Шемшученко Ю.С. 2005 – Екологiчне право України. Академiчний курс (книга)

Шемшученко Ю.С. 2005 – Екологiчне право України. Академiчний курс

Вступ

Однією з найбільш актуальних глобальних проблем сучасності є охорона
навколишнього середовища. Ця проблема набула особливого значення у
другій половині XX ст. Науково-технічний прогрес істотно розширив
масштаби і можливості людства у сфері природокористування. Були порушені
об’єктивні закономірності взаємодії суспільства і природи. Негативні
наслідки цього процесу вийшли з-під контролю. Джина випущено з пляшки.
Як результат, опоетизована колись природа досить швидко перетворилася у
навколишнє середовище, забруднене й отруєне відходами виробництва.
Здоров’я і саме життя людини поставлені під загрозу.

Ця проблема стосується як планети в цілому, так і її регіонів та
практично усіх країн. Україна не є винятком серед них. Нехтування
об’єктивними законами розвитку і відтворення природоресурс-ного
комплексу, низький рівень екологічної свідомості суспільства та деякі
інші фактори призвели до значної деградації довкілля України, надмірного
забруднення поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря і земель,
нагромадження у великих кількостях шкідливих, у тому числі
високотоксичних, відходів виробництва. Ці процеси спричинили різке
погіршення здоров’я людей, зниження рівня народжуваності та зростання
смертності.

На запобігання шкоди навколишньому природному середовищу об’єктивно
спрямоване екологічне право України (право навколишнього природного
середовища). На жаль, його регулюючий вплив на відповідні суспільні
відносини сьогодні не є досить ефективним. З одного боку, це пов’язано з
недоліками самого екологічного законодавства, з іншого — практикою його
застосування.

Є й ще одна причина: недостатній рівень праворозуміння у сфері дії
екологічного права. Це стосується як населення в цілому, так і
опанування студентами курсу екологічного права, зокрема.

Вступ

Підручники з екологічного права, що були видані раніше, як правило,
відставали від швидкоплинних процесів розвитку екологічного права і
законодавства, недостатньою мірою враховували результати новітніх
наукових досліджень у цій галузі.

Пропонований академічний курс екологічного права є результатом творчої
співпраці науковців Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН
України та викладачів Київського університету права. До його підготовки
також були залучені правознавці-екологи інших вищих юридичних навчальних
закладів, зокрема юридичного факультету Київського національного
університету імені Тараса Шевченка та Національної юридичної академії
України імені Ярослава Мудрого.

Цей підручник базується на аналізі чинного екологічного законодавства
України, вітчизняної і зарубіжної літератури і враховує світові та
європейські тенденції у розвитку екологічного права. У ньому висвітлено
значення, зміст і механізм реалізації як українського, так і
міжнародного та європейського екологічного права навколишнього
середовища.

Підручник складається із загальної, особливої та спеціальної частин. До
кожного розділу долучено список рекомендованої літератури для
поглибленого вивчення комплексу питань.

Загальна частина

Розділ І

Екологічне право — комплексна галузь права

§ 1. Екологічна функція держави

Під функціями держави розуміють основні напрями або види її діяльності,
які визначають суть і призначення держави1. Вони є засобом вирішення
важливих суспільних завдань. Функції виражають зміст і призначення
держави в суспільстві.

Екологічна функція нині визнана однією з основних функцій Української
держави. Це, по суті, діяльність держави в особі її компетентних органів
по управлінню якістю довкілля. Ця функція обумовлена конституційним
положенням про те, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання
екологічної рівноваги на території України, збереження генофонду
українського народу «є обов’язком держави» (ст. 16 Конституції України).

Екологічна функція реалізується шляхом проведення відповідної державної
політики на тому чи іншому етапі розвитку держави. її принципові засади
в Україні визначені Основними напрямами державної політики України у
галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення
екологічної безпеки2. Ними передбачені пріоритети екологічної політики,
її головні етапи і механізми реалізації. До них, зокрема, віднесено:
гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту
населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого

1 Юридична енциклопедія: У 6 т. — К., 2004. — Т. 6. — С. 313.

2 Відомості Верховної Ради України. —1998. — № 38-39. — Ст. 248.

§ 1. Екологічна функція держави

впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; поліпшення екологічного
стану басейнів рік України та якості питної води; стабілізація та
поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах
Донецько-Придніпровського регіону; будівництво нових та реконструкція
діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;
запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх
екологічного стану; формування збалансованої системи природокористування
та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки,
екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві,
сільському господарстві, на транспорті; збереження біологічного та
ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

За Основними напрямами до головних складових механізму реалізації
державної екологічної політики належать: відповідна державна
інституційна структура; економічний механізм природокористування та
екологічної діяльності; законодавчо-правовий механізм регулювання
екологічних відносин; механізм реалізації міжнародних, національних,
регіональних, галузевих та місцевих екологічних програм. У результаті
реалізації Основних напрямів (а вони розраховані на кілька десятиліть)
передбачається створити збалансовану й ефективно діючу систему
управління якістю довкілля.

Принципові засади державної екологічної політики передбачені також
Законом України «Про основи національної безпеки України» (2003 р.).
Відповідно до нього пріоритетами національних інтересів України в
екологічній сфері є: здійснення комплексу заходів, які гарантують
екологічну безпеку ядерних об’єктів і надійний радіаційний захист
населення та довкілля, зведення до мінімуму впливу наслідків
Чорнобильської катастрофи; впровадження у виробництво сучасних,
екологічно безпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій,
підвищення ефективності використання природних ресурсів, розвиток
технологій переробки та утилізації відходів; поліпшення екологічного
стану річок України, насамперед басейну річки Дніпро, та якості питної
води; запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів та поліпшення
їх екологічного стану; стабілізація та поліпшення екологічного стану в
містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;
недопущення неконтрольованого ввезення в Україну екологічно небезпечних
технологій, речовин і матеріалів-, збудників

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

хвороб, небезпечних для людей, тварин, рослин, організмів; реалізація
заходів щодо зменшення негативного впливу глобальних екологічних проблем
на стан екологічної безпеки України, розширення її участі в міжнародному
співробітництві з цих питань.

Досягнення мети екологічної політики, а отже, й відповідної функції
держави забезпечується здійсненням комплексу державних заходів —
економічних, соціальних, науково-технічних, санітарно-гігієнічних,
освітніх тощо. Особливе місце серед них належить екологічному праву.
Воно, як зазначає М. М. Бринчук, «є водночас продуктом і основною формою
закріплення державної екологічної політики»1. Екологічне право має
надавати і екологічній політиці, і екологічній діяльності формальної
визначеності й загальнообов’язковості, гарантувати ефективну реалізацію
екологічної функції держави.

Визнання екологічної функції як постійної й основної є важливою
передумовою для формування самостійної галузі екологічного права. Але
тільки цим проблема не вичерпується. Екологічне право є складною
юридичною системою, пізнання якої пов’язане з вивченням ряду інших її
елементів.

$ 2. Поняття екологічного права

У загальному вигляді екологічне право є галуззю права, якою регулюються
суспільні відносини щодо користування природними ресурсами, охорони
навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки.

Назва галузі походить від терміна «екологія» (грецьк. оісоз — будинок,
житло, місце мешкання, Іо^оз — наука) і буквально означає наука про
місце і умови життя людини.

У науковий вжиток слово «екологія» вперше увів німецький учений-біолог
Е. Геккель у 1866 р. Тоді воно мало вузьку сферу застосування, головним
чином у рамках біології.

Ширшого змісту термін «екологія» набув у другій половині

XX ст. у зв’язку з посиленням впливу людини на природу. Посту

пово екологія набуває значення наукової основи організації

раціонального природокористування. Нині вона визначається як

1 Бринчук М.М. Зкологическое право. — М., 2004. — С. 39. 10

§ 2. Поняття екологічного права

вчення про взаємодію живих організмів з навколишнім середовищем
(довкіллям).

У 70-х роках XX ст. із загальної екології виділилася соціальна екологія
(екологія людини) — наука про взаємодію суспільства з навколишнім
природним середовищем. Вона є теоретичною базою для розв’язання
практичних проблем охорони навколишнього природного середовища й
організації раціонального природокористування. Назва «екологічне право»
усталилась у 70—80-х роках XX ст. у результаті «екологізації»
природоохоронного права. Поряд з нею під впливом Стокгольмської
конференції ООН з навколишнього середовища 1972 р. набули поширення й
інші назви — «право навколишнього середовища» та «право охорони
навколишнього природного середовища». А в Україні був прийнятий Закон
«Про охорону навколишнього природного середовища» (1991 р.).

За змістовної близькості понять «навколишнє середовище» і «навколишнє
природне середовище» перше з них точніше відображає об’єкт правової
охорони. Природне середовище — це фактично природа, проте її у чистому
вигляді вже практично не існує. Понад 90 % екосистем у світі є штучними.
Під впливом науково-технічного прогресу в останні півстоліття утворилося
нове антропогенно-природне середовище, яке й отримало назву
навколишнього середовища (англ. — ептгоптепі).

Концепція права навколишнього середовища є офіційною концепцією ООН, її
органів і установ, зокрема Програми ООН з навколишнього середовища
(ЮНЕП). Вона сприйнята європейським співтовариством і багатьма країнами
світу (США, Канада, Велика Британія, Японія та ін.).

На позицію цієї концепції останнім часом перейшов і російський
законодавець. Замість Закону «Про охорону навколишнього природного
середовища» 1991 р. у Російській Федерації з 2002 р. діє Федеральний
закон «Про охорону навколишнього середовища».

Певний рух у цьому напрямі є і в Україні. Чинна Конституція ввела в
екологічний вжиток термін «довкілля» (ст. 50). Звідси походить «право
охорони довкілля».

Термін «довкілля» є більш адекватним термінові «навколишнє середовище»,
ніж «навколишнє природне середовище». Якби було навпаки, то відповідний
конституційний термін мав би назву «природне довкілля». Отже, зроблено
крок до гармонізації екологічно-

11

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

го права України з міжнародним правом навколишнього середовища (англ. —
епуігоптепіаі Іам/, франц. — дгоіі йе Гепуігоппетепї).

У цьому контексті важко погодитися з деякими правознавцями про
обмеженість концепції права навколишнього середовища, яка «виключає із
сфери правового захисту найвищу соціальну цінність — життя і здоров’я
людини»1. Навпаки, провідною ідеєю цієї концепції з самого початку був
правовий захист життя й здоров’я людини від негативних екологічних
факторів. Цією ідеєю пройнята Стокгольмська декларація з навколишнього
середовища. Згідно з її принципами людина має основне право на
задовільні умови життя в навколишньому середовищі (принцип 1); держави
вживають усіх можливих заходів для запобігання забрудненню морів
речовинами, які можуть поставити під загрозу здоров’я людини (принцип
7); держави мають виробити єдиний і скоординований підхід до планування
свого розвитку, щоб цей розвиток відповідав потребам охорони і
поліпшення навколишнього середовища на благо населення цих держав
(принцип ІЗ)2.

Цілком очевидно, що відповідно до загальновизнаного принципу пріоритету
міжнародного права ми мусимо адаптувати свою еколого-правову
термінологію до міжнародних стандартів. Ситуацію, коли одна й та сама
галузь права називається по-різному (екологічне право, право охорони
навколишнього природного середовища, право навколишнього середовища,
право охорони довкілля), не можна вважати нормальною. Згадаймо у зв’язку
з цим Р. Декарта, який писав, що принаймні половини помилок можна
уникнути, якщо домовитися про поняття.

F 3. Предмет і об’єкт екологічного права

Для того щоб будь-яка сукупність правових норм була визнана самостійною
галуззю права, вона має відповідати виробленим юридичною наукою
критеріям. Головними з них є предмет, об’єкт і метод правового
регулювання, а також наявність достатнім чином розвинутої
нормативно-правової (законодавчої) бази. Взяті в су-

1 Екологічне право. — К., 2001. — С. 16.

2 Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. — Львів,
2002.

– С. 11, 12.

12

§ 3. Предмет і об’єкт екологічного права

купності ці критерії є визначальними для виділення як самостійної
відповідної галузі права.

Під предметом українського екологічного права розуміють специфічні для
нього відносини в галузі взаємодії суспільства з навколишнім природним
середовищем. Ці відносини є органічними і стійкими, що зумовлює
стабільність галузі екологічного права. Характер екологічних відносин
тісно пов’язаний з об’єктом екологічного права. Це природні і
природно-антропогенні цінності, з приводу яких складаються відповідні
відносини.

Об’єкт екологічного права не є однорідним. Відповідно до Закону України
«Про охорону навколишнього природного середовища» виділяють навколишнє
природне середовище в цілому та три його головні елементи: природні
ресурси; природні території та об’єкти, що підлягають особливій охороні;
здоров’я і життя людей (ст. 5).

Навколишнє природне середовище визначається «як сукупність природних і
природно-соціальних умов та процесів». З цього випливає, що це
середовище є складною екосистемою, якій властиві не тільки суто
природні, а й природно-антропогенні закономірності.

До природних ресурсів у широкому значенні належать усі природні блага,
які слугують задоволенню потреб людини, а у вузькому — природні джерела
для задоволення потреб матеріального виробництва. При цьому за законом
державній охороні й регулюванню використання підлягають природні
ресурси, як залучені в господарський оборот, так і не використовувані в
економіці в даний період (ст. 5).

Відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного
середовища» до природних територій і об’єктів, що підлягають особливій
охороні, належать території та об’єкти природно-заповідного фонду,
курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні полезахисні
та інші (ст. 60).

Усе різноманіття відповідних територій та об’єктів охоплюється поняттям
екологічної мережі. Відповідно до Закону України «Про екологічну мережу
України» (2004 р.) ця мережа утворюється з метою поліпшення умов для
формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного
потенціалу території України, збереження ландшафтного та
біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і
рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через
поєднання територій та

13

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають
особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і
відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають
особливій охороні (ст. 3).

В юридичній літературі дискутується питання про те, чи є об’єктом
еколого-правової охорони людина. Закон України «Про охорону
навколишнього природного середовища» фактично знімає це питання. Ним
передбачено, що здоров’я і життя людей підлягають державній охороні від
негативного впливу несприятливої екологічної обстановки (ст. 5).

Предмет екологічного права зумовлений комплексним характером його
об’єкта, а отже, він також є комплексним. З урахуванням особливостей
правового регулювання щодо охорони і використання зазначених складових
елементів об’єкта екологічного права можна виділити чотири блоки
екологічних відносин, які є визначальними для характеристики предмета
правового регулювання екологічного права.

До першого блоку належать відносини щодо охорони навколишнього
природного середовища як комплексного природно-антропогенного явища.
Слово «охорона» при цьому розуміють у широкому значенні — як комплекс
заходів, спрямованих на збереження, відтворення і поліпшення стану цього
середовища. Йдеться, по суті, про управління якістю довкілля.

Ця група «середовище-охоронних» відносин немов би пронизує усі інші
екологічні відносини й об’єднує їх у єдиний комплекс. Переважна частина
цих відносин виникає у сфері вироблення екологічної політики і
організації екологічної діяльності у масштабах держави та
адміністративно-територіальних одиниць, у промисловості, енергетиці,
сільському господарстві та інших еколого-небез-печних галузях.

Другий, похідний від першого, блок екологічних відносин — це відносини
щодо використання природних ресурсів. Ці відносини регулюються нормами
природоресурсного права. Його тільки умовно можна розглядати як існуюче
окремо від права охорони навколишнього природного середовища
(екологічного права). Адже раціональне природокористування неможливе без
еколого-охорон-них заходів і навпаки.

Предмет природоресурсного права є похідним від інтегрованого предмета
права екологічного. Водночас він має свої особливості.

14

§ 3. Предмет і об’єкт екологічного права

Вони, зокрема, зумовлені тим, що відносини по використанню природних
ресурсів мають місце насамперед у сфері економіки. Саме тут відбувається
поєднання природних речовин з працею людини, створюється новий
матеріальний продукт, призначений для задоволення різноманітних
суспільних потреб із урахуванням екологічного чинника.

Третій блок становлять екологічні відносини, що стосуються забезпечення
проголошеного Законом України «Про охорону навколишнього природного
середовища» (ст. 9), а потім і Конституцією України (ст. 50) права
громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля. У більш широкому
плані йдеться про забезпечення екологічної безпеки, тобто запобігання
погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров’я
людей.

У юридичній літературі не вироблено загального ставлення до питання про
предметну сферу правового регулювання екологічної безпеки та її місце в
екологічному праві. Одні автори доводять, що відносини по забезпеченню
екологічної безпеки є визначальними в системі екологічних відносин,
другі відводять їм роль одного з інститутів екологічного права, а треті
взагалі вважають, що ці відносини не мають специфіки і повністю
охоплюються відносинами щодо охорони навколишнього природного
середовища1.

У зв’язку з цим слід зазначити, що практична діяльність по забезпеченню
екологічної безпеки в Україні останнім часом виділилася у відносно
самостійний напрям екологічної діяльності. Вона є складовою частиною
екологічної політики і системи національної безпеки України, предметом
дедалі ширшої уваги з боку законодавця.

Ця діяльність звичайно певною мірою переплітається із заходами щодо
охорони навколишнього природного середовища. Але це не є перешкодою для
виділення відносин екологічної безпеки в окрему групу. Об’єднуючим
фактором для цього є спрямованість відповідних відносин на забезпечення
здорового для життя і здоров’я людей довкілля, тоді як діяльність по
охороні навколишнього природного середовища має ширший спектр цілей.

Нарешті, до четвертого блоку екологічних відносин належать відносини у
сфері формування, збереження та раціонального, не-

1 Огляд літератури з цих питань див.: Лопатин В. Н. Зкологическая
безопас-ность: проблеми конституционной законности // Государство и
право. — 2004. — № 2.- С. 21-31.

15

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

виснажливого використання екомережі. Коло цих відносин постійно
розширюється, і вони справляють істотний вплив на стан навколишнього
природного середовища, задоволення сучасних та перспективних
економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства.
Саме правовий режим особливої державної охорони є об’єднуючою засадою
для групування відповідних відносин до даного блоку. Він визначається
цінністю, унікальністю або необхідністю відновлення деградованих або
малоцінних земель.

Таким чином, визначальними для предмета екологічного права як
комплексної галузі є чотири групи суспільних відносин: а) відносини щодо
охорони навколишнього природного середовища; б) відносини щодо
використання природних ресурсів; в) відносини щодо забезпечення
екологічної безпеки; г) відносини щодо формування, збереження та
раціонального використання екомережі.

Ці відносини часто переплітаються між собою у різних комбінаціях, їх
можна розподілити на більш дрібні групи суспільних відносин за
предметною ознакою. Саме так зробив законодавець при визначенні завдань
екологічного законодавства. До них він відніс «регулювання відносин у
галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів,
забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного
впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне
середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої
природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій
та природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною» (ст.
1 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Не важко помітити, що тут усі завдання фактично зводяться до охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використання
природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, збереження
природних територій та об’єктів екомережі. Саме ці фактори відіграють
головну системоутворюючу роль для галузі екологічного права.

§ 4. Метод екологічного права

Метод екологічного права — це сукупність засобів і способів впливу на
учасників суспільних відносин з метою забезпечення правових вимог щодо
охорони навколишнього природного середовища та екоме-

16

§ 4. Метод екологічного права

режі, раціонального використання природних ресурсів і забезпечення
екологічної безпеки.

Для комплексної галузі екологічного права його метод не є таким «своїм»,
як наприклад, методи класичних однорідних галузей права —
адміністративного, кримінального, цивільного. Екологічне право запозичує
методи правового регулювання у цих галузей права, використовуючи їх для
власних потреб. Це стосується й інших комплексних галузей права —
господарського, аграрного тощо.

У даному випадку класичні галузеві методи немовби отримують «подвійну
прописку» — в однорідній і комплексній галузях права. При цьому, як
зазначають С. С. Алексєєв та В. Ф. Яковлєв, пристосовуючи галузеві
елементи до комплексного їх застосування, комплексна галузь не деформує
ці елементи і не позбавляє їх галузевої природи і належності1.

Найбільш широко у сфері еколого-правового регулювання використовується
імперативний адміністративно-правовий метод. Це виявляється у
встановленні дозволів та заборон, нормуванні, сертифікації, ліцензуванні
та екологічній експертизі, застосуванні заходів адміністративної
відповідальності за екологічні правопорушення тощо.

За допомогою кримінально-правового методу здійснюється боротьба з
екологічною злочинністю, а за допомогою цивільно-правового вирішуються
спірні питання стягнення екологічної шкоди.

Ці методи «стикуються» в екологічному праві на засадах їх екологічної
модуляції. Характерним виявом цього є норми еколого-правового
спрямування, виділені у спеціальні главу в Кодексі України про
адміністративні правопорушення («Адміністративні правопорушення в галузі
охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток
історії та культури») та розділ у Кримінальному кодексі України
(«Злочини проти довкілля»).

Що ж стосується цивільної (матеріальної) відповідальності, то тут
спрацьовує притаманний тільки екологічній сфері таксовий метод
обчислення шкоди, завданої відповідними правопорушеннями. Є специфіка й
у застосуванні такого цивільно-правового методу, як відновлення
порушених неправомірними діями природних об’єктів.

1 Алексєєв С. С, Яковлєв В. Ф. Гражданское право и современность //
Советское государство и право. — 1984. – № 3. — С. 35.

17

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

Екологічний імператив об’єднує ці та деякі інші методи правового
регулювання. Це є характерною особливістю екологічного права як
комплексної галузі.

$ 5. Система екологічного права

Під системою екологічного права як галузі права розуміють його внутрішню
структуру, основними складовими елементами якої є підгалузі, правові
інститути і норми права. Вони мають бути узгоджені між собою. А вся
система будується на закономірностях, вироблених юридичною наукою та
практикою.

Первісною ланкою системи екологічного права є правова норма. Саме в ній
фіксуються конкретні еколого-правові приписи.

За характером дії екологічні норми з певною умовністю поділяють на
матеріальні й процесуальні. Останні є засобом практичної реалізації
матеріальних екологічних норм.

І матеріальні, і процесуальні екологічні норми можуть міститися як у
суто екологічних, так і в інших законодавчих актах. Це пов’язано з їх
«плаваючим» характером у системі комплексної галузі екологічного права,
яка є значно більшою абстракцією, ніж відповідна галузь законодавства.

До найбільш розвинутих інститутів екологічного права належать інститути
природокористування, забезпечення екологічної безпеки та охорони
природних територій та об’єктів екомережі. Виділяють також інститути
права власності на природні ресурси; екологічних прав громадян;
управління і контролю; нормування, ліцензування, аудиту й експертизи;
юридичної відповідальності за екологічні правопорушення тощо.

Характерною особливістю екологічного права як комплексної галузі є
включення до неї визнаних на сьогодні інших галузей права — земельного,
гірничого, водного, лісового, фауністичного і ат-мосфероохоронного. Ці
галузі мають власну внутрішню структуру, свій предмет і метод правового
регулювання. У системі екологічного права вони фактично є його
підгалузями. Земельне, гірниче, водне, лісове, фауністичне і
атмосфероохоронне право забезпечують диференційований підхід до
екологічно обгрунтованого використання кожного з відповідних природних
ресурсів, тоді як норми загальної частини екологічного права
«нашаровуються» над

18

§ 6. Принципи екологічного права

вказаними підгалузями, виконуючи функції силового інтеграційного поля.

У юридичній літературі є й інші пропозиції щодо виділення окремих
підгалузей (галузей) екологічного права — охорони зелених насаджень
(крім лісів), особливо охоронюваних природних територій та об’єктів.
Деякі автори обґрунтовують наявність комплексної галузі екологічного
права — права екологічної безпеки^, а також еколого-процесуальної
підгалузі екологічного права2.

Таким чином, екологічне право є комплексною галуззю права, якою
регулюються суспільні відносини в галузі охорони навколишнього
природного середовища; використання природних ресурсів, забезпечення
екологічної безпеки та охорони особливо охоронюваних природних об’єктів
і територій (об’єктів і територій екомережі) в інтересах теперішніх і
прийдешніх поколінь.

§ 6. Принципи екологічного права

Екологічне право як система ґрунтується й реалізується на основі
вироблених теорією та практикою принципів. Вони є науковою основою
досягнення цілей правового регулювання в екологічній сфері.

Серед правознавців немає одностайності щодо кількісного визначення і
класифікації цих принципів. Закон України «Про охорону навколишнього
природного середовища» закріплює перелік принципів, які безпосередньо
стосуються практичної діяльності щодо охорони довкілля (ст. 3). А
оскільки ця діяльність регулюється екологічним правом, то відповідні
принципи стосуються і його.

Окремі принципи екологічного права зафіксовані й в інших актах
екологічного законодавства або випливають з них. Ці принципи нерідко
переплітаються із загальноправовими принципами і становлять єдине ціле.
Йдеться, зокрема, про принципи законності, єдності прав і обов’язків,
юридичної відповідальності за правопорушення тощо. Ці принципи властиві
як праву в цілому, так і екологічному праву зокрема.

1 Екологічне право. — К., 2001. — С. 11.

2 Гетьман А. П. Процессуальньїе нормьі и отношения в зкологическом
праве. —

Харьков, 1994. — С. 4.

19

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

Принципи екологічного права не є застиглими категоріями. Вони
розвиваються разом із динамічним розвитком як національного, так і
міжнародного екологічного права. У цьому процесі деякі принципи
втрачають актуальність, інші, навпаки, набувають більшої важливості. Так
сталося, зокрема, з принципом сталого розвитку, який набув провідного
значення у сфері дії екологічного права з початку 80-х років минулого
століття.

Аналіз українського екологічного права і чинного законодавства дає змогу
виділити такі найважливіші для галузі принципи:

системності та комплексності у регулюванні екологічних відно

син. Цей принцип є визначальним для науково обгрунтованого

формування галузі екологічного права і зумовлений закономірнос

тями зв’язків у системі «людина — навколишнє природне середо

вище». Для цієї галузі він відіграє роль інтегруючого чинника.

З ним також пов’язані повнота, всебічність і якість правового ре

гулювання екологічних відносин;

пріоритетність права громадян на безпечне для життя і здо

ров’я довкілля (ст. 50 Конституції України, ст. 9 Закону України

«Про охорону навколишнього природного середовища»). Цей

принцип випливає із загального конституційного принципу про те,

що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і

безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю»

(ст. З Конституції України);

сталого розвитку як основи гармонійного розв ‘язання соціаль

них, економічних і екологічних проблем. Цей принцип впроваджу

ється в українське екологічне право в контексті прийнятого на

Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-

де-Жанейро, 1992 р.) «Порядку денного на XXI століття». Ідеї цьо

го документа знайшли відображення, зокрема, в Основних напря

мах державної політики України у галузі охорони довкілля, вико

ристання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

У них зазначається, що охорона навколишнього природного сере

довища, раціональне використання природних ресурсів, забезпе

чення екологічної безпеки життєдіяльності людини є невід’ємною

умовою сталого економічного та соціального розвитку країни.

Конкретні заходи щодо цього передбачені у розділі III Основних

напрямів — «Стратегія і тактика гармонійного розвитку виробни

чого та природно-ресурсного потенціалу»;

20

§ 6. Принципи екологічного права

запобігання екологічній шкоді (ст. З Закону України «Про охо

рону навколишнього природного середовища»). На реалізацію цьо

го принципу спрямовані державні комплексні програми охорони

навколишнього природного середовища, екологічні вимоги зако

нодавства до проектів будівництва, планування та прогнозування,

здійснення екологічної експертизи тощо;

раціонального використання природних ресурсів (ст. 40 Закону

України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Складовими елементами цього принципу є: бережливе, економне

ставлення до природних ресурсів у процесі їх використання;

здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню і

виснаженню природних ресурсів, а також спрямованих на відтво

рення відновлювальних природних ресурсів; недопущення у про

цесі використання природних ресурсів їх негативного впливу на

стан довкілля;

особливої охорони природних територій та об’єктів, що мають

підвищену екологічну цінність (ст. 60 Закону України «Про охорону

навколишнього природного середовища»). Йдеться, зокрема, про

природні території та об’єкти екосистеми. Особливість їх охорони

полягає у встановленні для них спеціального режиму і підвищеної

юридичної відповідальності за його порушення;

доступу фізичних і юридичних осіб до екологічної інформації

(статті 9, 25 Закону України «Про охорону навколишнього природ

ного середовища»). Ця інформація має бути повною і достовірною.

Відповідно до Закону України «Про інформацію» (1992 р.) забез

печення саме такою екологічною інформацією є одним з основних

напрямів інформаційної діяльності держави. Законодавчо встанов

лена юридична відповідальність посадових осіб, які порушують по

рядок надання екологічної інформації;

платності спеціального природокористування (ст. З Закону Ук

раїни «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Положення екологічного права у цій частині спрямовані на розви

ток економічного механізму у сфері раціонального природокорис

тування й охорони довкілля. Вони також випливають із загально

прийнятого принципу «забруднювач платить»;

поєднання прав і обов ‘язків, стимулювання і відповідальності у

сфері дії екологічного права (статті 55, 66 Конституції України, ст. З

Закону України «Про охорону навколишнього природного середо

вища»). Головна ідея цього принципу полягає, з одного боку, в оп-

21

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

тимальному забезпеченні екологічних інтересів природокористу-вачів, а з
іншого — у запобіганні споживацькому ставленню до природи, у
забезпеченні законності й застосуванні до порушників екологічного
законодавства юридичних санкцій;

— міжнародного екологічного співробітництва (статті 71, 72 Закону
України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Ці
принципові засади національного екологічного права стимулюють розвиток
міжнародного екологічного співробітництва України з іншими державами у
рамках екологічної діяльності ООН, її органів і установ, інших урядових
та неурядових міжнародних організацій, наукових центрів тощо. Важливою
складовою цього співробітництва є гармонізація українського екологічного
права з міжнародним правом навколишнього середовища.

§ 7. Галузь права і галузь законодавства

В юридичній літературі продовжує залишатися дискусійною

проблема співвідношення галузі права і галузі законодавства. Сто

совно екологічної сфери мають місце гіпертрофована оцінка або,

навпаки, недооцінка галузі екологічного права чи відповідної га

лузі законодавства1. .

У зв’язку з цим важливо підкреслити, що галузь екологічного права і
галузь екологічного законодавства — це різні, але діалектично зв’язані
між собою категорії. Відмінність між ними полягає насамперед у тому, що
первинним елементом галузі права є норма права, а галузі законодавства —
нормативний акт. Екологічному праву, крім того, притаманна тільки
горизонтальна побудова його структури (норми, інститути, підгалузі),
тоді як екологічному законодавству — як горизонтальна, так і вертикальна
(за ієрархією у системі «закон — підзаконні акти»).

Головними засадами діалектичного зв’язку між галуззю екологічного права
і відповідною галуззю законодавства як елементами надбудови суспільства
є єдність їх завдань і змісту. Але, збігаючись за цими критеріями, кожна
з даних категорій функціонує за своїми закономірностями, значною мірою
залежними від законодавця. При цьому екологічне законодавство справляє
вирішальний

1 Аналіз різних позицій з цього питання див. у кн.: Шемшученко Ю. С.
Право-вьіе проблеми зкологии. — К., 1989. — С. 75—76.

22

§ 8. Екологічне право як навчальна дисципліна і галузь науки

вплив на формування відповідної галузі права, а остання у свою чергу за
принципом зворотного зв’язку сприяє розвиткові даної галузі
законодавства.

Як і галузь права, галузь екологічного законодавства є комплексною. На
засадах підгалузей до неї належать галузі земельного, гірничого,
водного, лісового, фауністичного й атмосфероохо-ронного законодавства.
Інтегруюче значення для них має стрижневий акт екологічного
законодавства, яким є Закон України «Про охорону навколишнього
природного середовища». Але на сьогодні він вже не відповідає ні
потребам практики, ні розвитку екологічної галузі права. Очевидно, що
основним актом для цієї галузі найбільш прийнятним за формою міг би бути
Екологічний кодекс України (Кодекс про охорону навколишнього
середовища), розробка та прийняття якого передбачені Основними напрямами
державної політики України у галузі охорони довкілля, використання
природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Слід мати на увазі, що кількісне й якісне визначення галузей права і
законодавства у науці далеко не завжди збігається з тим, як це питання
вирішується практикою. Наприклад, Вища атестаційна комісія України
включила екологічне право до спеціальності 12.00.06 — «Земельне право;
аграрне право; екологічне право, природ оресурсне право». А до
Класифікатора галузей законодавства України, затвердженого Міністерством
юстиції України 2 червня 2004 р., включено понад 70 назв галузей
законодавства під рубрикою «Природні ресурси. Охорона довкілля».

F 8. Екологічне право як навчальна дисципліна і галузь науки

В міру зростання значення екологічного права постало питання його
вивчення у вищих юридичних навчальних закладах. Сучасний навчальний курс
екологічного права складається із загальної, особливої та спеціальної
частин. Загальна частина передбачає вивчення поняття екологічного права
та його джерел, екологічних прав людини і громадянина, загальних правил
раціонального природокористування, охорони навколишнього природного
середовища та забезпечення екологічної безпеки, питань управління і
контролю в екологічній сфері, юридичної відповідальності за порушення
екологічного законодавства тощо.

23

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

Особлива частина складається з інститутів природоресурсного права —
земельного, гірничого, водного, лісового, атмосфероохо-ронного,
фауністичного. У рамках цієї частини вивчаються правові основи
екологічної безпеки, охорони рослинного світу, особливо охоронюваних
територій та об’єктів тощо.

Предметом спеціальної частини зазвичай є питання міжнародно-правової
охорони довкілля. Тут вивчаються зміст і механізм дії міжнародного та
європейського права навколишнього середовища.

Предметом науки екологічного права є закономірності його розвитку,
дослідження сутності й механізму дії норм, інститутів і галузей
(підгалузей) цього права, його порівняльних аспектів, проблем
співвідношення національного екологічного права з міжнародним правом
навколишнього середовища тощо.

Наука екологічного права є відносно молодою. Вона почала розвиватися в
Україні як наука природоохоронного права з другої половини 50-х років
минулого століття. Те саме спостерігалося в інших союзних республіках та
на загальносоюзному рівні. Стимулююче значення у цьому мали прийняті з
1957 по 1963 р. у всіх союзних республіках закони про охорону природи.

Закон «Про охорону природи» Української РСР від 30 червня 1960 р. не
тільки став точкою відліку для формування республіканської комплексної
галузі природоохоронного права і законодавства, а й помітно сприяв
активізації природоохоронної діяльності в республіці, удосконаленню
державного управління у цій сфері. Відповідно до вимог цього закону в
Україні вперше було утворено спеціальний державний орган — Державний
комітет Ради Міністрів Української РСР по охороні природи.

У зв’язку з цим важко погодитися з оцінкою, що цей закон був негативним,
оскільки «…не передбачав заходів юридичної відповідальності за
природоохоронні правопорушення»1. Чинний Закон України «Про охорону
навколишнього природного середовища» також не містить кримінальних,
цивільних чи адміністративних санкцій за відповідні правопорушення. Ці
санкції як тоді, так і тепер містяться у відповідних кодексах.

У Москві піонерами наукових досліджень проблем природоохоронного права і
впровадження відповідного навчального курсу були професор юридичного
факультету Московського державного університету М. Д. Казанцев і
професор Г. М. Полянська (Всесо-

1 Зкологическое право Украиньї. — Одесса, 2001. — С. 38. 24

§ 8. Екологічне право як навчальна дисципліна і галузь науки

юзний науково-дослідний інститут радянського законодавства)1. З ряду
принципових питань вони займали різні позиції, а тому полеміка між ними
в публікаціях і на наукових конференціях стала каталізатором для пошуку
шляхів розвитку природоохоронного права як у центрі, так і в союзних
республіках.

В Україні перші наукові розробки правових проблем охорони природи були
проведені у Секторі держави і права АН УРСР (нині — Інститут держави і
права імені В. М. Корецького НАН України) на початку 60-х років XX ст.
їх автором був В. Л. Мунтян. Потім він перейшов на юридичний факультет
Київського державного університету, де продовжив свої наукові пошуки і
започаткував навчальний курс з природоохоронного права.

Провідними московськими правознавцями, які у 70—80-х роках сприяли
трансформації природоохоронного права в екологічне, були професор О. С.
Колбасов (Інститут держави і права АН СРСР) і професор В. В. Петров
(юридичний факультет Московського університету). Перший із них у цей час
опублікував монографію «Екологія: політика — право» (1976 р.), а другий
— «Екологія і право» (1981 р.).

Наукові дослідження екологічної проблематики в Інституті держави і права
АН УРСР відновилися на початку 70-х років. Після Стокгольмської
конференції ООН з навколишнього середовища (1972 р.) акцент тут було
зроблено на праві навколишнього середовища. Концептуальні засади нового
праворозуміння в екологічній сфері знайшли відображення у серії
підготовлених в Інституті фундаментальних праць: «Організаційно-правові
питання охорони навколишнього середовища в СРСР» Ю. С. Шемшученка (1976
р.); «Юридична відповідальність в галузі охорони навколишнього
середовища» Ю. С. Шемшученка, В. Л. Мунтяна і Б. Г. Ро-зовського (1978
р.); «Охорона навколишнього середовища від шумового впливу (правові і
організаційні питання)» Н. Р. Малишевої (1978 р.); «Охорона
навколишнього середовища у містах» (колектив авторів, 1981 р.); «Ради
народних депутатів і охорона навко-

1 Казанцев Н. Д. О преподавании в вьісших учебньіх заведеннях курса
«Правовая охрана природи» // Вестник Московского ун-та. Серия «Право». —
1961. — № 1; Він же. Программа курсу «Правовая охрана природьі
(природоохранительное право)». Проект для обсуждения на межвузовском
совещании по проблеме «Правовая охрана природьі». — М., 1961; Правовьіе
вопросьі охраньї природьі в СССР / Под ред. Г. М. Полянской. — М., 1963.

25

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

лишнього середовища» (колектив авторів, 1984 р.); «Правова охорона
навколишнього середовища в галузі промислового виробництва» (колектив
авторів, 1986 р.); «Місцеві ради і охорона навколишнього середовища» Ю.
С. Шемшученка (1988 р.); «Правові проблеми екології» Ю. С. Шемшученка
(1989 р.) та інших.

Ці роботи набули загальносоюзного резонансу. Як писав з цього приводу
професор В. В. Петров, «на основі комплексного підходу до охорони
навколишнього природного середовища склалася київська еколого-правова
школа, представлена в сучасний період цілою низкою наукових праць»1.

Поряд з Інститутом держави і права АН УРСР у цей період відбулося
розширення теоретичних досліджень еколого-правової тематики і в інших
провідних наукових центрах України. У Харківському юридичному інституті
над відповідними проблемами плідно працювали Ю. О. Вовк, В. К. Попов, В.
О. Чуйков, А. П. Гетьман; на юридичному факультеті Київського державного
університету — В. Л. Мунтян та В.І. Андрейцев; на юридичному факультеті
Львівського державного університету — Н. І. Тітова та С. М. Кравченко; у
Ворошиловградському філіалі Інституту економіко-правових досліджень АН
УРСР — Б. Г. Розовський; на економіко-юридичному факультеті Донецького
державного університету — А Г. Попкова.

Після проголошення незалежності України відбулися якісні зміни в
характері досліджень еколого-правової тематики. Система українського
екологічного права почала розглядатися не як частина відповідної
загальносоюзної системи, а як самодостатня галузь суверенної держави.
Під цим кутом зору останнім часом підготовлено і видано чимало цікавих
індивідуальних і колективних монографічних праць. Серед них монографії
А. П. Гетьмана «Процесуальні норми і відносини в екологічному праві»
(1991 р.); Н. Р. Ма-лишевої «Гармонізація екологічного законодавства в
Європі» (1996 р.); Г. І. Балюк «Правові аспекти забезпечення ядерної та
радіаційної (радіоекологічної) безпеки в Україні» (1997 р.);
«Екологічний контроль: питання теорії і практики» (колективна, за ред.
Ю. С. Шемшученка, 1999 р.); С. Б. Гавриша «Кримінально-правова охорона
довкілля в Україні» (2002 р.); В. В. Костицького «Екологія перехідного
періоду: право, держава, економіка» (2003 р.).

У роки незалежності посилилась увага і до видання підручників та
навчальних посібників з екологічного права України. Назвемо

1 Петров В. В. Правовая охрана природи в СССР. — М., 1984. — С. 360. 26

Рекомендована література

лише частину з них: «Екологічне право України» (загальна та особлива
частини, Харків, 1995 — 1996 рр.); О. С. Бабяка, П. Д. Білен-чука та Ю.
О. Чирви «Екологічне право України» (Київ, 2000 р.); «Екологічне право»
(Київ, 2001 р.); «Екологічне право України» (Одеса, 2001 р.); М. І.
Малишка «Екологічне право України» (Київ, 2001 р.); І. А. Дмитренка
«Екологічне право України» (Київ, 2001 р.); «Екологічне право України»
(Харків, 2001 р.).

Істотно збільшилася за останній період кількість виданих в Україні
збірників законодавчих актів екологічного характеру, міжнародних
договорів та інших документів з питань охорони навколишнього середовища.
Заплановано видання «Екологічної енциклопедії України».

Для вивчення курсу екологічного права важливе значення також має перша в
Україні шеститомна «Юридична енциклопедія», видана під егідою Інституту
держави і права імені В. М. Корецько-го НАН України (Київ, 1998—2004
рр.). У ній вміщений широкий блок енциклопедичних статей, що стосуються
поняття і сутності екологічного права, механізмів його реалізації,
юридичної відповідальності за екологічні правопорушення тощо.

Рекомендована література

Бринчук М. М. Зкологическое право. — М., 2004.

Гавриш С. Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Ук

раїні. – К., 2002.

Гетьман А. П. Процессуальньїе нормьі и отношения в зколо-

гическом праве. — X., 1994.

Екологічне право. — К., 2001.

Зкологическое право Украиньї. — Одесса, 2001.

Костицький В. Екологія перехідного періоду: право, держава,

економіка. — К., 2003.

Колбасов О. С. Зкология: политика — право. — М., 1976.

Малишева Н. Р. Гармонизация зкологического законодатель-

ства в Европе. — К., 1996.

Петров В. В. Зкология и право. — М., 1981.

Шемшученко Ю. С. Правовьіе проблеми зкологии. — К.,

1989.

Екологічне право України / За ред. А. П. Гетьмана і М. В.

Шульги. – X., 2005.

27

Розділ II Джерела екологічного права

§ 1. Загальна характеристика джерел екологічного права

Право як регулятор суспільних відносин має об’єктивне, зовнішнє
вираження в різних джерелах, таких як правовий звичай, судовий
прецедент, нормативно-правовий акт. В Україні провідну роль відіграє
нормативно-правовий акт. З урахуванням цього під джерелами екологічного
права розуміють нормативно-правові акти, якими регулюються відносини у
сфері взаємодії навколишнього природного середовища і суспільства.

Ці акти мають передбачену законом форму, вони складають відповідну
розгалужену систему, об’єднану загальною метою еко-лого-правового
регулювання. Вони не є однорідними, виконують різні функції та посідають
відповідне місце у структурі екологічного права. Ці фактори є основою
для наукової класифікації джерел екологічного права. Можна виділити
наступні групи джерел екологічного права:

за юридичною силою — закони і підзаконні акти. Закони посі

дають провідне місце в ієрархічній структурі законодавства; всі

інші нормативно-правові акти видаються на основі, на розвиток і

на виконання законів. До цих актів, зокрема, належать укази Пре

зидента і постанови Кабінету Міністрів України, накази та інструк

ції міністерств і відомств, рішення місцевих державних адміні

страцій та органів місцевого самоврядування;

за характером правового регулювання — загальні та спеціальні.

До загальних відносять нормативно-правові акти, предметом регу-

28

§ 1. Загальна характеристика джерел екологічного права

лювання яких є як екологічні, так і інші суспільні відносини
(Конституція України, Закон України «Про основи національної безпеки
України»). Спеціальні акти стосуються виключно екологічних питань
(наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного
середовища»);

за предметом правового регулювання — комплексні (Закон Ук

раїни «Про охорону навколишнього природного середовища») і

природоресурсні (Земельний, Водний та Лісовий кодекси, Закон

України «Про тваринний світ» (2001 р.) тощо) або ті, якими регу

люються окремі питання екологічної діяльності (закони України

«Про екологічну експертизу» (1995 р.), «Про екологічний аудит»

(2004 р.) та ін.);

за способом правового регулювання — матеріальні та процесу

альні. Нормами матеріальних актів визначаються права й обов’яз

ки, а також юридична відповідальність учасників еколого-правових

відносин. Процесуальні акти регулюють процедуру реалізації норм

матеріального права. До них, зокрема, належать затверджений По

становою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. Порядок

обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення

діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі пору

шення ними законодавства про охорону навколишнього природ

ного середовища, Положення про порядок розроблення еко

логічних програм, затверджене постановою Кабінету Міністрів Ук

раїни від 31 грудня 1993 р., тощо;

за ступенем систематизації — кодифіковані й усі інші. До ко

дифікованих належить насамперед Закон України «Про охорону

навколишнього природного середовища», який є стрижнем ком

плексної галузі екологічного права і законодавства. До категорії

кодифікованих належать також Земельний, Водний і Лісовий ко

декси, Кодекс України про надра, закони України «Про тваринний

світ» та «Про охорону атмосферного повітря» (1992 р.).

Джерела екологічного права є багатогранними, що випливає з їх
призначення у регулюванні як загальних, так і численних конкретних
питань охорони навколишнього природного середовища з використанням
різноманітних правових засобів впливу на усіх рівнях. Акти екологічного
права мають різну юридичну силу, але діють за принципом піраміди,
вершиною якої є Конституція України.

Судова практика, не будучи джерелом екологічного права, водночас
відіграє позитивну роль у правильному його застосуванні й

29

Розділ II. Джерела екологічного права

зміцненні законності у сфері екологічних відносин. Особливе значення тут
має передбачене Законом України «Про судоустрій» (2001 р.) право Пленуму
Верховного Суду України і Пленуму Вищого господарського суду України
надавати судам роз’яснення з питань застосування законодавства при
розгляді відповідних справ на основі узагальнення судової практики.
Пленуми Верховного Суду України та Вищого господарського суду України за
роки незалежності неодноразово приймали постанови про практику розгляду
судами справ про відповідальність за порушення екологічного, земельного,
лісового законодавства тощо. Ці постанови не містять нових правових
норм, а надають тлумачення чинних законів і підзаконних актів. Вони
орієнтують суди на одноманітне застосування законів судами України.
Певною мірою це компенсує застосування судового прецеденту, властивого
для англосаксонської системи права.

F 2. Конституція України в системі джерел екологічного права

Конституція України як Основний Закон держави є політико-правовим актом,
що має найвищу юридичну силу. Вона є також основним джерелом права
України, в тому числі екологічного.

Загальною передумовою правового регулювання екологічних відносин є
положення Конституції про суспільно-політичний устрій України як
незалежної, демократичної соціальної та правової держави (ст. 1).
Конституція визначає права і свободи людини й громадянина, основи
правової системи України, повноваження державних органів у сфері
правотворення тощо.

У суто екологічному аспекті Конституція є основою для формування
екологічної політики і реалізації екологічної функції держави. На
конституційному рівні закріплені обов’язки держави щодо охорони
навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки
(ст. 16), прав власності на природні ресурси (ст. 13), права громадян на
безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої
порушенням цього права шкоди (ст. 50). Поряд з цим Основний Закон
покладає на кожного обов’язок не заподіювати шкоду природі та
відшкодовувати завдані їй збитки (ст. 66).

30

§ 3. Закон як джерело екологічного права

Ряд норм Конституції визначають основи діяльності й компетенцію
державних органів у екологічній сфері (Верховної Ради України,
Президента України, Кабінету Міністрів України), в тому числі шляхом
прийняття ними відповідних нормативно-правових актів (статті 92, 106,
116 та ін.). Тут же йдеться і про повноваження Автономної Республіки
Крим (ст. 138) та органів місцевого самоврядування (ст. 142) у вирішенні
питань охорони довкілля та раціонального природокористування.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Закони та інші
нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції й повинні
відповідати їй (ст. 8). Це конституційне положення повною мірою
стосується й актів екологічного права.

§ 3. Закон як джерело екологічного права

Відповідно до української правової доктрини закон — це «нормативний акт
вищої юридичної сили, який регулює найважливіші суспільні відносини»1.
Тільки Конституція України «височить» над законами, оскільки має статус
Основного Закону.

Закон є засобом закріплення державної екологічної політики. У законах
відображені основні вимоги, що стосуються предмета екологічного права.
Пріоритетне місце закону в системі джерел екологічного права зумовлено
також тим, що всі інші акти цього права мають підзаконний характер.

Системоутворюючим актом комплексної галузі екологічного права і
законодавства є Закон України «Про охорону навколишнього природного
середовища». Він складається з преамбули та 16 розділів: «Загальні
положення»; «Екологічні права та обов’язки громадян»; «Повноваження рад
у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Повноваження
органів управління в галузі охорони навколишнього природного
середовища»; «Спостереження, прогнозування, облік та інформування в
галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Екологічна
експертиза»; «Стандартизація і нормування у галузі охорони навколишнього
природного середовища»; «Контроль і нагляд у галузі охорони
навколишнього природного середовища»; «Регулювання використан-

Юридична енциклопедія: У 6 т.. — К., 1999. — Т. 2. — С. 474.

31

Розділ II. Джерела екологічного права

ня природних ресурсів»; «Економічний механізм забезпечення охорони
навколишнього природного середовища»; «Заходи щодо забезпечення
екологічної безпеки»; «Природні території та об’єкти, що підлягають
особливій охороні»; «Надзвичайні екологічні ситуації»; «Вирішення спорів
у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Відповідальність
за порушення законодавства про охорону навколишнього природного
середовища»; «Міжнародні відносини України у галузі охорони
навколишнього природного середовища».

Сфера застосування законів як джерел екологічного права визначена
Конституцією України. Нею передбачено, що виключно законами визначаються
правовий режим власності на природні ресурси, нормативні засади
використання цих ресурсів, виключної (морської) економічної зони та
континентального шельфу, освоєння космічного простору, а також основи
екологічної безпеки (ст. 92).

В Україні певний час силу законів мали й деякі інші нормативно-правові
акти. Зокрема, 18 листопада 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон
«Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень
видавати декрети у сфері законодавчого регулювання». Протягом шести
місяців Уряд України прийняв ряд таких декретів, які частково
стосувалися й сфери екології (наприклад, декрет від 26 грудня 1992 р.
«Про приватизацію земельних ділянок»). Нині ця практика стала історією.
За своєю юридичною силою в одному ряду із законами знаходяться кодекси.
Кодекс — це «систематизований законодавчий акт, що регламентує однорідну
сферу суспільних відносин»1.

У галузі екологічного права діє чотири природоресурсні кодекси —
Земельний, Водний, Лісовий та Кодекс України про надра. Ними
регламентуються відносини щодо використання й охорони відповідно землі,
вод, лісів і надр. Кодекси мають системоутворююче значення для
земельного, водного, лісового та гірничого законодавства.

Природоресурсні кодекси мають багато в чому схожу структуру. Вони
містять розділи, що стосуються загальних положень, прав та обов’язків
природокористувачів, повноважень державних органів стосовно управління і
контролю у відповідній сфері, вирішення спорів, юридичної
відповідальності, міжнародних відносин тощо.

1 Юридична енциклопедія: У 6 т. — К., 2001. — Т. 3. — С. 130.

32

§ 3. Закон як джерело екологічного права

Водночас кожен кодекс має свою змістовну специфіку. Вона

зумовлена особливостями предмета й об’єкта правового регулювання. Ця
специфіка пов’язана, зокрема, з правилами користування землею, водами,
лісами і надрами та механізмом їх виконання.

Форма систематизації законодавства шляхом прийняття відповідних кодексів
є необхідним заходом для удосконалення правового регулювання певної
групи суспільних відносин. Але наш законодавець не є послідовним у цьому
питанні. Саме тому роль системоутворюючих актів для галузі гірничого
законодавства у нас виконує не відповідний кодекс, а Закон України «Про
надра», а для галузі фауністичного законодавства — Закон України «Про
тваринний світ».

Або візьмемо два близькі між собою об’єкти правового регулювання й
охорони — ліки та рослинний світ. Щодо першого діє Лісовий кодекс
України, щодо другого — Закон України «Про тваринний світ».

За радянської доби в союзному екологічному законодавстві часто
використовувалася форма основ. Діяли, зокрема, Основи земельного (1968
р.), Основи водного (1970 р.), Основи лісового (1977 р.) законодавства
СРСР і союзних республік.

З проголошенням незалежності України наш законодавець не відмовився від
цієї форми, але вдається до неї рідко. Екологічної сфери, зокрема,
певною мірою стосуються Основи законодавства України про охорону
здоров’я (1992 р.). У них закріплено ряд норм, спрямованих на
забезпечення екологічної безпеки, і зафіксовано принцип охорони
навколишнього природного середовища як одну з гарантій охорони здоров’я
населення.

Близькими до законів є нормативні постанови Верховної Ради України.
Деякі з них мають принципове значення як джерела екологічного права. До
них, зокрема, належить вже згадувана Постанова «Про Основні напрями
державної політики України у галузі охорони довкілля, використання
природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» (1998 р.).

Аналіз правового регулювання екологічних відносин в Україні засвідчує,
що законам і кодексам належить тут провідне місце. При цьому йдеться не
тільки про закони спеціального екологічного призначення («Про охорону
навколишнього природного середовища», «Про екологічну експертизу», «Про
зону надзвичайної екологічної ситуації», «Про екологічний аудит» тощо),
а й про закони

2 5-200

33

Розділ II. Джерела екологічного права

загального характеру, які також належать до джерел екологічного права.
Значну кількість екологічних норм містять, зокрема, закони України «Про
власність» (1991 р.), «Про підприємства в Україні» (1991 р.), «Про
зовнішньоекономічну діяльність» (1991 р.), «Про транспорт» (1994 р.),
«Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»
(1994 р.), «Про туризм» (2003 р.) та інші.

F 4. Нормативно-правові акти Президента,

Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої
влади

Укази і розпорядження Президента України. Ці нормативно-правові акти
приймаються відповідно до ст. 106 Конституції України і є обов’язковими
для виконання на території України. Вони не повинні суперечити
Конституції та законам України, тобто мають підзаконний характер.

Серед указів Президента України екологічного змісту — укази «Про
збереження і розвиток природно-заповідного фонду України» (8 вересня
1993 р.), «Про біосферні заповідники України» (26 листопада 1993 р.),
«Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського
призначення для здійснення підприємницької діяльності» (12 липня 1995
р.), «Про День довкілля» (6 серпня 1998 р.) та ін.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України. Ці акти
приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України і також належать
до категорії підзаконних. Вони не повинні суперечити не тільки
Конституції та законам, а й указам Президента України.

Через постанови і розпорядження уряд реалізує свою виконавчо-розпорядчу
функцію в екологічній сфері. В одних випадках Кабінет Міністрів України
приймає відповідні постанови з власної ініціативи, заповнюючи тим самим
прогалини у законодавстві, а в інших — це випливає з відповідних законів
чи указів Президента України.

Значна частина постанов стосується затвердження правил
природокористування, порядку здійснення контрольних функцій,
затвердження різноманітних екологічних нормативів, такс тощо. Зокрема,
постановами Кабінету Міністрів України були затверджені

34

§ 4. Нормативно-правові акти Президента, Кабінету Міністрів …

Положення про порядок встановлення лімітів використання ресурсів
загальнодержавного значення (1992 р.), Положення про порядок розроблення
екологічних програм (1993 р.), Положення про порядок видачі дозволів на
спеціальне використання природних ресурсів (1992 р.), Положення про
державну систему моніторингу довкілля (1998 р.) тощо. Урядовими актами
затверджуються також положення про правовий статус міністерств та
відомств екологічного профілю.

Накази, інструкції, інші нормативно-правові акти міністерств та інших
центральних органів виконавчої влади. Найбільш широкими повноваженнями в
екологічній сфері щодо видання таких актів наділені Міністерство охорони
навколишнього природного середовища України, Міністерство охорони
здоров’я України, Державний комітет України по земельних ресурсах,
Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет
лісового господарства України та деякі інші.

За своєю юридичною природою акти цих органів поділяють на дві групи: а)
обов’язкові тільки для підпорядкованих цим органам суб’єктів екологічних
відносин; б) обов’язкові й для не підпорядкованих їм підприємств,
установ і організацій, а також для громадян. Видання останніх зумовлене
міжвідомчими (надвідомчими) повноваженнями відповідних органів, і самі
ці акти є джерелами екологічного права.

Найбільш широку компетенцію по виданню цих актів має Міністерство
охорони навколишнього природного середовища України. Його накази,
прийняті в межах своїх повноважень, є обов’язковими для виконання
центральними і місцевими органами виконавчої влади та місцевого
самоврядування, підприємствами, установами й організаціями, незалежно
від форм власності, а також громадянами.

До таких актів, зокрема, належать накази міністерства «Про затвердження
Положення про порядок організації та виконання дослідно-промислової
розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення» (2003
р.), «Про затвердження Інструкції про розгляд заявок та надання дозволів
на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення,
знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів
біотехнології та інших біологічних агентів» (2002 р.) тощо.

35

Розділ II. Джерела екологічного права

Нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади, що стосуються прав, свобод та законних інтересів
громадян, або ті, що мають міжвідомчий характер, підлягають обов’язковій
державній реєстрації. Вона здійснюється відповідно до Указу Президента
України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативних актів
міністерств та інших органів державної виконавчої влади» та Положення,
затвердженого Кабінетом Міністрів України від 28 грудня 1992 р.,
Міністерством юстиції України. Саме після такої реєстрації відповідний
акт набуває статусу джерела екологічного права України.

$ 5. Акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого
самоврядування

Правова природа цих актів зумовлена їх правовим статусом, визначеним
Конституцією України та спеціальними законами. Згідно з Законом України
«Про місцеві державні адміністрації» (1999 р.) державні адміністрації
областей, районів, міст Києва та Севастополя, а також районів у цих
містах приймають у межах своєї компетенції відповідні рішення. Такі ж за
назвою акти відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»
(1997 р.) приймають сільські, селищні, міські, районні та обласні ради,
а також виконавчі комітети сільських, міських і районних у містах рад.
Актами місцевих державних адміністрацій та органів місцевого
самоврядування вирішуються питання місцевого життя, в тому числі
екологічного характеру. Ними, зокрема, затверджуються місцеві програми
охорони навколишнього природного середовища, передбачаються заходи
екологічного характеру в процесі забудови і благоустрою, забезпечення
санітарного благополуччя, утилізації та переробки відходів тощо.
Нормативні рішення є обов’язковими для виконання в межах відповідних
адміністративно-територіальних одиниць.

36

§ 6. Міжнародні договори як джерела екологічного права України

F 6. Міжнародні договори як джерела екологічного права України

Належність міжнародних договорів до джерел права України, в тому числі
екологічного, випливає з Конституції України. Відповідно до ст. 9
Основного Закону чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.
Згідно з Законом «Про міжнародні договори України» (2004 р.) під
міжнародним договором України розуміють укладений у письмовій формі з
іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права договір, який
регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в
одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від
його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол
тощо) (ст. 1).

Цим же законом передбачено, що чинні міжнародні договори України, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, застосовуються в
порядку, передбаченому для норм національного законодавства України.
Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому
порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному
акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного права
(ст. 19). У даному випадку Україна виходить з принципу пріоритетності
норм міжнародного права перед нормами національного законодавства.

Чинні міжнародні договори України реєструються в Міністерстві
закордонних справ України, а за його поданням — й у Секретаріаті
Організації Об’єднаних Націй відповідно до її Статуту. Ці договори
включаються в установленому порядку до Єдиного державного реєстру
нормативних актів і друкуються в «Зібранні діючих міжнародних договорів
України» та інших офіційних друкованих виданнях України.

В екологічному законодавстві України частка міжнародно-правових угод є
досить вагомою і з кожним роком зростає.

Водночас Україна не є байдужою й до тих міжнародних договорів, які не
ратифіковані парламентом. Це зумовлено конституційним визнанням Україною
загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (ст. 18
Конституції України). В силу цього

37

Розділ II. Джерела екологічного права

відповідні принципи і норми міжнародного права навколишнього середовища
також є джерелами екологічного права України.

Рекомендована література

Барбашова Н. В. Зкологическое право Украиньї. — Донецк,

2002.

Бринчук М. М. Зкологическое право. — М., 2004.

Боголюбов С. А. Зкологическое право. — М., 1998.

Екологічне право / За ред В.І. Андрейцева. — К., 2001.

Зкологическое право Украиньї / Под ред. И. И. Каракаша. —

Одесса, 2001.

6. Екологічне право України / За ред. А. П. Гетьмана та

М. В. Шульги. – X., 2005.

Костицький В. Екологічне законодавство України. — К., 1998.

Кравченко С. М., Андрусевич А. О., Бонайн Дж. Е. Актуальні

проблеми міжнародного права навколишнього середовища. —

Львів, 2002.

Малишко М. І. Екологічне право України. — К., 2001.

Мунтян В. Л. Охорона природи УРСР. — К., 1982.

Розовский Б. Г., Ворсинов І. Т. Зкологическое право. — Лу-

ганск, 1994.

Шемшученко Ю. С. Правовьіе проблеми зкологии. — К.,

1989.

38

Розділ III

Екологічні права та обов ‘язки громадян

§ 1. Загальна характеристика екологічних прав громадян

Питання про екологічні права людини і громадянина є центральним у
національному й міжнародному екологічному праві. Воно тісно пов’язане з
правом на життя та охорону здоров’я населення.

Щоправда, у Загальній декларації прав людини — першому
міжнародно-правовому документі, що проголосив основні права та свободи
людини, — було виділено право на життя, але прямо нічого не говорилося
про екологічні права. На це світове співтовариство звернуло увагу тільки
на початку 70-х років минулого століття. Перший принцип Стокгольмської
декларації ООН з навколишнього середовища проголосив, що людина має
основне право на «сприятливі умови життя в навколишньому середовищі,
якість якого дає змогу вести гідне благополучне життя»1.

Більш повно екологічні права людини відображені в Орхуській конвенції
ООН про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття
рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього
середовища, схваленій на Нараді міністрів охорони навколишнього
середовища в місті Орхусі (Данія) у червні 1998 р. і ратифікованій
Верховною Радою України.

1 Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. — Львів,
2002.-С. 11.

39

Розділ III. Екологічні права та обов’язки громадян

Конвенція проголосила права людини на: сприятливе навколишнє середовище;
екологічну інформацію; участь у прийнятті екологічних рішень, проведенні
екологічної експертизи, розробці екологічних програм, планів, політики,
проектів нормативних актів тощо.

В Україні екологічні права належать до конституційних. Стаття 50
Конституції України закріпила право кожного на безпечне для життя і
здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права
шкоди. З метою забезпечення цього права кожному гарантується право
вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових
продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така
інформація ніким не може бути засекречена.

Найбільш повний перелік екологічних прав громадян міститься у Законі
України «Про охорону навколишнього природного середовища», який уперше
закріпив екологічні права та обов’язки громадян як правову категорію.
Відповідно до ст. 9 закону кожен громадянин України має право на:

безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середо

вище (право на екологічну безпеку);

участь в обговоренні та на внесення пропозицій до проектів

нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будів

ництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на

стан навколишнього природного середовища, внесення пропози

цій до органів державної влади та місцевого самоврядування, юри

дичних осіб, які беруть участь у прийнятті рішень із цих питань

(право на участь в обговоренні проектів екологічно значущих

рішень);

участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навко

лишнього природного середовища, раціонального і комплексного

використання природних ресурсів;

здійснення загального і спеціального використання природ

них ресурсів;

об’єднання в громадські природоохоронні формування;

вільний доступ до інформації про стан навколишнього при

родного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання,

використання, поширення та зберігання такої інформації, за ви

нятком обмежень, встановлених законом (право на екологічну

інформацію);

40

§ 1. Загальна характеристика екологічних прав громадян

участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з

питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне

середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва

і реконструкції об’єктів та проведенні громадської екологічної екс

пертизи;

одержання екологічної освіти;

подання до суду позовів до державних органів, підприємств,

установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, запо

діяної їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на на

вколишнє природне середовище;

оскарження в судовому порядку рішень, дій або бездіяльності

органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх

посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у по

рядку, передбаченому законом.

Крім цього, екологічний характер мають права, закріплені іншими
законами. Так, Основами законодавства України про охорону здоров’я (ст.
6) визначається право кожного на охорону здоров’я, що передбачає:
безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;
санітарно-епідемічне благополуччя території й населеного пункту, де він
проживає; безпечні й здорові умови праці, навчання, побуту та
відпочинку; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і
здоров’я населення, включаючи наявні і можливі фактори ризику та їх
ступінь тощо.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя
населення» передбачив (ст. 4) право на безпечні для здоров’я та життя
продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання,
побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище; участь у розробці,
обговоренні та громадській експертизі проектів програм і планів
забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення,
внесення пропозицій із цих питань до відповідних органів та інше.

Закон України «Про екологічну експертизу» конкретизує можливості
громадян та їх об’єднань брати участь у проведенні громадської
експертизи об’єктів при додержанні встановлених цим законом принципів,
вимог та правил.

Екологічні права закріплені також у законах України «Про використання
ядерної енергії та радіаційну безпеку», «Про відходи», «Про захист
людини від впливу іонізуючих випромінювань», «Про захист населення і
територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного
характеру» та ін.

41

Розділ III. Екологічні права та обов’язки громадян

Наявність сукупності правових норм про екологічні права громадян дає
змогу розглядати їх у об’єктивному значенні, тобто як комплексний
міжгалузевий інститут загальної частини екологічного права.

Екологічні права громадян розглядаються й в іншому аспекті — як
суб’єктивні права, що становлять сукупність повноважень фізичних осіб у
галузі екології. За таких умов екологічні права громадян — це
персоніфіковані права, які належать кожній фізичній особі.

Слід розмежовувати екологічні права і екологічні інтереси, які не
персоніфіковані й тому належать усім громадянам (суспільству).
Екологічні права громадян розглядаються як забезпечені системою права
юридичні можливості особи реалізувати у передбачених законодавством
формах надані повноваження в галузі екології. Такі можливості випливають
з мети та завдань екологічного законодавства. Екологічні інтереси — це
природні і соціально зумовлені потреби осіб у відповідній галузі, які
випливають зі змісту норм екологічного законодавства. Вони
задовольняються в процесі реалізації сукупності екологічних заходів:
організаційних, технічних, економічних, превентивних та в процесі
забезпечення екологічного порядку.

Форми реалізації екологічних прав громадян передбачаються системою
соціально-правових гарантій. Порушені екологічні права громадян
підлягають поновленню, а їх захист здійснюється в судовому порядку
відповідно до законодавства України (ст. 11 Закону України «Про охорону
навколишнього природного середовища»). Екологічні інтереси
задовольняються в процесі реалізації сукупності екологічних заходів:
організаційних, технічних, економічних, превентивних та в процесі
забезпечення екологічного порядку1.

Екологічні права громадян — це закріплена в законі і гарантована правом
сукупність юридичних можливостей та засобів, які дозволяють задовольняти
потреби громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища,
використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.

У теорії екологічного права екологічні права громадян за рівнем
правового регулювання поділяють на основні та інші. Перші —

1 Андрейцев В. І. Екологічне право: Курс лекцій: Навч. посібн. для юрид
фак вузів. – К., 1996. – С. 33.

42

§ 2. Право громадян на безпечне для життя та здоров’я навколишнє …

фундаментальні — закріплені в Конституції України, другі — в законах
України.

Є й інші класифікації: поділ на галузеві та міжгалузеві екологічні права
(залежно від суб’єктів реалізації)1; на еколого-політичні, економічні,
соціальні, культурні права (залежно від видів регульованих відносин)2.

F 2. Право громадян на безпечне для життя та здоров ‘я навколишнє
природне середовище

Це право є одним з основних конституційних екологічних прав людини, яке
називають правом на екологічну безпеку3.

Суб’єктами цього права є громадяни України, іноземці, особи без
громадянства, які перебувають на території України, а об’єктом —
навколишнє природне середовище як сукупність природних і
природно-соціальних умов і процесів (частина перша ст. 5 Закону України
«Про охорону навколишнього природного середовища»).

Щоб таке середовище було безпечним для людини, воно має відповідати
юридично встановленим критеріям. Йдеться, зокрема, про систему
екологічних, санітарно-протиепідемічних та інших норм, нормативів,
вимог, правил, заборон тощо. Так, екологічні нормативи становлять
гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище
забруднюючих хімічних речовин, розміщення в ньому відходів, рівні
допустимого шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів (ст. 33
Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).
Санітарні та інші нормативи становлять гранично допустимі концентрації
забруднюючих речовин у навколишньому середовищі (воді, повітрі),
гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного,
іонізуючого та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє
середовище, гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах
харчування тощо. Визначаються такі кри-

1 Бринчук М. М. Зкологическое право (право окружающей средьі): Учебник
для

вьісших юридических учебньїх заведений. — М., 1998. — С.131—132.

2 Краснова М. В. Конституція України та екологічні права громадян //
Вісник

Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Юридичні
науки.

Вип. 37, 2000. – С. 12-16.

3 Андрейцев В. І. Екологічне право. — С. 34—35.

43

Розділ III. Екологічні права та обов’язки громадян

терії державними стандартами та іншими обов’язковими для виконання
нормативними документами. Вказані нормативи виражають якісні
характеристики стану навколишнього природного середовища і спрямовані на
забезпечення його чистоти, сприятливості, комфортності для життя та
здоров’я.

Іншою важливою характеристикою безпечного довкілля є раціональне
використання природних ресурсів, додержання екологічних вимог у процесі
природокористування, в тому числі додержання нормативів та лімітів
використання природних ресурсів з урахуванням наукового обгрунтування
узгодженості екологічних, економічних і соціальних інтересів і потреб
суспільства та особи. Ліміти на природокористування є системою
екологічних обмежень щодо використання тих чи тих природних ресурсів або
територій і визначаються як встановлені нормами природоресурсового
(земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного та іншого)
законодавства обсяги використання природних ресурсів.

Сприятливе навколишнє природне середовище означає також його здатність
задовольняти естетичні, рекреаційні, оздоровчі, культурні, наукові та
інші потреби людини, наявність видового та популяційного різноманіття
тварин і рослин. З цією метою створюються і особливо охороняються шляхом
запровадження спеціальних режимів курортні, лікувально-оздоровчі,
рекреаційні зони, території та об’єкти природно-заповідного фонду.

Право на безпечне для життя та здоров’я довкілля — одне з
фундаментальних і всеохоплюючих прав людини і громадянина. Інші
екологічні права — право на екологічну інформацію, право на участь у
проведенні громадської екологічної експертизи, право на обговорення
різних проектів, на участь у розробці та здійсненні природоохоронних
заходів тощо, які передбачені законодавством, по суті, виступають
засобами реалізації права на безпечне навколишнє середовище.

В Україні додержання права на безпечне навколишнє природне середовище
має забезпечуватися в межах здійснення державою її екологічної політики
та природоохоронною діяльністю спеціально уповноважених державних
органів, органів місцевого самоврядування, громадських органів і
організацій, природокористувачів на основі послідовного виконання
правових, організаційних, технічних, економічних, наукових, виховних та
інших заходів щодо охорони навколишнього природного середовища,
раціонально-

44

§ 3. Інші екологічні права громадян

го використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

До компетенції державних органів у цій сфері законодавством віднесено:
здійснення екологічного прогнозування і планування; розробка та
затвердження екологічних стандартів та нормативів; організація
здійснення екологічної експертизи; здійснення контролю та моніторингу
навколишнього природного середовища; ведення державного обліку та
кадастрів природних ресурсів, об’єктів, речовин, матеріалів,
устаткування, що шкідливо впливають на стан навколишнього природного
середовища, паспортизація екологічно небезпечних об’єктів; екологічне
інформаційне забезпечення; видача дозволів на спеціальне використання
природних ресурсів та на здійснення екологічно небезпечних видів
діяльності; сертифікація харчових продуктів та продовольчої сировини
тощо.

F 3. Інші екологічні права громадян

На відміну від права на безпечне для життя та здоров’я довкілля інші
екологічні права мають характер похідних від нього та реалізуються з
метою його забезпечення. Так, право громадян на екологічну інформацію з
урахуванням положень законодавства за своїм змістом охоплює сукупність
відповідних можливостей, які спрямовані на: вільний доступ до інформації
про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та
вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої
інформації, за винятком обмежень, встановлених законом (ст. 9 Закону
України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Крім цього,
громадяни мають право вільно збирати, зберігати, використовувати і
поширювати її усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір;
одержувати таку інформацію в установленому порядку (статті 32—37 Закону
України «Про інформацію») шляхом звернення з інформаційним запитом до
уповноважених на це органів державної влади і місцевого самоврядування.

Екологічна інформація — це будь-яка інформація про стан навколишнього
природного середовища в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій
матеріальній формі про події, явища, матеріали, факти, процеси і окремих
осіб у сфері використання, відтворення та охорони природних ресурсів,
природних компонентів та ландшафтів, охорони довкілля та забезпечення
екологічної безпеки.

45

Розділ III. Екологічні права та обов’язки громадян

Національне законодавство відносить до екологічної інформації відомості
про:

стан навколишнього природного середовища чи його об’єктів

— землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тваринно

го світу та рівні їх забруднення;

біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи гене

тично видозмінені організми та їх взаємодію із об’єктами навко

лишнього природного середовища;

джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію,

фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне випромінюван

ня, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан навко

лишнього природного середовища та здоров’я людей;

загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних си

туацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів,

спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні

об’єкти та здоров’я людей;

екологічні прогнози, плани і програми, заходи, у тому числі

адміністративні, державну екологічну політику, законодавство про

охорону навколишнього природного середовища;

витрати, пов’язані із здійсненням природоохоронних заходів

за рахунок фондів охорони навколишнього природного середови

ща, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений

у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля

(ст. 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного

середовища»).

Основними джерелами інформації є: дані моніторингу довкілля, кадастрів
природних ресурсів, реєстри, автоматизовані банки даних, архіви, а також
довідки, що видаються уповноваженими на те органами державної влади,
місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими
посадовими особами.

Засобом забезпечення цього права є обов’язок Міністерства охорони
навколишнього природного середовища України, його органів на місцях,
органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій,
діяльність яких може негативно вплинути або впливає на стан
навколишнього природного середовища, життя і здоров’я людей,
забезпечувати вільний доступ населення до інформації про стан
навколишнього природного середовища у формах, визначених Законом України
«Про охорону навколишнього природного середовища».

46

§ 3. Інші екологічні права громадян

Закон України «Про екологічну експертизу» (ст. 35) зобов’язує замовників
екологічної експертизи публікувати заяву про екологічні наслідки
запланованої діяльності, яка має містити відомості про: заплановану
діяльність, мету і шляхи її здійснення; суттєві фактори, що впливають чи
можуть впливати на стан навколишнього природного середовища з
урахуванням можливості виникнення надзвичайних екологічних ситуацій;
кількісні та якісні показники оцінки рівнів екологічного ризику
запланованої діяльності, а також заходи, що гарантують провадження
діяльності відповідно до екологічних стандартів і нормативів;
інформування громадськості щодо запланованої діяльності, її мету і шляхи
її здійснення.

На визначення джерел екологічної інформації може впливати статус
уповноваженої особи та стадія реалізації суб’єктивного права на
екологічну інформацію. Так, на стадії вільного доступу така інформація
набувається будь-якою особою, як фізичною, так і юридичною, як право- та
дієздатною, так і обмежено та повністю недієздатною тощо, шляхом
одержання її із повідомлень засобів масової інформації, офіційних
повідомлень органів держави, опублікованих у спеціальних бюлетенях,
збірниках, які в свою чергу можуть міститися в інформаційних
(комп’ютерних) мережах, у бібліотечних фондах. При цьому інформація про
екстремальне забруднення довкілля, про надзвичайні екологічні ситуації
природного та техногенного характеру має повідомлятися через засоби
масової інформації, державну систему оповіщення негайно.

На стадії одержання екологічної інформації в установленому порядку
шляхом офіційного звернення із інформаційним запитом право на екологічну
інформацію реалізується право- та дієздатними особами, законними
представниками недієздатних та обмежено дієздатних осіб. При цьому
джерелами екологічної інформації можуть виступати офіційні документи,
автоматизовані системи офіційних даних, як-то списки, реєстри, кадастри
тощо. На цій стадії важливого значення набувають терміни задоволення
запитів, форма запиту та форма розгляду запиту, відмови та відстрочки
задоволення запиту. З урахуванням міжнародних та національних правових
положень запит та відповіді на нього мають бути переважно у письмовій
формі (на випадок оскарження справи в суді), запит повинен бути
розглянутим у максимально стислі строки, але не більше ЗО днів. Якщо
державний орган не має у своєму розпорядженні екологічної інформації,
котра міститься у запиті, цей ор-

47

Розділ III. Екологічні права та обов’язки громадян

ган у максимально стислий строк (10 днів) інформує подавця запиту про
державний орган, до якого, як він вважає, можна звернутися із запитом
про надання відповідної інформації, або передає цей запит безпосередньо
такому органу та належним чином повідомляє про це подавця заяви.

Екологічна інформація надається безоплатно, крім випадків, коли подавець
запиту просить надати йому копії офіційних документів.

На стадії поширення набутої законним шляхом екологічної інформації
доцільно враховувати, що така інформація може виступати об’єктом права
власності, й тому втручання інших осіб у процес реалізації права
власності на екологічну інформацію забороняється.

Право на екологічну інформацію може бути обмежене в умовах воєнного або
надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень (ст. 64
Конституції України). Згідно з Орхуською ковен-цією (ст. 4) у запиті про
надання екологічної інформації може бути відмовлено, якщо її
оприлюднення може негативно вплинути на:

конфіденційність діяльності державних органів у випадках,

коли така конфіденційність передбачена національним законодав

ством;

міжнародні відносини, національну оборону або державну

безпеку;

відправлення правосуддя, можливість для осіб бути віддани

ми під справедливий судовий розгляд або спроможність державних

органів проводити розслідування кримінального чи дисциплінар

ного характеру;

конфіденційність комерційної та промислової інформації у

випадках, коли така конфіденційність охороняється законом з ме

тою захисту законних економічних інтересів. У цьому контексті

інформація про викиди, скиди забруднюючих речовин, про

розміщення відходів, про інші негативні впливи на навколишнє

природне середовище підлягає оприлюдненню;

права інтелектуальної власності;

інформацію, що стосується особистого життя громадян;

інтереси третьої сторони, яка надала інформацію, якщо ця

сторона не зв’язана зобов’язаннями чинити належним чином, або

якщо на цю сторону не може бути покладено такого зобов’язання,

і в тих випадках, коли ця сторона не надає згоди на оприлюднен

ня відповідного матеріалу;

48

§ 3. Інші екологічні права громадян

— навколишнє природне середовище, на яке поширюється така інформація,
наприклад місця розмноження рідкісних видів рослин і тварин.

Право на екологічну інформацію реалізується передусім з метою
забезпечення права на екологічну безпеку, а тому у разі його порушення
законодавство передбачає не лише його поновлення, а й відшкодування
матеріальної та моральної шкоди, якщо така заподіяна. Розмір
відшкодування визначається судом (ст. 49 Закону України «Про
інформацію»).

Кодекс України про адміністративні правопорушення (ст. 914) встановлює
адміністративну відповідальність для службових і посадових осіб за
відмову від надання чи несвоєчасне надання екологічної інформації.
Кримінальний кодекс України (ст. 238) встановлює кримінальну
відповідальність за приховування або перекручення відомостей про
екологічний стан або захворюваність населення.

Право громадян на участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях
з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне
середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і
реконструкції об’єктів та у проведенні громадської екологічної
експертизи (п. «є» ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища») передбачає різні форми реалізації цього права,
що стосуються участі громадян у проведенні громадської екологічної
експертизи. Ця експертиза може здійснюватися в будь-якій сфері
діяльності, що потребує екологічного обґрунтування, за ініціативою
громадських організацій чи інших громадських формувань (ст. 16 Закону
України «Про екологічну експертизу»). Зокрема, правові засади залучення
громадян до обговорення матеріалів планування, будівництва та/або
реконструкції різних об’єктів, в тому числі об’єктів підвищеної
небезпеки, визначені законами України «Про планування та забудову
територій», «Про об’єкти підвищеної небезпеки».

Згідно зі ст. 11 Закону України «Про екологічну експертизу» участь
громадськості в процесі екологічної експертизи здійснюється у формах:
виступів у засобах масової інформації; подання письмових зауважень,
пропозицій і рекомендацій; включення представників громадськості до
складу експертних комісій, груп по проведенню екологічної експертизи.

49

Розділ III. Екологічні права та обов’язки громадян

Це означає, що громадяни: по-перше, можуть самостійно проводити
екологічну експертизу (саме тому така форма екологічної експертизи
називається громадською); по-друге: з метою врахування громадської думки
суб’єкти екологічної експертизи зобов’язані організовувати публічні
слухання або відкриті засідання (організація громадських слухань щодо
запланованих проектів, які підлягають державній екологічній експертизі);
по-третє: представники громадськості можуть бути включені до складу
експертних комісій при проведенні державної екологічної експертизи.

Громадська екологічна експертиза об’єктів може проводитись перед
державною експертизою, одночасно з нею, після її проведення, тобто у
будь-який час, коли виникає інтерес у громадськості для визначення
оцінки впливу об’єкта на навколишнє природне середовище.

З метою інформування населення та узгодження дій з іншими об’єднаннями
громадян суб’єкти громадської екологічної експертизи оголошують через
засоби масової інформації заяву про проведення громадської екологічної
експертизи, в якій зазначаються відомості про склад громадського
еколого-експертного формування, перелік спеціалістів, залучених до
участі в експертизі, об’єкт екологічної експертизи, строки її
проведення. З метою врахування вимог Орхуської конвенції ООН про доступ
до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ
до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, доцільно
захищати в судовому порядку відмови засобів масової інформації від
опублікування заяви про проведення громадської екологічної експертизи,
якщо така відмова не достатньо обгрунтована.

Заява про проведення громадської екологічної експертизи подається також
до відповідної ради, органів державної виконавчої влади та державної
екологічної експертизи (ст. 41 Закону України «Про екологічну
експертизу»). Заявницький характер громадської екологічної експертизи є
певною гарантією того, що громадським експертам буде надано повне
сприяння у проведенні експертизи, ніхто не втрутиться у процес їх
перевірки будь-яких об’єктів тощо (статті 28—30 Закону України «Про
екологічну експертизу»). А отже, відповідна рада, орган державної
виконавчої влади та державної екологічної експертизи повинні формально
прийняти таку заяву, погодитися на проведення громадської екологічної
експертизи та всіляко сприяти у її проведенні. Залишення заяви про
прове-

50

§ 3. Інші екологічні права громадян

дення громадської екологічної експертизи без розгляду, незадоволення
заявних вимог, відмова у проведенні громадської екологічної експертизи
можуть бути оскаржені до суду, до органів прокуратури. Оскарженню
підлягають й інші протиправні дії: незаконне втручання будь-кого у
проведення екологічної експертизи; надання свідомо неправдивих
відомостей про екологічні наслідки діяльності об’єктів екологічної
експертизи; порушення порядку проведення екологічної експертизи (ст.
33—46, 50 Закону України «Про екологічну експертизу»).

Частина друга ст. 42 Закону України «Про екологічну експертизу»
передбачає, що висновки громадської екологічної експертизи можуть
враховуватися при проведенні державної екологічної експертизи, а також
органами, що приймають рішення про реалізацію об’єкта експертизи. Проте
з урахуванням вимог Орхуської конвенції, а також ст. 11 Закону України
«Про екологічну експертизу» висновки громадської екологічної експертизи
як відповідна форма громадської думки щодо об’єкта експертизи
обов’язково має бути врахована при прийнятті остаточного рішення по
такому об’єкту.

При цьому доцільно враховувати, що Орхуська конвенція передбачає участь
громадськості й на більш ранніх стадіях екологічної експертизи, а саме:
на стадії оцінки впливу об’єкта, що підлягає реалізації, на стан
навколишнього природного середовища. Така оцінка впливу викладається у
Заяві про екологічні наслідки діяльності відповідно до вимог,
встановлених статтями 35 та 36 Закону України «Про екологічну
експертизу». Запровадження такої процедури базується передусім на
принципі гласності екологічної експертизи (ст. 10 Закону України «Про
екологічну експертизу») та принципі гарантування безпечного для життя та
здоров’я навколишнього природного середовища (ст. 6 цього закону).
Недодержання цих вимог також може бути оскаржено громадськістю до
вищестоящих органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування
чи безпосередньо до суду.

Відповідно до вимог ст. 13 Закону України «Про екологічну експертизу»
представники громадськості, а саме фахівці у відповідних сферах знань
можуть залучатися до проведення державної екологічної експертизи. При
цьому на них поширюються вимоги розділу IV Закону України «Про
екологічну експертизу».

Право громадян на об’єднання в громадські природоохоронні формування. Це
право виступає гарантією багатьох інших екологічних

51

Розділ III. Екологічні права та обов’язки громадян

прав: права на участь у проведенні громадської екологічної експертизи;
права на участь у розробці та здійсненні природоохоронних заходів; права
на участь в обговоренні будь-яких проектів, рішень, державних програм
тощо.

Громадські природоохоронні формування можуть відповідно до своїх
статутів, положень брати участь в екологічному вихованні та екологічній
освіті, в екологічному інформуванні, у здійсненні громадського контролю
в галузі охорони навколишнього природного середовища, виступати
позивачами у справах щодо захисту екологічних прав їхніх членів.

Принципи реалізації цього права базуються на положеннях Конституції
України та Закону України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992
р., а саме: на добровільності громадян об’єднуватися у такі формування;
на рівноправності їхніх членів; на єдності екологічних інтересів членів
такого формування; на свободі вибору напрямів екологічної діяльності; на
спільності реалізації та захисту екологічних прав громадян.

Реалізується дане право шляхом волевиявлення певного кола громадян на
об’єднання в екологічне формування. Здійснюється це на загальних зборах,
на яких схвалюються мета, завдання такого об’єднання, що в свою чергу
фіксується в статуті чи положенні про нього.

Легалізація екологічних об’єднань громадян здійснюється шляхом
повідомлення через засоби масової інформації про його заснування та
державної їх реєстрації. При цьому на органи держави покладається
обов’язок сприяти громадянам у легалізації та реєстрації їх об’єднань, а
також у реалізації напрямів екологічної діяльності. Відмова у реєстрації
таких об’єднань без поважних на те причин підлягає оскарженню в судові
органи.

В Україні існує кілька загальнонаціональних громадських природоохоронних
організацій, які впливають на реалізацію державної екологічної політики.
Серед них — Українське товариство охорони природи, Українська екологічна
асоціація «Зелений світ», політична Партія зелених України та інші.

Право громадян на здійснення загального та спеціального використання
природних ресурсів. За своїм змістом це право складається з двох
відносно самостійних можливостей громадян: права загального використання
природних ресурсів та права спеціального використання природних
ресурсів. Правовими формами таких можли-

52

§ 3. Інші екологічні права громадян

востей є права землекористування, водокористування, лісокористування,
надрокористування тощо.

Правовими ознаками права загального використання природних ресурсів є:

загальнодоступність усіх природних ресурсів для задоволення

життєво необхідних потреб людини — оздоровчих, рекреаційних,

естетичних, культурно-освітніх, виховних, матеріальних та інших;

відсутність спеціальних дозволів на таке користування та йо

го безоплатність;

відсутність необхідності закріплення природних ресурсів чи

їх частин за конкретними особами.

Так, на засадах права загального використання природних ресурсів людина
дихає свіжим повітрям; купається, здійснює любительське та спортивне
рибальство у водоймах загального користування, відпочиває на берегах
водойм, задовольняє питні потреби; вільно перебуває в лісах, збирає для
власних потреб лікарські рослини, гриби, ягоди, горіхи, іншу лісову
рослинність там, де це не заборонено; на земельних ділянках, що
знаходяться на праві власності чи праві користування, використовує
загальнопоширені корисні копалини (пісок, глину, гравій); переміщається
дорогами загального користування, відпочиває у парках, скверах тощо.
Такі можливості передбачені передусім ст. 13 Конституції України та
нормами природоресурсового права: Земельним, Водним, Лісовим кодексами
України, Кодексом України про надра, законами України «Про тваринний
світ», «Про рослинний світ», «Про курорти» таін.

Гарантіями захисту цих прав є заборони щодо недопущення їх порушення
шляхом влаштування перешкод у доступі до водойм загального користування,
забудові шляхів загального користування, зміни цільового призначення
парків, скверів, інших об’єктів рекреаційного призначення тощо. З часів
римського права відомі земельні сервітути, які й у сучасний період
застосовуються в цивільному праві і означають право обмеженого
користування чужою земельною ділянкою для забезпечення проходу і проїзду
через сусідню земельну ділянку до власної або з метою доступу до
природних ресурсів загального користування. У деяких країнах заборонено
куріння тютюну у місцях загального користування, оскільки його дим
шкідливіший для тих, хто не курить, ніж для любителів куріння.

53

Розділ III. Екологічні права та обов’язки громадян

Інколи на практиці для захисту права загального використання природних
ресурсів може бути застосований так званий негатор-ний позов, який
доцільно розглядати як засіб усунення перешкод, що перешкоджають
громадянам — власникам даного права — користуватися ним для задоволення
своїх різноманітних потреб у галузі екології. При цьому важливо в
судовому процесі обґрунтовувати захист цього права саме з позиції
необхідності його реалізації на засадах загальнодоступності природних
ресурсів кожному громадянину, безпосереднього його зв’язку з правом на
безпечне довкілля.

Право спеціального використання природних ресурсів характеризується:

наявністю спеціальної правосуб’єктності, тобто: досягнення

віку, згідно з яким за законодавством досягається повноліття

(18 років, хоч у окремих випадках може бути й 16 років — для чле

на фермерського господарства); реєстрація особи як суб’єкта

підприємницької чи іншої діяльності тощо;

платністю використання природних ресурсів (у випадках,

визначених законодавством, — безоплатність);

відособленістю використання природного ресурсу (виділення

його в натурі (на місцевості), закріплення за конкретною особою;

обов’язковістю одержання спеціальних дозволів (ліцензій,

лісорубних квитків (ордерів), лісових квитків, відстрілочних кар

ток, державних актів на право власності чи право користування то

що);

державною реєстрацією таких дозволів;

метою права спеціального використання природних ресурсів

є здійснення господарської та іншої діяльності.

Право спеціального використання природних ресурсів здійснюється у двох
формах: на праві власності та на праві користування природними
ресурсами. Відповідно до цього залежить режим використання тих чи інших
природних ресурсів.

За своїм змістом право спеціального використання природних ресурсів — це
сукупність прав та обов’язків природокористувачів, які визначені
відповідно у земельному, водному, лісовому, надровому, фауністичному,
атмосфероохоронному та іншому законодавстві.

Порушеннями права спеціального використання природних ресурсів можуть
бути різні протиправні дії чи бездіяльність:

54

§ 3. Інші екологічні права громадян

порушення строків розгляду заяв громадян і вирішення пи

тань про передачу та надання земельних ділянок;

самовільне зайняття земельних ділянок, що знаходяться на

праві власності чи праві користування громадян;

псування сільськогосподарських та інших земель громадян,

забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, вироб

ничими відходами і стічними водами;

знищення межових знаків (ст. 211 Земельного кодексу Ук

раїни);

самовільне захоплення водних об’єктів, що знаходяться у ко

ристуванні громадян;

забруднення та засмічення таких вод;

пошкодження водогосподарських та інших споруд і пристро

їв, що належать громадянам, порушення режиму їх експлуатації та

встановлених режимів їх роботи (ст. 110 Водного кодексу України);

знищення або пошкодження лісу, що знаходиться в користу

ванні громадян внаслідок підпалу або недбалого поводження з во

гнем, або внаслідок його забруднення хімічними та радіоактивни

ми речовинами, виробничими і побутовими відходами, стічними

водами, іншими шкідливими речовинами, підтоплення такого лісу,

осушення та інші види шкідливого впливу (ст. 98 Лісового кодек

су України);

порушення порядку надання об’єктів тваринного світу в ко

ристування та інше.

Правовими методами захисту такого права є:

визнання за суб’єктом його права, наприклад, приватизації

земельної ділянки;

відновлення становища, яке існувало до порушення права,

припинення дій, які порушують право;

присудження до виконання обов’язку відшкодувати шкоду в

натурі;

припинення або зміна правовідносин;

стягнення завданих збитків із осіб, які порушили право;

визнання незаконним акта державного органу управління або

місцевого самоврядування, коли таким актом порушено право.

Право громадян на участь в обговоренні проектів екологічно значущих
рішень. Правовими формами цього екологічного права є:

— участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів

нормативно-правових актів;

55

Розділ Ш. Екологічні права та обов’язки громадян

участь в обговоренні матеріалів щодо розміщення, будів

ництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на

стан навколишнього природного середовища;

внесення пропозицій до органів державної влади та органів

місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь у

прийнятті рішень з цих питань (п. «б» ст. 9 Закону України «Про

охорону навколишнього природного середовища»).

Механізм реалізації такого права визначений Законом України «Про
всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. (із змінами
та доповненнями від 19 червня 1992 р.), згідно з яким обов’язок виносити
питання екологічного характеру на референдум покладено на ради
відповідних рівнів. Громадськість також може ініціювати обговорення
екологічно важливих рішень. Правда, у нас це буває досить рідко.

Орхуська конвенція вимагає вдосконалити процедури участі громадян у
прийнятті екологічних рішень. Зокрема, передбачається залучення
громадськості до дозвільної діяльності компетентних органів у галузі
охорони довкілля, до формування екологічних планів і програм, а також
захист такого права у суді.

Право на одержання екологічної освіти. Розв’язання багатьох екологічних
проблем не можливе без розуміння особливостей процесів, які відбуваються
у сфері взаємовідносин суспільства і природи. Тому в сучасних умовах
одним із напрямів державної екологічної політики є посилення
екологічної, в тому числі правової, освіти, культури і науки, що
передбачає розширення мережі спеціальних закладів освіти, спроможних
організувати одне з екологічних прав громадян1. Це право є складовою
частиною конституційного права на освіту (ст. 53 Конституції України) та
закріплене у Законі України «Про охорону навколишнього природного
середовища». Механізм реалізації цього права визначено у спеціальних
законах освітянської сфери: «Про освіту», «Про дошкільне виховання»,
«Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про
вищу освіту» та ін.

Право на екологічну освіту може бути реалізоване на формальному (в
дошкільних виховних закладах, у школах, ліцеях, коледжах, інститутах,
університетах, академіях тощо), неформальному

1 Бринчук М. М. Зкологическое право (право окружающей среди): Учебник
для вузов. — М., 1998. — С. 502.

56

§ 3. Інші екологічні права громадян

(шляхом самоосвіти, через засоби масової інформації, бібліотеки, клуби,
гуртки тощо) та контрактному рівнях.

Право громадян на участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони
навколишнього природного середовища реалізується у багатьох формах,
визначених законодавством. Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про
охорону навколишнього природного середовища» центральні та місцеві
органи виконавчої влади, а також місцевого самоврядування під час
розробки державних екологічних програм залучають громадськість до їх
підготовки шляхом оприлюднення проектів державних екологічних програм
для їх вивчення громадянами, підготовки громадськістю зауважень та
пропозицій щодо запропонованих проектів, проведення публічних слухань
стосовно екологічних програм.

Відповідно до Указу Президента України «Про День довкілля» громадяни
можуть брати участь в озелененні населених пунктів, очищенні територій
від сміття, проводити роботи по відновленню, відтворенню природних
ресурсів у випадках аварій, катастроф, здійснювати інші природоохоронні
заходи.

Право на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне
довкілля. Це активне право особи реалізується шляхом звернення до суду з
позовом до державних органів, підприємств, установ, організацій і
громадян про відшкодування шкоди не лише здоров’ю, а й майну внаслідок
негативного впливу на навколишнє природне середовище (ст.9 Закону
України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Інколи в
літературі таке право називають процесуальним. Підставою виникнення
цього права є склад екологічного правопорушення, тобто: протиправ-ність
дії (бездіяльність); заподіяння шкоди такими діями (бездіяльністю)
здоров’ю та/або майну громадян; причинний зв’язок між протиправними
діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою; суб’єктивні ознаки
правопорушення — вина у формі умислу чи необережності. Для осіб, що
володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, вина може й не
встановлюватися, якщо вони не доведуть, що шкода виникла внаслідок
стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих (ст. 69 Закону
України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Про відшкодування шкоди здоров’ю громадян, заподіяної негативним впливом
на навколишнє природне середовище, в юридичному значенні прийнято
говорити з деякою мірою умовності. Біль-

57

Розділ III. Екологічні права та обов’язки громадян

шість законів, які закріплюють таке право, містять норми бланкет-ного
характеру. Тому з урахуванням прогалин у цій сфері законодавства,
особливостей екологічної шкоди, що заподіюється здоров’ю людини
(масштабності, латентності, невідтворюваності, віддаленості прояву
тощо), в літературі визначається доцільним прийняття спеціального закону
про відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю громадян несприятливим
впливом навколишнього природного середовища1.

Відповідно до чинного законодавства шкода здоров’ю людини, яка
спричинена несприятливим впливом навколишнього природного середовища,
може бути відшкодована (компенсована) різними способами, в тому числі:

оформленням листа тимчасової непрацездатності працівника

у випадках захворювання, спричиненого забрудненням навколиш

нього середовища, в тому числі виробничого середовища;

оформленням інвалідності з причин, пов’язаних з впливом на

здоров’я людини несприятливого навколишнього природного се

редовища;

наданням громадянам, які постраждали від несприятливого

впливу забрудненого довкілля, заходів соціально-економічного за

хисту, пільг та компенсацій;

страхуванням ризику заподіяння шкоди здоров’ю або майну

громадян від забруднення навколишнього середовища;

відшкодуванням шкоди здоров’ю та майну громадян за

рішенням суду.

Суб’єктами відповідальності за заподіяння шкоди здоров’ю і майну
громадян екологічними порушеннями можуть бути як юридичні особи і
громадяни-підприємці, так і державні органи та їх посадові особи за
протиправні дії чи бездіяльність, в тому числі в результаті прийняття
рішень, що не відповідають вимогам закону та порушують екологічні права
громадян. Такі положення випливають зі змісту ст. 9 Закону України «Про
охорону навколишнього природного середовища», який закріпив нову
юридичну можливість громадян оскаржувати в судовому порядку рішення, дії
або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, їх
посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку,
передбаченому законом.

‘ Бринчук М. М. Зкологическое право (право окружающей средьі): Учебник
для вузов. – М., 1998. – С. 502.

58

§ 4. Гарантії реалізації екологічних прав громадян

Шкода, заподіяна протиправною дією чи бездіяльністю органів держави та
їх посадових осіб, у тому числі внаслідок прийняття рішення, що не
відповідає вимогам закону, відшкодовується за рахунок державного або
місцевого бюджетів.

$ 4. Гарантії реалізації екологічних прав громадян

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища» держава гарантує своїм громадянам реалізацію
екологічних прав, наданих їм законодавством. На ради, спеціально
уповноважені органи управління в галузі охорони навколишнього природного
середовища і використання природних ресурсів, покладено обов’язок
подавати всебічну допомогу громадянами у здійсненні природоохоронної
діяльності, враховувати їх пропозоції щодо поліпшення стану
навколишнього природного середовища та раціонального використання
природних ресурсів, залучати громадян до участі у вирішенні питань
охорони навколишнього природного середовища та використання природних
ресурсів.

Стаття 10 цього закону визначила гарантії екологічних прав, які
забезпечуються: проведенням широкомасштабних державних заходів щодо
підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного
середовища; обов’язком міністерств, відомств, підприємств, установ,
організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання
шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє
природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні,
розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації
народногосподарських об’єктів; участю громадських об’єднань та громадян
у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища;
здійсненням державного та громадського контролю за додержанням
законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров’ю і майну
громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього
природного середовища; невідворотністю відповідальності за порушення
законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
створенням та функціонуванням мережі загальнодержавної екологічної
автоматизованої інформаційно-

59

Розділ III. Екологічні права та обов’язки громадян

аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації.

Гарантії реалізації екологічних прав громадян поділяють на
організаційно-розпорядчі, контрольно-виконавчі,
превентивно-обмежувальні, процесуально-правові та
охоронно-забезпечувальні (захисні). Так, на забезпечення екологічних
прав громадян спрямована превентивно-обмежувальна діяльність органів
держави щодо виявлення екологічно небезпечних об’єктів, джерел, зон,
територій; проведення їх інвентаризації, класифікації, реєстрації,
паспортизації, ліцензування екологічно небезпечної діяльності;
запровадження нормування викидів і скидів забруднюючих речовин у
навколишнє природне середовище, шкідливих фізичних, хімічних та
біологічних впливів на нього; проведення екологічної експертизи
об’єктів, небезпечних для стану навколишнього природного середовища,
здоров’я і життя людей.

Діяльність, що перешкоджає здійсненню екологічних прав громадян,
підлягає обмеженню, зупиненню (тимчасово) та припиненню в установленому
законодавством порядку.

Процесуально-правовими гарантіями виступають визначені у законодавстві
можливості й процедури як реалізації окремих прав громадян (наприклад,
порядок одержання екологічної інформації, порядок проведення громадської
екологічної експертизи, громадського екологічного контролю тощо), так і
звернення за захистом порушених екологічних прав до органів управління і
контролю в галузі екології, до органів адміністративної юрисдикції,
прокуратури та до судових органів.

Охоронювально-забезпечувальними засобами є закріпленні в законодавстві
види юридичної відповідальності у сфері порушення екологічних прав
громадян.

§ 5. Захист екологічних прав громадян

У законодавстві не міститься визначення поняття захисту екологічних прав
громадян. Зазначається лише, що порушені права громадян у галузі охорони
навколишнього природного середовища можуть бути поновлені, а їх захист
здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства України (ст.
11 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).
Тобто за-

60

§ 5. Захист екологічних прав громадян

кон визначає порядок та засоби (способи) захисту порушених прав. Отже,
захист екологічних прав громадян доцільно розглядати як сукупність
юридичних заходів, що спрямовані на припинення порушення таких прав,
усунення перепон у їх реалізації, відновлення порушених прав.

При цьому доцільно розмежовувати такі поняття, як засоби, способи та
форми захисту порушених екологічних прав. Так, засоби захисту — це дії
уповноваженої особи, за допомогою яких остання може вимагати здійснення
захисту своїх екологічних прав від посягань інших суб’єктів (наприклад,
подання позову, скарги, заяви). Способи захисту — це дії державних
органів в межах їх компетенції, які безпосередньо спрямовані на захист
екологічних прав громадян (наприклад, визнання права на екологічну
інформацію судом, розгляд земельних спорів радою, опротестування
прокуратурою акта органу державної влади, що порушує екологічні права
тощо). Форми захисту — це варіанти звернення громадян за захистом свого
порушеного права, зумовлені відмінностями в діяльності державних та
інших органів по захисту прав у цілому. Тобто громадяни та інші особи
вправі звертатися за захистом своїх екологічних прав до правоохоронних
органів, органів адміністративної чи судової юрисдикції, які зобов’язані
в межах своїх повноважень розглянути такі звернення та застосувати
відповідні способи захисту порушених прав.

Конституційний принцип поділу державної влади на три відносно незалежні
її гілки передбачив якісну зміну ролі, авторитету і впливу кожної із
влад у сфері вирішення суспільних справ, особливо у галузі охорони
довкілля, забезпеченні екологічної безпеки, що відкрило для громадян
нові юридичні шляхи захисту їхніх екологічних прав та інтересів.

Так, законодавча влада забезпечує нормотворчу форму захисту екологічних
прав шляхом розробки ефективних механізмів їх реалізації. Згідно з
Конституцією (ст. 92) виключно законами України Верховна Рада України
повинна визначати: права і свободи людини і громадянина (в тому числі
екологічні), гарантії цих прав; екологічну безпеку; організацію і
діяльність органів виконавчої влади та засоби парламентського контролю
за апаратом управління в цій сфері. Наприклад, з урахуванням вимог ст. 8
Конституції України її норми є нормами прямої дії і тому звернення
громадян до сУДу для захисту прав, передбачених ст. 50, гарантується.

61

Розділ III. Екологічні права та обов’язки громадян

Крім цього, Конституція України гарантує кожному судовий захист
будь-яких його прав і свобод (ст. 55), в тому числі екологічних, а також
право звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради
України. Така посада запроваджена відповідно до ст. 101 Конституції
України з метою здійснення парламентського контролю за додержанням
конституційних (у тому числі екологічних) прав і свобод людини і
громадянина. Компетенція Уповноваженого Верховної Ради України визначена
Законом України від 23 грудня 1997 р., згідно з яким, зокрема, він має
право приймати до свого розгляду звернення, подане протягом року після
виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За даними першої
щорічної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини1,
за захистом порушених екологічних прав звертаються громадяни з усіх
регіонів України, переважно з Південно-Східного регіону
(Дніпропетровська, Донецька, Запорізька та Луганська області), де
постійно перевищуються нормативи викидів шкідливих речовин у повітрі та
воді, що зумовлює порушення права на безпечне довкілля.

Відповідна роль у механізмі захисту екологічних прав громадян належить
Конституційному Суду України, який вирішує питання про відповідність
законів та інших правових актів про екологічні права Конституції України
і надає їх тлумачення (ст. 147 Конституції України). Зокрема, у справі
за конституційним зверненням громадянки Р. А. Стешиної щодо офіційного
тлумачення положення пункту 1 частини другої ст. 2 Закону України «Про
статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи» Конституційний Суд України рішенням від 25
жовтня 2000 р. розтлумачив, що зона відчуження — це територія, яка з 26
квітня 1986 р. охоплює ту частину радіоактивно небезпечних земель,
рівень забруднення яких зумовив необхідність евакуації населення у 1986
р. на підставі відповідних актів органів державної влади незалежно від
часу прийняття цих актів та проведення евакуації. Отже, при вирішенні
спорів про визнання осіб потерпілими від наслідків Чорнобильської
катастрофи таке визначення матиме відповідне значення при захисті прав
громадян такої категорії.

1 Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в
Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини. – К., 2000. – С.326-339.

62

§ 5. Захист екологічних прав громадян

У випадках, коли використані всі національні засоби правового захисту,
кожен має право звертатися за захистом своїх порушених прав і свобод до
відповідних органів міжнародних судових установ чи до відповідних
органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна
(ст. 55 Конституції України). З метою сприяння громадянам України
звертатися до таких органів у центральній газеті державної виконавчої
влади «Урядовий кур’єр» (1998, 27 серпня) опубліковані Правила звернення
в Європейську комісію з прав людини.

Адміністративний порядок захисту таких прав базується на конституційному
положенні про можливість звернення до органів державної виконавчої влади
та органів місцевого самоврядування із заявою (клопотанням) про усунення
шкідливих дій (бездіяльності), що порушують будь-які, в тому числі й
екологічні права. З точки зору положень екологічного законодавства
такими діями (бездіяльністю) можуть виступати: порушення прав громадян
на екологічно безпечне навколишнє природне середовище; порушення норм
екологічної безпеки; порушення вимог законодавства України при
проведенні екологічної експертизи, в тому числі подання завідомо
неправдивого експертного висновку; невиконання вимог державної
екологічної експертизи; фінансування, будівництво і впровадження у
виробництво нових технологій і устаткування без позитивного висновку
державної екологічної експертизи; порушення екологічних вимог при
проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції, введенні в дію,
експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та
інших об’єктів; допущення наднормативних, аварійних і залпових викидів і
скидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє
природне середовище; невжиття заходів щодо запобігання та ліквідації
екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє
природне середовище; порушення природоохоронних вимог при зберіганні,
транспортуванні, використанні, знешкодженні та захороненні хімічних
засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних, радіоактивних
речовин та відходів; відмова від надання своєчасної, повної та
достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, а
також про джерела забруднення, приховування або фальсифікація відомостей
про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення та інше (ст.
68 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»).

63

Розділ III. Екологічні права та обов’язки громадян

Закон України «Про звернення громадян» (1996 р.) визначив загальний
адміністративний порядок оскарження колегіальних і індивідуальних дій
(рішень) державних органів, органів місцевого самоврядування, установ,
підприємств, організацій незалежно від форм власності, засобів масової
інформації, посадових осіб, у результаті яких: порушено права і законні
інтереси чи свободи громадян (групи громадян); створено перешкоди для
здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод;
незаконно покладено на громадянина які-небудь обов’язки або його
незаконно притягнуто до відповідальності.

У випадках, коли встановлено факт порушення законодавства про охорону
навколишнього природного середовища, органи держави можуть винести
рішення про заборону діяльності окремих підприємств, установ,
організацій чи об’єктів.

Законодавством України прямо не передбачається судова заборона
екологічно небезпечної діяльності. Однак у частині другій ст. 10 Закону
України «Про охорону навколишнього природного середовища» говориться про
те, що діяльність, яка перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне
навколишнє природне середовище та інших екологічних прав, підлягає
припиненню в порядку, встановленому цим законом та іншим законодавством
України. Так, відповідно до ст. 10 Закону України «Про власність» кожен
громадянин особисто або через громадські організації, має право вимагати
заборони діяльності підприємств, установ, організацій і громадян, які
завдають шкоди навколишньому середовищу.

V X U X a$ U yyyy^„8 ¤ „ ^„0`„ ???? @? „ `„ & F & F v ‚ ? ? o & F & F t v oe 0„th? ‚ † ? ? ? e o o oe „ yyyy^„ & & & & & & „z ¤ yyyy^„z @? dUth ¤ D ¶ ?, @? & F & F & & & F & & & F & F @? ??? & F & F & F „ `„ & & & & @? „ `„ | & & a$ & & aaCaaa¶aaaCCa?… & & & @? @? @? ? & & & F . ?????? ???? „ `„ U B 3/4 @? & F & F & F & F & F & F & & & & & & & „ `„ f h O J @? h J & @? ???„ `„ & & @? @? ?A & & @? & F & F & & „ yyyy^„?`„ & F 4 ? * , - ? „ `„ & & & „ `„ & F & F & F & F & F & F ???? & & & & „ `„ „ ^„ `„ & F & F & F & F & & & F & F & & & F & F & F yyyy^„% & & & 0 2 ¤ F E E ? „? yyyy^„? & F- & F- & & F & F & F & F & F @? „ ^„ `„ @? @? @? „ `„ @? @? @? ??? 8 f a ? P f & F & F & F a ^ a d Ue & F & F @? ?г @? & F! „ `„ m ?m >n Fn Hn En tho ct aA§——‰kV

„

&

@?

&

F”

„

yyyy^„ `„

„

`„

@?

@?

`„%gd9y-

h9y@?

h9y@?

y@?

&

F$

&

F$

&

F#

&

F#

y@?

??y

h9y@?

h9y@?

d?th ¤

&

F&

„

yyyy`„

y@?

8

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

h9y@?

y@?

”

c

–

?

–

?

”

?

–

“-

?-

’!

”!

”

?”

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?”

#

?#

$

’$

%

?%

&

&

L&

†&

‘

t’

?’

h(

a(

Z)

O)

I*

J+

°+

?+

?+

?+

1/4+

1/4+

3/4+

I+

O+

Oe+

R,

T,

V,

?,

B-

A-

8.

60

&2

|2

~2

3

T,

~2

=

?=

?=

>

|>

XA

RG

3

ae3

4

†4

5

v5

o6

h7

e7

h8

ae8

e9

b:

a:

`;

U;

P

>

>

>

P>

z>

|>

o>

r?

oe?

o@

VA

XA

?A

?A

?A

IB

NC

EC

AED

>E

3/4E

2G

PG

RG

?G

(H

*H

|H

~H

oH

?I

J

4J

cJ

K

’K

°K

?K

“L

cL

M

JM

PM

RM

TM

RG

*H

~H

-I

4J

?K

JM

RM

TM

eM

?O

yyyy????y

??????????y?TM

bM

hM

lM

eM

eM

iM

?M

dN

aN

\O

?O

?O

P

|P

oP

Q

Q

rQ

oQ

pR

aeR

aeR

VT

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????y?VT

fT

THT

OU

TV

?V

1/4V

.W

JW

NW

PW

@X

?X

@Y

AY

LZ

IZ

N[

z[

|[

l\

f]

ae]

d^

ae^

ae^

ae^

i^

i^

?^

^_

`_

b_

Ue_

Aa

Db

1/4b

@c

Pc

Rc

Ic

Vd

Ud

THe

Zf

Uf

THg

aeh

\i

Oi

`_

Rc

zj

Fo

°q

?q

?q

Pr

’u

?z

????????y?Oi

Nj

xj

zj

ej

lk

al

^m

am

`n

an

Do

Fo

3/4o

:p

?p

4q

®q

°q

¶q

?q

?q

Eq

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

thv

lw

ow

nx

ix

dy

aey

Pz

†z

?z

THz

{

x|

o|

p}

e}

f~

a~



-

^

\?

N‚

??

,„

,„

?„

¬„

?„

?„

¶„

A„

…

$…

&…

(…

?…

†

¦†

®‡

?

??

?

?

?z

¬„

?„

¶„

&…

?

E?

ue‘

&

?

N?

??

?

??

x?

AE?

E?

‘

?‘

u‘

ue‘

?’

O’

L“

^“

`“

Oe“

T”

¤”

¦”

•

•

?•

–

–

–

?–

h9y@?

y@?

“ue‘

O’

`“

¦”

•

–

?–

”–

––

,—

–—

??

????????y

????y??–

?–

’–

”–

––

¤–

?–

®–

*—

,—

.—

”—

–—

?

~?

??

o?

v™

x?

o›

t?

??

l?

e?

d?

d?

O?

P 

I 

N!

I!

Vc

Aec

>¤

>Y

:¦

?¦

2§

I§

?§

L?

AE?

J©

E©

F?

H?

N?

P?

R?

??

?§

H?

P?

R?

A?

6?

·

r·

??????????y??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?Т?r·

??

??

?

??

?

‚?

ue1/4

th1/4

1/2

1/2

1/2

1/2

1/2

1/2

?1/2

?1/2

 1/2

?Т?r·

??

th1/4

1/2

1/2

?1/2

i3/4

`A

?A

`„ gd9y-

??????????y? 1/2

¤1/2

3/4

i3/4

i3/4

o3/4

^?

TH?

VA

OA

TA

VA

^A

`A

dA

?A

?A

A

$A

&A

–A

?A

&A

?Ae

6AE

?AE

?C

E

VE

xE

aeI

&

F

&

&

y –A

Ae

?Ae

?Ae

&A

?A

&AE

4AE

6AE

¦AE

?AE

?C

?C

E

E

E

†E

?E

E

TE

ZE

OE

TE

vE

xE

lI

aI

&I

aeI

&I

.I

0I

¤I

?I

*N

?N

oO

????y?&I

,I

.I

0I

cI

¤I

¦I

†I

?I

ueI

ueI

z?

??

(N

*N

.N

?N

?N

O

?O

O

iO

jOe

UeOe

I*

PO

AEO

?O

?O

oO

jU

aeU

bU

?U

?U

?U

Ue

–Ue

Y

Y

Y

Y

-Y

,Y

2Y

6Y

?Y

?Y

¶Y

2TH

?TH

?TH

Ha

Ja

?a

 a

oO

?U

Y

Y

-Y

?Y

?TH

Ja

 a

ueae

&

F

gd9y  a

a

?a

–a

a

a

ae

?ae

uae

ueae

pa

aea

hae

iae

.c

4c

¤c

-e

?e

e

>e

@e

°e

?e

.e

*i

i

-i

?i

i

ueae

4c

@e

’i

?i

?i

 i

?

o

????y??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?Т?|o

uo

|oe

uoe

|/

th/

~o

oeo

?u

nu

iu

lu

eu

bue

\y

^y

Iy

Eth

Fy

Ey

o

^y

¬

„

yyyy`„

F

E

AeB

?

¬

&

h9y@?

&

&

&

y@?

y@?

y@?

y@?

h9y@?

y@?

`„

„

yyyy^„ `„

?????????????????x

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

y@?

y??

?

?

?

?

?

?

?

????y

????????y??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

y@?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

“?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

h9y@?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????y

??????????y??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

h9y@?

h9y@?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????y??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?Т??

?

?

?

?

?

?

?

?

????y??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

? ??y??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????y??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

-?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??y??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

-?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????y??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

„

`„

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????????y??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

h9y@?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

!?

?

?

?

?

?

?

?

„

`„

gd9y ?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

??????????y??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

!?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

????y??

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

h9y ?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

H

E

Ue

TH

D

’

A

&

????y

„

`„

„

`„

„

`„

&

&

&

„

`„

&

F

„

^„ `„

&

&

&

gd9y

D

AE

¶

\

c

?

¶

&

F

&

F

????y

????y

&

F)

&

F)

&

F*

&

F

&

F

„

????????y

„

`„

?

i

i

i

„

`„

&

&

F+

&

F,

„

`„

&

F

&

F

„

`„

&

„

`„

?

¬

‚

ue

&

F,

„

`„

&

F,

`?????y

&

F-

&

F-

@?

„

`„

&

&

„

`„

&

F.

&

F.

&

F.

&

F.

@?

@?

?

T

E

>

?

?

„

`„

„

„

`„

&

&

&

&

F,

&

F,

„

^„ `„

„

`„

?

&

&

F,

„

? U O

0

?

O U V

O

O

U

Ue

TH

O

Ue

TH

?TH

e

ue

&

F1

&

F

&

F

&

F

&

F

&

&

F2

–

¤

@?

r

¦ u

p

r

t

d ¤ ¦ –

?

o

u

&

&

&

Ae

AE H

„

yyyy^„

@?

@?

&

&

&

F,

&

F,

&

F,

&

F,

&

F,

*

¬

(

¦

&

&

&

&

@?

„

`„

„

`„

AE

I

?

0

‚

Ae

AE

I

I

?

TH

a

ae

B

A

„

`„

„

`„

„

`„

„

`„

@?

„

^„S`„

„

^„X`„

v

x

~

?

‚

x

?

‚

”

?

?

&

F4

&

F4

@?

@?

„

yyyy`„

r

i

h

ae

@?

.

?

¬

?

*

$¬

„

^„ `„

Розділ XVII Правова охорона і використання рослинного світу § 1. Рослинний світ як об'єкт правової охорони та використання Рослинний світ становить сукупність усіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угруповань на певній території (ст. З Закону України «Про рослинний світ») До складу рослинного світу належать близько 350 тис. його видів. З біологічного погляду його поділяють на деревинний, трав'янистий, чагарниковий та водний1. У правовому порядку виділяють: природні лісові ресурси; природну рослинність, що не належить до лісових ресурсів; рослинність сільськогосподарського призначення. Найбільш повно з цих видів урегульовані відносини, що виникають у сфері використання, відтворення та охорони лісових ресурсів. Як зазначалося, вони врегульовані Лісовим кодексом України та іншими нормативно-правовими актами лісового законодавства. Що стосується природної рослинності, яка не належить до лісових ресурсів, то тривалий час у нас не було належної правової основи її охорони та використання. Ця прогалина була заповнена прийняттям у 1999 р. Закону України «Про рослинний світ». Суспільні відносини, які виникають у сфері охорони, використання та відтворення рослин і багаторічних насаджень сільського- 1 Биологический знциклопедический словарь. — М, 1986. — Ст. 529—530. 558 § 1. Рослинний світ як об'єкт правової охорони та використання сподарського призначення, згідно з частиною другою ст. 1 Закону України «Про рослинний світ» регулюються відповідним законодавством України. Таким чином, ця група суспільних відносин не підпадає під дію правових норм цього закону. Безпосередніми об'єктами рослинного світу, що використовуються або можуть бути використані населенням для своїх потреб, є природні рослинні ресурси. За своєю екологічною, господарською, науковою, оздоровчою, рекреаційною цінністю та іншими ознаками їх поділяють на природні рослинні ресурси загальнодержавного та місцевого значення. До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення належать: а) об'єкти рослинного світу у межах: внутрішніх морських вод і територіального моря, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України; поверхневих вод (озер, водосховищ, річок, каналів), що розташовані і використовуються на території більш ніж однієї області, а також їх приток; природних та біосферних заповідників, національних природних парків, а також заказників, пам'яток природи, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків — пам'яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного зазначення; б) лісові ресурси державного зазначення; в) рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, види яких занесені до Червоної книги України; г) рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, та типові природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України. Крім того, до природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення законодавством України можуть бути віднесені й інші об'єкти рослинного світу. До природних рослинних ресурсів місцевого значення належать дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, які не віднесені законодавством України до природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення. Таким чином, об'єктами рослинного світу є різноманітна сукупність усіх видів дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин біологічного походження, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів і їх угруповань. У зв'язку з цим слід звернутися до питання про співвідношення лісової та нелісової рослинності як близьких за своєю 559 Розділ XVII. Правова охорона і використання рослинного світу зовнішньобіологічною формою вираження для сприйняття людиною. Це питання протягом багатьох років було предметом уваги як законодавця, так і вчених різних галузей науки. Так, автор «Вчення про ліс» Г. Ф. Морозов писав: «Будь-яка алея чи дорога, насаджена на узбіччі деревами, може простягатися на сотні кілометрів, так що насаджені біля неї дерева можуть становити велику кількість окремих деревних рослин без того, щоб із них був сформований ліс. Є і такі штучні, а також природні форми ландшафту, в яких дерева розкидані в одиночному стоянні на значній площі землі і, незважаючи на свою велику кількість, лісом все ж не можуть вважатися»1. На думку Г. М. Полянської, критерієм розмежування лісової та нелісовоі рослинності треба вважати різний характер використання лісів та спосіб ведення господарства, які безпосередньо визначаються природними властивостями лісів та нелісової рослинності. Якщо ліси виконують функцію, необхідну для отримання лісової продукції, а також слугують як забезпечення водоохоронних та захисних кліматологічних факторів, то нелісова рослинність забезпечує інші потреби людини2. Уперше на теренах колишнього СРСР про нелісову рослинність згадувалось у декреті ВЦВК.від 27 травня 1918 р. «Про ліси», де була передбачена можливість вилучення зі складу лісів чагарникової та деревної рослинності місцевого сільськогосподарського призначення, що знаходилася на земельних ділянках селян. Основи лісового законодавства Союзу РСР та союзних республік від 17 червня 1977 р. не залишили поза увагою питання співвідношення лісової та нелісової рослинності. Відповідно до ст. 5 зазначеного нормативно-правового акта до державного лісового фонду не належали: дерева і групи дерев, а також інша деревинно-чагарникова рослинність на землях сільськогосподарського призначення; захисні насадження в смугах відводу залізничних, автомобільних доріг та каналів; дерева та групи дерев, а також зелені насадження в містах та інших населених пунктах, на землях поза міськими лісами; дерева на садових ділянках. Лісовий кодекс УРСР від 13 грудня 1979 р. повністю відтворив положення Основ лісового законодавства в цій частині. 1 Морозов Г. Ф. Учение о лесе. — М., 1949. — С. 17. 2 Полянская Г. Н. Право государственной собственности на леса в СССР. 1959. - С. 208. 560 М., § 2. Правове регулювання використання та охорони рослинного світу Лісовий кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 21 січня 1994 р., теж виділив окремі рослинні насадження, а саме: усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, при садибах, дачних і садових ділянках. Таким чином, лісове законодавство на відповідних етапах свого розвитку (за відсутності законодавства про рослинний світ) по-різному співвідносило лісову і нелісову рослинність. Це можна пояснити відсутністю у лісовому законодавстві (аж до прийняття Лісового кодексу України 1994 р.) поняття «ліс», недостатньою науковою розробленістю зазначеного питання в юридичній літературі. Визначення Лісовим кодексом України терміна «ліс» (ст. 3) та прийняття Закону України «Про рослинний світ» є важливим підґрунтям для остаточного вирішення питання про співвідношення лісової і нелісової рослинності як об'єктів рослинного світу України, що підлягають охороні та використанню. Законом України «Про рослинний світ» передбачена необхідність: збереження природної просторової, видової, популяційної та ценотичної різноманітності об'єктів рослинного світу; збереження умов місцезростання дикорослих рослин і природних рослинних угруповань; науково обгрунтованого, невиснажливого використання природних рослинних ресурсів; здійснення заходів щодо запобігання негативному впливу господарської діяльності на рослинний світ; охорони об'єктів рослинного світу від пожеж, захист від шкідників і хвороб; здійснення заходів щодо відтворення об'єктів рослинного світу; регулювання поширення та чисельності дикорослих рослин і використання їх запасів з урахуванням інтересів охорони здоров'я населення. $ 2. Правове регулювання використання та охорони рослинного світу Рослинний світ як сукупність рослинних угруповань вкриває більшу частину поверхні суші та знаходиться в водоймищах і є важливим компонентом біосфери Землі. Він безпосередньо пов'язаний із особливостями клімату, водного режиму, грунту, рельєфу, а також тваринним світом, разом із яким створює різно- 561 Розділ XVII. Правова охорона і використання рослинного світу манітні біогеоценози. Правове регулювання його використання та охорони має надзвичайно важливе значення для підтримки екологічної рівноваги, забезпечення екологічного збалансованого процесу експлуатації всіх природних ресурсів. Відповідно до Закону України «Про рослинний світ» використання природних рослинних ресурсів здійснюється в порядку загального та спеціального використання. У порядку загального використання природних рослинних ресурсів громадяни можуть збирати лікарську і технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші харчові продукти для задоволення власних потреб, а також використовувати ці ресурси в рекреаційних, оздоровчих, культурно-освітніх та виховних цілях. Таке використання здійснюється громадянами з додержанням правил, що затверджуються центральним органом- виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, без надання їм відповідних дозволів та безоплатно. Збирання в порядку загального використання дикорослих рослин, віднесених до переліку наркотиковмісних рослин, їх плодів, насіння, післяжнивних залишків, відходів сировини тощо забороняється. Торгівля лікарськими і декоративними видами рослин та їх частинами (корені, стебла, плоди тощо), зібраними в порядку загального використання природних рослинних ресурсів, забороняється. Загальне використання природних рослинних ресурсів у разі їх виснаження, різкого зменшення популяційної та ценотичної різноманітності може бути обмежене Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, іншими спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади відповідно до їх компетенції. Таким чином, особливостями загального використання природних рослинних ресурсів є: здійснення фізичними особами; відсутність дозволів на використання природних рослинних ресурсів; безоплатність. Спеціальне використання природних рослинних ресурсів здійснюється за дозволом юридичними або фізичними особами для задоволення їх виробничих та наукових потреб, а також з метою отримання прибутку від реалізації цих ресурсів або продуктів їх переробки. 562 § 2. Правове регулювання використання та охорони рослинного світу Видами спеціального використання природних рослинних ресурсів, передбачених Законом України «Про рослинний світ», є: збирання лікарських рослин; заготівля деревини під час рубок головного користування; заготівля живиці; заготівля кори, лубу, деревної зелені, деревних соків тощо; збирання квітів, ягід, плодів, горіхів, насіння, грибів, лісової підстилки, очерету тощо; заготівля сіна; випасання худоби. Законодавством України можуть бути передбачені й інші види спеціального використання природних рослинних ресурсів. Спеціальне використання природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення здійснюється за дозволами, що видаються в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, а природних рослинних ресурсів місцевого значення — за дозволами, що видаються в порядку, визначеному Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування. Заготівля деревини під час рубок головного користування, живиці на земельних ділянках лісового фонду здійснюється в порядку, що встановлюється Лісовим кодексом України. Спеціальне використання інших видів рослинних ресурсів на земельних ділянках лісового фонду здійснюється в порядку, що встановлюється Законом України «Про рослинний світ», Лісовим кодексом України та іншими нормативно-правовими актами. Спеціальне використання природних рослинних ресурсів є платним. Розмір збору за спеціальне використання природних рослинних ресурсів визначається з урахуванням природних запасів, поширення, цінності, можливості відтворення, продуктивності цих ресурсів. Від збору за спеціальне використання природних рослинних ресурсів звільняються: науково-дослідні установи, навчальні та освітні заклади, що проводять наукові дослідження об'єктів рослинного світу з метою їх охорони, невиснажливого використання та відтворення, за ви нятком використання ними дикорослих судинних рослин, мохо подібних, водоростей, лишайників, а також грибів, види яких за несені до Червоної книги України, та природних рослинних угру повань, занесених до Зеленої книги України; власники земельних ділянок; користувачі (в тому числі орендарі) земельних ділянок, за ви нятком використання ними дикорослих судинних рослин, мохо подібних, водоростей, лишайників, а також грибів, види яких за- 563 Розділ XVII. Правова охорона і використання рослинного світу несені до Червоної книги України, та природних рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України, для задоволення природними рослинними ресурсами власних потреб без права їх реалізації. Порядок визначення збору та нормативи плати за спеціальне використання природних рослинних ресурсів встановлюються Кабінетом Міністрів України. Таким чином, особливостями спеціального використання природних рослинних ресурсів є: здійснення його фізичними або юридичними особами; наявність спеціальних дозволів; платність. Поряд із зазначеним Закон «Про рослинний світ» робить окремі винятки із встановленого ним обов'язкового порядку наявності дозволів на спеціальне використання природних рослинних ресурсів. Так, не потребують дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів: власники земельних ділянок, на яких знаходяться об'єкти рослинного світу, крім тих, що занесені до Червоної книги Ук раїни; користувачі (в тому числі орендарі) земельних ділянок, які їм надано для цільового призначення (ведення особистого селянсько го), господарства, фермерського господарства, колективного садівництва, городництва, сінокосіння, випасання худоби), за ви нятком використання ними дикорослих судинних рослин, мохо подібних, водоростей, лишайників, а також грибів, види яких за несені до Червоної книги України, та природних рослинних угру повань, занесених до Зеленої книги України. Видача дозволів на спеціальне використання природних рослинних ресурсів здійснюється в межах лімітів їх використання. Відповідно до Положення про порядок встановлення лімітів використання природних ресурсів загальнодержавного значення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р., ліміти визначають обсяги природних ресурсів, на основі яких видаються дозволи на спеціальне використання природних ресурсів. Ліміти спеціального використання природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення встановлюються на підставі науково обгрунтованих нормативів спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів. 564 § 2. Правове регулювання використання та охорони рослинного світу Порядок встановлення лімітів спеціального використання природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення затверджується Кабінетом Міністрів України, а використання природних рослинних ресурсів місцевого значення визначається Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування за поданням спеціально уповноважених місцевих органів виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів. Природні рослинні ресурси використовуються з метою: а) здійснення природоохоронної, рекреаційної, оздоровчої, культурно-освітньої, виховної, науково-дослідної та господарської діяльності; б) для забезпечення потреб населення у технічній, лікарській, пряно-ароматичній, харчовій сировині з дикорослих рослин; в) для випасання худоби, забезпечення інших потреб тваринництва; г) для потреб бджільництва; ґ) для потреб мисливського та рибного господарства. Природні рослинні ресурси можуть використовуватися з господарською метою і для інших потреб, передбачених законодавством. Використання природних рослинних ресурсів з природоохоронною, рекреаційною, оздоровчою, культурно-освітньою метою здійснюється в порядку загального використання. Для проведення науково-дослідних робіт, пов'язаних із використанням природних рослинних ресурсів, у встановленому земельним законодавством порядку можуть визначатися спеціальні земельні ділянки, на яких зростають об'єкти рослинного світу. Правила використання природних рослинних ресурсів з науково-дослідною метою затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів. У разі виявлення порушення законодавства про рослинний світ та використання природних рослинних ресурсів з науково-дослідною метою в установленому законодавством порядку може бути прийняте рішення про обмеження або заборону використання природних рослинних ресурсів. Промислове збирання технічної, лікарської, пряно-ароматичної, харчової сировини з дикорослих рослин провадиться з урахуванням принципів невиснаження природних рослинних ресурсів, збереження сприятливих умов для життя диких тварин та охорони довкілля. Закупівля лікарської та технічної сировини з дикорослих рослин у юридичних або фізичних осіб здійснюється за умови наявності в 565 Розділ XVII. Правова охорона і використання рослинного світу них дозволів на спеціальне використання природних рослинних ресурсів. Збирання технічної, лікарської, пряно-ароматичної, харчової сировини з дикорослих рослин здійснюється відповідно до правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів. Використання природних рослинних ресурсів для випасання худоби та забезпечення інших потреб тваринництва здійснюється на земельних ділянках, що визначаються в установленому земельним законодавством порядку. Цей порядок передбачено в ст. 34 ЗК України, відповідно до якого громадяни, які мають у власності худобу, можуть орендувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби. Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування можуть створювати на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади, громадські сіножаті й пасовища. Використання природних рослинних ресурсів для випасання худоби та забезпечення інших потреб тваринництва забороняється, якщо це може призвести до деградації земель, зайнятих об'єктами рослинного світу, або перешкоджає їх своєчасному природному відтворенню. Використання природних рослинних ресурсів для потреб бджільництва здійснюється безоплатно і без отримання дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів шляхом розміщення пасік на відповідних земельних ділянках за погодженням з власником, користувачем (у тому числі орендарем) такої ділянки. Розміщення пасік на земельних ділянках лісового фонду здійснюється без права рубок дерев і чагарників, розчищення та розорювання земельних ділянок лісового фонду і спорудження на них будівель капітального типу — місця розміщення пасік визначаються з урахуванням умов ведення лісового господарства і спеціального використання лісових ресурсів. Використання природних рослинних ресурсів для потреб мисливського та рибного господарства здійснюється з урахуванням вимог Закону «Про рослинний світ», а також земельного, водного законодавства та законодавства про тваринний світ. Юридичні або фізичні особи, які здійснюють ведення мисливського і рибного господарства, зобов'язані здійснювати заходи 566 § 2. Правове регулювання використання та охорони рослинного світу щодо охорони природних рослинних угруповань на території закріплених за ними мисливських та рибогосподарських водойм. При цьому слід зазначити, що Законом України «Про тваринний світ» передбачена необхідність охорони середовища перебування, умов розмноження та шляхів міграції тварин. Так, відповідно до ст. 39 Закону України «Про тваринний світ» підприємства, установи, організації й громадяни при здійсненні будь-якої діяльності, що впливає або може впливати на стан тваринного світу, зобов'язані забезпечувати охорону середовища існування, умов розмноження і шляхів міграції тварин. У широкому розумінні правові приписи, що регулюють охорону природних рослинних ресурсів, містяться в багатьох розділах Закону України «Про рослинний світ». Водночас у спеціальному розділі закону (розділ IV) виділені норми, які забезпечують охорону рослинного світу. Виділення зазначених правових норм у спеціальному розділі є виправданим, оскільки в них відображені головні приписи щодо охорони природних рослинних ресурсів. Охорона рослинного світу передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збереження просторової, видової та цено-тичної різноманітності й цілісності об'єктів рослинного світу, охорону умов їх місцезростання, збереження від знищення, пошкодження, захист від шкідників і хвороб, а також невиснажливе використання. Охорона рослинного світу здійснюється центральними та місцевими органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, власниками та користувачами (в тому числі орендарями) земельних ділянок, на яких знаходяться об'єкти рослинного світу, а також користувачами природних рослинних ресурсів. Як встановлено у Законі України «Про рослинний світ», охорона рослинного світу забезпечується: встановленням правил і норм охорони, використання та відтворення об'єктів рослинного світу; проведенням екологічної експертизи та інших заходів з метою запобігання загибелі об'єктів рослинного світу в результаті господарської діяльності; захистом земель, зайнятих об'єктами рослинного світу, від ерозії, підтоплення, заболочення, засолення, висихання, ущільнення, засмічення, забруднення промисловими і побутовими відходами і стоками, хімічними й радіоактивними речовинами та від іншого несприятливого впливу; створенням та оголошенням територій та об'єктів природно-заповідного фонду; ор- 567 Розділ XVII. Правова охорона і використання рослинного світу ганізацією наукових досліджень, спрямованих на забезпечення здійснення заходів щодо охорони та відтворення об'єктів рослинного світу; розвитком системи інформування про об'єкти рослинного світу та вихованням у громадян дбайливого ставлення до них; створенням системи державного обліку та здійснення державного контролю за охороною, використанням та відтворенням рослинного світу; занесенням рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин до Червоної книги України, та рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових природних рослинних угруповань — до Зеленої книги України; встановленням юридичної відповідальності за порушення порядку охорони та використання природних рослинних ресурсів; здійсненням інших заходів і встановленням законодавством інших вимог щодо охорони рослинного світу. З метою збереження умов місцезростання об'єктів рослинного світу підприємства, установи, організації та громадяни, діяльність яких пов'язана з розміщенням, проектуванням, реконструкцією, забудовою населених пунктів, підприємств, споруд та інших об'єктів, а також введенням їх в експлуатацію, повинні передбачати і здійснювати заходи щодо збереження умов місцезростання об'єктів рослинного світу. Законом України «Про рослинний світ» забороняється будівництво, введення в експлуатацію підприємств, споруд та інших об'єктів і застосування технологій, що викликають порушення стану та умов місцезростання об'єктів рослинного світу, засмічення, а також забруднення хімічними та іншими токсичними речовинами територій, зайнятих ними, а також випалювання сухої природної рослинності або її залишків без дозволу органів державного контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища. Великого значення в охороні рослинного світу набуває правове регулювання проведення екологічної експертизи. Як зазначено в Законі України «Про рослинний світ», під час проведення екологічної експертизи проектів схем розвитку і розміщення продуктивних сил, генеральних планів розвитку населених пунктів, схем районного планування та іншої документації, а також розрахунків, проектів будівництва і реконструкції (розміщення, технологічного переоснащення) підприємств, споруд та інших об'єктів, впровадження нової техніки, технології обов'язково має враховуватися їх 568 § 2. Правове регулювання використання та охорони рослинного світу вплив на стан рослинного світу та умови його місцезростання. Так само мають враховуватися вимоги щодо охорони об'єктів рослинного світу під час розробки і встановлення екологічних нормативів. Важливою формою охорони рослинного світу є охорона рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин та типових природних рослинних угруповань. Відповідно до Закону України «Про рослинний світ» рідкісні й такі, що перебувають під загрозою зникнення, види рослин, що зростають у природних умовах на території України, в межах її територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, підлягають особливій охороні і заносяться до Червоної книги України. Види рослин, які не занесені до Червоної книги України, але є рідкісними або такими, що перебувають під загрозою зникнення на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, можуть заноситися до Переліку видів рослин, що піддягають особливій охороні на цих територіях. Перелік та Положення про нього затверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, відповідними обласними, Київською та Севастопольською міськими радами. Крім того, рідкісні й такі, що перебувають під загрозою зникнення, та типові природні рослинні угруповання підлягають охороні на всій території України і заносяться до Зеленої книги України. Положення про Зелену книгу України затверджено наказом Мінекобезпеки України від 19 лютого 1997 р. і встановлює порядок ведення Зеленої книги України, визначає категорії рідкісних, зникаючих і типових природних рослинних угруповань, що потребують охорони та внесення до Зеленої книги, а також шляхи здійснення охорони природних рослинних угруповань, внесених до Зеленої книги України. Ввезення в Україну і вивезення за її межі об'єктів рослинного світу здійснюється за правилами, що встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів. Як одну із форм охорони рослинного світу України слід визнати інтродукцію, акліматизацію, селекцію рослин та складення ботанічних колекцій. Переселення окремих видів рослин у місцевості, де вони раніше не росли (інтродукція), акліматизація нових для флори України 569 Розділ XVII. Правова охорона і використання рослинного світу видів рослин здійснюються юридичними та фізичними особами з дозволу спеціально уповноважених місцевих органів виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, що видається на підставі висновків наукових установ та організацій, а також державної служби з карантину рослин. Самовільне проведення інтродукції та акліматизації дикорослих рослин забороняється. Вимоги щодо проведення інтродукції та акліматизації дикорослих рослин визначаються Положенням про інтродукцію та акліматизацію рослин. Як зазначено у Законі України «Про рослинний світ», питання селекції дикорослих рослин регулюються спеціальним законодавством. Таким законодавством є аграрне, господарське та цивільне. Селекція дикорослих рослин у природних умовах та інтродукція рослин, до яких було вжито селекційні методи, здійснюються за дозволами спеціально уповноважених органів виконавчої влади. Спеціальні вимоги встановленні до ботанічних колекцій. Передусім ботанічні колекції (колекції ботанічних садів, дендраріїв, дендропарків, оранжерей, а також гербарії, банки насіння та інші види ботанічних колекцій), що мають наукову, культурно-освітню, навчально-виховну та іншу державну цінність, підлягають державному обліку. Крім того, Мінприроди України за погодженням із Головною державною інспекцією з карантину тварин і рослин України, Державною митною службою України, іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади, а також НАН України затверджують Правила, що регламентують порядок створення, поповнення, зберігання, державного обліку, використання, торгівлі, ввезення, пересилання і вивезення за межі України ботанічних колекцій та їх об'єктів. $ 3. Управління і контроль у сфері охорони та використання рослинного світу Управління в сфері охорони та використання рослинного світу являє собою діяльність центральних органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських об'єднань, спрямовану на забезпечення раціонального використання природних рос- 570 § 3. Управління і контроль у сфері охорони ... рослинного світу динних ресурсів, їх охорону, дотримання вимог екологічного законодавства юридичними та фізичними особами, запобігання екологічним правопорушенням та захист екологічних прав громадян у даній сфері. Державне управління здійснюють Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції. Спеціально уповноваженим державним органом управління з питань екології та природних ресурсів є Мінприроди України та його органи на місцях. До інших центральних органів державної виконавчої влади належать Мінаграрополітики України, МОЗ України, Держкомлісгосп України, Держводгосп України, Держком-зем України. Участь громадян та їх об'єднань у здійсненні заходів щодо охорони, використання та відтворення рослинного світу регламентується Законом України «Про рослинний світ» та положеннями про відповідні громадські об'єднання. Так, громадяни та їх об'єднання мають право брати участь у розгляді центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів АРК, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування питань, пов'язаних з охороною, використанням та відтворенням рослинного світу, сприяти цим органам у здійсненні заходів щодо охорони, невиснажливого використання та відтворення об'єктів рослинного світу, а також ініціювати відповідні заходи. Мінприроди України є провідним органом у системі центральних та інших органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища. Основними його завданнями в галузі охорони та використання рослинного світу є: проведення державної екологічної, науково-технічної та економічної політики, спрямованої на збереження та відтворення безпечного для існування рослинного світу навколишнього сере довища; державний контроль за додержанням вимог законодавства з питань використання та охорони природних рослинних ресурсів; ведення державного обліку, кадастру і моніторингу рослин ного світу; 571 Розділ XVII. Правова охорона і використання рослинного світу здійснення нормативно-правового регулювання щодо вико ристання рослинного світу; організація проведення державної екологічної експертизи щодо збереження природних рослинних угруповань; обгрунтування доцільності розроблення державних і регіональних екологічних програм за результатами вивчення і дослідження стану рослинного світу чи окремих регіональних про блем використання природних рослинних ресурсів; здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони, використання та відтворення рослинного світу. Відповідно до покладених на нього завдань у зазначеній сфері Мінприроди України здійснює комплексне управління та регулювання в галузі охорони рослинного світу, раціонального використання і відтворення природних рослинних ресурсів; координує діяльність центральних органів державної виконавчої влади, підприємств, установ і організацій у галузі охорони рослинного світу, раціонального використання і відтворення природних рослинних ресурсів; здійснює державний контроль за охороною, використанням та відтворенням рослинного світу, додержанням правил зберігання, транспортування, застосування та поховання засобів захисту рослин; установлює норми і правила, бере участь у розробленні стандартів щодо регулювання використання рослинного світу, охорони природних рослинних угруповань від забруднення та іншого шкідливого впливу; розробляє і запроваджує в установленому порядку економічний механізм використання природних рослинних ресурсів; забезпечує розроблення та реалізацію заходів, спрямованих на збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, ведення Червоної книги України, та деякі інші. Мінагрополітики України у галузі охорони та використання рослинного світу організовує роботу, спрямовану на забезпечення дотримання вимог законодавства у процесі експлуатації природних рослинних ресурсів, раціонального використання лісових та інших ресурсів рослинного світу, збереження рідкісних та зникаючих видів рослин; здійснює контроль за забезпеченням екологічної безпеки в процесі використання регуляторів росту рослин; сприяє проведенню на підприємствах усіх форм власності державної політики з питань карантину рослин, охорони території України від занесення збудників хвороб рослин, здійснює фітосанітарний контроль тощо. 572 § 3. Управління і контроль у сфері охорони ... рослинного світу Держкомлісгосп України, здійснюючи свої функції у сфері лісового та мисливського господарства, відіграє важливу роль в охороні та раціональному використанні всього рослинного світу. Опосередковані управлінські функції в сфері охорони та використання рослинного світу виконують Держводгосп України та Держкомзем України. Це зумовлено тим, що об'єктами рослинного світу є природні рослинні угруповання, що знаходяться в межах внутрішніх морських вод і територіального моря, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, поверхневих вод (озер, водосховищ, річок, каналів), а також дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, що ростуть на землях сільськогосподарського призначення. Таким чином, реалізація зазначеними центральними органами державної виконавчої влади функцій управління щодо охорони та використання водних та земельних ресурсів одночасно опосередкованим шляхом забезпечує охорону та раціональне використання об'єктів рослинного світу, що знаходяться у відповідному природному просторі. Зокрема, Держводгосп України здійснює контроль за дотриманням режимів роботи водосховищ комплексного призначення, водогосподарських систем і каналів, розробляє довгострокові прогнози водогосподарських балансів і схеми комплексного використання вод та охорони водних ресурсів; здійснює заходи щодо поліпшення експлуатації водогосподарських об'єктів комплексного призначення тощо. З конкретних управлінських функцій у сфері охорони та використання рослинного світу виділяються контрольна, по веденню державного обліку, кадастру і моніторингу рослинного світу. Державний контроль за додержанням законодавства про рослинний світ здійснюють органи Мінприроди України, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та деякі інші органи. Завданням цього контролю є забезпечення додержання вимог законодавства про рослинний світ усіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форми власності і підпорядкування, а також громадянами. Державному контролю, зокрема, підлягають: правила загального та спеціального використання природних рослинних ресурсів; вимоги законодавства щодо здійснення окремих видів спеціального використання рослинного світу; порядок реалізації лікарської та технічної си- 573 Розділ XVII. Правова охорона і використання рослинного світу ровини дикорослих рослин юридичними та фізичними особами; вимоги охорони умов місцезростання об'єктів рослинного світу, а також щодо охорони, використання та відтворення рослинного світу, під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в дію, експлуатації споруд та об'єктів, застосування технологій, які негативно впливають на стан рослинного світу; правила ввезення в Україну та вивезення за її межі об'єктів рослинного світу; ліміти спеціального використання природних рослинних ресурсів тощо. Громадський контроль у галузі охорони, використання та відтворення рослинного світу здійснюється громадськими інспекторами з охорони довкілля. Повноваження цих інспекторів визначені Положенням про них, затвердженим Мінекології України 27 липня 2002 р. Державний облік і кадастр рослинного світу ведеться з метою обліку кількісних, якісних та інших характеристик природних рослинних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання, а також для здійснення систематичного контролю за якісними і кількісними змінами в рослинному світі й для забезпечення органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також власників та користувачів (у тому числі орендарів) земельних ділянок, на яких знаходяться об'єкти рослинного світу, відомостями про його стан. Державний облік і кадастр рослинного світу містять систему відомостей і документів про розподіл об'єктів рослинного світу між власниками і користувачами (в тому числі орендарями) земельних ділянок, кількісні та якісні характеристики народногосподарської і наукової цінності рослинних ресурсів, поділ природних рослинних угруповань на категорії, економічну оцінку технічних, кормових, лікарських, харчових та інших властивостей природних рослинних ресурсів, інші дані про рослинні природні ресурси, необхідні для забезпечення їх невиснажливого використання, відтворення й ефективної охорони. Порядок ведення державного обліку і кадастру рослинного світу визначається Кабінетом Міністрів України. Моніторинг рослинного світу є складовою частиною моніторингу навколишнього природного середовища і здійснюється в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Система моніторингу рослинного світу спрямована на підвищення рівня вивчення і знань про стан природних рослинних ресурсів; підви- 574 § 4. Юридична відповідальність за порушення законодавства про ... світ щення оперативності та якості інформаційного обслуговування користувачів на всіх рівнях; підвищення якості обгрунтування заходів щодо раціонального та ефективного використання об'єктів рослинного світу; сприяння розвитку міжнародного співробітництва у галузі охорони рослинного світу, раціонального використання та відтворення природних рослинних ресурсів. $ 4. Юридична відповідальність за порушення законодавства про рослинний світ Юридична відповідальність у галузі охорони та використання рослинного світу настає за вчинення відповідних правопорушень. їх загальний перелік наведено у Законі України «Про рослинний світ». Відповідно до цього закону юридичну відповідальність за порушення законодавства про рослинний світ несуть особи, винні у: самовільному спеціальному використанні природних рослинних ресурсів; порушенні правил загального використання природних рослинних ресурсів; протиправному знищенні або пошкодженні об'єктів рослинного світу; порушенні вимог охорони умов місцезростання об'єктів рослинного світу; порушенні вимог щодо охорони, використання та відтворення рослинного світу під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в дію, експлуатації споруд та об'єктів, застосування технологій, які негативно впливають на стан об'єктів рослинного світу; перевищенні лімітів використання природних рослинних ресурсів; самовільному проведенні інтродукції та акліматизації дикорослих видів рослин; реалізації лікарської та технічної сировини дикорослих рослин, зібраної без дозволу на спеціальне використання природних рослинних ресурсів; закупівлі лікарської та технічної сировини дикорослих рослин у юридичних або фізичних осіб, які не мають дозволу на їх спеціальне використання; порушенні правил вивезення за межі України і ввезенні на її територію об'єктів рослинного світу; невнесенні збору за використання природних рослинних ресурсів у встановлені строки (ст. 40). Цей перелік не є вичерпним. Законодавством може бути встановлена юридична відповідальність і за інші види порушень у сфері охорони, використання та відтворення рослинного світу. 575 Розділ XVII. Правова охорона і використання рослинного світу За порушення законодавства про рослинний світ застосовуються цивільно-правова, адміністративна, кримінальна і дисциплінарна відповідальність. Цивільно-правова відповідальність у вигляді відшкодування шкоди, завданої рослинному світу, застосовується у порядку, передбаченому ЦК та ЦПК України. Розмір шкоди обчислюється за відповідними таксами. Діють зокрема, такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів, затверджені постановою Кабінету Міністрів від 8 квітня 1999 р. Це такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної: а) внаслідок знищення або пошкодження дерев і чагарників; б) знищення або пошкодження газонів і квітників; в) використання не за призначенням парків, скверів, гідропарків, інших озеленених та земельних ділянок, відведених для їх створення, а також за самовільний проїзд та заїзд на них транспортних засобів, засмічення водойм на їх територіях. Обчислення збитків, заподіяних природним рослинним ресурсам за межами населених пунктів, здійснюється за таксами для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. Відповідно до п. 2 цієї постанови такси для обчислення розміру стягнень за шкоду, заподіяну лісовому господарству підприємствами, установами, організаціями та громадянами, застосовуються також для обчислення шкоди, заподіяної знищенням, пошкодженням чи незаконною рубкою окремих дерев, груп дерев, чагарників на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках, що не належать до лісового фонду. У деяких випадках, прямо передбачених законодавством, при обчисленні розміру шкоди згідно з встановленими таксами застосовується кратність, тобто збитки стягуються у більш підвищеному розмірі. Це, зокрема, стосується випадків знищення або пошкодження до ступеня припинення росту дерев і чагарників декоративних і особливо цінних порід: (смереки (ялини) колючої, ялиці, модрини, туї, сосни ельдарської, піцундської і румелійської тощо) знищення або пошкодження до ступеня припинення росту чи пошкодження до ступеня неприпинення росту хвойних та вічнозелених рослин у грудні — січні тощо. У частині другій ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачена юридична можливість 576 § 4. Юридична відповідальність за порушення законодавства про ... світ відшкодування не одержаних доходів за час, необхідний для відновлення здоров'я, стану навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням, тощо. В частині третій цієї ж статті встановлено, що особи, які володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов'язані компенсувати заподіяну громадянам і юридичним особам шкоду, якщо не доведуть, що збитки виникли внаслідок стихійних природних явищ, або навмисних дій постраждалих. Заподіяна рослинному світу шкода може бути результатом спільних дій кількох осіб. В екологічному законодавстві питання про майнову відповідальність винних осіб у таких випадках не вирішене. Тут слід керуватися ЦК України, яким встановлено, що особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. Ще одну групу порушень законодавства про рослинний світ, за які передбачена цивільно-правова відповідальність, становлять порушення права державної власності на рослинний світ. Будь-які угоди, що порушують це право, є недійсними з моменту їх укладення. До таких незаконних угод слід віднести: купівлю-продаж природних рослинних ресурсів; переуступку права спеціального використання рослинного світу; дарування рослинного світу; заповіт природних рослинних ресурсів та деякі інші. Здійснення таких угод зумовлює визнання їх недійсними за ЦК України. У випадках здійснення такої угоди при виконанні обов'язків з обох сторін у дохід держави стягується все отримане ними за угодою, а при здійсненні угоди однією стороною з неї стягується у дохід держави все отримане від другої сторони та все належне другій на відшкодування отриманого. За наявності умислу з однієї сторони все отримане за угодою підлягає поверненню іншій стороні, а отримане останньою чи належне їй у відшкодування виконаного стягується у дохід держави. До адміністративної відповідальності можуть бути притягнені громадяни або посадові особи у випадках, передбачених КпАП. Адміністративна відповідальність передбачена за такі порушен ня законодавства про рослинний світ, як: самовільне випалювання сухої рослинності або її залишків (ст. 77і); виготовлення та збут за боронених знарядь добування об'єктів рослинного світу, а також 19 б-гоо 577 Розділ XVII. Правова охорона і використання рослинного світу збут незаконно добутої продукції (ст. 85і); незаконне вивезення з України або ввезення на її територію об'єктів рослинного світу, в тому числі ботанічних колекцій (ст. 88); порушення порядку придбання чи збуту об'єктів рослинного світу (ст. 88і ); порушення правил створення, поповнення, зберігання, використання або державного обліку ботанічних колекцій та торгівля ними (ст. 882); порушення вимог щодо охорони видів рослин, занесених до Червоної книги України (ст. 90); перевищення лімітів та нормативів використання природних ресурсів (у тому числі природних рослинних ресурсів) (ст. 911)- КпАП передбачена адміністративна відповідальність за порушення законодавства про захист рослин (ст. 83). Вона настає за екологічно необгрунтоване здійснення захисту рослин; неповідомлення (приховування) або надання неправдивої інформації про загрозу деревним насадженням, іншій рослинності відкритого та закритого Грунту, а також продукції рослинного походження від шкідливих організмів; завезення на територію України та реалізацію засобів захисту рослин, а також речовин і сировини для їх виготовлення, що не пройшли державних випробувань і реєстрації; ухилення від пред'явлення або непред'явлення засобів захисту для проведення їх огляду або дослідження; недодержання вимог нормативно-правових актів з питань захисту рослин, що призвело до пошкодження чи погіршення стану рослин та якості продукції рослинного походження, а також забруднення довкілля. Кримінальна відповідальність за злочини у даній сфері встановлена КК України. Вона настає за знищення або пошкодження лісових масивів (ст. 245), незаконну порубку лісу (ст. 246), порушення законодавства про захист рослин (ст. 247). Знищення або пошкодження лісових масивів, зелених насаджень навколо населених пунктів, уздовж залізниць або інших таких насаджень вогнем чи іншим загальнонебезпечним способом караються обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк. Ті самі діяння, якщо вони спричинили загибель людей, масову загибель тварин або інші тяжкі наслідки, караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років. Незаконна порубка дерев і чагарників у лісах, захисних та інших лісових насадженнях, що заподіяло істотну шкоду, а також вчинення таких дій у заповідниках або на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, або в інших особливо охоронюваних лісах 578 Рекомендована література — карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією незаконно добутого. Порушення правил, встановлених для боротьби з шкідниками і хворобами рослин, та інших вимог законодавства про захист рослин, що спричинило тяжкі наслідки, карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років. Дисциплінарна відповідальність є одним із засобів впливу на осіб, для яких дії по охороні, використанню та відтворенню дикорослих та інших несільськогосподарського призначення природних рослинних ресурсів є посадовим обов'язком. Види дисциплінарних стягнень за відповідні порушення передбачені Кодексом законів про працю України. Рекомендована література Гетьман А. П. Проблеми кодифікації законодавства про рос линний світ: деякі міркування (коментар до Закону України «Про рослинний світ») // Вісник АПрН України. — X., 1999. — № 3 (18). Екологічне право України: Підручник / За ред. А. П. Гетьма на, М. В. Шульги. - X., 2005. Попов В. К., Гетьман А. П. Правові проблеми використання і охорони рослинного світу // Право України. — 2000. — № 1. Соколова А. К. Поняття правового режиму об'єктів рослинно го світу // Проблеми законності. Респ. міжвід. науков. збірник. — X., 2003. - № 64. Соколова А. К. Флористичне законодавство потребує вдоско налення // Проблеми законності: Респ. міжвід. науков. збірник. — X., 2003. - № 61. Соколова А. К. Предмет флористичного права // Вісник АПрН України. - X., 2002. - № 4 (31). 579 Розділ XVIII Правова охорона і використання тваринного світу § 1. Тваринний світ як об'єкт правової охорони та використання Тваринний світ за своїми біологічними та екологічними ознаками є складовою навколишнього природного середовища, зокрема біологічного різноманіття. З ним пов'язане функціонування екологічних систем, оскільки тваринний світ є невід'ємним компонентом у процесі кругообігу речовин і енергії в природі, який активно впливає на функціонування природних угруповань, структуру і природну родючість грунтів, формування рослинного покрову, біологічні властивості води і якість навколишнього природного середовища в цілому. Тваринний світ є національним багатством України, джерелом духовного і естетичного збагачення і виховання людей, об'єктом наукових досліджень, а також важливою базою для одержання промислової і лікарської сировини, харчових продуктів та інших матеріальних цінностей. Такі ознаки вказують на велике економічне значення тваринного світу як природного ресурсу для мисливства, рибальства та інших видів господарювання. Тваринний світ України багатий і різноманітний. Тут мешкає 117 видів ссавців, 270 видів птахів, які гніздяться, 21 вид рептилій, 17 видів амфібій, 184 види прісноводних риб, 44 371 вид безхребетних. За даними українських видань, за останнє десятиріччя має місце зникнення окремих видів або проникнення на територію Ук- 580 § 1. Тваринний світ як об'єкт правової охорони та використання раїни нових. Причинами таких змін стану тваринного світу є ситуаційні зміни у землекористуванні, подальше забруднення навколишнього природного середовища, кліматичні зміни його стану1. З метою збереження тваринного світу, в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь в Україні за участю підприємств, установ організацій і громадян здійснюються заходи щодо його охорони, науково обґрунтованого, невиснажливого використання та відтворення (преамбула Закону України «Про тваринний світ»). Правова охорона і порядок користування тваринним світом в Україні забезпечується законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ» та іншими законодавчими актами. Загальним об'єктом правової охорони є тваринний світ у сукупності усіх його елементів. До останніх належать: дикі тварини — хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби та інші), і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі та інші) в усьому їх видовому і популяційно му різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялеч ки тощо), які перебувають у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах чи в неволі; частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо). Крім цього, правовій охороні підлягають нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин, місця токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, нерестовищ, інші території, що є середовищем їх існування та шляхами міграцій (ст. З Закону України «Про тваринний світ»). З цього випливає, що, по-перше, тваринний світ — це один із компонентів навколишнього природного середовища. Представниками тваринного світу, що підлягають правовій охороні, є лише дикі тварини та інші об'єкти тваринного світу, які знаходяться в навколишньому природному середовищі переважно у стані природної волі, а також у напіввільних умовах чи в неволі. По-друге, тваринний світ — це уся сукупність видових і популяційних різноманіть 1 Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі. Спеціальне видання до 5-ої Всеєвро-пейської конференції міністрів навколишнього середовища «Довкілля для Європи». - К., 2003. - С. 44. 581 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу живих організмів на всіх стадіях розвитку, частини диких тварин та продукти їх життєдіяльності. По-третє, тваринний світ знаходиться у стані природної волі постійно чи тимчасово у просторових межах юрисдикції держави, тобто на території України — на суші, у повітрі і воді, включаючи її внутрішні і територіальні моря, континентальний шельф та виключну (морську) економічну зону. Не є об'єктами тваринного світу сільськогосподарські, свійські тварини, залишки викопних тварин. Вони є майном, яке належить на праві власності державним, кооперативним, громадським організаціям, громадянам, а тому їх використання та охорона не регулюються Законом України «Про тваринний світ». Тваринний світ є об'єктом права власності. Окремі його елементи можуть знаходитись у державній, комунальній, колективній чи приватній власності. Тваринний світ як об'єкт права державної власності виражається, зокрема, у таких дефініціях, як «тваринний світ є національним багатством України» та «об'єкти тваринного світу як природний ресурс загальнодержавного значення» (преамбула, ст. 4 Закону України «Про тваринний світ»). Основними ознаками тваринного світу як природного ресурсу загальнодержавного значення є його відповідний стан — стан природної волі. Під станом природної волі слід розуміти не обмежений людиною безпосередній природний зв'язок живого з навколишнім середовищем. Цей зв'язок для різних видів диких тварин неоднаковий і зумовлений біологічними особливостями даного виду. Втрата дикою твариною стану природної волі або, навпаки, набуття твариною, яка знаходилась у неволі, цього стану суттєво змінює її режим1. Однак етап природної неволі, безсумнівно, не може бути основною ознакою належності диких тварин до державної форми власності. Не можна вважати у стані природної волі тварин, які знаходяться у заповідниках та інших територіях природно-заповідного фонду, адже життєвий їх простір обмежено, годування їх здійснюється здебільшого штучно, за цих умов тварини, що знаходяться у межах територій природно-заповідного фонду, мали б розглядатись як майно заповідників, національних парків і т. п.2 Вод- Константиниди С. С. Охрана животного мира. — Алма-Ата, 1975. — С. 111— 120. Колбасов О. С. Право собственности на животньїй мир // Развитие аграрно- правовнх наук. — М., 1980. — С. 57—59. 582 § 1. Тваринний світ як об'єкт правової охорони та використання ночас законодавство відносить цих тварин до об'єктів загальнодержавного значення. Ще однією ознакою тваринного світу як об'єкта права державної власності слід вважати вільне перебування живих організмів, інших об'єктів тваринного світу у просторових межах юрисдикції держави, тобто на території України, у межах її територіальних і внутрішніх морських вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, на суші, у воді, грунті та повітрі, які постійно чи тимчасово населяють територію України. Міграції диких тварин, тобто переміщення їх через державні кордони, пов'язані з їх життєвими циклами або викликані змінами умов їх існування в місцях перебування, спричиняють автоматичні зміни у видовому і кількісному складі тваринного світу. Тому дикі тварини у межах держави автоматично стають об'єктами права її власності, а ті, що виходять за її межі, виключаються із числа об'єктів права державної власності. Крім цього, до об'єктів тваринного світу загальнодержавного значення доцільно відносити диких тварин, інші об'єкти тваринного світу, що знаходяться у водоймах, які розміщені на території більш ніж однієї області, на території державних мисливських угідь і у лісах державного значення. Відповідно до положень п. «ж» ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до об'єктів загальнодержавного значення віднесено й такі, що в установленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність. Це дає змогу зробити припущення, що можуть бути об'єкти й місцевого значення, але це не досить чітко визначено у законодавстві. Єдиним суб'єктом права державної власності на об'єкти тваринного світу є український народ. Від його імені права власника на тваринний світ здійснює держава в особі Верховної Ради України, яка може делегувати окремі права власника органам державної виконавчої влади в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу. Право комунальної власності є похідним від права державної власності на об'єкти тваринного світу. Суб'єктами цього права є місцеві органи державної влади та місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про тваринний світ» об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) у неволі чи напіввільних умовах або набуті іншим 583 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу не забороненим законом шляхом, можуть перебувати у приватній власності юридичних та фізичних осіб. Це, наприклад, тварини, що розводяться у звірівницьких фермах, риби, розведені у рибогосподарських водоймах, добуті в установленому законодавством порядку дозволеними засобами і знаряддями об'єкти тваринного світу, наприклад, у порядку полювання чи рибальства. Законність набуття у приватну власність об'єктів тваринного світу (крім добутих у порядку загального використання) має бути підтверджена відповідними документами, що засвідчують законність вилучення цих об'єктів з природного середовища, ввезення в Україну з інших країн, факту купівлі, обміну, отримання у спадок тощо, які видаються в установленому законодавством порядку. Такими документами можуть бути спеціальні дозволи на полювання (ліцензії, відстрілочні картки), договори на ведення мисливського господарства, здійснення рибальства. Це можуть бути і договори купівлі-продажу, дарування, обміну (наприклад, колекції тварин чи інших об'єктів тваринного світу). У передбаченому законом порядку права власників об'єктів тваринного світу можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об'єктів, навколишнього природного середовища та захисту прав громадян. Право приватної власності на об'єкти тваринного світу припиняється у випадках, жорстокого поводження з дикими тваринами; встановлення законодавчими актами заборони щодо перебування у приватній власності окремих об'єктів тваринного світу та в інших випадках, передбачених законом. Припинення права приватної власності на об'єкти тваринного світу проводиться в судовому порядку за позовами органів контролю в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу або прокурора (ст. 8 Закону України «Про тваринний світ»). Об'єкти тваринного світу в Україні знаходяться під охороною держави незалежно від права власності на них. Сукупність законів та інших нормативно-правових актів, якими регулюються відносини ло охороні, використанню і відтворенню тваринного світу, становить галузь фауністичного права. Крім вже згадуваних законів України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про тваринний світ», складовими цієї галузі є закони України «Про мисливське господарство та полювання» (2000 р.), «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію 584 § 2. Правове регулювання використання та охорони тваринного світу з них» (2003 р.), «Про бджільництво» (2000 р.), відповідні укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України тощо. Чимало норм, що стосуються охорони і використання тваринного світу, містяться у Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі України про надра, Законі України «Про рослинний світ» та ін. Питання юридичної відповідальності у цій сфері регулюються КпАП, КК, ЦК, Кодексом законів про працю. F 2. Правове регулювання використання та охорони тваринного світу У формулі «правове регулювання використання та охорони тваринного світу» поєднано два елементи: а) правове регулювання використання тваринного світу; б) правове регулювання охорони тваринного світу. Розглянемо їх кожне окремо. Серцевиною першого є поняття «право використання тваринного світу». Під ним розуміють правовий інститут фауністичного права, який являє собою сукупність правових норм, якими регулюються суспільні відносини в галузі використання та відтворення об'єктів тваринного світу — право використання тваринного світу в об'єктивному значенні. У суб'єктивному значенні право використання тваринного світу — це сукупність прав і обов'язків суб'єктів фауністичних правовідносин у галузі охорони, використання та відтворення тваринного світу. Право використання тваринного світу класифікується на види за різними критеріями. Зокрема, за цільовим використанням тваринного світу виділяють сукупності норм, якими регулюються: мисливство; рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин і морських ссавців; використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях; використання корисних властивостей життєдіяльності тварин — природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо; використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності; добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і розведення в напіввільних умовах чи неволі та інші. За підставами виникнення право використання тваринного світу може бути загальним та спеціальним. У першому випадку об'єкти тваринного світу використовуються на безоплатній основі, без ви- 585 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу лучення об'єктів тваринного світу з природного середовища, за винятком любительського і спортивного рибальства у водоймах загального користування, в межах встановлених законодавством обсягів безоплатного вилову, без відповідних дозволів та для задоволення життєво необхідних наукових, культурно-освітніх, виховних, естетичних, оздоровчих, рекреаційних та інших потреб. У порядку спеціального використання тваринного світу здійснюються усі види користування тваринним світом за спеціальними дозволами (ліцензіями). Таке використання тваринного світу супроводжується вилученням диких тварин (добуванням, збиранням тощо) з природного середовища і є платним. За строками користування тваринним світом може бути строковим (на один сезон, на час гніздування птахів, у межах оголошеного терміну полювання) та безстроковим. Строки користування тваринним світом визначаються відповідними державними органами та органами місцевого самоврядування. Відповідно до Закону України «Про тваринний світ» користувачі мають право в установленому порядку здійснювати лише ті види користування тваринним світом, які їм дозволені. Вони мають право власності на добуті (придбані) в законному порядку об'єкти тваринного світу і доходи від їх реалізації. Підприємства, установи, організації та громадяни користуються й іншими правами, передбаченими законодавством України, щодо використання об'єктів тваринного світу. Права підприємств, установ, організацій та громадян щодо використання об'єктів тваринного світу можуть бути обмежені в державних інтересах, а також в інтересах інших користувачів (ст. 34 Закону «Про тваринний світ»). Користувачі об'єктів тваринного світу зобов'язані додержуватися встановлених правил, норм, лімітів, квот, термінів користування тваринним світом. Вони мають застосовувати способи, які не зумовлюють порушення цілісності природних угруповань і забезпечують збереження тварин, яких не дозволено використовувати. Відповідно до ст. 18 Закону «Про тваринний світ», Тимчасового порядку справляння плати за спеціальне використання диких тварин, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 р., Порядку справляння плати за спеціальне використання рибних та інших водних живих ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р., зі зміна- 586 § 2. Правове регулювання використання та охорони тваринного світу ми від 7 лютого 2000 р., користувачі об'єктів тваринного світу зобов'язані своєчасно вносити збір за спеціальне використання об'єктів тваринного світу. Розмір плати за спеціальне використання тварин обчислюється на підставі доведених користувачам лімітів (квот або дозволених обсягів) спеціального використання тварин та нормативів плати. Плата за спеціальне використання об'єктів тваринного світу зараховується до Державного бюджету України. Платники несуть відповідальність за повноту обчислення і своєчасне внесення до бюджету плати за спеціальне використання об'єктів тваринного світу. На всіх користувачів тваринного світу покладається обов'язок надавати допомогу державним та іншим органам, які здійснюють контроль за охороною і використанням тваринного світу, безперешкодно допускати їх до перевірки всіх об'єктів, де утримуються, переробляються та реалізуються об'єкти тваринного світу. Ряд обов'язків покладається на підприємства, установи і організації, які ведуть мисливське та рибне господарства. А саме: проводити первинний облік чисельності і використання диких тварин, вивчати їх стан та характеристики угідь, де вони перебувають, подавати таку інформацію органам, що здійснюють державний облік тварин та облік їх використання, ведення державного кадастру і моніторингу тваринного світу; проводити комплексні заходи, спрямовані на відтворення, в тому числі штучне, диких тварин, збереження і поліпшення середовища їх перебування; здійснювати заходи щодо виконання екологічних програм різного рівня з питань охорони, використання і відтворення тваринного світу; негайно інформувати природоохоронні органи, ветеринарні, санітарно-епідеміологічні служби про виявлення захворювань тварин, погіршення стану середовища їх перебування; виникнення загрози знищення та випадки загибелі тварин; здійснювати комплексні заходи щодо профілактики і боротьби із захворюваннями; здійснювати охорону об'єктів тваринного світу в межах закріпленої території, в тому числі видів, занесених до Червоної книги України і до переліків видів тварин, які підлягають особливій охороні; самостійно припиняти використання об'єктів тваринного світу в разі погіршення їх стану та умов існування, зниження відтворюючої здатності та виникнення загрози знищення тварин; негайно вживати заходів до усунення негативного впливу на тварин і середовище їх перебування. 587 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу Законом передбачені й умови та підстави припинення права спеціального використання об'єктів тваринного світу. Зокрема, таке право припиняється в разі: закінчення строку, на який було надано відповідний дозвіл чи інший документ на право їх використання; добровільної відмови підприємств, установ, організацій та громадян від використання об'єктів тваринного світу; припинення діяльності підприємства, установи, організації та громадян, які використовували об'єкти тваринного світу; порушення порядку спеціального використання об'єктів тваринного світу. Право використання об'єктів тваринного світу також може бути припинено на підставі рішення суду в разі систематичного невиконання встановлених законодавством правил, норм, інших вимог або договірних обов'язків щодо охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Припинення права спеціального використання об'єктів тваринного світу здійснюється шляхом анулювання спеціального дозволу в порядку, визначеному законодавством. Це не звільняє відповідальних осіб від зобов'язань щодо відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення законодавства про охорону і використання тваринного світу. Кожний з конкретних видів користування тваринним світом має свою специфіку. Розглянемо цю специфіку стосовно найбільш важливих видів користування тваринним світом. Правове регулювання мисливства та рибальства. Мисливство — один з основних видів спеціального використання тваринного світу, яке здійснюється шляхом добування диких звірів і птахів, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь і які можуть бути об'єктами полювання. При цьому забезпечується мета щодо задоволення матеріальних, рекреаційних та інших потреб суспільства і громадян. Правове регулювання відносин щодо здійснення мисливства забезпечується законами України «Про тваринний світ» та «Про мисливське господарство та полювання», відповідними постановами Кабінету Міністрів України, нормативними актами Мінприроди України, Держкомлісгоспу України тощо. За Законом України «Про мисливське господарство та полювання» мисливство здійснюється юридичними та фізичними особами 588 § 2. Правове регулювання використання та охорони тваринного світу (користувачами), які ведуть мисливське господарство. Під останнім розуміють галузь народного господарства, сферу суспільного виробництва, основними завданнями якого є охорона, використання та відтворення мисливських тварин, надання послуг мисливцям щодо здійснення полювання, розвиток мисливського спорту і мисливського собаківництва. Мисливське господарство ведеться в межах мисливських угідь, якими є ділянки суші і водного простору (ліси, поля, луки, болота, озера тощо), на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства, в тому числі для добування (відлову, відстрілу) тварин. Не належать до мисливських угідь території, на яких хоч і перебувають мисливські види тварин, проте їх функціональне призначення не сумісне із веденням мисливства. Це такі території: території населених пунктів (сіл, селищ, міст) і зони навколо них. Забороняється полювання на відстані ближче 200 метрів від будівель населеного пункту та окремо розташованих будівель, де можливе перебування людей; території та об'єкти природно-заповідного фонду України (природні та біосферні заповідники, національні природні і регіональні ландшафтні парки, заповідні урочища, загальнозо- ологічні та орнітологічні заказники). На таких територіях мис ливські тварини можуть добуватися лише в порядку, визначеному законодавством та відповідно до правового режиму цих територій; оздоровчо-лікувальні, рекреаційні території (курорти та окру ги їх санітарної охорони, місця організованого масового відпочин ку населення і туризму). Закон також встановлює, що користувачами мисливських угідь можуть бути спеціалізовані мисливські господарства, інші підприємства, установи та організації (в тому числі громадські), в яких створені спеціалізовані підрозділи для ведення мисливського господарства з наданням в їх користування мисливських угідь. Умови ведення мисливського господарства визначаються у договорі, який укладається між місцевими органами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі мисливського господарства та полювання і користувачами мисливських угідь. Форма типового договору про умови ведення мисливського господарства затверджена наказом Держкомлісгоспу України від 12 грудня 1996 р. У договорі вказуються межі закріплених 589 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу угідь, строки користування ними, плата за користування мисливськими угіддями, перелік обов'язкових заходів, спрямованих на раціональне використання і охорону мисливського фонду тварин, права і обов'язки сторін, їх відповідальність. Мисливські угіддя для ведення мисливського господарства надаються у користування Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за поданням місцевого органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі мисливського господарства та полювання, погодженим з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, місцевими органами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища, а також власниками або користувачами земельних ділянок. Мисливські угіддя надаються у користування на термін не менше 15 років. Користувачі мисливських угідь мають переважне право на продовження терміну користування. Суцільна площа мисливських угідь, що надається в користування, як правило, має становити не менше 3 тис. гектарів, але не більше 35% загальної площі мисливських угідь Автономної Республіки Крим, області. Переважне право на користування мисливськими угіддями мають: власники та постійні користувачі земельних ділянок; користувачі мисливських угідь, які продовжують строк користування цими угіддями. Загальна площа мисливських угідь України становить близько 52 млн. гектарів. З них 86% території знаходиться у користуванні Українського товариства мисливців та рибалок, 11 — Держ-комлісгоспу України, 2,0 — Товариства військових мисливців та рибалок, 1% — інших користувачів1. На закріплених мисливських угіддях користувачі зобов'язані проводити комплекс заходів для охорони, відтворення кількості диких звірів і птахів. На них покладено відповідальність за правильне використання державного мисливського фонду, реєстрацію мисливців, що беруть участь у полюванні, облік добутої дичини. Однією з основних форм користування державним мисливським фондом є полювання, тобто сукупність дій людини, спрямова- 1 Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні, 1996. - К., 1998. - С. 29. 590 § 2. Правове регулювання використання та охорони тваринного світу них на вистежування, переслідування з метою добування і саме добування (відстріл, відлов) мисливських тварин, що знаходяться в стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь. До полювання прирівнюється: перебування осіб у межах мисливських угідь, у тому числі на польових і лісових дорогах (крім доріг загального користування), з будь-якою стрілецькою зброєю (у тому числі арбалетом, луком) або з капканами та іншими знаряддями добування диких звірів і птахів, або з собаками мисливських порід чи ловчими звірами і птахами, або з продукцією полювання; перебування осіб на дорогах загального користування з продукцією полювання або з будь-якою зібраною розчохленою стрілецькою зброєю (в тому числі з арбалетом, луком). Право на полювання згідно з законодавством надається громадянам України, які досягли 18-річного віку, одержали в установленому порядку дозвіл на добування мисливських тварин та інші документи, що засвідчують право на полювання: посвідчення мисливця та щорічна контрольна картка обліку добутої дичини і порушень правил полювання з відміткою про сплату державного мита, які видаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі мисливського гос подарства; дозвіл на добування мисливських тварин (ліцензія, відстрільна картка тощо); дозвіл органів внутрішніх справ на користування вогнепаль ною мисливською зброєю; паспорт на собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів з відміткою про допуск до полювання у поточному році у разі їх використання під час полювання. Такі ж документи при здійсненні полювання повинні мати власники або користувачі зе мельних ділянок, віднесених до мисливських угідь. Право на полювання зумовлюється членством в одному із товариств чи організацій, а також видом мисливства: промислового добування звірів та птахів; любительського; спортивного полювання; добування диких звірів і птахів у науково-дослідних цілях. Тому, крім зазначених документів, члени громадських мисливських організацій повинні мати членські квитки мисливців. Іноземці можуть здійснювати полювання на території України. Порядок і умови організації та здійснення ними полювання, 591 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу розміри плати за нього визначаються відповідними договорами, що укладаються між іноземцями та користувачами мисливських угідь на підставі положень, встановлених Держкомлісгоспом України. Об'єктом полювання є державний мисливський фонд, тобто мисливські тварини, що перебувають у стані природної волі, а також утримуються в напіввільних умовах або у неволі в межах угідь державних мисливських господарств. Полювання в Україні здійснюється відповідно до визначених Законом України «Про мисливське господарство та полювання» способів (ст. 15) та в установлені строки (ст. 19). Так, полювання може здійснюватися індивідуально, колективно, колективно з нагоничами (облавне полювання), з використанням мисливської вогнепальної зброї, собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів, сіток і пасток для відлову тварин живцем, вишок, пахучих неотруйних приманок. Полювання може здійснюватися у такі строки: на пернатих, як правило, — з серпня по грудень; на хутрових звірів — з 15 жовтня по лютий включно; на самців козулі — з 1 травня по грудень включно; на диких кабанів, ланей, оленів, лосів — з вересня по січень та інше. Полювання здійснюється відповідно до лімітів використання мисливських тварин та норм відстрілу звірів і птахів, які затверджуються на кожен мисливський сезон Мінприроди України за поданням Держкомлісгоспу України на підставі пропозицій користувачів мисливських угідь, погоджених з місцевими органами Мінприроди України та Держкомлісгоспу України. Забороняється незаконне полювання (браконьєрство), тобто полювання без належного на те дозволу; полювання у заборонений час; полювання у заборонених для цього місцях; полювання із застосуванням або використанням заборонених знарядь та забороненими способами. Продукція полювання — перната дичина, зайці-русаки, кролі дикі, єнотовидні собаки, лисиці, вовки і ведмеді, добуті мисливця-ми-любителями та мисливцями-спортсменами, а також м'ясо їстівних хутрових звірів залишаються мисливцю і можуть бути самостійно ними реалізовані з дозволу органів державної ветеринарної медицини. Шкіри, м'ясо, роги та ікла копитних, добутих у процесі полювання, а також відловлені живі тварини здаються користувачеві мисливських угідь. Підлягають обов'язковій здачі користу- 592 § 2. Правове регулювання використання та охорони тваринного світу вачеві мисливських угідь зібрані скинуті роги лані, оленя, косулі, лося, загиблі тварини або їх частини. Хутрова сировина, інша продукція, добута мисливцями за укладеними договорами, обов'язково здається користувачеві мисливських угідь за передбаченою договором ціною. Незаконно добута продукція полювання підлягає вилученню з конфіскацією і передачею її відповідним органам за спеціальними актами. Порушники законодавства в галузі ведення мисливського господарства та полювання притягуються до відповідальності, визначеної законодавством. Рибальством вважається добування риби та водних безхребетних (ст. 25 Закону України «Про тваринний світ»). На території України може здійснюватися промислове, любительське і спортивне рибальство. Правила рибальства, об'єкти рибальства, порядок надання у користування рибогосподарських водних об'єктів, а також вимоги щодо ведення рибного господарства визначаються законами України «Про тваринний світ», «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них», Тимчасовим порядком ведення рибного господарства і здійснення рибальства, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р., Правилами промислового рибальства в рибогосподарських водних об'єктах України (1999 р.), Правилами промислового рибальства в басейні Чорного моря (1998 р.), іншими нормативними актами. З погляду підстав виникнення рибальство поділяють на загальне та спеціальне. У порядку загального використання об'єктів тваринного світу громадянам дозволяється безоплатне любительське і спортивне рибальство для особистого споживання (без права реалізації) у виначених відповідно до законодавства водних об'єктах загального користування у межах встановлених законодавством обсягів безоплатного вилову і за умови додержання встановлених правил рибальства і водокористування. У порядку загального використання здійснюється використання рибних та інших водних живих ресурсів підприємствами, установами, організаціями та громадянами у наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях, якщо при цьому об'єкти тваринного світу не вилучаються, в тому числі тимчасово, із природного середовища, тваринам та середовищу їх існування не завдається шкоди, не порушуються права власників та користувачів природних ресурсів (Порядок 593 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу здійснення любительського і спортивного рибальства, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1998 р.). У порядку спеціального використання водних живих ресурсів здійснюються: промислове рибальство; добування водних живих ресурсів для наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілей; добування водних живих ресурсів для зариблення, здійснення контрольного вилову, акліматизації рибництва, утримання і відтворення у неволі чи напіввільних умовах з комерційною та іншими цілями; регулювання чисельності водних живих ресурсів з метою запобігання шкоди навколишньому природному середовищу і рибному господарству; любительське і спортивне рибальство, що здійснюється поза межами визначених для цих цілей водойм (їх ділянок) загального користування. З метою вивчення, охорони, використання і відтворення на науковій основі водних живих ресурсів, отримання різноманітних видів харчової, кормової, технічної та медичної продукції здійснюється ведення самостійної галузі народного господарства — рибного господарства. Відповідно до Тимчасового порядку ведення рибного господарства і здійснення рибальства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р., ведення рибного господарства здійснюється у поверхневих, територіальних та внутрішніх морських водах, у виключній (морський) економічній зоні (згідно з Порядком і умовами використання рибних та інших водних живих ресурсів виключної (морської) економічної зони України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 серпня 1999 р.) і на континентальному шельфі України, а також у відкритому морі та в економічних зонах інших держав підприємствами та організаціями, що належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади з питань рибного господарства України, іншими підприємствами, установами, організаціями та громадянами відповідно до міжнародних договорів України. Перелік промислових ділянок рибогосподарських водних об'єктів (їх частин) визначається Кабінетом Міністрів України. Право на користування рибогосподарськими водоймами надається користувачам водних живих ресурсів шляхом видачі дозволу на їх спеціальне використання в місцях і у терміни, зазначені в дозволі. Крім цього, користувачі водних живих ресурсів зобов'язані отримати дозвіл на спеціальне використання водних живих ресурсів у 594 § 2. Правове регулювання використання та охорони тваринного світу межах затверджених лімітів (виділених квот), а також сплатити плату за спеціальне використання водних живих ресурсів. Дозволи на спеціальне використання водних ресурсів видаються центральним органом виконавчої влади з питань рибного господарства та його органами на місцях. Крім них, користувачі водних живих ресурсів повинні мати й інші документи: рибальський квиток, який видається на судно у межах виключної (морської) економічної зони України та за її межами; промислові квитки і талони встановленого зразка у межах рибогосподарських водних об'єктів України. Під час ведення рибного господарства та здійснення рибальства користувачі водних живих ресурсів зобов 'язані додержуватися вимог щодо: недопущення погіршення умов існування водних живих ресурсів; забезпечення охорони їх від браконьєрського та іншого використання, що проводиться з порушенням правил; сприяння природному відтворенню водних живих ресурсів шляхом проведення біотехнічних та рибницько-меліоративних робіт; виконання встановлених норм, лімітів (квот), термінів і правил використання водних живих ресурсів тощо. За порушення встановлених вимог і правил, а також недодержання обов'язків користувачів водних живих ресурсів до винних осіб застосовується відповідальність, визначена чинним законодавством. Використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях. Цей вид використання об'єктів тваринного світу регулюється ст. 28 Закону України «Про тваринний світ». Закон виділяє використання без вилучення тварин з природного середовища та з вилученням їх з природного середовища. Використання об'єктів тваринного світу у зазначених цілях без вилучення тварин з природного середовища може здійснюватися підприємствами, установами, організаціями та громадянами безоплатно і без спеціальних дозволів такими способами: шляхом спостереження, мічення, фотографування і т. ін. Таке використання допускається без заподіяння шкоди тваринам і середовищу їх перебування та без порушення прав інших користувачів тваринного світу. В окремих випадках таке використання об'єктів тваринного світу може бути заборонене або обмежене, особливо щодо рідкісних тварин або таких, що зникають. Зокрема, забороняється 595 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу фотографування з близької відстані, бо це може призвести до зміни середовища їх перебування, а отже, до їх загибелі. Використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях з вилученням з природного середовища може здійснюватися методами мисливства та рибальства тільки за спеціальними дозволами, які видаються згідно з правилами, що встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. Використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях може здійснюватися за плату без вилучення тварин із середовища їх перебування. На підприємства, установи, організації та на громадян, які здійснюють таке використання тваринного світу, покладається обов'язок забезпечення комплексного використання і збереження для подальших наукових досліджень добутого зоологічного матеріалу. Добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і розведення у неволі чи у напіввільних умовах. Цей вид використання тваринного світу передбачений ст. 31 Закону України «Про тваринний світ». Суб'єктами його можуть бути підприємства, установи, організації і громадяни. Об'єктами даного виду можуть бути тварини, крім занесених до Червоної книги України, вилучені з природного середовища за спеціальними дозволами та за визначену в установленому порядку плату. Оскільки метою утримання і розведення у неволі чи напіввільних умовах тварин є отримання продуктів їх життєдіяльності у комерційних та інших цілях, спеціальні дозволи видаються після погодження питань можливості утримання і розведення диких тварин у неволі чи у напіввільних умовах з органами санітарно-епідеміологічного, ветеринарного контролю, з місцевими радами та іншими органами. Такі дозволи видають місцеві органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. Вважаються незаконно добутими дикі тварини, що утримуються в неволі чи у напіввільних умовах без дозволу на їх вилучення з природного середовища та без інших документів, що засвідчують законність їх придбання. Правила добування диких тварин, а також їх утримання і розведення у напіввільних умовах чи в неволі встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з пи- 596 § 3. Управління і контроль у галузі використання ... тваринного світу тань охорони навколишнього природного середовища за погодженням із спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади з питань мисливського господарства та полювання і рибного господарства. Використання корисних властивостей життєдіяльності тварин. Даний вид користування тваринним світом передбачений ст. 29 Закону «Про тваринний світ», яка визначає, що об'єктами цього виду використання є природні санітари середовища, запилювачі рослин, інші тварини. До таких належать жуки, метелики, бджоли, комахи та ін. Цей вид здійснюється у природних умовах без вилучення тварин та їх знищення, без погіршення середовища їх перебування та без заподіяння іншої шкоди тваринам. Користувачами цього виду є здебільшого лісогосподарські і сільськогосподарські підприємства, інші підприємства і організації, а також громадяни, які ведуть фермерське, особисте селянське господарство тощо. В окремих випадках можливе вилучення тварин у зазначених цілях (наприклад, переселення жуків або інших комах з одного місця в інше і т.п.). Використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності. Цей важливий самостійний вид використання об'єктів тваринного світу передбачений ст. ЗО Закону України «Про тваринний світ». Використання диких тварин здійснюється з метою отримання продуктів їх життєдіяльності, наприклад: використання диких бджіл для отримання меду і воску, гірських баранів для отримання пуху під час линьки, оленів — для отримання їх рогів тощо. Використання тварин у зазначених цілях може мати місце: без вилучення тварин із середовища перебування; без знищення тварин; без погіршення середовища їх перебування. $ 3. Управління і контроль у галузі охорони та використання тваринного світу Державне управління у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, центральний орган виконавчої влади з питань лісового господарства України в галузі ведення мис- 597 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу ливського господарства, центральний орган виконавчої влади з питань рибного господарства України, їх органи на місцях, інші державні органи. Кабінет Міністрів України затверджує порядок видачі дозволів та встановлення лімітів на спеціальне використання тваринного світу, порядок здійснення полювання та ведення мисливського, рибного господарства, державного кадастру тваринного світу, правила і об'єкти рибальства, порядок надання у користування водоймищ з метою ведення рибного господарства, виконує інші повноваження. Істотну роль у галузі управління тваринним світом виконує Мінприроди України та його органи на місцях. У межах повноважень, визначених Законом України «Про тваринний світ», органи Мінприроди України здійснюють координацію діяльності інших спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади у цій сфері, контроль за додержанням вимог фауністичного законодавства усіма підприємствами, установами, організаціями та громадянами, моніторинг та облік тваринного світу. Вони ведуть Червону книгу України, розробляють та затверджують правила ввезення в Україну і вивезення за її межі об'єктів тваринного світу, використання тварин з метою одержання продуктів їх життєдіяльності, добування (придбання) диких тварин з метою утримання і розведення у неволі чи напіввільних умовах, виконують інші повноваження у межах своєї компетенції. Самоврядне управління в галузі використання, відтворення та охорони тваринного світу здійснюють місцеві ради та їх виконавчі органи в межах повноважень, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування». Громадське управління в галузі використання, відтворення та охорони тваринного світу здійснюють Українське товариство мисливців і рибалок, Товариство військових мисливців і рибалок, товариство «Динамо» в межах, визначених їх статутами. Крім цих громадських організацій, громадське управління у зазначеній галузі здійснюють Українське товариство охорони природи, Українська екологічна асоціація «Зелений світ», Українське відділення Грінпіс та інші громадські організації, у тому числі деякі громадські об'єднання регіонального рівня. Основними напрямами діяльності органів управління в галузі використання, відтворення і охорони тваринного світу є: ведення 598 § 3. Управління і контроль у галузі використання ... тваринного світу державного кадастру і моніторингу тваринного світу; розподіл і перерозподіл тваринного світу; планування заходів у галузі охорони і використання тваринного світу; державний та громадський контроль за охороною і використанням тваринного світу; вирішення спорів, пов'язаних з використанням тваринного світу. Розглянемо деякі функції управління в цій сфері. Відповідно до ст. 56 Закону України «Про тваринний світ» для забезпечення охорони й організації раціонального використання тваринного світу здійснюється державний облік тварин та облік обсягів їх добування, а також ведеться державний кадастр тваринного світу, який містить систематизовану сукупність даних про географічне поширення видів (груп видів) тварин, їх чисельність і стан, характеристики середовища їх перебування і сучасного господарського використання та іншу необхідну інформацію. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15 листопада 1994 р. «Про затвердження Положення про державний кадастр тваринного світу» державний кадастр тваринного світу включає дані державного обліку тварин та облік обсягів їх добування за кількісними і якісними показниками, інші дані, необхідні для забезпечення охорони тваринного світу, планування, розміщення і спеціалізації мисливського господарства, рибного господарства, оцінки ресурсів і прогнозу стану тваринного світу, організації проведення заходів щодо регулювання чисельності окремих видів диких тварин. До тварин, які підлягають обліку і занесенню в кадастр, належать: тварини, визначені в установленому порядку як об'єкти мисливства, промислові водні безхребетні і промислові морські ссавці, комахи (шкідники лісу і рослин, корисні для лісу і сільськогосподарських культур); тварини, занесені до Червоної книги України, занесені в переліки, затверджені центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища України та іншими органами, а також ті, які знаходяться в межах територій і об'єктів природно-заповідного фонду України, виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу. Тобто ведення Червоної книги України за розділом «Тваринний світ» є однією з форм державного обліку та кадастру тваринного світу. Об'єктом державного кадастру тваринного світу є також відповідні угіддя перебування його представників (земельні, водні, лісові). Державний облік і державний кадастр тваринного світу в межах своїх повноважень здійснюють центральні органи виконавчої вла- 599 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу ди з питань охорони навколишнього природного середовища, лісового і рибного господарства України. До основних функцій управління належить контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу. Завданням контролю у цій галузі є забезпечення дотримання вимог фауністичного законодавства всіма державними органами, підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Такий контроль може бути державним, громадським і відомчим. Органами, які здійснюють державний контроль у галузі, є: Кабінет Міністрів України, Мінприроди України та його органи на місцях; місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування тощо. Так, відповідно до Положення про Державну екологічну інспекцію на Головну державну екологічну інспекцію, державні інспекції охорони Чорного і Азовського морів, державні обласні, міст Києва та Севастополя екологічні інспекції покладено контроль за дотриманням правил, норм, щодо використання і охорони тваринного світу, а також за дотриманням встановленого порядку обліку тварин та обліку їх використання. У межах своєї компетенції ці органи уповноважені: ставити вимоги щодо усунення порушень фауністичного законодавства; припиняти в установленому порядку використання тваринного світу, яке ведеться з порушенням законодавства; припиняти незаконні дії або анулювати дозволи та встановлювати обмеження на використання тваринного світу, утримання, реалізацію, вивезення з України і ввезення на її територію диких тварин; зупиняти тимчасово в установленому порядку роботи, під час яких порушуються правила, норми, інші вимоги законодавства, до усунення порушень; здійснювати контроль за торгівлею мисливськими трофеями; виготовленням виробів з них; подавати позови про відшкодування збитків і втрат, заподіяних внаслідок порушення фауністичного законодавства; мають інші права. Посадові особи цих органів, а також органів мисливського господарства та рибної охорони відповідно до законодавства мають право: давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення порушень фауністичного законодавства; перевіряти документи на право використання об'єктів тва ринного світу, зупиняти транспортні (плавучі) засоби та проводи- 600 § 3. Управління і контроль у галузі використання ... тваринного світу ти огляд речей, транспортних засобів і суден, знарядь полювання і рибальства, добутої продукції та інших предметів; доставляти осіб, що порушують законодавство, в органи внутрішніх справ, місцеві органи влади; вилучати в осіб, що порушують законодавство в галузі охоро ни і використання тваринного світу, знаряддя добування (в тому числі рибних запасів), плавучі і транспортні засоби, обладнання та предмети, що були знаряддям правопорушення; вилучати незаконно добуту продукцію, а також відповідні до кументи; проводити фотографування, звукозапис, кіно- і відеозйомку як допоміжний засіб для запобігання і розкриття порушень фа уністичного законодавства; викликати громадян та посадових осіб для надання усних або письмових пояснень у зв'язку з порушенням ними фауністичного законодавства; складати протоколи та розглядати справи про адміністративні правопорушення в галузі охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу. Під час виконання службових обов'язків державні інспектори спеціальних підрозділів мають право носити форму встановленого зразка, табельну зброю та інші спеціальні засоби. їм гарантується правовий захист їх честі, гідності, здоров'я і життя відповідно до законодавства України. Громадський контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу здійснюється громадськими інспекторами з охорони довкілля відповідно до Положення, затвердженого наказом Мінекоресурсів України від 27 липня 2002 р. Здебільшого громадськими інспекторами з охорони довкілля виступають представники Українського товариства охорони природи, окремі громадяни, які реалізують свої екологічні права, визначені Законом «Про охорону навколишнього природного середовища». Громадські інспектори мають посвідчення встановленого зразка, які видаються головними державними інспекторами обласних екологічних інспекцій терміном на три роки. Вони повинні сприяти контрольним перевіркам державних інспекторів, вчиняти самостійно окремі контрольні повноваження. Крім цього, у сфері мисливського та рибного господарства можуть діяти громадські мисливські інспек- 601 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу тори та громадські інспектори рибоохорони в межах повноважень, визначених наказами Держкомлісгоспу України від 1 березня 2002 р. та Держрибгоспу України від 14 липня 1997 р. Відомчий контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу зобов'язані здійснювати органи, у віданні яких знаходяться підприємства, установи, організації, що використовують об'єкти тваринного світу. Відповідно до вимог Закону України «Про ветеринарну медицину» (2001 р.) щодо об'єктів тваринного світу може здійснюватися державний ветеринарно-санітарний контроль та нагляд з метою забезпечення якості та безпечності продукції тваринного походження, ветеринарного і епізоотичного благополуччя, карантину тварин. Такий вид контролю в цій галузі забезпечують контрольні та наглядові органи Мінагрополітики України. Моніторинг тваринного світу є системою спостережень, збирання, обробки, передавання та аналізу інформації про стан об'єктів тваринного світу, прогнозування його змін та розроблення науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень. У межах своїх повноважень моніторинг тваринного світу здійснюють Мінприроди України, Держкомлісгосп України, інші органи державної виконавчої влади, а також підприємства, установ ви і організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та об'єктів тваринного світу. Розподіл і перерозподіл тваринного світу як функція управління — це діяльність спеціально уповноважених державних органів управління, спрямована на забезпечення раціонального використання, відтворення об'єктів тваринного світу. Правовими формами розподілу і перерозподілу тваринного світу є: передача або придбання об'єктів тваринного світу у власність; надання спеціальних дозволів на спеціальне використання тваринного світу, анулювання таких дозволів; надання мисливських угідь і рибогосподарських водоймищ у користування; вилучення мисливських угідь і рибогосподарських об'єктів, об'єктів тваринного світу з користування. Правова охорона тваринного світу. Держава як основний власник тваринного світу, а також його користувачі зобов'язані здійснюва- 602 § 3. Управління і контроль у галузі використання ... тваринного світу ти комплекс визначених ст. 37 Закону України «Про тваринний світ» заходів щодо забезпечення збереження дикої фауни. При цьому охороні мають підлягати як об'єкти тваринного світу, так і середовище їх перебування. Правові засоби охорони тваринного світу базуються на заборонах та обмеженнях у використанні об'єктів тваринного світу (ст. 38), правилах охорони середовища існування, умов розмноження, шляхів міграції тварин (ст. 39), вимог щодо запобігання загибелі тварин під час здійснення виробничих процесів та експлуатації транспортних засобів (ст. 40), обов'язковості урахування під час проведення екологічної експертизи впливу об'єктів експертизи на стан тваринного світу (ст. 41) тощо. Особливим засобом охорони рідкісних видів тварин і таких, що перебувають під загрозою зникнення, є їх занесення до Червоної книги України. Червона книга є основним державним документом, що містить інформацію про сучасний стан видів тварин і рослин України, які перебувають під загрозою зникнення. Тварини, занесені до Червоної книги України, не можуть передаватися у колективну чи приватну власність (крім випадків, коли вони отримані шляхом розведення в неволі чи придбані у власність за межами України). Розведення таких тварин у неволі здійснюється лише за спеціальними дозволами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища України. Добування таких тварин здійснюється тільки для наукових і селекційних цілей на підставі дозволів центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. За знищення чи пошкодження видів тварин, занесених до Червоної книги, законодавством встановлена підвищена юридична відповідальність. Важлива роль у системі заходів охорони тваринного світу належить економічним та матеріально-технічним засобам, які тісно пов'язані з попередніми. Так, на підприємства, установи, організації та громадян покладається обов'язок погоджувати місця будівництва, впроваджувати нову техніку, технології, матеріали і речовини, що впливають або можуть вплинути на стан тварин (ст. 42), надавати допомогу тваринам у разі їх захворювання або загрози загибелі під час стихійного лиха та надзвичайних екологічних ситуацій (ст. 47). Охорона тварин передбачається й під час застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, 603 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу мінеральних добрив та інших препаратів (статті 48—49), під час шкідливого впливу на них продуктів біотехнологій (ст. 51). Законодавством передбачена система стимулювання природоохоронних заходів за рахунок коштів Державного, республіканського АРК та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища, в тому числі в галузі охорони об'єктів тваринного світу та середовища їх перебування. $ 4. Юридична відповідальність за порушення законодавства про тваринний світ Юридична відповідальність за порушення фауністичного законодавства є одним із засобів правової охорони тваринного світу. Вона настає за правопорушення у цій сфері. Стаття 63 Закону «Про тваринний світ», ст. 42 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» містять загальний перелік правопорушень щодо цього. За їх вчинення до винних осіб може бути застосована адміністративна, цивільно-правова, кримінальна та дисциплінарна відповідальність. Адміністративна відповідальність. Підставою для притягнення винних осіб до цього виду відповідальності є адміністративне правопорушення (проступок), тобто порушення встановленого правопорядку в галузі охорони і використання тваринного світу, що зумовлює адміністративну відповідальність винної особи. Усі адміністративні правопорушення в цій галузі, передбачені КпАП, умовно поділяють на групи, що стосуються: права державної власності на тваринний світ — ст. 50; охорони тваринного світу — статті 76, 85і, 86і, 87, 89, 90; використання об'єктів тваринного світу — статті 85, 912; порядку управлінської і підприємницької діяльності — статті 88, 88і, 882, 163, 166, 1885. Основними видами адміністративних стягнень є: штрафи у розмірах від 0,1 до 4 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; конфіскація незаконно добутих об'єктів тваринного світу, рушниць та інших знарядь і засобів учинення правопорушення, які є особистою власністю порушника; позбавлення права полювання на строк до трьох років з конфіскацією мисливської зброї. 604 § 4. Юридична відповідальність за порушення законодавства про ... світ Розглядати справи про адміністративні правопорушення в галузі використання, відтворення і охорони тваринного світу уповноважені органи рибоохорони, мисливського господарства, охорони навколишнього природного середовища України, а також районні (міські) суди за місцем затримання порушника. Кримінальна відповідальність регулюється КК України. Він передбачає ряд складів злочинів у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу. Зокрема, ст. 248 до кримінально караних відносить незаконне полювання, тобто полювання в заборонений час або в не дозволених місцях, забороненими знаряддями і способами, що завдало значної шкоди, або полювання на заборонених звірів і птахів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Встановлена також кримінальна відповідальність за: незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249); проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 250); порушення середовища перебування рибних запасів морських ссавців і водних безхребетних (живих ресурсів моря) у межах континентального шельфу України (ст. 244); порушення правил охорони вод, забруднення водних об'єктів, у тому числі моря, а так само забруднення атмосферного повітря шкідливими речовинами, якщо вони призвели до захворювання людей, масового знищення об'єктів тваринного і рослинного світу у великих розмірах (статті 241, 242, 243); порушення ветеринарних правил (ст. 251); проектування чи експлуатацію споруд без систем захисту довкілля, якщо таке створило небезпеку тяжких екологічних аварій або екологічних катастроф, загибель або масове захворювання населення або тяжкі наслідки для тваринного світу (ст. 253); порушення правил екологічної безпеки, якщо це спричинило тяжкі наслідки для тваринного світу (ст. 236); невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для тваринного світу (ст. 237); приховування або перекручення відомостей про екологічний стан, який негативно впливає на тваринний світ (ст. 238); забруднення або псування земель, якщо це спричинило тяжкі наслідки для тваринного світу (ст. 239); порушення правил охорони надр, якщо це спричинило тяжкі наслідки для тваринного світу (ст. 240). До винних осіб застосовуються штрафи, обмеження та позбавлення волі, конфіскація знарядь і засобів полювання чи промислу та всього добутого. 605 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу Цивільно-правова відповідальність. Притягнення винних осіб до адміністративної чи кримінальної відповідальності не звільняє їх від відшкодування збитків, заподіяних ними внаслідок порушення законодавства у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, у порядку та розмірах, встановлених законодавством України. Проте законодавство передбачає й добровільне відшкодування збитків. Для цього виду відповідальності характерне те, що розмір шкоди, як правило, визначений фауністичним законодавством у вигляді такс — конкретних, попередньо обрахованих і закріплених у законодавстві грошових сум, розмірів збитків за кожну одиницю тварин залежно від виду тварин, їх екологічної цінності, оптимальних витрат на відтворення об'єктів, яким завдана шкода. Якщо неможливо зафіксувати кількість загиблих тварин (загибель риби у водоймах від отруєння), то підрахунок збитків обчислюється на підставі спеціальних методик, розроблених і затверджених спеціально уповноваженими державними органами. У випадках, коли розмір відшкодування збитків не визначений спеціальним законодавством про охорону тваринного світу, застосовуються статті 1166, 192 ЦК України. Так, за збитки, заподіяні незаконним добуванням або знищенням диких звірів і птахів, крім видів, занесених до Червоної книги України, затверджені такси для нарахування розміру стягнення спільним наказом Мінлісгоспу України та Мінекобезпеки України від 12 березня 1996 р. Розмір стягнення пропорційний кратності неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Наприклад, за незаконне добування або знищення бурого ведмедя розмір стягнення становить ПО неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Розмір збитків, заподіяних незаконним добуванням чи знищенням тварин, занесених до Червоної книги України, визначається відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 1 червня 1993 р., зі змінами від 8 червня 1996 р. та залежить від категорії тварин (що зникають; рідкісні; уразливі тощо). За шкоду, завдану незаконним добуванням чи знищенням диких звірів і птахів або руйнуванням їх жител, місць перебування і розмноження на територіях природно-заповідного фонду, для обчислення розміру шкоди застосовуються такси, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 21 квітня 1998 р. Так, за незаконне добування або знищення: одного бурого ведмедя застосовується такса в сумі 3000 гривень; за лося, оленя плямистого — 606 § 4. Юридична відповідальність за порушення законодавства про ... світ 2000 гривень; за свиню дику — 850 гривень; за осетра — 550 гривень тощо. Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну рибним запасам, може обчислюватись як за допомогою таксового та розрахункового способів, тобто як за допомогою такс, так і за допомогою методик. Так, громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, винні в незаконному добуванні (збиранні) або знищенні цінних видів риб та інших об'єктів водного промислу, несуть відповідальність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 р., якою затверджені такси для обчислення розміру відшкодування зазначених збитків. Зокрема, зазначеною постановою затверджено три види такс, за якими, у кратності неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок незаконного добування (збирання) або знищення цінних видів риб, водних безхребетних та водних рослин у рибогосподарських водоймах України (наприклад, осетер — 30, форель — 3 тощо); водних безхребетних і водних рослин, що є природним багатством континентального шельфу України (краб — 0,3; молюски — 0,006 тощо); живих організмів у виключній (морській) економічній зоні України, а також анадромних видів риб, що утворюються у річках України за межами цієї зони (осетер, севрюга — 30; кефаль — 3 тощо). Юридичні особи, в тому числі іноземні, громадяни, які завдали шкоди рибному господарству незаконним виловом риби, іншими порушеннями, відшкодовують її у порядку, визначеному Методикою розрахунків збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушення правил рибальства та охорони рибних запасів, затвердженою Мінприроди та Держрибгоспромом України 11 вересня 1992 р. Збитки, заподіяні рибному господарству внаслідок забруднення рибогосподарських водойм стічними водами та шкідливими речовинами, обчислюються відповідно до Методики розрахунку збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, затвердженої Мінекобезпеки України 18 травня 1995 р. Ці методики допомагають здійснювати підрахунки збитків на підставі спеціальних формул по кожному виду порушень і по кожній стадії їх розвитку з визначенням загальних втрат рибного господарства спочатку в натуральному, а потім вартісному вираженні. 607 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу Крім відшкодування збитків, незаконно добуті об'єкти тваринного світу підлягають вилученню у правопорушника і передачі для реалізації торговельним або заготівельним організаціям. За неможливості вилучення незаконно добутого порушник відшкодовує його вартість, яка обчислюється, виходячи з ринкових цін на м'ясо, шкіру, хутрову та іншу сировину вищого сорту, що діють на час відшкодування у розмірах, - визначених ст. 43 Закону України «Про мисливське господарство та полювання». Доходи від відшкодованих збитків, реалізації незаконно добутих об'єктів тваринного світу або продукції, виробленої з них, чи їх вартості, підлягають зарахуванню до Державного, республіканського Автономної Республіки Крим та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища. Дисциплінарна відповідальність у сфері охорони і користування тваринним світом не має якихось особливостей і застосовується на загальних підставах, передбачених Кодексом законів про працю України. Рекомендована література Волик М. 77. Правове регулювання полювання в Україні: Ав тореферат дис. ... канд. юр. наук. — Одеса, 1997. Гвоздик П. О. Правові засади збереження біологічного різно маніття: Автореферат дис. ... канд. юр. наук. — К., 1999. Екологічне право: Особлива частина: Підручн. для студ. юрид. вузів і фак.: Повний академ. курс / За ред. акад. АПрН В. І. Андрейцева. - К., 2001. Екологічне право України: Підручн. для студ. юрид. вищ. навч. закладів / В. К. Попов, А. П. Гетьман, С. В. Размєтаєв та ін.; За ред. В. К. Попова та А. П. Гетьмана. — X., 2001. Константиниди С. С. Охрана животного мира. — Алма-Ата, 1975. Тихий П. В. Еколого-правове регулювання спеціального вико ристання дикої фауни: Автореферат дис. ... канд. юр. наук. — X., 2000. 608 Розділ XIX Правові засади формування, збереження та раціонального використання національної екологічної мережі України § 1. Поняття та основні складові національної екологічної мережі України Забезпечення сталого, екологічно збалансованого розвитку України, підвищення її природно-ресурсного потенціалу, збереження цінних природних територій, біологічних ресурсів, що на них знаходяться, генетичного фонду тваринного та рослинного світу вимагають дотримання оптимального балансу між територіями, що інтенсивно експлуатуються, і такими, щодо яких запроваджуються спеціальні режими охорони та відтворення. Для забезпечення такого балансу в Україні формується екологічна мережа. Екологічна мережа (екомережа) України — це єдина територіальна система, яка створюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біологічного різноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов 'язань України підлягають особливій охороні. Відносини, пов'язані з формуванням в Україні екомережі, регулюються законами України «Про екологічну мережу України» 20 5-200 609 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України (2004 р.), «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 — 2015 роки» (2000 р.), «Про Генеральну схему планування території України» (2002 р.), ЗК України, а також законами України про окремі типи територій та об'єктів, що підлягають особливій державній охороні, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них. Об'єкти екомережі міжнародного значення створюються відповідно до міжнародних договорів України, зокрема, Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (1971 р.), Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (1972 р.), Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ їх існування в Європі (1979 р.), Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин (1979 р.), Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (1992 р.), Конвенції про біологічне різноманіття (1992 р.), Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.), Конвенції про охорону та відтворення транскордонних водотоків та міжнародних озер (1999 р.). Передбачається формування екомережі України шляхом створення єдиної територіальної системи, яка складалася б із структурних елементів чотирьох типів: ключові, сполучні, буферні та відновлювані території. Ключовими територіями в складі екомережі мають стати території та об'єкти, віднесені законодавством України до категорії природних територій та об'єктів особливої державної охорони. Це насамперед території та об'єкти природно-заповідного фонду; водно-болотні угіддя міжнародного значення; водоохоронні зони; землі лісового фонду; полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, які не віднесені до земель лісового фонду; землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами; землі рекреаційного призначення, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів; земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного та рослинного світу, занесених до Червоної книги України, та деякі інші. Саме ці території забезпечують збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ландшафтного та біорізноманіття. Крім 610 § 1. Поняття та основні складові національної екологічної мережі України того, передбачається включення до складу ключових територій екомережі деяких категорій сільськогосподарських угідь екстенсив ного використання (пасовища, сіножаті, ділянки степової рослин ності, кам'яні розсипи, піски, солончаки, що мають особливу при родну цінність). \ Сполучні території (екокоридори) \з'єднають ключові території, забезпечать міграцію тварин та обмін генетичного матеріалу. Буферні території — це місцевості з природним або частково зміненим станом ландшафту, що оточують найбільш цінні ділянки екомережі і створюються з метою забезпечення захисту ключових та сполучних територій від дії зовнішніх негативних факторів природного походження або спричинених діяльністю людини. До складу відновлюваних територій планується включити території, для яких мають бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинного природного стану. Це передусім законсервовані землі, тобто такі, що виведені з господарського обороту (сільськогосподарського або промислового) на певний термін для здійснення заходів щодо відновлення родючості та екологічно задовільного стану ґрунтів, а також для встановлення або повернення (відновлення) втраченої екологічної рівноваги у конкретному регіоні. До відновлюваних територій екомережі увійдуть території, що являють собою порушені, деградовані і малопродуктивні землі, а також землі, що зазнали впливу негативних процесів та стихійних явищ, зокрема, радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають охороні як природні регіони з окремим статусом. Проектування екомережі передбачає: а) нанесення на планово-картографічні матеріали територій та об'єктів, включених до переліків екомережі; б) визначення територій, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну, історико-культурну цінність, встановлення передбачених законом обмежень на їх планування, забудову та інше використання; в) обгрунтування необхідності включення територій та об'єктів до переліків екомережі, резервування територій для цих потреб, на дання природоохоронного статусу, введення обмежень (обтяжень) Для відновлюваних, буферних та сполучних територій для забезпе чення формування екомережі як єдиної просторової системи; г) розроблення рекомендацій щодо визначення режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду та інших територій, що 611 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України підлягають особливій охороні, відновлюваних, буферних та сполучних територій, які пропонується створити, а також щодо необхідності вилучення і викупу земельних ділянок; г) узгодження регіональних і місцевих схем формування екомережі із Зведеною схемою формування екомережі України, поєднання її із Всеєвро-пейською схемою формування екомережі та із затвердженою проектною документацією з урахуванням державних, громадських і приватних інтересів, визначення перспективних напрямів забезпечення збереження та невиснажливого використання цінних ландшафтів та інших природних комплексів, об'єктів і територій. Проектування екомережі здійснюється шляхом розроблення регіональних схем формування екомережі Автономної Республіки Крим та областей, а також місцевих схем формування екомережі районів, населених пунктів та інших територій України. Регіональні та місцеві схеми формування екомережі затверджуються відповідними радами після їх погодження із територіальними органами виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. А зведена схема формування екомережі України є складовою Генеральної схеми планування території України і затверджується Верховною Радою України. До Зведеної схеми формування екомережі України, а також регіональних та місцевих схем формування екомережі періодично, у міру розширення можливостей для розвитку такої мережі, але не рідше одного разу на десять років, вносяться зміни органами, до повноважень яких віднесено затвердження зазначених схем. Зведена схема формування екомережі України, відповідні регіональні та місцеві схеми є основою для розроблення усіх видів проектної документації при здійсненні землеустрою, розробці містобудівної документації, а також у процесі здійснення господарської та іншої діяльності. Закон України «Про екологічну мережу України» встановлює важливу норму: включення територій та об'єктів до переліку територій та об'єктів екомережі не призводить до зміни форми власності і категорії земель на відповідні природні ресурси, їх власника чи користувача. Включення територій та об'єктів до переліків територій та об'єктів екомережі не завдає шкоди правам тих, на чиїй території вони розташовані. Одночасно власники і користувачі територій та об'єктів, включених до переліків територій та об'єктів екомережі, зобов'язані забезпечувати їх використання за цільовим призначенням. З цією метою вони беруть на себе зо- 612 § 1. Поняття та основні складові національної екологічної мережі України бов'язання щодо збереження природних ресурсів, їх екологічно-збалансованого та раціонального використання. Включення тих чи інших територій та об'єктів до складу екоме-режі не призводить до автоматичної зміни правового режиму їх охорони та збереження. При включенні до переліку об'єктів еко-мережі територій та об'єктів природно-заповідного фонду та інших територій, що підлягають особливій охороні за законодавством України, ці території та об'єкти зберігають охоронний правовий режим, встановлений для від повід ник категорій. Якщо ж, виходячи з вимог Зведеної схеми формування егомережі України, відповідних регіональних чи місцевих схем, виникає необхідність зміни режиму охорони та використання певного\ об'єкта, то змінюється ста- єкта екомережі. Режим охо-сполучних і відновлюваних тус, тип або категорія відповідного об рони та використання буферних зон, територій екомережі визначається згідно з відповідною схемою екомережі. Включення територій та об'єктів екомережі до відповідних переліків здійснюється на підставі рішень органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно до їх поьноважень у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. З метою координації діяльності центральних і місцевих органів державної влади — виконавців Загальнодержавної програми формування національної екомережі України на 2000 — 2015 роки при Кабінеті Міністрів України та при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях утворюються координаційні ради з питань формування екомережі, що є їх дорадчими органами. До їх компетенції належать: а) аналіз стану виконання основних положень Загальнодержавної програми формування національної екомережі України на 2000 — 2015 роки; б) організація розроблення Зведеної схеми формування екомережі України, відповідних регіональних та місцевих схем; в) організація підготовки один раз на п'ять років Національної доповіді про стан формування національної екомережі; г) сприяння реалізації міжнародних програм і проектів технічної допомоги, залучення іноземних інвес-іцій, спрямованих на формування національної екомережі; г) забезпечення широкого інформування населення про стан та перспективи формування екомережі; д) підготовка пропозицій щодо формування основних засад державної політики і механізму її ре- 613 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України алізації в галузі збереження ландшафтного та біорізноманіття; є) впровадження принципів екосистемного підходу в природоохоронній діяльності. Положення про координаційні ради з питань формування екомережі при Кабінеті Міністрів України та при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях та їх персональний склад затверджуються відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. Закон України «Про екологічну мережу України» передбачає здійснення системи державного моніторингу екомережі для оцінки її цілісності, стану природних комплексів та об'єктів, включених до переліків екомережі, своєчасного виявлення негативних змін та прогнозування їх можливого розвитку, розроблення відповідних прогнозів та рекомендацій щодо формування, збереження та використання екомережі. Державний моніторинг екомережі є складовою моніторингу навколишнього природного середовища і здійснюється в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Території та об 'єкти екомережі підлягають і державному обліку. Такий облік є складовою частиною державного земельного кадастру, державних кадастрів інших природних ресурсів, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, державної статистичної звітності і здійснюється в порядку, що визначається законом. З метою врахування інтересів громадян та їх об'єднань у формуванні, збереженні та використанні екомережі територіальні органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища інформують населення через засоби масової інформації та письмово відповідні місцеві органи державної влади та місцевого самоврядування про розроблення схем екомережі. Громадяни та їх об'єднання залучаються до обговорення проектів схем екомережі та стану їх виконання. При цьому можуть проводитися громадські слухання відповідних проектів. Державний контроль за формуванням, збереженням та використанням екомережі здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. У порядку, визначеному законом, 614 § 2. Природні території та об'єкти особливої державної охорони ... може здійснюватися також громадський контроль за формуванням, збереженням та використанням екомережі. Передбачається, що формування національної екомережі України забезпечить її поєднання з екомережами суміжних країн, що входять до Всеєвропейської екологічної мережі, сприятиме розвитку міжнародної співпраці у цій сфері. Сучасний стан природних ландшафтів України, на жаль, лише частково відповідає критеріям віднесення їх до Всеєвропейської екологічної мережі1. У цілому, за даними Національної доповіді України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі, підготовленої до 5-ї Всеєвропейської конф^р^нііії_зш«стрів навколишнього середовища «Довкілля для Європи» (Київ, 2003 р.), природні ландшафти існують майже на 40 % території України. У найменш зміненому вигляді вони збереглися на землях, зайнятих лісами, чагарниками, болотами, на відкритих землях, площа яких становить близько 19,65 % території країни. Враховуючи, що лише 44 % лісів виконують захисні та природоохоронні функції, є підстави вважати, що стан, близький до природного, мають ландшафти на площі майже 12,73 % території країни2. Одночасно наслідки нераціонального використання природних ресурсів у минулому, а саме екстенсивне природокористування, нехтування екологічним обґрунтуванням у процесі розвитку агропромислового комплексу, зарегулювання стоку річок, осушення боліт, стихійний розвиток колективного садівництва та інші невпорядковані дії призвели до знищення майже 70 % природних комплексів і ландшафтів України. F 2. Природні території та об'єкти особливої державної охорони як ключові території екомережі Ядром єдиної територіальної системи, що формує екомережу, визначено ключові території, до яких насамперед включаються території та об'єкти природно-заповідного фонду та інші категорії 1 Див. Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національ ної екологічної мережі України на 2000 — 2015 роки» // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 47. - Ст. 405. 2 Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі. — К., 2003. — С. 55. 615 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України територій та об'єктів, віднесені законодавством України до природних об'єктів особливої державної охорони. Виділення державою територій та об'єктів особливої охорони з їх повним або частковим вилученням із господарського обігу та наданням їм спеціального охоронного статусу — спроба протидіяти дегра-даційним процесам у природному середовищі. Вперше поняття особливої державної охорони стосовно природних категорій було введено Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища»: особливій державній охороні підлягають території та об'єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об'єкти, визначені відповідно до законодавства України (частина друга ст. 5). Стаття 60 цього закону наводить ознаки природних територій та об'єктів особливої охорони, відносячи до них об'єкти, що мають велику екологічну цінність як унікальні чи типові природні комплекси. Ця норма, хоча й є загальною, має велике регулююче значення для вирішення питання віднесення тих чи інших природних територій та об'єктів до однієї з категорій, що підлягають особливій охороні, вимагаючи наявності однієї з двох обов'язкових ознак: унікальності або типовості для відповідної природно-географічної та кліматичної зони. Звісно, кожен конкретний об'єкт не може поєднувати обидві ці ознаки, тобто одночасно бути і унікальним (неповторним), і типовим (часто повторюваним у природних умовах, найбільш властивим для даного типу територій). Так, за ознакою унікальності виділяються, зокрема, пам'ятки природи, заповідні урочища, більша частина природних заповідників, курорти загальнодержавного значення тощо. Біосферні заповідники, навпаки, завжди репрезентують певну природно-географічну зону. Під такі об'єкти відводяться території (акваторії), що є найбільш типовими для відповідних зон. Природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні, утворюють єдину територіальну систему і включають території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші типи територій та об'єктів, що визначаються законодавством України. До «інших», тобто таких, особлива охорона яких ще не була передбачена на час прийняття Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», зокрема, належать рідкісні та зникаючі типові рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги Ук- 616 § 2. Природні території та об'єкти особливої державної охорони ... раїни, водно-болотні угіддя загальнодержавного та міжнародного значення. Всі ці території відровідно до частини першої «Терміни і визначення» Закону І^краши «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 — 2015 роки» належать до складу єдиної національної екологічної мережі і є частиною її структурних територіальних елементів (передусім ключових, але можуть частково потрапляти й до категорій екокоридорів чи буферних зон). Об'єкти особливої державної охорони, що формують ключові території екомережі, — це найбільш цінні з природоохоронного, екологічного, наукового, естетичного, рекреаційного поглядів природні території та акваторії, яким з огляду на їх унікальність чи типовість державою надається особливий охоронний правовий статус. Основи правового регулювання формування, охорони, відтворення, збереження та використання відповідних територій встановлено: законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про природно-заповідний фонд України», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про Червону книгу України», «Про охорону земель», Лісовим та Водним кодексами України, постановами Верховної Ради України «Про Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні» від 22 вересня 1994 р. та «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»; постановами Кабінету Міністрів «Про затвердження Концепції збереження біологічного різноманіття України» від 15 травня 1997 р., «Про затвердження Положення про Зелену книгу України» від 22 серпня 2002 р., «Про затвердження порядку ведення Зеленої книги України» від 29 січня 1997 р. та ін. Землі, зайняті під об'єктами особливої правової охорони, здебільшого належать до категорії земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, статус яких регулюється главою 7 ЗК України, до земель оздоровчого призначення (глава 8 ЗК України) або ж до земель рекреаційного призначення (глава 9 ЗК України). Інколи статус особливої державної охорони законодавством надається землям лісового чи водного фондів. А відповідно до Закону України «Про екологічну мережу України» всі ці землі включаються до національної екомережі. 617 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України Як правило, до системи територій та об'єктів особливої державної охорони включаються території (акваторії), на яких збереглися майже незмінені чи частково змінені природні ландшафти. Вони охороняються як національне надбання і одночасно як складова світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною. Віднесення природних територій та об'єктів до тієї чи іншої категорії особливої державної охорони відбувається не стихійно, а з урахуванням науково обгрунтованих нормативів. Відповідно до ст. 33 Закону України «Про охорону земель» для запобігання надмірному антропогенному впливу на землі, у тому числі надмірній розораності сільськогосподарських угідь, встановлюються нормативи оптимального співвідношення земельних угідь. З-поміж таких нормативів законодавство виділяє й норматив оптимального співвідношення земель сільськогосподарського та природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення. Серед типів територій та об'єктів особливої правової охорони центральне місце посідає природно-заповідний фонд України. $ 3. Природно-заповідний фонд України Поняття природно-заповідного фонду. У структурі земельного фонду України території та об'єкти природно-заповідного фонду становлять порівняно незначну площу. Станом на 1 січня 2003 р. природно-заповідний фонд України займав близько 2,715 млн. гектарів, або 4,5 % території країни. Ці площі охоплювали 7040 територій та об'єктів1. Співвідношення природних і антропогенних територій, що склалося, свідчить про малу частку територій природоохоронного призначення, що зумовлює диспропорції у використанні території України (розділ 2 Генеральної схеми планування території України). Однак динаміка зміни кількісних і структурних характеристик природно-заповідного фонду України свідчить про зростання одиниць і площ (в тис. га) об'єктів цього фонду за роки незалежності України більш як удвічі. 1 Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі. — К., 2003. — С. 56. 618 § 3. Природно-заповідний фонд України / Категорії об'єктів природно-заповідного фонду 1992 р. 2003 р. Кількість Площа Кількість Площа Природні заповідники 15 207,5 17 163,7 Біосферні заповідники — — 4 222,5 Національні природні парки 3 123,2 12 632,1 Державні заповідно-мисливські господарства 1 34,1 — — Заказники: загальнодержавного значення місцевого значення 1711 227 1484 746,7 330,0 416,7 2595 292 2595 1067,4 356,4 1067,4 Пам'ятки природи: загальнодержавного значення місцевого значення 2661 123 2538 16,3 4,9 11,4 3000 132 2868 24,4 5,7 18,7 Ботанічні сади: загальнодержавного значення місцевого значення 16 16 1,9 1,9 22 17 5 2,0 1,9 0,1 Зоологічні парки: загальнодержавного значення місцевого значення 6 6 0,1 0,1 12 7 5 0,4 0,1 0,3 Дендрологічні парки: загальнодержавного значення місцевого значення 19 19 1,2 1,2 37 19 18 1,5 1,35 1ДЗ Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва: загальнодержавного значення місцевого значення 497 83 414 13,1 5,8 7,3 536 88 448 13,6 6,0 7,6 Регіональні ландшафтні парки 1 42,1 43 603,6 Заповідні урочища 672 68,5 762 82,0 Разом (фактична площа природно-заповідного фонду) 5602 1254,7 7040 2715,4 % фактичної площі природно-заповідного фонду від площі України 2Д 4,5 Визначення природно-заповідного фонду України надається в законах України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 61) та «Про природно-заповідний фонд України» (ст. 7). 619 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України Ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об 'єкти яких мають особливу екологічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу та здійснення фонового моніторингу навколишнього природного середовища, вилучаються з господарського використання повністю або частково і у встановленому законодавством порядку оголошуються територією чи об'єктом природно-заповідного фонду України. Основними напрямами державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки заповідна справа віднесена до головних пріоритетів нашої держави в галузі охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. При цьому визначено основні заходи, які необхідно здійснювати для реалізації цих пріоритетів: створення оптимальної репрезентативної мережі природно-заповідного фонду України, резервування у процесі земельної реформи цінних для заповідання природних територій та об'єктів. Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом: встановлення заповідного режиму; організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об'єктів; проведення комплексних досліджень із метою розробки на укових основ їх збереження та ефективного використання; додержання вимог щодо охорони територій та об'єктів при родно-заповідного фонду під час здійснення господарської, уп равлінської та іншої діяльності, розробки проектної та проектно- планувальної документації, землевпорядкування, лісовпорядкуван ня, проведення екологічних експертиз; запровадження економічних важелів стимулювання їх охоро ни; здійснення державного та громадського контролю за додер жанням режиму їх охорони та використання; встановлення підвищеної відповідальності за порушення ре жиму їх охорони та використання, а також за знищення та пошко дження заповідних природних комплексів та об'єктів; проведення інших заходів із метою збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 8 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»). 620 § 3. Природно-заповідний фонд України Класифікація територій та об'єктів природно-заповідного фонду. До складу природно-заповідного фонду України належать території та об'єкти одинадцяти категорій: природні заповідники; біосферні заповідники; національні природні парки; регіональні ландшафтні парки; заказники; пам'ятки природи; заповідні урочища; ботанічні сади; дендрологічні парки, зоологічні парки; парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва. Категорії територій та об'єктів природно-заповідного фонду розрізняються за природним походженням, порядком створення, юридичним статусом, правовим режимом охорони та використання, функціональним зонуванням території та іншими ознаками. Крім того, Автономній Республіці Крим надано право встановлювати додаткові категорії територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Існує кілька класифікацій територій та об'єктів природно-заповідного фонду, що залежать від класифікаційних ознак, які виділяються. Залежно від походження розрізняють природні території та об'єкти (перші сім з вищенаведених категорій) і штучно створені об'єкти (останні чотири категорії). Рівень охоронного режиму, що в свою чергу визначається екологічною, науковою, історико-культурною цінністю об'єктів, є ознакою, яка розмежовує території природно-заповідного фонду загальнодержавного та місцевого значення. При цьому ряд категорій природно-заповідного фонду можуть бути як загальнодержавного, так і місцевого значення (це стосується заказників, пам'яток природи, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків та парків—пам'яток садово-паркового мистецтва). Регіональні ландшафтні парки і заповідні урочища — це категорії природно-заповідного фонду місцевого значення. Природні заповідники та національні природні парки створюються лише на загальнодержавному рівні. Що ж до біосферних заповідників, то вони є єдиною 621 Розділ XIX, Правові засади формування ... екологічної мережі України категорією природно-заповідного фонду міжнародного значення, оскільки створення і функціонування всіх територій цього типу вимагає дотримання не лише національних, а й міжнародних процедур, при цьому всі біосферні заповідники є елементами відповідної глобальної мережі, загальний реєстр якої ведеться Програмою «Людина і біосфера» ЮНЕСКО і нараховує на сьогодні близько 400 об'єктів в усьому світі. Правовий режим окремих категорій природно-заповідного фонду є уніфікованим, тобто єдиним для всієї території чи об'єкта, або диференційованим залежно від функціонального зонування територій. Так, уніфікованим є правовий режим природних заповідників, заповідних урочищ, пам'яток природи, заказників. Диференційований режим відповідно до функціонального зонування територій встановлено для біосферних заповідників (з виділенням зон: заповідної, буферної, антропогенних ландшафтів та регульованого заповідного режиму), національних природних парків (з виділенням заповідної зони, зони регульованої рекреації, стаціонарної рекреації та господарської зони), зоологічних парків (експозиційна, наукова, рекреаційна та господарська зони). Зонування може проводитися також на територіях ботанічних садів, дендрологічних парків, регіональних ландшафтних парків, парків—пам'яток садово-паркового мистецтва. Категорії природно-заповідного фонду можна також класифікувати за юридичним статусом. Ряд з них завжди є юридичними особами, інші створюються (оголошуються) без такого статусу. Так, статус юридичної особи завжди мають природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки загальнодержавного значення. Заказниками, пам'ятками природи чи заповідними урочищами оголошуються об'єкти без надання їм статусу юридичної особи. Ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого значення та парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути визнані юридичними особами або оголошуватися територією природно-заповідного фонду без такого статусу. Законодавство регламентує і вид юридичної особи, який закріплюється при реєстрації території та об'єктів природно-заповідного фонду. Для територій, що мають найвищий ступінь охоронного режиму (природні заповідники, біосферні заповідники, бо- 622 § 3. Природно-заповідний фонд України танічні сади та дендрологічні парки загальнодержавного значення), передбачений статус науково-дослідної установи. Такий самий статус, але в альтернативному порядку, може надаватися ботанічним садам і дендропаркам місцевого значення. Національні природні парки поєднують статус рекреаційної, культурно-освітньої та науково-дослідної установи. Слід при цьому зазначити, що такий «комбінований» статус передбачає збалансованість у здійсненні відповідними установами як наукових досліджень, так і забезпечення на території парку рекреаційної, туристичної, культурно-освітньої та деякої іншої діяльності, що не завдає негативного впливу на стан природних об'єктів, забезпечуючи одночасно можливість підтримувати за рахунок надходжень від цієї діяльності природного стану парків. Близький правовий статус мають зоологічні парки загальнодержавного значення (вони є природоохоронними культурно-освітніми та науково-дослідними установами) та регіональні ландшафтні парки (природоохоронні рекреаційні установи). Можна провести й інші класифікації територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Крім того, окремі категорії природно-заповідного фонду мають ще другий рівень класифікації (внутрішній поділ). Це стосується передусім заказників та пам'яток природи. Так, заказники залежно від елементів природних комплексів, які підлягають у них особливій охороні, поділяють на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні. А пам'ятки природи залежно від особливостей їх природних комплексів поділяють на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні. Правовий режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Законодавством України для кожної категорії територій та об'єктів природно-заповідного фонду встановлено спеціальний правовий режим. Під ним у законодавстві мається на увазі сукупність науково-обґрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів. Режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначається відповідно до Закону «Про природно-заповідний фонд України» з урахуванням їх класифікації та цільового призначення. 623 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України Конкретні вимоги до режиму окремих заповідних територій та об'єктів у межах, визначених законодавством, можуть встановлюватися положеннями про ці території та об'єкти. Найбільш жорсткий режим обмеження (аж до повної заборони) господарської діяльності законодавством встановлений для територій природних заповідників і прирівняних до них заповідних зон біосферних заповідників і національних природних парків. Відповідно до ст. 16 зазначеного закону на таких територіях забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню заповідника, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти, а саме: будівництво споруд, шляхів, лінійних та інших об'єктів транспорту і зв'язку, не пов'язаних з діяльністю природних за повідників, розведення вогнищ, влаштування місць відпочинку на селення, стоянок транспорту, а також проїзд і прохід сторонніх осіб, прогін свійських тварин, пересування механічних транспорт них засобів, за винятком шляхів загального користування, лісос плав, проліт літаків та вертольотів нижче 2000 метрів над землею, подолання літаками звукового бар'єру над територією заповідника та інші види штучного шумового впливу, що перевищують уста новлені нормативи; геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, по рушення ґрунтового покриву та гідрологічного і гідрохімічного ре жимів, руйнування геологічних відшарувань, застосування хімічних засобів, усі види лісокористування, а також заготівля кормових трав, лікарських та інших рослин, квітів, насіння, очерету, випасан ня худоби, вилов і знищення диких тварин, порушення умов їх осе лення, гніздування, інші види користування рослинним і тварин ним світом, що призводять до порушення природних комплексів; мисливство, рибальство, інтродукція нових видів тварин і рослин, проведення заходів з метою збільшення чисельності окре мих видів тварин понад допустиму науково обгрунтовану ємкість угідь, збирання колекційних та інших матеріалів, за винятком ма теріалів, необхідних для виконання наукових досліджень. Для збереження і відтворення корінних природних комплексів, проведення науково-дослідних робіт та виконання інших завдань у природному заповіднику відповідно до проекту організації його території та охорони природних комплексів допускається: 624 § 3. Природно-заповідний фонд України виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними корінними природними комплексами, а також здійснення заходів щодо запобігання змінам природних комплексів заповідника вна слідок антропогенного впливу — відновлення гідрологічного режи му, збереження та відновлення рослинних угруповань, що історич но склалися, рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин тощо; здійснення протипожежних і санітарних заходів, що не пору шують режиму заповідника; спорудження в установленому поряд ку будівель та інших об'єктів, необхідних для виконання поставле них перед заповідником завдань; збір колекційних та інших ма теріалів, виконання робіт, передбачених планами довгострокових стаціонарних наукових досліджень, проведення екологічної освітньо-виховної роботи. Закон України «Про природно-заповідний фонд України» визначає особливості правового режиму кожної категорії природно-заповідного фонду, водночас даючи можливість встановлення особливостей режиму конкретних територій та об'єктів фонду у положеннях про них. Найбільше регулююче значення мають положення про конкретні заказники, оскільки в цих документах встановлено, яка саме діяльність обмежується або забороняється на території відповідного заказника, маючи на увазі діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник. Зважаючи на велику кількість видів заказників, визначення особливостей правового режиму кожного з них виявилося доцільним встановити не на рівні закону, а саме в положеннях про конкретні території. При цьому загальним правилом щодо заказників є здійснення господарської, наукової та іншої діяльності, яка не суперечить цілям і завданням заказника, з додержанням загальних вимог екологічного законодавства. Деякі вимоги щодо правового режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду містяться і в природоресурсних кодексах та законах. Ними, зокрема, обмежується режим загального лісо-, водокористування, а також користування рослинним світом і об'єктами тваринного світу на відповідних територіях. Землі територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Статус земель, зайнятих під територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, визначається Законом «Про природно-заповідний фонд України» та ЗК України. 625 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України Відповідно до статей 19 та 43 ЗК України ці землі віднесено до категорії земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення. Законодавство про природно-заповідний фонд щодо кожної категорії природно-заповідного фонду передбачає особливості земельних правовідносин. Так, при створенні природних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків і зоологічних парків ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами повністю вилучаються з господарського використання і надаються цим юридичним особам, як правило, в постійне користування. При цьому до складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів. Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель. Регіональні ландшафтні парки організовуються, як правило, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів, але законодавство не виключає можливості такого вилучення. Оголошення заказників, пам'яток природи та заповідних урочищ провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. Водночас власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених відповідними територіями чи об'єктами природно-заповідного фонду, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження. Оголошення парків—пам'яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилученням у встановленому порядку або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. Якщо територія, на якій створюється об'єкт природно-заповідного фонду, що потребує надання йому відповідної ділянки, перебуває у власності або в користуванні громадян або юридичних осіб, земельне законодавство дозволяє вилучення чи викуп таких земель органами державної влади та місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень, відносячи викуп земельних ділянок 626 § 3. Природно-заповідний фонд України під об'єкти природно-заповідного фонду до викупу земель для суспільних потреб (п. «в» частини першої ст. 146 ЗК України). Заповідним об'єктам законодавством надаються певні податкові пільги. Так, відповідно до ст. 12 Закону України «Про плату за землю» (в редакції 1996 р., з наступними змінами) заповідники, національні природні парки, заказники (крім мисливських), регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, пам'ятки природи, заповідні урочища та парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва звільняються від земельного податку. Зміна цільового призначення земель природно-заповідного фонду провадиться органами, які приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного призначення. Крім того, слід зазначити, що землі природно-заповідного фонду ст. 150 ЗК України віднесено до особливо цінних земель, для яких законодавством передбачений винятковий порядок вилучення з постійного користування для суспільних та інших потреб. Такі земельні ділянки можуть вилучатися (викуповуватися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією. Цей порядок передбачає, що відповідні землі можуть вилучатися лише за згодою землекористувачів (частина друга ст. 149) лише на підставі постанови Кабінету Міністрів України (частина дев'ята ст. 149) за згодою Верховної Ради України (частина друга ст. 150). Встановлено, що до розгляду питання у Верховній Раді України необхідно здійснити цілу низку узгоджень, порядок яких детально регламентовано ЗК України, зокрема його ст. 151. Загальний механізм вилучення таких земельних ділянок є багатостадійним і жодну стадію не можна обминути, адже порушення встановленої законом процедури є підставою для скасування прийнятого рішення. У разі відмови хоча б одного із учасників вищевикла-деного процесу, наприклад землекористувача, сільської (селищної, міської) ради чи органів державної влади, в погодженні місця розташування об'єкта ці питання вирішуються в судовому порядку. Земельне законодавство України містить детальний перелік матеріалів, необхідних для погодження місця розташування об'єкта на особливо цінних землях, до яких належать і земельні ділянки 627 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України природно-заповідного фонду (викопіювання з генерального плану або іншої містобудівної документації населеного пункту, копію плану земельної ділянки з нанесенням на ній варіантів розміщення об'єкта із зазначенням загальної площі, яку необхідно вилучити. Зазначаються також склад угідь земельної ділянки, що вилучається, та умови її відведення). Резервування земель під наступне заповідання. З метою недопущення знищення або руйнування в результаті господарської діяльності цінних для заповідання природних територій та об'єктів до прийняття рішень про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду проводиться їх резервування. Території, що резервуються з метою наступного заповідання, залишаються у віданні їх землевласників та землекористувачів і використовуються за цільовим призначенням з додержанням особливих вимог охорони навколишнього природного середовища, що визначаються рішеннями про резервування. Ці вимоги можуть стосуватись обмежень у використанні земельних ділянок, встановлення спеціального охоронного режиму на відповідних територіях. При цьому власникам та користувачам природних ресурсів можуть відшкодовуватися збитки, пов'язані з встановленими обмеженнями у природокористуванні, а також у зв'язку з неодержанням доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Порядок такого відшкодування встановлений ЗК України (глава 24). Статтею 157 ЗК України як загальне правило, зокрема, встановлено, що відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів. Водночас згідно зі ст. 49 Закону «Про природно-заповідний фонд України» природні, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки в разі розширення їх територій за рахунок земель сільськогосподарських, лісогосподарських та інших угідь, що є державною власністю, звільняються від відшкодування пов'язаних із цим втрат сільськогосподарського, лісогосподарського та іншого виробництва. А резервування в даному випадку може прирівнюватися до розширення. 628 § 3. Природно-заповідний фонд України У разі резервування земель, що перебувають у інших формах власності, відшкодування пов'язаних з цим виробничих витрат здійснюється за рахунок: державного бюджету — для територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів — для територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення. Порядок підрахунків розміру збитків, що підлягають відшкодуванню власникам землі та землекористувачам, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Власникам (користувачам) земельних ділянок, що резервуються під наступне заповідання, можуть також встановлюватися пільги щодо оподаткування прибутку, сплати земельного податку та деякі інші пільги з урахуванням ст. 49 Закону «Про природно-заповідний фонд України». Рішення про резервування приймаються органами, уповноваженими приймати рішення про створення й оголошення відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду (тобто для територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення — Президентом України, щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення — обласними, Київською та Севастопольською міськими радами). Так, Указом Президента України від 24 квітня 1998 р. «Про резервування цінних природних територій для наступного заповідання» було затверджено Перелік цінних природних територій, що резервуються для створення нових або розширення існуючих природних заповідників та заказників загальнодержавного значення. На територіях, що резервуються, не допускається без погодження з Мінприроди України житлове, господарське, дачне будівництво, проведення меліоративних робіт, розорювання та заліснення цілинних і перелогових земель та інша діяльність, яка може призвести до знищення або руйнування цінних природних комплексів та об'єктів. Право власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду. За загальним правилом, встановленим ст. 45 ЗК України, землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. При цьому право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні 629 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України об'єкти, ліси та багаторічні насадження, які на ній знаходяться (ст. 79 ЗК України). Суб'єктом права державної власності на землю є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади: Кабінет Міністрів України, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські, а також районні державні адміністрації відповідно до закону. Територіальні громади є суб'єктами права комунальної власності, що реалізують це право як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради). Громадяни та юридичні особи є суб'єктами права приватної власності. Загальне правило щодо можливостей перебування об'єктів природно-заповідного фонду у трьох формах власності знає ряд винятків, передбачених спеціалізованим законодавством про природно-заповідний фонд. Так, території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю українського народу, тобто не підлягають приватизації та передачі в комунальну власність. Регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва — можуть перебувати як у власності українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України, тобто в комунальній або приватній. Ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття Закону «Про природно-заповідний фонд України» (тобто до 16 червня 1992 р.), не підлягають приватизації. Відповідно до вимог земельного законодавства землі державної власності, зайняті під об'єктами природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, не підлягають переданню ні в приватну, ні в комунальну власність. При цьому не передаються у приватну власність землі державної власності з розташованими на них об'єктами природно-заповідного фонду як загальнодержавного, так і місцевого рівня. 630 § 3. Природно-заповідний фонд України У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання. На територіях, що зарезервовані під наступне заповідання, також існують специфічні правила щодо зміни форм власності. Так, за загальним правилом, до прийняття рішень про створення або розширення в установленому порядку природних заповідників та національних природних парків землі державної власності, що зарезервовані під наступне заповідання, залишаються у державній власності й приватизації не підлягають. Це положення, як правило, фіксується у відповідному указі Президента України про резервування. Державне управління заповідною справою в Україні. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань заповідної справи — Мінприроди України забезпечує реалізацію державної політики та здійснює комплексне управління та регулювання у сфері організації, охорони та використання природно-заповідного фонду України та національної екологічної мережі. Для організації й здійснення систематичного державного контролю за виконанням законодавства про природно-заповідний фонд, узагальнення практики його застосування, здійснення державного управління територіями та об'єктами фонду; забезпечення збереження біологічного та ландшафтного різноманіття на відповідних територіях, підготовки пропозицій щодо сталого розвитку репрезентативної мережі фонду та формування національної екологічної мережі під егідою Мінприроди України створена і діє Державна служба заповідної справи. Відповідно до Положення про неї, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 р. «Про державну службу заповідної справи», вона є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінприроди і підпорядковується йому. Головними напрямами діяльності державної служби заповідної справи є: методичне керівництво веденням заповідної справи; розробка та запровадження економічного механізму збереження, не-виснажливого використання і відтворення природних комплексів територій та об'єктів природно-заповідного фонду; підготовка пропозицій з основних напрямів державної політики щодо збереження, невиснажливого використання природно-заповідного фонду, 631 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України відтворення його природних комплексів та об'єктів; координація діяльності установ фонду та служби державної охорони природно-заповідного фонду України; організація вивчення, узагальнення та впровадження вітчизняного і зарубіжного досвіду роботи у сфері заповідної справи та формування національної екологічної мережі; організація виконання зобов'язань України за міжнародними договорами у сфері заповідної справи; забезпечення ведення Державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду тощо. Важливим напрямом діяльності служби є створення нових та розширення територій існуючих об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, зміни їх меж і категорій, скасування статусу, а також охорони і збереження водно-болотних угідь; участь у формуванні транскордонних природоохоронних територій міжнародного значення та підготовці міжнародних угод щодо спільної діяльності в цій сфері. Службу очолює начальник, який призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням міністра охорони навколишнього природного середовища. Начальник служби є членом колегії Мінприроди. Для реалізації покладених на службу завдань вона може за погодженням з міністром охорони навколишнього природного середовища утворювати територіальні органи в межах граничної чисельності своїх працівників. Права, якими наділена служба, мають переважно організаційно-розпорядчий, а не владно-адміністративний характер. їй забезпечується можливість участі у розгляді органами виконавчої влади та місцевого самоврядування питань, що належать до її компетенції, внесення в установленому порядку на розгляд цих органів пропозицій щодо організації, збереження, невиснажливого використання і відтворення природних ресурсів територій та об'єктів природно-заповідного фонду. За потреби спеціалісти органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій можуть залучатися (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до компетенції служби. Служба має право: скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до її компетенції; видавати накази організаційно-розпорядчого характеру; одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій інформацію, необхідну для виконання покладених на неї завдань; брати участь у видавничій діяльності. 632 § 3. Природно-заповідний фонд України Серед повноважень служби — здійснення контролю і проведення перевірок з питань, що належать до її компетенції, однак вживати владно-примусових заходів за результатами таких перевірок служба не має права. Відповідно до ст. 60 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» охорона природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення покладається на служби їх охорони, які входять до складу служби державної охорони природно-заповідного фонду України. Охорона територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій покладається на підприємства, установи та організації, у віданні яких ці об'єкти перебувають. У разі необхідності їх охорона може покладатися на адміністрації розташованих поблизу природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків та регіональних ландшафтних парків. Відповідно до Положення про службу державної охорони природно-заповідного фонду України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 2000 р., ці служби очолюються керівниками адміністрацій природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення, регіональних ландшафтних парків. До складу цих служб входять працівники підрозділів охорони, а також інших підрозділів цих адміністрацій, а саме: головні лісничі природних заповідників, біосферних заповідників та національних природних парків; начальники відділів служби державної охорони та начальники філіалів природних заповідників, біосферних заповідників та національних природних парків; лісничі, помічники лісничих, начальники природоохоронних дільниць, заступники начальників природоохоронних дільниць, начальники пожежно-хімічних станцій та заступники начальників пожежно-хімічних станцій природних заповідників, біосферних заповідників та національних природних парків; майстри лісу, лісники, єгері, інспектори та бійці пожежно-хімічних станцій природних заповідників, біосферних заповідників та національних природних парків; начальники відділів служби державної охорони та інспектори ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення та регіональних ландшафтних парків. 633 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України Координацію діяльності служб держохорони здійснює Державна служба заповідної справи. Служби держохорони виконують два основні завдання: а) забезпечення додержання режиму охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду України; б) запобігання та припинення порушень екологічного законодавства. Відповідно до покладених на службу завдань вона має широкий спектр повноважень. Служба передусім здійснює охорону природних комплексів ввірених їй територій чи об'єктів природно-заповідного фонду разом з дикими тваринами і місцями їх перебування, а також забезпечує порядок використання природних ресурсів на відповідних територіях. На служби держохорони покладене також забезпечення додержання вимог щодо відвідування територій та об'єктів природно-заповідного фонду, підтримка у належному стані межових та охоронних знаків, інформаційних аншлагів, квартальних та ділянкових стовпів, а також протипожежних споруд. У процесі своєї діяльності служби держохорони запобігають пошкодженню лісових насаджень унаслідок незаконних рубок, реалізують заходи щодо профілактики та захисту природних комплексів від шкідників і хвороб, запобігають виникненню, поширенню пожеж, інших надзвичайних ситуацій та здійснюють їх ліквідацію, інформуючи відповідні державні органи про них. Здійснюючи свої повноваження, працівники служби держохорони мають такі права: вимагати від громадян і службових осіб пояснення у зв'язку з порушенням ними режиму територій та об'єктів природно-за повідного фонду, їх охоронних зон; перевіряти у громадян і службових осіб посвідчення на право перебування, використання природних ресурсів та провадження іншої діяльності в межах відповідних територій та об'єктів природ но-заповідного фонду; доставляти порушників природоохоронного законодавства у територіальні органи внутрішніх справ чи до виконавчого комітету селищної, сільської ради з метою з'ясування особи; складати протоколи про адміністративне правопорушення, надсилати їх відповідним органам для притягнення винних до відповідальності; 634 § 3. Природно-заповідний фонд України вилучати у порушників предмети і знаряддя незаконного ви користання природних ресурсів, транспортні засоби, незаконно добуту продукцію, відповідні документи; проводити особистий огляд осіб, речей, транспортних засобів та перевірку знарядь і продукції, одержаної в результаті природо користування; безперешкодно відвідувати і перевіряти підприємства, уста нови, організації, судна та інші транспортні засоби в межах тери торій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон стосовно додержання вимог природоохоронного законодавства; давати обов'язкові для виконання приписи з метою усунення порушень, виявлених у межах територій та об'єктів фонду; подавати клопотання про припинення, зупинення чи обме ження будь-якої діяльності, що провадиться з порушенням вимог екологічного законодавства або забороняється згідно з режимом охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду; носити під час виконання службових обов'язків форму вста новленого зразка, табельну зброю та спеціальні засоби (гумові кий-. ки, наручники і балончики з препаратами сльозочинної та подраз ливої дії) відповідно до законодавства; направляти в установленому порядку матеріали про порушен ня природоохоронного законодавства до відповідних органів для вирішення питання щодо притягнення винних до кримінальної відповідальності. Знаки розрізнення, зразки, порядок та норми носіння форменого одягу працівниками служби державної охорони природно-заповідного фонду України затверджені наказом Міністерства екології та природних ресурсів від 20 жовтня 2000 р. Перелік посадових осіб служби держохорони, яким надається право носіння табельної зброї та спеціальних засобів, їх види та норми забезпечення визначаються наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 29 листопада 2002 р. «Про затвердження Видів та норм забезпечення зброєю і спеціальними засобами працівників служби державної охорони природно-заповідного фонду України та Інструкції про порядок придбання, зберігання, обліку, перевезення, використання та застосування бойової нарізної вогнепальної зброї, гладкоствольної вогнепальної зброї, бойових припасів до зброї, а також спеціальних засобів працівниками служби державної 635 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України охорони установ природно-заповідного фонду, підпорядкованих Міністерству екології та природних ресурсів України» (нині — Мінприроди України). Юридична відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд. Недотримання законодавства про природно-заповідний фонд тягне за собою притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. її підставою є вчинення правопорушення, тобто протиправного, як правило, винного діяння (дії чи бездіяльності), що посягає на встановлений в Україні порядок збереження і відтворення територій та об'єктів фонду і заподіяло чи реально загрожує заподіяти шкоду природним об'єктам і комплексам, а також біологічним ресурсам, що в них перебувають (зростають). Правопорушення в цій сфері вчиняються у формі проступків (дисциплінарних чи адміністративних) та злочинів (кримінально караних). Залежно від характеру правопорушення, його тяжкості, особи, що вчинила протиправне діяння, розрізняють адміністративну, кримінальну, дисциплінарну та майнову відповідальність. Загальний перелік правопорушень у сфері охорони і використання природно-заповідного фонду, що є підставами притягнення винних до юридичної відповідальності, наведено в Законі України «Про природно-заповідний фонд України» (ст. 64). За цим переліком юридичну відповідальність несуть особи, винні у. нецільовому використанні територій та об'єктів природно-за повідного фонду, порушенні вимог проектів створення та ор ганізації територій природно-заповідного фонду; здійсненні в межах територій та об'єктів природно-заповідно го фонду, їх охоронних зон забороненої господарської діяльності; організації на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, в їх охоронних зонах господарської діяльності без поперед нього проведення екологічної експертизи або з порушенням її вис новків; невжитті заходів щодо запобігання і ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду; порушенні строків і порядку розгляду клопотань про створен ня територій та об'єктів природно-заповідного фонду; порушенні вимог щодо використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду; 636 § 3. Природно-заповідний фонд України перевищенні допустимих хімічних, фізичних, біотичних та інших впливів і антропогенних навантажень, порушенні вимог на даних дозволів на використання територій та об'єктів природно- заповідного фонду; псуванні, пошкодженні чи знищенні природних комплексів територій та об'єктів природно-заповідного фонду та зарезервова них для включення до його складу; самочинній зміні меж, відведенні територій та об'єктів при родно-заповідного фонду для інших потреб. Цей перелік не є вичерпним, тобто законами України може бути встановлена юридична відповідальність і за інші порушення законодавства про природно-заповідний фонд. Незалежно від притягнення до адміністративної чи кримінальної відповідальності, на винного може бути покладено обов'язок відшкодувати шкоду, спричинену відповідним правопорушенням. Таке відшкодування здійснюється в порядку майнової відповідальності. Адміністративна відповідальність настає за вчинення винною особою (громадянином або посадовою особою) адміністративного правопорушення передбаченого однією зі статей КлАП. Йдеться, зокрема, про ст. 91, що встановлює адміністративну відповідальність за порушення правил охорони та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, деталізуючи коло таких правопорушень, як: здійснення в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон, а також територій, зарезервованих для наступного заповідання, забороненої господарської та іншої діяльності, порушення інших вимог режиму цих територій та об'єктів, самовільна зміна їх меж, невжиття заходів для запобігання і ліквідації негативних наслідків аварій або іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду. Відповідні діяння зумовлюють накладення штрафу на громадян від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Як додаткове стягнення при цьому може бути застосована конфіскація знарядь і засобів вчинення правопорушення та незаконно добутих природних ресурсів. Для посадових осіб розмір штрафу становить від п'яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією знарядь і засобів вчинення правопорушення та незаконно добутих природних ресурсів чи без такої. 637 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України Ряд інших статей КпАП передбачає адміністративну відповідальність за правопорушення, пов'язані з охороною біологічних ресурсів, видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України. І хоча склади відповідних правопорушень безпосередньо не стосуються природно-заповідних територій, вчинення таких дій на території природно-заповідного фонду розцінюється як обтяжуюча обставина. Статтею 88 КпАП, зокрема, встановлена відповідальність за незаконне вивезення з України і ввезення на її територію об'єктів тваринного і рослинного світу, в тому числі зоологічних і ботанічних колекцій. Такі дії зумовлюють накладення штрафу на громадян від трьох до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією цих об'єктів або без такої і на посадових осіб — від п'яти до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією цих об'єктів або без такої. Ті самі дії щодо видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України або охорона і використання яких регулюється відповідними міжнародними договорами України, зумовлюють накладення штрафу на громадян від п'яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією цих об'єктів або без такої і на посадових осіб — від семи до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією цих об'єктів або без такої. Стаття 88 і КпАП встановлює адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від одного до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією об'єктів тваринного або рослинного світу чи без такої за порушення порядку придбання чи збуту об'єктів тваринного або рослинного світу. При цьому якщо такі самі дії вчинені щодо об'єктів тваринного або рослинного світу, занесених до Червоної книги України, в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, або які охороняються відповідно до міжнародних договорів України, — відповідні дії зумовлюють накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією об'єктів тваринного або рослинного світу чи без такої. Стаття 882 передбачає адміністративну відповідальність за порушення правил створення, поповнення, зберігання, використання або державного обліку зоологічних, ботанічних колекцій та торгівлі ними. Такі дії зумовлюють накладення штрафу від трьох до семи 638 § 3. Природно-заповідний фонд України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією колекції або без такої. Відповідно до ст. 90 КпАП встановлена відповідальність за порушення вимог щодо охорони видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, а саме за порушення умов оселення (зростання) таких видів, незаконне вилучення з природного середовища рослин, занесених до Червоної книги України, невиконання вимог наданих дозволів на вилучення з природного середовища та здійснення інших видів використання тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, а також порушення умов утримання тварин і рослин цих видів у ботанічних садах, дендрологічних та зоологічних парках, інших спеціально створених умовах, що призвело до їх загибелі. Відповідні порушення зумовлюють накладення штрафу на громадян від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно добутого і на посадових осіб — від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно добутого. Заходи адміністративного стягнення накладаються районними (міськими) судами або органами адміністративної юрисдикції, на які КпАП покладені відповідні повноваження. Так, справи про правопорушення, передбачені статтями 88 — 882, а також статтями 90 та 91, розглядаються суддями районних (міських) судів, а справи про правопорушення, передбачені ст. 87 КпАП, — органами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України. За найбільш тяжкі правопорушення, що містять ознаки складу злочину, тобто суспільно небезпечного діяння, передбаченого однією зі статей КК України, винні особи притягуються до кримінальної відповідальності. Така відповідальність, зокрема, застосовується за умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 252 КК України). Такі діяння зумовлюють накладення на винних штрафу від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі щодо них на строк до трьох років. Якщо ж відповідні дії вчинені за обтяжуючих обставин (шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки) (частина 639 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України друга цієї статті), то кримінальна відповідальність настає у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до 12 років. Незаконне полювання, незаконна порубка лісу є правопорушеннями, за які може настати як адміністративна, так і кримінальна відповідальність. Остання — за наявності обтяжуючих (кваліфікуючих) ознак. Однією з них є вчинення незаконного полювання в заповідниках або на інших територіях та об'єктах природно-заповідного фонду (статті 246, 248 ККУ). Практично завжди при вчиненні правопорушення у відповідній сфері заподіюється майнова шкода природним об'єктам, природним комплексам чи природним умовам. Обов'язок відшкодувати цю шкоду, який покладається на винну особу, має ряд відмінностей від цивільно-правової відповідальності, до якої притягуються винні в заподіянні шкоди товарно-матеріальним цінностям, відповідно до ЦК України. Ці відмінності стосуються особливостей самого об'єкта посягання, методів обчислення розміру заподіяної шкоди та її стягнення. Така шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення (ст. 69 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням. Стаття 65 Закону «Про природно-заповідний фонд України» визначає особливості застосування майнової відповідальності за порушення відповідного законодавства. Зокрема, розміри шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про природно-заповідний фонд, визначаються на основі кадастрової еколого-еко-номічної оцінки включених до його складу територій та об'єктів, що проводиться відповідно до закону, та спеціальних такс, які затверджуються Кабінетом Міністрів України. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 21 квітня 1998 р. «Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду України» було затверджено такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної природним комплексам територій та об'єктів природно-заповідного фонду юридичними і фізичними особами внаслідок: 640 § 3. Природно-заповідний фонд України незаконної рубки або пошкодження деревних видів рослин і таких, що мають здерев'яніле стебло, до ступеня припинення рос ту (додаток 1 до відповідної постанови); пошкодження деревних видів рослин і таких, що мають зде рев'яніле стебло, до ступеня неприпинення росту (додаток 2); знищення або пошкодження лісових культур, молодняку природного походження, самосіву на площах, призначених для лісовідновлення, сіянців і саджанців у розсадниках та на план таціях, газонів і квітників (додаток 3); знищення або пошкодження трав'яного покриву (додаток 4); незаконного збору (або знищення) дикорослих нижчих і ви щих трав'янистих рослин, їх квітів і плодів, ягід, горіхів, лікарсь кої та технічної сировини, живиці та інших деревних соків, лісової підстилки, другорядних лісових матеріалів, грибів (додаток 5); незаконного добування чи знищення тварин, пошкодження або знищення їх жител, місць перебування і розмноження (дода ток 6); пошкодження карстово-спелеологічних, геологічних та гідро логічних об'єктів (додаток 7); проїзду транспорту, прольоту та посадки літальних апаратів (додаток 8); самовільного використання їх земель (додаток 9); знищення або пошкодження інформаційно-охоронних та інших знаків (додаток 10); знищення або пошкодження осушувальних канав, дренажних і протиерозійних систем, шляхів, рекреаційних об'єктів та інших споруд (додаток 11). Дія відповідних такс не поширюється на господарські зони національних природних парків та зони антропогенних ландшафтів біосферних заповідників, а також на види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України (для останніх передбачена спеціальна таксова відповідальність). Відповідною постановою не передбачені такси за порушення правил відпуску деревини на пні під час здійснення лісогосподарських заходів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду. За такі порушення застосовуються майнові стягнення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 1993 р., збільшені у півтора раза. Розмір відшкодування шкоди, заподіяної порушенням екологічного законодавства у межах територій та об'єктів природно- 21 5-200 641 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України заповідного фонду, обчислюється за встановленими таксами, уповноваженими посадовими особами Мінприроди України і його органів на місцях, заповідників, національних природних парків та інших природоохоронних установ, підприємств, установ та організацій, у віданні яких перебувають території та об'єкти природно-заповідного фонду, а також інших спеціально уповноважених органів, яким надано право накладати адміністративні стягнення. Як правило, обов'язок відшкодувати заподіяну шкоду виникає у осіб, винних у правопорушенні. Законодавство, однак, передбачає і можливість настання майнової відповідальності без вини, так званої об'єктивної, або абсолютної, відповідальності. Обов'язок компенсувати шкоду, заподіяну територіям та об'єктам природно-заповідного фонду, в цьому випадку покладається на осіб (фізичних чи юридичних), що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, якщо вони не доведуть, що така шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. Майнова шкода, заподіяна об'єктам природно-заповідного фонду, може стягуватись із винних (відповідальних) осіб як одночасно з розглядом кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення, так і незалежно від такого розгляду, в порядку цивільного судочинства. До дисциплінарної відповідальності можуть притягуватись особи, винні в невиконанні або неналежному виконанні своїх трудових обов'язків, пов'язаних зі здійсненням природоохоронних заходів у сфері охорони, збереження та відтворення територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Йдеться, зокрема, про працівників служби охорони природно-заповідного фонду, лісової охорони, рибоохорони та деякі інші категорії працівників. Такі обов'язки покладаються на них трудовим договором, укладеним між працівником та власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом. Види дисциплінарних стягнень та порядок їх накладення регулюються КЗпП. Згідно зі ст. 147 цього кодексу до порушників трудової дисципліни, винних у невиконанні своїх трудових обов'язків, може бути застосовано один з двох видів стягнення: догану або звільнення з роботи. При цьому для окремих категорій працівників статутами і положеннями про дисципліну цих категорій працівників можуть передбачатися також інші дисциплінарні стягнення. 642 § 4. Курортні та лікувально-оздоровчі території § 4. Курортні та лікувально-оздоровчі території Поняття та правовий режим. Одним із типів територій, що підлягають в Україні особливій державній охороні, є курортні та лікувально-оздоровчі території. Ці території вперше було віднесено до системи таких, що підлягають особливій охороні, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища». Однак детального регулювання відповідних відносин цей закон не містив. Питанням курортних і лікувально-оздоровчих зон присвячена єдина ст. 62 цього закону, згідно з якою курортними та лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування й оздоровлення людей. З метою охорони природних якостей та лікувальних факторів курортних зон, запобігання їх псуванню, забрудненню і виснаженню встановлюються округи їх санітарної охорони. Стаття також встановила заборону в межах курортних і лікувально-оздоровчих зон діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на лікувальні якості й санітарний стан території, що підлягає особливій охороні. Детальніше питання правового статусу, охоронного режиму, організації функціонального зонування їх територій, управління ними, виявлення та обліку природних лікувальних ресурсів, забезпечення їх раціонального видобутку, використання й охорони, а також інші аспекти регулювання відносин стосовно цих об'єктів були згодом визначені Законом України «Про курорти» (2000 р.). У статті 1 цього закону визначено основні поняття, які містять орієнтири щодо спільних рис і розмежувальних ознак базових категорій «курорт» і «лікувально-оздоровча місцевість»: обидва типи природних територій виділяються за ознакою наявності на них природних лікувальних ресурсів (мінеральних та термальних вод, лікувальних грязей, озокериту, ропи лиманів, морської води, природно-кліматичних умов), сприятливих для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань; землі курортів, як і землі лікувально-оздоровчих місцевостей, належать до земель оздоровчого призначення, режим використання яких визначається главою 8 Земельного кодексу України (статті 47 — 49); розрізняються ці два типи територій за ступенем їх освоєності, наявністю відповідної інфраструктури (транспорт, зв'язок, комунальне господарство) для 643 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України використання природних лікувальних ресурсів — у курортів, і їх відсутністю (недостатністю для визнання курортом) — у лікувально-оздоровчій місцевості. Розвиток інфраструктури курортів передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2003 р. «Про схвалення Концепції розвитку санаторно-курортної галузі». Він потребує розв'язання територіальних, соціально-економічних, екологічних проблем і завдань, які пов'язані з розподілом і визначенням пріоритетних напрямів використання природних лікувальних ресурсів і пошуками шляхів збалансування міжгалузевих інтересів, вирішенням питань розміщення курортного, житлового, соціального, інженерно-транспортного, комунального та інших видів будівництва, відтворення культурно-історичної спадщини, охорони та збагачення природного середовища курортів. Лікувально-оздоровча місцевість — це природна територія, що підлягає особливій охороні як така, що має природні лікувальні ресурси (мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови), сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Курорт — це освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що підлягає особливій охороні як така, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури і використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань, а також для рекреації. За характером природних лікувальних ресурсів курорти України поділяють на курорти державного та місцевого значення (ст. 4 закону). До курортів державного значення належать природні території, що мають особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси (тобто ресурси, які рідко зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо сприятливими і ефективними) і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. До курортів місцевого значення належать природні території, що мають загальнопоширені природні лікувальні ресурси (тобто ресурси, які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси, придатні для використання) і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. 644 § 4. Курортні та лікувально-оздоровчі території При цьому виявлення природних лікувальних ресурсів здійснюється шляхом проведення комплексних медико-біологічних, кліматологічних, геолого-гідрологічних, курортологічних та інших дослідницьких робіт. Відповідно до ст. 62 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» оголошення природних територій курортними і лікувально-оздоровчими зонами здійснюється Верховною Радою України та Верховною Радою Автономної Республіки Крим, а їх природоохоронний режим визначається відповідно Кабінетом Міністрів України та Урядом Автономної Республіки Крим відповідно до законодавства України. Стаття 11 Закону України «Про курорти» дещо розширює коло органів, уповноважених приймати рішення щодо оголошення певних місцевостей курортними. При цьому розрізняється порядок оголошення територій курортами державного і місцевого значення. Рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення приймає Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України. Рішення про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення приймають Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради за поданням відповідно Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Закон встановлює також процедуру, що передує прийняттю рішення про оголошення певних територій курортними. Підготовку та подання відповідних клопотань можуть здійснювати центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування або інші заінтересовані підприємства, установи, організації та громадяни. Клопотання про оголошення природних територій курортними подаються: щодо природних територій державного значення — до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань діяльності курортів з урахуванням пропозицій Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад; щодо природних територій місцевого значення — до відповідних місцевих органів виконавчої влади з питань діяльності курортів. У разі схвалення клопотання спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань діяльності курортів або його місцевий орган погоджує це клопотання з власниками чи користувачами земельних ділянок. 645 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України На підставі результатів погодження клопотань відповідно спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань діяльності курортів, його місцеві органи забезпечують розроблення проектів оголошення природних територій курортними. Ці проекти відповідно до ст. 10 Закону України «Про курорти» підлягають державній екологічній та санітарно-гігієнічній експертизам, які проводяться відповідно до законів України «Про державну екологічну експертизу» і «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Програми розвитку курортів розробляються на основі даних кадастрів природних лікувальних ресурсів, об'єктивних показників ефективності лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань, результатів спеціальних наукових досліджень і проектних робіт, фінансово-економічних показників діяльності курортів. Розробка родовищ підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, здійснюється за спеціальним дозволом (ліцензією) на користування надрами. Мінеральні води, лікувальні грязі, що належать до природних лікувальних ресурсів, видобуваються в обсягах, ліміт яких затверджується Державною комісією України по запасах корисних копалин. Якість природних лікувальних ресурсів регламентується спеціальним медичним (бальнеологічним) висновком, який визначає кондиційний склад корисних і шкідливих для людини компонентів. Медичний (бальнеологічний) висновок надається центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я — МОЗ України. Медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності здійснюється в Україні відповідно до Закону України «Про Основи законодавства України про охорону здоров'я» (1992 р.). З метою збереження природних властивостей наявних лікувальних ресурсів, запобігання їх забрудненню, пошкодженню та передчасному виснаженню в межах курорту встановлюється округ санітарної (гірничо-санітарної) охорони, зовнішній контур якого збігається з межею курорту (ст. 62 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», статті 27, 28 Закону України «Про курорти», частина друга ст. 48 ЗК України). На території округу санітарної охорони забороняються будь-які роботи, що призводять до забруднення грунту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим насадженням, спричиняють до 646 ? § 4. Курортні та лікувально-оздоровчі території розвитку ерозійних процесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курортів. Для курортів, які використовують родовища корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів (підземні мінеральні води, лікувальні грязі тощо), встановлюються округи гірничо-санітарної охорони. У разі використання пов'язаних між собою родовищ мінеральних вод, суміжних пляжів та інших природних лікувальних ресурсів декількома курортами для них може встановлюватись єдиний округ санітарної охорони. Округ санітарної охорони поділяється на три зони — суворого режиму; обмежень та спостережень. Перша зона — суворого режиму охоплює місця виходу на поверхню мінеральних вод, території, на яких розташовані родовища лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використовується для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря і прилеглу до пляжів територію шириною не менш як 100 метрів. Правовий режим цієї зони є найбільш суворим з погляду заборон та обмежень господарської діяльності. На території цієї зони забороняється: користування надрами, не пов'язане з використанням природних лікувальних ресурсів, розорювання земель, провадження будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс; прокладення кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги, трубопроводів, інших комунікацій; спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лікувальних факторів курорту; скидання дренажно-скидних та стічних вод; влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування (ремонт, миття тощо); влаштування вигребів (накопичувачів) стічних вод, полігонів рідких і твердих відходів, полів фільтрації та інших споруд для приймання та знешкодження стічних вод і рідких відходів, а також кладовищ і скотомогильників; проїзд автотранспорту, не пов'язаний з обслуговуванням цієї території, використанням родовищ лікувальних ресурсів або природоохоронною діяльністю; постійне і тимчасове проживання громадян (крім осіб, які безпосередньо забезпечують використання лікувальних факторів). 647 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України На території зони суворого режиму дозволяється: провадити діяльність, пов'язану з використанням природних лікувальних факторів, на підставі науково обгрунтованих висновків і результатів державної санітарно-гігієнічної та екологічної експертиз виконувати берегоукріплювальні, протизсувні, протиобвальні, проти-карстові та протиерозійні роботи, будувати хвилерізи, буни та інші гідротехнічні споруди, а також влаштовувати причали. Друга зона — обмежень охоплює: територію, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, до мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела; природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей; територію, на якій знаходяться санаторно-курортні заклади та заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів; парки, ліси та інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного законодавства та правил, передбачених для округу санітарної охорони курорту, може призвести до погіршення природних і лікувальних факторів курорту. Правовий режим цієї зони менш жорсткий порівняно з режимом першої зони. Тут забороняється: будівництво об'єктів і споруд, не пов'язаних із безпосереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які прибувають на курорт; проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних з безпосереднім упорядкуванням території; спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підземної фільтрації; забруднення поверхневих водойм під час здійснення будь-яких видів робіт; влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогильників, а також накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, інших відходів, що призводять до забруднення водойм, фунту, ґрунтових вод, повітря; розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив; здійснення промислової вирубки зелених насаджень, а також будь-яке інше використання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних і лікувальних факторів; скидання у водні об'єкти сміття, стічних, підсланевих і баластних вод, витікання таких вод та інших речовин з транспортних (плавучих) засобів і трубопроводів. Усі багатоквартирні будинки в межах зони обмежень повинні мати водопровід та каналізацію. Туалети у приватних будинках в 648 § 4. Курортні та лікувально-оздоровчі території обов'язковому порядку мають бути обладнані водонепроникними вигребами. Території тваринницьких ферм асфальтуються і по периметру огороджуються та обладнуються водовідвідними канавами з водонепроникними відстійниками для поверхневих вод. При в'їзді на територію ферм споруджуються капітальні санпропускники з дезінфекційними бар'єрами. У разі масового поширення небезпечних та карантинних шкідників і хвороб рослин у парках, лісах та інших зелених насадженнях за погодженням з державною санітарно-епідеміологічною службою дозволяється використання нетоксичних для людини і таких, що швидко розкладаються в навколишньому природному середовищі, пестицидів. Третя зона — спостережень охоплює: всю сферу формування і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження навколо курорту, а також території, господарське використання яких без дотримання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідрогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні фактори. На території зони спостережень забороняється: будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, грунту та вод курорту; спуск на рельєф неочищених промислових та побутових стічних вод, проведення вирубок зелених насаджень (крім санітарних рубок). Зона спостережень є водночас межею округу санітарної охорони курорту і на її території дозволяється проведення робіт, які не впливатимуть негативно на лікувальні та природні фактори курорту, не погіршуватимуть його ландшафтно-кліматичних, екологічних і санітарно-гігієнічних умов. Межі округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів державного значення затверджуються Верховною Радою України одночасно з прийняттям рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення. Межі округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів місцевого значення затверджуються відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами одночасно з прийняттям рішення про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення. 649 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України Режими округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів державного значення затверджуються Кабінетом Міністрів України, а курортів місцевого значення — Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідно до статей 31, 32 і 33 Закону України «Про курорти». Землі округів санітарної охорони курортів не вилучаються зі складу земель основного суб'єкта права землекористування, однак земельна правоздатність останнього суттєво обмежується інтересами охорони еколого-правового і санітарного режиму цих земель. Особливості зон санітарної охорони водних об'єктів лікувально-оздоровчого призначення встановлені Водним кодексом України. Згідно зі ст. 93 цього кодексу з метою охорони таких об'єктів у районах, що використовуються для лікувальних і оздоровчих потреб, встановлюються зони санітарної охорони, які поділяються на пояси особливого режиму. Межі зон санітарної охорони водних об'єктів визначаються місцевими радами на їх території за погодженням з державними органами санітарного нагляду, охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології. Якщо до категорії лікувальних віднесені водні об'єкти, то їх охорона згідно зі ст. 104 Водного кодексу України здійснюється в порядку, встановленому для санітарної охорони курортів. Зокрема, на землях навколо таких об'єктів встановлюються округи санітарної охорони курортів. Режим відповідних округів регулюється законодавством про охорону здоров'я. Смуги земель лісового фонду, віднесені до першого та другого поясів зон санітарної охорони лікувально-оздоровчих територій, віднесені Лісовим кодексом України за категорією захисності до першої групи, а саме до санітарно-гігієнічних та оздоровчих лісів. Згідно зі ст. 53 Лісового кодексу України у лісах першої та другої зон округів санітарної охорони курортів і лікувально-оздоровчих зон обмежуються рубки лісу. При цьому дозволяються тільки рубки догляду, санітарні рубки, рубки, пов'язані з реконструкцією малоцінних молодняків і похідних деревостанів, прокладанням просік, створенням протипожежних розривів, лісовідновні рубки — в деревостанах, що втрачають захисні, водоохоронні та інші природні властивості, а також деякі інші рубки (розчищення земельних ділянок лісового фонду, вкритих лісовою рослинністю, у 650 § 4. Курортні та лікувально-оздоровчі території зв'язку з будівництвом у встановленому порядку гідровузлів, трубопроводів, шляхів тощо). Зважаючи на особливу цінність земель курортних територій, законодавством встановлені для них підвищені ставки земельного податку. Так, відповідно до ст. 7 Закону України «Про плату за землю» у населених пунктах, віднесених Кабінетом Міністрів України до курортних, до ставок земельного податку, встановлених частиною другою цієї статті, застосовуються коефіцієнти: на Південному узбережжі Автономної Республіки Крим — 3,0; на Південно-східному узбережжі Автономної Республіки Крим — 2,5; на Західному узбережжі Автономної Республіки Крим — 2,2; на Чорноморському узбережжі Миколаївської, Одеської та Херсонської областей — 2,0; у гірських та передгірних районах Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької областей — 2,3, крім населених пунктів, які Законом України «Про статус гірських населених пунктів України» віднесені до категорії гірських; на узбережжі Азовського моря та в інших курортних місцевостях — 1,5. Перелік населених пунктів, віднесених до курортних, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1996 р., з наступними змінами. Дбаючи про найбільш сприятливий для живих організмів стан навколишнього природного середовища курортів та лікувально-оздоровчих територій, законодавство дозволяє встановлювати для відповідних зон більш суворі нормативи гранично-допустимих концентрацій забруднюючих речовин, екологічної безпеки водокористування та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище (частина п'ята ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», частина друга ст. 36 Водного кодексу України). Згідно зі ст. 12 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» (2000 р.) на територіях відповідних зон із метою здійснення заходів щодо нормалізації екологічного стану може встановлюватися тимчасова заборона на функціонування санаторно-курортних закладів. Відповідна заборона визначається рішеннями про встановлення правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації і має на меті сприяння якнайшвидшому поновленню природного стану курортних територій шляхом ліквідації наслідків надзвичайної екологічної ситуації, недопущення його 651 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України впливу на людей, що проходять лікування, медичну реабілітацію чи профілактику. Державне управління курортною справою. Спеціально уповноважений орган у сфері організації курортної справи є Міністерство культури і туризму. Цей орган бере участь у формуванні державної політики у курортній галузі, забезпечує її реалізацію, здійснює управління, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до її відання. Вона здійснює функції щодо: формування та реалізації державної політики у відповідній сфері; програмування розвитку курортів, участь у розробленні проектів Державного бюджету України, державної програми економічного і соціального розвитку України, програми діяльності Кабінету Міністрів України; прогнозування розвитку курортів в Україні, організації наукових, маркетингових та інших аналітичних досліджень, пов'язаних із розвитком курортів; реалізації кадрової політики в галузі, здійснення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів; здійснення у випадках, передбачених законодавством, ліцензування певних видів господарської діяльності; участі у стандартизації, технічному регулюванні та сертифікації в курортній сфері; розробки фінансових та економічних нормативів, системи фінансування, обліку та звітності; збирання та обробки статистичних даних; участі в міжнародній договірній роботі у відповідній сфері; здійснення інформаційної, рекламної та видавничої діяльності з питань курортної справи; організації та координації роботи заінтересованих суб'єктів, пов'язаної зі створенням матеріально-технічної бази для діяльності курортних (крім санаторно-курортних) закладів незалежно від форми власності, пов'язаної з використанням лікувальних ресурсів, підприємств, установ та організацій, які обслуговують курорти; управління об'єктами державної власності, що належать до курортної сфери; розгляду клопотань про оголошення природних територій курортними, розроблення проектів рішень з цих питань та подання в установленому порядку Кабінету Міністрів України відповідних пропозицій; забезпечення створення та ведення Державного кадастру природних територій курортів України, створення Державного кадастру природних лікувальних ресурсів України. Юридична відповідальність за порушення правового режиму курортних та лікувально-оздоровчих територій. Згідно зі ст. 43 Закону 652 § 4. Курортні та лікувально-оздоровчі території України «Про курорти» особи, винні у порушенні вимог законодавства про курорти, несуть цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність у встановленому законом порядку. Відповідний закон не містить переліку правопорушень, що є юридичною підставою притягнення винних до юридичної відповідальності, не передбачені склади відповідних правопорушень (злочинів) також ні у КлАП, ні у КК України. Це, однак, не означає, що вчинення правопорушень (злочинів) у сфері курортної справи, зокрема, порушення правового режиму курортних та лікувально-оздоровчих територій не зумовлюють юридичної відповідальності. Вчинення правопорушень (злочинів) є підставою для застосування норм юридичної відповідальності загального характеру. Зокрема, за порушення санітарного режиму округу (зони) санітарної охорони курорту винні особи несуть відповідальність за ст. 42 КпАП «Порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм». Відповідальність у цьому випадку настає у вигляді накладення адміністративного штрафу на громадян від одного до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від шести до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Використання не за цільовим призначенням земель оздоровчого призначення, недотримання природоохоронного режиму на них, розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, які негативно впливають на стан земель, неправильна експлуатація, знищення або пошкодження протиерозійних гідротехнічних споруд, захисних лісонасаджень на цих землях може зумовити притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності за ст. 53 КпАП «Порушення правил використання земель» у вигляді накладення штрафу на громадян від трьох до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від десяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Самовільна забудова площ залягання мінеральних чи термальних вод, невиконання при цьому правил охорони надр і вимог щодо охорони довкілля, будівель і споруд від шкідливого впливу робіт, зв'язаних із користуванням надрами, знищення або пошкодження спостережних режимних свердловин на підземні води, а 653 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України також маркшейдерських і геодезичних знаків — зумовлюють адміністративну відповідальність за ст. 57 «Порушення вимог щодо охорони надр» у вигляді накладення штрафу на громадян від чотирьох до шести неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від десяти до чотирнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Здійснення заходів щодо охорони водних джерел на території курортів є одним із пріоритетів курортного будівництва в Україні. Забезпечуючи неухильне виконання норм, правил та інших вимог у відповідній сфері, законодавство передбачає й відповідальність за порушення цих норм. Так, адміністративна відповідальність за порушення правил охорони водних ресурсів (забруднення та засмічення вод, порушення водоохоронного режиму на водозборах, яке спричиняє їх забруднення, водну ерозію грунтів та інші шкідливі явища) на території курортів та лікувально-оздоровчих територіях, настає за частиною першою ст. 59 КпАП; такі дії зумовлюють накладення штрафу на громадян у розмірі від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Введення в експлуатацію підприємств, комунальних та інших об'єктів без споруд і пристроїв, що запобігають забрудненню і засміченню вод або їх шкідливому діянню, за частиною другою тієї ж статті зумовлює накладення штрафу на посадових осіб від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Наявність у діяннях щодо порушення правил охорони вод кваліфікуючих (обтяжуючих) ознак у певних випадках дає підстави для притягнення винних до кримінальної відповідальності за ст. 242 КК України «Порушення правил охорони вод». Такими обставинами, зокрема, може бути настання небезпечних наслідків у формі спричинення в результаті порушення водоохоронних правил забруднення поверхневих чи підземних вод і водоносних горизонтів, джерел питних, лікувальних вод або зміна їхніх природних властивостей, чи виснаження водних джерел, створення небезпеки для життя, здоров'я людей, а також для довкілля. Покарання за відповідні злочини настає у вигляді штрафу від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або обмеження волі на той самий строк. За части- 654 § 4. Курортні та лікувально-оздоровчі території ною другою цієї ж статті, якщо відповідні діяння спричинили загибель або захворювання людей, масову загибель об'єктів тваринного і рослинного світу або інші тяжкі наслідки, відповідальність настає у вигляді обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк. Чимало мінеральних джерел на територіях курортів сьогодні використовуються без попередніх робіт щодо геологічного вивчення надр або ж з порушенням правил проведення відповідних робіт. Це дає підстави для застосування до винних адміністративної відповідальності за ст. 58 КпАП «Порушення правил і вимог проведення робіт по геологічному вивченню надр»: якщо таке діяння може призвести чи призвело до недостовірної оцінки розвіданих запасів мінеральних вод або умов для будівництва та експлуатації підприємств по їх видобуванню, — у вигляді накладення штрафу на посадових осіб від десяти до чотирнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Одним із важливих природних лікувальних ресурсів є морські води. їх охорона від забруднення, засмічення та вичерпання є одним з основних завдань забезпечення курортної справи в Україні. Відповідно законодавством встановлено як адміністративну, так і кримінальну відповідальність за порушення норм і правил щодо захисту морських вод від забруднення. Стаття 59і КпАП «Порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення і засмічення» встановлює адміністративну відповідальність у вигляді штрафу на посадових осіб від тридцяти п'яти до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за забруднення моря внаслідок скидів із суден, здійснених без дозволу спеціально уповноважених на те державних органів або з порушенням встановлених правил. Проведення ж навантажувальних та розвантажувальних робіт, що можуть призвести до забруднення територіальних і внутрішніх морських вод, без дозволу органів державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища, якщо одержання такого дозволу передбачено законодавством України, зумовлює накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (частина друга ст. 59і КпАП). У певних випадках особи, винні у забрудненні моря, можуть притягуватись і до кримінальної відповідальності за ст. 243 КК України. Обставинами, що дають підстави застосувати не адміні- 655 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України стративну, а кримінальну відповідальність за відповідні діяння, є створення в результаті забруднення небезпеки для життя чи здоров'я людей або живих ресурсів моря, створення перешкоди законним видам використання моря, або якщо порушення полягає у незаконному скиданні чи похованні в межах внутрішніх морських чи територіальних вод України або у відкритому морі матеріалів, речовин і відходів, шкідливих для життя чи здоров'я людей (частина перша) чи якщо відповідні діяння спричинили загибель або захворювання людей, масову загибель об'єктів тваринного і рослинного світу або інші тяжкі наслідки (частина друга). Викладене свідчить, що факт вчинення правопорушення на курортних чи лікувально-оздоровчих територіях є кваліфікуючою ознакою при застосуванні адміністративних чи кримінальних санкцій. Водночас слід зазначити, що є потреба у встановленні спеціальної, принаймні адміністративної, відповідальності за порушення режиму курортів та інших лікувально-оздоровчих територій. До осіб, винних у вчиненні порушень законодавства про курорти, одночасно з притягненням їх до адміністративної, кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, або ж незалежно від такого притягнення, можуть бути застосовані заходи майнової відповідальності. Оскільки спеціальних такс чи методик для територій оздоровчого типу законодавство України не передбачає, шкода, що заподіюється такими правопорушеннями, обчислюється на загальних підставах, передбачених ЦК України. При цьому відшкодуванню підлягає шкода, заподіяна майну, природним об'єктам та здоров'ю громадян (на підставі ст. 22 ЦК України), а також моральна шкода (на підставі ст. 23 ЦК України). $ 5. Рекреаційні зони Відповідно до ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до рекреаційних зон належать ділянки суші та водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму. Прийнятий десять років потому Земельний кодекс України в ст. 50 додав ще один елемент функціонального призначення рекреаційних зон, а саме «для проведення спортивних заходів», при цьому справедливо, на нашу думку, вилучивши із визначення слово «масового», поширивши 656 § 5. Рекреаційні зони формальні межі призначення «рекреаційних територій» і на індивідуальний відпочинок населення. Таким чином, рекреаційні зони — це території (акваторії), призначені для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. Детальніше зміст понять «відпочинок», «туризм», «спорт» розкривається в спеціальних законодавчих актах України. Поняття туризму розкривається в Законі України «Про туризм» (2003 р.). Це тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових чи інших цілях без здійснення оплачуваної діяльності в місці перебування. Спорт визначається в Законі України «Про фізичну культуру і спорт» (1993 р.) як органічна частина фізичної культури, особлива сфера виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності. Поняття відпочинку не отримало визначення в законодавстві України, оскільки є загальновживаним, однак регламентація діяльності щодо організації відпочинку міститься в Основах законодавства України про культуру (1992 р.). Господарський кодекс України відносить туристично-рекреаційні зони до одного з можливих функціональних типів спеціальних (вільних) економічних зон, поряд з вільними митними зонами і портами, експортними, транзитними зонами, митними складами, технологічними парками, технополісами тощо (ст. 403). До рекреаційних зон, як правило, належать ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури та спорту, кемпінгів, яхт-клубів, туристичних баз, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, парків, зелених зон навколо міст та інших населених пунктів і зелених насаджень міст, навчально-туристичних та екологічних стежок, маркованих трас, дитячих і спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. Єдиного для території України режиму використання рекреаційних зон не встановлено. За цих умов їх режим визначається Верховною Радою АРК або місцевими радами відповідно до законодавства України та АРК. Загальними ознаками цього режиму є: заборона в межах зон господарської та іншої діяльності, що нега- 657 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України тивно впливає на навколишнє природне середовище; заборона зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за призначенням. Деякі специфічні вимоги щодо режиму використання туристичних ресурсів у процесі здійснення туристичної діяльності передбачає Закон України «Про туризм». Вони стосуються класифікації та оцінки туристичних ресурсів України та їх охорони, обліку гранично допустимих навантажень на об'єкти культурної спадщини та довкілля, заходів щодо їх відновлення. Унікальні туристичні ресурси можуть знаходитися на особливому режимі охорони, що обмежує доступ до них. Обмеження доступу до туристичних ресурсів визначається їх реальною пропускною спроможністю, рівнем припустимого антропогенного навантаження, сезонними та іншими умовами. Земельний кодекс України виділяє окрему категорію земель рекреаційного призначення (глава 9). Рекреаційні зони можуть мати свого відокремленого землекористувача чи входити до складу інших категорій землекористувань: земель міст (парки), приміських земель (зелені зони навколо міст), земель лісового фонду (ліси населених пунктів) та природно-заповідного фонду. Землі окремих категорій природно-заповідного фонду мають «подвійну прописку» — вони є одночасно землями природоохоронного та рекреаційного призначення. Це стосується: біосферних заповідників, до зон антропогенних ландшафтів яких поряд з територіями традиційного землекористування, лісо користування, водокористування, місць поселення включають і ре креаційні зони; національних природних парків, в межах яких виділяють зону регульованої рекреації, де організовується короткостроковий відпо чинок та оздоровлення населення, дозволяється влаштування туристських маршрутів і екологічних стежок; однак забороняються рубки лісу головного користування, промислове рибальство й мисливство, інша діяльність, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів та об'єктів заповідної зони), і зону стаціонарної рекреації (призначену для розміщення готелів, мотелів, кемпінгів, інших об'єктів обслуговування відвідувачів парку); регіональних ландшафтних парків, що поєднують статус при родоохоронних і рекреаційних установ і одним з основних завдань 658 § 5. Рекреаційні зони яких є створення умов для туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах із додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів і об'єктів; дендрологічних парків, що створюються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій для їх використання, в тому числі в рекреаційних цілях; зоологічних парків, у межах яких виділяють рекреаційну зону, призначену для організації відпочинку та обслуговування відвіду вачів парку; парків—пам 'яток садово-паркового мистецтва загальнодер жавного значення, які є і природоохоронними, і рекреаційними установами. Ділянки земель рекреаційного призначення можуть виділятись у складі земель лісового фонду. Користування такими ділянками регулюється Лісовим кодексом України. Воно може здійснюватися на засадах як загального, так і спеціального природокористування. Згідно зі ст. 75 цього кодексу користування земельними ділянками лісового фонду в рекреаційних і туристичних цілях здійснюється з урахуванням вимог щодо збереження лісового середовища і природних ландшафтів та з додержанням правил архітектурного планування приміських зон і санітарних вимог. У лісах, що використовуються в рекреаційних цілях, лісокорис-тувачі повинні здійснювати роботи щодо їх благоустрою. Порядок користування земельними ділянками лісового фонду в рекреаційних і туристичних цілях встановлюється Кабінетом Міністрів України. Переважно рекреаційне призначення мають ліси населених пунктів. Правовим режимом останніх забороняються рубки головного користування, заготівля живиці, деревних соків, лісової підстилки, а також випасання худоби. Законодавством може бути передбачена заборона й інших видів використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду, якщо вони несумісні з організацією відпочинку населення. За межами міст й інших населених пунктів землі, зайняті лісопарками та іншими зеленими насадженнями, що виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення, включають до зелених зон, тобто до складу земель рекреаційного призначення. 659 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України Відповідно до ст. З Закону України «Про туризм» під час містобудівного планування, проектування, розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів містобудування на територіях рекреаційних зон відповідні органи виконавчої влади, власники об'єктів містобудування мають передбачати максимальну інтеграцію споруджуваних об'єктів до місцевого соціально-економічного, природного та історико-культурного середовища. Для проектування, будівництва та реконструкції рекреаційно-оздоровчих закладів (будинків відпочинку, пансіонатів, комплексів цих закладів, туристичних баз, туристичних притулків, баз відпочинку та ін.) незалежно від форм власності та відомчої належності МОЗ України затверджені Державні санітарні правила розміщення, улаштування та експлуатації оздоровчих закладів (1996 р.). Межі зон відпочинку (рекреаційних зон), функціональне зонування та планувальна організація їх територій мають відповідати чинним містобудівним і гігієнічним нормативам та вимогам до планування та забудови зон відпочинку ДБН 360—92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» (розділ 5), а також Санітарних правил і норм «Планування та забудова населених місць» (розділ 6). На території зон відпочинку забороняється будівництво нових, розширення та реконструкція діючих виробничих та інших об'єктів, не пов'язаних із безпосереднім обслуговуванням відпочиваючих та населення, яке постійно проживає в даній місцевості. Наявні в межах зон рекреації промислові об'єкти, які є джерелами шкідливого впливу на навколишнє природне середовище і перешкоджають розвитку цих зон, підлягають виносу за межі зон відпочинку або зміні їх виробничого профілю. У рекреаційних зонах мають створюватися комплекси курортно-рекреаційних закладів, які формуються близькими за профілем установами, об'єднаними на основі спільного архітектурно-просторового рішення та централізації медичного, культурно-побутового, господарського, інженерного та енергетичного обслуговування. Вибір земельної ділянки для розташування закладів рекреації підлягає обов'язковому погодженню з органами, установами та закладами санепідемслужби. Методи очищення, умови та місця скидання стічних вод встановлюються відповідно до вимог генеральних планів зон відпочин- 660 § 5. Рекреаційні зони ку з урахуванням вимог Санітарних правил і норм охорони поверхневих вод від забруднення (СанПіН № 4630—88), а також Санітарних правил охорони прибережних вод морів від забруднення в місцях водокористування населення (СанПіН № 4631—88), планування та забудови населених місць. Погодження вибору земельної ділянки під будівництво закладів відпочинку і туризму та відповідної проектної документації покладається на органи санепідемслужби МОЗ України. У разі виникнення спору між органами санепідемслужби та підприємствами чи організаціями, зацікавленими у виділенні земельної ділянки, питання розглядається вищими органами служби або може бути предметом розгляду в суді. Державне управління рекреаційно-туристичною галуззю. Державне управління відповідною галуззю в Україні включає планування, програмування розвитку туристичної інфраструктури та раціонального використання туристичних ресурсів, здійснює наукове, інформаційно-рекламне забезпечення туристично-рекреаційної діяльності, ведення Державного реєстру суб'єктів туристичної діяльності, контроль додержання вимог законодавства про туризм та здійснення інших повноважень щодо управління туристично-рекреаційною діяльністю. Відповідні повноваження Указом Президента України від 20 квітня 2005 р. покладено на Міністерство культури і туризму. Особи, винні в порушенні правового режиму рекреаційних зон, можуть притягуватися до адміністративної, кримінальної та дисциплінарної відповідальності згідно з законом. На винних у вчиненні таких правопорушень може бути покладено обов'язок відшкодувати заподіяну шкоду. Специфічних складів правопорушень, які передбачали б юридичну відповідальність за вчинення протиправних діянь саме в рекреаційних зонах, або були б спрямовані на запобігання порушенню їх режиму, законодавство України не передбачає. До цих відносин можуть застосовуватися загальні норми юридичної відповідальності за екологічні правопорушення. 661 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України $ 6. Водоохоронні зони Водоохоронна зона — це природоохоронна територія регульованої господарської діяльності, що створюється для підтримання сприятливого режиму водних об'єктів, запобігання їх забрудненню, засміченню і вичерпанню, знищенню навколоводних рослин і тварин, а також: зменшенню коливань стоку вздовж: річок, морів та навколо озер, водосховищ та інших водойм (ст. 87 Водного кодексу України). Правовий режим водоохоронних зон визначається Водним кодексом України. На їх території, зокрема, заборонено: використання стійких та сильнодіючих пестицидів; влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також потічки. В окремих випадках у водоохоронній зоні може дозволятися добування піску і гравію, але за дотримання певних умов: тільки за межами земель водного фонду на сухій частині заплави, у прарус-лах річок; на підставі дозволів, отриманих після погодження з органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р., з наступними змінами. Розміри та межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації. До складу водоохоронних зон належать заплава річки, перша надзаплавна тераса, бровки і круті схили берегів, а також прилеглі балки та яри. У межах водоохоронних зон виділяють прибережні захисні смуги та смуги відведення з особливим режимом їх використання, що визначається Водним кодексом України (статті 88 — 91 Водного кодексу України). Прибережна захисна смуга є частиною водоохоронної зони встановленої законодавством ширини вздовж: річки, моря, навколо водойм, на якій встановлений більш суворий режим, ніж: на решті території водоохоронної зони. Ці смуги встановлюються з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм. Так, прибережні захисні смуги встановлюються обабіч річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний 662 § 6. Водоохоронні зони період) шириною: для малих річок — 25 метрів; для середніх річок — 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 метрів. Якщо крутизна схилів перевищує 3 градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. Вздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяють прибережну захисну смугу шириною не менше двох кілометрів від урізу води. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється, розорювання земель, садівництво і городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), в тому числі баз відпочинку, гаражів та автостоянок; миття та обслуговування транспортних засобів і техніки; влаштування сміттєзвалищ, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. Смуги відведення — це частина водоохоронних зон, що також являють собою землі природоохоронного призначення і встановлюються для потреб експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування магістральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошувальних і осушувальних системах, гідротехнічних та гідрометричних споруд, а також водойм і гребель на річках. Земельні ділянки в межах смуг відведення надаються органам водного господарства та іншим організаціям для спеціальних потреб і можуть використовуватися ними для створення водоохоронних лісонасаджень, берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд, будівництва переправ, виробничих приміщень. Виконання водоохоронних заходів у водоохоронних зонах покладається на виконавчі комітети рад, сільськогосподарські, водогосподарські, рибогосподарські підприємства, а також на інших власників землі і землекористувачів. Контроль за додержанням режиму використання територій водоохоронних зон покладається на місцеві органи державної вико- 663 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України навчої влади, виконавчі комітети рад, органи охорони навколишнього природного середовища. Законодавство України не встановлює спеціальної відповідальності за порушення правового режиму водоохоронних зон. Тому в разі вчинення відповідних правопорушень юридична відповідальність (дисциплінарна, адміністративна, кримінальна, майнова) настає на загальних засадах. Однак віднесення цих зон до категорії таких, що підлягають особливій державній охороні, дає підстави для застосування до правопорушників підвищених санкцій (адміністративних чи дисциплінарних стягнень, кримінальних покарань) в межах санкцій відповідних статей законодавства, що передбачають відповідальність за вчинене правопорушення. F 7. Полезахисні природні (лісові) смуги Відповідно до ст. 60 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» полезахисні природні смуги є одним із типів природних територій, що підлягають особливій державній охороні. Однак визначення цих природних зон, а також їх правового режиму цей закон не містить. Оскільки відповідні природні смуги, як правило, являють собою ділянки, вкриті лісом, то й відносини щодо них здебільшого регулюються лісовим законодавством. Так, ст. 36 Лісового кодексу України, що регулює поділ лісів за групами і віднесення їх до категорій захисності за екологічним і господарським значенням, відносить полезахисні лісові смуги до лісів першої групи як такі, що виконують переважно природоохоронні функції. Визначення цієї категорії територій особливої охорони надається Порядком поділу лісів на групи, віднесення їх до категорій захисності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. Полезахисні лісові смуги — це штучно створені насадження лінійного типу для захисту сільськогосподарських угідь (п. 24 Порядку). Ці ліси віднесено до захисних лісів (поряд із водоохоронними, санітарно-гігієнічними, оздоровчими та деякими іншими категоріями захисності, що формують ліси першої групи). При цьому відповідно до п. З Порядку полезахисні лісові смуги в іншу категорію захисності не виділяються. 664 § 7. Полезахисні природні (лісові) смуги Полезахисні лісові смуги виконують переважно захисні, протиерозійні, кліматорегулюючі та інші корисні функції. Правовий режим полезахисних лісосмуг детально законодавством не врегульований. Не встановлені й нормативні розміри цих смуг. Деякі вимоги містить законодавство лише в частині обмеження рубок лісу цієї категорії. Порядком поділу лісів на групи, віднесення їх до категорій захисності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду у полезахисних лісових смугах допускаються тільки рубки догляду, санітарні рубки, рубки, пов'язані з реконструкцією малоцінних молодняків і похідних деревостанів, прокладанням просік, створенням протипожежних розривів, лісовідновні рубки — в деревостанах, що втрачають захисні, водоохоронні та інші природні властивості, а також інші рубки (розчищення земельних ділянок лісового фонду, вкритих лісовою рослинністю, у зв'язку з будівництвом у встановленому порядку гідровузлів, трубопроводів, шляхів тощо). Правовий режим полезахисних лісосмуг охороняється в установленому законом порядку. Знищення або пошкодження полезахисних лісових смуг є одним із порушень лісового законодавства, за яке відповідно до ст. 98 Лісового кодексу України до винних може бути застосовано юридичну відповідальність. Конкретні адміністративно-правові санкції за вчинення таких дій встановлено ст. 65* КпАП «Знищення або пошкодження полезахисних лісових смуг та захисних лісових насаджень», згідно з якою відповідні дії зумовлюють накладення штрафу на громадян від п'яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від семи до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. КК України не містить спеціальних складів злочину, що посягає на правовий режим полезахисних природних смуг. Знищення або пошкодження полезахисних лісосмуг створює підстави для застосування кримінальної відповідальності за умови, що відповідний злочин вчинений із застосуванням вогню чи іншим загально небезпечним способом (частина перша ст. 245 КК України). Такі дії караються обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк. Якщо ж у результаті вчинення відповідного злочину настали тяжкі наслідки у формі загибелі людей, масової загибелі тварин чи інші, то винна особа може бути позбавлена волі строком від п'яти до десяти років (частина друга ст. 245 КК України). 665 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України А вчинення незаконної порубки дерев і чагарників у особливо охоронюваних лісах, якими, зокрема, є полезахисні лісосмуги, може стати підставою притягнення винних до кримінальної відповідальності за ст. 246 КК України «Незаконна порубка лісу» і зумовлює штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк, з конфіскацією незаконно добутого. Майнова шкода, заподіяна лісовому господарству в результаті знищення або пошкодження полезахисних природних смуг, обчислюється за таксами, встановленими постановою Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству». $ 8. Види тварин і рослин, занесені до Червоної книги України Негативні антропогенні чинники впливу на довкілля призвели до зникнення великої кількості біологічних видів та до загрози існуванню для багатьох з існуючих. Цей процес має глобальний характер. Запобігти його поширенню, сповільнити темпи виснаження біологічних ресурсів Землі можна лише шляхом поєднання системи загальнопланетарних, національних та регіональних заходів. У цій системі одним із найбільш дієвих заходів є надання особливого охоронного статусу видам тварин, рослин, мікроорганізмів, що є рідкісними або перебувають під загрозою зникнення. Відповідно до ст. 64 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, види тваринного і рослинного світу, які постійно або тимчасово перебувають (зростають) у природних умовах у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, підлягають особливій охороні. Ці види заносяться до Червоної книги України, порядок ведення якої регулюється Законом України «Про Червону книгу України» (2002 р.) та іншими нормативно-правовими актами. Червона книга України є офіційним державним документом, який містить перелік рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу в межах території України, 666 § 8. Види тварин і рослин, занесені до Червоної книги України її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а також узагальнені відомості про сучасний стан цих видів тваринного і рослинного світу та заходи щодо їх збереження і відтворення. Об'єкти Червоної книги України належать до природних ресурсів загальнодержавного значення. Законодавство закріплює можливість перебування об'єктів, занесених до Червоної книги України, в державній, комунальній чи приватній власності (ст. 64 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», статті 6, 7 Закону України «Про Червону книгу України»). Якщо такі об'єкти утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної або комунальної форми власності, то вони є об'єктами права відповідно державної або комунальної власності. Об'єкти Червоної книги України відповідно до закону та з дозволу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища можуть бути надані у приватну власність, розведені (отримані) у штучних умовах від законно набутих у приватну власність об'єктів Червоної книги України, а також ввезені в Україну з-за кордону або набуті в Україні в осіб, які мають право приватної власності на ці об'єкти. В усіх цих випадках такі об'єкти вважаються приватною власністю юридичних або фізичних осіб. Обов'язковою умовою законності набуття у приватну власність об'єктів Червоної книги України закон визнає документальне підтвердження такого набуття. У передбаченому законом порядку права власників об'єктів Червоної книги України можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об'єктів, навколишнього природного середовища та захисту прав громадян. Рідкісні й такі, що перебувають під загрозою зникнення, види тваринного і рослинного світу, занесені до Червоної книги України, підлягають державному обліку в порядку, що визначається Мінприроди України. Червона книга визнається одним із кадастрів природних об'єктів, що ведуться в Україні. До останнього видання Червоної книги України занесено 541 вид рослин1 та 382 види тварин2. Про кожний рідкісний і такий, 1 Червона книга України. Рослинний світ / За заг. ред. акад. НАН України Ю. Р. Шеляга-Сосонка. — К., 1996. 2 Червона книга України. Тваринний світ / За заг. ред. члена-кореспондента НАН України М. М. Щербака. - К., 1994. 667 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України що перебуває під загрозою зникнення, вид тваринного і рослинного світу, занесений до Червоної книги України, подаються такі відомості: назва (українською та латинською мовами), місце у системі класифікації тваринного і рослинного світу, категорія, наукове значення, поширення та чисельність (у тому числі за межами України) і причини їх зміни, місця перебування (зростання), загальна характеристика, заходи з охорони, вимоги щодо режиму збереження популяцій, відомості про розмноження або розведення в спеціально створених умовах, джерела відповідної інформації тощо. Щодо кожного виду тваринного і рослинного світу, занесеного до Червоної книги України, складається картосхема поширення, а також виготовляються його фотографії (малюнки). Відповідні відомості про зміст Червоної книги України, стан занесених до неї видів тваринного і рослинного світу підлягають широкому оприлюдненню, в тому числі через засоби масової інформації, доведенню до відома підприємств, навчальних закладів, наукових, виховних та інших установ та організацій. Не допускається оприлюднення відомостей про точне місце перебування (зростання) об'єктів Червоної книги України та інших відомостей про них, якщо це може призвести до погіршення умов охорони та відтворення цих об'єктів. Залежно від стану та ступеня загрози зникнення видів тваринного і рослинного світу, що заносяться до Червоної книги України, їх поділяють на такі категорії: зниклі — види, про які після неодноразових пошуків, прове дених у типових місцевостях або в інших відомих та можливих місцях поширення, відсутня будь-яка інформація про наявність їх у природі чи спеціально створених умовах; зниклі в природі — види, які зникли в природі, але зберегли ся у спеціально створених умовах; зникаючі — види, які перебувають під загрозою зникнення у природних умовах і збереження яких є малоймовірним, якщо три ватиме дія факторів, що негативно впливають на стан їх популяцій; вразливі — види, які у найближчому майбутньому можуть бу ти віднесені до категорії зникаючих, якщо триватиме дія факторів, що негативно впливають на стан їх популяцій; рідкісні — види, популяції яких невеликі і на даний час не належать до категорії зникаючих чи вразливих, хоча їм і загрожує небезпека; 668 § 8. Види тварин і рослин, занесені до Червоної книги України неоцінені — види, про які відомо, що вони можуть належати до категорії зникаючих, вразливих чи рідкісних, але ще не відне сені до неї; недостатньо відомі — види, які не можна віднести до жодної із зазначених категорій через відсутність необхідної повної і до стовірної інформації. Перебування (зростання) на певній території видів, занесених до Червоної книги України, є підставою для оголошення такої території об'єктом природно-заповідного фонду України загальнодержавного значення. На загальнопланетарному рівні Міжнародним союзом охорони природи та природних ресурсів ведеться міжнародний Червоний список, а на європейському континенті — європейський Червоний список. Види тваринного і рослинного світу, занесені до міжнародного і європейського червоних списків, які перебувають (зростають) у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, можуть заноситися до Червоної книги України або їм може надаватися інший особливий статус відповідно до законодавства. Спеціальне використання (добування, збирання) об'єктів Червоної книги України здійснюється у виняткових випадках лише в наукових і селекційних цілях, у тому числі для розмноження, розселення і розведення у штучно створених умовах, а також для відтворення популяцій за дозволом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища на підставі рішень Національної комісії з питань Червоної книги України, прийнятих відповідно до її повноважень. Порядок видачі та форма дозволів на спеціальне використання (добування, збирання) об'єктів Червоної книги України визначаються Мінприроди. Порядок справляння компенсації за добування (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, затверджений наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України 14 червня 1999 р. Державне управління, регулювання та контроль. Державне управління у сфері охорони, використання та відтворення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України, 669 іі Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України здійснюють Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, з питань мисливського господарства та полювання, з питань рибного господарства та їх територіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, інші спеціально уповноважені на це органи виконавчої влади відповідно до їх повноважень. Кабінет Міністрів України забезпечує офіційне видання та розповсюдження Червоної книги України не рідше одного разу на 10 років. Ведення Червоної книги України покладається на Мінприроди України. Це міністерство за поданням Національної комісії з питань Червоної книги України приймає рішення про занесення видів тваринного і рослинного світу до Червоної книги України. Цей орган також забезпечує оперативне доведення до відома заінтересованих державних органів, громадських організацій та громадян відомостей про зміни у переліку рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України, вжиття відповідних заходів щодо збирання та узагальнення отриманої науковими та іншими установами, підприємствами, організаціями і громадянами інформації про поширення, чисельність, стан об'єктів Червоної книги України, а також про факти їх знищення, пошкодження, загибелі чи захворювання тощо. Пропозиції про занесення до Червоної книги України видів тваринного або рослинного світу можуть вносити відповідні науково-дослідні установи, державні і громадські організації, окремі фахівці, вчені. Ці пропозиції мають містити наукове обгрунтування необхідності занесення виду тваринного чи рослинного світу до Червоної книги України, відомості про його поширення, заходи, необхідні для збереження та відтворення у природних чи штучно створених умовах. Аналіз та узагальнення пропозицій щодо занесення видів тваринного і рослинного світу до Червоної книги України та про виключення з неї здійснюються Національною комісією з питань Червоної книги України. На комісію покладається здійснення наукового забезпечення ведення Червоної книги України, організація наукових досліджень, розроблення заходів щодо збереження і охорони таких видів та контроль за їх виконанням, координація 670 § 8. Види тварин і рослин, занесені до Червоної книги України відповідної діяльності державних органів та громадських організацій. Національна комісія з питань Червоної книги України створюється Кабінетом Міністрів України. До її складу включаються провідні вчені Національної академії наук України, інших наукових установ, фахівці спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади з охорони навколишнього природного середовища, з питань лісового і мисливського господарства та полювання, з питань рибного господарства, інших державних органів і громадських організацій. Національною комісією з питань Червоної книги України визначається також форма подання відомостей в офіційному виданні Червоної книги України. Органам місцевого самоврядування законами можуть бути надані окремі повноваження органів виконавчої влади у сфері охорони, використання та відтворення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України. Контроль за обчисленням та сплатою компенсації за добування (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, здійснюється органами Мінприроди України. Ведення Червоної книги України фінансується з коштів Державного бюджету України. Юридична відповідальність. Відповідно до ст. 20 Закону України «Про Червону книгу України» юридичну відповідальність за порушення законодавства у сфері охорони, використання та відтворення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України, несуть особи, винні у: погіршенні середовища перебування (зростання) видів тваринного та рослинного світу, занесених до Червоної книги України; незаконному, в тому числі з порушенням вимог виданих дозволів, використанні об'єктів Червоної книги України або їх знищенні; порушенні умов утримання видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України, в ботанічних садах, дендрологічних та зоологічних парках, інших штучно створених умовах, що призвело до їх загибелі, каліцтва (пошкодження); невиконанні законних вимог посадових осіб державних органів, що здійснюють управління, регулювання та контроль у сфері охорони, використання та відтворення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України; вчиненні інших дій, що завдали 671 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України шкоди тваринам і рослинам, види яких занесені до Червоної книги України. Стаття 88 КпАП, зокрема, передбачає адміністративну відповідальність за незаконне вивезення з України і ввезення на її територію об'єктів тваринного і рослинного світу, в тому числі зоологічних і ботанічних колекцій. Такі дії зумовлюють накладення штрафу на громадян від трьох до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією цих об'єктів або без такої і на посадових осіб — від п'яти до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією цих об'єктів або без такої. Вчинення тих самих дій щодо видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України або охорона і використання яких регулюється відповідними міжнародними договорами України, розглядається як обтяжуюча обставина і зумовлює накладення штрафу на громадян від п'яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією цих об'єктів або без такої і на посадових осіб — від семи до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією цих об'єктів або без такої. Стаття 88і КпАП встановлює адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від одного до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією об'єктів тваринного або рослинного світу чи без такої за порушення порядку придбання чи збуту об'єктів тваринного або рослинного світу. При цьому якщо такі самі дії вчинені щодо об'єктів тваринного або рослинного світу, занесених до Червоної книги України або які охороняються відповідно до міжнародних договорів України, — відповідні дії зумовлюють накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією об'єктів тваринного або рослинного світу чи без такої. Стаття 882 передбачає адміністративну відповідальність за порушення правил створення, поповнення, зберігання, використання або державного обліку зоологічних, ботанічних колекцій та торгівлі ними. Такі дії зумовлюють накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією колекції або без такої. Статтею 90 КпАП встановлено адміністративну відповідальність за порушення вимог щодо охорони видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, а саме за порушення умов оселення (зростання) таких видів, незаконне вилучення з природного се- 672 § 8. Види тварин і рослин, занесені до Червоної книги України редовища рослин, занесених до Червоної книги України, невиконання вимог наданих дозволів на вилучення з природного середовища та здійснення інших видів використання тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, а також порушення умов утримання тварин і рослин цих видів у ботанічних садах, дендрологічних та зоологічних парках, інших спеціально створених умовах, що призвело до їх загибелі. Відповідні порушення зумовлюють накладення штрафу на громадян від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно добутого і на посадових осіб — від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією незаконно добутого. Незаконне полювання на звірів, птахів чи інші види тваринного світу, які занесені до Червоної книги України, дають підставу для притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за ст. 248 КК України із застосуванням до них штрафу до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з конфіскацією знарядь і засобів полювання та всього добутого. Шкода, завдана незаконним добуванням, знищенням або пошкодженням видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України, погіршенням середовища їх перебування (зростання), стягується в порядку цивільного судочинства. Вона обчислюється за таксами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України «Про розміри компенсації за добування (збирання) та шкоду, заподіяну видам тварин і рослин, занесеним до Червоної книги України» від 1 червня 1993 р.з наступними змінами. Ці такси стосуються добування (збирання) або знищення чи пошкодження: тварин з числа видів, занесених до Червоної книги України, які постійно або тимчасово перебувають у природних умовах на те риторії України, в межах її територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; тварин з числа видів, занесених до Червоної книги України, шляхом погіршення середовища їх перебування, у випадках, коли неможливо підрахувати абсолютну кількість загиблих тварин; рослин з числа видів, занесених до Червоної книги України, європейського Червоного списку, та їх місцезростання. За добування (збирання) на підставі дозволів для наукових та селекційних цілей видів тварин і рослин, занесених до Червоної 22 5-200 673 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України книги України, їх гнізд, яєць, плодів, насіння, частин або продуктів цих тварин і рослин, сплачується компенсація у розмірі 50 % від такси за даний вид. Якщо підприємства, установи та організації здійснюють охорону та відтворення видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, компенсація за їх добування (збирання) встановлюється у розмірі 10 % від такси за даний вид. 9. Природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України Перелік типів територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні, наведений у ст. 60 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», не є вичерпним. Закон залишив можливість надання відповідного статусу й іншим типам територій та об'єктів. І на сьогодні деякі з таких природних об'єктів уже набули спеціального охоронного статусу, зокрема, в межах національної екомережі, що формується. Серед них передусім вирізняються природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України, а також водно-болотні угіддя міжнародного та загальнодержавного значення. Вперше на законодавчому рівні відносини щодо об'єктів, занесених до Зеленої книги, одержали в Україні правову регламентацію в Законі України «Про рослинний світ». Відповідно до ст. 31 цього закону рідкісні й такі, що перебувають під загрозою зникнення, та типові природні рослинні угруповання підлягають охороні на всій території України і заносяться до Зеленої книги України. Порядок ведення Зеленої книги України визначається Положенням про неї, яке затверджується Кабінетом Міністрів України. Статтею 4 п. «г» цього закону рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, та типові природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України, належать до природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення. Занесення природних рослинних угруповань до Зеленої книги України є одним із способів забезпечення охорони рослинного світу в Україні. Відповідно до п. 1 Положення про Зелену книгу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 р., Зелена книга є офіційним державним документом, в 674 § 9. Природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України якому зведено відомості про сучасний стан рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових природних рослинних угруповань, які підлягають особливій охороні. Усього на території України поширено понад 3500 асоціацій рослинних угруповань. До складу рідкісних і таких, яким загрожує небезпека зникнення, за даними Зеленої книги України, віднесено 126 рослинних угруповань1. Зелена книга є основою для розроблення охоронних заходів щодо збереження, відтворення та використання занесених до неї природних рослинних угруповань. Охорона цих угруповань спрямовується на збереження їх ценотичної структури, популяцій рідкісних видів рослин та умов місцезростання. Законодавство передбачає такі заходи охорони природних рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги, як: ]г- установлення їх особливого правового статусу, врахування вимог щодо охорони цих угруповань під час розроблення нормативно-правових актів; . — створення на місцевостях, де існують угруповання, біосфер-них заповідників, інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі транскордонних; урахування спеціальних вимог щодо їх збереження під час розміщення продуктивних сил, вирішення питань відведення зе мельних ділянок, розроблення проектної та проектно-плануваль ної документації, проведення екологічної експертизи тощо; проведення постійного моніторингу за їх станом та не обхідних наукових досліджень; запровадження особливих видів режиму збереження; проведення відповідної еколого-просвітницької роботи та інформування громадськості про їх стан. Особливий правовий статус відповідних об'єктів має на меті відтворення природних рослинних угруповань трьома можливими способами: по-перше, шляхом сприяння їх природному відновленню; по-друге, через запобігання небажаним змінам та негативному антропогенному впливу; по-третє, їх формуванням на штучно створених об'єктах природно-заповідного фонду. Пропозиції щодо занесення до Зеленої книги чи вилучення з неї можуть подаватися науково-дослідними установами, державни- 1 Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі. — К., 2003. — С. 43. 675 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України ми та громадськими організаціями, окремими вченими, фахівцями, що займаються охороною та використанням природних рослинних ресурсів, разом з відповідним науковим обґрунтуванням із зазначенням відомостей про ботаніко-географічне та історичне значення, рідкісність, кількість місць зростання та їх площу, рівень стабільності екологічних умов та інших показників, що свідчать про необхідність вжиття заходів для охорони певних угруповань. Визначення природних рослинних угруповань, які підлягають занесенню до Зеленої книги, здійснюється Мінприроди України. На це міністерство покладається ведення Зеленої книги, що фінансується за рахунок державного бюджету. Разом з іншими центральними органами виконавчої влади, місцевими держадміністраціями, органами місцевого самоврядування Мінприроди України організовує охорону та відтворення рослинних угруповань, а також забезпечує державний контроль за дотриманням відповідних вимог. Мінприроди України забезпечує офіційне видання Зеленої книги не рідше ніж один раз на 10 років та розповсюдження її примірників; оперативне інформування заінтересованих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій та громадян про зміни, що вносяться до Зеленої книги. Нині до Зеленої книги України занесено близько 130 рідкісних і зникаючих типових рослинних угруповань. $ 10. Водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, як місця перебування водоплавних птахів Особливим природоохоронним статусом відповідно до міжнародних договорів та законодавства України наділений і такий тип територій, як водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як місце перебування водоплавних птахів. Охоронний статус таких угідь у національному масштабі пов'язаний передусім з участю України в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971 р.). Особливий охоронний статус водно-болотних угідь ґрунтується на визнанні суттєвих екологічних функцій цих земель як регуляторів водного режиму, а також як місць оселення різноманітної фауни, насамперед водоплавних птахів, зростання характерних видів флори. Вод- 676 § 10. Водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення ... но-болотні угіддя є ресурсом великого економічного, культурного, наукового і рекреаційного значення, втрата якого була б непоправною. Водно-болотні угіддя — це райони боліт, фенів, торф 'яних угідь або водойм — природних чи штучних, постійних чи тимчасових, стоячих чи проточних, прісних, солонкуватих чи солоних, включаючи морські акваторії, глибина яких під час відливу не перевищує шести метрів, хоча допускаються відхилення від вимог щодо глибин. Постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 1995 р. «Про заходи щодо охорони водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення» затверджено Перелік водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення, головним чином як місця оселень водоплавних птахів. Перелік охоплює 22 угіддя. А постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. (із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 2004 р.) було затверджено Порядок надання водно-болотним угіддям статусу водно-болотних угідь міжнародного значення. Такий статус може бути надано цінним природним комплексам боліт, заплавних лук і лісів, а також водних об'єктів — природних або штучно створених, постійних чи тимчасових, стоячих або проточних, прісних, солонкуватих чи солоних, у тому числі морським акваторіям, що знаходяться в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, земель водного та лісового фонду України. Статус водно-болотних угідь міжнародного значення може бути надано за чотирма групами критеріїв: за типовістю, рідкісністю або унікальністю; за видами рослин і тварин, які перебувають під загрозою зникнення в усьому світі; за регулярним перебуванням водно-болотних птахів; за станом іхтіофауни. Визначення водно-болотних угідь, які можуть бути заявленими для надання їм статусу водно-болотних угідь міжнародного значення, здійснюється Мінприроди за поданням наукових установ, громадських організацій, інших заінтересованих підприємств, установ, організацій та громадян. На всі водно-болотні угіддя міжнародного значення складаються паспорти, ведення яких покладається на адміністрації установ природно-заповідного фонду, в межах яких знаходяться ці угіддя, а у разі їх знаходження за межами територій природних заповідників, біосферних заповідників і національних природних парків — на територіальні органи Мінприроди за погодженням з 677 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України користувачами (власниками) земельних ділянок та інших природних ресурсів. Структуру, зміст та порядок заповнення паспорта визначає Мінприроди (Наказ Мінекоресурсів України від 27 грудня 2002 р. «Про затвердження Структури, змісту і порядку ведення паспорта водно-болотного угіддя міжнародного значення»). Відповідно до Концепції збереження біологічного різноманіття, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 р., визначено також заходи щодо збереження та відновлення водно-болотних угідь національного, регіонального та місцевого значення. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. № 1287 «Про порядок надання водно-болотним угіддям статусу водно-болотних угідь міжнародного значення» Мінприроди та його територіальні органи за погодженням з користувачами (власниками) земельних ділянок та інших природних ресурсів забезпечують установлення спеціальних знаків на межах водно-болотних угідь міжнародного значення. Ці межі наносяться на плани та карти відповідних земельних ділянок. Охорона і використання природних ресурсів водно-болотних угідь (їх ділянок) міжнародного значення, що перебувають у межах територій і об'єктів природно-заповідного фонду, здійснюються відповідно до законодавства про природно-заповідний фонд України. Система інформаційних та охоронних знаків цих об'єктів, призначена для інформування населення та природокористувачів про межі земель природоохоронного призначення, категорію їх заповідання та основні відомості про режим і правила поведінки на природоохоронних територіях, встановлена Положенням про єдині державні знаки та аншлаги на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду України, затвердженим наказом Мінприроди України від 29 березня 1994 р. Землі водно-болотних угідь міжнародного значення віднесені ЗК України до земель іншого природоохоронного призначення (ст. 46). Порядок використання земель іншого природоохоронного призначення, крім того, встановлюється законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 — 2015 роки» (2000 р.), Концепцією збереження біологічного різноманіття, іншими нормативно-правовими актами України, а також міжнародними договорами, учасницею яких є Україна. 678 § 11. Природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність §11. Природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність Особливій охороні в Україні також підлягають природні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність. Землі під такими об'єктами належать до земель іншого природоохоронного призначення (ст. 46 ЗК України). Відповідно до ст. 14 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (в редакції 1998 р.) з метою збереження унікальних наукових об'єктів (у тому числі природних) — колекцій, заповідників, дендропарків, наукових полігонів тощо, які мають виняткове значення для української та світової науки, створюється Державний реєстр наукових об'єктів, що становлять національне надбання. Порядок формування і ведення цього реєстру визначається Кабінетом Міністрів України. Рішення про віднесення наукових об'єктів до таких, що становлять національне надбання, приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства освіти і науки України. Фінансування заходів щодо утримання і збереження наукових об'єктів, які включені до відповідного реєстру, щорічно передбачається у Державному бюджеті України. F 12. Відновлювані території, що підлягають включенню до національної екомережі України За концепцією побудови екологічної мережі України до її складу передбачається включити не тільки особливо цінні в екологічному, науковому, естетичному, історико-культурному, оздоровчому та інших відношеннях території, а й ті, які об'єднані в категорію відновлюваних, тобто таких, господарське використання яких є або екологічно небезпечним, або економічно недоцільним, неефективним. Використання таких земель забороняється чи обмежується. Серед таких територій Закон України «Про екологічну мережу України» називає порушені землі, деградовані і малопродуктивні землі та землі, що зазнали впливу негативних процесів та стихійних явищ, інші території, важливі з погляду формування 679 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України просторової цілісності екомережі (ст. 16 закону), а ЗК України містить ознаки таких земель та регламентує правовий режим їх використання (глави 27, 28 цього кодексу). А оскільки включення тих чи інших об'єктів до екомережі не приводить до зміни їх правового режиму, то землі відповідної категорії після їх входження до екомережі підлягатимуть тому самому правому режиму використання й охорони, який встановлений для них ЗК України. До деградованих земель ЗК України, зокрема, відносить техногенно забруднені землі, використання яких обмежується з метою запобігання їх негативному впливу на довкілля та здоров'я людей (ст. 169). Техногенне забруднення завжди пов'язане з господарською діяльністю людини, а сам термін «техногенне» вказує на походження відповідного забруднення від технічних джерел (технічних систем, установок, обладнання, агрегатів тощо). Ця риса відрізняє техногенно забруднені землі від земель, деградація яких є наслідком природних явищ чи катастроф, а також земель, що втратили свої корисні явища внаслідок нераціонального їх використання або виснаження. Заподіяння техногенного забруднення можливе як у режимі нормальної експлуатації господарських об'єктів (у зв'язку з недосконалістю техніки та технології виробництва, переробки відходів, порушень екологічного законодавства), так і в аварійному режимі. Серед можливих джерел техногенного забруднення земель ЗК України виділяє передусім радіаційно небезпечні та радіоактивно забруднені землі. їх забруднення походить від джерел іонізуючого випромінювання. Виняткова увага законодавця до земель відповідної категорії пов'язана з безпрецедентною техногенною катастрофою, що сталася в Україні у 1986 р. внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Одним із її наслідків стало забруднення радіонуклідами понад 4,6 млн. гектарів земель у 74 районах 11 областей, у тому числі 3,1 млн. гектарів ріллі. З господарського використання було вилучено 119 тис. гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі 65 тис. гектарів ріллі. Невипадково питання радіаційного захисту земель на сьогодні більшою мірою врегульовані в спеціальних «чорнобильських» законах, а не в законодавчих актах загального характеру з питань ядерної енергетики та радіаційного захисту. А поняття «радіаційно небезпечних» та «радіоактивно забруднених» земель ми знаходимо не в Законі України «Про використання ядерної енергії та радіаційну 680 § 12. Відновлювані території, що підлягають включенню до ... екомережі ... безпеку», а в Законі України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (статті 2—4). Так, радіаційно небезпечними визнаються землі, на яких неможливе подальше проживання населення, одержання сільськогосподарської та іншої продукції, продуктів харчування, що відповідають загальнодержавним та міжнародним допустимим рівням вмісту радіоактивних речовин, або які недоцільно використовувати за екологічними умовами. До зазначених земель належать такі категорії територій, що постраждали від Чорнобильської катастрофи: зона відчуження, тобто територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 р.; зона безумовного (обов 'язкового) відселення, тобто територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклі дами, зі щільністю забруднення грунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км2р та вище, або плутонію від 0,1 Кі/км2р та вище, де роз рахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 м3в (0,5 бер) за рік понад до зу, яку вона одержувала в доаварійний період. Радіоактивно забрудненими землями закон визнає такі, які потребують проведення заходів радіаційного захисту та інших спеціальних втручань, спрямованих на обмеження додаткового опромінення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення нормальної господарської діяльності. До таких земель належать зони, виділені як території, що постраждали від аварії на ЧАЕС: зона гарантованого добровільного відселення — це територія зі щільністю забруднення грунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км2, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км2, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може переви щити 1,0 м3в (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у до аварійний період; зона посиленого радіоекологічного контролю — це територія зі щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 1,0 до 5,0 Кі/км2, або стронцію від 0,02 до 0,15 Кі/км2, 681 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України або плутонію від 0,005 до 0,01 Кі/км2р за умови, що розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів перевищує 0,5 м3в (0,05 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період. При цьому Національній комісії радіаційного захисту було надано право встановлювати додаткові критерії забрудненості грунту радіонуклідами з наступним затвердженням таких критеріїв Верховною Радою України. Ця ж комісія спільно з НАН України, МОЗ України, МНС України, Мінагрополітики України, Мінприроди України, за поданням обласних рад видає експертні висновки щодо встановлення та перегляду Кабінетом Міністрів України та затвердження Верховною Радою України критеріїв розмежування категорій зон щодо радіаційного захисту населення, меж зон радіоактивно забруднених та радіактивно небезпечних земель. До радіоактивно забруднених земель прирівнюються землі, надані відповідно до ст. 37 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» для розміщення ядерних установок та об'єктів, а також земельні ділянки, на яких розміщуються сховища радіоактивних відходів та об'єкти, призначені для поводження з радіоактивними відходами (ст. 25 Закону України «Про поводження з радіоактивними відходами» (1995 р.). Надання земельних ділянок для розміщення ядерних установок та об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, провадиться в порядку і на умовах, визначених земельним законодавством та законодавством про охорону навколишнього природного середовища України. До техногенно забруднених земель ЗК України відносить також землі, забруднені важкими металами, іншими хімічними елементами. Крім того, техногенне забруднення може бути пов'язане зі шкідливим впливом на грунти фізичних чи біологічних факторів. Загальні критерії віднесення земель до техногенно забруднених важкими металами, іншими хімічними елементами встановлюються відповідно до ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» системою екологічних та санітарно-епідемічних нормативів, серед яких визначальну роль відіграють гранично допустимі концентрації хімічних речовин (у тому числі важких металів) у грунті. Ці нормативи є єдиними для території країни. 682 § 12. Відновлювані території, що підлягають включенню до ... екомережі ... Одним із найбільш небезпечних джерел техногенного забруднення Грунтів є сховища промислових та комунально-побутових відходів. За даними, що наводяться в Постанові Верховної Ради України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», загальна маса накопичених на території України відходів у поверхневих сховищах перевищила 25 млрд. тонн, що в розрахунку на 1 кв. км площі становить близько 40 тис. тонн. Відходи накопичуються у вигляді шламосховищ, териконів, відвалів, різних звалищ. Площа земель, зайнята ними, становить близько 160 тис. гектарів. Вимоги щодо дотримання вимог екологічного та земельного законодавства в процесі зберігання та видалення відходів встановлюються Законом України «Про відходи», а також ст. 46 Закону України «Про охорону земель». Загальні засади та правовий режим і порядок використання техногенно забруднених земель встановлюються законодавством України, насамперед законами України «Про охорону земель», «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про поводження з радіоактивними відходами», «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та деякими іншими. За загальним правилом, ці землі виводяться з господарського обороту та на них встановлюється спеціальний режим, що полягає в посиленому моніторингу, контролі за станом ґрунтів та їх можливим впливом на організм людини, обмеженням природокористування, а в деяких випадках — і проживання людей. Так, відповідно до ст. 26 Закону України «Про поводження з радіоактивними відходами» визначаються види діяльності, заборонені на територіях, відведених під сховища радіоактивних відходів, та об'єкти, призначені для поводження з радіоактивними відходами: земельні ділянки, відведені під сховища радіоактивних відходів, виводяться з господарського обороту і відмежовуються від суміжних територій санітарно-захисними зонами, в межах яких забороняється: проживання населення; здійснення всіх видів водокористування, лісокористування та користування надрами, за винятком зумовлених затвердженими проектами; проведення наукових досліджень без спеціальних дозволів; здійснення без спеціального дозволу сільськогосподарської, лісогосподарської та іншої ви- 683 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України робничої діяльності, спрямованої на одержання товарної продукції, а також будівництво об'єктів соціального та громадського призначення; будь-яка інша діяльність, яка не забезпечує режиму радіаційної безпеки. Особливості режиму використання всіх категорій земель, радіоактивно забруднених внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, закріплені Законом України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи». Так, відповідно до статей 12—14 цього закону землі зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення виводяться з господарського обороту, відмежовуються від суміжних територій і переводяться до категорії радіаційно небезпечних земель. У цих зонах забороняється: постійне проживання населення; здійснення діяльності з метою одержання товарної продукції без спеціального дозволу; перебування осіб, які не мають на це спеціального дозволу, а також залучення до роботи осіб без їх згоди; вивезення за межі зон без спеціального дозволу землі, глини, піску, торфу, деревини, а також заготівля і вивезення рослинних кормів, лікарських рослин, грибів, ягід та інших продуктів побічного лісокористування, за винятком зразків для наукових цілей; винесення або вивезення із зон будівельних матеріалів і конструкцій, машин і устаткування, домашніх речей тощо без спеціального дозволу і дозиметричного контролю; ведення сільськогосподарської, лісогосподарської, виробничої та іншої діяльності, а також будівництво без спеціального дозволу; випасання худоби, порушення середовища перебування диких тварин, спортивне та промислове полювання та рибальство; перегін тварин, сплав лісу; будь-яка інша діяльність, яка не забезпечує режиму радіаційної безпеки; перебування осіб, які мають медичні протипоказання для роботи в контакті з джерелами іонізуючого випромінювання або щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, оскільки вони є професійно хворими. В'їзд на територію зони і виїзд з неї здійснюється тільки за спеціальними перепустками з обов'язковим дозиметричним контролем людей та транспортних засобів. Транзитний проїзд усіх видів транспорту здійснюється за спеціальними перепустками, що видаються Адміністрацією зони. У зонах відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення спеціалізованими підрозділами здійснюються обов'язкові заходи 684 § 12. Відновлювані території, що підлягають включенню до ... екомережі ... щодо запобігання винесенню радіонуклідів з території зон і радіоактивному забрудненню навколишнього середовища; моніторингу стану природного середовища та медико-біологічного моніторингу; утримання території в належному санітарному і по-жежобезпечному стані; застосування методів фіксації радіонуклідів на місцевості. Всі види діяльності мають проводитися з обмеженням загальної колективної дози радіоактивного опромінення, а також з обмеженням кількості залучених осіб. У зонах відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення забезпечується суворий природоохоронний режим, охорона територій природних, історичних та етнокультурних пам'яток відповідно до чинного законодавства. Охорону громадського порядку, протипожежну безпеку на територіях зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, контрольно-пропускний режим при в'їзді та виїзді з таких зон забезпечують спеціалізовані органи МВС України. Контроль за виконанням зазначених заходів здійснюється на території зони відчуження Адміністрацією зони, зони безумовного (обов'язкового) відселення — відповідними обласними радами. У зоні гарантованого добровільного відселення встановлюється менш жорсткий правовий режим. Тут забороняється будівництво нових, розширення діючих підприємств, безпосередньо не пов'язаних із забезпеченням радіоекологічного, соціального захисту населення, а також умов його життя та праці; будь-яка діяльність, що погіршує радіоекологічну ситуацію; природокористування, яке не відповідає вимогам норм радіаційної безпеки; внесення пестицидів, гербіцидів, отрутохімікатів без спеціального дозволу відповідних органів Кабінету Міністрів України; залучення школярів, учнів і студентів до робіт, які можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я. У цій зоні постійно здійснюються заходи щодо зниження ризику захворюваності населення, перелік яких встановлюється ст. 17 закону. Законом встановлюється також правовий режим зони посиленого радіоекологічного контролю. Техногенне забруднення може спричинятись також у результаті дії стихійних сил природи, діяльності об'єктів підвищеної екологічної небезпеки, а також унаслідок порушень законодавства. 685 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України Правопорушення, вчинені у вигляді забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров'я людей або довкілля, внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля, зумовлюють кримінальну відповідальність, передбачену ст. 239 КК України. Техногенно забруднені землі сільськогосподарського призначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає встановленим вимогам (нормам, правилам, нормативам), згідно зі ст. 170 ЗК України підлягають вилученню з сільськогосподарського обороту та консервації. Відповідно до ст. 22 ЗК України до земель сільськогосподарського призначення належать землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Вимоги, яким має відповідати сільськогосподарська продукція, встановлюються рядом нормативно-правових актів України: законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини», «Про захист прав споживачів» та деякими іншими. Статтею 1 Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» надається визначення безпеки харчових продуктів як відсутність загрози шкідливого впливу харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів на організм людини. Тут же надано визначення і якості харчового продукту — як сукупності його властивостей, що визначає його здатність забезпечувати потреби організму людини в енергії, поживних та смакоароматичних речовинах, стабільність складу і споживчих властивостей протягом терміну придатності. Документами, що підтверджують якість та безпеку відповідної продукції, є: декларація про відповідність, що видається виробником продукції на кожну партію відповідної продукції, або сертифікат відповідності чи свідоцтво про визнання відповідності; висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи, свідоцтво про державну реєстрацію, гігієнічний сертифікат; ветеринарні документи (ветеринарна довідка, ветеринарне свідоцтво, 686 § 12. Відновлювані території, що підлягають включенню до ... екомережі ... ветеринарний сертифікат) на продовольчу сировину та харчові продукти тваринного походження; сертифікат якості та карантинний дозвіл та деякі інші (ст. 5 Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів продовольчої сировини»). А правові засади та процедури декларування чи сертифікації відповідності сільськогосподарської продукції якісним та кількісним критеріям встановлені Законом України «Про підтвердження відповідності» (2001 р.). Стаття 6 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» конкретизує деякі вимоги до якості сільськогосподарської продукції з погляду радіаційних показників. Сільськогосподарською про-іукцією, придатною для реалізації та споживання, відповідно до хієї норми визнається продукція, в якій вміст радіонуклідів не пе-гвищує затверджених допустимих рівнів. До деградованих земель ЗК України відносить також земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок екстремальних природних явищ: стихійних лих чи інших надзвичайних ситуацій при-одного характеру (ст. 171). Серед таких ситуацій кодекс називає землетруси, зсуви, карстоутворення, повені. Однак перелік відповідних ситуацій не є вичерпним. Це означає, що деградація земель може виявитися результатом дії інших факторів, у тому числі надзвичайних ситуацій природного походження. Повний перелік таких ситуацій, їх класифікацію, критерії віднесення до них та заходи реагування знаходимо в ряді законів та інших нормативно-правових актів з питань надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру: Законі України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» (2000 р.), Постанові Верховної Ради України «Про заходи Кабінету Міністрів України щодо виконання законодавства України про мінімізацію збитків від руйнівної дії паводків і повеней, захист населених пунктів, народногосподарських об'єктів і земель від шкідливої дії вод» (2003 р.), Указі Президента України «Про заходи щодо забезпечення ефективного прогнозування повеней і паводків та ліквідації їх наслідків», постановах Кабінету Міністрів України «Про порядок класифікації надзвичайних ситуацій» від 15 липня 1998 р., «Про єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру» від 3 серпня 1998 р., «Про затвердження 687 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України Програми запобігання та реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру на 2000 — 2005 роки» від 22 серпня 2000 р., «Про затвердження Методики оцінки збитків від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру» від 15 лютого 2002 р., розпорядженні Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції Комплексної програми протизсувних заходів» від 16 травня 2002 р. та ін. Відповідно до п. 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок класифікації надзвичайних ситуацій» від 15 липня 1998 р. надзвичайні ситуації природного характеру поділяються на небезпечні геологічні, метеорологічні, гідрологічні морські та прісноводні явища, деградацію ґрунтів чи надр, природні пожежі, зміну стану повітряного басейну, інфекційну захворюваність людей, сільськогосподарських тварин, масове ураження сільськогосподарських рослин хворобами чи шкідниками, зміну стану водних ресурсів та біосфери тощо. Серед геологічних надзвичайних ситуацій природного характеру в класифікації виділяють землетруси, виверження грязевих вулканів, зсуви, обвали, осипи, осідання (провал) земної поверхні, карстові провалля; серед метеорологічних — сильний вітер, включаючи шквали та смерчі, сильні пилові бурі, великий град, злива, засуха, заморозки та ін.; серед гідрологічних морських та гідрологічних прісноводних у Класифікації вказуються високі рівні води (повінь, паводки), маловоддя, затори, селі, низькі рівні води, підвищення рівня ґрунтових вод (підтоплення) пожежі в природних екосистемах та ін. Більшість із зазначених надзвичайних ситуацій природного характеру можуть призвести до деградації земель. До деградованих земель можуть бути віднесені також ділянки, якість яких порушена внаслідок антропогенної (в тому числі техногенної) діяльності, причому як неправомірної (наприклад, перевищення норм внесення пестицидів та агрохімікатів у сільському та лісовому господарстві), так і правомірної (це може бути, зокрема, добування корисних копалин чи наслідки меліорації сільськогосподарських земель). До деградованих земель ЗК України відносить також земельні ділянки з еродованими, перезволоженими грунтами, з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудненими хімічними речовинами грунтами та інші. Відповідна деградація земель може бути наслідком дії як природних, так і антропогенних факторів. 688 § 12. Відновлювані території, що підлягають включенню до ... екомережі ... За даними, що наводяться в Постанові Верховної Ради України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», якісний стан земельного фонду України має тенденцію до погіршення. В окремих районах, де проведено осушення земель, відбувається неконтрольоване зниження рівня ґрунтових вод, зменшення потужності органічної маси, а в районах зрошення — підтоплення і засолення грунтів, деградація чорноземів, що призвело до негативних екологічних наслідків у районах Полісся та на півдні України. 14,8 % загальної площі поливних земель зазнають еродування, 1,5 — перезволожений, понад 4 % є солонцюватими та засоленими. Збільшення мінералізації ґрунтових вод загрожує вторинним засоленням земель. Майже на всіх землях спостерігається неухильне зменшення вмісту гумусу в ґрунтах. Тільки за 20 років (з 1961 р. по 1981 р.) середній вміст гумусу в ґрунтах України зменшився з 3,5 до 3,2 %. Поряд із деградованими землями до національної екомережі України підлягають включенню також малопродуктивні землі, статус яких визначається ст. 171 ЗК України. До цієї категорії законодавець відносить землі, що за своїми природними властивостями мають низьку продуктивність, або характеризуються негативними природними властивостями. Як правило, такі землі підлягають вилученню з сільськогосподарського використання. Водночас малоцінні землі, якщо це практично можливо та економічно доцільно, підлягають поліпшенню. Так, відповідно до ст. 46 Закону України «Про охорону земель» для поліпшення малопродуктивних земель може використовуватися родючий шар ґрунту, знятий і заскладований при здійсненні господарської діяльності, пов'язаної зі зберіганням, обробленням, утилізацією та видаленням, знешкодженням та захороненням відходів. Поліпшення малопродуктивних земельних угідь входить до Переліку видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. (п. 32). Здійснення таких заходів може фінансуватись із Державного фонду охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до ст. 47 Закону України «Про охорону земель» використання ерозійно- та зсувонебезпечних земельних ділянок дозволяється за умови вжиття заходів щодо їх протиерозійного і про- 689 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України тизсувного захисту, передбачених законодавством України. Забороняється розорювання схилів крутизною понад 7 градусів (крім ділянок для залуження, заліснення та здійснення ґрунтозахисних заходів). На схилах крутизною від 3 до 7 градусів обмежується розміщення просапних культур, чорного пару тощо. Власники земельних ділянок та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов'язані здійснювати грунтоохоронні заходи з метою запобігання погіршенню їх якісного стану та якісного стану суміжних земельних ділянок і довкілля в цілому. Деградовані та малопродуктивні землі відповідно до ЗК України підлягають консервації. Консервація земель здійснюється за рішеннями органів державної влади та місцевого самоврядування на підставі договорів з власниками земельних ділянок шляхом припинення їх господарського використання на визначений термін та залуження або заліснення (ст. 172 ЗК України). Консервація земель — це виведення з господарського обороту (сільськогосподарського або промислового) земель на певний термін для здійснення заходів щодо відновлення родючості та екологічно задовільного стану ґрунтів, а також для встановлення або повернення (відновлення) втраченої екологічної рівноваги у конкретному регіоні. При цьому віднесення сільськогосподарських угідь до деградо-ваних, малопродуктивних та техногенно забруднених земель відбувається з урахуванням основних показників, що характеризують грунтові властивості і зумовлюють необхідність їх консервації (еро-дованість, скелетність, легкий гранулометричний склад, важкий гранулометричний склад, гумусованість, реакція Ґрунтового розчину, вміст рухомого алюмінію, вміст увібраного натрію, засолення, карбонатність, фізична деградація, хімічне чи радіоактивне забруднення). Ці властивості мають враховуватися диференційовано залежно від природно-сільськогосподарської зони (Додаток до Порядку консервації земель, затвердженого наказом Держкомзему України від 17 жовтня 2002 р.). Консервація деградованих і забруднених земель є природоохоронним заходом (п. 31 Переліку видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів), вона спрямована на охорону земель і підвищення родючості грунтів. Проведення консервації земель стимулюється державою. На весь період тимчасової консервації земельних ділянок землевласники та землекористувачі звільняються від плати за землю. 690 § 12. Відновлювані території, що підлягають включенню до ... екомережі ... д сільськогосподарським товаровиробникам компенсується недоодержана частка доходу внаслідок консервації деградованих, малопродуктивних, а також техногенно забруднених земель (ст. 27 Закону України «Про охорону земель»). Консервація земельних ділянок є тимчасовим заходом, що здійснюється шляхом припинення господарського використання землі на заздалегідь визначений термін та її залуження або заліснення. Указом Президента України «Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України» від 29 квітня 1998 р. серед основних заходів щодо розвитку агропромислового комплексу, спрямованих на зупинення спаду виробництва сільськогосподарської продукції з метою забезпечення внутрішніх потреб держави в продуктах харчування, сировині та збільшення їх експортного потенціалу передбачено заходи з оптимізації розораності за рахунок вилучення з активного господарського обороту 1 млн. га найбільш еродованих схилових земель, застосування ґрунтозахисних систем землеробства на площі 6,9 млн. гектарів. Залуження й заліснення належать до заходів щодо меліорації земель. Відповідно до Закону України «Про меліорацію земель» (2000 р.) залуження належить до заходів культурно-технічної меліорації, що передбачає проведення впорядкування поверхні землі та підготовку її до використання для сільськогосподарських потреб (ст. 5), а заліснення є заходом агролісотехнічної меліорації, що передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на забезпечення докорінного поліпшення земель шляхом використання ґрунтозахисних, стокорегулюючих та інших властивостей захисних лісових насаджень, при цьому лісомеліоративні системи формуються як площинні (протиерозійні) захисні лісонасадження (забезпечують захист земель від ерозії, а водних об'єктів від виснаження та замулення шляхом заліснення ярів, балок, крутосхилів, пісків та інших деградованих земель, а також прибережних захисних смуг і водоохоронних зон річок та інших водойм) чи лінійні (полезахисні) лісонасадження, що забезпечують захист від вітрової і водної ерозій та поліпшення ґрунтово-кліматичних умов сільськогосподарських угідь шляхом створення полезахисних і стокорегулюючих лісосмуг (ст. 8). Останнє положення цілком відповідає п. 2 Правил відновлення лісів і лісорозведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 1996 р., який передбачає проведен- 691 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України ня робіт з лісорозведення на землях, не вкритих лісовою рослинністю, насамперед непридатних для використання в сільському господарстві, низькопродуктивних (яри, еродовані балки, крутосхили, піски, пустища тощо). Фактичною підставою для порушення процесу щодо консервації землі має слугувати: порушення поверхні земельних ділянок унаслідок землет русів, зсувів, карстоутворення, повеней, добування корисних копа лин тощо; еродованих земель, перезволожених земель з підвище ною кислотністю або засоленістю та грунтів, забруднених хімічни ми речовинами й іншими видами забруднень, небезпечних для здоров'я людей; наявність малопродуктивних земель, грунти яких характери зуються негативними природними властивостями, низькою ро дючістю; наявність небезпечних, радіоактивно забруднених або забруд нених важкими металами та іншими хімічними елементами земель тощо. Межі земельних ділянок, які консервують, закріплюються у натурі (на місцевості) межовими знаками. У місцях, де межі збігаються з існуючими природними елементами організації території (дорогами, лісосмугами, каналами, валами, валами-дорогами тощо), межові знаки не ставляться. Після закінчення строку консервації земель, визначеного проектом консервації, комісія, (до складу якої входять представники відповідної державної адміністрації (сільської, селищної, міської ради), місцевого органу земельних ресурсів, природоохоронного органу, Кримського республіканського або обласного державного проектно-технологічного центру охорони родючості грунтів і якості продукції, власника земельної ділянки) проводить обстеження законсервованих земель у натурі (на місцевості) і вносить до відповідних органів виконавчої влади (місцевого самоврядування), які прийняли рішення про консервацію земель, пропозицію: або щодо повернення земель до попереднього використання, або щодо продовження термінів консервації, або інші пропозиції, спрямовані на їх раціональне та екологічно безпечне використання. Загальнодержавні й регіональні програми консервації земель можуть розроблятися на замовлення зацікавлених органів виконавчої влади (місцевого самоврядування). Після погодження і затверд- 692 Рекомендована література ження цих програм відповідними органами виконавчої влади (місцевого самоврядування) розробка проектів консервації земель та їх упровадження (реалізація) здійснюються в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць. За наявності земель запасу власник земельної ділянки може звернутися із заявою (клопотанням) до відповідної державної адміністрації (сільської, селищної, міської ради) про виділення рівноцінної земельної ділянки взамін земель, які стали екологічно небезпечними, економічно неефективними, техногенно забрудненими не з їх вини. Фінансування робіт з консервації земель здійснюється відповідно до ст. 55 Закону «Про охорону земель». Так, за рахунок місцевих бюджетів здійснюються: проведення підготовчих робіт та складання проектів консер вації земель; заходи щодо відновлення стану еродованих, деградованих і порушених з їх вини земель та органічно поєднаних з ними інших природних ресурсів і об'єктів довкілля, запобігання заростанню сільськогосподарських угідь бур'янами, чагарниками і дрібно ліссям. За рахунок коштів землевласників і землекористувачів здійснюються: проведення підготовчих робіт та складання проектів консер вації земель; заходи щодо відновлення стану еродованих, деградованих і порушених з їх вини земель та органічно поєднаних з ними інших природних ресурсів і об'єктів довкілля. Рекомендована література Використання техногенно-забруднених земель // Науково- практичний коментар Земельного кодексу України. — К., 2004. Землі природно-заповідного фонду та іншого природоохорон ного призначення // Науково-практичний коментар Земельного кодексу України. — К., 2004. Консервація земель // Науково-практичний коментар Зе мельного кодексу України. — К., 2004. 693 Розділ XIX. Правові засади формування ... екологічної мережі України Малишева Н. Р. Правовий режим земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення // Земельне право: Підручник. — К., 2001. Малишева Н. Р. Біологічного різноманіття збереження // Юридична енциклопедія України: У 6 т. — К., 1998. — Т. 1. Малишева Н. Р. Зелена книга України // Юридична енцикло педія України: У 6 т. — К., 1999. — Т. 2. Малишева Н. Р. Червона книга України // Юридична енци клопедія України: У 6 т. — К., 2004. — Т. 6. Малишева Н. Р., Олещенко В. І., Кузнєцова С. В., Красіліч Н. Д., Карамушка В. І. Правові засади впровадження в Україні Конвенції про біорізноманіття / Відп. ред. Малишева Н. Р. — К., 2003. Никифоров В. В. Зкологическая сеть Среднего Приднепровья: современное состояние и пути оптимизации. — Днепропетровск, 2003. Олещенко В. І., Малишева Н. Р. Основні положення націо нальної політики з питань збереження біологічного та ландшафт ного різноманіття // Біорізноманіття Карпатського біосферного заповідника. — К., 1997. Олещенко В. І., Малишева Н. Р. Організаційно-правові засади збереження біорізноманіття // Біорізноманіття Карпатського біо сферного заповідника. — К., 1997. Олещенко В. І., Малишева Н. Р. Міжнародні конвенції та інші документи як чинник збереження біологічного та ландшафтного розмаїття. Конвенція про біорозмаїття: громадська обізнаність і участь. — К., 1997. 694 Розділ XX Правове регулювання відносин щодо надзвичайних екологічних ситуацій § 1. Поняття надзвичайної екологічної ситуації Надзвичайні екологічні ситуації, що виникають внаслідок різного роду причин (господарської чи будь-якої іншої діяльності, аварій, катастроф, стихійних лих), негативно впливають на стан навколишнього природного середовища, є фактором утворення екологічної небезпеки для людини. Трансформування цього явища в юридичну категорію було забезпечено законами України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», в яких надано визначення надзвичайної екологічної ситуації, зони надзвичайної екологічної ситуації, врегульовано інші питання, пов'язані з ліквідацією наслідків надзвичайних екологічних ситуацій. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» надзвичайна екологічна ситуація — це надзвичайна ситуація, за якої на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави. Із зазначеним визначенням кореспондуються визначення надзвичайних ситуацій, що містяться в інших нормативно-правових актах. Перше таке визначення на законодавчому рівні з'явилося в Законі України «Про цивільну оборону», згідно з яким надзвичайна ситуація — це порушення нормальних умов життя і діяльності людей на об'єкті або території, спричинене аварією, катастрофою, 695 Розділ XX. Правове регулювання відносин щодо надзвичайних ... ситуацій стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, великою пожежею, застосуванням засобів ураження, що призвели або можуть призвести до людських і матеріальних втрат. Потім це визначення з певною модифікацією було включено до Закону України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру». У п. 1 ст. 1 цього закону зазначається, що надзвичайна ситуація техногенного та природного характеру — порушення нормальних умов життя і діяльності людей на окремій території чи об'єкті на ній або на водному об'єкті, спричинене аварією, катастрофою, стихійним лихом або іншою небезпечною подією, в тому числі епідемією, епізоотією, епіфітотією, пожежею, яке призвело (може призвести) до неможливості проживання населення на території чи об'єкті, ведення там господарської діяльності, загибелі людей та/або значних матеріальних втрат. Варіант визначення надзвичайної ситуації включено й до Закону України «Про аварійно-рятувальні служби». У п. 1 ст. 1 закону зазначається, що надзвичайна ситуація — це порушення нормальних умов життя і діяльності людей на території чи об'єкті на ній або на водному об'єкті, спричинене аварією, катастрофою, стихійним лихом чи іншою небезпечною подією, яка призвела (може призвести) до загибелі людей та/або значних матеріальних втрат. Така розпорошеність на законодавчому рівні визначень поняття «надзвичайна ситуація» пояснюється пристосуванням його до вирішення специфічних завдань, що ставляться перед конкретним законом. При цьому не важко помітити, що у більшості наведених визначень, за винятком тих, що містяться в законах України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», екологічний фактор не є домінуючим. Визначення, що містяться у законах України «Про цивільну оборону», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», «Про аварійно-рятувальні служби» розраховані на висвітлення всіх аспектів ситуацій, які визнаються надзвичайними за різними обставинами і не завжди пов'язані з негативним впливом техногенних та природних чинників на екологічні умови життєдіяльності людини. Так, за класифікацією надзвичайних ситуацій, що надається п. 8 Положення про класифікацію надзвичайних ситуацій, затвердже- 696 § 1. Поняття надзвичайної екологічної ситуації ного постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1998 р., відповідно до причин походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайної ситуації на території України, розрізняють надзвичайні ситуації техногенного, природного та іншого характеру. До надзвичайних ситуацій техногенного характеру, зокрема, належать: транспортні аварії (катастрофи), пожежі, не спровоковані вибухи чи їх загроза, аварії з викидом (загрозою викиду) небезпечних хімічних, радіоактивних, біологічних речовин, раптове руйнування споруд та будівель, аварії на інженерних мережах і спорудах життєзабезпечення, гідродинамічні аварії на греблях, дамбах тощо. До надзвичайних ситуацій природного характеру Положення відносить: небезпечні геологічні, метеорологічні, гідрологічні морські та прісноводні явища, деградацію ґрунтів чи надр, природні пожежі, зміну стану повітряного басейну, інфекційну захворюваність людей, сільськогосподарських тварин, масове ураження сільськогосподарських рослин хворобами чи шкідниками, зміну стану водних ресурсів та біосфери тощо. Зауважимо, що, наприклад, такі надзвичайні ситуації техногенного походження, як пожежі в житлових масивах, транспортні катастрофи, вибухи на промислових об'єктах тощо, далеко не завжди мають своїми наслідками негативні зміни в довкіллі, чи створюють загрозу виникнення таких змін. Деякі з надзвичайних ситуацій природного походження, особливо ті, що мають нетривалий характер (наприклад, ураган, тайфун, землетрус тощо), як правило, пов'язані не стільки з екологічними, скільки з економічними наслідками. Що стосується інфекційної захворюваності людей, сільськогосподарських тварин, масового ураження сільськогосподарських рослин, то визначення заходів щодо їх ліквідації є сферою регулювання санітарно-епідеміологічного, а не екологічного законодавства. За всіх особливостей тих чи інших надзвичайних ситуацій їм властиві чотири головні ознаки: виникають раптово, розвиваються швидко, призводять до руйнівних та інших негативних наслідків, потребують для їх ліквідації здійснення комплексу надзвичайних заходів. Раптовість не означає, що певних подій, які несуть у собі ризик (імовірність заподіяння) негативних впливів на довкілля, заподіяння шкоди здоров'ю населення, ніхто не чекає. Навпаки, всі знають, що можливі стихійні лиха (повені, землетруси тощо), тех- 697 Розділ XX. Правове регулювання відносин щодо надзвичайних ... ситуацій ногенні аварії та катастрофи. До цих подій готуються: запроваджуються системи кризового моніторингу за станом довкілля, розробляються плани заходів, які мають зменшити негативні наслідки стихійних сил чи аварій, забезпечити оперативне реагування на даного роду техногенно-екологічні ситуації, передбачити всі можливі варіанти захисту населення та територій від дії небезпечних факторів надзвичайних екологічних ситуацій та ліквідацію цих наслідків, визначаються органи, відповідальні за організацію заходів, спрямованих на захист населення та територій від наслідків аварій, катастроф, стихійного лиха, передбачають спеціальні джерела фінансування заходів, спрямованих на усунення наслідків надзвичайних екологічних ситуацій, компенсацію шкоди, що заподіяна населенню та юридичним особам техногенно-екологічними інцидентами та стихійним лихом. Варто зазначити, що наведені ознаки надзвичайних ситуацій використовуються і в законодавстві зарубіжних країн при регламентації відносин, що виникають внаслідок негативних техногенних та природних впливів на довкілля. Так, Закон СІЛА про стихійні лиха виділяє такі ознаки лиха, як заподіяння великої шкоди, необхідність надання екстреної загальнодержавної допомоги. А за Законом про суперфонд та іншими актами екологічного законодавства США надзвичайні дії мають здійснюватися, якщо порушення стандартів на викид, скид забруднюючих речовин, розміщення небезпечних матеріалів становлять реальну загрозу для життя людей, їх благополуччя (власності) та навколишнього середовища. $ 2. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації передбачає умови для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації і спрямований на запобігання людським і матеріальним втратам, відвернення загрози життю і здоров 'ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації (ст. 8 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»). 698 § 2. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації Правові норми, що забезпечують правовий режим зон надзвичайної екологічної ситуації, містяться в більш як 200 нормативно-правових актах різного рівня та юридичної сили — в Конституції та законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, актах центральних органів виконавчої влади. При цьому найбільша регулююча роль і питома вага у відповідній сфері належить нормативно-правовим актам Кабінету Міністрів України. Аналіз правових норм, що регулюють суспільні відносини в сфері запобігання та ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій, свідчить про те, що вони утворюють складний комплексний правовий інститут, якому притаманні певні риси, що потребують поглибленого аналізу. Особливістю його є те, що дія його правових норм поширюється на всі сфери економіки, види виробничої та іншої господарської діяльності, де можуть виникнути техногенні інциденти з небезпечними для навколишнього природного середовища, здоров'я людей наслідками. Відповідні правові норми містяться в законах України «Про транспорт», «Про трубопровідний транспорт», «Про пестициди і агрохімікати», «Про поводження з радіоактивними відходами», «Про електроенергетику», «Про захист рослин», «Про меліорацію земель», «Про перевезення небезпечних вантажів» тощо. Характерною рисою цього правового інституту є й поширення його правового регулювання на всі органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, громадян, що мають забезпечувати організацію і реалізацію заходів щодо реагування на надзвичайні ситуації із небезпечними для довкілля та здоров'я населення наслідками. Таке правове регулювання забезпечується, зокрема, Конституцією України (статті 85, 106), законами України «Про міліцію», «Про Збройні Сили України», «Про Службу безпеки України», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», «Про ветеринарну медицину», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про війська Цивільної оборони України», «Про місцеві державні адміністрації», «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону»; постанови Кабінету Міністрів України про затвердження Положення про єдину систему запобігання і реагування на надзвичайні ситу- 699 Розділ XX. Правове регулювання відносин щодо надзвичайних ... ситуацій ації техногенного та природного характеру від 3 серпня 1998 р., Положення про Державний координаційний центр реагування на надзвичайні ситуації на водних об'єктах від 18 серпня 1999 р. та ін. Специфіку аналізованого правового інституту значною мірою визначають норми, що передбачають спеціальні заходи щодо запобігання та ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій: інформаційного, фінансового, матеріально-технічного, аварійно-рятувального та іншого характеру. Вони містяться в законах України: «Про телебачення і радіомовлення», «Про державну таємницю», «Про зв'язок», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про затвердження завдань Національної програми інформатизації на 1998— 2000 роки», «Про внесення змін до Закону України «Про державну таємницю», «Про радіочастотний ресурс України» тощо. А також зазначені норми містяться в законах України: «Про державний матеріальний резерв», «Про гуманітарну допомогу», «Про формування, порядок надходження і використання коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення», «Про аварійно-рятувальні служби» та ін. Значна кількість норм з питань надзвичайних екологічних ситуацій міститься в екологічному законодавстві, а саме в законах України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», природоресурсних кодексах та законах (з питань охорони і використання землі, надр, вод, лісу, атмосферного повітря, тваринного світу), в інших нормативно-правових актах екологічної спрямованості. Питання запобігання епідеміям та епізоотіям, надання медичної допомоги у випадках надзвичайних екологічних ситуацій урегульовані законодавством України про охорону здоров'я: Основами законодавства України про охорону здоров'я, законами України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про ветеринарну медицину», «Про карантин рослин» тощо. Після Чорнобильської катастрофи набуло розвитку як самостійний блок законодавство про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Три основні закони, присвячені відповідним проблемам: «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного за- 700 § 2. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації бруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про загальні засади подальшої експлуатації і зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення зруйнованого четвертого енергоблоку цієї АЕС на екологічну безпечну систему», що неодноразово змінювалися і доповнювалися, є основою цієї галузі законодавства. Важливу роль у запобіганні надзвичайним ситуаціям в ядерній галузі відіграють також закони України «Про поводження з радіоактивними відходами» та «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку». Серед міжнародних багатосторонніх договорів у відповідній сфері важливе значення мають Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій ( 1992 р.), Конвенція про ядерну безпеку (1994 р.), Конвенція про оперативне оповіщення про ядерну аварію (1986 р.), Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії чи радіаційної аварійної ситуації (1986 р.), Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу (1980 р.), Конвенція про запобігання забрудненню моря скидами відходів та інших матеріалів з внесеними до неї поправками (1994 р.), Об'єднана конвенція про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами (1997 р.) Міжнародними документами рекомендаційного характеру у відповідній сфері регулювання є також ряд актів МАГАТЕ, зокрема Міжнародні основні норми безпеки для захисту від іонізуючих випромінювань та безпечного поводження з джерелами випромінювання (1996 р.), Принципи поводження з радіоактивними відходами (1995 р.) тощо. Питання співробітництва у зазначеній сфері знайшли відображення й у ряді двосторонніх угод України з іншими державами. До них належать, зокрема, Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Угорської Республіки про співробітництво та надання взаємної допомоги в галузі попередження надзвичайних ситуацій та ліквідації їхніх наслідків від 27 жовтня 1998 р. Центральне ядро законодавства України про правовий режим зон надзвичайної екологічної ситуації становлять норми, що визначають підстави для оголошення окремої місцевості такою зоною. До цих підстав, зокрема, належать: — негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або унеможливлюють прожи- 701 Розділ XX. Правове регулювання відносин щодо надзвичайних ... ситуацій вання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території; — значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін у навколишньому природному середовищі. Відповідно до Порядку класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 березня 2004 р., залежно від обсягів заподіяних наслідків, технічних і матеріальних ресурсів, необхідних для їх ліквідації, визначаються чотири рівні надзвичайних ситуацій — державний, регіональний, місцевий та об'єктовий. Для визначення конкретного рівня надзвичайної ситуації встановлюються такі критерії: територіальне поширення та обсяги технічних і матеріальних ресурсів, необхідних для ліквідації наслідків надзвичайної ситуації; кількість людей, які постраждали або умови життєдіяльності яких було порушено внаслідок надзвичайної ситуації; розмір заподіяних (очікуваних) збитків. Надзвичайною ситуацією державного рівня визнається така ситуація: яка поширилась або може поширитися на територію інших держав; яка поширилася на територію двох чи більше регіонів Украї ни (Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севас тополя), а для її ліквідації необхідні матеріальні й технічні ресурси в обсягах, що перевищують можливості цих регіонів, але не менш як 1 % обсягу видатків відповідних місцевих бюджетів (надзвичай на ситуація державного рівня за територіальним поширенням); яка призвела до загибелі понад 10 осіб або внаслідок якої по страждало понад 300 осіб (постраждалі — особи, життю або здо ров'ю яких було заподіяно шкоду внаслідок надзвичайної ситуації), чи було порушено нормальні умови життєдіяльності понад 50 тис. осіб на тривалий час (більш як на три доби); внаслідок якої загинуло понад 5 осіб або постраждало понад 100 осіб, чи було порушено нормальні умови життєдіяльності по над 10 тис. осіб на тривалий час (більш як на три доби), а збитки (оцінені в установленому законодавством порядку), спричинені надзвичайною ситуацією, перевищили 25 тис. мінімальних роз мірів (на час виникнення надзвичайної ситуації) заробітної плати; збитки від якої перевищили 150 тис. мінімальних розмірів за робітної плати; 702 § 2. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації — яка в інших випадках, передбачених актами законодавства, за своїми ознаками визнається як надзвичайна ситуація державного рівня. Надзвичайною ситуацією регіонального рівня визнається така ситуація: яка поширилася на територію двох чи більше районів (міст обласного значення) Автономної Республіки Крим, областей, а для її ліквідації необхідні матеріальні й технічні ресурси в обсягах, що перевищують можливості цих районів, але не менш як 1 % обсягу видатків відповідних місцевих бюджетів (надзвичайна ситуація регіонального рівня за територіальним поширенням); яка призвела до загибелі від трьох до п'яти осіб або внаслідок якої постраждало від 50 до 100 осіб, чи було порушено нормальні умови життєдіяльності від 1 тис. до 10 тис. осіб на тривалий час (більш як на три доби), а збитки перевищили 5 тис. мінімальних розмірів заробітної плати; збитки від якої перевищили 15 тис. мінімальних розмірів за робітної плати. Надзвичайною ситуацією місцевого рівня визнається ситуація: яка вийшла за межі територій потенційно небезпечного об'єкта, загрожує довкіллю, сусіднім населеним пунктам, інженер ним спорудам, а для її ліквідації необхідні матеріальні і технічні ре сурси в обсягах, що перевищують власні можливості потенційно небезпечного об'єкта; внаслідок якої загинуло одна—дві особи або постраждало від 20 до 50 осіб, чи було порушено нормальні умови життєдіяльності від 100 до 1000 осіб на тривалий час (більш як на три доби), а збит ки перевищили 0,5 тис. мінімальних розмірів заробітної плати; збитки від якої перевищили 2 тис. мінімальних розмірів за робітної плати. Надзвичайною ситуацією об'єктового рівня визнається така, яка не підпадає під названі вище визначення. Відповідна територія оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації затверджується Верховною Радою України протягом двох днів з дня звернення Президента України (ст. 6 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації») 703 Розділ XX. Правове регулювання відносин щодо надзвичайних ... ситуацій Кабінет Міністрів України вносить подання про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації на підставі пропозицій центрального органу виконавчої влади, до відання якого віднесені питання екологічної безпеки, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування або за власною ініціативою. У ст. 6 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» визначені також положення, що мають бути відбиті в Указі Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації. До них належать: обставини, що стали причиною оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації; обґрунтування необхідності оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації; межі території, на якій оголошується зона надзвичайної екологічної ситуації; заходи щодо організаційного, фінансового та матеріально-технічного забезпечення життєдіяльності населення в зоні надзвичайної екологічної ситуації; основні заходи, що запроваджуються для подолання наслідків надзвичайної екологічної ситуації; обмеження на певні види діяльності в зоні надзвичайної екологічної ситуації; час, з якого окрема місцевість оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації, і строк, на який ця територія оголошується такою зоною. Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації має негайно доводитися до відома населення через засоби масової інформації та систему оповіщення цивільної оборони. Згідно зі ст. 9 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» дія правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації може бути достроково припинена Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України у разі усунення обставин, що стали причиною оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації, виконання заходів, які необхідно було здійснити для нормалізації екологічного стану на території зони надзвичайної екологічної ситуації. Припинення дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації на території Автономної Республіки Крим або в окремих її місцевостях може ініціювати Верховна Рада Автономної Республіки Крим. 704 § 2. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації Подання Кабінету Міністрів України про дострокове припинення дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації має готуватися з урахуванням пропозицій органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади. Дострокове припинення дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації приводить до того, що така територія не вважається зоною надзвичайної екологічної ситуації. Встановлено також, що межі території, на якій оголошується зона надзвичайної екологічної ситуації, можуть бути змінені з дотриманням вимог, встановлених ст. 6 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації». Запровадження правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації передбачає виділення державою та/або органами місцевого самоврядування додаткових фінансових та інших матеріальних ресурсів, достатніх для нормалізації екологічного стану та відшкодування нанесених збитків, запровадження спеціального режиму поставок продукції для державних потреб, реалізацію комплексних та цільових програм громадських робіт (частина друга ст. 8 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»). Кошти на забезпечення діяльності, пов'язаної з ліквідацією наслідків надзвичайних екологічних ситуацій, згідно зі ст. 10 зазначеного закону мають в обов'язковому порядку виділятися з державного та місцевих бюджетів, резервного фонду Кабінету Міністрів України чи інших джерел, не заборонених законом. Реалізація зазначених законодавчих вимог забезпечується за допомогою спеціальних фінансово-правових приписів. Вони містяться в: Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», яким на місцеві ради та їх виконавчі органи покладається прийнят тя рішень та здійснення заходів, у тому числі фінансового характе ру, щодо ліквідації наслідків екологічних катастроф, стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій, інформу вання про них населення, залучення в установленому законом по рядку до цих робіт підприємств, установ та організацій, а також на селення (статті 26, 33); Законі України «Про поставки продукції для державних по треб», який визначає умови та порядок поставки на контрактній (договірній) основі продукції, необхідної для державних потреб, у тому числі для запобігання надзвичайним екологічним ситуаціям та ліквідації їх наслідків; 23 5-200 705 Розділ XX. Правове регулювання відносин щодо надзвичайних ... ситуацій Законі України «Про державний матеріальний резерв», який визначає загальні принципи формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та поновлення запасів державного ма теріального резерву, призначених для виконання першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та для ви конання інших заходів, передбачених законодавством; Положенні про резервний фонд Кабінету Міністрів України, затвердженому Постановою Верховної Ради України від 22 лютого 1996 р. Згідно з Положенням резервний фонд Кабінету Міністрів України утворюється відповідно до Закону України «Про бюджет ну систему України» для фінансування невідкладних витрат, пов'язаних з надзвичайними ситуаціями; робіт по ліквідації наслідків стихійних явищ та аварій; непередбачених витрат, пов'язаних з введенням законів; інших заходів, не передбачених і які не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету України, з визначенням при цьому розміру коштів, що не може перевищувати 20 % загального обсягу резервного фонду; Порядку створення і використання матеріальних резервів для запобігання, ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного і при родного характеру та їх наслідків, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2001 р. Передбачено, що резерви використовуються тільки для: здійснення запобіжних за ходів у разі загрози виникнення надзвичайних ситуацій; ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та їх наслідків; проведення невідкладних відновних робіт; надання гро мадянам, постраждалим від наслідків надзвичайних ситуацій, од норазової матеріальної допомоги для забезпечення їх життєдіяль ності; розгортання та утримання тимчасових пунктів проживання і харчування постраждалих громадян; Порядку фінансування робіт із запобігання і ліквідації над звичайних ситуацій та їх наслідків, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 лютого 1999 р. Ним, зокрема, встановлено, що фінансування заходів щодо запобігання виник ненню та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій залежно від їх рівня здійснюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства на основі затверджених планів робіт, програм. Фінансування заходів щодо ліквідації надзвичайних ситуацій на об'єктах усіх форм власності 706 § 2. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації здійснюється відповідно до їх рівнів: об'єктового рівня — за рахунок власних коштів підприємств, установ та організацій, на території яких виникла надзвичайна ситуація; місцевого і регіонального рівнів — за рахунок власних коштів підприємств, установ та організацій, на території яких виникла надзвичайна ситуація, і додатково — за рахунок районних резервів (місцевий рівень) та резервів Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій (регіональний рівень), створених відповідно до законодавства; загальнодержавного рівня — за рахунок коштів, передбачених державним бюджетом на ці цілі, в тому числі, частково, з резервного фонду Кабінету Міністрів України; — Порядку відшкодування шкоди особам, які постраждали від надзвичайних обставин, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 жовтня 1992 р. Цим документом визначається статус осіб, які постраждали від надзвичайних обставин (потерпілі), порядок забезпечення їх у разі необхідності житлом, відшкодування потерпілим заподіяних матеріальних збитків, їх працевлаштування та надання іншої необхідної допомоги. За наявності підстав у межах зони надзвичайної екологічної ситуації може запроваджуватися правовий режим надзвичайного стану відповідно до Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану». В умовах надзвичайного стану допускається тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України (статті 1, 2, 4, 5 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану»). Відповідно до зазначеного правового режиму можуть вживатися заходи щодо: встановлення особливого режиму виїзду і в'їзду; посилення охорони громадського порядку та об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення; запровадження особливого порядку розподілення продуктів харчування і предметів першої необхідності серед населення; відселення людей із місць, небезпечних для їх проживання, з обов'язковим наданням їм жилих приміщень для постійного або тимчасового проживання; прове- 707 Розділ XX. Правове регулювання відносин щодо надзвичайних ... ситуацій дення мобілізації ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, зміна режиму їх роботи та профілю виробничої діяльності в межах, необхідних для проведення аварійно-рятувальних та відновлювальних робіт, тощо. У разі виникнення потреби в терміновому виконанні в зоні надзвичайної екологічної ситуації великих обсягів аварійно-рятувальних та відновлювальних робіт Президент України може прийняти рішення про залучення та виконання таких робіт військовими частинами Збройних Сил України та іншими утвореними відповідно до закону України військовими формуваннями. Рішенням про встановлення правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації, з метою здійснення заходів для нормалізації екологічного стану, можуть встановлюватися обмеження на здійснення певних видів діяльності шляхом встановлення тимчасової заборони на: будівництво та функціонування об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку; застосування в господарській та іншій діяльності особливо небезпечних речовин (хімічних, радіоактивних, токсичних, вибухових тощо), засобів захисту рослин, сукупність властивостей яких і/або особливостей їх стану можуть погіршувати екологічну ситуацію в цій зоні, функціонування санаторно-курортних закладів; провадження будь-якої іншої діяльності, що становить підвищену екологічну небезпеку. F 3. Державне управління у сфері регулювання відносин, що виникають у зв 'язку із надзвичайними екологічними ситуаціями Забезпечення екологічної безпеки, захист населення від надзвичайних екологічних ситуацій є конституційним обов'язком держави (ст. 16 Основного Закону України). Здійснення цього обов'язку покладається на органи державної влади та місцевого самоврядування, повноваження яких у даній сфері визначені законодавством. Такими органами є: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, місцеві ради та їх виконавчі комітети. Ці органи 708 § 3. Державне управління у сфері регулювання відносин, що виникають ... пов'язані між собою функціональною спрямованістю у розв'язанні проблем запобігання надзвичайним екологічним ситуаціям та ліквідації їх наслідків і утворюють певну організаційну систему. В ній, як і в інших соціальних системах, кожний структурний елемент має певне призначення, несе властиве йому навантаження, забезпечується певна узгодженість і скоординованість між окремими елементами. Зазначимо, що для більшості органів, що належать до організаційної системи державного регулювання і управління цією сферою суспільних відносин, функція забезпечення захисту населення від надзвичайних екологічних ситуацій є складовою більш широкої їх діяльності. Але серед них є й такі, для яких здійснення зазначеної функції є їх головним призначенням. Щоб найбільш повно розглянути особливості завдань та компетенцію різних органів у даній сфері, доцільно їх класифікувати залежно від функціональних повноважень та територіальних масштабів діяльності. Засади визначення відповідної класифікації містяться в Законі України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру», а детально, за всіма параметрами вона висвітлюється в постанові Кабінету Міністрів України від 3 серпня 1998 р. «Про єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру». Згідно з цими нормативно-правовими актами єдина державна система запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру — центральні та місцеві органи виконавчої влади, виконавчі органи рад, державні підприємства, установи та організації з відповідними силами і засобами, які здійснюють нагляд за забезпеченням техногенної та природної безпеки, організовують проведення роботи із запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного та природного походження і реагування у разі їх виникнення з метою захисту населення і довкілля, зменшення матеріальних втрат. Завданнями єдиної державної системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації є: розроблення нормативно-правових актів, а також норм, правил та стандартів з питань запобігання надзвичайним ситуаціям та забезпечення захисту населення і територій від їх наслідків; забезпечення готовності центральних та місцевих органів виконавчої влади, виконавчих органів рад, підпорядкованих їм сил і засобів до дій, спрямованих на запобігання і реагування на 709 Розділ XX. Правове регулювання відносин щодо надзвичайних ... ситуацій надзвичайні ситуації; забезпечення реалізації заходів щодо запобігання виникненню надзвичайних ситуацій; навчання населення щодо поведінки та дій у разі виникнення надзвичайної ситуації; виконання цільових і науково-технічних програм, спрямованих на запобігання надзвичайним ситуаціям, забезпечення сталого функціонування підприємств, установ та організацій, зменшення можливих матеріальних втрат; збирання і аналітичне опрацювання інформації про надзвичайні ситуації, видання інформаційних матеріалів з питань захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій; прогнозування і оцінка соціально-економічних наслідків надзвичайних ситуацій, визначення на основі прогнозу потреби в силах, засобах, матеріальних та фінансових ресурсах; створення, раціональне збереження і використання резерву матеріальних та фінансових ресурсів, необхідних для запобігання і реагування на надзвичайні ситуації; проведення державної експертизи, забезпечення нагляду за дотриманням вимог щодо захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій (у межах повноважень центральних та місцевих органів виконавчої влади); оповіщення населення про загрозу та виникнення надзвичайних ситуацій, своєчасне та достовірне його інформування про фактичну обстановку і вжиті заходи; захист населення у разі виникнення надзвичайних ситуацій; проведення рятувальних та інших невідкладних робіт щодо ліквідації надзвичайних ситуацій, організація життєзабезпечення постраждалого населення; пом'якшення можливих наслідків надзвичайних ситуацій у разі їх виникнення; здійснення заходів щодо соціального захисту постраждалого населення, проведення гуманітарних акцій; реалізація визначених законодавством прав у сфері захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій, у тому числі осіб (чи їх сімей), що брали безпосередню участь у ліквідації цих ситуацій; участь у міжнародному співробітництві у сфері цивільного захисту населення; організація роботи, пов'язаної з постійним спостереженням за потенційно екологічно і техногенно небезпечними об'єктами та їх експлуатацією або виведенням з технологічного обороту. Єдина державна система запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру складається з постійно діючих функціональних і територіальних підсистем і має чотири рівні — загальнодержавний, регіональний, місцевий та об'єктовий. 710 § 3. Державне управління у сфері регулювання відносин, що виникають ... Функціональні підсистеми створюються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади для організації роботи, пов'язаної із запобіганням надзвичайним ситуаціям та захистом населення і територій від їх наслідків. У надзвичайних ситуаціях сили і засоби функціональних підсистем регіонального, місцевого та об'єктового рівня підпорядковуються в межах, що не суперечать законодавству, органам управління відповідних територіальних підсистем єдиної державної системи. Організаційна структура та порядок діяльності функціональних підсистем єдиної державної системи і підпорядкованих їм сил і засобів визначаються в положеннях про них, які затверджуються відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади за погодженням з Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій. Територіальні підсистеми єдиної державної системи, що розглядається, створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі для запобігання і реагування на надзвичайні ситуації в межах відповідних регіонів. Структура і порядок діяльності територіальних підсистем єдиної державної системи і підпорядкованих їм сил і засобів визначаються в положеннях про них, які затверджуються Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Кожний рівень єдиної державної системи має координуючі та постійні органи управління щодо розв'язання завдань у сфері запобігання надзвичайним ситуаціям, захисту населення і територій від їх наслідків, систему повсякденного управління, сили і засоби, резерви матеріальних та фінансових ресурсів, системи зв'язку та інформаційного забезпечення. Відповідно до Закону України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру» (ст. 27) органами управління у даній сфері суспільних відносин є: Кабінет Міністрів України; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; інші спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади; місцеві органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом; органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом. 711 Розділ XX. Правове регулювання відносин щодо надзвичайних ... ситуацій Координацію діяльності органів виконавчої влади у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру здійснюють: Рада національної безпеки і оборони України в межах, передбачених Законом України «Про Раду національної безпеки і оборони України», Кабінет Міністрів України. Для координації діяльності державних органів виконавчої влади з питань техногенно-екологічної безпеки, надзвичайних ситуацій та з питань безпечної життєдіяльності населення Кабінет Міністрів України утворює відповідні комісії (ради). У разі необхідності для ліквідації наслідків надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру Кабінет Міністрів України утворює спеціальні комісії загальнодержавного, регіонального, місцевого та об'єктового рівнів (ст. 28 Закону України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру»). Рада національної безпеки і оборони України у цій сфері: — розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які належать до сфери національної безпеки і оборони, та подає пропозиції Президентові України щодо визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони, в тому числі в екологічній сфері; проектів державних програм, доктрин, законів України, указів Президента України, міжнародних договорів, інших нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони; удосконалення системи забезпечення національної безпеки, утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у цій сфері; проекту Закону України про Державний бюджет України по статтях, пов'язаних із забезпеченням національної безпеки і оборони України; матеріального, фінансового, кадрового, організаційного та іншого забезпечення виконання заходів з питань національної безпеки і оборони; заходів екологічного характеру відповідно до масштабу потенційних та реальних загроз національним інтересам України; доручень, пов'язаних з вивченням конкретних питань та здійсненням відповідних досліджень у сфері національної безпеки і оборони, органам виконавчої влади та науковим закладам України; забезпечення і контролю надходження та опрацювання необхідної інформації, її збереження, конфіденційності та використання в інтересах національної безпеки України, аналізу на її основі стану і тенденції розвитку подій, 712 § 3. Державне управління у сфері регулювання відносин, що виникають ... що відбуваються в Україні й у світі; питань оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації; здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконав чої влади у сфері національної, в тому числі екологічної, безпеки, подає Президентові України відповідні висновки та пропозиції; координує та контролює діяльність органів виконавчої влади по організації захисту населення та забезпеченню його життєдіяль ності, охороні життя, здоров'я, конституційних прав, свобод і за конних інтересів громадян, підтриманню громадського порядку при виникненні кризових ситуацій, що загрожують екологічній безпеці України та здійснює інші повноваження у відповідній сфері. До повноважень Кабінету Міністрів України відповідно до Закону України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру» (ст. 29) у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру належить: забезпечення реалізації політики держави у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, запобігання цим ситуаціям та реагування на них, ліквідації їх наслідків; здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю в умовах виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; розробка і здійснення загальнодержавних програм у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; здійснення інших повноважень, визначених Конституцією та законами України, актами Президента України. Повноваження у відповідній сфері Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій, що сьогодні є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, визначені Законом України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру» (ст. ЗО), а також Положенням про це міністерство, затвердженим Указом Президента України від 28 жовтня 1996 р. (із наступними змінами). Згідно з цими нормативно-правовими актами до компетенції цього міністерства віднесено: забезпечення реалізації політики держави у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситу- 713 Розділ XX. Правове регулювання відносин щодо надзвичайних ... ситуацій ацій техногенного та природного характеру, запобігання цим ситуаціям і реагування на них, ліквідації їх наслідків та наслідків Чорнобильської катастрофи; керівництво діяльністю підпорядкованих йому органів управління з питань надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, спеціальних і спеціалізованих формувань; здійснення державного нагляду і контролю за розробленням та реалізацією заходів у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; затвердження планів локалізації і ліквідації аварій (катастроф); проведення науково-дослідних робіт у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; здійснення інших повноважень, визначених законами України, актами Президента України. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, створює разом з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідні територіальні органи подвійного підпорядкування. Керівники цих органів призначаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, за погодженням з відповідною державною адміністрацією. Інші спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади (Мінприроди України, Держкомводгосп України, Мінтранс України тощо) Законом «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру» (ст. 31) у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру: розробляють і здійснюють організаційні та інженерно-технічні заходи у своїй галузі; забезпечують здійснення підприємствами, установами та організаціями, що належать до сфери їх управління, заходів щодо запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру і проведення аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт у разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру відповідно до аварійних планів; розробляють і затверджують галузеві норми та правила безпеки виробництва, 714 § 3. Державне управління у сфері регулювання відносин, що виникають ... технологічних процесів, продукції; організовують і здійснюють проведення науково-дослідних, дослідно-конструкторських, випробувальних і проектних робіт з питань забезпечення безпеки виробленої продукції, підвищення безпеки виробництва на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери їх управління; здійснюють інші повноваження, визначені законами України, актами Президента України. Певні повноваження у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру законодавством (ст. 32 Закону України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру») покладаються на Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. А саме у межах відповідних територій вони: беруть участь у забезпеченні реалізації політики держави у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; здійснюють управління через відповідні територіальні підсистеми єдиної державної системи; забезпечують проведення евакуаційних заходів у разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; здійснюють підготовку населення до дій у надзвичайних ситуаціях техногенного та природного характеру відповідно до своїх повноважень; створюють фінансові та матеріальні резерви для ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру та їх наслідків відповідно до законодавства; забезпечують організацію і проведення аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт, а також підтримання громадського порядку під час їх проведення; сприяють сталому функціонуванню об'єктів господарювання у зоні виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; здійснюють інші повноваження, визначені законами України, актами Президента України. Складовими єдиної державної системи запобігання та реагування на надзвичайні ситуації є також відповідні сили і засоби функціональних і територіальних підсистем, а також недержавні (добровільні) рятувальні формування, які залучаються для виконання відповідних робіт. Військові і спеціальні цивільні аварійно/пошуково-рятувальні формування, з яких складаються зазначені сили і засоби, укомплектовуються з урахуванням необхідності проведення роботи в 715 Розділ XX. Правове регулювання відносин щодо надзвичайних ... ситуацій автономному режимі протягом не менше трьох діб і перебувають у стані постійної готовності (далі — сили постійної готовності). Сили постійної готовності згідно із законодавством можуть залучатися для термінового реагування у разі виникнення надзвичайної ситуації з повідомленням про це відповідних центральних та місцевих органів виконавчої влади, виконавчих органів рад, керівників державних підприємств, установ та організацій. Спеціально підготовлені сили і засоби Міністерства оборони України у виняткових випадках залучаються для ліквідації надзвичайних ситуацій у порядку, визначеному Законом України «Про надзвичайний стан». Сили і засоби МВС України, Держкомкордону України і Служби безпеки України залучаються до ліквідації надзвичайних ситуацій та їх наслідків у межах, що не суперечать законодавству. За рішеннями Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних, державних адміністрацій і виконавчих органів рад, за наказами керівників державних підприємств, установ та організацій на базі існуючих спеціалізованих служб і підрозділів (будівельних, медичних, хімічних, ремонтних та інших) утворюються позаштатні спеціалізовані формування, призначені для проведення конкретних видів невідкладних робіт у процесі реагування на надзвичайні ситуації. Ці формування проходять спеціальне навчання, періодично залучаються до участі у практичному відпрацюванні дій з ліквідації надзвичайних ситуацій разом із силами постійної готовності. Рекомендована література Балюк Г. І. Правові аспекти забезпечення ядерної та радіа ційної (радіоекологічної) безпеки в Україні. — К., 1997. Екологічне право. — К., 2001. 3. Єрофеєв М. І. Конституційне право громадян на безпечне довкілля та його забезпечення в умовах виникнення надзвичайних екологічних ситуацій // Конституція України — основа подальшо го розвитку законодавства. — К., 1997. 4. Комарницький В. М. Правовий режим зон надзвичайних еко логічних ситуацій в Україні. — Луганськ, 2002. 716 Рекомендована література Кузніченко С. Надзвичайні спеціальні адміністративно-правові режими у законодавстві України // Право України. — 2000. — № 12. Краснова И. О. Зона зкологического бедствия: пути формиро- вания новой правовой категории в зарубежном праве // Государст- во и право. — 1994. — № 6. 717 Розділ XXI Правове регулювання поводження з відходами виробництва та споживання § 1. Поняття та види відходів Відходи — будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворюються у процесі людської діяльності і не мають подальшого використання за місцем утворення чи виявлення та яких їх власник повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення. Україна належить до кола країн із найбільш високими абсолютними обсягами утворення та накопичення промислових відходів. Домінують при цьому відходи гірничодобувної промисловості. Щороку на підприємствах України утворюється близько 100 млн. тонн токсичних відходів, які містять шкідливі для здоров'я людини важкі метали (хром, свинець, нікель, кадмій, ртуть). Переважно це відходи підприємств чорної і кольорової металургії, хімічної промисловості, машинобудування. Окрему групу токсичних відходів становлять заборонені до застосування хімічні засоби захисту рослин. За офіційними статистичними даними, кількість цих відходів, накопичених в Україні, становить понад 13 тис. тонн1. Серйозною стала проблема й побутових відходів. У населених пунктах країни щороку накопичується близько 35 млн. кубометрів твердих побутових відходів, які захоронюються на 770 полігонах 1 Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами, затверджена Законом України від 14 вересня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2000. - № 44. - Ст. 374. 718 § 1. Поняття та види відходів загальною площею майже 3 тис. гектарів1. У цілому під териконами, шламосховищами, відвалами і різними звалищами знаходиться близько 160 тис. гектарів землі. Ці відходи є істотним фактором засмічення, зараження і забруднення навколишнього природного середовища. Для запобігання негативному впливу на навколишнє природне середовище чинне законодавство встановлює спеціальний правовий режим поводження з відходами, який передбачає комплекс певних заходів та правил поводження з відходами на усіх стадіях — від їх утворення до знешкодження і захоронення. Цей режим регулюється законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про відходи», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про поводження з радіоактивними відходами», «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», «Про металобрухт», Кодексом України про надра та іншими нормативно-правовими актами. Закон України «Про відходи» є базовим у регулюванні правовідносин з відходами. Його норми конкретизовані у підзаконних актах, що були прийняті на його виконання, зокрема: у Порядку ведення реєстру об'єктів утворення, оброблення та утилізації відходів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998 р., Порядку ведення реєстру місць видалення відходів та Порядку розроблення, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів, затверджених постановами Кабінету Міністрів України від 3 серпня 1998 р., Порядку ведення державного обліку та паспортизації відходів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. Відповідно до Закону України «Про відходи» та інших нормативно-правових актів виділяють кілька груп відходів: за сферою утворення — відходи виробництва та споживання і побутові відходи; за ступенем небезпечності та характером впливу на навколишнє природне середовище і людину — токсичні, вибухові, вогненебезпечні, радіоактивні відходи тощо (небезпечні відходи); залежно від стану, в якому перебувають відходи, — газоподібні, рідинні, тверді, сумішеві. ' Програма поводження з твердими побутовими відходами, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2004 р. № 265 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 10. — Ст. 595. 719 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... Систематизований перелік відходів та кодів, що закріплюються за ними, міститься у Державному класифікаторі відходів, який ведеться з метою надання різнобічної та обгрунтованої інформації про відходи. Відповідно до Державного класифікатора України «Класифікатор відходів» ДК 005—96, затвердженого наказом Держстандарту України 29 лютого 1996 р. (із змінами, внесеними згідно з наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 30 березня 2000 р.) до відходів виробництва належать: залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів тощо, які утворені в процесі виробництва продукції і втратили свої споживчі властивості; супутні гірничі породи та залишкові продукти (шлам, пил, відсіви тощо); новоутворені речовини та їх суміші, що не є метою даного виробництва (шлак, зола, кубові залишки, інші тверді утворення, а також рідини та аерозолі); залишкові продукти сільськогосподарського виробництва (у тому числі тваринництва), лісівництва; бракована, некондиційна продукція чи забруднена небезпечними речовинами і не придатна до використання. До категорії відходів належать також непридатна до експлуатації продукція, вироби, медичні препарати, які втратили свої споживчі властивості і в яких містяться певні хімічні та біологічні компоненти, що потребують небезпечного видалення. Зазначена категорія належать до відходів споживання, серед яких окремо виділяють побутові відходи. Побутові відходи можуть бути твердими та рідинними. Твердими є відходи, що утворюються в процесі життєдіяльності людини й накопичуються у житлових будинках, закладах соціальної сфери (харчові відходи, предмети домашнього вжитку, сміття, опале листя, макулатура, скло, метал, полімерні матеріали тощо) і не мають подальшого використання за місцем їх утворення. Рідинні побутові відходи — господарчо-побутові (від миття, прання) та каналізаційні стоки (за винятком промислових) за відсутності централізованого водовідведення. Для боротьби з побутовими відходами у країні передбачається система збирання та вивезення твердих і рідких побутових відходів, яка включає послідовність виконання технологічних операцій з вилучення, накопичення і розміщення відходів у спеціально відведених місцях та їх вивезення у пункти знешкодження. Окрему категорію відходів утворюють відходи як вторинна сировина, до яких відповідно до Закону України «Про відходи» належать відходи, для утилізації та переробки яких в Україні існують 720 § 1. Поняття та види відходів відповідні технології та виробничо-технологічні і/або економічні передумови. Прикладом таких відходів є металобрухт. Правове регулювання відносин, пов'язаних із збиранням та прийманням металобрухту здійснюється Законом України «Про металобрухт». Закон вводить поняття металобрухту та операцій з ним, визначає вимоги до суб'єктів господарювання, які здійснюють операції з металобрухтом, державне регулювання, контроль та нагляд за здійсненням операцій з металобрухтом. Особлива увага у законодавстві України приділена небезпечним відходам. До них належать відходи, що мають такі фізичні, хімічні, Зіологічні чи інші небезпечні властивості, які створюють або мо-створити значну небезпеку для навколишнього природного гредовища і здоров'я людини та які потребують спеціальних ме- здів і засобів поводження з ними. На виконання міжнародних зобов'язань України, що виплива- зть з її участі у Базельській конвенції про контроль за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх видаленням (1989 р.), була прийнята постанова Кабінету Міністрів України від 13 липня 2000 р. «Про затвердження Положення про контроль за ранскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх іізацією/видаленням і Жовтого та Зеленого переліків відходів». Іим затверджені так звані Жовтий та Зелений переліки відходів. За їм Положенням до небезпечних відходів належать відходи, вклю-*ені до Жовтого переліку і мають одну чи більше небезпечних частивостей, а також до Зеленого переліку за відповідними ознаками. Особливу небезпеку для людини становлять радіоактивні відходи. До них належать матеріальні об'єкти та субстанції, активність радіонуклідів або радіоактивне забруднення яких перевищує межі, встановлені діючими нормами, за умови, що використання цих об'єктів та субстанцій не передбачається. Поводження з радіоактивними відходами передбачає всі види діяльності (включаючи діяльність, пов'язану із зняттям з експлуатації), що стосуються оперування, обробки, в тому числі попередньої, кондиціонування, перевезення, зберігання чи захоронення радіоактивних відходів. Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами» поділяє радіоактивні відходи на довгоіснуючі та короткоіснуючі. Довгоіснуючі — це радіоактивні відходи, рівень звільнення яких від контролю органу державного регулювання ядерної та 721 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... радіаційної безпеки досягається через 300 років і більше. Корот-коіснуючі — це радіоактивні відходи, рівень звільнення яких від контролю досягається раніше ніж через 300 років. § 2. Правовий режим відходів виробництва та споживання Правовому регулюванню підлягають усі етапи поводження з відходами, включаючи діяльність, у процесі якої утворюються відходи у сфері виробництва і споживання, а також діяльність щодо збирання, перевезення, зберігання, оброблення, утилізації, видалення, знешкодження і захоронення відходів, контролю за цими операціями та нагляду за місцями видалення. Державна політика у сфері поводження з відходами в Україні базується на таких принципах, як: забезпечення повного збирання і своєчасного знешкодження та видалення відходів, а також дотримання правил екологічної без пеки при поводженні з ними; зведення до мінімуму утворення відходів та зменшення їх не безпечності; забезпечення комплексного використання матеріально-сиро винних ресурсів; сприяння максимально можливій утилізації відходів шляхом прямого повторного чи альтернативного використання ресурсно- цінних відходів; забезпечення безпечного видалення відходів, що не підляга ють утилізації, шляхом розроблення відповідних технологій, еко логічно безпечних методів та засобів поводження з відходами; організація контролю за місцями чи об'єктами розміщення відходів для запобігання шкідливому впливу їх на навколишнє природне середовище та здоров'я людини; здійснення комплексу науково-технічних та маркетингових досліджень для виявлення і визначення ресурсної цінності відходів з метою їх ефективного використання; сприяння створенню об'єктів поводження з відходами; забезпечення соціального захисту працівників, зайнятих у сфері поводження з відходами; 722 § 2. Правовий режим відходів виробництва та споживання — обов'язковий облік відходів на основі їх класифікації та пас портизації (ст. 5 Закону України «Про відходи»). Крім того, основними принципами державної політики у сфері поводження з радіоактивними відходами є: пріоритет захисту життя та здоров'я персоналу, населення та довкілля від впливу радіоактивних відходів згідно з державними нормами радіаційної безпеки; розмежування функцій державного контролю та управління у сфері поводження з радіоактивними відходами; реалізація державної політики у відповідній сфері шляхом розробки та виконання довгострокової Державної програми пово дження з радіоактивними відходами; перегляд і затвердження Державної програми поводження з радіоактивними відходами кожні три роки; —; прийняття рішень щодо розміщення нових сховищ радіоактивних відходів з участю громадян, їх об'єднань, а також місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування; гарантування надійної ізоляції радіоактивних відходів від довкілля при обгрунтуванні безпеки сховищ радіоактивних відходів; зберігання радіоактивних відходів у виробників відходів об межений час з наступною передачею спеціалізованим підприєм ствам по поводженню з радіоактивними відходами; відповідальність виробників радіоактивних відходів за безпе ку під час поводження з радіоактивними відходами до передачі їх спеціалізованим підприємствам по поводженню з радіоактивними відходами; заборона проведення робіт з захоронення радіоактивних відходів юридичним і фізичним особам, внаслідок діяльності яких утворюються радіоактивні відходи та які поставляють і використо вують радіоактивні речовини, ядерні установки (ст. З Закону Ук раїни «Про поводження з радіоактивними відходами»). Основним завданням законодавства про відходи закон висуває вимоги щодо екологічно безпечного поводження з відходами, забезпечення мінімального утворення відходів, розширення використання їх у господарській діяльності, запобігання шкідливому впливу відходів на навколишнє природне середовище та здоров'я людини. Мета запобігання чи мінімізації екологічної та екогенної шкоди, що завдається відходами виробництва і споживання, дося- 723 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... гається за допомогою встановлення у законодавстві різнобічних заходів та вимог, що утворюють правовий механізм поводження з такими відходами. Найбільш загальні вимоги у сфері охорони навколишнього природного середовища від забруднення відходами встановлені у Законі України «Про відходи» шляхом визначення правового режиму поводження з відходами. Правовий режим поводження з відходами — це система встановлених законодавством правових заходів, норм і правил, що визначають правові засади поводження з відходами з метою запобігання негативному впливу відходів на навколишнє природне середовище та здоров'я людини. Відповідно до Закону України «Про відходи», «поводження з відходами» — це дії, спрямовані на запобігання утворенню відходів, їх збирання, перевезення, зберігання, оброблення, утилізацію, видалення, знешкодження і захоронення, включаючи контроль за цими операціями та нагляд за місцями видалення. Утворення відходів у виробника відходів (фізичної або юридичної особи, діяльність якої призводить до утворення відходів) можливе лише за наявності лімітів на їх утворення. Збирання відходів — це діяльність, пов'язана з вилученням, накопиченням і розміщенням відходів у спеціально відведених місцях чи об'єктах, включаючи сортування відходів з метою подальшої утилізації чи видалення. До поводження з відходами входять також дії щодо їх використання, тобто застосування відходів у процесі здійснення господарської діяльності для виробництва продукції, товарів, отримання енергії та усунення їх небезпечності, а саме: оброблення, видалення, утилізація та знешкодження відходів. Оброблення (перероблення) відходів — це здійснення будь-яких технологічних операцій, пов'язаних із зміною фізичних, хімічних чи біологічних властивостей відходів, з метою підготовки їх до екологічно безпечного зберігання, перевезення, утилізації чи видалення. Утилізація відходів — використання відходів як вторинних матеріальних чи енергетичних ресурсів. Видалення відходів — здійснення операцій з відходами, що не призводять до їх утилізації. Знешкодження відходів — зменшення чи усунення небезпечності відходів шляхом механічного, фізико-хімічного чи біологічного оброблення. Розміщення відходів — зберігання та захоронення у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах (сховищах, полігонах то- 724 § 2. Правовий режим відходів виробництва та споживання що). Зберігання відходів — тимчасове розміщення відходів у спеціально відведених місцях чи об'єктах (до їх утилізації чи видалення). Захоронення відходів — остаточне розміщення відходів при їх видаленні у спеціально відведених місцях чи на об'єктах таким чином, щоб довгостроковий шкідливий вплив відходів на навколишнє природне середовище та здоров'я людини не перевищував установлених нормативів. Розміщення відходів дозволяється лише за наявності спеціального дозволу на визначених місцевими радами територіях у межах установлених лімітів з додержанням санітарних і екологічних норм та способом, що забезпечує можливість їх подальшого використання як вторинної сировини і забезпечує безпеку для навколишнього природного середовища та здоров'я людей. Перевезенням відходів є транспортування відходів від місць їх утворення або зберігання до місць чи об'єктів оброблення, утилізації чи видалення. Транскордонне перевезення відходів — транспортування відходів з території, на/або через територію України, на територію або через територію іншої держави. Дуже важливу роль у справі охорони навколишнього природного середовища відіграють вимоги до суб'єктів у сфері поводження з відходами, встановлення заходів запобігання утворенню відходів, визначення окремих вимог щодо поводження з небезпечними відходами тощо. Закон України «Про відходи» окремо висуває вимоги до громадян України, іноземців, а також до суб'єктів господарської діяльності у сфері поводження з відходами. До обов'язків останніх відповідно до ст. 17 закону входить: запобігати утворенню та зменшувати обсяги утворення відходів; забезпечувати приймання та утилізацію використаних пакувальних матеріалів і тари, в яких знаходилася продукція цих підприємств; визначати склад і властивості відходів, що утворюються, а також, за погодженням із спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у сфері поводження з відходами, ступінь їх небезпечності для навколишнього природного середовища та здоров'я людини; виявляти і вести первинний поточний облік кількості, типу і складу відходів, що утворюються, і подавати щодо них статистичну звітність; забезпечувати повне збирання, належне зберігання та недопущення знищення і псування відходів, для утилізації яких в Україні існує відповідна технологія; брати участь у будівництві об'єктів поводження з відходами; здійснювати відповідні заходи для максимальної утилізації 725 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... відходів; не допускати змішування відходів, якщо це не передбачено існуючою технологією; не допускати зберігання та видалення відходів у несанкціонованих місцях чи об'єктах; здійснювати контроль за станом місць чи об'єктів розміщення власних відходів; своєчасно в установленому порядку вносити плату за розміщення відходів; надавати місцевим органам виконавчої влади і місцевого самоврядування та іншим відповідним органам інформацію про відходи та пов'язану з ними діяльність, у тому числі про випадки несанкціонованого потрапляння відходів у навколишнє природне середовище та вжиті щодо цього заходи; призначати відповідальних осіб у сфері поводження з відходами; забезпечувати розробку в установленому порядку та виконання планів організації роботи у сфері поводження з відходами; при плануванні будівництва або реконструкції об'єкта поводження з відходами мати дозвіл на виконання цих дій відповідно до законодавства про містобудування, виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища відходами. До заходів запобігання утворенню відходів та екологічно безпечного поводження з ними, що запроваджуються урядом та центральними і місцевими органами виконавчої влади в межах їх компетенції, зокрема, належать: встановлення нормативів утворення відходів на одиницю продукції; встановлення лімітів утворення та розміщення відходів та заборона ведення будь-якої господарської діяльності, пов'язаної з утворенням відходів, без одержання лімітів на обсяги утворення та розміщення відходів; встановлення загальних вимог щодо поводження з побутовими відходами, імпортними пакувальними матеріалами, тарою тощо; запровадження відповідно до законодавства санкцій за перевищення відповідних лімітів; заборона визначення місць розміщення підприємств та інших об'єктів поводження з відходами, а також їх експлуатація, якщо вони не відповідають екологічним та санітарно-гігієнічним вимогам; заборона порушення строків переробки відходів, ввезених в Україну відповідно до встановлених квотами умов; встановлення квот на ввезення в Україну відходів як вторинної сировини; заборона ввезення в Україну відходів з метою їх зберігання чи захоронення та інші заходи. На кожне місце чи об'єкт зберігання або видалення відходів складається спеціальний паспорт, в якому зазначаються наймену- 726 § 2. Правовий режим відходів виробництва та споживання вання та код відходів (згідно з державним класифікатором відходів), їх кількісний та якісний склад, походження, а також технічні характеристики місць чи об'єктів зберігання чи видалення і відомості про методи контролю та безпечної експлуатації цих місць чи об'єктів. Видалення відходів здійснюється відповідно до встановлених законодавством вимог екологічної безпеки з обов'язковим забезпеченням можливості утилізації чи захоронення залишкових продуктів за погодженням з державною санітарно-епідеміологічною службою України. Водночас забороняється захоронення відходів на найбільш екологічно та соціально цінних територіях. Так, забороняється несанкціоноване скидання і розміщення відходів у підземних горизонтах, на території міст та інших населених пунктів, на територіях приррдно-заповідного фонду, на землях природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, в межах водоохоронних зон та зон санітарної охорони водних об'єктів, в інших місцях, що може створювати небезпеку для навколишнього природного середовища та здоров'я людини. Захоронення відходів у надрах допускається у виняткових випадках за результатами спеціальних досліджень з дотриманням стандартів, норм і правил, передбачених законодавством України. Окремі вимоги встановлюються законодавством щодо поводження з небезпечними відходами (ст. 34 Закону України «Про відходи»). Усі небезпечні відходи за ступенем їх шкідливого впливу на навколишнє природне середовище та на життя і здоров'я людини відповідно до переліку небезпечних властивостей поділяють на класи і підлягають обліку. Відповідний клас відходів визначається виробником відходів відповідно до нормативно-правових актів, що затверджуються Мінприроди за погодженням з Державною санітарно-епідеміологічною службою України. Суб'єкт господарської діяльності, у власності або у користуванні якого є хоча б один об'єкт поводження з небезпечними відходами, зобов'язаний: забезпечити запобігання забрудненню ними навколишнього природного середовища, а у разі виникнення такого забруднення — ліквідувати забруднення та його наслідки; вживати заходів щодо запобігання аваріям і ліквідації їх наслідків та захисту людей і навколишнього природного середовища від їх впливу, а також повідомляти органам виконавчої влади, місцевого самовряду- 727 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... вання і населенню про такі аварії та вжиті заходи для їх ліквідації; забезпечувати експлуатацію зазначених об'єктів і перевезення небезпечних відходів з додержанням вимог природоохоронного законодавства; мати ліцензію на здійснення операцій у сфері поводження з небезпечними відходами; ідентифікувати об'єкти поводження з небезпечними відходами відповідно до Закону України «Про об'єкти підвищеної небезпеки» (2001 р.); мати план локалізації та ліквідації аварії на об'єкті й декларацію безпеки; надавати інформацію про такі об'єкти відповідно до встановленого порядку. У разі порушення суб'єктом господарської діяльності ліцензійних умов поводження з небезпечними відходами ліцензія анулюється в установленому законом порядку. До поводження з небезпечними відходами допускаються особи, які мають професійну підготовку, підтверджену свідоцтвом (сертифікатом) на право роботи з небезпечними речовинами, та не мають медичних протипоказань. Допуск працівників до роботи забезпечується відповідною посадовою особою підприємства, установи, організації. Перевезення небезпечних відходів дозволяється лише за наявності їх паспорта та ліцензії на поводження з ними в порядку, визначеному відповідним законодавством. Здійснюється таке перевезення за умови обов'язкового страхування цивільної відповідальності перевізника за збитки, які можуть бути завдані ним під час перевезення. Розміщення небезпечних відходів дозволяється лише у спеціально обладнаних місцях та здійснюється відповідно до ліцензійних умов щодо поводження з небезпечними відходами. Провадження інших видів діяльності, не пов'язаної з поводженням з небезпечними відходами, на території, відведеній для їх розміщення, забороняється. Зберігання небезпечних відходів на території підприємств, установ, організацій — суб'єктів господарської діяльності здійснюється у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Суб'єкти господарської діяльності, на території яких зберігаються небезпечні відходи, належать відповідно до Закону до об'єктів підвищеної небезпеки. Відповідальність такого суб'єкта за шкоду життю, здоров'ю, майну фізичних або юридичних осіб, яка може бути заподіяна аваріями на таких об'єктах, підлягає обов'язковому страхуванню. 728 § 2. Правовий режим відходів виробництва та споживання Є особливості у законодавчому регулюванні транскордонного переміщення відходів. У Положенні про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх утилізацією/видаленням, затвердженому постановою Кабінету Міністрів від 13 липня 2000 р., передбачено загальні вимоги до експортно-імпортних операції переміщення небезпечних відходів чи їх транзиту через територію України. Слід зазначити, що небезпечні відходи у разі їх транскордонного перевезення підлягають класифікації згідно з Міжнародним кодом ідентифікації відходів (МКІВ), крім випадків, коли транскордонне перевезення здійснюється на підставі міжнародного договору, у якому зазначається інший метод класифікації. За загальним правилом, ввезення в Україну небезпечних відходів з метою їх зберігання чи захоронення забороняється. Положенням регулюються випадки транзиту через територію України небезпечних відходів, експорт таких відходів, а також імпорт небезпечних відходів з метою їх утилізації/видалення. Для здійснення імпорту до Мінприроди України подаються документи щодо підтвердження наявності ліцензій на здійснення відповідних операцій, а також відомості про походження і склад відходів; опис способу утилізації/видалення; потужність і місце знаходження об'єкта для утилізації/видалення; підтвердження наявності чинних дозволів місцевих органів Мінприроди України, Державної санітарно-епідеміологічної служби України на експлуатацію об'єкта для утилізації/видалення небезпечних відходів, запропонованих для імпорту; відповідні висновки державної санітарно-гігієнічної експертизи; опис шляху транспортування відходів та ін. Мінприроди України може надати письмову згоду на імпорт небезпечних відходів (протягом 70 днів) у разі дотримання таких умов: держава експорту є стороною Базельської конвенції про кон троль за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх видаленням або з нею укладено відповідну міжнародну угоду щодо транскордонних перевезень небезпечних відходів; держава експорту не має технічних можливостей і необхідних потужностей для видалення таких відходів екологічно обгрунтова ним способом (у разі, коли відходи імпортуються з метою видален ня) або такі відходи використовуються як вторинна сировина в Ук раїні; імпортер має можливість утилізувати/видаляти такі відходи екологічно обгрунтованим способом на санкціонованому об'єкті; 729 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... контракт між експортером та особою, відповідальною за утилізацію/видалення, містить необхідні зобов'язання сторін і відповідає вимогам екологічно обгрунтованого поводження з відхо дами; тара, маркування і транспортування відповідають вимогам визнаних міжнародних норм, стандартів і практики; підтверджено забезпеченість страхуванням відповідальності експортера та особи, що відповідає за утилізацію/видалення; імпортер або інший агент, який діє від його імені, є резиден том або має відділення в Україні. Окремо регулюється перевезення радіоактивних відходів (ст. 19 Закону України «Про поводження з радіоактивними відходами»), яке можуть здійснювати юридичні або фізичні особи, що мають відповідні ліцензії. Перевезення радіоактивних відходів здійснюється у транспортних пакувальних комплектах відповідно до затверджених норм, правил і стандартів, якими передбачаються: порядок їх перевезення; права та обов'язки вантажовідправника, перевізника та отримувача; заходи безпеки; вимоги до упаковки та транспортних засобів; заходи на випадок дорожньо-транспортних подій під час перевезення радіоактивних відходів; запобігання та заходи щодо ліквідації наслідків можливих радіаційних аварій; заходи фізичного захисту. МВС України розробляє комплексну систему заходів щодо запобігання дорожньо-транспортним подіям під час перевезення радіоактивних відходів. Умови та режим перевезення таких відходів повітряним, залізничним, водним або автомобільним транспортом погоджуються з відповідними службами МВС України. У разі виникнення радіаційної аварії внаслідок дорожньо-транспортної події під час перевезення радіоактивних відходів відповідальність за її ліквідацію, а також захист персоналу, населення, навколишнього природного середовища покладається на вантажовідправника, якщо інше не передбачено угодою про перевезення. Правовий режим поводження з радіоактивними відходами має свої особливості, які встановлені Законом України «Про поводження з радіоактивними відходами» та іншими нормативно-правовими актами у відповідній сфері. Право на поводження з радіоактивними відходами мають юридичні та фізичні особи, які отримали дозвіл на здійснення відповідно- 730 § 2. Правовий режим відходів виробництва та споживання го виду діяльності {ліцензіати). На будь-якому етапі поводження з радіоактивними відходами зазначені особи зобов 'язані: забезпечувати безпеку під час проектування, вибору майданчика, будівництва, експлуатації та зняття з експлуатації споруд та обладнання, призначених для поводження з радіоактивними відходами; своєчасно здійснювати переоцінку безпеки діючих об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами; забезпечувати розробку та реалізацію програм якості щодо безпеки поводження з радіоактивними відходами; вести власний облік таких відходів; забезпечувати їх фізичний захист; забезпечувати радіаційний моніторинг місць зберігання або їх захоронення; своєчасно інформувати органи державної виконавчої влади і місцевого самоврядування про порушення в роботі об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами; вживати заходів щодо ліквідації радіаційних аварій та їх наслідків; бути спроможними відшкодувати збитки від радіаційних аварій під час поводження з радіоактивними відходами за рахунок власних коштів або коштів страхових організацій. Закон встановлює правові вимоги щодо зберігання та захоронення радіоактивних відходів, забезпечення фізичного захисту під час поводження з ними; експлуатації та закриття (консервації) сховищ радіоактивних відходів, правового режиму територій, відведених під сховища радіоактивних відходів, та об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами. Відповідно до ст. 18 закону забороняється діяльність, пов'язана з поводженням з радіоактивними відходами, якщо не вжито заходів забезпечення фізичного захисту, який передбачає єдину систему планування, координації та контролю за комплексом організаційних та технічних заходів, спрямованих на запобігання несанкціонованому проникненню до сховищ, доступу до радіоактивних відходів та їх використання, на своєчасне виявлення та припинення будь-яких посягань на цілісність і недоторканність споруд. Зберігання та захоронення радіоактивних відходів дозволяється тільки у спеціально призначених для цього сховищах при забезпеченні їх ізоляції від навколишнього природного середовища системою природних та штучних бар'єрів. Земельні ділянки, відведені під сховища радіоактивних відходів, виводяться з господарського обороту і відмежовуються від суміжних територій санітарно-захисними зонами. У межах відповідних санітарно-захисних зон забо- 731 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... роняється: проживання населення; здійснення всіх видів водокористування, лісокористування та користування надрами, за винятком зумовлених затвердженими проектами; проведення наукових досліджень без спеціальних дозволів; здійснення без спеціального дозволу сільськогосподарської, лісогосподарської та іншої виробничої діяльності, спрямованої на одержання товарної продукції, а також будівництво об'єктів соціального та громадського призначення; будь-яка інша діяльність, яка не забезпечує режим радіаційної безпеки. § 3. Державне управління і контроль у сфері поводженням з відходами виробництва та споживання Державне управління у сфері поводження з відходами здійснюють Кабінет Міністрів України, відповідні органи Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та місцевого самоврядування, а також спеціально уповноважені органи виконавчої влади у сфері поводження з відходами. До останніх належать Міністерство охорони навколишнього природного середовища, Державна санітарно-епідеміологічна служба України. Державне регулювання безпеки під час поводження з радіоактивними відходами здійснюють, крім того, МОЗ України; МВС України, інші органи державної виконавчої влади згідно з законодавством. Реалізує державну політику у сфері поводження з відходами Кабінет Міністрів України, компетенцією якого є, зокрема, забезпечення розроблення і виконання загальнодержавних і міждержавних програм у відповідній сфері, затвердження порядку надання дозволів та встановлення умов збирання відходів; затвердження переліку небезпечних відходів та відходів, транскордонне перевезення і видалення яких підлягає державному регулюванню; переліку окремих видів відходів як вторинної сировини та встановлення квот на ввезення в Україну для утилізації таких відходів; переліку операцій, пов'язаних з утилізацією та видаленням відходів; визначення порядку обліку утворення, утилізації та видалення відходів; організація підготовки фахівців у сфері поводження з відходами; встановлення порядку розроблення, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів; визначення органу ліцензування у сфері поводження з відходами та ін. 732 § 3. Державне управління і контроль у сфері поводження з відходами ... До повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування у сфері поводження з відходами належить серед іншого здійснення контролю за використанням відходів з урахуванням вимог безпеки для здоров'я людей і навколишнього природного середовища; розроблення схем санітарного очищення населених пунктів; складання і ведення реєстру об'єктів утворення, оброблення та утилізації відходів і реєстру місць видалення відходів; організація ведення обліку утворення, оброблення, знешкодження, утилізації та видалення відходів, їх паспортизації; організація збирання і видалення побутових відходів; затвердження за поданням органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами лімітів на утворення та розміщення відходів; визначення в установленому законом порядку розміру платежів за розміщення відходів; забезпечення ліквідації несанкціонованих і неконтрольованих звалищ відходів самостійно або за рішенням уповноважених на те органів; зупинення дії дозволу на експлуатацію об'єкта поводження з небезпечними відходами в разі порушення норм і правил охорони навколишнього природного середовища; надання дозволів на будівництво або реконструкцію (експлуатацію) об'єкта поводження з відходами на відповідній території у порядку, визначеному законом та ін. Органи місцевого самоврядування, крім того, приймають рішення про відвід земельних ділянок для розміщення відходів і будівництва об'єктів поводження з відходами. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері поводження з відходами є Мінприроди України, на яке покладається здійснення комплексного управління у відповідній сфері, проведення державної екологічної експертизи, видача дозволів на здійснення операцій з відходами, у тому числі на їх транскордонне перевезення; контроль за веденням первинного обліку щодо поводження з відходами та їх паспортизацією; участь у нормотворчій роботі з питань, що регулюють поводження з відходами; затвердження переліку небезпечних властивостей відходів за погодженням з Державною санітарно-епідеміологічною службою України та ін. Компетенція Мінприроди України у даній сфері управління визначається Законом України «Про відходи» (ст. 23) та Положенням про це міністерство. До відання Державної санітарно-епідеміологічної служби України У сфері поводження з відходами належить здійснення державного 733 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... санітарно-епідеміологічного нагляду за дотриманням державних санітарних норм, правил, гігієнічних нормативів під час поводження з відходами, а також забезпечення у відповідних нормативних документах вимог безпеки для здоров'я людини; проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи і видача її висновків щодо об'єктів поводження з відходами; встановлення санітарно-гігієнічних вимог до продукції, що виробляється з відходів, видача гігієнічного сертифіката на неї; методичне забезпечення та здійснення контролю при визначенні рівня небезпечності відходів та інші функції, передбачені законами України. Управлінська діяльність зазначених органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та інших відповідно до покладених законодавством на них повноважень у сфері поводження з відходами реалізується в межах організаційно-правових заходів (функцій), основними серед яких є: стандартизація і нормування; державний облік і звітність; економічне забезпечення відповідних заходів; контроль і нагляд; моніторинг та інформування; юридична відповідальність. Стандартизація у сфері поводження з відходами. Згідно з Законом України «Про відходи» стандартизації підлягають поняття та терміни, що використовуються у сфері поводження з відходами, вимоги до класифікації відходів та їх паспортизації, способи визначення складу відходів та їх небезпеки, методи контролю за станом накопичувачів, вимоги щодо безпечного поводження з відходами, які забезпечують запобігання негативному впливу їх на навколишнє природне середовище та здоров'я людини, а також вимоги щодо відходів як вторинної сировини (ст. 6). У системі діючих в Україні стандартів, зокрема у сфері стандартів навколишнього природного середовища (клас 13 «Довкілля» відповідно до «Класифікатора нормативних документів» ДК 004—99), виділено окремий підклас стандартів — «Відходи» 13.030, які містять основні поняття та терміни, що використовуються у сфері поводження з відходами, та загальні вимоги до них. Зазначений підклас у свою чергу поділяється на три групи: «Відходи взагалі» — 13.030.01, «Тверді відходи» — 13.030.10 та «Повторне використання» — 13.030.50. Перша група стандартів включає, наприклад, ДСТУ 734 § 3. Державне управління і контроль у сфері поводження з відходами ... 2195—99 «Охорона природи. Поводження з відходами. Технічний паспорт відходу. Склад, вміст, викладення і правила внесення змін», ДСТУ 3911—99 «Охорона природи. Поводження з відходами. Виявлення відходів і подання інформаційних даних про відходи. Загальні вимоги». Друга група містить всього 27 стандартів, що стосуються твердих відходів, і включає: матеріали технічні (загальні технічні умови), а також технічні умови щодо трикотажних виробів із відходів виробництва, білкових відходів із шкіри тварин, лляних відходів, терміни та визначення щодо текстильних відходів, брухту та відходів дорогоцінних металів і сплавів та ін. У сфері поводження з відходами відповідно до ст. 7 Закону України «Про відходи» встановлюються такі нормативи: граничні показники утворення відходів у технологічних про цесах; питомі показники утворення відходів, використання та втрат сировини у технологічних процесах; — інші нормативи, передбачені законодавством. Нормативи у сфері поводження з відходами розробляються відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями за погодженням зі спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у сфері поводження з відходами. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 3 серпня 1999 р. «Про затвердження Порядку розроблення, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів» зазначені граничні та питомі нормативи утворення відходів знайшли відображення у лімітах на утворення відходів, які визначають максимальний обсяг відходів, на який у суб'єкта права власності на відходи є документально підтверджений дозвіл на передачу їх іншому власнику (на розміщення, утилізацію, знешкодження тощо) або на утилізацію чи розміщення на своїй території. Ліміт на утворення відходів визначається їх власником у процесі діяльності на підставі дозволу на розміщення відходів та договору на передачу відходів іншому власнику. Зазначений ліміт розраховується на підставі нормативів утворення для кожного виду відходів за класами їх небезпеки і має дорівнювати сумарному обсягу відходів, розміщених на своїй території та переданих іншому власнику. Ліміт на утворення відходів не може перевищувати нормативно допустимих обсягів утворення відходів. Норматив утворення відходів 735 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва .. визначається технологічним регламентом на підставі питомих показників утворення відходів, якими є обсяги відходів конкретного виду, що утворюються при виробництві одиниці продукції. Для твердих побутових відходів, що утворюються на території даного району, питомим показником утворення є обсяг відходів, який утворюється на одну людину, що проживає в даному районі, працює на підприємстві, в установі, організації даного району. Граничним показником утворення відходів є нормативно допустимий обсяг утворення відходів, а саме — максимальний обсяг відходів, що може утворитися в результаті технологічного процесу за умови дотримання встановленого технологічного регламенту. Крім того, власникам відходів, які здійснюють лише їх розміщення, затверджується ліміт на розміщення відходів, яким є визначений обсяг відходів (окремо для кожного класу небезпеки), на який у власника відходів є дозвіл на їх розміщення, виданий органами Мінприроди на місцях. Ліміти на утворення та розміщення відходів затверджуються Радою міністрів Автономної Республіки Крим та державними адміністраціями базового рівня, встановлюються терміном на один рік і доводяться до власників відходів, які отримали в установленому порядку дозвіл на розміщення відходів, до 1 жовтня поточного року. Державний облік відходів — це єдина державна система збирання, узагальнення, всебічного аналізу та зберігання відомостей про відходи під час їх утворення та здійснення операцій поводження з ними. Державний облік відходів ведеться з метою уникнення некон-трольованого накопичення небезпечних, у тому числі радіоактивних, відходів та забезпечення оперативного контролю за їх місцезнаходженням, переміщенням, умовами їх зберігання та захоронен-ня. Державний облік відходів включає: паспортизацію та інвентаризацію відходів; ведення реєстру об'єктів утворення, оброблення, утилізації відходів, реєстру місць видалення відходів та Державного реєстру радіоактивних відходів; ведення Державного кадастру сховищ радіоактивних відходів та переліку місць тимчасового зберігання радіоактивних відходів. Державному обліку та паспортизації підлягають в обов'язковому порядку всі відходи, що утворюються на території України. Дер- 736 § 3. Державне управління і контроль у сфері поводження з відходами ... жавний облік та паспортизація відходів здійснюються у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до Порядку ведення державного обліку та паспортизації відходів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р., такий облік ґрунтується на даних спостережень за утворенням відходів та здійсненням операцій поводження з ними і включає ведення первинного обліку відходів та державної статистичної звітності про них. Первинний облік відходів ведуть підприємства відповідно до типових форм первинної облікової документації (картки, журнали, анкети) з використанням відповідної нормативно-технічної, бухгалтерської та іншої документації. Зазначені відомості потім використовуються для заповнення форм державної статистичної звітності та ведення паспорта відходів. Паспортизація відходів ведеться підприємствами з метою їх вичерпної ідентифікації та визначення оптимальних шляхів поводження з ними і передбачає складення і ведення паспортів відходів, паспортів місць видалення відходів, реєстрових карт об'єктів утворення, оброблення та утилізації відходів відповідно до державного класифікатора ДК 005—96 «Класифікатор відходів». Форми паспортів відходів розробляються Мінприроди за участю інших заінтересованих центральних органів виконавчої влади і затверджуються ним за погодженням з МОЗ України. Реєстр об'єктів утворення, оброблення, утилізації відходів та реєстр видалення відходів ведеться з метою забезпечення збирання, оброблення, збереження та аналізу інформації про об'єкти утво рення відходів, повного обліку та опису функціонуючих, закритих та законсервованих місць видалення відходів, їх якісного і кількісного складу, здійснення контролю за впливом відходів на навколишнє природне середовище та здоров'я людини. У зазначе них реєстрах визначаються номенклатура, обсяги утворення, кількісні та якісні характеристики відходів, інформація про повод ження з ними. У реєстри заносяться дані на підставі звітних даних виробників відходів, відомостей спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері поводження з відходами. Реєстр місць ви далення відходів, крім того, ведеться на підставі відповідних пас портів. Дані цього реєстру підлягають щорічному уточненню. Пра вила ведення реєстру об'єктів утворення, оброблення та утилізації відходів встановлено, зокрема, у Порядку ведення реєстру об'єктів 24 5-200 737 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... утворення, оброблення та утилізації відходів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1998 р. Відповідно до вимог Закону України «Про поводження з радіоактивними відходами» на всіх підприємствах, у результаті діяльності яких утворюються радіоактивні відходи чи вони здійснюють переробку, зберігання та захоронення таких відходів, обов'язково має проводитися державна інвентаризація радіоактивних відходів. Результати такої інвентаризації забезпечують постійне поновлення Державного реєстру радіоактивних відходів та Державного кадастру сховищ радіоактивних відходів. Порядок обліку радіоактивних відходів, зокрема порядок проведення державних інвентаризацій, встановлюється органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки, який здійснює також нагляд за їх виконанням. Організація проведення державних інвентаризацій покладається на орган державної виконавчої влади у сфері поводження з радіоактивними відходами. Організація та проведення такої інвентаризації, її обсяг і періодичність, а також процедура збору й оформлення результатів інвентаризації встановлюється у Порядку проведення державної інвентаризації радіоактивних відходів, затвердженому наказом Державного комітету ядерного регулювання України від 11 лютого 2003 р. Державний реєстр радіоактивних відходів являє собою послідовний поточний запис актів спеціальної форми про утворення, фізико-хімічний склад, обсяги, властивості, а також перевезення, зберігання та захоронення радіоактивних відходів. Порядок ведення відповідних реєстрів визначається Кабінетом Міністрів України. Державний кадастр сховищ радіоактивних відходів — це зведення систематизованих відомостей про об'єкти, призначені для зберігання чи захоронення радіоактивних відходів у єдину інформаційну експертну систему даних про місцезнаходження, кількісну та якісну характеристику сховищ таких відходів. Кадастр повинен містити систематизований банк даних щодо місцезнаходження, кількісних та якісних характеристик, умов зберігання або захоронення радіоактивних відходів, систем контролю та моніторингу. Державний кадастр сховищ радіоактивних відходів підлягає безстроковому зберіганню. Положення про Державний реєстр радіоактивних відходів та Положення про Державний кадастр сховищ та місць тимчасового зберігання радіоактивних відходів затверджено постановою Кабінету Міністрів від 29 квітня 1996 р. 738 § 3. Державне управління і контроль у сфері поводження з відходами ... Створення і організація ведення Державного кадастру сховищ радіоактивних відходів покладається на МНС України. Ведення зазначених реєстру та кадастру здійснює Головний інформаційно-аналітичний центр державної системи обліку та інвентаризації радіоактивних відходів на базі Українського державного об'єднання «Радон», до якого надходить інформація з регіональних центрів обліку радіоактивних відходів. Кадастр ведеться на основі реєстраційних карток, які заповнюють власники сховищ чи виробники радіоактивних відходів, що надсилаються ними до відповідних регіональних центрів обліку. Система і форми звітності, порядок надання і використання відповідної інформації про відходи, а також порядок перегляду їх номенклатури розробляються на основі державного класифікатора відходів і затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань статистики за поданням Мінприроди та інших заінтересованих центральних органів виконавчої влади. Ліцензування. Відповідно до законодавства про відходи деякі види діяльності у цій сфері допускаються тільки на підставі ліцензії. До таких видів належать будь-які операції у сфері поводження з небезпечними відходами; збирання і заготівля окремих видів відходів як вторинної сировини; встановлення порядку видачі дозволу на транскордонне перевезення небезпечних відходів; встановлення порядку ввезення, вивезення і транзиту через територію України окремих видів відходів; здійснення діяльності у сфері поводження з радіоактивними відходами. Конкретні вимоги ліцензування діяльності у відповідній сфері встановлюються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та деякими підзаконними нормативними актами, серед яких: Ліцензійні умови провадження діяльності із здійснення операцій у сфері поводження з небезпечними відходами, затверджені наказом Держкомітету з питань регуляторної політики від 12 лютого 2001 р.; Ліцензійні умови провадження господарської діяльності із збирання, заготівлі окремих видів відходів як вторинної сировини, затверджені спільним наказом Держкомітету з питань регуляторної політики та Міністерства охорони навколишнього природного середовища від 9 березня 2001 р. Ліцензія (дозвіл) на здійснення діяльності щодо поводження з відходами видається органом ліцензування, який встановлює Кабінет Міністрів України. 739 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... Економічне забезпечення утилізації відходів і зменшення обсягів їх утворення являє собою ряд визначених законодавством економіко-правових заходів, які серед інших включають збори (платежі) за утворення та розміщення відходів та заходи економічного стимулювання діяльності у зазначеній сфері. Зокрема, ст. 38 Закону України «Про відходи» передбачає такі заходи: лімітування обсягів утворення та розміщення відходів; встановлення нормативів плати та розміру платежів (зборів) за розміщення відходів; фінансування заходів щодо утилізації відходів та зменшення обсягів їх утворення; стимулювання та надання суб'єктам підприємницької діяль ності, які утилізують, зменшують обсяги утворення відходів, впро ваджують у виробництво маловідходні технології, здають відходи як вторинну сировину відповідно до законодавства податкових, кредитних та інших пільг. Законодавством України можуть встановлюватися й інші організаційно-економічні заходи щодо забезпечення утилізації відходів та зменшення обсягів їх утворення. Збори за розміщення відходів є одним із найважливіших елементів економіко-правового механізму природокористування та охорони навколишнього природного середовища і стягуються із суб'єктів підприємницької діяльності, у процесі діяльності яких утворюються відходи. Розмір зборів встановлюється на основі нормативів, що розраховуються на одиницю обсягу утворених відходів, залежно від рівня їх небезпеки та цінності території, на якій вони розміщені. За понадлімітне розміщення відходів плата стягується у підвищеному розмірі. Одержані кошти зараховуються до відповідних фондів охорони навколишнього природного середовища згідно із законом. Єдині на території України правила встановлення нормативів збору за розміщення відходів визначаються у Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 р. Заходи економічного стимулювання діяльності у сфері поводження з відходами здійснюються шляхом: — надання підприємствам можливості залишати частину коштів від платежів за розміщення відходів на фінансування заходів щодо 740 § 3. Державне управління і контроль у сфері поводження з відходами ... утилізації відходів та зменшення обсягів їх утворення відповідно до обґрунтованих інвестиційних проектів та програм; встановлення пільг щодо оподаткування прибутку від ре алізації продукції, виготовленої з використанням відходів; пріоритетне державне кредитування; виділення спеціальних державних субсидій на зменшення відсотків за банківські кредити, пов'язані з інвестиціями, що спря мовуються на утилізацію відходів і виготовлення відповідного ус таткування; виділення дотацій з Державного бюджету України, рес публіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів та фондів охорони навколишнього природного середови ща для перевезення відходів (вторинної сировини) чи напівфабри катів, одержаних з цих відходів; встановлення пільг щодо поповнення обігових коштів підприємств, що здійснюють збирання і заготівлю, оброблення (перероблення) і утилізацію відходів як вторинної сировини, за умови цільового використання цих коштів для придбання та пере робки таких відходів (ст. 40 Закону України «Про відходи») . Органи державної влади та місцевого самоврядування можуть визначати у межах своїх повноважень додаткові заходи, пов'язані зі стимулюванням утилізації відходів та зменшенням обсягів їх утворення. Фінансування заходів щодо утилізації відходів та зменшення обсягів їх утворення здійснюється за рахунок коштів виробників відходів та їх власників. Для фінансування цих заходів можуть залучатися кошти місцевих бюджетів, фондів охорони навколишнього природного середовища, добровільні внески підприємств, установ, організацій, громадян та їх об'єднань, а також кошти Державного бюджету України, передбачені на проведення заходів, що включаються в Державну програму соціального та економічного розвитку України. Контроль і нагляд у сфері поводження з відходами. У зазначеній сфері здійснюється державний контроль і нагляд, виробничий та громадський контроль. Державний контроль і нагляд у сфері поводження з відходами здійснюють спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері поводження з відходами, яким є Мінприроди, інші спеціально уповноважені органи виконавчої влади у сфері поводження з відходами. 741 ^_ Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... Первинний виробничий контроль у сфері поводження з відходами здійснюють у межах своєї компетенції виробники відходів. Громадський контроль у сфері поводження з відходами здійснюють громадські інспектори з охорони навколишнього природного середовища відповідно до законодавства. Нагляд за додержанням законів у сфері поводження з відходами здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому органи прокуратури в межах повноважень, передбачених законом. Моніторинг місць утворення, зберігання та видалення відходів є складовою єдиної системи державного моніторингу навколишнього природного середовища. Міністерство охорони навколишнього природного середовища, Державна санітарно-епідеміологічна служба України, їх органи на місцях та інші спеціально уповноважені органи виконавчої влади у сфері поводження з відходами забезпечують заінтересовані органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, громадян та їх об'єднання інформацією про розташування місць чи об'єктів зберігання і видалення відходів, їх вплив на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людини. F 4. Юридична відповідальність у сфері поводження з небезпечними відходами За загальним правилом, за порушення законодавства у сфері поводження з відходами посадові особи та громадяни несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільну чи кримінальну відповідальність. До юридичних осіб застосовуються попереджувальні заходи. Загальні правопорушення у сфері поводження з відходами визначає Закон України «Про відходи» (ст. 43), а саме: порушення встановленого порядку поводження з відходами, що призвело або може призвести до забруднення навколишнього природного середовища, прямого чи опосередкованого шкідливо го впливу на здоров'я людини та економічних збитків; самовільне розміщення чи видалення відходів; порушення порядку ввезення в Україну, вивезення і транзи ту через її територію відходів як вторинної сировини; 742 § 4. Юридична відповідальність у сфері поводження з небезпечними ... невиконання розпоряджень і приписів органів, що здійсню ють державний контроль та нагляд за операціями поводження з відходами та за місцями їх видалення; приховування, перекручення або відмову від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і громадян та їх об'єднань стосовно безпеки утворення відходів та поводження з ними, в тому числі про їх аварійні скиди та відповідні наслідки; приховування перевищення встановлених лімітів на обсяги утворення та розміщення відходів; змішування чи захоронення відходів, для утилізації яких в Україні існує відповідна технологія, без спеціального дозволу спеціально уповноваженого органу виконавчої влади в галузі охо рони навколишнього природного середовища; порушення правил ведення первинного обліку та здійснення контролю за операціями поводження з відходами; порушення строків подання і порядку звітності щодо утво рення, використання, знешкодження та видалення відходів; невиконання вимог щодо поводження з відходами (під час їх збирання, перевезення, зберігання, оброблення, утилізації, знеш кодження, видалення та захоронення), що призвело до негативних екологічних, санітарно-епідемічних наслідків або завдало ма теріальної чи моральної шкоди; передачу відходів з порушенням установлених правил на зберігання, оброблення або видалення підприємствам чи ор ганізаціям, що не мають відповідного дозволу на проведення цих операцій; порушення встановлених правил і режиму експлуатації уста новок і виробництв з оброблення та утилізації відходів, а також полігонів для зберігання чи захоронення промислових, побутових та інших відходів (сміттєзвалищ, шламосховищ, золовідвалів тощо); виробництво продукції з відходів чи з їх використанням без відповідної нормативно-технічної та технологічної документації, погодженої в установленому порядку; недотримання умов ввезення відходів як вторинної сировини на територію України; несвоєчасне внесення платежів за розміщення відходів; порушення вимог безпечного перевезення небезпечних відходів. 743 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... Зазначений перелік не є вичерпним. Законами України може бути встановлено відповідальність і за інші правопорушення законодавства про відходи. Попереджувальні заходи застосовуються до підприємств, установ, організацій, як правило, у формі негативних фінансових наслідків за те чи інше правопорушення. Прикладом може бути внесення збору за розміщення відходів при перевищенні лімітів, який справляється відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища (ст. 44) за рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні юридичних осіб, а не відноситься на валові витрати виробництва та обігу, якщо збір справляється у межах лімітів. У цьому полягають негативні фінансові наслідки для суб'єктів господарювання. Дисциплінарна відповідальність застосовується у разі порушення винною особою законодавства у сфері поводження з відходами в процесі виконання трудових обов'язків. Дисциплінарні стягнення на фізичну особу накладаються у такому випадку на підставі Кодексу законів про працю України. Конкретні склади правопорушень законодавства про відходи з установленням відповідних санкцій за їх скоєння визначаються у КпАП та КК України. КпАП передбачається адміністративна відповідальність у вигляді штрафу на посадових осіб та громадян за такі правопорушення, як: псування і забруднення сільськогосподарських та інших зе мель: забруднення їх хімічними і радіоактивними речовинами, ви робничими та іншими відходами (ст. 52); пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, нафтою і нафтопродуктами, промисловими і комунально-побуто вими викидами, відходами і покидьками, що спричиняє його уси хання чи захворювання (ст. 72); засмічення лісів відходами (ст. 73); порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання відходів (ст. 82); У зв'язку з прийняттям Закону України «Про відходи» у 1999 р. КпАП було доповнено рядом статей, які відповідали положенням закону, зокрема: — порушення правил ведення первинного обліку та здійснення контролю за операціями поводження з відходами або неподання чи 744 § 4. Юридична відповідальність у сфері поводження з небезпечними ... подання звітності щодо утворення, використання, знешкодження та видалення відходів з порушенням встановлених строків, а так само порядку подання такої звітності (ст. 82і); виробництво продукції з відходів чи з їх використанням без відповідної нормативно-технічної та технологічної документації, погодженої в установленому порядку (ст. 822); приховування, перекручення або відмова від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і звернення ми громадян та їх об'єднань щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними, в тому числі про їх аварійні скиди та відповідні наслідки (ст. 823); змішування чи захоронення відходів, для утилізації яких в Ук раїні існує відповідна технологія, без спеціального дозволу (ст. 824); порушення правил передачі відходів: передача відходів з по рушенням установлених правил на зберігання, оброблення або ви далення підприємствам чи організаціям, що не мають відповідно го дозволу на проведення цих операцій (ст. 825); порушення встановлених правил і режиму експлуатації уста новок і виробництв з оброблення та утилізації відходів, а також полігонів для зберігання чи захоронення промислових, побутових та інших відходів (сміттєзвалищ, шламосховищ, золовідвалів тощо) (ст. 826); порушення правил застосування, зберігання, транспортуван ня, знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агро- хімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст. 83); приховування перевищення встановлених лімітів на обсяги утворення та розміщення відходів (ст. 913). Адміністративні штрафи накладаються відповідно до виду того чи іншого правопорушення посадовими особами державних органів охорони навколишнього природного середовища, земельних ресурсів, Державної санітарно-епідеміологічної служби, лісового господарства. Якщо в діях порушників законодавства у сфері поводження з відходами є ознаки кримінальних злочинів, органи, що здійснюють державний контроль у відповідній сфері, подають матеріали до правоохоронних органів для вирішення питання про притягнення таких осіб до кримінальної відповідальності. У КК України передбачена кримінальна відповідальність за незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини чи транзит через її територію відходів або вторинної сировини 745 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... без належного дозволу (ст. 268). Кваліфікуючою ознакою є ввезення або транзит небезпечних відходів, які заборонені до ввезення. Крім того, у ряді статей КК України встановлено кримінальну відповідальність за забруднення відходами окремих об'єктів правової охорони навколишнього природного середовища. До таких правопорушень належать: забруднення або псування земель (ст. 239), забруднення атмосферного повітря (ст. 241), забруднення моря (ст. 243), порушення законодавства про континентальний шельф України (ст. 244). Винні у забрудненні або псуванні земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров'я людей або довкілля, внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля, — караються штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Ті самі діяння, що спричинили загибель людей, їх масове захворювання або інші тяжкі наслідки, — караються обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Забруднення атмосферного повітря шкідливими для життя, здоров'я людей або для довкілля відходами внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи для довкілля, — караються штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на той самий строк або без такого. Ті самі діяння, якщо вони спричинили загибель людей або інші тяжкі наслідки, — караються обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк. Забруднення моря в межах внутрішніх морських чи територіальних вод України або в межах вод виключної (морської) економічної зони України матеріалами чи речовинами, шкідливими для життя чи здоров'я людей, або відходами внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для життя чи здоров'я людей або живих ресурсів моря чи могло перешкодити за- 746 § 4. Юридична відповідальність у сфері поводження з небезпечними ... конним видам використання моря, а також незаконне скидання чи поховання в межах внутрішніх морських чи територіальних вод України або у відкритому морі зазначених матеріалів, речовин і відходів, — караються штрафом від трьохсот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Кваліфікуючими ознаками із більш суворим покаранням є: частина друга ст. 243 — ті самі діяння, якщо вони спричинили загибель або захворювання людей, масову загибель об'єктів тваринного і рослинного світу або інші тяжкі наслідки; частина третя ст. 243 — неповідомлення спеціально відповідальними за те особами морських та повітряних суден або інших засобів і споруд, що знаходяться в морі, адміністрації найближчого порту України, іншому уповноваженому органу або особі, а у разі скидання з метою поховання — і організації, яка видає дозволи на скидання, інформації про підготовлюване або здійснене внаслідок крайньої потреби скидання чи невідворотні втрати ними в межах внутрішніх морських і територіальних вод України або у відкритому морі шкідливих речовин чи сумішей, що містять такі речовини понад встановлені норми, інших відходів, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей або живих ресурсів моря чи могло завдати шкоди зонам лікування і відпочинку або перешкодити іншим законним ( видам використання моря. Порушення законодавства про континентальний шельф України, що заподіяло істотну шкоду, а також невжиття особою, що відповідає за експлуатацію технологічних установок або інших джерел небезпеки в зоні безпеки, заходів для захисту живих організмів моря від дії шкідливих відходів або небезпечних випромінювань та енергії, якщо це створило небезпеку їх загибелі або загрожувало життю чи здоров'ю'людей, — караються штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років, з конфіскацією всіх знарядь, якими користувалася винувата особа для вчинення злочину або без такої. Правові засади відшкодування шкоди за порушення законодавства про відходи регулюються Законом України «Про відходи» 747 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва ... (ст. 43). Таке відшкодування здійснюється на основі загальних норм ЦК України й у порядку, передбаченому цивільно-процесуальним законодавством. Рекомендована література Бринчук М. М. Зкологическое право: Учебник. — М., 2004. ДСТУ 3911—99; ГОСТ 17.9.0.1—99. Охорона природи. Пово дження з відходами. Виявлення відходів і подання інформаційних даних про відходи: Загальні вимоги=Охрана природи. Обращение с отходами. Вьіявление отходов и представление информационньїх данньїх об отходах: Общие требования. — Введ. 2001—01—01. — Офіц. вид. — К., 2000. Збірник матеріалів конференції «Право власності на промис лові відходи та його реалізація в сучасному законодавчо-норматив ному полі» / Центр «Технології охорони довкілля та медицини» Товариства «Знання» України / В. Ф. Макогон (наук. ред.). — К., 2001. Збірник матеріалів науково-прдктичної конференції «Відходи та відходні гази промислових підприємств — значний потенціал енергоресурсів у народному господарстві» / Ін-т управління приро докористуванням та ресурсозбереженням, Київ / А. А. Процко (на ук, ред.). — К., 2001. Методика здійснення прокурорського нагляду за додержан ням законів у сфері поводження з відходами / М. Руденко // Пра во України. — 1999. — № 1. — С. 54—61. Проблеми правового забезпечення управління відходами ви робництва і споживання / Малишева Н. Р., Олещенко В. І. // Дер жава і право: 36. наук. пр. Вип. 8. / Ред.: Ю.С. Шемшученко; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — К., 1997. Радиоактивньїе отходьі Украиньї: состояние, проблеми, ре- шения: Монография / Под общей ред. акад. НАН Украиньї 3. В. Соботовича. — К., 2003. 748 Спеціальна частина Розділ XXII Міжнародне право навколишнього середовища § 1. Поняття міжнародного права навколишнього середовища Розв'язання екологічних проблем у сучасний період не може бути забезпечене тільки національними заходами. Адже те, що відбувається в одній державі, впливає на екологічну ситуацію в інших. Крім того, значна частина природних ресурсів та інших об'єктів навколишнього середовища знаходиться поза межами дії національної юрисдикції (Світовий океан, Антарктика, космічний простір). Вони інтенсивно використовуються і зазнають значного антропогенного впливу, що негативно відбивається на їх екології. Транскордонний характер має забруднення води і атмосферного повітря. Глобального характеру набули проблеми руйнування озонового шару Землі, зміни клімату, опустелювання, вирубки тропічних лісів, збереження біологічного різноманіття та природної спадщини людства. До цієї ж групи належать і проблеми використання та охорони мігруючих видів тварин, риб та птахів. В умовах загального зростання населення Землі створює напруженість і проблема вичерпання як національних, так і міжнародних природних ресурсів. Вона загострюється нерівномірним розміщенням цих ресурсів і нерівномірним одержанням дивідентів від їх експлуатації. Це викликає стурбованість бідних на життєво важливі природні ресурси і недостатньо технічно розвинутих країн. 750 § 1. Поняття міжнародного права навколишнього середовища Перевіреним засобом розв'язання цих та інших глобальних екологічних проблем є міжнародне співробітництво держав у галузі охорони навколишнього середовища, а нормативною базою такого співробітництва — міжнародне право навколишнього середовища (Шегпаііопаі епуігоптепїаі Іст). Усвідомлення необхідності такого співробітництва відбулося у другій половині XIX ст. Спочатку воно мало епізодичний характер і стосувалося окремих природних об'єктів. Угода про охорону морських котиків 1879 р. була одним із перших міжнародно-правових актів природоохоронного характеру. У 1913 р. вчені з 18 країн, в тому числі Росії, провели у Берні (Швейцарія) першу міжнародну конференцію з питань охорони природи. Вона мала інформативний характер. На ній була висловлена стурбованість станом природи у світі й сформульовані пропозиції про необхідність співробітництва держав у цій галузі та розвиток пропаганди природоохоронних ідей. Але ніякого конкретного документа на конференції прийнято не було1. До загальної дискусії звелася і робота першого Міжнародного конгресу з охорони природи, який відбувся у Парижі в 1923 р. Попри це, сама постановка питання на конференції у Берні й на конгресі у Парижі не залишилася безрезультатною. У 1928 р. у Брюсселі (Бельгія) було відкрито Міжнародне бюро захисту природи. Його функції були обмеженими і зводилися до збирання інформації про природоохоронне законодавство і складання переліку усіх національних парків і заповідників. Але діяльність цього Бюро не залишила помітного сліду. Практично не займалася природоохоронною діяльністю і Ліга Націй. Певною мірою це було зв'язано з тим, що у цей час проблема охорони природи на урядовому рівні ще не сприймалася як глобальна для людства і нею опікувалися здебільшого вчені та фахівці. Наступний етап у становленні міжнародного екологічного співробітництва був пов'язаний з утворенням ООН. У 1948 р. за активної підтримки ЮНЕСКО на базі Брюссельського бюро було утворено фактично першу міжнародну неурядову природоохоронну організацію — Міжнародний союз захисту природи (нині — 1 Кожевников Г. А. Международная охрана природи. — М., 1914. — С. 51; Ану-чин Д. N. Охрана памятников природи. — М., 1914. — С. 39. 751 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища Міжнародний союз збереження природи та природних ресурсів). Цей союз став організатором багатьох міжнародних акцій з охорони «живої» природи й ініціатором прийняття ряду міжнародних документів у цій сфері. На початку 1960-х років до екологічних проблем безпосередньо долучилася ООН. Резонансною подією у цьому стало прийняття XVII сесією Генеральної Асамблеї ООН 18 грудня 1962 р. резолюції «Економічний розвиток і охорона природи». Вона акцентувала увагу світової громадськості на проблемі відносин суспільства і природи, яка стала у цей час різко загострюватися. Держави — члени ООН вказали на безпосередній зв'язок природи і економіки, підтвердили, що діяльність з охорони природи, тобто збереження, відновлення, збагачення і раціонального використання природних ресурсів, відіграє надзвичайно важливу роль в економічному розвитку країн і висловилися за розвиток міжнародного природоохоронного співробітництва. У червні 1972 р. у Стокгольмі відбулася Конференція ООН з навколишнього середовища. Вона прийняла Декларацію принципів, План дій та деякі інші документи. Пропозиції конференції були схвалені Генеральною Асамблеєю ООН і стали початком сучасного етапу міжнародного екологічного співробітництва. Ця конференція знаменувала перехід від концепції охорони природи до концепції охорони навколишнього середовища. Охорона цього середовища була визначена як комплексне, глобальне завдання для усіх країн і світового співтовариства в цілому. Вона започаткувала утворення спеціального координаційного і організаційного органу — Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Міжнародні проблеми, пов'язані з охороною і поліпшенням навколишнього середовища, як проголошує 24-й принцип Декларації Стокгольмської конференції, слід розв'язувати в дусі співробітництва усіх країн, великих і малих, на основі рівноправності. Спеціальний принцип — 22-й — стосується розвитку міжнародного права навколишнього середовища. Відповідно до нього держави співробітничають із метою подальшого розвитку міжнародного права, зокрема відповідальності й компенсації жертвам за забруднення та за інші види шкоди, завдані внаслідок діяльності в межах їх юрисдикції, або контролю за навколишнім середовищем у районах за межами дії їх юрисдикції. 752 § 1. Поняття міжнародного права навколишнього середовища У 1981 р. під егідою ЮНЕП у Монтевідео (Уругвай) була проведена спеціальна нарада урядових експертів з розвитку права навколишнього середовища. Вона прийняла відповідну програму дій на перспективу. Нею, зокрема, було передбачено удосконалення міжнародно-правового регулювання відносин, що стосуються транскордонного забруднення водних джерел і атмосферного повітря, руйнування озонового шару землі, компенсації шкоди, завданої екологічними правопорушеннями. У сучасний період міжнародне право навколишнього середовища складається з масиву різноманітних за своїх характером міжнародно-правових документів. Станом на 2003 р. до списку міжнародних договорів у галузі навколишнього середовища, який веде ЮНЕП, було включено 238 назв1. Правознавці-екологи називають значно більші цифри. За даними М. Бринчука, зокрема, нині діє понад 2 тис; багатосторонніх і 3 тис. двосторонніх міжнародно-правових актів екологічного характеру2. Очевидно, що до цих актів віднесені і ті, які тільки частково стосуються екологічних питань. Водночас у системі міжнародно-правової охорони навколишнього середовища значно більшу регулюючу роль, ніж на національному рівні, відіграють принципи міжнародного права. У поєднанні з правовими нормами вони визначають зміст міжнародного права навколишнього середовища. Міжнародне право навколишнього середовища — нова й одна з найбільш динамічних галузей (підгалузей) міжнародного права. їй властиві усі риси останнього. Проте міжнародне право навколишнього середовища має і свою специфіку, зумовлену насамперед предметом правового регулювання. Міжнародне право навколишнього середовища є галуззю міжнародного права, сукупністю міжнародних принципів і норм, якими регулюються суспільні відносини між його суб'єктами щодо охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки в інтересах теперішнього і прийдешніх поколінь. З цього визначення випливає, що предметом міжнародного права навколишнього середовища є екологічні відносини, що складаються між відповідними суб'єктами у сфері їх взаємодії з навколишнім середовищем та його елементами. 1 Тгагіе апсі Егтгоптепі Кєуіє\у. 2003. Сііаріег 1. — Шііегі №(іоіі5. — №\у-Уогк апсі Оепеуа. — 2004. — Р. 2. 2 Див.: Бринчук М.М. Зкологическое право. — М., 2004. — С. 619. 753 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища До об'єктів міжнародного права навколишнього середовища належать: а) навколишнє середовище як цілісна природно-антропогенна система, з якою зв'язані саме життя на Землі, умови життя і добробут людей у будь-якій країні світу; б) природні ресурси і об'єкти як складові частини навколишнього середовища. Останні у свою чергу поділяють на: а) природні ресурси і об'єкти, що знаходяться поза межами дії національної юрисдикції (Світовий океан, Антарктика, навколоземний космічний простір тощо); б) природні ресурси і об'єкти, що поділяються двома або більше державами (прикордонні ріки і озера, популяції мігруючих видів тварин, риб, птахів тощо); в) природні ресурси і об'єкти, що знахо дяться під національною юрисдикцією, використання яких зачіпає інтереси інших держав або світового співтовариства в цілому. Суб'єктами міжнародного права навколишнього середовища виступають безпосередньо держави, міжурядові і неурядові організації, а у передбачених цим правом випадках — також юридичні й фізичні особи, пов'язані з міжнародною екологічною діяльністю. За своєю спрямованістю можна виділити кілька головних засад дії аналізованого права: а) запобігання забрудненню та іншим формам деградації навколишнього середовища; б) встановлення на міжнародному рівні режиму раціонального природокористування; в) забезпечення прав людини на безпечні умови життя в оточую чому її навколишньому середовищі. До цих засад також належить організація міжнародного екологічного співробітництва на універсальному і регіональному рівнях. Міжнародне право навколишнього середовища, з одного боку, є правовою основою такого співробітництва, а з іншого — відповідне співробітництво виступає організаційною формою реалізації міжнародного права навколишнього середовища. Ці та інші засади функціонування міжнародного права навколишнього середовища виявляються в його принципах. Вони поділяються на загальновизнані принципи міжнародного права і спеціальні, галузеві принципи міжнародного права навколишнього середовища. Загальновизнані принципи міжнародного права стосуються усіх його підгалузей, у тому числі міжнародного права навколишнього середовища. Основні з них закріплені у Статуті ООН. До них належать принципи: суверенної рівності держави; добросовісного ви- 754 § 1. Поняття міжнародного права навколишнього середовища конання міжнародних зобов'язань; мирного вирішення спорів; не-застосування сили або погрози силою; співробітництва держав; невтручання у внутрішні справи держав; непорушності державних кордонів; територіальної цілісності; поваги прав і свобод людини та деякі інші. Спеціальні (галузеві) принципи міжнародного права навколишнього середовища найбільш повно зафіксовані у Стокгольмській декларації з навколишнього середовища (26 принципів) і Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (27 принципів). Вони також відображені у Всесвітній хартії природи та інших актах міжнародного права навколишнього середовища. До цих принципів, зокрема, належать: право людини на сприятливі умови життя в навколишньому середовищі, її відповідальності за охорону і поліпшення навколиш нього середовища на благо теперішнього і майбутніх поколінь; суверенітет держав над власними природними ресурсами та їх раціональне використання; стабільний розвиток, що передбачає екологізацію еко номічного і соціального розвитку; екологічна безпека держав на засадах взаємного співробітництва; перестороги в екологічній діяльності; екологічне співробітництво держав на засадах рівноправності; скоординований підхід до планування й управління в галузі охорони навколишнього середовища; ефективна і динамічна роль міжнародних організацій у галузі охорони і поліпшення навколишнього середовища; наукова обгрунтованість екологічних заходів; контроль за додержанням узгоджених між державами еко логічних вимог; доступ громадськості до екологічної інформації й розв'язан ня екологічних проблем; поширення екологічної інформації та відповідних знань серед населення; відшкодування шкоди, завданої довкіллю, зокрема на засадах «забруднювач платить»; мирне врегулювання екологічних спорів між суб'єктами міжнародного права навколишнього середовища; міжнародна відповідальність за екологічні правопорушення. 755 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища $ 2. Джерела міжнародного права навколишнього середовища Систему джерел міжнародного права навколишнього середовища складають договори, конвенції декларації, хартії, резолюції, директиви, протоколи програми дій тощо. За критерієм юридичної сили їх поділяють на дві групи. До першої з них належать акти, які містять обов'язкові до виконання норми і принципи (так зване тверде право), а до другої — акти, які містять необов'язкові до виконання правила, здебільшого рекомендаційного характеру (так зване м'яке право). Прикладами актів другої групи є Стокгольмська декларація з навколишнього середовища, Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку, Всесвітня хартія природи, які мають високий моральний авторитет у світовому співтоваристві. Джерела міжнародного права можна класифікувати і за іншими критеріями. Зокрема, за предметом правового регулювання вони поділяються на загальні (Стокгольмська декларація з навколишнього середовища, Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку) і спеціальні. До останніх належать акти, що стосуються правового регулювання охорони і використання окремих природних ресурсів чи об'єктів (Конвенція про охорону і використання транскордонних водостоків та міжнародних озер (1992 р.). За дією у просторі виділяють такі акти: глобальні, тобто які мають загальнопланетарне значення (Рам кова конвенція ООН про зміну клімату, Конвенція про водно-бо лотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів, Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини; регіональні — джерела міжнародного екологічного права, які закріплюють правила та принципи поведінки стосовно навколиш нього середовища певного регіону (Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі, Кон венція про захист морського середовища району Балтійського мо ря (1992 р.), Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (1992 р.); 756 § 2. Джерела міжнародного права навколишнього середовища — локальні — джерела міжнародного екологічного права, які закріплюють правила та принципи поведінки щодо навколишньо го середовища певних держав або території (Угода між Міністерст вом екології та природних ресурсів України і Міністерством навко лишнього середовища та водних ресурсів Республіки Болгарія про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів (2003 р.), Угода між Міністерством охорони навколишнього природного середови ща та ядерної безпеки України та між Міністерським комітетом ядерної безпеки Французької Республіки про співробітництво в га лузі ядерної безпеки (1998 р.). За часом дії поділяють на акти: — з необмеженим терміном дії (Конвенція про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, Конвенція про за хист Чорного моря від забруднення, Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду (1963 р.);) — з визначеним терміном дії (Угода між Урядом України та Уря дом Федеративної Республіки Німеччина про співробітництво в га лузі охорони навколишнього середовища (1993 р.), укладена стро ком на п'ять років). За суб'єктами акти міжнародного права навколишнього середовища поділяють на: міждержавні, тобто сторонами яких є держави (Конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря, Уго да між Урядом України і Урядом Республіки Білорусь про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища (1994 р); міждержавні з участю інших суб'єктів. Зокрема, Протокол з проблем води та здоров'я до Конвенції про охорону і використан ня транскордонних водостоків та міжнародних озер (1999 р.) пе редбачає, що він відкритий для підписання державами — членами ЄЕК, державами — членами Європейського регіонального коміте ту ВООЗ, державами, що мають консультативний статус при ЄЕК, а також відповідними регіональними організаціями економічної інтеграції; акти міжнародних організацій (Резолюція Генеральної Асамб леї ООН 1980 р. Про історичну відповідальність держав за збере ження природи Землі для теперішнього та майбутніх поколінь, Стокгольмська декларація з навколишнього середовища). 757 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища З усіх джерел міжнародного права навколишнього середовища провідне місце належить міжнародним договорам (угодам, конвенціям). Міжнародний договір укладається державами в письмовій формі з найбільш важливих питань, що становлять взаємний інтерес. Вимоги до міжнародних договорів та порядок їх укладення регулюються Віденською конвенцією про право міжнародних договорів (1969 р.) та Віденською конвенцією про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями (1986 р.). Міжнародні договори екологічного характеру за колом їх учасників поділяють на двосторонні й багатосторонні. Останні у свою чергу можуть бути глобальними і регіональними. Цими договорами регулюється масив найбільш важливих відносин, що стосуються міжнародно-правової охорони навколишнього середовища і використання природних ресурсів, забезпечення прав людини на безпечне навколишнє середовище. Декларації, хартії, резолюції та інші акти рекомендаційного характеру здебільшого приймаються міжнародними екологічними організаціями. Особливе місце серед них займають резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Це місце зумовлено високим міжнародним авторитетом органу, який приймає відповідні акти. До джерел міжнародного права навколишнього середовища належить також міжнародний звичай. Здебільшого він використовується у процесі формування принципів міжнародного екологічного права. Більш конкретні правила у цій сфері встановлюються нормами міжнародних договорів. Опосередкованим джерелом міжнародного права навколишнього середовища можуть бути й рішення міжнародних судів. Ці рішення певною мірою враховуються при розгляді аналогічних справ екологічного характеру в цих судах. F 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання природних ресурсів і об'єктів навколишнього середовища Навколишнє середовище як цілісна система. Міжнародне право навколишнього середовища формувалося під впливом реальних екологічних потреб, які виникали перед людством на тому чи 758 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... іншому етапі його розвитку. Спочатку це були потреби, пов'язані зі збереженням зникаючих видів тваринного світу. Потім вони доповнилися потребами охорони від забруднення прикордонних водних джерел, морів та Світового океану, атмосферного повітря. Нині ці потреби розширилися до рівня озонового шару та клімату Землі і навіть навколоземного космічного простору. На сьогодні ступінь міжнародно-правового забезпечення охорони і раціонального використання конкретних природних ресурсів і об'єктів є різним. Найбільш розвинутою, зокрема, є система норм міжнародного права, якими регламентуються відносини по охороні і раціональному використанню морів та Світового океану. Сукупність цих норм становить важливий інститут галузі міжнародного права навколишнього середовища. Складнішою виявилася проблема універсального міжнародно-правового регулювання охорони навколишнього середовища як цілісної природно-антропогенної системи. Невдовзі після Конференції у Ріо-де-Жанейро групою фахівців була зроблена спроба кодифікації міжнародного екологічного права. Вони підготували проект Міжнародного пакту з навколишнього середовища і розвитку, який мав стати після його підписання і ратифікації базовим актом міжнародного права навколишнього середовища. Проект дістав підтримку на засіданні ювілейного Конгресу ООН з міжнародного публічного права (Нью-Йорк, 1995 р.)1. Нині міжнародне право навколишнього середовища на його універсальному зрізі є неповним, фрагментарним. Ним регулюються тільки окремі аспекти охорони навколишнього середовища як цілісного природно-антропогенного комплексу. Серед актів універсального характеру слід насамперед виділити Стокгольмську декларацію з навколишнього середовища і Декларацію Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку. Закріплені цими деклараціями принципи є, по суті, орієнтиром для країн і всього світового співтовариства у забезпеченні глобальної екологічної рівноваги. Вони стосуються усіх природних ресурсів і об'єктів та навколишнього середовища в цілому. До важливих рекомендаційних актів належать і Всесвітня хартія природи. Цей документ був опрацьований Міжнародним союзом охорони природи і природних ресурсів, схвалений і урочисто про- 1 Тимченко Л. Д. Международное право. — X., 1999. — С. 392. 759 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища голошений Генеральною Асамблеєю ООН відповідно до її резолюції від 28 жовтня 1982 р. Як і Стокгольмська декларація та Декларація Ріо-де-Жанейро, Всесвітня хартія природи також є зводом екологічних принципів (24). Але вони стосуються переважно охорони живої природи. Хартія виходить з того, що генетична основа життя на Землі не повинна піддаватися небезпеці, а популяції кожної форми життя мають зберігатися як мінімум на тому рівні, який є достатнім для їх виживання. Під особливим захистом мають бути унікальні природні комплекси, типові представники усіх типів екосистем, рідкісні чи зникаючі види тваринного і рослинного світу. У Всесвітній хартії природи підкреслена необхідність організації науково обгрунтованого управління використанням природних ресурсів суші, моря й атмосфери. Хартія закликає держави утримуватися від скидання забруднюючих речовин у навколишнє середовище. Особливі запобіжні заходи мають застосовуватися з тим, щоб не допустити зараження цього середовища радіоактивними і токсичними відходами. Знайшов відображення у хартії і принцип співробітництва держав, а також юридичних і фізичних осіб у галузі охорони природи. До головних форм такого співробітництва віднесені: проведення спільної природоохоронної діяльності, включаючи обмін інформацією і консультації; участі в оцінці впливу господарської діяльності на природу; узгодження природоохоронних планів і програм, особливо що стосуються районів за межами дії національної юрисдикції. Всесвітня хартія природи містить чимало положень, що визначають поведінку людей щодо природи. У ній вказується, що кожна людина має діяти відповідно до положень хартії і намагатися забезпечити досягнення її цілей (принцип 24). Ще одну групу міжнародно-правових актів універсального характеру становлять договори і конвенції, що стосуються запобігання негативному впливу зброї та іонізуючої радіації на навколишнє середовище. До них, зокрема, належать Договір про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою (1963 р.), Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968 р.), Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів та їх знищення (1972 р.), Конвенція про заборону воєнного чи будь- 760 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (1977 р.). Відповідно до останньої з цих конвенцій дер-жави-учасниці зобов'язалися не застосовувати відповідні засоби впливу на природне середовище з метою запобігти непередбачува-ним і широкомасштабним екологічним наслідкам такого застосування. Вони домовилися також консультуватися і співробітничати у вирішенні будь-яких питань, що випливають з положень цієї конвенції. Досить розгалуженою є система договорів та конвенцій з ядерної безпеки навколишнього середовища. Серед них слід назвати Конвенцію про захист працюючих від іонізуючої радіації (Конвенція про захист від радіації) (1960 р.), Віденську конвенцію про цивільну відповідальність за ядерну шкоду (1963 р.), Конвенцію про фізичний захист ядерного матеріалу (1980 р.). Стимулююче значення для розвитку міжнародного права у даній галузі мала аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 р. Після цього були підписані Конвенція про оперативне оповіщення про ядерну аварію (1986 р.), Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації (1986 р.), а також Конвенція про ядерну безпеку (1994 р.). Остання з цих конвенцій має наступні цілі: а) досягти високого рівня ядерної безпеки в усьому світі на основі зміцнення національних заходів і міжнародного співробітництва у цій сфері; б) створити і підтримувати на ядерних установках ефективні засоби захисту від потенційної радіаційної небезпеки з тим, щоб захистити окремих осіб, суспільство в цілому і навколишнє середовище від шкідливого впливу іонізуючого випромінювання таких установок; в) відвертати аварії з радіологічними наслідками і пом'якшувати такі наслідки в тому випадку, якщо вони матимуть місце. Відповідно до Конвенції про ядерну безпеку кожна договірна сторона вживає відповідних заходів для забезпечення того, щоб радіаційне опромінювання персоналу та населення, що утворюється ядерною установкою, підтримувалося на розумно досяжному низькому рівні та щоб жодна людина не отримувала доз опромінювання, які перевищують встановлені національні дозові обмеження. Для запобігання деградації навколишнього середовища важливе значення має Конвенція про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті. Під такою оцінкою тут 761 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища мається на увазі «національна процедура оцінки можливого впливу запланованої діяльності на навколишнє середовище». Відповідно до конвенції її сторона, під юрисдикцією якої передбачається виконувати заплановану діяльність (сторона походження), забезпечує, щоб оцінка впливу на навколишнє середовище проводилася до прийняття рішення про санкціонування або здійснення запланованого виду діяльності, який може призводити до значної транскордонної шкоди. Ця ж сторона забезпечує оповіщення інших заінтересованих сторін про запланований вид діяльності та можливий його вплив на навколишнє середовище. За необхідності сторони обмінюються необхідними документами і інформацією та проводять відповідні консультації. Ці консультації можуть стосуватися: а) можливих альтернатив запланованої діяльності, включаючи альтернативу незастосування ніяких дій, та вжиття можливих заходів щодо зменшення значного шкідливого транскордонного впливу запланованої діяльності та моніторингу наслідків здійснення таких заходів за рахунок сторони походження; б) інших форм можливої взаємної допомоги щодо зменшення будь-якого значного шкідливого транскордонного впливу запланованої діяльності; в) будь-яких інших відповідних питань, які мають відношення до запланованої діяльності. Сторони забезпечують, щоб в остаточному рішенні про заплановану діяльність були належним чином враховані результати оцінки впливу на навколишнє середовище, а також результати консультацій. Сторона походження повідомляє іншим заінтересованим сторонам остаточне рішення щодо запланованої діяльності разом з причинами та міркуваннями, на яких воно базується. З метою досягнення цілей конвенції сторони здійснюють аналіз політики та методологічних підходів до послуг компетентних міжнародних органів або наукових комітетів для вирішення методологічних або технічних питань, що випливають з цієї конвенції. Нині законодавство багатьох країн передбачає проведення оцінки впливу господарських заходів на навколишнє середовище. В Україні така оцінка подається у відповідних техніко-економічних обгрунтуваннях та проектних матеріалах, в США — у спеціальних заявах про вплив майбутнього проекту на стан навколишнього середовища (Епуігоптепі ітрасі ЗШетепі). Позитивне значення Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному аспекті полягає в тому, що вона піднесла це питання на 762 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... глобальний рівень та передбачила заходи щодо посилення міжнародного співробітництва держав у цій сфері. Поряд зі значенням цих декларацій, договорів, конвенцій та інших міжнародно-правових актів потрібно зазначити, що комплексний характер навколишнього середовища вимагає більш глибокої кодифікації міжнародного екологічного права. Назрів час прийняти фундаментальний для даної галузі акт дійсно універсального характеру, яким би регулювався увесь комплекс суспільних відносин, від чого залежить підтримання екологічної рівноваги в навколишньому середовищі. Це може бути Екологічна конституція Землі, підписана і ратифікована державами світового співтовариства. В її основу слід покласти право людини і народів на безпечне навколишнє середовище та інші екологічні права. Нею також має бути передбачений механізм забезпечення цих прав, насамперед шляхом поліпшення якості навколишнього середовища на основі міжнародного співробітництва і в інтересах теперішнього та прийдешніх поколінь. Світовий океан. Світовий океан є складною і чутливою екосистемою. Він займає 71 % поверхні Землі із запасом води близько 1,4 млрд. куб. км, відіграючи надзвичайно важливу роль для людства. У його водах і надрах містяться майже усі хімічні елементи. Океан — це «кухня» клімату, невичерпне джерело енергії, доступна для всіх комунікаційна система. У ньому мешкає близько 150 тис. видів тварин, у тому числі понад 15 тис. видів риб. Річна первинна продукція океану становить 600—800 млрд. т, тобто по 200 т на кожного жителя планети. Людство вже давно звернуло свої погляди на Світовий океан. З давніх часів він широко використовується як транспортна артерія. Нині на долю морських перевезень припадає близько трьох четвертих світового вантажообороту. Постійно зростають масштаби добування риби та морепродуктів з вод Світового океану. У наш час його частка в загальносвітовому споживанні білків і жирів тваринного походження сягає 20 %. Науково-технічний прогрес відкрив нові можливості для використання просторів і ресурсів Світового океану, активізувавши усі види морської діяльності. Поряд з розширенням морського судноплавства та рибальства з'явилися нові види користування морями і океанами. Це прокладання морських кабелів і трубопроводів, до- 763 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища бування корисних копалин з морського дна тощо. Нині вже понад 80 держав задіяні у добуванні нафти і газу з цього дна. Перспективним є також добування залізо-марганцевих конкрецій, розкиданих на морському дні, запаси яких, за наявними оцінками, становлять близько 23 млрд. т. Посилена експлуатація Світового океану загострила проблему використання його природних ресурсів і охорони морського середовища від забруднення і зараження. Особлива турбота пов'язана з нафтою. її світове щорічне виробництво наближається до 2 млрд. т. Близько 60 % нафти перевозиться суднами, з яких щороку потрапляє в океан близько 1 млн. тонн. Катастрофа одного сучасного супертанкера може викликати забруднення морського середовища нафтою і нафтопродуктами на площі в кілька сотень квадратних кілометрів. Морське середовище потерпає від зараження і забруднення внаслідок захоронення на дні морів і океанів відходів виробництва, в тому числі ядерного. Багато забруднювачів надходить у моря і океани через ріки та з інших наземних джерел. Щороку морське середовище поглинає у вигляді відходів до 5 тис. т ртуті і кількість заліза, яка дорівнює половині світового виробництва сталі. Потреба у встановленні відповідного правопорядку на морських просторах була усвідомлена давно. Перші письмові договори давньоримського періоду з цього приводу стосувалися переважно мореплавства і рибальства. Характерною рисою феодального періоду було поширення влади монарха на значні водні простори. При цьому враховувалися місцеві традиції й умови. Надалі норми і принципи міжнародного морського права складалися і розвивалися під впливом двох взаємодіючих тенденцій: захисту своїх інтересів прибережними державами; вільного використання відкритого моря в інтересах усіх суб'єктів міжнародного права1. Істотне розширення можливостей використання просторів і ресурсів Світового океану у XX ст. стимулювало прогресивний розвиток міжнародного морського права на засадах його кодифікації. Перша спроба такої кодифікації була зроблена у 1930 р. у рамках гаазької конференції з кодифікації міжнародного права. Потім під 1 Тимченко Л. Д. Международное право. — X., 1999. — С. 310. 764 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... егідою ООН були проведені перша (1958 р.) і друга (1960 р.) міжнародні конференції з морського права. Ці заходи дали змогу кодифікувати ряд загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, зокрема принцип свободи відкритого моря. У Женеві на першій Конференції ООН з морського права було прийнято чотири конвенції: про відкрите море; про континентальний шельф; про територіальне море і прилеглу зону; про рибальство та охорону живих ресурсів відкритого моря. У більш широкому масштабі кодифікаційні роботи були продовжені у 70 — на початку 80-х років XX ст. Значною мірою поштовхом до цього послугувала некодифікованість норм і принципів міжнародного морського права екологічного характеру, зокрема, щодо використання природних ресурсів дна морів за межами дії національної юрисдикції та природних ресурсів виключної економічної зони, боротьби із забрудненням морів та океанів тощо. Ці питання розглядалися третьою Конференцією ООН з морського права, яка провела 11 сесій з 1972 по 1982 рр. і в роботі якої взяли участь представники 150 країн. Конференція завершилася прийняттям у квітні 1982 р. Конвенції ООН з морського права, а у грудні того ж року — Заключного акта. Ця конвенція є першим в історії всеохоплюючим документом, на якому базується сучасний загальний і екологічний міжнародний правопорядок у Світовому океані. Конвенція, яку називають Хартією морів, набулася чинності у листопаді 1994 р. Згодом вона була ратифікована Україною. Структурно Конвенція ООН з морського права складається з 17 частин, 390 статей і 9 додатків. Нею закріплений правовий статус усіх морських просторів, живих і мінеральних ресурсів Світового океану та його дна, а також урегульовані всі види діяльності держав по дослідженню, використанню і освоєнню цих просторів і ресурсів. У конвенції широко відображені екологічні аспекти проблеми використання і охорони Світового океану. Серед них виділяються правові інститути, що визначають правовий режим Міжнародного району морського дна і виключної економічної зони, а також питання охорони морського середовища від забруднення та інших негативних впливів. Міжнародний район морського дна (Район) — нове у міжнародній сфері поняття. Це частина дна морів та океанів за межами дії 765 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища національної юрисдикції. Конвенція ООН виходить з того, що цей Район та його ресурси є загальним надбанням людства (ст. 136). Район відкритий для використання в мирних цілях усіма державами. Жодна держава не може претендувати на свій суверенітет чи поширювати суверенні права на будь-яку частину Району та його ресурси. У конвенції закріплено принцип неподільності Району. Проголошено також, що усі права на ресурси Району належать усьому людству, від імені якого діє спеціальний Міжнародний орган з морського дна. Він організовує розвідку і розробку природних ресурсів морського дна (ст. 137). Ця організація знаходиться на Ямайці. Поряд з цим право на відповідну діяльність у Районі мають і окремі держави, але під контролем органу. Останній має право інспектувати усі установки в Районі, які використовуються для добування ресурсів морського дна. Контрольні повноваження Міжнародного органу з морського дна спрямовані на запобігання монопольному захопленню найбільш багатих на корисні копалини ділянок морського дна окремими державами чи компаніями, недопущення дискримінаційних дій проти тих чи інших держав при реалізації їх прав по використанню багатств загального надбання людства. Структурно Міжнародний орган з морського дна складається з Асамблеї, Ради і Секретаріату. Йому підпорядковане спеціальне Підприємство для здійснення безпосередньої діяльності по добуванню, транспортуванню, переробці і збуту ресурсів морського дна. Підприємство готує і подає Раді Міжнародного органу з морського дна заявки на одержання дозволів (ліцензій) на проведення відповідних робіт, укладає договори й угоди тощо. Виключна економічна зона. Відповідно до Конвенції ООН з морського права під нею розуміють район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Зовнішня межа виключної економічної зони знаходиться на відстані 200 морських миль, відрахованих від тих самих базисних ліній, що і територіальне море. Економічні (риболовні) зони з'явилися ще до проведення третьої Конференції ООН з морського права. Першими їх в односторонньому порядку проголосили прибережні країни Латинської Америки і Африки. При цьому розмір цих зон коливався від 100 до 350 морських миль. 766 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... Кожна країна встановила у цих зонах свій правовий режим, спрямований насамперед на недопущення вилову риби у відповідних зонах суднами інших держав. Це призвело до різних конфліктів, так званих лангустових, тунцових і тріскових воєн тощо. Конвенція ООН з морського права поклала край цим довільним діям держав. Нинішній єдиний правовий режим виключних економічних зон передбачає, що прибережна держава в цій зоні має: а) суверенні права на розвідку, розробку і збереження як живих, так і неживих природних ресурсів, що знаходяться на дні, у його надрах і водах; б) суверенні права стосовно інших видів діяльності, зокрема виробництва енергії шляхом використання води, течій і виру; в) юрисдикцію стосовно створення і використання штучних островів і споруд, морських наукових досліджень, захисту і збереження морського середовища тощо (ст. 56). Встановлено також, що прибережна держава на основі відповідних даних визначає допустимий улов живих ресурсів, зокрема риби, у своїй спеціальній економічній зоні. При цьому вона має вживати необхідних заходів для того, щоб запобігти надмірній експлуатації живих ресурсів у цій зоні. Водночас прибережна держава повинна сприяти оптимальному використанню цих ресурсів. Якщо вона не може взяти увесь допустимий улов, то шляхом узгоджень та інших домовленостей дозволяє іншим державам використати залишок допустимого улову живих ресурсів спеціальної економічної зони. Суверенні права прибережних держав щодо використання природних ресурсів цієї зони не означають, що ця зона підлягає повному суверенітету відповідних держав. Конвенція ООН з морського права виходить з того, що усі держави — і прибережні, і ті, що не мають виходу до моря, — користуються у спеціальній економічній зоні такими свободами відкритого моря, як свобода судноплавства і польотів, прокладення підводних кабелів і трубопроводів тощо. Таким чином, спеціальна економічна зона є особливою частиною відкритого моря, що має специфічний правовий режим. Після прийняття Конвенції ООН з морського права понад 80 прибережних держав оголосили про створення спеціальних економічних зон відповідно до положень конвенції. Радянський Союз зробив це відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 лютого 1984 р. «Про економічну зону СРСР». Порядок охорони 767 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища цієї зони регулювався затвердженим ЗО січня 1985 р. Радою Міністрів СРСР Положенням про охорону економічної зони СРСР. Після розпаду СРСР в Україні деякий час діяли союзні акти, що регулювали правовий режим економічної зони України на Чорному морі. У 1995 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про виключну (морську) економічну зону України». Ним був визначений правовий статус даної зони відповідно до вимог Конвенції ООН з морського права. Передбачено також, що делімітація зони провадиться з урахуванням законодавства України шляхом укладення угод з державами, узбережжя яких протилежні (або суміжні) узбережжю України, на підставі загальновизнаних у міжнародному праві принципів і норм. Охорона суверенних прав України у виключній (морській) економічній зоні здійснюється прикордонними військами, органами Держрибгоспу України та Мінприроди України. Істотну частину Конвенції ООН з морського права становлять норми, якими регулюються питання охорони морського середовища від забруднення. Принципове положення щодо цього міститься у ст. 192, якою усі держави зобов'язані захищати і зберігати морське середовище. Це положення конкретизоване в інших нормах конвенції. Передбачено, зокрема, що держави повинні вживати необхідних заходів з тим, щоб діяльність, здійснювана під їх юрисдикцією чи контролем, не завдавала шкоди іншим державам та їх морському середовищу і щоб забруднення не поширювалися за межі тих районів, де відповідні держави реалізують свої суверенні права. У міжнародно-правовому порядку визнано, що охоронні заходи мають стосуватися усіх джерел забруднення морських вод та усіх районів Світового океану. їх метою є максимально можливе зменшення: а) викидів токсичних, шкідливих або отруйних речовин з джерел, що знаходяться на суші, з атмосфери чи через неї, шляхом захоронення; б) забруднення моря з суден; в) забруднення від установок чи споруд, які використовуються для розвідки і розробки природних ресурсів морського дна та його надр. Ряд норм конвенції спрямовані на захист і збереження рідкісних і чутливих екосистем, а також природного середовища деяких видів риб та інших морських організмів, запаси яких знаходяться під загрозою істотного зменшення. 768 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... Для охорони морського середовища від забруднення та зараження держави співробітничають на глобальному чи національному рівнях безпосередньо чи через компетентні міжнародні організації, які займаються розробкою міжнародних норм, стандартів, рекомендацій у відповідній галузі. Якщо державі стає відомо, що морському середовищу загрожує небезпека, або коли цьому середовищу вже завдана шкода внаслідок його забруднення, вона повинна терміново поставити до відома про це інші заінтересовані держави, які зобов'язані спільно розробляти плани надзвичайних заходів на випадок інцидентів, що викликають забруднення морського середовища, та сприяти їх здійсненню. На держави покладено також обов'язок виконання міжнародних зобов'язань по захисту морського середовища. Вони, зокрема, мають забезпечувати компенсацію шкоди, завданої забрудненням навколишнього середовища фізичними чи юридичними особами, які перебувають під їх юрисдикцією. Конвенція ООН з морського права не скасовує дію інших міжнародно-правових актів з відповідних питань. У галузі боротьби із забрудненням морського середовища нафтою однією з перших була Міжнародна конвенція по запобіганню забрудненню моря нафтою (1954 р.). Потім до неї додалися Міжнародна конвенція щодо втручання у відкритому морі у випадку аварій, які призводять до забруднення нафтою (1969 р.), Міжнародна конвенція по запобіганню забрудненню з суден (1973 р.), Міжнародна конвенція по забезпеченню готовності на випадок забруднення нафтою і боротьба з ним (1990 р.) та деякі інші. Цими конвенціями встановлені обмеження на скид нафти і нафтопродуктів у морське середовище. Держави-учасниці зобов'язалися: належним чином обладнати очисними установками судна і вести на них спеціальні журнали операцій з нафтою і нафтопродуктами; вживати у відкритому морі таких заходів, які можуть стати необхідними для запобігання, зменшення або усунення серйозно і реально загрожуючої їх збереженню небезпеки або пов'язаних з ними інтересів небезпеки забруднення чи загрози забруднення моря нафтою внаслідок морської аварії або дій, пов'язаних із такою аварією, які зумовлять шкідливі наслідки у великих розмірах. Передбачена також система контролю за скидами нафти. Середземне, Чорне, Балтійське і Червоне моря, де має місце інтенсивний 25 5-200 769 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища рух морських суден і є загроза великих екологічних порушень, оголошені особливими районами, які потребують посиленої охорони. Важливе значення має й Конвенція про запобігання забрудненню моря скидами відходів та інших матеріалів (1972 р.)- Сторони домовилися індивідуально і колективно сприяти боротьбі з усіма джерелами забруднення морського середовища і зобов'язалися вживати заходів для запобігання забрудненню моря скидами відходів та інших матеріалів, які можуть бути небезпечними для здоров'я людей, шкідливими для живих ресурсів моря, завдати шкоди зонам відпочинку людей. Конвенція повністю забороняє скидання у море з суден, літаків, платформ та інших штучних споруд найбільш шкідливих відходів та інших матеріалів відповідно до встановленого переліку. До них, зокрема, належать відходи і матеріали з високим рівнем радіації. Для скидання інших відходів чи матеріалів має бути попередній спеціальний чи загальний дозвіл. Встановлені також умови захоро-нення самих суден, літаків, платформ та інших штучних споруд як у відкритому морі, так і в межах територіального моря окремих держав. Загальна вимога щодо недопущення радіоактивного забруднення морського середовища була сформульована ще у Женевській конвенції про відкрите море (1958 р.). Вона зобов'язала сторони вживати усіх необхідних заходів з метою запобігання забрудненню моря радіоактивними відходами та забрудненню моря або повітряного простору над ним у результаті будь-якої діяльності, що включає застосування радіоактивних матеріалів. Нині питання запобігання забрудненню морського середовища ядерними відходами та матеріалами, експлуатації суден з якірними силовими установками та юридичної відповідальності у цій сфері регулюються Брюссельською конвенцією про відповідальність операторів ядерних суден (1962 р.), Паризькою конвенцією про відповідальність перед третьою стороною у галузі атомної енергії (1960 р.), Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду (1963 р.), Брюссельською конвенцією про цивільну відповідальність у галузі морських перевезень розщеплюючих матеріалів (1971 р.) та деякими іншими міжнародно-правовими актами. Крім конвенцій універсального характеру, діє ряд регіональних актів, що стосуються захисту окремих морів від забруднення. Однією з перших тут стала Гельсінська конвенція по захисту морсь- 770 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... кого середовища району Балтійського моря (1974 р.). Нею були врегульовані питання запобігання забрудненню Балтійського моря практично з усіх джерел — як наземних, так і тих, що знаходяться на морі чи на дні моря. Стимулююче значення для подальшого розвитку регіонального співробітництва у цій сфері мала прийнята у 1974 р. ЮНЕП Програма регіональних морів. Вона охоплює 11 регіонів — Середземне, Чорне, Червоне, Карибське, Північне моря, Аденську, Перську, Оманську та інші затоки тощо. У межах цієї програми у 1976 р. у Барселоні була підписана рамкова Конвенція по охороні Середземного моря від забруднення. Вона передбачає як загальні домовленості між сторонами, так і їх конкретизацію у відповідних протоколах до конвенції. Це, зокрема, протоколи: про захоронення (1976 р.); про співробітництво у боротьбі із забрудненням моря нафтою та іншими шкідливими речовинами у надзвичайних випадках (1976 р.); про запобігання забрудненню моря скидами з суден та літальних апаратів (1976 р.); про захист від забруднення моря з наземних джерел (1980 р.). На необхідність розвитку регіонального морського співробітництва було вказано і в Міжнародній конвенції з морського права. Відповідно до ст. 197 держави співробітничають на глобальній, а коли це доцільно, і на регіональній основі безпосередньо або через компетентні міжнародні організації у формуванні чи розробці міжнародних норм, стандартів, рекомендованої практики і процедур з метою захисту і збереження морського середовища з урахуванням характерних регіональних особливостей. Уже після прийняття Міжнародної конвенції з морського права були укладені: Боннська угода про співробітництво у боротьбі із забрудненням Північного моря нафтою та іншими шкідливими речовинами (1983 р.); Картахенська конвенція по захисту і розвитку морського середовища регіону Карибського моря (1983 р.); Най-робійська конвенція про захист, раціональне використання і освоєння морського і прибережного середовища у регіоні Східної Африки (1985 р.); Нумеанська конвенція про охорону природних ресурсів і навколишнього середовища регіону південної частини Тихого океану (1986 р.), Гельсінська конвенція по захисту морського середовища району Балтійського моря (нова редакція, 1992 р.). Для України особливе значення має підписання 21 квітня 1992 р. у Бухаресті Конвенції по захисту Чорного моря від забрудненні Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища ня. її сторонами є причорноморські держави — Болгарія, Грузія, Румунія, Росія, Туреччина і Україна. Вона ратифікована цими державами і набрала чинності в 1994 р. Конвенція містить загальні положення щодо захисту Чорного моря від забруднення і конкретизовані норми, які містяться у трьох протоколах, що є невід'ємною частиною конвенції: про захист морського середовища Чорного моря від забруднення з наземних джерел; про співробітництво у боротьбі з забрудненням морського середовища Чорного моря нафтою та іншими шкідливими речовинами у надзвичайних ситуаціях; про захист морського середовища Чорного моря від забруднення, викликаних похованням1. Відповідно до конвенції під забрудненням морського середовища розуміють привнесення людиною, прямо чи опосередковано, речовин або енергії в морське середовище, виключаючи естуарії, яке призводить або може призвести до таких згубних наслідків, як шкода живим ресурсам і життю в морі, небезпека для здоров'я людини, утворення перешкод для діяльності на морі, в тому числі для рибальства та інших правомірних видів використання моря, зниження якості використовуваної морської води та погіршення умов відпочинку. Кожна договірна сторона забезпечує застосування конвенції у тих регіонах Чорного моря, де вона здійснює свій суверенітет, а також свої суверенні права і юрисдикцію, без шкоди правам і зобов'язанням договірних сторін, що випливають з норм міжнародного права. Ці сторони враховують негативний вплив забруднення у своїх внутрішніх водах на морське середовище Чорного моря. Договірні сторони індивідуально або залежно від обставин спільно вживають усіх необхідних заходів, що сумісні з міжнародним правом, для зменшення і збереження під контролем забруднення морського середовища Чорного моря, запобігання йому, а також з метою збереження і захисту середовища. Під контролем договірних сторін мають бути будь-які джерела негативного впливу на стан Чорного моря, а саме забруднення: з джерел, що перебувають на суші; з суден; зумовлене діяльністю на континентальному шельфі; з атмосфери або через неї тощо. Конвенція та протоколи до неї містять широкий перелік шкідливих ре- ' Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. — Львів, 2002. С. 249-262. 772 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... човин і матеріалів, скидання яких у морське середовище Чорного моря є забороненим повністю чи обмеженим. Спеціальним органом по виконанню конвенції є Комісія по захисту морського середовища Чорного моря від забруднення, до складу якої входять представники (по одному) договірних сторін. Вона має свій Секретаріат. Штаб-квартира Комісії і Секретаріату знаходяться у Стамбулі. Комісія контролює виконання конвенції; ухвалює рекомендації щодо заходів, необхідних для досягнення цілей конвенції; розробляє критерії щодо запобігання забрудненню морського середовища Чорного моря, його зменшення, збереження під контролем та ліквідації наслідків забруднення; співробітничає з компетентними міжнародними організаціями з питань розробки відповідних програм, одержання необхідної допомоги тощо. Комісія періодично скликає наради договірних сторін. На цих нарадах обговорюються питання виконання Конвенції по захисту Чорного моря від забруднення на підставі доповіді комісії. Міжнародні ріки та інші транскордонні водотоки. До міжнародних річок належать такі, які пересікають чи розділяють території двох або більше держав. Формування міжнародно-правового режиму цих річок розпочиналося з визнання свободи судноплавства по них. Вже у Заключному акті Віденського конгресу (1915 р.) був засуджений монополізм у володінні будь-якою ділянкою міжнародної ріки і проголошене право усіх прибережних держав здійснювати свободу судноплавства на всьому її протязі. У XX ст. з'явилися нові проблеми, пов'язані насамперед з коливаннями режиму водності транскордонних рік, їх забрудненням тощо. Це стало важливим фактором для розширення співробітництва прибережних країн, у тому числі екологічного, укладення між ними відповідних регіональних (басейнових) угод. До них, зокрема, належать Угода про Міжнародну комісію по охороні річки Рейн від забруднення (1963 р.), Договір про басейн річки Ла-Плата (1969 р.), Договір про співробітництво в Амазонії (1978 р.), Акт про судноплавство і економічне співробітництво між державами басейну річки Нігер (1963 р.) та інші. Для України особливе господарське й екологічне значення мають такі транскордонні ріки, як Дніпро і Дунай, від яких значною мірою залежить стан Чорного моря. Правовий режим свободи судноплавства на Дунаї переглядався кілька разів: Паризький мирний 773 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища договір (1956 р.); Конвенція про режим Дунаю (1921 р.); Конвенція про режим судноплавства на Дунаї (1948 р.). Учасниками останньої нині є усі придунайські країни, крім Німеччини. Відповідно до цієї конвенції була створена Дунайська комісія, до складу якої входять представники усіх (крім Німеччини) приду-найських країн, у тому числі Україна. Комісія здійснює контроль за виконанням Конвенції про режим судноплавства на Дунаї. Конвенція мало стосується екологічних аспектів Дунаю. Цю прогалину певним чином заповнила прийнята у 1985 р. Декларація про співробітництво придунайських держав з питань водного господарства ріки Дунай, особливо охорони його вод від забруднення. Ріка Дніпро стала міжнародною після розпаду СРСР. Спільної угоди між Україною, Росією і Білоруссю щодо використання цієї ріки та її охорони на сьогодні немає. Деякі аспекти цього питання регулюються на основі загальних двосторонніх домовленостей. Ріки є важливим, але не єдиним об'єктом категорії «транскордонні води». Під цими водами відповідно до Конвенції про охорону і використання транскордонних водотоків та міжнародних озер (Гельсінкі, 1992 р.) маються на увазі будь-які поверхневі або підземні води, по яких проходять державні кордони чи які пересікають відповідні кордони між двома або більше державами. У випадках, коли транскордонні води впадають безпосередньо у море, їх межі визначаються прямою лінією, яка пересікає гирло цих вод між точками, розташованими на лінії малої води на їх берегах. У контексті цієї конвенції до транскордонних водотоків, крім річок, також належать природні водойми (озера), штучні водоймища і канали, струмки, джерела підземних вод тощо. На них поширюється дія як національного законодавства, так і міжнародного права. Зазначена конвенція акцентує увагу на забезпеченні природного балансу транскордонних вод та їх якості. У зв'язку з цим сторони домовилися спільно або окремо вживати заходів для: а) запобігання, обмеження і скорочення забруднення транскордонних вод; б) забезпечення використання цих вод з метою екологічно обгрунтованого і раціонального управління водними ресурсами, їх збереження, а також охорони навколишнього середовища; в) збереження, а коли це необхідно, і відновлення екосистем. З цих питань прибережні держави укладають двосторонні чи багатосторонні угоди, встановлюють межі водозбору та його частин, 774 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... стосовно яких здійснюється співробітництво. Вони реалізують програми моніторингу і проводять оцінку стану транскордонних вод. Сторони також здійснюють спільні наукові дослідження у відповідній галузі і обмін інформацією щодо: екологічного стану транскордонних вод; накопиченого досвіду вирішення відповідних питань; обсягів і видів викидів забруднюючих речовин; перспективних заходів для запобігання, обмеження і скорочення транскордонного впливу. У 1999 р. в Лондоні було підписано Протокол до Конвенції про охорону і використання транскордонних водотоків та міжнародних озер. Його метою є: сприяти на усіх рівнях охороні здоров'я і благополуччя людини як на індивідуальній, так і колективній основах, шляхом удосконалення управління водогосподарською діяльністю, включаючи охорону екосистем, а також запобігання, обмеження і зменшення захворювань, пов'язаних з водою. За цим актом сторони встановлюють і періодично публікують цільові показники, яких необхідно досягти для забезпечення високого рівня захисту від захворювань, пов'язаних з водою. З метою досягнення цих показників кожна сторона: створює на національному чи місцевому рівні механізми для координації своїх компонентних органів; розробляє на транскордонному, національному чи місцевому рівні плани управління водогосподарською діяльністю; контролює забезпечення стандартів якості питної води тощо. Сторони також взяли на себе зобов'язання розвивати міжнародне співробітництво у відповідній галузі та інформувати громадськість щодо стану питної води, ареалів поширення інфекційних захворювань, а також водогосподарської та санітарно-профілактичної діяльності. Міжнародно-правова охорона атмосфери. Атмосфера — повітряна оболонка Землі. Це суміш газів, переважно азот (понад 78 %) і кисень (близько 21 %), а також аргон, вуглекислий газ, водень, гелій, неон, озон та деякі інші. Загальна маса атмосфери становить 53х1015т (0,000001 частини маси Землі). Найгустіший шар повітря, що прилягає до Землі, називається тропосферою. Виділяють також стратосферу, мезосферу, термосферу і екзосферу (вище 800 км). З віддаленням від Землі атмосфера поступово переходить у міжпланетний простір1. 1 Юридична енциклопедія: У 6 т. — К., 1998. — Т. 1. — С. 163. 775 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища Природна газова рівновага в атмосфері є необхідною умовою життя на Землі. Розвиток науки і техніки розширив можливості суспільства у використанні ресурсів та властивостей атмосфери. Водночас різко зріс і негативний антропогенний вплив на атмосферу, особливо внаслідок її забруднення. Це поставило під загрозу газову рівновагу в атмосфері, а отже, й фізичні та біологічні умови життя людини. Правовий статус атмосфери зумовлений її природними особливостями. Маючи газоподібний стан і постійно циркулюючи атмосферне повітря не може бути суто національним надбанням. Атмосфера є універсальним міжнародним природним ресурсом, що перебуває в загальному користуванні усіх держав і народів світу. Цей аспект є визначальним для міжнародно-правової охорони атмосфери. У даній галузі ще не вироблено такого універсального міжнародного договору, як Конвенція ООН з морського права. За цих умов атмосфероохоронні відносини держав регулюються регіональними міжнародно-правовими актами чи актами стосовно тих або інших проблем. Серед них виділяється укладена під егідою Європейської економічної комісії ООН Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (Женева, 1979 р.), до якої приєдналися США і Канада. Ця конвенція закріпила принципи, якими мають керуватися договірні сторони у своїй діяльності по запобіганню транскордонному забрудненню повітря. Учасники конвенції зобов'язалися обмежити і, наскільки це можливо, поступово зменшувати викиди забруднюючих речовин в атмосферу. Принципово важливою є домовленість між державами щодо спільного вироблення політики і стратегії боротьби із забрудненням атмосферного повітря на основі поєднання як національних, так і міжнародно-правових засобів, обміну інформацією, моніторингу забруднень тощо. Для одержання інформації про стан атмосферного повітря широко використовується Глобальна система моніторингу навколишнього середовища. її складовою є створена відповідно до конвенції Спільна програма спостережень і оцінки поширення забруднювачів повітря на великі відстані у Європі. У рамках цієї програми функціонують синтезуючі центри, які ведуть розрахунки і передачу інформації про транскордонні потоки сполучень сірки та інших хімічних речовин для країн — членів конвенції та Європейської економічної комісії ООН. 776 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... У 1995 р. до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані був прийнятий спеціальний Протокол із зобов'язанням держав-учасниць зменшити викиди сірки в атмосферне повітря на своїх територіях на ЗО % до 1993 р. Ще одним Протоколом, прийнятим у 1998 р., передбачені заходи щодо скорочення викидів в атмосферне повітря окислів азоту та посилення контролю за транскордонними потоками забруднювачів. Функції контролю за додержанням положень конвенції та відповідних протоколів до неї покладені на виконавчий орган, утворений договірними сторонами у рамках старших радників урядів країн Європейської економічної комісії ООН з проблем навколишнього середовища. Цей орган аналізує одержану інформацію про забруднення атмосферного повітря, утворює в разі необхідності відповідні робочі групи, подає Європейській економічній комісії ООН інформацію щодо виконання Конвенції про транскордонне забруднення атмосфери на великі відстані договірними сторонами. Ще одним важливим міжнародно-правовим актом у галузі охорони атмосфери є укладена в 1985 р. під егідою ЮНЕП у Відні Конвенція про охорону озонового шару. Приводом для цього стали потенційні загрози здоров'ю людини і навколишньому середовищу у зв'язку зі змінами озонового шару під впливом антропогенної діяльності. Озоновий шар — це шар атмосферного озону навколо Землі. Озоносфера знаходиться на висоті від 10 до 45 км. Загальний вміст у ній озону порівняно невеликий. Проте значення озонового шару для біологічного життя на Землі надзвичайно велике. Цей шар надійно захищає поверхню планети від надмірних ультрафіолетових випромінювань Сонця. Поглинаючи ці випромінювання озон справляє істотний вплив на температурний режим Землі. Неконтрольоване надходження в атмосферу фреонів та інших забруднювачів є однією з головних причин виснаження озону. Це вже призвело до появи «озонових дірок», а в перспективі загрожує так званим парниковим ефектом з потеплінням клімату, таненням океанічного льоду тощо. Відповідно до Конвенції про охорону озонового шару сторони взяли на себе зобов'язання вживати належних заходів для захисту здоров'я людини і навколишнього середовища від негативних наслідків, які є чи можуть бути результатом людської діяльності, яка змінює чи може змінити стан озонового шару. З цією метою 777 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища вони: а) співробітничають шляхом систематичних спостережень, досліджень і обміну інформацією з тим, щоб глибше пізнати і оцінити вплив антропогенної діяльності на озоновий шар; б) узгоджують програми заходів щодо скорочення чи запобігання впливу людської діяльності на озоновий шар; в) співробітничають у розробці узгоджених процедур і стандартів з відповідних питань; г) співробітничають з компетентними міжнародними органами з метою забезпечення виконання конвенції. Віденську Конвенцію про охорону озонового шару доповнює Монреальський протокол щодо речовин, які руйнують озоновий шар (1987 р.), з доповненнями і змінами, внесеними в Лондоні (1990 р.), Копенгагені (1992 р.), Відні (1995 р.), Монреалі (1997 р.) і Пекіні (1999 р.)- Цим протоколом передбачені розрахункові рівні виробництва (споживання) сторонами регульованих речовин, які справляють вплив на озоновий шар (тетрахлорметан, гідрохлорф-торвуглеці, бромистий метил, бромхлорметан тощо), а також заходи щодо зменшення їх виробництва (споживання). Зафіксовано також зобов'язання сторін щодо впровадження системи ліцензування імпорту й експорту регульованих речовин. Встановлений порядок подання кожною стороною статистичних даних про свої виробництво, імпорт і експорт відповідних речовин. З Конвенцією про охорону озонового шару пов'язана і Рамкова конвенція О ОН про зміну клімату (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.). її метою є досягнення стабілізації концентрації парникових газів у атмосфері на такому рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему. У зв'язку з цим сторони конвенції зобов'язалися: а) розробляти і періодично поновлювати національні кадастри антропогенних викидів із джерел і абсорбції поглиначами усіх парникових газів, які не регулюються Монре-альським протоколом; б) враховувати пов'язані зі зміною клімату міркування при проведенні своєї соціальної, економічної і екологічної політики; в) співпрацювати при проведенні наукових, технологічних, соціально-економічних та інших досліджень, систематичних спостережень і створенні банків даних, пов'язаних з кліматичною системою; г) співробітничати в галузі оперативного обміну відповідною інформацією, пов'язаною з кліматичною системою та зміною клімату тощо. Доповненням до цієї конвенції є Кіотський протокол, підписаний у м. Кіото (Японія) в грудні 1997 р. Ним передбачені кон- 778 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... кретні зобов'язання сторін конвенції і Протоколу по обмеженню і скороченню викидів парникових газів, які не регулюються монре-альським протоколом, а також інших речовин, які призводять чи можуть призвести до змін клімату. Космічний простір. За межами земної атмосфери починається космічний простір (космос). Висоти від 65 до 1000 км вважаються ближнім космосом, а понад 1000 км — далеким космосом. Міжнародною авіаційною федерацією політ реєструється як космічний, починаючи з висоти 100 км. Саме на цій висоті космічний апарат може здійснити повний орбітальний оберт навколо Землі, після чого починається його входження в щільні шари атмосфери, гальмування і падіння на Землю (якщо об'єкт не згорів у щільних шарах атмосфери)1. На сьогодні статусом космічних володіють близько 30 держав світу, але тільки кілька з них здійснюють повний (замкнений) цикл космічної діяльності ?— від розробки космічної техніки до утилізації її залишків. В їх числі — Україна. Базові норми і принципи міжнародного космічного права зосереджені в п'яти основних договорах ООН з питань космічної діяльності: Договір про принципи діяльності держав по дослідженню та використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 19 грудня 1966 р. (Договір з космосу); Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19 грудня 1967 р. (Угода про рятування); Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1971 р. (Конвенція про відповідальність); Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 12 листопада 1974 р. (Конвенція про реєстрацію); Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 5 грудня 1979 р. (Угода про Місяць)1. У цих актах закріплені основні принципи міжнародного космічного права, а саме: загальна заінтересованість всього людства у використанні космічного простору в мирних цілях; досліджен- 1 Международное космическое право. — М., 1999. — С. 54—55. 2 Космічне право України: 36. національних і міжнародних правових актів. — К., 2001 - С. 88-120. 779 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища ня та використання космічного простору мають бути спрямовані на користь усіх держав, незважаючи на рівень їх економічного та наукового розвитку; міжнародне співробітництво в галузі вивчення та освоєння космосу в мирних цілях; космос та небесні тіла мають бути доступні для дослідження та використання всіма державами відповідно до міжнародного права; космос та небесні тіла не підлягають привласненню жодною державою1. Космічна діяльність жодної космічної держави сьогодні не здійснюється самостійно". Переважна більшість космічних проектів та програм мають міжнародний характер. Інтернаціональними є й екологічні наслідки космічної діяльності. Такі наслідки є складними, багатоаспектними та маловивче-ними. їх можна поділити на кілька груп. Так, за сферами поширення відповідних впливів можна виокремити: а) екологічні проблеми, що виникають на території розташування об'єктів наземної космічної інфраструктури; б) екологічні наслідки, що впливають на райони падіння космічних об'єктів чи їх елементів; в) забруднення та засмічення навколоземного космічного простору; г) екологічні фактори, притаманні іншим специфічним середовищам (борт космічних суден, космічних станцій тощо). Перші дві групи проблем підпадають під регулюючий вплив норм міжнародного та національного екологічного права. Відносини щодо забруднення та засмічення навколоземного космічного простору підлягають регулюванню міжнародним космічним правом. А обмеження впливу екологічних факторів на борту космічних суден, космічних станцій чи інших аналогічних об'єктів — сфера спільного регулювання міжнародного або національного космічного та екологічного права (залежно від юрисдикції космічного об'єкта, на якому відповідні проблеми виникають, і характеру самих проблем). Об'єктами правової охорони від шкідливого впливу космічної діяльності є: населення і навколишнє природне середовище Землі — від впливу наземної космічної інфраструктури та падіння відпрацьова них космічних об'єктів чи їх елементів; життя та здоров'я космонавтів під час здійснення ними космічних польотів — від впливу природних екологічних факторів 1 Международное космическое право. — М., 1999. — С. 55—56. 780 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... космічного простору (невагомості, радіації тощо) та антропогенної космічної діяльності; стан навколоземного космічного простору — від забруднення та шкідливого впливу «космічного сміття»; середовище далекого космосу, включаючи інші планети та небесні тіла. Міжнародно-правова база космічної діяльності сформувалася в 60—70-х роках XX ст., тобто в період, коли екологічна проблема ще не набула сучасної гостроти. З цим пов'язана відсутність системного регулювання на міжнародно-правовому рівні екологічних питань у процесі дослідження й використання космічного простору. Тому рівень охорони чотирьох виділених нами об'єктів є нерівномірним. Населення та довкілля Землі зазнають негативного впливу космічної діяльності в процесі функціонування космічної інфраструктури. Цю структуру становлять, по-перше, космічні апарати соціально-економічного, наукового та іншого призначення на орбіті, по-друге, ракетно-космічна промисловість, що охоплює всі стадії розробки космічної техніки та космічних технологій (науково-дослідні інститути, конструкторські бюро, експериментальну, випробувальну базу, науково-виробничі об'єднання), по-третє, наземна космічна інфраструктура, що охоплює космодроми, командно-вимірювальні комплекси, центри та пункти управління, центри та пункти прийому та обробки інформації, райони приземлення (падіння) відпрацьованих космічних об'єктів чи їх елементів, а також полігони посадки пілотованих кораблів, центри підготовки космонавтів, медико-біологічне забезпечення тощо. Що стосується впливу космічної діяльності на населення та довкілля Землі, то в правовому плані його слід розглядати в загальному контексті національного та міжнародного екологічного права, всі норми якого поширюються на космічну діяльність і регламентують наслідки заподіяння екологічної шкоди чи реальну можливість її заподіяння. Космічна діяльність може розглядатись як вид господарської діяльності, на який поширюються всі процедури щодо врахування екологічних вимог, передбачені законодавством України. Це і моніторинг навколишнього природного середовища, ведення обліку, екологічне лімітування, екологічна експертиза, екологічне нормування та стандартизація, екологічне ліцензування, держав- 781 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища ний, громадський та виробничий екологічний контроль, застосування заходів юридичної відповідальності до порушників екологічних вимог у процесі здійснення космічної діяльності. Законодавство України містить єдину спеціальну норму щодо врахування екологічних наслідків запланованої космічної діяльності. Це норма ст. 49 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», якою передбачені особливі умови регулювання безпеки космічних апаратів з ядерними установками та джерелами іонізуючого випромінювання на борту. Під час проектування, будівництва та експлуатації таких апаратів мають враховуватись їх можливі аварії, при цьому радіаційний вплив на людей і навколишнє природне середовище не повинен перевищувати меж, встановлених нормами, правилами і стандартами з ядерної та радіаційної безпеки. Важливою для еколого-космічної сфери є Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті (1991 р.), ратифікована Законом України від 19 березня 1999 р. Певні види запланованої космічної діяльності (передусім діяльність із запусків) обов'язково мають проходити процедури попередньої оцінки впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті. Ні в міжнародному, ні в національному праві космічних держав, у тому числі України, фактично немає спеціальних правових норм щодо обмеження впливу шкідливих екологічних факторів на організм космонавтів. Очевидно, це пояснюється незначною кількістю людей, які побували в космосі (їх трохи більше 400), а також «дитячим» віком самої космонавтики (адже наслідки екологічного впливу на організм космонавтів часто роками віддалені від дати космічного польоту, а часом узагалі справляють вплив лише на генетичному рівні. Серед шкідливих факторів, які впливають на космонавтів, найбільш суттєвим і специфічним є невагомість, що комплексно впливає на всі органи та функції живих організмів. Не досить ефективним поки що є захист у космосі від такого фактору, як радіація, особливо від галактичного випромінювання, не пов'язаного з впливом ядерних джерел енергії, що використовуються в космічних апаратах. Під час космічних польотів космонавти зазнають і мікробіологічної небезпеки, а також дії токсикантів на борту замкнених систем, порогові дози яких зараз не є визначеними. 782 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... Специфіку мають і питання поводження з космічними відходами, шумового, вібраційного впливу, освітлення та інших екологічних аспектів, які до того ж діють у поєднанні з психологічним стресом та іншими пов'язаними факторами. Дія відповідних шкідливих чинників на порядок підвищується в умовах тривалих космічних польотів. Потребують також правового регулювання проведення досліджень та експериментів, пов'язаних з космічною біологією, медициною, генною інженерією та біотехнологією. Важливе значення має охорона навколоземного простору від шкідливих впливів, зокрема ядерних джерел енергії. Договором з космосу, держави-учасниці взяли на себе зобов'язання не виводити на орбіту навколо Землі ніякі об'єкти з ядерною зброєю чи іншими видами зброї масового знищення, не встановлювати такої зброї на небесних тілах і не розміщувати такої зброї в космічному просторі іншим чином. Відповідна норма встановлена з метою запобігання мілітаризації космосу, але водночас і для запобігання його забрудненню, насамперед найбільш шкідливому серед них — радіаційному. Вимога запобігання радіаційному забрудненню Космосу відображена в Принципах щодо використання ядерних джерел енергії в космічному просторі, схвалених Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1992 р. Цим документом було, зокрема, визнано, що використання ядерних джерел енергії в космічній діяльності має базуватися на ретельній оцінці безпеки, включаючи вірогідний аналіз ризику впливу шкідливого випромінювання або радіоактивних речовин на населення Землі в результаті можливих аварій. Принцип 3 документа встановлює основні засади і критерії безпечного використання ядерних джерел. Від держав-учасниць космічної діяльності вимагається насамперед зведення до мінімуму кількості радіоактивних матеріалів у космосі, обмеження їх тими космічними польотами, які не можуть здійснюватися в розумний спосіб з використанням неядерних джерел енергії. Йдеться передусім про польоти в далекий космос, де компактність ядерних джерел, тривалість терміну їх використання, можливість здійснення енергоживлення апаратури космічного апарату не пов'язані з живленням пускової установки космічного об'єкта. Ці та деякі інші характеристики роблять ядерні джерела енергії незамінними в процесі космічної діяльності. Принципами встановлено, що ядерні реактори в космосі можуть використовуватися в трьох можливих випадках: а) при 783 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища здійсненні міжпланетних польотів; б) на досить високих орбітах (тобто на орбітах, тривалість знаходження на яких достатньо велика, а ризик для нинішніх і наступних космічних польотів і вірогідність зіткнення з іншими космічними об'єктами зводяться до мінімуму); в) на низьких навколоземних орбітах, якщо після виконання робочої частини польоту вони зберігаються на досить високих орбітах. Практично така сама сфера застосування декларується Принципами для радіоізотопних генераторів. При цьому уточнюється, що такі джерела можуть використовуватися за межами гравітаційного поля Землі і після завершення робочої частини польотів вони підлягають остаточному видаленню. Слід зазначити в зв'язку з цим, що Україна ніколи не використовувала і в найближчому майбутньому не має намірів використовувати ядерні джерела на своїх космічних апаратах. Водночас наша держава визнає доцільність, а в певних випадках і незамінність таких джерел для виконання космічних польотів у далекий космос. Встановлюючи цільові настанови щодо радіаційного захисту та ядерної безпеки, даний документ визначає об'єкти захисту. Ними передусім є окремі особи, населення і біосфера Землі. Щодо цих об'єктів конструкція і використання космічних об'єктів з ядерними джерелами на борту повинні з високою мірою впевненості забезпечувати, щоб у нормальних чи аварійних обставинах небезпека була нижчою від допустимих рівнів. Космічне середовище також визнається об'єктом захисту. Однак стосовно цієї категорії об'єктів критерії безпеки не є настільки жорсткими: конструкція та використання космічних об'єктів з ядерними джерелами мають забезпечувати з високою надійністю відсутність значного забруднення космічного простору. Оскільки відповідний документ є актом «м'якого права», то в частині забезпечення ядерної та радіаційної безпеки він містить відсилочні норми до інших міжнародних документів, якими встановлюється критеріальна основа ядерного та радіаційного захисту, насамперед до рекомендацій Міжнародної комісії з радіологічного захисту, а також до загальновизнаних міжнародних керівних принципів радіологічного захисту. Оскільки небезпечних рівнів радіаційного захисту для умов космічної діяльності до цього часу не розроблено, слід користуватися загальними нормами радіаційної безпеки, розробленими під егідою Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), та рекомендаціями Міжнародної комісії з радіаційного захисту. 784 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... Важливою вимогою радіаційного захисту є звернене до держави запуску зобов'язання щодо організації та проведення оцінки безпеки космічного об'єкта з ядерними джерелами енергії, включаючи всі етапи польоту і всі задіяні в цьому процесі системи (Принцип 4.1 Принципів щодо використання ядерних джерел енергії в космічному просторі). Норми і принципи міжнародного права щодо оцінки впливу на навколишнє середовище космічних об'єктів з ядерними джерелами на борту знайшли відображення в національних правових системах. Так, частиною першою ст. 49 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» встановлені особливі умови регулювання безпеки космічних апаратів з ядерними установками та джерелами іонізуючого випромінювання на борту. Передбачено, зокрема, що під час проектування, будівництва та експлуатації таких об'єктів мають враховуватись їх можливі аварії, при цьому радіаційний вплив на людей і навколишнє природне середовище не повинен перевищувати меж, встановлених нормами, правилами І стандартами з ядерної та радіаційної безпеки. Аналогічна норма є і в Законі Російської Федерації «Про використання атомної енергії» (ст. 43). Крім того, відповідно до законів України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 27) та «Про екологічну експертизу» (ст. 7) об'єкти, що можуть справити негативний вплив на навколишнє середовище, підлягають в Україні обов'язковій екологічній експертизі. Дедалі більшого значення набуває й питання про охорону навколоземного космічного простору від впливу «космічного сміття». Відповідно до Керівних принципів щодо зменшення засмічення космічного простору, розроблених Міжагентським комітетом з космічного сміття, «космічним сміттям» є всі антропогенні об'єкти, що знаходяться на навколоземній орбіті чи повертаються в щільні шари атмосфери, включаючи фрагменти чи частини таких об'єктів, незалежно від можливості чи неможливості визначення їх власників, якщо ці об'єкти закінчили активне існування та не зможуть почати чи поновити виконання своїх передбачуваних функцій або якихось інших функцій, для яких вони можуть бути призначені». Існує два основні каталоги об'єктів «космічного сміття»: Каталог космічного командування СІЛА і Каталог космічних об'єктів, що спостерігаються, Російської Федерації. За даними Міжнародної 785 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища академії астронавтики, за 40 років розвитку світової космонавтики в космічний простір було запущено понад 8600 каталогізованих об'єктів, ще за 1000 об'єктами ведуться спостереження, хоча вони не закаталогізовані. З них нині у космосі функціонують, тобто є діючими, і виконують корисні функції, що відповідають їх цільовому призначенню, близько 500 об'єктів. Інші припинили своє існування, перетворившись на «космічне сміття». Частина таких відпрацьованих об'єктів повертається на Землю, спалюється в навколоземній атмосфері чи затоплюється в океані; інша частина виводиться з навколоземної орбіти, але залишається в космосі. Стосовно першої частини об'єктів має діяти еколого-правовий статус, загальний для небезпечних для довкілля об'єктів, тобто екологічний вплив таких об'єктів має прирівнюватися до впливів інших небезпечних об'єктів на Землі і регулюватися на загальних правових підставах. Ці підстави створюють норми міжнародного та національного екологічного права, причому застосування тих чи інших норм залежить від сфери поширення негативного впливу відповідного об'єкта (в межах національної юрисдикції держави запуску чи поза такими межами). Ні міжнародне екологічне, ні міжнародне космічне право практично не регулюють питань безпечного знищення відповідних об'єктів шляхом спалювання або затоплення. Водночас на рівні ООН дедалі частіше лунають голоси на підтримку ідеї введення міжнародного мораторію на ліквідацію великих космічних об'єктів та їх фрагментів шляхом спалювання в атмосфері Землі та затоплення в Світовому океані, запровадження відповідних правових заходів, які стимулювали б застосування екологічно безпечних технологій на повному життєвому циклі існування великих космічних об'єктів, як станція «Мир», Міжнародна космічна станція тощо. Інша частина космічних об'єктів (і таких більшість) з техніко-економічних причин не повертається на Землю, а просто виводиться з робочої орбіти, залишаючись на невизначений термін у космосі. Саме ця частина об'єктів і становить загрозу для космічного середовища, саме вони в перспективі створюватимуть перешкоду для нормального функціонування діючих космічних об'єктів. Проблеми поводження з таким «космічним сміттям» є об'єктом дискусій на засіданнях Юридичного підкомітету Комітету ООН з питань мирного дослідження й використання космічного простору. 786 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... Міжнародно-правова охорона біологічного різноманіття. Термін «біологічне різноманіття» («біорізноманіття») отримав прописку у праві після прийняття Конвенції про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.). Цей термін означає різноманітність живих організмів з усіх джерел, включаючи наземні, морські та інші водні екосистеми і екологічні комплекси, частиною яких вони є. Іншими словами, цим поняттям охоплюється різноманітність видова, міжвидова і на рівні екосистем. Конвенція про біорізноманіття є рамковою. Вона вирізняється всеохоплюючим підходом до проблеми. Біорізноманіття при цьому вперше на глобальному рівні визнано як самостійний об'єкт охорони, а відповідна охоронна діяльність — як спільна проблема людства у контексті сталого розвитку. Відповідно до ст. 1 конвенції її метою є збереження біологічного різноманіття, стале використання його компонентів і спільне одержання на справедливій та рівній основі вигод, пов'язаних із використанням генетичних ресурсів. Для досягнення цієї мети договірні сторони залежно від їх конкретних умов і можливостей: а) розробляють національні стратегії, плани чи програми збереження і сталого використання біологічного різноманіття або адаптують з цією метою існуючі стратегії, плани або програми з відповідних питань; б) передбачають заходи щодо збереження і сталого використання біологічного різноманіття у відповідних секторальних або міжсекторальних планах, програмах і політиці. Конвенція розмежовує поняття збереження біологічного різноманіття залежно від місць їх перебування (знаходження) — іп-зіїе та ех-зКе. Збереження іп-зіїе означає збереження компонентів біологічного різноманіття в природних місцях їх перебування (знаходження), а у випадку акліматизованих або культивованих видів — у тому середовищі, в якому вони набули своїх характерних ознак. Збереження ех-зііе означає збереження компонентів біологічного різноманіття поза природними місцями їх перебування (знаходження). Стосовно збереження іп-зіїе кожна договірна сторона: встановлює систему охоронних територій або територій, які потребують спеціальних заходів для збереження біологічного різноманіття; сприяє захистові екосистеми, природних місць мешкання і збереженню популяцій видів у природних умовах; запобігає впровадженню чужорідних видів, які загрожують екосистемам; розробляє і 787 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища здійснює законодавчі заходи щодо охорони видів і популяцій, які знаходяться під загрозою; співпрацює у наданні фінансової та іншої підтримки щодо заходів збереження іп-зіїе тощо. Стосовно збереження ех-8Ііе кожна договірна сторона наскільки це можливо і доцільно та насамперед у цілях доповнення заходів іп-зіїе: вживає заходів щодо збереження ех-зііе компонентів біологічного різноманіття, переважно у країні походження таких компонентів; встановлює і підтримує умови для збереження і дослідження ех-8Ііе рослин, тварин і мікроорганізмів, переважно у країні походження генетичних видів; регламентує зібрання біологічних ресурсів з природних місць мешкання з метою збереження ех-зііе таким чином, щоб не завдавати загрози екосистемам і популяціям видів іп-кіїе; співпрацює у наданні фінансової та ІНШОЇ ПІДТРИМКИ ЩОДО ЗаХОДІВ Збереження ЄХ-8ІЇЄ ТОЩО. Конвенція загострила увагу на сталому використанні компонентів біологічного різноманіття. У цьому контексті сторони зобов'язалися вживати заходів щодо використання біологічних ресурсів для запобігання або зведення до мінімуму несприятливого впливу на біологічне різноманіття; надавати місцевим владам підтримку у розробці і впровадженні заходів щодо поліпшення становища у деградованих районах, у яких зменшилося біологічне різноманіття; заохочувати співробітництво між урядовими органами і приватним сектором своєї країни у розробці методів сталого використання біологічних ресурсів тощо. У Конвенції про біорізноманіття зафіксовані також зобов'язання сторін щодо: підготовки кадрів і проведення науково-технічного співробітництва; підвищення освіти громадян з питань збереження і сталого використання біологічного різноманіття; проведення екологічної експертизи у даній галузі; доступу до генетичних ресурсів; обміну інформацією з усіх загальнодоступних джерел стосовно збереження і сталого використання біологічного різноманіття тощо. Нагляд за впровадженням конвенції у життя здійснює Конференція сторін. Організація і обслуговування засідань цієї Конференції покладено на Секретаріат. Діє також допоміжний орган по наданню наукових, технічних і технологічних консультацій з питань збереження біологічного різноманіття. Конвенція про біорізноманіття доповнюється підписаним у Монреалі Картахенським протоколом з біобезпеки (2000 р.). Його 788 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... метою є сприяння забезпеченню належного рівня захисту в галузі безпечної передачі, обробки і використання живих змінених організмів*. Протокол застосовується до транскордонного переміщення, транзиту, обробки і використання усіх живих змінених організмів, що можуть справити негативний вплив на збереження і стабільне використання біологічного різноманіття, а також на здоров'я людини. Протоколом передбачені процедури: транспортування сторонами живих змінених організмів через свою територію; транскордонного переміщення живих змінених організмів, призначених для інтродукції у навколишнє середовище країни-імпортера; стосовно живих змінених організмів, призначених для безпосереднього використання як продовольства чи корму; прийняття і перегляду відповідних рішень сторонами тощо. У випадку незаконного транскордонного переміщення потерпіла сторона може вимагати від сторони походження видалення за свій рахунок відповідного живого зміненого організму шляхом його репатріації чи знищення. До міжнародно-правових актів, пов'язаних з охороною біологічного різноманіття, належать також численні міжнародні договори та конвенції про охорону дикої флори і фауни. Це, зокрема: Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів; Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення; Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин; ряд конвенцій про збереження флори і фауни регіонального характеру тощо. Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (1971 р., м. Рамсарі), або Рамсарська конвенція. Відповідно до цієї конвенції кожна з договірних сторін визначає придатні водно-болотні угіддя на своїй території для внесення їх до Списку водно-болотних угідь міжнародного значення. Договірні сторони здійснюють свою господарську діяльність таким чином, щоб сприяти захисту водно-болотних угідь, внесених до списку, а також * «Живий змінений організм» означає будь-який живий організм, якому властива нова комбінація генетичного матеріалу, одержана шляхом використання сучасної біотехнології (ст. З Картахенського протоколу з біобезпеки). 789 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища раціональному використанню інших водно-болотних угідь на своїх територіях. Однією з форм охорони водно-болотних угідь є створення природних резерватів на цих угіддях. В Україні — це Чорноморський державний заповідник, включений до зазначеного списку. За конвенцією у тих випадках, коли через нагальні державні інтереси договірна сторона виключає зі списку або зменшує межі водно-болотних угідь, вона має компенсувати виникаючу втрату ресурсу водно-болотного угіддя, зокрема, шляхом створення нових природних резерватів для захисту водоплавних птахів на подібній території або на адекватній частині первісних середовищ існування. Договірні сторони координують і узгоджують свою діяльність у галузі охорони водно-болотних угідь, зокрема, щодо збільшення чисельності водоплавних птахів, заохочують наукові дослідження і обмін інформацією, що стосуються водно-болотних угідь, їх флори і фауни, консультуються одна з одною з приводу виконання обов'язків, що випливають з конвенції. Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення (м. Вашингтон, 1973 р.). Цією конвенцією визначений порядок торгівлі видами дикої флори і фауни стосовно їх трьох категорій, визначених у трьох додатках до конвенції. Додаток І включає усі види, що знаходяться під загрозою зникнення, торгівля якими справляє чи може справити на їх існування несприятливий вплив. Торгівля цими видами дозволяється тільки у виключних випадках. Додаток II включає: а) усі види, які на даний час хоч і необов'язково знаходяться під загрозою зникнення, але можуть виявитися під такою загрозою, якщо торгівля зразками таких видів не буде відповідним чином регулюватися; б) інші види, торгівля якими має регулюватися з метою встановлення за ними ефективного контролю. Додаток III включає усі види, які за визначенням договірної сторони підлягають регулюванню в межах національної юрисдикції і стосовно яких необхідне співробітництво країн у контролі за торгівлею. Найбільш жорсткі правила торгівлі зразками флори і фауни встановлені Конвенцією щодо видів, включених до Додатка І. Зокрема, для експорту чи імпорту будь-якого зразка цих видів вима- 790 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... гається дозвіл відповідно на його експорт чи імпорт, а для реекспорту — сертифікат на реекспорт. Ці документи видаються відповідними державними органами за наявності висновку наукового органу про те, що такий експорт чи імпорт не загрожують виживанню відповідного виду флори чи фауни. Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин (м. Бонн, 1979 р.). За цією конвенцією під «мігруючим видом» розуміють популяцію або географічно ізольовану частину популяції будь-якого виду диких тварин чи будь-якого таксону цих тварин нижчого рангу, значна частина якої циклічно пересікає один або більше кордонів національної юрисдикції. Охоронні заходи щодо мігруючих видів диких тварин залежать від того, до якого з двох додатків до конвенції включені відповідні види. Додаток І містить перелік мігруючих видів, які перебувають під загрозою зникнення, а Додаток II - стан яких є несприятливим і для збереження яких необхідне міжнародне співробітництво. Відповідно до конвенції сторони, які є державами ареалів мігруючих видів, включених до Переліку І, домовилися індивідуально і спільно оберігати ці види і відновлювати середовища їх мешкання. Передбачена заборона добування відповідних видів за деякими винятками: добування у наукових цілях; з метою сприяння відтворення або виживанню виду, який перебуває під загрозою зникнення; якщо цього потребують надзвичайні обставини. Сторони, які є державами ареалу мігруючих видів, віднесених до Додатка II, взяли на себе зобов'язання при здійсненні міжнародного співробітництва у цій сфері пріоритетне значення надавати таким видам диких тварин, стан збереження яких є несприятливим. До регіональних комплексних міжнародно-правових актів, спрямованих на збереження флори і фауни та природних екосистем, належать прийнята ще у 1933 р. Конвенція про охорону флори і фауни на Африканському континенті, Конвенція про охорону природи і захист флори та фауни у Західній півкулі (1940 р.), Конвенція про охорону природи у південній частині Тихого океану (1986 р.), Конвенція про охорону флори та фауни і природних середовищ існування у Європі. Остання з цих конвенцій є найбільш важливою для України. Вона була прийнята 19 вересня 1979 р. у Берні. Метою даної конвенції є збереження дикої флори і фауни в їх природних місцях існування (іп-зііе) на основі міжнародного співробітництва держав Європейського континенту. 791 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища Договірні сторони домовилися вживати необхідних заходів для збереження популяцій дикої флори і фауни або їх адаптації на рівні, який відповідає екологічним, науковим та культурним вимогам. Особлива увага має приділятися зникаючим та вразливим видам, зокрема ендемічним, та середовищам їх існування, які знаходяться під загрозою. Нагляд за виконанням конвенції покладено на Постійний комітет, який складається з представників договірних сторін. Він має право вносити будь-які пропозиції для підвищення ефективності конвенції, включаючи пропозиції про укладення з державами, які не є договірними сторонами, домовленостей, які сприяли б більш ефективному збереженню видів флори і фауни та природних місць їх існування. До регіональних належить і Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики, укладена у Канберрі (Австралія) 20 травня 1980 р. Вона доповнює рамковий Договір про Антарктику (1959 р.), яким було встановлено режим повної демілітаризації і нейтралізації цього льодового континенту. Під морськими живими ресурсами у конвенції маються на увазі популяції плавникових риб, молюсків, ракоподібних та інших видів живих організмів, включаючи птахів, що мешкають на південь від Антарктичної конвергенції (лінії, що сполучає відповідні точки упродовж паралелей широти та меридіанів довготи). Сторони конвенції домовилися, що будь-який промисел і пов'язану з ним діяльність в Антарктиці вони здійснюють відповідно до цієї конвенції і з таких принципів: а) запобігання зменшенню чисельності будь-якої виловлюваної популяції до рівнів, які забезпечують її стабільне поповнення; б) підтримання екологічних взаємозв'язків між виловлюваними, залежними від них і зв'язаними з ними популяціями морських живих ресурсів Антарктики та відновлення виснажених популяцій до встановлених конвенцією рівнів; в) запобігання змінам чи зведення до мінімуму небезпеки змін у морській екосистемі, які є потенційно незворот-ними протягом двох—трьох десятиліть. Договірні сторони, незалежно від того, є вони учасниками Договору про Антарктику чи ні, погодилися у тому, що в районі дії договору вони не здійснюватимуть ніякої діяльності, яка суперечить його принципам і меті. 792 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... Відповідно до конвенції було утворено Комісію по охороні морських живих ресурсів Антарктики з представників договірних сторін. Вона сприяє проведенню наукових досліджень морських живих ресурсів Антарктики та антарктичної морської екосистеми, збирає дані про стан популяцій морських живих ресурсів Антарктики та зміни у цих популяціях, аналізує та поширює цю інформацію, розробляє заходи щодо збереження морських живих ресурсів Антарктики, здійснює інспекційний нагляд за діяльністю, що впливає на стан морських живих ресурсів Антарктики тощо. Рішення Комісії з головних питань її компетенції приймаються консенсусом на її щорічних сесіях. Роботою комісії керують обрані з-поміж її членів голова і заступник голови комісії. Комісія може створювати допоміжні органи, необхідні для виконання її повноважень. Місцем перебування комісії є австралійське місто Хобарі. Науково-консультативним органом комісії є Науковий комітет по збереженню морських живих ресурсів Антарктики. Кожний член комісії є одночасно і членом комітету. Цей член призначає одного представника, який має відповідну наукову кваліфікацію. Комітет також залучає для консультацій експертів, радників та інших вчених та на ад гок (для даного випадку) основі. Ще до прийняття Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики були прийняті дві конвенції, що стосуються збереження окремих видів антарктичного тваринного світу: Міжнародна конвенція про регулювання китобійного промислу (1946 р.) та Конвенція про збереження тюленів Антарктики (1972 р.). Ці конвенції були враховані при підготовці Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики і нині продовжують діяти паралельно з останньою. Досить широко на рівні міжнародного права врегульовані й відносини, що стосуються рибальства. Тільки після Другої світової війни були прийняті Конвенція про рибальство у північно-західній частині Атлантичного океану (1949 р.), Женевська конвенція про рибальство і охорону живих ресурсів відкритого моря (1958 р.), Конвенція про рибальство у північно-східній частині Атлантичного океану (1959 р.), Угода про охорону лососів у Балтійському морі (1962 р.), Міжнародна конвенція про збереження атлантичних тунців (1966 р.), Конвенція по збереженню живих ресурсів південно-східної Атлантики (1969 р.), Конвенція про збереження лосося у північній частині Атлантичного океану (1982 р.) та деякі інші. 793 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища Питання збереження рибних запасів та інших живих ресурсів відкритого моря знайшли також відображення в Конвенції ООН з морського права (розділ «Відкрите море»). Ці міжнародно-правові акти визначають режим рибальства у відкритому морі з урахуванням принципу свободи користування цим морем та інтересів прибережних держав. Загальною також є вимога щодо співробітництва держав у галузі рибальства, раціонального використання рибних запасів, збереження живих ресурсів та середовища їх мешкання у відкритому морі. Передбачений також механізм юридичної відповідальності фізичних і юридичних осіб за порушення міжнародного режиму рибальства. Правова охорона всесвітньої природної спадщини. За наявними даними, під національними парками, заповідниками, заказниками та іншими особливо охоронюваними природними територіями і об'єктами знаходиться понад 2% поверхні Землі. У правовому порядку їх збереження забезпечується головним чином національним законодавством. Але світовому співтовариству не байдуже, як охороняються еталонні ділянки природи у тій чи іншій країні. Це особливо стосується унікальних природних комплексів, які у своїй сукупності становлять всесвітню природну спадщину. Ця стурбованість стала причиною прийняття у 1972 р. у Парижі Генеральною конференцією ЮНЕСКО Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини. Одночасно була прийнята Рекомендація про охорону на національному рівні культурної та природної спадщини*. Як конвенція, так і рекомендація містять визначення об'єкта охорони. За ними до природної спадщини належать: а) природні пам'ятки, утворені фізичними та біологічними формаціями або групами таких формацій, що становлять особливу цінність з естетичного і наукового погляду; б) геологічні й фізіографічні утворення і точно визначені райони, що становлять ареал цінних або таких, які перебувають під загрозою, видів тварин і рослин, що становлять особливу цінність під кутом зору науки чи збереження; в) природні пам'ятки-місця чи суворо обмежені природні зони, які становлять цінність для науки, збереження природної краси, або спільні творіння людини і природи. 'Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. — К., 1997. — С. 128—143, 176-188. 794 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання ... Укладаючи конвенцію, сторони виходили з того, що передбачені нею об'єкти, які перебувають під юрисдикцією відповідних держав, є водночас загальною спадщиною людства, і для їх охорони необхідне поєднання національних і міжнародних заходів. У зв'язку з цим держави-учасниці конвенції, взяли на себе зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію та передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, яка знаходиться на їх території. З цією метою вони прагнуть діяти як власними силами, так і використовуючи міжнародну допомогу та міжнародне співробітництво. Сторони конвенції також погодилися не вдаватися до будь-яких навмисних дій, що могли б завдати прямо чи опосередковано шкоди культурній та природній спадщині, яка перебуває на території інших держав. Відповідно до рекомендації кожна держава має формувати, вдосконалювати і здійснювати національну політику, головна мета якої полягає в координації та використанні усіх наукових, технічних, культурних та інших можливостей для забезпечення ефективної охорони, збереження й популяризації культурної та природної спадщини. Міжнародне співробітництво у даній сфері рекомендується здійснювати у таких формах, як: обмін науково-технічною інформацією та публікаціями; організація навчальних курсів; надання стипендій для наукових досліджень культурної і природної спадщини; координація в рамках груп держав — членів конвенції виконання програм і проектів збереження природної спадщини тощо. Для досягнення цілей конвенції при ЮНЕСКО утворено Міжурядовий комітет з охорони культурної та природної спадщини (Комітет всесвітньої спадщини), що складається з представників держав — сторін конвенції. Йому допомагає Секретаріат, що призначається Генеральним директором ЮНЕСКО. При ЮНЕСКО діє також Фонд всесвітньої спадщини. Його коштами є добровільні та обов'язкові внески держав — сторін конвенції; вклади і дари; відсотки з сум, позичених фондом; суми зборів і надходжень від заходів, організованих на користь фонду, тощо. Кошти фонду можуть використовуватися для надання міжнародної допомоги державам — сторонам конвенції за рішенням Комітету всесвітньої культурної спадщини. Важливою функцією комітету є також ведення ним Списку всесвітньої спадщини. До цього списку включаються об'єкти куль- 795 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища турної і природної спадщини, що «мають видатну універсальну цінність відповідно до встановлених критеріїв». Пропозиції про включення до списку відповідних об'єктів подають держави — сторони конвенції. Комітет приймає остаточне рішення щодо цього. Він же оновлює список і розсилає його державам — сторонам конвенції не рідше, ніж раз на два роки. Нині Список всесвітньої спадщини нараховує близько 500 об'єктів. Від України до нього включені лише два об'єкти історико-культурного значення — Софійський комплекс у Києві та Києво-Печерська лавра. З об'єктів природної спадщини переважають національні парки (Вуд-Буффало (Канада), Иосемітський та Йєллоунстонський (США), Пиринський (Болгарія), Герем (Туреччина), Какаду (Австралія), Доньяна (Іспанія) тощо). З інших природних об'єктів у списку містяться острів Гендерсон (Велика Британія), заповідник живої природи Манас (Індія), вологі тропіки Квінсленду (Австралія), незаймані ліси Комі (Росія), природне середовище Сінтри (Португалія) тощо. $ 4. Міжнародний організаційний механізм охорони навколишнього середовища Під міжнародним організаційним механізмом охорони навколишнього середовища розуміють сукупність міжнародних органів і організацій, які виконують функції по забезпеченню виконання вимог міжнародного права навколишнього середовища й організації міжнародного екологічного співробітництва. За ознакою правового статусу ці органи і організації поділяють на міжурядові і неурядові, за географічним принципом — на глобальні і регіональні, за предметом діяльності — ті, що займаються усім комплексом екологічних питань, і ті, які мають справу з окремими природними ресурсами та об'єктами. Одні з цих органів і організацій спеціально утворені для охорони навколишнього середовища, інші виконують окремі екологічні функції поряд з іншими функціями. У цілому ж вони становлять систему міжнародних органів і організацій, зв'язаних між собою загальними метою і предметом діяльності. 796 § 4. Міжнародний організаційний механізм охорони навколишнього ... Провідна роль в організації міжнародного екологічного співробітництва належить Організації Об'єднаних Націй, її спеціалізованим органам та установам. Це співробітництво є складовою діяльності ООН по підтриманню миру і безпеки, розв'язанню актуальних економічних, соціальних та інших глобальних проблем. Екологічний напрям діяльності цієї авторитетної й універсальної міжнародної організації безпосередньо випливає зі Статуту ООН. Генеральна Асамблея ООН визначає основні напрями та принципи екологічної політики міжнародного співтовариства, скликає міжнародні конференції ООН з актуальних проблем охорони навколишнього середовища, розробляє рекомендації і проекти міжнародних конвенцій з відповідних питань, створює організаційні структури екологічного профілю, вживає інших заходів для розвитку багатостороннього і двостороннього співробітництва держав у екологічній сфері. Відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 15 грудня 1972 р. і з урахуванням рекомендацій Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища був утворений спеціальний міжурядовий орган — Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) зі штаб-квартирою у місті Найробі (Кенія). Вищим органом ЮНЕП є Рада керуючих, яка складається з представників 58 держав, які обираються Генеральною Асамблеєю ООН на чотири роки. Встановлено при цьому принцип справедливого географічного представництва: 16 — від Африки, 13 — від Азії, 6 — від Східної Європи, 10 — від Латинської Америки, 13 — від Західної Європи та інших країн. Рада періодично збирається на свої засідання для обговорення і вирішення найбільш важливих питань міжнародного співробітництва у галузі охорони навколишнього середовища (звіт про роботу ЮНЕП, план наступних дій, фінансування відповідних заходів тощо). Поточне управління діяльністю ЮНЕП здійснюють Виконавчий директор, якого обирає Генеральна Асамблея ООН на чотирирічний строк, та Кабінет постійних представників. Виконавчому директору підпорядкований Секретаріат. З 1997 р. діє також Комітет міністрів на вищому рівні у складі 36 осіб, підпорядкований Раді керуючих. Він здійснює функції нагляду за ефективністю та прозорістю діяльності Секретаріату. До структури ЮНЕП входить також Фонд навколишнього середовища для надання додаткової фінансової підтримки міжнарод- 797 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища ним екологічним заходам, які здійснюються у рамках ЮНЕП. Формується на основі добровільних внесків країн — членів ЮНЕП і витрачається відповідно до рекомендацій ради керуючих. В організаційній діяльності ЮНЕП головними є чотири пріоритетні напрями: збирання, аналітична обробка і поширення інформації про стан навколишнього середовища у світі; формування завдань і стратегії здійснення програмних заходів у глобальному і регіональному масштабах, а також у масштабах окремих країн; ініціювання розробки і прийняття екологічних договорів та конвенцій; фінансування проектів і програм з Фонду навколишнього середовища. За час свого існування ЮНЕП здійснила комплекс важливих екологічних заходів глобального, регіонального і місцевого значення. Під її егідою створена Глобальна система моніторингу навколишнього середовища та її складові — Міжнародна довідкова система джерел інформації з навколишнього середовища та Міжнародний реєстр потенційно токсичних хімічних речовин. У 1995 р. започатковано проект — Глобальна екологічна перспектива — довгостроковий прогноз розвитку екологічної ситуації у світі. У сфері уваги ЮНЕП — міжнародні проблеми охорони навколишнього середовища у контексті концепції сталого розвитку, охорони і використання ресурсів Світового океану, опустелювання, збереження тропічних лісів та біологічного різноманіття, забезпечення належних санітарно-екологічних умов у містах та інших населених пунктах, боротьби зі стихійними лихами тощо. Надзвичайно важливою є програма регіонального екологічного співробітництва. У рамках цієї програми утворені регіональні представництва ЮНЕП у Женеві, Нью-Йорку, Бейруті, Бангкоку, Мехіко та Найробі. Через цю програму реалізуються основні проекти ЮНЕП у галузі екологічного співробітництва. Відповідно до рішення Ради керуючих у 1985 р. було започатковано утворення національних комітетів ЮНЕП. Український комітет співробітництва з ЮНЕП почав діяти у 1994 р. Нині такі комітети створено у багатьох країнах світу. Вони беруть участь у реалізації регіональних та інших програм екологічного співробітництва у рамках ЮНЕП. На процес розвитку міжнародного права навколишнього середовища ЮНЕП впливає головним чином двома способами. Перший з них полягає в ініціюванні прийняття конвенцій для 798 § 4. Міжнародний організаційний механізм охорони навколишнього ... розв'язання актуальних глобальних та регіональних екологічних проблем. Під егідою та за підтримки ЮНЕП розроблено понад 40 таких конвенцій, у тому числі більше 10 з питань охорони та використання регіональних морів, зокрема й Конвенція про охорону Чорного моря від забруднення. Другий спосіб полягає у координації діяльності секретаріатів міжнародних екологічних конвенцій. Він реалізується через спеціальну Програму екологічних конвенцій. Йдеться, зокрема, про Конвенцію про боротьбу з опустелюванням, Конвенцію про охорону озонового шару, Конвенцію про охорону біологічного різноманіття, Конвенцію про міжнародну торгівлю дикими видами флори і фауни, яким загрожує зникнення тощо. Така координація досягається шляхом: визначення спільних елементів; сприяння співпраці на національному та міжнародному рівнях; участі у розробці планів та проектів реалізації цих конвенцій; підтримки національних дій, спрямованих на забезпечення виконання відповідних конвенцій, тощо. Про свою діяльність ЮНЕП щороку звітує перед Генеральною Асамблеєю ООН. Доповідь з цього приводу ЮНЕП подає через Економічну і соціальну раду ООН. Діяльність ЮНЕП, звичайно, не позбавлена недоліків. Серед них — надмірно ускладнена і забюрократизована структура цієї ор-ганазації, недостатньо обґрунтоване визначення пріоритетних проектів і недостатній рівень їх фінансування, недоліки у контролі за реалізацією відповідних міжнародно-правових актів і екологічних заходів. Попри це, ЮНЕП займає провідне місце в міжнародному організаційному механізмі охорони навколишнього середовища. Вона є глобальним центром співробітництва держав, міжнародних органів та організацій у цій сфері. Важливу роль в охороні навколишнього середовища відіграють також інші спеціалізовані органи і установи ООН, які виконують екологічні функції. Серед них слід назвати насамперед ЮНЕСКО. Ця авторитетна міжнародна організація координує міжнародне співробітництво у галузі екологічної освіти і науки, самостійно здійснює ряд відповідних проектів та програм. Особливе значення у цьому мали рішення XVI сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (1970 р.). На цій сесії було схвалено довгострокову наукову програму «Людина і біосфера» (МАБ), у виконанні якої беруть 799 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища участь понад 100 країн. Виконання програми контролює Міжнародна координаційна рада МАБ. Програма передбачає проведення міждисциплінарних досліджень актуальних проблем взаємодії людини з навколишнім середовищем. Останнім часом увагу акцентовано на гуманітарних аспектах сталого розвитку й збереження біорізноманіття. ЮНЕСКО ініціювала підготовку і прийняття багатьох міжнародних екологічних конвенцій, організувала проведення численних міжнародних конференцій та інших форумів з відповідних питань. Крім Міжнародного союзу охорони природи і природних ресурсів, під її егідою у 1962 р. була створена Міжурядова океанографічна комісія. Головними напрямами її роботи є: сприяння розвиткові наукових досліджень Світового океану та його ресурсів; забезпечення належного функціонування глобальної системи спостережень за Світовим океаном; впровадження навчальних програм і поширення інформації про світовий океан та його ресурси у планетарному масштабі. Широко відомою є й діяльність ЮНЕСКО по веденню Всесвітньої мережі біосферних заповідників. Станом на вересень 2001 р. до цієї мережі входило 411 об'єктів з 94 країн, у тому числі українські біосферні заповідники — Асканія-Нова, Дунайські плавні, Карпатський, Чорноморський, а також українська частина Східних Карпат1. ЮНЕСКО реалізує Міжнародну освітню програму в галузі навколишнього середовища, бере участь у підготовці фахівців-еко-логів, через відповідний комітет здійснює облік об'єктів, віднесених до всесвітньої культурної і природної спадщини. У своїй екологічній діяльності ЮНЕСКО тісно співробітничає з ЮНЕП, а також національними комітетами МАБ. У нашій країні такий комітет діє при Національній академії наук України з 1973 р. Він координує хід виконання періодично оновлюваної національної програми наукових досліджень «Людина і біосфера», сприяє впровадженню результатів цих досліджень у практику. Інші спеціалізовані органи і установи ООН ведуть такі аспекти міжнародного екологічного співробітництва: Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР) — проблеми сталого розвитку и екологізації економічної та соціальної сфер життя; 1 Кравченко С. М., Андрусевич А. О., Бонайн Дж. Е. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища. — Львів, 2002. — С. 136. 800 § 4. Міжнародний організаційний механізм охорони навколишнього ... Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) — розробила Керівні принципи щодо якості повітря та створення системи глобального моніторингу за забрудненням повітря, започаткувала Інформаційну систему менеджменту повітря, Мережу готовності до радіаційних аварій і допомоги, Всесвітню екологічну мережу радіаційного моніторингу, здійснює разом з іншими спеціалізованими установами ООН Міжнародну програму з хімічної безпеки, координує програму з безпеки продуктів харчування тощо; Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) — захист людини і навколишнього середовища від радіації. У цьому контексті МАГАТЕ розробило стандарти будівництва, експлуатації і безпеки ядерних установок, ініціювало прийняття ряду міжнародних конвенцій з відповідних питань (Конвенція про ядерну безпеку, Конвенція про оперативне оповіщення про ядерні аварії (1986 р.), Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії чи радіаційної аварійної ситуації (1986 р.); Всесвітня метеорологічна організація (ВМО) — глобальна система моніторингу навколишнього середовища, вивчення та узагальнення впливу антропогенних факторів на погоду і клімат планети та її окремих регіонів (Світовий океан, Антарктика тощо); Організація з питань продовольства та сільського господарства (ФАО) — екологізація аграрного сектору, забезпечення зростаючого населення землі продовольством, безпека продуктів харчування; Міжнародна морська організація (ІМО) — розробка технічних засобів запобігання і ліквідації наслідків забруднення моря. З цією метою у складі ІМО діє Комітет з охорони морського середовища. Економічні компоненти присутні також у діяльності Організації об'єднаних націй з промислового розвитку (ЮНІДО), Міжнародної організації праці (МОП), Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО), Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР) та деяких інших спеціалізованих органів і установ ООН. Досить численною є система міжурядових органів і організацій регіонального екологічного співробітництва. У Європі до цього, зокрема, причетні Європейський Союз, Рада Європи, Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Європейська економічна комісія ООН, НАТО, СНД та деякі інші інституції. Європейська економічна комісія ООН, зокрема, займається проблемами маловідходних і безвідходних технологій, оцінками 26 5-200 801 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовиша впливу антропогенних факторів на стан навколишнього середовища, запобігання транскордонним забрудненням водного і повітряного басейнів тощо. Вона була ініціатором прийняття ряду міжнародних екологічних конвенцій (Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному аспекті, Конвенція про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер, Конвенція про транскордонний вплив транскордонних аварій та інші). У складі комісії діє Комітет з екологічної політики. Під егідою комісії й у рамках проекту «Навколишнє середовище для Європи» систематично проводяться конференції міністрів охорони навколишнього середовища європейських країн. П'ята конференція цих міністрів відбулася в Києві у травні 2003 р. Екологічне співробітництво країн — членів СНД. Міжнародне співробітництво країн — членів СНД у галузі охорони навколишнього середовища здійснюється як на двосторонній, так і багатосторонній основі. Правовою основою останнього є Угода про взаємодію в галузі екології та охорони навколишнього середовища (1992 р.). Відповідно до цієї угоди сторони домовилися про вироблення і проведення узгодженої політики щодо охорони і використання земель, грунтів, надр, лісів, вод, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу, природних ресурсів континентального шельфу, економічної зони і відкритого моря за межами дії національної юрисдикції. Вони також визнали за необхідне: гармонізувати прийняті ними екологічні законодавчі акти, норми і стандарти; здійснювати міждержавні програми і проекти в галузі приро докористування та охорони навколишнього середовища, включаю чи програми безпечного знищення і нейтралізації хімічної і ядер ної зброї, високотоксичних і радіоактивних відходів; застосовувати загальні підходи, критерії (показники), методи і процедури оцінки якості і контролю стану навколишнього сере довища та антропогенних впливів на нього; використовувати погоджені методики при оцінці антропоген них впливів на навколишнє середовище; уніфікувати методи нормування антропогенних впливів на навколишнє середовище; створити і підтримувати міждержавну екологічну інформа ційну систему і надавати відповідну інформацію іншим сторонам. 802 § 5. Міжнародно-правова відповідальність за екологічні правопорушення Для виконання угоди в системі СНД утворено відповідний організаційний механізм. До нього входять Міждержавна екологічна рада та Міждержавний екологічний фонд. Міждержавна екологічна рада забезпечує: координацію погодження політики країн — членів СНД у галузі охорони навколишнього середовища; проведення за участю представників заінтересованих сторін екологічної експертизи, програм і прогнозів розвитку продуктивних сил, інвестиційних та інших проектів; надання сприяння сторонам у вирішенні екологічних спорів тощо. До Міждержавної екологічної ради входять керівники екологічних органів держав — учасниць угоди. Рада діє на паритетній основі і приймає рішення на основі консенсусу. Головним призначенням Міжнародного екологічного фонду є інвестування міждержавних екологічних програм та проектів. Важливу роль у розвитку екологічного співробітництва держав — членів СНД відіграє також Міжпарламентська асамблея, у складі якої діє департамент по охороні навколишнього середовища. Асамблея, зокрема, сприяє удосконаленню екологічного законодавства відповідних країн та його гармонізації. Корисними у цьому є підго-товлювані в рамках Асамблеї модельні закони, кодекси та інші нормативно-правові акти екологічного характеру. У 2003 р., зокрема, тут було розроблено Модельний кодекс про екологічну безпеку, надісланий країнам — членам СНД. § 5. Міжнародно-правова відповідальність за екологічні правопорушення У найбільш загальному значенні під міжнародно-правовою відповідальністю у даній галузі розуміють настання негативних наслідків для суб'єкта міжнародного права, який допустив порушення норм міжнародного екологічного права (екологічне правопорушення). З цього визначення випливають такі головні ознаки міжнародно-правової відповідальності за екологічні правопорушення: єдиною підставою для її настання є міжнародне екологічне правопорушення; порядок застосування цієї відповідальності регулюється нормами міжнародного права; вона пов'язана з відповідними нега- 803 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища тивними наслідками для правопорушника; її метою є забезпечення міжнародного екологічного правопорядку. Норми, що визначають екологічну відповідальність держав у міжнародному праві, становлять особливий міжнародно-правовий інститут. Ні в екологічній, ні в інших сферах дії міжнародного права ці норми на сьогодні достатнім чином не кодифіковані. Тому істотну роль тут відіграють вироблені міжнародною практикою звичаї. Сутність міжнародного екологічного правопорушення полягає в порушенні державою своїх міжнародних зобов'язань екологічного характеру. Фактично тут йдеться про відповідні дії або бездіяльність органів і посадових осіб держави. Якщо ті або інші органи чи посадові особи діяли чи не діяли від імені держави, то їх неправомірна поведінка не може бути предметом екологічного правопорушення держави. Міжнародні екологічні правопорушення поділяють на відповідні міжнародні злочини і міжнародні делікти. Ці категорії відрізняються між собою ступенем небезпеки для міжнародного співтовариства. З урахуванням цього до міжнародних екологічних злочинів належать істотні порушення державою міжнародних зобов'язань, які є визначальними для охорони і захисту навколишнього середовища. Будь-яке інше міжнародно-протиправне діяння екологічного характеру відносять до категорії міжнародних деліктів. За скоєння міжнародного екологічного злочину відповідальність несуть як винні у цьому держави, так і посадові особи цієї держави. До міжнародно-злочинних дій належать: масове забруднення атмосфери і морського середовища; застосування методів і засобів ведення воєнних дій, які мають на меті завдати великої і довготривалої шкоди природному середовищу (ст. 35 Протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р.); екоцид, що виявляється у примусовому використанні природних умов і явищ для досягнення воєнної переваги над противником за допомогою ведення геофізичної (вулканічна діяльність, землетруси тощо) чи метеорологічної війки (урагани, лавини, зсуви, цунамі тощо), широкому застосуванні зброї масового знищення. Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (1977 р.) забороняє також використання будь-яких засобів впливу на природне середовище для зміни шляхом цілеспрямованого керування природними процесами динаміки, 804 § 5. Міжнародно-правова відповідальність за екологічні правопорушення складу і структури Землі, включаючи її біоту, літосферу, гідросферу або космічний простір (ст. 2). Частина з зазначених екологічних правопорушень належить до категорії військових злочинів. Кримінальна відповідальність за міжнародні екологічні злочини може застосовуватися спеціальними міжнародними судами (трибуналами) або судами держав, на території яких вчинено злочин. Але конкретної практики застосування такої відповідальності фактично немає. Нині вона виконує переважно роль превентивного засобу в галузі забезпечення міжнародного екологічного правопорядку. Більш реальними є санкції, які застосовуються за вчинення міжнародних екологічних деліктів. У зв'язку з цим виділяють два види відповідальності — нематеріальну і матеріальну. Конкретними формами нематеріальної відповідальності за екологічні делікти можуть бути реторсії (правомірні примусові дії держави у відповідь на недружній акт з боку іншої держави), сатисфакція (принесення державою-порушником вибачень постраждалій державі) та репресалії (правомірні примусові дії держави, що мають на меті відновлення своїх прав, порушених іншою державою). Як репресалії, зокрема, досить часто застосовується затримання чи арешт рибальських суден за порушення правил рибальства. Сутність матеріальної відповідальності полягає у повній або частковій компенсації матеріальної чи моральної шкоди, завданої внаслідок порушення міжнародних екологічних зобов'язань. У більшості випадків вина правопорушника є необхідною умовою настання такої відповідальності. Про це безпосередньо йдеться у ряді міжнародних документів. У Протоколі про відповідальність і компенсацію за шкоду, завдану внаслідок транскордонного перевезення небезпечних відходів та їх видалення (2000 р.), зокрема, говориться, що ніяка відповідальність не покладається на особу, якщо вона доведе, що шкода є результатом: а) військових дій чи громадянської війни; б) природних явищ, які мають виключний і небезпечний характер; в) навмисної протиправної поведінки третьої сторони, включаючи й особу, якій завдана шкода (ст. 4)1. Водночас у міжнародній практиці застосовується й безвинна, або так звана абсолютна, відповідальність. Вона здебільшого пов'язана 1 Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. — Львів, 2002. С. 59. 805 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища із завданням шкоди джерелами підвищеної небезпеки (ядерними установками, повітряними і космічними апаратами тощо). Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами (1972 р.), наприклад, передбачає, що «запускаюча держава несе абсолютну відповідальність щодо виплати компенсації за шкоду, завдану її космічними об'єктами на поверхні Землі чи повітряному судну в польоті» (ст. II). У ряді випадків обов'язок відшкодування екологічної шкоди покладається не на державу, а на операторів як державних, так і приватних підприємств, установок тощо. Відповідно до Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою внаслідок розвідки і розробки мінеральних ресурсів морського дна (1976 р.), зокрема, таким оператором може бути спеціально призначена державою особа або особа, яка здійснює загальний контроль за діяльністю нафтової морської установки. Оператор установки відповідає за шкоду від забруднення, яка є результатом інциденту. Коли є кілька операторів установки, вони відповідають солідарно. Оператор не відповідає за шкоду від забруднення, якщо доведе, що шкода стала наслідком військових чи ворожих дій, громадянської війни, повстання або стихійного явища. Конвенція передбачає максимальну суму стягнення з оператора однієї установки і за кожний інцидент — ЗО млн. доларів США. Але це правило не діє, якщо буде доведено, що шкода від забруднення стала наслідком навмисних чи недбалих дій чи бездіяльності самого оператора (ст. 6). Досить детально врегульовано «абсолютну» відповідальність оператора ядерної установки Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду. Нею, зокрема, встановлено, що оператор ядерної установки несе відповідальність за ядерну шкоду, якщо доведено, що вона завдана ядерним інцидентом: а) на ядерній установці; б) пов'язана з ядерним матеріалом, який вироблений на такій установці, направлений для неї чи надійшов з неї. Оператор не несе відповідальності за ядерну шкоду, завдану: а) самій ядерній установці або будь-якому майну на місці розташування цієї установки; б) транспортному засобу, на якому ядерний матеріал знаходився під час ядерного інциденту. Відповідальність оператора може бути обмежена відповідаючою за установку державою не менш як 5 млн. доларів США за кожний ядерний інцидент. Право на відшкодування шкоди за даною кон- 806 § 6. Міжнародне екологічне судочинство венцією втрачає силу, якщо позов не було заявлено протягом 10 років з моменту ядерного інциденту (ст. VI). Міжнародним правом передбачені й деякі інші санкції компенсаційного характеру у сфері екології. Йдеться, зокрема, про позбавлення держав, які порушують відповідні міжнародні угоди, фінансової допомоги, конфіскацію суден та інших транспортних засобів, використовуваних з метою незаконного рибальства тощо. $ 6. Міжнародне екологічне судочинство Доступ до правосуддя. Ефективне застосування заходів юридичної відповідальності за екологічні правопорушення як на національному, так і міжнародному рівнях, багато в чому залежить від діяльності національних і міжнародних судів (трибуналів) і належного доступу до них громадськості. Міжнародно-правові заходи такого доступу передбачені Конвенцією про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища. Доступ до правосуддя є демократичною гарантією забезпечення екологічних прав людини, підтримання екологічного правопорядку. Відповідно до ст. 9 Орхуської конвенції кожна із сторін у рамках свого національного законодавства гарантує кожній особі, яка вважає, що її запит з отримання інформації проігноровано, неправомірно відхилено частково чи повністю, неадекватно задоволено, право доступу до процедури розгляду прийнятого рішення в суді. Конвенція також передбачає, що представники громадськості, які вважають, що відбулося порушення права громадян на участь у прийнятті екологічного рішення, мають право оспорювати законність відповідного рішення в суді. Судові процедури мають забезпечувати адекватні й ефективні засоби правового захисту, в тому числі судові заборони, бути справедливими, своєчасними і не обтяженими високими затратами. Конвенція забезпечує доступ громадськості не тільки до судових процедур, а й до рішень судів з екологічних справ. Важливим положенням Орхуської конвенції є також зобов'язання її сторін надавати громадськості інформацію про доступ до адміністративних і судових процедур, а також утворювати механізми надання фінансової допомоги для забезпечення доступу до правосуддя. 807 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища Практична реалізація Орхуської конвенції пов'язана не тільки з діяльністю відповідних судових органів, а й усвідомленням громадянами своїх прав у цій сфері. їм також потрібні знання про систему національних і міжнародних судів, їх компетенцію і процедури діяльності при розгляді екологічних справ. У зв'язку з цим слід відзначити, що на сьогодні немає завершеної спеціальної міжнародної системи екологічного судочинства. Є тільки її окремі елементи (наприклад, Міжнародний трибунал з морського права). В інших випадках справи екологічного характеру розглядаються загальними судовими чи арбітражними органами відповідно до визначених для них процедур (Міжнародний суд ООН, Постійний арбітражний суд тощо). Міжнародний суд ООН — один з основних органів ООН. Утворений у 1945 р. і розміщується у місті Гаазі (Нідерланди). Його правовий статус визначається Статутом суду, який є складовою Статуту ООН. Склад суду (15 суддів) обирається Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН. Зі свого складу суд обирає президента і віце-президента. Міжнародний суд ООН розглядає справи, сторонами яких є держави. Суд це робить за взаємною згодою сторін. До компетенції суду віднесено питання, що стосуються тлумачення міжнародних договорів, відшкодування шкоди за порушення міжнародних зобов'язань тощо. Рішення суду є остаточними і обов'язковими для виконання сторонами справи. Певний час Міжнародний суд ООН розглядав справи екологічного характеру в контексті інших видів справ і за загальною процедурою. Але у зв'язку зі збільшенням таких справ у складі цього суду в 1993 р. було утворено спеціальну палату (камеру) з питань охорони навколишнього середовища. До її складу увійшли сім постійних суддів Міжнародного суду ООН. Вони спеціалізуються на розгляді саме екологічних справ. Як правило, до цього суду передаються спори між державами, які не вдалося врегулювати в порядку позасудової процедури. Майже 10 років, наприклад, тривала суперечка між Угорщиною та Словаччиною з приводу спільного проекту будівництва системи шлюзів на річці Дунай (проект Габчикова—Нагімарош). Не досяг-ши порозуміння, сторони передали спір на розгляд Міжнародного суду ООН. У 1997 р. він виніс рішення, визнавши обидві сторони 808 § 6. Міжнародне екологічне судочинство винними у порушенні своїх обов'язків за відповідним проектом. А тому зобов'язав Угорщину відшкодувати шкоду Словаччині (як результат зупинення виконання проекту угорською стороною), а Словаччину — Угорщині (як результат зміни русла Дунаю словацькою стороною)1. Розгляд екологічних спорів є також предметом діяльності Постійного арбітражного суду — міжнародного судового органу з великою історією. Цей Суд було утворено відповідно до Конвенції про мирне вирішення міжнародних спорів, прийнятої першою Гаазькою мирною конференцією (1899 р.), скликаною, до речі, з ініціативи російського царя Миколи II. Друга Гаазька мирна конференція, проведена у 1907 р., прийняла зазначену конвенцію у новій редакції. Цією конвенцією був уточнений правовий статус Постійного арбітражного суду. Нині цей суд діє на засадах третейського в Гаазі. Відповідно до конвенції кожна держава-учасниця призначає на шість років чотирьох відомих та авторитетних фахівців у галузі права, які включаються до загального списку. З них формується склад суду з чотирьох осіб по конкретній справі. Вони обирають старшого суддю. Організаційну роботу Суду забезпечує Міжнародне бюро. Ним керує Адміністративна рада, яка складається з дипломатичних представників країн — учасниць Конвенції. Загальна процедура розгляду спорів встановлена Гаазькою конвенцією про мирне вирішення міжнародних спорів. З часом були прийняті додаткові факультативні правила для арбітражних спорів: між двома державами (1992 р.); між двома сторонами, однією з яких є держава (1996 р.); між міжнародними організаціями і приватними особами (1996 р.) та деякі інші. Тривалий час Постійний арбітражний суд займався розглядом переважно політичних і економічних спорів. Але на початку XXI ст. його сфера діяльності розширилася за рахунок екологічних спорів. З цією метою у складі суду почала діяти спеціалізована Палата для розгляду арбітражних спорів, пов'язаних з природними ресурсами і навколишнім середовищем, членом якої є і представник України. Прийняті також Факультативні правила для арбітражного вирішення спорів щодо природних ресурсів і навколишнього сере- 1 Кравченко С. М., Андрусевич А. О., Бонайн Дж. Е. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища. — С. 203, 204. 809 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища довища (2001 р.) та Факультативні правила для проведення узгод-жувальних процедур по спорах з природних ресурсів і навколишнього середовища (2002 р.). Крім розгляду справ екологічного характеру, ця палата бере участь у розробці проектів відповідних міжнародних договорів та правил, проведенні науково-практичних семінарів та конференцій з питань охорони навколишнього середовища тощо. Ряд конвенцій екологічного характеру передбачають розгляд спорів між сторонами у арбітражних (третейських) судах (трибуналах), утворюваних у порядку ад гок. Йдеться, зокрема, про Конвенцію про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті, Конвенцію про охорону і використання транскордонних водотоків та міжнародних озер, Конвенцію про збереження морських живих ресурсів Антрактики та деякі інші. Відповідно до Конвенції про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті, наприклад, сторони можуть передати спір, що виник між ними, з приводу тлумачення або застосування конвенції, на розгляд арбітражного суду. Цей суд складається з трьох арбітрів. Кожна сторона призначає по одному арбітру. Вони за взаємною згодою призначають третього арбітра, який виконує функції голови арбітражного суду. Якщо це питання затягується, то на прохання будь-якої із сторін у спорі третього арбітра може призначити виконавчий секретар Європейської економічної комісії. Утворений таким чином арбітражний суд розробляє та приймає свої власні правила процедури, керуючись при цьому нормами міжнародного права про арбітражне провадження. Сторони у спорі сприяють роботі арбітражного суду, надають йому необхідні документи та іншу інформацію. Суд може заслуховувати свідків та експертів, допускати до участі в розгляді справи інших сторін, які мають у цьому свій інтерес. Рішення арбітражного суду приймається більшістю голосів його членів протягом п'яти місяців від дати заснування суду, якщо він не вважатиме за необхідне продовжити цей термін, але не більше, ніж на п'ять місяців. Арбітражний суд виносить своє рішення, керуючись міжнародним правом та Конвенцією про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті. Це рішення має бути належним чином обгрунтованим. Воно є остаточним і 810 § 6. Міжнародне екологічне судочинство обов'язковим для сторін у спорі. Арбітражний суд доводить своє рішення як до відома цих сторін, так і Секретаріату конвенції. Останній інформує про винесене рішення усі держави — сторони конвенції. За Конвенцією про збереження морських живих ресурсів Антарктики для розгляду спорів між сторонами утворюється арбітражний трибунал. Він також складається з трьох арбітрів. Кожна сторона у спорі призначає свого арбітра, а потім за взаємною згодою ці сторони призначають третього арбітра, який виконує функції голови арбітражного трибуналу. Арбітражний трибунал приймає власні правила процедури і сам визначає своє місце перебування. Він досліджує обставини справи, заслуховує сторони, а у необхідних випадках — свідків та експертів. У розгляді справи може брати участь також будь-яка з договірних сторін конвенції. Рішення арбітражного трибуналу приймається більшістю голосів, є остаточним і обов'язковим для сторін у спорі, а також будь-якої держави, яка взяла участь у розгляді відповідної справи. Рішення підлягає негайному виконанню. Арбітражний трибунал дає тлумачення прийнятого рішення на запит однієї із сторін у спорі або будь-якої держави, яка взяла участь у розгляді справи. Справи екологічного характеру можуть бути й предметом розгляду Європейського суду з прав людини як судового органу контролю за виконанням Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.). Право звернення до цього суду належить як державам, так і фізичним особам. На різних стадіях розгляд справ здійснюють спеціально створювані органи суду: комітети, палати, Велика палата. За виконанням державами рішень суду спостерігає Комітет міністрів Ради Європи. Суд знаходиться у місті Страсбурзі (Франція). У його складі є й суддя з України. Кількість екологічних справ у Європейському суді з прав людини є відносно незначною. Частково це пояснюється тим, що право людини на безпечне довкілля не закріплене в Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини. Тому ці справи здебільшого стосуються питань землекористування. Наприклад, у листопаді 1994 р. Суд розглянув справу «Бомартен проти Франції» про порушення частини першої ст. 6 конвенції. Суть справи полягала у тяганині з відшкодуванням збитків позивачеві, завданих внаслідок націоналізації належної йому земельної ділян- 811 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища ки. Тяганина сталася з вини Державної ради Франції, де раніше розглядався цей спір. Суд зобов'язав Францію сплатити П. Бомар-тену 100 тис. французьких франків як компенсацію моральної шкоди та 170 тис. французьких франків як відшкодування судових витрат1. Міжнародний трибунал з морського права є самостійним міжнародним судовим органом. Він був утворений відповідно до ст. 287 Конвенції ООН з морського права для мирного вирішення спорів, пов'язаних із тлумаченням та застосуванням конвенції, використанням морів, океанів та їх ресурсів. Місцем перебування трибуналу є місто Гамбург (Німеччина). Трибунал має статус спостерігача в роботі Генеральної Асамблеї ООН. Правовий статус трибуналу визначається Статутом міжнародного трибуналу з морського права (Додаток VI до зазначеної конвенції). Відповідно до цього Статуту трибунал складається з колегії у складі 21 незалежного члена з-поміж осіб, які користуються високою репутацією і є визнаними авторитетами в галузі морського права. Будь-яка держава — сторона конвенції не може бути представлена у трибуналі більше ніж однією особою. У складі трибуналу має бути не менше трьох членів від кожної географічної групи держав, встановленої Генеральною Асамблеєю ООН. Члени трибуналу обираються таємним голосуванням держав — учасниць конвенції на дев'ять років і можуть бути переобрані. Жоден з членів трибуналу не може виконувати будь-яких політичних чи адміністративних обов'язків, активно брати участь чи бути матеріально заінтересованим у будь-яких операціях будь-якого підприємства, яке займається розвідкою чи розробкою ресурсів моря, морського дна чи іншими видами комерційного використання моря чи морського дна. Трибунал з-поміж своїх членів обирає голову і заступника голови на три роки, а також призначає секретаря та інших посадовців, необхідних для виконання судових функцій. До компетенції трибуналу віднесено усі спори і заяви, які передаються йому відповідно до Конвенції ООН з морського права. Слухання справи ведеться публічно під керівництвом голови чи за- 1 Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993—2002). — X., 2003. - С. 165-168. 812 § 6. Міжнародне екологічне судочинство ступника голови трибуналу. Питання вирішуються більшістю голосів присутніх членів трибуналу. У випадку поділу голосів порівну голос голови чи заступника голови має вирішальне значення. Рішення трибуналу має бути вмотивованим. Воно є остаточним і обов'язковим для сторін спору. Трибунал може утворювати спеціальні камери (палати) для розгляду певних видів спорів. До складу такої камери входить, як правило, три члени трибуналу. Крім того, у складі трибуналу діє камера (палата) по спорах з морського дна. Вона складається з 11 членів. Камера обирає з-поміж своїх членів голову, який займає цю посаду протягом строку, на який обрана і сама камера. Рішення, прийняте однією з камер, вважається таким, що винесене самим трибуналом. Виконання цих рішень забезпечується державами — учасницями конвенції так само, як і рішення вищого суду відповідної держави. Крім Міжнародного трибуналу з морського права, сторони — учасниці конвенції для вирішення того або іншого спору можуть скористатися й арбітражною процедурою. Передбачений конвенцією загальний арбітраж складається з п'яти членів. Арбітраж встановлює свою власну процедуру і забезпечує кожній стороні повну можливість бути заслуханою і викласти свої доводи у справі. Рішення арбітражу приймається більшістю голосів його членів. Відсутність або утримання від голосування менше половини кількості членів не є перешкодою для винесення рішення арбітражем. У випадку розподілу голосів порівну голова має вирішальний голос. Рішення арбітражу є остаточним і оскарженню не підлягає, якщо строки у спорі не зумовили певну процедуру оскарження. Рішення виконується сторонами у спорі. Ще одним видом арбітражної процедури, передбаченим Конвенцією ООН з морського права, є спеціальний арбітраж для розгляду питань тлумачення і застосування Конвенції, що стосуються рибальства, захисту і збереження морського середовища, морських наукових досліджень і судноплавства. Спеціальний арбітраж складається з п'яти членів. Кожна сторона призначає двох членів із спеціального списку експертів. Цей список складається і ведеться стосовно: рибальства — ФАО; захисту і збереження морського середовища — ЮНЕП; морських на- 813 Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища укових досліджень — Міжурядовою океанографічною комісією; судноплавства, включаючи забруднення моря з суден, — Міжнародною морською організацією. При розгляді даного роду спорів спеціальний арбітраж переважно користується тією ж процедурою, що і загальний арбітраж. Водночас на прохання сторін у спорі спеціальний арбітраж може сформулювати рекомендації, які, не маючи сили рішення, створюють основу для розгляду сторонами питань, які викликали спір. Міжнародний трибунал з морського права чи відповідний арбітраж, які прийняли до розгляду справу, до винесення остаточного рішення можуть вжити тимчасових заходів для забезпечення прав сторін у спорі чи запобігання шкоді морському середовищу. Якщо ці органи у процесі розгляду справи дійдуть висновку, що вимоги сторін являють собою зловживання судовою чи арбітражною процедурою або є ргіта/асіе необгрунтованими, вони не вживають ніяких подальших дій у даній справі. Крім Міжнародного трибуналу з морського права, діють і відповідні регіональні судові органи. До них, зокрема, належить Міжнародний морський і річковий арбітражний суд, утворений у січні 1997 р. під егідою Міжнародної асоціації судновласників Чорноморського басейну. До його складу входить понад ЗО арбітрів-фахів-ців з морського права з України, Росії, Туреччини, Болгарії та деяких інших країн. Цей арбітражний суд розглядає спори як комерційного, так і екологічного характеру, які мають місце між відповідними суб'єктами міжнародного права за встановленою арбітражною процедурою. Знаходиться цей суд у місті Варні (Болгарія). У 1994 р. була зроблена спроба утворити спеціальний міжнародний судовий орган для розгляду екологічних спорів. Ініціативу в цьому виявили відомі правознавці-екологи. На установчій конференції в Мехіко у листопаді того ж року був заснований Міжнародний суд екологічного арбітражу і примирення, до складу якого увійшли вчені-екологи з 24 країн. Було затверджено і Статут суду. Відповідно до нього суд вирішує міжнародні спори з питань охорони навколишнього середовища і природокористування в трьох формах: а) шляхом консультування заінтересованих сторін на їхнє прохання на основі юридичного аналізу конкретної ситуації; б) шляхом примирення сторін, що сперечаються, на основі ухвалення компромісного рішення спірної ситуації, що влаштовує обидві сторони; в) шляхом 814 Рекомендована література проведення судово-арбітражного процесу за взаємною згодою сторін з винесенням рішення, яке є обов'язковим для сторін. На жаль, діяльність цього суду не одержала належного розвитку. Останнім часом спостерігається тенденція до більш тісного співробітництва судів різних країн і міжнародних судових органів у галузі обміну досвідом розгляду справ екологічного характеру. Новою організаційною формою такого співробітництва є заснований у лютому 2004 р. Форум суддів країн Європейського Союзу з навколишнього середовища. Його офіційно було презентовано 26 квітня 2004 р. у Європейському суді справедливості у місті Люксембурзі. Форум суддів є неурядовою міжнародною асоціацією. Його членами можуть бути судді країн — членів Європейського Союзу, а також судді відповідних судових органів самого Європейського Союзу і Європейської асоціації вільної торгівлі. Керівництво ним здійснює правління, яке складається з шести суддів різних країн. Правління скликає засідання Генеральної асамблеї, до складу якої входять один чинний і один запасний суддя від кожної держави — члена Європейського Союзу. Крім обміну досвідом, форум займатиметься також підвищенням кваліфікації суддів у галузі національного, європейського і міжнародного екологічного права, проведенням щорічних колоквіумів з відповідних питань, поширенням еколого-правової інформації тощо. Рекомендована література Колбасов О. С. Международно-правовая охрана окружающей средьі. — М., 1982. Кравченко С. М., Андрусевич А. О., Бонайн Дж. Е. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища. — Львів, 2002. Малшиева Н. Р. Гармонізація екологічного законодавства в Європі. — К., 1996. Тимошенко А. С. Формулирование и развитие международно- го права окружающей средьі. — М., 1986. Шемшученко Ю. С. Международно-правовая охрана окружаю щей средьі. — К., 1991. 815 Розділ XXIII Європейське право навколишнього середовища § 1. Поняття і система європейського права навколишнього середовища Правове утворення, яке називають європейським правом, є, по суті, правом Європейського Союзу. Систему цього права становлять акти різних рівнів. Це, зокрема, акти так званого первинного права, тобто документи, які заклали фундамент інтеграційного утворення, яке нині має назву Європейського Союзу. Саме на їх положеннях базуються всі законодавчі акти ЄС, що приймаються для регулювання конкретних питань у різних сферах суспільного життя Співдружності. Саме вони вказують міру дозволеного і можливого в правовому регулюванні на рівні ЄС та держав-членів, закріплюють інституційне забезпечення відповідної правової регламентації, способи захисту правових настанов ЄС від порушень тощо. Акти первинного права почали формуватися з другої половини 50-х років XX ст., коли були засновані три європейські співтовариства: Європейське економічне співтовариство, Європейське співтовариство вугілля і сталі та Європейське співтовариство з атомної енергії. Ними є: — Римський договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 р. (з 1993 р. — Договір про заснування Європейського співтовариства), 816 § 1. Поняття і система європейського права навколишнього середовища Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії 1957 р. з наступними змінами, внесеними Мааст рихтським договором (Договір про утворення Європейського Сою зу 1992 р.), Амстердамським договором 1997 р. та Ніццьким дого вором 2001 р., а також актами про приєднання; Договір про злиття 1965 р.; Договір про Європейський Союз 1992 р., зі змінами, внесе ними Амстердамським договором 1997 р. та Ніццьким договором 2001 р.; Єдиний європейський акт 1986 р.; акти про приєднання нових держав-членів. У сучасний період відбуваються суттєві зміни в підходах до правового регулювання діяльності ЄС. Це пов'язано з прийняттям у червні 2004 р. у Брюсселі (Бельгія) Конституції Європейського Союзу. 29 жовтня того ж року на саміті глав держав — членів ЄС у Римі Конституція була підписана главами усіх 25 членів Євросою-зу. Після ратифікації цього важливого акта державами він набуде чинності. На це відводиться два роки. Після цього установчі договори як акти первинного права ЄС втратять чинність. Крім установчих документів, які отримали назву «первинного» права, законодавчу базу ЄС становлять акти т. з. «вторинного» права. Серед них — акти різних типів, різної юридичної сили, різної сфери дії, різного порядку імплементації та застосування державами-членами. До актів вторинного права належать: а) нормативні акти обов'язкової сили, б) акти «м'якого» права; в) акти тлумачення права. До нормативних актів обоє 'язкової сили належать: регламенти — правові акти ЄС прямої дії, що мають загаль нообов'язкову юридичну силу для всіх держав-членів і застосову ються ними безпосередньо, без транспозиції їх норм у національні правові системи; регламентами, зокрема, затверджуються норми щодо експорту та імпорту в межах співтовариства небезпечних хімічних продуктів; вимоги до пакування й етикетування; регла ментами ж урегульовані питання впровадження в межах ЄС систем екологічного менеджменту та екологічного аудиту та цілий ряд інших відносин, регулювання яких має бути одноманітним у межах всього Союзу; директиви — найбільш поширений і гнучкий тип правових актів ЄС, який дозволяє поєднати спільну стратегію ЄС у вирі- 27 5-200 817 Розділ XXIII. Європейське право навколишнього середовища шенні тих чи інших питань і індивідуальний підхід кожної держави до шляхів досягнення встановленої мети; директиви визначають цілі, яких треба досягти, основні напрями і строки їх досягнення; одночасно вони вимагають транспозиції, тобто перенесення ключових положень в акти внутрішнього законодавства держав-членів, якими, зокрема, визначаються й шляхи та засоби досягнення цілей і пріоритетів ЄС, закріплених у директивах; у директиві міститься вказівка на граничний термін, до перебігу якого держава-член має прийняти акт власного законодавства з відповідних питань (як правило, від 18 місяців до двох років); безпосередньо директиви не застосовуються, однак у випадку неприйняття державою-членом протягом періоду, наданого для транспозиції, акта власного законодавства Європейський суд може винести рішення щодо безпосереднього застосування директиви відносно такої держави; рішення — як і регламенти, це акти прямої дії, що не потре бують транспозиції в національне законодавство держав-членів, а застосовуються безпосередньо адресатами, якими можуть бути як держави-члени, так і юридичні чи фізичні особи; на відміну від регламентів, дія яких поширюється на необмежене коло осіб, рішення, як правило, адресні, тобто адресовані обмеженому колу суб'єктів; крім того, в формі рішення ЄС висловлює свою позицію стосовно міжнародних багатосторонніх конвенцій, одночасно на даючи повноваження щодо виконання формальностей по підпи санню, приєднанню тощо певним особам; міжнародні договори, однією із сторін яких є Європейське співтовариство (після 1992 р. — Європейський Союз); ЄС є сторо ною великої кількості міжнародних багатосторонніх, регіональних (європейських) та двосторонніх договорів екологічного спрямуван ня, зокрема, таких як Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані, Віденська конвенція про захист озоно вого шару і Монреальський протокол про речовини, що руйнують озоновий шар, та багато інших; більшість з таких договорів підля гають наступній ратифікації всіма державами-членами. До актів «м'якого права» належать документи, що не містять конкретно-регулюючих норм, а мають на меті зорієнтувати держави на відповідну лінію, напрям, стратегію поведінки, або є актами рекомендаційного характеру. Серед них виділяють: — резолюції — документи ЄС, що приймаються з найбільш важ ливих політичних питань; резолюціями, зокрема, затверджуються 818 § 1. Поняття і система європейського права навколишнього середовища програми ЄС щодо політики й діяльності в сфері охорони навколишнього середовища; — рекомендації — акти рекомендаційного характеру, що орієнтують держави-члени на певну лінію поведінки, на застосування певних методів, прийомів, засобів; зокрема, в сфері охорони навколишнього середовища прийнято ряд рекомендацій стосовно методів оцінки вартості забруднення в різних секторах (промисловості, транспорті, енергетиці тощо). Нарешті, актами тлумачення норм права ЄС є рішення Європейського суду, в яких надається офіційне роз'яснення (тлумачення) відповідних правових норм ЄС. Вони не є нормативними актами у власному розумінні слова, але мають значний вплив на сферу правозастосування, зокрема, в галузі охорони навколишнього середовища. В основі формування правової системи ЄС лежить досить чіткий розподіл компетенції між ЄС та державами-членами, що спирається на базовий принцип співдружності — принцип субсидіарності1, згідно з яким розподіляються предмети відання ЄС, держав-членів, а також предмети спільної компетенції ЄС та дер-жав-членів. Залежно від такого розподілу в межах ЄС вирішуються питання правового регулювання тих чи інших відносин. Це означає, що законотворчі інституції ЄС не можуть довільно брати до свого відання будь-які питання, а в кожному конкретному випадку мають пропускати їх «крізь сито» принципу субсидіарності. Екологічні питання є предметом спільної компетенції ЄС та держав-членів, тому з цих питань приймаються як акти ЄС, так і акти національного законодавства. Таке твердження загального характеру однак має багато нюансів, що виявляються на практиці. Дослідники права навколишнього середовища ЄС називають принцип субсидіарності у природоохоронних відносинах «відносним» принципом або «юридичним принципом з гнучким змістом», який дає лише загальну орієнтацію, а ніяк не розв'язує всіх проблем. Так, стосовно розглядуваної предметної сфери принцип проголошує: регламентація на рівні ЄС повинна здійснюватися лише тоді, коли цільові настанови політики навколишнього се- 1 Цей принцип виник у праві ЄС спершу лише в екологічній сфері і лише після Маастрихтського договору 1992 р. набув універсального характеру, стаючи інсти-туційним принципом побудови правової системи ЄС. 819 Розділ XXIII. Європейське право навколишнього середовиша редовища ЄС можуть бути краще реалізовані на рівні співтовариства, ніж у рамках окремих держав. Таке положення майже завжди вмикає механізми регулювання на рівні ЄС, коли йдеться про екологічні питання, що можуть вплинути на функціонування спільного ринку ЄС. Саме на базі такого підходу створено велику низку актів ЄС щодо етикетування небезпечних продуктів, встановлено норми вмісту свинцю в бензині; регламентація викидів автомобілів також розглядається як така, що впливає на свободу товарообігу й функціонування внутрішнього ринку ЄС. Чинною нормою первинного права, на базі якої приймаються законодавчі рішення ЄС у галузі охорони довкілля, є ст. 130 «з» Договору про заснування ЄС (розділ VII «Навколишнє середовище»). Ця стаття визначає три принципи, на яких має базуватися діяльність ЄС у галузі навколишнього середовища: 1) превен-тивність; 2) переважний характер боротьби з посяганнями на навколишнє середовище в джерелі виникнення; 3) «забруднювач платить». Сфера регулювання, що відкривається цими трьома принципами, є не менш широкою, ніж її напрями. Позиція законодавця в контексті цієї статті зводиться до того, що право навколишнього середовища ЄС встановлює лише мінімально дозволені рівні, що не перешкоджає державі-члену вживати більш жорстких заходів, однак за умови, що вони не суперечать цілям договору. На практиці, як правило, буває дуже важко на національному рівні прийняти екологічну норму більш жорсткої регламентації, оскільки така норма, як правило, визнається перешкодою для функціонування внутрішнього ринку ЄС. § 2. Закономірності побудови й розвитку європейського права навколишнього середовища Право навколишнього середовища ЄС пройшло досить складний шлях становлення та розвитку. В період створення Співтовариств охорона навколишнього середовища ще не набула статусу визнаного напряму європейської політики. Післявоєнні зусилля Європи здебільшого концентрувалися навколо реконструкції економічних інституцій, забезпечення миру та безпеки, створення системи економічної інтеграції. 820 § 2. Закономірності побудови й розвитку європейського права ... середовища Перші регламентаційні акти екологічного спрямування були прийняті в рамках Співтовариства в другій половині 60-х років у контексті загальних норм щодо захисту прав споживачів. Саме в цей період у праві ЄС уперше з'являються нормативні акти, що оперують поняттями «хімічно небезпечних речовин», «надактивних субстанцій» та ін., які мали безпосереднє відношення до екологічної сфери, хоча й приймалися для регулювання питань захисту прав споживачів. Єдиною нормою первинного права для регулювання відповідних питань протягом 20 років була ст. 100 «а» Римського договору. Стокгольмська конференція ООН з питань навколишнього середовища, що відбулася в 1972 р., дала поштовх для формування самостійної політики ЄС у галузі охорони довкілля. Саме з цього часу починають розроблятись і впроваджуватись п'ятирічні Програми дій ЄС у галузі охорони навколишнього середовища — політичні документи, що містять декларації принципів і основних підходів, а також пріоритетних шляхів розв'язання екологічних проблем на кожні наступні п'ять років. Дві перші такі програми (на 1973 — 1977 рр. та на 1978 — 1982 рр.) являли собою деталізований перелік заходів, яких слід вжити для боротьби із забрудненням навколишнього середовища. Саме в цих програмах було закріплено 11 базових принципів, що створили фундамент політики навколишнього середовища ЄС на майбутнє: краще запобігати, ніж лікувати; всі впливи на навколишнє середовище мають братися до ува ги на найбільш ранній стадії процесу прийняття рішення; слід уникати будь-якої форми використання природних ре сурсів, здатної спричинити істотну шкоду з погляду порушення екологічної рівноваги; належить постійно підвищувати рівень наукових знань, праг нучи ефективних рішень у відповідній галузі; необхідно заохочува ти наукові дослідження у цій галузі; принцип «забруднювач платить», який передбачає, що пре вентивні заходи, як і заходи щодо зниження (усунення) шкідливих впливів, мають здійснюватися за рахунок коштів забруднювача; діяльність, здійснювана в межах однієї держави-члена, не по винна викликати деградації навколишнього середовища іншої дер жави; політика в галузі охорони навколишнього середовища, що 821 Розділ XXIII. Європейське право навколишнього середовища проводиться в державах — членах ЄС, має брати до уваги інтереси країн, що розвиваються; ЄС та держави-члени повинні сприяти здійсненню політики охорони навколишнього середовища на міжнародному та плане тарному рівні, використовуючи при цьому міжнародні організації; охорона навколишнього середовища — справа кожного, звідси необхідність об'єднати зусилля щодо удосконалення еко логічного виховання; заходи щодо охорони навколишнього середовища повинні вживатися на «найбільш адаптованому рівні», маючи на увазі тип забруднення, характер потрібних дій та географічну зону, що підлягає охороні (принцип «субсидіарноеті»); національні програми з охорони навколишнього середовища повинні бути скоординовані між собою на базі спільних довгост рокових концептуальних підходів, а національні заходи не повинні здійснюватись ізольовано, навпаки, належить їх максимально гар монізувати на рівні ЄС. Незважаючи на проголошення програмами принципу превенції, основною спрямованістю екологічної політики Співтовариства у період дії перших двох програм залишалося реагування на наслідки забруднення та контроль у сфері охорони навколишнього середовища. Перший принцип став домінантою лише четвертої Програми дій у галузі навколишнього середовища і був творчо розвинутий п'ятою Програмою дій ЄС у галузі охорони навколишнього середовища. Слід підкреслити, що значна частина принципів охорони навколишнього середовища була в подальшому перенесена, якщо не текстуально, то концептуально, в Договір про створення Європейського економічного співтовариства. Третя Програма дій у галузі навколишнього середовища (1983 — 1986 рр.) мала за мету вироблення глобальної стратегії охорони навколишнього середовища та природних ресурсів у Європейському Співтоваристві. У цій програмі відзначається перенесення акцентів з контролюючої діяльності на превентивні заходи щодо запобігання забрудненням. Охорона навколишнього середовища стає поняттям більш широким, що включає вже і захист Грунтів, і інтеграцію екологічного інтересу в інші секторальні політики ЄС. Відповідні зміни певною мірою торкнулися сфери сільськогосподарської діяльності, економічного розвитку регіонів, а також взаємовідносин ЄС з третіми країнами. 822 § 2. Закономірності побудови й розвитку європейського права ... середовища Четверта Програма дій у галузі навколишнього середовища (1987 — 1992 рр.) була спрямована переважно на посилення врахування екологічного фактору в процесі вироблення політичної стратегії і тактики в різних галузях господарської діяльності. Акцент у цій програмі робився на чотири моменти: необхідність неухильного і ефективного застосування чинно го законодавства ЄС; контроль впливу на навколишнє середовище усіх «речовин» та «джерел» забруднення; найкращим чином організований доступ громадськості до інформації та найкращі засоби інформування; створення робочих місць. Але тільки з підписанням Єдиного європейського акта, що набрав чинності 1 липня 1987 р., охорона навколишнього середовища нарешті набула статусу самостійного завдання європейської політики. Держави-члени формально наділили Співтовариство компетенцією в галузі прийняття спеціального законодавства щодо охорони довкілля. Відповідно до цього акта до Римського договору вноситься додатковий розділ VII «Навколишнє середовище». Відповідний розділ містить досить широку регламентацію діяльності ЄС у галузі навколишнього середовища, яку можна розбити на три групи, що кореспондують трьом основним завданням ЄС: а) запобіганню деградації, охороні і поліпшенню якості навколишнього середовища; б) поєднанню заходів щодо охорони навколишнього середовища і щодо охорони здоров'я людини (взаємозв'язок між екологічними заходами і заходами щодо охорони здоров'я давало ЄС додаткову компетенцію в частині регламентації охорони здоров'я, яка раніше була віднесена лише до рівня національного регулювання держав-членів); в) забезпеченню дбайливого і раціонального використання природних ресурсів (ця цільова настанова, що отримала розвиток в Єдиному європейському акті, давала змогу заходам щодо охорони навколишнього середовища вийти далеко за межі суто екологічних горизонтів, залучаючи до відповідної сфери регулювання інші секторальні політики). Подальшого, більш поглибленого розвитку екологічна політика ЄС набуває з прийняттям Маастрихтського договору (1992 р.). У цьому договорі охорона навколишнього середовища названа серед фундаментальних напрямів політики Співтовариства, при цьому була відповідно доповнена ст. З Римського договору. 823 Розділ XXIII. Європейське право навколишнього середовища П'ята Програма дій ЄС у галузі навколишнього середовища була затверджена 1 лютого 1993 р. резолюцією Ради Європейських Співтовариств і представників урядів держав-членів, що зібралися під егідою Ради щодо Програми Співтовариства в частині політики та діяльності в галузі охорони навколишнього середовища та сталого розвитку. На відміну від попередніх п'ятирічних програм ця програма розрахована на семирічний період і навіть накреслює певні стратегічні заходи до 2010 р. Політика ЄС на цей період як провідна ідея сприйняла концепцію сталого розвитку. Ця програма накреслила стратегію діяльності ЄС у контексті планетарних процесів і спрямована на врахування не лише локальних екологічних ефектів, а й на можливі глобальні наслідки змін, що відбуваються в навколишньому середовищі. Вона також підкреслює необхідність зміни підходів до розв'язання екологічних проблем у Європі в зв'язку з «коригуванням курсів розвитку» в країнах Центральної та Східної Європи. Ще однією новацією п'ятої Програми дій стало розширення кола суб'єктів, до яких спрямовано її положення: не лише до компетентних державних структур ЄС та держав-членів, як це було раніше, а й до «діючих осіб економіки», а також до громадян, оскільки, як підкреслювалось у документі, всі вони повинні поділяти відповідальність за стан навколишнього середовища. Особлива увага у програмі відводиться розширенню інструментарію правової охорони навколишнього середовища залученням економічних та податкових інструментів. Нарешті, нині чинна, шоста Програма дій ЄС у галузі навколишнього середовища з'явилася безпосередньо перед Всесвітньою зустріччю на найвищому рівні з питань сталого розвитку (Ріо + 10), що відбулася під егідою ООН у Йоганнесбурзі 26 серпня — 4 вересня 2002 р. Остаточний текст шостої Програми після внесення численних поправок і доопрацювання тексту в Погоджувальному комітеті був затверджений спільним рішенням Європарламенту і Ради (а не на основі резолюції Ради Міністрів і держав-членів, як було з попередніми програмами) 22 липня 2002 р., а опублікований 10 вересня 2002 р. На відміну від попередніх програм, новий документ охоплює період у 10 років, починаючи з 22 липня 2002 р. Шосту Програму дій у галузі навколишнього середовища дослідники європейського права вважають провідним екологічним політичним документом не лише ЄС, а й усього європейського континен- 824 § 2. Закономірності побудови й розвитку європейського права ... середовища ту на найближче десятиліття. Враховуючи масштаби заходів, що передбачаються, відповідно до програми планується координувати заходи в сфері охорони навколишнього середовища не тільки держав — членів ЄС, а й держав-кандидатів, а також інших країн Європи і європейських міжнародних екологічних організацій. Немає сумнівів, що даний документ має велике значення і для України як учасниці європейських процесів у природоохоронній сфері. Програмою визначені чотири ключові екологічні пріоритети, що втілюються ЄС у таких сферах, як: зміна клімату; природа і біорізноманіття; навколишнє середовище, здоров'я та якість життя; природні ресурси та відходи. Щодо кожного з пріоритетів програма містить розгорнуту стратегію дій для їх втілення в життя, включаючи законодавчі заходи. Таким чином, шість програм дій у галузі навколишнього середовища, прийнятих у ЄС, сформулювали політико-правові передумови для становлення права навколишнього середовища ЄС. Вони визначали зміст і форму еколого-правових актів, що приймались Співтовариством протягом останніх ЗО років. З набранням чинності новою Конституцією ЄС будуть створені додаткові стимули для розвитку права навколишнього середовища ЄС. На сьогодні право навколишнього середовища ЄС спирається більш ніж на 300 правових актів, причому понад 200 з них — директиви. Ці акти становлять певну систему, в рамках якої виділяються розділи та підрозділи. Перший розділ законодавства ЄС з навколишнього середовища включає загальні засади та програми з питань навколишнього середовища. В межах другого розділу регулюються питання забруднення й інших шкідливих факторів, а саме: а) ядерної безпеки й радіоактивних відходів; б) охорони водних джерел і управління водами; в) моніторингу атмосферних забруднень; г) запобігання шумовому забрудненню; д) хімічного та індустріального ризику та біотехнології. Третій розділ законодавства ЄС з навколишнього середовища присвячений питанням просторового планування, навколишнього середовища та природних ресурсів. Тут окремо виділено питання: а) менеджменту та ефективного використання територій та природних ресурсів; б) збереження дикої фауни і флори; в) управління відходами. Нарешті, четвертий розділ присвячений питанням міжнародного співробітництва. 825 Розділ XXIII. Європейське право навколишнього середовища Вище ми вже розглянули основні програмні документи ЄС у галузі охорони навколишнього середовища, що становлять основу першого розділу відповідного законодавства. Найбільше за обсягом екологічне законодавство ЄС міститься в другому розділі. Це переважно директиви, які безпосередньо дер-жавами-членами не застосовуються, а лише закріплюють цільові настанови і пропонують альтернативні шляхи їх досягнення державами. Спільна енергетична політика ЄС почала формуватися ще в 70-х роках XX ст., поширюючись спершу на ядерний і вугільний сектори енергетики. Ця політика значною мірою визначалась і продовжує визначатись залежністю енергетичного сектору ЄС від імпорту енергоносіїв (прогнозується, що до 2030 р. така залежність становитиме 70%). Сьогодні в ЄС ядерна енергетична політика не розглядається як спільна лінія ЄС. Відповідне питання віднесене до компетенції держав-членів, які вільно визначають масштаби і напрями розвитку ядерної енергетики. Така позиція стала причиною суттєвих розбіжностей у частці та структурі ядерного сектору різних держав ЄС (від 4,1% — у Нідерландах до 76% — у Франції). В експлуатації сумарно знаходяться 145 ядерних реакторів загальною потужністю 122 757 МВт, що становить 26% всього виробництва електроенергії ЄС. У відповідній сфері спостерігається боротьба двох тенденцій: значна частина країн ЄС на чолі з Францією є прибічниками розвитку атомної енергетики, що відповідає їх економічним інтересам; інша ж частина країн на чолі з Німеччиною та Швецією, де значний вплив мають зелені партії та рухи, прийняли політичні рішення щодо відмови в перспективі від використання атомної енергії. На тлі боротьби цих двох тенденцій ЄС затвердила Рамкову дослідницьку Програму Євратому на 2002—2006 рр., що охопила всі ключові напрями розвитку атомної енергетики ЄС та визначила умови створення єдиного європейського дослідницького поля в сфері ядерної енергетики. Інших спільних документів ЄС правового спрямування у відповідній сфері останніми роками прийнято не було. Метою водного законодавства ЄС визначено досягнення сталого використання водних джерел шляхом встановлення екологічно коректних якісних та кількісних характеристик поверхневих та підземних вод. Законодавство ЄС передбачає комплексну систему 826 § 2. Закономірності побудови й розвитку європейського права ... середовища управління водними ресурсами, вимагаючи від держав-членів створення відповідних адміністративних структур, розробки планів, здійснення моніторингу та контролю якості вод. Крім того, законодавчо встановлено стандарти якості поверхневих та підземних вод, а для окремих видів водокористування (зокрема, питне водопостачання, купання) — нормативи викидів окремих забруднюючих речовин (нітратів чи небезпечних речовин), технологічні стандарти (зокрема, для очищення міських стоків). Так, Директива 2000/60/ЄС Європарламенту і Ради ЄС щодо створення основ для здійснення водної політики на місцевому рівні, також відома як Водна рамкова директива ЄС, набрала чинності для країн ЄС у грудні 2000 р. і фактично замінила собою кілька документів ЄС, які діяли до того. Директива базується на басейновому принципі управління водними джерелами: на рівні басейнів здійснюється адміністрування і планування водної політики, організовується моніторинг і контроль, реалізуються практичні заходи щодо запобігання забрудненню і ліквідації його наслідків, здійснюються заходи щодо відновлення водності тощо. Директива регламентує систему заходів не тільки щодо запобігання погіршенню якості водних джерел, а й ставить за мету поступове поліпшення такої якості шляхом реалізації заходів щодо зниження забруднення вод, пом'якшення наслідків повеней і посух. Особлива увага приділяється запобіганню забрудненню поверхневих та підземних вод так званими пріоритетними речовинами, тобто такими, що становлять найбільшу загрозу для водних систем. Досягнення державами цілей політики сталого водокористування ЄС передбачається до 2015 р. Серед інших стовпів водного законодавства ЄС не можна не назвати Директиву Ради 91/271 ЄЕС щодо очищення міських стоків, якою державам-членам приписується до 2005 р. налагодити на своїх територіях систему збирання й очищення рідких стоків у міських агломератах, включаючи їх вторинне очищення. А Директива Ради 91/676 ЄЕС щодо охорони вод від забруднення нітратами, що походять від сільськогосподарських джерел, передбачає розробку державами-членами Кодексу найкращих сільськогосподарських практик, стрижнем якого має стати запобігання забрудненню вод нітратами. І хоча застосування такого кодексу планується на добровільних засадах, усі держави повинні передбачити систему інформування та навчання фермерів у частині застосуван- 827 Розділ XXIII. Європейське право навколишнього середовища ня відповідних сільськогосподарських практик. Держави-члени також зобов'язуються вести моніторинг найбільш вразливих місць з погляду можливого забруднення нітратами (поверхневі та підземні горизонти, що є джерелами питного водопостачання, передбачувані місця найбільшої концентрації нітратів тощо) для визначення дієвості європейської політики. Основною метою законодавства ЄС у галузі якості повітря й моніторингу атмосферних забруднень є поступове скорочення викидів шкідливих речовин в атмосферу, що могло б забезпечити якісні характеристики повітря, придатні з погляду впливу на здоров'я людини. Для досягнення цієї мети в законодавстві ЄС визначено стандарти якості повітря, встановлено нормативи гранично допустимих викидів із джерел різних типів: стаціонарних, пересувних, викидів у результаті поводження з речовинами та матеріалами. Встановлено також базові адміністративні та управлінські принципи оцінки стану навколишнього середовища, його моніторингу тощо. Основним документом цієї групи є Директива Ради 96/62/ЄС щодо оцінки та. менеджменту якості атмосферного повітря. Метою цієї директиви є, по-перше, встановлення єдиних нормативів якості повітря для держав — членів ЄС, по-друге, оцінка якості повітря в державах-членах на єдиних критеріальних засадах і з допомогою єдиних методів, отримання необхідної інформації і забезпечення доступу до неї європейської громадськості. У директиві визначено групу забруднюючих речовин, щодо яких стандарти якості мають встановлюватися так званими дочірніми директивами. Це діоксид сірки, двоокис азоту, тверді частки, свинець, озон, бензол, угарний газ, кадмій, миш'як, нікель, ртуть. Для всіх цих речовин у дочірніх директивах мають бути визначені як гранично допустимі нормативи, так і в міру можливості — порогові величини, можливі аварійні значення, а також межі дозволених відхилень. Усі держави-члени мають розбити свою територію на зони для здійснення фактичних або розрахункових замірів якості повітря. Щодо територій, де рівень забруднення перевищує стандартний, повинні бути розроблені плани дій щодо доведення протягом певного періоду стану повітря до нормативного рівня. Ці плани і результати замірів мають регулярно доводитися до відома громадськості через засоби масової інформації. Боротьба з шумовим забрудненням навколишнього середовища 828 § 2. Закономірності побудови й розвитку європейського права ... середовища відповідно до принципу субсидіарності переважно є прерогативою держав-членів. Одночасно деякі аспекти протишумового захисту належать до компетенції ЄС. Це передусім стосується шуму автотранспортних засобів. У цій частині ключове значення має Директива Ради 70/157/ЄЕС щодо дозволених рівнів шуму від автотранспортних засобів та систем вихлопу. Крім того, загальні вимоги щодо шуму так званих особливо зелених і безпечних вантажних автомобілів встановлені Директивою 70/157/ЄЕС, доповненою Директивою 92/97/ЄЕС і Директивою 1999/101/ЄС та Правилами ЄЕК ООН № 51-02 та КИУ 1967. Цим документом, зокрема, вимагається, щоб виробник автомобіля або його уповноважений представник у країні реєстрації автомобіля заповнив сертифікат підтвердження відповідності європейським стандартам у цій частині, а саме: для транспортних засобів потужністю до 150 кВт — 78 дБ, для транспортних засобів потужністю понад 150 кВт — 80 дБ. Цей сертифікат (заповнений англійською, французькою та німецькою мовами) має бути завжди на борту транспортного засобу разом з бортовим журналом. Виписується цей документ один раз для певного транспортного засобу і не потребує поновлення, крім випадків, коли базові дані, що в ньому містяться, змінились. Крім автотранспорту, на рівні ЄС обмежуються шумові характеристики певних побутових приладів, які комерціалізуються в межах спільного ринку ЄС. У цій частині основною є Директива Ради 86/594/ЄЕС щодо шумових викидів, що спричиняються приладами, які використовуються у домашньому господарстві. Законодавство ЄС щодо хімічного та індустріального ризику має на меті забезпечення високого рівня захисту здоров'я людини та навколишнього середовища одночасно зі створенням умов для ефективного функціонування внутрішнього ринку ЄС, стимулюванням новаторства й конкуренції в хімічній галузі. Серед актів відповідної групи слід передусім назвати Директиву Ради 96/61/ЄС про комплексні заходи щодо запобігання і контролю за забрудненням, відповідно до якої запроваджується комплексний підхід до запобігання екологічно несприятливій діяльності і ліквідації її наслідків, з акцентом на таких пріоритетних сферах: забруднення атмосферного повітря, води, утворення й розміщення відходів, використання енергії. Всі ключові види промислової діяльності, перелік яких визначений у додатку до Директиви, мають здійснюватися з дозволу компетентного органу. В дозволі повинні 829 Розділ XXIII. Європейське право навколишнього середовища міститися гранично допустимі викиди забруднюючих речовин у повітря, скиди у водні джерела, а також норми складування відходів, особливо стосовно тих речовин, які перераховані в додатку до Директиви. Гранично допустимі викиди (скиди) визначаються з урахуванням найкращих із доступних технологій. У дозволі мають також встановлюватися вимоги щодо моніторингу відповідності умовам дозволів діяльності відповідних об'єктів. Забезпечення виконання промисловими підприємствами умов дозволів на забруднення і контроль за цим покладається на національні компетентні органи держав-членів. Заяви підприємств про видачу дозволів на забруднення, зміст самих дозволів, а також дані моніторингу їх дотримання є відкритими для громадськості. Відповідно до Рішення Комісії 2000/479/ЄС під егідою Єврокомісії створюється загальнодоступний Європейський реєстр викидів забруднюючих речовин, до якого держави-члени подають дані про викиди (скиди) та основні забруднення навколишнього середовища. Законодавство у відповідній сфері визначає також основи класифікації, правила пакування й маркування небезпечних речовин, контролю в сфері поводження з ними, обмеження торгівлі й використання певних речовин і препаратів. Основою законодавства ЄС цієї групи є дві директиви: Директива 67/548/ЄС щодо класифікації, пакування й маркування небезпечних речовин (переглядалась з 1967 р. вісім разів); Директива Ради 76/769/ЄЕС про торгівлю та використання деяких небезпечних хімічних речовин. Законодавство, зокрема, зобов'язує осіб, відповідальних за постачання хімічних речовин на ринки ЄС, класифікувати і маркувати ці речовини за їх властивостями (токсичність, канцерогенність тощо) з визначенням ступеня ризику відповідної речовини і заходів безпеки, що мають здійснюватися при користуванні нею. Всі ці речовини підлягають занесенню до Європейського реєстру існуючих хімічних речовин, що є предметом комерційних операцій. Щодо занесених до цього реєстру речовин встановлений спрощений порядок поставок на ринки ЄС, який зводиться до дотримання процедур пакування й маркування. Одночасно до нових хімічних речовин, які ще не включені до реєстру, існує цілий ряд додаткових вимог. По-перше, їх потенційний постачальник (виробник чи власник) повинен подати розширене технічне досьє щодо виробництва, використання, властивостей і форм негативного впливу речовини, а також пропозиції щодо її класифікації та маркування. По-друге, кожна нова 830 § 2. Закономірності побудови й розвитку європейського права ... середовища — хімічна речовина підлягає оцінці ризику, тобто потенційної можливості негативного впливу на здоров'я людей та навколишнє середовище. По-третє, вводяться обмеження на обіг певних категорій речовин у межах ЄС. Йдеться про канцерогенні речовини першої та другої категорій, мутагенні речовини, речовини, що справляють токсичний вплив на репродуктивні функції, та деякі інші. Всього обмеження накладаються на 40 речовин і 900 їх комбінацій. Таким чином, вводиться так званий подвійний стандарт на комерціалізацію в межах ЄС старих і нових хімічних речовин: щодо перших достатньо виконання вимог щодо маркування й пакування, щодо других необхідним є дотримання цілого ряду додаткових вимог і процедур. До цього ж законодавчого блоку належать правові акти ЄС у галузі біотехнології, передусім Директива Європарламенту і Ради 2001/18/ЄС щодо навмисного привнесення в навколишнє середовище генетично модифікованих організмів. Директива спрямована на недопущення потрапляння в навколишнє середовище чи торгівлі генетично модифікованих організмів без заздалегідь проведеної оцінки екологічних ризиків і дозволу компетентних органів. Однак у випадку отримання відповідного дозволу на рівні ЄС держави не мають права обмежити обіг відповідних генетично модифікованих організмів на власній території, за винятком випадків отримання нової інформації щодо подібних речовин. Останнє дає підстави до призначення нової процедури оцінки екологічного ризику, яка здійснюється після інформування Єврокомісії та інших держав-членів. Крім того, Директива зобов'язує держави-члени відстежу-вати долю генетично модифікованих організмів, що потрапили до торговельного обігу. Процедура не поширюється на медичні препарати, що санкціоновані до застосування в ЄС. Встановлено спеціальні вимоги щодо інформування громадськості про генетично модифіковані організми, процедуру консультацій. Єврокомісія відповідає за інформаційний обмін про генетично модифіковані організми, що здійснюється між державами-членами, за зміст реєстрів генетично модифікованих організмів, у тому числі відкриті для громадськості реєстри територій, в яких були інтроду-ковані ці організми. Важливе значення для мінімізації індустріальних ризиків має Директива Ради 96/82/ЄС про контроль за загрозою великих аварій у 831 Розділ XXIII. Європейське право навколишнього середовища результаті поводження з небезпечними речовинами. Відповідно до неї підприємства, на яких фактичний чи очікуваний обсяг небезпечних речовин перевищує встановлений ліміт, подає компетентним органам своїх країн докази того, що з їх боку було вжито всіх можливих заходів для запобігання виникненню та мінімізації наслідків великих аварій. Підприємства зобов'язані розробляти і подавати компетентним органам: повідомлення про створення підприємства/запуск процесу, що підпадає під дію відповідної директиви; документи про політику підприємства щодо запобігання великим аваріям; звіт про безпеку і внутрішній план реагування на надзвичайні ситуації. Компетентні ж органи розробляють так звані зовнішні плани реагування на такі ситуації, що виходять за межі конкретного об'єкта. Вся ця інформація повинна бути відкритою для громадськості. На державах-членах лежить обов'язок визначення групи підприємств, на яких наслідки аварій можуть розвиватися за принципом доміно. Запобігання великим аваріям має братися до уваги в процесі планування землекористування, особливо при визначенні розміщення підприємств щодо громадських місць, житлових кварталів, транспортних магістралей, вразливих зон тощо. Метою законодавства ЄС у сфері управління відходами є зменшення обсягів відходів та забезпечення їх повторного використання, а за неможливості — екологічно безпечне захоронення. У праві ЄС встановлено ієрархічний принцип пріоритетів щодо поводження з відходами: запобігання утворенню, повторне використання, переробка, використання як джерела енергії, захоронення. Крім того, законодавчо встановлений принцип відповідальності виробника. Місце захоронення відходів має бути оптимально узгоджено з джерелом їх утворення. Нарешті, проголошено самодостатність території Європейського Союзу щодо місць захоронення відходів. Держави-члени з цією метою мають розробити взаємопов'язану інфраструктуру захоронення відходів, їх безконтрольне захоронення заборонене. Великий за обсягом блок законодавства ЄС становлять акти щодо збереження природи, охорони дикої флори та фауни. Серед найважливіших актів цього законодавства слід назвати Директиву Ради 79/409/ЄЕС про охорону диких видів птахів, яка спрямована на запобігання скороченню популяції всіх видів диких птахів на території ЄС. Держави-члени зобов'язуються ввести 832 § 2. Закономірності побудови й розвитку європейського права ... середовища спільну систему охорони птахів і на національному рівні заборонити їх знищення, руйнування гнізд та навмисне турбування. Для підтримання природного рівня популяцій і відновлення біотопів передбачається створення й підтримання системи територій особливої державної охорони в місцях перебування видів птахів, особливо тих, що віднесені до категорії рідкісних, вразливих чи таких, що перебувають під загрозою зникнення. Інший важливий акт відповідної групи — Директива Ради 92/43/ЄЕС щодо охорони природних місць перебування дикої флори та фауни спрямована на збереження біорізноманіття за рахунок створення системи охорони місць розміщення (перебування) біологічних ресурсів ЄС. Передбачене створення загальноєвропейської мережі територій Маіига 2000, яка забезпечила б підтримання сприятливого статусу видів та місць їх знаходження в природному ареалі. Директивою передбачений механізм фінансової підтримки територій особливої охорони. Комісія ЄС розробляє план пріоритетних дій, а також передбачає заходи щодо спільного фінансування державами підтримки та відновлення сприятливого охоронного статусу пріоритетних біотопів і видів. Головними правовими інструментами ЄС у сфері управління відходами є дві директиви. Це Директива Ради 75/442/ЄЕС (доповнена Директивою Ради ЄС 91/156/ ЄЕС) щодо відходів і Директива Ради ЄС 91/689/ЄЕС (доповнена Директивою Ради 94/31/ЄЕС) щодо небезпечних відходів. Ряд інших директив ЄС спрямовані на регулювання потоків відходів конкретних типів (зокрема, пакувальних відходів, відпрацьованих нафтопродуктів, діоксиду титану, акумуляторів, автомобілів, що відпрацювали свій термін, електричних, електронних та деяких інших відходів), встановлення вимог до полігонів захоронення відходів, регулювання ввезення відходів до ЄС та їх вивезення. У Директиві щодо відходів надається визначення відходів та здійснюється їх поділ на категорії, обов'язковий для всіх держав — членів ЄС. Крім того, Єврокомісія видає і регулярно перевидає Європейський каталог відходів {Рішення Комісії 94/3/ЄС), яким встановлено детальну класифікацію відходів та загальну систему їх назв. А відповідно до Рішення Ради 94/904/ЄС періодично публікується перелік небезпечних відходів. Щодо останніх запроваджено особливий порядок поводження, заборона змішування їх з іншими групами відходів. На всіх стадіях збирання, перевезення 833 Розділ XXIII. Європейське право навколишнього середовища та зберігання небезпечних відходів вони мають бути належним чином упаковані та промарковані. Головною інституцією, до завдань якої належить розробка проектів правових актів у галузі охорони довкілля та контроль за їх виконанням, є Дирекція ЄС з питань навколишнього середовища — одна із 36-ти дирекцій Єврокомісії. $ 3. Адаптація екологічного законодавства України до Європейського права навколишнього середовища Право ЄС звернене передусім до держав — членів ЄС. Вони повинні неухильно дотримуватися правових настанов директив, регламентів, рішень та інших актів ЄС, оскільки в момент вступу до цього об'єднання добровільно віддали йому частину свого суверенітету. Одночасно чимало держав Європи, які на сьогодні не є членами ЄС, висловили своє бажання в майбутньому вступити до цього Союзу. А однією з основних умов прийняття до ЄС нових членів є адаптація їх внутрішнього законодавства до права ЄС. При цьому під адаптацією розуміють систему односторонніх заходів, що вживаються державами, які мають намір вступити до ЄС, з метою приведення своїх законодавчих систем у відповідність з обоє 'язковим мінімумом законодавства ЄС. Такий обов'язковий мінімум отримав назву асаии соттипаШаіге, що у перекладі з французької означає доробок співдружності. Цей доробок співдружності було відпрацьовано в середині 90-х років для 10 держав Центральної та Східної Європи, а також Кіпру, з якими ЄС на той час встановив відносини асоційованого членства. Обсяг законодавства ЄС, з яким слід привести у відповідність еколого-правові системи держав, що готуються до вступу до ЄС, — це 70 директив (деякі з них декілька разів переглядалися, доповнюючись «дочірніми» директивами) та 21 регламент. Серед них 36 директив та 11 регламентів (трохи більше половини) пов'язані з екологічною якістю продукції, її маркуванням, етикетуванням тощо, тобто такі, що впливають на функціонування спільного ринку ЄС. Слід зазначити, що саме формальне перенесення в національне за- 834 § 3. Адаптація екологічного законодавства України до європейського ... конодавство вимог доробку співдружності визнається недостатнім для позитивного висновку про те, що та чи інша держава гармонізувала свою правову систему з європейською. Потрібно, щоб відповідні правові норми були впроваджені на практиці. Необхідно продемонструвати, що держава має управлінські та юридичні можливості для застосування доробку співдружності. Таким чином, механізм гармонізації екологічного законодавства з правом навколишнього середовища ЄС має слідувати за такою схемою: розробка та прийняття національних законодавчих актів, адаптованих до вимог доробку співдружності; їх практичне впровадження; примусові заходи до виконання встановлених вимог; можливість оцінки досягнутих результатів (ефективність законодавства). У «Порядку денному 2000», прийнятому в ЄС, з цього приводу підкреслювалось, що не передбачається, щоб якась держава-канди-дат досягла повної відповідності доробку співдружності найближчим часом. Має бути розроблено реалістичні, довгострокові стратегії для поступової ефективної уніфікації і розпочато її реалізацію в усіх державах-кандидатах до моменту їх вступу до ЄС, зокрема в галузі боротьби з забрудненням води і повітря. В цих стратегіях мають бути визначені ключові пріоритетні сфери й проблеми, завдання, які мають бути вирішені до вступу в ЄС, а також графіки досягнення їх повного виконання в майбутньому. Забезпечення виконання зобов'язань слід ввести в усі договори про приєднання до ЄС. І хоча відповідний документ безпосередньо до України не спрямований, його дороговказне значення для нашої держави не викликає сумніву: з погляду визначення обсягів гармонізаційних робіт, їх основних напрямів і пріоритетів. Що ж стосується строків і конкретних етапів, то вони, безумовно, будуть встановлені Актом про приєднання, коли визріють економічні і політичні умови, оскільки відповідні акти індивідуально приймаються ЄС з кожною країною-кандидатом. В Угоді про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 р. щодо України такі цілі і графіки їх досягнення не висувались, що свідчить про те, що в середньостроковій перспективі ЄС не розглядає Україну як реального кандидата для вступу до ЄС. Однак з боку ЄС жодного разу не пролунало офіційних заперечень можливості такого членства у більш віддаленій, довгостроковій перспективі. А в Спільній стратегії Європейського Союзу 835 Розділ XXIII. Європейське право навколишнього середовища щодо України, схваленій Європейською Радою 11 грудня 1999 р., серед основних цілей відповідної стратегії визначено підтримку зміцнення співпраці між ЄС та Україною в контексті розширення ЄС. А тому й зусилля України щодо гармонізації законодавства, в тому числі екологічного, з доробком співдружності знаходить гарячу підтримку з боку ЄС та його окремих інституцій. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу розглядається нашою державою як поетапне прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства Європейського Союзу. Державна політика України щодо адаптації законодавства формується як складова частина правової реформи в Україні та спрямовується на забезпечення єдиних підходів до нормопроектування, обов'язкового врахування вимог законодавства Європейського Союзу при нормопроектуванні, підготовки кваліфікованих спеціалістів, створення належних умов для інституційного, науково-освітнього, нормопроектного, технічного, фінансового забезпечення процесу адаптації законодавства. Політико-правове та організаційне підґрунтя для проведення адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу створене Угодою про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-чле-нами, якою, зокрема, визначено пріоритетні напрями наближення («апроксимації» — франц.) законодавства України до законодавства ЄС. Спільною стратегією Європейського Союзу щодо України, схваленою Європейською радою на Гельсінському саміті 11 грудня 1999 р., Європейський Союз підтримав процес економічних перетворень в Україні та поступового наближення законодавства України до законодавства Європейського Союзу у визначених пріоритетних сферах. Останніми роками в Україні прийнято чимало законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань адаптації законодавства України до права ЄС. Так, Стратегією інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженою Указом Президента України від 11 червня 1998 р., співробітництво у галузі охорони довкілля визнано пріоритетом державної політики та предметом підвищеної уваги громадськості в європейських державах, одним з головних 836 § 3. Адаптація екологічного законодавства України до європейського ... напрямів діяльності ЄС і актуальною проблемою для України, зумовленою не лише наслідками аварії на ЧАЕС, а й загальним станом довкілля в Україні. Правовою основою співробітництва у галузі охорони довкілля визнано, крім Угоди про партнерство і співробітництво, також міжнародні договори та угоди щодо безпеки навколишнього природного середовища, сторонами яких є Україна та ЄС. У результаті співробітництво в галузі охорони довкілля має привести до створення безпечного і сприятливого для людини загальноєвропейського екологічного простору. Програмою інтеграції України до Європейського Союзу, схваленою Указом Президента України від 14 вересня 2000 р., визначено шляхи і темпи реалізації окремих пріоритетів на шляху наближення України до ЄС. Указом Президента України від 30 серпня 2000 р. з метою координації діяльності органів державної влади з питань адаптації законодавства при Президентові України створено Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Кабінетом Міністрів України запроваджено єдину систему планування, координації та контролю за нормотворчою діяльністю і роботою з адаптації законодавства органів виконавчої влади, затверджено Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Крім того, Кабінет Міністрів України щороку розробляє і затверджує план роботи з адаптації законодавства, а також передбачає в проекті Державного бюджету України на відповідний бюджетний рік витрати на фінансування заходів для його виконання. Законом України від 21 листопада 2002 р. було схвалено Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. А Законом України від 18 березня 2004 р. було затверджено саму програму. Ця програма визначає механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському Союзі. Цей механізм включає адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій та інші додаткові заходи, необхідні для ефективного право-творення та правозастосування. Метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу визнано досягнення відповідності правової сис- 837 Розділ XXIII. Європейське право навколишнього середовища теми України асяиів соттипаиіаіге з урахуванням критеріїв, що висуваються ЄС до держав, які мають намір вступити до нього. Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу — це комплекс взаємопов 'язаних завдань з адаптації законодавства України до законодавства ЄС, спрямованих на реалізацію державної політики та пріоритетних напрямів створення сучасної правової системи України шляхом удосконалення нормотворчої діяльності органів державної влади та запровадження єдиної системи планування, координації та контролю роботи з адаптації законодавства. Метою цієї загальнодержавної програми є створення передумов для підготовки національного законодавчого поля для входження України в Європейський Союз. А головними завданнями цієї програми є: забезпечення відповідності законодавства України зо бов'язанням, що випливають з Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, інших міжнародних договорів, що стосу ються співробітництва України з Європейським Союзом; розвиток законодавства України у напрямі його наближення до законодавства Європейського Союзу та забезпечення високого рівня підготовки в Україні проектів законів та інших нормативно- правових актів; створення правової бази для інтеграції України до Євро пейського Союзу; створення на законодавчому рівні загальнодержавного ме ханізму адаптації законодавства, який визначав би цілі та сфери, етапи адаптації законодавства, складовими елементами якого має бути фінансове, інформаційне, наукове та кадрове забезпечення; забезпечення системності та узгодженості в роботі органів державної влади під час здійснення заходів з адаптації законодав ства; вдосконалення порядку планування нормотворчої роботи на основі довгострокової програми розвитку законодавства України з метою його наближення до законодавства Європейського Союзу; вироблення єдиних, обов'язкових для всіх суб'єктів права за конодавчої ініціативи правил підготовки проектів нормативно- правових актів у процесі адаптації законодавства; вдосконалення інформаційного забезпечення роботи з адап тації законодавства; 838 Рекомендована література вдосконалення кадрового забезпечення в органах державної влади, підготовка спеціалістів, які відповідали б особливим кваліфікаційним вимогам, що висуваються до учасників процесу адаптації законодавства; підвищення рівня володіння офіційними мовами держав — членів Європейського Союзу державних службовців; удосконалення порядку підготовки щорічних пропозицій що до обсягів фінансування заходів з адаптації законодавства в рамках Державного бюджету України. Саме під кутом зору завдань цієї програми розвивається і процес адаптації екологічного законодавства України до права навколишнього середовища ЄС. З цією метою розширилися наукові дослідження відповідної проблематики. При Міністерстві юстиції України утворено Центр порівняльного права, який зобов'язаний надавати експертні висновки щодо відповідності проектів законів та інших нормативно-правових актів, що подаються, вимогам права ЄС. Цьому ж питанню більшу увагу почала приділяти й Верховна Рада України. Зусилля України щодо адаптації екологічного законодавства до права навколишнього середовища ЄС останніми роками зумовили перегляд ряду підходів до правового регулювання охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування, зокрема, до організації моніторингу, стандартизації, оцінки впливу на навколишнє середовище, організації екологічного аудиту, створення екологічної мережі. Внесено чимало інших змін до законодавства України під кутом зору наближення його до європейських стандартів. Поліпшилось інформаційне та організаційне забезпечення даного процесу. Є тут, звичайно, й чимало недоліків. Але в цілому є позитивною тенденція до гармонізації української еколо-го-правової системи з європейською. Рекомендована література Дюбуа Л., Блюман К. Матеріальне право Європейського Сою зу. - К., 2002. Европейское право: Учебник / Под ред. М. Л. Знтина. — М., 2004. 839 Розділ XXIII. Європейське право навколишнього середовища Мальішева Н.Р. Гармонизация зкологического законодатель- ства в Европе. — К., 1996. Малиіиева Н.Р. Теоретичні аспекти гармонізації законодавства України з міжнародним правом // Проблеми гармонізації законо давства України з міжнародним правом. — К., 1998. — С. 87—92. Малишева Н.Р. Гармонізація стандартів навколишнього сере довища України зі світовими та європейськими і підвищення ефективності їх впровадження // Малий і середній бізнес. — 1999. - № 1-2. 6. Малишева Н.Р. Гармонізація екологічного законодавства України з ЄС в контексті загального договірного процесу «Схід — Захід» в Європі // Правова держава. Вип. 11. — К., 2000. Микіевич М.М., Андрусевич НІ., Будякова Т.О. Європейське право навколишнього середовища. — Львів, 2004. Проблеми адаптації енергетичного законодавства України до законодавства Європейського Союзу: порівняльний аналіз: ма теріали наук.-практ. семінару (м. Київ, 28 травня 2002 р.) / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Центр енерг. та ядер, права при Ін-ті держави і права НАН України. — К., 2002 Татам А. Право Європейського Союзу / Пер. з англ. — К., 1998. 10. Топорнин Б.Н. Европейское право. — М., 1999. 840 Зміст Вступ {Шемшученко Ю.С.) 5 Загальна частина Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права (Шемшученко Ю.С.) § 1. Екологічна функція держави 8 § 2. Поняття екологічного права 10 § 3. Предмет і об'єкт екологічного права 12 §4. Метод екологічного права 16 § 5. Система екологічного права 18 §6. Принципи екологічного права 19 §7. Галузь права і галузь законодавства 22 § 8. Екологічне право як навчальна дисципліна і галузь науки 23 Розділ II. Джерела екологічного права (Шемшученко Ю.С.) § 1. Загальна характеристика джерел екологічного права 28 § 2. Конституція України в системі джерел екологічного права 30 § 3. Закон як джерело екологічного права 31 § 4. Нормативно-правові акти Президента, Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади 34 § 5. Акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування 36 § 6. Міжнародні договори як джерела екологічного права України ... 37 Розділ III. Екологічні права та обов'язки громадян (Краснова М.В.) § 1. Загальна характеристика екологічних прав громадян 39 § 2. Право громадян на безпечне для життя та здоров'я навколишнє природне середовище 43 841 Зміст § 3. Інші екологічні права громадян 45 § 4. Гарантії реалізації екологічних прав громадян 59 § 5. Захист екологічних прав громадян 60 § 6. Обов'язки громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища 64 Розділ IV. Право власності на природні ресурси {Кулинич П. Ф.) § 1. Поняття і зміст права власності на природні ресурси 67 § 2. Природні ресурси як надбання українського народу 70 § 3. Форми власності на природні ресурси 73 § 4. Суб'єкти права власності на природні ресурси 76 § 5. Зміст права власності на природні ресурси 87 Розділ V. Право природокористування (Малишева Н.Р.) § 1. Поняття права природокористування та його види 93 § 2. Право загального та право спеціального природокористування ... 95 § 3. Постійне та тимчасове природокористування 105 § 4. Право користування природними ресурсами загальнодержавного та місцевого значення 112 §5. Принципи права природокористування 115 Розділ VI. Екологічна безпека та її правове забезпечення § 1. Юридична природа екологічної безпеки (Балюк Г.І.) 132 § 2. Поняття екологічного ризику та його місце в системі правовідносин екологічної безпеки {Балюк Г.І.) 133 § 3. Правові засади забезпечення екологічної безпеки (Балюк Г.І.)... 138 § 4. Ядерна та радіаційна (радіоекологічна) безпека в системі екологічної безпеки (Балюк Г.І.) 143 § 5. Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами (Струтинська-Струк Л.В.) 153 Розділ VII. Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища (Єрофеєв М.І.) § 1. Поняття державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища 163 § 2. Органи державного управління загальної компетенції 173 § 3. Органи державного управління спеціальної компетенції 181 842 Зміст § 4. Інші органи державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища 195 Розділ VIII. Основні функції державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища § 1. Державний моніторинг навколишнього природного середовища {Малишева Н.Р.) 201 § 2. Державний облік у галузі природокористування й охорони навколишнього природного середовища. Ведення державних кадастрів природних ресурсів (Малишева Н.Р.) 211 § 3. Стандартизація і нормування в галузі охорони навколишнього природного середовища (Барбашова Н.В.) 226 § 4. Лімітування в галузі природокористування (Єрофеєв М.Г) 237 § 5, Екологічна експертиза (Барбашова Н.В.) 244 §6. Екологічне ліцензування {Струтинська-Струк Л.В.) 254 § 7. Екологічне інформаційне забезпечення {Краснова М.В.) 261 Розділ IX. Екологічний контроль (Красіліч Н.Д.) § 1. Поняття екологічного контролю 270 § 2. Державний екологічний контроль 271 § 3. Відомчий і виробничий екологічний контроль 291 § 4. Громадський контроль за дотриманням екологічного законодавства 294 Розділ X. Економіко-правовий механізм природокористування та охорони навколишнього природного середовища (Кузнєцова С.В.) § 1. Поняття економіко-правового механізму природокористування та охорони навколишнього природного середовища 299 § 2. Фінансування екологічних заходів 303 § 3. Збори за спеціальне природокористування та забруднення навколишнього природного середовища 307 §4. Екологічне страхування 321 § 5. Екологічний аудит 326 Розділ XI. Юридична відповідальність за екологічні правопорушення § 1. Поняття та підстави юридичної відповідальності за екологічні правопорушення (Красіліч Н.Д.) 334 843 Зміст § 2. Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення {Шемшученко Ю.С.) 341 § 3. Кримінальна відповідальність за екологічні правопорушення {Красіліч Н.Д.) 347 § 4. Цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення {Красіліч Н.Д.) 351 § 5. Дисциплінарна відповідальність за екологічні правопорушення {Малишева Н.Р.) 356 Особлива частина Розділ XII. Правова охорона та використання земель {Кулинич 77.Ф.) § 1. Земля як об'єкт охорони та використання 364 § 2. Правове регулювання використання та охорони земельних ресурсів 370 § 3. Державне управління і контроль у сфері використання та охорони земельних ресурсів 393 § 4. Юридична відповідальність за порушення законодавства про охорону та використання земель 418 Розділ XIII. Правова охорона і використання вод {Єрофеєв М.І.) § 1. Води як об'єкт охорони та використання 428 § 2. Правове регулювання використання й охорони вод 430 § 3. Державне управління і контроль у сфері використання та охорони водних ресурсів 447 § 4. Юридична відповідальність за порушення водного законодавства 455 Розділ XIV. Правова охорона і використання надр {Балюк Г.І.) § 1. Надра як об'єкт охорони та використання 460 § 2. Право надрокористування та його види 463 § 3. Правова охорона надр 470 § 4. Державне управління і контроль в галузі вивчення, використання та охорони надр 474 § 5. Відповідальність за порушення законодавства про надра 489 Розділ XV. Правова охорона атмосферного повітря {Балюк Г.І.) § 1. Атмосферне повітря як об'єкт правової охорони 497 844 Зміст § 2. Правове регулювання охорони атмосферного повітря 499 § 3. Управління і контроль у галузі охорони атмосферного повітря ... 509 § 4. Юридична відповідальність за порушення атмосферного охоронного законодавства 515 Розділ XVI. Правова охорона і використання лісів (Краснова М.В.) § 1. Ліси як об'єкт правової охорони та використання 520 § 2. Правове регулювання використання та охорони лісів 528 § 3. Державне управління і контроль у сфері використання та охорони лісів 544 § 4. Юридична відповідальність за порушення лісового законодавства 551 Розділ XVII. Правова охорона і використання рослинного світу (Гетьман А.П.) § 1. Рослинний світ як об'єкт правової охорони та використання ... 558 § 2. Правове регулювання використання та охорони рослинного світу 561 § 3. Управління і контроль у сфері охорони та використання рослинного світу 570 § 4. Юридична відповідальність за порушення законодавства про рослинний світ 575 Розділ XVIII. Правова охорона і використання тваринного світу {Краснова М.В.) § 1. Тваринний світ як об'єкт правової охорони та використання ... 580 § 2. Правове регулювання використання та охорони тваринного світу 585 § 3. Управління і контроль у галузі використання та охорони тваринного світу 597 § 4. Юридична відповідальність за порушення законодавства про тваринний світ 604 Розділ XIX. Правові засади формування, збереження та раціонального використання національної екологічної мережі України (Малишева Н.Р.) § 1. Поняття та основні складові національної екологічної мережі України 609 845 Зміст § 2. Природні території та об'єкти особливої державної охорони як ключові території екомережі 615 § 3. Природно-заповідний фонд України 618 § 4. Курортні та лікувально-оздоровчі території 643 §5. Рекреаційні зони 656 §6. Водоохоронні зони 662 § 7. Полезахисні природні (лісові) смуги 664 § 8. Види тварин і рослин, занесені до Червоної книги України 666 § 9. Природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України 674 § 10. Водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, як місця перебування водоплавних птахів 676 § 11. Природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність 679 § 12. Відновлювані території, що підлягають включенню до національної екомережі України 679 Розділ XX. Правове регулювання відносин щодо надзвичайних екологічних ситуацій § 1. Поняття надзвичайної екологічної ситуації (Єрофеєв М.І., Комарницький В.М.) 695 § 2. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації (Єрофєєв М.І., Комарницький В.М.) 698 § 3. Державне управління у сфері регулювання відносин, що виникають у зв'язку із надзвичайними екологічними ситуаціями (Комарницький В.М.) 708 Розділ XXI. Правове регулювання поводження з відходами виробництва та споживання (Кузнєцова С.В.) § 1. Поняття та види відходів 718 § 2. Правовий режим відходів виробництва та споживання 722 § 3. Державне управління і контроль у сфері поводження з відходами виробництва та споживання 732 § 4. Юридична відповідальність у сфері поводження з небезпечними відходами 742 846 Зміст Спеціальна частина Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища § 1. Поняття міжнародного права навколишнього середовища (Ю. С. Шемшученко) 750 § 2. Джерела міжнародного права навколишнього середовища (Ю. С. Шемшученко) 756 § 3. Міжнародно-правове регулювання охорони та використання природних ресурсів і об'єктів навколишнього середовища (Ю. С. Шемшученко, Н. Р. Малишева) 758 §4. Міжнародний організаційний механізм охорони навколишнього середовища (Ю. С. Шемшученко) 796 § 5. Міжнародно-правова відповідальність за екологічні правопорушення (Ю. С. Шемшученко) 803 §6. Міжнародне екологічне судочинство (Ю. С. Шемшученко) 807 Розділ XXIII. Європейське право навколишнього середовища {Малишева Н.Р.) § 1. Поняття і система європейського права навколишнього середовища 816 § 2. Закономірності побудови й розвитку європейського права навколишнього середовища 820 § 3. Адаптація екологічного законодавства України до європейського права навколишнього середовища 834 847 Навчальне видання Балюк Галина Іванівна, Барбашова Наталія Володимирівна, Гетьман Анатолій Павлович, Єрофеєв Микола Іванович, Комарницький Віталій Мар'янович, Красиліч Наталія Дмитрівна, Краснова Марія Василівна, Кузнєцова Світлана Валентинівна, Кулинич Павло Федотович, Миттєва Наталія Рафаеловна, Струтинська-Струк Людмила Владиславівна, Шемшученко Юрій Сергійович ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО УКРАЇНИ АКАДЕМІЧНИЙ КУРС Підручник для вищих навчальних закладів За загальною редакцією Ю.С. Шемшученка Редактор О.М. Кузьміна Обкладинка художника В. С. Жиборовського Верстка Г.П. Кондрашина Підп. до друку 19.05.2005. Формат 60 х Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 49,3. Обл.-вид. арк. 45,55. Зам. № 5-200. ТОВ «Видавництво «Юридична думка» Україна, 01015, м. Київ, вул. Кіквідзе, 18-а. Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК, № 1742 від 06.04.2004 р. Віддруковано на ВАТ «Білоцерківська книжкова фабрика», 09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter