Стеценко С.Г. 2007 – Адміністративне право України частина 2
ТЕМА № 9 АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС
§ 1 Поняття і характерні риси адміністративного процесу. § 2. Принципи
адміністративного процесу.
§3. Структура адміністративного процесу. Види адміністративних
проваджень.
§ 4 Юрисдикційні провадження. § 5. Неюрисдикційні провадження.
§ 1. Поняття і характерні риси адміністративного процесу
Сучасний погляд на адміністративне право свідчить про необхідність
розгляду в його системі серед інших питань також і адміністративного
процесу. З огляду на теоретико-правові основи, процес с сукупністю
взаємопов’язаних дій, спрямованих для досягнення певного результату. У
свою чергу, юридичний процес – це сукупність взаємопов’язаних дій,
урегульованих процесуальними нормами права. Якщо норми матеріального
права, скажімо, визначають наявність певних прав у особи, то саме
завдяки нормам процесуального права зазначені права втілюються у реальне
життя. Іншими словами, юридичний процес закріплює порядок провадження
певних дій.
Адміністративний процес правомірно посідає місце серед інших видів
юридичного процесу – кримінального, цивільного, господарського. Щоправда
певні схожі риси межують із відмінностями, про які буде сказано нижче.
Палкі дискусії з приводу визначення та ролі адміністративного процесу
ведуться ще від 60-х років XX ст. Початок було покладено двома
монографіями відомих російських вчених: Н. Г. Салищевої
«Административный процесе в СССР» (1964 р.) та В. Д. Сорокіна «Проблемы
административного процесса» (1968 р.). Перший автор сприймала
адміністративний процес суто в полі вирішення (розв’язання) конфліктних
(юрисдик-ційних) справ. Своєю чергою, другий дослідник доводив
необхідність розуміння адміністративного процесу більш широко, з
урахуванням як юрисдикщйної складової, так і діяльності органів
виконавчої влади із забезпечення реалізації норм матеріального права у
справах позитивного (неконфліктного) характеру. У подальшому вказані
напрями наукових досліджень стосовно тлумачення адміністративного
процесу розвивалися досить інтенсивно, причому серед провідних
вітчизняних адміністративістів були прихильники і противники, як першої,
так і другої позиції. Ідею Н. Г. Са-лищевої про юрисдикційний характер
адміністративного процесу підтримали М. І, Єропкін, А. П. Клюшниченко,
М. І. Піскотін, В. С. Тадевосян та ін. Пропозицію В. Д. Сорокіна
позитивно було сприйнято і підтримано у працях таких учених, як: Д. М.
Бахрах, Ю. М. Козлов, Р. С. Павловський, Г. 1. Петров та ін. На сьогодні
в Україні прибічниками широкого тлумачення адміністративного процесу
виступають О. М. Бандурка, Ю. П. Битяк, І. П. Голоснічен-ко, Є. В.
Додін, О. В. Кузьменко, М. М. Тищенко та ін.
На сьогодні дві різні позиції стосовно тлумачення адміністративного
процесу трансформувались у його вузьке та широке розуміння, або
юрисдикційну та управлінську концепції адміністративного процесу. Стисло
суть цих концепцій базується на таких положеннях.
Юрисдикційна концепція адміністративного процесу:
У цілому ставить адміністративний процес в один ряд із кримінальним і
цивільним процесами, які існують для забезпечення обов’язковості
виконання норм матеріального права.
В основі – діяльність із розв’язання спорів і застосуванню заходів
примусу.
Адміністративне провадження – більш широка категорія, ніж
адміністративний процес.
Об’єднавче визначення адміністративного процесу: г\е – врегульований
правом порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення та
застосування заходів адміністративного примусу.
Управлінська концепція адміністративного процесу:
Це – юридична форма реалізації повноважень органів виконавчої влади.
Призначення – забезпечення реалізації матеріальних норм права (причому
не тільки адміністративного, а й конституційного, фінансового, сімейного
тощо).
Адміністративне провадження – складова частина адміністративного
процесу.
Поряд з іншим, визначає порядок розгляду справ про адміністративні
правопорушення (але це — не головна і не єдина частина адміністративного
процесу).
Об’єднавче визначення адміністративного процесу: це – врегульований
правом порядок розгляду індивідуально-конкретних справ, що виникають в
сфері державного управління.
Сьогоднішній стан розвитку науки адміністративного права дозволяє прийти
до висновку про доцільніше сприйняття управлінської концепції
адміністративного процесу. Причин, згідно з якими можна зробити саме
такий висновок,™ багато, основними з них є
необхідність визначення чіткого порядку втілення у життя справ
позитивного характеру (реєстрація, ліцензування, атестація тощо),
недоцільність орієнтації адміністративного процесу лише на юрисдикційну
(конфліктну) діяльність, не посідає провідного місця (як щодо
значущості, так і стосовно кількості справ)
Отже, підсумовуючи існуючі погляди стосовно тлумачення адміністративного
процесу, слід зазначити можливість використання такого визначення
Адміністративний процес – це урегульований правом порядок розгляду і
розв’язання адміністративних справ, що реалізується в рамках діяльності
органів публічної адміністрації та деяких інших владних суб’єктів.
Будь-яке явище, зокрема й адміністративний процес, глибоко пізнається
тоді, коли поряд із визначенням наводяться його характерні риси Це
дозволяє певним чином зосередитися на основних особливостях цього явища
Характерні риси адміністративного процесу:
це – різновид юридичного процесу, який водночас має певні суттєві
відмінності від кримінального та цивільного процесів,
це – різновид управлінської діяльності,
комплексний характер, що проявляється у розгляді як позитивних справ,
так і конфліктних питань, у застосуванні адміністративного примусу,
чітка регламентація адміністративно-процесуальними нормами,
проміжні та кінцеві стадії закріплюються у спеціальних документах,
широке коло суб’єктів
З-поміж інших питань, на які доцільно звернути увагу в розгляді
загальних аспектів адміністративного процесу, можна вирізнити а)
відмінності адміністративного процесу від інших видів юридичного
процесу, б) термінологічні питання співвідношення понять
«адміністративний процес» та «адміністративна процедура», в) місце
адміністративної юстиції та адміністративного судочинства в
адміністративному процесі Стосовно зазначених питань вважаю за необхідне
вказати таке
Відмінності адміністративного процесу від інших видів юридичного
прог\есу доцільно проаналізувати на прикладах кримінального та
цивільного процесів (табл 9 1)
Стосовно термінологічних питань співвідношення понять «адміністративний
процес» та «адміністративна процедура» необхідно вказати, що нерідко в
літературних джерелах трапляються взаємно протилежні погляди від того,
що «процес» – це частина «процедури» до того, що «процедура» є частиною
«процесу» Іншими словами, нерідко в основі суперечок лежить визнання
основного та другорядного (чи загального та часткового) Слід відзначити,
що процес і процедура є категоріями досить тісно зв’язаними Доцільно
сприймати їх як дві складові частини широкого (управлінського)
тлумачення адміністративного процесу Термін «процес» стосується розгляду
юрисдикщйних справ, а термін «процедура» – розгляду адміністративних
справ позитивного характеру Виходячи із зазначеного під адміністративною
процедурою необхідно розуміти діяльність органів публічної адмшісграції
щодо розгляду і вирішення індивідуальних адміністративних справ
позитивного характеру
Місце адміністративної юстиції та адміністративного судочинства в
адміністративному процесі зводиться до того, що цей новітній варіант
судочинства полягає в розгляді та вирішенні в судовому порядку суперечок
фізичних та юридичних осіб із суб’єктами публічної адміністрації. За
суттю адміністративна юстиція – судовий контроль за діяльністю органів
виконавчої влади. Думається, що адміністративну юстицію слід сприймати
як складову частину адміністративного процесу, де переважно
розглядаються суперечки за принципом «людина проти держави». Водночас
адміністративна юстиція є самодостатньою правовою категорією, певна
частина якої не охоплюється адміністративним процесом. Безпосередньою
процесуальною складовою частиною адміністративної юстиції може вважатись
адміністративне судочинство, під яким необхідно розуміти діяльність
адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ.
Це робить легітимним застосування поняття «судовий адміністративний
процес». Отже, необхідно зазначити, що адміністративна юстиція та
адміністративне судочинство не є синонімами, оскільки останнє включає в
себе також спори між суб’єктами владних повноважень із приводу
реалізації їхньої компетенції у сфері управління (зазначені спори не
можуть уважатися такими, що відбуваються за принципом «людина проти
держави»).
§ 2. Принципи адміністративного процесу
Важливою складовою розуміння сутності адміністративного процесу є знання
його принципів і правових презумпцій. Перші дозволяють усвідомити
ключові ідеї, що лежать в основі процесуальної діяльності, а другі
сприяють формуванню ідеології захисту прав, свобод і законних інтересів
громадян в адміністративному процесі. Говорячи про принципи
адміністративного процесу, доцільно керуватися необхідністю їх розподілу
на дві групи: 1) загальні; 2) спеціальні.
До загальних принципів адміністративного процесу необхідно віднести
такі.
1. Законність – реалізація матеріальних норм адміністративного права
повинна здійснюватись у чіткій відповідності з вимогами закону. Скажімо,
коли мова йде про юрисдикційне провадження, важливо гарантувати
забезпечення законності для всіх учасників процесу, зокрема і для
правопорушника. У випадку неюрисдикщйного провадження (позитивного
характеру) вимоги дотримання законності щонайперше висуваються до
посадових осіб, діяльність яких лежить в основі зазначеного елементу
адміністративного процесу У цілому ж необхідно зазначити, що принцип
законності ефективно діє тоді, коли положення чинного законодавства є
чіткими, зрозумілими, реалістичними У поєднанні зі створенням
адекватного механізму втілення в життя приписів норм права (це – дуже
важлива частина процесуальної діяльності, передовсім для громадян, які
отримують певні дозволи, ліцензії тощо), існує наявна можливість
забезпечення принципу законності в адміністративному процесі
Об’єктивність – процес розгляду адміністративної справи, а також
прийняте рішення повинно базуватися на об’єктивному всебічному вивченні
всіх обставин справи Для прикладу, який характеризує принцип
об’єктивності адміністративного процесу, доцільно навести провадження у
справі про адміністративне правопорушення Одним із ключових факторів
зазначеного виду провадження є докази Стаття 251 КУпАП визначає, що
доказами у справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні
дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова
особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного
правопорушення, винність особи в його вчиненні та інші обставини, що
мають значення для правильного вирішення справи Ці дані встановлюються
протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка
притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків,
висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів,
які використовуються для нагляду за виконанням правил, норм і
стандартів, що стосуються убезпечення дорожнього руху, протоколом про
вилучення речей і документів, а також іншими документами Виходячи з
такого тлумачення доказів орган (посадова особа) оцінює їх за своїм
внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та
об’єктивному дослідженні всіх обставин справи в їхній сукупності
Гіасність Зводиіься до можливості для громадян отримувати інформацію про
хід того чи іншою адміністративного процесу, якій кореспондує
необхідність інформування громадян про діяльність спеціально
уповноважених органів (посадових осіб) щодо розгляду адміністративних
справ Наприклад, згідно зі ст 14 Закону України «Про об’єднання
громадян» легалізувальний орган повідомляє в засобах масової інформації
про легалізацію (офіційне визнання) об’єднання громадян. Ще один приклад
реалізації на практиці принципу гласності: процес прийняття того чи
іншого нормативно-правового акта органом виконавчої влади має бути
гласним, у його проект зацікавлені особи можуть вносити свої пропозиції.
4. Правова рівність. Усі суб’єкти адміністративного процесу
рівні перед законом. Зазначений принцип випливає з положень
ст. 24 Конституції України, де зазначено, що громадяни мають
рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору
шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічно-
го та соціального походження, майнового стану, місця проживан-
ня, за мовними або іншими ознаками. На рівні адміністративного
законодавства зазначений принцип втілений у життя в Кодексі
адміністративного судочинства України, де в ст. 10 зазначено, що
всі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і
судом. Реалізується вказаний принцип за допомоги норм права, які
визначають права та обов’язки суб’єктів адміністративного процесу.
5. Державної мови та забезпечення користування рідною мо-
вою. Адміністративний процес ведеться державною (українською)
мовою. Але якщо суб’єкт, який бере участь у процесі, не володіє
українською, він користується своєю рідною мовою. Наприклад,
особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має
право виступати рідною мовою і користуватися послугами пере-
кладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження.
Своєю чергою, у розгляді справ «особа проти держави», що вре-
гульовані Кодексом адміністративного судочинства України, теж
зазначається, що адміністративне судочинство здійснюється дер-
жавною мовою, проте особи, які беруть участь у справі та не воло-
діють або недостатньо володіють державною мовою, мають право
користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а
також послугами перекладача.
До спеціальних принципів адміністративного процесу (що значною мірою є
характерними саме для адміністративного процесу) належать такі:
1. Оперативність – максимально короткі терміни розгляду адміністративних
справ. Позитивна якість, що характерна за дотримання вказаного
принципу,- перешкоди для прояву тяганини у розгляді справ. Наведімо
приклад розгляду справи позитивного характеру, а саме: Порядок надання
Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованої о
винаходу корисної моделі чи зареєстрованої топографи інтегральної
мікросхеми Один із етапів зазначеного порядку (як різновиду
адміністративного процесу) – розгляд матеріалів Міністерством освіти та
науки України Міністерство розглядає одержані матеріали протягом двох
тижнів від дати їх надходження, перевіряє чинність відповідного патенту
(свідоцтва), відповідність відомостей про його власника даним реєстрації
та готує свої пропозиції про надання або відмову в наданні дозволу на
використання зазначеного в клопотанні об’єкта, подає їх у двох
примірниках до Кабінету Міністрів України (Постанова Кабінету Міністрів
України від 14 січня 2004 р № 8 «Про затвердження Порядку надання
Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованого
винаходу (корисної моделі чи зареєстрованої топографи інтегральної
мікросхеми»)
Економічність — мінімально обтяжливий для держави характер ведення
адміністративних справ У порівнянні, скажімо, з кримінальним процесом
адміністративний не вимагає великих матеріальних затрат
Наявність системи контролю Полягає в існуванні у державі серед інших
способів забезпечення законності й дисципліни також і контролю Сутність
його (розглянута у відповідній частині підручника) щодо
адміністративного процесу зводиться до наявності державних і недержавних
органів та інституцій, які мають законне право здійснювати контроль за
перебігом адміністративного процесу Характерно, що вказане торкається як
розгляду справ про адміністративні правопорушення (та інших проваджень
конфліктного характеру), так і справ позитивного характеру
Дотримання правових презумпцій адміністративного процесу 1 Слугує для
надійного захисту прав і законних інтересів громадян, які беруть участь
в адміністративному процесі Найсуттєвіше значення мають дві з них а)
презумпція невинуватості, б) презумпція правомірності правової позиції
громадянина
Презлмпція невинхватості – це правове положення, згідно з яким особа
вважається невинуватою доти, доки п винуватість не буде доведена в
порядку, встановленому законом Стаття 62 Конституції України робить
акцент на кримінальному примусі Йдеться
Детальніше з цим питанням можна ознайомитись Адміністративне право
України Академічний курс Підручник у 2 х т Т 1 Загальна частина / Ред
колегія В Б Авер янов (готова) К Юридична думка, 2004 С 482^486
про те, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може
бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в
законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Щоправда,
притягнення до адміністративної відповідальності теж має для особи
негативні наслідки, що робить актуальним і необхідним розгляд указаної
презумпції також і в рамках адміністративного процесу.
Ознаки презумпції невинуватості в адміністративному процесі:
ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні
протиправного діяння;
особа за своїм бажанням має право доводити свою непричетність до
вчинення протиправного діяння;
тільки уповноважені законом суб’єкти мають право визнавати особу винною
у вчиненні адміністративного правопорушення;
Презумпція правомірності правової позиції громадянина — це правове
положення, згідно з яким особа, яка подає скаргу, повинна вважатися
такою, яка має правомірні підстави для скарги доти, доки інше не буде
встановлено відповідно до закону.
Ознаки презумпції правомірності правової позиції громадянина:
попереднє визнання наявності підстав для подання скарги;
права та обов’язки щодо доведення правомірності правової позиції
громадянина мають бути розділені між: а) громадянином, який подає
скаргу; б) органом (посадовою особою), що розглядає скаргу; в) органом
(посадовою особою), дії чи бездіяльність якого оскаржуються;
рішення за скаргою не повинно грунтуватися на припущеннях, а всі сумніви
щодо правомірності правової позиції громадянина мають тлумачитися на
його користь.
§ 3. Структура адміністративного процесу. Види адміністративних
проваджень
Будь-яке правове явище доцільно розглядати як у цілому, так і по
частинах, що дає можливість якісного усвідомлення складових указаного
явища, їхніх взаємозв’язків, послідовності та впливу на формування
кінцевого результату. Не є винятком і адміністративний процес, який,
виходячи з його сутності та багатоплановості, теж являє собою сукупність
певних складових частин. Також необхідно розуміти, що сам термін
«адміністративний процес» (утім, як і інші види юридичного процесу) є
певного роду узагальненням, яке містить ту саму сукупність складових
частин, що лише у взаємодії, у певній послідовності виникнення, зміни та
припинення призводять до функціонування певного механізму, назва якому –
адміністративний процес Без усякого сумніву, дрібніші частини процесу
прийняття нормативно-правового акта будуть, скажімо, відрізнятися від
складових частин процесу притягнення особи до адміністративної
відповідальності за вчинене правопорушення Водночас, розуміючи та
підкреслюючи, що як перший, так і другий випадки – це все ж таки
варіанти адміністративного процесу, постає питання щодо аналізу
складових частин указаного виду юридичного процесу
Структура адміністративного процесу – це сукупність окремих проваджень,
кожне з яких характеризує певну послідовність процесуальних дій.
У визначенні структури адміністративного процесу міститься термін
«провадження», яке раніше не траплялось у вивченні адміністративного
права Даючи поняття, необхідно вказати, що адміністративне провадження –
це регламентований положеннями нормативно-правових актів порядок
діяльності органів (посадових осіб) із вирішення адміністративних справ
Отож, адміністративний процес складається з окремих проваджень Виходячи
з факту наявності у суспільному житті й діяльності державних органів
великої кількості адміністративних проваджень, нові види яких
з’являються поряд із розвитком суспільних відносин між особою та
державою і всередині державних органів, актуальним постає питання
розроблення класифікації адміністративних проваджень (рис 9 1)
1 Виходячи із залежності від суб’єкту розгляду справи можна вирізняти
адміністративні провадження, що реалізуються в діяльності судів Йдеться
про діяльність а) місцевих судів із розгляду справ про адміністративні
правопорушення, б) адміністративних судів із розгляду таких видів
адміністративних справ
спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо
оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів
індивідуальної дії), дій чи бездіяльності,
спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження,
звільнення з публічної служби,
спори між суб’єктами владних повноважень із приводу реалізації їхньої
компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а
також спори, які виникають з приводу укладання та виконання
адміністративних договорів,
спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках,
установлених законом,
спори щодо правовідносин, пов’язаних із виборчим процесом чи процесом
референдуму
Другий варіант адміністративних проваджень у наведеній групі -ті, що
реалізуються у діяльності органів публічної адміністрації Це набагато
численніша група проваджень, з-поміж яких можна вирізнити
про адміністративні правопорушення (що розглядаються в
адміністративному, а не в судовому порядку),
про видворення за межі України іноземців,
про адміністративне оскарження,
нормотворчі,
дозвільні,
реєстраційні,
контрольні,
атестащйні тощо
2 Керуючись характером адміністративної справи, доцільно розрізняти
юрисдикщйні та неюрисдикційні провадження
Юрисдгіщійні адміністративні провадження (від. лат. jurisdiction
-сукупність повноважень розглядати та вирішувати правові спори і справи
про правопорушення) – це провадження, спрямовані на вирішення справ про
адміністративні правопорушення та інші правові спори. Іншими словами,
цей вид адміністративних проваджень має місце тоді, коли йдеться про
вирішення справ, в основі яких є порушення норм права.
Види юрисдикційних адміністративних проваджень:
а) провадження у справах про адміністративні правопорушення;
б) провадження в адміністративних судах з приводу оскаржен-
ня рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень;
в) дисциплінарні провадження;
г) провадження за скаргами громадян тощо.
Неюрисдикційні адміністративні провадження ~ провадження,
спрямовані на вирішення справ позитивного характеру, що виникають у ході
виконавчо-розпорядчої діяльності органів публічної адміністрації. Іншими
словами, цей вид адміністративних проваджень має місце тоді, коли
йдеться про вирішення справ, не пов’язаних із фактами правопорушень і
правових спорів.
Види неюрисдикцїйних адміністративних проваджень:
а) нормотворчі провадження – діяльність уповноважених ор-
ганів (посадових осіб) щодо підготовки та ухвалення правових
актів;
б) установчі провадження – діяльність уповноважених органів
(посадових осіб) щодо створення, реорганізації, ліквідації підпри-
ємств, установ, організацій та інших структур;
в) правозастосовні провадження – діяльність уповноважених
органів (посадових осіб) щодо вирішення адміністративних справ
із застосуванням норм адміністративного права. Наприклад: засто-
сування заходів заохочення і стимулювання;
г) реєстраційні провадження – діяльність уповноважених органів
(посадових осіб) щодо офіційного визнання законності відповід-
них дій чи нормативно-правових актів;
д) атсстаційні провадження – діяльність уповноважених орга-
нів (посадових осіб) щодо визначення відповідності об’єктів
атестації вимогам (критеріям), необхідним для функціонування
у певній сфері;
е) контрольно-наглядові повноваження – діяльність уповнова-
жених органів (посадових осіб) щодо здійснення контролю та на-
гляду у сфері державного управління тощо.
Детальніше про основні види юрисдикційних і неюрисдикцій-них проваджень
буде сказано в рамках цієї теми далі.
3. Стосовно поділу адміністративних проваджень залежно від характеру
врегульованості, то варто зазначити, що звичайні провадження – типові
варіанти проваджень, які мають усі складові частини (стадії, етапи,
дії), тоді як спрощені провадження характеризуються мінімально
необхідною кількістю процесуальних елементів. Як приклад спрощеного
провадження можна навести провадження у справах про деякі
адміністративні правопорушення. Загальним правилом, сформульованим у
КУпАП, є те, що про вчинення адміністративного правопорушення
складається протокол. Водночас, протокол не складається у випадках, коли
відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження
фіксується на місці вчинення правопорушення, а особа не оспорює
допущеного порушення і адміністративного стягнення, що на неї
накладається. Така ситуація свідчить про спрощене (без складання
протоколу) провадження у справі про адміністративне правопорушення.
Стадії адміністративних проваджень.
У структурі кожного з адміністративних проваджень є можливість
відокремити відносно самостійні елементи: стадії, етапи та процесуальні
дії.
Стадії адміністративного провадження – це послідовно змінюючі одна одну
операції, що логічно пов’язані між собою та спрямовані на забезпечення
здійснення адміністративного провадження.
Стадіям адміністративного процесу притаманні такі ознаки:
а) вони здійснюються послідовно, тобто одна операція змінює
другу, утворюючи своєрідний ланцюг дій;
б) розташування операцій у цьому ланцюгу має невипадковий
характер. їхню послідовність логічно визначено. Так, винесення
постанови у справі не може передувати такій операції, як складання
протоколу про адміністративне правопорушення;
в) різним видам адміністративних проваджень притаманні
різні за характером і призначенням операції. Відрізняються вони
і за ступенем урегульованості адміністративно-процесуальними
нормами;
г) здійснення тієї чи іншої операції у тому або іншому прова-
дженні визначається адміністративно-процесуальними нормами і
виступає як момент реалізації матеріальних норм адміністративного
права1.
Вирізняють п ‘ять стадій адміністративного провадження.
Порушення провадження в адміністративній справі. В її ході здійснюється
збір фактичних даних, за якими оцінюється перспектива подальшого руху
справи. Результатом завершення стадії аналізу ситуації є підготовка
одного чи декількох варіантів вирішення (правового регулювання)
ситуації. Прикладом стадії порушення провадження у справі за скаргою
громадянина є факт подання самої скарги, після чого відповідний орган
публічної адміністрації, керівництво підприємства, установи, організації
повинно провести певні дії в рамках порушення відповідного провадження.
Розгляд адміністративної справи – фактично центральна стадія
адміністративного провадження, в ході якої здійснюються заходи,
спрямовані на вивчення всіх обставин справи. Якщо за приклад узяти
нормотворче провадження (розгляд проекту Постанови Кабінету Міністрів
України), то в рамках засідання уряду відбувається обговорення проекту з
можливістю висловитися всім зацікавленим сторонам.
Прийняття рішення у справі. В ході цієї стадії оформляється рішення
уповноваженого органу (посадової особи) щодо адміністративної справи.
Скажімо, одним із варіантів прийняття рішення у справі, в разі розгляду
справи в адміністративному суді, є постанова – судове рішення, яким суд
вирішує спір за суттю.
Виконання рішення. У ході цієї стадії завершується адміністративне
провадження, що свідчить про особливу важливість стадії. За суттю, всі
попередні стадії будь-якого провадження існують задля забезпечення
виконання рішення. Для прикладу можна навести практику притягнення особи
до адміністративної відповідальності. Стадія виконання рішення вказаного
виду провадження, у разі наявності постанови про накладення
адміністративного стягнення, зводиться до обов’язковості її виконання
державними і громадськими органами, підприємствами, установами,
організаціями, посадовими особами і громадянами.
Оскарження чи опротестування рішення в справі. Вказана стадія, на
відміну від інших, має факультативний характер. Скажімо, постанову у
справі про адміністративне правопорушення може
Кузьменко О. В. Теоретичні засади адміністративного процесу:
Монографія.-К.: Атіка, 2005.-С. 214.
бути оскаржено особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим. Своєю
чергою, опротестувати постанову може прокурор (статті 287, 290 КУпАП).
Процесуальні етапи – сукупність дій, необхідних для досягнення
внутрішньостадійної проміжної мети. Наприклад, на стадії розгляду справи
про адміністративне правопорушення мають місце такі процесуальні етапи,
як підготовка справи до розгляду, аналіз фактичних матеріалів,
оцінювання доказів тощо.
Процесуальні дії – це конкретні дії, спрямовані на забезпечення
провадження в адміністративній справі. Прикладами процесуальних дій
можуть бути: а) у сфері адміністративного судочинства (судовий розгляд
справи) – роз’яснення особам, які беруть участь в адміністративній
справі, їхніх прав та обов’язків; б) у сфері нормотворчого провадження
(законопроектна діяльність Кабінету Міністрів України) – візування
Прем’єр-міністром України проекту закону України, що попередньо був
схвалений Кабінетом Міністрів України.
Отож, структуру адміністративного процесу складають окремі провадження,
які, своєю чергою, складаються зі стадій адміністративних проваджень,
процесуальних етапів і процесуальних дій (рис. 9.2).
§ 4. Юрисдикцій**! провадження
Як уже зазначалося, юрисдикційні провадження – це провадження,
спрямовані на вирішення справ про адміністративні правопорушення та інші
правові спори. Іншими словами, у випадках юрисдикційних проваджень
завжди має місце певний конфлікт. Важливо усвідомити, що на відміну від
неюрисдикційних проваджень (справ позитивного характеру), основне
завдання юрисдикційних проваджень – вирішення спору. До того ж необхідно
додати, що одним із результатів юрисдикційних проваджень є негативні
наслідки для однієї зі сторін спору або застосування адміністративних
стягнень для порушника норм адміністративного законодавства.
У цілому необхідно вирізнити такі характерні риси юрисдикційних
проваджень:
виникають із необхідністю вирішення суперечки про право, що випливає з
норм адміністративного права або із застосуванням заходів
адміністративного примусу;
мають місце як у діяльності судів (розгляд справ про адміністративні
правопорушення, справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності
суб’єктів владних повноважень), так і в діяльності органів публічної
адміністрації (розгляд справ про адміністративні правопорушення,
ліцензування, акредитація, атестація, інші справи позитивного
характеру);
обов’язковим суб’єктом юрисдикційного провадження виступає представник
держави (суд чи орган публічної адміністрації);
результатом указаного провадження є прийняття рішення, завдяки якому
вирішується правовий конфлікт або застосовуються (не застосовуються)
заходи адміністративного примусу.
Виходячи з раніше наведених видів юрисдикційних адміністративних
проваджень розглянемо сутність основних із них.
1. Провадження у справах про адміністративні правопорушення – це
регламентований законом порядок діяльності органів (посадових осіб) із
притягнення правопорушників до адміністративної відповідальності.
Важливість юрисдикційних проваджень, пов’язаних з адміністративними
правопорушеннями, пояснюється хоча б таким фактом: серед інших видів
правопорушень адміністративні за чисельністю посідають перше місце.
Стаття 213 КУпАП визначає, що справи про адміністративні правопорушення
розглядаються:
адміністративними комісіями при виконавчих комііетах сільських,
селищних, міських рад,
виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад,
місцевими судами,
4) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій
та іншими уповноваженими органами (посадовими особами)
З-поміж інших органів, які, згідно з КУпАП, наділені правом розглядати
справи про адміністративні правопорушення, необхідно вирізнити
органи Державної прикордонної служби України,
органи Державного пожежного нагляду,
органи залізничного морського і річкового повітряного автомобільного
транспорту,
оріани Державної контрольно-ревізійної служби в Україні,
органи Державної податкової служби України,
Національний банк України,
військові комісаріати тощо
Незважаючи на різноманітність органів (посадових осіб), які мають право
розглядати справи про адміністративні правопорушення, завдання цього
виду юрисдикщйних проваджень єдині Вони полягають у своєчасному,
всебічному, повному та об’єктивному з’ясуванні обставин кожної справи,
вирішенні п в точній відповідності з законом, забезпеченні виконання
винесеної постанови, а також виявленні причин та умов, що сприяють
вчиненню адміністративних правопорушень, запобіганню правопорушенням,
вихованню громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності (ст
245 КУпАП)
Чинне законодавство визначає обставини, що виключають провадження у
справі про адміністративне правопорушення Провадження у справі про
адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате
підлягає закриттю за таких обставин
відсутність події та складу адміністративного правопорушення,
недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення
шістнадцятирічного віку,
неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність,
вчинення дії особою у стані крайньої необхідності чи необхідної оборони,
видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного
стягнення;
скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність;
закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення
строків, передбачених Кодексом про адміністративні правопорушення;
наявність за тим самим фактом щодо особи, яка притягається до
адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу
(посадової особи) про накладення адміністративного стягнення, або
нескасованої постанови про закриття справи про адміністративне
правопорушення, а також порушення за цим фактом кримінальної справи;
смерть особи, щодо якої було розпочато провадження у справі (ст. 247
КУпАП).
Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Виходячи з того, що зазначені провадження – варіанти юрис-дикційних
проваджень взагалі, відповідно їм притаманна загальна стадійність, про
яку йшлося раніше. Водночас, є певні характерні особливості, притаманні
саме розглядові справ про адміністративні правопорушення. Розрізняють
такі чотири стадії провадження у справах про адміністративні
правопорушення, порядок яких має певні відмінності від загальних стадій
адміністративного провадження, про що йшлося раніше.
Перша стадія – порушення справи про адміністративне правопорушення.
У ході цієї стадії мають місце такі процесуальні етапи:
виявлення факту правопорушення;
складання протоколу про адміністративне правопорушення;
порушення справи;
направлення матеріалів для розгляду за підвідомчістю.
Важливе місце у процесі провадження посідає складання протоколу про
адміністративне правопорушення. У протоколі зазначаються:
дата і місце його складення, посада, прізвище, ім’я, по батькові особи,
яка склала протокол;
відомості про особу порушника; місце, час учинення і суть
адміністративного правопорушення;
нормативний акт, який передбачає відповідальність за це правопорушення;
прізвища, адреси свідків і потерпілих, якщо вони є;
пояснення порушника;
інші відомості, необхідні для вирішення справи.
Якщо правопорушенням заподіяно матеріальну шкоду, про це також
зазначається у протоколі. Протокол підписується особою, яка його склала,
та особою, яка вчинила адміністративне правопорушення. За наявності
свідків і потерпілих протокол може бути підписано також і цими особами.
У разі відмовлення особи, яка вчинила правопорушення, від підписання
протоколу, в ньому робиться запис про це. Особа, яка вчинила
правопорушення, має право подати пояснення і зауваження щодо змісту
протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви свого
відмовлення від його підписання.
Під час складення протоколу порушникові роз’яснюються його права та
обов’язки (ст. 256 КУпАП).
Друга стадія – розгляд справи про адміністративне правопорушення.
У ході цієї стадії мають місце такі процесуальні етапи:
підготування справи до розгляду;
слухання справи.
Важливі обставини, на які доцільно звернути увагу в аналізі стадії
розгляду справи – місце і строки розгляду справи. Стосовно першого
питання відзначмо таке.
Справа про адміністративне правопорушення залежно від вида
правопорушення розглядається:
а) за місцем його вчинення;
б) за місцем обліку транспортних засобів або за місцем прожи-
вання порушників (коли правопорушення вчинено водієм).
Законами України може бути передбачено й інше місце розгляду справи про
адміністративне правопорушення (Ст. 276 КУпАП).
Стосовно другого питання (строки) варто відзначити, що ст. 277 КУпАП
свідчить про певні строки розгляду справ про адміністративні
правопорушення:
п’ятнадцятиденний строк від дня одержання органом (посадовою особою),
правочинним розглядати справу, протоколу про адміністративне
правопорушення та інших матеріалів справи (більшість правопорушень);
семиденний строк (наприклад, порушення, пов’язані з неефективною
експлуатацією паливо- та енерговикористовуючого устатковання),
п’ятиденний строк (приміром, виготовлення, зберігання самогону та
апаратів для його виробництва),
триденний строк (скажімо, незаконна торговельна діяльність),
протягом доби (наприклад, порушення іноземцями та особами без
громадянства правил перебування в Україні і транзитного проїзду через
територію України)
Обставини, що їх необхідно з ясувати в розгчяді справи про
адміністративне правопорушення
чи було вчинено адміністративне правопорушення,
чи винна особа в його вчиненні,
чи підлягає вона адміністративній відповідальності,
чи є обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність,
чи заподіяно майнову шкоду,
чи є підстави для передання матеріалів про адміністративне
правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу,
інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи
Третя стадія — прийняття рішення у справі
Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова
особа) виносить постанову у справі Постанова виконавчого органу
сільської, селищної, міської ради у справі про адміністративне
правопорушення приймається у формі рішення
У справі про адміністративне правопорушення орган (посадова особа)
виносить одну з таких постанов
про накладення адміністративного стягнення,
про застосування заходів впливу щодо неповнолітніх,
про закриття справи (ст 284 КУпАП) Постанова повинна містити
найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату
розгляду справи,
відомості про особу, щодо якої розглядається справа,
викладення обставин, установлених у розгляді справи,
зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за
адміністративне правопорушення,
прийняте у справі рішення
Четверта стадія – оскарження та опротестування постанови у справі про
адміністративне правопорушення. Ця стадія не є обов’язковою. У ході цієї
стадії можуть мати місце такі процесуальні етапи:
оскарження постанови;
опротестування постанови.
Скаргу на постанову у справі про адміністративне правопорушення може
бути подано протягом десяти днів від дня винесення постанови. Скарга і
протест на постанову у справі про адміністративне правопорушення
розглядаються правочинними органами (посадовими особами) в десятиденний
строк від дня їх надходження, якщо інше не встановлено законами України.
Постанову у справі про адміністративне правопорушення може бути
оскаржено:
постанову адміністративної комісії – у виконавчий комітет відповідної
ради або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд,
рішення якого є остаточним;
рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради – у
відповідну раду або в районний, районний у місті, міський чи
міськрайонний суд, рішення якого є остаточним;
постанову іншого органу (посадової особи) про накладення
адміністративного стягнення – у вищий орган (вищій посадовій особі) або
в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, рішення
якого є остаточним.
Постанову про одночасне накладення основного і додаткового
адміністративних стягнень може бути оскаржено за вибором особи, щодо
якої її винесено, чи потерпілого в порядку, встановленому для оскарження
основного або додаткового стягнення.
Скарга подається в орган (посадовій особі), який виніс постанову у
справі про адміністративне правопорушення, якщо інше не встановлено
законодавством України. Скарга, що надійшла, протягом трьох діб
надсилається разом із справою органові (посадовій особі), правочинному
відповідно до цієї статті її розглядати.
Особа, яка оскаржила постанову про адміністративне правопорушення,
звільняється від сплати державного мита (cm. 288 КУпАП).
Необхідно знати, що, відповідно до норм чинного законодавства, постанова
місцевого суду (судді) про накладення адміністративного стягнення є
остаточною і оскарженню в порядку провадження у справах про
адміністративні правопорушення не підлягає, за винятком випадків,
передбачених законами України.
Варіанти рішень, які приймає орган (посадова особа) у розгляді скарги
або протесту на постанову у справі про адміністративне правопорушення
залишає постанову без зміни, а скаргу чи протест без задоволення,
скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд,
скасовує постанову і закриває справу,
змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про
відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоби
стягнення не було посилено
Якщо буде встановлено, що постанову винесено органом (посадовою особою),
неправочинним вирішувати цю справу, то така постанова скасовується і
справа надсилається на розгляд компетентного органу (посадової особи)
П’ята стадія – виконання постанови про накладення адміністративного
стягнення
Постанова про накладення адміністративного стягнення є обов’язковою для
виконання державними і громадськими органами, підприємствами,
установами, організаціями, посадовими особами і громадянами (ст 298
КУпАП) Не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного
стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців
від дня винесення
2. Провадження в адміністративних судах – це судовий розгляд справ із
приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних
повноважень. Цей вид проваджень має місце в діяльності адміністративних
судів – відносно нового виду судочинства України Діяльність
адміністративних судів із вирішення справ адміністративної юрисдикції
регулюється нормами Кодексу адміністративного судочинства України (далі
– КАС)
Які ж справи вирішує адміністративний суд7 Компетенція адміністративних
судів поширюється на
спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо
оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів
індивідуальної дп), дій чи бездіяльності,
спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, п проходження,
звільнення з публічної служби,
спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої
компетенції у сфері управління, зокрема делегованих повноважень, а також
спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних
доюворів,
спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках,
установлених законом;
спори щодо правовідносин, пов’язаних із виборчим процесом чи процесом
референдуму.
Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові
справи:
що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;
що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;
про накладення адміністративних стягнень;
щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання
громадян віднесено до його внутрішньої діяльності або виключної
компетенції (ст. 17 КАС).
Важлива обставина, на яку доцільно звернути увагу,- оскарження рішень,
дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, як основний предмет
звернення до адміністративного суду, в цілому вписується в запропоновану
раніше формулу діяльності адміністративних судів, які розглядають справи
типу «людина проти держави». Саме тому справи про адміністративні
правопорушення не є предметом розгляду адміністративних судів, бо тут
діє інший принцип – «держава проти людини (мається на увазі
правопорушник)».
Стисло зупинімося на стадіях провадження в адміністративних судах із
приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних
повноважень.
Перша стадія – порушення провадження в адміністративній справі. В її
ході мають місце перш за все звернення особи з адміністративним позовом
і відкриття провадження в адміністративній справі.
До адміністративного суду має право звернутися з адміністративним
позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у
сфері публічно-правових відносин. У визначених законом випадках до
адміністративного суду також може звернутися суб’єкт владних
повноважень.
Суддя після одержання позовної заяви з’ясовує, чи:
подано позовну заяву особою, яка має адміністративну процесуальну
дієздатність;
має представник належні повноваження (яі^що позовну заяву подано
представником);
відповідає позовна заява вимогам, установленим КАС;
належить позовну заяву розглядати в порядку адміністративного
судочинства і чи підсудна позовна заява цьому адміністративному судові;
немає інших підстав для повернення позовної заяви або відмови у
відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим
Кодексом.
Питання про відкриття провадження в адміністративній справі суддя
вирішує не пізніше наступного дня після надходження позовної заяви до
адміністративного суду або закінчення строку, встановленого для усунення
недоліків позовної заяви, у разі залишення позовної заяви без руху (cm.
107 КАС).
Друга стадія – розгляд справи, в ході якої мають місце такі процесуальні
етапи:
попереднє судове засідання;
судовий розгляд справи.
Попереднє судове засідання проводиться з метою з’ясування можливості
врегулювання спору до судового розгляду справи або забезпечення
всебічного та об’єктивного вирішення справи протягом розумного строку.
Попереднє судове засідання проводиться суддею, який здійснює підготовку
справи до судового розгляду, за участі сторін та інших осіб, які беруть
участь у справі.
Для врегулювання спору суд з’ясовує, чи не відмовляється позивач від
адміністративного позову, чи не визнає відповідач адміністративний
позов, і роз’яснює сторонам можливості щодо примирення.
Якщо спір не врегульовано, то суд:
уточнює позовні вимоги та заперечення відповідача проти
адміністративного позову;
з’ясовує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі;
визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них
визнаються сторонами, а які належить доказувати;
з’ясовує, якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи
заперечення, та встановлює строки для їх надання;
вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду
(cm. Ill КАС).
Судовий розгляд справи. Адміністративна справа має бути розглянута і
вирішена протягом розумного строку, але не більше двох місяців від дня
відкриття провадження у справі. Судовий розгляд адміністративної справи
здійснюється в судовому засіданні з викликом осіб, які беруть участь у
справі, після закінчення підготовчого провадження
Особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про
розгляд справи за її відсутності Якщо таке клопотання заявили всі особи,
які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в
порядку письмового провадження (cm 122 КАС)
Третя стадія – прийняття рішення у справі Судові рішення у справах, що
їх розглядають адміністративні суди, бувають двох видів
Постанова – судове рішення, яким суд вирішує спір по суті
Ухвала – судове рішення, яким суд зупиняє чи закриває провадження у
справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо
інших процесуальних дій, клопотань
Під час прийняття постанови суд вирішує
чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги й заперечення, та
якими доказами вони підтверджуються,
чи є інші фактичні дані (пропущення строку звернення до суду тощо), які
мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження,
яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин,
чи належить задовольнити позовні вимоги або відмовити в їх задоволенні,
як розподілити між сторонами судові витрати,
чи є підстави допустити негайне виконання постанови,
чи є підстави для скасування заходів забезпечення адміністративного
позову few 161 КАС)
Четверта стадія – перегляд судового рішення в апеляційному та
касаційному порядку Зазначена стадія має факультативний характер
Судом апеляиійної інстанції в адміністративних справах є апеляційний
адміністративний суд, у межах територіальної юрисдикції якого перебуває
місцевий адміністративний суд (місцевий загальний суд як
адміністративний суд чи окружний адміністративний суд), що ухвалив
рішення
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються протяюм
десяти днів від дня н проголошення до адміністративного суду апеляційної
інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове
рішення Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її
подає, до суду апеляційної інстанції.
Судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Вищий
адміністративний суд України. Касаційна скарга подається протягом одного
місяця після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної
інстанції безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції.
П’ята стадія – виконання судового рішення в адміністративній справі.
Постанова або ухвала суду, що набрала законної сили, є обов’язковою для
осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також
для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи
службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій
території України (ст. 255 КУпАП).
3. Дисциплінарні провадження – це регламентований адміністративним
законодавством розгляд справ стосовно осіб, які вчинили дисциплінарні
проступки, спрямований на встановлення об’єктивної істини та притягнення
винних до дисциплінарної відповідальності.
До особливостей, які характеризують дисциплінарне провадження в
адміністративному праві, слід віднести такі:
виникає з приводу невиконання чи неналежного виконання службових
обов’язків;
регулюється нормами переважно адміністративного та деяких інших галузей
права (трудове, кримінально-виконавче тощо);
пов’язаний з такими категоріями, як: а) державні службовці
(загальнофункціональної та спеціалізованої державної служби); б) особи,
які перебувають на навчанні; в) особи, які перебувають у місцях
позбавлення волі тощо;
ініціюється та здійснюється особою, яка посідає вище службове становище
відносно особи – порушника службової дисципліни.
Слід наголосити, що дисциплінарне провадження в адміністративному праві
не торкається дисциплінарних проступків працівників, діяльність яких
регулюється трудовим законодавством. Про адміністративний процес (і його
частину – дисциплінарне провадження) необхідно говорити лише в тих
випадках, коли йдеться про регулювання вказаних проваджень нормами
адміністративного права.
Єдиного нормативно-правового акта, який регламентував би порядок
притягнення до дисциплінарної відповідальності різних категорій осіб, не
існує Це пов’язано, перш за все, з чисельністю видів державної служби та
особливосіями проходження процесів навчання чи перебування у місцях
позбавлення волі
Наводячи як приклад органи внутрішніх справ, можна відзначити, що на
осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ за
порушення службової дисципліни можуть накладатися такі види
дисциплінарних стягнень
усне зауваження,
зауваження,
догана,
сувора догана,
попередження про неповну посадову відповідність,
звільнення з посади,
пониження у спеціальному званні на один ступінь,
звільнення з органів внутрішніх справ (Закон України від 22 чютого 2006
р № 3460-ІУ «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ
України»)
Загальний порядок накладання дисциплінарних стягнень серед працівників
ОВС характеризується наступним
Із метою з’ясування всіх обставин дисциплінарного проступку, вчиненого
особою рядового або начальницького складу, начальник призначає службове
розслідування Службове розслідування має бути завершене протягом одного
місяця від дня його призначення начальником У разі необхідності цей
термін може бути продовжено начальником, який призначив службове
розслідування, або старшим прямим начальником, але не більш як на один
місяць
Забороняється проводити службове розслідування особам, які є підлеглими
порушника, а також особам – співучасникам проступку або зацікавленим у
наслідках розслідування Розслідування проводиться за участі
безпосереднього начальника порушника
Перед накладенням дисциплінарного стягнення начальник чи особа, яка
проводить службове розслідування, повинні зажадати від порушника надання
письмового пояснення Небажання порушника надавати пояснення не
перешкоджає накладенню дисциплінарного стягнення
Про накладення дисциплінарного стягнення видається наказ, зміст якого
оголошується особовому складові органу внутрішніх справ
За кожне порушення службової дисципліни накладається лише одне
дисциплінарне стягнення У разі порушення службової дисципліни кількома
особами дисциплінарне стягнення накладається на кожного окремо.
У разі повторного вчинення особою рядового або начальницького складу
незначного проступку з урахуванням його нетяжко-сті, сумлінного
ставлення цієї особи до виконання службових обов’язків, нетривалого
перебування на посаді (до шести місяців) та з інших поважних причин
начальник може обмежитися раніше накладеним на таку особу дисциплінарним
стягненням.
Звільнення осіб рядового і начальницького складу з органів внутрішніх
справ як вид стягнення є крайнім заходом дисциплінарного впливу.
4. Провадження за скаргами громадян – це регламентований
адміністративним законодавством розгляд справ про поновлення прав і
захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю),
рішеннями органів публічної адміністрації, підприємств, установ,
організацій, об’єднань громадян, посадових осіб.
Сучасне законодавство розглядає скарги як один із варіантів звернень
громадян (про це в підручнику йшлося у розділі, присвя-(ченому
забезпеченню законності та дисципліни в державному управлінні). Виходячи
з цього нормативно-правова база, що стосується порядку розгляду звернень
громадян, міститься у двох групах документів:
1) у нормативно-правових актах, присвячених порядкові роз-
гляду звернень взагалі;
2) у нормативно-правових актах, присвячених порядкові роз-
гляду лише скарг.
У цілому ж, основними юридичними документами, які містять положення щодо
розгляду скраг, можуть уважатися:
– Кодекс адміністративного судочинства України;
Закон України від 2 жовтня 1996 р. № 393/96-ВР «Про звернення громадян»;
Указ Президента України від 19 березня 1997 р. № 241/97 «Про заходи щодо
забезпечення конституційних прав громадян на звернення»;
Указ Президента України від 13 серпня 2002 р. № 700/2002 «Про додаткові
заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на
звернення»;
наказ Державної митної служби України від 8 лютого 2006 р. № 97 «Про
затвердження Порядку розгляду митними органами скарг платників податків
на податкові зобов’язання, нараховані митними органами»,
– наказ Міністерства внутрішніх справ України від 10 жовтня 2004 р №
1777 «Про затвердження Положення про порядок роботи зі зверненнями
громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства
внутрішніх справ України» тощо
Необхідність видання тих чи інших відомчих документів, які регламентують
розгляд скарг, що торкаються роботи тих чи інших відомств, пояснюється
певними особливостями рішень, дій чи бездіяльності органів публічної
адміністрації чи посадових осіб Водночас, усі зазначені та не
перераховані тут правові документи не повинні суперечити вимогам законів
– юридичних документів вищого юридичного рівня
Усі провадження за скаргами громадян доцільно розділити на дві групи:
які розглядаються в судовому порядку,
які розглядаються в адміністративному порядку
Розгляд проваджень першої групи регламентовано відповідними нормами,
присвяченими питанням судочинства Водночас стосовно другої групи
необхідно вказати, що мова йде про оскарження до вищого у порядку
підлеглості органу, посадової особи, у безпосередньому віданні яких є
вирішення поставленого громадянином питання У межах викладення
адміністративного процесу доцільно докладніше зупинитися саме на
адміністративному порядку розгляду скраг
Скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого
самоврядування, підприємства, установи, організації, об’єднання
громадян, засобів масової інформації, посадової особи подається в
порядку підлеглості вищому органові або посадовій особі, що не позбавляє
громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного
законодавства, а в разі відсутності такого органу або незюди громадянина
з прийнятим за скаргою рішенням -безпосередньо до суду
Скарга в інтересах громадянина за його уповноваженням, оформленим у
встановленому законом порядку, може бути подана іншою особою, трудовим
колективом або організацією, яка здійснює правозахисну діячьність
До скарги додаються наявні у громадянина рішення або копи рішень, які
приймалися за його зверненням раніше, а також інші
документи, необхідні для розгляду скарги, які після її розгляду
повертаються громадянинові.
Говорячи про важливий аспект – терміни подання та розгляду скарг,
необхідно вказати, що скарга на рішення, що оскаржувалося, може бути
подана до органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року
від моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця від часу
ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Скарги, подані з
порушенням зазначеного терміну, не розглядаються. Водночас скарги
розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяг\я від дня їх
надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення,- невідкладно,
але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний
термін вирішити порушені у скарзі питання неможливо, керівник
відповідного органу, підприємства, установи, організації або його
заступник установлюють необхідний термін для його розгляду, про що
повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін
вирішення питань, порушених у скарзі, не може перевищувати сорока п’яти
днів.
Громадянин, який звернувся зі скаргою до органів державної влади,
місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно
від форм власності, об’єднань громадян, засобів масової інформації,
посадових осіб, має право:
особисто викласти аргументи особі, яка перевіряла заяву чи скаргу, та
брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви;
знайомитися з матеріалами перевірки;
подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який
розглядає заяву чи скаргу;
бути присутнім під час розгляду заяви чи скарги;
користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу,
організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це
уповноваження в установленому законом порядку;
одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги;
висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду
заяви чи скарги;
вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень
встановленого порядку розгляду звернень (Закон України від 2 жовтня 1996
р. № 393/96-ВР «Про звернення громадян»).
§ 5. Неюрисдикційні провадження
Вказана група проваджень є найчисленнішою з-поміж інших, тому що йдеться
про справи позитивного характеру, де немає спору чи правового конфлікту.
Порівнюючи у суспільстві кількість правомірних дій і правопорушень, або
кількість справ, що вирішуються органами публічної адміністрації, де є
спірна ситуація та де її немає, слід зробити висновок, що вчинків і
справ позитивного характеру, в яких відсутня конфліктна складова,
суттєво більше. Звідси й більша кількість неюрисдикційних проваджень.
До характерних рис неюрисдикційних проваджень слід віднести такі:
реалізуються в межах владної діяльності органів публічної адміністрації
та посадових осіб;
спрямовані на вирішення справ позитивного характеру (які не містять
конфліктної складової);
не пов’язані із застосуванням адміністративного примусу;
– частіше ініціюються громадянами чи організаціями. Виходячи з раніше
наведених видів неюрисдикційних адміністративних проваджень розглянемо
сутність основних із них.
1. Нормотворчі провадження – це порядок підготовки, прийняття та
оприлюднення підзаконних нормативно-правових актів. Виходячи з
важливості вказаного виду правових актів (оскільки саме вони складають
основний масив документів, що регламентують порядок здійснення тих чи
інших операцій, порядок реалізації прав, свобод та законних інтересів
громадян тощо) необхідно розглядати нормотворчі провадження в рамках
загальних засад неюрисдикційних проваджень адміністративного процесу.
Стадії прийняття підзаконних нормативно-правових актів.
Будь-який державно-управлінський правовий акт, як уже зазначалося в
аналізі вимог до правових актів державного управління, повинен
відповідати встановленій процедурі підготування, прийняття та
оприлюднення. Вказане свідчить про необхідність у процесі прийняття
проходження певних стадій.
/ Підготування акта. У ході цієї стадії є такі стадії як правова
ініціатива, аналіз ситуації, підготування проекту правового акта.
Правова ініціатива може належати як органові (посадовій особі), що
приймає (затверджує) документ, так і іншим органам (організаціям).
Скажімо, для видання наказу Міністерства охорони здоров’я правовою
ініціативою може бути постанова Кабінету Міністрів України чи Указ
Президента України з проблематики охорони здоров’я громадян. Водночас
доручення віце-прем’єр-міністра України з соціально-гуманітарних питань
може слугувати основою для розробки наказу зазначеного міністерства.
Аналіз ситуації та підготовка проекту наказу Міністерства охорони
здоров’я доручається певним департаментам (управлінням) міністерства або
конкретним посадовим особам.
Наприклад, стосовно актів Президента України необхідно зазначити, що
їхні проекти можуть вносити:
Кабінет Міністрів України;
Рада міністрів Автономної Республіки Крим;
глава Секретаріату Президента України, його перші заступники та
заступники;
Секретар Ради національної безпеки і оборони України;
радники Президента України;
консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби, утворені
Президентом України (Указ Президента України від 15 листопада 2006 р. №
970/2006 «Про Положення про порядок підготовки та внесення проектів
актів Президента України»).
II. Прийняття рішення. На цій стадії можна вирізнити такі ста-
дії: обговорення та голосування в колегіальних органах, внесення
змін до проекту, оформлення рішення. Більшість органів виконав-
чої влади належать до єдиноначальних, у яких рішення керівником
приймається одноособово, тобто прийняття рішення в такому ви-
падку зводиться до підписання проекту управлінського акта.
III. Оприлюднення та доведення акта до відома виконавців чи
заінтересованих сторін. Ця стадія здійснюється оприлюдненням
у засобах масової інформації (нормативні правові акти державного
управління) або персонального ознайомлення (переважно коли
мова йде про індивідуальні акти, чи коли коло адресатів є незнач-
ним). У цілому ж, орієнтуючись на положення чинного законодав-
ства, акти Президента України та Кабінету Міністрів України не
пізніш як у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття в установ-
леному порядку і підписання підлягають оприлюдненню держав-
ною мовою в офіційних друкованих виданнях, якими є «Офіційний
вісник України» та газета «Урядовий кур’єр».
Для прикладу, який узагальнено ілюструє характеристику процедури
прийняття правових актів державного управління, наведімо встановлений
порядок прийняття постанов Кабінету Міністрів Украйни
Проекти постанов Кабінету Міністрів України подають:
члени Кабінету Міністрів;
– центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної
Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські
держадміністрації;
робочі групи, утворені Кабінетом Міністрів;
Міністр Кабінету Міністрів.
Постанова Кабінету Міністрів складається з таких структурних елементів,
як назва, вступна частина, постановляюча частина, додатки (у разі
потреби), підпис і має такі реквізити: порядковий реєстраційний номер,
місце і дата прийняття.
Проекти постанов, підготовлені центральними органами виконавчої влади,
діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів через
відповідних міністрів, підлягають узгодженню цими міністрами.
Проекти постанов Кабінету Міністрів підлягають обов’язковій експертизі
Міністерством юстиції та узгодженню із заінтересованими органами, а в
разі потреби – з іншими органами, установами, організаціями.
До проекту постанови додаються:
а) пояснювальна записка, загальний обсяг якої не повинен
перевищувати чотирьох сторінок. До неї може додаватися викла-
дений у стислій формі інформаційно-довідковий матеріал (табли-
ці, схеми, діаграми тощо), який є необхідним для обґрунтування
суті проекту постанови;
б) довідка про погодження проекту постанови, де зазначаються
заінтересовані органи, які: погодили проект; висловили зауважен-
ня та пропозиції, враховані головним розробником; висловили
зауваження та пропозиції, не враховані головним розробником; не
висловили своєї позиції щодо проекту постанови;
в) висновок Міністерства юстиції щодо відповідності проекту
постанови законодавству України, стандартам Ради Європи у сфе-
рі демократії, верховенства права та прав людини;
г) порівняльна таблиця, якщо проект постанови передбачає
внесення змін до інших актів Кабінету Міністрів.
Проект постанови, внесений до Кабінету Міністрів, передається в день
його реєстрації до відповідного структурного підрозділу Секретаріату
Кабінету Міністрів.
Розгляд проекту постанови Кабінету Міністрів на засіданні відповідного
урядового комітету.
8. Внесення проекту постанови Кабінету Міністрів до порядку денного
засідання Кабінету Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів
України від 5 червня 2000 р. № 915 «Про затвердження Тимчасового
регламенту Кабінету Міністрів України»).
Така процедура не є надмірною, як може здатися на перший погляд. Йдеться
про те, що вона дозволяє, з одного боку, уникнути певних помилок у
підготуванні правового акта, а з іншого – сприяє становищу, за якого
прийнятий документ зможе якісно слугувати регулюванню відповідних
суспільних відносин. Що якісніше опрацьовано проект документа, то менш
вірогідно, що до нього будуть вноситися зміни й доповнення.
2. Реєстраційні провадження – встановлений законодавством порядок
офіційного визнання законності відповідних дій чи нормативно-правових
актів. Під реєстрацією розуміють велику кількість проваджень, які мають
місце у найрізноманітніших сферах суспільного життя. Різновидами
реєстраційних проваджень є:
провадження з державної реєстрації нормативно-правових актів органів
публічної адміністрації;
провадження з державної реєстрації автотранспортних засобів;
провадження з реєстрації об’єднань громадян;
провадження з реєстрації актів цивільного стану;
провадження з реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності;
провадження з реєстрації прав власності на нерухоме майно;
провадження з реєстрації приватної нотаріальної діяльності;
провадження з державної реєстрації друкованих засобів масової
інформації;
провадження з державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб –
підприємців тощо.
Для прикладу розглянемо два види реєстраційних проваджень:
провадження з державної реєстрації нормативно-правових актів органів
публічної адміністрації;
провадження з державної реєстрації друкованих засобів масової
інформації.
Розглядаючи особливості проваджень відносно державної реєстрації
нормативно-правових актів органів публічної адміністрації, доцільно
зазначити обов’язковість для значної їх кількості реєстрації у
Міністерстві юстиції України. Відповідно до вимог Указу Президента
України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 «Про державну реєстрацію
нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»
нормативно-правові акти, що видаються міністерствами, іншими органами
виконавчої влади, органами господарського управління і контролю та
зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають
міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації.
Державну реєстрацію залежно від виду підзаконного нормативно-правового
акта здійснюють:
Міністерство юстиції України;
Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній
Республіці Крим;
обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції;
районні, районні у містах Києві та Севастополі управління юстиції.
Стосовно провадження з державної реєстрації друкованих засобів масової
інформації (далі – ЗМІ), слід вказати таке.
Державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації здійснюють:
а) Державний комітет телебачення і радіомовлення (для ЗМІ із
загальнодержавною, регіональною, та/або закордонною сферою
розповсюдження);
б) Республіканський комітет з інформації Автономної Респуб-
ліки Крим (зі сферою розповсюдження в Автономній Республіці
Крим);
в) комітети інформації обласних державних адміністрацій (зі
сферою розповсюдження в межах однієї області, одного чи кількох
районів, міста).
Заяви про реєстрацію друкованих засобів масової інформації, додатків до
них у вигляді видань газетного та журнального типу подаються до органу
реєстрації засновником (співзасновниками) на кожне видання окремо в
друкованому вигляді державною мовою. Про друковане видання, випуск якого
передбачено кількома мовами одночасно, подається одна заява.
У заяві про державну реєстрацію періодичного друкованого видання мають
бути вказані:
1) засновник (співзасновники) видання (засновник – юридична особа
наводить повну назву згідно з документами, що підтверджують його
цивільну правоздатність; засновник – фізична особа наводить свої
паспортні дані);
вид видання (газета, журнал, збірник, бюлетень, альманах, календар,
дайджест тощо); статус видання (вітчизняне – друкований засіб масової
інформації, у якого засновником виступають українська(і) юридична(і)
та/або фізична(і) особа(и); спільне -друкований засіб масової
інформації, створений за участі інозем-ної(их) юридичної(их) та/або
фізичної(і) особи (осіб);
назва видання (мовою/мовами, якою/якими виходитиме у світ);
мова/мови видання;
сфера розповсюдження (місцева – у межах Автономної Республіки Крим,
однієї області, обласного центру або двох та більше сільських районів,
одного міста, району, окремих населених пунктів, а також підприємств,
установ, організацій; регіональна – дві та більше областей;
загальнодержавна – у межах України; закордонна – за межами України);
категорія читачів (верстви населення, на які розраховане видання: усе
населення, дорослі, молодь, діти, чоловіки, жінки, інваліди, студенти,
працівники певної галузі, науковці, педагоги тощо);
програмні цілі (основні принципи) або тематична спрямованість (їх стисла
характеристика: розвиток освіти, підвищення рівня духовності, розвиток
дозвілля, інформування населення з певних питань та ін.);
передбачувані періодичність випуску, обсяг (в умовних друкарських
аркушах) і формат видання;
юридична адреса засновника, кожного із співзасновників та його (їх)
банківські реквізити;
місцезнаходження редакції;
вид видання за цільовим призначенням (наказ Міністерства юстиції України
від 21 лютого 2006 р. № 12/5 «Про затвердження Положення про державну
реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні та Положення
про державну реєст-рацію інформаційних агентств як суб’єктів
інформаційної діяльності»).
Заява розглядається у місячний строк від дня її одержання. За
результатами розгляду заяви приймається одне з таких рішень:
про державну реєстрацію;
про відмову в державній реєстрації;
про зупинення строку розгляду заяви про державну реєстрацію.
На завершення огляду державної реєстрації ЗМІ слід наголосити, що жодних
перешкод свободі слова чи можливості вільного існування друкованих
засобів масової інформації через обов’язкову реєстрацію немає. Йдеться
про приведення до єдиного знаменника вимог щодо можливості заснування та
функціонування друкованих ЗМІ. Держава жодним чином не втручається в
редакційну політику видання та не впливає на інші внутрішні питання
діяльності засобу масової інформації.
3. Атестаційні провадження – це встановлений законодавством порядок
визначення відповідності об’єктів атестації вимогам (критеріям), що
необхідні для функціонування у певній сфері. Виходячи з указаного
визначення серед об’єктів можна вказати велику кількість осіб, видів
діяльності, речовин, організацій та ін., що дає можливість навести такі
види атестаційних проваджень:
підсумкова атестація учнів у системі загальної середньої школи;
атестація державних службовців;
атестація наукових і педагогічних працівників;
атестація навчальних закладів;
атестація програмного забезпечення засобів вимірювальної техніки;
атестація суб’єктів племінної справи у тваринництві;
атестація виробництва молока, молочної сировини і молочних продуктів
суб’єктів господарювання;
атестація дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного
утворення, напівдорогоцінного каміння тощо.
Як приклад наведемо провадження з атестації наукових працівників.
Згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 13 серпня
1999 р. «Про затвердження Положення про атестацію наукових працівників»
головною метою атестації є визначення відповідності кваліфікації
наукового працівника обійманій посаді.
Під час атестації наукових працівників оцінюються:
– рівень професійної підготовки наукового працівника; -результативність
його роботи;
ефективність праці з урахуванням конкретних вимог до цієї категорії
працівників;
перспективи використання здібностей наукового працівника;
заходи щодо стимулювання підвищення його професійного рівня,
потреби в підвищенні кваліфікації та професійної підготовки
Не підлягають аіестацп дійсні члени (академіки) і члени-кореспонденти
Національної академії наук, Української академії аграрних наук, Академії
медичних наук, Академії педагогічних наук, Академії правових наук,
Академії мистецтв, а також особи, які обіймають посади наукових
працівників на умовах строковою трудового договору або за сумісництвом.
Атестація наукових працівників проводиться не рідше одного разу на п’ять
років
У нічому порядок проведення атестації наукових працівників зводиться до
такого
Наказом керівника наукової установи утворюється одна або кілька
атестаційних комісій у складі голови, секретаря і членів комісії До
складу комісії залучаються висококваліфіковані наукові працівники і
представник профспілкового органу або уповноважений трудового колективу,
який обирається на загальних зборах колективу
На наукового працівника, що підлягає атестації, складається
характеристика, яка підписується його безпосереднім керівником.
Атестатйна комісія у присутності керівника структурного підрозділу і
наукового працівника, що підлягає атестації, заслуховує звіт науковою
працівника про його роботу і розглядає необхідні матеріали
Рішення атесгаційної комісії приймається відкритим або таємним
голосуванням за відсутності наукового працівника, який проходить
атестацію У разі необхідності проведення таємного голосування атестацшна
комісія відкритим голосуванням обирає з кола своїх членів лічильну
комісію
На підставі характеристики наукового працівника, його звіту, інших
поданих матеріалів і повідомлень та їх обговорення атестацшна комісія
приймає одне з таких рішень відповідає обійманій посаді, не відповідає
обійманій посаді
6 Рішення атесгаційної комісії разом з іншими матеріалами атестації
протягом тижня подається до вченої (наукової, науково-технічної,
технічної) ради наукової установи на затвердження
Таким чином, необхідно констатувати, що проведення атеста-ційних
проваджень серед наукових працівників є корисним заходом, оскільки
дозволяє керівництву установи прийти до висновків щодо відповідності
того чи іншого працівника встановленим критеріям і доцільності для
такого працівника підвищення кваліфікації, переведення на іншу роботу
тощо
Контрольні питання та завдання
Охарактеризуйте управлінську та юрисдикційну концепції адміністративного
процесу
Дайте визначення та вкажіть характерні риси адміністративного процесу
У чому полягають відмінності адміністративного процесу від інших видів
юридичного процесу?
Охарактеризуйте загальні принципи адміністративного процесу
Охарактеризуйте спеціальні принципи адміністративного процесу
Що таке структура адміністративного процесу9 Назвіть види
адміністративних проваджень
Дайте визначення термінів «стадії адміністративного провадження»,
«процесуальні етапи», «процесуальні дії» Які стадії адміністративного
процесу вам відомі9
Дайте визначення та охарактеризуйте провадження у справах про
адміністративні правопорушення
Дайте визначення та охарактеризуйте провадження в адміністративних судах
Дайте визначення та охарактеризуйте дисциплінарні провадження
Дайте визначення та охарактеризуйте провадження за скаргами громадян
Дайте визначення та охарактеризуйте нормотворчі провадження
Дайте визначення та охарактеризуйте реєстраційні провадження
Дайте визначення та охарактеризуйте атестаційні провадження
Теми рефератів
Історія дискусії стосовно юрисдикщйного та управлінського підходів до
адміністративного процесу
Провадження в адміністративних судах
Актуальні проблеми атестації наукових і педагогічних працівників
Рекомендована література
Основна
1 Администраіивно-процессуальное право Курс лекций / Под ред проф И Ш
Килясханова – М ЮНИТИ-ДАНА. Закон и право, 2004 – 399 с
Бандурка О М Тищенко М М Адміністративний процес Підручник для вищих
навч закл – К Літера ЛТД, 2002 – 288 с
Гояосшченко 1 П Стахурськші М Ф Адміністративний процес Навчальний
посібник / За заг ред проф І П Голосніченка – К ГАН, 2003 – 256 с
Дугенец А С Административно-юрисдикционный процесе Монография – М ВНИИ
МВД России, 2003 – 274 с
Кивайко В Н, Булгаков А ТІ Административный процесс Практическое пособие
– Минск Академия МВД Республики Беларусь, 2006 224 с
Кузьменко О В Теоретичні засади адміністративного процесу Монографія – К
Атіка, 2005 – 352 с
Микоіенко Л И Административный процесс и административная
ответственность в Украине Учебное пособие – Изд 2-е, дополн – X Одиссей,
2006-352 с
Перепеїюк В Т Адміністративний процес Загальна частина Навчальний
посібник – Вид 2-ге, змінене і доповн – К Центр навчальної літератури,
2004 – 368 с
Сечіванов А О Адміністративний процес в Україні реальність і перспективи
розвитку правових доктрин – К Видавничий дім «Ін Юре», 2000 – 68 с
Сорокин В Д Административно-процессуальное право Учебник -СПб
Юридический центр Пресс, 2004 – 540 с
Стартов Ю Н Административная юстиция Теория, история, перспективы – М
Изд-во НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М), 2001 -304 с
Стефанюк В С Судовий адміністративний процес Монографія -Харків Фірма
«Консум», 2003 – 464 с
Хаманева Н Ю Административно-правовые споры проблемы и способы их
разрешения // Государство и право – 2006 – № 11 – С 3-13
Додаткова
Административное и административно-процессуальное право Актуальные
проблемы Ч 2 – М ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2005 448 с
Административное право и процесс Полный курс – Изд 2-е, до поли и
переработ / Ю А Тихомиров – М Изд Тихомирова М Ю, 2005 – 697 с
Адміністративна процедура та адміністративні послуги Зарубіж ний досвід
і пропозиції для України / Автор-упорядник В П Тимощук К Факт, 2003 -496
с
Баб як А В Місце адміністративних процедур в адміністративному процесі
// Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ
– 2006 Вип І-С 156 і 64
Бахрах Д Н Административное судопроизводство, административная юстиция и
административный процесс // Государство и право -2005-№2 -С 19-25
Бородін І Адміністративно-процесуальні норми – основа
адміні-стративно-юрисдикційного процесу // Право України – 2006 – № 3 -С
86-90
Бурлака О Види державних атестацій та їх особливості // Юридична Україна
– 2006 – № 3 – С 34-39
Гасапов К К, Максютии М В Основания общности юрисдик-ционных процессов
(конституционного, уголовного, административного, гражданского,
арбитражного) // Вестник Московского университета МВД России – 2004 – №
1 – С 65-67
Гуржіїї Т Адміністративно-процесуальні функції концептуальні засади
детермшацп И Право України – 2006 – № И – С 15-І 7
Карнарук А Особливості адміністративного судочинства в Україні в умовах
здійснення судової та адміністративної реформи // Підприємництво,
господарство і право – 2006 – № 11 – С 131-134
Константий О Суб’єктивні публічні права як об’єкт забезпечення
адміністративним судочинством // Право України – 2006 – № 8 -С 96-99
Кудря В Види проваджень за зверненнями громадян до органів виконавчої
влади та адміністративні (управлінські) послуги // Право України –
2006-№ 3 – С 12-15
Кузъменко О Атестацшні провадження у адміністративному процесі // Право
України – 2005 -№11 – С 14-17
Лагода О Адміністративна процедура, Гі значення та місце в
адміністративно-процесуальній діяльності // Право України – 2006-№4-С
16-18
Любпюв А Теорешчний підхід до визначення поняття адміністративного
процесу // Підприємництво, господарство і право – 2004-№ 11 – С 89-91
Мартиненко Б Адміністративно-правові гаранти в неюрисдик-ційних
провадженнях // Юридична Україна – 2006 – № 12 – С 52-55
Мартинобськии В В Принципи адміністративной юрисдикції та їх
застосування в діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби
України // Проблеми законності – 2005 – № 73 – С 196-201
Микоіенко О І Правове регулювання адмппстраіивно-процесу-ального статусу
учасників провадження в справах про адміністративні правопорушення //
Вісник Одеського інституту внутрішніх справ – 2005 -№ 1 -С 138-142
Неугодшков А Юрисдикція адміністративних судів // Вісник прокуратури –
2006 – № 8 – С 74-78
Никоіоево Л А, Соловьева А Л* Административная юстиция и
административное судопроизводсіво зарубежный опыт и российские
традиции Сборник- СПб Издательство Р Асланова «Юридический центр
Пресс», 2004 – 332 с
Основи адміністративного судочинства в Україні (навчальний посібник для
юридичних факультетів та юридичних клінік) / За заг ред Александрове)! Н
В , Куйбіди Р О – К Конус-Ю, 2006 – 256 с
Основи адміністративного судочинства та адміністративного права
Навчальний посібник / За заг ред Р О Куйбіди, В І Шишкша -К Старий світ,
2006 – С 169-424
Панова И В Административно-процессуальная деятельность в Российской
Федерации – Саратов Приволжское книжное издательство, 2001 -452 с
Педько Ю С Становлення адміністративної юстиції в Україні Монографія – К
Ін-т держави і прави їм В М Корецького НАН України. 2003-208 с
Проскурняк Р Основні аспекти тлумачення су шості адміністративної
юстиції як гаранти забезпечення законное 11 // Юридична
Україна-2006-№>8-С 31-34
Салищева Н Г Административно-процессуальные аспекты гарантий прав
граждан // Административно-правовой статус гражданина Сб материалов
седьмого «круглою стола» «Лазаревские чіения» / Отв ред Н Ю Хаманева – М
Институт государства и права РАН, 2004 – С 67-73
Саман І Побудова української моделі адміністративного судочинства
теоретико-практичні проблеми // Право України – 2006 – № 10 -С 3-8
Сидоренко М Чи можливо поставити остаточну крапку в підході до вирішення
проблеми адміністративного процесуального права7 // Право України – 2006
– № 7 – С 20-24
Сорокин В Д Правовое регулирование предмет, метод, процесе // Известия
ВУЗов Правоведение – 2000 – № 4 – С 34^45
Ти мощу к В Про поняття «адміністративний процес» // Адміністративне
право в контексті європейської о вибору України Збірник наукових праць-К
Міленіум, 2004 – С 181-184
Хаманева Н Ю Настоящее и будущее административного судопроизводства в
России // Административное право и административный процесс актуальные
проблемы / Отв ред Л Л Попов и М С Студени-кина – М Юристъ, 2004 – С
233-243
Хворостяикгиа А Європейські стандарта адміністративного процесу //
Юридичний журнал – 2005 – № 11 – С 100-109
Шергин А П Проблемы административно-деликтного права // Государство и
право – 1994 – № 8-9 – С 52-65
МОДУЛЬ № З
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ
В ЕКОНОМІЧНІЙ
ТА СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНІЙ
СФЕРАХ
ТЕМА №10 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ
ЕКОНОМІКИ
§ 1. Загальна характеристика економіки як об’єкта
адміністративно-правового регулювання.
§ 2. Суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері економіки. §
3. Основні напрями державного регулювання у сфері економіки.
§ 1. Загальна характеристика економіки як об’єкта
адміністративно-лравового регулювання
Першою серед інших тем, присвячених економічному блокові, розглядається
адміністративно-правове регулювання у сфері економіки. Десять –
п’ятнадцять років тому назва «державне управління» у сфері економіки не
викликала якихось питань, бо була широковживаною в адміністративному
праві. Проте події останнього часу переконливо свідчать про більшу
доцільність вживання поняття «державне регулювання» економіки замість
«державного управління» в цій сфері. Річ у тім, що на сьогодні держава
вже не безроздільно та одноособово управляє економікою країни, а лише
бере в цьому участь разом з іншими об’єктивними факторами, що впливають
на економіку. Таким чином, держава є суттєвим, але не єдиним/фактором,
що впливає на економічну складову та визначає її подальший розвиток.
Даючи визначення, можна вказати, що економіка – це система
взаємопов’язаних галузей та комплексів народного господарства, що
містить у собі ланки виробництва, розподілу, обміну та споживання
матеріальних і нематеріальних благ, а функціонує з метою задоволення
потреб суспільства. Основною метою впливу держави на економічні процеси,
що мають місце у державі, є створення найбільш прийнятних умов для
розвитку економіки. Це досягається за рахунок різних механізмів, про які
мова йтиме далі, а зараз необхідно вказати на те, які обставини свідчать
про необхідність адмиїістратнвно-правового (державного) регулювання у
сфері економіки. Аналіз зазначених обставин дозволить сформувати
загальну характеристику економіки як об’єкта адміністративно-правового
регулювання. Такими обставинами є:
Потреба захисту інтересів національної економіки. Якісне та ефективне
управління національною економікою є одним із головних чинників
незалежності України. Це свідчить про те, що економіка, а звідси її
управління, є одним із факторів забезпечення національної безпеки
України. Керуючись необхідністю забезпечувати інтереси національної
економіки, держава має змогу впливати на економічні процеси за рахунок
податкової, митної, тарифної політики, застосовувати методи прямого та
непрямого (економічного) управління тими чи іншими процесами.
Установлення однакових «правил гри» та рівних умов для суб’єктів
підприємницької діяльності. Говорячи про цю обставину, варто зазначити,
що саме від державної політики у визначеній сфері багато в чому залежить
розвиток певного економічного напряму. Скажімо, забезпечуючи процес
легітимізації підприємницької діяльності, держава за рахунок положень
відповідних нормативно-правових актів визначає порядок отримання
ліцензії на певний вид діяльності та встановлює механізм реєстрації
суб’єкта підприємницької діяльності. Однакові за зовнішніми ознаками
підприємства платять однакові розміри податків. Іншими словами, саме
держава за рахунок законодавства, а також компетентної прозорої
діяльності компетентних органів публічної адміністрації стабілізує
підприємницьку діяльність.
Контроль процесів грошового обігу. За допомоги цього досягається
істотний вплив на процеси інфляції. Під інфляцією необхідно розуміти
немотивоване економічними показниками збільшення кількості грошових
знаків, що є в обігу, та відповідне знецінення грошової одиниці. Саме
держава є єдиним джерелом друкування грошових знаків. Кількість грошей,
що надійде до обігу, залежить від низки факторів, проте основними з них
є визначення кількості випущених у державі товарів і наданих послуг.
Коли кількість грошових одиниць перевищує економічні показники держави,
починається процес знецінення грошової одиниці, а звідси – інфляція.
Вказане явище добре знайоме у нашій країні, де на початку 90-х років
минулого століття показники інфляції досягали кількасот відсотків на
рік.
Підтримка невиробничих і соціально значущих сфер (медицина, освіта,
наука, культура, спорт тощо). Саме на державу покладається завдання
утримання тих сфер суспільного життя, які не виробляють матеріального
продукту. За рахунок адміністративно-правового регулювання, зокрема
процесів формування бюджету, оподаткування, митної політики, пільгових
умов, держава уможливлює існування вказаних сфер із метою задоволення
потреб суспільства. Одним із суттєвих важелів впливу на невиробничі та
соціально значущі сфери суспільного життя є практика державних
закупівель чи замовлень, коли держава частину коштів спрямовує на
придбання «продукту» невиробничих сфер. Прикладами такого впливу є
державне замовлення на підготовку фахівців у вищих навчальних закладах,
фінансування медичних закладів чи об’єктів культури.
Створення сприятливих умов для вітчизняних товаровиробників. Будь-яка
країна світу, і наша держава не є винятком, намагається підтримувати
саме вітчизняних виробників тих чи інших товарів. Це пов’язано з такими
позитивними наслідками, як нові робочі місця для громадян, розміри
податків, що збираються, конкурентоспроможність українських товарів.
Також за рахунок такого механізму всередині держави є можливість
виробляти широкий спектр товарів народного вжитку, що має чітко виражену
соціальну спрямованість.
Попередження монополізації того чи іншого сегмента ринку. Держава не
зацікавлена в тому, щоб той чи інший суб’єкг підприємницької діяльності
посів монопольне (домінуюче) становище на ринку. Потенційно це може
призвести до того, що пересічний громадянин за той чи інший товар (ту чи
іншу послугу) буде сплачувати невиправдано високу ціну. Тому держава,
керуючись можливостями адміністративно-правового впливу, не допускає
створення монополій, а в разі їх появи вживає певних заходів до їх
реорганізації (ліквідації).
Інтеграція в міжнародні економічні організації. Як приклад стосовно
нашої держави можна назвати участь України у формуванні єдиного
економічного простору з Росією, Білорусією та Казахстаном, прийняття
Верховною Радою України пакету необхідних законів і залагодження
Україною всіх формальностей для вступу до Світової організації торгівлі.
Особливостями діяльності вказаних і багатьох інших організацій є
створення механізмів регулювання економік, заснованих на єдиних
принципах, що забезпечують вільний рух товарів, послуг, капіталу та
робочої сили.
Таким чином, варто підкреслити, що економіка є об’єктом
адміністративно-правового регулювання з боку держави. Розвиток в Україні
на початку 90-х років минулого століття засад ринкової економіки, і це
на сьогодні більш ніж очевидно, засвідчив неможливість для держави
самоусунутися від регулювання внутрішніх економічних процесів.
§ 2. Суб’єкти адміністративно-правового регулювання
у сфері економіки
Говорячи про вплив держави на перебіг економічних процесів, необхідно
чітко усвідомлювати, який саме орган (посадова особа) має повноваження,
що дозволяють йому в тій чи іншій мірі регулювати суспільні відносини у
сфері економіки. Все різноманіття органів, установ та організацій, які
беруть участь в адміністративно-правовому регулюванні сфери економіки
України, доцільно подати в такому вигляді (рис. 10.1).
Підставою саме для такої класифікації суб’єктів
адміністративно-правового регулювання у сфері економіки є низка
факторів, основні з яких полягають у різних важелях впливу, що їх мають
представники зазначених груп, а також відмінності у механізмі реалізації
управлінського впливу. Що стосується обґрунтування долучення до
суб’єктів адміністративно-правового регулювання консультативно-дорадчих
органів, то воно базується на визнанні суттєвого впливу вказаних органів
на підсумкове прийняття регулюючих рішень виконавчо-розпорядчими
органами.
Відмінності міоїс внконавчо-розпорядчими та консультатив-но-дорадчнми
органами як суб’єктами державного впливу на процеси економіки полягають:
1) закріплення статусу. Статус виконавчо-розпорядчих органів закріплено
в Конституції України, законах, рідше – у підзакон-них
нормативно-правових актах. Коли мова йде про консультатив-но-дорадчі
органи, то вони діють на підставі положень про них, що вводяться в дію
підзаконними нормативно-лравовими актами;
Рис 10 1 Суб’єкти адміністративно-правового регулювання
у сфері економіки
існування. Виконавчо-розпорядчі органи функціонують як самостійні
окремі структурні одиниці державного апарату, тоді як
консультативно-дорадчі існують при виконавчо-розпорядчих;
юридична сила рішень. Безумовно, рішення, ухвалювані
виконавчо-розпорядчими органами (у вигляді правових актів – законів,
указів, постанов, наказів тощо), є більш юридично значущими, ніж рішення
органів, що надають поради й консультації, що є лише однією з підстав
для подальшого винесення правових рішень з боку виконавчо-розпорядчих
органів.
Виконавчо-розпорядчі органи як суб’єкти адміністративно-правового
регулювання у сфері економіки.
Верховна Рада України є суб’єктом регулювання економіки України за
рахунок того, що до її повноважень належать:
прийняття законів (зокрема у сфері економіки);
затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;
контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення
щодо звіту про його виконання;
затвердження загальнодержавних програм економічного розвитку;
розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету
Міністрів України;
– призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України,
призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету
Міністрів України, Голови Анти-монопольного комітету України, Голови
Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб із посад,
вирішення питання прсі відставку Прем’єр-міністра України, членів
Кабінету Міністрів України;
затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги
іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання
Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових
організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України,
здійснення контролю за їх використанням;
призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку
України за поданням Президента України;
призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку
України (ст. 85 Конституції України).
Президент України відіграє значну роль у загальній структурі державного
регулювання економіки за рахунок того, що він: -підписує закони,
прийняті Верховною Радою України;
має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із
наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;
вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді
України подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра
України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання
такої пропозиції;
призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради
Національного банку України;
зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності
цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України
щодо їх конституційності;
створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для
здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні
органи і служби (ст. 106 Конститугрї України),
Також необхідно вказати, що з метою забезпечення необхідних умов для
здійснення повноважень глави держави, згідно з чинним законодавством,
функціонує Секретаріат Президента України, у складі якої діє Головна
служба соціально-економічного розвитку.
Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади реалізує свій
вплив на регулювання економіки України за рахунок того, що до його
повноважень належать:
забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності
України;
забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової
політики;
-розроблення і здійснення загальнодержавних програм економічного
розвитку України;
розроблення проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення
виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету
України, подання Верховній Раді України звіту про його виконання;
організація і забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності
України, митної справи (ст. 116 Конституції України).
Важливо зазначити, що у структурі Секретаріату Кабінету Міністрів
України існує Департамент економічної політики, на якого покладені
завдання щодо координації діяльності з питань економічної політики.
Серед міністерств, що входять до складу Кабінету Міністрів України,
необхідно вирізнити два, які суттєво впливають на державне управління у
сфері економіки. Йдеться про: 1) Міністерство економіки та 2)
Міністерство промислової політики України.
Серед основних завдань Міністерства економіки України у контексті
державного регулювання економіки, необхідно вирізнити;
участь у формуванні державної політики економічного і соціального
розвитку України, розроблення механізмів її реалізації, прогнозів
економічного і соціального розвитку на середньо- і короткостроковий
періоди та відповідних програмних документів;
створення сприятливих економічних умов для функціонування суб’єктів
господарювання всіх форм власності, розвитку ринкових відносин,
конкурентного середовища;
участь у реалізації антимонопольної політики;
забезпечення проведення єдиної зовнішньоекономічної політики, державної
економічної політики щодо інтеграції України у світову економіку,
здійснення економічної та соціальної співпраці з Європейським Союзом;
забезпечення реалізації державної цінової політики;
участь у формуванні політики управління державним сектором економіки;
участь у розробленні та забезпеченні реалізації державної політики у
сфері економічної безпеки та детінізації економіки (Указ Президента
України від 23 жовтня 2000 р. № 1159/2000 «Про Міністерство економіки
України»).
Основними завданнями Міністерства промислової політики України
(Мінпромполітики України) є:
підготування пропозицій щодо формування державної промислової політики,
а також розроблення механізмів її реалізації;
розроблення пропозицій щодо вдосконалення механізму державного
регулювання функціонування промислового сектору економіки;
розроблення та реалізація державних програм розвитку промисловості
України;
визначення напрямів розвитку науково-технічного потенціалу промислового
сектору економіки;
розроблення прогнозів виробничо-технічного та, фінансово-економічного
розвитку промислового виробництва;
створення сприятливих умов для розбудови високорозвине-ного промислового
сектору економіки;
участь у формуванні та реалізації державної регіональної промислової
політики;
забезпечення реалізації державної інноваційної політики у сфері
промисловості (постанова Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006
р. № 1538 «Про затвердження Положення про Міністерство промислової
політики України»).
Серед інших центральних органів виконавчої влади, які відіграють значну
роль у системі державного управління економікою України, є такі:
а) Державна податкова адміністрація України — центральний
орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, що забезпечує
реалізацію єдиної державної податкової політики. Саме через опо-
даткування держава має змогу суттєво впливати на економічні
процеси в середині країни, забезпечувати розвиток спеціальних
(вільних) економічних зон, підтримувати невиробничі сфери;
б) Державна митна служба України – центральний орган ви-
конавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує реаліза-
цію державної політики у сфері митної справи. З-поміж основних
завдань Державної митної служби, важливих у контексті держав-
ного регулювання у сфері економіки, необхідно назвати такі:
захист економічних інтересів України;
здійснення разом із Національним банком України комплексного контролю за
валютними операціями;
здійснення разом з іншими уповноваженими центральними органами
виконавчої влади заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і
додержання учасниками зовнішньоекономічних зв’язків державних інтересів
на зовнішньому ринку;
в) Державний комітет України з питань регуляторної політи-
ки та підприємництва (Держпідприємництво України) – централь-
ний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забез-
печує реалізацію державної політики у сфері підприємництва. Держ-
підприємництво України є спеціально уповноваженим органом із
питань ліцензування, державної регуляторної політики та дозвіль-
ної системи у сфері господарської діяльності;
г) Антимонопольный комітет України — центральний орган
виконавчої влади зі спеціальним статусом, метою діяльності якого
є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій
діяльності. Для цього на комітет покладено такі завдання:
здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного
законодавства;
-запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного
законодавства;
контроль за економічною концентрацією;
сприяння розвитку добросовісної конкуренції (Закон України від 26
листопада 1993 р. № 3659-ХП «Про Антимонопольный комітет України»)]
д) Державна служба експортного контролю України (Держекс-
портконтроль України) – центральний орган виконавчої влади
зі спеціальним статусом, створений для виконання таких завдань:
участь у формуванні та реалізація державної політики у сфері державного
експортного контролю щодо забезпечення захисту інтересів національної
безпеки, виконання міжнародних зобов’язань України, пов’язаних із
нерозповсюдженням зброї масового знищення, засобів її доставления та
обмеженням передання звичайних видів озброєння, зміцнення міжнародного
авторитету України;
участь у розробленні проектів законодавчих та інших нормативно-правових
актів, пов’язаних із регулюванням діяльності у сфері державного
експортного контролю;
здійснення в межах своєї компетенції заходів щодо розвитку
співробітництва з відповідними ‘органами іноземних держав та
організаціями міжнародних режимів експортного контролю (Указ Президента
України від 17 квітня 2002 р. № 342/2002 «Питання Державної служби
експортного контролю України»).
Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування
здійснюють регулювання у сфері економіки за рахунок головних управлінь
економіки, як структурних одиниць відповідних обласних чи Київської
міської державної адміністрації (у Севастополі функціонує управління
економіки) та управлінь економіки районних, районних у містах Києві та
Севастополі державних адміністрацій.
Основними завданнями головних управлінь (управлінь) є участь у:
реалізації державної політики економічного і соціального розвитку
України;
реалізації державної регуляторної політики і державної політики у сфері
розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму;
забезпеченні в межах своїх повноважень захисту економічних прав і
законних інтересів України, вітчизняних та іноземних суб’єктів
господарювання;
забезпеченні реалізації державної політики у сфері розвитку внутрішньої
торгівлі та послуг;
забезпеченні реалізації державної політики у сфері закупівель товарів,
робіт і послуг за рахунок державних коштів;
забезпеченні реалізації державної цінової політики;
забезпеченні реалізації державної політики у сфері економічної безпеки
та детінізації економіки (постанови Кабінету Міністрів України від 13
грудня 2001 р. № 1666 «Про затвердження Типового положення про Головне
управління економіки обласної, Київської міської державної адміністрації
та управління економіки Севастопольської міської дероісавної
адміністрації» та від 10 вересня 2003 р. № 1441 «Про затвердження
Типового положення про управління економіки районної, районної’у мм.
Києві та Севастополі державної адміністрації»).
Органи місцевого самоврядування також беруть участь у регулюванні сфери
економіки на відповідних територіях. Необхідно вказати, що це
здійснюється за рахунок сільських, селищних, міських рад
(представницьких органів місцевого самоврядування) та їхніх виконавчих
органів (комітети, відділи, управління). При цьому самі повноваження в
регулюванні економіки можуть бути як власні (наприклад, забезпечення
збалансованого економічного та соціального розвитку відповідної
території, ефективного використання природних, трудових і фінансових
ресурсів), так і делеговані (наприклад, розгляд і узгодження планів
підприємств, установ та організацій, що не належать до комунальної
власності відповідних територіальних громад, здійснення яких може
викликати негативні соціальні, демографічні, екологічні та інші
наслідки) (Закон України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве
самоврядування в Україні»).
Консультативно-дорадчі органи як суб’єкти адміністративно-правового
регулювання економіки створено переважно для сприяння прийняттю рішень
компетентними державними органами чи посадовими особами
(виконавчо-розпорядчими органами). До складу таких органів входять
фахівці та експерти у відповідних сферах, які дають певні консультації,
поради, беруть участь в опрацюванні проектів нормативних актів. Рішення
подібних органів самі по собі не мають юридичної сили, але вони певним
чином впливають на прийняття рішень і появу нормативних актів, що
регулюють конкретні напрями економіки.
Як приклад доцільно навести функціонування трьох видів
кон-сультативно-дорадчих органів: 1) які діють при Президенті України;
2) які діють при Кабінеті Міністрів України; 3) які діють при
центральному органі виконавчої влади.
Стосовно першої групи варто вказати на Консультативну раду з питань
іноземних інвестицій в Україні, яка є консультативним органом при
Президенті України, утвореним з метою забезпечення розроблення та
реалізації державної політики щодо залучення та ефективного використання
іноземних інвестицій в економіку України, прискорення її інтеграції у
світові економічні процеси.
Консультативна рада:
сприяє визначенню основних засад державної політики щодо поліпшення
інвестиційного клімату в Україні, залучення та ефективного використання
іноземних інвестицій в Україні для забезпечення розвитку її економіки;
аналізує та узагальнює проблеми, що стримують іноземне інвестування в
економіку України, визначає політичні, організаційні, юридичні,
економічні та інформаційні способи їх вирішення;
розглядає ключові проблеми інвестиційного процесу, регулювання
іноземного інвестування на макроекономічному рівні, проекти державних
програм та актів законодавства з цих питань;
розробляє пропозиції щодо вдосконалення форм і методів регулювання
економіки і впровадження сучасних міжнародних стандартів управління на
підприємствах України;
готує пропозиції щодо стимулювання інвестиційної діяльності, зокрема з
урахуванням досвіду інших держав у сфері залучення іноземних інвестицій
та щодо усунення перешкод, які негативно впливають на інвестиційний
клімат в Україні;
пропонує державні заходи щодо активізації залучення українських
суб’єктів підприємницької діяльності до міжнародних ринків товарів,
капіталів і послуг;
сприяє формуванню привабливого іміджу України серед потенційних
іноземних інвесторів;
– розглядає на прохання іноземних інвесторів, органів виконавчої влади
та органів місцевого самоврядування України заяви про виникнення спорів
між ними та готує висновки щодо можливих шляхів їх позасудового
врегулювання (Указ Президента України від 11 квітня 1997 р. № 323/97
«Про Консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні»).
Прикладом консультативно-дорадчого органу, який діє при вищому органі
виконавчої влади, є Рада інвесторів при Кабінеті Міністрів України.
Основними завданнями Ради є:
підготовка пропозицій щодо формування державної інвестиційної політики,
зокрема механізму державно-приватного партнерства;
участь у розробленні та проведенні експертизи проектів окремих
нормативно-правових актів з питань інвестиційної діяльності;
надання обґрунтованих пропозицій щодо реалізації інвестиційних проектів,
спрямованих на розвиток пріоритетних галузей економіки, а також
адміністративно-територіальних Одиниць;
надання аналітичної, інформаційної допомоги державним органам, установам
та організаціям з питань, пов’язаних з її діяльністю;
сприяння ефективній взаємодії органів виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування і суб’єктів господарської діяльності у сфері
інвестиційної діяльності (постанова Кабінету Міністрів України від 24
січня 2007 р. № 37 «Про утворення Ради інвесторів при Кабінеті Міністрів
України»).
І, насамкінець, третій вид консультативно-дорадчих органів, які діють
при центральних органах виконавчої влади та впливають на
адміністративно-правове регулювання у сфері економіки, може бути
представлений Міжвідомчою радою з питань експортного контролю, що діє
відповідно до наказу Міністерства економіки України від 28 серпня 2000
р. № 185. Основними завданнями Міжвідомчої ради є:
розгляд і узгодження пропозицій щодо надання висновків на проведення
переговорів, пов’язаних з укладенням зовнішньоекономічних договорів
(контрактів) про здійснення міжнародних передань товарів військового
призначення і товарів подвійного використання;
вирішення питань у галузі експортного контролю, які потребують
оперативного узгодження на міжвідомчому рівні;
розгляд матеріалів заяв на здійснення міжнародних передань комплексів і
закінчених зразків озброєння, що підлягають звітності в рамках ООН та
міжнародних режимів експортного контролю відповідно до міжнародних
зобов’язань України;
розгляд матеріалів заяв щодо здійснення міжнародних передань технологій
військового призначення та подвійного використання;
розгляд матеріалів заяв про надання суб’єктам зовнішньоекономічної
діяльності повноважень на право здійснення експорту, імпорту товарів
військового призначення і товарів, які містять відомості, що становлять
державну таємницю тощо.
§ 3. Основні напрями державного регулювання
у сфері економіки
Говорячи про основні напрямки державного регулювання економіки, слід
зазначити, що це – фактично узагальнена картина процесів, здійснюваних
державою щодо впливу на економічні явища та економіку України в цілому.
Враховуючи вказане, можна вирізнити такі основні напрями державного
регулювання економіки (рис. 10.2).
1. Забезпечення легітимності підприємницької діяльності
Враховуючи соціально-економічні та політичні зміни в нашій країні за
останні 10-15 років, коли держава вже не управляє (у класичному
розумінні) економікою країни, а разом з іншими чинниками регулює її, як
об’єктивний процес можна назвати появу класу людей, які самостійно, на
власний ризик, здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку.
У разі відповідності чинному законодавству така діяльність має назву
підприємницької, а громадяни, які її провадять,- підприємці. Держава
зацікавлена в появі та становленні класу підприємців із багатьох причин.
Тут можна назвати деякі, а саме:
поява нових робочих місць;
сплата податків із підприємницької діяльності;
– розширення спектра товарів і послуг, що надаються населенню тощо.
Для того щоби державне регулювання підприємницької діяльності
відбувалось ефективно, щоби воно стимулювало появу нових підприємців і,
водночас, приносило користь і державі, і громадянам (не задіяним у цьому
виді діяльності), втручання держави в усі процеси підприємництва має
бути мінімальним та ефективним. Мінімальність забезпечить свободу дій
для підприємців, а ефективність допоможе забезпечити права і свободи
інших громадян та сприятиме виконанню державою своїх функцій і завдань.
Загалом же під легітимацією підприємницької діяльності слід розуміти дії
з боку компетентних державних органів і посадових осіб із надання
дозволу на підприємництво.
Забезпечення легітимності підприємницької діяльності досягається у
спосіб:
а) Державної реєстрації суб ‘єкта підприємницької діяльності.
Господарський кодекс України 2003 р. у ст. 58 визначає, що суб’єкт
господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи
фізична особа – підприємець.
Державна реєстрація юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців – це
засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення
факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а
також учинення інших реєстраційних дій, передбачених законодавством,
через внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб –
підприємців означає:
перевірку комплектності документів, що подаються державному
реєстраторові, та повноти відомостей, вказаних у реєстраційній картці,
перевірку документів, що подаються державному реєстраторові, на
відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації,
внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу -підприємця до
Єдиного державного реєстру,
оформлення і видання свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з
Єдиного державного реєстру
Державна реєстрація проводиться державним реєстратором тільки у
виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у
районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації
за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної
особи – підприємця (Закон України від 15 травня 2003 р № 755-ІУ «Про
державну реєстрацію юри-\ дачних осіб та фізичних осіб — підприємців»)
У цілому слід говорити про досить ліберальний ПІДХІД щодо державної
реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності Йдеться про необхідність
надання певних (чітко встановлених у законодавстві) документів до
виконавчого комітету органу місцевого самоврядування та отримання
відповідного свідоцтва Водночас держава зацікавлена у наявності такого
механізму, що дозволяє мати відомості про суб’єктів, зайнятих
підприємництвом, оскільки це дозволяє чітко усвідомлювати і певною мірою
контролювати зайнятість населення, справляння податків тощо
б) Лшензхвання
Ліцензія – це документ державного зразка, який засвідчує право лщензіата
на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності
протягом визначеного строку з зобов’язанням виконання ліцензійних умов
Сам термін «ліцензія» вперше почав використовуватись у Франції XVII ст
за часів Людовика XIV, і тоді під ліцензією розуміли документ
дозвільного характеру, що його держава видавала зацікавленій особі
На сьогодні заходи державного регулювання економіки в ракурсі
ліцензування підприємницької діяльності реалізуються на основі принципів
державної політики у сфері ліцензування, якими є
забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб’єктів
господарювання,
~ захист прав, законних інтересів, життя і здоров’я громадян, захист
навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;
встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності
на території України;
встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що
підлягають ліцензуванню.
Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид
господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через
уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу
ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.
У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:
1) відомості про суб’єкта господарювання – заявника:
найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, іден-
тифікаційний код – для юридичної особи;
прізвище, ім’я, по батькові, паспортні дані, ідентифікаційний номер
фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів – для
фізичної особи;
2) вид господарської діяльності, на провадження якого заявник
має намір одержати ліцензію.
До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну
реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про
внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій
України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал
документа (Закон України від 1 червня 2000 р. № 1775-Ш «Про ліцензування
певних видів господарської діяльності»).
Важливий фактор, який свідчить про неприпустимість втручання держави у
певні аспекти діяльності підприємців: органові ліцензування
забороняється вимагати від суб’єктів господарювання інші документи, крім
перелічених.
Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову
від її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати
надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до
заяви. Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про
відмову у видачі ліцензії надсилається (видасться) заявникові в
письмовій формі протягом трьох робочих днів від дати прийняття
відповідного рішення.
Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є
недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання
ліцензії,
невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним
умовам, установленим для виду господарської діяльності, зазначеного в
заяві про видачу ліцензії
2. Захист економічної конкуренції (антимонопольна діяльність)
Одним із важливих чинників якісного розвитку ринкових відносин у
сучасній Україні є створення рівних можливостей для суб’єктів
підприємницької діяльності та конкуренція між ними Конкуренція є однією
з найголовніших складових ринкової економіки, коли відомий принцип
«попит породжує пропозицію» втілюється в життя Утім, практика показує,
що так виходить не завжди В основі порушень правил економічної
конкуренції лежить багато факторів Найбільш демонстративно негативні
наслідки такого становища характеризуються проявами монополізації того
чи іншого сегменту ринку.
Монополізація – це досягнення суб’єктом господарювання монопольного
(домінуючого) становища на ринку товару, під-тримання або посилення
цього становища.
Законодавство визначає, що суб’єкт господарювання посідає монопольне
(домінуюче) становище на ринку товару, якщо
а) на цьому ринку у нього немає жодного конкурента,
б) не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості мож-
ливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі
сировини, матеріалів і збуту товарів, наявності бар’єрів для досту-
пу на ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи
інших обставин,
в) його частка на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо
він не доведе, що зазнає значної конкуренції
Для недопущення такого положення держава вживає заходів як
законодавчого, так і виконавчо-розпорядчого характеру
Серед законів України, почоження яких присвячені регучюванню питань
захисту економічної конкурсніїи, необхідно назвати такі
від 26 листопада 1993 р № 3659-ХІІ «Про Антимонополь-ний комітет
України»,
від 7 червня 1996 р № 236/96-ВР «Про захист від недобросовісної
конкуренції»,
– від 20 квітня 2000 р. № 1682-Ш «Про природні монополії»;
– від 11 січня 2001 р. № 2210-Ш «Про захист економічної конкуренції».
Також необхідно вказати, що положення глав 3 та 28 Господарського
кодексу України від 16 січня 2003 р. також присвячені питанням обмеження
монополізму та захисту суб’єктів господарювання і споживачів від
недобросовісної конкуренції, проте “вони в переважній більшості дублюють
положення вказаних вище законів.
Стосовно ж дій виконавчо-розгюрядчого характеру слід наголосити, що вони
базуються на виконанні вимог законів у ході відповідної підзаконної
діяльності.
Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження
монополізму здійснюється уповноваженими органами державної влади,
органами місцевого самоврядування та органами
адміністративно-господарського управління та контролю. Пріоритетна роль
при цьому відводиться Антимонопольному комітетові України.
З огляду на положення чинного законодавства, основним завданням
Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації
конкурентної політики в частині:
здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист
економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання
перед законом і пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і
припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;
контролю за концентрацією, узгодженими діями суб’єктів господарювання та
регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються)
суб’єктами природних монополій;
сприяння розвиткові добросовісної конкуренції;
методичного забезпечення застосування законодавства про захист
економічної конкуренції.
Недобросовісною конкуренірєю є будь-які дії в конкуренції, [ДО
суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій
діяльності. Серед таких дій можна назвати:
неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів,
лаковання;
копіювання зовнішнього вигляду виробу;
порівняльна реклама;
схилення господарюючого суб єкта (підприємця) до розірвання договору з
конкурентом,
– підкуп працівника постачальника, -розголошення комерційної таємниці
Разом з тим необхідно знати, що вплив держави у сфері економіки
передбачає існування та підтримку з боку держави деяких монополій
Йдеться про природні монополії Природна монополія -стан товарного ринку,
за якого задоволення попиту на цьому ринку є ефективнішим за умови
відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва
(через істотне зменшення витрат виробництва на одиницю товару зі
збільшенням обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються
суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні
іншими товарами (послугами), через що попит на цьому товарному ринку
менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші
товари (послуги)
Відповідно до цього, законодавство України регулює діяльність суб’єктів
природних монополій у таких сферах
транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами,
транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його
розподіл,
– транспортування інших речовин трубопровідним транспортом,
передання та розподілу електричної енергії,
користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами
та іншими об’єктами інфраструктури, що забез печують рух залізничного
транспорту загального користування,
управління повітряним рухом,
централізованого водопостачання та водовідведення,
централізованого постачання теплової енергії,
спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за
переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України
Перелік суб’єктів природних монополій складається та ведеться
Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень Основне
значення природних монополій – забезпечення насамперед соціальних
зобов’язань держави щодо до громадян
Як видно, в окремих випадках державне регулювання у сфері економічної
конкуренції більш доцільне шляхом формування та підтримки природних
монополій Перелічені напрямки природних монополій свідчать про те, що
саме такий спосіб існування засобів виробництва чи транспортування
товарів, надання послуг найбільш ефективно забезпечує існуючі потреби
населення
Водночас необхідно зазначити і про деякі особливості формування
природних монополій Цікавим є Рішення Конституційного Суду України від
31 березня 2004 р № 8-рп/2004 у справі щодо відповідності Конституції
України Указу Президента України від 27 грудня 2002 р № 1234 «Про заходи
щодо запровадження державної монополії у сфері контролю за виробництвом
та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів» (справа про
запровадження державної монополії у сфері контролю за виробництвом
окремих видів продукції) Конституційний Суд вирішив, що цей указ є
конституційним, окрім положення щодо запровадження державної монополії,
яке не відповідає Конституції України Тож видно, що втручання держави у
певні сфери суспільного життя, виробництва товарів чи надання послуг, із
метою посісти монопольне (домінуюче) становище, має деякі межі, що
відповідають законодавчому визначенню природної монополії
3. Створення спеціальних (вільних) економічних зон
Одним з важливих напрямків державного регулювання економіки України є
створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон (далі –
СЕЗ) Нормативно-правовою основою такої діяльності є
Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р ,
Закон України від 13 жовтня 1992 р № 2673-ХІІ «Про загальні засади
створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»,
Закон України від 16 липня 1999 р № 991-XIV «Про спеціальний режим
інноваційної діяльності технологічних парків»,
посіанова Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2005 р № 1119
«Деякі питання ввезення (пересилання) товарів у спеціальні (вільні)
економічні зони»,
наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції
України, Міністерства фінансів України, Міністерства аграрної політики
України, Міністерства промислової політики України, Міністерства
транспорту га зв’язку України, Державної митної служби України,
Державної податкової адміністрації України від 19 січня 2005 р №
12/33/17/27/4/26/715 «Про затвердження критеріїв оцінки, основних
параметрів та показників діяльності спеціальних (вільних) економічних
зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної ДІЯЛЬНОСТІ»,
наказ Державної митної служби України, Міністерства фінансів України,
Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної
податкової адміністрації України від 2 березня 2006 р № 163/242/159/100
«Про затвердження Вимог до технічного оснащення та облаштування
території спеціальної (вільної) економічної зони й до контролю за
переміщенням товарів через кордони цієї зони» тощо
Даючи визначення, слід указати, що спеціальна (вільна) економічна зона –
це частина території України, на якій установлюється і діє спеціальний
правовий режим економічної діяльності, який проявляється у пільгових
митних, валютно-фінансових, податкових та інших умовах для національних
та іноземних юридичних і фізичних осіб
Основною метою створення СЕЗ в Україні є
стимулювання структурних перетворень в економіці через залучення
іноземних інвестицій,
активізація спільної з іноземними інвесторами підприємницької діяльності
для нарощування експорту товарів і послуг,
збільшення поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та
послуг,
активізація науково-технічного обміну, залучення і впровадження нових
технологій,
запозичення передового організаційного та управлінського досвіду
ринкових методів господарювання,
створення сучасної ринкової інфраструктури,
поліпшення використання природних і трудових ресурсів,
прискорення соціально-економічного розвитку окремих регіонів та України
в цілому, підвищення життєвого рівня населення
Діапазон поглядів щодо необхідності й доцільності для держави
функціонування СЕЗ доходить до діаметральних починаючи від думки, що без
СЕЗ держава не може якісно розвивати вітчизняну економіку, і до того, що
спеціальні економічні зони – це «чорні дірки» державного бюджету, через
які держава щороку втрачає значні кошти Представники першої сторони
твердяїь про користь існування СЕЗ для України, про що свідчать цифри
статистики Наприклад, всесвітньо відомий Інститут електрозварювання
імені Є О Патона, який є технологічним парком (один із варіантів
спеціальної економічної зони), у 2000-2004 роках, не отримавши з
державного бюджету жодних коштів, випустив інноваційної продукції на 2,2
млрд гривень, перерахував до бюджету 179 млн гривень, створив понад 1
тисячу робочих місць1. Водночас опоненти доцільності існування СЕЗ
наводять аргументи на користь відмови стосовно необхідності існування
таких зон. Так, український політичний діяч В. Пинзеник стверджує, що
СЕЗ отримали пільг на 8,4 млрд гривень, а сплатили податків лише 4,5
млрд гривень2.
Говорячи про порядок створення спеціальних (вільних) економічних зон,
слід зазначити, що це – прерогатива Верховної Ради України, тобто
нормативним документом про створення на тій чи іншій території ВЕЗ є
закон України. Ініціювати процедуру створення ВЕЗ можуть:
а) Президент України;
б) Кабінет Міністрів України;
в) органи місцевого самоврядування;
г) місцеві державні адміністрації.
Як приклад можна навести спеціальну економічну зону «Закарпаття»,
створену на території Закарпатської області на строк ЗО років площею
737,9 гектара. Підставою для її створення став Закон України від 22
березня 2001 р. № 2322-Ш «Про спеціальну зону «Закарпаття».
На початку 2005 р. СЕЗ на певний період часу втратили податкові, митні
та інші пільги. Це мало певні наслідки, думки щодо позитивності чи
негативності яких також були нерідко полярними. У 2006 р. на державному
рівні знову було висловлено ідею, в подальшому підкріплену низкою
нормативно-правових актів, стосовно доцільності створення та
функціонування спеціальних (вільних) економічних зон. Не вдаючись до
політичних характеристик, зазначмо лише основні підходи державного
регулювання діяльності СЕЗ в Україні. Вони зводяться до таких положень:
1) СЕЗ необхідно формувати з метою залучення іноземних і вітчизняних
інвестицій, створення нових робочих місць; 2) повинні бути чітко
виражені державні гарантії інвесторам, зокрема в разі змін законодавства
(влади); 3) можливе створення СЕЗ для відпрацювання
Див.: Сим сон О. Новая редакция закона о технопарках: проблемы и
перспективы // Підприємництво, господарство і право- 2006- № 5-С. П.
” Див.: Яиенко Н. Логіка дій та абстрактність цифр // Дзеркало
тижня.-2005.-№ 19.-С. 1, 7.
певних механізмів, які за позитивними резульїатами можуть бути
розповсюджені по всій державі, 4) варто ініціювати створення СЕЗ в
економічно депресивних, дотаційних регіонах, 5) недоцільно змінювати
пільгові митні, податкові та інші правила стосовно СЕЗ, які уже
функціонують
Документи про створення спеціальної (впьної) економічної зони повинні
містити
а) рішення місцевої ради та місцевої державної адміністрації з
клопотанням про створення спеціальної (вільної) економічної зони
(у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони з їхньої
ініціативи) або письмову згоду відповідних місцевих рад народних
депутатів і місцевих державних адміністрацій, на території яких
має бути розташована спеціальна (вільна) економічна зона (у разі
створення спеціальної (вільної) економічної зони з ініціативи Пре-
зидента України або Кабінету Міністрів України),
б) проект положення про її статус та систему управління, офі
цшну назву спеціальної (вільної) економічної зони,
в) точний опис кордонів спеціальної (вільної) економічної зони
та карту її території,
г) техніко-економічне обґрунтування доцільності створення 1
функціонування спеціальної (вільної) економічної зони,
д) проект закону про створення конкретної спеціальної (віль-
ної) економічної зони
Основні види спеиіаіьиих (вічьних) економічних зон
Зовнішньогорі овельні зони – частина території держави, де товари
іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без
сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням
Комплексні виробничі зони – частина території держави, на якій
запроваджує і ься спеціальний (пільговий податковий, валют-но-фшлнеовий,
митний тощо) режим економічної діяльності з ме-юю стимулювання
підприємництва, затучення інвестицій у пріоритетні іалузі господарсіва,
розширення зовнішньоекономічних зв’язків, запозичення нових технологій,
забезпечення зайнятості населення
Науково-технічні зони – СЕЗ, спеціальний правовий режим яких
орієнтований на розвиток науковою і виробничого потенціалу, досягнення
нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і прикладних
досліджень з подальшим впровадженням результатів наукових розробок \
виробництво
Туристсько-рекреаційні зони – вільні економічні зони, які створюються в
регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та
історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і
збереження, а також активізації підприємницької діяльності.
Банківсько-страхові (офшорні) зони – це зони, в яких запроваджується
особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій
в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус
надається банківським і страховим установам, що були створені за участі
лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність,
що здійснюється за межами України.
Зони прикордонної торгівлі – частина території держави на кордонах із
сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і
торгівлі.
Є цікавими і вартими уваги встановлені законодавством вимоги до
технічного оснащення та облаштування території спеціальної (вільної)
економічної зони. Йдеться перш за все про те, що:
а) територія спеціальної (вільної) економічної зони (СЕЗ) по-
винна бути огороджена по периметру таким чином, щоб унемож-
ливити несанкціоноване й неконтрольоване переміщення та про-
никнення крізь її кордони товарів, транспортних засобів і фізичних
осіб;
б) пункти пропуску крізь кордони СЕЗ повинні встановлюва-
тися таким чином, щоб забезпечити можливість здійснення належ-
ного митного контролю під час переміщення на територію (з те-
риторії) СЕЗ товарів і транспортних засобів. Якщо кордони СЕЗ
збігаються з державним кордоном України, то переміщення здійс-
нюється в пунктах пропуску через державний кордон.
4. Інвестування економіки
Для того щоб економічні показники діяльності держави та добробуту
громадян зростали, потрібні різні заходи, зокрема і вкладання коштів в
ті чи інші сектори народного господарства або конкретні підприємства.
Одним із способів такої діяльності є інвестування.
Інвестиції – це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що
вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в
результаті якої створюється прибуток або досягається соціальний ефект.
Інвестиційну політику держави, як один із напрямків регулювання
економіки, спрямовано на створення суб’єктам господарювання необхідних
умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного
відтворення основних засобів виробництва, а також забезпечення
ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення
контролю за ними;
Нормативно-правову базу інвестиційної діяльності в Україні складають
положення таких документів:
Закон України від 18 вересня 1991 р. № 1560-ХІІ «Про інвестиційну
діяльність»;
Закон України від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР «Про режим іноземного
інвестування»;
Указ Президента України від ЗО грудня 2005 р. № 1873/2005 «Про утворення
Державного агентства України з інвестицій та інновацій»;
Указ Президента України від 10 квітня 2006 р. № 300/2006 «Про план
першочергових заходів у сфері інвестиційної діяльності»;
постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 р. № 1801 «Про
затвердження Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010
роки;
постанова Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 928 «Про
затвердження Положення про порядок державної реєстрації іноземних
інвестицій»;
наказ Міністерства промислової політики України від 11 вересня 2006 р. №
329 «Про затвердження Порядку конкурсного відбору інвестиційних
проектів, спрямованих на реалізацію інноваційного продукту і (або)
інноваційної продукції у сфері промисловості, у тому числі вітчизняного
машинобудування для агропромислового комплексу»;
постанова Правління Національного банку України від 10 серпня 2005 р. №
280 «Про врегулювання питань іноземного інвестування в Україну» тощо.
Окрім визначених раніше суб’єктів адміністративно-правового регулювання
у сфері економіки, вплив держави на питання інвестицій, зокрема, є
повноваженням Державного агентства України з інвестицій та інновацій
(Держінвсстицій України). Цей суб’єкт адміністративного права –
центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, робота якого
спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Основними завданнями Держінвесгицій України є участь у формуванні та
забезпеченні реалізації державної інвестиційної та інноваційної
політики, а також координація роботи центральних органів виконавчої
влади у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності.
Загалом інвестиції можуть бути внутрішні (коли інвестування здійснюється
державою чи українськими інвесторами) та зовнішні (при інвестуванні з
боку закордонних інвесторів). З приводу зовнішніх інвестицій, щоб
Україна виглядала інвестиційно привабливішою, чинне законодавство
містить норми, що показують, як держава регулює процес інвестування та
як вона забезпечує надання гарантій інвесторам.
Перш за все необхідно вказати, що інозелті інвестиції можуть
здійснюватись у таких формах:
часткова участь у підприємствах, що створюються спільно з українськими
юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;
створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій
та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або
придбання у власність діючих підприємств повністю;
придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна
– будинків, квартир, приміщень, обладнання, транспортних засобів та
інших об’єктів власності;
придбання самостійно чи за участі українських юридичних або фізичних
осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на
іериторії України;
придбання інших майнових прав.
Держава над ас такі види гарантій захисту іноземним інвесторам:
Чітко визначений правовий режим інвестиційної діяльності.
Гарантії у разі зміни законодавства (протягом десяти років від дня зміни
законодавства про іноземні інвестиції на вимогу іноземного інвестора
застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені
на момент інвестиційної діяльності. Щоправда, зазначені гарантії не
поширюються на зміни законодавства, що стосуються питань оборони,
національної безпеки, забезпечення громадського порядку, охорони
довкілля).
Гарантії щодо примусових вилучень, а також незаконних дій державних
органів та їхніх посадових осіб (іноземні інвестиції в Україні не
підлягають націоналізації, а державні органи не мають права реквізувати
іноземні інвестиції, крім випадків здійснення рятівних заходів у разі
стихійного лиха, аварій, епідемій, ешзоотій
Гаранти в області компенсації та відшкодування збитків (іноземні
інвестори мають право на відшкодування збитків, зокрема упущеної вигоди
і моральної шкоди, завданих їм унаслідок дій, бездіяльності або
неналежного виконання державними органами України чи їхніми посадовими
особами передбачених законодавством обов’язків)
Гаранти в разі припинення інвестиційної діяльності (в такому випадку
іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців від
дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або
у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого
зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів із цих
інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на
момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено
законодавством або міжнародними договорами України
Гаранти переказу прибутків, доходів та інших коштів, одержаних унаслідок
здійснення іноземних інвестицій (іноземним інвесторам після сплати
податків, зборів та інших обов’язкових платежів гарантується
безперешкодний і негайний переказ за кордон їхніх прибутків, доходів та
інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах
унаслідок здійснення іноземних інвестицій)
Держава за допомоги адміністративно-правових механізмів здійснює
регулювання процесів інвестування з боку іноземних компаній (громадян)
Йдеться, насамперед, про необхідність для іноземного інвестора пройти
державну реєстрацію, яка належить до викладених у підручнику в рамках
адміністративного процесу адміністративних процедур Державна реєстрація
іноземних інвестицій здійснюється Радою міністрів Автономної Республіки
Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними
адміністраціями протягом трьох робочих днів після їх фактичного внесення
Дія державної ресстрсши іноземних інвестицій іноземний інвестор або
уповноважена ним у встановленому порядку особа подає органові державної
реєстрації такі документи
– інформаційне повідомлення про внесення іноземної інвестиції у трьох
примірниках, із позначкою державної податкової інспекції за місцем
здійснення інвестиції про й фактичне внесення,
документи, що підтверджують форму здійснення іноземної інвестиції
(установчі документи, договори (контракти) про виробничу кооперацію,
спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності,
концесійні договори тощо);
документи, що підтверджують вартість іноземної інвестиції;
документ, що свідчить про внесення заявником плати за реєстрацію.
Загалом, держава зацікавлена у збільшенні обсягів інвестування
української економіки. Керуючись цим, у Програмі розвитку інвестиційної
діяльності на 2002-2010 роки, зокрема, зазначається, що для активізації
інвестиційної діяльності слід:
знизити рівень державного регулювання підприємницької діяльності та
забезпечити стабільність відповідного законодавства;
усунути неоднозначність трактування нормативно-правових актів і
завершити судову реформу;
удосконалити нормативну базу з питань реалізації прав власності;
завершити адміністративну реформу, забезпечити публічність і прозорість
у прийнятті рішень органами влади та в результаті подолати бюрократизм і
прояви корупції;
запровадити ефективні методи корпоративного управління;
сприяти розвиненості ринків капіталу, передовсім банківського сектора,
фондового та страхового ринків;
знизити податкове навантаження; -забезпечити стабільність політичного
середовища;
активізувати діяльність зі створення позитивного іміджу держави.
На реалізацію державних завдань щодо залучення іноземних інвестицій
спрямовано також і ратифікацію Рамкової угоди між Україною та Північним
інвестиційним банком, яка робить відносини між сторонами значною мірою
більш врегульованими (Закон України від 14 вересня 2006р. № 134-У «Про
ратифікацію Рамкової угоди між Україною та Північним інвестиційним
банком»).
Отже, необхідно вказати, що держава повинна бути обов’язково присутньою
у процесі регулювання економіки. При цьому адміністративно-правові
аспекти її впливу мають спрямовуватись на досягнення таких завдань:
Створення умов для вільного економічного розвитку.
Захист економічної конкуренції (антимонопольна діяльність).
Здійснення цінової політики, контроль процесів грошового обігу
Державна підтримка невиробничих і соціально важливих сфер
Забезпечення контролю і наїляду за раціональним користуванням природними
ресурсами
Сприяння покращенню добробуту громадян
Контрольні питання та завдання
Дайте визначення економіки та вкажіть обставини, які свідчать про
необхідність адміністративно-правового (державного) регулювання у сфері
економіки
Наведіть класифікацію суб’єктів адміністративно-правового регулювання у
сфері економіки У чому полягають відмінності між виконавчо-розпорядчими
та консультативно-дорадчими органами9
Які повноваження виконавчо-розпорядчих органів у регулюванні економіки9
Які повноваження консультативно-дорадчих органів у регулюванні
економіки9
Яким чином в Україні досягається забезпечення легітимності
підприємницької діяльності9
Охарактеризуйте захист економічної конкуренції (антимонополь-ну
діяльність) як один із напрямів державного регулювання у сфері економіки
Дайте визначення термінів «монополізація)), «недобросовісна
конкуренція», «природна монополія»
.Дайте визначення спеціальної (вільної) економічної зони та
охарактеризуйте мету створення СЕЗ в Україні
У чому полягає порядок створення спеціальних (вільних) економічних зон9
Дайте визначення основних видів спеціальних (вільних) економічних зон
Що таке інвестиції9 Положення яких документів складають
нормативно-правову базу інвестиційної діяльності в Україні9
У чому проявляється державне регулювання у сфері іноземних інвестицій9
Теми рефератів
Держава як суб’єкт винив} на процеси інфіяцн
Природні монопопп сугь і характерні риси
і Спеціальні (вільні) економічні зони іьіюси та мінуси для України
Рекомендована література
Основна
Адміністративне право України Академічний курс Підручник у 2-х г Т 2
Особлива частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) та ін – К
Юридична думка, 2005 – С 9-22
Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кі-валова –
Одеса Юридична література, 2003 – С 324-337
Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Га-ращук, О В
Дьяченко та ін , За ред Ю П Битяка – К Юршком Інтер, 2005 – С 299-307
Ведєршков Ю А, Шкарупа В К Адміністративне право України Навчальний
посібник – К Центр навчальної літератури, 2005 – С 201-223
Колпаков В К , Кузьменко О В Адміністративне право України Підручник – К
Юршком Інтер, 2003 – С 331-370
Костицькіш В Економічний патріотизм як складова національної ідеї в
умовах глобалізації // Право України – 2006 – № 12 – С 3-8
Лисица В Н Правовое регулирование иностранных инвестиций проблемы теории
и практики / В Н Лисица, Росс акад наук, Ин-г философии и права –
Новосибирск, 2007 – 258 с
Стеченко Д М Державне регулювання економіки Навчальний посібник – 2-ге
вид , стереотип – К МАУП, 2004 – 2004 – 176 с
Додаткова
Аврутин М Ю К вопросу о формах и методах административно-правового
регулирования экономики // Вестник Московского университета МВД России –
2005 – № 2 – С 95-99
Аіексеев С В Концепция административно-хозяйственного правоотношения //
Закон и право – 2005 – № 3 – С 63-68
31 Андреев В К Правовое регулирование создания и деятельности особых
экономических зон // Государство и право – 2006 – № 7 – С 43-47
Анохіна І Поняття та правовий статус органів державного регулювання
суб’єктів природних монополій // Підприємництво, господарство і право –
2004 – № 8 – С 32-35
Артеменко О Вільні економічні зони чорна діра чи маяк для інвестора9 //
Дзеркало тижня – 2005 – № 10 – С 9
Бакачшська О Захист економічної конкуренції окремі питання правового
регулювання // Юридичний журнал — 2003 – № 11 С 45-50
Бобьпев В В, Бобьпев А В Оріанизация управления инвестициями Учебное
пособие / ГУУ – М , 2004 – 116 с
Вознесенская Н Н Процесс глобализации экономики и иностранные инвестиции
// Государство и право – 2006 – № 5 – С 67 74
Гесиъ В, Семиноженко В Спеціальні економічні зони «чорні діри» чи і очки
економічного зростання7 // Дзеркало тижня — 2006 № 44 – С 10
Гущин А В Из истории формирования института чицензирова-ния //
Государство и право 2004 – № 9 – С 102-105
Заря В Лешек Бальцерович «Вся страна должна быть свободной экономической
зоной» // Зеркало недели – 2005 – № 23 С 2
КірчачА Ко пушко І Антимонопольно трибунал Чи потрібні надзвичайні
повноваження «захисникам» економічної конкуренції7 // Юридичний журнал –
2004 – № 7 – С 110-111
Кондратьева О Технопарк, или «Оффшор по-русски»9 // Российская юстиция –
2005 № 10-С 1-3
Котик О Поняття іноземних інвестицій та їх місце у соціально-економічній
сфері // Юридична Україна – 2006 – № 10 – С 60-65
КуишииаЛ В Административная ответственность как средство охраны
антимонопольного законодательства // Административное право и
административный процесс актуальные проблемы / Отв ред Л Л Попов иМ С
Студеникина-М Юристъ, 2004 – С 191-200
Ласкш М Франкфуртська конференція та іноземні інвестиції в Украшу //
Дзеркало тижня – 2005 – № 20 – С 11
Ыатюшко П Антимонопольна політика європейського співтовариства //
Юридичний журнал – 2003 – № 12 – С 124-129
Пинзеник В Зміна без змін // Дзеркало тижня – 2006 – № 18 – С З
Потапенко В Проблеми компетенції органів АМКУ // Юридичний журнал – 2003
– № 11 – С 27-26
Ривный П Осилит ли Украина нормы ВТО7 // Аргументы и факты в Украине –
2006 – № 45 – С 4
Рябченко О Поняття і принципи державного регулювання економіки України
// Адміністративне право в контексті європейського вибору України
Збірник наукових праць – К Міленіум, 2004 – С 95-99
Селгванов В М Підприємництво в стратеги демократичної трансформації і
правового розвитку України // Юридичний вісник – 2005 №4-С 110-116
Семенюк Ю Правове регулювання обмеження монополізму // Юридичний журнал
– 2003 – № 11 – С 40-44
Симеон О Новая редакция закона о технопарках проблемы и перспективы //
Підприємництво, господарство і право – 2006 – № 5 – С 11-16
Собакар А Правове регулювання спеціальних економічних зон в Україні
шляхи удосконалення // Право України – 2003 – № 11 – С 49-53
Чалий О Ма шновський О Зміна статусу спеціальних економічних зон логіка
права чи верховенство доцільності7 // Дзеркало тижня -2005 -№24- С 8
Швець Т Інвестори чекають стабільності // Дзеркало тижня-2005-№26-С 8
Шелудько В Регуляторна політика – невиправдані сподівання чи
невикористані можливості7 // Юридичний журнал – 2004 – № 6 – С 36-38
Юсупов В Визначеність зовнішньоекономічної політики держави -основний
чинник її законодавчого забезпечення // Підприємництво, господарство і
право – 2005 – № 5 – С 82-85
Яворський Я Правове регулювання недобросовісної конкуренції світовий
досвід та Україна//Право України – 2005 – № 10-С 39—41
Яцеико Н Логіка дій та абстрактність цифр // Дзеркало тижня -2005-№ 19-С
1,7
ТЕМА № 11 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ МИТНОЮ СПРАВОЮ
§ 1. Загальна характеристика митної справи як об’єкта
адміністративно-правового регулювання
§ 2. Суб’єкти адміністративно-правового регулювання митної справи в
Україні.
§ 3. Митний контроль, його форми.
§4 Митний режим, його види.
§ 5. Відповідальність за порушення митних правил.
§ 1. Загальна характеристика митної справи як об’єкта
адміністративно-правового регулювання
Реалії сьогодення України свідчать про те, що митна справа відіграє
надзвичайно важливу роль у справі поповнення бюджету країни. Згідно з
підрахунками, гроші, що їх держава отримує від різноманітних митних
тарифів і зборів, забезпечують понад 20% надходжень до державного
бюджету, і за цим показником митна справа посідає друге місце після
збирання податків.
Митна справа – це складова зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної
діяльності України, за рахунок якої організовується та забезпечується
порядок переміщення через митний кордон України товарів і транспорших
засобів, митне регулювання, пов’язане з установленням і справлянням
податків і зборів, процедури митного контролю та оформлення, боротьба з
контрабандою та порушеннями митних правил, спрямовані на реалізацію
митної політики України.
Державне управління митною справою забезпечує проведення та реалізацію
єдиної митної політики в державі. Митна політика – це система принципів
і напрямів діяльності держави у сфері забезпечення своїх економічних
інтересів та безпеки за допомоги митно-тарифних і нетарифних заходів
регулювання зовнішньої торгівлі. При цьому митне регулювання
здійснюється на основі принципів:
виключної юрисдикції України на її митній території;
виключної компетенції митних органів України щодо здійснення митної
справи;
законності;
єдиного порядку переміщення товарів і транспортних засобів через митний
кордон України;
системності;
ефективності;
додержання прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних
осіб;
гласності та прозорості (Митний кодекс України).
Орієнтуючись на особливу важливість митної справи у забезпеченні
діяльності держави, слід указати на обставини, які свідчать про
необхідність адміністративно-правового (державного) регулювання у митній
сфері. Йдеться про таке.
Митна справа – основа зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів
підприємницької діяльності та держави в цілому. Саме за допомоги
належного регулювання питань, пов’язаних із функціонуванням митної
справи, держава забезпечує якісне забезпечення та вплив на
зовнішньоекономічну складову економіки. Формуючи адекватні митні тарифи
та збори, держава формує підстави для належного розвитку вітчизняного
виробництва, конкурентоспроможності української продукції на зовнішніх
ринках.
Доходи, отримані від діяльності митної служби, забезпечують реалізацію
соціальних зобов’язань держави (виплата пенсій, грошової допомоги,
заробітної платні у бюджетній сфері, підтримка невиробничих сфер тощо).
Керуючись високим відсотком формування державного бюджету, що
забезпечується митницями, зрозуміло, що вказані фінанси є суттєвими для
держави. Перш за все йдеться про мито. Мито – податок на товари та інші
предмети, що переміщуються через митний кордон України.
Захист економічних інтересів держави. Регулюючи за допомоги митних
механізмів (зокрема розміру ввізного чи вивізного мита) надходження
товарів іноземного виробництва в Україну, чи вітчизняних товарів за
кордон, держава має змогу суттєво впливати на захист своїх економічних
інтересів і, відповідно, на захист і забезпечення економічних інтересів
громадян держави.
Боротьба з контрабандою та іншими порушеннями митних правил. Юридична
енциклопедія (2001 р.) містить визначення, згідно з яким контрабанда
(італ. contrabando, від contra – проти і bando – урядовий указ) –
незаконне переміщення через митний кордон держави товарів, валюти,
цінностей та інших предметів. Щороку держава втрачає значну суму коштів
саме через такі порушення закону. Виходячи з цього доцільним слід
уважати намагання припинити (мінімізувати) можливі прояви контрабандних
дій Саме для реалізації таких намірів Кабінет Міністрів України від 2005
р втілює в життя державну програму «Контрабанді – СТОП» Адже аналіз
стану боротьби з контрабандою свідчить про те, що, попри комплекс
здійснених органами виконавчої влади заходів, вона продовжує
поширюватись, а пов’язані з нею негативні процеси набувають дедалі
витонченіших форм, що завдає значної шкоди економіці України, негативно
впливає на криміногенну ситуацію в державі
Визначальними факторами поширення контрабанди є
існування економічних передумов,
недостатня ефективність митного і прикордонного контролю,
недосконалість нормативно-правової бази у сфері регулювання імпорту та
боротьби з контрабандою,
необлаштування державного кордону з державами СНД,
високі ставки ввізного мита, акцизного збору та податку на додану
вартість під час імпорту,
неоднакове податкове навантаження на суб’єктів господарювання,
наявність значної різниці між світовими і внутрішніми цінами на окремі
групи товарів,
корупція в митних органах, органах охорони державного кордону, інших
правоохоронних і контрольних органах,
відсутність належного контролю за реалізацією товарів на внутрішньому
ринку,
недосконалість обміну інформацією між державними органами, що здійснюють
контроль за зовнішньоекономічною діяльністю (Постанова Кабінету
Міністрів України «Про затвердження Державної програми «Контрабанді –
СТОП» на 2005-2006 роки» № 260 від 1 квітня 2005 р )
5 Захист внутрішнього товарного ринку та вітчизняного товаровиробника
Світова економіка розвивається досить нерівномірно У певних країнах за
рахунок наявних підстав (дешева робоча сила, вигідні кліматичні умови,
територіальне розміщення тощо) є можливість зробити собівартість тієї чи
іншої продукції нижчою Відповідно, така продукція, з урахуванням
належної якості, стає значно конкурентоспроможнішою, зокрема й на
зовнішніх (зокрема українському) ринках збуту Саме митна служба
дозволяє, за рахунок відповідних механізмів і розмірів мита, захищати
внутрішній товарний ринок і вітчизняного товаровиробника Це дає
можливість створення в нашій державі робочих місць для громадян,
реалізації саме вітчизняних товарів, отримання прибутків і справляння
податків українськими суб’єктами підприємницької діяльності.
Серед нормативно-правових актів, положення яких присвячено регулюванню
митної справи України, необхідно зазначити: ~ Митний кодекс України від
11 липня 2002 р.;
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р.
№ 959-ХІІ;
Закон України «Про Єдиний митний тариф» від 5 лютого
1992 р. № 2097-ХІІ;
Закон України «Про Митний тариф України» від 5 квітня 2001 р. №
2371-111;
Указ Президента України «Питання Державної митної служби України» від 24
серпня 2000 р. № 1022/2000;
Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної
програми «Контрабанді – СТОП» на 2005-2006 роки» № 260 від 1 квітня 2005
р.;
Наказ Державної митної служби України «Про створення Регіональної
митниці боротьби з митними правопорушеннями» № 846 від 6 жовтня 2006 р.;
Наказ Державної митної служби України № 895 від 17 жовтня 2006 року
«Щодо затвердження Концепції модернізації діяльності митної служби
України» тощо.
§ 2. Суб’єкти адміністративно-правового регулювання
митної справи в Україні
Розглядаючи суттєву роль митної служби у справі наповнення бюджету
держави, керуючись важливістю адміністративно-правового регулювання
питань митної справи, доцільно зупинитися на тих органах та
організаціях, які безпосередньо реалізують на практиці державне
регулювання в указаній сфері. Уявляється доцільним зазначені суб’єкти
подати в такому вигляді (рис. 11.1).
Суб’єкти, повноваження яких визначено в Конституції України.
Верховна Рада України є суб’єктом адміністративно-правового регулювання
митної справи за рахунок того, що до її повноважень належить:
1) прийняття законів;
затвердження Державної о бюджету України та внесення змін до нього,
контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення
щодо звіту про йою виконання,
визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики,
розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету
Міністрів України,
5) здійснення парламентського контролю у межах, визначених Конституцією.
Також необхідно додати, що згідно зі ст. 92 Конституції України виключно
законами України (що їх приймає Верховна Рада України) визначаються
засади митної справи.
Президент України є суб’єктом адміністративно-правового регулювання
митної справи за рахунок того, що він:
забезпечує державну незалежність, національну безпеку і
правонаступництво держави;
представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає
міжнародні договори України;
зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності
Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду
України щодо їх конституційності;
присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі
спеціальні звання і класні чини.
Кабінет Міністрів У країн и є суб’ єктом адміністративно-правового
регулювання митної справи за рахунок того, що до його повноважень
належить:
забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності
України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави,
виконання Конституції та законів України, актів Президента України;
організація і забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності
України, митної справи;
спрямування і координація роботи міністерств, інших органів виконавчої
влади;
утворення, реорганізація та ліквідація відповідно до закону міністерств
та інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів,
передбачених на утримання органів виконавчої влади;
призначення на посади та звільнення з посад за поданням Прем’єр-міністра
України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять
до складу Кабінету Міністрів України.
Суб’єкти, повноваження яких визначено в інших нормативно-правових актах.
Міністерство економіки України, Міністерство фінансів України та
Державна податкова адміністрація України у межах своїх повноважень
значною мірою впливають на митну справу. Це досягається за рахунок
сприйняття митної справи як одного з напрямів діяльності держави,
котрий, як і інші складові, залежні ь від функціонування перелічених
вище центральних органів виконавчої влади.
Державна митна служба України (Держмитслужба України) – це центральний
орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує
реалізацію державної політики у сфері митної справи.
Згідно з положенням про Державну митну службу України, основними
завданнями Держмитслужби України є:
забезпечення реалізації державної політики у сфері митної справи;
захист економічних інтересів України;
контроль за додержанням законодавства України про митну справу;
використання засобів митно-тарифного та позатарифного регулювання при
переміщенні через митний кордон України товарів та інших предметів;
удосконалення митного контролю, митного оформлення товарів та інших
предметів, що переміщуються через митний кордон України;
здійснення разом з Національним банком України комплексного контролю за
валютними операціями;
здійснення разом з іншими уповноваженими центральними органами
виконавчої влади заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і
додержання учасниками зовнішньоекономічних зв’язків державних інтересів
на зовнішньому ринку;
боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил;
розвиток міжнародного співробітництва у сфері митної справи (Указ
Президента України «Питання Державної митної служби України» від 24
серпня 2000 р. № 1022/2000).
Регіональна митниця – це спеціально уповноважений орган виконавчої влади
в галузі митної справи, який на території закріпленого за ним регіону
здійснює в межах своєї компетенції митну справу та забезпечує
комплексний контроль за додержанням законодавства України з питань
митної справи, координацію діяльності підпорядкованих йому митниць,
спеціалізованих митних установ і організацій.
На сьогодні в Україні діють такі регіональні митниці:
Центральна (м. Київ);
Західна (м. Львів);
Східна (м. Донецьк);
Південна (м. Одеса);
Кримська (м. Сімферополь);
Регіональна митниця боротьби з митними правопорушеннями. Митниця – це
спеціально уповноважений орган виконавчої
влади в галузі митної справи, який безпосередньо забезпечує дотримання
законодавства України з питань митної справи, справляння податків і
зборів та виконання інших завдань, покладених на митну службу України.
Митний пост – це структурний підрозділ регіональної чи іншої митниці,
митниці, який безпосередньо здійснює митний контроль і митне оформлення
товарів і транспортних засобів, справляння податків і зборів, виконує
інші завдання, передбачені законодавством України з питань митної
справи.
Повноваження регіональних митниць, митниць і митних постів визначено в
наказах Державної митної служби України «Про затвердження примірних
положень» від 25 липня 2003 р. № 500 та «Про затвердження Типового
положення про митний пост» від 6 травня 2003 р. № 289.
Серед спеціалізованих митних установ та організацій необхідно вказати на
експлуатаційні, транспортні, інформаційно-аналітичні, кінологічні
установи, служби боротьби з контрабандою та митної варти, Академію
митної служби України (м. Дніпропетровськ), Київський та Хмельницький
центри підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів.
Загалом митні органи, реалізуючи митну політику України, виконують такі
основні завдання:
виконання та контроль за додержанням законодавства України з питань
митної справи;
захист економічних інтересів України;
забезпечення виконання зобов’язань, передбачених міжнародними договорами
України з питань митної справи, укладених у встановленому законом
порядку;
сприяння захистові інтелектуальної власності учасників
зовнішньоекономічних зв’язків, інших юридичних та фізичних осіб;
застосування відповідно до закону заходів тарифного та не-тарифного
регулювання при переміщенні товарів через митний кордон України;
здійснення митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних
засобів, що переміщуються через митний кордон України, вдосконалення
форм і методів їх здійснення;
контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через
митний кордон України;
здійснення спільно з іншими уповноваженими органами державної влади
заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання
учасниками зовнішньоекономічних зв’язків державних інтересів на
зовнішньому ринку;
9) створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та
пасажиропотоку через митний кордон України;
боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил;
розвиток міжнародного співробітництва у галузі митної справи;
ведення митної статистики;
ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної
діяльності;
здійснення верифікації (встановлення достовірності) сертифікатів
походження товарів з України (ст. 11 Митного кодексу України).
Реалії сьогодення свідчать про те, що Державна митна служба та її
територіальні підрозділи перебувають на стадії реформування. Керуючись
розробленою наприкінці 2006 р. Концепцією модернізації діяльності митної
служби України, визначено передумови необхідності реформування.
Такими передумовами є наявність:
нормативно-правової бази з усіх напрямів діяльності митної служби
України;
ефективного механізму управління діяльністю митної служби;
простих та ефективних митних процедур і технологій контролю на кордоні
та всередині держави;
досконалої митної інфраструктури;
дійових механізмів сприяння зовнішньоекономічній діяльності;
ефективної системи протидії контрабанді та порушенням митних правил;
ефективної системи роботи з персоналом митної служби;
надійної ефективної системи інформаційно-телекомунікаційного
забезпечення всіх напрямів діяльності митної служби;
розвиненої системи наукових досліджень.
Послідовна реалізація Концепції дозволить Державній митній службі
України максимально наблизити діяльність до міжнародних стандартів
шляхом спрощення та уніфікації митних процедур при переміщенні товарів
через митний кордон України, а також сприятиме впровадженню в дію
сучасних світових технологій та методів запобігання порушенням у сфері
зовнішньоекономічної діяльності, які є основною складовою економічної,
соціальної, екологічної й технічної безпеки для держави і світового
співтовариства.
§ 3. Митний контроль, його форми
Митний контроль — це сукупність заходів, що здійснюються митними
органами в межах своєї компетенції з метою забезпечення додержання норм
чинного законодавства з питань митної справи, міжнародних договорів
України, укладених у встановленому законом порядку.
Митному контролю підлягають усі товари і транспортні засоби, що
переміщуються через митний кордон України. Митний контроль передбачає
проведення митними органами мінімуму митних процедур, необхідних для
забезпечення додержання законодавства України з питань митної справи.
Митний контроль товарів, транспортних засобів перевізників у пунктах
пропуску через державний кордон України здійснюється цілодобово
відповідно до типових технологічних схем пропуску через державний кордон
України автомобільних, водних, залізничних і повітряних транспортних
засобів перевізників, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Форми митного контролю:
перевірка документів та відомостей, необхідних для такого контролю;
митний огляд (огляд та переогляд товарів і транспортних засобів,
особистий огляд громадян);
облік товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний
кордон України;
усне опитування громадян та посадових осіб підприємств;
перевірка системи звітності та обліку товарів, що переміщуються через
митний кордон України, а також своєчасності, достовірності, повноти
нарахування та сплати податків і зборів, які відповідно до законів
справляються при переміщенні товарів через митний кордон України;
огляд територій та приміщень складів тимчасового зберігання, митних
ліцензійних складів, спеціальних митних зон, магазинів безмитної
торгівлі та інших місць, де знаходяться або можуть знаходитися товари і
транспортні засоби, що підлягають митному контролю, чи провадиться
діяльність, контроль за якою покладено на митні органи законом (ст. 41
Митного кодексу України).
Документи, необхідні для здійснення митного контролю, подаються митному
органові при:
перетинанні товарами і транспортними засобами митного кордону України;
декларуванні товарів і транспортних засобів;
повідомленні митного органу про намір здійснити переміщення товарів і
транспортних засобів через митний кордон України;
здійсненні митними органами інших контрольних функцій відповідно до
цього чинного законодавства.
Серед інших форм митного контролю важливо наголосити на важливій
правовій та організаційній ролі особистого огляду. Особистий огляд – це
виняткова форма митного контролю, що проводиться за письмовою постановою
керівника митного органу або особи, яка його заміщує, якщо є достатні
підстави вважати, що громадянин, який прямує через митний кордон України
чи перебуває в зоні митного контролю або в транзитній зоні міжнародного
аеропорту, приховує предмети контрабанди чи товари, які є безпосередніми
предметами порушення митних правил або заборонені для ввезення в
Україну, вивезення з України чи транзиту через територію України.
Особистий огляд проводиться в ізольованому приміщенні, що відповідає
встановленим санітарно-гігієнічним вимогам, посадовою особою митного
органу однієї статі з громадянином, який проходить огляд, у присутності
не менш як двох понятих тієї ж статі. Як поняті запрошуються особи, не
заінтересовані у результатах огляду. Обстеження органів тіла
громадянина, який підлягає огляду, має проводитися лише медичним
працівником.
Під час проведення особистого огляду складається протокол за формою, що
встановлюється Державною митною службою України. Протокол підписується
посадовою особою митного органу, що проводила огляд, громадянином, який
проходив огляд, понятими, які були присутні під час огляду, а у разі
обстеження медичним працівником -також цим працівником (ст. 57 Митного
кодексу України).
Особистому огляду не підлягає ручна поклажа та супроводжуваний багаж
таких осіб і членів їхніх сімей, які прямують разом із ними:
Президента України;
Голови Верховної Ради України;
народних депутатів України,
Прем’єр-міністра України,
Першого вще-прем’єр-мішстра України,
Голови та суддів Верховного Суду України,
Голови та суддів Конституційного Суду України,
Міністра закордонних справ України,
Генерального прокурора України
§ 4. Митний режим, його види
Митний режим – це сукупність норм, установлених законами України з
питань митної справи, що залежно від заявленої мети переміщення товарів
і транспортних засобів через митний кордон України визначають порядок
такого переміщення та обсяг митних процедур, які при цьому здійснюються;
Види митного режиму.
Відповідно до мети переміщення товарів через митний кордон України
запроваджуються такі види митного режиму
1. Імпорт – це митний режим, відповідно до якого товари вво-
зяться на митну територію України для вільного обігу без обме-
ження строку їх перебування на цій території та можуть викорис-
товуватися без будь-яких митних обмежень
Умови переміщення товарів у режимі імпорту
подання митному органу документів, що засвідчують підстави та умови
ввезення товарів на митну територію України,
сплата податків і зборів, якими обкладаються товари під час ввезення на
митну територію України відповідно до законів України,
дотримання вимог, передбачених законом, щодо заходів нетарифного
регулювання та інших обмежень
2. Реімпорт – це митний режим, відповідно до якого товари,
що походять з України та вивезені за межі митної території Украї-
ни згідно з митним режимом експорту, не пізніше ніж у встанов-
лений законодавством строк ввозяться на митну територію Украї-
ни для вільного обігу на цій території
Умови переміщення товарів у режимі реімпорту
походять з митної території України,
ввозяться на митну територію України не пізніше ніж через один рж після
їх вивезення (експорту) за межі митної території України,
не використовувалися за межами України з метою одержання прибутку,
4) ввозяться у тому ж стані, в якому вони перебували на момент вивезення
(експорту), крім змін внаслідок природного зношення або втрат за
нормальних умов транспортування та зберігання.
3. Експорт – це митний режим, відповідно до якого товари ви-
возяться за межі митної території України для вільного обігу без
зобов’язання про їх повернення на цю територію та без установ-
лення умов їх використання за межами митної території України.
Умови переміщення товарів у режимі експорту:
подання митному органу документів, що засвідчують підстави та умови
вивезення товарів за межі митної території України;
сплата податків і зборів, установлених на експорт товарів;
дотримання експортером вимог, передбачених законом.
4. Реекспорт – це митний режим, відповідно до якого товари,
що походять з інших країн, не пізніше ніж у встановлений законо-
давством строк від моменту їх ввезення на митну територію
України вивозяться з цієї території в режимі експорту.
Умови переміщення товарів у режимі реекспорту:
митному органу подано дозвіл уповноваженого Кабінетом Міністрів України
органу чи органу, визначеного міжнародним договором України, укладеним в
установленому законом порядку, на реекспорт товарів;
товари, що реекспортуються, перебувають у тому ж стані, в якому вони
перебували на момент ввезення на митну територію України, крім змін
внаслідок природного зношення або втрат за нормальних умов
транспортування та зберігання;
товари, що реекспортуються, не використовувалися на території України з
метою одержання прибутку;
товари, що реекспортуються, вивозяться не пізніше ніж через один рік від
дня їх ввезення на митну територію України.
5. Транзит – це митний режим, відповідно до якого товари і
транспортні засоби переміщуються під митним контролем між
двома митними органами або в межах зони діяльності одного мит-
ного органу без будь-якого використання таких товарів і транс-
портних засобів на митній території України.
Умови переміщення товарів у режимі транзиту. Товари, що переміщуються
транзитом, повинні:
перебувати у незмінному стані, крім змін внаслідок природного зношення
або втрат за нормальних умов транспортування та зберігання;
не використовуватися на території України ні з якою іншою метою, крім
транзиту;
у випадках, визначених законодавством України, переміщуватися за
наявності дозволу на транзит через територію України, який видасться
відповідними уповноваженими органами,
у випадках, визначених Кабінетом Міністрів України, переміщуватися
встановленими маршрутами та шляхами,
бути доставленими до митного органу призначення у строк, що визначається
відповідно до чинних в Україні нормативів на перевезення вантажів,
виходячи з виду транспорту, маршруту, відстані до кінцевого пункту та
інших умов перевезення
6. Тимчасове ввезення (вивезення) це митний режим, відпо-
відно до якого товари можуть увозитися на митну територію
України чи вивозитися за межі митної території України з обов’яз-
ковим подальшим поверненням цих товарів без будь-яких змін,
крім природного зношення чи втрат за нормальних умов транспор-
тування
Умови переміщення товарів у режимі тимчасового ввезення (вивезення)
подання митному органу документів на такі товари з обґрунтуванням
підстав їх тимчасового ввезення на митну територію України (вивезення за
межі митної території України),
надання митному органу, що здійснює митне оформлення товарів, які
тимчасово ввозяться (вивозяться), зобов’язання про їх зворотне вивезення
(ввезення) у строки, що обумовлені метою тимчасового ввезення
(вивезення), але не перевищують строків, установлених законодавством,
подання митному органу, що здійснює митне оформлення товарів, які
тимчасово ввозяться (вивозяться), дозволу відповідного компетентного
органу на тимчасове ввезення (вивезення) товарів, якщо отримання такого
дозволу передбачено законом
7. Митний склад – це митний режим, відповідно до якого вве-
зені з за меж митної території України товари зберігаються під
митним контролем без справляння податків і зборів та без застосу-
вання до них заходів нетарифного регулювання та інших обме-
жень у період зберігання, а товари, що вивозяться за межі митної
території України, зберігаються під митним контролем після мит-
ного оформлення митними органами до фактичного їх вивезення
за межі митної території України Строк зберігання товарів, ввезе-
них із за меж митної території України, в режимі митного складу
не може перевищуваїи трьох років від дати поміщення цих товарів
у зазначений режим
8. Спеціальна митна зона – це частина території України, на
якій запроваджено митний режим спеціальної митної зони. Спеці-
альні митні зони створюються відповідно до законодавства Украї-
ни про спеціальні (вільні) економічні зони.
Вимоги до спеціальних митних зон.
Митний орган, у зоні діяльності якого перебуває спеціальна митна зона, з
метою належної організації митного контролю може вимагати від органів
управління цієї зони вжиття таких заходів:
спорудження огорожі по периметру зони;
встановлення обмежень щодо порядку доступу в зону у певні години роботи;
застосування інших заходів, що не перешкоджають нормальному
функціонуванню зони відповідно до закону про таку зону.
Забороняється будь-яке будівництво в межах спеціальних митних зон без
попереднього погодження з митним органом, у зоні діяльності якого
перебуває спеціальна митна зона.
9. Магазин безмитної торгівлі — це митний режим, відповідно
до якого товари, а також супутні товарам роботи, не призначені
для споживання на митній території України, перебувають і реалі-
зуються під митним контролем у пунктах пропуску на митному
кордоні України, відкритих для міжнародного сполучення, інших
зонах митного контролю, визначених митними органами України,
без справляння мита, податків, установлених на експорт та імпорт
таких товарів, та без застосування заходів нетарифного регулю-
вання.
Вимоги до власників магазинів безмитної торгівлі. Власником магазину
безмитної торгівлі може бути лише під-приємство-резидент.
Власник магазину безмитної торгівлі зобов’язаний:
своєчасно декларувати митному органу товари, що надходять до магазину чи
вибувають із магазину, та подавати всі документи, необхідні для
здійснення митного контролю та митного оформлення;
виключити можливість надходження до магазину та вилучення з магазину
товарів поза митним контролем;
дотримуватися положень цього Кодексу та інших законодавчих актів України
щодо умов діяльності магазинів безмитної торгівлі;
вести облік товарів, що надходять до магазину безмитної торгівлі та
реалізуються ним, і подавати митним органам, у зоні діяльності яких
перебуває магазин безмитної торгівлі, звіт про рух товарів у магазині
10. Переробка на митній території України – це митний ре-
жим, відповідно до якого ввезені на митну територію України товари,
що походять з інших країн, піддаються в установленому законодав-
ством порядку переробці без застосування до них заходів нетарифно-
го регулювання, за умови вивезення за межі митної території України
продуктів переробки відповідно до митного режиму експорту
Строк переробки товарів на митній території України встановлюється
митним органом під час надання дозволу шдприємству-резиденту виходячи з
тривалості процесу переробки товарів і розпорядження продукцією їх
переробки, але не може перевищувати 90 днів
11. Переробка за межами митної території України – це
митний режим, відповідно до якого товари, що перебувають у вільному
обігу на митній території України, вивозяться без застосування заходів
тарифного та нетарифного регулювання з метою їх переробки за межами
митної території України та подальшого повернення в Україну
Строк переробки товарів за межами митної території України
встановлюється митним органом під час видачі дозволу
шдприєм-ству-резиденту виходячи з тривалості процесу переробки товарів,
але не може перевищувати 90 днів
72. Знищення або руйнування – це митний режим, відповідно до якого
товари, ввезені на митну територію України, знищуються під митним
контролем чи приводяться у стан, який унеможливлює їх використання, без
справляння податків, установлених на імпорт, а також без застосування
заходів нетарифного регулювання до товарів, що знищуються або руйнуються
Знищення або руйнування товарів допускається з письмового дозволу
митного органу, який надається за умови наявності дозволів інших органів
державної влади, що здійснюють відповідно до їхньої компетенції контроль
під час переміщення товарів через митний кордон України Такий дозвіл
митним органом не видається, якщо знищення товарів може завдати істотної
шкоди навколишньому природному середовищу, а також в інших випадках, що
визначаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої
влади в галузі митної справи спільно з іншими органами державної влади,
що здійснюють контроль під час переміщення товарів через митний кордон
України
13. Відмова на користь держави – це митний режим, відповідно до якого
власник відмовляється від товарів, що перебувають під митним контролем,
без будь-яких умов на свою користь. У режимі відмови на користь держави
на товари не нараховуються і не справляються податки і збори, а також не
застосовуються заходи нетарифного регулювання.
§ 5. Відповідальність за порушення митних правил
Порушення митних правил — це адміністративне правопорушення, яке являє
собою протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи
бездіяльність, що посягають на встановлений законодавством України
порядок переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон
України і за які Митним кодексом України передбачено адміністративну
відповідальність.
Суб ‘єктами відповідальності за порушення митних правил можуть бути:
а) громадяни, які на момент учинення такого правопорушення
досягли 16-річного віку;
б) посадові особи підприємств.
Види стягнень за порушення митних правил:
За порушення митних правил можуть бути накладені такі стягнення:
попередження;
штраф;
конфіскація товарів – безпосередніх предметів порушення митних правил,
товарів із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що
використовувалися для приховування безпосередніх предметів порушення
митних правил від митного контролю, транспортних засобів, що
використовувалися для переміщення безпосередніх предметів порушення
митних правил через митний кордон України.
Попередження або штраф можуть застосовуватися тільки як основний вид
стягнення за вчинене правопорушення, тоді як конфіскація товарів може
застосовуватися як основний і як додатковий вид стягнення.
Попередження як стягнення за порушення митних правил -офіційне
попередження правопорушника стосовно неприпустимості таких діянь у
майбутньому. Рішення про попередження виноситься керівником митного
органу або його заступником у формі постанови про накладення
адміністративного стягнення.
Штраф – це ірошове стягнення, що накладається на осіб за порушення
митних правил
Конфіскація як стягнення за порушення митних правил – це примусове
вилучення товарів, транспортних засобів, що використовувалися для
переміщення безпосередніх предметів порушення митних правил і безоплатне
передання їх у власність держави
Конфіскація застосовується незалежно від тою, чи є ці товари,
транспортні засоби власністю особи, яка вчинила правопорушення
Конфіскація може бути застосована тільки за рішенням суду
Види порушень митних правил
Порушення митних правил мають вельми різноманітний характер Виходячи з
цього певними особливостями характеризується і відповідальність за
порушення митних правил Коли йдеться про контрабанду, то відповідно до
ст 201 Кримінального кодексу України, якщо контрабандне переміщення
товарів вчинене у великих розмірах, вартість (вартість товарів у тисячу
та більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян), а
також незаконне переміщення історичних і культурних цінностей, отруйних,
сильнодіючих, радіоактивних або вибухових речовин, зброї та боєприпасів
(окрім гладкодульної мисливської зброї та бойових припасів до неї), а
так само контрабанда стратегічно важливих сировинних товарів, щодо яких
законодавством установлено відповідні правила вивезення за межі
України,- тоді йдеться про кримінальну відповідальність правопорушника
Загалом, без усякого сумніву, необхідно констатувати важливість боротьби
з боку компетентних державних органів із проявами контрабанди
В обгрунтуванні необхідності проведення державної програми «Контрабанді
– СТОП» зазначається, що мають місце факти незаконного звільнення
товарів від митного оформлення, їх ввезення на митну територію України
під виглядом транзиту, переміщення товарів через митний кордон поза
пунктами пропуску, недеклару-вання та приховання предметів від митного
контролю у спосіб подання митному органу документів, що містять
неправдиві відомості стосовно вартості товару, кількості вантажу, країни
його походження, відправника товару тощо При цьому активно
використовуються фікіивні фірми або такі, що перебувають на обліку як
учасники зовнішньоекономічної діяльності, але без укладення відповідних
контрактів Найбільшою є питома вага контрабандної продукції на ринку
автомобілів, аудю-, відеотехніки, комп’ютерної та побутової техніки,
виробів легкої промисловості, продуктів харчування (насамперед цукру та
м’ясної продукції), тютюну, алкогольних напоїв, нафтопродуктів,
ювелірних виробів
Своєю чергою, гл 57 Митного кодексу України містить перелік порушень, за
вчинення яких настає адміністративна відповідальність Серед них
порушення режиму зони митного контролю,
неподання митному органу документів, необхідних для здійснення митного
контролю,
незупинення транспортного засобу,
неправомірні операції з товарами, транспортними засобами, що перебувають
під митним контролем, зміна їх стану, користування та розпорядження
ними,
недекларування товарів, транспортних засобів,
пересилання через митний кордон України у міжнародних поштових та
експрес-відправленнях товарів, заборонених до такого пересилання,
перешкоджання посадовій особі митного органу в доступі до товарів,
транспортних засобів і документів,
порушення встановленого порядку знищення (руйнування) товарів,
порушення зобов’язання про зворотне вивезення чи зворотне ввезення
товарів,
дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України з
приховуванням від митного контролю,
використання товарів, стосовно яких надано пільги щодо сплати податків і
зборів, в інших цілях
Посадові особи, уповноважені складати протоколи про порушення митних
правил:
посадові особи, які згідно зі штатним розписом митного органу
уповноважені здійснювати митний контроль, митне оформлення і пропуск
через митний кордон України товарів і транспортних засобів і які
безпосередньо виявили порушення митних правил,
посадові особи служби боротьби з контрабандою та митної варти
регіональних митниць і митниць, які згідно з посадовими обов’язками
мають таке право,
інші посадові особи, уповноважені Головою Державної митної служби
України або керівником регіональної митниці
Приводи і підстави для порушення справи про порушення митних правил
безпосереднє виявлення посадовими особами митного органу порушення
митних правил;
повідомлення про вчинення особою порушення митних правил, отримані від
інших органів (зокрема митних);
3) повідомлення про вчинення порушення митних правил,
отримані від митних і правоохоронних органів інших держав, а
також від міжнародних організацій.
Провадження у справі про порушення митних правил здійснюють посадові
особи служби боротьби з контрабандою та митної варти. Про кожний випадок
виявлення порушення митних правил уповноважена посадова особа митного
органу, яка виявила таке порушення, складає протокол.
Іноді у практиці проваджень у справах про порушення митних правил
виникає необхідність затримати особу правопорушника. У таких випадках,
із позицій закону йдеться про адміністративне затримання.
Адміністративне затримання – це затримання на строк до трьох годин
особи, яка вчинила порушення митних правил, що здійснюється з метою
припинення порушення митних правил, установлення особи, яка вчинила
порушення митних правил, а також для складення протоколу про порушення
митних правил, якщо його неможливо скласти на місці вчинення
правопорушення.
Процесуальні дії у справах про порушення митних правил:
складання протоколу про порушення митних правил;
витребування документів, необхідних для провадження у справі про
порушення митних правил;
вилучення товарів, транспортних засобів і документів;
митне обстеження;
пред’явлення товарів, транспортних засобів і документів для впізнання;
призначення експертизи;
взяття проб і зразків для проведення дослідження (аналізу, експертизи).
Види постанов у справі про порушення митних правил:
про проведення додаткової перевірки;
про накладення адміністративного стягнення;
про закриття провадження у справі;
про порушення кримінальної справи про контрабанду (Митний кодекс
України).
Контрольні питання та завдання
Дайте визначення термінів «митна справа», «митна політика» На основі
яких принципів здійснюється митне регулювання?
Назвіть і охарактеризуйте обставини, що свідчать про необхідність
адміністративно-правового (державного) регулювання у митній сфері
Відобразіть класифікацію суб’єктів адміністративно-правового регулювання
митної справи в Україні
Які повноваження Верховної Ради України, Президента України та Кабінету
Міністрів України мають стосунок до регулювання митної справи у державі?
Проаналізуйте митні органи як суб єкти адміністративно-правового
регулювання митної справи в Україні
Назвіть передумови необхідності реформування митної служби згідно з
Концепцією модернізації діяльності митної служби України
Що таке митний контроль? Які форми митного контролю вам відомі?
Охарактеризуйте особистий огляд як виняткову форму митного контролю
Що таке митний режим? Які види митного режиму вам відомі?
Охарактеризуйте такі види митного режиму, як імпорт, експорт, реімпорт і
реекспорт
Охарактеризуйте такі види митного режиму як транзит, тимчасове ввезення
(вивезення), митний склад і спеціальна митна зона
Охарактеризуйте таю види митного режиму, як магазин безмитної торгівлі,
переробка на митній території України, переробка за межами митної
території України знищення або руйнування та відмова на користь держави
Дайте визначення порушення митних правил, укажіть види стягнень за
вказані порушення та наведіть приклади порушень
Охарактеризуйте провадження у справах про порушення митних правил
Теми рефератів
Основні засади боротьби з конірабандою та іншими порушеннями митних
правил
Особистий огляд як виняткова форма митного контролю
3. Конфіскація товарів як стягнення за порушення митних правил
Рекомендована література
Основна
Адміністративне право України Академічний курс Підручник У 2т- Т 2
Особлива частина / Ред колепя В Б Авер’янов (готова) та ш – К Юридична
думка, 2005 – С 62-83
Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кі-валова-Одеса
Юридична література, 2003 – С 377 416
Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Га-ращук, О В
Дьяченко та ін , За ред Ю П Битяка- К Юршком Інтер, 2005 С 398-408
Гіадун З С Адміністративне право України Навч посібник – Тернопіль
Карт-бланш, 2004 – С 320-331
Науменко В П Застосування митних режимів в Україні теорія, практика,
рекомендації Практичний посібник – К Знання, 2005 – 430 с
Додаткова
Бііиіі В, Станіславська С Зовнішньоекономічна діяльність і митний
контроль // Юридичний журнал – 2003 – № і – С 43-51
Бочибок Є Поняття та застосування митного режиму тимчасового ввезення
(вивезення) // Прокуратура Людина Держава – 2004- №10-С 103-110
Дьочін Ю Поняття та місце митного контролю в системі функцій Української
держави // Право України – 2003 – № 8 – С 40-44
Константин О Щодо проблеми місця митного права в системі права України,
його предмета та метода правового регулювання // Право України – 2007 –
№ 1 – С 59-62
Корнєва Т Митне право як самостійна спеціальна галузь права //
Підприємництво, господарство і право – 2005 – № 9 – С 3-5
Новиков А Б Актуальные вопросы административного процесса в таможенном
деле Российской Федерации // Известия Вузов Правоведение – 2005 – № 1 –
С 169-177
Паровой В Контрабанді – рішучу відсіч // Вісник прокуратури -2006-№ 10-С
39-45
ПриймаченкоД В Інституцюнальний механізм формування та реалізації митної
політики // Підприємництво, господарство і право-2005 – № 11 – С 17-20
Русское В Порушення митних правил // Юридичний журнал-2003 -№ 1-С 56-64
Степанюк С Управлінські послуги в галузі митної справи // Юридичний
журнал – 2003 – № 1 – С 52-55
Шульга Н Г Перспективи розвитку митного законодавства // Українське
адміністративне право сучасний стан і перспективи реформування Матеріали
IV Національної науково-теоретичної конференції // Актуальні проблеми
сучасної науки в дослідженнях мо’іодих учених -Сімферополь, 2005 –
Спеціальний випуск у2ч-Ч 2-С 210-212
ТЕМА № 12 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ
КОМУНІКАЦІЙ
§ 1 Комунікації та їхні складові частини як об’єкти адміністративно
правового регулювання
§ 2 Адміністративно-правове регулювання у сфері транспорту і шля хового
господарства
§ 3 Адміністративно-правове регулювання у сфері зв’язку
§ 4 Державний контроль та нагляд у сфері комунікацій
§ 1. Комунікації та їхні складові частини як об’єкти
адміністративно-правового регулювання
Зазначена тема в навчальній літературі нерідко відображається в
контексті адмтістративно-правового забезпечення транспорту і зв’язку
Керуючись тією обставиною, що вказані напрями – транспорт і зв’язок
мають багато спільного з позицій суті та питань державного регулювання,
доцільно їх об’єднати шд назвою «комунікації» та в подальшому
орієнтуватися на висвітлення транспорту і зв’язку (поряд із шляховим
господарством) саме в такому вигляді
Комунікації – це сукупність усіх видів сполучення, які самостійно не
створюючи матеріальних цінностей, забезпечують процес переміщення людей,
вантажів а також спілкування людей. Варіант адміністративно-правової
класифікації комунікацій представлено на рис 12 1
Характерні особливості комунікацій як об’єктів
адмініст-ративно-правового регулювання:
самостійно не створюють матеріальних цінностей У реальності транспорт,
шляхове господарство і зв’язок призначені для реалізації потреб людей на
пересування і спілкування та, відповідно, об’єктивно не створюють
матеріальних цінностей,
високий ступінь централізації державного управління Говорячи про вказану
особливість, слід вказати, що вона перш за все має стосунок до
транспорту і шляхового господарства Розглянувши користування
залізничними коліями, диспетчерські авіаційні служби, трубопровідний
транспорт, ми повинні говорити фактично про державні монополії, тобто
системи, у яких роль держави неможливо перебільшити Виходячи з цього
масштаби приватизації у цій
сфері порівняно незначні. Водночас, розглядаючи зв’язок, необхідно
вказати, що компанія «Укртелеком», яка раніше була фактичним державним
монополістом у галузі надання послуг зв’язку, на сьогодні втратила це
положення. Недержавні оператори стільникового мобільного зв’язку успішно
конкурують із зазначеною компанією, проте й вони реально
характеризуються високим ступенем централізації управління (вже
недержавного);
– нерідко є джерелом підвищеної небезпеки. Статистичні дані невмолимо
свідчать про значну кількість автомобільних аварій, авіаційних
катастроф, які стають причиною загибелі людей. Саме тому, з позицій
адміністративно-правового регулювання у сфері комунікацій, необхідно
враховувати фактор потенційної небезпеки експлуатації транспортних
засобів. Цим продиктовані особливі умови до дисципліни, стану здоров’я
працівників транспорту, від яких фактично залежать життя і здоров’я
громадян. Варто також наголосити, що частини території підприємств,
вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеродромів і шляхів, де
здійснюється рух транспортних засобів, проводяться маневрові та
вантажно-розвантажувальні роботи, є зонами підвищеної небезпеки.
Перебування громадян у цих зонах забороняється. На досягнення мети
мінімізації факторів ризику виникнення небезпечних ситуацій спрямовано
особливу систему контролю, що функціонує на транспорті. Значна частина
повноважень Міністерства транспорту та зв’язку, інших компетентних
органів спрямована на убезпечення польотів, руху автомобільного,
залізничного та інших видів транспорту;
є комплексною галуззю народного господарства. Про зазначену особливість
свідчить той факт, що, наприклад, залізничний транспорт, як один із
варіантів комунікацій, містить у собі виробництво, ремонт і
обслуговування рухомого складу, промислові, будівельні, торговельні та
постачальницькі підприємства, обслуговування залізничних колій, медичне
обслуговування залізничників у відомчих лікувальних установах, навчальні
заклади, дошкільні установи тощо;
містять в собі природні монополії. Як уже зазначалося, серед комунікацій
мають місце природні монополії, себто такі варіанти організації та
функціонування, за яких держава зацікавлена в такому стані товарного
ринку, коли задоволення попиту на цьому ринку є ефективнішим за умови
відсутності конкуренції. Саме з цих позицій здійснюється державне
регулювання у сфері залізничного транспорту, користування авіаційними
диспетчерськими службами (авіаційних перевізників може бути багато, як
державних, так і приватних, але диспетчерські служби монопольно лише
державні), нафтовими та газопроводами;
значна соціальна роль. Іноді саме за допомоги зв’язку (маючи можливість
зателефонувати рідним, близьким чи знайомим) особа може (виходячи з
віку, стану здоров’я) спілкуватись із зовнішнім світом. Водночас
мешканці віддалених селищ тільки в такий спосіб можуть звернутися за
послугами лікарів швидкої медичної допомоги. Користуючись транспортом,
громадянин має змогу мандрувати, обирати нове місце проживання,
відвідувати видатні історичні місця. Все це свідчить про ту значну
соціальну роль, яку відіграють комунікації, та, відповідно, належне
державне регулювання ними, у житті суспільства.
Серед законів України, положення яких присвячено державному регулюванню
у сфері комунікацій, необхідно зазначити:
«Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. № 232/94-ВР;
«Про трубопровідний транспорт» від 15 травня 1996 р. № 192/96-ВР;
«Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р. № 273/96-ВР;
«Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 р. № 2344-ІІІ;
«Про поштовий зв’язок» від 4 жовтня 2001 р. № 2759-Ш;
«Про Комплексну програму утвердження України як транзитної держави у
2002-2010 роках» від 7 лютого 2002 р. № 3022-ІІІ;
«Про телекомунікації» від 18 листопада 2003 р. № 1280-ІУ;
«Про міський електричний транспорт» від 29 червня 2004 р. № 1914-1V.
§ 2. Адміністративно-правове регулювання у сфері транспорту і шляхового
господарства
Транспорт – це комплексна галузь народного господарства, покликана
забезпечити економічні, організаційні та соціальні зв’язки економічної
сфери і задовольнити потреби суспільного виробництва та населення в
перевезеннях. Вказане визначення значною мірою відповідає суті та
призначенню транспорту як однієї зі складових комунікацій.
Сфера транспорту не може функціонувати сама по собі. Керуючись суттєвою
присутністю держави в транспортній галузі, слід зазначити, що завданнями
державного управління в галузі транспорту є:
своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення і суспільного
виробництва в перевезеннях і потреб оборони України;
захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування;
безпечне функціонування транспорту;
додержання необхідних темпів і пропорцій розвитку національної
транспортної системи;
захист економічних інтересів України і законних інтересів підприємств і
організацій транспорту та споживачів транспортних послуг;
створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств
транспорту;
обмеження монополізму і розвиток конкуренції;
координація роботи різних видів транспорту;
ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту;
охорона навколишнього природного середовища від шкідливого впливу
транспорту (Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. №
232/94-ВР).
Центральним органом виконавчої влади у сфері державного регулювання
транспортом є Міністерство транспорту та зв’язку України
(Мінтрансзв’язку України).
Основними завданнями Мінтрансзв’язку України у сфері транспорту є:
участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі
транспорту, у сфері використання та обслуговування повітряного простору
України, убезпечення руху, навігаційно-гідрографічне забезпечення
судноплавства, торговельного мореплавства;
організація взаємодії та координації роботи автомобільного, авіаційного,
залізничного, морського, річкового транспорту;
забезпечення проведення державної політики з питань розвитку всіх видів
автомобільних доріг на території України;
участь у межах своєї компетенції у формуванні та реалізації державної
тарифної політики і політики державних закупівель у галузі транспорту, у
сфері використання та обслуговування повітряного простору України,
навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного
мореплавства;
здійснення заходів щодо забезпечення інтеграції національної
транспортної системи України до європейської та світової транспортної
систем, а також сфери надання послуг поштового зв’язку, телекомунікацій
та інформатизації- до європейського і світового інформаційного простору;
здійснення державного управління та регулювання у сфері торговельного
мореплавства;
організація і контроль відповідно до законодавства за діяльністю
морських і річкових портів;
виконання відповідно до законодавства дозвільно-реєстраційних функцій у
сфері убезпечення руху, торговельного мореплавства і судноплавства на
внутрішніх водних шляхах;
забезпечення в межах своєї компетенції захисту авіації від актів
незаконного втручання в її діяльність (Постанова Кабінету Міністрів
України «Про затвердження Положення про Міністерство транспорту та зв
язку України» від 6 червня 2006р. № 789).
1. Адміністративно-правове регулювання залізничного транспорту
Залізничний транспорт – це виробничо-технолопчнии комплекс організацій і
підприємств залізничного транспорту загального користування, призначений
для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення країни в
перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях та надання інших
транспортних послуг усім споживачам без обмежень за ознаками форми
власності та видів діяльності
Залізничний транспорт є однією з важливих базових галузей економіки
України, забезпечує іі внутрішні та зовнішні транспортно-економічні
зв’язки і потреби населення у перевезеннях Діяльність залізничного
транспорту як частини єдиної транспортної системи країни сприяє
нормальному функціонуванню всіх галузей суспільного виробництва,
соціальному і економічному розвитку та зміцненню обороноздатності
держави, міжнародній співпраці України
Україна посідає п’яте місце у Європі за довжиною залізниць -22,1 тис
кілометрів Серед країн СНД наша держава має найвищий показник густоти
залізничних колій, близько 50% всіх українських вантажів перевозиться
саме залізницями Водночас, за деякими даними, аналіз стану рухомого
парку показує, що до 2010 р сірок служби виробить значна кількість
складових понад 80% маневрових паравозів, майже 60% пасажирських
вагонів, середній вік яких зараз майже 25 років, більш як 80%
магістральних тепловозів, середній вік яких зараз перевищує 20 років1
Зазначені факти свідчать про необхідність вжити з боку держави певних
дій з метою покращення ситуації Залізниці у взаємодії з іншими видами
транспорту повинні своєчасно і якісно здійснювати перевезення пасажирів
і вантажів, убезпечувати рух, розвивати сферу транспортного
обслуговування народного господарства та насе лення
Рівні державного регулювання залізничного транспорту України:
Міністерство транспорту та зв’язку України
Державна адміністрація залізничного транспорту України
Див Фис О Залізничний ренесанс7//Дзеркало тижня 2005 Я> 20
(Укрзалізниця) є урядовим органом державного управління залізничним
транспортом загального користування, який діє у складі Мінтрансзв’язку
України та йому підпорядковується.
Залізниці.
Залізничні станції.
Управління залізницями та іншими підприємствами залізничного транспорту,
що належать до загальнодержавної власності, здійснюється органом
управління залізничним транспортом -Державною адміністрацією
залізничного транспорту України (Укрзалізниця), яка підпорядкована
Міністерству транспорту та зв’язку України.
Управління процесом перевезень у внутрішньому і міжнародному
сполученнях, а також регулювання виробничо-господарської діяльності у
сфері організації та забезпечення цього процесу залізницями,
підприємствами, установами та організаціями проводяться централізовано і
належать лише до компетенції Укрзалізниці, яка здійснює функції
господарюючого суб’єкта.
Основними завданнями Укрзалізниці є:
організація злагодженої роботи залізниць і підприємств із метою
задоволення потреб суспільного виробництва і населення в перевезеннях;
забезпечення ефективної експлуатації залізничного рухомого складу, його
ремонту та оновлення;
розроблення концепцій розвитку залізничного транспорту;
вжиття заходів для убезпечення функціонування залізничного транспорту,
його інфраструктури та надійності його роботи (постанова Кабінету
Міністрів України «Про затвердження Поло-ження про Державну
адміністрацію залізничного транспорту України» від 29лютого 1996р. №
262).
Залізниця – це статутне територіально-галузеве об’єднання, до складу
якого входять підприємства, установи та організації залізничного
транспорту і яке, за централізованого управління, здійснює перевезення
пасажирів і вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі. На
сьогодні в Україні вирізнено 6 залізниць:
Львівська;
Донецька;
Одеська;
Південна;
Південно-Західна;
Придніпровська.
2. Адміністративно-правове регулювання автомобільного транспорту
Автомобільний транспорт – це виробничо-технологічний комплекс
організацій і підприємств автомобільного транспорту загального
користування, покликаний задовольняти потреби населення та суспільного
виробництва в автомобільних перевезеннях.
Рівні державного регулювання автомобільного транспорту України:
Міністерство транспорту та зв’язку України.
Державний департамент автомобільного транспорту України (Укравтотранс) є
урядовим органом державного управління у галузі автомобільного
транспорту, який діє у складі Мінтрансзв’язку України та йому
підпорядковується.
Автотранспортні управління в Автономній Республіці Крим та областях –
територіальні органи Мінтрансзв’язку України, що підпорядковані
Державному департаменту автомобільного транспорту.
Автовокзали – комплекси будівель, споруд, стоянок і під’їздів для
прийняття, відправлення, управління рухом автобусів та одночасного
обслуговування 150 та більше пасажирів.
Автостанції – це споруда або комплекс будівель, споруд, стоянок і
під’їздів для прийняття, відправлення, управління рухом автобусів та
одночасного обслуговування до 150 пасажирів.
Основними завданнями Укравтотрансу є:
участь у межах його компетенції в реалізації державної політики у сфері
перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом;
здійснення в установленому порядку управління в галузі автомобільного
транспорту, зокрема в межах, визначених Мінтран-сом, управління майном
підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління
Мінтрансу;
виконання відповідно до законодавства контрольно-наглядових функцій у
галузі автомобільного транспорту;
організація додержання вимог законодавства щодо убезпечення дорожнього
руху;
здійснення відповідно до законодавства регулятивних і
дозвільно-реєстраційних функцій (постанова Кабінету Міністрів України
«Про утворення Дероісавного департаменту автомобільного транспорту» від
ЗО березня 2000 р. № 586).
У цілому ж слід зазначити, що основними функціями державного регулювання
діяльності автомобільного транспорту є:
формування ринку послуг;
контроль за виконанням законодавства про автомобільний транспорт;
нормативно-правове регулювання з питань автомобільного транспорту;
-ліцензування діяльності перевізників;
стандартизація і сертифікація;
– організація та контроль автомобільних перевезень; -тарифна,
інноваційна та інвестиційна політика;
державне замовлення на соціально значущі послуги автомобільного
транспорту загального користування;
захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту (Закон України
«Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 р. № 2344-111).
3. Адміністративно-правове регулювання авіаційного транспорту
Авіаційний транспорт – це виробничо-технологічний комплекс організацій і
підприємств авіаційного транспорту загального користування, покликаний
задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в авіаційних
перевезеннях.
Рівні державного регулювання авіаційного транспорту Україна:
Міністерство транспорту та зв’язку України.
Державна авіаційна адміністрація (Державіаадміністрація) є урядовим
органом державного управління, що діє у складі Мін-трансзв’язку та йому
підпорядковується.
Аеропорти та аеродроми. На сьогодні в Україні діють 43 аеропорти та
аеродроми цивільної авіації.
Повітряні судна літальні апарати, що тримаються в атмосфері за рахунок
взаємодії з повітрям, відмінної від взаємодії з повітрям, відбитим від
земної поверхні, і здатні маневрувати у тривимірному просторі.
Основними завданнями Дероісавіаадміністрації є: – здійснення державного
контролю та нагляду за безпекою цивільної авіації;
організація розроблення нормативно-правової бази для регулювання
діяльності у галузі цивільної авіації;
сертифікація та реєстрація об’єктів і суб’єктів цивільної авіації та
ліцензування їх діяльності;
проведення розслідування інцидентів з цивільними повітряними суднами, що
сталися на території України, та в установлен-ному порядку розслідування
інцидентів з цивільними повітряними суднами України, що сталися на
території інших держав;
регулювання використання повітряного простору та організація повітряного
руху;
організація авіаційних перевезень;
реалізація основних напрямів економічної, тарифної, фінансової,
кадрової, науково-технічної, страхової, інвестиційної, соціальної
політики та здійснення заходів щодо забезпечення екологічної безпеки у
галузі цивільної авіації;
сприяння провадженню зовнішньоекономічної та міжнародно-правової
діяльності цивільної авіації (постанова Кабінету Міністрів України «Про
утворення Державної авіаційної адміністрації» від 2 листопада 2006р. №
1526).
4. Адміністративно-правове регулювання морського і річкового транспорту
Морський і річковий транспорт – це виробничо-технологічний комплекс
організацій і підприємств морського і річкового транспорту загального
користування, покликаний задовольняти потреби населення та суспільного
виробництва в морських і річкових перевезеннях.
Рівні державного регулювання управління морського та річкового
транспорту України:
Міністерство транспорту та зв’язку України.
Державний департамент морського і річкового транспорту (Укрморрічфлот) є
урядовим органом державного управління в галузі морського і річкового
транспорту, який діє у складі Мін-трансзв’язку та підпорядковується
йому.
Морські та річкові порти. Морський порт – державне транспортне
підприємство, призначене для обслуговування суден, пасажирів і вантажів
на відведених порту території та акваторії, а також перевезення вантажів
і пасажирів на суднах, що належать порту.
4. Морські та річкові судна.
Статистичні дані свідчать, що морський і річковий транспорт є суттєвою
складовою єдиної транспортної системи України. Водночас мають місце і
певні проблеми. Так, якщо на 1 січня 1991 р., за даними Укрморрічфлоту,
у складі державних судноплавних компаній (а інших тоді й не було)
налічувалося 375 тільки морських суден загальною вантажністю (дедвейтом)
5,3 млн тонн, то до кінця 2004 р. сумарний дедвейт морських, річкових
суден і суден «ріка-море», зареєстрованих в Україні, становив лише 1,2
млн тонн1.
Основними завданнями Укрморрічфлоту є:
участь у межах компетенції в реалізації державної політики в галузі
морського і річкового транспорту;
забезпечення розвитку морського і річкового транспорту з метою
задоволення потреб населення і суспільного виробництва у морських і
річкових перевезеннях;
здійснення державного контролю за додержанням суб’єктами господарювання,
що виконують перевезення пасажирів і вантажів морським і річковим
транспортом, вимог нормативно-правових актів, стандартів і правил, які
регулюють перевезення пасажирів і вантажів морським і річковим
транспортом;
додержання вимог законодавства щодо забезпечення безпеки судноплавства
(постанова Кабінету Міністрів України «Про утворення Державного
департаменту морського і річкового транспорту» від ЗО березня 2000р. №
584).
Доречно навести аналіз бачення морських портів лише як державних
транспортних підприємств. Річ у тім, що 2004 р. Конституційний Суд
України розглянув конституційне подання 49 народних депутатів України
щодо відповідності Конституції України положення стосовно визначення
морського порту державним підприємством. У поданні стверджується, що
визначення морського порту тільки державним підприємством порушує
свободу підприємницької діяльності та свободу вибору споживачів, зачіпає
інтереси суб’єктів господарювання недержавної форми власності, спричиняє
неправомірне обмеження конкуренції у сфері торговельного мореплавства.
Рішенням Конституційного Суду України було: визнати таким, що відповідає
Конституції, положення ч. 1 ст. 73 Кодексу торговельного мореплавства
України про визначення морського порту
І.іьнгщький К. Як вижити торговельному флоту під українським прапором //
Дзеркало тижня.- 2005 – № 24- С. 9.
державним підприємством. Серед аргументів, якими оперував суд,
постановляючи таке рішення, доцільно вказати такі:
а) поєднання державного регулювання діяльності морського
порту як суб’єкта природних монополій з визнанням на території
порту можливості господарювання підприємств та організацій всіх
форм власності забезпечує баланс інтересів суспільства, всіх
суб’єктів господарської діяльності та споживачів послуг у сфері
торговельного мореплавства;
б) специфічні функції державного порту не належать до підпри-
ємницької діяльності, а є обов’язковими державними послугами
відповідно до зобов’язань України за міжнародними договорами;
в) визначення морського порту як державного підприємства є
гарантією реалізації обов’язку держави щодо забезпечення прав і
свобод людини і громадянина, екологічної та економічної безпеки,
безпеки мореплавства;
г) згідно з Конституцією України суспільні відносини у сфері
підприємництва, зокрема обмеження права на підприємницьку
діяльність, можуть бути врегульовані законодавством, а правовий
статус морських портів визначається законами України;
д) визначаючи морський порт державним підприємством, Ко-
декс торговельного мореплавства України водночас не відкидає
можливості господарської діяльності на його території підпри-
ємств та організацій будь-яких форм власності з метою обслугову-
вання суден, пасажирів і вантажів у порядку, встановленому Кабі-
нетом Міністрів України, і забороняє порту втручатися в таку
діяльність і перешкоджати їй, окрім випадків, передбачених зако-
нодавством України, установчими документами цих підприємств і
організацій (Рішення Конституційного Суду України від 15 грудня
2004 р. № 21-рп/2004 у справі за конституційним поданням
49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції
України (конституційності) положення частини першої стат-
ті 73 Кодексу торговельного мореплавства України (справа про
морський порт як державне підприємство)).
5. Адміністративно-правове регулювання міського електричного транспорту
Міський електричний транспорт – складова частина єдиної транспортної
системи, призначена для перевезення громадян трамваями, тролейбусами,
поїздами метрополітену на маршрутах (лініях) відповідно до вимог
життєзабезпечення населених пунктів.
Рівні державного регулювання міського електричного транспорту України:
1. Міністерство з питань житлово-комунального господарства
України.
Міністерство транспорту та зв’язку України.
Місцеві державні адміністрації.
Органи місцевого самоврядування.
Міністерство з питань житлово-комунального господарства України і
Міністерство транспорту та зв’язку України здійснюють:
підготовку пропозицій і реалізацію державної науково-технічної та
економічної політики у сфері міського електричного транспорту;
контроль за виконанням законодавства про міський електричний транспорт
та підготовку пропозицій щодо його вдосконалення;
розроблення державних програм у сфері міського електричного транспорту
та забезпечення їх виконання;
підтримку освоєння виробництва і введення в експлуатацію вітчизняного
рухомого складу;
організацію у межах своїх повноважень робіт із стандартизації,
метрології та підтвердження відповідності у сфері міського електричного
транспорту і забезпечення їх виконання;
розроблення порядку формування тарифів на проїзд;
нормативно-методичне забезпечення експлуатації об’єктів міського
електричного транспорту, визначення пріоритетних напрямів
науково-технічних досліджень у сфері міського електричного транспорту,
впровадження новітніх технологій, виконання функцій державного замовника
відповідних науково-технічних робіт;
державний контроль за технічним станом об’єктів міського електричного
транспорту та забезпеченням безпеки його руху (Закон України від «Про
міський електричний транспорт» 29 червня 2004 р.№ 1914-ІУ)
Державна політика у сфері міського електричного транспорту проводиться
на засадах:
-доступності транспортних послуг для всіх верств населення;
пріоритетності розвитку міського електричного транспорту у містах із
підвищеним рівнем забруднення довкілля та курортних регіонах;
- створення сприятливих умов для виробництва вітчизняного рухомого
складу та його удосконалення;
– беззбиткової роботи перевізників.
Особливості державного регулювання міського електричного транспорту
полягають у тому, що забезпечення реалізації державної політики у сфері
міського електричного транспорту здійснюють у межах відповідних
повноважень центральний орган виконавчої влади з питань
житлово-комунального господарства -Міністерство з питань
житлово-комунального господарства України та центральний орган
виконавчої влади у галузі транспорту – Міністерство транспорту та
зв’язку України. Відповідно, на рівні областей та районів, у структурах
обласних і районних державних адміністрацій діють відповідні місцеві
органи (наприклад, управління містобудування, архітектури та
житлово-комунального господарства місцевої державної адміністрації).
Водночас, зважаючи на обставину наявності міського електричного
транспорту у містах України, де значними владними повноваженнями
характеризуються органи місцевого самоврядування, останні також є
суб’єктами владного впливу на стан справ у міському електричному
транспорті. Нині в Україні метро існує та функціонує лише в трьох містах
– Києві, Харкові та Дніпропетровську. Незначна кількість міст значною
мірою пов’язана з труднощами фінансування будівництва метрополітену,
оскільки джерелами надходження фінансів є державна виконавча влада та
органи місцевого самоврядування.
Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування
забезпечують реалізацію державної політики у сфері міського електричного
транспорту, а також розробляють регіональні і місцеві програми його
розвитку і забезпечують їх виконання, установлюють тарифи на проїзд,
організовують перевезення пасажирів та здійснюють контроль за ним,
встановлюють порядок справляння плати за проїзд, інформують населення
про зміни, що стосуються надання транспортних послуг, забезпечують
координацію роботи, пов’язаної з функціонуванням міського електричного
транспорту та інших видів міського транспорту, створюють належні дорожні
умови для здійснення перевезень, реалізують заходи з розвитку,
вдосконалення та облаштування маршрутної мережі, виконують інші функції
щодо створення безпечних умов діяльності у сфері міського електричного
транспорту згідно із законодавством.
6. Адміністративно-правове регулювання трубопровідного транспорту
Трубопровідний транспорт – це виробничо-технологічний комплекс
організацій і підприємств трубопровідного транспорту, призначений для
транспортування вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів
і речовин з місць їх знаходження, видобутку (промислів), виготовлення
або зберігання до місць їх переробки чи споживання, перевантаження та
подальшого транспортування.
Рівні державного регулювання трубопровідного транспорту України:
Міністерство палива та енергетики України.
Місцеві державні адміністрації.
Органи місцевого самоврядування.
Систему трубопровідного транспорту України становлять:
Магістральний трубопровідний транспорт.
Промисловий трубопровідний транспорт. Магістральний трубопровід –
технологічний комплекс, що
функціонує як єдина система і до якого входить окремий трубопровід з
усіма об’єктами і спорудами, зв’язаними з ним єдиним технологічним
процесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні,
міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування
споживачам, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з
державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів.
Магістральний трубопровідний транспорт має важливе народногосподарське
та оборонне значення і є державною власністю України. Приватизація, а
також зміна власності державних підприємств магістрального
трубопровідного транспорту забороняється. Зміна форм власності
промислового трубопровідного транспорту здійснюється згідно з чинним
законодавством.
Промислові трубопроводи – всі інші немагістральні трубопроводи в межах
виробництв, а також нафтобазові, внутрішньопроми-слові нафто-, газо- і
продуктопроводи, міські газопровідні, водопровідні, теплопровідні,
каналізаційні мережі, розподільчі трубопроводи водопостачання,
меліоративні системи тощо.
У цілому ж слід зазначити, що суб’єктами правового регулювання відносин
у галузі трубопровідного транспорту є юридичні та фізичні особи,
діяльність яких безпосередньо стосується:
– оборони держави;
науково-дослідних, пошукових, проектно-конструкторських, експертних та
інших інженерних робіт і послуг у цій галузі;
будівельних, будівельно-монтажних, спеціалізованих монтажних, ремонтних,
налагоджувальних, пускових та інших робіт і послуг у цій галузі;
експлуатації трубопроводів;
виробництва і поставок будівельних і конструкційних матеріалів,
обладнання, машин, механізмів, контрольно-вимірювальних приладів та
іншого обладнання для підприємств, їх об’єднань і організацій,
діяльність яких пов’язана з проектуванням, будівництвом, комплектацією
та експлуатацією об’єктів трубопровідного транспорту;
забезпечення захисту персоналу і населення, а також навколишнього
природного середовища під час будівництва, експлуатації, капітального
ремонту і реконструкції об’єктів трубопровідного транспорту;
забезпечення безпеки на трубопровідному транспорті;
зовнішньоекономічних відносин у сфері трубопровідного транспорту;
державного нагляду і контролю за будівництвом і експлуатацією об’єктів
трубопровідного транспорту (Закон України від 15 травня 1996р. №
192/96-ВР «Про трубопровідний транспорт»).
7. Адміністративно-правове регулювання шляхового господарства
Шляхове господарство – це виробничо-технологічний комплекс організацій і
підприємств шляхового господарства, призначений для будівництва, ремонту
і утримання автомобільних доріг загального користування, а також
відповідних інженерних комунікацій і споруд.
Рівні державного регулювання шляхового господарства України:
Міністерство транспорту та зв’язку України.
Державна служба автомобільних доріг України (Укравтодор) -центральний
орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується
Кабінетом Міністрів України через Міністра транспорту та зв’язку
України.
Місцеві державні адміністрації.
Органи місцевого самоврядування.
Основними завданнями Укравтодору є:
підготовка пропозицій щодо формування державної економічної,
науково-технічної, інноваційної, інвестиційної, кадрової, соціальної та
зовнішньоекономічної політики у сфері дорожнього господарства,
забезпечення її реалізації, а також розроблення і впровадження стратегії
розвитку дорожнього господарства;
підготовка та організація виконання державних програм з питань
забезпечення надійного і безпечного руху автомобільними дорогами
загального користування, вдосконалення і розвитку дорожнього
господарства;
здійснення відповідно до законодавства державного регулювання і контролю
у сфері дорожнього господарства, державного управління автомобільними
дорогами загального користування;
організація будівництва, ремонту та утримання автомобільних доріг
загального користування, а також відповідних інженерних комунікацій і
споруд (Указ Президента України від 19 січня 2002 р. № 50/2002 «Питання
Державної служби автомобільних доріг України»).
Функціонування шляхового господарства є вельми важливим питанням
діяльності держави. Це пов’язано насамперед із великим значенням
автомобільних доріг взагалі. Йдеться про такі обставини, як:
транспортне сполучення різних складових економіки України;
підвищення ефективності торгівлі як усередині країни, так і в
міжнародному спрямуванні;
транзитна привабливість нашої держави з позицій вигідного географічного
розшатування;
поява нових робочих місць на територіях, віддалених від промислово
розвинених міст (за рахунок якісного транспортного сполучення, що
базується на високій якості автомобільних доріг) тощо.
Загалом, автомобільні дороги – це дороги державного та місцевого
значення, які забезпечують внутрішньодержавні та міжнародні перевезення
пасажирів і вантажів із урахуванням адміністративно-територіального
поділу держави, з’єднують населені пункти і є складовою частиною єдиної
транспортної системи держави.
мобільні дороги загального користування перебувають у державній
власності і не підлягають приватизації Класифікацію автомобільних доріг
загального користування представлено на рис 12 2
До міжнародних автомобільних доріг належать дороги, що суміщаються з
міжнародними транспортними коридорами та/або входять до Європейської
мережі основних, проміжних, з’єднувальних автомобільних доріг і
відгалужень, мають відповідну міжнародну індексацію і забезпечують
міжнародні автомобільні перевезення
До нагрональних автомобільних доріг належать автомобільні дороги, що
суміщені з національними транспортними коридорами і не належать до
міжнародних автомобільних доріг, та автомобільні дороги, що з’єднують
столицю України – місто Київ, адміністративний центр Автономної
Республіки Крим, адміністративні центри областей, місто Севастополь між
собою, великі промислові і культурні центри з міжнародними
автомобільними дорогами
До регіональних автомобільних доріг належать автомобільні дороги, що
з’єднують дві чи більше областей між собою, автомобільні дороги, що
з’єднують основні міжнародні автомобільні пункти пропуску через
державний кордон, морські та авіаційні порти міжнародного значення,
найважливіші об’єкти національної культурної спадщини, курортні зони з
міжнародними та національними автомобільними дорогами
До територіальних автомобільних доріг належать автомобільні дороги, що
з’єднують адміністративні центри Автономної
Республіки Крим та областей з адміністративними центрами районів,
містами обласного значення, міста обласного значення між собою, а також
автомобільні дороги, що з’єднують з дорогами державного значення основні
аеропорти, морські та річкові порти, залізничні вузли, об’єкти
національного і культурного надбання та курортного і
природно-заповідного фонду, автомобільні пункти пропуску міжнародного та
міждержавного значення через державний кордон.
До обласних автомобільних доріг належать автомобільні дороги, що
з’єднують адміністративні центри районів між собою та адміністративними
центрами сільських населених пунктів району, залізничними станціями,
аеропортами, річковими портами, пунктами пропуску через державний кордон
і місцями відпочинку.
До районних автомобільних доріг належать автомобільні дороги, що
з’єднують адміністративні центри сільських населених пунктів з іншими
населеними пунктами у межах району, інші населені пункти між собою, з
підприємствами, об’єктами культури, іншими дорогами загального
користування.
Прикладами міжнародних автомобільних доріг є: Київ – Одеса (номер дороги
М-05, протяжність – 453,3 км) чи Київ – Ковель -Ягодин (номер дороги
М-07, протяжність – 486,5 км). Своєю чергою, прикладом національної
автомобільної дороги є Дніпропетровськ – Миколаїв (номер дороги Н-11,
протяжність 239,6 км). І, насамкінець, регіональні автомобільні дороги
представлені, для прикладу, дорогою Житомир – Попільня – Сквира –
Володарка (номер дороги – Р-18, протяжність – 149,1 км) (постанова
Кабінету Міністрів України від 24 червня 2006 р. № 865 «Про затвердження
переліку автомобільних доріг загального користування державного
значення»).
§ 3. Адміністративно-правове регулювання
у сфері зв’язку
Зв’язок – це комплексна галузь народного господарства, покликана
задовольняти потреби споживачів, органів державної влади, місцевого
самоврядування, оборони та безпеки держави у засобах і послугах
поштового та електричного зв’язку.
Як одна зі складових комунікацій, зв’язок, із позицій
адміністративно-правового регулювання, має певні особливості. Це
торкається таких напрямів, як:
поділу зв’язку на поштовий та електричний, де кожний із зазначених видів
характеризується суттєвими відмінностями;
-стрімкий розвиток електричного зв’язку в останні 5-7 років і тенденції
до зростання темпів його поширення, що вимагає від держави створення
адекватних механізмів регулювання цього ринку послуг;
наявність певних ознак монополізму на ринку телекомунікаційних послуг,
коли декілька крупних операторів стільникового зв’язку домінують у сфері
надання відповідних послуг;
необхідність для держави, з одного боку, забезпечити таємницю
інформації, отриманої через канали зв’язку (як приклад – інформації про
приватне життя особи), а з іншого – потреби держави в отриманні
інформації, що нерідко межує з певними обмеженнями прав людини
(наприклад, стосовно боротьби з тероризмом, інформації про підготовку до
злочину тощо);
важлива соціальна роль держави, коли саме на неї покладається
зобов’язання щодо телефонізації сільської місцевості та встановлення
громадянам стаціонарних телефонів.
Основними завданнями Мінтрансзв’язку України у сфері зв ‘язку є:
участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі надання
послуг поштового зв’язку, телекомунікацій та інформатизації,
користування радіочастотним ресурсом України;
участь у межах своєї компетенції у формуванні та реалізації державної
тарифної політики і політики державних закупівель у галузі надання
послуг поштового зв’язку, телекомунікацій та інформатизації;
здійснення заходів щодо розвитку і вдосконалення телекомунікаційних
мереж загального користування та мереж поштового зв’язку загального
користування, підвищення їхньої якості й доступності, забезпечення
сталого функціонування;
формування Національної програми інформатизації та забезпечення її
виконання;
здійснення заходів щодо забезпечення інтеграції сфери надання послуг
поштового зв’язку, телекомунікацій та інформатизації- до європейського і
світового інформаційного простору (постанова Кабінету Міністрів України
від 6 червня 2006 р. № 789 «Про затвердження Положення про Міністерство
транспорту та зв’язку України»).
1. Телекомунікації (електричний зв’язок) – це передавання,
випромінювання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту,
зображень і звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових,
оптичних або інших електромагнітних системах. До телекомунікацш належать
телефонний зв’язок, мобільний зв’язок, телеграф, проводове
радіомовлення, Інтернет, ефірне
гелерадюмовлення тощо
Метою регулювання у сфері телекомунікацш є максимальне задоволення
попиту споживачів на телекомунікаційні послуги, створення сприятливих
організаційних та економічних умов для залучення інвестицій, збільшення
обсягів послуг і підвищення ix якості, розвитку та модернізації
телекомунікаційних мереж із урахуванням інтересів національної безпеки
Рівні державного регулювання електричного зв’язку України:
Кабінет Міністрів України
Міністерство транспорту та зв’язку України
Національна комісія з питань регулювання зв’язку (далі -НКРЗ) –
центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність
якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України Комісія
є органом регулювання у сферах телекомунікацш, надання послуг поштового
зв’язку, підконтрольним Президентові України
Відкрите акціонерне товариство «Укртелеком» – структура, в якій держава
володіє контрольним пакетом акцій і через яку має можливість значною
мірою впливати на суб’єктів надання послуг телекомунікаційного зв’язку
по всій Україні
НКРЗ складається з голови комісії та семи членів комісії, яких призначає
за поданням Прем’єр-міністра України на посади та припиняє їхні
повноваження на цих посадах Президент України Головата члени НКРЗ
призначаються на посаду терміном на п’ять років Голова та жоден із
членів НКРЗ не можуть обіймати посаду більше ніж десять років сумарно
Голова та члени НКРЗ можуть бути звільнені з посади в разі
подання у відставку,
припинення громадянства України,
неможливості виконувати свої обов’язки за станом здоров’я,
набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо них,
порушення обмежень, передбачених законодавством про телекомунікації
(Закон України від 18 листопада 2003 р № 1280-1V «Про телекомунікації»)
Основними завданнями НКРЗ є:
проведення єдиної державної політики регулювання в галузі зв’язку;
здійснення державного регулювання та нагляду в галузі зв’язку з метою
максимального задоволення попиту споживачів на послуги зв’язку,
створення сприятливих умов для залучення інвестицій, збільшення обсягів
послуг та підвищення їх якості, розвитку та модернізації мереж зв’язку з
урахуванням інтересів національної безпеки;
забезпечення ефективного користування радіочастотним ресурсом України і
функціонування ринку телекомунікаційних послуг та послуг поштового
зв’язку на основі збалансування інтересів суспільства, операторів та
користувачів цих послуг;
сприяння розвитку конкуренції та підприємництва, забезпечення рівних
умов діяльності суб’єктів усіх форм власності, вдосконалення механізмів
регулювання ринкових відносин у галузі зв’язку (Указ Президента України
від 21 серпня 2004 р. № 943/2004 «Про Національну комісію з питань
регулювання зв ‘язку України»).
Важливе питання у системі впливу держави на ринок телеко-мунікацій –
визначення прині(ипів регулювання тарифів. Чинне законодавство визначає,
що цими принципами є такі:
базування розрахунків тарифів на собівартості цих послуг з урахуванням
отримання прибутку;
залежність рівня тарифів від рівня якості телекомунікаційних послуг;
недопущення встановлення демпінгових або дискримінаційних цін з боку
окремих операторів, провайдерів телекомунікацій;
необхідність уникнення перехресного субсидування одних
телекомунікаційних послуг за рахунок інших;
стягнення почасової плати за фактичний час отримання споживачем
телекомунікаційних послуг.
Здійснення на практиці цих принципів та інших аспектів впливу держави на
ринок телекомунікацій досягається на підставі постанови Кабінету
Міністрів України від 9 серпня 2005 р. № 720 «Про затвердження Правил
надання та отримання телекомунікаційних послуг».
2. Поштовий зв’язок – це приймання, обробка, перевезення та доставка
(вручення) поштових відправлень, виконання доручень користувачів щодо
поштових переказів, банківських операцій.
Державне регулювання діяльності у сфері надання послуг поштового зв’язку
здійснюється з метою формування орієнтованого на користувача ринку
послуг поштового зв’язку шляхом:
нормативно-правового забезпечення діяльності у сфері надання послуг
поштового зв’язку;
контролю за додержанням законодавства про поштовий зв’язок;
формування єдиної науково-технічної політики у сфері надання послуг
поштового зв’язку;
ліцензування визначених законодавством видів діяльності у сфері надання
послуг поштового зв’язку;
формування переліку показників якості послуг поштового зв’язку та
встановлення їх рівня;
стандартизації та сертифікації засобів поштового зв’язку;
регулювання тарифів на послуги поштового зв’язку;
забезпечення конкуренції у сфері надання послуг поштового зв’язку (Закон
України від 4 жовтня 2001 р. № 2759-Ш «Про поштовий зв ‘язок»).
Поряд із вказаними раніше рівнями (суб’єктами) державного регулювання
електричного зв’язку – Кабінетом Міністів України, Міністерством
транспорту і зв’язку, НКРЗ (які значною мірою впливають на регулювання
поштового зв’язку), необхідно вказати на існування Українського
державного підприємства поштового зв язку «Укрпошта». Згідно з
розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. «Про
національного оператора поштового зв’язку», саме «Укрпошта» є
національним оператором поштового зв’язку України. За офіційними даними,
мережа поштового зв’язку охоплює всі регіони України і налічує 24
поштамти, 62 центри та 293 вузли поштового зв’язку, 36 164 міські, 10
553 сільські, 110 пересувних відділень зв’язку, 24 сезонне відділення та
1142 пункти поштового зв’язку. У системі «Укрпошта» працюють понад 116
тис. осіб, з них більше 46 тис-листоноші.
Поштовий зв’язок під кутом зору його державного регулювання
характеризується низкою особливостей. Насамперед мова йде про надання
громадянам деяких соціально необхідних послуг: передплата на вітчизняні
друковані засоби масової інформації, доставка пенсії певним категоріям
громадян, безкоштовна доставка листів військовослужбовців строкової
служби тощо.
Загальні питання правил надання послуг поштового зв’язку містяться у
постанові Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. № 1155 «Про
затвердження Правил надання послуг поштового зв’язку».
§ 4. Державний контроль та нагляд у сфері комунікацій
Керуючись указаною раніше характерною особливістю комунікацій як об’єкта
адміністративно-правового регулювання (нерідно є джерелом підвищеної
небезпеки), в аспекті державного регулювання доцільно якісно здійснювати
питання контролю та нагляду в зазначеній сфері. Слід відзначити, що
існує розгалужена система органів та організацій, метою діяльності яких
є здійснення контрольно-наглядових функцій у сфері комунікацій. Стисло
зупинімося на основних засадах контролю та нагляду виходячи з
проаналізованих вище видів комунікацій.
1. Транспорт
Держава встановила єдиний порядок регулювання питання нагляду за
додержанням підприємствами, установами, організаціями, незалежно від
форм власності, нормативних актів щодо безпеки польотів на авіаційному,
судноплавства – на морському і річковому, руху – на залізничному та
автомобільному транспорті.
Органи, на які покладаються функції нагляду за забезпеченням безпеки
руху транспортних засобів:
здійснюють контроль за виконанням підприємствами, установами,
організаціями незалежно від форм власності нормативних актів із питань
безпеки руху на транспорті;
здійснюють нагляд за безпекою руху транспортних засобів;
~ беруть участь у службовому розслідуванні обставин і причин катастроф,
аварій та подій на транспорті;
ведуть облік і здійснюють аналіз причин катастроф, аварій, подій,
розробляють і контролюють виконання профілактичних заходів щодо їх
попередження;
проводять перевірки з питань організації роботи, пов’язаної із
забезпеченням безпеки руху транспортних засобів;
– перевіряють готовність аварійно-відбудовних формувань,
пошуково-рятувальних служб до ліквідації наслідків катастроф, аварій,
подій тощо;
– контролюють технічний стан рухомого складу тощо (постанова Кабінету
Міністрів України від 4 березня 1997р. № 204 «Про затвердження Порядку
здійснення нагляду за забезпеченням безпеки руху на транспорті»).
Перш за все необхідно говорити про центральний орган виконавчої влади у
сфері транспорту – Міністерство транспорту та зв’язку України, яке
відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від б червня 2006 р.
№ 789 «Про затвердження Положення про Міністерство транспорту та зв’язку
України»: а) організовує і контролює відповідно до законодавства роботу,
пов’язану із забезпеченням безпеки руху транспортних засобів, вживає
заходів до зменшення шкідливого впливу функціонування транспорту на
довкілля та забезпечує екологічну безпеку на транспорті; б) здійснює
відповідно до законодавства державний нагляд за додержанням вимог
нормативно-правових актів щодо забезпечення безпеки торговельного
мореплавства, руху відповідно на морському і річковому, залізничному та
автомобільному транспорті.
Відповідно, кожний із урядових органів державного управління, що діють у
складі Мінтрансзв’язку (Укрзалізниця, Укравтотранс,
Державіаадміністрація, Укрморрічфлот) здійснюють контрольно-наглядові
функції у видах транспорту.
У сфері авіаційного транспорту Державіаадміністрація відповідно до
покладених на неї завдань:
здійснює нагляд за безпекою польотів повітряних суден, льотною
придатністю суден, внесених до Державного реєстру цивільних повітряних
суден, придатністю до експлуатації аеродромів, аеронавігаційних
технічних засобів, інших об’єктів цивільної авіації та їх захист від
актів незаконного втручання, а також забезпечує державне регулювання,
контролює та проводить перевірку ефективності системи авіаційної
безпеки;
контролює в межах своїх повноважень організацію та забезпечення
повітряних перевезень вищих посадових осіб;
здійснює інспектування іноземних повітряних суден на території України
на відповідність стандартам Міжнародної організації цивільної авіації
(ІКАО) та ін.
Морський і річковий транспорт під кутом зору контрольно-наглядової
діяльності характеризується наявністю Головної державної інспекції
України з безпеки судноплавства (Дероісфлотінс-пекція України), яка
створюється для здійснення державного нагляду за безпекою судноплавства
на морському і річковому транспорті та підпорядковується
Мінтрансзв’язку. Основними завданнями Держфлотінспекції є:
здійснення державного нагляду за безпекою судноплавства у морських і
річкових портах, територіальному морі, внутрішніх водах, на внутрішніх
водних шляхах, а також на суднах, що плавають під Державним Прапором
України;
контроль додержання законодавства і міжнародних договорів України з
безпеки судноплавства та здійснення заходів щодо запобігання забрудненню
довкілля із суден;
здійснення за дорученням Мінтрансзв’язку заходів щодо імплементації
міжнародних договорів України з питань безпеки судноплавства та
запобігання забрудненню довкілля із суден (постанова Кабінету Міністрів
України від ЗО грудня 1998 р. № 2098 «Питання безпеки судноплавства
України»).
Говорячи про міський електричний транспорт, слід зазначити, що державний
контроль за технічним станом об’єктів міського електричного транспорту
(крім метрополітену) здійснює державна технічна інспекція міського
електричного транспорту, до системи якої входять Головна державна
технічна інспекція міського електричного транспорту і регіональні
підрозділи технічної інспекції міського електричного транспорту, а також
інші органи контролю згідно із законодавством.
Законодавство у сфері міського електричного транспорту визначає, що
державна технічна інспекція міського електричного транспорту:
контролює додержання перевізниками вимог законодавства про дорожній рух
і міський електричний транспорт;
проводить реєстрацію та облік трамвайних вагонів і тролейбусів;
здійснює контроль за технічним станом об’єктів міського електричного
транспорту і убезпеченням руху трамвайних вагонів і тролейбусів;
бере участь у проведенні технічної експертизи нових зразків трамвайних
вагонів і тролейбусів, обладнання та устатковання міського електричного
транспорту, а також вузлів і агрегатів, які безпосередньо впливають на
безпеку руху.
2. Шляхове господарство
Контроль у сфері шляхового господарства перш за все здійснюється
Державною слуоісбою автомобільних доріг України (Укр~ автодором).
Вказана структура відповідно до покладених на неї завдань має такі
повноваження у сфері контрольно-наглядової діяльності:
здійснює в межах своїх повноважень контроль за додержанням вимог
законодавства щодо користування та охорони автомобільних доріг
загального користування;
бере участь у межах своєї компетенції та в порядку, визначеному
законодавством, у розслідуванні причин аварій і катастроф на
автомобільних дорогах, а також провадить службові розслідування;
здійснює в межах своїх повноважень контроль за станом роботи з
попередження правопорушень на підприємствах, в установах і організаціях
дорожнього господарства;
проводить моніторинг внутрішнього і зовнішнього ринків будівництва,
ремонту й утримання автомобільних доріг;
реалізовує в межах повноважень, визначених законодавством, державну
політику у сфері охорони державної таємниці, здійснює в установленому
порядку контроль за станом охорони та збереження державної таємниці у
центральному апараті Укравто-дору, на підприємствах, в установах та
організаціях, що належать до сфери його управління.
3. Зв’язок
Нагляд за ринком телекомунікацій здійснюється шляхом:
контролю за якістю телекомунікаційних послуг;
перевірки додержання ліцензійних умов операторами, провайдерами
телекомунікацій;
контролю за додержанням суб’єктами ринку телекомунікацій законодавства,
стандартів та інших нормативних актів у сфері телекомунікацій.
Для здійснення нагляду за ринком телекомунікацій у складі НКРЗ
створюється Державна інспекція зв’язку. Для здійснення нагляду за ринком
телекомунікацій посадові особи НКРЗ мають право:
безперешкодного доступу на територію і в приміщення операторів,
провайдерів телекомунікацій;
давати в межах своїх повноважень суб’єктам ринку телекомунікацій
обов’язкові для виконання приписи щодо усунення порушень
нормативно-правових актів;
3) застосовувати в установленому законодавством порядку
санкції за порушення законодавства про телекомунікації до
суб’єктів ринку телекомунікацій,
4) безоплатно отримувати від суб’єктів ринку телекомунікацій
необхідні інформацію, пояснення та інші матеріали (Закон України
від 18 листопада 2003 р № 1280-ІУ «Про телекомунікації»)
Контрольні питання та завдання
Дайте визначення і наведіть адміністративно-правову класифікацію
комунікацій
У чому проявляються характерні особливості комунікацій та їхніх
складових частин як об єктів адміністративно-правового регулювання?
Перерахуйте закони України, положення яких присвячені державному
регулюванню у сфері комунікацій
Дайте визначення транспорту і вкажіть загальні засади
адміністративно-правового регулювання у сфері транспорту
Адміністративно-правове регулювання залізничного транспорту
Адміністративно-правове регулювання автомобільного транспорту
Адміністративно-правове регулювання авіаційного транспорту
Адміністративно-лравове регулювання морського та річкового транспорту
Адміністративно-правове регулювання міського електричного транспорту
Адміністративно-правове регулювання трубопровідного транспорту
Адміністративно-правове регулювання шляхового господарства
Дайте визначення телекомунікацій (електричного звязку) та
охарактеризуйте державне регулювання у цій сфері
Дайте визначення поштового звязку та охарактеризуйте державне
регулювання у цій сфері
У чому полягає та як здійснюються державний контроль і нагляд у сфері
комунікацій9
Теми рефератів
Адміністративно-правове регулювання ринку телекомунікацій
Залізничний транспорт природна монополія чи об’єкт конкуренції7
Забезпечення безпеки авіації організаційно-правовий механізм
Рекомендована література
Основна
Адміністративне право України Академічний курс Підручник У 2т- Т 2
Особлива частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) та ш – К Юридична
думка, 2005 – С 146-167
Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кі валова –
Одеса Юридична література», 2003 С 445-486
Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Гаращук, О В
Дьяченко та ін , За ред ІО П Бшяка К Юрінком 1шер,2005 -С 347-361
Гладун З С Адмшістраіивне право України Навч посібник Тернопіль
Карт-бланш, 2004 – С 269-285
Макаренко В В, Гочубничгш В Б, Нечиноренко Н С Основи правового
регулювання діяльності залізниць України – К Київський уні верситет
економіки і іехнолопй транспорту, 2005 – 261 с
Транспорт та зв’язок в Україні зібрання актів законодавства У 8 т / За
заг ред Г М Кірпи – К Концерн «Видавничий Дім «1н Юре», 2004
Додаткова
Бенднк Л Пропозиції щодо регулювання управлінських послуг з організації
міських перевезень пасажирів автомобільним транспортом загального
користування // Юридична Україна – 2005 – № 3 – С 24-29
Бервено С Організаційна структура Державної служби спеціального зв’язку
та захисту інформації України // Юридична Україна – 2006 -№ 11 – С 20-22
Грачов О Мобільний громадянин без права на анонімність // Дзеркало тижня
– 2005 – № 34 – С 6
Ііьницький К Як вижити торговельному флоту під українським прапором //
Дзеркало тижня – 2005 № 24 – С 9
Коваленко В Телекомунікації стали концсп гуальнішими // Дзеркало тижня –
2006 – № 21 – С 9
Ко чmm А Г Новое в правовом регулировании отношений на желез нодорожном
транспорте // Государство и право – 2003 № 10 – С 48 51
Кроткова И В Теоретические проблемы формирования транспорт-ною права
(Всероссийская научно-пракшческая конференция) // Государство и право –
2004 – № 9 – С 109-118
Михайпенко А Суда и суды // «Московский комсомолец» в Украине – 2006 –
26 апреля – 10 мая – С 10
Мишутин С Дорога не железная // Арі ументы и факты в Украине —
2005-№44-С 9
Развадовськіш В И Особливості державною регулювання залізничного
транспорту // Наше право 2004 – JV» 2 (2 ч ) – С 24-30
Степаичнков С Останній писк «Укріелекому» // Дзеркало тижня – 2006-№ 39
– С 1, 9
Фтплов А Мштрапсзв’язку та Державтслужба проблема взаємодії в сфері
забезпечення безпеки цивільної авіації // Юридична Україна 2006 №9-С
17-21
Фліс О Залізничний ренесанс7 Ц Дзеркало тижня 2005 -№20 (548)-С 9
ТЕМА №13 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ В
АГРОПРОМИСЛОВОМУ
КОМПЛЕКСІ
§1. Загальна характеристика агропромислового комплексу як об’єкта
адміністративно-правового регулювання.
§ 2. Суб’єкти адміністративно-правового регулювання в агропромисловому
комплексі.
§ 3. Державний контроль і нагляд в агропромисловому комплексі.
§ 1. Загальна характеристика агропромислового комплексу як об’єкта
адміністративно-правового регулювання
Україна обґрунтовано вважається аграрною державою, оскільки родючість
українських земель, значна сільськогосподарська складова вітчизняного
експорту, кількість громадян, задіяних у сфері агропромислового
комплексу тощо свідчать про пріоритетність сільського господарства у
нашій державі. Забезпеченість одним із ключових кінцевих результатів
діяльності агропромислового комплексу – продуктами харчування є важливою
складовою національної безпеки України. Слід зазначити, що
агропромисловий комплекс (далі – АПК) – це сукупність галузей народного
господарства, пов’язаних з виробництвом, переробкою та реалізацією
сільськогосподарської продукції, які спрямовані на забезпечення
населення продуктами харчування.
Підтвердженням того факту, що АПК – комплексне утворення, є перелік
складових – агропромислових галузей. До них належать:
землеробство;
тваринництво;
харчова і переробна промисловість;
ветеринарна медицина;
насінництво та розсадництво;
садівництво, виноробство;
рибне господарство тощо.
Пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу
об’єктивно випливає з виняткової значущості та незамінності вироблюваної
продукції сільського господарства у життєдіяльності людини і
суспільства. Високий рівень соціально-економічного розвитку села є
основною умовою продовольчого та сировинного забезпечення держави, її
економічної незалежності.
Агропромисловий комплекс як об’єкт адміністративно-правового регулювання
характеризується тим, що державою щодо АПК втілюються в життя такі
заходи:
надання агропромисловим товаровиробникам права вільного вибору форм
власності і напрямів трудової та господарської діяльності, повної
власності на результати своєї праці;
регулювання відносин агропромислових товаровиробників і держави за
допомоги системи бюджетного фінансування, кредитування, оподаткування,
страхування і з широким застосуванням комплексу пільг. Держава здійснює
регулювання гуртових цін окремих видів сільськогосподарської продукції,
встановлюючи мінімальні та максимальні закупівельні ціни, а також
застосовуючи інші заходи, визначені законодавством, із дотриманням
правил антимонопольного законодавства та правил добросовісної
конкуренції;
прямий державний протекціонізм у здійсненні зовнішньоекономічних
операцій з вітчизняною сільськогосподарською продукцією. Держава
зацікавлена у підтримці саме вітчизняного товаровиробника, тому що це
пов’язано із зайнятістю громадян, із отриманням заробітної платні
(прибутків), із зростанням конкурентоспроможності української продукції
на світових ринках;
застосування товарних інтервенцій і тимчасового адміністративного
регулювання цін. Товарні інтервенції здійснюються шляхом продажу
(поставки) окремих об’єктів державного цінового регулювання на
організованому аграрному ринку на умовах споту або форварду з метою
встановлення ціни рівноваги (фіксингу) у розмірі, що не перевищує
значення максимальної закупівельної ціни. Тимчасове адміністративне
регулювання цін – комплекс адміністративних заходів, спрямованих на
упередження чи зупинку спекулятивного або узгодженого встановлення цін
продавцями та/або покупцями об’єктів державного цінового регулювання на
організованому аграрному ринку, яке не може бути виправлено за
стандартними процедурами державних інтервенцій;
– спроби формування належної соціальної інфраструктури села. Основними
напрямами розвитку соціальної інфраструктури села є:
а) наближення закладів сфери обслуговування до місць проживання
населення через розширення їх мережі за рахунок об’єктів невеликої
потужності, в тому числі багатофункціональних і надомних;
б) запровадження нових форм обслуговування з урахуванням
особливостей сільського розселення в різних регіонах; широке
використання пересувних форм надання послуг із застосуванням
транспортних засобів, поштового, телефонного зв’язку, інших ко-
мунікацій;
в) підготовка кадрів для роботи в соціально-культурних і ко-
мунально-побутових закладах, розташованих у сільській місцевос-
ті, дотримання існуючих і встановлення додаткових пільг та за-
охочень для працівників соціальної сфери села;
г) визначення мінімальних нормативів забезпечення сільського
населення підприємствами і організаціями соціальної сфери, що є
основою для розрахунку нормативної бази бюджетного фінансу-
вання витрат на утримання і розвиток соціальної інфраструктури
села (нормативів бюджетної забезпеченості);
створення рівних можливостей для всіх громадян, які постійно проживають
і працюють у сільській місцевості, в задоволенні соціальних,
культурно-освітніх і побутових потреб;
створення та постійне вдосконалення системи аграрного законодавства.
В Україні відбуваються глибокі соціально-економічні перетворення,
спрямовані на перехід аграрного сектору економіки до ринкових відносин.
Здійснено роздержавлення сільськогосподарських підприємств, переважну
більшість земель сільськогосподарського призначення передано у приватну
власність, формуються нові організаційно-правові структури ринкового
типу, створюються умови для розвитку конкурентоспроможного
агропромислового виробництва. Втім, не можна не вказати на ті фактори,
наявність яких суттєво впливає на державне регулювання у сфері АПК.
Йдеться про таке.
Значна залежність результативності діяльності аграріїв від кліматичних і
погодних умов. Безсумнівно, значний відсоток успіху рослинництва
залежить саме від сприятливих погодних умов як під час сівби, так і під
час росту культур та жнив.
Агропромисловий комплекс – фактор забезпечення національної безпеки
держави. Слід говорити відносно продовольчої компоненти національної
безпеки. Чинне законодавство визначає, що продовольча безпека – це
захищеність життєвих інтересів людини, яка виражається в
гарантуванні державою безперешкодного економічного доступу людини до
продуктів харчування з метою підтримання її звичайної життєвої
діяльності.
’–v
z
^„K
&
&
&
F
X
&
&
&
F!
dwth1$`„F
&
0
2
ae
e
&
F,
p Ae –
o
2
e
&
F0
&
F5
&
&
F*
&
FE
&
h&ie0Jr@?організація та здійснення державного випробування сортів рослин з метою
визначення придатності для поширення їх в Україні;
здійснення контролю за додержанням юридичними і фізичними особами
законодавства з питань охорони прав на сорти рослин;
участь у проведенні науково-технічної, технологічної та інноваційної
політики, впровадженні досягнень науки і передового досвіду у галузях
промислового виробництва, охорони прав на сорти рослин та поширення їх в
Україні;
- здійснення науково-методичного керівництва державною експертизою
сортів рослин (постанова Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002
р. № 1182 Про затвердження Положення про Дерзюавну службу з охорони прав
на сорти рослин»).
2. Державний департамент ветеринарної медицини (Держ-ветмедицини) - це
урядовий орган державного управління, що діє у складі Мінагрополітики,
йому підпорядковується та бере участь у реалізації державної політики в
галузі ветеринарної медицини.
Основними завданнями Держветмедицини є:
участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політики у
галузі ветеринарної медицини;
здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за
якістю та безпекою сировини, продовольчої сировини, продуктів і харчових
продуктів тваринного походження, а також охорони території України від
занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників
інфекційних хвороб тварин;
узагальнення практики застосування законодавства з питань, що належать
до його компетенції, розроблення пропозицій щодо вдосконалення цього
законодавства;
розроблення та реалізація в установленому порядку комплексу заходів
щодо:
охорони території України від занесення з території інших держав або з
карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин;
профілактики, діагностики інфекційних, інвазійних і незаразних
захворювань тварин та їх лікування;
захисту населення від хвороб, спільних для тварин і людей;
державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за виробництвом
доброякісної у ветеринарно-санітарному відношенні продукції тваринного
походження;
державного ветеринарно-санітарного контролю за якістю ветеринарних
медикаментів і препаратів, кормів, кормових добавок;
ветеринарно-санітарної експертизи продукції тваринного, а на ринках і
рослинного походження, що призначається для харчування людей, подальшої
переробки, кормів, кормових добавок, а також у разі їх
внутрішньодержавних перевезень, експорту, імпорту, транзиту та видачі
відповідних ветеринарних документів (свідоцтв, сертифікатів, довідок
тощо),
бактеріологічного, радіологічного і токсикологічного конгролю за якістю
продукції тваринного походження на м'ясокомбінатах, у холодильниках та
на базах заготівлі, зберігання і реалізації, а на ринках і продукції
рослинного походження,
контролю за додержанням юридичними та фізичними особами вимог
нормативно-правових актів з питань ветеринарної медицини, у тому числі
шляхом обстеження виробничої бази підприємств,
підвищення кваліфікації спеціалістів ветеринарної медицини та
впровадження в практику досягнень ветеринарної науки і передового
досвіду,
розвитку міжнародного співробітництва з питань ветеринарної медицини
(постанова Кабінету Міністрів України від 8 червня 2001 р № 641 «Деякі
питання Державного департаменту ветеринарної медицини»)
Керуючись реалізацією повноважень у сфері охорони території України від
занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників
інфекційних хвороб тварин, Держветмеди-цини займався питаннями
попередження пташиного грипу у нашій державі Також слід навести приклад
стосовно інспектування м'ясо-переробних підприємств інших країн
(Білорусі, Мол дови, Польщі тощо), які поставляють свою продукцію на
український ринок
3. Державна служба з карантину рослин України - це орган, що здійснює
державне управління у сфері карантину рослин, діє у складі
Мшагрополітики, йому підпорядковується та бере участь у реалізації
державної політики, спрямованої на запобігання занесенню та/або
поширенню регульованих шкідливих організмів Під каранти ном рослин
необхідно розуміти систему заходів, спрямованих на запобігання занесенню
та/або поширенню регульованих шкідливих організмів або забезпечення
контролю за ними (локалізації) Каран тин як система заходів з
попередження завезення та розповсюдження шкідтивих організмів
застосовується ще з XIV ст (1374 рік) Термін «карантин» походить від
італ диагапї, що означає 40-денний термін, протяюм якого витримували на
віддаленому рейді кораблі, що прибували до портів Італії зі східних
країн Це правило було встановлено
з метою попередження завезення небезпечної хвороби людини - чуми,
«чорної смерті».
Державна служба з карантину рослин України містить:
Головну державну інспекцію з карантину рослин України, що діє у складі
Міністерства аграрної політики України і підпорядковується йому;
- Центральну науково-дослідну карантинну лабораторію і Центральний
фумігаційний загін, які є у віданні Головної державної інспекції з
карантину рослин України;
державні інспекції з карантину рослин Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва та Севастополя, підпорядковані Головній державній
інспекції з карантину рослин України;
пункти пропуску з карантину рослин на державному кордоні України при
морських і річкових портах (на пристанях), на залізничних станціях і в
аеропортах (на аеродромах), на підприємствах поштового зв'язку,
автомобільних дорогах (автовокзалах, автостанціях), зональні та обласні
карантинні лабораторії, обласні фуміга-ційні загони.
Основними завданнями Державної служби з карантину рослин України є:
охорона території України від занесення або самостійного проникнення
з-за кордону або з карантинної зони карантинних організмів;
своєчасне виявлення, локалізація і ліквідація карантинних організмів;
запобігання проникненню карантинних організмів з карантинної зони в
регіони України, де вони відсутні;
здійснення державного контролю за дотриманням карантинного режиму і
проведенням заходів з карантину рослин при вирощуванні, заготівлі,
вивезенні, ввезенні, перевезенні, зберіганні, переробці, реалізації і
використанні підкарантинних матеріалів та об'єктів (наказ Міністерства
аграрної політики України від 11 грудня 2003 р. № 439 «Про затвердження
Положення про Державну слулсбу з карантину рослин України»).
Таким чином, слід наголосити, що основне призначення Державної служби з
карантину рослин України - запобігання занесенню та поширенню шкідливих
організмів. Виходячи з цього служба готує такий перелік регульованих
шкідливих організмів:
а) карантинні організми, відсутні в Україні (список 1);
б) карантинні організми, обмежено поширені в Україні (список 2);
в) регульовані некарантинні шкідливі організми
Перелік регульованих шкідливих організмів встановлюється на основі
переліків шкідливих організмів, що занесені до списків А1 та А2
Європейської та Середземноморської організації захисту рослин та/або
списків інших відповідних міжнародних організацій, якщо на основі оцінки
фітосанітарного ризику встановлено високий рівень загрози занесення або
поширення таких шкідливих організмів для рослин на території України
Рівень присутності регульованих не-карантинних шкідливих організмів,
який становить зараження, визначається для кожного виду насіннєвого та
садивного матеріалу
4. Державний департамент харчової промисловості та продовольчого ринку -
це урядовий орган державного управління, що діє у складі Мшагрополітики,
йому підпорядковується та бере участь у реалізації державної політики у
сфері харчової промисловості та функціонування продовольчого ринку
Вказаний департамент створено з метою вдосконалення структури управління
харчовою промисловістю і підвищення ефективності функціонування
продовольчого ринку (постанова Кабінету Міністрів України від 4 жовтня
2006 р № 1380 «Про утворення Державного департаменту харчової
промисловості та продовольчого ринку»)
Основними завданнями Державного департаменту харчової промисловості та
продовольчого ринку є
участь у розробленні пропозицій з основних напрямів аграрної та
промислової політики, реалізація державної політики у сфері розвитку
харчової промисловості,
розроблення пропозицій щодо оптимального територіального розміщення
виробництва продовольчих товарів,
участь у розробленні та реалізації заходів щодо впровадження сучасних
механізмів вирішення функціональних питань галузевого та міжгалузевого
характеру, структурної перебудови харчової та переробної промисловості,
реформуванні майнових і земельних відносин на основі збереження та
якісного оновлення наявного ресурсного потенціалу, у подоланні
негативних кризових явищ,
проведення науково-технічної, технологічної та інноваційної політики,
впровадження досягнень науки і передового досвіду у галузях
агропромислового виробництва,
участь у формуванні та вдосконаленні функціонування продовольчого ринку,
оптимізацп балансів сировини та продовольства, розроблення заходів,
спрямованих на активізацію зовнішньоекономічної діяльності § 3.
Державний контроль і нагляд в агропромисловому комплексі
Орієнтуючись на важливіс гь діяльності агропромислового комплексу в
житті суспільства, доцільно проаналізувати механізм здійснення
державного контролю і нагляду в зазначеній сфері Якщо ми говоримо про
продовольчу безпеку як фактор забезпечення національної безпеки, то,
відповідно, важливим убачається контроль і нагляд з боку держави за тим,
яким чином забезпечується продовольча компонента національної безпеки
На підставі чинного законодавства, нині основними напрямами державної
політики у сфері забезпечення продовольчої безпеки держави є такі
забезпечення належної якості й безпеки продовольчої продукції, що
реалізується на внутрішньому ринку, та н цінової доступності для
населення України,
стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції рослинного і
тваринного походження відповідно до потреб населення шляхом підвищення
рівня забезпеченості аграрно-промислового комплексу
матеріально-технічними ресурсами,
дальше реформування аграрної сфери економіки, утвердження ринкових засад
функціонування агропромислового комплексу,
забезпечення раціонального використання та належної охорони земель
сільськогосподарського призначення,
розвиток інфраструктури аграрного ринку, зокрема біржової торгівлі
продовольчими ресурсами, із залученням до участі в такій торгівлі
сільськогосподарських підприємств, фермерських та особистих селянських
господарств, врегулювання діяльності оптових продовольчих ринків,
підвищення мотивації до продуктивної пращ у сільському господарстві,
забезпечення розвитку інфраструктури сільських територій та соціальної
сфери села,
-вдосконалення державної підтримки сільською господарства, забезпечення
її спрямування на зростання продуктивності, підвищення
конкурентоспроможності та технологічного рівня сільськогосподарського
виробництва,
стимулювання залучення інвестицій в агропромисловий комплекс,
забезпечення формування в повному обсязі га ефективності використання
державного резерву продовольства (Указ Президента України від 28 грудня
2005 р. № 1867/2005 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони
України від 9 грудня 2005 року «Про стан агропромислового комплексу та
заходи щодо забезпечення продовольчої безпеки України»).
З огляду на зазначене вище, а також на комплексний характер АПК України,
існує велика кількість об'єктів контролю і нагляду в агропромисловому
секторі економіки держави. Створена і діє низка органів та організацій,
для яких контроль чи нагляд є або головним завданням, або одним із
декількох. Суб'єкти адміністративно-иравового регулювання в АПК беруть
участь і в реалізації контроль-но-наглядової діяльності. Далі буде
відзначено основні суб'єкти, серед повноважень яких є контроль та/чи
нагляд у сфері АПК. До них належать:
1. Міністерство аграрної політики України та його структурні підрозділи.
Керуючись Положенням про Мінагрополітики, воно забезпечує в
установленому законодавством порядку здійснення державного контролю і
нагляду:
за якістю та безпекою сільськогосподарської продукції, сировини і
продовольства, їх зберіганням і продажем;
у сфері закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти;
за охороною і відтворенням водних живих ресурсів, регулюванням
рибальства.
а) Державна служба з охорони прав на сорти рослин (Держ-
сортслужба), має такі повноваження:
здійснювати державний контроль за набуттям прав на сорти рослин та їх
реєстрацією і реалізацією, проведенням експертизи сортів рослин в
Україні на наявність генетично модифікованих організмів, зокрема під час
сертифікації сортів рослин, що ввозяться або вивозяться;
забезпечувати державний контроль і нагляд за збереженістю сортів рослин,
реєстрацією ліцензійних договорів на їх використання та виплатою
авторської винагороди.
б) Державний департамент ветеринарної медицини (Держ-
ветмедицини). Посадові особи Держветмедицини мають право
здійснювати державний ветеринарно-санітарний контроль і на-
гляд. При цьому під державним ветеринарно-санітарним контро-
лем необхідно розуміти спостереження та перевірку лікарями дер-
жавних установ ветеринарної медицини правомірності діяльності,
а також додержання ветеринарно-санітарних правил суб'єктами
господарювання з можливістю втручатися в оперативно-господарську та
виробничу діяльність для усунення виявлених вад.
Своєю чергою, під державним ветеринарно-санітарним наглядом необхідно
розуміти діяльність інспекторів ветеринарної медицини з метою виявлення
та попередження правопорушень стосовно до організаційно не
підпорядкованих об'єктів.
Відповідно до вимог чинного законодавства, основними об'єктами
ветеринарно-санітарного контролю і нагляду виступають:
якість ветеринарних препаратів, субстанцій, готових кормів, кормових
добавок і засобів ветеринарної медицини;
надходження і забій тварин, переробка, зберігання, транспортування та
реалізація продукції тваринного походження;
зоологічні ринки, інші підприємства торгівлі, де організовано продаж
тварин, продукції тваринного і рослинного походження;
державний кордон і транспорт;
мисливські угіддя тощо.
в) Державна служба з карантину рослин України та її структур-
ні підрозділи забезпечують:
здійснення державного контролю за дотриманням карантинного режиму і
проведенням заходів з карантину рослин у вирощуванні, заготівлі,
вивезенні, ввезенні, транспортуванні, зберіганні, переробці, реалізації
та використанні об'єктів регулювання;
контроль за проведенням обробки і фумігації (знезараження) рослин,
продуктів рослинного походження та інших об'єктів регулювання, які
переміщуються через державний кордон України та карантинні зони;
проведення інспектування та фітосанітарної експертизи об'єктів
регулювання тощо.
г) Українська дероюавна насіннєва інспекція Міністерства аг-
рарної політики України (Укрдержнасінінспекція) - це самостій-
ний структурний підрозділ Міністерства аграрної політики України,
що очолює службу державного контролю України у сільськогос-
подарському насінництві. Основними його завданнями є:
визначення перспектив розвитку державного контролю в насінництві,
направленого на сприяння відповідним суб'єктам господарювання у
створенні насіннєвих фондів із високими сортовими, гібридними і
посівними якостями та на застереження від розповсюдження найбільш
злісних і шкідливих бур'янів, шкідників і хвороб рослин;
здійснення державного контролю за діяльністю суб'єктів усіх форм
власності і господарювання в насінництві,
інспектування виробництва на етапах вирощування, збирання і
післязбиральної обробки насіння і садивного матеріалу
сільськогосподарських рослин, які підлягають сертифікації,
проведення лабораторного сортового контролю, контрольних, перевіркових
аналізів, а також аналізів насіння і садивного матеріалу
сільськогосподарських рослин експортних, імпортних партій та експертиз,
забезпечення контролю за знищенням насіння сільськогосподарських рослин,
визнаного непридатним для використання на продовольчі та кормові цілі
д) Управління ревізії та контролю - це самостійний структурний підрозділ
центрального апарату Міністерства аграрної політики України, основними
завданнями якого є
організація і проведення згідно з чинним законодавством ревізій та
перевірок господарсько-фінансової діяльності державних підприємств,
установ та організацій, що належать до сфери управління міністерства,
здійснення контролю за виконанням чинного законодавства з питань
боротьби з корупцією і організованою злочинністю, виявлення та подолання
п соціальних передумов і наслідків, викриття корупційних діянь,
обов'язкової відповідальності винних у їх вчиненні, координація дій щодо
виконання у галузі вимог чинного законодавства з цих питань,
здійснення контролю за цільовим та ефективним використанням бюджетних
коштів, економним використанням матеріальних і фінансових ресурсів,
збереженням державного майна, правильністю і достовірністю ведення
бухгалтерського обліку, виявлення та усунення фактів порушення
фінансової дисципліни, завданих збитків, безгосподарності й
марнотратства, перекручення звітності на підприємствах, в установах і
організаціях, що належать до сфери управління міністерства
в) Головна державна інспекція якості та сертифікації
сільськогосподарської продукції - це структурний підрозділ Міністерства
аграрної політики України, основними завданнями якого є
організація роботи відповідних служб з питань формування державних та
регіональних ресурсів сільськогосподарської продукції, її якості,
сприяння здійсненню заходів щодо державної підтримки товаровиробників,
цільового використання бюджетних коштів, а також забезпечення державного
контролю за якістю, збереженням та раціональним використанням зерна і
продуктів його переробки, насіння олійних культур, сировини для
комбікормового виробництва і комбікормів;
підготування і внесення в установленому порядку керівництву міністерства
пропозицій щодо вдосконалення нормативно-правових актів, які
регламентують закупівлю сільськогосподарської продукції та сировини в
державні та регіональні фонди, організація їх виконання, здійснення
систематичного контролю за реалізацією законодавчих актів на місцях;
організація проведення державного нагляду за дотриманням
товаровиробниками, закупівельними організаціями і переробними
підприємствами стандартів, технічних умов, інструкцій, вказівок щодо
правильності приймання, розрахунків і визначення якості
сільськогосподарської продукції, зокрема зерна і продуктів його
переробки, бобових і олійних культур.
є) Державна інспекція по нагляду за технічніш станом машин, обладнання
та якістю пально-мастильних матеріалів (Держ-технагляд) - це структурний
підрозділ центрального апарату Міністерства аграрної політики України,
основними завданнями якого є:
забезпечення в межах наданих повноважень реалізації державної політики з
питань нагляду за технічним станом машин та обладнання підприємствами,
установами та організаціями всіх форм власності.
здійснення через систему органів Держтехнагляду державного технічного
нагляду на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності
та громадянами за дотриманням правил технічної експлуатації та
вибракування машин (тракторів, самохідних шасі, самохідних
сільськогосподарських, дорожньо-будівельних і меліоративних машин,
тракторних причепів, посівних і збиральних машин) (надалі - машин),
правил транспортування та зберігання нафтопродуктів на підприємствах і в
організаціях галузей агропромислового виробництва (наказ Міністерства
аграрної політики України від 8 листопада 2000 р. № 222 «Про положення
про структурні підрозділи Мінагрополітики України»).
2. Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України)
належить до органів державного контролю і нагляду за рахунок повноважень
стосовно здійснення державного контролю за використанням та охороною
земель. Обіг земель сільськогосподарського призначення перебуває під
державним контролем. Пріоритетність земель сільськогосподарського
призначення визначається перш за все тим, що землі, придатні для потреб
сільського господарства, повинні надаватися насамперед для
сільськогосподарського використання.
І, насамкінець, говорячи про такий важливий фактор
сільськогосподарського виробництва, як молоко та молочні продукти, варто
зазначити, що відповідно до вимог Закону України від 24 червня 2004 р. №
HYPERLINK "http://1870-.IV" 1870-.IV «Про молоко та молочні продукти»
державний контроль і нагляд у сфері виробництва, переробки, реалізації,
експорту та імпорту молока, молочної сировини та молочних продуктів
здійснюють:
з питань додержання ветеринарно-санітарних вимог у процесі утримання
тварин, виробництва молока, молочної сировини, використання обладнання,
тари, транспортних засобів, постійного контролю, нагляду з проведенням
моніторингових досліджень за показниками їхньої безпеки, під час
експорту та імпорту молочної продукції - державні установи ветеринарної
медицини;
з питань додержання санітарних норм і правил у процесі розроблення
технічних умов, технічних регламентів на молочну продукцію, визначення
показників її безпеки та здійснення періодичного нагляду у процесі
виробництва молочної продукції, а також за використанням обладнання,
відходів вторинної сировини, тари, транспортних засобів - установи та
заклади державної саніїарно-епідеміологічної служби;
з питань додержання виробником вимог нормативних документів, технічних
регламентів, пов'язаних з якістю продукції (крім ветеринарно-санітарних
вимог), вимог періодичного державного метрологічного нагляду та вимог
законодавства у сфері захисту прав споживачів - органи виконавчої влади
з питань технічного регулювання та споживчої політики.
Контрольні питання та завдання
Дайте визначення агропромислового комплексу та назвіть його складові -
агропромислові галузі
Назвіть і охарактеризуйте заходи, що застосовуються щодо АПК -об'єкта
адміністративно-правового регулювання
Назвіть і проаналізуйте фактори, наявність котрих суттєво впливає на
державне регулювання у сфері АПК
Що таке тимчасове адміністративне регулювання цін? Які його види
існують?
Які завдання виконує Аграрний фонд?
Перерахуйте документи, що складають нормативно-правову базу
адмі-ністративного-правового регулювання у сфері агропромислового
комплексу
Наведіть класифікацію субєктів адміністративно-правового регулювання в
агропромисловому комплексі України
Які повноваження центральних органів виконавчої влади спеціальної
компетенції у сфері АПК?
Які повноваження урядових органів державного управління у складі
Міністерства аграрної політики?
Вкажіть основні напрями державної політики у сфері забезпечення
продовольчої безпеки України
Які органи і за рахунок яких повноважень здійснюють державний контроль і
нагляд в агропромисловому комплексі?
Теми рефератів
Вступ України до Світової організації торгівлі проблеми захисту
вітчизняного товаровиробника
Продовольча безпека як складова національної безпеки України
Забезпечення належної соціальної інфраструктури села - важливий напрям
державного регулювання АПК
Рекомендована література
Основна
Адміністративне право України Академічний курс Підручник У2т-Т 2
Особлива частина / Ред колегія В Б Авер'янов (голова) та ін-К Юрид
думка, 2005-С 182-195
Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кі-валова-Одеса
Юридична література, 2003 - С 417-444
Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Гаращук, О В
Дьяченко та ш , За ред Ю П Битяка - К Юрінком Інтер, 2005 -С 327-338
Ведєрнікоб Ю А , Шкарупа В К Адміністративне право України Навчальний
посібник - К Центр навчальної літератури, 2005 -С 225-226
Гіадун З С Адміністративне право України Навч посібник -Тернопіль
Карт-бланш, 2004 - С 296-306
Додаткова
Беляева З С Крестьянское (фермерское) хозяйство изменения правового
статуса // Государство и право - 2006 - № 6 - С 51-58
Горжеєва Ю Нормативно-правова регламентація державного
ветеринарно-санітарного контролю та нагляду // Юридична
Україна.--2006.-№ 10.- С21-24.
Даншиишн Б., Лисецькші А. Аграрна політика: час визначатися // Урядовий
кур'єр.- 2005.- 17 травня.- С. 13.
Козачок В. Державне регулювання в аграрному секторі // Адміністративне
право в контексті європейського вибору України. Збірник наукових праць.-
К.: Міленіум, 2004 - С. 147-150.
Піддубник О. Юридичні повноваження Державної інспекції з охорони прав на
сорти рослин у здійсненні захисту прав інтелектуальної власності на
сорти рослин // Підприємництво, господарство і право-2006.-№ п.-с.
128-130.
Сафонов І. Правові проблеми державної підтримки сільськогосподарських
виробників // Право України2005 - № 6 - С. 54-57.
Скачкова Г. С. Особенности регулирования труда лиц, работающих по
трудовому договору в крестьянском (фермерском) хозяйстве // Государство
и право - 2003.- № 2.- С. 38-45.
Чопенко В. Аграрные Бермуды // Зеркало недели - 2006.- № 13.-С. 1,8.
Чопенко В. Уж третьи петухи пропели, аграрный сектор онемел ... //
Зеркало недели-2005.-№ 13.-С. 1,8.
ТЕМА № 14 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ОСВІТИ
§ 1 Загальна характеристика освіти як об'єкта адмінютративно-право-вого
регулювання
§ 2 Суб єкти адміністративно-правового регулювання у сфері освіти § 3
Основні напрями державного регулювання у сфері освіти §4 Державний
контроль у сфері освіти
§ 1. Загальна характеристика освіти як об'єкта адміністративно-правового
регулювання
Будь-яка держава не може існувати та розвиватись прогресивно у разі,
коли в ній не розвинута система освіти та державного управління у цій
сфері Не є винятком і Україна, де освіта взаємодіє та впливає на людину
починаючи від перших років, супроводжуючи нерідко протягом усього життя
Доцільно навести висловлювання А Зільбера, згідно з яким «освіта - це
те, що залишається у людини, коли все інше геть-чисто забуте»
Освіта - це цілеспрямований процес виховання та навчання з метою
всебічного розвитку розумових і фізичних здібностей людини та
забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями. Основний
Закон держави у ст 53 визначає, що кожен має право на освіту Повна
загальна середня освіта є обов'язковою Держава забезпечує доступність та
безоплатність освіти в державних і комунальних навчальних закладах
Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і
комунальних навчальних закладах на конкурсній основі
У цілому освіта в нашій державі є структурованим утворенням, при цьому
структуру освіти наведено на рис 14 1
Дошкільна освіта — це цілісний прогрес, спрямований на забезпечення
різнобічного розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її задатків,
нахилів, здібностей, індивідуальних психічних і фізичних особливостей,
куїьтурних потреб
всебічного розвитку, набуття життєвого досвіду, вироблення ВМІНЬ,
навичок, необхідних для подальшого навчання
За статистичними даними Міністерства освіти і науки України, в нашій
державі функціонує 16,3 тис дошкільних навчальних закладів
Для дітей, які потребують корекції фізичного чи (або) розумового
розвитку, тих, які часто і тривало хворіють, мають хронічні захворювання
внутрішніх органів, працюють заклади компенсуючого типу 1,4 тис -
спеціального призначення, 165 - санаторних дошкільних навчальних
закладів, де створено умови для надання дітям
корекційно-відновлювальної, реабілітаційної допомоги1
Загальна середня освіта - це цілеспрямований процес оволодіння
систематизованими знаннями про природу, людину, суспічь-ство} культуру і
виробництво засобами пізнавальної та практичної діяльності результатом
якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що
є основою для подальшої освіти і трудової діяльності
Тут і далі використовуються дані офіційного сайту Міністерства освіти і
науки України www mon go\ ua
Загальна середня освіта є обов'язковою основною складовою неперервної
освіти Вона спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості
через навчання й виховання, які ґрунтуються на загальнолюдських
цінностях і принципах науковості, полікуль-турності, світського
характеру освіти, системності, штегративнос-и, єдності навчання і
виховання, на засадах гуманізму, демократи, громадянської свідомості,
взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини,
суспільства, держави.
Позашкільна освіта ~ це сукупність знань, умінь і навичок, що їх
отримують вихованці, учні та слухачі в позашкільних навчальних закладах
у час, вільний від навчання в загальноосвітніх та інших навчальних
закладах.
Позашкільна освіта й виховання є частиною структури освіти і
спрямовуються на розвиток здібностей, талантів дітей, учнівської та
студентської молоді, задоволення їхніх інтересів, духовних запитів і
потреб у професійному визначенні.
За статистичними даними Міністерства освіти і науки України, в нашій
державі діють 1497 позашкільних навчальних закладів системи освіти за
основними напрямами позашкільної освіти: туристсько-краєзнавчий,
еколого-натуралістичний, науково-технічний, художньо-естетичний та ін.,
охоплюючи 1,2 млн дітей та підлітків. У 2000 р. кожна п'ята дитина
шкільного віку була вихованцем позашкільного навчального закладу. В
Україні 823 комплекси, центри, палаци, будинки дошкільної роботи, 90
центрів, станцій, клубів юних туристів-краєзнавців центрів, шкіл
естетичного виховання молоді.
Професійно-технічна освіта - комплекс педагогічних та
ор-ганізагрйно-управлінських заходів, спрямованих на забезпечення
оволодіння громадянами знаннями, вміннями і навичками в обраній ними
галузі професійної діяльності, розвиток компетентності й
професіоналізму, виховання загальної та професійної культури.
Професійно-технічна освіта здобувається у професійно-технічних
навчальних закладах.
Професійно-технічна освіта громадян здійснюється на базі повної
загальної середньої освіти чи базової загальної середньої освіти з
наданням можливості здобувати повну загальну середню освіту.
Громадяни, які потребують соціальної допомоги і реабілітації, а також
громадяни, які навчаються окремим професіям за переліком, визначеним
Кабінетом Міністрів України, можуть отримувати професію не маючи базової
загальної середньої освіти.
Вища освіта - це рівень освіти, який здобувається особою у вищому
навчальному закпаді в результаті послідовного, системного та
цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на
повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної
кваліфікації за підсумками державної атестації.
Вища освіта здійснюється на базі повної загальної середньої освіти. До
вищих навчальних закладів, що готують молодших спеціалістів, можуть
прийматися особи, які мають базову загальну середню освіту.
Підготовка фахівців у вищих навчальних закладах може проводитися з
відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна),
поєднанням цих форм, а з окремих спеціальностей - екстерном.
Післядипломиа освіта - це спеціалізоване вдосконалення освіти і
професійної підготовки особи через поглиблення, розширення та оновлення
її професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої спеціальності
на основі здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та
практичного досвіду.
Післядипломиа освіта створює умови для неперервності й наступності
освіти і містить:
а) перепідготовку - отримання іншої спеціальності на основі
здобутого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного
досвіду;
б) спеціалізацію - набуття особою здатностей виконувати
окремі завдання та обов'язки, які мають особливості, в межах спе-
ціальності;
в) розширення профілю (підвищення кваліфікації) - набуття
особою здатностей виконувати додаткові завдання та обов'язки в
межах спеціальності;
г) стажування - набуття особою досвіду виконання завдань та
обов'язків певної спеціальності.
Аспірантура і докторантура - це комплекс наукових та
орга-нізаційно-педагогічнгіх заходів, спрямованих на підготовку
науково-педагогічних і наукових кадрів вищої кваліфікації. Аспірантура і
докторантура відкривається при вищих навчальних закладах третього або
четвертого рівнів акредитації та прирівняних до них закладах
післядипломної освіти, в наукових установах, які мають
висококваліфіковані науково-педагогічні та наукові кадри, сучасну
науково-дослідну, експериментальну та матеріальну базу. Аспірантура і
докторантура створюють умови для неперервної освіти, підвищення
науково-педагогічної та наукової кваліфікації громадян і здобуття
наукового ступеня кандидата або доктора наук. Станом на 2006 р., за
даними Міністерства освіти і науки України, у системі навчальних
закладів держави працювало понад 5 тис. докторів і 28 тис. кандидатів
наук.
Самоосвіта громадян - це комплекс організаційно-педагогічних заходів, що
здійснюються державними органами, підприємствами, установами,
організаціями, об'єднаннями громадян, громадянами через створення
відкритих і народних університетів, лекторіїв, бібліотек, центрів,
клубів, теле-, радіонавчальних програм тощо для самоосвіти громадян.
Основними принципами освіти в Україні є:
доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг,
що надаються державою;
рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей,
таланту, всебічного розвитку;
гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних
цінностей;
органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою,
традиціями;
незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних
організацій;
науковий, світський характер освіти;
інтеграція з наукою і виробництвом;
взаємозв'язок з освітою інших країн;
гнучкість і прогностичність системи освіти;
єдність і наступність системи освіти;
безперервність і різноманітність освіти;
поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті
(Закон України від 23 травня 1991 р. № 1060-ХП «Про освіту»).
Нормативно-правовою базою адміпістративного-правового регулювання у
сфері освіти є положення таких документів:
Закон України від 23 травня 1991 р. № 1060-ХІІ «Про освіту»;
Закон України від 10 лютого 1998 р. № 103/98-ВР «Про професійно-технічну
освіту»;
Закон України від 13 травня 1999 р. № 651-XIV «Про загальну середню
освігу»;
Закон України від 22 червня 2000 р. № 1841-III «Про позашкільну освіту»;
Закон України від 11 липня 2001 р. № 2628-ПІ «Про дошкільну освіту»;
Закон України від 17 січня 2002 р. № 2984-ІІІ «Про вищу освіту»;
Указ Президента України від 17 квпня 2002 р № 347/2002 «Про Національну
доктрину розвитку освіти»,
постанова Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2001 р № 1614 «Про
затвердження Положення про Державну інспекцію навчальних закладів»,
постанова Кабінету Міністрів України від 19 грудня 2006 р № 1757 «Про
затвердження Положення про Міністерство освіти і науки України»,
наказ Міністерства освпи і науки України від 1 лютого 2006 р № 71 «Про
затвердження умов прийому до вищих навчальних закладів України» тощо
Керуючись тим, що освіта є визначальним чинником політичної,
соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності
суспільства, вона є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей,
забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і
конкурентоспроможності держави на міжнародній арені, з боку держави
постає питання про необхідність здійснювати адекватне регулювання у
сфері освіти
Освіта, здобута в Україні, повинна стати конкурентоспроможною в
європейському та світовому освітньому просторі, а людина - захищеною і
мобільною на ринку праці Належне регулювання у сфері освіти дозволить
забезпечити впровадження новітніх виробничих та інформаційних
технологій, що дасть змогу прискорити темпи розвитку економіки, інших
сфер суспільного життя
§ 2. Суб'єкти адміністративно-правового регулювання
у сфері освіти
Держава здійснює регулювання у сфері освіти за допомоги різних органів
та організацій, які в цілому складають систему суб'єктів
адмшістративно-правового регулювання у сфері освіти Попри те, що вони
належать як до державних органів, так і до органів місцевого
самоврядування, консулы ативно-дорадчих органів чи органів
самоорганізації населення, вони загалом реалі-зуюіь повноваження у сфері
адміністративно-правової о (державного) регулювання освіти Класифікацію
суб'єктів адмшісг-ративно-правової о регулювання у сфері освіти наведено
на рис 14 2
Виконавчо-розпорядчі суб'єкти адміністративно-правового регулювання у
сфері освіти.
Суб'єкти, повноваження яких визначено в Конституції України, здійснюють
адмшістративно-правове регулювання у сфері освїш за рахунок втілення в
життя відповідних норм Основного Закону держави. Що ж стосується інших
суб'єктів, наведених у класифікації, то відносно них необхідно вказати
наступне.
Суб'єкти, повноваження яких визначено в інших нормативно-правових актах.
Міністерство освіти і науки (далі - МОН України) — це центральний орган
виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері
освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та
інтелектуальної власності, діяльність якого спрямовується і
координується Кабінетом Міністрів України.
Основними завданнями МОН у сфері освіти України є:
участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у
сфері освіти;
створення умов для здобуття громадянами повної загальної середньої
освіти;
забезпечення розвитку освітнього потенціалу України;
визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері освіти;
забезпечення інтеграції вітчизняної освіти у світову систему із
збереженням і захистом національних інтересів (Постанова Кабінету
Міністрів України від 19 грудня 2006р. № 1757 «Про затвердження
Положення про Міністерство освіти і науки України»).
Вища атестаційна комісія (далі - ВАК України) - це центральний орган
виконавчої влади, який реалізовує державну політику в галузі атестації
наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, присудження
наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присвоєння вченого
звання старшого наукового співробітника. ВАК України підвідомчий
Кабінету Міністрів України.
Основними завданнями ВАК України у сфері освіти є:
участь у формуванні та реалізації разом з іншими центральними органами
виконавчої влади державної політики щодо перспектив розвитку науки і
техніки, кадрового потенціалу країни з урахуванням світового рівня
науково-технічного прогресу;
забезпечення єдності вимог до рівня наукової кваліфікації здобувачів
наукових ступенів, вченого звання старшого наукового співробітника;
координація діяльності органів виконавчої влади і керівництво роботою
науково-дослідних (науково-технічних) установ та вищих навчальних
закладів у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої
кваліфікації;
проведення атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої
кваліфікації,
розвиток міжнародного співробітництва у галузі атестації наукових і
науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації (Указ Президента України
від 25 лютого 1999 р № 216/99 «Про Положення про Вищу атестацшну комісію
України»)
Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування як
суб'єкти адміністративно-правового регулювання у сфері освіти створюють
відповідні органи управління освітою, діяльність яких спрямовується на
управління навчальними закладами, що є комунальною власністю,
організацію навчально-методичного забезпечення навчальних закладів,
удосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх
перешдготування та атестацію в порядку, встановленому МОН України,
координацію дій педагогічних, виробничих колективів, сім'ї,
громадськості з питань навчання і виховання дітей,
визначення потреб, розроблення пропозицій щодо державного контракту і
формування регіонального замовлення на педагогічні кадри, укладання
договорів на їх підготовку,
контроль за дотриманням вимог щодо змісту, рівня і обсягу освіти,
атестацію навчальних закладів, що є комунальною власністю Місцеві органи
управління освітою у здійсненні своїх повноважень підпорядковані
місцевим органам державної виконавчої влади, органам місцевого
самоврядування та відповідним державним органам управління освітою в
порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України
Органи управління освітою місцевих державних адміністрацій діють на
підставі постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2000 р №
1326 «Про затвердження Типового положення про Головне управління освіти
і науки Київської міської державної адміністрації, управління освіти і
науки обласної, Севастопольської міської державної адміністрації», а
підрозділи управління освітою органів місцевого самоврядування керуються
у своїй діяльності наказом МОН України від 1 квітня 2003 р № 192 «Про
затвердження Примірного положення про відділ (управління) освіти
виконавчого комітету міської ради»
Центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані заклади освіти
(Міністерство внутрішніх справ України, Мініс
терство оборони України, Міністерство культури та туризму України,
Служба безпеки України, Міністерство охорони здоров'я України тощо),
разом з МОН України беруть участь у здійсненні державної політики в
галузі освіти, професійної підготовки та перепідготовки кадрів.
Наприклад, у системі Міністерства внутрішніх справ України діють п'ять
університетів внутрішніх справ (Київський, Харківський, Львівський,
Дніпропетровський, Луганський), які готують кадри на бюджетній основі
для зазначеного міністерства, а також на контрактній основі - для інших
галузей народного господарства.
Консультативно-дорадчі суб'єкти адміністративно-правового регулювання у
сфері освіти.
7. Колегія МОН України - це консультативно-дорадчий орган, який
функціонує для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції
МОН, обговорення найважливіших напрямів його діяльності.
До складу колегії входять міністр освіти і науки, його заступники, а
також інші керівні працівники МОН України. У разі потреби до складу
колегії МОН можуть входити в установленому порядку інші особи. Членів
колегії затверджує та увільняє Міністр. Рішення колегії проводяться в
життя наказами МОН України. Як приклад можна навести рішення колегії МОН
України від 5 грудня 2006 р. (протокол № 15/3-6) «Про результати
проведення експерименту щодо передачі повноважень обласним управлінням
освіти з питань ліцензування».
2. Громадські ради при МОН України - це консультативно-
дорадчі органи, що утворюються з метою створення ефективних
організаційних і правових умов для реалізації громадянами кон-
ституційного права на участь в управлінні державними справами,
забезпечення відкритості діяльності Міністерства, врахування
громадської думки у процесі підготування та організації виконан-
ня його рішень, підтримання постійного діалогу з громадськістю,
створення можливостей для вільного та об'єктивного висвітлення
засобами масової інформації процесів у освітянській і науковій
сферах.
3. Громадська колегія при Міністрові освіти і науки України -
це консультативно-дорадчий орган, що утворюється при Міністрові освіти і
науки України з метою координації здійснення заходів, пов'язаних з
проведенням консультацій з громадськістю з питань формування та
реалізації державної політики в галузі освіти і науки та розв'язанням
актуальних соціально-економічних проблем (наказ МОН України від 26
травня 2005 р. № 318 «Про громадську колегію та громадські ради»).
Всеукраїнський з'їзд працівників освіти згідно з вимогами чинного
законодавства має право вносити пропозиції щодо формування державної
політики в галузі освіти, вирішувати у межах своїх повноважень питання
навчально-виховної, науково-дослідної, методичної, економічної та
фінансово-господарської діяльності навчальних закладів.
Загальні збори трудового колективу навчального закладу -це вищий
колегіальний орган громадського самоврядування навчального закладу.
Порядок його скликання та роботи визначається статутом вищого
навчального закладу.
Вчені (педагогічні) ради навчальних закладів - це колегіальні органи
навчального закладу, які утворюються з метою обговорення питань
життєдіяльності навчального закладу та подання пропозицій керівництву
закладу. Скажімо, до компетенції вченої ради вищого навчального закладу
належать:
ухвалення фінансових плану і звіту вищого навчального закладу;
подання пропозицій керівнику вищого навчального закладу щодо призначення
та звільнення з посади директора бібліотеки, а також призначення та
звільнення з посади проректорів (заступників керівника), директорів
інститутів та головного бухгалтера;
обрання на посаду таємним голосуванням завідуючих кафедрами і
професорів;
ухвалення навчальних програм та навчальних планів;
ухвалення основних напрямів наукових досліджень;
прийняття рішення щодо кандидатур для присвоєння вчених звань доцента,
професора, старшого наукового співробітника тощо (Закон України від 17
січня 2002 р. № 2984-ПІ «Про вищу освіту»).
§ 3. Основні напрями державного регулювання
у сфері освіти
Суб'єкти адміністративно-правового регулювання у сфері освіти, керуючись
своїми повноваженнями, здійснюють функції щодо державного регулювання
зазначеної сфери. Необхідно говорити про основні напрями такого
регулювання, оскільки вони дають уявлення про ключові засоби державного
впливу на освіту. Врахо-
Інтеграція України в єдиний європейський освітній простір
Процес європейської інтеграції дедалі помітніше впливає на всі сфери
життя держави, зокрема й на освіту Україна своїми кроками чітко показала
спрямування на входження в освітній та науковий простір Європи
Говорячи про європейський освітній простір, часто вживають терміни
«Болонський процес» чи «Болонська декларація» Йдеться про те, що
Болонський процес на рівні держав було започатковано 19 червня 1999 р в
м Болонья (Італія) підписанням ЗО міністрами освіти від імені своїх
урядів документа під назвою «Болонська декларація» Цим актом
краіни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти
національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного
європейського освітнього та наукового простору до 2010 р
Наша держава приєдналася до Болонської декларації 2005 р в м Бергені
(Норвегія), після чою кількість країн, які підписали цей документ,
зросла до 45
У цілому слід зазначити, що відповідно до вимог Болонської декларації,
до 2010 р в Україні мають бути проведені суттєві перетворення в системі
освіти, результатом чого має стати досягнення таких цілей
введення системи двохетапної вищої освіти базової (бакала-врат) і повної
(магістратура),
уведення системи кредитних одиниць (ЕСТ8) як засобу підвищення
мобільності студентів,
видача взаємоузгоджених та уніфікованих додатків до дипломів для
введених рівнів вищої освіти, як зрозумілих, прозорих та ідентичних на
всьому європейському (Болонському) просторі, що забезпечить
працевлаштування випускників університетів на європейському ринку праці
та підвищить їхню конкурентоспроможність,
стимулювання мобільності і створення умов для вільного переміщення
студентів, викладачів, науковців, менеджерів освіти в межах Болонського
простору
Також важливо констатувати, що за даними МОН України, сьогодні у 190
вищих навчальних закладах нашої держави вищу освіту здобувають 33 тис
осіб із 131 країни світу, що також є свідченням інтеграційних процесів
України в міждержавному освітньому просторі
Посилення практичної спрямованості навчання
Необхідно говорити про те, що держава зацікавлена в максимальній
наближеності освітніх програм до потреб практики і, відповідно, в
максимальній підготовленості випускників навчальних закладів до вимог
роботодавців У переважній більшості галузей народного господарства не
застосовується розподіл випускників навчальних закладів по конкретних
місцях роботи, що нерідко вимагає від випускників самостійних активних
кроків щодо пошуку роботи
Для покращення практичної спрямованості навчання суб'єкт державного
управління освітою України, безпосередньо навчальні заклади повинні у
складанні державних стандартів освіти, освіт-ньо-кваліфікащиних
характеристик, освітньо-професійних програм орієнтуватися на потреби
ринку пращ, на запити роботодавців Класична фундаментальна складова
освіти має поєднуватися з суто практичними аспектами, що обумовлені
вимогами часу Також необхідно насичувати навчальні плани стажуваннями,
прохо дженням практики тощо
Важливо з боку органів управління освітою ініціювати й під тримувати
створення функціональних систем «навчальний заклад -роботодавець», де
могли би відпрацьовуватися практичні аспекти взаємодії з метою
підготовки практично орієнтованого конкурент-ноздатного фахівця.
Випускник повинен бути готовим безпосередньо після закінчення навчання
приступити до практичної діяльності. З позицій посилення практичної
спрямованості навчання також необхідно прогнозувати обсяги та визначати
напрями професійної підготовки у навчальних закладах різних типів і форм
власності, створювати умови для професійного навчання незайнятого
населення з урахуванням змін на ринку праці.
Втілення в життя принципу «освіта через усе життя»
Життя не стоїть на місці, і зі змінами потреб ринку праці виникає
необхідність адекватної підготовки фахівців у системі навчальних
закладів. Частина напрямів підготовки об'єктивно стає незатре-буваною
ринком праці, водночас виникає необхідність у фахівцях із тих чи інших
практичних напрямів.
Державна політика стосовно неперервної освіти проводиться з урахуванням
світових тенденцій розвитку освіти протягом життя,
соціально-економічних, технологічних і соціокультурних змін.
Неперервність освіти, або принцип «освіта через усе життя», реалізується
через:
забезпечення наступності змісту й координації навчально-виховної
діяльності на різних ступенях освіти, що функціонують як продовження
попередніх і передбачають підготовку громадян для можливого переходу на
подальші ступені;
формування потреби та здатності особистості до самоосвіти;
оптимізації системи перепідготовки працівників і підвищення їхньої
кваліфікації, модернізації системи післядипломної освіти на основі
відповідних державних стандартів;
створення інтегрованих навчальних планів і програм;
- формування та розвитку навчальних науково-виробничих комплексів
ступеневої підготовки фахівців;
запровадження та розвитку дистанційної освіти;
організації навчання відповідно до потреб особистості і ринку праці на
базі професійно-технічних і вищих навчальних закладів, закладів
післядипломної освіти, а також використання інших форм навчання;
- забезпечення зв'язку між загальною середньою, професійнотехнічною,
вищою та післядипломною освітою (Указ Президента України від 17 квітня
2002 р. № 347/2002 «Про Національну доктрину розвитку освіти»).
Забезпечення якості й доступності освіти
Якість освіти досягається за допомогою багатьох складових. Перш за все
це - науково-педагогічний потенціал і матеріальна база навчальних
закладів. Саме для перевірки цих складових існують органи, завданням
яких є перевірка відповідності державним стандартам у навчальних
закладах. За статистичними даними МОН України, у 2005 р. та І півріччі
2006 р. у 126 вищих навчальних закладів і відокремлених структурних
підрозділів анульовано ліцензію або припинено освітню діяльність за
порушення ліцензійних умов надання освітніх послуг у сфері вищої освіти
та чинного законодавства. Здобуття вищої освіти повинно свідчити про
наявність у випускника реальних знань і вмінь щодо їх практичного
застосування. Для порівняння доцільно навести статистичні дані МОН
України: в Україні існують 345 університетів, академій, інститутів. А от
у Великій Британії таких навчальних закладів 96, Франції - 78, Італії -
65, Іспанії - 47, Польщі -11.
Важливо забезпечити не кількість, а якість функціонування закладів
освіти.
Тісно пов'язаною з попередньою є проблема забезпечення доступності
освіти. Статистичні дані МОН України свідчать, що
р. до вищих навчальних закладів зараховано 396 тис. випускників старшої
школи, зокрема 388 тис. осіб - на денну форму навчання, тоді як
закінчили середню школу того ж року 477 тис. Іншими словами, переважна
більшість випускників загальноосвітніх шкіл продовжили навчання у вищих
навчальних закладах. Проте це не свідчить про відсутність проблем
забезпечення доступності освіти, оскільки значна частина таких
навчальних закладів - приватної форми власності, де навчання
здійснюється на платній основі. Тому важливо забезпечувати підготовку
фахівців за державним замовленням, коли сама людина за навчання не
сплачує, фактично за неї це робить держава. Саме на реалізацію цього
завдання спрямовано постанову Кабінету Міністрів України від 26 червня
р. № 877 «Про затвердження державного замовлення на підготовку фахівців,
науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та
перепідготовку кадрів (післядипломна освіта) для державних потреб у 2006
році».
§ 4. Державний контроль у сфері освіти
Державний контроль за діяльністю навчальних закладів незалежно від форм
власності здійснюється з метою забезпечення реалізації єдиної державної
політики у галузі освіти. Державні стандарти освіти встановлюють вимоги
до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні.
Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня
громадян незалежно від форм здобуття освіти. Контрольні функції
реалізуються під час проведення таких процедур як ліцензування,
атестація та акредитація.
Ліцензування - це процедура визнання спроможності навчального закладу
певного типу розпочати освітню діяльність, пов'язану зі здобуттям освіти
та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів освіти, а також до
державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та
матеріально-технічного забезпечення.
За результатами ліцензування навчальним закладам незалежно від форм
власності надаються ліцензії на право здійснення освітньої діяльності
відповідно до державних вимог із установленням за певними освітніми або
освітньо-кваліфікаційними рівнями обсягів підготовки, які відповідають
кадровому, науково-методичному та матеріально-технічному забезпеченню,
вносять їх до державного реєстру навчальних закладів. Невиконання або
грубе порушення навчальним закладом умов і правил ліцензійної
діяльності, подання та розповсюдження недостовірної інформації щодо її
здійснення є підставою для призупинення дії або анулювання ліцензії.
Атестація - це процедура надання дошкільному, середньому, позашкільному
та професійно-технічному навчальному закладу права провадити освітню
діяльність.
За результатами атестації МОН України, місцеві органи управління освітою
в межах своїх повноважень:
визначають відповідність освітніх послуг, що надаються навчальними
закладами, державним стандартам певного освітнього та
освітньо-кваліфікаційного рівня;
приймають рішення про створення спеціалізованих навчальних закладів:
шкіл, колегіумів, ліцеїв, гімназій тощо;
вносять пропозиції МОН України про надання відповідного статусу
професійно-технічним навчальним закладам;
ухвалюють рішення про створення, реорганізацію або ліквідацію навчальних
закладів.
Акредитація - це процедура надання вищому навчальному закладу певного
типу права провадити освітню діяльність, пов'язану зі здобуттям вищої
освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а
також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та
матеріально-технічного забезпечення
За результатами акредитації вищих навчальних закладів, закладів
післядипломної освіти МОН України разом з міністерствами і відомствами,
яким підпорядковані навчальні заклади
визначає відповідність освітніх послуг державним стандартам певного
освітньо-кваліфікаційного рівня за напрямами (спеціальностями), надає
право видачі документа про освіту державного зразка,
встановлює рівень акредитації навчального закладу,
надає певну автономію навчального закладу відповідно до отриманого
статусу,
інформує громадськість про якість освітньої та наукової діяльності вищих
навчальних закладів,
- вирішує в установленому порядку питання про реорганізацію вищого
навчального закладу з наданням відповідного статусу або його ліквідацію
(Закон України від 23 травня 1991 р № 1060-ХІІ «Про освіту»)
З метою здійснення з боку держави належного контролю за діяльністю
закладів освіти існує низка органів, серед повноважень яких є здійснення
контрольних функцій у зазначеній сфері Перш за все це стосується таких
структур, як Державна інспекція навчальних закладів МОН України та
регіональні експертні ради з питань ліцензування та атестації навчальних
закладів
Державна інспекція навчальних закладів МОН України є урядовим органом
державного управління, що діє у складі МОН, йому підпорядковується та
бере участь у реалізації державної політики у сфері освіти через
здійснення державного контролю за діяльністю навчальних закладів
незалежно від їх підпорядкування і форми власності
До повноважень Державної інспекції навчальних закладів МОН України
належать
здійснення контролю за виконанням навчальними закладами положень
Конституції, законів України та інших нормативно-правових актів з питань
освіти, зокрема застосуванням у навчально-виховному процесі української
мови та мов національних меншин,
проведення комплексних перевірок дошкільних, загальноосвітніх,
позашкільних і професійно-технічних навчальних зактадів, контроль
проведення атесгащйної експертизи та координація роботи, пов'язаної з
програмно-методичним забезпеченням атестації цих навчальних закладів,
здійснення періодичного експертного оцінювання ДІЯЛЬНОСТІ вищих
навчальних закладів,
здійснення інспектування навчальних закладів з питань організації
навчально-виховної і науково-методичної роботи, використання
науково-педагогічного потенціалу та матеріальних ресурсів, розвитку
матеріально-технічної бази і соціальної сфери, дотримання державних
стандартів щодо якості підготовки учнів, студентів тощо,
узагальнення практики проведення державного контролю діяльності
навчальних закладів, розроблення пропозицій щодо його удосконалення,
здійснення методичною керівництва і координації роботи органів
управління освітою з питань організації та проведення контрольних
заходів, атестації підпорядкованих їм навчальних закладів,
здійснення контролю за проведенням підсумкової державної атестації
випускників загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних
закладів (постанова Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2001 р
No 1614 «Про затвердження Положення про Державну інспекцію навчальних
закладів»)
Регіональна експертна рада з питань ліцензування та атестації навчальних
закладів (далі - PEP) є постійно діючим органом, який забезпечує
додержання вимог до ліцензування юридичних осіб - навчальних закладів та
фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які надають
освітні послуги відповідно до законодавства України у сфері дошкільної,
загальної середньої, позашкільної, а також професійно-технічної освіти
(за умови делегування МОН України місцевим органам управління освітою
своїх повноважень із формування експертних комісій для проведення
ліцензійної експертизи послуг у сфері професійно-технічної освіти) та
атестації навчальних закладів
PEP створюється при Міністерстві освіти Автономної Республіки Крим,
органах управління освітою обласних, Київської та Севастопольської
міських державних адміністрацій
Основними завданнями PEP є
розгляд питань і прийняття рішень щодо ліцензування навчальних закладів
і фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які надають
освітні послуги у сфері дошкільної, загальної се редньої та позашкільної
освіти,
- розгляд питань і прийняття рішень щодо атестації навчальних
закладів, які надають освітні послуги у сфері дошкільної, загальної
середньої та позашкільної освіти;
розгляд результатів ліцензійної й атестаційної експертизи та прийняття
рішень з питань ліцензування та атестації навчальних закладів, які
надають послуги у сфері професійно-технічної освіти; попередній розгляд
питань про анулювання ліцензій за поданням органів ліцензування;
подання МОН України пропозицій щодо внесення змін до актів законодавства
з питань ліцензування та атестації навчальних закладів;
участь в інформуванні громадськості про результати ліцензування та
атестації освітніх послуг (наказ МОН України від 24 грудня 2003 р. № 847
«Типове положення про регіональну експертну раду з питань ліцензування
та атестації навчальних закладів»).
Контрольні питання та завдання
Дайте визначення освіти та наведіть її структуру
Дайте визначення та охарактеризуйте дошкільну, загальну середню та
позашкільну освіту.
Дайте визначення та охарактеризуйте професійно-технічну, вищу та
пюлядипломну освіту.
Що таке аспірантура, докторантура та самоосвіта громадян'? Назвіть
основні принципи освіти в Україні
Назвіть документи, положення яких складають нормативно-правову базу
адміністративного-правового регулювання у сфері освіти
Наведіть класифікацію суб'єктів адміністративно-правового регулювання у
сфері освіти
Проаналізуйте повноваження у сфері державного управління освітою МОН
України, ВАК України, місцевих державних адміністрацій та органів
місцевого самоврядування, центральних органів виконавчої влади, яким
підпорядковані заклади освіти
Назвіть консультативно-дорадчі суб'єкти адміністративно-правового
регулювання у сфері освіти та проаналізуйте їх повноваження
Охарактеризуйте інтеграцію України в єдиний європейський освітній
простір і посилення практичної спрямованості навчання як основні напрями
державного регулювання у сфері освіти
Зробіть аналіз утілення в життя принципу «освіта через все життя» і
забезпечення якості та доступності освіти як основних напрямів
державного регулювання у сфері освіти
Що таке ліцензування, атестація та акредитація?
За допомоги яких органів та яким чином здійснюється державний контроль у
сфері освіти7
Теми рефератів
Україна та Болонська декларація проблеми га перспективи
Державні іа недержавні заклади освіти партнери чи конкуренти7
Проблеми удосконалення державного контролю у сфері освіти
Рекомендована література
Основна
Адміністративне право України Академічний курс Підручник У2т-Т 2
Особлива частина / Ред колегія В Б Авер'янов (голова) та ш - К Юрид
думка, 2005 - С 250-263
Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кь валова -
Одеса Юридична література, 2003 - С 527-595
Адміністративне право України Підручник / Ю П Ьитяк, В М Гаращук, О В
Дьяченко та ін , За ред Ю П Битяка-К Юрінком Інтер,2005-С 409^19
Вища освіта України і Болонський процес Навчальний посібник / За ред В Г
Кременя Авторський колектив М Ф Степко, Я Я Бо-любаш, В Д Шинкарук, В В
Грубшко, І І Бабин - Тернопіль Навчальна книга ~ Богдан, 2004 - 384 с
Гладун З С Адміністративне право України Навч посібник -Тернопіль
Карт-бланш, 2004 - С 369-378
Колпаков В К, Кузьменко О В Адміністративне право України Підручник - К
Юршком Інтер, 2003 - С 453-473
Додаткова
Артеменко О Вік живи - вік учись Або про терміни і про суть // Дзеркало
тижня - 2005 - № 24 - С 17
Бе юв В Вопросы управления образованием на современном этапе // Проблемы
административного и административно-процессуального права Сборник
тезисов статей - М Московский университет МВД России, 2003 - С 98-101
Болонський процес в дії Матеріали «Круглою столу», проведеного
Інститутом вищої освіти АПН України та редакцією тижневика «Освіта»
(травень 2004 р - лютий 2005 р ) / За ред О С Коноваленко, Б І Коротьова
- К Вид-во Європ ун-ту, 2005 - 98 с
Бузу нов Р Місце кредитно-модульної сисіеми організації навчального
процесу в системі державного управління // Підприємництво, господарство
і право - 2006 - № 12 - С 23-27
Вакарчук І Вступні іспити поза стінами університетів // Дзеркало тижня -
2005 -ЛЬ 26 - С 13
Гаїковська Т Вузи рубають - дипломи летять // Дзеркало тижня 2005-№24-С
17
Гоччандс С Какую оценку поставить системе // Аргументы и факты в Украине
- 2006 - № 22 - С 8
Гончарова Г. Вчені ради вищих навчальних закладів: порядок формування
та повноваження // Право України - 2006 - № 12 - С. 56-59.
Днепров Э. Реформа против образования // Аргументы и факты в Украине -
2005.- № 41С. 10-11.
Кремень В. Наукове забезпечення освіти // Урядовий кур'єр.-2005.-21
квітня.-С. 10.
Перепелиця А. В. Організаційно-правові складові вищої освіти в Україні:
загальні норми та відомчі особливості // Науковий вісник Львівського
державного університету внутрішніх справ- 2006- Вип. 1-С. 165-172.
Петрів В. Абітурієнти, тести, комп'ютери і... демократія // Дзеркало
тижня.- 2005.- № 27-28.- С. 17.
РезвановаЛ. А. Реформирование государственно-правового регулирования
образовательных отношений // Северо-Кавказский юридический
вестник.-2004-№ 1.- С. 113-119.
Співаковський О. Будівля освіти: потрібен капітальний ремонт // Дзеркало
тижня-2005-№ 34-С. 15.
Суліма Є. Україна у Болонському процесі // Урядовий кур'єр.-2005.-20
травня.-С. 5.
Україна - суб'єкт європейського освітнього простору: Матеріали
Міжнародної наук.-практ. конф., Київ, 24-25 травня 2005 р.- К.: Вид-во
Європ. ун-ту, 2005.-314 с.
ТЕМА № 15 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ НАУКИ
§ 1. Загальна характеристика науки як об'єкта адміністративно-правового
регулювання.
§ 2. Суб'єкти адміністративно-правового регулювання у сфері науки. § 3.
Основні напрями державного регулювання у сфері науки.
§ 1. Загальна характеристика науки як об'єкта адміністративно-правового
регулювання
Будь-яке суспільство розвивається більш прогресивно тоді, коли в ньому
належним чином використовуються здобутки наукової діяльності. Наука є
основою сучасного прогресу держави незалежно від політичного устрою,
форми правління тощо. Україна завдяки нормам чинного законодавства,
реальним справам у науковій діяльності демонструє пріоритетність
наукового напрямку в соціально-культурній сфері. Говорячи про науку як
об'єкт адміністративно-правового регулювання, необхідно усвідомлювати,
що держава, з метою прогресивного розвитку економіки, покращення
добробуту населення, повинна здійснювати підтримку науки. Для того, щоб
залишатися на провідних позиціях у тих чи інших напрямах суспільного
життя, поза сумнівом, необхідно стимулювати розвиток науки. Не випадково
Конституція Україна у ст. 54 визначає, що держава сприяє розвиткові
науки.
Наука - це сфера людської діяльності, спрямована на отримання та
використання нових знань, яка реалізується шляхом виконання
фундаментальних і прикладних наукових досліджень.
Національні інтереси України вимагають негайних та ефективних заходів,
спрямованих на збереження її науково-технологічного потенціалу,
забезпечення ефективного його використання в економічному та соціальному
розвитку. Верховна Рада України, усвідомлюючи значущість проблем науки в
житті держави, 13 липня 1999 р. своєю постановою ввела в дію Концепцію
науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Виходячи із
зазначеної концепції, керуючись актуальністю наявних в Україні проблем,
вирішення яких потребує наукового забезпечення, найбільш пріоритетними
напрямами державної підтримки у сфері наукового розвитку мають стати:
фундаментальна наука, насамперед розробки вітчизняних наукових
колективів, що мають світове визнання;
прикладні дослідження і технології, в яких Україна має значний науковий,
технологічний і виробничий потенціал та які здатні забезпечити вихід
вітчизняної продукції на світовий ринок; вища освіта, підготовка
наукових і науково-педагогічних кадрів із пріоритетних напрямів
науково-технологічного розвитку;
розвиток наукових засад розбудови соціально орієнтованої ринкової
економіки;
наукове забезпечення вирішення проблем здоров'я людини та екологічної
безпеки;
система інформаційного та матеріально-технічного забезпечення наукової
діяльності.
Характеризуючи дослідження і технології, в яких наша держава має
визначні досягнення, визнані всім світом, слід указати на здобутки
Інституту монокристалів та Інституту електрозварювання Національної
академії наук України. З боку держави важливо здійснювати підтримку
таких пріоритетних напрямів, оскільки тут Україна є й повинна залишатися
конкурентоздатною на світовому ринку технологій.
У цілому ж, у здійсненні державного управління та регулювання науковою
діяльністю держава керується принципами:
органічної єдності науково-технічного, економічного, соціального та
духовного розвитку суспільства;
поєднання централізації та децентралізації управління у науковій
діяльності;
-додержання вимог екологічної безпеки;
визнання свободи творчої, наукової та науково-технічної діяльності;
збалансованості розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;
використання досягнень світової науки, можливостей міжнародного
наукового співробітництва;
свободи поширення наукової та науково-технічної інформації;
відкритості для міжнародного науково-технічного співробітництва,
забезпечення інтеграції української науки у світову в поєднанні із
захистом інтересів національної безпеки (Закон
України від 13 грудня 1991 р. № 1977-XII «Про наукову і науково-технічну
діяльність ).
У контексті визначених принципів особливе місце посідає свобода
поширення наукової та науково-технічної інформації. Завдяки цьому:
а) українські вчені можуть знати про розробки іноземних фахів-
ців у різних галузях науки;
б) вітчизняна наука та окремі науковці отримуватимуть мож-
ливість оприлюднювати свої наукові результати і мати «зворотній
зв'язок» з іноземними колегами;
в) з'явиться можливість формування на основі вітчизняних і
закордонних джерел довідково-інформаційних фондів, включаючи
баз і банків даних;
г) створюються загальнодоступні мережі бібліотек, інформа-
ційних центрів громадського користування як бази для освіти, ви-
робництва та наукових досліджень, системи реалізації прав грома-
дян на культурний та фаховий розвиток;
д) об'єктивно виграє сама наука, оскільки полегшиться доступ
до новітніх наукових джерел, результатів досліджень тощо.
Слід зазначити, що наукова проблематика є об'єктом розгляду з позицій
забезпечення національної безпеки України. Вказаними питаннями
опікується Рада національної безпеки і оборони України. Президент
України, як голова Ради, 11 липня 2006 р. підписав Указ № 606/2006 «Про
рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 квітня 2006
року «Про стан науково-технологічної сфери та заходи щодо забезпечення
інноваційного розвитку України», де, зокрема, зазначено, що необхідно
визнати пріоритетними завданнями діяльності органів виконавчої влади із
забезпечення національної безпеки у науково-технологічній сфері:
розвиток національної інноваційної системи як сукупності інституцій, що
забезпечують проведення ефективної державної інноваційної політики;
забезпечення інтеграції освіти, науково-технологічної сфери та
виробництва як передумови інноваційного розвитку економіки;
- всебічну підтримку фундаментальних наукових досліджень, спрямованих на
забезпечення технологічного розвитку України;
розвиток виробництва високотехнологічної продукції та послуг на
інноваційній основі;
першочергову реалізацію інноваційних проектів, спрямованих на суттєве
поліпшення енергозабезпечення та енергозбереження, зниження
енергоємності та ресурсовитратності виробництва.
Нормативно-правовою базою адміністративного-правового регулювання у
сфері науки є положення таких документів:
Закон України від 13 грудня 1991 р. № 1977-ХІІ «Про наукову і
науково-технічну діяльність»;
Закон України від 25 червня 1993 р. № 3322-ХІІ «Про науково-технічну
інформацію»;
Закон України від 10 лютого 1995 р. № 51/95-ВР «Про наукову і
науково-технічну експертизу»;
Закон України від 16 липня 1999 р. № 991-XIV «Про спеціальний режим
інноваційної діяльності технологічних парків»;
Закон України від 11 липня 2001 р. № 2623-Ш «Про пріоритетні напрями
розвитку науки і техніки»;
Закон України від 7 лютого 2002 р. № 3065-ІП «Про особливості правового
режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій
наук та статусу їх майнового комплексу»;
Закон України від 4 липня 2002 р. № 40-ІУ «Про інноваційну діяльність»;
Закон України від 16 січня 2003 р. № 433-ІУ «Про пріоритетні напрями
інноваційної діяльності в Україні»;
постанова Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. № 916-ХІУ «Про
Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України»;
Указ Президента України від 30 грудня 2005 р. № 1873/2005 «Про утворення
Державного агентства України з інвестицій та інновацій»;
постанова Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2001 р. № 1717 «Про
Державний фонд фундаментальних досліджень» тощо.
Керуючись вітчизняними інтересами, враховуючи економічні, соціальні,
оборонні та інші можливості, важливо на рівні держави підтримувати
комплекс заходів, які б сприяли підвищенню якісних характеристик
вітчизняного науково-технологічного потенціалу до рівня стандартів
розвинених країн, інтенсифікації процесу опанування науковими знаннями,
новими технологіями та їх практичному використанню.
§ 2. Суб'єкти адміністративно-правового регулювання
у сфері науки
Реалії сьогодення свідчать про те, що держава здійснює регулювання у
сфері науки за допомоги різних органів та організацій, які в цілому
складають систему суб'єктів адміністративно-правового регулювання у
сфері науки. Здійснювати регулювання у зазначеній сфері є складним
завданням, оскільки складним є сам об'єкт регулювання. Державне
фінансування потребує належного контролю за ефективністю витрачених
коштів, проте результати наукових досліджень далеко не завжди є
заздалегідь прогнозованими. Класифікацію суб'єктів
адміністративно-правового регулювання у сфері науки наведено на рис.
15.1.
Виконавчо-розпорядчі суб'єкти адміністративно-правового регулювання у
сфері науки.
Суб'єкти, повноваження яких визначені в Конституції України, здійснюють
адміністративно-правове регулювання у сфері науки за рахунок утілення в
життя відповідних норм Основного Закону держави. Водночас щодо інших
наведених у класифікації суб'єктів необхідно зазначити наступне.
Суб'єкти, повноваження яких визначено в інших нормативно-правових актах.
1. МОН України відіграє провідну роль у сфері як освіти, так і науки. До
основних завдань указаного міністерства у сфері науки належать:
участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у
сфері наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та
інтелектуальної власності;
забезпечення розвитку наукового та науково-технічного потенціалу
України;
визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері наукової,
науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності;
сприяння функціонуванню національної системи науково-технічної
інформації;
забезпечення інтеграції вітчизняної науки у світову систему із
збереженням і захистом національних інтересів (постанова Кабінету
Міністрів України від 19 грудня 2006 р. № 1757 «Про затвердження
Положення про Міністерство освіти і науки України»).
БАК України у сфері науки реалізує такі основні завдання:
формування та забезпечення функціонування системи атестації наукових і
науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;
керівництво роботою з присудження наукових ступенів кандидата наук і
доктора наук, присвоєння вченого звання старшого наукового
співробітника;
проведення атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої
кваліфікації (Указ Президента України від 25 лютого J 999 p. № 216/99
«Про Положення про Вищу атестаційну комісію України»).
Державне агентство України з інвестицій та інновацій (Держіивестицій
України) - це центральний орган виконавчої влади зі спеціальним
статусом, що формує та забезпечує реалізацію державної інвестиційної та
інноваційної політики, робота якого спрямовується і координується
Кабінетом Міністрів України.
Правовий статус Держіивестицій України визначається тим, що він:
- вживає заходів щодо залучення інвестицій в економіку України;
формує інформаційні бази даних про інвестиційні та інноваційні програми
і проекти;
готує відповідно до законодавства пропозиції щодо запровадження
спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності;
здійснює державну реєстрацію інноваційних проектів і веде Державний
реєстр інноваційних проектів;
здійснює в межах своєї компетенції контроль за організацією виконання
державних інвестиційних та інноваційних програм;
затверджує порядок формування і використання коштів підпорядкованих йому
спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ і
здійснює контроль за їх діяльністю;
бере участь в організації навчання, підвищення кваліфікації та
перепідготовки фахівців у сфері інвестиційної та інноваційної
діяльності, готує пропозиції щодо вдосконалення системи підготовки та
перепідготовки фахівців у цій сфері тощо (Указ Президента України від ЗО
грудня 2005 року № 1873/2005 «Про утворення Державного агентства України
з інвестицій та інновацій»).
4, Національна академія наук України (далі - HAH України) - це вища
наукова організація України, яка організує і здійснює фундаментальні та
прикладні дослідження з найважливіших проблем природничих, технічних і
гуманітарних наук, а також координує здійснення фундаментальних
досліджень у наукових установах та організаціях незалежно від форм
власності
Метою діяльності HAH України є отримання нових та узагальнення наявних
знань про природу, людину та суспільство, створення наукових основ
науково-технічного, соціально-економічного та культурного розвитку
країни, підготовка висококваліфікованих наукових кадрів Станом на 2005 р
у HAH України діяли 197 бюджетних установ та організацій, а також 51
організація та підприємство дослідно-виробничої бази Загальна кількість
працюючих в Академії складала 43 471 осіб, зокрема 15 908 наукових
працівників, серед яких було 2418 докторів наук і 7791 кандидат наук1
Статут HAH України, затверджений загальними зборами академії 5 квітня
2002 р свідчить, що основними завданнями HAH України є
організація, проведення та координація наукових досліджень із
фундаментальних і прикладних проблем природничих, технічних і
соцюгуманітарних наук,
участь у формуванні державної політики у сфері наукової та
науково-технічної діяльності,
підготовка наукових оцінок і прогнозів суспільно-політичного,
соціально-економічного і культурного розвитку держави, її економічного
стану, розроблення відповідних пропозицій і рекомендацій з цих питань,
підготовка наукових кадрів вищої кваліфікації, залучення обдарованої
молоді, виявлення і підтримка талановитих дослідників, сприяння творчому
зростанню молодих науковців, забезпечення спадкоємності поколінь учених,
сприяння інтеграції вітчизняного інтелектуального потенціалу у світовий
науковий простір
1 Звіт Національної академії наук України про використання коштів
Державного бюджету України за 2004 рік // Урядовий кур'єр 2005 13 квітня
- С 13 14
Також необхідно вказати на існування державних галузевих академій наук
їх на сьогодні п'ять
Українська академія аграрних наук.
Академія медичних наук України.
Академія педагогічних наук України.
Академія правових наук України.
Академія мистецтв України.
Кошти на забезпечення діяльності академій щорічно визначаються в
Державному бюджеті України окремими рядками. Особливістю державного
регулювання діяльності HAH України та галузевих академій наук є те, що
вони засновані на державній власності та користуються правами
самоврядності. Самоврядність академій полягає в самостійному визначенні
тематики досліджень, своєї структури, вирішенні науково-організаційних,
господарських, кадрових питань, здійсненні міжнародних наукових
зв'язків.
Консультативно-дорадчі суб'єкти адміністративно-правового регулювання у
сфері науки.
Національна рада з інноваційного розвитку України - це
консультативно-дорадчий орган, утворений при Президентові України з
метою сприяння формуванню та реалізації єдиної державної інноваційної
політики в Україні.
Національну раду створено для виконання наступних завдань:
опрацювання пропозицій щодо формування державної політики в інноваційній
сфері;
аналіз та узагальнення проблем, що стримують інноваційний розвиток,
визначення можливих політичних, правових, економічних та інших шляхів їх
розв'язання;
опрацювання питань щодо прискорення інноваційного розвитку економіки, а
також щодо пріоритетів фінансування інноваційних проектів;
розгляд пропозицій органів виконавчої влади, міжнародних організацій,
вітчизняних та іноземних інвесторів, підприємств, установ та
організацій, громадських інститутів щодо прискорення інноваційного
розвитку України;
аналіз проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань
інновацій, внесення у встановленому порядку пропозиції щодо доцільності
їх прийняття (Указ Президента України від 18 серпня 2006 р. № 691/2006
«Про Національну раду з інноваційного розвитку України»).
Рада з питань науки та науково-технічної політики при Президентові
України - це консультативно-дорадчий орган при главі держави, який
виробляє пропозиції щодо державної політики у сфері наукової та
науково-технічної діяльності, інтелектуальної власності й трансферу
технологій Основними завданнями Ради є
оцінка стану науки та техніки в Україні,
експертиза проектів законів України, актів Президента України, Кабінету
Міністрів України з питань наукової та науково-технічної діяльності,
інтелектуальної власності та трансферу технологій,
аналіз проектів національних та державних науково-технічних програм,
пропозицій щодо пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, основних
засад та напрямів кадрової політики, підготовки, атестації наукових
кадрів, міжнародного співробітництва з цих питань, поліпшення
соціального захисту науковців та піднесення суспільного престижу їх
пращ,
сприяння координації діяльності академій наук, вищих навчальних
закладів, галузевих науково-дослідних інститутів, підприємств, установ
та організацій у сфері наукової та науково-технічної діяльності,
розроблення пропозицій щодо створення цивілізованого ринку об'єктів
інтелектуальної власності в Україні,
підготовка пропозицій щодо фінансування наукової та науково-технічної
діяльності, аналіз ефективності використання коштів, що виділяються для
цього (Указ Президента України від 22 березня 2000 р № 491/2000 «Про
Раду з питань науки та науково-технічної політики при Президентові
України»)
3. Координаційні ради з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки -
це консультативно-дорадчі органи при МОН України, до складу яких входять
провідні вчені, а також фахівці академій наук, науково-дослідних і
науково-технічних установ, міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади, метою діяльності яких є участь у формуванні
науково-технічної політики з пріоритетного напряму розвитку науки і
техніки
Основними завданнями координаційних рад є
участь у формуванні науково-технічної політики з пріоритетного напряму
розвитку науки і техніки,
розгляд та затвердження науково-методичних матеріалів, необхідних для
формування державних наукових і науково-технічних програм, створення та
освоєння нових технологій і видів техніки,
аналіз і експертиза проектів державних наукових і науково-технічних
програм,
розгляд пропозицій міністерств та інших центральних органів виконавчої
влади щодо обсягів фінансування наукових досліджень з державного
бюджету;
підготовка висновків щодо обсягів фінансування проектів державних
наукових і науково-технічних програм;
узагальнення інформаційних матеріалів про стан виконання державних
наукових і науково-технічних програм з відповідного пріоритетного
напряму розвитку науки і техніки, підготовка пропозицій щодо завершених
у межах цих програм проектів та подання звітів до МОН України, інших
заінтересованих центральних органів виконавчої влади, академій наук,
місцевих державних адміністрацій;
встановлення зв'язків з вченими зарубіжних країн з метою забезпечення
світового рівня наукових досліджень з відповідного пріоритетного напряму
розвитку науки і техніки (постанова Кабінету Міністрів України від 19
грудня 2001 р. № 1710 «Про координаційні ради з пріоритетних напрямів
розвитку науки і техніки»).
Міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень —
консультативно-дорадчий орган при HAH України, метою діяльності якого є
сприяння розвитку фундаментальних досліджень в Україні і координації
діяльності Національної та галузевих академій наук, громадських наукових
організацій, органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування у цій сфері.
Основними завданнями Ради є:
підготовка пропозицій з питань розвитку фундаментальних досліджень,
створення ефективної системи координації роботи, пов'язаної з
проведенням цих досліджень, використання їх результатів в усіх галузях
економіки;
сприяння взаємодії академічного та вузівського секторів науки, зокрема
шляхом запровадження нових форм організації наукового та навчального
процесу;
виконання функцій наглядової ради Державного фонду фундаментальних
досліджень (постанова Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 р. №
164 «Про утворення Міжвідомчої ради з координації фундаментальних
досліджень»).
Експертна рада при HAH України з експертизи фундаментальних
науково-дослідних робіт - консультативно-дорадчий орган, утворений з
метою оцінювання тем фундаментальних досліджень, що заплановані до
фінансування із загального фонду Державного бюджету України.
Необхідно зазначити, що фінансування видатків на фундаментальні
дослідження повинно здійснюватись Державним казначейством України лише
за наявності висновку експертної ради при НАН України про доцільність
проведення витрат по кожній темі (Постанова Президії ПАН України від 18
жовтня 2006р № 270 «Про організацію експертизи фундаментальних
науково-дослідних робіт»)
§ 3. Основні напрями державного регулювання у сфері науки
Нормативно-правова база державного управління у сфері науки визначає
«правила гри» стосовно впливу держави на наукову галузь Керуючись ними,
суб'єкти адмшістративно-правового регулювання у сфері науки здійснюють
функції щодо державного регулювання зазначеної сфери Водночас, важливо
орієнтуватись у тих напрямах, які для держави є основними,
пріоритетними, на реалізацію яких звертається основна увага та
зосереджуються основні зусилля Необхідно вирізняти такі основні напрями
державного регулювання у сфері науки (рис 15 2)
Визначення пріоритетних напрямів наукових досліджень
Держава не в змозі підтримувати всі наукові дослідження у повному обсязі
Йдеться як про значні матеріальні витрати, так і про ефективність
розподілу бюджетних коштів 3 метою оптимізаци підтримки вітчизняної
науки доцільно визначатися з пріоритетами, себто з тими науковими
напрямами (колективами), які здатні забезпечити суттєві позитивні
наукові результати чи значну користь практиці Це завдання вирішується за
допомоги експертної діяльності Наукова і науково-технічна експертиза -
діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінювання
науково-технічною рівня об'єктів експертизи і підготовка обґрунтованих
висновків для прийняття рішень щодо таких об'єктів
Обов'язковій науковій і науково-технічній експертизі підлягають
державні цільові наукові та науково-технічні програми,
міждержавні наукові і а науково-технічні програми, що реалізуються на
підставі міжнародних договорів України в межах п території,
галузеві та міжгалузеві програми у сфері наукової та науково-технічної
діяльності,
інноваційні програми та проекти державного значення (Закон України від
10 чютого 1995 р № 51/95-ВР «Про наукову і науково-технічну експертизу»)
Керуючись цим, а також враховуючи інші важливі чинники, Кабінет
Міністрів України визначає перелік пріоритетних тем наукових досліджень,
які й підтримуються у подальшому державою Прикладом може слугувати
постанова Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2001 р № 1716 «Про
затвердження переліку державних наукових і науково-технічних програм з
пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки на 2002-2006 роки»
Загалом метою визначення пріоритетних напрямів наукових досліджень є
концентрація ресурсів держави на провідних напрямах
науково-технолопчного розвитку, забезпечення внутрішнього ринку
конкурентною наукоємною продукцією та виходу з нею на світовий ринок
Визначені пріоритетні напрями наукових досліджень зобов'язують органи
виконавчої влади України всіх рівнів створювати режим найбільшого
сприяння виконанню робіт, спрямованих на реалізацію відповідних
пріоритетних напрямів, і концентрації на них фшансово-економічних та
інтелектуальних ресурсів
Державне фінансування наукових досліджень
Держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та науково-технічної
діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не менше 1,7 відсотка
валового внутрішнього продукту України Видатки на наукову і
науково-технічну діяльність є захищеними статтями видатків Державного
бюджету України. Ці норми чинного законодавства позитивно впливають на
стан державного регулювання у сфері науки, оскільки вказані відсотки не
зменшуються зале'жно від політичних, соціально-економічних чи інших
чинників.
Бюджетне фінансування наукових досліджень здійснюється шляхом:
а) базового фінансування;
б) програмно-цільового фінансування.
Базове фінансування надається для забезпечення:
фундаментальних наукових досліджень;
найважливіших для держави напрямів досліджень, зокрема в інтересах
національної безпеки та оборони;
розвитку інфраструктури наукової та науково-технічної діяльності;
збереження наукових об'єктів, що становлять національне надбання;
підготовки наукових кадрів.
Програмно-цільове фінансування здійснюється на конкурсній основі для:
науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на реалізацію
пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;
забезпечення проведення найважливіших прикладних науково-технічних
розробок, які виконуються за державним замовленням;
проектів, що виконуються в межах міжнародного науково-технічного
співробітництва (Закон України від 13 грудня 1991 р. № 1977~ХП «Про
наукову і науково-технічну діяльність»).
Для реалізації цієї ж ідеології в Україні створено Державний фонд
фундаментальних досліджень, метою діяльності якого є підтримка на
конкурсній основі фундаментальних наукових досліджень у галузі
природничих, технічних і гуманітарних наук, що проводяться науковими
установами, вищими навчальними закладами, вченими. Фонд є державною
науковою установою, що належить до сфери управління МОН.
Основними завданнями Фонду є:
підтримка на конкурсній основі фундаментальних наукових досліджень у
галузі природничих, технічних і гуманітарних наук, що проводяться
науковими установами, вищими навчальними закладами, вченими;
- провадження діяльності, спрямованої на методичне, організаційне і
фінансове забезпечення фундаментальних наукових досліджень,
організація і виконання наукознавчих і наукометричних досліджень з
питань перспективного розвитку науки в Україні та світі,
сприяння науковим контактам і розповсюдження інформації в галузі
фундаментальних наукових досліджень, у тому числі за кордоном,
налагодження та підтримка міжнародного наукового співробітництва в
галузі фундаментальних наукових досліджень (постанова Кабінету Міністрів
України від 24 грудня 2001 р №1717 «Про Державний фонд фундаментальних
досліджень»)
Ще один важливий аспект реалізації державного фінансування наукових
досліджень - надання грантів Особливість грантів у сфері наукової
діяльності є те, що вони спрямовані або на конкретні наукові дослідження
(що виконуються певними науковцями), або з метою отримання певних
результатів (тобто коли є фактичне державне замовлення). Як приклад
нормативно-правового регулювання зазначеного аспекту можна навести Указ
Президента України від 24 грудня 2002 р № 1210/2002 «Про Положення про
порядок надання грантів Президента України для підтримки наукових
досліджень молодих учених»
Сприяння інноваційній діяльності
Одним із найбільш значущих практичних вгілень результатів наукової
діяльності є інновації, під якими необхідно розуміти но-востворені
(застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні техночоги, продукція
або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого,
адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно
поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери
Таким чином, інноваційна діяльність спрямована на використання і
комерціалізацію результатів наукових досліджень, і, як наслідок -
зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг
Головною метою державної інноваційної політики ? створення
соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного
відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу
країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних,
енерго- та ресурсозберігальних технологій, виробництва та реалізації
нових видів конкурентоспроможної продукції
Об'єктами інноваційної діяльності є:
інноваційні програми і проекти;
нові знання та інтелектуальні продукти;
виробниче обладнання та процеси;
інфраструктура виробництва і підприємництва;
організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного,
комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і
якість виробництва і (або) соціальної сфери;
сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;
товарна продукція;
механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.
Суб'єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних
проектів може бути надана фінансова підтримка шляхом:
а) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляцій-
ної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок
коштів Державного бюджету України та коштів місцевих бюджетів;
б) часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування (на умо-
вах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок кош-
тів Державного бюджету України, коштів місцевих бюджетів за
умови залучення до фінансування проекту решти необхідних кош-
тів виконавця проекту і (або) інших суб'єктів інноваційної діяль-
ності;
в) повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Держав-
ного бюджету України та коштів місцевих бюджетів) відсотків,
сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерційним бан-
кам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування
інноваційних проектів;
г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійс-
нюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;
д) майнового страхування реалізації інноваційних проектів у
страховиків відповідно до чинного законодавства (Закон України
від 4 липня 2002 р. № 40-ІУ «Про інноваційну діяльність»).
Реалізації цієї ж мети (сприяння інноваційній діяльності) присвячена
діяльність у нашій державі технологічних парків (техно-парків), під
якими необхідно розуміти юридичних осіб або групи юридичних осіб що
діють відповідно до договору про спільну діяльність без створення
юридичної особи та без об'єднання вкладів з метою створення
організагрйних засад виконання проектів технологічних парків з
виробничого впровадження наукоємних розробок високих технологій та
забезпечення промисчового випуску конкурентоспроможної на світовому
ринку продущп
Спеціальний режим інноваційної діяльності запроваджується для
технологічного парку строком на 15 років і діє при виконанні проектів
технологічного парку Державне сприяння інноваційній діяльності
технологічних парків здійснюється шляхом державної фінансової підтримки
та цільового субсидіювання проектів технологічних парків Для фінансової
підтримки проектів технологічних парків запроваджується бюджетна
програма підтримки діяльності технологічних парків
Соціальний та правовий захист науковців
Свої зусилля держава спрямовує також і на самих наукових працівників,
забезпечуючи їм соціальний та правовий захист Говорячи про складові
такого захисту, необхідно підкреслити, що ними, згідно з нормами чинного
законодавства про науку та науково-технічну діяльність, є
/ Оплата праці науковця Оплата пращ наукового працівника повинна
забезпечувати достатні матеріальні умови для ефективної самостійної
творчої діяльності, підвищення престижу професії наукового працівника,
стимулювати залучення талановитої молоді в науку та підвищення
кваліфікації наукових працівників
Заробітна плата наукових працівників складається з посадових окладів
(ставок), премій, доплати за наукові ступені, вчені звання, надбавки за
стаж наукової (науково-педагогічної) роботи та інших надбавок, доплат і
винагород за наукову (науково-педагогічну) діятьність, передбачених
законодавством
Доплати за науковий ступінь і вчене звання Слід також указати про
довічну плату дійсним членам і членам-кореспондентам Національної
академії наук України та галузевих академій наук
Пенсійне забезпечення Держава встановлює для наукових
(науково-педагопчних) працівників, які мають необхідний стаж наукової
роботи, пенси на рівні, що забезпечує престижність наукової праці та
стимулює систематичне оновлення наукових кадрів
Пенсія науковому (науково-педагогічному) працівникові при значається з
досягненням пенсійного віку
- чоловікам - за наявності сіажу роботи не менше 25 років, у тому числі
стажу наукової роботи не менше 20 років,
- жінкам - за наявності стажу роботи не менше 20 років, у тому числі
стажу наукової роботи не менше 15 років.
Пенсії науковим (науково-педагогічним) працівникам призначаються в
розмірі 80 відсотків від сум заробітної плати наукового
(науково-педагогічного) працівника, яка визначається відповідно до
чинного законодавства. За кожний повний рік роботи понад стаж наукової
роботи пенсія збільшується на один відсоток заробітної плати, але не
може бути більше 90 відсотків середньомісячної заробітної плати.
Призначення іменних стипендій. Науковим працівникам, які зробили вагомий
внесок у розвиток науки, можуть установлюватися державні стипендії, а
для підтримки наукової молоді - стипендії для молодих учених відповідно
до законодавства.
Додаткова житлова площа. Науковим працівникам, які мають науковий
ступінь кандидата або доктора наук, для забезпечення умов для наукової
діяльності надається в установленому законодавством порядку додаткова
житлова площа у вигляді кімнати (кабінету) або в розмірі до 20 кв.
метрів. Зазначена додаткова житловаа площа оплачується в одинарному
розмірі.
Контрольні питання та завдання
Дайте визначення науки та охарактеризуйте й як об'єкт
адміністративно-правового регулювання
Назвіть найбільш пріоритетні напрями державної підтримки у сфері
наукового розвитку відповідно до Концепції науково-технолопчного та
інноваційного розвитку України, затвердженої Постановою Верховної Ради
України 13 липня 1999 р.
Назвіть принципи державного управління та регулювання науковою
діяльністю Проаналізуйте принцип свободи поширення наукової та
науково-технічної інформації
Назвіть документи, положення яких складають нормативно-правову базу
адміністративного-правового регулювання у сфері науки
Наведіть класифікацію суб'єктів адміністративно-правового регулювання у
сфері науки
Проаналізуйте повноваження у сфері державного управління наукою МОН
України, ВАК України, Державного агентства України з інвестицій та
інновацій, НАН України
Назвіть консультативно-дорадчі суб'єкти адміністративно-правового
регулювання у сфері науки та проаналізуйте їхні повноваження
Зробіть аналіз визначення пріоритетних напрямів наукових досліджень і
Державного фінансування наукових досліджень як основних напрямів
державного регулювання у сфері науки
9 Охарактеризуйте сприяння інноваційній діяльності і соціальний та пра
вовий захист науковців як основні напрями державного регулювання у сфері
науки
Теми рефератів
Національна академія наук України та державні галузеві академії наук
аналіз структури та повноважень
Соціальний та правовий захист науковців проблеми і перспективи
Наукові ступені та вчені звання український досвід і європейські
традиції
Рекомендована література
Основна
Адміністративне право України Академічний курс Підручник У 2 т-Т 2
Особлива частина / Ред колегія В Б Авер'янов (голова) та ш - К Юрид
думка, 2005 - С 264-281
Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кі-валова-Одеса
Юридична література, 2003 - С 596-626
Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Га-ращук, О В
Дьяченко та ш , За ред Ю П Битяка - К Юршком Гнтер, 2005 - С 420-427
Мироненко Н М Правовые проблемы государственного управления НТП в
промышленности / АН Украины, Институт государства и права им В М
Корецкого-К Наукова думка, 1992 - 227 с
Сетванов А О Наука і закон Перший досвід системного аналізу
законодавства в сфері науки і науково-технічної діяльності - К ЛОГОС,
2003 - 264 с
Додаткова
Андрійчук О Гранти в Україні дякую за обід, що наївся дармоїд //
Дзеркало тижня - 2006 -№ 18 - С 19
Верхатський О Лідери на задвірках, або як вийти з найглибшої кризи, що
охопила нашу академічну систему // Дзеркало тижня - 2005 -№7-С 16
Галковська Т Академічні фінанси хором співають романси // Дзеркало тижня
- 2005 -№ 15-16 - С 18
Гатаїи В Куди приведе дорожня карта науки? // Дзеркало тижня -2006-№ 18
- С 14
Гаташ В Наука між молотом полішки і ковадлом економіки // Дзеркало тижня
- 2005 - № 11 - С 17
Дід\х Я У монети є зворотній бік // Дзеркало тижня - 2005 -№ 10-С 15
Звіт Національної академії наук України про використання коштів
Державного бюджету України за 2004 рік // Урядовий кур'єр - 2005.-13
квітня.- С. 13-14.
Мриглод І. І чужому научитись, і свого не цуратись // Дзеркало
тижня.-2005.-№ 10.-С. 15.
Писарєва 77. Інноваційний потенціал України: оцінка статусу та
перспективи реалізації // Підприємництво, господарство і право - 2006-№
10.- С. 180-184.
Рожен О. Технопарки подають сигнали SOS // Дзеркало тижня.-2005.-№
44.-С. 14.
Филь М. М. О некоторых аспектах правового статуса работника науки //
Административно-правовой статус гражданина. Сборник материалов седьмого
«круглого стола» «Лазаревские чтения» / Отв. ред. Н. Ю. Хамарева.- М.:
Институт государства и права РАН, 2004 - С. 121-133.
Хуторян П. Правове регулювання сумісництва наукових та
науково-педагогічних посад: парадокси законодавства і практики //
Юридична Україна.- 2006.- № 8.- С. 4-7.
ТЕМА № 16 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ
ОХОРОНИ
ЗДОРОВ'Я
§ 1 Загальна характеристика охорони здоров'я як об'єкта
адмін/-стративно-правового регулювання
§ 2 Суб'єкти адміністративно-правового регулювання у сфері охорони
здоров я
§ 3 Основні напрями державного регулювання у сфері охорони здоров я
§ 4 Державний контроль і нагляд у сфері охорони здоров'я
§ 1. Загальна характеристика охорони здоров'я як об'єкта
адміністративно-правового регулювання
Важливість сфери охорони здоров'я у житті кожної держави неможливо
перебільшити У даний час сфера охорони здоров'я виконує покладені на неї
функції насамперед за рахунок фінансування і належного державного
регулювання В основі останнього лежить нормативно-правова база, що
визначає правове положення органів, установ і посадових осіб у сфері
охорони здоров'я Саме за рахунок управління система організації медичної
допомоги набуває стрункості й ефективності, що сприяє якнайповнішій
реалізації покладених завдань Слід зазначити, що на початку періоду
демократичних перетворень, від 1991 р, в Україні стала помітною
тенденція до зниження ролі і значення державного управління в охороні
здоров'я громадян Ейфорія свободи виявилась і у сфері медичної
діяльності Поява разом із державними й комунальними приватних
лікувальних установ, добровільного медичного страхування сприяли
формуванню думки про непотрібність управлінських структур Думалось, що,
за аналогією з іншими сферами жиїтя, ринок у медицині здатний ефективно
управляти наданням медичної допомоги і вирішувати проблеми Але реальні
події показали, що таке становище не є оптимальним Вплив держави, що
реалізовується за допомоги органів управління охороною здоров'я, є
необхідною умовою функціонування медицини в країні Для здійснення
державного управління у сфері охорони здоров'я громадян використовуються
правові, адміністраіивш, економічні, соціально-психологічні методи
Охорона здоров'я - це система заходів, спрямованих на забезпечення
збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної
працездатності та соціальної активності людини за максимальної
біологічно можливої індивідуальної тривалості життя.
Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:
визнання охорони здоров'я пріоритетним' напрямом діяльності суспільства
і держави, одним із головних чинників виживання і розвитку народу
України;
дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я
та забезпечення пов'язаних із ними державних гарантій;
гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських
цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними
інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих
верств населення;
рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної
допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;
відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного
розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і
фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та
медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень зі
світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;
- попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний,
екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;
багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканаль-ність її
фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та
заохоченням підприємництва і конкуренції;
децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів
та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній
основі (Основи законодавства України про охорону здоров я від 19
листопада 1992 р. № 2801-XII).
Реалізація на практиці зазначених принципів залежить від багатьох
складових, проте основна роль у забезпеченні їх належить державі,
державному регулюванню у сфері охорони здоров'я громадян.
Обставинами, що свідчать про необхідність адміністративно-правового
(державного) регулювання у сфері охорони здоров'я, с такі.
Наявність суттєвих демографічних проблем в Україні На жаль, необхідно
констатувати, що останніми роками спостерігається негативна демографічна
тенденція, що проявляється у зменшенні кількості населення держави
Статистичні дані Державного комітету статистики України свідчать про те,
що кількість наявного населення нашої держави неухильно скорочується на
кінець 1990 р населення України складало 51 944 тис осіб, а на кінець
2005 р - 46 929 тис осіб У 2006 р негативна тенденція збереглася -
станом на 1 листопада 2006 р населення України складало 46 688 тис осіб
Водночас, рівень природного руху населення свідчить про те, що на кінець
1990 р кількість народжених (з розрахунку на 1000 населення) складала
12,6, а кількість померлих дорівнювала 12,1 Тобто, спостерігалась
позитивна динаміка приросту населення А на кінець 2005 р ці ж показники
були такими 9,0 - народжені та 16,6 - померлі на 1000 населення1
Охорона здоров'я є фактором забезпечення національної безпеки
Підтвердження сказаному - те, що чинне законодавство (Закон України від
19 червня 2003 р № 964-ІУ «Про основи національної безпеки України»)
серед загроз національним інтересам і національній безпеці України
окремо вирізняє кризу системи охорони здоров'я і соціального захисту
населення та, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров'я
населення, поширення наркомани, алкоголізму, соціальних хвороб Справді,
нездорова нація не має шансів на успішний розвиток на прогрес Керуючись
цим, держава має змогу і повинна здійснювати адміністративно-правове
регулювання у сфері охорони здоров'я
Відсутність стандартів надання медичної допомоги відносно значної
кількості захворювань Йдеться про те, що досить складно проводити
експертизу якості надання медичної допомоги у тому разі, коли відсутні
стандарти (зразки, орієнтири) лікування того чи іншого захворювання
Робота над вирішенням цього питання ведеться Міністерством охорони
здоров'я України, проте вона - дале ка від завершальних стадій Звідси і
складнощі стосовно державного регулювання системою охорони здоров'я
взагалі
Значна кількість лікарів у державі за малої доступності ме дичної
допомоги в сільській місцевості Парадоксальність ситуації
Тут і далі використовуються дані офіційного сайту Державного комітс ту
статистики України www ukrstat gov ua зводиться до того, що, за
офіційними даними Державного комітету статистики України, кількість
лікарів усіх спеціальностей станом на кінець 2005 р. складала 224 тис,
що дорівнює 47,9 лікаря на 10 000 населення. Характерно, що у США цей
показник становить 27, у Японії - 20, а у Канаді - 19 лікарів на 10 000
населення. Водночас, у нашій державі є суттєві проблеми із можливістю
забезпечення медичною допомогою жителів сіл. Йдеться про те, що
відсутність розподілу випускників медичних навчальних закладів, поєднана
з проблемами соціально-побутового забезпечення медиків, що працюють у
сільській місцевості, призвела до такої ситуації, що потребує значних
зусиль, насамперед держави, для її подолання.
5. Конституційно визначено безоплатність медичної допомоги, поєднану з
реальною картиною, що свідчить про значну частину послуг у сфері
медицини, за які особа повинна платити зі своїх коштів. Справді, ст. 49
Конституції Україна проголосила, що кожен має право на охорону здоров'я,
медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується
державним фінансуванням відповідних соціально-економічних,
медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює
умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного
обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я
медична допомога надається безоплатно. Звідси не випадковим є звернення
частини народних депутатів до Конституційного Суду України з метою
офіційного тлумачення положення ч. З ст. 49 Конституції України «у
державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога
надається безоплатно». Рішення Конституційного Суду свідчить про
наступне.
Положення ч. З ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних
закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно» треба
розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров'я
медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та
без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання
такої допомоги (Рішення Конституційного Суду України у справі за
конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного
тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України «у
державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога
надається безоплатно» (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29
травня 2002 р. № Ю-рп/2002).
Держава гарантує подання доступної соціальної прийнятної первинної
лікувально-профілактичної допомоги як основної частини медико-санітарної
допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту
діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм і
отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання
спеціалізованої та високоспе-ціалізованої допомоги.
З точки зору державного регулювання розрізняють такі види
лікувально-профілактичної допомоги:
а) первинна лікувально-профілактична допомога. Надається
переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або
іншими лікарями загальної практики;
б) вторинна (спеціалізована) лікувально-профілактична допо-
мога. Надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і
можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагнос-
тику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.
в) третинна (високоспеціалізована) лікувально-профілактична до-
помога. Надається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну
підготовку в галузі складних для діагностики і лікування захворю-
вань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів
діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і
проведення лікування захворювань, що рідко трапляються.
Нормативно-правовою базою адміністративного-правового регулювання у
сфері охорони здоров'я є положення таких документів:
Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992
р. № 2801-ХІІ;
Закон України від 12 грудня 1991 р. № 1972-ХІІ «Про запобігання
захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СН1Д) та соціальний
захист населення»;
Закон України від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР «Про лікарські засоби»;
Закон України від 16 липня 1999 р. № 1007-Х1У «Про трансплантацію
органів та інших анатомічних матеріалів людині»;
Закон України від 22 лютого 2000 р. № 1489-Ш «Про психіатричну
допомогу»;
Закон України від 6 квітня 2000 р. № 1645-Ш «Про захист населення від
інфекційних хвороб»;
Закон України від 5 липня 2001 р. № 2586-Ш «Про боротьбу із
захворюванням на туберкульоз»;
Указ Президента України від 7 грудня 2000 р. № 1313/2000 «Про Концепцію
розвитку охорони здоров'я населення України»;
~ Указ Президента України від 6 грудня 2005 р. № 1694/2005 «Про
невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я
населення»;
постанова Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 р. № 1109 «Про
затвердження Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в
Україні»;
постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. №411 «Про
затвердження Положення про Державний реєстр лікарських засобів» тощо.
Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону
здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і
майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу
України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності
держави. Саме це обумовлює важливість впливу держави на процеси, що
відбуваються в системі охорони здоров'я.
§ 2. Суб'єкти адміністративно-правового регулювання
у сфері охорони здоров'я
Особливості адміністративно-правового регулювання у сфері охорони
здоров'я обумовлюють важливість і продуманість органів та організацій,
які від імені держави здійснюють управління галуззю. Показники здоров'я
нації не завжди прямо залежать від ефективності діяльності органів
управління у сфері охорони здоров'я, проте останні значною мірою здатні
впливати на стан справ у зазначеній сфері. Класифікацію суб'єктів
адміністративно-правового регулювання у сфері охорони здоров'я наведено
на рис. 16.1.
Виконавчо-розпорядчі суб'єкти адміністративно-правового регулювання у
сфері охорони здоров'я.
Суб'єкти, повноваження яких визначено в Конституції України, здійснюють
адміністративно-правове регулювання у сфері охорони здоров'я за рахунок
утілення в життя відповідних норм Основного Закону держави. Що ж
стосується інших суб'єктів, наведених у класифікації, то відносно них
необхідно вказати таке.
Рис 16 1 Суб'єкти адмтістративно-правового регулювання у сфері охорони
здоров'я
Суб'єкти, повноваження яких визначено в інших норматив-но-правових
актах,
L Міністерство охорони здоров'я України (далі - МОЗ України) - і(е
центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної
політики у сфері охорони здоров я, санітарного та епідемічного
благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та
реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення,
діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів
України
Основними завданнями МОЗ України є
забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я,
санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення,
виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів
медичного призначення,
розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм
розвитку охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, надання
медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості,
організація надання державними та комунальними закладами охорони
здоров'я безоплатної медичної допомоги населенню,
організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних
ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов'язаних з
подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи,
розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності,
інвалідності та смертності населення,
організація разом з Національною академією наук, Академією медичних наук
наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки
(постанова Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р № 1542 Про
затвердження Положення про Міністерство охорони здоров'я України»)
Важливе місце у процесі адміністративно-правового регулювання охорони
здоров'я відіграють урядові органи державного управління у складі МОЗ
України Йдеться про
б) Державну службу лікарських засобів і виробів медичного призначення,
б) Комітеї з контролю за наркотиками
Враховуючи повноваження вказаних органів та їхню передусім контрольну
діяльність, вони будуть проаналізовані у параграфі, присвяченому
державному контролю та нагляду у сфері охорони здоров'я
Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування
здійснюють адміністративно-правове регулювання у сфері охорони здоров'я
за рахунок наявності в їхній структурі обласних та районних (міських у
Києві та Севастополі) управлінь (відділів) охорони здоров'я та
відповідних структур виконавчих комітетів рад. Слід підкреслити, що
органи місцевого самоврядування здійснюють керівництво діяльністю
комунальних закладів охорони здоров'я.
Основними завданнями управлінь охорони здоров'я у складі місцевих
органів виконавчої влади є:
забезпечення реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я;
прогнозування розвитку мережі закладів охорони здоров'я для нормативного
забезпечення населення медико-санітарною допомогою;
здійснення заходів, спрямованих на запобігання інфекційним
захворюванням, епідеміям і на їх ліквідацію;
організація надання медико-санітарної допомоги населенню, роботи органів
медико-соціальної експертизи, закладів судово-медичної та
судово-психіатричної експертизи;
забезпечення виконання актів законодавства в галузі охорони здоров'я,
державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на збереження
навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного
благополуччя населення, а також додержання нормативів професійної
діяльності в галузі охорони здоров'я, вимог Державної фармакопеї,
стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій
(постанова Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2000 р. № 1845 «Про
затвердження Типового положення про управління охорони здоров 'я
обласної, Севастопольської міської державної адміністрації та Головне
управління охорони здоров 'я Київської міської державної
адміністрації»).
Центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані заклади охорони
здоров'я (Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ
України, Міністерство транспорту та зв'язку України, Служба безпеки
України тощо) разом з МОЗ України беруть участь у здійсненні державної
політики в галузі охорони здоров'я, за рахунок надання медичної допомоги
категоріям громадян, які мають стасунок до вказаних органів виконавчої
влади, а також іноді і членам їх сімей. Наприклад, у системі
Міністерства оборони України існують військові шпиталі, медичні служби
військових частин, а також Військово>-медична академія, де готуються
медичні кадри для потреб Міністерства оборони України Керівництво всіма
структурними підрозділами медичної служби здійснюють відповідні
управлінські структури вказаного міністерства
4. Академія медичних наук України – це державна наукова організація з
пробіем медицини та охорони здоров’я, заснована на державній власності,
яка діє відповідно до законодавства України на самоврядній основі
Академія об’єднує у своєму складі дійсних членів (академіків),
члешв-кореспондентів га іноземних членів, що обираються загальними
зборами Академії, та всіх наукових співробітників, що працюють у
наукових установах Академії, для спільного проведення досліджень у
галузі медичних наук та охорони здоров’я з метою поліпшення здоров’я та
продовження життя населення Самоврядність Академії полягає у
самостійному визначенні тематики досліджень, своєї структури, вирішенні
науково-організаційних, господарських, кадрових питань, здійсненні
міжнародних наукових зв’язків Чисельність членів Академії медичних наук
України – 50 дійсних членів (академіків) і 95 члешв-кореспондентів
Основними завданнями Академії є
визначення пріоритетних напрямів розвитку медичної науки,
комплексний розвиток медичної науки, проведення фундаментальних і
прикладних наукових досліджень у галузі медицини і фармації,
інтеграція і координація академічної, вузівської та галузевої медичної
науки з метою розроблення єдиних засад політики у цій сфері,
підготовка кандидатів і докторів наук,
розвиток міжнародного і зовнішньоекономічного співробітництва в галузі
медичної науки та охорони здоров’я,
участь у розробленні пропозицій і рекомендацій з питань розвитку
медичної науки, охорони здоров’я, вищої медичної 1 фармацевтичної
освіти,
підтримка талановитих учених, сприяння науковій творчості молоді в
галузі медицини (постанова Кабінеті Міністрів України від 18 жовтня 1999
р № 1913 Про затвердження Статуту Академії медичних наук України»)
Сьогодні Академія медичних наук України – потужний науково-клінічний
комплекс, до якого входять 36 науково-дослідних установ, у котрих
здійснюється як наукова діяльність, так і надання високоякісної медичної
допомоги громадянам.
Консультативно-дорадчі суб’єкти адміністративно-правового регулювання у
сфері охорони здоров’я.
7. Національна рада з питань охорони здоров’я населення
-консультативно-дорадчий орган при Президентові України, основним
завданням якого є сприяння формуванню та реалізації державної політики у
сфері охорони здоров’я населення.
Національна рада для виконання покладеного на неї основного завдання:
вивчає та аналізує стан розвитку сфери охорони здоров’я в Україні,
здійснює у межах своїх повноважень підготовку пропозицій щодо перспектив
та напрямів її розвитку, вдосконалення системи управління охороною
здоров’я;
сприяє у запровадженні європейських стандартів забезпечення права
громадян на якісну і доступну медичну допомогу;
розглядає проекти законів, інших нормативно-правових актів з питань
охорони здоров’я, вносить у встановленому порядку пропозиції щодо
вдосконалення законодавства з цих питань;
аналізує проекти програм розвитку сфери охорони здоров’я;
розробляє та вносить Президентові України пропозиції щодо;
підготовки та ефективної реалізації заходів, спрямованих на боротьбу із
соціально небезпечними хворобами, розвиток вітчизняної фармацевтичної
промисловості, залучення благодійних і громадських організацій,
меценатів, спонсорів до вирішення актуальних проблем у галузі охорони
здоров’я;
забезпечення узгодження дій органів державної влади, громадських
організацій, підприємств, установ і організацій з питань розвитку
системи охорони здоров’я населення (Указ Президента України від 26
травня 2006 р. № 443/2006 «Про Національну раду з питань охорони
здоров’я населення»).
2. Національна координаційна рада з питань запобігання поширенню
ВІЛ-інфекції/СНІДу – це консультативно-дорадчий орган, утворений при
Кабінеті Міністрів України з метою координації діяльності міністерств,
інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, відповідних
міжнародних та громадських організацій, зокрема організацій людей, які
живуть з ВІЛ-інфекцією/ СНІДом, для ефективної реалізації єдиної
політики, консолідованого використання коштів і вдосконалення системи
моніторингу у сфері запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу.
Основними завданнями ради є:
розроблення і внесення на розгляд Кабінету Міністрів України пропозицій
стосовно визначення пріоритетів державної політики, програм та заходів
щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу;
сприяння консолідованому використанню коштів бюджетів різних рівнів і
міжнародних та громадських організацій, що призначені для фінансування
програм з проблем ВІЛ-інфекції/СНІДу, з метою їх раціонального та
ефективного використання;
інформування Президента України, Верховної Ради України, Кабінету
Міністрів України та громадськості про стан справ з протидії
ВІЛ-інфекції/СНІДу;
розроблення і внесення на розгляд Кабінету Міністрів України проектів
актів з питань забезпечення виконання програм та заходів щодо
запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу;
проведення моніторингу за виконанням зазначених програм та заходів
(постанова Кабінету Міністрів України від 16 травня 2005 р. № 352 «Про
утворення Національної координаційної ради з питань запобігання
поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу»).
3. Міжвідомча комісія по боротьбі з туберкульозом – це
кон-сультативно-дорадчий орган при Кабінеті Міністрів України, утворений
для координації діяльності міністерств, інших центральних і місцевих
органів виконавчої влади з питань розроблення і реалізації правових,
організаційних та інших заходів, спрямованих на боротьбу з
туберкульозом.
Основними завданнями комісії є:
розроблення стратегічних заходів щодо боротьби з туберкульозом,
виявлення і лікування хворих, профілактики захворювання серед населення,
виявлення туберкульозу у тварин та оздоровлення тваринницьких
господарств, а також координація діяльності відповідних державних
органів у цій сфері;
підготовка та подання в установленому порядку пропозицій щодо
розроблення і вдосконалення законодавчих та інших нормативно-правових
актів, спрямованих на боротьбу з туберкульозом;
розроблення на основі міжнародних договорів пропозицій про участь
представників України в міжнародних організаціях, симпозіумах,
конференціях та інших заходах, сприяння співробітництву з міжнародними
організаціями та відповідними органами іноземних держав з метою
активізації спільних зусиль і вивчення досвіду їх роботи у цій сфері;
оперативний розгляд питань, пов’язаних із здійсненням заходів щодо
боротьби із захворюванням на туберкульоз;
інформування Президента України, Верховної Ради України і Кабінету
Міністрів України про ситуацію в Україні із захворюванням на
туберкульоз, здійснення протитуберкульозних заходів (постанова Кабінету
Міністрів України від 28 вересня 2000 р. № 1480 «Про утворення
Міжвідомчої комісії по боротьбі з туберкульозом»).
4, Національна координаційна рада боротьби з наркоманією при Кабінеті
Міністрів України – це консультативно-дорадчий орган, утворений з метою
забезпечення спрямування і координації зусиль органів виконавчої влади і
громадських організацій для боротьби з наркоманією як соціальним явищем.
Основними завданнями Національної координаційної ради є:
розроблення заходів щодо забезпечення реалізації державної політики та
контролю за вживанням наркотиків в Україні;
координація діяльності заінтересованих міністерств, інших органів
виконавчої влади та громадських організацій з питань протидії
зловживанням наркотичними засобами та їх незаконному обігу;
організація підготовки та виконання програм запобігання незаконному
обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, вживання
яких перебуває під міжнародним та національним контролем;
вироблення на основі міжурядових та міжвідомчих угод і домовленостей
пропозицій про участь представників України в міжнародних організаціях,
симпозіумах, конференціях тощо та здійснення заходів щодо міжнародного
співробітництва у питаннях контролю за вживанням наркотиків;
організація підготовки та внесення в установленому порядку пропозицій
про вдосконалення законодавчих та інших нормативних актів, спрямованих
на протидію зловживанням наркотичними засобами та їх незаконному обігу;
подання звітів Кабінетові Міністрів України і відповідним міжнародним
організаціям про стан, пов’язаний з обігом наркотичних засобів в
Україні, та здійснення заходів, спрямованих на припинення зловживань
наркотичними засобами та їх незаконного обігу (постанова Кабінету
Міністрів України від 13 травня 1993 р. № 343 «Про Національну
координаційну раду боротьби з наркоманією при Кабінеті Міністрів
України»).
5. Міжвідомча координаційна рада при Міністерстві охорони здоров’я з
питань міжгалузевої взаємодії закладів охорони здоров’я – це
консультативно-дорадчий орган, утворений з метою координації дій
міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо
раціонального використання закладів охорони здоров’я, які належать до
сфери їх управління.
Основними завданнями ради є:
координація робіт, спрямованих на раціональне використання закладів
охорони здоров’я, що належать до сфери управління міністерств, інших
центральних та місцевих органів виконавчої влади;
вирішення питань функціональної взаємодії закладів охорони здоров’я, що
належать до сфери управління міністерств, інших центральних та місцевих
органів виконавчої влади;
узгодження дій центральних і місцевих органів виконавчої влади з питань
реформування охорони здоров’я;
внесення пропозицій до проектів актів законодавства з питань
функціональної взаємодії закладів охорони здоров’я, що належать до сфери
управління міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої
влади;
розгляд пропозицій щодо підвищення ефективності діяльності центральних
та місцевих органів виконавчої влади з питань оп-тимізації мережі
лікувально-профілактичних закладів за територіальним принципом;
аналіз результатів функціональної взаємодії закладів охорони здоров’я,
що належать до сфери управління міністерств, інших центральних та
місцевих органів виконавчої влади;
відпрацювання механізмів оптимізації мережі лікувально-профілактичних
закладів за територіальним принципом (постанова Кабінету Міністрів
України від 22 березня 2000 р. № 536 «Про утворення Міжвідомчої
координаційної ради при Міністерстві охорони здоров’я з питань
міжгалузевої взаємодії закладів охорони здоров’я»).
§ 3. Основні напрями державного регулювання у сфері охорони здоров’я
Реалії сьогодення свідчать про необхідність суттєвого оновлення поглядів
стосовно державного регулювання у сфері охорони здоров’я громадян. Поряд
із збереженням ставлення до медичної діяльності як однієї з соціальних
функцій держави, за останній час виникли й посилилися тенденції відносно
охорони здоров ‘я громадян як фактору забезпечення національної безпеки
України. Існує велика кількість обставин, які свідчать про необхідність
зміни пріоритетів стосовно основних напрямів дероюав-ного регулювання у
сфері охорони здоров’я. Основними з таких обставин є:
урізноманітнення форм власності лікувальних установ, де громадянам може
надаватися медична допомога;
віднесення певної частини послуг, що надаються державними та
комунальними закладами охорони здоров’я, до адміністративних
(управлінських) послуг;
необхідність урахування прав, свобод і законних інтересів пацієнтів і
доцільності для держави за пошуків нових форм і методів державного
управління у сфері охорони здоров’я громадян;
потреби зміни акцентів у визначенні державного фінансування сфери
медичної діяльності в Україні тощо.
Керуючись зазначеним, основні напрями державного регулювання у сфері
охорони здоров’я відображено на рис. 16.2.
Забезпечення загальнодоступності медичної допомоги
Цей напрям державного регулювання у сфері охорони здоров’я громадян
полягає у створенні рівних можливостей доступу громадян до ресурсів
медицини незалежно від соціального, матеріального статусу, але
насамперед від місця проживання. Адміністративно-територіальна реформа
як складова частина адміністративної реформи в Україні ставить за мету
наблизити до громадян адміністративні (управлінські) та соціальні
послуги з боку державних органів та органів місцевого самоврядування.
Статистичні дані свідчать, що мешканці понад 9 тис. сіл України
позбавлені можливості отримувати медичну допомогу за місцем проживання –
у цих селах немає жодного медичного працівника.
У цьому контексті доцільно згадати та якісно використати досвід земської
медицини, де одним із способів надання медичної допомоги селянам (а
земська медицина перш за все була зорієнтованою на них) був так званий
роз’їзний метод, коли медичний працівник, відповідаючи за певну
кількість сіл, щодня об’їжджав певні села, де й надавав необхідну
допомогу. У поєднанні з укрупненням адміністративно-територіальних
одиниць, що планується реформою, такий метод здатний покращити рівень
сільської медицини і насправді спроможний забезпечити
загальнодоступність медичної допомоги.
Важливо також здійснити реструктуризацію галузі на основі науково
обгрунтованих потреб міського та сільського населення у різних видах
медичної допомоги, пріоритетного розвитку такої допомоги па засадах
сімейної медицини (загальної практики), а також реструктуризацію
стаціонарної та спеціалізованої допомоги, упорядкування мережі
лікувально-профілактичних закладів. З метою наближення до жителів сіл
медичної допомоги варто розробити нові технології профілактичної
діяльності фельдшерсько-акушерських пунктів, розширити форми лікування,
які замінюють перебування у стаціонарі, запровадити пересувні види
спеціалізованої медичної допомоги на селі, збільшити обсяги планової
стаціонарної та спеціалізованої допомоги в районних
лікувально-профілактичних закладах.
Пріоритетність первинної медичної допомоги
Позитивну роль первинної медичної допомоги було підкреслено в
Алма-Атинській декларації Всесвітньої організації охорони здоров’я
(ВООЗ) 1978 р. За період часу, що минув, багато країн
Грропейського регіону зміцнити свої служби первинної допомоги, головним
чином, за рахунок надання загальній практищ-сімейній медицині статусу
головної медичної спеціальності, представники якої відповідають за
надання медичної допомоги при першому контакті з пацієнтом та подальше
спостереження за хворими, а також за питання зміцнення здоров’я та
профілактики захворювань Поняття «лікар загальної практики – сімейної
медицини» склалось еволюційно в історичних умовах у низці європейських
країн Сімейну лікувальну практику необхідно розглядати як таку, що
забезпечує тривалу опіку за здоров’ям громадянина і всіх членів його
сім’ї незалежно від характеру хвороби, стану органів і систем організму
в усі періоди життя людини
У всі часи, коли мова заходила про медицину, з погляду держави поставало
питання щодо тих чи інших пріоритетів в управлінні цим видом діяльності
Немає жодних сумнівів, що в XXI ст Україна увійшла з такими показниками
здоров’я нації та станом медицини, які обумовлюють необхідність
сприймати як першочерговий пріоритет розвиток первинної ланки медичної
допомоги До неї з певним ступенем допустимості можуть бути віднесені
амбулаторно-поліклінічна допомога, сімейна медицина,
фельдшерсько-акушерські пункти та амбулаторії в сільській місцевості
Світова практика свідчить, що до 50% лікарів у провідних країнах світу
-це лікарі загальної практики (типові представники первинної ланки
надання медичної допомоги), тоді як в Україні їх кількість на сьогодні
не перевищує 10% Водночас на первинну медичну допомогу у світі
витрачається до 60% всіх коштів, що йдуть на медицину, а в нас цей
показник не сягає і 20% Виходячи з того, що левова частка всіх звернень
громадян з приводу стану їхнього здоров’я реалізується через надання їм
відповідної медичної допомоги саме на первинному рівні, а
спеціалізованої медичної допомоги потребують не більше 30% пацієнтів,
безумовним пріоритетом державного регулювання у сфері охорони здоров’я
громадян має бути саме первинна медична допомога
Запровадження обов’язкового медичного страхування
Медичне страхування – це окремий вид соціального страхування, який
гарантує з боку держави рівні можливості для громадян України в
отриманні медичної допомоги та забезпеченні ліками Реали сьогодення
свідчать, що цей напрям в організації медичної діяльності вибрали
більшість провідних країн світу Якщо добровільне медичне страхування у
певних варіантах в Україні вже існує, то дискусії з приводу введення
обов’язкового страхування не вщухають вже декілька років Слід
наголосити, що фахівці визнають,- альтернативи обов’язковому медичному
страхуванню нині в Україні немає
Позитивні риси, притаманні цьому виду страхування а) запровадження
договірних відносин між суб’єктами медичного страхування (пацієнт,
лікувальна установа, страхова медична компанія, роботодавець); б) зміни
в системі фінансування медичної сфери, в) вдосконалення контролю за
якістю надання медичних послуг У цілому ж цей напрям тісно пов’язаний з
реформуванням економічних засад системи охорони здоров’я Медичне
страхування спрямовуватиметься на створення прозорих
фінансово-економічних механізмів використання коштів, необхідних для
реалізації в повному обсязі конституційних прав громадян на медичну
допомогу
У результаті запровадження обов’язкового медичного страхування основними
джерелами фінансування охорони здоров’я мають бути а) кошти державного
та місцевих бюджетів, б) кошти обов’язкового добровільного медичного
страхування; в) інші, не заборонені законодавством надходження
(благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб, кошти,
одержані за надання платних медичних послуг тощо)
Думається, що законодавчим впровадженням обов’язкового медичного
страхування в Україні держава зможе значно бшьшок> мірою забезпечити
реалізацію права громадян на отримання медичної допомоги
Визначення державних гарантій надання громадянам
медичної допомоги
Скоріше недосяжною мрією можна вважати безоплатність усіх видів та
обсягів медичної допомоги для всіх громадян, які звертаються за медичною
допомогою Навіть такі високорозвинеш (США, Німеччина, Японія) чи
природно багаті країни (Саудівська Аравія, ОАЕ) не можуть собі дозволити
таку розкіш, як повністю безкоштовну медицину Згадуючи радянські часи
нашої країни, теж необхідно відзначити, що за певні види медичних послуг
(наприклад, у стоматологи, косметологи, санаторно-курортній справі)
громадяни здійснювали плату особисто Тому сьогоднішній стан розвитку
охорони здоров’я в Україні свідчить про необхідність чіткого визначення
переліку тих видів (обсягів) медичної допомоги, які надаються пацієнтам
безкоштовно. Основний критерій, який може вважатись ключовим з точки
зору державного регулювання -безоплатність даного мінімуму медичних
послуг для конкретного пацієнта. Доцільно закріпити вказаний перелік
видів медичної допомоги на рівні постанови Кабінету Міністрів України.
§ 4. Державний контроль і нагляд у сфері охорони здоров’я
Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює
контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я,
державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення
здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного
благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в галузі
охорони здоров’я, вимог Державної фармакопеї, стандартів медичного
обслуговування, медичних матеріалів і технологій.
Різноплановий характер охорони здоров ‘я, значний перелік напрямів
медичної діяльності обумовлюють особливості підходу стосовно здійснення
державного контролю та нагляду в зазначеній сфері. Життя і здоров я
людей є найважливішими соціальними цінностями, тому
контрольно-наглядовій діяльності у сфері охорони здоров я повинна
приділятися належна увага. Доцільно вирізнити три ключових об’єкти
контролю та нагляду у сфері охорони здоров’я:
санітарно-епідемічне благополуччя населення;
обіг наркотиків;
обіг лікарських засобів.
Державний санітарно-епідеміологічний нагляд – діяльність органів,
установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби з
контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного
законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення
шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров’я людей та із
застосування заходів правового характеру щодо порушників.
Основними завданнями цієї діяльності є:
– нагляд за організацією і проведенням органами виконавчої влади,
місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та
громадянами санітарних і протиепідемічних заходів;
нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики
захворювань населення, участь у розробці та контроль за виконанням
програм, що стосуються запобігання шкідливому впливу факторів
навколишнього середовища на здоров’я населення;
нагляд за дотриманням санітарного законодавства;
проведення державної санітарно-епідеміологічної експертизи, гігієнічної
регламентації небезпечних факторів і видача дозволів на їх використання.
Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється вибірковими
перевірками дотримання санітарного законодавства за планами органів,
установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, а також
позапланово залежно від санітарної, епідемічної ситуації та за заявами
громадян. Результати перевірки оформлюються актом, форма і порядок
складання якого визначаються головним державним санітарним лікарем
України (Закон України від 24 лютого 1994 р. № 4004-ХП «Про забезпечення
санітарного та епідемічного благополуччя населення»).
Контроль за обігом наркотиків є важливим напрямом діяльності держави у
сфері охорони здоров’я. На боротьбу з наркоманією спрямовують свою
діяльність правоохоронні органи, громадські організації, медичні
установи. Одним із ключових державних органів у цій системі є Комітет з
контролю за наркотиками – урядовий орган державного управління, що діє у
складі МОЗ та йому підпорядковується. Комітет є спеціально уповноваженим
компетентним органом у сфері контролю за обігом в Україні наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів.
Основними завданнями Комітету є:
участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;
забезпечення державного регулювання у сфері обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин і прекурсорів;
здійснення державного контролю у сфері обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин і прекурсорів;
взаємодія в установленому законодавством порядку з Міжнародним комітетом
з контролю за наркотиками ООН, Комісією з наркотичних засобів ООН
(постанова Кабінету Міністрів України від 11 вересня 2003 р. № 1446 «Про
Комітет з контролю за наркотикам и»).
Статистичні дані свідчать, що 2005 р. працівниками Комітету було
проведено 449 перевірок, зокрема 252 перевірки лікувальнопрофілактичних
закладів, 100 перевірок аптек, 13 перевірок аптечних баз, 84 перевірки
суб’єктів господарювання1 Серед виявлених під час перевірок порушень
найбільшу кількість складають відсутність ліцензії, неподання звітів,
невідповідність приміщень для зберігання наркотичних засобів і
психотропних речовин умовам їх зберігання, порушення в оформленні
документів на призначення та відпуск наркотичних засобів і психотропних
речовин, ведення медичної та облікової документації, перевищення
нормативу зберігання лікарських засобів, не проведення або часткове
проведення щоквартальних інвентаризацій
Контроль за обігом лікарських засобів є важливою ланкою державного
регулювання у сфері охорони здоров’я, оскільки значна частина ліків
випускаються з порушенням діючих норм, є підробками, або такими,
ефективність яких не відповідає заявленим виробниками показникам
Керуючись тим, що практична більшість пацієнтів для лікування
використовують лікарські засоби, контроль за їх обігом має бути
поставлений на належному рівні З цією метою діє Державна служба
лікарських засобів і виробів медичного призначення – урядовий орган
державного управління, що діє у складі МОЗ та йому підпорядковується
Основними завданнями Державної служби є
участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері
виробництва, контролю за якістю та реалізацією лікарських засобів і
виробів медичного призначення,
забезпечення державного регулювання та контролю виробництва, ввезення в
Україну, вивезення з України, реалізації лікарських засобів і виробів
медичного призначення, в тому числі вирішення питань їх державної
реєстрації та державного контролю за якістю,
здійснення державного контролю за дотриманням законодавства щодо
забезпечення населення і закладів охорони здоров’я якісними,
високоефективними, безпечними та доступними лікарськими засобами і
виробами медичного призначення, а також законодавства щодо їх обігу,
зберігання, застосування, утилізації та знищення (постанова Кабінету
Міністрів України від 2 червня 2003 р № 789 «Про утворення Державної
служби лікарських за-собів і виробне медичного призначення»)
Дані офіційного сайту Комітету з контролю за наркотиками www narko 2ov
ua
Контрольні питання та завдання
Дайте визначення охорони здоров’я та назвіть основні принципи охорони
здоров я в Україні
Назвіть і проаналізуйте обставини, які свідчать про необхідність
адміністративно-правового (державного) регулювання у сфері охорони
здоров’я
Назвіть документи, положення яких складають нормативно-правову базу
адміністративного-правового регулювання у сфері охорони здоров’я
Наведіть класифікацію суб’єктів адміністративно-правового регулювання у
сфері охорони здоров’я
Проаналізуйте повноваження у сфері державного управління охороною
здоров’я МОЗ України, місцевих державних адміністрацій та органів
місцевого самоврядування, центральних органів виконавчої влади, яким
підпорядковані заклади охорони здоров’я, Академії медичних наук України
Назвіть консультативно-дорадчі суб’єкти адміністративно-правового
регулювання у сфері охорони здоров’я та проаналізуйте їх повноваження
Охарактеризуйте забезпечення загальнодоступності медичної допомоги та
пріоритетність первинної медичної допомоги як основні напрями державного
регулювання у сфері охорони здоров’я
8 Зробіть аналіз запровадження обов’язкового медичного страхування та
визначення державних гарантій надання громадянам медичної допомоги як
основних напрямів державного регулювання у сфері охорони здоров’я
9 Дайте визначення державного санітарно-епідеміологічного нагляду та
вкажіть його завдання
10 Проаналізуйте контроль за обігом наркотиків і контроль за обігом лі-
карських засобів як види державного контролю у сфері охорони здоров’я
Теми рефератів
Обов’язкове медичне страхування в Україні аргументи за та проти
Проблеми вдосконалення контролю за обігом лікарських засобів
Нормативно-правове забезпечення та державне регулювання у сфері
трансплантації органів та тканин людини
Рекомендована література
Основна
Адміністративне право України Академічний курс Підручник У2т-Т 2
Особлива частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) та ш-К Юрид думка,
2005-С 237-249
Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кі-валова –
Одеса Юридична література, 2003 – С 627-656
Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Гаращук, О В
Дьяченко та ш , За ред Ю П Битяка – К Юршком Інтер, 2005-С 428-435
Гладун З С Державне управління в галузі охорони здоров’я – Тернопіль
Укрмедкнига, 1999 – 312 с
Ко таков В К Кузъменко О В Адміністративне право України Підручник – К
Юршком Інтер, 2003 -С 438-453
Малеина М Н Человек и медицина в современном праве Учебное и
практическое пособие – М Издательство БЕК, 1995 – 272 с
Медицинское право Украины Учебное пособие Волков В Д, Дешко Л Н ,
Заброцкий В П и др – Донецк ДонНУ, 2005 – 268 с
Медичне право України Збірник нормативно-правових актів / Упоряд і наук
ред Н Б Болотша – К Видавничий Дім «Ін Юре», 2001 412 с
Пищита А Н Согласие на медицинское вмешательство Медико-правовой анализ
Юридические стандарты Практика реализации – М ЦКБ РАН, 2006-210 с
Радиш Я Ф Державне управління охороною здоров’я в Україні генезис,
проблеми та шляхи реформування (Монографія) / Передмова і загальна
редакція – проф Н Р Нижник-К Вид-во УАДУ, 2001 – 360 с
Рудий В М Законодавче забезпечення реформи системи охорони здоров’я в
Україні – К Сфера, 2005 – 272 с
Сальников В П, Стеценко С Г Трансплантация органов и тканей человека
проблемы правового регулирования Научное издание Серия Право и медицина
– СПб Фонд «Университет», 2000 – 140 с
Сенюта І Я Медичне право право людини на охорону здоров’я Многографія –
Л Астролябія, 2007 – 224 с
Стеценко Г С, Побережний А І Сиіянов В А, Андріївський I Ю,
Гаврилюк О Ф Реформа охорони здоров’я в Україні / За ред проф Голяченка
ОМ- Тернопіль Лілея, 2006 – 160 с
Стеценко С Г, Медицинское право Учебник – СПб Издательство «Юридический
центр Пресс», 2004 – 572 с
Додаткова
Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности
Материалы 1-й Всероссийской научно-практической конференции Москва, 16
мая 2003 г / Под общ ред д-ра юрид наук С Г Стеценко -М Издательская
группа «Юрист», 2003 – 344 с
Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности
Материалы 2-й Всероссийской научно-практической конференции Москва, 26
марта 2004 г / Под общ ред д-ра юрид наук С Г Стеценко -М Издательская
группа «Юрист», 2004 – 376 с
Апанасенко Г Чи можна управляти здоров’ям9 // Дзеркало тижня – 2005
24ірудня-С 15
Богатирьова Р Охорона здоров’я в Україні від ілюзій до реальності //
Ваше здоров’я – 2006 – 23 червня – С 4
Болотіна Н Медичне право в системі права України // Право України-
1999-№ 7-С 116-121
Галковська Т Охорона здоров’я на шляху від феодалізму до капіталізму //
Дзеркало тижня – 2005 – № 47 – С 15
Гладун З С Механізм адміністративно-правового регулювання відносин у
сфері охорони здоров’я // Адміністративне право і процес шляхи
вдосконалення законодавства і практики 36 матер наук-практ конф (м Київ,
22 грудня 2006 р) / Ред кол О М Джужа, В М Дзюба, С Г Сте-ценко та ш – К
Київський нац ун-т внутр справ, 2006 – С 25-28
Грузєва Т С Право на охорону здоров’я у міжнародному і вітчизняному
законодавстві // Вісник соціальної гігієни та організації охорони
здоров’я – 2003 – № 3 – С 65-73
Державна політика з охорони громадського здоров’я в Україні Навч посіб /
За ред І М Солоненка, Л І Жаліло – К Вид-во НАДУ, 2004- 116 с
Дешко Л Поняття державного регулювання господарської діяльності в сфері
охорони здоров’я // Право України – 2005 – № 8 – С 28-31
Зайцева Н «Дешева» реформа коштуватиме дорого // Дзеркало тижня – 2005 –
№ 25 – С 15
Найговзнна Н Б, Ковалевский М А Система здравоохранения в Российской
Федерации организационно-правовые аспекты – М Классик-Консалтинг, 1999 –
192 с
Панкратов В Обязательное медицинское страхование от понятийного аппарата
к правовой регламентации // Российская юстиция –
2003- № 10-С 25-27
Пашков В Державний сектор надання медичних послуг та забезпечення
медичною допомогою // Підприємництво, господарсіво і право-2006-№ 12-С
14-17
Пищита А Н Защита прав пациентов досудебные способы // Государство и
право – 2006 – № 5 – С 91-97
Подолян Л Система без охорони здоров’я // Дзеркало тижня-2006-№46-С 14
Сенюта І Я Гаранти забезпечення права на охорону здоров’я // Науковий
вісник Львівського юридичного інституту МВС України –
2004- №2(2)-С 181-191
Стеценко С Г Право и медицина проблемы соотношения ~ М Международный
университет (в Москве), 2002 – 250 с
Стегіенко С Г, Пищит а А И Гончаров И Г Очерки медицинского права – М
ЦКБ РАН, 2004 – 170 с
Суржик Л, Скринник О 49-га стаття Конституції священна корова чи
заїжджена кляча7 // Дзеркало тижня – 2005 – № 24 – С 1,16
ТЕМА № 17 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ
КУЛЬТУРИ
§ 1 Загальна характеристика культури як об єкта
адміністративно-правового регулювання
§2 Суб’єкти адміністративно правового регулювання у сфері культури § 3
Державний контроль і нагляд у сфері культури
§ 1. Загальна характеристика культури як об’єкта
адміністративно-правового регулювання
Культура посідає особливе місце серед інших складових
соціально-культурної сфери Нематеріальні цінності, що становлять суть
явища культури, є дуже важливими для повноцінного існування суспільства
Сама культура є важливим чинником розбудови демократи в Україні на
засадах поваги до історії народу та держави, формування цілісного
культурного середовища, сприяння підвищенню рівня культури суспільства
взагалі та правової культури зокрема Даючи визначення, можна сказати, що
культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, що мають
художнє, історичне, етнографічне чи наукове значення та характеризують
прояви творчої діяльності суспільства.
Не дивлячись на незвичний характер культури, слід наголосити, що для
держави це є вкрай важливим чинником Держава зацікавлена в належному
регулюванні культури, оскільки сама культура значною мірою впливає на
суспільство, формуючи світогляд, громадську думку тощо Характерними
ознаками культури як обуєкта адміністративно-правового регулювання є:
множинність проявів (до об’єктів культури належать кінематографія,
теаїр, цирк, архівні установи, бібліотечна справа тощо),
регулюванню підлягає не сам творчий процес, а діяльність, спрямована на
організацію творчої діяльності, процес оприлюднення результатів
творчості,
необхідність гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у
творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських
об’єднань,
поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку
культури,
важливість збереження цілісної мережі закладів, іпдпри ємств,
організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного
простору, ефективного використання наявних культурних і творчих
ресурсів;
– намагання подолати «залишковий принцип» ставлення до культури у
суспільстві та у здійсненні державної політики.
Сьогоднішній день свідчить про те, що основними цілями та пріоритетними
завданнями державної політики в галузі культури є:
визначення культурного розвитку України та її окремих регіонів одним з
пріоритетних напрямів діяльності органів державної влади та органів
місцевого самоврядування;
розробка та затвердження довгострокової програми культурного розвитку
України, а також сприяння розробці середньостро-кових регіональних
програм культурного розвитку;
зміна методів управління у галузі культури, зокрема переорієнтація
органів державної влади та органів місцевого самоврядування з виконання
певних функцій на досягнення поставлених цілей, залучення громадськості
до процесів управління та контролю в галузі культури;
розробка, затвердження та впровадження державних соціальних стандартів
надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою
(перелік та обсяг послуг, порядок їх надання, показники виконання та
якості послуг), а також методики визначення розміру фінансового
забезпечення державних соціальних стандартів надання послуг населенню у
сфері культури, що гарантуються державою, в розрахунку надушу населення;
підтримка та розвиток культури на селі;
участь України у міжнародних культурних проектах, здійснення комплексу
інформаційно-культурних заходів для ознайомлення світової громадськості
з культурними цінностями України (постанова Верховної Ради України від З
березня 2005 р. № 2460-ІУ «Про Концепцію державної політики в галузі
культури на 2005-2007 роки»).
Варто відзначити, гцо принципами, завдяки втіленню у життя яких
планується досягти зазначених цілей та завдань, є:
прозорості й публічності: ~ демократичності;
деідеологізованості й толерантності;
системності й ефективності;
інноваційності.
Множинність проявів культури робить необхідним визначення
Телебачення і радіомовлення – це виробництво аудіовізуальних програм і
передач або комплектування (пакетування) придбаних аудіовізуальних
програм і передач та їх поширення незалежно від технічних засобів
розповсюдження За ступенем впливу на суспільство і широтою
розповсюдження ці два об’єкти культури є найважливішими
Виходячи з вимог чинного законодавства основними принципами державної
політики у сфері телебачення і радіомовлення є наступні
Держава створює умови для забезпечення засобами телерадю-мовлення
культурних та інформаційних потреб громадян України, а також потреб
етнічних українців, які проживають за межами України
Держава підтримує об’єднання суб’єктів інформаційної діяльності в галузі
телебачення і радіомовлення (телерадюорганізацій та провайдерів
програмної послуги) у самоврядні організації
3 Держава встановлює дієві обмеження щодо монополізації
та аналіз основних об’єктів адміністративно-правового регулювання у
сфері культури (рис 17 1) телерадюорганізащй промислово-фінансовими,
політичними та іншими групами чи окремими особами, а також гарантує
захист телерадюорганізащй від фінансового і політичного тиску з боку
фінансово-політичних груп та органів державної влади і органів місцевого
самоврядування
Держава гарантує реалізацію прав на інформацію, на вільне і відкрите
обговорення суспільно важливих проблем із застосуванням телебачення і
радіомовлення
Держава всіма можливими законними засобами не допускає в інформаційних
та інших телерадюпрограмах систематичного цілеспрямованого
безпідставного загострення уваги на війні, насильстві і жорстокості,
розпалюванні расової, національної та релігійної ворожнечі або
позитивного їх подання (трактування), а також забезпечує ідеологічний і
політичний плюралізм у сфері аудіовізуальних засобів масової інформації
Держава законодавчо визначає органи влади, які здійснюють реєстраційні
та регулюючі функції у галузі телерадюмовлення і не допускає створення
нових чи наділення існуючих державних органів тотожними або дублюючими
повноваженнями щодо аудіовізуальних засобів масової інформації (Закон
України від 21 грудня 1993 р № 3759-ХП «Про телебачення і
радіомовлення»)
Друковані засоби масової інформації (преса) ~ це періодичні и такі, що
продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з
періодичністю один й більше номерів (випусків) протягом року на підставі
свідоцтва про державну реєстрацію
Ключові обставини, на які необхідно звертати увагу в аналізі друкованих
засобів масової інформації як об’єктів адміністративно-правового
регулювання — це баланс і зваженість двох явищ
а) свободи діяльності друкованих засобів масової інформації та
б) неприпустимість зловживання свободою діяльності
Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і
переконань гарантуються Конституцією України й означають право кожного
громадянина віпьно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати,
використовувати й поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу
інформацію за допомоги друкованих засобів масової інформації Преса є
вільною Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і
матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а
також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб
державних органів, підприємств, установ, організацій чи об’єднань
громадян, окрім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної
інформації чи дала інтерв’ю.
Водночас неприпустимість зловживання свободою діяльності друкованих
засобів масової інформації зводиться до того, що преса не може бути
використана для:
поширення відомостей, розголошення яких забороняється законодавством
України про інформацію;
закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу
або територіальної цілісності України;
пропаганди війни, насильства та жорстокості;
розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі;
розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення терористичних актів
та інших кримінально караних діянь.
Видавнича справа – це сфера суспільних відносин, що поєднує в собі
організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і
фізичних осіб, зайнятих створенням, виготовленням і розповсюдженням
видавничої продукції.
Складовими частинами видавничої справи є:
Видавнича діяльність – сукупність організаційних, творчих, виробничих
заходів, спрямованих на підготовку і випуск у світ видавничої продукції.
Виготовлення видавничої продукції- виробничо-технологічний процес
відтворення визначеним тиражем видавничого оригіналу поліграфічними чи
іншими технічними засобами.
Розповсюдження видавничої продукції – доведення видавничої продукції до
споживача як через торговельну мережу, так і іншими способами. Серед
проблем, з якими зіштовхується вітчизняна видавнича справа,-
розповсюдження книжкової продукції. Для прикладу, якщо в Україні є до
300 книжкових магазинів, то в сусідній Польщі – 2,5 тис.1 Це при тому,
що і населення, і територія нашої держави більші.
Державна політика у видавничій справі грунтується на принципах
дотримання свободи у видавничій справі, протидії її монополізації,
зміцнення матеріально-технічних, організаційних, правових і наукових
засад видавничої справи, гарантії соціального і правового захисту її
працівників. Держава спрямовує свої зусилля на підтримку розвитку
національного книговидання, наповнення україномов-
Ковалъ А. Как обустроить книжный мир // Зеркало недели.- 2005.-№ 14.-С.
19.
ними виданнями ринку, фондів бібліотек, забезпечення потреб навчальних і
наукових закладів, Збройних Сил України та інших військових формувань,
правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій необхідними
виданнями державною мовою
Держава надає пріоритети щодо випуску суспільно необхідних видань з
метою забезпечення функціонування органів законодавчої, виконавчої та
судової гілок влади, охорони здоров’я, науки, освіти, культури,
соціального захисту населення за державними тематичними програмами і на
засадах державного замовлення Державна політика у видавничій справі
відповідно до поставленої мети здійснюється також шляхом податкового,
митного, валютного та інших видів регулювання
Кінематографія – це сфера суспільних відносин, пов’язана з виробництвом,
розповсюдженням, зберіганням і демонструванням фільмів
Держава сприяє виробництву, розповсюдженню та демонструванню
національних фільмів у кіно-, відеомережі та на каналах мовлення
телебачення, збереженню, відновленню національної та кращих зразків
світової кінематографічної спадщини, вживає заходів для повернення в
Україну національної кінематографічної спадщини, що перебуває за Гі
межами
Державна підтримка надається суб’єктам кінематографи незалежно від форм
власності, які зайняті виробництвом, розповсюдженням і демонструванням
національних фільмів, фундаментальними та прикладними дослідженнями,
професійною освітою в галузі кінематографи Держава гарантує всім
суб’єктам кінематографи охорону авторського права і суміжних прав на
території України відповідно до законодавства України та міжнародних
договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України
Держава підтримує кінематографію шляхом податкового, митного, валютного
та інших видів регулювання
Театр – це заклад культури (підприємство, установа чи організація) або
колектив, діяльність якого спрямована на створення, публічне виконання
та публічний показ творів театрального мистецтва
Основними напрямами державної політики в галузі театру і театральної
справи є
забезпечення соціально-економічних, правових і наукових умов для
ефективної діяльності театрів,
підтримка і розвиток мережі театрів, забезпечення їх сучасним технічним
обладнанням,
стимулювання розвитку театральної справи шляхом удосконалення її
матеріально-технічної бази, надання пільг щодо оподаткування та
кредитування, морального і матеріального заохочення осіб, які зробили
значний внесок у театральну справу,
сприяння науковим дослідженням у галузі театру і театральної справи,
забезпечення охорони, збереження та утримання театральних будівель
(споруд, приміщень), що є об’єктами державної та комунальної власності,
підтримка видатних діячів театру, молодих талановитих авторів та
виконавців шляхом встановлення державних, комунальних та галузевих
стипендій і премій (Закон України від 31 травня 2005 р № 2605-ІУ «Про
театри і театральну справу»)
Культурної спадщина – це визначне місце, споруда (витвір), комплекс
(ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними рухомі предмети, а також
території чи водні об’єкти, інші природні, природно-антропогенні або
створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до
нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного,
історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього
погляду і зберегли свою автентичність,
За видами об’єкти культурної спадщини поділяються на
археологічні – рештки життєдіяльності людини, що містяться під земною
поверхнею та під водою і є невідтворним джерелом інформації про
зародження і розвиток цивілізації,
історичні – будинки, споруди, їх комплекси (ансамблі), окремі поховання
та некрополі, місця масових поховань померлих та померлих (загиблих)
військовослужбовців (у тому числі іноземців), які загинули у війнах,
внаслідок депортації та політичних репресій на території України, місця
бойових дій, місця загибелі бойових кораблів, морських та річкових
суден,
об’єкти монументального мистецтва – твори образотворчого мистецтва як
самостійні (окремі), так і ті, що пов’язані з архітектурними,
археологічними чи іншими пам’ятками або з утворюваними ними комплексами
(ансамблями),
об’єкти архітектури та містобудування – окремі архітектурні споруди, а
також пов’язані з ними твори монументального, декоративного та
образотворчого мистецтва, які характеризуються відзнаками певної
культури, епохи, певних стилів, градищй або авторів,
природно-архітектурні комплекси (ансамблі), історичні центри, вулиці,
квартали, площі, залишки давнього розпланування та забудови, що є носієм
певних містобудівних ідей,
– об’єкти садово-паркового мистецтва – поєднання паркового будівництва з
природними або створеними людиною ландшафтами,
– ландшафтні – природні території, які мають історичну цінність,
-об’єкти науки і техніки – унікальні промислові, виробничі,
науково-виробничі, інженерні, інженерно-транспортні, видобувні об’єкти,
що визначають рівень розвитку науки і техніки певної епохи, певних
наукових напрямів або промислових галузей (Закон України від 8 червня
2000 р № 1805-ІП «Про охорону культурної спадщини»)
Архівний документ -~ це документ незалежно від його виду, виду
матеріального носія інформації, місця і часу створення та форми
власності на нього, що припинив виконувати функції, для яких був
створений, але зберігається або підлягає зберіганню з огляду на
значущість для особи, суспільства чи держави або цінність для власника
також як об’єкт рухомого майна
Національний архівний фонд України є складовою частиною вітчизняної та
світової культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства,
перебуває під охороною держави і призначений для задоволення
інформаційних потреб суспільства і держави, реалізації прав та законних
інтересів кожної людини Документи Національного архівного фонду є
культурними цінностями, що постійно зберігаються на території України
або згідно з міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких
надано Верховною Радою України, підлягають поверненню в Україну
Клубні заклади та будинки культури — це самостійні організації, що діють
з метою створення умов для самодіяльної творчості, формування
громадської думки, духовного розвитку, задоволення культурних потреб і
організації відпочинку населення Вони існують у нашій державі з метою
сприяння реалізації культурних потреб громадян
До клубних закладів можуть бути віднесені культурно-дозвіл-лєві об’єкти,
які
а) функціонують за адміністративно-територіальною ознакою і
мають універсально-комплексний характер діяльності (сільські,
селищні, міські, районні, обласні, республіканські будинки і пала-
ци культури, народні доми тощо),
б) зорієнтовані на культурні інтереси певних професійних, на
тональних, вікових та інших соціально демографічних категорій
населення (клуби, центри і будинки трудящих за професійними ознаками,
естетичного виховання дітей, клуби жінок, молоді, пенсіонерів, музичної
культури, фольклору, кінопоказу, книги, технічної творчості тощо),
в) суміщають свою основну функціональну діяльність з роботою,
притаманною культурно-освітнім, культурно-побутовим,
фізкультурно-оздоровчим закладам і організаціям (клуби-кафе,
клу-би-біблютеки, клуби-музеї, культурно-спортивні центри та 1н )
Соціально-економічні зміни, котрі мали місце у нашій державі у 90-ті
роки минулого століття, призвели до часткового зменьшення кількості
клубних закладів та будинків культури Тому не випадковим видається
вимога щодо забезпечення збереження та повноцінного функціонування
клубних закладів, а також вжиття практичних заходів до підвищення ролі і
статусу обласних центрів (будинків) народної творчості у культурному
житті регіонів, розширення їх господарської самостійності та переведення
діяльності на нові організаційно-творчі засади Важливо забезпечити
збереження та функціонування клубних закладів у сільській місцевості, що
передаються з балансів колективних сільськогосподарських підприємств,
промислових підприємств до комунальної власності, та забезпечити
реконструкцію та капітальний ремонт будівель закладів культури, що
знаходяться в аварійному стані (Указ Президента України від 21 березня
2000 р № 485/2000 «Про державну підтримку клубних закладів»)
Творча спілка – це добровільне об’єднання професійних творчих
працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та
мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту
Творча спілка діє на принципах добровільного об’єднання її членів, які
належать до одного фахового напряму культури та мистецтва,
самоврядування, взаємодопомоги і співпраці, невтручання у творчий
процес, вільного вибору форм і методів творчої діяльності, визнання
авторських прав У кожному фаховому напрямі може буги створено одне чи
більше добровільних творчих об’єднань
Важливий аспект діяльності творчих спілок як об’єктів
адміністративно-правового регулювання – їхні взаємини їх державою Творчі
спілки незалежні у своїй статутній діяльності від органів державної
влади і органів місцевого самоврядування, політичних партій, інших
громадських організацій Держава забезпечує підтримку і захист законних
прав та інтересів творчих спілок, гарантує однакові умови для виконання
ними статутних завдань і цілей З метою підтримки творчих спілок у
реалізації їхніх статутних завдань держава
сприяє розвиткові творчих спілок, їхній діяльності щодо творення
національної культури та мистецтва, проведенню культурно-мистецьких
заходів,
надає творчим спілкам дотації та розміщує державні замовлення,
надає необхідну інформацію для забезпечення діяльності творчих спілок,
гарантує професійний і соціальний захист членів творчих спілок, охорону
їхніх авторських і суміжних прав,
залучає творчі спілки до підготовки законопроектів, розроблення
загальнодержавних програм національно-культурного розвитку, інших
соціально важливих культурологічних і соціально-політичних заходів
Бібліотечна справа – це галузь інформаційної, культурної, освітньої
діяльності суспільства, що охоплює створення і розвиток мережі
бібліотек, формування та обробку бібліотечних фондів, організацію
бібліотечного, інформаційного та довідково-бібліографічного
обслуговування користувачів бібліотек, підготовку бібліотечних кадрів,
наукове та методичне забезпечення розвитку бібліотек
Основою державної політики в галузі бібліотечної справи є реалізація
прав громадян на бібліотечне обслуговування, забезпечення загальної
доступності до інформації та культурних цінностей, що збираються,
зберігаються та надаються в тимчасове користування бібліотеками Держава
підтримує бібліотечну справу та її розвиток через гарантоване
фінансування бібліотек, пільгову податкову, кредитну та цінову політику,
фінансує створення інформаційних мереж і телекомунікаційних систем для
інформаційного обміну, входження у світові глобальні комп’ютерні мережі,
об’єднання та забезпечення доступності розподілених бібліотечних
ресурсів,
стимулює взаємовикористання’ бібліотечних ресурсів через систему
міжбібліотечного абонемента, зведених каталогів, депозитаріїв, обмінних
бібліотечних фондів, інтеграцію бібліотек України у світовий
інформаційний простір,
координує діяльність бібліотек усіх форм власності, регулює діяльність
бібліотек, що є в державній і комунальній власності, на основі
кооперації,
– забезпечує розвиток бібліотечного обслуговування соціально незахищених
верств населення,
розробляє програми розвитку бібліотечної справи та забезпечує їх цільове
фінансування,
створює умови для міжнародної співпраці бібліотек Музейна справа – це
спеціальна галузь культурно-освітньої та
наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування,
збереження, вивчення і використання пам’яток природи, матеріальної та
духовної культури
Основними напрямами національної музейної політики, відповідно до
чинного законодавства є
збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять
культурну цінність,
повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її
межами,
забезпечення соціально-економічних, правових і наукових умов для
ефективної діяльності музеїв,
сприяння формуванню сучасної інфраструктури музейної справи,
підтримка і розвиток мережі музеїв,
бюджетне фінансування (зокрема на пайових засадах) і пріоритетне
матеріально-технічне забезпечення розробки і реалізації державних,
регіональних і місцевих програм розвитку музейної справи,
забезпечення охорони музеїв,
підтримка фундаментальних і прикладних наукових досліджень, пов’язаних з
музейною справою
Нормативно-правовою базою адміністративного-правового регулювання у
сфері культури є положення наступних документів;
~ Основи законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р №2117
XII,
Закон України від 16 листопада 1992 р № 2782-ХІІ «Про друковані засоби
масової інформації (пресу) в Україні»,
Закон України від 21 грудня 1993 р № 3759-ХП «Про телебачення і
радіомовлення»,
Закон України від 24 грудня 1993 р № 3814-ХІІ «Про Національний архівний
фонд та архівні установи»,
Закон України від 27 січня 1995 р № 32/95-ВР «Про бібліотеки і
бібліотечну справу»,
Закон України від 29 червня 1995 р № 249/95-ВР «Про музеї та музейну
справу»,
Закон України від 5 червня 1997 p. № 318/97-ВР «Про видавничу справу»;
Закон України від 13 січня 1998 p. № 9/98-ВР «Про кінематографію»;
Закон України від 8 червня 2000 р. № 1805-Ш «Про охорону культурної
спадщини»;
Закон України від 31 травня 2005 p. № 2605-IV «Про театри і театральну
справу»;
Указ Президента України від 7 лютого 2006 р. № 112/2006 «Про Положення
про Національну раду з питань культури і духовності»;
постанова Кабінету Міністрів України від 1 лютого 2006 р. № 92 «Про
затвердження Державної програми розвитку архівної справи на 2006-2010
роки» тощо.
§ 2. Суб’єкти адміністративно-правового регулювання
у сфері культури
Різноплановий характер діяльності у сфері культури, значна кількість
об’єктів культури обумовлюють особливості державного регулювання у
зазначеній сфері. Вплив держави здійснюється через певні органи та
організації, серед повноважень яких виокремлюються у сфері культури. Як
і у випадку з наукою, суб’єкти адміністративно-правового регулювання
менше регулюють сам творчий процес, а значною мірою впливають на
організацію діяльності у сфері культури, реалізують у ній державну
політику. Класифікацію суб’єктів адміністративно-правового регулювання у
сфері культури наведено на рис. 17.2:
Виконавчо-розпорядчі суб’єкти адміністративно-правового регулювання у
сфері культури.
Суб’єкти, повноваження яких визначено в Конституції України, здійснюють
адміністративно-правове регулювання у сфері культури за рахунок утілення
в життя відповідних норм Основного Закону держави. Водночас стосовно до
інших наведених у класифікації суб’єктів необхідно зазначити таке.
Суб’єкти, повноваження яких визначено в інших нормативно-правових актах.
мовної політики, діяльність якого спрямовується і координується
Кабінетом Міністрів України Основними завданнями MKT є
1) участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у
сфері культури, туризму, діяльності курортів, а також державної мовної
політики;
участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері захисту
суспільної моралі;
координація здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з
питань, що належать до його компетенції;
сприяння створенню умов для задоволення національно-культурних потреб
громадян України та українців, які проживають за межами України,
збереженню і популяризації культурних надбань Українського народу;
здійснення міжнародного співробітництва з питань, що належать до
компетенції Міністерства (постанова Кабінету Міністрів України від 8
листопада 2006 р. № 1566 «Про затвердження Положення про Міністерство
культури і туризму України»).
Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі –
Національна рада) – це конституційний, постійно діючий колегіальний
орган, метою діяльності якого є нагляд за дотриманням законів України у
сфері телерадіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень,
передбачених законодавством.
Національна рада складається з восьми осіб. З них чотири члени
Національної ради призначаються Верховною Радою України і чотири члени
Національної ради призначаються Президентом України. Повноваження
Національної ради доцільно розділити на три групи:
Наглядові.
Регуляторні.
Організаційні.
Стосовно першої групи повноважень – наглядових слід зазначити, що вони є
провідними в діяльності ради і полягають у здійсненні нагляду за
дотриманням вимог чинного законодавства телерадіокомпаніями. Більш
детально наглядові повноваження цього органу буде розглянуто у
наступному параграфі, присвяченому державному контролю і нагляду у сфері
культури.
Регулятивні повноваження Національної ради зводяться до:
-ліцензування телерадіомовлення;
-ліцензування провайдерів програмної послуги;
– участі у розробці та погодження проекту Національної таблиці розподілу
смуг радіочастот України і Плану використання радіочастотного ресурсу
України у частині смуг радіочастот, виділених для потреб
телерадіомовлення;
розробки умов використання та визначення користувачів радіочастотного
ресурсу, виділеного для потреб телерадюмов-лення,
забезпечення і сприяння конкуренції в діяльності телерадю-оргашзащй усіх
форм власності відповідно до вимог законодавства, створення умов щодо
недопущення усунення, обмеження чи спотворення конкуренції в
телерадюшформаційному просторі,
– ведення Державного реєстру телерадюоргашзацій України Прикладом, який
характеризує здійснення Національною радою ключових регуляторних
повноважень – ліцензування, є статистичні дані діяльності зазначеної
ради від 1 листопада 2004 р по 1 лютого 2006 р 3 Протягом указаного
звітного періоду теле-радюорганізащям було видано 380 ліцензій на
телерадюмовлення
а) телебачення – 270, а саме ефірне – 94, кабельне – 153, ефір-
но-кабельне -10, супутникове – 13,
б) радіомовлення – 110, а саме ефірне – 74, супутникове – 4,
проводове – 32
Організаційні повноваження Національної ради торкаються питань орі
анізацп та перспектив розвитку телерадюмовлення, а саме
участь у розробці і реалізації державної політики у сфері
телерадюмовлення,
розробка і затвердження Плану розвитку національного
теле-радюшформащйного простору,
здійснення аналпу стану телерадюмовлення в Україні,
прийняття рішень про створення та розвиток каналів мовлення, мереж
мовлення, телемереж, які передбачають використання радіочастотного
ресурсу,
визначення порядку технічної розробки багатоканальних телемереж, які
передбачають використання радіочастотного ресурсу, та порядку проведення
конкурсів на технічну розробку, обслуговування та експлуатацію таких
гелемереж,
замовлення розробки висновків щодо електромагнітної сумісності
радіоелектронних засобів мовлення,
сприяння включенню телерадюоргашзацій України до світової о
інформаційного простору і здійсненню їх ДІЯЛЬНОСТІ В1ДПОВ1Д но до
міжнародних стандартів,
– узагальнення практики застосування законодавства у сфері
Дані офіційного сайту Національної ради України з питань телебачення і
радіомовлення www nrada gov ua телерадіомовлення, участь у розробці
пропозицій щодо вдосконалення законодавства у цій сфері;
здійснення співробітництва з питань телебачення і радіомовлення з
міжнародними організаціями, з органами державної влади та неурядовими
організаціями інших країн;
визначення порядку документування, формування, обліку та зберігання
телерадіоорганізаціями копій (записів) програм і передач, що виходять в
ефір, формування тимчасового архіву та архівного фонду
телерадіоорганізацій відповідно до законодавства України;
створення та утримання державного архіву телебачення і радіомовлення
України у порядку, встановленому законодавством (Закон України від 23
вересня 1997 р. № 538/97-ВР «Про Національну раду України з питань
телебачення і радіомовлення»).
Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держкомтелерадіо
України) – це центральний орган виконавчої влади, який забезпечує
реалізацію державної політики в інформаційній та видавничій сферах,
діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів
України.
Основними завданнями Держкомтелерадіо України є:
участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики в
інформаційній та видавничій сферах, державної політики у сфері захисту
суспільної моралі;
міжгалузева координація та функціональне регулювання з питань діяльності
інформаційної та видавничої сфер;
здійснення управління в інформаційній та видавничій сферах;
сприяння реалізації конституційного права на свободу слова, забезпечення
розвитку інформаційної сфери, розширення національного інформаційного
простору (Указ Президента України від 27 серпня 2003 р. № 920/2003 «Про
Положення про Державний комітет телебачення і радіомовлення України»).
Державний комітет архівів України (Держкомархів України) — це спеціально
уповноважений і\е)ітральний орган виконавчої влади з питань формування
державної політики у сфері архівної справи і діловодства, діяльність
якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через
Міністра юстиції України. Міністр юстиції отримав повноваження стосовно
спрямування та координації діяльності Держкомархіву України від 2005 р.,
коли було прийнято відповідні зміни до чинного законодавства.
Основними завданнями Держкомархіву України є:
участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у
сфері архівної справи і діловодства;
здійснення в межах повноважень, визначених законом, нормативно-правового
регулювання відносин у сфері архівної справи і діловодства;
визначення перспектив та пріоритетних напрямів розвитку архівної справи
і діловодства;
контроль за діяльністю архівних установ і служб діловодства (Указ
Президента України від 22 березня 2000 р. № 486/2000 «Про Положення про
Державний комітет архівів України»).
Академія мистецтв України – це державна наукова організація, яка діє
відповідно до законодавства України на самоврядній основі з метою
забезпечення розвитку українського мистецтва, відродження національних
традицій, проведення фундаментальних досліджень з історії становлення і
розвитку худооїсньої культури України.
Основними завданнями Академії є:
визначення пріоритетних напрямів наукових досліджень, залучення наукових
і творчих працівників України до реалізації державних та міжнародних
програм розвитку художньої культури;
проведення фундаментальних науково-теоретичних досліджень з проблем
художньої творчості, історії і теорії українського мистецтва, художньої
критики, мистецької освіти, естетичного виховання;
вивчення та узагальнення наукового і творчого досвіду діячів вітчизняної
та світової художньої культури, популяризація наукових знань і творчих
здобутків світового та національного мистецтва;
інтеграція і координація академічної, вузівської та галузевих
мистецтвознавчих наук з метою розроблення засад державної політики у цих
сферах тощо (постанова Кабінету Міністрів України від 15 червня 2000 р.
№ 977 «Про затвердження Статуту Академії’мистецтв України»).
Консультативно-дорадчі суб’єкти адміністративно-правового
регулювання у сфері культури
Національна рада з питань культури і духовності – це
кон-сультативно-дорадчий орган при Президентові України, основними
завданнями якого є розроблення пропозицій з питань формування та
реалізації державної політики у сфері культури і духовності, сприяння
відродженню самобутності українського народу як важливого фактора
утвердження єдності та міжнаціональної злагоди в суспільстві, сталого
розвитку України, створення її гідного іміджу у світовому
співтоваристві.
Виходячи з зазначеного Національна рада з питань культури і духовності
вивчає та аналізує стан розвитку культури і духовності в Україні,
здійснює підготовку у межах своїх повноважень пропозицій щодо
відродження традицій українського народу,
вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування національної
стратеги створення цілісного інформаційно-культурного простору як одного
з важливих консолідуючих факторів суспільства,
розглядає проекти законів, інших нормативно-правових актів з питань
культури і духовності, вносить у встановленому порядку пропозиції щодо
вдосконалення законодавства з цих питань,
розробляє та вносить Президентові України пропозиції щодо всебічного
розвитку і ефективного функціонування української мови як державної в
усіх сферах суспільного життя, вільного розвитку етнічної, культурної,
мовної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України,
досягнення узгодженості у міжконфесійних питаннях, створення сприятливих
умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди
незалежно від світогляду людей чи їх віросповідання тощо (Указ
Президента України від 7 лютого 2006 р № 112/2006 «Про Положення про
Національну раду з питань культури і духовності»)
Рада з питань інформаційної політики при Президентові України – це
консультативно-дорадчий орган при главі держави, який створений з метою
повнішого забезпечення права громадян на інформацію, поліпшення
координації діяльності органів державної влади у процесі розроблення і
реалізації державної інформаційної політики
Основними завданнями Ради є
аналіз ситуації, що склалася в інформаційному просторі України,
попередній розгляд проектів нормативно-правових актів, що стосуються
інформаційної сфери,
аналіз стану додержання законів України, актів Президента України та
Кабінету Міністрів України з питань інформаційної політики,
розроблення пропозицій та рекомендацій для органів державної влади з
питань їх діяльності, спрямованої на забезпечення права громадян на
інформацію та свободи діяльності засобів масової інформації, а також
вдосконалення взаємовідносин органів державноі влади та засобів масової
інформації (Указ Президента України від 3 квітня 2001 р № 230/2001 «Про
Раду з питань інформаційної політики при Президентові України»)
Національна комісія з утвердження свободи слова та розвитку
інформаційної галузі – це консультагивно-дорадчий орган при Президентові
України, створений з метою забезпечення узгодження діяльності органів
державної влади, громадських організацій, засобів масової інформації,
інших інститутів громадянського суспільства для утвердження в Україні
свободи слова та розвитку інформаційної галузі, належного виконання
зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, ОБСЄ,
інших міжнародних організаціях
Основними завданнями комісії є
підготовка пропозицій щодо виконання зобов’язань України, які випливають
з її членства в Раді Європи, ОБСЄ, інших міжнародних організаціях, а
також досягнення Україною відповідності політичній складовій
Копенгагенських критеріїв 1993 року щодо набуття членства в
Європейському Союзі в частині забезпечення стабільності та ефективності
функціонування відповідних інститутів, які гарантують демократію,
принципи свободи слова та розвиток засобів масової інформації та
виконання відповідних положень Плану дій «Україна – Європейський Союз»,
проведення моніторингу ефективності реалізації законів та інших
нормативно-правових актів щодо свободи слова та розвитку інформаційної
галузі, їх відповідності стандартам Ради Європи, ОБСЄ, інших міжнародних
організацій,
підготовка довідкових матеріалів з питань відповідності стандартам Ради
Європи, ОБСЄ, інших міжнародних організацій,
опрацювання пропозицій щодо запровадження європейських стандартів в
інформаційній галузі, зокрема щодо
реформування державних та комунальних засобів масової інформації,
створення та розвитку системи суспільних (іромадських) засобів масової
інформації,
– впровадження цифрового телебачення та інших новітніх інформаційних
технологій,
розвиток українського сегменту мережі Інтсрнст,
вдосконалення системи підготовки та перепідготовки працівників засобів
масової інформації (Указ Президента України від 6 червня 2006 р М>
493/2006 «Про Національну комісію з утвердження свободи счова та
розвитку інформаипіної галузі»)
Міжвідомча рада з питань кінематографії – це консультатив-но-дорадчий
орган, що діє на громадських засадах при Міністерстві культури і туризму
України з метою розгляду пропозицій щодо забезпечення виконання
законодавства України про розвиток національної кшошдустрп
Рада відповідно до покладених на неї завдань
розглядає найважливіші питання діяльності у галузі кінема-тої рафи,
розглядає пропозиції по вдосконаленню державної політики у галузі
кінематографи,
розглядає пропозиції по державній підтримці вітчизняної кінематографи, а
також участі засобів масової інформації у цьому процесі,
сприяє залученню інвестицій у сферу кінематографи,
сприяє здійсненню у встановленому порядку міжнародного співробітництва,
аналізує розвиток структури кшогалузі, розробляє пропозиції щодо
вдосконалення нормативно-правових актів з питань регулювання
кінематографи (наказ Міністерства культури і мистецтв України від 1
квітня 2004 р № 194 «Про міжвідомчу раду з питань кінематографи»)
§ 3. Державний контроль і нагляд у сфері культури
Керуючись особливою значущістю культури у житті суспільства, коли
об’єкти культури (кінематографія, театр, друковані засоби масової
інформації, видавнича справа тощо) значною мірою впливають на громадян і
суспільство у цілому, держава може та повинна здійснювати належний
контроль і нагляд у зазначеній сфері Слід зазначити, що загальнодержавні
органи, серед повноважень яких є контрольно-наглядова діяльність,
забезпечують контроль та нагляд також у сфері культури (прокуратура,
органи внутрішніх справ, митна служба, прикордонна служба тощо) Повною
мірою стосується питань контролю також і діяльність відповідних
суб’єктів адмшістративно-правового регулювання у сфері культури, про
яких мова йшла вище Більш детально доцільно розглянути повноваження тих
органів, у яких повноваження у сфері контрольно-наглядової діяльності є
ключовими по відношенню до сфери культури Серед них основне значення
мають
Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення
Державна служба з питань національної культурної спадщини
У сфері наглядових повноважень Національна рада України з питань
телебачення і радіомовлення здійснює:
нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями та провайдерами програмної
послуги вимог законодавства у галузі телерадіомовлення;
нагляд за дотриманням ліцензіатами вимог законодавства України щодо
реклами та спонсорства у сфері телерадіомовлення;
нагляд за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов та умов ліцензій;
нагляд за дотриманням ліцензіатами визначеного законодавством порядку
мовлення під час проведення виборчих кампаній та референдумів;
нагляд за дотриманням стандартів і норм технічної якості
те-лерадіопрограм;
нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями законодавства України у
сфері кінематографії;
нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями вимог законодавства України
щодо частки вітчизняного продукту в їхніх програмах (передачах) та щодо
вживання мов у здійсненні телерадіомовлення;
нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями законодавства у сфері
захисту суспільної моралі;
нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями вимог законодавства щодо
частки іноземних інвестицій у їхньому статутному фонді;
застосування в межах своїх повноважень санкцій відповідно до закону;
офіційний моніторинг телерадіопрограм.
Державна служба з питань національної культурної спадщини
(Держкультурспадщини) – це урядовий орган державного управління, що діє
у складі Міністерства культури і туризму України і йому
підпорядковується.
Основними завданнями Держкультурспадщини є:
участь в межах своєї компетенції у реалізації державної політики у сфері
охорони культурної спадщини та музейної справи;
здійснення в межах своєї компетенції державного управління та
забезпечення координації діяльності органів виконавчої влади у
зазначеній сфері;
здійснення державного контролю і нагляду за додержанням вимог
законодавства з питань охорони культурної спадщини та музейної справи;
виконання регуляторних та дозвільно-реєстраційних функцій у сфері
охорони культурної спадщини та музейної справи;
– забезпечення розвитку міжнародного співробітництва у зазначеній сфері
(постанова Кабінету Міністрів України від 15 березня 2006 р № 336 «Про
Державну службу з питань національної культурної спадщини»)
Контрольні питання та завдання
Дайте визначення культури та вкажіть характерні ознаки культури як
об’єкта адміністративно-правового регулювання
Перерахуйте основні цілі та пріоритетні завдання державної політики в
галузі культури зпдно з Концепцією державної політики в галузі культури
на 2005-2007 роки
Назвіть основні об’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері
культури
Охарактеризуйте телебачення і радіомовлення та друковані засоби масової
інформації (пресу) як об’єкти адміністративно-правового регулювання у
сфері культури
Проаналізуйте видавничу справу, кінематографію і театр як об’єкти
адміністративно-правового регулювання у сфері культури
Охорона культурної спадщини, архівні установи, клубні заклади та будинки
культури як об’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері
культури
Охарактеризуйте творчі спілки, бібліотечну та музейну справи як об’єкти
адміністративно-правового регулювання у сфері культури
Назвіть документи, положення яких складають нормативно-правову базу
адміністративного-правового регулювання у сфері культури
Наведіть класифікацію суб’єктів адміністративно-правового регулювання у
сфері культури
Проаналізуйте повноваження Міністерства культури і науки та Національної
ради України з питань телебачення і радіомовлення
Охарактеризуйте повноваження Державного комітету телебачення і
радіомовлення України, Державного комітету архівів України та Академії
мистецтв України
Назвіть консультативно-дорадчі суб’єкти адміністративно-правового
регулювання у сфері культури та проаналізуйте їхні повноваження
Які органи та за рахунок яких повноважень здійснюють державний контроль
та нагляд у сфері культури7
Теми рефератів
Пріоритети державної політики України у сфері культури
Охорона національної культурної спадщини України цілі та засоби їх
досягнення
Телебачення та радіомовлення як об’єкт адміністративно-правового
регулювання у сфері культури
Рекомендована література
Основна
Адміністративне право України Академічний курс Підручник У2т-Т 2
Особлива частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) та ш – К Юрид
думка, 2005 – С 282-301
Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кі-валова –
Одеса Юридична література, 2003 – С 657-731
Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Га-ращук, О В
Дьяченко та ш , За ред Ю П Битяка – К Юрінком Інтер, 2005 – С 436-451
Колпаков В К, Кузьменко О В Адміністративне право України Підручник – К
Юрінком Інтер, 2003 – С 473^182
Нормативно-правовий довідник з питань розвитку культури -Дніпропетровськ
ТОК «ЕНЕМ», 2005 199 с
Додаткова
А іексєєв С В Масс-медиа и государственное управление // Закон и
право-2005-№5-С 13-14
Дрешпак В М Концептуальні чинники форомування державної політики
України в сфері засобів масової інформації Автореф дис канд наук з держ
упр 25 00 01 / Дніпропетровський регіональний ін-т держ управління
Національної академії держ управління при Президентові України – Д ,
2005 – 20 с
Задихайло О А Правове регулювання діяльності в і алузі культури в
Україні // Проблеми законності – 2005 -N«76-0 140-145
Ковачь А Как обустроить книжный мир // Зеркало недели – 2005 -№ 14 – С
19
Константинова Е Эфирный тупик // Зеркало недели – 2006 – № 12-С 18
Кравцов Н А Правовое регулирование культуры в России анализ
принципов//Известия ВУЗов Правоведение – 2004 №1-С 236-247
Красноступ Г Організаційно-правове забезпечення створення системи
суспільного телебачення і радіомовлення України // Право Украї ни-2006-№
12-С 73-75
Рихтер А Г Правовые основы лицензирования телерадиовещания опыт
постсоветских государств // Российская юстиция – 2006- №9-С 28-30
Сокоіенко Ю Поняття культурних прав і свобод людини іа іро-мадянина //
Право України – 2005 – N° 2 — С 27-32
Чередниченко О Кінематографісти знають, як урятувати свою галузь Що
далі9 // Дзеркало тижня – 2005 – N«10 – С 19
МОДУЛЬ № 4
ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ
В АДМІНІСТРАТИВНО-ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ
ТЕМА №18 ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ОБОРОНИ
§ 1. Загальна характеристика оборони як об’єкта державного управління. §
2. Суб’єкти державного управління у сфері оборони. § 3. Контроль у сфері
оборони.
§ 1. Загальна характеристика оборони як об’єкта державного управління
Питання оборони держави у всі часи та при всіх формах державного
правління були та залишаються актуальними. Без забезпечення належного
рівня оборони досить важко забезпечити справжній суверенітет держави.
Лише лічені провідні країни світу не мають особистих армій як ключової
основи забезпечення оборони. Наша держава, отримавши в 1991 р.
незалежний статус, намагається підтримувати мирні добросусідські
відносини з іншими державами світу. Воєнна доктрина України має
оборонний характер. Це означає, що наша держава не вважає жодну державу
своїм воєнним противником, але вважатиме потенційним воєнним противником
державу або групу держав, послідовна недружня політика яких
загрожуватиме воєнній безпеці України.
Стаття 17 Конституції України визначає, що захист суверенітету і
територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та
інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього
Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету,
територіальної цілісності й недоторканності покладаються на Збройні Сили
України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону
України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні
органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються
законом.
Оборона України – це система політичних, економічних, соціальних,
воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових,
організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного
захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.
Оборона України базується на готовності та здатності органів державної
влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого
самоврядування, Цивільної оборони України, національної економіки до
переведення, в разі необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі
збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності
населення і території держави до оборони.
Згідно з Воєнною доктриною України (2004 р.) воєнно-політична обстановка
навколо України характеризується динамічністю і нестабільністю подій та
процесів, які виникають унаслідок таких основних чинників:
прагнення більшості держав світу до обмеження використання воєнної сили
як засобу досягнення політичних цілей;
реформування воєнної організації більшості держав у напрямі скорочення
збройних сил з одночасним підвищенням їхніх якісних параметрів;
дальший розвиток міжнародних систем безпеки та водночас недостатня
ефективність в окремих випадках спроб розв’язання за їхньої допомоги
суперечностей, які виникають між державами або всередині держав;
прояви міжнаціональних і міжетнічних суперечностей, що призводять до
нестабільності й конфліктів;
зростання небезпеки розповсюдження ядерної та іншої зброї масового
ураження, міжнародного тероризму;
виникнення територіальних спорів між державами;
загострення міжнародної конкуренції щодо політичного впливу в окремих
регіонах світу, володіння ринками збуту та сировинними ресурсами,
виникнення через це небезпеки застосування воєнної сили для розв’язання
економічних і ресурсних проблем;
поява нових видів загроз міжнародній безпеці і миру, зокрема активізація
діяльності екстремістських, сепаратистських, радикальних релігійних,
терористичних організацій, незаконно утворених збройних формувань;
зростання обсягів незаконного обігу зброї та наркотиків, а також
нелегальної міграції;
поява новітніх видів і систем зброї, інформаційних технологій, що
змінюють традиційні уявлення про характер збройної боротьби.
Характерні риси оборони як об’єкта державного управління.
Оголошення без’ядерного статусу України.
У заяві Верховної Ради України «Про без’ядерний статус України» від 24
жовтня 1991 р. № 1697-XII зазначається, що Україна проводитиме політику,
спрямовану на повне знищення ядерної зброї та компонентів її базування,
розташованих на території Української держави. Вона має намір зробити це
в мінімальні строки, виходячи з правових, технічних, фінансових,
організаційних та інших можливостей, з належним забезпеченням
екологічної безпеки.
Річ у тім, що від часів СРСР на території нашої держави залишилися 130
ракет СС-19 та 54 ракети СС-24. У рамках ядерного роззброєння країни з
цих ракет було демонтовано та вивезено до Російської Федерації всі
боєголовки. Це – дуже відповідальний та важливий крок, що
продемонстрував світовій спільноті мирну спрямованість України.
Наявність певних територіальних конфліктів із сусідніми державами.
Йдеться перш за все про острів Зміїний (претензії з боку Румунії) та
острів Коса Тузла (претензії з боку Російської Федерації). Це вимагає
проведення з боку нашої держави комплексу політичних, економічних і
воєнних заходів, спрямованих на недопущення збройного вирішення
територіальних конфліктних проблем.
Загальний військовий обов’язок.
Військовий обов’язок установлюється з метою підготовки громадян України
до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України,
інших утворених відповідно до законів України військових формувань,
посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Щодо військового
обов’язку громадяни України поділяються на такі категорії:
допризовники – особи, які підлягають приписці до призовних дільниць;
призовники – особи, приписані до призовних дільниць;
військовослужбовці – особи, які проходять військову службу;
військовозобов’язані – особи, які перебувають у запасі для
комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на
особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони
держави;
резервісти – військовозобов’язані, які у добровільному порядку проходять
службу у військовому резерві Збройних Сил України та інших військових
формувань (Закон України від 25 березня 1992 р. № 2232-ХП «Про загальний
військовий обов’язок і військову службу»).
Слід зазначити, що для певної категорії громадян військова служба може
замінятись альтернативною. Альтернативна (невійськова) служба – це
служба, що запроваджується замість проходження строкової військової
служби і має на меті виконання обов’язку перед суспільством. В умовах
воєнного або надзвичайного стану можуть установлюватись окремі обмеження
права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням
строку дії цих обмежень.
Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання
військового обов’язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці
громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних
організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Водночас
слід підкреслити, що громадянин, направлений на альтернативну службу, не
має права:
ухилятися від проходження альтернативної служби;
брати участь у страйках;
займатися підприємницькою діяльністю;
навчатися в закладах освіти, крім середніх або вищих закладів освіти з
вечірньою або заочною формами навчання;
відмовлятися від місця проходження альтернативної служби, визначеного
комісією (Закон України від 12 грудня 1991 р. № 1975-ХІІ «Про
альтернативну (невійськову) службу»).
4. В основі оборони лежить діяльність Збройних Сил України.
Йдеться про те, що Україна, враховуючи необхідність забезпечення власної
воєнної безпеки та оборони, усвідомлюючи свою відповідальність у справі
підтримання міжнародної стабільності, як суверенна і незалежна,
демократична, соціальна, правова держава має Збройні Сили України із
необхідним рівнем їхньої бойової готовності та боєздатності. Даючи
визначення, слід указати, що Збройні Сили України – це військове
формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються
оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й
недоторканності.
Структура Збройних Сил України:
а) Міністерство оборони України – центральний орган вико-
навчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого
перебувають Збройні Сили України.
б) Генеральний штаб Збройних Сил України як основний орган
військового управління;
в) види Збройних Сил України:
Сухопутні війська;
Повітряні Сили;
Військово-Морські Сили.
г) об’єднання, з’єднання, військові частини, військові навчаль-
ні заклади, установи та організації, що не належать до видів
Збройних Сил України.
Збройні Сили України провадять свою діяльність на засадах:
вірності конституційному обов’язку та військовій присязі;
верховенства права, законності та гуманності, поваги до людини, її
конституційних прав і свобод;
гласності, відкритості для демократичного цивільного контролю;
поєднання єдиноначальності і колегіального розроблення найбільш важливих
рішень;
комплектування шляхом призову громадян на військову службу та прийняття
на військову службу за контрактом;
постійної бойової та мобілізаційної готовності;
збереження державної та військової таємниці;
виховання військовослужбовців на патріотичних, бойових традиціях
Українського народу, додержання військової дисципліни;
забезпечення державного соціально-економічного та соціально-правового
захисту громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України, а
також членів їх сімей;
заборони створення і діяльності організаційних структур політичних
партій (Закон України від 6 грудня 1991 р. № 1934-ХІ1 «Про Збройні Сили
України»).
5. Стратегія до скорочення чисельності Збройних Сил України.
Державна політика нашої держави у сфері оборони будується на засадах
відходу від епохи «холодної війни», коли Радянський Союз вимушений був
збільшувати воєнний потенціал держави за рахунок великої чисельності
Збройних Сил та економіки, зорієнтованої на випуск оборонної продукції.
Протягом останніх років має місце стійка тенденція до зменшення
чисельності армії. Згідно з вимогами Закону України від 19 вересня 2006
р. № 154-У «Про чисельність Збройних Сил України на 2007 рік»
чисельність Збройних Сил України станом на ЗО грудня 2007 р.
затверджується в кількості до 200 000 осіб, зокрема 152 000
військовослужбовців. Водночас слід зазначити, що стратегічною метою є
підтримання обороноздатності держави на належному рівні за рахунок
більшої мобільності використання армії, покращення ефективності її
діяльності, випуску якісної конкурентоспроможної зброї та військового
устатковання.
6. Міжнародна співпраця та миротворча діяльність Збройних Сил України.
З метою запобігання збройній агресії та збройному конфлікту,
забезпечення національних інтересів і реалізації власної воєнної
політики Україна, дотримуючись норм відповідальної та заснованої на
співпраці поведінки в галузі безпеки, бере участь у міжнародних системах
безпеки та міжнародній співпраці у сфері оборони на підставі міжнародних
договорів України та в порядку і на умовах, визначених законодавством
України.
Наша держава впевнено набуває іміджу стабільної європейської держави –
учасника регіональної та світової системи безпеки. Участь військових
контингентів і персоналу Збройних Сил у міжнародних акціях створює
сприятливі умови для формування позитивного іміджу України у світовому
суспільстві. Військовослужбовці Збройних Сил беруть участь у миротворчих
операціях та ініціативах під егідою ООН: у Судані, Конго, Ліберії,
Лівані, Ефіопії та Еритреї, Грузії та Косові; під егідою ОБСЄ: у
Придністров’ї та Грузії.
Україна залишається учасником антитерористичної операції НАТО в
Середземному морі «Активні зусилля». У Севастополі створено Контактний
пункт обміну інформацією в рамках операції, впроваджено за стандартами
НАТО Програму спеціальної підготовки офіцерів Контактного пункту,
здійснюється підготовка екіпажів кораблів, оглядових команд.
Участь України у миротворчих операціях розпочалась із затвердженням
Верховною Радою України постанови від 3 липня 1992 р. № 2538-ХІІ «Про
участь батальйонів Збройних Сил України в Миротворчих Силах Організації
Об’єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії».
Статистичні дані свідчать, що станом на 01.01.2007 р. 567 вій-
ськовослужбовців Збройних Сил України брали участь у десяти миротворчих
місіях. Прикладом правового вирішення питання може слугувати Указ
Президента України від 26 січня 2007 р. № 47/2007 «Про направлення
миротворчого персоналу України для участі в операції Міжнародних сил
сприяння безпеці в Ісламській Республіці Афганістан», де, зокрема,
зазначено про направлення миротворчого персоналу з військовослужбовців і
працівників Збройних Сил України загальною чисельністю до 10 осіб для
участі в операції Міжнародних сил сприяння безпеці в Ісламській
Республіці Афганістан. Взагалі ж, говорячи про миротворчу діяльність
українських військовиків, слід зазначити, що починаючи з 1992 р. близько
30 тис. військовослужбовців Збройних Сил України взяли участь у
міжнародних миротворчих операціях1.
Нормативно-правовою базою державного управління у сфері оборони є
положення таких документів:
Закон України від 6 грудня 1991 р. № 1934-ХІІ «Про Збройні Сили
України»;
Закон України від 6 грудня 1991 р. № 1932-ХІІ «Про оборону України»;
-Закон України від 12 грудня 1991 р. № 1975-ХІІ «Про альтернативну
(невійськову) службу»;
Закон України від 25 березня 1992 р. № 2232-ХІІ «Про загальний
військовий обов’язок і військову службу»;
Закон України від 2 березня 2000 р. № 1518-Ш «Про порядок направлення
підрозділів Збройних Сил України до інших держав»;
Закон України від 7 березня 2002 року № 3099-ІІІ «Про Військову службу
правопорядку у Збройних Силах України»;
Указ Президента України від 15 червня 2004 р. № 648/2004 «Про Воєнну
доктрину України»;
Указ Президента України від ЗО січня 2007 р. № 49/2007 «Про питання
забезпечення здійснення контролю Президента України за діяльністю
військових формувань»;
Указ Президента України від 1 лютого 2007 р. № 66/2007 «Про Положення
про проходження громадянами України служби у військовому резерві
Збройних Сил України»;
постанова Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006 р. № 1080 «Про
затвердження Положення про Міністерство оборони України» тощо.
Дані офіційного сайту Міністерства оборони України HYPERLINK
“http://www.mil.gov.ua” www.mil.gov.ua
499
§ 2. Суб’єкти державного управління у сфері оборони
Важливе значення оборони у житті держави та суспільства обумовлюють
особливу увагу стосовно організації діяльності органів, установ та
посадових осіб, яких відносять до суб’єктів державного управління у
сфері оборони Характерною рисою діяльності вказаних суб’єктів є зміна
повноважень у мирний та воєнний час Йдеться про те, що за певних
обставин, у воєнний час, відповідно до вимог чинного законодавства,
органи воєнного управління стають домінуючими в системі державного
управління взагалі Вони здійснюють управління від імені держави багатьма
(і не тільки пов’язаними з воєнною організацією) сферами суспільного
життя У цілому класифікацію суб’єктів державного управління у сфері
оборони наведено на рис 18 1
Суб’єкти, повноваження яких визначено в Конституції України, здійснюють
адмшістративно-правове регулювання у сфері оборони за рахунок утілення в
життя відповідних норм Основною Закону держави Що ж стосується інших
суб’єктів, наведених у класифікації, то відносно них необхідно сказати
таке
Суб’єкти, повноваження яких визначено в інших нормативно-правових актах.
1. Загальної компетенції
Рада національної безпеки і оборони України (далі – РНБОУ) -це
координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при
Президентові України Цей постійно діючий конституційний орган з питань
координації та контролю діяльності органів виконавчої влади у сфері
національної безпеки і оборони утворено після прийняття Конституції
України в 1996 р замість Ради оборони України та Ради національної
безпеки України, які працювали у період з 1991 р до 1996 р
Функціями РНБОУ є
внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад
внутрішньої та зовнішньої політики у сфері національної безпеки і
оборони,
координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої
влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час,
координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої
влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або
надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують
національній безпеці України
Персональний склад РНБОУ формує Президент України До складу РНБОУ за
посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова
Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр
закордонних справ України Членами Ради національної безпеки і оборони
України можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади
Як приклад утілення в життя діяльності РНБОУ можна навести Рішення РНБОУ
«Про План проведення в рамках військового співробітництва
багатонаціональних навчань за участю підрозділів Збройних Сил України на
території України та поза її межами в 2007 році» У названому документі
зокрема зазначається, що, виходячи з необхідності забезпечення активної
участі Збройних Сил України у багатонаціональних навчаннях в рамках
військового співробітництва, Рада національної безпеки і оборони України
вирішила:
Визнати відповідність дальшої активізації участі підрозділів Збройних
Сил України в рамках військового співробітництва у багатонаціональних
навчаннях національним інтересам і законам України, в тому числі її
міжнародним зобов’язанням.
Підтримати та рекомендувати для затвердження в установленому порядку
План проведення в рамках військового співробітництва багатонаціональних
навчань за участю підрозділів Збройних Сил України на території України
та поза її межами в 2007 році, в якому передбачити:
а) на території України – двостороннє українсько-російське на-
вчання чергових сил з протиповітряної оборони Повітряних Сил
Збройних Сил України та Військово-Повітряних Сил Російської
Федерації, командно-штабне навчання із залученням військ «Репід
Трайдент — 2007», українсько-бельгійське тактичне навчання, спіль-
не тактичне навчання Повітряних Сил Збройних Сил України та
Повітряних сил США «Комбайнд Еффорт — 2007», тактичне на-
вчання військово-морських сил «Сі Бриз – 2007»;
б) поза межами України – тактичне навчання аеромобільних
підрозділів «Козацький степ – 2007», тактичне навчання «Південь –
2007», тактичне навчання механізованих (мотопіхотних) підрозділів
Збройних Сил України та Словацької Республіки, багатонаціональ-
не навчання підрозділів зв’язку «Комбайнд Ендевор – 2007», бага-
тонаціональне тактичне військово-медичне навчання «Медкер –
2007», оперативно-тактичне навчання військово-морських сил дер-
жав Чорноморського регіону «БЛЕКС1ФОР – 2007», багатонаціональ-
не навчання військово-повітряних сил держав – членів НАТО та
держав – учасниць Програми «Партнерство заради миру» «Коопе-
ратив Арчер – 2007», багатонаціональне навчання сухопутних
військ держав – членів НАТО та держав – учасниць Програми
«Партнерство заради миру» «Кооператив Лансер – 2007», навчання
зенітних ракетних військ Повітряних Сил Збройних Сил України з
бойовою стрільбою.
Міністерству закордонних справ України разом з Міністерством оборони
України внести у місячний строк до Ради національної безпеки і оборони
України пропозицію щодо допуску підрозділів збройних сил інших держав на
територію України для участі у багатонаціональних навчаннях, зазначених
у підпункті «а» пункту 2 цього рішення (Указ Президента України від 15
січня 2007 р. № 17/2007 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони
України від 15 грудня 2006 року «Про План проведення в рамках
військового співробітництва багатонаціональних навчань за участю
підрозділів Збройних Сил України на території України та поза її межами
в 2007 році»).
Місцеві державні адміністрації.
Місцеві державні адміністрації, забезпечуючи на відповідній території
виконання підприємствами, установами та організаціями усіх форм
власності, посадовими особами і громадянами Конституції та законів
України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України,
центральних органів виконавчої влади з питань оборони:
організовують і виконують завдання територіальної оборони;
вирішують питання організації цивільної оборони, виконання органами
управління у справах цивільної оборони покладених на них завдань;
організовують надання підприємствами, установами та організаціями
комунально-побутових послуг і ресурсів, виробництво та постачання
продукції, електро- і теплоенергії Збройним Силам України та іншим
військовим формуванням на договірних засадах;
надають у визначеному законодавством порядку частинам, підприємствам,
установам та організаціям і навчальним закладам Збройних Сил України та
іншим військовим формуванням службові приміщення і житлову площу як у
мирний, так і у воєнний час;
організовують військовий облік і підготовку громадян України до
військової служби, в тому числі допризовну підготовку молоді, підготовку
призовників з військово-технічних спеціальностей та
військово-патріотичного виховання, забезпечують їх призов на строкову
військову службу, навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори і під
час мобілізації;
виконують передбачені законодавством заходи щодо мобілізаційної
підготовки та проведення мобілізації на відповідній території, у тому
числі здійснення контролю за станом мобілізаційної готовності
підприємств, установ та організацій тощо.
Органи місцевого самоврядування.
Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у галузі оборонної
роботи забезпечують:
підготовку громадян до військової служби, а також загальне військове
навчання у воєнний час;
приписку громадян до призовних дільниць, військовий облік
військовозобов’язаних і призовників,
призов громадян на строкову військову службу,
направлення громадян на навчальні (або перевірочні) і спеціальні збори,
організацію та участь у здійсненні на відповідній території заходів,
пов’язаних з мобілізаційною підготовкою, територіальною та цивільною
обороною,
бронювання військовозобов’язаних на період мобілізації та на воєнний
час,
проведення мобілізації людських, транспортних та інших ресурсів в
особливий період,
здійснення контролю за використанням і охороною наданих у встановленому
порядку для потреб оборони земельних, водних та інших природних ресурсів
згідно із законодавством,
вирішення згідно із законодавством питань, пов’язаних з наданням
частинам, установам, навчальним закладам Збройних Сил України та іншим
військовим формуванням, утвореним відповідно до законів України, та
правоохоронним органам службових приміщень і житлової площі, інших
об’єктів, здійсненням контролю за їх використанням, наданням
комунально-побутових та інших послуг тощо (Закон України від б грудня
1991 р № 1932-ХІІ «Про оборону України»)
2. Спеціальної компетенції
Міністерство оборони України (Міноборони України) – це центральний орган
виконавчої влади і військового управління, який забезпечує реалізацію
державної політики у сфері оборони, у підпорядкуванні якого перебувають
Збройні Сили
Основними завданнями Міноборони України є
участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері оборони і
військового будівництва, координація діяльності державних органів та
органів місцевого самоврядування з підготовки держави до оборони,
здійснення військово-політичного та адміністративного управління
Збройними Силами, участь у формуванні завдань Збройних Сил,
здійснення ресурсного забезпечення для підтримання необхідного рівня
бойової і мобілізаційної готовності, підготовки Збройних Сил до
виконання покладених на них функцій і завдань,
проведення державної військової кадрової політики, розвиток військової
освіти і науки,
участь у формуванні та реалізації державної політики, спрямованої на
розв’язання соціальних проблем військовослужбовців, а також осіб,
звільнених з військової служби у запас або відставку;
участь у формуванні та удосконаленні законодавчої бази з питань оборони
і воєнної безпеки, контроль за дотриманням законодавства у Збройних
Силах та забезпечення здійснення демократичного цивільного контролю над
Збройними Силами (постанова Кабінету Міністрів України від З серпня 2006
р. № 1080 «Про затвердження Положення про Міністерство оборони
України»).
Генеральний штаб Збройних Сил України – це головний військовий орган з
планування оборони держави, управління застосуванням Збройних Сил
України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони
іншими утвореними відповідно до законів України військовими
формуваннями, органами виконавчої влади, органами місцевого
самоврядування, правоохоронними органами, Державною спеціальною службою
транспорту і Держав-пою службою спеціального зв ‘язку та захисту
інформації України. Гранична чисельність Генерального штабу Збройних Сил
на 2007 рік установлена у кількості 566 військовослужбовців та 134
працівники (постанова Кабінету Міністрів України від 19 лютого 2007р. №
251 «Питання Генерального штабу Збройних Сил»).
В особливий період Генеральний штаб є робочим органом Ставки Верховного
Головнокомандувача Збройних Сил України.
Основними завданнями Генерального штабу Збройних Сил України є:
стратегічне планування застосування Збройних Сил, інших військових
формувань, правоохоронних органів, Держспецтранс-служби і
Держспецзв’язку для оборони держави, організація стратегічного
розгортання та координація їх підготовки до виконання завдань у сфері
оборони держави;
розроблення та здійснення заходів коротко- та середньостро-кового
оборонного планування у Збройних Силах;
забезпечення узгодженості програм розвитку інших військових формувань,
правоохоронних органів, Держспецтрансслужби і Держспецзв’язку в частині,
що стосується оборони держави;
оперативне управління Збройними Силами;
здійснення заходів із всебічного забезпечення Збройних Сил;
забезпечення функціонування системи управління Збройними Силами, іншими
військовими формуваннями, Держспецтрансслуж-бою і Держспецзв’язку;
організація і контроль за здійсненням заходів, спрямованих на
підтримання військ (сил) Збройних Сил у постійній бойовій та
мобілізаційній готовності, комплектування їх особовим складом,
проведення призову громадян на строкову військову службу, прийняття
громадян на військову службу за контрактом, визначення потреб і
ресурсів, необхідних для виконання покладених на Збройні Сили завдань;
організація взаємодії з міністерствами, іншими центральними органами
виконавчої влади, радами оборони Автономної Республіки Крим та областей
під час виконання завдань у сфері оборони держави;
забезпечення в межах компетенції міжнародного військового
співробітництва Збройних Сил зі збройними силами інших держав;
участь у формуванні та проведенні єдиної політики у сфері наукової і
науково-технічної діяльності в інтересах Збройних Сил (Указ Президента
України від 21 вересня 2006 р. № 769/2006 «Про Положення про Генеральний
штаб Збройних Сил України»).
Військові комісаріати.
Військові комісаріати – місцеві органи військового управління. Військові
комісаріати утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах,
районах, районах у містах.
Загальне керівництво військовими комісаріатами і контроль за їхньою
діяльністю здійснює командування Сухопутних військ через штаби
оперативних командувань, яке узгоджує основні питання діяльності
військових комісаріатів з управліннями центрального апарату Міноборони
та Генерального штабу Збройних Сил.
Завданням військових комісаріатів є підготовка та проведення
мобілізації, підготовка молоді до військової служби, проведення призову
на військову службу та прийняття на військову службу за контрактом
громадян України, забезпечення соціального і правового захисту
військовослужбовців та призваних на збори військовозобов’язаних,
ветеранів війни, пенсіонерів із числа військовослужбовців Збройних Сил
та членів їхніх сімей, здійснення інших заходів з питань оборони
відповідно до законодавства.
§ 3, Контроль у сфері оборони
Готовність країни до відбиття збройного нападу зумовлює необхідність
здійснення з боку держави належного контролю за діяльністю воєнної
організації держави як у мирний час, так і під час ведення бойових дій.
Необхідно говорити, що контрольні повноваження у сфері оборони має
значна кількість органів та посадових осіб Серед них Верховна Рада
України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Президент
України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів
України, центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого
самоврядування, прокуратура України, судові органи України тощо
Водночас, найбільш доцільно зупинитись на тих суб’єктах здійснення
контрольної діяльності, функціонування яких перш за все спрямовано на
оборонну складову держави, або ефективність здійснюваної діяльності є
високою Таким критеріям відповідають декілька суб’єктів Основними
суб’єктами здійснення контролю у сфері оборони можуть бути названі
7. Рада національної безпеки і оборони України (РНБОУ).
Військова служба правопорядку у Збройних Силах України.
Засоби масової інформації та об’єднання громадян, які здійснюють
громадський контроль.
Відповідно до функцій, визначених законодавством, РНБОУ у сфері
контрольної діяльності
розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до
Конституції та законів України, Концепції (основ державної політики)
національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до сфери
національної безпеки і оборони, та подає пропозиції Президентові України
щодо
доручень, пов’язаних з вивченням конкретних питань та здійсненням
відповідних досліджень у сфері національної безпеки і оборони, органам
виконавчої влади та науковим закладам України,
залучення контрольних, інспекційних та наглядових органів, що
функціонують у системі виконавчої влади, до здійснення контролю за
своєчасністю та якістю виконання прийнятих Радою національної безпеки і
оборони України рішень, введених в дію указами Президента України,
забезпечення і контролю надходження та опрацювання необхідної
інформації, її збереження, конфіденційності та використання в інтересах
національної безпеки України, аналізу на її основі стану і тенденції
розвитку подій, що відбуваються в Україні й у світі, визначення
потенційних та реальних загроз національним інтересам України,
здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у
сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України
відповідні висновки та пропозиції,
3) залучає до аналізу інформації посадових осіб та фахівців
органів виконавчої влади, державних установ, наукових закладів,
підприємств та організацій усіх форм власності,
координує і контролює переведення центральних і місцевих органів
виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного
чи надзвичайного стану,
координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в
межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного
стану,
координує та контролює діяльність органів виконавчої влади по відбиттю
збройної агресії, організації захисту населення та забезпеченню його
життєдіяльності, охороні життя, здоров’я, конституційних прав, свобод і
законних інтересів громадян, підтриманню громадського порядку в умовах
воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що
загрожують національній безпеці України (Закон України від 5 березня
1998 р № 183/98-ВР «Про Раду національної безпеки і оборони України»)
Військова служба правопорядку у Збройних Силах України –
спеціальне правоохоронне формування у складі Збройних Сил України,
призначене для забезпечення правопорядку і військової дисципліни серед
військовослужбовців Збройних Сил України у місцях дислокації військових
частин, у військових навчальних закладах, установах та організаціях,
військових містечках, на вулицях і в громадських місцях, для запобігання
злочинам, іншим правопорушенням у Збройних Силах України, їх розкриття і
припинення, для захисту життя, здоров’я, прав і законних інтересів
військовослужбовців, військовозобов’язаних під час проходження ними
зборів, працівників Збройних Сил України, а також для захисту майна
Збройних Сил України від розкрадання та інших протиправних посягань, а
так само для участі у протидії диверсійним проявам і терористичним актам
на військових об’єктах
Основними завданнями Військової служби правопорядку є
виявлення причин, передумов і обставин злочинів та інших правопорушень,
вчинених у військових частинах та на військових об’єктах, розшук осіб,
які самовільно залишили військові частини (місця служби),
запобігання вчиненню і припинення злочинів та інших правопорушень у
Збройних Силах України,
участь в охороні військових об’єктів та забезпеченні громад ською
порядку і військової дисципліни серед військовослужбовців у місцях
дислокації військових частин, військових містечках, на вулицях і в
громадських місцях,
провадження у встановленому законом порядку дізнання у справах про
злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних Сил України та
військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, працівниками
Збройних Сил України під час виконання ними службових обов’язків або в
розташуванні військової частини,
захист майна Збройних Сил України від розкрадання та інших злочинних
посягань,
забезпечення безпеки дорожнього руху військових транспортних засобів,
забезпечення виконання кримінального покарання стосовно
військовослужбовців, які за вироком суду засуджені до тримання у
дисциплінарному батальйоні,
сприяння у межах своєї компетенції іншим органам дізнання, органам
попереднього (досудового) слідства та суду, органам державної влади,
органам місцевого самоврядування, органам військового управління,
підприємствам, установам, організаціям у виконанні покладених на них
відповідно до законів обов’язків,
участь у протидії диверсійним проявам та терористичним актам на
військових об’єктах (Закон України від 7 березня 2002 р № 3099-Ш «Про
Військову службу правопорядку у Збройних Силах України»)
Одним із проявів демократичного спрямування нашої держави є громадський
контроль, здійснюваний засобами масової інформації та об’єднаннями
громадян у сфері оборони.
Засоби масової інформації, висвітлюючи проблеми у сфері національної
оборони, на основі об’єктивної інформації про службу, життя і побут
військовослужбовців, процеси, що відбуваються в армійському середовищі,
формують громадську думку, сприяють підвищенню престижу служби
захисників Вітчизни, зміцненню довіри суспільства до Збройних Сил
України, інших складових частин Воєнної організації держави,
правоохоронних органів
Серед повноважень засобів масової інформації, наявність яких свідчить
про можливість здійснювати контроль у сфері оборони, необхідно зазначити
те, що вони
у встановленому порядку можуть запитувати та безоплатно отримувати від
органів військового управління, інших органів державної влади,
організацій, підприємств і установ, які належать до Воєнної організації
держави, правоохоронних органів, відкриту інформацію, документи і
матеріали з питань, віднесених до їхньої компетенції. Керівники
відповідних органів, установ, підприємств і організацій зобов’язані
безперешкодно надавати таку інформацію;
поширюють отриману інформацію через пресу, радіо, телебачення, засоби
глобальної інформаційної мережі Інтернет та в інший спосіб, дотримуючись
вимог законодавства щодо збереження державної таємниці;
публікують офіційні відповіді органів державної влади та військового
управління на матеріали, що були оприлюднені раніше.
З метою систематичного інформування громадськості про діяльність Воєнної
організації держави і правоохоронних органів, наявні проблеми в цій
сфері та їх вирішення відповідні органи державної влади та військового
управління періодично, за заздалегідь оприлюдненим розкладом, проводять
прес-конференції, вміщують на веб-сторінках Інтернету і оновлюють
відповідні матеріали. З цією ж метою періодично – раз на рік – видається
«Біла книга» про діяльність Збройних Сил України.
Стосовно об’єднань громадян як суб’єктів здійснення контролю над Воєнною
організацією держави, необхідно зазначити, що вони мають право:
запитувати та отримувати в установленому порядку від органів державної
влади, у тому числі від органів військового управління, інших
організацій, підприємств і установ, що належать до Воєнної організації
держави, правоохоронних та інших органів інформацію, яка не містить
державної таємниці, з питань діяльності Збройних Сил України, інших
військових формувань, правоохоронної діяльності;
проводити наукові дослідження з проблем військового будівництва,
організації оборони, забезпечення безпеки країни, боротьби із
злочинністю, проводити публічне обговорення їх результатів, створювати
для цього громадські фонди, центри, колективи експертів тощо;
проводити громадську експертизу проектів законів, рішень, програм,
представляти свої висновки і пропозиції відповідним державним органам
для врахування в ході реформування Збройних Сил України, інших складових
частин Воєнної організації та правоохоронних органів держави;
брати участь у громадських дискусіях та відкритих парламентських
слуханнях з питань реформування і діяльності Збройних Сил України, інших
ланок Воєнної організації та правоохоронних органів держави, проблем
правового і соціального захисту військовослужбовців, членів їхніх сімей,
знайомитися з умовами служби, життя і побуту військовослужбовців,
через суб’єктів права законодавчої ініціативи виступати із законодавчими
ініціативами в галузі військового будівництва, правоохоронної
діяльності, соціального захисту військовослужбовців, пенсіонерів та
членів їхніх сімей (Закон України від 19 червня 2003 р № 975-IV «Про
демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і
правоохоронними органами держави»)
У цілому ж слід зазначити, що належний контроль стосовно діяльності у
сфері оборони сприяє як підконтрольним об’єктам (покращення їхньої
діяльності), так і суспільству в цілому, оскільки дозволяє бути
впевненим, що в разі необхідності Воєнна організація спрацює належним
чином і в повному обсязі виконає покладені на неї завдання
Контрольні питання та завдання
Дайте визначення оборони України та назвіть основні чинники динамічності
та нестабільності воєнно-політичної обстановки навколо нашої держави
відповідно до Воєнної доктрини України
Назвіть характерні риси оборони як об єкта державного управління
Проаналізуйте оголошення без ядерного статусу України наявність певних
територіальних конфліктів із сусідніми державами та загальний військовий
обов язок як характерні риси оборони
Охарактеризуйте альтернативну (невійськову) службу
Проаналізуйте діяльність Збройних Сил України як об єкта державного
управління
У чому проявляється міжнародна співпраця та миротворча діяльність
Збройних Сил України?
Назвіть документи положення яких складають нормативно-правову базу
державного управління у сфері оборони
Наведіть класифікацію суб єктів державного управління у сфері оборони
Проаналізуйте повноваження місцевих державних адміністрацій та органів
місцевого самоврядування у сфері оборони
Які повноваження Ради національної безпеки і оборони?
У чому проявляються повноваження Міністерства оборони України
Генерального штабу Збройних Сил України та військових комісаріатів
стосовно державного управління у сфері оборони?
Назвіть і проаналізуйте діяльність основних суб єктів здійснення
контролю у сфері оборони
Теми рефератів
Інтеграція до міжнародних військово-політичних союзів перспективи для
України
Рада національної безпеки і оборони України як конституційний орган з
питань координації та контролю діяльності органів виконавчої влади у
сфері оборони
Громадський контроль за Воєнною оріанізащєю держави способи
вдосконалення
Рекомендована література
Основна
Адміністративне право України. Академічний курс Підручник У2т-Т 2
Особлива частина / Ред колегія В Б Авер’янов (голова) та ш-К Юрид думка,
2005 -С 366-384
Адміністративне право України Підручник / За заг ред С В Кі-валова –
Одеса Юридична література, 2003 – С 801-825
Адміністративне право України Підручник / Ю П Битяк, В М Гаращук, О В
Дьяченко та ш , За ред Ю П Битяка – К Юршком Інгер,2005-С 468-479
Колпаков В К, Кузъменко О В Адміністративне право України Підручник – К
Юршком Інтер, 2003 – С 371-385
Додаткова
Корж 1 Ф Військова служба в Україні вступ, просування, припинення
Автореф дис канд юрид наук 12 00 07 / HAH України, Інститут держави і
права їм В М Корецького – К , 2004 – 20 с
Петрів І М Конституційно-правові засади організації та діяльності Ради
національної безпеки і оборони України Автореф дис канд юрид наук 12
00 02 / HAH України, Інститут держави і права їм В М Корецького – К
, 2004 – 19 с ^
Папікян А Л Збройні сили України двадцятого століття / Військовий ін-т
при Державному ун-ті «Львівська політехніка» – Л КП «Видавництво
Кобзар», 1999 – 308 с
Ваутна О Армія скорочується, кількість новобранців збільшується // Голос
України – 2005 – ЗО березня – С 4
Кравченко В «Белая книга» с «черной отметиной» // Зеркало
недели-2006-№7-С 1,3
10 Примаченко О, Рахмашн С, Сипна Т Марні зусилля ненависті //
Дзеркало тижня – 2006 – № 11 – С 1,2
PAGE 14
PAGE 15
PAGE 37
PAGE 50
PAGE 49
PAGE 71
PAGE 81
PAGE 112
PAGE 113
PAGE 120
PAGE 128
PAGE 127
PAGE 133
PAGE 144
PAGE 145
PAGE 173
PAGE 186
PAGE 197
Критерій Адміністративний процес Кримінальний та цивільний процеси
Розглядає питання Як конфліктного, так і неконфліктного (позитивного)
характеру Лише конфліктного характеру
Реалізується способом Як судочинства, так і виконавчо-розпорядчої
діяльності органів публічної адміністрації Лише судочинства
Пріоритетні завдання Захист прав, свобод та законних інтересів осіб
Швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення
притягнення до відповідальності (кримінальний процес) Захист порушених,
невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб (цивільний
процес)
Таблиця 9 І
Відмінності адміністративного процесу від інших видів юридичного процесу
Рис 9 1 Види адміністративних проваджень
Рис. 9.2. Структура адміністративного процесу
Рис. 10.2. Основні напрями державного регулювання у сфері економіки
Рис 11 1 Суб’єкти адміністрагивно-правового регулювання митної справи
в Україні
Рис 12 2 Класифікація автомобільних доріг загального користування
Рис 14 1 Структура освіти
Рис 14 2 Суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері освіти
вуючи вказане, можна вирізнити такі основні напрями державного
регулювання у сфері освіги (рис. 14 3 )
Рис 14 3 Основні напрями державного регулювання у сфері освіти
Рис 15 1 Суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері науки
Рис 15 2 Основні напрями державного регулювання у сфері науки
Рис. 16.2. Основні напрями державного регулювання у сфері охорони
здоров’я
ОСНОВНІ ОБ’ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ КУЛЬТУ РИ
Телебачення і радіомовлення
Архівні установи
Друковані засоби масової інформації
Клубні заклади та будинки культури
Видавнича справа
Творчі спілки
Кінематографія, театр, цирк
Бібліотечна справа
Охорона культурної спадщини
Музейна справа
Рис 17 1 Основні об’єкти адміністративно правового регулювання
у сфері культури
Рис 17 2 Суб’єкти адміністративно-правового регулювання
у сфері культури
Рис 18 1 Суб’єкти державного управління у сфері оборони
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
