Тацiй В.Я., Погорiлко В.Ф., Тодика Ю.М. 1999 - Конституцiйне право України (книга)

Тацiй В.Я., Погорiлко В.Ф., Тодика Ю.М. 1999 – Конституцiйне право
України

Зміст

Передмова…9

Розділ І

Конституційне право України як галузь права (Ю. М. Тодика)

§ 1. Поняття, предмет і метод конституційного права….11

§ 2. Конституційно-правові норми12

§ 3. Конституційно-правові інститути..16

§ 4. Система конституційного права України17

§ 5. Джерела конституційного права…19

§ 6. Конституційно-правові відносини.20

Розділ II

Конституційне право України як наука і навчальна дисципліна (Ю. М.
Тодика)

§ 1. Предмет, система і джерела науки.23

§ 2. Функції науки конституційного права України..27

§ 3. Методологія науки конституційного права29

§ 4. Конституційне право як навчальна дисципліна.34

Розділ III

Конституція України — основне джерело конституційного права (§§ 1,2,3,6
—

М. І. Козюбра, §§ 4, 5 — М. І. Малишко)

/ § 1. Поняття, суть і форма конституції 38

§ 2. Історія становлення Конституції України41

§ 3. Структура Конституції України…44

§ 4. Основні функції Конституції України…48

§ 5. Порядок прийняття Конституції України та порядок внесення до неї
змін49

. Реалізація Конституції України….52

Розділ IV

Загальні засади конституційного ладу України (В. Ф. Погорілко)

§ 1. Поняття і сутність конституційного ладу України, його принципи і
система… .63

§ 2. Конституційні основи державного ладу України69

§ 3. Конституційні основи суспільного ладу України87

§ 4. Гарантії конституційного ладу України..98

Розділ V

Громадянство України (О. О. Майданник)

§ 1. Поняття і зміст громадянства…10^

§ 2. Підстави та форми набуття громадянства України.11]

§ 3. Підстави та форми припинення громадянства .України….11/

§ 4. Громадянство дітей при різному громадянстві батьків,

при зміні громадянства батьків та при усиновленні….12С

§ 5. Органи, що вирішують питання громадянства України,

та порядок вирішення цих питань..122

Розділ VI

Конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина (М. І.
Малишко)

§ 1. Поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина125

§ 2. Система конституційних прав і свобод людини і громадянина в
Україні126

§ 3. Громадянські (особисті) права і свободи людини…129

§ 4. Політичні права і свободи громадян України.134

§ 5. Економічні права і свободи людини і громадянина.138

§ 6. Соціальні права і свободи людини і громадянина..139

§ 7. Культурні права і свободи людини і громадянина..142

§ 8. Конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і
громадянина…143

§ 9. Конституційні обов’язки громадян України..145

Розділ VII

Форми безпосередньої демократії (М. В. Цвік)

§ 1. Поняття і суть безпосереднього народовладдя та його основні
форми..148

§ 2. Вибори — пріоритетна форма безпосередньої демократії..151

§ 3. Референдум як форма безпосередньої демократії..168

Розділ VIII

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України (В. Ф. Погорілко,

Ю. М. То дика)

§ 1. Верховна Рада — парламент України..174

§ 2. Конституційний склад і структура Верховної Ради України177

§ 3. Функції і повноваження Верховної Ради України…184

§ 4. Основні форми діяльності Верховної Ради України191

§ 5. Законодавчий процес та інші парламентські процедури…193

§ 6. Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України

з прав людини..199

§ 7. Конституційно-правовий статус Рахункової палати205

§ 8. Конституційно-правовий статус народного депутата України…210

Розділ IX

Конституційно-правовий статус Президента України (Ф. Г. Бурчак, В. Ф.
Погорілко)

§ 1. Загальна характеристика інституту президентства…22СГ)

§ 2. Становлення інституту президентства в Україні223)

§ 3. Вибори Президента України.225

§ 4. Функції і повноваження Президента України..232 ,

§ 5. Підстави дострокового припинення повноважень Президента
України..236)

Розділ X

Органи виконавчої влади України (Г. О. Мурашин)

§ 1. Загальна характеристика статусу органів виконавчої влади..238

§ 2. Кабінет Міністрів України240

§ 3. Центральні органи виконавчої влади…244

§ 4. Місцеві органи виконавчої влади.248

Розділ XI

Конституційний Суд України (В. Я. Тацій, Ю. М. Грошевой)

§ 1. Конституційний Суд України

як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні..256

§ 2. Порядок формування Конституційного Суду України, його структура і
склад. .261

§ 3. Функції та повноваження Конституційного Суду України…264

§ 4. Порядок діяльності Конституційного Суду України

і процедури розгляду справ…270

Розділ XII

Органи правосуддя в Україні (В. Я. Тацій, Іф. М. Грошевой)

§ 1. Судова влада: поняття, основні ознаки та функції…281

§ 2. Судова система України..291

§ 3. Основні засади здійснення правосуддя.ЗОЇ

§ 4. Вища рада юстиції..310

Розділ XIII

Органи прокуратури України (В. Я. Тацій, Ю. М. Грошевой)

§ 1. Загальна характеристика конституційно-правового статусу прокуратури

та її функції….317

§ 2. Система та структура органів прокуратури України,.321

§ 3. Повноваження і акти органів прокуратури….326

Розділ XIV

Територіальний устрій України (М. І. Малишко)

§ 1. Поняття територіального устрою України та його форма…335

§ 2. Система адміністративно-територіального устрою України33;

§ 3. Правовий статус адміністративно-територіальних одиниць.

Спеціальний статус міст Києва і Севастополя34

§ 4. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим..34′

Розділ XV

Місцеве самоврядування в Україні (М. І. Корнієнко)

§ 1. Поняття місцевого самоврядування..35С

§ 2. Місцеве самоврядування в системі народовладдя..352

§ 3. Система місцевого самоврядування. Територіальна громада —

первинний суб’єкт місцевого самоврядування….356

§ 4. Органи, посадові особи місцевого самоврядування.359

§ 5. Правова основа місцевого самоврядування…361

§ 6. Організаційна основа місцевого самоврядування..366

§ 7. Гарантії місцевого самоврядування…369

Передмова

Прийняття чинної Конституції України, що відбулося 28 червня 1996 року,
стало важливою подією в житті нашого суспільства і держави. Воно
ознаменувало собою вирішальний історичний етап у створенні суверенної,
незалежної, демократичної, соціальної, правової, унітарної української
держави і тим самим втілення в життя української національної ідеї у
справі державотворення на найвищому — конституційному — рівні.

Конституція передбачила і гарантувала створення всіх основних інститутів
сучасної держави — органів державної влади, громадянства України,
державної мови, грошової одиниці України, територіального устрою,
Збройних Сил України та ін., здатних забезпечити здійснення всіх
основних функцій держави.

Вона передбачила, зокрема, створення якісно нового — реального, а не
символічного — парламенту, системи органів виконавчої і судової влади,
визначила статус нових інститутів держави — Президента України,
Конституційного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради з прав
людини, Рахункової палати та інших.

Поряд із змінами у державному ладі України, які започаткували Декларація
про державний суверенітет України і Акт проголошення незалежності
України, Конституція відобразила і закріпила значні зміни й у
суспільному ладі України.

Вона не лише визнала Український народ носієм суверенітету і єдиним
джерелом влади в Україні, а й вперше передбачила можливість здійснення
ним влади як через органи державної влади і органи місцевого
самоврядування, так і безпосередньо шляхом виборів, референдумів та в
інших формах.

«Творення держави, — сказав Президент України Л. Д. Кучма в доповіді
«Су-веренна Україна — закономірний вияв історії» на урочистому
засіданні, присвяченому 8-й річниці незалежності України 23 серпня 1999
року, — справа кожного з нас, справа всього Українського народу. Лише
разом, лише спільно ми зможемо звести і облаштувати цю величну
споруду…»

Конституція піднесла людину на істотно новий рівень, визнавши її
найвищою соціальною цінністю, гарантувала місцеве самоврядування,
проголосила політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність у
суспільному житті і нові засади в міжнародних відносинах.

Разом з цим, чинна Конституція стала основою якісно нової системи права
України, кожної з її галузей і, насамперед, провідної — конституційного
права України. Вона зумовила оновлення всіх інститутів конституційного
права: основ конституційного ладу; прав, свобод і обов’язків людини і
громадянина; форм безпосереднього народовладдя; організації державної
влади і місцевого самоврядування тощо.

Урядовий кур’єр. — 1999. — 26 серп.

Прийняті на її основі та у відповідності з нею нові закони й інші
нормативне правові акти об’єктивно сприяють всебічному розвитку і
утвердженню констит} ційного права України як галузі, що, передусім,
символізує реальний сувереніте України і регулює відносини народовладдя
в Україні.

Оволодіння цією галуззю права, науки і навчальною дисципліною сприятим
пізнанню Конституції України, інших основних правових, політичних,
соціальни: духовних (культурних) цінностей нашого суспільства і держави
і, природно, всі галузей права.

Пропонований підручник «Конституційне право України» підпорядковани
досягненню цієї мети.

В. Я. Тацій, академік НАН України,

В. Ф. Погорілко, чл.-кор. АПрН України, д. ю. н., професор

РОЗДІЛІ

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА

§ 1. Поняття, предмет і метод конституційного права

Конституційне право — провідна галузь права України. Вона, як й інші, з
одного „боку, являє собою сукупність правових норм, що мають внутрішню
єдність, загальні ознаки, а з другого — відрізняється від норм інших
галузей права.

Предметом її правового регулювання _ є найважливіші суспільні відносини.
З конституційного права починається формування всієї системи
національного права, всіх його галузей. Світова практика свідчить, що
жодна галузь національного права будь-якої країни не може розвиватись,
якщо вона не має підґрунтя в конституційних принципах або нормах
конституційного законодавства чи, тим більше, суперечить їм.

Конституційне право України має свій гпдедмет^ правового регулювання. Це
відносини, які складаються в усіх сферах життєдіяльності суспільства:
політичній, економічній, соціальній, духовній. Воно регулює базові
відносини у цих сферах. Конституційно-правові норми закріплюють
насамперед основні принципи, які визначають устрій держави і
суспільства. У них встановлюються якісні характеристики держави —
суверенітет, форма державного устрою, належність влади народові,
політична, економічна, ідеологічна багатоманітність, суб’єкти державної
влади, загальні основи функціонування політичної системи України,
символи держави. У першому розділі Конституції України «Загальні засади»
містяться норми, що регулюють основоположні суспільні відносини, які
визначають устрій держави і суспільства.

Предметом конституційного права України є відносини, які визначають
належність до громадянства, принципи, ацо характеризують становище
людини в суспільстві і державі, її основні права, свободи й обов’язки.
Ці відносини найбільш концентровано закріплені в другому розділі
Конституції України. Вони є основоположними для всіх соціальних
зв’язків, які формують суспільство, визначають основи статусу людини в
її суспільних зв’язках.

Предметом конституційного права України є форми безпосередньої
демократії, насамперед вибори, референдум, система органів державної
влади, основи їх організації та функціонування, органів місцевого
самоврядування, правовий статус органів законодавчої, виконавчої і
судової влади, контрольно-наглядових органів (Конституційного Суду
України, прокуратури України, Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини), порядок їх створення, компетенція, основні форми
діяльності. До предмета конституційного права належать територіальний
устрій України, правовий статус Автономної Республіки Крим.

Конституційне право — провідна галузь права України, ^цр являє собою
сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні
відносини, що

забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства як
цілісної содіалі ної системи, основи конституційного ладу України,
статус людини і громадянин; територіальний устрій держави, форми
безпосередньої демократії, систему органі державної влади і місцевого
самоврядування.

Конституційне (державне) право у правознавстві розглядається в трьох
аспектам як галузь, як наука і як навчальна дисципліна.

Допоміжним, але досить вагомим критерієм, за яким конституційне прав
України відокремлюється від інших галузей права, є метод правового
регулювання Йдеться про сукупність способів і засобів правового впливу
на суспільні відносиш Головними методами конституційно-правового
регулювання є методи уповнова ження, встановлення і зобов’язання. У
конституційному праві нерідко застосо вуються і забороняючі норми,
наприклад: «Не може бути привілеїв чи обмежень з ознаками раси, кольору
шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, стат етнічного та
соціального походження, майнового стану, місця проживання, з мовними або
іншими ознаками» (ст. 24 Конституції України). Конституційне правовому
регулюванню суспільних відносин притаманний також метод дозвол)
наприклад: «При введенні надзвичайного стану в окремих місцевостях
Україні Верховна Рада України має право перервати свою позачергову
сесію, скликану дл вирішення конкретного питання» (ст. 12 Закону України
«Про надзвичайний стан»)

У цілому для конституційно-правового регулювання суспільних відносин
харак терним є владно-імперативний метод, оскільки норми конституційного
прав; України регламентують великий блок відносин, які базуються на
владі та підкоренні реалізації владними структурами своїх повноважень.
Але чимало є і дозвільнй: норм, які дають можливість суб’єктам
державно-правових відносин реалізувати сво права. Наприклад, право на
участь у всеукраїнському або місцевих референдумах, • виборах народних
депутатів, право обирати і бути обраним в органи державне влади,
місцевого самоврядування.

Застосовуючи всі вищезазначені методи правового регулювання,
конституційні право України забезпечує нормальне функціонування
інститутів державної влади гарантує народовладдя, функціонування
громадянського суспільства в консенсу альному режимі, на основі злагоди.
З допомогою різних методів правового регу лювання гарантуються основні
права і свободи людини і громадянина, демокра тичний розвиток держави і
суспільства.

§ 2. Конституційно-правові норми

Пізнання галузі права неможливе без з’ясування особливостей правових
норм, як: його складають. Конституційно-правові норми — це встановлені
або санкціоновані державою загальнообов’язкові правила поведінки, що
регулюють суспільні відносини і складають однорідну групу, їм притаманні
загальні ознаки юридичних приписів, тобто вони регулюють суспільні
відносини, встановлюють обов’язкові правила поведінки, містяться у
правових актах держави;”охороняються і забезпечуються при необхідності
примусовою силою держави. У порівнянні з нормами інших галузей права
вони відрізняються: а) своїм змістом^ сферою суспільних відносин, на
регулювання яких спрямовані; б) джерелами, в яких вони містяться,

оскільки найважливіші норми закріплені в Конституції України, що мають
найвищу юридичну силу; в) установчим характером своїх приписів, оскільки
конституційно-правові норми визначають форми правових актів, порядок їх
прийняття і опублікування, компетенцію державних органів; г)
особливостями внутрішньої структури.

На відміну від інших галузей права в нормах конституційного права значно
більше норм загальнорегулюючого характеру. До таких насамперед належать
норми-принципи, норми-поняття, норми-завдання, яких досить багато в
першому розділі Конституції України. Чимало конституційно-правових норм
у своїй реалізації пов’язані не з виникненням конкретних правовідносин,
а з відносинами загального характеру або ж з правовим становищем
(громадянство, статус Автономної Республіки Крим у складі України).

Конституційно-правові норми, як правило, не класичні, тобто не завжди
мають у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію.
Є норми, які мають тільки диспозицію: «Президент України є главою
держави і виступає від її імені» (ст. 102 Конституції України); є норми,
що складаються з гіпотези і диспозиції: «Законопроект про внесення змін
до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади», розділу III
«Вибори. Референдум» і розділу ХНІ «Внесення змін до Конституції
України», попередньо схвалений більшістю від конституційного складу
Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій
сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш, як дві
третини від конституційного складу Верховної Ради України» (ст. 155
Конституції У країни). В окремих випадках конституційно-правові норми
містять у собі й санкцію.

Конституційно-правові норми мають свої специфічні риси у порівнянні з
правовими нормами інших галузей права України і є досить різними. Для
правильного їх застосування і виявлення їх властивостей необхідно
провести їх класифікацію за .такими ознаками: за змістом, юридичною
силою, територією дії, характером втілен-I ня приписів, призначенням у
механізмі правового регулювання, функціональною ! спрямованістю,
терміном дії.
-*Т

За змістом, тобто колом суспільних відносин, що регулюються, одні норми
^ пов’язані зі сферою суспільних відносин, в яких встановлюються основи
конституційного ладу/Аругі — із закріпленням основ правового статусу
людини і громадянина, треті — з територіальним устроєм!, ‘• четверті —
із системою органів державної влади і місцевого самоврядування в У
країні»’/п’яті — із закріпленням виборчої системи тощо.
^*^,

Конституційно-правові норми України суттєво різняться за юридичною
силою. Це 11 залежить від того, в якому нормативному акті міститься
норма і яке місце посідає акт у правовій системі України. Найважливіші
норми знаходяться в Конституції України і конституційних законах. Жодна
правова норма не повинна суперечити нормам Конституції України. На
основі Конституції, законів України в державі видаються інші правові
акти: постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента
України, постанови Кабінету Міністрів України, акти органів місцевої
виконавчої влади і місцевого самоврядування.

За призначенням у механізмі правового регулювання корми конституційного
права поділяються на матеріальні («Верховна Рада України працює сесійно»
— ст. 82

Конституції України) і процесуальні: «Виборчий бюлетень заповнюється
голо суючим у кабіні або кімнаті для таємного голосування. При
заповненні виборчи: бюлетенів забороняється присутність інших осіб» (ч.
9 ст. 40 Закону України «Пр як синонім форми держави, а точніше її устрою. Таке розуміння
констит започатковане Аристотелем, який визначав її як устрій держави
(полісу). Лий епоху буржуазно-демократичних революцій поступово
утверджується трактуваї конституції як сукупності правових норм.

Нині під конституцієюрозуміють систему загальнообов’язкових норм, що мак
як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людино
суспільством, з одного боку, і державою — з другого, а також засади
організації са держави та її відносин зі світовим співтовариством.

” Конституція в сучасному світі є невід’ємним атрибутом держави, ознакок
суверенності. Лише поодинокі держави, як правило, абсолютні монархії за
форм правління, продовжують обходитись без конституцій.

У науці конституційного права прийнято розрізняти поняття конституції у
І теріальному значенні і поняття конституції у формальному значенні.

Під конституцією в матеріальному значенні розуміється здебільшого
сукупніс юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини
і громадяни визначають засади суспільного ладу, форми державного
правління і державне устрою, основи організації центральних і місцевих
органів державної влади, компетенцію та взаємовідносини, державні
символи і столицю. Критерієм (пі ставою) для віднесення правових норм до
норм конституції у матеріальної значенні є не стільки форма та юридична
сила акта (актів), в якому (в яких) воі містяться, скільки характер
відносин, які цими нормами регулюються. Назва; вище коло відносин якраз
і складає предмет конституційного регулювання.

Конституцією у формальному значенні іменується єдиний акт або ж кілька
акті що мають вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативних актів.
Консті туція в даному значенні — це свого роду закон законів. Вона може
бути змінеї тільки в особливому, встановленому, як правило, нею самою
порядку; змії конституції тягне за собою перегляд раніше прийнятих
законів та інших норм; тивних актів на предмет їх відповідності зміненим
положенням конституції.

У сучасній як зарубіжній, так і вітчизняній літературі існує й інший
підхід д розуміння конституції у формальному і конституції у
матеріальному значення:

Якщо визначення конституції у формальному значенні згідно з цим підходом
здебільшого не відрізняється від наведеного вище, то поняття конституції
у матеріальному значенні трактується принципово по-іншому. Під нею
розуміється не сукупність (система) правових норм, які регулюють певне
коло суспільних відносин, що складають предмет конституційного
регулювання, а фактичний порядок цих відносин, який існує в реальному
житті. Він може як збігатися з порядком, встановленим конституцією у
формальному значенні, так і розходитись з ним.

За такого підходу проблема розрізнення конституції у формальному
значенні і конституції у матеріальному значенні переноситься з площини
співвідношення форми і змісту конституції в іншу площину —
співвідношення юридичної (формальної) і фактичної (реальної)
конституції.

Як свідчить історичний досвід, зокрема, вітчизняний, розрізнення
юридичної і фактичної конституцій (очевидно, у відмінному від
розрізнення конституції у формальному і матеріальному значеннях аспекті)
має не тільки пізнавальне, а й практичне значення. Адже в сучасному
світі знайдеться небагато навіть най-реакційніших політичних режимів,
які б повністю відмовились від прикриття своєї соціальної сутності
більш-менш респектабельним конституційним фасадом.

Цілковите нехтування надбаннями людської цивілізації в галузі
конституціоналізму неминуче призводить до ізоляції таких режимів, а
зрештою, до їх політичного банкрутства. Тому характерною рисою сучасних
авторитарних режимів (включаючи іх крайні прояви — тоталітарні режими) є
не стільки наявність відверто антидемократичних юридичних конституцій,
скільки їх фіктивність, тобто значне розходження між проголошеними в
конституції положеннями і реальною практикою їх реалізації.

Яскравим прикладом у цьому плані може слугувати конституційна практика
колишнього Радянського Союзу та його складових — радянських республік, у
тому числі УРСР. Чинними в них конституціями проголошувалась, зокрема,
влада народу, яка здійснюється через представницькі органи — Ради
народних депутатів. У дійсності ж влада, як відомо, належала компартії.
Нічого спільного з реальною дійсністю не мало також чимало
конституційних положень про права і свободи громадян, демократичні
засади суспільного ладу тощо.

Певне розходження між юридичною і фактичною конституціями має місце і в
країнах з демократичними режимами, хоч ступінь такого розходження, як і
чинники, що його обумовлюють (причини), у різних країнах мають істотні
відмінності. Суттєво впливають на розходження між юридичною і фактичною
конституціями, зокрема, такі чинники, як «вік» юридичної конституції
(чим вона «старша», тим вірогідність розходження з фактичною
конституцією у неї більша внаслідок змін у суспільних відносинах, які
відбулися після прийняття юридичної конституції); співвідношення
політичних сил; стан юридичних механізмів реалізації конституції; тип
суспільної політичної і правової культури та ін.

За всієї неоднозначності поняття «конституція» все ж найпоширенішим як у
науці, так і в практиці є його вживання в формально-юридичному значенні,
тобто як Основного Закону, що має найвищу юридичну силу. Саме у цьому
значенні поняття «конституція”»”вжявїггаметься переважно в даному
підручнику.

Соціально-політична суть конституції. Поняття конституції неможлиі
розкрити повною мірою без з’ясування питання про її не тільки юридичну,
а соціально-політичну природу.

В основі її аналізу у вітчизняній літературі радянських часів традиційно
леж класовий підхід. Конституція згідно з таким підходом розглядалась як
проду: класової боротьби, як форма вираження класових інтересів
(панівного класу, блок коаліції, союзу класів). Такий однобічний підхід
до з’ясування соціально-політичн природи (суті) конституції нині значною
мірою подоланий, хоч рецидиви попере нього мислення все ще даються
взнаки. Суть конституції і нині почасти трактуєтьі як форма вираження
інтересів домінуючих у суспільстві політичних сил, інтерес народу тощо,
——— -•–— -~—-
—гггг

Не заперечуючи впливу на соціальну сутність конституції політичних
чинникі зокрема співвідношення політичних сил, разом з тим не слід,
очевидно, зводити її І форми виразу інтересів певних сил чи навіть
народу в цілому.

Як зарубіжна, так і наша власна новітня історія свідчить про те, що
конституг. приймаються в результаті компромісу між різними
соціально-політичними силам з таких корінних питань як межі втручання
держави в життя суспільства і окремь індивідів, форми організації і
здійснення державної влади, права і свободи людини Як вираження такого
компромісу слід розглядати також Конституцію України.

Форма конституції. Зміст конституції проявляється в її формі, тобто у
спосої організації і вираження закладеного в ній нормативно-правового
матеріалу.

Традиційно за формою вираження останнього конституції поділяються на
писаі і неписані. До писаних відносять конституції, складені у вигляді
єдиного норм; тивного акта (документа), побудованого за певною схемою, а
до неписаних — ко? ституції, які складаються з багатьох законів, судових
прецедентів, правових звичаї] конституційних угод тощо.

Як приклади країн з неписаними конституціями наводяться здебільшого
Велике британія і Нова Зеландія. Дещо рідше до них відносять також
Ізраїль. Прот конституційна практика Великої Британії і Нової Зеландії
свідчить про те, що значн частина відносин, які складають предмет
конституційного регулювання, в ни регулюється законодавством (при всьому
значенні конституційних звичаїв у ци країнах). Тому, якщо вже й
удаватись до класифікації конституцій за вказаної ознакою, то Велику
Британію і Нову Зеландію слід було б віднести до країн із, та званими,
змішаними конституціями.

В Ізраїлі ж практично всі відносини, що складають предмет
конституційного ре гулювання, регулюються окремими законами, які до того
ж іменуються основним* Специфіка «основних законів» Ізраїлю (у
порівнянні з іншими державами) поляга в тому, що вони приймаються і
змінюються, як правило, у тому ж порядку, що й інш закони. Тому
відносити Ізраїль до країн з неписаною (чи навіть змішаною) консти
туцією немає ніяких підстав. Його, як, до речі, Великобританію і Нову
Зеландію, елі, відносити до країн, в яких існують конституції не у
формальному, а в матеріальном; значенні, які принаймні в значній своїй
частині є писаними. Повністю неписани: конституцій у сучасному світі не
існує.

1 Див.: Сравнительное конституционное право. — М., 1996. — С. 66.

Звідси можна зробити висновок, що поділ конституцій за їх формою на
писані і неписані є некоректним, оскільки він, по-перше, не відповідає
сучасним конституційним реаліям, а по-друге, призводить до понятійної
плутанини.

Набагато більше пізнавальне і практичне значення має класифікація
конституцій (у формальному значенні) на кодифіковані інекодифіковсіні.
Кодифікована конституція являє собою єдиний нормативний акт, який
комплексно регулює всі основні питання конституційного характеру і має
найвищу юридичну силу. Некодифікована конституція складається з кількох
нормативних актів, які регулюють окремі сфери конституційних відносин і
рівною мірою мають найвищу юридичну силу.

Конституція України відображає загальні, родові риси, властиві природі
нормативно-правового акта даного виду. Вона являє собою єдиний
кодифікований акт, що закріплює засади організації державної влади в
Україні, регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивіда і
має найвищу юридичну силу (ст. 8 Конституції України).

На відміну від Конституції УРСР 1978 року в назві чинної Конституції
України не використовується термін «Основний Закон». Проте це зовсім не
означає, що вона не є таким законом. Поняття «конституція» і «Основний
Закон» у сучасній юридичній науці і практиці вживаються як поняття
тотожні. З цього виходить і Конституція України, фіксуючи цю тотожність
не в назві (в силу очевидної тавтології), а в заключних рядках
Преамбули. Як Основний Закон Конституція України складає ядро
національної правової системи, є юридичною базою для розвитку всього
українського законодавства.

Найвища юридична сила Конституції України проявляється в тому, що:

— по-перше, її норми мають пріоритет (верховенство) перед нормами інших
(звичайних) законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та
іншими нормативними актами, що діють на території України. Верховенство
Конституції поширюється також на міжнародні договори, про що свідчить
положення статті 9 Конституції, згідно з яким «укладання міжнародних
договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після
внесення відповідних змін до Конституції України»;

— по-друге, норми інших закодів та підзаконних актів мають прийматися
на основі Конституції і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції
України). Будь-який актГщо суперечить Конституції (за змістом чи за
формою), має бути визнаний недійсним.

Найвища юридична сила Конституції України забезпечується особливим
порядком внесення змін до неї та особливою охороною Конституції,
вирішальна роль у якій належить конституційному правосуддю.

у^

§ 2. Історія становлення Конституції України

Конституція України спирається на багатовікові традиції українського
конституціоналізму. Хоч він, на відміну від багатьох інших країн Європи
та світу, формувався переважно в умовах «бездержавної нації» (тобто
браку власної національної держави), проте, його розвиток тісно
пов’язаний з утвердженням української державності. Про це свідчить,
зокрема, той факт, що часи найвищого злету

українського конституціоналізму припадають на періоди підйомів
національн визвольного руху та спроб Українського народу утвердити свою
незалежну держаї Причому, не можна оминути увагою той факт, що в
утвердженні своїх суверени прав Український народ навіть за браком
оформленої державності не тільки поступався іншим «державницьким»
народам, а й з певного погляду переважав Яскравим свідченням цього
слугують «Пакти й конституції законів та вольност Війська Запорозького»,
укладені новообраним Гетьманом Війська Запорозьке Пилипом Орликом у
вигляді договору із виборцями та Військом Запорозькр 5 квітня 1710 року
в місті Бендерах. В історію цей документ увійшов під назво «Бендерська
Конституція» або ж «Конституція Пилипа Орлика». За сформуль ваними в ній
принципами побудови держави, демократичним духом, вона по пра:
вважається однією з найцікавіших пам’яток політичної думки тогочасної
Європи1

Ідеї українського конституціоналізму, започатковані Пилипом Орликом,
активі розвивались і в наступні століття. Вони втілились, зокрема, в
таких проект; політичних діячів та основних державницьких документах, як
«Проект основан устава українського общества «Вольний Союз» — «Вільна
Спілка» (М. Драгомано 1884 р.), «Основний Закон Самостійної України» (М.
Міхновський, 1905 р.), Треті Універсал Центральної Ради (листопад 1917
р.), Четвертий Універсал Центральні Ради (9(22) січня 1918р.),
Конституція Української Народної Республіки (Статут пр державний устрій,
права і вольности УНР) 1918 р., Закони про тимчасови державний устрій
України (1918р.), Акт Соборності України 22 січня 1919р., Проек
Основного державного Закону УНР 1920 р., Конституція Української
Соціалістичні Радянської Республіки 1919 р. та ін.

Істотним внеском у скарбницю українського конституціоналізму стала
ухвален Верховною Радою України (на той час УРСР) 16 липня 1990 року
Декларація пр державний суверенітет України, яка фактично започаткувала
новітній констит) ційний процес в Україні, поставивши ідею підготовки її
нової Конституції практичну площину. У заключній частині Декларації
прямо сказано про те, що вон є «основою для нової Конституції…»

24 квітня 1990 року Постановою Верховної Ради УРСР було створено Комісію
розробки нової Конституції України (Конституційну комісію) під
головування! тодішнього Голови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука. До
складу Конституційне комісії нарівні з народними депутатами увійшла
когорта відомих юристів-практикі та науковців, серед яких були й автори
даного підручника. Важливим результатом роботи цієї комісії стала,
насамперед, підготовка Концепції нової Конституці України, яка після
тривалих жорстких дебатів 19 червня 1991 року була схвалені Верховною
Радою і опублікована у пресі.

Концепція сформулювала загальнометодологічні принципи майбутньої Консти
туції України, в основу яких покладені ідеали незалежної, демократичної,
правове української держави, найвищою цінністю в якій є людина. Вона
містила багате нетрадиційних для тодішньої конституційної практики
положень щодо організаці державної влади в Україні та забезпечення прав
і свобод людини. Основою сус пільного і державного життя України
Концепція проголошувала економічний

ДорошенкоД. Нарис історії України. — Мюнхен, 1966. — Т. II. — С. 155-156

політичний та ідеологічний плюралізм; запроваджувала принцип розподілу
влади, постійно діючий на професійних засадах парламент України, вводила
інститут Президента України, місцевого самоврядування та ін.
Принципових, концептуальних змін зазнавав інститут прав і свобод людини.
Вони визначались такими, що не даруються державою, а є природними, тобто
іманентне належать людині від народження, а відтак є невідчужуваними і
непорушними. Каталог прав і свобод людини і громадянина, за Концепцією,
мав відповідати міжнародним стандартам, усі права і свободи підлягали
захистові в судовому порядку, вводився інститут Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини тощо. Концепція стала помітною віхою на шляху
розвитку конституціоналізму в Україні та її становлення як незалежної
держави.

Віддаючи належне оригінальності, загальноцивілізаторській,
загальнодемократичній і прогностичній спрямованості Концепції нової
Конституції України, разом з тим необхідно враховувати, що вона
розроблялась і схвалювалась до прийняття Акта проголошення незалежності
України 24 серпня 1991 року, тобто в умовах, коли Україна ще перебувала
у складі Союзу РСР. У зв’язку з цим Концепція несла на собі певні
відбитки стереотипного мислення, політичних компромісів, що проявилось,
зокрема, в суперечливості ряду позицій Концепції, непослідовності логіки
викладу нормативного матеріалу та деяких інших її вадах.

На основі Концепції Конституційною комісією був підготовлений проект
Конституції (в редакції від 1 липня 1992 року), який після бурхливих
дебатів у Верховній Раді був опублікований для всенародного обговорення,
що тривало чотири з половиною місяці — з 15 липня до 1 грудня 1992 року.

З урахуванням результатів всенародного обговорення підготовлений новий
варіант проекту Конституції (в редакції від 27 травня 1993 року), який
Комісією з розроблення нової Конституції України внесено на обговорення
восьмої сесії Верховної Ради України одинадцятого скликання. Після
обговорення проект, за її рішенням, було знову доопрацьовано і
опубліковано у пресі 26 жовтня 1993 року. Опублікуванням названого
проекту завершився перший етап підготовки нової Конституції України.
Після цього конституційний процес в Україні, на жаль, в силу низки
причин практично зупинився.

Він поновився лише після завершення дострокових виборів Верховної Ради
України (березень 1994 року) і Президента України (червень 1994 року) та
затвердження Верховною Радою нового складу Комісії з опрацювання проекту
нової Конституції України (Конституційної комісії) (10 листопада 1994
року). Цією датою починається другий етап підготовки нової Конституції
України.

Діяльність нового складу Конституційної комісії виявилась
малопродуктивною (досить сказати, що за півроку свого існування вона не
ухвалила жодного рішення стосовно змісту проекту нової Конституції
України), що спричинилося загостренням політичної кризи в державі,
викликаної, зокрема, політичним протистоянням між законодавчою і
виконавчою владою. Як варіант виходу з цієї кризи була висунута ідея
укладення Конституційного договору між Президентом України (який на той
час був главою держави і главою виконавчої влади) і Верховною Радою
України про основні засади організації та функціонування державної влади
і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової
Конституції України.

Ця ідея була реалізована його підписанням 8 червня 1995 року. Незважаючи
на суперечливу правову природу названого документа та неоднозначні його
оцінки різними політичними силами, він все ж відіграв роль
стабілізуючого (хай навіть тимчасово) фактора у відносинах між
законодавчою і виконавчою владою, а, отже, створював більш сприятливі
політичні умови для продовження конституційного процесу в Україні.

Укладаючи Конституційний договір, сторони до того ж визнали за необхідне
прискорити й успішно завершити цей процес з тим, «щоб прийняти нову
Конституцію України в строк не пізніше одного року з дня підписання…
Договору»

З метою прискорення процесу доопрацювання проекту нової Конституції на
основі проекту від 26 жовтня 1993 року та узагальнення матеріалів
альтернативних проектів і текстів розділів, підготовлених секціями
Конституційної комісії, розпорядженням її співголів — Президента України
та Голови Верховної Ради України вц 19 червня 1995 року була утворена
нова Робоча група Конституційної комісії ; науковців-юристів. її
утворенням покладено початок третьому, завершальном) етапу підготовки
нової Конституції України.

У доволі стислі строки ця група підготувала новий варіант тексту проекту
Конституції (в редакції від 15 листопада 1995 року), який передала на
розгляд Конституційної комісії. Після чергових тривалих дебатів цей
текст був 23 листопаде

1995 року в основному схвалений і переданий для подальшого його
доопрацюванню Робочій підкомісії Конституційної комісії, створеної за її
рішенням у той же день ; членів Конституційної комісії. Доопрацьований
текст проекту в редакції вц 24 лютого 1996 року був повернутий у
Конституційну комісію, яка прийнялг рішення про передачу цього проекту
до Верховної Ради України разом із зауваженнями і пропозиціями членів
Конституційної комісії.

17 квітня 1996 року розпочався розгляд переданого проекту Верховною
Радою Після чергового його доопрацювання створеною нею Тимчасовою
спеціальнок комісією 4 червня 1996 року проект прийнято у першому
читанні. 19 червш

1996 року Верховна Рада взялася до розгляду проекту Конституції у
другом) читанні.

28 червня 1996 року нова Конституція України Верховною Радою України
врешті-решт була прийнята.

Таким чином, майже через 300 років після першої спроби конституційногс
закріплення української державності, здійсненої Пилипом Орликом, Україш
остаточно конституційне оформилась як держава, відкривши тим самим
якісне новий етап у своїй історії.

§ 3. Структура Конституції України

Структура конституції — це спосіб її внутрішньої побудови, тобто порядої
об’єднання однорідних конституційних норм у певні комплекси — розділи ті
послідовність їх розташування. Зрозуміло, що поняття структури
конституції ; названому її розумінні може бути застосоване тільки до
кодифікованих конституцій Некодифіковані конституції якоїсь більш-менш
чіткої системи викладу норма тивного матеріалу не мають.

стандартизований УКГГ°Твя!а»… При иьо«У “‘«^дйного пР^ІГнИ вРгіх
націонал

V структурі основної^ ^ 6азується.
45

Перший розділ Конституції, незважаючи на його традиційну для багатьс
сучасних конституцій назву «Загальні засади», фактично закріплює засади
коней туційного ладу України, основою якого є людина як найвища
соціальна ціннісі (стаття 3).

Про визнання самоцінносгі людини як такої, без прив’язки (на відміну ві
Конституції УРСР 1978 року) її статусу до держави, свідчить і той факт,
що розді присвячений правам і свободам людини і громадянина та їх
гарантіям, уміщени відразу ж після розділу «Загальні засади».
Конституція таким чином рішуч відходить від притаманного тоталітарним
режимам ставлення до індивіда як д «гвинтика» всемогутньої держави і
сприяє утвердженню людини з її інтересами потребами як центру
громадянського суспільства.

Виходячи з принципу народного суверенітету, третій розділ Конституції У
країн визначає засади таких форм безпосереднього народного волевиявлення
як вибори референдум.

У наступних п’яти розділах, присвячених організації державної влади,
прово диться принцип її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову,
хоч слід зазначить що зробити це абсолютно чітко в сучасних умовах не
вдалося конституції жодне країни. Не є винятком з цього погляду також
Конституція України. Не вписується зокрема, у вказаний розподіл статус
глави держави — Президента України, яком; присвячений розділ V
Конституції. Йому передує розділ «Верховна Рада України» що, однак, само
по собі не може служити підставою для висновку про форм) державного
правління в Україні.

Певні особливості притаманні також статусу прокуратури в Україні, що не
дозволяє віднести її до органів виконавчої влади, як це у більшості
європейськю країн. Розділ, присвячений прокуратурі, розташований у
зв’язку з цим між розділом VI «Кабінет Міністрів України. Інші органи
виконавчої влади» і розділом VII] «Правосуддя».

Розділи IX і X Конституції відображають специфіку територіального устрою
України, зокрема наявність у її складі Автономної Республіки Крим.

Характерною рисою переважної більшості сучасних конституцій є
виокремлення в їх структурі спеціальних розділів, присвячених засадам
організації місцевого самоврядування, що свідчить про істотне підвищення
його ролі в житті громадянського суспільства. Цю тенденцію наслідує
також Конституція України. Місцевому самоврядуванню в ній присвячений
розділ XI.

Окремо від розділів, що визначають статус основних складових частин
державного механізму, розташований розділ, що закріплює функції і
повноваження Конституційного Суду України. Це пояснюється як специфікою
його правової природи, так і особливою роллю цього державного органу в
забезпеченні верховенства Конституції та її охороні.

Завершує основну частину Конституції України розділ, у якому
встановлюється порядок внесення змін до неї.

Зміст основної частини Конституції України свідчить про те, що предмет
її регулювання не обмежується правовим статусом людини і громадянина та
організацією державної влади. Вона містить також низку вихідних
положень, що

закріплюють основи організації громадянського суспільства, яке
формується, зокрема його економічні засади — приватну власність, ринкове
господарство, вільну конкуренцію, встановлюють принцип плюралізму в усіх
сферах суспільних відносин тощо. Тому навряд чи правильно стверджувати,
що Конституція України за своїм змістом є Основним Законом лише держави,
а не суспільства.

Разом з тим, не можна не помічати, що порівняно з Конституцією УРСР 1978
року предмет (сфера) регулювання політичного, економічного, соціального
і духовно-культурного життя чинною Конституцією України помітно
звузився. І це цілком виправдано. Як показує наш попередній досвід,
надмірне розширення предмета конституційного регулювання неминуче
призводить до одержавлення суспільства, заміни механізмів його
саморегуляції механізмом тотального державного регулювання, до повної
залежності особистості від патерналістської держави.

Викладене дає підстави для висновку, що Конституція України за предметом
регулювання належить до так званої ліберально-етатистської
конституційної моделі , яка поєднує традиційний лібералізм (відповідно
до якого сфери економічного, соціального і духовно-культурного життя
залишаються за межами конституційного регулювання) з поміркованим
етатистським началом (тобто з обмеженим регулюванням названих сфер).
Така конституційна модель у сучасному цивілізованому світі вважається
оптимальною.

«Прикінцеві положення» Конституції містять норми, що визначають час
набуття нею чинності та, зважаючи на історичне значення Конституції для
Українського народу, проголошують день її прийняття державним святом —
Днем Конституції України.

«Перехідні положення» встановлюють межі чинності законів та інших
норма-тивнихїктш, прийнятих до набуття чинності Конституцією; строки
введення в дію окремих конституційних норм, які в силу об’єктивних
причин не можуть бути реалізовані одразу; порядок і строки формування
передбачених Конституцією органів державної влади й органів місцевого
самоврядування; встановлюють тимчасові винятки для застосування деяких
конституційних норм тощо. Значення цього розділу Конституції полягає в
тому, щоб забезпечити нормальне функціонування державного механізму і
правової системи у перехідний період.

Необхідно відзначити, що норми, які містяться в «Перехідних положеннях»,
на відміну від попередніх частин Конституції, позначаються не у вигляді
статей, а у вигляді пунктів. Це зроблено для того, щоб показати їх
специфічний, перехідний характер. Проте особливість позначення зовсім не
означає, що ці норми знаходяться за межами Конституції. Як і норми її
попередніх розділів, вони складають невід’ємну частину Конституції і
мають надзвичайно важливе значення для її застосування, чого не можна
сказати про Додаток — Закон України «Про прийняття Конституції України і
введення її в дію».

Названий Закон — це самостійний нормативний акт, яким у зв’язку з
прийняттям нової Конституції України констатується втрата чинності
Конституцією (Основним Законом) України від 20 квітня 1978 року з
наступними змінами і доповненнями та

Див.: Сравнительное конституционное право, с. 86-88.

Конституційним Договором між Верховною Радою України і Президентом Украї
«Про основні засади організації та функціонування державної влади і
місцеве самоврядування в Україні на період до прийняття нової
Конституції України».

§ 4. Основні функції Конституції України

7 Соціальне призначення Конституції України, її місце і роль у правовій
систе України означені в її функціях — основних напрямах впливу на
суспільні відносин в яких знаходять своє’відображення її сутність,
завдання і цілі.

Функції Конституції відображають найголовніші шляхи її впливу на розвиті
держави і суспільства в сучасних умовах національного відродження Україн
Функції охоплюють і фактично поширюються на всі ті сфери суспільних
відноси які врегульовані Конституцією і охоплюються її змістом.

Види функцій Конституції визначають залежно від різних критеріїв і
підстав, можна пов’язувати з функціями держави. Багато спільного функції
конституї мають з функціями права. У цілому ряді випадків функції
конституції виводять функцій держави і права одночасно. Система таких
конституційних функцій бу, достатньо змістовна, але в той же час
різноманітна — від соціальної функції} регулятивної, від ідеологічної до
правоохоронної. Широке коло найголовніші суспільних відносин, що знайшли
своє закріплення в Конституції України, обумо люють і досить широке коло
відповідних функцій.

Для оптимізації їх вивчення і розуміння конституційні функції можна
поділяти І основі певних ознак нарізні види (групи): за сферою дії —
внутрішні і зовнішні;: значенням — основні і додаткові, які є складовими
елементами основних; за сфер; ми суспільних відносин, яких вони
стосуються, — економічні, політичні, екологічї культурні тощо; за часом
дії — постійні і тимчасові функції. Залежно від суспільної призначення
конституції та засобів його реалізації визначають соціальні функції, яі
поділяють, у свою чергу, на юридичні та політичні. Ці функції порівняно
одноріді і цілеспрямовані. Так, у юридичній функції знаходять своє
вираження (втіленю конституційні основи права і правової системи в
цілому. У політичній функи відображаються конституційні основи політики
та політичної системи. _Юридична функція Конституції України полягає в
тому, що вона^ основни: законом країни) який має найвищу юридичну силу і
є головним джерелом права всієї правової системи України. Зміст і
цілеспрямованість юридичної функції об) мовлені насамперед предметом
конституційного регулювання суспільних відносні які складають такі
визначальні явища і категорії, як народний і державни суверенітет,
правовий статус людини і громадянина тощо.

До юридичної (правової) функції Конституції України відносять установчу
регулятивну, системотворчу, правоохоронну функції та деякі інші. ”

Установча функція Конституції України полягає в тому, що в ній^найшли,
сво закріплення^найважливіші політичні та соціально-економічні
інститути^ержави т суспільства. Прикладом установчого характеру може
бути закріплення в Конституц: України існування таких інститутів, як
Уповноважений Верховної Ради України прав людини (ст. 85), Вищої ради
юстиції (ст. 131), Конституційного Суду Україні (розділ XII) та ряд
інших.

Роль і значення цієї функції Конституції полягає в тому, що на
конституційному рівні визначаються і закріплюються в конституційних
нормах основоположні суспільні відносини, які в цілому складають основу
для подальшого розвитку законодавства, держави та громадянського
суспільства.

Це положення визначено у ст. 8 Конституції України, яка визнає дію
верховенства права і найвищу юридичну силу Конституції України, на
основі якої повинні прийматися закони та інші нормативно-правові акти і
відповідати їй.

Сутність регулятивної функції Конституції України полягає в закріпленні
в її нормах сталих суспільних відносин і гарантій їх дотримання
(статична функція) та визначення тих суспільних відносин, які
перебувають на етапі свого розвитку (динамічна функція).

Сутність і значення правоохоронної функції Конституції України полягає в
тому, що вона передбачає вимоги щодо забезпечення виконання і
реалізацїГїї Норм і інститутів. Механізм правоохоронної функції включає
як організаційно-правові форми (діяльність Конституційного Суду України,
Уповноваженого Верховної Ради з прав людини), так і застосування
конституційних санкцій: усунення з поста Президента України через
процедуру імпічменту, відкликання, припинення повноважень депутатів та
органів державної влади (недовіра Кабінету Міністрів України) тощо.

Політична функція Конституції України полягає в тому, що вона визначає
належність влади в країні народу, основи державного і суспільного
устрою, внутрішньої і зовнішньої політики тощо. У Конституції України
визначаються основні форми здійснення народовладдя — вибори і
референдуми, місцеве самоврядування тощо.

Водночас юридичною і політичною не вичерпується система функцій
Конституції України як Основного Закону країни і соціально-культурного
явища сучасного суспільства, їй притаманні також економічна,
ідеологічна, інформаційна, педагогічно-виховна та інші функції, які
всебічно характеризують її соціальне призначення, місце і роль у
сучасному українському суспільстві.

§ 5. Порядок прийняття Конституції України та порядок внесення до неї
змін

(5)

V Світова практика конституціоналізму виробила різні форми розробки,
прийняття та зміни конституцій, які суттєво відрізняються від прийняття
звичайних законодавчих актів. У сучасній доктрині конституційного права,
крім законодавчої влади, ще виділяють установчу владу, з якою пов’язують
прийняття конституції, внесення до неї необхідних змін та доповнень.
Особливо установчий характер конституції проявляється у випадках
створення нових держав, у яких з прийняттям конституції фактично
утверджується новий конституційний устрій. Це може відбуватися під час
еволюційних змін (прийняття Конституції США, Конституції України 1996
р.) або революційних перетворень (Конституція РРФСР 1918 р., Конституція
УРСР 1919р.).

Залежно від того, хто здійснює установчу владу, визначають різні форми
розробки та прийняття нової конституції. Коли постає питання прийняття
конституції,

установлюється порядок розробки її проектів. Здебільшого для підготовки
офіціі ного проекту конституції парламентом, главою держави чи іншим
шляхо створюється комісія, до складу якої входять відомі державні діячі,
представник партій, учені, юристи. У ряді випадків проект розробляється
установчими зборам] які спеціально обираються для прийняття конституції.
Проекти конституці можуть розроблятися також урядами, політичними
партіями, громадськими об^ наннями, відомими громадськими діячами або
вченими. У деяких країнах післ підготовки проекту конституції
проводяться обговорення, які мають локальниі регіональний або
всенародний характер.

Після підготовки проекту та його обговорення або схвалення настає етап
йог прийняття. Існує кілька форм прийняття конституцій. Відповідно вони
поділяютьс на демократичні (прийняті за участю населення або обраних ним
представників октроірувані (проголошені главою держави, метрополією),
договірні (які прий маються шляхом договору).

У свою чергу, демократичні за формою прийняття конституції приймаютьс
різним шляхом: парламентом, установчими зборами, безпосередньо
населення] (референдумом).

Найбільш демократичною формою прийняття конституції є всенародне голе
сування (референдум). Але найчастіше референдум є останньою стадією
процес розробки та прийняття конституції. Референдумом були прийняті
конституц Франції (1958 р.), Російської Федерації (1993 р.), Казахстану
(1995 р.) та інших країї На республіканському референдумі 24 листопада
1996 р. були прийняті зміни т доповнення до Конституції Республіки
Білорусь 1994 р., яка приймалась Верховної Радою Республіки Білорусь.

