правосвідомості
співробітників міліції в певній мірі формується соціальним середовищем,
досвідом «гри» відповідних соціальних ролей, завжди висловлюючи
можливість дії у відповідності або в протиріччі з законом.

Для з’ясування сутності системи моделей (конструктів) використаємо
приклад: співробітник міліції здійснює контроль руху швидкості.

У звичайній ситуації співробітник міліції на підставі даних приладу
контролю швидкості застосовує конструкт «порушена – не порушена» норма
позитивного права (закону).

Припустимо, що порушення правил дорожнього руху ускладнюється
обставинами крайньої необхідності: вагітність жінки, що знаходиться у
автомобілі. Ця ситуація вимагає достатньо визначеного об’єму знань
позитивного права і практики його застосування. Таким чином з’ясовується
когнітивний аспект названого конструкту та відповідної установки до дій.

Ускладнимо ситуацію в якій просте порушення обмеження швидкості руху
може вийти за межі з’ясування тільки норми позитивного права:
перевищення швидкості руху автомобіля здійснено на ділянці, де обмеження
встановлено у зв’язку із дорожніми роботами, а самі роботи об’єктивно і
візуально закінчені.

В даному випадку співробітник використовує декілька взаємопов’язаних
конструктів. По-перше: «законно – не законно». 1 таким чином з’ясовує

69

відповідність дій водія автомобіля статті нормативно-правового акту.
Далі починає діяти конструкт: «правомірно – неправомірно». З’ясовується
проблема порушення права через співставлення права і закону, реалізації
права в нормативному акті та реалізації самого нормативного акта в
конкретних життєвих ситуаціях. Останній конструкт підкоряється
конструкту «справедливо – не справедливо» покарання водія автомобіля в
даній ситуації. Цей конструкт певною мірою базується не тільки на
знаннях позитивного права, але і на правовому почутті справедливості,
прав і обов’язків та ін.

Із цих простих прикладів, які в реальній правовій дійсності мають більш
складний, структурований і мотивований характер, достатньо добре
зрозуміло, що установки на ті чи інші дії базуються на умовно виділених
дихотомічних правових конструктах. Система конструктів, їх
послідовність, супідрядність, правова сутність та інші кількісні та
якісні характеристики визначають відповідні установки до дії в правовій
сфері.

Своїм підґрунтям правові конструкта мають знання про право і закон,
відношення до них, а також правові почуття, які дають можливість
відрізнити, зокрема, право від закону, та подібно до вченого знайти
вірне пояснення правової дійсності, прогнозувати майбутні юридичні
факти, їх наслідки та орієнтувати свою юридичну діяльність.

Потрібно також зауважити, що у суспільстві існує різне розуміння понять
законного, правового, справедливого та їх співвідношення, що
відображається у різниці конструктивних систем індивіда. Відповідно до
цього у кожного юриста різні система правових знань, відношення до права
і закону, правові почуття та установки стосовно вирішення конкретних
юридичних справ. Тому кожен юрист по конкретній юридичній справі приймає
рішення чи на основі вже напрацьованої системи конструктів та досвіду
вирішення певних справ без професійного ризику, чи на основі розширення
своєї конструктивної системи та прийняття альтернативного рішення, але з
певним ризиком.

Вибір безпечного чи ризикованого шляху залежить від багатьох факторів.
Зокрема, від системності знань, значення правових почуттів у

структурі правосвідомості особи, самоповаги та рівня самоактуалізації
юриста. Крім того, мають значення і зовнішні фактори. Так, наприклад,
відсутність виплат заробітної плати чи житла у співробітника міліції при
певних умовах може зламати любу ціннісно-правову конструктивну систему
індивіда.

Істотно важливим є необхідність розмежування правової і протиправної
установки. Така постановка проблеми справедлива, якщо розглядати
установку, як компонент моделі правосвідомості професіонала, тобто
ідеальний необхідний елемент фахової правосвідомості.

В реаліях життя кожний співробітник міліції є звичайною людиною,
схильною до багатьох впливів об’єктивного середовища, яке найчастіше
породжує далеко не ідеальну модель установок у його правосвідомості.

Так, у свідомості співробітників міліції практично твердо вкоренилася
установка на можливість поступитися законністю в ім’я доцільності. Це
наслідок тривалої практики зневаги законністю в роботі міліції. Це,
проте, не означає, звичайно, що така установка виявлялася у усіх
випадках індивідуальної поведінки і, що вона ототожнюється з правовою
установкою.

Правові установки – це установки, що виражають не законослухняність, а
повагу до права, яке може бути реалізовано і в нормах позитивного права.

Види правових установок Через складність структури правової установки,
методів її виявлення, Н.В.Щербакова запропонувала класифікувати правові
установки по декількох критеріях: у залежності від розподілу права на
галузі, по юридичній силі джерел, по колу осіб, по тривалості їхньої
дії, по ступеню фіксованості, по видах відношення до норми права, по
мотивах правомірної (або неправомірної) поведінки [208, ст.26-31].

Важливими чинниками формування і реалізації правових установок є:
класифікація потреб особистості, ситуації для задоволення цих потреб, а
також система ціннісних правових орієнтацій.

Має місце також розподіл установок по ступеню задоволеності умовами
діяльності і по типу поведінки.

7]

Види правових установок співробітників міліції. Стосовно до питання про
«модель» фахової правосвідомості співробітника міліції уявляється
цікавою класифікація правових установок із позиції розуміння правомірної
поведінки співробітників міліції.

В науковій літературі правомірну поведінку поділяють на: соціально
активну, позитивну, конформну, маргінальну. Є і інші критерії поділу
правомірної поведінки. Очевидно, цей розподіл стосується й установок на
правомірну поведінку в сфері правосвідомості. Притримуючись реалістичної
позиції, вважається можливим у правосвідомості співробітника міліції
виявити правові установки, спрямовані на зазначені види правомірної
поведінки.

Установки професійної правової активності. Розглядаючи питання про
«моделі» фахової правосвідомості співробітника міліції, особливо важливо
підкреслити необхідність у якості обов’язкової установки – установки на
активну правомірну поведінку.

Проблеми правової активності громадян були піддані в правовій літературі
70-80-х років докладному дослідженню. Правова активність розглядається з
однієї сторони як компонент правосвідомості, як установка на активне
правомірне поводження (вольовий компонент, внутрішня сторона), з іншої
(зовнішньої сторони) вона знаходить своє втілення в активному
правомірному поводженні, активної правомірної діяльності [105]. При
цьому акцент робиться не просто на правомірне поводження, а на щось
більше: мається на увазі певна інтенсивність, творча спрямованість
поведінки.

а) Установки, що характеризують правову активність. Для співробітника
міліції в його фаховій діяльності важливо, щоб він не просто поводився
правомірно, але проявив би при цьому ініціативу, творчість, тобто діяв
активно.

Розглядаючи правову установку з позицій «моделі» фахової правосвідомості
співробітників міліції, важливо з’ясувати при яких обставинах наступить
момент формування правової установки у професіоналів.

72

Самі по собі норми права, їх знання не породжує готовності до їх
виконання. Знання ж норми права й оволодіння глибоким розумінням
значення реального її втілення в житті, усвідомлення соціальної цінності
норми права може служити спонукальним механізмом формування переконань,
поваги до права, а з ним і готовності до активної правової діяльності.

Загальновідомо, що пізнання – це безупинний процес, що продовжується
протягом усієї життєдіяльності людини, певна форма існування свідомості.

Правова установка неминуче переборює той же шлях: від простого до
складного, від повсякденної свідомості до теоретичної. Тому правова
установка не може розглядатися, як щось сформоване і незмінне. Знання –
є та жива волога, що зрощує правову установку. Потреба в постійному
поповненні і поглибленні знань – умова існування правової установки,
установки на активну правомірну поведінку.

Ступінь або рівень, а іншими словами, сталість внутрішньої готовності до
активного пізнання, правового передбачення є визначальною якістю
правової установки, який припускає спочатку адекватну спроможність до
накопичення знань, а останні, у свою чергу, визначають глибину, широту і
якість правової установки.

Зважаючи на те, що норми права в індивідуальній правосвідомості мають
певну нормативну форму відображення і уявляють собою сукупність
інтелектуально-правових, емоційно-чуттєвих і вольових властивостей, що
дозволяє людині існувати в складній системі реальних правовідносин,
адаптуватися до них, користуватися їхніми перевагами і підтримувати їхню
стабільність власними духовно-практичними зусиллями, а працівник міліції
зусиллями професійно-юридичного характеру, то для професійної
правосвідомості важливими є установки:

• розуміння суб’єктом об’єктивної природної обумовленості
правової регламентації соціальних відношень;

• впевненості у спроможності правових і інших
соціальних механізмів забезпечити належну соціальну рівновагу;

73

• поваги до авторитету професійної влади соціального
компромісу, демократії, справедливості;

• установка на морально-правову обумовленість
професійної діяльності та необхідність реалізації права в
нормотворчості та реалізації закону;

• готовність до конформізму морально-правового контрадаптивного
характеру.

В науковій літературі з питань конфліктології морально-контрадаптивна
поведінка розглядається як поведінка, що відрізняється орієнтованістю на
вищі моральні цінності, прагненням використовувати для досягнення
поставлених цілей тільки ті засоби, що відповідають загальнолюдським,
етичним і природно-правовим критеріям.

Наведемо такі характерні риси морально-коктрадаптивної поведінки:

• суб’єкт – суверенна особистість і не підпорядковується диктату
корпоративних вимог, а прислухається до голосу власної совісті;

• суб’єкт виключає застосування аморальних і
протиправних засобів;

• суб’єкт спроможний бачити в інших людях собі рівних. [15,
ст.315].

Оскільки в людині існують одночасно протилежні начала
відокремлюватися в автономну одиницю і існувати в людському суспільстві,
а для юриста – судити чи не судити, очевидно, що перед особою безумовно
постають морально-правові труднощі у прийнятті певних рішень.

Модель правосвідомості професіонала не повинна бути відірваної від життя
і передбачати властиві людям зразки поведінки. При неможливості одних,
повинні спрацьовувати інші.

Неважко припустити, що в дійсності співробітник міліції нерідко
потрапляє в ситуації, коли виконання фахових обов’язків вимагає
концентрації вольових якостей. Невідповідність інтенсивності зовнішнього
джерела і вольових якостей при загальній установці на дотримання закону
у конкретній

74

ситуації може теоретично привести до його порушення, або допущення
таких обставин.

Існує також проблема професійного ризику: його межі, підстави,
відповідальність та формування відповідних установок. Питання достатньо
складне і у нас практично не досліджене. З цього приводу можна навести
приклад навчання поліції в Англії, США, де застосування зброї реалії
щоденного буття. У співробітників певних підрозділів поліції
застосування зброї в певному об’ємі випадків доведено до автоматизму
(часу на роздуми, як відомо, для прийняття рішення часто не буває). Крім
того, діє психологічна служба реабілітації.

Які ж установки потрібні для подолання конфлікту між можливим посяганням
на життя і здоров’я правопорушника і особистим сприйняттям цих дій?

Зрозуміло, що головний чинник – це установка на відсутність межі в
професійному удосконаленні відповідних професійно-практичних навичок, як
запоруки відсутності майбутньої правової відповідальності. Але ця
проблема, на наш погляд, для особистості в більшій мірі є етичною, ніж
правовою. Завжди залишається місце для конфлікту в свідомості людини між
принципом права про невідворотність відповідальності та
морально-релігійними принципами: не убий, не суди – не будеш сам судимий
та ін. Суд совісті – найвищий суд та незаперечна морально-правова
цінність людства.

Розгляд установок співробітника міліції з реалістичних позицій не
применшує, а навпаки, припускає помітне підвищення ролі установки на
соціально-активне правомірне поводження, усвідомлене і засноване на
внутрішньому переконанні готовності захищати право, права громадян,
боротися з протиправним поводженням і т.п.

В зв’язку з цим важливим вважається розгляд мотиваційних конфліктів в
морально-правовій свідомості особи. На цю проблему звернув достатньої
уваги В.А.Бачинін в своїй праці «Философия права и преступления» [15].

В.А. Бачинін відзначав, що об’єктивні морально-правові протиріччя мають
властивість виявлятися на феноменологічному рівні людської психіки у
формі мотиваційних конфліктів. Особливістю останніх є те, що вони
пов’язані з відношенням особи до особливо значущих для неї соціальних
подій.

Коли об’єктивні морально-правові протиріччя трансформуються в
мотиваційні конфлікти, то в сфері людської суб’єктивності, з одного
боку, виникають мимоволі емоційні резонанси, а з іншого боку –
здійснюється цілеспрямована рефлексія (філософський самоаналіз), яка
воліє автентично зафіксувати особистий зміст об’єктивних протиріч.

Частіше всього мотиваційні конфлікти починають самостійно індукувати
додаткову духовну енергію, породжувати нові, вже внутрішні
морально-правові колізії. При цьому соціальні-економічні, політичні
чинники стають менш важливими, ніж особисті проблеми
ціннісно-орієнтаційного, світоглядного характеру.

Істотна властивість мотиваційного конфлікту полягає в його спроможності
виводити духовне життя особистості на якісно інший рівень
правосвідомості та загальної культури.

Суб’єктивні реакції особистості на пережиті нею мотиваційні конфлікти,
породжені зовнішніми соціальними протиріччями, можуть бути поділені на
екстраверті і інтроверті.

Екстраверті реакції

1.Реакція негації полягає в тому, що суб’єкт спрямовує всі свої зусилля
на те, щоб ліквідувати соціальну причину, що викликала внутрішній
конфлікт.

2.Реакція трансформації полягає в тому, що причина, яка народила
конфлікт, істотно змінюється в результаті цілеспрямованих дій суб’єкта і
втрачає спроможність генерувати надалі аналогічні конфлікти.

Інтроверті реакції

1.Реакція сублімації – це переключення енергії в сферу діяльності
творчого характеру.

2.Реакція аутотерапії – зміна власного відношення до причин
мотиваційного конфлікту з метою психологічної нейтралізації потенціалу,
що дезорганізує.

З.Реакція ескапізму, як прагнення звільнитись з-під влади подразників,
що визвані мотиваційним конфліктом, найчастіше штучними збудниками або
транквілізаторами – алкоголем, наркотиками і т.п. [15,ст. 276-281].

Розглядаючи мотиваційний конфлікт як необхідну форму розвитку
індивідуальної правосвідомості, слід зазначити, що для співробітника
міліції є важливою здатність співставляти різні протирічні мотиви та
оцінки і знаходити шляхи подолання внутрішніх кофліктів.

Відмова від догм, міфів та ілюзій, пошуки сутності життя,
морально-правової рівноваги, совісності ставлять особу перед певним
морально-правовим вибором. А вибір для співробітника міліції повинен
бути достатньо обгрунтований та урівноважений. Основою цього вибору, а
відповідно і певної правової установки повинні бути глибокі професійні
знання і навички.

б) Установки конформістської поведінки. Умови реального життя, у якому
функціонує фахова правосвідомість, створюють комплекс чинників, що
сприяють не тільки соціальне активному поводженню, але і
конформістському. Що уявляє собою конформізм з точки зору соціальної
психології?

Термін «конформізм» походить від латинського conformo – робити подібним,
відповідним, пристосовуватися, погоджуватися [83, ст.175]. В літературі
конформізм різні автори поділяють на різні види. Назвемо деякі з них:

1. Раціоналістичний – поведінка суб’єкта є наслідком зміни переконань;
мотиваційний – поведінка суб’єкта є наслідком небажання конфлікту без

зміни переконань.

2. Зовнішнє переконання – а) свідоме пристосування до думки групи із
гострим внутрішнім конфліктом; б) свідоме пристосування до думки групи
без яскраво вираженого конфлікту;

77

внутрішнє підпорядкування – а) бездумне підпорядкування домінуючій
волі; б) підпорядкування на основі власної логіки вибору дій.

3. Інформаційна конформність – точка зору групи вважається адекватним
відображенням дійсності;

нормативна конформність щодо групи – зацікавленість в одержанні оцінки
групи та ін.

Дискусійним є питання оцінки конформності: негативне явище чи позитивне.
Конформність – це свідоме пристосування чи реальність людських взаємин
[83, ст.175-184].

З точки зору філософії даосизму в кожній істині є частка неправди,
світле начало Інь включає темне Ян – добро і зло в одному обличчі.

Конформізм і нонконформізм — що краще: чи пристосування, чи прагнення
будь-що заперечувати?

Існує точка зору, що нонконформіст спроможний успішніше витримувати тиск
групи, в тому разі, якщо має достатній розум і творчі здібності, виявляє
толерантність і почуття обов’язку і, крім того, вірить у себе і стійкий
до стресу. Завдяки таким людям, вважають автори, здійснюються
нововведення і діють сили суспільного перетворення.

Здатність витримувати тиск і толерантність та почуття обов’язку – ось
протилежні, але єдині якості нонконформіста.

Людина несе в собі одночасно обидва начала, які проявляються в
залежності від багатьох чинників біологічного, соціального,
морально-правового та іншого характеру. Позитивність чи негативність
конформності можна визначити в залежності від соціально-значущих цілей,
що були досягнуті у відношенні з витратами на необхідний результат.

В правовій сфері, наприклад, це може бути досягнення забезпечення права
окремої людини на життя не рахуючись з матеріальними витратами всього
суспільства чи встановлення тих чи інших позитивних норм шляхом
компромісу – компроміс як засіб соціальної злагоди. Цінна рівновага, а
не боротьба.

78

Історія свідчить, що кожна визвольна війна згодом перетворюється в
війну за принципом: око за око… Прикладом є жертви мирних жителів
другої світової війни під час бомбардувань Берліна, Дрездена, Лондона,
Хіросіми і Нагасакі чи сучасні жертви Грозного і Москви. Жертви
обчислюються мільйонами, а соціальної, економічної, політичної,
правової, релігійної рівноваги у світі не досягнуто.

Суспільство в своєму розвитку тільки за останніх ЗО років зробило
значний технологічний і інформаційний стрибок, а у сфері
міжцивілізаційних, міждержавних, міжетнічних та індивідуальних відносин
цей шлях ще треба пройти. В основі цього шляху повинен бути соціальний
компроміс, толерантність, природний етико-правовий раціоналізм, що
поєднує індивідуальні природні та суспільні цінності.

Суспільство стоїть на рубежі зміни світової цивілізації, традиційної
уяви про національно-територіальну державність, а, відповідно, і
етико-правового регулювання глобальних проблем людства.

Нерідко в практичній діяльності співробітника міліції ми теж зустрічаємо
прояви конформізму.

Можлива ситуація: співробітник міліції, внутрішньо не погоджується із
прийнятим без достатніх законних підстав рішенням безпосереднього
керівництва, але виконує наказ.

Такий конформізм Е. Фромм визначив як конформістська агресія, яка
обумовлена не руйнуючими цілями нападаючого, а тим, що йому наказано
діяти таким чином, і сам він вважає своїм обов’язком підкоритися наказу.
Імпульс до непідкорення пов’язаний з внутрішньою небезпекою, від якої
люди захищаються тим, що здійснюють накази [198, ст.271-272].

Припустимо, що в названій ситуації права сторонніх осіб не порушуються,
а тільки права співробітника. В такому випадку особа може діяти на
власний розсуд, адже рішення можуть мати глибоку моральну,
право-договірну чи компромісну основу.

Але як зазначено в статті 12 «Основних принципів, що стосуються ролі
юристів» ухваленої восьмим Конгресом ООН по попередженню злочинності і
поведінці із правопорушниками – завдання юристів при всіх обставинах
зберігати честь і гідність, властивої їхньої професії…, що стосується
і співробітників міліції.

Можлива ситуація де іде мова про якість правових норм законодавчих
актів. Якщо ці норми є певним компромісом волі у суспільстві, то
співробітник міліції може і не погоджуватись з конкретним способом
правового регулювання, застосованому в тій чи іншій правовій нормі, але
зобов’язаний поважати узгоджену волю суспільства. Конформізм, заснований
на внутрішньому переконанні в корисності такої позиції в ім’я вищих
загальнолюдських цінностей, але не з остраху перед більшістю, – бажана
установка для співробітників.

в) Установки маргінальної поведінки. Одним із видів правомірної
поведінки є – маргінальна. Ми розглядаємо маргінальну поведінку, як
поведінку, що присутня працівнику міліції. Це передбачає і формування в
«моделі» відповідних ціннісно-орієнтаційних правових установок.

Теорію маргінальних спільностей висунуто у 20-х роках нашого століття
Р.Парком – засновником Чиказької соціологічної школи. З точки зору
Р.Парка маргінальна особа – це особа, що формується у процесі глобальної
взаємодії культур.

У філософії зміст поняття маргінальність розглядається у контексті
питань генеалогії маргіналізма та маргінального комплексу у свідомості
[45].

Так, Т.Веблен, К.Мангейм, М.Фуко вивчали вплив маргінальності суспільних
груп на формування свідомості окремого індивіда. Важливим у їх
дослідженнях є з’ясування того, що слабка адаптація до пануючої у
суспільстві системи норм сприяє формуванню творчих потенцій маргінальних
осіб.

М.Фуко, наприклад, ретельно проаналізував наслідки процесу появи
маргінального інтелектуала і звернув увагу на його певну асоціальність,
яка полягає в не сприйнятті політичних стратегій.

м

В науці є ряд різних трактувань маргінального суб’єкта та його груп.
Зокрема, маргінальність груп пов’язують з повною чи частковою втратою
ними соціальних зв’язків у структурі суспільства, які розглядаються у
контексті проблем соціальної стратифікації, ідентифікації, інтеграції,
етнокультурної суміжності. Наголошується, що маргінальність пронизує всі
соціальні шари.

Інші автори пов’язують появу маргінальності на рубежі зміни нормативних
та ціннісних структур суспільства. До маргіналів відносять тільки певні
прошарки суспільства визначеного культурного типу: соціальні групи, що
знаходяться на периферії виробничого процесу, діти напівсироти,
«природні маргінали» (особи з фізіологічними або психологічними вадами).

Поняття маргінальності вивчається філософією, психологією, соціологією,
юридичними наукам.

З точки зору соціології маргінальність розглядається як специфічне
особливе становище індивіда по відношенню до соціальних спільностей.
Психологія звертає увагу на якісну характеристику систем установок,
внутрішній та зовнішній конфлікт особи в маргінальних умовах. Теорія
культури розглядає конструктивну модель культури особи, зовнішній аспект
її прояву і специфіку соціалізації індивіда в систему суспільних
цінностей.

В сучасних дослідженнях філософії звертається увага на маргінальність як
явище, що виникає в умовах знецінення минулої аксіосфери та формування
нової ієрархії цінностей, яке характеризується втратою у свідомості
особи, соціальних груп компліментарності (солідарності, особистого
сприйняття і т.п.) до народжуваних ідеологічних систем і систем, що
відмирають.

Звертається увага на те, що сутність маргінального не є повною
відсутність цінностей або їх оформлення, коли старі цінності, засоби та
форми їх втілення перестали заявляти про себе у безпосередній формі.
Маргінальному притаманна модернізація цінностей та свобода її вибору.
Діалектика маргінальністі – це заперечення старого і самоствердження
іншої системи способів реалізації цінностей.

Маргінальність – це одночасно стан плюралізму цінностей І втрата
аксіологічної цілісності, що вимагає пошуку нової концепції сенсу життя
на основі зміни свідомості індивіда [45].

З точки зору В.А.Бачиніна розуміння маргінальності суб’єкта – це стан
«розірваної свідомості» по Гегелю: утрата віри в стабільність
соціморального порядку. Це позиція маргінального суб’єкта, що опинився в
соціально-культурному «розломі» між двома нормативно-ціннісними
системами.

Існує декілька основних типів маргінальності:

Соціальна маргінальність

Виникає в зв’язку з пересуванням, міграцією суб’єкта в соціальному
просторі (з села в місто та ін.).

Вікова маргінальність

Маргінальність, що виникає в зв’язку з особливостями розвитку на різних
етапах життєвого шляху.

Культурна маргінальність

Стан насильницького відчуження людини від етнічних, релігійних,
національних і інших цінностей, що виникає в результаті тих чи інших
соціальних причин.

Моральна маргінальність

Положення особи між двома системами моральних цінностей. Стан
імморальної пустоти [15, ст283-287].

Вважається, що можна окремо виділити правову маргінальність як наслідок
маргінальності всіх типів.

Правова маргінальність

Однією із особливостей правової маргінальності є те, що особа в зв’язку
із втратою свого соціального коріння, звичних суспільних відносин
морального, релігійно-традиційного характеру, певного способу
суспільного контролю за поведінкою, відчуття свого місця в цій системі
відчуває труднощі адаптації в новій системі правових цінностей. Ця
особливість може стосуватися, наприклад, різного роду мігрантів,
підлітків, в’язнів, що звільнилися та ін.

е;

Правова маргінальність також пов’язана зі зміною суспільної правової
парадигми, що викликає внутрішні конфлікти у правосвідомості суб’єкта.
Це, наприклад, часто стосується людей літнього віку.

До правових маргіналів можна віднести і бунтарів, захоплених ідеєю, що
постійно відчувають недосконалість соціальної організації. Маргінали не
пристосуванці. Маргінали – це накопичувані негативної енергії. З одного
боку ці особи не сприймають певної організації суспільства по різного
роду особистих якостях (відсутність почуття колективізму чи, навпаки,
індивідуалізму, як ознаки природного менталітету), а з іншого боку
накопичують по цій причині негативну суспільну енергію, яка створює
дисбаланс між усвідомленням себе як автономної особи і ідентифікацією
себе у суспільстві.

Правовий маргінал – це завжди втрата компліментарності між правовими
почуттями особи і усвідомленням позитивно-правового регулювання
суспільних відносин.

Накопичення маргіналом негативної енергії тягне за собою відповідно до
її інтенсивності і певні установки до дії. Установки можуть мати
характер заперечення-руйнування, заперечення-творення, чи і ті і інші
одночасно. Якісна характеристика цих установок залежить від глибини
ціннісного осмислення особою буття правової матерії. Багато в чому
завдяки цьому осмисленню здійснюються певні соціальні зміни, потрясіння,
революції і війни теж.

Проблеми маргіналізацїї мають безпосереднє відношення до правоохоронців.
Зокрема, для професійної правосвідомості співробітників міліції якісна
зміна правової ідеології викликає потребу зміни всієї конструктивної
системи і відповідних правових установок у свідомості. Для
пристосуванців любі зміни не викликають внутрішньої кризи. Особи
маргінального складу – створюють у власній свідомості і у суспільстві
напругу.

Слід також зазначити, що професійно-правова маргінальність – це стан
внутрішньої ідентифікації правових почуттів особи з природно-правовими
цінностями життя та з їх позитивно-правовою реалізацією, що має
професійно-

83

правове забарвлення. Маргінально-правові установки правоохоронців
характеризуються занепокоєнням духу і правового почуття, життєвою
потребою пошуку чи удосконалення правової ідеї, справедливості та
правової рівноваги. Пошук правової ідеї і уявляє собою реалізацію
комплексу установок маргінального суб’єкта.

РОЗДІЛ2

ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНО! ПРАВОСВІДОМОСТІ СПІВРОБІТНИКІВ МІЛІЦІЇ

2.1.Поняття формування професійної правосвідомості співробітників

міліції

Професійна (фахова) правосвідомість співробітників міліції є головним
інструментом їх діяльності, має свої особливі умови, середовище, засоби,
методи формування. Теоретичне дослідження всього комплексу чинників,
закономірностей їхнього взаємозв’язку, зміни і впливу на правосвідомість
має найважливіше значення в створенні передумов якісного і необхідного
їх функціонування і формування.

Насамперед важливо визначити поняття «формування професійної
правосвідомості» у співвідношенні з такими поняттями, як «правове
виховання» і «соціалізація».

Правове виховання, як і виховання в цілому, розглядається в літературі в
широкому і вузькому розумінні. У вузькому розумінні виховання означає
процес систематичного цілеспрямованого впливу на розвиток особистості з
метою підготування її до виробничої, суспільної та культурної
діяльності. Широкий зміст виховання включає не тільки свідомий
цілеспрямований вплив, але і вплив на індивіда всієї сукупності чинників
умов існування (об’єктивних і суб’єктивних) [37; 10; 126; 106].

Процес соціалізації охоплює всі сторони взаємодії особи з соціальною
дійсністю [106]. З точки зору філогенезу соціалізація уявляє становлення
людини як родової істоти. Соціогенез передбачає становлення людини
суспільної. Ці процеси органічно пов’язані. Єдність цього процесу може
включати в себе прилучення людини до роду, соціальну адаптацію,
засвоєння етнічної культури, інтеграцію та ідентифікацію людини та інші
процеси

входження особи до людських спільностей та засвоєння їх культурних
цінностей.

Яке ж місце займає розуміння «формування» у співвідношенні з поняттями
«виховання» і «соціалізація»? В науковій літературі думки дуже
різноманітні.

Так, в одних джерелах враховується, що «виховання уявляє собою лише
частину процесу формування особистості, в других – «виховання» і
«формування людини» – однопорядкові поняття; в третіх – правове
формування є об’єктивний чинник правовиховного процесу. Має місце і
розуміння «формування особистості», як форми соціального регулювання,
управління, як процес складання, придбання закінченості і зрілості її
особистих рис. В літературі пропонується також розрізняти формування і
виховання правосвідомості. Під формуванням правосвідомості розуміється
виховання в широкому змісті слова [34; 106].

Вважається, що, на відміну від понять «виховання» і «соціалізація», що
мають самостійне змістовне навантаження, поняття «формування» може
використовуватися тільки в сполученні з іншими поняттями. Наприклад,
«формування правосвідомості», «формування комп’ютерної пам’яті»,
«формування особистості», «формування народногосподарського комплексу» і
т.п. У самостійному значенні формування – це надання визначеної форми,
закінченості. Стосовно свідомості чи правосвідомості ця закінченість
може бути простежена тільки на визначений момент часу. Правосвідомість
не є щось статичне, предметне, а явище, що постійно розвивається і
змінюється.

Тому, якщо говорити про формування свідомості людини, то, певно, вірно
буде це поняття розглядати з позицій зовнішньої і внутрішньої
діяльності. Зовнішня – це не саме формування, а процес впливу
зовнішнього середовища на формування свідомості людиною.

Внутрішня – це діяльність індивіда, властива його психічному
відображенню, по формуванню і використанню психічних уяв, пов’язаних

єдністю пізнавальних і емоційних процесів, роботи пам’яті й активності
вольової сфери психіки.

Вживаючи термін формування потрібно розуміти двоєдиний процес впливу
зовнішніх факторів і індивідуального сприйняття цього впливу людиною.

Наприклад, коли ми обрізаємо крону дерева, ми певним чином формуємо цю
крону. Поливаємо чи удобрюємо – ми також опосередковано сприяємо
формуванню цієї крони – викликаємо внутрішню спроможність, можливість
дерева до визначеної, закладеної в ньому самому здатності до розвитку
або формування тих чи інших необхідних якостей, але в кожному
конкретному випадку очікуваний результат може бути як позитивний, так і
негативний у зв’язку з впливом інших чинників об’єктивного і
суб’єктивного характеру, а також особливостей кожної особистості.

В психологічній літературі особистість розглядається у якості
саморегульованої системи. Сутність цієї системи залежить від
мотиваційної спрямованості, емоційної сфери, інтелектуальних здібностей,
індивідуального стилю поведінки. Особа має здатність реагувати на зміни
середовища в межах індивідуального діапазону мінливості. Ієрархія
цінностей індивіда формуються не тільки винятково під впливом соціуму,
але залежать також від індивідуального тропізму, вибірковості,
несвідомого потягу.

Для з’ясування процесу формування правосвідомості особистості вважається
важливим з’ясувати проблему поняття провідних тенденцій, що знайшли своє
відображення в літературі [166].

Провідна індивідуальна тенденція визначає і темперамент, і
індивідуальний стиль мотиваційної, пізнавальної, емоційної і
комунікативної сфери, і основні аспекти соціальної спрямованості.

Правосвідомість та відповідна ієрархія правових цінностей формуються не
тільки завдяки правовому досвіду соціуму, але зв’язані з вибірковістю
інформації про навколишнє середовище конкретної людини, яка обумовлена
індивідуально набором головних тенденцій.

87

Ця індивідуальна вибірковість створює підвалини формування різних
особистостей при однакових умовах середовища і виявляється в її
мотиваційній сфері, емоційних особливостях, когнітивному стилі і
комунікативних властивостях [166].

Для розуміння правосвідомості важливим є виокремлення правових почуттів,
які теж можуть зазнавати впливу провідних тенденцій.

Так, Л.Н.Собчик вирізняє певні сфери у свідомості особистості, які
відрізняються у кожної особи в залежності від ведучих тенденцій.

Мотиваційна сфера забезпечує спрямованість діяльності індивіда. У осіб
сильного, гіперстенічного складу переважає спрямованість на досягнення
успіху. У осіб слабкого, гіпостенічного складу переважає мотивація
уникнення неуспіху. У емотивних, тривожно-екстравертних особистостей
превалює мотивація самодемонстрації. У особистостей ригідного складу
мотивація орієнтована на відстоювання своїх економічних інтересів.

Емоції являють собою індивідуальний стиль переживання явищ навколишнього
життя. Гіпотимні особистості несприятливі умови сприймають
депресивно-тривожними реакціями; ригідні – накопляють негативні емоції;
спонтанні особистості прагнуть до лідирування; емотивні особистості
зайве драматичні.

Когнітивний стиль індивіда визначається типом сприйняття інформації, її
переробки та відтворення. Ригідні особистості відрізняються
формально-логічним, прагматичним мисленням. Емотивний тип відрізняється
переваженням наочно-образного сприйняття. Гіпостеніки проявляють
здібності роботи із словесною інформацією. Стенічні особистості
відрізняються інтуїтивним мисленням, здатністю до прогнозування.

Індивідуальний стиль міжособистої поведінки також знаходиться в
залежності від ведучих тенденцій. Тривожні інтроверти відрізняються
потребою в зберіганні теплих відношень з особливо значимим оточенням.
Ригідні педанти особистості відзначаються суб’єктивізмом. Емотивні
особистості відрізняються прагненням зайняти значиму’ соціальну позицію.

Спонтанні (екстравертно-активні) особистості прагнуть до незалежності.

Мотивація, емоційні особливості, тип мислення і стиль міжособистої
поведінки, на думку Л.Н.Собчика, складає індивідуально-типологічну базу,
на якій у процесі взаємодії з навколишнім середовищем і формується
особистість [166, ст.5-15].

Уявляється, що для з’ясування процесу формування правосвідомості
важливими є правові почуття особи, які можуть мати різну якісну і
кількісну характеристику. Так, почуття певних прав і обов’язків,
справедливості, гідності, автономії може залежати від певних якостей
людини: педантизму, здатності до лідерства чи підкорення лідеру,
здатності до інтуїтивного мислення і прогнозу, формально-логічного чи
наочно образного сприйняття і ін.

Таким чином, говорити про поняття «формування фахової правосвідомості
співробітника міліції», значить говорити про чинники об’єктивного і
суб’єктивного характеру, що мають вплив на правосвідомість індивіда, з
одного боку, і про безпосереднє формування правосвідомості з позицій
особливостей і тенденцій чуттєвої діяльності, пізнання особистості в
єдності з формами розумової діяльності. Крім того, процес формування не
є тільки процес складання і становлення, придбання закінченості і
зрілості, але, як і соціалізація, припускає розвиток зрілих форм, їхню
зміну і т.п.

У цьому зв’язку варто підкреслити, що поняття «формування» нерідко
пов’язувалося з ідеологічною гіперболізацією ролі виховання, що фактично
заперечило об’єктивну роль самої особистості і ролі середовища. Тоді як
необхідно об’єктивне з’ясування співвідношення суб’єктивних і
об’єктивних чинників формування правосвідомості, у тому числі, і
правосвідомості професіоналів міліції.

До об’єктивного чинника ми відносимо середовище функціонування
правосвідомосгі. Правове виховання – чинник суб’єктивного характеру.

Як уже вказувалося, основна хиба в розумінні співвідношення чинників, що
впливають на правосвідомість, була у перебільшенні ролі суб’єктивного
чинника і недооцінки середовища і самої особи. Воно і зрозуміло, якщо

89

середовище уявлялось як єдина соціально-класова система розвинутого
соціалізму з відсутністю протилежних систем суспільних ідей, а народжена
людина ототожнювалась із чистим аркушем паперу.

Ця однобокість у розумінні правового виховання зіграла свою роль і в
практиці формування правосвідомості співробітників міліції, коли зусилля
правового виховання зводилися до нуля впливом зовнішнього середовища і
особистими якостями людини.

Для фахової правосвідомості важливі чинники як об’єктивного характеру,
так і суб’єктивний чинник, що існують у взаємозв’язку з комплексом
індивідуально-окреслених загальних і правових якостей і тенденцій
особистості.

2.2. Правове виховання як суб’єктивний чинник формування
правових поглядів співробітників міліції

До чинників, що визначають формування фахової правосвідомості
співробітників органів внутрішніх справ, як і в цілому правосвідомості,
у юридичній літературі традиційно відносять правове виховання.

Проблема правового виховання – споконвічна проблема людської
цивілізації. Накопичено чималий досвід у цій сфері, що знайшло свій
відбиток у відповідній літературі.

Проте, незважаючи на глибину досліджуваного явища, в літературі немає
однозначної загальновизнаної концепції поняття правового виховання.

Поняття правового виховання, про що говорилося вище, розглядається
дослідниками в двох змістах: широкому і вузькому.

Необхідність широкого розуміння правового виховання обґрунтовувалась
важливістю урахування впливу на суб’єктів виховання
суспільно-політичного ладу, соціальних умов, всієї об’єктивної основи
правового виховання [159, ст.1-2;149,ст.135].

У науковій літературі ряд авторів вказують, що практика підтвердила
справедливість більш широкого розуміння правового виховання, «оскільки

правовиховна діяльність планувалась у відриві від негативно діючих
об’єктивних чинників» [173, ст.12].

Так, у монографії «Перебудова і правове виховання радянських громадян»
стверджується, що процес правового виховання не можна ототожнювати з
навчальним процесом, яким би добрим він не був. Визначальним для
правосвідомості є не придбані знання, а суспільне буття. Першочергове
місце, з цієї причини, на думку авторів монографії, у правовому
вихованні повинно бути відведено поліпшенню якості законодавства,
дотриманню принципів соціальної справедливості, юридичної рівності,
взаємності прав, обов’язків і відповідальності, підвищенню ефективності
діяльності й авторитету правоохоронних органів, невідворотності
покарання, розширення участі громадян в активній правовій діяльності
[74, ст.9-10].

На наш погляд для розуміння процесу виховання важливі позиції його
цілеспрямування і діалектичного підходу до правового виховання, як
всеосяжного суспільного процесу.

Не зводячи виховання тільки до правового навчання і стверджуючи, що
навчання не є тільки аудиторне засвоєння тих чи інших істин, але і
навчання через засоби масової інформації й ін., слід зазначити такі
важливі обставини в розумінні правового виховання: процес правового
виховання не варто змішувати з поняттям соціалізації і включати в нього
вплив усіх чинників соціального середовища. До чинників, що мають
відношення до правового виховання, варто віднести ті з них, що
створюються свідомо суспільством і мають у ряду інших функцій і функцію
цілеспрямованого правовиховного впливу. Заходи ж законодавчого
характеру, спрямовані на усунення прогалин у праві, якості законодавства
спричинюють зміни в бік соціальної справедливості і мають певний вплив
на правосвідомість .

Проте, соціальна справедливість, втілена в праві, діє на правосвідомість
особистості, як об’єктивний чинник але впливає не автоматично і не
адекватно.

Тому варто розмежовувати заходи суб’єктивного характеру, що відносяться
до правового виховання і діють прямо на свідомість особистості і

91

ті що, спрямовані на зміну середовища, як об’єктивного чинника і діють
не прямо, а опосередковано.

Правове виховання є вплив думки на індивіда, а вплив середовища – є
вплив умов існування цієї думки.

Таким чином, здійснення цілей правового виховання повинно ставитися в
залежність від об’єктивно існуючих чинників, але не ототожнюватися з
ними. Дія об’єктивних чинників входить у більш широкий процес – процес
формування правосвідомості, із якого варто виділяти правове виховання.

В теорії правового виховання було запропоновано Є.В.Назаренко виділити
основні сторони, що складають зміст правового виховання: «1) навчання
праву, поширення правової інформації, за допомогою якої населенню
дається певна сума знань про правову дійсність; 2) виховання в населення
поваги до права, закону, формування правових переконань, правових
ідеалів; 3) формування правової активності людей» [112].

Зазначена структура змісту правового виховання не загубила актуальності
і знаходить свій відбиток у сучасній теорії методики правового
виховання. Водночас, і сьогодні має практично важливе значення аналіз
змісту правового виховання, тобто з’ясування того, що вкладається
конкретно в кожну з цілей правового виховання, іншими словами,
визначення змісту понять «знання права», «повага до закону», «правова
активність» у різноманітних категорій громадян, у тому числі визначення
вимог правового виховання співробітників міліції.

Для з’ясування цих понять варто погодитися з методологічним підходом, що
знайшов своє відображення в моделі Київської вищої школи МВС СРСР [61] і
не втратив своєї цінності. Спеціаліст розглядається з наступних позицій:

• насамперед співробітника міліції – це юрист-правознавеиь,
якому повинні бути властиві необхідні для юриста якості;

• співробітник міліції зобов’язаний мати комплекс
специфічних якостей, властивих співробітнику органів внутрішніх справ,
що викликає необхідність спеціалізованої професійної освіти.

,

У зв’язку з цим закономірно, що співробітник міліції, як
юрист-правознавець, повинний у межах фахових прав і обов’язків знати і
вміти (і на це направляються всі правовиховні й освітні важелі) вірно
тлумачити і застосовувати закони, досліджувати і юридичне правильно
кваліфікувати різноманітні життєві відносини й обставини, у точній
відповідності з законом приймати правові рішення, складати
індивідуально-правові акти, узагальнювати юридичну практику по
попередженню правопорушень, зміцненню правопорядку, пропаганді законів і
правового виховання громадян, а також мати інші уміння і навички, що
дозволяють кваліфіковано здійснювати фахову юридичну діяльність. Повинен
знати основи зовнішньої і внутрішньої соціально-економічної політики,
закономірності розвитку демократичної держави, принципи функціонування
політичної системи, структуру органів державного апарата, юридичних
органів, повноваження цих органів, принципи організації і методи
діяльності. Конституцію, систему права і законодавства, основи всіх
галузей права і практики їхній застосування, теорію держави і права, їх
історію, основи теорії галузевих юридичних наук.

До комплексу профілюючих правових якостей (знань, умінь, навичок,
властивостей особистості) і засобів їх забезпечення відносять: знання
нормативних актів, що регулюють діяльність ОВС, юридичних наук з фахової
діяльності ОВС, навички правильної кваліфікації дій, заборонених законом
і прийняття рішень в межах своєї компетенції, досконале володіння зброєю
у відповідності з законом, професійний рівень правозастосування, навички
упорядкування процесуальних і інших правозастосовчих документів і ін.

У спеціальному комплексі правових якостей можна відзначити наступні:

знання нормативних документів, що регулюють оперативно-пошукову
діяльність, правових основ застосування примусу, засобів і методів
оперативно-розшукової діяльності та ін.

У цьому зв’язку доцільно виділення комплексу професійних якостей,
організаційно-управлінських, соціально-психологічних та
політико-економічних [61].

93

Варто звернути увагу на те, що співробітник міліції – це вихователь. У
цьому плані йому необхідні знання у сфері психології і педагогіки.

Заслуговує на увагу і відповідна медична підготовка.

Співробітник міліції за фахом своєї діяльності, практично щодня має
справу з проявами протиправної поведінки, а нерідко і з необхідністю
термінової медичної допомоги потерпілому.

Досягнення педагогічної науки дадуть можливість своєчасно і правильно
зробити необхідну психологічну допомогу, адже правопорушник – людина з
певним психічним збоченням в тих чи інших проявах. Наприклад,
акцентуровані особистості психостенічного (безвольного, замкнутого) чи
істероїдного (конфліктного, скандального) типу потребують і відповідної
до себе уваги. Метода роботи з цими людьми повинні бути різними. Від
розуміння цих проблем залежить і кінцевий результат роботи.

Симбіоз педагогічних, медичних, психологічних і правових знань і їх
відповідно необхідний і достатній рівень – проблема дня.

Виховний вплив, як відомо, є єдиний взаємопов’язаний процес. Немає
виховання тільки правового або тільки морального.

Розмежування виховного процесу на моральне, трудове, фізичне і ін.
досить умовно. Неможливо проводити правову роботу без уваги до
формування почуття прекрасного, певного рівня духовної культури. Стан
здоров’я і вольовий потенціал особистості, з іншого боку, визначають її
спроможність виконувати певні професійно-значущі функції (фізичне
підготовка). Зв’язок правової й інших форм виховання очевидна.
Найважливішим завданням правового виховання є формування у професіоналів
поваги до права, до закону.

Під вихованням поваги до права традиційно розуміється «вид
організованого і цілеспрямованого впливу на свідомість. У широкому
змісті, формування поваги до права є тривалий процес засвоєння
особистістю соціальних норм і еталонів, вироблених суспільством,
колективом, а також засвоєння принципів права, вимоги додержуватися
приписів законів і інших нормативних актів» [93, ст.20-21]. Поняття
«повага до права» має складну

VI

структуру, частини якого містять пізнавальний, оцінний і елементи, що
визначають поведінку [93, ст.20-23].

Вище розглядалася повага, як складова моделі фахової правосвідомості
співробітників міліції.

У контексті викладеного варто звернути увагу на такі моменти у сфері
правового виховання співробітників міліції. Насамперед, основне завдання
лежить у площині розуміння виховання, як багатопланового
цілеспрямованого явища, що торкає не тільки освітні, але і соціальні,
політичні, культурні й інші заходи, що створюють необхідне середовище,
фундамент для досягнення цілей.

Критерієм цих заходів повинен стати принцип справедливості як
економічна, політична, правова і етична категорія.

Повага не є одномоментний стан стосовно конкретної норми в зв’язку з
певними обставинами, а внутрішнє стійке переконання.

Для співробітника міліції це положення важливо ще і стосовно тієї ролі,
яку він виконує у зв’язку із своїми виховними функціями. Чи можна
переконувати в існуванні «бога», не вірячи в нього? Це стосується і
правового виховання. Не можна вимагати дотримання правових норм, не
шануючи їх, не бути переконаним, що це необхідно.

Розкрити процес формування переконань – значить проникнути в
різноманітний і складний духовний світ особистості, зробити крок до
розуміння того, чому певні ідеї стають для людини головними і
визначальними в досягненні особистих і суспільних цілей, а інші
залишаються незадіяними чи використовуються для вирішення
вузькоегоїстичних завдань [193, ст.83].

Переконання, як специфічний елемент системи уявлень і поглядів
співробітника міліції, невідокремлена від його життєвого досвіду і
установок до діяльності, змінюваного під впливом фахового і, у цілому,
життєвого досвіду, а також цілеспрямованого впливу середовища.

Головне у формуванні певних переконань є накопичення правових знань для
формування поважного відношення до права в цілому.

У цій площині і лежать завдання фахового правового виховання. Від
глибини, якості, обсяіу знань, зв’язку з практикою, їх своєчасного
поповнення і деяких інших важливих характеристик залежить і відношення
до права в остаточному підсумку.

Для формування поваги до права має значення не просто інформаційне
знання, а знання оцінне – спроможність на основі системи правових
теоретичних і практичних знань визначити основну властивість правових
приписів, що несуть у собі або не несуть суспільне схваленої
справедливості (поняттю, змінюваному в просторі і часі), висловити до
них своє відношення у вигляді внутрішнього переконання.

Відомий і той факт, що формування ціннісних орієнтирів за всіх часів
була основним завданням всіх правових ідеологій. Від слушності ‘їхнього
вибору, а історія знає, що і від уміння подати ці цінності народу
залежить все інше: і «комплекс шановних фетишів», і «поважний комплекс».
Тому важливо визначити сукупність і зміст цих інтересів для
цілеспрямованого їхнього формування і створення необхідного впливу на
їхні ціннісні характеристики.

Розуміння відповідності своїх інтересів (фахових, особистих, сімейних і
ін.) існуючій правовій системі – умова поваги до права. Тому завданнями
виховного впливу є створення умов правового середовища, що відповідають
ціннісним правовим орієнтирам, а також на основі співвідношення понять
необхідного і можливого створення певних правових символів у
правосвідомості співробітника ОВС. При цьому неодмінно істотно важливим
є своєчасне відновлення, зміна, удосконалення зазначених символів
адекватно реаліям життя.

Завдання даного моменту – зміна змістовної сторони переконань та
механізму їх формування. Незмінним важливим чинником є урахування
загальнолюдських цінностей як обставин, що мають споконвічне важливе
значення у формуванні правосвідомості.

Приміром, така якість співробітника, як переконаність у високій
соціальній престижності своєї професії, внутрішньої задоволеності
професією,

закономірно пов’язана з розумінням втілення загальнолюдських цінностей
у праві, необхідністю їх правового і соціального захисту. Таке
переконання, на наш погляд, є доданок поваги до права.

Останнім часом багато пишуть про людський чинник. Далі теоретичних
концепцій реальне життя не пішло. Тому актуальним є розгляд поваги до
права не тільки на теоретичному рівні, але й у практичній площині через
формулу: повага до права є повага до людини і навпаки.

Якщо формально право «шановано» внаслідок виконання законів, але права
людини й у цілому суспільства не знаходять найбільш повного свого
задоволення по обставинам різноманітного характеру (бюрократизму,
заорганізованості, корупції і т.п.), хоча могли і повинні бути
задоволені, то про повагу до права не може бути і мови.

Істотним чинником і об’єктом правовиховного впливу є вольовий

. елемент правосвідомості.

Z

\

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

????????????????

B*

hE4?B*

hE4?B*

B*

B*

B*

B*

hE4?B*

hE4?B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

CJ

^JaJ

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

F

B*

B*

B*

B*

,

&

(

,

0

4

6

@

D

F

B*

B*

B*

B*

??????????????

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

hE4?B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

????????????????

B*

B*

B*

B*

B*

CJ

OJQJ????

????????????????

?Т???????????????

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

CJ

OJQJ^JaJ

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

e

v

B*

B*

B*

B*

?

e

e

t

v

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

hE4?B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

hE4?B*

B*

B*

B*

B*

B*

C????

?Т??????????????

B*

B*

B*

B*

0

2

t

v

??????

????

hE4?B*

B*

B*

????????????????

????????????????

B*

???????????????

?Т????????????????

B*

B*

??????

????

??????

????

B*

B*

B*

B*

????????????????

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

CJ

OJQJ\???

B*

B*

B*

B*

B*

B*

X

Z

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

‘я співробітників міліції. Формування особистості співробітника міліції
завжди зв’язується винятково з позитивною соціальною
(соціально-правовою) активністю, «істотними ознаками якої є, зокрема,
вільний, свідомий, творчий характер відношення особистості до своєї
діяльності, відповідність цієї діяльності прогресивному розвитку
товариства» [6,ст.108].

В умовах об’єктивної дійсності і зовнішнього впливу у людини є
багатозначний і суперечливий вибір. Система виховання саме і призначена
для того, щоб дати співробітнику міліції не тільки знання про те. що від
нього

97

вимагає суспільство і до чого він повинен прагнути , але і навчити
його, як він повинен діяти в постійно мінливих різноманітних умовах і
ситуаціях, часто суперечливих [130, ст.134], сформувати в його
правосвідомості активну вольову установку.

В практиці правового виховання перетворення правових вимог і обов’язків
в особисті переконання, а переконання в мотив поведінки особистості та
відповідні правові вольові установки повинно знайти першочергове місце.
Правова норма повинна бути раціонально сприйнята співробітником міліції,
як справедлива, необхідна і корисна, хоч це не заперечує критичного
відношення до тих соціальних цінностей і норм, що не адекватно
відбивають потреби суспільства і самої людини.

Особлива увага до вольових установок співробітника міліції в правовому
вихованні визначається тим, що емоційно-психологічний чинник в
остаточному підсумку грає основну роль у виборі і практичній реалізації
соціальних норм поводження. «Воля, як елемент механізму регуляції
поводження, як би опосередковує свідомість і практику, в результаті чого
виробляється, виявляється спроможність людини формувати і здійснювати
свої особисті поведінкові установки» [130, ст.ЗО].

Установки співробітника міліції повинні бути активними. Це пов’язано з
необхідністю раціонального вибору його лінії поводження, що передбачає
певну внутрішню активність, найчастіше потребує подолання внутрішніх і
зовнішніх перешкод, підпорядкування почуттів і емоцій цій лінії шляхом
самоконтролю, самооцінки поводження. Тому правове виховання
співробітників міліції повинно досягти єдиної спрямованості раціональної
свідомості і його психологічних якостей.

Практика підтверджує, що реакція оточення може бути не тільки
об’єктивно-позитивною. Тому завдання правовиховної роботи співробітників
міліції потребують формування установок на свідоме і вольове виконання
норм права.

І

Особливе місце в системі фахового правового виховання повинна знайти
система ціннісних орієнтації, «як сукупність ідей, поглядів, принципів,
цінностей і норм, активно діючих на особисті інтереси всіх членів
товариства, їх думки і характер поведінки» [130, ст.ЗО].

Важливий момент у формуванні і реалізації особистих установок, мотивів і
цілей поведінки уявляється в розумінні співробітником свободи і водночас
відповідальності за свої вчинки, виховання почуття обов’язку за
дотримання суспільних вимог.

Здійснення цього завдання визначається вільним характером діяльності
особистості. Бути вільним – значить мати можливість виявляти соціальну
активність, діяти свідомо.

Свідомість – найважливіша ознака соціальної активності. Ця якість
вимагає відповідальності, як необхідної умови свободи. Немає свободи без
відповідальності, як немає відповідальності без свободи. «І чим ширше
рамки самої відповідальності, тим більше потрібно свободи для її
реапізації»[92, ст. 111 ]. Тому ще недавній практиці правоохоронної
діяльності, як і всій системі казарменого соціалізму, було властиве
розуміння свободи, але тоталітарної, і відповідної їй відповідальності,
що народило в органах внутрішніх справ поширення таких явищ, як «синдром
вахтера», «презумпцію власної непогрішності», «стереотип закритості»,
«орієнтацію на жорсткість покарання», «обвинувальний ухил» [14], а також
«відомчу справедливість», приховання злочинів і ін., адекватно чому
затвердилися установки в правосвідомості співробітників міліції.
Усунення цих стереотипів у правосвідомості – одна з найважливіших задач
правового виховання співробітників міліції на сучасному етапі.

Для спрямованості дії правового виховання співробітників міліції
практичне значення має встановлення набору ціннісно-правових
властивостей особистості.

В юридичній літературі в зміст ціннісно-орієнтуючого блоку, що є
відбитком соціальної цінності права, прийнято відносити такі
властивості:

99

почуття відповідальності, почуття солідарності з правом, почуття
справедливості, почуття законності, почуття правового обов’язку, почуття
поваги до права, закону [42, ст.27].

Відповідно до цього, можна виділити основні напрямки формування волі, як
компонента правосвідомості співробітників міліції: установки готовності
на активне удосконалення права, законодавства відповідно до
демократичних, моральних принципів; установки волі на правомірне
поводження, на точне і неухильне дотримання і застосування вимог
правових норм; установки готовності до активного використання своїх
суб’єктивних прав, готовності захищати свої права, а також права інших
осіб, у тому числі громадян, державних органів і суспільних організацій;
установки волі на боротьбу з кожним випадком правопорушення і
правопорушником; установку готовності до справедливої, відповідальної
дії, готовності до свідомого виконання свого фахового обов’язку.

Через усілякі вольові якості неминуче проходить необхідність і
готовність до постійного поповнення й удосконалювання знань, навичок і
умінь.

Варто виділити в цьому контексті і готовність до демократичних
перетворень, відповідно до загальнолюдських правових цінностей і іншим
демократичним завоюванням.

Зазначені якісні вольові характеристики не є вичерпними. Мають
безпосередній і взаємообумовлений зв’язок з моральними,
морально-етичними й іншими якостями.

Формування системи установок на активну соціально-ціннісну діяльність є
необхідним компонентом правовиховної роботи серед співробітників
міліції.

2.3. Соціальне середовище – об’єктивний чинник формування
правосвідомості співробітників міліції

Необхідність дослідження соціального середовиша співробітників органів
внутрішніх справ обумовлена насамперед тим, що фахова правосвідомість є

і Q)

відбитком суспільного, у тому числі правового буття.

У філософії прийнято розуміти під соціальним середовищем людини
матеріальні і духовні умови його існування і діяльності. Усі сфери
суспільного життя тісно взаємопов’язані і розглядаються лише в єдності.
Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя деформує
суспільство.

Виділяють такі сфери суспільного життя:

• «матеріальна – – охоплює процеси матеріального виробництва,
розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й
виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію;

• соціально-політична — включає соціальні та політичні стосунки
людей у суспільстві — національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця
сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція,
війна. В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія,
держава, суспільні організації;

• духовна — це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто
весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і
суспільної), трансформації її від однієї інстанції до іншої (засоби
масового інформування), перетворення в індивідуальний духовний світ
людини;

• культурно-побутова – – охоплює виробництво культурних
цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї,
побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіту,
виховання тощо» [195, ст.363-364].

Соціальне середовище в широкому змісті (макросередовище) охоплює
суспільно-економічну систему в цілому – продуктивні сили, сукупність
суспільних відносин і інститутів, суспільну свідомість, культуру даного
суспільства. Соціальне середовище у вузькому змісті (мікросередовище), є
елементом соціального середовища в цілому та включає безпосередньо
соціальне оточення людини – сім’ю, трудовий, навчальний і ін. колективи
і

101

групи. Соціальне середовище створюючи вплив на формування і розвиток
особистості, змінюється під впливом діяльності людини.

Розглянути середовище, у якому формується і функціонує фахова
правосвідомість співробітника МВС, як системне утворення, значить
виявити і проаналізувати макросередовище і мікросередовище його
формування.

Проблеми соціального середовища, як чинника формування правосвідомості,
знайшли свій відбиток у юридичній літературі. Дослідження проводилися в
зв’язку з питаннями забезпечення соціалістичної законності, формування
правової культури і правосвідомості, правової активності, правомірного
поводження, соціального механізму дії права, правового регулювання,
проблемами керівництва в сфері охорони суспільного порядку, реалізації
прав громадян і іншими завданнями [111; 85; 185; 97; 183; 48:93].

Особлива увага приділяється кримінологічним аспектам соціального
середовища, розкриттю всього механізму зв’язків між негативними явищами
в мікросередовищі співробітника міліції і дефектами формування
особистості [216;172;65;7;86;56;].

У науковій літературі на основі матеріалів соціологічних досліджень
проблеми взаємного впливу чинників соціального середовища і
правосвідомості стали інструментом у розробці питань правомірної
поведінки, закономірностей його формування і становлення (Н.П.Вопленко,
В.Н.Кудрявцев, о.е.лєйст, В.В.Лазарев, В.В.Оксамитний, Р.К.Русинов і
ін.), поняття і сутності правомірної поведінки, її соціальної цінності
(Р.Т.Жеругов, О.П.Алейникова й ін.) і інших аспектів цієї проблеми.

Матеріали наукових досліджень дозволили виділити об’єктивні і
суб’єктивні чинники соціального середовища, що сприяють вчиненню
правомірних актів поводження. До таких чинників В.В.Оксамитний
відносить: «умови соціального і трудового статусу особистості
(виконувана робота, ступінь активності, традиції колективу, почуття
причетності до справ колективу і т.п.); соціодемографічні чинники (вік,
стать, родинний стан і т.д.); моральна цінність і обгрунтованість
правової норми, що багато в чому визначає

102

ступінь її апробації в масовій свідомості; ступінь збігу імператива, що
утримується в правовій нормі, з інтересами особистості або того
первинного колективу, в рамках якого особистість функціонує,
задовольняючи свої різноманітні потреби; дієвість соціального контролю
за виконанням норми з боку тієї соціальної групи, цінності котрої певна
особистість визнає і поділяє, як свої власні; розвиненість правової
установки (позиції) особистості» [124, ст.88-89].

Цілком справедливо помічена В.В .Оксамитним необхідність вмикання в
систему чинників «типологічних розходжень між людьми, індивідуальні
особисті якості, темперамент, якості характеру» [124, ст.89].

У літературі також знайшли відображення спроби систематизації і
характеристики чинників, що впливають на формування права і
правосвідомості. До таких чинників відносять: соціально-економічні,
політичні (співвідношення соціальних сил, політичних партій, масових
суспільних об’єднань, національних рухів і т.п.), міжнародні відносини,
мораль, природне середовище, як зовнішнім неправовим чинникам, що мають
опосередкований характер. До внутрішніх правових – пануюча правова
ідеологія і правова психологія, правові погляди, юридична практика [111,
ст. 29-35; 75, ст.61-77;’ 97, ст.163-245].

Дані переліки чинників соціального середовища не є вичерпними, єдиними й
абсолютно повними. Водночас, вказують шлях пошуку і створюють основу для
з’ясування чинників формування фахової правосвідомості співробітників
міліції.

Соціальне середовище формування правосвідомості співробітника міліції
включає соціальне середовище, в якому формується його свідомість, як
члена товариства (макросередовище) і середовище, в якому здійснюється
його фахова діяльність (мікросередовище).

Будь-яка людина, у тому числі і співробітник міліції, живе в умовах
певної економічної, політичної і правової системи, належить до тієї або
іншої нації, класу, соціально-демографічній, територіальній, виробничій,
фаховій,

103

кваліфікаційній, політичній групі, сім’ї, конкретному трудовому,
навчальному колективу і т.п.

Отже, так чи інакше на формування його фахової правосвідомості впливають
як загальні, так і специфічні риси макро- і мікросередовища. Як
представник певної соціальної групи і трудового колективу, співробітник
міліції поділяє основні властиві їм психологічні особливості, як елемент
суспільної системи, виражає реалізацію істотних рис цієї системи в
найбільш істотних рисах і якостях

Така позиція знайшла свій відбиток як у філософській, так і в юридичній
літературі і заслуговує на увагу [23, ст.36; 92, ст.166].

Соціальне середовище у усій своїй сукупності відбивається в суспільній
правосвідомості. У той же час, правосвідомість, володіючи системною
природою, має відбиток у правосвідомості індивідуальній. Крім того, інші
види свідомості (політична, моральна і ін.) є середовище функціонування
правосвідомості. Поведінка суб’єктів(правова, нейтральна або
протиправна) теж середовище функціонування. Така постановка проблеми – є
загальний висновок із теорії правосвідомості [111; 192;].

Системний підхід до проблеми припускає виділення таких понять, як склад,
структура, зміст і інші поняття, що характеризують соціальне середовище,
як систему, тобто визначення чинників, як об’єктивного, так і
суб’єктивного характеру, що мають вплив на фахову правосвідомість.

Необхідно зауважити, що при дослідженні чинників соціального середовища
з усього їхнього різноманіття варто виділити тільки ті, що мають на
фахову правосвідомість істотний вплив. Простежити ж весь ланцюг
взаємозв’язків і взаємовпливів теоретично можливо, але з практичної
точки зору складно в зв’язку з обсягом досліджуваного явища.

При цьому варто врахувати, що становлення і розвиток індивідуальної
свідомості пов’язано з діяльністю людини.

Діяльний підхід до дослідження формування правосвідомості дозволяє
розглядати формування фахової правосвідомості, як процес діяльності

професіоналів в умовах певного середовища, виявити чинники в
конкретних, що склалися відповідно до певної суспільної форми, умовах,
що важливо в зв’язку з закономірною залежністю структури свідомості і
змісту діяльності [193,ст.18-20].

Визначаючи чинники соціального середовища, що мають вплив на фахову
правосвідомість, уявляється, що під діяльністю співробітників міліції
слід розуміти не тільки вузькопрофесійну сторону його буття, але і всю
сукупність сторін його способу життя: територіальну, соціальну, духовну,
всю систему відносин , що складаються у суспільстві.

При цьому, природно, найважливішою стороною життєдіяльності
співробітника міліції є колективістський спосіб його буття в процесі
роботи, відпочинку, навчання і т.п. в рамках певних фахових колективів.

В зміст макросередовища формування фахової правосвідомості співробітника
міліції необхідно включати чинники, що є загальними для всіх членів
товариства: матеріально-технічну базу, державні, політичні і громадські
організації, відношення націй, класів, соціальних груп, культура,
просвітництво і т.п. [171,ст.24].

Мікросередовище формування фахової правосвідомості співробітника міліції
є елемент загального соціального середовища. Специфіка ЇЇ виявляється в
тому, що вона опосередковує вплив суспільства на особистість
співробітника міліції і її духовний світ через його фахову діяльність в
рамках його трудового колективу. До елементів мікросередовища
співробітника міліції можна віднести колектив товаришів по службі,
сім’ю, друзів, знайомих, сусідів і т.п., в якому індивід знаходитися і
відчуває певний вплив на його на правосвідомість [171, ст.43].

Можна виділити і мезосередовище або середовище системи органів
внутрішніх справ, але найближче соціальне оточення – трудовий колектив
співробітника міліції найбільш значний у формуванні фахової свідомості
його особистості. До найближчого оточення ми відносимо також колективи

громадських організацій, правові асоціації в системі трудового
колективу. Вплив цих елементів середовища набуває особливо важливе
значення.

Співробітникам ОВС, як і для всіх інших членів суспільства властива
участь в основних сферах життя: професійно-трудовій,
суспільно-політичній, сімейно-побутовій, культурно-пізнавальній. Для
всіх цих сфер властиві економічні, політичні, соціальні, правові,
моральні відношення. Все це бере участь у формуванні правосвідомості
співробітників міліції. Проте реальну структуру фахового мікросередовища
складає та сфера економічних, політичних, соціальних, правових і
моральних відношень, що пов’язані з питаннями охорони суспільного
правопорядку, боротьби зі злочинністю, зміцненням законності й іншої
правоохоронної діяльності – тобто те, що складає зміст фахової
діяльності міліції.

Одним з аспектів розгляду фахового мікросередовища співробітників
міліції може бути його дослідження, як сукупності правових явищ в умовах
конкретного району, трудового колективу.

Важливими сферами фахового мікросередовища співробітника міліції є
політична й економічна сфери в зв’язку з входженням останнього по своїх
функціях у суспільний поділ праці і державно-владного характеру цих
функцій.

Співробітник органів внутрішніх справ взаємодіє з людьми, носіями певних
ціннісних орієнтації, актами поведінки цих людей, юридичними й іншими
фактами, економічними, історичними процесами, проявами суспільного
свідомості, моралі, думки, політичним режимом і іншими явищами як
правового, так і неправового характеру.

Кожний із чинників опосередковує конкретні прояви фахової
правосвідомості, його формування, визначає структуру, рішення конкретних
задач

В усій сукупності чинників формування правосвідомості уявляється
можливим виділити з усієї їхньої сукупності деякий ряд чинників, що
мають істотний вплив на стан фахової правосвідомості співробітників
міліції.

2.4. Соціально-економічний чинник формування правосвідомості
співробітників міліції

Одним із головних чинників, що має істотний вплив на фахову
правосвідомість співробітників міліції, є фактор соціально-економічного
середовища. У реальній практиці фахова правосвідомість співробітників
ОВС в значній мірі формується під впливом тих сфер суспільства, де
відбуваються суттєві зміни, які визначають матеріальний і духовний стан
людей. Перш за все, зміни у відносинах власності, розподілу матеріальних
благ, стан соціального захисту різних верств населення та ін.

У західній літературі питання соціальних змін у сучасному суспільстві в
останні роки займають особливе місце й увагу дослідників, у тому числі й
у зв’язку з дослідженням цілей, завдань і методів діяльності поліції в
нових умовах.

Так, сучасні тенденції в економіці характеризуються високим рівнем
безробіття, значною кількістю тимчасових робітників та частково
зайнятих, зростанням, так називаної, економіки обслуговування. Одна з
найбільш істотних змін стосується структури підприємства,
децентралізації, гнучкості і культури виробництва. Відбуваються процеси
глобалізації і локалізації. Концепція глобалізації припускає ті складні
процеси, що працюють у глобальному масштабі, руйнують національні межі
та об’єднують різноманітні організації в нових комбінаціях. Але процеси
глобалізації тягнуть і протидію в країнах, що супроводжується
тенденціями: централізації і децентралізації; інтернаціоналізації і
націоналізму, однорідності і розмаїтості; фрагментації і консолідації
[221].

Зазначені процеси не можуть не позначитися на політичних змінах. Клас
зберігається як ключовий елемент у суспільному устрої, але виявляються й
інші істотні соціальні розбіжності: расові, регіональні, релігійні,
статеві, національні, етнічної приналежності, віку, і так далі.

З огляду на структурні зміни вже описані, ясно, що держава зазнає
процесу структурного перетворення. Цей процес передбачає декілька

елементів: перерозподіл влади від держави до автономних І
децентралізованих організацій; приватизацію державних підприємств,
переміщення відповідальності за національну державу до наднаціональних
органів. Результуючий вплив цього процесу повинен підірвати традиційні
концепції, по яких національна держава сприймається як організація, що
користується монополією законних засобів примусу в межах територіальної
юрисдикції [221].

Можна погодитися з такою думкою. Дійсно, в умовах останніх
соціально-економічних зрушень у світі такі атрибути держави, як
суверенітет, громадянство, територія, влада набувають нового якісного
звучання та втрачають змісту абсолюту, але з точки зору більших
можливостей забезпечення прав людини, а не економічного підкорення
однією нацією іншої, більшістю (національною, ідеологічною, расовою чи
ін.) меншості. Самоцінними і імперативними є права людини, а не
переважаюча воля класу, корпорації чи іншої суспільної організації.

У вітчизняній літературі поняття глобалізації трактується як перехід від
світової економіки до економіки глобальної. Роль нації-держави зводиться
до мінімуму і вважається анахронізмом.

Глобалізація веде до «суспільства 20:80». У 1999році на долю багатих
країн де мешкає 20% населення припадало 80% ВВП, на інші 80% населення
відповідно – 20% ВВП.

В той же час, як відмічає С.Злупко, найбільші прихильники глобалізації
всіляко захищають економічні інтереси своїх націй. Тому Україні потрібна
власна національна ідея [62].

Для з’ясування шляху до національної ідеї спробуємо в можливих межах
даної роботи з’ясувати: що нам залишилось у спадщину від «радянських
часів»? В науковій літературі цій темі за останні роки приділено
достатньо уваги.

Зокрема, у працях П.К.Ситника звертається увага на основні вади
комуністичної ідеї та шляхи їх подолання.

На думку П.К.Ситника, основна суперечність капіталістичного способу
виробництва (між суспільним характером виробництва і приватновласницьким
способом привласнення його продуктів) при соціалізмі набула ще більш
потворної форми, зосередивши, фактично, власність у руках правлячої
еліти, партійно-бюрократичного апарату (ця власність і влада в їх руках
і залишилась, але набуває так званого «законного» характеру – Авт.).

Принцип визначальної ролі «базису» щодо «надбудови», їх співвідношення
та довічність вад капіталізму зазнали девальвації.

Ідеї матеріалістичного антропоцентризму, незважаючи на декларування
високих ідеалів колективізму, позбавили людину духовної опори,
орієнтуючи її на утилітарні цінності, що призвели до дегуманізації
суспільного життя.

Переважна більшість з декларованих принципів суспільного життя були або
утопічними або свідомо спотвореними, чи ігнорувалися правлячого елітою
заради власних корпоративних інтересів. Ці корпоративні інтереси і
зруйнували зрештою соціалістичний лад.

Основними причинами поразки реального соціалізму в СРСР, вважає
П.К.Ситник, є:

• «хибність або історична обмеженість багатьох фундаментальних
принципів марксистського вчення;

• месіанізм ідеологів та керівників пролетарського руху,
перебирання на себе комуністичною партією функцій диктатора;

• волюнтаризм більшовицьких лідерів, намагання
штучно прискорити історичний розвиток або, навпаки,
загальмувати його, не рахуючись з об”єктивними реаліями;

• слабкість інтелігенції, низький рівень загальної
культури та політичної свідомості мас;

• виродження правлячої еліти, втрата нею здатності і
бажання колективного самозбереження, прагнення звільнитися
від формальних обмежень у споживанні суспільних благ;

• перетворення політичної влади з важеля економічного прогресу в
його гальмо;

• духовна деградація суспільного життя через
нежиттєздатність комуністичного ідеалу, хибність світоглядних настанов,
ціннісних орієнтирів комуністичного світогляду» [165].

На нашу думку радянська система мала як свої недоліки, так і переваги.
Зокрема, в цьому контексті, наприклад, можна звернути увагу на вирішення
питання власності.

Свого часу більшовики проголосили власність на землю та основні засоби
виробництва загальнонародною. Це, безумовно, ідеологічна перевага. З
часом ця ідея перетворилася із ідеї про власність всенародну у власність
загальнодержавну. А ще згодом поняття держави стало синонімом поняття
державний апарат. Власність загальнонародна перетворилася у власність
апарату. Апарат в умовах тоталітарного режиму не міг не перетворитися в
організацію, що створювала для себе все більші і більші привілеї і
відповідно використовувала у своїх інтересах узурповану спільну
власність.

Тому радянська партійно-правляча еліта завжди захищала і територіальну,
і ідеологічну єдність. Захист вимагав колосальних матеріальних ресурсів
і зусиль всього народу СРСР. Зокрема, це позначилося на потребі
створення могутньої армії, пропаганди, підтримки інших країн радянського
спрямування, ведення війн та ін. В результаті ідея соціальної
справедливості наповнилася своїм протилежним змістом і штучна система
соціальної організації була знищена об’єктивними процесами саморозвитку
суспільства.

Відбиток старого менталітету несе в собі і сучасний розвитку
суспільства, що відзначається і в останніх соціологічних дослідженнях.
Зокрема, Л.М.Хижняк розглядаючи роль соціальних організацій в
українському суспільстві зазначає, що глобалізація та
інтернаціоналізація економіки, розвиток інформаційних технологій змінили
соціально-економічний простір, який вийшов за межі національних держав.
Але реалізація економічної свободи в Україні надає нерівні можливості
різним соціальним групам та організаціям і

безконтрольно з боку суспільства. Відбувається руйнування старих
організаційних структур, яким надається ринкова форма, але залишається
їх монопольний зміст та організаційні механізми [202].

Аналіз економічної ситуації в країні достатньо глибоко аналізується і
фахівцями в галузі економіки. Так Б.Панасюк теж звертає особливу увагу
на те, що «в основі глобальної кризи країни – – продовження агонії
колишньої радянської системи та її економічного базису, деформована
структура промисловості та сільського господарства, жорсткий опір
нововведенням з боку частини населення, слабкість державних структур…»
[129].

Таку думку підтримує і відомий економіст А.Гальчинський, який
підкреслює, що на початку економічних перетворень ситуація в Україні
погіршила гіперінфляція. «Наслідком рекордної за світовими стандартами
інфляції стало обвальне падіння промислового та сільськогосподарського
виробництва. Глибокі деформації відбулися у сфері державних фінансів.
Україна стала лідером серед інших країн світу за обсягом дефіциту
державного бюджету. Катастрофічне падали реальні доходи населення…»
[35].

Однією із причин цього процесу, на думку Д.Полозенко, стало те, що
протягом 1993—1994 pp. уряд України проігнорував вимоги економічного
закону про грошовий обіг та проводив помилкову емісійну політику.
Наслідки такої грошової і цінової політики уряду відчуваються і
сьогодні. [136].

Протягом 1991-1997 років виробництво ВВП скоротилося на 58,4,
промислової продукції —на 51,1, сільськогосподарської продукції —на 41,6
відсотка. Обсяг капіталовкладень зменшився у 4,8 рази. «За щорічними
порівняннями експертів Всесвітнього економічного форуму серед країн, на
які припадає понад 95 відсотків світового виробництва, торгівлі та нових
капіталовкладень, Україна посідала у 1997 році 52-е, а роком пізніше —
53 місце… Основні причини: успадкована з минулого недосконала
структура економіки та пов’язана з нею незадовільна структура експорту й
імпорту, високі рівні бартеризації та обсягів тіньового сектора,
енергоємності продукції» таін. [188].

В цих умовах в Україні здійснюється перехід від соціалістичної до
капіталістичної моделі економічної організації. Ефективно формується
клас капіталістів шляхом перерозподілу державної власності, економічної
злочинності, недосконалості існуючих законів та іншими аналогічними
методами [107].

Загальне негативне соціально-економічне становите в Україні зберігалося
і в 1999 p., що є наслідком відмови публічної влади від регулювання
економічних відносин на початку процесу переходу від
адміністративно-командної системи господарювання і управління до
змішаної. [161].

В країні підвищуються споживчі ціни, зростає державний зовнішній борг,
зменшуються обсяги зовнішньоторговельного обороту, ринки, зростає
кількість безробітних, знижується реачьна заробітна плата. Фактично
дорожчають всі товари і послуги. Заробітна плата «є більш як у 8 разів
нижчою, ніж у Польщі, у 6 разів — ніж у Прибалтійських країнах, і на 40%
— ніж у РосіЬ [129].

Фінансова система майже не працює. За станом на 1 червня 1999 p.,
кредиторська заборгованість сягала 196,7 млрд, грн., перевищуючи ВВП у
1,5 рази. Гальмуються структурні перетворення, розвиток малого і
середнього бізнесу. Середній клас фактично відсутній. Відбувається
продаж за безцінь державного майна [129].

На останню обставину звертають увагу і інші автори (офіційні і
неофіційні). Фактично цей процес відбувається чи то з порушенням
законодавства, чи по причині його навмисної, чи ненавмисної
неврегульованості.

І.Петрухін такий стан суспільства визначив як дикий капіталізм з
елементами командно-бюрократичної системи та будь-якою відсутністю
етичної основи [132].

Викликає стурбованість демографічна ситуація в країні. За станом на 1
жовтня 1999 р. населення країни скоротилось до 49.8 млн. Кількість

народжених на одну тисячу чоловік в 1989 р. складало 13.3, то в 1998 р.
– 8.3. Скорочується середній вік життя людей. Смертність серед чоловіків
в три рази перевищує смертність серед жінок. Різко зросла смертність
серед працюючого населення ( від 20 до 50 років ). В той час, як
мінімальна зарплата становитиме за станом на 1 червня 2000 року 118.3
гривні (яку, одержати буде не легко).

За даними ООН 2 млрд. осіб у світі продовжує існувати менше, ніж за один
долар в день [114]. Наша мінімальна зарплата становить біля 0.7 долара в
день на одну людину.

В той же час в США бідною вважається людина, яка одержує менше 406
доларів на місяць [113].

Звичайно, що цей процес зачепив і ОВС. Борг по грошовому утриманню
особового складу на 17 березня 2000 року склав 95,9 млн. грн. ( в тому
числі за 1998-1999р. – 68 млн. грн.: 2000 рік – 27,9 млн. грн.).
«Забезпечення медикаментами, харчуванням, речовим майном, технікою та
озброєнням, відшкодування витрат на відродження, утримання засобів
зв’язку і транспорту, обслуговування приміщень то Мінфіном України на 1
квартал (2000р. — Авт.) не заплановано».В бюджеті (2000р. -Авт.) на
потреби МВС України передбачено 24 відсотки від необхідного [63].

В той же час, в Департаменті державної виконавчої служби збільшується
потік виконавчих документів (1997 р. -2266 тис., а в 1999 р. – 3341
тис.). Серед них у 1999р. 225 тис. рішень про судове стягнення
заробітної плати. Виконання всього масиву рішень становить 44,7%. Однією
із причин невиконання цих рішень є неплатоспроможність боржників [147].

Для осмислення стану в країні має значення і той факт, що за останнє
десятиріччя Україна, як зазначив Президент України Л.Кучма, держава
втратила половину свого економічного потенціалу і повністю регулюючі
функції в сфері оплати праці [90].

Крім того, державний бюджет України складає біля 7 млрд, доларів США, а
загальний зовнішній борг на початок 2000 року складав 12,4 млрд, доларів
США.

Безперечно, що таке становище позначається, в першу чергу, на кожній
конкретній людині, сім’ї і, в тому числі, на правоохоронцях. Як відомо,
людину, в першу чергу, цікавить забезпечення свого біологічного
існування, безпека та нормальне дітонародження, а потім всі інші
індивідуальні чи суспільні чи професійні інтереси. Виникає питання: чи
виникне поважне відношення у правоохоронців чи іншого громадянина
України до держави та її законодавства, які не забезпечують реалізацію
права більшості громадян на життя, рівність та гідність?

Якщо використовувати і далі відомі гасла націонал шовінізму, комунізму
чи економічно-вигідну відверту брехню кримінально-бюрократичної,
кланової, олігархічної чи подібної тому ідеології, то люди і далі будуть
затягувати ремінці в ім’я чи «незалежної соборної України», чи
«комуністичного раю», чи «кейнсіанської держави загального
благоденства». Гасла можуть бути різними, а реалізована сутність у них
одна – геноцид власного народу.

Подібну ідеологічну містифікацію можна проілюструвати на деяких
прикладах.

Так, в останній період існування Союзу РСР в державі існувало дві
економіки: офіційна – для народу, а тіньова – для економічно пануючого
бюрократичного прошарку населення. Тільки відомий приклад «узбецької
справи» наочно доводить те, шо в Радянському Союзі (не тільки в
Узбекистані) існувала жорстко побудована ієрархічна кримінальна система
економічних відносин. В цю систему було втягнуте практично все населення
країни. Основа такої системи – централізоване позазаконне збирання
рекетирського податку з усіх видів дозволеної і не дозволеної діяльності
населення.

Не маючи можливості досконального аналізу цих процесів в межах даної
роботи, зробимо припущення, що політичний режим в СРСР в останній його
період набув нового змісту і якості. З теоретичної точки зору цей режим
може носити назву: режим корупції – система позазаконних способів,
методів і засобів завоювання, здійснення і утримання політичної влади.

Інший приклад. Розглянемо сучасне популярне гасло про розбудову
незалежної, соборної та ринкової країни. Як зазначалось вище, загальний
зовнішній борг України складає 12,4 млрд. доларів США, що становить 51%
до ВВП. З точки зору ринкової ідеології застосування державою позик з
метою стимулювання сукупного попиту є доцільним і має дати поштовх
економічному зростанню, що було доведено Дж.М. Кейнсом у 30-ті роки. І
люди чекають «ринкового комунізму».

В той же час, як зазначила Т.Вахненко, критичний рівень зовнішнього
боргу до ВВП не повинен перевищувати 40%. Однією із причин такого стану
є надання урядом України гарантій за експортними кредитами.
Підприємства-позичальники заборгували державі 3,81 млрд. гривень.
Фактично погашення кредитів перекладено на Державний бюджет і держава
(конкретні відповідальні і зацікавлені державні службовці – Авт.)
пасивно підтримує використання кредитних ресурсів на цілі (в тому числі
фінансуються потенційно збиткові проекти) приватного збагачення. Крім
того, за рахунок інтервенцій на валютному ринку фінансувалося
непродуктивне споживання імпортованої продукції та дестимулювалося
зростання в експортноорієнтованих галузях.[26, ст.30-31].

Для яких потреб робляться валютні інтервенції та позики. В тижневику
«Іменем закону» від 18 лютого 2000 p., що претендує на оперативність,
достовірність і компетентність, і не зважаючи на вигідну певним колам
від держави жорстку інформаційну блокаду, повідомляється: «За рік
українці викурюють 70 мільярдів сигарет, причому 40 відсотків з них —
контрабандні».

Слід зазначити, що завезти таку кількість сигарет без контролю з боку
держави неможливо. Це добре організована та забезпечена від державного
втручання корупційна система економічної діяльності, яка пронизує весь
державний механізм.

Бюджет зазнає великих втрат – повідомляє далі газета. Ці втрати можна
порахувати. 40 контрабандних відсотків становить 1,4 млрд, пачок
сигарет. Кожна пачка, припустимо, вартістю одна гривня продається і
валютою

вивозиться за межі країни. Валютні ресурси кожен рік поповнюють «добрі
дяді» з-за кордону. Подібна ситуація і на ринку спиртних напоїв,
енергетичних ресурсів та інших високоліквідних та стратегічно важливих
товарів.

Інший приклад. Завдяки судовій тяганині ЗАО «Промислово-фінансова
корпорація «Єдині енергетичні системи України» тільки по розрахунках за
природний газ за 1996-1997 роки не виплатила Імрд.443 млн. гривень
держбюджету фінансових санкцій за незаконний перерахунок валюти за
кордон і несвоєчасне їх повернення [38].

