Сімейне право України (книга)

Сімейне право України

Робота Ф. Енгельса “Походження сім`ї, приватної власності і держави”.

Ф.Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави» написана в
1884 р.

У роботі «Походження сім’ї, приватної власності і держави» Енгельс
розкрив закони та основні етапи розвитку первіснообщинного ладу та
причини його неминучої загибелі Він показав виникнення і розвиток сім’ї,
приватної власності, класів і держави, тобто тих сил, які підірвали це
первісне суспільство зсередини і привели до утворення класового
суспільства.

У науці довгий час, аж до б0-х років минулого століття, сім’ю вважали за
первісну, найдавнішу форму стародавнього суспільства, що з неї згодом
виникли рід, плем’я, держава:

сім’я, рід, плем’я, держава.

У названій роботі Енгельс довів, що така формула, не відбиває дійсного
стану речей.

Ф.Енгельс вивчив результати досліджень Моргана, скористався працями ряду
вчених з історії стародавнього суспільства, після чого дав нове
пояснення історичних форм сім’ї та шлюбу.

Своє пояснення сім’ї Енгельс починає з самої нижчої стадії, з періоду,
коли людина тільки почала відокремлюватися від природи і ще нічого не
виробляла, а лише брала собі готові продукти матеріального світу.

Енгельс у своїй праці піддав аналізу виникнення сім’ї, виникнення
приватної власності і держави, оскільки приватна власність породила
сім’ю, а держава стала на захист інтересів приватної власності. Всі ці
форми обумовлюють одна одну і не існують одна без одної.

В своїй роботі «Походження сім’ї, приватної власності і держави» Енгельс
достовірно довів історично перехідний характер різних форм шлюбу і
сім’ї, показав, що зміни сім’ї та шлюбу завжди викликались змінами в
матеріальному житті суспільства, а становище чоловіка і жінки в
суспільстві визначалося положенням їх в сім’ї.

Так, сім’я заснована на груповому шлюбі, на думку Енгельса, була
результатом дуже низького рівня розвитку продуктивних сил, коли в силу
цього люди були змушені жити первісною комуною. Відносини, які
складались в такій сім’ї між чоловіками і жінками, з усіма привілеями
жінок, з пануванням «материнського права», визначались тим положенням,
яке займали чоловік і жінка в первісному суспільстві. Низький рівень
розвитку продуктивних сил забезпечував задоволення лише самих обмежених
потреб людини, і вся діяльність первісних людей була спрямована на пошук
засобів до існування. При цьому в цій діяльності жінка мала ряд переваг
над чоловіком, які забезпечували їй провідне становище. Згідно
природному поділу праці по статі чоловік воює, ходить полювати і ловити
рибу, добуває їжу і виробляє потрібні для цього знаряддя. Жінка працює в
домі і займається виготовленням їжі та одягу: варить, пече, шиє,
влаштовує житло. Вона була господаркою в домі, а оскільки домашнє
господарство в первісному суспільстві було загальним, то жінка займала
провідне становище в суспільстві. Це панування жінки в суспільстві, а
також те, що при існуючих в той час шлюбних відносинах вона — єдино
достовірно відомий родитель молодого покоління, було причиною панування
материнського права, тобто по матері визначалось походження дітей, по
материнській лінії здійснювалось спадкування.

Енгельс показав, що ніяке насильство не може з’явитися раніше, ніж
виникне лишок продуктів виробництва, тому що для підтримки насильства
потрібен певний апарат, так само, як для здійснення самого акту
насильства потрібні знаряддя цього. Отже, справа не у фізіологічних чи
фізичних перевагах кожного окремого індивідуума над іншим, а в тому, хто
привласнює собі лишки виробництва, у кого вони зосереджуються, хто може
утримувати апарат насильства.

Таким чином, зміна становища чоловіка і жінки в сім’ї не може бути
пояснена фізіологічними відмінностями між статями, бо вони існували з
перших днів людського життя і не приводили досить довгий період
доісторичної епохи до поневолення жінок чоловіками.

Енгельс довів, що причиною першого економічного закабалення жінки
явилося те, що жінка разом з ростом виробничих сил була відсторонена від
суспільної продуктивної праці, а ведення домашнього господарства
втратило свій суспільний характер і стало приватною справою кожної
окремої сім’ї. Власника майна, а таким став чоловік, не могла тепер
задовольнити існуюча система спорідненості по матері і випливаюча з
цього система спадкування по материнській лінії. У нього з’явилось
природне бажання залишити своє багатство в спадкування своїм, а не чужим
дітям, а цього можна було досягти лише при одношлюбності.

Енгельс показав, що перехід від полігамії до моногамного шлюбу був
викликаний економічними причинами. Досягти правового закріплення своєї
влади над жінкою чоловік зміг лише тоді, коли він економічно піднявся
над нею.

Проте і жінка не добровільно відмовилась від своїх привілеїв і переваг.
Так Енгельс писав, що «одношлюбність з’являється в історії зовсім не як
примирення між чоловіком і жінкою і ще менше, як найвища форма шлюбу.
Навпаки, вона з’являється як поневолення однієї статі іншою, як
проголошення невідомого до того часу в усій попередній історії
антагонізму статей».

Первісні форми сім`ї та шлюбу за часів родового устрою.

Для періоду, коли людина тільки почала відокремлюватися від природи і ще
нічого не виробляла, а лише брала собі готові продукти матеріального
світу, характерними були невпорядковані статеві зносини — кожна жінка
належала кожному чоловікові, як і кожний чоловік — кожній жінці. Це
племінний період. Шлюбні стосунки будуються без розбору рідні, без
врахування ступеня спорідненості. Допускалися шлюби як по горизонталі,
так і по вертикалі —між батьками і дітьми, між братами і сестрами.
Цілком зрозуміло, що цьому періоду невідомі такі поняття як шлюб, сім’я;
ні сім’ї, ні шлюбу тут не існувало, а було плем’я, як неділима ячейка.

З цього первісного стану виникли дві форми групового шлюбу:

1. Кровноспоріднена сім’я.

2. Сім’я пуналуа — екзогамна.

Кровноспоріднена сім’я — перший ступінь розвитку сім’ї. Це така форма
сім’ї, коли споріднена група (орда, селище) поділена на різні шари
поколінь. Шлюбні зв’язки будуються в межах поколінь. Між членами різних
поколінь шлюбні стосунки заборонені, але в одному поколінні вони
дозволені, незважаючи на кровну спорідненість. Отже, всі брати і сестри,
рідні й бокового споріднення — без обмеження живуть разом. Шлюбні
зв’язки тут будуються по горизонталі і забороняються по вертикалі, тобто
між батьками і дітьми. Це було прогресом, кроком вперед в розвитку
сім’ї. Батьки живуть в одному колі, а діти в другому.

Брати і сестри — рідні, двоюрідні тощо — всі вважаються між собою
братами і сестрами і вже в силу цього чоловіками і жінками одне одного.
Родинні відносини брата і сестри на цьому ступені сім’ї включають в себе
взаємні статеві стосунки, як щось само собою зрозуміле.

Згодом, коли було заборонено шлюбні зв’язки між членами одного родового
шару спорідненої групи, виникла родина пуналуа.

Пуналуа — це вже другий ступінь розвитку сім’ї, коли не можуть бути в
подружньому зв’язку не тільки батьки та діти, але й брати і сестри.

Пуналуа — на мові мешканців Гавайських островів означає «подружній
товариш» — так називають чоловіків, що мають спільних жінок, і жінок, що
мають спільних чоловіків. Коло шлюбних (статевих) зв’язків ще більш
обмежується. Тут обмеження не лише по вертикалі, але й по горизонталі.
Чоловіки однієї групи вступають у шлюбні (статеві) зв’язки

3 жінками другої групи. Так виникає екзогамія, тобто поза-родове
подружжя. Група сестер має спільну групу чоловіків, але з цієї групи
чоловіків виключаються брати жінок, а із групи жінок виключаються сестри
чоловіків. При цій формі сім’ї все ще невідомо, хто є батьком дитини,
але відомо, хто її мати. Якщо вона і називає всіх дітей спільної сім’ї
своїми і у відношенні до них виконує материнські обов’язки, то вона все
ж відрізняє своїх рідних дітей від інших. Звідси ясно, що раз існує
груповий шлюб, то походження може бути встановлено лише з материнської
сторони, а тому визнається тільки жіноча лінія.

Ніякої участі в господарстві жінки чоловіки не приймали, у зв’язку з
тим, що вони працювали в другому роді і ніяких стосунків до майна жінки
не мали. Вони — члени іншого роду (чоловіки-пришельці). Якщо вмирала
жінка, то майно залишалося її дітям, сестрам, батькам — всі вони
складали те, що називається родом. Така сім’я називалася
безбатьківською.

Чоловіки приходили в цей рід для шлюбного співжиття і не були родичами.
Шлюби всередині роду заборонялися. Існувало «материнське право»,
звичайно в умовному, а не справжньому розумінні цього слова, бо тоді
права, як такого не було. А був рід, як первісна ячейка родового устрою,
як частина племені.

Існування такої форми шлюбу не випадкове явище, воно має під собою
матеріальний ґрунт. Цим ґрунтом було тоді колективне домашнє
господарство і жінка в ньому займала провідне місце. Навколо сім’ї
створювалося міцне домашнє господарство, в якому чоловіки займалися
полюванням, а весь тягар домашнього господарства несли на собі жінки,
отже вони займали в сім’ї почесне і провідне становище. Епоха
матріархату існувала десятки тисячоліть.

У міру розвитку племінного життя дедалі ширшали поняття спорідненості.
Отже, ширшало і коло осіб, між якими подружні стосунки були заборонені,
і важче було знайти собі жінку, з якою можна було одружитися. Через це
чоловікові доводилося жити з однією жінкою, хоча цим полігамія
(багатошлюбність) принципово не заперечувалась.

Загальна характеристика парної та моногамної сім’ї.

Витоки парної та моногамної сім’ї починаються з сім’ї пуналуа. Після
виникнення сім’ї пуналуа шлюбне коло починає дедалі все більше
звужуватися і це привело до того, що з нього почали вилучатися не лише
рідні брати і сестри, але і двоюрідні, а потім і троюрідні. Ось чому в
умовах родового устрою сім’я пуналуа змінюється парною сім’єю (3-я
форма). Залишається одна, поки ще неміцно з’єднана шлюбна пара — та
молекула, з розпадом якої припиняється шлюб взагалі. Заслугу в утворенні
такого шлюбу Енгельс приписує жінці, яка в силу свого біологічного
розвитку — більшої прив’язаності до певної особи (що менше буває у
чоловіків) — намагалася жити з одним чоловіком.

Парна сім’я витиснула групові подружжя, що поволі зникали через заборону
одружуватися з кровними родичами. Коли з’явилася парна сім’я, виникає
умикання і купівля жінок. Це зовнішня ознака радикального перевороту, що
стався в глибинах групового шлюбу. Здебільшого кілька парних сімей
живуть в одному будинку, ведуть спільне комунальне господарство, причому
керують у господарстві не чоловіки, а жінки, бо під час одруження
чоловіки переселяються до жінок, а не навпаки.

Парна сім’я в умовах родового устрою була нестійка, шлюб можна було
легко розірвати, бо він був заснований на особистих почуттях. Діти
залишались у матері. На цьому ступені розвитку ще панує «материнське
право» — дитина дістає від матері ім’я свого родового союзу.
Господарство належало не парній сім’ї, а роду, і це була подружня
ячейка, а не господарська. Цю парну сім’ю не можна змішувати з
моногамією (одношлюбність), бо для того, щоб парна сім’я розвинулась в
тривку моногамну сім’ю, потрібні були інші причини, крім тих, що діяли,
а саме — необхідна була дія суспільних рушійних сил.

Приручення домашніх тварин та розведення стад створили нечувані до того
джерела багатства і породили нові суспільні відносини. Але кому належали
ці багатства — лишок продуктів? Спочатку вони, безперечно, належали
родові.

Збільшення виробництва в усіх галузях: у скотарстві, землеробстві,
домашньому ремеслі – призвели до того, що людина змогла виробляти більшу
кількість продуктів, ніж це було необхідно для її існування, а коли
з’явився лишок, то його треба було привласнити, і його почала
привласнювати парна сім’я. Внаслідок цього парна сім’я зазнає корінних
змін. Весь лишок став належати в сім’ї чоловікові, бо він його
створював. Парна сім’я перестає бути шлюбною ячейкою, а стає
господарською ячейкою. Вона займає незалежне положення і цим самим
протиставляє себе родові.

У зв’язку з нагромадженням багатства, що дало чоловікові перевагу над
жінкою, чоловік прагнув використати своє панівне становище й змінити
порядок спадкування на користь своїх дітей, а не на користь нащадків
жіночого коліна, як це було раніше. Але поки родовід йшов від матері,
такої зміни не можна було запровадити. Отже, треба змінити старий
порядок і, врешті, він був змінений на користь батьківської системи
родоводу й спадкування.

Ця найбільша з революцій, що їх зазнало людство, не могла статися на
підставі якоїсь постанови в певний момент історичного періоду, про те,
що всі майбутні діти переходять у рід їхніх батьків. Це був довгий
процес, в якому родовід материнського коліна змінювався на родовід від
батьків в силу того, як батьківська влада під впливом нових економічних
причин переважає в сім’ї. Матріархальна парна сім’я поступається місцем
перед сім’єю патріархальною, що виростає з її глибин.

Ф.Енгельс писав у своїй роботі: «Повалення материнського права було
всесвітньою історичною поразкою жіночої статі. Чоловік захопив і в домі
кермо влади, а жінка втратила своє почесне становище, була перетворена
на слугу, на раба його похоті, на просте знаряддя дітородіння».’

Патріархальна сім’я є проміжною ланкою між парним подружжям і
моногамією.

Після господарського розпаду патріархальної сім’ї її заступила сім’я
моногамна (одношлюбна). Вона ґрунтується на пануванні чоловіка з певно
вираженою метою — народження дітей. Походження цих дітей від батька не
підлягає сумніву. А це потрібно для того, щоб діти, як прямі спадкоємці,
вступали у володіння майном батька. Моногамна сім’я вирізняється від
парного шлюбу міцними подружніми зв’язками, які вже не можна розірвати
за бажанням сторін. Тепер уже, як правило, тільки чоловік може розірвати
шлюб і прогнати свою дружину. Тільки він має право подружньої зради.
Існування рабства поряд з моногамією, присутність молодих красивих
рабинь, що перебувають в повному розпорядженні чоловіка, надало
моногамії з самого початку специфічного характеру, зробивши її
моногамією тільки для жінок, а не для чоловіків.

Історичний розвиток законодавства про шлюб та сім`ю (з 1917 до 60-х
рр.).

Революція 1917 р. в Росії ознаменувала корінний поворот від старого
світу до нового в усіх галузях суспільного життя, в тому числі і в
сімейно-шлюбних відносинах. Жінки були звільнені від соціального,
економічного і духовного рабства, зрівняні з чоловіками в політичних і
громадських правах.

На передодні Жовтневої соціалістичної революції Росія користувалася
досить відсталим законодавством. Особливо тяжким було становище жінок по
дореволюційному російському законодавству.

Сімейне законодавство царської Росії носило в собі риси
патріархально-родового ладу, з феодально-кріпосницькими пережитками.

Жіноче безправ’я не могло не хвилювати кращі уми Роси та України. У
своїх творах вони розкривали жахливі картини російської та української
дійсності.

Закони царської Росії закріплювали безправне становище жінки не тільки в
особистих, але і в майнових відносинах. Формально дореволюційне право
стояло на точці зору роздільності майна. За Зводом законів дружина
перебувала у повній залежності від чоловіка як глави сім’ї, а тому він
був фактичним господарем майна дружини. Крім того, засоби до існування
здобував, як правило, чоловік, дружина ж вела господарство і доглядала
дітей. Все це призводило до майнової нерівності.

Після завоювання влади 18 і 19 грудня 1917 р. ВЦВК і РНК РРФСР були
видані декрети «Про громадянський шлюб, дітей і про введення книг актів
громадянського стану» та «Про розлучення», які поклали початок
законодавству нового типу. Перш за все, декрети скасували чинність
сімейного старого законодавства Росії на всій території республіки,
проголосили вступ в силу нових принципів у сімейно-шлюбних відносинах,
звільнивши останні від впливу релігії і церкви.

Декрет «Про громадянський шлюб, дітей і про введення книг актів
громадянського стану» проголосив шлюб вільним союзом двох рівноправних
громадян, пов’язав виникнення взаємних прав та обов’язків подружжя лише
з громадянським шлюбом, тобто шлюбом, зареєстрованим в органах РАГСу.
Так звані церковні шлюби були позбавлені будь-якого юридичного значення.
Це положення, звичайно, не стосувалося тих шлюбів, які були укладені до
видання даного декрету по діючому раніше законодавству. Декретом було
встановлено і шлюбний вік — 18 років для чоловіків і 16 — для жінок.

Декрет урівняв жінку з чоловіком, як в особистих немайнових, так і в
майнових відносинах, звільнивши її від тяжіючої над нею влади чоловіка,
батьківську владу над дітьми замінив обов’язком виховання дітей з
врахуванням інтересів як самих дітей, так і суспільства в цілому.

Декрет урівняв позашлюбних дітей із шлюбними не тільки в майнових, але й
в особистих відносинах, допускаючи можливість судового встановлення
батьківства і стягнення з особи, визнаної батьком, аліментів. Декрет
закріпив принцип моногамії як один з основних принципів сімейного права.
Декрет містив положення, згідно до якого РАГС не міг прийняти заяву про
вступ до шлюбу від осіб, одна з яких перебуває в іншому шлюбі.

Проголошення принципу моногамії не свідчило про те, що багатоженство
зразу ж зникне, воно існує і в даний час в деяких формах. Випадки
подружньої зради, проституції, фактичного багатоженства мають місце ще й
зараз, але проти цих явищ спрямований не тільки закон, але й громадська
думка, мораль.

Другий декрет — Декрет «Про розлучення» проголосив свободу розлучень,
розкріпачивши насамперед жінку і в цьому відношенні. Декрет ліквідував
дореволюційний шлюбно-розлучний процес і встановив свободу розлучень на
прохання про це обох з подружжя або хоч би одного з них.

Справи про розлучення розглядалися судом. Суд викликав обох з подружжя
або їх повірених. Впевнившись в тому, що прохання про розлучення
виходить дійсно від обох з подружжя, або від одного з них, суддя
особисто приймав рішення про розірвання шлюбу і видавав свідоцтво про
розлучення. Особливо детально декрет регламентував питання про долю
дітей при розлученні. Одночасно з постановою про розірвання шлюбу суд
повинен був визначити, у кого з батьків залишаються неповнолітні діти,
хто з подружжя і в якій мірі повинен нести витрати по утриманню і
вихованню дітей, а також те, чи зобов’язаний чоловік і в якому розмірі
давати харчування і утримання жінці.

22 жовтня 1918 р. був виданий перший Сімейний кодекс: «Кодекс законів
про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне і опікунське право
РРФСР». Цей Кодекс являв собою першу кодифікацію сімейного
законодавства, він був взагалі першим Кодексом законів.

Кодекс розвивав положення декретів від 18 і 19 грудня 1917 р. про
громадянський шлюб, укладений лише шляхом реєстрації в РАГСі,
одношлюбність, свободу вступу в шлюб і розлучення, про урівняння в
правах позашлюбних дітей з дітьми народженими в шлюбі. Був введений в
Кодекс спеціальний розділ про недійсність шлюбу і порядок визнання шлюбу
недійсним.

Кодекс передбачав роздільність майна подружжя; майно, яке було придбане
під час шлюбу, було власністю того з подружжя, який його придбав на свої
кошти. У цьому Кодексі вперше було сформульовано в нашому законодавстві
положення про те, що батьківські права могли бути здійснені тільки в
інтересах дітей. При неправомірному здійсненні своїх прав батьки могли
бути позбавлені батьківських прав.

Кодекс 1918 р. вперше після революції врегулював питання опіки. Що ж
стосується усиновлення, то в Кодексі прямо сказано про те, що воно не
породжує ніяких обов’язків і прав ні для усиновителя, ні для
усиновленого.

Перші декрети в Україні про шлюб та розлучення

Декрет Раднаркому України «Про громадянський шлюб і про ведення книг
запису актів громадянського стану» від 20 лютого 1919 року скасував
церковний шлюб, який до революції був панівною формою шлюбу, і
проголосив, що в УРСР визнаватимуться в майбутньому обов’язковими шлюби,
що зареєстровані в органах РАГСу.

Церковні ж шлюби були проголошені декретом «особистою справою тих, хто
вступає в шлюб» і могли бути укладені лише після державної реєстрації
шлюбу в органах РАГСу.1

Введення громадянського шлюбу і скасування церковної форми шлюбу
проводилося в повній відповідності з принципом відокремлення церкви від
держави, встановленого в Україні 22 січня 1919 року.

Декретом від 20 лютого 1919 р. були встановлені основні умови вступу в
шлюб. Перш за все, це принцип свободи і добровільності шлюбу, перелік
підстав до вступу в шлюб, зняття релігійних обмежень до вступу в шлюб
(зокрема по дореволюційному законодавству особам православного
віросповідування заборонялося вступати в шлюб з нехристиянами), рівність
подружжя при виборі прізвища, а також процедура державної реєстрації
шлюбу в органах РАГСу.

Надавши вирішальне значення обов’язковій державній реєстрації шлюбу,
декрет від 20 лютого 1919 р. нічого не говорив про фактичний шлюб. Разом
з тим декрет прирівнював церковні шлюби, укладені до видання цього
декрету, до зареєстрованих громадянських шлюбів.

Хоча українське сімейне законодавство розвивалося по прикладу РРФСР,
однак між названими декретами України та Росії були суттєві відмінності.
Декрет УРСР нічого не говорив про правове становище позашлюбних дітей, а
декрет РРФСР проголосив урівняння позашлюбних дітей із шлюбними в усіх
правах.