Досить поширеним є прийняття конституції установчими представницьким]
органами. Вони за назвою, складом, порядком формування бувають різні:
кон ституційні збори, надпарламентські органи тощо. Такі установчі
органи, для яки прийняття конституції єдине завдання, залежно від
порядку формування т повноважень поділяються на два види: органи, які
формуються шляхом загальних прямих виборів, та органи, частина
представників яких обирається під час виборів а частина делегується або
призначається. Формування таких спеціальних органі] передбачається
безпосередньо конституціями. Так, у Конституції Росії 1993 р. перед
бачається скликання конституційних зборів у випадках, коли Федеральні
Зборі приймуть постанову про перегляд вимог гл. 1,2 і 9 Конституції
Російської Федерації Питання про прийняття нової Конституції України
спеціально створюванш органом обговорювалося під час розробки її
проекту, але підтримки не знайшло.

Порядок формування та діяльності таких конституційних зборів визначаєтьо
окремим законом. Конституцією Болгарії (ст. 158) передбачено, що для
прийнята нової конституції обираються Великі народні збори у кількості
400 делегатів.

Установчими зборами приймалися конституції США 1787 р., Італії 1947 р.
та ряд] інших країн.

Нарівні з референдумом та представницькими установчими органами нові кон
ституції розробляються та приймаються органами законодавчої влади
(парламен том).

На практиці можуть зустрічатися й змішані форми прийняття конституцій
(прийняття парламентом і винесення на референдум, підписання договору
між суб’єктами федерації, який стає складовою частиною Конституції
тощо).

Парламент приймає конституцію відповідно до норм законодавчого процесу
або за спеціальною процедурою. Верховною Радою України були прийняті
Конституція 1996 р. та Конституція 1978 р. У Конституції України 1996 р.
безпосередньо порядок розробки та прийняття нової конституції не
передбачено. Разом з тим, у спеціальному XIII розділі передбачено
порядок внесення змін до Конституції України. /Зокрема, ст. 154
Конституції України передбачає, що законопроект про внесення змін до
Конституції може бути поданий до Верховної Ради України Президентом
України або не менш, як третиною народних депутатів України від
конституційного складу Верховної Ради.

Конституцією України передбачено (ст. 157), що вона не може бути
змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод
людини та громадянина, або якщо вони спрямовані на ліквідацію
незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Крім
того, передбачено, що Конституція України не може бути змінена за умов
воєнного або надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України (крім розд. І,
III, XIII) має бути попередньо схвалений більшістю від конституційного
складу Верховної Ради України; він вважається прийнятим, якщо за нього
проголосувало не менш як дві третини конституційного складу Верховної
Ради. Змінити положення І, III, XIII розділів можна лише за поданням
Президента України або не менш як двома третинами від конституційного
складу Верховної Ради України. Такого роду зміни до Конституції України,
крім того, повинні бути затверджені всеукраїнським референдумом, який
призначається Президентом України.

Крім того, Конституцією України передбачено (ст. 159), що всі
законопроекти про внесення змін до Конституції України розглядаються
Верховною Радою України лише за наявності висновку Конституційного Суду
України щодо відповідності законопроекту вимогам ст. 157 та 158
Конституції України.

Певну особливість має порядок прийняття конституцій шляхом договорів
(договірних конституцій). Однією з перших таких конституцій був
Конституційний акт Вюртемберга 1819 р., схвалений королем і виборним
органом. Федеративні договори між Російською Федерацією та її суб’єктами
від 31 березня 1992 р. стали як додатки складовою частиною Конституції
Російської Федерації. Елементи договірного характеру прийняття
конституцій зустрічалися й у ряді інших країн.

Особливою формою є прийняття або проголошення конституцій шляхом
ок-троїрування чи доведення до населення (даровані конституції). У
конституційній практиці прийняття конституції шляхом октроїрування її
главою держави (монархом) своїм підданим відбулося в Японії в 1946 р. та
в ряді інших країн. На 1993 р. із 33 таких дарованих конституцій без
особливих змін залишилось лише 14. Крім того, трапляються випадки
прийняття конституцій політичними партіями. При прийнятті конституції в
кожному випадку визначається термін її дії та час уведення в дію.
Залежно від часу дії конституції поділяють на постійні (час дії яких не
визначено) і тимчасові, (які діють певний час або до настання певних
обставин).

У більшості країн світу конституції є постійними. Про це свідчить
відсутність них норм, які передбачають час їх дії, порядок скасування
чинної та прийняття нов конституції. Найдавнішою конституцією такого
роду є Конституція США, яка бу; прийнята у 1787 р. У ряді конституцій
передбачається їх незмінність (ст. 136 Кої ституції Мексики 1917 р.).
Але постійність терміну дії конституції ще не означ; довгий час ЇЇ дії.
Прикладом цього є конституційний розвиток України, в якій бу; прийнято 5
конституцій.

Тимчасові конституції в останні десятиріччя приймалися в країнах Азії •
Африки.

Необхідність прийняття тимчасової конституції визначається історичниіу
умовами та процесами, які відбуваються в окремих країнах. Ставилося
питання і п| прийняття тимчасової Конституції України, але такі
пропозиції відповідн підтримки не знайшли.

Конституція України введена в дію з часу її прийняття 28 червня 1996 р.
Вона постійною, оскільки час її дії, порядок її скасування та процедура
прийняття нов конституції не визначені. Разом з тим, як свідчить
історичний досвід розвиті українського конституціоналізму, така
невизначеність ще не забезпечує стабільнос її дії. За період з 1919р.
було прийнято чотири (1919,1929,1937,1978рр.)КонституІ України, які
можна охарактеризувати як постійні. Остання Конституція УкраїІ також не
передбачає гарантій тривалості ЇЇ дії, і з часом може виникнути питання
п] прийняття нового, більш досконалого конституційного акта.

$ 6. Реалізація Конституції України

Прийняття Конституції — це хоч і надзвичайно важливий, проте лий
початковий етап конституційного регулювання. Воно являє собою досить
складні процес, під час якого здійснюється цілеспрямований вплив
Конституції на суспіль відносини за допомогою особливого механізму —
системи правових засобів, І] забезпечують досягнення закладених у
конституційних положеннях цілей.

Складною є також структура механізму конституційного регулювання. Як
прои тривалий, воно може бути розчленовано на низку етапів, стадій. Свою
специфіку м відповідно й елементний склад механізму конституційного
регулювання.

Не дивлячись на розбіжності в його трактуванні, що існують у науковій
літерату здебільшого в механізмі конституційного регулювання виділяються
два голови елементи — нормативна основа, тобто конституційні положення
(норми) та реалізація. Остання займає в механізмі конституційного
регулювання не меи важливе місце, ніж самі конституційні положення.

І це зрозуміло. Як уже зазначалось, про характер конституції тієї чи
іншої крап у тому числі України, не можна робити висновку лише з того,
що в ній закріплеї тобто на підставі знайомства з її текстом. Будь-яка
оцінка конституції має базувати також на тому, як її положення
реалізуються у суспільних відносинах. Саме ступі їх втілення в життя,
тобто в живій практиці повсякденної діяльності держави органів,
громадських об’єднань, посадових осіб і громадян є головним показнию
реальності, справжності конституції. У цьому плані можна говорити про
те, І

реалізація Конституції України (як і конституції будь-якої держави)
являє собою спосіб (форму) її фактичного існування, реального буття.

проблема реалізаціГТСонституції, переведення її вимог у правомірну
поведінку всіх учасників суспільних відносин набуває нині особливої
актуальності. По суті, вона стає центральною не тільки для
конституційного права, а й для всього правознавства.

Предметом останнього є, насамперед, юридичні сторони реалізації
конституційних положень — аналіз їх способів (форм), стадій, процедур
тощо. Проте обмежуватись ними не можна. Чисто юридичні конструкції за
всієї їх важливості і необхідності не дають і не можуть дати повного і
всебічного уявлення про механізм реалізації Конституції. Виняткове
значення для його розуміння має врахування впливу політичних,
економічних, ідеологічних, організаційних, соціально-психологічних та
інших факторів, які в сукупності створюють соціальне середовище, в якому
діє Конституція. Безпосереднє включення цих факторів у конституційне
регулювання особливо відчутно проявляється саме в процесі реалізації
Конституції. Тому зрозуміло, що від забезпечення їх належного
«стикування» один з одним та зі спеціально-юридичними засобами і
способами здійснення конституційних положень вирішальною мірою залежить
підвищення ефективності механізму реалізації Конституції.

Таким чином, останній являє собою комплексне утворення, яке має
принаймні три аспекти — спеціально-юридичний, соціологічний і
соціально-психологічний.

Перший аспект охоплює весь юридичний інструментарій, з допомогою якого
забезпечується здійснення Конституції, переведення її нормативних
положень у правомірну поведінку людей: норми поточного законодавства,
конкретизуючі положення Конституції, процесуальні акти, юридичні факти,
правовідносини, акти реалізації Конституції, засоби її охорони.

Другий аспект передбачає аналіз соціальних чинників та умов, що
впливають на июцес реалізації конституційних положень. У свою чергу, в
ньому можна виділити політичні, економічні, організаційні та інші
моменти.

Нарешті, третій аспект розкриває значення для реалізації Конституції
внутрішніх якостей людей — учасників суспільних відносин — їх оцінок,
установок, настроїв, почуттів тощо.

Усі вказані аспекти у практичному житті нерозривно зв’язані між собою,
складаючи єдине ціле — механізм дії Конституції. Проте для зручності
користування його умовно можна розділити на юридичний механізм,
соціальний механізм і соціально-психологічний механізм реалізації
Конституції.

Юридичний механізм реалізації Конституції. Процес реалізації положень
Конституції України має багато спільного із здійсненням юридичних норм в
цілому. І це закономірно. Конституція, як зазначалось, складає ядро
правової системи України, серцевину її законодавства. Отже, вона має
спільну з ним правову природу і єдину спрямованість. Конституційним
положенням, як і положенням інших нормативних актів, притаманні такі
ознаки, як загальнообов’язковість, нормативність, державна
гарантованість тощо. Тому відправні ідеї, сформульовані загальною
теорією права щодо юридичного механізму реалізації законодавства, можуть
застосовуватись також при аналізі спеціально-юридичних аспектів
механізму здійснення

І’І

Конституції. На нього повністю поширюються, зокрема, загальнотеоре”
положення про форми, основні умови і вимоги реалізації законодавства,
прий способи його тлумачення та ін.

Разом з тим, у Конституції вже в силу її структурного і функціональ
відособлення всередині системи законодавства вказані вище ознаки набув
специфічних рис, які проявляються у змісті й формі конституційних поло>
своєрідності конституційних прав і обов’язків, особливостях державної
охо тощо. Крім того, як Основний Закон Конституція має власні тільки їй
притаї*, юридичні властивості — верховенство, підвищену стабільність,
ієрархічніс положень тощо. Усе це не може не відбиватись на юридичному
механізмі реалі Конституції.

Особливо великий вплив на нього справляє остання з наведених її властиво
Незважаючи на те, що всі положення Конституції складають частину її
право змісту (з цього погляду, як зазначалось, будь-яке їх
протиставлення недопустим юридичне значення не є однаковим. Виходячи з
цього, конституційні положі можна розділити на дві групи. Першу з них
складають положення з досить ч визначеними суб’єктивними правами і
юридичними обов’язками людини і мадянина, а також державних органів та
інших суб’єктів права, які можуть І здійснені примусово і захищені в
судовому порядку, їх беззастережно мс віднести до юридичних норм у
традиційному їх розумінні як формально-визначі правил поведінки. Ця
група норм, в свою чергу, може бути диференційован характером і способом
впливу на поведінку людей — на норми управомочу зобов’язуючі і
забороняючі; за ступенем узагальнення (абстрактності) — на но] які не
потребують конкретизації у поточному законодавстві (у ньому може (
регламентована лише процедура їх здійснення), і норми, які вимагають
розгорн конкретизації в законодавстві.

Прикладом уповноважуючих і зобов’язуючих норм можуть слугувати кон
туційні положення, що закріплюють основні права й обов’язки людини і грс
дянина, повноваження вищих державних органів тощо, забороняючих — ш
ження, що містяться в статтях 15, 17,22, 24, 25,27, 28, 29 Конституції
України.

Найбільш типовими прикладами норм, які не потребують конкретизації у
точному законодавстві, є норми, які закріплюють повноваження Верховної Р
України, Президента України, Конституційного Суду України та ін.; норм,
потребують такої конкретизації — переважна більшість норм, присвячених
праІ свободам і обов’язкам людини і громадянина.

До другої групи конституційних положень відносяться ті, які не містять
моде прав і обов’язків (правомочно-зобов’язуючого механізму), а
визначають, голові чином, основні напрями державної політики у різних
сферах життя суспільс Характерними прикладами таких положень можуть
слугувати положення пре були, більшість положень розділу першого та ін.
Положення цієї групи нерозри зв’язані з положеннями першої групи. Цей
зв’язок настільки тісний, що в нг конституційного права (та й в інших
юридичних науках) їх часто розглядають однопорядкові поняття, об’єднуючи
терміном «норма», хоч і з застереженням норма-завдання, норма-мета,
норма-констатація, норма-принцип тощо.

Дійсно, положення першої і другої груп мають багато спільного. Всі вони
є актами народно-владного волевиявлення, нормативними і загальними, їх
соціальна функція полягає в регулюванні суспільних відносин. Проте
положення другої групи здійснюють його методом самого загального
закріплення, загального нормування. Ця обставина обумовлює істотні
відмінності механізму реалізації положень цієї групи порівняно з
механізмом здійснення положень першої групи.

Незалежно від характеру вираження всі положення другої групи слугують
орієнтиром у практичній діяльності державних органів і органів місцевого
самоврядування, об’єднань громадян, посадових і службових осіб та
громадян, визначають загальну лінію правотворчої діяльності, вказують
принциповий напрям нормативно-правового регулювання. Вказані положення
допомагають глибше з’ясувати дух Основного Закону, що особливо важливо
при його тлумаченні, отже, сприяють найбільш доцільному і послідовному
втіленню конституційних положень, а також конкретизуючого їх
законодавства в життя. У процесі реалізації положень цієї групи
найяскравіше проявляється нерозривний зв’язок спеціально-юридичних
аспектів їх реалізації із здійсненням загальноідеологічного і
політичного впливу Конституції на свідомість і поведінку людей.

Помітно відрізняється також юридичний механізм реалізації різних
конституційних положень (норм) першої групи. Причому ці відмінності
настільки багатопланові, що провести їх типологію практично неможливо.
Тому наведено лише основні відмінності, які проявляються:

1) в характері поведінки учасників суспільних відносин (суб’єктів) у
процесі реалізації конституційних положень і її (поведінки) формах;

2) у ступені свободи суб’єктів реалізації;

3) у змісті, характері та кількості стадій реалізації;

4) у процедурному порядку реалізації;

5) в кількості і характері норм поточного законодавства, які включаються
в процес реалізації;

6) в особливостях і кількості правовідносин, у яких ці положення
реалізуються;

7) у наборі юридичних засобів та порядку охорони конституційних положень
від порушень.

Розглянемо ці відмінності трохи детальніше.

1. Реалізація положень Конституції виражається в такій поведінці
учасників суспільних відносин (суб’єктів), яка узгоджується з вимогами
цих положень. Характер вказаної поведінки не однаковий. В одних випадках
здійснення конституційних положень вимагає від суб’єктів вчинення
активних дій, в результаті яких вони використовують закріплені
Конституцією суб’єктивні права і виконують покладені на них
конституційні обов’язки, в інших — утримання від дій, заборонених
Конституцією. У формі активних дій реалізуються управомочуючі і
зобов’язуючі норми; у формі утримання від дій — забороняючі норми
Конституції. Відповідно виділяються три основні способи (форми)
реалізації конституційних норм — використання, виконання і додержання.

2. Хоч використання конституційних прав і виконання обов’язків
передбачає активну поведінку суб’єктів, межі свободи вибору варіантів
активних дій у зазначених способах реалізації конституційних норм різні.
У першому випадку

суб’єкти, що мають конституційні права, самі вирішують, коли і в якій
передба Конституцією формі реалізувати те чи інше право і чи слід його
реалізов взагалі. Утримання від дій, спрямованих на використання
конституційних пр; може тягнути за собою негативної реакції держави,
зокрема у вигляді застосуі санкцій.

У другому випадку, тобто при виконанні обов’язків, суб’єкти мають то1
неухильно виконувати передбачені Конституцією дії незалежно від того,
збігай їх бажання і переконання, зокрема релігійні, із змістом цих
зобов’язуючих ь Відмова від здійснення конституційних обов’язків або ж
неналежне виконанн правило, тягне за собою застосування санкцій з боку
держави.

3. Реалізація конституційних норм являє собою цілісний, єдиний процес,
яі той же час може бути розчленований на окремі, взаємозв’язані частини,
стад кількість, зміст і характер залежать від способу (форми) реалізації
конституці: норм; своєрідності тих чи інших норм у межах одного виду;
ступеня активі суб’єкта реалізації і поведінки інших учасників
суспільних відносин, причетні’ здійснення конституційних норм; набору
правових засобів, які використовую при реалізації цих норм; наявності чи
браку втручання в даний процес держаї органів та інших чинників.

Процес використання певних конституційних прав і свобод, особливо
політи1 і громадянських, виконання більшості конституційних обов’язків і
додерж; заборон за своїм характером і змістом є відносно простим (він
завершує вчиненням суб’єктами фактичних дій чи утриманням від них), а
кількість І стадій незначна. Разом з тим, реалізація низки
конституційних прав і окре обов’язків є досить багатоступеневою.
Особливо містким процес їх здійснення тоді, коли він вимагає
державно-владної діяльності компетентних органів, тс застосування
конституційних норм.

4. Названими вище чинниками обумовлені не лише особливості стадій реалі;
конституційних норм, а й її процедури.

Порядок використання низки уповноважуючих, виконання багатьох зобо
зуючих і додержання забороняючих норм Конституції визначається самими
суб тами реалізації. Так, наприклад, відповідно до статті 35 Конституції
кожен вирішує, сповідувати йому будь-яку релігію чи не сповідувати
жодної, відправл релігійні культи і ритуальні обряди одноособове (в якій
формі, послідовності саме і т. д.) чи колективно, вести чи не вести
релігійну діяльність (знову ж таки в ^ формі, де саме і т. д.). Такий
порядок реалізації конституційних прав, своб у третіх — зовсім не містить таких відсилань, що зовсім не
виключає наявності чи необхідності встановлення зазначеного порядку
(наприклад, порядку проведення всеукраїнського референдуму (ст. 72-74),
порядку діяльності Рахункової палати (ст. 98), Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини (ст. 101) тощо.

5. Однією з найважливіших особливостей механізму реалізації
конституційних норм є те, що їх здійснення у більшості випадків
пов’язане з використанням, виконанням і додержанням норм поточного
законодавства, яке або ж встановлює порядок реалізації конституційних
норм, або ж в якому ці норми одержують розгорнуту конкретизацію.

Конституційні норми можуть конкретизуватися як в одній, так і в ряді
галузей законодавства. Положення Конституції, присвячені, наприклад,
виборчій системі і компетенції державних органів, конкретизуються, як
правило, в одній — конституційній — галузі законодавства, положення ж,
якими визначаються основні права, свободи й обов’язки людини і
громадянина — переважно в кількох галузях (наприклад, конституційне
право на житло конкретизується в житловому, адміністративному і
цивільному законодавстві).

Поточним законодавством у більшості випадків регламентується також сам
процес реалізації відповідних положень Конституції. Це свідчить про те,
що як характер (у тому числі галузева належність), так і кількість норм
поточного законодавства, які включаються в процес реалізації різних
конституційних положень, можуть помітно відрізнятися.

Брак конкретизації положень Конституції у поточному законодавстві не
може бути підставою для відмови у захисті дій фізичних і юридичних осіб,
спрямованих на реалізацію конституційних прав і свобод. Як зафіксовано у
ст. 8 Конституції, її норми є нормами прямої дії. Проте це зовсім не
означає, що вказане положення здійснюється автоматично. Для реального
його забезпечення в багатьох випадках необхідні відповідні процедури,
інструменти, без яких, як свідчить практика, реалізація конституційних
положень істотно ускладнюється, знижуючи тим самим ефективність їх дії.

Отже, прийняття законів (та підзаконних актів), що конкретизують
положення Конституції та встановлюють процедуру їх реалізації — це хоч і
не юридичні факти, з якими пов’язується набуття чинності вказаними
положеннями, проте, без них перетворення юридичної конституції у
фактичну неможливе. Такі закони (і підза-конні акти) мають розглядатися
як допоміжні засоби реалізації Конституції, як одна з найважливіших
юридичних гарантій її послідовного втілення в життя.

6. Юридичний механізм реалізації різних конституційних норм істотно
відрізняється не тільки за кількістю і характером положень поточного
законодавства, що включаються в цей процес, а й за особливостями і
кількістю правових відносин, що виникають на основі норм Конституції.

їх реалізація далеко не завжди здійснюється за цивілістичною моделлю
«норми права — правовідносини». Юридичний механізм впливу Конституції на
суспільні відносини ширший за цю модель. Його багатоманітність
обумовлена, зокрема, неоднорідністю, різноплановістю правових відносин
між суб’єктами — носіями конституційних прав і обов’язків. Ці відносини
можуть бути абсолютно різні:

загальні, тобто такі, що ґрунтуються на таких загальних правах і
обов’язках (у то числі загальних дозволах і заборонах), суб’єкти яких не
мають суворої, поімені індивідуалізації, і конкретні, тобто з суворо
індивідуалізованими суб’єктами аб( всякому випадку, одним з них — носієм
права; «вертикальні», тобто між центра, ними і місцевими державними
органами, і «горизонтальні», тобто між державни органами, громадськими
об’єднаннями і громадянами, а також між громадянам тимчасові, тобто
обмежені певним інтервалом дії, і постійні, тобто такі, що дік протягом
усього строку існування конституційного положення і т. д.

Правові відносини, що виникають у процесі реалізації конституційних норм
IV носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, розрізняються як за
характере так і за кількістю. Одні норми Конституції (забороняючі та
деякі уповноважую1 зобов’язуючі) здійснюються переважно у загальних
правовідносинах, конкретні виникають тоді, коли є перешкоди для їх
втілення у життя або коли вони поруше Реалізація інших конституційних
норм навіть за відсутності перешкод поряд із : гальними правовідносинами
породжує конкретні правовідносини, які включаюті у механізм здійснення
цих норм. Загальні правовідносини у таких випадках разої нормами
поточного законодавства (а інколи й відповідними положеннями Консі
туції) складають фундамент для виникнення різноманітних конкретних праї
відносин (особливо складне поєднання загальних і конкретних
правовідносин іси при реалізації більшості соціально-економічних прав).

7. На механізм реалізації різних конституційних норм істотний вплив маю
правові засоби їх охорони, їх арсенал досить широкий. Він охоплює як
традиції інструменти: заходи правового захисту, що застосовуються до
зобов’язаних осі( метою поновлення порушених прав (наприклад,
передбачене ст. 32, 56, 62 та відшкодування матеріальної і моральної
шкоди); запобіжні заходи та захо, попередження (передбачені, зокрема,
ст. 28); заходи юридичної відповідально» (ст. 52, 60, 61 та ін.), так і
принципово нові для України конституційні інституї зокрема інститути
конституційного контролю.

Останній здійснюється різними державними органами: главою держави
Президентом України (ст. 102, 106,137), парламентом — Верховною Радою
УкраїІ (ст. 85), спеціальними органами парламентського контролю —
Рахунковою палатс (ст. 98) і Уповноваженим Верховної Ради України з прав
людини (ст. 101), урядом Кабінетом Міністрів України (ст. 116), главами
місцевих державних адміністрап (ст. 118,119), судами загальної
юрисдикції (ст. 144). Особливе місце у механізмі ох рони Конституції
належить спеціалізованому органу конституційного контролю
Конституційному Суду України, правовому статусу, організації і порядку
діяльно няно з традиційним, хоча в цілому являє собою розширене
тлумачення кої туційного ладу, включаючи в нього конституційні норми і
принципи.

О. Г. Рум’янцев вважає конституційний лад цілісною системою соціально-п{
вих відносин та інститутів, підпорядкованою безумовним моральним і кої
туціиним вимогам та заснованою на сукупності основних регуляторів, які
спри закріпленню в суспільній практиці і правосвідомості стабільних,
справедлі гуманних і правових зв’язків між людиною, громадянським
суспільстві державою .

Є. І. Козлова та О. Є. Кутафін визначають конституційний лад як певну
форм; певний спосіб організації держави, закріплений в її конституції3,
ототожню] його фактично з державним ладом.

Обґрунтовуючи своє визначення, вони, зокрема, зазначають, що кожна дер>
характеризується певними рисами, в яких виявляється специфіка цієї
держави. ( сукупність таких рис дає змогу, на думку авторів, говорити
про певну форму, ПЄЕ спосіб організації держави, який після закріплення
конституцією держави ст конституційним ладом . Точніше можна вважати, що
певна форма, певний сп організації держави після закріплення держави
конституцією стає органіч: складовою частиною конституційного ладу
держави.

Підсумовуючи свої міркування щодо конституційного ладу, ці автори стві
жують, що конституційний лад як форма, або спосіб організації держави,
забезт підпорядкування її праву і характеризує її як конституційну
державу. Позитивні цьому визначенні є насамперед уявлення про
конституційний лад як про пе організацію держави, існування якої
обумовлено конституцією і яка підпорядков праву, хоча, повністю
погодитись з розумінням конституційного ладу лише організацією держави,
звичайно, не можна, оскільки це досить вузьке й розуміння.

Інші автори, зокрема М. В. Баглай і Б. М. Габрічідзе, вважають, що
існуваї конституційного ладу обумовлюється не лише наявністю
конституції. Він с реальністю, на думку авторів, лише за умов, якщо
конституції додержується і воі демократичною. Порядок, за якого
забезпечуються права і свободи людин громадянина, а держава діє у
відповідності з конституцією, називається коне туціиним ладом5.
Звичайно, юридичне і фактично конституційним ладом є по]

Див.: Кабьішев В. Т. Становление конституционного строя России. —
Саратов, 1993. — С. 4.

Див.: Румянцев О. Г. Основи конституционного строя России. — М., 1996. —
С. 75.

Козлова Е. Й., Кутафин О. Е. Конституционное право России. — М., 1996. —
С. 75.

Там само.

Баглай М. В., ГабричидзеБ. Н. Конституционное право Российской
Федерации. — М., 1996. — С. 96.

док, що встановлений І гарантований конституцією, та Існує у
відповідності з конституцією, але «конституційний лад» є значно ширшим
поняттям, ніж «конституційний порядок».

Конституційний лад України, передбачений її Конституцією,
характеризується певними принципами, зокрема, суверенністю,
демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науковою
обґрунтованістю, історизмом, наступністю, програмним характером,
гарантованістю. Суверенність конституційного ладу полягає насамперед у
визначенні, встановленні конституційного ладу і можливості його зміни
лише волею народу. Право визначати і змінювати конституційний лад
України, зазначається у ст. 5 Конституції, належить виключно народові і
не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Оскільки конституційний лад як певний порядок встановлюється
Конституцією, то її прийняття вважається пріоритетним правом народу.
Чинна Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені
Українського народу — громадян України всіх національностей. ВІерховна
-Еада_ мае^право вносити зміни до більшості положень Конституції. Але
зміни до розділів Конституції, які стосуються основ конституційного ладу
— розділ І «Загальні засади», розділу III «Вибори і референдуми» і
розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» — здійснюється лише
з волі народу, зокрема, не менш як двома третинами від конституційного
складу Верховної Ради з наступним затвердженням законопроектів про ці
зміни всеукраїнським референдумом, тобто народом шляхом голосування.

Суверенність конституційного ладу означає суверенітет народу і держави
(ст. 1, а. 5 Конституції України). Відповідно до ст. 2 Конституції
України її суверенітет поширюється на всю територію України. Україна є
позаблоковою державою, й існування на її території іноземних військових
баз не допускається. Використання наявних військових баз на території
України для тимчасового перебування іноземних військових формувань
можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами
України, ратифікованими Верховною Радою України. ./ Демократизм
конституційного ладу означає насамперед існування за цим ладом, як
певним порядком, передбаченим Конституцією, необмеженої влади народу як
щодо належності її народу, так і щодо здійснення її народом.

Відповідно до Конституції України (ст. 5) народ визнається єдиним
джерелом влади. Він має право здійснювати цю владу як безпосередньо,
шляхом виборів, референдумів та в інших формах, так і через органи
державної влади й органи місцевого самоврядування. Держава, за
Конституцією, гарантує свободу політичної діяльності (ст. 15).

Сучасний конституційний лад допускає існування місцевого самоврядування,
що означає можливість безпосереднього здійснення влади як усім народом,
так і окремими спільностями громадян в особі територіальних громад.

Основою і гарантом демократизму конституційного ладу є демократизм
української держави та державних інститутів, передбачених Конституцією
України: парламенту, судів та інших органів державної влади і державних
організацій.

Безпосереднім показником демократизму держави є статус особи, зокрема,
системи прав і свобод людини і громадянина, насамперед громадянських і
полі-

тичних прав і свобод (право на свободу об’єднання у політичні партії та
громі організації, право брати участь в управлінні державними справами
та ін.).

Гуманізм конституційного ладу полягає в закріпленні і гарантуванні Ко
туцією України такого порядку, який ґрунтується на реальній і всеосяжній
пов особи, людини і громадянина, забезпеченні прав і свобод особи і їх
гаранту] Відповідно до ст. З Конституції України людина, її життя і
здоров’я, честь і гід недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною ціш Утвердження і забезпечення прав і свобод є, за
Конституцією, головним обов’* держави. Як безпосередній доказ цього
Конституція України приділяє найбі уваги особі серед інших інститутів:
правам, свободам і обов’язкам люді громадянина присвячено в Конституції
48 статей з 161.

Найбільшу частину передбачених Конституцією України прав і свобод склал
громадянські, соціальні та культурні права і свободи: право на життя
(ст. 27), І на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу та особисту
недоторканність (сі право на працю (ст. 43), право на відпочинок (ст.
45), право на соціальний з; (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на
достатній життєвий рівень (ст. 48), п на охорону здоров’я медичну
допомогу та медичне страхування (ст. 49), праІ свободу думки і слова, на
вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст, право на свободу
світогляду і віросповідання (ст. 35) тощо.

Гуманізм конституційного ладу виявляється також у закріпленій Конститу
гуманній національній економічній, соціальній, культурній і екологічній
пол: держави.

Зокрема, відповідно до Конституції України (ст. 11) держава сприяє
консолі, та розвиткові української нації, її історичної свідомості,
традицій і культури, а тг розвиткові етнічної, культурної, мовної та
релігійної самобутності всіх кори народів і національних меншин України.
Україна дбає також про задоволення н ви вважається
доцільною лише тоді, коли вичерпані можливості місцевого самов] дування
та інших регіональних інститутів. В Україні ж нині відбувається лише с
новлення системи місцевого самоврядування та інших регіональних інститу
(державних адміністрацій, спеціальних (вільних) економічних зон,
прийняття с тутів міст та інших адміністративно-територіальних одиниць,
утворення різь асоціацій та державних і самоврядних органів
адміністративно-територіальних о; ниць).

Принцип республіканської форми держави полягає в такій організації
державі влади (формі правління), за якої глава держави (Президент)
обирається — народ або парламентом — шляхом прямих або непрямих виборів
на певний строк (4, 5 7 років). Україна відповідно до ст. 5 Конституції
є республікою, оскільки Презид цип соціальної
справедливості тощо.

Принцип суверенності суспільства означає суверенність народу, нації,
тобто І веренність їх волі та інтересів. У Преамбулі Конституції України
зазначаєте «Верховна Рада України від імені Українського народу,
громадян України в відсутності у особи статусу
громадянина даної країни. Громадянські й політичні економічні, соціальні
та культурні права і свободи у повному обсязі надаються самКОЇ

І та

ьні

:ин

зго

ою

ян-

тдії

ни, що ій-та

:их ип іа-

ни ди До РУ

ІГО

Іа-

СЬ^’

ав

ня но не на

ед ‘У.

‘ЇХ ІЯ

Ср цього принципу полягає в тому, що громадянин України не може
одночасно Івти громадянство іншої держави.

Закріплення в Конституції принципу єдиного громадянства України є однією
з найважливіших засад, яка необхідна для утвердження суверенної
української держави, в основі функціонування якої лежать демократичні
правові основи. Це конституційне положення спрямоване на забезпечення
єдиного правового статусу для всіх громадян України та однакового
правового зв’язку кожного громадянина з (ержавою.

Більшість держав світу виходить із визнання виключності громадянства.
Відки-Іаючи інститут подвійного громадянства, законодавець, як правило,
встановлює, що особа, яка є громадянином даної держави, не повинна бути
одночасно громадянином іншої держави. Проте у світовій практиці інколи в
результаті колізії норм, які регулюють питання громадянства, можуть
виникати ситуації, коли одна і та ж особа визнається громадянином
кількох держав. З метою запобігання виникненню таких ситуацій, держави
укладають угоди, спрямовані на скорочення кількості осіб з подвійним
громадянством та створення умов, які 6 запобігали виникненню подвійного
громадянства1.

Негативне ставлення багатьох країн до інституту подвійного громадянства
обумовлюється тим, що цей інститут породжує багато суперечностей та
законодавчих неузгодженостей. Вони, зокрема, є наслідком різного обсягу
прав і свобод, якими особи з подвійним громадянством можуть реально
користуватися за місцем проживання та на які вони мають право відповідно
до порядку, що діє на їхній етнічній батьківщині, громадянами якої вони
також визнаються. Тому у практиці міждержавних відносин встановилася
тенденція уникати застосування інституту подвійного громадянства.
Визнається за доцільне і можливе користуватися ним тільки на основі
двосторонніх міждержавних угод.

Із закріпленням у Конституції України принципу єдиного громадянства
фактично ліквідоване підґрунтя політичних та юридичних колізій, що є у
тих країнах, конституціями яких визнається інститут подвійного
громадянства. Встановлення такого принципу в Конституції дає можливість
застосовувати юридичні внутрішньодержавні механізми захисту прав і
свобод громадянина України та поєднувати такі засоби з процедурами
захисту прав і законних інтересів усіх осіб, які застосовуються
міжнародним співтовариством2.

Наступним принципом громадянства України є принцип гуманізму. Цей
принцип виступає у різних проявах. Він також базується на нормах
міжнародного права, які знайшли своє втілення у законодавстві нашої
держави. Так, відповідно до законодавства право на громадянство є
невід’ємним правом людини.

Цей принцип означає, що ніхто не може бути позбавлений громадянства, або
права змінити громадянство. Зазначене положення закріплене в Загальній
Декларації прав людини (ст. 15) і знайшло своє втілення в Конституції
України (ст. 25) тав Законі України про громадянство. Це означає, що
громадянин України в будь-

ва о-о.

1 Конвенція про скорочення випадків багатогромадянства та про
військову повинність у випадках бага-тогромадянства від 6 травня 1963 р.

2 Див. про це також: Коментар до Конституції України. — К.: Інститут
законодавства Верховної Ради України, 1998. — С. 33-34.

109

який момент вправі змінити своє громадянство за підставами і у порядку,
що пере бачені законодавством. Так само будь-яка особа може набути
громадянство Україї за підставами і у порядку, що встановлені в
законодавстві.

Принцип гуманізму також передбачає, що громадянин України знаходиться ю
виключною юрисдикцією нашої держави і відповідно зі ст. 25 Конституції
та ст Закону про громадянство не може бути вигнаний за межі України або
виданий інІІ державі. Україна гарантує піклування та захист своїм
громадянам, які перебуваю за її межами — (ст. 25 Конституції України;
Закон «Про громадянство Україні ст. 8). Захист громадян України за її
межами передбачений як один із основи обов’язків держави, як
основоположна норма Конституції. Конституційне, деря вне право більшості
країн зобов’язує державу здійснювати такий захист своїх гр мадян.

Із обов’язком держави захищати своїх громадян тісно пов’язане правило п
неприпустимість видачі власних громадян іншим державам. Це правило
базуєті на міжнародно-правовій нормі, що міститься у Загальній
Декларації прав людні Проте положення щодо невидачі державою своїх
громадян іншим державам N певні обмеження. Вони є, зокрема, у сфері
кримінального права. Відповідно українського законодавства громадянин
України, який вчинив злочин за межа України, підлягає кримінальній
відповідальності за Кримінальним кодекс України. Але це не означає, що
такий громадянин України не може бути прит нутий у цьому випадку до
відповідальності за місцем вчинення злочину за кордон

У нормах чинного законодавства закріплений і послідовно здійснюється таї
важливий принцип, яким є невід’ємність громадянства України. Він
проявляєтьі збереженні за громадянами України українського громадянства,
у пріоритетне громадянства України, у забороні позбавлення громадянина
України його г мадянства, у неприпустимості вислання громадянина України
за межі Украї Сутність цього принципу розкривається через відповідні
норми законодавства.

Втілюючи ідею пріоритетності громадянства України Закон «Про громадянс
України» визначив, що, по-перше, одруження громадянина або громадя]
України з особою, яка перебуває в іноземному громадянстві, або з особою
без гро дянства, а також розірвання такого шлюбу не змінюють їхнього
громадянства. ЗІ* громадянства одним із подружжя громадян України не
призводить до зміни гро дянства другого з подружжя (ст. 6). По-друге,
проживання або тимчасове ш бування громадянина України за межами держави
не припиняє його громадянс України (ст. 7); по-третє, якщо батьки або
один із батьків дитини, яка проживаї території України, виходять із
громадянства України і при цьому не беруть учас вихованні дитини, над
якою встановлено опіку або піклування громадян Укра дитина за
клопотанням батьків, опікуна або піклувальника зберігає громадянс
України (ст. 22); четверте — якщо з громадянства України виходить один з
бать а другий залишається громадянином України, дитина зберігає
громадянс України (ст. 25).

За клопотанням того з батьків, який виходить з громадянства України, т;
письмовою згодою другого з батьків, який зберігає громадянство України,
і з держанням вимог статті 27 Закону, дитині може бути дозволено змінити
І мадянство. 110

За дитиною, яка є громадянином України та усиновлена подружжям, один з
якого єгромадянином України, а другий іноземцем, зберігається
громадянство України. Такій дитині може бути дозволено змінити
громадянство за клопотанням усиновителів.

За дитиною, яка є громадянином України та усиновлена особами без
громадянства або подружжям, один з якого є громадянином України, а
другий особою без громадянства, зберігається громадянство України.

За дітьми, усиновленими іноземцями, зберігається громадянство України. У
разі набуття дітьми громадянства іншої держави, вони, по досягненню
18-річного віку мають визначитися щодо громадянства України (ст. 26).

Отже, зазначені норми Закону, в яких втілено принцип збереження
громадянства України, виходять із утвердження пріоритету громадянства
України.

Законодавство України гарантує своїм громадянам збереження громадянства
за будь-яких обставин та відповідний їх захист з боку держави. Ці норми
узгоджуються, зокрема, з такими Конвенціями: Про права дитини,
(20.11.1989 р.); Про громадянство одруженої жінки (20.02.1957 р.). У той
же час, зазначені норми запобігають появі такої категорії осіб, якими є
особи без громадянства — апатриди, тобто особи, які проживають в
Україні, але не є її громадянами і не мають доказів належності до
громадянства інших держав. Запобігаючи зростанню кількості осіб без
громадянства, норми Закону «Про громадянство України» втілюють і
розвивають положення міжнародного права, зокрема, Конвенції про
скорочення безгромадян-ства (від ЗО серпня 1961 р.). У відповідності з
нею будь-яка держава повинна надавати своє громадянство особі, що
проживає на її території, яка інакше буде мати статус апатрида. Ось чому
дитина, яка є громадянином України, у разі її усиновлення особами без
громадянства відповідно до Закону «Про громадянство України» зберігає
громадянство України.

Такими є основні принципи, на яких ґрунтується інститут громадянства
України. Вони є одним з найважливіших засобів пізнання сутності цього
конституційно-пра-вового інституту. Зазначені принципи є відносно
самостійними, і в той же час вони становлять єдину систему засад, що
лежать в основі громадянства України. Розуміння цих принципів розкриває
лише одну із сторін проблеми громадянства. Для розкриття інших сторін
цієї проблеми необхідно розглянути питання щодо підстав і порядку
набуття громадянства України та його припинення.

§ 2. Підстави та форми набуття громадянства України

Одним із перших питань, що виникають при розгляді проблеми громадянства
України, як і будь-якої держави, є питання про визначення категорії
осіб, які є громадянами України, або іншими словами, — хто визнається
громадянином України. Загальноприйнятим у світовій практиці є визнання
належності до громадянства тієї чи іншої держави всіх осіб, які на час
набрання чинності законом, що регулює питання громадянства, перебували в
її громадянстві. Аналогічним чином це питання врегульоване і в
законодавстві України.

Відповідно до ст. 2 Закону «Про громадянство України» громадянами
України є:

111

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незале;
України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, які на момент набрання чинності Законом України «Про громад*
України» (13 листопада 1991 року) постійно проживали в Україні, незалеж
раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі,
ЄТНІЧЕ соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних
чи І ознак і які не є громадянами інших держав;

3) особи, які народилися або постійно проживали на території України, а
• їхні нащадки (діти, онуки), якщо вони на 13 листопада 1991 року
проживг межами України, не перебувають у громадянстві інших держав і до
31 г] 1999 року подали у встановленому цим Законом порядку заяву про
визна1 своєї належності до громадянства України;
.$* – ч.

4) особи, які набули громадянство України відповідно до Закону «Про
мадянство України».

Отже, для певних категорій осіб у Законі «Про громадянство України» (п.
З встановлено спрощений порядок визначення їхньої належності до громадяї
України. Це особи, які народилися або постійно проживали на території
Украі також їхні нащадки (діти, онуки), якщо вони на 13 листопада 1991
року прожи з якихось причин за межами України, не перебувають у
громадянстві інших де] і до 31 грудня 1999 року подали у встановленому
цим Законом порядку заяву про начення своєї належності до громадянства
України.

Таким чином, Закон чітко визначив категорії осіб, які визнаються
громадяї України. Проте відомі випадки, коли деякі громадяни,
посилаючись на п. З наве^ норми, заявляють, що вони не є громадянами
України, оскільки не підтвер; свого бажання бути громадянами України, а
отже, заперечують такий свій стат таким баченням цього питання не можна
погодитись, оскільки відповідно до ст. 2 Закону «Про громадянство
України» та ст. 9 Закону «Про правонаступниі України» всі громадяни
колишнього СРСР, які постійно проживали на териї України на момент
проголошення незалежності України (24.08.1991 р.), є грс дянами України.
Заперечувати ж належність до громадянства України відповідн Закону «Про
громадянство України» фактично можуть лише особи, які на мом набрання
чинності Законом мали статус іноземних громадян. Усі інші особи,
постійно проживали в Україні на момент набрання чинності Законом «Про
гро дянство України», тобто на 13 листопада 1991 р., визнаються
громадянами Украі

Згідно з п. 4 ст. 2 Закону громадянами України визнаються особи, які наб
громадянство України відповідно до Закону «Про громадянство України».

Набуття громадянства України може здійснюватися на підставах, що
визначеі ст. 11 Закону.

Відповідно до ст. 11 названого Закону громадянство України може
набуватися таких підставах: 1) за народженням; 2) за походженням; 3)
через прийняття до г] мадянства України; 4) через поновлення у
громадянстві України; 5) за іншими п ставами, передбаченими цим Законом;
6) за підставами, передбаченими міжнарс ними договорами, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою Україні

Встановлені підстави відповідають інтересам нашої держави та
загальновизнані принципам міжнародного права. 112

‘

Правове регулювання процедури надання громадянства у різних країнах
світу має свої характерні особливості. Набуття громадянства частіше за
все пов’язується із фактом народження людини або зі спеціальним рішенням
уповноважених державних органів. За загальним правилом у законодавстві
більшості країн встановлюється порядок набуття громадянства окремо для
дітей, що випливає з факту їх народження.

Громадянство може набуватись через прийняття до громадянства, тобто
шляхом натуралізації та через поновлення у громадянстві, тобто у порядку
репатріації, реінтеграції. Крім набуття громадянства зазначеними
способами, у законодавстві може встановлюватися виключний порядок:
колективна натуралізація; оптація, тобто вибір особою громадянства.

У законодавстві різних країн закріплені такі принципи набуття
громадянства, як право крові і право ґрунту. Принцип права крові —
народження від громадян даної держави — передбачає, що дитина, яка
народилася від осіб, що є громадянами даної держави, автоматично
визнається громадянином цієї держави. Цей принцип закріплено у
законодавстві більшості держав.

Принцип права ґрунту означає, що громадянство у даній державі надається
будь-якій особі, яка народилась на її території, незалежно від
громадянства батьків.

Набуття статусу громадянина за правом ґрунту визначається як набуття
громадянства за народженням. Набуття громадянства за правом крові
прийнято визначати як його набуття з походження .

Законодавство деяких держав у сучасний період передбачає змішану систему
набуття громадянства, за якою принцип права крові поєднується з
принципом права ґрунту (наприклад, у Конституції Бразилії 1988 р.).

Вибір державою того чи іншого принципу набуття громадянства головним
чином обумовлюється її політикою у демографічній сфері. Коли держава
зацікавлена у швидкому зростанні кількості своїх громадян, то вона
закріплює у законодавстві обидва вищезазначені принципи.

Одержання громадянства за народженням (філіація) є основною формою
набуття особою статусу громадянина держави. У будь-якій країні переважна
більшість її громадян має такий свій статус саме за народженням.

, У нормах законодавства України, що регулюють питання набуття
громадянства України, поєднується принцип права крові та права ґрунту.
Це випливає із аналізу відповідних норм Закону «Про громадянство
України». Так, відповідно до ст. 12 Закону дитина, батьки якої на момент
її народження перебували в громадянстві України, набуває громадянство
України незалежно від того, чи народилася вона на території України, чи
за її межами. А згідно зі ст. 14 Закону дитина, яка народилася на
території України від осіб без громадянства, які постійно проживають в
Україні, набуває громадянство України. Наведена норма ґрунтується на
положенні міжнародного права щодо скорочення кількості осіб без
громадянства .

1 Див.: Конституционное (государственное) право зарубежньїх стран.
Общая часть / Под ред. Б. А. Страшина. — М., 1996. — Т. 1. — С. 127.

2 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, п. З ст. 24;
Конвенція про скорочення випадків безгромадянства.., п. 1 ст. 1.

113

Виходячи з принципу права ґрунту, дитина, яка перебуває на території
Україк обоє з батьків якої невідомі, також визнається відповідно до ст.
15 Закону гр мадянином України.

Отже, набуття громадянства за народженням має місце в силу факту
народжен: людини і не залежить від прояву її волі.

Наступною підставою набуття громадянства України є прийняття до громадя
ства України, яке визначається як натуралізація або укорінення.
Натуралізація — надання органами державної влади країни громадянства
зацікавленій особі на прохання. У світовій практиці натуралізація є
найбільш поширеним способ проживає на цій території, звичайно
користується правом оптації, тобто правої вибору громадянства. Кожен
може обрати собі нове громадянство або зберегт: попереднє1.

У колишньому СРСР оптація відбувалася у відповідності з
радянсько-польської угодою про репатріацію від 25 березня 1937 року.

Нарівні із зазначеним у світовій практиці оптація застосовується щодо
осіб, яі мають подвійне громадянство.

У разі, коли громадянин якоїсь держави має одночасно і громадянство ініш
держави, то йому може надаватись право оптувати якесь одне з них.
Можливіст застосування оптації у таких випадках передбачається
конвенціями про багате громадянство .

Загальновизнано, що оптація як вибір громадянства особою, яка має
більше, ні: одне громадянство, є найдемократичнішим та поширеним
способом усунення ві падків подвійного громадянства, наявність якого
створює юридичну невизн;

1 Див.: Колосов Ю., Кузнецов В, Международное право. — М.,
1995. — С. 96; КонституционнІ (государственное) право
зарубежньїх стран. — М., 1996. — Т. 1. — С. 128.

Конвенція про скорочення випадків багатогромадянства та про військову
повинність у випаді багатогромадянства від 6 травня 1963 р.

116

ченість, а тому порушує оптимальний режим правового регулювання статусу
особи внутрішньодержавним правом.

У Законі «Про громадянство України» визначені види документів, які
підтверджують громадянство України. Відповідно до ст. 5 Закону
документами, які підтверджують громадянство України є: паспорт
громадянина України, а для осіб віком до 16 років — свідоцтво про
народження.

Зразки й порядок видачі паспорта громадянина України та свідоцтва про
народження визначаються положеннями про паспорт громадянина України та
про свідоцтво про народження, які затверджуються Верховною Радою
України.

Таким чином, аналіз норм законодавства України, які визначають підстави
і регулюють порядок набуття громадянства України, свідчить, що в них
закріплено змішану систему набуття громадянства, при якій переважне
значення принципу права крові поєднується із застосуванням принципу
права ґрунту. Особливо чітко таке поєднання знаходить свій прояв у тих
нормах Закону «Про громадянство України», які регулюють різноманітні
питання набуття громадянства дітьми, та випадків зміни їхнього
громадянства.

§ 3. Підстави та форми припинення громадянства України

З проблемою набуття громадянства тісно пов’язане інше не менш важливе
питання що стосується підстав і порядку припинення громадянства України.

Припинення громадянства — це припинення постійного правового зв’язку
особи з певною державою.

У світовій практиці громадянство може припинятися, як правило, за
наявності таких підстав: по-перше, правовий зв’язок особи з державою
може припинятися внаслідок виходу особи із громадянства за власним
бажанням, що визначається як репатріація; по-друге, у ряді країн однією
з підстав припинення громадянства є примусове позбавлення громадянства.