В той же час, тільки 198 народних депутатів Верховної Ради проголосували
за передачу матеріалів (57 сторінок акту і 10 томів чорновиків)
перевірки слідчої комісії фінансово-господарської діяльності апарату
парламенту у відповідні органи для адекватного реагування. А мова іде
про нераціональні чи без документального підтвердження витрати
парламентом біля 50 млн. гривень державних коштів [38].

Розглянутий нами зовсім неповний перелік проблем української державності
говорить про відсутність чіткої соціально-економічної політики держави
та бажання її реалізації.

На ці проблеми звертається увага і достатньо грунтовно досліджуються
соціальною філософією. Так, Даніл’ян О.Г. розглядаючи соціальні
протиріччя в посттоталітарних системах та механізми розв’язання протиріч
у цих соціальних системах, звертає увагу на нагальну необхідність
реалізації основного завдання перехідного періоду: трансформації
закритої, моністичної системи тоталітарного суспільства у відкриту,
плюралістичну систему демократичного суспільства та зміни механізму
розв’язання протиріч з деструктивного (авторитарного) в консенсусний на
основі загальнолюдських правових і моральних цінностей [53].

На цю проблему звернув увагу і Прем’єр-міністр України В.Ющенко на
засіданні Верховної Ради 5 квітня 2000 року, який проголосив намір 2000
рік зробити переломним у забезпеченні моральності державної політики, та
політичної відповідальності Уряду [147].

Можливо, з цього почнеться реалізації національної ідеї, джерелом та
сутністю якої є загальнолюдські морально-правові цінності. Головні серед
них: природні та незаперечуванні права людини на життя, власність,
гідність, щастя, опір свавіллю.

Зміст національної ідеї може мати різне наповнення в залежності від
історичного перебігу часу та інтересів нації, але приоритетними повинні
бути не класові чи навіть національно-державні інтереси, а інтереси
всього людства через інтереси кожної особи. Безпека і добробут кожного є
безпекою і добробутом всіх.

Вирішення цього питання починається із з’ясування самого поняття
держави: держава – це політико-територіальна організація пануючого
класу, чи всього народу? І в цьому питанні не має значення прихильність
чи то до комуністичної, чи іншої ідеології демократичного спрямування.
Безумовно, що в сучасний період розвитку суспільства поняття держави
уявляється тільки як правова договірна організація всіх членів
суспільства, що уклали цей договір з відповідними рівними умовами
членства в цій організації.

Договір передбачає і певні функції держави стосовно до обраної
соціально-економічної моделі розвитку.

Кожна модель суспільно-економічної формації постає перед необхідністю
вирішення питання про власність. Тому питання власності знову потребує
ідейного наповнення.

На нашу думку, природно-правовий аспект цієї ідеї потрібно розглядати
через визнання людини частиною природного всесвіту. Логічно буде
констатувати, що частина не може бути володарем цілого. Відносини
частини і Цілого має мати рівновагу, баланс, функціональну
спорідненість, доповнення та узгодженість із цілим. Тому можна
припустити, що природно-правовий погляд на поняття власності не
передбачає людину власником будь-чого матеріального чи ідеального, крім
своєї свідомості і тіла.

Людина та інші матеріальні об’єкти і процеси утворюють єдину систему, в
якій кожний елемент та його функція узгоджені і взаємопов’язані. Цим

характеризуються природно-правові відносини людини і природи. Істотно,
виникає питання про позитивно-правовий характер власності.

Це питання пов’язане з розумінням того, що еволюція матерії стосовно
людини викликала появу її можливостей усвідомлення законів розвитку’
матеріального світу та самоусвідомлення. Але було б не вірним тлумачити,
що людина є вершиною еволюції всього Всесвіту. Крім того, в науці
розглядаються питання існування, взаємозв’язку та передачі свідомості
(інформаційного поля) за межі конкретного її носія. Припускається, що
людина с однією із ланок існування цього єдиного поля.

Тому встановлення людиною певних договірних правил суспільного життя не
повинно порушувати єдність всього матеріального буття, а уявляти засіб
узгодження законів природи і потреб існування людини.

Таким чином природа підійшла до інформаційного принципу еволюції, або
еволюції якісного розвитку можливості матеріальних об’єктів
удосконалюватися шляхом усвідомлення законів природи самими об’єктами.

Процес інформаційної еволюції за останнє сторіччя набрав ясно вираженого
характеру і зростаючої тенденції. Людина дійшла до розуміння генетичного
коду (інформації) людини. На порозі стоїть з’ясування формули свідомості
людини. Глобальні зміни соціальної організації потребують і іншого
уявлення про взаємозв’язок людини і природи Це стосується і
позитивно-правового поняття власності.

В філософській літературі власність розглядають як історично визначений
спосіб присвоєння людьми предметів виробничого і невиробничого
споживання. Власність не сама річ, а відносини між людьми по поводу
речі. Юридична категорія власності уявляє собою відносини володіння,
користування, розпорядження об’єктами власності, що відображають
суспільні відносини виробництва, розподілу, обміну і споживання, які
закріплюються в нормах права.

По відношенню до не створених людиною об’єктів (всього матеріального
світу) юридичний аспект власності не може розглядатись як певна
абсолютна

категорія. Відносини людини і природи не можуть носити якості
зверхності людини над природою. Право і обов’язок людини, як наділеної
свідомістю матеріальної істоти, впливати на розвиток всього іншого
матеріального на основі природних законів матеріального світу. Природа
через людину здійснює передачу інформації розвитку іншим матеріальним
об’єктам.

По-друге, люба індивідуальна власність, що закріплена позитивним правом
за особою має одночасно і індивідуальний і загальносуспільний характер.
Це, на нашу думку, передбачає, що ні одна людина, чи частина людства не
може бути власником, приміром, океану, Землі, Місяця, але людство може
дати можливість одній особі чи частині людства (державі) користуватися
об’єктами матеріального світу. Таке користування має метою створення
біологічного і соціального балансу людини і суспільства та суспільства в
цілому і природи. Тому, наприклад, людство повинно створити умови при
яких певні суспільні організації, що проживають в різних
природно-географічних умовах могли мати рівні можливості споживання всіх
природних ресурсів, створивши певні норми позитивного права. Іншими
словами, ні одна держава не є єдиним монопольним і абсолютним володарем
на землі, що проживає. Держава має право використовувати землю, але це
використання повинно мати загальнолюдський ціннісний характер.
Використання природи, що порушує природний і соціальний баланс людства
об’єктивно тягне руйнування такого відношення у вигляді війн, різних
екологічних катастроф, землетрусів і ін. Останнє спричинює соціальні
катастрофи.

В цьому зв’язку слід зауважити, що показником соціального та природного
балансу може слугувати рівень військового протистояння народів чи
кількісний та якісний рівень збройних, поліцейських сил людства. Чим
більша потреба у зброї, тим більший природний і правовий дисбаланс.

Висновок може бути один, що потрібна зміна соціальних відносин, яка
знищить саму потребу в збройних формуваннях. Такий досвід у людства є.

Після першої світової війни Німеччині, а після другої – Японії було
заборонено мати збройні сили, що спричинило значний економічний розвиток
цих країн.

Поняття власності, що створена людиною, має також подвійний характер:
індивідуальний та суспільний. Це виходить, наприклад, із ринкового
характеру правової організації суспільства та суспільного характеру
виробництва.

Суспільство з метою свого розвитку створює певні правові економічні
механізми накопичення суспільного продукту у однієї особи, але це
передбачає, що додатковий суспільний продукт в певній мірі буде
використаний у інтересах всього суспільства (розширення та модернізація
виробництва, науково-технічні, соціальні програми та ін.). Використання
цього продукту не у відповідності з інтересами всього суспільства
повинно вести до втрати власником відповідного права на власність.

Принцип суспільного характеру власності повинен пронизувати всю
державність та її функції.

Тому людина, яку суспільство поставило в становище неможливості
підтримувати своє гідне існування по причинам позитивно-правового
характеру має природне право вимагати від суспільства відновлення своїх
природних прав на життя, власність і ін.

Можна зробити висновок, що людина може мати в особистому
позитивно-правовому володінні любу власність, яка при цьому не губить
свого суспільного і загальнолюдського ціннісного,
природно-збалансованого характеру.

Окрему проблему становить з’ясування поняття правової, соціальної та
економічної рівності. На нашу думку, у всі часи за формально
проголошеним принципом формальної рівності фактично реачізовувався
принцип досягнення індивідуальних, корпоративних, класових,
національних, державних та інших переваг. Цю тенденцію можна
прослідкувати і в системі нормативно-правових актів СРСР чи незалежної
України, і практиці їх застосування чи ігнорування.

Наприклад, можна порівняти забезпечення шкільних вчителів і партійних
функціонерів заробітною платою, житлом і ін. за радянських часів. Чи,
приміром, порівняти умови життя, праці, освіти, забезпечення в селі і
місті.

Тому виникає питання необхідності з’ясування механізму реалізації права
народу на опір свавіллю та пріоритетності його прав. В цьому контексті
слід зазначити, що право народу на опір та пріоритетність прав людини
були включені в проект Конституції, але в результаті доопрацювання
Тимчасовою спеціальною комісією на друге читання були виключені із
проекту. Принцип пріоритету замінений принципом зв’язаності держави
правами і свободами людини.

Фактично, при достатньо ретельному розгляді цієї формули її можна
Ілумачити так: загальнодержавне має пріоритет над особистим. Втілення в
життя подібної формули наше суспільство має дуже великий і кривавий
досвід. Тільки у випадку визнання пріоритету прав людини можна запобігти
кругової поруки, домінування більшості над меншістю,
загальнообов’язкового військового обов’язку і відповідно – участі у
олігархічно-зигідних війнах і т.п. Крім того, основні права людини в
природно-правовому розумінні екстериторіальні і мають пріоритет і над
суспільством, і над державою. Суспільство і держава повинні тільки це
визнати і створити відповідні умови їх реалізації і захисту.

Людина має право відмовитися від будь-яких обов’язків перед державою,
якщо ці обов’язки суперечать реалізації її права на життя та гідність.
При відсутності забезпечення державою такої можливості – людина, група
людей чи весь народ має право на опір.

Все це потребує вироблення певної соціально-економічної політики.
Завданням економічної політики є сприяння природному еволюційному
економічному розвитку. Серед цілей економічної політики в ринкових
умовах в літературі виділяють: мету економічного зростання (рівень ВНП
та життя населення) та ефективної зайнятості, зростання економічної
ефективності, ефективності заходів промислової політики, національної
валюти та платіжного

балансу, мету захисту економічної свободи, підтримання соціальної
безпеки і стабільності та ін [123, ст.561-563].

Щодо економічної політики держави існує два підходи, один з них
передбачає розширення державного втручання в економіку (кейнсіанські і
неокейнсіанські концепції), а інший – обмежує роль держави
(монетаристський та неокласичний напрямки). Існує компромісний варіант
так званого неокласичного синтезу [123, ст.586].

У переважній більшості країн світу зростає регулююча роль держави щодо
як державного сектора економіки, так і приватного, та їх взаємодії.
Особливо це стосується країн з перехідною економікою [161].

Ці тенденції, на думку Л.Яковенко, вимагають вироблення відповідної
промислової політики та її пріоритетності. До стандартного набору
інструментів цієї політики «належать податкова та амортизаційна
політика, політика у сфері надання субсидій (пільгові кредити,
субсидії), вибіркове стимулювання зовнішньоекономічної діяльності,
конкурентна політика, політика у сфері технологій (приміром, контроль за
рухом ліцензій), політика регулювання (наприклад, регулювання цін)»
[213].

Щодо змісту ринкової моделі розвитку економіки України, на думку
І.Лукінова, то вона «полягає в таких п’яти складових, як: чітка система
управління і регулювання процесів стабільного розвитку макро- і
мікроекономіки, грошового обігу, валютно-фінансового і кредитного
обслуговування в жорстких правових обмеженнях і вільної ринкової
кон’юнктури; опора на науково-технічний прогрес та інтелектуальний
потенціал держави; взаємовигідні і паритетні взаємозв’язки в системі
світового співтовариства з виявленням і використанням власної ніші в
конкурентній боротьбі на міжнародних ринках; соціальна орієнтація
економічного розвитку на забезпечення гідного життя людини і
суспільства, нормального процесу дітовідтворення; структурна і якісна
збалансованість ринкового попиту і пропозиції в широкому розумінні
функціонування всіх видів ринків зі стабільними цінами» [98].

В літературі також звертається увага на те, що наукові розробки
ідеологічних основ розвитку суспільства майже відсутні, але в ряду
проблем національної ідеї називаються: необхідність побудови
громадянського суспільства, розвитку культури, духовності, освіти,
добросусідства[54]. Прогнозується також зміна існуючої цивілізації
гуманістичною цивілізацією. [98, ст.4-7].

Зокрема, С.Мочерний таку цивілізацію вбачає в реалізації ідеї народної
економіки, яка передбачає всі форми власності з домінуванням трудової
колективної власності, ефективним соціальним захистом. В основі
економіки -народні підприємства [107, ст. 13-22].

Ідея народних підприємств не нова. Так, західні економісти стверджують,
що підприємство ефективно працює при умові володіння значної частини
акцій цього підприємства працюючими на підприємстві. Тому ідея народної
економіки має підстави на існування і ретельне опрацювання.

В цьому контексті важливим є з’ясування ідеї створення середнього класу.
Наприклад, Башкірова Є., визначає цей клас як соціальну групу з певним
набором характеристик: певний рівень доходів, нерухомість, своя справа,
рівень освіти, політичний консерватизм, зацікавленість в стабільності
соціопорядку і ін.[16, ст.71].

Вважається, що ідея середнього класу є дещо спрощеною. Суспільство має
чи повинно мати більш складну структуру. Але враховуючи, що переважаюча
частина нашого суспільства відноситься до бідних, а мізерна його частина
– багатії, тому закономірно виникає питання: хто повинен бути між ними?
Вважається, що не один клас, а стратифікована по різним критеріям
спільність людей, що мають спільні економічні інтереси. Спільність
інтересів -головна ідея любого суспільства. Спільність на рівні сім’ї,
трудового колективу, національної держави.

Можна зауважити, що традиційне розуміння колективізму: все в ім’я
Щасливого майбутнього – втратило свою абсолютність. Загальнодержавні
національні інтереси людини мають певні економічно і культурно визначені

межі. На першому плані інтереси кожної людини, сім’ї, а реалізовані
інтереси кожного і є реалізацією інтересів всіх.

Разом з вирішенням загальної економічної політики потребує визначення
змісту функцій держави, її організаційних основ, структури і завдань
апарату та ін.

Тому в сучасних наукових дослідженнях закономірно звертається увага на
організацію державної служби. Зокрема, Петришин О.В. ставить питання про
необхідність загальнотеоретичного осмислення питань організації
державної служби в межах цілісної державної організації, формулювання
основоположних понять концепції і особливостей правового режиму
державної служби та юридичної відповідальності державних службовців з
урахуванням закономірностей виникнення, функціонування та розвитку
державності, суспільного розподілу праці, службового призначення держави
в демократичному, правовому суспільстві; створення фактичних умов
рівного права доступу громадян України до державної служби та її
контролю [134].

В науковій літературі звертається особлива увага і на
організаційно-правові проблеми державного контролю. Зокрема,
О.Ф.Андрійко відмічає, що на сьогодні в Україні відсутня єдина система
контрольних органів у сфері виконавчої влади. Вони не мають єдиного
структурного центру, який би спрямовував і координував діяльність
органів контролю у сфері виконавчої влади.

Для державного контролю в сфері економіки характерним є наявність
значної кількості контролюючих органів, що проводять перевірки, ревізії,
обстеження без дотримання системності, а тим більше координації своєї
діяльності з іншими органами контролю, а аналіз ситуації та результати
його не знаходять належного застосування. [3; 4; 5].

Ця проблема пов’язана також з необхідністю ефективної системи
зовнішнього контролю (президентського, парламентського, судового,
прокурорського) за органами виконавчої влади. Доведено, що так звана

.«місцева правотворчість» найкращий закон може перетворити на
«домашнього мурчика».

Не розглядаючи всіх проблем контрольної діяльності в механізмі держави,
слід зазначити, що останнім часом науковцями звертається увага на
тенденцію до відокремлення адміністративної юстиції в самостійну гілку
судової влади. Як відзначив Н.М.Тищенко, «адміністративні суди, або
органи, які по суті є такими, мають можливість реального впливу на
порушення законів з боку органів публічної адміністрації шляхом
прийняття рішень, що скасовують її незаконні акти або зобов’язують
адміністративні органи скасувати їх» [181].

Аргументуються також положення, що стосуються необхідності збереження
загальнонаглядової функції прокуратури. Н.М.Тищенко вважає, що основним
орієнтиром загальнонаглядової діяльності прокуратури повинно стати
додержання законодавства у сфері дотримання прав і свобод людини і
громадянина. Важливим є нагляд за здійсненням прав громадян в
адміністративно-процесуальній сфері, який має бути зосереджений на:

• перевірці в державних органах, підприємствах,
установах, організаціях додержання вимог законодавства по розгляду
звернень та скарг громадян, у зв’язку з чим в разі необхідності
порушувати дисциплінарне провадження або в офіційному
порядку порушувати питання про невідповідність тієї чи іншої
посадової особи займаній посаді;

• додержання вимог законодавства при провадженні у справах про
адміністративні правопорушення та представляти інтереси громадян і
держави в судових органах [181].

2.5.Соціально-політичний чинник формування правосвідомості
співробітників міліції

Важливим чинником формування фахової свідомості співробітників міліції є
соціально-політичний чинник. В ‘умовах наростаючої активності в

політичному житті співробітники міліції не можуть бути осторонь від
вирішення найважливіших проблем організації держави і політичної
системи.

Такі чинники, як: демократизація, політичний консенсус або його
відсутність, наростання політичних конфронтацій, поляризація політичних
інтересів, збройні сутички на різноманітному ґрунті, переорієнтування і
переоцінка багатьох цінностей у громадському житті оголюють часом цілком
невідомі сторони свідомості і не можуть не впливати на формування
фахової свідомості співробітників міліції. У свою чергу, кожний із цих
чинників ще потребує самостійного вивчення. Факти підтверджують
відсутність дзеркального відбитка у фаховій правосвідомості змін в
ідеологічному політичному середовищі.

З одного боку, процес демократизації породжує нові сприятливі суспільні
відносини, з іншого боку процес росту цих тенденцій одержав ефект
«молока, що закипає». Свідомість співробітників міліції часто не
справляється з оцінкою і аналізом інформації.

Поряд із цим, співробітникам міліції випадає, як і раніше, виступати з
позицій дотримання режиму законності, підтримки належного правопорядку.
У той же час, суспільна думка, сформувавши позиції необхідності зміни
певних відносин, але не надавши їм законодавчого характеру, вступає в
конфлікт з існуючими нормами і органами внутрішніх справ, що їх
оберігають.

Як видно, поряд із загальними соціально-політичними чинниками можливо
виділити чинник перехідного періоду, що характеризується швидкістю зміни
в часу й у просторі, коли переростання кількості в якість відбувається
настільки швидко і бурхливо, що фахова правосвідомість співробітників
органів внутрішніх справ «не встигає» за змінами в середовищі, і
відбувається деяка невідповідність економічних і політичних потреб,
їхньої реалізації і адекватної підготовки професіоналів до діяльності з
позицій оволодіння новим нормативним матеріалом, і з позицій формування
переконань, як необхідного компонента фахової правосвідомості.

До того ж, прийняття інших політичних рішень не збігається з настанням
позитивного результату, а часом, початок дії цих рішень сполучений з
накопичення неминучого обсягу негатива, а лише потім наступають
необхідні результати.

Цей чинник є дуже важливим у розвитку правосвідомості співробітників
ОВС. Неоднозначність тлумачення заходів робить відповідно йому і зміни в
правосвідомості, і в остаточному підсумку, у поводженні, у
взаємовідносинах із середовищем.

Формування фахової правосвідомості правоохоронців відбувається під
безпосереднім впливом явищ, які носять назву політичних. Всі політичні
явища, що існують у суспільстві відображають поняття політичної системи.
Політична система в теоретичному розумінні має декілька підсистем:
інституціональну (суб’єкти політики), нормативну (політичні норми, що
мають вигляд норм права чи норм суспільних організацій), функціональну
(політичні відносини, режим, процес і ін.), ідеологічну (політична
свідомість у вигляді її зовнішніх проявів: системних утворень
ідеологічних поглядів, політичної культури), комунікативну (зв’язки, що
об’єднують підсистеми). Суб’єкти політичної системи та інші її елементи
утворюють поняття політичної влади.

Таким чином, для визначення впливу політичного фактору на формування
правосвідомості співробітників міліції важливим є, зокрема, з’ясування
місця співробітників міліції в системі суб’єктів політики, якісної
характеристики пануючої політичної і правової ідеології у суспільстві і
державі, політичного режиму, основ формування політичної і правової
свідомості та принципів взаємовідносин правоохоронців з іншими
суб’єктами політичної системи в розвитку політичних стосунків, процесів,
боротьби ідеологій і т.п.

Найвагомішою організацією, що відноситься до політичної системи є
держава. Правоохоронці є державними службовцями з певними
повноваженнями, функціями і обов’язками. Тому для формування професійної
правосвідомості важливим є службова самоідентифікація співробітників
міліції

відносно держави її функцій, мети, завдань, соціально-правової сутності
та інших значущих характеристик, що визначають положення держави по
відношенню до інших суспільних організацій та окремого індивіда. Ця
обставина вимагає усвідомлення певної політико-правової ідеологічної
основи поняття природи держави та закономірностей її розвитку і
функціонування.

В сучасних умовах трансформації соціально-правових характеристик як
пострадянських держав, так і всіх інших держав світу і формування
демократичних правових соціальних держав та громадянського суспільства
виникає потреба у з’ясуванні нової парадигми суспільного розвитку і
відповідно трансформації свідомості людини і, зокрема, правоохоронців.
Відсутність науково обгрунтованої концепції створює маргінальний вакуум
у свідомості і відповідну поведінку особи.

В марксистській науці, зокрема, буржуазна держава розглядалась з позицій
політико-територіальної організації певного класу для підтримання
пануючого становища цього класу. Можна погодитись, що такий підхід мав
певне раціональне зерно в класовій боротьбі класів підкорених. Але таке
розуміння держави охоплювало в більшій мірі тільки її відносну і часом
обмежену характеристику відносно способу виробництва та розподілу
суспільного продукту. В той же час, феномен держави характеризується з
точки зору об’єктивного природного еволюційного процесу розвитку
культури людства, в тому числі, і його суспільної організації. Цей
процес харак^еріїзується і тим, що організація суспільства у формі
держави використовувалась для підтримання експлуататорських способів
виробництва, відповідних форм власності та перерозподілу суспільного
продукту, геноциду свого і інших народів і т.п., що доведено у
марксизмі. Але існування держави -це об’єктивний природний процес,
виникнення якого не можна пов’язувати з волею якоїсь людини чи групи
людей. Крім того, незважаючи на ті чи інші типи держав та їхні форми
об’єктивний процес матеріального розвитку веде до знищення неприродного
суб’єктивного його відображення суспільством, а створений суспільний
культурний продукт незалежно від його тієї чи іншої

форми перерозподілу між смертними людьми залишається і є ознакою
об’єктивного процесу культурної еволюції людства. Це стосується і
держави, як певної стадії розвитку культури людства.

В зв’язку з цим знову виникає питання ідеологічного підґрунтя подальшого
розвитку суспільства на фоні глобальних перетворень у всьому світі. Як
відомо, бути осторонь цього процесу ми не маємо морального права перед
майбутніми поколіннями українців.

Розглядаючи питання ідеології національного соціально-правового життя,
як певної сукупності політичних, правових, моральних, філософських,
релігійних та інших значущих для суспільства ідей, слід зауважити і
погодитися з точкою зору С.Телешуна про важливість розгляду цього
питання в комплексі з механізмом реалізації певного
системно-ідеологічного утворення [174]. Мабуть, найбільша біда нашого
суспільства полягає в тому, що у всі часи проголошувались достатньо
непогані і життєздатні ідеї, практична реалізація яких чи
перекручувалась, чи використовувалась в інтересах певної частини
суспільства, чи тільки декларувалась для досягнення певних політичних
цілей на внутрішній чи міжнародній арені.

У вітчизняній філософській, правовій та політичній літературі до
недавнього часу питання всесвітньо-історичного процесу розвитку людства
пов’язувався з теорією суспільно-економічних формацій. Одним із
різновидів лінійно-стадійного розуміння процесу історичного розвитку є
марксистська теорія суспільно-економічних формацій, яка єдність історії
по суті зводить тільки до всезагальності законів розвитку. Але людське
суспільство розвивається не тільки в часі, але і в просторі.

Тому Ю.Семенов поділяючи ідею естафетно-стадійного підходу розуміння
історичного процесу, пропонує естафетно-формаційне розуміння всесвітньої
історії. Цей підхід передбачає не тільки «вертикальні» діахронічні
зв’язки, але і «горизонтальні» просторові синхронічні. «Горизонтальні»
зв’язки – це зв’язки між одночасно існуючими соціоісторичними
організаціями.

Застосування такого методологічного підходу, на думку Ю.Семенова, дає
можливість простежити у часі і просторі зв’язки між різними
соціоісторичними організаціями: суперіорними (від лат-super – над) та
інферіорними (від лат. infra – під), їх взаємовплив, розвиток та їх
можливі історичні варіанти, зміну соціально-економічного типу
суспільства та ін. [163, ст.190-234].

Ця концепція перекликається з «філософією цивілізації». Однією із ідей
цієї філософії є ідея світової цивілізаційної революції. Перша революція
– це народження світової цивілізації (6 -2 тисячоліття до н.е.). Друга
світова цивілізаційна революція проходить в нинішній час через
інтеграцію локальних цивілізацій всіх видів в цивілізацію
неантагоністичного типу [78, ст.90].

Цю точку зору підтримує і Л.Грінін, який виокремлює закон все більшого
зближення суспільств та інтеграції людства [48]. В іншій роботі він
зазначає, що глобальна зміна виробничих сил тягне за собою інтеграцію
суспільств, яка вимагає нового світопорядку, обмеження національного
егоїзму, суверенітету [47; 48].

Цей процес знайшов своє відображення, зокрема, в обмеженні державного
суверенітету країн за рахунок міждержавних договорів і традицій. Іде
процес створення стійких наднаціональних політико-економічних об’єднань.
Частина суверенітету окремих країн переходить до світових організацій, а
частина до наднаціональних та регіональних об’єднань. Добрий тому
приклад створення Європейського союзу.

Сучасна західна демократія, зазначає Л.Грінін, зазнала кризи тому, що
вона надто егоїстична – інтереси нації вище за все. В той же час,
існують довгострокові загальнолюдські цінності, які вимагають великих
жертв від окремої нації. Тому національна демократична влада повинна
інтегруватися в більші об’єднання, що пов’язано з обмеженням всевладдя
демократії при збереженні багатьох виправданих інститутів. Майбутня
форма правління – це меритократія, або колективна демократія експертів,
що вибираються організаціями самих експертів [47; 48].

Як зазначалося раніше, історичний процес розвитку світової цивілізації
має певні незаперечуванні універсальні закони. Але ці універсальні
закони не виключають особливостей розвитку кожного регіону у
відповідності із загальною культурою певного народу, на що звертається
увага як у вітчизняній, так і закордонній літературі, і що достатньо
добре проглядається у розвитку всіх країн без виключення. І цей процес
ще буде мати достатньо довгий, якщо не весь, історичний період
майбутнього існування людства. Тільки з погляду на географічні та
кліматичні умови можна достатньо змістовно відмежувати культурні
особливості того чи іншого народу.

Тому в літературі наголошується, що історичний процес має єдність і
багатоманітність [40, ст.150].

Для розуміння суспільно-історичного місця нашої країни в межах нинішньої
світової цивілізації слід зазначити, що в філософській думці
виокремлюється поняття «квазіцивілізація», або цивілізація перехідного
типу, що не йде на підйом, але і не в стані регресу [47, ст.5-69]. Цей
період характеризується вибором ідеології і, як правило, чи то
секулярного, чи то релігійного напрямку.

В таких перехідних типах держав є обов’язкове посилення ролі держави,
засобів масової інформації і посилення контролю за ними, підвищення ролі
освіти [47J.

В останніх доробках з соціальної філософії зазначається, що «перехідний
етап розвитку посттоталітарної системи – це просторово-часовий інтервал
екстремально-хаотичного розвитку соціуму, в ході якого один тип його
організації трансформується в інший за допомогою
деструктивно-конструктивних конфліктів».

