Сташків Б.І. 2005 - Теорія права соціального забезпечення (книга)

Сташків Б.І. 2005 – Теорія права соціального забезпечення

Передмова 9

Глава 1. Поняття і джерела фінансування соціального

забезпечення 13

1.1. Поняття соціального забезпечення та його

основні функції 14

Право громадян України на соціальне забезпе

чення 20

Фінансування соціального забезпечення та пер

спективи його розвитку 25

Організаційно-правові форми соціального забезпе

чення 40

Державні соціальні стандарти і соціальні гарантії

в системі соціального забезпечення 53

Глава 2. Право соціального забезпечення як самостійна

галузь права і науки ……..67

Поняття права соціального забезпечення 68

Предмет права соціального забезпечення 72

ПЕРЕДМОВА

Суспільство може нормально функціонувати за умови, якщо кожен його член
займається суспільно корисною працею. Проте до його складу входять і
непрацездатні члени, тобто такі, які ще або вже не можуть займатися
суспільно корисною працею і потребують допомоги з боку інших людей.
Основними видами такої допомоги були взаємовиручка, державна опіка і
забезпечення, страхування тощо. Не стоїть осторонь і сама людина: вона
активно заощаджує кошти на випадок втрати працездатності. Поступово
формувались і різні форми реагування суспільства на ті чи інші соціальні
ризики та соціальні випадки. Таке реагування здійснювалося через правове
регулювання суспільних відносин у сфері матеріального забезпечення
непрацездатних.

Ще в епоху капіталізму, коли домінувала наймана праця, зародилася нова
галузь права, яка в XX ст. в СРСР отримала назву радянське право
соціального забезпечення. Ця галузь права розвивалася паралельно як у
соціалістичних, так і в не-соціалістичних країнах. Час показав, що в
сучасних розвинутих капіталістичних країнах рівень соціального
забезпечення населення виявився набагато вищим, ніж він був у колишніх

соціалістичних, і з більш розвинутою мережею соціальних служб.

Суспільні відносини у сфері соціального забезпечення в СРСР у більшості
випадків регулювалися правовими нормами, які приймалися в
централізованому порядку. Республіканські органи приймали акти, що в
основному стосувалися соціального обслуговування окремих категорій
громадян. У союзних республіках наука права соціального забезпечення не
розвивалася. Публікацій було дуже мало, і вони зосереджувались, як
правило, на коментуванні загальносоюзних нормативних актів. В Україні за
роки радянської влади не було створено жодної наукової установи, яка б
займалася науковими дослідженнями проблем правового регулювання відносин
у сфері матеріального забезпечення населення, а в навчальних закладах
так і не сформувалися відповідні наукові школи. Науковими пошуками, у
кращому випадку, займались окремі фахівці трудового права.

Ситуація помітно змінилася після здобуття Україною незалежності. Перш за
все, було приділено значну увагу підготовці наукових кадрів. Завдяки
науковому ентузіазму доцента кафедри трудового, земельного та
екологічного права юридичного факультету Київського національного
університету ім. Тараса Шевченка Безуглої Ярослави Іванівни, доцента
Львівського національного університету ім. Івана Франка, пізніше доцента
Одеської національної юридичного академії, а нині завідувача кафедри
Київського інституту внутрішніх справ при Національній академії
внутрішніх справ України Болотіної Нінель Борисівни, завідувача кафедри
трудового, аграрного та екологічного права Львівського національного
університету ім. Івана Франка професора Пилипенка Пилипа Даниловича і
декана факультету післядипломної та другої вищої освіти Одеської
національної юридичної академії професора Сироти Івана Михайловича
підготовлено по суті нову плеяду науковців з права соціального
забезпечення. Зараз у цій галузі успішно працюють В.М. Андріїв, І.О.
Гуменюк, Т.З. Гарасимів, СМ. Син-чук (дівоче прізвище Сивак), Н.М.
Стаховська, Л.П. Шумна та ін. Вийшли друком перші навчальні посібники з
права соціаль-

ного забезпечення, авторами яких є І.М. Сирота, В.Я. Бурак, СМ. Синчук,
М.Д. Бойко, B.C. Стичинський, І.В. Зуб, П.І. Мі-нюков, А.П. Мінюков,
Т.П. Мінюкова.

Пропонований читачам навчальний посібник уперше в нашій державі
підготовлено на базі наукових розробок вітчизняних учених і містить
перелік більше ніж двохсот праць, опублікованих після здобуття Україною
незалежності. Він складається з шести глав, які розкривають зміст
Загальної частини права соціального забезпечення.

Останніми роками зріс інтерес читачів до проблем соціального захисту
населення, особливо в період проведення реформи соціального
забезпечення, основу якої становить пенсійна реформа. У навчальних
закладах вводяться різноманітні навчальні дисципліни з цієї галузі
права: право соціального забезпечення, право пенсійного забезпечення,
право соціального захисту населення, право соціального обслуговування,
законодавство про допомоги тощо. Спеціалізацією “Право й організація
соціального захисту населення” передбачено вивчення теорії права
соціального забезпечення. Навчальний матеріал відповідно до навчальних
програм, що затверджуються навчальними закладами, добирається з
урахуванням майбутньої роботи випускників вузів (соціальний захист
військовослужбовців, працівників органів внутрішніх справ,
держслужбовців, науково-педагогічних та педагогічних працівників,
працівників різних галузей народного господарства тощо). Звичайно, його
відбирають без урахування загальних положень права соціального
забезпечення.

У посібнику велику увагу приділено принципам права соціального
забезпечення, оскільки спостерігається тенденція відходу від них при
формуванні різних пенсійних систем. Уперше детально з’ясовується історія
розвитку соціального забезпечення на землях України.

Хоча рішучих противників права соціального забезпечення як самостійної
галузі права немає, але її самостійність ігнорується в літературі з
теорії права, робиться спроба предмет її правового регулювання включити
до складу так званого соціального

Передмова

права чи розкрити за допомогою нової галузі права — права соціального
захисту населення. У посібнику обґрунтовується окремішність цієї галузі
права і висловлюється негативне ставлення до передчасного і штучного
конструювання нових галузей права у сфері соціального забезпечення
населення.

Значне місце відведено характеристиці конституційного права громадян на
соціальне забезпечення, державним соціальним стандартам та соціальним
гарантіям у системі соціального забезпечення. Визначені джерела
фінансування соціальних виплат, оскільки формування відповідних бюджетів
не може бути поза увагою права соціального забезпечення. Перераховано
організаційно-правові форми соціального забезпечення та показано їх
вплив на формування системи права соціального забезпечення.

У посібнику проводиться розмежування джерел і форм права соціального
забезпечення. З урахуванням особливостей галузі наведено види джерел
права соціального забезпечення. Не залишено поза увагою і форми права
соціального забезпечення. Дається перелік міжнародно-правових та
нормативно-правових актів, що є формами цієї галузі права.
Обґрунтовується необхідність проведення кодифікації нормативного масиву
в окремі законодавчі акти.

У посібнику розкриваються відмінності між соціальними фактами і
соціальними ризиками, між юридичними фактами і соціальними випадками. З
урахуванням останніх досягнень фахівців теорії права висвітлюються
елементи соціально-забезпечувальних правовідносин та характеризуються
норми права соціального забезпечення, соціально-забезпечувальні
правоздатність і дієздатність, юридичні факти як передумови виникнення,
зміни та припинення правовідносин у сфері соціального забезпечення.

Автор висловлює вдячність докторам юридичних наук П.Д. Пилипенку та Н.М.
Хуторян, завідувачу кафедри цивільного і трудового права Київського
університету права ЯЛ. Бе-зуглій за критичні зауваження та цінні поради
під час підготовки цього навчального посібника.

Глава 1

ПОНЯТТЯ І ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Поняття соціального забезпечення та його основні

функції.

Право громадян України на соціальне забезпечення.

Фінансування соціального забезпечення та перспективи

його розвитку.

Організаційно-правові форми соціального забезпечення.

Державні соціальні стандарти і соціальні гарантії в сис

темі соціального забезпечення.

Глава 1

1.1. Поняття соціального забезпечення та його основні функції

У житті кожної людини є такі періоди, коли вона через ма-лолітність,
хворобу чи старість не може забезпечити себе засобами для існування. На
зорі зародження людського суспільства на допомогу їй приходила сім’я,
можливості якої завжди були обмежені. Одиноким підтримку надавали
громади, благодійні організації. З часом гостро постала проблема
матеріального забезпечення воїнів, чиновництва, а пізніше різних
категорій найманих працівників. Турботу про таких людей поступово почала
перебирати на себе держава, роль якої значно зросла в епоху капіталізму.
У минулому столітті держави стали розглядати як соціальні, тобто як
такі, що гарантують людині належні їй соціально-економічні права шляхом
створення необхідних умов для їх реалізації та здійснюють соціальну
політику на засадах соціальної справедливості та в інтересах усього
суспільства.

З погляду семантики соціальне забезпечення тлумачиться як надання
достатніх матеріальних засобів для існування кому-небудь з боку
суспільства, або, іншими словами, будь-які види допомоги, які надає
суспільство своїм членам, розглядаються як соціальне забезпечення. Щодо
його наукового визначення в літературі склалися дві основні концепції:
економічна і правова. Основою економічної концепції є спосіб розподілу
благ через суспільні фонди споживання. її прибічники включають у
соціальне забезпечення всі види допомоги членам суспільства за рахунок
суспільних фондів споживання, в тому числі й безплатну освіту, безплатне
надання соціального житла чи житлових субсидій, безплатні спорт і
фізкультура, обслуговування закладами культури, всі види пенсій,
допомог, соціальних послуг, медичну допомогу і лікування, пільги для
різних категорій громадян. Прихильники правової концепції вважали, що
соціальне забезпечення стосується не всіх членів суспільства, а

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

лише окремих категорій громадян, які перебувають під особливим захистом
з боку держави. Критеріїв цієї концепції було два: економічний
(можливості держави надавати таку допомогу) та суб’єктивний (відбір
категорій осіб, яким така допомога надавалася).

Соціальне забезпечення слід розглядати як економічну та правову
категорію. Воно є засобом перерозподілу доходів і подолання соціальної
нерівності, зокрема, за допомогою соціального забезпечення, коли частина
національного доходу спрямовується на потреби вразливих груп населення.
Такий перерозподіл можливий тільки через правове регулювання. Норми
права закріплюють організаційно-правові форми здійснення соціального
забезпечення, джерела фінансування, коло осіб, які потребують
соціального забезпечення, а також умови і порядок його надання. У цьому
ракурсі соціальне забезпечення розглядається як правова категорія.

Крім того, поняття “соціальне забезпечення” в науковій літературі
вживалося і вживається в різних значеннях: суспільно-історичний тип
матеріального забезпечення престарілих і непрацездатних; особлива форма
розподільчих відносин, що виникають у процесі розподілу частини
суспільних фондів споживання; предмет соціальної політики країни;
невід’ємний елемент способу життя і якості життя; самостійна функція
держави; правова форма матеріального забезпечення певних категорій осіб;
форма опосередкованого стимулювання активної участі громадян у
соціально-економічному житті суспільства; конституційне соціальне право
людини; галузь права тощо.

Складовими соціального забезпечення є:

— соціально значимі обставини, які повністю або частково позбавляють
особу чи її сім’ю джерел засобів до існування або призвели до додаткових
витрат. До них належать хвороба, нещасний випадок на виробництві,
професійне захворювання, втрата робочого місця, старість, смерть
годувальника, материнство

Глава 1

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

й дитинство тощо. У законодавстві вони зазначені як соціальні ризики
(те, що може статися) і соціальні випадки (те, що вже сталося);

коло осіб, які потрапили у важкі життєві ситуації і втра

тили джерела засобів до існування чи зазнали додаткових вит

рат або не мають необхідного прожиткового мінімуму. До цьо

го кола, в першу чергу, належать особи, які ще або вже є не

працездатними. Перелік їх значною мірою залежить від стану

економіки. Як правило, перелік таких осіб чітко окреслюється

в нормативних актах;

фонди, що спеціально формуються для надання певного

виду матеріального забезпечення зазначеним вище фізичним

особам. Такі фонди створюються за рахунок коштів застрахо

ваних осіб, роботодавців та держави. Виплати з них є формою

розподілу позабюджетних коштів соціального призначення і

перерозподілу частини державного бюджету з метою задоволен

ня потреб громадян, які потрапили в юридично значимі важкі

життєві ситуації. У фінансуванні локальних соціальних про

грам беруть участь різні інститути громадянського суспільства.

Фізичні особи заощаджують кошти на випадок настання для

них непередбачуваних обставин;

види соціального забезпечення, які гарантує держава. До

них належать різні види пенсій, допомог, соціальних послуг,

пільг та компенсацій. Необхідний мінімум їх перелічено в Кон

венції № 102 МОП “Про мінімальні норми соціального забезпе

чення” (1952 p.);

форми і способи надання засобів існування. Соціальне забез

печення надається державними і недержавними органами у гро

шовій (пенсії, грошові допомоги, субсидії, компенсації, пільги)

чи натуральній (натуральна допомога, соціальні послуги) формах,

а також у формі соціального страхування чи соціальної допомоги

або соціальних послуг. Способами розподілу матеріальних благ

є: а) безплатність багатьох видів соціального забезпечення;

б) безеквівалентність, але з урахуванням в окремих випадках

трудової діяльності в минулому; в) пільгові умови надання окре

мих видів послуг із незначною оплатою їх;

— підстави та порядок надання того чи іншого виду соціального
забезпечення. Реалізація права на певний вид соціального забезпечення
здійснюється на умовах і в порядку, які однозначно закріплені в
нормативному акті чи договорі.

Сучасні умови життя в ринкових умовах потребують від людини активних дій
щодо особистого соціального захисту. Держава повинна створити їй
економічні й правові умови для забезпечення гідного рівня життя власною
працею; використання нових стимулів до праці й економічної діяльності:
підприємництво, самозайнятість, наявність власності та ін.; створення
цивілізованих механізмів розподілу доходів (акціонерні й інші форми
участі населення в розподілі прибутків, соціальне партнерство,
недержавне пенсійне забезпечення та ін.); формування економічної системи
самозахисту і вирівнювання стартових можливостей за допомогою цивільного
законодавства.

Соціальне забезпечення є об’єктом соціальної політики, а не формою її
вираження. Воно є одним із компонентів цієї політики. Небажано
обмежувати рамки соціального забезпечення наданням різних видів
матеріального забезпечення тільки особам, які потрапили під вплив
соціального ризику на безповоротно нееквівалентних або безплатних
засадах. Соціальне забезпечення також не зводиться лише до пенсій,
допомог і соціальних послуг чи до надання забезпечення за рахунок прямих
асигнувань з державного бюджету.

Таким чином, можна сказати, що соціальне забезпечення — це поєднання
системи державного і недержавного матеріального забезпечення і
соціального обслуговування в індивідуальній формі фізичних осіб, які
перебувають у складних життєвих обставинах, на зазначених у законі чи
договорі умовах зі спеціально створених для цього фондів; вони
ґрунтуються на перерозподілі частини валового національного продукту з
метою вирівнювання доходів різних верств населення і забезпечення
соціальної злагоди в суспільстві.

Однією із функцій держави є соціальна. Вона передбачає утримання
непрацездатних та надання допомоги найбільш ураз-

2 — 5-747

0-1671

Глава 1

ливим верствам населення, розвиток охорони здоров я, освіти, культури,
фізичної культури і спорту, житлового будівництва, транспорту, зв’язку,
побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування тощо. У
вузькому розумінні до цієї функції слід віднести напрям діяльності
держави щодо соціального забезпечення та соціального захисту населення.
У свою чергу, соціальне забезпечення виконує такі функції:

— економічну. її суть полягає в тому, що через розподіл

валового національного доходу здійснюється акумуляція

коштів у спеціалізовані соціальні фонди з використанням їх у

подальшому з метою надання особі матеріальної підтримки в

разі втрати нею засобів до існування чи недостатності їх (пенсії,

допомоги, соціальні послуги, пільги, компенсації);

виробничу. Проявляється в тому, що право на багато видів

соціального забезпечення залежить від трудової діяльності, а

рівень забезпечення в окремих випадках прямо залежить від

характеру їх та розміру винагороди за працю. Так, у солідарній

пенсійній системі розмір пенсії тим вищий, чим триваліший

страховий стаж і вищий заробіток. Соціальне забезпечення

сприяє ранній трудовій діяльності та вчасному вилученню з ви

робничого процесу робочої сили, яка частково втратила пра

цездатність;

реабілітаційну. Мається на увазі поновлення інвалідом

чи престарілим втраченого через певну обставину соціального

статусу за допомогою таких видів реабілітації, як медична (ме

дикаментозне лікування, відповідна терапія, реконструктивна

хірургія з подальшим протезуванням, ортезуванням), профе

сійна (професійний підбір, професійна орієнтація, професійне

навчання або перекваліфікація, професійна адаптація, раціо

нальне працевлаштування), соціальна (соціально-побутове

влаштування й обслуговування);

соціальну. Виступає одним із способів соціального захи

сту населення у разі настання соціальних ризиків, гарантує

людині реалізацію конституційного права на соціальне забез

печення;

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

— політичну. Спрямована на зняття або пом’якшення мож

ливої соціальної напруги в суспільстві, забезпечення достат

нього рівня життя людей шляхом надання їм пенсій, допомог,

послуг, пільг, компенсацій, встановлення державних соціаль

них стандартів і нормативів та ін. Ця функція, перш за все,

здійснюється через соціальну політику держави. її пріоритета

ми є створення умов для забезпечення достатнього життєвого

рівня населення, розвитку трудового потенціалу, народонасе

лення, формування середнього класу, недопущення надмірної

диференціації населення за рівнем доходів, проведення рефор

ми системи соціального забезпечення, надання адресної під

тряхни незахищеним верствам населення, всебічного розвит

ку освіти, культури, поліпшення охорони здоров’я населення.

Важливим компонентом цієї політики є забезпечення держа

вою соціальних прав людей, які проживають на її території.

Базою для такого забезпечення є високий рівень економічного

розвитку країни, що дає змогу розумно перерозподіляти засоби

і ресурси, зберігаючи при цьому свободу ринкових відносин і

підприємництва. Стабільна економіка є реальною гарантією

забезпечення соціальних прав людей. Нестабільна економіка,

навпаки, веде до декларативності проголошених державою соці

альних прав особи;

— демографічну. Спрямована на забезпечення розширеного

орення населення, подолання тенденції до зменшення

чисельності населення. З цією метою демографічна функція соціального
забезпечення спрямована, зокрема, на стимулювання народжуваності дітей,
забезпечення підтримки сімей з .тьми: посилення соціального захисту
материнства і дитинства, сприяння формуванню і розвитку сім’ї; створення
спри-вих умов для поєднання жінками професійної зайнятості з
материнством; поліпшення умов праці жінок шляхом вивільнення їх із
виробництва з важкими і шкідливими умовами праці, надання можливості для
роботи за гнучким графіком; поліпшення стану здоров’я і зниження рівня
смертності в усіх вікових групах населення, особливо дитячої та в
працездатно-. ці, підвищення тривалості життя; запровадження систе-

Глава 1

ми загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;
удосконалення системи соціального захисту найбільш уразливих груп
населення. Рівень постаріння населення України сьогодні є одним з
найвищих в СНД. Зараз в Україні налічується більше 14 млн пенсіонерів, і
з часом кількість пенсіонерів і працюючих може зрівнятися, що негативно
відобразиться на економіці країни. Усе це свідчить про те, що останнім
часом роль демографічної функції соціального забезпечення значно зросла;

— виховну. Виявляється у впливі існуючої системи соціального
забезпечення на свідомість (думки, почуття, волю) людей з метою
прищеплення їм таких рис, як працелюбство, ощадливість, впевненість у
завтрашньому дні, турбота про непрацездатних, благодійництво, любов до
здорового способу життя, дисциплінованість при сплаті страхових внесків
та виконанні інших обов’язків, покладених на них державою.

1.2. Право громадян України на соціальне забезпечення

Основні права та свободи людини і громадянина поділяються на особисті,
політичні, економічні, соціальні та культурні. Соціальні права — це
можливості людини щодо забезпечення належних соціальних умов життя. їх
завдання — забезпечити можливість нормального фізіологічного існування
людини в суспільстві. За Конституцією України до них належать право на
працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45),
право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на
достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров’я, медичну
допомогу і медичне страхування (ст. 49), право на безпечне для життя і
здоров’я довкілля (ст. 50), право на захист сім’ї, дитинства,
материнства і батьківства (ст. 51), право на благодійницьку діяльність
щодо дітей

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

(ст. 52). Право на соціальний захист є одним із конституційних прав
громадян України.

Основні засади права на соціальний захист сформульовані у ст. 46
Конституції України і зводяться до такого: 1) усі без винятку громадяни
України мають право на соціальний захист; 2) основою такого захисту є
соціальне забезпечення; 3) підставами соціального забезпечення є
передбачені законом соціальні випадки, зокрема, повна, часткова або
тимчасова втрата працездатності, втрата годувальника, безробіття з
незалежних від особи обставинах, старість, інші випадки, визначені
законом; 4) гарантіями забезпечення цього права є загальнообов’язкове
державне страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств,
установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального
забезпечення і створення мережі державних, комунальних, приватних
закладів для догляду за непрацездатними; 5) пенсії, інші види соціальних
виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати
рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого
законом. Сказане більше стосується права на соціальне забезпечення, ніж
права на соціальний захист. Останнє право набагато ширше, регулюється
різними галузями права, не має чітко окреслених меж. Тому доцільніше
вживати вужче поняття цього права.

Сучасне конституційне закріплення цього права має свою історію. В
останній радянській Конституції УРСР 1978 р. право на соціальне
забезпечення було закріплене у ст. 41, яка пе-ічала, що громадяни
України мають право на матеріальне забезпечення в старості, в разі
хвороби, повної або часткової втрати працездатності, а також втрати
годувальника. Гарантіями цього права були: 1) соціальне страхування
робітників, :5овців і колгоспників; 2) допомога в разі тимчасової
непрацездатності; 3) виплата за рахунок держави і колгоспів пенсій за
віком, інвалідністю і в зв’язку з втратою годувальника: 4)
працевлаштування громадян, які частково втратили працездатність; 5)
піклування про громадян похилого віку і про ів; 6) інші форми
соціального забезпечення.

Глава 1

При розробці нової Конституції незалежної України було опубліковано
низку проектів. З них найбільш вдалим щодо фіксації права на соціальне
забезпечення був проект Конституції України в редакції від 1 липня 1992
р., у ст. 43 якого було підкреслено, що кожний має право на соціальне
забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати
працездатності, інвалідності, нещасного випадку, втрати годувальника,
безробіття з незалежних від нього обставинах. Це право гарантується
загальнообов’язковим державним соціальним страхування за рахунок
страхових внесків державних і приватних установ, інших джерел
соціального забезпечення. Пенсії та інші види соціальної допомоги мають
забезпечувати рівень життя людини, не нижчий від встановленого державою
прожиткового мінімуму. Держава здійснює захист осіб похилого віку та
інвалідів, сприяє їхній участі в житті суспільства.

У проекті Конституції України в редакції від 27 травня 1993 р. (ст. 43)
це право тлумачиться по-іншому. Його суб’єктом є вже не кожен, а лише
громадянин України, що не відповідає міжнародним стандартам та чинному
законодавству України. Перелік підстав для надання соціального
забезпечення з вичерпного зробили орієнтовним, доповнивши його іншими
випадками, які передбачені законом, що було кроком уперед. Ширші
гарантії передбачалися для забезпечення цього права, бо соціальні фонди
формувались і за рахунок бюджетних коштів. Уточнено, що прожитковий
мінімум встановлюється законом, а пенсії та інші види соціальної
допомоги мають бути основним джерелом існування. Про захист осіб
похилого віку та інвалідів уже нічого не говорилося.

У проекті Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р.
уточнювалося, що прожитковий мінімум встановлюється державою за участю
профспілок.

У проекті Конституції України в редакції від 15 листопада 1995 р.
зазначалося, що громадяни мають право не на соціальне забезпечення, а на
соціальний захист. Не було вказано форму власності підприємств, установ
і організацій, що роблять страхові внески на загальнообов’язкове
державне соціальне

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

страхування. Прожитковий рівень непрацездатних мали забезпечувати
пенсії, всі види соціального захисту і допомоги. У проекті від 24 лютого
1996 р. всі види соціального захисту були замінені на інші соціальні
виплати.

При фіксації прав у сфері соціального забезпечення звертають увагу на
такі чинники: 1) соціальне забезпечення має надаватися всім без винятку
особам, які перебувають на території держави, чи лише окремим групам
населення; 2) воно надається у всіх випадках нужденності чи лише в
окремих із них; 3) у якій формі надається соціальне забезпечення:
грошовій чи натуральній; 4) чи залежить рівень соціального забезпечення
від трудового вкладу, чи воно надається за принципом зрівнялівки; 5) на
яких засадах будується соціальне забезпечення: па-терналістських чи
економічно-стимулювальних; 6) з яких джерел будуть фінансуватися
соціальні виплати; 7) який механізм реалізації та захисту належних
людині прав у соціальній сфері.

Права, від яких залежить життєдіяльність людини, є природними, вони
визнаються державою і нею гарантуються. Інші права закріплюються
державою в нормативних актах з ураху-занням стану економіки та розвитку
цивілізації. Право на соціальне забезпечення в мінімальних розмірах — це
природне право людини. Право на соціальне забезпечення, що виходить за
межі мінімальних потреб людини, — це позитивістське право. У праві
соціального забезпечення одночасно поєднані природні властивості, що не
залежать від визнання їх державою, та елементи, які держава добровільно
бере на себе. Право на ільне забезпечення підлягає не лише фіксації, а й
детальній правовій регламентації та розробці особливого механізму його
реалізації та захисту. Воно не реалізується автоматично, а потребує
значних коштів і відповідних рішень компетентних органів.

Право на соціальне забезпечення — це визнані й гарантовані державою і
міжнародним співтовариством можливості людини задовольняти на
прожитковому рівні свої фізіологічні, льні та духовні потреби. Це право
не може бути відчужене, відібране, обмежене чи подароване. Воно належить
кожно-

Глава 1

му з моменту народження і до смерті. Держава визнає його шляхом фіксації
в Конституції та поточному законодавстві.

У реальному житті людина має право не на всі види соціального
забезпечення одночасно, а на якийсь один із них. Узагальнююче поняття
право на соціальне забезпечення, як правило, застосовується в
конституційному праві при характеристиці однойменного права людини, а в
праві соціального забезпечення вживається термін право на конкретний вид
соціального забезпечення.

Чинне законодавство передбачає право людини на пенсійне забезпечення,
забезпечення грошовими допомогами, надання пільг, компенсацій,
натуральних допомог та соціальних послуг у спеціально створених для
цього соціальних закладах. Для кожного виду соціального забезпечення
дається перелік осіб, які мають на нього право; умови, за яких особа
може реалізувати це право; розмір і терміни виплати; порядок надання
соціального забезпечення.

Під гарантіями права на соціальне забезпечення розуміють умови і засоби,
які забезпечують його фактичну реалізацію та надійний захист. До них
належать матеріальні (соціальна спрямованість економіки, економічна
багатоманітність, державні й приватні фонди соціального страхування),
політичні (розподіл влади, політичний плюралізм, виборча система),
ідеологічні (демократична суспільна думка, необхідний освітній рівень,
доступ до інформації), правові (демократичне, соціальне законодавство,
конституційно-судовий, судовий, адміністративний та міжнародно-правовий
захист).

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

1.3. Фінансування соціального забезпечення та перспективи його розвитку

Погіршення демографічної ситуації, спад економіки, труднощі ринкових
перетворень негативно вплинули на чинну систему соціального забезпечення
населення і змусили державу приступити до її реформування. Заплановані
зміни стосуються насамперед джерел фінансування видатків на соціальне
забезпечення, що здійснюються за рахунок страхових фондів, коштів
державного бюджету, а також коштів підприємств, установ і організацій та
фізичних осіб. До таких джерел фінансування соціальних виплат належать:
Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування від нещасних
випадків, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати
працездатності, Фонд загальнообов’язкового державного соціального
страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального захисту
інвалідів. З часом будуть створені Пенсійний фонд, Накопичувальний фонд,
Фонд медичного страхування. Значні кошти на соціальне забезпечення і
соціальний захист населення виділяються з державного бюджету України і
місцевих бюджетів. Соціальні програми фінансуються за рахунок коштів
підприємств, установ і організацій та їх об’єднань, фізичних осіб.
Фінансування матеріального забезпечення громадян і їхньої соціальної
підтримки здійснюється з різних джерел, і соціальна політика держави
спрямована на розширення їх.

1.3.1. Пенсійний фонд України

Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”
передбачено створення замість існуючого нового Пенсійного фонду. Він
буде органом, який здійснюватиме керівництво та управління солідарною
системою, провадитиме збір, акумуляцію та облік страхових внесків,
признача-

Глава 1

тиме пенсії та буде готувати документи для її виплати. Він також буде
забезпечувати своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату
пенсій, допомоги на поховання, здійснювати контроль за цільовим
використанням коштів Пенсійного фонду, вирішувати питання, пов’язані з
веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних
пенсійних рахунках, здійснювати адміністративне управління
Накопичувальним фондом та інші функції, передбачені чинними нормативними
актами. Ст. 58 цього Закону визначає правовий статус Пенсійного фонду як
самоврядної неприбуткової організації, що здійснює свою діяльність на
підставі Статуту, який затверджує орган її управління (правління
Пенсійного фонду).

Розділ IX цитованого Закону присвячений коштам Пенсійного фонду. Згідно
зі ст. 72 джерелами формування коштів Пенсійного фонду є: 1) страхові
внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, крім
частини внесків, що спрямовуються до Накопичувального фонду; 2)
інвестиційний дохід, який отримується від інвестування резерву коштів
для покриття дефіциту бюджету Пенсійного фонду в майбутніх періодах; 3)
кошти державного бюджету та цільових фондів, що перераховуються до
Пенсійного фонду у випадках, передбачених законом; 4) суми від
фінансових санкцій, застосованих відповідно до закону до юридичних та
фізичних осіб за порушення встановленого порядку нарахування, обчислення
і сплати страхових внесків та використання коштів Пенсійного фонду, а
також суми адміністративних стягнень, накладених відповідно до закону на
посадових осіб та громадян за ці порушення; 5) благодійні внески
юридичних та фізичних осіб; 6) добровільні внески; 7) інші надходження
відповідно до законодавства. Треба мати на увазі, що кошти Пенсійного
фонду не входять до складу державного бюджету України і не підлягають
оподаткуванню.

Зазначені кошти Пенсійного фонду використовуються на виплату пенсій і
надання соціальних послуг, передбачених Законом України “Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”; фінансування
адміністративних витрат, пов’я-

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

заних з виконанням функцій, покладених на органи Пенсійного фонду;
оплату послуг з виплати та доставки пенсій; формування резерву
Пенсійного фонду. Суворо заборонено використання коштів Пенсійного фонду
для оплати договорів страхування довічних пенсій та одноразових виплат і
з метою, не передбаченою Законом України “Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування”.

У пункті 12 Прикінцевих положень Закону України “Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування” зазначено, що впродовж п’яти років (із 1
січня 2004 р.) функції виконавчої дирекції Пенсійного фонду, її
територіальних органів виконують відповідно Пенсійний фонд України та
його головні управління на обласному рівні й управління на рівні
районів. У цей період він функціонуватиме як центральний орган
виконавчої влади, а його бюджет і далі буде затверджувати Кабінет
Міністрів України.

Положення про Пенсійний фонд України затверджене Указом Президента
України від 1 березня 2001 р. Відповідно до п. 8 бюджет Пенсійного фонду
України формується за рахунок збору на обов’язкове державне пенсійне
страхування, що сплачується підприємствами, установами, організаціями та
фізичними особами в порядку, визначеному законодавством; коштів
державного бюджету України та місцевих бюджетів; коштів, що надходять за
регресними вимогами; добровільних внесків підприємств, установ,
організацій та громадян; сум пені, фінансових санкцій, штрафів,
передбачених за порушення порядку оплати збору на обов’язкове державне
пенсійне страхування; банківських кредитів; інших не заборонених
законодавством

входжень. Зазначені кошти спрямовуються на фінансування виплати
державних пенсій та інших соціальних виплат, які згідно із
законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України,
в тому числі громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за
кордон; погашення банківських кредитів та відсотків за їхнє
використання; створення та функціонування системи персоніфікованого
обліку відомостей

истемі обов’язкового державного пенсійного страхування;

Глава 1

утримання центрального апарату та органів Пенсійного фонду України,
розвиток їхньої матеріально-технічної бази; організацію роз’яснювальної
роботи серед населення та здійснення інших заходів відповідно до завдань
Пенсійного фонду України.

1.3.2. Накопичувальний фонд

Ст. 78 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне
страхування” передбачає створення Пенсійним фондом Накопичувального
фонду як цільового позабюджетного фонду. Адміністративне управління цим
фондом буде здійснювати виконавча дирекція Пенсійного фонду.

Джерелами формування коштів Накопичувального фонду будуть: 1) страхові
внески застрахованих осіб, що спрямовуються до Накопичувального фонду;
2) інвестиційний дохід, що утворюється внаслідок розміщення та
інвестування коштів Накопичувального фонду в порядку, встановленому
законом; 3) суми від фінансових санкцій, застосованих відповідно до
закону до юридичних і фізичних осіб за порушення встановленого
законодавством порядку нарахування, обчислення і сплати страхових
внесків, що спрямовуються до Накопичувального фонду, та використання
коштів Накопичувального фонду, а також суми адміністративних стягнень,
накладених відповідно до закону на посадових осіб та громадян за ці
порушення.

Сукупний інвестиційний дохід формуватиметься за рахунок:

1) прибутку, що отримується від інвестування пенсійних ак

тивів у цінні папери; 2) відсотків, що нараховуються на пенсій

ні активи, розміщені на банківських депозитних рахунках;

3) доходу від інших видів інвестування, дозволених законом.

Пунктом 5 ст. 70 Закону передбачено, що кошти Накопичувального фонду
будуть використовуватися: 1) на інвестування з метою отримання доходу на
користь застрахованих осіб;

2) оплату договорів страхування довічних пенсій або здійснен

ня одноразових виплат; 3) оплату послуг компаній з управлін

ня активами; 4) оплату праці виконавчої дирекції Пенсійного

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

фонду, пов’язаної з адміністративним управлінням Накопичувальним фондом,
у тому числі на проведення тендерів, у порядку та розмірах, установлених
радою Накопичувального фонду;

оплату послуг радника (радників) з інвестиційних питань;

оплату послуг зберігача; 7) оплату послуг із проведення пла

нової аудиторної перевірки.

У Прикінцевих положеннях Закону України “Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування” не зазначено точну дату запровадження
накопичувальної системи, а визначені умови, після виконання яких може
бути прийнятий закон про запровадження Накопичувального фонду та
запровадження перерахування страхових внесків до цієї системи. До таких
умов належать: забезпечення виплати пенсій у солідарній системі в
розмірі, передбаченому частиною 3 ст. 46 Конституції України (на рівні
не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого законом);
збалансованості бюджету Пенсійного фонду відповідно до міжнародних
стандартів бухгалтерського обліку; створення інституційних компонентів
функціонування накопичувальної системи пенсійного страхування.

У Законі підкреслено, що в Накопичувальному фонді обов’язково будуть
брати участь особи, яким на час запровадження відрахувань до цього фонду
не виповнилося: чоловікам — 40 років, жінкам 35 років. Добровільно в
цьому фонді можуть брати участь особи у віці: чоловіки від 40 до 50
років, жінки — від 35 до 45 років. Не братимуть участі в цьому фонді
чоловіки старші 50 років та жінки після 45 років. Максимальний розмір
страхових внесків, ^дуть спрямовуватися до Накопичувального фонду, не
може перевищувати сім відсотків суми заробітної плати (доходу).

1.3.3. Фонд соціального страхування від нещасних випадків

Страхуванням від нещасних випадків займається Фонд соціального
страхування від нещасних випадків, який є некомер-аійною самоврядною
організацією. Цей Фонд за рахунок своїх

Глава 1

коштів здійснює всі види страхових виплат і соціальних послуг
застрахованим та особам, які перебувають на їхньому утриманні, а також
усі види профілактичних заходів, передбачених ст. 21 і 22 Закону України
“Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного
випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили
втрату працездатності”. Фонд забезпечує фінансування заходів,
передбачених національною, галузевими, регіональними програмами
поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища, планами
наукових досліджень з охорони та медицини праці, навчання і підвищення
кваліфікації відповідних спеціалістів з питань охорони праці,
організації розроблення і виробництва засобів індивідуального та
колективного захисту працівників, розроблення, видання, розповсюдження
нормативних актів, журналів, спеціальної літератури, а також інших
профілактичних заходів відповідно до завдань страхування від нещасних
випадків.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків провадить збір та
акумулювання страхових внесків, має автономну, незалежну від будь-якої
іншої, систему фінансування. Фінансування Фонду здійснюється за рахунок:
1) внесків роботодавців: для підприємств — із віднесенням на валові
витрати виробництва, для бюджетних установ та організацій — з
асигнувань, виділених на їхнє утримання та забезпечення; 2)
капіталізованих платежів, що надійшли в разі ліквідації страхувальників;
3) прибутку, одержаного від тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних
рахунках; 4) коштів, одержаних від стягнення відповідно до законодавства
штрафів і пені з підприємств, а також штрафів з працівників, винних у
порушенні вимог нормативних актів з охорони праці; 5) добровільних
внесків та інших надходжень, отримання яких не суперечить законодавству.
Самі застраховані особи участі у формуванні коштів Фонду не беруть.

Кошти на здійснення страхування від нещасних випадків не входять до
складу державного бюджету України, використовуються виключно за їхнім
прямим призначенням і зараховують-

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

ся на єдиний централізований рахунок Фонду соціального страхування від
нещасних випадків в установах банків, визначених Кабінетом Міністрів
України для обслуговування коштів державного бюджету України або
спеціалізованого банку, який обслуговує фонди соціального страхування.

1.3.4. Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є
органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов’язковим
державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням,
провадить збір і акумуляцію страхових внесків та інших коштів,
призначених для фінансування матеріального забезпечення та соціальних
послуг, види яких передбачені ст. 34 Закону України “Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з
тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням
та похованням”, та забезпечує їх надання, а також здійснює контроль за
використанням цих коштів. Фонд належить до цільових позабюджетних
страхових фондів і є некомерційною самоврядною організацією. Держава
виступає гарантом надання матеріального забезпечення та соціальних
послуг застрахованим особам з боку Фонду та його стабільної роботи.

Джерелами формування коштів цього виду соціального страхування є: 1)
страхові внески страхувальників-роботодавців і застрахованих осіб, що
сплачуються на умовах і в порядку, передбачених законом; 2) суми не
прийнятих до зарахування витрат страхувальника за загальнообов’язковим
державним соціальним страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням, пені,
штрафів та інших фінансових санкцій, застосованих до страхувальників та
посадових осіб відповідно до цьо-

Глава 1

го Закону й інших актів законодавства; 3) благодійні внески підприємств,
установ, організацій та фізичних осіб; 4) асигнування з державного
бюджету України; 5) прибуток, одержаний від тимчасово вільних коштів
Фонду, в тому числі резерву страхових коштів Фонду на депозитному
рахунку; 6) інші надходження відповідно до законодавства. Кошти Фонду не
включаються до державного бюджету України, не підлягають вилученню та
використовуються тільки за цільовим призначенням. Вони зараховуються на
єдиний централізований рахунок Фонду в установах банків, визначених
Кабінетом Міністрів України для обслуговування коштів державного бюджету
України, або спеціалізованого банку, який обслуговує фонди з окремих
видів страхування.

Кошти цього виду соціального страхування спрямовуються: 1) на виплату
застрахованим особам допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю,
вагітністю та пологами, при народженні дитини та у зв’язку з доглядом за
дитиною до досягнення нею трирічного віку, на поховання; 2) фінансування
санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованих осіб і
членів їхніх сімей; 3) утворення резерву страхових коштів у розрахунку
на місяць для фінансування матеріального забезпечення застрахованих
осіб; 4) забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду,
розвиток його матеріально-технічної бази.

1.3.5. Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування
України на випадок безробіття

Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на
випадок безробіття створюється для управління страхуванням на випадок
безробіття, провадження збору та акумуляції страхових внесків, контролю
за використанням коштів, виплати, забезпечення та надання соціальних
послуг, здійснення інших функцій відповідно до чинного зако-

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

нодавства. Фонд є цільовим централізованим страховим фондом і
некомерційною самоврядною організацією, а держава виступає гарантом його
діяльності у сфері матеріального забезпечення і надання соціальних
послуг застрахованим особам.

Джерелами формування коштів Фонду є: 1) страхові внески
страхувальників-роботодавців, застрахованих осіб, що сплачуються на
умовах і в порядку, передбачених чинним законодавством; 2) асигнування
державного бюджету; 3) суми фінансових санкцій, застосованих відповідно
до чинних законів до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб
за порушення встановленого порядку сплати страхових внесків та
використання коштів Фонду, недотримання законодавства про зайнятість
населення, а також суми адміністративних штрафів, накладених відповідно
до закону на посадових осіб та громадян за такі порушення; 4) благодійні
внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб; 5) інші
надходження відповідно до законодавства України.

Кошти Фонду використовуються: 1) на виплату забезпечення та надання
соціальних послуг, передбачених ст. 7 Закону України “Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок
безробіття”; 2) відшкодування Пенсійному фонду України витрат,
пов’язаних із достроковим виходом на пенсію осіб, зазначених у частині 2
ст. 20 Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування на випадок безробіття”; 3) фінансування витрат на утримання
та забезпечення діяльності виконавчої дирекції Фонду та її робочих
органів, управління Фондом, розвиток його матеріальної та інформаційної
бази; 4) створення резерву коштів Фонду. Видатки бюджету Фонду на
забезпечення виплати допомоги у зв’язку з безробіттям є захищеними і
здійснюються у першочерговому порядку.

Глава 1

1.3.6. Фонд медичного страхування

Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування передбачено запровадження в Україні
загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування. У
Верховній Раді розглядаються відповідні законопроекти. З прийняттям
цього закону буде завершено процес створення п’яти видів
загальнообов’язкового державного соціального страхування, що зазначені у
ст. 4 Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування.

Законопроектом “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне
страхування” передбачено, що управління загальнообов’язковим державним
соціальним медичним страхуванням здійснюватиме Фонд медичного
страхування. Законопроектом передбачено, що джерелами коштів Фонду
медичного страхування будуть: 1) страхові внески страхувальників; 2)
суми фінансових санкцій, застосованих згідно із законодавством до
підприємств, установ, організацій та фізичних осіб за порушення
встановленого порядку сплати страхових внесків та використання коштів
Фонду медичного страхування, а також суми адміністративних стягнень,
накладених відповідно до законодавства на службових осіб і громадян за
такі порушення; 3) добровільні внески та інші надходження, які не
заборонені законодавством. Кошти Фонду медичного страхування будуть
використовуватися: 1) на оплату медичної допомоги, наданої застрахованим
особам у необхідних обсягах; 2) фінансування витрат на утримання і
забезпечення діяльності виконавчої дирекції та її робочих органів,
управління, розвиток матеріальної та інформаційної бази Фонду медичного
страхування; 3) вирівнювання фінансових можливостей територій щодо
надання медичної допомоги населенню за загальнообов’язковим державним
соціальним медичним страхуванням у порядку, що затверджується правлінням
Фонду медичного страхування за рахунок певного відсоткового відрахування
від суми базових страхових внесків, які надійшли до робочих органів

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

виконавчої дирекції; 4) створення резерву коштів. Кошти Фонду медичного
страхування не входять до складу бюджетів, не підлягають вилученню,
використовуються виключно за своїм призначенням та зберігаються в
установах банків, визначених Кабінетом Міністрів України для
обслуговування коштів державного бюджету України, або в спеціалізованому
банку, який обслуговує фонди соціального страхування.

1.3.7. Розміри внесків на загальнообов’язкове державне соціальне
страхування

Відповідно до ст. 21 Основ законодавства України про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування розміри внесків на загальнообов’язкове
державне соціальне страхування з кожного його виду визначаються,
виходячи з того, що вони мають забезпечувати надання особам
матеріального забезпечення та соціальних послуг, передбачених
законодавством; фінансування заходів, спрямованих на профілактику
страхових випадків; створення резерву коштів для забезпечення виплат і
надання соціальних послуг застрахованим особам; покриття витрат
страховика, пов’язаних із здійсненням загальнообов’язкового державного
соціального страхування.

Розміри внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування
залежно від його виду щорічно встановлюються Верховною Радою України
відповідно для роботодавців і застрахованих осіб з кожного виду
страхування на календарний рік у тках одночасно із затвердженням
державного бюджету 1 країни, якщо інше не передбачено законами України з
окремих видів загальнообов’язкового державного соціального стра-іння.
Для визначення розміру внесків додаткові джерела коштів можуть
враховуватися у разі систематичного надходження їх до фонду.

Страхові внески на загальнообов’язкове державне соціальне страхування
залежно від його виду встановлюються з кожного аяду страхування, як
правило, на календарний рік у відсотках:

Глава 1

1) для роботодавців — до сум фактичних витрат на оплату праці та інших
виплат найманим працівникам, які підлягають обкладенню прибутковим
податком з громадян; 2) для фізичних осіб — до сум оподатковуваного
доходу (прибутку). У ст. 21 Основ також підкреслено, що внески на
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку
на виробництві та професійних захворювань сплачує виключно роботодавець.

Розміри страхових внесків та порядок їх здійснення регламентуються ст.
47 Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного
захворювання, які спричинили втрату працездатності”, ст. 21 Закону
України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у
зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими
народженням та похованням”, ст. 17 Закону України “Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок
безробіття”, СТ.18 Закону України “Про загальнообов’язкове державне
пенсійне страхування”.

Законом України від 11 січня 2001 р. “Про розмір внесків на деякі види
загальнообов’язкового державного соціального страхування” визначені
розміри внесків до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати
працездатності та Фонду загальнообов’язкового державного соціального
страхування України на випадок безробіття.

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

Для підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності й
господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної
чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік — у кількості
одного робочого місця, якщо інше не передбачено законом. Якщо кількість
працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, то ці
підприємства сплачують відповідним відділенням Фонду штрафні санкції,
сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на
відповідному підприємстві. Суми штрафних санкцій, що надійшли до Фонду,
використовуються: 1) на фінансування заходів із соціальної, трудової,
фізкультурно-спортивної та професійної реабілітації інвалідів і надання
на основі повернення цільової позики на створення робочих місць,
призначених для працевлаштування інвалідів; 2) фінансування витрат на
професійне навчання непрацюючих інвалідів, у тому числі за направленням
державної служби зайнятості; 3) надання фінансової допомоги на
здійснення реабілітаційних заходів шляхом забезпечення інваліда
технічними реабілітаційними засобами, створення умов для занять фізичною
культурою і спортом, оплата навчання та перекваліфікації, створення на
робочому місці інваліда належних санітарно-гігієнічних, виробничих і
технічних умов згідно з індивідуальною програмою реабілітації інвалідів.

1.3.8. Фонд соціального захисту інвалідів

Положення про Фонд соціального захисту інвалідів затверджене Постановою
Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 р. № 1434. Згідно з цим
положенням, Фонд є урядовим органом державного управління, який діє у
складі Міністерства праці та соціальної політики України. Бюджет Фонду
формується за рахунок коштів державного бюджету України, благодійних
внесків організацій, громадян, інших надходжень, у тому числі від
підприємницької діяльності Фонду.

1.3.9. Джерела доходів та видатки державного бюджету України і місцевих
бюджетів на соціальне забезпечення

Держава зазнає великих витрати на реалізацію соціальних програм з
виплати пенсій, допомог, надання соціальних послуг, пільг та
компенсацій. Кошти соціальних страхових фондів лише частково покривають
ці витрати. Зараз відбувається чітке розмежування джерел фінансування на
соціальне забезпечення між коштами страхових фондів і бюджетів.

Одним із джерел формування спеціального фонду державного бюджету України
є збори на обов’язкове державне пенсійне

Глава 1

страхування, що відповідно до закону сплачуються при здійсненні
безготівкових операцій із купівлі-продажу валют, торгівлі ювелірними
виробами із золота (крім обручок), платини і дорогоцінного каміння та
при відчуженні легкових автомобілів, з операцій купівлі-продажу
нерухомого майна, з надання послуг стільникового рухомого зв’язку в
порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Ці кошти спрямовуються
на виплату пенсій, призначених за різними пенсійними програмами.

Щороку Верховна Рада приймає Державний бюджет України на наступний рік.
У ньому передбачені видатки на соціальний захист і соціальне
забезпечення. Для наочності наводимо ст. 28 Закону України від 25
листопада 2003 р. “Про Державний бюджет України на 2004 рік”, що
передбачає бюджетні призначення за державною програмою “Соціальний
захист та соціальне забезпечення в Україні” в сумі 12 630 039,7 тис.
грн, з них за такими пріоритетними напрямами:

надання найвразливішим верствам населення передбаче

них чинним законодавством пільг в оплаті за спожиті послуги

та житлових субсидій — 3 295 481,6 тис. грн;

відшкодування Пенсійному фонду України витрат на ви

плату пенсій, призначених за різними пенсійними програма

ми, пенсій особам, які мають особливі заслуги перед Україною,

особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастро

фи, та деяким іншим категоріям осіб — 2 185 646,5 тис. грн;

виплата пенсій військовослужбовцям та особам началь

ницького і рядового складу — 2 238 466,9 тис. грн, у тому числі

218 925,8 тис. грн на підвищення пенсій у наступному році для

подальшого усунення диспропорцій у розмірах пенсій залежно

від часу виходу цих осіб на пенсію;

допомога сім’ям з дітьми, інвалідам з дитинства, дітям-

інвалідам та малозабезпеченим сім’ям — 1 794 617,8 тис. грн;

соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок

Чорнобильської катастрофи, — 13 050 253 тис. грн, у тому числі

соціальні виплати, які здійснюються безпосередньо громадя-

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

нам, — 1111 694,4 тис. грн, з яких 300 000 тис. грн — на повне погашення
заборгованості, що виникла в минулі роки;

поступова компенсація громадянам втрат від знецінення

грошових заощаджень — 500 000 тис. грн;

соціальна, трудова та професійна реабілітація інвалідів,

у тому числі в реабілітаційних центрах, та обслуговування їх у

стаціонарах при протезних підприємствах — 326 466,4 тис. грн;

щорічна разова грошова допомога до Дня Перемоги вете

ранам війни — 140 131,9 тис. грн;

надання пільгового довгострокового державного кредиту

молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівни

цтво (реконструкцію) і придбання житла й часткова компенса

ція відсоткової ставки кредитів комерційних банків молодим

сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (ре

конструкцію) і придбання житла — 100 000 тис. грн;

здійснення соціальних інвестицій, спрямованих на по

ліпшення якості надання соціальних послуг, впровадження

програм підвищення зайнятості населення — 70 828,1 тис. грн;

реалізація соціальних програм для дітей, молоді, жінок

та сім’ї — ЗО 710,7 тис. грн;

створення Єдиного державного автоматизованого реєстру

осіб, які мають право на пільги відповідно до чинного законо

давства, та підвищення ефективності управління системою со

ціального захисту населення — 29 486,7 тис. грн;

надання допомоги громадським організаціям інвалідів,

ветеранів війни та праці для вирішення соціально-побутових

проблем — 17 171,3 тис. грн.

Здійснити у 2004 р. погашення в повному обсязі заборгованості шахтарям з
регресних позовів та одноразової допомоги у зв’язку з втратою
професійної працездатності, яка склалася станом на 1 квітня 2001 p., — у
сумі 531 933,6 тис. грн, з них: за рахунок коштів державного бюджету
України — 331 933,6 тис. грн, за рахунок коштів Фонду соціального
страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних
захворювань України — 200 000 тис. грн.

Глава 1

1.3.10. Недержавні джерела фінансування програм матеріального
забезпечення фізичних осіб

Крім бюджетних коштів і коштів соціальних страхових фондів, до
фінансування соціальних програм залучаються кошти юридичних осіб і, в
деяких випадках, фізичних осіб.

Підприємства, установи й організації розробляють програми соціального
захисту своїх працівників і фінансують заходи з їх реалізації. Часто
місцеві держадміністрації виступають ініціаторами розробки спільних
соціальних програм і заохочують підприємства до фінансування їх.

Фізичні особи беруть активну участь у відкладенні грошей на так званий
чорний день, тобто створюють певний резерв для забезпечення себе в
старості.

Закон України від 9 липня 2003 р. “Про недержавне пенсійне забезпечення”
встановлює порядок збору та використання коштів фізичних і юридичних
осіб на додаткове пенсійне забезпечення людей після досягнення ними
пенсійного віку чи настання інвалідності. Зазначений Закон передбачає
механізм захисту цих коштів від знецінення, фінансових махінацій тощо.

Окремі форми матеріального забезпечення непрацездатних передбачені
цивільним та сімейним законодавством, але вони здійснюються повністю за
рахунок фізичних осіб.

1.4. Організаційно-правові форми соціального забезпечення

1.4.1. Поняття і загальна характеристика організаційно-правових форм
соціального забезпечення

Поняття форма (слово латинського походження і означає зовнішність,
устрій) вживається в різних значеннях. У праві найчастіше під ним
розуміють зовнішнє вираження якого-небудь

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

змісту або вид, устрій, тип, структуру чогось. З огляду на це
організаційно-правові форми соціального забезпечення — це способи
акумуляції коштів на соціальне забезпечення з подальшим розподілом їх
між відповідними категоріями населення, що потребують матеріальної
підтримки з боку держави і суспільства.

Форми соціального забезпечення у навчальній літературі розмежовуються з
урахуванням: 1) способу акумуляції коштів і фінансових джерел, за
рахунок яких здійснюється соціальне забезпечення; 2) кола суб’єктів, які
забезпечуються за рахунок коштів відповідного фінансового джерела; 3)
видів забезпечення конкретного кола суб’єктів за рахунок цього джерела;
4) системи органів, які здійснюють соціальне забезпечення.

Історично соціальне забезпечення здійснювалося залежно від соціального
статусу особи, яка працювала чи працює, або як члена суспільства, який
зовсім не займався або недостатньо займався суспільно корисною працею.
Так, у більшості країн склалися три основні форми соціального
забезпечення: соціальне страхування, соціальне забезпечення за рахунок
державних коштів та соціальна допомога.

Соціальне страхування є формою соціального захисту економічно активного
населення від різноманітних ризиків, пов’язаних із втратою роботи,
працездатності й доходів, що базується на колективній солідарності
відшкодування шкоди. Характерною рисою соціального страхування є його
фінансування зі спеціальних позабюджетних фондів, які формуються із
цільових внесків роботодавців, застрахованих осіб та за фінансової
підтримки держави. Це страхування базується на принципі нежорсткої
еквівалентності: є певна залежність страхових виплат від величини
трудового вкладу і страхового стажу, але, на відміну від приватного
страхування, в соціальному страхуванні принцип еквівалентності
поєднується з принципом об’єднання ризиків і колективної солідарності.

Фонди соціального страхування функціонують на принципах самоврядування і
некомерційного господарювання.

Розрізняють обов’язкове і добровільне соціальне страхування. Обов’язкове
соціальне страхування поділяється на обов’яз-

Глава 1

кове загальне страхування (поширюється на всіх без винятку осіб, які
працюють за трудовим договором чи контрактом) і обов’язкове професійне
страхування (поширюється на осіб, які зайняті на роботах, пов’язаних з
підвищеним травматизмом, небезпечними і несприятливими умовами праці). У
разі дефіциту коштів цих фондів держава здійснює необхідні субсидії за
свій рахунок. Добровільне соціальне страхування базується на принципах
колективної солідарності та взаємодопомоги без страхової підтримки з
боку держави.

За ринкової економіки діють різні види приватного страхування від
соціальних ризиків, які є різновидами добровільного особистого
страхування громадян. Воно здійснюється приватними страховими компаніями
і пенсійними фондами за рахунок внесків фізичних і юридичних осіб. Тут
діють принципи ринкової еквівалентності індивідуальної оцінки
соціального ризику, залежності розміру відшкодування від індивідуальної
платоспроможності застрахованої особи, тісного взаємозв’язку програми
страхування з розміром індивідуального внеску застрахованої особи. У цій
сфері працюють, в основному, комерційні страхові компанії.

Державне соціальне забезпечення спочатку стосувалося незначної кількості
людей. В основному держава брала на себе обов’язок утримувати за рахунок
платників податків військовослужбовців та державних службовців, список
яких з часом розширився. Сьогодні ця система ефективно діє в багатьох
країнах.

Найдавнішою формою соціального забезпечення є соціальна допомога з боку
як держави, так і недержавних утворень. Соціальна допомога полягає в
наданні соціальних благ і послуг соціально вразливим групам населення,
доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму, внаслідок чого вони
перебувають за межею бідності, на підставі перевірки факту нужденності.
Через інститут соціальної допомоги реалізується концепція мінімального
гарантованого доходу, що є складовою конституційного права на життя.

Основними формами соціального забезпечення в Україні є: 1)
загальнообов’язкове державне соціальне страхування;

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

2) державне соціальне забезпечення за рахунок бюджетних коштів; 3)
змішане соціальне забезпечення окремих категорій громадян; 4) недержавне
соціальне забезпечення. Розкриємо зміст цих форм соціального
забезпечення.

1.4.2. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування

Пріоритетною формою соціального забезпечення є загальнообов’язкове
державне соціальне страхування. Його визначення подано в ст. 1 Основ
законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування. Воно тлумачиться як система прав, обов’язків і гарантій,
яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне
забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової
втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від
них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених
законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати
страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами,
а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування не дають вичерпного переліку видів загальнообов’язкового
державного соціального страхування, але називають основні з них, а саме:
1) пенсійне страхування; 2) страхування у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням; 3)
медичне страхування; 4) страхування від нещасного випадку на виробництві
та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; 5)
страхування на випадок безробіття. Правові, організаційні та фінансові
засади конкретного виду загальнообов’язкового державного соціального
страхування визначаються окремими законами.

Основне призначення загальнообов’язкового державного соціального
страхування — це компенсація втраченого заробітку

Глава 1

в разі настання страхового випадку або компенсація інших витрат,
пов’язаних з цим.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування здійснюється за
принципами: 1) законодавчого визначення умов і порядку здійснення
загальнообов’язкового державного соціального страхування; 2)
обов’язковості страхування осіб, які працюють на умовах трудового
договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про
працю, й осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих
спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадян —
суб’єктів підприємницької діяльності; 3) надання права отримання виплат
за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням особам,
зайнятим підприємницькою, творчою діяльністю тощо; 4) обов’язковості
фінансування страховими фондами (установами) витрат, пов’язаних із
наданням матеріального забезпечення та соціальних послуг, в обсягах,
передбачених законами з окремих видів загальнообов’язкового соціального
страхування; 5) солідарності та субсидування; 6) державних гарантій
реалізації застрахованими громадянами своїх прав; 7) забезпечення рівня
життя, не нижчого за прожитковий мінімум, встановлений законом, шляхом
надання пенсій, інших видів соціальних виплат і допомоги, які є основним
джерелом існування; 8) цільового використання коштів
загальнообов’язкового державного соціального страхування; 9)
паритетності представників усіх суб’єктів загальнообов’язкового
державного соціального страхування в управлінні загальнообов’язковим
державним соціальним страхуванням.

Система загальнообов’язкового державного соціального страхування
покликана, по-перше, забезпечити профілактику, поновлення і збереження
працездатності працівників, включно з проведенням оздоровчих заходів та
перепідготовки і, по-друге, гарантувати матеріальне забезпечення осіб,
які втратили працездатність. За її допомогою держава вирішує такі
завдання: 1) формує грошові фонди, з яких покриваються витрати,
пов’язані з утриманням непрацездатних і осіб, які не беруть участі в
трудовому процесі; 2) забезпечує необхідну кількість і струк-

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

туру відтворення трудових ресурсів; 3) скорочує розрив між рівнями
матеріального забезпечення працюючих і непрацюючих членів суспільства;
4) досягає підвищення життєвого рівня різних соціальних груп, що не
задіяні в трудовому процесі.

Характерні риси цільових страхових фондів: 1) через формування і
використання фондів соціального страхування відповідна частина
національного доходу перетворюється в особисті доходи, конкретні блага і
послуги; 2) у загальнообов’язковому державному соціальному страхуванні
чітко простежується межа первинного і вторинного розподілу. Первинний
розподіл характерний для фази утворення фондів за рахунок спеціальних
внесків з доходів роботодавців і застрахованих осіб. Залучення коштів
державного бюджету і подальше витрачання грошових сум фондів на
принципах солідарності належить до сфери перерозподілу доходів; 3) цю
сферу фінансових відносин активно регулює держава. Перелік цільових
страхових фондів, їх призначення, сфера застосування, джерела формування
і спрямування витрат визначаються нормативними актами; 4) фонди
утворюються страховим методом, тобто за рахунок страхових внесків, а в
окремих випадках бюджетних коштів; 5) зібрані цільовими страховими
фондами кошти частково інвестуються в економіку.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування базується на ідеї
поділу збитків, яких зазнала застрахована особа, між усіма суб’єктами
страхування. Основними джерелами коштів окремих видів державного
соціального страхування є внески роботодавців і застрахованих осіб,
бюджетних та інших коштів, які передбачені відповідними законами.

Розміри внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування
залежно від його виду щорічно встановлюються законодавчим органом
України окремо для роботодавців і застрахованих осіб з кожного виду
страхування на календарний рік у відсотках одночасно із затвердженням
державного бюджету України.

Управління страховими фондами здійснюється на паритетній основі державою
та представниками суб’єктів соціального стра-

Глава 1

За загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням надаються такі
види соціальних послуг та матеріального забезпечення: 1) пенсії за
віком; 2) пенсії у зв’язку з інвалідністю; 3) пенсії у зв’язку з втратою
годувальника; 4) допомога на поховання; 5) допомога в разі тимчасової
непрацездатності; 6) допомога у зв’язку з вагітністю та пологами; 7)
допомога при народженні дитини та з догляду за нею; 8) допомога у
зв’язку з безробіттям; 9) матеріальна допомога безробітному та членам
його сім’ї; 10) дотація роботодавцю для створення робочих місць; 11)
відшкодування витрат, пов’язаних із професійною підготовкою або
перепідготовкою та профорієнтацією; 12) відшкодування збитків,
заподіяних працівникові каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я,
пов’язаним з виконанням ним своїх трудових обов’язків; 13) відновлення
здоров’я та працездатності потерпілого; 14) профілактичні заходи із
запобігання нещасним випадкам на виробництві та професійним
захворюванням; 15) медичні профілактично-реабілітаційні заходи; 16)
діагностика та амбулаторне лікування; 17) стаціонарне лікування; 18)
надання готових лікарських засобів та виробів медичного призначення; 19)
забезпечення медичної реабілітації осіб, які перенесли особливо важкі
операції або мають хронічні захворювання. У законах про окремі види
соціального страхування цей перелік уточнюється та доповнюється.

1.4.3. Державне соціальне забезпечення за рахунок бюджетних коштів

Другою формою соціального забезпечення є державне соціальне забезпечення
за рахунок бюджетних коштів. Воно стосується осіб, які отримують
забезпечення у зв’язку зі специфікою їхньої суспільно корисної
діяльності, в період якої вони не підлягали обов’язковому соціальному
страхуванню, а також усього населення, якому надаються певні види
соціального забезпечення без будь-якого зв’язку з трудовою діяльністю.

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

Бюджетним кодексом України (ст. 87—91) передбачені видатки на соціальний
захист і соціальне забезпечення за рахунок державного бюджету України і
місцевих бюджетів.

Так, до видатків, що здійснюються з державного бюджету України, належать
видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення: державні
спеціальні пенсійні програми (пенсії військовослужбовцям рядового,
сержантського і старшинського складу строкової служби та членам їхніх
сімей; пенсії військовослужбовцям та особам начальницького і рядового
складу органів внутрішніх справ; пенсії, призначені за іншими пенсійними
програмами); державні програми соціальної допомоги (грошову допомогу
біженцям; компенсації на медикаменти; програма протезування; програми і
заходи із соціального захисту інвалідів, у тому числі програми і заходи
Фонду соціального захисту інвалідів; відшкодування збитків, заподіяних
громадянам; заходи, пов’язані з поверненням в Україну
кримськотатарського народу та осіб інших національностей, які були
незаконно депортовані з України; щорічна разова грошова допомога
ветеранам Великої Вітчизняної війни; довічна стипендія учасникам бойових
дій; кошти, що передаються до Фонду соціального страхування на випадок
безробіття; часткове покриття витрат на виплату заборгованості з
регресних позовів шахтарів); державна підтримка громадських організацій
інвалідів і ветеранів, які мають статус всеукраїнських; державні
програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї; державну
підтримку молодіжних громадських організацій на виконання
загальнодержавних програм і заходів стосовно дітей, молоді, жінок,
сім’ї; державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для
окремих категорій громадян (п. 9 ст. 87). До видатків, що здійснюються з
районних бюджетів та бюджетів міст республіканського АРК і міст
обласного значення та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних
трансфертів, належать видатки на соціальний захист і соціальне
забезпечення, державні програми соціального забезпечення: притулки для
неповнолітніх (у разі, якщо не менше 70 відсотків кількості дітей, які
перебувають у цих закладах, формується на території відповідного міста

Глава 1

чи району), територіальні центри і відділення соціальної допомоги вдома;
державні програми соціального захисту: пільги ветеранам війни і праці,
допомога сім’ям з дітьми, додаткові виплати населенню на покриття витрат
з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий
проїзд окремих категорій громадян; державні програми підтримки
будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;
районні та міські програми і заходи з реалізації державної політики
стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї (п. 4 ст. 89). До видатків, що
здійснюються з бюджету АРК та обласних бюджетів і враховуються при
визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на
соціальний захист і соціальне забезпечення; державні програми
соціального захисту і соціального забезпечення; допомога з догляду за
інвалідами І чи II групи внаслідок психічного розладу; адресна соціальна
допомога малозабезпеченим сім’ям; виплати компенсації реабілітованим;
дитячі будинки-інтернати; навчання і трудове влаштування інвалідів;
будинки-інтернати для престарілих та інвалідів; будинки-інтернати для
дітей-інвалідів; центри з нарахування і виплати пенсій та допомоги;
притулки для неповнолітніх (крім притулків, визначених у підпункті “а”
п. 4 ст. 89); республіканські АРК і обласні програми та заходи з
реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї; інші
державні соціальні програми (п. 4 ст. 90).

Кабінет Міністрів України щороку затверджує графік розмежування джерел
фінансування виплат з Пенсійного фонду на відповідний рік, де чітко
вказано, які видатки проводяться за рахунок бюджетних коштів.

1.4.4. Змішане соціальне забезпечення окремих категорій громадян

Останнім часом почала складатися змішана форма соціального забезпечення,
коли одні видатки повністю фінансуються за рахунок бюджетних коштів, а
інші покриваються відповід-

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

ними страховими фондами. Це стосується осіб, які займаються специфічною
трудовою діяльністю і отримують матеріальне забезпечення відповідно до
Законів України “Про державну службу”, “Про прокуратуру”, “Про статус
народного депутата України”, “Про статус суддів”, “Про судову
експертизу”, “Про державну підтримку засобів масової інформації” та ін.
Зазначені в них особи належать до застрахованих, але рівень соціального
забезпечення їх набагато вищий від інших застрахованих осіб, які
забезпечуються за нормами законів, що стосуються окремих видів
загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Особам, які мають право на призначення пенсій за окремими (спеціальними)
законами, крім військовослужбовців офіцерського складу, визначається
сума пенсії відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування”, виплата якої здійснюється за рахунок
коштів Пенсійного фонду. Різниця між пенсією, призначеною за окремим
законом, та пенсією, визначеною відповідно до Закону України “Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, виплачується за
рахунок визначених відповідним окремим законом коштів (за рахунок
державного бюджету, коштів галузі та ін.). Якщо розмір пенсії,
визначений відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування”, вищий, ніж розмір пенсії, призначений за
окремим законом, за бажанням пенсіонера виплачуватиметься вища пенсія.

Військовослужбовцям офіцерського складу, військовослужбовцям
надстрокової служби та військової служби за контрактом Збройних сил
України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства України з
питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від
наслідків Чорнобильської катастрофи, Служби безпеки України,
Прикордонних військ України, Управління державної охорони України,
особам начальницького складу органів внутрішніх справ України,
кримінально-виконавчої системи України, особам начальницького складу
податкової міліції, інших військових формувань, що утворюються
відповідно до законів України, пенсії признача-

Глава 1

ються відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення
військовослужбовців та осіб начальницького, рядового складу органів
внутрішніх справ та деяких інших осіб”. Якщо військовослужбовці
офіцерського складу не набудуть права на пенсію відповідно до
зазначеного спеціального закону, при призначенні їм пенсій за Законом
України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” період
військової служби зараховуватиметься до страхового стажу за умови
надання Пенсійному фонду державних дотацій з відповідних бюджетів, які
покриватимуть суми несплачених страхових внесків на за-Т&ЗЇШООбОь’
ЯЗК0ВЄ державне пенсійне страхування завїдшувідт роки військової служби
щодо цих осіб.

1.4.5. Недержавне соціальне забезпечення

З метою розширення бази соціального захисту населення заохочуються різні
види недержавного (приватного) соціального забезпечення, основу якого
становить недержавне пенсійне забезпечення.

Правові, економічні та організаційні засади недержавного пенсійного
забезпечення в Україні регламентуються Законом України від 9 липня 2003
р. “Про недержавне пенсійне забезпечення”. Розрізняються три типи
недержавного пенсійного забезпечення: 1) забезпечення пенсійними фондами
шляхом укладення пенсійних контрактів між адміністраторами пенсійних
фондів та вкладниками таких фондів; 2) забезпечення страховими
організаціями шляхом укладення договорів страхування довічної пенсії,
страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду; 3)
забезпечення банківськими установами шляхом укладення договорів про
відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних
заощаджень у межах суми, визначеної для відшкодування вкладів Фондом
гарантування вкладів фізичних осіб.

У свою чергу, недержавні пенсійні фонди поділяються на такі види: 1)
відкриті пенсійні фонди; 2) корпоративні пенсійні фон-

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

ди; 3) професійні пенсійні фонди. Відкриті пенсійні фонди засновуються
будь-якими юридичними особами (банками чи страховими компаніями) для
широкого кола учасників, які залучаються через мережу відділів
пенсійного фонду або агентів. Усі внески до фонду йдуть у “спільний
казан” та інвестуються. На індивідуальному рахунку кожного учасника
враховується сума внесків та належні йому частки інвестиційного доходу
на пенсійні активи фонду мінус адміністративні витрати. Корпоративні
пенсійні фонди створюються роботодавцями або групами роботодавців для
своїх працівників. Як і у відкритих фондах,

внески, сплачені до корпоративних фондів на користь прешДв-

ників або самими працівниками, складаються разом і інвестуються. На
індивідуальному пенсійному рахунку учасника відображається сума внесків
та належна йому частка інвестиційного доходу. Адміністративні витрати
корпоративних пенсійних фондів можуть фінансуватися роботодавцями, і в
цьому разі вони не вираховуються із накопичень, належних учаснику.
Професійні пенсійні фонди аналогічні корпоративним фондам за винятком
того, що їх засновують не роботодавці, а об’єднання юридичних осіб або
громадян за родом їх професійної діяльності для членів таких професійних
об’єднань. Учасниками відкритих недержавних пенсійних фондів є будь-які
фізичні особи, а учасниками професійних — громадяни, об’єднані за
професійною ознакою. Корпоративні фонди створюються роботодавцями
виключно для своїх працівників.

Видами пенсійних виплат є: 1) пенсія на визначений строк; 2) одноразова
пенсійна виплата. Пенсія на визначений строк розраховується, на строк не
менш як десять років від початку здійснення першої виплати. Одноразова
пенсійна виплата можлива в разі критичного стану здоров’я, коли сума на
рахунку є замалою чи учасник виїжджає за межі України на постійне
проживання. Гроші, накопичені учасником системи недержавного пенсійного
забезпечення, є його власністю. У разі смерті ці кошти успадковуються.

Фінансові установи зараз пропонують такі форми заощаджень на старість:
1) депозитний рахунок, відкритий у бан-

Глава 1

ківській установі; 2) пай в інститутах спільного інвестування; 3) дохід
за корпоративними цінними паперами (акції, облігації, векселі) у вигляді
дивідендів, відсотків та від спекуляцій на різницях курсів
купівлі-продажу самостійно або через інвестиційні компанії фондового
ринку; 4) валюта й операції з нею через дилінгові компанії; 5) поліси у
страхових компаніях, що укладають договори про накопичувальне
страхування життя та пропонують сплачувати страхові внески і після
настання визначеного віку одержувати щомісячну ренту у вигляді пенсії;
6) казначейські зобов’язання або інші цінні папери, дохід за якими
гарантується державою або місцевою владою; 7) дохід від вкладення грошей
у нерухомість (житло, дачі, гаражі, земельні ділянки), вироби з
дорогоцінних металів, антикваріат тощо.

За місцем роботи створюються спеціальні соціальні фонди для надання
матеріальної допомоги своїм працівникам, утримання соціальної
інфраструктури, придбання путівок до санаторіїв та будинків відпочинку,
здійснення доплат до пенсій, надання цільових одноразових допомог
пенсіонерам тощо. Підприємства споруджують пансіонати для своїх одиноких
працівників-пенсіонерів, будують для людей похилого віку спеціалізовані
житлові комплекси. Потужні організації в наш час пожвавили роботу в
цьому напрямі.

Особливим видом недержавного соціального забезпечення є благодійництво,
що здійснюється з метою досягнення економічної стабільності і соціальної
амортизації. Обов’язок більш заможних членів суспільства допомагати менш
забезпеченим, які перебувають за межею бідності. Під благодійництвом
розуміють добровільну безкорисливу пожертву фізичних і юридичних осіб
особам, які потребують матеріальної та іншої благодійної допомоги.
Благодійництво здійснюється з метою поліпшення матеріального становища,
сприяння реабілітації малозабезпечених, безробітних, інвалідів, інших
осіб, які потребують піклування, а також надання допомоги особам, які
через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх прав і
законних інтересів.

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

Різновидом благодійництва є гуманітарна допомога, тобто цільова адресна
безоплатна допомога, яка надається з гуманних мотивів особам, які
потребують її у зв’язку з соціальною незахищеністю, матеріальною
незабезпеченістю, тяжкою хворобою та ін. Найчастіше гуманітарна допомога
надається органам соціального захисту населення для подальшого розподілу
між відповідними категоріями громадян.

1.5. Державні соціальні стандарти і соціальні гарантії в системі
соціального забезпечення

1.5.1. Державні соціальні стандарти

Державні соціальні стандарти — це встановлені законами, іншими
нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс,
на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.
Складовими цих стандартів виступають соціальні норми, соціальні
нормативи та нормативи витрат (фінансування). Соціальні норми —
показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих
товарів і послуг. Соціальні нормативи — показники забезпечення
освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними
послугами. Нормативи витрат (фінансування) — показники поточних і
капітальних витрат з бюджетів усіх рівнів на забезпечення задоволення
потреб на рівні, не нижчому від державних соціальних стандартів і
нормативів.

Метою встановлення державних соціальних стандартів і нормативів є: 1)
визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних
гарантій громадян, передбачених Конституцією України; 2) визначення
пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб
людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх
реалізації; 3) визначення та обґрунтування розмірів видатків

Глава 1

бюджетних коштів і коштів соціальних фондів на соціальний захист і
забезпечення населення та утримання соціальної сфери. Ці державні
соціальні стандарти обов’язково враховуються при розробці програм
економічного і соціального розвитку.

Класифікація соціальних нормативів здійснюється за характером
задоволення соціальних потреб та за рівнем задоволення цих потреб. За
першим критерієм виділяють: 1) нормативи споживання — розміри споживання
в натуральному вираженні за певний проміжок часу (за рік, місяць, день)
продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та
деяких видів послуг; 2) нормативи забезпечення — визначена кількість
наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування,
а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров’я,
освіти, підприємств, установ, організацій соціально-культурного,
побутового, транспортного обслуговування та житлово-комунальних послуг;
3) нормативи доходу — розмір особистого доходу громадянина або сім’ї,
який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обчислюється на
основі визначення вартості величини набору нормативів споживання та
забезпечення. За другим критерієм соціальні нормативи поділяються: 1) на
нормативи раціонального споживання — рівень, що гарантує оптимальне
задоволення потреб; 2) нормативи мінімального споживання — соціально
прийнятний рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих
товарів та послуг з огляду на соціальні або фізіологічні потреби; 3)
статистичні нормативи — нормативи, що визначаються на основі показників
фактичного споживання або забезпеченості для всього населення чи його
окремих соціально-демографічних груп.

Державні соціальні стандарти і нормативи, як правило, формуються,
встановлюються і затверджуються в порядку, визначеному Кабінетом
Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами
соціального партнерства.

За сферою застосування розрізняються такі види державних соціальних
стандартів і нормативів:

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

Державні соціальні стандарти у сфері доходів населення

(для визначення розмірів державних соціальних гарантій у

сфері оплати праці, виплат за обов’язковим державним соціаль

ним страхуванням, права на отримання інших видів соціаль

них виплат і державної соціальної допомоги та їхніх розмірів,

а також визначення пріоритетності напрямів державної со

ціальної політики);

Державні соціальні нормативи у сфері соціального обслу

говування (для визначення розмірів державних гарантій со

ціальної підтримки інвалідів, осіб похилого віку, дітей, які за

лишилися без піклування батьків, та інших осіб, які потребу

ють соціальної підтримки);

Державні соціальні нормативи у сфері житлово-комуналь

ного обслуговування (для визначення державних гарантій щодо

надання житлово-комунальних послуг та розмірів плати за

житло і житлово-комунальні послуги, які забезпечують реалі

зацію конституційного права громадянина на житло);

Державні соціальні нормативи у сфері транспортного об

слуговування та зв’язку (для визначення норм забезпечення

транспортом загального користування, показників якості транс

портного обслуговування і норм забезпечення населення послу

гами зв’язку);

Державні соціальні нормативи у сфері забезпечення на

вчальними закладами (включають: а) перелік та обсяг послуг,

що надаються державними і комунальними закладами дошкі

льної, загальної середньої, професійно-технічної та вищої осві

ти; б) нормативи граничного наповнення класів, груп та спів

відношення вихованців, учнів, студентів і педагогічних праців

ників у навчальних закладах; в) норми матеріального забезпе

чення навчальних закладів та додаткових видів соціального і

матеріального забезпечення учнів);

Державні соціальні нормативи у сфері обслуговування

закладами культури (включають: а) перелік та обсяг безоплат

них послуг, які надаються населенню закладами, підприємства

ми, організаціями та установами культури; б) показники якості

надання населенню послуг закладами, підприємствами, орга-

Глава 1

нізаціями та установами культури; в) нормативи забезпечення населення
закладами, підприємствами, організаціями та установами культури);

Державні соціальні нормативи у сфері обслуговування

закладами фізичної культури та спорту (включають: а) перелік

та обсяг безоплатних послуг, які надаються населенню закла

дами фізичної культури, спорту, а також дитячо-юнацькими

спортивними школами; б) нормативи забезпечення населення

закладами фізичної культури та спорту);

Державні соціальні нормативи у сфері побутового обслу

говування, торгівлі та громадського харчування (включають:

а) нормативи забезпечення населення побутовими послугами;

б) показники якості надання побутових послуг; в) нормативи

забезпечення торговельною площею та місцями у закладах гро

мадського харчування; г) показники якості та безпеки товарів

і послуг підприємств громадського харчування).

1.5.2. Прожитковий мінімум як базовий державний соціальний стандарт

Прожитковий мінімум — це вартісна величина достатнього для забезпечення
нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я,
набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих
товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення
основних соціальних і культурних потреб особистості.

Відповідно до ст. 6 Закону України “Про державні соціальні стандарти та
державні соціальні гарантії” базовим державним соціальним стандартом є
прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються
державні соціальні гарантії та стандарти у сфері доходів населення,
житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування,
охорони здоров’я та освіти.

Прожитковий мінімум як державний соціальний стандарт щорічно
затверджується Верховною Радою України до початку

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

розгляду Державного бюджету України і може переглядатися відповідно до
зростання індексу споживчих цін разом з уточненням показників Державного
бюджету України. Його обов’язково публікують в офіційних виданнях у
формі закону. Вперше його було визначено на 2000 р.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на
місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних
соціальних і демографічних груп населення. Таких груп чотири: а) діти
віком до 6 років (дошкільного віку); б) діти віком від 6 до 18 років
(шкільного віку); в) працездатні особи; г) особи, які втратили
працездатність.

Прожитковий мінімум, визначений для осіб, які відповідно до
законодавства підлягають обов’язковому державному соціальному
страхуванню, збільшується на суму обов’язкових платежів.

Зазначений прожитковий мінімум застосовується: 1) для загальної оцінки
рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики
та розроблення окремих державних соціальних програм; 2) встановлення
розмірів мінімальної заробітної плати і мінімальної пенсії за віком,
визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім’ям з дітьми,
допомоги у зв’язку з безробіттям, а також стипендій та інших соціальних
виплат, на основі Конституції України та законів України; 3) визначення
права на призначення соціальної допомоги; 4) визначення державних
соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в
галузях охорони здоров’я, освіти, соціального обслуговування та інших;
5) встановлення величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
6) формування державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Прожитковий мінімум включає: 1) набір продуктів харчування; 2) набір
непродовольчих товарів; 3) набір послуг. Перші два набори визначаються в
натуральних показниках, третій — у нормативах споживання.

Набір продуктів харчування формується з використанням нормативів
фізіологічної потреби організму людини в продук-

Глава 1

тах харчування, з урахуванням їхнього хімічного складу та енергетичної
цінності, з урахуванням рекомендацій Всесвітньої організації охорони
здоров’я. Вартість такого набору визначається як сума вартостей
споживання кожного продукту, включеного до набору продуктів харчування
відповідної групи населення. Основними принципами формування набору
продуктів харчування є: 1) забезпечення дитини повноцінним харчуванням
для розвитку здорового організму; 2) забезпечення дитини віком від 6 до
18 років додатковим харчуванням для активного соціального та фізичного
розвитку; 3) задоволення організму працюючої особи у відтворенні
працездатності, збереження працездатності для безробітного, відновлення
в необхідних випадках працездатності для особи, яка її втратила; 4)
підтримання повноцінного функціонування організму людини похилого віку.

Набір непродовольчих товарів формується згідно з нормативами
забезпечення засобами гігієни, медикаментозними засобами, засобами
захисту організму людини від впливу навколишнього середовища, а також
засобами для влаштування побуту. Непродовольчі товари бувають
індивідуального користування (верхній зимовий одяг, верхній демісезонний
одяг, костюм (сукня), натільна білизна, панчішно-шкарпеткові вироби,
головні убори, галантерейні вироби, взуття) і загальносімейно-го
користування (текстильні вироби, білизна, посуд, побутові прилади,
меблі, предмети першої потреби, предмети санітарії та ліки). Вартість
набору складається із суми вартостей споживання непродовольчих товарів
індивідуального та загальносі-мейного користування на одну особу на рік.
Основними принципами формування набору непродовольчих товарів є: 1)
забезпечення збереження здоров’я та підтримання життєдіяльності
організму людини; 2) урахування особливостей потреб осіб, які належать
до різних соціальних і демографічних груп населення; 3) урахування
культурно-побутових потреб особистості.

До набору послуг включаються житлово-комунальні, транспортні, побутові
послуги, послуги зв’язку, закладів культури, освіти, охорони здоров’я та
інші. Основними принципами фор-

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

мування набору послуг є: 1) задоволення мінімальної потреби громадян у
житлі, організації побуту, користуванні транспортом, закладами культури,
у підтриманні зв’язку з навколишнім середовищем; 2) задоволення потреби
громадян у користуванні закладами освіти, охорони здоров’я; 3)
визначення житлово-комунальних послуг (з водопостачання,
теплопостачання, газопостачання, електропостачання, водовідведення,
утримання та експлуатації житла і прибудинкових територій,
сміттєзби-рання, утримання ліфтів), на основі соціальної норми житла та
нормативів споживання зазначених послуг; 4) урахування особливостей
потреб осіб, які належать до різних соціальних і демографічних груп
населення.

Для спостереження за динамікою рівня життя в Україні на основі
статистичних даних про рівень споживчих цін Міністерство праці та
соціальної політики України розраховує щомісяця фактичний розмір
прожиткового мінімуму на одну особу, а також окремо для тих, хто
належить до основних і демографічних груп населення (див. таблицю).

Таблиця. Прожитковий мінімум у розрахунку на місяць, грн

Основні соціальні й демографічні групи населення 2000 2001 2002 2003
2004

На одну особу 270,10 311,30 342 342 362,23

Дітей віком до 6 років 240,71 276,48 307 307 324,49

Дітей віком від 6 до 18 років 297,29 345,66 384 384 404,79

Працездатних осіб 287,63 331,05 365 365 386,73

Осіб, які втратили працездатність 216,56 248,77 268 268 284,69

Глава 1

1.5.3. Державні соціальні гарантії

Державні соціальні гарантії — це встановлені законами мінімальні розміри
оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної
допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та
іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя, не
нижчий від прожиткового мінімуму.

Відповідно до ст. 16 Закону України “Про державні соціальні стандарти та
державні соціальні гарантії” держава гарантує забезпечення основних
потреб громадян на рівні встановлених законом державних соціальних
стандартів і нормативів.

Основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою
забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий
рівень. До числа основних державних соціальних гарантій входять: 1)
мінімальний розмір заробітної плати; 2) мінімальний розмір пенсії за
віком; 3) неоподатковуваний мінімум доходів громадян; 4) розміри
державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат. Основні
державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не
можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Крім основних, є ще інші державні соціальні гарантії. Законами України з
метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим
категоріям громадян встановлюються державні гарантії щодо: 1) рівня
життя населення, яке постраждало внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС;

рівнів оплати праці працівників різної кваліфікації в уста

новах та організаціях, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів;

стипендій учням професійно-технічних та студентам вищих

державних навчальних закладів; 4) індексації доходів населен

ня з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян

та купівельної спроможності їхніх грошових доходів в умовах

зростання цін; 5) надання гарантованих обсягів соціально-куль

турного, житлово-комунального, транспортного, побутового

обслуговування та обслуговування у сфері освіти, охорони здо-

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

ров’я, фізичної культури і спорту, торгівлі та громадського харчування;
6) забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах
окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки.

Лише законами, а не підзаконними нормативними актами визначаються: 1)
мінімальний розмір заробітної плати; 2) мінімальний розмір пенсії за
віком; 3) неоподатковуваний мінімум доходів громадян; 4) величина порогу
індексації грошових доходів громадян; 5) пільги щодо оплати
житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв’язку та критерії їх
надання.

Державні соціальні гарантії є обов’язковими для всіх державних органів,
органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій
незалежно від форми власності. Органи місцевого самоврядування у процесі
розробки та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть
передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих
бюджетів.

Надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів
усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних
фондів на засадах адресності та цільового використання. Розрахунки й
обґрунтування до показників видатків на соціальні потреби у проектах
державного бюджету України та місцевих бюджетів здійснюються на підставі
державних соціальних стандартів, визначених відповідно до закону.

З метою забезпечення надання державних соціальних гарантій обчислюються
такі види нормативів витрат (фінансування): 1) нормативи фінансування
поточних витрат на одного жителя, а для окремих видів соціальних послуг
— на одну особу, яка підлягає цьому виду обслуговування; 2) нормативи
фінансування поточних витрат на утримання мережі закладів охорони
здоров’я, освіти, підприємств, організацій, установ
соціально-культурного, житлово-комунального та побутового
обслуговування; 3) нормативи державних капітальних вкладень на
будівництво закладів охорони здоров’я, освіти, підприємств, організацій,
установ соціально-культурного, житлово-кому-

Глава 1

нального та побутового обслуговування. Окремо визначаються нормативи
бюджетних коштів, що спрямовуються на покриття витрат підприємств,
установ і організацій соціально-культурного, житлово-комунального та
побутового обслуговування, які не покриваються виплатами населення.
Нормативи фінансування встановлюються під час прийняття Закону України
про Державний бюджет України на поточний рік, а також під час формування
бюджетів соціальних фондів.

Відповідно до компетенції здійснюється розмежування повноважень органів
державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері формування
та застосування нормативів фінансового забезпечення надання державних
соціальних гарантій. Держава здійснює фінансову підтримку місцевого
самоврядування з метою забезпечення надання державних соціальних
гарантій на основі нормативів фінансування. Цільова державна підтримка
здійснюється з метою вирівнювання можливостей окремих територіальних
громад щодо забезпечення надання державних соціальних гарантій.

З метою дотримання державних соціальних гарантій, оцінки ефективності
державної соціальної політики, її впливу на рівень та якість життя в
Україні здійснюється постійний державний моніторинг у сфері застосування
та фінансового забезпечення державних соціальних стандартів і
нормативів. Основними засобами здійснення моніторингу є: 1) щомісячна
оцінка вартісної величини основних державних соціальних стандартів; 2)
ведення державного статистичного обліку щодо дотримання державних
соціальних стандартів і нормативів; 3) поточне коригування вартісних
величин державних соціальних нормативів та нормативів фінансування
залежно від зміни цін та інших умов їх формування. За результатами
моніторингу здійснюється перегляд розмірів державних соціальних гарантій
у порядку, що визначається законами.

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

1.5.4. Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів

Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів затверджений
наказом Міністерства праці та соціальної політики від 17 червня 2002 р.
№ 293. Він є складовою державної системи класифікації та кодування
соціально-економічної інформації. Розроблений відповідно до ст. 27
Закону України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні
гарантії” для забезпечення визначених Конституцією України соціальних
прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для
кожного громадянина, законодавчого встановлення найважливіших державних
соціальних стандартів і нормативів, диференційованого за
соціально-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів,
наукового обґрунтування норм споживання, гласності та громадського
контролю при визначенні та застосуванні їх.

Об’єктами класифікації є державні соціальні стандарти і нормативи у
сферах: 1) доходів населення; 2) соціального обслуговування; 3)
житлово-комунального обслуговування; 4) транспортного обслуговування та
зв’язку; 5) охорони здоров’я; 6) забезпечення навчальними закладами; 7)
обслуговування закладами культури; 8) обслуговування закладами фізичної
культури та спорту; 9) побутового обслуговування, торгівлі та
громадського харчування; 10) соціальної роботи з дітьми, молоддю та
різними категоріями сімей.

Структурно Класифікатор складається з кодів та назв класифікаційних
угрупувань (розділів, підрозділів, груп, підгруп). Загальний код
складається з кодів: розділу — окремої сфери застосування державних
соціальних стандартів та нормативів; підрозділу — окремого соціального
стандарту або нормативу; групи та підгрупи — деталізації соціального
стандарту або нормативу. Коди розділів складаються: з цифр від 1 до 10;
коди підрозділів — від 1 до цифр, обумовлених переліком соціальних
стандартів і нормативів; коди груп та підгруп — від 1 до цифр,
обумовлених необхідною деталізацією соціальних стандартів і нормативів у
межах підрозділу.

Глава 1

Поняття і джерела фінансування соціального забезпечення

Утворення класифікаційних угрупувань наведено в таблиці.

Таблиця

Класифікаційне угруповання Код Найменування стандартів і нормативів

Розділ Підрозділ

Група Підгрупа 2 2.1

2.1.1 2.1.2 2.1.3 2.5.1

2.5.1.1 2.5.1.2 Державні соціальні нормативи у сфері соціального
обслуговування

Соціальні послуги, які надаються закладами соціального обслуговування: •
житлово-комунальні послуги; • соціально-побутові послуги; • психологічні
послуги

Нормативи організації діяльності притулку для неповнолітніх служби у
справах неповнолітніх: • норматив наповнюваності груп у притулку; •
норматив співвідношення вихованців і вихователів у притулку

У додатку до Класифікатора визначені центральні та місцеві органи
виконавчої влади, які відповідають за розробку, впровадження та
проведення моніторингу державних соціальних стандартів і нормативів
згідно з цим Класифікатором.

Підготовку змін та доповнень до Класифікатора здійснює Міністерство
праці та соціальної політики України відповідно до пропозицій, поданих
центральними органами виконавчої влади і погоджених із зацікавленими
органами центральної виконавчої влади та сторонами соціального
партнерства.

Контрольні запитання

Дайте визначення соціального забезпечення.

Які складові соціального забезпечення?

Назвіть основні функції соціального забезпечення.

Перелічіть соціальні страхові фонди, що займаються

фінансуванням соціального забезпечення.

Дайте визначення права людини на соціальне забезпе

чення.

Що розуміють під поняттям організаційно-правові форми

соціального забезпечення?

Які організаційно-правові форми соціального забезпечен

ня застосовуються в Україні?

Дайте визначення поняття державні соціальні стандарти.

З якою метою встановлюються державні соціальні стан

дарти?

За якими критеріями розмежовуються державні соці

альні стандарти і нормативи?

Що розуміють під терміном прожитковий мінімум?

З якою метою використовується прожитковий мінімум?

Назвати основні державні соціальні гарантії забезпечен

ня права людини на достатній життєвий рівень.

Дайте загальну характеристику Державного класифіка

тора соціальних стандартів і нормативів.

Нормативні акти і література

Закон України від 9 липня 2003 р. № 1057-IV “Про недер

жавне пенсійне забезпечення”.

Закон України від 5 жовтня 2000 р. № 2017-ІП “Про дер

жавні соціальні стандарти та соціальні гарантії”.

5 — 5-747

Закон України від 15 липня 1999 р. № 966-XIV “Про про

житковий мінімум”.

Основи законодавства України про загальнообов’язкове

державне соціальне страхування. Закон України від 14 січня

1998 р. № 16/98-ВР.

5. Постанова Кабінету Міністрів України від 24 вересня

1999 р. №1767 “Про науково-громадську експертизу набору

продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набо

ру послуг для встановлення прожиткового мінімуму”.

Державний класифікатор соціальних стандартів і норма

тивів. Затверджений наказом Мінпраці та соціальної політики

України від 17 червня 2002 р. № 293.

Методика визначення прожиткового мінімуму на одну

особу для осіб, які належать до основних соціальних і демогра

фічних груп населення. Затверджена наказом Мінпраці та соці

альної політики, Мінекономіки, Держкомітетом статистики

України від 17 травня 2000 р. № 109/95/157.

Норми фізіологічних потреб населення України в основ

них харчових речовинах та енергії. Затверджені наказом МОЗ

України від 18 листопада 1999 р. № 272.

Болотіна Н. Право соціального забезпечення України:

системно-структурний аналіз // Право України. — 2001. — № 5.

— С 24—29.

Василии О.Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України:

Підручник для економічних спеціальностей вузів. — К.: НІОС,

2002. — С 451—505.

Статків Б.І. Організаційно-правові форми соціального

забезпечення // Вісник господарського судочинства. — 2002.

— №2. — С.175—182.

Статків Б.І. Право громадян України на соціальне за

безпечення // Збірник наукових праць Харківського держ. пед.

ун-ту. — Серія: Право. — Випуск 2. — 2002. — С 99—103.

Статків Б.І. Право людини на соціальне забезпечення

та його реалізація в Україні // Захист соціальних прав людини

і громадянина в Україні: проблеми юридичного забезпечення:

Матеріали наук.-практ. конференції. ЗО січня 2003 р., м. Київ

/ За ред. Н.Б. Болотіної. — К.: МП Леся, 2003. — С 40—44.

Глава 2

ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯК САМОСТІЙНА ГАЛУЗЬ ПРАВА І НАУКИ

Поняття права соціального забезпечення.

Предмет права соціального забезпечення.

Методи права соціального забезпечення.

Система права соціального забезпечення.

Функції права соціального забезпечення.

Місце права соціального забезпечення в системі права

України.

Право соціального забезпечення як наука.

Право соціального забезпечення як навчальна дисципліна.

Глава 2

2.1. Поняття права соціального забезпечення

Правові акти, що регламентували суспільні відносини у сфері соціального
забезпечення, почали активно приймати в окремих країнах у кінці XIX — на
початку XX ст. На теренах колишнього СРСР ці норми відносили до різних
галузей права. Так, вважалося, що суспільні відносини із забезпечення
робітників та службовців і їхніх сімей у старості й у разі втрати
працездатності є предметом трудового права, аналогічні відносини щодо
членів колгоспів і їхніх сімей — колгоспного права, а відносини з
матеріального забезпечення військовослужбовців, працівників міліції та
деяких інших службовців належать до адміністративного права. Разом з
тим, було помічено, що цілий ряд вольових суспільних відносин, які
виникають у зв’язку із забезпеченням громадян певними видами соціального
забезпечення, не належать до трудового чи колгоспного або
адміністративного права. До них належали допомоги одиноким і
багатодітним матерям, інвалідам І і II групи, інвалідам І і II групи з
дитинства, забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними виробами і
засобами пересування, надання послуг, пільг і натуральних матеріальних
благ на лікування й медичне обслуговування, на утримання престарілих та
інвалідів у державних будинках-інтернатах, дітей — у дитячих дошкільних
установах тощо. Після ухвалення Закону про державні пенсії від 14 липня
1956 р. та Закону про пенсії і допомоги членам колгоспів від 15 липня
1964 р. все більше і більше вчених почали схилятися до думки про те, що
ці та інші суспільні відносини складають окрему галузь права — право
соціального забезпечення.

У травні 1966 р. в Празі відбувся симпозіум а проблем соціального
забезпечення, на якому вперше було порушено питання про право
соціального забезпечення як самостійну галузь права. Чехословацькі
вчені-юристи Я. Клоушек, К. Пінц, І. То-меш і В. Вергайнер у своїх
доповідях звернули увагу на спе-

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

цифіку відносин із соціального забезпечення, на особливості прийомів і
способів їх регулювання і дійшли висновку, що право соціального
забезпечення є окремою галуззю права, яке має самостійний предмет
правового регулювання. Позицію цих учених підтримали багато радянських
вчених, які працювали в цій сфері. Проте й сьогодні висловлюють думки,
що право соціального забезпечення не є окремою галуззю права, а в
навчальній літературі з теорії права її серед галузей права не
називають.

Матеріальне забезпечення регулюється різними групами норм права. Серед
них можна виділити: 1) норми, які закріплюють способи розподілу валового
внутрішнього продукту через систему соціального забезпечення з метою
вирівнювання доходів громадян шляхом акумулювання коштів у відповідних
фінансових джерелах (фондах); 2) норми, які регулюють суспільні
відносини з управління системою органів, що здійснюють функції
акумулювання коштів з подальшим розподілом їх на соціальне забезпечення
населення; 3) норми, що визначають коло осіб, які потребують
матеріального забезпечення, перелік соціальних випадків, у разі настання
яких проводиться забезпечення, види соціального забезпечення і порядок
їх отримання, а також норми (розміри) надання соціального забезпечення і
порядок реалізації фізичними особами права на конкретний вид соціального
забезпечення; 4) норми, які стосуються матеріальної підтримки нужденних
членів сім’ї іншими членами сім’ї; 5) норми, які визначають порядок і
умови страхування на випадок настання певної події з метою запобігання
значних матеріальних витрат, а також з приводу довічного утримання
(догляду); 6) норми, які спрямовані на збирання коштів у недержавні
пенсійні фонди, а також на банківські рахунки з метою використання їх
при виході на пенсію; 7) норми, які встановлюють способи захисту
порушеного права у сфері матеріального забезпечення; 8) норми, що
регулюють відповідальність усіх учасників суспільних відносин, які
виникають у зв’язку з функціонуванням соціального забезпечення при
невиконанні взятих на себе обов’язків. Зазначений перелік груп

Глава 2

норм права не є вичерпним, але неозброєним оком видно, що ці норми
регулюють відносини, які належать до різних галузей права, тісно
пов’язані між собою і спрямовані на надання людині різних видів
допомоги, коли вона опинилась у складній життєвій ситуації.

Галузь права — це сукупність правових норм, які регулюють певну сферу
однорідних суспільних відносин. У літературі наводять різні ознаки,
характерні для галузі права. Вони служать своєрідним критерієм
належності норм права до тієї чи іншої правової галузі. До цих ознак,
зокрема, належать такі: 1) особливості предмета правового регулювання;
2) специфічні галузеві принципи; 3) здатність взаємодіяти з іншими
галузями права “на рівних”, тобто бути одного з ними рівня; 4) потреба
суспільства в регулюванні певної соціальної сфери саме на рівні галузі;
5) кількість юридичних норм є достатньою для переходу їх в особливу
галузеву якість; 6) наявність відокремленого, як правило, кодифікованого
законодавства; 7) інші ознаки. Звичайно, що не з усіма цими ознаками
можна беззастережно погодитись, але вони визначають контури
обґрунтування самостійності конкретної галузі права.

Держава зобов’язана піклуватися про кожного члена суспільства,
забезпечуючи його право на життя і гідне існування. Ця турбота
спрямована на розроблення програм соціальної підтримки вразливих груп
населення та ухвалення відповідних правових актів. З часом сфера
правового регулювання розширяється і виявляється, що нормативні акти
регулюють суспільні відносини, які не є предметом традиційних галузей
права, їх ядром. До таких належать суспільні відносини з приводу
матеріального забезпечення непрацездатних та осіб, які тимчасово
опинились у складній життєвій ситуації і потребують матеріальної
підтримки зі спеціальних фондів, яка повністю чи частково відшкодовує
втрачений заробіток, понесені додаткові витрати, вартість отриманих
послуг. Саме ці суспільні відносини становлять основу права соціального
забезпечення, тобто зазначена галузь права має свій самостійний предмет
правового регулювання. Правові

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

норми, що їх регулюють, становлять єдине ціле по відношенню до інших
галузей права.

Принципи права соціального забезпечення конкретизують загальноправові
принципи соціальної свободи, рівності, гуманізму, справедливості,
гарантованості прав та свобод особи і виражають сподівання людей на
допомогу з боку держави й суспільства в разі старості, хвороби,
інвалідності, безробіття тощо. Саме ці ідеї зцементовують певний
комплекс норм, які в сукупності вказують на їхнє автономне існування.

Норми права соціального забезпечення взаємодіють із нормами цивільного,
трудового, адміністративного, сімейного та деяких інших галузей права.
Трудове й адміністративне право були тією колискою, з якої виплекане
право соціального забезпечення. Останнє супроводжує людину впродовж
усього життя, особливо в перші й останні роки її життя.

Побудова соціальної держави потребує більш інтенсивного правового
регулювання соціальної сфери, а це, у свою чергу, зумовило потребу
держави у формуванні окремої галузі права. Зараз склалися всі необхідні
умови для становлення права соціального забезпечення як самостійної
галузі права.

За роки незалежності України у нас повністю оновлене законодавство у
сфері соціального забезпечення. Прийнято достатню кількість нормативних
актів, які стосуються пенсійного забезпечення, забезпечення допомогами,
надання соціальних послуг, медичного обслуговування тощо. Усе це
свідчить про те, що відповідні норми права склалися в окрему галузь
права.

І, нарешті, за останні роки були прийняті кодифіковані закони, що
стосуються різних видів соціального страхування. 17 червня 1999 р.
Верховна Рада України затвердила Засади державної політики України в
галузі прав людини. Ними передбачено забезпечення кодифікації
законодавства про соціальний захист шляхом прийняття Соціального кодексу
України. Заінтересованими особами вже розроблено кілька проектів такого
кодексу. Прийняттям його завершиться становлення права соціального
забезпечення як самостійної галузі права.

Глава 2

Таким чином, під правом соціального забезпечення слід розуміти
сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які
виникають при наданні на відповідних умовах і в певному порядку
державними і недержавними органами фізичним особам, які перебувають у
складних юридично значимих ситуаціях і не мають достатніх засобів до
існування, безплатно чи на пільгових умовах різних видів матеріального
забезпечення зі спеціально створених для цього фондів.

Система національного права поділяється на галузі публічного і
приватного права. Право соціального забезпечення вийшло з надр
адміністративного і трудового права, а це означає, що воно належить як
до публічного права (жорсткі централізовані способи правового
регулювання більшості суспільних відносин у цій сфері), так і до
приватного права (допускається поєднання нормативного регулювання з
договірним).

2.2. Предмет права соціального забезпечення

Під предметом права соціального забезпечення, як і в інших галузях
права, розуміють певну сукупність однорідних відносин, які піддаються
правовому регулюванню. До них належать не всі суспільні відносини, а
лише ті, що відповідають таким вимогам: 1) є стійкими і характеризуються
повторенням подій і дій людей; 2) за своїми властивостями допускають
можливість зовнішнього контролю за ними правовими й іншими засобами з
боку держави; 3) існує об’єктивна потреба в їх урегулюванні. До
структури предмета права соціального забезпечення входять такі елементи:
а) особи, які потребують допомоги, і ті, хто може надати таку допомогу;
б) предмети, з приводу яких виникають ці відносини (гроші, речі, знижки,
послуги); в) соціальні факти, тобто обставини, що мали місце в певний
час та за відповідних умов, які прямо чи побічно впливають на соціальні
зв’язки людей щодо матеріальної підтримки окремих з них; г) прак-

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

тична діяльність (поведінка) осіб у сфері соціального забезпечення.

Суспільні відносини, що регулюються правом, поділяють на три основні
групи: майнові, управлінські та охоронні. Усі ці групи входять до
предмета правового регулювання права соціального забезпечення, але серед
них головне місце відводиться майновим відносинам, тобто таким, що
пов’язані з наданням фізичним особам різних видів соціального
забезпечення.

У літературі висловлені різні думки щодо комплексу суспільних відносин,
які бажано включити до предмета права соціального забезпечення.
Пропонувалося їх відбір здійснювати за такими можливими критеріями: 1)
надання окремих видів забезпечення із фондів соціального споживання; 2)
обов’язок держави щодо утримання й обслуговування певного контингенту
громадян; 3) непрацездатність; 4) надання забезпечення за рахунок фондів
соціального страхування; 5) завдання, які вирішує держава за рахунок
суспільних фондів споживання, та спосіб розмежування суміжних груп
відносин, що складаються в процесі здійснення цих завдань; 6) характер
розподільчих відносин, за допомогою яких задовольняються
соціально-економічні потреби людей та зміст об’єктивних підстав, що
викликають ці потреби; 7) загальне поняття соціального забезпечення.

Характерними рисами суспільних відносин у сфері соціального забезпечення
є:

Специфічні способи мобілізації, розподілу і використання

коштів на соціальне забезпечення. Соціальні фонди формують

ся за рахунок внесків роботодавців, застрахованих осіб, суб

сидій держави, коштів органів місцевого самоврядування,

підприємств, установ, організацій, фізичних осіб і використо

вуються тільки за цільовим призначенням.

Загальна економічна природа цих відносин, оскільки вони

мають розподільчий характер. Зміст зазначених відносин по

лягає у перерозподілі валового внутрішнього продукту шля-

Глава 2

хом надання певним суб’єктам матеріальних благ з метою вирівнювання
особистих доходів громадян.

Специфічне коло суб’єктів цих відносин. До тих, хто має

право на одержання матеріальних благ відповідно до норм пра

ва соціального забезпечення, належать особи, які втратили

заробіток внаслідок страхового випадку, не мають засобів до

існування, несуть підвищені витрати або перебувають за ме

жею бідності (діти-інваліди, інваліди, пенсіонери, тимчасово

непрацюючі з поважних причин, безпритульні, сім’ї з дітьми).

З іншого боку виступає державний чи будь-який інший упов

новажений або допущений державою орган, який зобов’язаний

чи вправі надавати матеріальне забезпечення фізичним особам.

Особливості об’єкта відносин. Це завжди матеріальне

благо (пенсія, грошова допомога, компенсація, субсидія, пільга,

соціальна послуга). Матеріальне благо надається у грошовій чи

натуральній формі. Об’єкт цих відносин має майновий харак

тер.

Специфіка соціальних фактів, що можуть вести до ви

никнення, зміни чи припинення соціально-забезпечувальних

правовідносин. їх ще називають складними життєвими обста

винами, їх особливість полягає у великомасштабності виник

нення, у високій значимості наслідків як для особи, так і для

суспільства в цілому. В нормативних актах дається вичерпний

перелік таких фактів.

Жорстке нормативне регулювання цих відносин. Умови

призначення, розмір грошових виплат, обсяг соціальних по

слуг і пільг, порядок звернення за призначенням та строки

розгляду заяв і прийняття рішень чітко закріплені у правових

актах і не можуть бути змінені за угодою сторін правовідно-

шення.

До предмета права соціального забезпечення входять такі суспільні
відносини:

— з приводу формування соціальних фондів, з яких надаються різні види
соціального забезпечення. Вони є фундамен-

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

том для виникнення розподільчих відносин. Раніше зазначені відносини
належали до предмета фінансового права, але особливості їх регулювання,
правова природа коштів, що входять до цих фондів, дають привід віднести
їх до предмета права соціального забезпечення;

щодо забезпечення фізичних осіб пенсіями за віком, у

зв’язку з інвалідністю, у зв’язку з втратою годувальника, за

вислугу років та достроковими пенсіями. До цієї групи нале

жать відносини з довічного утримання суддів. Пенсійні відно

сини у розподільчих відносинах належать до основних, оскіль

ки пенсійні виплати становлять левову частку у витратах су

спільства на соціальне забезпечення;

із забезпечення фізичних осіб допомогами і, зокрема, та

кими: 1) державною соціальною допомогою малозабезпеченим

сім’ям, які постійно проживають на території України і мають

середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового

мінімуму для сім’ї; 2) державною допомогою сім’ям з дітьми (у

зв’язку з вагітністю та пологами, одноразова при народженні

дитини, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного

віку; на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням; на

дітей одиноким матерям); 3) допомога на поховання; 4) допо

мога в разі безробіття; 5) допомога в разі тимчасової непраце

здатності; 6) сімейні допомоги за системою соціального страху

вання; 7) одноразові цільові допомоги тощо. Соціальні пенсії

тепер трансформовані в соціальну допомогу;

стосовно надання фізичним особам соціальних послуг, до

яких слід віднести: 1) стаціонарне обслуговування громадян

похилого віку та інвалідів у будинках-інтернатах та інших ста

ціонарних установах; 2) надання соціальних послуг за місцем

проживання пенсіонерам та одиноким непрацездатним грома

дянам територіальними центрами та відділеннями соціальної

допомоги вдома; 3) забезпечення населення технічними засоба

ми реабілітації; 4) забезпечення інвалідів автомобілями; 5) ме

дична, професійна і соціальна реабілітація інвалідів; 6) забез

печення непрацюючих пенсіонерів санаторно-курортними пу

тівками; 7) надання тимчасового притулку безпритульним;

Глава 2

8) соціальні послуги за видами загальнообов’язкового державного
соціального страхування тощо. До речі, треба сказати, що останніми
роками збільшилася кількість видів соціальних послуг, що надаються
найбільш вразливим верствам населення;

щодо здійснення компенсаційних виплат і надання суб

сидій та пільг за системою соціального забезпечення окремим

категоріям громадян;

з приводу утримання дітей-сиріт і дітей, які залишилися

без батьківського піклування, у дитячих закладах інтернатно

го типу;

щодо утримання дітей у дитячих закладах безоплатно чи

з частковою оплатою;

щодо надання безоплатно чи зі знижкою медичної допо

моги і лікування, забезпечення ліками;

стосовно забезпечення житлом малозабезпечених осіб бе

зоплатно чи зі значною знижкою;

з приводу безоплатного харчування учнівської молоді;

щодо розподілу гуманітарної допомоги серед найбідніших

верств населення;

з приводу недержавного пенсійного забезпечення (добро

вільного соціального страхування). Зазначені відносини через

їх цільове призначення бажано вилучити із цивільного права і

включити у предмет права соціального забезпечення;

з надання благодійної допомоги малозабезпеченим грома

дянам;

з приводу матеріального забезпечення через інститути

громадянського суспільства.

Цей перелік виходить із концепції соціального забезпечення у широкому
розумінні. У літературі він значно звужується. Зокрема, зазначається, що
суспільні відносини щодо розподілу коштів недержавних соціальних фондів,
у тому числі профспілкових, кооперативних, благодійних тощо, до предмета
права соціального забезпечення не входять.

До предмета права соціального забезпечення також належать процедурні
відносини, що виникають у зв’язку: а) із встанов-

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

ленням юридичних фактів, без яких не може виникнути матеріальне
правовідношення; б) з реалізацією фізичною особою права на окремий вид
соціального забезпечення; в) з оскарженням рішення посадової особи чи
органу соціального забезпечення в адміністративному порядку. Порядок
оскарження рішень органів соціального забезпечення в судовому порядку
регулюється нормами цивільного процесуального права, а не права
соціального забезпечення.

Суспільні відносини, що регулюються нормами права соціального
забезпечення, найчастіше поділяються на три групи: 1) відносини, що
виникають з приводу грошових виплат за системою соціального
забезпечення; 2) відносини, що виникають з приводу натуральних видів
соціального забезпечення; 3) допоміжні відносини процедурного характеру.

Таким чином, предмет права соціального забезпечення — це групи
суспільних відносин, об’єднані цільовим призначенням, які виникають у
зв’язку з акумулюванням і розподілом коштів із соціальних фондів через
систему соціального забезпечення.

2.3. Методи права соціального забезпечення

У дореволюційній юридичній літературі під методом розуміли способи
тлумачення норм права. Поняття метод правового регулювання було
запропоновано цивілістами для характеристики цивільного права та
відмежування цієї галузі радянського права від інших і, насамперед, від
адміністративного права.

Метод — слово грецького походження, що означає шлях дослідження, спосіб
пізнання. Під цим поняттям розуміють спосіб, прийом чи систему прийомів
для досягнення якої-не-будь мети. У праві він розглядається як
закріплені у юридичних нормах прийоми впливу на суспільні відносини.

Глава 2

Багато вчених вважають, що основними критеріями розмежування норм права
за галузями є предмет правового регулювання (матеріальний критерій) і
метод правового регулювання (формально-юридичний критерій), і в цьому
контексті розглядають усі проблеми методу. Тепер частіше почали говорити
не про один галузевий метод правового регулювання, а про систему таких
методів. Триває процес зближення поглядів учених з цих питань, зокрема,
фахівців національного права соціального забезпечення.

Вважається, що механізм правового регулювання складається з таких
стадій: а) регламентування суспільних відносин або створення державою
юридичних норм, коли формуються юридичні норми, що покликані визначити
поведінку фізичних осіб, спрямовувати її в бажане для суспільства русло;
б) дія юридичних норм чи виникнення правовідносин, коли на їхній основі
виникають права й обов’язки у конкретних осіб; в) реалізація
суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, коли приписи юридичних норм
втілюються в життя. Цим трьом стадіям процесу правового регулювання
відповідають головні елементи правового регулювання:

правові норми;

правовідношення;

акти реалізації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків.

Саме у цих стадіях найбільше виявляються методи (способи, прийоми)
правового регулювання.

Поведінка людей регламентується нормами права за допомогою імперативного
(владно-авторитарного, директивного) чи диспозитивного (автономного)
способів з використанням таких прийомів, як дозвіл, припис (наказ),
заборона. Зазначені два методи використовуються тією чи іншою мірою у
всіх галузях права. Як художник за допомогою семи кольорів створює
неповторні картини, так і законодавець за допомогою одних і тих самих
способів і прийомів по-різному регламентує вчинки людей в окремих сферах
їхньої діяльності.

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

Методи правового регулювання права соціального забезпечення — це способи
впливу за допомогою певних прийомів на поведінку людей у сфері
соціального забезпечення, зокрема, при прийнятті державними органами
відповідних юридичних норм, виникненні соціально-забезпечувальних
правовідносин та реалізації фізичними особами права на конкретний вид
соціального забезпечення у разі настання передбаченого законом
соціального випадку.

У праві соціального забезпечення використовуються два основні методи
правового регулювання: диспозитивний та імперативний. Під диспозитивним
розуміють децентралізований спосіб впливу на суспільні відносини, за
якого правове регулювання здійснюється на засадах автономії, координації
юридичної рівності суб’єктів, непідпорядкованості їх між собою.
Імперативний метод — це централізований спосіб впливу на суспільні
відносини, що базується на відносинах субординації (підпорядкування) між
учасниками цих відносин. За допомогою диспозитивного методу в більшості
випадків регламентується поведінка громадян, а імперативного —
компетенція органів соціального захисту.

Правове регулювання суспільних відносин у сфері соціального забезпечення
здійснюється за допомогою таких прийомів, як дозвіл, припис, заборона.
їхня комбінація складає той чи інший метод права соціального
забезпечення.

Дозвіл — це наділення фізичної особи (громадянина) такими правами, які
дають їй можливість на свій розсуд претендувати чи ні на конкретний вид
соціального забезпечення на умовах і в порядку, що вказані в законі чи
договорі.

Припис (наказ) — це обов’язок громадянина чи органу соціального захисту
населення вчинити вказані в законі дії. Так, норми права зобов’язують
орган соціального захисту за наявності законних підстав надати особі
конкретний вид соціального забезпечення. Закон приписує пенсіонеру
повідомляти орган соціального захисту про обставини, що спричиняють
зміну розміру пенсії або припинення її виплати. На підопічних
будинків-інтернатів покладається обов’язок дотримуватися правил
внутрішнього розпорядку в цих соціальних закладах.

Глава 2

Заборона — це покладання на суб’єктів соціально-забезпечувальних
правовідносин обов’язку утримуватися від вчинення конкретних дій. Цей
прийом правового регулювання у праві соціального забезпечення
застосовується рідко і найчастіше закріплюється в нормі права не прямо,
а опосередковано, наприклад, заборона підприємствам і організаціям
видавати недостовірні документи.

До характерних рис методів права соціального забезпечення належать такі:

1. Порядок встановлення прав і обов’язків учасників
соціально-забезпечувальних правовідносин. За допомогою таких прийомів,
як припис (позитивне зобов’язання), дозвіл і заборона правовими нормами
визначається коло осіб, які можуть вступити у правовідносини, їхні права
й обов’язки, умови, за яких можна реалізувати права і виконати
обов’язки, відповідальність за порушення встановлених вимог. Усе це
становить предмет права соціального забезпечення. Суспільні відносини у
праві соціального забезпечення, в основному, регулюються згори до низу
на владно-імперативних засадах. Юридичний припис або, як його зараз
називають, позитивне зобов’язання, виражається в покладанні на осіб
юридичних обов’язків активного змісту, тобто діяти (чинити), як велить
норма права. Незначною мірою у праві соціального забезпечення
застосовується децентралізоване регулювання, що здійснюється за
допомогою координації учасниками відносин своїх дій. Юридичний дозвіл —
це право осіб діяти на власний розсуд у межах правових норм, що
регулюють відповідні суспільні відносини. Дозвіл у праві соціального
забезпечення адресується тільки фізичній особі і стосується права на той
чи інший вид соціального забезпечення, вибору найбільш вигідного для
людини варіанта забезпечення тощо.

Права й обов’язки суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин
встановлюються нормативним чи договірним шляхом. Головним способом
формування змісту цих правовідносин є нормативні акти. Відповідно до п.
6 ст. 92 Консти-

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

туції України виключно законами України визначаються основи соціального
захисту, форми і види пенсійного забезпечення. Багато питань соціального
забезпечення регламентуються підза-конними актами як на центральному,
так і на регіональному рівнях.

Останніми роками зросла роль соціально-партнерських угод. Цими
локальними нормами закріплюється більш високий рівень забезпечення
працівників окремих галузей народного господарства чи підприємств.
Колективними угодами передбачаються додаткові заходи соціального захисту
працівників на випадок непрацездатності, виходу на пенсію, народження
дитини, а також з приводу надання безплатно чи на пільгових умовах
санаторно-курортної путівки, оплати ліків тощо.

Фізична особа має право на укладання договору добровільного пенсійного
страхування. При укладанні договору щодо надання соціальних послуг
сторони обмежені формою типового договору, тобто не можуть на свій
розсуд розширити перелік послуг, змінити вимоги щодо їхньої якості,
знизити вартість, підвищити відповідальність за несвоєчасне чи неякісне
надання їх, внести інші зміни в умови договору. Договірна форма все ще
залишається нехарактерною для права соціального забезпечення.

2. Правовий статус суб’єктів правовідносин у соціальному забезпеченні.
Взаємовідносини між суб’єктами, як правило, будуються на принципах
рівності або автономії та субординації, або підлеглості один одному. У
соціально-забезпечувальних правовідносинах ними, з одного боку, є
фізична особа чи сім’я, а з іншого, — орган соціального забезпечення,
тобто та установа, що безпосередньо приймає рішення про надання окремого
виду соціального забезпечення чи безпосередньо займається їхнім
соціальним обслуговуванням.

До специфічних рис цих суб’єктів належать такі: 1) хоча
соціально-забезпечувальні правовідносини є майновими, але учасники їх не
є рівними, як у цивільному праві, і не перебувають між собою у
підпорядкуванні, як в адміністративному праві. Суб’єкти цих відносин є
економічно нерівними, але й адмініст-

6 — 5-747

Глава 2

ративно незалежними один від одного; 2) майнові права належать фізичним
особам, мають абсолютний характер і користуються свободою вибору
поведінки, а майнові обов’язки покладаються на органи соціального
забезпечення; 3) права людини у сфері соціального забезпечення
встановлюються за допомогою правомочних норм і виражені у формі
дозволів. Правовий статус органів соціального забезпечення визначається
зобов’язуючими нормами. Для їхньої діяльності не характерні
диспозитивність і можливість власного розсуду. В обмежених випадках вони
можуть визначати конкретний вид державної соціальної допомоги окремим
вразливим верствам населення.

3. Підстави виникнення, зміни чи припинення соціально-за

безпечувальних правовідносин. Ними є юридичні факти, тобто

дії і події. У праві соціального забезпечення юридичними факта

ми, як правило, виступають події, зокрема, такі, як старість (вік),

інвалідність, тимчасова непрацездатність, народження дитини,

вагітність і пологи, втрата годувальника, безробіття, наявність

дітей, багатодітність, одиноке проживання, вимушене пересе

лення і т. ін. Підстави виникнення, зміни та припинення право

відносин із соціального забезпечення чітко визначені законом.

Зазначені відносини виникають не на підставі одного юридичного факту, а
за наявності юридичного складу. До останнього найчастіше належать: а)
настання соціально-правової підстави забезпечення (досягнення певного
віку, встановлення групи інвалідності, вимушена відпустка і т. ін.), що
дає право на конкретний вид соціального забезпечення; б) звернення
зацікавленої особи до компетентного органу соціального забезпечення; в)
прийняття органом соціального забезпечення рішення щодо надання
відповідного виду соціального забезпечення.

4. Заходи примусу в праві соціального забезпечення. За по

рушення вимог норм права соціального забезпечення передба

чені певні санкції. Порушення можуть бути як з боку фізичної

особи (отримання незаконних виплат внаслідок подання фаль

шивих документів про стаж, професію, умови праці, заробіток

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

(доходи) і т. ін.), так і з боку органу соціального забезпечення
(неправильне визначення розміру виплати, неякісне надання послуги,
необґрунтована відмова і т. ін.). Норми права соціального забезпечення
встановлюють санкції лише для фізичних осіб. Санкції для працівників
органів соціального забезпечення передбачені нормами інших галузей
права. У праві соціального забезпечення не передбачені репресивні
санкції.

За порушення норм права соціального забезпечення до громадян
застосовуються санкції двох видів: правовідновлювальні та
правообмежувальні. Правовідновлювальні санкції полягають у тому, що
особа, яка завдала матеріальної шкоди внаслідок зловживання з її боку чи
приховання обставин, від яких залежить розмір отримуваних виплат чи
право на отримання їх, зобов’язана відшкодувати збитки в повному
розмірі. Обмежена матеріальна відповідальність у праві соціального
забезпечення не застосовується. Суть правообмежувальних санкцій полягає
у призупиненні реалізації права на деякі види соціального забезпечення
на певний термін. Так, у п. 5 ст. 31 Закону України від 2 березня 2000
р. “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок
безробіття” зазначені випадки, що сталися з вини безробітного, за яких
тривалість виплати допомоги у зв’язку з безробіттям, матеріальної
допомоги у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення
кваліфікації та матеріальної допомоги у зв’язку з безробіттям
скорочується на термін до 90 календарних днів.

2.4. Система права соціального забезпечення

Ми звикли користуватися бібліотеками і не дивуємося, що серед десятків
чи сотень тисяч книг бібліотекар швидко знаходить необхідну. Уся
література розміщена на стелажах, полицях у певному порядку, що дає
можливість будь-коли отримати замовлену книгу чи покласти на відведене
місце нову. Та-

.. 83

Глава 2

кии же порядок існує в кожній галузі права, яка налічує величезну
кількість норм. Знаючи систему галузі права, можна легко відшукати
потрібну норму.

Система права соціального забезпечення — це науково обґрунтована
класифікація норм права у сфері соціального забезпечення на окремі
групи, що охоплюють однорідні, пов’язані між собою суспільні відносини,
та розміщення їх у відповідній послідовності залежно від того, яку роль
вона відіграє всередині цієї галузі права. Система права соціального
забезпечення дає можливість отримати відповідь на два запитання: з яких
частин складається ця галузь права, і як ці частини взаємодіють між
собою.

Характерними рисами системи права соціального забезпечення є: 1)
зумовленість її реально існуючою системою суспільних відносин, що є
предметом правового регулювання цієї галузі права; 2) органічна
цілісність, єдність і взаємозв’язок усіх правових норм, що належать до
цієї галузі права; 3) структурна різноманітність системи галузі права,
до якої входять неоднакові за змістом і обсягом елементи.

Структурними елементами системи права соціального забезпечення є норми
права, інститути права та підгалузі цієї правової галузі. Зазначені
елементи перебувають між собою в певних зв’язках (підпорядкуванні,
координації, функціональній залежності й т. ін.).

Норми є тими цеглинками, з яких побудована галузь права соціального
забезпечення. У їхній структурі виділяють від двох до п’яти елементів:
1) гіпотезу; 2) суб’єкт; 3) характер — вид правомочии, яким наділяється
суб’єкт норми; 4) зміст — діяння, щодо якого застосовуються вказані у
правовій нормі правомочний суб’єкта норми права; 5) санкція. У системі
кожна норма права розглядається як єдине ціле і є об’єктом для
групування їх у більш загальні нормативно-юридичні утворення.

Інститут права — це основний елемент системи права, що є сукупністю
правових норм, які регулюють однорідну групу суспільних відносин у сфері
соціального забезпечення. Для нього характерні такі риси: а) регулює вид
більш чи менш значущих суспільних відносин; б) є логічно замкнутою
відокрем-

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

леною сукупністю норм; в) функціонує автономно, тобто має можливість
здійснювати регулювання суспільних відносин незалежно від інших
інститутів права.

Юридичним критерієм відокремлення тієї чи іншої сукупності норм у
конкретний правовий інститут є: а) юридична єдність правових норм, що
входять до правового інституту. Ці норми утворюють єдиний комплекс, що
виявляється у загальних положеннях, правових принципах, специфічних
правових поняттях; б) однорідність фактичного змісту — правовий
інститут, призначений для регулювання самостійної, порівняно
відокремленої групи відносин або окремих вчинків, дій людей; в) повнота
регулювання конкретної групи відносин. Правовий інститут поєднує різні
види правових норм, які можуть бути дефінітивними, уповноважуваними,
зобов’язальними, заборонними та ін. Ці правові норми в комплексі
всебічно регулюють відповідну групу суспільних відносин. Внаслідок цього
кожний правовий інститут є унікальним, виконує тільки йому притаманні
функції і не дублюється іншими структурними елементами галузі права; г)
як правило, нормативна відокремленість у правових актах у вигляді глав,
розділів, частин.

Система галузі права дає можливість науково обґрунтовувати розташування
правових норм усередині права соціального забезпечення. Основним
критерієм тут виступає роль, яку відіграють норми права соціального
забезпечення. Одні з них мають значення для всієї галузі права, а інші —
лише для окремих правових інститутів чи їх комплексів. За цим критерієм
норми права поділяються на загальні та особливі.

Дискусії стосовно предмета правового регулювання суттєво впливають на
обґрунтування системи права соціального забезпечення. Зазначена галузь
ще формується, немає єдиного кодифікованого нормативного акта, що
регулював би суспільні відносини у сфері соціального забезпечення. Тому
в літературі висловлені різні думки щодо структурних елементів системи
права соціального забезпечення. Так, на думку Н.Б. Болотіної, норми
права соціального забезпечення об’єднуються в такі структурні частини:
загальні положення; право загальнообо-

Глава 2

в язкового державного соціального страхування; право державної
соціальної допомоги; недержавне соціальне забезпечення. Загальна частина
права соціального забезпечення складається із загальних правових
інститутів, норми яких відображають специфіку цієї галузі. Правові
категорії, вироблені наукою, входять до системи науки, але не до системи
галузі, яка має справу тільки з нормами права.

На думку автора, можна виділити такі структурні елементи Загальної
частини права соціального забезпечення:

основний інститут-комплекс нормативних приписів, що

визначають понятійний апарат, предмет правового регулюван

ня, завдання галузі та галузеві принципи;

інститут правосуб’єктності як комплекс нормативних

приписів, що регламентують правовий статус суб’єктів соціаль

но-забезпечувальних правовідносин і, в тому числі, їхні основні

права й обов’язки у сфері соціального забезпечення;

інститут соціальних ризиків та юридичних фактів у сфері

соціального забезпечення;

інститут стандартів у сфері соціального забезпечення;

інститут нормативних актів (джерел) права соціального

забезпечення.

Окремі фахівці до Загальної частини включають інститут трудового стажу,
інститут середньомісячного заробітку, інститут строків. Нині вважають їх
інститутами Особливої частини.

В Особливій частині, крім правових інститутів, можна виділити ще
підгалузі права соціального забезпечення, а саме: пенсійне право,
допомогове право, соціально-обслуговувальне право. Слід зазначити, що
підгалузь права — це об’єднання кількох правових інститутів, які
регулюють споріднені комплекси суспільних відносин, що входять у сферу
регулювання права соціального забезпечення.

Пенсійне право включає такі правові інститути: 1) пенсії за віком; 2)
пенсії у зв’язку з інвалідністю; 3) пенсії в разі втрати

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

годувальника; 4) пенсії за вислугу років; 5) дострокові пенсії; 6)
довічне утримання суддів; 7) обчислення пенсій; 8) призначення пенсій.

У допомогове право входять такі правові інститути: 1) допомога у зв’язку
з тимчасовою непрацездатністю; 2) допомога у зв’язку з вагітністю та
пологами; 3) одноразова допомога при народженні дитини; 4) допомога з
догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; 5) допомога на
дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням; 6) допомога на дітей
одиноким матерям; 7) державна соціальна допомога малозабезпеченим
сім’ям; 8) грошова допомога біженцям; 9) допомога у зв’язку з
безробіттям; 10) допомога на поховання; 11) інші види допомог; 12)
субсидії; 13) компенсаційні виплати; 14) обчислення сукупного доходу
сім’ї для всіх видів соціальної допомоги; 15) пільги за системою
соціального забезпечення. Перелік цих правових інститутів не є
вичерпним.

До соціально-обслуговувального права належать такі інститути: 1)
утримання непрацездатних в інтернатних закладах; 2) соціальне
обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян за місцем
проживання; 3) професійне навчання і працевлаштування інвалідів; 4)
забезпечення інвалідів транспортними засобами; 5) забезпечення населення
технічними засобами реабілітації; 6) утримання дітей у дитячих закладах;
7) натуральна допомога нужденним членам суспільства; 8) професійна
підготовка або перепідготовка, підвищення кваліфікації та
профорієнтація; 9) пошук підходящої роботи і сприяння у
працевлаштуванні, у тому числі шляхом надання роботодавцю дотації на
створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних та
фінансування організації оплачуваних громадських робіт для безробітних;
10) інформаційні та консультаційні послуги, пов’язані з
працевлаштуванням; 11) соціальні послуги в системі соціального
страхування від нещасних випадків; 12) санаторно-курортне лікування та
оздоровлення тощо.

Усі названі підгалузі права соціального забезпечення мають основний
інститут (Загальну частину). Процес формування цих

Глава 2

підгалузей права триває. З них найбільш розвинутою є підга-лузь
пенсійного права.

Крім названих підгалузей, до Особливої частини права соціального
забезпечення входять такі правові інститути:

безоплатної чи зі знижкою медичної допомоги, лікуван

ня, забезпечення ліками, санаторно-курортного лікування;

недержавного соціального забезпечення, що складається

з благодійництва і гуманітарної допомоги;

трудового (страхового) стажу;

відповідальності;

розв’язання спорів, що виникають із соціально-забезпе

чувальних правовідносин.

2.5. Функції права соціального забезпечення

Функція — слово латинського походження, що означає виконання, звершення.
Під нею розуміють діяльність, обов’язок, роботу, призначення, роль тощо.
Уперше цей термін у науковий обіг ввів у 1692 р. відомий німецький
філософ і математик Г. Лейбніц. Нині в науці цей термін уживається в
різних значеннях. У філософії — це відношення двох (групи) об’єктів,
зміна одного з яких веде до зміни іншого. У математиці — величина, яка
змінюється зі зміною незалежної змінної величини (аргументу). У
фізіології — специфічна діяльність органа чи організму (наприклад,
функція обміну речовин). У соціології — роль, яку виконує певний
соціальний інститут щодо суспільства. У лінгвістиці — призначення, роль
(інколи й значення) мовної одиниці або елемента мовної структури.

Цей термін сто років тому почали вживати і в юридичній науці для
характеристики соціальної ролі права та держави.

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

Його використовують у багатьох значеннях, але серед учених немає єдності
щодо необхідності цього терміна, його поняття, назви та змісту окремих
функцій і їх класифікації. Спроба через функції розкрити класову суть
права та сформувати особливі функції окремих галузей права із
застосуванням їх у подальшому як одного з критеріїв розмежування норм
права за самостійними галузями права завів дослідників у глухий кут.

У літературі з теорії права найчастіше дають три визначення функцій
права, які підтримують і фахівці права соціального забезпечення. Під
ними розуміють або соціальне призначення права, або напрями правового
впливу на суспільні відносини, або те й інше разом.

Функції права соціального забезпечення — це правові характеристики
соціальної ролі (призначення) цієї галузі права у житті суспільства та
головних напрямів впливу її норм на поведінку людей з метою реалізації
мети і завдань держави у сфері соціального забезпечення населення.

Основною функцією права соціального забезпечення є регулятивна. Саме в
ній виявляється суть і цінність цієї галузі права. Призначення права
соціального забезпечення — регулювання суспільних відносин, що
складаються за умов індивідуальної форми розподілу матеріальних благ зі
спеціально створених для цього соціальних фондів.

За допомогою норм права соціального забезпечення визначаються: 1) мета і
завдання держави у сфері соціального захисту населення; 2) коло
суб’єктів, що уповноважені створювати соціальні фонди та здійснювати з
них соціальні виплати; 3) коло суб’єктів з числа інвалідів, осіб
похилого віку, дітей, які залишилися без піклування батьків, та інших
осіб, які потребують соціальної підтримки з боку держави; 4) розміри
внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також з бюджетних
коштів до соціальних страхових фондів та їх види; 5) перелік видів
соціального забезпечення, що надаються найбільш вразливим верствам
населення; 6) умови надання певного виду соціального забезпечення або
коло життєвих обставин, з якими соціально-забезпечувальні норми
пов’язують настання тих чи інших

Глава 2

юридичних наслідків (хвороба, старість, втрата працездатності,
інвалідність, безробіття тощо); 7) компетенція державних органів та
правовий статус (права й обов’язки) громадян, іноземних громадян і осіб
без громадянства у сфері соціального забезпечення; 8) порядок та розміри
надання окремого виду соціального забезпечення; 9) державні гарантії
щодо забезпечення соціальних прав людини і громадянина; 10) основи
недержавного соціального забезпечення окремих груп населення.

Завданням регулятивної функції права соціального забезпечення є не
тільки фіксація суб’єктивного складу соціально-забезпечувальних
правовідносин, правового статусу учасників цих відносин та визначення
юридичних фактів, за яких можуть виникати зазначені правовідносини, а й
зміна чи скасування окремих його елементів або введення нових. Адже
державне соціальне забезпечення можливе лише на підставі норм права.
Фізична особа може претендувати за наявності відповідних умов тільки на
той вид соціального забезпечення, що закріплений у законі. Орган
соціального захисту населення зобов’язаний надати такий вид забезпечення
також лише на підставі закону. Норми права тут виступають критерієм
оцінки дій суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин, що
виникають на їх базі.

Право соціального забезпечення на тривалий час у межах держави закріплює
можливу і належну поведінку людей у сфері соціального забезпечення та за
допомогою загрози застосування державного примусу змушує їх діяти в
окреслених правом рамках і тим самим утримує соціально-забезпечувальні
правовідносини в бажаному стані. Ці відносини характеризуються
стабільністю, циклічністю, безперервним повторенням, прогно-зованістю,
тобто постійним відтворенням. Під впливом суспільної практики ці
відносини коригуються нормами права.

Однією із властивостей соціально-забезпечувальних норм є їх
нормативність, що включає приписи, правила поведінки загального
характеру, які поширюються на будь-кого, хто потрапляє у сферу дії цих
норм, а також здатність права соціального забезпечення відповідно до
його приписів чітко зафіксувати

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

суспільні відносини, що складаються при наданні фізичним особам пенсій,
допомог, соціальних послуг. Таким чином, за допомогою утвердження в
житті суспільства нормативних засад упорядковуються суспільні відносини
в соціальній сфері.

Регулятивний вплив права соціального забезпечення на суспільні відносини
полягає в тому, що норми цієї галузі права, визначаючи права й обов’язки
суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин, тим самим виступають
загальнообов’язковим зразком їхньої правомірної поведінки. Ці норми
детально і в імперативній формі визначають умови, за яких особа має
право на соціальне забезпечення, порядок реалізації цього права,
компетенцію органів соціального захисту населення в цій сфері.

Окрема галузь права складається не лише з регулятивних, а й з
правоохоронних норм, які визначають умови застосування до суб’єктів
заходів державного примусового впливу, характер і зміст цих заходів.
Напрям впливу цих норм на суспільні відносини й характеризує охоронну
функцію права.

Під охоронною функцією права соціального забезпечення розуміють
цілеспрямований вплив норм цієї галузі права на
соціально-забезпечувальні правовідносини з метою охорони їх та
витіснення з них відносин, шкідливих для суспільства з погляду держави.
Складовими цієї функції є: 1) заборони, що передбачені нормами права; 2)
санкції, які вживають до правопорушників; 3) безпосередня юридична
відповідальність суб’єктів правовідносин.

В основі охоронної функції права соціального забезпечення лежать
заборонні правові норми, які вказують, що не слід робити, які дії будуть
засуджені державою. У разі вчинення протиправного діяння настає юридична
відповідальність, метою якої є захист встановленого правопорядку та
виховання громадян у дусі поваги до права. Ця мета конкретизується у
функціях юридичної відповідальності, до яких найчастіше відносять
репресивно-каральну (штрафну) та правовідновлювальну (компенсаційну).

Головним призначення охоронної функції права соціального забезпечення є,
перш за все, превентивна (запобіжна) охоро-

Глава 2

на соціально-забезпечувальних правовідносин, попередження порушення норм
права, на підставі яких виникли ці відносини. Норми права детально
передбачають процедуру реалізації громадянами свого права на конкретний
вид соціального забезпечення. Законодавство встановлює різні види
юридичної відповідальності посадових осіб органів соціального захисту
населення за створення перешкод у реалізації громадянами своїх
соціальних прав (бюрократизм, тяганина, безпідставна відмова у
задоволенні того чи іншого клопотання, вимагання хабара тощо). Закон
також покладає на громадян обов’язок (а отже передбачає і належну
відповідальність) подавати до органів соціального захисту населення
достовірні відомості про факти, що мають юридичне значення для
соціального забезпечення. Встановлення заборон та санкцій за їх
порушення спонукає суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин
діяти відповідно до приписів правових норм. Дотримання громадянами та
посадовими особами вимог соціального законодавства є критерієм
ефективності охоронної функції права соціального забезпечення.

2.6. Місце права соціального забезпечення в системі права України

Будь-яка галузь права є складовою єдиного національного права. Як
частина цього цілого, вона тісно пов’язана з іншими галузями права,
взаємодіє з ними через комплексні правові інститути, глибоко проникає в
окремі з них. Не є винятком і право соціального забезпечення, яке у
системі права України займає самостійну нішу.

Оскільки право соціального забезпечення взаємодіє з низкою галузей
права, то виникає потреба у визначенні місця цієї галузі права у
правовій системі України або, іншими словами, необхідність з’ясувати, як
співвідноситься зазначена галузь

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

права з іншими. Це сприяє уточненню предмета правового регулювання
окремих галузей права, зокрема, таких, як конституційне,
адміністративне, фінансове, цивільне, трудове, медичне, соціальне та
деяких інших.

Конституційне право вважається провідною галуззю права по відношенню до
права соціального забезпечення. У його нормах закріплені ознаки
соціальної держави та її соціальна функція, соціальна спрямованість
економіки, органи, що визначають та реалізують соціальну політику
держави, механізм захисту прав і свобод фізичної особи тощо.

Предметом конституційного права є також суспільні відносини між людиною
і державою, але не будь-які, а такі, що встановлюють основоположні
принципи правового статусу особи. Серцевиною цього статусу є основні
права, свободи й обов’язки особи та ступінь їх гарантованості з боку
держави.

До соціальних (ст. 43—52 Конституції України) належать права, які
забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існування
людини в суспільстві. Особливе місце серед цих прав посідає право на
соціальне забезпечення, яке зафіксоване у ст. 46 Основного Закону як
право на соціальний захист. Конституційне право розробляє теоретичні
основи права на соціальне забезпечення як природного і невідчужувано-го,
що належить кожному з моменту народження, і незалежного від волі
конкретної держави, вказує на ті умови й засоби, які забезпечують його
фактичну реалізацію та надійний захист.

Право соціального забезпечення конкретизує зміст суб’єктивного права на
соціальне забезпечення, форми і види соціального забезпечення, визначає
порядок і умови, за яких надається конкретний вид матеріального
забезпечення, його розмір.

Адміністративне право регулює управлінські відносини і, в тому числі, у
сфері соціального захисту населення. Це право визначає поняття й
структуру соціальної сфери в цілому і соціального захисту населення,
зокрема, адміністративно-правовий статус суб’єктів виконавчої влади у
сфері соціального захисту населення. Норми адміністративного права
закріплюють

Глава 2

повноваження щодо соціального захисту населення, Президента України,
Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади
(Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства
внутрішніх справ України, Служби безпеки України та ін.), соціальних
фондів, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування.

Норми адміністративного права передбачають систему органів соціального
захисту населення, порядок видання ними актів нормативного і
ненормативного характеру, актів застосування норм права та здійснення
організаційних дій.

До предмета адміністративного права належать суспільні відносини, що
виникають при створенні, легалізації та діяльності об’єднань інвалідів,
ветеранів праці і війни, інших соціально незахищених груп населення,
здійснення державного нагляду і контролю за їхньою роботою.

Значна увага приділяється правовому статусу громадян як суб’єктів
адміністративного права. Розкривається зміст прав і обов’язків фізичних
осіб у сфері державного управління соціальним захистом населення,
особливо права на звернення до органів, що займаються соціальним
забезпеченням громадян.

В органах соціального захисту населення введено посади державних
службовців. Адміністративне право передбачає умови вступу на державну
службу в ці органи, порядок її проходження в органах соціального захисту
населення, правила користування службовими документами, повноваження
посадових осіб щодо організації трудового процесу.

Таким чином, предметом адміністративного права є суспільні відносини, що
виникають між органами виконавчої влади і місцевого самоврядування як по
вертикалі, так і по горизонталі з приводу їхньої виконавчо-розпорядчої
діяльності з організації соціального забезпечення громадян. Предмет
регулювання права соціального забезпечення — суспільні відносини, які
виникають між органом соціального захисту населення, з одного боку, і
фізичною особою, з другого, з приводу надання останній конкретного виду
соціального забезпечення, тобто перевірки наявності права на конкретний
вид матеріаль-

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

ного забезпечення та дотримання встановленого порядку реалізації цього
права.

В чистому вигляді окремих галузей права не існує. Кожна з них містить
норми іншого галузевого профілю. Не є винятком і право соціального
забезпечення. Тут доречно нагадати, що адміністративне право є
материнським щодо права соціального забезпечення. Саме від нього
відбрунькувалися норми, що регулювали забезпечення пенсіями і допомогами
військовослужбовців та інших держслужбовців, а також допомогами осіб,
діяльність яких не була пов’язана з виробництвом.

Адміністративно-правовий характер мають процедурні відносини зі
встановлення юридичних фактів, реалізації права на той чи інший вид
соціального забезпечення та захисту порушеного права. У літературі їх
однозначно віднесено до права соціального забезпечення.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають у
процесі акумуляції, розподілу і використання коштів, тобто фінансова
діяльність держави. У навчальній літературі підкреслюється, що
відносини, пов’язані з акумулюванням і витрачанням коштів різних
соціальних фондів, не є предметом права соціального забезпечення, а
належать до фінансового права.

Кошти соціального страхування формуються за рахунок трьох джерел:
страхових внесків працівників, внесків роботодавців, субсидій держави.
Формування й використання коштів соціальних фондів — це дві сторони
однієї медалі. Зараз збирання коштів і фінансування соціальних програм
зосереджується в одних руках.

Соціальне страхування передбачає встановлення державою переліку
страхових соціальних фондів, їхнього призначення, сфери застосування,
джерел формування, участі громадськості у їх створенні та управлінні
ними. Запровадження й використання індивідуальних пенсійних накопичень
мають свої особливості. Це саме стосується персоніфікованого обліку
внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Усе це
свідчить, що фінансові відносини з приводу формування соціальних фондів
і здійснення з них соціальних виплат тяжіють

Глава 2

більше до права соціального забезпечення, ніж до фінансового права.
Названі відносини під відповідним кутом зору є предметом правового
регулювання цих двох галузей права.

Трудове право щодо права соціального забезпечення також є материнською
галуззю. Раніше вважалося, що відносини із забезпечення робітників і
службовців, а також членів їхніх сімей у старості, з настанням
непрацездатності, втрати годувальника є об’єктом регулювання трудового
права. Висловлювалися думки, що право соціального забезпечення є
підга-луззю трудового права. Ці галузі права мають спільне історичне
коріння.

Обидві галузі права довгий час вживали термін трудовий стаж, але з
урахуванням свого предмета регулювання. Так, у трудовому праві
тривалість трудового стажу має значення при виникненні права на
винагороду за вислугу років чи премії за результатами роботи
підприємства за рік, а спеціальний стаж є однією з умов просування по
службі. У праві соціального забезпечення від тривалості загального
трудового стажу залежав розмір пенсії за віком та допомоги в разі
тимчасової непрацездатності, а від спеціального стажу — пенсії за
вислугу років, а також пенсії за віком на пільгових умовах. У процесі
реформування соціального забезпечення термін трудовий стаж замінюється
на страховий стаж.

У літературі підкреслюють безперечний тісний зв’язок трудового права і
права соціального забезпечення. Ці дві галузі близькі одна до одної і в
ряді випадків переплітаються, межі між ними не завжди чітко окреслені.
Наприклад, попередження нещасних випадків на виробництві — це сфера
трудового права, а надання пенсій та допомог жертвам виробничих травм —
сфера права соціального забезпечення.

Відносини зайнятості й працевлаштування є комплексними за своєю
юридичною природою: вони входять до предмета адміністративного,
трудового права і права соціального забезпечення. До останньої галузі
права відносять відносини між підприємствами і Фондом
загальнообов’язкового державного соціального страхування України на
випадок безробіття щодо страху-

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

вання від безробіття працівників підприємств, відносини між службою
зайнятості й громадянами щодо надання послуг із працевлаштування,
профорієнтації, підшукування відповідної роботи, профнавчання,
перенавчання, підвищення кваліфікації, надання статусу безробітного з
виплатою допомоги у зв’язку з безробіттям, а також матеріальної допомоги
в період профпідго-товки за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового
державного соціального страхування України на випадок безробіття. До
адміністративного права належать відносини щодо бронювання робочих місць
для інвалідів.

Між трудовим правом і правом соціального забезпечення є істотні
відмінності: 1) предметом трудового права є трудові відносини між
працівником і роботодавцем, а право соціального забезпечення регулює
суспільні відносини, що складаються в процесі матеріального забезпечення
громадян у разі настання соціальних випадків, внаслідок яких особа
втрачає здоров’я, роботу та засоби до існування через незалежні від неї
обставини; 2) трудові відносини виникають внаслідок реалізації права на
працю, а соціально-забезпечувальні — у результаті здійснення права на
соціальне забезпечення; 3) трудове право має справу з громадянами, що
працюють, а право соціального забезпечення, — в основному, з особами, що
не працюють; 4) трудове право регулює оплату праці з однойменного фонду
підприємства, установи, організації, а право соціального забезпечення
передбачає виплату пенсій і допомог громадянам зі спеціальних
централізованих соціальних фондів; 5) трудовому праву властивий
договірний порядок виникнення правовідносин та поєднання
централізованого і локального регулювання відносин. Громадяни отримують
матеріальне забезпечення на підставі імперативних норм права, що
приймаються компетентними державними органами і не можуть змінюватися й
конкретизуватися угодами сторін.

Існує певний зв’язок між правом соціального забезпечення і цивільним
правом. Останнє регулює майнові та особисті немай-нові відносини,
засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій
самостійності її учасників.

7 — 5-747

Глава 2

Перш за все, такий зв’язок вбачається в нормах, що регулюють соціальне
страхування (право соціального забезпечення) та особисте страхування
(цивільне право). Видами соціального страхування є страхування пенсій за
віком, у зв’язку з інвалідністю, на випадок втрати годувальника;
страхування конкретних видів допомог (ст. 4 Основ законодавства України
про загальнообов’язкове державне соціальне страхування). Видами
особистого страхування є: змішане страхування життя; страхування на
випадок смерті чи втрати працездатності; страхування додаткової пенсії;
страхування від нещасних випадків; індивідуальне страхування тощо. Види
обов’язкового страхування зазначені у ст. 6 Закону України “Про
страхування”.

Особливе місце в особистому страхуванні посідає страхування додаткової
пенсії, адже воно не належить ні до страхування від нещасних випадків,
ні до страхування життя, а також медичне страхування, оскільки у формі
обов’язкового воно набуває рис соціального страхування, а у формі
добровільного — особистого.

Останніми роками в Україні почали створюватися недержавні інститути
страхування від соціальних ризиків. Це стосується, перш за все,
недержавного пенсійного забезпечення. Окремі дослідники соціального
права вважають, що відносини, які тут виникають, слід вважати
цивільно-правовими і такими, що не мають відношення до права соціального
забезпечення.

Справді, недержавне соціальне забезпечення здійснюється на добровільній
основі, а отже, належить до цивільно-правових відносин. Ці відносини
мають багато спільного із соціально-забезпечувальними правовідносинами,
спрямовані на забезпечення гідного життя непрацездатних, є додатком до
державного соціального забезпечення. Усе це спонукає до висновку, що ці
відносини слід віднести до предмета регулювання права соціального
забезпечення.

Норми, що стосуються відшкодування у разі заподіяння каліцтва чи іншого
ушкодження здоров’я, не належать до права соціального забезпечення.
Відповідальність у цьому разі полягає у відшкодуванні потерпілому
заробітку (доходу), втра-

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

ченого ним внаслідок втрати чи зменшення професійної працездатності, а
також у відшкодуванні додаткових витрат, спричинених ушкодженням
здоров’я (посилене харчування, санаторно-курортне лікування, придбання
ліків, протезування, сторонній догляд тощо). Відносини з відшкодування
шкоди, що стала наслідком порушення роботодавцем правил охорони праці,
не є ні соціально-забезпечувальними, ні трудовими, а належать до
цивільно-правових.

З інститутом соціального обслуговування непрацездатних багато спільного
має інститут довічного утримання (догляду), який регулюється статтями
744—758 Цивільного кодексу України. Різниця між цими двома інститутами
полягає в тому, що соціальне обслуговування здійснюється безплатно
спеціально створеними для цього соціальними установами, а довічне
утримання — на оплатній основі набувачем майна.

Ще однією галуззю права називають соціальне право. Термін соціальне
право вживається давно. У нього вкладався і вкладається різний зміст:
сукупність норм, що регулюють торговий обіг або приватне право; частина
публічного права; самостійна галузь права; сукупність галузевих
навчальних дисциплін тощо. Найчастіше соціальне право розглядають як
сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини в галузі
праці, соціального забезпечення, освіти, охорони здоров’я тощо. У цьому
розумінні право соціального забезпечення є підгалуз-зю соціального
права.

Серед дослідників суспільних відносин у сфері охорони здоров’я немає
єдності щодо їх галузевої належності та назви комплексу норм, що їх
регулюють. Ці норми об’єднують у медичне або лікарське чи
охоронно-оздоровче право і відносять до цивільного права чи права
соціального забезпечення або до самостійної галузі права.

Під медичним правом слід розуміти сукупність норм права, які регулюють
суспільні відносини з надання закладами охорони здоров’я фізичним особам
медичної допомоги лікарськими засобами і визначають правовий статус
медичного працівника та пацієнта.

Глава 2

Предметом права соціального забезпечення є надання фізичним особам
медичних послуг безкоштовно чи на пільгових умовах. Відносини з
медичного страхування повністю входять до предмета цієї галузі права.
Немає підстав для вилучення з права соціального забезпечення і відносин
із забезпечення окремих вразливих груп населення лікарськими засобами,
протезно-ортопедичними, засобами коригування, слуховими апаратами та з
приводу проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності.

Право соціального забезпечення пов’язане й з іншими галузями права.
Співвідношення різних галузей права з правом соціального забезпечення
допоможе уточнити їхні об’єкти правового регулювання та місце у правовій
системі України.

2.7. Право соціального забезпечення як наука

Термін право соціального забезпечення в юридичній літературі
розглядається у трьох значеннях: як галузь права, галузь юридичної
науки, окрема навчальна дисципліна. Ці поняття мають спільні й відмінні
риси, які не слід плутати.

Наука права соціального забезпечення — це система наукових уявлень,
знань і теоретичних положень про суспільні явища, що виникають з приводу
правового регулювання суспільних відносин у сфері матеріального
забезпечення й соціальної підтримки населення.

Право соціального забезпечення як наука представлене монографіями,
підручниками, посібниками, брошурами, дисертаціями, рефератами,
статтями, науковими доповідями й повідомленнями, в яких аналізуються
суспільні явища, які пов’язані із соціальним захистом населення, а як
галузь права — нормативно-правовими актами, що регулюють відповідні
суспільні відносини. Ця наука характеризується особливим предметом
пізнання й системою викладу отриманих знань.

100

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

Предметом науки права соціального забезпечення є те, що вивчає ця наука,
що є об’єктом наукового пізнання вчених, які працюють в однойменній
галузі права. У загальних рисах предметом названої науки є норми права
соціального забезпечення в їх історичному розвитку та у взаємозв’язку з
відповідними правовими нормами інших країн, а також пов’язані з ними
суспільні явища. Складовими предмета науки права соціального
забезпечення є:

норми права соціального забезпечення чи однойменна га

лузь права або чинне право соціального забезпечення як су

купність юридичних норм. Норми права вивчають за структу

рою, виділяють їх особливі ознаки та критерії класифікації на

окремі види, з’ясовують співвідношення між логічними нор

мами права і текстами нормативних актів та системою права

соціального забезпечення і системою відповідного законодав

ства, здійснюють об’єднання норм права у правові інститути та

підгалузі права. Особливу увагу звертають на тлумачення норм

права, підготовку коментарів до чинних нормативних актів;

суспільні відносини у сфері соціального забезпечення. До

них належать відносини, що виникають у зв’язку з матеріаль

ним забезпеченням за системою загальнообов’язкового держав

ного соціального страхування або державного забезпечення чи

державної соціальної допомоги, а також з приводу встановлен

ня юридичних фактів, реалізації права на певний вид соціаль

ного забезпечення, захисту порушеного права. Визначають коло

осіб, які потребують соціальної підтримки, органи, що можуть

надати таку підтримку, соціальні факти, які слід при цьому

враховувати, джерела фінансування витрат, можливий поря

док матеріального забезпечення;

соціально-забезпечувальні правовідносини. Виступають

юридичною формою суспільних відносин, що регулюються пра

вом соціального забезпечення. Аналізують такі елементи пра

вовідносин у сфері соціального забезпечення, як суб’єкти,

об’єкти, зміст. Проводять їх класифікацію, розкривають зміст

правосуб’єктності суб’єктів права соціального забезпечення,

101

Глава 2

аналізують підстави виникнення, зміни і припинення цих правовідносин;

практика роботи органів соціального захисту населен

ня щодо застосування норм права соціального забезпечення.

Право вивчається в дії. Це забезпечує можливість виявити про

галини в механізмі реалізації окремих норм права, їх недоліки

чи невідповідність реаліям життя. Узагальнення практики

роботи цих органів дає можливість розробити рекомендації

щодо внесення змін до чинних правових актів, їх скасування,

розробки проектів нових нормативних актів, роз’яснення ок

ремих положень;

історія виникнення права соціального забезпечення як

галузі права та науки. Нормативні акти з права соціального

забезпечення інтенсивно почали приймати з кінця XIX ст., а

відповідна галузь права склалась уже в XX ст. У цей же період

бере початок і відповідна наука. Розвиток науки права соціаль

ного забезпечення неможливий без вивчення її історії, норма

тивних пам’яток, розроблених у різний час концепцій, дис

кусій, що велися з тих чи інших проблем;

міжнародно-правові акти з питань права соціального

забезпечення. Зазначені норми подано в численних міжнарод

них багатосторонніх і двосторонніх договорах, угодах, а також

в актах рекомендаційного характеру. Ними встановлюються

міжнародні стандарти у сфері соціального забезпечення з ме

тою гармонізації й координації національних законодавств з

питань соціального захисту осіб при переїзді з однієї країни в

іншу, встановлення мінімальних норм соціального забезпечен

ня тощо. Науковий аналіз цих норм сприятиме висуванню про

позицій щодо інтеграції національного законодавства про соці

альний захист із законодавством інших цивілізованих держав;

— право соціального забезпечення зарубіжних країн. Україн

ська наука права соціального забезпечення може повноцінно

розвиватися лише за умови засвоєння досвіду та досягнень

відповідних наук зарубіжних країн. Вивчають нормативні акти,

наукові розробки, історію розвитку галузі й науки, практику

роботи органів соціального захисту населення цих країн. Ви-

102

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

являють спільні й відмінні риси існуючих систем соціального
забезпечення, закономірності й тенденції їх розвитку.

Залежно від предмета науки права соціального забезпечення визначають її
завдання. Основними з них є: 1) дослідження фундаментальних проблем
теорії права соціального забезпечення, що стосуються предмета й методів
правового регулювання, соціально-забезпечувальних правовідносин,
принципів, правових інститутів, системи галузі, джерел, співвідношення з
іншими галузями права та юридичними науками; 2) науковий аналіз норм
зазначеної галузі права; 3) вивчення історії права соціального
забезпечення; 4) узагальнення практики застосування органами соціального
захисту населення норм галузі права; 5) творче переосмислення положень,
що раніше були сформульовані в теорії радянського права соціального
забезпечення з урахуванням реалій сьогодення; 6) вивчення загальних
закономірностей і тенденцій встановлення й розвитку систем соціального
забезпечення в зарубіжних країнах; 7) з’ясування причин порушення
законодавства у сфері соціального забезпечення населення; 8) розробка
основ викладання права соціального забезпечення в навчальних закладах;
9) обґрунтування пропозицій щодо подальшого вдосконалення правового
регулювання суспільних відносин у сфері соціального забезпечення.

Суть, роль і призначення науки права соціального забезпечення
розкриваються у її функціях. Ця наука виконує три основні функції:
пізнавальну, прогностичну і практичну.

Спираючись на теорію держави і права, галузеві юридичні науки, право
соціального забезпечення розробляє свій інструмент пізнання, свої
поняття й категорії, тобто свою професійну мову. За допомогою останньої
відбувається пізнання таких понять, як пенсія, грошова допомога,
соціальна послуга, компенсація, пільга, непрацездатність, трудовий і
страховий стаж, соціальний ризик, страховий випадок, соціальна допомога,
утриманці, малозабезпечена сім’я, адресна допомога та ін. Зазначена
функція спрямована на роз’яснення з правового погляду суті суспільних
явищ, що виникають у соціальному за-

103

Глава 2

безпеченні фізичних осіб, застосування наукових методів пізнання при
дослідженні їх, конструюванні принципів, на яких будується вся система
матеріальної підтримки людей, формування відповідної соціальної політики
держави, розробку ідеології соціального захисту особи від колиски до
домовини, розробку гарантій надання людині різних видів соціального
забезпечення.

Другою функцією науки є прогностична. На базі отриманих знань фахівці
права соціального забезпечення роблять припущення щодо подальшого
розвитку соціального законодавства і визначають фундаментальні шляхи
розв’язання назрілих проблем. Успішне проведення соціальної реформи,
складовою якої є пенсійна, неможливе без попереднього і всебічного
обговорення шляхів її проведення, прогнозування можливих результатів її
втілення. Наука освітлює дорогу із складного сьогодення у більш
забезпечений завтрашній день. Спеціалісти цієї галузі права беруть
участь в експертизі проектів нормативних актів, їх залучають до
підготовки окремих із них.

Наука права соціального забезпечення суттєво впливає на практику,
виступає її теоретичною базою. Вона узагальнює практику роботи органів
соціального захисту населення, застосування ними соціального
законодавства, дає наукове тлумачення соціально-забезпечувальних норм,
розробляє методику викладання права в освітніх закладах. Фахівці беруть
участь у навчанні працівників соціальної сфери, ведуть серед населення
пропаганду соціального законодавства, видають коментарі до законодавчих
актів, роз’яснюють механізм реалізації громадянами суб’єктивних прав на
окремі види соціального забезпечення. Наука права соціального
забезпечення розробляє пропозиції з удосконалення законодавства, дає
висновки щодо офіційного роз’яснення змісту окремих положень конкретних
нормативних актів.

Юридична наука може виконати поставлені перед нею завдання лише за умов
об’єктивного пізнання суспільних явищ, що є предметом її дослідження.
Якщо предмет науки дає змогу зрозуміти, що вивчає ця наука, то її методи
дають відповідь на

104

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

питання про те, за допомогою яких правил і прийомів відбувається
пізнання конкретних суспільних явищ, тобто який методологічний
інструмент використовує ця наука.

Методи науки права соціального забезпечення — це правила, прийоми,
способи, підходи, інші можливі заходи, які використовують у цій галузі
знань для здійснення нею пізнання соціально-забезпечувальних юридичних
норм і правовідносин, правових інститутів, історії розвитку галузі права
й науки, практики роботи органів соціального захисту населення,
відповідних суспільних явищ за кордоном з метою одержання певних
наукових результатів. Наука використовує не один, а багато методів
пізнання. Жодна наука не має свого єдиного і специфічного методу
пізнання, навіть у збірному вигляді, а завжди використовує певну
сукупність їх. У юридичних науках застосовуються одні й ті самі методи
пізнання, але з урахуванням специфіки предмета пізнання. Тому наука
права соціального забезпечення у своєму арсеналі має систему
загальнонаукових, спеціальних і окремих методів пізнання, що
використовуються в усіх або в певній групі юридичних наук. Основні з них
такі:

1. Спеціально-юридичний (власне юридичний, формально-юридичний,
формально-логічний, логіко-структурний, формально-догматичний,
догматичний) метод дослідження. Завдяки йому здійснюється зовнішня
юридична обробка правового матеріалу (догми права). Використовується,
перш за все, під час аналізу норм права соціального забезпечення,
розкриття їх змісту. Основне його покликання — коментування соціального
законодавства. За допомогою філологічного (граматичного, текстового,
мовного), системного, історико-політичного, логічного,
спеціально-юридичного способів тлумачення здійснюється дослідження
нормативно-правових актів. Цей метод, разом з тим, використовує такі
логічні прийоми, як опис і аналіз соціально-забезпечувальних норм права
й правовідносин. Зазначений метод незмінний у формуванні термінів цієї
науки, проведенні систематизації норм права, класифікації правових
категорій. У процесі класифікації за допомогою групування правових явищ
і

105

Глава 2

понять у сфері соціального забезпечення відбувається зіставлення цих
понять, що допомагає скласти більш повне уявлення про кожний з них
зокрема і про досліджуваний предмет у цілому. Шляхом систематизації
розрізнені знання приводяться до порядку і створюється певна цілісність.
Цей метод ефективний у дослідженні різноманітних проблем застосування
правових актів органами соціального захисту населення, доведенні
юридичних фактів, які мають значення для отримання конкретного виду
соціального забезпечення, перевірці законності й обґрунтованості
прийнятих компетентними органами рішень.

Порівняльно-правовий метод. У світі сьогодні функціо

нує понад дві сотні національних галузей права соціального

забезпечення з їх специфічними особливостями. Завданням

науки права соціального забезпечення є виявлення загального

й особливого в розвитку цих систем шляхом порівняльного

зіставлення норм різних країн. Вивчення правових актів цих

держав розширює кругозір учених, запобігає однобічному су

дженню, дає змогу знайти найоптимальніший варіант правово

го регулювання суспільних відносин у сфері соціального забез

печення населення. У процесі підготовки й обговорення зако

нопроектів пропонується запозичити найбільш цінний досвід,

акцентується увага на недоліках і незначній ефективності дій

певних норм в окремих країнах, що сприяє запобіганню по

дібних помилок у нашій країні.

Історико-правовий (історичний, порівняльно-історичний)

метод. Полягає у зіставленні національних правових систем

права соціального забезпечення не тільки в статиці, тобто з

погляду досягнутого на певний момент, айв історичній ди

наміці, з погляду виникнення і розвитку їх. Він передбачає

історичний підхід до аналізу й оцінки важливих категорій та

норм права соціального забезпечення. Вивчення історії виник

нення і розвитку правових інститутів цієї галузі права у себе та

за кордоном сприяє з’ясуванню загальних тенденцій та законо

мірностей такого розвитку і особливостей їхнього виявлення.

106

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

До недавнього часу цей метод використовували обмежено, не аналізували
законодавчі акти, прийняті до 1917 р., не вивчали вітчизняний досвід
організації соціального захисту певних категорій населення, недостатньо
звертали увагу на історію виникнення і розвитку аналогічних інститутів
за кордоном. Наприклад, корисним для нас є дослідження в
ретроспективному плані різних інститутів недержавного соціального
забезпечення громадян в Україні, що існували до революції, з метою
відродження окремих з них.

4. Метод конкретного соціологічно-правового дослідження.

Передбачає вивчення правових норм і правовідносин у сфері соціального
забезпечення щодо реального життя. Використовує такі прийоми, як
узагальнення роботи органів соціального забезпечення, соціальний
моніторинг, опитування, анкетування, співбесіда, аналіз статистичних
даних, правовий експеримент, вивчення справ отримувачів допомог і пенсій
і т. ін. Ці прийоми цінні тим, що забезпечують отримання необхідної
інформації про факти безпосередньо із самого життя. Так, фахівці права
соціального забезпечення у своїх дослідженнях широко використовують дані
державного моніторингу застосування державних соціальних стандартів і
нормативів (ст. 24 Закону України від 5 жовтня 2000 р. “Про державні
соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”), моніторингу
прожиткового мінімуму (ст. 5 Закону України від 15 липня 1998 р. “Про
прожитковий мінімум”). Специфіка права соціального забезпечення
зумовлена необхідністю значних матеріальних витрат і вимагає великої
обережності у проведенні реформи соціального забезпечення. Наприклад,
перш ніж повністю в усіх регіонах у 2002 р. передати призначення пенсій
органам Пенсійного фонду України, було передбачено проведення в 1999 р.
відповідного правового експерименту в Львівській області.

5. Системний (системно-структурний, структурно-функціо

нальний) метод. Дослідження соціального забезпечення за допо

могою цього методу передбачає вичленення його із суспільного

107

Глава 2

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

середовища, розгляд як єдиного цілого, проведення компонентного,
структурного й функціонального аналізу. Він розглядає право соціального
забезпечення як систему взаємопов’язаних частин, як єдине ціле і як
елемент національного права тощо.

Наука права соціального забезпечення використовує й інші методи
пізнання, в тому числі методи філософії, психології, соціології і т. ін.

Наступним компонентом науки права соціального забезпечення є її система.
Великі обсяги невпорядкованих знань потрібно якимось чином
систематизувати і зробити придатними для використання. Тому під системою
науки права соціального забезпечення розуміють науково обґрунтовані
способи об’єднання знань про правові засоби соціального захисту
населення у відносно самостійні і взаємопов’язані групи та розташування
їх у певній послідовності.

Основою системи науки є система права соціального забезпечення як галузі
права. Системи науки і галузі в багатьох відношеннях збігаються, але не
є тотожними. Предмет пізнання науки набагато ширший, ніж предмет
правового регулювання суспільних відносин однойменної галузі права.

Система науки права соціального забезпечення складається з таких
елементів:

Поняття соціального забезпечення і його економіко-пра-

вовий зміст. Функції і форми соціального забезпечення. Соці

альна держава і її соціальна функція. Право людини на соці

альне забезпечення. Формування системи соціального забезпе

чення в Україні і його сучасний стан. Фінансування соціально

го забезпечення. Управління соціальним забезпеченням. Ці

питання досліджують економічні, юридичні та інші науки, але,

з урахуванням їх значення для права соціального забезпечен

ня, вивчають під відповідним кутом і фахівці цієї галузі права.

Поняття науки права соціального забезпечення, її завдан

ня, предмет, методи і система. Соціальні функції науки,

співвідношення її з іншими юридичними науками. Галузева бібліографія.
Джерела науки. Історія науки.

Право соціального забезпечення як галузь права: понят

тя, предмет, методи правового регулювання, функції, система,

принципи, джерела. Норми права соціального забезпечення.

Матеріальні і процедурні правовідносини у сфері соціального

забезпечення та їх елементи. Соціальні ризики та юридичні

факти. Відповідальність у праві соціального забезпечення.

Місце права соціального забезпечення в системі вітчизняного

права. Історія національного законодавства про соціальне за

безпечення. Перспективи подальшого розвитку права соціаль

ного забезпечення.

Інститути Особливої частини права соціального забезпечен

ня: загальнообов’язкове державне соціальне страхування, дер

жавне пенсійне забезпечення, грошові допомоги й компенсаційні

виплати, соціальне обслуговування, медична допомога і ліку

вання, пільги за системою соціального забезпечення та ін.

Практика роботи органів соціального захисту населення.

Аналіз статистичних даних у сфері соціального захисту насе

лення.

Зарубіжне право соціального забезпечення як галузь пра

ва та науки. Порівняльне право соціального забезпечення.

Зі сказаного вище можна зробити висновок, що система науки права
соціального забезпечення будується з урахуванням таких критеріїв, як
види надання соціального забезпечення, джерела їх фінансування та
правові інститути.

Знання про предмет пізнання науки права соціального забезпечення фахівці
галузі черпають із певних джерел. До них належать чинні
нормативно-правові акти (закони, підзаконні акти органів виконавчої
влади та місцевого самоврядування, локальні акти суб’єктів
господарювання), рішення органів соціального захисту населення і судів,
нормативні акти, що втратили чинність, законодавство зарубіжних країн,
практика діяльності соціальних служб інших країн, міжнародно-правові
акти, праці вітчизняних і зарубіжних учених. До недавнього

108

109

Глава 2

часу багато джерел з ідеологічних міркувань були недоступні для
вітчизняних фахівців права соціального забезпечення. Зараз ці обмеження
знято.

Наука права соціального забезпечення зародилася в надрах таких юридичних
наук, як трудове, цивільне, адміністративне і колгоспне право. Саме
представники цих наук, досліджуючи проблеми матеріального забезпечення
непрацездатних, у 70— 80 pp. XX ст. обґрунтували самостійність права
соціального забезпечення як галузі права.

Зміни, що відбулися протягом останнього десятиліття в суспільному житті,
перехід до побудови ринкової економіки, необхідність створення
самостійної законодавчої бази, потреба в соціальному захисті значної
частини зубожілого населення змусили науковців узяти участь у
розв’язанні назрілих правових проблем у соціальній сфері. У юридичних
виданнях почастішали публікації з права соціального забезпечення,
захищено ряд кандидатських дисертацій, з’явилися перші навчальні
посібники з цієї галузі права.

2.8. Право соціального забезпечення як навчальна дисципліна

Право соціального забезпечення як навчальна дисципліна — це спеціально
відібрана правова інформація, за допомогою якої у студентів формуються
знання про форми і види загальнообов’язкового державного соціального
страхування, соціального забезпечення, соціальної допомоги та
соціального захисту і вміння й навички використання цих знань у їхній
практичній діяльності.

Як навчальна дисципліна право соціального забезпечення передбачає
формування в студентів знань про предмет однойменної галузі права, тобто
ознайомлення їх зі змістом основних нормативних актів, які регулюють
суспільні відносини у сфері соці-

110

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

ального забезпечення та захисту. Вони повинні знати не лише систему
права та законодавства, механізм правового регулювання у сфері
соціального захисту населення, стан застосування норм права соціального
забезпечення, а й уміти орієнтуватись у системі чинного соціального
законодавства та застосовувати його на практиці в процесі реалізації
особисто чи іншими особами права на той чи інший вид соціального
забезпечення.

У навчальному курсі викладаються положення та висновки науки права
соціального забезпечення. Студенти ознайомлюються з основними поняттями,
якими оперує наука, теоретичним обґрунтуванням закріплених у правових
актах норм права соціального забезпечення, правилами їх тлумачення й
застосування. У них формуються вміння аналізувати правові інститути
права соціального забезпечення.

Зміст права соціального забезпечення як навчальної дисципліни не
збігається з предметом однойменної галузі й науки. З одного боку, він
набагато вужчий, а з другого, — у предмет навчальної дисципліни часто
включаються питання, що є об’єктом вивчення інших галузей права й
однойменних наук, наприклад, конституційного, адміністративного,
фінансового, цивільного.

Система права соціального забезпечення як навчальної дисципліни — це
об’єднання відібраного правового матеріалу у сфері соціального захисту
населення в окремі групи і розміщення їх у певному порядку з урахуванням
однойменної галузі й науки та методики викладання правових предметів.

У межах права соціального забезпечення вивчаються: 1) міжнародні акти,
що визначають міжнародні стандарти у сфері соціального захисту
населення; 2) витоки й основні етапи становлення законодавства про
соціальне забезпечення; 3) організаційно-правові форми та джерела
фінансування соціального забезпечення, місце права на соціальне
забезпечення у системі прав людини, роль держави у соціальному захисті
населення; 4) поняття предмета, методів і системи права соціального
забезпечення, його місце у системі національного права; 5) поняття й
види загальноправових, галузевих і внутрігалузевих

111

Глава 2

принципів права соціального забезпечення; 6) нормативні акти, що є
джерелом права соціального забезпечення; 7) правовідносини у сфері
соціального забезпечення: поняття, види, суб’єкти, об’єкти, зміст,
юридичні факти як підстави виникнення їх, зміни та припинення; 8) умови
призначення, розміри та порядок звернення й призначення, строки
призначення різних видів пенсій у солідарній системі; 9) особливості
пенсійного забезпечення окремих категорій осіб; 10) порядок і умови
призначення окремих видів допомог; 11) форми і види соціального
обслуговування непрацездатних; 12) гарантії та пільги в системі
соціального захисту окремих категорій громадян; 13) практика роботи
органів соціального захисту населення; 14) основи права соціального
забезпечення окремих зарубіжних країн.

Право соціального забезпечення як самостійна галузь права і науки

9. У чому полягає відмінність права соціального забезпечення від інших
галузей права?

Що входить до предмета науки права соціального забез

печення?

Які методи пізнання використовує наука права соціаль

ного забезпечення?

У чому полягає відмінність між правом соціального за

безпечення як наукою та навчальною дисципліною?

Література

Контрольні запитання

Дайте визначення права соціального забезпечення як га

лузі права.

За якими ознаками визначається самостійність галузі

права?

Які суспільні відносини регулюються правом соціального

забезпечення?

З яких елементів складається предмет права соціального

забезпечення?

Що таке система права соціального забезпечення як га

лузі права і чим вона відрізняється від системи права соціаль

ного забезпечення як науки?

Які Ви знаєте методи правового регулювання права соці

ального забезпечення?

Назвіть характерні риси методів права соціального забез

печення.

У чому полягає суть регулятивної функції права соціаль

ного забезпечення?

112

Андріїв В. Співвідношення трудового права та права соці

ального забезпечення // Сіверянський літопис: Всеукраїнський

науковий журнал. — 2000. — № 4. — С 253—254.

Безугла Я.І. Актуальні проблеми соціального забезпечен

ня і захисту в Україні // Проблеми соціального захисту в

Україні: Матеріали наук.-практ. конф. 20—21 червня 1996 р.

— Чернігів, 1996. — С 6—14.

Болотіна Н. Метод сучасного права соціального забезпе

чення України // Юридичний вісник. — 2001. — № 1. —

С 108—113.

Болотіна Н. Соціальне право України: окремі теоретичні

проблеми формування та розвитку // Право України. — 2000.

— № 12. — С 16—20.

5. Болотіна Н.Б. Деякі питання систематизації соціального

законодавства // Систематизація законодавства в Україні: про

блеми теорії і практики: Матеріали міжнарод. наук.-практ.

конф. — К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1999.

— С 259—263.

113

Болотіна Н.Б. До питання про модель соціального забез

печення в Україні // Державність. — 1993. — № 2. — С 3—4.

Болотіна Н.Б. До питання про структуру системи права

соціального забезпечення // Проблеми державотворення і за-

8 — 5-747

хисту прав людини в Україні: Матеріали І регіональної наук.-практ.
конф., лютий 1996 р. — С. 77—79.

8. Болотіна Н.Б. Концепція кодифікації законодавства

України про соціальне забезпечення // Право України. — 1996.

— №7. — С 51—53.

9. Болотіна Н.Б. Медичне право в системі права України //

Право України. — 1999. — № 7. — С 116—121.

Болотіна Н.Б. Соціальний захист прав особи при корекції

статі // Вісник Львів, ун-ту. — Сер. юрид. — Вип. 34. — 1999. —

С 128—131.

Болотіна Н.Б. Соціально-забезпечувальні правовідносини

// Актуальні проблеми формування правової держави: Вісник

Львів, ун-ту. — Сер. юрид. — Вип. 32. — 1995. — С 51—53.

Прилипко С. Розмежування права соціального забезпечен

ня і трудового права // Право України. — 1999. — № 10. —

С 58—61.

Сташків Б. До питання про метод права соціального забез

печення // Підприємництво, господарство і право. — 2003. —

№4. — С 53—56.

Сташків Б. Метод права соціального забезпечення: його

визначення // Право України. — 2000. — № 12. — С 37—39.

Сташків Б. Місце права соціального забезпечення в сис

темі права України // Право України — 2001. — №11. —

С 80—83.

Сташків Б. Поняття права соціального забезпечення //

Право України. — 2000. — № 5. — С 24—26.

Сташків Б. Право соціального забезпечення як навчаль

на дисципліна // Вища шк. — 2002. — № 6. — С 35—41.

Сташків Б. Право соціального забезпечення як наука //

Право України. — 2002. — № 9. — С 18—23.

Сташків Б. Предмет права соціального забезпечення: погляд

на проблему // Право України. — 2000. — № 9. — С 71—75.

Сташків Б. Функції права соціального забезпечення: вимо

ги сьогодення // Право України. — 2001. — № 7. — С 66—69.

Стичинсъкий Б. Право соціального забезпечення: пробле

ми становлення і розвитку // Право України. — 2002. — № 6.

— С 85—89.

114

Глава З

ПРИНЦИПИ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Поняття і види принципів права соціального забезпечення.

Роль і значення загальноправових та міжгалузевих прин

ципів у праві соціального забезпечення.

Зміст галузевих принципів права соціального забезпечення.

Внутрігалузеві принципи права соціального забезпечення.

115

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

3.1. Поняття і види принципів права соціального забезпечення

3.1.1. Загальнотеоретична характеристика принципів права

Принцип — слово латинського походження, що означає начало, основа. Слово
принцип за своїм семантичним значенням тотожне українським словам
основа, засада. Термін принцип розглядається у трьох значеннях: 1)
основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю,
загальністю, значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві
положення теорії, вчення, науки, системи внутрішнього і міжнародного
права, політичної, державної чи громадської організації; 2) внутрішнє
переконання людини, що визначає її ставлення до дійсності, суспільних
ідей, норма (правило) поведінки і діяльності; 3) основа устрою чи дії
приладу, машини і т. ін. В. Даль тлумачив цей термін як наукове чи
моральне начало, підставу, основу, від якої не відступають. Юристи слово
принцип розглядають як теоретичне узагальнення найбільш загального,
типового, те, що виражає закономірності існування та розвитку, ядро
цілісного системного утворення.

У теорії права під принципами права найчастіше розуміють: нормативні
узагальнення найбільш високого рівня, стисле, концентроване вираження
змісту права, своєрідний згусток правової матерії; загальнообов’язкові
вихідні нормативно-юридичні положення, для яких характерні
універсальність, загальна значимість, вища імперативність, що визначають
зміст правового регулювання і виступають критерієм правомірності
поведінки і діяльності учасників відносин, які регулюються правом;
основні вихідні начала, положення, ідеї, що виражають суть права як
специфічного соціального регулятора; основні керівні ідеї (начала), які
пронизують право, характеризують його зміст.

116

Виходячи з розуміння права у широкому значенні, в навчальній літературі
підкреслюється, що принципи права — не результат суб’єктивного розсуду
законодавців або вчених, а органічно притаманні праву властивості. Наука
лише виявляє, обґрунтовує, вивчає і систематизує їх. Вона не “придумує”,
а “відкриває” закладені в реаліях дійсності та праві принципи, показує
їх роль, значення, зміст і функціонування.

До характерних ознак принципів права належать такі: 1) є загальними
(керівними, спрямовуючими, основними, головними, ключовими, наскрізними,
відправними, вихідними) ідеями (положеннями, началами) про справедливе
регулювання суспільних відносин правовими засобами; 2) відображають
закономірності суспільного розвитку на певному етапі, а також права,
його природу і соціальне призначення; 3) реалізуються, як правило,
шляхом закріплення їх у нормах права; 4) визначають характерні риси не
тільки чинного, а й майбутнього права; 5) виступають критерієм правової
оцінки поведінки посадових осіб і громадян; 6) окреслюють нормотворчу,
правозасто-совну і правоохоронну діяльність суб’єктів права; 7)
виникають і відмирають еволюційним шляхом.

Джерелами принципів права виступають середовище життєдіяльності людини,
економіка, політика, ідеологія, релігія, правова матерія (правові ідеї,
норми права, правовідносини). Принципи права мають відповідати характеру
суспільних відносин, що склалися в суспільстві, а отже їхнє виникнення й
існування зумовлені об’єктивними чинниками. З іншого боку, вони
формуються під впливом суб’єктивних чинників, оскільки є породженням
суспільної свідомості.

Нормотворча діяльність ґрунтується на певних засадах, що закріпились у
людській свідомості. Принципи права виступають джерелами правотворення.
Вони є первинними щодо права, формують його зміст, визначають рамки
правового регулювання. З часом накопичується значний правовий масив,
який, у свою чергу, служить матеріалом для конструювання нових правових
принципів. У цьому виявляється один із взаємозв’язків права з його
принципами.

117

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

Як ідеологічна категорія принципи права відображають уявлення людей про
ідеальне право і бажані правові норми, є втіленням їхніх інтересів у
праві. Концепції правових принципів зазвичай розробляють фахівці права.
Закладені в них ідеї оволодівають масами, у тому числі й законодавцем.
Вихідні положення цих принципів втілюються в правових нормах, а пізніше
ними керуються при застосуванні норм права на практиці. Принципи права у
цьому разі виступають своєрідним лекалом, що накладається як ідеальне
право (зафіксоване на рівні правосвідомості) на належне право
(закріплене в нормативних актах) та існуюче право (правозастосовна
практика).

Вічних принципів права не буває. Це історична категорія. Незважаючи на
те, що їхню основу складають природні права, вони під впливом реалій
життя видозмінюються, наповнюються новим змістом, і тоді виникає потреба
у проведенні правової реформи в певній сфері суспільних відносин.
Держава може керуватися принципами права або ігнорувати їх чи формально
визнавати, а на практиці застосовувати неправові чи ідеологічні
установки. При зміні історичних епох, як це сталося на теренах
колишнього СРСР, відбувається бурхлива заміна так званих декларативних
принципів права на реальні, що відбивають справжні прагнення людей.

Принципи права можуть існувати поза правом, поза його системою. За своєю
природою вони не обов’язково потребують закріплення в правових нормах і
можуть існувати як керівні засади, вихідні положення правової науки, як
норми загальносоц-іального права, які з різних причин не
трансплантувались у норми юридичного права. П.Д. Пилипенко слушно
зазначає, що норми загальносоціального права, власне, і є основою,
керівними ідеями для юридичного права, тому можна вважати, що
загальносоціальне право в основі якраз і є тими принципами, на яких
базується юридичне право як система норм. Звідси випливає і регулятивна
природа принципів права (Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права.
— Львів, 1999. — С. 53). Він правильно підкреслює, що принципи права як
надбання всього історичного процесу розвитку людської цивілізації

118

не можна змінювати, скасовувати чи, навпаки, створювати певним
політичним силам чи групам, які визначають політику держави, зокрема, у
сфері правотворення. їх можна лише пізнавати, вивчати з більшою чи
меншою проникливістю в їхню сутність і дотримуватись (або ігнорувати
собі на шкоду) також з більшим чи меншим хистом і, відтак, з більшим чи
меншим успіхом (там само, с 56).

У літературі, крім терміна принципи права вживається термін правові
принципи. Під ним одні вчені розуміють вимоги, які пред’являють до
системи права певного типу держави, що формуються до виникнення системи
права або принципи правосвідомості чи ідеї-принципи, інші — загальні
положення, які відображені в нормативних актах, а треті ототожнюють його
з принципами права. Оскільки ці терміни за своїм значенням дуже близькі,
то замість терміна правові принципи доцільніше вживати термін
нормативно-правові принципи. Його слід розглядати як складову принципів
права чи правових принципів. Це основні засади, вихідні ідеї, що
відображають суттєві положення права і закріплені (легалізовані) в
нормативних актах або виведені зі змісту та смислу законодавства чи
сформульовані юридичною практикою.

Нормативно-правові принципи класифікуються за такими критеріями:

за сферою поширення виділяють загальноправові, міжга

лузеві і внутрігалузеві. Загальноправові принципи поширюють

свою дію на всі галузі права без будь-яких винятків, тобто на

право в цілому без його поділу на окремі складові. Міжгалузеві

принципи виражають загальні риси двох чи більше галузей пра

ва. Галузеві принципи визначають їх специфіку лише в одній

галузі права. Внутрігалузеві принципи стосуються підгалузей

та правових інститутів конкретної галузі права. Це найбільш

поширена класифікація принципів права на певні групи;

за формою нормативного вираження, тобто за характером

нормативного джерела, в якому вони закріплені, принципи

119

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

поділяються на такі, що закріплені в Конституції України,
міжнародно-правових актах, у внутрідержавному поточному законодавстві та
підзаконних актах;

— за змістом чи залежно від функціонального призначення й об’єкта
відображення принципи права поділяються на соціально-правові
(домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і
т. ін., єдність суспільних і особистих інтересів) та спеціально-юридичні
(узагальнюють засади формування й існування власне права як специфічного
соціального явища).

3.1.2. Поняття, основні риси та види принципів права соціального
забезпечення

Під принципами права соціального забезпечення слід розуміти зумовлені
природними правами людини основні положення, які виступають орієнтирами
у правовому регулюванні суспільних відносин у сфері соціального
забезпечення фізичних осіб та визначають суть, зміст і механізм
функціонування цієї галузі права.

На думку Т.З. Гарасимова, до основних ознак принципів права соціального
забезпечення належать такі: 1) принципи права є найбільш загальними,
вихідними положеннями, ідеями, які мають фундаментальне значення в
регулюванні соціально-забезпечувальних правовідносин; 2) вони визначають
спрямованість, зміст інститутів права соціального забезпечення; 3)
принципи права, що переважають у певній державі, виражають правові ідеї,
які складають завдання інституту соціального забезпечення; 4) вони
поширюються на всі правовідносини, що складають предмет відповідної
галузі права; 5) принципи права прямо або опосередковано відображені в
нормах права.

Ознаки, що притаманні загальним принципам права (див. 3.1.1), властиві і
принципам права соціального забезпечення, його підгалузям та правовим
інститутам. До ознак принципів

120

права соціального забезпечення можна також віднести: 1) взаємозв’язок
та взаємозумовленість принципів права соціального забезпечення з
принципами соціального забезпечення; 2) принципи права соціального
забезпечення ґрунтуються на таких загальнолюдських цінностях та ідеалах,
як добро, чуйність, гуманізм, справедливість; 3) основою для формування
основних положень права соціального забезпечення служать соціальні
ризики; 4) залежність розвитку галузевих принципів від стану
національної економіки.

Необхідно відрізняти принципи права соціального забезпечення від
принципів правотворчості у сфері соціального забезпечення.
Правотворчість у сфері соціального забезпечення — це інтелектуальна
діяльність спеціально уповноважених на це органів, що потребує особливих
знань і вмінь, спрямована на розробку, прийняття нормативних актів,
внесення до них змін та скасування. Принципи правотворчості — це основні
засади здійснення правотворчої діяльності. Ними є: 1) дотримання
процедури підготовки та прийняття нормативних актів (принцип
законності); 2) принцип науковості (до правотворчості залучаються
представники наукових установ і закладів); 3) принцип використання
правового досвіду (вітчизняного та іноземних держав); 4) принцип
демократизму (проекти нормативних актів публікуються у пресі,
обговорюють представники громадськості, зокрема, ветеранські
організації, організації інвалідів тощо).

У літературі розкривається зміст принципів форми права
(нормативно-правових актів). До них, зокрема, належать: 1) конкретність,
ясність і чіткість формулювань; 2) логічність, стислість і відсутність
суперечностей у викладі тексту; 3) простота і доступність правового акта
для широких мас населення; 4) поєднання стабільності та динамічності у
правовому регулюванні тощо.

В економічній літературі розглядаються принципи соціального
забезпечення. Найчастіше називають такі: загальність;
загальнодоступність; встановлення залежності розмірів і форм
забезпечення від праці в минулому; велика різноманітність

121

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

видів забезпечення і послуг, що надаються; демократичний характер
організації та управління соціальним забезпеченням. Ці принципи є
фундаментом для формулювання принципів права соціального забезпечення.

Право соціального забезпечення не має кодифікованого нормативного акта
(кодексу), а отже, немає закріплених у законі принципів галузі права.
Вчені наводять різні системи принципів права соціального забезпечення.

Так, Т.З. Гарасимів розрізняє принципи права соціального забезпечення і
правові принципи права соціального забезпечення. До системи принципів
права соціального забезпечення, які визначають його сутність та
закономірності розвитку (не закріплені у нормах права), належать: 1)
усезагальність права на соціальне забезпечення як основного права
людини; 2) визначення сфери суспільних відносин соціальним ризиком; 3)
гарантії соціального забезпечення на рівні, не нижчому від прожиткового
мінімуму в державі; 4) переважна роль централізованого правового
регулювання. Систему правових принципів (закріплених у нормативних
актах) складають: 1) державні гарантії права на соціальне забезпечення;
2) диференціація умов та обсягу соціального забезпечення в Україні; 3)
солідарна відповідальність суб’єктів права на соціальне забезпечення; 4)
адресність соціального забезпечення в Україні.

Н.Б. Болотіна до загальних принципів цієї галузі права віднесла такі:
всезагальність соціального забезпечення; рівність та заборона
дискримінації; всесторонність; незменшуваність змісту й обсягу
соціальних виплат і послуг при прийнятті нових законів; державна
гарантованість; багатоканальність фінансового забезпечення; єдність та
диференціація соціального забезпечення; обґрунтованість соціальних
нормативів; збереження прав у галузі соціального забезпечення; захист
законних сподівань, юридичної ясності, реальності прав, судового захисту
права людини на соціальне забезпечення.

І.М. Сирота запропонував таку схему (систему) принципів правового
регулювання соціального забезпечення: 1) соціальне

забезпечення на умовах обов’язкового державного соціального страхування
всіх громадян, які працюють; 2) різноманіття форм і видів соціального
забезпечення застрахованих працівників (у всіх випадках втрати
працездатності); 3) диференціація умов і норм соціального забезпечення
залежно від характеру і тривалості трудової діяльності та розміру
страхових внесків працівників; 4) забезпечення пенсіями та допомогами на
рівні прожиткового мінімуму; 5) здійснення соціального забезпечення за
рахунок коштів державних та недержавних страхових фондів; 6) здійснення
соціального забезпечення органами державного управління; 7) охорона і
захист прав і законних інтересів громадян на соціальне забезпечення.

До галузевих принципів права соціального забезпечення С.М. Синчук
віднесла: 1) поширення права соціального забезпечення на всіх громадян
незалежно від громадянства, форми та виду суспільно корисної діяльності;
2) здійснення забезпечення на рівні, не нижчому від встановлених у
державі соціальних стандартів; 3) здійснення забезпечення в разі
настання соціального ризику. Універсальність соціального забезпечення;
4) державна гарантованість права на соціальне забезпечення; 5) принцип
справедливості та неупередженості; 6) принцип поєднання солідарної та
індивідуальної відповідальності; 7) диференціація умов та обсягів
соціального забезпечення; 8) принцип ефективності. Адресний характер
соціального забезпечення.

3.2. Роль і значення загальноправових та міжгалузевих принципів у праві
соціального забезпечення

Загальноправові принципи права сформульовані юридичною наукою і значна
кількість з них зафіксовані в конституціях та поточних законах. Вони
мають наднаціональний характер і стосуються права будь-якої
цивілізованої держави. Ці принципи

122

123

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

права служать конструкціями для побудови національного права. Далі на їх
базі розробляється галузеве законодавство і формулюються галузеві
принципи права й, зокрема, права соціального забезпечення. До основних
загальноправових принципів належать:

1. Принцип соціальної справедливості. У ньому проявляється
загальносоціальна суть права, прагнення до пошуку компромісу між особою
і суспільством, громадянином і державою та відповідність між діями і
їхніми соціальними наслідками. Правове регулювання має здійснюватися на
засадах справедливості. Справедливість знаходить свій прояв у всіх
сферах суспільного життя, інтегрує в себе економічні, політичні,
моральні, правові й духовні аспекти. Вона містить вимогу реальної
відповідності між становищем різних верств населення та їхньою роллю в
суспільстві, між працею і винагородою і, в тому числі, в разі
непрацездатності.

Правова справедливість полягає в тому, що вона у юридичній сфері має
найбільш чіткий, формально визначений характер. Нормативні акти мають
стояти на варті справедливості, бути засобом її прояву, закріплення,
охорони і захисту. Принцип справедливості має нормативно-оціночний
характер, закладений у зміст права соціального забезпечення і втілений,
перш за все, у правах і обов’язках суб’єктів права.

Соціально-забезпечувальні правовідносини мають розподільчий характер.
Критерії принципу справедливості забезпечують збалансованість усіх
відносин розподільчого типу на рівні держави, соціуму, колективу, групи
осіб чи окремих особистостей. З погляду справедливості оцінюються розмір
внесків роботодавців, застрахованих осіб на загальнообов’язкове державне
соціальне страхування (ст. 21 Основ законодавства України про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування). З цих позицій
зіставляються страховий (трудовий) стаж і заробіток та розміри
призначених пенсій, а також умови пенсійного забезпечення різних
категорій громадян. Принцип справедливості має пронизувати всі норми
права соціального забезпечення.

124

2. Принцип рівноправності громадян. Він передбачає: а) рів

ність перед законом і судом; б) рівність прав і свобод людини і

громадянина; в) рівність прав жінки і чоловіка; г) рівність гро

мадян будь-якої національності. Рівність є матеріальною осно

вою рівноправності. Принцип рівноправності закріплює рівний

правовий статус усіх громадян, або, іншими словами, рівні кон

ституційні права і єдину для всіх правосуб’єктність (ст. 21, 24

Конституції України). Завданням цього принципу є забезпечен

ня створення рівних стартових можливостей громадян у всіх

сферах їхньої життєдіяльності.

Гострими проблемами права соціального забезпечення є забезпечення рівних
можливостей для людей з особливими потребами, зрівноваження прав
чоловіків і жінок у матеріальному забезпеченні їх та впорядкування
соціальних пільг і соціальних привілеїв, що надаються різним категоріям
громадян. Ці проблеми неоднозначно вирішуються законодавством. Дуже
великий розрив існує між мінімальною пенсією у солідарній пенсійній
системі та максимальними пенсіями, що призначаються за різними законами.

Змінюється ставлення до пенсійних пільг, що надаються жінкам.
Встановлення нижчого пенсійного віку для жінок за кордоном багатьма
жінками розцінюється як їх дискримінація щодо чоловіків. Не відповідають
принципу рівноправності так звані професійні пільги та привілеї. їх
необхідно замінювати на підвищення заробітної плати і поступове
підвищення розмірів пенсій. Принцип рівноправності на нинішньому етапі
більше декларується, ніж гарантується.

3. Принцип гуманізму. Під гуманізмом розуміють систему

ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. Соціальне за

конодавство базується на принципі гуманізму. Саме на основі

цього принципу держава здійснює матеріальне забезпечення

осіб, які зовсім не мають страхового (трудового) стажу або ма

ють недостатній страховий (трудовий) стаж, порівняно зі вста

новленим законом. В Україні створена ціла мережа соціальних

служб для осіб без визначеного місця проживання, безпритуль

них дітей, осіб, які зазнали насильства у сім’ї. Облаштовують-

125

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

ся соціальні гуртожитки. Для утримання інвалідів, непрацездатних
Міністерство праці та соціальної політики України має необхідну
кількість будинків-інтернатів. Узято курс на надання соціального
забезпечення на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму.
Розширюється перелік соціальних послуг, що надаються вразливим групам
населення соціальними службами. Законодавством урегульовані порядок
надання гуманітарної допомоги та благодійницька діяльність.

4. Принцип законності. Зміст законності найчастіше розглядається в трьох
аспектах: 1) як комплексне політико-право-ве явище, що відображає
правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний
зв’язок права і влади, права і держави; 2) з позицій вимоги загальної
поваги до закону й обов’язкового його виконання всіма суб’єктами права;
3) під кутом зору вимоги безумовного захисту і реального забезпечення
прав, інтересів громадян і охорони правопорядку в цілому від будь-якого
свавілля. Правове регулювання суспільних відносин у сфері соціального
забезпечення має здійснюватися саме на принципі законності. Це означає:

— верховенство закону в системі нормативних актів, що стосуються
матеріального забезпечення і соціального захисту населення. Так,
наприклад, відповідно до п. 2 ст. 4 Закону України “Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” виключно законами про
пенсійне забезпечення визначаються: 1) види пенсійного забезпечення; 2)
умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; 3) пенсійний вік для
чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання
пенсійних виплат; 4) джерела формування коштів, що спрямовуються на
пенсійне забезпечення; 5) умови, норми та порядок пенсійного
забезпечення; 6) організація та порядок здійснення управління в системі
пенсійного забезпечення. Закони не повинні суперечити Конституції
України, а підзаконні акти — поточному законодавству. Не відповідає
цьому положенню практика Кабінету Міністрів України, постановами якого
корегуються розміри соціальних виплат, встановлених законом;

126

єдність (загальність) законності в соціальній сфері.

Вона полягає не лише в поширенні дії нормативних актів на

територію всієї країни як унітарної держави, айв однаковому

тлумаченні та застосуванні їх. Нормативних актів у сфері соці

ального захисту населення надзвичайно багато, і вони мають

бути узгоджені між собою. На рівні регіонів можуть прийма

тись акти про надання додаткових пільг і соціальних виплат,

але ними не можна зменшувати кількість пільг та розмір ви

плат, що встановлюються на загальнодержавному рівні;

доцільність законності. Виступає критерієм оцінки

ефективності досягнення мети і завдань, яку держава ставила

при прийнятті нормативних актів. Наприклад, завданням за

конодавства про загальнообов’язкове державне соціальне стра

хування є встановлення гарантій щодо захисту прав та інте

ресів громадян, які мають право на пенсію, а також на інші

види соціального захисту. Доцільність законності витікає, перш

за все, з цінності самого права як виразника свободи, рівності,

справедливості як засобу забезпечення природних прав люди

ни і, в тому числі, права на соціальне забезпечення;

реальність законності. Означає досягнення фактично

го виконання правових приписів суб’єктами соціально-забез

печувальних правовідносин. Мало прийняти нормативний акт,

слід добиватися неухильного виконання його норм. Органи соці

ального захисту мають діяти відповідно до своєї компетенції.

Певні обов’язки лежать і на фізичних особах, наприклад, спла

та застрахованими особами страхових внесків. Реальність за

конності перевіряється у правозастосовній діяльності. На прак

тиці слід відстежити, які норми лише проголошені (задекларо

вані), а які постійно впроваджуються в життя.

5. Принцип поваги до прав людини. Цей принцип свідчить про те, що
природні права людини становлять ядро правової системи держави. Природні
права — це сукупність даних людині від Бога (природи) прав, що належать
їй з дня народження і стосуються її життя, свободи, безпеки, розвитку та
ін., тобто це такі права, які не можуть бути вилучені, обмежені чи
скасо-

127

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

вані, а обов’язок держави полягає в гарантуванні та забезпеченні їх.
Право на соціальний захист, що включає право на соціальне забезпечення,
вважається природним правом людини. При забезпеченні цього права органи
соціального захисту населення зобов’язані поважати й інші права людини,
зокрема, на життя, її гідність, свободу та особисту недоторканність і
недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в її особисте і сімейне
життя, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, свободу
думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу
світогляду і віросповідання та ін. Насамперед, цього принципу повинні
дотримуватися соціальні працівники, які здійснюють догляд немічних
людей. Правила внутрішнього розпорядку будинків-інтернатів не можуть
містити положень зневажливого ставлення до підопічних, особливої уваги
потребують підопічні психоневрологічних інтернатних закладів.

6. Принцип гарантованості державного захисту соціальних прав людини. Він
є продовженням принципу законності. Загальними умовами гарантування цих
прав виступають: 1) економічні умови (ступінь організованості в
економічній сфері, ритмічна робота всього господарського організму,
постійне зростання продуктивності праці й обсягу виробництва, стійка
грошова система тощо); 2) політичні умови (стійка легітимна влада, що
має підтримку народу і здатна забезпечити реалізацію прийнятих правових
приписів та гарантувати стабільний розвиток суспільства, безпеку людей,
ефективну боротьбу з анти-суспільними проявами); 3) ідеологічні умови
(рівень загальної, політичної і правової культури населення, за якою
повага до закону є особистим переконанням не лише пересічного
громадянина, а й державного службовця, законодавця, усіх працівників
соціальних служб); 4) соціальні умови (соціальна стабільність,
упевненість громадян у непорушності їхніх соціальних прав і свобод, віра
в завтрашній день. Цьому сприяє постійне підвищення життєвого рівня
людей, збільшення соціаль-

128

них виплат, розробка і реалізація спеціальних програм боротьби з
бідністю, скорочення кількості безробітних, сприятлива демографічна
ситуація, охорона здоров’я та ін.); 5) правові умови (стабільність
законодавства, його повнота, високий рівень юридичної техніки,
використання законодавцем правових засобів, методів, способів і типів
правового регулювання, принципи, на яких будується законодавство).
Юридичними гарантіями забезпечення соціальних прав є засоби виявлення
правопорушень у сфері соціального захисту населення, засоби попередження
правопорушень (узгодження соціальних програм з вищими органами,
громадськими організаціями), засоби припинення правопорушень (наприклад,
скасування незаконного рішення), заходи захисту і поновлення порушених
прав, усунення наслідків правопорушень, а також юридична
відповідальність. Важливою гарантією захисту соціальних прав є
можливість оскарження в суді будь-яких дій працівників органів
соціального захисту населення, можливість пред’явлення позовів,
демократичний порядок встановлення в судовому порядку обставин, що мають
юридичне значення для надання соціального забезпечення.

Наведений перелік загальноправових принципів не є вичерпним. Крім цих
принципів, у праві соціального забезпечення діють принципи, що
стосуються кількох галузей права, які прийнято називати міжгалузевими.
До них належать:

129

1. Принцип участі громадських об’єднань, які представляють інтереси
вразливих груп населення та застрахованих осіб, у розробці, прийнятті,
здійсненні рішень з питань соціального забезпечення і захисту їхніх
прав. Соціальна політика держави ефективно здійснюється, коли в
накресленні її основних напрямів та втіленні їх у життя беруть участь
представники громадських організацій інвалідів, ветеранів війни і праці
та ін., а також професійних спілок. Вони часто є ініціаторами внесення
змін до нормативних актів, прийняття нових, скасування тих, що не
відповідають вимогам сьогодення, на їхню вимогу збільшують розміри
соціальних виплат, надають одно-

9 — 5-747

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

разові допомоги до певних свят. Суб’єкти загальнообов’язкового
державного соціального страхування (застраховані особи, страхувальники і
страховики) здійснюють управління страховими фондами. Цей принцип
стосується права соціального забезпечення, адміністративного,
конституційного, трудового права.

2. Принцип багатоканальності фінансування соціального

забезпечення. Витрати на соціальні програми вимагають участі

в їх фінансуванні практично всіх: держави, роботодавців, за

страхованих осіб, органів місцевого самоврядування, благо

дійних організацій тощо. Порядок збору і розподілу коштів

регламентується нормами адміністративного, фінансового пра

ва, права соціального забезпечення. Саме на основі їх змісту і

сформульований цей принцип.

Принцип цільового використання коштів, що виділяють

ся на соціальне забезпечення. Цей принцип закріплений в усіх

законах, які стосуються окремих видів загальнообов’язкового

державного соціального страхування, а також в інших норма

тивних актах, які регулюють порядок акумулювання і викори

стання коштів зі спеціальних соціальних фондів. Створено си

стему державного і громадського нагляду й контролю за вико

ристанням цих цільових фондів. Як принцип адміністративно

го, фінансового права, права соціального забезпечення він

сприяє раціональному й ефективному використанню коштів на

соціальні потреби.

Принцип сприяння зайнятості і працевлаштування насе

лення. Його зміст розкривається фахівцями адміністративного

і трудового права та права соціального забезпечення на підставі

відповідного законодавства. Так, у ст. З—5 Закону України

“Про зайнятість населення” закріплені принципи державної

політики зайнятості населення і державні гарантії права на

вибір професії та виду діяльності. Ст. 7 Закону України “Про

загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випа-

130

док безробіття” передбачені види забезпечення та соціальні послуги, що
надаються безробітним. Законом України “Про основи соціальної
захищеності інвалідів в Україні” (розділ IV) визначено порядок
працевлаштування, освіти і професійної підготовки інвалідів.

5. Принцип соціального захисту населення від ризиків перехідного до
ринкової економіки періоду, від погіршення екологічної ситуації,
урбанізації тощо. Цей принцип спрямований на розв’язання таких проблем:
1) стабільності трудових відносин, підвищення соціальних гарантій у
сфері оплати праці, відтворення робочої сили, включно з питаннями
тривалості робочого часу і часу відпочинку, охорони праці, гарантій для
осіб, що суміщають роботу з навчанням, гарантій працівникам при розгляді
їхніх трудових спорів (трудове право); 2) державної підтримки, охорони і
захисту приватної власності, підтримки підприємництва та ін. (цивільне
право); 3) забезпечення житлом і, зокрема, соціальним, поліпшення
житлових умов (житлове право); 4) державної підтримки інституту шлюбу,
сім’ї, встановлення у законодавчому порядку прав і обов’язків батьків,
дітей, подружжя та ін. (сімейне право); 5) створення сприятливого
екологічного середовища для нормальної життєдіяльності людини
(екологічне право); 6) створення економічно обґрунтованої і всебічної
системи матеріального забезпечення, соціального обслуговування, надання
пільг та компенсацій певним категоріям осіб, які є непрацездатними,
несуть підвищені витрати, є малозабезпеченими (право соціального
забезпечення). Під кутом цього принципу розглядаються також такі
питання, як: 1) забезпечення гідного життя і вільного розвитку людини;
2) заборона примусової праці; 3) право на охорону здоров’я; 4) право на
захист від бідності тощо. їх інколи розглядають як окремі міжгалузеві
принципи права.

131

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

3.3. Зміст галузевих принципів права соціального забезпечення

1. Принцип законодавчого визначення умов і порядку

здійснення соціального забезпечення. Відповідно до п. 6 ст. 92

Конституції України виключно законами України визначають

ся основи соціального захисту, форми і види пенсійного забез

печення; засади регулювання праці й зайнятості, шлюбу, сім’ї,

охорони дитинства, материнства, батьківства; екологічної без

пеки. Законами закріплені основи соціального страхування,

його види, принципи збору і витрачання коштів на соціальні

потреби, права людини у соціальній сфері; порядок утримання

непрацездатних у стаціонарних закладах та обслуговування їх

за місцем проживання. Нормативними актами найвищої юри

дичної сили визначаються умови надання різних видів матері

ального забезпечення та їхні розміри, затверджуються соціальні

стандарти тощо. Підзаконними актами лише встановлюється

механізм реалізації людиною наданого їй законом права на

конкретний вид забезпечення.

2. Принцип урахування вимог норм міжнародних договорів

України у сфері соціального забезпечення. Ст. 9 Конституції

України передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на

обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є час

тиною національного законодавства України.

Найбільш поширеними є такі способи впровадження і врахування міжнародних
норм щодо соціального забезпечення: а) врахування у внутрішньому
законодавстві міжнародного досвіду в цій сфері (міжнародних актів, до
яких Україна приєдналася); б) включення норм таких договорів до
українського законодавства повністю або частково; в) безпосереднє
застосування норм права, що містяться у ратифікованих Верховною Радою
України міжнародних договорах. Конвенції і рекомендації є формою
міжнародно-правового регулювання соціально-

132

го забезпечення. Конвенції, зокрема, передбачають міжнародні
зобов’язання щодо запровадження в державі соціальних стандартів на рівні
не нижчому, ніж визнається міжнародним співтовариством (див., наприклад,
Конвенцію № 102 про мінімальні норми соціального забезпечення).
Рекомендації також містять відповідні побажання. Слід зауважити, що
Україна не ратифікувала жодної конвенції у сфері соціального
забезпечення. Нині в процесі розроблення законопроектів у сфері
соціального захисту населення враховуються відповідні міжнародні норми.

Принцип суспільної доцільності соціального забезпечення

відповідно до соціальних ризиків. Соціальним забезпеченням

охоплюється не все населення країни, а лише певні категорії осіб,

що потрапили в складні життєві ситуації. У нормативних актах,

як правило, це закони, перелічені соціальні ризики, які ведуть

до потреби державної підтримки в разі настання соціального

випадку (старість, народження, інвалідність, хвороба, безробіт

тя і т. ін.). Суспільна доцільність мусить враховувати економіч

ну ефективність заходів, що здійснює держава. Необхідно зна

йти оптимальне співвідношення обсягу соціальних витрат і роз

міру відрахувань на їх фінансування, а також між соціальними

виплатами і заробітною платою. Відрахування на фінансування

соціального забезпечення має, перш за все, співвідноситися з

макроекономічними показниками (валовим внутрішнім продук

том, фондом оплати праці, доходами населення і т. ін.), оскіль

ки перевищення оптимальної величини відрахувань на соціальні

потреби веде до зменшення ефективності суспільного виробни

цтва, а інколи перевагу надають не зарплаті, а допомогам.

Принцип усезагальності права на соціальне забезпечен

ня. Законодавство України встановлює рівну й однакову для

кожного можливість у разі настання конкретних соціально

значимих обставин отримати певні види соціального забезпе

чення незалежно від раси, політичних, релігійних та інших

переконань, статі тощо. Правовою базою для цього принципу є

статті 24 і 46 Конституції України.

133

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

У ст. 46 Основного Закону зазначено, що громадяни мають право на
соціальний захист. Виходячи з буквального тлумачення слова громадяни
можна зробити висновок, що негромадяни такого права не мають. Насправді
соціальним захистом охоплені всі фізичні особи, які перебувають на
території України.

Цей принцип вказує на суб’єктів права на зазначене забезпечення. Ними є
всі громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства
незалежно від підстав знаходження на території країни. Законодавство про
соціальне забезпечення не містить жодного винятку з цього правила.

Наведене вище не суперечить тому, що для отримання конкретного виду
матеріального забезпечення встановлені конкретні умови: сплата страхових
внесків, наявність загального чи спеціального трудового стажу певної
тривалості, причина інвалідності, рівень доходу, законність перебування
на території України, укладення міжнародних договорів тощо. Усе це
впливає на розмір та види забезпечення, але не позбавляє особу права на
постійну або тимчасову матеріальну підтримку в мінімальних розмірах з
боку держави.

Усезагальність права на соціальне забезпечення передбачає його
доступність та оперативність у наданні конкретного виду забезпечення.
Доступність означає, що законодавство передбачає мінімальну кількість
підстав (умов, юридичних фактів), а також документів на їх підтвердження
для отримання конкретного виду забезпечення, і будь-яка людина може це
право реалізувати через розгалужену систему органів соціального захисту
населення та соціальні служби для відповідних категорій осіб.
Оперативність у наданні конкретного виду забезпечення означає, що
керівники соціальних служб мають широкі повноваження у прийнятті рішень
з конкретних справ, процедура узгоджень зведена до мінімуму, строки
розгляду заяв стислі. У нагальних випадках людина може зразу ж отримати
грошову чи натуральну допомогу.

5. Принцип універсальності, диференціації та розмаїття видів соціального
забезпечення. Інколи його ще визначають

134

як забезпечення громадян у всіх випадках втрати працездатності,
множинність видів такого забезпечення. У деяких підручниках цей принцип
поділено на два принципи: всебічність або універсальність і
комплексність чи гаранто-ваність соціальної допомоги у випадках, коли
людина потребує її в силу обставин, визнаних соціально значимими та
множинність видів соціального забезпечення.

Під універсальністю розуміють забезпечення фізичних осіб у всіх випадках
непрацездатності і втрати джерел до існування не з їхньої вини чи
понесення додаткових витрат в обставинах, які держава вважає соціально
значимими. Норми права зазначеного забезпечення надають юридичне
значення таким фактичним обставинам, як хвороба, безробіття, старість
(досягнення пенсійного віку), трудове каліцтво чи професійне
захворювання. Як юридичні факти вони призводять до виникнення, зміни чи
припинення соціально-забезпечувальних відносин. Цей перелік не лише не
зменшується, а поступово розширюється і враховує всі можливі ситуації,
що зобов’язують державу надати особі, яка перебуває у скрутному
становищі, встановлені законом види матеріального забезпечення.

Нормативні акти передбачають диференціацію видів, умов і рівня (норм)
названого забезпечення залежно від низки соціально значимих обставин, що
характеризують, зокрема, суб’єктивні властивості особи та її сім’ї
(стать, вік, сімейний стан, наявність утриманців тощо), трудову
діяльність (тривалість трудового (страхового) стажу, розмір заробітної
плати), характер зазначеної діяльності (зайнятість на підземних роботах,
роботах з особливо шкідливими й особливо важкими умовами праці,
специфіка професії), місцевість, де живе людина (гірські населені
пункти), нужденність. На обсяг прав у сфері соціального захисту
населення впливають норми, що встановлюють додаткові права для окремих
категорій громадян. Пільгове законодавство розвивалося стихійно і без
наукових обґрунтувань. Тепер його критикують, але воно продовжує
розвиватися. Диференціація соціального забезпечення через встановлення
певних пільг окремим групам громадян повинна мати певні межі.

135

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

Інакше вона не досягатиме поставленої мети і призведе до накопичення
негативних тенденцій у цій сфері, до порушення інших принципів права.

Множинність видів соціального забезпечення (багато авторів розглядають
його як самостійний принцип зазначеного права) виявляється в тому, що в
разі настання того чи іншого соціального випадку держава надає особі
матеріальну підтримку різними способами (пенсії, допомоги, компенсації,
соціальні послуги тощо). Так, види названих послуг та матеріального
забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням
зазначені у ст. 25 Основ законодавства України про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування і конкретизовані в законах за окремими
видами цього страхування. У ст. З Закону України “Про державну допомогу
сім’ям з дітьми” передбачені такі види державної допомоги: у зв’язку з
вагітністю та пологами; одноразова допомога при народженні дитини;
допомога з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку тощо.
Законами встановлені й інші види забезпечення за рахунок бюджетних
коштів.

6. Принцип забезпечення рівня життя, не нижчого за про

житковий мінімум, встановлений законом. Він означає, що

пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, які є основ

ним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя,

не нижчий від прожиткового мінімуму, передбаченого законом.

Закріплений цей принцип у ст. 46 Конституції та конкретизо

ваний у чинному законодавстві (див. 1.5.2).

У перехідний період цей принцип не діє, хоча відповідні нормативні акти
приймаються і розрахунки провадяться.

7. Принцип незменшуваності змісту й обсягу соціальних

виплат і послуг при прийнятті нових законів. Відповідно до

ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або

внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту й

обсягу існуючих прав і свобод. Особа має бути впевнена в тому,

що її права у сфері соціального забезпечення не будуть змінені

136

у бік скорочення їх, зменшення розміру призначених соціальних виплат,
погіршення рівня соціальних послуг, що надаються. Законодавчий орган,
органи виконавчої влади і місцевого самоврядування не вправі приймати
нормативні акти, що урізають соціальні права людей (рівень матеріального
забезпечення), оскільки їхні дії можна кваліфікувати як
антиконсти-туційні. Цьому принципу не суперечать нормативні акти, за
якими певні види соціального забезпечення (пільги, компенсації)
замінюються підвищенням розміру пенсій та інших виплат.

8. Безповоротність виплачених грошових сум та вартості наданих
соціальних послуг. Соціальне забезпечення фізичних осіб здійснюється
безкоштовно чи з частковою оплатою окремих соціальних послуг. Воно не
передбачає в майбутньому відшкодування зазначених коштів. Суспільство ці
витрати бере на себе за рахунок сплачених раніше внесків і податків та
бюджетних коштів. Законом лише передбачено стягнення надміру виплачених
сум пенсій, допомог і компенсацій, а також повернення незаконно
отриманих виплат і вартості наданих послуг та пільг.

3.4. Внутрігалузеві принципи права соціального забезпечення

3.4.1. Нормативно-правові принципи правових інститутів права соціального
забезпечення

При прийнятті законів у сфері соціального забезпечення законодавець
прагне закріпити в них нормативно-правові принципи, на підставі яких
фізичним особам надаються окремі види матеріального забезпечення. Як
правило, це ті основні засади, які належать до загальноправових,
галузевих, окремих право-

137

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

вих інститутів чи їхніх груп принципів права. Так, у ст. 5 Основ
законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування закріплені принципи, що стосуються всіх п’яти видів
загальнообов’язкового державного соціального страхування (див. 1.4.2).
Ці принципи конкретизовані в законах з окремих видів
загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Відповідно до ст. 7 Закону України “Про загальнообов’язкове державне
пенсійне страхування” цей вид страхування здійснюється за принципами: 1)
законодавчого визначення умов і порядку здійснення загальнообов’язкового
державного пенсійного страхування; 2) обов’язковості страхування осіб,
які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших
підставах, передбачених законодавством, а також осіб, які забезпечують
себе роботою самостійно, фізичних осіб-суб’єктів підприємницької
діяльності; 3) права на добровільну участь у системі
загальнообов’язкового пенсійного страхування осіб, які відповідно до
закону не підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному
страхуванню; 4) заінтересованості кожної працездатної особи у власному
матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію; 5) рівноправності
застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат і виконання
обов’язків щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне
пенсійне страхування; 6) диференціації розмірів пенсій залежно від
тривалості страхового стажу та розміру заробітної плати (доходу); 7)
солідарності та субсидування в солідарній системі; 8) фінансування
видатків на виплату пенсій, надання соціальних послуг за рахунок
страхових внесків, бюджетних коштів і коштів цільових фондів; 9)
спрямування частини страхових внесків до Накопичувального фонду для
здійснення оплати договорів страхування довічної пенсії й одноразової
виплати залежно від розмірів накопичень застрахованої особи з
урахуванням інвестиційного доходу; 10) державних гарантій реалізації
застрахованими особами своїх прав, передбачених законом; 11) організації
управління Пенсійним фондом на основі паритетності представників від
застрахованих осіб, робото-

138

давців та держави і на засадах гласності, прозорості та доступності
його діяльності; 12) обов’язковості фінансування за рахунок коштів
Пенсійного фонду витрат, пов’язаних з виплатою пенсій та наданням
соціальних послуг, в обсягах, передбачених законом; 13) цільового та
ефективного використання коштів загальнообов’язкового державного
пенсійного страхування; 14) відповідальності суб’єктів системи
загальнообов’язкового державного пенсійного страхування за порушення
норм закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених
на них обов’язків.

У Законі України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування
від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які
спричинили втрату працездатності”, зазначені такі принципи: 1)
паритетність держави, представників застрахованих осіб та роботодавців в
управлінні страхуванням від нещасного випадку; 2) своєчасне та повне
відшкодування шкоди страховиком; 3) обов’язковість страхування від
нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору
(контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а
також добровільність такого страхування для осіб, які забезпечують себе
роботою самостійно, та громадян-суб’єктів підприємницької діяльності; 4)
надання державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх
прав; 5) обов’язковість сплати страхувальником страхових внесків; 6)
формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі; 7)
диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки
праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному
підприємстві; 8) економічна заінтересованість суб’єктів страхування в
поліпшенні умов і безпеки праці; 9) цільове використання коштів
страхування від нещасного випадку (ст. 5).

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з
тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням
та похованням, здійснюється за принципами: 1) законодавчого визначення
умов і порядку здійснення загальнообов’язкового державного соціального
стра-

139

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

хування у зв язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,
зумовленими народженням і похованням; 2) обов’язковості страхування осіб
та добровільність їхнього страхування у випадках, передбачених законом;
3) державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав; 4)
обов’язковості фінансування Фондом соціального страхування з тимчасової
втрати працездатності витрат, пов’язаних із наданням матеріального
забезпечення та соціальних послуг, в обсягах, передбачених законом; 5)
формування та використання страхових коштів на засадах солідарності та
субсидування; 6) цільового використання коштів загальнообов’язкового
державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності та втратами, зумовленими народженням і похованням; 7)
паритетності в управлінні Фондом соціального страхування з тимчасової
втрати працездатності представників держави, застрахованих осіб та
роботодавців; 8) відповідальності роботодавців і Фонду соціального
страхування з тимчасової втрати працездатності за реалізацію права
застрахованої особи на матеріальне забезпечення та соціальні послуги, що
надаються за законом (ст. 5 Закону України “Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”).

Страхування на випадок безробіття здійснюється за принципами, що
зазначені у ст. 2 Закону України “Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування на випадок безробіття”, а саме: 1) надання
застрахованим особам державних гарантій реалізації своїх прав; 2)
обов’язковості страхування на випадок безробіття всіх працюючих на
умовах трудового договору (контракту) та на інших підставах,
передбачених законодавством про працю, а також добровільності такого
страхування особами, які забезпечують себе роботою самостійно, а також
громадянами — суб’єктами підприємницької діяльності; 3) цільового
використання коштів страхування на випадок безробіття; 4) солідарності
та субсидування; 5) обов’язковості фінансування Фондом
загальнообов’язкового державного соціального страхування України

140

на випадок безробіття витрат, пов’язаних з наданням матеріального
забезпечення в разі безробіття та соціальних послуг в обсягах,
передбачених законом; 6) паритетності в управлінні страхуванням на
випадок безробіття держави, представників застрахованих осіб та
роботодавців; 7) диференціації розмірів виплати допомоги у зв’язку з
безробіттям залежно від страхового стансу і тривалості безробіття; 8)
надання на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого
законом, допомоги у зв’язку з безробіттям та матеріальної допомоги у
період професійної підготовки, перепідготовки та підвищення
кваліфікації; 9) законодавчого визначення умов і порядку здійснення
страхування на випадок безробіття.

Надання соціальних послуг ґрунтується на принципах: 1) адресності та
індивідуального підходу; 2) доступності та відкритості; 3)
добровільності вибору отримання чи відмови від надання соціальних
послуг; 4) гуманності; 5) комплексності; 6) максимальної ефективності
використання бюджетних та позабюджетних коштів суб’єктами, що надають
соціальні послуги; 7) законності; 8) соціальної справедливості; 9)
забезпечення конфіденційності суб’єктами, які надають послуги,
дотримання ними стандартів якості, відповідальності за дотримання
етичних правових норм (ст. З Закону України “Про соціальні послуги”).

3.4.2. Принципи пенсійного права

1. Принцип поєднання солідарної та накопичувальної пенсійних систем. У
світі існує кілька сот пенсійних систем, які можна звести до трьох
моделей: 1) система державного пенсійного забезпечення, що базується на
бюджетному фінансуванні виплати пенсії (колишній СРСР); 2) система
пенсійного страхування, що базується на фінансуванні виплати пенсії за
рахунок самостійних страхових пенсійних фондів чи бюджетів
(застосовується в багатьох країнах); 3) система примусового
накопичування, що базується на фінансуванні виплати пенсій за

141

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

рахунок недержавних пенсійних фондів (Чилі). У ринкових умовах можуть
застосовуватись останні дві пенсійні моделі, які впроваджуються і в
Україні.

Державна розподільча система реформувалася в солідарну систему, що
означає солідарність поколінь, регіонів та високо-забезпечених і
малозабезпечених членів суспільства. Виплата пенсій непрацездатним
здійснюється за рахунок поточних внесків працюючих. Вона передбачає
встановлення розмірів пенсій залежно від страхового стажу та розміру
заробітної плати, з якої сплачені внески, облік яких здійснюється
персоніфіковано в Пенсійному фонді України, її мета — захист людей
похилого віку від бідності.

Накопичувальна система, яка вводиться в Україні, зобов’язує осіб, що
працюють, перераховувати частину свого заробітку на індивідуальні ощадні
рахунки. Ці кошти будуть інвестуватися, а інвестиційний дохід
зараховуватиметься на ті самі індивідуальні рахунки. Після досягнення
платниками пенсійного віку вони можуть зняти накопичені кошти.
Загальнообов’язкова накопичувальна система забезпечить громадян
додатковими виплатами після виходу на пенсію та зменшить навантаження на
солідарну систему.

Для високооплачуваних категорій громадян передбачена система
недержавного пенсійного страхування, яка забезпечує додаткову пенсію
шляхом добровільних внесків громадян. Основою цієї системи є недержавні
пенсійні фонди, в тому числі, створені за корпоративними та професійними
ознаками. Ця система дає змогу громадянам, які сплачують більші внески
протягом періоду трудової діяльності, підтримувати після виходу на
пенсію досягнутий раніше життєвий рівень.

Змішана пенсійна система дає можливість постійно підвищувати рівень
життя непрацездатних осіб, які припинили трудову діяльність, встановити
залежність розмірів пенсій від величини заробітку і трудового стажу,
забезпечити фінансову стабільність пенсійної системи, заохотити громадян
до заощадження коштів на старість, створити ефективну і дієву систему
адміністративного управління в пенсійному забезпеченні.

142

Принцип особистої відповідальності працівника за рівень

свого матеріального забезпечення при виході на пенсію. Лю

дина, виходячи на пенсію, бажає нести звичні для неї витрати,

а розмір призначеної пенсії часто буває набагато нижчий від

раніше отримуваного заробітку. Це змушує її на початку тру

дової діяльності думати про своє матеріальне забезпечення в

старості. Вона прагне, перш за все, заробити максимальну пен

сію, що залежить від тривалості трудового (страхового) стажу і

розміру заробітної плати (сплати страхових внесків), бере участь

у недержавних пенсійних програмах, заощаджує кошти на “чор

ний день”. Держава гарантує лише мінімальний розмір пенсії, а

все інше повністю залежить від людини. Ідея залежності розмі

ру пенсії від тривалості трудового (страхового) стажу і суми за

робітку (доходу) за певний час, а в майбутньому і за всю трудову

діяльність становить суть цього принципу пенсійного права.

Принцип забезпечення пенсіями в усіх випадках втрати

працездатності. Втрата працездатності означає втрату джере

ла доходу, що змушує суспільство шукати йому заміну. Такою

заміною і є пенсія. Вона виплачується в разі настання непра

цездатності через інвалідність, досягнення певного віку (ви

слуги років), що підтверджує юридичну непрацездатність, а

також при втраті годувальника непрацездатних членів сім’ї і в

інших випадках, зазначених у законі. Таким чином, пенсій

ним забезпеченням охоплені всі можливі випадки непрацездат

ності, що породжує у людей відчуття соціальної захищеності,

впевненість у завтрашньому дні.

Принцип обов’язковості державного пенсійного страху

вання для всіх найманих та самозайнятих працівників і при

значення пенсій тільки тим, хто сплачував внески. У пенсійно

му законодавстві дається перелік осіб, які підлягають загаль

нообов’язковому державному пенсійному страхуванню. Ними,

передусім, є особи, які працюють на умовах трудового догово

ру (контракту) на підприємствах, в організаціях, установах

незалежно від форм власності та господарювання і у фізичних

143

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

осіб, та особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих
спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадяни —
суб’єкти підприємницької діяльності. Вони страхуються від таких
соціальних ризиків, як інвалідність, смерть годувальника, досягнення
пенсійного віку, нещасний випадок на виробництві, професійне
захворювання.

З настанням страхового випадку застрахована особа за
загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням має право на
пенсію за віком, у зв’язку з інвалідністю внаслідок загального
захворювання (в тому числі каліцтва, не пов’язаного з роботою,
інвалідності з дитинства), у зв’язку з утратою годувальника, а за
загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням від нещасного
випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили
втрату працездатності, на пенсію по інвалідності внаслідок нещасного
випадку на виробництві або професійного захворювання та у зв’язку із
втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на
виробництві або професійного захворювання.

Застраховані особи самі сплачують страхові внески на загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування або за них сплачують ці внески у
встановленому законодавством порядку. Відповідні внески сплачуються і
при добровільному пенсійному страхуванні. Таким чином, вони беруть
участь у формуванні коштів для майбутніх пенсійних виплат. Пенсія
призначається тільки за умови сплати страхових внесків. Особа, яка сама
не сплачувала чи за неї не сплачували страхових внесків, права на
конкретний вид пенсії не має.

5. Принцип права вибору пенсійних виплат та поєднання пенсійного
забезпечення з іншими соціальними виплатами.

Бувають випадки, коли особа одночасно має право не на одну, а на
декілька видів пенсій. Для цієї ситуації в українському законодавстві є
правило, згідно з яким особам, що мають право одночасно на різні види
пенсії, призначається один із цих видів пенсій за вибором застрахованої
особи. Це правило не стосується виплати додаткових пенсій з недержавних
пенсійних фондів.

144

Одночасно з пенсією непрацездатні особи мають право отримувати доплати,
надбавки та підвищення до неї, а також право на різні види грошових
допомог та соціальні послуги, що фінансуються за рахунок бюджетних
коштів і коштів тих чи інших соціальних фондів.

3.4.3. Принципи допомогового права

Грошові допомоги виплачуються, а пільги, субсидії і компенсації
надаються за рахунок державних коштів, коштів страхових фондів, внесків
фізичних і юридичних осіб. Підстави та мета надання тієї чи іншої
допомоги різні, а тому важко виділити єдині для всіх наявних допомог
правові принципи. Тут частіше говорять про принципи окремих правових
інститутів або груп цієї підгалузі права соціального забезпечення.

Допомоги, як і пенсії та соціальні послуги, є одним із видів
матеріального забезпечення, їм притаманні всі принципи права соціального
забезпечення, але як окремий вид соціального забезпечення вони мають
тільки їм властиві правові принципи. До них належать:

1. Принцип мобільності в наданні допомоги. Метою надання допомоги є
сприяння у подоланні складних життєвих обставин, які, як завжди,
виникають несподівано, і на них необхідно оперативно реагувати. Допомоги
надаються на загальнодержавному, місцевому і локальному рівнях. Вони
передбачені законами, постановами Кабінету Міністрів України, рішеннями
місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, локальними
нормативними актами, що приймаються підприємствами, установами,
організаціями.

145

Незважаючи на те, що право надавати допомогу мають багато суб’єктів, в
Україні немає вичерпного переліку допомог. Відповідні органи вправі
доповнювати цей перелік у разі необхідності соціальної підтримки
якої-небудь категорії громадян. Це, перш за все, стосується одноразових
допомог.

10 — 5-747

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

В Україні немає не лише переліку всіх можливих допомог, а й переліку
суб’єктів права на надання їх. Державним органам надані широкі
повноваження щодо виділення на ці потреби бюджетних коштів. Суб’єкти
підприємницької діяльності практично необмежені у праві надання
матеріальної підтримки своїм членам або виділенні коштів на
благодійництво.

Складовою принципу мобільності є доступність отримання допомоги. Право
на неї має будь-яка особа, котра потрапила у складну життєву ситуацію,
якій надано правове значення. Потреба в терміновому призначенні допомоги
змушує до встановлення стислих строків розгляду заяв, мінімальних умов
(підстав) її надання, спрощеного порядку розв’язання всіх питань за
місцем проживання особи, яка потрапила у скрутне матеріальне становище.

2. Принцип адресності. Передбачає надання допомоги чітко визначеним
категоріям населення внаслідок значного погіршення їхнього матеріального
стану. Цей принцип стосується як допомог за системою соціального
страхування, так і допомог за системою державної соціальної допомоги.
Найбільш яскраво він виявляється в останній системі.

Матеріальної підтримки потребують насамперед особи, які здійснюють
догляд за дітьми певного віку, дітьми-інвалідами віком до 16 років,
інвалідами 1-ї групи або за особами, які до-сягли 80-річного віку,
неповні сім’ї, сім’ї, що мають трьох і більше дітей віком до 16 років,
пенсіонери, інваліди, студенти, безробітні, біженці, переселенці, хворі
на певні захворювання тощо. При наданні державної соціальної допомоги
застосовується такий критерій, як наявність середньомісячного сукупного
доходу, нижчого від прожиткового мінімуму. Лише після законодавчого
встановлення цього критерію та понять прожитковий мінімум і
середньомісячний сукупний дохід почали говорити про адресність надання
соціальної допомоги в сучасному розумінні цього терміна.

Залежність розміру допомоги від рівня доходів і величини прожиткового
мінімуму становить суть принципу адресності,

що конкретизує загальноправовии принцип справедливості. Людина, яка з
поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний
доход нижчий від прожиткового мінімуму, є бідною і вправі надіятись на
допомогу з боку держави і суспільства.

Зараз відбувається процес оновлення законодавства про допомоги з
урахуванням цього принципу.

З метою подальшого розвитку адресної допомоги здійснюються такі заходи:
1) ведеться робота щодо впорядкування пільг та допомог, що надаються
різним категоріям населення; 2) удосконалюється механізм надання
субсидій на сплату за житло, за комунальні послуги, за паливо; 3)
надаються пільги та послуги окремим категоріям громадян з метою
забезпечення їхньої життєдіяльності; 4) проводиться реформування
нормативно-правової бази надання адресної соціальної допомоги
малозабезпеченим сім’ям та одиноким непрацездатним громадянам на основі
врахування їхнього сукупного доходу; 5) створюється система контролю за
ефективним та раціональним використанням коштів для надання державної
соціальної допомоги; 6) впроваджується єдина обліково-інформаційна
система одержувачів соціальної допомоги

При наданні допомоги із фондів соціального страхування адресність
полягає в тому, що право на допомогу мають застраховані особи, які
тимчасово повністю або частково втратили засоби до існування через
непрацездатність чи безробіття або понесли додаткові витрати у зв’язку з
народженням чи смертю, що негативно вплинуло на сімейний бюджет.
Прожитковий мінімум тут до уваги не береться.

3. Принцип диференційного підходу при визначенні розмірів і видів
допомоги. Залежно від джерел фінансування розрізняються допомоги за
системою соціального страхування (у зв’язку з тимчасовою
непрацездатністю, вагітністю і пологами, при народженні дитини та з
догляду за нею, у зв’язку з безробіттям, на поховання та ін.) та
допомоги за системою соціальної допомоги з боку держави (у зв’язку з
вагітністю та пологами,

146

10″

147

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

при народженні дитини, з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного
віку, на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням, одиноким
матерям, малозабезпеченим сім’ям з дітьми та ін.). Розміри допомог, які
виплачуються у зв’язку із страховими випадками, вищі, ніж при
нестрахових, тобто їх розмір залежить від того, чи займається особа
суспільно корисною працею, чи ні.

Розмір соціальної допомоги залежить від прожиткового мінімуму на одну
особу та для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних
груп населення (діти віком до 6 років та від 6 до 18 років, працездатні
й непрацездатні особи), а також від середньомісячного сукупного доходу
сім’ї. Як правило, розмір допомоги визначається як різниця між
прожитковим мінімумом для сім’ї та її середньомісячним сукупним доходом.

Принцип комплексності. Передбачає різні види матері

альної підтримки в разі втрати засобів до існування, недостат

ності їх чи понесення додаткових витрат. Підставами для цього

є такі юридичні факти, як вагітність пологи, народження ди

тини, хвороба, догляд за непрацездатними, сирітство, безро

біття, смерть тощо. Держава прагне охопити соціальним забез

печенням усі можливі ситуації, що ведуть до погіршення мате

ріального стану чи нужденності. Таке забезпечення здійснюєть

ся комплексно. Людина може мати право на пенсію, окремі

соціальні послуги і ту чи іншу грошову допомогу. Закон дозво

ляє особі одночасно отримувати кілька видів допомоги.

Принцип соціального реагування. Встановлені законодав

ством види допомог не є незмінними. Розмір більшості з них

залежить від прожиткового мінімуму.

На основі соціальних стандартів, встановлених відповідно до Закону
України від 5 жовтня 2000 р. “Про державні соціальні стандарти та
державні соціальні гарантії”, визначаються розміри соціальних виплат і
допомоги. В Україні прийнято низку нормативних актів, що забезпечують
можливість своєчасно реагувати на зміни, які відбуваються в суспільстві.

148

Таким чином, суть цього принципу полягає в періодичному перегляді
соціальних нормативів у зв’язку із зростанням вартості життя, підвищенні
мінімального розміру оплати праці та прожиткового мінімуму.

6. Принцип гарантованості надання допомоги в разі різко

го погіршення матеріального стану. Держава взяла обов’язок

матеріально підтримувати своїх громадян у випадку, коли вони

потрапляють у скрутне матеріальне становище через незалежні

від них обставини або обставини, які вважаються поважними

(народження дитини, її виховання, смерть, непрацездатність,

безробіття та ін.). Зазначеним обставинам надається юридичне

значення, тобто держава гарантує при настанні їх відповідну

допомогу. Це породжує впевненість людини у її захищеності

від усіх можливих життєвих незгод з боку держави і суспіль

ства.

Відповідно до галузевого принципу забезпечення рівня життя, не нижчого
від прожиткового мінімуму, який встановлений законом, цей принцип
гарантує й відповідні розміри виплат, що дуже важливо. Застрахованим
особам у багатьох випадках гарантуються виплати, не нижчі від
отримуваного раніше заробітку, значну компенсацію понесених додаткових
витрат.

7. Принцип пріоритетності у наданні соціальної допомоги

сім’ям з дітьми. Найбільш незахищеними є сім’ї з дітьми. Саме

їм, у першу чергу, потрібна різнобічна підтримка з боку суспі

льства. Держава зацікавлена у зростанні її населення, у ство

ренні належних умов для виховання підростаючого покоління.

Усе це потребує значних матеріальних витрат. Суспільство

повністю бере на себе окремі витрати з утримання і виховання

дітей (дошкільні, шкільні та позашкільні заклади освіти, охо

рона здоров’я дітей та ін.) або частково компенсує витрати на

утримання і виховання дітей у домашніх умовах шляхом вста

новлення різних допомог сім’ям з дітьми за рахунок держав

них коштів та відповідних допомог за системою соціального

149

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

страхування. Останнім часом увага держави до проблем сім’ї з дітьми
посилилася.

8. Принцип стимулювання до подолання життєвих труднощів. Допомога
надається на час існування певної обставини, і період її виплати, як
правило, зазначений у законі. Це має заохочувати особу до суспільно
корисної праці, подолання складних життєвих обставин самостійно. Розмір
і термін виплати допомоги мають спонукати людину до пошуку роботи,
додаткових джерел до існування, подолання причини непрацездатності,
ведення здорового способу життя тощо.

3.4.4. Принципи соціально-обслуговувального права

Соціальне обслуговування істотно відрізняється від пенсійного
забезпечення і забезпечення грошовими допомогами, а отже, його правове
регулювання має своїм підґрунтям інші засади. Принципи, які закладені в
його основу, належать до внутрігалузевих і мають узгоджуватися з
галузевими. До принципів соціально-забезпечувального права належать
такі:

1. Принцип поваги до гідності особи та дотримання прав людини при
наданні соціальних послуг. Він конкретизує за-гальноправовий принцип
поваги до прав людини. Умовою дотримання законності й правопорядку в
державі є обов’язок кожного поважати честь і гідність інших людей
(статті 3, 21, 28, 32, 48, 68 Конституції України).

Специфіка соціального забезпечення передбачає закріплення в нормативних
актах спеціальних прав громадян у цій сфері. До них належить право: 1)
на поважне і гуманне ставлення з боку працівників установ соціального
обслуговування; 2) вибір установи і форми соціального обслуговування в
порядку, що передбачений законом; 3) інформацію про свої права,
обов’язки й умови надання соціальних послуг; 4) згоду на соціальне
обслуговування; 5) відмову від соціального обслуговування;

150

6) конфіденційність інформації особистого характеру, що стала відомою
працівнику соціальної служби при наданні соціальних послуг; 7) правову
допомогу з боку соціальних установ у захисті своїх прав і законних
інтересів. Саме на дотримання цих прав зорієнтовані насамперед соціальні
працівники. Ці права є настільки важливими, що становлять окремі
принципи соціально-обслуговувального права.

Принцип надання соціальних послуг безоплатно або за

часткову оплату. До соціальних послуг належать такі, що на

даються повністю чи частково за рахунок коштів соціального

страхування, державного бюджету, благодійних внесків. По

рядок надання таких послуг регулюється нормами соціально-

обслуговувального права. Фізичні особи переважно отримують

соціальні послуги безоплатно або, в окремих випадках, за час

ткову оплату. Підставою для отримання соціальних послуг є

наявність передбачених законом складних життєвих обставин:

інвалідність, похилий вік, сирітство, відсутність певного місця

проживання тощо. Для надання соціальних послуг і створю

ються установи соціального обслуговування (будинки-інтерна-

ти, школи-інтернати, центри, територіальні центри соціально

го обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних

громадян, відділення соціальної допомоги вдома тощо). Вони

утримуються, в основному, за рахунок: 1) коштів місцевих

бюджетів; 2) інших надходжень, у тому числі у вигляді при

бутку від діяльності своїх структурних підрозділів, що нада

ють послуги; 3) осіб, які користуються послугами цих установ

або їхніх дітей (батьків); 4) коштів благодійних фондів, пожерт

вувань окремих громадян, підприємств, установ і організацій

та інших джерел. Безоплатність чи часткова оплата наданих

соціальних послуг свідчить про їхню доступність для всіх, хто

такої допомоги потребує.

Принцип добровільності. Соціальне обслуговування

здійснюється за умови добровільної згоди особи-претендента на

отримання соціальних послуг. В окремих випадках таку згоду

151

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

дають законні представники (батьки, усиновителі, опікуни і
піклувальники). Соціальні послуги надаються лише за наявності письмової
заяви підопічного чи його законного представника, що підтверджує згоду
на добровільне отримання соціальних послуг. Примусове поміщення до
стаціонарної соціальної установи можливе лише у випадках, передбачених
законом.

Добровільність означає не лише згоду на соціальне обслуговування, а й
відмову від нього. Відмова також оформляється письмовою заявою.
Підопічний може в будь-який час знову звернутися із заявою про надання
соціальних послуг.

Згода на соціальне обслуговування і відмова від нього означає, що
заінтересовані особи повинні бути детально проінформовані про види і
форми соціального обслуговування, показання і протипоказання для його
здійснення, про умови часткової оплати окремих соціальних послуг, а
також про інші умови надання конкретних соціальних послуг. Вони також
попередньо ознайомлюються з умовами проживання чи перебування в
установах, де будуть утримуватися, і видами соціальних послуг, які їм
там будуть надавати.

4. Принципи реабілітаційної спрямованості соціальних послуг. Під
реабілітацією розуміють поновлення здоров’я осіб з обмеженими фізичними
і психічними можливостями з метою досягнення максимальної повноцінності
з фізичного, психічного, соціального і професійного погляду. Метою
медичної реабілітації є поновлення здоров’я і працездатності шляхом
застосування медичних методів і засобів. Мета професійної реабілітації —
поновлення (або формування у дітей-інвалідів) професійних навичок за
допомогою навчання, перекваліфікації і раціонального працевлаштування.
Мета соціальної реабілітації полягає в поновленні втрачених (або
набутих) різноманітних суспільних зв’язків — сімейних, у трудовому
колективі тощо.

Цей принцип має профілактичну спрямованість. З правового погляду він
означає створення такої системи пільг, переваг і соціальних послуг, які
забезпечували б особам, що перебувають у складній ситуації, рівні з
іншими громадянами можли-

152

вості реалізації всього комплексу прав, передбачених законодавством,
максимальну соціальну інтеграцію їх у суспільство.

5. Принцип індивідуального підходу при наданні соціаль

них послуг. Передбачає створення шляхом відбору із загаль

них заходів медичної, професійної і соціальної реабілітації інди

відуальних програм для кожної конкретної особи. З погляду

права цей принцип означає трансформацію права громадянина

на охорону здоров’я, на освіту, на соціальне обслуговування в

конкретне суб’єктивне право особи на отримання певних пільг

і послуг.

При наданні соціальних послуг особа розглядається не як об’єкт, а як
активний суб’єкт усіх заходів, що проводяться щодо неї. Найбільшого
ефекту від цих заходів, спрямованих на найшвидше поновлення
працездатності й порушень соціальних зв’язків можна досягти тільки в
тому разі, коли особа буде активним учасником (партнером) заходів,
спрямованих на реабілітацію. Необхідно створити таку систему правового
регулювання, в якій особа, що отримує соціальні послуги, була б, з
одного боку, зобов’язана використовувати комплекс відновлю-вальних
заходів, а з іншого боку, — максимально заінтересована в результатах
поновлення соціальних зв’язків.

Індивідуальний підхід означає й адресність надання соціальних послуг.
Суб’єктами цих відносин виступають інваліди, особи похилого віку,
багатодітні й одинокі сім’ї, сироти, біженці, особи без певного місця
проживання тощо. Соціальні послуги надаються не всім цим особам, а тим,
хто є самотніми, не має працездатних членів сім’ї, потребує стороннього
догляду, отримує мінімальну пенсію тощо, тобто здійснюється
індивідуальний підхід у розв’язанні питання, кому надати конкретний вид
соціальних послуг. Пріоритет в отриманні соціальних послуг мають сім’ї з
дітьми, інваліди.

6. Принцип державних гарантій у сфері соціального обслу

говування. Держава не лише проголошує певні соціальні пра

ва, але й гарантує їх. Для визначення розмірів державних га-

153

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

рантій соціальної підтримки інвалідів, осіб похилого віку, дітей, які
залишилися без піклування батьків, та інших осіб, що потребують
соціальної підтримки, встановлені державні соціальні нормативи у сфері
соціального обслуговування. До них належать:

Перелік послуг, які надають заклади соціального обслу

говування і які фінансуються за рахунок державного та місце

вого бюджетів і соціальних фондів.

Норми соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів

та дітей, які перебувають на утриманні держави.

Норми харчування та забезпечення непродовольчими то

варами у державних і комунальних закладах соціального об

слуговування .

Держава взяла на себе обов’язки щодо осіб, які перебувають у складних
життєвих обставинах: 1) забезпечувати цим особам рівні з усіма іншими
громадянами можливості в реалізації ними громадянських, економічних,
політичних та інших прав і свобод, передбачених чинним законодавством;
2) створювати умови для надання їм матеріальної підтримки та можливості
для проходження індивідуального санаторно-курортного лікування; 3)
забезпечувати інвалідів необхідними засобами орієнтації та сприйняття
інформації, протезування, пересування, в тому числі транспортними
засобами; 4) частково компенсувати витрати інвалідів на ремонт
транспортних засобів; 5) створювати необхідні умови для
працевлаштування, освіти, професійної підготовки та соціально-трудової
реабілітації.

Держава гарантує цим особам можливості отримання соціальних послуг на
підставі принципу соціальної справедливості незалежно від статі, раси,
національності, мови, походження, віросповідання, місця проживання тощо.

7. Принцип конфіденційності. Слово конфіденційність латинського
походження, воно тлумачиться як довірливий, секретний, той, що не
підлягає розголошенню, публікації. Відо-

154

мості особистого характеру, що стали доступними працівникам соціальних
установ у процесі надання ними соціальних послуг, становлять професійну
таємницю. За розголошення таких відомостей соціальні працівники несуть
відповідальність, що передбачена чинним законодавством.

8. Принцип послідовності, комплексності та безперервності в наданні
соціальних послуг. Багато соціальних послуг, особливо реабілітаційного
характеру, надаються у певній послідовності: надомна праця, робота у
спеццеху, робота на звичайному підприємстві. Особа, яка перебувала в
стаціонарній соціальній установі, отримує не одну, а низку соціальних
послуг у комплексі. Така сама картина і при отриманні соціальних послуг
у соціальних установах за місцем проживання. Для задоволення нагальних
соціальних потреб встановлені різні форми соціального обслуговування.
Законодавство передбачає постійне поліпшення якості соціальних послуг,
що надаються, їх форм та видів шляхом періодичного встановлення
державних соціальних стандартів.

Контрольні запитання

Сформулюйте визначення поняття принципів права со

ціального забезпечення.

Назвіть критерії класифікації принципів права соціаль

ного забезпечення на види.

Обґрунтуйте значення загальноправових принципів у пра

ві соціального забезпечення.

Яку роль відіграють міжгалузеві правові принципи у пра

вовому регулюванні суспільних відносин у сфері соціального

забезпечення?

Перерахуйте галузеві принципи права соціального забез

печення.

155

Глава З

Принципи права соціального забезпечення

Які принципи права належать до пенсійного забезпечення?

На підставі яких правових принципів здійснюється забез

печення допомогами певних категорій людей?

Визначте принципи соціально-забезпечувального права.

Яке значення принципів, закріплених у законах, що сто

суються сфери соціального забезпечення і захисту населення?

Література

Сташків Б.І. Принципи допомогового права // Актуальні

проблеми політики: 36. наук, праць. — Випуск 16. — О., 2002.

— С 330—334.

Сташків Б. Принципи пенсійного права // Підприємниц

тво, господарство і право. — 2003. — № 2. — С.44—47.

Сташків Б. Принципи права соціального забезпечення //

Право України. — 2002. — № 4. — С.86—88.

Сташків Б.І. Принципи соціально-обслуговуючого права

у Росії та Україні // Актуальні проблеми політики: 36. наук,

праць. — Випуск 15. — О., 2002. — С 420—425.

Болотіна Н.Б. Про принципи сучасного права соціально

го забезпечення України // Актуальні проблеми держави та пра

ва: 36. наук, праць. Випуск 9. — Одеса, 2000. — С.44—52.

Гарасимів Т.З. Поняття та види принципів права соціаль

ного забезпечення // Вісник Львівського ун-ту внутрішніх справ

при Нац. академії внутрішніх справ України. — Л.: ЛІВС при

НАВС України, 2001. — № 1. — С.154—159.

Гарасимів Т.З. Принципи права соціального забезпечення

України. — Дрогобич: Видав, фірма “Відродження”, 2002. —

128 с.

Гарасимів Т.З. Принципи права соціального забезпечення

України: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.05 // Ки

ївський нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2002. — 15 с.

Гарасимів Т.З. Принципи права соціального забезпечення

від теорії до практики // Вісник Львівського ун-ту внутрішніх

справ при Нац. академії внутрішніх справ України. — Л.: ЛІВС

при НАВС України, 1995. — № 1. — С 56—62.

Гарасимів Т.З. Ще раз про поняття принципів права соці

ального забезпечення України // Вісник Львівського ун-ту

внутрішніх справ при Нац. академії внутрішніх справ Украї

ни. — Л.: ЛІВС при НАВС України, 2000. — № 2. — С 83—87.

Сивак СМ. Пенсійна реформа: принципи пенсійного за

безпечення // Вісник Львівського держ. ін-ту ім. Івана Фран

ка. — Сер. юрид. — Вип. 35. — Л., 2000. — С 341—346

156

157

Глава 4

ДЖЕРЕЛА І ФОРМИ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Джерела права соціального забезпечення: поняття, зміст,

види.

Поняття форм права соціального забезпечення та їх кла

сифікація.

Конституція України як форма права соціального забез

печення.

Міжнародно-правові акти як форма права соціального

забезпечення.

Закони України як форма права соціального забезпечення.

Підзаконні нормативні акти як форма права соціального

забезпечення.

159

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

4.1. Джерела права соціального забезпечення: поняття, зміст, види

Вважається, що термін джерело права в науковий обіг вперше ввів понад
дві тисячі років тому Тіт Лівій, який у своїй праці “Римська історія”
назвав Закони XII таблиць джерелами всього публічного і приватного
права. Як наукову проблему джерела права починають досліджувати з кінця
XIX ст.

Під словом джерело В.І. Даль розумів будь-який початок чи підставу,
корінь і причину, вихідне положення. З погляду етимології джерело це: 1)
те, з чого береться чи черпається що-не-будь, або те, що дає початок
чому-небудь чи служить основою для чого-небудь; 2) письмова пам’ятка,
документ, на підставі якого проводиться наукове дослідження; 3) висхідне
місце або позиція, що служить основою для розвитку чого-небудь.

Термін джерело права можна розглядати в різних аспектах. Під ним
розуміють: силу, що творить право (воля Бога чи народу, правосвідомість,
ідея справедливості, державна влада та ін.); матеріали, покладені в
основу того чи іншого законодавства (римське право послужило основою для
створення Цивільного кодексу Німеччини); історичні пам’ятки, що колись
мали значення чинного законодавства (Збірник “Права, по которым судится
малороссийский народ”); засоби пізнання чинного права (пізнання права з
закону) тощо.

Джерела права соціального забезпечення — це витоки формування цієї
галузі права, система факторів, які визначають зміст і форми вираження
правових норм у сфері соціального забезпечення та соціального захисту
населення.

До факторів, які істотно впливають на творення права соціального
забезпечення, належать:

— природні фактори (географічні, кліматичні, біологічні). Проживання на
забруднених територіях, у гірських населених

160

пунктах, містах чи селах, у тих чи інших регіонах накладає певний
відбиток на матеріальне забезпечення і соціальне обслуговування осіб
залежно від місця постійного знаходження. Належність до жіночої чи
чоловічої статі, вікові особливості потребують неоднакових підходів до
соціального захисту. Потреба у створенні безпечного для життя і здоров’я
довкілля спонукає до прийняття спеціального законодавства;

161

економічні фактори. Основу життєдіяльності людей ста

новить сфера виробництва й розподілу життєвих благ. Держа

ва зацікавлена в розширеному відтворенні кваліфікованої ро

бочої сили і соціально-економічній підтримці малозабезпече

них верств населення з метою зниження соціальної напруги в

суспільстві. В умовах ринкових відносин людина може забез

печити задоволення своїх потреб лише шляхом отримання до

ходу від власності чи через заробітну плату за свою працю.

Диференціація у доходах буває істотною, особливо в країнах з

перехідною економікою. Вимога справедливого обміну полягає

в тому, що той, хто отримує більше прибутків, зобов’язаний

виділяти більше коштів на соціальний захист населення. Це

змушує державу до прийняття правових актів, які б сприяли

людині своєю працею досягнути гідного рівня життя, самозай-

нятості, самозахисту, матеріальному забезпеченню з боку дер

жави, справедливому перерозподілу матеріальних благ;

соціальні фактори. У соціальному просторі відбуваються

найрізноманітніші зв’язки й контакти, у яких беруть участь

окремі особи, сім’ї, трудові колективи, групи населення й т. ін.

Вони мають власні інтереси та потреби. Держава зобов’язана

створювати соціальну інфраструктуру з обслуговування як усього

населення, так і певних груп, які потребують соціальної підтрим

ки. В Україні діють професійні спілки, об’єднання споживачів,

громадські організації, політичні партії. їхня діяльність не може

опинитися поза увагою держави. Мета діяльності державних

органів та інститутів громадянського суспільства — соціальна

злагода, якої досягають і за допомогою правових важелів;

політичні фактори. Складовою політики є соціальна

політика, під якою розуміють комплекс соціально-економіч-

— 5-747

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

них заходів державних органів, підприємств, установ, організацій і їх
об’єднань, органів місцевого самоврядування, спрямованих на послаблення
нерівності в розподілі доходів та майна, на захист населення від
бідності, безробіття, зростання цін, знецінення заощаджень і т. ін.
Основними напрямами соціальної політики є: 1) встановлення державних
соціальних стандартів і соціальних гарантій у системі соціального
забезпечення; 2) сприяння працевлаштуванню та встановлення допомоги в
разі безробіття; 3) захист рівня життя шляхом встановлення компенсацій
від підвищення цін і проведення індексації; 4) матеріальна підтримка
малозабезпечених сімей і сімей з дітьми; 5) здійснення політики
загальнообов’язкового державного соціального страхування; 6) проведення
активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації,
гарантування процесу трудової діяльності; 7) встановлення мінімальної
заробітної плати для тих, хто працює; 8) розвиток освіти, охорони
здоров’я, навколишнього середовища переважно за рахунок державних коштів
тощо. Реалізація соціальної політики, в основному, здійснюється через
видання нормативно-правових актів;

— ідеологічні фактори. У суспільстві існує сукупність ідей і поглядів
різних категорій громадян на структуру і функціонування системи
соціального забезпечення і соціального захисту населення. У країні
сильні позиції людей старшого віку щодо держави як гаранта рівності й
бідності, яка надає непрацездатним хоч і невеличкий, проте стабільний
рівень соціальної підтримки. Обов’язок держави повністю забезпечити
людину в разі непрацездатності. Однак міцнішають позиції тих, хто
вважає, що кожний повинен брати активну участь у накопичуванні коштів на
майбутнє, дбати про самозайнятість і самоза-безпеченість. Поле
діяльності держави, навпаки, має розширитися за рахунок нових видів
надання соціальних послуг, введення нових соціальних допомог,
комплексного підходу до соціального захисту населення. Ідеології у сфері
соціального забезпечення різних груп населення трансформуються в
державну, що через соціальну політику закріплюється, зокрема, в
нормативних актах і впроваджується в життя;

162

— культурологічні фактори. Культура розглядається як

сукупність усіх видів перетворювальної діяльності людини і

суспільства, а також як результат цієї діяльності. Вона закріп

люється в матеріальних і духовних цінностях, знакових систе

мах, акумулюючи в них певні знання, творчі здібності, уміння

людини, і тим самим забезпечує їх соціальне наслідування. У

вузькому розумінні культура — це система освіти і виховання

як специфічний спосіб наслідування. Існуючий рівень загаль

ної культури суттєво впливає на нормотворчу і нормозастосов-

чу діяльність, на формування правової свідомості в усіх сферах

суспільного життя і в сфері соціального захисту населення зок

рема;

релігійні фактори. Серед релігій найбільш поширеними

є християнство, буддизм, іслам. Структурними елементами

релігій виступають релігійна свідомість, релігійні почуття,

релігійний культ, релігійні організації. Релігія є творенням

людського суспільства, особливою формою пізнання ним себе

самого і навколишнього світу. Релігії намагаються створити

свою картину світу, свої соціально-гносеологічні схеми вдоско

налення суспільного життя, визначити місце і роль людини в

системі природи й суспільства. Вона створює певну систему

норм і цінностей, особливо у сфері міжособистісних та сімейно-

побутових стосунків. Гуманістичні ідеї любові до ближнього

втілюються в благодійницькій діяльності релігійних органі

зацій та пронизують право. Під впливом релігійних ідей фор

мується законодавство про соціальне обслуговування людей,

хворих на невиліковні хвороби;

моральні фактори. Мораль — форма суспільної свідо

мості, сукупність принципів, правил, норм, якими люди керу

ються у своїй поведінці. Моральні норми народжуються посту

пово у процесі людських стосунків. Через вчинки у людей скла

даються уявлення про добро і зло, справедливість і несправед

ливість, честь і безчестя, совість та ін. Норми моралі, як і нор

ми права, виступають соціальним регулятором, складаються з

правил поведінки, загального характеру, ґрунтуються на сис

темі цінностей, що склалася у суспільстві. Мораль здійснює

її* 163

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

вплив на зміст і функціонування права і, перш за все, у сфері
правотворчості, правозастосування і правовиконання. Правові норми мають
відповідати нормам моралі, аморальних норм права не може бути. Дуже
сильний вплив норми моралі мають на норми права у сфері соціального
забезпечення. Ідея турботи про непрацездатних є стержневою у всіх
нормативних актах, що приймаються з питань соціального захисту
населення. Мораль виступає критерієм справедливості у вторинному
розподілі національного валового доходу країни.

Залежно від вказаних вище факторів (перелік їх не є вичерпним) виділяють
такі джерела права соціального забезпечення: природні, матеріальні
(економічні), соціальні, духовні.

До джерел пізнання права соціального забезпечення входять окремі
елементи правової матерії. До них належать:

— історичні пам’ятки права соціального забезпечення.

Право соціального забезпечення України виникло не на порож

ньому місці. Ухвалюючи нормативні акти у сфері соціального

забезпечення, враховують і аналогічні нормативні акти, що

приймались у різні часи й діяли на території України. Вони

відіграли певну позитивну роль, але зі зміною соціально-еко

номічної ситуації втратили своє значення і були скасовані.

Серед них можна назвати Статут про пенсії та одноразові допо

моги 1827 p., Закони від 23 червня 1912 р. “Про страхування

робітників від нещасних випадків на виробництві”, “Про забез

печення працівників на випадок хвороби” та ін., Положення

про соціальне забезпечення 1918 p., Правила забезпечення по

старості 1930 р., Закон СРСР 1956 р. “Про державні пенсії”,

Закон СРСР 1964 р. “Про пенсії і допомоги членам колгоспів”,

Закон СРСР від 11 грудня 1990 р. “Про основні засади соціаль

ної захищеності інвалідів в СРСР” та ін.;

— праці фахівців права соціального забезпечення. У попередні

роки роль вчених у правотворчому процесі принижувалася, але

загальновідомо, що законодавчий процес не може обходитись без

наукового супроводу. Вчені працюють над структурою норма-

164

тивного акта, формулюють правові дефініції, проводять правову
експертизу законопроектів, розробляють проекти окремих законів тощо. Без
фахових знань у певній сфері суспільних відносин жоден практичний
працівник не сяде за розробку законопроекту. Так, у ст. 1 Закону України
“Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” подано
визначення 34 термінів, що сформульовані науковцями. Складовими наукових
досліджень є розробка рекомендацій щодо внесення змін до чинних правових
актів чи щодо підготовки проектів нових;

принципи права соціального забезпечення (див гл. 3). Вони

спонукають до прийняття нормативних актів, які б відповіда

ли загальноправовим і міжгалузевим правовим принципам.

Критерієм оцінки правових актів виступає не лише мораль, а й

принципи права. Особливістю права соціального забезпечення

є те, що в державному соціальному забезпеченні не застосовуєть

ся аналогія права чи аналогія закону, тобто не можна надавати

певний вид соціального забезпечення на підставі принципів

права;

зарубіжний досвід правотворення. При розробці проектів

нормативних актів враховуються міжнародно-правові стандар

ти у сфері соціального захисту населення, вивчаються ана

логічні правові акти інших країн, особливо країн СНД, врахо

вуються особливості правового регулювання соціального забез

печення в країнах ЄС з метою узгодження соціального законо

давства;

чинні нормативні акти у сфері соціального забезпечен

ня. При підготовці законопроектів до уваги беруться вже діючі

нормативні акти. Нормативні акти вищого рівня виступають

джерелом для нормативних актів нижчого рівня. Так, поло

ження ст. 46 Конституції України відтворені у багатьох зако

нах і підзаконних актах, а норми Основ законодавства України

про загальнообов’язкове державне соціальне страхування лягли

в основу законів, які регулюють окремі види загальнообов’яз

кового державного соціального страхування;

правосвідомість. Це одна із форм суспільної свідомості.

Характеризується як сукупність ідей, почуттів, настроїв, уяв-

165

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

лень, поглядів, у яких виражається ставлення до права соціального
забезпечення, правових явищ у соціальній сфері, діяльності органів
соціального захисту населення, а також до дій і вчинків суб’єктів
соціально-забезпечувальних правовідносин. Правосвідомість суттєво
впливає на соціальні процеси, які відбуваються в країні. Так, при
проведенні пенсійної реформи відмовилися від збільшення віку виходу на
пенсію, оскільки це негативно сприймалось у суспільстві. Не вважається
справедливою й формула, за якою призначаються пенсії у солідарній
системі. Наявні правова психологія і правова ідеологія, які є складовою
правосвідомості, часто ініціюють прийняття того чи іншого нормативного
акта;

практична робота органів соціального захисту населен

ня. У процесі реалізації норм права соціального забезпечення

відповідні органи щоденно стикаються з людьми, які постійно

чи тимчасово перебувають у складних життєвих обставинах.

Вони перші відчувають необхідність прийняття нових норма

тивних актів, внесення змін у діюче законодавство. Саме вони

найчастіше виступають авторами тих чи інших законопроектів;

правова культура. Це частина загальної культури. До її

сфери належать право, правова наука, правосвідомість, юри

дична практика та ін. Коли говорять про правову культуру у

сфері соціального захисту населення, то мають на увазі, по-

перше, рівень знання норм права соціального забезпечення як

громадянами, так і відповідними органами, по-друге, поважне

ставлення до цієї гуманної галузі права всіх членів суспільства

і, по-третє, навички правової поведінки всіх учасників соціаль

но-забезпечувальних правовідносин. Спосіб мислення, норми і

стандарти поведінки в сукупності становлять правовий мента

літет суспільства у різних сферах суспільного життя.

Джерелом права соціального забезпечення виступає право-творча діяльність
державних органів різних рівнів відповідно до своєї компетенції.
Правотворчість — специфічна інтелектуальна діяльність, яка вимагає
особливих знань і навичок у створенні, зміні та скасуванні нормативних
актів. Пальму першості

166

тут тримають Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України. Далі
йдуть центральні органи виконавчої влади (Міністерство праці та
соціальної політики України, Міністерство освіти і науки України,
Міністерство охорони здоров’я України, Пенсійний фонд України та ін.).
На регіональному рівні нормативні акти приймають органи місцевого
самоврядування та місцеві державні адміністрації, але вони, в основному,
стосуються надання одноразових допомог та соціального обслуговування.
Через правотворчу діяльність реалізовується державна воля у сфері
соціального захисту населення.

До джерел права соціального забезпечення слід віднести акти Верховної
Ради України, Президента України та інколи Кабінету Міністрів України
директивного характеру. В них перелічуються заходи щодо поліпшення
матеріального забезпечення вразливих груп населення, нормативні акти, що
слід прийняти, основні положення, які слід у них закріпити. До таких
актів належать Концепція соціального забезпечення населення України,
схвалена Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 p., Засади
державної політики України в галузі прав людини, затверджені Постановою
Верховної Ради України від 17 червня 1999 р. № 757-XIV (передбачено
забезпечення кодифікації законодавства про соціальний захист шляхом
прийняття Соціального кодексу України), Рекомендації парламентських
слухань щодо невідкладних заходів з виконання законодавства з питань
соціального захисту пенсіонерів, ветеранів та інвалідів і шляхи його
вдосконалення, схвалені Постановою Верховної Ради України від 5 травня
1999 р. № 621-XIV, Основні напрями реформування пенсійного забезпечення
в Україні, схвалені Указом Президента України від 13 квітня 1998 р. №
291/98, Стратегія подолання бідності, затверджена Указом Президента
України від 15 серпня 2001 р. № 637/2001, Послання Президента України до
Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України від 5 жовтня 2001
р. “Про основні напрями реформування системи пенсійного забезпечення
населення України”, розпорядження Президента України від 3 грудня 2003
р. “Про додаткові заходи щодо соціального захисту осіб

167

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

з обмеженими фізичними можливостями”, Стратегія заміни системи пільг на
адресну грошову допомогу населення, затверджена Постановою Кабінету
Міністрів України від 2 березня 2002 р. №253 та ін.

До джерел права соціального забезпечення слід віднести й соціальні
ризики, які є підставою для прийняття нормативних актів з метою
запобігання втрати засобів до існування чи поне-сення матеріальних
витрат у разі настання страхового випадку. Соціальні ризики — це
соціальні факти, які настають незалежно від волі особи, не можуть бути
нею усунені самостійно і потребують адекватного реагування з боку
суспільства і держави. Включення їх у гіпотезу норми права як юридичних
фактів, які мають назву страхових випадків, означає, що при настанні
останніх виникають, змінюються і припиняються правовідносини. Соціальні
ризики самі по собі не породжують юридичних наслідків і не є елементом
правовідносин.

4.2. Поняття форм права соціального забезпечення та їх класифікація

Форма (лат. forma — форма, вид, образ) розглядається в різних значеннях:
1) обриси, зовнішній вигляд, контури предмета; 2) зовнішнє вираження
якого-небудь змісту; 3) пристосування для надання чому-небудь певних
обрисів (форма для лиття); 4) єдиний за кольором, пошиттям та іншими
ознаками одяг (форма військовослужбовців, працівників прокуратури).
Вживається також в словосполученні математична форма, біологічна форма,
музична форма, форма слова, форма держави, форма соціального
забезпечення тощо.

З погляду філософії форма є внутрішньою організацією змісту. Юристи під
формою, як правило, розуміють спосіб матеріалізації норм права шляхом
нормативного вираження і структуру-вання правових правил поведінки людей
у суспільстві.

168

Форми права соціального забезпечення — це способи (прийоми, засоби)
внутрішньої організації та зовнішнього вираження норм права, які
регулюють суспільні відносини у сфері соціального забезпечення
населення. Розрізняються дві форми закріплення норм права соціального
забезпечення: нормативно-правовий акт та нормативно-правовий договір.
Останній у праві соціального забезпечення відіграє незначну роль.

Нормативно-правовий акт — це виданий компетентними державними органами
правовий акт, наділений державно-владним характером, він має
офіційно-документальну форму, містить обов’язкові правила поведінки і
гарантований примусовою силою держави. На думку фахівців теорії права,
основні його ознаки такі:

він подає загальнообов’язкові правила поведінки. Його

норми адресуються невизначеному колу осіб, діють безперерв

но, розраховані на багатократну дію і регулюють найбільш ти

пові соціальні ситуації у сфері соціального захисту населення;

його норми мають владний і обов’язковий характер та

забезпечені заходами державного примусу;

подає чітко і ясно сформульовані приписи суб’єктам соці

ально-забезпечувальних правовідносин і визначає умови їх ре

алізації та захисту;

видається тільки компетентними органами в межах своїх

повноважень. Наприклад, Кабінет Міністрів України не може

встановлювати певні види пенсій, оскільки це компетенція

Верховної Ради України;

приймається з дотриманням чітких процедурних правил;

має офіційно-документальну форму закріплення, до якої

входить назва акта, поділ на розділи, глави, статті, пункти

(структуру), зміст, способи і стиль викладу, інші реквізити;

наділений відповідною юридичною силою, яка свідчить про

його місце в діючій системі нормативно-правових актів країни.

До форм права соціального забезпечення належать такі нормативно-правові
акти:

169

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

1. Закони України. Закон — це нормативний акт, прийнятий Верховною Радою
України і наділений найвищою юридичною силою. Всеукраїнським
референдумом не можуть прийматися закони у сфері соціального
забезпечення населення, оскільки такі закони пов’язані з бюджетом, а
відповідно до ст. 74 Конституції України не допускається референдуму
щодо законопроектів з питань бюджету. Закони регулюють найбільш важливі,
корінні суспільні відносини і встановлюють принципові положення
правового регулювання у сфері соціального захисту населення. Вони
поділяються на основні, кодифіковані та поточні.

До основних законів належить Конституція України, яка характеризується
такими особливостями: 1) наділена стабільністю і вищою юридичною силою,
очолює ієрархію правових актів, є основною формою всіх галузей
національного права та закріплює примат міжнародного права над
внутрішньодержавним; 2) є основним законом держави і політичним та
ідеологічним документом; 3) є відображенням співвідношення політичних
сил, що існувало на момент її прийняття, тобто результатом економічної й
політичної боротьби в суспільстві, правовим закріпленням об’єктивного
співвідношення сил у цій боротьбі; 4) є своєрідним суспільним договором,
який фіксує й узгоджує політичні інтереси різноманітних соціальних груп,
прошарків, класів (див. 4.3).

Однією з форм систематизації законодавства, способом його впорядкування
є кодифікація. Кодифікаційний акт — це нормативно-правовий акт, що
приймається в результаті кодифікації. Залежно від форми кодифікації
розрізняються загальні, галузеві й спеціалізовані кодифікаційні акти.
Особливістю форм права соціального забезпечення є те, що немає
систематизації його законодавства, а також низький рівень кодифікації
законів у сфері соціального захисту населення. Робляться перші спроби
спеціальної чи комплексної кодифікації (див., наприклад, Основи
законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування). На нинішньому етапі можлива розробка й прийняття Кодексу
про загальнообов’язкове державне

170

соціальне страхування з внесенням до нього всіх законів з питань
соціального страхування, Кодексу про державне пенсійне забезпечення,
Кодексу про соціальну допомогу та Кодексу про соціальне обслуговування.

Поточними є всі закони, прийняті Верховною Радою України і не віднесені
до конституційних (основних) чи до високого рівня кодифікації (кодексів,
зводу законів та ін.). Характерною рисою законів у сфері соціального
забезпечення є належність їх одночасно до ряду галузей права. Вони, як
правило, регулюють суспільні відносини, що є предметом не лише права
соціального забезпечення, але й адміністративного, фінансового,
трудового, цивільного, екологічного та деяких інших галузей прав.
Соціальний захист населення охоплює питання, що є предметом більшості
галузей права України.

Укази Президента України. Як глава держави, Президент

України на основі та на виконання Конституції і законів Украї

ни видає укази й розпорядження, які є обов’язковими для ви

конання на території України. Ненормативні укази та розпо

рядження не є формами права соціального забезпечення. Фор

мами права є тільки нормативні укази, які містять норми, що

стосуються матеріального забезпечення й соціального захисту

різних верств населення. Укази Президента України в деяких

випадках коригували соціальні виплати, встановлювали довічні

стипендії та інші виплати соціального характеру. Указами за

тверджуються положення про центральні органи виконавчої

влади у сфері соціального захисту населення.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України.

Постанови приймаються Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів
України, колегіями міністерств і відомств, Конституційним Судом України,
Пленумом Верховного Суду України, Пленумом Вищого господарського суду,
суддями, прокурорами і та ін. Більшість з них мають індивідуальний
характер. Формою права виступають нормативні постанови Кабінету
Міністрів України з питань забезпечення соціально-економіч-

171

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

них прав громадян, праці и зайнятості населення, соціального захисту,
освіти, науки і культури, охорони природи, розробки і здійснення програм
соціального і культурного розвитку України. Постановами Кабінету
Міністрів деталізуються і конкретизуються положення законів і
встановлюється порядок їх реалізації. Ними регламентується порядок
призначення окремих видів пенсій і допомог, встановлюється коло осіб,
які мають право на конкретний вид соціального забезпечення тощо. У
перехідний період постановами Кабінету Міністрів періодично
підвищувалися розміри пенсій і допомог.

Накази міністерств і відомств та центральних органів із

спеціальним статусом. Формою права соціального забезпечен

ня є накази нормативного характеру, тобто такі, які містять

загальні правила поведінки і поширюють свою дію на невизна-

чене коло осіб. Наказами часто затверджуються положення,

інструкції, порядки та інші документи. Крім наказів, що ви

дані одним органом, видаються спільні накази кількох відомств;

накази, як правило, спрямовані на реалізацію і конкретизацію

законів України, указів Президента України, постанов Кабіне

ту Міністрів України і не можуть їм суперечити. Найбільше

нормативних актів приймається у сфері соціального обслуго

вування певних категорій громадян. Накази управлінського

характеру є джерелом адміністративного права, а не права со

ціального забезпечення.

Рішення місцевих державних адміністрацій та органів

місцевого самоврядування. Вони за рахунок власних коштів

можуть встановлювати додаткові види соціального забезпечен

ня. За їхніми рішеннями призначаються одноразові допомоги,

створюється мережа соціальних служб, надаються соціальні

послуги, що не передбачені державними соціальними стандар

тами.

Крім нормативно-правових актів, формою права соціального забезпечення є
нормативно-правовий договір. Під договором

172

розуміють угоду між сторонами про встановлення, зміну чи припинення
взаємних юридичних прав і обов’язків у сфері соціального забезпечення.
Він, як правило, приймається на підставі типового договору, у підготовці
якого брали участь компетентні органи і який містить норми права
загального характеру. Типові договори виступають формою права
соціального забезпечення. Так, відповідно до ст. 12 Закону України “Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” з особою, яка подала
заяву про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного
пенсійного страхування, територіальним органом Пенсійного фонду
укладається договір про добровільну участь у системі
загальнообов’язкового державного пенсійного страхування відповідно до
типового договору, що затверджується правлінням Пенсійного фонду.
Загальнообов’язкові вимоги до пенсійного контракту встановлює Державна
комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (ст. 55 Закону
України “Про недержавне пенсійне забезпечення”). Норми права містяться у
колективних договорах і угодах. До договорів нормативного характеру
належать міжнародні договори у сфері соціального захисту населення.

Форми права соціального забезпечення можна класифікувати за різними
критеріями:

за національною належністю — національні, прийняті

на території України суб’єктами правотворчості у сфері соці

ального забезпечення, та міжнародні, тобто чинні міжнародні

договори України у сфері соціального захисту населення, згоду

на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Цей

критерій інколи називають за порядком прийняття;

за юридичною силою — закони і підзаконні акти. Підза-

конні акти — це нормативно-правові акти, видані відповідно

до законів або з моменту реалізації тим чи іншим органом по

кладених на нього повноважень у сфері соціального захисту

населення. До них належать усі акти нормативного характеру,

крім законів;

173

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

— за способами закріплення норм права — Конституція

України, закони, постанови Верховної Ради України, укази і

розпорядження Президента України, постанови і розпоряджен

ня Кабінету Міністрів України, накази й інструкції централь

них міністерств і відомств, рішення місцевих держадміні

страцій і органів місцевого самоврядування, накази керівників

установ, підприємств, організацій, договори;

залежно від органу, що видає нормативно-правові акти,

— акти законодавчої влади, акти фондів з окремих видів за

гальнообов’язкового державного соціального страхування, акти

центральних органів виконавчої влади, акти місцевих держад

міністрацій, акти органів місцевого самоврядування. Цей кри

терій ще називають залежно від положення нормотворчого орга

ну в механізмі держави;

за дією в просторі — загальнодержавні, місцеві та ло

кальні. Нормативні акти, що визначають умови і норми забез

печення громадян пенсіями і більшістю допомог, належать до

загальнодержавного законодавства. Це зумовлено необхідністю

централізованої регламентації матеріального забезпечення не

працездатних громадян, що забезпечує для фізичних осіб одна

кові можливості здійснення права на конкретний вид пенсії.

Нормативні акти місцевих держадміністрацій та органів місце

вого самоврядування діють на визначеній території області,

району, населеного пункту. Звичайно, в актах місцевого зна

чення деталізуються загальнодержавні норми соціального об

слуговування і працевлаштування літніх людей та інвалідів,

надання адресної соціальної допомоги малозабезпеченим осо

бам, вирішуються інші соціальні питання на регіональному

рівні. Локальні норми, як правило, включаються до колектив

ного договору, угоди чи статуту підприємства;

за дією в часі — постійні й тимчасові. Дія нормативно-

правового акта в часі визначається часом вступу його в силу і

часом припинення дії. Нормативно-правовий акт набирає силу

з того часу, який у ньому зазначено, а якщо в акті час не ви

значено, він набирає силу у встановленому для відповідних

актів порядку. Так, відповідно до ст. 94 Конституції України

174

закон набирає чинності через десять днів із дня його офіційного
оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня
його опублікування. Укази Президента України і постанови Кабінету
Міністрів України набирають чинності з часу їх прийняття, якщо інше не
встановлено законом. За загальним правилом нормативно-правові акти
зворотної сили не мають і, отже, регулюють відносини, що виникають після
введення їх у дію. В окремих випадках, коли покращуються умови
соціального забезпечення, нормотворчий орган може надати правовому акту
зворотної сили.

Дія нормативного акта припиняється після закінчення терміну його дії, у
разі скасування чи заміни новим. Нормативні акти у сфері соціального
забезпечення, в основному, належать до постійних (термін їх дії не
зазначається), але є й тимчасові. До них належать закони, якими
затверджуються прожитковий мінімум та державний бюджет України на
наступний рік, акти, якими встановлені одноразові допомоги до певного
свята та ін.;

за дією на коло осіб — громадян України, іноземців, осіб

без громадянства. Як правило, норми права соціального забез

печення поширюються на всіх фізичних осіб, які перебувають

на території України. Будь-які винятки з цього правила зазна

чаються в законі. Крім того, за цим критерієм виділяють акти,

які регулюють соціальне забезпечення ветеранів праці, людей

похилого віку, учасників війни, інвалідів, військовослуж

бовців, держслужбовців, сімей з дітьми та ін.;

залежно від фінансових джерел, за рахунок коштів яких

здійснюється соціальне забезпечення, — нормативні акти, що

регулюють забезпечення за рахунок коштів загальнообов’яз

кового державного соціального страхування, та нормативні

акти, що регулюють забезпечення за рахунок державного бю

джету;

за видами суспільних відносин, що регулюються правом

соціального забезпечення, — акти, які регулюють пенсійне

забезпечення, а саме: акти про соціальні допомоги, пільги й

компенсації; акти, що стосуються соціального обслуговування;

175

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

— за змістом — комплексні та галузеві. У комплексних актах подано норми,
які стосуються кількох галузей права (акти, що визначають правовий
статус і соціальний захист суддів, прокурорів, державних службовців та
ін.)- До числа галузевих належать нормативні акти, які регулюють
відносини, що є предметом тільки права соціального забезпечення.

4.3. Конституція України як форма права соціального забезпечення

Конституція України як Основний Закон Української держави є фундаментом
усієї національної правової системи. У ній закріплені основи державного
ладу країни, механізм взаємодії трьох гілок державної влади, принципи
функціонування громадянського суспільства та основні права й обов’язки
людини і громадянина. Серцевину Конституції становлять статті, що
визначають правовий статус громадян, і в тому числі, найбільш
незахищених прошарків: пенсіонерів, інвалідів, багатодітних сімей та ін.
Стежити за дотриманням цих прав, допомагати зазначеним категоріям
громадян у реалізації їхніх конституційних прав і покликані соціальні
працівники сфери соціального захисту населення.

Традиційно Конституція України вважається основною формою всіх галузей
права і, зокрема, права соціального забезпечення. В ієрархії нормативних
актів вона посідає особливе місце, вимагає, щоб інші правові акти і
міжнародні договори не суперечили її основним положенням.

Перш за все, у ст. 1 Конституції України закріплено, що країна є
соціальною державою. У людський свідомості сформувався ідеал соціальної
держави. Така держава повинна створювати умови для забезпечення громадян
роботою, перерозподіляти доходи через державний бюджет, забезпечувати
людям прожитковий мінімум і сприяти збільшенню числа дрібних і

176

середніх власників, охороняти найману працю, дбати про освіту,
культуру, сім’ю, охорону здоров’я, постійно поліпшувати соціальне
забезпечення громадян. Крім соціальної політики, така держава мусить
вести і соціально зорієнтовану економічну політику. Вона повинна
допускати конкуренцію й економічну свободу, заохочувати індивідуальну
ініціативу, посилювати стимул до зростання особистого благополуччя,
тобто боротися не проти багатства, а проти злиднів шляхом взяття на себе
обов’язку соціальному захисту найбідніших груп населення. У соціальній
державі економічна і політична системи базуються на принципі консенсусу
всіх політичних сил.

Соціальна держава — це така країна, у якій враховуються інтереси всіх
соціальних прошарків суспільства, де працездатним людям надається
можливість заробити на гідне життя собі і своїм сім’ям, а непрацездатним
держава забезпечує гарантований рівень життя шляхом виплати пенсій,
допомог, надання інших видів соціального забезпечення. Це держава, у
якій людині гарантовано право свободи споживання і право свободи
господарської діяльності, у якій чоловіки й жінки наділені всіма
демократичними правами впливу на владу.

177

Конституція України, перш за все, закріпила економічні, соціальні та
культурні права своїх громадян. До них належать: 1) право кожного
володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами
своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); 2) право на
підприємницьку діяльність (ст. 42); 3) право користуватися об’єктами
права суспільної власності: загальнонародної, загальнодержавної та
комунальної (ст. 13, 41); 4) право на працю (ст. 43); 5) право на страйк
(ст. 44); 6) право на відпочинок (ст. 45); 7) право на соціальний захист
(ст. 46); 8) право на житло (ст. 47); 9) право на достатній життєвий
рівень (ст. 48); 10) право на охорону здоров’я, медичну допомогу і
медичне страхування (ст. 49); 11) право на безпечне для життя і здоров’я
довкілля (ст. 50); 12) права, що зумовлені гарантуванням вільної згоди
на шлюб, а також захисту материнства, батьківства, дитинства і сім’ї
(ст. 51, 52); 13) право на освіту (ст. 53); 14) свобода літературної,
художньої, науково-технічної творчості (ст. 54).

12 — 5-747

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

В Основному Законі зафіксовані також положення, що розкривають суть
соціальної держави, до яких належать такі: 1) держава забезпечує захист
прав усіх суб’єктів права власності й господарювання, соціальну
спрямованість економіки (ст. 13); 2) держава створює умови для повної
реалізації громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у
виборі професії та виду трудової діяльності, реалізовує програми
професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів
відповідно до суспільних потреб (ст. 43); 3) пенсії, інші види
соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають
забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму,
встановленого законом (ст. 46); 4) громадянам, які потребують
соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого
самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до
закону (ст. 47); 5) охорона здоров’я забезпечується державним
фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і
оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного
і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і
комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається
безоплатно; наявна мережа таких закладів не може бути скорочена (ст.
49); 6) утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених
батьківського піклування, покладається на державу.

Україна як соціальна країна виконує однойменну функцію держави. Зміст
соціальної функції багатозначний: у державі охороняється праця і
здоров’я людей, встановлюється гарантований розмір оплати праці,
забезпечується державна підтримка сім’ї, інвалідів і людей похилого
віку, розвивається система соціальних служб, встановлюються державні
пенсії, допомоги й інші гарантії соціального захисту. Ця функція держави
спрямована на пом’якшення і подолання таких труднощів нинішнього
перехідного періоду, як бідність, поглиблення нерівності й зростання
безробіття; на стабілізацію рівня життя населення і більш рівномірний
розподіл ваги економічних негараздів між різними групами населення.

Особлива увага приділяється інвалідам та громадянам похилого віку. Для
задоволення їхніх потреб створено мережу соціальних служб.
Обслуговування їх здійснюється як у домашніх, так і в стаціонарних
умовах. Усе це робиться в рамках виконуваної державою соціальної функції
перед суспільством.

Конституційні норми щодо соціального забезпечення діють не прямо, а
через поточне законодавство, яким передбачено надання окремих видів
соціального забезпечення. Норми Конституції окреслили рамки соціальної
політики, її пріоритети, визначили основні завдання держави в соціальній
сфері, встановили обов’язки державних органів щодо людини, її
соціального забезпечення й соціального захисту.

Положення Конституції України деталізовані в поточному законодавстві.
Саме в ньому конкретизовані права людини у соціальному забезпеченні.
Норми права соціального забезпечення передбачають коло осіб, які
підлягають соціальному забезпеченню, органи, які зобов’язані надавати
різні види матеріального забезпечення; джерела фінансування конкретних
соціальних виплат; види та рівень соціального забезпечення; підстави
надання забезпечення; процедуру звернення за реалізацією суб’єктивного
права; ухвалення прийняття рішення; способи захисту порушеного права. У
сукупності забезпечує механізм реалізації та захисту конституційного
права людини на соціальний захист.

На підставі норм Конституції України оновлюється законодавство щодо
соціального забезпечення громадян, створюється ефективна система
соціального захисту населення, проводиться кодифікація норм певних
правових інститутів, розробляються державні соціальні стандарти,
вдосконалюються форми зовнішнього вираження норм права соціального
забезпечення.

Важливою для нормотворчої діяльності та діяльності органів соціального
захисту населення є ст. З Конституції України, згідно з якою людина
визнана найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх
гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави.

178

12″

179

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

Відповідно до ст. 8 Основного Закону в Україні визнається і діє принцип
верховенства права. Найвищу юридичну силу мають не нормативно-правові
акти, а право в цілому, тобто такі правила поведінки, які визнаються
суспільством справедливими, відповідають його ідеалам, належать до так
званого ідеального права. Далі в цій статті закріплено, що Конституція
України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові
акти мають відповідати їй. Таким чином, Конституція виступає джерелом
поточного законодавства. У свою чергу, закон є джерелом для прийняття
підзаконних нормативних актів. Нормативні акти вищого рівня є базою для
прийняття правових актів нижчого рівня. Ст. 9 Основного Закону визначила
місце міжнародних договорів у системі національного права.

Дуже важливий обов’язок держави закріплений у ст. 16, а саме:
забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на
території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи,
збереження генофонду українського народу. Цьому питанню присвячено низку
законів і підзаконних актів, що стосуються соціального захисту
чорнобильців та осіб, які постраждали від техногенних катастроф.

Окремо у ст. 17 Конституції підкреслено, що держава забезпечує
соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних
Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх
сімей.

Конституційні права й свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. Ці
положення ст. 22 Конституції необхідно враховувати при прийнятті
нормативних актів у сфері соціального забезпечення, тобто не можна
погіршувати положення людини. Для наочності можна порівняти норми Закону
України “Про пенсійне забезпечення” і Закону України “Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.

Громадяни мають рівні конституційні права та свободи і є рівними перед
законом. Підкреслюється, що рівність прав

180

жінки і чоловіка забезпечується: спеціальними заходами щодо охорони
праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов,
які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим
захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства,
включно з наданням оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам
і матерям. Норми ст. 24 Конституції конкретизовані в законах з
пенсійного забезпечення, законодавстві про допомоги, інших нормативних
актах.

Соціальні працівники, державні службовці органів соціального захисту
населення повинні пам’ятати, що права й свободи людини і громадянина
захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді
рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися
за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини. Кожен має право після використання всіх національних засобів
правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

Відповідно до п. 6 ст. 92 Конституції виключно законами України
визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного
забезпечення; засади регулювання праці й зайнятості, шлюбу, сім’ї,
охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури
й охорони здоров’я; екологічної безпеки.

Виключно законом про державний бюджет України визначаються будь-які
видатки держави на загальносуспільні потреби, їх розмір і цільове
призначення. Суспільне багатство має розподілятись на справедливих і
неупереджених засадах, тобто відповідно до ст. 95 Конституції України
щороку плануються і здійснюються видатки у соціальній сфері.

181

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

4.4. Міжнародно-правові акти як форма права соціального забезпечення

Прийнята в 1996 р. Конституція України відповідає загальноприйнятим
міжнародним стандартам. У ст. 9 Основного Закону України зазначено, що
чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України, тобто після їх ратифікації парламентом, є частиною
національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів,
які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення
відповідних змін до Конституції України. Однак Пленум Верховного Суду
України у своїй Постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. “Про застосування
Конституції України при здійсненні правосуддя” роз’яснив, що міжнародні
договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.
Таким чином, у ст. 9 Конституції України закріплений принцип
пріоритетності конституційних норм щодо норм міжнародного права й
останніх стосовно до норм поточного законодавства.

Конституційні положення про те, що ратифіковані Верховною Радою України
міжнародні договори є частиною національного законодавства України,
закріплені в ст. 2 Основ законодавства України про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування (14 січня 1998 р.), ст. 4 Закону України
від 23 вересня 1999 р. “Про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного
захворювання, які спричинили втрату працездатності”, ст. З Закону
України від 2 березня 2000 р. “Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування на випадок безробіття”, ст. З Закону України від
11 січня 2001 р. “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування
у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими
народженням та похованням”, ст. 4 Закону України від 9 липня 2003 р.
“Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”. У ст. 1 Закону
України від 5 листопада 1991 р. “Про пен-

182

сійне забезпечення” зазначено, що іноземні громадяни та особи без
громадянства, які живуть в Україні, мають право на пенсію нарівні з
громадянами України на умовах, передбачених законодавством або
міждержавними угодами. Таким чином, українське законодавство
ратифіковані міжнародні договори однозначно відносить до форм
національного права.

Найчастіше зовнішніми формами міжнародного права називають міжнародні
договори (договори, угоди, конвенції, пакти, протоколи та ін.),
міжнародні звичаї, рішення міжнародних організацій, загальні принципи
права, які визнані цивілізованими націями, а також судові рішення
(прецеденти) і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців права.
Звичайно, не всі вони нині можуть бути віднесені до форм права
соціального забезпечення. Офіційно, як уже зазначалося вище, таке право
визнане лише за міжнародними договорами.

Під міжнародним договором розуміють міжнародну угоду, укладену між
державами в письмовій формі й регульовану міжнародним правом, незалежно
від того, викладена така угода в одному, двох чи кількох пов’язаних між
собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.
Таке визначення міжнародного договору дано у ст. 2 Віденської конвенції
від 23 травня 1969 р. “Про право міжнародних договорів”.

Відповідно до ст. 17 Закону України від 22 грудня 1993 р. “Про
міжнародні договори України” укладені й належним чином ратифіковані
міжнародні договори України становлять невід’ємну частину національного
законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм
національного законодавства. Якщо міжнародним договором України,
укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж
ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила
міжнародного договору України.

Міжнародні договори України з іноземними державами та міжнародними
організаціями можуть укладатися від імені України (Договір між Україною
та Чеською Республікою про соціальне забезпечення, підписаний 4 липня
2001 р. і ратифікований Законом України від 22 листопада 2002 p.),
Кабінету

183

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

Міністрів України (Угода між Урядом України і Урядом Литовської
Республіки про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення,
підписана 27 вересня 1994 р. і ратифікована 16 травня 1995 p.),
міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади
(Угода між Пенсійним фондом України і Соціальним фондом Республіки
Молдова про взаємний переказ і виплату пенсій від 29 серпня 1995 p.).
Міжнародними договорами, що укладаються від імені органів виконавчої
влади, не можуть змінюватися положення законів України. За цією ознакою
міжнародні договори поділяються на міждержавні, міжурядові та
міжвідомчі.

Класифікація міжнародних договорів здійснюється й за іншими критеріями.
Так, залежно від кількості держав, що беруть участь в укладенні
договору, розрізняються двосторонні (Договір між Україною та Республікою
Болгарія про соціальне забезпечення, підписаний 4 вересня 2001 р. і
ратифікований 22 листопада 2002 р.) і багатосторонні (Угода про взаємне
визнання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної
війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих
військовослужбовців, підписана 15 квітня 1994 p., ратифікована Україною
26 квітня 1996 p.).

За сферою дії міжнародні договори поділяються на універсальні (акти ООН,
МОП), регіональні (акти СНД) і локальні (договори між 2-3 країнами). За
предметом (об’єктом) правового регулювання міжнародні договори можна
поділити за окремими видами виплат залежно від соціального випадку
(хвороба, інвалідність, досягнення пенсійного віку, втрата
годувальника), але Україна відповідні конвенції ще не ратифікувала.

У міжнародному праві до основних форм права належить міжнародний звичай,
який у ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН визначений “як доказ
загальної практики, визнаної правовою нормою”, тобто загальна практика
стає міжнародною звичаєвою нормою внаслідок визнання її міжнародним
співтовариством. Г. Гроцій розглядає міжнародне звичаєве право як
мовчазний договір. Американський професор Ч. Хайд підкреслює, що звичай
являє собою скоріше лінію поведінки, яку

184

міжнародне співтовариство погодилося вважати обов’язковою. На думку
англійського дослідника Я. Броунлі, складовими звичаю є: 1) тривалість
існування практики; 2) однаковість, постійність практики; 3) загальний
характер практики; 4) переконаність у її правомірності й необхідності.

У навчальній літературі підкреслюється, що міжнародній практиці держав
відомі випадки, коли одні й ті самі правила поведінки для одних держав
існують у договірній формі, а для інших — у формі міжнародних звичаїв.
Це буває тоді, коли одні країни вже стали учасниками якої-небудь
конвенції, а інші не беруть участі в ній, але добровільно виконують ті
самі договірні норми як звичаєві міжнародно-правові норми. Саме під цим
кутом зору можна говорити про міжнародні звичаї як форму права
соціального забезпечення.

Україна відмовилася від політики самоізоляції, активно співпрацює з
міжнародними організаціями в розробці й прийнятті внутрішніх нормативних
актів, використовує вже накопичений досвід інших країн і
міжнародно-правові акти. Економіка України все ще перебуває у процесі
становлення і не дає можливості на цьому етапі істотно поліпшити
матеріальний стан населення. З цієї причини Україна не поспішає
приєднуватись до одних конвенцій і ратифікувати вже підписані. Таких
договорів у сфері соціального забезпечення населення зібралась уже
значна кількість, вони суттєво впливають на національне законодавство.
Розгляд їх як одного з видів форм права соціального забезпечення є
виправданим.

Зазначені міжнародні акти безпосередньо не регулюють суспільні відносини
у сфері соціального забезпечення і захисту українського населення, але
визначають тенденції і спрямованість розвитку національного
законодавства, мінімальні види і норми матеріального забезпечення, яких
добровільно дотримується держава. Проекти соціальних законів проходять
спеціальну експертизу на відповідність міжнародним стандартам. У
вітчизняному законодавстві можна знайти багато норм, які запозичені з
міжнародних договорів, що ще не стали обов’язковими для України.

185

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

Як правила поведінки звичаєвого права слід розглядати норми, які
закріплені в деклараціях і рекомендаціях міжнародних організацій.
Викладені в них норми не є обов’язковими для держав-учасниць цих
організацій, але, як правило, вони виконують їх добровільно.

До основних форм права соціального забезпечення належать такі міжнародні
акти:

1. Загальна Декларація прав людини. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН
10 грудня 1948 р. Це перший в історії міжнародних відносин акт, у якому
було наведене широке коло прав і свобод людини у різних сферах
суспільного життя, яких мають дотримуватись і поважати всі без винятку
держави. У Декларації подано положення, що виражають основні ідеї права
соціального забезпечення, його принципи. Перш за все, соціальні права
визнаються за всіма людьми незалежно від раси, кольору шкіри, статі,
мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи
соціального походження, майнового, станового або іншого становища (ст.
2). У ст. 22 зазначено, що кожна людина як член суспільства має право на
соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її
гідності й для вільного розвитку її особи прав в економічній, соціальній
та культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного
співробітництва та відповідно до структури й ресурсів кожної держави.
Усезагальність соціального захисту має абсолютний характер і не може
бути обмежена національним законодавством, тобто нормативними актами не
можна позбавляти соціального захисту окремих категорій громадян.

Право на соціальне забезпечення і соціальний захист людина має за умови
настання обставин, яким закон надає правового значення. Декларація
наводить основні з них, а саме: безробіття, хвороба, інвалідність,
удівство, старість, материнство, дитинство.

Теоретичними засадами для визначення прожиткового мінімуму є ст. 23, 25
Декларації. У п. 1 ст. 25 зазначається, що

кожна людина має право на такий життєвий рівень, який є необхідним для
підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї. У п. З ст. 23
уточнюється, що кожний, хто працює має право на справедливу і задовільну
винагороду, яка забезпечує гідне людини існування її самої та її сім’ї,
а в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального
забезпечення.

Декларація відносить сім’ю, дітей і жінок, які мають малолітніх дітей,
до найбільш вразливих груп населення. З метою їхнього захисту в
міжнародному акті зазначено, що сім’я є природним і основним осередком
суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави (п. З
ст. 16), що материнство і дитинство дають право на особливе піклування і
допомогу (п. 2 ст. 25). Декларація вимагає гарантування з боку держави
безплатності хоча б початкової та загальної освіти (п. 1 ст. 26).

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права.
Прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. і ратифікований
УРСР 19 жовтня 1973 р. Значну увагу в Пакті приділено правам людини у
сфері соціального захисту населення, де не лише підтверджені зазначені
права, що були проголошені в Загальній декларації прав людини, а й
значно розширені, що зобов’язує держави гарантувати їх належними
ресурсами. Відповідно до ст. 9 Пакту держави визнали право кожної людини
на соціальне забезпечення, включно з соціальним страхуванням.

У ст. 11 Пакту підтверджується, що держави визнають не лише право
кожного на достатній життєвий рівень, а й на неухильне поліпшення умов
життя як його, так і його сім’ї, зобов’язуючись при цьому вживати заходи
щодо забезпечення реалізації цього права. Держави також визнають право
кожної людини на свободу від голоду. У ст. 10 Пакту зазначається, що
особлива охорона має забезпечуватися матерям протягом розумного періоду
до і після пологів шляхом надання оплачуваної відпустки чи відпустки з
достатньою допомогою на соціальне забезпечення.

186

187

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

3. Декларація соціального прогресу і розвитку. Прийнята Генеральною
Асамблеєю ООН 11 грудня 1969 р. У ній підкреслено, що соціальний прогрес
і розвиток мають спрямовуватися на постійне підвищення матеріального і
духовного рівня життя всіх членів суспільства шляхом досягнення,
зокрема, таких головних завдань: подолання голоду і недоїдання та
гарантія права на належне харчування; ліквідація злиднів і забезпечення
неухильного підвищення рівня життя, а також справедливого і рівномірного
розподілу прибутків; досягнення найвищого рівня охорони здоров’я і
забезпечення охорони здоров’я всього населення, по можливості
безоплатного забезпечення всіх, особливо осіб, які мають низький
прибуток і великі сім’ї, задовільним житлом і комунальним
обслуговуванням; надання всебічного соціального забезпечення і послуг
соціального піклування, створення і поліпшення системи соціального
забезпечення і страхування для всіх осіб, що через хворобу,
непрацездатність або похилий вік тимчасово або постійно не можуть
заробляти на життя, з метою забезпечення належного рівня життя для таких
осіб, їхніх сімей і утриманців; охорона прав матері й дитини, турбота
про виховання і здоров’я дітей, проведення заходів, спрямованих на
охорону здоров’я і добробуту жінок, особливо матерів, що працюють під
час вагітності та догляду за немовлятами, а також матерів, заробіток
яких є єдиним джерелом забезпечення сім’ї; надання жінкам відпусток і
допомог у зв’язку з вагітністю і материнством із збереженням за ними
місця роботи і заробітної плати; захист прав і забезпечення добробуту
дітей, престарілих і інвалідів, забезпечення захисту дітей, які
страждають фізичними і розумовими вадами.

На підставі принципів, викладених у Декларації, досягнути зазначених
вище цілей можна за допомогою таких засобів і методів: надання
безплатного обслуговування у сфері охорони здоров’я всьому населенню і
забезпечення того, щоб відповідні профілактичні й лікувальні установи, а
також медичне обслуговування були доступні всім; прийняття і втілення в
життя законодавчих заходів і адміністративних положень з метою
здійснення всебічних програм у сфері соціального забезпечен-

188

ня і соціального піклування, а також у поліпшенні й координації
існуючого обслуговування; вжиття заходів і надання обслуговування у
сфері соціального забезпечення робітникам-мігрантам і їхнім сім’ям
відповідно до прийнятих міжнародно-правових актів; вжиття належних
заходів для відновлення працездатності осіб з розумовими або фізичними
вадами, особливо дітей і молоді, з метою допомогти їм якомога більшою
мірою стати корисними членами суспільства; підготовка національних
кадрів і персоналу, необхідних для соціального розвитку, в тому числі й
у сфері соціального захисту населення; створення в інтересах дітей і
батьків, що працюють, відповідних дитячих установ і розробка міжнародних
програм у сфері всебічного соціального захисту населення планети.

4. Декларація прав дитини. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20
листопада 1959 р. У ній зазначені основні права і свободи, які належать
дітям, зокрема, у сфері соціального забезпечення, і яких слід
дотримуватися шляхом законодавчих та інших заходів, поступово
застосованих відповідно до таких принципів:

дитині законом та іншими засобами має бути забезпече

ний спеціальний захист і надані можливості та сприятливі

умови, що дозволяли б їй розвиватися фізично, розумово, мо

рально, духовно та в соціальному відношенні здоровим і нор

мальним шляхом і в умовах свободи та гідності. У виданні з

цією метою законів головним міркуванням має бути найкраще

забезпечення інтересів дитини;

дитина повинна користуватися благами соціального за

безпечення, їй має належати право на здорове зростання і роз

виток, із цією метою спеціальний догляд і охорона мають бути

забезпечені як їй, так і її матері, включно з належним дополо-

говим та післяпологовим доглядом. Дитині має належати пра

во на відповідне харчування, житло, розваги і медичне обслу

говування;

дитині, яка є неповноцінною у фізичному, психічному або

соціальному відношенні, мають забезпечуватися спеціальні

189

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

режим, освіта й піклування, які необхідні з огляду на її особливий стан;

на суспільстві й на органах публічної влади має лежати

обов’язок здійснювати особливе піклування про дітей, які не

мають сім’ї, і про дітей, які не мають достатніх засобів до існу

вання. Бажано, щоб багатодітним сім’ям надавалася державна

або інша допомога на утримання дітей;

дитина має право на здобуття освіти, яка має бути без

коштовною і обов’язковою, принаймні на початкових стадіях;

дитина повинна за всіх обставин бути серед тих, хто пер

шим одержує захист і допомогу.

5. Конвенція про права дитини. Прийнята Генеральною

Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. Цей документ розгля

дається як всесвітня дитяча Конституція, на базі якої має роз

виватися відповідне законодавство різних країн. Значне місце

в Конвенції відведене правам дитини у сфері соціальної підтрим

ки та захисту і гарантіям забезпечення цих прав. Червоною

ниткою через Конвенцію проходить ідея, що дитина потребує

спеціальної охорони і піклування, включно з належним право

вим захистом як до, так і після народження.

Конвенція визнає найбільш бажаною формою соціального захисту дитини її
виховання в колі сім’ї. Дитина, яка не має батьків, має право на заміну
догляду. У Конвенції зафіксовані обов’язки держав та їхніх
спеціалізованих установ щодо дітей. Спеціальний захист передбачений у
ст. 23 Конвенції для дітей з фізичними та розумовими вадами. У вказаному
міжнародному акті розкриті права дитини у сфері охорони здоров’я та
освіти. З метою виконання зобов’язань, прийнятих відповідно до
Конвенції, створено Комітет з прав дитини.

6. Конвенція № 102 “Про мінімальні норми соціального

забезпечення”. Прийнята Генеральною конференцією МОП

28 червня 1952 р. Це універсальний міжнародно-правовий акт,

що передбачає всебічний соціальний захист людей від найбільш

поширених соціальних ризиків, а саме: потреба медичної про-

190

філактичної або лікувальної допомоги; хвороба; безробіття; старість;
трудове каліцтво або професійне захворювання; наявність дітей;
вагітність і пологи; інвалідність; втрата годувальника. Відповідно до
цих ризиків зазначено дев’ять видів соціального забезпечення, що держава
зобов’язується надати особам, які проживають на її території.

Конвенція № 117 “Про основні цілі і норми соціальної

політики”. Прийнята Генеральною конференцією МОП 22 черв

ня 1962 р. Конвенція розглядає особу як таку, яка при ство

ренні їй належних умов здатна самостійно забезпечити себе

засобами до існування і взяти активну участь у створенні соці

альних фондів, за допомогою яких зможе убезпечити себе від

соціальних ризиків. Держави зобов’язалися вживати заходів

для забезпечення незалежним виробникам і найманим праців

никам умов, які створять їм можливість підвищити свій жит

тєвий рівень особистими зусиллями й забезпечать підтриман

ня прожиткового мінімуму, що встановлюється шляхом офі

ційних обстежень життєвих умов, які проводяться після кон

сультацій з представниками організацій роботодавців і праців

ників. При визначенні прожиткового мінімуму беруться до

уваги такі основні потреби сімей працівників, як продукти

харчування та їх калорійність, житло, одяг, медичне обслуго

вування та освіта. З метою поліпшення добробуту працівників,

складовою якого є соціальне забезпечення і самозабезпечення,

державам рекомендується заохочувати добровільні форми за

ощаджень.

Конвенція № 118 “Про рівноправність громадян держа

ви та іноземців і осіб без громадянства в галузі соціального

забезпечення”. Прийнята Генеральною конференцією МОП

28 червня 1962 р. Дає перелік сфер соціального забезпечення,

у яких слід дотримуватися принципу рівноправності, а саме:

1) медична допомога; 2) допомога у зв’язку з хворобою; 3) допо

мога у зв’язку з вагітністю і пологами; 4) допомога у зв’язку з

інвалідністю; 5) допомога у старості; 6) допомога у зв’язку з

191

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

втратою годувальника; 7) допомога в разі трудового каліцтва та
професійного захворювання; 8) допомога у випадку безробіття; 9) родинні
допомоги. Цей перелік відтворює види соціального забезпечення,
перелічені в Конвенції № 102.

9. Конвенція № 157 “Про встановлення міжнародної системи збереження прав
у галузі соціального забезпечення”. Прийнята Генеральною конференцією
МОП 21 червня 1982 р. У ній зазначено, що укладаючи між собою дво- чи
багатосторонні акти, члени МОП зобов’язані, зокрема, закріпити в них
таке: галузі соціального забезпечення, до яких вони застосовуються з
урахуванням принципу взаємності; категорії осіб, до яких вони
застосовуються; порядок відшкодування виплаченої допомоги та інших
витрат, яких зазнала установа одного члена МОП за рахунок іншого члена
МОП, крім випадків відмови від відшкодування; правила, мета яких уникати
неправомірного підсумовування внесків чи інших виплат і видів допомоги.

З метою запобігання колізій правових норм встановлені такі правила: 1)
працівники, які працюють за наймом на території однієї з держав,
підпадають під дію її законодавства, навіть якщо вони живуть чи якщо
підприємство, де вони працюють, юридично зареєстроване на території
іншої країни; 2) працівники, які працюють не за наймом і здійснюють свою
діяльність на території однієї країни, підпадають під дію її
законодавства, якщо вони живуть на території іншої держави; 3)
працівники, які працюють за наймом і не за наймом на борту судна, що
плаває під прапором одного з членів МОП, підпадають під дію
законодавства цієї держави, навіть якщо вони живуть або якщо
підприємство, де вони працюють, юридично зареєстроване на території
іншого члена МОП чи їхній наймач проживає на території іншого члена МОП;
4) особи, які не належать до економічно активного населення, підпадають
під дію законодавства тієї держави, де вони живуть, настільки, наскільки
на них поширюється соціальний захист.

Система збереження набутих прав передбачає підсумовування періодів
страхування, роботи за наймом, професійної діяль-

192

ності чи проживання, залежно від випадків, визначених на підставі
законодавства відповідної держави, з такою метою: участі в добровільному
страхуванні або продовження участі у страхуванні; набуття, збереження чи
поновлення прав та, у відповідному випадку, обчислення допомоги.

10. Рекомендація № 167 щодо встановлення міжнародної

системи забезпечення прав у галузі соціального забезпечення.

Схвалена Генеральною конференцією МОП 20 червня 1983 р. Покликана
сприяти ухваленню дво- або багатосторонніх актів щодо соціального
забезпечення між членами МОП, а також сприяти міжнародній координації
цих актів. У Рекомендації подано положення щодо соціального
забезпечення, які слід, за взаємною угодою, застосовувати до іноземців,
осіб без громадянства, а також до біженців з питань: визначення
законодавства, яке застосовується; збереження прав, що набуваються;
збереження набутих прав і виплати допомоги за кордоном.

193

11. Європейська соціальна хартія. Підписана 18 жовтня

1961 р., а 3 травня 1996 р. прийнято переглянуту редакцію цієї

Хартії, яка набрала чинності 1 липня 1999 р. У Європейській

соціальній хартії розкрито зміст таких прав людей у сфері со

ціального забезпечення, як: право на соціальне забезпечення

(ст. 12); право на соціальну та медичну допомогу (ст. 13); право

сім’ї на соціальний, правовий та економічний захист (ст. 16);

право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допо

могу (ст. 19); право жінок, що працюють, на охорону материн

ства (ст. 8); право на охорону здоров’я (ст. 11); право на кори

стування соціальними службами (ст. 14); право інвалідів на са

мостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспіль

ства (ст. 15); право дітей та підлітків на соціальний, правовий

та економічний захист (ст. 17); право осіб похилого віку на соці

альний захист (ст. 23); право працівників із сімейними обо

в’язками на рівні можливості та однакове ставлення до них

(ст. 27); право на захист від убогості та соціального відчуження

(ст. ЗО). У Хартії дається перелік не лише соціальних, а й еконо-

13-5-747

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

мічних прав. Критерієм їх розмежування служать сфера праці (економічні
права) і життєдіяльність людини поза сферою зайнятості (соціальні
права). Узяті на себе зобов’язання держави виконують за допомогою
законів або правил, угод між роботодавцями та організаціями працівників,
а також за допомогою поєднання цих двох методів та інших відповідних
засобів. Хартія передбачає механізм контролю за дотриманням державами
взятих на себе зобов’язань.

12. Європейський кодекс соціального забезпечення. Підготовлений у
співробітництві з МОП та підписаний державами — членами Ради Європи 16
квітня 1964 року. Кодекс і протокол до нього гарантують мінімальний
рівень соціального захисту, включно з медичним обслуговуванням, виплату
допомог у разі хвороби і тимчасової непрацездатності у зв’язку з
виробничими травмами, допомог у зв’язку з народженням дитини, у разі
безробіття, інвалідності, в разі смерті годувальника, а також сімейні
допомоги і пенсії. Переглянутий і доповнений варіант Кодексу 1990 р.
враховує зміни в законодавстві, що стосується соціального забезпечення в
країнах, які входять до Ради Європи і закріплює розширені норми
соціального захисту.

4.5. Закони України як форма права соціального забезпечення

До форм права соціального забезпечення, перш за все, належать закони, що
регулюють найважливіші суспільні відносини у сфері соціального
забезпечення фізичних осіб. До них, зокрема, належать такі:

1. Бюджетний кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України 21 червня
2001 р. і вступив у дію з 1 січня 2002 р. Визначає засади бюджетної
системи України, її структуру,

194

принципи, правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і
міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного
законодавства. У Кодексі чітко розмежовані видатки на соціальне
забезпечення між державним бюджетом України і місцевими бюджетами (ст.
87—91).

Закон України “Про Державний бюджет України…”. При

ймається Верховною Радою України в поточному році на наступ

ний рік. У ньому передбачаються бюджетні призначення за дер

жавною програмою “Соціальний захист та соціальне забезпечен

ня в Україні”. Він визначає гарантований прожитковий мінімум,

розміри деяких соціальних виплат і розрахунковий розмір для

визначення розмірів державної соціальної допомоги інвалідам з’

дитинства та дітям-інвалідам, зазначає про призупинення на

дання окремих пільг тощо. Зміст конкретного закону щодо со

ціального забезпечення та соціального захисту населення зале

жить від доходів бюджету і соціальних потреб суспільства, які

можуть бути задоволені за рахунок цих доходів.

Закон України від 15 липня 1999 р. “Про прожитковий

мінімум”. Дає визначення прожиткового мінімуму, встановлює

групи населення, стосовно яких визначається прожитковий

мінімум, мету його застосування, принципи формування набо

ру продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, а

також порядок встановлення та затвердження прожиткового

мінімуму, спостереження за динамікою рівня життя в Україні,

відповідальності за порушення законодавства про прожитко

вий мінімум.

Закон України “Про затвердження прожиткового мініму

му…”. Приймається Верховною Радою України щороку. В ньому

затверджується на відповідний рік прожитковий мінімум на одну

особу в розрахунку на місяць, а також окремо для тих, хто нале

жить до основних соціальних і демографічних груп населення.

Закон України від 5 жовтня 2000 р. “Про державні со

ціальні стандарти та державні соціальні гарантії”. Визначає

„. 195

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

правові засади формування та застосування державних соціальних
стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених
Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій.

6. Основи законодавства України про загальнообов’язкове

державне соціальне страхування. Закон України від 14 січня

1998 р. Основи визначають принципи і загальні правові, фінан

сові та організаційні засади загальнообов’язкового державного

соціального страхування громадян в Україні.

Структура Основ:

Розділ І. Загальні положення (ст. 1—13).

Розділ II. Управління загальнообов’язковим державним соціальним
страхуванням (ст. 14—15).

Розділ III. Нагляд у сфері загальнообов’язкового державного соціального
страхування (ст. 16—19).

Розділ IV. Кошти загальнообов’язкового державного соціального
страхування та порядок використання їх (ст. 20—22).

Розділ V. Бюджет, облік та звітність цільових страхових фондів (ст.
23—24).

Розділ VI. Забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним
страхуванням (ст. 25—27).

Розділ VII. Відповідальність страхувальників, страховиків та осіб, які
надають соціальні послуги (ст. 28—30).

Розділ VIII. Прикінцеві положення (ст. 31—32).

Основи стали базовим законом для розробки законів з окремих видів
загальнообов’язкового державного соціального страхування, у яких
відтворені їх основні положення.

7. Закон України від 9 липня 2003 р. “Про загальнообов’

язкове державне пенсійне страхування”. Визначає принци

пи, засади і механізм функціонування системи загальнообо

в’язкового державного пенсійного страхування, призначення,

перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з

196

коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків
роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених законом, а також
регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та
фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів
страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам,
членам їхніх сімей та іншим особам, які передбачені законом.

Структура Закону:

Розділ І. Загальні положення (ст. 1—23).

Розділ II. Страховий стаж у солідарній системі (ст. 24—25).

Розділ III. Пенсії за віком у солідарній системі (ст. 26—29).

Розділ IV. Пенсії по інвалідності в солідарній системі (ст. ЗО —35).

Розділ V. Пенсія у зв’язку з втратою годувальника в солідарній системі
(ст. 36—39).

Розділ VI. Порядок визначення заробітної плати (доходу) для обчислення
пенсії у солідарній системі. Призначення, перерахунок та виплата пенсії
(ст. 40—53).

Розділ VII. Пенсійні виплати за рахунок коштів Накопичувального фонду
(ст. 54—57).

Розділ VIII. Організація і порядок здійснення управління в солідарній
системі (ст. 58—70).

Розділ IX. Кошти Пенсійного фонду (ст. 71—77).

Розділ X. Суб’єкти накопичувальної системи пенсійного страхування (ст.
78—98).

Розділ XI. Зберігання пенсійних активів Накопичувального фонду (ст.
99—102).

Розділ XII. Державне регулювання та нагляд у сфері загальнообов’язкового
державного пенсійного страхування (ст. 103— 104).

Розділ XIII. Порядок оскарження дій страхувальників та виконавчих
органів Пенсійного фонду (ст. 105).

Розділ XIV. Відповідальність у сфері загальнообов’язкового державного
пенсійного страхування (ст. 106—113).

197

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

Розділ XV. Прикінцеві положення (п. 1—15).

Зазначений Закон є джерелом не лише права соціального забезпечення, але
й адміністративного, фінансового та цивільного права. Кожна галузь права
розглядає норми цього Закону з урахуванням свого предмета правового
регулювання.

8. Закон України від 23 вересня 1999 р. “Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”.
Визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру
загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян від
нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які
призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на
виробництві.

Структура Закону:

Розділ І. Загальні положення (ст. 1—14).

Розділ II. Управління страхуванням від нещасного випадку (ст. 15—20).

Розділ III. Обов’язки фонду соціального страхування від нещасних
випадків (ст. 21—25).

Розділ IV. Нагляд у сфері страхування від нещасного випадку (ст. 26—27).

Розділ V. Відшкодування шкоди, заподіяної застрахованому ушкодженням
його здоров’я (ст. 28—34).

Розділ VI. Порядок розгляду справ про страхові виплати (ст. 35—39).

Розділ VII. Порядок і строки проведення страхових виплат (ст. 40—42).

Розділ VIII. Права та обов’язки застрахованого та роботодавця як
страхувальника (ст. 43—45).

Розділ IX. Фінансування страхування від нещасного випадку (ст. 46—49).

Розділ X. Відповідальність фонду соціального страхування від нещасних
випадків, страхувальників, застрахованих, а та-

198

кож осіб, які надають соціальні послуги, за невиконання своїх
обов’язків. Вирішення спорів (ст. 50—55). Розділ XI. Прикінцеві
положення.

9. Закон України від 18 січня 2001р. “Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та
витратами, зумовленими народженням та похованням”. Визначає правові,
організаційні та фінансові основи загальнообов’язкового державного
соціального страхування громадян на випадок тимчасової втрати
працездатності, у зв’язку з вагітністю і пологами, народженням дитини та
необхідністю догляду за нею, у разі смерті, а також надання послуг із
санаторно-курортного лікування та на оздоровлення застрахованим особам і
членам їхніх сімей.

Структура Закону:

Розділ І. Загальні положення (ст. 1—8).

Розділ II. Управління загальнообов’язковим державним соціальним
страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,
зумовленими народженням та похованням (ст. 9—13).

Розділ III. Нагляд у сфері загальнообов’язкового державного соціального
страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,
зумовленими народженням та похованням (ст. 14—18).

Розділ IV. Кошти загальнообов’язкового державного соціального
страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності витратами,
зумовленими народженням та похованням, та порядок їх використання (ст.
19—24).

Розділ V. Бюджет та облік страхових коштів фонду соціального страхування
з тимчасової втрати працездатності. Звітність фонду (ст. 25—26).

Розділ VI. Права та обов’язки суб’єктів загальнообов’язкового державного
соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та
витратами, зумовленими народженням та похованням (ст. 27—29).

199

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

Розділ VII. Відповідальність суб’єктів загальнообов’язкового державного
соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та
витратами, зумовленими народженням та похованням, за невиконання або
неналежне виконання своїх обов’язків (ст. ЗО—33).

Розділ VIII. Забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним
страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,
зумовленими народженням та похованням (ст. 34—53).

Розділ IX. Прикінцеві положення.

10. Закон України від 2 березня 2000 р. “Про загальнообо

в’язкове державне соціальне страхування на випадок безробі

ття”. Визначає правові, фінансові та організаційні засади за

гальнообов’язкового державного соціального страхування на ви

падок безробіття.

Структура Закону:

Розділ І. Загальні положення (ст. 1 — 7).

Розділ II. Управління страхуванням на випадок безробіття (ст. 8—12).

Розділ III. Нагляд у сфері страхування на випадок безробіття (ст.
13—15).

Розділ IV. Кошти страхування на випадок безробіття (ст. 16 —20).

Розділ V. Матеріальне забезпечення на випадок безробіття (ст. 21—31).

Розділ VI. Забезпечення незастрахованих осіб (ст. 32—33).

Розділ VII. Права, обов’язки та відповідальність у сфері страхування на
випадок безробіття (ст. 34—39).

Розділ VIII. Прикінцеві положення.

11. Закон України від 5 листопада 1991 р. “Про пенсійне за

безпечення”. Передбачає матеріальне забезпечення непраце

здатних громадян України за рахунок суспільних фондів шля

хом надання пенсій. Діє в частині, що не суперечить Закону

200

України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.
Регулює порядок призначення та виплати пенсій за віком на пільгових
умовах, за вислугу років, а також обчислення трудового стажу.

12. Закон України від 9 квітня 1992 р. “Про пенсійне забез

печення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового

складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб”. Ви

значає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення фізич

них осіб, які мають відповідний статус.

Структура Закону:

Розділ І. Загальні положення (ст. 1 —11).

Розділ II. Пенсії за вислугу років (ст. 12—17).

Розділ III. Пенсії по інвалідності (ст. 18—28).

Розділ IV. Пенсії в разі втрати годувальника (ст. 29—42).

Розділ V. Обчислення пенсій (ст. 43—47).

Розділ VI. Призначення пенсій (ст. 48—51).

Розділ VII. Виплата пенсій (ст. 52—62).

Розділ VIII. Порядок перерахунку пенсій (ст. 63—66).

Закон України від 28 лютого 1991 р. “Про статус і соці

альний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорно

бильської катастрофи”. Визначає основні положення щодо ре

алізації конституційного права громадян, які постраждали

внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їхнього

життя і здоров’я та створює єдиний порядок визначення кате

горій зон радіоактивного забруднення територій, умов прожи

вання і трудової діяльності на них, соціального захисту потер

пілого населення. Складається з 10 розділів та 70 статей.

Закон України від 16 грудня 1993 р. “Про державну служ

бу”. Визначає порядок пенсійного забезпечення та надання гро

шової допомоги державним службовцям (ст. 37, 37—1).

15. Закон України від 17 листопада 1992 р. “Про статус

народного депутата України”. Передбачає різні види соціаль-

201

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

ного захисту народних депутаті, у тому числі, у сфері пенсійного
забезпечення (ст. 32).

Закон України від 5 листопада 1991 р. “Про прокурату

ру”. Визначає заходи правового і соціального захисту праців

ників органів прокуратури та їхнього матеріального і соціаль

ного забезпечення, що включає пенсійне забезпечення (ст. 49—

50-1).

Закон України від 15 грудня 1992 р. “Про статус суддів”.

Визначає порядок призначення щомісячного довічного грошового утримання
чи пенсії, а також заходи щодо соціального захисту суддів (ст. 43, 45).

Закон України від 23 вересня 1997 р. “Про державну

підтримку засобів масової інформації та соціальний захист

журналістів”. Передбачає, що при нарахуванні пенсії журна

лісту державного або комунального засобу масової інформації

застосовуються норми, методика та порядок нарахування пенсії

державному службовцю (ст. 16, 18).

Митний кодекс України. Прийнятий 11 липня 2002 р.

Визначає порядок соціального захисту працівників митних органів,
спеціалізованих митних установ та організацій. Підкреслюється, що їхнє
пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до умов і порядку, які
встановлені Законом України “Про державну службу” (ст. 427—432).

Закон України від 7 червня 2001 р. “Про службу в орга

нах місцевого самоврядування”. Визначає умови і порядок

матеріального та соціально-побутового забезпечення посадових

осіб місцевого самоврядування (ст. 21).

Закон України від 25 лютого 1994 р. “Про судову екс

пертизу”. Передбачає, що на працівників державних спеціалі

зованих установ судових експертиз та відомчих експертних

202

служб поширюються особливості матеріального та соціально-побутового
забезпечення держслужбовців (ст. 18).

Закон України від 13 грудня 1991 р. “Про наукову і на

уково-технічну діяльність”. Визначає правові засади пенсійно

го забезпечення та соціального захисту наукового працівника

(ст. 24).

Закон України від 1 червня 2000 р. “Про пенсії за особ

ливі заслуги перед Україною”. Дає перелік осіб, які мають особ

ливі заслуги перед Україною і передбачає для них надбавку до

пенсій у відсотках до прожиткового мінімуму, визначеного для

осіб, які втратили працездатність.

Закон України від 24 березня 1998 р. “Про статус вете

ранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ

та їх соціальний захист”. Встановлює статус ветеранів військо

вої служби і ветеранів органів внутрішніх справ, визначає ос

новні засади державної політики щодо соціального захисту

звільнених з військової служби і служби в органах внутрішніх

справ громадян та членів їхніх сімей.

Закон України від 22 жовтня 1993 р. “Про статус вете

ранів війни, гарантії їх соціального захисту”. Визначає право

вий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних

умов для їхнього життєзабезпечення, сприяє формуванню в

суспільстві особливого ставлення до них.

Закон України від 20 грудня 1991 р. “Про соціальний і

правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”.

Передбачає комплекс прав військовослужбовців, до якого входить право на
матеріальне забезпечення, охорону здоров’я, забезпечення їх і членів
їхніх сімей житловими приміщеннями, на освіту, відшкодування шкоди,
пенсійне забезпечення і допомогу, а також пільги на проїзд, перевезення
багажу, поштових відправлення.

203

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

Закон України від 16 грудня 1993 р. “Про основні заса

ди соціального захисту ветеранів праці та інших громадян

похилого віку в Україні”. Визначає основні засади державної

політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку

і спрямований на формування в суспільстві гуманного, шаноб

ливого ставлення до них та забезпечення їм активного довго

ліття. Він гарантує зазначеним особам рівні з іншими громадя

нами можливості в економічній, соціальній, політичній сфе

рах, сприятливі умови для повноцінного способу життя.

Закон України від 17 квітня 1991 р. “Про реабілітацію

жертв політичних репресій в Україні”. Закон усуває наслідки

беззаконня, допущеного з політичних мотивів до громадян

України, поновлюються їхні права, закон встановлює компен

сацію за незаконні репресії та пільги реабілітованим.

Закон України від 23 березня 2000 р. “Про жертви наци

стських переслідувань”. Визначає правові, економічні та орга

нізаційні засади державної політики щодо жертв нацистських

переслідувань і спрямований на їхній соціальний захист та збе

реження пам’яті про них.

Закон України від 1 березня 1991 р. “Про зайнятість

населення”. Передбачає особливі гарантії працівникам, які

втратили роботу в зв’язку зі змінами в організації виробництва

і праці і, в тому числі, право на достроковий вихід на пенсію.

Закон України від 26 червня 1997 р. “Про збір на обо

в’язкове державне пенсійне страхування”. Визначає порядок

справляння та використання збору на обов’язкове державне

пенсійне страхування.

Закон України від 15 лютого 1995 р. “Про статус гірських

населених пунктів в Україні”. Встановлює гарантії соціально

го захисту громадян, які проживають, працюють або навчають-

204

ся в гірських населених пунктах, у тому числі, збільшення на 20
відсотків пенсій, грошових допомог (ст. 5, 6).

33. Закон України від 23 червня 1995 р. “Про донорство

крові та її компонентів”. Дає перелік пільг, що надаються до

норам, до яких входить і надбавка до пенсії (ст. 9—13).

Закон України від 20 травня 1999 р. “Про національний

банк України”. Встановлює правовий статус працівників На

ціонального банку України як державних службовців і перед

бачає заходи щодо їхнього соціального захисту (ст. 64).

Закон України від 9 липня 2003 р. “Про недержавне пен

сійне забезпечення”. Визначає правові, економічні та орга

нізаційні засади недержавного пенсійного забезпечення в Україні

та регулює правовідносини, пов’язані з цим видом діяльності.

Закон України від 7 грудня 2000 р. “Про державну со

ціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”. Спрямований на

реалізацію конституційних гарантій права громадян на соціаль

ний захист, забезпечення рівня життя, не нижчого від прожит

кового мінімуму, шляхом надання грошової допомоги найменш

соціально захищеним сім’ям.

Закон України від 22 березня 2001 р. “Про державну

допомогу сім’ям з дітьми”. Встановлює гарантований держа

вою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом на

дання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім’ї,

її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріори

тету державної допомоги сім’ям з дітьми у загальній системі

соціального захисту населення.

Структура Закону:

Розділ І. Загальні положення (ст. 1—6). Розділ II. Допомога у зв’язку з
вагітністю та пологами (ст. 7—9).

205

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

Розділ III. Одноразова допомога при народженні дитини (ст. 10—12).

Розділ IV. Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного
віку (ст. 13—15).

Розділ V. Допомога на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням
(ст. 16—18).

Розділ V-A. Допомога на дітей одиноким матерям (ст. 18-1— 18-3).

Розділ VII. Відповідальність місцевих органів виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій і громадян
(ст. 21—24).

Розділ VIII. Прикінцеві положення.

38. Закон України від 16 листопада 2000 р. “Про державну

соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”.

Гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне
забезпечення за рахунок коштів державного бюджету України та їх
соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги
на рівні прожиткового мінімуму.

Закон України від 3 березня 1998 р. “Про запобігання

захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та

соціальний захист населення”. Визначає порядок правового

регулювання діяльності, спрямованої на запобігання поширен

ню ВІЛ-інфекцій в Україні, та відповідні заходи соціального

захисту ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД. Передбачає при

значення щомісячної державної допомоги дітям віком до

16 років, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хво

рим на СНІД (ст. 23).

Закон України від 21 березня 1991 р. “Про основи со

ціальної захищеності інвалідів в Україні”. Визначає основи со

ціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з

усіма іншими громадянами можливості для участі в еко

номічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства,

206

створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести
повноцінний спосіб життя відповідно до індивідуальних здібностей та
інтересів.

41. Закон України від 19 червня 2003 р. “Про соціальні по

слуги”. Визначає основні організаційні та правові засади на

дання соціальних послуг особам, які перебувають у складних

1/4

h=ju@?

h=ju

h=ju@?

„

`„

h=ju@?

–

„

`„

h=ju@?

JE d d & F! d d d d d d d & F" d d & F# d d d & F$ d d ???? Z O - ? & F% d & F% d ?? & F& & F& „ yyyy^„ & F( yyyy`„ gd=ju & F' & F' ph & F) & F) ph & F* & F* & F* ph & F+ & F+ & F+ d & F & F d ?Т?????? h=ju@? d d d d d d d d „ yyyy]„ d & F, d d d d & F, d & F, d d d d & P R Ae 8 h † d d d & F. & F. d d d d d „ d `„ d d d d & F/ & F/ d & F/ d d d d d d d ? d d d d * † ? T AE d & F0 h=ju@? d d d d & F1 & F1 d d d & F2 d d d & F2 d & F3 d & F3 d & F3 d & F5 d & F5 d & F4 d & F4 d & F8 d & F8 d & F6 d yyyy`„¶gd=ju & F9 & F9 & F9 & F9 d & F9 d d d d & F: d & F: d d d & F d d d d yyyy & F d ae & F d \ O ae ae ae R Z I @ ? d d & F; d d d d & & & d d d d dyy ¤ & F

???$

yyyy

yyyy^„* ?

1/4

Ae-

AE-

?????????O

‚!

TH!

\”

°”

?”

A”

E”

I”

oe”

o”

th”

ae#

Oe$

o" ?$ O$ d& ”( ?( ) l) I) @* ’* e* d yyyy`„3 ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? D( ’( ”( ¶( ?( ) ) ) -) ") j) l) z) ?) „) E) I) U) TH) a) >*

’*

¤*

ae*

oe*

ue*

F+

N+

R+

„,

Ue-

1/4/

3/4/

oe1

th1

“2

ue2

¦3

’4

th5

yyyy`„%gd=ju r6

¬6

†7

ue7

“9

“= R= Z= \= AE= U= >>

®>

°>

¶>

„?

°>

°A

”D

‚E

ueE

-L

°L

“M

”R

–R

oeS

¤T

¦T

„U

®Y

aeY

¤[

„\

¤[

AEa

–c

¶e

Oee

Uee

THe

uee

the

aef

”g

oeg

ph?

thi

Oem

¬o

„s

¤t

-u

”u

Структура Закону:

Розділ І. Загальні положення (ст. 1—4).

Розділ II. Забезпечення прав громадян, які перебувають у складних
життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, на соціальні
послуги (ст. 5—6).

Розділ III. Організація діяльності й надання соціальних послуг (ст.
7—15).

Розділ IV. Професійна діяльність у сфері надання соціальних послуг (ст.
16—18).

Розділ V. Відповідальність за порушення законодавства про соціальні
послуги (ст. 19—20).

Розділ VI. Міжнародне співробітництво (ст. 21).

Розділ VII. Прикінцеві положення.

Закон України від 10 липня 2003 р. “Про поховання та

похоронну справу”. Визначає загальні правові засади здійснен

ня в Україні діяльності з поховання померлих, регулює відно

сини, що виникають після смерті (загибелі) особи, щодо прове

дення процедури поховання, а також встановлює гарантії на

лежного ставлення до тіла (останків, праху) померлого та збе

реження місця поховання.

Закон України від 16 вересня 1997 р. “Про благодійни

цтво та благодійні організації”. Визначає загальні засади бла

годійництва, забезпечує правове регулювання відносин у

суспільстві, спрямованих на розвиток благодійницької діяль

ності, утвердження гуманізму й милосердя, гарантує держав-

207

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

ну підтримку її учасникам, створює умови для діяльності благодійних
організацій відповідно до законодавства України.

Закон України від 22 жовтня 1999 р. “Про гуманітарну

допомогу”. Встановлює правові, організаційні, соціальні заса

ди отримання, надання, оформлення, розподілу і контролю за

цільовим використанням гуманітарної допомоги.

Основи законодавства України про охорону здоров’я.

Закон України від 19 липня 1992 р. Визначає правові, організаційні,
економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, а також
встановлюють основи медико-соціальної експертизи втрати працездатності.

4.6. Підзаконні нормативні акти як форма права соціального забезпечення

Підзаконними вважаються всі нормативні акти, крім законів. Формами права
соціального забезпечення є ті підзаконні акти, які визначають механізм
дії законів, встановлюють додаткові види соціальних допомог і послуг,
зазначають розміри соціальних виплат. Найчастіше ними затверджуються
різноманітні положення, інструкції, порядки, методики, норми тощо.
Постановами Кабінету Міністрів України здійснюється підвищення розмірів
пенсій та інших соціальних виплат (див., наприклад, постанови від
10.11.2000 № 1686, 14.03.2001 № 227, 27.06.2001 №741, 19.12.2001 №1706,
13.03.2002 №279, 15.04.2003 № 544). Указами Президента України
практикується встановлення довічних стипендій як одного із видів
соціального забезпечення. До нормативних актів як форм права соціального
забезпечення можуть належати:

1. Положення про порядок призначення соціальних стипендій Верховної Ради
України студентам вищих навчальних

208

закладів з числа дітей-сиріт та дітей з малозабезпечених сімей.

Затверджене Постановою Верховної Ради України від 24 жовтня 2002 р. №
218-IV.

Положення про державні стипендії призерам Олімпій

ських і Параолімпійських ігор, чемпіонам і призерам Дефлім-

пійських ігор. Затверджене Указом Президента України від

25 жовтня 2003 р. № 1216/2003. Державні стипендії признача

ються спортсменам, які постійно живуть в Україні і стали при

зерами, у разі, коли за віком або станом здоров’я вони не мо

жуть брати активну участь у змаганнях найвищого світового

рівня з відповідних видів спорту.

Положення про довічні державні іменні стипендії гро

мадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну

діяльність. Затверджене Указом Президента України від 26 ли

стопада 2001 р. № 1147/2001. Встановлює порядок призначен

ня та виплати довічних державних іменних стипендій для гро

мадян, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність у

колишньому СРСР.

Положення про Пенсійний фонд України. Затверджене

Указом Президента України від 1 березня 2001 р. № 121/2001.

Визначає місце Пенсійного фонду України в системі органів

виконавчої влади, його завдання, компетенцію, порядок фор

мування бюджету та його використання, повноваження прав

ління Пенсійного фонду України, права й обов’язки Голови

правління Пенсійного фонду України та структуру Пенсійного

фонду України.

209

5. Положення про Міністерство праці та соціальної політики України.
Затверджене Указом Президента України від ЗО серпня 2000 р. № 1035/2000.
Визначає статус міністерства, його основні завдання, компетенцію,
структуру, права й обов’язки міністра.

14-5-747

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

Положення про довічні державні стипендії для учасників

бойових дій у період Великої Вітчизняної війни (1941 —

1945 років). Затверджене Указом Президента України від

17 травня 2000 р. № 689/2000. Встановлює порядок призначен

ня та виплати довічних державних стипендій для учасників

бойових дій у період Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp.,

які мають визначні заслуги і зробили вагомий внесок у розбу

дову Української держави.

Положення про державні стипендії видатним діячам

науки, освіти та культури. Затверджене Указом Президента

України від 13 травня 1996 р. № 342/96. Державні стипендії

призначаються відповідно до Указу Президента України від

14 лютого 1996 р. № 128 “Про державні стипендії видатним

діячам науки, освіти та культури” з метою стимулювання їхньої

творчої праці та засвідчення видатних особистих досягнень.

Про порядок надання платних соціальних послуг та за

твердження їх переліку. Постанова Кабінету Міністрів України

від 14 січня 2004 р. №12. Прийнята відповідно до Закону

України “Про соціальні послуги”. Дає перелік суб’єктів, що на

дають платні соціальні послуги, та громадян, які потребують

такої допомоги. Цією Постановою затверджено Перелік платних

соціальних послуг, що передбачає 17 видів таких послуг.

Порядок призначення і виплати державної соціальної

допомоги малозабезпеченим сім’ям. Затверджений Постановою

Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. № 250. Визна

чає умови призначення і виплати малозабезпеченим сім’ям дер

жавної соціальної допомоги, передбаченої Законом України “Про

державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”.

Про виплату державної допомоги особам, яким випов

нилося 100 і більше років. Постанова Кабінету Міністрів

України від 12 жовтня 2002 р. № 1532. Прийнята на виконан

ня доручення Президента України і передбачає виплату допо-

моги органами, що призначили пенсію, за рахунок коштів державного
бюджету.

11. Про вдосконалення механізму надання соціальної допо

моги. Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серпня

р. № 1146. Вона передбачає запровадження з 1 січня

р. призначення всіх видів соціальної допомоги місцевими

органами праці та соціального захисту населення за єдиною

заявою.

Про забезпечення виконання функцій з призначення і

виплати пенсій органами Пенсійного фонду України. Поста

нова Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. № 497.

Затверджує Порядок передачі функцій з призначення і випла

ти пенсій органами праці та соціального захисту населення

органам Пенсійного фонду України. Органам Пенсійного фон

ду України було передано призначення і виплату пенсій, над

бавок, підвищень та доплат відповідно до окремих законів.

Порядок призначення і виплати державної допомоги сім’ям

з дітьми. Затверджений Постановою Кабінету Міністрів України

від 27 грудня 2001 р. № 1751. Визначає умови призначення і ви

плати видів державної допомоги сім’ям з дітьми, передбачених

Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”.

Перелік посад наукових (науково-педагогічних) праців

ників державних підприємств, установ, організацій, перебуван

ня на яких дає право на призначення пенсій та виплати гро

шової допомоги у разі виходу на пенсію відповідно до ст. 24 За

кону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”.

Затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від

22 листопада 2001 р. № 1571.

Порядок відшкодування витрат, пов’язаних з виплатою

допомоги по безробіттю понад розміри та тривалість, передба

чені Законом України “Про загальнообов’язкове державне со-

210

14′

211

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

ціальне страхування на випадок безробіття”, працівникам, які
вивільняються з роботи у зв’язку з достроковим зняттям з експлуатації
Чорнобильської АЕС. Затверджений Постановою Кабінету Міністрів України
від 21 лютого 2001 р. № 1090. Визначає механізм відшкодування
Мінпаливенерго України, а з 2002 р. — Мінпраці, Фондом
загальнообов’язкового державного соціального страхування України на
випадок безробіття витрат, пов’язаних з виплатою допомоги у зв’язку з
безробіттям, призначеної працівникам, які вивільняються з роботи у
зв’язку з достроковим зняттям Чорнобильської АЕС з експлуатації
відповідно до Закону України “Про загальні засади подальшої експлуатації
і зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення зруйнованого
четвертого енергоблоку цієї АЕС на екологічно безпечну систему” за
рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті України на здійснення
заходів, пов’язаних з виведенням з експлуатації Чорнобильської АЕС.

Порядок здійснення страхових виплат, призначених у

зв’язку з нещасним випадком на виробництві та професійним

захворюванням, які спричинили втрату працездатності, осо

бам, що виїхали за межі України. Затверджений Постановою

Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 р. № 998. Перед

бачає можливість здійснення страхових виплат, визначених

ст. 28 та призначених потерпілому відповідно до ст. 35 і 36 За

кону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне

страхування від нещасного випадку на виробництві та профес

ійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”.

Порядок проведення витрат на поховання у разі смерті

потерпілого від нещасного випадку на виробництві або профе

сійного захворювання. Затверджений Постановою Кабінету

Міністрів України від 11 липня 2001 р. № 826. Регулює питання

проведення Фондом соціального страхування від нещасних ви

падків на виробництві та професійних захворювань витрат стра

хувальнику або сім’ї застрахованого чи іншій особі, яка здійсню

вала поховання, та пов’язаних з цим ритуальних послуг.

212

Порядок оплати перших п’яти днів тимчасової непра

цездатності внаслідок захворювання або травми, не пов’яза

ної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів

підприємства, установи, організації. Затверджений Постано

вою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. № 439.

Визначає умови та розмір оплати власником або уповноваже

ним ним органом перших п’яти днів тимчасової непрацездат

ності внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з не

щасним випадком на виробництві, за рахунок коштів підпри

ємства, установи, організації чи фізичної особи, яка викорис

товує працю найманих працівників.

Порядок надання щомісячної грошової допомоги мало

забезпеченій особі, яка проживає разом з інвалідом І чи II гру

пи внаслідок психічного розладу, який за висновком лікарської

комісії медичного закладу потребує постійного стороннього

догляду, на догляд за ним. Затверджений Постановою Кабіне

ту Міністрів України від 2 серпня 2000 р. №1192. Визначає

порядок надання органами праці та соціального захисту насе

лення допомоги на догляд відповідно до ст. 5 Закону України

“Про психіатричну допомогу” в грошовій формі, якщо середньо

місячний дохід сім’ї нижчий від прожиткового мінімуму для

сім’ї.

Положення про організацію оздоровлення громадян, які

постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Затвер

джене Постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня

2001 р. № 800. Визначає порядок організації щорічного оздо

ровлення (санаторно-курортного лікування та відпочинку) гро

мадян, визнаних постраждалими відповідно до Закону Украї

ни “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали

внаслідок Чорнобильської катастрофи”.

Графік розмежування джерел фінансування виплат з

Пенсійного фонду. Затверджений Постановою Кабінету

Міністрів України від 29 січня 1999 р. №111. Складений на

213

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

виконання Указу Президента України від 13 квітня 1998 р. № 291 (291/98)
“Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні щодо
поетапного розмежування джерел фінансування виплати пенсій, призначених
за різними пенсійними програмами”.

Про розмір щомісячної державної допомоги дітям віком

до 16 років, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або

хворим на СНІД. Постанова Кабінету Міністрів України від

10 липня 1998 р. № 1051.

Порядок надання біженцям грошової допомоги та пенсії.

Затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 6 липня 1998 р. №
1016. Визначає порядок надання грошової допомоги біженцям органами
міграційної служби та пенсій управліннями праці та соціального захисту
населення.

Положення про організацію персоніфікованого обліку

відомостей у системі загальнообов’язкового державного пен

сійного страхування. Затверджене Постановою Кабінету Мі

ністрів України від 4 червня 1998 р. № 794. Визначає поря

док збирання, оброблення, систематизації та зберігання перед

бачених законодавством про пенсійне забезпечення відомостей

про фізичних осіб, які пов’язані з визначенням права на випла

ти з Пенсійного фонду України та їх розмір за загальнообов’яз

ковим державним пенсійним страхуванням.

Перелік видів оплати праці та інших виплат, на які не

нараховується збір на обов’язкове державне пенсійне страху

вання та які не враховуються при обчисленні середньомісячної

заробітної плати для призначення пенсій. Затверджений Поста

новою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1998 р. № 697.

Положення про виплату інвалідам компенсації на бен

зин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та на транс

портне обслуговування. Затверджене Постановою Кабінету

Міністрів України від 17 березня 1998 р. №296. Передбачає порядок
виплати компенсації на бензин, ремонт і технічне обслуговування
автомобілів, а також на транспортне обслуговування інвалідів.

Положення про порядок призначення та надання насе

ленню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-

комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та

рідкого пічного побутового палива. Затверджене Постановою

Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 р. № 848 (у ре

дакції від 22 вересня 1997 р. № 1050). Визначає умови призна

чення та порядок надання громадянам щомісячної адресної

безготівкової субсидії для відшкодування витрат на оплату

користування житлом або його утримання та комунальних

послуг, а також один раз на рік субсидії на придбання скрапле

ного газу, твердого та рідкого пічного побутового палива.

Порядок організації та проведення медико-соціальної екс

пертизи втрати працездатності. Затверджений Постановою Кабі

нету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221. Визначає ста

тус МСЕК, порядок направлення хворих для огляду у МСЕК, по

вноваження МСЕК, порядок проведення експертизи і встановлен

ня інвалідності та процедуру оскарження рішень МСЕК.

Порядок підтвердження наявного трудового стажу для

призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відпо

відних записів у ній. Затверджений Постановою Кабінету

Міністрів України від 12 серпня 1993 р. № 637. Основні питан

ня: загальні положення; документи, що підтверджують трудо

вий стаж; підтвердження трудового стажу показаннями свідків;

особливості підтвердження трудового стажу окремих категорій

працівників; правила підтвердження трудового стажу. Має

чотири додатки.

Про порядок обчислення пенсії працівникам органів

внутрішніх справ та військовослужбовцям внутрішніх військ

214

215

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

МВС, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській
АЕС і стали інвалідами внаслідок променевої хвороби. Розпорядження
Кабінету Міністрів України від 4 квітня 2001 р. № 125-р.

Порядок видачі довідок про заробітну плату для перера

хунку пенсій державним службовцям у разі ліквідації органів,

з яких особа вийшла на пенсію, а також перейменування

(відсутності) посад. Затверджений спільним наказом Міністер

ства праці та соціальної політики України Головного управлі

ння Державної служби України від 3 грудня 2003 р. № 319/144.

Розроблений у зв’язку з прийняттям Закону України “Про вне

сення змін до Закону України “Про державну службу” від

16 січня 2003 р. та на виконання Постанови Кабінету Міністрів

України від 31 травня 2000 р. № 865 “Про деякі питання вдо

сконалення визначення розмірів заробітку для обчислення

пенсії”. Має три додатки, в т. ч. форму довідки.

Порядок коригування розміру виплат, що включаються

в заробіток для обчислення пенсії відповідно до Закону Украї

ни “Про державну службу”. Затверджений спільним наказом

Міністерства праці та соціальної політики України і Міністер

ства фінансів України від 11 серпня 2003 р. №226/509. Роз

роблений у зв’язку з прийняттям Закону України “Про внесен

ня змін до Закону України “Про державну службу” від 16 січня

2003 р. та на виконання Постанови Кабінету Міністрів України

від 31 травня 2000 р. № 865 “Про деякі питання вдосконалення

визначення розмірів заробітку для обчислення пенсії”.

Порядок здійснення виплат державної допомоги особам,

яким виповнилося 100 і більше років. Затверджений спільним

наказом Міністерства праці та соціальної політики України,

Пенсійного фонду України та Міністерства фінансів України

24 квітня 2003 р. № 102/293/36. Визначає механізм здійснен

ня виплат державної допомоги особам, яким виповнилося 100

і більше років.

216

34.Типове положення про центр ранньої соціальної реабілітації
дітей-інвалідів. Затверджений спільним наказом Міністерства праці та
соціальної політики України, Міністерства освіти і науки України,
Міністерства охорони здоров’я України, Фонду соціального захисту
інвалідів України від 10 липня 2002 р. № 313/395/248/92.

Структура:

Загальні положення.

Структура Центру ранньої соціальної реабілітації дітей-

інвалідів.

Умови зарахування та відрахування дітей-інвалідів.

Організація комплексного корекційно-відновлювального,

навчально-виховного процесу.

Управління Центром.

Фінансово-господарська діяльність.

Контроль за діяльністю Центру.

Порядок надання державної соціальної допомоги інва

лідам з дитинства та дітям-інвалідам. Затверджений спільним

наказом Міністерства праці та соціальної політики України,

Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства фінансів

України ЗО квітня 2002 р. № 226/293/169. Розроблений відпо

відно до Закону України “Про державну соціальну допомогу

інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” і визначає умови

призначення та порядок надання і виплати цієї допомоги.

Порядок подання та оформлення документів для при

значення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України

“Про пенсійне забезпечення”. Затверджений спільним нака

зом Міністерства праці та соціальної політики України і Пен

сійного фонду України від ЗО квітня 2002 р. № 224/30. Регу

лює питання щодо подання та оформлення документів для при

значення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України

“Про пенсійне забезпечення”. Містить 41 пункт. Основні пи

тання: звернення за призначенням (перерахунком) пенсії; до-

217

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

кументи, необхідні для призначення пенсії; підготовка і подання
документів для призначення пенсій; приймання, оформлення і розгляд
документів.

Методика обчислення сукупного доходу сім’ї для всіх

видів соціальної допомоги. Затверджена спільним наказом

Міністерства праці та соціальної політики України, Міністер

ства економіки та з питань європейської інтеграції України,

Міністерства фінансів України, Державного комітету статис

тики України, Державного комітету молодіжної політики,

спорту і туризму України від 15 листопада 2001 р. № 486/202/

524/455/3370. Вона призначена для обчислення сукупного до

ходу сімей (одержувачів) для всіх видів соціальної допомоги і

застосовується при визначенні їхнього права на соціальну до

помогу та розрахунку її розміру.

Перелік медичних показань, що дають право на одер

жання державної соціальної допомоги на дітей-інвалідів віком

до 16 років. Затверджений спільним наказом Міністерства охо

рони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної по

літики України, Міністерства фінансів України 8 листопада

2001р. №454/471/518.

Основні розділи:

I. Хвороби нервової системи.

Хвороби ендокринної системи, розлади харчування та

порушення обміну речовин.

Хвороби, що зумовлені вірусом імунодефіциту людини.

Безсимптомне вірусоносійство ВІЛ.

Хвороби органів травлення.

V. Хвороби сечостатевої системи.

VI. Хвороби кістково-м’язової системи і сполучної тканини.

VII. Хвороби органів дихання.

VIII. Хвороби шкіри та підшкірної клітковини.

IX. Хвороби вуха та соскоподібного відростка.

X. Розлади психіки та поведінки.

XI. Хвороби ока та придаткового апарату.

XII. Хвороби системи кровообігу.

Деякі інфекційні та паразитарні хвороби. Туберкульоз.

Хірургічна патологія. Захворювання та патологічні

стани щелепно-лицьової ділянки у дітей.

Хірургічна патологія. Захворювання і патологічні ста

ни внутрішніх органів та систем.

Уроджені аномалії (вади розвитку), деформація та хромо

сомні порушення. Уроджені вади розвитку системи кровообігу.

XVII. Хвороби крові і кровотворних органів та окремі пору

шення із залученням імунного механізму. Деякі порушення із

залученням імунного механізму.

XVIII. Хвороби крові та кровотворних органів.

XIX. Новоутворення.

XX. Порушення обміну речовин.

XXI. Уроджені аномалії (вади розвитку), деформації та хро

мосомні порушення.

Порядок призначення та виплати одноразової допомоги

органами соціального захисту населення при народженні ди

тини. Затверджений спільним наказом Міністерства праці та

соціальної політики України і Фонду соціального страхування

України від 28 вересня 1999 р. № 166/08-06-1061. Розроблений

відповідно до Закону України від 25 березня 1999 р. “Про вне

сення змін до деяких законів України щодо здійснення окре

мих виплат органами соціального захисту населення”.

Типове положення про центр професійної медичної та

соціальної реабілітації інвалідів. Затверджене спільним нака

зом Міністерства праці та соціальної політики України,

Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я

України, Фонду соціального захисту інвалідів України від

11 червня 1999 р. № 96/187/146/55.

Структура:

1. Загальні положення.

218

219

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

Завдання Центру професійної, медичної та соціальної ре

абілітації інвалідів.

Структура Центру і його обладнання.

Показання і протипоказання для направлення до Центру.

Фінансова і виробничо-господарська діяльність Центру.

Керівництво, штат Центру.

Контроль діяльності Центру.

41. Інструкція про порядок забезпечення населення України технічними
засобами реабілітації. Затверджена наказом Міністерства праці та
соціальної політики України від 8 грудня 2003 р. № 331. Визначає порядок
забезпечення технічними засобами реабілітації (протезно-ортопедичними
виробами, в тому числі ортопедичним взуттям, засобами пересування,
допоміжними засобами особистого захисту, догляду та для ходіння) для
максимального відновлення втрачених функцій органів інвалідів,
пенсіонерів та інших осіб з ушкодженнями і захворюваннями
опорно-рухового апарату, іншими захворюваннями, що викликають потребу в
ортопедичній допомозі, та які мають право на таке забезпечення згідно з
чинним законодавством.

Структура Інструкції:

Загальні положення (підп. 1.1 —1.17).

Забезпечення населення технічними засобами реабілітації

(підп. 2.1—2.6).

Забезпечення населення ортопедичним взуттям (підп. 31—

3.6).

Забезпечення інвалідів, пенсіонерів та інших осіб засобами

пересування і засобами побутової реабілітації (підп. 4.1—4.7).

Строки виготовлення та ремонту технічних засобів реабі

літації (підп. 5.1—5.10).

Гарантійні зобов’язання підприємств-виробників (підп.

6.1—6.6).

Оплата технічних засобів реабілітації та їхнього ремонту

(підп. 7.1—7.7). Інструкція містить шість додатків.

220

Порядок встановлення плати для батьків за перебуван

ня дітей у державних і комунальних дошкільних та інтернат

них навчальних закладах. Затверджений наказом Міністерства

освіти і науки України від 21 листопада 2002 р. № 667. Визна

чає розміри плати для батьків за перебування дітей у держав

них і комунальних дошкільних та інтернатних навчальних

закладах усіх типів та умови звільнення від плати або змен

шення розміру плати.

Типове положення про будинок-інтернат для громадян

похилого віку та інвалідів, геріатричний пансіонат, пансіонат для

ветеранів війни і праці. Затверджене наказом Міністерства праці

та соціальної політики України від 29 грудня 2001 р. № 549.

Структура:

Загальні положення.

Завдання будинку-інтернату.

Умови приймання, утримання і відрахування з будинку-

інтернату.

Фінансова і виробничо-господарська діяльність будинку-

інтернату.

Керівництво будинком-інтернатом.

Формування та ведення особових справ.

Контроль за діяльністю будинку-інтернату.

44.Типове положення про дитячий будинок-інтернат. Затверджене наказом
Міністерства праці та соціальної політики України від 29 грудня 2001 р.
№ 549.

Структура:

Загальні положення.

Завдання будинку-інтернату.

Умови приймання, утримання і відрахування з будинку-

інтернату.

Фінансова і виробничо-господарська діяльність будинку-

інтернату.

221

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

Керівництво будинком-інтернатом.

Формування та ведення особових справ.

Контроль за діяльністю будинку-інтернату.

45. Типове положення про психоневрологічний інтернат.

Затверджене наказом Міністерства праці та соціальної політики України
від 29 грудня 2001 р. № 549.

Структура:

Загальні положення.

Завдання будинку-інтернату.

Умови приймання, утримання і відрахування з будинку-

інтернату.

Фінансова і виробничо-господарська діяльність будинку-

інтернату.

Керівництво будинком-інтернатом.

Формування та ведення особових справ.

Контроль за діяльністю будинку-інтернату.

Порядок відмови в наданні державної соціальної допо

моги, припинення виплати та зменшення розміру призначеної

державної соціальної допомоги. Затверджений наказом

Міністерства праці та соціальної політики України від 19 груд

ня 2000 р. № 350. Визначає умови відмови в наданні державної

соціальної допомоги, припинення виплати та зменшення роз

міру призначеної державної соціальної допомоги малозабезпе

ченим сім’ям.

Порядок надання матеріальної допомоги по безробіттю,

одноразової матеріальної допомоги безробітному та непрацездат

ним особам, які перебувають на його утриманні, допомоги на

поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала

на його утриманні. Затверджений наказом Міністерства праці та

соціальної політики України від 20 листопада 2000 р. № 309. Роз

роблений відповідно до Закону України “Про загальнообов’язко

ве державне соціальне страхування на випадок безробіття”.

222

Структура Порядку:

Матеріальна допомога у зв’язку з безробіттям. Одноразо

ва матеріальна допомога.

Допомога на поховання у разі смерті безробітного або осо

би, яка перебувала на його утриманні, та виплата недоодержа

ної суми матеріального забезпечення на випадок безробіття в

разі смерті безробітного.

Відповідальність за порушення умов та порядку надання

матеріальної допомоги у зв’язку з безробіттям, одноразової

матеріальної допомоги, допомоги на поховання у разі смерті

безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні, та

виплати недоодержаної суми матеріального забезпечення на

випадок безробіття у разі смерті безробітного.

Інструкція із застосування Порядку забезпечення

інвалідів автомобілями. Затверджена наказом Міністерства

праці та соціальної політики України 17 вересня 1998 р. № 155.

Визначає методику застосування Порядку забезпечення

інвалідів автомобілями, ведення діловодства, пов’язаного з об

ліком інвалідів, які потребують забезпечення автомобілями.

Подано зразки заяви про забезпечення автомобілем та журна

лу обліку інвалідів на одержання автомобілів безплатно (купів

лю на пільгових умовах).

Інструкція про порядок обліку, зберігання, розподілу та

видачі путівок до санаторно-курортних та інших лікувально-

оздоровчих установ в органах праці та соціального захисту

населення України. Затверджена наказом Міністерства праці

та соціальної політики України від 25 грудня 1997 р. № 42.

Впроваджує порядок обліку, зберігання, розподілу та видачі

путівок до санаторіїв, пансіонатів та будинків відпочинку в

органах праці та соціального захисту населення в Україні.

Структура Інструкції:

Загальні положення.

Порядок забезпечення санаторно-курортними путівками.

223

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

Облік інвалідів і пенсіонерів, які потребують санаторно-

курортного лікування.

Порядок планування та розподілу путівок до санаторіїв,

пансіонатів та будинків відпочинку.

Порядок обліку надходження та зберігання санаторно-

курортних путівок.

Порядок відправки санаторно-курортних путівок і путі

вок до пансіонатів та будинків відпочинку.

Порядок видачі путівок до санаторіїв, пансіонатів та бу

динків відпочинку.

Відповідальність за порушення вимог порядку викорис

тання путівок до санаторіїв, пансіонатів та будинків відпо

чинку.

Автоматизоване забезпечення обліку, зберігання, розпо

ділу та видачі путівок до санаторно-курортних та інших ліку

вально-оздоровчих установ.

Типове положення (взірцеве) про територіальний центр

соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непраце

здатних громадян. Затверджене наказом Міністерства соціаль

ного захисту населення України від 1 квітня 1997 р. № 44. Ви

значає статус територіального центру та види структурних

підрозділів, права й обов’язки директора центру, основні зав

дання територіального центру, умови прийняття на обслугову

вання та обслуговування громадян, порядок припинення обслу

говування.

Типове положення (взірцеве) про відділення соціальної

допомоги вдома. Затверджене наказом Міністерства соціального

захисту населення України від 1 квітня 1997 р. № 44. Встановлює

порядок створення, функціонування, утримання відділень, їхні

завдання і порядок надання соціальних послуг, а також умови

прийняття і порядок обслуговування в них громадян.

52. Про затвердження норм матеріального та нормативів

фінансового забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених

224

батьківського піклування, а також вихованців шкіл-інтернатів.

Наказ Міністерства освіти і науки України від 17 листопада 2003 р. №
763. Затверджує норми матеріального забезпечення: 1) предметами
гардероба і текстильної білизни дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування, які навчаються в навчальних закладах усіх
типів і перебувають на повному державному утриманні (додаток 1); 2)
предметами гардероба та текстильної білизни вихованців дитячих будинків
і шкіл-інтернатів, які потребують соціальної підтримки (додаток 2); 3)
предметами першої потреби вихованців дитячих будинків, дітей-сиріт та
дітей, позбавлених батьківського піклування, які перебувають
(навчаються) у школах-інтернатах (додаток 3). Цим наказом також
затверджені нормативи фінансового забезпечення для первісного придбання
предметів гардероба та текстильної білизни для вихованців, учнів,
студентів.

53. Положення про загальноосвітню школу-інтернат та загальноосвітню
санаторну школу-інтернат. Затверджене наказом Міністерства освіти і
науки України від 12 червня 2003 р. № 363.

Структура:

Загальна частина.

Комплектування школи-інтернату та санаторної школи-

інтернату.

Організація діяльності школи-інтернату та санаторної

школи-інтернату і соціальний захист вихованців.

Організація навчально-виховного процесу в школі-інтер-

наті та санаторній школі-інтернаті.

Особливості навчально-виховного і лікувально-профілак

тичного та реабілітаційного процесу в санаторних школах-

інтернатах.

Учасники навчально-виховного процесу в школі-інтернаті,

навчально-виховного і лікувально-профілактичного та реабі

літаційного процесу в санаторній школі-інтернаті.

Управління школою-інтернатом та санаторною школою-

інтернатом.

225

15 — 5-747

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

15″

Матеріально-технічна база та фінансово-господарська

діяльність школи-інтернату і санаторної школи-інтернату.

Контроль за діяльністю школи-інтернату і санаторної

школи-інтернату. Додатком до цього Положення є показання

та протипоказання для направлення дітей до загальноосвітніх

санаторних шкіл-інтернатів.

54. Інструкція про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову
непрацездатність громадян. Затверджена наказом Міністерства охорони
здоров’я України від 13 листопада 2001р. №455. Розроблена відповідно до
статті 51 Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,
зумовленими народженням та похованням” (2240-14) і визначає порядок та
умови видачі, продовження та обліку документів, що засвідчують тимчасову
непрацездатність громадян, здійснення контролю за правильністю видачі
їх.

Структура Інструкції:

Загальні положення.

Порядок видачі листків непрацездатності в разі захворю

вання та травми.

Порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову

непрацездатність у зв’язку з доглядом за хворим членом сім’ї,

хворою дитиною, дитиною віком до трьох років та дитиною-

інвалідом до 16 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка

доглядає за дитиною.

Порядок направлення на медико-соціальну експертну

комісію.

Порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову

непрацездатність при карантині.

Порядок видачі листка непрацездатності у зв’язку з вагіт

ністю і пологами.

Порядок видачі листка непрацездатності на період сана

торно-курортного лікування.

226

8. Контроль та відповідальність за порушення Інструкції про порядок
видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян.

Порядок виплати щомісячної державної допомоги дітям

віком до 16 років, інфікованим вірусом імунодефіциту людини

або хворим на СНІД. Затверджений наказом Міністерства охо

рони здоров’я України від 31 серпня 1998 р. № 265. Розробле

ний згідно із Законом України “Про запобігання захворюван

ню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний

захист населення”.

Перелік посад військовослужбовців постійного складу,

які проходять військову службу в дисциплінарних військових

частинах, вислуга років на пенсію яким зараховується на

пільгових умовах (один місяць служби за сорок днів). Затвер

джений наказом міністра оборони України від 24 березня

2003 р. № 72. Містить перелік 63 посад.

Положення про порядок призначення та виплати в

Міністерстві оборони України державних пенсій і допомог

військовослужбовцям та членам їхніх сімей. Затверджено на

казом міністра оборони України від 8 серпня 1994 року № 205.

Визначає порядок призначення та виплати в Міністерстві обо

рони України державних пенсій і грошової допомоги згідно із

Законом України від 9 квітня 1992 р. “Про пенсійне забезпе

чення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового

складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” та інши

ми законодавчими актами, а також рішеннями Кабінету

Міністрів України з цього питання.

Структура Інструкції:

I. Загальні положення (п. 1 —11).

II. Пенсії за вислугу років (п. 12—38).

Пенсії у зв’язку з інвалідністю (п. 39—53).

Пенсії в разі втрати годувальника (п. 64—81).

227

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

V. Допомоги (п. 82—107).

VI. Обчислення пенсій (п. 108—118).

VII. Призначення пенсій і допомог (п. 119—137).

VIII. Виплата пенсій і допомог (п. 138—161).

Додатки:

Розміри мінімальних і соціальних пенсій, підвищень та надбавок, а також
щомісячної компенсації і додаткових пенсій, що враховуються при
обчисленні пенсій військовослужбовцям та членам їх сімей (№ 1).

Перелік внутрішніх військ колишнього СРСР (№ 2). Періоди дійсної
військової служби у Збройних силах колишнього СРСР, які підлягають
зарахуванню у вислугу років на пенсію на пільгових умовах, і порядок їх
обчислення (№ 3).

58. Інструкція про організацію роботи з пенсійного забезпечення осіб
начальницького і рядового складу кримінально-виконавчої системи та
членів їх сімей. Затверджена наказом Державного департаменту України з
питань виконання покарань від 1 грудня 2003 р. № 226. Визначає порядок
організації роботи з пенсійного забезпечення осіб начальницького і
рядового складу кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей.

Структура Інструкції:

Загальні положення (підп. 1.1—1.5).

Порядок оформлення документів для призначення пенсії

і одноразової грошової допомоги (підп. 2.1—2.16).

Порядок обчислення вислуги років для призначення пенсії

(підп. 3.1—3.7).

Призначення, перерахунок та виплата пенсій (підп. 4.1—4.9).

Контроль за правильністю призначення і виплати пенсії

та одноразової грошової допомоги (підп. 5.1—5.3).

Облік, зберігання, пересилання пенсійних справ та інших

документів (підп. 6.1—6.7).

7. Звітність з питань пенсійного забезпечення.

Додатки (№ 1—9).

228

59. Інструкція про організацію роботи з пенсійного забезпе

чення військовослужбовців внутрішніх військ та осіб начальниць

кого і рядового складу органів внутрішніх справ України і членів

їхніх сімей. Затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ

України від 31 жовтня 2003 р. № 1276. Визначає порядок органі

зації роботи з пенсійного забезпечення військовослужбовців

внутрішніх військ та осіб начальницького і рядового складу

органів внутрішніх справ України і членів їхніх сімей.

Структура Інструкції:

Загальні положення (підп. 1.1—1.9).

Оформлення документів для призначення пенсій і допо

моги (підп. 2.1—2.13).

Обчислення вислуги років (підп. 3.1—3.6).

Призначення, перерахунок та виплата пенсій (підп. 4.1—

4.8).

Контроль за правильністю призначення та виплати пенсій

і допомог (підп. 5.1—5.4).

Облік пенсіонерів, зберігання, направлення пенсійних

справ за новим місцем проживання пенсіонера (підп. 6.1—6.7).

Звітність з питань пенсійного забезпечення. Додатки

(№ 1—14).

Інструкція про порядок обчислення і сплати страхуваль

никами та застрахованими особами внесків на загальнообо

в’язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду

України. Затверджена постановою правління Пенсійного фон

ду України від 19 грудня 2003 р. № 21-1. Розроблена відповід

но до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пен

сійне страхування” та Закону України “Про збір на обов’язко

ве державне пенсійне страхування”.

Положення про головні управління Пенсійного фонду

України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві

та Севастополі. Затверджене постановою правління Пенсійно

го фонду України від 27 червня 2002 р. № 11-2.

229

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

Структура Положення:

Загальні положення.

Завдання, функції, права та обов’язки управління.

Керівництво управлінням.

Кінцеві положення.

62. Положення про управління Пенсійного фонду України в

районах, містах і районах у містах. Затверджене постановою прав

ління Пенсійного фонду України від ЗО квітня 2002 р. № 8-2.

Структура Положення:

Загальні положення.

Завдання, функції, права та обов’язки управління.

Керівництво управлінням. 4. Кінцеві положення.

63. Порядок відшкодування витрат, пов’язаних із забезпе

ченням автомобілями інвалідів внаслідок нещасного випадку

на виробництві або професійного захворювання. Затвердже

ний постановою правління Фонду соціального страхування від

нещасних випадків на виробництві та професійних захворю

вань України від 31 січня 2002 р. № 9.

Структура Порядку:

Загальні положення.

Порядок обстеження інвалідів медико-соціальними екс

пертними комісіями.

Безплатне забезпечення інвалідів автомобілями.

Порядок продажу інвалідам автомобілів на пільгових

умовах.

Порядок надання автомобілів. Порядок надання авто

мобілів, отриманих як гуманітарна допомога.

64. Порядок призначення та здійснення страхових виплат

потерпілим (членам їхніх сімей). Затверджений постановою

правління Фонду соціального страхування від нещасних ви

падків на виробництві та професійних захворювань України від

230

31 січня 2002 р. № 7. Розроблений відповідно до Закону України “Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку
на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату
працездатності”, Закону України “Про страхові тарифи на
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку
на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату
працездатності”, інших нормативно-правових актів.

Структура Порядку:

Загальні положення.

Призначення допомоги у зв’язку з тимчасовою непраце

здатністю до відновлення працездатності або встановлення інва

лідності.

Призначення одноразової допомоги в разі стійкої втрати

професійної працездатності потерпілого.

Призначення щомісячної грошової суми в разі часткової

чи повної втрати професійної працездатності, що компенсує

відповідну частину втраченого заробітку потерпілого.

Призначення виплати грошової суми за моральну (немай-

нову) шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потер

пілому.

Призначення страхової виплати потерпілому в розмірі його

середньомісячного заробітку при тимчасовому переведенні його

на легшу роботу.

Призначення страхової виплати потерпілому під час його

професійної реабілітації.

Призначення виплати одноразової допомоги в разі смерті

потерпілого.

Призначення щомісячних страхових виплат особам, які

мають на це право у разі втрати годувальника.

10. Відшкодування витрат на поховання потерпілого.

65. Положення про обчислення середньої заробітної плати для розрахунку
виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням від
нещасного випадку на вироб-

231

Глава 4

Джерела і форми права соціального забезпечення

ництві та професійного захворювання, які спричинили втрату
працездатності. Затверджене постановою правління Фонду соціального
страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних
захворювань України від 1 листопада 2001 р. № 43. Визначає особливості
обчислення середньої заробітної плати для розрахунку виплат за
загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням від нещасного
випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили
втрату працездатності.

66. Положення про забезпечення потерпілих внаслідок не

щасного випадку на виробництві або професійного захворю

вання путівками для санаторно-курортного лікування. Затвер

джене постановою правління Фонду соціального страхування

від нещасних випадків на виробництві та професійних захво

рювань України від 27 березня 2003 р. № ЗО.

Структура Положення:

Загальні положення.

Порядок забезпечення путівками для санаторно-курорт

ного лікування.

Порядок планування та розподілу путівок для санаторно-

курортного лікування.

Порядок видачі путівок для санаторно-курортного ліку

вання.

67. Про витрати на поховання у разі смерті потерпілого від

нещасного випадку на виробництві або професійного захво

рювання. Постанова правління Фонду соціального страхуван

ня від нещасних випадків на виробництві та професійних за

хворювань України від 15 серпня 2001 р. № 22. Передбачає гра

ничні розміри витрат на поховання потерпілого та пов’язаних

з цим ритуальних послуг у разі смерті потерпілого; органи

Фонду, що їх виплачують; можливість індексації цих витрат.

Контрольні запитання

Яка різниця між джерелами і формами права соціально

го забезпечення?

Дайте визначення терміна джерела права соціального

забезпечення.

Сформулюйте визначення терміна форми права соціаль

ного забезпечення.

Назвіть види джерел права соціального забезпечення.

За якими критеріями здійснюється класифікація форм

права соціального забезпечення?

Розкрийте роль Конституції України як джерела права

соціального забезпечення.

Перелічіть основні закони у сфері загальнообов’язкового

державного соціального страхування, що є формами права соці

ального забезпечення.

Чи можна постановами Кабінету Міністрів України ко

ригувати розміри соціальних виплат, що встановлені зако

нами?

Чи може Президент України своїми указами встановлю

вати окремі види соціального забезпечення?

Обґрунтуйте належність міжнародно-правових актів до

форм права соціального забезпечення.

Література

Бойко М.Д. Право соціального забезпечення України:

Навч. посіб. — К.: Олан, 2004. — С 30—49.

Бурак В.Я., Синчук СМ. Право соціального забезпечення

України: Курс лекцій для студентів. — 2-ге. вид. — Л.: ЛНУ,

2003. — С 10—12.

232

233

Синчук СМ., Бурак В.Я. Право соціального забезпечення

України: Навч. посіб. / За ред. СМ. Синчук. — К.: Т-во “Знан

ня”, КОО, 2003. — С. 16—18.

Сирота І.М. Право соціального забезпечення в Україні:

Підручник. — X.: Одісей, 2001. — С. 38—53.

Статків Б.І. Міжнародно-правові акти як джерела права

соціального забезпечення // Держава і право: 36. наук, праць.

Юридичні і політичні науки. — Вип. 23. — К.: Ін-т держави і

праваім. В.М. Корецького НАН України, 2004. — С 337—344.

Глава 5

ПРАВОВІДНОСИНИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Поняття, основні ознаки, види правовідносин у сфері со

ціального забезпечення.

Передумови виникнення, зміни та припинення правовідно

син у сфері соціального забезпечення.

Суб’єкти соціально забезпечувальних правовідносин.

Об’єкти правовідносин у сфері соціального забезпечення.

Зміст соціально-забезпечувальних правовідносин.

Процедурні правовідносини у сфері соціального забезпечення.

234

235

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

5.1. Поняття, основні ознаки, види правовідносин у сфері соціального
забезпечення

Правовідносини розглядаються удвох розуміннях: широкому і вузькому.
Тепер у широкому розумінні під правовідносинами розуміється особлива
форма соціальної взаємодії, за якої учасники наділяються взаємними
правами та обов’язками. Здійснення правовідношення забезпечується самими
його учасниками, а не державою. Реалізація суб’єктивних прав і
обов’язків у цьому правовідношенні не може суперечити волі держави і
відбувається в особливому порядку. У цьому випадку правовідносини
виникають не в розумінні впливу норм права на суспільні відносини, а у
зв’язку із природно-історичною необхідністю. У такому правовідношенні
реалізуються природні права людини, до яких належить право на соціальне
забезпечення.

У навчальній літературі з теорії права наводяться два визначення
правових відносин, що розглядаються у вузькому розумінні: 1) це
врегульоване нормами права суспільне відношення, учасники якого наділені
гарантованими державою суб’єктивними правами і юридичними обов’язками;
2) це суспільне відношення (або суспільний зв’язок), що виникає на
підставі норм права, учасники якого наділені суб’єктивними правами.
Підкреслюється, що ці визначення є правильними і все залежить від
характеру суспільних відносин, які регулюють право. Є реальні відносини,
які існували до права, незалежно від права, оскільки існує саме
суспільство (відносини з приводу виробництва засобів існування, обміну
виробленими продуктами, відтворення самої людини). До таких відносин
підходить перше визначення (врегульовані нормами права суспільні
відносини, що можуть існувати і без права). Відносини можуть виникати на
підставі норм права, і при скасуванні їх зникають і відповідні
правовідносини. У цьому разі правильним буде друге визначення. Під це
визначення підпадають правовідносини,

236

що виникають з приводу надання різних видів державного соціального
забезпечення.

При висвітленні суті правовідношення цілком справедливо зазначається, що
воно: 1) є формою здійснення права, а не формою права; 2) є засобом
регулювання суспільних відносин, а не регулятором їх (ним є норма
права); 3) включає правомочну та зобов’язану поведінку і не залишає її
за своїми межами; 4) не змінює характеру суспільних відносин за
правового регулювання їх, тобто відносини залишаються такими, якими були
до їх опосереднення правовими нормами: економічними, політичними,
духовними.

Правовідносинам у сфері соціального забезпечення, як і в інших галузях
права, притаманні такі риси:

1. Правовідносини є особливим різновидом суспільних відносин у сфері
соціального забезпечення. На ранніх стадіях свого зародження об’єднання
людей (роди, племена, общини) мусили думати про непрацездатних,
насамперед, про дітей і жінок. Пізніше ця турбота поширилася на стариків
та інвалідів. З виникненням державності з’явилось і право, яке поступово
почало втручатися у природний процес взаємодопомоги людей у разі
настання складних життєвих ситуацій. До уваги бралися не разові, а
типові ситуації, що постійно повторювались. Найоп-тимальніший варіант
такої поведінки оформлявся у звичай, а пізніше — у правові норми. За
допомогою норм права закріплюються позитивні елементи у суспільних
відносинах з матеріального забезпечення нужденних, моделюються нові
відносини з приводу державного соціального забезпечення, корегуються
існуючі. Суспільні відносини, що врегульовані нормами права, дістали
назву правовідносин.

Правовідносини самі по собі не породжують якихось нових суспільних
відносин, а виступають лише як вид чи форма самого реального відношення,
а окремо від нього, поза цим відношенням така форма взагалі існувати не
може. Розподільчі відносини у сфері соціального забезпечення після
врегулювання їх

237

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

нормами права не втрачають своїх властивостей, а стають особливим
різновидом цих відносин, їх формою, тобто правовідносинами у сфері
соціального забезпечення.

2. Правові відносини у сфері соціального забезпечення скла

даються на підставі норм права. Норми права соціального за

безпечення передбачають умови виникнення, зміни та припи

нення правовідносин у цій галузі права. Лише через правовідно-

шення реалізуються норми права соціального забезпечення.

Немає норми права — немає і відповідного правовідношення. У

нормах права, крім юридичних фактів, закріплено коло осіб,

які можуть бути учасниками правовідносин, об’єкти таких

правовідносин, права й обов’язки, а отже і бажана поведінка

суб’єктів цих відносин, відповідальність за невиконання вимог

норм права.

Існує причинний зв’язок між нормою права та правовідно-шенням. З цього
приводу в літературі висловлені дві точки зору, а саме: 1) правове
відношення є результатом регулятивного впливу правової норми на
суспільне відношення і схематично це виглядає так: норма права —
фактичне відношення — правовідношення; 2) правовідношення є не
результатом, а засобом регулювання суспільних відносин і схема цього
зв’язку інша: норма права — правовідношення — суспільне відношення.
Спільним для цих точок зору є те, що норми права виступають передумовою
виникнення та руху правовідношення. Тільки у правовідношенні досягається
мета правової норми — упорядкування системи надання і отримання
конкретного виду соціального забезпечення.

3. Правовідношення є вольовим суспільним відношенням.

Право регулює такі вчинки людей, які контролюються свідомістю і волею
індивіда. Правовідношення у сфері соціального забезпечення виникає через
волевиявлення його учасників: фізична особа звертається до органу
соціального забезпечення з проханням призначити пенсію, допомогу чи
надати соціальну послугу, а компетентний орган, керуючись нормою права,

238

вирішує питання по суті. У правовідношенні реалізується як державна
воля (закріплена у нормі права), так і індивідуальна воля його суб’єктів
(конкретна поведінка, яка спрямована на досягнення певної мети за
допомогою норм права).

Таким чином, правовідношення містить інтелектуальний і вольовий елемент.
Під першим розуміють усвідомленість поведінки, що регулюється нормами
права, а під другим — здатність особи розуміти значення своїх дій або
керувати ними, тобто свідомо розпоряджатися своїми правами: виконувати
обов’язки в конкретному правовідношенні.

4. Правовідносини у сфері соціального забезпечення харак

теризуються індивідуальним зв’язком між його суб’єктами. Цей

зв’язок проявляється в такому: 1) учасники правовідношення
персоніфіковані, тобто названі поіменно. Чітко визначені орган
соціального забезпечення, який має певні повноваження у сфері
соціального захисту населення (названі його реквізити), та фізична
особа, яка має право на конкретний вид соціального забезпечення
(прізвище, ім’я та по батькові, місце проживання, інші дані про неї); 2)
суб’єкти права мають персональні права й обов’язки. У правовідношенні
точно визначені конкретні, тільки їм належні, права й обов’язки його
суб’єктів. Більшість правовідносин у сфері соціального забезпечення
мають двосторонній характер: право фізичної особи кореспондує обов’язок
органу соціального забезпечення і навпаки; 3) наявність індивідуального
об’єкта, з приводу якого виникло правовідношення. Ним виступає пенсія,
допомога, соціальна послуга, компенсація, пільга.

5. Правовідносини у сфері соціального забезпечення охоро

няються державою. Реалізація цих правовідносин гарантуєть

ся можливістю державного примусу. Покладені на суб’єктів

правовідносин обов’язки, як правило, виконуються ними доб

ровільно і відповідно до вимог норм права соціального забезпе

чення. У випадку порушення диспозиції норми права настає

відповідальність, що передбачена санкцією правової норми.

239

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

Лише правовідносини знаходяться під контролем та захистом держави. Інші
відносини не забезпечуються заходами державного примусу. Закон гарантує
кожному учаснику правовідносин, у разі порушення його прав чи законних
інтересів у сфері соціального забезпечення, звернутися до компетентного
органу за захистом. Нормативними актами детально передбачений порядок
поновлення цих прав та законних інтересів.

Правовідносини у сфері соціального забезпечення можна класифікувати на
певні види за критеріями, що застосовуються у теорії права та праві
соціального забезпечення. Кожен вид цих правовідносин, у свою чергу,
поділяється на окремі групи, а останні на правовідносини щодо надання
конкретного виду матеріального забезпечення. З огляду на це,
соціально-забезпечувальні правовідносини групують:

— за предметом правового регулювання (цільовим при

значенням або генетичним і функціональним зв’язком чи за

місцем у механізмі правового регулювання) — на матеріальні

(основні) та процедурні (похідні). До перших належать право

відносини з приводу призначення пенсій, надання грошових

допомог, компенсацій, пільг та соціальних послуг. До других

— правовідносини з приводу встановлення юридичних фактів,

реалізації права на той чи інший вид соціального забезпечен

ня, щодо розгляду в позасудовому порядку скарг з питань, що

стосуються соціального захисту населення;

— характером здійснюваних функцій (залежно від елемен

та юридичної норми (диспозиції або санації), на основі якого

виникають правовідносини чи за змістом або способом реалі

зації прав чи характером впливу) — регулятивні та охоронні.

Регулятивними є такі правовідносини, які виникають внаслі

док правомірної поведінки фізичних осіб і органів соціального

забезпечення при реалізації належних їм прав і обов’язків.

Охоронні правовідносини, навпаки, виникають у зв’язку з не

правомірною поведінкою суб’єктів соціально-забезпечувальних

відносин і спрямовані на примусове виконання покладених на

них обов’язків та поновлення порушених ними прав і законних

240

інтересів. У праві соціального забезпечення переважна більшість
правовідносин належить до регулятивних;

ступенем визначеності учасників правовідношення

(характером індивідуалізації, конкретизації суб’єктів) —

відносні й абсолютні. У відносних правовідносинах точно ви

значені всі учасники — правомочні й зобов’язані особи. В абсо

лютних правовідносинах відомий лише носій суб’єктивного

права, а всі інші особи зобов’язані не перешкоджати здійснен

ню цього права. Соціально-забезпечувальні правовідносини

належать до відносних;

характером дії зобов’язаної особи — активні й пасивні.

У перших зобов’язана особа мусить вчинити певні дії, а в дру

гих — утримуватися від вчинення конкретних дій. Правовідно

сини у сфері соціального забезпечення переважно входять у

групу активних, оскільки орган соціального захисту зобов’яза

ний призначити чи надати конкретний вид соціального забез

печення, тобто вчинити активні дії щодо реалізації суб’єктив

ного права фізичної особи;

кількісним складом суб’єктів — прості (правовідносини

тільки між двома учасниками) і складні (правовідносини між

трьома і більше учасниками). Соціально-забезпечувальні пра

вовідносини, як правило, складаються між двома суб’єктами:

фізичною особою, яка потребує соціального захисту, та орга

ном соціального забезпечення, до компетенції якого входить

надання конкретного виду матеріальної підтримки;

розподілом прав і обов’язків між суб’єктами правовідно

шення — односторонні (кожен з учасників щодо іншого має

тільки право чи обов’язки) і двосторонні (кожна із сторін має

як права, так і обов’язки). Останні переважають у праві соці

ального забезпечення. Односторонні правовідносини виникають

у процесі благодійницької діяльності та при наданні гумані

тарної допомоги;

241

— часом (строками) дії — правовідносини, що припиня

ються однократним виконанням зобов’язань (протезування,

надання транспортних засобів, одноразова допомога), право

відносини з абсолютним встановленням терміну існування в часі

16 — 5-747

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

(пенсії дітям у зв’язку з втратою годувальника, державні допомоги сім’ям
з дітьми), правовідносини з відносно невизначе-ним строком існування в
часі (пенсії за віком, у зв’язку з інвалідністю, допомога у зв’язку з
тимчасовою непрацездатністю, утримання підопічних у
будинках-інтернатах). За цим критерієм зазначені правовідносини
поділяють на постійно триваючі, періодичні та разові;

характером правовідношення, що визначається метою

правовідношення, — для призначення чи надання конкретно

го виду соціального забезпечення або для розгляду спору з пи

тань соціального забезпечення;

формами соціального забезпечення — правовідносини з

приводу: 1) загальнообов’язкового державного страхування;

2) державного соціального забезпечення за рахунок бюджетних

коштів; 3) змішаного соціального забезпечення окремих кате

горій громадян; 4) недержавного соціального забезпечення;

видами соціального забезпечення — правовідносини

щодо пенсійного забезпечення, надання грошових допомог,

компенсацій, субсидій і пільг та соціальних послуг. Остання

класифікація є найбільш поширеною, має значне практичне і

теоретичне значення. З урахуванням цього критерію аналізу

ються соціально-забезпечувальні правовідносини у навчальній

літературі.

Є й інші критерії класифікації соціально-забезпечувальних правовідносин.
Однак зазначається, що класифікація їх за строками функціонування не має
практичного значення, оскільки цей критерій у відриві від виду та умов
забезпечення не є суттєвою ознакою правовідношення. Висловлено також
сумнів стосовно такої підстави класифікації, як форма соціального
забезпечення, пов’язана з джерелом фінансування. Цей критерій відносять
до фінансових і адміністративних правовідносин. Зазначені аргументи не є
переконливими. Строки свідчать про тривалість існування певних
правовідносин, юридичні факти, які їх породжують, обсяг прав і
обов’язків суб’єктів тощо. Дослідження їх має не лише наукове, а й
практичне значення.

Це саме можна сказати про класифікацію правовідносин за формою
соціального забезпечення. Від джерел фінансування залежать види і
розміри соціального забезпечення, умови і порядок призначення і виплати
їх. Слід пам’ятати, що будь-яка класифікація є умовною і спрямована на
виявлення спільних ознак окремих груп правовідносин у праві соціального
забезпечення.

Таким чином, соціально-забезпечувальні правовідносини — це відносини,
які складаються на підставі норм права соціального забезпечення між
фізичними особами й органами соціального захисту населення з приводу
надання конкретного виду соціального забезпечення.

5.2. Передумови виникнення, зміни та припинення правовідносин у сфері
соціального забезпечення

5.2.1. Норми права соціального забезпечення

Елементарною частиною права соціального забезпечення є норма права. Під
нею розуміють встановлене державою і нею забезпечене загальнообов’язкове
правило поведінки працівників органів соціального захисту населення та
фізичних осіб при наданні останнім конкретних видів соціального
забезпечення.

Для норм права соціального забезпечення характерні ознаки норм усіх
інших правових галузей. Вони:

— встановлюються державою. З огляду на особливості
соціально-забезпечувальних відносин, такі правові норми не
санкціонуються державою і не приймаються на референдумі.

242

243

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

Вони виражають державну волю і видаються з дотриманням спеціальної
процедури компетентними органами держави і місцевого самоврядування;

містять загальнообов’язкові правила поведінки. Є влад

ними приписами держави щодо можливої і належної поведін

ки, спрямовані на постійне застосування в типових ситуаціях.

їх повинні дотримуватися всі, кому ці норми адресовані. Ок

ремі юридичні норми стосуються не всіх, а певних категорій

громадян (пенсіонерів, інвалідів, малозабезпечених осіб тощо);

формально визначені. Правові норми є юридично-логіч

ними конструкціями, тобто правилами абстрактного, узагаль

неного характеру; точно, чітко і визначено описують обстави

ни, на які вони поширюються, права й обов’язки суб’єктів пра-

вовідношення. Соціально-забезпечувальні норми за допомогою

встановлених прийомів і правил юридичної техніки фіксують

ся у законах та підзаконних актах. Вони не можуть бути за

кріплені в інших формах (правовому звичаї, правовій доктрині,

судовому прецеденті);

забезпечуються примусовою силою держави. Цей при

мус полягає в тому, що дотримання норм права забезпечується

можливістю державного примусу. Юридичні норми виступа

ють критерієм правомірної поведінки. За порушення встанов

лених обов’язків чи заборон настає юридична відповідальність,

що передбачена відповідною нормою права.

Однак норми права соціального забезпечення відрізняються від норм інших
галузей права:

— своїм змістом, тобто сферою суспільних відносин, на

регулювання яких вони спрямовані. Соціально-забезпечувальні

норми регулюють суспільні відносини з приводу матеріального

забезпечення фізичних осіб у разі настання обставин, які ве

дуть до повної чи часткової втрати джерел існування або недо

статності їх чи понесення додаткових витрат;

залежністю від економічних можливостей країни. З урахуванням стану
економіки встановлюються державні

244

мінімальні соціальні гарантії населення. Державна воля при прийнятті
правових норм зумовлена наявними ресурсами і не завжди з об’єктивних
причин може достатньо врахувати нагальні потреби більшості громадян;

джерелами, в яких вони виражені. Різні види матеріально

го забезпечення, як правило, передбачаються законами, а ме

ханізм їх реалізації — підзаконними актами. Компетентні органи

з питань соціального забезпечення громадян приймають норма

тивні акти пакетами. Принцип прямої дії соціально-забезпечу

вальних норм закону застосовується з певними обмеженнями;

суб’єктами, на регулювання поведінки яких вони спря

мовані. Ними є, з одного боку, фізичні особи, які потребують

соціальної підтримки (інваліди, пенсіонери, сім’ї з дітьми,

малозабезпечені, безробітні та ін.), і, з іншого боку, — органи

соціального захисту населення, на які покладено обов’язок

надавати таку допомогу;

особливостями внутрішньої структури.

Для детальнішого з’ясування характеру, змісту, завдань і ролі норм
права, чіткішого визначення їх місця в системі діючого права, глибшого
пізнання природи та призначення проводять класифікацію юридичних норм за
різними критеріями. У праві соціального забезпечення норми права
поділяються на окремі види в рамках зазначеної галузі права.

Залежно від характеру норми права соціального забезпечення поділяються
на матеріальні та процедурні. Норми матеріального права — це норми
первинного правового регулювання суспільних відносин майнового характеру
щодо забезпечення фізичних осіб пенсіями, допомогами, компенсаціями та
надання їм пільг, соціальних послуг, субсидій. Ці норми визначають права
осіб на конкретний вид соціального забезпечення та компетенцію органів
соціального захисту населення з надання їх. Процедурні норми є нормами
вторинного правового регулювання суспільних відносин з приводу
практичної реалізації норм матеріального права щодо надання громадянину
певного виду матеріального забезпечення.

245

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

Норми права соціального забезпечення за юридичною силою, тобто залежно
від актів, якими вони регулюються, поділяються: 1) на норми міжнародних
актів, згоду на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 2)
норми законів; 3) норми підзаконних актів.

З урахуванням особливостей окремих видів суспільних відносин, що є
предметом регулювання права соціального забезпечення, розрізняють: норми
пенсійного права, норми допо-могового права, норми
соціально-обслуговувального права.

За сферою дії норми права соціального забезпечення можуть бути
загальнодержавними (норми, що регулюються міжнародними актами, законами,
указами Президента, постановами Кабінету Міністрів України, актами
центральних органів виконавчої влади та галузевих соціальних фондів),
місцевими (норми, які передбачені в актах місцевих державних
адміністрацій та органів місцевого самоврядування), локальними (норми,
що закріплені в актах підприємств (установ, організацій), недержавних
пенсійних фондів).

Залежно від часу дії норми права соціального забезпечення бувають
постійними (містяться в більшості нормативних актів, що стосуються
забезпечення фізичних осіб конкретними видами матеріального
забезпечення) і тимчасовими (передбачаються в нормативних актах у формі
надання одноразової допомоги (послуги) окремим групам громадян з нагоди
державного свята).

Залежно від ступеня узагальнення чи функціональної ролі в механізмі
правового регулювання норми права соціального забезпечення
класифікуються на відправні (висхідні, установчі) та спеціальні
(конкретні, чи такі, що безпосередньо встановлюють правила поведінки).
Відправні норми закріплюють дефініції правових категорій права
соціального забезпечення, визначають мету, завдання, принципи, межі,
напрями, основи правового регулювання соціально-забезпечувальних
відносин. Такі норми передбачені у ст. 46 Конституції України, Основах
законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування, розділі 1 Закону України “Про державні

246

соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” тощо. До цієї групи
належать норми, що входять до загальної частини права соціального
забезпечення і поширюються на більшість правових інститутів цієї галузі
права. Окремі вчені відносять ці норми до загальних, але на практиці
важко провести межу між висхідними і загальними нормами. Спеціальні
норми стосуються правових інститутів Особливої частини права соціального
забезпечення (страхового стажу, окремих видів пенсій, допомог,
компенсаційних виплат, соціального обслуговування, безплатної медичної
допомоги і лікування, пільг за системою соціального забезпечення).

За способами встановлення правил поведінки (формами припису поведінки,
методами правового регулювання, характером обов’язковості правил
поведінки) норми права соціального забезпечення поділяються на
імперативні й диспозитивні. Перші мають категоричний характер і не
допускають свободи вибору поведінки, а другі, навпаки, дозволяють
суб’єктам правовідносин самим визначити коло та обсяг прав і обов’язків.
Іншими словами, імперативні норми визначаються формулою: “все, що не
дозволено, — заборонено”, а диспозитивні — формулою “все, що не
заборонено, — дозволено”. У праві соціального забезпечення переважають
імперативні норми (подають владні приписи). Диспозитивні норми
стосуються, в основному, реалізації фізичною особою суб’єктивного права
на конкретний вид соціального забезпечення.

Норми права соціального забезпечення за функціями, які вони виконують,
розподіляються на регулятивні та охоронні. Регулятивні норми закріплюють
права й обов’язки суб’єктів соціально-забезпечувальних відносин та
порядок реалізації громадянами права на соціальне забезпечення. Охоронні
норми, які становлять незначну частину серед норм права соціального
забезпечення, передбачають санкції за неналежне виконання учасниками
суспільних відносин покладених на них обов’язків у сфері соціального
захисту населення.

За змістом приписів (обов’язковість правил поведінки, форм вираження їх
регулятивного впливу, характеру чи складу пра-

247

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

вил поведінки) норми права соціального забезпечення класифікуються на
зобов’язальні, уповноважувальні й заборонні. Зо-бов’язувальні норми
встановлюють обов’язки суб’єкта право-відношення вчинити конкретні
активні дії. Так, у п. 2 ст. 27— 29 Закону України від 18 січня 2001
року “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з
тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням
та похованням” передбачені обов’язки страхувальника, страховика і
застрахованих осіб. Уповноважувальні норми дозволяють вчиняти дії, що
передбачені в їхніх диспозиціях (див. п. 1 ст. 27—29 цитованого вище
Закону). Заборонні норми подають приписи щодо утримання від вчинення тих
чи інших протиправних дій. Наприклад, п. 2 ст. 37 зазначеного Закону
забороняє роботодавцеві або потерпілому подавати Фонду соціального
страхування від нещасних випадків завідомо неправдиві відомості про
страховий випадок.

Норми права соціального забезпечення можна класифікувати й за іншими
критеріями.

Більшість фахівців у структурі норми права виділяють три елементи:
гіпотезу, диспозицію та санкцію. Ці три елементи можна зобразити
формулою, яку було розроблено ще давньоримськими юристами: якщо
(гіпотеза) — то (диспозиція) — інакше (санкція).

Гіпотеза — це структурний елемент норми права, до якого входить перелік
умов, при настанні яких правило поведінки (диспозиція) підлягає
застосуванню або, іншими словами, юридичні факти, що є підставою
виникнення, зміни чи припинення прав і обов’язків учасників суспільного
відношення. Вона в загальних рисах описує ситуацію, умови, життєві
обставини, за яких діє норма права. Гіпотеза зазначає конкретні фактичні
дані, за наявності яких може бути реалізована диспозиція, а також
визначає коло осіб, якому адресована ця норма.

У гіпотезу норми права соціального забезпечення найчастіше входять такі
життєві обставини: досягнення пенсійного чи іншого віку; інвалідність;
тимчасова непрацездатність працівника; вагітність і пологи; народження
дитини; догляд за дити-

ною до досягнення нею трирічного віку; смерть годувальника;
малозабезпеченість; трудовий (страховий) стаж; вислуга років; зміна
групи інвалідності; збільшення тривалості трудового стажу; збільшення
розміру заробітку після призначення пенсії; волевиявлення при переході з
одного виду пенсії на інший; поновлення працездатності; досягнення
членами сім’ї віку, що не дає права на подальше отримання пенсії у
зв’язку з втратою годувальника; працевлаштування безробітного; смерть
підопічного тощо. Особливістю гіпотези норми права соціального
забезпечення є те, що вона, як правило, передбачає не одну якусь умову,
а кілька, тобто є складною. Так, гіпотеза норми, що передбачає право на
пенсію за віком, включає такі обставини: 1) досягнення особою пенсійного
віку; 2) наявність загального, а в деяких випадках і спеціального
трудового стажу; 3) волевиявлення заявника; 4) рішення органу
соціального захисту населення про призначення пенсії. Таким чином,
гіпотеза перетворює звичайні соціальні факти на юридичні, які і є
передумовою виникнення, зміни чи припинення соціально-забезпечувальних
правовідносин.

Другим структурним елементом норми права є диспозиція. Це саме правило
поведінки, в якому визначаються права й обов’язки учасників цих
відносин. Вона встановлює модель поведінки (вчинення певних дій або
утримання від вчинення їх) суб’єктів права за наявності зазначених у
гіпотезі норм юридичних фактів. Диспозиція розкриває суть і зміст
правила поведінки, визначає конкретні права й обов’язки учасників
пра-вовідношення.

Диспозиція норми права соціального забезпечення регулює суспільні
відносини двома способами: дозвільним чи уповнова-жувальним і
зобов’язувальним. Права людини у сфері соціального забезпечення
регулюються уповноважувальними нормами, а компетенція органів
соціального захисту населення в більшості випадків встановлюється
зобов’язувальними нормами. Слід підкреслити, що якщо фізична особа має
конкретне право, то орган соціального забезпечення в межах своєї
компетенції — відповідний обов’язок, і навпаки.

248

249

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

Санкція — частина правової норми, яка передбачає позитивні чи негативні
наслідки, що настають у разі дотримання чи недотримання прав і
обов’язків, передбачених диспозицією, або умов її дії, що зазначені в
гіпотезі. Санкції правових норм поділяються на зобов’язувальні, каральні
й заохочувальні. Перші зобов’язують особу вчинити дії, що передбачені
диспозицією; другі встановлюють обмеження прав винної особи з метою
недопущення вчинення нею в подальшому дій, які суперечать вимогам
диспозиції; треті заохочують особу до здійснення дій, які схвалюються
державою.

У праві соціального забезпечення за правопорушення переважно
застосовуються правовідновлювальної та правообмежу-вальні санкції.
Прикладом правовідновлювальної санкції може бути обов’язок особи
повністю відшкодувати надміру виплачену суму, якщо це сталося з її вини.
Відповідно до ч. 2 п. З ст. 36 Закону України від 2 березня 2000 р. “Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок
безробіття” у разі припинення професійної підготовки, перепідготовки або
підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості без
поважних причин або відмови працювати за одержаною професією
(спеціальністю) із застрахованих осіб стягується сума витрат на
професійну підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації. Орган
соціального забезпечення також повинен лише виплатити особі відповідну
суму, якщо недоплата сталася через його недогляд. Правообмежувальні
санкції допускаються у разі припинення чи відкладення реалізації права
на деякі види соціального забезпечення. Так, згідно з підп. 13 п. 1 ст.
31 вказаного вище Закону виплата допомоги у зв’язку з безробіттям та
відповідної матеріальної допомоги припиняється у разі зняття з обліку за
невідвідування без поважних причин державної служби зайнятості ЗО і
більше календарних днів.

У разі порушення законодавства про соціальне забезпечення, з урахуванням
ступеня вини, настає відповідальність, що передбачена цивільним,
трудовим, кримінальним, адміністративним правом та деякими іншими
галузями права. Це озна-

чає, що в багатьох випадках норми права соціального забезпечення
складаються з гіпотези і диспозиції, а загальнообов’язковість норми
забезпечується можливістю застосування державного примусу (санкції)
засобами інших галузей права.

У теорії права розрізняються терміни стаття закону чи іншого
нормативного акта (частина закону, указу, постанови, інструкції тощо) і
норма права (правило поведінки). Норма права є змістом нормативного
акта, а останній є формою існування правової норми. Співвідношення
статті закону і норми права буває різним:

стаття може мати одну норму. Згідно зі ст. 29 Закону

України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхуван

ня на випадок безробіття” допомога на поховання в разі смерті

безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні, ви

плачується особам, які здійснювали поховання, у розмірі про

житкового мінімуму;

у статті може бути декілька норм. Так, ст. 13 названого

Закону складається з ряду правових норм, що стосуються на

глядової ради і закріплюють її функції, склад, повноваження,

строки і порядок проведення засідань, ведення діловодства та

процедуру затвердження положення про неї;

норма права повністю викладається у кількох статтях.

Наприклад, трьохелементна норма подана у статтях 35 і 38 ци

тованого Закону, і її можна викласти таким чином: якщо в

10-денний строк з дня отримання свідоцтва про державну реє

страцію суб’єкта підприємницької діяльності або з дня укла

дення трудового договору з найманим працівником (гіпотеза)

роботодавець не зареєструвався у виконавчій дирекції Фонду

за місцем свого знаходження як платник страхових внесків (дис

позиція), то за порушення строку реєстрації накладається

штраф у розмірі 50 % суми належних до сплати страхових

внесків за весь період, який пройшов з дня, коли страхуваль

ник повинен бути зареєстрованим.

250

251

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

5.2.2. Правоздатність і дієздатність учасників
соціально-забезпечувальних правовідносин

Для того щоб стати суб’єктом права, необхідна одна-єдина передумова —
володіння правоздатністю, тобто можливістю мати права й обов’язки.
Умовами володіння нею є автономне існування індивіда і наявність у нього
свого імені та особистої індивідуальності. Правоздатність рівною мірою
визнається за кожним незалежно від раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального
походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими
ознаками або, іншими словами, за всіма фізичними особами визнається
здатність мати права й обов’язки. Від неї не можна відмовитися, передати
іншій особі, позбавити в судовому порядку чи обмежити законом або за
рішенням якогось державного органу. Правоздатність — не кількісне
вираження прав і обов’язків суб’єкта, а постійний громадянський стан
особи; не саме володіння правами й обов’язками, а здатність їх мати.
Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його
правоздатність.

Поняття правоздатність було сформульоване цивілістами і вперше введене у
практику Цивільним кодексом Франції 1804 p., а пізніше стало об’єктом
наукових досліджень фахівців інших галузей права, у тому числі й права
соціального забезпечення. Зараз кожна галузь права оперує цим поняттям,
а галузеві науки обґрунтовують особливості його дії у тій чи іншій сфері
правового регулювання.

Соціально-забезпечувальна правоздатність — це природний стан, невід’ємна
властивість особи, що гарантується державою і яка дає їй можливість мати
права і виконувати юридичні обов’язки у сфері соціального забезпечення.

Правоздатність виникає в людини у момент народження і припиняється у
момент її смерті. Щодо правоздатності, то вона однакова як для громадян,
так і для іноземців та осіб без громадянства. Правовий статус людини не
впливає на її можливості бути суб’єктом права. Правоздатністю не
наділені речі й

252

тварини, і це означає, що вони не можуть бути суб’єктами права.

Трохи складніша справа з людським зародком. Якщо його визнати суб’єктом
права, то необхідно заборонити аборти, інакше вони будуть розцінюватись
як навмисне вбивство. З іншого боку, право не може залишати його поза
своєю увагою. Норми права соціального забезпечення беруть його під свій
захист. Так, ст. 9 Закону України від 23 вересня 1999 р. “Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку
на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату
працездатності”, передбачає, що заподіювання шкоди зародку внаслідок
травмування на виробництві або професійного захворювання жінки під час
її вагітності, у зв’язку з чим дитина народилася інвалідом,
прирівнюється до нещасного випадку, який трапився із застрахованим. Така
дитина відповідно до медичного висновку вважається застрахованою до 16
років або до закінчення навчання, але не більше, ніж до досягнення 23
років, їй надається допомога Фонду соціального страхування від нещасних
випадків. Відповідно до ч. 1 ст. 33 цього Закону в разі смерті
потерпілого право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника має дитина
померлого, яка народилася протягом не більш як десятимісячного терміну
після його смерті. Захист зародка, а в майбутньому і новонародженої
дитини, передбачений і в інших нормативних актах, що належать до різних
галузей права. Так, відповідно ч. 2 п. 2 ст. 25 ЦК України у випадках,
передбачених законом, охороняються інтереси дитини, що зачата, але ще не
народилася. Незважаючи на це правові наслідки настають після народження
дитини, а отже, з цього моменту, як уже говорилося вище, вона стає
суб’єктом права.

У літературі неодноразово підкреслювалося, що правоздатність — не
природна, а суспільно-правова якість, якою держава наділяє своїх
громадян. За цією концепцією держава може наділяти людину
правоздатністю, а може і не наділяти або суттєво цю здатність обмежити.
Керуючись нею, у роки громадянської війни представників протилежного
табору час-

253

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

то оголошували поза законом, а окремі групи з так званого
експлуататорського класу повністю залишились без засобів до існування:
соціальну допомогу не надавали, виплату пенсій не проводили, на роботу
не приймали.

Правоздатність — це не якесь суб’єктивне право, а можливість бути носієм
юридичних прав і обов’язків, які визначені об’єктивним правом. Здатність
мати права й обов’язки не означає можливості їхньої одночасної
реалізації. Користування ними залежить від конкретних життєвих обставин.
Соціальне забезпечення враховує різноманітні соціальні випадки, в тому
числі й вік. Наявність чи відсутність умов (підстав) для реалізації
певного права не змінює суті правоздатності у сфері соціального
забезпечення. Вона не може розглядатися як сукупність усіх прав і
обов’язків, носієм яких є людина. Від ідеологічних, економічних,
політичних і соціальних факторів залежить обсяг прав і обов’язків особи,
а не її правоздатність.

Найчастіше правоздатність плутають із суб’єктивним правом.
Правоздатність — це не право, а тільки передумова до володіння правами й
обов’язками. Відмінність правоздатності від суб’єктивного права полягає
в тому, що вона: 1) невіддільна від особистості — не можна людину
позбавити правоздатності, “відібрати”, “відняти” її в неї або обмежити;
2) не залежить від статі, віку, професії, національності, місця
проживання, майнового становища та інших життєвих обставин; 3) не
передається, її не можна делегувати іншим; 4) стосовно суб’єктивного
права вона первинна, вихідна, відіграє роль передумови; 5) суб’єктивне
право конкретне, а правоздатність абстрактна.

Правоздатністю наділені державні органи і юридичні особи. Державні
органи здійснюють управлінську діяльність у сфері соціального
забезпечення і наділені владними повноваженнями, тобто компетенцією.
Організації є правоздатними за наявності в них статусу юридичної особи.
Правоздатність юридичної особи виникає в момент її створення і
припиняється в момент внесення запису до Єдиного державного реєстру про
ліквідацію юридичної особи.

254

Правоздатність означає, що особа є суб’єктом права. Таким чином, під
суб’єктами права соціального забезпечення розуміють осіб, які мають
соціально-забезпечувальну правоздатність. Це більш широке поняття, ніж
суб’єкти правовідносин у сфері соціального забезпечення. Для визнання
фізичних осіб суб’єктами правовідносин у сфері соціального забезпечення
необхідна наявність у них дієздатності.

Дієздатність визнається за фізичними особами, які усвідомлюють значення
своїх дій і можуть керувати ними. Це визначена законом можливість
суб’єкта особисто вчиняти юридичні дії, тобто здатність особисто своїми
діями вступати у правовідносини, здійснювати суб’єктивні права і
виконувати юридичні обов’язки. За визначенням цивілістів, це фактична
здатність людини вчиняти ті чи інші юридичні угоди, юридичні дії, які
спрямовані на встановлення, зміну, припинення чи здійснення цивільних
прав. Дієздатність і правоздатність перебувають у різних площинах.
Різниця між ними така: 1) дієздатність встановлюється законом, а
правоздатність є природною властивістю людини, що визнана державою; 2)
дієздатність перебуває в динаміці, її зміст і обсяг з часом розширюються
чи звужуються в передбачених законом випадках, а правоздатність
перебуває у статиці, її зміст та обсяг не можна обмежити; 3)
дієздатність прямо залежить від віку людини, а на правоздатність вік не
впливає; 4) на дієздатність впливає стан здоров’я, а правоздатність від
нього не залежить; 5) дієздатність пов’язана з фактичними правами й
обов’язками конкретної людини, а правоздатність — з можливими правами й
обов’язками потенційного суб’єкта права.

Право соціального забезпечення оперує такими поняттями, як “загальна” та
“спеціальна” дієздатність. Загальна або цивільна дієздатність фізичної
особи регламентується цивільним законодавством. Цивільна дієздатність
може бути повною, мінімальною, неповною та обмеженою. Фізична особа може
бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного,
стійкого психічного розладу здоров’я не здатна усвідомлювати значення
своїх дій або керувати ними. Недієздатність особи

255

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

означає, що вона не може бути суб’єктом правовідносин. Звичайно, не всі
положення цивільної дієздатності підходять для інших галузей права. Тому
фахівцями права розроблені концепції трудової, шлюбно-сімейної,
соціально-забезпечувальної, процесуальної та інших видів дієздатності,
основою яких є цивільна дієздатність.

Особа є повністю дієздатною при досягненні повноліття (18 років), тобто
фізичної, психічної та соціальної зрілості. Вважається, що з цього віку
людина може розумно розпоряджатися своїми правами, особисто виконувати
покладені на неї обов’язки і самостійно нести відповідальність за
неправомірні вчинки. У праві соціального забезпечення повна дієздатність
настає з 16 років і пов’язана з отриманням паспорта й трудовою
дієздатністю. Якщо повна цивільна дієздатність настає раніше, то вона
враховується нормами права соціального забезпечення при вступі у
відповідні відносини.

Визнання людини повністю недієздатною у праві соціального забезпечення
неможливе. Визнання особи недієздатною не може вести автоматично до
втрати трудової, соціально-забезпечувальної і шлюбно-сімейної
дієздатності. У цих відносинах за особою мають бути залишені окремі
елементи дієздатності. Стан громадянської смерті не припустимий у праві
соціального забезпечення. Та й на практиці працівники соціальних служб
враховують побажання осіб, визнаних недієздатними, наприклад, при
наданні соціальних послуг, зверненні до них з проханням надати грошову
чи натуральну допомогу, влаштуванні в інтернатну установу тощо. Не слід
забувати, що недієздатні і є одним із контингентів осіб, яким держава
зобов’язана надавати соціальне забезпечення. Звернення недієздатної
особи до органу соціального забезпечення не може служити підставою для
припинення розгляду її справи чи скасування рішення про надання
конкретного виду соціального забезпечення. Разом з тим це не є
перешкодою для залучення до справи опікуна, а при потребі має
ініціюватися його призначення чи позбавлення опікунських прав, якщо
з’ясується, що діє він не в інтересах недієздатної особи.

256

Немає сенсу в поділі соціально-забезпечувальної дієздатності на багато
видів, як у цивільному праві. Досить двох видів: повної і часткової, що
передбачається для окремих випадків. Соціально-забезпечувальна
дієздатність, в основному, пов’язується із зверненням до органу
соціального захисту із заявою про призначення пенсії, надання грошової
допомоги, пільг чи компенсацій або соціальних послуг. Після позитивного
вирішення справи виникає лише питання про те, кому конкретно у руки дати
матеріальні цінності. З моменту вручення їх припиняють дію норми права
соціального забезпечення, а їм на зміну приходять норми цивільного
права, а з ними — цивільна дієздатність. Безпосереднє отримання
соціальних послуг не пов’язане з наявністю дієздатності.

У змісті дієздатності у сфері соціального забезпечення виділяються такі
здатності: 1) своїми діями набувати для себе права на окремі види
соціального забезпечення; 2) власноручно здійснювати права і створювати
для себе обов’язки в соціальному забезпеченні; 3) самостійно виконувати
обов’язки та відповідати у разі їх порушення. У соціальному забезпеченні
не так уже й багато обов’язків покладається на фізичних осіб, і, в
основному, вони стосуються надання достовірної інформації. При
недостатності дієздатності однієї особи вона доповнюється дієздатністю
іншої особи.

Дієздатність у сфері соціального забезпечення — це здатність особи
самостійно або за допомогою працівників органів соціального захисту
населення чи законного представника здійснювати права і виконувати
обов’язки у сфері соціального забезпечення. Сприяння у здійсненні
дієздатності — характерна риса соціально-забезпечувальної дієздатності.

5.2.3. Юридичні факти у праві соціального забезпечення

257

Як відомо, право виникло разом з державою, а це означає, що з
давніх-давен використовується практика відбору соціальних фактів для
включення в норми права як їх правових моделей,

17 — 5-747

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

які отримали назву юридичних фактів. До останніх належать не лише
обставини реального життя, що існували до правового регулювання
конкретних суспільних відносин, а також і ті соціальні факти, які почали
виникати тільки після штучного моделювання їх у нормі права. Правове
регулювання соціального забезпечення в більшості випадків пов’язане з
прогнозованим та бажаним створенням відповідних соціальних ситуацій, що
можуть виникати лише в рамках тієї чи іншої правової норми.

Юридичні факти завжди передбачають умови, за яких починає діяти правова
норма. Коли кажуть про умови призначення пенсії, допомоги, надання
соціальних послуг, то завжди мають на увазі юридичні факти, за наявності
яких конкретній особі можна призначити той чи інший вид пенсії або
допомоги чи надати певну соціальну послугу.

Під юридичними фактами в соціальному забезпеченні слід розуміти будь-які
конкретні соціальні факти реального життя, які своїми ознаками
відповідають моделі відповідної норми права і в результаті чого здатні,
при наявності певних умов, породжувати передбачені нормами права
соціального забезпечення юридичні наслідки.

Поняття юридичний факт вживається в широкому і вузькому розумінні цього
слова. У широкому — це кожен факт, що породжує будь-які правові
наслідки, а у вузькому — це такі обставини, які породжують лише
виникнення, зміну та припинення конкретного правовідношення.

Правовідносини у сфері соціального забезпечення можуть виникнути за
одночасної наявності кількох груп юридичних фактів. До першої групи
входять факти, що становлять основу для виникнення конкретного
правовідношення з соціального забезпечення. Сюди належать: 1) наявність
норм права, що регулюють відповідні суспільні відносини; 2) наявність
правоздатних заявника та органу, до компетенції якого входить вирішення
цього питання. До другої групи належать факти, що становлять предмет
доведення, а також загальновідомі, презумп-тивні й преюдиційні факти.
Вони мають підтвердити наявність чи відсутність у суб’єктів
правовідносин відповідних прав і

обов’язків. Нарешті, до третьої групи можна віднести факти, спрямовані
на реалізацію суб’єктивних прав та інтересів громадян, повноважень
державних органів і службових осіб, а саме: 1) волевиявлення заявника,
тобто звернення його з заявою до компетентного органу; 2) прийняття
компетентним органом рішення у справі.

Норми права починають регулювати поведінку людей на стадії юридичного
факту, коли особа вчиняє правомірні дії, що спрямовані на досягнення
бажаного правового ефекту. У своїй діяльності люди враховують, які
бажані чи небажані для них правові наслідки зумовлені певними юридичними
фактами. Тому в одних випадках вони прагнуть до виникнення юридичних
фактів, а в інших, навпаки, перешкоджають їх появі. Так, для
забезпечення одноразовою допомогою при народженні дитини необхідно
народити живу дитину і звернутися за допомогою не пізніше шести місяців
з дня народження дитини, а отримання відповідного виду пенсії вимагає в
багатьох випадках наявності обумовленого законом трудового (страхового)
стажу. Ці факти й визначають поведінку людей. А отже, юридичні факти,
передбачені в гіпотезі норми права, заздалегідь впливають на певні
суспільні відносини. Такий попередній вплив юридичних фактів на правові
наслідки помітний при призначенні пенсії або соціальної допомоги чи
наданні соціальних послуг.

У юридичних фактах у сфері соціального забезпечення розрізняють дві
сторони: об’єктивну і суб’єктивну. Об’єктивна сторона — це факт реальної
дійсності, а суб’єктивна полягає в тому, що нормотворчий орган на свій
розсуд відібрав їх для підстави настання різних правових наслідків. З
часу прийняття (затвердження) нормативного акта з права соціального
забезпечення’ для правозастосовного органу модель юридичного факту є
об’єктивною реальністю, що ніяк не залежить від його волі.

У соціальному забезпеченні мають справу не з одним, а з багатьма
юридичними фактами, які в своїй сукупності становлять фактичний склад.
Саме він, а не одиничні юридичні фак-

258

17-

259

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

ти, є підставою виникнення розвитку, зміни і припинення правовідносин у
сфері соціального забезпечення. Тут дуже важливо в кожному
правовідношенні визначити, які факти його породжують.

Факти реальної дійсності стають юридичними за умови, що вони можуть
викликати певне правовідношення чи привести його в рух. Наприклад,
людина досягла пенсійного віку. Цей одиничний факт на цьому етапі не
породжує юридичних наслідків, але в сукупності з іншими є підставою для
визнання її непрацездатною і призначення їй соціальної допомоги чи
трудової (страхової) пенсії. Одиничний факт сам по собі не має правового
значення для пенсійних правовідносин, але такий факт у майбутньому може
викликати правові наслідки, тобто припускається юридичним.

Юридичне значення має кожний елемент фактичного складу. Зібрані у
відповідний час і в певному місці одиничні факти завдяки тому, що
передбачені гіпотезою норми права, породжують спільний правовий наслідок
їх — виникнення, зміну чи припинення конкретного правовідношення.

Факти, що входять до фактичного складу, утворюють собою єдину систему,
яка спрямована на досягнення якогось одного правового наслідку. Так,
пенсія в разі втрати годувальника (юридичний наслідок) призначається за
наявності таких обставин: 1) смерть годувальника; 2) відповідний стаж
роботи (сплати страхових внесків) годувальника за певних умов; 3)
належність осіб до членів сім’ї, які мають право на пенсію в разі втрати
годувальника; 4) подання цими особами (законним представником) заяви про
призначення пенсії; 5) відповідне рішення органу, що призначає пенсію.
За відсутності хоча б однієї з цих підстав пенсію в разі втрати
годувальника призначено не буде.

Фактичний склад має такі риси: 1) він є комплексом розрізнених,
самостійних життєвих обставин, кожна з яких може мати значення окремого
юридичного факту; 2) життєві обставини, що входять до нього, утворюють
єдину систему, і в ній елементи фактичного складу перебувають у
взаємозв’язку і взаємозалежності.

260

Елементами фактичного складу не можуть бути довільно взяті факти. Ними
є реально дібрані факти, які в сукупності повністю характеризують
соціальну ситуацію, пов’язану з кон-крентним видом соціального
забезпечення. Кількість елементів фактичного складу правовідношення в
соціальному забезпеченні змінюється залежно від їх руху і виду. Так, за
наявності в особи права на державну соціальну допомогу (наявність
відповідних юридичних фактів) виникає можливість звернутися до
компетентного органу з проханням про призначення її (факт волевиявлення
особи), а подання заяви призводить до потреби її розглянути (факт
застосування права).

Соціальне законодавство не встановлює особливого порядку настання
юридичних фактів, тобто послідовності та строків їх настання.

У праві соціального забезпечення юридичні факти виконують функцію, що
зводиться до здатності: 1) викликати виникнення правовідношення; 2)
забезпечити існування правовідносин; 3) змінювати їх; 4) зупинити
суб’єктивні права й обов’язки в діючому правовідношенні; 5) поновлювати
порушені суб’єктивні права й обов’язки.

Будь-який юридичний факт становить собою єдність змісту і форми —
зовнішнього вираження цього змісту. Юридичні факти мають обов’язково
передбачатися нормами права, бути зафіксованими, оформленими у
встановленому порядку, викликати передбачені законом наслідки. У
фіксацію входять і оформлення, і реєстрація фактів. Фіксація — це
закріплення на папері чи у свідомості людини певної інформації.
Занесення інформації про окремі факти у книги встановленої форми та в
зазначеному порядку називається реєстрацією. Оформлення фактів у
встановленому законом порядку означає не тільки реєстрацію, а й
встановлення їх за передбаченою законом процедурою чи процесуальною
формою. Факти, що включаються у сферу правового регулювання таким чином,
у більшості випадків закріплені в порядку, визначеному законом. При
потребі відшукуваний факт не важко встановити.

Законодавством передбачені органи, до компетенції яких входить
фактозакріплювальна діяльність. Факти, що мають

261

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

юридичне значення для соціального забезпечення, зокрема, закріплюють: 1)
органи РАЦСу (факти народження, смерті, одруження, встановлення
батьківства, зміни імені, по батькові та прізвища); 2) органи МСЕ (факти
втрати чи обмеження працездатності, потреби інваліда в соціальній
допомозі чи в автомобілі з ручним керуванням); 3) медичні заклади (факти
потреби постійного стороннього догляду, хвороби на гіпофізар-ний нанізм,
належності до диспропорційних карликів); 4) органи міліції (факти
громадянства, місця проживання); 5) власник або уповноважений ним орган
(факти стажу роботи, розміру заробітної плати, стану робочого місця за
результатами атестації тощо); 6) житлові органи (факти перебування на
утриманні, складу сім’ї та ін.); 7) органи соціального захисту населення
(факти нужденності, відсутності засобів до існування, належності до
певних категорій осіб тощо). Ці органи поділяють на первинні (фіксують
первісні факти) і вторинні (на підставі фактичних даних приймають
рішення про призначення пенсії або надання іншого матеріального блага).

Система фіксації і посвідчення юридичних фактів включає в себе: 1)
органи, організації і посадові особи, уповноважені фіксувати ті чи інші
фактичні обставини; 2) встановлені законом засоби фіксації і стандартні
процедури роботи з ними (видання наказів, що оформляють ті чи інші
факти; внесення записів в особові справи; реєстрація тих чи інших фактів
записами в журналах, складання актів і т. ін.); 3) дії з видачі
інформації про юридичні факти (свідоцтв, різноманітних копій документів,
довідок тощо).

Юридичні факти в соціальному забезпеченні по відношенню до волі людей
поділяються на дії та події.

Дії суб’єктів правовідносин у соціальному забезпеченні по відношенню до
права можуть бути правомірними і неправомірними. У цих правовідносинах у
переважній більшості мають справу з правомірними діями. Вони поділяються
на індивідуальні акти (заява про виділення автомобіля з ручним
керуванням або про призначення державної допомоги, рішення про
припинення виплати пенсії, скарга на дії посадової особи орга-

262

ну соціального забезпечення тощо) та юридичні вчинки. Останні не
відіграють великої ролі у соціально-забезпечувальних правовідносинах і
спрямовані, в основному, на вдосконалення соціального законодавства,
практики його застосування та усунення недоліків у роботі органів, що
призначають і виплачують пенсії та допомоги і надають соціальні послуги.

Події не можуть бути предметом правового регулювання. Важко собі уявити
нормативний акт, який регламентував би порядок зміни пори року чи
настання смерті, нещасного випадку, пожежі і т. ін. Право має на події
опосередкований вплив, який полягає в протидії настанню небажаних подій.
За допомогою норм права можна добитися певного зменшення настання тих чи
інших небажаних подій або віддалення їх. Є події, що настають незалежно
від зусиль, докладених для впливу на них: неможливо зробити людину
безсмертною або зупинити настання певного віку чи зміни ночі на день.
Також неможливо на сучасному рівні науки і техніки добитися, щоб не було
нещасних випадків на виробництві, аварій на дорогах, професійних
захворювань.

Соціальне законодавство в разі настання обумовлених законом подій
передбачає, в основному, різні види соціального забезпечення. Події є
передумовою виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин, а
їхньою підставою — дії заінтересованих осіб (подання відповідної заяви).
Юридичні події, на відміну від юридичних дій, самі по собі, без
волевиявлення суб’єктів права автоматично правових наслідків не
породжують. Правові дії завжди вимагають належного реагування, а події —
лише після вчинення передбачених законом дій. Соціальне забезпечення
надає важливого значення таким подіям: народження, смерть, досягнення
обумовленого віку, непрацездатність, втрата годувальника та ін.
Більшість із них є головною причиною для призначення конкретного виду
соціального забезпечення.

Значну роль події відіграють у пенсійному забезпеченні. Так, смерть
пенсіонера веде до припинення виплати пенсії і за відповідних умов до
призначення пенсії в разі втрати годувальника. Досягнення дитиною
певного віку є підставою для припинення

263

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

виплати пенсії в разі втрати годувальника чи зменшення її розміру.
Народження дитини дає право на надбавку до пенсії. Родинні відносини чи
свояцтво є фактами-подіями, які за певних обставин ведуть до призначення
пенсії в разі втрати годувальника. Названі події ведуть до виникнення,
зміни чи припинення пенсійних правовідносин. Законодавець регламентує
поведінку органів соціального захисту населення і заінтересованих осіб у
разі втрати ними засобів до існування або, навпаки, появи можливості
самим себе утримувати.

5.3. Суб’єкти соціально-забезпечувальних правовідносин

Суб’єкти соціально-забезпечувальних правовідносин — це ті особи, за
якими державою визнана соціально-забезпечувальна правоздатність і які
законом наділені здатністю самостійно здійснювати належні їм права й
обов’язки у сфері соціального забезпечення. Ними, перш за все, є фізичні
особи та державні органи.

Усіх фізичних осіб об’єднує те, що вони підлягають соціальному
забезпеченню із спеціальних фондів, у зв’язку з настанням соціального
випадку або виконання певних професійних обов’язків. За правовим
зв’язком з державою вони поділяються на громадян України, іноземців та
осіб без громадянства. Залежно від видів соціального забезпечення,
підстав та принципів їх надання фізичні особи, зокрема, поділяються на
такі категорії:

ветерани війни, тобто особи, які брали участь у захисті

Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав:

учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни;

особи, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною;

члени сім’ї загиблих учасників війни;

особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської ката

строфи, а саме: 1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чор-

264

нобильській АЕС — громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації
аварії та її наслідків; 2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи
громадяни, включно з дітьми, які зазнали впливу радіоактивного
опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

громадяни, які постраждали від конкретного стихійного

лиха;

інваліди І, II та III груп від загального захворювання,

трудового каліцтва, професійного захворювання, з дитинства;

ветерани праці — громадяни, які сумлінно працювали в

народному господарстві, державних установах, організаціях та

об’єднаннях громадян, мають встановлений законом трудовий

стаж і вийшли на пенсію;

особи, які мають особливі трудові заслуги перед Батьків

щиною;

особи, які визнаються громадянами похилого віку — чо

ловіки у віці 60 і жінки у віці 55 років і старші, а також особи,

яким до досягнення загального пенсійного віку залишається

не більше півтора року;

ветерани військової служби — громадяни України, які

бездоганно прослужили на військовій службі 25 і більше років

у календарному обчисленні і звільнені в запас або у відставку

відповідно до законодавства України чи колишнього СРСР, а

також інваліди І та II груп, інвалідність яких настала внаслі

док поранення, контузії, каліцтва або захворювання, пов’яза

них з виконанням обов’язків військової служби;

працівники промисловості, транспорту, зв’язку та агро

промислового комплексу, спеціальних економічних зон, науки,

освіти, культури, медицини;

працівники органів державної влади й управління: на

родні депутати, депутати місцевих рад, працівники ЦВК, пра

цівники державної контрольно-ревізійної служби, державної

податкової служби, служби захисту прав споживачів, праців

ники прокуратури, СБУ, митних органів, міліції, системи ви

конання покарань, пожежної охорони, державної, відомчої та

спеціальної служби охорони;

265

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

військовозобов’язані;

військовослужбовці;

діти-інваліди та хворі діти;

діти військовослужбовців та осіб начальницького і рядо

вого складу внутрішніх справ, діти гірників;

жінки, жінки з числа військовозобов’язаних, жінки, які

стали вдовами, жінки з числа осіб, які відбувають покарання у

зв’язку із засудженням до позбавлення волі;

молодь, молоді працівники та спеціалісти, наукові і творчі

працівники з числа молоді, спортсмени, учнівська молодь;

малозабезпечені громадяни;

біженці і переселенці;

жертви політичних репресій і Холокосту.

Суб’єктами правовідносин у сфері соціального забезпечення може бути
сім’я, наприклад, у правовідносинах з приводу призначення пенсії в разі
втрати годувальника. Відповідно до п. 1 ст. 39 “Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування” на всіх членів сім’ї, які мають право на
пенсію, призначається одна спільна пенсія. Представлення одним із членів
сім’ї інтересів інших членів не позбавляє їх права бути учасниками цих
правовідносин. Законодавство про соціальну допомогу передбачає соціальну
підтримку сім’ям з дітьми, малозабезпеченим сім’ям. Водночас у
літературі висловлюють міркування, що сім’я в цілому не може бути
суб’єктом правовідносин. Така позиція не підтримується переважною
більшістю фахівців права соціального забезпечення.

Другим суб’єктом правовідносин у сфері соціального забезпечення є один
із державних органів, що зобов’язаний призначити і надати конкретний вид
соціального забезпечення. Компетенція таких органів визначається тією
метою і завданнями, заради яких вони створені. До таких органів,
зокрема, належать такі:

1. Органи Пенсійного фонду України здійснюють: 1) призначення і виплату
пенсій, надбавок, підвищень та доплат відпо-

266

відно до законів України, що перераховані у п. 2 Постанови Кабінету
Міністрів України від 11 квітня 2002 р. № 497 “Про забезпечення
виконання функцій з призначення і виплати пенсій органами Пенсійного
фонду”; 2) призначення і виплату щомісячної компенсації сім’ям у разі
втрати годувальника, передбаченої ст. 52 Закону України “Про статус і
соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської
катастрофи”; 3) індексацію грошових доходів відповідно до Закону України
“Про індексацію грошових доходів населення”; 4) підтвердження трудового
стажу на підставі показань свідків у разі, якщо документи про трудовий
стаж не збереглися.

2. Органи Фонду соціального страхування від нещасних

випадків виплачують: 1) допомогу у зв’язку з тимчасовою не

працездатністю до відновлення працездатності або встановлен

ня інвалідності; 2) одноразову допомогу в разі стійкої втрати

професійної працездатності або смерті потерпілого; 3) щоміся

ця грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездат

ності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку

потерпілого; 4) пенсію у зв’язку з інвалідністю внаслідок не

щасного випадку на виробництві або професійного захворюван

ня; 5) пенсію у зв’язку з втратою годувальника, який помер

внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного

захворювання; 6) грошову суму за моральну шкоду за наявності

факту заподіяння цієї шкоди потерпілому; 7) допомогу дитині

за заподіяння шкоди зародку внаслідок травмування на вироб

ництві або професійного захворювання жінки під час її вагіт

ності, у зв’язку з чим дитина народилася інвалідом. Ці органи

мають і інші обов’язки щодо працівника чи його сім’ї (ст. 21 За

кону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне

страхування від нещасного випадку на виробництві та профе

сійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”).

3. Органи Фонду загальнообов’язкового державного соціаль

ного страхування України на випадок безробіття надають такі

види грошових допомог: 1) допомогу у зв’язку з безробіттям, у

267

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

тому числі одноразову виплату її для організації безробітним
підприємницької діяльності; 2) допомогу в разі часткового безробіття; 3)
матеріальну допомогу в період професійної підготовки, перепідготовки або
підвищення кваліфікації безробітного; 4) матеріальну допомогу у зв’язку
з безробіттям, одноразову матеріальну допомогу безробітному та
непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні; 5) допомогу на
поховання в разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його
утриманні. Крім того, вони здійснюють: 1) професійну підготовку або
перепідготовку, підвищення кваліфікації та профорієнтацію; 2) пошук
підходящої роботи і сприяння у працевлаштуванні, у тому числі шляхом
надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для
працевлаштування безробітних та фінансування організації оплачуваних
громадських робіт для безробітних; 3) інформаційні та консультаційні
послуги, пов’язані з працевлаштуванням.

Органи Фонду соціального страхування з тимчасової втра

ти працездатності надають: 1) допомогу у зв’язку з тимчасо

вою непрацездатністю, включно з доглядом за хворою дитиною;

2) допомога у зв’язку з вагітністю та пологами; 3) допомогу при

народженні дитини; 4) допомогу на догляд за дитиною до до

сягнення нею трирічного віку; 5) допомогу на поховання (крім

поховання пенсіонерів, безробітних та осіб, які померли від

нещасного випадку); 6) забезпечення оздоровчих заходів (опла

та путівок на санаторно-курортне лікування застрахованим

особам та членам їхніх сімей до дитячих оздоровчих закладів,

надання соціальних послуг у позашкільній роботі з дітьми).

Комісія з встановлення пенсій за особливі заслуги перед

Україною при Кабінеті Міністрів України, а також аналогічні

комісії при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, об

ласних, Київській та Севастопольській міських державних

адміністраціях. їхнім основним завданням є призначення

пенсій особам, які мають особливі заслуги перед Україною, а в

разі смерті цих осіб — членам їхніх сімей.

268

Органи Міністерства праці та соціальної політики Украї

ни здійснюють: 1) призначення та виплату соціальної допомо

ги, встановленої законодавством; 2) надання субсидій та відшко

дування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, при

дбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутово

го палива; 3) компенсаційні виплати інвалідам на бензин, тех

нічне обслуговування та ремонт автомобіля, транспортне об

слуговування інвалідів, а також вартості санаторно-курортно

го лікування; 4) матеріально-побутове обслуговування інва

лідів, ветеранів війни та праці, їх санаторно-курортне лікуван

ня, надання протезно-ортопедичної допомоги, забезпечення

інвалідів транспортними засобами у встановленому порядку;

5) влаштування до будинків-інтернатів (пансіонатів) громадян

похилого віку та інвалідів; 6) соціальне обслуговування за

місцем проживання пенсіонерів та інвалідів у соціальних уста

новах системи тощо.

Органи пенсійного забезпечення Міністерства оборони

України, Державного комітету у справах охорони державного

кордону України, Управління державної охорони, інших вій

ськових формувань, Служби безпеки України, Міністерства

внутрішніх справ України та інші призначають пенсії та допо

моги особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам,

військовослужбовцям надстрокової служби та військової служ

би за контрактом, особам начальницького і рядового складу

органів внутрішніх справ і членам їхніх сімей.

Державна служба зайнятості (центри зайнятості): 1) за

безпечує працевлаштування безробітних, у тому числі, за ба

жанням, направляє їх на сезонні та оплачувані громадські ро

боти; 2) виплачує допомогу у зв’язку з безробіттям, матеріаль

ну допомогу в разі безробіття; 3) надає одноразову матеріальну

допомогу безробітним та членам сімей, які перебувають на

їхньому утриманні, а також матеріальну допомогу громадянам,

які проходять підготовку, перепідготовку або підвищення ква

ліфікації за направленням державної служби зайнятості;

269

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

4) надає безпроцентні позики безробітним для організації підприємницькою
діяльністю.

9. Органи Міністерства охорони здоров’я України здійсню

ють влаштування і соціальне обслуговування у будинках дити

ни дітей-сиріт, дітей, які залишилися без піклування батьків,

а також дітей із вадами фізичного та розумового розвитку.

Комплекс соціальних послуг надається центрами медико-со-

ціальної реабілітації неповнолітніх та Українським державним

медико-соціальним центром ветеранів війни (с. Циблі Київської

обл.). Медико-соціальні експертні комісії (МСЕК) визначають

ступінь обмеження життєдіяльності людини, причину, час на

стання, групу інвалідності.

10. Органи Міністерства освіти і науки України здійснюють

навчання і виховання дітей з особливими потребами в спеціаль

них загальноосвітніх школах-інтернатах, загальноосвітніх са

наторних школах-інтернатах, навчально-реабілітаційних цен

трах та інших закладах.

5.4. Об’єкти правовідносин у сфері соціального забезпечення

У правовій літературі розмежовуються два терміни: “об’єкти права
соціального забезпечення” і “об’єкти соціально-забезпечувальних
правовідносин”. До перших належать суспільні відносини матеріального і
процедурного характеру, що виникають у зв’язку з розподілом частини
валового внутрішнього продукту через систему соціального забезпечення.
До других — матеріальні й нематеріальні блага у сфері соціального
забезпечення, з приводу яких фізичні особи ініціюють
соціально-забезпечувальні правовідносини з метою реалізації належних їм
суб’єктивних прав. Об’єкти виступають візуальним класи-

270

фікатором правовідносин у сфері соціального забезпечення залежно від
його виду.

Об’єкт соціально-забезпечувальних правовідносин — це те, заради чого
суб’єкти права вступають у юридичні зв’язки, або те, на що спрямовані
суб’єктивні права і юридичні обов’язки його учасників, чи те, що кінець
кінцем хоче отримати особа. Цей об’єкт існує зовні по відношенню до
суб’єкта, зв’язок між ними непрямий, він завжди знаходиться у сфері дії
норм права соціального забезпечення. Стосовно об’єктів
соціально-забезпечувальних правовідносин встановлюються юридичні права й
обов’язки суб’єктів цих відносин. Без об’єкта не буває прав і
обов’язків. Суть суб’єктивного права на конкретний вид соціального
забезпечення розкривається через формулу “право на що”. Цим “що” і є
предмет або об’єкт, стосовно якого право наділяє особу певними
можливостями. Кожне соціально-забезпечувальне правовідношення має свій
об’єкт. Безоб’єктних правовідносин не буває. Існує стільки об’єктів,
скільки є правовідносин.

Об’єкти матеріальних і процедурних правовідносин у сфері соціального
забезпечення мають відмінності. Правовідносини матеріального характеру
виникають з приводу конкретного матеріального блага. Ним може бути
пенсія, допомога, компенсація, субсидія, медична допомога і лікування,
санаторно-курортне лікування, соціальна допомога вдома, утримання в
установах соціального обслуговування, професійне навчання і
працевлаштування інвалідів, транспортне обслуговування їх,
протезно-ортопедична допомога, пільги на проїзд на транспорті, на оплату
комунальних послуг тощо.

Об’єктом процедурного правовідношення є правовий акт компетентного
органу, оскільки фізична особа ставить питання про визнання за ним
певного права чи наявності конкретної обставини. Лише відповідним
рішенням підтверджується наявність або відсутність такого права чи
обставини. Відповідний правовий акт і буде об’єктом процедурного
(процесуального) правовідношення. Рішення з процедурного питання дає
можливість на продовження матеріального правовідношення чи його
припинення.

271

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

Зупинимося детальніше на окремих об’єктах соціально-забезпечувальних
правовідносин.

1. Пенсія є найбільш поширеним видом соціального забезпечення. Це
щомісячна грошова виплата фізичним особам зі спеціально створених для
цього пенсійних фондів на умовах і в порядку, передбачених чинними
нормативними актами й договорами. Об’єктом пенсійних правовідносин є
пенсія (страхова, трудова, дострокова, додаткова). Саме на пенсію
спрямовані суб’єктивні права і юридичні обов’язки суб’єктів пенсійних
правовідносин.

Підстави, умови і розмір пенсії визначаються законом. Підза-конними
актами інколи встановлюються щомісячні виплати (наприклад, довічні
стипендії), які за своєю природою є пенсійними, але відрізняються від
них тим, що встановлюються органами виконавчої влади. Виплачуються
пенсії у грошовій формі. Виплата пенсії натурою (продуктами, товарами) є
порушенням прав людини і має розцінюватися як незаконна. Об’єктом
пенсійних правовідносин є пенсія у грошовому вираженні.

Законом передбачені доплати, надбавки та підвищення до пенсійних виплат.

За системою загальнообов’язкового державного пенсійного страхування
можливі такі виплати: 1) солідарна система: а) пенсія за віком; б)
пенсія у зв’язку з інвалідністю внаслідок загального захворювання (у
тому числі каліцтва, не пов’язаного з роботою, інвалідності з
дитинства); в) пенсія у зв’язку з втратою годувальника; г) допомога на
поховання пенсіонера; 2) накопичувальна система: а) довічна пенсія з
установленим періодом; б) довічна обумовлена пенсія; в) довічна пенсія
подружжя; г) одноразова виплата. Законом України “Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку
на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату
працездатності” передбачено два види виплат: а) пенсії у зв’язку з
інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного
захворювання; б) пенсії у зв’язку з втратою годувальника, який помер
внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного
захворювання.

272

Як пенсія розглядається довічне грошове утримання судді.

За відсутності підстав для призначення трудової пенсії особа мала право
на соціальну пенсію, яку тепер переведено в соціальну допомогу. Під нею
розуміли гарантовану державою грошову допомогу, що надавалася особі в
установлених законом випадках, незалежних від трудового стажу і сплати
нею страхових пенсійних внесків за рахунок коштів державного бюджету.
Соціальні пенсії були однією з державних гарантій конституційних прав
людини на життя, соціальний захист, на життєвий рівень, не нижчий від
прожиткового мінімуму.

В Україні поступово складається недержавна пенсійна система. Відповідним
законом визначається, зокрема, виплата пенсії на визначений термін та
одноразова пенсійна виплата. Недержавне пенсійне забезпечення
здійснюється: 1) пенсійними фондами шляхом укладання пенсійних
контрактів; 2) страховими організаціями шляхом укладання договорів
страхування довічної пенсії та страхування ризику настання інвалідності
або смерті; 3) банківськими установами шляхом укладання договорів про
відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних
заощаджень у межах суми, визначеної для відшкодування вкладів Фондом
гарантування вкладів фізичних осіб, що встановлюється згідно із законом.
Вважається, що недержавні пенсії є об’єктом цивільно-правових відносин.

2. Допомоги серед видів матеріального забезпечення посідають друге місце
після пенсій. Одні фахівці під ними розуміють усі види соціального
забезпечення, крім пенсій, інші — певні грошові виплати. Допомоги — це
короткотермінові, щомісячні, періодичні чи одноразові грошові виплати,
що призначаються фізичним особам за рахунок страхових фондів чи
бюджетних коштів з метою заміщення втраченого доходу або надання
соціальної підтримки у складних життєвих обставинах, що мають тимчасовий
характер.

273

Між допомогами і пенсіями є суттєві відмінності. Допомоги: 1)
встановлюються законами й підзаконними актами на загаль-

18 — 5-747

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

недержавному і місцевому рівнях, підстави надання та перелік їх не є
вичерпними; 2) метою надання є повна або часткова компенсація тимчасово
втраченого не зі своєї вини заробітку (доходу) та понесених додаткових
витрат; 3) належать до короткотермінових чи одноразових виплат; 4)
підставою надання є складні життєві обставини, що мають тимчасовий
характер, і які людина не може подолати самостійно; 5) розраховані як на
працюючих, так і на непрацюючих осіб. З іншого боку, пенсії: 1)
встановлюються лише законами на загальнодержавному рівні, підстави
надання та перелік їх є вичерпними; 2) метою надання є заміщення
втраченого основного джерела існування; 3) належать до довгострокових
виплат; 4) підставою призначення є постійна чи довгострокова
непрацездатність тих, хто вже або ще не працює; 5) розраховані, як
правило, на непрацюючих.

У правовій літературі допомоги мають різні назви: соціальна допомога,
соціальні виплати, матеріальна допомога, державна допомога, державна
соціальна допомога, грошові виплати тощо. Немає термінологічної єдності
і в нормативних актах. Законодавство щодо допомог не кодифіковане,
теоретичне обґрунтування шляхів їх вдосконалення практично відсутнє.

Залежно від джерела надходження коштів, за рахунок яких виділяються
допомоги, розрізняються страхові соціальні допомоги та державні
соціальні допомоги.

Страхові соціальні допомоги — це короткотермінові чи разові
оплатно-нееквівалентні грошові виплати, що призначаються відповідно до
законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування
особам за рахунок страхових фондів з метою відшкодування їм втраченого
заробітку (трудового доходу) або часткової компенсації понесених
додаткових витрат у передбачених законом випадках.

Державні соціальні допомоги — це щомісячні, періодичні чи разові грошові
виплати, що безплатно надаються за рахунок бюджетних коштів фізичним
особам, які перебувають у скрутному матеріальному становищі на умовах і
порядку, передбачених правовими актами. Ними є: 1) державні допомоги
сім’ям з дітьми (у зв’язку з вагітністю та пологами; одноразова допо-

мога при народженні дитини; у зв’язку з доглядом за дитиною до
досягнення нею трирічного віку; на дітей, які перебувають під опікою чи
піклуванням; на дітей одиноким матерям);

2) державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям;

3) допомога на поховання; 4) державна соціальна допомога інва

лідам з дитинства та дітям-інвалідам; 5) одноразова грошова

допомога біженцям на придбання товарів першої необхідності;

6) одноразова грошова допомога біженцям на відшкодування

вартості проїзду до районного пункту тимчасового розміщення

біженців, регіону тимчасового розселення біженців або до іншо

го місця, обраного біженцем для проживання; 7) щомісячна

державна допомога дітям віком до 16 років, інфікованим віру

сом імунодефіциту людини або хворим на СНІД; 8) щомісячна

грошова допомога малозабезпеченій особі, яка проживає разом

з інвалідом І чи II групи внаслідок психічного розладу, який за

висновком лікарської комісії медичного закладу потребує по

стійного стороннього догляду; 9) допомога особам, які потер

піли від стихійного лиха й техногенних катастроф (за окреми

ми постановами Кабінету Міністрів України); 10) одноразові до

помоги найбільш вразливим категоріям осіб, що надаються з

нагоди державних, місцевих і релігійних свят за рішенням

місцевих органів влади тощо.

3. Субсидія (слово латинського походження, означає допомога, підтримка)
— це цільова, безповоротна матеріальна допомога для відшкодування витрат
на оплату послуг чи придбання життєво необхідних споживчих товарів у
переліку та обсягах, визначених законодавством. Зараз встановлені
субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг,
придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого)
палива. Термін субсидія вводився для визначення адресної безготівкової
допомоги населенню на оплату окремих видів послуг, що надаються йому
житлово-комунальними органами. З 1 січня 2002 р. готівковою надаються
субсидії для придбання скрапленого газу та твердого пічного побутового
палива.

274

18″

275

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

4. Компенсація (слово латинського походження, означає

винагорода, зрівноваження) — грошова виплата, що має на меті

відшкодування громадянам проведених ними витрат або за

неотриману соціальну послугу у випадках, зазначених у зако

нодавстві. Ним, зокрема, передбачені: 1) виплата інвалідам

компенсації на бензин, ремонт і технічне обслуговування авто

мобілів та на транспортне обслуговування; 2) грошові компен

сації вартості санаторно-курортного лікування деяким катего

ріям громадян; 3) витрати, пов’язані з проїздом дитини, яка

постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, й особи,

яка супроводжує дитину, до спеціалізованих медичних та

оздоровчих закладів на всіх видах транспорту (крім таксі) в ме

жах України; 4) компенсація громадянам втрати частини до

ходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати (пенсій, со

ціальної виплати, стипендії, заробітної плати та ін.).

5. Соціальні пільги — це закріплені законодавством перева

ги, додаткові права і гарантії для окремих категорій осіб у сфері

соціального забезпечення відповідно до принципів рівноправ

ності громадян та соціальної справедливості з метою полегшен

ня умов їхньої життєдіяльності. Пільги встановлюються, у пер

шу чергу, для найбільш вразливих верств населення, громадян,

які мають заслуги перед Батьківщиною, осіб, які виконують у

суспільстві особливі функції. Вони є елементом спеціального

правового статусу окремих категорій громадян: пенсіонерів,

інвалідів, дітей, молоді, жінок, сімей з дітьми, малозабезпече

них сімей та ін. З їхньою допомогою створюються рівні можли

вості для розвитку осіб, які перебувають у нерівних умовах уна

слідок біологічних чи соціальних причин. Пільги, таким чином,

виконують компенсаційну та стимулятивну функції.

Пільги слід відрізняти від соціальних привілеїв, які часто
встановлюються всупереч принципам рівноправності й соціальної
справедливості. Пільги встановлюють, як правило, для найбільш вразливих
верств населення, фіксують у правових актах нормативного характеру,
широко пропагують у засобах масової інформації. Вони стосуються значної
кількості людей,

276

їх схвально сприймає населення. Привілеї, навпаки, надаються, зазвичай,
представникам владних структур, часто в індивідуальному порядку або
правовими актами, що не підлягають опублікуванню, не є предметом
обговорення, негативно сприймаються широкими масами.

До найбільш поширених пільг належать: 1) безплатне користування
внутрішньоміським транспортом (трамваєм, автобусом, тролейбусом,
метрополітеном, водними переправами) і поїздами приміського сполучення,
а в сільській місцевості — автобусами внутрішньообласних ліній; 2)
безплатний проїзд один раз на рік чи на два роки (туди і назад)
залізничним, водним, повітряним або міжміським автомобільним
транспортом;

підвищення чи надбавки до пенсії або щомісячного довічно

го грошового утримання, що виплачується замість пенсії;

звільнення повністю чи частково від квартплати незалежно

від форми власності житлового фонду, від сплати комунальних

послуг; 5) безплатне користування домашнім телефоном і поза

відомчою охоронною сигналізацією; 6) безплатне чи зі зниж

кою отримання ліків за рецептами лікарів; 7) безплатне зубо-

протезування, забезпечення протезами, слуховими апаратами;

8) щорічне медичне обстеження і диспансеризація із залучен

ням необхідних спеціалістів; 9) безплатне чи зі знижкою на

дання соціальних послуг тощо.

У нашій країні немає науково обґрунтованих підходів до встановлення
пільг, норми щодо них розкидані в багатьох законах і підзаконних актах,
звичною є практика призупинення наданих окремих із них. Останнім часом
почався процес заміни системи пільг на адресну грошову допомогу
населенню. У Міністерстві праці та соціальної політики України вважають,
що така форма справді є оптимальною і дає змогу відстежувати
використання спрямованих на соціальний захист населення бюджетних
асигнувань, забезпечити рівні можливості та права для кожної людини, яка
користується цим видом соціальної допомоги. Необхідно не розширяти
перелік пільг, що надаються громадянам, а збільшувати розміри пенсій та
допомог. По цьому шляху йдуть усі цивілізовані країни.

277

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

6. Соціальні послуги — це комплекс правових, економічних, психологічних,
освітніх, методичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на
окремі соціальні групи чи інвалідів, які перебувають у складних життєвих
обставинах та потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або
відтворення їхньої життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення
до повноцінного життя.

Вони, у свою чергу, поділяються на такі види:

соціально-побутові послуги — забезпечення продукта

ми харчування, м’яким та твердим інвентарем, гарячим хар

чуванням, транспортними послугами, засобами легкої механі

зації, здійснення соціально-побутового патронажу, виклик

лікаря, придбання та доставка медикаментів тощо;

психологічні послуги — надання консультацій з питань

психічного здоров’я та поліпшення взаємин з навколишнім

соціальним середовищем, застосування психодіагностики, спря

мованої на вивчення соціально-психологічних характеристик

особистості, з метою її психологічної корекції або психологіч

ної реабілітації, надання методичних порад;

соціально-педагогічні послуги — виявлення та сприян

ня розвитку різнобічних інтересів і потреб осіб, які перебува

ють у складних життєвих обставинах, організація індивідуаль

ного навчального, виховного та корекційного процесів, дозві

лля, спортивно-оздоровчої, технічної та художньої діяльності

тощо, а також залучення до роботи різноманітних закладів,

громадських організацій, заінтересованих осіб;

соціально-медичні послуги — консультації щодо запобі

гання виникнення та розвитку можливих органічних розладів у

особи, збереження, підтримка та охорона її здоров’я, здійснення

профілактичних лікувально-оздоровчих заходів, працетерапія;

соціально-економічні послуги — задоволення матеріальних інтересів і
потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, що
реалізуються у формі надання натуральної допомоги;

278

юридичні послуги — надання консультацій з питань чин

ного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб,

які перебувають у складних життєвих обставинах, сприяння

застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відпо

відальності осіб, які вдаються до протиправних дій щодо цієї

особи (оформлення правових документів, адвокатська допомо

га, захист прав та інтересів особи тощо);

послуги з працевлаштування — пошук підходящої ро

боти, сприяння у працевлаштуванні та соціальне супроводжен

ня працевлаштованої особи;

послуги з професійної реабілітації осіб з обмеженими

фізичними можливостями — комплекс медичних, психоло

гічних, інформаційних заходів, спрямованих на створення

сприятливих умов для реалізації права на професійну орієнта

цію та підготовку, освіту, зайнятість;

інформаційні послуги — надання інформації, необхідної

для розв’язання складної життєвої ситуації (довідкові послу

ги); поширення просвітницьких та культурно-освітніх знань

(про освітні послуги); поширення об’єктивної інформації про

споживчі властивості та види соціальних послуг, формування

певних уявлень і ставлення суспільства до соціальних проблем

(рекламно-пропагандистські послуги).

Об’єктами соціально-обслуговуючих правовідносин можуть бути й інші
соціальні послуги. Не належать до об’єктів цих правовідносин грошові
суми, що надаються як матеріальна допомога, оскільки вони є об’єктом
соціально-допомогових правовідносин.

Соціальні послуги, як правило, надаються комплексно, тобто людина
одночасно отримує не одну, а кілька послуг. Сукупність їх і становить
об’єкт соціально-обслуговуючих правовідносин.

279

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

5.5. Зміст соціально-забезпечувальних правовідносин

Компонентами змісту соціально-забезпечувальних правовідносин є: 1)
суб’єктивні права у сфері соціального забезпечення; 2) суб’єктивні
юридичні обов’язки учасників правових відносин у сфері соціального
забезпечення; 3) реальні дії (поведінка, вчинки) суб’єктів цих
правовідносин при реалізації належних їм прав і дотриманні покладених на
них обов’язків. З огляду на це, під змістом правовідносин у сфері
соціального забезпечення слід розуміти сукупність конкретних
суб’єктивних прав і обов’язків та реальних дій суб’єктів
соціально-забезпечувальних правовідносин.

Суб’єктивне право у сфері соціального забезпечення — це визнана або
надана законом та гарантована державою міра (норма) дозволеної поведінки
суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин у зв’язку з наявністю
конкретних юридичних фактів.

Найбільш характерні ознаки суб’єктивного юридичного права у сфері
соціального забезпечення:

Виникають на підставі норм права соціального забезпе

чення і ними обумовлене. Норми права визначають вид і міру

дозволеної поведінки суб’єктів соціально-забезпечувальних

правовідносин. Особа вправі діяти у межах, окреслених право

вою нормою.

Здійснюється з метою задоволення інтересів правомоч

ного. Ці інтереси стосуються матеріального забезпечення в разі

непрацездатності чи настання іншого соціального випадку,

отримання компенсації чи певних пільг, взяття на соціальне

обслуговування тощо. Вони й спонукають особу до реалізації

належного їй суб’єктивного права.

Персоніфікує і конкретизує об’єктивне право. Об’єктив

не і суб’єктивне право співвідносяться як абстрактне і кон-

280

кретне. У диспозиції норми права соціального забезпечення деталізується
зміст суб’єктивного права, наповнюється певною конкретикою відповідно до
визначеного (персоніфікованого) суб’єкта соціально-забезпечувального
право відношення.

Виникає за наявності конкретних юридичних фактів.

Дії і події, зазначені в гіпотезі норми права, у разі вчинення чи

настання їх дають можливість реалізувати належне особі пра

во, стимулюють її до активних дій. Закріплене у правовій нормі

право перетворюється в суб’єктивне право, яким правомочна

особа може скористатися.

Існує в соціально-забезпечувальних правовідносинах. Як

правило, норма права реалізується у правовідношенні, коли є

конкретні його учасники, визначені їхні суб’єктивні права й

обов’язки, є всі необхідні юридичні факти та встановлений

об’єкт, з приводу якого виникає правовідношення. Поза право-

відношенням суб’єктивне право не може бути здійснене. У пра

вовідношенні об’єктивне право оживає, дістає всі ознаки су

б’єктивного права.

Забезпечене заходами державного примусу в разі його

порушення. Санкція норми права соціального забезпечення перед

бачає наслідки невиконання обов’язків учасниками соціально-

забезпечувальних правовідносин, тобто юридичну відповідаль

ність. Право соціального забезпечення встановлює певну систе

му гарантій прав людини у сфері соціального забезпечення.

Можливість його використання правомочною особою

на свій розсуд. Диспозиція норми права у встановлених межах

дозволяє особі різні варіанти дій щодо належного суб’єктивно

го права у сфері соціального забезпечення. Вона може його ре

алізувати негайно чи відкласти реалізацію на невизначений час

або зовсім не скористатися ним.

Суб’єктивне право у сфері соціального забезпечення поділяється на
складові, що називаються правомочинами. До них належать такі:

1. Право на свої дії (право використання). Спрямоване на використання
корисних властивостей об’єкта права соціально-

281

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

го забезпечення (пенсії, допомоги, компенсації, субсидії та ін.).
Фактична поведінка спрямована на виникнення процедурних юридичних фактів
(подання заяви, прийняття бажаного рішення), які ведуть до призначення
конкретного виду соціального забезпечення. Правомірна поведінка
пов’язана з позитивними діями правомочної особи. Право на свої дії має
не тільки фізична особа, а й орган соціального захисту населення.

Право на чужі дії. Означає можливість вимоги відповід

ної поведінки від правозобов’язаної особи, тобто вчинення на її

користь відповідних юридичних дій чи прийняття певних юри

дичних рішень. Соціально-забезпечувальні правовідносини

належать до відносних, а це означає, що інтереси правомочної

особи задовольняються через дії зобов’язаної особи. Фізична

особа подає в орган соціального забезпечення заяву про надан

ня соціального забезпечення і тим самим ставить перед ним

вимогу розглянути її та прийняти відповідне рішення.

Право на примусове виконання обов’язку (право дома

гання, право на захист суб’єктивного права з боку держави). У

нормах права соціального забезпечення подано не лише бажані

правила поведінки, а й можливі заходи державного впливу на

правопорушників. Правозахист означає можливість правомоч

ної особи звернутися до вищого органу соціального захисту із

заявою про порушення її прав чи оскаржити ці дії в суді. У разі

незаконного отримання конкретного виду матеріального забез

печення орган соціального захисту населення може стягнути з

фізичної особи незаконно отримані суми або добитися відшко

дування винним завданої державі шкоди. Суб’єкт правовідно

син у сфері соціального забезпечення в разі правомірної пове

дінки завжди перебуває під захистом державного апарату.

Другим компонентом змісту соціально-забезпечувальних правовідносин є
суб’єктивні юридичні обов’язки у цій сфері, що виступають зворотним
боком суб’єктивного права. Суб’єктивні юридичні права й обов’язки не
можуть існувати одне без одного.

Суб’єктивний юридичний обов’язок у сфері соціального забезпечення — це
передбачена нормами права соціального за-

безпечення при наявності відповідних юридичних фактів міра належної
поведінки правозобов’язаної особи по відношенню до правомочної, яка
забезпечена можливістю примусу (негативних наслідків) з боку держави.
Цей обов’язок характеризується такими рисами:

1. Виникає на підставі норм права соціального забезпе

чення та конкретних юридичних фактів. У нормі права чітко

виписана належна поведінка одного учасника соціально-забез

печувального правовідношення при реалізації суб’єктивного

права іншим учасником. Така поведінка здійснюється у рам

ках норми права за наявності зазначених у правовій нормі

юридичних фактів.

Встановлюється в інтересах правомочної особи. У праві

соціального забезпечення правомочна особа може реалізувати

наявне суб’єктивне право при вчиненні активних дій у відповідь

зобов’язаною особою. Так, орган соціального захисту населен

ня зобов’язаний призначити пенсію чи допомогу, надати со

ціальну послугу, визначити, які пільги має певна особа тощо.

Фізична особа в разі потреби повинна подати документи, які

вимагає орган соціального забезпечення.

У зобов’язаної особи немає вибору щодо виконання обо

в’язку. Передбачений нормою права соціального забезпечення

обов’язок має бути без будь-яких попередніх умов виконаний.

Тут варіантів належної поведінки набагато менше, ніж при

дозволеній поведінці. Невиконання суб’єктивного юридичного

обов’язку є порушенням правової норми.

Існує у правовідношенні й лише відповідно до суб’єктив

ного юридичного права. Будь-яке право передбачає відповід

ний обов’язок. Право на конкретний вид соціального забезпе

чення кореспондує обов’язок перевірити наявність умов для

його надання та прийняття відповідного рішення. Виконуєть

ся обов’язок тільки в конкретному соціально-забезпечувально

му правовідношенні.

Забезпечується (гарантується) державою. Невиконан

ня або несумлінне виконання юридичного обов’язку веде до

282

283

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

вжиття санкцій з боку держави, передбачених правовою нормою.

Структуру суб’єктивного юридичного обов’язку у сфері соціального
забезпечення складають два елементи: здійснення пра-возобов’язаною
особою певних дій або утримання від них та своєчасне реагування
правозобов’язаної особи на законні вимоги правомочної особи.

Між суб’єктивними юридичними правами й обов’язками у сфері соціального
забезпечення є спільні та відмінні риси. Спільним є те, що вони
виникають із норм права соціального забезпечення, гарантуються державою,
поведінка здійснюється у визначених правовими нормами межах, існують у
правовідносинах, мають конкретний характер і належать персоніфікованим
особам. Відмінності такі: суб’єктивне право задовольняє інтереси
фізичної особи чи органу соціального забезпечення, а суб’єктивний
обов’язок — інтереси інших осіб; суб’єктивне право — міра (норма)
дозволеної поведінки правомочної особи, а юридичний обов’язок — міра
(норма) належної поведінки.

Суб’єктивні юридичні права й обов’язки органів соціального захисту
населення виражаються через їхні повноваження.

Третім компонентом змісту соціального забезпечення правовідносин
виступають реальні дії суб’єктів цих правовідносин. Суб’єктивне право і
юридичний обов’язок — це те, що дозволено, або те, що слід вчинити. Вони
приводяться в дію через фактичну поведінку учасників
соціально-забезпечувальних правовідносин. Лише в результаті конкретних
дій (подання заяви, прийняття рішення) і виникають правовідносини у
сфері соціального забезпечення.

284

5.6. Процедурні правовідносини у сфері соціального забезпечення

У юридичній літературі вживаються терміни процедурні правовідносини і
процесуальні правовідносини з різним смисловим значенням, що пов’язано з
неоднаковим ставленням авторів до термінів процедура і процес. Нічого не
пояснює і вивчення походження цих слів. Процедура — слово французького
походження, воно означає просування, проходження. Це офіційно
встановлений чи прийнятий за звичаєм порядок, послідовність дій для
здійснення або оформлення будь-яких справ. Процес — слово латинського
походження, означає проходження, просування вперед. Одним із його
визначень є порядок розгляду справ у суді, судочинство, судова справа.
Звичайно, що встановити чітке розмежування між процедурою та процесом
дуже важко. Терміни процес і процедура за своїм значенням належать до
слів-синонімів, які введені в науковий обіг для визначення різних
понять. У процесуальній формі здійснюється судочинство (конституційне,
цивільне, кримінальне, адміністративне), а процедурні правила
застосовуються в позасудово-му порядку. Тому на підставі норм права
соціального забезпечення можуть виникнути процедурно-правові відносини,
а процесуальні відносини є предметом правового регулювання інших галузей
права.

Матеріальні правовідносини є основними, а процедурні — допоміжними по
відношенню до перших. У допоміжних фахівці права соціального
забезпечення виділяють дві групи відносин. Перша група характеризується
тим, що правовідносини виникають на підставі регулятивних норм з приводу
встановлення юридичних фактів або реалізації права на той чи інший вид
соціального забезпечення і є обов’язковими при застосуванні норм
матеріального права. Друга група, навпаки, характеризується тим, що
правовідносини виникають на підставі охоронних норм з приводу вирішення
спору про соціальне забезпечен-

285

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

ня і не є обов’язковими при реалізації норм матеріального права на
конкретний вид соціального забезпечення. Звідси першу групу
правовідносин стали називати процедурними, а другу — процесуальними.

Предметом правового регулювання права соціального забезпечення є
суспільні відносини, що виникають при реалізації норм матеріального
права на конкретний вид соціального забезпечення, тобто процедурні
правовідносини. Терміни процедура, процедурні норми, процедурні
правовідносини більш точно передають їхню правову суть. Зараз і
законодавець намагається закріпити ці терміни в нормативних актах.

Процедурні правовідносини — це суспільні відносини, що складаються на
підставі процедурних норм права соціального забезпечення між фізичною
особою (особами), з одного боку, та компетентним органом, з іншого, з
приводу реалізації та захисту належного людині права на конкретний вид
соціального забезпечення.

До характерних для процедурних правовідносин у сфері соціального
забезпечення належать риси, які:

виникають у сфері соціального захисту населення і стосу

ються реалізації права фізичних осіб на конкретний вид со

ціального забезпечення. Специфіка норм матеріального права

визначає особливості процедурних правовідносин у цій сфері;

є похідними по відношенню до матеріальних правовідно

син, мають підпорядкований службовий характер, їхнє функ

ціональне призначення полягає у забезпеченні реалізації мате

ріальних правовідносин, в усуненні будь-яких перешкод на

їхньому шляху. Вони є відносно самостійними, оскільки за

їхньою допомогою не завжди реалізуються норми матеріально

го права (у разі встановлення відсутності умов для надання того

чи іншого виду соціального забезпечення);

як правило, існують у правовій формі. Вони виникають,

змінюються і припиняються відповідно до норм процедурного

права. Державні органи можуть надавати матеріальне забезпе-

286

чення тільки на підставі норм права, які передбачають і порядок його
отримання, а отже, і модель можливих процедурних відносин;

мають владний характер, оскільки одним із обов’язкових

суб’єктів цих правовідносин є орган, наділений владними пов

новаженнями щодо фізичної особи, яка претендує на певний

вид соціального забезпечення. Без його рішення особа не змо

же реалізувати свого матеріального права;

складаються заради чужого інтересу, який закладений у

матеріальному правовідношенні. Для суб’єкта, який наділений

владними повноваженнями у процедурному правовідношенні

(органи соціального захисту населення), застосування норми

матеріального права не має ніяких наслідків, що випливають

безпосередньо із цієї норми;

мають подвійну юридичну природу. Вони опосередкову

ють процес реалізації норм матеріального права і є результа

том реалізації норм процедурного права;

виникають, як правило, на підставі юридичних фактів-

дій. Події (досягнення пенсійного віку, втрата працездатності,

смерть годувальника та ін.) є лише підставою для звернення до

органу соціального забезпечення (вчинення певної дії);

складаються не з одного, а з багатьох процедурних право

відносин, які в сукупності дають можливість реалізувати кон

кретне матеріальне право у сфері соціального забезпечення;

здійснюються у чіткій послідовності відповідно до стадій

провадження у справі. Спочатку виникають процедурні право

відносини з приводу звернення до органу соціального забезпе

чення, а пізніше у зв’язку з підготовкою і розглядом матері

алів та прийняттям рішення у справі;

є однією з правових гарантій забезпечення реалізації ма

теріального права на певний вид матеріального забезпечення.

Процедурні норми детально регламентують механізм здійснен

ня права на соціальне забезпечення. Особлива увага звертаєть

ся на строки розгляду компетентними органами заяв і клопо

тань фізичних осіб.

287

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

Юридичними передумовами виникнення, зміни і припинення процедурних
правовідносин є процедурні норми, процедурна дієздатність учасників цих
відносин, процедурні юридичні факти.

Без норми права не може виникнути процедурне правовідно-шення. Такі
процедурні норми регламентують права й обов’язки осіб, які беруть участь
у справі; містять гарантії реального здійснення суб’єктивного права на
певний вид соціального забезпечення; визначають форму вчинення
зобов’язаними органами необхідних дій і форму основних документів, які є
результатом цих дій, встановлюють порядок оскарження суб’єктивного права
особи у сфері соціального забезпечення.

Другою передумовою участі у правовідносинах є наявність процедурної
дієздатності. Правоздатність є загальною властивістю суб’єктів будь-яких
матеріальних правовідносин. У процедурних правовідносинах вона ніякої
ролі не відіграє. Тому при аналізі матеріальних правовідносин
розкривається зміст правоздатності, а при висвітленні процедурних
правовідносин — дієздатності. Остання свідчить про можливість брати
участь у правовідносинах з реалізації матеріального права. Недієздатна
особа має матеріальне право, але участь у його реалізації бере не вона,
а її законний представник як учасник процедурних правовідносин. Таким
чином, під процедурною дієздатністю розуміють здатність особи своїми
діями здійснювати процедурні права і виконувати процедурні обов’язки у
сфері соціального забезпечення.

Процедурні юридичні факти — це такі конкретні соціальні обставини, які
ведуть до виникнення, зміни чи припинення процедурних правовідносин у
сфері соціального забезпечення. Вони фіксуються у встановленій
законодавством процедурній формі, тобто належним чином оформляються і
засвідчуються. Як правило, на процедурні правовідносини впливає не один
юридичний факт, а сукупність їх. Юридичні факти-події, що породжують
матеріальні правовідносини, можуть виступати приводом до вчинення дій,
які є юридичними фактами процедурних правовідносин.

288

Структурними елементами процедурних правовідносин є суб’єкти, об’єкти і
зміст.

Суб’єктами процедурних правовідносин виступають, з одного боку, фізичні
особи, а з іншого, — органи соціального забезпечення чи орган, до
компетенції якого входить встановлення фактів, що мають юридичне
значення для права соціального забезпечення. Найчастіше суб’єкти
матеріальних і процедурних правовідносин з боку фізичних осіб
збігаються, але бувають випадки, коли інтереси носія матеріального права
у процедурному правовідношенні представляє його законний представник. У
цих правовідносинах, крім органу соціального забезпечення як суб’єкта
матеріального правовідношення, можуть брати участь і інші органи,
уповноважені встановлювати передбачені нормами права соціального
забезпечення життєві обставини.

Об’єктом процедурних правовідносин є рішення компетентного органу про
встановлення факту, що має юридичне значення для права соціального
забезпечення, або про призначення чи надання конкретного виду
соціального забезпечення, а також рішення за результатами розгляду спору
у сфері соціального забезпечення в позасудовому порядку. Об’єктами
процедурних відносин не можуть бути ні предмети зовнішнього світу, ні
матеріальні чи духовні блага та цінності. Об’єктом цих правовідносин є
юридичне благо у формі позитивного рішення уповноваженого органу.

Під змістом процедурних правовідносин у сфері соціального забезпечення
розуміють сукупність суб’єктивних прав, юридичних повноважень і
юридичних обов’язків та реальну поведінку учасників цих правовідносин.
Основу процедурних правовідносин складають право фізичних осіб вимагати
від компетентного органу вчинення певної юридичної дії та обов’язок
цього органу вчинити такі дії у встановлені законом строки й у
встановленому законом порядку.

289

У процедурних правовідносинах межі можливої поведінки його учасників
окреслені не лише предметом такої поведінки, а й тим, як, яким чином, у
якій послідовності, та в який час

19 — 5-747

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

19″

можна вчиняти певні юридичні дії. Фактична поведінка має здійснюватися
строго відповідно до її правової моделі. До процедурних повноважень
компетентного органу входять його права й обов’язки в процесі розгляду і
вирішення справ у сфері соціального забезпечення населення.

До основних процедурних прав фізичних осіб при розгляді їхніх справ
органами соціального забезпечення належать, зокрема, такі: 1) робити
запити; 2) подавати клопотання про запрошення свідків, призначення
експертизи, витребування додаткових доказів, надання копій документів,
що є у справі, тощо; 3) ознайомлюватися з матеріалами справи і робити
виписки з них; 4) давати усні та письмові пояснення; 5) мати
представника; 6) брати участь у дослідженні доказів у справі; 7)
виступати рідною мовою та користуватися послугами перекладача; 8)
отримувати інформацію про хід розгляду справи; 9) оскаржувати рішення
компетентного органу. Особа користується й іншими процедурними правами,
які дають можливість оперативно, всебічно, повно та об’єктивно
розглянути її справу. Разом з тим фізична особа зобов’язана добросовісно
користуватися наданими процедурними правами, з’являтися на виклик
компетентного органу, подавати документи, які відповідно до закону є
необхідними для провадження у справі.

Орган, що розглядає справу у сфері соціального забезпечення, має право
отримувати від установ, організацій та підприємств незалежно від форм
власності інформацію та документи, необхідні для розгляду і вирішення
справи; запрошувати фізичну особу для дачі письмових і усних пояснень по
суті справи, а також інші права, що випливають з його компетенції. Цей
орган зобов’язаний: 1) роз’яснювати зацікавленим особам їхні процедурні
права й обов’язки, сприяти належній реалізації їх; 2) роз’яснювати
можливі наслідки вирішення справи (наприклад, переведення з одного виду
пенсії на інший); 3) вирішувати у встановлені строки питання про
задоволення поданих клопотань або про відмову в задоволенні їх із
зазначенням мотивів відмови; 4) повідомляти особу про результати
розгляду справи і роз’яснювати їй порядок оскарження прийнятого

290

рішення; 5) давати відповіді особі на її запити і приймати рішення щодо
її клопотань; 6) приймати громадян в установленому порядку та надавати
їм консультації; 7) облаштовувати місця приймання громадян технічними та
іншими засобами для надання необхідної інформації, наприклад, зразками
документів, контактними телефонними відомостями про місце знаходження
посадових осіб, відповідних служб тощо.

Процедурні правовідносини у праві соціального забезпечення можна
класифікувати на окремі види за різними критеріями. Так, залежно від
виду соціального забезпечення, на реалізацію якого спрямовані процедурні
правовідносини, виділяють:

1) процедурні правовідносини в пенсійному забезпеченні; 2) про

цедурні правовідносини у зв’язку з призначенням грошових

допомог і компенсацій; 3) процедурні правовідносини, які ви

никають у зв’язку з наданням натуральної допомоги, соці

альних послуг і пільг.

За формою соціального забезпечення розрізняють: 1) процедурні
правовідносини у сфері загальнообов’язкового державного соціального
страхування; 2) процедурні правовідносини у сфері державного соціального
забезпечення та державної соціальної допомоги; 3) процедурні
правовідносини у сфері недержавної соціальної підтримки найбільш
вразливих верств населення.

За цільовим призначенням процедурні правовідносини поділяються на такі
види: 1) щодо встановлення юридичних фактів;

2) з приводу реалізації права на конкретний вид соціального

забезпечення; 3) відносно розгляду в позасудовому порядку

справ з питань забезпечення фізичних осіб певними видами

соціального забезпечення.

З урахуванням стадій застосування компетентним органом норм права
соціального забезпечення виділяють: 1) процедурні правовідносини в
стадії встановлення й аналізу фактичних даних справи; 2) процедурні
правовідносини в стадії вибору й аналізу норм права соціального
забезпечення; 3) процедурні правовідносини у стадії прийняття рішення.

291

Глава 5

Правовідносини у сфері соціального забезпечення

Контрольні запитання

Дайте визначення поняття правовідносини у сфері соціаль

ного забезпечення.

Які основні ознаки правовідносин у сфері соціального за

безпечення?

Назвіть критерії класифікації правовідносин на види.

Які передумови виникнення, зміни та припинення соці

ально-забезпечувальних правовідносин?

Яка різниця між соціально-забезпечувальною правоздат

ністю і дієздатністю?

У чому полягає специфіка юридичних фактів у праві соці

ального забезпечення?

Хто належить до суб’єктів соціально-забезпечувальних

правовідносин?

Назвіть об’єкти правовідносин у сфері соціального забез

печення.

Які компоненти входять до змісту соціально-забезпечу

вальних правовідносин?

Яка різниця між матеріальними і процедурними право

відносинами у праві соціального забезпечення?

Назвіть характерні риси процедурних правовідносин у

сфері соціального забезпечення.

Охарактеризуйте структурні елементи процедурних пра

вовідносин.

Література

1. Боднарук М. Об’єкти правовідносин загальнообов’язкового державного
соціального страхування // Підприємництво, господарство і право. — 2002.
— № 6. — С. 54—57.

Боднарук М. Суб’єкти правовідносин у сфері державного

соціального страхування // Підприємництво, господарство і

право. — 2001. — № 5. — С 71—76.

Кулъчицъка О.І. Зміст правосуб’єктності громадян за правом

соціального забезпечення // Держава і право: 36. наук, праць. —

Юридичні і політичні науки. — Вип. 21. — К.: Ін-т держави і

права імені В.М. Корецького НАН України, 2003. — С 281—287.

Пономаренко О.М. Структура правових норм, що регулю

ють соціальне забезпечення сімей з дітьми // 36. наук, праць

Харківського держ. пед. ун-ту. — Серія “Право”. — Вип. 2. —

Харків, 2002. — С 107—110.

Стаховсъка Н.М. Деякі проблеми нормативного регулю

вання суспільних відносин з соціального обслуговування в

Україні // Вісник Київського нац. ун-ту імені Т. Шевченка.

Серія “Юридичні науки”. — Вип. 38. — К., 2000. — С. 51—56.

Стаховсъка Н.М. Поняття та особливості правовідносин

у сфері соціального забезпечення // Вісник Київського нац. ун

ту імені Т. Шевченка. — Юридичні науки. — Вип. 4. — К.,

2000. — С 55—63.

Сташків Б. Зміст соціально-забезпечувальних право

відносин // Право України — 2003. — № 6. — С 66—70.

Сташків Б. Норми права соціального забезпечення //

Право України. — 2002. — № 2. — С. 74—78.

Сташків Б. Об’єкти правовідносин у сфері соціального за

безпечення // Часопис Київського університету права. — 2003.

— №4. — С 62—67.

Сташків Б. Пенсія як об’єкт правовідносин в соціальному

забезпеченні // Право України. — 1998. — № 11. — С 89—93.

Сташків Б. Правовідносини у сфері соціального забезпе

чення: поняття, основні ознаки, види // Держава і право: 36.

наук, праць. — Юридичні і політичні науки. — Вип. 21. — К.:

Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України, 2003.

— С 360—364.

12. Сташків Б. Процедурні правовідносини у сфері соціаль

ного забезпечення: поняття, структура, види // Підприємни

цтво, господарство і право. — 2003. — № 12. — С. 95—98.

292

293

Сташків Б. Суб’єкти правовідносин у сфері соціального

забезпечення // Право України. — 2003. — № 2. — С 39—44.

Чутчева О. Громадяни як суб’єкти соціально-забезпечу

вальних правовідносин: теорія і практика // Право України. —

2003. — № 7. — С 65—69.

Глава 6

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ

Витоки соціального забезпечення.

Соціальне забезпечення військовослужбовців та службовців

цивільних відомств і установ до листопада 1917р.

Зародження соціального страхування на землях України.

Соціальне забезпечення та його законодавча база в СРСР.

Становлення і розвиток законодавства про соціальне за

безпечення населення в незалежній Україні.

294

295

Глава 6

6.1. Витоки соціального забезпечення

Виготовлення знарядь праці та застосування їх для добування необхідних
засобів життя ще мільйон років тому виділили людину з тваринного світу.
Щоб вижити, люди повинні були триматися гурту, колективно працювати,
вести спільне господарство, разом виховувати дітей. Писемності тоді ще
не знали, і про життя тодішніх людей можна судити за міфами та
археологічними знахідками — знаряддями праці, предметами побуту,
залишками жител і поселень, людськими похованнями тощо.

На території сучасної України первісні люди з’явились у період раннього
палеоліту. Жили вони невеликими відокремленими групами, які формувалися
на основі спільної боротьби з природою, захисту від зовнішньої
небезпеки, добування засобів для існування. Ці групи людей були досить
нестійкими і залежно від умов місцевості, від можливості добувати їжу
могли легко розпадатися й знову утворюватися, змінюючи свій склад. Кожна
така відособлена група людей становила первісну дородову общину.
Звичайно, що в такій общині не могли постійно піклуватися про хворих та
старих. Увагу приділяли лише дітям та вагітним жінкам.

В епоху пізнього палеоліту (близько 40—15 тис. років тому) сформувалася
людина сучасного фізичного типу. Ця епоха характеризується значним
розвитком полювання та вдосконаленням знарядь праці. Первісне стадо
змінилося родовим ладом, основою якого був рід, що являв собою тісно
згуртовану групу людей — родову общину, яка налічувала кілька десятків
чоловік. Члени такої общини були тісно пов’язані між собою узами кровної
спорідненості, яка велася по материнській лінії. У цю епоху виникли
релігійні уявлення і вірування. Почали складатися сталі традиції щодо
матеріальної підтримки непрацездатних. Інстинкт збереження роду
рефлекторно змушував піклуватися про вагітних жінок, матерів, що
доглядали немов-

296

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

лят і дітей та підтримувати їх матеріально. Підставами для такої
підтримки були дітонародження, догляд за немовлятами, відсутність
певного рівня працездатності дітей. Старість, хвороби, вдівство до уваги
не бралися. Тут спрацьовували перш за все біологічні, а не соціальні
закони.

Від близько 15 тис. років тому і до VII тисячоліття до н. є. тривав
період мезоліту. На землях Східної Європи поступово сформувалися близькі
до сучасних природні умови з рослинним і тваринним світом. З’явилися лук
і стріли з кремінними та кістяними наконечниками, набуло розвитку
рибальство. Родові групи людей продовжують вести рухомий спосіб життя.
Споріднені родові общини почали об’єднуватися в племена, які зайняли
суцільні території і мали однаковий характер господарства, спільний
побут, мову, вірування, звичаї тощо. Завершується процес формування
первіснообщинного ладу, який базується на общинній власності на засоби
виробництва, зрівняльному розподілі продуктів серед усіх членів родових
общин. Стало більше можливостей для утримання непрацездатних на
фізіологічному рівні. Коло суб’єктів права на матеріальне забезпечення
практично не змінилося. Утримання хворих, калік, старих у цей час все ще
було надто обтяжливим для общин. Запаси продуктів були незначними, що
часто викликало голод, з яким община не могла боротися.

В епоху неоліту первісні люди, які жили на території сучасної України,
перейшли до відтворювальних форм господарської діяльності — скотарства і
землеробства й почали поступово осідати на землях. У вік міді та бронзи,
а також пізніше, у вік заліза, значно зросла продуктивність праці. Це
сприяло загальному розквіту землеробства, скотарства, різноманітних
видів ремесла, що, в свою чергу, привело до вироблення більшої кількості
продуктів, ніж необхідно було для утримання людини. Праця стала
економічно вигідною. Захоплених у полон почали перетворювати в рабів.
Сформувались умови для майнового розшарування членів общини, розкладу
первіснообщинного ладу і виникнення держав. Община могла собі дозволити
утримання старих. Зросла народжуваність дітей. Зменшилась

297

Глава 6

кількість убивств неповноцінних немовлят. Поступово змінювалась
ставлення до вдів.

За творами старогрецьких учених та письменників, припущеннями фахівців,
звичаями, що довгий час існували на окремих територіях, можна зробити
висновок про форми і види матеріальної підтримки вразливих членів
общини.

Основними формами допомоги і взаємодопомоги у давніх слов’янських
общинах були:

1. Культові форми допомоги і підтримки. В історичній літературі
зазначається, що міфологічне мислення слов’ян було пов’язане з певною
моделлю дій щодо захисту та охорони колективу або індивіда. Вони
вважали, що початково дії, вчинки здійснюються богом, героєм, предком.
Саме вони в ритуальній формі допомагають спільності вибудовувати
філософію допомоги, а наслідування їх, діяння за їхнім зразком формує
норми безкорисливих вчинків групи щодо піклування про благо інших.
Ідеологами цієї філософії підтримки, хранителями звичаїв, що
зароджувалися, були волхви (поганські жерці, віщуни, чаклуни). За
поганськими законами з метою відновлення благополуччя громади, людей, що
приховували врожай чи негативно впливали на нього, вбивали або виганяли,
розоривши їх перед цим. І ця традиція зберігалася в окремих селищах аж
до XIX ст. Розподіл матеріальних цінностей у кризовій ситуації
супроводжувався культовими діями волхвів.

Більш пізньою формою шанування богів були братчини, що присвячувалися
святому-патронові (покровителю) і відзначалися сільськими громадами
(цілим селищем або кількома селищами) в складчину. Кожен учасник свята
надавав якусь частку продуктів харчування на громадські потреби. Ці
свята виконували функцію перерозподілу майна і продуктів в умовах
соціальної та економічної нерівності. Підраховано, що в наших предків
було 80 офіційних свят, а в окремих місцевостях ще відзначали свої
свята, кількість яких досягала 150 за

298

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

рік. Деякі свята тривали 3—8 днів. Свята були істотною підмогою
знедоленим членам громади.

Поширеними у слов’ян були родові обряди шанування предків. І в день
поховань, і в дні поминань влаштовували трапези, на яких обов’язково
мали бути присутні магічні посередники з потойбічним світом: жебраки,
прочани, колядники. Формами допомоги, пов’язаної з культом смерті,
визнавалися громадська милостиня, подання натуральними харчовими
продуктами.

До культових дійств належало дотримання громадських традицій. Показовим
тут є княжі банкети. У них брали участь не лише дружинники, а й кожен,
хто завітав до князя. Учасниками князівських трапез були каліки,
жебраки, прочани.

2. Общинно-родові форми допомоги й захисту в межах роду, сім’ї,
поселення. На ранніх етапах розвитку суспільних відносин старих і хворих
убивали шляхом залишення їх у полі чи в лісі, у покинутій хаті,
утопления у воді, добивання довбнею. Пізніше від цього ритуалу поступово
відійшли, хоча вбивство дітей тривало до XVIII ст. Згодом виник інститут
старців. Форми підтримки старих були різні. Якщо на допомогу не
приходила родина, то піклування про них брала на себе громада. Одним із
варіантів підтримки старих було спеціальне відведення їм земель для
заготівлі сіна. Якщо старці зовсім не могли працювати, то їх доглядала
громада шляхом призначення на постій на кілька днів по черзі до членів
громади, де вони отримували нічліг і харчування. Ця форма зберігалася до
кінця XIX ст. Окремі старці добровільно залишали громаду і селилися
неподалік громади на цвинтарі, де будували собі келії й жили за рахунок
милостині. Ця форма існувала до XVI ст.

Дуже поширеним був звичай, коли полонених дорослих чоловіків умертвляли,
а жінки та діти адаптувалися племенем переможців і входили до окремих
родин.

Поряд з інститутом старців сформувався і склався інститут утримання
сиріт. Наприклад, у південних слов’ян виник інститут приймацтва.
Зазвичай, сироту приймали в родину літні люди, які не мали власних
дітей. Приймаки вели господарство, шанували нових батьків і
зобов’язувалися ховати їх після

299

Глава 6

смерті. Ще однією формою піклування про сиріт була допомога громади.
Вона характером збігалася з допомогою немічним старим, коли дитина
переходила від хати до хати на харчування. Сироті могли призначити
громадських батьків, які брали його на утримання. Проте, якщо сирота мав
господарство, громада протидіяла усиновленню, і тоді таких сиріт
називали вихованцями або годованцями.

Удів на ранніх етапах історії слов’янства не існувало, оскільки жінок
після смерті чоловіка вбивали і ховали разом з ним і культовими
предметами. Інститут вдів виник у східних слов’ян незадовго до прийняття
християнства. Удовиці як особливі суб’єкти виділені в перших руських
законодавчих актах, до них вимагають особливої уваги, у духовних
наставляннях заповідають допомагати їм і оберігати їх. Удови обмивали та
одягали померлих і за це отримували речі небіжчика. Сільська громада
надавала їм землю, за ними здійснювали громадський догляд, як і за
старими. На півдні України навіть у XIX ст. побутував звичай надавати
допомогу нужденній жінці харчовими продуктами, зазвичай восени, після
збирання врожаю, а жінка у відповідь пропонувала гостям випити і
закусити.

3. Господарські форми допомоги і взаємодопомоги. В основі їх лежать
будь-які форми взаємовиручки. Деякі з них були зумовлені екстремальними
ситуаціями, наприклад, пожежами, повенями, масовим падежем худоби.
Особливою формою підтримки були наряди громадою у випадку хвороби всіх
членів сім’ї, коли їм необхідна була допомога в догляді за дітьми,
худобою і птицею, опаленні хати. Сюди належать толоки, зокрема., для
спільного обробітку землі, перевезення сіна, снопів, гною, будівництва
хати, млина. Ці роботи виконували, як правило, за частування. Своєрідною
формою толоки були складчини, тобто спільна годівля і спільна заготівля
кормів для худоби. Одним із видів господарської допомоги було спільне
використання худоби для обробітку землі.

До початку IX ст. у східних слов’ян завершився розклад первіснообщинного
ладу, руйнування родоплемінних зв’язків. На зміну родоплемінним
відносинам прийшли територіальні,

300

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

політичні та військові, виникли племінні союзи, на базі яких створюється
держава — Київська Русь на чолі з князем і його дружиною. Офіційною
стала державна релігія у формі православ’я. Почала формуватися
християнська концепція допомоги, в основі якої лежала філософія любові
до ближнього. Суб’єктами, які потребували допомоги, стали хворі,
жебраки, вдови, сироти. З’явилися нові суб’єкти надання допомоги —
князь, церква, парафія, монастирі. Формою допомоги стала милостиня.

До найдавніших джерел права належать церковні статути князів Володимира
Великого та його сина Ярослава Мудрого. Великий князь київський
Володимир І статутом 996 р. офіційно зобов’язав духівництво займатися
громадським благодійництвом, визначивши десятину (1/10) від княжих
доходів на утримання монастирів, церков, богаділень і лікарень. Його син
Ярослав Мудрий заснував сирітське училище, де за його кошт навчалося
близько 300 юнаків. За часів його князювання був складений перший
письмовий руський звід законів — “Руська Правда”, що нараховував 37
розділів і, крім статей кримінального характеру, мав статті соціального
характеру. Так, наприклад, 8 статей стосувались проблем захисту дітей.

Онук Ярослава Мудрого Володимир II Мономах залишив по собі своєрідне
моральне повчання, звернуте до молодого покоління: “О діти мої! Хваліть
Бога! Любіть також людство. Не піст, не усамітнення, не чернецтво
врятовує вас, а лише благодіяння. Не забувайте бідних, годуйте їх і
затямте, що всяке надбання є Боже і доручене вам тимчасово… Будьте
батьками сиріт; вдовиць виправдовуйте самі; не давайте сильним губити
слабих”.

Протягом багатьох століть центрами соціальної допомоги в Україні-Русі
були церкви і монастирі. Монастирі виконували чотири функції: 1)
лікування; 2) забезпечення незаможних у вигляді надання одноразової
допомоги натуральними продуктами — милостині; 3) навчання; 4) контроль.
Церковна система допомоги і захисту пов’язана з парафіями. Розвиток
парафіяльної системи пов’язують з монголо-татарською навалою.

301

Глава 6

Спустошення південних руських земель примушувало населення мігрувати на
північ, на незаселені території. Там спочатку будували храм, а навколо
нього зводили хати. Так створювалась парафія. Вона, згідно з ученням
церкви, виступала як громадський інститут підтримки хворих, немічних,
інвалідів, сиріт, жебраків.

Перед нашестям монголо-татар у Київській Русі було 120 монастирів, з них
99 знаходились у містах. Монастирська система поступово витіснила княже
благодійництво, стаючи самостійним суб’єктом допомоги. Під час страшного
нашестя церква та монастирі повністю взяли на себе благодійні функції,
користуючись тим, що татарські хани поважливо ставились до духівництва і
звільняли церкви й монастирі від данини.

У XIV — перший половині XVII ст. розвиваються три основні форми
соціальної підтримки знедолених: 1) монастирська система підтримки; 2)
державна система допомоги; 3) перші світські прояви благодійності.

У XIV ст. відбувається об’єднання земель навколо монастирів. Монастирі
заклали основи пансіонної системи підтримки для чоловіків та жінок, коли
новий чернець, зробивши певний майновий внесок, отримував у монастирі
довічне утримання. У монастирі йшли вдови і доживали там віку. Вони були
відкриті для жінок усіх суспільних станів. Селян, що приєднувались до
монастирів, приймали останніми на схилі літ під опіку.

У формуванні державної системи допомоги важливу роль стали відігравати
Прикази. Так, завданням Приказу великого палацу була видача грошей
монастирям і церквам з царської скарбниці. Прикази й чиновники приходять
на зміну князівському особистісному захисту бідних. Скарбниця брала на
себе опікування тими вдовами й дітьми, чиї чоловіки чи батьки загинули
на державній службі. Формою опіки було роздавання земель на прожиток.
Наприклад, цар Михайло Федорович 1634 р. видає указ, за яким дітям і
вдовам загиблих під Смоленськом видавали земельні ділянки.

Паралельно у цей час починають застосовуватися світські підходи до
підтримки та допомоги нужденним, що пізніше

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

дістало назву приватного благодійництва. Воно виражалось у допомозі
голодуючим, а також у заснуванні лікарень для бідних, лікуванні їх.
Почали створювати благодійні товариства та установи.

Велику роботу щодо матеріальної підтримки здійснювали українські
братства — православні громадські об’єднання. При них створювали лікарні
та інші благодійні заклади. У передмістях Львова в XIV ст. ними були
відкриті чотири лікарні. Київське братство мало свою школу і шпиталь, у
Кам’янець-Подільську функціонував вірменський шпиталь.

Скрізь по Україні були створені благодійні установи для поранених і
старих воїнів Запорізької вільної республіки. Було таких шпиталів у
Ніжинському полку — 138, у Чернігівському — 118, у Лубенському — 107, у
Переяславському — 52, у Полтавському — 52, у Миргородському — 29 і т. д.
Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих,
хто не міг боротися чи працювати.

В українських селах увесь тягар щодо надання соціальної допомоги лягав
на громади. Громада несла відповідальність за всіх своїх членів,
особливо за убогих, жебраків, волоцюг. Невідмов-ною була громадська
допомога погорільцям. Аж до XX ст. кожне велике село мало сирітську раду
і сирітського суддю, які через опікуна дбали про долю своїх підопічних.

З XVIII до другої половини XIX ст. в Росії, куди входили значні
території сьогоднішньої України, йшов процес формування
державно-адміністративної, суспільної і приватної опіки. Зростає
кількість нормативних актів, що стосуються спеціальної опіки нужденних.

Петро І своїм указом від 8 червня 1701 р. “Об определении в домовые
Святейшего Патриарха богадельни нищих, больных и престарелых” зобов’язав
приймати (направляти) в монастирські богадільні жебраків, хворих і
престарілих, які не можуть самостійно ходити і збирати милостиню, а на
10 хворих виділяти одного здорового, який їх доглядав. Крім того, хворих
слід лікувати, і з цією метою для оплати праці лікарів і купівлі ліків
виділяти кошти з Патріаршої домової скарбниці. Відповідно до

302

303

Глава 6

указу Петра І від 31 січня 1712 р. “Об учреждении во всех губерниях
гошпиталей” у всіх губерніях були створені лікарні для утримання калік,
старезних, позашлюбних немовлят. До уваги бралися тільки ті, які не
могли працювати, стерегти, тобто були нездатні до будь-якої роботи,
навіть найпростішої.

Питанням соціальної опіки присвячені й інші укази Петра І, наприклад,
від 4 листопада 1714 р. “Об устройстве при церквях гошпиталей для
незаконнорожденных детей”, від 4 лютого 1719 р. “О защите вдов, сирот и
бедных людей”, від 12 грудня 1721 р. “О вычете из жалованья у всяких
чинов людей, кроме солдат, с рубля по копейке на содержание гошпиталей”,
від 31 січня 1724 р. “Об определении в монастыри отставных солдат и
сирот и об учреждении Семинарии и гошпиталей”, а також маніфест від 25
січня 1721 p. “Регламент, или Устав Духовной Коллегии о борьбе с
нищенством и определении действительно нуждающихся в общественном
призрении”. Цей перелік не вичерпаний.

Петровські перетворення суттєво змінили систему захисту і допомоги
злиденним. Людину стали розглядати з позицій її трудової вартості.
Відбувається активізація політики боротьби з професійним жебрацтвом,
зростає роль держави у соціальному захисті, розширюються заходи,
спрямовані на вилучення монастирських земель. Органом контролю за
знедоленими став Монастирський приказ, який висилав жебраків до місць
приписки, примусово віддавав на роботи. Передбачалися санкції проти тих,
хто подавав милостиню: перший штраф — 5 руб., другий — 10. Милостиня як
така не заборонялася: гроші можна було віддати в богадільню, притулок.
Старостам сіл і соцьким дозволялося збирати жебракам на хліб і одяг. До
жебраків вживали такі санкції: впійманих уперше били батогами, вдруге і
втретє — таврували та надсилали чоловіків на каторжні роботи, жінок — до
прядильних будинків, дітей — на суконний двір і мануфактури.

У “Духовному регламенті” (1725 р.) вперше перед духовними особами стояло
питання про милостиню як суспільне зло. Перед духівництвом стояло
завдання виявити ті сторони мило-

304

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

стині, які провокують зростання професійного жебрацтва, і ті, що йдуть
на користь суспільству, було визначено нові напрями діяльності церкви в
царині суспільної опіки: будівництво при церквах кімнат або будинків для
ночівлі прочан і лазаретів, куди повинні були збирати старих і
позбавлених здоров’я, які не могли себе прогодувати.

У регламенті (статуті) головного магістрату (1721 р.) підкреслено, що
поліція опікується жебраками, бідними, хворими, убогими, каліками,
іншими неімущими, захищає вдів, самотніх, прочан, виходячи із заповідей
Божих, виховує юних у цнотливій чистоті й праведних науках. Основними
інститутами опіки названо гамівні, прядильні, сирітські будинки, шпиталі
тощо.

В інструкціях магістратам (1724 р.) йшлося про необхідність навчання
малолітніх дітей не лише заможних, а й бідних батьків. Школи мали бути
організовані при церквах, а магістрати мали забезпечити не лише
навчання, а й опіку дітей. На магістрати було покладено призначення
опікунів, а також контроль за їхньою діяльністю та нагляд за процесом
виховання. На магістрати також покладалася опіка над бідними і старими
людьми. Для них будували міські богадільні. Професійних жебраків
пропонувалося примушувати до занять ремеслами, різноманітними роботами,
мистецтвом.

Указом Катерини II від 7 листопада 1775 р. “Учреждение для управления
губерний” у кожній губернії було створено Приказ громадської опіки під
головуванням губернатора. До його відання належали такі установи: 1)
народні школи; 2) сирітські будинки для дітей; 3) лікарні; 4)
богадільні; 5) будинки для невиліковно хворих; 6) будинки для
душевнохворих; 7) робітничі будинки. Ці прикази у 1810 р. перейшли під
юрисдикцію Міністерства поліції, а пізніше — Міністерства внутрішніх
справ.

305

У другій половині XIX ст. склалася певна структура інститутів допомоги:
лікувальні установи (лікарні, будинки для душевнохворих);
навчально-виховні заклади (виховні будинки, сирітські будинки, училища
для дітей канцелярських служ-

20 — 5-747

го-

Глава 6

бовців); інститути пансіонерів (перебування учнів на повному утриманні);
благодійні товариства.

Нормативні акти лише в загальних рисах регламентували діяльність
соціальних служб, залишаючи широке поле для прояву ініціативи на місцях.

Поряд із державними і церковними соціальними закладами продовжують
розвиватися інститути приватної доброчинності, відомчі інститути
підтримки та захисту, благодійні товариства. Благодійницька діяльність,
в основному, здійснювалась у трьох напрямах: 1) організація та
фінансування закладів допомоги і підтримки; 2) надання одноразової або
постійної матеріальної допомоги; 3) здійснення соціального патронажу.
їхня діяльність законом не заборонялася.

Після скасування кріпацтва відбувається реорганізація системи державного
управління. Керівництво соціальними службами у більшості губерній почали
здійснювати земські та міські установи. Соціальна опіка і підтримка
набуває постійного і систематичного характеру. Однак, за роз’ясненням
Урядового Сенату, опіка бідних вважалася не обов’язком, а правом
земських та міських установ.

6.2. Соціальне забезпечення військовослужбовців та службовців цивільних
відомств і установ до листопада 1917 року

6.2.1. Соціальне забезпечення військовослужбовців

Будь-яка держава дбає про своїх військовослужбовців не лише в період
перебування їх на службі, а й після залишення її за станом здоров’я чи
віком. Корені цієї турботи сягають у сиву давнину. Військова служба
належить до особливого виду державної служби, що проявляється у таких
рисах: 1) наявність постійної небезпеки для життя, оскільки військові
беруть

306

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

участь у бойових діях; 2) діяльність військових, уклад їхнього життя і
побуту детально регламентовані; 3) на військовиків покладається
підвищена юридична відповідальність за несення військової служби; 4)
військові обмежені у політичних, соціально-економічних та інших правах.
Компенсацією за це був гідний рівень задоволення матеріальних і духовних
інтересів під час служби та відповідне соціальне забезпечення після
залишення служби.

Військовослужбовці залежно від станової належності, ратних заслуг,
строків служби користувалися різними формами соціальної підтримки з боку
держави. Однією з форм такої підтримки поранених у битвах було їхнє
працевлаштування або годування за допомогою призначення їх на різні
адміністративні посади за умови, що їхній стан здоров’я дозволить
виконувати нові службові обов’язки. Так, указом від 5 травня 1661 р.
приписувалося відставних військових у міста і передмістя відпускати у
воєводи і приказні люди.

Крім призначення військових на цивільні посади, застосовувалася ще така
форма соціальної підтримки військових, які вийшли у відставку за станом
здоров’я, як надання їм прожиткових маєтків або доповнення до них.
Відповідно до указу Олексія Михайловича (червень 1663 р.) дворянам і
боярським дітям дарувалися земельні маєтки: за тяжкі поранення — 50
десятин і за легкі — 25 десятин. Земельні ділянки у 25 десятин надавали
стрільцям, драгунам, солдатам, козакам. У нашому розумінні це була
пенсія в натуральній формі.

За часів царювання Олексія Михайловича та Федора Олексійовича при дуже
тяжких пораненнях призначалося довічне грошове жалування. За рахунок
громадської і приватної благодійності в монастирських і військових
богадільнях утримувалися воїни (безземельні дворяни, найнижчі чини), які
не могли обходитися без сторонньої допомоги. Військові приюти стали
будувати з початку XVII ст.

У період правління Петра І велику увагу приділяли кадровому складу
армії, особливо офіцерству. З часом офіцерам було встановлено відносно
високе грошове жалування на рік: повно-

307

Глава 6

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

му генералу — 3120 руб., генерал-лейтенанту — 1800 руб., генерал-майору
— 1080 руб., полковнику — 300 руб., майору — 140 руб., капітану — 100
руб., поручику — 80 руб. прапорщику — 50 руб.

Ці суми жалування неодноразово переглядали. За часів царювання Миколи І
6 грудня 1838 р. уряд затвердив новий Табель жалування. Згідно з ним
армійський полковник став отримувати 560 руб., майор — 365 руб., капітан
— 336 руб., поручик — 282 руб., прапорщик — 224 руб. за рік. Порівняно з
1816 р. жалування молодшим офіцерам було збільшено до 80 % , а старшим —
лише на 7 % . На період корпусних зборів їм стали видавати добові
порційні на харчування. Офіцери мали й інші привілеї. Наприклад, їх
забезпечували житлом: командиру роти належала двокімнатна квартира, а
полковнику — п’ятикімнатна. Житлом їх забезпечували в тижневий термін.
Тим, хто служив у віддалених гарнізонах, видавали грошові допомоги на
навчання дітей до 13 і до 17 років, а також на їхнє навчання у нижчих,
середніх і вищих навчальних закладах. Офіцери до середини XIX ст.
належали до вищих прошарків суспільства, а в кінці XIX ст. — до
середнього класу.

Відповідно до царського указу від 9 лютого 1710 р. непридатних до
стройової служби офіцерів, урядників і солдатів направляли в губернії
для навчання рекрутів. У 1716 р. цар приписав Сенату використовувати
офіцерів, які пішли у відставку через старість чи поранення, у
внутрішніх гарнізонах чи цивільній службі. Морський статут 1720 р.
передбачав норму соціальної опіки моряків у разі непридатності до
корабельної служби: переведення на службу в гарнізон чи цивільну службу,
направлення в госпіталь для доживання, нагородження річним жалуванням з
видачею паспорта. Після смерті Петра І його наступники продовжували цю
політику. Справі працевлаштування військовослужбовців був присвячений
указ 1729 р. Рекомендувалося відставних інвалідів з числа унтер-офіцерів
і солдатів, які володіли грамотою, використовувати як доглядачів
митниць. Відставних обер-офіцерів і унтер-офіцерів використовували на
посадах управляючих палацовими

308

волостями, доглядачів госпіталів, наглядачів за справністю доріг і
мостів. Військові підлягали медичному огляду. За указом від 15 липня
1863 р. пораненим видавали грошові виплати на лікування залежно від
ступеня поранення. За розпорядженням Аптекарського приказу 1670 p.
пораненим офіцерам встановлювався безплатний відпуск ліків із царської
аптеки. Виплати на лікування мали форму одноразових допомог, і розмір їх
залежав від: 1) станової належності поранених; 2) положення поранених у
воєнній ієрархії — начальницький чи рядовий склад; 3) характеру
поранення — важке, середнє чи легке.

У 1852 р. в царській Росії, куди входила й Україна, було 128 військових
госпіталів на 32 000 місць. Медичній допомозі військовослужбовцям багато
уваги почали приділяти після Вітчизняної війни 1812 р. Указом від 18
серпня 1814 р. створено Комітет з опіки поранених. Фінансові кошти
Комітету формувалися за рахунок відрахувань з пожалуваних у вічне
володіння земель (по 5—25 коп. з десятини), вирахувань із столових
грошей військовослужбовців (по 1 коп. з рубля за рік), відрахувань з
нагород орденами і медалями, приватних пожертвувань та ін. Капітал
Комітету поповнювався за рахунок фінансової допомоги з державної казни.
Соціальну опіку Комітет здійснював у різних формах: пенсії з інвалідного
капіталу і державного казначейства, видача одноразових грошових допомог,
виділення фінансових позик, переведення на легшу посаду у військовому
відомстві, працевлаштування на цивільну службу, забезпечення житлом,
надання медичної допомоги тощо.

Згідно із затвердженими у 1829 р. Правилами про пенсійне забезпечення
поранених розміри пенсій у зв’язку з інвалідністю офіцерів відрізнялися
залежно від того, чи з підвищенням чи без підвищення в чині вони пішли у
відставку. Розмір пенсій нижніх чинів залежав від того, утримувалися
вони в інвалідних командах чи були у повній відставці. В останньому
випадку пенсія була вища на 30—50 руб. У 1872 р. уряд затвердив новий
Табель про пенсії по Комітету. Порівняно з 1829 р. розмір пенсій було
збільшено на 20—25 % .

309

Глава 6

У XIX ст. основною формою соціального забезпечення військовослужбовців
стала пенсія. На підставі Загального пенсійного статуту право на
отримання державної пенсії надавалося, перш за все, офіцерам і
чиновникам військового відомства за єдиними для всіх державних
службовців нормативами. Відповідні пенсії отримували офіцери і
чиновники, які прослужили від 10 до 20 років, від 20 до ЗО років і від
30 до 35 років.

Окремим категоріям службовців військового відомства державні пенсії
призначали за особливими положеннями. Це стосувалося службовців
військово-навчальної частини, де повний оклад пенсії встановлювався не
за 35, а за 25 років служби і 50-відсотковий оклад пенсії — за 20 років
служби. На підставі особливого положення призначали пенсії службовцям
військово-медичного відомства: повна пенсія за 30 років служби і 50 %

— за 20 років військової служби.

Нормативно визначалося пільгове обчислення строків служби. Час,
проведений офіцерами в бойових діях, збільшувався вдвічі. Тим, хто
служив у віддалених місцевостях, строки служби обчислювалися за такою
схемою: у місцевостях 1-го розряду

— два дні служби вважались за три, 2-го розряду — три дні за

чотири, 3-го розряду — чотири дні за п’ять днів служби.

Спеціальним особистим розпорядженням глави держави призначали пенсії
військовому міністру, членам Військової Ради, членам Головного
військового суду, командуючим військами військових округів, корпусним
командирам та начальникам головних управлінь військового міністерства.
Усі інші генерали, штаб-офіцери і старші офіцери отримували пенсії
залежно від чинів або розрядів посад.

У військовому і морському відомствах у кінці 90-х років XIX ст. оклади
державних пенсій призначались на рік у таких розмірах: повному генералу
і адміралу — 1430 руб., генерал-лейтенанту і віце-адміралу — 1145 руб.,
генерал-майору і контр-адміралу— 860 руб., полковнику і капітану І рангу
— 571 руб., капітану і капітан-лейтенанту — 345 руб., поручику і мічману

— 290 руб. Відповідно до розрядів посад державні пенсії при

значалися чиновникам військового відомства, а також генера-

310

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

лам, штаб-офіцерам і старшим офіцерам, які займали адміністративні
посади.

З нижніх чинів право на пенсію мали унтер-офіцери й відставні нестройові
солдати старшого розряду, які перебували на надстроковій службі. За 20
років служби їм призначали пенсію в розмірі 96 руб. на рік або
одноразова допомога в розмірі 1000 руб.

Інваліди-військовослужбовці, які перебували під опікою Олександрійського
комітету з опіки поранених, мали право на пенсію з інвалідного капіталу.
Розміри пенсій залежали від чину та важкості поранення і поділялися на
дві групи. Вищі пенсії на суму 1716 руб. призначались інваліду 1-го
класу і 1143 руб. інваліду 2-го класу. Нижчі пенсії становили 300 руб.
офіцеру або чиновнику з пораненням 1-го класу і 170 руб. з пораненням
2-го класу. Нижні чини отримували пенсію за поранення 1-го класу в
розмірі 120 руб., а за поранення 2-го класу — 60 руб.

Поряд з державними пенсіями військовослужбовці користувалися послугами
пенсійних кас з елементами страхових засад. Військово-сухопутне
відомство відкрило емеритальну (пенсійну) касу в 1859 p., а морське
відомство — в 1871 р. Капітал цих кас складався з державних коштів і
коштів членів каси (з їхніх окладів відраховувалося 6 %).
Військовослужбовці мали право на емеритальну пенсію на умовах служби у
військовому відомстві не менше 25 років і перебування у членах каси не
менше 20 років. З урахуванням вислуги років і часу членства в
емеритальній касі від затверджених повних пенсійних окладів призначалися
пенсії військовикам. Пенсії за 25—30 років служби, наприклад, залежно
від розрядів, встановлювалися в таких розмірах: 1-й розряд (20—25 років
членства в касі) — 5/12 повного окладу, 2-й розряд (25—30 років членства
в касі) — 6/12 повного окладу, 3-й розряд (ЗО—35 років членства в касі)
— 7/12 повного окладу і 4-й розряд (35 і більше років) — повний оклад
пенсії. Двадцятирічне членство в емеритальних касах військових відомств
давало право військовим отримувати її як додаткову пенсію до державної
пенсії.

311

Глава 6

Піклувалася держава і про сім’ї військовослужбовців. Грамотою від 31
березня 1649 р. цар Олексій Михайлович заборонив місцевій владі виселяти
стрілецьких, пушкарських і козацьких дружин з будинків їхніх чоловіків,
які загинули на війні або потрапили в полон. У 1650 р. було видано
царський указ, за яким вдови і діти вбитих на війні, померлих від ран чи
взятих у полон отримували маєтки, тобто земельні ділянки з розрахунку
7,5 десятин — вдовам і 3,5 десятин — дітям.

У 1720 р. Петро І затвердив положення, згідно з яким вдовам убитих і
померлих від ран воїнів встановлювалася допомога в розмірі восьмої
частини річного жалування чоловіка, а дітям — у розмірі дванадцятої
частини. Одноразова допомога призначалася вдовам до досягнення ними 40
років, а вдовам від 40 років — до смерті чи виходу заміж. Дітям виплата
проводилася: хлопчикам — до 10 років, дівчаткам — до 15 років. Катерина
II продовжила виплати хлопчикам до 12 років, а дівчаткам — до 20 років.

Царським указом 1799 р. право вдів на пенсію вже не обмежувалося певним
віком. Сиротам встановлювалася пенсія за загиблого батька-воїна до
досягнення повноліття. Розміри пенсій були збільшені з восьмої і
дванадцятої частини до повного жалування чоловіка чи батька.

В епоху царювання Олександра І опікою вдів і сиріт займався Комітет з
опіки поранених. Формами опіки були: призначення пенсій з інвалідського
капіталу, клопотання про матеріальну підтримку перед військовим
відомством, виділення одноразових грошових допомог, влаштування сиріт у
навчальні заклади.

Військові відомства рано почали піклуватися про сиріт. За указами Петра
І 1719 і 1721рр. у гарнізонах створювалися школи, у яких за рахунок
військового бюджету утримували й навчали дітей загиблих воїнів. У 1798
р., у зв’язку зі створенням Імператорського військово-сирітського
будинку, всі гарнізонні школи були перетворені в його відділення. Таке
відділення функціонувало й у Києві на 600 місць.

Закони тогочасної Росії позбавляли військовослужбовців права на державну
пенсію за проступки в службі, перебування

312

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

під судом, дисциплінарні стягнення із занесенням у послуж-ний список,
негативну атестацію під час виконання службових обов’язків, зарахування
до політично неблагонадійних.

6.2.2. Соціальне забезпечення службовців цивільних відомств

Державний апарат передбачає наявність висококваліфікованих і відданих
режиму кадрів. Держава весь час прагнула зробити державну службу
привабливою для чиновництва. Цьому сприяють такі фактори: 1) свідоме
прагнення окремих осіб реалізувати себе на
адміністративно-управлінському поприщі; 2) можливість просуватися по
службі, впевненість у своєму стабільному службовому становищі; 3)
прагнення посісти належне місце в суспільній ієрархії, яке б викликало
повагу з боку інших; 4) належна матеріальна винагорода за добросовісне
виконання службових обов’язків; 5) отримання гарантованих законом
соціальних пільг як компенсації за складність праці й обмеження, що
накладаються на чиновників державною службою; 6) відповідне пенсійне
забезпечення. Держава постійно спрямовувала свої зусилля на задоволення
таких інтересів чиновництва, як підвищення престижу служби, створення
законодавчої бази для проходження кар’єри, гідне матеріальне
забезпечення, що поліпшується з просуванням по щаблях служби, державне
страхування, гарантоване соціальне обслуговування.

Правовою базою для соціального забезпечення службовців стали: 1)
Генеральний регламент 1720 p., що встановлював обов’язки посадових осіб
колегій, порядок обговорення справ у них;

Табель про ранги 1722 p., що встановлював 14 рангів (класів,

класних чинів, І — вищий) з трьох видів: військові (армійські

й морські), штатські й придворні. Скасований після 1917 р.;

Положення про надання чинів на цивільній службі (1834 p.);

Статут про цивільну службу (1846 p.); 5) маніфести, накази,

рескрипти царя. Зі вступом на роботу в адміністративні органи

313

Глава 6

й отриманням першого класного чину колезького регістратора (XIV клас)
чиновникам недворянського стану жалувалось особисте дворянство, а їхнє
просування по службі до чину колезького асесора (VIII клас) надавало
право потомственого дворянства зі всіма становими привілеями. З 1856 р.
особисте дворянство було пов’язане з IX класом, а потомствене дворянство
— з V класом (статський радник), а пізніше з IV класом (дійсний
статський радник). Законодавчими нормами нижчі чиновники захищалися від
свавілля вищих чиновників.

Статут про цивільну службу надавав чиновникам право працювати в
адміністративних органах пожиттєво аж до виходу на пенсію. Однак вони
могли перебувати і просуватися по службі в разі дотримання таких вимог:
професійна придатність до служби, освітній рівень, просування по службі
від її нижчих щаблів до вищих, нагромадження управлінських знань і
вмінь, стаж роботи на адміністративних посадах, успішне виконання
посадових обов’язків на попередніх посадах, заслуги перед державою при
виконанні її доручень та ін.

Спочатку чиновники отримували помісне і натуральне жалування. З
1715—1717 pp. грошове жалування почало відігравати самостійну роль.
Відповідно до Маніфесту 1763 р. грошове жалування (оклади) почали
отримувати всі чиновники, тобто не лише класні чиновники, а й
канцелярські службовці. У 1906 р. 90 % чиновників отримували від 1000 до
5000 руб. жалування за рік; 9 % чиновників отримували за рік від 10 до
20 000 руб. Основний оклад членів Державної ради становив 12—18 000 руб.
зарік, сенаторів — 7—17 000 руб., міністрів — 18—20 000 руб.,
губернаторів — 4500—5000 руб. Молодші службовці в губернських правліннях
отримували жалування 9—18 або 18—25 руб. за місяць. Класні чиновники
мали порівняно непогане матеріальне забезпечення. Для прикладу наведемо
ціни 1913 p.: кілограм житнього хліба — 6 коп., калорійного хліба — 15
коп., яловичини — 54 коп., свинини — 51 коп., 1 кг вершкового масла — 1
руб. 22 коп., літр олії — 32 коп., 1 кг цукру — 29 коп., літр горілки —
30 коп., 1 м2 ситцю — 18 коп., черевики — 5 руб., чоботи — 7 руб.

314

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

У разі закриття установи чи її реорганізації зі скороченням штатів
цивільні службовці виводилися поза штат і протягом року отримували
попередній оклад. Це робилось відповідно до постанови Кабінету Міністрів
від 4 травня 1839 р. Якщо з’являлися вакансії, то їх заміщали
службовцями, які перебували поза штатом. Вживали заходів щодо
влаштування їх на інші посади. У період перебування поза штатом більше
року службовці отримували 50 % попереднього окладу до влаштування на
іншу роботу. При переведенні в іншу місцевість їм видавали одноразову
допомогу і проїзні суми, а також підйомні гроші на влаштування на новому
місці. Малозабезпеченим чиновникам виділяли одноразові грошові допомоги.

У 1825 р. було створено Комітет опіки заслужених цивільних чиновників.
Указом від 10 березня 1827 р. Сенат затвердив Правила опіки заслужених
цивільних чиновників. Ними встановлювався порядок надання соціальної
допомоги чиновникам, їхнім вдовам, дітям і батькам. Сенат надав Комітету
повноваження призначати одноразові допомоги або постійні пенсії
заслуженим цивільним чиновникам.

Законодавча база пенсійного забезпечення державних службовців остаточно
сформувалася за часів Миколи І. У 1827 р. уряд затвердив Загальний
стандарт про пенсії та одноразові допомоги в цивільних відомствах.
Пенсії і допомоги розцінювались як винагорода за багаторічну та
добросовісну службу, що надавалася за вислугу років, за станом здоров’я,
у зв’язку з втратою годувальника.

Правила про пенсії та одноразові допомоги були викладені у таких
нормативних актах: 1) Загальному статуті про пенсії й одноразові
допомоги в цивільних відомствах, що поширювався на службовців духовного
відомства, які мали цивільні чини (ст. 5—240); 2) Особливих статутах про
пенсії й одноразові допомоги, які призначалися за службу в деяких
відомствах, що мали особливе становище (ст. 241—666); 3) Особливому
статуті про допомоги, що визначались Комітетом опіки заслуженим
цивільним чиновникам (ст. 667—773); 4) Положенні про особливі переваги
цивільної служби у віддалених місцевостях,

315

Глава 6

а також у губерніях західних і Царстві Польському. Емеритальні пенсії і
допомоги призначалися відповідно до статутів емеритальних кас (див.
Сводъ законовъ Россійськой имперіи. Въ пяти книгах // Под ред. И. Д.
Мордухай-Болтовского. — Книга первая (Томы I—III). — С.-Петербургъ:
Русское книжное товарищество “Дъятель”, 1912).

Право на повну державну пенсію мали особи, які присвятили цивільній
службі не менше 35 років. їм призначалася максимальна пенсія відповідно
до Табеля пенсійних окладів. Тим, хто прослужив менше 35 років, але не
менше 25 років, призначалася пенсія в розмірі 50 % від повного
пенсійного окладу. Особам, які прослужили від 10 до 20 років і залишили
службу за станом здоров’я, належала пенсія в розмірі 1/3 від повної
пенсії, а від 20 до 30 років — 2/3 повного пенсійного окладу.

Право на соціальне забезпечення мали як піддані, так і іноземці.
Особливості їхнього забезпечення обумовлювалися при влаштуванні на
службу. За загальним правилом при вступі на державну службу пенсія не
виплачувалася, але з цього правила були численні винятки. При
влаштуванні на роботу, що не пов’язана з державною службою, державна
пенсія виплачувалась у повному обсязі.

Право на пенсію мали не лише чиновники, а й нижчі службовці і не тільки
ті, хто був на штатних посадах, а й особи, які перебували на позаштатних
посадах. Наявність цивільного чину впливала на можливість посісти певну
посаду, а отже, — на розмір пенсії, але не на саме право на державну
пенсію, яку отримували всі, хто перебував на державній службі.

Розміри пенсій, які призначались і виплачувались, наведені в таблиці.

Відповідно до Положення Комітету Міністрів (вересень 1840 р.) вдовам і
дітям померлих цивільних чиновників пенсії призначалися на підставі тих
самих окладів, з розрахунку яких були встановлені пенсії главам їхніх
сімей.

Пенсійне забезпечення наукових і науково-педагогічних працівників
здійснювалося науковими і навчальними закладами. Так, відповідно до ст.
520—3 Статутів про пенсії й однора-

316

Глава 6

зові допомоги в Київському політехнічному інституті імператора
Олександра II право на пенсії та одноразові допомоги по навчальній
частині відомства Міністерства народної освіти мали: 1) директор
інституту; 2) професори; 3) викладач богослов’я; 4) викладачі; 5)
лаборанти; 6) метеоролог-спостерігач; 7) бібліотекар та його помічник;
8) інспектор та його помічники. Соціальні виплати здійснювалися за
поданими нижче правилами:

І. Професори: 1) повна пенсія за вислугу 25 років і половина цієї пенсії
за вислугу 20 років призначалась ординарним професорам з окладу 2400
руб. і для екстраординарних професорів — з окладу 1600 руб.; 2) після 30
років навчальної служби ординарні професори отримували пенсію 3000 руб.,
а екстраординарні професори — 2000 руб.; 3) коли професор після вислуги
25 років залишався на службі в інституті, то пенсію понад жалування не
отримував, але винагорода, що призначалася міністром торгівлі і
промисловості після закінчення ЗО років його навчальної служби,
виплачувалася незалежно від вислуженої ним пенсії; 4) перебуваючи на
службі в інституті у випадках, коли діючими законами допускалося
суміщення пенсії і жалування, професор при вислузі 25 років мав право
отримувати пенсію разом із жалуванням у розмірі половинного окладу; 5)
звання заслуженого професора давало право разом із жалуванням у повному
розмірі отримувати пенсію; 6) одноразова допомога призначалася на
підставі діючих постанов у розмірі повного окладу професора; 7) якщо
професор прослужив ЗО років, то пенсія йому через п’ять років не
збільшувалася.

Крім пенсій за вислугу років, передбачалась також пенсія у зв’язку з
інвалідністю. Професори, які йшли у відставку за станом здоров’я,
отримували таку пенсію: ординарні професори, які прослужили від 10 до 20
років, — 1/3, від 20 до 25 років — 2/3 з окладу в 3000 руб.;
екстраординарні професори отримували ті ж частки і за відповідну вислугу
років, але з окладу 2000 крб. У разі, якщо вони прослужили 25 років і
більше, то отримували повну пенсію; ординарні професори — 3000 руб.,

318

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

екстраординарні професори — 2000 руб. Якщо була необхідність постійного
стороннього догляду, професори, йдучи у відставку, отримували таку
пенсію: ординарні при вислузі від 5 до 10 років — 1/3, від 10 до 20
років — 2/3, більше 20 років — повний оклад із суми 3000 руб.;
екстраординарні — такий же розмір пенсії, але з окладу 2000 руб.

II. Директор інституту щодо пенсії й одноразової допомоги

користувався тими самими правами, що й ординарні професори.

III. Інспектор отримував пенсію з окладу 1500 руб., а коли

він після 25 років вислуги залишався на службі в інституті, то

пенсію йому виплачували в розмірі 1/3 пенсійного окладу.

Помічникам інспектора пенсія призначалася з окладу 750 руб.

При вислузі 25 років і залишенні їх на службі в інституті вони

мали право лише на 1/3 пенсії.

IV. Викладач богослов’я, який мав вислугу не менше 25 років,

отримував пенсію в розмірі 1000 руб. на рік, при вислузі

20 років — 500 руб., а при вислузі ЗО і більше років — 1200 руб.

Пенсія йому і відповідна частка його сім’ї виплачувалася неза

лежно від виплат, які він отримував у духовному відомстві. У

разі залишення його на службі при вислузі 25 і більше років

він мав право на 1/3 пенсії.

V. Викладачам, метеорологу-спостерігачеві, лаборантам,

бібліотекарю і його помічнику пенсія призначалась у таких роз

мірах: викладачам (крім рахівництва і городництва), метеоро-

логу-спостерігачу, старшим лаборантам і бібліотекарю, які про

служили 25 років, — 750 руб., а при вислузі ЗО років — 900 руб.;

молодшим лаборантам, викладачам рахівництва і городницт

ва, помічнику бібліотекаря за 25 років вислуги — 500 руб., за

ЗО років — 600 руб. У разі залишення на роботі після 25 років

вислуги пенсія виплачувалася у розмірі 1/3.

Зазначені пенсійні оклади призначалися тільки тим викладачам, які
перебували на дійсній службі при інституті упродовж останніх 5 років
перед вислугою пенсії й отримували від інституту винагороду за заняття
не менше цих окладів. В інших випадках викладачам інституту призначалася
пенсія у половинному розмірі окладу.

319

Глава 6

VI. Сім’ї померлих. Пенсії сім’ям померлих пенсіонерів призначалися на
підставі діючих постанов у розмірі пенсійного окладу померлого.

У другій половині XIX ст. в Росії активно йшло формування системи
пенсійного забезпечення державних службовців на страхових засадах.
Міністерства і відомства, органи земського і міського самоврядування,
різні професійні об’єднання службовців створювали пенсійні капітали і
відкривали пенсійні каси. Набули поширення емеритальні каси, які були
створені відомством інженерів шляхів сполучення (1860 p.), відомством
гірничих інженерів (1860 p.), морським відомством (1871 p.),
поштово-телеграфним відомством та ін. Джерелами грошових коштів у цих
касах були внески їх членів у розмірі певного процента від жалування,
доплати з державного відомства, при якому була організована каса;
пожертвування, заповіти та інші надходження. В кінці 90-х років XIX ст.
на рахунку каси відомства юстиції нараховувалось 18 млн руб., гірничих
інженерів — 16 млн руб., службовців казенних залізних доріг — 10 млн
руб.

Право на емеритальні пенсії з цих капіталів отримували особи, які
прослужили у відомстві не менше 25 років і були членами каси не менше 20
років. Такі пенсії за вислугу років поділялись на два класи: пенсія І
класу за 35 і більше років служби, пенсія II класу за службу від 25 до
35 років. Водночас вони поділялись на 4 розряди за часом участі як члена
емеритальної каси, а саме: від 20 до 25 років, від 25 до 30 років, від
ЗО до 35 років, від 35 років і більше. З урахуванням цього
встановлювались розміри пенсій. Вони були значно вищими за державні
пенсії. У випадку смерті члена каси право на емеритальну пенсію
надавалось його сім’ї (вдові й дітям).

Інститут емеритальних кас використовувався губернськими земськими
органами самоврядування. В касах перебували всі земські службовці, за
виключенням виборних осіб. їх пенсійний фонд складався з відрахувань 2—6
% жалування, відрахувань — 10 % грошових нагород і допомог, щорічних
асигнувань земель в розмірі 3—10 % з суми, виділеної кошторисом на
утримання земських службовців, штрафів за недоліки в роботі,

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

добровільних внесків нових членів каси чи призначених на більш високу
посаду та ін. Земські органи самоврядування не встановлювали єдиних
розмірів пенсій. В окремих випадках вона становила 46—66 % окладу.
Строки вислуги для отримання повної пенсії коливались від 24 до ЗО
років. Для більшості земських службовців емеритальні пенсії були
важливим джерелом їх соціального забезпечення.

Пенсія державним службовцям призначалась, з одного боку, за вислугу
років і розряд посади, а з іншого, що було дуже важливо, — за
добросовісну, успішну і бездоганну службу в певному відомстві. Порушення
цих вимог вело до втрати права на пенсію. Підставами для позбавлення
права на пенсію вважались: 1) застосування до службовця заходів
кримінальної відповідальності з обмеженням чи втратою всіх прав
громадянського стану; 2) відсторонення від посади за різними причинами;
3) перебування під судом і відсутність оправдувального вироку; 4)
розжалування (по відношенню до класного чину) за рішенням суду або
позбавлення права займати посади на цивільній чи іншій службі; 5)
негативна атестація в останні роки чи виключення із цивільного
відомства; 6) політична неблаго-надійність, опір розпорядженням уряду та
інші, несумісні із службовим обов’язком проступки.

6.3. Зародження соціального страхування на землях України

В XVII—XVIII ст. у промисловості поряд з іншими видами виробництва діяли
не тільки казенні, вотчинні, селянські мануфактури, де застосовувалась
примусова праця кріпаків, але й мануфактурні підприємства
капіталістичного типу з використанням на них найманої праці. З розвитком
капіталізму зростає кількість найманих робітників, особливо після
скасування кріпацтва (1861 p.). У 90-ті роки XIX ст. в царській Росії на

320

21 —5-747

321

Глава 6

підприємствах великої промисловості працювало більше 1 млн 200 тис.
робітників.

У XVII—XVIII ст. умови праці були надзвичайно важкими: робочий день
тривав більше 14 год, низька заробітна плата, вирахування за упущення в
роботі, залучення до важких робіт жінок і дітей, відсутність будь-якої
охорони праці. Виступи робітників змусили уряд нормативним методом
втручатися у взаємовідносини між капіталістами і найманими працівниками.
Серед перших законодавчих актів можна назвати “Регламент
Мануфактур-Колегії”, затверджений Петром І 3 грудня 1723 р. Фабрикантів
примушували звертати увагу на охорону праці, організацію медичної
допомоги, виплачувати справедливу зарплату, а також виділяти кошти для
створення елементарних умов праці й життя робітників. На деяких
підприємствах вводилися посади лікарів і виділялися кошти на ліки та
надання першої медичної допомоги.

У 1741 р. уряд прийняв Регламент і Робочі регули (правила) для суконних
фабрик. Фабрикантам приписувалось належним чином освітлювати й опалювати
фабричні приміщення, забезпечувати їх пожежну охорону, стежити за
справністю верстатів, встановлювати їх з урахуванням безпеки людей.
Власників зобов’язували оплачувати простій робітників не з їхньої вини,
надавати фабричним робітникам житло шляхом будівництва біля фабрик
казарм, відкривати при цих казармах лікарні для медичного обслуговування
робітників, забезпечувати працівників робочим одягом. Дозволялося
штрафувати робітників за неякісну роботу, а гроші, що залишилися після
відшкодування збитків, направляти фабричним лікарням і використовувати
для заохочення добросовісних робітників. Перед фабрикантами ставилося
завдання виплачувати своєчасно гідну заробітну плату.

Робочі регули (1741 р.) затвердили тариф на всі види робіт з виплатою
зарплати щотижня. Вони встановлювали 15-годин-ний робочий день для всіх
категорій робітників, визначали суворі стягнення за порушення фабричних
правил.

Катерина II в 1762 р. видала указ, згідно з яким вимагала від хазяїв
використовувати приписних селян на фабричних

322

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

роботах тільки визначену кількість днів на тиждень, встановлювати їм
обсяг робіт у розмірі, необхідному для заробітку суми подушного податку.
У разі затримки заробітку чи утиску з боку заводчиків робітникам
дозволялося звертатись до суду. У травні 1779 р. Катерина II видала
Маніфест, у якому конкретно вказувалися всі види робіт, які повинні
виконувати приписані до державних чи приватних заводів селяни. їм у два
рази підвищувалася заробітна плата. За порушення встановлених правил на
фабрикантів накладали штраф, зокрема, за використання робітників більше
встановленого строку та примус до не передбаченої законом праці.

У період правління Олександра І уряд прагнув регулювати тривалість
робочого дня, розміри оплати праці, соціальну опіку інвалідів і
престарілих фабричних людей. У 1806 р. уряд затвердив Гірниче положення,
згідно з яким передбачалося на кожному заводі, незалежно від форми
власності, за наявності 200 працівників, відкривати госпіталь для
їхнього обслуговування. У цих госпіталях робітникам було надане право
користуватися медичною допомогою, отримувати ліки, їжу й одяг під час
лікування безплатно. Для нагляду за гірничозаводськими госпіталями при
Гірничому правлінні вводилася посада головного лікаря. При кожному
заводі відкривалася гірнича школа, де дітей навчали грамоти і морально
виховували. Крім того, кожен завод повинен був мати богадільню, у якій
утримувались каліки, престарілі й непрацездатні особи за умови
належності їх до заводських поселень і округів. У богадільнях
дозволялася посильна робота, і гроші, отримані за продаж виробів,
ділилися пополам: половина богадільні, а половина — виробнику. До
богаділень приймали сиріт із перспективою подальшого використання їх на
гірничій службі.

У 1835 р. було опубліковано урядове Положення про відносини між
хазяїнами фабричних заводів і робочими людьми, які вступали до них за
наймом.

Під впливом страйкового руху 70—80 років XIX ст. царському уряду
довелося визнати існування у суспільстві робітничого питання. З 1870 р.
в різних урядових комісіях обговорю-

и« 323

Глава 6

валася проблема обмеження дитячої та жіночої праці. У червні 1882 р.
було опубліковано закон, який дозволяв працю дітей на промислових
підприємствах з 12 років. Для 12—15 річних працівників встановлювався
8-годинний робочий день, і вони могли працювати тільки вдень. Не
допускалося використання їхньої праці в нічний час та на шкідливих
виробництвах. Для контролю за виконанням закону встановлювалася фабрична
інспекція. Законом від 3 червня 1885 р. заборонялася нічна робота жінок
та підлітків, які не досягли 17 років, у текстильній промисловості.

З червня 1886 р. було затверджено закон “Про нагляд за закладами
фабричної промисловості і про взаємовідносини фабрикантів і робітників”.
У ньому регламентувався договір про найм, вводилась обов’язкова видача
робітнику розрахункової книжки, встановлювався порядок видачі зарплати
не рідше двох разів на місяць, дозволялося штрафувати робітників тільки
в разі неналежного виконання роботи, прогулу і порушення порядку.
Штрафні суми йшли не фабриканту, а на потреби опіки робітників.
Скасовувалася плата з боку робітників за медичну допомогу, освітлення
цехів, користування фабричними знаряддями виробництва.

Законом від 2 червня 1897 р. “Про тривалість і розподіл робочого часу в
закладах фабрично-заводської промисловості” робочий день обмежувався
11,5 год. У передсвяткові дні робочий день скорочувався до 10 год.
Офіційно узаконювалось дотримання недільних і святкових днів.

Вживались заходи щодо встановлення відповідальності підприємців за
заподіяння шкоди здоров’ю робітників. Закон від 8 березня 1861 р.
зобов’язував створювати гірничозаводські товариства з касами
взаємодопомоги, які повинні були виділяти кошти на лікування робітників.
У 1866 р. уряд порушив питання про те, що промислові підприємства
повинні мати лікарні з розрахунку 10 ліжок на 1000 працівників. У 1886
р. остання норма з рекомендаційної стала обов’язковою. Видача грошових
допомог у зв’язку з хворобою робітників загальнодержавним нормативним
актом не регламентувалась, але в

324

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

90-ті роки XIX ст. вона набула поширення і такими видачами користувалися
до 40 % робітників.

У другій половині XIX ст. бере початок страхування робітників і опіка їх
у зв’язку з хворобою, каліцтвом чи старістю. У 1861 р. було прийнято
закон “Про допоміжні товариства” при казенних заводах. Законами 1861 і
1862 pp. на підприємствах гірничої промисловості вводилися пенсії за
втрату працездатності у зв’язку з каліцтвом та за багаторічну роботу
(похилий вік). Пенсії виплачувалися через каси взаємодопомоги. З 1887 р.
почали діяти правила про видачу допомог робітникам і службовцям
державних залізниць. У травні 1888 р. набрав чинності закон, який
зобов’язав власників приватних залізниць створювати пенсійні каси для
видачі допомог у зв’язку з хворобою і пенсій при залишенні роботи у
зв’язку з втратою працездатності. Фінансовий фонд кас складався із
внесків залізничних товариств, робітників і службовців.

У 1901 р. прийнято “Тимчасові правила про пенсії робітникам казенних
гірничих заводів і рудників, які втратили працездатність на заводських і
гірничорудних роботах”. 2 червня 1903 р. прийнято закон “Про винагороду
потерпілим внаслідок нещасних випадків робітникам, службовцям і членам
їхніх сімей на підприємствах фабрично-заводської, гірничозаводської
промисловості”. Це перший закон, в основу якого було покладено принцип
обов’язкового страхування. За цим законом робітникам встановлювалася
матеріальна компенсація за заподіяну їм шкоду в результаті нещасних
випадків, які сталися в процесі роботи. У відшкодуванні збитків можна
було відмовити тільки у зв’язку з грубою необережністю або злим наміром
самого робітника. Потерпілим за рахунок коштів підприємця виплачувалися
допомоги чи пенсії в розмірі половини заробітку з часу отримання травми
до дня поновлення працездатності чи до офіційного визнання повної
непрацездатності. При визнанні робітника повністю непрацездатним
призначалася пенсія у розмірі 2/3 річного заробітку. Підприємці
зобов’язувалися забезпечити потерпілому безплатну медичну допомогу або
відшкодувати витрати на лікування. У зв’язку зі смертю по-

325

Глава 6

терпілого в результаті нещасного випадку або в період лікування чи не
пізніше двох років з часу його настання підприємець повинен був брати на
себе обов’язок пенсійного забезпечення сім’ї, що втратила годувальника.
Вдовам встановлювалася пенсія в розмірі 1/3 річного заробітку померлого
довічно чи до нового одруження.

Дітям до 15 років пенсія призначалась у розмірі 1/6 заробітку померлого,
а повним сиротам — в розмірі 1/4 заробітку кожному. Цей закон охоплював
25 % робітників царської Росії.

У лютому — березні 1912 р. III Державна дума прийняла пакет страхових
законів “Про затвердження канцелярій у справах страхування робітників”,
“Про затвердження Ради у справах страхування робітників”, “Про
забезпечення робітників на випадок хвороби”, “Про страхування робітників
від нещасних випадків на виробництві”. Ці закони затверджені Миколою II
23 червня 1912 р. і з цього дня набрали законної сили. Загальне
керівництво соціальним страхуванням у країні здійснювала Рада у справах
страхування робітників при Міністерстві торгівлі й промисловості. У
губерніях та великих містах створювалися страхові канцелярії, які
спостерігали за виконанням страхових законів. Робочими органами на
місцях були лікарняні каси та страхові товариства. Останні об’єднували
зі страховою метою роботодавців по округах. У царській Росії діяло
декілька тисяч страхових кас і близько 10 товариств.

Відповідно до закону “Про страхування робітників від нещасних випадків”
обов’язкове страхування робітників покладалося на підприємців, які
повинні були застрахувати всіх своїх працівників у спеціальних страхових
товариствах, що створювалися за територіальним принципом. їхніми членами
були власники підприємств кількох губерній. Фінансові страхові фонди
формувалися виключно із внесків підприємців. Управління страховим фондом
і всіма справами товариства здійснювали його керівні органи в особі
загальних зборів, правління, ревізійної комісії і спостережного
комітету. Крім покриття поточних ризиків, пов’язаних з нещасними
випадками на виробництві, закон зобов’язував страхові товариства мати
пенсійний фонд.

326

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

Обов’язковому страхуванню підлягали всі працівники підприємства за
умови, що розмір їхнього річного утримання не перевищував 1500 руб.
Робітники користувалися правом на матеріальну допомогу у зв’язку з
втратою працездатності через тілесні пошкодження, отримані в результаті
нещасних випадків на виробництві. Потерпілі протягом перших 13 тижнів
отримували допомогу з лікарняної каси підприємства. Після цього вони
переходили під опіку страхових товариств. Незалежно від сімейного стану
їм виплачувалася допомога в розмірі 2/3 заробітку до видужання або до
дня визнання повної чи часткової непрацездатності. Після встановлення
непрацездатності потерпілому призначалася пенсія, що сягала 2/3
заробітку залежно від ступеня каліцтва.

Якщо робітник був повністю непрацездатним, тобто втратив зір, руки чи
ноги, то йому виплачувалася пенсія в розмірі повного заробітку. Для
своїх пенсіонерів страхові товариства створювали богадільні.

Законом “Про страхування робітників на випадок хвороби” введені грошові
допомоги робітникам, які захворіли, та надання медичної допомоги. Для
страхування робітників на випадок хвороби при кожному підприємстві з
кількістю робітників не менше 200 створювалися лікарняні каси. Дрібні
підприємства могли створювати спільні лікарняні каси. Працювали вони на
підставі статуту, що затверджувався спеціально створеними органами
нагляду — страховими канцеляріями. Органами управління лікарняними
касами були загальні збори як їхній вищий орган та правління, що було
виконавчим органом. Загальні збори складались із представників
робітників та роботодавців. Останнім належало 2/3 від числа голосів
робітників. Правління каси складалось із представників обох сторін, але
роботодавець мав на один голос менше, ніж представники робітників.
Грошовий капітал лікарняної каси створювався за рахунок внесків
застрахованих робітників та відрахувань власників підприємств. 60 %
коштів складались із внесків робітників, а 40 % — із відрахувань
роботодавця. На лікарняні каси покладалася видача допомоги: 1) на
випадок хвороби; 2) на

327

Глава 6

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

випадок каліцтва; 3) на випадок пологів; 4) на випадок смерті. Крім
цього, ці каси могли надавати матеріальну допомогу сім’ям потерпілих і
безробітним. Тим, хто занедужав, виплачувалася допомога у зв’язку з
хворобою в разі втрати працездатності. Видача допомог проводилась з 4-го
дня захворювання, але не більше 26 тижнів. Розмір їх визначався
загальними зборами каси на підставі встановлених законом норм: для
сімейних — від 1/3 до 1/2 заробітку, для одиноких — від 1/4 до 1/2
заробітку. Відповідні розміри допомог встановлювались на поховання.

Допомога при пологах видавалася тільки тим жінкам, які пропрацювали на
підприємстві не менше 3 місяців — упродовж 2 тижнів до і 4 тижнів після
пологів у розмірі 1/2 повного заробітку.

Закон передбачав надання робітникам медичної допомоги, зокрема
первинної, при раптових захворюваннях і нещасних випадках, амбулаторного
лікування, лікування у стаціонарних закладах і прийняття пологів з
повним утриманням. Витрати за медичну допомогу робітникам покладалися на
роботодавців. Усі види лікувального обслуговування були безплатними. У
випадку втрати робітниками працездатності у зв’язку з хворобою
підприємець був зобов’язаний забезпечити безплатне лікування впродовж
чотирьох місяців.

Положення обох законів, що стосувалися страхування від нещасних випадків
та на випадок хвороби, збігалися щодо застрахованих осіб, тобто
робітників і службовців фабрично-заводської, гірничої, гірничозаводської
промисловості, підприємств приватних залізниць і внутрішнього
пароплавства, за винятком дрібних підприємств із кількістю робітників
20— ЗО осіб. Страхуванням на початку XX ст. було охоплено 3 млн
робітників. Діяли ці закони тільки в регіонах Європейської Росії.

328

6.4. Соціальне забезпечення та його законодавча база в СРСР

6.4.1. Соціальне забезпечення населення в 1917—1922 pp.

Після жовтневого (1917 р.) перевороту більшовики, які прийшли до влади
під популістськими гаслами, відмовилися від загальнолюдських цінностей і
почали насаджувати цінності одного класу — пролетаріату, який, як
показала історія, не мав до них ніякого відношення. Заперечуючи
еволюційний шлях розвитку, правляча партія приступила до соціальних
експериментів революційними методами. Систему соціального страхування та
забезпечення, що склалася в царській Росії, змальовували тільки чорними
барвами і в короткі терміни її було повністю зруйновано. Більшовики
почали вибудовувати власну державну систему соціального забезпечення.

Братовбивча громадянська війна, розруха, колективізація, голодомори,
бездумне втручання в економіку, Друга світова війна, відбудова країни,
непосильні військові витрати, допомога країнам соціалістичного табору та
третього світу не давали можливості реально взятися до соціального
захисту населення. Нормативні акти, що приймалися у сфері соціального
забезпечення, як правило, не були економічно обґрунтованими,
відзначались декларативністю та ідеологічним нашаруванням. Перша в світі
соціалістична держава так і не зуміла створити зразкову систему
соціального забезпечення. В СРСР поширеною була практика в нормативних
актах видавати бажане за дійсне, і через це вивчення законодавчої бази
можливе лише у зіставленні з реальним життям.

Декретом про землю, який було прийнято 8 листопада 1917 p., З’їздом
робітничих і солдатських депутатів передбачалося, що землероби, які
внаслідок старості або інвалідності назавжди втратили можливість
особисто обробляти землю, втрачають право нею користуватися, а замість
цього отриму-

329

Глава 6

ють від держави пенсійне забезпечення. У разі непрацездатності терміном
до двох років сільська община зобов’язувалася прийти на допомогу своєму
члену шляхом громадського обробітку землі. Сказане так і залишилося
гаслом, яке ніколи не було втілене в життя.

21 листопада 1917 р. РНК прийняла Декрет “Про збільшення пенсій
робітникам, які постраждали від нещасних випадків”. Він зафіксував
наміри більшовиків суттєво змінити закон про страхування робітників від
нещасних випадків від 23 червня 1912 р. на засадах робочої страхової
програми, а саме: поширення страхування на всіх робітників,
відшкодування повного заробітку покаліченому, надання самоврядування
застрахованим і передача справи експертизи покалічених у руки лікарів,
вибраних від робітничих організацій. Цим же декретом у зв’язку з
дороговизною життя всім пенсіонерам від нещасних випадків до 1917р.
включноз 1 січня 1917р. пенсію було збільшено на 100 % за рахунок
пенсійного фонду, який наповнювався впродовж трьох років комітетами із
запасного капіталу, вільних залишків від операцій, а в разі
недостатності їх — додатковими внесками підприємців.

В іншому Декреті РНК від 22 листопада 1917 р. “Про винагороду
відкомандированих на роботу на підприємства військовим чинам, які
постраждали від нещасних випадків” зазначалося, що зазначені військові
чини підпадають з 19 липня 1914 р. під дію правил від 2 червня 1903 р. і
закону про страхування робітників від нещасних випадків від 23 червня
1912 р. Річне утримання військового чина — робітника при нарахуванні
йому пенсії за каліцтво визначається відповідно до розцінок,
встановлених для інших робітників, зайнятих на таких самих роботах.

Постановою РНК від 16 грудня 1917 р. “Про видачу допомоги” передбачалося
відпустити з 10 млн фонду на непередбачені кошторисами термінові потреби
450 тис. руб. у розпорядження Кременчуцької повітової земської управи
для видачі допомог населенню Кременчуцького повіту, яке постраждало від
паводку весною поточного року.

330

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

РНК своєю постановою від 1 грудня 1917 р. “Про розміри винагороди
народних комісарів і вищих службовців та чиновників” доручив
Міністерству фінансів і всім окремим комісарам негайно вивчити кошториси
міністерств і урізати всі непомірно високі жалування та пенсії.

Згідно з Декретом РНК від 24 грудня 1917 р. “Про припинення видачі
пенсій, що перевищують 300 руб.” були знижені щомісячні пенсійні виплати
одній особі чи сім’ї, які перевищували 300 руб. Максимальні пенсії не
могли перевищувати 300 руб.

ВЦВК і РНК 24 грудня 1917 р. затвердили “Положення про страхування на
випадок безробіття”. Ним уперше в світі в країні було введене соціальне
забезпечення безробітних. Воно поширювалося на всіх робітників і
службовців, які працювали за наймом, за винятком осіб, заробіток яких
перевищував тримісячний заробіток у певній місцевості. Допомога у
зв’язку з безробіттям видавалася, починаючи з четвертого дня безробіття
у розмірі середньої поденної заробітної плати для певної місцевості, але
не більше того заробітку, який безробітний отримував. Допомогу
виплачувала місцева каса безробітних.

Постановою РНК від 20 грудня 1917 р. “Про припинення видачі утримання
колишнім членам Державної ради” скасовувалось утримання членів Державної
ради, яке їм продовжував видавати Тимчасовий уряд. Не підлягали видачі
неотримані суми, а колишнім членам Державної ради пропонувалося на
загальних підставах звертатися за призначенням пенсії до Народного
комісаріату опіки з наданням відомостей про свій майновий стан.

ЦВК Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів 4 січня 1918 р.
прийняв Декрет “Про страхування на випадок хвороби”. Страхування
поширювалося на всіх осіб, які працювали за наймом. Дія Положення не
поширювалася на осіб, які посідали на підприємстві вищі посади, і на
всіх осіб вільних професій, які мали заробіток, що втричі перевищував
середній заробіток робітників певної місцевості. Предметами страхування
визнавалися лікарська (медична) допомога і грошові допо-

331

Глава 6

моги. Лікарняні каси видавали грошові допомоги: 1) на випадок хвороби
учасників каси, що супроводжувалися втратою працездатності; 2) на
випадок пологів учасниць — вагітним і породіллям; 3) на випадок смерті
учасників — на їх поховання. Грошові допомоги видавалися з першого дня
втрати працездатності до видужання у розмірі повного заробітку. Допомога
у зв’язку з пологами видавалась упродовж 8 тижнів до пологів і 8 тижнів
після пологів. Грошова допомога на поховання видавалась у розмірі
30-кратного середнього денного заробітку для певної місцевості. Видами
медичної допомоги визнавалися: 1) первинна допомога при раптових
захворюваннях і нещасних випадках; 2) амбулаторне лікування; 3)
лікування вдома; 4) допомога у разі пологів; 5) лікування у лікарнях з
повним утриманням хворих; 6) санаторне і курортне лікування.

З метою точного обліку й планомірного розподілу робочої сили за галузями
народного господарства, впорядкування попиту і пропозиції праці,
контролю за безробітними, які отримують допомогу відповідно до Положення
про біржі праці, що було затверджене Декретом РНК 9 лютого 1918 p., були
створені місцеві й обласні біржі праці.

31 жовтня 1918 р. РНК затвердила Положення про соціальне забезпечення
трудящих. Воно передбачало такі види соціального забезпечення: 1)
забезпечення ліками й надання всіх видів медичної (лікарської) та іншої
допомоги, допомоги у випадку пологів усім особам, які її потребують; 2)
допомога у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності; 3) пенсії у
зв’язку з постійною втратою працездатності через каліцтво, хворобу чи
старість; 4) допомога у зв’язку з безробіттям; 5) допомога на поховання.
До завдань соціального забезпечення належала профілактика захворювань,
травм та пом’якшення їх наслідків. Забезпеченню підлягали всі без
винятку, особи, джерелом існування яких є власна праця, без експлуатації
чужої, а також члени сімей трудящих.

Влада більшовиків могла утримуватися тільки на штиках її армії. Побудові
армії, матеріальному забезпеченню військовослужбовців приділялася велика
увага. Про це говорять такі

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

правові акти: 1) постанова РНК від 29 грудня 1917 р. “Про видачу
процентних добавок до пенсії військово-понівечених” (офі-церів-інвалідів
старої армії позбавляли їхніх пенсій і переводили на пенсію, що
встановлювалася для солдатів); 2) Декрет РНК від 28 січня 1918 р. “Про
організацію Робітничо-Селянсь-кої Червоної Армії” (воїнів РСЧА брали на
повне державне забезпечення, і вони отримували 50 руб. щомісяця, а
непрацездатних членів сімей солдатів РСЧА забезпечували всім необхідним
за місцевими споживчими нормами); 3) Декрет РНК від 11 лютого 1918 р.
“Про організацію Робітничо-Селянського Червоного Флоту” (передбачав
розпуск старого флоту і створення нового, порядок забезпечення
службовців флоту та страхування їх за рахунок держави на випадок
хвороби, каліцтва, інвалідності, смерті); 4) Декрет РНК від 2 серпня
1918 р. “Про видачу продовольчого пайка сім’ям солдатів дійсної служби і
дострокового призову і про збільшення дитячого пайка” (право на пайок
отримали непрацездатні члени сімей солдатів, які не мали засобів до
існування, а на дитячий продовольчий пайок — діти (до 5 років) до
розміру пайка дорослих); 5) Декрет РНК від 7 серпня 1918 р. “Про
пенсійне забезпечення солдатів Робіт-ничо-Селянської Червоної Армії і
їхніх сімей”; 6) Правила про фонд забезпечення сімей червоноармійців,
затверджені постановою РНК від 14 серпня 1918 p.; 7) постанова РНК від
16 листопада 1918 р. “Про грошове забезпечення військовополонених і
їхніх сімей”; 8) Декрет РНК від 24 грудня 1918 р. “Про забезпечення
червоноармійців і їх сімей”; 9) Інструкція про порядок забезпечення
сімей червоноармійців допомогами і квартирами, затверджена постановою
РНК від 2 січня 1919 р.;

10) Декрет РНК від 21 січня 1919 р. “Про забезпечення солдатів

Робітничо-Селянської Червоної Армії добовим забезпеченням”;

11) Декрет РНК від 21 січня 1919 року “Про поширення дії

декретів про пенсійне забезпечення солдатів Червоної Армії і

їхніх сімей на інші категорії військовослужбовців”; 12) Поло

ження про соціальне забезпечення інвалідів-червоноармійців і

їхніх сімей, затверджене Декретом РНК від 28 квітня 1919 p.;

13) Декрет РНК від 8 травня 1919 р. “Про визнання доброволь-

332

333

Глава 6

цями робітників, селян і службовців, призваних у Червону Армію за
постановами комітетів РКП (б), професійних спілок і волосних виконавчих
комітетів; 14) Декрет РНК від 8 травня 1919 р. “Про забезпечення
добровольців”; 15) Декрет РНК від 27 травня 1919 р. “Про збільшення
грошової допомоги сім’ям червоноармійців”; 16) Декрет РНК від 11 вересня
1919 р. “Про збільшення допомог членам сімей червоноармійців”; 17)
Декрет РНК від 16 червня 1920 р. “Про зрівняння грошової допомоги
(пайка) сім’ям військовополонених старої армії з грошовою допомогою
сімей червоноармійців”; 18) Декрет РНК від 16 червня 1920 р. “Про
збільшення грошової допомоги сім’ям червоноармійців”; 19) Декрет РНК від
5 серпня 1920 р. “Про видачу одноразової допомоги й іншого забезпечення
військовослужбовцям Червоної Армії і Флоту, що повертаються з полону”;
20) Декрет РНК від 14 березня 1921 р. “Про поширення на осіб командного
складу й адміністративно-господарської служби на фронті права на
забезпечення сімей грошовою допомогою нарівні із сім’ями
червоноармійців”.

Продовжувалось удосконалення та пристосування до умов, що склалися,
нормативних актів щодо забезпечення в разі тимчасової непрацездатності.
До цих правових актів належали постанова РНК від 23 травня 1919 р. “Про
порядок видачі грошових допомог у випадках тимчасової втрати
працездатності”, Декрет РНК від 12 серпня 1920 р. “Про видачу допомог у
випадку тимчасової втрати працездатності”, Декрет РНК від 14 жовтня 1921
р. “Про забезпечення робітників і службовців у разі тимчасової
непрацездатності”.

Приймались акти, що вносили суттєві зміни в соціальне забезпечення
окремих категорій осіб. Декретом ВЦВК від 27 квітня 1918 р. “Про
скасування спадкування” непрацездатним родичам померлого, які не мали
прожиткового мінімуму, замість спадщини дозволялось отримувати утримання
з майна померлого. Декрет РНК від 26 квітня 1919 р. “Про скасування
старих пенсій і про пенсійне забезпечення старих пенсіонерів” припинив
виплату пенсій за старими (царськими) законами і запровадив їх перегляд
відповідно до Положення про державне

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

забезпечення трудящих від 31 жовтня 1918 р. відповідно до Декрету РНК
від 18 листопада 1919 р. “Про анулювання договорів страхування життя”
всі непрацездатні й неповнолітні особи, які позбулися страхової
винагороди внаслідок анулювання договорів, підлягали соціальному
забезпеченню органами Народного комісаріату праці і соціального
забезпечення на загальних підставах.

Війна, розруха, ліквідація старої системи опіки змусили державу більше
уваги приділити інвалідам. Спільною постановою Народних комісаріатів
охорони здоров’я, соціального забезпечення й освіти від 26 листопада
1920 р. “Про соціальне забезпечення глухонімих і сліпих” проведено
розмежування компетенції цих відомств з опіки глухонімих та сліпих.
Враховуючи, що однією з причин інвалідності була старість, нарком праці
своєю постановою від 15 червня 1919 р. “Про облік і огляд робітників і
службовців, що втратили працездатність внаслідок похилого віку”,
запропонував усім державним, громадським і приватним підприємствам,
установам здійснити облік усіх робітників і службовців, які втратили
працездатність внаслідок похилого віку (60 років) і непридатних до
роботи. Вони підлягали огляду бюро лікарської експертизи місцевих
підвідділів соціального забезпечення й охорони праці або існуючими
лікарськими касами. При втраті робітниками і службовцями 60 %
працездатності вони звільнилися з роботи після призначення їм пенсії.
Декретом РНК від 27 жовтня 1919 р. “Про встановлення одностайних норм
соціального забезпечення інвалідів праці і війни” встановлені єдині
норми видачі пенсій як для інвалідів праці, так і для інвалідів війни
громадянської і імперіалістичної згідно з Положенням від 31 жовтня 1918
р. про соціальне забезпечення трудящих. Постановою РНК від 24 жовтня
1921р. “Про порядок обліку і розподілу неповної праці інвалідів (праці і
війни)” передбачалося право інвалідів праці і війни 4-ї і 5-ї груп на
працю через відділи соціального забезпечення виконавчих комітетів. На
доступні роботи інвалідів направляли у першу чергу (вони мали переваги
перед здоровими безробітними). У разі добровільного залишен-

334

335

Глава 6

ня роботи інваліди позбавлялись права на соціальне забезпечення.

Декретом РНК від 21 січня 1921 р. “Про соціальне забезпечення робітників
і службовців та членів їхніх сімей” внесені зміни і доповнення до діючих
декретів і постанов щодо соціального забезпечення. Допомога в разі
втрати непрацездатності видавалась одному із працездатних членів сім’ї,
що зайняті доглядом за дітьми до 12 років чи ведуть домашнє
господарство. Грошова допомога членам сім’ї, що перебували на утриманні
робітників і службовців в разі їхньої непрацездатності (хвороба,
вагітність, пологи) встановлювалась в розмірі середньої тарифної ставки.
Одноразова додаткова допомога на предмет догляду за новонародженими
встановлювалась у розмірі місячної основної допомоги. Пенсії в разі
смерті годувальника встановлювались у таких розмірах: на одну особу — у
розмірі найменшої тарифної ставки і на кожну наступну особу — в розмірі
половини найменшої тарифної ставки, але не більше двократної найменшої
ставки на всю сім’ю. Безвісна відсутність прирівнювалася до смерті
годувальника. Оскільки трудова повинність вводилася з 16 років, то з
цього віку встановлювалося соціальне забезпечення. Встановлювалися
грошові допомоги членам сімей чер-воноармійців та мобілізованих за
трудовою повинністю.

У Декреті РНК від 15 листопада 1921 р. “Про соціальне страхування осіб,
зайнятих найманою працею”, зазначалося, що на заміну ст. 1—41 і 46
Положення про соціальне забезпечення трудящих від 31 жовтня 1918 р.
знову вводиться соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею,
які поширюються на всі випадки тимчасової і постійної втрати
працездатності, випадки безробіття, а також на випадок смерті,
передбачаються відповідні допомоги і пенсії. За цим декретом пенсійне
забезпечення почало здійснюватися для робітників і службовців за
системою соціального страхування, а для військовослужбовців і інших
категорій громадян — за системою соціального забезпечення. Пенсійна
система не охоплювала селянства.

9 грудня 1921 р. РНК видала Декрет “Про соціальне забезпечення членів
сімей трудящих у разі смерті годувальника

336

Історія становлення та розвитку соціального забезпечення в Україні

сім’ї”. У ньому перелічене коло непрацездатних осіб, які належать до
членів сім’ї померлого годувальника, а саме: 1) неповнолітні (до 16
років) діти, а також брати і сестри — круглі сироти; 2) дружина в разі
непрацездатності чи наявності дітей віком до 8 років; 3) непрацездатні
батько і мати, якщо вони перебували на утриманні покійного або безвісно
відсутнього, якщо в їхніх сім’ях немає інших працездатних осіб.
Непрацездатними вважалися особи, які віднесені органами лікарської
експертизи до перших трьох груп інвалідності.

Проголосивши принцип рівності, більшовики через деякий час приступили до
формування спеціального законодавства про персональні (посилені) пенсії,
що не підлягало широкому розголосу. Першим нормативним актом у цій сфері
можна назвати Декрет РНК від 16 липня 1920 р. “Про пенсії особам, які
мають особливі заслуги перед робітничо-селянською революцією”.
Встановлення особливих заслуг перед робітничо-селянською революцією було
покладено на відповідні центральні органи радянської влади. Пенсія у
зв’язку з інвалідністю, а також пенсія у разі втрати цих осіб як
годувальника призначалась у розмірі не більше 4-кратної середньої
тарифної ставки з розрахунку: на одного непрацездатного члена сім’ї в
розмірі 2-кратної середньої тарифної ставки, на двох — у розмірі
3-крат-ної, на трьох і більше членів сім’ї — 4-кратної середньої
тарифної ставки. Пенсію призначав Народний комісаріат соціального
забезпечення за рахунок його кредитів. Цей Декрет був доповнений
Декретом від 28 жовтня 1920 р.

337

Декретом РНК від 5 грудня 1921 р. “Про посилені пенсії” було встановлено
новий порядок призначення посилених пенсій. Вони призначались у разі
повної втрати працездатності особам: 1) які мають великі заслуги на ниві
революційної діяльності або особливо видатні заслуги у сфері науки і
мистецтва, літератури і техніки, якщо робота цих осіб має
загальнодержавний характер; 2) які своєю революційною, радянською і
професійною діяльністю принесли значну користь Республіці або у своїй
роботі виявили особливу та виключну вірність службовому обов’язку; 3) у
разі смерті цих осіб тим неповнолітнім і

22 — 5-747

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Сташків Б.І. 2005 – Теорія права соціального забезпечення (книга)