Зокрема, декрет РРФСР зазначав, що батько і мати записувалися такими при
реєстрації народження дитини по їх заяві, а якщо батько позашлюбної
дитини ухилявся від подання такої заяви, то матері дитини або опікуну
дозволялося встановити батьківство в судовому порядку. Це правило
скасувало принципову різницю в становищі дітей, народжених поза шлюбом,
та шлюбних дітей.

Значення цього положення Декрету було настільки велике, що судова і
адміністративна практика УРСР стали зразу ж орієнтуватися на нього і
фактично дотримувалися його.

20 лютого 1919 року був прийнятий 1 Декрет УРСР «Про розлучення», який
проголосив свободу розлучення і анулював церковну процедуру розлучення.
Згідно цього декрету, шлюб розривався на прохання одного або обох з
подружжя.

Заяви про шлюб повинні були подавати в місцеві органи РАГСу, але
оскільки останні були організовані не всюди, то ці заяви могли
подаватися в народні суди.

Даний Декрет містив також норми, які регламентували такі правові
наслідки розлучення: а) при розірванні шлюбу за взаємною згодою,
подружжя зобов’язані були вказати в поданій заяві, які прізвища будуть
носити розведені подружжя і їх діти, а при односторонній заяві розведені
подружжя поверталися до своїх дошлюбних прізвищ; прізвище дитині
визначав суд, куди подружжя могли звертатися з цього приводу; б) всі
інші питання, які пов’язані з розірванням шлюбу, вирішувались угодою між
подружжям у формі договору нотаріального або домашнього, а у випадку
спору між ними — народним судом.

Перші декрети УРСР про шлюб і його розірвання проголосили дійсно
демократичні принципи, які потім розвинулися в чітку і послідовну
систему інститутів сімейного права, були першим кроком на шляху
створення сімейного права України.

Перший Сімейний кодекс України 1919 року

В основу першого Сімейного кодексу України — «Кодексу законів про акти
громадянського стану, про сім’ю та опіку» були покладені принципи перших
декретів України «Про шлюб» та «Про розлучення».

Кодекс регламентував усі сторони сімейно-шлюбного життя і складався з
3-х книг: «Про акти громадянського стану», «Про шлюб і сім’ю», «Про
опіку».

У першій книзі Кодексу встановлювався порядок ведення записів різних
актів громадянського стану (народження, смерті, зміни прізвища та ін.),
а також порядок встановлення громадянського стану осіб у випадку втрати
книги запису чи неможливості з інших причин отримати з неї запис.

Друга книга Кодексу «Про шлюб і сім’ю» визначала основні принципи шлюбу,
умови вступу до шлюбу, підстави визнання шлюбу недійсним. Також у
Кодексі був спрощений порядок розлучення, зокрема «при наявності
взаємної заяви, запис про розлучення в РАГСІ проводився зразу ж, а у
випадку односторонньої заяви запис про це проводився лише, коли
зацікавлений з подружжя подасть посвідчення про проведену ним трикратну
публікацію про розлучення в місцевих «Известиях».’

У Кодексі України детально розроблене положення про рівність майнових і
особистих прав подружжя, встановлювався обмежений строком обов’язок
подружжя утримувати один одного після розлучення. За батьками визнавали
рівні права і обов’язки по відношенню до дітей. Запроваджувався інститут
позбавлення батьків їх прав. В основу регулювання майнових відносин
батьків і дітей був покладений принцип роздільності майна.

У зв’язку з подіями громадянської війни Сімейний кодекс УРСР 1919 р. не
був введений в дію і тому не став законодавчим актом. Проте він мав
певну історичну цінність, як перша спроба проведення кодифікації
сімейного законодавства в Україні.

Сімейний кодекс України 1926 року

У двадцятих роках в УРСР почався процес подальшого удосконалення
сімейного законодавства. Так, в 1923 р. виникла необхідність переглянути
регулювання деяких питань сімейно-шлюбних відносин, у зв’язку з чим
Народний комісаріат юстиції УРСР прийняв тоді рішення про підготовку до
видання нового Сімейного кодексу.

ЗО травня 1926 р. був прийнятий «Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і
акти громадянського стану УРСР».

Назва Кодексу повністю відбивала його систему, яка була досить своєрідна
і складалася з 5 основних розділів:

1) про сім’ю; 2) про опіку та піклування; 3) про шлюб; 4) про зміну
громадянами своїх прізвищ та імен; 5) про визнання особи безвісно
відсутньою або померлою.

Основні постанови цього Кодексу ґрунтувалися на тих же принципах
сімейного права, які були закладені в перших декретах.

Разом з тим. Сімейний кодекс 1926 р. посилював гарантії як майнових, так
і особистих прав членів сім’ї, перш за все жінок і дітей.

Сімейний кодекс 1926 р. провів повне урівняння позашлюбних дітей зі
шлюбними, досить детально регламентуючи порядок встановлення батьківства
щодо позашлюбних дітей.

Безспірним (до оскарження по суду) доказом батьківства був запис в
книгах РАГСу або наступне визнання батьківства, а у разі відсутності
цього матері дитини надавалося право зареєструвати свою вагітність, а
потім батьківство в РАГСі.

У випадках подання матір’ю такої заяви, РАГС повідомляв гаданого батька
дитини про надходження заяви і зобов’язував його в місячний строк
повідомити про своє ставлення до заяви. Якщо відповіді протягом місяця
не поступало, особа, названа батьком, записувалася таким у книгах РАГСу.
Разом з тим, особа, що була записана батьком, вправі протягом року
порушити справу в суді про неправильність запису.

Якщо ж у судовому порядку встановлювалося, що в період зачаття дитини
мати мала зв’язки з кількома особами, батьком дитини суд визнавав одного
з них, покладаючи на всіх інших солідарну відповідальність по
аліментному зобов’язанню.

Вирішуючи питання про аліментні зобов’язання батьків і дітей, Кодекс не
вважав їх абсолютними, даючи суду у виняткових випадках право звільняти
батьків від аліментування дітей, рівно ж як і дітей від аліментування
батьків.

Кодекс 1926 р. УРСР, а також Кодекси РРФСР, БРСР і деякі інші поряд з
зареєстрованим шлюбом визнавали також й так званий фактичний шлюб, тобто
не оформлений в органах РАГСу. Правда, визнання таких фактичних шлюбів
могло бути здійснене тільки через суд, де необхідно було довести
наявність фактичного шлюбу. Тому, якщо між фактичним подружжям виникали
якісь суперечки (щодо майна або аліментів), то суд, перш ніж розв’язати
ці суперечки, повинен був у кожному конкретному випадку встановити,
тобто визнати наявність шлюбних зв’язків.

Причому фактичним шлюбом визнавались лише серйозні і тривалі подружні
зв’язки, а не випадкові і скороминущі.

Доказами наявності такого шлюбу для суду були: факт спільного життя,
наявність при цьому спільного господарства, спільне виховання дітей,
взаємна підтримка тощо. Крім того, фактичний шлюб міг бути визнаний,
коли він відповідав необхідним умовам (вік, стан здоров’я, відсутність
близьких родичів, моногамія і т.п.).

Спеціальна глава Кодексу присвячена інституту усиновлення, який був
вперше введений в українське законодавство. Як показала практика
наступних років, інститут усиновлення відігравав важливу роль, особливо
в роки Великої Вітчизняної війни, а також у післявоєнний період, коли
потрібно було виховувати дітей, батьки яких загинули на фронті.’

Кодекс містив норми, які регулювали опіку і піклування, а саме
регламентували порядок встановлення і зняття опіки і піклування,
призначення і звільнення опікунів, а також права і обов’язки опікунів і
піклувальників.

Третій розділ Сімейного кодексу УРСР присвячений питанням шлюбу.
Регламентувалися умови вступу до шлюбу, випадки визнання шлюбу
недійсним, підстави припинення шлюбу.

Вперше в законодавстві України (не рахуючи Сімейного кодексу УРСР 1919
р.) закріплювався принцип рівності прав і обов’язків подружжя, а також
незалежність подружжя. Разом з цим. Кодекс вводив поряд з особистим
майном таке поняття, як спільне майно подружжя.

Важливі положення містить Сімейний кодекс про аліментування подружжя на
випадок непрацездатності як під час існування шлюбу, так і після його
розірвання.

Що ж стосується двох останніх розділів Кодексу — IV «Про зміну
громадянами своїх прізвищ, імен» і V «Про визнання особи безвісно
відсутньою або померлою», то вони носили в основному інструктивний
характер.

Такими були основні положення Сімейного кодексу УРСР 1926 року, який із
змінами і доповненнями діяв більше 40 років.

Зміни Сімейного кодексу УРСР у зв’язку з виданням Закону від 27 червня
1936 року та виданням Указу від 8 липня 1944 року

У наступні роки після видання Сімейного кодексу УРСР 1926 р. сімейне
право розвивалося в напрямку уніфікації норм шляхом видання
загальносоюзних актів, які були обов’язковими для всіх республік СРСР.
Такими актами були постанови Центрального Виконавчого Комітету та Ради
Народних Комісарів від 27 червня 1936 р. «Про заборону абортів,
збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної
допомоги багатосімейним, розширення сітки пологових будинків, дитячих
ясел і дитсадків, посилення кримінального покарання за несплату
аліментів і про деякі зміни в законодавстві про розлучення». Указ
Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. «Про збільшення
державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям,
посилення охорони материнства і дитинства і заснування ордена
«Материнська слава» і медалі «Медаль материнства».

Закон від 27 червня 1936 р. вперше ввів допомогу по багатодітності,
затвердив план розширення сітки дитячих виховних закладів, встановив
кримінальну відповідальність за відмову в прийомі на роботу вагітних
жінок, за несплату аліментів на дітей, ввів підвищені декретні відпустки
по вагітності і родах.

Цей закон впорядковував порядок стягнення аліментів на дітей,
встановивши розмір аліментів відповідно до заробітної плати відповідача
у відсотковому відношенні, залежно від кількості аліментованих ним
дітей.

Особливе значення мали такі статті закону, де була звернена увага на
легкість розірвання шлюбу, яка допускалася раніше. А тому закон
встановив деякі стримуючі правила:

а) особисту явку обох сторін до РАГСу;

б) відмітку в паспортах про розірвання шлюбу;

в) підвищену плату за розлучення: І — 50 крб., II— 150 крб., III і т.д.
— 300 крб.

Разом з тим, ці положення були тільки перехідним етапом до встановлення
судового порядку розірвання шлюбу.

Велика Вітчизняна війна внесла свої корективи в наше життя, і у зв’язку
з цим були внесені зміни до шлюбно-сімейного законодавства, зокрема щодо
положень про шлюб і розлучення, питання позашлюбних дітей.

Так, Указ від 8 липня 1944 року являв собою складний законодавчий акт,
він містив у собі дві групи заходів — соціальні і правові. Соціальні
заходи йшли по лінії посилення матеріальної допомоги держави
багатодітним сім’ям (при народженні 2-ї і кожної наступної дитини),
встановив почесне звання «Мати-героїня» (10 дітей), орден «Материнської
слави» (7—9 дітей), «Медаль материнства» (5—6 дітей).

Указ вирішив найбільш спірне питання — питання про форму шлюбу: «Тільки
зареєстрований шлюб породжує права і обов’язки подружжя», — говориться в
ньому. Також вирішено в Указі питання про розірвання шлюбу — тільки в
судовому порядку.

Указ анулював всякий правовий зв’язок позашлюбної дитини з батьком,
зберігши його тільки по лінії матері, вперше провівши межу між дітьми
шлюбними і позашлюбними, скасувавши правило, яке існувало раніше, що
одинока мати може звертатися до суду про встановлення батьківства і про
стягнення аліментів на позашлюбну дитину, і встановив, що при реєстрації
народження позашлюбної дитини в РАГСі вона записується за прізвищем
матері з присвоєнням їй ім’я по батькові за вказівкою матері. Прийнявши
таке рішення про правове положення позашлюбних дітей, Указ разом з тим
вирішив питання про виховання і державне аліментування цих дітей замість
приватного аліментування, яке існувало раніше.

В той же час положення про посилення державної матеріальної допомоги
сім’ям, мало прогресивне значення, так як війна викликала величезну
кількість людських втрат, була приводом до гострої диспропорції
чоловічого і жіночого населення і тому держава надавала матерям, які
самі повинні виховувати дітей, моральну і матеріальну підтримку.

Прийняття Указу від 8 липня 1944 року викликало велику кодифікаційну
роботу в Україні. Зокрема, 15 вересня 1945 р. Президія Верховної Ради
України прийняла Указ, який вніс багато змін до Сімейного кодексу
України. Було виключено вказівку на право подружжя приймати при вступі в
шлюб з’єднане прізвище, також встановлювалося правило, за яким для
збереження після розлучення шлюбного прізвища згоди другого з подружжя
не потрібно і до дошлюбного прізвища розведений з подружжя повертається
тільки в тому випадку, коли сам цього забажає.

Важливе значення також має Указ Президії Верховної Ради України від 7
квітня 1951 року, який розширив коло взаємно аліментованих осіб з числа
родичів (від 3 до 10).

Розвиток сімейного законодавства про шлюб та сім`ю в 1967-70-х рр.
Кодекс про шлюб та сім`ю України 1969 р.

Шлюбно-сімейне законодавство не стояло на місці, а розвивалось далі.

27 червня 1968 року були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і
союзних республік про шлюб і сім’ю (далі Основи), які по-новому вирішили
цілий ряд питань сімейного права. Основні завдання даної галузі права
були викладені в статті 1 Основ: подальше зміцнення сім’ї, побудова
сімейних відносин на добровільному шлюбному союзі жінки і чоловіка, на
вільних від матеріальних розрахунків почуттях взаємної любові, дружби і
поваги всіх членів сім’ї, виховання дітей сім’єю, всемірна охорона
інтересів матері і дітей і забезпечення щасливого дитинства кожній
дитині, виховання почуття відповідальності перед сім’єю та інше. Основи
складалися з п’яти розділів:

— загальні положення;

— шлюб;

— сім’я;

— акти громадянського стану;

— застосування радянського законодавства про шлюб і сім’ю до іноземців і
осіб без громадянства, застосування законів про шлюб і сім’ю іноземних
держав, міжнародних договорів і угод.

На базі даних Основ був прийнятий Кодекс про шлюб та сім’ю України, який
був затверджений Законом УРСР від 20 червня 1969 року і вступив в дію з
1 січня 1970 року, що діє і нині з багатьма змінами і доповненнями.

Завданнями Кодексу про шлюб та сім’ю України є:

— подальше зміцнення сім’ї;

— побудова сімейних відносин на добровільному шлюбному союзі жінки і
чоловіка, на вільних від матеріальних розрахунків почуттях взаємної
любові, дружби та поваги всіх членів сім’ї;

— виховання дітей сім’єю з обов’язковим піклуванням батьків про їх
здоров’я, фізичний, духовний, моральний розвиток, навчання і підготовку
до праці;

— всемірна охорона інтересів матері і дітей;

— виховання почуття відповідальності перед сім’єю. Даний Кодекс
встановлює порядок і умови одруження, регулює особисті і майнові
відносини, які виникають в сім’ї між подружжям, між батьками і дітьми,
між іншими членами сім’ї, відносини, які виникають у зв’язку з
усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання,
порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів
громадянського стану.

Кодекс знову повернувся до урівняння позашлюбних дітей із шлюбними,
допустив встановлення батьківства в добровільному та судовому порядку.

Кодекс про шлюб та сім’ю України складається й таких розділів:

1. Загальні положення.

2. Шлюб.

3. Сім’я.

3. Опіка і піклування.

5. Акти громадянського стану.

6. Застосування законодавства України про шлюб та сім’ю до іноземців та
осіб без громадянства. Застосування законів про шлюб та сім’ю іноземних
держав та міжнародних договорів.

Проект нового законодавства про шлюб та сім`ю в проекті Цивільного
кодексу України (загальна характеристика)

У зв’язку з Проголошенням Україною незалежності, зміною
соціально-політичного устрою держави та переходом до засад ринкової
економіки, виникає гостра потреба оновлення шлюбно-сімейного
законодавства, цивільного законодавства, роботи над якими підходять до
завершення. Розробниками проекту нового Цивільного кодексу України
визнано за доцільне привести в ньому норми шлюбно-сімейного
законодавства, згрупувати їх в окремій шостій книзі «Сімейне право», яка
складається з трьох розділів («Шлюб», «Сім’я», «Опіка і піклування»).

Варто відзначити, що в Проекті збережено переважну частину норм чинного
КпШС. Водночас пропонуються новели. Зокрема, передбачається зниження
шлюбного віку для жінок з 17 до 16 років, розширюється коло доказів для
встановлення батьківства, встановлюються норми спрямовані на захист не
лише материнства, але і батьківства. Так чи інакше, найближчим часом
очікуються досить істотні зміни в регулюванні шлюбно-сімейних відносин.

Правове значення постанов Пленуму Верховного Суду України у справах про
шлюб та сім`ю.

По найбільш розповсюджених і поширених питаннях застосування Кодексу про
шлюб і сім’ю України були прийняті три постанови Пленуму Верховного Суду
України:

15 червня 1973 р. Пленум Верховного Суду України прийняв Постанову «Про
деякі питання, що виникли в судовій практиці про застосування Кодексу
про шлюб і сім’ю України», до якої в 1974, 1975, 1979, 1981, 1984, 1989,
1990 роках були внесені зміни.

У даній постанові зазначено, що вивчення судової практики в справах,
пов’язаних із застосуванням КпШС, показує, що суди держави в основному
правильно вирішують такі справи. Разом з тим у роботі судів по розгляду
спорів, які випливають із шлюбно-сімейних відносин, мають місце і
недоліки. А також по-різному вирішуються окремі питання. А саме: суди не
завжди проводять належну підготовку справ до судового розгляду, не
витребовують письмових висновків органів опіки і піклування при
розв’язанні спорів про дітей, допускають помилки при розв’язанні спорів
про поділ майна, стягнення аліментів і зменшення їх розміру. У даній
постанові роз’яснюються аспекти застосування КпШС з певних питань.

Пленум роз’яснює, що є спільною сумісною власністю подружжя та особистою
власністю кожного з них. Суди при поділі майна, відступаючи від начала
рівності часток подружжя, в своїх рішеннях повинні зазначати, які саме
інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що
заслуговують на увагу, при цьому враховані.

Пленум роз’яснює питання оспорювання батьківства та стягнення аліментів
на дітей. У судовому порядку батьківство може бути оспорено як у випадку
запису про батьківство, зробленого на підставі свідоцтва про шлюб, так і
тоді, коли запис був зроблений на підставі спільної заяви батька і
матері дитини, які не перебувають у шлюбі між собою. Щодо! стягнення
аліментів на дітей, суди повинні з’ясовувати дійсні причини пред’явлення
позову і в певних випадках допускається зменшення розміру аліментів,
коли частка заробітку позивача, що припадає на кожного з дітей, які
живуть з ним, виявиться меншою, ніж аліменти, які він сплачує.

Відповідно до п.16 Постанови Пленуму, батьки можуть бути притягнуті до
участі в додаткових витратах на утримання дітей, які викликані
винятковими обставинами. Також, розглядаючи справи про сплату аліментів
на неповнолітніх, які уклали шлюб, суди повинні мати на увазі, що
укладання шлюбу неповнолітніми не позбавляє їх права на одержання
утримання від батьків.

31 серпня 1979 року була прийнята Постанова Пленуму «Про судову практику
в справах про розірвання шлюбу», до якої в 1981, 1988, 1992 роках були
внесені зміни.

Вивчення судової практики в справах про розірвання шлюбу свідчить, що
часто суди недооцінюють виховного значення шлюбно-розлучних процесів,
зокрема суди приймають позовні заяви, в яких не викладено обставин,
якими позивач обґрунтовує свої вимоги про розірвання шлюбу, не завжди
враховують значення особистої присутності подружжя в судовому засіданні
та інше.

І тому в даній Постанові роз’яснюється, що при подачі заяви на
розірвання шлюбу потрібно вимагати від позивача повного викладення
обставин, якими обґрунтовується позов, потрібно ретельно з’ясувати
взаємини сторін, мотиви, з яких ставиться питання про розірвання шлюбу,
і вжити заходи до примирення подружжя, зокрема, можливо відкладати
розгляд справи строком до 6 місяців. Не виключається й скорочення
встановленого судом строку, якщо про це просять сторони і на це є
поважні причини.

25 березня 1988 року прийнята Постанова Пленуму «Про практику розгляду
судами справ про розірвання шлюбу», до якої в 1992 р. були внесені
зміни. У даній постанові зазначається, що висновок суду Про задоволення
позову про розірвання шлюбу має бути обґрунтований, перевірений на
доказах, і у рішенні суду повинна міститися вказівка про час припинення
шлюбних відносин. Також суди повинні гостріше реагувати на факти
негідної поведінки подружжя в сім’ї, невиконання ними батьківських
обов’язків, шляхом винесення окремих ухвал.

Особливості сімейного права як окремої галузі права її місце в системі
права України.

Об’єктом сімейного права і є регулювання майнових та особистих
немайнових взаємовідносин, проте це не зовсім звичайні майнові та
особисті відносини, вони відрізняються за своїм характером та мають ряд
особливостей:

1. Сімейно-правові взаємовідносини характерні своїми джерелами.

Якщо цивільні правовідносини виникають, як правило, з договорів, то
шлюбно-сімейні відносини виникають зі спорідненості, шлюбу, усиновлення
і всі майнові відносини випливають з особистих. Ці правовідносини
пов’язують не сторонніх, а близьких осіб — родичів, подружжя.

2. В першу чергу сімейні правовідносини — це особисті немайнові і лише в
другу чергу вони є майновими. Майнові правовідносини випливають з
особистих. Є родинність, є шлюб — є майнові відносини. А в цивільному
праві 99,9% взаємовідносин — це майнові відносини.

3. Сімейні права та сімейні обов’язки не можна відчужувати, передавати,
купувати, продавати чи дарувати. Причому не тільки особисті, але й
майнові. Не можна, наприклад, передати право на одержання аліментів або
ж на виховання дітей. А в цивільному праві майже всі майнові відносини
легко передаються. Наприклад, право на одержання спадщини.