Крім того, на Заході існує концепція «зіткнення цивілізацій», яку
висунув С.Хантінгтон. В Європі таке зіткнення передбачається між
католицько-протестантською, слов’янсько-православною та ісламською.
Виокремлюються і основні ознаки Західної цивілізації:

• антична спадщина;

• філософські та догматичні засади західних християнських
деномінації;

• латинська мова, як фундамент багатомовності західної цивілізації;

• верховенство права;

• відокремленість духовно-релігійної та світської влади;

• суспільний плюралізм та громадянське суспільство;

• феномен представницьких органів;

• індивідуалізм, як традиція автономії людської особистості [199].
Розглядаючи цю проблему, можна погодитися з думкою, що при

визначенні соціокультурних основ моделі переходу від тоталітаризму до
демократії в України уявляється можливим використання досвіду
застосування механізмів і технологій розв’язання однотипних протиріч у
представників різних етносів, цивілізацій, але із схожими умовами,
традиціями, ступенем модернізованості суспільства [53, ст.11].

Однак, потрібно зазначити, що головне не в збереженні національної
самобутності, а в збереженні національної філософії життя, стрижнем якої
повинно бути специфічно-природне національне почуття морально-правової
справедливості по відношенню до кожного члена українського соціуму. Ці
почуття мають просторово – часовий, історичний характер.

Зокрема, можна стверджувати, що український менталітет, порівнюючи,
наприклад, із культурними особливостями Польщі чи Німеччини
відрізняється тим, що релігійні традиції для українців мають менше
значення ніж у німців чи поляків.

Українська духовність – це, насамперед, глибокі національні етичні
традиції, почуття і переживання. І як не у віршах Тараса Шевченка ми
знаходимо уособлення і глибину українського етичного почуття і
співпереживання.

Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!

Хто тебе не мучив? Якби розказать… … то перелякать

Саме б пекло можна…

І все те лихо, все, кажуть, од бога!…

За що її діти в кайданах мовчать [206, ст.82].

Це тільки декілька рядків з відомого віршу «Іржавець» , а скільки
любові, туги, ненависті і співпереживання.

Тому будь-яка ідея на українській землі своїм джерелом повинна мати
духовність і своєрідність етичної культури українського народу.

Своєрідністю українського етносу і його культури є поєднання західної і
східної ментальності. Це проявляється в тому, що українська земля
приголубила і назавжди поєднала і слов’ян, і варягів, і східні народи.
Україна -це східний колективізм і західний індивідуалізм, українська та
російська мова і культура.

Найбільше багатство цієї країни – це її духовність, земля і люди.

В цьому контексті уявляється доцільним звернути увагу на проблему
з’ясування поняття соціальної держави в межах української філософії
буття.

Вважається, що це поняття визначається через головну мету і сутність
держави, які визначають і зміст її функцій.

Держава уявляє собою одну із організацій суспільства, яка створюється
для досягнення певної мети. Мета може мати класовий чи загальнонародний
характер. Якщо держава створюється і існує як певний договір між її
членами, така держава може носити соціальний характер. Але соціальну
сутність даної організації не виправдано буде розглядати тільки в межах
досягнення гідного рівня життя кожного її члена, перерозподілу
матеріальних благ та визнання людини найвищою соціальною цінністю.
Людина є частиною природи і це дає підставу стверджувати, що головною –
цінністю є сама природа, а інтереси людини – це тільки її частина. Тому
потрібно визнати пріоритет природи над людиною, а не навпаки. Ця думка є
головним чинником для визначення держави як соціальної в тому випадку,
коли головною її метою є досягнення природного етико-правового балансу
людини у суспільстві і всього суспільства У світі матеріального
природного через встановлення, досягнення та захист Державою певних
позитивно-правових цінностей.

Таким чином ми підійшли до необхідності з’ясування ролі держави в
сучасних умовах та перспективи її розвитку.

Слід зазначити, що кінець XX ст. для країн світу характеризується
змінами у всіх суспільно ціннісних соціальних, економічних, політичних,
духовних межах. В першу чергу це стосується розуміння концептуальних
засад, соціальної значимості та ролі держави в сучасних умовах: міру
децентралізації державних інститутів, визначення її загальних принципів
та мети, функцій, структури механізму, співвідношення з органами
місцевого самоврядування, громадянським суспільством та ін. З’ясування
цього питання в сучасних умовах уявляє собою найактуальнішу проблему.

В зв’язку з тим, що аналіз зарубіжних теоретичних концепції держави у
радянській літературі багато в чому було на рівні марксистської науки
кінця XIX та початку XX ст., то, звичайно, що вітчизняні науковці
звертають увагу дослідженню цих проблем. Зокрема, В.В.Хміль зробив
ґрунтовне дослідження проблем етатизму та антиетатизму в сучасній
французькій філософії.

В.В.Хміль відзначає, що у французькій філософській думці у 80-90-і роки
стала явною тенденція відходу від класичного протистояння принципів
етатизму (базується на державному раціоналізмі) і антиетатизму
(заснований на відокремленні суспільства від держави) та розуміння
обмеженості окремо кожної концепції. Поняття громадянського суспільства,
самоврядування та держави не протиставляються, а доповнюють одне одного.
Проявляється тенденція переходу концепцій держави до неполітичних
моделей, в яких держава буде осмислювати себе з позиції системи, що
характеризується високим рівнем децентралізації, різноманітністю та
складністю структури, прагненням до рівноваги державного контролю та
суспільної самодіяльності, де індивідуальні свободи, природні та
громадянські права особистості стануть основою розвитку соціальної
організації.

Основою сучасної неоліберальної ідеології є розуміння того, що розвинене
громадянське суспільство не існує як самодостатня автономна одиниця поза
державною організацією. Разом з тим, держава в епоху

постіндустріальної цивілізації втрачає репресивні якості та функції
головного інструменту влади і стає партнером громадян, захищає
національну самобутність народу підтримує власну економіку, стоїть на
захисті навколишнього середовища, виступає гарантом та мірою існування
людини та розвиненого цивільного суспільства, демократії і свободи,
уявляє собою певну загальнолюдську цінність, особливу соціальну сферу,
продукт соціального розподілу праці.

Співіснування держави та громадянського суспільства розв’язується на
основі принципу додатковості їх як рівнозначних структур, кожна з яких
автономна, але не самодостатня.

Особливо значущим для розуміння поняття держави є твердження
французького соціолога А.Лефевра про утопічний характер концепції
відмирання держави, що мав місце як у ліберальних концепціях, так і в
марксизмі. В той же час процес соціального визволення людини
пов’язується з логікою єдності і системності розвитку і існування всіх
держав та набуття ними сучасних демократичних форм та нових функцій, які
змінюють її сутність, а не з відмиранням держави як організації [204].

Можна погодитися, що на сучасному етапі розвитку суспільства держави як
суспільні організації воліють більше до тенденції трансформації ніж до
знищення. Передача всіх функції держави іншим не територіальним
суспільним організаціям передчасна ідея, хоч і не утопічна.

Теоретична можливість знищення держави при нинішньому ринковому способі
виробництва і, особливо, використання природних багатств передбачає
обов’язково передачу специфічних функцій – держави по захисту існуючих
позитивно-правових економічних відносин до інших територіальних
організацій. Цими організаціями можуть бути, наприклад, місцеве
самоврядування. Таким чином фактично створюється нова держава з її
специфічними функціями.

В той же час, знищення держави, як організації, що характеризується
розповсюдженням її влади на певну територію, і трансформацією її функцій
не

територіальним організаціям спростовує існування держави як організації
в класичному її розумінні. Тоді як, завдання держави – це, в першу
чергу, підтримання певного режиму територій. Знищення держави означає
знищення цього режиму. Нинішній спосіб виробництва не можливий без
такого режиму, який створює правову монополію на використання певних
територій для потреб виробництва.

Інший аспект цієї проблеми пов’язаний з питання державної влади. В
залежності від розподілу влади між різними організаціями суспільства
держава може набувати певної форми державного устрою, правління та
режиму. Форма держави обумовлюється також способом виробництва, який
потребує зовнішньої організаційної сили для його встановлення, і
підтримання його змістовної і сутнісної структури і форми.

Тому знищення держави – є встановлення іншого способу виробництва і, в
першу чергу, відносин власності. Нинішні відносини власності в їх
ринкових, обмежених національними державно-правовими рамками заперечують
знищення держави і її влади.

В сучасних концепціях відзначається також, що сутність сили держави
розглядається не з позицій традиційного її тлумачення як військової та
економічної спроможності домінувати в усіх сферах життя всередині і
зовні держави, а з позицій можливості виступати гарантом забезпечення
прав і свобод людини, відтворення громадянського суспільства та
функціонування самоврядування [204].

Звичайно, що в сучасний період держава може відмовитися від утримання
власної військової сили, але тільки при умові передачі цих функцій
наднаціональним організаціям.

Важливою є також думка, що новий погляд на державу враховує значення
загальної культури та менталітету нації та заперечує сугубо
технократичну орієнтацію держави та механічний перенос певних соціальних
моделей на інші ментальні системи [204].

Така позиція підтверджує думку, що держава – це, в першу чергу,

осередок певної культури, відображенням якої і є відповідна держава.
Тому, так як і людина народжується з певними генетичними задатками, так
і кожний культурний суспільний осередок має вроджені і розвинуті сталі
особливості, які потребують дуже пильної уваги.

Еволюція розвитку держави викликає і еволюцію розвитку відображення цих
процесів людською свідомістю. Найбільш відомими сучасними концепціями,
що відтворюють розвиток концепцій еволюції держави є: концепції
соціальної правової держави та громадянського суспільства, соціального
партнерства, держави «загального благоденства» Д.Кейнса, технократії,
постіндустріального елітаризму та ін.

Зокрема, в цьому контексті можна зупинитися на проблемі соціального
партнерства. В літературі визначають американську, скандинавську,
європейську, а також англосаксонську, романську, середньоєвропейську та
скандинавську його моделі. Ці моделі формально поділяють на
консервативні, соціал-демократичні і демократичні.

Так, до соціал-демократичних концепцій соціального партнерства відносять
шведську модель, яка відображає певні концептуальні засади взаємодії та
відповідного розподілу функцій держави, підприємців та профспілок,
участі найманих робітників у розподілі прибутків, управлінні, де держава
виступає головним демократичним інструментом забезпечення координуючих
механізмів стабільності та удосконалення економічної системи, без яких
жодна модель існувати не може [100].

Ідею соціального партнерства охоплює важливий чинник формування
правосвідомості особи, який характеризується відносинами між різними
суб’єктами політичної системи.

Зокрема, ця проблема стосується ролі різних суб’єктів в політичній
системі та співвідношення професійного становища співробітників міліції
з плюралізмом політико-правових ідеологій.

Особливе місце в політичній системі займають політичні партії., що
уявляють собою громадські організації, які створюються для завоювання,

утримання і використання політичної влади. Політичні партії мають свою
певну ідеологію і відповідну соціальну підтримку певних верств
населення. Ця обставина є важливою для визначення відношення
правоохоронців до боротьби ідеологій та її впливу на правосвідомість.

Так, в у французькій політико-правовій думці (М.Пулантзас) існує думка,
що головну хиба всіх партій – це їх генетичне прагнення до захоплення
політичної влади, відсутність віддзеркалення інтересів всього
суспільства внаслідок своєї корпоративної (класової та ін.) природи
[204]. Думка не нова і не хибна.

В сучасних політологічних дослідженнях ролі і місця політичних партій в
політичній системі України звертається увага на такі їх різновиди:
партії спадкоємниці однойменних попередниць до утвердження тоталітарного
режиму; партії націоналістичної орієнтації, споріднені з ОУН; партії
більшовицької і прокомуністичної орієнтації; партії
національно-демократичної орієнтації як вихідці з масової
громадсько-політичної організації НРУ; партії молодих прагматиків;
партії за клановими інтересами; партії однодумців харизматичного лідера
та ін [20].

В цілому, в Україні існує 100 партій різного соціально-політичного
спрямування методів та форм ведення політичної боротьби. Про можливу
формальність заявлених загальносуспільних інтересів цих партій та
наявність більш близьких вузькоегоїстичних, класових, кланових,
корпоративних чи особистих інтересів говорить чимало фактів суспільного
життя. Це і номенклатурно-державний характер окремих з них, що
користуються підтримкою номенклатури тільки певний час. Окремі партії
мають декларативний характер і не мають вагомої соціальної підтримки.
Важливим у політичному процесі є також і той факт, що до керівництва
відомих партій входять відомі у минулому «заслужені» члени КПРС. Це
наводить на думку, що партії, які очолюють ці люди по своїй
вузько-корпоративній суті нічим не відрізняються від КПРС.

Разом з тим, потрібно зазначити, що все різноманіття суспільних

об’єднань не може не передбачати досягнення певних корпоративних цілей.
У кожної організації повинні бути ці загальні для цієї організації цілі.
Зокрема, держава досягає певні загальнодержавні інтереси, організації
селян захищають інтереси селян і т.д. Тому в політичній системі
важливими є демократичні форми та механізми реалізації плюралізму
ідеологій, відповідних політичних режимів, відносин, процесів та ін.

Цей ряд висвітлених проблем в певній мірі акцентує увагу на проблемах
нинішнього стану нашого суспільства та шляхах розробки національної
ідеології розвитку суспільства і місця в ньому правоохоронних органів.

В контексті цього питання, на нашу думку, можна виділити окремим блоком
чинник соціально-правового середовища, який має важливе значення для
формування фахової правосвідомості співробітників міліції.

До таких чинників у юридичній літературі відносять:

якість чинних законодавчих, урядових і відомчих нормативно-правових
актів. Виділяються такі їхні важливі властивості: демократичність або
авторитарність, повнота або наявність прогалин, відповідність або
невідповідність вимогам юридичної техніки і суспільної необхідності;

рівень суспільної правової свідомості;

стан правоохоронної практики, її ефективності, спрямованості,
законності, упорядкованості;

юридичні гарантії законних і ефективних дій співробітників, їх юридична
захищеність;

правовий статус самих співробітників органів внутрішніх справ,
забезпеченість, озброєність юридичними повноваженнями [13].

Вважається також, що істотний вплив на фахову правосвідомість
співробітника міліції мають і інші чинники правового середовища.

Серед них, насамперед: стан і престиж у суспільстві правової науки,
рівень правосвідомості правників, стан правосвідомості суспільства. У
тому числі, відношення суспільства до закону і правопорядку, злочину і
покаранню, Рівень правового виховання.

Не менш важливо, а багато в чому і визначальне значення набув чинник
зміни правових стереотипів. Це питання має досить великий матеріал для
дослідження і заслуговує окремого розгляду. У даній роботі ми обмежимося
лише зауваженням, що зміна масиву законодавчого матеріалу, формування
нового законодавства потребує відповідного розвитку наукових правових
ідей, перепідготовки юристів-практиків. Від цього залежить і кінцевий
результат формування фахової правосвідомості співробітників міліції. Це
потребує розвитку й удосконалювання правової освіти і правового
виховання, що повинно стати важливим засобом впливу на фахову
правосвідомість і правосвідомість всього суспільства в цілому.

Не менш важливе значення має чинник правової гласності, переоцінити
значення котрого дуже важко.

Гласність розкрила багато пороків суспільства. Комплекс соціального
негатива вилився на сторінки газет, телебачення, радіо та відобразився
відповідним чином у фаховій правосвідомості.

Величезне значення чинник правової гласності має в комплексі з іншими
чинниками правового середовища. Особливо це виявляється у взаємодії
гласності і стану правопорядку, правоохоронної практики, її
ефективності, законності.

2.6.Соціально-пснхологічний чинники формування правосвідомості
співробітників міліції

У процесі формування фахової правосвідомості велике значення мають
соціально-психологічні чинники.

До структури соціальної психології в науковій літературі відносять
чотири групи елементів. У першу групу включається
соціально-психологічний механізм, що зв’язує економічні чинники і
діяльність соціальних груп і особистостей. В цей механізм включаються:
обумовлений об’єктивними потребами суспільний інтерес, воля, ціль,
мотиви діяльності. Другу групу утворюють: навички, традиції, забобони,
переконання, як стійкі елементи.

Третя група: почуття, настрої, афекти й інші динамічні елементи.
Четверта група – засоби (механізми) формування соціальної психології:
вплив, взаємовплив, імітація і т.д. [18; 83, 97].

Питання соціально-психологічних чинників знайшли свій відбиток в аспекті
управлінської праці, де в загальному плані виявляються системи
соціальних ідеалів, місце навичок і звичок, роль моральних передумов,
суспільної думки, колективного і масового настрою, масових захоплень, що
роблять вплив на управлінські процеси. У вузькому розумінні, психологія
управлінського процесу включає психологію праці, вплив психологічних
якостей особистості на службові відношення, мотиви поводження в
колективі, впливи моральних стимулів, дисциплінарної практики, принципи
і норми організації праці і ряд інших [191].

Ці класифікації прийнятні і для розуміння соціально-психологічних
чинників, що мають вплив на фахову правосвідомість співробітників
міліції.

До соціально-психологічних чинників необхідно також відносити суспільну
свідомість у несистематизованій його формі, а також свідомість нації,
народу, колективу, фахової групи, уявлення, поняття, ідеї і т.п. [1 ]
І].

У науковій літературі поділяють чинники і психологічні механізми
формування і розвитку особистості. До зовнішніх стосовно індивіда
чинників, як зазначалося вище, відносять мікро-, макро- і мегасередовище
соціалізації людини: малі спільності, членом яких він є – сім’я, групи
по інтересах, референтні групи, на які він орієнтується у своїх ідеалах,
навчальні, службові, виробничі колективи; організації, де він працює;
етнічні, соціальні прошарки суспільства, релігійні спільності з їхніми
звичаями, традиціями, модою і т.п.: саме суспільство з його
економічними, політичними, соціальними, історичними процесами.

До психологічних механізмів формування відносять так називані внутрішні
чинники – біологічно обумовлені спадкові особливості.

Пояснення психічних явищ особистості припускає розуміння її як
сукупності внутрішніх умов, через які переломлюються всі зовнішні
впливи.

Психологічні механізми взаємодії, взаємопереходу, інтерференції
зовнішніх впливів у внутрішню психічну діяльність (інтеріоризація) і
наступний вираз її в зовнішніх діях індивіда (екстеріоризація) у
психологічній науці в даний час не мають однозначних трактувань. Проте,
можна акцентувати увагу на деяких із них, що у різних інтерпретаціях
визнаються усіма дослідниками.

Головною рушійною силою складних психічних перетворень визнається
потреба в спілкуванні із собі подібними.

До першого із психологічних механізмів формування особистості відносять
«зсув мотиву на ціль». Сутність в тому, що певна ідея або мета роботи за
умови тривалого насичення її позитивними емоціями поступово
перетворюється в самостійний мотив – ціль професійної діяльності
особистості. Наприклад, якщо служба в органах внутрішніх справ
супроводжується позитивними переживаннями, то при цьому початкові
мотиви-стимули (можливість задовольнити свій матеріальний або соціальний
стан і ін.) набувають певного більшого чи меншого ціннісно-цільового
характеру. Шляхом аналізу своєї діяльності встановлюється ієрархія
мотивів. Серед них виділяються ті, що найбільш важливі. Ці мотиви-цілі
визначають направленість професійної діяльності та якісну орієнтованість
життєдіяльності співробітника ОВС.

Другим психологічним механізмом формування особистості є ідентифікація.
Для співробітників міліції він реалізується через наслідування,
переймання цінностей, поглядів, установок, професійного і життєвого
досвіду співробітниками в середовищі існування і, особливо, в середовищі
професіоналів – правоохоронців. Тому можна виокремити поняття правової
професійної ідентифікаційної перцепції (від лат. perceptio —
сприйняття, пізнавання). Для професійної правосвідомості юристів процес
правової ідентифікаційної перцепції має особливо важливе значення і
лежить у сфері професійної практичної діяльності. Практична діяльність
поряд з правовою освітою є умовою формування професійної правосвідомості
співробітників

міліції- Тому правова ідентифікація є процесом набуття практичного
досвіду юридичної діяльності через виокремлення позитивних моделей
правової практики та їх професійної перцепції.

Ідентифікація тісно пов’язана з іншим досить близьким психологічним
механізмом – емпатією.

Емпатія (від грец. empatheia – співпереживання). Емпатичні реакції
виникають у відповідь як на позитивні, так і на негативні переживання,
формами емпатії є співпереживання і співчуття. Співпереживання
передбачає переживання подібних відчуттів, що відчуває інший. Співчуття
– переживання чужих негараздів безвідносно до власного стану.

Правова емпатія – це подібність чи розуміння правових почуттів інших
індивідів чи їх груп. Правова емпатія є засобом формування правової
матерії в її інтуїтивно – психологічному чи позитивному розумінні.
Механізм емпатії має природний чи набутий характер. Наприклад, правове
почуття взаємної гідності має один і той же у різних індивідів
природно-генетичний характер. Наприклад, особи однієї статі. В той же
час, вказане почуття може мати певний персоніфікований, соціоісторичний
та набутий практичним досвідом характер. Наприклад, співробітники
міліції, що мають подібні професійні та соціальні проблеми та ін.

Четвертий психологічний механізм формування особистості – це прийняття й
освоєння соціальних ролей чи позицій.

Під соціальною позицією розуміється функціональне місце, що займає
співробітник міліції стосовно інших людей. Вона характеризується
насамперед загальним і спеціальним правовим статусом правоохоронця;
системою його Ціннісних орієнтацій і установок; виконанням певної
соціальної ролі [141, ст. 53-55J.

В сучасній науковій літературі існує думка, що нові дослідження людської
особистості і шляхів її формування у майбутньому будуть здійснюватися по
п’ятьох основним напрямкам: 1) вивчення когнітивних процесів і їхні
взаємовідносини з іншими аспектами психологічного

функціонування; 2) вивчення взаємодії ситуаційних чинників і
особистісних перемінних і їхній внесок у поведінку 3) вивчення
нейрофізіологічних, біохімічних і генетичних основ особистості; 4)
вивчення розвитку особистості в середньому і пристарілому віці; 5)
вивчення проблем, стосовно до практичної діяльності людини [205; 198].

У міру того, як розвивалася психологія, ставало ясно, що когнітивні
процеси (наприклад, сприйняття, пам’ять, увага і вирішення проблем) є
центральними в розумінні функціонування людини. Тому в останні роки в
персонології з’явилися великі і значні розробки в галузі когнітивної
теорії й експерименту.

Можна сказати, що вивчення когнітивних процесів фактично є сьогодні
домінуючою дисципліною не тільки для персонології, але і для психології
в цілому.

Джордж Келлі зіграв ключову роль у розробці когнітивного напрямку
сучасної персонології [198, ст.433-437], спонукавши психологів вивчати
раціональні й інтелектуальні аспекти людської психіки. Когнітивна теорія
соціального научування Альберта Бандури виявилася ще більш важливим
каталізатором для виникнення й інтенсивного сучасного розвитку
когнітивного підходу до розуміння особистості. Персонологи тепер
починають досліджувати величезні інформаційні сховища людини, їхню
організацію і використання в щоденній переробці інформації [205].

У центрі уваги персонологів різноманітні методи, за допомогою яких люди
засвоюють і переробляють соціальну інформацію та взаємозв’язки між цими
процесами й іншими аспектами людської психіки. Особливий інтерес
викликає концепція схем. Схема – це організована структура знань про
окремий об’єкт, концепції або послідовності подій. Схеми – гіпотетичні
когнітивні структури, що ми використовуємо, щоб сприймати,
організовувати, переробляти і використовувати інформацію про світ. Дуже
схожі на «особистісні конструкта (моделі)» Келлі, схеми спрощують потік
вхідної інформації, дозволяють робити прогнози про події, зосереджувати
увагу на

потрібній інформації і інтерпретувати неоднозначну інформацію у вже
існуючій структурі [205].

Когнітивна психологія базується на тому, що кожна людина використовує
певний набір схем для осмислення світу. Схеми дають загальну структуру,
за допомогою якої переробляється інформація, що відноситься до «Я».
Я-схеми є когнітивними узагальненнями, отриманими з минулого досвіду, що
організують і контролюють переробку інформації. Я-схема складається з
властивостей, що визначають сутність людини і включає інформацію: про
ім’я людини, фізичні ознаки, характерні аспекти взаємовідносин із
людьми, усвідомлені риси особистості, мотиви, цінності і цілі, що, як
людина вважає, складають його Я-концепцію. Я-схеми можуть піддаватися
зміні в міру визначення для людини – хто він у новій ситуації [198,
ст.541].

Дослідження персонологів показали, що при переробці інформації люди:

• роблять швидкі судження і приймають рішення про себе, якщо питання
ставиться до їхньої Я-схеми;

• швидко згадують або реконструюють епізоди зі свого минулого, що
підходять їхній Я-схемі;

• часто сприймають інших крізь призму своєї власної схеми; ,

• відхиляють інформацію, що не відповідає їхній Я-схемі.

Недавні дослідження навіть змушують припустити, що когнітивні процеси
роблять істотний вплив і на фізичне самопочуття людини [205].

Крім того більшість персонологів припускають, що внутрішні задатки
(перемінні людини) відповідальні за поведінку людини і можуть адекватно
пояснити його. Це і психодинамічна теорія Фрейда, і диспозиційний
напрямок (Олпорт, Кеттел і Айзенк), і теорії Юнга (психологічні типи), і
Адлера (почуття неповноцінності), і Хорні (базальна тривога), і
когнітивна теорія Келлі. Так, психологічний напрямок Роджерса схиляється
до трактування перемінних людини як найважливішої рушійної сили
поведінки. Таким чином особистість складається з стійких задатків, що
визначають поведінку, а ситуаційні впливи грають другорядну роль у
формуванні і модифікації поведінки.

Водночас, люди протягом життя коригують свою поведінку у відповідь на
умови оточення, що змінюються. Придбання нового статусу і виконання
нових ролей призводить до зміни поведінки. Причиною зміни може стати
смерть близької людини або певні досягнення науки. Тобто, якась частка
нашого поведінки регулюється соціокультурним контекстом.

Більшість персонологів починають визнавати, що потрібно з’ясовувати
вплив різноманітних аспектів оточення на поведінку. Наприклад, Моос
вважає, що у формуванні поведінки людей вирішальну роль мають шість
загальних характеристик оточення. Ці характеристики: 1) екологія, 2)
поведінське оточення, 3) організаційна структура, 4) характеристики
людей у ситуації, 5) усвідомлений соціальний клімат і 6) функціональні і
підкріплювальні якості [205].

Можна зробити висновок, що поведінка в певній мірі визначається
перемінними людини, ситуацією і їхнім взаємним впливом один на одного.
Поведінка є функцією, що опосередкована взаємодією людини й оточення.
Цей підхід лежить у межах інтеракціоністської концепції, яку обґрунтував
відомий психолог Бандура. Відповідно до версії інтеракціонізму у
Бандури, людина, ситуація і поведінка входять до складу взаємозалежної і
динамічної системи причин і наслідків [198].

Перемінні людини являють собою минулий досвід, закодований у центральній
нервовій системі, а ситуаційні перемінні – це умови оточення котрі
впливають на нього.

Останнім часом збільшується кількість досліджень, що підтверджують
припущення про те, що розходження рис особистості (наприклад,
емоційність, товариськість, активність і імпульсивність) значною мірою
обумовлені спадковою схильністю. До таких теорій відноситься
соціоаналітична теорія психолога Роберта Хогана, що з’єднує
соціобіологію, психоаналітичну теорію і символічний інтеракціонізм.
Хоган підтверджує, що люди генетичне схильні до того, щоб жити разом і
зберігати ієрархічну структуру.

У останні два десятиліття спостерігається піднесення
інтересу до

вивчення вікових змін людини. Зокрема, з’явилися дослідження, що
відносяться по фізичних, сенсорних, гормональних і когнітивних змін,
обумовлених віком. Також усе більше психологів звертаються до питання
вікових змін у шлюбних і сімейних та професійних ролях.

Домінування в нашому житті технократичного підходу є серйозною
перешкодою при вирішенні проблем, що постійно ускладнюються і стоять
перед кожною окремою людиною і суспільством у цілому. У даний момент
назріла гостра потреба впровадження і розвитку гуманістично
орієнтованого підходу, основну цінність якого представляє людина.

Термін особистість розуміється по-різному в залежності від контексту.

Особистість – це дуже ємне поняття, що охоплює в цілому всю психологічну
індивідуальність людини. Але не всі вчені з цим згодні.

Змальовуючи особистість як структурне ціле, К.К.Платонов визначав
ієрархію особистих структур таким чином: 4-ою і самою другорядною
структурною одиницею він вважав біологічно обумовлений темперамент,
вікові і статеві особливості; 3-й структурний компонент – властивості
особистості як особливості психічних процесів; 2-й компонент знання,
навички, уміння; 1-й (самий головний, на думку Платонова) компонент
особистості – це соціальна спрямованість, обумовлена системою
сформованих позицій. Але К.К.Платонов, не вирішився визнати біологічний
базис первинним. У той же час, те саме середовище породжує розмаїтість
особистостей, діаметрально протилежні характери і схильності,
психологічно несумісні властивості, що зовсім не випливає з загальних
установок навколишнього середовища.

Природно, що любий ортодоксальний підхід – біологізаторський або
соціально-історичний не може бути визнаний науковим, але в контексті
діалектичної єдності протилежностей, з урахуванням важливості кожного з
них з’являється можливість цілісного розуміння особистості.

Не спростовуючи значимості соціально-історичного чинника необхідно
звернути увагу на роль природно заданих властивостей у формуванні
особистості, Що до останнього часу не тільки замовчувалось, але в
значній мірі було гнаним.

Біологічний чинник переломлюється певним чином не тільки в поведінці і
способі переживання людини, але й у його соціальних установках, тобто
його фізіологія є базою, умовою формування і прояву особистості на всіх
етапах людського життя. Так, гіпофіз, завдяки якому у певні вікові
періоди починається або закінчується функціонування гормональних залоз,
відповідальних за формування не тільки полової фізіології, але і
психічних особливостей: боягузливість і хоробрість, стійкість і
лабільність, жорсткість і м’якість. Багато інших психологічних
властивостей базуються на змінах в адренало-норадреналіновому балансі в
складі крові: емоційна хиткість, підвищена тривожність, підозрілість
агресивність.

Фізіологія і психологія людини нерозривно пов’язані і взаємно впливають
один на одного протягом усього його життя. З розвитком експериментальних
наукових досліджень у цій галузі (Вундт, Піаже, Россолімо, Юнг)
психологія виділяється в самостійний науковий напрямок, у котрому таким
біологічним чинникам як індивідуальні розходження, статева
приналежність, вікові особливості надається важливе значення. Деякі
вчені (Мюррей, Аткінсон, Хекхаузен) головним чинником, що визначає
сутність людини вважають мотивацію і виділяють два різновиди:

1) мотивація, спрямована на досягнення успіху, і 2) мотивація
запобіганню невдачі.

Разом з тим, практично немає єдиної теорії розвитку особистості, здатної
представити проблему у всьому її різноманітті. Різні теорії виділяють
лише окремі аспекти поняття особистості і представляють їх найбільше
значимими. Тому вважається необхідним виділити і розглянути декілька
підходів в описі розвитку особистості [205; 198].

Психоаналітичний підхід. Розглядає розвиток сфери потреб особистості і
формування її полорольової поведінки. Це теорії психосексуального і
психосоціального розвитку.

Психоаналітична теорія Фрейда – це психодинамічний підхід до вивчення
поведінки людини, відповідно до якого неусвідомлювані психологічні

конфлікти контролюють поведінку людини. Основні, первинні потяги
базуються на сексуальній потребі і почутті голоду. Реалізація цих
потягів забезпечує людині виживання і продовження існування людства як
виду.

Фрейд виділяв три рівні свідомості – свідомість, передсвідоме і
несвідоме. На несвідомому рівні відбуваються всі інстинктивні, але
найбільш значні події в житті людини.

Особистість людини містить у собі три структурних компоненти: ід, эго і
суперего. Ід – інстинктивне ядро особистості використовує рефлекторні
реакції і первинні уявлення з метою одержання негайного задоволення
інстинктів. Его – раціональна частина особистості, заснована на принципі
реальності і покликана задовольняти вимогам ід у межах обмежень
соціального світу і свідомості індивідуума. Суперего – моральна сторона,
що складається з двох структурних елементів – совісті і его-ідеала.
Розрізняють дві категорії інстинкту: інстинкт життя (Ерос) і інстинкт
смерті (Танатос).

Фрейд думав, що сексуальність дається і розвивається від народження до
досягнення зрілості й охоплює ряд ерогенних зон. Розвиток особистості
проходить певні стадії: оральну, анальну, фалічну і генитальну. У
процесі розвитку особистості психосексуальні конфлікти призводять до
утворення певних типів характеру. Надмірне задоволення на стадії
грудного вигодовування може привести до того, що, ставши дорослим,
людина буде гранично самостійною без видимих на те підстав. Так, дорослі
з фіксацією на анально-утримуючій стадії стають нудними і непереборно
акуратними, а якщо батьки не звертають уваги на те, куди і як дитина
ходить у туалет, то в результаті може сформуватися дорослий, схильний до
негативізму, анархічності і домінуванню. Хлопчики, що мали труднощі на
фалічній стадії, стають боязкими, пасивними чоловіками.

Особистість у розумінні Фрейда це – вічна боротьба актуальних потреб
людини, його егоїстичних тенденцій із власним внутрішнім Зверх-Я, що
бере під контроль ці тенденції, коли вони суперечать вимогам
навколишнього середовища.

Основні структурні компоненти поняття «особистість» у трактуванні
Фрейда – це “Я” людини, що формується під впливом, з одного боку, його
несвідомих інстинктів, з іншого боку – це вимоги соціуму, що накладає
“Табу” на вільне задоволення егоїстичних потреб. Якщо ці заборони
засвоюються людиною, то вчинки, що диктуються несвідомими інстинктами,
беруться під контроль. Виражений внутрішній конфлікт між потребами і
інтеріорізованими соціальними установками індивіда, тобто фрустрація,
призводить до нервово-психічних порушень: депресії, фізіологічними
порушенням, алкоголізму, суіциду, агресії й ін. В основі багатьох
проблем невротичного характер, на думку Фрейда, – незадоволеність
сексуальної потреби.

Неофрейдисти Г.Адлер, Г.Саллівен, К.Хорні, Е.Фромм з’ясовували
значимість не тільки біологічних, але і соціальних чинників при
формуванні людської свідомості. При цьому підкреслюється роль сім’ї як
мікросоціуму, вплив інших навколишніх людей і моделі їхньої поведінки на
формування особистості. Формування особистості розглядається як взаємний
вплив людини на суспільство і суспільства на людину.

Роль біологічного чинника в розвитку особистості підтверджують роботи
інших відомих психофізіологів [198; 205].

Когнітивний підхід. Головне в розвитку окремого індивіда – пізнавальна
сфера людини. Розвиток інших сфер особистості опосередковується
розвитком інтелектуальної сфери.

Так, А.Валон розумовий розвиток розкриває як певну перервну
послідовність реорганізацій.

Теорія інтелектуального розвитку швейцарського вченого Жана Піаже
представляє цей розвиток як безупинну зміну незмінної послідовності
стадій, кожна з яких підготовлена попередньо і передбачає наступну. На
кожній стадії розвитку формуються нові пізнавальні навички, що
визначають межі того, чому можна навчити людину в цей період. У
дослідженнях було встановлено, що здатність до логічного мислення
закладається в дитинстві й удосконалюється з року в року,
підпорядковуючись певним закономірностям. Навички розумової

діяльності набуваються природним чином у міру того, як відбувається
загальний розвиток індивідуума [205].

Одним із піонерів когнітивного напрямку зі своєю теорією конструктів
особистості був Джордж Келлі [198, ст.433-449].

Келлі думав, що будь-яка подія відкрита для багаторазового
інтерпретування людиною, що як учений постійно висловлює і перевіряє
гіпотези про природу речей і прогнозує майбутні події.

Світ, на думку Келлі, сприймається людьми за допомогою системи
конструктів (моделей). Всі конструкта мають певні формальні властивості:
діапазон придатності і проникність-непроникність. Келлі виділив типи
конструктів: попереджувальний, констеляторний. Теорія Келлі
сформульована в однім основному постулаті і 11 висновках, що випливають
із нього.

Келлі стверджував: що поведінка людини визначена її конструктами, що
використовуються для прогнозу майбутніх подій; розходження між людьми
містяться в інтерпретації ними подій із різних точок зору; люди схожі
один на одного в тому, як вони інтерпретують життєвий досвід;
конструктивна система людини змінюється внаслідок своєї непридатності
для правильного прогнозу подій і змінюється в міру необхідності
інтерпретувати нові події або переглядати старі; конструкти людини
організовані ієрархічно; опинившись перед вибором, люди виберуть
альтернативу, що або розширить їхнє розуміння реальності, або уточнить
існуючу конструктну систему; гармонічні взаємовідносини людей залежать
від того, наскільки люди розуміють конструктні системи один одного;
особистість еквівалентна її конструктам.

Поведінський підхід (біхевіористські теорії). Основним у розвитку
особистості вважається розширення репертуару поведінки, що досягається
шляхом научування. Так, один із родоначальників цього напрямку Джон
Уотсон вважав, що людина така, якою навчився бути. Багато прихильників
біхевіоризму думають, що людина «навчається поводитися» усе життя, але
не виділяють при цьому особливих періодів або стадій.

Тому визначають три типи навчання:

1) класичне обусловлювання – це навчання в процесі
якого використовуються лише мимовільні рефлекси дітей.

2) оперантне обусловлювання. Розробив цей специфічний тип навчання
Б.Скіннер [198, ст.366-367]. Суть його полягає в тому, що людина
контролює свою поведінку, орієнтуючись на його ймовірні наслідки
(позитивні або негативні).

Відповідно до теорії Скіннера форма поведінки повторюється заради того,
щоб уникнути впливу неприємного стимулу. Він підтверджував, що поведінка
детермінована оточенням і відхиляв ідею про внутрішні
фізіолого-генетичні чинники у якості причини поведінки людини.

Скіннер виділив два типи поведінки: респонденте, викликане певним
стимулом і оперантне, обумовлене результатом, що випливає за стимулом.

Підкріплення – ключова концепція системи Скіннера. Розрізняються
декілька різноманітних режимів підкріплення, які викликають різноманітні
форми реагування. Підкріплювальні стимули (гроші, увага, схвалення)
справляють потужний вплив на поведінку людини. Контроль здійснюється
стимулами: покарання і негативного підкріплення.

Прихильники біхевіористської теорії встановили, що покарання є
специфічним засобом навчання. Покарання – це стимул, що змушує
відмовитися від певних дій.

3) навчання за допомогою спостереження. Американський психолог
Альберт Бандура, визнаючи важливість навчання по типу
класичного і оперантного, більшої уваги надавав навчанню за допомогою
спостереження.

Суть цього навчання полягає в тому, що людина копіює моделі поведінки
без стимулів заохочення або покарання. Ця теорія відноситься до
біхевіористичного соціально-когнітивного напрямку у вивченні особистості
(Альберт Бандура і Джуліан Роттер).

Відповідно до концепції поводження Бандури, люди не залежать цілком від
контролю зовнішніх сил, але і не є вільними істотами, тому надається
значення взаємодії поведінських реакцій і чинників середовища, у якому

когнітивні компоненти мають визначальну роль у регулюванні діяльності
людини.

Основна теоретична концепція Бандури – моделювання або навчання через
спостереження. Навчання через спостереження регулюється чотирма
взаємозалежними чинниками – процесами уваги, зберігання, рухового
відтворення і мотивації.

Важливою рисою соціально-когнітивної теорії Бандури є саморегулювання
людини через основні процеси: самоспостереження, судження і самооцінку,
а також концепція самоефективності – усвідомлення людиною своєї
здатності підпорядковувати поведінку щодо певної ситуації. Джерелами
самоефективності є: побудова поведінки, непрямий досвід, вербальне
переконання й емоційний підйом.

Цікавою в цьому плані є теорія соціального навчання Джуліана Роттера,
який розглядає мотиваційні і когнітивні чинники поведінки в контексті
соціальних ситуацій. Роттер виділяє чотири перемінні: потенціали
поведінки, чекання, цінність підкріплення і психологічної ситуації.
Формула поведінки Роттера показує, що поведінка в специфічній ситуації є
чеканням того, що за цією поведінкою піде підкріплення, плюс цінність
очікуваного підкріплення. Концепції потреби, потенціалу потреби,
цінності потреби, свободи діяльності, з погляду Роттера, дозволяють
більш точно прогнозувати реальну поведінку в житті [205; 198].

Гуманістичний підхід. Основи розвитку особистості подані у формі
особистого росту, самоактуалізації, саморозвитку. Так, відповідно до
теорії Абрахама Маслоу [198, ст.483-520], кожна людина має певний
мотиваційний набір, що допомагає йому задовольняти потреби п’яти рівнів.

Однією із найбільше фундаментальних тез, що лежать в основі
гуманістичної позиції Маслоу, є те, що кожну людину потрібно вивчати як
єдину, унікальну, організовану цілісність. Для Маслоу людський організм
завжди поводиться як єдине ціле, а не як набір диференційованих частин,
і те, Що трапляється в якійсь частини, впливає на весь організм.

Руйнівні сили в людях по Маслоу є результатом фрустрації, або
незадоволення основних потреб, а не природних пороків. Він думав, що від
природи в кожній людині закладені потенційні можливості для позитивного
росту й удосконалювання.

Самою значною концепцією гуманістичної психології Маслоу є визнання
пріоритету творчої сторони в людині. Більшість людей втрачає цю якість у
результаті «окультурення» (чому сприяє офіційна освіта). Маслоу
стверджував, що жодний із психологічних підходів, що застосовувалися для
вивчення поведінки, не надавав належного значення функціонуванню
здорової людини.

Зрозуміти психічне захворювання – значить зрозуміти психічне здоров’я
-стверджував Маслоу. Тому вивчення нездорових людей може дати нездорову
психологічну науку.

Сутність гуманістичної природи теорії Маслоу виявляється в концепції
самоактуалізації, прагненні до найвищої реалізації свого потенціалу.

Абрахам Маслоу висунув теорію мотивації поведінки людини у вигляді
певної ієрархії потреб. Нижчі (більш основні) потреби в ієрархії повинні
бути задоволені раніше, чим потреби більш високого рівня. Ця супідрядна
ієрархія потреб є домінантою спонукальних сил у поведінці людини. У
піраміду ієрархії потреб в порядку домінування Маслоу відніс такі
потреби: 1) фізіологічні; 2) безпека і захист; 3) приналежність і
кохання; 4) самоповага; 5) самоакту алізація.

Маслоу також припускав, що деякі люди можуть створювати власну ієрархію
потреб. Наприклад, люди можуть віддавати більший пріоритет потребам
самоповаги, а не потребам кохання. Таких людей цікавить престиж, а не
кохання, родина. У цілому, проте, чим нижче розташована потреба в
ієрархії, тим вона пріоритетніша.

Потреби ніколи не бувають задоволені за принципом «усе або нічого». Вони
виникають поступово. Люди не просто задовольняють одну потребу за іншою,
а одночасно частково задовольняють і частково не задовольняють їх.

але якщо потреби більш низького рівня перестануть задовольнятися,
людина понизиться на даний рівень і залишиться там, поки ці потреби не
будуть у достатній мірі задоволені.

Основними і невідкладними з усіх людських потреб є потреби фізичного
виживання. В цю групу включаються потреби: в їжі, кисні, фізичній
активності, сні, захисті від екстремальних температур та ін. Ці потреби
безпосередньо стосуються біологічного виживання людини і повинні бути
задоволені на достатньо – мінімальному рівні. Людина, якій не вдасться
задовольнити ці основні потреби, не буде зацікавлена у потребах, що
займають вищі рівні ієрархії.

Коли фізіологічні потреби людини задоволені, набувають значення потреби
– безпеки і захисту: стабільність правопорядку, передбачуваність
значимих подій, захист від хвороб, війн, землетрусів, безробіття і ін.

Потреби приналежності і кохання починають діяти, коли фізіологічні
потреби безпеки і захисту задоволені. На цьому рівні люди встановлюють
стосунки прихильності (кохання або дружби) з іншими людьми.

По Маслоу кохання – не синонім сексу. Зріле кохання – це здорові, ніжні
взаємовідносини між двома людьми. Бути коханим і визнаним важливо для
здорового почуття гідності.

Потреби самоповаги. Маслоу розділив їх на два основних типи: самоповага
і повага іншими. Самоповага включає такі поняття, як компетентність,
упевненість, незалежність і свобода. Повага іншими включає поняття:
визнання, репутація, статус і ін. Задоволення потреб самоповаги породжує
почуття впевненості, гідність і усвідомлення того, що ви корисні і
необхідних у світі.

Потреби самоактуалізації. На цьому рівні потреб люди найбільше всього
відрізняються один від одного. Реалізація потреби в самоактуалізації
вимагає відкритості новим ідеям і досвіду, відмові від давніх звичок і
стилю поведінки, постійної готовності ризикувати, помилятися. Виходячи з
неформального дослідження Маслоу прийшов до висновку, що люди, які

самоактуалізуються, мають такі характеристики:

• Більш ефективне сприйняття реальності.

• Прийняття себе, інших такими, які вони є.

• Безпосередність, простота і природність.

• Орієнтовані на проблеми, що стоять вище їхніх безпосередніх потреб.

• Незалежність: потреба в самоті.

• Автономія: незалежність від культури й оточення.

• Здатність оцінювати гідно навіть самі звичайні події в житті.

• Занепокоєність хибами роду людського і близькість із ним.

• Прагнення до більш глибоких і тісних особистих взаємовідносин.

• Демократичність.

Маслоу виділив дві глобальні категорії мотивів людини: дефіцитні мотиви
і мотиви росту. Д-мотиви містять у собі частково фізіологічні вимоги і
вимоги безпеки. Приміром, задоволення дефіцитарних станів – це
задоволення голоду, холоду, усунення небезпеки. У цьому змісті Д-мотиви
є стійкими детермінантами поведінки. Па відміну від Д-мотивів, мотиви
росту (також називані метапотреби або Б-мотиви) мають віддалені цілі,
пов’язані з прагненням актуалізувати свій потенціал. Метапотреби (мета
означає «понад» або «після») повинні збагатити життєвий досвід.
Мотивація росту припускає не задоволення дефіцитарних станів (тобто
зменшення напруги), а розширення кругозору (тобто збільшення напруги).
Мотиви типу Б, набувають актуальності головним чином після того як у
достатній мірі задоволені Д-мотиви. Всі метапотреби в житті достатньо
конкретні і тісно переплетені з потребою самоактуалізації. Маслоу зробив
припущення, що метапотреби, на відміну від дефіцитарних потреб, важливі
в однаковій мірі і не розташовуються в порядку пріоритетності.

Формування особистості не вичерпується розглянутими психологічними
механізмами, а включає безліч інших психологічних перетворень, що у
даний час достатньо широко висвітлюються в теорії і практиці
психологічної науки.

Соціально-психологічні чинники зовнішнього середовища справляють
істотний вплив на весь процес формування і функціонування фахової
правосвідомості співробітників міліції. Від цих чинників багато в чому
залежить правомірне або неправомірне поводження співробітників, якість
фахової діяльності, стан і ефективність роботи, її оцінка, стан
законності і правопорядку і багато чого іншого, що безпосередньо
пов’язано з діяльністю правоохоронних органів.

На переломному етапі суспільного розвитку роль цих чинників незмінне
зростає. Найчастіше людьми рухає не розум, а корпоративні інтереси,
емоції, почуття, нові ідеї, що прокинулися у національній
самосвідомості, регіональний егоїзм і багато чого іншого.

Загострення суспільних протиріч відбувається на рубежі двох епох і на
фоні тих глобальних змін, що характеризують цей етап як у масштабі
окремих країн, так і в цілому світового розвитку.

Зростання соціальної напруги та конфліктів у суспільстві спричинив
гостру необхідність вивчення цих процесів фахівцями з соціальної
психології.

Зокрема, об’єктом пильної уваги дослідників останні роки стали форми
вияву масової активності населення. Зростання масовидної активності
населення, як відзначається у дослідженнях, є орієнтиром наявного
соціального напруження [33].

Все це породжує як позитивні, так і негативні стереотипи мислення
співробітника міліції, неадекватність поводження, суджень, оцінок,
емоційного і фахового сприйняття, злочинність, самогубство та інші
негативні явища серед співробітників ОВС.

Так, протягом 1998 р. відносно 547 співробітників ОВС порушено 533
кримінальні справи, 56 (у 1997 р. — 453) колишніх правоохоронців
засуджено, 1921 (у 1997 р. — 2045) співробітник притягнутий до
відповідальності за правопорушення некримінального характеру. У 1998 р.
відносно співробітників скоєно понад 50 тис. правопорушень, з них 1119
злочинів. При виконанні службових обов’язків загинуло 74 (у 1997 p.— 58)
та поранено 450 (у 1997 р. — 477) співробітників.

Не минули OBC і випадки самогубства. Так у 1994 р. співробітниками було
скоєно 63 суїциди (найбільша кількість), у 1997 р,— 57, у 1998 р.—58
[82].

Первинний аналіз суїцидальної ситуації в органах внутрішніх справ, як
зазначив Я.Ю.Кондратьєв, виявив, що серед причин самогубства переважають
соціально-психологічні: падіння життєвого рівня співробітників; звуження
системи соціальних гарантій; незадовільні житлові умови у багатьох
співробітників та членів їх сімей (відсутність і безперспективність
отримання житла, неможливість належного відпочинку, необхідність
утримання безробітних родичів тощо); постійний стресовий стан у багатьох
співробітників, викликаний конфліктним характером діяльності та
матеріальним рівнем життя та ряд ін.

На думку Я.Ю.Кондратьєва в ОВС потрібна дієва система психологічного
забезпечення починаючи від добору майбутніх правоохоронців до
психологічного супроводження діяльності та реабілітації співробітників.
Це вимагає науково обгрунтованої концепції психологічного забезпечення
ОВС.

В зв’язку з цим визначаються такі основні завдання психологічної
підготовки по формуванню наступних психологічних установок і вольових
якостей:

• готовності до подолання труднощів
оперативно-службової діяльності;

• установку до постійного набуття знань щодо можливих варіантів
екстремальних ситуацій, їх сутності та способів реагування на них;

• психологічної стійкості до психотравмуючих чинників
та управління своїм емоційними станом;

• цілеспрямованості, наполегливості, самостійності,
сміливості, витривалості щодо небезпеки і ризику, перенапруження, невдач
та труднощів;

• розвиток професійно-психологічної орієнтованості особистості та
навиків користування психологічними методами і прийомами [82].

Цікавим вважаються визначення і розгляд соціально-нсихологічних
чинників, що мають істотний вплив на фахову правосвідомість
співробітників

міліції, запропоновані П.П.Барановим [12; 13; 14]. До таких чинників
він відносить: владний характер правоохоронної діяльності, конфліктний
характер виробничих ситуацій, контактність із злочинним світом,
«відомчий дух», задоволеність службою, престиж ОВС, суспільну думку,
соціальні установки співробітників у неправовій сфері,
індивідуально-психологічні якості співробітника.

1. Особливе значення має в сучасних умовах владний характер
правоохоронної діяльності, як чинник, що має вплив на фахову
правосвідомість співробітників міліції. Співробітник міліції завжди на
самому передньому рубежі в боротьбі зі злочинністю. Відповідним чином
він наділений і владними повноваженнями. Незважаючи на те, що зараз
багато пишуть, що цих повноважень не вистачає проте, це не дає підстави
для того, щоб ігнорувати певну «ауру» навколо співробітника міліції. Цей
ореол влади і відповідне його сприйняття суспільством відображається
певним чином у фаховій правосвідомості співробітника міліції. Більш
того, реальності буття тоталітарної держави породили обвинувальний ухил,
«телефонне право», укриття злочинів, уседозволеність, нехтування
елементарних прав і свобод громадян. Існуюча система створювала і
відповідне уявлення про призначення влади, засоби і методи її можливого
прояву. У недавньому минулому, наприклад, були нормою широкомасштабні,
так називані, «рейди» по виявленню осередків самогоноваріння, коли
масово проводилися фактично незаконні обшуки.

З одного боку, відчуття безкарності за протиправні дії, а з іншого,
освячення цих дій фактично самою державою і народило відповідний
специфічний характер діяльності співробітника міліції, що відбилося в
стереотипах його фахової правосвідомості.

2. Конфліктний характер виробничих ситуацій у діяльності співробітника
міліції.

На конфліктний характер «виробничих ситуацій» в науковій літературі
зверталася увага як із загальних позицій психології управління, так і
спеціалістами у сфері проблем органів внутрішніх справ.

Правові позиції, погляди, переконання, установки, обсяг правових знань
залежить від всієї сукупності цих ситуацій.

Багато в чому конфліктність виявляє себе на рівні трудового колективу у
тому, що виникають протиріччя в оцінці юридичних фактів, шляхах їх
вирішення, взаємозв’язків служб ОВС і ін. Водночас, конфліктний характер
виробничих ситуацій типовий для відношень співробітника міліції і
населення.

Цей чинник, у зв’язку з його буденністю, може породжувати фахову
черствість, звичність до ряду повторюваних день у день ситуацій,
однотипність, стандартність оцінок, а, отже, і прийняття рішень в
ситуаціях, що уявляються однотипними.

Теоретичні проблеми мотиваційних конфліктів і їх роль в правосвідомості
нами розглядалися в питанні про модель правосвідомості співробітника
міліції. Адекватно теоретичним видам екстравертних та інтровертних
реакцій можуть діяти і співробітники міліції.

3. Одна з основних хвороб нашої старої адміністративної машини
-корпоративність, що має відношення і до органів внутрішніх справ і
впливає на формування ряду негативних стереотипів мислення і поводження
співробітників міліції.

У умовах, коли зростання злочинності в більшій мірі зв’язувався з
поганою роботою правоохоронних органів, а не з об’єктивними регресивними
явищами, що носять економічний та об’єктивний характер, створився певний
феномен самозбереження, що відобразився в таких явищах: як доцільність
захисту відомчих інтересів, «відданості своєму колективу», традиціям,
укриття злочинів та ін. З’явилася позитивна оцінка кругової поруки і
приховання проступків у зв’язку з товариськими відношеннями й ін.

4. Багаторічна трудова діяльність із злочинним елементом виробляє
сукупність фахових практичних знань, навичок, установок і переконань,
досвід і інші позитивні сторони, що характеризують правосвідомість.

Але водночас впливає на накопичення багатьох фахових негативних
нашарувань. Насамперед, це стереотип певної поведінки співробітників
міліції із злочинним середовищем і перенесення цих стереотипів на
контакти з іншим навколишнім середовищем.

В практиці органів внутрішніх справ цей чинник має і багато інших
негативних наслідків, що деформують правосвідомість співробітників: це
і, уседозволеність, порушення прав людини, черствість та ін.

5. До важливих соціально-психологічних чинників можна віднести і
чинник престижу органів внутрішніх справ.

Престиж – складна соціологічна категорія, що відбиває багато складних
соціальних процесів.

Рівень престижу органів внутрішніх справ змінюється, але в загальному на
сьогоднішній день він не є достатнім. Це пов’язано як із специфічними
функціями, що виконують ОВС, так і з каральним характером цих функцій.
Важливими є об’єктивні причини такі як: загальна криза у суспільстві, що
відбилося і на ОВС.

Залежність фахової правосвідомості від даного чинника може виявлятися і
у рівні правових знань співробітником міліції. Престиж пов’язаний і з
матеріальною та іншою зацікавленістю. Рівень зацікавленості пропорційно
позначається на престижі.

Престиж відбивається як у правосвідомості співробітників міліції, так і
в суспільній думці.

В цілому, значення суспільної думки для фахової правосвідомості
співробітників міліції з огляду останньої літератури, преси говорить про
те, що роль суспільної думки піднялася на цілком новий якісний рівень.
Не залишилися осторонь і ОВС.

Багато питань правоохоронної діяльності вирішуються тільки в контексті
взаємозумовленості із суспільною думкою. Ряд проблеми знаходять своє
вирішення завдяки думці суспільства.

Неврахування суспільної думки в діяльності ОВС стало неможливо, і ця
тенденція пронизує в більшому або меншому ступені правосвідомість
кожного співробітника ОВС. Взаємозв’язок суспільної думки і фахової
правосвідомості співробітників міліції та їх взаємозалежність і
обумовленість має тенденцію до зростання.

2.7. Професійна етика як чинник формування професійної правосвідомості
співробітників міліції

До соціальне – культурних чинників можна віднести соціальні установки
особового складу в неправовій сфері. Істотне місце в системі цих
чинників займає мораль (моральність), що є змістовною основою його
моральної культури.

Для розуміння морального чинника впливу на свідомість співробітника
міліції слід визначитись із розумінням поняття індивідуальної моральної
свідомості та її співвідношення із правосвідомістю.

Вважається, що основою моральної свідомості є знання про оточуючий світ
(світосприйняття) та відповідна ціннісна орієнтація особи до всього
матеріального світу (людей, тварин, природи взагалі). Тому об’єктом
відображення моральної свідомості можуть бути ті ж об’єкти, що
відображаються правосвідомістю. Існує також тотожність між моральними
почуттями і почуттями правовими. В той же час, правові почуття мають
інший механізм побудови і реалізації. Це можна пояснити на прикладі.

Загальновизнаним є право людини на життя. Це право одночасно
усвідомлюється особою з точки зору моралі, і з точки зору права. Але
зміст цього поняття і механізм реалізації має бути різний. З точки зору
правового почуття право особи на життя усвідомлюється як певне
невід’ємне право і

відповідний обов’язок всіх інших поважати це право. Таким чином
реалізується головна ознака права – єдність прав і обов’язків.

З точки зору етичних переживань право на життя (особисте чи іншої особи)
уявляється індивідом як почуття певного обов’язку, установки. Цей
обов’язок особа покладає тільки на себе без будь-яких вимог відносно
інших людей.

Стосовно свого права на життя і права на життя іншої людини мотивація
цього обов’язку може бути різною. Наприклад, усвідомлення матір’ю чи
батьком необхідності свого існування для близьких чи, навпаки, відмова
від життя у зв’язку із почуттям власної немічності та ін.

Моральне почуття права на життя стосовно іншої особи — це почуття
певного внутрішнього обов’язку совісті. Для з’ясування порівняємо
правовий і моральний обов’язок.

Правовий обов’язок усвідомлюється шляхом визнання права іншої особи та
відповідних своїх обов’язків і реалізується (наприклад) шляхом
встановлення відповідної угоди між суб’єктами і утримання від порушення
цієї угоди.

Моральний обов’язок – це додатковий обов’язок, який усвідомлюється не
через правовий обов’язок (угоду) не порушувати право іншої особи на
життя, а через накладений на себе особою обов’язок створити додаткові і
не передбачені правовою угодою певні умови для реалізації права на життя
іншої особи. Наприклад, людина бере на себе односторонній обов’язок
піклуватися про сироту без будь-якої правової угоди із зацікавленими
суб’єктами. В той же час, ця угода може мати правовий характер із
взаємними правами і обов’язками між державою і особою.

Таким чином, правове почуття – це почуття певної угоди між людьми про
взаємні права і обов’язки. Ці почуття можуть бути реалізовані між
особами в індивідуальній угоді правового характеру, звичаєвому чи
позитивному праві. Моральні почуття передбачають угоду людини із своїм
Я.

Такий підхід дає можливість відокремити позитивне та звичаєве право,
норми суспільних організацій та інші соціальні норми від норм моралі, а
правові почуття від етичних. Тому поняття моралі як норм, що
встановлюються і підтримуються суспільством не можна тлумачити у якості
сукупності правил поведінки у вигляді прав і обов’язків. Останнє може
уявляти собою сукупність норм звичаєвого права.

Мораль – це сукупність загальновизнаних моделей поведінки людей
гуманістичного спрямування у вигляді односторонніх обов’язків, які
встановлюються і реалізуються шляхом особистого ціннісного
світосприйняття, оцінки та визначення своїх обов’язків стосовно всіх
явищ матеріального світу.

Моральні почуття – це духовне джерело кожної людини, його двигун,
природна невід’ємна якість.

Моральні норми і принципи виникають, розповсюджуються і підтримуються у
суспільстві шляхом усвідомлення людьми внутрішньої потреби до вчинення
добра. Певні моделі такої поведінки стають загальновизнаними і
відповідно оцінюваними. Сутність цих норм, на нашу думку, в тому, що
потреба в тих чи інших діях виникає внаслідок внутрішньої духовної
рівноваги та потреби добра і справедливості. Стимулом до добра є саме
добро, а не будь-яка подяка за це добро. Очікування (пропозиція, вимога)
подяки тягне за собою встановлення певної угоди правового чи
протиправного характеру, що змінює характер норми.

Етичний вчинок – це завжди вибір із декількох однаково можливих
варіантів. Для людини не настільки важливе питання, як поступити в
даному випадку, а важливіше визначити, якою істотою йому краще стати на
майбутній час.

В діяльності правоохоронців моральні норми відіграють не менш важливе
значення ніж норми правові. Можна навіть стверджувати, що реалізація
правових норм обов’язково передбачає аналіз юридичного факту через
відповідну етичну систему конструктів індивіда. Це визначається тим, що,
по-

перше, право етичне по своїй суті; по-друге, зміст правових норм в силу
своєї універсальності обов’язково передбачає його етично-ціннісний
аспект тлумачення.

Проілюструємо на прикладах. З точки зору позитивного права при наявності
реальної загрози для життя правоохоронця він має можливість застосування
зброї проти нападаючого. Етичний зміст реалізації цього права передбачає
вживання заходів уникнення застосування зброї (при наявності повної
правової можливості), які не передбачені нормами права, але передбачені
власним розумінням певної афективної ситуації і цінності чужого життя.

При всій простоті чи складності вирішення подібної ситуації і зважаючи
на те, що співробітник міліції завжди ризикує власним життям суспільство
не може ні вимагати, ні заперечувати етичного вибору людини.

У західній літературі стосовно використання сили поліцією у
відповідності з міжнародними правовими актами по правам людини
звертається увага на наступні вимоги:

• сила повинна використовуватися тільки у передбачених законом
випадках;

• спочатку повинні бути використані ненасильницькі засоби;

• шкода повинна бути мінімізована;

• використання сили повинно бути завжди пропорційним законним
цілям;

• всі чиновники повинні бути навчені використовувати різномані
засоби диференційованого використання примусу, а також застосовувати
ненасильницькі засоби [219, ст.13].

Аналіз цих вимог свідчить про те, що головним у діях поліцейського є
максимальне забезпечення прав кожної людини, в тому числі і
правопорушника. Кожен акт застосування сили має як різну інтенсивність
протидії, так і професійні можливості конкретного поліцейського. Так,
при нападі на поліцейського декількох неозброєних хуліганів можливе при
певних

передбачених законом умовах застосування зброї, але добрий професіонал
може застосувати і досвід ведення рукопашного бою з метою завдання
меншої шкоди нападаючим. Зрозуміло, що вибір завжди за поліцейським, а
вибір носить етичний характер.

Крім того, поліцейський може мати певну інформацію про нападаючих
негативного чи позитивного характеру. Наприклад, достовірні дані про
скоєне ними вбивство поліцейського, що було здійснено в його
присутності. Постає питання правового і етичного вибору поліцейським. Що
стосується правового вибору, то відповідь зрозуміла – дії в межах права.
Етичний вибір потрібно залишити за поліцейським. Це проблема обов’язку
його совісті І відповідальності перед собою за певні загальнолюдські
цінності.

Слід зазначити, що в межах норм позитивного права завжди існує (чи
повинен існувати) певний мінімум і максимум правових заходів досягнення
цілі регулювання, який може бути використаний правореалізуючим
суб’єктом. В якійсь частині випадків може бути практично неможливо
контрольному органу визначити наскільки адекватно були використані
допустимі заходи. Тому і існує проблема етичного вибору.

Інший приклад. Співробітник міліції вирішує питання про притягнення до
адміністративної відповідальності громадянина за появу у певному вигляді
в громадських місцях після зловживання спиртних напоїв. З
формально-правової точки зору правопорушник може бути, припустимо,
оштрафований. З етичної точки зору штраф застосовується як останній
захід по причині того, що штрафні санкції в даному випадку є фактично
колективною відповідальністю сім’ї правопорушника, які ні в чому не
винні. Крім того, сімейний бюджет хворих алкоголізмом, як відомо, і без
того обмежений.

Із наведених прикладів зрозуміло, що кожна сфера юридичної практики має
свої специфічні особливості правозастосування і відповідно до цього
повинна мати специфічну систему етичних норм. Сукупність цих норм
складає Кодекс. Такий Кодекс повинний бути і у співробітників міліції.

Певний досвід розвитку етичних проблем поліцейського обслуговування є у
поліції Англії.

Так, у 1992році був опублікований проект поліцейських
етичних принципів. У ньому проголошувалось:

Як член Поліцейської служби я обіцяю:

1. Діяти зі справедливістю, виконувати свої обов’язки з
чесністю і неупередженістю.

2. Виконувати свої обов’язки з ретельністю і належним їхнім
використанням.

3. У моїх ділових відносинах із всіма індивідуумами і поза і усередині
поліцейської служби виявляти самоконтроль, толерантність, розуміння і
люб’язність відповідно обставинам.

4. Підтримувати фундаментальні права людини, обходячись із
кожною людиною як індивідуумом і виявляти повагу і співчуття до нього.

5. Підтримувати усіх своїх колег у виконуваних ними законних обов’язків
і при цьому активно виступати проти і привертати увагу до
будь-якого зловживання службовим положенням будь-якою людиною.

6. Шанувати факт, що багато чого з інформації, що я
одержую є конфіденційним і може бути розголошено тільки в тому
випадку, коли мій обов’язок того потребує.

7. Застосовувати силу тільки якщо це виправдано і використовувати
тільки мінімальну кількість сили необхідної для досягнення
законної цілі і відновлення миру.

8. Діяти тільки в межах закону, розуміючи що я не маю ніяких
повноважень діяти інакше і що ніхто не може мене спонукати діяти таким
чином.

9. Довірені мені повноваження використовувати з максимальною вигодою
для суспільства.

10. Прийняти на себе відповідальність за саморозвиток, безупинний
пошук шляхів поліпшення обслуговування співтовариства.

11- Прийняти персональну відповідальність за мої власні дій і
прорахунки [218, ст. 101].

По різноманітних причинах, зазначив у своїй праці П.Віллерс, проект
Кодексу не знайшов загального схвалення в поліції Британії. Деякі, без
сумніву, почували, що вони могли б зробити кращий проект. Деякі були
опозиційне настроєні у відношенні самої ідеї. Деякі були схвильовані,
що, якби поліція погодилася з етичним кодексом, то це мало б правові
наслідки.

На думку Віллерса, поліцейська федерація справедливо опозиційне
настроєна у відношенні ідеї, що дисциплінарний Кодекс міг бути замінений
етичним Кодексом, що буде використовуватися для дисциплінарних цілей у
межах поліцейської служби і за її межами, наприклад, адвокатами.

Тому етичний Кодекс, вважає Віллерс, – це привселюдно виражений набір
принципів, розглядаючи котрі практикуючий юрист певного фаху може
вирішувати про вибір правильного курсу дії. Цей Кодекс повинний дати
відповідь на питання, на котрі ніяке інше джерело (закон) відповіді не
дає.

Дисциплінарний кодекс встановлює те, що поліцейський не повинний робити.
Етичний Кодекс норм поведінки дає йому ідею щодо стандарту поведінки, до
якого він повинний прагнути. Один Кодекс перешкоджаючий, а інший
aspirational (ідеал, до якого прагнуть) [218, ст.103-104].

Чотирма роками пізніше поліція Лондона запропонувала свій варіант
етичного Кодексу, у якому висунула такі вимоги:

1. Відносьтеся до кожного із повагою, підтримуючи фундаментальні права
людини відповідно до закону.

2. Дійте тільки в межах закону і здійснюйте опір тиску, щоб діяти
інакше.

3. Дійте зі справедливістю, неупередженістю і чесністю.

4. Дійте із самовладанням і з відповідною толерантністю і люб’язністю.

5. Використовуйте повноваження належним чином.

6. Покращуйте службу в суспільстві через ретельність і безупинний
персональний розвиток.

7. Підтримуйте своїх колег у їхніх законних обов’язках, але активно
виступайте проти будь-якого проступку.

8. Підтвердіть відповідальність за свої дії і прорахунки [218, ст.102].

Останні етичні правила мають, на нашу думку, характер норм правового
документу і більше відносяться до дисциплінарного Кодексу ніж до
етичного. На нашу думку дисциплінарний і етичний Кодекси мають різну
природу. Дисциплінарний – правову (обов’язкову), а етичний Кодекс – це
завжди додатковий професійний обов’язок, що має суб’єктивно-ціннісний
характер і механізм реалізації. Тому в етичному Кодексі не може бути
норм правового характеру, які характеризуються загальнообов’язковістю та
застосуванням способів і засобів зовнішнього примусу та юридичної
відповідальності.

У якості прикладу можна навести положення ст. 15, 16 Кодексу правил
здійснення адвокатської діяльності адвокатів Європейського
співтовариства, прийнятого делегацією дванадцяти країн-учасниць на
пленарному засіданні у Страсбурзі в жовтні 1988 р.

В цих статтях передбачаються обов’язки адвокатів по обслуговуванню
бідних, у відповідності з якими адвокати надають свою допомогу всім
соціальним групам. Для цього створюються програми, що фінансуються
повністю чи частково з суспільних фондів. Ця частина обов’язків є суто
правовою.

Крім того, на адвокатів накладається і етичний обов’язок консультувати і
представляти клієнта у відповідності із професійною совістю і
переконаннями. Ця частина обов’язків є суто етичною. По-перше, міру
обов’язку і межі совісті може визначити тільки кожна людина у
відповідності із такими власними якостями, як почуття особистої гідності
і адекватної гідності клієнта, справедливістю, добротою,
співпереживанням, солідарністю і ін., що не визначається жодним законом,
кодексом чи іншою угодою. По друге, норми не встановлюють, наприклад,
обов’язку адвоката здійснювати в тому чи іншому випадку юридичну
допомогу безплатно, але такий обов’язок може розумітися адвокатом як
власний етичний обов’язок. Цей обов’язок не може бути в якості
самореклами – останнє різновид певної угоди. Етичний обов’язок — це
внутрішня потреба людини в необхідності здійснення добра,
справедливості, власної духовної рівноваги через розуміння того, що
посіяне зерно добра

обов’язково дасть паростки іншої людської доброчинності чи відповідних
наслідків.

Цікавий тому життєвий приклад розповідав в минулому співробітник
міліції, а нині підприємець.

На нічній дорозі до одного населеного пункту «Мерседес» підприємця
тягнув помалу автомобіль «Москвич», але в темноті наскочив на стоячий
без габаритних вогнів комбайн. Життя водіям і сину підприємця спасла
невелика швидкість, яка була викликана необхідністю допомогти зовсім
незнайомому селянину, стареньке авто якого поламалось на дорозі.

І, мабуть, справа не в тому, на якій швидкості міг рухатись «Мерседес»
без причепа, і не в аналізі вірогідності іншого (безаварійного)
розгортання подій, а справа в тому, що ця подія викликала потребу у
людини з”ясування причин і наслідків доброчинності, висновків про
духовну необхідність добра та абсолютну невідворотність позитивної його
дії.

Слід також зауважити, що професійна етика юриста – це не тільки
сукупність певних моделей поведінки у тих чи інших професійно-значущих
випадках. Професійна етика юриста – це певний спосіб і стиль життя,
особисті переконання, життєва позиція і власна відповідальність.

Цікавий приклад такої життєвої позиції вдалося побачити у Німеччині на
одній вузенькій пустинній вечірній вулиці міста Трієра (батьківщині
К.Маркса).

Моросив теплий літній дощ. Біля світлофора стояли троє чоловіків
молодшого, середнього і літнього віку. З іншого боку вулиці поспішали
двоє наших співвітчизників. Руху автомобілів не було, але горіло червоне
світло і здавалося, що не погасне ніколи. Для наших співвітчизників ця
обставина не уявляла складної проблеми… За ними через деякий час на
інший бік вулиці пішов юнак. По тому не витримав середнього віку
чоловік. Літня людина чемно та спокійно стояла під парасолькою, з
глибоким почуттям особистої гідності, етичної рівноваги і досконалості.

Слід зазначити, що етика не визначає значних і незначних життєвих
обставин. Етика визначає певні значні духовні цінності. Порушення цих
цінностей в результаті значних чи не досить значних випадків веде до
одного результату – втрати самих цих цінностей, духовності, самоповаги,
самоідентифікації.

У якості основних системоутворюючих принципів та деяких норм етичного
кодексу поліції можуть бути наступні:

1. Етична норма – це обов’язок особи, що не передбачає взаємних
етичних вимог і обов’язків та їх матеріальну зацікавленість.

2. Етичні норми опосередковані принципом aspiratori (прагнення) до
ідеалу і не мають зовнішнього державного чи суспільного примусу.

3. Етичний обов’язок – це внутрішня потреба людини в
необхідності здійснення добра, справедливості, досягнення власної
духовної рівноваги, що може лежати у межах правового обов’язку чи
доповнювати його, але вибір здійснюється односторонньо (диспозитивно) за
власним бажанням.

4. Зміст етичного обов’язку – полягає в певній моделі поведінки
етичного характеру, яка опосередкована етичними почуттями особи.

5. Сутність етичного обов’язку полягає в самоусвідомлюваній установці
до дії ціннісного характеру (особиста воля), що виражає глибокі
почуття особистої гідності, етичної рівноваги і досконалості.

6. Етична відповідальність особи не має характеру зовнішнього примусу і
пов’язана із власним усвідомлення добра, зла,
справедливості та відповідальності за дії (відсутність
судової, дисциплінарної чи іншої правової процедури притягнення до
відповідальності за неетичний вчинок).

7. Етична мета — це і саме благодійне діяння, і благодійні паростки
посіяного (наприклад, соціальна допомога багатодітним алкоголікам –
безплатне лікування та місця дітям у інтернатах, а не
створення матеріальних можливостей розширення подібного генофонду).

8. Реалізація етичної мети обумовлює, але не накладає обов’язку на
адекватні дії іншої сторони етичного відношення (за добро добром, але не
злом).

9. Реалізація етичного відношення при наявності заборони іншої сторони

відносин спростовує саму його етичну сутність (наприклад, приниження

благодійністю). Ю.Принцип етичної дихотомії – єдність і
протилежність добра і зла

(відсутність абсолютності у поняттях добра, зла, справедливості). 11
.Принцип етичної солідарності – передбачає вияв внутрішньої готовності

підтримки доброчинній діяльності іншого суб’єкта. 12.Принцип
спорідненості етичного почуття – передбачає вияв тотожності

етичних цінностей (етнічних, професійних, загальнолюдських і ін.)
різними

суб’єктами для досягнення певної моральної цілі. ІЗ.Етична угода
передбачає угоду між декількома суб’єктами стосовно

спільного об’єкта, цілі, механізму реалізації етичного завдання, але
не

встановлює взаємних прав і обов’язків. 14.Досягнення етичного ідеалу не
скасовує, не змінює і не конкурує з іншими

загальнолюдськими цінностями (правовими, політичними, традиційними та

ін.), а доповнює їх гуманістичне, ціннісне, духовне начало. 15.Зовнішній
аспект досягнення етичного ідеалу передбачає можливість стану

моральної крайньої необхідності (обман про стан здоров’я невиліковної

людини чи дезінформація (обман) підозрюваних у скоєному злочині в ході

оперативно-слідчих комбінацій). 16.Принцип взаємної етичної
упередженості передбачає визнання за кожною

людиною природної якості і потреби в справедливості та доброчинній

діяльності (презумпція доброчинності). 17.Поліцейський в своїй
діяльності користується почуттям особистої етичної

гідності, рівноваги і потреби у досконалості та визнає це за іншими.
18.Поліцейський в своїй діяльності користується принципом
рівності

можливостей доступу до юридичної інформації і надає правову допомогу

зацікавленим особам з метою об’єктивного вирішення справи, усунення

нерівноправної угоди по причині незнання контрагентом своїх
прав і

обов’язків та ін.

19.Принцип етичних очікувань – поліцейський завжди користується цим
принципом, маючи на увазі, що юрист-професіонал накладає на себе
обов’язок не користуватися недосконалістю соціонормативного регулювання
відносин, а використовувати свої знання для досягнення справедливості.

20Лриниип етичної недоторканості – поліцейський може відмовитися від
участі у справах, що стосуються його родичів, друзів, колег, близьких
знайомих чи інших осіб по мотивах етичного характеру.

21.Принцип етичної професійної корпоративності – етичний обов’язок
поліцейського захищати честь і гідність своєї професії.

22.Принцип етичного взаємовизнання – поліцейський виявляє повагу до
етичних почуттів і вчинків іншої особи та толерантність до правових,
політичних, релігійних і інших переконань.

До цих принципів можна додати пропозиції щодо етичних норм поліції

Англії, надав їм суто етичного змісту та відокремив їх від правових
приписів,

встановлених державою.

Названі принципи можуть мати такий вигляд:

1. Враховуючи можливість недосконалості реалізації права в
законодавстві і в правовідносинах виконувати свої обов’язки з чесністю і
неупередженістю, з ретельністю і належним їхнім використанням, досягаючи
етичної і правової рівноваги і справедливості у суспільстві.

2. У моїх ділових відносинах із всіма індивідуумами і поза, і усередині
поліцейської служби виявляти самоконтроль, толерантність, розуміння і
люб’язність відповідно обставинам.

3. Підтримувати усіх своїх колег у виконуваних ними законних обов’язках
незалежно від службової залежності чи повноважень.

4. Шанувати факт, що багато чого з інформації, що я
одержую є конфіденційним і в тому випадку, коли можливість її
розголошення не. набула правового характеру, то оприлюднення цієї
інформації та її джерела

можливе тільки при наявності чітко вираженого бажання самого джерела (в
тому числі і поліцейської установи чи її співробітників).

5. Застосовувати силу тільки якщо це виправдано і використовувати
тільки мінімальну кількість (із встановлених позитивним правом
мінімальних і максимальних меж) сили необхідної для досягнення
законної цілі і відновлення миру.

6. Діяти тільки в межах закону і етичних принципів, розуміючи, що ніхто
не може мене спонукати діяти іншим чином.

7. Довірені мені повноваження використовувати з максимальною вигодою
для суспільства.

8. Прийняти на себе відповідальність за саморозвиток, безупинний пошук
шляхів поліпшення обслуговування співтовариства.

9. Прийняти персональну відповідальність за мої власні
етичні дії і прорахунки.

10. Підтримувати фундаментальні природні закономірності
суспільного співіснування та права людини, обходячись із кожною людиною
як із автономною особою і виявляти повагу і співчуття до нього,
використовуючи вищенаведені етичні принципи.

Таким чином ми визначили певний підхід у розумінні поняття моралі, її
впливу на формування професійної правосвідомості правоохоронців та деякі
принципи і норми етичного Кодексу поліцейського.

Співробітник міліції є членом конкретного суспільства і зазнає в
повсякденній практичній діяльності впливу живої безпосередньої моралі.

Реальний стан моралі, її принципів, ступінь розповсюдження, вплив і інші
моральні чинники створюють певне середовище для формування фахової
правосвідомості співробітників ОВС. Простежити і вивчити це середовище
-першорядне і найважливіше завдання науки. Особливо це актуально в даний
час, коли необхідні зміни не тільки в змісті моральності суспільства,
але і в сутності моральних принципів і норм з позицій загальнолюдських
цінностей.

Список використаної літератури

1 Аграновская Е.В Правовая культура как фактор укрепления
социалистического образа жизни – Автореф.дис. . канд юрид наук – М.,
1982.- 22 с.

2 Аграновская ЕВ Правовая культура и обеспечение прав личности
-М.: Наука, 1988 -142с

3 Андрійко О.Ф Організаційно-правові проблеми державного
контролю у сфері виконавчої влади України: Автореф лис ..докт.
юрид. наук -Київ,1999.

4. Андрійко О Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади.
України. – К.,1999 -45с.

5 Андрійко О.Ф. Розвиток системи державного контролю в контексті
адміністративної реформи // Державне управління та адміністративне право
в сучасній Україні: актуальні проблеми реформування -К.: УАДУ, 1999.
-52с

6 Анисимов С Ф., Бурлай Й., Ганзел Л и др. Личность в
социалистическом обществе /Философские аспекты формирования/. – М.:
Мысль, 1988 -352 с

7 Антонян ЮМ Социальная среда и формирование
личности преступника /неблагоприятные влияния на личность в
микросреде/: Учебн. пособие / Акад МВД СССР.-М., 1975.- 159с.

8 Ануфриев Е А Социальная роль и активность личности – М Изд-во
Моск. ун-та, 1971 – 128 с.

9. Афанасьев ВТ Системность и общество. – М : Политиздат, 1980 -368
с.

10 Афанасьев В.Г Социальная информация и управление обществом -М.:
Политиздат, 1975 -408с.

11 Баранов П П. Правовое воспитание граждан СССР в духе советского
патриотизма и социалистического интернационализма – Саратов: Изд-во
Сарат. ун-та, 1983 -128 с

12 Баранов II П. Работники органов внутренних дел как
носители (субъекты) профессионального правосознания – Ростов-на-Дону,
1988 -115 с

13 Баранов II П Теоретические и методологические основы изучения
профессионального правосознания работников органов внутренних дел –
Ростов-на-Дону, 1988 – 183 с

14 Баранов ПII Проблемы сформированное™ профессионального
правосознания работников органов внутренних дел – Ростов-на-Дону, 1989
– 197 с

15 Бачинин В А Философия нрава и преступления – Харьков Фолио. 1999
– 607с.

16 Башкирова Ь Лашшнен Н Средний класс в России // Правозащитник –
1999 – №4 -С.71-76

17 Бедняком в США будет считаться тот кто получает меньше 406
долларов в месяц // Факты – 2000. – 20 апреля

18 Вельский К. Т. Формирование и развитие социалистического
правосознания – М Высш. шк, 1982 -183 с

19 Бернхардт Р. Европейский Суд по правам человека в Страсбурге:
новый этап, новые проблемы // Гос и право. -1999 – №7 -С 57-62

20 Базів В.А Партії в політичній системі перехідного періоду
українська практика і світовий досвід: Дис канд політ наук – Львів,
1999

21. Бойков А.Д Некоторые вопросы теории правового воспитания //
Правовая культура и вопросы правового воспитания: Сборник научи, трудов
– М , 1974. – С. 11-38

22 Буева Л П. О методологии изучения сознания личности в
социалистическом обществе // Общественная психология и коммунистическое
воспитание. – М Изд-во Моек ун-та, 1967. – С 40-95

23 Буева Л П. Социальная среда и сознание личности -М : Изд Моек
ун-та, 1968 -268 с

24. Бура Н А Правосознание общества развитого социализма –
Киев. И-во “Знание” Украинской ССР, 1981. -48 с – (юридическая)

25. Бура Н.А Функции общественного правосознания – Киев Наук.думка,
1986. – 85 с.

26. Вахненко Г Державний борг України Лютий 2000 : еволюція і
поточний стан // Тенденції Української економіки – 2000 TACIS, DG 1А
Європейської Комісії.

27 Введение в философию: Учебн для вузов В 2-х ч / Под обшред И
Т.Фролова. – М.: Политиздат, 1989. -4.1. – 367 с.

28 Витрук Н.В Правовой статус личности в СССР – М : Юрид лит,
1985.-176с.

29 Водзинская В.В. Понятие установки, отношения и
ценности ориентации в социалистическом исследовании // Философские
науки. -1968 – № 2 – С 48-54.

30. Волков Б. С Детерминистская природа прссгупного поведения.
-Казань: Изд-во Казан, ун-та, 1975. – 110с

31 Волков Б С. Мотивы преступлений (уголовно-правовое и
социально-психолоіическое исследование) – Казань: Изд-во Казан, ун-та,
1982 -152 с.

32 Всеобщая декларация прав человека // Социалистическая законность
-1989 – №4 -С’ 76-79

33. Воробйова І.Ю. Психологічне забезпечення діяльності працівників
ОВС в умовах вияву

соціально небезпечної поведінки натовпу Авгореф. дис. .кандид
психолог наук-

Київ, 1999 34 Галимов MM, Мураметс О.Ф. Правовое воспитание
трудящихся и роль закона в его

осуществлении – Казань: Изд-во Казан, ун-та, 1976 – 172 с. 35.
Гальчинський А Складним шляхом реформ деякі підсумки І перспективи //
Економіка

України – 1999. -fled. – С 4-12

36 Гиппенрейтер Ю Б. Введение в общую психологию. – М., 1996. –
С.304 37. Глезерман Г.Ь. Формирование, воспитание,
самовоспитание личности // Вопр философии – 1976. -№4 -С 27-41.

38 Галух А. Верховная Рала под руководством А Ткаченко сумела
«шикануть» на 50 миллионов гривен // Факты – 2000 – 19,20 мая.

39 Гоббс Т Сочинения: В 2 т.: Пер. с лат. и англ – М.: Мысль,1991
.-1.2. – 731 с

40 Гобозов И.А Единство и многообразие исторического процесса //
1998 – №1 = С. 135-150

41 Годфруа Ж Что такое психология: В 2-х т. Изд. 2-е, стереотипное
1.2: Пер с франц — М, Мир, 1996. — 376 с., ил.

42 Гойман В. И Формирование правовой активности
как составная часть коммунистического воспитания – М : Высшая
школа, 1988. – 152 с.

43. Головченко В.В Эффективность правового воспитания Понятие,
критерии и методика измерения. – Киев: Наук думка, 1985 – 127с.

44 Гом’єн Донна Короткий путівник Європейською конвенцією з прав
людини / Пер з англ. Т.Іванснко та О.Павличенка. – Львів: Кальварія,
2000 – 182 с

45 Гордієнко-Митрофанова 1В Інваріанти аксюсфери
маргінального (на прикладі пенітенціарних установ) Автореф. дис.
канд. філософ наук – Харків, 1999 -22с.

46 І раверт Р Юридическое образование в Федеративной Республике
Германия: система, проблемы, перспективы // Советское государство и
право -1991 -№4. -С 95-113

47 Гринин Л Е Современные производительные силы и
проблемы национального суверенитета // Философия и общество – 1999. –
№4. – С. 5-44

48 Гринин Л.Е Формации и цивилизация. Глава 6. Понятие цивилизации
в рамках теории исторического процесса – 1998. – №4 – 5-69

49 Гринин Л Е. Формации и цивилизация // Философия и общество –
1999 – №1. -С 5-71.

50 Грошевой ЮМ Профессиональное правосознание судьи и
социалистическое правосудие – Харьков Вища школа, 1986 – 185 с

51. Гурней Б Введение в науку управления Пер с франц Г С Яковлева
М.: Прогресс, 1969 -430с.

52 Дашл’ян О.Г. Соціальні протиріччя в посттоталітарних
системах методологія дослідження та розв’язання Автореф дис докт
філософ наук – Харив,1998 – 44 с.

53 Даніл’ян ОГ Соціальні протиріччя у посттоталітарних
системах методологія дослідження та розв’язання. – Харків Основа,
1998-254 с.

54 Деркач А Суспільство як фундамент державності // Економіка
України – 2000 -№3 -С 18-27

55 Джемс У. Психология – М: Педагогика, 1991 – С. 56-80.

56 Долгова А.И Социально-психологические аспекты преступности
несовершеннолетних. -М. Юрид лит, 1981.-159с.

57 Донченко Е.А., Сохань Л В , Тихонович В А. Формирование разумных
потребностей личности. – Киев: Политиздат Украины, 1984 – 223 с

58 Дорохов В А. Вопросы профессиональной подготовки специалистов
для ОВД // Применение новаторских методов обучения в ВСШ МВД СССР –
Волгоград, ВСШ МВД СССР, 1990 -С. 3-7.

59. Жалинский А Э Социально-правовое мышление проблемы борьбы с
преступностью –

М.: Наука, 1989.-189с. 60 Заєць А.П. Правова держава в контексті
сучасного українського досвіду – К

Парламентське видавництво, 1999 -248 61. Захаров В Ф., Римаренко Ю.И
и др. Модель Киевской высшей школы МВД СССР

им Ф.Э Дзержинского (Оперативно-профилактическая и
исправительно-трудовая

специализация) – Киев: НИиРИО МВД СССР, 1981 – 40 с.

62 Злупко С Потрібна національна Ідея// Урядовий кур’єр -2000 – 13
квітня

63 Іменем закону – 2000. – 17 березня

64 Июшев К.Е. О содержании и структуре психологии социалистического
правосознания //ТрудыВШ МВД СССР.-М., 1971 – Вып 31. -С. 71-88

65 Игошев К Е Типология личности преступника и мотивация
преступного поведения -Горький: Горьк. высш школа МВД СССР, 1974. – 166
с

66 Каминская В .И., Ратинов А.Р. Правосознание как элемент правовой
культуры // Правовая культура и вопросы правового воспитания сборник
научных трудов – М, 1974 – С. 39-67

67 Карпеи ИИ. Проблема преступности – М : Юрид. лит., 1969. – 167
с.

68. Кейзеров Н.М Политическая и правовая культура Метод, пробл
-М. Юрид. лит, 1983-231 с.

69. Китов А.И Психология управления Учебник для слушателей Акад. МВД
СССР / Акал МВД СССР – М : Акад МВД СССР, 1979 – 522 с

70 Конак Ф., Лобас В Конфлікти та перехідний стан національного
буття // Філософська

думка. – 1999 – №4. – С.71-85. 71. Кодекс поведения
должностных лиц по поддержанию правопорядка //

Социалистическая законность – 1990 -№ 1. -С. 71-74 72 Козлихин И.Ю
Позитивизм и естественное право // Госуд. и право. – 2000 – №3 – С 5-

11

73. Козловський А.А. Право як пізнання: вступ до гносеології права –
Чернівці: Рута, 1999. -295с

74 Козюбра НИ , Оксамытный В В , Ьурлай Е В и др Перестройка и
правовое воспитание советских граждан. – Киев Наук, думка, 1989 – 304 с

75 Козюбра Н И Социалистическое право и общественное сознание -Киев
Наук думка, 1979 – 207 с

76 Колодій А М Конституція І розвиток принципів права України
(методичні питання): Автореф дис докт. юрид наук. – Київ, 1999. –
36 с

77 Колодкин Р.А Критика концепций «мягкого права»// Сов гос и право
-1985 – №12 -с.95-100.

78. Комаров В.Д. Философия цивилизации // Философия и общество –
1998 – №3 – С.55-112.

79. Кон И С. Личность и ее социальные роли // Социология и идеология
– М Наука, 1969 -С 248-261

80 Кон И С Люди и роли // Новый мир – 1970 -№12 -С. 168-191

81 Кон И С Социология личности – М Политиздат, 1967 – 383 с

82 Кондратьев Я Ю Загальна характеристика психологічного
забезпечення оперативно-службової діяльності органів внутрішніх справ:
Лекція — К ,1999 — 40 с.

83 Корпев М.Н, Коваленко А Б Соціальна психологія Підручник К
1995-304 с

84 Крыжановский А Ф Формирование профессионального
правового сознания специалистов народного хозяйства Автореф дис
канд юрид наук. – Киев, I 987. – 16 с.

85 К разработке концепции развития юридического образования в СССР
на 1990-2000 гг.// Сов. государство и право – 1990 – №5. – С.35-47

86 Кудрявцев В Н Причины правонарушений. – М: Наука, 1976. – 286 с

87 Кудрявцев В Н Социально-психологические аспекты
антиобщественного поведения // Вопросы философии – 1974 – №1 -С 98-108

88 Кудрявцев В Н. Функциональные системы в области права // Вопросы
кибернетики. -М, 1977 -Вып. 40.-С. 12-21.

89 Леонид Кучма если ничего не изменить,
Верховная Рада может стать полукриминальной структурой // Факты
– 2000 – 12 апреля.

90 Леонид Кучма каждое третье поручение, направленное на борьбу с
коррупцией, не выполняется // Факты – 2000. – 21 апреля

91. Леонтьев АН Деятельность, сознание, личность. – 2-е изд. – М.:
Политиздат, 1975. -304с.

92. Личность в социалистическом обществе: Филос. аспекты формирования /
Анисимов С.Ф.,Бурлай И., Ганзел Л и др./ Под общ ред. MB Демина, Д
Ганзела. – М : Мысль, 1988 – 349 с

93 Личность и уважение к закону Социологический аспект. – М :
Наука, 1979 – 285 с.

94 Личность преступника / В.Н Кудрявцев, Н.Н Кондрашков, Н.С
Лейкина и др Ред кол В Н Кудрявцев и др. – М : Юрид лит., 1975 -270с

95 Лопатников Л. Социшп>ная справедливость // 50/50 Опыт словаря
нового мышления / Под общ ред. М Ферро и Ю Афанасьева – М.: Прогресс,
1989. – С 529-534

96 Лукашева Е.А. Правосознание и укрепление законности в СССР. -М.:
Госюриздат, 1957. – 105 с.

97 Лукашева Е.А Социалистическое правосознание и законность – М
Юрид лит, 1973. -344с.

98. Лукінов І. Метода І засоби державного регулювання економіки
перехідного періоду //

Економіка України – 1999. – №5 – ст. 8-11 99 Лукшов І. Пітірім
Сорокш І українська діаспора // Економіка України – 2000.- №3. – С

4-7. 100. Ляшенко Т.М Соціальне партнерство як фактор політичної та
соціальної стабільності в

Україні Автореф. лис … канд. політ наук . – Київ, 1998 101 Михасюк
І, А.Мельник, М.Крупка, З.Залога Державне регулювання економіки / За

редакцією д-ра екон. наук, акад АН Вищої школи України
І.Р.Михасюка /

Львівський національний університет їм. ІФранка, Львів: «Українські
технології»,

1999 -640 с

102. Мельник М.І. Хабарництво загальна характеристика,
проблеми кваліфікації, удосконалення законодавства. -К.:
Парламентське вид, 2000 -256 с

103. Механизм преступного поведения/Отв ред. В Н Кудрявцев -М.: Наука,
1981-248 с

104 Мовчан А.П Международный правопорядок – МД996 – 102с

105 Мордкович В Г Социальная активность: суть и споры // Социальная
активность. -Челябинск: Челяб. пед. ин-т, 1976. – Вып 3. -С 15-16

106. Москаленко В.В Социализация личности (Филос аспект) – Киев Вища шк,
1986 -198с

107 Мочерний С До концепції соціально-економічного розвитку України
// Економіка України. -1996 – №5 – С 44-55

108 Мочерний С Моделі трансформації процесів економіки.
Теоретико-методологічш аспекти // Економіка України – 2000. – №2. -С
13-28

109 Надирашвили И.А Понятие установки в общей и социальной психологии
– Тбилиси Мецниереба, 1974 -170 с

110. Назаренко ЕВ. Правовое предвидение как вид социального
предвидения // Проблемы правоведения – Киев, 1989. – Выл 50. -С. 9-14

111 Назаренко Е.В. Социалистическое правосознание и советское
правотворчество. – Киев, 1968 – 190с

112 Назаренко ЕВ Формирование развитого социалистического
правосознания – основная цель правового воспитания /’Проблемы
правоведения – 1977 – Вып 36 – С 21-29

113 На лечение одної о жителя Украины государство тратило в минувшем
году от 5 0 до 100 гривен // Факты. – 2000 – 25 марта

114 Національний суверенітет не щит, вважає Генсек ООН // Урядовий
кур’єр. – 2000 – 5 квітня.

115 Невважай ИД О соотношении естественного и позитивного права //
Правоведение -1997. -№4. -С 164-166

116 Недбайло П.Е Введение в общую теорию государства и права /
Предмет, система и функция науки – Киев Вища шк, 1971. – 160 с

117 Недбайло П.Е. Наукові засади пропаганда правових знань // Рад
право. – 1972. -№ І . С 10-12.

118. Нерсесянц В С Юриспруденция – М : Издательская группа НОРМА –
ИНФРА, 1998 -288с

119 Нешатаева Т.Н Международные организации и право
Новые тенденции в международно-правовом регулировании 2-е изд. – М.:
Дело, 1999 -272с.

120 Николайчик В.М. Полиция: структура и функции // США. Экономика,
политика, идеология. – 1990. -№8 – С. 33-41

121. Общая теория государства и права. Учебник / Под ред. В
В.Лазарева. – М.: Юрист, 1994 -360с.

122. Окара А. Н Правосознание – центральная категория философии права
И А Ильина// Государство и право. -1999 – №4. – С. 84-93.

123. Основи економічної теорії: політекономічний аспект.
Підручник/ ГНКлимко, В.П.Нестеренко, Л О Каніщенко та ш ; За ред. Г
Н.Климка, В П.Нестеренка, – 2-ге вид, перероб. І допов – К : Вища шк –
Знання, 1997. – 743 с.: ш.

124 Оксамытный В.В. Правомерное поведение личности – Киев: Наук думка.
1985 – 176 с 125. О милиции Закон Украинской ССР // Ведомости
Верховного Совета УССР. – 1991. –

№4. 126 Организация деятельности органов внутренних дел зарубежных
стран: Подготовка

сотрудников полиции и жандармерии: Реферативный сборник / Акад МВД СССР
– М .

1991. -Вып 1. -36с.

127 Организация деятельности органов внутренних дел зарубежных стран
Реферативный сборник / Академ МВД СССР. – М., 1990 – Вып. 3. -26 с

128 Организация и эффективность правового воспитания (Редкол. Д
А.Керимов и др.). -М.: Мысль, 1983 -285с

129. Паиасюк Б Основи Ідеології суспільного життя // Економіка України.
1999, №12, ст 4

-14 130 Пеньков В М Социальные нормы управление, воспитание,
поведение.- М : Высш шк..

1990.-176с

131. Петражицький Л. Теория права и государства в связи с теорией
нравственности Изд 2-е, испр. идоп. Т.1.-СП6, 1909.-318с

132. Петрухин ИЛ Человек как социально-правовая ценность // Госуд. и
право – 1999 -№10.-С 83-90

133. Перестройка и правовое воспитание советских граждан / Авт. кол.:
Н.И.Козюбра и др., АН УССР. Ин-т гос-ва и права – Киев: Наук думка, 1989
– 304 с

134. Петршпин О.В Правовий режим державної служби: питання загальної
теорії: Автореф дис. . докт юрид наук – Харків, 1999. – 34 с.

135. Поленина С.В Взаимодействие системы права и сестемы
законодательства в современной России // Госуд. и право. – 1999. –
№9. – С.5-12.

136. Полозенко Д. Регулювання грошового обігу в ринкових умовах //
Економіка України -1997 -№11.-С.23-29

137. Потопейко ДА. Правосознание как особое общественное явление
-Киев: Наук думка, 1970 -111 с

138 Платонов К.К. Социальное и биологическое в струкгуре
личности // Вопросы

философии -1970 -№9-С 141-147 139. Правовое воспитание и социальная
активность населения / Н.И.Козюбра. В П Зенин.

В.А.Чехович и др., Редкол Б М Бабий (отв.ред.) и др – Киев: Наук,
думка, 1979 – 327

с. І40 Правовое воспитание молодежи / НИ Козюбра, В В Оксамытный, П.М
Рабинович и др

Отв. ред. НИ Козюбра). – Киев Наук, думка, 1985 – 319 с. 141.
Психология. Педагогика. Этика: Учебник для вузов / О.В Афанасьева, В.Ю
Кузнецов,

И П.Левченко и др., Под ред проф Ю ВНаумкина – М : Закон и право,
ЮНИТИ,

1999 -350с

142 Попов С. Сознание и социальная среда – М.: Прогресс, 1979 -232 с.

143 Попов Г.Х. Проблемы теории управления. Изд. 2-е, доп и перераб -М
: Экономка, 1974 -318с.

144. Рабінович ГІ.М. Громадянське суспільство І правова держава
(загальнотеоретичні

міркування) // Українське право – 1996 – №3. 145 Ратинов АР Структура
и функции правового сознания // Проблемы социологии права –

Вильнюс – 1970. – Вып 1. – С. 178-188 146. Ремезова И., Лнишина Г.
Проблема человека в историческом аспекте // Вестник

высшей школы -1991 -№2. -С. 34-42

147 Реформи заради добробуту виступ Прем’єр-міністра України В
Ющенка на засіданні Верховної Ради України 5 квітня // Урядовий кур’єр –
2000. – 6 квітня.

148 Рувинский Д И Теория самовоспитания. – М : Изд-во Моек ун-та,
1973. -263 с

149 Рябко И Ф Правосознание и правовое воспитание масс в советском
обществе – Ростов-на-Дону, Изд-во Рост, ун-та, 1969 – 191 с.

150 Рулан Н Юридическая антропология Учебник для вузов
Перевод с франц. Ответственный редактор – член-корр. РАН, доктор
юридических наук, профессор В.С Нерсесянц. -М.: Издательство НОРМА, 1999
-310с

151 Рябцовская Н М О преподавании экологического права в Иркутском
университете // Вестник Московского университета Серия 11 – Право –
1990. -№2.-С, 47-51

152 Сабо И Основы теории права – М. Прогресс, 1974. – 270 с.

153 Саидов А.Х Сравнительное правоведение и юридическая география
мира. – М .1993 -149с

154 Сальников ВП Правовое воспитание и правовая культура в системе
органов МВД СССР // Правоведение -1980. – № 2. -С. 54-58

155 Сальников В П. Правовая пропаганда: сущность и цель // Вопросы
политической работы в органах внутренних дел в современных условиях – Д
: Изд-во Высшего полит, уч-ща им 60-летия ВЛКСМ МВД СССР, 1985 – С
66-75.

156 Сальников В II Социалистическая правовая культура
Методологические проблемы -Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1989 –
144с

157. Сальников В.П.Федоров ВП Убеждение и принуждение в деятельности
органов внутренних дел Пособие – Л Изд-во Высш полит, уч-ща МВД СССР,
1989 – 92 с

158. Сальников В П. Уважение к праву в деятельности органов внутренних
дел: (Пособие) -Л Изд-во Высш. полит, уч-ща, 1987 – 88 с.

159 Самощенко И.О., Тищенко В.В. Юридическая наука и
правовое воспитание //

Советская юстиция – 1973. -№12 – С 1-2 160. Сапун В.А. Профессиональное
правосознание и готовность к правоприменительной

деятельности // Юридическая теория и практика: проблемы взаимосвязи:
Межв сб.

научн. гр. – Свердловск Изд-во Свер юрид ин-та, 1984 – С 51-59

161. Сатановська О Роль держави в регулюванні економічних відносин
// Економіка України. – 1999. -№11.- С.36-44.

162. Сахаров А.Б. О личности преступника и причинах преступности в
СССР. – М., Госюриздат, 1961. 279 с.

163. Семенов Ю.И. Марксова теория
общественно-экономических формаций и современность // Философия и
общество. – 1998. – №3. – 190-234.

164 Сидоренко М. На приказ полагайся // Именем закона. – 1992. – № 5.
– С. 5.

165. Ситник П К Аналіз вихідних принципів соціально-політичного вчення
марксизму: ідеї і дійсність. Автореф. дис. … докт. філософ, наук. –
Київ, 1999.

166. Собчик Л.Н. Введение в психологию индивидуальности.
Теория и практика психодиагностики. – М.:1998. – 512 с.

167. Соколов Н.Я. Профессиональное сознание юристов. – М : Наука,
1988.-224 с.

168. Соколов Н.Я. Советские юристы как социально-профессиональная
группа // Сов. гос-во и право. -1986. – №2. -С. 49-57.

169. Сурилов А.В. Теория государства и права: Учеб. пособие. – Киев,
Одесса: Виша шк., 1989.-439с

170. Сырцев В.А. Социалистическое правосознание в СССР. – М.:
Госюриздат, 1958. -130 с.

171. Сычев Ю.В. Микросреда и личность. Философ, и соштол. аспекты.
-М.: Мысль, 1974. -192с

172. Тарарухин С.А. Преступное поведение. Социальные и психолог,
черты. -М.: Юрид лит., 1974.-221 с.

173. Татаринцева Е.В. Правовое воспитание: методология и методика. –
М.: Высш. шк., 1990. -174 с.

174. Телешун С. Державний устрій України: проблеми політики теорії і
практики. – Івано-Франківськ: Лілея – НБ, 2000. – 344 с.

175. Темченко В. Теория правосознания требует новых подходов // Рад.
право. – 1991 -№10 -С. 62-64.

176. Теория государства и права. Учебник / Под ред. проф.
С.С.Алекееева. – М.: Юрид. лит., 1985. – 479 с.

177. Теория государства и нрава. Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова и
А.В.Малъко. – М.: Юристъ, 1997.-672 с.

178. Теория государства и права Хрестоматия: Пособие для
вузов, юридических и гуманитарных факультетов. – М.: «Издательство
ПРИОР», 2000. – 416.

179. Тихомиров А.Д. Профессиональное правомерное поведение
работников органов внутренних дел социально-правовой анализ: Автореф.
дис. … канд. юрид. наук. – Киев, 1990. – 20 с.

180. Тихомиров А.Ю. Право: национальное, международное, сравнительное
// Госуд. и

право.- 1999 – №8.-С. 5-12. 181 Тищенко М.М.
Адміністративно-процесуальний статус громадянина України:

проблеми теорії та шляхи вдосконалення законодавчого регулювання:
Автореф. дис. …

докт. юрид. наук – Харків, 1999 р.

182. Тищенко Н.М. Административно-процессуальний статус
гражданина Украины: проблемы теории и пути совершенствования Харьков:
Право, 1998.-16,3 друк. арк.

183. Томин В. Т. Проблемы оптимизации среды функционирования органов
внутренних дел. – Горький. Горьк. высш. школа МВД СССР, 1978. -112 с.

184. Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник. – М: Юристь, 1998. –
456 с.

185. Туманов Г.А. Организация управления в сфере
общественного порядка. – М.: Юридлит., 1972 -232с.

186. Уголовная юстиция: проблемы международного сотрудничества.
Международный научно-исследовательский проект. – М.: Издательство БЕК,
1994. – 296 с.

187. Узнадзе Д.Н. Экспериментальные основы психологии установки.
-Тбилиси: Изд-во АН СССР, 1961.- 127с.

188. «Україна – 2010» (Конспект програми стратегічного розвитку) //
Урядовий кур’єр. -1999. -№62,63,67,71.

189. Уледов А.К. Духовная жизнь общества. Пробл. методол. исслед. -М..
Мысль, 1980. -271с

190 Уледов А.К. Структура общественного сознания. Теорет.-социол.
исслед. – М.: Мысль, 1968. – 324 с.

191. Управление, социология, право / Отв. редакторы И.В.Павлов,
В.П.Казимирчук. – М.: Юрид. лит., 1971.-272 с.

192. Фарбер И.Е Правосознание как форма общественного сознания. -М.:
Юрид лит., 1963-221с.

193. Федоркина А.П. Диалектика общественного, коллективного
и индивидуального сознания при социализме: Моногр. – М.: Высш. шк.,
1989-104 с.

194. Филимонов В.Д. Общественная опасность личности
преступника (Предпосылки, содержание, критерии). – Томск, Изд-во Томск,
ун-та, 1970.-277 с.

195 Філософія: Навчальний посібник / І.Ф.Надольний, В.П.Андрющенко,
І.В.Бойченко та ін.; За ред І.Ф.Надольного. – К.: Вікар. 1999. – 624 с.

196. Філософія- Навчально-методичний посібник для самостійного
вивчення дисципліни/ В.ХАрутюнов, М.М.Демченко, С.Л.Йосипенко та ін. –
К.: КНЕУ, 1999 – 184 с.

197. Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.Ф.Ильичев
П.Н.Федосеев и др. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – 840 с.

198. Фромм Е. Анатомия человеческой деструктивное™. – М.: ООО
«Издательство act -ЛТД», 1998.-672с.

199. Хантінгтон С. Захід: унікальність versus універсалізму //
Філософська думка. – 1999. -№1-2 С. 82-100.

200. Харрингтон Майкл. Постепенное движение к далекой цели //
Коммунист. -№7.- 1991. -С. 12-21.

201. Хартли Т.К. Основы права Европейского сообщества: Пер. с англ. –
М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998.-703 с.

202. Хижняк Л.М. Організації в соціально-економічному просторі
сучасного українського суспільства: оптимізація управління: Автореф.
дис. …докт. соціолог, наук. -Харків, 1999.

203 Хьелл Л. Зиглер Д. Теории личности (основные
положения, исследования и применение). -СПб: Издательство «Питер»,
1999. – 608 с.

204. Хміль В.В. Дилема етатизму та антиетатизму у сучасній
французській філософії (історико-філософський аналіз)’ Автореф. …
докт. філософ, наук – Дніпропетровськ. -1999.

205. Шевандрин Н.И Психодиагностика, коррекция и развитие личности. —
М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. — 512 с.

206. Шевченко Т.Г. Поезії у двох книгах. Книга друга. – Київ:
Видавництво «Радянський письменник», 1989. -561 с.

207. Шибутани Т. Социальная психология. Сокр. пер. с англ.
В.Б.Ольшанского. – М.: Прогресс, 1969. – 535 с.

208. Щербакова Н.В. Правовая установка и социальная активность
личности. – М.: Юрид. лит.. 1986. – 128 с.

209. Явич Л.С. Социализм: право и общественный прогресс. – М.: Юрид.
лит,, 1990. – 271 с.

210. Явич Л.С. Социология и право // Правоведение – 1970. -14.-С
15-23.

211. Ядов В О социальных процессах перестройки //’ Коммунист. – 1991.-
№6. – С. 58-72.

212. Як нам живеться7 // Іменем закону. – 2000. – 17 березня.

213. Яковенко Л. Теоретичні аспекта промислової політики // Економіка
України. – 1999. -№10. -С.45-50.

214 Яковлев A.M. Борьба с рецидивной преступностью- – М.: Наука, 1964
– 223 с.

215. Яковлев A.M. Правосознание как объект конкретного социального
исследования // Ученые записки ВНИИСЗ. -М., 1971. – Вып. Ж?. -С. 3-17.

216. Яковлев A.M. Преступность и социальная психология.
(Социально-психологические закономерности противоправного поведения). –
М.: Юрид. лит., 1971. – 248 с.

217. Gearty C.A. (ed): European Civic Liberties and The European
Convention on Human Rights. A Comparative Study. 1997

218. Villiers P.: Better Police Ethics: A Practical Guide 1997

219. International Human Rights Standards for Law Enforcement: A
Pocket Book on Human Rights for Police. New York and Geneva, 1996

220 Eileen Voss. The Constitutional Structure of the Federal Republic
of

Germany.: Gearty C.A (ed.): European Civic Liberties and The European

Convention on Human Rights. A Comparative Study. 1997.-P.152. 221. How
to recognize good policing. Problems and Issues edited by Jean-Paul

Brodeur: Sage Publications, Inc., and Police Executive Research Forum

(PERF).1998

ЗМІСТ

Передмова………………………………………………………
………………………………….З

розділ І. поняття й модеж професійної

ПРАВОСВІДОМОСТІ СПІВРОБІТНИКІВ МІЛІЦІЇ………….9

1.1. Поняття
свідомості……………………………………………………..
………9

1.2. Поняття й структура
правосвідомості………………………………..11

1.3. Поняття, особливості та види професійної правосвідомості…21

1.4. Поняття професійної правосвідомості співробітників міліції.. ..25

1.5. Групова та індивідуальна професійна правосвідомість співробітників
міліції………………………………………………………..
………29

1.6. Модель професійної правосвідомості співробітників міліції..32

Розділ 2. ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ

ПРАВОСВІДОМОСТІ СПІВРОБІТНИКІВ МІЛІЦІЇ……………..85

2.1. Поняття формування професійної правосвідомості співробітників
міліції………………………………………………………..
……..85

2.2. Правове виховання як суб’єктивний чинник формування правових
поглядів співробітників
міліції……………………………………90

2.3. Соціальне середовище як об’єктивний чинник формування
правосвідомості співробітників
міліції………………………………………100

2.4. Соціально-економічний чинник формування правосвідомості
співробітників міліції……………………………………..107

2.5. Соціально-політичний чинник формування правосвідомості
співробітників
міліції………………………………………………………..
……..125

2.6. Соціально-психологічний чинник формування правосвідомості
співробітників міліції……………………………………..140

2.7. Професійна етика як чинник формування правосвідомості
співробітників
міліції………………………………………………………..
……..162

Література……………………………………………………..
………………………………….175

[88

/

Наукове видання

ТЕМЧЕНКО Володимир Іванович

Формування професійної правосвідомості

співробітників міліції (проблеми теорії і практики)

Монографія

Підписано до друку 05.05.2001. Формат 60×84/16. Ум.-ввд. арк. 10,93.
___________________Обл. вид, арк. 11,75. Тираж 300 прим. Зам. №
104_________

ТОВ «Дизайн-студія «Авангард».

02002, м.Киш, вуя. Марини Раскової, 19, оф. 1202.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019