Така підстава припинення громадянства, як позбавлення особи
громадянства, звичайно, є санкцією держави по відношенню до особи, яка
вчинила протиправні дії. У світовій практиці такий захід, як правило,
застосовується лише щодо тих громадян, які набули громадянство у порядку
натуралізації, і то протягом порівняно нетривалого часу після
натуралізації. Наприклад, австрійський закон про громадянство, який
допускає позбавлення громадянства натуралізованих громадян, забороняє це
робити після спливу 6 років з моменту натуралізації (абзац 3 § 34
Закону).

Примусове позбавлення громадянства осіб, що набули його в порядку
натуралізації, визначається як денатуралізація. Іноді така підстава, як
примусове позбавлення громадянства, може застосовуватись і щодо осіб,
якими воно набуте з народження. Цей порядок визначається як
денаціоналізація. За загальним правилом у законодавстві можуть
встановлюватися й інші підстави припинення громадянства, воно також може
припинятися на підставі міжнародних договорів.

У колишньому СРСР така підстава припинення громадянства як позбавлення
особи громадянства була закріплена у законодавстві і застосовувалась на
практиці. Позбавлення громадянства передбачав Закон «Про громадянство
СРСР» 1978 року.

117

Така підстава припинення радянського громадянства могла застосовуватись
за рішенням Президії Верховної Ради СРСР у виключних випадках і по
відношенню до тих осіб, які вчинили дії, що ганьблять звання радянського
громадянина. На практиці ж позбавлення радянського громадянства головним
чином застосовувалося щодо радянських громадян, які були «незручними»
для того режиму, а отже, небажаних для нього (дисидентів).

Україна, йдучи шляхом втілення у законодавстві нашої держави
прогресивних положень міжнародного права, зокрема, засад, що визначені
Загальною Декларацією прав людини (стаття 15), відповідно до якої кожна
людина має право на громадянство і ніхто не може бути безпідставно
позбавлений громадянства, не передбачає такої підстави припинення
громадянства. “^”Т*****”

Аналіз положень чинного законодавства України, які регулюють питання
припинення громадянства України, свідчить, що в його нормах втілені
демократичні засади, які містяться у міжнародно-правових документах.
Так, відповідно до ст. 15 Загальної Декларації прав людини та ст. 8
Конвенції про скорочення безгрома-дянства кожна людина має право на
громадянство, ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства.

Це демократичне положення знайшло своє втілення у ст. 25 Конституції
України та у преамбулі Закону України «Про громадянство України»,
відповідно до яких громадянин України не може бути позбавлений
громадянства або права змінити громадянство. Таким чином, у
законодавстві України встановлюється заборона на позбавлення громадянина
України громадянства. Жоден державний орган, жодна посадова особа не
можуть вчинити таке за будь-яких обставин, оскільки, загальновизнано, що
позбавлення людини громадянства суперечить її природним правам.

Відповідно до законодавства України громадянство може припинятися з
різних підстав. Припинення громадянства може бути пов’язане з бажанням
людини набути громадянство іншої держави, що обумовлює припинення
громадянства України. Громадянство може припинятися і в тому випадку,
коли громадянин України вчинив дії, що за законодавством унеможливлюють
перебування його в громадянстві України.

Згідно з Конституцією України (ст. 4) підстави припинення громадянства У
країни визначаються законом. Власне перелік підстав, за якими може бути
припинено українське громадянство та порядок його припинення, визначено
у Законі «Про громадянство України».

Відповідно до Закону (ст. 18) громадянство України може припинятися за
такими підставами:

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, в законодавстві чітко визначені підстави, за якими може бути
припинене українське громадянство.

Першою підставою припинення громадянства України, за Законом, є вихід з
громадянства. Припинення громадянства за цією підставою здійснюється у
певному

118

порядку. Цей порядок врегульовано ст. 19 Закону. Відповідно до Закону,
вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням особи на
підставі рішення уповноваженого органу держави. Проте одного лише
клопотання заінтересованої у виході із громадянства особи недостатньо.
Необхідно, щоб така особа на момент подання заяви про вихід з
громадянства України виконала усі зобов’язання перед державою,
насамперед, майнові, з якими пов’язані інтереси юридичних чи фізичних
осіб на території України, а також вирішила, громадянство якої країни
вона хоче набути. Інакше її клопотання про вихід з громадянства не може
бути задоволеним. Такі вимоги встановлено у ст. 19 Закону, відповідно до
якої у виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа,
яка подала клопотання про вихід, має невиконані зобов’язання перед
державою або майнові зобов’язання, з якими пов’язані інтереси юридичних
чи фізичних осіб на території України, або якщо вихід з громадянства
призведе до того, що така людина набуде статус особи без громадянства.

Зазначені вимоги встановлюються з метою захистити права і законні
інтереси громадян України, юридичних осіб та держави в цілому від
будь-яких порушень, що можуть виникнути у зв’язку із виходом даної особи
з громадянства України. Крім того, остання вимога наведеної статті
Закону втілює положення Конвенції про скорочення безгромадянства, що
спрямовані на зменшення кількості осіб без громадянства.

Особі, яка відповідає зазначеним вимогам, не може бути відмовлено у
виході із громадянства України.

Таким чином, припинення громадянства України внаслідок виходу з
громадянства є результатом вільного волевиявлення особи, яка бажає
набути громадянство іншої держави.

Нарівні з припиненням громадянства України у зв’язку із бажанням особи
набути громадянство іншої держави, воно може бути припинено також
внаслідок його втрати. За певних обставин, коли громадянином України
вчинено дії, що порушують законодавство нашої держави, громадянство
України може бути втрачене. ‘Отже, наступною підставою припинення
громадянства України є його втрата.

У Законі «Про громадянство України» визначено обставини, за яких
громадянство України втрачається. Відповідно до ст. 20 Закону
громадянство України втрачається за таких обставин: по-перше, якщо
громадянин України добровільно набув громадянство іншої держави;
по-друге, внаслідок вступу особи на військову службу, в службу безпеки,
правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади
іноземної держави без згоди на те державних органів України та за
поданням відповідних державних органів України; по-третє, якщо
громадянство України набуто внаслідок подання явно неправдивих
відомостей або фальшивих документів; по-четверте, якщо особа, яка
перебуває за межами України, не стала без поважних причин на
консульський облік протягом семи років.

У Законі визначено, які саме обставини вважаються поважними, а, отже, не
тягнуть за собою втрату громадянства України. Згідно зі ст. 20 Закону
поважними причинами вважаються такі:

1) відсутність дипломатичних представництв або консульських установ
України в країні постійного проживання громадянина України;

119

2) його тривала хвороба;

3) воєнні дії та інші ситуації надзвичайного характеру.

Проте лише факту наявності однієї з перелічених у ст. 20 Закону дбставин
нел татньо для того, щоб громадянин України визнавався таким, що втратив
українс громадянство і набув громадянство іноземної держави. Відповідно
до ст. 20 Заю за громадянином України не визнається належність до
іноземного громадянстві прийняття рішення відповідного органу України
про втрату ним громадянс України.
.

§ 4. Громадянство дітей при різному громадянству батьків, при зміні
громадянства батьків та при усиновленні

Переважна більшість громадян України набуває українське громадянстві
моменту народження. Причому, за законодавством України, домінуючим
критер у набутті дитиною громадянства є принцип права крові. Дитина, яка
народилася подружжя, що є громадянами України, набуває відповідно до ст.
12 Закону г мадянство України незалежно від того, чи народилася вона на
території України: за її межами. Отже, дитина, батьки якої є громадянами
України, набуває гроі дянство нашої держави автоматично в силу самого
факту її народження і незалея від прояву волі такої дитини чи її
батьків. Поряд з тим, згідно зі ст. 13 Закону І громадянство, у якій
втілено принцип права ґрунту, при різному громадянс батьків, один з яких
на момент народження дитини перебував у громадянс України, дитина
визнається громадянином України в тому випадку, якщо ві народилася на
території України, а також якщо вона народилась за межами Украї але
батьки, або один з них у цей час постійно проживали в Україні.

Разом з тим, у певних, визначених законодавством випадках, при набутті
дитин громадянства вольовий характер може бути, але тільки з боку її
батьків. За певн визначених у Законі обставин, батьки можуть обрати для
своєї дитини громадянс іншої держави. Так, згідно зі ст. 13 Закону,
громадянство дитини визначаєтьа письмовою згодою батьків у тому разі,
якщо вона народилася за межами Украї від батьків, що перебувають у
різному громадянстві, один з яких на момент її на дження перебував у
громадянстві України, і якщо в цей час обоє з батьків постіі проживали
за межами України.

Вирішуючи таким чином питання, що розглядається, Закон виходить із ріві
прав матері і батька при обранні громадянства для їхньої дитини. У тому
ж випа^ коли батько або мати дитини на момент її народження перебували у
громадянс України, а другий був особою без громадянства чи був
невідомий, дитина визнаєт громадянином України незалежно від місця її
народження (ст. 13).

Норми, які регулюють питання громадянства дітей при зміні громадянства
їх батьків, при усиновленні, встановленні опіки, піклування, вміщені в
окреме розділі Закону «Про громадянство України» (Розділ IV —
Громадянство дітей у] зміни громадянства батьків і в разі усиновлення).

Громадянство дитини може змінюватись внаслідок набуття її батьками г
мадянства України або у зв’язку з виходом їх із громадянства України. Ці
питаї

120

регулюються статтею 21 Закону, відповідно до якої у разі зміни
громадянства батьків, внаслідок якої обоє стають громадянами України або
обоє виходять з громадянства України, відповідно змінюється громадянство
їхніх дітей.

У тому випадку, коли відомий лише один із батьків дитини, то в разі
зміни громадянства цієї особи відповідно змінюється громадянство дитини.
Метою цієї норми Закону є прагнення забезпечити однакове громадянство
для всіх членів сім’ї. Але слід враховувати, що у зазначеному порядку
вирішується питання щодо громадянства лише тих дітей, які не досягли
16-річного віку. Зміна громадянства дітей у віці від 16 до 18 років
відбувається у іншому порядку.

Відповідно до ст. 27 Закону, зміна громадянства дітей віком від 16 до 18
років у разі зміни громадянства їхніх батьків, а також у разі
усиновлення, може відбуватись тільки за згодою самих дітей. Заява дитини
щодо зміни її громадянства має бути викладена у письмовій формі і
нотаріально засвідчена. Порядок оформлення документів з питань
громадянства визначається у статті 34 Закону про громадянство.

Необхідно також зупинитись ще й на такій проблемі. При натуралізації
іноземців виникає питання про визначення громадянства їхніх дітей. Ці
питання досить детально врегульовані у законодавстві України. Так,
відповідно до ст. 23 Закону, якщо громадянином України стає один із
батьків, а другий залишається іноземцем, дитина може набути громадянство
України за клопотанням про це того з батьків, який набуває громадянство
України, та за згодою другого з батьків. У тому випадку, коли
Іромадянином України стає один із батьків, а другий залишається особою
без громадянства, дитина, яка проживає на території України, стає
громадянином України. Коли ж громадянином України стає один із батьків,
а другий залишається особою без громадянства, дитина, яка проживає поза
межами України, може набути громадянство України за клопотанням про це
того з батьків, який набуває грома-Іство України.

Наступною проблемою, що потребує розгляду, є питання щодо визначення
громадянства дітей при ‘їх усиновленні. Усиновлення базується на певних
засадах і має відповідати встановленим у законодавстві України вимогам.
Усиновлення обов’яз-Іво має здійснюватись лише в інтересах дитини, яку
усиновляють. Усиновлення дітей-громадян України іноземними громадянами
на території нашої держави здійснюється у визначеному у законодавстві
України порядку і за загальними підставами на прохання усиновителя.

При усиновленні дітей одним із найважливіших є питання, що стосується
їхнього громадянства. За законодавством України про усиновлення
громадянство дітей в залежності від різних обставин може як зберігатися,
так і змінюватися. Питання громадянства дітей при їхусиновленні детально
регламентуються ст. 26 Закону «Про громадянство України». Відповідно до
ст. 26 Закону при усиновленні дитини, яка є громадянином України,
подружжям, один з якого є громадянином України, а другий — іноземцем,
така дитина зберігає громадянство нашої держави. Однак за иопотанням
усиновителів такій дитині може бути дозволено змінити громадянство. За
дитиною, якає громадянином У країни та усиновлена особами без
громадянства або подружжям, один з якого є громадянином України, а
другий — особою без громадянства, зберігається громадянство України. У
тому випадку, коли діти уси-

121

новляються іноземцями, за ними зберігається громадянство України. У разі
набуї дітьми громадянства іншої держави, з досягненням 18-річного віку,
вони маю визначитися щодо громадянства України.

У ст. 25 Закону про громадянство регулюється порядок визначення
громадянст дітей, які е іноземцями або особами без громадянства за умови
їх усиновлення. Ва новлено, що дитина, яка є іноземцем або особою без
громадянства і яку усиновляю громадяни України, або над якою встановлено
опіку чи піклування громад України, стає громадянином України.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляє
подруяо або над якою встановлено опіку, піклування, подружжя, один з
якого є громал нином України, а другий — особою без громадянства, стає
громадянином Україн:

Дитина, яка є особою без громадянства і яку усиновляє подружжя, або над
яке встановлено опіку, піклування, подружжя, один з якого є громадянином
У країв стає громадянином України.

Дитина, яка є іноземцем і яку усиновляє подружжя, або над якою
встановлеї опіку, піклування, подружжя, один з якого е громадянином
України, а другий — ін земцем, стає громадянином України за згодою
усиновителів, опікунів, піклувал ників.

Таким чином, аналіз норм законодавства України, що регламентують
відносні громадянства і, зокрема, норм, які регулюють різноманітні
питання набуття і змії громадянства дітей, свідчить про те що, в
законодавстві забезпечується пріорит громадянства України.

§ 5. Органи, що вирішують питання громадянства України, та порядок
вирішення цих питань

Для кожної людини як набуття, так і припинення її громадянства Укра’іни
м наслідком істотні зміни у її правовому становищі.

Значимість цих питань для людини і держави обумовлює потребу детальн
регламентації у законодавстві самого порядку їхнього розгляду і
вирішення.

Основні засади правового регулювання порядку вирішення питань громадянст
визначені в Конституції України. Усебічна й детальна регламентація цих
питаї здійснюється у Законі «Про громадянство України» та в інших
нормативних акт України.

Вирішення всього комплексу питань, пов’язаних із проблемами громадянст
України, віднесено законодавством до компетенції відповідних органів
держави Президента України, Міністерства внутрішніх справ України та
підпорядковані йому органів, Міністерства закордонних справ України,
дипломатичних предста ництв та консульських установ України за кордоном.

Істотне значення для кожної людини і держави інституту громадянства обум
вило необхідність встановити порядок, за яким прийняття рішень у
питаннях гр мадянства віднесено до повноважень глави нашої держави —
Президента Україн Саме Президент України згідно з Конституцією та
Законом «Про громадянст] України» (ст. 28) приймає рішення про: 1)
прийняття до громадянства Україн

122

2) припинення громадянства України. Отже, прийняття рішень у питаннях
громадянства становить прерогативу глави держави. Тому заяви про
вирішення питань щодо громадянства подаються громадянами України,
іноземними громадянами та особами без громадянства на ім’я Президента
України (ст. 34 Закону). Особи, які постійно проживають в Україні,
подають такі заяви через органи внутрішніх справ України. Відповідні
органи внутрішніх справ приймають такі заяви, і разом з необхідними
документами надсилають на розгляд Президента України. Заяви з питань
громадянства України від осіб, які постійно проживають за кордоном,
приймають Міністерство закордонних справ України, дипломатичні
представництва і консульські установи України за кордоном і разом з
необхідними документами надсилають на розгляд Президента України (ст.
29, ЗО, 31 Закону). Відповідно до Закону для попереднього розгляду
питань громадянства Президент України утворює Комісію з питань
громадянства (ст. 35). Така Комісія утворюється на строк повноважень
Президента України, її склад затверджується Указом Президента.

Зараз в Україні діє Комісія з.питань громадянства при Президентові,
утворена 1994р. її склад затверджено Указом Президента України від 9
грудня 1994 р. До складу Комісії входять 11 осіб. Членами Комісії є:
представники Міністерства внутрішніх справ, Міністерства закордонних
справ, відомств, народні депутати, представники громадськості.

Розглядаючи заяви і подання з питань громадянства, Комісія всебічно
оцінює доводи заявника, зміст подання, висновки державних органів, інші
документи, що подані з конкретної справи. Комісія має право вимагати у
справі, що знаходиться у її провадженні, матеріали, документи від
відповідних державних органів і об’єднань громадян, які мають подати
необхідну інформацію у встановлений Комісією строк, утому числі про
можливість працевлаштування, житлового та іншого забезпечення заявника в
Україні. Комісія вносить на розгляд Президента України пропозиції щодо
кожної заяви або подання, а також висновки щодо дотримання вимог
прийняття до громадянства України, які передбачені у статті 16 Закону
«Про громадянство України». Рішення Комісії оформляється протоколом, що
підписується всіма членами Комісії, які брали участь у засіданні (ст.
35).

Відповідно до ст. 29 та 33 Закону «Про громадянство України», питання,
що стосується визначення належності осіб, які проживають на території
України, до громадянства України, віднесено до компетенції Міністерства
внутрішніх справ України і підпорядкованих йому органів в Автономній
Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Зазначені органи
здійснюють також інші повноваження щодо вирішення питань громадянства
України. Вони згідно зі ст. 29 Закону готують подання про втрату
громадянства України особами, які постійно проживають на території
України, а також реєструють припинення громадянства України особами, які
постійно проживають в Україні. Ці ж питання щодо осіб, які постійно
проживають за межами України, вирішують згідно зі ст. ЗО та 33 Закону
Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і
консульські установи України.

У Законі «Про громадянство України» детально регламентується
порядок вирішення питань громадянства, процедура розгляду заяв і подань
з питань грома-

123

дянства, встановлено перелік документів, наявність яких необхідна при їх
вирії ні. Строк розгляду заяви або подання з питань громадянства не
повинен, згід ст. 36 Закону, перевищувати одного року.

Повторні заяви з питань громадянства розглядаються, як правило, по
закінч одного року після попереднього рішення з цього питання.

У разі виникнення істотних обставин, які не були і не могли бути відомі
заяви повторні заяви можуть бути розглянуті і раніше.

Після попереднього розгляду заяв і подань з питань громадянства Комісією
Президентові, вона передає всі матеріали конкретної справи разом зі свс
пропозиціями на розгляд і вирішення Президента України. На основі розп
матеріалів за справою Президент приймає остаточне рішення і видає
відповід правовий акт.

З питань громадянства Президент України видає укази (ст. 36). Зміни в
громал стві настають у день видання указу Президентом України, якщо
указом не встан лено інше. У законодавстві України визначено порядок
виконання прийнятих П зидентом України рішень у питаннях громадянства.
Виконання таких рішень щед основних можна назвати громадянство, правосуб’єктність,
конституційні яципи, права і свободи, обов’язки, гарантії їх дотримання.
Крім того, в літературі самостійних елементів такого статусу відносять
юридичну відповідальність,,

(гереси людини тощо. Усі ці елементи характеризують і безпосередньо
визначають

125

місце Індивіда в суспільстві І державі, тому їх можна включати до струю
конституційно-правового статусу.

Перший елемент — громадянство (підданство) з давніх-давен
стало начальним елементом становища (статусу) індивіда в суспільстві і
державі свідчать джерела, ще в Стародавньому Римі вільні люди мали
різний сп громадянина (патриція) або просто людини (плебея).

Громадянство — це вихідне начало формування як правового статусу людиі
цілому, так і конституційно-правового статусу її зокрема. Саме
громадянство в новлює постійний правовий зв’язок особи і держави.

Другим елементом конституційно-правового статусу людини, що пов’язані
громадянством, є правосуб’єктність особи, тобто її правоздатність і
дієздатній тому числі і конституційна.

До конституційних принципів, що складають третій елемент статусу люди
громадянина, відносять:

рівноправність, тобто рівність у правах і свободах взагалі;
невід’ємність і відчужуваність прав; гуманістичну спрямованість прав і
свобод; загальнодоа ність; безпосередню дію прав і свобод;
гарантованість; заборону незаконного об ження конституційних прав і
свобод; відповідність міжнародно-правовим актаїу ЧДентральне місце у
структурі конституційно-правового статусу людини і г мадянина належить
конституційним (основним) правам і свободам людини і гро дянина. Усі
інші елементи правового статусу ґрунтуються і об’єднуються навю них.

Найголовніше призначення прав і свобод людини — розкриття змісту правов
статусу. Крім того, вони виступають як принцип конституційного устрої
визначають спрямованість діяльності держави (ст. 2 і ст. 18 Конституції
України]

Невід’ємним елементом правового статусу людини є конституційні обов’яз
Обов’язки — це встановлені і закріплені на конституційному рівні види і
м суспільне необхідної поведінки людини і громадянина.

Самостійним і основним елементом конституційно-правового статусу людин
гарантії забезпечення конституційно-правового статусу. Серед гарантій
моя виділити судовий захист прав і свобод людини, правову допомогу
кожній люди гарантії при здійсненні правосуддя тощо.

V—І

§ 2. Система конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні

Права і свободи людини є основним елементом, ядром її правового статусу.
На( ваючи свого закріплення в Конституції України, вони визначають міру
можлиі поведінки, відображають певні її межі, можливість користуватися
благами для заі волення своїх інтересів і потреб.

Конституційні права і свободи мають свою систему й ознаки, що
відрізняють їх І інших прав і свобод. По-перше, вони володіють
верховенством. Усі інші прав свободи повинні відповідати їм. Вони є
правовою базою для прийняття всіх інш прав і свобод, що деталізують їх.
По-друге, конституційні права і свободи є нормаї

126

прямої дії і мають гарантований захист. По-третє, вони базуються на
конституційних принципах рівності для кожного і не можуть обмежуватись
чи скасовуватись.

Класифікація конституційних прав і свобод може здійснюватися за різними
критеріями. Але будь-яка класифікація, як і всякі методи і прийоми
вивчення, має суб’єктивний характер.

У той же час визнаними критеріями класифікації прав і свобод є: єдність
конституційних та пов’язаних з ними прав і свобод; однорідність прав і
свобод незалежно від місця розташування у Конституції чи інших джерелах
конституційного права; відповідність історичному характерові їх
виникнення і розвитку. Закріплюючи права і свободи людини і громадянина,
Конституція України не визначає їх системи, ж передбачає певну
послідовність їх викладення у другому розділі «Права, свободи та
обов’язки людини і громадянина».

Залежно від суб’єкта їх можна поділити на права і свободи людини
(особи), права ісвободи громадянина; права і свободи іноземців та ін.

За характером суб’єктів та формою здійснення права і свободи поділяють
на індивідуальні і колективні (групові). До останніх відносяться право
нації, народу на самовизначення, права національних меншин та деяких
інших категорій населення (дитини, молоді тощо).

Права і свободи поділяють також на основні (конституційні) і додаткові
(конкретизуючі). У літературі існують й інші класифікації. Але в
сучасних умовах найпоширенішою і визнаною класифікацією прав і свобод у
конституційному праві є їх поділ за змістом і сферою дії. Виділяють три
найголовніші види прав і свобод: у сфері особистого життя і безпеки
людини; у сфері державного і суспільно-політичного життя; у сфері
економічної, соціальної і культурної діяльності.

Закріплюючи права і свободи людини і громадянина, інших категорій
населення, Конституція України не визначає їх системи й поділ на різні
групи, але передбачає певну послідовність при їх викладенні.

Виходячи із загальновизнаних у теорії конституційного права критеріїв,
права і свободи людини та інших категорій можна поділити на п’ять
основних груп: особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні
та культурні. Ця класифікація, а також віднесення прав і свобод до тієї
чи іншої групи мають доволі умовний характер. Наприклад, право на працю
можна віднести як до економічних, так і до соціальних прав.

До особистих (громадянських) прав і свобод людини відносять у першу
чергу: право на життя, на повагу до її гідності, свободу та особисту
недоторканність, свободу думки і слова, світогляду і віросповідання,
свободу пересування тощо.

Політичні права і свободи людини і громадянина включають, насамперед:
право на участь в управлінні державними справами, на об’єднання у
політичні партії та громадські організації, на проведення зборів,
мітингів, демонстрацій, виборчі права та деякі інші.

До економічних, соціальних та культурних прав людини відносять, зокрема:
право на власність, на заняття підприємницькою діяльністю, право на
працю та пов’язані з нею інші трудові права, право на освіту, на житло,
на охорону здоров’я та інші.

III!

127

Більш детальний аналіз зазначених прав і свобод подається в наступних
розді підручника.

Але при визначенні тієї чи іншої системи прав і свобод людини в Україні
слід ви дити з того, що для розвитку національного законодавства з прав
людини в кожі країні, в тому числі і в Україні, велике значення мають
загальновизнані міжнаро, стандарти (нбрми) з цих питань.

У**Міжнародні договори й угоди з прав людини, які офіційно визнаються
державо стають обов’язковими для виконання. Це положення набуло свого
закріпленні Конституції України, у відповідності зі ст. 9 якої чинні
міжнародні договори, згс на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, є частиною національне законодавства.

Загальновизнано, що найбільший розвиток прав і свобод людини у світове
масштабі почався після Другої світової війни зі створенням Організації
Об’єднай Націй, членом і засновником якої є Україна. У прийнятому
Статусі ООН був закрі лений обов’язок держав здійснювати співробітництво
у розвиткові поваги до пр людини й основних свобод без жодної
дискримінації.

Одним із найперших найважливіших актів міжнародно-правового значення сі
ла Загальна декларація прав людини, день прийняття якої 10 грудня 1948
року огол шено всесвітнім Днем прав людини. Декларація складається з
преамбули і ЗО стате У першій статті проголошено: «Всі люди народжуються
вільними і рівними в сво правах. Вони наділені розумом і совістю і
повинні діяти стосовно один одного в д) братерства.» Принцип вільності і
недискримінації людини незалежно від рас кольору шкіри, мови, релігії,
політичних переконань та інших ознак передбачаєтьі в другій статті
Декларації. У наступних статтях Загальної декларації ВИЗНЗЧЄЕ
громадянські (особисті) і політичні права (ст. ст. 3-21), викладені в
семи наступні статтях (ст. ст. 22-28) економічні, соціальні і культурні
права.

Незважаючи на те, що норми цього нормативного акта міжнародного праї
мають декларативний характер і не передбачено механізмів забезпечення
виконані; встановлених норм, Загальна декларація відіграла важливу роль
і продовж) визначати напрями, найголовніші критерії (стандарти) з прав
людини для їх досяі нення у всіх країнах світу.

Продовженням встановлення загальновизнаних стандартів з прав людини стал
прийняття Генеральною Асамблею ООН 16 грудня 1966 року ще двох актів:
Мі» народного Пакту про економічні, соціальні та культурні права і
Міжнародного паю про громадянські та політичні права, а також
факультативного протоколу д останнього.

Усі ці документи визнані і ратифіковані Україною.

Загальну декларацію прав людини і вказані міжнародні пакти разом з
ФакулІ тативним протоколом у дипломатичній роботі і літературі
об’єднують під єдиної назвою «Міжнародний білль прав людини», або
«Міжнародна хартія прав людини»;

Поряд з цими найважливішими нормативними актами Генеральною АсамблеєІ
ООН та іншими її органами й організаціями прийняті інші міжнародні
документи прав людини (конвенції, угоди, рекомендації тощо), більшість з
яких визнай Україною. Ці документи (залежно від змісту) можна об’єднати
у кілька груп:

128

найголовніші природні та інші права і свободи людини;

права народів, окремих груп населення та запобігання дискримінації:
Декларація пропадання незалежності колоніальним країнам і народам;
Конвенція про права дитини 1989 р.; Конвенція про право народів на мир
1984 р.; Декларація про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок
1967 та інші;

вимоги щодо запобігання злочинам проти людства, рабства, торгівлі людьми
та їх експлуатації: Конвенція про запобігання злочинам геноциду і
відповідальність за нього 1948 р.; Конвенція про примусову працю тощо;

права людини у сфері правосуддя та захисту від зловживань з боку
державних органів та їх посадових осіб: Кодекс поведінки посадових осіб
з підтримання правопорядку 1979 р.; Декларація основних принципів
правосуддя щодо жертв злочину і зловживання владою 1985 р. та інші.

Наведені найважливіші загальновизнані стандарти з прав людини
обумовлюють як розвиток конституційно-правового регулювання прав і
свобод людини в Україні, так і практику їх застосування та захист від
порушень.

§3. Громадянські (особисті) права і свободи людини

Ці права і свободи становлять першооснову конституційно-правового
статусу людини і громадянина. Більшість із них є природними,
невід’ємними правами людини і громадянина, які не можуть бути обмежені.

Особисті права і свободи людини закріплені в значній кількості статей
Конституції України, які відповідають міжнародним стандартам.

; До цієї групи прав і свобод відносяться: права людини на життя та його
захист, на повагу до її гідності, на свободу та особисту
недоторканність, на невтручання в особисте життя та таємницю листування,
на недоторканність житла, на свободу думки і слова, свободу світогляду і
віросповідання, свободу пересування та проживання.

1. Право на життя та його захист. Це право є найголовнішим невід’ємним
правом кожної людини. Воно є першоосновою, яка дозволяє людині володіти
всіма іншими правами та свободами. Це право передбачене міжнародними
правовими актами з прав людини. Вперше в Україні це право знайшло своє
закріплення в Конституції України 1996 року, ст. 27 якої передбачає, що
кожна людина має невід’ємне право на життя, і ніхто не може бути
свавільно його позбавлений. Конституційний обов’язок захищати життя
людини покладений насамперед на державу.

У той же час кожна людина має право захищати своє життя і здоров’я, а
також жита і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

Держава забезпечує право на життя людини різними заходами в галузі
охорони здоров’я, охорони праці, пожежної та екологічної безпеки,
боротьби із злочинністю.

Кримінальним кодексом України визначені злочини проти життя і здоров’я
людини, за які передбачаються різні покарання, за найтяжчі з яких за
вироком суду призначається позбавлення волі, а у виняткових випадках —
смертна кара.

З правом на життя тісно пов’язане питання про смертну кару. У
Конституції України це положення не знайшло свого відображення. У той же
час низкою міжнародно-правових актів і чинним кримінальним
законодавством України передбачені випадки і вимоги щодо застосування
смертної кари.

129

Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права пер
бачається позбавлення життя державою на законних підставах — за вироком
с про страту за скоєння особливо небезпечного злочину (ст. 6).
Підставами г бавлення життя, що передбачені Європейською конвенцією з
прав людини, є: зах будь-якої людини від незаконного насильства;
здійснення правомірного арешту запобігання втечі особи, що законно
тримається під вартою; правомірне вж право з метою придушення бунту чи
заколоту (ст. 2). Смертна кара на сьогодні іс у понад ста країнах світу.

Однак у світі поширюється негативне ставлення до смертної кари і вживаєт
заходів щодо її скасування. Рекомендації щодо відмови від застосування
смерт кари у мирний час передбачені Другим Факультативним протоколом до
Міжнар ного пакту про громадянські і політичні права та Протоколом № 6
до Європейсь конвенції з прав людини. В Україні, яка є членом Ради
Європи і визнає міжнаро угоди, обговорюється можливість скасування
смертної кари у мирний ч Прийнято рішення про введення мораторію на
застосування смертної кари і внес ня відповідних змін до законодавчих
актів, насамперед до Кримінального коде: України.

З правом на життя тісно пов’язаний захист людини від злочинів проти миру
і лв ства, якими є війни, воєнні злочини, геноцид. Ці питання не знайшли
св депутатів минулих скликань
(11-го, 12-го, 13-го), або 33,71 відсотка; 36 — жінок (7,9 відсотка), 11
народних депутатів з числа молоді до ЗО років (2,48 відсотка).

Найхарактернішою ознакою складу Верховної Ради України чотирнадцятого
скликання, як і тринадцятого, е виключно високий освітній і професійний
рівень народних депутатів України: 423 народних депутати, або 95,49
відсотка мають вищу

178

освіту, 6 або 1,35 відсотка — незакінчену вищу освіту, 12 або 2,71
відсотка — середню спеціальну.

Серед народних депутатів, які були у складі Верховної Ради тринадцятого
скликання, 400 народних депутатів (або 96,6 відсотка) також мали вищу
освіту, 5 — незакінчену вищу, 4 — середню спеціальну.

Ряд народних депутатів Верховної Ради чотирнадцятого скликання мають
наукові ступені і вчені звання, зокрема 71 (16,03 відсотка) народний
депутат має науковий ступінь кандидата і 34 (7,67 відсотка) — доктора
наук; 24 народних депутати (5,42 відсотка) мають вчене звання доцента і
22 (4,97 відсотка) — професора, 14 народних депутатів є академіками НАН
України та інших академій, 9 — членами-кореспондентами НАН України та
інших академій.

Близько половини депутатів Верховної Ради України двох останніх скликань
(тринадцятого і чотирнадцятого) мають гуманітарні професії за освітою,
зокрема економісти, юристи, фахівці освіти, культури та мистецтва,
засобів масової інформації. У парламенті чотирнадцятого скликання
помітно збільшилась кількість юристів, фахівців засобів масової
інформації, соціологів, психологів, політологів та інших фахівців
гуманітарної сфери (табл. 2).

Таблиця 2

Склад Верховної Ради України

чотирнадцятого скликання за фахом

(станом на 6.08.1998р.)

Професія Кількість народних депутатів

осіб %

Інженер

Освітянин

Економіст

Юрист

Аграрник

Хімік, фізик, математик

Журналіст

Митець

Військовослужбовець

Гірник

Технік, технолог

Транспортник

Соціолог, психолог, політолог

Робітник

Немає професії за освітою

Фахівець лісового господарства

120

27,15

17,87

12,44

10,64

8,60

4,52

2,94

2,26

1,81

1,58

1,36

0,68

0,45

179

Закінчення табя.2

Кількість народних депутатів

Професія

осіб %

Гідролог, геолог, метеоролог, геодезист
2 0,45

Еколог, біолог
2 0,45

Управлінець
2 0,45

Енергетик, металург, машинобудівник 1
0,23

Невизначені
1 0,23

Усі народні депутати, починаючи з чотирнадцятого скликання, працюють у
Верховній Раді на постійній основі. Більша частина народних депутатів
тринадцятого скликання (95,8 відсотка) також працювала на постійній
основі, але окремі народні депутати займали державні посади у
міністерствах і державних комітетах,)1 місцевих державних адміністраціях
або обіймали посади працівників профспілок, директорів підприємств.

Високий професійний рівень більшості народних депутатів, їх робота в
парламенті на постійній основі поєднується з відносно молодим для
політиків віком (табл. 3).

Таблиця)

Склад Верховної Ради України чотирнадцятого скликання за віком народних
депутатів

(станом на 6.08.1998р.)

Кількість народних депутатів

Бік, років

осіб %

ДоЗО 11 2,48

31—40 91 20,54

41—50 206 46,5

51—60 104 23,48

Старші 60 31 7

Ефективність роботи парламенту значною мірою залежить від його
структурованості, а вона, в свою чергу, — від партійної приналежності
народних депутатів (табл. 4). У Верховній Раді чотирнадцятого скликання
більше третини народиш депутатів (139 осіб) позапартійні. Найбільш
масовими, численними і впливовими партіями в парламенті в особі
відповідних народних депутатів із числа членів цих партій є Комуністична
партія України (115), Народний рух України (42), Народно-демократична
партія (28), Всеукраїнське об’єднання «Громада» (20), Партія Зелених
України (19).

180

Таблиця 4

Склад Верховної Ради України чотирнадцятого скликання за партійністю

(станом на 6.08.1998 р.)

ПолІти’ІІІз пси? ті я Кількість народних депутатів

осіб %

і Комуністична партія України 115 25,96

І Народний рух України 42 9,48

1 Народно-демократична партія України 28
6,32

Всеукраїнське об’єднання «Громада» 20
4,51

Партія Зелених України 19 4,29

Соціалістична партія України 16 3,61

Соціал-демократична партія України (об’єднана) 13
2,93

Селянська партія України 12 2,71

Прогресивна соціалістична партія України 11
2,48

Аграрна партія України 8 1,81

Партія «Реформи і порядок» 3 0,68

Конгрес українських націоналістів 3 0,68

Християнсько-демократична партія України 2
0,45

Партія регіонального відродження України 2
0,45

Українська республіканська партія 1 0,23

Партія «Союз» 1 0,23

Партія «Міжрегіональний блок реформ» 1
0,23

Українська партія справедливості 1 0,23

Демократична партія України 1 0,23

Соціал-національна партія України 1 0,23

Ліберальна партія України 1 0,23

Українська християнсько-демократична партія 1
0,23

Християнсько-народний союз 1 0,23

Партійність народних депутатів є основою утворення фракцій, але вона,
однак, не єототожненням фракційності, оскільки фракції об’єднують
депутатів, які належать до різних партій (табл. 5) і навіть безпартійних
народних депутатів.

Верховна Рада України в цілому успішно функціонує, але ще перебуває на
початковій стадії свого розвитку щодо структуризації. Найбільш
актуальними проблемами подальшого розвитку і вдосконалення українського
парламентаризму є структуризація всього складу парламенту на партійній
основі; представництво у парламенті значно більшої кількості юристів і
економістів, жінок, молоді, робітників і селян; удосконалення виборчої
системи; забезпечення значного рівня

181

Таблициі

Депутатські фракції у Верховній Раді України чотирнадцятого скликання

(станом на 6.08.1998р.)

Депутатські фракції

Кількість депутатів

Фракція Комуністичної партії України (фракція комуністів)

Фракція Народного Руху України

Фракція блоку Соціалістичної та Селянської партій України

Фракція Партії зелених України

Фракція Народно-демократичної партії України (фракція НДП)

Фракція «Громада»

Фракція Соціал-демократичної партії України

(об’єднаної) (фракція СДПУ(о))

Фракція Прогресивної соціалістичної партії

122

124

наступництва у складі парламенту у процесі виборів, оскільки його
оновлення більш ніж наполовину об’єктивно вимагає досить тривалого часу
(до одного-двох років: для досягнення парламентаріями необхідного
професійного рівня.

Конституція України 1996 р. в цілому залишила загальну структуру
Верховної Ради без змін (у вигляді однопалатного парламенту), але значно
оновила окремії інститути. Найважливішими віхами української
парламентської реформи є припинення існування Президії Верховної Ради
України як постійно діючого органу загальної компетенції, перетворення
постійних комісій Верховної Ради у комітети Верховної Ради, формування
Рахункової палати, створення інституту Уповноваженого Верховної Ради з
прав людини та ряду інших інститутів, зокрема інституту найстарішого за
віком народного депутата для відкриття першого засідання першої сесії
Верховної Ради та для здійснення процедури складення присяги народними
депутатами, інституту представника Президента України у Верховній Раді
та інших,

Започатковано створення ряду елементів інфраструктури Верховної Ради:
Парламентське видавництво, Парламентська бібліотека, Інститут
законодавства, друковані органи — журнал «Віче», газета «Голос України»
та ряд інших.

Відповідно до статті 88 Конституції України Верховна Рада України обирає
зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і
заступника Голови Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради України має такі повноваження: веде засідання
Верховної Ради України; організує підготовку питань до розгляду на Ті
засіданнях; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; представляє
Верховну Раду Укра’іни у відносинах з іншими органами державної влади
України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату
Верховної Ради України.

182

Верховна Рада затверджує перелік комітетів, обирає голів цих комітетів.
Комітети 1 здійснюють законопроекту роботу, готують і попередньо
розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України.

Перелік комітетів Верховної Ради України чотирнадцятого скликання

(станом на 6.08.98 р.) Комітет з питань правової реформи

Комітет з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та
діяльності рад Комітет з питань соціальної політики та праці Комітет з
питань охорони здоров’я, материнства та дитинства Комітет з питань
молодіжної політики, фізичної культури і спорту Комітет з питань науки і
освіти Комітет з питань культури і духовності

Комітет з питань економічної політики, управління народним
господарством, власності та інвестицій

Комітет з питань бюджету

Комітет з питань фінансів і банківської діяльності Комітет з питань
промислової політики

Комітет з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та
ядерної безпеки Комітет з питань будівництва, транспорту і зв’язку
Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин Комітет у
закордонних справах і зв’язках з СНД

Комітет з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації
наслідків Чорнобильської катастрофи

Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та
боротьби з організованою злочинністю і корупцією Комітет з питань
національної безпеки і оборони

Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та організаційної роботи
Верховної Ради України

Комітет з питань свободи слова та інформації

Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин
Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів

Кожен комітет, який очолює роботу над певним законопроектом чи проектом
іншого акта Верховної Ради України, узагальнює та систематизує
пропозиції, поправки і висновки інших комітетів, окремих народних
депутатів і готує їх до розгляду Верховною Радою України.

Для здійснення законопроектних та інших функцій комітетам надаються,
зокрема, такі права:

публікувати у пресі до винесення на розгляд Верховної Ради України у
першому читанні законопроекти, що належать до їх компетенції, і
звертатися до наукових установ і організацій, громадян та їх об’єднань з
пропозицією висловити свою думку щодо них. У разі опублікування
законопроекту повинні бути вказані всі автори його в цілому та його
структурних частин, а також ініціатори його внесення;

укладати договори з науковими установами, навчальними закладами та
спеціалістами про науково-інформаційний пошук, розробку, доопрацювання
та експертизу законопроекту, залучати до цієї роботи працівників
міністерств і відомств,

183

місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування;

вносити пропозиції щодо проведення всеукраїнського референдуму.

Було б доцільно, щоб комітети мали право вносити пропозиції щодо порядк|
денного пленарних засідань Верховної Ради України, робити на них
доповіді! співдоповіді з питань, віднесених до їх компетенції, визначати
доповідачів! співдоповідачів; щоб комітети мали право звертатися у
встановленому законоіі порядку з питань, віднесених до їх відання, до
Голови Верховної Ради Україщ Президента України, Кабінету Міністрів
України, а також до керівників органів, що утворюються або
затверджуються Верховною Радою України, інших установ, закладів,
організацій і підприємств незалежно від форм власності.

Комітети повинні нести певні обов’язки, насамперед щодо якісної і
своєчасно! підготовки законопроектів, висновків і рекомендацій,
виконання доручень Верхс* ної Ради України.

Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати таш
тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду
питань. Крік того, для проведення розслідування з питань, що становлять
суспільний інтерес Верховна Рада України може створювати тимчасові
слідчі комісії, якщо за щ проголосувало не менш як одна третина від її
конституційного складу.

Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її
тимчасовю спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюється
законом.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини призначаєтьсі
Верховною Радою для здійснення парламентського контролю за додержання*
конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101 Конституції).

Рахункова палата створюється для контролю за використанням кошти
Державного бюджету України від імені Верховної Ради України.

Для ефективного функціонування нових і оновлених структур Верховної Раді
України першочерговим є зміцнення правової бази її діяльності, зокрема
прийнятті законів про Регламент, про комітети Верховної Ради та ряду
інших; створенні відносно цілісної інфраструктури парламенту; широке
залучення до здійснена законодавчих, установчих і контрольних функцій
Верховної Ради відповідна фахівців; забезпечення тісної взаємодії
Верховної Ради України та її органів іншими органами державної влади,
насамперед з Президентом України, органам місцевого самоврядування та
об’єднаннями громадян.

§ 3. Функції і повноваження Верховної Ради України

Верховна Рада України здійснює ряд функцій і має для їх реалізації
відповіди повноваження, передбачені Конституцією і законами України.
Визначення парла менту як органу законодавчої влади обумовлено
насамперед назвою однієї з йог функцій (законодавчої функції), яка є
пріоритетною (провідною), але далеко н єдиною.

Множинність функцій парламенту не суперечить його природі як орган
законодавчої влади. Вона зумовлена тим, що парламент, як і інші органи
державне влади, у властивих йому формах бере участь у здійсненні ряду
функцій держави, я об’єктних, зумовлених змістом діяльності держави
(політичної, економічно

184

соціальної, культурної, екологічної), так і інших функцій, зокрема
«технологічних», владних функцій (законодавчої, установчої тощо).
Головними функціями Верховної Ради є:

а) законодавча функція;

б) установча (державотворча, організаційна) функція;

в) функція парламентського контролю.

До парламентських функцій почасти відносяться також бюджетно-фінансова,
представницька, функція міжпарламентських зв’язків тощо. Верховна Рада,
як правило, здійснює ці функції, але вони не вважаються головними серед
її основних функцій.

Пріоритетною функцією Верховної Ради є, природно, її законодавча
функція. У загальних рисах вона являє собою передбачений Конституцією
напрям діяльності Верховної Ради, який полягає у прийнятті законів,
внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу,
скасуванні або у призупиненні їх дії.

Складовою частиною цієї функції є також законопроектна діяльність,
внесення законопроектів на розгляд Верховної Ради та їх обговорення, а
також видання законів, наукові дослідження, зокрема, з проблем
ефективності і розвитку законодавства, наукова експертиза законопроектів
тощо.

Тривалий час до законодавчої функції Верховної Ради відносився й ряд
інших видів законодавчої діяльності: прийняття Конституції, офіційне
тлумачення законів, офіційне їх оприлюднення тощо.

Нині прийняття Конституції визнано пріоритетним правом народу. Офіційне
тлумачення Конституції та законів України відповідно до ст> 150
Конституції здійснює нині Конституційний Суд України, а підписання
законів і їх офіційне оприлюднення — Президент України (ст. 94).

Пріоритетним напрямом законодавчої функції Верховної Ради є внесення
змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом
XIII Конституції, та прийняття законів (ст. 85).

, Законопроект про внесення змін до Конституції може бути поданий до
Верховної Ради Президентом України або не менш як третиною народних
депутатів України від конституційного складу Верховної Ради (ст. 154
Конституції). Законопроект про внесення змін до Конституції України,
крім розділу І «Загальні засади», розділу НІ «Вибори. Референдум» і
розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попередньо
схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради,
вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради за
нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу
Верховної Ради.

Порядок внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції має значно
складнішу процедуру, оскільки ці розділи стосуються основ
конституційного ладу і стабільності самої Конституції. Відповідно до ст.
156 Конституції законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні
засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін
до Конституції України» подається до Верховної Ради Президентом України
або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради
і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради, затверджується всеукраїнським
референдумом, який призначається Президентом України.

185

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядава
Верховною Радою і не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради
не менш як через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

З метою забезпечення стабільності Конституції, Верховна Рада протягом
строк; своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі
положення Конституції (ст. 158).

Основним змістом законодавчої функції Верховної Ради є, звичайно,
прийняти законів.

Із змісту Конституції випливає, що Верховна Рада може приймати закон з
будь якого питання у межах своїх повноважень, за винятком тих, які
вирішуютьа виключно всеукраїнським референдумом.

Разом з тим, Конституцією передбачається коло питань, які регулюються
виключно законами України. Згідно зі ст. 92 Конституції виключно
законами Україна зокрема визначаються: права і свободи людини і
громадянина, гарантії цих праві свобод; основні обов’язки громадянина;
громадянство; правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без
громадянства; права корінних народів і національнії! меншин; порядок
застосування мов. Основну групу питань виключно законодавчого
регулювання складають екологічні, соціальні, культурні та економічні
питання. Так, виключно законами України визначаються: засади
використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони,
континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та
експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку; основи соціального
захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці
і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства;
виховання, освіти, культури й охорони здоров’я; екологічної безпеки;
правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва;
правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання; засади
зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; засади
регулювання демографічних і міграційних процесів.

Виключно законами визначаються основи політичної системи, організація і
діяльність органів державної влаци і місцевого самоврядування, зокрема,
засади утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань
громадян, засобів інформації; організація і порядок проведення виборів і
референдумів; організація і порядок діяльності Верховної Ради, статус
народних депутатів; організація і діяльність органів виконавчої влади,
основи державної служби, організації державної статистики та
інформатики; судоустрій, правосуддя; статус суддів, засади судової
експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і
слідства, органів і установ виконання покарань; основи організації і
діяльності адвокатури.

Також лише законами визначаються: територіальний устрій України; засади
місцевого самоврядування; статус столиці України; спеціальний статус
інших міст; правовий режим державного кордону; основи національної
безпеки, організації Збройних Сил і забезпечення громадського порядку;
правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної
екологічної ситуації.

Традиційним є також законодавче визначення засад цивільно-правової
відповідальності; діянь, які є злочинами, адміністративними або
дисциплінарними правопорушеннями та відповідальність за них. 186

Крім того, виключно законами встановлюються: Державний бюджет і бюджетна
система України; система оподаткування, податки і збори; засади
створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та
інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також статус
іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення
внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних
цінних паперів, їх види та ін. Законами також встановлюються: порядок
використання і захисту державних символів; військові звання,
дипломатичні ранги та інші спеціальні звання; державні нагороди;
державні свята; одиниці ваги, міри і часу, порядок встановлення
державних стандартів; порядок утворення і функціонування вільних та
інших спеціальних зон, що мають економічний або міграційний режим,
відмінний від загального, та оголошується амністія (ст. 92 Конституції).

Іншою не менш важливою функцією Верховної Ради з числа її головних
функцій є установча (державотворча) функція. Пріоритетними напрямами
діяльності парламенту щодо здійснення цієї функції є, звичайно,
формування або участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, а
також формування власних парламентських структур: призначення чи обрання
на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення
з посад осіб інших органів державної влади, сприяння формуванню органів
місцевого самоврядування; вирішення питань, що стосуються інших
елементів (атрибутів) механізму держави: територіального устрою,
Збройних Сил та інших складових механізму держави.

Таким чином, основними напрямами діяльності Верховної Ради у здійсненні
установчої функції є:

а) участь у формуванні органів виконавчої влади;

б) формування органів судової влади;

в) створення парламентських структур;

г) участь у формуванні інших органів державної влади та державних
організацій; ґ) вирішення питань територіального устрою України і
забезпечення формування

органів місцевого самоврядування.

Пріоритетним напрямом установчої функції парламенту є призначення
виборів Президента у строки, передбачені Конституцією.

Обрання Президента відповідно до ст. 103 Конституції здійснюється
громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого
права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.

Роль парламенту у формуванні органів виконавчої влади за чинною
Конституцією істотно змінилася, але він не відсторонений від цього
напряму державотворчого процесу. Верховна Рада, зокрема, вирішує питання
про надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра,
може прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, яка має наслідком
відставку Кабінету Міністрів (ст. 87, 115 Конституції), розглядає і
приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів;
вирішує питання про надання згоди на призначення на посаду та звільнення
з посади Президентом України Голови Антимонопольного комітету, Голови
Фонду державного майна; Голови Державного комітету телебачення і
радіомовлення.

187

Але найширші і найвагоміші державотворчі функції і повноваження Верховні
Рада України має у формуванні органів судової влади і прокуратури. Вона
відповідно до ст. 85 Конституції обирає суддів безстрокове; призначає
третину складу Конституційного Суду України, вирішує питання щодо
надання згоди на призначенні Президентом України на посаду Генерального
прокурора, висловлює недовір; Генеральному прокуророві, що має наслідком
його відставку з посади.

Верховна Рада України здійснює також ряд установчих функцій у формуванні
власних (парламентських) органів та інших структур, які здійснюють не лш
внутріпарламентські, але й загальнодержавні функції. Зокрема, Верховна
Рал призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної
Ради з прав людини; призначає на посади та звільняє з посад голову та
інших членів Рахункове! палати; обирає зі свого складу Голову Верховної
Ради, Першого заступника І заступника Голови Верховної Ради та відкликає
їх; затверджує перелік комітет Верховної Ради, обирає голів цих
комітетів; створює тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії,
призначає на посаду та звільняє з посади керівника апарату Верховної
Ради України, затверджує структуру її апарату.

Важливе місце в установчій діяльності Верховної Ради посідають
повноваженні щодо формування, поряд з органами законодавчої, виконавчої
і судової влади, інших органів державної влади.

Зокрема, Верховна Рада призначає на посаду та припиняє повноваження
членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;
призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення
і радіомовлення, якає позавідомчим органом державної влади; призначає на
посаду та звільняє з посади Голову Національного банку України за
поданням Президента України; призначає та звільняє половину складу Ради
Національного банку України.

Поряд з цими видами державотворчої (установчої) діяльності Верховна Рада
затверджує відповідно до Конституції (п. 22, ст. 85) загальну структуру,
чисельність та визначає функції Збройних Сил, Служби безпеки, інших
утворених відповідно до законів України військових формувань, а також
Міністерства внутрішніх справ України.

Багатогранні державотворчі (установчі) функції Верховної Ради також у
сфері | територіального устрою і місцевого самоврядування.
”

До повноважень Верховної Ради України у цій сфері належать, зокрема,
утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст,
віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і
перейменування населених пунктів і районів. Інші найважливіші питання
територіального устрою загальнодержавного і місцевого значення
вирішуються референдумами.

Відповідно до ст. 73, 85 Конституції України виключно всеукраїнським
референдумом вирішується питання про зміну території України, який
призначає Верховна Рада України.

Крім того, Верховна Рада приймає закони про територіальний устрій
України, про правовий режим державного кордону, про статус столиці
України та спеціальний статус інших міст.

Верховна Рада має право дострокового припинення повноважень Верховної
Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного
Суду України 188

про порушення нею Конституції України або законів України; призначення
позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Істотними повноваженнями Верховної Ради в галузі місцевого
самоврядування є призначення чергових та позачергових виборів до органів
місцевого самоврядування та прийняття законів про засади місцевого
самоврядування.

Багатогранною за змістом і формами є бюджетно-фінансова діяльність
Верховної Ради, її місце в системі функцій Верховної Ради визначається
неоднозначної вона вважається як однією з основних функцій Верховної
Ради, так і складовою законодавчої та контрольної функцій.

Верховна Рада України затверджує законом Державний бюджет України та
вносить у відповідній формі до нього зміни, здійснює контроль за його
виконанням, приймає рішення щодо звіту про його виконання (ст. 85
Конституції).

Відповідно до Конституції (ст. 95) бюджетна система У країни будується
на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного
багатства між громадянами ітериторіальними громадами.

Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які
видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове
призначення цих видатків.

Держава прагне до збалансованості бюджету України. Поряд з Державним
бюджетом і бюджетною системою Верховна Рада встановлює грошову одиницю
України, якою за Конституцією (ст. 99) є гривня.

Важливе місце в діяльності Верховної Ради України, як і парламентів
інших країн, посідає парламентський контроль. Контрольна діяльність
парламенту досить багатогранна. Якщо установча (державотворча)
діяльність за чинною Конституцією значною мірою відійшла від Верховної
Ради України до Президента України як глави держави, особливо у
формуванні органів виконавчої влади, то традиційна — функція
парламентського контролю не лише залишилась за нею, але й певною мірою
збагатилась.

Основними напрямами контрольної діяльності Верховної Ради є:

а) контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України;

б) парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод
людини і громадянина та ‘їх захист;

в) бюджетно-фінансовий контроль;

г) прийняття рішення Верховною Радою про направлення запиту до
Президента Укра’іни;

ґ) запит народного депутата України на сесії Верховної Ради;

д) парламентський контроль за діяльністю органів прокуратури;

е) здійснення парламентського контролю з окремих питань безпосередньо
або через тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії.

Одним з пріоритетних напрямів парламентського контролю є контроль за
діяльністю Кабінету Міністрів, який підконтрольний і підзвітний
Верховній Раді. Це зумовлено функціями і повноваженнями Кабінету
Міністрів як вищого органу у системі органів виконавчої влади.
Відповідно до ст. 116 Конституції Кабінет Міністрів забезпечує державний
суверенітет і економічну самостійність України,

189

здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання
Конституції: законів України, актів Президента України.

Основною формою парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністри
України є розгляд і заслуховування звітів Кабінету Міністрів про свою
діяльність.

Одними з найважливіших напрямів діяльності Верховної Ради щодо
здійсненні парламентського контролю є бюджетно-фінансовий контроль і
контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і
громадянина. Відповідно до ст.) Конституції контроль за використанням
коштів Державного бюджету України ви імені Верховної Ради здійснює
Рахункова палата.

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод
людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з
прав людини.

Однією з основних традиційних форм парламентського контролю є запити
-парламентські і депутатські. Зокрема, відповідно до Конституції України
(ст. 85І Верховна Рада України може прийняти рішення про направлення
запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи
народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо
підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу
Верховної Ради.

Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради звернутися із
запитом до органів Верховної Ради, до Кабінету Міністрів, до керівників
іншш органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а
також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на
території України, незалежно від підпорядкування і форм власності.

При цьому керівники органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов’язані
повідомити народного депутата України про результати розгляду його заяви
(ст. 86 Конституції).

Поряд із законодавчою, установчою та контрольною функціями, як головними
функціями парламенту, Верховна Рада України, як і парламенти багатьох
країн, здійснює й ряд інших функцій. Це, насамперед функції, аналогічні
функціям держави, зокрема, з числа об’єктних функцій, тобто тих, що
опосередковують собою зміст діяльності держави. Головними об’єктними
функціями держави є, зокрема, політична, економічна, соціальна,
культурна, екологічна — з числа внутрішнії функцій і захисна (оборонна),
зовнішньополітична, зовнішньоекономічна та ін. -з числа зовнішніх
функцій держави.

Зокрема, Верховна Рада як орган законодавчої влади здійснює серед
внутрішніх функцій: політичну, економічну, соціальну, культурну та
екологічну функції, а серед зовнішніх — оборонну, зовнішньополітичну,
зовнішньоекономічну та інші зовнішні функції.

Не всі з цих функцій і відповідних повноважень Верховної Ради системно
закріплено в Конституції і законах України, але в цілому вони мають
нормативно-правове закріплення і насамперед конституційне.

Про політичну функцію Верховної Ради свідчать, зокрема, такі її
повноваження, передбачені Конституцією України, як визначення засад
внутрішньої і зовнішньої політики; заслуховування щорічних та
позачергових послань Президента про внутрішнє і зовнішнє становище
України; розгляд і прийняття рішень щодо схвалення програми діяльності
Кабінету Міністрів (ст. 85 Конституції) тощо. 190

І наявність у Верховної Ради економічної, соціальної, культурної та
інших [“відповідних внутрішніх функцій свідчать такі її повноваження, як
затвердження | загальнодержавних програм економічного,
науково-технічного, соціального, націо-ьно-культурного розвитку і
довкілля; затвердження переліку об’єктів права вної власності, що не
підлягають приватизації; визначення правових засад [шучення об’єктів
права приватної власності; прийняття відповідних законів, ІИфема, про
правовий режим власності; про правові засади і гарантії |
підприємництва; правил конкуренції та норми антимонопольного
регулювання; з І основ соціального захисту, про форми і види пенсійного
забезпечення; засади І регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї,
охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури
і охорони здоров’я, екологічної безпеки х 85 Конституції).

ІПро зовнішні функції Верховної Ради свідчать такі її повноваження, як
надання ‘Верховною Радою у встановлений законом строк згоди
на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсацію
міжнародних договорів України; затвердження протягом двох днів з моменту
звернення Президента України указів про введення воєнного стану в
Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або кову мобілізацію,
про схвалення рішення про надання військової допомоги ‘Іншим державам,
про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про
допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію Укра’іни.

§4. Основні форми діяльності Верховної Ради України

У становленні парламентаризму майже кожної країни одним з найскладніших,
найтриваліших і найважчих є встановлення певної системи, порядку в
роботі її парламенту. Це зумовлено багатьма факторами: змістом і формами
його роботи, складом і структурою, статусом і особистими рисами
парламентаріїв тощо.

Першочергове значення у встановленні порядку роботи парламенту має його
нормативно-правове визначення. Порядок роботи Верховної Ради, а також її
органів та посадових осіб визначається Конституцією, Регламентом
Верховної Ради, а надалі Законом про Регламент Верховної Ради, законами
України про комітети Верховної Ради, про статус народного депутата
України, іншими законодавчими актами.

Відповідно до цих правових актів основними організаційними
(організаційно-правовими) формами роботи Верховної Ради є її сесії і
засідання. Верховна Рада, зазначається у чинній Конституції, працює
сесійно (ст. 82).

Сесії Верховної Ради України поділяються на чергові і позачергові.
Чергові сесії Верховної Ради починаються першого вівторка лютого і
першого вівторка вересня. У зв’язку з конституційною визначеністю щодо
часу свого початку чергові сесії не скликаються.

Позачергові сесії Верховної Ради із зазначенням порядку денного
скликаються Головою Верховної Ради на вимогу не менш як третини народних
депутатів від конституційного складу Верховної Ради або на вимогу
Президента. У разі введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні
Верховна Рада збирається у дводенний строк без скликання (ст. 83
Конституції).
^

У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради під час воєнного чи
надзвичайного стану її повноваження тривають до дня першого засідання
першої сесії Верховної Ради, обраної після скасування воєнного чи
надзвичайного стану.

Проекти законів, постанов та інші документи поширюються серед депутатів
пії час їх реєстрації.

Порядок денний чергової сесії Верховної Ради затверджується на кожну
чергові сесію. Цей документ включає, як правило, два розділи: перший —
питання, т повністю підготовлені для включення до розділу пленарних
засідань; другий -питання, підготовку і доопрацювання яких Верховна Рада
доручає ЗДІЙСНИТЕ комітетам, тимчасовим комісіям чи відповідним органам
або особам.

Рішення про зміну чи включення питань із затвердженого в цілому порядку
денного сесії приймається не менш як 2/3 голосів депутатів від
конституційного складу Верховної Ради. У разі, коли із зазначеного
питання є пропозиції погоджувальної ради депутатських фракцій, груп,
рішення щодо неї приймаєтьсі без обговорення більшістю голосів депутатів
від конституційного складу.

Засідання Верховної Ради поділяються на пленарні, тобто загальні
засідання І засідання її органів (комітетів) тощо.

Засідання Верховної Ради відбуваються, як правило, відкрито. Закриті
засідання відбуваються за рішенням більшості від конституційного складу
Верховної Ради (ст. 84 Конституції). Основним видом засідань і тим самим
пріоритетною організаційною формою їх роботи є пленарні засідання.

Відповідно до Конституції України (ст. 84) рішення Верховної Ради
України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом
голосування. До того ж голосування на засіданнях здійснюється народними
депутатами особисто.

Засідання Верховної Ради проводяться згідно з розкладом засідань.
Рішення (крім процедурних) приймаються лише з питань, внесених до
порядку денного засідання, за винятком випадків, встановлених Законом
про Регламент Верховної Ради (Регламентом Верховної Ради). У разі
порушення цієї вимоги, прийняте рішення е недійсним і Голова Верховної
Ради не має права підписувати відповідний акт.

Засідання Верховної Ради відкривають, ведуть і закривають Голова
Верховної Ради або його заступники. Якщо вони з будь-яких причин не
здійснюють цього, то ці функції виконує один з голів комітету Верховної
Ради, визначений Головою Верховної Ради, один з його заступників або ж
обраний народними депутатами головуючий на засіданні. Підчас обрання
головуючого засідання веде найстарший за віком присутній у залі засідань
депутат.

Перед кожним пленарним засіданням відбувається поіменна реєстрація
депутатів з пред’явленням посвідчення, персональної картки для
голосування і з особистим підписом депутата. На початку кожного
засідання Верховної Ради головуючи повідомляє про кількість депутатів,
що зареєструвалися, а також про яких відомо, що вони відсутні з поважних
причин. На початку першого засідання кожного робочого дня головуючий
оголошує порядок денний на весь день роботи. Питання І розглядаються в
тій послідовності, в якій вони включені до порядку денного. Перед!
закриттям засідання робочого дня головуючий уточнює та оголошує порядок
денний на наступний день пленарної роботи відповідно до розкладу
засідань Верховної Ради. 192

Рішення Верховної Ради з будь-якого питання приймаються, як правило,
після

його обговорення. Голосування здійснюється депутатами особисто в залі
засідань

або у відведеному для таємного голосування місці біля зали засідань.
Верховна Рада приймає закони, постанови та інші акти більшістю голосів

депутатів від її конституційного складу, крім випадків, передбачених
Конституцією. Рішення з питань парламентської процедури у процесі
засідання (процедурних

питань) приймаються більшістю голосів депутатів, які взяли участь у
голосуванні, за

винятком випадків, передбачених законом. Рішення Верховної Ради
приймаються відкритим голосуванням за допомогою

електронної системи підрахунку голосів та таємним голосуванням шляхом
подачі

бюлетенів. Поіменне голосування проводиться за пропозицією будь-якого з
депутатів,

підтриманою не менш як 1/3 кількості депутатів, що взяли участь у
голосуванні. На

голосування ця пропозиція ставиться першою серед інших пропозицій щодо
способу голосування.

Під час розгляду і обговорення питань порядку денного надається час для
доповіді — не менше ЗО хвилин, співдоповіді — 20 хвилин і заключного
слова — 10 хвилин. Виступаючим у обговоренні надається час 10 хвилин,
для заяв, внесення запитів, резолюцій, виступів — 5 хвилин, для
повторних виступів — 3 хвилини.

На пленарному засіданні ніхто не може виступати без дозволу головуючого.
Промовець мусить виступати тільки з питання, з якого йому надано слово:
він не повинен вживати образливі висловлювання та непристойні й лайливі
слова, закликати до незаконних і насильницьких дій. Головуючий на
засіданні має попередити промовця про недопустимість таких висловлювань
і закликів або припинити його виступ, а у разі повторного порушення —
позбавити його права виступу на даному засіданні.

Кожна функція Верховної Ради (законодавча, установча, контрольна та
інші) має свій порядок здійснення або свої особливості. Реалізація цих
функцій або окремих дій Верховної Ради та її органів, як правило,
називається процедурами, або процесом. Відповідно розрізняють
законодавчу процедуру, формування органів державної влади (установчу
процедуру), процедуру парламентського контролю, бюджетну та інші
спеціальні процедури.

§ 5. Законодавчий процес та інші парламентські процедури

Головним видом парламентських процедур є законодавча процедура
(законодавчий процес). Вона являє собою передбачений Конституцією і
законами України порядок здійснення законодавчої функції і реалізації
законодавчих повноважень. Законодавча процедура є складною і
багатогранною. Вона поділяється на види і стадії. Основними видами
законодавчого процесу (законодавчої процедури) є конституційний процес і
звичайний законодавчий процес. Конституційний процес (конституційна
процедура) являє собою порядок внесення змін до Конституції (відповідно
до ст. 154-159). Звичайний законодавчий процес (законодавча процедура) —
порядок прийняття, зміни, відміни (скасування) законів або призупинення
їх дії.

193

Законодавча процедура складається з низки процедур (стадій).
Це вияв законодавчої ініціативи, обговорення законопроекту, прийняття
закону, його підписання й оприлюднення (опублікування). Кожна з таких
основних стадій,; свою чергу, поділяється на окремі етапи, стадії, серед
яких розрізняють, зокрема, стосовно першої стадії: розробку
проектів законів; внесення і відкликанні законодавчих
пропозицій, законопроектів, поправок; розгляд законодавчих пропозицій,
законопроектів, поправок у комітетах, тимчасових спеціальних комісіщ
щодо другої і третьої стадій законодавчого процесу (розгляд
законопроектів прийняття законів) розрізняють розгляд законопроектів у
трьох читаннях тощ Заключна стадія законодавчого процесу включає
процедуру підписання законі опублікування і введення їх у дію тощо.

Особа, яка має право законодавчої ініціативи або представляє орган, що
має праві законодавчої ініціативи, вносить на ім’я Верховної Ради
законодавчі пропозиц законопроекти, поправки (документи законодавчої
ініціативи) у письмовій форі за своїм підписом.

Законодавчі пропозиції і проекти законів вносяться разом із супровідне
запискою, яка має містити обґрунтування необхідності їх розробки або
прийняття, також характеристику цілей, завдань і основних положень
майбутніх законі! вказівку на їх місце в системі чинного законодавства,
очікувані соціальне економічні та інші наслідки їх застосування. У разі
внесення законодавчої пропози ції, законопроекту або поправки,
реалізація яких потребує матеріальних чи іншй витрат за рахунок
державного або місцевих бюджетів, додаються їх фінансове економічне
обґрунтування та пропозиції щодо покриття цих витрат.

Внесені для розгляду Верховною Радою законодавча пропозиція чи проект
закон в разі невідповідності вимогам Закону про Регламент Верховної Ради
та положення про порядок розробки проектів законів і про структуру,
виклад, зміст та оформ лення проектів законів з урахуванням висновків
комітету з питань регламенту н пізніш як у 15-денний термін,
повертаються заступниками Голови Верховної Ради або Головою Верховної
Ради їх ініціаторам із зазначенням причин повернення, Основні підстави
повернення законодавчих пропозицій чи проектів законів мають бути
передбачені Законом про Регламент Верховної Ради України.

Верховна Рада розглядає законопроекти на пленарних засіданнях. Розгляд і
прийняття законопроекту (закону) включає обговорення і схвалення
основних положень в основному, обговорення і схвалення постатейно та в
цілому (розгляд у трьох читаннях). Кількість повторних читань
законопроекту не обмежується.

Законопроект, підготовлений головним комітетом до першого читання,
висновки відповідних комітетів та інші матеріали до нього надаються
депутатам не пізніше як за 6, а такий, що стосується Конституції, — не
пізніш як за 14 днів до розгляду на засіданні. Готуючи законопроект до
першого читання, головний комітет бере один з текстів законопроектів за
основу або складає інший текст.

При першому читанні законопроекту Верховна Рада заслуховує доповідь його
ініціатора, співдоповіді ініціаторів внесення кожного альтернативного
законопроекту (якщо такі є) в порядку їх надходження, співдоповідь
головного комітету, заслуховує відповіді на запитання, обговорює основні
положення законопроекту і

194

його структуру (частини, розділи, глави, статті, повноту і послідовність
їх викладення), заслуховує пропозиції та зауваження щодо них, розглядає
пропозиції про опублікування законопроекту для народного обговорення,
розглядає проект закону про внесення змін чи доповнень до чинних
законів, інші проекти рішень Верховної Ради, внесені ініціатором.

За результатами обговорення законопроекту у першому читанні Верховна
Рада може прийняти рішення про:

а) прийняття законопроекту за основу (з можливим доопрацюванням) і
доручення відповідним комітетам підготувати законопроект на друге
читання;

б) відхилення законопроекту;

в) передачу законопроекту ініціаторові його внесення на доопрацювання у
запропонований ініціатором внесення термін, але не більше ЗО днів, і
повторне його подання головним комітетом на перше читання;

г) передачу законопроекту комітетам Верховної Ради на доопрацювання з
встановленням строку доопрацювання і повторне подання його на перше
читання;

ґ) опублікування законопроекту для народного обговорення, доопрацювання
його з урахуванням наслідків обговорення і повторне подання на перше
читання.

Основним у розгляді законопроекту є, звичайно, його друге читання.
Законопроект до другого читання подається у вигляді таблиці, яка
містить: 1) законопроект, прийнятий у першому читанні за основу; 2) усі
внесені і не відкликані у встановленому порядку пропозиції, поправки із
зазначенням ініціаторів їх внесення; 3) висновки головного комітету щодо
пропозицій і поправок; 4) законопроект, запропонований головним
комітетом в остаточній редакції.

Під час другого читання законопроекту Верховна Рада проводить його
постатейне обговорення та здійснює постатейне голосування.

За результатами другого читання законопроекту Верховна Рада після
скороченого обговорення може прийняти рішення про:

а) прийняття законопроекту у другому читанні, підготовку його на третє
читання;

б) відхилення законопроекту;

в) повернення законопроекту на доопрацювання з наступним поданням його
на повторне друге читання;

г) опублікування для народного обговорення законопроекту в редакції,
прийнятій на першому або другому читанні, доопрацювання з
урахуванням наслідків обговорення і повторне подання його на друге
читання;

ґ) повернення законопроекту на доопрацювання з наступним поданням його
на третє читання.

Законопроект, підготовлений до третього читання, висновки відповідних
комітетів та інші матеріали поширюються серед депутатів не пізніше як за
2, а пов’язані з Конституцією — за 4 дні до його розгляду на засіданні
Верховної Ради.

Під час третього читання Верховна Рада обговорює законопроект разом з
іншими документами у такій послідовності:

1) закінчення постатейного голосування щодо всіх статей законопроекту,
якщо воно не було до кінця здійснено під час другого читання;

2) прийняття постанови про схвалення внесеного Кабінетом Міністрів
плану

195

організаційних, кадрових, матеріально-технічних, фінансових,
інформаційні заходів для впровадження закону в життя;

3) прийняття законопроектів про внесення змін, доповнень до чинних
законів;

4) голосування щодо частин законопроекту;

5) прийняття законопроекту в цілому;

6) прийняття в цілому проекту закону або постанови про порядок введеш
прийнятого закону в дію.

За результатами третього читання законопроекту Верховна Рада може
прийняі рішення про:

1) прийняття закону в цілому;

2) відхилення законопроекту;

3) повернення законопроекту на доопрацювання з наступним його поданням Е
повторне третє читання;

4) відкладення голосування щодо законопроекту в цілому до прийняття
інщи рішень;

5) схвалення тексту законопроекту в цілому і винесення його
тексту я всеукраїнський референдум, якщо законопроект стосується
питання, зазначеного статті 73 Конституції (про зміну території
України).

Тексти закону та інших законодавчих актів, прийнятих Верховною Радок
оформляються апаратом Верховної Ради і в п’ятиденний термін підписуютьс
Головою Верховної Ради, після чого закон невідкладно надсилаються на
підпи Президенту, який підписує закон, беручи його до виконання. Закон,
передани Президенту, має бути підписаний ним протягом 15 днів з дня
отримання та офіційн оприлюднений. Він набирає чинності через десять
днів з дня його офіційног оприлюднення, якщо інше не передбачено самим
законом, але не раніше дня йог опублікування.

До основних парламентських процедур відноситься і має відноситись тако;
процедура (процедури) формування органів державної влади, тобто установі
процедура. Вона охоплює особою, зокрема, процедури надання згоди на
призш чення Президентом Прем’єр-міністра, прийняття резолюції недовіри
Кабінетої Міністрів; призначення суддів Конституційного Суду, обрання
суддів безстрокові надання згоди на призначення Президентом на посаду
Генерального прокурор висловлення недовіри Генеральному прокуророві;
призначення на посаду І звільнення з посади Уповноваженого Верховної
Ради з прав людини; призначенії на посади та звільнення з посад голови
та членів Рахункової палати, Голов Національного банку і членів Ради
Національного банку; призначення члені Національної ради України з
питань телебачення і радіомовлення; призначення І посаду та припинення
повноважень членів Центральної виборчої комісії; наданії згоди щодо
призначення на посади та звільнення з посад Президентом Україн Голови
Антимонопольного комітету, Голови Фонду державного майна, Голов
Державного комітету телебачення і радіомовлення України.

Пріоритетною установчою процедурою є надання згоди на призначення ПрезІ
дентом Прем’єр-міністра. Вона передбачає письмове звернення Президента І
Верховної Ради про надання згоди на призначення ним Прем’єр-міністра.
Одні

196

Іасно з письмовим поданням подається ряд інформаційних матеріалів:
відомості про освіту, фах, належність до політичної партії,
автобіографія, декларація про доходи, виписка з трудової книжки про
трудову діяльність тощо. Перед внесенням на розгляд кандидатури
Прем’єр-міністра вона обговорюється у відповідних комітетах парламенту і
в депутатських фракціях, групах.

Під час розгляду кандидатури Прем’єр-міністра України у засіданні
Верховної Ради бере участь Президент України.

Кандидат на посаду Прем’єр-міністра виступає з доповіддю про основні
напрями майбутньої діяльності Кабінету Міністрів, відповідає на
запитання народних Іепутатів. В обговоренні кандидатури можуть брати
участь тільки народні депутати. Надання згоди на призначення Президентом
запропонованого ним кандидата на посаду Прем’єр-міністра здійснюється на
пленарному засіданні Верховної Ради таємним голосуванням шляхом подачі
бюлетенів. Результати голосування щодо згоди на його призначення
оформляються постановою Верховної Ради.

Іншою не менш важливою парламентською процедурою є процедура здійснення
парламентського контролю.

Верховна Рада відповідно до своїх повноважень безпосередньо або через
свої органи здійснює (має здійснювати) парламентський контроль за
забезпеченням конституційних прав, свобод і обов’язків громадян України,
додержанням законів та інших актів, за виконанням загальнодержавних
програм і бюджету, діяльністю органів, а також посадових осіб, яких вона
обирає, призначає або затверджує.

Верховна Рада розглядає питання про додержання Конституції та законів
України звласної ініціативи чи за поданням комітетів та тимчасових
комісій Верховної Ради, народних депутатів України.

Верховна Рада розглядає програму діяльності Кабінету Міністрів на період
його та своїх повноважень. Ця програма подається на розгляд Верховній
Раді у місячний термін після його утворення. За результатами розгляду
програми Кабінету Міністрів приймається відповідна постанова.

Верховна Рада здійснює контроль також за виконанням загальнодержавних
програм економічного, науково-технічного, соціального,
національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища як
безпосередньо, заслуховуючи доповіді Кабінету Міністрів з цих питань,
так і через комітети Верховної Ради відповідно до їх компетенції.
Кабінет Міністрів одночасно із звітом про виконання Державного бюджету
України має подавати на розгляд Верховної Ради доповіді про хід і
результати виконання затверджених нею програм.

Однією з найважливіших контрольних процедур є заслуховування звіту
Кабінету Міністрів.

Верховна Рада один раз на рік розглядає звіт Кабінету Міністрів про хід
і результати виконання схваленої ним програми діяльності. Щорічний звіт
Кабінету Міністрів про його діяльність подається у 45-денний строк після
закінчення календарного року не пізніше як за 15 днів до розгляду на
засіданні Верховної Ради. Він передається комітетам Верховної Ради, а
також поширюється серед депутатів. Звіт про роботу Кабінету Міністрів на
засіданні робить Прем’єр-міністр або, у разі його відсутності, перший
віце-прем’єр-міністр. Після заслуховування звіту Кабінету

197

Міністрів та співдоповідей комітетів Верховної Ради відбувається його
обговорення, За підсумками обговорення звіту Верховна Рада приймає
відповідну постанову. У випадках, коли діяльність Кабінету Міністрів
буде визнана незадовільною, Верховна Рада може прийняти резолюцію
недовіри Кабінету Міністрів у цілому, що тягне за собою його відставку.

Контрольна діяльність Верховної Ради поширюється і на ряд інших органів
і посадових осіб.

Верховна Рада розглядає звіти Генерального прокурора, Голови
Національного банку, Голови Фонду державного майна та інших органів і
посадових осіб, які обираються, призначаються чи затверджуються
Верховною Радою, крім органів судової влади та суддів. Щорічні письмові
звіти цих органів і посадових осіб подаються до Верховної Ради протягом
місяця після закінчення календарного року і поширюються серед депутатів.
У разі необхідності їх розгляду на засіданні Верховної Ради відповідні
питання включаються до порядку денного сесії.

??#?&

¬-

B’

??#?0)

”.

–N

3/4S

1/4V

THc

V…

O†

P‰

X‰

O‹

?‘

“”

^•

f›

2«

??#?2«

e¬

I°

-µ

~¶

I·

j»

r»

®1/4

U1/2

¦?

oAE

aeE

-N

UeO

aeO

?Ue

??#?^i

😮

zue

–y

??#????????????

??#??

??#?T

„

’

??#?пит оголошується головуючим на пленарному засіданні Верховної Ради
або самим депутатом, якщо він на цьому наполягає. Відповідь на
депутатський запит також оголошується головуючим на засіданні Верховної
Ради у тому разі, якщо на цьому наполягає народний депутат.

Доцільним є також проведення у порядку парламентського контролю «Дня
Уряду» (Кабінету Міністрів) за ініціативою народних депутатів та
громадян України з актуальних питань внутрішньої і зовнішньої політики
держави, її соціально-економічного розвитку, про стан додержання
Кабінетом Міністрів вимог Конституції, виконання законів України тощо.

Можливою є й така форма парламентського контролю за реалізацією
Конституції, законів України та їх окремих положень, як парламентські
слухання.

Поряд з основними процедурами діяльності Верховної Ради — законодавчою,
установчою і контрольною процедурами — у парламенті України мають діяти
і спеціальні процедури, тобто спеціальний порядок розгляду окремих
питань, Зокрема, за спеціальними процедурами відбуваються заслуховування
Верховною Радою щорічних та позачергових послань Президента;
затвердження Державного бюджету України і контроль за його виконанням;
розгляд зовнішньополітичних питань.

За спеціальними процедурами мають розглядатися такі питання: про
внесення змін до Конституції; здійснення повноважень щодо Автономної
Республіки Крим; звернення громадян про порядок дострокового припинення
повноважень народного депутата; про введення воєнного чи надзвичайного
стану в Україні або окремих її місцевостях, про оголошення стану війни,
про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих
місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації; усунення
Президента з поста в порядку особливої процедури

198

(імпічменту); про згоду на притягнення до кримінальної відповідальності,
затримання чи арешт народного депутата, затримання чи арешт судді, судді
Конституційного Суду тощо.

Істотне вдосконалення загального порядку роботи Верховної Ради та
порядку здійснення окремих функцій (процедур) і розгляду та вирішення
окремих питань має здійснюватись у процесі прийняття найближчим часом
ряду нових парламентських законів, зокрема Закону про регламент
Верховної Ради, оновлення законів про комітети Верховної Ради, про
статус народного депутата України та низки інших законодавчих актів, а
також у процесі здійснення комплексу організаційних заходів.

§6. Конституційно-правовий статус

Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

У структурі державного механізму України згідно з Конституцією України і
Законом «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23
грудня 1997 р. з’явилась нова інституція — Уповноважений Верховної Ради
з прав людини, який у багатьох країнах світу називається омбудсманом.
Історія цього інституту бере свій початок у Швеції з 1809 року, де він
уперше був запроваджений. Діяльність Уповноваженого з прав людини
спрямована на реалізацію прогресивних ідей у сфері забезпечення прав
людини і громадянина, встановлення ділових і конструктивних відносин
громадян України з органами державної влади. На постійній основі він
здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і
свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України
і в межах її юрисдикції. Демократичний характер інституту Уповноваженого
полягає не лише у тому, що він виконує правозахисну функцію стосовно
громадян України, а й щодо іноземців та осіб без громадянства. Це
відповідає положенню ст. З Конституції про те, що людина в Україні
визнається найвищою соціальною цінністю.

Інститут Уповноваженого виступає додатковим (субсидіарним) засобом
захисту прав і свобод людини в Україні щодо інших правозахисних
механізмів. Це випливає зч. 2 ст. 4 Закону, згідно з якою діяльність
Уповноваженого доповнює наявні засоби захисту конституційних прав і
свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не має наслідком перегляд
компетенції державних органів, що забезпечують захист і поновлення
порушених прав і свобод. Він заповнює прогалини і компенсує недоліки
судових засобів захисту прав людини, парламентського та відомчого
контролю за адміністративними органами.

Згідно з Законом Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від
інших державних органів України та посадових осіб, що має суттєве
значення для визначення місця і ролі цього інституту у правозахисному
механізмі нашої держави і для забезпечення його незалежності при
реалізації своїх функцій. На це спрямовано положення Закону (ч. 1 ст.
20) про те, що втручання органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій
везалежно від форм власності, їх посадових та службових осіб у
діяльність Уповно-кеного забороняється. Його повноваження не можуть бути
припиненні чи

199

обмежені у разі закінчення строку повноважень парламенту України або
його розпуску (саморозпуску). Особливість правового статусу
Уповноваженого проявляється і в тому, що він має можливість
співпрацювати з різними складами парламенту, оскільки термін його
повноважень становить 5 років, а Верховної Ради — 4. Це теж виступає як
гарантія реалізації Уповноваженим своїх завдань і функцій.

Законом чітко встановлюються вимоги щодо претендента на посаду
Уповноваженого і процедура його обрання. Уповноваженим може бути
призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років,
володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід
правозахисної діяльності та протягом останніх 5 років проживає в
Україні. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість
за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в
установленому законом порядку. Відповідно, в інтересах неупередженого
ставлення до виконання своїх обов’язків і об’єктивного вирішення справ
передбачено, що Уповноважений не може мати представницького мандата,
займати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу
оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах
місцевого самоврядування, об’єднань громадян, на підприємствах,
установах, організаціях незалежно від форм власності, крім викладацької,
наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом жодної
політичної партії.

У випадку наявності перерахованих вище обставин Уповноважений повинен їх
усунути протягом 10 днів після його призначення на посаду. До усунення
зазначених обставин він не може складати присяги. Якщо ж такі обставини
виникли під час діяльності Уповноваженого, вони повинні бути усуненні
протягом 10 днів з дня, коли про це стало відомо. У разі неможливості
усунути їх протягом 10 днів Уповноважений зобов’язаний зробити у
зазначений строк заяву про відмову виконувати будь-які інші доручення чи
повноваження, крім тих, що належать Уповноваженому. Якщо протягом
зазначеного строку він не виконує встановлених вимог, його повноваження
припиняються, і парламент України зобов’язаний звільнити його з посади.
Нове висування кандидатур і призначення Уповноваженого здійснюється за
процедурою, передбаченою законодавством. Ці нормативне визначені вимоги
щодо Уповноваженого спрямовані на забезпечення його незалежності в
реалізації ним своїх функцій.

Термін повноважень Уповноваженого — 5 років, який починається з дня
прийняття ним присяги на сесії Верховної Ради. На відміну від суддів
Конституційного Суду, строк повноважень яких обмежений 9 роками і вони
не мають права переобиратися, Законом про Уповноваженого не
забороняється, щоб одна й та сама особа призначалась на посаду
Уповноваженого кілька разів.

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною
Радою України шляхом таємного голосування. Пропозиції щодо кандидатур(и)
на посаду Уповноваженого вносять Голова Верховної Ради або не менше 1/4
народних депутатів України від конституційного складу парламенту.
Відповідний комітет Верховної Ради подає парламентові свої висновки щодо
кожної кандидатури на посаду Уповноваженого, відповідності її вимогам,
передбаченим Законом, та про

200

ість причин, які б перешкоджали зайняттю нею цієї посади. Голосування
Ідеться на пленарних засіданнях парламенту, але не раніше як через 10
днів і не е, ніж через 20 днів після закінчення строку висування
кандидатів для участі у Ірах. Призначеним вважається той кандидат, за
якого проголосувала більшість шаментаріїв, про що приймається відповідна
постанова. Але якщо на посаду Івноваженого було висунуто більше, ніж два
кандидати і жодного з них не було Іначено, Верховна Рада проводить
повторне голосування по двох кандидатах, які “одержали найбільшу
кількість голосів. У разі, якщо жоден з кандидатів на посаду
Уповноваженого не набрав необхідної кількості голосів, знову проводиться
висування для призначення на посаду Уповноваженого. Призначення
омбудсмана парламентом цілком відповідає юридичній природі цього
інституту, і така практика існує у більшості країн світу.

Закон про Уповноваженого з прав людини чітко регламентує порядок
припинення його повноважень та звільнення з посади, що є важливою
гарантією його діяльності. Його повноваження припиняються за таких
обставин: у разі відмови Уповноваженого від подальшого виконання
обов’язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;
набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього; набрання
законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду
Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;
складення присяги новообраним Уповноваженим; смерті особи, яка обіймає
посаду Уповноваженого. Парламент України може прийняти рішення про
звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його
було обрано, тільки у таких випадках: порушення ним присяги; порушення
вимог щодо несумісності діяльності; припинення громадянства
України; неспроможності протягом більше 4 місяців підряд виконувати
обов’язки через незадовільний стан здоров’я чи втрату працездатності.
Законом встановлено, що висновок про наявність підстав для
звільнення з посади Уповноваженого повинна дати тимчасова спеціальна
комісія парламенту України. Верховна Рада за наявності зазначених
підстав розглядає питання і приймає відповідну постанову про звільнення
з посади Уповноваженого за поданням Голови Верховної Ради або не менш як
1/4 народних депутатів України від конституційного складу парламенту.
Уповноважений вважається звільненим з посади, якщо за це проголосувала
більшість народних депутатів України від конституційного складу
парламенту.

Уповноважений — відповідальна державна посадова особа, що виконує досить
важливі завдання. Тому він повинен мати необхідні гарантії реалізації
своїх функцій. Важливими гарантіями його діяльності є те, що він
користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень і не
може бути без згоди парламенту України притягнутий до кримінальної
відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що
накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий
обшуку, а також особистому огляду. Кримінальна справа проти
Уповноваженого може бути порушена лише Генеральним прокурором України.
За порушення законодавства щодо гарантій діяльності Уповноваженого, його
представників та працівників секретаріату Уповноваженого винні особи
притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.
Уповноважений

201

І (імпічменту); про згоду на притягнення до кримінальної
відповідальності, затри-I иання чи арешт народного депутата, затримання
чи арешт судді, судді Консти-| Іуційного Суду тощо.

Істотне вдосконалення загального порядку роботи Верховної Ради та
порядку ^здійснення окремих функцій (процедур) і розгляду та вирішення
окремих питань

Е здійснюватись у процесі прийняття найближчим часом ряду нових
парламент-Гських законів, зокрема Закону про регламент Верховної Ради,
оновлення законів про І комітети Верховної Ради, про статус народного
депутата України та низки інших І законодавчих актів, а також у процесі
здійснення комплексу організаційних заходів.

6. Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини

У структурі державного механізму України згідно з Конституцією України і
і Законом «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від
• 23 грудня 1997 р. з’явилась нова інституція — Уповноважений Верховної
Ради з прав Ілодини, який у багатьох країнах світу називається
омбудсманом. Історія цього

інституту бере свій початок у Швеції з 1809 року, де він уперше був
запроваджений.

Діяльність Уповноваженого з прав людини спрямована на реалізацію
прогресивних ідей у сфері забезпечення прав людини і громадянина,
встановлення ділових і конструктивних відносин громадян України з
органами державної влади. На постійній основі він здійснює
парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод
людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в
межах її юрисдикції. Демократичний характер інституту Уповноваженого
полягає не лише у тому, що він виконує правозахисну функцію стосовно
громадян України, а й щодо іноземців та осіб без громадянства. Це
відповідає положенню ст. З Конституції про те, що людина в Україні
визнається найвищою соціальною цінністю.

Інститут Уповноваженого виступає додатковим (субсидіарним) засобом
захисту і і свобод людини в Україні щодо інших правозахисних механізмів.
Це випливає

Ь 2 ст. 4 Закону, згідно з якою діяльність Уповноваженого доповнює
наявні засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина,
не відміняє їх і не має наслідком перегляд компетенції державних
органів, що забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.
Він заповнює прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту прав
людини, парламентського та відомчого контролю за адміністративними
органами.

Згідно з Законом Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від
інших державних органів України та посадових осіб, що має суттєве
значення для визначення місця і ролі цього інституту у правозахисному
механізмі нашої держави ідля забезпечення його незалежності при
реалізації своїх функцій. На це спрямовано положення Закону (ч. 1 ст.
20) про те, що втручання органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій
незалежно від форм власності, їх посадових та службових осіб у
діяльність Уповноваженого забороняється. Його повноваження не можуть
бути припиненні чи

199

ра№__ 4. Це теж ВИСТУПАЄ. «V. гадгзхчлля. ^е.^л\зялі,\\. У
\ювд\\\

^гуН.ІКи.Ч’ФІ.

Законом чітко встановлюються вимоги щодо претендента на посаду
Уповноваженого і процедура його обрання. Уповноваженим може бути
призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років,
володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід
правозахисної діяльності та протягом} останніх 5 років проживає в
Україні. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість
за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в
установленому законом порядку. Відповідно, в інтересах неупередженого!
ставлення до виконання своїх обов’язків і об’єктивного вирішення справ
передба-! чено, що Уповноважений не може мати представницького мандата,
займати будь-\ які інші посади в органах державної влади, виконувати
іншу оплачувану чиї неоплачувану роботу в органах державної влади,
органах місцевого самоврядування, об’єднань громадян, на підприємствах,
установах, організаціях незалежно від форм ( власності, крім
викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Він не може ‘* бути
членом жодної політичної партії.
і

У випадку наявності перерахованих вище обставин Уповноважений повинен їх
усунути протягом 10 днів після його призначення на посаду. До усунення
зазначених обставин він не може складати присяги. Якщо ж такі обставини
виникли під час діяльності Уповноваженого, вони повинні бути усуненні
протягом 10 днів з дня, коли про це стало відомо. У разі неможливості
усунути їх протягом 10 днів Уповноважений зобов’язаний зробити у
зазначений строк заяву про відмову» виконувати будь-які інші доручення
чи повноваження, крім тих, що належать! Уповноваженому. Якщо протягом
зазначеного строку він не виконує встановлених’ вимог, його повноваження
припиняються, і парламент України зобов’язаний звільнити його з посади.
Нове висування кандидатур і призначення Уповноваженого здійснюється за
процедурою, передбаченою законодавством. Ці нормативне визначені вимоги
щодо Уповноваженого спрямовані на забезпечення його
незалежності в реалізації ним своїх функцій.

Термін повноважень Уповноваженого — 5 років, який починається з дня
прийняття ним присяги на сесії Верховної Ради. На відміну від суддів
Конституційного Суду, строк повноважень яких обмежений 9 роками і вони
не мають права переобиратися, Законом про Уповноваженого не
забороняється, щоб одна й та сама [ особа призначалась на посаду
Уповноваженого кілька разів.

200

відсутність причин, які б перешкоджали зайняттю нею цієї посади.
Голосування проводиться на пленарних засіданнях парламенту, але не
раніше як через 10 днів і не пізніше, ніж через 20 днів після закінчення
строку висування кандидатів для участі у виборах. Призначеним вважається
той кандидат, за якого проголосувала більшість парламентаріїв, про що
приймається відповідна постанова. Але якщо на посаду Уповноваженого було
висунуто більше, ніж два кандидати і жодного з них не було призначено,
Верховна Рада проводить повторне голосування по двох кандидатах, які
одержали найбільшу кількість голосів. У разі, якщо жоден з кандидатів на
посаду Уповноваженого не набрав необхідної кількості голосів, знову
проводиться висування для призначення на посаду Уповноваженого.
Призначення омбудсмана І парламентом цілком відповідає юридичній природі
цього інституту, і така практика [існує у більшості країн світу.

201

не зобов’язаний давати пояснення по суті прав, які закінчені або
знаходяться у його провадженні.

Законодавством гарантуються трудові права Уповноваженого. Так, після
закінчення строку повноважень, на який особу було обрано на посаду
Уповноваженого, їй надається робота (посада), на якій вона працювала до
призначення і яка зберігається за нею на час виконання нею обов’язків
Уповноваженого, а у разі неможливості надання цієї роботи (посади) —
інша рівноцінна робота (посада) на тому ж або, за її згодою, іншому
підприємстві, в установі, організації. Суттєвою гарантією є і те, що
життя та здоров’я Уповноваженого і його представників, які працюють на
постійній основі, підлягають обов’язковому державному страхуванню на
випадок смерті, травми, каліцтва або захворювання, одержаних під час
виконання ними службових обов’язків. Порядок та умови страхування
встановлюються урядом України.

Для реалізації своїх повноважень Уповноважений формує секретаріат, який
є юридичною особою. Структура секретаріату, розподіл обов’язків та інші
питанш щодо організації його роботи регулюються положеннями про
секретаріат Уповноваженого. Призначення на посаду та звільнення
працівників секретаріату здійснюється Уповноваженим. Відповідно
Уповноважений контролює роботу секретаріату, визначає основні напрямки
його діяльності.

При Уповноваженому з метою надання консультативної підтримки, проведення
наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану
захисту прав і свобод людини і громадянина може створюватись
консультативна рада (яка може діяти і на громадських засадах) із осіб,
що мають досвід роботи в галузі захисту прав і свобод людини і
громадянина.

Уповноважений має право призначити своїх представників у межах виділенні
коштів, затверджених парламентом України. Але Законом не визначено, чи
це будуть представники Уповноваженого на місцях чи представники
Уповноваженого з певних питань. Ця невизначеність дає підстави вважати,
що в майбутньому можуть бути застосовані обидва підходи. На наш погляд,
пріоритетним повинен бути принцип представництва на місцях, оскільки
конкретні конституційні права громадян порушуються саме на місцях, у
тому числі органами місцевого самоврядування, місцевою державною
адміністрацією, посадовими особами підприємств, організацій і установ.
Але не виключається й те, що можуть бути створені представники
Уповноваженого і з конкретних питань, напрямів його правозахисної
діяльності. Так, у ФРН, у Данії існує омбудсман з питань оборони, у
Фінляндії -омбудсман з питань рівності прав чоловіків і жінок, омбудсман
із захисту прав споживачів та контролю за конкуренцією, в Угорщині —
Уповноважений з прав національних та етнічних меншин, в Канаді —
омбудсман з національних мов. За яким принципом будувати структуру
інституту омбудсмана в Україні ще не визначено. Але цілком можливе
поєднання обох принципів. На наш погляд, це було б найбільш ґрунтовно в
сучасних умовах розвитку політико-правового процесу і стану із
забезпеченням прав людини і громадянина в Україні.

При вступі на посаду Уповноважений на пленарному засіданні Верховної
Ради України складає присягу, в якій зобов’язується чесно і сумлінно
захищати права і

202

свободи людини і громадянина, добросовісно виконувати свої обов’язки,
додержуватися Конституції України і законів України та керуватися
справедливістю і власною совістю, діяти незалежно, неупереджено, в
інтересах людини і громадянина. Повноваження Уповноваженого починаються
з моменту складання присяги.

Ефективне функціонування інституту Уповноваженого зумовлюється
необхід-;ністю належного фінансового його забезпечення. Виходячи з
цього, Закон встановлює, що фінансування діяльності Уповноваженого
здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Уповноважений
розробляє і подає на затвердження парламенту України та виконує кошторис
своїх витрат. Верховна Рада і відповідні органи виконавчої влади, органи
місцевого самоврядування створюють необхідні умови для діяльності
Уповноваженого, його секретаріату та його представників. На жаль,
фінансові аспекти діяльності Уповноваженого та створюваних ним структур
у сучасних умовах вирішуються досить складно.

Для реалізації своїх завдань і функцій Уповноважений наділений законом
відповідною компетенцією, яка випливає з мети парламентського контролю,
що здійснює Уповноважений. Цією метою є: захист прав і свобод людини і
громадянина, проголошених Конституцією, законами України та міжнародними
договорами України; додержання та повага до прав і свобод людини та
громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування
та їх посадовими і службовими особами; запобігання порушенням прав і
свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; сприяння
приведенню законодавства України про права і свободи людини і
громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними
стандартами у цій сфері; поліпшення і подальший розвиток міжнародного
співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини та громадянина;
запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх
прав і свобод; сприяння правовій поінформованості населення та захист
конфіденційної інформації про особу. Виходячи з цього, Уповноважений має
право невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради,
Прем’єр-міністром, головами Конституційного Суду, Верховного Суду та
вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором, керівниками
інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об’єднань
громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності, їх посадовими та службовими особами.

Уповноважений може бути присутнім на засіданнях парламенту, уряду,
Конституційного Суду, Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів,
колегії Генпрокуратури України та інших колегіальних органах, на
засіданнях усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях,
за умови згоди суб’єкта права, в інтересах якого судовий розгляд
оголошено закритим, звертатися до суду із заявою про захист прав і
свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних
причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через
свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та
порядку, встановлених законом. У структурі правозахисного механізму
забезпечення прав громадян у правовій державі суди посідають провідне
місце. Закріплення в Законі таких значних можливостей Уповноваженого
щодо різних випадків стосовно судових органів має суттєве значення. Він
може також звертатися до Консти-

203

не зобов’язаний давати пояснення по суті прав, які закінчені або
знаходяться у його провадженні.

Законодавством гарантуються трудові права Уповноваженого. Так, після
закін чення строку повноважень, на який особу було обрано на посаду
Уповноваженою, їй надається робота (посада), на якій вона працювала до
призначення і яи зберігається за нею на час виконання нею обов’язків
Уповноваженого, а у разі неможливості надання цієї роботи (посади) —
інша рівноцінна робота (посада) на тому ж або, за її згодою, іншому
підприємстві, в установі, організації. Суттєвою гарантією є і те, що
життя та здоров’я Уповноваженого і його представників, які працюють на
постійній основі, підлягають обов’язковому державному страхуванню на
випадок смерті, травми, каліцтва або захворювання, одержаних під час
виконання ними службових обов’язків. Порядок та умови страхування
встановлюються урядом України.

Для реалізації своїх повноважень Уповноважений формує секретаріат, який
є юридичною особою. Структура секретаріату, розподіл обов’язків та інші
питання щодо організації його роботи регулюються положеннями про
секретаріат Уповноваженого. Призначення на посаду та звільнення
працівників секретаріату здійснюється Уповноваженим. Відповідно
Уповноважений контролює роботу секретаріату, визначає основні напрямки
його діяльності.

Уповноважений має право призначити своїх представників у межах виділених
коштів, затверджених парламентом України. Але Законом не визначено, чи
це будуть представники Уповноваженого на місцях чи представники
Уповноваженого з певних питань. Ця невизначеність дає підстави вважати,
що в майбутньому можуть бути застосовані обидва підходи. На наш погляд,
пріоритетним повинен бути принцип представництва на місцях, оскільки
конкретні конституційні права громадян порушуються саме на місцях, у
тому числі органами місцевого самоврядування, місцевою державною
адміністрацією, посадовими особами підприємств, організацій і установ.
Але не виключається й те, що можуть бути створені представники
Уповноваженого і з конкретних питань, напрямів його правозахисноі
діяльності. Так, у ФРН, у Данії існує омбудсман з питань оборони, у
Фінляндії -омбудсман з питань рівності прав чоловіків і жінок, омбудсман
із захисту прав споживачів та контролю за конкуренцією, в Угорщині —
Уповноважений з прав національних та етнічних меншин, в Канаді —
омбудсман з національних мов. За яким принципом будувати структуру
інституту омбудсмана в Україні ще не визначено. Але цілком можливе
поєднання обох принципів. На наш погляд, це було б найбільш ґрунтовно в
сучасних умовах розвитку політико-правового процесу і стану із
забезпеченням прав людини і громадянина в Україні.

202

Ефективне функціонування інституту Уповноваженого зумовлюється
необхідністю належного фінансового його забезпечення. Виходячи з цього,
Закон вста-Івлює, що фінансування діяльності Уповноваженого здійснюється
за рахунок жавного бюджету України. Уповноважений розробляє і подає на
затвердження Ірламенту України та виконує кошторис своїх витрат.
Верховна Рада і відповідні Іргани виконавчої влади, органи місцевого
самоврядування створюють необхідні ;ови для діяльності Уповноваженого,
його секретаріату та його представників. На жаль, фінансові аспекти
діяльності Уповноваженого та створюваних ним структур у сучасних умовах
вирішуються досить складно.

203

туційного Суду з поданням: про відповідність Конституції України законів
України та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента, актів
Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, які стосуються праві свобод людини і громадянина; про офіційне
тлумачення Конституції України та законів України. Уповноважений може
відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього
ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи
примусового лікування та ізоляції, психіатричні лікарні, осіб, які там
перебувають, та одержувати інформацію щодо умов їх тримання, перевіряти
стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина
відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють
оперативно-розшукову діяльність.

Без одержання необхідної інформації Уповноважений не міг би
результативно виконувати свої повноваження. Виходячи з цього, йому
надано право безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи
місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно
від форм власності, бути присутнім на їх засіданнях, вимагати від
посадових і службових осіб цих органів і організацій сприяння у
проведенні перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм
підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі
перевірок, експертиз і надання відповідних висновків, запрошувати
посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без
громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо
обставин, які перевіряються за справою.

Обов’язки Уповноваженого — невід’ємний елемент його
конституційно-правового статусу. Згідно з Законом він зобов’язаний
додержуватися Конституції України і законів України, інших правових
актів, прав та інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконання
покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому
права. Оскільки в процесі реалізації своїх функцій Уповноважений одержує
і конфіденційну інформацію, то він зобов’язаний їі зберігати. Причому це
зобов’язання діє і після припинення його повноважень. У разі
розголошення таких відомостей Уповноважений несе відповідальність у
встановленому законодавством порядку. Він не має права розголошувати
отримані відомості про особисте життя заявника та інших причетних до
заяви осіб без їх згоди.

Формою реагування Уповноваженого на факти порушення конституційних прав
і свобод людини і громадянина є акти Уповноваженого, які він має право
направляти у відповідні органи для вжиття цими органами необхідних
заходів. Такими актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень
Конституції України, законів України, міжнародних договорів України
стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання
Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій
незалежно від форм власності та їх посадових і службових осіб. При цьому
конституційне подання Уповноваженого — це акт реагування до
Конституційного Суду щодо вирішення питання про відповідність
Конституції України закону чи інших нормативно-правових актів
відповідній державних органів, а також тлумачення Конституції України та
законів України. Подання Уповноваженого — це акт, який вноситься
Уповноваженим до органів

204

державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян,
підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх
посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний
строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і
громадянина.

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про
порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує за зверненням
громадян, іноземців, осіб без громадянствами їх представників, за
зверненням народних депутатів України, за власною ініціативою.
Уповноважений приймає та розглядає їх звернення відповідно до Закону
України «Про звернення громадян». Звернення подаються Уповноваженому у
письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод
людини і громадянина. Уповноважений не розглядає тих звернень, які
розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо
заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Оскільки Уповноважений оберігається Верховною Радою України і його
діяльність є формою парламентського контролю за додержанням
конституційних прав і свобод людини і громадянина, Уповноважений повинен
протягом першого кварталу кожного року представляти парламенту України
щорічну доповідь про стан додержання та захист прав і свобод людини і
громадянина України органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами,
організаціями незалежно від форм власності та ‘їх посадовими та
службовими особами, які порушили своїми діями (бездіяльністю) права і
свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві
щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності
Уповноважений може представити парламенту доповідь (доповіді) з окремих
питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина. За
щорічною і спеціальною доповідями Уповноваженого парламент України
приймає постанову, яка обов’язково публікується в офіційних виданнях
Верховної Ради.

Інститут Уповноваженого перебуває на етапі формування. Цьому процесові
властиві значні труднощі, виникає багато питань матеріально-фінансового
і організаційного характеру, їх вирішення дасть змогу ефективно
реалізовувати Уповноваженому з прав людини свою правозахисну функцію.

§ 7. Конституційно-правовий статус Рахункової палати

У структурі державного механізму згідно з Конституцією України і Законом
від 11 липня 1996 р. «Про Рахункову палату Верховної Ради України» була
створена Рахункова палата як постійно діючий вищий орган державного
фінансово-економічного контролю. Вона утворюється парламентом України,
йому підпорядкована і підзвітна, є юридичною особою, здійснює діяльність
самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави, реалізує
державний фінансово-економічний контроль на засадах законності,
плановості, об’єктивності, незалежності та гласності. До її складу
входять Голова Рахункової палати та її члени: Перший заступник і
заступник Голови, головні контролери та секретар Рахункової палати.
Рахункова палата має структуру, апарат, штатний розпис якого
затверджується

205

Колегією Рахункової палати. Ця Колегія створюється для розгляду питань
планування і організації роботи Рахункової палати, методології
контрольно-ревізійної діяльності, прийняття колегіальних рішень і
підготовки висновків за матеріалами перевірок, ревізій, моніторингів та
експертиз, а також підготовки звітів та інформаційних повідомлень.

Завданнями Рахункової палати є організація і здійснення контролю за
своєчасним виконанням доходної та видаткової частин Державного бюджету
України, використанням бюджетних коштів, у тому числі коштів
загальнодержавних цільових фондів за обсягами, структурою та їх цільовим
призначенням, здійснення контролю за утворенням і погашенням
внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначенні! ефективності та
доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових
ресурсів, контроль за фінансуванням загальнодержавних програм
економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного
розвитку, охорони довкілля. До завдань Рахункової палати входить також
контроль за дотриманням законності щодо надання Україною позик,
економічної та іншої допомоги іноземним державам, міжнародним
організаціям, контроль за законністю та своєчасністю руху коштів
Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах
Національного банку України та уповноважених банках, здійснення контролю
за грошовою емісією.

Рахункова палата має доволі широкі повноваження. Вона має право
здійснювати контрольно-ревізійні, експертно-аналітичні, інформаційні та
інші види діяльності, що забезпечують єдину систему контролю за
виконанням Державного бюджету України, у тому числі за використанням
коштів загальнодержавних цільових фондів, коштів позабюджетних фондів,
за цільовим використанням фінансово-кредитних та валютних ресурсів під
час здійснення загальнодержавних програм, проводити фінансові перевірки,
ревізії в апараті Верховної Ради України, органах виконавчої влади,
Національному банку України, Фонді державного майна України, інших
підзвітних парламенту України органах, а також на підприємствах і в
організаціях незалежно від форм власності. Рахункова палата має право
проводити експертизу проектів Державного бюджету України, а також
проектів законів та інших нормативних актів, міжнародних договорів
України, загальнодержавних програм та інших документів, що стосуються
питань Державного бюджету і фінансів України, порушувати перед
парламентом України, Президентом України, а також органами виконавчої
влади клопотання про притягнення до відповідальності посадових осіб,
винних у порушенні вимог чинного законодавства України, внаслідок чого
завдано матеріальної шкоди державі.

Очолює Рахункову палату Голова Рахункової палати, який призначається на
посаду Верховною Радою терміном на 7 років з правом призначення на
другий термін. Його призначення проводиться таємним голосуванням шляхом
подачі бюлетенів. Кандидат на посаду Голови Рахункової палати вважається
призначеним, якщо за результатами таємного голосування він одержав
більшість голосів від конституційного складу парламенту України. До
кандидата на посаду Голови Рахункової палати існують такі вимоги: він
повинен бути громадянином України; мати вищу економічну або юридичну
освіту, досвід професійної діяльності в галузі

206

державного управління, державного контролю, економіки, фінансів, права,
а також підтвердити свої професійні знання під час обговорення його
кандидатури за спеціальною процедурою, встановленою відповідним
комітетом Верховної Ради України. Голова Рахункової палати здійснює
керівництво діяльністю Рахункової палати, організує її роботу, подає
парламенту звіт про її роботу, представляє Рахункову палату у Верховній
Раді України та органах виконавчої влади і за кордоном. Він забезпечує
комплектування штату Рахункової палати компетентними спеціалістами.
Відповідно до своїх обов’язків він видає накази і розпорядження, має
право брати участь у засіданнях Верховної Ради України, її комітетів,
тимчасових спеціальних та інших комісій під час розгляду питань, що
стосуються діяльності Рахункової палати.

Перший заступник і заступник Голови, головні контролери та секретар
Рахункової палати призначаються на посаду парламентом за поданням Голови
Рахункової палати шляхом таємного голосування за списком терміном на 7
років у порядку, встановленому для призначення Голови Рахункової палати.
Законом до них теж визначаються досить серйозні вимоги. На зазначені
посади призначаються громадяни України, які мають вищу освіту та досвід
професійної діяльності в галузі державного управління, державного
контролю, економіки, фінансів, права. Перший заступник і заступник
Голови Рахункової палати, головні контролери — керівники департаментів
Рахункової палати і секретар Рахункової палати не можуть бути народними
депутатами України, членами Кабінету Міністрів України, займатися
підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом (крім
викладацької, наукової та іншої творчої діяльності, здійснюваної у
позаробочий час). Ці вимоги ґрунтовні й об’єктивно необхідні для
неупередженого виконання фахівцями Рахункової палати своїх функцій.

Законодавством передбачаються гарантії реалізації ними своїх завдань і
функцій. Так, головні контролери як керівники департаментів мають право
бути присутніми на засіданнях комітетів парламенту України, колегій
центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, а також
органів місцевого самоврядування. Посадові особи апарату Рахункової
палати при виконанні службових обов’язків мають право знайомитися з
усією документацією, що стосується фінансово-господарської діяльності
суб’єкта, щодо якого здійснюється перевірка, ревізія або моніторинг,
вимагати й одержувати від керівників суб’єктів, щодо яких проводиться
контроль, необхідні довідки, інформацію, статистичні дані,
бухгалтерсько-фінансові звіти, усні та письмові пояснення з питань,
пов’язаних з проведенням перевірок і ревізій, опечатувати касові і
службові приміщення, сховища й архіви, а у разі виявлення підробок,
фальсифікацій, привласнень і зловживань — вилучати необхідні документи.
Суттєве значення має те, що вимоги керівників Рахункової палати та
посадових осіб її апарату, пов’язані з виконанням ними своїх службових
обов’язків, є обов’язковими для всіх державних органів, підприємств,
установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування.

Важливим принципом функціонування Рахункової палати є принцип
законності. Так, керівництво Рахункової палати повинно у своїй
діяльності керуватися Конституцією України, Законом про Рахункову
палату, іншими законодавчими

207

актами України, у межах своєї компетенції вирішувати питання, що
пов’язані зі здійсненням контролю, проведенням перевірок, ревізій тощо.
Керівники департаментів Рахункової палати виконують посадові обов’язки
відповідно до затвердженого Колегією Рахункової палати напряму
діяльності департаментів та Регламенту Рахункової палати. Посадові особи
апарату згідно із законодавством України несуть відповідальність за
порушення законодавства про держави) таємницю, розголошення іншої
таємниці, яка охороняється законом, а також за недостовірність
результатів проведених ними перевірок і ревізій, що подаються до
державних органів або оприлюднюються. Матеріали, які подаються для
аналізу, перевірки або ревізії органами виконавчої влади, Національним
банком У країни або іншою банківською установою, підприємствами,
установами і організаціями, а також відомості та документи про
фінансовий, майновий, податковий стан юридичних та фізичних осіб, що
надходять до Рахункової палати, становлять професійну таємницю і можуть
бути використані лише для здійснення контролю, Розголошення будь-яких
відомостей, матеріалів, документів усними чи друкованими засобами
масової інформації, у першу чергу, щодо посадових осіб, які ними
користувались або яким вони були відомі, переслідуються за законом.

Результативність функціонування Рахункової палати значною мірою
зумовлюється її конструктивною взаємодією з контрольними органами інших
державних інституцій. Виходячи з цього, Законом встановлено, що всі
контрольні органи, створені відповідно до законів України у системі
Міністерства фінансів, МВС, СБУ, Національного банку, Антимонопольного
комітету України, Фонду держмайна та інші державні контрольні органи, а
також органи внутрівідомчого контролю та аудиту, зобов’язані сприяти
діяльності Рахункової палати, надавати за її запитами інформацію про
результати перевірок та ревізій, які ними проведено. Обов’язкове надання
Рахунковій палаті відповідної інформації є і суттєвою гарантією
реалізації нею своїх функцій.

У системі функцій Рахункової палати особливе значення має контроль за
виконанням Державного бюджету України. Це її основоположна, інтегративна
функція. Відповідно, Рахункова палата у процесі виконання Держбюджету
контролює повноту і своєчасність грошових надходжень, фактичне
витрачання бюджетних асигнувань, у тому числі коштів загальнодержавних
цільових фондів та видатків на обслуговування внутрішнього і зовнішнього
боргу України, виявляє відхилення та порушення, проводить їх аналіз,
вносить пропозиції щодо їх усунення. Рахункова палата щоквартально надає
парламенту України оперативний звіт про хід виконання Державного
бюджету. При цьому в звіті наводяться фактичні відомості про формування
доходів і проведені витрати у порівнянні з показниками, затвердженими
Законом про Державний бюджет України поточного року і показниками за
відповідний період або квартал попереднього року. Така інформація дає
можливість парламенту відслідковувати тенденції у бюджетно-фінансовій
сфері. Досить важливою є також діяльність Рахункової палати щодо
контролю за законністю договорів, раціональним та ефективним
використанням кредитів і позик, які отримує Україна від іноземних
держав, банків і міжнародних фінансових організацій. Це має особливе
значення, оскільки практика свідчить, що саме у цій

208

площині трапляються серйозні порушення. Рахункова палата також перевіряє
діяльність Національного банку України та його установ, уповноважених
банків і кредитних установ у частині обслуговування ними Державного
бюджету України.

В умовах нестабільної соціально-економічної ситуації в країні суттєво
підвищується роль експертної діяльності Рахункової палати. Виходячи з
цього, вона зобов’язана за дорученням парламенту України проводити
експертизу і давати Івисновки щодо проекту Державного бюджету України,
окремих напрямів бюджетно-фінансової, грошово-кредитної політики,
проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань
бюджетно-фінансової та грошово-кредитної систем, проектів
загальнодержавних цільових програм, які фінансуються з бюджетів,
проектів програм Кабінету Міністрів, на фінансування яких
використовуються кошти Державного бюджету, проектів міжнародних
договорів, що стосуються витрат з цього бюджету.

Рахункова палата реагує на факти порушення законодавства. За
результатами проведених контрольних заходів вона направляє органам
виконавчої влади, керівникам підприємств, установ і організацій, банків
і кредитних установ, які перевірялись, постанови та висновки,
затверджені Колегією Рахункової палати, для відповідного реагування і
вжиття заходів щодо усунення виявлених порушень, відшкодування збитків,
завданих державі, поновлення правового режиму загальнодержавної
власності та притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у
порушенні законодавства України, безгосподарності та марнотратстві. Ці
постанови та висновки повинні бути розглянуті у встановлений Колегією
Рахункової палати термін, але не пізніше 15 календарних днів з дня їх
отримання. Якщо в процесі проведених перевірок і ревізій буде виявлено
привласнення грошових або матеріальних ресурсів, а також виявлені факти
корупції та інших зловживань, Рахункова палата зобов’язана негайно за
рішенням її Колегії передати матеріали перевірок або ревізій до
правоохоронних органів та повідомити про це парламент України.

У разі виявлення на об’єктах, що перевіряються, порушень у їх
господарській, фінансовій, комерційній та іншій діяльності, що завдає
державі прямої шкоди та вимагає у зв’язку з цим невідкладного її
припинення, а також у разі навмисного або систематичного недодержання
порядку і термінів розгляду рішень і висновків Рахункової палати,
встановлених ст. 29 Закону про Рахункову палату, створення перешкод для
проведення контрольних заходів, Рахункова палата має право подавати
керівникам зазначених об’єктів обов’язкові приписи, які підписуються
Головою або першим заступником Голови Рахункової палати. Якщо ж
обов’язкові приписи адресуються керівникові апарату Верховної Ради
України, керівникам органів виконавчої влади та їх посадовим особам,
керівникам інших органів та їх посадовим особам, які обираються,
призначаються або затверджуються парламентом України, то такі приписи
можуть прийматися тільки Колегією Рахункової палати і підписуються
Головою або Першим заступником Голови Рахункової палати.

Досить гострою формою реагування Колегії до порушників
бюджетно-фінансо-вого законодавства є прийняття рішення про зупинення
всіх видів фінансових,

209

актами України, у межах своєї компетенції вирішувати питання, що
пов’язані зі здійсненням контролю, проведенням перевірок, ревізій тощо.
Керівники депар таментів Рахункової палати виконують посадові обов’язки
відповідно до затвердженого Колегією Рахункової палати напряму
діяльності департаментів ті Регламенту Рахункової палати. Посадові особи
апарату згідно із законодавство» України несуть відповідальність за
порушення законодавства про державну таємницю, розголошення іншої
таємниці, яка охороняється законом, а також зі недостовірність
результатів проведених ними перевірок і ревізій, що подаються до
державних органів або оприлюднюються. Матеріали, які подаються для
аналізу, перевірки або ревізії органами виконавчої влади, Національним
банком У країни або іншою банківською установою, підприємствами,
установами і організаціями, І також відомості та документи про
фінансовий, майновий, податковий стан юридичних та фізичних осіб, що
надходять до Рахункової палати, становлять професійну таємницю і можуть
бути використані лише для здійснення контролю, Розголошення будь-яких
відомостей, матеріалів, документів усними чи друкованими засобами
масової інформації, у першу чергу, щодо посадових осіб, які ними
користувались або яким вони були відомі, переслідуються за законом.

У системі функцій Рахункової палати особливе значення має контроль за
виконанням Державного бюджету України. Це її основоположна, інтегративна
функція. Відповідно, Рахункова палата у процесі виконання Держбюджету
контролює повноту і своєчасність грошових надходжень, фактичне
витрачання бюджетних асигнувань, у тому числі коштів загальнодержавних
цільових фондів та і видатків на обслуговування внутрішнього і
зовнішнього боргу України, виявляє! відхилення та порушення, проводить
їх аналіз, вносить пропозиції щодо їхусунення, і Рахункова палата
щоквартально надає парламенту України оперативний звіт прохід! виконання
Державного бюджету. При цьому в звіті наводяться фактичні відомості) про
формування доходів і проведені витрати у порівнянні з показниками,
затвер- ‘• дженими Законом про Державний бюджет України поточного року і
показниками за відповідний період або квартал попереднього року.
Така інформація дає і можливість парламенту відслідковувати тенденції у
бюджетно-фінансовій сфері, Досить важливою є також діяльність
Рахункової палати щодо контролю за законністю договорів, раціональним
та ефективним використанням кредитів і позик, які отримує Україна від
іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій. Це має
особливе значення, оскільки практика свідчить, що саме у цій

208

В умовах нестабільної соціально-економічної ситуації в країні суттєво
підвищується роль експертної діяльності Рахункової палати. Виходячи з
цього, вона зобов’язана за дорученням парламенту України проводити
експертизу і давати висновки щодо проекту Державного бюджету України,
окремих напрямів бюджетно-фінансової, грошово-кредитної політики,
проектів законодавчих та інших ^нормативно-правових актів з питань
бюджетно-фінансової та грошово-кредитної истем, проектів
загальнодержавних цільових програм, які фінансуються з

оджетів, проектів програм Кабінету Міністрів, на фінансування яких
викорис-овуються кошти Державного бюджету, проектів міжнародних
договорів, що зться витрат з цього бюджету.

Досить гострою формою реагування Колегії до порушників
бюджетно-фінансового законодавства є прийняття рішення про зупинення
всіх видів фінансових,

209

платіжних і розрахункових операцій у банках по розрахункових рахунках
підприємств, установ і організацій з одночасним інформуванням про це
Верховної Ради тоді, коли неодноразово не виконуються або неналежне
виконуються обов’язкові приписи Рахункової палати. Ця досить ефективна
форма реагування застосовується не так часто, як для цього є відповідні
підстави.

Рахункова палата підзвітна і підконтрольна Верховній Раді України, яка
періодично, але не менш як два рази на рік, доручає відповідному
комітетові парламенту здійснювати аналіз підсумків проведених
контрольних заходів та виконання доручень, що були дані протягом року
Рахунковій палаті. Комітети за згодою Верховної Ради заслуховують
доповіді, інформації (повідомлення) Рахункової палати за підсумками
проведених перевірок, ревізій та моніторингів відповідно до термінів,
необхідних для виконання цих доручень і узгоджених з відповідними
комітетами. Результати діяльності Рахункової палати можуть бути
підставою новелізації законодавства, оскільки на підставі доповідей та
інформацій (повідомлень) комітети Верховної Ради можуть розробляти
пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства, розвитку бюджетної
та фінансово-кредитної систем України. Щорічно не пізніше 1 грудня
Рахункова палата подає парламенту письмовий звіт про виконання доручень
Верховної Ради, проведених перевірок, ревізій та моніторингів, а також
про витрати на цю діяльність. Затверджений парламентом звіт публікується
у виданнях Верховної Ради.

Функціонування Рахункової палати свідчить, що вона дедалі більш вагомо
впливає на фінансово-бюджетну сферу в країні, здійснення контролю за
виконанням законів України в цій галузі, виконанням Державного бюджету,
фінансуванням загальнодержавних програм. Вона перевіряє використання за
призначенням органами виконавчої влади коштів загальнодержавних цільових
фондів, здійснює контроль щодо фінансування відповідних
загальнодержавних програм, що затверджуються парламентом України, тощо.
Разом з цим, є чимало можливостей для удосконалення діяльності
Рахункової палати, її впливу на процеси у бюджетно-фінансовій системі
України. Ця державна інституція в нашій країні перебуває на етапі свого
становлення, поступово набирає досвіду контролю в одній з найскладніших
і надважливих сфер — бюджетно-фінансовій.

§ 8. Конституційно-правовий статус народного депутата України

Статус народного депутата України е, передовсім, відображенням статусу
парламенту, демократизму держави і суспільства, стану безпосередньої і
представницької демократії та їх гарантом. Природно, що його
нормативно-правове визначення посідає значне місце у законодавстві.

Статус народного депутата і порядок здійснення ним депутатських функцій
і повноважень визначається, насамперед, Конституцією України і Законом
«Про статус народного депутата України», прийнятим 17 листопада 1992 р.
з наступними змінами і доповненнями, Регламентом Верховної Ради України
(згодом — Законом про Регламент Верховної Ради) та іншими
нормативно-правовими актами.

210

Відповідно до цих правових актів статус народного депутата є
багатогранним за своїми функціями і повноваженнями, за змістом і формами
його діяльності.

Як особа, що представляє народ в органі державної влади, народний
депутат є насамперед суспільним, політичним діячем, покликаним виражати
і захищати інтереси суспільства та інтереси своїх виборців.

Разом з тим він є державним діячем, членом парламенту, парламентарієм,
який бере активну участь у здійсненні законодавчої, контрольної та інших
функцій парламенту і тим самим функцій держави.

Тривалий час народний депутат України мав імперативний депутатський
мандат. У своєму виборчому окрузі він зобов’язаний був, зокрема,
підтримувати тісні зв’язки з виборцями, інформувати їх про свою роботу і
роботу Верховної Ради та її органів, а також про реалізацію своєї
передвиборної програми. Виборці мали право давати накази своїм
депутатам. Якщо депутат не виправдовував довір’я виборців, він міг бути
відкликаний ними.

За Конституцією 1996 р., у статусі народного депутата України відбулися
радикальні зміни. Нині народний депутат має вільний депутатський мандат.
Він має право підтримувати тісні зв’язки з виборцями, інформувати їх про
свою роботу у Верховній Раді та її органах, про реалізацію своєї
передвиборної програми та здійснювати інші депутатські функції у
виборчому окрузі.

Але найістотнішим у нинішньому статусі народного депутата є те, що він
став реальним, дійсним на відміну від колишнього символічного,
формального, за яким народний депутат здійснював у парламенті свої
депутатські функції протягом поточного року — по кілька днів два рази на
рік.

Колишній статус народного депутата допускав поєднання депутатських
функцій з іншими видами діяльності, з перебуванням на державній службі,
зайняттям виборних чи службових посад. За чинною Конституцією, народні
депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі, тобто є
парламентаріями. Вони не можуть мати іншого представницького мандата чи
бути на державній службі.

За Законом «Про статус народного депутата України» правове становище
народного депутата несумісне із зайняттям будь-якої іншої виробничої або
службової посади за винятком викладацької, наукової та іншої творчої
роботи.

Позапарламентська діяльність депутата має й ряд інших обмежень. Зокрема,
він не може: залучатись як експерт органами попереднього слідства,
прокуратури, суду; одержувати від іноземних урядів та іноземних і
українських установ, організацій та підприємств незалежно від форм
власності подарунки і винагороди; використовувати свій депутатський
мандат з метою, що не пов’язана з депутатською діяльністю; дотримуватись
інших вимог та обмежень, які встановлюються законодавством про боротьбу
з корупцією.

Народний депутат користується парламентським імунітетом, йому
гарантується депутатська недоторканність (ст. 80 Конституції). Він не
несе юридичної відповідальності за результати голосування або
висловлювання у парламенті та його органах, за винятком за образу чи
наклеп, не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до
кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований.

211

Повноваження народного депутата як члена парламенту починаються з
моменту складення ним присяги. Відповідно до ст. 79 Конституції перед
вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною
Радою присягу: «Присягаю на •ел^йхсггь “Уліор-гл^іл.. ‘іс&оь’ язуюсь
-усила своїми діями боронити суверенітет, незалежність України, дбати
про благо Вітчизни і добробут Українського народу.

Присягаю додержуватися Конституції України та законів України,
виконувати свої обов’язки в інтересах співвітчизників». Присягу зачитує
найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої
сесії новообраної Верховної Ради, після чого депутати скріплюють присягу
своїми підписами під її текстом, Відмова скласти присягу має наслідком
втрату депутатського мандата. * Для здійснення своїх функцій народний
депутат має широке коло повноважень у Верховній Раді України та її
органах. Насамперед, як член Верховної Ради він має право ухвального
голосу з усіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради та
її органів, до складу яких він входить. При здійсненні права ухвального
голосу депутат у Верховній Раді та її органах, членом яких він є, має
один голос. Якщо депутат не є членом жодного органу парламенту, він може
брати участь у його роботі з правом дорадчого голосу.

До пріоритетних прав народного депутата належать його права обирати і
бути обраним до органів Верховної Ради (комітетів та ін.) і пропонувати
питання для розгляду парламентом або його органами. Тобто він має право
впливати як на конституювання Верховної Ради, її структуру, так і на
зміст роботи органу законодавчої влади.

Одним із головних його прав є право законодавчої ініціативи, яке
передбачено Конституцією (ст. 93) і Законом «Про статус народного
депутата України». Відповідно до цих правових актів право законодавчої
ініціативи у Верховній Раді означає, насамперед, передбачену законом
можливість вносити в парламент законопроекти, обов’язкові для розгляду.

Право законодавчої ініціативи народного депутата України у Верховній
Раді реалізується як у формі внесення проекту нового закону, так і
проекту закону про зміни чи доповнення до чинного закону або про його
скасування. Крім того, за Законом «Про статус народного депутата
України» право законодавчої ініціативи здійснюється також у формі
внесення обґрунтованої пропозиції про необхідність прийняття нового
закону, закону про зміни чи доповнення до чинного закону або про його
скасування (законодавча пропозиція) та у вигляді пропозицій та поправок
до документа законодавчої ініціативи, що розглядається Верховною Радою.

Право законодавчої ініціативи народного депутата України всебічно
гарантується, зокрема, обов’язковим розглядом внесеного документа
законодавчої ініціативи на засіданні Верховної Ради з прийняттям рішення
щодо нього; забезпеченням виступу ініціатора внесення документа
законодавчої ініціативи на засіданні парламенту при його розгляді.

Щодо документа законодавчої ініціативи, реалізація якого спричиняється
до збільшення державних видатків або зменшення надходжень, то він може
бути розглянутий Верховною Радою тільки у пакеті із змінами і
доповненнями до Державного бюджету України або з відстрочкою введення
його в дію до нового

212

фінансового року. Порядок реалізації права законодавчої ініціативи
визначається Законом про Регламент Верховної Ради (Регламентом Верховної
Ради України).

Поряд з правом законодавчої ініціативи народний депутат має низку
споріднених прав. Зокрема, він має право ставити питання про визнання
законопроекту терміновим та про внесення його на народне обговорення або
референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них,
пропозиції та поправки до проектів законів та інших законодавчих актів,
а також пропозицій щодо порядку голосування.

Багатогранними є також повноваження народних депутатів установчого
(організаційного, державотворчого) характеру. Поряд з правом обирати і
бути обраним до органів парламенту України вони мають право висловлювати
думку щодо персонального складу органів і кандидатур посадових осіб, які
обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою; ставити
питання про недовіру складу органів, утворених парламентом, а також
посадовим особам, яких обрано, призначено або затверджено ним.

Як найважливіше право контрольного характеру народного депутата слід
відзначити його право звернутися із запитами, брати участь у дебатах,
ставити запитання доповідачам, головуючому на засіданнях, вимагати
відповіді на запит.

Згідно з Законом «Про статус народного депутата України» (ст. 12)
депутатський запит — це вимога народного депутата України, яка
заявляється на сесії Верховної Ради до підконтрольних та підзвітних їй
органів та посадових осіб дати офіційну відповідь з питань, віднесених
до їх компетенції, якщо його попередні депутатські звернення до них не
були задоволені. Отже, депутатський запит — це виняткове за правовим
змістом офіційне звернення народного депутата до передбаченого
Конституцією, або законом колаюрганів державної влади і посадових осіб з
вимогою дати відповідь з будь-яких питань, віднесених до їх компетенції.

Відповідно до чинної Конституції (ст. 86) народний депутат України має
право на сесії Верховної Ради звернутися до органів Верховної Ради, до
Кабінету Міністрів, до керівників інших органів державної влади та
органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств,
установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від
їх підпорядкування і форм власності.

За законом Верховна Рада приймає рішення про доцільність направлення
депутатського запиту відповідному органу або посадовій особі, до яких
його звернуто. Це рішення має бути підтримане не менш як 1/5 частиною
від фактичної кількості народних депутатів, повноваження яких визнані і
не припинені у встановленому законом порядку.

Керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ і організацій зобов’язані повідомити народного
депутата України про результати розгляду його запиту. Зокрема, вони
зобов’язані дати офіційну письмову відповідь не пізніше як у 15-денний
термін з дня одержання запиту або в інший термін, встановлений
парламентом. Якщо запит з об’єктивних причин не може бути розглянутий у
встановлений термін, то орган або посадова особа зобов’язані письмово
повідомити про це Голову Верховної Ради та народного депутата, який вніс
запит, і запропонувати інший термін, який не повинен пере-

213

вищувати одного місця після одержання запиту. Відповідь на депутатський
запит надсилається Голові Верховної Ради та депутату, який його вніс,
оголошується на засіданні Верховної Ради головуючим або посадовою
особою, до якої звернуто запит Сприйняття відповіді на депутатський
запит має ряд форм.

Депутат має право дати оцінку відповіді на свій депутатський запит. Щодо
неї може бути проведено обговорення, якщо на цьому наполягає не менше як
1/5 частина від фактичної кількості народних депутатів, повноваження
яких визнані і не припинені у встановленому законом порядку. При ЇЇ
обговоренні на засіданні мають бути присутні посадові особи, до яких
звернуто запит, або уповноважені ними особи. За результатами розгляду
депутатського запиту Верховна Рада приймає відповідну постанову.

Поряд з цими повноваженнями народні депутати мають також і низку інших
прав, зокрема процедурного, контрольного, інформаційного та іншого
характеру. Зокрема, народні депутати мають право виступати з
обґрунтуванням своїх пропозицій з мотивів голосування, давати довідки,
передавати головуючому на засіданні Верховної Ради текст свого виступу,
окремі думки, пропозиції і зауваження з питань, що розглядаються
парламентом, для включення до протоколу і стенографічного звіту
засідання, оголошувати на засіданнях Верховної Ради та її органів, за
попередньою згодою головуючого, тексти звернень, заяв, резолюцій,
петицій громадян чи їх об’єднань, якщо вони мають суспільне значення,
безплатно користуватися засобами зв’язку, розмножувальною технікою у
Верховній Раді України.

Крім того, народні депутати мають право отримувати по одному примірнику
офіційних видань парламенту України, текстів виступів, що не підлягають
опублікуванню, інформаційних матеріалів Верховної Ради та її органів,
інформаційні та довідкові матеріали, які офіційно розповсюджуються
урядовими та іншими державними органами й органами об’єднань громадян, а
також знайомитися з матеріалами архівів, текстами своїх виступів у
стенограмах і протоколах засідань парламенту та його органів до
опублікування.

Народні депутати мають також досить широке коло контрольних повноважень.
Зокрема, вони можуть порушувати питання про перевірку діяльності
підприємств, установ та організацій, розташованих на території України,
щодо яких є дані про порушення ними чинного законодавства.

Крім повноважень у Верховній Раді, народний депутат України має ряд прав
у виборчому окрузі та за його межами. Зокрема, він має право брати
участь у розгляді в органах державної влади будь-яких питань, що
зачіпають інтереси громадян та організацій; звертатися до державних
органів та органів об’єднань громадян, до підприємств, установ і
організацій, посадових осіб з питань своєї депутатської діяльності;
відвідувати будь-які державні органи й органи об’єднань громадян,
підприємства, установи, організації з питань своєї депутатської
діяльності; одержувати повну і достовірну інформацію з питань,
пов’язаних із здійсненням депутатських повноважень, від усіх державних
органів і органів об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій
та посадових осіб; перевіряти з власної ініціативи із залученням при
необхідності представників державних органів і об’єднань громадян
відомості про порушення закону, прав та інтересів громадян і
організацій;

214

шмагати від відповідних органів і посадових осіб припинення порушень
закону, І прав та інтересів громадян і організацій; проводити збори
виборців округу, зустрічі з виборцями, трудовими колективами,
об’єднаннями громадян, брати участь у засіданнях об’єднань народних
депутатів, виборців, органів самоорганізації населення, зборах трудових
колективів, громадян за місцем проживання, військовослужбовців у
військових частинах; об’єднуватися у депутатські клуби, інші депутатські
формування.

Пріоритетними серед цих прав народного депутата є право депутатського
звернення та право на невідкладний прийом посадовими особами.

Депутатське звернення — це викладена у письмовій формі пропозиція
народного депутата, звернена до посадових осіб державних органів,
керівників підприємств, установ та організацій здійснити певні дії, дати
офіційне роз’яснення чи викласти позицію щодо питань, віднесених до їх
компетенції. Депутат передає своє звернення відповідній посадовій особі
безпосередньо або надсилає поштою. Це звернення є обов’язковим для
розгляду посадовими особами, яким воно адресовано, протягом не більше 10
днів з моменту одержання. Якщо розгляд звернення з об’єктивних причин не
може бути проведений у визначений термін, депутата повідомляють про це
відповідним листом з викладенням мотивів продовження терміну розгляду.
Максимальний час розгляду депутатського звернення, з урахуванням
продовження, не може перевищувати ЗО днів з моменту його одержання. Якщо
депутат не задоволений відповіддю на своє звернення і якщо, на його
думку, посадова особа ухиляється від вирішення порушених у зверненні
питань, він має право внести депутатський запит відповідно до
Конституції (ст. 86) і Закону «Про статус народного депутата України»
(ст. 12).

Народний депутат має також право невідкладного прийому керівниками та
іншими посадовими особами державних органів та органів об’єднань
громадян, підприємств, установ і організацій з питань депутатської
діяльності. Депутат при пред’явленні посвідчення народного депутата
України користується правом безперешкодного доступу на підприємства, в
установи та організації, розташовані на території України незалежно від
їх підпорядкування, форми власності, режиму таємності.

Народний депутат має право брати участь з правом дорадчого голосу у
сесіях представницьких органів місцевого самоврядування.

За дорученням Верховної Ради України або її органів він може брати
участь у перевірках щодо додержання законів розташованими на території
України державними органами і органами об’єднань громадян,
підприємствами, установами і організаціями, у депутатських
розслідуваннях, знайомитися з необхідними для цього документами. Про
результати перевірки депутат інформує Верховну Раду або її органи, а
також доводить до відома відповідних державних органів та органів
об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій. У разі
необхідності депутат вносить пропозиції щодо забезпечення додержання
законів у діяльності зазначених органів, підприємств, установ,
організацій, усунення виявлених недоліків, скасування незаконних рішень,
притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні законності і
державної дисципліни. Поряд з цим депутат має право

215

порушувати у Верховній Раді України або її органах питання про
необхідніш проведення перевірок стосовно додержання законів державними
органами та органами об’єднань громадян, підприємствами, установами та
організаціями, розташованими на території України, про проведення
депутатських розслідувань зі будь-якого питання.

Одним із найскладніших і найвідповідальніших прав народних депутатів
Украй є право на участь у депутатському розслідуванні. За дорученням
Верховної Ра, депутат має право брати участь у депутатському
розслідуванні, яке призначається? рішенням парламенту. Як гарантію цього
права народного депутата Закон пе бачає обов’язок всіх державних органів
і посадових осіб надавати йому допомог/1 проведенні розслідування. На
вимогу депутатської комісії з розслідування державні органи та органи
об’єднань громадян, підприємства, установи, організа їхні посадові
особи, а також громадяни повинні беззастережно надавати необх для
розслідування відомості і документи. Ніхто не вправі ухилятися від нада
пояснень депутатам, які ведуть депутатське розслідування. Результати
розс вання доводяться до відома Верховної Ради або її органів,
підлягають обговорен і парламент приймає щодо них відповідну постанову.
При цьому депутатсн| розслідування не перешкоджає проведенню
розслідування з цього ж питай уповноваженими на те іншими державними
органами.

До основних парламентських прав народних депутатів відноситься також
їхнє право об’єднуватися в депутатські фракції (групи), порядок
утворення та особливості діяльності яких у Верховній Раді визначаються
Законом про Регламент Верховної Ради (Регламентом Верховної Ради
України) та іншими законодавчими актами України, що регулюють
депутатську діяльність. Депутатські фракції (групи) мають право
обнародувати інформацію про свою діяльність в офіційних виданнях
парламенту України.

Поряд з широким колом прав у Верховній Раді та її органах народний
депутат України має ряд обов’язків у них. Зокрема, він зобов’язаний бути
присутнім та брати участь у засіданнях парламенту та його органів, до
складу яких його обрано, виконувати їх доручення, додержуватись
Регламенту Верховної Ради України та інших парламентських актів, що
визначають порядок діяльності Верховної Ради та її органів.

У разі неможливості прибути на сесію або засідання народний депутат
зобов’язаний повідомляти про це Секретаріат Верховної Ради та голову
відповідного комітету.

Крім того, народний депутат України зобов’язаний брати участь у контролі
за виконанням законів та інших актів Верховної Ради, рішень її органів;
інформувати парламент та його органи, до складу яких його обрано, про
виконання їхніх доручень.

Функції і повноваження народного депутата у Верховній Раді реалізуються
у певних правових і організаційних формах. Згідно з Регламентом
Верховної Ради основними з них є: участь у засіданнях парламенту та його
комітетів (комісій), їх робочих та підготовчих груп; виконання доручень
Верховної Ради та ЇЇ органів; робота над законопроектами, документами
парламенту та виконання інших

216

депутатських повноважень у складі фракцій (груп) чи індивідуально.
Пріоритетними серед цих та інших форм роботи депутата є його участь у
засіданнях Верховної Ради та її органів. У дні засідань депутат
зобов’язаний зареєструватися і бути присутнім на засіданнях парламенту
та його органів, до яких його обрано. Депутат не має права не брати
участь у голосуванні, в тому числі й таємному, за винятком випадків,
передбачених Регламентом (Законом про Регламент) Верховної Ради.

Відсутність депутата на засіданнях Верховної Ради та її органів, до яких
його обрано, допускається лише з поважних причин. У разі невиконання
народним депутатом України своїх обов’язків у Верховній Раді та в її
органах, порушення ним встановленого порядку їх роботи, питання про
поведінку депутата можуть бути розглянуті парламентом України або
відповідно утворюваними ним органами.

За наслідками розгляду таких питань народний депутат України може бути
виведений зі складу комітету чи тимчасової комісії Верховної Ради за
систематичну неучасть у їхній роботі.

Рішення, прийняті Верховною Радою щодо депутата, який без поважних
причин не бере участі у засіданнях парламенту та його органів,
друкуються в газетах — органах Верховної Ради і друкованих органах
місцевого самоврядування, на території яких знаходиться виборчий округ
цього депутата. Щомісяця і після закінчення кожної сесії Верховної Ради
у тих самих газетах відповідно друкуються дані про відсутність народних
депутатів на сесії без поважних причин. »Разом з тим, у передбачених
Конституцією і Законом випадках повноваження народного депутата можуть
припинятися достроково, зокрема у разі:

1) складення повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за
межі України;

5) смерті.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України
приймається більшістю голосів від конституційного складу Верховної Ради.

У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з
іншими видами діяльності повноваження народного депутата припиняються
достроково на підставі закону за рішенням суду (ст. 81 Конституції).

• Повноваження народного депутата України всебічно гарантуються. Вони
практично є непорушними. Ніхто не має права обмежити його повноваження,
за винятками, передбаченими Конституцією та Законом «Про статус
народного депутата України». Навіть при запровадженні надзвичайного чи
воєнного стану його громадянські права і депутатські повноваження, як
зазначається в Законі «Про статус народного депутата України», не
обмежуються (ст. 26).

Держава гарантує депутату необхідні умови ефективного здійснення ним
депутатських повноважень. Верховна Рада та державні органи,
підприємства, установи і організації незалежно від форм власності і
підпорядкування забезпечують умови для виконання депутатом його
повноважень, а об’єднання громадян та їх органи сприяють йому в цьому.

217

Однією з найважливіших гарантій статусу народного депутата є його недото
канність. Відповідно до ст. 27 Закону «Про статус народного депутата
Україні народний депутат не може бути притягнутий до кримінальної
відповідальносі заарештований або підданий заходам адміністративного
стягнення, що наклад ються в судовому порядку, без його письмової згоди
або згоди Верховної Ради.

Не допускається догляд, обшук, затримання, огляд особистих речей і
багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, а також
порушенні таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних
переговорів та застосування інших заходів, що обмежують свободу
депутата.

Депутат після закінчення строку повноважень може бути притягнутий де
кримінальної або адміністративної відповідальності за порушення закону,
яке бул вчинено ним при виконанні депутатських повноважень, лише в
порядку, пере; баченому законодавством щодо народного депутата України.

Кримінальну справу щодо народного депутата України може бути порушенії
тільки Генеральним прокурором України. Для одержання згоди Верховної
Ради І притягнення депутата до кримінальної відповідальності, арешт або
застосуванн заходів адміністративного стягнення, що накладаються в
судовому порядку, Генеральний прокурор України вносить до Верховної Ради
подання, про що негайно доводиться до відома депутата. Подання вноситься
до пред’явлення депутаті обвинувачення або подання санкції на арешт, або
направлення справи про адміністративне правопорушення на розгляд до
суду.

Верховна Рада розглядає подання Генерального прокурора не пізніше як у
місячний строк у порядку, передбаченому Регламентом Верховної Ради
України (Законом про Регламент Верховної Ради України). Вона приймає
більшістю 2/3 голосів народних депутатів від їх конституційного складу
вмотивоване рішенняі у триденний строк повідомляє про нього Генерального
прокурора України. Депутат має право брати участь в обговоренні
парламентом питання про його депутатську недоторканність. За
результатами цього розгляду Верховна Рада приймає постанов; (ст. 28).

Крім того, народний депутат має й ряд інших гарантій правового,
інформаційного, фінансового, соціального та іншого характеру.

Депутат забезпечується актами, прийнятими Верховною Радою, а також
офіційними і довідковими матеріалами, що офіційно розповсюджуються
урядовими та іншими державними органами (ст. 29).

Народному депутату України забезпечується переважне право виступу з
питань його депутатської діяльності у державній та обласній пресі, по
державному радіо і телебаченню. Редакції місцевих газет (газет органів
місцевого самоврядування), які розповсюджуються у виборчому окрузі,
зобов’язані публікувати подані депутатом матеріали не менше одного разу
на місяць в обсязі 1/16 газетної площі. Зміна поданого депутатом тексту
з питань депутатської діяльності чи його позиції без згоди депутата не
дозволяються.

Порушення зазначених прав народного депутата України тягне юридичну
відповідальність.

218

и»

ня

су-

ДО

:но на

Іня не-

ІНО

ату .ні-

258

однією з причин появи у літературі різних поглядів з питання про
юридичну природу і місце у механізмі державної влади органів
конституційної юрисдикції. Вони кваліфікуються як частина або вершина
судової системи, або як самостійний вид органів конституційного
контролю, або як частина системи найвищих правоохоронних органів тощо.

У Конституції України норма про Конституційний Суд включена до розділу
VIII «Правосуддя» та розділу XII «Конституційний Суд України». У ч. З
ст. 124 Конституції України (розділ VIII «Правосуддя») говориться, що
«Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами
загальної юрисдикції», а в ст. 147 (розділ «Конституційний Суд України»)
закріплено положення про те, що [Конституційний Суд України є єдиним
органом конституційної юрисдикції в Україні».

Закон України «Про Конституційний Суд» (ст. 4) основними принципами
діяльності Конституційного Суду називає: верховенство права,
незалежність, колегіальність, рівність прав суддів, гласність, повний і
всебічний розгляд справ та обгрунтованість прийнятих ним рішень.
Зазначені вище положення правильно ідображають державно-правову основу
його діяльності як судового органу конституційного контролю, який
самостійно і незалежно здійснює судову владу через конституційне
правосуддя.

Якщо відокремлено охарактеризувати риси Конституційного Суду як судового
органу, як це випливає з Конституції України і Закону «Про Конституцій
Суд України», то вони полягають у такому: як і інші суди, Конституційний
Суд України здійснює правосуддя, тобто приймає за ініціативою
уповноважених на те органів і осіб як незалежний арбітр рішення у
спірних правових ситуаціях і при порушенні права, охороняючи
Конституцію; здійснює судову владу шляхом колегіального розгляду справ
виборними (призначеними) офіційними особами (суддями) через спеціальну
правову процедуру, підпорядковується при цьому загальним для всіх судів
конституційним принципам правосуддя — незалежність суддів, гласність,
змагальність, рівноправність сторін тощо; вирішує справи прийняттям
актів, обов’язкових для виконання.

У той же час компетенцією, організацією і процедурою діяльності,
механізмом виконання прийнятих рішень Конституційний Суд України істотно
відрізняється від інших судових органів, він реалізує функцію
конституційного контролю, що проявляється через:

— перевірку та оцінку конституційності законів, інших нормативних
актів, договорів, що втрачають юридичну силу у випадку визнання їх
неконституційними;

— забезпечення верховенства та прямої дії Конституції України, захист
прав і свобод особистості, створення «живого» конституційного права.

Конституційний Суд — єдиний орган, компетентний перевіряти
конститу-ційність законів та інших нормативних актів вищого рівня
держави та її суб’єктів. Він розглядає спори про компетенцію, в яких
беруть участь найвищі законодавчі, виконавчі та судові органи держави,
дає офіційне тлумачення Конституції України.

Роль Конституційного Суду України, його конституційна компетенція і
юридична сила прийнятих ним актів слугують забезпеченню балансу влад. І
це суттєво

259

відрізняє його від Верховного Суду України та Вищого Арбітражного суду
Україні: Саме через Конституційний Суд судова влада виступає арбітром у
спорах між гілками влади. Тому він не лише особливий судовий орган,
частина судової влади, І й один із найвищих конституційних органів
держави. У цьому його двоєдию правова природа.

Конкретним результатом реалізації Конституційним Судом своїх повноважень
нерідко є визнання актів, їх окремих положень неконституційними, у
зв’язку з чим вони втрачають юридичну силу. Це дає підстави називати
конституційні суди «негативними законодавцями». Однак у певному
розумінні вони є і «позитивними законодавцями», що також характеризує
юридичну природу і Конституційного Суду України. Його рішення є
нормативно-інтерпретаційними, носять прецедент-ний характер,
узагальненими і обов’язковими. Це стосується також рішень щодо
офіційного тлумачення Конституції, оцінки конституційності актів
законодавства, спорів стосовно компетенції, тим більш, що тлумачення
Конституції не як спеціальна правочинність, а як суть діяльності
Конституційного Суду1 притаманні кожному його рішенню. Реально всі вони
містять правоположення, які, маючи нормативно-інтерпретаційний характер,
в своїй сукупності окреслюють конституційно-правовий простір, в якому
повинні діяти суб’єкти права. У цьому вбачають роль Конституційного Суду
України у правоутворенні, у формуванні «живого» конституційного права2.

Конституційний Суд є правовим інститутом. Разом з тим він діє у
перехрещеній системі правових і політичних відносин, приймає свої
рішення на основі Конституції України, що має політико-правовий зміст та
значення, тому він виступає і як політико-правовий інститут. Такий
висновок і положення Закону про те, що Конституційний Суд України
вирішує тільки питання права, які не суперечать одне одному. Положення,
що спирається на доктрину «політичного питання», згідно з яким суд не
повинен розглядати політичні питання, цілком відповідають юридичній
природі Конституційного Суду України.

Україна запозичила австрійську систему конституційної юрисдикції. І це
має своє вітчизняне підґрунтя, оскільки проблеми конституційного суду в
Україні були розвинуті ще М. Драгомановим, який узагальнив їх у
конституційному проекті 1884 р., та професором Київського університету
О. Ейхельманом. Вони поширили твердження професора Г. Кельзена про
доцільність створення спеціальних конституційних судів, основними
функціями яких є здійснення конституційного контролю за відповідністю
законів конституції.

Предметом конституційного правосуддя є публічні суспільні відносини, що
характеризуються як відносини влади. Суб’єктом цих відносин є
конституційний суд, який має власні контрольні функції і відповідні
владні повноваження щодо

Ще один з «батьків-засновників» США А. Гамільтон писав у XVIII ст., що
«тлумачення законів — належна та притаманна судам сфера діяльності»
(див.: Федералист. Политические зссе А. Гамильтона, Дж. Мздисона й Дж.
Джея. — М., 1997. — С. 505).

Див. докладніше працю судді Конституційного Суду України О. Мироненка
«Про деякі загальні підходи до поняття «конституційна юстиція» і
предмета її історії» у: Вісник Конституційного Суду України. — 1998. — №
4. — С. 46-61.

260

Ірозгляду справ про оцінку конститущиності законів та Інших
нормативно-правових

(актів. В основі конституційного правосуддя лежить аналіз
конституційно-правових

І відносин. Отже, Конституційний Суд у такий спосіб виражає своє
ставлення як до

позиції законодавця або іншого нормотворчого органу, так і
до позиції

правозастосовника, виходячи при цьому з положень Конституції України, у
сфері дії

якої тільки Конституційний Суд приймає офіційне
рішення, що має

І загальнообов’язковий характер.

І §2. Порядок формування Конституційного Суду України, І його структура
і склад

Згідно із ст. 148 Конституції України, ст. 16 Закону України «Про
Конституційний Суд України» суддею Конституційного Суду України може
бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років,
має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років,
проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною
мовою». Судді Конституційного Суду України не можуть належати до
політичних партій та профспілок, мати представницький мандат, брати
участь у політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані
посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької
та творчої.

Суддя Конституційного Суду України призначається на дев’ять років без
права бути призначеним на повторний строк.

Конституція-У країни (ст. 148) визначає такий порядок формування
Конституційного Суду України: Президент України, Верховна Рада України
та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного
Суду. Досвід інших країн свідчить про різноманітність способів
формування спеціалізованих органів конституційного правосуддя. У деяких
країнах вони обираються парламентами, в інших — двома гілками влади:
законодавчою і виконавчою; у третіх вказані органи формуються трьома
гілками влади: законодавчою, виконавчою і судовою. Формування органів
конституційного правосуддя різними гілками влади має на меті забезпечити
їх незалежність і унеможливити підпорядкування одній із них.

Попередньо Президент України проводить консультації з Прем’єр-міністром
України та Міністром юстиції України щодо кандидатур на посади суддів
Конституційного Суду. Призначеною на посаду судді Конституційного Суду
вважається особа, про призначення якої видано Указ Президента,
скріплений підписами Прем’єр-міністра України та Міністра юстиції
України (ст. 6 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду таємним
голосуванням шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур на
посади суддів вносить Голова Верховної Ради України, а також може
вносити не менш як 1/4 народних депутатів України від конституційного
складу Верховної Ради. Призначеними на посади суддів Конституційного
Суду України вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість
голосів депутатів, але більше половини голосів депутатів від
конституційного складу Верховної Ради України (ст. 7 Закону).

261

З’їзд суддів України за пропозицією делегатів з’їзду відкритим
голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з’їзду визначає
кандидатури на посади суддів Конституційного Суду України для включення
до бюлетенів для таємного голосування.

Призначеним на посаду судді Конституційного Суду України вважається
кандидат, який у результаті таємного голосування одержав більшість
голосів від числа обраних делегатів з’їзду суддів України (ст. 8
Закону).

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду відповідно
Президент України, Верховна Рада України у місячний строк, а з’їзд
суддів України у: тримісячний строк призначають іншу особу на цю посаду.

Суддя Конституційного Суду України вступає на посаду з дня складення ним
присяги судді Конституційного Суду України на засіданні Верховної Ради
України, яке проводиться за участю Президента України, Прем’єр-міністра
України, Голови Верховного Суду України не пізніш як через місяць після
призначення суддею Конституційного Суду.

Голова Конституційного Суду обирається на спеціальному пленарному
засіданні Конституційного Суду зі складу суддів Конституційного Суду
лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання
бюлетенів з необмеженим числом кандидатур, запропонованих суддями
Конституційного Суду. Головою Конституційного Суду України вважається
обраний кандидат, за якого проголосувало більше половини конституційного
складу суддів Конституційного Суду (ст. 20 Закону). Обрання Голови
Конституційного Суду самими членами Конституційного Суду є додатковою
гарантією незалежності Конституційного Суду України від інших гілок
влади.

Голова Конституційного Суду України має двох заступників, які обираються
за його пропозицією лише на один трирічний строк таємним голосуванням
шляхі подання бюлетенів.

Судді Конституційного Суду України, здійснюючи свої повноваження, є
незад ними і керуються лише Конституцією України та Законом «Про
Конституційні Суд України», іншими законами України, крім тих законів
або їх окремих положа що є предметом розгляду Конституційного Суду
України.

Особа судді Конституційного Суду України є недоторканною. Суддя
Конституційного Суду України не може бути затриманий чи заарештований
без згоди на те Верховної Ради України до винесення обвинувального
вироку суду. Судді Конституційного Суду не несуть юридичної
відповідальності за результати голосування або висловлювання у
Конституційному Суді та на його колегіях, за винятком відповідальності
за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі
висновків Конституційним Судом України.

Повноваження судді Конституційного Суду припиняються у разі закінчення
строку призначення; досягнення суддею 65-річного віку; неможливості
виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення суддею вимог
закону про заборону політичної діяльності та виконання іншої оплачуваної
роботи; порушення І суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним
вироком щодо нього; [ припинення його громадянства; визнання його
безвісно відсутнім або оголошення

262

померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади
за власним бажанням (ст. 23 Закону).

Секретаріат на чолі з керівником Секретаріату Конституційного Суду
України здійснює організаційне, науково-експертне,
інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Конституційного
Суду. Положення про Секретаріат Конституційного Суду, його структура і
штат затверджуються Конституційним Судом.

Керівник Секретаріату Конституційного Суду України призначається
Конституційним Судом за поданням Голови Конституційного Суду з числа
громадян, які мають право на зайняття посади професійного судді.
Керівник Секретаріату Конституційного Суду не може належати до
політичних партій, мати представницький мандат, брати участь у
політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади,
виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та
творчої. Керівник та інші посадові особи Секретаріату є державними
службовцями.

Конституційний Суд України на своєму засіданні утворює з числа суддів
Конституційного Суду України постійні комісії Конституційного Суду, що є
його допоміжними робочими органами з питань організації його внутрішньої
діяльності. Положення про ці постійні комісії затверджується
Конституційним Судом на пленарному засіданні. Голови цих комісій
призначаються Головою Конституційного Суду України на строк своїх
повноважень.

Конституційний Суд України може утворювати на своїх пленарних засіданнях
також тимчасові комісії для додаткового дослідження питань, пов’язаних з
конституційним провадженням у справі, за участю фахівців у відповідних
галузях права. Суддя Конституційного Суду України має наукового
консультанта і помічника, які виконують доручення судді Конституційного
Суду України у справах конституційного провадження. Вони є державними
службовцями.

Матеріали діяльності Конституційного Суду України зберігаються в Архіві
Конституційного Суду. Матеріали справ, щодо яких Конституційним Судом
України прийнято рішення або дано висновок, зберігаються в Архіві
Конституційного Суду сто років. Оригінали рішень та висновків
Конституційного Суду зберігаються в Архіві Конституційного Суду
безстрокове. Інші матеріали щодо діяльності Конституційного Суду
зберігаються в Архіві Конституційного Суду України на загальних
підставах, визначених законодавством України. Положення про Архів
Конституційного Суду затверджується Конституційним Судом.

Для забезпечення Конституційного Суду України нормативно-правовими
актами, науковою та іншою спеціальною літературою утворюється Бібліотека
Конституційного Суду, положення про яку затверджується Конституційним
Судом України.

Друкованим органом Конституційного Суду України є «Вісник
Конституційного Суду У країни».

У Конституційному Суді України є Постійний представник Президента
України, а також представництво Верховної Ради.

263

§ 3. Функції та повноваження Конституційного Суду України

Конституційний Суд України — це єдиний орган конституційної юрисдикції з
Україні, функціонально уповноважений щодо здійснення конституційного
контролю.

Зі світової практики відомо, що оцінка конституційності законів та інших
нормативно-правових актів здійснюється конституційними судами в порядку
попереднього (превентивного) або подальшого (репресивного)
конституційного контролю.

Превентивний характерний для органів конституційного нагляду
(квазісудови органів) (Франція та ін.). Превентивний конституційний
контроль має низку переваг: по-перше, він дозволяє оперативно запобігати
порушенням конституційної законності; по-друге, зберігає престиж
законодавця, що неможливо в межах репресивного контролю, коли
конституційний суд приймає рішення про неконституційність закону і,
отже, скасовує його. Тим самим фіксується конституційна помилка чи
навіть конституційне правопорушення законодавця; по-третє, дає
можливість уникнути тих негативних наслідків, що можуть виникати після
визнання на основі подальшого контролю неконституційності закону,
чинного вже тривалий час.

Як свідчить аналіз конституцій і законодавства про судовий
конституційний контроль та досвід діяльності конституційних судів,
актами, що належать до превентивного конституційного контролю, можуть
бути: проекти будь-яких законів (Австрія, Білорусь, Угорщина, Німеччина,
Іспанія, Польща, Португалія, Румунія, Туреччина); проекти особливих
видів законів — законів про поправки до конституцій, конституційні,
органічні закони тощо (Іспанія, Італія, Молдова, Румунія, Туреччина);
закони, що стосуються міжнародних договорів (Вірменія, Угорщина, Грузія,
Португалія, Молдова); регламенти палат парламенту (Вірменія, Білорусь,
Угорщина, Португалія, Румунія); підзаконні акти органів державної влади,
місцевого самоврядування (Польща).

Своєрідність Франції порівняно з іншими державами полягає в тому, що тут
конституційний контроль здійснюється тільки у попередньому порядку,
отже, е квазісудовим. Це знайшло своє відображення і в назві органу, що
його здійснює (Конституційна Рада).

Конституційний Суд України в порядку попереднього контролю згідно зі ст.
151 Конституції дає висновки за зверненнями Президента України або
Кабінету Міністрів про відповідність Конституції України чинних
міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що
вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість. У
ст. 159 Конституції йдеться про те, що законопроект про внесення змін до
Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності
висновку Конституційного Суду щодо відповідності законопроекту вимогам
статей 157 і 158 Конституції України.

Подальший (репресивний) конституційний контроль більш відповідає природі
органів конституційного правосуддя, які призначені для розгляду спорів
як незалежних від законодавчої та виконавчої влади органів.

264

Подальший (репресивний) конституційний контроль — це перевірка
відповідності конституції законів та інших нормативних правових актів,
які набрали чинності. Він здійснюється у більшості держав як з давніми
демократичними традиціями, так і в державах молодої демократії, які
дедалі ширше позбуваються спадщини тоталітаризму.

Світовій практиці відомі нормативні акти, які є предметом подальшого
конституційного контролю. Це закони, які вносять поправки до
конституції. У даному випадку конституційний суд є гарантом захисту
конституції навіть від парламенту. Це означає, як справедливо зазначає
Г. Штайнбергер1, що парламент у своїх діях вважається обмеженим
конституцією, і конституція, у свою чергу, обмежує перегляд
конституційних норм парламентом; конституційні, органічні та схожі з
ними закони, тобто ті, які конституція спеціально виділяє за предметом
>егулювання й особливим порядком прийняття; закони, що прийняті на
всенародному референдумі; регламенти парламентів, їх палат; закони про
ратифікацію міжнародних договорів; закони, що прийняті до набрання
чинності новою конституцією; закони суб’єктів федеративної держави;
підзаконні акти.

Як видно з аналізу конституцій і законодавства про конституційний
контроль та практики діяльності конституційних судів, об’єктами, що
підлягають подальшому (репресивному) контролю, можуть бути практично всі
види нормативно-правових актів. Однак це недоцільно. При цьому необхідно
враховувати, що законодавче розширення повноважень конституційного суду
не може бути довільним і необмеженим. Юрисдикція конституційного суду
має певні межі, обумовлені, його юридичною природою та призначенням як
судового органу конституційного контролю, його цілями та завданнями;
по-друге, спрямованістю його повноважень на вирішення
конституційно-правових питань і конфліктів; по-третє необхідністю
розмежування юрисдикції між різними судовими органами.

Слід також враховувати, що крім конституційного суду, конституційний
контроль може здійснюватися й іншими судовими органами, наприклад судами
загальної юрисдикції. Отже, повинен існувати раціональний розподіл
компетенції між ними у сфері оцінки конституційності законів та інших
нормативно-правових актів.

Основними функціями Конституційного Суду України є вирішення питання про
відповідність законів та інших правових актів Конституції України та
офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Згідно з Конституцією України (ст. ст. 150, 151), Законом «Про
Конституційний Суд України» (ст. 13) до повноважень Конституційного Суду
України належить прийняття рішень у справах щодо:

— конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради
України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— відповідності чинних міжнародних договорів України Конституції
України;

— додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи
про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

1 Див.: Штайнбергер Г. Модели конституционной юрисдикции. — Издание
Совета ЕвропьІ, 1994. — С. 3.

265

— офіційного тлумачення Конституції та законів України.

У деяких країнах світу способи визначення компетенції органів
конституційного контролю залежать від форми здійснення конституційного
правосуддя. Наприкла за американської форми конституційне правосуддя не
виділяється із загального правосуддя. У таких країнах законодавство не
визначає спеціального переліку конституційних справ. Конституційні
питання можуть бути в цивільних, кримінальних адміністративних справах,
і розглядаються вони судами загальної юрисдикції в загальному порядку. У
деяких країнах, що застосовують модифіковану американську форму
конституційного правосуддя, на законодавчому рівні закріплюється
компетенція верховних судів у галузі конституційного правосуддя з певних
питань: конституційності законів, захисту конституційних прав і свобод,
тлумачення конституції, контролю за проведенням виборів, у федеративних
державах -вирішення спорів між федерацією та її суб’єктами. У країнах,
де існують спеціалізовані органи конституційного правосуддя, їх
діяльність обмежується лише вирішенням конституційно-правових питань.

До повноважень Конституційного Суду України не належить питання щодо
законності актів органів державної влади, органів влади Автономної
Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші
питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Витрати учасників конституційного провадження відшкодовуються з
бюджетних коштів за рішенням Конституційного Суду України.

Конституційне подання або конституційне звернення надсилається до
Конституційного Суду України без справляння державного мита. Якщо
неодноразове направлення конституційного подання, конституційного
звернення з того самого питання, що вже розглядалось у Конституційному
Суді України, є зловживанням правом, Конституційний Суд України після
ухвалення рішення про відмову V відкритті провадження у справі може
прийняти рішення про стягнення з суб’єкта права на конституційне
подання, конституційне звернення державного мита у розмірі,
встановленому законом.

Підставами для прийняття Конституційним Судом України рішення щодо
неконституційності правових актів повністю чи окремих частин є їх
невідповідність Конституції України: порушення встановленої Конституцією
України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності;
перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

До повноважень судді Конституційного Суду України віднесено здійснення
попередньої підготовки питань для їх розгляду Колегією суддів
Конституційного Суду України, Конституційним Судом України, участь у
розгляді справ.

На стадії підготовки питання до розгляду суддя здійснює попереднє
вивчення переданих йому конституційних подань, звернень, вивчає
нормативно-правові акти, що стосуються поставлених у зверненні питань,
практику застосування цих актів, документальне і казуальне тлумачення.
Такий порядок регулюється лише Регламентом Конституційного Суду України,
хоч має бути закріплений у законі. На цій стадії суддя вирішує питання
про витребування від суб’єктів конституційного подання, конституційного
звернення додаткових матеріалів, документів, якщо їх

266

недостатньо для прийняття відповідного рішення. Необхідні документи,
матеріали та іншу інформацію з питань, що готуються для розгляду
Колегією суддів І Конституційного Суду України, Конституційним Судом
України, суддя має право 1 витребувати від Верховної Ради України,
Президента України, Прем’єр-міністра І України, Генерального прокурора
України, суддів, органів державної влади, органів 1 влади Автономної
Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових і осіб,
підприємств, установ, організацій усіх форм власності, політичних партій
та І інших об’єднань громадян, окремих громадян.

Ухилення від пояснень або відмова у наданні документів, матеріалів,
інформації судді тягне за собою відповідальність винних осіб згідно з
законом.

Суддя Конституційного Суду України не може висловлювати’ свою думку з
питань, що стосуються провадження у Конституційному Суді, до прийняття
рішення чи підготовки висновку.

Повноваження судді Конституційного Суду та його конституційні права і
свободи не можуть бути обмежені навіть при запровадженні воєнного чи
надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

У Конституції України і Законі України «Про Конституційний Суд України»
встановлено лише основні права судді, однак детально його правове
становище не врегульовано. Згідно зі статтею 18 Закону України «Про
Конституційний Суд України» статус суддів визначається також законами
України про статус суддів. У статті 4 Закону України «Про статус суддів»
від 15 грудня 1992 року із змінами і доповненнями зазначено, що ним
визначається статус суддів Верховного Суду України, Верховного Суду
Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської
міських суддів, районних (міських) суддів, арбітражних та військових
суддів, а статус суддів Конституційного Суду України визначається
Законом України «Про Конституційний Суд України».

У Законі України «Про Конституційний Суд України» не передбачено підстав
для відводу суддів. Цю прогалину необхідно усунути, внести до нього
відповідні зміни.

Слушними є підстави, виписані для відводу у § 18 Закону «Про федеральний
Конституційний Суд Німеччини». Суддя федерального Конституційного Суду
усувається від виконання обов’язків, якщо він: 1) заінтересований у
результатах справи, перебуває або перебував у шлюбі з кимось з його
учасників, є родичем або свояком до другого коліна по боковій лінії або
2) брав участь у розгляді даної справи згідно зі своїми службовими чи
професійними обов’язками1.

З питань своїх повноважень Конституційний Суд приймає рішення й
висновки. Рішення він приймає за результатами розгляду справ щодо
конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів
Президента, актів Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим.

Закон України про Конституційний Суд встановлює такі правила, що
висновки Конституційний Суд дає у справах з питань офіційного тлумачення
Конституції та законів України; про відповідність Конституції України
чинних міжнародних

1 Савенко М. Статус судді Конституційного Суду України // Вісник
Конституційного Суду України. • . №2(4). —С. 54-61.

• 1998.

267

договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до
Верховної Раді: для надання згоди на їх обов’язковість; щодо додержання
конституційної процедурі: розслідування і розгляду справи про усунення
Президента України з поста в порядку імпічменту.

Рішення приймаються, висновки даються Конституційним Судом поіменним
голосуванням шляхом опитування суддів Конституційного Суду. Судді
Конститу цінного Суду не мають права утримуватися від голосування.
Рішення й висновки мотивуються письмово, підписуються окремо суддями
Конституційного Суду, як: голосували за їх прийняття і які голосували
проти їх прийняття, та оприлюднюють, про що прямо говориться в рішеннях
Суду. Окрема думка судді Конституційного Суду, який підписав рішення чи
висновок, викладається ним у письмовій формі п додається до рішення чи
висновку Конституційного Суду. Рішення і висновки Конституційного Суду
підписуються не пізніше семи днів після прийняття рішення, дачі висновку
і офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після її підписання.

Рішення й висновки Конституційного Суду є остаточними і не підлягають
оскарженню (п. 6 ст. 66 Закону України «Про Конституційний Суд
України»). Бонне обов’язковими до виконання. Копії рішень і висновків
Конституційного Суду України надсилаються наступного робочого дня після
їх офіційного оприлюднення суб’єкту права на конституційне подання чи
конституційне звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до
Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв
правовий акт, який був предметом розгляду в Конституційному Суді.

У разі необхідності Конституційний Суд може визначити у своєму рішенні,
висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні
державні органи обов’язки у забезпеченні виконання рішення, додержання
висновку, має право зажадати від органів, зазначених у цій статті,
письмового підтвердження виконання рішення, додержання висновку
Конституційного Суду. Невиконання їх рішень та недодержання висновків
тягнуть за собою відповідальність згідно з законом.

Цікаво, що в країнах з американською формою правосуддя рішення судів
загальної юрисдикції є обов’язковими лише для сторін у конкретній справі
при перевірці конституційності правового акта. Визнання акта
неконституційним у цьому випадку не тягне за собою його скасування, це
може зробити лише орган, який його прийняв1.

У країнах з європейською формою конституційного правосуддя рішення
органів конституційної юрисдикції про визнання правового акта
неконституційним скасовує його і є обов’язковим для всіх державних
органів, фізичних і юридичних осіб. Однак у деяких країнах (Австрія,
Польща, Словаччина) рішення органів конституційного правосуддя про
неконституційність законів не є остаточними. Ці рішення повинні
подаватись на затвердження до парламенту, який кваліфікованою більшістю
може відхилити рішення органу конституційної юрисдикції (Іспанія). В

1 Гольдман Р., Лентовска 3., Франковски С. Верховини суд США. Право й
свободи граждан. — М: Бета, 1988. — С. 15-38.

268

інших — парламент або президент мають право відкладального вето стосовно
рішень органів конституційного правосуддя, які можуть подолати вето при
повторному розгляді кваліфікованою більшістю голосів їх членів1.

З метою усунення можливості повторного прийняття парламентом закону,
визнаного неконституційним, Закон про Конституційний Суд Російської
Федерації встановлює норму, згідно з якою юридична сила постанови
Конституційного Суду Російської Федерації про визнання акта
неконституційним не може бути подолана повторним прийняттям цього ж акта
(ст. 79).

Важливе значення має питання про те, з якого моменту втрачає чинність
нормативний акт, визнаний органом конституційного правосуддя
неконституційним. У зарубіжних країнах існує кілька варіантів
законодавчого вирішення даного питання. В одних країнах нормативний акт
визнається нечинним з певної дати в майбутньому, вказаному в рішенні
органу конституційної юрисдикції (Австрія, Польща, Словаччина та ін.). В
інших — з моменту прийняття рішення органом конституційного правосуддя.

Так, у ст. 152 Конституції України та ст. 73 Закону України «Про
Конституційний Суд України» підкреслюється, що закони та інші правові
акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються
неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не
відповідають Конституції України, або якщо була порушена встановлена
Конституцією України процедура їх розгляду, прийняття або набрання ними
чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані
неконституційними, втрачають чинність з дня прийняття Конституційним
Судом України рішення про їх неконституційність. Матеріальна чи моральна
шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані
неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом
порядку.

У ряді держав конституційні суди можуть визнати неконституційним не лише
той акт, що оспорюється, але й акт, на якому він заснований. Так, якщо
Конституційний Суд Німеччини, розглядаючи конституційну скаргу на
рішення органу виконавчої влади або суду, визнає, що акт, який
оспорюється, заснований на не відповідному закону акті, він зобов’язаний
визнати і його неконституційним та таким, що не має юридичної сили. В
Іспанії в таких випадках палата Конституційного Суду, яка розглядає
справу, повинна передати питання про перевірку конституційності закону
на пленарне засідання. І тільки на пленарному засіданні Конституційний
Суд своїм рішенням може визнати даний закон неконституційним.

Не порушуючи перевірку конституційності закону або підзаконного акта за
власною ініціативою, конституційні суди в деяких державах можуть
включити їх до числа тих, що перевіряються, якщо без звернення до таких
актів неможна винести рішення, а ‘їх конституційність викликає у суду
сумнів. Конституційний Суд Австрії, наприклад, зобов’язаний оцінити
відповідність Конституції закону, який повинен слугувати підставою для
його рішення, якщо конституційність цього закону викликає у суду сумнів.
На практиці Конституційний Суд, вивчаючи звернення, сам відбирає ті
закони, які можуть бути предметом перевірки щодо конституційності.

Боботов В. С. Конституционная юстиция. — М., 1994. — С. 62-95.

269

Закон про Конституційний Суд України регулює підстави для відкриття
нового провадження у справі. Згідно зі ст. 68 Закону Конституційний Суд
України відкриває нове провадження у справі за умови виявлення нових
обставин, які не були предметом його розгляду, але існували на час
розгляду і прийняття рішення або дачі висновку.

§ 4. Порядок діяльності Конституційного Суду України і процедури
розгляду справ

До повноважень Конституційного Суду України стаття 13 Закону України
«Про Конституційний Суд України» відносить прийняття рішень та надання
висновків у справах щодо: 1) конституційності законів та інших правових
актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету
Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим; 2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів
України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради
України для надання згоди на їх обов’язковість; 3) додержання
конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення
Президента України з поста в порядку імпічменту у межах, визначених
статтями 111 та 151 Конституції України; 4) офіційного тлумачення
Конституції та законів України.

Особливе місце у механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина
належить органам конституційного контролю та нагляду. Конституційні
права і свободи сприймаються як норми Конституції та інших законів, які
безпосередньо обмежують владу, а тому потрібен контрольний механізм за
дотриманням владою правового статусу особи. Роль такого контрольного
механізму нарівні з іншими органами державної влади та організаціями
здійснюють й органи конституційної юрисдикції.

У деяких країнах світу (Австрія, Іспанія, Росія, ФРН) ці органи
наділяються також повноваженнями щодо захисту прав і свобод громадян.
Зокрема, частина 4 ст. 125 Конституції Російської Федерації встановлює,
що Конституційний Суд розглядає скарги про порушення конституційних прав
і свобод громадян. Захист прав і свобод громадян органами конституційної
юстиції останнім часом набуває дедалі більшого поширення через процедуру
конституційної скарги в Угорщині, Грузії, Кореї, Словенії, Чехії,
Югославії.

В Україні здійснення захисту конституційних прав та свобод людини і
громадянина Конституційним Судом України прямо не передбачено законом.
Однак це не означає, що даний орган взагалі не захищає права і свободи
громадян. Забезпечення захисту прав і свобод людини випливає із завдання
Конституційного Суду України: гарантувати верховенство Конституції
України на всій території держави. Норми щодо прав і свобод людини і
громадянина також включені до Основного Закону. Таким чином,
забезпечуючи верховенство Конституції України, Конституційний Суд
України забезпечує пріоритет її норм щодо прав і свобод над іншими
нормативно-правовими актами. Такі повноваження випливають і з тексту
присяги судді Конституційного Суду України, в якій судді зобов’язуються
«захищати

270

конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і
громадянина» (ст. 17 Закону України «Про Конституційний Суд України»),
глави 12 Закону «Особливості провадження у справах щодо відповідності:
положень чинних правових актів, зазначених у пункті 1 ст. 13 цього
Закону, конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини
і громадянина», а також і з глави «Особливості провадження у справах
щодо конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється
порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина»,
Закону України «Про Конституційний Суд України».

За твердженням суддів Конституційного Суду України М. Д. Савенка та В.
П. Тихого, вчених Ю. М. Тодики, О. В. Марцеляка та ін., Конституційний
Суд України самим фактом свого створення і діяльності покликаний
гарантувати політичну і правову стабільність суспільного життя, надійно
охороняти права і свободи громадян, захищати, а не засуджувати. В
епіцентрі його юрисдикції знаходяться основні права, людська гідність1.

Здійснюючи контроль за відповідністю Конституції України законів та
інших правових актів, Конституційний Суд України може визнати їх чи
окремі положення неконституційними, якщо вони не відповідають Основному
Закону. Визнані неконституційними закони, інші правові акти втрачають
чинність, а якщо їх дією було порушено конституційні права та свободи
людини і громадянина, вони фактично поновлюються рішенням суду.

На захист прав і свобод людини і громадянина спрямовані також і рішення
з питань офіційного тлумачення Конституції України та законів України.
Зокрема, у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Г. П.
Конституційний Суд України дав тлумачення частини другої ст. 55
Конституції України, яку треба розуміти так, що кожен, тобто громадянин
України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою
право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи
бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України,
іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи
бездіяльність порушують або ущемлюють права і свободи громадянина
України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх
здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді2.

Можливості Конституційного Суду України щодо захисту прав та свобод
людини і громадянина певною мірою обмежені встановленими формами
конституційного контролю — абстрактним, факультативним, наданням
громадянам правом звертатися до Суду лише з представницьких питань
офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Підстави
для їх звернення також обмежені певними умовами, зокрема, наявністю
неоднозначного застосування одних і тих самих положень Конституції
України чи законів України судами України, іншими органами державної
влади. Безпосередньо звернутися до Конституційного Суду

1 Тодика Ю. М., Марцеляк О. В. Конституційний Суд України і
прокуратура в конституційно-правовому механізмі забезпечення основних
прав громадян. — X., 1996; Савенко М. Забезпечення прав і свобод людини
і громадянина та їх захист органами конституційної юрисдикції // Право
України. — 1988. — № 2. — С. 3-9.

2 Вісник Конституційного Суду України. — 1998. — № 1. — С. 6.

271

з питань конституційності законів або інших правових актів вони не
можуть, але це може зробити в їхніх інтересах Уповноважений Верховної
Ради України з прав людини, якому таке право надано.

Аналіз ст. ІЗ Закону дає підстави для висновку, що Конституційний Суд
України, здійснюючи конституційне провадження, вирішує виключно питання
права, в зв’язку з чим судді повинні утримуватися від встановлення та
дослідження фактичних обставин у всіх випадках, що входить до
компетенції інших судів або органів.

Діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах
верховенства права, незалежності, колегіальності, рівності прав суддів,
гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості
прийнятих ним рішень (ст. 4 Закону України «Про Конституційний Суд
України»).

Судді Конституційного Суду України, здійснюючи свої повноваження, є
незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються Законом
України «Про Конституційний Суд України», іншими законами України, крім
тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду
Конституційного Суду України.

У своїй діяльності суддя виступає особисто та не представляє жодних
державних чи громадських органів, політичних партій чи рухів, державних,
громадських, інших підприємств, установ та організацій, посадових осіб,
державних та територіальних утворень, націй, соціальних груп.

Рішення Конституційного Суду України виражають відповідну Конституції
правову позицію суддів. Судді приймають рішення в умовах, які виключають
сторонній вплив на свободу їх волевиявлення. Вони не мають права
запрошувати чи одержувати від будь-кого вказівки з питань, прийнятих до
попереднього вивчення або тих, що розглядаються судом. Будь-яке
втручання в діяльність Конституційного Суду України не допускається і
тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Незалежність судді Конституційного Суду України забезпечується
недоторканністю його особи. Суддя Конституційного Суду не може бути
затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України до
винесення обвинувального вироку судом. Він не несе юридичної
відповідальності за результати голосування або висловлювання, за
винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ,
прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом України.

Розгляд справ у Конституційному Суді, прийняття рішень та висновків
здійснюється колегіальне. Рішення приймається тільки тими суддями, які
брали участь у розгляді справи в судовому засіданні.

У Законі України «Про Конституційний Суд України» встановлені приводи та
підстави щодо розгляду справи. Приводом звернення до Конституційного
Суду України е конституційне подання або конституційне звернення.
Конституційне подання—це письмове клопотання до Конституційного Суду
України про визнання правового акта чи його окремих положень
неконституційними, про визначення конституційності міжнародного
договору, про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів
України, а також звернення Верховної Ради про надання висновку щодо
додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про
усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

272

Суб’єктами права на конституційне подання з питань прийняття рішень
Конституційним Судом України щодо конституційності законів та інших
правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів
Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим є Президент України, не менш як сорок п’ять народних
депутатів України (підпис депутата не відкликається), Верховний Суд
України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна
Рада Автономної Республіки Крим.

Суб’єктами права на конституційне подання з питань надання висновків
Конституційним Судом України є: 1) щодо відповідності Конституції
України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних
договорів, що віднесені до Верховної Ради України для надання згоди на
їх обов’язковість, — Президент України, Кабінет Міністрів України; 2)
стосовно додержання конституційної процедури розслідування і розгляду
справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту —
Верховна Рада України; 3) щодо офіційного тлумачення Конституції та
законів України — Президент України не менш як сорок п’ять народних
депутатів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,
Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної
влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого
самоврядування (ст. ст. 40,41 Закону).

Конституційне звернення — це письмове клопотання до Конституційного Суду
України про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів
України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав
та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи. Суб’єктами
права на конституційне звернення з питань надання висновків
Конституційним Судом України щодо офіційного тлумачення Конституції та
законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та
юридичні особи в Україні.

Конституційне подання і конституційне звернення мають відповідати
вимогам, передбаченим Конституцією України та відповідним статтям Закону
України «Про Конституційний Суд України».

Конституційний Суд України має право відмовити у відкритті провадження у
справі на таких підставах: відсутність встановленого законодавством
права на конституційне подання чи конституційне звернення;
невідповідність конституційного подання, конституційного звернення
вимогам, передбаченим законодавством; непідвідомчість Конституційному
Суду України питань, порушених у конституційному поданні або
конституційному зверненні.

Отже, якщо конституційне подання, конституційне звернення відповідають
вимогам Закону як за формою, так і за змістом, то Конституційний Суд
України приймає їх до свого розгляду, тобто може розглянути їх у
судовому засіданні і винести вмотивоване рішення.

З метою раціональної організації роботи у складі Конституційного Суду
України утворюються колеги суддів для розгляду питань щодо відкриття
провадження у справах за конституційними поданнями та колегії суддів для
розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними
зверненнями.

Колегія суддів Конституційного Суду України у справах за конституційними
поданнями більшістю голосів суддів, які входять до її складу, приймає
процесуальну

273

ухвалу про відкриття провадження у справі в Конституційному Суді України
або про відмову у такому провадженні.

У разі прийняття Колегією суддів Конституційного Суду України
процесуальної ухвали про відмову у відкритті провадження у справі
секретар Колегії суддів направляє матеріали Голові Конституційного Суду
України для розгляду справи на засіданні Конституційного Суду України.

Колегія суддів Конституційного Суду України у справах за конституційними
зверненнями приймає процесуальну ухвалу про відкриття провадження у
справі в Конституційному Суді України або про відмову у такому
провадженні в порядку, встановленому статтею 48 Закону України «Про
Конституційний Суд України».

Конституційний Суд на своїх засіданнях розглядає питання щодо відкриття
провадження у справі в Конституційному Суді України у разі прийняття
Колегією суддів Конституційного Суду України процесуальної ухвали про
відмову у відкритті такого провадження.

У разі прийняття на засіданні Конституційного Суду України процесуальної
ухвали про відкриття провадження у справі в Конституційному Суді України
ця справа вноситься Головою Конституційного Суду України на розгляд
пленарного засідання Конституційного Суду України. Прийнята
Конституційним Судом України на його засіданні процесуальна ухвала про
відмову у відкритті провадження у справі в Конституційному Суді України
є остаточною.

На засіданнях Конституційного Суду України розглядаються всі питання, що
потребують вирішення Конституційним Судом України, крім тих, що
вирішуються на його пленарних засіданнях, відповідно до Закону України
«Про Конституційний Суд України». Засідання Конституційного Суду України
є повноважним, якщо на ньому присутні не менше одинадцяти суддів
Конституційного Суду.

Рішення Конституційного Суду України на його засіданнях приймається,
якщо за це рішення проголосувало більше половини суддів Конституційного
Суду, які брали участь у засіданні.

Конституційний Суд на своїх пленарних засіданнях розглядає справи,
провадження в яких відкрито за конституційними поданнями та
конституційними зверненнями, а також інші питання, віднесені до розгляду
Конституційним Судом України на його пленарних засіданнях Законом. На
пленарних засіданнях Конституційним Судом України приймаються рішення у
справах, передбачених пунктом 1 статті 13, та даються висновки у
справах, передбачених пунктами 2, 3, 4 статті 13 Закону України «Про
Конституційний суд України».

Пленарне засідання Конституційного Суду України є повноважним, якщо на
ньому присутні не менше дванадцяти суддів Конституційного Суду України.

Рішення Конституційного Суду України приймаються та його висновки
даються на пленарному засіданні, якщо за них проголосувало не менше
десяти суддів Конституційного Суду України.

Колегія суддів під час підготовки справи, а Конституційний Суд у процесі
провадження у справі мають право витребувати від Верховної Ради України,
Президента України, Прем’єр-міністра України, Генерального прокурора
України, суддів, органів державної влади, органів Автономної Республіки
Крим, органів

274

місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ,
організацій усіх форм власності, політичних партій та інших об’єднань
громадян і окремих громадян необхідні документи, матеріали та інші
відомості, що стосуються справи.

Колегія суддів Конституційного Суду під час підготовки справи,
Конституційний Суд України у процесі провадження у справі в разі
необхідності призначають експертизу в справі і вирішують питання щодо
залучення до участі в конституційному провадженні експертів.

Колегія суддів Конституційного Суду України під час підготовки справи,
Конституційний Суд України у процесі провадження у справі мають право
викликати посадових осіб, експертів, свідків, представників за законом
та уповноважених за дорученням, громадян, участь яких повинна
забезпечити об’єктивний і всебічний розгляд справи.

Ухилення без поважних причин від з’явлення у Колегію суддів
Конституційного Суду України чи в Конституційний Суд України, а так само
відмова надати необхідні документи, матеріали та інші відомості або
‘їхумисне приховування тягнуть за собою відповідальність винних осіб за
законом.

У Конституційному Суді України провадження ведеться, рішення, ухвали
приймаються, висновки даються та оприлюднюються державною мовою.

Учасники конституційного провадження, які не володіють державною мовою,
мають право користуватися послугами перекладача. Про свої наміри
користуватися послугами перекладача учасники конституційного провадження
своєчасно повідомляють Конституційний Суд України.

Глава 8 Закону «Про Конституційний Суд України» до його повноважень
відносить прийняття рішень та висновків і встановлює їх зміст.

Конституційний Суд України за результатами розгляду справ щодо
конститу-ційності законів та інших правових актів Верховної Ради У
країни, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим приймає
рішення.

Конституційний Суд України може визнати неконституційним правовий акт
повністю або в окремій його частиш. У разі, якщо в процесі розгляду
справи за конституційним поданням чи конституційним зверненням виявлено
невідповідність Конституції України інших правових актів (їх окремих
положень), крім тих, щодо яких відкрито провадження у справі і які
впливають на прийняття рішень чи надання висновку у справі,
Конституційний Суд України визнає такі правові акти (‘їх окремі
положення) неконституційними.

Конституційний Суд України дає висновки у справах з таких питань:
офіційного тлумачення Конституції України та законів України; про
відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України
або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України
для надання згоди на їх обов’язковість; щодо додержання конституційної
процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента
України з поста в порядку імпічменту.

Рішення приймаються, висновки даються Конституційним Судом України
поіменним голосуванням шляхом опитування суддів Конституційного Суду
України.

Пропозиції суддів Конституційного Суду України до проекту рішення чи
висновку голосуються у порядку надходження.

275

Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від
голосування.

Рішення і висновки Конституційного Суду мотивуються письмово,
підписуються окремо суддями Конституційного Суду, які голосували за їх
прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є
остаточними і не підлягають оскарженню.

Підписання суддею Конституційного Суду рішення, висновку Конституційного
Суду України є обов’язковим.

Окрема думка судді Конституційного Суду, який підписав рішення чи
висновок Конституційного Суду, викладається суддею Конституційного Суду
України у письмовій формі і додається до рішення чи висновку
Конституційного Суду.

Закон України «Про Конституційний Суд України» (розділ III) регулює
особливості конституційного провадження з певних категорій справ. Так,
Закон встановлює порядок провадження у справах щодо конституційності
законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента, актів
Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим. Суб’єкти права на конституційне подання з цих питань направляють
до Конституційного Суду конституційні подання, в яких викладаються
аргументи і стверджується про неконституційність відповідних актів,
визначають до трьох представників для участі у розгляді справи.
Конституційний Суд обов’язково залучає до участі в провадженні у справі
представників органів влади, акти яких оспорюються щодо їх
конституційності. У разі, якщо ці акти або їх окремі положення
визнаються такими, що не відповідають Конституції України, вони
оголошуються нечинними і втрачають чинність від дня прийняття
Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Особливостями провадження у справах щодо конституційності правових
актів, що викликають спір стосовно повноважень конституційних органів
державної влади Автономної Республіки Крим є те, що підставою для
конституційного подання є наявність спору стосовно повноважень вказаних
органів, якщо один із суб’єктів права на конституційне подання,
визначених у ст. 40 Закону України «Про Конституційний Суд України»
(Президент, не менше як сорок п’ять народних депутатів України,
Верховний Суд, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада
Автономної Республіки Крим), вважає, що правові акти, якими встановлено
повноваження зазначених органів, не відповідають Конституції України. У
резолютивній частині рішення Конституційного Суду дається висновок щодо
конституційності правового акта, яким встановлено повноваження
конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної
Республіки Крим та органів місцевого самоврядування (ст. 75-77 Закону).

Особливість розгляду справ щодо конституційності актів про призначення
виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в
Автономній Республіці Крим, полягає в тому, що конституційне подання з
питань надання висновків щодо конституційності зазначених актів може
бути направлено до Конституційного Суду України в строк не пізніше
одного місяця від дня офіційного оголошення дати призначення, відміни
або відстрочення у встановленому порядку виборів, всеукра-

276

інського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці
Крим. Предметом розгляду Конституційним Судом України є питання щодо
конституціиності правових актів Верховної Ради України, актів Президента
України та правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим про
призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого
референдуму в Автономній Республіці Крим. У разі визнання таких актів
неконституційними у рішенні Конституційного Суду України зазначається
про припинення діяльності всіх органів, що були створені для проведення
цих виборів чи референдумів, про знищення бюлетенів, агітаційних
матеріалів і про припинення фінансування заходів щодо проведення виборів
чи референдумів та повернення державі перерахованих, але не використаних
коштів (ст. ст. 78-81 Закону).

Підставами для порушення питання про відкриття провадження у справі щодо
відповідності норм чинного законодавства принципам і нормам Конституції
України стосовно прав і свобод людини і громадянина є наявність спірних
питань щодо конституціиності прийнятих і оприлюднених у встановленому
порядку законів, інших правових актів, виникнення спірних питань щодо
конституціиності правових актів, виявлених у процесі загального
судочинства; виникнення спірних питань щодо конституціиності правових
актів, виявлених органами виконавчої влади у процесі їх застосування та
Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини у процесі його
діяльності (ст. 82 Закону). У разі виникнення у процесі загального
судочинства спору щодо конституціиності норми закону, яка застосовується
судом, провадження у справі припиняється і відкривається конституційне
провадження, справа розглядається Конституційним Судом України
невідкладно (ст. 83 Закону).

Предметом конституційного провадження у справах щодо конституціиності
норм законів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації
конституційних прав та свобод людини і громадянина, є вирішення спірних
питань конституціиності норм двох чи більше законів або актів
міжнародного права, визнаних обов’язковими на території України, що
встановлюють різний порядок реалізації одних і тих самих конституційних
прав та свобод, чим суттєво обмежуються можливості їх використання. У
рішенні Конституційного Суду України визначається, норми якого закону є
конституційними, а якого — неконституційними і нечинними (ст. ст. 84-85
Закону).

Відповідно до ст. 86 Закону Конституційний Суд розглядає справи і дає
висновки щодо конституціиності чинних міжнародних договорів України та
міжнародних договорів України, що вносяться до Верховної Ради України
для надання згоди на їх обов’язковість. Питання щодо конституціиності
чинного міжнародного договору розглядається Конституційним Судом України
за конституційним поданням Президента України, Кабінету Міністрів
України. У разі надання висновків про невідповідність міжнародного
договору Конституції України Конституційний Суд України у цьому ж
провадженні вирішує також питання щодо неконституційності цього договору
чи його окремих частин. Питання стосовно конституціиності міжнародних
договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на
їх обов’язковість, розглядаються Конституційним Судом України за
конституційним поданням Президента України, Кабінету Міністрів України
до прийняття

277

81:1

Верховною Радою України відповідного закону. Відкриття конституційного
провадження у цих справах припиняє розгляд Верховною Радою України
питання щодо надання згоди на їх обов’язковість (ст. 87-89 Закону).

Підставою для відкриття конституційного провадження у справі щодо
додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про
усунення Президента України з поста в порядку імпічменту е конституційне
подання Верховної Ради України з даного питання. До зазначеного
конституційного подання Верховної Ради України додаються такі документи
та матеріали: щодо ініціювання питання про усунення Президента України з
поста в порядку імпічменту; про створення та діяльність спеціальної
тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України для проведення
розслідування, висновки і пропозиції цієї комісії; про розгляд Верховною
Радою України висновків і пропозицій тимчасової слідчої комісії; рішення
Верховної Ради України про звинувачення Президента Українку вчиненні
державної зради або іншого злочину; рішення Верховної Ради України про
звернення до Конституційного Суду України.

Відставка Президента України за власним бажанням, якому пред’явлено
звинувачення, є підставою для закриття конституційного провадження у
справі. Притягнення цієї особи до судової відповідальності здійснюється
в такому разі у загальному порядку.

Конституційний Суд України дає висновок у справі щодо додержання
конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення
Президента України з поста в порядку імпічменту відповідно до ч. 6 ст.
111 Конституції України.

У рішенні Конституційного Суду України за справою стосовно
конституційного подання Президента України щодо відповідності
Конституції України Постанови Верховної Ради України від 1 жовтня 1996
року «Про тлумачення статті 98 Конституції України» (справа щодо
конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98
Конституції України) від 11 липня 1997 року підкреслюється, що
спеціальне повноваження на офіційне тлумачення Конституції Укра’їни та
законів України з прийняттям Конституції України 1996 року набуло
принципово нового вирішення: з ведення Верховної Ради України воно було
передане до повноважень Конституційного Суду України (п. 2 ст. 150
Конституції України), який згідно зі статтею 147 Конституції України є
єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Ці зміни зумовлені
переходом до нового порядку здійснення державної влади на засадах її
поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6 Конституції
України), органи яких взаємодіють між собою на підставі конституційне
закріпленої системи стримувань і противаг, здійснюючи свої повноваження
у межах, встановлених Конституцією України, і відповідно до законів
України (ч. 2 ст. 6 Конституції України)1.

Підставами для звернення до Конституційного Суду України про офіційне
тлумачення Конституції України та законів України у формах
конституційного подання і конституційного звернення є відповідно:
практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційному
тлумаченні положень Конституції України та

Там само. —1997. — № 2. — С. 23-26.

278

законів України (ч. 1 ст. 93 Закону України «Про Конституційний Суд
України») або наявність неоднозначного застосування положень Конституції
України або законів України судами України, іншими органами державної
влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може
спричинитися або призвело до порушення його конституційних прав і свобод
(ст. 94 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Розгляд Конституційним Судом України справ про офіційне тлумачення
Конституції України та законів України — це певний процес, який, за
правильним зауваженням судді Конституційного Суду України В. П. Тихого,
характеризується певною стадійністю . Перша стадія — це звернення до
Конституційного Суду України суб’єкта права на конституційне подання або
конституційне звернення з письмовим клопотанням про необхідність
офіційного тлумачення статей (окремих положень) Конституції України або
законів України, тлумачення яких має бути надане Конституційним Судом
України (ст. ст. 39, 42 Закону); друга стадія — це попередня підготовка
суддею Конституційного Суду України питань для ‘їх розгляду Колегією
суддів Конституційного Суду України та Конституційним Судом України;
третя — перевірка Колегією суддів Конституційного Суду України або
Конституційним Судом України на їх засіданнях конституційного подання
(звернення) щодо необхідності в офіційному тлумаченні і прийняття
Колегією суддів Конституційного Суду України або Конституційним Судом
України рішення про відкриття провадження у справі; четверта,
центральна, стадія — розгляд справи на пленарному засіданні
Конституційного Суду України.

На відкритому пленарному засіданні розглядаються представлені суб’єктом
права на конституційне подання чи конституційне звернення обґрунтування
необхідності в офіційному тлумаченні окремих положень Конституції
України або законів України, щодо яких було подано конституційне подання
чи конституційне звернення. На закритому пленарному засіданні
Конституційного Суду України застосовуються спеціальні способи і прийоми
тлумачення змісту вказаних правових норм, розробляється, мотивується,
розглядається і приймається рішення Конституційного Суду України, у
резолютивній частині якого офіційно тлумачаться (роз’ясняються)
положення Конституції України або законів України, щодо яких було подано
конституційне подання чи конституційне звернення. При цьому офіційне
тлумачення законів України передбачає з’ясування питання ‘їх
відповідності Конституції України (конституційності). Якщо буде
встановлено, що закон не відповідає Конституції України, суперечить їй,
він визнається неконституційним.

Рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення має містити
такі реквізити: найменування, дату і місце прийняття, номер;
персональний склад суддів Конституційного Суду України, які брали участь
у розгляді справи; перелік учасників судового засідання; зміст
конституційного подання; повну назву положення Конституції України або
законів України, які офіційно тлумачаться, з посиланням на дату
прийняття, порядковий номер, за яким Верховною Радою України прийнято
закон; положення Конституції України, якими керувався

Тихий В. Офіційне тлумачення Конституції та законів України // Вісник
Конституційного Суду України.

— 1998. — 4(6). — С. 38-45.

279

Конституційний Суд України, приймаючи рішення; мотивувальну частину;
резолютивну частину, в якій офіційно тлумачаться (роз’яснюються)
положення Конституції України та законів України, щодо яких було подане
конституційне поданнями конституційне звернення; обов’язкове зазначення
того, що рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до
виконання на території України, остаточним і оскарженню не підлягає.

Нарешті, остання стадія — це офіційне оприлюднення рішення
Конституційного Суду України, яке разом з окремими думками суддів
Конституційного Суду України публікуються у «Віснику Конституційного
Суду України», в інших офіційних виданнях України, зокрема в «Офіційному
віснику України», «Урядовому кур’єрі».

Загальнообов’язковість офіційного тлумачення Конституції України та
законів України Конституційним Судом України прямо передбачена частиною
другою статті 150 Конституції України.

Офіційне тлумачення Конституції України та законів України
Конституційним Судом України у контексті статті 150 Конституції України
оформляється, як у мотивувальній, так і в резолютивній частинах
спеціального акта Конституційного Суду України — рішенні, і має
самостійне значення.

РОЗДІЛ XII

ОРГАНИ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

§ 1. Судова влада: поняття, основні ознаки та функції

Конституція України вперше на конституційному рівні закріпила судову
владу як рівноправну і самостійну в системі двох інших гілок влади —
законодавчої і виконавчої (ст. 6), Але щоб це сталося потрібні були
сторіччя. З давніх-давен у суспільстві виникали суперечки з різних
питань. Вже тоді існувала потреба у судових засобах вирішення таких
суперечок, а також у справедливому покаранні злочинців. «Давні царі, —
писав з цього приводу відомий державознавець М. М. Коркунов, — були
насамперед суддями, а не законодавцями, і в первісному суспільстві була
повністю відсутня уява про можливість довільно змінити встановлені
зачатки права. Початковою точкою прояву державного володарювання було
судове рішення, а не закон»1.

Проте історично відносини у суспільстві визначалися навіть не судовим
рішенням, а звичаєм. Звернення про вирішення суперечок було, передовсім,
прерогативою старійшин роду, які виступали третейськими арбітрами. У
більшості випадків виконання рішення забезпечувалося авторитетом
старійшин роду. Якщо цього не вистачало, люди нерідко вдавалися до сили.
Але вже в Стародавній Греції зародилися сумніви стосовно доцільності
поєднання владних і судових функцій в одних руках. Аристотель, зокрема,
розглядав суд як відносно самостійний елемент володарювання. Він
класифікував тодішні грецькі суди за видами і підвидами діяльності,
звернув увагу на порядок формування судів та можливості об’єктивного
вирішення ними суперечок2.

Проблема місця і ролі судової влади в суспільстві набула особливого
значення в Західній Європі періоду буржуазних революцій. Плідними тут
були висловлювання ІД. Монтеск’є — загальновизнаного теоретика концепції
розподілу влад. На його думку, перша влада — законодавча — видає і
скасовує закони, друга — виконавча — відає зовнішніми зносинами і
забезпечує безпеку держави, третя — судова — карає злочинців та стримує
зіткнення двох перших влад. Судова влада при цьому може виконати дане
призначення тільки за умови її самостійного існування. Якщо ж вона
об’єднана із законодавчою владою, життя і свобода суб’єктів
наражатимуться на свавільний контроль, суддя тоді перетворюється у
законодавця. Якщо ж вона об’єднана з виконавчою владою, суддя може
чинити з усією люттю гнобителя3.

В історії української державності перші спроби конституційного
закріплення судової влади пов’язані з Конституцією прав і вольностей
Війська Запорозького Пилипа Орлика (1710 р.). Тут були закладені певні
засади щодо розподілу влади. Судові функції, зокрема, надавалися
гетьманському урядові, який одночасно здійснював і виконавчу владу.

1 Коркунов Н. М. Русское государственное
право. — СПб., 1909. — Т. 1. — С. 18.

2 Див.: Аристотель. Политика. — М., 1993. —
С. 95.

3 Див.: Монтескье Ш. О духе законов. —
СП6., 1900. — С. 156.

281

Ідея створення в Україні справедливого суду знайшла своє відображення у
III Універсалі Української Центральної Ради (1917 р.), а потім у
Конституції Української Народної Республіки (1918 р.). Вона фактично
виходила з принципу розподілу влади, згідно з яким судова влада в рамках
цивільного, кримінального та адміністративного законодавства мала
здійснюватись виключно судовими установами. Також там йшлося про
повноту, законність та інші принципи провадження правосуддя в Україні.

У радянський період ні в Конституції Української Соціалістичної
Радянської Республіки 1919 р., ні в Конституції (Основному Законі)
Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 р., ні в
Конституції УРСР 1978 р. принцип розподілу влад не знайшов свого
втілення. У них була закріплена судова система, але нічого не говорилося
про судову владу як окрему гілку влади. Принцип розподілу влад знайшов
своє відображення в Декларації про державний суверенітет України.

Істотний крок вперед було зроблено у зв’язку з підписанням 8 червня 1995
р. Конституційного договору «Про основні засади організації та
функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на
період до прийняття нової Конституції України», за яким державна влада в
Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і
судову. Останню здійснюють тільки суди. Конституційний Суд України,
загальні та арбітражні суди становлять судову систему України (ст. 36).
Таким чином, поняття «судова влада» у сучасному його розумінні уперше
з’явилося в нашому законодавстві саме у вказаному договорі. Це була
преамбула до закріплення даного поняття в Конституції України 1996 р.

Судова влада — це вид влади. Державну владу здійснюють відповідні
органи. Влада — це не тільки та чи інша установа, посадові особи, але й
ті функції, які їй притаманні, здійснення цих функцій та їх реалізація.

Аналізуючи поняття «судова влада», К. Ф. Гуценко вважає, що буде
помилкою зведення судової влади до суду як до державного органу. Владою
є те, що даний орган може і здатен зробити. По суті, це повноваження,
функції, але не виконавець. В. І. Швецов вважає, що «виходячи з
семантики слова «влада», слід розуміти не як орган або систему органів,
що їх здійснюють, а як право, засноване на законі можливість цих органів
виконувати відповідні діяння і саме виконання цих діянь»1.

Більшість сучасних дослідників судової влади визначають її як сукупність
судів, що здійснюють правосуддя. Інші ототожнюють судову владу з методом
її реалізації — правосуддям. Поняття «судова влада» і «правосуддя» є
близькими, але не тотожними. Основу судової влади складає сукупність
судових органів, наділених відповідними повноваженнями. Головним
призначенням цих органів є розв’язання правових конфліктів: між людьми,
людиною і державою, різними структурами держави. Отже, судовій владі
належить особлива роль — бути арбітром у спорах про право. Суб’єктом
судової влади є суд, наділений притаманними лише йому повноваженнями
впливати на поведінку людей і соціальні процеси.

Владні відносини як елемент судової влади, крім того, характеризуються:
наявністю правових норм, які надають суду можливість виносити рішення,
обов’язкові

Судоустройство й правоохранительньїе органи в Российской Федерации :
Учебник / Под ред.

В. Й. Швецова. — М., 1996. — С. 24.

282

для виконання; вираженням до усіх учасників відносин волі суду,
забезпеченої Застосуванням правових санкцій у разі невиконання цієї
волі. Роль судової влади Чполягає також у стримуванні двох інших гілок
влади в рамках законності, у праві здійснення конституційного нагляду і
судового контролю за ними.

Правосуддя передбачає законодавче регулювання всього порядку діяльності
суду шляхом встановлення процесуальної процедури, що гарантує права і
свободи особистості, законність та справедливість рішень суду.

Суди здійснюють судову владу самостійно, незалежно, підкоряючись тільки
конституції та закону. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами
в установленій законом процесуальній формі. Воно здійснюється
Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції
безпосередньо за участю народу через народних засідателів та присяжних.

Важлива функція судової влади — здійснення правосуддя. Правосуддя —
виключна компетенція судової влади. Крім здійснення правосуддя, судова
влада включає й ряд інших повноважень, що належать їй та реалізуються
нею.

До числа інших, крім правосуддя, повноважень судової влади її
різноманітним гілкам також належать: конституційний контроль; контроль
за законністю та обґрунтованістю рішень та дій державних органів,
посадових осіб та державних службовців у випадках їх оскарження до суду;
контроль за законністю та обґрунтованістю арештів і затримань,
застосованих органами дізнання та попереднього слідства; санкціонування
проведення дій, пов’язаних з обмеженням прав громадян, передбачених ст.
ст. 29, ЗО та 31 Конституції України, роз’яснення щодо питань судової
практики; участь у формуванні суддівського корпусу тощо.

Судова влада здійснюється засобами конституційного, цивільного,
адміністративного, кримінального та арбітражного правосуддя. Вона
заснована на праві і реалізується шляхом застосування права для
вирішення конкретних ситуацій, що ^виникають у суспільстві та вимагають
втручання суду. Компетенція судової влади врегульована Конституцією та
законами.

Таким чином, судова влада є наданням спеціальним органам держави — судам
— повноважень у вирішенні віднесених до їх компетенції питань, що
виникають у процесі застосування права, та реалізація цих повноважень
шляхом конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного та
арбітражного правосуддя з додержанням процесуальних форм, які створюють
гарантію законності та справедливості рішень, що приймаються судами.

Інше розуміння терміна «судова влада», як суду чи системи судів, також
правомірно, але вживається за звичаєм для визначення місця судів серед
інших державних органів, при характеристиці устрою судової системи та
основ її діяльності (див. розділ VIII Конституції України).

Судова влада як визначена функція суду має ряд основних ознак.

1. Судова влада — вид державної влади. Вона здійснюється державними
органами, виражає державну волю, її складають державно-владні
повноваження. На відміну від інших видів влади, що реально впливають на
життя людей (батьківська влада,

Значна кількість процесуалістів, проте, розглядає арбітражне правосуддя
як різновид цивільного.

283

влада вихователя, «влада натовпу», влада громадської думки, влада
засобів масової інформації — «четверта влада»), судова влада — одна з
трьох гілок державної влади, що встановлена Конституцією та іншими
законами.

2. Судова влада належить тільки судам — державним органам, що
утворюються у встановленому законом порядку, формується з людей, здатних
на базі відповідної підготовки та своїх особистих якостей здійснювати
правосуддя і реалізовувати судову владу в інших формах. До складу суду,
окрім суддів, які діють на професійній основі, можуть входити
представники народу, які тимчасово виконують, свої функції в участі з
відправлення правосуддя. Але суд не уявляється без суддів, які
здійснюють правосуддя на професійній основі. Конституція встановила, що
судова влада в Україні належить тільки судам в особі суддів та присяжних
і народних засідателів, залучених у встановленому законом порядку до
здійснення правосуддя. Відповідно до Загальної декларації прав людини
1948 р. кожній людині повинно бути гарантовано право на те, щоб його
справа була розглянута гласно та з додержанням вимог справедливості
незалежним і неупередженим судом (ст. 10 Декларації). Ці вимоги
знаходять своє закріплення у законодавстві України.

Винятковість судової влади характеризується низкою властивостей.
По-перше, це означає, що жодний інший орган державної влади і управління
не має право взяти на себе компетенцію судової влади. З цього випливає,
що тільки органи судової влади мають право вирішувати усі правові
суперечки, тобто юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі (ст. 124 Конституції України).

По-друге, винесення рішення за конкретною справою є прерогативою суду, і
це положення підкреслює винятковість судових рішень. Держава тільки суду
надає право використовувати примусові повноваження державної влади, а
саме: у встановленому законом порядку застосовувати цивільно-правові
санкції у цивільній справі; визнавати особу винною у вчиненні злочину;
призначати покарання у кримінальній справі. Рішення суду є обов’язковими
для виконання усіма державними органами і посадовими особами.

По-третє, виняткове правове становище суду в системі державних органів
визначається Конституцією України та іншими нормативними актами.
Формування системи органів державної влади, порядок їх організації та
діяльності належать до відання законодавчої влади. Не допускається
створення надзвичайних та особливих судів, як про це сказано в ч. 5 ст.
125 Конституції України. Однак чинне законодавство закріплює можливість
певної спеціалізації судів. Вони розрізнюватимуться за своєю предметною
підсудністю та процесуальною формою правосуддя.

По-четверте, специфіка судової влади характеризується особливим порядком
формування судового корпусу і притягнення суддів до відповідальності.
Вимоги, що висуваються до судді, його обов’язки у здійсненні правосуддя
і поза судовою діяльністю, є специфічними і чітко окресленими у чинному
законодавстві.

По-п’яте, зазначеній ознаці притаманна й винятковість правового
становища особи у сфері здійснення правосуддя. Саме в стадії судового
розгляду права та обов’язки учасників процесу детально регламентовані й
забезпечені відповідними гарантіями, зокрема передбаченими
Кримінально-процесуальним кодексом України.

284

Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду. |Цьому передує ретельне дослідження судом обставин справи,
у процесі якого враховуються усі обставини, які пом’якшують чи обтяжують
вину. У цьому полягає специфіка правового статусу підсудного.

Незалежність судової влади зумовлена конституційним принципом розподілу
влади. Кожна з гілок влади самостійно виконує лише їй притаманні
функції. Судова влада покликана захищати свободи громадян,
конституційний лад України, забезпечувати відповідність актів
законодавчої та виконавчої влади Конституції України. Рішення, що
виносяться органами судової влади, не потребують затвердження іншими
гілками влади.

Самостійність судової влади означає, що судові функції суд не поділяє з
іншими органами, а рішення суду не потребує санкцій або затверджень.
Суди, що здійснюють судову владу, утворюють самостійну гілку державної
влади.

І. Я. Фойницький, характеризуючи судову владу Росії за Судовим статутом
1864 р., вирізнив зовнішню та внутрішню самостійність судової влади.
Зовнішня самостійність означає незалежність судової влади від усіх влад,
що існують у державі, а внутрішня залежить від самих суддів, їх
моральних якостей, вірності закону. «Вона є плодом твердого переконання
та високої, бездоганної моралі».

Незалежність судової влади — один із головних принципів ефективності
діяльності суду. Він має два рівні — зовнішній і внутрішній. Зовнішній
рівень, у свою чергу, включає політичну і соціально-економічну
незалежність. Рівень політичної незалежності обумовлений
суспільно-політичною ситуацією, в якій здійснюється діяльність суду. При
цьому важливо наголосити, що реальна незалежність суду абсолютно
виключає будь-який вплив політичних партій, громадських рухів та їх
лідерів на судову владу (ст. 126 Конституції). Це положення набуває
актуальності в умовах багатопартійності, політичного плюралізму. Даний
рівень незалежності зафіксований в ст. 11 Закону України «Про статус
суддів», яка встановлює, що усі державні органи, установи, організації,
органи місцевого самоврядування, громадяни та ‘їх об’єднання зобов’язані
поважати незалежність судових органів.

Забезпечення прогресивних перетворень потребує і соціально-економічної
незалежності судової влади. Це гарантується особливим порядком
фінансування суддів (ст. 130 Конституції), їх матеріальним та побутовим
забезпеченням, соціальним захистом. Відповідно до ст. 44, 45 Закону «Про
статус суддів» суддям гарантується заробітна плата, яка складається з
посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за
вислугу років. Суддям надається щорічна відпустка. Не пізніш як через
шість місяців після обрання суддя, який потребує поліпшення житлових
умов, повинен забезпечуватися упорядкованим житлом у вигляді окремої
квартири чи будинку. У разі незабезпечення судді упорядкованим житлом у
зазначений термін суд за рахунок державного бюджету може придбати
квартиру або будинок за ринковими цінами і передати їх у користування
судді.

Фойницкий Й. Я. Курс уголовного судопроизводства. — СПб., 1996. — Т. 1.
— С. 194.

285

Суддя і члени його сім’ї мають право на безплатне медичне обслуговування
в державних установах охорони здоров’я. Життя і здоров’я суддів
підлягають обов’язковому страхуванню за рахунок державного бюджету на
суму десятирічного грошового утримання за останньою посадою.

Внутрішній рівень незалежності судової влади обумовлює, з одного боку,
власне діяльність суду у здійсненні правосуддя, а з другого — статутні
гарантії суддів. Праве/забезпечувальними гарантіями режиму незалежного
правосуддя є, насамперед, Закон України «Про статус суддів», чинне
цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне законодавство, що
передбачає відповідальність за втручання) діяльність суду, таємницю
наради суддів та заборону вимагати ЇЇ розголошення, Судді, крім того, не
зобов’язані давати жодних пояснень по суті справ, які розглядаються або
перебувають у провадженні, а також надавати їх кому б то не було для
ознайомлення інакше як у випадках і порядку, передбачених процесуальним
законом. Важливою гарантією незалежності суддів є також норми
цивільно-процесуального, кримінально-процесуального,
арбітражно-процесуального законодавства. Вони забезпечують рух справи у
визначеному порядку, передбачають процесуальні санкції за невиконання
закону і тим самим створюють умови, які дають змогу суддям розглядати і
вирішувати справи за внутрішнім переконанням, спираючись тільки на
досліджені у суді докази й незалежно від будь-якого впливу. Торкаючись
статутних аспектів незалежності судової влади, зазначимо, що у ст. 125
Конституції України та Закону «Про статус суддів» закріплено принципи
формування судової системи порядку і строків обрання та призначення
суддів. На нашу думку, перше призначення на посаду професійного судді
Президентом України є оптимальним і забезпечує його незалежність. Такий
порядок дає змогу уникнути впливу на суддів з боку місцевих органів
влади. Звернення до зарубіжного досвіду свідчить, що призначення суддів
на невизначений термін або безстрокове теж є важливою гарантією
незалежності судової влади.

Відокремленість судової влади тісно пов’язана з її незалежністю і
самостійністю. Вона означає, що суди утворюють систему державних
органів, які не входять до жодної іншої державної структури. Однак це не
означає, що суди ізольовані від законодавчої та виконавчої влади. Проте
їх взаємодія з іншими гілками державної влади здійснюється в межах
законів, що гарантують незалежність судів, виділяючи їх у самостійну,
відокремлену систему.

Повнота судової влади пов’язана з межами компетенції, тобто з обсягом
судової влади і завершеністю рішень, що приймаються відповідними
органами; обов’язковістю цих рішень (п. 9 ст. 129 Конституції). У межах,
визначених Конституцією, у вирішенні спорів роль арбітра без жодних
застережень належить судовій владі. У даному разі судова влада
поширюється на коло відносин, що виникають між різними суб’єктами (між
громадянами, громадянами і державою). Рішення та інші акти органів
судової влади, підприємств, установ, посадових осіб підлягають
безумовному виконанню на усій території України. Невиконання
встановлених органами судової влади актів, що набрали чинності, вимог
суддів, тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Процесуальний порядок діяльності — найважливіша ознака судової влади.
Його визначає тільки закон, який чітко регулює правила дії суду та
прийняття ним рішень 286

за конкретними справами. Він установлює процесуальну форму як судових
дій, так і судових рішень та документів. Процесуальний порядок,
регулюючи правила судової процедури, являє собою значну соціальну
цінність. Він покликаний забезпечити законність усієї діяльності
органів, що здійснюють судову владу, законність, обґрунтованість і
справедливість судових рішень, охорону прав осіб, чиї інтереси у той чи
інший спосіб стосуються судової влади.

Конституційний Суд України діє в процесуальному порядку, визначеному
Законом України «Про Конституційний Суд України». Порядок провадження
цивільних, кримінальних справ, провадження в арбітражних судах
регулюється Цивільним процесуальним кодексом, Кримінально-процесуальним
кодексом, Арбітражним процесуальним кодексом. Щодо справ про
адміністративні правопорушення процесуальна процедура встановлена
Кодексом про адміністративні правопорушення.

Правосуддя є діяльність, яка починається за наявності обумовлених
законом засад та приводів (невизначеність у конституційності
нормативного акта та відповідне звернення до Конституційного Суду
України); спір, що виникає з цивільних правовідносин, і звернення до
суду за захистом права або інтересу, що охороняється законом; факту
адміністративного правопорушення і (звичайно) протокол про
адміністративне правопорушення; виявлення ознак злочину, який
підтверджується джерелом, визначеним законом; господарський спір, що
виникає у сфері управління і в державних відносинах, та звернення за
захистом до арбітражного суду). Ця діяльність розвивається у
послідовності, встановленій процесуальним законом та відбувається у
процесуальних формах. У ній беруть участь заінтересовані особи та
організації, що реалізують свої права та виконують обов’язки. Вона може
починатися ще до втручання суду. Наприклад, розслідування злочину
слідчим за термінологією чинного закону складає частину судочинства. Але
судочинство, про яке йде мова в Конституції України, означає неодмінно
діяльність суду, який розглядає конкретну справу та приймає рішення на
основі закону, формулюючи його у встановленому порядку, здійснюючи
правосуддя.

Підзаконність судової влади полягає у відповідності закону судових
структур та судових процедур. Судові органи і судді діють на основі
Конституції і законів України. Законодавчою основою функціонування
судової влади в Україні є Конституція, закони України «Про судоустрій»,
«Про статус суддів», «Про Конституційний Суд України», «Про органи
суддівського самоврядування», «Про кваліфікаційні комісії,
кваліфікаційну атестацію та дисциплінарну відповідальність суддів
України», «Про арбітражний суд» та ін. В цих нормативних актах
встановлюються компетенція, порядок утворення, структура та основні
функції суддів, а також регулюються питання ‘їх матеріально-технічного і
організаційного забезпечення. Одні з них детально регламентують статус
носіїв судової влади, вимоги щодо них, містять гаранти незалежності
суддів. Інші регулюють процедурні аспекти діяльності судів —
кримінально-процесуальні, цивільно-процесуальні,
арбітражно-процесуальні, що забезпечує цілісність судової влади в
Україні.

Підзаконність судової влади означає, що компетенція суддів, їх
повноваження визначаються Конституцією України та іншими законами.
Законодавчі органи,

287

законодавча влада не можуть втручатися у провадження по конкретних
справах. Судді всіх судів, в тому числі і Конституційного Суду України,
незалежні та підкоряються тільки Конституції України і закону.

Суд — правоохоронний орган. Його діяльність ґрунтується на законі та
складається у певному розумінні в оцінці тієї чи іншої життєвої ситуації
з позиції закону, права, встановлюючи у процесі розгляду справи
невідповідність акта державного чи іншого органу закону, приймає рішення
про відповідність закону.

Реалізація судової влади припускає право й обов’язок суду тлумачити
закони та інші нормативні акти. Судове тлумачення законів — необхідна
умова правосуддя та інших видів реалізації судової влади. Доктрина права
виходить із заперечення значення судового прецеденту як самостійного
джерела права. Але судова практика, зіштовхуючись із складними
ситуаціями у застосуванні правових норм, виробляє принципові рішення,
адекватно висловлюючи зміст закону. Законодавство про судоустрій надає
Верховному Суду України та Вищому Арбітражному Суду України право давати
роз’яснення з питань судової практики, які орієнтують суди на правильне
розуміння та використання закону, але самі вони є підзаконними актами.

Судова влада має свої функції. До них належать правосуддя і контроль.
Стаття 55 Конституції проголошує: «Права і свободи людини і громадянина
захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді
рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб».

Функція правосуддя є визначальною, оскільки органи судової влади
переважно розглядають по суті усі правові конфлікти. Поняття правосуддя
— перш за все, правове поняття. Тому його визначення й основні елементи
повинні спиратися на відповідні правові норми та інститути.

Перша властивість правосуддя, його особливість полягає в тому, що
правосуддя здійснюється тільки судом і, отже, являє собою вид державної
діяльності, в якій реалізується судова влада. Здійснення правосуддя —
виняткова компетенція суду.

Друга властивість правосуддя — це особливий процесуальний порядок, чітко
регламентований законом, встановлюючи процедуру діяльності суду щодо
розгляду та вирішення конкретних справ, рішення які має право приймати
тільки суд. Цей порядок забезпечує права та інтереси, що охороняються
законом, тих, кого стосується діяльність суду, хто бере участь в даній
судовій справі.

Правосуддя — діяльність, що ґрунтується на суворому дотриманні законів.
Справжнє правосуддя існує лише тоді, коли суд правильно встановив
суттєві для даної справи обставини і безпомилково застосував закон,
прийняв на цій основі справедливе рішення. Якщо суд приймає рішення, що
суперечать закону (наприклад, засуджує невинного у скоєнні злочину, то
це не правосуддя, а беззаконня, свавілля). Правосуддя, з точки зору
права і моралі, — базується на законі та справедливості. Розгляд і
вирішення справ у судовому засіданні є засіб здійснення правосуддя.

У судовому засіданні досліджуються докази з метою встановлення істини у
справі. Судове засідання закінчується прийняттям рішень з цивільних
справ або вироку у кримінальних справах. Ці рішення суду прийнято
називати актами правосуддя.

288

Акти правосуддя — це рішення за конкретними справами, прийняті судами у
межах їх компетенції, що мають загальнообов’язкову силу. Вони (за
термінологією процесуального законодавства) набирають законної сили
після закінчення терміну на оскарження, або у випадку оскарження після
підтвердження правильності прийнятого рішення вищим судом. Рішення за
цивільними справами, вирок у кримінальних справах з точки зору їх
обов’язковості прирівнюються до закону. Виконання вироків у кримінальних
справах і рішень за цивільними справами І забезпечується, зокрема,
можливістю застосування заходів державного примусу. Умисне невиконання
рішень, вироку, визначень або постанов суду чи перешко-дження їх
виконання посадовою особою має наслідком юридичну відповідальність.

Традиційне поняття правосуддя, що ґрунтується на нормах законодавства
про судоустрій, включає тільки діяльність судів щодо розгляду та
вирішення цивільних і кримінальних справ.

Зміст кримінального судочинства, зокрема, полягає у розгляді в судових
засіданнях кримінальних справ, застосуванні встановлених законом заходів
кримінального покарання до осіб, винних у скоєнні злочину, або
виправдання осіб, які не є винними у пред’явлених їм обвинуваченнях.
Вина обвинувачуваного у скоєнні злочину може бути встановлена тільки
вироком суду. У судовому порядку вирішуються й питання застосування
примусових заходів медичного характеру до певних осіб, дострокового і
умовно-дострокового звільнення від покарання тощо.

Правосуддя у цивільних справах охоплює розгляд і вирішення, по суті,
спорів, пов’язаних із захистом прав і законних інтересів фізичних,
юридичних осіб чи держави.

Функція правосуддя поширюється також у випадках, коли необхідно офіційно
засвідчити факти, що мають юридичне значення: безвісна відсутність
особи, фактичні шлюбні відносини тощо. Тільки суд може позбавити
громадянина можливості розпоряджатися своїми правами внаслідок душевної
хвороби. До юрисдикції органів судової влади належать і скарги на
неправомірні дії посадових осіб, які обмежують права громадян.
Відповідно до ст. 32 Конституції України «кожному гарантується судовий
захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів
своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також
право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої
збиранням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації».

Однак на сучасному етапі у зв’язку із зростанням ролі судової влади в
регулюванні суспільних відносин виникає питання про сутність діяльності
судів, що розглядають справи про адміністративні правопорушення. Згідно
з Кодексом про адміністративні правопорушення справи про деякі
правопорушення цього роду підлягають розгляду судами (суддями).
Адміністративний арешт може призначатися тільки районним (міським) судом
(суддею). Треба визнати, що нині рамки, визначені Законом про
судоустрій, дійсно обмежують правосуддя розглядом тільки цивільних та
кримінальних справ за правилами ЦПК і КПК. Крім того, коло справ про
адміністративне правосуддя потребує відповідного законодавчого
вирішення. При цьому треба враховувати положення ст. 124 Конституції
України, де говориться, що юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини.

289

Відповідно до ст. 1 Закону про Арбітражний суд арбітражні суди
здійснюють правосуддя шляхом вирішення усіх господарських спорів, що
виникають між юридичними особами та іншими органами, а також спорів про
банкрутство, Арбітражні суди — судові органи, які входять до судової
системи України, керуються спеціальним Арбітражним процесуальним
кодексом, застосовують матеріальне право, керуючись принципом
законності, розглядають арбітражні справи за участю сторін у судових
засіданнях; судові акти цих судів мають загальнообов’язкову силу, Таким
чином, діяльність арбітражних судів являє собою здійснення правосуддя та
має всі його ознаки.

Вищезазначене дозволяє дати таке визначення: правосуддя — це
здійснювана] процесуальному порядку діяльність судів щодо розгляду
цивільних — адміністративних, кримінальних та арбітражних справ у
судових засіданнях, їх законного, обґрунтованого та справедливого
вирішення з неухильним додержанням Конституції та законів України.

Виникає питання про наявність такого виду правосуддя, як конституційне
правосуддя. Застосування цього поняття є цілком правомірним, але з
урахуванням того, що компетенція Конституційного Суду України і його
акти за своїм змістом істотно відрізняються від повноважень і
правозастосовчих актів усіх інших судів, Судочинство та правосуддя —
поняття близькі, але не тотожні, бо перше може закінчитися і без
здійснення правосуддя.

Якісна відмінність змісту діяльності Конституційного Суду України від
діяльності інших судів, що здійснюють правосуддя, полягає в тому, що
останні застосовукш закони до конкретних ситуацій, виходячи з їх
конституційності, а Конституційній! Суд України контролює відповідність
нормативних актів Конституції України, абс перевіряє конституційність
закону.

Конституційний Суд України не може вважатися вищою судовою інстанцією ті
бути віднесеним до будь-якої ланки судової системи. Але повноваження йок
поширюються на сферу діяльності усіх судів.

Судовій владі притаманна і функція контролю. Йдеться про контроль з;
законністю і обґрунтованістю рішень та дій державних органів, їх
посадових осіб Його здійснюють Конституційний Суд України, а також
загальні суди. Останні зокрема, розглядаючи скарги на неправомірні дії
посадових осіб, які ущемлююті права громадян, тим самим контролюють
органи виконавчої влади (ст. 248і КШ України). Крім того, судовому
контролю підлягають правові акти, прийняті орга нами виконавчої влади,
законність яких оспорює прокурор (ст. 248і КПК), рішеню державних
органів, прийняті щодо релігійних організацій і оспорювані в суді (ст.
24! КПК).

Особливого значення надається судовому контролю за законністю у сфер
кримінального судочинства. Заінтересовані у справі особи можуть
оскаржити в сул постанову про відмову у порушенні справи (ст. 236і КПК),
санкцію прокурора ні арешт (ст. 236 КПК), постанову про припинення
справи (ст. 2365 КПК). Розглядаючі по суті зазначені скарги, суддя таким
чином перевіряє дотримання вимог закону процесі провадження за справою,
відновлює у разі необхідності порушені прав особи.

290

Відповідно до п. 13 «Перехідних положень» Конституції України протягом
п’яти І років після набуття нею чинності зберігається існуючий порядок
арешту, тримання {під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні
злочину, а також порядок І проведення огляду та обшуку житла або іншого
володіння особи. Після закінчення ї цього строку ніхто не може бути
заарештований або триматися під вартою інакше як і за вмотивованим
рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених [
законом.

Проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду
чи І обшуку може бути здійснено лише за вмотивованим рішенням суду (ст.
ЗО І Конституції). Кожному гарантується також таємниця листування,
телефонних роз-I мов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки з
цього можуть бути встановлені 1 тільки судом і у випадках, передбачених
законом (ст. 31 Конституції).

! § 2. Судова система України

Концептуальні положення судової реформи в Україні передбачають:

1) створення незалежної судової влади, яка сприяє
ефективному захисту прав і свобод людини та громадянина;

2) відправлення правосуддя на засадах змагальності і рівності
сторін, вивільнення суду від виконання невластивих для нього функцій;

3) участь громадян у відправленні правосуддя;

4) посилення судового контролю за правомірністю
обмеження конституційних прав і свобод на досудових стадіях
кримінального судочинства;

5) розширення доступу громадян до правосуддя та
забезпечення їх кваліфікованою юридичною допомогою.

Мета цієї реформи — ствердження на засадах Конституції України судової
влади як головного гаранта прав і свобод громадян шляхом відновлення
верховенства судової влади у правозахисній діяльності і поширення
юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають на території
України.

Судова система — це сукупність усіх діючих згідно з Конституцією України
судів, поєднаних цілісністю завдань судової влади, в організації та
діяльності судів, побудована з урахуванням спеціалізації судів і
адміністративно-територіального устрою України.

Основою побудови судової системи є Конституція України, яка прямо
забороняє створення надзвичайних та особливих судів (ст. 125).

Важливо звернути увагу на те, що суди за ‘їх процесуальною компетенцією
поділяються на суди першої інстанції, тобто на ті, що безпосередньо
досліджують докази в судових засіданнях та розглядають по суті визначені
категорії справ (цивільні, адміністративні, кримінальні тощо) та від
імені держави виносять рішення (вирок) за справою;

суди апеляційної інстанції, тобто ті, що перевіряють правильність і
повноту встановлення фактичних обставин здійсненого правопорушення;

суди касаційної інстанції, які перевіряють законність винесення за
справою судових рішень.

291

Суди апеляційної або касаційної інстанції наділені правом скасовувати,
змінювати оскаржене судове рішення.

Зазначене узгоджується з п. 8 ст. 129 Конституції України, де
підкреслюється необхідність забезпечення апеляційного та касаційного
оскарження рішення суду.

Відповідно до ст. 124 Конституції України судочинство здійснюється
Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Під судами,
згідно зі ст. 20 Закону України «Про судоустрій», розуміють Верховний
Суд України, Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні,
Київський та Севастопольський міські суди, міжобласний суд, міжрайонні
(окружні) суди, районні (міські) суди, військові суди регіонів,
Військово-Морських Сил та гарнізонів, які становлять судову систему
загальних судів України.

У загальній юрисдикції судів треба виділяти їх спеціальну юрисдикцію,
яка може здійснюватися спеціалізованими судами (наприклад, у майбутньому
можуть бути створені господарські, адміністративні та інші суди). Стаття
125 Конституції України встановлює, що система судів загальної
юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і
спеціалізації. Стаття 124 передбачає, що правосуддя в Україні
здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також
привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не
допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні
правосуддя через народних засідателів та присяжних.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів е відповідні вищі суди.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є
Верховний Суд України. У новій редакції Закону України «Про судоустрій
України» мають бути реалізовані положення ст. 125 Конституції України,
яка передбачає створення апеляційних та місцевих судів.

Стаття 126 Конституції України гарантує незалежність і недоторканність
суддів. Це забезпечується, передусім, особливою процедурою обрання
суддів (Верховною Радою України), безстроковістю повноважень суддів (ст.
128). Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи
заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

У чому ж полягає суть суддівського імунітету?

Суддівська недоторканність є визначеним винятком із конституційного
принципу рівності всіх перед законом і судом та за своїм змістом
виходить за межі особистої недоторканності. Це обумовлено тим, що
суспільство і держава, ставлячи перед суддею та його професійною
діяльністю високі вимоги, зобов’язані забезпечити йому додаткові
гарантії належного здійснення його роботи при відправленні правосуддя.
Тобто положення про недоторканність, які закріплюють один з суттєвих
елементів статусу суддів, спрямовано на забезпечення засад
конституційного ладу, поділу влади, самостійності та незалежності
судової влади.

Суддівська недоторканність не є особистим привілеєм громадянина, який
обіймає посаду судді. Це засіб захисту його професійної діяльності,
передусім, інтересів правосуддя. Це засіб захисту від зовнішнього
свавілля, від будь-якого можливого тиску і переслідувань суддів у
зв’язку з їх службовою діяльністю.

292

Поряд з цим треба підкреслити найважливішу тезу, що на неї орієнтуються
колеги суддів, про те, що ускладнений порядок порушення кримінальної
справи стосовно судді виступає лише як процедурний механізм і засіб
забезпечення незалежності суддів. За наявності достатніх під став і з
дотриманням встановлених у законодавстві процедур суддя за допущене ним
порушення законів може бути притягнутий як до кримінальної, так і до
іншої відповідальності. Тобто імунітет суддів не є абсолютним,
незалежність суддів не виключає, а навпаки, передбачає їх високу
відповідальність за виконання поставлених перед ними завдань, дотримання
ними законів, а поширене тлумачення імунітету перетворює його в
особистий привілей, порушує права громадян, які є потерпілими від
зловживань та злочинів судді.

Незалежність суддів — найважливіший принцип організації та
функціонування судової системи. Тому не випадково він одержав своє
втілення в законах про суди, у положеннях яких зазначено, що судді є
незалежними та підкоряються тільки Конституції України і закону. У своїй
діяльності щодо здійснення правосуддя вони нікому не підзвітні.

Значення цього принципу організації судової системи — у створенні для
суддів таких умов здійснення ‘їх діяльності, коли вони могли б
розглядати справи та приймати за ними рішення на засадах Конституції та
інших законів, керуючись виключно своїм внутрішнім переконанням. Така
обставина може бути забезпечена, якщо суд обмежений від будь-якого
впливу, тиску на нього ззовні. Тільки в цьому випадку може бути реальною
самостійність судової влади під час здійснення правосуддя.

Незалежність суддів є неодмінною умовою відправлення правосуддя.
Незалежність — це запобігання будь-якому впливу на суддів з боку інших
осіб та організацій під час розгляду судом конкретних справ. Розглядаючи
справи, суд не пов’язаний з поглядами учасників процесу. У кожному
випадку, приймаючи рішення, суд керується законом, правосвідомістю,
своїм внутрішнім переконанням, що базується на дослідженні всіх обставин
справи.

До числа засобів забезпечення незалежності суддів законодавство
відносить: а) наявність особливої процедури здійснення правосуддя; б)
встановлення під загрозою відповідальності заборони втручання будь-кого
в діяльність щодо здійснення правосуддя; в) встановлення порядку
припинення повноважень судді; г) право судді на відставку; ґ)
недоторканність судді; д) система органів суддівської спільноти; е)
надання судді за рахунок держави матеріального і соціального
забезпечення, що відповідає його високому статусу; є) наявність
особливого захисту державою не тільки судді, але й членів його сім’ї, а
також майна.

До числа гарантій, крім перелічених, слід було б віднести спеціальний
порядок призначення суддів та їх незмінюваність.

Створенням умов, що запобігають зовнішній загрозі незалежності,
поставлена проблема не вирішується повністю. Зрозуміло, що існує
проблема обмеження зовнішнього впливу на суд сторонніх осіб. Але існує
небезпека впливу або тиску на суддів з боку головуючого або інших
суддів, які входять до суддівської колегії. Ось чому закон, особливо в
процесі розгляду кримінальних справ, покликаний процесуальними засобами
вирішити цю двоєдину проблему. З цією метою КПК, зокрема,

293

передбачає постановлення вироку у спеціальному приміщенні — нарадчій
кімнаті. Під час наради суддів там можуть знаходитись лише судді, які
входять до складу суду за даною справою. Присутність інших осіб не
дозволяється.

Захист суду від зовнішнього впливу ще не вирішує проблеми забезпечення
таємниці наради суддів. Тому закон забороняє суддям розголошувати думки,
висловлювані під час наради. Дотримання цих вимог забезпечується тим, що
порушення таємниці наради суддів кваліфікується як обставина, що тягне
обов’язкове скасування вироку.

Особливим є порядок фінансування органів судової влади з Державного
бюджету України. Він передбачає виділення коштів на утримання суддів
окремим рядком.

Відповідність функцій, що виконують суди, обумовлюють особливо високі
вимоги до осіб, які здійснюють судову владу на професійному рівні. Крім
того, до суддів ставляться вимоги морального характеру, які
сформульовані в законі та набувають правового значення. Суддя як
особистість повинен бути справедливим, чесним, сумлінним, об’єктивним,
неупередженим, повинен оберігати свою гідність! гідність усієї
суддівської спільноти.

Стаття 126 Конституції України встановлює випадки, коли суддя
звільняється з посади органом, що його обрав або призначив у разі:
закінчення строку, на який його обрано чи призначено; досягнення суддею
шістдесяти п’яти років; неможливості виконувати свої повноваження за
станом здоров’я; порушення суддею вимог щодо несумісності; порушення
присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або
оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку чи звільнення з
посади за власним бажанням.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів
громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу
юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки,
проживає в Україні не менше десяти років і володіє державною мовою (ст.
127). Тут є певна новація, що міститься в ч. 4 ст. 127 Конституції
України, згідно з якою суддями спеціалізованих судів можуть бути особи,
які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Закон може
встановлювати для окремих категорій суддів, наприклад Верховного Суду
України, галузевих судів додаткові вимоги щодо стажу, віку та їх
професійного рівня.

Судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною
Радою безстрокове в порядку, встановленому законом, а перше призначення
на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється
Президентом України. Голова Верховного Суду України обирається на посаду
і звільняється з неї шляхом таємного голосування Пленумом Верховного
Суду України.

Розглядаючи порядок призначення (обрання) суддів, слід звернути увагу на
те, що він істотно відрізняється від того, що існує у більшості країн
Європи. Так усі судді, за винятком вищих судових інстанцій і
конституційного суду, призначаються президентом або прем’єр-міністром за
поданням міністра юстиції. І хоча органи, подібні до Вищої ради юстиції,
створення якої передбачено ст. 131 Конституції України, діють у деяких
країнах світу (Іспанія, Італія, Франція), проте функції та склад цього
інституту регулюються, як правило, не конституціями, а окремими
законами. 294

Законодавство про судоустрій і процесуальні кодекси повинні закріплювати
конкретні форми участі народу у відправленні правосуддя.

Народні засідателі, здійснюючи правосуддя, користуються усіма правами
судді. Вони, як і професійні судді, незалежні і підкоряються лише
Конституції і закону. Вироки у кримінальних справах і рішення за
цивільними справами народні засідателі приймають сумісно з професійним
суддею в умовах дотримання таємниці наради. Усі питання (включаючи
питання вини, відповідальності та покарання) вирішуються простою
більшістю голосів, до того ж головуючий (професійний суддя) подає свій
голос останнім.

Присяжні засідателі (на відміну від народних засідателів), відправляючи
правосуддя, не мають рівних і однакових із суддею прав. У суді
присяжних, який повинен бути в Україні, повноваження у вирішенні питань
кримінальної справи поділені між колегією присяжних засідателів і
професійним суддею (головуючим). Колегія присяжних виносить вердикт,
тобто рішення з поставленого перед ним питання, включаючи основне
питання про вину підсудного. Присяжні можуть винести обвинувальний або
виправдувальний вердикт. Виносячи обвинувальний вердикт, колегія
присяжних засідателів відповідає на питання про те, чи заслуговує
підсудний полегкості або особливої полегкості. Суддя в суді присяжних
виносить вирок (обвинувальний чи виправдувальний). За наявності
обвинувального вердикту присяжних суддя виносить обвинувальний вирок з
призначенням або без призначення покарання. Можуть бути й інші варіанти
рішення суду присяжних.

На відміну від народних засідателів, присяжні не обираються. Колегія
присяжних засідателів, які розглядають справу в суді, визначається
жеребкуванням.

До опосередкованої форми участі громадян у діяльності щодо здійснення та
забезпечення правосуддя слід віднести всі інші встановлені законом
різновиди та способи участі громадян, крім безпосереднього відправлення
правосуддя (як народних, присяжних та арбітражних засідателів).

Принцип участі громадян у відправленні правосуддя закріплений у бдгатьох
статтях Кримінально-процесуального кодексу України, зокрема: участь у
судовому розгляді громадських обвинувачів і громадських захисників;
особиста і громадська порука як засіб припинення кримінального
переслідування; широке використання органами слідства допомоги
громадськості у розслідуванні злочинів; вирішення певних питань
виконання вироку за клопотанням громадської організації та трудових
колективів тощо.

Судами загальної юрисдикції цивільні справи розглядаються в суді першої
інстанції особисто і колегіальне. Колегіальний розгляд справ
здійснюється судом у складі судді й двох народних засідателів.

Відповідно до закону кримінальні справи можуть розглядатися як
колегіальне, так і особисто. До колегіального складу суду можуть входити
суддя і два народних засідателя або професійні судді. У суді присяжних
кримінальна справа розглядається за участю присяжних засідателів, а
головує на судовому засіданні професійний суддя. Незалежно від того, в
якому складі розглядається та чи інша конкретна справа, рішення за нею
приймає суд як орган судової влади. Таке рішення підлягає обов’язковому
виконанню усіма суб’єктами права нарівні із законом.

295

Структура діючої судової системи України нині регламентована низкою
законодавчих актів.

Згідно з Перехідними положеннями Конституції України, у перехідний
період (до п’яти років) зберігається діюча система судів.

Сьогодні в Україні існує три підсистеми судової влади: 1) Конституційний
Суд України; 2) загальні суди; 3) арбітражні суди.

Закон України «Про судоустрій» від 5 червня 1981 р. (зі змінами і
доповненнями) закріплює таку систему загальних судів України: Верховний
Суд України, Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні,
Київський і Севастопольський міські суди, міжобласний суд, міжрайонні
(окружні), районні (міські) суди та військові суди регіонів,
Військово-Морських Сил і гарнізонів.

В Україні діють 27 обласних та прирівняних до них судів, в яких працює
1149 суддів, 744 районних (міських) суди, в яких нараховується 3544
суддів та 22 військових суди, в яких працює 157 суддів.

Протягом 1998 року до Верховного Суду Автономної Республіки Крим,
обласних, Київського та Севастопольського міських, районних (міських)
судів надійшло 230 842 кримінальних справ, 869 470 цивільних справ, що
на 18,6% більше, ніжу 1997 році.

Судова система України складається з ланок, тобто з судів, які мають
однакову компетенцію, чинний порядок здійснення правосуддя, тотожний
структурний склад. Першою ланкою є районні (міські), міжрайонні
(окружні) суди та військові суди гарнізонів. Другу ланку становлять
Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і
Севастопольський міські суди, міжобласні суди, військові суди регіонів,
Військово-Морських Сил. Третя ланка — Верховний Суд України, до складу
якого входить військова колегія.

Районний (міський) суд утворюється у складі кількох або одного судді в
районі, місті (крім міст районного підпорядкування), районі в місті.
Міжрайонні (окружні) суди, до яких може входити кілька районних
(міських) суддів, утворюються для забезпечення колегіального розгляду
судових справ районними (міськими) судами, до яких обрано недостатню
кількість суддів. Міжрайонний (окружний) суд розглядає справи у складі
трьох суддів районних (міських) судів.

Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласний, Київський і
Севастопольський міські суди діють у складі президії суду, судової
колегії у цивільних справах і судової колегії у кримінальних справах.
Президія цих судів утворюється у складі голови, заступників голови і
суддів у кількості, встановленій згідно з чинним законодавством. Судова
колегія у цивільних справах і судова колегія у кримінальних справах
затверджуються президією Верховного Суду Автономної Республіки Крим,
обласного, Київського і Севастопольського міських судів з числа суддів
відповідного суду. Судові колегії очолюють заступники голови суду.

Міжобласний суд є судом першої інстанції, який у межах своїх повноважень
розглядає на особливо режимних об’єктах, розташованих на території
України, всі цивільні і кримінальні справи, а також справи про
адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законодавством
України.

Військові суди здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших
військових формуваннях, передбачених законодавством України. В Україні
утворюються 296

військові суди гарнізонів, регіонів і Військово-Морських Сил. Військовий
суд гарнізону утворюється на території, на якій розташовано один або
кілька військових гарнізонів. Суддями військових судів можуть бути
громадяни України, які відповідають вимогам, встановленим законодавством
України, перебувають на військовій службі і мають військове звання
офіцерського складу.

Верховний Суд України діє у складі Пленуму Верховного Суду, судової
колегії у цивільних справах, судової колегії у кримінальних справах,
військової колегії; для розгляду організаційних питань роботи Верховного
Суду утворюється Президія Верховного Суду України. Пленум Верховного
Суду діє у складі Голови Верховного Суду, заступників Голови і членів
Верховного Суду. Склад судової колегії у цивільних справах і військової
колегії затверджується Пленумом Верховного Суду України з числа суддів
Верховного Суду. Судові колегії Верховного Суду України розглядають у
межах своїх повноважень справи як суди першої інстанції, у касаційному
порядку, порядку нагляду і у зв’язку з нововиявленими обставинами.
Президія Верховного Суду утворюється у складі Голови, заступників Голови
і членів Верховного Суду в кількості, що визначається чинним
законодавством України. Президія Верховного Суду розглядає питання
організації роботи судових колегій і апарату Верховного Суду.

Систему арбітражних судів, згідно з Законом України «Про Арбітражний
суд», складають: Вищий Арбітражний суд України, Арбітражний суд
Автономної Республіки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва і
Севастополя. Арбітражні суди України складаються з двох ланок. Першою
ланкою є Арбітражний суд Автономної Республіки Крим, арбітражні суди
областей, міст Києва і Севастополя. Другою ланкою є Вищий Арбітражний
суд України.

Арбітражний суд Автономної Республіки Крим, арбітражні суди області,
міст Києва і Севастополя складаються з Голови, першого заступника
голови, заступників голови та арбітрів. Для вирішення організаційних
питань вказані арбітражні суди можуть утворювати президію відповідного
арбітражного суду.

Вищий Арбітражний суд України є найвищим органом у вирішенні
господарських спорів та здійсненні нагляду щодо рішень, ухвал, постанов
арбітражних судів України і контролю за їх діяльністю. Вищий Арбітражний
суд України складається з Голови, першого заступника Голови, заступників
Голови та суддів і діє у складі: Пленуму Вищого Арбітражного суду
України, Президії Вищого Арбітражного суду, арбітражних колегій для
розгляду спорів та перегляду рішень, ухвал, постанов. Пленум Вищого
Арбітражного суду діє у складі Голови Вищого Арбітражного суду України,
його заступників, суддів Вищого Арбітражного суду, Голови Арбітражного
суду Автономної Республіки Крим, голів арбітражних судів областей, міст
Києва і Севастополя за посадою. Президія Вищого Арбітражного суду
України утворюється у складі Голови, заступників Голови за посадою і
кількох суддів. Склад судової колегії затверджується Президією Вищого
Арбітражного суду України з числа суддів Вищого Арбітражного суду
України.

Згідно з чинним процесуальним законодавством України основними функціями
загальних судів є охорона від посягань на конституційний лад України,
соціально-економічні, політичні і особисті права й свободи громадян,
права і законні інтереси юридичних осіб.

297

Районні (міські) суди є основною ланкою в системі загальних судів. Це
зумовлено, передусім, широкою компетенцією цих судів і великим обсягом
роботи, яка фактично ними виконується. Районні (міські) суди розглядають
усі цивільні і кримінальні справи, за винятком тих, що віднесені до
відання інших судів. У випадках, передбачених законодавством України,
вони розглядають справи про адміністративні правопорушення.

Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласний, Київський і
Севастопольський міські суди розглядають у межах своїх повноважень
справи як суді; першої інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду
і у зв’язку з нововияв-леними обставинами.

Верховний Суд України у межах своїх повноважень розглядає справи як суд
першої інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду і у зв’язку з
нововиявленими обставинами; вивчає та узагальнює судову практику,
аналізує судову статистику і дає керівні роз’яснення судам з питань
застосування законодавства, що виникають у процесі розгляду судових
справ, які є обов’язковими для судів, інших органів І службових осіб, що
застосовують закон, щодо якого надано роз’яснення; здійснює контроль за
виконанням судами керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України;
вирішує у межах своїх повноважень питання, що випливають з міжнародних
договорів України; здійснює інші повноваження, надані йому
законодавством.

Військові суди розглядають справи про всі злочини, вчинені
військовослужбовцями Збройних Сил та інших військових формувань України,
а також військовозобов’язаними під час проходження ними зборів; усі
справи про шпигунство; справи про злочини проти встановленого порядку
несення служби, вчинені особами керівного складу виправно-трудових
установ; про інші види злочинів, що визначаються законодавством України;
справи про адміністративні правопорушення військовослужбовців; справи за
скаргами військовослужбовців на неправильні дії військових службових
осіб і органів військового управління; справи про захист честі і
гідності військовослужбовців тощо.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про Арбітражний суд», Арбітражний
суд

Автономної Республіки Крим, арбітражний суд області, міст Києва і
Севастополя

вирішує господарські спори, віднесені до його компетенції; розглядає
справи про

банкрутство; переглядає в порядку нагляду рішення, ухвали, постанови
цього

арбітражного суду; вивчає і узагальнює практику застосування
законодавства,

аналізує статистику вирішення господарських спорів, вносить пропозиції
Вищому

Арбітражному суду України, спрямовані на вдосконалення правового
регулювання

господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів;
веде роботу,

спрямовану на запобігання правопорушенням у сфері господарських
відносин;

здійснює інші повноваження, надані йому законодавством.

Вищий Арбітражний суд України вирішує господарські спори, віднесені до
його компетенції; у межах підвідомчості арбітражних судів України може
прийняти до свого провадження будь-який господарський спір; переглядає в
порядку нагляду рішення, ухвали, постанови Арбітражного суду Автономної
Республіки Крим, арбітражних судів областей, міст Києва і Севастополя;
вивчає і узагальнює практику застосування законодавства, забезпечує
стабільність практики, аналізує статистику 298

вирішення господарських спорів, дає роз’яснення арбітражним судам з
питань практики застосування законодавства України, яке регулює
відносини в господарській сфері та порядок вирішення господарських
спорів, які є обов’язковими для арбітрів та учасників господарських
правовідносин, що застосовують законодавство, щодо якого надано таке
роз’яснення; здійснює ряд інших повноважень, зазначених у Законі У
країни «Про Арбітражний суд» (ст. 12).

Розділ VIII Конституції України не дає повного визначення судової
системи. Положення цього розділу повинні конкретизувати в новому
законодавстві України про судоустрій і судовий процес.

У проекті Закону про судоустрій (судову систему) пропонується створення
судової системи на основі єдності системи судів загальної юрисдикції,
територіальності і спеціалізації; доступності, відкритості і гласності
правосуддя, участі народу в його здійсненні і самостійності судів та
незалежності суддів; колегіального і одноособового розгляду справ, а
також суворого дотримання при здійсненні правосуддя, закріплених у ст.
129 Конституції України основних засад судочинства.

Формування суддівського корпусу повинно забезпечувати незалежність
судової влади від будь-якої іншої влади на місцях.

Спеціалізація судів здійснюється за видами судочинства (адміністративне,
цивільне, в тому числі комерційне, кримінальне) або у межах одного виду
судочинства з певних категорій справ.

У судах апеляційних принцип спеціалізації реалізується шляхом створення
відповідних колегій у межах однієї судової установи. У майбутньому
можливе створення відповідного цивільного, кримінального, господарського
(комерційного), адміністративного апеляційних судів.

Передбачається така градація судової системи: місцеві суди — суди першої
інстанції з усіх (або з більшості) судових справ; апеляційні суди — суди
апеляційної інстанції; вищі спеціалізовані суди — суди касаційної
інстанції; Верховний Суд України — суд касаційної інстанції. Інстанційні
повноваження не вичерпують усіх повноважень судів окремих ланок.

У суді першої інстанції розгляд справ здійснюється одноособове, у складі
одного професійного судді та двох народних засідателів або у складі
одного судді і шести присяжних засідателів.

Перегляд справ у апеляційній та касаційній інстанціях здійснюється
колегією у складі трьох суддів за фахом.

Єдність судової системи забезпечується шляхом дотримання встановленої
Конституцією України і законодавством України судової системи;
дотримання усіма судами встановлених законами України правил
судочинства; однакового застосування всіма судами Конституції України
законів та чинних міжнародних договорів; обов’язкового виконання на
території України судових рішень, що набрали законної сили;
законодавчого закріплення єдиного статусу суддів. ^”‘Судову систему
України становить Конституційний Суд України і суди загальної
юрисдикції. До судів загальної юрисдикції належать:

місцеві суди — районні (міські), міжрайонні, окружні суди, господарські
(комерційні) суди;

апеляційні суди регіонів;

299

Вищий цивільний суд України, Вищий господарський (комерційний) суд
України, Вищий кримінальний суд України, Вищий адміністративний суд
України, Вищий військовий суд України, Верховний Суд України.

Кількість суддів у місцевих, апеляційних та вищих спеціалізованих судах
встановлюється Президентом України за поданням Міністра юстиції України.
Суди в Україні створює і ліквідує за поданням Міністра юстиції України
Президент України відповідно до Конституції і законів України.

Районні (міські), міжрайонні суди створюються відповідно до
адміністративно-територіального устрою України в межах району (міста),
району в місті і як суди першої інстанції розглядають кримінальні,
цивільні справи та справи про адміністративні правопорушення, визначені
процесуальним законодавством.

Доцільно створити Кримський, обласні та Київський міський апеляційні
суди, які в порядку, визначеному процесуальним законодавством,
розглядають справи місцевих судів в апеляційному порядку колегіальне у
складі трьох професійних суддів, Ці суди діють у складі судової палати з
цивільних справ, судової палати з кримінальних справ; регіональні
апеляційні суди з господарських (комерційних) і адміністративних справ,
які повинні розглядати справи місцевих господарських (комерційних) судів
і адміністративних колегій окружних судів в апеляційному порядку, діють
колегіальне у складі трьох професійних суддів.

Вищими спеціалізованими судами є Вищий цивільний суд України, Вищий
господарський (комерційний) суд України, Вищий кримінальний суд України,
Вищий адміністративний суд України, Вищий військовий суд України.

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів
загальної юрисдикції, до компетенції якого належить: розгляд у порядку
повторної касації справ усіх судів загальної юрисдикції стосовно
законності прийнятих за цими справами рішень у випадках, визначених
процесуальним законодавством; внесення у випадках, передбачених ст. 110
Конституції України, подання до Верховної Ради України про неможливість
виконання своїх повноважень Президентом України; щодо тлумачення
Конституції України та законів України у разі виникнення у судів
загальної юрисдикції практичної необхідності у тлумаченні положень
Конституції і законів України; звернення до Конституційного Суду України
з конституційним поданням щодо конституційності норм закону та інших
правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів
Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим у разі виникнення у судів загальної юрисдикції сумніву
щодо конституційності зазначених нормативних актів; встановлення правил
процедури для Верховного Суду України.

Суд присяжних створюється у складі двох суддів та шести присяжних. Усі
питання, пов’язані з головним судовим розглядом справи, судді і присяжні
вирішують спільно.

Доцільно також розробити проект Адміністративно-процесуального кодексу
України і прийняти закон, нормами якого можна було б урегулювати:

провадження у справах про поновлення прав громадян та інших суб’єктів
адміністративно-правових відносин;

провадження у справах про відшкодування шкоди, заподіяної органами
адміністративної юрисдикції, дізнання, попереднього слідства,
прокуратури та суду; 300

провадження у справах про встановлення адміністративного нагляду за
особами, звільненими з місць позбавлення волі;

провадження у справах про притягнення до юридичної відповідальності
об’єднань громадян;

провадження у справах про адміністративні проступки та інші.

Систему господарських (комерційних) судів, згідно з проектом, становлять
господарські (комерційні) суди Автономної Республіки Крим, областей,
міст Києва та Севастополя, окружні і Вищий господарський (комерційний)
суд, який входить до складу Верховного Суду України. Господарські
(комерційні) суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та
Севастополя розглядають у першій інстанції одноособове або колегіальне у
складі трьох суддів, залежно від ціни позову, усі господарські справи.
Окружні господарські (комерційні) суди обслуговують по кілька областей
Західного, Центрального, Південного та Східного регіонів і є апеляційною
інстанцією щодо господарських (комерційних) судів Автономної Республіки
Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Вони розглядають справи
колегіальне у складі трьох суддів. Рішення або ухвали цих судів можуть
бути переглянуті лише в касаційному порядку або за нововиявленими
обставинами Вищим господарським (комерційним) судом України.

Окремим напрямом реформи судової системи в Україні має стати створення
адміністративної юстиції. Сьогодні правозахисні
адміністративно-процесуальні відносини щодо захисту прав громадян і
інших суб’єктів знайшли своє відображення у відповідних главах
ІДивільно-процесуального кодексу України та в законодавстві про
арбітражний процес. Скарги і позови щодо захисту прав суб’єктів
адміністративно-правових відносин розглядаються загальними судами і в
арбітражному суді. Але, як свідчить практика, порушень прав людини і
громадянина в управлінських відносинах є чимало, загальні суди не в
змозі ретельно займатися такими справами у зв’язку з великою
завантаженістю. Це, у свою чергу, зумовлює необхідність розподілу
юрисдикційної роботи суддів і створення в Україні системи
адміністративних судів.

§ 3. Основні засади здійснення правосуддя

У загальному вигляді принципи правосуддя можна розглядати як закріплені
Конституцією України або такі, що випливають з її норм основоположні
правові ідеї, які визначають організацію і діяльність державних органів,
які здійснюють судову владу. Ці ідеї визначають будову судів, їх
демократизм (ст. 129 Конституції України).

Конституційні принципи правосуддя мають опосередковуватись у галузевому
законодавстві, тобто законах про судові системи, про суди, про суддів.
Частково це зроблено у рамках прийнятих за останні роки законів про
Конституційний Суд, про арбітражні суди. Положення ст. 129 Конституції
України враховані під час прийняття нової редакції, внесення змін і
доповнень до законодавства про судоустрій і судочинство, у практиці
законів про прокуратуру, про судоустрій тощо.

Однак нині в Україні діють і законодавчі акти про суди, прийняті ще до
введення в дію Конституції України (маються на увазі Закон «Про
судоустрій України», Закон

ЗОЇ

«Про прокуратуру»). Норми про принципи правосуддя, що містяться у
вказаних нормативних актах, діють лише тоді, коли вони не суперечать
нормам Конституції України (див. ч. 2 ст. 8 Конституції України).

Вирішуючи у процесі здійснення правосуддя питання про межі дії того чи
іншого принципу правосуддя, необхідно спиратися, по-перше, на приписи
ст. 8 Конституції України, яка вміщує категоричні правила про те, що: а)
Конституція України має вищу юридичну силу; б) її норми мають пряму дію;
в) закони та інші правові акти, що приймаються в Україні, не повинні
суперечити Конституції України.

Питання про дію принципів правосуддя не може бути вирішено без
урахування ст. 9 Конституції України, де класифіковано складову частину
правової системи України, загальновизнані принципи і норми міжнародного
права та міжнародні договори України. При цьому, якщо міжнародним
договором встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені Конституцією,
то укладення таких договорів можливе лише після внесення відповідних
змін до Конституції України.

Стаття 129 Конституції України передбачає чинну систему принципів
здійснення правосуддя. Сформульовані відповідно до панівних у
суспільстві уявлень про найбільш раціональні та справедливі форми
здійснення правосуддя, конституційні принципи у своєму взаємозв’язку
утворюють єдину систему, кожна ланка якої характеризує окремий бік
правосуддя. Розглядаючи всі елементи цієї системи, можна мати певне
уявлення про суть українського правосуддя в цілому.

Ця система принципів зумовлена ст. З Конституції України: «Людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються
в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави». Втілення цих положень у життя означає, що держава і право
існують, передусім і головним чином, для людини, реально відображають
потреби членів суспільства, захищають та оберігають їх. Ця гуманістична
орієнтація Конституції України знайшла адекватне втілення у встановлених
нею принципах правосуддя.

До системи конституційних слід віднести принципи законності, здійснення
правосуддя тільки судом; незалежності суддів; здійснення правосуддя на
засадах рівності усіх перед законом і судом; забезпечення права кожному
на звернення до суду за захистом своїх інтересів; презумпція
невинуватості; забезпечення підозрюваному та обвинувачуваному права на
захист; змагальності і рівності сторін; гласності розгляду справи в
суді; мови судочинства та забезпечення користування рідною мовою під час
здійснення правосуддя, участі громадян у здійсненні правосуддя; охорони
честі і гідності особистості.

Дія принципів правосуддя неоднаково проявляється у різноманітних видах
правосуддя, здійснюваного у рамках конституційного, цивільного,
адміністративного і кримінального судочинства. При цьому, якщо в перших
трьох випадках принципи правосуддя діють у судових засіданнях, то у
четвертому випадку (кримінальне судочинство) принципи діють не тільки у
судовому розгляді, а й на стадіях, які передують судовому розгляду.

302

Конституційні принципи правосуддя в Кримінально-процесуальному кодексі
України закріплені не лише в загальних положеннях, а й у правових
нормах, що регулюють окремі стадії та інститути. Не всі принципи
виявляються однаковою мірою на різних стадіях процесу, їх прояв у
кожному випадку залежить від ряду обставин: завдань, що стоять перед
конкретною стадією кримінального процесу; ролі різних державних органів
і посадових осіб на відповідному етапі процесу; особливостей стадій та
інститутів; значення діяльності громадян, які беруть участь у процесі,
тощо. Найбільш повно всі принципи реалізуються у стадії судового
розгляду. В інших стадіях вони виявляються дещо меншою мірою. У стадії
попереднього слідства деякі принципи виявляються обмежено або ж не
виявляються взагалі.

Специфіка реалізації принципів у різних стадіях кримінального процесу не
означає їх відокремленості. Навпаки, між ними існує взаємозв’язок.
Наприклад, принципи гласності та змагальності, спрямовані на
встановлення об’єктивної істини у кримінальному процесі, не змогли б
бути реалізовані, якщо б кримінальний процес не був побудований
одночасно на таких демократичних засадах, як рівність громадян перед
законом і судом, забезпечення користування рідною мовою під час
здійснення правосуддя. У свою чергу, принципи незалежності суддів і
підкорення їх тільки закону, забезпечення обвинувачуваному і
підозрюваному права на захист являють собою ті основоположні засади, без
яких не можна забезпечити досягнення об’єктивної істини і, отже,
здійснення правосуддя. У той же час необхідно підкреслити, що
незалежність суддів значною мірою залежить і від того, як формуються
суди, від кого судді, присяжні і народні засідателі одержують
повноваження. Зазначене дає підстави для висновку, що принципи
перебувають в органічному взаємозв’язку, утворюючи систему принципів
правосуддя.

Законність — універсальний правовий принцип, який знайшов своє
нормативне втілення у численних статтях чинної Конституції України.

Загальні передумови законності містяться вже у ст. 1 Конституції,
проголошуючи Україну демократичною, соціальною, правовою державою.
Частина 1 ст. 8 проголошує верховенство права і Конституції.

Чинна Конституція України містить також ряд норм, спрямованих на
забезпечення законності у сфері судочинства і правосуддя (ст. 29, ЗО, 31
та ін.).

Правосуддя здійснюється у рамках судочинства. Тому досягнення мети
правосуддя обумовлено чітким регулюванням суспільних відносин
процесуальними законами, на яких побудовано цивільне, адміністративне,
арбітражне і кримінальне судочинство. Ось чому Концепція судової
реформи, схвалена 24 жовтня 1992 р. Верховною Радою України, передбачає
оновлення судової системи і кримінального судочинства, яке вона
розглядає як найважливіший і безальтернативний механізм захисту основних
справ і законних інтересів громадян в екстремальній ситуації злочинного
правопорушення.

Принцип законності у правосудді і судочинстві спрямований на
беззастережне виконання та додержання законів усіма учасниками
суспільних відносин, на забезпечення такої поведінки громадян і
діяльності державних органів, що відповідають вимогам норм права. У
процесуальних кодексах чітко регламентовано провадження усіх допустимих
з точки зору закону процесуальних дій і прийняття процесуальних

303

рішень. При цьому учасники процесу повинні неухильно додержуватись вимог
не лише процесуального, а й матеріального (кримінального, цивільного,
адміністративного) законів. Вимоги чіткого додержання та виконання
законів у провадженні, зокрема, попереднього розслідування або в суді
встановлюється нормами КПК не тільки для суб’єктів, що здійснюють
провадження у справі (судді, слідчого, прокурора), а для залучення до
сфери кримінального судочинства громадян, їх захисників та
представників, експертів, спеціалістів тощо.

Принцип здійснення правосуддя тільки судом. Правосуддя у кримінальних,
цивільних, адміністративних справах згідно з Конституцією України може
здійснюватися лише судом. Стосовно правосуддя з кримінальних справ
Конституція України встановлює, що особа може бути визнана винною лише
вироком суду.

Судова влада здійснюється тільки судами в особі професійних суддів та
залучених у встановленому законом порядку до здійснення правосуддя
присяжних, народних засідателів. Ніякі інші органи та особи не можуть
здійснювати правосуддя.

Згідно з нормами КПК України у стадії судового розгляду найбільш повно
реалізується система принципів судочинства та правосуддя. У цій стадії
кримінального судочинства ширші, ніж на інших етапах процесу, права
надані підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому,
цивільному позивачу та їх представникам. Значним обсягом прав
користуються громадські обвинувачі і громадські захисники. Усе це
забезпечує саме суду найповніші можливості для встановлення об’єктивної
істини та винесення справедливого вироку. При цьому в законі
встановлено, що вирок суду може бути змінений або скасований тільки
вищим судом за умов, перелічених у кримінально-процесуальному законі.

Принцип здійснення правосуддя на засадах рівності всіх перед законом і
судом, Згідно зі ст. 21 та 24 Конституції України всі громадяни є
вільними і рівними у своїй гідності та правах, мають рівні конституційні
права і свободи та є рівними перед законом. У ст. 24 наведене положення
повніше розкрито і конкретизовано. Його суть у тому, що не може бути
привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими
ознаками.

Цей загальноправовий принцип повною мірою поширюється на правосуддя,
діючи не лише в судовому розгляді, айв інших стадіях судочинства.
Рівність громадян поширюється не лише на відносини громадянина й суду, а
й з особою, що провадить дізнання, слідчим, прокурором. Процесуальне
становище громадянина визначається не майновими, соціальними або іншими
факторами, а тим, суб’єктом яких прав він є: цивільним позивачем,
потерпілим, підозрюваним, обвинувачуваним, захисником, свідком тощо. У
межах встановлених законом процесуальних прав та обов’язків кожний
громадянин, залучений до сфери кримінального судочинства, вступає у
різні процесуальні відносини, реалізуючи належні йому суб’єктивні права
та виконуючи суб’єктивні обов’язки.

Принцип рівності громадян перед законом та судом діє одночасно з
положенням про єдиний суд та єдність права. Положення про єдиний суд
означає, що в державі немає судів, які надають привілеї певним особам
або засновані на дискримінації.

304

Регламентована Конституцією України судова система єдина: для усіх
громадян

існують одні й ті ж суди. Положення про єдність права також являє собою
одну з

вимог істинного демократизму. Воно означає єдність законодавства,
застосування

єдиної системи права у правосудці.

Рівність перед законом полягає в однаковому застосуванні положень,
закріплених у законодавстві, стосовно всіх громадян. При цьому мається
на увазі наділення їх не тільки відповідними правами, а й обов’язками з
подальшим покладанням (за наявності підстав) відповідальності.

Встановлені Конституцією України положення про рівність усіх перед
законом та судом грунтуються на рекомендаціях, уміщених у ст. 7, 8
Загальної декларації прав людини.

Слід зазначити, що відхилення від загальних правил у чинному
законодавстві встановлюється рядом положень, якими передбачений
особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності
депутатів, суддів, прокурорських працівників і деяких інших посадових
осіб. Цим встановлюються не привілеї для тих чи інших осіб, а
створюються гарантії для успішного здійснення їх діяльності
(депутатської, суддівської тощо), обмеження від штучного створення
перешкод для виконання ними службових обов’язків. У випадках притягнення
вказаних осіб до відповідальності вони наділені звичайними
процесуальними правами того чи іншого суб’єкта (обвинувачуваного,
підсудного тощо).

Принцип здійснення правосуддя на засадах рівності перед законом і судом
діє у процесі здійснення правосуддя не лише у кримінальних, а й у
цивільних справах, у загальних і арбітражних судах.

Принцип забезпечення кожному права на звернення до суду за захистом
своїх інтересів. Гарантуючи кожному судовий захист прав та свобод,
Конституція України (ст. 55) тим самим підтвердила на вищому
законодавчому рівні відданість України загальновизнаним
міжнародно-правовим стандартам прав людини і громадянина. Розвиваючи
встановлені нею загальні положення про визнання загальновизначених
принципів і норм міжнародного права (ч. 2 ст. 55), Конституція формулює
чітке правове положення: рішення і дії (або бездіяльність) органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань
і посадових осіб можуть бути оскаржені в суді. Це положення значною
мірою відображено у ЦК, ЦПК та КПК України.

Принцип, що розглядається, за останні роки одержав у нормах
кримінально-процесуального права значного розвитку. Згідно зі ст. ст.
236г-2366 скарга на застосування органом дізнання, слідчим, прокурором
тримання під вартою може бути представлена і подана до суду особами, які
тримаються під вартою (підозрюваними або обвинувачуваними), їх
захисниками або законними представниками. Раніш подібні скарги на дії та
рішення органів слідства могли подаватись лише прокурору. Внесені
законом у грудні 1992 р. зміни і доповнення до КПК України передбачають
можливість оскарження до суду інших рішень органів досудового слідства.

Реалізація принципу оскарження дій та рішень державних органів
спрямована на забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Звертаючи
увагу суду на допущені порушення закону, суб’єкти права на скаргу
сприяють забезпеченню законності і встановленню істини у справі.

305

Принцип презумпції невинуватості доволі чітко і повно виписаний у ч. 1
ст. 62 Конституції України, згідно з якою «особа вважається невинуватою
у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки
її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду». Положення, які випливають із презумпції невинуватості,
знайшли своє втілення у багатьох статтях чинного КПК України. Зокрема,
встановлено: «Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а
також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і
згідно з законом». З презумпцією невинуватості пов’язано і багато інших
положень та вимог закону, в тому числі:

а) заборона суду, прокурору, слідчому, особі, яка провадить
дізнання, перекладати обов’язки у доказуванні на обвинувачуваного;

б) покладання на державні органи, що здійснюють
провадження у справі, обов’язків виконувати всебічне, повне й об’єктивне
дослідження обставин кримінальної справи, виявляючи при цьому як
обставини, що викривають, так і виправдовують обвинувачуваного;

в) забезпечення обвинувачуваному і підозрюваному права на
захист;

г) встановлення правила, згідно з яким визнання
обвинувачуваним своєї провини може бути покладено в основу обвинувачення
лише за умови підтвердження такого визнання сукупністю наявних доказів у
справі;

ґ) закріплення у законі неприпустимості винесення судом обвинувального
вироку на підставі припущень.

Наведені положення закону не повною мірою характеризують презумпцію
невинуватості на формування кримінально-процесуального права, однак
дають доволі чітке уявлення про те, що презумпція невинуватості
притаманна чинному українському кримінально-процесуальному праву.
Наведені та інші положення застосовуються у процесі досудового слідства,
дізнання та в суді. Але слід визнати, що становлення презумпції
невинуватості як конституційного принципу кримінального процесу має
важливе значення не лише з юридичного, а й етичного погляду. Встановлені
в Конституції формули презумпції невинуватості як об’єктивного правового
становища не тільки мають неабияке значення для слідчої та судової
практики, а й позитивно впливають на законотворчий процес.

Принцип презумпції невинуватості може стати реальним фактором
правосуддя, якщо кримінально-процесуальний закон передбачає необхідні
передумови дії принципу забезпечення обвинувачуваному (підозрюваному)
права на захист, а також додержання вимог закону про повноту,
об’єктивність і всебічність дослідження доказів у процесі попереднього
слідства і в суді. Сам факт пред’явлення слідчим обвинувачення особі і
затвердження прокурором обвинувального висновку не означає визнання
обвинувачуваного злочинцем, хоч і треба припустити, що слідчий і
прокурор, підписуючи вказані документи, переконані у винуватості особи.
В противному разі вони порушують вимоги закону. Але суб’єктивне
переконання слідчого і прокурора не породжує і не може породжувати тих
негативних для обвинувачуваного наслідків, які тягнуть за собою визнання
підсудного винним від імені держави за вироком суду та набранням ним
законної сили. Лише один орган у державі наділений правом визнати особу
винною — суд, який є за Конституцією України носієм судової влади. 306

Конституція України передбачає два положення, що випливають із
презумпції невинуватості:

1) ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у
вчиненні злочину (ч. 2 сг. 62);

2) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її
користь (ч. З ст. 62). Принцип забезпечення підозрюваному та
обвинувачуваному права на захист як

гарантія правосуддя і кримінального судочинства спирається на
конституційні та кримі-нально-процесуальні норми. При цьому необхідно
зазначити, що чинна Конституція України на відміну від попередніх, не
обмежується декларуванням цього принципу та загальним посиланням на
право кожного захищати законними засобами свої права і свободи. Частина
1 ст. 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу,
в тому числі й безоплатну у випадках, передбачених законом; ч. 2 ст. 59
визначає момент вступу захисника у кримінальний процес. Конституційна
нормативна база для здійснення захисту у кримінальних справах міститься
у багатьох нормах Конституції України (див. ст. ст. 60-63), які або
враховані у чинних нормах КПК, або враховуються на практиці у процесі їх
застосування.

Забезпечення підозрюваному і обвинувачуваному права на захист
складається з процесуальних засобів, які реально надаються у процесі
провадження за справою вказаним суб’єктом кримінального процесу для
захисту своїх інтересів від підозрювання чи обвинувачення.

Право обвинувачуваного (підсудного) на захист являє собою сукупність
суб’єктивних процесуальних засобів, користуючись якими він може
протистояти висуненому проти нього обвинуваченню; знати, в чому він
обвинувачується; оспорювати участь у здійсненні злочину; спростовувати
овбинувачувальні докази; наполягати на зміні овбинувачення; подавати
докази, що пом’якшують його відповідальність; захищати інші законні
інтереси.

Нова редакція ст. ст. 44-48 КПК України сприяє істотному поширенню права
підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист. Необхідно також
зазначити, що згідно зі ст. 59 Конституції України обвинувачуваному і
підозрюваному гарантується кваліфікована юридична допомога.

Чинний кримінально-процесуальний закон зобов’язує осіб, відповідальних
за ведення справи, не лише роз’яснювати процесуальні права учасникам
процесу, а й забезпечувати можливість їх здійснення.

Одним із найголовніших факторів забезпечення права на захист зазначених
суб’єктів кримінального процесу є допуск захисника на ранніх етапах
попереднього слідства; захисника обвинувачуваного — з моменту подання
обвинувачення; захисника підозрюваного — з моменту оголошення йому
протоколу затримання або постанови про застосування як запобіжного
заходу тримання під вартою.

КПК України встановлюються випадки обов’язкової участі захисника (ст.
45) на стадії попереднього слідства та дізнання, з них у випадках — з
моменту оголошення протоколу затримання або постанови про застосування
як запобіжного заходу тримання під вартою: а) неповнолітніх; б) німих,
глухих, сліпих та інших осіб, які в силу своїх фізичних або психічних
вад не можуть самі здійснювати право на захист; в) осіб, що не володіють
мовою, на якій ведеться судочинство.

307

У справах щодо осіб, овбинувачених у здійсненні злочинів, за які можливе
застосування смертної кари, обов’язкова участь захисника на боці
обвинувачуваного передбачена з моменту пред’явлення обвинувачення. У
судовому розгляді, крім названих, передбачені інші випадки обов’язкової
участі захисника: а) у разі участі державного або громадського
обвинувача; б) якщо є захисник хоча б у одного з підсудних, між
інтересами яких є протиріччя; в) у разі розгляду справ судом присяжних.

Якщо в зазначених випадках захисник не запрошений обвинувачуваним або
підозрюваним, їх законними представниками або іншими особами, то
слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор, суд зобов’язані
забезпечити участь захисника.

Принцип змагальності і рівності сторін під час здійснення правосуддя
проголошений Конституцією України у п. 4 ст. 129. Сутність цього
принципу полягає в тому, що для здійснення правосуддя у кримінальних
справах судовий розгляд побудований таким чином, що функцію
обвинувачення здійснює одна сторона (прокурор, громадський обвинувач,
потерпілий), функцію захисту — з іншої сторони (захисник, підсудний,
законний представник підсудного). У цивільному процесі протилежні
сторони становлять відповідно позивач, його представник, а також
відповідач, його представник, а також громадський відповідач,
представник громадського відповідача. Слід зазначити, що сторони у
змагальному порядку судочинства рівні, що й підкреслюється в ч. 2 ст.
129 Конституції України.

Необхідно мати на увазі, що конституційні положення про рівність сторін
у здійсненні правосуддя має важливий процесуальний аспект. Сторони не
взагалі рівні, а мають рівні процесуальні права у відстоюванні перед
судом своїх позицій. Вони мають однакову можливість використовувати
процесуальні засоби обґрунтованості своїх позицій: щодо обвинувачення
(кримінального переслідування) і захисту; щодо підтримки цивільного
позову і заперечення проти нього. Суд в умовах змагальної структури
судового розгляду зобов’язаний забезпечити сторонам можливості для
реалізації їх процесуальних прав. Суд пильнує за законністю дій сторін,
сприяє у свій особливий спосіб встановленню істини у справі.

Суть змагальності і рівності сторін чітко виписана у Законі про
Арбітражний суд та чинному ЦПК України.

Підтримання прокурором державного обвинувачення в суді. Конституційним
приписом цього принципу є практичне покладення функції обвинувачення на
прокурора. У судовому розгляді він підтримує перед судом державне
обвинувачення, користуючись при цьому рівними правами з іншими
учасниками процесу. Функція обвинувачення виконується прокурором
протягом усього розгляду справи, незалежно від зайнятої ним позиції, в
тому числі й тоді, коли він відмовляється від обвинувачення.

Державний обвинувач бере активну участь у дослідженні доказів, висловлює
суду свої міркування про застосування кримінального закону та міри
покарання щодо підсудного або обґрунтовує свою відмову від
обвинувачення. Взаємовідносини прокурора з судом ґрунтуються на основі
неухильного додержання принципів змагальності і рівності прав сторін,
незалежності суддів та підкоренні їх тільки закону. Прокурор виступає
від імені держави і підтримує обвинувачення у суворій 308

відповідності до закону і тією мірою, в якій воно знаходить
підтвердження в судовому слідстві.

Принцип гласності розгляду справи в суді закріплений у Конституції
України (ст. 129). Принцип гласності встановлюється для всіх без винятку
судів при розгляді як кримінальних, так і цивільних справ.

Спеціальна норма про гласність судового розгляду міститься і в КПК
України (ст. 20), яка цілком відповідає вищезазначеним положенням
Конституції. Встановлюючи загальне правило про відкритий розгляд справ,
законодавець чітко зафіксував, що воно діє за винятком випадків, коли це
суперечить інтересам охорони державної таємниці (ч. 1 ст. 20). Поряд з
цим категоричним обмеженням, законодавець припускає також можливость
слухання справ у закритому судовому розгляді за вмотивованим визначенням
суду або постановою судді: а) у справах про злочини осіб, які не досягли
16-річного віку; б) у справах про статеві злочини; в) в інших справах з
метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя
осіб, які беруть участь у справі.

Гласність судового розгляду — один з показників демократизму
судочинства. Такий порядок забезпечує громадянам право бути присутніми в
залі судового засідання, слідкувати за перебігом провадження у справі,
поширювати відомості про побачене та почуте в судовому засіданні у
засобах масової інформації або іншими доступними їм способами. Тим самим
здійснюється одна з форм контролю народу за діяльністю судової влади.

Принцип гласності тісно пов’язаний з іншими принципами правосуддя і
судочинства. З одного боку, гласність є найважливішим засобом реалізації
таких принципів правосуддя, як змагальність і рівність сторін,
забезпечення обвинувачуваному (підсудному) права на захист. З другого
боку, гласність не може бути реалізована поза межами дії таких принципів
правосуддя і судочинства, як усність, безпосередність, забезпечення
користування рідною мовою у процесі здійснення правосуддя.

Здійснення принципу гласності забезпечує виховне значення судочинства,
підвищує авторитет судової влади і правосуддя, дотримання чинних
законів.

Мова судочинства та забезпечення користування рідною мовою у процесі
здійснення правосуддя. Мова, якою ведеться судочинство, регулюється
законодавством про судочинство. Згідно зі ст. 10 Конституції України,
ст. 19 КПК України, ст.12 ЦПК України, Закону України «Про Арбітражний
суд» державною мовою є українська. При цьому слід мати на увазі, що
особам, які беруть участь у справі та не володіють державною мовою,
забезпечується право робити заяви, давати показання, виступати в суді,
висловлювати клопотання на рідній чи іншій вибраній особою мовою.
Вказані положення діють з урахуванням ч. 2 ст. 10 Конституції, яка
закріпила право кожного на користування рідною мовою і вільний вибір
мови спілкування (див. Закон України «Про мову»). Слідчі та судові
документи вручаються обвинувачуваному (підсудному) у перекладі на рідну
мову чи на іншу мову, якою він володіє, а також допускається участь
перекладача.

Незабезпечення обвинувачуваному (підсудному), котрий не володіє мовою,
якою ведеться слідство, права користуватися послугами перекладача є
суттєвим порушенням кримінально-процесуального закону, що тягне за собою
скасування вироку суду.

309

Принцип забезпечення кожному користуватись рідною мовою у процесі
здійснення правосуддя виражає демократизм чинного законодавства і
держави та визначає вирішення таких важливих питань здійснення
правосуддя, як доступність суду для населення, забезпечення можливості
здійснення прав учасниками процесу. Якщо процес проводиться мовою,
незрозумілою для населення, порушується і затруднюється зв’язок суду з
населенням, а також послаблюється виховне значення судового розгляду;
особи, що беруть участь у процесі, не можуть реалізовувати надані їм
законом процесуальні права, активно сприяти здійсненню правосуддя.

Про те, наскільки важливо знання мови судочинства, свідчить нове,
встановлене в процесі судової реформи правило, згідно з яким обов’язкова
участь захисника у кримінальному судочинстві на стороні особи, що не
володіє мовою, якою здійснюється судочинство, допускається з моменту
оголошення підозрюваному протоколу затримання або постанови про
застосування як запобіжного заходу тримання під вартою до пред’явлення
обвинувачення.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.
Конституція України передбачає, що відповідно до закону діють апеляційні
та місцеві суди (ч. 4 ст. 125). У проекті нового КПК України
передбачається, що в апеляційному порядку може бути оскаржено вирок або
інше рішення суду першої інстанції, які не набрали законної сили (крім
рішень суду присяжних), з мотивів доведеності чи недоведеності вини
підсудного у вчиненні злочину, неправильного застосування кримінального
закону або порушення кримінально-процесуального закону. Апеляційний суд
може провести своє судове слідство або обмежитись тими матеріалами, які
є у справі. У касаційному порядку судові рішення можуть бути оскаржені
тільки з мотивів неправильного застосування кримінально-процесуального
закону. Суд касаційної інстанції не може провадити судового слідства.

Обов’язковість рішень суду як одна з основних засад судочинства
підкреслює авторитет судової влади і сприяє ствердженню режиму
законності і зміцненню правопорядку в державі. Конституція України
передбачає, що судові рішення приймаються судами іменем України і є
обов’язковими до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124). Цій
нормі відповідає ст. 403 КПК України, яка встановлює, що вирок, ухвала і
постанова суду, які набрали законної сили, є обов’язковими для усіх
державних і громадських підприємств, установ і організацій, службових
осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

§ 4. Вища рада юстиції

Відповідно до Конституції України (ст. 131) в Україні діє Вища рада
юстиції, до відання якої належить:

1) внесення подання про призначення суддів на посади
або про звільнення їх з посад;

2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і
прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно
суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та
розгляд скарг на рішення про

310

притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та
місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України,
Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд
представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ
призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська
конференція працівників прокуратури — двох членів Вищої ради юстиції. До
її складу також входять за посадою Голова Верховного Суду України,
Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Закон України «Про Вищу раду юстиції» у статті 1 встановлює шестирічний
строк повноважень членів Вищої ‘ради юстиції, крім тих, хто входить до
її складу за посадою.

Стаття 6 цього Закону визначає, що на посаду члена Вищої ради юстиції
може бути рекомендований громадянин України, не молодший тридцяти п’яти
років і не старший шістдесяти років, який проживає в Україні не менш як
десять останніх років, володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту
і стаж роботи в галузі права не менше десяти років.

Закон визначає і порядок формування Вищої ради юстиції. Члени Вищої ради
юстиції призначаються Верховною Радою України таємним голосуванням
шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур на посади членів
Вищої ради юстиції вносяться депутатськими групами і фракціями.
Призначеним на посаду члена Вищої Ради юстиції вважається кандидат, який
за результатами таємного голосування одержав більшість голосів від
конституційного складу Верховної Ради України.

Президент України видає указ про призначення членів Вищої ради юстиції.

Кандидатури на посади членів Вищої ради юстиції визначаються з’їздом
суддів України за пропозицією делегатів з’їзду відкритим голосуванням
більшістю голосів присутніх делегатів з’їзду і включаються до бюлетеня
для прийняття рішення з’їздом суддів України шляхом таємного голосування
по кожній кандидатурі.

Висування кандидатів і призначення членів Вищої ради юстиції з’їздом
адвокатів України здійснюється у порядку, передбаченому частинами
першою-третьою статтіЮ Закону України «Про Вищу раду юстиції». Делегати
з’їзду адвокатів України обираються на республіканській (Автономної
Республіки Крим), обласних, міських (міст Києва і Севастополя)
конференціях адвокатів. Участь у цих конференціях можуть брати не більше
п’яти делегатів від кожного району або міста обласного підпорядкування,
які обираються районними або міськими (міст обласного підпорядкування)
конференціями адвокатів. Інші питання порядку скликання і проведення
з’їзду адвокатів визначаються Законом України «Про адвокатуру».

Висування кандидатів і призначення членів Вищої ради юстиції з’їздом
представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ
здійснюється у порядку, передбаченому частинами першою-третьою статті 10
Закону України «Про Вищу раду юстиції».

Делегати з’їзду представників юридичних вищих навчальних закладів та
наукових установ обираються на республіканській (Автономної Республіки
Крим), обласних, міських (міст Києва і Севастополя) конференціях
працівників цих установ та за-

311

кладів. Від вищих юридичних закладів, факультетів та наукових установ
Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя
обираються на з’їзд по п’ять делегатів.

Висування кандидатів для призначення членами Вищої ради юстиції і
голосування на всеукраїнській конференції працівників прокуратури
здійснюється в порядку, передбаченому частинами першою-третьою статті 10
Закону України «Про Вищу раду юстиції».

З’їзди суддів, адвокатів, працівників юридичних вищих навчальних
закладів та наукових установ, всеукраїнська конференція працівників
прокуратури з метою призначення членів Вищої ради юстиції проводяться не
пізніше ніж за один місяць до закінчення повноважень відповідних членів
Вищої ради юстиції.

Перше засідання Вищої ради юстиції скликається через тиждень після
складення присяги всіма ЇЇ членами. Член Вищої ради юстиції перед
вступом на посаду, але не пізніше двох місяців з дня призначення,
складає на засіданні Верховної Ради України присягу такого змісту:
«Присягаю сумлінно, чесно і неупереджено виконувати обов’язки члена
Вищої ради юстиції з метою забезпечення формування корпусу суддів із
числа високопрофесійних і чесних юристів і додержання закону та етики в
діяльності суддів і прокурорів». Відмова скласти присягу має наслідком
втрату членства у Вищій раді юстиції.

Повноваження члена Вищої ради юстиції припиняються у разі: 1) закінчення
строку, на який його призначено; 2) набрання законної сили обвинувальним
щодо нього вироком суду; 3) втрати ним громадянства України; 4) визнання
його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 5) наявності підстав,
визначених у статті 7 Закону України «Про Вищу раду юстиції»; 6) подання
ним за власним бажанням заяви про припинення повноважень; 7)
неможливості виконувати свої обов’язки за станом здоров’я за наявності
медичного висновку, підтвердженого судом; 8) порушення присяги або
скоєння аморального вчинку. У разі порушення присяги особою, яка входить
до складу Вищої ради юстиції за посадою, Вища рада юстиції приймає і
надсилає до органу, який її обрав чи призначив, рішення щодо доцільності
продовження нею повноважень; 9) звільнення з посади, із зайняттям якої
він входить до складу Вищої ради юстиції; 10) його смерті (ст. 18 Закону
України «Про Вищу раду юстиції»).

Рішення про припинення повноважень члена Вищої ради юстиції у випадках,
передбачених пунктами 1-4, 6, 7, 9 частини першої статті 18 Закону
України «Про Вищу раду юстиції», приймає Вища рада юстиції, а у
випадках, передбачених пунктами 5 і 8 частини першої статті 18 цього
Закону, таке рішення приймається органом, що призначив члена Вищої ради
юстиції.

У Вищій раді юстиції утворюються секції: з питань підготовки подань для
призначення суддів уперше та звільнення їх з посад; дисциплінарна секція
для здійснення дисциплінарного провадження, розгляду скарг на рішення
про притягнення до дисциплінарної відповідальності і прийняття рішення
про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності.

Координує роботу Вищої ради юстиції Голова Вищої ради юстиції, а за його
відсутності — заступник Голови Вищої ради юстиції.

312

Голова, заступник Голови, секретарі секцій Вищої ради юстиції працюють
на постійній основі. Особи, призначені до складу Вищої ради юстиції на
постійній основі, прикомандировуються до Вищої ради юстиції із
збереженням за ними посад, які вони займали, та відповідних пільг.

Голова Вищої ради юстиції обирається з членів Вищої ради юстиції на три
роки, без права переобрання, на першому засіданні Вищої ради юстиції
таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів з будь-якою кількістю
кандидатур, запропонованих членами Вищої ради юстиції.

Голову Вищої ради юстиції не може бути обрано з тих членів Вищої ради
юстиції, які входять до її складу за посадою.

До повноважень Голови Вищої ради юстиції належить: організація роботи
Вищої зади юстиції та головування на її засіданнях; координація роботи
секцій і членів іищої ради юстиції; призначення засідань Вищої ради
юстиції; надіслання подання Вищої ради юстиції про призначення суддів
Президентові України і про звільнення їх з посади; загальне керівництво
апаратом Вищої ради юстиції; розпорядження бюджетними асигнуваннями на
утримання і забезпечення діяльності Вищої ради юстиції; здійснення інших
повноважень, передбачених регламентом Вищої ради юстиції.

Голова Вищої ради юстиції представляє Вищу раду юстиції у зносинах з
іншими органами та організаціями.

Засідання Вищої ради юстиції вважається правомочним, якщо на ньому
присутні не менш як дві третини від її конституційного складу.

Засідання Вищої ради юстиції проводяться відкрито. Закрите засідання
проводиться за рішенням більшості від її конституційного складу. На
засіданні Вищої ради юстиції ведеться протокол. Рішення приймається
більшістю від конституційного складу Вищої ради юстиції, якщо інше не
передбачено Законом України «Про Вищу раду юстиції».

Засідання секції вищої ради юстиції вважається правомочним, якщо на
ньому присутні не менш як три четвертих від її складу. Висновки секції
Вищої ради юстиції приймаються більшістю членів Вищої ради юстиції, які
взяли участь у засіданні.

Вища рада юстиції для здійснення своїх повноважень може витребувати та
одержувати необхідну інформацію та судові справи від судів, підприємств,
установ, організацій, громадян та їх об’єднань. Судові справи, розгляд
яких не закінчено, надаються членам вищої ради юстиції на ‘їх вимогу для
ознайомлення у зв’язку з виконанням доручень з перевірки конкретних
справ Голови або заступника Голови Вищої ради юстиції.

Член Вищої ради юстиції має право знайомитися з матеріалами, поданими на
розгляд ради, брати участь у їх з’ясуванні та перевірці, заявляти
клопотання, наводити свої мотиви, подавати відповідні документи.

Член Вищої ради юстиції не може брати участі в розгляді питання і
підлягає відводу, якщо буде встановлено, що він особисто, прямо чи
побічно заінтересований у результаті справи, є родичем особи, стосовно
якої розглядається питання, або якщо будуть встановлені інші обставини,
що викликають сумнів у його неупередженості.

313

Рішення про відвід (самовідвід) приймається більшістю членів Вищої рад
юстиції, які беруть участь у засіданні, таємно в нарадчій кімнаті, за
відсутності члена Вищої ради юстиції, питання про відвід (самовідвід)
якого вирішується.

Згідно зі ст. 27 Закону Вища рада юстиції приймає такі акти: 1) подання
пр

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Тацiй В.Я., Погорiлко В.Ф., Тодика Ю.М. 1999 – Конституцiйне право України (книга)