4. Необхідно пам’ятати, що сімейні правовідносини регулюються окремим
Кодексом про шлюб та сім’ю України, що був перший прийнятий в нашій
країні.

5. Процес розгляду сімейних справ відрізняється від цивільних справ, та
й виконання рішень також суттєво відрізняється. По справах про передачу
дитини на виховання другому з подружжя не можна так легко виконати
рішення, як рішення про відібрання годинника.

6. Сімейно-шлюбні взаємовідносини в Україні в багатьох випадках
регулюються нормами моралі, а не тільки правовими нормами, і це
характерно тільки для сімейного права.

Все це дає підстави розглядати цю галузь права як специфічну,
самостійну, що має об’єктом особисті та майнові відносини, які виникають
на ґрунті шлюбу, родинності та усиновлення.

Взаємозв’язок сімейного права з іншими галузями права.

Говорячи про сімейне право, як про самостійну галузь права, ми все-таки
не можемо не помітити, що сімейне право має зв’язок з інститутами
цивільного права.

Особливо із спадковим, де основним видом спадкування є спадкування за
законом, тобто майно переходить до осіб, пов’язаних між собою
відносинами подружжя, родинності. І хоча особа має право за заповітом
позбавити свою родину спадщини, ст.535 Цивільного кодексу України
встановлює правило обов’язковості долі в спадщині (неповнолітні або
непрацездатні діти, непрацездатні дружина, батьки). Звідси можна
говорити, що спадкування, в основному, носить сімейний характер.

У деякій мірі сімейне право пов’язане з житловим правом, де право на
житлову площу виникає не лише з договору житлового найму, а також з
сімейно-шлюбних відносин. Хоча поняття члена сім’ї по сімейному праву і
житловому не збігаються, оскільки в сімейному праві при визначенні члена
сім’ї ми виходимо з родства, шлюбу (або усиновлення), то в житловому
праві має значення ще й спільне проживання.

Предмет і метод сімейного права.

Предмет права — це зміст, головна суть галузі права, і кожна галузь
права специфічна, а тому не терпить мішанини з іншими галузями права.

Безумовно, чистих явищ в природі не існує, а тому якщо деякі юристи
говорять, що коли в сімейному праві не вистачає якої-небудь норми, то її
можна «позичити» (взяти напрокат) з іншої галузі права, то таке
твердження абсолютно невірне. У таких випадках справу треба вирішувати
по аналогії закону, а кордони між галузями права повинні бути на замку.

З усього вищезазначеного можна зробити висновок, що предметом сімейного
права є сукупність норм, які регулюють особисті немайнові та випливаючі
з них майнові відносини людей, що виникають на ґрунті шлюбу та сім’ї.

Визначивши предмет сімейного права, можна зробити висновок, що
сімейно-шлюбні відносини не можуть перебувати поза сферою регулювання
права.

Принципи сімейного права.

Принципи сімейного права — це основні засади, керівні Ідеї, відповідно з
якими здійснюється сімейно-правове регулювання суспільних відносин.
Одним з принципів сімейного права є одношлюбність (моногамія), тобто
громадяни можуть одночасно перебувати тільки в одному шлюбі. Це
закріплюється в ст.17 Кодексу про шлюб та сім’ю України.

Принцип свободи і добровільності при укладенні шлюбу визначає ст.51
Конституції України і ст.15 Кодексу про шлюб та сім’ю України. Цей
принцип означає, що вибір дружини, чоловіка громадянами України
здійснюється за власним бажанням осіб. Разом з тим суть цього принципу і
в тому, що держава стане на захист інтересів особи, право якої на
вільний вибір дружини, чоловіка буде порушено.

Принцип свободи при укладенні шлюбу нерозривно пов’язаний з іншою
основною засадою сімейного права — із свободою розірвання шлюбу. Але
свобода розірвання шлюбу знаходиться під контролем держави (ст.38 КпШС).

Оголосивши першим декретом свободу розірвання шлюбу, держава перш за все
мала на увазі надати жінкам, що зареєстрували шлюб у дореволюційний
період, можливість розірвати ті кайдани, які їх оплутали, і вийти з-під
жорстокої влади чоловіка.

Проте зловживання правом на розлучення не було б сумісне з інтересами
держави по зміцненню сім’ї, покращанню справи виховання дітей. Тому
розірвання шлюбу поставлено під контроль держави і хоча як при судовому,
так і при спрощеному адміністративному, через органи РАГСу, розірванні
шлюбу свобода на розлучення зберігається, але попереджується
самовільність, в галузі громадських відносин, що завдає великої шкоди
подружжю, а особливо дітям.

Четвертим принципом сімейного права є принцип повної рівності чоловіка і
жінки в особистих і майнових правах. Це визначають ст.ст.21, 24, 51
Конституції України та ст.З КпШС України.

Ще одним з найважливіших принципів є принцип моральності і матеріальної
підтримки нужденних членів сім’ї. Правове освітлення цього принципу
здійснюється аліментними зобов’язаннями (п.2 ст.51 Конституції, ст.32
КпШС), а саме: батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття, а
повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних
батьків. Крім цього, подружжя повинно матеріально підтримувати один
одного на випадок потреби, а в разі відмови в такій підтримці той з
подружжя, що потребує матеріальної допомоги, має право по суду
одержувати утримання від другого з подружжя, якщо останній спроможний
його надати. Це право зберігається і після розірвання шлюбу.

Система сімейного права України.

Сімейне право регулює визначене певне коло суспільних відносин і
обумовлюється базисом суспільства.

Створюючи єдину і чітку систему, сімейне право входить в якості
складової, або самостійної галузі, в загальну систему всього права.

Сімейне право містить в собі ряд інститутів, які органічно пов’язані між
собою загальними принципами.

Система сімейного законодавства виражена головним чином в системі
сімейного Кодексу і відображає об’єктивно існуючу систему сімейного
права.

Наукове пізнання системи права включає в себе пізнання закономірностей,
формування і взаємозв’язок окремих його структурних частин. Система
сімейного права складається з 2-х частин: загальної і особливої.

Загальна частина містить загальні норми, які розповсюджуються на всі
сімейно-правові відносини.

До них відносяться: норми про предмет, законодавство, мету і завдання,
принципи, суб’єкти сімейних правовідносин та ін. Особлива частина являє
собою сукупність інститутів, кожен з яких регулює визначений різновид
сімейних відносин.

Система сімейного права є специфічною, тому що складається з інститутів,
яких немає в інших галузях права. До основних із них відносяться: шлюб
(порядок його реєстрації і припинення), правовідносини (правовідносини
подружжя, правовідносини батьків і дітей, правовідносини інших членів
сім’ї), усиновлення, опіка і піклування, реєстрація актів громадянського
етану.

Отже, система сучасного сімейного права — це структура, елементами якої
є сімейно-правові норми та інститути, які розміщені у певній
послідовності.

Поняття і види сімейних правовідносин.

Сімейні правовідносини — це наслідок застосування до конкретних відносин
в сфері шлюбу і сім’ї норм шлюбно-сімейного законодавства.

Основу сімейних правовідносин складають немайнові особисті відносини. В
сімейному праві особисті права не пов’язані з майновими, але вони
займають основне місце в усій системі правовідносин.

Сімейні правовідносини виступають як тривалі. Ця особливість
визначається метою правовідносин. Так, реєстрація шлюбу має на меті
створення сім’ї, існування якої передбачається, в принципі, на весь
період життя подружжя;

батьківські правовідносини по вихованню і утриманню дітей.

Тривалий характер сімейних правовідносин в значній мірі визначається
тим, що в їх основі лежать не обмежені часом суспільні відносини родства
або інші близькі відносини між особами (усиновлення, шлюб).

На вимоги, що випливають із сімейних правовідносин, не поширюється
позовна давність, за виключенням випадків, вказаних в законі. Ці
обставини не можна обмежувати строком, вони по своїй природі призначені
до тривалого існування. Сімейно-правові відносини часто виникають як
безстрокові, так як подружні права і обов’язки продовжуються все життя
(крім випадків розірвання шлюбу).

В той час є сімейні відносини, які обмежуються строком, але вони
характеризуються певною продовженістю. Наприклад, батьківські права і
обов’язки по вихованню дітей продовжуються до досягнення дитиною 18
років.

Однією з особливостей сімейних правовідносин є те, що суб’єктами цих
відносин можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Для сімейного права характерна відсутність чисто абсолютних
правовідносин. По характеру захисту правовідносини можна поділити на три
групи.

В першу групу повинні бути включені відносні права, але яким властивий
абсолютний характер захисту від посягань зі сторони всіх інших осіб.
Таким є право осіб на виховання дітей, а у випадку, якщо немає батьків,
право інших законних представників. Воно вважається відносним тому, що
звернено лише до дитини. Щодо інших осіб, це право носить абсолютний
характер, якщо тільки батьки (інші законні представники) не зловживають
цими правами. В той же час і сама особа, яку виховують, має відносне
право на отримання виховання від чітко визначених осіб (батьків чи інших
законних представників).

В принципі, це право дитини також має абсолютний характер захисту щодо
всіх інших осіб, які не мають права на його виховання.

В другу групу входять абсолютні права з деякими ознаками відносних
правовідносин. Маються на увазі права подружжя на їх спільне майно, які
є абсолютними, коли справа стосується всіх інших осіб, але мають і
відносний характер, коли вони розглядаються як сумісне право власників,
з яким нерозривно пов’язані взаємні відносини подружжя, які здійснюють
це право.

В третю групу входять відносні правовідносини, які не мають ознак
абсолютної охорони. Тут повинні бути немайнові особисті права, які
виникають у подружжя на основі шлюбу і обмежені лише щодо іншого з
подружжя. В цю групу входять і аліментні зобов’язання.

Підстави виникнення сімейних правовідносин.

Підставами виникнення, зміни і припинення сімейних правовідносин є
юридичний факт. По своїй природі юридичні факти виступають як дії або
події.

В основному дії входять в який-небудь фактичний склад (наприклад,
волевиявлення усиновителя, особи, яку усиновлюють, що досягла 10 років і
т.п.). Взагалі, закон не тільки визначає, яку юридичну дію потрібно
зробити, але і в якій установі (органах РАГСу, виконкомі,
держадміністрації), а також в загальних рисах її місцезнаходження
(наприклад, за місцем проживання неповнолітнього).

Юридичними фактами визнані законодавством як правомірні дії (наприклад,
визнання батьківства), так і неправомірні (наприклад, укладення шлюбу з
недієздатною особою). Правомірні дії можуть бути юридичними актами і
юридичними вчинками. Юридичні акти — дії, які направлені на певні
сімейно-правові наслідки. Вони носять вольовий, спрямований характер,
наприклад, заява осіб, які вступають у шлюб, вимога про сплату
аліментів.

Юридичні вказівки — дії, що породжують сімейно-правові наслідки
незалежно від напрямку волі особи, яка їх вчиняє. Так, дії батьків по
вихованню дітей мають юридичне значення для виникнення в майбутньому
права на отримання ними аліментів за наявності інших юридичних фактів,
хоча воля батьків не була направлена при здійсненні виховання на ці
наслідки.

За своїми правовими наслідками юридичні факти можна поділити на
правопороджуючі (наприклад, укладення шлюбу), правозмінюючі (наприклад,
прийняття при вступі в шлюб прізвища іншого з подружжя), правоприпиняючі
(наприклад, смерть учасника сімейного правовідношення),
право-перешкоджаючі (наприклад, вагітність дружини позбавляє чоловіка
права на розлучення без її згоди).

За допомогою правопороджуючих фактів здійснюється звичайно реалізація
сімейної правоздатності, з’являються конкретні суб’єктивні права у
подружжя, усиновителя і усиновленого і т.д. Так, при укладенні шлюбу
виникає можливість набуття в майбутньому тих сімейних прав і обов’язків,
які до цього у даної особи взагалі не могли виникнути.

Правоприпиняючі факти одночасно можуть бути для окремих правовідносин
правопороджуючими (наприклад, при скасуванні усиновлення відновлюються
взаємні права між дитиною і її батьками).

Дії учасників сімейних правовідносин, які направлені на створення, зміну
і припинення прав і обов’язків, часто зачіпають права інших осіб
(наприклад, дітей) або інші суспільні інтереси. Тому для виникнення
сім’ї необхідно також настання певного факту або оформлення події у
встановленому законом порядку. Так, для визнання шлюбу дійсним необхідна
згода на це осіб, які вступають в шлюб, але разом з цим необхідна і
реєстрація шлюбу в органах РАГСу.

Родство і свояцтво у сімейному праві України.

В основі великої групи сімейних прав і обов’язків лежить родство
учасників сімейних правовідносин.

Родство — це кровний зв’язок осіб, які походять один від одного або від
спільного пращура.

Особами, які походять один від одного, вважаються пращури і їхні нащадки
чоловічої та жіночої статі, наприклад прадід, дід, мати, син, онуки,
правнуки і т.д.

Особами, які походять від спільного пращура, вважаються рідні і
двоюрідні брати і сестри, дяді (тьоті) і племінники (племінниці) тощо.

Лінія родства може бути прямою і боковою. Якщо родство засноване на
походженні однієї особи від іншої, то така лінія родства називається
прямою. Вона може бути низхідною (від пращурів до нащадків) і висхідною
(від нащадків до пращурів).

Якщо родство засноване на походженні осіб від спільного пращура, то така
лінія називається боковою. Спільним пращуром для рідних братів і сестер
буде мати (батько), для двоюрідних братів (сестер) — дід (баба).

Рідні брати і сестри, що походять від спільних батька і матері,
називаються повнорідними, а від різних батьків або матерів —
неповнорідними.

Неповнорідні брати і сестри називаються єдиноутробними, якщо вони
походять від спільної матері, а якщо від спільного батька, але різних
матерів, то — єдинокровними.

Неповнорідних братів і сестер потрібно відрізняти від зведених братів і
сестер. Такими є діти, що входять в одну сім’ю, у яких немає ні спільної
матері, ні спільного батька.

Ступені родства характеризують близькість родинних відносин, яка
визначається шляхом відрахування кількості народжень, які пов’язують
двох родичів, при якому народження пращура до уваги не приймається.
Наприклад, мати і син — родичі першого ступеня, рідні брат і сестра —
родичі другого ступеня.

Закон визначає, який ступінь родства може мати правове значення і який
обсяг прав і обов’язків між цими родичами. Як правило, близькі родичі
мають більш широкі взаємні права і обов’язки, ніж особи, які знаходяться
в більш віддалених ступенях родства.

Законодавство України наділяє взаємними правами і обов’язками родичів
першого ступеня (батьки і діти) і другого ступеня (рідні брати, сестри,
дід і баба, внуки).

В певних випадках законодавство забороняє вступати в правовий зв’язок
особам, які знаходяться в родстві.

Ступінь близькості родства враховується законом при встановленні
черговості притягнення родичів до виконання обов’язків по утриманню
дітей. Так, батьки несуть цей обов’язок в першу чергу, тоді як дід і
баба, брати і сестри — в другу) за умови, що аліменти не можна отримати
з батьків.

Усиновителі і усиновленні не є кровними родичами. Але так як усиновителі
замінюють батьків, то усиновлення за своїми юридичними наслідками при
цьому прирівнено до кровного походження, тому що між усиновленим і
родичами усиновителя також встановлюються правовідносини.

Від відносин родства потрібно відрізняти відносини свояцтва. Свояцтвом
називаються відносини між родичами одного з подружжя і іншим подружжям
(вітчим, теща, зять, свекруха і т.д.), або відносини між родичами обох з
подружжя (наприклад, між дітьми, братом дружини і дітьми). Свояцтво не
засноване на кровній близькості, на походженні. Воно має в своїй основі
шлюбний союз. При припиненні шлюбу припиняються відносини свояцтва.
Однак деякі права і обов’язки, в основі яких лежить свояцтво,
оберігаються законом і на період після припинення відносин свояцтва
(наприклад, права на матеріальне утримання у пасинка до вітчима і
навпаки).

Чоловік і дружина не є ні родичами, ні свояками. Вони знаходяться в
шлюбі, на основі якого виникають особливі правовідносини, які
називаються подружніми.

Суб`єктивні сімейні права і обов`язки.

Правоздатність і дієздатність — це передумови для виконання особою
сімейних прав і обов’язків. Суб’єктивні права і обов’язки реалізуються в
сімейних правовідносинах, складаючи їх зміст.

Суб’єктивні права і обов’язки в сфері сімейних відносин за своїм
характером можуть бути особистими і майновими. Майнові суб’єктивні права
і обов’язки характеризуються тим, що вони тісно пов’язані з колом
визначених осіб. Наприклад, подружжя мають взаємні права на матеріальне
утримання один одного. Смерть одного з них припиняє такі права і
обов’язки, із цього випливає висновок, що суб’єктивні права і обов’язки
в сфері сімейних правовідносин не передаються іншим особам. Наприклад,
не можна передати своє право на отримання аліментів, обов’язок по
вихованню дітей, інше. Сімейні права і обов’язки не передаються, але
можна покласти їх здійснення на інших осіб і можливість їх реалізації
через своїх представників. Якщо батьки або усиновителі доручають нагляд
за дитиною няні, то це не означає передачу батьківських прав іншій
особі. Тут мова йде про покладання здійснення прав або виконання
обов’язку на цю особу.

Оскільки суб’єктивні сімейні права реалізуються, як правило, в
правовідносинах, вони по своїй юридичній природі виступають як відносні
права. Суб’єкту сімейного права завжди протистоїть інший суб’єкт. Так,
батьківське право існує тоді, коли інший суб’єкт, до якого воно звернено
— дитина. Будь-яке особисте право подружжя існує лише тоді, коли
зареєстрований шлюб. Припинення шлюбу означає припинення і особистого
сімейного права. Отже, суб’єктивне сімейне право — це відносне право.

В деяких випадках сімейні права залишаються відносними, але набувають
також змісту абсолютних прав. Наприклад, батьки вправі вимагати
повернення дітей від будь-якої особи, яка утримує дітей у себе не на
підставі закону чи судового рішення (ст.68 КпШС України).

Що стосується особистих немайнових прав, то вони виступають взагалі як
відносні, оскільки проявляються тільки в сфері відносин шлюбу і сім’ї.

Строки і позовна давність у сімейному праві України.

Однією з важливих обставин, з якою законодавство пов’язує виникнення,
зміну і припинення прав і обов’язків, є строки. В законодавстві про шлюб
і сім’ю строкам надається важливе значення.

Важливим елементом строку є його початок. Тільки встановлення цієї
обставини дає можливість поширити правові наслідки на певний проміжок
часу правовідносин в цілому.

Поряд із загальними для права способами визначення моменту початку
перебігу строку (ст.76 ЦК України) в сімейному праві для цієї мети
широко використовуються посилання до будь-якої обставини чи дії, яка
характеризується в законодавстві. Зокрема, такими обставинами є
розірвання шлюбу, народження дитини, подача заяви в певний орган та ін.

Правила про строки частіше формулюються як імперативні положення. Однак
учасники правовідносин в певних випадках можуть самі визначати строки
здійснення певних дій, які складають зміст сімейних правовідносин. Так,
батьки самі встановлюють час побачень з дитиною, якщо вона проживає від
них окремо.

В певних випадках закон не встановлює безпосередніх строків виконання
відповідних дій, надаючи це право певним органам. Так, в ст.651 КпШС
України таке право надано органу опіки і піклування, якщо батьки
відмовляються від надання діду і бабі можливості спілкування з онуками.

Часто законодавство визначає лише загальну продовженість строку, а право
встановлення строку для конкретних ситуацій закріплюється за державними
органами. Так, в межах шести місяців суду надано право встановлювати
строк для примирення подружжя при розгляді справи про розірвання шлюбу.

Органу РАГСу надано право скорочувати або збільшувати місячний строк для
реєстрації шлюбу (ст.14 КпШС).

Сімейні правовідносини можуть бути безстроковими (наприклад, подружні
відносини) і строковими (наприклад, правовідносини по вихованню дітей
обмежуються досягненням дитиною 18-річного віку).

Настання строку викликає різні правові наслідки: припинення прав, які
раніше мала особа, або зняття з неї обов’язків, або перше і друге
одночасно. Наприклад, з часу реєстрації шлюбу, який визнаний недійсним,
припиняються права і обов’язки подружжя, які були набуті в такому шлюбі.

Значення строків в сімейному праві визначається і тим, що їх вплив не
обмежується тільки безпосередньою сферою сімейних правовідносин, але
вони поширюються іноді і на інші правовідносини (цивільні, трудові,
інші). Так, відмова від реєстрації народження дитини від даної особи
означає не тільки відсутність сімейно-правових зв’язків між ними, але й
відсутність у дитини права на спадщину після смерті даної особи.

Серед строків особливе місце належить позовній давності.

Як уже зазначалось, особливість сімейних правовідносин, на відміну від
більшості цивільних правовідносин, полягає в тому, що на них не
поширюється, за загальним правилом, позовна давність. Це обумовлюється,
по-перше, тим, що в сімейному праві переважають особисті немайнові
права, і по-друге, сімейні правовідносини є тривалими, тому не втрачають
властивість до позовного захисту поки не припиняться зі смертю особи,
досягненням особою повноліття.

Не поширюється позовна давність на вимоги про розірвання шлюбу, визнання
його недійсним, про встановлення батьківства, про стягнення аліментів;
на вимоги про повернення дітей та інші спори про дітей, про скасування
усиновлення та визнання його недійсним.

Позовна давність може застосовуватись судом згідно з цивільним
законодавством, якщо інше не встановлено законом.

Зокрема, сімейно-правовими нормами передбачено: трирічний строк позовної
давності — для вимог про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю
подружжя (ст.29 КпШС); річний строк оспорювання запису в органах РАГСу
про батьківство чи материнство (ст.56 ч.І КпШС); трирічний строк
давності — для стягнення аліментів за минулий час (ч.І ст.93КпШС).

Перебіг строку позовної давності згідно з ст.11 КпШС починається з дня,
коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого
права.

Позовна давність, якщо вона передбачена законом, повинна застосовуватись
судом незалежно від заяви сторін, і зміна строків позовної давності і
порядку їх обчислення не може бути змінена угодою сторін.

Поняття шлюбу та його ознаки.

Шлюб є початком і ядром сім’ї, він пов’язаний переважно з народженням
дітей та їх вихованням, а тому держава не може залишити його поза
правовою регламентацією в противагу дружбі, яка такій регламентації не
підлягає.

Філологічні корені терміну «шлюб» ідуть в глибину віків. На
давньоросійській мові слово «брачити» означало відбирати хороше і
відкидати погане. Тому надалі і виникла деяка двозначність слова «брак»:
і в сімейному праві, і в простій мові — «забракований товар». Більш
влучним є позначення шлюбного союзу в українській мові терміном «шлюб»,
який походить з давньослов’янського слова «сьлюбь» значення якого цілком
зрозуміле.

Говорячи про правовий смисл поняття «шлюб», потрібно підкреслити ряд
конкретних ознак.

Перше: шлюб — це союз жінки і чоловіка, який знаходиться під захистом
держави. Це не договір, не угода, а союз.

Друге: шлюб — вільний моногамний союз. Вступ до шлюбу є добровільним і
вільним, крім того, це одношлюбний союз, на відміну від юридичне
оформлених полігамних шлюбів в країнах, де панує мусульманська релігія і
допускається багатоженство.

Третє: шлюб — рівноправний союз жінки і чоловіка. Вступаючі до шлюбу
користуються між собою рівними як в особистих, так і в майнових
відносинах, правами.

Четверте: шлюб — це союз, що укладається у встановленій державою формі,
тобто державні органи, які реєструють шлюбний союз, пред’являють до
нього ряд вимог, про які буде сказано нижче.

П’яте: шлюб — в принципі, довічний союз, спрямований на утворення сім’ї,
народження та виховання дітей, члени якого пов’язані взаємною моральною
і матеріальною підтримкою.

Таким чином з вищеперерахованих ознак можливо дати таке визначення
шлюбу.

Шлюб — це вільний, рівноправний і, в принципі, довічний союз жінки і
чоловіка, який укладається у встановленому законом порядку, має метою
створення сім’ї.

Характерними особливостями шлюбу є взаємна любов, моральна і матеріальна
підтримка, спільне виховання дітей. Наше суспільство вимагає від своїх
членів дотримуватися правил моралі в питаннях шлюбу та сім’ї.

Умови укладення шлюбу.

Для укладення шлюбу законодавством встановлені певні умови. До таких
умов відносяться взаємна згода осіб, які укладають шлюб, і досягнення
ними шлюбного віку.

Взаємна згода на вступ до шлюбу передбачає вільне волевиявлення жінки і
чоловіка на реєстрацію шлюбу, тобто відсутність при цьому будь-якого
насильства фізичного або психологічного, погрози з боку батьків, родичів
та інших осіб.

Другою умовою вступу до шлюбу є досягнення певного шлюбного віку. У
статті 16 КпШС України шлюбний вік встановлено: 18 років для чоловіків і
17 років для жінок.

В окремих випадках (коли фактично вже склалися шлюбні відносини, настала
вагітність, народилася дитина) державні адміністрації районів, районів
міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських і районних у містах
Рад народних депутатів можуть у виняткових випадках знижувати шлюбний
вік на прохання самих неповнолітніх чи одного з них.

Оскільки наше законодавство не встановлює мінімальний шлюбний вік,
звідси випливає, що шлюб можна укласти і в 13, 14, 15, 16 років, якщо є
певні причини (вагітність, наявність дітей). Чим же пояснити, що
законодавець встановлює вік 17—18 років вступаючих до шлюбу? Шлюбні
відносини осіб молодших 18 років у деяких випадках призводять до
погіршення здоров’я подружжя та їх дітей, заважають жінці-матері
одержати професію, закінчити навчання.

Крім того, законодавець вважає, що особи, які вступають до шлюбу,
повинні набути інтелектуальної зрілості, Реєстрація шлюбу осіб, яким
знижено шлюбний вік, проходить на загальних підставах, але при подачі
заяви про укладення шлюбу необхідно пред’явити рішення державної
адміністрації чи виконкому про зниження шлюбного віку.

На практиці може виникнути питання: до якого ж часу повинен бути
досягнутий шлюбний вік — до часу подачі заяви про реєстрацію шлюбу чи на
момент реєстрації шлюбу? Відповімо на питання конкретним прикладом. Так,
при подачі заяви про реєстрацію шлюбу А. і М. останній до досягнення
17-річчя не вистачало чотирьох тижнів. Працівник органів запису актів
громадянського стану, (далі РАГС), відмовив в прийнятті заяви з
посиланням на те, що М. не досягла шлюбного віку. В юридичній
консультації, куди звернулася М., їй пояснили, що працівник органів
РАГСу вчинив неправильно. Заяву потрібно прийняти, так як питання про
досягнення собою шлюбного віку вирішується на момент реєстрації шлюбу, а
на той час М. вже було 617 років.

У відповідності з частиною 2 статті 11 Цивільного кодексу України особи,
які вступили до шлюбу до досягнення повноліття, набувають права і
обов’язки в повному обсязі з часу вступу до шлюбу.

Наше законодавство не встановлює максимального віку для вступу до шлюбу.
Не має значення і велика різниця в віці осіб, що вступають до шлюбу.

Поняття шлюбного віку в Україні.

Згідно статті 16 КпШС “Шлюбний вік встановлюється в 18 років для
чоловіків і в 17 років для жінок….”, але він може бути змінений
державною адміністрацією районів, районів міст Києва і Севастополя,
виконавчі комітети міських і районних у містах Рад у виняткових випадках
знижувати шлюбний вік.

Установлення шлюбного віку обумовлене тим, що для вступу в шлюб
необхідний визначений ступінь фізичної і психічної зрілості. Разом з
тим, законодавство про шлюб і родину не встановлює граничного
максимального віку для вступу в шлюб. Не має юридичного значення і
різниця у віці осіб, що вступають у шлюб.

Закон не вказує термін, на який можна знижувати шлюбний вік, надаючи
рішення цього питання на розсуд зазначених органів. У законі не
зазначені конкретні випадки, при наявності яких можна знижувати шлюбний
вік. Найчастіше підставами для зниження шлюбного віку є фактичне
створення родини, вагітність, народження дитини. Відмовлення в зниженні
шлюбного віку згідно (ст ст. 55 і 124) Конституції, може бути оскаржений
у суд. Коли законом допускається вступ у шлюб до досягнення 18 років,
неповнолітній, що вступив у шлюб, здобуває дієздатність у повному обсязі
з моменту вступу в шлюб. Наступне розірвання шлюбу не впливає на обсяг
його дієздатності.

Перешкоди до укладення шлюбу.

Варто розрізняти умови вступу до шлюбу і перешкоди для вступу до шлюбу.
Перешкоди для вступу до шлюбу — це обставини, при наявності яких вступ
до шлюбу є неправомірним.

Згідно ст. 17 Не допускається реєстрація шлюбу:

1) між особами, з яких хоча б одна перебуває вже в іншому шлюбі;

Мається на увазі зареєстрований в актах цивільного стану шлюб і
прирівняні до нього релігійні шлюби (див. коментар до ст ст.6 і 13
КпШС). У даному випадку законодавство закріплює принцип моногамії
(одношлюбності), відповідно до якого чоловік і жінка можуть одночасно
складатися тільки в одному шлюбі. Тому при реєстрації шлюбу між особами,
з яких хоча б одна раніше була одружена, необхідне пред’явлення
документів; підтверджуючих припинення колишнього шлюбу (ст.175 КпШС і
коментар до неї);

2) між родичами по прямій висхідній і низхідній лінії, між повнорідними
і неповнорідними братами і сестрами, а також між усиновителями й
усиновленими;

Родичами по прямої лінії вважаються особи, які походять один від іншого
(батьки і діти, онуки, дід, бабуся). Пряма висхідна лінія — це лінія,
котра зв’язує нащадків і предків (від дітей до батьків, від онуків до
діда і бабусі); пряма низхідна — це лінія від предків до нащадків (від
діда, бабусі до онуків, від батьків до дітей). повнорідними братами і
сестрами вважаються особи, що мають спільних батька і матір.
Неповнорідними — брати і сестри, що мають тільки загального батька
(єдинокровні) чи загальну матір (єдиноутробні).

Заборона шлюбів між близькими родичами обумовлено як моральними
розуміннями, так і біологічними. Шлюби між близькими родичами істотно
підвищують можливість передачі в спадщину багатьох спадкоємних
захворювань.

Заборона шлюбу між усиновителями й усиновленими обумовлений тим, що
усиновлені і їхнє потомство стосовно усиновителів і їхніх родичів і
усиновителі і їхні родичі стосовно усиновленого до їхнього потомства
прирівнюються до родичів по походженню (ст. 117 КпШС і коментар до неї),
а також моральними розуміннями;

3) між особами, з яких хоча б одна визнана судом недієздатною унаслідок
щиросердечної чи хвороби слабоумства.

Заборона шлюбу з недієздатним обумовлено тим, що недієздатна особа не
може розуміти значення своїх чи дій керувати ними (ст. 16 ГК України).
Тому вона не може дати усвідомленої згоди на вступ у шлюб. Якщо на
момент реєстрації шлюбу особу не було визнано недієздатною, але
знаходилося в такому стані, коли не могло розуміти значення своїх дій,
шлюб повинний бути визнаний недійсним, тому що відсутня одна з
необхідних умов для вступу в шлюб — вільне, усвідомлене волевиявлення,
спрямоване на вступ у шлюб.

Заборона шлюбу з недієздатним також порозумівається турботою про
здоров’я потомства. Багато сердечних хвороб можуть передаватися в
спадщину.

Укладення шлюбного контракту.

23 червня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення
змін і доповнень до Кодексу про шлюб і сім’ю України». Згідно цього
Закону в КпШС була включена стаття 27′, яка передбачила можливість
укладання шлюбного контракту між особами, які вступають у шлюб.

В статті також говориться, що порядок укладення шлюбного контракту
визначається Кабінетом Міністрів України, «Порядок укладення шлюбного
контракту», який був затверджений постановою

Шлюбний контракт між особами, які одружуються, укладається за їх
бажанням до реєстрації шлюбу і набуває чинності з моменту його
реєстрації. За бажанням сторін шлюбний контракт може укладатися в
присутності свідків.

Шлюбний контракт — це угода осіб (подружжя) про вирішення спірних, як
правило, майнових питань життя сім’ї. Згідно п.2 Порядку укладення
шлюбного контракту, у шлюбному контракті передбачаються майнові права та
обов’язки подружжя, зокрема питання, пов’язані з правом власності на
рухоме або нерухоме майно, як придбане до шлюбу, так і під час шлюбу, на
майно, одержане в дар чи успадковане одним з подружжя, а також питання,
що пов’язані з утриманням подружжя та інші. У шлюбному контракті можуть
вирішуватися питання про порядок погашення боргів за рахунок спільного
чи роздільного майна. У ньому також можуть передбачатися немайнові,
моральні чи особисті зобов’язання.

Умови шлюбного контракту щодо переходу права власності на нерухоме та
інше майно, якщо законодавством передбачений спеціальний порядок набуття
цього права, вважаються виконаними лише після належного оформлення.

Згідно з п.З «Порядку…», та ч.2 ст.27′ КпШС умови шлюбного контракту
не можуть погіршувати становища подружжя порівняно з законодавством
України.

Шлюбний контракт укладається в нотаріальній формі за місцем проживання
однієї із сторін або за місцем реєстрації шлюбу.

Якщо шлюбний контракт укладають неповнолітні особи, то на це потрібна
обов’язкова згода їх батьків чи інших законних представників.

Протягом дії шлюбного контракту до нього можуть бути внесені зміни за
згодою сторін. Ці зміни можуть бути внесені протягом існування шлюбу
договором, який укладається в порядку, передбаченому для укладення
шлюбного контракту.

Законодавство встановлює перелік підстав, за наявності яких шлюбний
контракт визнається судом недійсним: недодержання умов порядку укладення
шлюбного контракту або укладення контракту після реєстрації шлюбу, а
також погіршення становища будь-кого з подружжя порівняно з
законодавством України.

Якщо одна із сторін порушує умови шлюбного контракту, то інша сторона
має право на судовий захист своїх прав та інтересів.

При розірванні шлюбу та визнанні його недійсним майнові спори, спори про
дітей та інші вирішуються судом на підставі чинного законодавства з
урахуванням умов шлюбного контракту.

Порядок укладення шлюбу.

У відповідності зі статтею 173 КпШС України особи, які бажають вступити
до шлюбу, подають заяву в орган реєстрації актів громадянського стану за
місцем проживання одного з них або за місцем проживання їх батьків.

Коли вступаючі до шлюбу подають заяву в орган РАГСу за місцем проживання
батьків або одного з них, повинен бути пред’явлений паспорт з відміткою
про прописку в даній місцевості. За згодою з особами, що бажають
вступити до шлюбу, орган РАГСу призначає час реєстрації шлюбу, про що
робиться відмітка у заяві, а також в журналі обліку заяв.

Час реєстрації шлюбу призначається з таким розрахунком, щоб він не
співпадав з реєстрацією інших актів громадянського стану (особливо
смерті).

При призначенні часу реєстрації шлюбу орган РАГСу повинен з’ясувати у
громадян, що вступають до шлюбу, чи бажають вони зареєструвати його в
святковій обстановці.

Реєстрація шлюбу за бажанням осіб, що вступають до шлюбу, проводиться в
присутності родичів, знайомих. Число свідків, які розписуються в книзі
запису акту про укладання шлюбу, як правило, не повинно перевищувати
двох. Присутність свідків при реєстрації шлюбу не обов’язкова.

При подачі заяви повинні бути пред’явлені документи, що посвідчують
осіб, вступаючих до шлюбу: паспорт, посвідчення особи офіцерів,
прапорщиків, мічманів, військовослужбовців понадстрокової служби,
військовий квиток військовослужбовців строкової служби і військових
будівельників.

Згідно ст.14 КпШС укладення шлюбу проходить по закінченні місячного
строку з дня подачі бажаючими одружитися заяви в державний орган РАГСу.

Орган РАГСу, отримавши заяву про вступ до шлюбу, перевіряє документи, що
посвідчують особу заявника, повноту і правильність документів, що
додаються до заяви.

Особи, які перебували раніше в зареєстрованому шлюбі, повинні пред’явити
органу РАГСу документ, який підтверджує припинення попереднього шлюбу.
Це може бути свідоцтво про розірвання шлюбу, свідоцтво про смерть одного
з подружжя або рішення суду про визнання шлюбу недійсним.

При прийомі заяви орган РАГСу повинен ознайомити осіб, що бажають
вступити до шлюбу, з порядком і умовами реєстрації шлюбу, роз’яснити їм
права і обов’язки як майбутнім батькам і подружжю.

У документах, що посвідчують особу тих, які одружилися, проставляється
штамп про реєстрацію шлюбу із зазначенням прізвища, ім’я, по батькові і
року народження другого з подружжя, місця і часу реєстрації шлюбу.

Поняття, способи, підстави припинення шлюбу.

Під припиненням шлюбу розуміється припинення правовідносин між
подружжям, які викликаються з настанням певних юридичних фактів. Залежно
від настання певного юридичного факту, можна назвати слідуючі підстави
припинення шлюбу (ст.ст.37—38 КпШС).

Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку
померлим одного з подружжя в силу ст.37 КпШС України.

Громадянин може бути оголошений померлим в судовому порядку в разі, коли
в місці його постійного проживання нема відомостей про місце його
перебування протягом трьох років, та якщо він пропав без вісті за
обставин, що загрожували смертю (землетрус, паводок, обвал тощо) або
дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку
(пожежа, повітряна, залізнична чи автомобільна катастрофа) — протягом
шести місяців. В особливу групу закон виділяє осіб, які пропали безвісти
в зв’язку з воєнними діями. Такі особи можуть бути оголошені померлими
не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій.
Згідно ст.264 ЦПК України рішення суду про оголошення громадянина
померлим є підставою для реєстрації смерті в органах РАГСу і видачі
свідоцтва про смерть. Тобто, у випадку смерті одного з подружжя, або
оголошення його померлим, правовідносини між подружжям припиняються і
останній може вступити в інший шлюб, не піднімаючи питання про
розірвання шлюбу.

В разі з’явлення одного з подружжя, оголошеного у встановленому законом
порядку померлим, і скасування відповідного рішення суду, шлюб
вважається поновленим, якщо другий з подружжя не вступив у новий шлюб
(ст.44′ КпШС України).

При житті подружжя шлюб припиняється шляхом розлучення в судовому
порядку або через органи РАГСу.

Припинення шлюбу зі смертю одного з подружжя (оголошення його померлим).

У статті 37 сказано “шлюб припиняється внаслідок смерті чи оголошення в
судовому порядку померлим одного з подружжя.”

Під припиненням шлюбу розуміється припинення на майбутній час
правовідносин між подружжям, що виникли із зареєстрованого дійсного
шлюбу, викликане визначеним юридичним складом. Припинення шлюбу
відрізняється від визнання шлюбу недійсним тим, що воно має місце на
майбутній час, у той час як визнання шлюбу недійсним володіє зворотної
силою і припиняє правові наслідки шлюбу з моменту його укладення.

Шлюб припиняється в результаті смерті одного з подружжя, оголошення
одного з подружжя померлим, а за життя подружжя шляхом розлучення.
Коментуєма стаття передбачає першу групу підстав припинення шлюбу
—смерть чи оголошення померлим одного з чоловіків. У силу того, що шлюб
— це особисто-правовий союз чоловіка і жінки, він не може існувати, якщо
немає фізичної особи —одного з подружжя.

Право- і дієздатність людини припиняються з настанням смерті —
конкретного юридичного факту, що підтверджується довідкою лікувального
закладу чи показаннями свідків. При цьому реєстрація припинення шлюбу в
органах Рагсу не потрібна, реєстрації підлягає лише сам факт смерті.
Реєстрація смерті проводиться відповідно до правил, передбаченим у
статтях 169-172 КпШС України.

Порядок і умови оголошення громадянина померлим визначаються цивільним
законодавством. Відповідно до статті 21 Цивільного кодексу України
громадянин може бути в судовому порядку оголошений померлим у випадку,
коли в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його
перебування протягом трьох років, а якщо він пропав без вісті при
обставинах, що загрожували смертю чи є підстави, що дають можливість
припускати його загибель від визначеного нещасного випадку, протягом
шести місяців.

Чи військовослужбовець інший громадянин, що пропав без вісті в зв’язку з
воєнними діями, може бути в судовому порядку оголошений померлим не
раніше чим після закінчення двох років із дня закінчення воєнних дій.

Питання про оголошення громадянина померлим вирішується районним судом
за місцем проживання заявника. Після винесення судом рішення його
юридичні наслідки прирівнюються до тих же наслідкам, що настають при
смерті особи. Відповідно до статті 264 Цивільно-процесуального кодексу
України, рішення суду про оголошення громадянина померлим є підставою
для реєстрації смерті в органах Рагсу і видачі свідчення про смерть. З
моменту винесення рішення судом про оголошення громадянина померлим шлюб
з ним вважається припиненим, дружина зазначеної особи вправі вступити в
новий шлюб, маючи на руках рішення суду про оголошення померлим
колишнього дружини. Однак, сам оголошений померлим дружина (у випадку,
якщо насправді він живий) не вправі вступати в новий шлюб, незалежно від
того, відомо йому чи ні про оголошення його померлим.

У випадку з‘явлення чи виявлення місцеперебування дружини, оголошеного
померлим, суд у відповідності зі статтею 22 Цивільного кодексу України
скасовує рішення про оголошення його померлим. Шлюб у такому випадку
відновлюється автоматично, крім випадків реєстрації іншим з подружжя
нового шлюбу (стаття 44-1 КпШС України). При цьому ніяких заяв про
відновлення шлюбу не потрібно.

Розірвання шлюбу в органах РАГСу за спільною заявою обох з подружжя.

Згідно ст.41 “при взаємній згоді на розірвання шлюбу подружжя, що не
мають неповнолітніх дітей, розірвання шлюбу виробляється в органах
реєстрації актів цивільного стану…”

Реєстрація розірвання шлюбу при взаємній згоді подружжя виробляється на
підставі їхньої заяви, у якої повинно бути зазначене про відсутність у
них неповнолітніх дітей. У цьому випадку оформлення розлучення і видача
дружинам свідчення про розірвання шлюбу відбувається по закінченні
місячного терміну з дня подачі заяви про розлучення. Цей термін
установлений для того, щоб запобігти розірвання шлюбу під впливом
хвилинної сварки.

Реєстрація розірвання шлюбу за взаємною заявою подружжя передбачає
особисту присутність кожного з них або ж письмове підтвердження про
згоду того з подружжя, що відсутній на реєстрації розірвання шлюбу.

Реєстрація розірвання шлюбу може бути зроблена при відсутності одного з
подружжя, якщо він з поважної причини (важка хвороба, служба в армії,
довгострокове відрядження й ін.) не може з’явитися в орган Рагсу. Однак,
при цьому від його імені в орган Рагсу повинна бути подана заява, що
підтверджує його згоду на розлучення і містить прохання про розірвання
шлюбу в його відсутність.

У випадку, коли подружжя з поважної причини не можуть з’явитися в орган
Рагсу для реєстрації розлучення у встановлений день, то реєстрація на
їхнє прохання переноситься на інший день. Термін переносу реєстрації
розірвання шлюбу не може перевищувати одного року з дня подачі заяви.

Якщо ж причина неявки визнана неповажною (це питання зважується
начальником відділу реєстрації актів громадянського стану), а бажання
подружжя розірвати шлюб не змінилося, то вони можуть знову подати заяву
про розлучення в орган Рагсу, що знов-таки призначає місячний термін для
реєстрації розірвання шлюбу. ,

За реєстрацію розводу сплачується державне мито в сумі 0,5
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян одним з чи подружжя спільно
(за домовленістю між ними), після чого їм видається свідчення про
розірвання шлюбу, а також робиться відповідна відмітка в паспорті.

Розірвання шлюбу в органах РАГСу за заявою одного з подружжя.

За заявою одного з подружжя в органах РАГСу шлюб розривається у
випадках, якщо другий з подружжя;

а) визнаний судом безвісно відсутнім;

б) визнаний судом недієздатним внаслідок душевної хвороби або
недоумства;

в) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше
3 років.

Розірвання шлюбу в зазначених вище випадках проводиться незалежно від
наявності у подружжя неповнолітніх дітей.

Згідно зі ст.18 ЦК України, якщо протягом одного року за місцем
постійного проживання громадянина немає відомостей про нього, він може
бути в судовому порядку визнаний безвісно відсутнім і на підставі
судового рішення, яке набрало чинності, орган РАГСу реєструє розірвання
шлюбу. В силу частини 2 ст.44* КпШС України, якщо особа, визнана
безвісно відсутньою, з’явиться і буде скасовано рішення суду про
визнання її безвісно відсутньою, шлюб може бути поновлено органом РАГСу
за спільною заявою подружжя. Шлюб не може бути відновлено, якщо чоловік
(дружина) особи, визнаної безвісно відсутньою, вступив в новий шлюб.

Опікун особи, визнаної в судовому порядку недієздатною внаслідок
душевної хвороби або недоумства, має право подати в орган РАГСу заяву
про розірвання шлюбу особи, яку опікає. Такий порядок розірвання шлюбу
не застосовується до осіб, обмежених в дієздатності внаслідок
зловживання спиртними напоями, наркотичними або токсичними засобами. В
цих випадках шлюб розривається в загальному порядку.

Розірвання шлюбу з особами, засудженими за вчинення злочину до
позбавлення волі на строк не менше 3-х років, проводиться в органах
РАГСу в тому випадку, якщо засуджений відбуває покарання в місцях
позбавлення волі.

Розірвання шлюбу з особами, умовно засудженими до позбавлення волі з
обов’язковим притягненням до праці, умовно звільненими з місць
позбавлення волі у зв’язку з обов’язковим притягненням до праці, з
будь-яких інших підстав звільненими з місць позбавлення волі —
здійснюється на загальних підставах.

До заяви про розірвання шлюбу додається копія або витяг із рішення суду,
що набрало чинності, про визнання іншого з подружжя безвісно відсутнім
або недієздатним внаслідок душевної хвороби або недоумства, копія або
витяг із чинного вироку суду про засудження іншого з подружжя до
позбавлення волі на строк не менше 3-х років, а також свідоцтво про
укладення шлюбу.

Якщо чоловік (жінка) або опікун недієздатного чоловіка (жінки), який
знаходиться в місцях позбавлення волі, порушать спір про дітей, про
розподіл майна, яке є загальною спільною власністю подружжя, або спір
про виплату коштів на утримання непрацездатному чоловіку (дружині), що
потребує матеріальної допомоги, розірвання шлюбу проводиться через суд.

Розірвання шлюбу в судовому порядку.

Основним способом розірвання шлюбу є судовий. Судом шлюб розривається в
тих випадках, коли один із подружжя не погоджується на розлучення, коли
у подружжя є спільні неповнолітні діти, коли у подружжя, які бажають
розірвати шлюб, виникають майнові спори.

Законодавством передбачено, що справи про розірвання .шлюбу
розглядаються судом за заявою одного з подружжя, як правило, за місцем
проживання відповідача.

Згідно ч.2 ст.38 КпШС України чоловік не має права без згоди дружини
порушити справу про розірвання шлюбу під час її вагітності і протягом
одного року після народження дитини. Це положення відноситься і до
випадків, коли дитина народилася мертвою або не дожила до одного року.
При відсутності згоди дружини на розгляд справи про розлучення, суддя
відмовляє в прийнятті позовної заяви, а якщо вона була прийнята, суд
припиняє провадження по справі.

При розгляді справ про розірвання шлюбу суд зобов’язаний всебічно
вияснити взаємовідносини сторін, дійсні мотиви, з яких ставиться питання
про розірвання шлюбу, прийняти заходи до примирення подружжя як при
підготовці справи до судового розгляду, так і в судовому засіданні. Суди
зобов’язані розглядати справи про розірвання шлюбу, як правило, з участю
обох сторін.

Розгляд справи при відсутності одного з подружжя, що не з’явилось, може
бути допущено лише у виключних випадках і по мотивованій постанові суду.
При неявці в судове засідання без поважних причин подружжя, суд
відкладає розгляд справи. А при неявці при повторному виклику, суд
залишає позов без розгляду, якщо не вважає можливим вирішити справу по
матеріалах, які є в наявності.

В позові, поданому в суд, повинні бути вказані підстави для розірвання
шлюбу. Короткочасний розлад в сім’ї і конфлікти між подружжям, викликані
випадковими причинами, а також необґрунтоване серйозними доводами
небажання одного або обох з подружжя продовжувати шлюб не можуть
вважатися достатніми підставами для розірвання шлюбу.

Справи про розірвання шлюбу, як правило, розглядаються у відкритому
судовому засіданні, але за проханням подружжя в деяких випадках, коли
зачіпаються інтимні сторони їх життя, повинні розглядатися в закритому
засіданні.

Суд, який розглядає справу про розлучення, може:

а) винести рішення про розірвання шлюбу;

б) відмовити в позові;

в) винести постанову про відкладення справи і визначити термін в межах
шести місяців для примирення, якщо не вдалося досягнути примирення
подружжя в судовому засіданні.

Конкретний строк для примирення призначається судом виходячи із
фактичних обставин кожної справи, яка розглядається і по якій виникла
необхідність в його наданні подружжю. При цьому тривалість строку
повинна бути такою, щоб виключалась будь-яка можливість прийняття
подружжям поспішного рішення.

Якщо по закінченню визначеного судом строку подружжя примиряються,
провадження в справі закривається, ї якщо подружжя примирилось після
вступу рішення-суду про розірвання шлюбу в законну силу, суддя виносить
постанову про закриття виконавчого провадження.

Одночасно із розірванням шлюбу суд може розглядати спори про те, при
кому із батьків повинні проживати неповнолітні діти, а також спори про
стягнення аліментів на дітей або чоловіка (дружину), про поділ майна,
яке є спільною сумісною власністю подружжя. Вказані спори розглядаються
в шлюбно-розлучному процесі, якщо про це заявлене ррохання одного або
обох із подружжя і якщо суд визнає це необхідним в інтересах захисту
неповнолітніх дітей і непрацездатного чоловіка (дружини).

Суд при відмові в позові про розірвання шлюбу не розглядає в тому ж
провадженні інші, заявлені спільно з цим позовом, вимоги подружжя. В
цьому випадку сторони мають право знову пред’явити ці вимоги з
дотриманням правий про підсудність.

В рішенні суду повинно бути вказано, в якому розмірі і з кого стягується
державне мито, при визначенні розміру державного мита, яке підлягає
стягненню з подружжя у випадку розірвання шлюбу, суд приймає до уваги
матеріальне становище кожного із них і інші конкретні обставини,
зокрема, при кому і подружжя залишаються проживати неповнолітні діти.

Шлюб припиняється з часу реєстрації розлучення в книзі запису актів про
розірвання шлюбу, тобто днем припинення шлюбу є не день винесення
рішення суду про розірвання шлюбу і не момент вступу рішення суду в
законну силу, в день реєстрації розлучення в органах РАГСу хоча б одним
із подружжя.

Реєстрація розірвання шлюбу.

Реєстрація розірвання шлюбу може проводитися незалежно від строку, який
минув після винесення рішення судом про розірвання шлюбу.

Реєстрація розірвання шлюбу на основі рішення суду проводиться органом
РАГСу по заяві як обох, так і одного із подружжя, за вибором подружжя в
тому органі РАГСу, де проживає будь-який із них.

Орган РАГСу не вправі відмовляти в реєстрації розірвання шлюбу, якщо
один із подружжя звернувся з заявою в орган РАГСу не за своїм місцем
проживання, а за місцем проживання другого із подружжя. Якщо заява
подається за місцем проживання другого із подружжя, який раніше не
зареєстрував розлучення в органі РАГСу, заявник повинен представити
документ, що підтверджує місце проживання другого із подружжя. Якщо ж
розірвання шлюбу одним із подружжя вже було зареєстровано в даному
органі РАГСу, такий документ не потрібен. До заяви про реєстрацію
розірвання шлюбу додається копія рішення суду, що вступило в законну
силу (або виписка із рішення суду), про розірвання шлюбу і квитанція про
сплату державного мита. Якщо один з подружжя звільнений від сплати
державного мита, він має право отримати свідоцтво про розірвання шлюбу
незалежно від сплати другим із подружжя державного мита.

Підстави визнання шлюбу недійсним.

Недійсність шлюбу — це особливий вид сімейно-правової санкції, яка
застосовується у випадках порушення передбачених законом умов укладення
шлюбу і означає анулювання тих юридичних наслідків, які законом
пов’язуються з дійсним шлюбом.

Шлюб визнається недійсним лише за рішенням суду, і на вимоги про
визнання шлюбу недійсним позовна давність не поширюється.

У відповідності із ст.45 КпШС України шлюб може бути визнано судом
недійсним при порушенні встановлених законом умов його укладення,
зокрема при відсутності взаємної згоди осіб, які вступили до шлюбу;
наявності іншого, не розірваного шлюбу; вступу до шлюбу з особою,
визнаною недієздатною внаслідок душевної хвороби або недоумства; з
особою, яка не досягла шлюбного віку, якщо він не знижений у
встановленому законом порядку. Шлюб також може бути визнаний недійсним,
якщо буде встановлено, що на момент його реєстрації особа не розуміла
значення своїх дій і не могла ними керувати, тому не висловила своєї
незгоди при вступі до шлюбу, хоча і не була визнана недієздатною.

Шлюб також визнається недійсним, якщо він укладений між родичами по
прямій висхідній та низхідній лініях родства, між повнорідними та
неповнорідними братами та сестрами, усиновителями та усиновленими.

Недійсним може бути визнаний шлюб, якщо він реєструється без наміру
створити сім’ю (фіктивний шлюб). Вступ до фіктивного шлюбу переслідує
мету набуття права на пенсію, житлову площу тощо.

Якщо намір створити сім’ю відсутній тільки у однієї із осіб, що
реєструють шлюб, то він не може бути визнаний фіктивним. В цьому випадку
можливо визнати шлюб недійсним за ознакою відсутності згоди на вступ до
шлюбу.

Шлюб не може бути визнаний фіктивним, якщо особи, які вступили до нього,
фактично створили сім’ю до розгляду справи судом.

В силу ст.46 КпШС України шлюб не визнається недійсним, якщо до моменту
розгляду судом справи відпали ті обставини, які в силу закону
перешкоджали його укладенню (неповнолітній чоловік (дружина) досяг
повноліття, помер чоловік (дружина) за попереднім шлюбом або шлюб з ним
розірвано, особи, які вступили в фіктивний шлюб, фактично утворили
сім’ю).

Шлюб вважається дійсним з моменту, коли відпали ці обставини.

Шлюб, укладений до досягнення хоча б одним з подружжя шлюбного віку,
також не визнається недійсним за цією підставою у випадку вагітності
дружини або народження дитини.

Слід підкреслити, що кровне родство завжди є неусуненою перешкодою
існування шлюбу. В цьому випадку безумовна недійсність шлюбу повинна
бути визнана рішенням суду.

Порядок визнання шлюбу недійсним.

Визнання шлюбу дійсним проводиться тільки в судовому порядку

Закон визначає коло осіб, які можуть звернутися в суд з позовом про
визнання шлюбу недійсним. Це особи, які мають особистий чи громадський
інтерес: подружжя та особи, права яких порушені укладенням цього шлюбу,
а також органи опіки та піклування чи прокурор.

Порушення умови добровільності вступу до шлюбу зачіпає особистий інтерес
другого з подружжя, і тому саме він може вимагати визнання шлюбу
недійсним.

Визнання шлюбу недійсним, як укладеного з порушенням принципу
одношлюбності, може вимагати не тільки інший з подружжя, але і прокурор,
оскільки в даному випадку порушений не тільки особистий, але і
громадський інтерес. Прокурор має право порушувати будь-яку справу про
визнання шлюбу недійсним, незалежно від підстав, якщо він вважає, що
цього потребує охорона державних або громадських інтересів чи прав і
охоронюваних законом інтересів громадян.

Після смерті чоловіка (дружини), який перебував у недійсному шлюбі, з
позовом до суду може звертатися особа, яка є спадкоємцем померлого (діти
від першого шлюбу померлого, брати, сестри). Чоловік (дружина) вад
першого нерозірваного шлюбу може вимагати визнання шлюбу недійсним як
при житті дружини (чоловіка), так і після її смерті, оскільки це
пов’язано з правом спадкування пережилого чоловіка (дружини).

Позов про недійсність шлюбу, укладений з недієздатною особою внаслідок
душевної хвороби чи недоумства, можуть подати батьки, органи опіки та
піклування чи прокурор, оскільки на них лежить обов’язок охорони
інтересів недієздатних, а також осіб, інтереси яких порушені укладенням
такого шлюбу.

В законі визначено коло осіб, які мають право вимагати визнання шлюбу
недійсним, внаслідок недосягнення подружжям шлюбного віку. Це
неповнолітній чоловік (дружина), їх батьки, органи опіки і піклування чи
прокурор.

Розгляд цієї категорії справ повинен провадитись з обов’язковою участю
органу опіки і піклування.

Якщо судом винесено рішення про розірвання шлюбу, позов про визнання
цього шлюбу недійсним підлягає розгляду лише при скасуванні вказаного
рішення, оскільки, приймаючи його, суд виходив з факту дійсності шлюбу.
;

В тих випадках, коли шлюб розірваний органами РАГСу, а пізніше
пред’явлена вимога про анулювання запису про розірвання шлюбу, про
визнання його недійсним, суд вирішує обидві вказані вимоги одночасно.

Юридичні наслідки визнання шлюбу недійсним.

Шлюб, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його
укладення. Цим самим анулюються всі права і обов’язки, які виникли з
моменту реєстрації цього шлюбу.

Наслідки недійсності торкаються як особистих немайнових, так і майнових
прав. При визнанні шлюбу недійсним, чоловік (дружина) позбавляється прав
носити прізвище другого з подружжя, обране ним при реєстрації шлюбу, що
відображається в рішенні суду.

Всі питання майнового характеру, які можуть виникнути між особами, що
перебувають в шлюбі, визнаному недійсним, вирішуються на підставі норм
не шлюбно-сімейного, а цивільного законодавства.

Так, майно, набуте сторонами під час такого шлюбу, підлягає поділу на
підставі ст.ст.112—119 ЦК України. В цьому випадку долі майна, які
будуть належати кожній особі, визначаються не за принципами рівності, як
це передбачено в КпШС України, а з врахуванням участі кожної особи в
набутті майна. Ведення домашнього господарства, нагляд за дітьми і т.п.
не дають права особі, яка знаходиться у недійсному шлюбі, вимагати
визнання за нею рівного права) на майно. Внесок в ощадний банк, внесений
на ім’я одного з подружжя, розділу не підлягає. Незалежно від часу і
причин непрацездатності однієї з осіб, шлюб яких визнаний недійсним,
вони не мають права звертатись один до одного з вимогами про стягнення
аліментів.

Такі загальні юридичні наслідки визнання шлюбу недійсним.

Разом з тим, ст.49 КпШС України передбачає спеціальні юридичні наслідки,
які застосовуються до особи, яка не знала не повинна була знати про
перешкоди до укладення шлюбу (добросовісна особа).

За такою особою суд може визнати право на майно, нажите під час
недійсного шлюбу, у відповідності з правилами шлюбно-сімейного
законодавства.

В законі спеціально встановлено правило (ст.50 КпШС України) про те, що
визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які народилися в
такому шлюбі. Діти, зачаті чи народжені у шлюбі, визнаному недійсним,
мають такі ж права і обов’язки, що і діти, народжені в дійсному шлюбі.

Це правило обумовлене тим, що походження дитини, хоча і народженої в
недійсному, але зареєстрованому шлюбі, не викликає сумніву і не потребує
будь-якого доказу.

Слід відрізняти визнання шлюбу недійсним від розірвання шлюбу. Розірвати
можна лише дійсний шлюб, укладення якого не супроводжувалось порушенням
закону. Недійсним визнається шлюб, укладення якого було пов’язане з
порушенням вимог закону.

Заява про розірвання шлюбу може виходити тільки від подружжя, тоді як
позов про визнання шлюбу недійсним може пред’явити досить широке коло
осіб.

Для розірвання шлюбу в суді необхідно, щоб сім’я розпалась, а для
визнання шлюбу недійсним така обставина юридичного значення не має.

Загальна характеристика та особливості особистих немайнових
правовідносин подружжя (чоловіка і дружини).

При вступі до шлюбу закон (ст.19 КпШС України) надає подружжю право
залишати кожному з них дошлюбне прізвище. За їх взаємною згодою, вони
мають право вибирати спільне прізвище, яке повинно бути прізвищем одного
з них. Вибір іншого прізвища законодавцем не допускається. Кожний з
подружжя не має будь-яких переваг у виборі спільного прізвища, питання
про вибір прізвища вирішується ними спільно. В разі виникнення суперечок
з приводу спільного прізвища орган РАГСу залишає подружжю їхні дошлюбні
прізвища.

Шлюбно-сімейне законодавство України дозволяє приєднувати до свого
прізвища прізвище чоловіка чи дружини, тобто йменуватися подвійним
прізвищем.

Таким чином, при реєстрації шлюбу один з подружжя має право прийняти
об’єднане прізвище, а другий — залишити своє дошлюбне прізвище. При
бажанні кожний з них може йменуватися подвійним прізвищем. Приєднувати
до подвійного прізвища ще одне прізвище не дозволяється.

Питання про вибір прізвища вирішується особами, які вступають до шлюбу,
тільки в момент реєстрації шлюбу.

Проведений в актових книгах запис про прізвище замінити неможливо.

У відповідності з Положенням про порядок розгляду клопотань про переміну
громадянами України прізвища, імені та по батькові, затвердженим
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 року № 233,
зміна прізвищ, імен та по батькові громадянами України допускається по
досягненню ними 16-річного віку.

Зміна прізвища, імені, по батькові проводиться з дозволу органу
реєстрації актів громадянського стану.

Дозвіл на зміну прізвища, імені, по батькові видається лише у тих
випадках, коли для цього маються вагомі поважні причини (незвучність
прізвища, імені, по батькові чи важкість їх вимови; бажання одного з
подружжя носити спільне з іншим прізвище або повернути своє дошлюбне
прізвище, якщо про це не було заявлено при реєстрації шлюбу чи при
розлученні; бажання носити прізвище вітчима (мачухи), виховуючого
заявника, або по батькові по імені вітчима, коли усиновлення не може
бути оформлене, та таке інше).

Реєстрація зміни прізвища, імені, по батькові здійснюється органом
РАГСу, який прийняв клопотання, згідно з дозволом про зміну прізвища,
імені, по батькові, за наявності квитанції про сплату держмита.

В паспорті заявника робиться відмітка про те, що паспорт у зв’язку зі
зміною прізвища, імені, по батькові підлягає обміну в місячний строк.

Про реєстрацію зміни прізвища, імені, по батькові відділ РАГСу
повідомляє органи внутрішніх справ та військовий комісаріат, де
призовник або військовозобов’язаний перебуває на військовому обліку.

Громадянин України, який постійно проживає за кордоном, клопотання про
зміну прізвища, імені, по батькові подає до дипломатичного
представництва або консульської установи України за кордоном.

Зміна прізвища особою, яка перебуває у шлюбі, не тягне за собою зміну
прізвища іншого подружжя. Зміна прізвища батьками або одним з них не
тягне за собою зміну прізвища їх повнолітніх дітей. Прізвище
неповнолітніх дітей змінюється в разі зміни прізвища обома батьками.
Якщо прізвище змінив один з батьків, то питання про зміну прізвища
неповнолітніх дітей вирішується за згодою батьків, а в разі відсутності
згоди — органом опіки та піклування.

При зміні імені батьком, по батькові його неповнолітніх дітей
виправляється у відповідності із зміною імені батька. По батькові
повнолітніх дітей змінюється тільки за їхнім клопотанням на загальних
підставах.

Розгляд клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові має бути
закінчений не пізніше тримісячного строку з дня подачі клопотання.

Зміна прізвища, імені, по батькові не допускається у таких випадках:

а) якщо заявник знаходиться під слідством, судом або в нього є
судимість;

б) якщо проти зміни прізвища, імені, по батькові маються заперечення з
боку органів внутрішніх справ.

До особистих прав подружжя відноситься право на спільне вирішення питань
життя сім’ї, на вільний вибір занять, професій та місця проживання
(статті 20, 21 КпШС України).

Всі питання сім’ї вирішуються подружжям спільно, на основі взаємної
згоди, повної рівності та виходячи з інтересів сім’ї в цілому та
інтересів неповнолітніх дітей особисто. Особлива увага повинна
виявлятися до охорони та забезпечення інтересів вагітної жінки. При
відсутності згоди у вирішенні деяких питань спільного життя кожний з
подружжя або двоє разом мають право звернутися за роз’ясненням суперечки
до органу опіки та піклування чи до суду.

Право подружжя вільно обирати заняття та професію закріплене статтею 49
Конституції України. У відповідності з цим правом кожен з подружжя,
керуючись своїми нахилами та інтересами, самостійно вибирає для себе
заняття чи професію. Заперечення або заборони іншого з подружжя,
пов’язані з таким вибором, правового значення не мають.

Кожному з подружжя належить право вільного визначення свого місця
проживання. А це означає, що зміна місця проживання одним з подружжя не
тягне правового обов’язку іншого з подружжя слідувати за ним. Тому не
може мати юридичної сили зобов’язання, яке дала громадянка Н. чоловіку:
поїхати разом з ним до місця служби до Шацького району Волинської
області.

До деяких інших особистих прав подружжя відноситься право давати згоду
на усиновлення дитини, право на розірвання шлюбу, на виховання дітей.

Право вибору прізвища та пов`язані з ним права.

Згідно ст.19 “При укладенні шлюбу подружжя за своїм бажанням обирають
прізвище одного з подружжя в якості їхнього спільного прізвища, або
кожен з подружжя зберігає своє дошлюбне прізвище, або може приєднати до
свого прізвища прізвище іншого з подружжя….”

Вступ у шлюб породжує виникнення особистих немайнових правовідносин між
подружжям і майнових. При цьому в першу чергу між подружжям виникають
особисті правовідносини. Майнові правовідносини подружжя, як уже
зазначалося, походять від їхніх особистих.

Особисті права й обов’язки подружжя, як і будь-які особисті права й
обов’язки тісно, пов’язані з особистістю їхнього власника, вони не мають
майнового (економічного) змісту. Особисті немайнові права подружжя, як і
інші сімейні права й обов’язки, не передані і є невідчужуваними.

Одним з особистих прав подружжя є право на вибір прізвища при реєстрації
шлюбу. Прізвище, ім’я і по батькові особи індивідуалізують його в
суспільстві. Громадяни здійснюють приналежні їм права й обов’язки,
іменуючи себе певним прізвищем, ім’ям і по батькові.

Особи при вступу до шлюбу можуть по своєму бажанню обрати прізвище
одного з подружжя як спільне прізвище (таким прізвищем може бути як
прізвище чоловіка, так і дружини), можуть зберегти свої дошлюбні
прізвища, кожен з подружжя може приєднати до свого прізвища прізвище
іншого з подружжя. Не допускається з’єднання прізвищ, якщо дошлюбне
прізвище одного з подружжя було подвійним. Вибір прізвища подружжям може
бути здійснений тільки в момент вступу в шлюб. Після вступу в шлюб кожен
з подружжя може змінити своє прізвище тільки на загальних підставах,
встановлених Указом Президента України від 31 грудня 1991 року Про
порядок зміни громадянами України прізвищ, імен і по батькові і
Положення про порядок розгляду клопотань про зміну громадянами України
прізвищ, імен і по батькові, затверджених Кабінетом Міністрів України
від 27 березня 1993 року.

У випадку розірвання шлюбу питання про прізвище залежить від розсуду
того з подружжя, що змінив своє прізвище в момент вступу в шлюб. Цей з
подружжя може зберегти своє прізвище або, на його вимогу, йому
повертається дошлюбне прізвище. При визнанні шлюбу недійсним кожному з
подружжя повертається дошлюбне прізвище. Однак якщо одна з осіб, що
вступили в шлюб, визнаний недійсним, не знала і не повинна була
дізнатись про перешкоди до вступу в шлюб, суд може за її бажанням
залишити йому прізвище, набуте при вступі в шлюб, визнаний недійсним.

Права і обов`язки подружжя по спільному вирішенню питань життя сім`ї.

Згідно ст. 20 “Кожен з подружжя користується в родині рівними правами і
несе рівні обов’язки….”

Стаття 20 виходить із принципу рівності між чоловіком і жінкою.

Частина положень цієї статті носять декларативний характер, тому що,
наприклад, у випадку споровши чоловіків з питань життя родини, тобто
питань, що стосуються особисто-правових відносин чоловіків, за винятком
питань виховання дітей і майнових питань, суперечки чоловіків не можуть
зважуватися в примусовому порядку, тобто ця частина статті 20 КпШС не
має санкції. Однак норми-декларації зводять моральні норми в ранг
правових, проголошують сімейно-правову політику держави, створюють
певний еталон поводження, що має також виховне значення.

Майнові ж суперечки подружжя, а також суперечки про виховання дітей
можуть вирішуватись судом, а у випадках, передбачених законом— органами
опіки і піклування.

Права подружжя на участь у вихованні дітей та спілкування з ними.

Ст. 61 КпШС передбачає найважливіше право батьків — право на виховання
своїх дітей. Для права батьків по вихованню, як і для ряду інших
суб’єктивних сімейних прав, характерно, що права батьків по вихованню
дітей є одночасно їх обов’язками перед дітьми. Батьківські права не
можуть здійснюватися в протиріччі з інтересами дітей. Разом з тим
обов’язок батьків по вихованню дітей є їхнім обов’язком не тільки перед
дітьми, але і перед суспільством. Здійснення права батьків по вихованню
дітей настільки серйозно торкається інтересів суспільства в цілому, що
регулюється імперативними нормами. Нездійснення права й обов’язку
батьків по вихованню дітей є правопорушенням, що спричиняє застосування
визначених санкцій. Право батьків на виховання дітей, як і інші
батьківські права, має абсолютний характер захисту від усіх третіх осіб.
Як відзначено в літературі, праву батьків по вихованню дітей відповідає
обов’язок дітей не чинити батькам перешкод при здійсненні цього права в
інтересах дітей. При цьому виконання цього обов’язку дітей, як і їхнього
права на виховання, не завжди може бути покладене на самих дітей, а
забезпечується, насамперед, їхніми батьками, а також установами й
особами, покликаними створити необхідні умови для нормального
психофізичного і духовного розвитку дитини. Батьки вправі застосовувати
визначені примусові заходи до своїх дітей для того, щоб домогтися від
них бажаного поводження. Однак ця сторона виховного процесу знаходиться
за рамками права. Усі примусові заходи, застосовувані батьками до дітей,
носять чисто побутовий характер, і закон не визначає їхні види, а
вимагає лише, щоб вони здійснювалися не в протиріччі з інтересами дітей.

Ч.2 ст.61 КпШС установлює межі і ціль здійснення батьківських прав,
передбачаючи, що батьківські права не можуть здійснюватися в протиріччі
з інтересами дитини. Під інтересами дітей варто розуміти збереження
їхнього здоров’я, нормальний фізичний і психічний розвиток, виховання в
них якостей, необхідних суспільству. Поняття інтересів дитини охоплює
також належні морально-побутові умови його життя. Визнання існування
інтересів дитини не обов’язково припускає усвідомлення їм своїх потреб.
Це залежить від віку дитини. Однак не можна не враховувати при
встановленні поняття «інтерес дитини» і суб’єктивний момент: мається на
увазі прихильність дитини до одному з батьків, іншим членам родини.

Ч.3,ст.61 КпШС передбачає, що при неналежному виконанні батьками (одним
з них) обов’язків по вихованню чи зловживанні батьківськими правами,
діти вправі звернутися за захистом своїх прав і інтересів в органи опіки
і піклування.

Батьки мають право і зобов’язані виховувати своїх неповнолітніх дітей.
Тому право батьків на виховання дітей, як і інші правовідносини між
батьками і дітьми, носять терміновий характер, тобто існують до
досягнення дітьми повноліття або набуття дітьми повної дієздатності.

Права й обов’язки батьків по вихованню дітей, зокрема, містять у собі
право й обов’язок навчання дітей. Здійснювати навчання дітей у школі
відповідно до Закону України “Про освіту” є не тільки правом батьків,
але і їхнім обов’язком не тільки перед дітьми, але і перед державою.
Тому держава через органи опіки і піклування й органи утворення вправі
контролювати, як батьки виконують цей свій обов’язок. Відхилення батьків
від виконання свого обов’язку по навчанню дітей за наявності їхньої вини
може викликати позбавлення батьків батьківських прав.

Батьки мають рівні права й обов’язки у відношенні своїх дітей. Тому
питання виховання дітей зважуються по взаємній згоді.

Звичайно між спільно проживаючими батьками не виникають розбіжності по
питанню виховання дітей. Однак при виникненні розбіжності між батьками з
питання виховання дітей спір може бути вирішений органами опіки і
піклування, а також у відповідності зі ст.124 Конституції — судом.

Для правильного виховання дітей важливо, щоб у вихованні дітей брали
участь обоє з батьків. Усунення одного з них від виховання дітей порушує
не тільки право цього батька, але воно, як правило, порушує права самої
дитини. Тому ч. ст.65 КпШС передбачає не тільки право, але обов’язок
батька, що проживає окремо від дітей, брати участь у їхньому вихованні і
спілкуватися з дітьми, не перешкоджати іншому з батьків спілкуватися з
дітьми і брати участь у їхньому вихованні.

Якщо проживаючі роздільно батьки не дійдуть згоди по питанню виховання
дітей, то органи опіки і піклування за заявою кожного з батьків, частіше
батька, що проживає окремо від дитини, визначають порядок участі батька
у вихованні дітей. При цьому органи опіки і піклування і суд повинні
виходити з інтересів дитини.

Якщо ж органи опіки і піклування прийдуть до висновку, що спілкування
батька, що проживає окремо від дитини, і участь його у виховань дитини
відповідає інтересам дитини, вони ставлять за обов’язок батьку, що
проживає разом з дитиною, не перешкоджати спілкуванню іншого батька з
дитиною й участі його у вихованні. Якщо батько не підкоряється рішенню
органів опіки і піклування, то цей орган, а також батько вправі
звернутися за вирішенням цієї суперечки в суд.

Суд, установивши, що рішення зобов‘язаний не виконує, може накласти на
нього штраф і призначити йому новий термін для виконання рішення. При
злісному невиконанні рішення суду батько, що проживає окремо від дитини,
вправі звернутися з позовом про передачу йому дитини. Суд вирішує дане
питання, керуючись інтересами дитини.

Права подружжя на вільний вибір занять, професій та вільний вибір місця
проживання.

Право вільного вибору занять, професій означає, що кожен з подружжя
вправі вибрати рід своєї трудової діяльності, занять. При цьому кожен з
подружжя повинний враховувати інтереси родини. Інший з подружжя не
вправі перешкоджати йому в цьому і диктувати свою волю. Якщо один з
подружжя перешкоджає іншому у виборі роду занять, професії, то це може
бути основою для розлучення. Угоди між подружжям, що обмежують їхнє
конституційні права, є недійсними (ст. 22 Конституції України).

Ст.20 КпШС надає кожному з подружжя право вибору місця проживання. Це
правило відповідає вимогам ст.33 Конституції. Закон не зобов’язує
подружжя спільно проживати. Це положення має практичне значення для
рішення ряду питань, наприклад, про право одного з подружжя на
житлоплощу, займану іншим з подружжя. Якщо подружжя не проживає разом,
то один з подружжя не має право на житлоплощу, займану іншим з подружжя,
за винятком випадків, коли житлове приміщення належить дружинам на праві
загальної власності.

Разом з тим спільне проживання подружжя відповідає інтересам родини в
цілому, нормальному вихованню дітей.

Законодавство містить ряд норм, що сприяють спільному проживанню
подружжя. Так, якщо подружжя закінчують вищий чи середній спеціальний
заклад, то за їхнім бажанням вони підлягають розподілу в одне місто чи
район. Один з поружжя може бути прописаний на житлоплощу іншого
незалежно від розміру житлової площі.

Захист особистих прав подружжя.

Згідно ст. 62 “Захист прав, що виникають зі шлюбних і сімейних відносин,
здійснюється судом, органами опіки і піклування й органами реєстрації
актів цивільного стану.

Захист прав, що виникають зі шлюбних і сімейних відносин, здійснюється
також товариськими судами, трудовими колективами, профспілковими й
іншими громадськими організаціями у випадках і в порядку, установлюваних
законодавством.”

Під захистом сімейних прав варто розуміти передбачені законом заходи,
здійснювані державними, як правило, судовими й іншими органами,
спрямовані на визнання сімейних прав, відновлення цих прав, припинення
дій, що порушують право.

Заходи сімейно-правової відповідальності можуть застосовуватися тільки
до членів даної родини. Треті особи у випадку порушення сімейних прав
учасників сімейних правовідносин несуть перед ними не сімейно-правову, а
цивільну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.

Право на захист мають та є суб’єктами права на захист самі учасники
сімейних правовідносин.

У результаті застосування сімейно-правових санкцій можуть наступити
наступні санкції:

1) сімейні правовідносини цілком анулюються з моменту їхнього виникнення
(наприклад, при визнанні усиновлення недійсним) чи на майбутній час (при
скасуванні опіки, викликаної поводженням опікуна);

2) сімейні правовідносини зберігаються, але в зміненому вигляді,
втрачаючи свій двосторонній зобов’язуючий характер, залишаються права
лише в однієї сторони (наприклад, право на аліменти буде мати лише
невинний у визнанні недійсним шлюбу дружина);

3) скорочується обсяг права чи тривалість його наявності в учасника
сімейного правовідносини (наприклад, суд може при розподілі подружнього
майна зменшити частку…);

4) зростає обсяг обов’язку одного з учасників правовідносини (наприклад,
при винному відхиленні від сплати аліментів вони можуть стягуватися і за
минулий час, тоді як у протилежному випадку лише на майбутнє);

5) учасник правовідносини позбавляються на певний час можливості
здійснювати своє право (наприклад, батько, що живе окремо, а також дід
чи бабуся можуть бути позбавлені права на спілкування з дитиною, якщо це
заважає його нормальному вихованню).

Заходи сімейно-правової відповідальності може також полягати у
виникненні обов’язку по відшкодуванню морального збитку.

У ст.б2 КпШС зазначені органи, що здійснюють захист прав, що виникають
зі шлюбних і сімейних відносин. Існує загальний і спеціальний порядок
захисту сімейних прав, загальним порядком захисту сімейних прав є
судовий порядок. Він застосовується у всіх випадках, якщо в законі не
зазначене інше. В даний час у зв’язку з положенням ст. 124 Конституції
України, відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини в державі, суб’єкти сімейних правовідносин можуть
звернутися в суд з вимогою про захист свого права навіть у тих випадках,
коли відповідні норми КпШС передбачають попереднє розв‘язання
сімейно-правового спору органами опіки і піклування (ст.62, ч.2 ст.63,
ч.З ст.65, ст.651).

Стаття б2 також передбачає, що захист сімейних прав здійснюється
органами реєстрації актів громадянського стану. Однак ст.160 КпШС
передбачає, що до компетенції органів записів актів громадянського стану
відносяться реєстрація актів народження, смерті, висновки і розірвання
шлюбу, установлення батьківства, зміни імені, по батькові і прізвища,
внесення змін і виправлень в актові записи. Згідно ст.5 Закону України
від 24 грудня 1993 р. «Про органи реєстрації актів громадянського стану»
задачами органів реєстрації актів громадянського стану є забезпечення
повної, своєчасної і правильної реєстрації актів громадянського стану;
внесення в акти записів необхідних змін, доповнень і виправлень;
відновлення втрачених і анулювання повторно складених актових записів;
видача громадянам свідоцтв про народження; збереження архівного фонду.
Таким чином, до компетенції органів реєстрації актів громадянського
стану не відноситься захист сімейних прав. Однак, здійснюючи реєстрацію
юридичних фактів, від яких залежить цивільно-правове і сімейно-правове
положення осіб, органи запису актів громадянського стану сприяють
здійсненню і захисту сімейних прав.

Стаття б2 КпШС передбачає також захист сімейних прав товариськими судами
у випадку й у порядку, установленому законом. Захист сімейних прав
товариськими судами відноситься до спеціального порядку захисту сімейних
прав. У КпШС немає норм, що передбачали б захист сімейних прав
товариськими судами, трудовими колективами, профспілковими й іншими
громадськими організаціями. Разом з тим ст.121 ЦПК України передбачає,
що у випадках, передбачених законом, профспілки, інші громадські
організації можуть звернутися в суд із заявою прав і охоронюваних
законом інтересів інших осіб. Отже, профспілки й інші громадські
організації не здійснюють захист сімейних прав, але можуть сприяти
захисту цих прав.

Види майнових прав і обов`язків подружжя. Правовий режим майна подружжя.

При регулюванні відносин подружжя із приводу приналежного їм майна
можуть застосовуватися два правових режими: законний і договірний.
Законний правовий режим регулювання відносин подружжя із приводу їхнього
майна застосовується в тих випадках, коли він не змінений шлюбним
контрактом (див. коментар до ст.271 КпШС). Відповідно до законного
правового режиму все майно подружжя можна розділити на загальне і
роздільне.

У відповідності зі ст.22 КпШС майно, нажите подружжям під час шлюбу, є
їх загальною спільною власністю.

У літературі немає єдиної точки зору про поняття загального майна
подружжя. Одні автори вважають, що до складу загального майна чоловіків
входять тільки речі. Подружжя мають на внесок іншого не право власності,
а зобов’язальне право. Приведена точка зору також не відповідає змісту
ч.2 п.9 Постанови Пленуму Верховного суду України від 12 червня 1998 р.
«Про застосування судами деяких норм КпШС України», де роз’яснено, що до
складу спільного майна подружжя можуть входити не тільки речі, але і
права, право на внески в кредитні установи, паї нагромадження в ЖБК,
ДСК, гаражно-будівельних кооперативах, право на страхові суми, страхові
відшкодування, грошові суми і майно, що належить дружинам по іншим
зобов’язальним правовідносинам. Крім того, дружинам можуть спільно
належати права по акціях і інших цінних паперах.

Для загального майна подружжя характерно також те, що не має значення на
ім’я кого з подружжя придбано в період шлюбу майно. Тому що випливає зі
змісту ч.З п.4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 04.10.91 р.
«Про практику застосування судами законодавства, що регулює право
власності громадян на житловий будинок», для виникнення права загальної
власності подружжя на побудований житловий будинок не має значення, на
ім’я кого з чоловіків оформлений житловий будинок. Відповідно до діючого
законодавства дружинам на праві власності можуть належати не тільки
предмети споживання, але і засобу виробництва (ст. 13 Закону України
«Про власність»). У тих випадках, коли майно належить дружинам на праві
спільної власності, виникає спільна сумісна власність подружжя.

Як випливає зі ст.22 КпШС, для виникнення спільного майна подружжя
необхідно, щоб воно було придбано під час шлюбу. Ця ж вимога випливає зі
ст. 16 Закону України «Про власність». В осіб, що не перебувають в
зареєстрованому шлюбі, також може виникнути право спільної сумісної
власності на деякі речі, наприклад, при спільному створенні речі
(будинку). Однак у цьому випадку немає презумпції рівності часток, не
враховується принцип взаємної матеріальної підтримки. У Постанові
Пленуму Верховного суду України від 12 червня 1998 р. «Про застосування
судами деяких норм КпШС України» (п. 12 ч.1) сказано, що правила ст
ст.22, 28, 29 КпШС не застосовуються до спорів про розділ майна осіб, що
живуть однією родиною, але не одружені. Як випливає з ч.2 ст.13 КпШС,
права й обов’язки подружжя породжує тільки зареєстрований шлюб. Однак
для виникнення спільності майна подружжя недостатньо, щоб майно було
придбано в період зареєстрованого шлюбу. Потрібно також, щоб подружжя
спільно проживали, господарювали, тобто наявність спільної праці
подружжя. Необхідність спільної праці подружжя для виникнення спільності
їхнього майна випливає з ч.2 ст.28 КпШС, що передбачає, що суд може
визнати майно, нажите кожним з подружжя під час їхнього роздільного
проживання, при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. У
даному випадку є один з елементів юридичного складу, необхідного для
виникнення спільного майна подружжя — зареєстрований шлюб, але відсутній
інший факт — спільна праця, тому що подружжя фактично припинило ведення
спільного господарства. Таким чином, обов’язковими елементами юридичного
складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, є
придбання майна під час зареєстрованого шлюбу й у результаті спільної
праці. Сукупність елементів юридичного складу, необхідного для
виникнення спільності майна подружжя, визначає і початковий момент
виникнення спільності їхнього майна. З огляду на, що до складу
загального майна чоловіків входять не тільки право власності, але і
зобов’язальні права; при цьому можливі три рішення цього питання:

1) майно стає спільним, коли зароблено, тобто коли на нього виникло
право;

2) коли майно отримане;

3) коли майно внесене одним з чоловіків у дім, у родину.

Початковим моментом виникнення спільності майна подружжя варто вважати
момент, коли в одного з подружжя виникло на нього право.

Подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження
спільним майном. При цьому подружжя користується рівними правами на
майно й у тому випадку, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього
господарства, доглядом за дітьми чи по інших поважних причинах не мав
самостійного заробітку. Дане положення відповідає принципу
рівноправності подружжя, закріпленому в ст.51 Конституції й у ст.4 КпШС.
Це положення ст.22 КпШС охороняє інтереси жінки, найчастіше інтереси
жінки-матері, а також непрацездатного чоловіка. До поважних причин, по
яких інший з подружжя не мав самостійного заробітку, можуть бути також
віднесена непрацездатність дружини, навчання й ін. Приведене положення
відповідає принципу взаємної матеріальної підтримки подружжя.

Права подружжя укладати дозволені законом угоди.

Подружжя, здійснюючи правомочності у відношенні приналежного їм
спільного майна, можуть укладати угоди як один з одним, так і з третіми
особами. Подружжя, як було сказано, мають рівні права на приналежне їм
спільне майно. Тому ч.1 ст.23 КпШС установлює, що подружжя
розпоряджаються спільним майном за спільною згодою. Подружжя в
повсякденному житті укладають угоди по відношенню спільного майна майже
щодня, наприклад, дрібні побутові угоди по придбанню предметів
споживання. Вимога про надання одним з подружжя згоди іншого з подружжя
на здійснення таких угод привело б до надзвичайного ускладнення
цивільного обороту. Тому закон, виходячи з припущення про єдність
інтересів подружжя, установлює презумпцію згоди одного з подружжя при
здійсненні угод із спільним майном іншим з подружжя. Ця презумпція не
поширюється на угоди по відчуженню спільного майна, що вимагають
обов’язкового нотаріального посвідчення. Для здійснення цих угод одним з
подружжя необхідно прямо виражена згода іншого з подружжя в письмовій
формі. Проект ЦК України передбачає, що для здійснення одним з подружжя
будь-яких договорів, що повинні бути нотаріально оформлені, а також
договорів щодо коштовного майна, згода іншого подружжя повинна бути
письмовою (п.З ст. 1302 проекту ЦК України). Якщо угода з приводу
спільного майна укладена одним з подружжя без згоди іншого з подружжя,
то вона за вимогою цього з подружжя може бути визнана недійсної. Для
задоволення такого позову повинна бути доведена несумлінність іншої
сторони по угоді. Якщо контрагент по угоді був сумлінним, тобто не знав
і не повинний був знати про відсутність згоди на здійснення угоди іншим
з подружжя, то така угода не може бути визнана недійсної, за винятком
угод, для здійснення яких закон вимагає прямо вираженої згоди іншого з
подружжя.

Укладаючи шлюб, подружжя залишаються самостійними суб’єктами права, тому
закон передбачає право кожного з подружжя укладати угоди як із третіми
особами (див. коментар до ст.23 КпШС), так і між собою.

Найчастіше подружжя між собою укладають договори дарування.

Подружжя можуть також укладати договори про розділ спільного майна або
про об’єднання їх роздільного майна в спільне.

Особливим різновидом угод між подружжям є шлюбний контракт (див.
коментар до ст.271 КпШС).

Угоди між подружжям є різновидом цивільно-правових угод і повинні
відповідати усім вимогам, пропонованим до угод. Положення ст.27 КпШС про
недійсність угод між подружжям, спрямованих на обмеження майнових прав
дружини, чи дітей, варто тлумачити обмежно в тому розумінні, що
недійсними є угоди, спрямовані на обмеження майнових прав дружини чи
чоловіка, або дітей, що випливають з факту перебування в шлюбі чи
спорідненні. Недійсним, наприклад, є угода між подружжям, укладена під
час перебування в шлюбі, відповідно до якого нажите ними в шлюбі майно
не буде їхньою спільною власністю. Це положення можна передбачити в
шлюбному контракті. Однак шлюбний контракт повинний бути укладений до
вступу в шлюб (див. коментар ст.271 КпШС). Є недійсною угода між
подружжям, що обмежувало б аліментні права нужденного дружини. Є також
недійсні угоди між подружжям, що обмежують їхню правоздатність чи
дієздатність (ст.12 ЦК України), а також їхні конституційні права (ст
ст.21, 22 Конституції України). Угоди ж між подружжям, у результаті яких
зменшується розмір їх права на належне їм майно (наприклад, угода про
розділ спільного майна в нерівних частках), дійсні.

Договірний режим майна подружжя (майно у шлюбному контракті).

Согласно ст. 271 «лица, вступающие в брак, имеют право по собственному
желанию заключить соглашение о решении вопросов жизни семьи (брачный
контракт), в котором предусмотреть имущественные права и обязанности
супругов. Условия брачного контракта не могут ухудшать положение
кого-либо из супругов по сравнению с законодательством Украины.

Порядок заключения брачного контракта определяется Кабинетом Министров
Украины.»

Порядок же заключения брачного контракта предусмотрен Постановлением
Кабинета Министров Украины от 16.06.93 г. «О порядке заключения брачного
контракта». Брачный контракт может быть заключен только между лицами,
вступающими в брак, по желанию этих лиц. В настоящее время брачный
контракт может быть заключен только до регистрации брака И вступает в
силу с момента регистрации брака. Поэтому, если брачный контракт желают
заключить лица, не достигшие брачного возраста, то им для его заключения
необходимо согласие родителей, усыновителей, попечителей.

В связи с тем, что брачный контракт может быть заключен только до
регистрации брака и вступает в силу с момента регистрации брака, он
является сделкой, заключенной под отлагательным условием.

Основным содержанием брачного контракта является установление правового
режима имущества супругов.

Как было сказано, брачный контракт может вносить изменения в
установленный законом режим общности имущества супругов. Супруги могут
распространить режим общности на добрачное имущество либо на отдельные
предметы добрачного имущества, на вещи, приобретенные в период брака, но
не в результате совместного труда супругов (полученные одним , из
супругов в дар, в порядке наследования либо приобретенные в период
брака, но за счет средств, принадлежащих одному из супругов до брака).

Условия брачного контракта могут также ограничить действие режима
общности имущества супругов, установив, например, что вклады, внесенные
в кредитные учреждения на имя каждого из супругов, принадлежат каждому
из них, либо что вещи профессиональных занятий супругов (например,
музыкальные инструменты) принадлежат супругу, предметом
профессионального труда которого они являются. В брачном контракте могут
быть изменены правила ст.25 КоБС Украины, предусматривающие, что если
имущество, принадлежащее одному из супругов на праве собственности,
существенно увеличится в своей ценности вследствие трудовых или денежных
затрат другого из супругов или их обоих, оно может быть признано общим
имуществом супругов. В брачном контракте можно предусмотреть, что это
имущество не будет менять своего правового режима, т.е. будет
принадлежать тому из супругов, который был его первоначальным
собственником, либо будет принадлежать супругам на праве общей
собственности в неравных долях. В брачном контракте можно предусмотреть
способы участия супругов в доходах друг друга, порядок расходов каждым
из них, размер долей в общем имуществе в случае развода, порядок
погашения долгов.

В Постановлении Пленума Верховного суда Украины от 12 июня 1998 г. «О
применении судами некоторых норм КоБС Украины» разъяснено, что в брачном
контракте имущественные права и обязанности супругов могут быть
определены иначе, чем предусмотрено общими правилами семейного
законодательства. В частности, может быть установлено, что определенное
имущество, которое принадлежало одному из супругов до брака или было
получено во время брака в дар, будет общей совместной собственностью
супругов; определен по усмотрению супругов размер долей в праве
собственности на имущество, нажитое в период брака, предусмотрены
условия раздела общего имущества в случае расторжения брака, а также
порядок погашения долгов за счет общего или раздельного имущества (п. 11
Постановления). В брачном контракте можно также предусмотреть права и
обязанности супругов по взаимному содержанию (п.2 Постановления Кабинета
Министров Украины от 16.06.93). Однако условия брачного контракта не
могут ухудшать положение нетрудоспособного, нуждающегося супруга. Это
утверждение обусловлено императивным характером ст ст.32 и 33 КоБС и
правилами ч.2 ст.27 1 КоБС. В брачном контракте супруги могут также
предусмотреть порядок пользования жильем, супруги могут договориться,
что один из супругов в случае расторжения брака будет обязан оставить
жилье с выплатой ему компенсации или без выплаты. Эти правила
предусмотрены в стст.1287, 1288 проекта ГК Украины, но они могут быть и
сейчас предусмотрены брачным контрактом. Такие же правила имеются и
сейчас в ст.42 Семейного кодекса Российской Федерации.

Постановлением Кабинета Министров Украины от 16.06.93 г. «О порядке
заключения брачного контракта в п.1 предусмотрено, что стороны могут
включать в брачные соглашения о неимущественных, моральных и личных
обязательствах. Однако ст.271 Украины говорит, что в брачном контракте
можно предусматривать только имущественные права и обязанности супругов.
Ввиду этого Кабинет Министров Украины в данном случае вышел за пределы
своих полномочий и своим постановлением установил правила, которые не
соответствуют КоБС Украины. Кроме того, в указанном Постановлении
Кабинета Министров Украины не определены правовые санкции, которые могут
наступить за неисполнение предусмотренных контрактом неимущественных и
личных обязанностей, т.е. эти положения не имеют правового характера.

Вместе с тем в ст.271 КоБС Украины предусмотрено, что условия брачного
контракта не могут ухудшать положение любого из супругов по сравнению с
законодательством Украины.

Брачный контракт, согласно указанной Инструкции, может быть заключен по
месту проживания одной из сторон или по месту регистрации брака.

Действующее законодательство не содержит специальных норм о прекращении
и изменении брачного контракта. Поэтому при регулировании этого вопроса
следует руководствоваться общими положениями

Соглашение о прекращении или изменении брачного контракта должно быть
нотариально удостоверено. Эти положения прямо предусмотрены в ст.1290
проекта ГК Украины и в ст.43 Семейного кодекса Российской Федерации.

Брачный контракт может быть признан судом недействительным, если
противоречит общим правилам ГК о действительности сделок. В случае же
расторжения брака условия брачного контракта, которые не связаны с
существованием брака, сохраняют силу.

Правовідносини з приводу спільного сумісного майна подружжя.
Правовідносини з приводу роздільного майна подружжя.

Помимо общего имущества супругов, у супругов может быть раздельное
имущество. К раздельному имуществу следует отнести имущество,
приобретенное при отсутствии хотя бы одного из элементов юридического
состава, необходимого для возникновения общности имущества супругов
(ст.22 КоБС). В связи с этим к раздельному имуществу относится
имущество, приобретенное до брака, а также в период брака, но не в
результате совместного труда супругов. Таким имуществом является
имущество, полученное в дар, в порядке наследования, имущество,
приобретенное во время брака, но за счет средств, являющихся раздельным
имуществом одного из супругов или вырученных от продажи раздельного
имущества. Например, один из супругов продал полученный им по наследству
дом и купил квартиру. Говоря об имуществе, полученном в дар, нужно
различать, кому подарена вещь, одному из супругов или обоим. К
раздельному имуществу супругов также относится имущество, полученное в
качестве награды или премии, не обусловленное системой оплаты труда. К
раздельному имуществу супругов также относится приватизированная на имя
одного из супругов квартира, если в момент приватизации другой супруг в
этой квартире не проживал.

Раздельным имуществом каждого из супругов являются также вещи
индивидуального пользования каждого из супругов (одежда, обувь и др.),
хотя бы они были приобретены в период брака за счет общих средств
супругов, за исключением ценностей и предметов роскоши. Закон и судебная
практика не дают понятия ценностей и предметов роскоши. Ценностями и
предметами роскоши следует признать вещи, которые не являются
необходимыми и имеют значительную стоимость. Кроме того, отнесение вещей
индивидуального пользования к ценностям или к предметам роскоши
определяется уровнем жизни семьи. К раздельному имуществу супругов, как
было уже сказано, суд может отнести имущество, нажитое каждым из
супругов во время их раздельного проживания при фактическом прекращении
брака (ч.2 ст.28 КоБС).

При осуществлении правомочий в отношении раздельного имущества супруги
не зависят друг от друга. Каждый из супругов самостоятельно владеет,
пользуется и распоряжается принадлежащим ему раздельным имуществом.

Раздельное имущество, принадлежащее каждому из супругов, может быть
признано общей совместной собственностью супругов, если во время брака
это имущество существенно увеличилось в своей ценности вследствие
трудовых или денежных затрат другого из супругов или их обоих. Например,
дом, принадлежащий одному из супругов, капитально отремонтирован в
период брака. Вместо вложения средств, другой супруг может увеличить
стоимость имущества своим трудом. Важно, чтобы имущество существенно
увеличилось в своей ценности. При этом следует учитывать стоимость
имущества до совместных затрат на него и после этого. Признание
имущества общей совместной собственностью супругов объясняется тем, что
в данном случае есть юридический состав, необходимый для возникновения
общности имущества супругов. Имущество существенно было увеличено в
своей ценности в период брака и в результате совместного труда обоих
супругов или труда того супруга, которому это имущество ранее не
принадлежало. Возможность возникновения общей совместной собственности
супругов в данном случае подчеркнута и в Постановлении Пленума
Верховного суда Украины от 12 июня 1998 г. «О применении судами
некоторых норм КоБС Украины».

Устанавливая положение, согласно которому вещи профессиональных занятий
каждого из супругов (музыкальные инструменты, врачебное оборудование и
пр.), приобретенные во время брака, являются общей совместной
собственностью супругов, закон исходит из того, что эти вещи, как
правило, имеют значительную ценность, и что отнесение их к раздельному
имуществу супругов могло бы существенно нарушить права другого супруга.

В данном случае имеется юридический состав, необходимый для
возникновения общности имущества супругов (ст. 22 КоБС). Вместе с тем
закон учитывает и интересы супруга, предметом профессиональных занятий
которого они являются, устанавливая, что в случае раздела общего
совместного имущества супругов суд может присудить эти вещи одному из
супругов, в пользовании которого они находились, с возложением на него
обязанности компенсировать другому из супругов его часть деньгами.

Порядок і способи поділу майна подружжя.

Раздел общего имущества супругов может быть произведен по требованию
любого из супругов, а также по требованию кредитора одного из супругов
для обращения взыскания на долю этого супруга в совместном имуществе.
Размер долей каждого из супругов в их общем имуществе может быть
определен по взаимному согласию супругов и оформлен соглашением между
ними. По желанию супругов это соглашение может быть нотариально
удостоверено. При этом супруги не обязаны придерживаться положения о
равенстве долей в общем имуществе. Размер доли каждого из супругов
определяется соглашением между ними. В случае спора между супругами о
размере долей каждого из них в общем имуществе вопрос о размере долей
решается в судебном порядке. При этом суд исходит из презумпции
равенства долей супругов. Вместе с тем ст.28 КоБС предоставляет право
суду отступить от начала равенства долей супругов, учитывая интересы
несовершеннолетних детей или заслуживающие внимания интересы одного из
супругов.

Отступить от равенства долей супругов суд может также, если этого
требуют заслуживающие внимания интересы одного из супругов. При этом
ст.28 КоБС не указывает, какие конкретно интересы следует учитывать для
признания за ними большего размера доли.

Доля одного из супругов может быть увеличена, если этот супруг является
нетрудоспособным, и он по состоянию здоровья нуждается в имуществе,
которое он сам не в состоянии приобрести.

В тех случаях, когда суд по требованию супругов определяет только размер
долей супругов в их общем имуществе и не производит раздела имущества в
натуре, отношения общей собственности не прекращаются. Однако отношения
общей совместной собственности заменяются отношениями общей долевой
собственности.

При разделе общего имущества супругов суд прежде всего должен определить
размер долей каждого из супругов, определить стоимость имущества,
подлежащего разделу, стоимость каждой вещи и распределить эти вещи между
супругами с учетом их стоимости и размера доли каждого из супругов. При
разделе общего имущества супругов в связи со смертью одного из них
определяется доля пережившего супруга, а доля умершего супруга, если нет
завещания, делится в равных частях между всеми наследниками, призванными
к наследству, в том числе и пережившим супругом (см. Гражданский кодекс
Украины. Стоимость общего имущества и стоимость конкретных вещей должна
быть указана в исковом заявлении. В случае спора о стоимости имущества
или отдельных вещей суд может назначить экспертизу (ст.57 ГПК Украины),
товароведческую — для определения стоимости вещей и обстановки, а если в
состав общего имущества входит жилой дом, то для определения его
стоимости — строительную экспертизу.

Если раздел общего имущества супругов производится без расторжения
брака, раздел может быть произведен только в отношении наличного
имущества супругов. Супруги не могут разделить имущество, которое они
наживут в будущем. Условия относительного раздела имущества, которое
супруги наживут в будущем, могут быть предусмотрены только в брачном
контракте.

Супругам могут принадлежать также доли в уставном фонде хозяйственных
обществ. При разделе этой доли, входящей в состав общего имущества
супругов, возможны три варианта:

а) прием другого супруга в число участников хозяйственного общества и
раздел доли, оформленной на имя одного из супругов, между обоими
супругами (этот вариант возможен, если это предусмотрено учредительными
документами общества и при согласии высшего органа общества);

б) супруг, являющийся участником общества, выплачивает другому супругу
соответствующую компенсацию;

в) супруг, являющийся участников хозяйственного общества, выходит из
состава участников общества и полученные им, причитающиеся на его долю,
денежные средства делятся между супругами.

При разделе общего имущества супругов суд исходит из начала равенства
долей супругов в их общем имуществе и из презумпции общности имущества.
Основания, вследствие которых суд может отступить от начала равенства
долей супругов, указаны в ст.28 КоБС. При применении презумпции общности
имущества супругов существенное значение имеет установление времени
приобретения имущества. Если можно установить время приобретения
имущества, то имущество, приобретенное в период брака, предполагается
общим, а до брака — раздельным. В случае спора о времени приобретения
имущества презумпция общности имущества распространяется на все
имущество супругов, ибо, как правило, основное имущество супруги
приобретают в период брака. В соответствии с этим бремя доказывания
отсутствия общности имущественных прав на какой-либо предмет возлагается
на супруга, оспаривающего эту общность, т.е. заинтересованный супруг
должен доказать отсутствие хотя бы одного из элементов юридического
состава, необходимого для возникновения общности имущества супругов,
т.е. что имущество было приобретено до брака или в период брака, но не в
результате совместного труда супругов (см. комментарий к ст. 22 КоБС).

Если же установлено, что имущество приобретено до брака и один из
супругов претендует на имущество, которое принадлежало другому супругу
до брака, то он должен доказать обстоятельства, на основании которых это
имущество должно быть признано общим имуществом супругов (см.
комментарий к ст. 25 КоБС).

Раздел общего имущества супругов, как правило, должен быть осуществлен в
натуре, если это возможно, без ущерба для его хозяйственного назначения.
На практике особая сложность возникает при разделе жилого дома или
квартиры, если они входят в состав общего имущества супругов.

Ч.З ст.29 КоБС устанавливает трехлетний срок исковой давности для
требования о разделе общего имущества разведенных супругов.

Общие положения о применении исковой давности к семейным требованиям,
вытекающим из брачных и семейных правоотношений, установлены ст.9 КоБС.
Согласно этой статьи на требования, вытекающие из брачных и семейных
отношений, исковая давность не распространяется, за исключением случаев,
когда срок для защиты нарушенного права установлен законодательством
Украины. К таким случаям относятся требования о разделе общего имущества
супругов.

Звернення стягнень на майно подружжя за зобов’язаннями одного з
подружжя.

Статья 31 регулирует вопрос об ответственности супругов по их долгам.
Как было отмечено, в состав общего имущества супругов входит общность
актива, т.е. право собственности на вещи и имущественные
обязательственные права, но не общность пассива, т.е. не общность долгов
(см. комментарий к ст.22 КоБС). Поэтому следует различать общие долги
супругов и личные долги супругов. Для понятия общих долгов характерно,
что они возникают из единого правового основания. Поэтому к общим долгам
супругов следует отнести долги, возникшие из сделок, заключенных обоими
супругами, по которым они приняли на себя определенные обязательства;
или по сделке, совершенной одним из супругов при наличии согласия
другого супруга либо презумпции согласия другого супруга, если средства,
полученные по такой сделке, использованы в интересах семьи, в частности,
долги супругов по их общему имуществу; из обязательств, возникших
вследствие совместного причинения вреда другим лицам; по обязательствам
супругов по возмещению вреда их несовершеннолетними детьми; из
неосновательного приобретения или сбережения обоими супругами имущества
за счет другого лица. Все остальные долги супругов являются личными. К
ним относятся долги, возникшие до брака; после заключения брака, но с
целью удовлетворения личных нужд супруга; долги, обременяющие раздельное
имущество супругов; долги, тесно связанные с личностью должника (из
причинения вреда одним из супругов, алиментные обязательства).

В соответствии с ч.1 ст.31 КоБС и ст.379 ГПК Украины взыскание по личным
долгам одного из супругов может быть обращено на его раздельное
имущество и на долю в общей совместной собственности супругов, которая
причиталась бы ему в случае раздела имущества. По общим долгам супругов
взыскание может быть обращено как на раздельное имущество супругов, так
и на их общее имущество.

Особый характер носит ответственность супругов по сделке, заключенной
одним из супругов, без согласия другого супруга, если средства,
полученные в результате такой сделки, были использованы в интересах
семьи на ее нужды. В этом случае согласно ч.2 ст.31 КоБС взыскание может
быть обращено на все имущество, являющееся общей совместной
собственностью супругов Однако правовые основания ответственности
супругов в данном случае будут различны. Супруг, заключивший сделку,
будет отвечать перед кредитором в соответствии с принятым на себя
обязательством по договору. Взыскание по этому договорному обязательству
можно обратить как на раздельное имущество супруга-должника, так и на
его долю в общем имуществе супругов. Второй супруг сделки не совершал.
Поэтому основанием для его ответственности перед кредитором является
обязательство из неосновательного обогащения (ст.469 ГК), и он будет
отвечать в пределах своей доли в общем имуществе супругов.

Имеются особенности при обращении взыскания на имущество супругов, если
один из супругов совершил преступление и если приговором суда
установлено, что имущество супругов было приобретено за счет средств,
добытых преступным путем. В этом случае согласно ч.З ст.31 КоБС для
возмещения вреда, причиненного преступлением, взыскание может быть
обращено на общее имущество супругов. При возмещении ущерба,
причиненного преступлением, возможны два варианта:

а) если приговором суда будет установлено, что в совершении преступления
виновны оба супруга, то они несут солидарную ответственность как лица,
совместно причинившие вред (ст.451 ГК), и взыскание может быть обращено
как на раздельное имущество супругов, так и на их общее;

б) если же в совершении преступления будет признан виновным один супруг,
то его имущественная ответственность наступает вследствие причинения
вреда (ст.440 ГК), и взыскание может быть обращено как на его раздельное
имущество, так и на его общее. Второй супруг несет имущественную
ответственность на основании обязательства из неосновательного
приобретения имущества в пределах неосновательно полученного. Им может
быть и неосновательно полученное раздельное имущество. Например, супруг,
виновный в совершении преступления, подарил другому супругу имущество,
приобретенное за счет средств, добытых преступным путем. На такое
имущество также можно обратить взыскание (ст.469 ГК).

В рассматриваемом случае правовые основания для ответственности супругов
различны. Поэтому здесь нет общего долга супругов.

”

\ “|

¶

&

gdoCi

&

gdoCi

l?E?0czFoe¤d?h??¬’?TH°??I?\?(?z?oooooooooooooooooooooooooooo

z?ue»
1/2N?aeA-AEthCBE?E†E`I?I?I”ITH?°OIO?*ZU„Y^THOa|a,axae|e°eLe6iooooooooooo
ooooooooooooooooo

a

&

gdoCi

&

gdoCi

&

gdoCi

&

gdoCi

&

gdoCi

&

gdoCi

O ?

&

gdoCi

&

gdoCi

&

gdoCi

&

gdoCi

&

gdoCi

&

gdoCi

?

&

gdoCi

&

gdoCi

&

gdoCi

&

gdoCi

aiaaaaaaaiaaaa

&

8

–

o

J

L

?

&

gdoCi

&

gdoCi

С, которая регулирует право супругов на заключение брачного контракта,
а не в ст.31 КоБС, предусматривающей обращение взыскания на имущество
супругов.

Права і обов`язки подружжя по взаємному утриманню (умови, розмір
аліментів, підстави звільнення від обов`язку по утриманню іншого з
подружжя).

Аліментами називається утримання, яке по закону одна особа (боржник)
повинна надати іншій особі (кредитору), що знаходиться в сімейних
правовідносинах за умови неповноліття останнього або непрацездатності чи
нужденності. Те утримання, яке надається не в силу юридичного обов’язку,
а на підставі моральних норм, не буде вважатись аліментами.

Аліментні зобов’язання виникають тільки в силу закону, тобто в зв’язку
зі шлюбом, близьким родством, чи інших сімейних відносин; неповноліттям
або непрацездатністю чи нужденністю.

Аліментне зобов’язання носить особистий характер і це обумовлюється тим
положенням, що внаслідок смерті аліменнто-управомочної чи
аліментнозобов’язаної особи аліментні зобов’язання припиняються. Права
на аліменти не можуть бути передані якій-небудь іншій особі.

Аліментні правовідносини — це довготривалі правовідносини, і тому в
будь-який момент управомочна особа може вимагати їх стягнення, незалежно
від того, який строк витік з моменту виникнення аліментного
зобов’язання.

Згідно з ст.34 КпШС України аліменти одному з подружжя присуджуються з
моменту пред’явлення позову на майбутній час.

Оскільки аліментні зобов’язання встановлені законом, то вони не можуть
бути припинені за угодою сторін, а припиняються тільки тоді, коли
відпадають умови, що є необхідною посилкою аліментного зобов’язання.

На підставі ч.І ст.32 КпШС України подружжя зобов’язані матеріально
підтримувати один одного. Таке зобов’язання виникає у подружжя з моменту
реєстрації шлюбу. При цьому не має значення, проживають подружжя разом
чи окремо.

Обов’язок матеріального утримання виникає тільки у подружжя, шлюб яких
був зареєстрований у встановленому законом порядку. Фактичне співжиття
чоловіка та жінки не породжує між ними правових відносин чоловіка та
дружини та не викликає юридичного обов’язку утримувати один одного.

Право вимагати матеріального утримання має непрацездатний з подружжя,
який є нужденним.

Непрацездатним є один з подружжя, який досяг пенсійного віку (жінки — 55
років, чоловіки — 60 років), а також які є інвалідами І або II групи.
Той з подружжя, який е непрацездатним, повинен одночасно потребувати
матеріальної допомоги.

Нужденність одного з подружжя встановлюється за допомогою співставлення
його доходів та потреб.

Сама по собі непрацездатність при відсутності ознаки нужденності, також
як і нужденність одного з подружжя в разі його працездатності,
недостатня для присудження матеріального утримання.

У законі особливо підкреслюється право на матеріальне утримання дружини
під час вагітності та протягом 3-х років після народження дитини, якщо
чоловік в спромозі його надавати, а дружина потребує допомоги.

На підставі ч.2 ст.32 КпШС України один з колишнього подружжя, який
потребує матеріальної допомоги, також має право на утримання, якщо він
став непрацездатним протягом одного року після розірвання шлюбу. При
цьому закон не встановлює причину виникнення непрацездатності одного з
подружжя залежно від факту перебування у шлюбі. Один з подружжя може
стати непрацездатним після розлучення як внаслідок загальної хвороби,
так і досягши пенсійного віку.

Якщо подружжя перебували тривалий час у шлюбних відносинах, суд має
право стягнути аліменти на користь одного з колишнього подружжя і в тому
випадку коли він досяг пенсійного віку не пізніше 5 років з моменту
розірвання шлюбу.

Обов’язки подружжя по взаємному утриманню не обмежені ніякими строками.
Для стягнення аліментів не має значення, коли один з подружжя став
непрацездатним — до шлюбу чи під час перебування в ньому. Більш того,
закон захищає права тих осіб, які після довгих років сумісного життя
розривають шлюб.

Закон не передбачає, що слід розуміти під довгим часом шлюбних відносин,
тому це питання в кожному конкретному випадку розглядає суд і, як
правило, такий строк встановлюється в 15—20 років.

У випадках, коли непрацездатність одного з подружжя виникла внаслідок
протиправних дій іншого з подружжя (нанесення побоїв та ін.),
присудження засобів на користь потерпілого проводиться не за нормами
шлюбно-сімейного права, а за нормами цивільного права (ст.440 ЦК
України).

Законом передбачено, що аліменти присуджуються з моменту подання позову.
Він може бути пред’явлений як за місцем проживання стягувача аліментів,
так і за місцем проживання відповідача. Якщо місце проживання
відповідача невідоме, то суд має право винести ухвалу про його розшук,
який проводиться органами міліції. Витрати по розшуку суд стягує з
відповідача на користь держави.

Зміни матеріального чи сімейного становища одного з подружжя, який
сплачує або одержує аліменти, можуть значно вплинути на ступінь його
забезпеченості засобами до існування. Це дає право зацікавленій особі
звертатися до суду з вимогою про зміну розміру аліментів.

У силу ст.35 КпШС України суд може звільнити одного з подружжя від
обов’язків утримувати іншого, який є непрацездатним та потребує
матеріальної допомоги або обмежити цей обов’язок визначеним строком.

Не виникає права на матеріальну підтримку в тих випадках, коли
непрацездатність того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги,
стала наслідком зловживання спиртними напоями, наркотичними, токсичними
засобами або скоєння ним злочину.

Правила про звільнення одного з подружжя від обов’язків утримувати
другого або обмеження цього обов’язку визначеним строком (на розгляд
суду) мають бути застосовані судом при розгляді справ по взаємному
утриманню як під час перебування подружжя в шлюбі, так і після його
припинення.

В силу ст.36 КпШС України право одного з подружжя на утримання
припиняється у випадках:

а) поновлення одного з подружжя, який потребував матеріальної допомоги,
в працездатності або коли він перестає потребувати матеріальної
допомоги.

б) вступу до нового шлюбу одного з подружжя, який є непрацездатним та
потребує матеріальної допомоги.

Підстави виникнення правовідносин батьків і дітей.

Особисті немайнові права і обов’язки учасників батьківських
правовідносин в основному тривають до досягнення дітьми повноліття або
до часу їх одруження. Достроково ці права та обов’язки можуть
припинитися тільки у випадках, передбачених законом.

За неналежне виконання, або невиконання батьківських прав і обов’язків,
допускається позбавлення батьківських прав (ст.70 КпШС), а також
обмеження їх здійснення (ст.7б КпШС).

До особистих прав і обов’язків батьків відносяться право і обов’язок
батьків визначати ім’я, по батькові, прізвище дитини; право і обов’язок
батьків представляти інтереси дітей, призначати місце проживання дитини
і право на відібрання своїх дітей від осіб, які незаконно їх утримують.
Право і обов’язок батьків на виховання своїх дітей.

Підставою виникнення прав і обов’язків батьків і дітей є походження
дітей, засвідчене у встановленому законом порядку. Таке засвідчення
юридичне оформляється наступним чином:

1) шляхом реєстрації народження дитини в органах РАГСу, коли батьки
дитини перебувають між собою у зареєстрованому шлюбі;

2) добровільне визнання батьківства дитини батьком, який не перебуває в
шлюбі з матір’ю дитини;

3) встановлення батьківства в судовому порядку, якщо батьки не
перебувають у шлюбі, а батько (мати) заперечує своє батьківство
(материнство).

Встановлення походження дітей (способи, порядок, оформлення).

Народження дитини одруженою жінкою створює презумпцію, що її чоловік —
батько дитини. Тому вона, маючи на руках свідоцтво про шлюб, не повинна
доказувати, що батьком дитини є її чоловік. Це випливає з факту
народження дитини в зареєстрованому шлюбі (ст.52 КпШС).

Походження дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі,
встановлюється шляхом подання спільної заяви батьком та матір’ю дитини
до органів РАГСу.

Якщо один з батьків з поважної причини не може особисто з’явитися до
РАГСу для реєстрації батьківства, його підпис під спільною заявою
повинен бути посвідчений у встановленому законом порядку. Реєстрація
батьківства може бути проведена як одночасно з реєстрацією народження,
так і після. У другому випадку для реєстрації батьківства необхідно
додати до заяви свідоцтво про народження дитини.

В заяві відображається лише побажання батька на встановлення правових
відносин з дитиною. Мати ж у цих відносинах з дитиною перебуває з
моменту народження. У заяві вона дає лише згоду на визнання батьківства.
Крім заяви, поданої до РАГСу батьками дитини, ніяких інших документів не
вимагається, і тому не вірно чинять деякі органи РАГСу, Які наполягають
на наданні довідки з місця роботи характеристики та інших документів від
особи, яка висловила намір визнати дитину.

У разі смерті матері, визнанні матері недієздатною, позбавлення її
батьківських прав, а також при неможливості встановлення її місця
проживання, запис про батька дитини проводиться за заявою батька.

Визнання батьківства, висловлене у спільній заяві батьків, є юридичним
фактом, який підтверджує кровне походження дитини від вказаних у заяві
батьків. Це визнання не може бути відкликане батьком у однобічному
порядку.

Добровільне визнання батьківства може бути зроблено як при реєстрації
шлюбу батька дитини з її матір’ю, так і тоді, коли вони не перебували в
шлюбі.

Визнання батьківства у добровільному порядку є остаточним актом.

Визнання батьківства у добровільному порядку може мати місце щодо
позашлюбних дітей, які народилися як до, так і після вступу в силу Основ
законодавства Союзу РСР та союзних республік про шлюб та сім’ю, тобто 1
жовтня 1968 року. Визнання батьківства щодо осіб, які досягай
повноліття, можливо тільки за їх згодою.

Встановлення батьківства в судовому порядку.

На відміну від добровільного визнання батьківства, судове встановлення
батьківства можливе лише щодо дітей, які народились після 1 жовтня 1968
року, тобто після вступу в силу законодавства Союзу РСР та союзних
республік про шлюб і сім’ю, які зворотної сили не мають. Тому суди не
мають права приймати заяви про встановлення батьківства дітей, що
народились до 1 жовтня 1968 року.

У тих випадках, коли дитина народилася після 1 жовтня 1968 року та
згаданий батько помер, у зв’язку з чим неможливо встановити батьківство
у даний час, судом може бути встановлений факт батьківства, а як доказ
може бути використана будь-яка з підстав, передбачених частиною 3 статті
53 КпШС України.

Факт визнання батьківства або факт батьківства встановлюється з метою
отримання пенсії на дитину з нагоди втрати годувальника, спадщини, а
також для внесення запису про справжнього батька в актові книги та в
свідоцтво про народження дитини.

Встановлення у судовому порядку батьківства може мати місце, якщо не
була подана спільна заява до органів РАГСу від осіб, які не перебували в
шлюбі. В цих випадках з позовом до суду можуть звернутись один з батьків
або опікун (піклувальник) дитини, особи, на утриманні яких знаходиться
дитина, а також сама дитина по досягненні повноліття.

При встановленні батьківства суд приймає до уваги наступні обставини
(умови): спільне проживання та ведення спільного господарства матір’ю
дитини та відповідачем до народження дитини; спільне виховання та
утримання ними дитини; докази, що з достовірністю підтверджують визнання
відповідачем батьківства.

Наявність спільного проживання та ведення спільного господарства дає
право суду вважати, що відповідач є батьком дитини. Однак це не є
безперечним доказом батьківства, так як відповідач може подати суду
докази, які виключають його батьківство.

Спільне виховання батьками дитини може виявитися у спільній турботі про
дитину, про її стан здоров’я та навчання. При цьому необов’язково, щоб
батьки проживали разом та вели спільне господарство. Наприклад, хоча
відповідач і проживав окремо від матері дитини, однак систематично
відвідує її та доглядає за нею; дає поради по її вихованню, виявляє
турботу під час захворювання, бере її на деякий час до себе. При
спільному вихованні дитини необов’язково надавати матеріальні кошти на
її утримання.

Суть спільного утримання батьками дитини полягає в тому, що відповідач
надає матері дитини кошти, необхідні для її утримання. Такі дії дають
суду право визнавати відповідача батьком дитини.

Розміри, період надання та систематичність матеріальної допомоги дитині
зі сторони батька — все це має велике значення для використання судом
цього доказу.

Не відіграє ролі, скільки часу пройшло з того моменту, коли в останній
раз були надані кошти на утримання дитини, до моменту подання позову.
Право на судове встановлення батьківства строком позовної давності не
гаситься, тому і докази зберігають свою силу, скільки б часу не минуло.

Епізодичні або тимчасові знаки уваги до дитини у вигляді подарунків або
іграшок не можуть бути підведені під поняття утримання. Потрібно, щоб
особа, яка надає утримання, усвідомлювала, що це її дитина, і діяла як
батько.

Докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем
батьківства — це такі факти, які до пред’явлення позову підтверджували
визнання відповідачем свого батьківства (хоча відповідач його
заперечує).

Ця умова є суб’єктивною обставиною ставлення відповідача до питання про
своє батьківство та має бути виражена у тій чи іншій формі, яка
безпосередньо підтверджує визнання ним свого батьківства.

Визнання себе батьком може бути виражено як у період вагітності матері,
так і після народження дитини.

Слід приймати до уваги свідчення близьких родичів відповідача, товаришів
по роботі, друзів, які стверджують, що він називав дитину своєю. Таких
свідків важко запідозрити в бажанні обмовити відповідача, але в
будь-якому випадку достовірність доказів оцінює суд.

В останній час набуває поширення експертиза, що зветься «Генна
дактилоскопія, висновок якої на 100% дає ствердну відповідь, чи є дана
особа батьком (матір’ю) дитини, чи ні.

А тому, на наш погляд, розробляючи новий Кодекс про шлюб та сім’ю,
законодавче слід вирішити дуже важливе питання: чи варто вміщувати в
Кодекс підстави встановлення батьківства в судовому порядку, які
передбачені в ч.З ст.53 КпШС і чи не простіше у кожному спірному випадку
покладатись на висновок генної дактилоскопії. Позов про встановлення
батьківства може пред’явити й особа, яка вважає себе батьком дитини у
випадках, коли мати дитини не бажає подати з фактичним батьком спільну
заяву до органу РАГСу про визнання ним батьківства; коли фактичний
батько встановлює, що інший чоловік записаний батьком. Не бажаючи цього,
дійсний батько пред’являє до суду позов про заперечення цього
батьківства та встановлення свого.

Оспорювання батьківства (материнства).

Согласно ст. 56 “Лицо, записанное в качестве отца или матери ребенка в
книге записей рождений, или лицо, фактически являющееся отцом ребенка, в
случае смерти матери или лишения ее родительских прав вправе оспорить
произведенную запись в течение года с того времени, когда ему стало или
должно было стать известным о произведенной записи. Если к этому времени
лицо, записанное отцом или матерью, являлось несовершеннолетним,
годичный срок исчисляется со времени достижения им восемнадцати лет….”

Положения ст.56 КоБС надо толковать распространительно, так как согласно
буквальному смыслу статьи лицо, записанное отцом ребенка, может оспорить
произведенную запись только в случае смерти матери или лишения ее
родительских прав. Судебная практика допускает возможность оспаривания
отцовства и при жизни матери. В ч.1 п. 15 Постановления Пленума
Верховного суда Украины от 12 июня 1998 г. предусмотрено, что в
соответствии со ст. 56 КоБС в судебном порядке отцовство (материнство)
может быть оспорено как в случаях, когда в акте о регистрации рождения
родителями ребенка указаны лица, состоящие между собой в
зарегистрированном браке, так и тогда, когда родителями ребенка на
основе совместного заявления отца и матери ребенка записаны лица,
которые не состоят в браке.

При оспаривании отцовства или материнства необходимо доказать, что лицо,
записанное в качестве отца или матери ребенка, в действительности не
является биологическим отцом или матерью. Бремя доказывания лежит на
лице, оспаривающем отцовство или материнство. Ст. 56 КоБС устанавливает
годичный срок для оспаривания отцовства (материнства). Этот срок, как
указано в ст. 56 КоБС, начинает течь с того момента, когда лицу,
записанному в качестве отца или матери ребенка, стало известно или
должно было стать известно о произведенной записи. Если к этому времени
лицо, записанное отцом или матерью, являлось несовершеннолетним,
годичный срок исчисляется со времени достижения им восемнадцати лет. В
ч. 4 ст. 15 Постановления Пленума Верховного суда Украины от 12 июня
1998 г. разъяснено, что поскольку установленный ст. 56 КоБС годичный
срок для оспаривания отцовства начинает течь с момента, когда лицу,
оспаривающему отцовство (материнство), стало известно или должно стать
известно о произведенной записи, то обстоятельство, что лицо, с ведома
которого была произведена запись, узнало, что оно не является родителем
ребенка, после окончания этого срока, не изменяет порядка его
исчисления, но может быть учтено судом при решении вопроса об
уважительности причин пропуска срока.

Оспаривание материнства возможно, когда ребенок ведома матери или по
ошибке записан не на ее имя, а на имя другой женщины (например, в
родильном доме были перепутаны новорожденные).

Умови, за яких не допускається оспорювання батьківства (материнства).

Согласно ст.56 “…Лицо, записанное отцом ребенка по его заявлению либо по
совместному заявлению с матерью ребенка, не имеет права оспаривать
отцовство, если в момент подачи заявления ему было известно, что он
фактически не является отцом этого ребенка.

Мужчина, давший письменное соглашение на оплодотворение своей жены с
помощью донора, записывается отцом рожденного ею ребенка и не имеет
права оспаривать произведенную запись.

Жена, давшая письменное согласие своему мужу на оплодотворение и
рождение ребенка другой женщиной (донором), записывается матерью этого
ребенка и не имеет права оспаривать произведенную запись.”

Не вправе, как указано в чч.2 и 3 ст.56 КоБС и в ч.1 п. 15 Постановления
Пленума Верховного суда Украины от 12 июня 1998 г., оспаривать отцовство
лицо, записанное в качестве отца ребенка по его совместному заявлению с
матерью ребенка, если в момент подачи заявления ему было известно, что
оно не является отцом ребенка, а также муж, давший письменное согласив
на оплодотворение своей жены с помощью донора, и не может оспаривать
материнство жена, записанная в качестве матери ребенка, давшая
письменное согласие своему мужу на оплодотворение и рождение ребенка
другой женщиной (донором). В перечисленных случаях лица, записанные в
качестве отца либо матери ребенка, сами пожелали, чтобы была произведена
такая запись в РАГСе, хотя знали, что они не являются отцом (матерью)
ребенка. Поэтому права их не нарушены и они не могут ссылаться на
отсутствие генетической связи с ребенком как на основание своего иска,

Как разъяснено в ч. 3 п. 15 Постановления Пленума Верховного суда
Украины от 12 июня 1998 г., что если лицо, записанное как отец или мать
ребенка, не оспорило произведенную запись, то иные лица (кроме
фактического отца ребенка в случае смерти матери или лишения ее
родительских прав) не вправе оспорить эту запись после ее смерти. Однако
это не лишает иных лиц (усыновителей, опекунов и попечителей, а также
лиц, на содержании которых находятся несовершеннолетние) права на
исправление ошибок и внесение изменений в запись о рождении в порядке,
предусмотренном ст.161 КоБС (см. комментарий к ст.161 КоБС).

Визначення прізвища, імені і по батькові, громадянства дитини.

Згідно до статті 62 КпШС України, якщо батьки мають спільне прізвище, це
прізвище присвоюється й дітям. При різних прізвищах дитині присвоюється
прізвище батька або матері за згодою батьків, а у разі відсутності згоди
— за рішенням органів опіки та піклування.

Розірвання шлюбу або визнання його недійсним не тягне зміни прізвища
дітей. Якщо той з батьків, у якого дитина лишилася жити після припинення
шлюбу або визнання його недійсним, бажає присвоїти їй своє прізвище,
органи опіки та піклування можуть дозволити зміну прізвища
неповнолітньої дитини, виходячи з інтересів дитини.

У такому ж порядку вирішується питання про зміну прізвища
неповнолітнього, в запис акта про народження якого відомості про батька
було внесено згідно з рішенням суду або за спільною заявою матері і
батька дитини чи за заявою батька, якщо батьки не перебувають у шлюбі
між собою.

Той з батьків, прізвище якого носить дитина, повідомляється про
порушення клопотання про зміну прізвища дитини, і його думка, поряд з
іншими обставинами, враховується органами опіки і піклування при
вирішенні питання про зміну прізвища неповнолітнього, виходячи з
інтересів дитини.

Згоди неповнолітньої дитини на зміну їй прізвища закон не передбачає,
однак у всіх випадках це питання вирішується з урахуванням її інтересів.

Вибір імені дитини — це особисте право батьків, яке здійснюється за їх
взаємною згодою. У разі відсутності згоди батьків відносно імені дитини,
спір вирішується органами опіки і піклування.

По батькові дитині присвоюється в усіх випадках за іменем особи, яка
записана батьком дитини. Цією особою може бути: чоловік матері дитини,
особа, яка добровільно визнала батьківство, особа, визнана батьком за
рішенням суду, особа, чиє ім’я та по батькові записане за вказівкою
матері, яка не перебуває у шлюбі.

По батькові неповнолітньої дитини може бути змінені пише у випадку
усиновлення її особою чоловічої статі.

Відповідно до Закону України “Про громадянство України” від 8 жовтня
1991 року громадянство дітей визначається громадянством їх батьків. Це
питання вирішується в цілому, виходячи з конкретної ситуації.

Якщо обидва з батьків до часу народження дитини були громадянами
України, то дитина набуває громадянства Уїв раїни, незалежно від того,
де вона народилася — на території України чи за її межами.

При різному громадянстві батьків, із яких один до моменту народження
дитини знаходився в громадянстві України якщо в цей час обидва батьки
проживали за межами України, визначається за письмовою згодою батьків.

Якщо один з батьків до моменту народження дитини буї громадянином
України, а інший був особою без громадян ства або був невідомий, дитина
вважається громадянином України, незалежно від місця її народження.

У випадку встановлення батьківства дитини, мати якої

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter