Шакун В.І. Влада і злочинність. – К., 1997. – 226 с. (книга)

Шакун В.І. Влада і злочинність. – К., 1997. – 226 с.

Передмова

Злочинність була і лишається одним із найголовніших дестабілізаторів
суспільного розвитку. Її масштаби — реальна загроза процесові
становлення нашого суспільства та здійсненню соціально-економічних
реформ. Злочинність посідає головне місце серед проблем, які викликають
глибоку стурбованість держави.

Характерним є те, що в Україні процес криміналізації населення
здійснюється на фоні різкого зниження його чисельності. В останні роки
темпи приросту злочинності становили в середньому 12 відсотків на рік, а
чисельності населення — 0,8 відсотка.

Лише за 1996 рік в Україні померло на 1,2 млн. людей більше, ніж
народилося.

Згідно із статистичними прогнозами, до кінця століття ці показники
зростуть удвічі.

Подібна демографічна криза на території України вже четверта в XX
столітті, перші три були пов’язані з двома війнами — громадянською і
другою світовою, голодомором та репресіями. Нинішня — із сучасним станом
реформування економіки.

Стосовно злочинності, то вона вже не просто турбує і лякає
громадськість. Відчуття у населення стають більш песимістичними. Страх,
як тимчасове явище, змінюється визнанням ним безконтрольності зла і його
всемогутності, адже вся територія країни поділена на сфери впливу між
злочинним світом.

Хто винен? Що робити? Відповіді зводяться до того, що це неминучий
період падіння старого і становлення нового, що ось-ось налагодяться
справи в економіці, зміцніє держава і тоді покращаться справи і в
боротьбі із злочинністю.

Звичайно, сперечатися з тим, що “колись покращиться”, марно, оскільки
сама аргументація цього безглузда. Основна проблема саме й полягає в
створенні механізму цього “покращання”, у виборі правильного шляху.

Україна сьогодні перебуває лише на самому початку зміни свого
суспільного устрою. І тому аналіз процесів, що відбулися в державі за
останні п’ять років, може бути повчальним уроком на майбутнє.

Надзвичайно високі темпи злочинності на початку 90-х років застали
зненацька як усю правоохоронну систему, так і владні структури.
Намагання вирішити проблему простим збільшенням чисельності
правоохоронних органів і, насамперед, міліції, мало що дали. До того ж
на службу в органи внутрішніх справ прийшли вчорашні інженери, агрономи,
вчителі, які і знань не мають потрібних, і досвіду їм бракує. Заради
справедливості зазначимо, що й кримінологічна наука виявилася
неспроможною своєчасно дати добротні рекомендації практикам щодо
запобігання злочинності, особливо організованої.

Всі пояснення зростання злочинності зводилися в основному до економічних
факторів. Воно й не дивно. Класична кримінологія ось уже понад сто років
спирається на формулу, що існує прямий зв’язок між простими економічними
факторами і різними формами злочинності. Передусім — злочинами проти
власності, особливо крадіжками, а також актами насилля. З історії права
відомо, що першим економічним показником, який мав відношення до ступеню
зростання злочинності, були ціни на хліб. Відоме порівняння Георга фон
Майра, вперше опубліковане в 1867 році, про взаємозв’язок між цінами на
хліб і злочинністю в королівстві Баварія в 1825-1861 роках. Тоді було
встановлено, що кожному підвищенню цін на хліб відповідало зростання
чисельності крадіжок. Фон Майр підкреслював, що цей взаємозв’язок не
такий уже й простий, як дехто вважає.

Вдаючися до історичної ретроспективи, привернемо увагу сучасних
дослідників причин злочинності до однієї надто суттєвої обставини. І
тоді, і тепер не зверталася особлива увага на те — чому ж зростають ціни
на хліб?

Аналізуючи проблеми сучасної України, дивуєшся, з якою легкістю деякі
вчені і представники влади, констатуючи зростання злочинності, пояснюють
це передусім економічними факторами. Не заперечуючи такого твердження,
виникає зустрічне запитання:

так що ж все-таки привело суспільство до такого стану, коли економічні
фактори стали головним чинником зростання злочинності? Для того, щоб
відповісти на це запитання, знову ж таки треба звернутися до тепер уже
нашої, не такої вже й далекої, історії. Протягом десятиліть головним
предметом досліджень у галузі кримінології була поведінка
правопорушників, і зовсім за рамками цих досліджень перебувала поведінка
влади.

І хоча сьогодні заборони щодо трактування впливу влади на злочинність
ніби й немає, але практично наука стоїть осторонь цих питань.

До цього часу не вирішене питання: від імені кого приймаються акти
міністерства — міністерства чи міністра? А це, в свою чергу, привносить
неясність у те, який суб’єкт приймає рішення і видає акт: тільки
керівник чи орган в цілому, і яка категорія службовців несе за це
відповідальність.

Можна по-різному оцінювати діяльність правоохоронних органів та інших
суб’єктів виконавчої влади. Але всі вони повинні користуватися в своїй
діяльності передусім законами. І від якості цих законів багато що
залежить у розвитку держави. Ось чому так потрібно тісно ув’язувати теми
наукових досліджень з прийняттям тих чи інших законів. Слід також
започаткувати в державі кримінологічну експертизу всіх законодавчих
актів.

В усьому світі головною небезпекою була і лишається злочинність високої
посадової особи. Цю ситуацію ми спостерігаємо і в Україні, де злочинний
світ уже “проштовхує” до влади своїх представників і претендує на владні
повноваження.

Було б величезною помилкою розглядати недоліки в податковому
законодавстві, порядку акціонування, в організації трастових компаній,
слабкому контролі за діяльністю банків, використанні бюджетних коштів
поза призначенням як прорахунки законодавців чи уряду. Політичний і
кримінальний зговір інколи відбувається вочевидь і, що найголовніше,
вмотивовується “турботою про народ”.

А кого ж сам народ вважає винним у корумпованості нашої держави?
Дослідницька група “Фонд ЮФІ” поцікавилася думкою співвітчизників. На
запитання: “Хто на Вашу думку винний за існуючу в Україні корупцію?” —
були отримані такі дані (%).

Регіон

Північний

Східний

Західний

Південний

Усього

Вищі урядові органи

44,0

45,8

56,0

55,5

50,3

Місцеві органи

9,8

9,0

5,3

5,3

7,2

Особливості національного характеру

7,6

4,8

3,5

3,8

4,9

Парламент з його недосконалим законодавством

28,0

13,6

14,3

10,8

16,1

Адміністрація Президента

5,0

8,3

4,5

9,3

6,8

Важко відповісти

8,3

18,8

16,5

15,5

14,8

На фоні цього дослідження видно, що в Україні найближчим часом не буде
діяти реальна програма боротьби з корупцією.

У той же час зрозуміло, що правомірним шляхом в Україні “заробити”
капітал на суму мільйон доларів майже неможливо. Про це відкрито
говориться і пишеться.

Але ж для того, щоб такі дії стали у нас осудними, потрібна політична
воля, а не пошук різних мотивів, аби не публікувати декларацій про
доходи осіб, яких прямо про це зобов’язує закон.

Отже, доки керівники держави не на словах, а на ділі не усвідомлять, що
боротьбу із злочинністю слід починати з себе, розраховувати на успіх
марно.

Криміналізація суспільства із суто кримінологічної може перетворитися
(вірніше вона вже перетворилася) в проблему політичну, яку різні
політичні сили можуть використовувати на свій розсуд.

Про це наочно свідчать результати вивчення Генеральною прокуратурою
України питання про порушення конституційних прав громадян при
застосуванні органами внутрішніх справ заходів адміністративного впливу.

Встановлено, що незважаючи на неодноразові за останні роки вимоги
Генеральної прокуратури до Міністерства внутрішніх справ щодо наведення
порядку в діяльності підпорядкованих органів при притягненні громадян до
адміністративної відповідальності, порушення конституційних прав
громадян у зв’язку з їх затриманням і застосуванням до них
адміністративних стягнень набули поширеного характеру.

Якщо у 1992 році органами внутрішніх справ було притягнуто 5,1 млн.
громадян до відповідальності, в 1996 році — 11.8 млн., то за 9 місяців
1997 року 15,2 млн., тобто майже кожен третій громадянин України є
порушником.

Майже у всіх областях виявлена тенденція до все більшого свавілля при
притягненні громадян до адміністративної відповідальності, зокрема при
їх затриманні та доставки в міліцію.

Вивчення свідчить про те, що передбачені ст. 260 Кодексу про
адміністративні правопорушення підстави затримання, гарантії
недоторканості в масовому порядку порушуються. Багаточисельні затримання
здійснюються за явно безглуздими, надуманими підставами: “для бесіди”,
“скандал з жінкою”, “фотографувався не у встановленому місці”, “торгівля
кустарщиною або яблуками”, “вирішення питання згідно з законом” та інші.

Майже у всіх відділах і відділеннях органів внутрішніх справ викриті
непоодинокі факти, коли громадян в порушення ст. 261 КпАП України
затримують і доставляють в міліцію без документального оформлення
підстав затримання.

Примусове доставлення в міліцію громадян стало по суті звичайною формою
взаємодії працівників з громадянами, перетворившись з виняткового заходу
припинення протиправної поведінки в засіб розв’язання найменших підозр,
сумнівів та нібито профілактики порушень. Не випадково розповсюджені
затримання за так званими підставами як “для перевірки”.

Набули розповсюдженого характеру факти адміністративного затримання
громадян на значний строк за порушення, яких вони взагалі не скоювали.
Подібні факти виявлено в органах внутрішніх справ Волинської,
Дніпропетровської, Тернопільської та деяких інших областей.

Суттєві порушення встановлені при проведенні особистого огляду та огляду
речей, вилученні речей і документів затриманих, які проводяться у
відсутність понятих або з одним понятим, особами іншої статі ніж
оглядуваний, не завжди складаються про це протоколи або не робиться
відповідний запис в протоколі про затримання. В значній кількості
протоколів відсутні дані про вилучення речей та про їх повернення,
особливо грошей.

Значна кількість протоколів і постанов, складених та винесених
посадовими особами органів внутрішніх справ, не відповідає вимогам,
передбачених статтями 23, 38, 254—257, 261—268, 283 Кодексу про
адміністративні правопорушення. В них не вказується особа, яка склала
протокол або винесла постанову, не зазначаються достатні і достовірні
дані про особу порушника, не вказуються суть порушення, норми закону, за
порушення яких притягаються до відповідальності громадяни, не
з’ясовуються всі обставини скоєння правопорушення, не вказується час
затримання та звільнення особи, дані про наявність свідків, порушникам
не роз’яснюються їх права.

Нерідко в порушення конституційних прав громадян адміністративні справи
розглядаються після збігу встановлених законом строків, у їх
відсутність, що не дає їм змоги захищати свої права. Порушникам не
вручаються своєчасно постанови або взагалі не надсилаються, до них
застосовуються санкції, які не передбачені законом.

Посадовими особами органів внутрішніх справ в порушення чинного
законодавства в багатьох випадках притягаються громадяни за порушення,
які не віднесені до компетенції цих органів. Так, у 1996 році ними було
притягнуто 3800 громадян за порушення правил благоустрою територій міст
та населених пунктів, 1182 — за порушення правил тримання собак і котів,
566 — за порушення житлових прав та за інші.

Поряд з цим, ними не вживаються достатні заходи щодо притягнення осіб до
відповідальності за порушення, які завдають державі і суспільству
значної шкоди.

За таких умов авторитаризм, який обіцяє нещадну боротьбу із злочинністю,
безумовно, буде значно сприятливішим для суспільства як надія на
позбавлення від кримінального жаху. Звичайно, з відвертою кримінальною
злочинністю він на якомусь етапі тимчасово справиться, але його власні
кримінальні зловживання будуть ще більш злочинними, ніж контроль над
кримінальною злочинністю.

Тоталітаризм — кримінальний за своєю внутрішньою природою. У той же час
для тисяч і мільйонів людей, які не розуміються у політиці і яких
злочинці гвалтують, убивають, калічать, грабують, обкрадають,
тероризують, обдурюють і тримають під постійним страхом, може стати
байдужим той факт, від якої диктатури — кримінальної чи політичної —
вони страждають. Але їм не можна буде докоряти, коли у них виникне
бажання захиститися від злочинності за допомогою хоча б того ж
авторитарного режиму.

Парадокс полягає в тому, що в Україні сьогодні, де всі — і “ліві” і
“праві” — мають владу, але як подолати злочинність вони якраз найменше
знають, або не знають взагалі як це зробити, окрім тривіального — “краще
треба працювати”.

Зазначимо, що прогноз злочинності у світі, в його окремих регіонах і
країнах до початку третього тисячоліття несприятливий. Звичайно, це не
означає, що скрізь треба очікувати значних відмінностей по регіонах і
країнах щодо характеру, рівня, структури, динаміки і навіть темпів її
зростання. Найвірогідніше, вони збережуться, оскільки їх причини є
глибинними. Поряд з цим будуть і ситуаційні відмінності. Загальний стан
злочинності в світі підвищуватиметься. Середній приріст її може бути у
межах 2—5 відсотків на рік.

До такого прогнозу призводить і екстраполяція наявних тенденцій, і
експертні оцінки можливої криміногенної обстановки в світі, і
моделювання причинної бази злочинності майбутнього, і широкий системний
аналіз усієї сукупності кримінологічне значимих даних минулого,
нинішнього і, можливо, майбутнього.

Злочинність у світі за останні 30-40 років зросла в середньому у 3-4
рази, на території колишнього СРСР — у 6-8, у США у 7-8, у
Великобританії і Швеції — у 6-7, у Франції — 5-6, у Німеччині — в 3-4, в
Японії — у 1,5-2 рази тощо. За даними огляду 00Н за 1985-1990 рр.
приріст злочинності в світі складає в середньому 5 відсотків на рік.

Екстраполяція динамічних рядів рівня латентності злочинності, кількості
викритих злочинців, розкриття злочинів, судимості та інших показників
соціально-правового контролю також не несе нічого оптимістичного. Рівень
латентності зростає, не зменшується розкриття злочинів і викриття
правопорушників. На фоні росту злочинності судимість зменшується.
Абсолютні числа осіб, які вчинили злочини і з різних причин не понесли
покарання, зростають. Ці неоднозначні (позитивні і негативні) дані
кваліфікуються, на нашу думку, як криміногенне значущі ознаки
відставання соціально-правового контролю від інтенсивно зростаючої
злочинності, як бажана гуманізація кримінального правосуддя і як
небажане послаблення боротьби зі злочинністю.

Ми не маємо даних про те, що правоохоронні органи повніше
реєструватимуть скоєні злочини, розкриватимуть усі зареєстровані діяння
і встановлюватимуть винних, що кримінально-правовий контроль за
злочинністю не відставатиме від зростання. Правоохоронна система і
правова база її діяльності — системи малорухомі й інертні. Для змін в її
практичній діяльності потрібна нова форма і стратегія боротьби зі
злочинністю, значні кошти, досвідчені кадри і новітнє технічне
оснащення. А цього, на жаль, в Україні, та й загалом у світі, немає.

Одночасно з інтенсифікацією злочинності посилюватимуться давно
сформовані тенденції її структурно-якісних змін у напрямку
інтелектуалізації, організованості, витонченості, озброєності,
технічного оснащення, корумпованості, виживання і самозахисту.

З ростом злочинності та її суспільної небезпеки прямо корелюється
динаміка адміністративних та інших правопорушень, аморальних проявів,
пияцтва, наркоманії, токсикоманії, самогубства, проституції,
бродяжництва, злидарства, розлучень, безбатьківщини, дитячої
безпритульності, психічних розладів та інших фонових явищ і детермінант.
Є об’єктивні підстави вважати, що девіантна поведінка та інші фонові
явища зростатимуть, а, отже, і розширюватимуть причинну базу
злочинності. В усякому разі ці ознаки не дають будь-якого підгрунтя для
доказів зниження криміногенності.

Не можна не назвати ще один, але дуже важливий соціально-психологічний
процес, який спонукає людей, особливо дітей, юнаків та дівчат, до
злочинності і перетворює кримінальну поведінку в повсякденний і
невід’ємний атрибут життя. Це — світ кіно, телебачення і популярної
літератури, де в останні десятиліття домінує кримінальна тематика. Коли
в США до цього виробляється соціальний імунітет, то населення України
поки що не захищене від її морально руйнівної сили.

Інтенсивне зростання злочинності в поєднанні з безкарністю злочинців є
важливим фактором соціально-психологічного життя суспільства, породжує у
населення відчуття страху і тривоги за своє життя і благополуччя, а
також недовіру до владних структур. Потерпілі та свідки не звертаються
до правоохоронних органів, оскільки не сподіваються зустріти там
співчутливу і доброзичливу реакцію та результативне розслідування.
Підірвана довіра до прокуратури і суду. Страх перед злочинністю і
безвихідне становище перетворюються в норми повсякденного життя. Своє
безсилля перед злочинністю усвідомлюють і співробітники органів
внутрішніх справ, яке проявилося під час нинішньої кризи в суспільстві.

Злочинність набула більш корисливої спрямованості. Відбувається процес
витіснення із сфери корисливої злочинності примітивного кримінального
типу інтелектуальним злочинцем, з новими, витонченішими способами і
формами злочинної діяльності. Триває посилення кримінальної
спрямованості в комерції. Багато підприємців, які мають значний досвід
діяльності в підпільному бізнесі і тіньовій економіці, де конфлікти
інтересів не могли вирішуватися правовими методами, додали його до
легальних економічних відносин. Цьому сприяє і безсилля правоохоронних
органів, і завантаженість судів, і відсутність ефективної служби судових
виконавців.

Завдяки безпрецедентному розшаруванню суспільства, зростаючому
безробіттю і скороченню армії на соціальне “дно” потрапляє значна
кількість кваліфікованих фахівців. Це посилює процес інтелектуалізації і
професіоналізації злочинності. Значні якісні зміни пов’язані з появою у
кримінальному середовищі керівників-господарників, офіцерів,
спеціалістів з технології та аналізу інформації, осіб, які досконало
володіють зброєю, тощо.

Зростання безробіття, перевага серед ув’язнених найбільш небезпечних
суб’єктів, переповнення слідчих ізоляторів і ВТК перетворюють місця
перебування злочинців у свого роду “університети”, де формується груба й
жорстока частина організованої, корисливої і насильницької злочинності.

Слід зазначити, що Президент Л.Д. Кучма намагається організувати
боротьбу зі злочинністю в Україні. Хронологічно це виглядає таким чином.

Червень 1994 року. Президент зробив заяву, що прикладе всі зусилля для
боротьби з організованою злочинністю, і що кожен можновладець, який мав
причетність до корупції, буде покараний.

21 липня 1994 року. Президент підписав Указ “Про невідкладні заходи щодо
посилення боротьби із злочинністю”.

26 липня 1994 року. Спілка юристів України, Спілка адвокатів і
Українська правнича фундація зробили спільну заяву про те, що деякі
положення першого Указу Президента Леоніда Даниловича Кучми “Про
невідкладні заходи щодо посилення боротьби із злочинністю” перевищують
президентські повноваження, а пункт про 30-добове превентивне затримання
протирічить міжнародним принципам захисту прав людини.

9 серпня 1994 року. Під час виступу на розширеній колегії Міністерства
внутрішніх справ України з доповіддю “Як знешкодити “п’яту владу”,
Президент України сказав: “Сьогодні кількісна чисельність міністерства
дорівнює чисельності Збройних Сил. А хіба населення відчуває, що його
охороняє ціла армія?”

2 лютого 1995 року. На розширеному засіданні Координаційної ради по
боротьбі з організованою злочинністю і корупцією Президент заявив: “Я
ініціював цю нараду тому, що наступ на “п’яту владу” не дав нам бажаних
результатів”. На його думку, хід виконання Указу від 21 липня 1995 року
незадовільний, організована злочинність не відступає, навіть не
обороняється. Леонід Данилович Кучма назвав безпідставними високі
кількісні показники щодо боротьби з нею, які мали місце (наводилися) на
засіданні Координаційної ради. Зокрема, це дані про знешкодження 12
тисяч злочинних формувань (угруповань).

Президент України підкреслив необхідність реорганізації правоохоронних
органів і кадрової чистки в них з метою позбавитися “від запроданців,
прямих агентів злочинного світу”.

27 липня 1995 року. Президент України зробив заяву відносно фізичної
розправи над людьми на Софіївський площі під час похорон глави УПЦ КП
Володимира: “На превеликий жаль, в неадекватній ситуації була
застосована сила”. Глава держави пообіцяв зробити висновки після
розслідування усіх обставин подій. “Але вже зараз, — підкреслив він, —
можна погодитися з тим, що органи правопорядку на Софіївський площі
діяли непрофесійне. Масове застосування сили було недоцільне”.

13 травня 1996 року. Президент України Леонід Данилович Кучма видав Указ
“Про невідкладні заходи по забезпеченню своєчасної виплати заробітної
плати, пенсій, стипендій і інших соціальних виплат”. Органи державної
виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування повинні були в
2-тижневий термін вжити заходи по погашенню заборгованості по заробітній
платі, грошовому забезпеченню пенсій, стипендій та інших соціальних
виплат. Контроль був покладений не тільки на Кабінет Міністрів, але й на
Генеральну прокуратуру України.

23 квітня 1997 року. На Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією
і організованою злочинністю, де йшлося, що корупція у вищих ешелонах
влади поглинає країну, глава держави назвав наведені силовими
структурами дані самозвітами, які мало схожі на самокритичний аналіз
роботи правоохоронних органів. “Досить розмов про те, що ви знаєте і
тримаєте під контролем злочинні угруповання, їх главарів і сфери впливу.
Якщо знаєте — знешкодьте, використовуючи увесь арсенал законних методів
і способів. Якщо не можете — то не розпалюйте народ своїми нарисами на
сторінках газет, по радіо і телебаченню”.

Щоб зробити боротьбу з корупцією і організованою злочинністю більш
ефективною. Указом Президента України було створене Національне бюро
розслідування, яке підпорядковувалося безпосередньо йому.

16 травня 1997 року. Президент України у Вашингтоні запропонував у
Конгресі США “разом співробітничати” для вирішення проблеми боротьби із
корупцією. “Моя позиція з цього питання — конкретна і безкомпромісна, —
підкреслив він. — Думаю, ви знаєте про рішучі кроки, які зроблені
останнім часом в цьому напрямку, і передусім створення Національного
бюро розслідування. Я звертаюся до вас: давайте діяти разом, ми
зацікавлені у використанні вашого багатого досвіду. Нам справді потрібна
в цьому допомога Сполучених Штатів Америки”.

У США Президент неодноразово підкреслював, що корупція хоча й існує в
нашій державі, але не в таких масштабах, як іноді описують.

До чого призвели вищезазначені події, читач, бачачи реалії сьогодення,
стану злочинності, без вагання зробить правильний висновок.

Аналізуючи процес діяльності влади, ми спробуємо показати, що в нашій
державі людина чи група людей можуть обирати собі закони для власних
злочинно-корисливих цілей, що за скоєним злочином не завжди слідує
покарання.

Глава І. Анатомія влади

Призначення влади, як об’єктивно невід’ємної функції держави, полягає в
формуванні певного способу дії особистості, спрямуванні її поведінки в
потрібному напрямку і забезпеченні дотримання кожною людиною
встановлених загальноприйнятих норм.

Згідно зі ст. 6 Конституції України, “державна влада в Україні
здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої
повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до
законів України”.

У статті на конституційному рівні проголошується один із важливих
принципів організації державної влади, який є одночасно характерною
ознакою, атрибутом правової держави, а саме — розподіл державної влади
на законодавчу, виконавчу та судову. Він закріплений у конституціях
багатьох демократичних країн.

Ідея розподілу влад, сформульована ще у XVІІ сторіччі Дж. Локком та Ш.
Монтеск’є, народилася в історичних умовах боротьби молодої буржуазії з
феодальною абсолютистською монархією одночасно з договірною теорією
походження держави, визнанням народного суверенітету, природних прав і
свобод людини. Зміст ідеї розподілу влад полягає у децентралізації
державної влади та її поділі залежно від функціонального призначення на
законодавчу, виконавчу та судову. На думку Монтеск’є, поєднання усієї
повноти влади в одній особі або в одному органі державної влади завжди
буде призводити до сваволі. Він зазначав, що всі три названі гілки влади
мусять бути відносно незалежними, мати свою чітко визначену компетенцію.
Важливим фактором узгодження їх діяльності є відповідні засоби
стримувань і противаг, які мають урівноважувати всі три гілки державної
влади. Такими засобами є встановлення різних строків повноважень
парламенту. Президента і призначення різних дат їх виборів, право
парламенту на дострокове припинення повноважень Президента країни (право
імпічменту), право Президента на розпуск парламенту в разі його
неспроможності вирішувати найважливіші питання суспільного і державного
життя, спільне призначення Президентом і парламентом вищих посадових
осіб, підписання Президентом країни законодавчих актів, прийнятих
парламентом, і т.д.

Ідея розподілу влад в Україні вперше дістала своє втілення в історично
відомому документі — “Пакти і Конституція законів та вольностей Війська
Запорозького”, написаному П. Орликом ще у 1710 році.

У практиці державного будівництва багатьох країн по-різному
використовується принцип розподілу влад. Так, жорсткий розподіл влад
характерний для країн з президентськими формами республіканського
правління (наприклад, для США). Тісніший взаємозв’язок гілок влади,
навіть переплетення їх функцій характерні для парламентських країн
(наприклад, для ФРН, Італії) і змішаних парламентсько-президентських
республік (для Франції).

У відповідності з Конституцією України, в статті 6-й не лише закріплений
поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, а й
стверджується важливе положення про те, що органи, які уособлюють ту чи
іншу гілку влади, здійснюють свої повноваження у встановлених
Конституцією межах і відповідно до законів України (ч. 2). Параметри цих
повноважень відображені у відповідних розділах Основного Закону. Так,
єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада
України, повноваження якої визначаються розділом ІV Конституції. Розділ
V визначає повноваження Президента України як глави держави. Раніше, як
відомо, вони були окреслені Законом “Про Президента Української РСР” від
5 липня 1991 р.

Повноваження органів виконавчої влади закріплені у розділі VІ “Кабінет
Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”. Вищим у системі
органів виконавчої влади визначається Кабінет Міністрів. У цьому розділі
у загальному вигляді окреслюються його повноваження.

Відповідним чином у Конституції визначена й система та повноваження
органів, що здійснюють функції, пов’язані із правосуддям у нашій державі
(розділи VІІІ і XІІ).

З прийняттям нової Конституції України можна вважати вирішеною проблему
співвідношення повноважень законодавчої, виконавчої та судової влад, яка
до останнього часу лишалася актуальною для державного будівництва в
Україні. У цьому відношенні Конституція стала важливим, стабілізуючим
фактором державного і суспільного життя України. Втім, конституційне
закріплення принципу розподілу влад надало можливість не лише
розмежувати компетенцію між різними гілками державної влади, а й
створити необхідну систему стримувань і противаг, яка не дозволяє
привласнити всю повноту державної влади одному органові держави.
Поважання принципу поділу влад є важливою гарантією проти узурпації
влади народу державою.

Будучи властивою функціональною ознакою будь-якого колективу по
регулюванню поведінки людей з метою забезпечення їх сумісної діяльності,
влада, як і будь-яке суспільне явище, має одночасно якість соціальної
предметності, а тому виступає як організована соціальна функція. Влада —
це та реальна і відчутна сила, за допомогою якої досягається потрібна
організованість усього соціального життя, створюється міцна єдність у
діяльності людей і налагоджується стійкий порядок у суспільних
відносинах.

Прояв влади полягає в феномені її легітимності, смисл якої — у
сприйнятті влади населенням, визнанні її права ним керувати і їй
підкорятися. Процес легітимізації влади передбачає її “вбудованість” у
культуру, яка може як сприймати, так і відкидати ту чи іншу систему
влади.

Важливим аспектом легітимності влади є її легальність, тобто
нормативність, що виявляється в її здатності оперувати і обмежуватися
законами, нормами, які в залежності від типу самої влади можуть істотно
змінюватися.

Ось чому закон найбільш прийнятний важіль регулювання суспільних
відносин. Цьому сприяють такі його характеристики:

— відкритість, гласність характеру його норм;

— різноманітність застосування в рамках права санкцій, що дозволяє
обрати найдоцільніші способи регламентації суспільного життя;

— ієрархізація відповідальності, чітке встановлення прав і обов’язків
учасників правовідносин;

— відносна стабільність правових норм, незначна ступінь їх залежності
від особистісних властивостей носія влади;

— одномірність закону, який виступає рівною мірою для всіх.

Те, що культурну, творчу соціальну функцію може виконувати лише
легальна, яка спирається на закон і діє в рамках закону влада, стверджує
і її порівняння з різними типами нелегальної (злочинної, антикультурної
і руйнівної) влади. Загальним є те, що і та, й інша влада — це
примушування, до того ж досить часто поєднане з насиллям. Що стосується
відмінностей, то їх значно більше. Якщо легальна влада спирається на
писані, всім відомі закони, то злочинна влада, нелегальна, — на
неписані, відомі лише певному колу людей правила поведінки. Для
легальної влади характерна рівність всіх перед законом. Злочинець,
кидаючи виклик суспільству, його установкам, зміст свого життя вбачає
поза колом регульованих відносин, тобто в їх порушенні. Якщо для
легальної влади характерне використання різних санкцій, що відповідають
соціальним відносинам, то для влади нелегальної, навпаки, — гранична
одноманітність, жорстокість санкцій. Легальна влада стабілізує
суспільство, нелегальна — його розвалює.

Як діє в Україні влада, чи вона стабілізує правові норми, чи приймає
закони, спрямовані на покращення життя народу і утвердження незалежної
держави? Щоб повніше і об’єктивніше дати відповідь на це запитання,
потрібно передусім проаналізувати деякі нормативні акти, прийняті за
роки незалежності і які так чи інакше вплинули на стан злочинності в
Україні.

Особливо це характерно для декрету Кабінету Міністрів України “Про
довірче товариство” від 17 березня 1993 року та постанови Верховної Ради
України від 6 липня 1995 року “Про проект Закону України про внесення
змін і доповнень до декрету Кабінету Міністрів України “Про довірчі
товариства”, а також страхових та інших фінансових установ”.

Як свідчить звіт Тимчасової депутатської слідчої Комісії по перевірці
фактів фальсифікації окремих положень декрету Кабінету Міністрів “Про
довірчі товариства” на сесії Верховної Ради України ЗО жовтня 1996 р,, в
державі станом на початок 1996 року існувало 4861 довірче товариство,
страхова та інша небанківська фінансова установа, включаючи 1576
філіалів і представництв. Вартість залученого ними майна — 30,8
трильйона карбованців, у тому числі грошовими коштами 24,6 трильйона. Це
в цінах до грошової реформи.

У сферу діяльності недержавних фінансових посередників було залучено
близько 4 мільйонів вкладників і це не остаточна цифра, до того ж вона
неточна.

Державними фінансовими та правоохоронними органами було перевірено 3378
небанківських фінансових представництв, у тому числі 1254 довірчих
товариств з численними філіями і представництвами.

При цьому були виявлені порушення у кожній третій з перевірених установ.
З 21 трильйона карбованців, залучених ними коштів, 8 трильйонів 300
мільярдів витрачені всупереч законодавству не за призначенням, в тому
числі на задоволення власних потреб — купівлю автомобілів іноземних
марок, побудову особняків, придбання квартир, меблів та поїздки за
кордон.

Заборгованість вкладникам склала 10 трильйонів 500 мільярдів
карбованців, у тому числі фізичним особам 8,5 трильйона. Значна частина
коштів, особливо у валюті, вивезена за межі України.

Правоохоронними органами було порушено 146 кримінальних справ, з яких
закінчено провадженням 25.

Надіслано до суду 19. Притягнено до кримінальної відповідальності 38
посадових осіб, 2760 покарано в адміністративному порядку. Засуджені 5
осіб по трьох кримінальних справах (на всю Україну!).

Як Ви пам’ятаєте, шановний читачу, кілька років тому з екранів Останкіно
тривалий час не сходив відомий персонаж Льоня Голубков із своєю рожевою
мрією про власний бульдозер, який він зможе придбати за фантастичні
проценти від вкладу в АТ МММ. Потім “Хопер-Інвест”, “Гермес-Фінанс”
тощо.

Чи могли перед такими привабливими рекламними роликами встояти наші
рідні фахівці від фінансів? Звичайно, не могли.

Виступаючи на сесії Верховної Ради України, народний депутат С.Г.
Сінченко зазначив, що перша спроба підвести під грошові піраміди
російську законодавчу базу була вчинена в 1992 році у вигляді проекту
Указу Президента України. Але вона не дістала підтримки у Леоніда
Макаровича Кравчука. А один із його радників, який вивчав цю проблему
безпосередньо за дорученням Президента, прямо написав у доповідній
записці: “За такої постановки питання мінімум пару сотень тисяч людей
будуть пограбовані цими структурами”. Він помилився, не пару сотень
тисяч, а чотири мільйони!

7 липня 1992 року Верховна Рада України затвердила програму
приватизації. Згідно з цим документом, Фонду державного майна разом з
Мінфіном, Мінекономіки та іншими міністерствами було доручено до вересня
1992 року підготувати проект, з тією умовою, щоб у жовтні його прийняти
Верховною Радою України як закон про довірчі товариства. В третьому
розділі програми порядку випуску та обігу приватизаційних майнових
сертифікатів передбачалося, що довірчі товариства від імені та за
дорученням і за рахунок власників приватизаційних паперів
здійснюватимуть свою представницьку діяльність приватизаційними
паперами. При цьому роз’яснювалося, що недержавні фінансові посередники
забезпечують створення первинного ринку цінних паперів, а приватизаційні
кошти громадян — це приватизаційні майнові сертифікати, кошти на
приватизаційних депозитних і спеціальних приватизаційних рахунках, якщо
вони згадуються разом. Тобто, ніде не йшлося про діяльність з грошима як
окрема самостійна функція довірчих товариств.

Фонд держмайна разом із залученими до нього міністерствами і відомствами
упродовж другої половини 1992 і початку 1993 років такий проект закону
підготували. Але в усіх запропонованих і передбачених варіантах
фігурувала можливість довірчим товариствам працювати з грошима.

Ось що пояснює колишній завідувач відділом з питань власності і
підприємництва Кабінету Міністрів України 1-М. Григоренко:

“Виникло питання, як повинні функціонувати ці структури. Порахували
вартість з операцій, що можна брати з людей у той момент…, скільки це
коштуватиме, які затрати і дійшли думки, що невигідно займатися
представницькою, тобто довірчою діяльністю. Треба дати можливість
працювати структурам із грошима. За рахунок тих операцій вони будуть
компенсувати збитковість цих операцій. Так думали, так розглядали
питання розробники”.

Ось така ідеологія закладалася в проект закону. А потім, коли його
повернули на доопрацювання з Верховної Ради у лютому-березні, він уже
готувався як декрет Кабінету Міністрів. Жодне міністерство і відомство,
яке брало участь у підготовці закону і Декрету не заперечували проти
роботи з грішми. Спочатку це поняття було закамуфльоване як активи,
потім — фінансові ресурси, згодом як майно.

На засіданні Кабінету Міністрів 15 березня 1993 року заступник Голови
правління Фонду державного майна запевняв депутатів, що введення декрету
в дію створить можливість знайти додаткові робочі місця для вчених,
юристів, фінансистів, які розуміються в цьому питанні.

Найголовніше те, що довірчі товариства дозволять дефіртифікувати ризик
громадян, коли вони реалізують свої права на придбання акцій, щоб
перекласти на громадян України, не досить обізнаних із ринком цінних
паперів, відповідальність за таку структуру.

На жаль, як показала дійсність, ризик громадян України був набагато
більшим, ніж тоді, коли вони вступали у відносини з фінансовими
посередниками.

В “Голосі України” від 2 квітня 1993 р. з’явився текст декрету,
прийнятого на засіданні Кабміну, але без урахування зауважень Комісії
Верховної Ради. А їх було чимало.

По-перше, зауваження Комісії Верховної Ради з питань планування бюджету,
фінансів і цін. Вона пропонувала точніше визначити поняття “довірча
діяльність”, розкрити порядок ліцензування цієї діяльності, назвати
органи, які здійснюватимуть нагляд та контроль за діяльністю довірчих
товариств по виконанню операцій з цінними паперами (не тільки
приватизаційними) та іншим майном довірителів. Якщо ж це не буде
враховано. Комісія з метою запобігання зловживань у сфері операцій
довірчих товариств з цінними паперами та іншим майном довірителів, не
підконтрольних жодному наглядовому органу пропонувала дію декрету про
довірчі товариства обмежити лише представницькою діяльністю довірчих
товариств приватизаційними паперами.

По-друге, в зауваженнях Комісії з питань економічної реформи і
управління народним господарством, очолюваної В.М. Пилипчуком,
зазначалося, що довірчі товариства повинні здійснювати представницьку
діяльність з цінними паперами, в тому числі й з приватизаційними, як це
передбачено законами про приватизацію.

Тобто, як перша, так і друга Комісії підтвердили: ніяких грошей — тільки
представницька діяльність з цінними паперами!

Таким чином, висловлюючись простіше, завданням довірчих товариств згідно
з програмою приватизації було: допомогти нашому недосвідченому в
ринкових питаннях громадянинові найвигідніше вкласти-обміняти свій
ваучер на акцію підприємства, яке приватизується.

Але саме ці найбільш найпринциповіше зауваження, які б виключали право
працювати з грішми, в Кабінеті Міністрів не були враховані. І ось це —
головне.

Не останню роль у цьому відіграв і фактор часу. Адже зауваження надійшли
до Кабміну 26 березня 1993 р. о 18-й годині вечора та ще й під вихідні,
а уже 27 березня, згідно з законом, декрет мав бути опублікований.

Використовуючи прогалини в нашому законодавстві, трастові компанії (лише
ті, стосовно яких ведеться слідство) за неповними даними “зібрали” з
громадян 33,5 мільйона американських доларів, 287 тисяч західнонімецьких
марок та іншої валюти, повернення більшої частини яких залишається під
сумнівом.

Зазначимо, що під юрисдикцію декрету про довірчі товариства підпадають
373 таких установи. Вони, по-перше, на відміну від тих, яких ми
називаємо “трастами”, мають право займатися довірчою діяльністю з
цінними паперами в порядку дозволу на основі ліцензії Фонду держмайна та
його регіональних представництв на місцях.

На відміну від пірамід, які з’явилися не з дозволу, а за реєстрацією
місцевих органів виконавчої влади, це перша і найбільш принципова
відмінність. Зареєстровані 000, ЛТД, акціонерні товариства і їм подібні
структури не були насправді довірчими товариствами, а отже — не
підпадали під дію декрету. Закрите акціонерне товариство “Український
будинок Селенгу”, недержавний пенсійний фонд “Оберіг”, “Алькор-траст”,
“Фінтраст”, “Меркурій” і сотні інших — зовсім не довірчі товариства.
Вони зареєстровані і працювали у зовсім іншому правовому полі й
відповідальними за їх діяльність були передусім місцеві органи
управління, контролюючі та правоохоронні органи, які лише під тиском
громадських організацій вкладників схаменулися лише в 1995 році, коли
фінансове шахрайство набуло загрозливих для держави широкомасштабних
розмірів. У той же час до державних установ уже пішли тисячі письмових і
усних скарг від обдурених громадян.

Не залишилися байдужими до вказаних процесів і деякі друковані видання.

На основі аналізу публікацій та інформаційних видань спостерігається
тенденція окремих органів до підтримки та пропагування діяльності
трастових та інвестиційних компаній. По меншій мірі дивною можна назвати
позицію газети “Іменем закону” — органу Міністерства внутрішніх справ
України, яка своїми публікаціями та рекламними оголошеннями практично
створювала відповідний імідж та однією із перших пропагувала в Україні
трастові компанії (статті “Гермес прийшов в Україну”,
“Гермесін-вестфінанс” — механізм, який підвищить добробут населення”),

У першій із названих статей йшлося про підтримку фінансових структур з
боку радника Президента України В.Б. Гриньова, а вже через два місяці з
публікації “Запрограмоване шахрайство” (газета “Голос України”) читач
дізнається про факти шахрайства Запорізької філії довірчого товариства
“Гермес-фінанс-Україна” на суму 69 мільярдів карбованців.

Аналогічна позиція щодо пропаганди трастових компаній спостерігається в
матеріалах газети “Уголовное дело”, засновником якої є міське Управління
МВС України у місті Києві, Київський міський суд. Державний митний
комітет та інші.

А чого варта реклама акціонерного товариства “Тана-Інвест” в тій же
газеті “Іменем закону” від 5 травня 1995 р., де надруковано: “Увага!
Інформація, яка заощадить ваші гроші. Яким акціям і трастам не треба
довіряти.

Ви збираєтеся вкладати гроші в траст, а ви не боїтеся, що він завтра
зникне? А ви не вважали, чи не збиткові вони?

Ми вже порахували за вас, ми вже знаємо, в які трасти вам не варто
вкладати гроші. Виріжте й запам’ятайте цю заяву, надішліть переказом 94
тисячі карбованців за вказаною вище адресою”.

Постає запитання: Чому про це йдеться саме в газеті Міністерства
внутрішніх справ?

До речі, відносно діяльності “Тана-Інвест” порушена кримінальна справа і
ведеться слідство.

Про створення і діяльність трастових компаній цікаво висвітлено в статті
Григорія Спектора “Трастові опупеї”, опублікованій в газеті “Діловий
тиждень” № 4 від 26 травня — 2 червня 1997 року. Зокрема, Г. Спектор
відмічає, що: “Кий-траст” був одним із перших крупних і стабільних
трастів. Він же був одним із самих останніх, що існували ще взимку
1994-1995 років трастів, і той же Дмитро Сморж по радіо і телебаченню
умовляв вкладників не піддаватися паніці, не забирати внески, дати змогу
трастам “розкрутитися”, попрацювати з вкладниками. Не послухалися… У
всякому разі, маючи “чистий” закордонний паспорт на чуже прізвище і
виїжджаючи за кордон громадянин Сморж залишився в Києві. На щось
надіявся?”

Стосовно лопнувших трастів є багато запитань. Чому майже два роки деякі
трастові компанії процвітали? Чому трасти активно рекламувалися і
завдяки чому збільшувалася кількість клієнтів. І лише тоді, коли вони
перестали існувати (лопнули), правоохоронці забили тривогу і тепер
доказують, що вони взагалі не мали права на існування. Більш-менш
обізнаним особам в економіці зрозуміло, що довірчі товариства можуть
існувати, коли вони є складовою частиною потужних фінансово-промислових
груп, до яких входять банки, ріелтерські фірми, виробничі структури,
підприємства торгівлі, одним словом, те, що необхідно для активного
обігу грошей. Вітчизняні трасти були лише фінансовими пірамідами і
перспективи на життя не мали. Тому їх загальний провал — не
випадковість.

Першими трастами, які мали успіх, керували обдаровані люди. Вже
згадуваний Дмитро Сморж — закінчив школу з медаллю, Київський
інженерно-будівельний інститут — з відзнакою, майстер спорту з плавання,
мав намір займатися науково-педагогічною роботою. Президент
“Алькор-трасту” Сергій Кашин в минулому був прекрасним викладачем
кафедри педагогіки і психології філософського факультету Національного
університету, кандидат педагогічних наук. Але ні фінансово-економічної
освіти, ні відповідного досвіду роботи, ні обізнаності з технологією
фінансово-банківської справи на практиці жоден з них не мав. А керівники
цілого ряду дрібних трастів взагалі не мали освіти, а то й були
безробітними.

Отже, всі вони були підставними фігурами, а в дійсності фінансовими
справами керували інші, ті, які і досі лишаються в тіні.

В наше сьогодення навіть бабуся, яка продає цигарки, та інвалід, який
просить милостиню, не можуть простояти на одному місці і півгодини, коли
не мають рекетирського і міліцейського “даху”, до того ж одночасно.

Те, що в крупних трастах тримали, нерідко під чесне слово, досить крупні
суми і “хрещені батьки”, і старші офіцери правоохоронних органів, і
крупні державні чиновники (або їх дружини чи діти) — найкраще свідчення,
що з “дахом” у трастів було все в порядку.

Найбільше питань викликає раптова і одночасна загибель трастів. Вже дещо
забулося, що вона співпала із зміною Президента України і багатьох
членів уряду, зокрема, “силових” Міністрів. Якраз у цей час і перестали
існувати окремі трасти. Наприкінці літа 1994 року одночасно з’явилися
десятки нових трастів-фантомів. Деякі з них навіть не були
зареєстровані, але синхронно для всіх були знайдені і обладнані офіси, і
як за сигналом почали свою роботу. Всі запропонували більший процент,
ніж їх попередники, і всі розпочали рекламну кампанію в усіх засобах
масової інформації. Очевидний доказ відсутності випадковостей —
“Будтраст”, який мешкав в одному кварталі від Старокиївського РВВС, і в
двох — від ГУВС Києва і за сотню метрів від СБУ. Дещо пізніше, навпроти
ГУВС знаходився філіал “МММ”, а біля Золотих Воріт — “Будинок селенгу”.
Таким чином студенти-недоучки в центрі Києва легко знайшли,
відремонтували і першокласно обладнали офіс, підібрали персонал і
оплатили термінову рекламу в засобах масової інформації. Під чиїм
“дахом”? На чиї гроші? “Будтраст” запропонував всього на три проценти за
місяць більше, ніж, наприклад, “Алькор”. Так швидко і ефективно
спрацювали й інші нововигадані трасти. Жодному вкладнику вони не
виплатили бодай купона, нікому нічого не повернули і водночас таємниче
зникли. Жоден керівник цих трастів не затриманий до цього часу. Вони
були попереджені? Можливо, і до того ж дуже компетентною особою.

Трастова афера всеукраїнського масштабу з грошима — це ще квіточки,
ягідки вже починають з’являтися у сфері діяльності тих же трастів, але з
приватизаційними паперами.

Грандіозність криміногенного процесу, який вже почався з київських
довірчих товариств “Якіртраст”, “Слідтраст”, “Довіра” та інших, полягає
в тому, що власниками приватизаційних ваучерів однаково потенційними
потерпілими є мільйони громадян України.

Механізм обману безсоромно простий — збирають ваучери, на них
викуповують акції приватизованих підприємств, а потім ці акції продають
будь-кому за гроші, а далі з цими грошима зникають у близькому і
далекому зарубіжжі.

А після цього люди б’ють на сполох, та вже пізно. Зважаючи на це, треба
вже сьогодні негайно напрацьовувати і приймати запобіжні законодавчі
норми, маючи на увазі, що попереду ще одне лихо — компенсаційний
сертифікат.

Передусім потрібно внести зміни до діючих законів щодо підвищення рівня
гарантій акціонерів та захисту їх прав.

Життя вимагає змінити кримінально-процесуальний кодекс у частині більш
жорсткого та оперативного порядку виконання судових рішень, оскільки
рішення буває на користь вкладника, але реалізувати його ніхто не може.

Несправедливий також порядок відшкодування стосовно більшості громадян.
У чому ж він полягає?

Звертаються першими до суду представники якоїсь трастової компанії. І от
оці “перші” отримують за рішенням суду майно і свою частку, дивіденди,
проценти, які їм гарантували. А ті, хто лишився, тобто, це можуть бути
10 осіб чи тисячі, фактично втрачають усі можливості до судового
захисту.

Неабиякий інтерес у плані організації та діяльності трастових компаній
має виступ на сесії Верховної Ради України члена депутатської, слідчої
Комісії Смирнова.

Він, зокрема, зазначив: “Я виступаю з окремою думкою не тому, що вважаю
роботу слідчої Комісії та її керівництва некваліфікованою — якраз
навпаки. Чи висновки її категорично неприйнятними. А тому, що вважаю ці
висновки недостатніми. А інформацію — не зовсім повною.

Матеріал величезний, часу у мене обмаль, тому дуже коротко про основне,
перше: так була чи не була фальсифікація?

Яким чином цей сумнівний декрет народився, хто і як його штовхав? З
усього матеріалу випливає, що афера з трастами стала можливою завдяки
попередній змові групи осіб з метою обкрадання громадян, дискредитації
держави України та економічної диверсії проти неї і готувалася протягом
усього 1992 і початку 1993 років.

Слід найдетальнішим чином встановити роль у народженні і проштовхуванні
документу Української спілки підприємців і промисловців (УСПП).

Варто відмітити повну, аж усміхнену, безтурботність при проходженні
декрету і протягом наступних майже двох років Генпрокуратури, МВС,
Мінюсту, СБУ.

Колишнє керівництво МВС, звісно ж, зберігало олімпійський спокій.
Особливо, коли рекламувало на шпальтах своїх видань діяльність трастів.
Мабуть, “безкорисливо”, або з любові до вкладників.

Все це наводить на невеселі роздуми про те, в якій державі ми живемо. У
нас постійна криза, а як їй не бути, коли все скорумповано. Хто ж буде
розслідувати, виявляти, притягати і судити? Вони самі себе, чи що? Коли
у вищому пласті антидержавних дій свідомо чи не свідомо вони виконують
завдання спецслужб інших країн, спрямовані на знищення Української
держави.

А інші політичні сили, волаючи про любов до України, фактично сприяють
або через запроданство, або через безпросвітне хуторянство її повзучому
перетворенню на безправну колонію з людьми-рабами”.

Про звіт Тимчасової депутатської слідчої Комісії по перевірці фактів
фальсифікації окремих положень декрету Кабінету Міністрів України “Про
довірчі товариства” та контролю за виконанням пункту 3 постанови
Верховної Ради України від 6 липня 1995 року “Про проект Закону України
про внесення змін і доповнень до декрету Кабінету Міністрів України “Про
довірчі товариства” Верховна Рада України прийняла таку постанову:

1. Звіт Тимчасової депутатської слідчої Комісії взяти до відома.

2. Відзначити, що декрет Кабінету Міністрів України “Про довірчі
товариства” від 17 березня 1993 року не вирішив проблеми створення та
нормального функціонування первинного ринку приватизаційних цінних
паперів, не виконав завдань з метою зниження ризику покупців у процесі
розміщення вкладів в об’єкти приватизації.

Законодавча невизначеність, непроведення юридично-правової експертизи
проекту декрету, відсутність чіткої системи контролю в сфері діяльності
фінансових посередників, безвідповідальність місцевих органів виконавчої
влади всебічно сприяли активізації створення та негативної діяльності
псевдодовірчих товариств, трастів, страхових компаній, інвестиційних
фондів та інших суб’єктів підприємництва в частині залучення майна та,
що найгірше, грошових коштів громадян. Неприйняття своєчасних
оперативних запобіжних заходів з боку владних структур, контролюючих та
правоохоронних органів призвело до розповсюдження в Україні фінансового
шахрайства у загрозливих для держави широкомасштабних розмірах, масового
пограбування населення, насамперед соціальне незахищеного.

3. Надаючи виняткового значення забезпеченню надійних гарантій захисту
майнових прав громадян, запропонувати Кабінету Міністрів України у
місячний термін внести на розгляд Верховної Ради України:

1) Проект Закону України про забезпечення відшкодування втрат громадян,
які постраждали внаслідок недобросовісної діяльності небанківських
фінансових установ, в якому, зокрема, визначити:

— коло осіб, яким компенсуються зазначені втрати;

— обсяг компенсації, який має дорівнювати прямій дійсній шкоді, завданій
громадянину;

— що правонаступниками щодо майна довірчих товариств та інших
небанківських фінансових установ, які фактично припинили свою
діяльність, можуть бути інші особи (санатори) за умов взяття ними на
себе зобов’язань щодо відшкодування громадянам, які постраждали
внаслідок недобросовісної діяльності цих установ, завданих втрат в
обсязі, встановленому цим Законом;

— створення Фонду відшкодування втрат громадян, які постраждали
внаслідок недобросовісної діяльності небанківських фінансових установ,
засновниками якого мають бути державні органи та об’єднання громадян,
які постраждали внаслідок діяльності цих установ. При цьому Фонд має
стати правонаступником щодо майна тих довірчих товариств та інших
небанківських фінансових установ, які фактично припинили свою
діяльність, якщо немає осіб, які бажають здійснити санацію. Визначити
реальні джерела грошових коштів та майна, що будуть зараховуватися до
Фонду компенсації, а також передбачити участь в управлінні Фондом як
держави, так і громадських об’єднань вкладників, створених з метою
захисту їх прав.

2) Проект Закону України про внесення змін і доповнень до Закону України
“Про господарські товариства” щодо підвищення рівня гарантій акціонерів
по захисту їх прав.

3) Проект Закону України про внесення змін і доповнень до
Цивільно-процесуального та Кримінально-процесуального кодексів України,
яким встановлювався б більш оперативний порядок виконання судових рішень
та ухвал, постанов слідчих органів щодо майна юридичних осіб-боржників,
забезпечувалися гарантії належного збереження та економічно ефективного
користування майном і коштами, на які накладено арешт.

4) До 1 січня 1997 року розробити примірне Положення про товариства по
захисту прав вкладників.

5) Прискорити розробку проекту Закону України про недержавні фонди
соціального забезпечення, а також законодавчого акта про гарантії
захисту прав громадян, кошти яких залучаються як передоплата при
здійсненні цивільно-правових угод.

6) До прийняття законодавчих актів України, якими регулюватимуться
відшкодування втрат, заподіяних громадянам внаслідок діяльності
небанківських установ, які залучали кошти громадян у 1993—1995 роках,
заборонити продаж або інше відчуження коштів та майна таких установ, на
які накладено арешт в порядку виконавчого провадження або в ході
попереднього розслідування з метою забезпечення цивільного позову чи
можливої конфіскації майна.

7) Тимчасовій депутатській слідчій Комісії направити матеріали
розслідування Генеральній прокуратурі України для вирішення питання про
притягнення до відповідальності посадових осіб, дії яких завдали шкоди
інтересам громадян України у зв’язку з прийняттям та реалізацією декрету
Кабінету Міністрів України “Про довірчі товариства”.

8) Генеральній прокуратурі України здійснити перевірку законності
реєстрації довірчих товариств та інших фінансово-кредитних установ, які
здійснювали свою діяльність із залученням коштів та цінних паперів
громадян.

9) Доручити Міністерству внутрішніх справ України у місячний строк
провести реєстрацію майна та грошових коштів небанківських фінансових
установ, на які постановами слідчих або рішенням судових органів
накладено арешт у зв’язку з розслідуванням кримінальних справ. Просити
Верховний суд України сприяти у проведенні цієї реєстрації, зобов’язавши
виконавчі служби судів передати Міністерству внутрішніх справ України
відомості про відповідне майно та кошти, які знаходяться під арештом в
порядку виконавчого провадження.

10) Контроль за виконанням цієї постанови покласти на Тимчасову
депутатську слідчу Комісію, повноваження якої продовжити до реалізації
зазначених у постанові заходів”.

Ситуація, що склалася, тривожить не тільки жителів України, ошуканих
владою, а все більше турбує світову громадськість.

Ось що писала газета “The York ” 9 квітня 1997 року: “Незважаючи на
сотні мільйонів доларів американської допомоги, Україна дуже невпевнено
рухається до ринкової економіки, і дипломати та працівники іноземних
компаній звинувачують у цьому неймовірну корумпованість чиновників,
котра, за їхніми словами, є надзвичайна навіть за мірками цього регіону.

Протягом останнього часу, після кількох урядових рішень, котрі, за
словами дипломатів та бізнесменів, були прийняті на користь фірм, у яких
особисто зацікавлені українські посадовці, кілька солідних компаній
залишили цю державу.

Ситуація стала настільки серйозною, що деякі американські урядовці
вважають за потрібне скоротити або призупинити до досягнення очевидних
успіхів у боротьбі з корупцією надання державної допомоги Україні (а це
250 мільйонів доларів на рік)”.

“Серйозними труднощами” американські посадовці та західні бізнесмени
називають корупцію. У ряді повідомлень, які надійшли до Вашингтону
протягом останніх півроку, посольство США відзначає, що для місцевої
бізнесової ситуації характерні хабарництво, застосування шантажу та
насильства.

За оцінками деяких американських та українських урядовців,
чиновники-спекулянти вивозять з України приблизно 100 мільярдів доларів;
якби ці кошти повернулися, вважає один американський урядовець,
український державний резерв іноземної валюти міг би майже подвоїтися.

Починаючи з 1991 року, Україна (третій після Ізраїлю та Єгипту реципієнт
американської допомоги) одержала майже 1 мільярд доларів. За цей час
рівень життя в країні різко знизився (середньомісячний прибуток дорівнює
приблизно 80 доларам США), але деякі провідні українські урядовці стали
мультимільйонерами.

Все це примушує деяких американських урядовців розглядати запровадження
жорстких обмежень у наданні допомоги як єдиний засіб примусити уряд
провести серйозні реформи.

Про небажання влади діяти в інтересах народу може свідчити обговорення
та ухвалення Закону України “Про Рахункову палату Верховної Ради
України”. Після ухвалення нової Конституції в липні 1996 року проект
цього закону було ухвалено Верховною Радою з урахуванням усіх пропозицій
та зауважень Президента, що не завадило накладенню президентського вето
на цей проект. Причиною повторного накладення вето на цей Закон стали
вже не зауваження чи пропозиції глави держави щодо цього законопроекту,
а його твердження, що він нібито концептуально порушує статтю 98
Конституції України. Саме ця стаття визначає єдину функцію цього органу
— здійснення від імені Верховної Ради України контролю за використанням
коштів Державного бюджету України. Законом передбачено, що Рахункова
палата Верховної Ради України створюється з метою здійснення контрольних
повноважень Верховної Ради України у фінансово-економічній сфері, що
передбачено пунктами 6, 13, 14, 33 та 36 статті 85, пунктом 7 та
підпунктом 1 пункту 22 статті 92, статтями 95 і 96 Конституції України
щодо об’єктів парламентського контролю, включаючи бюджетну та
грошово-кредитну сферу, фінансування загально-державних програм
економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного
розвитку, охорони довкілля, діяльності Кабінету Міністрів України та
інших об’єктів, пов’язаних з Державним бюджетом і бюджетною системою
України. На думку переважної більшості депутатів, цей конституційний
прецедент слід розглядати як спробу глави держави на власний розсуд
тлумачити Основний Закон України. Накладання вето саме по собі вже є
порушенням Конституції, бо таким правом володіє виключно Конституційний
суд України. Позаяк Закон України “Про Конституційний суд” ще не був
ухвалений на момент розгляду питання про Рахункову палату, то таке право
належить парламентові (згідно з п. 6 Перехідних положень Конституції
України).

За останні два роки Україна вийшла на третє місце в світі за обсягами
американської допомоги, поступаючись лише Ізраїлю та Єгипту. СІЛА також
спонукають Світовий банк та Міжнародний валютний фонд до надання Україні
допомоги.

Проте в той час як західні кошти продовжують надходити в Україну, а
загальна економічна ситуація в ній протягом кількох останніх місяців
трохи поліпшилася, заборгованість уряду по виплаті зарплат вчителям,
лікарям, державним службовцям, шахтарям, військовослужбовцям, студентам
та пенсіонерам сягає вже кількох місяців.

Американська делегація, очолювана Ричардом Морнінгстаром, спеціальним
представником адміністрації Клінтона з питань економічної допомоги
країнам колишнього СРСР, нещодавно висловила українським
високопоставленим офіційним особам своє занепокоєння з приводу зростання
в державі корупції. На думку американців, ця проблема є серйозною
перепоною для переходу України до ринкової економіки, який і без того
відбувається надто повільно.

Колишній помічник заступника міністра оборони США в адміністрації
Клінтона Шерман Гернетт, який нещодавно написав книгу про українську
політику, назвав вплив “кланів” “грабіжницьким”, таким, що “придушує
допомогу, призначену для звичайних людей і, таким чином, набиває власні
кишені, — заявив він. — Через те, що ці люди систематично розкрадають
державне майно, агонія змін, які переживає Україна, розтягується”.

Значного збитку економіці нашої країни завдає укладання українськими
організаціями, закладами, фірмами тощо договорів з іноземними фірмами
для виконання різного роду робіт, постачання товарів, надання послуг, що
є завідомо збитковим для України, але вигідним для осіб, які укладають
такі договори.

Можна навести приклад стосовно товариства з обмеженою відповідальністю
(ТОВ) “Суперком ЛТД” (Ізраїль) в організації робіт по створенню Єдиної
державної автоматизованої паспортної системи (ЄДАПС) України, а також
інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб — платників
податків.

28 вересня 1994 року Міжвідомча Комісія з проведення паспортизації
громадян під Головуванням колишнього віце-прем’єр-міністра України
Шмарова В.М. (протокол № 5) “ознайомившись з практичною роботою
комплексу “Суперком” з технічного заповнення паспортів у вигляді
книжечки, і виготовлення паспортів у вигляді картки, виконаної компанією
“Суперком” (Ізраїль) за участю фонду “Ділова діаспора України”
відповідно до пропозицій компанії “ЛР Авіопікс Текнолоджикз” (Ізраїль)
щодо запровадження в Україні автоматизованої паспортної системи,
відзначила достатньо високий рівень роботи і багатофункціональність
обладнання та визнала за можливе його використання для створення Єдиної
державної автоматизованої паспортної системи”.

Віце-прем’єр-міністром Шмаровим В.М. 24 листопада 1994 р. було видане
доручення за № 19199/98 Міністерству внутрішніх справ України укласти
угоду з товариством з обмеженою відповідальністю “Суперком ЛТД” щодо
оформлення бланків закордонних паспортів за його технологією на
поставленому ним обладнанні.

Рішенням тієї ж Міжвідомчої Комісії під Головуванням Шмарова В.М. 28
грудня 1994 р. (протокол № 7) МВС України було ще раз зобов’язане до 10
січня 1995 р. завершити комплекс підготовчих робіт і, передусім,
підписати інвестиційну угоду з компанією “Суперком ЛДТ” щодо її участі у
проведенні паспортизації громадян.

Так, 28 лютого 1994 року між урядом України та федеральним Міністерством
оборони Федеративної Республіки Німеччини було підписано угоду про
безкоштовну передачу техніки з фондів бундесверу в кількості 725 одиниць
вантажних та легкових автомобілів, тракторів і автокранів. За уряд
України цю угоду підписав тодішній перший секретар посольства України в
ФРН Голубчик А.В., який звільнений з посади 6 вересня 1994 року. 4 липня
1994 року аналогічну угоду за уряд України підписав колишній посол
України в ФРН Пісковий І.М., який на момент підписання угоди Указом
Президента України від 6 червня 1996 року вже був звільнений з посади.

Перед звільненням Пісковий І.М. разом із почесним консулом України в
Дюссельдорфі К. Штайльманном заснував приватну німецьку фірму “Десна
технологі трансфер ГМБХ”, яку й очолив. Договірні сторони зобов’язалися
не розголошувати змісту цієї угоди. Приватна фірма Піскового І.М., який
після звільнення з посади не повернувся в Україну, а залишився на
постійне проживання в ФРН, використала угоду й надану Україні
безкоштовно колишню військову техніку виключно для гуманітарних засад, —
для власного збагачення спільно з корпорацією “Єдині Енергетичні Системи
України”.

При цьому заступником глави Дніпропетровської облдержадміністрації
Дубиніним Є.В. 11 січня 1996 року цій корпорації були надані функції
уповноваженого посередника для завезення у Дніпропетровську область
понад 4350 одиниць автомобільної техніки у відповідності до доручення
Кабінету Міністрів України від 8 січня 1996 року.

Передана Україні техніка із запасів бундесверу була ввезена на територію
України й розпродана з грубим порушенням умов угоди, що викликало
справедливе обурення уряду ФРН. 23 жовтня 1996 року посольство ФРН на
адресу Міністерства закордонних справ України надіслало вербальну ноту №
974/96 про те, що із запасів безкоштовно переданої техніки колишньої
національної Народної армії НДР 200 вантажних автомобілів типу “Урал” і
“КрАЗ” були продані в Еквадор. Вони були відправлені автоперевізником №
203 11 серпня 1995 року з порту Росток через Скагерак і Панамський канал
в Манту.

Доручення віце-прем’єр-міністра України та рішення Міжвідомчої Комісії
МВС було виконане, відповідна угода укладена і на її основі з
товариством з обмеженою відповідальністю “Суперком ЛТД” був проведений
експеримент по запровадженню паспортно-візовою службою оформлення
бланків закордонних паспортів за технологією і на обладнанні, що
поставлене цим ізраїльським товариством.

В ході співбесід з учасниками експерименту — співробітниками УВІД МВС по
м. Києву і Ватутінського паспортного відділу, де розміщувалося
обладнання “Суперкому ЛТД”, виявилося, що “обладнання працювало вкрай
погано, фотографії отримувалися розпливчастими, часто-густо жовтими або
ж зовсім чорними. Під час строку випробування (1 рік) апаратура кілька
разів виходила з ладу”.

Зважаючи на високу ціну послуг ізраїльської сторони вартість
закордонного паспорту зросла в кілька разів. Після закінчення строку
договору УВІД контракту з “Суперком ЛТД” не подовжувало.

Згідно з рішенням Міжвідомчої Комісії з проведення паспортизації
громадян від 19 вересня 1995 року під головуванням першого віце-прем’єра
В.В. Дурдинця, якому було доручено очолити цю Комісію замість Шмарова,
визнано за можливе використовувати для заповнення бланків паспортів
поряд з обладнанням компанії “Суперком ЛТД” різноманітні вітчизняні та
іноземні апаратні засоби за умови відповідності заповнення документів
вимогам ІКАО Дос 9303/1, що й робиться на сьогоднішній день.

Своїм листом від 27 жовтня 1996 року № 6613/Кв міністр внутрішніх справ
України Ю. Кравченко повідомив, що на сьогоднішній день “за рахунок
місцевих коштів органи внутрішніх справ придбали і використовують для
оформлення закордонних паспортів спеціальні принтери “Сіменс Ніксдорф”
(ФРН). Використання обладнання компанії “Суперком ЛДТ” та заснування її
технології як в оформленні закордонних паспортів, так і у виготовленні
паспорт-карток нами (МВС України) не передбачається і рішення з цих
питань не готуються”.

Таким чином, досвід експерименту по участі ізраїльського “Суперкому ЛТД”
в створенні ЄДАПС України навіть суто з технологічного аспекту призвів
його українських учасників (МВС України) до цілком слушних висновків про
недоцільність подальшої участі цього товариства з обмеженою
відповідальністю у вирішенні державної проблеми паспортизації громадян.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. № 1182
виготовлення картки фізичної особи-платника податків поєднане з
виготовленням паспорта громадянина України у вигляді єдиного документа,
якому надано назву “паспорт-картка”.

І хоча на першому етапі запровадження ЄДАПС (1996— 1997 рр.) до
паспорта-картки відцифрований образ особи не вноситься і вона
задовольняє практично лише вимоги Державної податкової адміністрації,
таке рішення виключає потребу створення паралельних облікових систем
громадян, скорочує витрати на закупівлю апаратних засобів і розроблення
програмного забезпечення для комп’ютерних мереж податкових органів і
органів внутрішніх справ. Звичайно, комплекс технічних і програмних
засобів для виготовлення спрощеного варіанту паспорта-картки повинен
передбачити в подальшому його використання в ЄДАПС для виготовлення
паспорт-карток з новою інформацією, тому має обиратися з урахуванням
вимог замовника ЄДАПС — МВС України на основі досвіду проведеного ним
експерименту по виготовленню закордонних паспортів.

Незважаючи на це. Державна податкова адміністрація України, очевидно, не
маючи в своєму розпорядженні достатньої інформації про можливості
“Суперкому ЛТД” та досвіду його співробітництва з МВС України, в
листопаді 1996 року уклала з цим товариством договір на суму 33,9 млн.
доларів СІЛА, згідно з яким йому доручається поставка устаткування,
програмного забезпечення і витратних матеріалів для створення
автоматизованого інформаційного фонду Державного реєстру платників
податків України.

Договір складений вкрай некоректно до української сторони і на тих же
умовах, що раніше були визнані несприятливими для України Міністерством
внутрішніх справ.

Підписавши цей договір і фактично залучивши “Суперком ЛТД” до створення
технічно-інформаційної бази ЄДАПС, Державна податкова адміністрація
України не узгоджувала свого рішення із замовником ЄДАПС — МВС України,
із СБУ та Державним комітетом з питань технічного захисту інформації, а
також з Міжвідомчою Комісією з проведення паспортизації громадян, хоча
це й передбачено рішеннями цієї Комісії від 19 вересня 1995 р., та від 4
червня 1996 р.

Як повідомляє МВС України в листі до Комісії Верховної Ради України з
питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією від 1 грудня
1996 року № 6653/Кв, “умови співробітництва, які пропонувала ізраїльська
сторона, були несприятливі для України (технологія не передається
українській стороні, недостатність поданої інформації для проведення
цінової експертизи обладнання, роль вітчизняних виробників апаратних
засобів вилучена). У зв’язку з цим МВС України визнало за доцільне
утриматись від подальшого співробітництва з фірмою “Суперком ЛТД”, про
що перший заступник міністра внутрішніх справ України Л. Бородич листом
від 2 квітня 1996 р. № 1939 повідомив Кабмін України.

МВС України відзначає також, що експеримент по запровадженню
паспортно-візовою службою оформлення бланків закордонних паспортів за
технологією цієї ізраїльської компанії виявив, що “технологічний процес
отримання і внесення в паспорт відцифрованого образу особи потребував
свого вдосконалення”.

Корумповані чиновники і кримінальні організації разом проводять операції
на чорному ринку, які дають мільйонні прибутки в доларах.

На початку 1997 р. Президент України Л.Д. Кучма доручив Кабінетові
Міністрів до 15 січня знайти спосіб відрегулювати проблему
заборгованості київського “Градобанку” фондові “Взаєморозуміння та
примирення”.

Зобов’язання “Градобанку” перед фондом “Взаєрозуміння та примирення”
взяв на себе АПБ “Україна”. За чиї “помилки” будуть розраховуватися його
акціонери? Свого часу “Градобанк” зробив практично все, щоб довести
власникам і корпоративним клієнтам, наскільки він є надійним фінансовим
закладом. Повіривши в цю “надійність”, багато європейських і українських
фірм втратили свої гроші, не кажучи вже про акціонерів. Що ж тоді
говорити про “наївних” керівників “Взаєморозуміння та примирення”?! Але
невже ніхто не читав газет і не знав, у яких масштабних аферах брали
участь у 1991 році ще тоді “Київкоопбанк” і його Голова правління В.
Жердицький ? Афери фірми “Гладко і К°”, конвертація засобів фонду “Нове
покоління” — ці та багато інших історій були детально описані на
шпальтах газет. Тим паче, що іншого посередника для доступу на
український ринок інвестицій Європейський банк реконструкції і розвитку
не знайшов. Очевидно, кияни вже відчули користь для міста від оптового
плодоовочевого ринку. А чого вартий “Антарктичний кредит”! У зв’язку з
цими історіями стає зрозумілим, чому фонд оголосив про припинення
прийому документів. Закінчилися кошти? Тоді зробимо невеличкий екскурс в
історію.

За деякими даними, з окупованої території України німці вивезли на
примусові роботи до Німеччини 2 млн. 300 тис. чоловік, за іншими — майже
два з половиною мільйона.

Всього у 1942-1944 роках зростаючі потреби рейху в робочій силі призвели
до відправки в Німеччину з окупованої території понад 4 мільйони 200
тис. чоловік. Здається, цифра близька до реальної — її називають
німецькі спеціалісти, посилаючись на архівні дані.

Всі післявоєнні роки не забували про минуле ні робітники, ні в’язні
фашистських концтаборів, ні самі німці. Ще на початку 50-х, одразу ж
після утворення ФРН і НДР, постало питання про матеріальну компенсацію
громадянам, які підпали під нацистські переслідування.

Значні кошти отримали поляки, французи, голландці, бельгійці, громадяни
інших європейських країн. Радянський Союз від участі в міжнародній
конференції, на якій обговорювалося це питання, відмовився.
Розповідають, що “великий вождь і вчитель” висловив приблизно таку
думку: переможцям і переможеним нічого не треба. Звичайно, самих в’язнів
нацистських концтаборів, “остарбайтерів” ніхто про це не спитав.

Цю проблему якимось чином вдалося вирішити лише через десятиліття. В
кінці березня 1993 року на чотиристоронніх переговорах у Бонні — між
Німеччиною, Україною, Білорусією та Росією — німецька сторона погодилася
виділити значні кошти для компенсаційних виплат громадянам нових
незалежних держав, які примусово були ввезені в роки другої світової
війни на територію рейху. Доля України, за попередніми даними, повинна
була скласти близько 200 млн. німецьких марок.

У тому ж 1993 році Кабінет Міністрів України приймає рішення про
створення управлінсько-фінансової структури для розподілу отриманих
засобів, а вже в грудні того ж року німецький уряд переказав на рахунок
Українського національного фонду “Взаєморозуміння та примирення” 160
млн. марок. Через рік — ще 120 млн. марок. Така ж сума поступила на
рахунок фонду і в середині 1995 року.

Білорусія отримала тоді 200 млн. марок, Росія — 400. При цьому Україна
зобов’язалася виплатити допомогу жертвам нацистських переслідувань, які
живуть в Молдові і, частково, в Казахстані. В цих країнах були відкриті
відповідні представництва Українського фонду.

Але гладенько було на папері. За першими підрахунками виходили з того,
що в Білорусії — близько 250 тисяч потерпілих від нацистського режиму, а
в Україні і Росії — по 500 тисяч. Вийшло зовсім інакше: в Росії правом
на компенсаційні виплати скористалося 450 тис. чоловік, а в Україні
таких людей уже 650 тисяч. Звідси і непорозуміння.

Мінімальну суму компенсації встановили в Україні — в розмірі 400 марок.
Передбачалося, що її отримають люди, які народилися на території
Німеччини. 560 марок отримають ті, хто працюватиме у сільському
господарстві, 600 — на заводах і шахтах, в’язні в минулому — гетто,
концтаборів, інваліди — по 1000 марок.

У досить пікантній ситуації опинилася, таким чином, німецька сторона.
Будь-які претензії до федерального уряду пред’являти не можна. Німеччина
повністю виконала взяті на себе обов’язки. Однак шквал листів надходить
від “остарбайтерів” і до посольства, і в центральні владні структури
ФРН. Як пояснити людям похилого віку, що “нагріли” їх свої ж чиновники?

Шляхом притримання грошей, які були призначені для жертв фашизму, банки
змогли заробити прибуток у розмірі 100 млн. марок.

Глава ІІ. Агонія влади

Значне зростання протиправних проявів в економічній сфері, загальне
загострення криміногенної обстановки в суспільстві, поширення сфер
впливу та масштабів діяльності організованої злочинності, спроби
представників так званого “криміналітету” впливати на макроекономічні
процеси та соціально-політичну ситуацію — все це стає сьогодні найбільш
реальною загрозою основам економічного потенціалу і національній безпеці
держави.

Прослідковується тенденція активного зрощення злочинних угруповань, що
зорганізувалися для вчинення насильницьких акцій, з мафіозними
структурами у сфері державної економіки, приватнопідприємницькому
секторі, кредитно-банківській системі, що породжує нові форми
насильницьких злочинів. Велику увагу злочинці приділяють процесу
приватизації, в результаті чого часто проводиться легалізація “чорного
капіталу”. Як свідчать дані, угруповання професійних злочинців активно
впливають на цей процес.

За загальними висновками, найбільш значні кримінальні угруповання тією
чи іншою мірою трансформувалися у злочинні синдикати. До їхніх структур
залучаються корумповані елементи з числа посадових осіб, відповідальних
представників промислово-фінансових та банківських кіл. Щорічно
збільшується кількість злочинів, скоєних безпосередньо працівниками
владних та правоохоронних структур, зрощення їх корумпованої частини з
представниками кримінального середовища. На хвилі стійкої тенденції до
проникнення в легальний бізнес і відмивання здобутих злочинним шляхом
коштів проглядається прагнення деяких кримінально-мафіозних угруповань
до участі у чергових виборах органів влади, заручившись при цьому
підтримкою частини місцевих керівників і політичних структур. У цілому,
на місцевому рівні збільшуються спроби комерційно-підприємницьких
структур за участю кримінального капіталу використовувати політичні
партії (насамперед центристської спрямованості) для зміцнення впливу у
владно-управлінській сфері та одержання широких фінансових можливостей.
Місцеві ліберали, спираючись на ряд впливових прихильників у структурах
влади та управління, народних депутатів, які прагнуть створити власну
фракцію у Верховній Раді, розраховують, насамперед, на їхню підтримку,
базуючись на колективному членстві комерційно-підприємницьких структур,
не відштовхуючи при цьому окремих загальновідомих громадськості
представників криміналітету.

Усе відкритіше виявляється незацікавленість верхівки злочинного
середовища у зміцненні традиційних державних інститутів, розрахунок на
масовий розпад найближчим часом правоохоронної системи, масове залишення
посад працівниками старого гатунку, що створює більш сприятливі умови
для формування підконтрольних їм структур влади. У цілому створюються
реальні передумови загрози перехоплення мафією деяких функцій
послабленої корупцією владно-управлінської сфери.

Про це яскраво свідчать матеріали Координаційного комітету по боротьбі з
корупцією та організованою злочинністю, працівники якого вивчали роботу
деяких міністерств і відомств.

Вивчення показало, що масштаби економічної злочинності продовжують
наростати. Тільки в першому кварталі 1997 року викрито понад 19,5 тисячі
економічних злочинів. Аналіз причин такого стану свідчить, що значною
мірою він обумовлений цілим рядом причин, передусім:

1. Низькою виконавчою дисципліною і серйозними управлінськими
прорахунками в організації виконання вимог Президента України, рішень
Координаційного комітету в Міністерстві зовнішніх економічних зв’язків і
торгівлі. В розпорядження Міністерства по виконанню програми,
затвердженої Президентом України від 10.02.1995 р., із 21 заходу, по
яких воно визначено основним виконавцем або співвиконавцем, включено
лише 9. Тому виконано тільки 7, частково — 4, несвоєчасно — 1, а не
виконано 9, з них: щодо перевірки суб’єктів господарювання, що залучають
іноземні інвестиції; по створенню єдиної комп’ютерної системи контролю
за експортом сировини і товарів, а також Державного реєстру учасників
зовнішньоекономічної діяльності; по запровадженню механізму контролю за
надходженням валютних коштів від експортних операцій шляхом використання
“картки-угоди” та інші. Не проаналізовано стан роботи з кадрами,
виходячи з принципу підвищення особистої відповідальності за виконання
державних завдань у справі зміцнення правопорядку і суворого додержання
законності. Належним чином не організовано виконання рішення
Координаційного комітету від 28.02.1995 р. про повернення валютних
цінностей в Україну. Пунктом 7 цього рішення було запропоновано
зацікавленим міністерствам і відомствам у місячний термін розглянути
питання про створення єдиної інформаційної мережі щодо отримання
об’єктивної інформації про здійснювані експортно-імпортні операції, а
також розробити чіткий механізм повернення валютних цінностей, які
незаконно знаходяться за кордоном. Однак питання створення єдиної
інформаційної мережі залишається невирішеним. Всі ці недоліки,
безумовно, негативно позначились на криміногенній ситуації в сфері
зовнішньоекономічної діяльності. За 3 місяці 1997 р. виявлено майже в 4
рази більше злочинів, ніж за аналогічний період минулого року (293 проти
79).

Не було організаційно забезпечено виконання аналогічного розпорядження
Президента України і у Фонді державного майна України. Колишнім Головою
Фонду Ю. Єхануровим 22.02.1995 р. була накладена резолюція, яка нікого і
ні до чого не зобов’язувала: “Ознайомити заступників Голови Фонду.
Пукшину І.Г. — до відома”. Протягом року конкретних документів щодо
виконання цього розпорядження та відповідних заходів не підготовлено.
Лише через рік, після розгляду цього питання Кабінетом Міністрів України
22 січня 1996 р., де робота Фонду державного майна була визнана
недостатньою, здійснені певні заходи, однак суттєво на стан справ вони
не вплинули. Лише органами прокуратури в 1996 році у цій сфері виявлено
понад 3 тисячі порушень Закону, порушено 186 кримінальних справ. За 3
місяці поточного року обстановка ще більш загострилась: вже порушено 408
кримінальних справ. ФДМУ не тільки не поставив надійний заслін
зловживанням при приватизації майна, а й сам систематично допускає
порушення законодавства, передусім нецільове і надлімітне витрачання
коштів. Згідно зі ст. 23 Закону України “Про приватизацію майна
державних підприємств”, кредитування за рахунок коштів позабюджетного
державного Фонду приватизації може здійснюватись лише у межах,
визначених Державною програмою приватизації. Однак така програма на
1995-1996 роки не затверджувалась. Між тим, внаслідок вищенаведених
операцій, протягом 1995-1996 років ФДМУ отримав прибуток у вигляді
процентів користування кредитом у сумі 1439 тисяч гривень, тобто
перевищив свої повноваження щодо надання кредитів підприємствам і
порушив вимоги чинного законодавства, що регулюють ці відносини. Більш
того, як свідчать дані державної контрольно-ревізійної служби, в 1996 р.
незаконні витрати, недостачі і розкрадання бюджетних коштів і
матеріальних цінностей виявлені в 109 відділеннях на загальну суму 3,4
млн. грн.

Не кращий стан справ виявився і в Міністерстві економіки, де також не
було забезпечено чітке виконання вимог Президента України та рішень
Координаційного комітету. Зокрема, не доопрацьовані нормативні акти щодо
порядку взаємних поїздок за кордон, розробки механізму виявлення та
активної протидії “відмиванню” грошей. Не знижується кількість
правопорушень у системі Міністерства фінансів. У минулому році майже у
25 тисячах підприємств, установ і організацій встановлені факти
незаконного витрачання коштів, розкрадань, а також заниження та
приховування належних бюджету платежів на загальну суму 1,2 млрд.
гривень, що в 44 рази більше, ніж було виявлено у 1995 році. Тільки за
три місяці поточного року у фінансово-кредитній сфері порушено 1173
кримінальні справи проти 470 за цей період минулого року. Одна з причин
такого стану полягає в тому, що за виключенням розпорядження Президента
України від 10.02.1995 р. та рішення спільного засідання Ради
національної безпеки і Координаційного комітету від 3 серпня 1995 р.,
інші програмні документи по боротьбі з корупцією і організованою
злочинністю не стали предметом розгляду колегії міністерства та розробки
конкретних скоординованих з іншими установами заходів, як того вимагала
обстановка. Залишились невиконаними вимоги щодо проведення вибіркових
перевірок стану додержання законодавства під час надання пільг
комерційним структурам і приватним особам у ході приватизації.

Не всі вимоги програмних документів виконані в Антимонопольному
комітеті. Зокрема, не створений державний інвестиційний фонд з метою
соціального захисту працівників освіти, культури, науки, медицини.
Комітет не направив свої пропозиції основному виконавцю — Фонду
державного майна для узагальнення і підготовки відповідного
законопроекту.

Національним банком України не проведено вивчення діяльності
інвестиційних, благодійних та інших фондів і не внесено пропозицій
Державній податковій адміністрації про доцільність подальшого їх
функціонування. Не розроблений механізм активної протидії “відмиванню”
коштів, одержаних протиправним шляхом, а також арешту рахунків і
вилучення цінностей у разі банкрутства компаній, та посилення нагляду за
дотриманням комерційними банками чинного законодавства.

Іншою суттєвою причиною незадовільного виконання програмних документів
щодо посилення боротьби з корупцією і організованою злочинністю стала
відсутність належної взаємодії між міністерствами і відомствами.

Не був забезпечений комплексний підхід до вирішення цих питань. З одного
боку — не стали організаторами їх виконання основні виконавці, а з
другого — співвиконавці також не виявили ініціативу. Встановлені
численні факти затяжної переписки між ними з приводу методики виконання
того чи іншого заходу, яка нерідко переходила в довготривалу “письмову”
дискусію. Вносяться різні пропозиції, але спільно вони не обговорюються
і остаточні рішення не приймаються. Не відповідає вимогам часу і рівень
взаємодії з правоохоронними органами. Антимонопольний комітет,
наприклад, при великій поширеності правопорушень, за 1996 рік направив
органам прокуратури всього 33 повідомлення і інформації, причому
повністю за рахунок територіальних відділень, і лише по 7 інформаціях
порушені кримінальні справи. Жоден з направлених у 1997 році матеріалів
не має ознак злочинів. Лише 4 матеріали направлені органам внутрішніх
справ. Аналогічний стан справ і в Міністерстві зовнішніх економічних
зв’язків і торгівлі.

Наростання криміналізації економіки значною мірою обумовлене суттєвими
прорахунками в організації відомчого контролю з боку керівництва
вищезазначених міністерств і відомств.

Наприклад, Міністерством зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі у
1996 році з питань фінансово-господарської діяльності не перевірялась
абсолютна більшість обласних управлінь, а 14 з них не перевірялись і в
1995 році. Комплексні ревізії фінансово-господарської діяльності майже
не проводились. Суттєві недоліки виявлені і в діяльності Міністерства
економіки щодо реалізації контрольних функцій. Відповідно до ст. 48
Закону України “Про банки і банківську діяльність” НБУ наділений
широкими повноваженнями відносно дотримання фінансового законодавства
всіма юридичними особами, в тому числі і комерційними банками. Однак
вивчення показало, що контрольні підрозділи НБУ, передусім департамент
банківського нагляду, не повною мірою використовують надані
повноваження. Незважаючи на велику кількість проведених перевірок,
ефективність багатьох з них залишається низькою, про що свідчать
численні порушення чинного законодавства. Тільки органами прокуратури в
1996 році в цій сфері виявлено 7,8 тисячі порушень Закону, по яких до
різних видів відповідальності притягнуто 2467 чоловік. Поряд з іншими
причинами, живучість і поширеність порушень законодавства в банківській
системі криється і в неправдивому лібералізмі до посадових осіб, які їх
допускають. Як свідчать матеріали Генеральної прокуратури України,
Донецьким обласним управлінням НБУ, наприклад, були встановлені численні
порушення порядку проведення розрахункових операцій в Авдієвському
відділенні АБ “Інко”, Курахівській філії Енергобанку, Красноармійській
філії “Приватбанку” та інших, за які чинним законодавством передбачені
серйозні санкції. Проте відповідних заходів до порушників Закону не
вжито, інформації про наслідки їх перевірок до податкової інспекції не
надіслано. Більш посиленого нагляду з боку НБУ і його підрозділів на
місцях потребує діяльність комерційних банків по наданню кредитів,
особливо у великих розмірах. Окремі керівники комерційних банків своєю
бездіяльністю фактично потворствують зловживанням. Прокуратурою м.
Макиївки Донецької області у серпні 1996 року порушено кримінальну
справу відносно Голови правління Шахтекономбанку В. Божка, який,
зловживаючи посадовим становищем, без укладання відповідних угод, надав
товариству з обмеженою відповідальністю “Іномарка” 18 пільгових кредитів
на загальну суму 31,7 млрд. крб. За фактом злочинно-халатного виконання
своїх обов’язків прокуратурою Київської області порушено кримінальну
справу проти керуючого Білоцерківською філією АКБ “Таврія” В.
Хмельницького та головного бухгалтера Л. Бесараб, з вини яких працівники
ТОВ “Стрімлайн” незаконно отримали у цьому банку 16 млрд. крб. кредиту і
зникли. Про низьку ефективність нагляду за діяльністю комерційних банків
з боку НБУ свідчать і результати діяльності АТ “Градобанку”, керівництво
якого систематично допускало серйозні порушення Закону, в тому числі
пов’язані з використанням коштів жертв нацистських переслідувань. Як
свідчать дані Вищого арбітражного суду, цей банк і раніше допускав
численні порушення фінансово-кредитного і банківського законодавства.
Тільки в 1995-1996 роках в якості відповідача він виступив більше як по
40 судових справах щодо порушень чинного законодавства. Незважаючи на
це, з боку НБУ не було вжито адекватних становищу заходів, передбачених
ст. 48 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Протягом
останнього часу — з вересня 1996 р. по березень 1997 р. — правління НБУ
на своїх засіданнях 4 рази розглядало питання діяльності АТ “Градобанк”,
приймались розгорнуті рішення, однак їх виконання не було забезпечене. У
відповідності з постановою правління НБУ від 12.09.1996 р. № 238 АТ
“Градобанку” була заборонена пролонгація раніше виданих кредитів та
запропоновано до 01.11.1996 р. погасити прострочені та пролонговані
кредити. Однак, реально, на період чинності вказаної постанови,
прострочена заборгованість по кредитах виросла на 29,4 %, а сума
пролонгованих кредитів — на 3,3 %. Незважаючи на те, що в акті про
результати перевірки АТ “Градобанк”, здійсненої управлінням валютних
операцій НБУ в серпні 1996 р., було зазначено, що угода-траст від 27
березня 1995 р. між АТ “Градобанк” та Українським національним фондом
“Взаєморозуміння та примирення” про переведення 100 млн. німецьких марок
з рахунку Фонду на депозитний рахунок “Градобанку” суперечить статуту
Українського національного фонду з питань цільового використання коштів
Фонду, .належних заходів з боку НБУ по реальному усуненню допущених
порушень вжито не було. В результаті загальна заборгованість АТ
“Градобанк” перед Фондом “Взаєморозуміння та примирення”, згідно з актом
перевірки від 27.12.1996 р., складала 87.036.096 німецьких марок та
598691 гривню. За висновками працівників, які здійснювали перевірку,
“беручи до уваги розмір високоліквідних активів банку, АТ “Градобанк”
практично не в змозі виконувати свої зобов’язання перед Фондом
“Взаєморозуміння та примирення”.

Не здійснюється належних заходів щодо попередження корупції серед
працівників міністерств і підлеглих їм регіональних структур, а також
очищення центрального апарату від осіб, які себе скомпрометували.

Зокрема, Національним банком України та Фондом державного майна України
конкретних заходів щодо виконання Закону України “Про боротьбу з
корупцією” взагалі не розроблялось, на їх думку, співробітники цих
установ не є державними службовцями. В той же час про актуальність цієї
проблеми свідчить динаміка як загальної економічної злочинності, так і
поширеність зловживань посадових осіб. Тільки за результатами
загальнонаглядових прокурорських перевірок притягнуто до
відповідальності 140 банківських службовців. За корупційні діяння —
хабарництво в 1997 р. направлено до суду кримінальні справи на 9
працівників банків. В даний час розслідуються дві кримінальні справи по
установах Національного банку. Зокрема, стосовно керівника дирекції АКБ
“Україна” по Київській області, який у змові з начальником управління
республіканського банку “Україна” Мартинюком З.А. у 1994-1995 роках
викрав шляхом проведення незаконних бухгалтерських проводок понад 2 млн.
доларів США. У 1996-1997 роках порушено також дві справи стосовно
працівників Міністерства економіки, в тому числі 21 січня 1997 року — і
відносно керуючого справами міністерства Непрана М.І. і начальника
відділу реформування відносин власності Турчина П.М., які підозрюються у
вчиненні злочину, передбаченого відповідно до ст. 166 і 17 КК України.
Особливу тривогу викликає динаміка зловживань у процесі приватизації
державного майна. Їх кількість тільки за перший квартал виросла з 9 в
1996 році до 408 в 1997 році.

Але реальність зовсім інша. Численні факти “взаємодії” між кримінальними
елементами та державними службовцями свідчать про те, що організовані
злочинні групи під час своєї легалізації в суспільстві активно втягують
у цей процес представників державних та правоохоронних органів,
одержують від них необхідну консультативну та практичну допомогу,
формують тим самим певний імідж у своєму оточенні й у підсумку посилюють
свій вплив на розвиток соціально-економічної ситуації в Україні.

Згідно з опублікованими даними, кількість “бійців” злочинного світу в
Україні налічує десятки тисяч. Це ціла армія!

Тисячі малих і великих злочинних угруповань сьогодні контролюють майже
всі рентабельні комерційні структури — від що найменшого кіоска — до
великого магазину. Під контролем і державні господарські підприємства,
різноманітні фірми і, навіть, госпрозрахункові медичні організації.
Криміналізація суспільства вже давно перейшла критичну межу. Ніхто не
може займатися в Україні будь-якою справою, не маючи “даху” і не
виплачуючи регулярної данини. “Дахи” бувають різні. Його може надавати
“братва”, тобто злочинні угруповання. Але його можуть надавати й
правоохоронні органи. І в тому, і в іншому випадках потрібно платити
гроші, і немалі. Тому так і сталося, що майже вся країна живе зараз під
одним “дахом”. З офіційних оцінок “тіньовий” обіг в Україні складає 50
відсотків валового національного продукту. Насправді він значно більший.

Потрібні значні кошти для боротьби із цим злом, а в нас, як відомо,
скарбниця порожня. Окрім цього потрібна ще й політична воля, і оснащення
відповідних служб першокласною технікою (яку злочинці мають з
надлишком), і багато іншого. А на сьогодні навіть радіотелефони
співробітникам МВС та СБ інколи треба позичати у знайомих, тоді як
протилежна сторона впевнено зміцнює і розширює свої позиції. “Чорний”
капітал стає “білим”, будучи вкладеним у легальний бізнес. У минулому
“тіньові” ділки перетворюються в поважних комерсантів, політиків;
формується новий клас, який диктує свої правила життя. Цей прошарок
населення намагається не згадувати минуле. А ключові “пости”, які
звільнилися в світі організованої злочинності, займають нові лідери. Не
припиняються вбивства на замовлення, криваві розбірки.

Весною 1996 року президентськими указами затверджена ще одна національна
програма боротьби з корупцією, закріплена воля глави держави — створити
Національне бюро розслідування. Знову відбулася чистка серед
міністерських голів за недоліки в боротьбі з корупцією у сферах їх
відповідальності. Податкові й каральні органи знову і знову перевіряють
крупні комерційні структури, допущені до “ринку збуту”. Керівництво
країни насмілилося заявити, що ті, хто найбільше нас критикує, самі
готові скористатися нашою рідною корупцією в своїх інтересах.

Антикримінальна діяльність Президента майже досягає рівня першої хвилі
боротьби з “п’ятою владою” кінця 1994 — початку 1995 рр. Але, на відміну
від перших його кроків, нинішня активність уже не викликає помітного
суспільного резонансу.

Два роки тому країна вперше від Президента почула правду про вплив
“п’ятої влади”, а точніше, про те, що в країні панує двовладдя. І що
господарює над нами не стільки легітимна влада, скільки її “тінь”, яка
зрівнялася з самою владою і навіть почала її переростати.

Сьогодні правдою про масштаби мафіозних сил нікого не здивуєш. Наші
співвітчизники і без офіційних заяв упевнені, що країною править
криміналітет. 50 відсотків опитаних в лютому 1997 р. службою
Соціс-Геллап впевнені, що реальна влада в Україні належить мафії,
злочинному світу і корумпованим держчиновникам. Для порівняння
зазначимо, що існування реальної влади в адміністрації Президента
визнали лише 9 %, а у Верховній Раді — 5 %. За останні два роки
розвіялися ілюзії про наміри керівництва нанести удар по конкуруючій
кримінальній силі. Ті ж дослідження свідчать, що лише 2,1 % опитаних
вважають, що влада справляється з корупцією в керівництві. 74 % впевнені
в противному: в її неспроможності самоочищення. Реальна боротьба повинна
мати реальні результати, тобто звуження кримінальної сфери. І якщо за
такою методологією оцінювати стан справ, то ми вимушені зробити
парадоксальний висновок: існуючий ^політичний режим в Україні сприяє її
криміналізації. Заявляючи про це, спробуємо не бути голослівними.

Як відомо, економічний базис “п’ятої влади” складає тіньова економіка.
Із 1994 року цей базис не тільки не підірваний, але й навпаки — він
значно розширився. За даними багатьох експертів нелегальний сектор
економіки за цей час зріс з 42 % до 60 %. Згідно з даними Президента,
поданими Верховній Раді, тільки в 1996 р. цей сектор збільшився з 35-40
% до 52-55 %. Для порівняння зазначимо, що в розвинених країнах він не
перевищує 5— 10 %. В державах Латинської Америки близько ЗО %. Суттєво
випередили ми по “тіньових показниках” і постсоціалістичні країни. В
позабанковому обігу в Україні знаходиться, за наданими Президентом
даними, 43 % готівки (Нацбанк упевнений, що всі 50 %). В інших країнах з
перехідною економікою — не більше 20—25 %.

Вчені та фахівці стверджують, що до 50 % фінансового капіталу в Україні
має тіньове походження. А неофіційний внутрішній обіг складає близько 10
млрд. доларів США. Таким чином, суми тіньових капіталів, нелегально
вивезених із України (близько 20 млрд. доларів США), і тих, що
знаходяться всередині країни, втроє перевищують обсяги зовнішнього боргу
(9,6 млрд. доларів США) держави.

На одну готівкову гривню припадає одна тіньова готівкова гривня і
щонайменше три готівкових долари США (тобто в 6 разів більше). При цьому
слід пам’ятати, якщо товарні потоки переміщаються в національному
економічному просторі, то фінансові ресурси, які обслуговують ці потоки,
в своїй більшості мають обіг за його межами.

Проблема криміналізації України вийшла за національні рамки.
Перетворення нашої держави в кримінальну починає серйозно турбувати
світове співтовариство. Якраз про це свідчать звернення керівників
міжнародних фінансових організацій до Президента України, бесіда, яка
відбувалася у нього з підприємницькими колами на всесвітньо відомому
економічному форумі в Давосі. Про розмах корупції в Україні пишуть у
впливових західних газетах, звинувачуючи при цьому найвищі ешелони
влади. А в офіційних колах на Заході, як зазначалося вище, все частіше
говорять про потребу призупинити допомогу нашій країні, або, в крайньому
випадку, пов’язати її з ефективністю антикорумпованої боротьби.

Влада в Україні користується безсилою ідеологією боротьби зі своїм
тіньовим конкурентом. Якщо вона справді хоче перемоги, то повинна
зробити для себе кілька висновків.

Нелегальна влада в Україні за своїми масштабами і ресурсами перевершує
легітимну. Тобто, йдеться про тіньову структуру всього суспільства. І цю
структуру не можна перемогти силою. Наприклад, для цього неможливо
використовувати держапарат. В умовах тотальної корупції будь-який примус
чиновників до каральних заходів або розширення контрольних функцій
призводить лише до додаткових стягнень.

Політична влада не може примусити боротися з криміналітетом навіть
правоохоронну систему. Не будемо аналізувати звіти про скорочення до 8,9
відсотка злочинів у державі. Тому що ця ж звітність свідчить про
зростання професійної злочинності. Проаналізуємо тільки як організована
боротьба з корупцією і організованою злочинністю. Причому будемо
користуватися лише офіційними даними. Так, у 1996 р. правоохоронними
органами було встановлено 4527 учасників організованих злочинних
угруповань. А судами за цей же період засуджено лише 429 осіб, тобто
лише кожна десята. І лише дві із цих 429 — ті, хто скоював злочини в
корумпованих групах. Кожна друга кримінальна справа, порушена за фактами
корумпованих дій, закривається в ході розслідування. На думку Комісії
Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю, із
усіх злочинів, пов’язаних з корупцією, реєструється не більше одного
відсотка.

Діяльність 50 оперативно-слідчих груп, які були створені й активізували
свою діяльність в Україні після оновлення урядового керівництва в 1994
році, не закінчилася жодним звинувачувальним вироком суду.

Звідси висновок: півкраїни розкрадено, а винуватих — немає. Можна
подумати про очищення самого держапарату. Але завтра ж на місце
звільнених чиновників прийдуть інші, переорієнтація яких на злочинний
світ буде лише питанням часу. Убогий держапарат не може перебороти
спокусу “тіньової влади”, фінансові ресурси дають можливість зробити
“прислугами двох панів” держслужбовців усіх рівнів, і всіх, без винятку,
держінститутів.

Злочинний світ — це лише “тінь” легітимної влади. А боротьба з власною
“тінню” — справа безнадійна. Оздоровити в першу чергу треба наявну владу
і до того ж на всіх рівнях піраміди. Проблема не в тому, хто власне
персоніфікує сьогодні інститут Президента чи керує урядом. Зло в тому,
що держава зберігає за собою контроль над половиною національної
власності, яка формує ринок збуту. В умовах молодої демократії,
безконтрольності за владою, недорозвинених партій перші особи, або їх
найближче оточення, не утримаються від спокуси забезпечити користування
і володіння цією власністю з урахуванням власних і кланових інтересів.
Різниця лише в розмахах цих інтересів. Доки зберігатиметься сьогоднішня
ситуація, усілякі антикорупційні походи будуть закінчуватися лише зміною
структур, які допущені до ліквідного ринку, і не більше того.
Особливість ситуації загострює приватизація ліквідної частини
національної власності. Це загострює боротьбу за політичну владу, без
участі якої великий перерозподіл громадського майна не відбудеться.

Нинішня влада вже зрослася з тіньовою. Тому самоодужання, очевидно, не
відбудеться. В найкращому разі дещо впадуть апетити.

Теоретично не можна виключати, що у влади з’являться сили з залізною
волею, що матимуть перевагу над матеріальними інтересами, які поведуть
справжню боротьбу з корупцією та зловживаннями. Але реально здійснити це
може в Україні тільки крайнє радикальне крило лівих сил і УНА-УНСО, і
тільки внаслідок встановлення наджорсткого тоталітарного режиму. Хоча й
такий сценарій розвитку подій є малоймовірним. Посилення ж лівого блоку
на майбутніх парламентських виборах не буде достатнім для зміни
політичного режиму в країні.

Як зазначає Разумков, тіньова економіка, яка утримує “тіньову владу”, е
не тільки громадське зло. Водночас вона є захисною реакцією вітчизняної
економіки на утискуючий економічний режим, встановлений у країні. Саме
тому завдяки нелегальній економіці жевріє життя на багатьох українських
підприємствах і виживає майже половина населення. Непродумані кроки
проти тіньової економіки можуть дати зворотний результат. Владу повинні
насторожувати перші симптоми саме такої зворотної реакції. Наприклад,
спроби фіскально-поліцейськими методами поповнити бюджет за рахунок
тіньових засобів призвели до зростання заборгованості між підприємствами
на 17 млрд. грн., або на 28 %. При цьому отриманих засобів не вистачило
навіть на призупинення росту заборгованості по зарплаті в бюджетній
сфері.

Особливо небезпечно й нерозумно торкатися тих секторів тіньової
економіки, які годують населення, адже воно й так перебуває на грані
виживання. Навіть офіційна статистика свідчить про 13-15 % скорочення
реальних прибутків наших співвітчизників. А незалежні соціологічні
дослідження свідчать, що 75 % громадян України вимушені значно
обмежувати свої потреби в одязі. 51 % — в якості і кількості харчування.
Кожен п’ятий заявив, що не має можливості нормально харчуватися
(“Сопіс-Геллап”, квітень 1997 р.).

Однак в організації антикримінальної боротьби влада цього не враховує,
як і не враховує інші особливості тіньового життя українського
суспільства. Звичайно, антикримінальна боротьба мусить мати силову
основу, але вона повинна йти в іншому наступальному ешелоні.

Безумовно, діюча система правоохоронних органів повинна бути
реорганізована. Утворення НБР — це якісно новий, прогресивний крок.
Треба віддати належне Президентові, який підтримує ідею утворення
самостійного правоохоронного органу. Але поки що це ніби умовний
результат. Тому що в самому Указі Президента про створення НБР
відмічено, що повноцінним воно може діяти лише після внесення змін і
доповнень у діюче законодавство. Тому поки що це лише
інформаційно-аналітична структура. І якщо на таке рішення Президентові
знадобилося два роки, то легко можна уявити, скільки часу необхідно
парламенту для прийняття необхідних уточнень і доповнень до законів. При
цьому парламентарі небезпідставно остерігатимуться, що цей орган в першу
чергу буде використаний в політичних цілях, а це може якісно змінити
статус НБР. Але м’яч вже на другій половині поля, і відповідальність за
стримування антикорумпованої боротьби можна буде легко перекласти на
інших політичних гравців.

Боротьба з організованою злочинністю потребує серйозних матеріальних
витрат. Однак у бюджеті на 1997 рік немає статей, які передбачали б таке
фінансування, в тому числі і НБР. Використання з цією метою коштів, які
виділені на правоохоронні органи, — самоомана. Цих ресурсів не вистачає
для того, щоб одягти, взути, озброїти і виплатити заробітну плату
співробітникам діючих органів. Будь-яка державна програма — передусім,
це бюджетні кошти. Якщо їх немає — то можна впевнено говорити, що і цих
програм не існує.

Кримінально-політичне поєднання правоохоронних органів і банд
організованих злочинців, проникнення в легальні і нелегальні галузі —
найбільша загроза суспільству. Цей фактор суттєво впливає на процес
залучення іноземних інвестицій, оскільки західні компанії вимушені
працювати з корумпованими або напівкримінальними елементами.

Якщо звернутися до радянських часів, то СРСР був на одному з перших
місць у світі по кількості засуджених. Навіть у роки “пізнього застою”
їх було близько півмільйона. Довгострокове ув’язнення зміцнювало
кримінальні зв’язки між ними. Тому відокремити проблеми злочинності в
Україні від аналогічних проблем у Росії, Білорусії, Молдові, країнах
Балтики чи Закавказзя практично неможливо. Це справді — одна велика
кримінальна “сім’я”.

Економічною базою останньої була і лишається тіньова економіка і
“примкнувша до неї” корупція можновладців.

Істинною вотчиною кримінальних угруповань стала система збору податків.
Працівники податкових органів за відповідну плату діляться інформацією з
рекетирами, а підприємствам частіше вигідніше платити “відкупне”, ніж
платити офіційні податки. І це настільки відпрацьовано, що в будь-якому
разі рекетири будуть встановлювати такі побори, щоб вигідніше було мати
справу якраз із ними.

Значну суму мають чиновники за рахунок видачі експортно-імпортних
ліцензій з пільговим податкообкладанням. Не лишаються осторонь і
митники. Вантажі, як правило, не йдуть для митної перевірки, а
переправляються на склади і в інші місця, які контролюються злочинцями.
Так, лише кожен третій контейнер, що прибуває з Туреччини, проходить
митний догляд в українських портах. Останні (а особливо Крим) давно
перетворилися в суперкриміногенні зони. Левову частку тут вносить
постійно зростаюча “човникова” торгівля, найприбутковішим транзитним
товаром є наркотики.

В той же час влада спрямовує зусилля могутнього апарату зовсім в іншому
напрямі. Ось, наприклад, кілька документальних фактів. 19 квітня 1997
року колишній Генеральний прокурор Ворсінов Г.Т. порушив проти
Омельченка Г.О. кримінальну справу, а 24 квітня цього ж року надіслав до
Верховної Ради України подання про дачу згоди на притягнення до
кримінальної відповідальності народного депутата України, Голови Комісії
з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією Верховної
Ради України — Омельченка Григорія Омеляновича, зміст якого наводиться
повністю.

“ПОДАННЯ

про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності
народного депутата України Голови Комісії з питань боротьби з
організованою злочинністю і корупцією Верховної Ради України Омельченка
Григорія Омеляновича

У ході розслідування Генеральною прокуратурою України кримінальної
справи, порушеної 28 січня 1997 року за фактами поширення деякими
засобами масової інформації України наклепницьких вигадок, які
стосуються кримінальних справ відносно Президента АСК “Бласко”—ЧМП
Кудюкіна, про вбивство народного депутата Щербаня ?.0. та справи за
обвинуваченням Нечипо-Рука П.В. (колишнього старшого консультанта
Комісії Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і
корупцією), встановлено, що народний депутат України, Голова Комісії
Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією
(Кременчуцький, Крюковський виборчий округ Полтавської області)
Омельченко Г.О., використовуючи своє посадове становище всупереч
інтересам служби, у ряді випадків незаконно втручався у діяльність
правоохоронних органів з метою перешкодити виконанню ними службових
обов’язків та домогтися прийняття неправомірних рішень, поширив у
друкованому творі завідомо неправдиві вигадки (наклеп), зловживав
посадовим становищем, вніс в офіційний документ завідомо неправдиві
відомості (посадовий підлог), без відповідного дозволу слідчого чи
прокурора розголосив дані попереднього розслідування у кримінальній
справі, розслідування якої ще не закінчено, та допустив безпідставне
звинувачення у вчиненні злочину.

Так, в газеті “Народна Армія” від 18 вересня 1993 року № 175(476)
Омельченко Г.О. опублікував статтю “У них — “мафиози”, у нас —
“уважаемые люди”, в якій, повідомляючи читачам про отримання колишнім
першим заступником Генерального прокурора України та народним депутатом
України Гайсинським Ю.О. квартири в м. Києві, поширив завідомо
неправдиву вигадку, звинувативши Гайсинського у вчиненні злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 194 КК України.

Порушуючи вимоги ст. 62 Конституції України, яка передбачає, що особа
вважається невинною у вчиненні злочину доти, доки її вину не буде
доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду,
Омельченко до винесення вироку судом безпідставно звинуватив
Гайсинського в вчиненні злочину. Кримінальна справа, порушена відносно
Гайсинського та членів його сім’ї, закрита за відсутністю складу
злочину.

Бажаючи уникнути відповідальності за безпідставне звинувачення
Гайсинського у вчиненні злочину, Омельченко Г.О., зловживаючи своїм
посадовим становищем, підготував та за своїм підписом направив до
Генеральної прокуратури України фіктивний витяг з протоколу № 13
засідання Комісії Верховної Ради України від 23 серпня 1994 року, в
якому від імені Комісії, засідання якої фактично не проводилось,
поставив перед Генеральним прокурором України вимогу скасувати постанову
про закриття кримінальної справи відносно Гайсинського та направити до
Верховного суду України для розгляду по першій інстанції.

14 квітня 1995 року УСБУ в Івано-Франківській області за фактами
шахрайства посадовими особами фірми “МТК” фінансовими ресурсами,
отриманими з Київського СП “Рамі” для реалізації під консигнацію понад
20 тис. пляшок різноманітних коньячних виробів на суму понад 10 млрд.
крб., порушена кримінальна справа за ст. 1485 ч. 2 КК України,
розслідування якої проводилось СУ МВС України в Івано-Франківській
області.

У результаті прямого втручання Омельченка Г.О. в розслідуванні цієї
справи через відповідних посадових осіб правоохоронних органів, з метою
домогтися прийняття неправомірних рішень, з використанням свого
посадового становища, 14 березня 1996 року слідчим було винесено
незаконну постанову про повернення СП “Рамі” речових доказів — коньячних
виробів без інвентаризації та накладення арешту з метою конфіскації у
зв’язку з порушенням посадовими особами “МТК” та СП “Рамі” правил про
валютні операції, а 25.06.1996 року справа незаконно закрита на підставі
ст. 6 п. 2 КК України, і ніхто не був притягнутий до відповідальності.
18 лютого 1997 року прокуратурою Івано-Франківської області ця незаконна
постанова скасована, по справі проводиться розслідування.

14 жовтня 1996 року за фактом скоєння хуліганства працівниками СП “Рамі”
Седракяна та охоронників кафе “Вірменія” цього ж спільного підприємства
Порицького та Ліщинського, які спричинили тілесні ушкодження
співробітникам СБ України та Республіки Білорусь, порушено кримінальну
справу за ст. 206 ч. 2 КК України. При цьому Седракян бив співробітників
по обличчю поводком для собаки, Порицький і Ліщинський повалили
потерпілих на землю та били ногами, а Седракян цькував їх собакою породи
кавказька вівчарка.

Будучи особисто знайомим із керівниками СП “Рамі”, Омельченко за їх
проханням і в інтересах Седракяна, Порицького та Ліщинського, які
підлягали притягненню до кримінальної відповідальності, з метою
домогтися прийняття неправомірного рішення через відповідних посадових
осіб правоохоронних органів на різних етапах слідства втручався в
розслідування цієї справи, в результаті чого 31 січня 1997 року справа
була незаконно закрита на підставі ст. 6 ч. 2 КПК України, тобто за
відсутністю складу злочину. Це рішення 3 березня 1997 року прокуратурою
міста Києва скасоване як незаконне, розслідування по справі відновлене.

Встановлено також, що Омельченко Г.О. незаконно втручався в діяльність
правоохоронних та контролюючих органів як в ході ревізій і перевірок,
так і в ході розслідування справ.

Так, в депутатському запиті від 28 липня 1995 року до начальника КРУ в
місті Києві Омельченко запропонував прискорити проведення документальної
ревізії фінансово-господарської діяльності СП “Цемекс”. У депутатському
запиті від 17 серпня 1995 року він просить видати йому акт
документальної ревізії та матеріали перевірки і того ж дня за вимогою,
особисто отримує в КРУ вказані матеріали на 590 аркушах під розписку без
складання опису. 21 серпня 1995 року Омельченко Г.О. направив ці
матеріали в МВС України. У депутатському запиті до цих матеріалів
(супроводжувальному листі) Омельченко, зловживаючи своїм посадовим
становищем, заявив, що матеріали ревізії та перевірки вказують на
наявність у діях посадових осіб СП “Цемекс” складу злочину,
передбаченого ст. 861, 1482, 172 КК України, і запропонував прийняти за
матеріалами рішення відповідно до ст. 94, 97 КПК України (приводи та
підстави для порушення кримінальної справи) створити по справі
слідчо-оперативну групу, вказав, хто повинен бути призначений керівником
групи та інші обставини, які не входять до його компетенції. 29 серпня
1995 року за цими матеріалами перевірки була порушена кримінальна справа
за ст. 861, 1482, 172 КК України та проведено розслідування. Через рік і
4 місяці, тобто ЗО грудня 1996 року, ця кримінальна справа, яка
складається із 17 томів, закрита за відсутністю будь-якого складу
злочину в діях посадових осіб СП “Цемекс”.

Крім цього, Омельченко Г.О. особисто втручався в хід розслідування
кримінальної справи за обвинуваченням Голови Лубенської міської Ради
народних депутатів Коряка В.В. у вчиненні злочинів, передбачених ст.
165, 166, 168 та 172 КК України. Він особисто звернувся до керівництва
прокуратури Полтавської області з проханням не заарештовувати Коряка,
піддавав сумніву доказаність його вини. Письмові звернення в період з
28.06.1996 р. по 27.01.1997р. Омельченко неодноразово направляв і до
Генеральної прокуратури України. У своїх запитах, посилаючись на заяви
членів виконкому Лубенської міськради про упереджене та необ’єктивне
розслідування справи, скарги самого Коряка, Омельченко -Г.О. вимагав
вивчити справу Коряка, взяти його на особистий контроль, забезпечити
повне, об’єктивне та всебічне розслідування всіх обставин справи та
доручити розслідування слідчим Генеральної прокуратури.

27 січня 1997 року Омельченко звернувся із заявою на ім’я першого
заступника Генерального прокурора України, у якому вимагав провести
перевірку заяв Коряка, інших скарг та заяв з Полтавської області, на
підставі їх аналізу перевірити роботу прокуратури Полтавської області в
цілому. Результати цієї перевірки пропонував розглянути на колегії
Генеральної прокуратури України, де вирішити питання про відповідність
займаним посадам прокурора області та його заступників.

Паралельно з цим засоби масової інформації України — газета
“Независимость” та особливо обласна газета “Полтавська думка” (Г.
Омельченко є членом редакційної ради цієї газети) — розгорнули бурхливу
діяльність щодо висвітлення справи Коряка. Публікації, як правило,
зводились тільки до наклепницьких вигадок на слідчого та керівництво
прокуратури області.

У зв’язку з підготовкою статті про Коряка “Карьера лубенского мара
началась в … исправительной колонии” в загальноукраїнській газеті
“Киевские ведомости”, Омельченко Г.О. під час інтерв’ю намагався
впливати на кореспондента цієї газети, щоб перешкодити об’єктивній
публікації.

У ході розслідування кримінальної справи, порушеної за фактами поширення
деякими засобами масової інформації України наклепницьких вигадок, що
стосуються кримінальних справ відносно колишнього Президента АСК
“Бласко”—ЧМП Кудюкіна П.В. та вбивство народного депутата України
Щербаня Є.О., Омельченко, посилаючись на права, надані йому як народному
депутатові України та Голові Комісії Верховної Ради України, 24.03.1997
року звернувся з депутатським запитом до заступника Генерального
прокурора України, у якому поставив вимогу негайно надати йому
інформацію про хід розслідування кримінальної справи, а також письмові
пояснення керівника слідчої групи про те, на яких підставах слідчими
допитуються свідки по справі.

У разі невиконання його вимог Омельченко повідомив, що він буде змушений
“поставити питання про заслуховування (слідчого та керівництво
Генеральної прокуратури України) на Комісії і Координаційному комітеті
по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові
України”.

Як з’ясовано, Омельченко Г.О., зловживаючи своїм посадовим становищем,
постійно та неодноразово втручався у розслідування кримінальних справ,
порушених у різних регіонах України за фактами затримання, розшуку та
повернення викраденого у країнах Західної Європи автотранспорту. Так, у
своєму депутатському запиті від 5.05.1996 року Омельченко Г.О. поставив
вимогу “заборонити видачу власникам автомашин, затриманих за підозрою в
тому, що вони є викраденими” і притягнути винних у видачі автомобілів їх
власникам в Україні до відповідальності. 25.06.1996 року він звернувся
до в.о. Генерального прокурора України з листом, у якому вказав, що
Генеральна прокуратура не виконує прохання поліції Мюнхену про
повернення до Німеччини автомобілів, які затримані в м. Харкові, і
поставив вимогу взяти під особистий контроль виконання цього клопотання.

В інтерв’ю кореспондентові газети “Ведомости-DEІLY” за 9 квітня 1996
року Г. Омельченко заявив, що “если в ближайшее время не будут приняты
меры по возвращению в западноевропейские страны украденных там
автомобилей”, он “хлопнет дверью” і не буде брати участі в роботі
Координаційного комітету при Президентові України, а в газеті
“Всеукраинские ведомости” за 17.04.1996 року у своїй статті “Украйна —
отстойник украденных за рубежом автомобилей” Омельченко пояснив читачам,
що України підписала низку угод і зобов’язалась сприяти розшуку та
поверненню викраденого за кордоном транспорту та інших цінностей.

Разом з тим будь-якими нормативними документами повернення до Німеччини
автомобілів, які на законних підставах придбані громадянами України та
зареєстровані як власність України, — не передбачене. Клопотання поліції
Німеччини виконувались, минаючи дипломатичні канали, що є порушенням
міжнародних Угод та Інструкції “Про порядок зносин органів прокуратури
України з компетентними установами іноземних держав”, затвердженої
наказом № 23 від 25.12.1995 р. Генерального прокурора України.
Представники страхових компаній ФРГ з питань повернення автомобілів
мають звертатися до судів України.

Як Голова Комісії Верховної Ради України, отримуючи службову інформацію
про обставини скоєння злочинів колишнім Президентом АСК “Бласко”—ЧМП
Кудюкіним П.В. та по інших кримінальних справах, Омельченко Г.О. без
дозволу прокурора або слідчого, у провадженні яких перебувають справи,
розголосив дані попереднього розслідування про наявність у Кудюкіна
рахунків за кордоном та рух коштів за цими рахунками.

У газеті “Голос України” за 12.10.1996 року Омельченко Г.О. опублікував
статтю “У полі зору правоохоронців — колишній Президент України”, у якій
повідомив про те, що Кудюкін перерахував 99.662 доларів США на рахунок
“457 Марія” у Швейцарському банку на ім’я О. Кравчука — сина колишнього
Президента України Л.М. Кравчука — та про те, що в листопаді 1994 року
М. Шнайдер, отримавши в Гібралтарі 300.000 доларів, половину цієї суми
намагався провезти в Україну, але був затриманий в Бориспільському
аеропорту. Ці відомості Омельченко Г.О. міг обнародувати тільки з
дозволу слідчих органів або після набрання чинності вироку суду.

Омельченко Г.О. також неодноразово поширював завідомо неправдиві вигадки
на адресу вищих посадових осіб держави, в тому числі і Президента
України Кучми Л.Д.

19 квітня 1997 року Генеральний прокурор України порушив проти
Омельченка Г.О. кримінальну справу. По справі зібрано достатньо доказів
для притягнення народного депутата України та Голови Комісії Верховної
Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією
за ч. 2 ст. 125; ч. 1 ст. 165; ч. 1 ст. 172; ст. 181 та ч. 2 ст. 183 КК
України, тобто у поширенні завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять
іншу особу (наклеп), зловживанні посадовим становищем, посадовому
підлозі, розголошенні даних попереднього слідства та втручанні у
діяльність працівника правоохоронного органу. Але без отримання згоди
Верховної Ради України на притягнення його до кримінальної
відповідальності це зробити неможливо.

Відповідно до статті 27 Закону України від 17 листопада 1992 року “Про
статус народного депутата України”, керуючись вимогами статті 29 Закону
України “Про прокуратуру”,

прошу:

Розглянути це подання на сесії Верховної Ради України і дати згоду на
притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України
Голови Комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою
злочинністю та корупцією Омельченка Григорія Омеляновича.

Генеральний прокурор України Г.Т. Ворсінов”

Для того, щоб об’єктивно розібратися в інсинуаціях, які викладені в
прокурорському поданні, передусім читач повинен ознайомитись із заявою
самого Г. Омельченка з приводу цих інсинуацій.

“ЗАЯВА НАРОДНОГО ДЕПУТАТА, ГОЛОВИ КОМІСІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ 3
ПИТАНЬ БОРОТЬБИ З ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ І КОРУПЦІЄЮ ОМЕЛЬЧЕНКА Г.О.
У ЗВ’ЯЗКУ 3 ПОРУШЕННЯМ ПРОТИ НЬОГО ГЕНЕРАЛЬНИМ ПРОКУРОРОМ УКРАЇНИ
ВОРСІНОВИМ Г.Т. КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

19 квітня (субота) 1997 р. Генеральний прокурор України Г. Ворсінов
порушив щодо мене кримінальну справу, а 21 квітня вніс до Верховної Ради
України подання про надання згоди на притягнення мене до кримінальної
відповідальності, звинувативши мене у зловживанні службовим становищем,
втручанні у діяльність правоохоронних органів, розголошенні даних про
валютні рахунки високопосадових осіб, посадовому підлозі, поширенні
неправдивих вигадок на адресу вищих посадових осіб держави, у тому числі
і Президента України Л.Кучми і т.ін.

Цій акції передувало направлення мною Президенту України для проведення
об’єктивної перевірки матеріалів про розкрадання державного майна в
особливо великих розмірах, незаконне відкриття валютних рахунків за
кордоном та факти корупції, скоєні окремими вищими посадовими особами
держави. Перед цим мною і народним депутатом членом Комісії з питань
боротьби з організованою злочинністю і корупцією Анатолієм Єрмаком
зазначені матеріали вручались для перевірки особисто Генеральному
прокурору Г. Ворсінову. Ознайомившись з ними та дізнавшись про яких
посадових осіб уряду йде мова, Г. Ворсінов категорично відмовився
приймати ці матеріали і проводити по них перевірку. У зв’язку з цим я
змушений був 3 січня 1997 р. вручити зазначені матеріали особисто
Президенту України Л. Кучмі для організації їх перевірки.

16 квітня 1997 р. слідчий Генеральної прокуратури допитав мене як свідка
у справі, порушеній за матеріалами, врученими мною Президентові. Тоді ж
я дав покази і про те, як Г. Ворсінов відмовився робити перевірку цих
матеріалів.

Реакція Генерального прокурора вам вже відома. Замість об’єктивного
розслідування фактів, викладених у матеріалах, поданих мною Л. Кучмі, Г.
Ворсінов, скориставшись до того ж моєю відсутністю (службовим
відрядженням за кордон), у вихідний день 19 квітня порушує проти мене
кримінальну справу і неймовірно оперативно вже через день (21.04.97)
вносить подання до Верховної Ради про надання згоди на притягнення мене
до кримінальної відповідальності. Причому так поспішає, що нехтує
вимогою ст. 27 Закону “Про статус народного депутата України”, згідно з
якою депутата можна притягнути до кримінальної відповідальності і за
його добровільною згодою. За такою згодою до мене ніхто з Генеральної
прокуратури не звертався, хоч не могли не знати, що в червні 1994 р. я
публічно, у тому числі і через засоби масової інформації, відмовився від
своєї депутатської недоторканності і вже тому був би готовий дати таку
згоду. Чому Г. Ворсінов з таким поспіхом звернувся одразу ж до Верховної
Ради, сподіваюсь, також зрозуміло. А у разі неотримання згоди на
притягнення мене до кримінальної відповідальності (на що, мабуть, і
розраховує Г. Ворсінов) — закрити кримінальну справу за нереабілітуючих
обставин, звинуватити в очах громадськості Верховну Раду в тому, що вона
“не здала злочинця” — депутата Г. Омельченка. Після цього мене будуть
вважати винним у вчиненні злочинів (яких я ніколи не скоював), але не за
вироком суду, а за постановою прокуратури. Крім того, буду позбавлений
конституційного права на судовий захист і бути оправданим судом. Не
вийде, панове замовники і виконавці… Адже перший мало-мальськи
підготовлений юрист, прочитавши прокурорське подання до парламенту,
переконається, що висунуті проти мене звинувачення не тільки
безпідставні і юридичне безграмотні, а й абсурдні.

Тому лише зазначу, що ці звинувачення я розцінюю в першу чергу як
провокацію проти нашої Комісії і Верховної Ради в цілому. Це чергова
спроба таким чином змусити мене і членів нашої Комісії замовчати і не
говорити людям правду про факти корупції і посадові зловживання у вищих
ешелонах влади, економічна та безвідповідальна і аморальна кадрова
політика якої призвела до тотальної корупції в державі та повного
пограбування українського народу і поставила його на межу вимирання.

Це спроба знищення парламентського контролю за роботою правоохоронних
органів та інших державних органів виконавчої влади, діяльність яких, а
точніше бездіяльність, породила масове чиновницьке засилля і корупцію,
правове свавілля і масовий суспільний страх, повну зневіру людей у
спроможність влади захистити життя, здоров’я, права та свободи громадян.

Це спроба залякати народних депутатів і під страхом кримінального
покарання заборонити їм використовувати передбачене законом право
реагувати депутатськими зверненнями і запитами на порушення законності,
неналежне виконання посадовими особами своїх службових обов’язків і хоча
б таким чином вести боротьбу з корупцією і мафією в органах державної
влади та захищати знедолений народ.

Це спроба будь-яким способом скомпрометувати в очах громадськості мене
як народного депутата і Голову парламентської Комісії, депутатську групу
“Реформи”, до складу якої входять чотири члени нашої Комісії, Спілку
офіцерів України, яку у Верховній Раді представляють народні депутати В.
Білоус, І. Білас, Г. Омельченко, Є. Лупаков, А. Єрмак, Б. Кожин, М.
Петренко, за нашу критику вищих посадових осіб держави за їх антинародну
політику.

За останніх три роки заборгованість по заробітній платі з 36 млн.
гривень (на 1 січня 1995 р.) виросла до 4,2 млрд. гривень (на 10 січня
1997 р.). Станом на 1 січня ц.р. близько 13 млн. працюючих не отримали
своєчасно заробітну плату. Соціологічні дослідження, проведені
Національним інститутом стратегічних досліджень, показали, що у 81 %
сімей України рівень життя за минулий рік “погіршився” або “погіршився
істотно”. Лише 12 % населення мали доход на одного члена сім’ї 150
гривень (83 долари США) в місяць, тобто не відносились до категорії
бідних за класифікацією 00Н. У абсолютної більшості наших
співвітчизників доход був значно нижчий, а 40 % громадян — взагалі
знаходяться на межі виживання. Рівень прихованого безробіття в Україні
становить близько 7 млн. чоловік, або 13,4 % від працездатного населення
у працездатному віці. Смертність перевищує народжуваність. Почався
процес вимирання нації. За 1996 р. чисельність населення України
зменшилась на 227 тис. чоловік.

Коротко нагадаю деякі, можливо, неприємні для декого факти.

У 1993 році, ще не будучи народним депутатом, я підтримав слідчий відділ
прокуратури Дніпропетровської області, який у повному складі звернувся
до Верховної Ради минулого скликання і Генерального прокурора з
колективною заявою про звільнення прокурора області Г. Ворсінова з
органів прокуратури за зловживання службовим становищем, порушення норм
етики поведінки державного службовця, незаконне закриття ним
кримінальних справ, порушених щодо посадових осіб, мафіозних комерційних
структур і державних органів. Матеріали слідчих були мною оприлюднені в
засобах масової інформації. Але скандал загасили, а слідчих-бунтівників
— звільнили.

27 квітня 1995 р. Комісія розглянула питання про зловживання службовим
становищем і незаконні дії прокурора Дніпропетровської області Г.
Ворсінова, які були викладені у заяві начальника відділу по роботі з
кадрами прокуратури Дніпропетровської області Н. Ткача і представлених
ним матеріалів і прийняла рішення доручити Генеральній прокуратурі
провести їх перевірку і вирішити питання щодо Г. Ворсінова. Та
Генеральна прокуратура в черговий раз, рятуючи “честь свого мундиру”, а
разом з ним і Г. Ворсінова, спустила перевірку “на гальмах”, а Н. Ткача
змусили звільнитись з органів прокуратури. І тепер маємо те, що маємо.

При обговоренні кандидатури Г. Ворсінова на посаду Генерального
прокурора, враховуючи його низькі професійні знання та особисті
морально-етичні якості, я, члени нашої Комісії та депутатської групи
“Реформи”, категорично заперечували проти призначення його на цю посаду.
18 жовтня 1995 р. Комісія прийняла рішення не рекомендувати Г. Ворсінова
на посаду Генерального прокурора України. Але до нашої думки, як і при
призначенні інших вищих посадових осіб, не прислухалися. Ну що ж, кожен
робив свій вибір.

Наша Комісія була єдиною, яка категорично виступила проти призначення В.
Шмарова на посаду міністра оборони у зв’язку з його некомпетентністю,
діловими та моральними якостями (ще будучи віце-прем’єр-міністром В.
Шмаров зловживав службовим становищем, порушував етику поведінки
державного службовця, про що неодноразово повідомляли засоби масової
інформації). За період керівництва В. Шмаровим Збройними Силами України
їх розвал, корупція і зловживання в них, розкрадання військового майна,
техніки, зброї, рівень злочинності досягли небачених до цього масштабів.

Це змушений був визнати і підтвердити сам Президент і Верховний
головнокомандувач у своєму виступі 13 грудня 1996 року на розширеному
засіданні Колегії Міністерства оборони (цитую):

“Із 191 механізованих і танкових батальйонів до виконання бойових
завдань не готовий жоден. Дуже небезпечно, що такою ж с ситуація з
батальйонами у складі полків прикриття державного кордону. За останні
роки ми втратили понад 2,5 тисячі чоловік з льотного складу, а в
частинах бомбардувальної авіації у боєготовим є лише кожен третій з
штатних екіпажів. Тільки 3 льотні частини із 45 визнані у боєготовими до
захисту повітряного простору. Про нинішній стан дисципліни в армії
свідчать високий рівень смертності, масове поширення дикості та
варварства у стосунках між військовослужбовцями, наростаючий вал
злочинності у Збройних Силах. За 10 місяців 1996 р. — 3 тисячі злочинів.
Втрати та нестачі по Службі тилу Збройних Сил склали 4 млн. гривень. І
це лише те, що виявлено. Крадуть уже не тільки продукти, обмундирування
чи щось інше з матеріальних цінностей. Крадуть і техніку, зброю,
боєприпаси. І крадуть з розмахом, можна сказати, оптовими партіями. В
Україні продано 13 тисяч стволів вогнепальної зброї. Приміром, більш як
600 автоматів. Доходимо, панове, до ручки. Далі, як говориться, їхати
нікуди. Де ж ваша офіцерська честь? Цим больовим точкам наших Збройних
Сил сприяла кадрова чехарда з міністром оборони” (кінець цитати.
“Урядовий кур’єр”, 17.12.96).

Але дозвольте запитати Вас, а де ж Ваша честь і чому Ви раніше закривали
на це очі, тоді, коли ми, офіцери-депутати, члени нашої Комісії і
депутатської групи “Реформи”, виступаючи проти призначення В. Шмарова
міністром оборони, говорили Вам про його зловживання, некомпетентність і
таке інше, попереджали Вас до чого це призведе і протягом двох років,
коли руйнація і пограбування Збройних Сил йшли повним ходом, домагалися
його відставки?!

Тому ми змушені були у червні 1996 р. майже ультимативно вимагати від
Президента Л. Кучми негайної відставки В. Шмарова.

У липні 1995 р. мною було вручено Президенту України депутатське
звернення з матеріалами перевірки про зловживання службовим становищем і
нецільове використання бюджетного кредиту, виділених на закупівлю зерна,
міністром сільського господарства і продовольства Ю. Карасиком. Лише
після неодноразових нагадувань та опублікування мною цих матеріалів у
пресі Президент змушений був звільнити Ю. Карасика з посади міністра, а
потім і радника Президента, але не з державної служби (Ю. Карасик був
призначений главою Херсонської облдержадміністрації. Як у відомій байці:
“І щуку кинули у річку”…). Генеральний прокурор Г. Ворсінов не дав
правової оцінки діям Ю. Карасика.

Протягом 1995—1997 рр. мною та членами нашої Комісії неодноразово
направлялись Президентові матеріали про зловживання службовим
становищем, факти корупції та інші порушення законів посадовими особами,
звільнення яких належить до компетенції Президента. Але майже всі вони
залишились на своїх посадах або отримали підвищення по службі чи
державні нагороди, звання, президентські відзнаки.

У квітні 1995 року мною і членами Комісії І. Біласом, А. Єрмаком була
організована перевірка підготовки і прийняття декрету Кабінету Міністрів
“Про довірчі товариства”, підписаного 17 березня 1993 р. колишнім
Прем’єр-міністром і нині Президентом Л. Кучмою, а також діяльності
довірчих товариств і трастів, які грабували народ на підставі цього
декрету. За нашої ініціативи Верховна Рада створила депутатську слідчу
Комісію, яка в основному складалася із членів нашої Комісії. Нами було
встановлено, що Л. Кучма підписав зазначений декрет без наявності
фінансово-економічної та кримінально-правової експертиз, висновків
правоохоронних органів та без урахування уже існуючого негативного
досвіду аналогічного російського законодавства і діяльності в Росії
таких структур, як “МММ”, “Хопер—Інвест”, “Російський будинок Селенгу”,
“Гермес—Фінанс” та інших так званих “пірамід”.

У декреті, підписаному Л.Д. Кучмою, не було визначено державних органів,
які мали здійснювати постійний контроль за діяльністю довірчих
товариств, та не було передбачено механізму захисту прав і законних
інтересів вкладників, довірчим товариствам було необгрунтоване надано
право одержувати кошти, в тому числі і готівкою, і не обмежено їх право
отримувати валюту. У результаті прийнятого Кабінетом Міністрів
недосконалого декрету, було пограбовано і ошукано понад 4 млн. громадян
України (в основному пенсіонерів, ветеранів війни і праці, інвалідів,
чорнобильців, безквартирних офіцерів та інших найменш соціальне
незахищених громадян), у яких довірчі товариства вилучили і привласнили
майже 25 трлн. крб. (в цінах до грошової реформи), 3,5 млн. доларів США
та 287 тис. німецьких марок. Відшкодувати ці збитки в даний час уже
практично неможливо. Вказаними діями, як зазначає Голова Верховного суду
В. Бойко, був фактично розорений середній прошарок населення України,
яке, повіривши шахраям, дії котрих регламентуються урядом на чолі з Л.
Кучмою, добровільно віддало їм свої кошти.

Ще в 1995 р. мною пропонувалось Президенту України підписати указ про
створення спеціального фонду (як в Росії), для хоча б часткового
відшкодування вкладникам нанесених збитків з вини колишнього уряду. Ця
пропозиція була підтримана і урядовою Комісією, яку очолював В.В.
Дурдинець. Нами був підготовлений проект цього указу, який передбачав
механізм повернення вкладникам коштів. Але Л. Кучма цей указ так і не
підписав. Все це мною було оприлюднено з трибуни Верховної Ради та в
засобах масової інформації. Крім того, я запропонував Л. Кучмі
вибачитись перед ошуканими співвітчизниками, тому що, на мою думку, на
ньому (колишньому Прем’єр-міністрові, який підписав зазначений декрет)
лежить як мінімум моральна і політична відповідальність. Але вибачення,
як і указу про відшкодування збитків, потерпілі не дочекалися до цього
часу”. А ось що про це думають люди.

Про це об’єктивно та переконливо аналізує думки читачів газета “Вечірній
Київ” з приводу гоніння Г. Омельченка корумпованою владою (див.
“Вечірній Київ”, 13 червня 1997 р.).

Публікація “Скандал у верхах: Омельченко звинувачує генпрокурора
Ворсінова у прикритті злочинців, Ворсінов “шиє кримінал” Омельченкові за
підлог і поширення вигадок щодо вищих посадових осіб у державі. На чиєму
боці правда?” (“Вечірній Київ”, 30.05.97 р.) викликала жвавий інтерес в
Україні і за її межами. З Нью-Джерсі, наприклад, наш читач Петро Палюх
повідомив, що ксерокопії статті ходять серед української громади по всій
Америці. З різних куточків нашої держави надходять відгуки читачів —
практично всіх переконали логіка і факти, викладені Григорієм
Омельченком. Підполковник Олександр Гаманін, за освітою юрист,
наприклад, пише: “Те, що висвітлив Омельченко на сторінках газети,
пояснює звідки йдуть усі наші біди. Я давно стежу за перебігом його
титанічної боротьби і не сумніваюся, що Омельченко абсолютно має рацію.
І хочу запитати у генпрокурора: відколи ж це виконання депутатом своїх
обов’язків і зобов’язань перед виборцями стало зловживанням?..”.

З ним солідаризується О. Гуренко: “Прочитала матеріал Г. Омельченка і на
душі стало гидотно, мерзенно… Колись таких людей, про яких йдеться, в
порядний дім не пускали і руки не подавали, а тепер вони на найвищих
державних постах…” В. Привалова просить передати її листа Г.
Омельченкові і закликає: “Рятуймо Омельченка всім миром!” Подружжя
Очкуренків — Мирослава та Олексій — вважає Григорія Омельченка
“останньою надією, охоронцем правди, честі та патріотизму”. І пропонує
знайти “ту чи іншу форму організованої та дієвої допомоги” йому,
створивши організацію на зразок комітету чи фонду захисту Г. Омельченка.

Така реакція наших читачів в Україні і за кордоном на оприлюднення
матеріалів, пов’язаних з кампанією компрометації і переслідування
народного депутата. Голови парламентської Комісії по боротьбі з
організованою злочинністю та корупцією Григорія Омельченка. З приводу
запитання, поставленого “Вечірнім Києвом”, “На чиєму боці правда?”, у
читачів, що відгукнулися на публікацію, сумнівів не виникає. Здається,
усі знають, звідки ноги ростуть і хто на кого бочку котить, та багато
хто сприймає все на емоційному рівні і не завжди має достатньо досвіду і
матеріалу для аналізу та висновків. Петро Хоменко з Волині,
зателефонувавши до редакції, попросив: роз’ясніть, з чого почалося та
хто за цим усім стоїть; останнім часом засоби масової інформації
суперечливо оцінюють постать Г. Омельченка.

Шановний пане Хоменко, почалося з простого. Григорій Омельченко
заговорив на повний голос про те, про що багато хто говорив пошепки і з
оглядкою — про корумпованість вищих ешелонів влади, про безсоромне
розкрадання багатств України, про криміналізацію політично-економічного
життя в нашій державі. А ставши депутатом і очоливши профільну Комісію
Верховної Ради, він разом з однодумцями став на прю з ганебним явищем
корупції і зрощення влади з криміналітетом. І якби він боровся з явищем
взагалі, то нікому й не заважав би. Але Омельченко почав називати
персонали, висвітлювати факти зловживань і злочинів, називати рахунки у
закордонних банках, куди перекачувались українські багатства,
трансформовані у тверду валюту, вимагати від правоохоронних органів
відповідної реакції. А це їм не сподобалось, дехто відчув загрозу
викриття. Прибрати до рук впертого депутата ні по-доброму, ні
по-поганому не вдавалося. Задобрити неможливо, залякати — тим більше.
Довести, що, мовляв, у самого рильце в пушку, також не виходило —
Омельченко у цьому відношенні був повністю відкритим: не тільки
наполягав, щоб усі посадові особи аж до Президента включно задекларували
свої доходи, як цього вимагає закон, а сам першим це зробив; не тільки
вніс пропозицію скасувати депутатську недоторканність, яка завдяки
безкарності спокушає до зловживань, а сам доброхіть відмовився від
депутатського імунітету.

Отоді й було обрано класичний спосіб утихомирити непокірного. Як
правильно помітив Петро Хоменко, у засобах масової інформації
розпочалася кампанія компрометації депутата. А оскільки нічого
конкретного і суттєвого йому закинути не могли, то запустили стереотип:
мовляв, борець з мафією жодного мафіозі не посадив на лаву підсудних, а
розпочаті справи нічим не закінчились. Отже — пустослів і популіст, який
займається звичайнісінькою демагогією.

Але це розраховано на простачків. Серйозні люди знали і розуміли:
депутат не виконує ні слідчих, ні прокурорських, ні судових функцій — то
й нічого з нього питати, кого він посадив за грати (питати треба з тих,
у чиї обов’язки це входить). А ті справи і ті персонали, проти яких він
виступав, прикривалися тими ж правоохоронними органами, що й видно а
наведених Омельченком конкретних фактів у його статті. Не дивно, що
Омельченко став публічно вимагати відставки тих високих посадовців, які,
на його думку, не викривали, а прикривали злочинців; не відстоювали, а
порушували закон.

Ось цим і пояснюється крок Генерального прокурора Ворсінова, який, не
встигши оголосити, що порушує проти Омельченка кримінальну справу,
відразу вніс до Верховної Ради подання про надання згоди притягнути його
до кримінальної відповідальності. Іншими словами — про позбавлення
Омельченка депутатської недоторканності. Ось тут явно злукавив пан
Генпрокурор: якби він справді був правий і впевнений, що вдасться
“пришити” Омельченкові кримінал, то без всякої Верховної Ради міг би
розпочинати судову справу, нагадавши Омельченкові, що той ще кілька
років тому відрікся від депутатського імунітету. Але якраз правоти і
впевненості Генпрокуророві й бракувало. Бо “кримінал” цей — звинувачення
Омельченка в підлозі, поширенні вигадок про вищих посадових осіб в
державі був шитий білими нитками. До речі, кожен з тих, про кого
“поширені” вигадки, міг би самостійно, без посередництва генпрокурора
звернутися до суду.

То чому ж Генпрокурор зробив цей хибний крок? Через недосвідченість,
наївність, невміння аналізувати? Ні. Крок Генпрокурора вивірений,
продуманий і безпомилковий. Він не міг розпочати судову справу, бо знав,
що саме цього хоче Омельченко, який цього і не приховує. Бо публічний
судовий розгляд був би судом не над Омельченком, а над мафіозі і
корупціонерами, яких, можна здогадуватися, не бракує у коридорах влади.
А звертаючись до Верховної Ради, Ворсінов знав, що одержати згоду на
притягнення саме цього депутата до кримінальної відповідальності
практично неможливо. І не тому, що депутати просто захищатимуть його
через корпоративну солідарність, а тому, що практично ніхто не
сумнівається в надуманості прокурорських звинувачень. А раз не буде
згоди, то й не буде суду. А не буде суду — не буде публічних сенсаційних
викривань. Але буде пляма на репутації депутата: мовляв, неможливо
довести генпрокурорські звинувачення тільки тому, що звинуваченого
прикрила Верховна Рада.

І це ще не все. Завжди вигідно поставити супротивника в ситуацію, коли
треба виправдовуватися, доводити, що ти не верблюд. А оскільки
виправдовування вимагає часу, зусиль і нервів, саме ці час, зусилля і
нерви будуть відведені від викриття справжніх злочинців.

Для об’єктивності викладеного наводимо текст звернення 43 народних
депутатів України до Президента Л.Д. Кучми.

“ЗВЕРНЕННЯ ДО ПРЕЗИДЕНТА

про негайне звільнення з посади і притягнення до встановленої законом
відповідальності Генерального прокурора України Ворсінова Г.Т. за грубе
порушення Конституції України, Кримінального кодексу та інших законів
України.

21 квітня 1997 року Генеральний прокурор України Ворсінов Г.Т. вніс до
Верховної Ради України подання про надання згоди на притягнення до
кримінальної відповідальності народного депутата України, Голови Комісії
Верховної Ради України з питань боротьби із організованою злочинністю і
корупцією Омельченка Григорія Омеляновича.

Правовий аналіз подання Г. Ворсінова дає підстави однозначно
стверджувати, що воно є юридична необгрунтованим, таким, що містить
безпідставні й надумані Г. Ворсіновим звинувачення стосовно Г.
Омельченка, його висновки базуються на фальсифікованих (неправдивих)
даних, ряд положень грубо порушують норми чинних Конституції,
Кримінального кодексу та інших законів України.

Подання Г. Ворсінова про надання згоди на притягнення до кримінальної
відповідальності народного депутата Г. Омельченка не відповідає вимогам,
що пред’являється до такого роду документів (стаття 9.6.1. Регламенту
Верховної Ради України), оскільки його положення не є мотивованими, до
подання не долучені матеріали, що підтверджують обвинувачення Г.
Омельченка у вчиненні ним суспільна небезпечних діянь.

Спинимося лише на окремих, найбільш показових і вражаючих фрагментах
подання Г. Ворсінова.

Першим пунктом звинувачення, яке міститься в поданні Генерального
прокурора, є те, що в газеті “Народна армія” від 18 вересня 1993 року №
175 (476) Г. Омельченко опублікував статтю “У них — “мафиози”, у нас —
“уважаемые люди””, в якій, повідомляючи читачам про отримання колишнім
першим заступником Генерального прокурора України та народним депутатом
України Гайсинським Ю.О. квартири в м. Києві, поширив завідомо
неправдиву вигадку, безпідставно звинуватив Гайсинського у вчиненні
злочину (мова йде про ч. 2 ст. 194 КК — використання Гайсинським Ю.О.
підроблених паспортів при отриманні 4-кімнатної квартири у так званому
“царському селі”), порушивши вимоги ст. 62 Конституції України.

Оскільки мова йде про порушення Конституції, звернемось до ст. 62
Конституції України, що діяла у 1993 році на момент публікації статті Г.
Омельченка (порушити можна лише норму права, яка діє на момент вчинення
діяння).

У ній сказано: “Обов’язок кожного громадянина України — поважати
національну гідність інших громадян, зміцнювати дружбу націй і
народностей”. Відомо, що Г. Омельченко — українець, а Ю. Гайсинський —
представник іншої національності, але до чого тут зазначена норма
Конституції України, адже Г. Омельченко надрукував матеріал не про
національність Ю. Гайсинського, а про махінації, пов’язані з незаконним
отриманням квартири.

Якщо Генеральний прокурор Г. Ворсінов мав на увазі ст. 62 нині чинної
Конституції України, то її застосування щодо дій Г. Омельченка, вчинених
у 1993 році, також неможливо, оскільки чинна Конституція була прийнята
28 червня 1996 року і згідно з ст. 160 набула чинності з дня її
прийняття, а не з 18 вересня 1993 року, як це вважає Г. Ворсінов. Таким
чином, його звинувачення в порушенні Г. Омельченком ст. 62 Конституції
України як тієї, що діяла у 1993 році, так і нині чинної є абсолютно
незаконним.

Зазначене свідчить не тільки про те, що це звинувачення Г. Омельченка є
неправомірним, а й про те, що особа, яка обіймає посаду Генерального
прокурора України, має суттєві проблеми з розумінням елементарних
положень Основного Закону України.

Безпідставним вбачається також і саме звинувачення Г. Омельченка в
поширенні шляхом публікації статті “У них —мафиози”, у нас — “уважаемые
люди” відомостей про незаконне (з використанням підложних документів)
отримання Ю. Гайсинським 4-кімнатної квартири. По-перше, викладені в цій
публікації матеріали базувались на інформації про незаконне, з
використанням підроблених документів, отримання Гайсинським Ю.О.
квартири у “царському селі”, яка містилась у листі тодішнього
Генерального прокурора від ЗО серпня 1993 р. № 20-39 (до моменту
публікації Г. Омельченка) Голові Верховної Ради України.

По-друге, наявність в діях Ю. Гайсинського ознак злочину, передбаченого
ч. 2 ст. 194 КК України, констатував тоді і в.о. Генерального прокурора
В. Данильченка, який 27 вересня 1993 року порушив стосовно Ю.
Гайсинського і членів його сім’ї кримінальну справу, а 28 вересня 1993
року звернувся відповідно до ст. 118 ЦПК України до Печорського
районного суду м. Києва з проханням визнати виданий Гайсинському Ю.О.
ордер на 4-кімнатну квартиру № 49 по вул. Старонаводницькій, 8-а,
недійсним і про виселення його та решти осіб, що проживають з ним, із
зазначеної квартири без надання іншої жилої площі в м. Києві.

По-третє, в усіх кінцевих процесуальних документах у справі Гайсинського
Ю.О., у тому числі в постанові про часткову зміну постанови про закриття
кримінальної справи № 1893027 від 15 березня 1996 року, міститься
однозначний висновок про те, що розслідуванням “безспірно установлено,
что для прописки Гайсинской О.Ю. (донька Гайсинського Ю.О.) і Храмцова
И.Б. (його зять) использовались подложные паспорта”.

По-четверте, відсутність в діях Г. Омельченка складу злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 125 КК (наклеп) процесуальне була підтверджена
постановою слідчого Генеральної прокуратури про відмову в порушенні
кримінальної справи щодо полковника СБУ Омельченка Г.О. від 14.06.94, в
якій зроблено однозначний висновок про те, що за таких обставин підстав
розцінювати публікацію “У них -“мафиози”, у нас — “уважаемые люди” в
газеті “Народна армія” (від 18 вересня 1993 року) як завідомо неправдиву
немає. Жодних нових даних у цій справі немає, а тому будь-які намагання
скасувати постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо Г.
Омельченка від 14.06.94 року і порушити по цьому факту кримінальну
справу є незаконними.

Наступним пунктом звинувачення Г. Омельченка є те, що він “зловживав
посадовим становищем, вніс в офіційний документ завідомо неправдиві
відомості (посадовий підлог)”, тобто вчинив злочин, передбачений ч. 1
ст. 172 КК. У своєму поданні Генеральний прокурор описує це так :
“Бажаючи уникнути відповідальності за безпідставне звинувачення
“Гайсинського у вчиненні злочину, Омельченко Г.О., зловживаючи своїм
посадовим становищем, підготував та за своїм підписом направив до
Генеральної прокуратури України фіктивний витяг з протоколу № 13
засідання Комісії Верховної Ради України від 23 серпня 1994 року, в
якому від імені Комісії, засідання якої фактично не проводилось,
поставив перед Генеральним прокурором України вимогу скасувати постанову
про закриття кримінальної справи стосовно Гайсинського та направити до
Верховного суду України для розгляду по першій інстанції”.

Це звинувачення є надуманим з таких міркувань.

Перше. Абсолютно голослівним є твердження Генерального прокурора Г.
Ворсінова про те, що Г. Омельченко вчиняв якісь дії, “бажаючи уникнути
відповідальності”. Г. Омельченку об’єктивно не було чого боятися,
оскільки окрім всього іншого, на той час Генеральна прокуратура винесла
рішення за результатами перевірки заяви Ю. Гайсинського, а саме:
постанову про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно Г.
Омельченка за відсутністю в його діях складу злочину (14 червня 1994
року).

Друге. Описані Генеральним прокурором у поданні фактичні обставини не
відповідають реальним подіям. У поданні стверджується, що Г. Омельченко,
зловживаючи своїм посадовим становищем “від імені Комісії, засідання
якої фактично не проводилось (виділено нами), поставив перед Генеральним
прокурором вимогу скасувати постанову про закриття кримінальної справи
відносно Гайсинського” (це та сама справа за фактом незаконного
отримання Гайсинським 4-кімнатної квартири у “царському селі”). Але таку
вимогу поставив не Г. Омельченко, а Комісія з питань боротьби з
організованою злочинністю і корупцією на своєму засіданні 27 липня 1994
року.

Це відображено в протоколі № 13 засідання Комісії від 27 липня 1994
року. Згідно з цим протоколом до порядку денного засідання Комісії під
пунктом 1 було включено питання про розслідування кримінальної справи №
1893027, порушеної 27 вересня 1993 року щодо колишнього першого
заступника Генерального прокурора України, колишнього народного депутата
Ю. Гайсинського за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 194 КК
України.

Комісія прийняла відповідне рішення, яким рекомендувала Генеральному
прокурору скасувати незаконно винесену постанову про закриття
кримінальної справи стосовно Ю. Гайсинського і провести по справі
додаткове розслідування. Витяг з протоколу засідання Комісії направлявся
Генеральному прокурору 23 серпня 1994 року і на ньому помилково замість
дати засідання Комісії (27 липня) було поставлено дату відправки (23
серпня).

Сам факт неточності дати в документі не дає жодних підстав стверджувати,
що мав місце службовий підлог. Для того, щоб обгрунтовано висувати таке
обвинувачення (а Г. Ворсінов робить це стосовно Г. Омельченка),
недостатньо встановити сам факт внесення в офіційний документ неточних
(неправдивих) даних. Необхідно, щоб ці дані були завідомо неправдивими і
вносилися винною особою в документ з прямим умислом, з корисливих
мотивів чи іншої особистої заінтересованості. Випадкова неточність дати
і злочин — речі явно несумісні, а ось твердження про фактичне
не-проведення засідання Комісії є обманом, фальсифікацією.

Якщо ж дотримуватися логіки Г. Ворсінова і виходити лише з факту
наявності в офіційному документі неправдивих відомостей, то стосовно
Генерального прокурора Г. Ворсінова необхідно порушувати кримінальну
справу за ст. 172 КК України за багатьма фактами внесення ним
неправдивих відомостей у зазначене подання.

Третє. Г. Ворсінов інкримінує Г. Омельченку злочин, передбачений ч. 1
ст. 172 КК. Але справа в тому, що 11 липня 1995 року відповідним законом
було суттєво змінено редакцію ст. 172 КК (інакше виписано ознаки
злочину, значно посилено санкції). Інкримінуючи Г. Омельченку посадовий
підлог, тобто злочин, за який законом передбачено відповідальність ч. 1
ст. 172 КК (до зазначеної дати ст. 172 КК мала взагалі лише одну
частину), Генеральний прокурор грубо порушує законодавче визначений
принцип чинності кримінального закону в часі. Так, ст. 58 Конституції
передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної
дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують
відповідальність особи.

У ст. 6 Кримінального кодексу зазначено: “Закон, що встановлює караність
діяння або посилює покарання, зворотної сили не має”. Але судячи з
усього. Конституція України, інші закони писані не для Генерального
прокурора Г. Ворсінова.

Переважна частина подання присвячена фактам діяльності Г. Омельченка на
посаді Голови Комісії з питань боротьби з організованою злочинністю і
корупцією, які Генеральний прокурор Г. Ворсінов розцінює як зловживання
посадовим становищем і незаконне втручання в діяльність працівника
правоохоронного органу, у зв’язку з чим інкримінує йому злочини,
передбачені ч. 1 ст. 165 КК і ч. 2 ст. 1893 КК.

Так, спиняючись на одному з епізодів “злочинної” діяльності Г.
Омельченка і описуючи в цьому зв’язку справу, порушену за фактами
шахрайства посадовими особами фірми “МТК” фінансовими ресурсами,
отриманими з Київського СП “Рамі”, Г. Ворсінов стверджує, що “у
результаті прямого втручання Омельченка Г.О. в розслідування цієї справи
через відповідних посадових осіб правоохоронних органів з метою
домогтися неправомірних рішень, із використанням свого посадового
становища 14 березня 1996 року слідчим була винесена (так в тексті. —
Вставка наша.) незаконна постанова про повернення СП “Рамі” речових
доказів.., а 25.06.1966 року справа незаконно закрита на підставі ст. 6
п. 2 КПК України, і ніхто не був притягнутий до відповідальності”. Таку
інтерпретацію подіям дав Генеральний прокурор Г. Ворсінов.

А ось що з приводу цього “втручання” свідчать документи. 26 січня 1996
року до Голови Комісії Г. Омельченка з офіційним листом звертається
Голова Комітету з питань захисту військовослужбовців при КМ України
генерал-майор В. Мартиросян. У листі вдруге з письмовою скаргою на
протиправні дії посадових осіб правоохоронних органів Івано-Франківської
області звернулось керівництво СП “Рамі” (яка є членом Українського
фонду соціальних гарантій військовослужбовцям та ветеранам Збройних
Сил). Зазначаючи, що аналогічне звернення до МВС України залишилось без
відповіді, В. Мартиросян, додаючи до листа скаргу генерального директора
СП “Рамі”, просить Голову Комісії “уважно Розглянути скаргу… і
прийняти справедливе рішення”. ЗО січня 1996 року Г. Омельченко
направляє ці матеріали для розгляду за належністю міністру внутрішніх
справ України (справа розслідується слідчим підрозділом МВС) і у
супроводжувальному листі просить міністра внутрішніх справ “провести
ретельну перевірку зазначених у заявах фактів і прийняти рішення згідно
з чинним законодавством” .

У чому ж полягали незаконне втручання Голови Комісії Г. Омельченка в
розслідування справи, мета домогтися неправомірного рішення? В тому, що
він направив скаргу для перевірки в МВС і просив прийняти рішення згідно
з чинним законодавством? Але він як Голова Комісії не тільки мав на це
повне право, а й згідно з законом зобов’язаний був це зробити.

Є відповідна нормативна база, яка регулює права і обов’язки тієї чи
іншої посадової особи, у тому числі й народного депутата, Голови
Комісії. Є Закон “Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю”, де виписані повноваження і права Комісії,
яку очолює Г. Омельченко, Закон “Про постійні Комісії Верховної Ради
України”, Закон “Про статус народного депутата України” тощо. Є,
врешті-решт, нормативна база, яка регулює порядок розгляду звернень
громадян. Або ці закони не відомі Генеральному прокуророві, або Г.
Ворсінов вважає, що Г. Омельченко згідно з законом повинен був діяти
інакше: чи сховати скаргу, чи знищити її, чи порадити генералу В.
Мартиросяну і директору СП для вирішення порушених у заяві питань
звернутись до рекетирів?

Ще один факт “злочинної” діяльності Г. Омельченка, якщо виходити з
подання Г. Ворсінова, полягає в незаконному його особистому втручанні в
хід розслідування справи за обвинуваченням Голови Лубенської міської
ради народних депутатів Коряка В.В. “У своїх запитах, — пише у поданні
до Верховної Ради України Генеральний прокурор, — посилаючись на заяви
членів виконкому Лубенської міськради про упереджене та необ’єктивне
розслідування справи, скарги самого Коряка, Омельченко Г.О. вимагав
вивчити справу Коряка, взяти її на особистий контроль, забезпечити
повне, об’єктивне та всебічне розслідування всіх обставин справи та
доручити розслідування слідчим Генеральної прокуратури”.

Але ж Г. Омельченко як Голова парламентської Комісії вимагав те, що
вимагає закон, а саме ст. 22 Кримінально-процесуального кодексу, яка
зобов’язує того ж прокурора “вжити всіх передбачених законом заходів для
всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи”.

Дивує те, що до прокурорського подання потрапило лише кілька листів,
підписаних Головою Комісії з питань боротьби з організованою злочинністю
і корупцією Г. Омельченком з приводу звернень громадян. За логікою
Генерального прокурора таких фактів мало б бути тисячі. Адже лише торік
до Комісії, особисто до її Голови, надійшло понад 3,5 тисячі звернень
громадян. Значна частина з них, у яких йшлося про порушення прав
громадян, зловживання посадових осіб, необ’єктивне розслідування,
безпідставне закриття справ чи неналежне прокурорське реагування тощо, з
супроводжувальними листами Г. Омельченка направлена в правоохоронні
органи для проведення перевірки, прийняття передбаченого законом
рішення, забезпечення повного, всебічного і об’єктивного розслідування
справи”. Виходить і їх також можна було б долучити до справи і розцінити
як “незаконне втручання в діяльність правоохоронних органів з метою
перешкодити виконанню ними службових обов’язків та домогтися прийняття
неправомірних рішень”? Якщо дотримуватись логіки Г. Ворсінова, то участь
Г. Омельченка найближчим часом чекає всіх голів парламентських Комісій
та всіх депутатів, які, виконуючи свої повноваження, захищаючи права і
законні інтереси своїх виборців, користуючись наданими їм законом
правами і засобами, звертаються до правоохоронних органів з проханням
“прийняти рішення згідно з чинним законодавством”.

У тій самій “справі Коряка” група народних депутатів України,
користуючись наданим законом правом, неодноразово зверталися до
Генерального прокурора з проханням провести перевірку відповідних фактів
і “прийняти рішення згідно з чинним законодавством”. Так що, за
виконання депутатських повноважень їх також чекає кримінальна справа? Чи
їм, як і всім депутатам, які зверталися з питань депутатської діяльності
в різні інстанції, пощастить, і з “высочайшего соизволения” їх дії
стануть предметом кримінальної справи? Але чому ж тоді ця хвороблива
логіка Ген-прокурора не спрацювала під час прокурорської оцінки дій
колишнього глави адміністрації Президента України Д. Табачника, який
направив Голові Верховного суду України В. Бойку сумнозвісного листа з
проханням щодо перегляду смертного вироку російському вбивці, бандиту і
терористу Танасовському? Чому Генеральний прокурор Г. Ворсінов не
побачив тоді в діях Д. Табачника криміналу, хоча посада останнього була
далеко від виконання повноважень, безпосередньо пов’язаних з
правоохоронною сферою, судовою діяльністю, виконанням вироків,
покараннями? Чому ж Г. Ворсінов не заперечив думку одного із заступників
Голови Верховного суду України, який тоді розтлумачив широкій
громадськості, що Д. Табачник не порушив закону, оскільки будь-яка
людина може звернутись до суду з проханням перевірити ту чи іншу справу?
Виходить, що будь-яка людина це може, за винятком однієї, — Голови
Комісії з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Г.
Омельченка?

Прокурорське подання констатує факт незаконного втручання Г. Омельченка
в діяльність правоохоронних та контролюючих органів як у ході ревізій і
перевірок, так і в ході розслідування так званої “справи СП “Цемекс”.

“Так, — починає свій виклад Генеральний прокурор, — у депутатському
запиті від 28 липня 1995 року до начальника КРУ в м. Києві Омельченко
запропонував прискорити проведення документальної ревізії
фінансово-господарської діяльності СП “Цемекс”.

На цьому вважаємо за доцільне перервати прокурорську думку, щоб
загострити увагу на деяких, на перший погляд, незначних, але в
юридичному плані досить важливих і суттєвих моментах. Г. Ворсінов,
стверджуючи таке, вкотре вносить в офіційний документ, адресований
Верховній Раді України, неправдиві відомості. Ніякого депутатського
запиту Г. Омельченка від 28 липня 1995 року не було. Згідно зі ст. 12
Закону України “Про статус народного депутата України” депутатський
запит — це вимога народного депутата України, яка заявляється на сесії
Верховної Ради України. Депутатський запит має найвищий з депутатських
документів юридичний статус, закон спеціально регламентує порядок його
внесення (має бути проголосований на сесії), розгляду відповіді на запит
тощо.

Такого запиту 28 липня 1995 року не було і бути не могло, оскільки саме
в той період депутати були у відпустці і сесійних засідань Верховної
Ради України не проводилось.

А 28 липня 1995 року Г. Омельченко підписав лист на ім’я начальника КРУ
в м. Києві Плохого П.Ф. У ньому Г. Омельченко, справді, просив
останнього прискорити проведення ревізії. Але, по-перше, написав він
такого листа керуючись чинним законодавством. Так, згідно з ст. 10
Закону “Про статус народного депутата України” народний депутат України
має право порушувати питання про перевірку діяльності підприємств,
установ, організацій, щодо яких є дані про порушення ними чинного
законодавства. Згідно з підпунктом “є” пункту 4 Положення про Тимчасову
депутатську Комісію Верховної Ради України з питань боротьби з
організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом, яким відповідно до
постанови Верховної Ради України від ЗО червня 1993 року № 3342-ХІІ
керується відповідна постійна парламентська Комісія на чолі з Г.
Омельченком, члени Комісії мають право доручити керівникам державних та
інших органів проведення перевірок та ревізій діяльності підприємств,
установ і організацій незалежно від форм власності. Г. Омельченко лише
просив начальника КРУ прискорити проведення ревізії. І мав на це певні
підстави.

До Г. Омельченка як Голови парламентської Комісії звернувся співробітник
Управління по боротьбі з організованою злочинністю ГУ МВС України в м.
Києві з тим, що високопоставлені посадові особи, а саме начальник УБОЗ
Г. Лясковський та його заступник М. Садовий, роблять спроби згорнути
проведення документальної ревізії фінансово-господарської діяльності СП
“Цемекс”, чинять неправомірні перешкоди проведенню відповідної
перевірки.

До речі, Г. Лясковський, дізнавшись, що його підлеглий звернувся за
допомогою до Комісії з питань боротьби з організованою злочинністю і
корупцією, порушуючи Закон “Про оперативно-розшукову діяльність” і
нормативні акти МВС, встановив за офіцером міліції оперативний нагляд
силами управління кримінального пошуку МВС. (Для інформації: за допущені
порушення, направлення без достатніх підстав листів про припинення
перевірки в СП “Цемекс” Лясковський Г.М. і Садовий М.Г. були притягнуті
До дисциплінарної відповідальності.) Виходячи саме з цього, на підставі
чинного законодавства, зокрема ст. 21 Закону “Про статус народного
депутата України”, яка надає депутатові право в разі порушень законності
звертатися до відповідних посадових осіб правоохоронних чи контрольних
органів, Г. Омельченко й направив листа начальнику КРУ. Це — по-перше.

По-друге, якщо навіть дуже хотіти оцінити зазначені дії Г. Омельченка як
кримінал, то цього аж ніяк не можна зробити за допомогою ст. 1893 КК,
яка такої ознаки, як “незаконне втручання в діяльність контролюючих
органів в ході ревізій”, не передбачає. А злочином згідно із ст. 7 КК
визначається лише те суспільне небезпечне діяння, яке передбачено
кримінальним законом. І не інакше, як би цього кому не хотілось, навіть
Генеральному прокуророві, чи тим, хто за ним стоїть.

Але продовжимо дослідження “злочинних” дій Г. Омельченка у так званій
“справі СП “Цемекс”. “У депутатському запиті від 17 серпня 1995 року, —
констатує Генеральний прокурор, — він (тобто Г. Омельченко. — Вставка
наша.} просить видати йому акт документальної ревізії та матеріали
перевірки і того ж дня за вимогою, особисто отримує в КРУ вказані
матеріали на 590 аркушах під розписку без складання опису. 21 серпня
1995 року Омельченко Г.О. направив ці матеріали в МВС України”.

Щодо депутатського запиту Г. Омельченка від 17 серпня 1995 року — то
його, як і аналогічного документа від 28 липня 1995 року, об’єктивно не
існувало.

Був лист Г. Омельченка, в якому він просив видати йому акт
документальної ревізії та матеріали перевірки. Але ж таке право йому
надано законом. Так, ст. 18 Закону “Про статус народного депутата
України” передбачає, що депутат має право “одержувати повну і достовірну
інформацію з питань, пов’язаних із здійсненням депутатських повноважень,
від усіх державних органів і органів об’єднань громадян, підприємств,
установ, організацій та посадових осіб”. Згідно з підпунктом “б” пункту
4 Положення про Тимчасову депутатську Комісію Верховної Ради України з
питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом
члени Комісії мають право вимагати від посадових осіб необхідні для
роботи Комісії документи. Закон “Про постійні Комісії Верховної Ради
України” (ст. 8) передбачає, що всі органи державної виконавчої влади,
підприємства, установи і організації, їх посадові особи зобов’язані
виконувати законні вимоги постійних Комісій щодо надання їм оригіналів
необхідних матеріалів і документів та їх копіювання”.

Що стосується опису документів, то скласти його повинна особа, яка їх
видає, за якою вони значаться, а той, хто їх забирає, має зафіксувати
факт отримання своїм підписом. За фактом отримання документів Г.
Омельченко склав довідку, описавши на двох сторінках, які матеріали він
отримав і скільки кожний з них має аркушів. Навіть поставив дату і час
отримання “17.08.95 р. 16 год. 05 хв.”. Цей штрих, до речі, є
надзвичайно показовим у характеристиці Г. Омельченка, який не тільки
прагне завжди діяти за законом, вимагає це від інших, а й, по
можливості, все документує.

Але читаймо подання далі. З’ясовується, що, направляючи матеріали
ревізії і перевірки до МВС, у супроводжувальному листі (цитуємо):
“Омельченко, зловживаючи своїм посадовим становищем, заявив, що
матеріали ревізії та перевірки вказують на наявність у діях посадових
осіб СП “Цемекс” складу злочину, передбаченого ст. 861, 1482, 172 КК
України, і запропонував прийняти за матеріалами рішення відповідно до
ст. 94, 97 КПК України (приводи та підстави для порушення кримінальної
справи), створити по справі слідчо-оперативну групу, вказав, хто повинен
бути керівником групи та інші обставини, які не входять до його
компетенції”.

Насамперед зауважимо, що інкримінуючи Г. Омельченку ст. 165 КК (так,
напевно, слід розуміти, бо подання складено таким чином, що за текстом
доводиться самому здогадуватись, яку конкретну правову оцінку дає
Генеральний прокурор тим чи іншим діям), Г. Ворсінов знову вносить в
офіційний документ (подання) неправдиві відомості. Порушуючи перед
Верховною Радою України питання про надання згоди на притягнення Г.
Омельченка до кримінальної відповідальності, він пише, що останній у
своєму листі до МВС заявив: “матеріали ревізії та перевірки вказують на
наявність у діях посадових осіб СП “Цемекс” складу злочину,
передбаченого ст. 86\ 1482, 172 КК України”. Інтерпретуючи текст листа
Г. Омельченка від 21 серпня 1995 року до МВС України, Генеральний
прокурор вводить в оману народних депутатів. Насправді ж у цьому листі
Г. Омельченко говорить не про “склад злочину”, а про “ознаки злочину”. А
поняття ці, до відома Генерального прокурора, в кримінальному праві —
різні за суттю. Ця різниця, як в математиці двічі по два (2х2), — основа
для всіх подальших дій слідчого, судді, прокурора. Незнання студентом
юридичного вузу ознак злочину, елементів складу злочину, відмінностей
між ними, як стверджують викладачі кримінального права, є свідченням
“нульових” його знань з кримінального права і заслуговує незадовільної
оцінки. Якщо ж Г. Ворсінов, не розуміючи суті речей, підмінив термін,
вжитий Г. Омельченком, на інший, то рівень його знань в галузі
кримінального права очевидний. Якщо ж він це зробив свідомо, щоб
спеціально звинуватити Г. Омельченка, то мають місце підлог і свідоме
введення в оману народних депутатів, обвинувачення Г. Омельченка у тому,
чого останній не вчиняв.

Щодо пропозиції Г. Омельченка прийняти рішення відповідно до ст. 94, 97
КПК, то вона за змістом є цілком логічною і абсолютно нейтральною.
Власне й без неї зрозуміло, що, отримавши матеріали ревізії і перевірки,
орган дізнання, слідчий чи прокурор має прийняти одне з трьох рішень,
передбачених ст. 97 КПК, а саме: порушити кримінальну справу, відмовити
в її порушенні чи направити матеріали за належністю. Що ж до вказівок
про склад слідчо-оперативної групи, її керівника, то Г. Омельченко у
листі відобразив лише попередню домовленість з цих питань з керівництвом
МВС, досягнуту напередодні на нараді у віце-прем’єр-міністра В.
Дурдинця. Виходячи з ситуації, він вважав доцільною участь у роботі
слідчо-оперативної групи працівника УБОЗ, який був у курсі справ,
безпосередньо займався перевіркою СП “Цемекс” і якого певні посадові
особи хотіли відсторонити від перевірки.

Розглянувши направлені Г. Омельченком матеріали, СУ МВС України 29
серпня 1995 року порушило кримінальну справу. Через півроку після
порушення справи (16 лютого 1996 року), наголошуючи на складності
розслідування у зв’язку з необхідністю проведення об’ємних
документальних ревізій та виконання слідчих дій на території іноземних
держав, заступник міністра внутрішніх справ О. Штанько повідомив Комісію
з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, що в ході
розслідування встановлено: “СП “Цемекс” з метою звільнення від податків
надавало до державної податкової інспекції і митниці неправдиву
інформацію про отримання від англійської фірми “Портервейд” інвестицій в
розмірі 200 тис. доларів США та технологічного обладнання лінії
розфасовки цементу; на підставі надання банку “Відродження” неправдивої
інформації та підроблених гарантійних листів СП “Цемекс” у червні 1994
року отримало кредит у розмірі 20 млрд. крб. і використало їх не за
призначенням (кредит банку не повернутий і не виплачені кошти за
користування ним). На підставі наданої “Укрексімбанку” неправдивої
інформації про отримання спільним підприємством “Цемекс” від фірми
“Фенікс— Інженірінг” (м. Москва) технологічного обладнання банк цій
фірмі перерахував 1,5 млн. доларів США, наданих СП в кредит, а
обладнання не надійшло. Так ситуація виглядала в лютому 1996 року, а ЗО
грудня 1996 року справу закривають. Прокуратура чомусь не скасувала цю
постанову про закриття справи”.

Справа є зовсім непростою: самі матеріали кримінальної справи складають
17 томів, у ній фігурують мільйонні суми в доларах, співробітників УБОЗ,
які проводять перевірку, переслідує їхнє ж керівництво. І що ж — Г.
Ворсінов ставить питання про кримінальну відповідальність не тих, хто
перешкоджав перевірці, лобіював інтереси комерційної структури, вживав
незаконні заходи, у тому числі і оперативно-розшукового характеру, а
навпаки, намагається притягнути до кримінальної відповідальності того,
хто ратує за забезпечення об’єктивної, повної і всебічної перевірки і
прийняття рішення згідно з чинним законодавством. А про те, що Г.
Омельченко прагнув саме цього, свідчить його лист Генеральному прокурору
від 8 вересня 1995 року, в якому він, зазначаючи, що певні посадові
особи перешкоджали своєчасному проведенню перевірки і документальної
ревізії, а тепер з боку високопоставлених осіб чиниться тиск на
слідчо-оперативну групу, писав: “В силу викладених обставин прошу Вас
хід слідства взяти на особистий контроль, забезпечити повне, об’єктивне,
всебічне розслідування справи, осіб, винних у вчиненні злочинів чи інших
правопорушень, незалежно від займаних посад, притягти до встановленої
законом відповідальності, а також вжити заходи по недопущенню втручання
будь-кого в діяльність слідчо-оперативної групи.

У випадку тиску чи втручання в хід слідства прошу Вас терміново
інформувати про це Комісію”.

Стаття 1893 КК, як вже зазначалось, як обов’язкову ознаку передбачає те,
що втручання в діяльність працівника правоохоронного органу здійснюється
з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або добитися
прийняття неправомірних рішень. Кому Г. Омельченко перешкоджав
виконувати свої обов’язки? Чи, можливо. Генеральний прокурор вважає, що
в службові обов’язки керівників УБОЗ входить безпідставне припинення
перевірки, переслідування своїх підлеглих за їх законні дії з
застосуванням конспіративних служб, створених для боротьби з
організованими групами і небезпечними злочинцями?

Стаття 165 КК передбачає, що кримінально-карне зловживання має місце
лише тоді, коли посадова особа використовує своє посадове становище
всупереч інтересам служби з корисливих мотивів, іншої особистої
заінтересованості або в інтересах третіх осіб. Не будемо торкатись
інтересів служби, з ними все зрозуміло. Запитаємо: у чому ж у даній
справі проявився корисливий мотив чи інша особиста заінтересованість Г.
Омельченка? Ці питання виникають тому, що відповідей у поданні
Генерального прокурора на них немає. А як же тоді можна ставити питання
про притягнення Г. Омельченка до кримінальної відповідальності за цими
статтями? Кримінальний закон за будь-яких умов, до будь-кого, будь-яким
(включаючи Генерального прокурора) не може застосовуватись без наявності
для того достатніх підстав (ст. З КК, ст. 94 КПК України).

Наступний епізод “злочинної” діяльності Г. Омельченка Генеральний
прокурор Г. Ворсінов пов’язує з втручанням у розслідування кримінальних
справ, порушених у різних регіонах України за фактами затримання,
розшуку та повернення викраденого в країнах Західної Європи
автотранспорту. “Так, — пише Г. Ворсінов, — у своєму депутатському
запиті від 5.05.1996 року Омельченко Г.О. поставив вимогу “заборонити
видачу власникам автомашин, затриманих за підозрою в тому, що вони є
викраденими, і притягнути винних у видачі автомобілів їх власникам в
Україні до відповідальності”.

Насамперед зазначимо, що депутатського запиту Г. Омельченка від
5.05.1996 року знову ж таки не було. Це чергова “липа” Генерального
прокурора Г. Ворсінова, яку слід оцінювати через призму посадового
підлогу (ст. 172 КК). Але це не основні неправдиві дані, викладені Г.
Ворсіновим лише в одному (!) цьому реченні. Генеральний прокурор Г.
Ворсінов інкримінує Г. Омельченку те, що той взагалі не вчиняв, зокрема,
Г. Ворсінов стверджує, чого Г. Омельченко поставив вимогу “заборонити
видачу власникам автомашин, затриманих за підозрою в тому, що вони є
викраденими”.

Але ж автор цієї вимоги не Г. Омельченко, її ще 19 квітня 1995 року
поставив тодішній перший заступник Генерального прокурора України В.
Даниленко у своєму розпорядженні (№ 30-32 вих. 95), направленому
міністру внутрішніх справ України і начальнику ГУВС МВС України в м.
Києві. Г. Омельченко у своєму листі від 5 травня 1996 р. за №
06-19/6-236, підготовленому на виконання рішення Комісії від 14
листопада 1995 року, лише процитував розпорядження В. Даниленка. Це ж
треба мати бажання (чи завдання?) притягнути до кримінальної
відповідальності Г. Омельченка, щоб приписувати йому чужі висловлювання?

Генеральний прокурор Г. Ворсінов у своєму поданні чомусь обійшов іншу
обставину, зазначену у листі Г. Омельченка від 5 травня 1996 року. А
саме те, що, посилаючись на невиконання зазначеного розпорядження В.
Даниленка, Г. Омельченко констатує непоодинокі випадки незаконної видачі
за вказівкою посадових осіб, у тому числі Генеральної прокуратури,
автомобілів, котрі були затримані як викрадені за кордоном або з
перебитими номерами агрегатів, чи з підробленими документами, і просить
Генерального прокурора Г. Ворсінова встановити посадових осіб, за
ініціативою чи вказівкою яких були видані ці автомобілі, та винних осіб
притягнути до встановленої законом відповідальності, прийнявши рішення
згідно з чинним законодавством.

Не вказує, напевно, тому, що сам безпосередньо причетний до такої видачі
автомобілів. На підтвердження назвемо лише два офіційні документи,
перший — лист нинішнього начальника Управління нагляду за дотриманням
законів про національну безпеку Генеральної прокуратури України В.
Даниленка (того самого, що свого часу вимагав заборонити видачу
автомобілів) від 30.01.97 р. (№ 13-37796-96), адресований начальнику
слідчого відділу УСБУ в Дніпропетровській області. Цитуємо мовою
оригіналу.

“Во исполнение указания Генерального прокурора Украины Ворсинова Г.Т.,
автомобиль марки “Фолькцваген”, признанный вещественным доказательством
по уголовному делу, № 19, в силу требований ст. 79 УПК Украинн подлежит
возвращению владельцу под сохранную расписку до разрешения дела в суде,
в виду ненадлежащего его хранения на штрафплощадке ГАИ г. Киева.

Об исполнении вышеуказанного. Вам необходимо информировать Генеральную
прокуратуру Украины”.

Другий — лист за підписом О. Болібока, заступника В. Даниленка від
5.03.97 (№ 13-37953-96), адресований начальнику слідчого відділу УСБУ по
м. Києву і Київській області. Цитуємо: “Во исполнение указания
Генерального прокурора Украйни Ворсинова Г.Т., автомобиль марки
“Мерседес-420 СЕ” (государственный номер 0 2141 АА, идентификационный
номер 1400421А083014 и номер двигателя “119 971 12” “009 951″),
признанный вещественным доказательством по уголовному делу ,№ 226, в
силу требований ст. 79 УПК Украины подлежит возвращению владельцу —
Гончару А.А. под сохранную расписку до разрешения дела в суде, в виду
ненадлежащего его хранения на штрафплощадке ГАИ г. Киева.

Об исполнении вышеуказанного. Вам необходимо информировать Генеральную
прокуратуру Украины”.

Нам все зрозуміло. Можливо, у Вас є питання до Г. Ворсінова з приводу
подальшої долі автомобілів, що видавалися, власників цих автомобілів,
результатів розслідування кримінальних справ, в яких ці автомобілі
визнавалися речовими доказами, того, чи діяв Г. Ворсінов за своїм
бажанням, чи, як і його підлеглі, діяв “во исполнение указания”? Якщо
йдеться про останнє, то чиє “указание” він виконував?

Що тут додати? Якщо підлеглі Г. Ворсінова діяли “во исполнение” його
“указаний”, то “во исполнение” чиїх забаганок діяв Г. Ворсінов, фактично
змушуючи їх видавати ці автомобілі, “во исполнение” чиїх “указаний”
порушив кримінальну справу проти Г. Омельченка?

Звинувачуючи Г. Омельченка в розголошенні даних попереднього слідства
без дозволу прокурора або слідчого (ст. 181 КК) про наявність у Кудюкіна
П.В. валютних рахунків за кордоном та рух коштів за цими рахунками.
Генеральний прокурор Г. Ворсінов стверджує: “У газеті “Голос України” за
12.10.1996 року Омельченко Г.О. опублікував статтю “У полі зору
правоохоронців — колишній Президент України”, у якій повідомив читачам
про те, що Кудюкін перерахував 99.662 долара США на рахунок “457 Марія”
у Швейцарському банку на ім’я О. Кравчука — сина колишнього Президента
України Л.М. Кравчука, — та про те, що в листопаді 1994 року М. Шнайдер,
отримавши в Гібралтарі 300.000 доларів, половину цієї суми намагався
провезти в Україну, але був затриманий в Бориспільському аеропорту. Ці
відомості Омельченко Г.О. міг обнародувати тільки з дозволу слідчих
органів або після набрання чинності вироку суду”.

Стверджуючи це, Г. Ворсінов в черговий раз вносить в офіційний документ
неправдиві дані, вводить в оману Верховну Раду України, оскільки жодної
статті у газеті “Голос України” від 12.10.1996 року Г. Омельченко не
публікував. У цій газеті під зазначеною назвою була опублікована стаття
іншого автора, який посилався на Г. Омельченка. А це, як кажуть в Одесі,
дві великі різниці. Це — по-перше. По-друге, Г. Омельченко обнародував
інформацію щодо валютних рахунків Кудюкіна П.В., О. Кравчука та інших,
яку він отримував, у тому числі з-за кордону, в результаті свого
власного депутатського розслідування. Більше того, Г. Омельченко
неодноразово звертав увагу керівництва Генеральної прокуратури на те, що
факти стосовно валютних рахунків О. Кравчука та деяких інших відомих в
Україні осіб якимось “дивним” чином “випали” з справи П. Кудюкіна, і
правомірно вимагав, щоб ці матеріали були долучені до справи. Щоб
слідство ці обставини не проігнорувало, Г. Омельченко вирішив
оприлюднити отримані ним документи.

Отже, Г. Омельченко оприлюднив не дані попереднього слідства, а
інформацію, яку він отримав в ході власної депутатської перевірки. А
тому ст. 181 КК тут ні до чого.

Як втручання у діяльність працівника правоохоронного органу (ст. 1893
КК) розцінює Генеральний прокурор Г. Ворсінов прохання Г. Омельченка,
викладене в його листі (а не депутатському запиті, як стверджує Г.
Ворсінов) від 24.03.1997 року до заступника Генерального прокурора В.
Щоткіна, надати йому інформацію про хід розслідування кримінальної
справи, порушеної 28 січня 1997 Року на підставі його (Г. Омельченка)
заяви. Але Генеральний прокурор у своєму поданні для розуміння суті
звинувачення не повідомляє про те, що послужило підставою такого
прохання Г. Омельченка. А це, до речі, чітко видно з того ж таки листа
Г. Омельченка, в якому він, зокрема, пише:

“14 січня 1997 р. я звернувся до Генеральної прокуратури з заявою
перевірити факти, що не відповідають дійсності, які були поширені в
засобах масової інформації, та дати правову оцінку діям осіб, які
поширили ці неправдиві відомості.

Листом від 31 січня (за № 18-11033-96) Ви повідомили мені, що моя заява
розглянута і 28 січня Генеральною прокуратурою порушено кримінальну
справу за фактом поширення наклепницьких вигадок за ознаками злочину,
передбаченого частинами 2, З ст. 125 КК. В ході розслідування цієї
справи, — як запевнили Ви, — будуть перевірені вказані у моїй заяві
обставини і про результати розслідування мені буде повідомлено.

Закінчується передбачений законом двомісячний строк розслідування
справи. Та до цього часу я не допитаний по справі, не визнаний
потерпілим. Більше того, як мені стало відомо, під виглядом
розслідування цієї справи Генеральною прокуратурою фактично проводиться
збір так званого “компромату” на мене та інших народних депутатів, які
відкрито виступили з критикою Генерального прокурора Ворсінова Г. і
вимагають його відставки. Такими діями прокуратура грубо порушує вимоги
ст. 28, 32 Конституції України та чинне кримінально-процесуальне
законодавство”.

Як кажуть, Г. Омельченко наче у воду дивився. За його заявою порушили
кримінальну справу і під її прикриттям з’ясовували не так викладені в
його заяві факти, як активно збирали “компромат” на самого Г.
Омельченка.

Висновки

1. Вперше в історії сучасної України ставиться питання про притягнення
до кримінальної відповідальності депутата за дії, безпосередньо
пов’язані зі здійсненням депутатських повноважень, реалізацією ним своїх
прав і обов’язків, наданих йому Конституцією і законами України як
народному депутату України і Голові Комісії Верховної Ради України з
питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, а саме:
Законами України “Про статус народного депутата України”, “Про постійні
Комісії Верховної Ради України”, “Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю”, “Про боротьбу з корупцією ,
“Положенням про Тимчасову депутатську Комісію Верховної Ради України з
питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом та
іншими.

У поданні Генерального прокурора Г. Ворсінова простежується небезпечна
тенденція, вважати злочином таку законну форму діяльності народних
депутатів як подання ними депутатських запитів, звернень тощо. Судячи з
усього, в Україні зароджується нове явище — кримінальне переслідування
за законну депутатську діяльність.

2. Виходячи з аналізу подання, можна зробити висновок, що слідство по
справі, порушеній проти народного депутата України Г. Омельченка, або
загалом не проводилось, або це було зроблено поспіхом, у “пожежному”
порядку (кримінальну справу порушено в суботу 19 квітня 1997 року, а вже
в понеділок 21 квітня 1997 року до Верховної Ради України внесено
подання), а за такими темпами ця справа може претендувати на занесення
до Книги рекордів Гіннесса, якщо, звісно, не брати до уваги рекордні
строки розслідування і винесення вердикту кривавими сталінськими
трійками.

Згідно з чинним законодавством подання про притягнення народного
депутата України до кримінальної відповідальності вноситься
безпосередньо перед пред’явленням депутату обвинувачення (ст. 1 Закону
України “Про порядок одержання згоди Ради народних депутатів на
притягнення депутата до відповідальності”). Пред’явлення ж звинувачення
можливе лише тоді, коли є досить доказів, які вказують на вчинення
злочину певною особою (ст. 131 КПК України). Доказами є фактичні дані,
на підставі яких є можливість встановити, зокрема, наявність суспільне
небезпечного діяння, винність особи тощо (ст. 65 КПК України). Виходить,
пі вимоги закону має знати будь-який слідчий, і не обов’язково
Генеральний прокурор України?

3. У поданні практично по всіх описаних епізодах відсутні посилання на
те, які ж конкретно вчинки, дії чи бездіяльність Г. Омельченка мали
злочинний характер. Натомість допускається голослівне і безпідставне
звинувачення.

4. У ряді випадків Генеральний прокурор Г. Ворсінов інкримінує
(приписує) Г. Омельченку дії, яких той взагалі не вчиняв, Що є грубим
порушенням принципів кримінальної відповідальності (ст. З КК України).

5. Генеральний прокурор Г. Ворсінов намагається застосувати до народного
депутата України нечинне (на момент вчинення дій) положення
кримінального закону (ч. 1 ст. 172 КК України), що є грубим порушенням
Конституції України (ст. 58) і Кримінального кодексу України (ст. 6).

6. Висновки про злочинний характер тих чи інших дій Г. Омельченка
(незаконне втручання в діяльність працівника правоохоронних органів,
посадовий підлог, зловживання посадовим становищем тощо) зроблені
Генеральним прокурором України не на підставі сукупності усіх
передбачених у законі ознак злочину. Особливо недостатньо досліджено і
доказано суб’єктивну сторону — вину, мотив і мету, які мають
безпосереднє значення для правової оцінки. Не зрозуміло, зокрема, в чому
полягали корисливий мотив або інша особиста заінтересованість Г.
Омельченка;

мета перешкодити виконанню працівником правоохоронного органу службових
обов’язків або добитися прийняття неправомірних рішень тощо. Такий
підхід є грубим ігноруванням вимог ст. З Кримінального кодексу України,
згідно з якою кримінальній відповідальності підлягає лише особа, винна у
вчиненні злочину. Згідно з ст. 62 Конституції України обвинувачення не
може грунтуватися на припущеннях. І, як відомо, відсутність (а це
прослідковується у багатьох випадках) доказів вказує на те, що
звинувачення не що інше, як припущення.

7. Генеральний прокурор України Г. Ворсінов з метою введення Верховної
Ради України в оману неодноразово вносить у подання неправдиві дані
(підлог).

8. Загалом подання безпрецедентно безграмотне юридичне. Численні його
конкретні положення юридичне абсурдні, що, окрім іншого, свідчить і про
вкрай низький фаховий рівень самого Генерального прокурора Г. Ворсінова
— незнання ним елементарних положень Конституції, Кримінального кодексу,
інших законів України. Правовий нігілізм Генерального прокурора Г.
Ворсінова призвів до порушення ним ряду норм Конституції України,
Кримінального кодексу, неправильної юридичної кваліфікації, спроби
безпідставного застосування кримінального законодавства.

Викладене цілком очевидно засвідчує явно безпідставний, не обгрунтований
характер кримінального обвинувачення народного депутата України, Голови
Комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою
злочинністю і корупцією Г. Омельченка. Виходячи з абсурдності висунутих
проти Г. Омельченка звинувачень і знаючи його принципову життєву позицію
і безкомпромісний щодо корумпованих елементів характер, переконані, що
він зробить усе від нього можливе для того, щоб порушена проти нього
кримінальна справа дійшла до суду. Впевнені, що безпосередньо в суді Г.
Омельченку доведеться помінятися з Г. Ворсіновим процесуальним статусом,
і вже останній змушений буде відповідати за притягнення завідомо
невинного до кримінальної відповідальності, посадовий підлог, наклеп,
переслідування за критику, зловживання посадовим становищем тощо.

Шановний пане Президенте! Перед Вами вже неодноразово, у тому числі і в
депутатських зверненнях, порушувалось питання про звільнення Ворсінова
Г.Т. з посади Генерального прокурора України у зв’язку з порушенням ним
Закону “Про боротьбу з корупцією” та інших законів України, з огляду на
чинну Конституцію України вказувалось на його нелегітимність. Через
невжиття Вами адекватних заходів, ситуація ускладнилась і набула
загрозливих для стану законності, розвитку демократії в Україні
масштабів. Усвідомивши таку безкарність, Г. Ворсінов, використовуючи
своє посадове становище, став на шлях відвертого і грубого порушення
норм Конституції України, Кримінального кодексу та інших законів
України. Це особливо виразно проявилось у його поданні до Верховної Ради
України про надання згоди на притягнення до кримінальної
відповідальності народного депутата України, Голови Комісії Верховної
Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією
Омельченка Г.О.

За таких обставин діяльність Г. Ворсінова набуває суспільне небезпечного
характеру. Його перебування на посаді Генерального прокурора України —
наруга над Конституцією України і законами України, це дискредитує
Президента України і Україну як суверенну і незалежну державу,
унеможливлює побудову в Україні правової, соціальної і демократичної
держави.

У цьому зв’язку, пане Президенте, виникає резонне запитання до Вас: яким
чином Ви можете гарантувати додержання в Україні Конституції,
забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, якщо
керівник найвищої інстанції, на яку покладено функцію нагляду за
додержанням законів, не розуміється в елементарних положеннях права і
став на шлях грубого порушення законності? Тому ми в черговий раз
змушені порушити перед Вами питання про негайне звільнення Ворсінова
Г.Т. з посади Генерального прокурора України і притягнення його до
встановленої законом відповідальності.

Народні депутати України (43 підписи)”.

Як відомо, Г. Ворсінов зі своєї посади звільнений, але крапку в цій
історії ставити поки що рано.

А яка ж доля кримінальної справи? Наводимо текст постанови про закриття
кримінальної справи відносно Г.О. Омельченка.

“ПОСТАНОВА

про закриття кримінальної справи

20 жовтня 1997 року м. Київ

Начальник управління по розслідуванню особливо важливих справ
Генеральної прокуратури України державний радник юстиції 3 класу Обиход
М.С., розглянувши матеріали кримінальної справи № 49-801,

ВСТАНОВИВ:

19 квітня 1997 року Генеральним прокурором України Ворсіновим Г.Т.
порушено кримінальну справу відносно Омельченка Г.О. за ст. 125 ч. 2,
ст. 165 ч. 1, ст. 172 ч. 1, статтями 181, 1893 ч. 2 КК України, яку він
доручив прийняти до свого провадження виконуючому обов’язки начальника
управління по розслідуванню особливо важливих справ Генпрокуратури
України Біли-ку А.П. В той же день ця справа об’єднана в одне
провадження зі справою № 49-801, порушеною 28 січня 1997 року за фактами
поширення наклепницьких вигадок, та прийнята до свого провадження
Біликом А.П.

21 квітня 1997 року Генеральним прокурором України Ворсі-новим Г.Т.
направлене подання у Верховну Раду України про надання згоди на
притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України,
Голови Комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою
злочинністю і корупцією Омельченка Г.О. за ст. 125 ч. 2, ст. 165 ч. 1,
ст. 172 ч. 1, ст. 181 та 1893 ч. 2 КК України.

Згідно з постановою від 19 квітня 1997 року про порушення справи
Генеральний прокурор України Ворсінов Г.Т., розглянувши матеріали
кримінальної справи № 49-801, встановив:

“… Народний депутат України, Голова Комісії з питань боротьби з
корупцією і організованою злочинністю Верховної Ради України Омельченко
Г.О., використовуючи своє посадове становище всупереч інтересам служби,
втручався у діяльність правоохоронних органів з метою перешкодити
виконанню ними службових обов’язків та добитися прийняття неправомірних
рішень у кримінальних справах, таких як — за фактами шахрайства з
фінансовими ресурсами, порушеної відносно Івано-Франківської колективної
фірми “МТК”, справи по факту розкрадання майна в особливо великих
розмірах в Київському СП “Рамі”; справи за обвинуваченням Голови
Лубенської міської Ради народних депутатів Коряка В.В., в кримінальних
справах, порушених Генеральною прокуратурою України та іншими
правоохоронними органами за фактами зловживань службовим становищем
посадових осіб МВС України при затриманні, арешті та розміщенні на
штрафних майданчиках і відправці за межі України автомобілів іноземного
виробництва, кримінальній справі, порушеній за фактами поширення деякими
засобами масової інформації України наклепницьких вигадок, які
стосуються кримінальних справ відносно Президента АСК “Бласко”—ЧМП
Кудюкіна та про вбивство народного депутата Щербаня Є.О., та багатьох
інших.

Крім того, Омельченко без відповідного дозволу слідчого чи прокурора
розголошував дані попереднього розслідування у кримінальній справі про
наявність у колишнього Президента АСК “Бласко”—ЧМП Кудюкіна П.В.
рахунків за кордоном, рух коштів за цими рахунками та по іншим справам.

В газеті “Народна Армія” від 8 вересня 1993 року .№ 175(476) Омельченко
Г.О. опублікував свою статтю “У них — “мафиози”, у “нас — уважаемые
люди”, в якій, повідомляючи читачам про факт отримання працюючим на той
час першим заступником Генерального прокурора України і народним
депутатом України Гайсинським Ю.О. квартири в м. Києві, поширив завідомо
неправдиву вигадку, що ганьбить іншу особу, про те, що Гайсинський скоїв
злочин, передбачений п. 2 ст. 194 КК України. Кримінальна справа, яка
порушена відносно Гайсинського та членів його сім’ї, закрита за
відсутністю складу злочину.

З метою уникнути відповідальності за безпідставне звинувачення
Гайсинського у вчиненні злочину, Омельченко Г.О., зловживаючи своїм
посадовим становищем Голови вказаної Комісії Верховної Ради України,
підготував та за своїм підписом направив до Генеральної прокуратури
України фіктивний витяг з протоколу № 13 засідання Комісії від 23 серпня
1994 року, в якому поставив вимогу перед Генеральним прокурором України
про відміну постанови про закриття кримінальної справи відносно
Гайсинського та про направлення цієї справи для розгляду до Верховного
суду України…

… в діях Г. Омельченка вбачаються ознаки злочинів, передбачених ч. 2
ст. 125, ч. 1 ст. 165, ч. 1 ст. 172, ст. 181 та ч. 2 ст. 1893 КК
України…”.

З матеріалів справи вбачається, що відносно Омельченка Г.О. порушено
кримінальну справу за слідуючими фактами:

1. Опублікування Омельченком в газеті “Народна Армія” від 18.09.93 року
статті “У них “мафиози”, у нас — “уважаемые люди”, в якій поширив
завідомо неправдиву вигадку, звинувативши Гайсинського у злочині,
передбаченому ст. 194 ч. 2 КК України (ст. 125 ч. 2 КК України).

2. Направлення Омельченком до Генпрокуратури фіктивного витягу з
протоколу засідання Комісії Верховної Ради України та зловживання при
цьому своїм посадовим становищем (ст. 165 ч. 1, ст. 172 КК України).

3. Незаконне втручання Омельченка в розслідування СУ УМВС України в
Івано-Франківській області кримінальної справи, порушеної за ст. 1485 за
фактами шахрайства посадових осіб фірми “МТК” з фінансовими ресурсами
(ст. 1893 ч. 2 КК України).

4. Незаконне втручання Омельченка в розслідування кримінальної справи
про хуліганство працівника СП “Рамі” Седракяна та інших (ст. 1893 ч. 2
КК України).

5. Незаконне втручання Омельченка в розслідування кримінальної справи
щодо посадових осіб СП “Цемекс” та зловживання при цьому своїм посадовим
становищем (ст. 165 ч. 1 ст. 1893 ч. 2 КК України).

6. Незаконне втручання Омельченка в розслідування кримінальної справи по
обвинуваченню Голови Лубенської міськради Коряка В.В. (ст. 1893 ч. 2 КК
України).

7. Незаконне втручання Омельченка в розслідування справи про поширення
наклепницьких вигадок, що стосуються справи відносно Кудюкіна П.В. та
справи про вбивство Щербаня Є.О. (ст. 1893 ч. 2 КК України).

8. Постійне та неодноразове втручання Омельченка в розслідування у
різних регіонах України за фактами затримання, розшуку та повернення
викраденого в країнах Західної Європи автотранспорту і зловживання при
цьому своїм посадовим становищем (ст. 165 ч. 1, ст. 1893 КК України).

9. Розголошення Омельченком даних попереднього розслідування про
наявність у Кудюкіна рахунків за кордоном та рух коштів за цими
рахунками (ст. 181 КК України).

10. Поширення Омельченком завідомо неправдивих вигадок на адресу вищих
посадових осіб держави (ст. 125 ч. 2 КК України).

Розслідуванням справи встановлено слідуюче:

1. Опублікування в газеті “Народна Армія” від 18.09.93 року Омельченком
статті “У них “мафиози”, у нас “уважаемые люди”, в якій поширено
завідомо неправдиву вигадку-звинувачення Гайсинського у злочині,
передбаченому ст. 194 ч. 2 КК України (ст. 125 ч. 2 КК України).

В поданні Генерального прокурора України Ворсінова Г.Т. у Верховну Раду
України з цього приводу зазначено:

“…Так, в газеті “Народна Армія” від 18 вересня 1993 року № 175(476)
Омельченко Г.О. опублікував статтю “У них “мафиози”, у нас — “уважаемые
люди”, в якій, повідомляючи читачам про отримання колишнім першим
заступником Генерального прокурора України та народним депутатом України
Гайсинським Ю.О. квартири в м. Києві, поширив завідомо неправдиву
вигадку, звинувативши Гайсинського у вчиненні злочину, передбаченого ч.
2 ст. 194 КК України. Порушуючи вимоги ст. 62 Конституції України, яка
передбачає, що особа вважається невинною у вчиненні злочину доти, доки
її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду, Омельченко до винесення вироку судом безпідставно
звинуватив Гайсинського в вчиненні злочину. Кримінальна справа, порушена
відносно Гайсинського та членів його сім’ї, закрита за відсутністю
складу злочину…”.

В постанові від 19.04.97 року про порушення кримінальної справи вказано:
“… В газеті “Народна Армія” від 8 вересня 1993 року № 175 (476)
Омельченко Г.О. опублікував свою статтю “У них “мафиози”, у нас —
“уважаемые люди”, в якій, повідомляючи читачам про факт отримання
працюючим на той час першим заступником Генерального прокурора України і
народним депутатом України Гайсинським Ю.О. квартири в м. Києві, поширив
завідомо неправдиву вигадку, що ганьбить іншу особу, про те, що
Гайсинський скоїв злочин, передбачений п. 2 ст. 194 КК України.

Кримінальна справа, яка порушена відносно Гайсинського та членів його
сім’ї, закрита за відсутністю складу злочину…”.

Що стосується публікації в газеті “Народна Армія” від 18.09.93 року, то
в даному випадку мається на увазі слідуюче, викладене в зазначеній
статті Омельченком Г.О.:

“…Против должностних лиц милиции, совершивших подделку документов для
жени, дочери и зятя Гайсинского, прокуратурой возбуждено утоловное дело
по ст. 172 (служебный подлог). Является ли сам Ю. Гайсинский
организатором подлога зтих документов и будут ли его действия
квалифицироваться по ст. 19, 172 УК (организатор служебного подлога),
покажет следствие. Но налицо то, что первий заместитель Генерального
прокурора использовал заведемо подложные документы для незаконного
получения 4-комнатной квартиры, т.е. его действия содержат признаки
преступления, предусмотренного п. 2 ст. 194 УК. Поэтому, согласно ст. 27
Закона “О статусе народного депутата Украины” Генеральный прокурор
обязан (что исключительно его компетенция) возбудить против Ю.
Гайсинского уголовное дело по ч. 2 ст. 194 УК …”.

Проведеним розслідуванням даних про наявність в діях Омельченка наклепу,
передбаченого ст. 125 КК України, слідством не встановлено.

Так, наклепом є поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять
іншу особу. Винний повинен знати про неправдивість поширюваних вигадок,
що ганьблять іншу особу.

Допитаний по справі Омельченко Г.О. стосовно приведеної вище публікації
показав, що приведене в ній твердження публікувалося ним як таке, що
відповідає дійсності, оскільки викладені в ньому факти грунтувалися на
офіційній інформації від ЗО серпня 1993 року № 20-39 Генерального
прокурора України Шишкіна В.І. у Верховну Раду України.

Те, що Омельченко на момент опублікування в газеті був впевнений у
використанні Гайсинським в даному випадку завідомо підроблених
документів випливає із того, що таку оцінку дій Гайсинського давали на
протязі тривалого часу і слідчі органи. Так, в інформації Генпрокурора
Шишкіна у Верховну Раду України № 20-39 від 30.08.93 року (ще до
публікації Омельченка), яка стала для Омельченка підставою для цієї
публікації, зазначено, що “…Гайсинська Г.П. фактично з м. Краснограда
не виписувалась, а в м. Києві прописана по підложних документах і права
на прописку не мала… Все це свідчить про те, що ні дружина, ні дочка з
чоловіком не мали наміру залишати місць свого постійного мешкання та
переїздити до м. Києва для спільного проживання з Гайсинським Ю.О. Їх
дії були спрямовані на створення видимості законності отримання
Гайсинським Ю.О. 4-кімнатної квартири в м. Києві…”.

В постанові від 9 серпня 1993 року (до публікації Омельченка) в.о.
першого заступника прокурора Харківської області Куненка про порушення
кримінальної справи за фактом службового підлогу посадовими особами
Московського РВВС м. Харкова і Красноградського РВВС Харківської області
документів про прописку за ст. 172 КК України, зазначено: “…В процессе
прописки указанных лиц в г. Киеве должностные лица Московского РОВД г.
Харькова выдали фиктивный документ о выписке Гайсинской О.Ю. из г.
Харькова, а Красноградского РОВД Харьковской области о выписке
Гайсинской А.П. из г. Краснограда, хотя указанные лица прописаны и
проживают соответственно в г. Харькове и Краснограде, что позволило
Гайсинскому Ю.А. создать видимость законности получения жилой
площади…”.

Надалі вже в постанові від 27 вересня 1993 року про порушення
кримінальної справи по фактах використання завідомо підроблених
документів відносно Гайсинського Ю.О., Гайсинської Г.П., Гайсинської
О.Ю., Храмцова І.Б. в.о. Генерального прокурора України Даниленко В.П.
вказав при тих же обставинах справи “… Все це свідчить про те, що ні
дружина, ні дочка з чоловіком не мали наміру залишати місць свого
постійного мешкання та переїздити до м. Києва для спільного проживання з
Гайсинським Ю.О. в наданій йому квартирі. Їх дії були спрямовані на
створення видимості законності отримання Гайсинським Ю.О. 4-кімнатної
квартири в м. Києві. Таким чином, наведене дає підстави для висновку про
наявність достатніх даних, які вказують, що в діях Гайсинського Ю.О.,
Гайсинської Г.П., Гайсинської О.Ю. та Храмцова І.Б. є ознаки злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 194…”.

12 жовтня 1994 року Генеральний прокурор України Дацюк порушив проти
Гайсинського Ю.О. кримінальну справу за ознаками ч. 2 ст. 194 КК
України, враховуючи, що “…використовуючи завідомо підложні документи,
Гайсинський Ю.О. прописав членів сім’ї в названу квартиру, а фактично
поселився в ній сам… проведеними слідчими діями здобуті об’єктивні
дані, які свідчать про наявність в діях Гайсинського Ю.О. ознак злочину,
передбаченого ч. 2 ст. 194 КК України (використання завідомо підложних
документів)…”. Практично це ж саме констатується в постанові слідчого
Бровка від 12.12.95 року про закриття справи у зв’язку з закінченням
строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. В
постанові в.о. начальника відділу ГСУ Генпрокуратури України Валігури
А.О. від 15.03.96 року зазначено “… Бесспорно лишь установлено, что
для прописки Гайсинской О.Ю. й Храмцова Й.Б. использовались подложнне
паспорта, поскольку их паспорта были признаны утерянными…”.

Тобто, навіть слідчий орган, на протязі тривалого часу, як до публікації
Омельченка, так і після неї, маючи в своєму розпорядженні безпосередньо
матеріали кримінальної справи, виходячи з них стверджував, що
Гайсинський використав фіктивні документи при одержанні квартири. Тому в
матеріалах даної кримінальної справи немає достатніх підстав для
висновків про те, що у вересні 1993 року (задовго до закриття
кримінальної справи відносно Гайсинського Ю.О. та інших) Омельченко
опублікував завідомо (для нього) неправдиві відомості про використання
Гайсинським фіктивних документів.

Те, що надалі кримінальна справа відносно Гайсинського Ю.О. та інших
була закрита за відсутністю складу злочину, у даному конкретному випадку
не має визначального значення для оцінки направленості умислу Омельченка
при діях, які мали місце до цього, тобто у вересні 1993 року.

2. Направлення Омельченком до Генпрокуратури фіктивного витягу з
протоколу засідання Комісії Верховної Ради України та зловживання при
цьому своїм посадовим становищем (ст. 165 ч. 1, ст 172 КК України).

В поданні Генерального прокурора України Ворсінова Г.Т. у Верховну Раду
України з цього приводу зазначено:

“…Бажаючи уникнути відповідальності за безпідставне звинувачення
Гайсинського у вчиненні злочину, Омельченко Г.О., зловживаючи своїм
посадовим становищем, підготував та за своїм підписом направив до
Генеральної прокуратури України фіктивний витяг з протоколу № 13
засідання Комісії Верховної Ради України від 23 серпня 1994 року, в
якому від імені Комісії, засідання якої фактично не проводилось,
поставив перед Генеральним прокурором України вимогу скасувати постанову
про закриття кримінальної справи відносно Гайсинського та направити до
Верховного суду України для розгляду по першій інстанції…”.

В постанові від 19 квітня 1997 року про порушення кримінальної справи
вказано: “…З метою уникнути відповідальності за безпідставне
звинувачення Гайсинського у вчиненні злочину, Омельченко Г.О.,
зловживаючи своїм посадовим становищем Голови вказаної Комісії Верховної
Ради України, підготував та за своїм підписом направив до Генеральної
прокуратури України фіктивний витяг з протоколу № 13 засідання Комісії
від 23 серпня 1994 року, в якому поставив вимогу перед Генеральним
прокурором України про відміну постанови про закриття кримінальної
справи відносно Гайсинського та про направлення цієї справи для розгляду
до Верховного суду України…”.

З матеріалів справи вбачається, що дійсно в серпні 1994 року в
Генеральну прокуратуру України надійшли з Комісії Верховної Ради України
з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю два витяги з
протоколу засідання Комісії № 13, які датовані 23 серпня 1994 року.

Згідно з цими витягами на засіданні Комісії розглядалися відповідно до
порядку денного питання про результати розслідування справ Гайсинського
Ю.О. та Толубка В.Б. Слухали інформації з цих питань Омельченка та
Єрмака. Ухвалили на підставі ст. 25 Закону “Про організаційно-правові
основи боротьби з організованою злочинністю”: Генеральному прокурору
України відмінити постанови як незаконні і провести додаткове
розслідування, Генп-рокурору винести постанови про порушення справ щодо
Гайсинського і Толубка, створити слідчо-оперативну групу, направити
справи для розгляду до Верховного суду згідно з чинним законодавством,
про виконання пунктів 1-3 повідомити Комісію протягом трьох діб, про
результати слідства проінформувати Комісію в триденний строк з дня
закінчення провадження по справі.

Розслідуванням встановлено і підтверджено документами Комісії Верховної
Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією,
що в дійсності засідання Комісії з розглядом цих питань мало місце не 23
серпня, а 27 липня 1994 року — у відповідності з протоколом засідання
Комісії від 27 липня 1994 року, який по змісту за виключенням дати
аналогічний вищезазначеним витягам з протоколу засідання від 23 серпня
1994 року.

Допитані як свідки і підтвердили заслуховування на цьому засіданні
Комісії питань про справи щодо Гайсинського і Толубка члени Комісії
Старовойтова, Єрмак, Хомич, Моцпан, Ратушний, Чив’юк, Смірнов, Круцик,
Чобіт, Омельченко.

Як пояснили допитані Омельченко Г.О. і Єрмак А.В., котрі підписали
витяги з протоколу від 23.08.94 року, засідання Комісії, яка прийняла
вказані в протоколі від 27.07.94 р. та витягах з протоколу від 23.08.94
р. рішення, відбулося 27 липня, а у витягах Омельченком була помилково
поставлена дата відправки витягів в прокуратуру. Єрмаком витяги були
підписані замість відсутньої на час оформлення витягів секретаря Комісії
Старовойтової своїм підписом — з відповідною про це позначкою.

З показань допитаних в якості свідків зазначених членів Комісії,
завідуючої секретаріатом Комісії Сєрової Н.С. випливає, що рішення
Комісії було правомочним. Так, згідно з Положенням про Тимчасову
депутатську Комісію Верховної Ради України з питань боротьби з
організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом, яким керувалась і
зазначена Комісія, засідання Комісії вважається правомочним, якщо в
ньому бере участь не менше половини її складу, рішення приймається
простою більшістю голосів і підписується Головою Комісії. З наявних
даних — згідно з протоколом засідання від 27.07.94 року і показань
членів Комісії вбачається, що в засіданні взяли участь не менше половини
членів Комісії і що рішення прийняте більшістю з присутніх.

Встановлено, що засідання Комісії з розглядом зазначених питань дійсно
мало місце 27.07.94 року і що витяги з протоколу від 23.08.94 року не
містять у собі завідомо неправдивих даних по суті змісту, а неправильна
дата пояснюється помилковим проставленням в них дати направлення до
прокуратури і не мала ніякого значення для прийняття рішень по суті при
розгляді цих витягів в прокуратурі. Таким чином, в діях Омельченка Г.О.,
Єрмака А.В. при оформленні згаданих витягів та направленні їх в
Генеральну прокуратуру України відсутні ознаки службового підлогу,
зловживання службовим станом, передбачені ст. 165, 172 КК України, а
саме умисел на внесення в офіційні документи завідомо неправдивих
відомостей і використання службового стану всупереч інтересам служби, а
також корисливі мотиви або інша особиста заінтересованість у цьому.

Згідно із Законом України “Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю” (ст. 25), Комісія з питань боротьби з
корупцією і організованою злочинністю має право:

“…вносити по виявлених злочинах обов’язкові для розгляду пропозиції
Генеральному прокурору України про порушення кримінальних справ,
створення оперативно-слідчих груп із працівників органів прокуратури,
внутрішніх справ та Служби безпеки України…”.

Виходячи навіть з того, що вимоги Комісії у витягах викладені не у формі
пропозицій, а в імперативній формі, в тому числі про направлення справ
відносно Гайсинського і Толубка для розгляду до Верховного суду,
направлення цього рішення Комісії до Генпрокуратури не може
кваліфікуватись як перевищення влади і посадових повноважень або як
кримінально-каране втручання в діяльність прокуратури з боку Омельченка
та інших, передбачені ст. 166,1893 КК України, оскільки це рішення
прийняте колегіальним органом, а кримінальна відповідальність існує
тільки для фізичних осіб. Крім цього, відсутні будь-які дані, що
Омельченко, Єрмак робили це з метою перешкодити виконанню працівниками
прокуратури своїх службових обов’язків та прийняття прокуратурою саме
неправомірного рішення — як вбачається, вони вважали, що Гайсинський,
Толубко вчинили злочин.

Таким чином, в діях Омельченка Г.О. відсутні ознаки складу злочинів,
передбачених ст. 166 КК України — перевищення влади або посадових
повноважень та ст. 1893 КК України — втручання у діяльність працівників
прокуратури.

3. Незаконне втручання Омельченка в розслідування СУ УМВС України в
Івано-Франківській області кримінальної справи, порушеної за ст. 1485 за
фактами шахрайства посадових осіб фірми “МТК” з фінансовими ресурсами
(ст. 1893 ч. 2 КК України).

В поданні від 21 квітня 1997 року Генерального прокурора України у
Верховну Раду України зазначено:

“… 14 квітня 1995 року УСБУ в Івано-Франківській області за фактами
шахрайства посадовими особами фірми “МТК” фінансовими ресурсами,
отриманими з Київського СП “Рамі” для реалізації під консигнацію понад
20 тис. пляшок різноманітних коньячних виробів на суму понад 10 млрд.
крб., порушена кримінальна справа за ст. 1485 ч. 2 КК України,
розслідування якої проводилось СУ МВС України в Івано-Франківській
області.

У результаті прямого втручання Омельченка Г.О. в розслідування цієї
справи через відповідних посадових осіб правоохоронних органів, з метою
домогтися прийняття неправомірних рішень, із використанням свого
посадового становища, 14 березня 1996 року слідчим було винесена
незаконна постанова про повернення СП “Рамі” речових доказів — коньячних
виробів без інвентаризації та накладення арешту з метою конфіскації у
зв’язку з порушенням посадовими особами “МТК” та СП “Рамі” правил про
валютні операції, а 25.06.1996 року справа незаконно закрита на підставі
ст. 6 п. 2 КПК України, і ніхто не був притягнутий до відповідальності.
18 лютого 1997 року прокуратурою Івано-Франківської області ця незаконна
постанова скасована, по справі проводиться розслідування…”.

У постанові від 19.04.97 року про порушення відносно Омельченка справи
сказано: “…Омельченко Г.О., використовуючи своє посадове становище
всупереч інтересам служби, втручався у діяльність правоохоронних органів
з метою перешкодити виконанню ними службових обов’язків та добитися
прийняття неправомірних рішень у кримінальних справах, таких як — за
фактами шахрайства з фінансовими ресурсами, порушеної відносно
Івано-Франківської колективної фірми “МТК”, справи по факту розкрадання
майна в особливо великих розмірах в Київському СП “Рамі”…”.

Що стосується кримінальної справи, відносно якої йде мова, то вона була
порушена 14 квітня 1995 року УСБУ по Івано-Франківській області за
фактами шахрайства з фінансовими ресурсами відносно Матійчика В.О.,
Федірко Л.В. та інших за ст. 1485 ч. 2 КК України. Підставою для
порушення кримінальної справи були матеріали перевірки діяльності
Івано-Франківської фірми “МТК”, згідно з якими вбачалось, що директор
фірми “МТК” Матійчик В.О. разом з Головою правління Івано-Франківської
філії Київської кредитно-фінансової спілки “Експобанк” Федірком Л.В. та
директорами фірм “Франкінтур” Бесарабом Б.С., “Аканіт” Григоровичем
С.М., “Адоніс” Дреботом Р.Й. надавали неправдиву інформацію з
використанням підроблених документів, в результаті чого отримали в
банках Івано-Франківської та Хмельницької областей кредит на загальну
суму 19,3 млрд. крб., більшість з яких не були повернуті.

Поряд з фактами отримання кредитів шляхом шахрайства по справі
перевірявся слідуючий факт.

В кінці березня 1995 року Київське СП “Рамі” відвантажило фірмі “МТК” в
Івано-Франківськ для реалізації 15 125 пляшок коньяку, 5670 пляшок
бренді на загальну суму 10 млрд. 105 млн. 200 тис. крб., які були
доставлені в Івано-Франківськ та здані на склад фірми “Одяг”, частина з
них відпущена фірмі “Адоніс” на суму 4 млрд. 682 млн. 500 тис. крб. для
реалізації під кредитну угоду на 5 млрд. крб., які “МТК” раніше отримали
через “Адоніс”. 28 березня 1995 року оперуповноваженим УСБУ Іваськівим
М.Т. було опечатано вказаний склад, у зв’язку з чим товари фірмою “МТК”
не оприходувались. Згідно з актом органів Державного комітету України по
стандартизації, метрології та сертифікації від 14 квітня 1995 року
коньячні вироби не відповідають вимогам стандартів і не підлягають
реалізації.

26 липня 1995 року ця кримінальна справа була направлена прокуратурою
Івано-Франківської області для подальшого розслідування в СУ УМВС
України в Івано-Франківській області і тільки 18 вересня 1995 року
кримінальну справу прийняв до свого провадження слідчий Струк І.В., який
в цей же день, без виконання жодної слідчої дії безпідставно зупинив
провадження у справі, посилаючись на п. 2 ст. 206 КПК України.

У зв’язку з надходженням в МВС України листа за підписом Голови Комітету
з питань соціального захисту військовослужбовців при КМУ України
Мартиросяна В.А., в якому той вказав про неодноразові звернення СП
“Рамі” в УСБУ і УМВСУ в Івано-Франківській області з приводу повернення
їм коньячних виробів, які не вирішуються, було проведено подальше
розслідування.

У процесі розслідування проведена харчова експертиза і 15 січня 1996
року спеціалістами Ужгородського коньячного заводу, які проводили її,
коньячні вироби визнані такими, які відповідають вимогам ГОСТу.

14 березня 1996 року слідчий Струк І.В. виніс постанову про повернення
цих товарів власнику — СП “Рамі”, мотивуючи тим, що “… Київське СП
“Рамі” є єдиним власником вино-коньячних виробів та вимагає їхнього
повернення, вказана продукція придбана та реалізована в законному
порядку, що стверджено матеріалами слідства, майно підлягає передачі з
доставкою в Київ …”.

25 червня 1996 року слідчим Струком І.В. справа за фактами зловживань
службовим станом, шахрайства з фінансовими ресурсами провадженням
закрита за відсутністю складу злочину на підставі ст. 6 п. 2 КПК
України.

18 лютого 1997 року постановою заступника начальника слідчого управління
прокуратури Івано-Франківської області Ткаченка В.П. скасовано постанову
ст. слідчого СУ УМВС України в Івано-Франківській області Струка І.В.
про закриття кримінальної справи № 145101 відносно директора фірми “МТК”
Матійчика В.О. та інших осіб про шахрайство з фінансовими ресурсами,
зловживання службовим станом за ст. 1485 ч. 2, ст. 165 КК України, яка
перед цим листом в.о. начальника управління Генеральної прокуратури
України Білика А.П. від 12.02.1997 року витребувана в Генпрокуратуру. 12
березня 1997 року зазначена кримінальна справа об’єднана Біликом А.П. в
одне провадження із справою № 49-801.

Приводом для оцінки дій Омельченка як втручання в розслідування цієї
справи є лист від ЗО січня 1996 року за вих. № 06-19/12-147 на бланку
Комісії, підписаний Омельченком як Головою, на ім’я міністра внутрішніх
справ Кравченка Ю.Ф., копія — Голові Комітету з питань соціального
захисту військовослужбовців при КМУ Мартиросяну В.А., слідуючого змісту:
“…Шановний Юрію Федоровичу! В Комісію звернувся Голова Комітету з
питань соціального захисту військовослужбовців Мартиросян В. з листом і
заявою від генерального директора СП “Рамі” Аванесяна Г. про протиправні
дії посадових осіб правоохоронних органів Івано-Франківської області
щодо СП “Рамі” та затягування слідства по кримінальній справі. 16 жовтня
минулого року подібне звернення уже направлялось у МВС, але кінцева
відповідь не отримана.

В силу викладених обставин прошу Вас провести ретельну перевірку
зазначених у заявах фактів і прийняти рішення згідно з чинним
законодавством.

Про результати перевірки і розслідування справи прошу повідомити
заявників і Комісію.

Додаток: матеріали на 11 арк. в першу адресу…”. З матеріалів справи
слідує, що це звернення підготовлене у зв’язку з отриманням Омельченком
від Голови зазначеного комітету Мартиросяна листа від 26.01.1996 року №
125, у якому той просив розглянути додану скаргу з цього приводу
керівництва СП “Рамі”.

За вих.№ 1727 від 21.03.1996 року заступник міністра внутрішніх справ
Штанько О.Ф. повідомив Голову Комісії Омельченка про причини утримання
коньячних виробів СУ УМВС України в Івано-Франківській області
(проведення харчової експертизи) та про те, що 14 березня 1996 року вони
повернені СП “Рамі”.

Допитаний по справі Мартиросян В.А. пояснив, що він був Головою
державного Комітету з питань соціального захисту військовослужбовців
України. В утворений фонд соціального захисту військовослужбовців в
числі інших організацій входило СП Рамі”, від якого надійшла скарга про
безпідставний арешт в Івано-Франківську належного йому коньяку. З цього
приводу він звертався до міністра внутрішніх справ, а потім, оскільки
справа затягнулася, звернувся з письмовою скаргою до Голови Комісії
Омельченка.

Згідно з матеріалами справи, ще задовго до реагування Омельченка — в
жовтні 1995 року Мартиросян як Голова Комітету звертався з цього приводу
16.10.1995 року за вих. № 1618 на ім’я міністра внутрішніх справ
Кравченка Ю.Ф. Заступником міністра внутрішніх справ Штаньком О.Ф. було
доручено своєму заступнику Коляді П.Ф. розібратися. Той в свою чергу
доручив це начальнику відділу Литвинчуку — викликати слідчого, вивчити
справу, скласти довідку, доповісти пропозиції. Литвинчуком був
викликаний слідчий Струк зі справою. При вивченні справи виявилося, що
справа порушена СБУ 14.04.1995 року, прийнята до свого провадження
слідчим Струком 18.08.1995 року і в той же день без виконання жодної
слідчої дії безпідставно зупинена провадженням по п. 2 ст. 206 КПК
України (в зв’язку з хворобою обвинуваченого). Литвинчук у довідці від
23.10.1995 року зазначив: “…В матеріалах кримінальної справи відсутні
дані про наявність договірних зобов’язань фірм “МТК” та СП “Рамі”. При
таких обставинах коньячні вироби підлягають поверненню фірмі СП “Рамі”
після вияснення його належності …”.

Згідно з письмовими вказівками по справі від 25.10.1995 року на ім’я
заступника начальника УМВСУ в Івано-Франківській області, підготовлених
Литвинчуком та підписаних Колядою, необхідно: (п. 8) “… встановити
джерело походження коньячних виробів, їх виробника. При необхідності
призначити судово-харчову експертизу…”; (п. 17) “…після проведення
необхідних слідчих дій, вирішити питання про повернення коньячних
виробів їх власнику з приписами про заборону їх реалізації, або про
порушення справи за ст. 147, 149 КК України…”.

Згідно з тоді ж складеним слідчим Струком планом розслідування справи,
необхідно: “…Вирішити питання про призначення харчової експертизи по
вино-коньячних виробах з метою встановлення їхньої якості та можливості
реалізації чи повернення власнику, зокрема фірмі “Рамі”…”.

Тоді ж за підписом Штанька О.Ф. дана відповідь Мартирося-ну В.А. від
24.10.1995 року за вих. № 5592 про те, що згідно з актом та приписами
від 14.04.1995 року державного інспектора з державного нагляду за якістю
продукції, додержанням стандартів, норм і правил Івано-Франківського
центру стандартизації та метрології і сертифікації коньячні вироби не
відповідають вимогам стандартів, містять шкідливі домішки і реалізація
їх забороняється. Дані вказівки, направлені на активізацію
розслідування, в тому числі на дослідження відповідності коньячних
виробів діючим стандартам, їх належності. Питання про їх повернення
власникові буде вирішене з врахуванням проведеного розслідування у
справі на підставі чинного законодавства. Хід слідства у справі взято на
контроль МВС України.

У січні 1996 року на ім’я Штанька О.Ф. знову надійшов лист від
Мартиросяна В.А. від 4.01.1996 року з доданою скаргою ген-директора СП
“Рамі” Аванесяна Г.С. стосовно коньячних виробів.

І тільки після всього цього тривалого листування надійшло до МВС
вищезгадане звернення Омельченка Г.О. з додатком листа Мартиросяна В.А.
та цієї ж скарги Аванесяна Г.С. 5 лютого 1996 року за № 13-534 надіслано
лист Штанька О.Ф. начальнику УМВСУ в Івано-Франківській області, до
якого додані ці звернення, листи та скарги на 11 аркушах, з вимогою
негайно організувати ретельну перевірку за фактами, наведеними в листі
Аванесяна, з вивченням кримінальної справи, мотивований висновок про
стан слідства та причини зволікання розслідування кримінальної справи
надіслати в ГСУ МВС до 13 лютого 1996 року. На це надійшла відповідь від
14.02.1996 року за вих. № 8/268, підписана заступником начальника УМВСУ
Антошко, в тому числі про те, що проводиться експертиза на якість
коньячних виробів Ужгородським заводом по виробництву коньяків — це та
проведення інших слідчих дій явились причиною затримки повернення
коньячних виробів власнику або прийняття іншого рішення, поскільки не
визначена їх якість.

Телетайпограмою від 15.03.1996 року заступник начальника СУ УМВС Лісовий
повідомив у МВС України, що вино-коньячні вироби 14.03.1996 року
повернені власнику СП “Рамі”, згідно з матеріалами ревізії, висновків
судово-харчової експертизи всі вироби отримані і розходовані в законному
порядку та визнані якісними. Про це повідомлено Омельченка Г.О. Штаньком
О.Ф. вищезгаданим листом від 22.03.1996 року.

Допитаний Коляда П.В. — перший заступник начальника ГСУ МВСУ пояснив, що
“…Никакого влияния, ни со сторони народных депутатов Верховного Совета
Украины, ни со стороны руководства МВД, я не ощущал. Ко мне лично никто
не звонил и ничего не просил, как и не было личных встреч по этому
поводу…”. А також: “…Мое мнение по этому уголовному делу сводится к
тому, что фирма “Рами” являлась собственником этих коньячных изделий,
находившихся на фирме “МТК”, и она имела полное законное право владения,
пользования и распоряжения этим коньяком в свете заключения экспертных
исследований на Ужгородском коньячном заводе, согласно которых коньяк по
своим свойствам полностью соответствовал ГОСТам. В противном случае
фирма “Рами” имела законное право обратиться с иском в суд и органы
милиции вынуждены были бы возместить убытки, причиненные этой фирме
действиями милиции…”.

Пургас І.М. — заступник начальника відділу ГСУ МВСУ, який готував
відповідь Омельченку Г.О. за підписом Штанька О.Ф., — пояснив, що:
“Коньяк был возвращен на основании заключения экспертной комиссии
Ужгородского коньячного завода о том, что он соответствует ГОСТу, а
инициатором возврата коньяка были фирма “Рами” и Мартиросян. Мартиросян
в своих письмах утверждал, что фирма “Рами” оказывает благотворительную
помощь Союзу офицеров Украины, поэтому проявил заинтересованность в
возврате коньяка. Я считаю, что решение о возврате коньяка было принято
правильно, потому что экспертиза Ужгородского коньячного завода
устранила причины для удержання коньяка… Поступило только одно
сопроводительное письмо от председателя Комиссии Верховного Совета
Омельченко Г.О., по которому было направлено нам письмо Мартиросяна и
заявление Аванесяна. Насколько я помню, Омельченко в этом письме никого
ни о чем не просил, а только переправил письмо в МВД. Мне лично
Омельченко не звонил и ни о чем не просил. Мне ничего неизвестно о
вмешательстве Омельченко в расследование дела …”.

Литвинчук Г.К. — начальник відділу ГСУ МВСУ, який вивчав справу, складав
довідку та письмові вказівки у жовтні 1995 року, пояснив: “…
каких-либо указаний Струку относительно того, что он должен возвратить
коньяк СП “Рами” я не давал, ко мне с такими предложениями или
указаниями также никто не обращался. Более того, в своих указаниях я
подчеркнул о необходимости документальной и экспертной проверки как
качества, так и происхождения коньяка в СП “Рами”, обстоятельств
поставки его в фирму “МТК” и установления его качества и принадлежности
преждевременных указаний о возврате коньяка ему ни письменно, ни устно
никто не давал, наоборот, ему давалась возможность в процессе
расследования установить все обстоятельства для вынесения законного
решения…”.

Струк І. В. (слідчий, який розслідував зазначену справу) під час допиту
слідчим Генпрокуратури дав пояснення прийнятих ним рішень, які свідчать
про певну їх упередженість та недостатню принциповість слідчого при
розслідуванні згаданої кримінальної справи:

— “… 13 февраля 1996 года мне было расписано для исполнения письмо на
имя начальника УВД Ивано-Франковской области, в котором указывалось об
обращении в МВД с Комиссии Верховного Совета Украинм по борьбе с
организованной преступностью и коррупцией, куда была направлена жалоба
директора СП “Рами” Аванесяна о незаконном удержании коньячных изделий
на сумму 13 000 000 000 крб. с требованием немедленно разобраться с
причинами волокиты по расследованию уголовного дела, дать ответ в МВД и
туда же отправить прилагаемое письмо Аванесяна. Кроме письма Аванесяна
на 10 листах к письму МВД была приложена светокопия письма от 30.01.1996
года № 06-19/12-147 от председателя Комиссии Верховного Совета Украины
Омельченко на имя министра внутренних дел Украины Кравченко Ю.Ф. по
поводу волокиты по делу и противоправных действиях со стороны
сотрудников правоохранительннх органов Ивано-Франковской области в
отношении директора СП “Рами” Аванесяна.

Вопрос: Как Вы отреагировали на указанное письмо МВД и как восприняли
приложенное письмо Омельченко со ссылкой на запрос Аванесяна?

Ответ: Как и тогда, так и в настоящее время не могу дать какое-либо
обьяснение, почему Мартиросян, а тем более Омельченко были так
заинтересованы в возврате коньяка фирме “Рами”, ведь меня уже ранее
вызывали в министерство для изучения уголовного дела. По результатам
изучения было ясно, что необходимо экспертное исследование качества
коньяка и ревизия его происхождения, с этим все согласились. И тем не
менее, до окончания экспертного исследования коньяка поступали запросы,
в том числе и от Омельченко о принятии решения о его возврате, я это
понимал однозначно… А когда поступило письмо за подписью Омельченко, в
котором он указывал, что действия правоохранительнмх органов являются
незаконными, то я это воспринял как вмешательство в расследование, так
как проводил расследование в соответствии с действующим процессуальным
законодательством и никаких нарушений, указать на которые можно было бы
конкретно, не совершал, я просто понял, что за СП “Рами” действительно
стоят влиятельные силы, и дальнейшее расследование нормальное мне не
дадут проводить… С СП “Рами” мне также звонили и требовали возвратить
коньяк. Мне надоел зтот постоянньїй ажиотаж вокруг коньяка, поэтому я
принял решение о его возврате СП “Рами”, основываясь на заключении по
качеству Ужгородского коньячного завода, признавшого его пригодным для
употребления и не проверив полностью законность его поставки с СП “Рами”
на фирму “МТК”…”.

Між тим, в дійсності в згаданому зверненні Омельченка не вказано, що дії
правоохоронних органів є незаконними, і пропонується тільки перевірити
заяву Аванесяна про протиправні дії посадових осіб правоохоронних
органів, а також зміст його не дає підстав для висновку про
зацікавленість Омельченка в поверненні коньяку СП “Рамі”.

Таким чином, неповна перевірка законності поставки коньяку слідчим
Струком пояснюється його власними упущеннями та неповнотою при
розслідуванні справи. Обо’язком слідчого у відповідності до ст. 22 КПК
України є повне, всебічне та об’єктивне дослідження обставин справи,
незалежно від наявності скарг на його дії з боку інших осіб, які повинні
вирішуватись уповноваженими на це особами згідно з вимогами закону.

В показаннях Генерального директора СП “Рамі” Аванесяна Г.С., керівника
фірми “МТК” Матійчика В.О., інших причетних осіб немає ніяких даних про
їх зв’язок з Омельченком, про особисту зацікавленість Омельченка в
незаконному поверненні коньяку і СП “Рамі”, про їх контакти з
Омельченком з приводу повернення коньяку. Не випливає особистої
зацікавленості Омельченка і незаконності його звернення до МВС з
дорученням перевірити скаргу Аванесяна Г.С. і з показань Мартиросяна
В.А. — єдиної особи, яка мала стосунки з Омельченком з приводу питання
про повернення коньяку.

Допитаний по справі Омельченко Г.О. показав, що ніяких особистих
стосунків з працівниками СП “Рамі” не мав, а отримане ним звернення
розглянув у відповідності з своїми повноваженнями Голови Комісії
Верховної Ради України, передавши її керівництву МВС з пропозицією
перевірити факти і прийняти рішення згідно з чинним законодавством. Це є
не тільки його правом, але й обов’язком. Якоїсь особистої
заінтересованості в цій справі, крім законної мети — повного,
об’єктивного і всебічного розслідування, як того вимагає чинне
законодавство, він не мав.

Згідно з п. 4 Положення про Тимчасову депутатську Комісію Верховної Ради
України з питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією і
хабарництвом, яким керується діюча постійна Комісія Верховної Ради
України, Комісія та її члени мають право перевіряти діяльність
правоохоронних органів щодо виконання законодавства по боротьбі з
організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом, а також доручати
керівникам державних та інших органів проведення перевірок діяльності
підприємств, установ і організацій. Крім цього, згідно з “18 Закону
України “Про статус народного депутата України” народний депутат має
право перевіряти з власної ініціативи з залученням при необхідності
представників державних органів і об’єднань громадян відомості про
порушення закону, прав та інтересів громадян і організацій, що
охороняються законом.

Тобто Омельченко Г.О. мав право як Голова і член цієї Комісії, народний
депутат України направити надійшлі до нього згадані скарги та заяви для
перевірки в МВС України, що він і зробив. В його зверненні з цього
приводу вказівок про повернення коньячних виробів не було.

Це не є втручанням в хід розслідування кримінальної справи незалежно від
того, обгрунтовано чи необгрунтоване були повернені вироби фірмі “Рамі”
слідчим Струком, який розслідував цю справу.

Що стосується законності чи незаконності повернення Струком коньяку СП
“Рамі”, то згідно з законом — ст. 126 КПК України забезпечення
цивільного позову і можливої конфіскації майна провадиться шляхом
накладення арешту на майно обвинуваченого чи підозрюваного.

По справі щодо Матійчика та інших працівники СП “Рамі” обвинуваченими чи
підозрюваними не були визнані слідством, власником коньяку являлось СП
“Рамі”, а не фірма “МТК”, якій ці вироби були передані не у власність, а
для реалізації.

На момент прийняття рішення про видачу коньяку слідство не мало ніяких
даних про те, що ці вироби є предметом незаконної валютної операції, що
виключало їх вилучення та приєднання до справи як речових доказів у
порядку ст. 78, 79 КК України. Немає таких достатніх даних і в даний
час, хоча в поданні Генпрокурора і йде мова про порушення посадовими
особами “МТК” та СП “Рамі” правил про валютні операції.

AE`

e

¤ ?

i

Ue

ті СП “Рамі”, встановити, коли, в якій кількості, за якими документами,
від яких підприємств СП “Рамі” отримувало вино-коньячні вироби в
1992-1996 роках, не видалось можливим в зв’язку з відсутністю первинних
документів, а також реєстрів бухгалтерського обліку за 1992-1994 роки.
Тому неможливо встановити і причину розходжень в кількості цих виробів
між актами інвентаризацій в різні періоди, а значить неможливо довести
наявність в СП “Рамі” недокументованого та необлікованого надлишку
виробів, з якого могли походити затримані в Івано-Франківську вироби. У
зв’язку з цим немає підстав для визнання їх речовими доказами по справі
в частині створення необлікованого надлишку коньячних виробів.

Щодо приписів від 14 квітня 1995 року інспектора Держнагляду за якістю
продукції про заборону реалізації виробів у зв’язку з невідповідністю
вимогам стандартів та висновки згідно з актом його перевірки Держнагляду
про те, що вони підлягають поверненню заводу-виробнику, то на момент
повернення коньяку в СП “Рамі” слідство мало висновок харчової
експертизи Ужгородського заводу про доброякісність цих виробів. Крім
цього, повернення заводу-виробнику не виключає механізм повернення через
передачу власнику з одночасною забороною реалізації — це випливає з
Декрету КМУ від 8.04.1993 року № 30-93 “Про державний нагляд за
додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх
порушення”, на підставі якого Держнаглядом проводилась зазначена
перевірка коньячних виробів і яким не передбачено вилучення виробів у
власника для повернення їх Держнаглядом виробнику. Наявність в даний час
останнього висновку харчової експертизи КНДІСЕ про невідповідність
залишків з партії цих виробів стандартам не має значення, враховуючи
вищенаведене, для оцінки законності повернення коньяку в 1996 році
слідчим, який не мав процесуальних підстав для їх утримання.

За таких обставин в діях Омельченка Г.О. відсутні ознаки складу злочину,
передбаченого ст. 1893 КК України, — втручання у діяльність працівників
органу внутрішніх справ.

4. Незаконне втручання Омельченка в розслідування кримінальної справи
про хуліганство працівника СП “Рамі” Седракяна та інших (ст. 1893 ч. 2
КК України).

В поданні від 21.04.1997 року Генерального прокурора України у Верховну
Раду України зазначено:

“… 14 жовтня 1996 року за фактом скоєння хуліганства працівниками СП
“Рамі” Седракяна та охоронників кафе “Вірменія” цього ж спільного
підприємства Порицького та Ліщинського, які спричинили тілесні
ушкодження співробітникам СБ України та Республіки Білорусь, порушено
кримінальну справу за ст. 206 ч. 2 КК України. При цьому Седракян бив
співробітників по обличчю поводком для собаки, Порицький і Ліщинський
повалили потерпілих на землю та били ногами, а Седракян цькував їх
собакою породи кавказька вівчарка.

Будучи особисто знайомим із керівниками СП “Рамі”, Омельченко за їх
проханням і в інтересах Седракяна, Порицького та Ліщинського, які
підлягали притягненню до кримінальної відповідальності, з метою
домогтися прийняття неправомірного рішення через відповідних посадових
осіб правоохоронних органів на різних етапах слідства втручався в
розслідування цієї справи, в результаті чого 31 січня 1997 року справа
була незаконно закрита на підставі ст. 6 п. 2 КПК України, тобто за
відсутністю складу злочину. Це рішення 3 березня 1997 року прокуратурою
м. Києва скасовано як незаконне, розслідування по справі відновлене…”.

У постанові від 19.04.1997 року про порушення кримінальної справи
відносно Омельченка Г.О. про цей факт не згадується, констатовано
тільки, що мало місце втручання Омельченка в розслідування “… багатьох
інших…” справ.

Як на момент порушення кримінальної справи відносно Омельченка Г.О., так
і в ході її розслідування якихось даних, які б підтверджували втручання
Омельченка в розслідування кримінальної справи щодо Седракяна та інших,
не встановлено.

Так, 14 жовтня 1996 року СВ Подільського РУ МВСУ в м. Києві порушив
кримінальну справу № 11-06375 про хуліганство Седракяна Р.А.,
Ліщинського В.І. і Порицького С.В. за ст. 206 ч. 2 КК України.

Справа порушена на підставі матеріалів, які надійшли в чергову частину
Подільського РУ щодо хуліганських дій Президента СП ‘ Рамі” Седракяна
Р.А., охоронників фірми “Альфа-плюс” Порицького В.П. і Ліщинського В.І.,
які 13 жовтня 1996 року близько 17 годин в м. Києві біля кафе “Вірменія”
побили співробітників СБУ Соковича С.В., Бухарева В.В. та співробітників
держбезпеки Республіки Білорусь Прохорова Д.О., Петруновича М.Г.

31 січня 1997 року ця кримінальна справа слідчим Подільського РУ
Мирводою С.В. була закрита відносно Седракяна, Порицького, Ліщинського
на підставі ст. 6 п. 2 КПК України за відсутністю складу злочину.

Вже після закриття кримінальної справи, тобто 7 лютого 1997 року в
прокуратуру міста Києва на ім’я прокурора міста Лотюка С.В. надійшов
лист від 31 січня 1997 року за вих. № 06-14/12-169 Голови Комісії ВР
Омельченка на бланку Комісії і за його підписом як Голови Комісії, копія
— Голові всеукраїнського об’єднання “Вітчизна” Мартиросяну В., копія —
Генеральному директору СП “Рамі ЛТД” Аванесяну Г.С., слідуючого змісту:

“… Шановний Степане Васильовичу! Направляю для перевірки листи Голови
об’єднання “Вітчизна” Мартиросяна В. і Генерального директора СП “Рамі
ЛТД” Аванесяна Г.С. та інших колишніх співробітників 000 “Альфа-плюс”,
де йдеться про перевищення службових повноважень працівниками СБУ,
безпідставне порушення кримінальної справи та інше.

З урахуванням наведених фактів у листах щодо порушень конституційних
прав людини прошу Вас особисто ретельно перевірити всі доводи з
вивченням матеріалів кримінальної справи і в залежності від її
результатів внести передбачені законом заходи.

Про наслідки прошу повідомити авторів звернень і Комісію в установлений
законом строк.

Додаток: на 3 аркушах в першу адресу…”.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для звернення Омельченка
були направлені на його адресу лист ВО “Вітчизна” Мартиросяна В. та
скарги в ВО “Вітчизна” з приводу обставин справи гендиректора СП “Рамі”
Аванесяна Г.С. і колишніх працівників ТОВ “Альфа-плюс” Ліщинського та
Порицького.

Це звернення Омельченка, яке він вправі був надіслати відповідному
правоохоронному органу як Голова та член відповідної Комісії, навіть
формально не можна тлумачити як втручання в розслідування справи,
оскільки воно надійшло в прокуратуру міста 7 лютого 1997 року — після
закриття слідчим 31 січня 1997 року справи за відсутністю складу
злочину.

Більше того, це звернення стало приводом для вивчення закритої
кримінальної справи прокуратурою міста, внаслідок чого З березня 1997
року постанова про закриття справи була скасована прокурором слідчого
управління прокуратури м. Києва Харченком 0.1. як винесена передчасно.
Про це рішення, прийняте внаслідок перевірки по його зверненню,
прокурором міста 7 березня 1997 року за вих. № 16/152-97 повідомлено
Голові Комісії Омельченку, а також Мартиросяну і Аванесяну.

Допитаний по справі в якості свідків слідчий Мірвода С.В., який приймав
рішення по справі, заперечує якесь втручання Омельченка Г.О. в
розслідування ним справи та вплив на нього з боку будь-кого при
прийнятті рішень по справі.

В матеріалах справи немає ніяких даних про те, що Омельченко був
“…особисто знайомий із керівником СП “Рамі”…”, що він “… з метою
домогтися прийняття неправомірного рішення через відповідних посадових
осіб правоохоронних органів на різних етапах слідства втручався в
розслідування цієї справи, в результаті чого 31 січня 1997 року справа
була незаконно закрита на підставі ст. 6 п. 2 КПК, тобто за відсутністю
складу злочину…”, тобто констатація викладеного в поданні Генерального
прокурора У Верховну Раду України не підтверджується матеріалами справи.
Не здобуто таких даних і при подальшому розслідуванні.

Так, Омельченко Г.О. показав, що звернувся з листом до прокурора м.
Києва 31 січня 1997 року в з’язку з тим, що в очолювану ним Комісію
Верховної Ради України надійшли листи Голови об’єднання “Вітчизна”
Мартиросяна і Генерального директора СП “Рамі” Аванесяна та колишніх
співробітників ТОВ “Альфа-плюс”-про перевищення службових повноважень
працівниками СБУ, безпідставне порушення кримінальної справи. У своєму
листі, як завжди при таких обставинах, він виклав прохання провести
перевірку і в залежності від її результатів внести передбачені законом
заходи, про наслідки перевірки повідомити заявників і Комісію. Крім
цього листа, з його боку ніяких звернень по цій справі не було ні в
офіційній, ні в неофіційній формі. З керівниками СП “Рамі” він ніколи не
був особисто знайомий.

Допитані як свідки Мартиросян В.А., Аванесян Г.С. категорично
заперечують особисте знайомство Омельченка Г.О. з керівниками та
працівниками СП “Рамі”.

Вищевикладене підтверджує відсутність у діях Омельченка Г.О. ознак
складу злочину, передбаченого ст. 1893 КК України, — втручання у
діяльність працівників прокуратури, органу внутрішніх справ.

5. Незаконне втручання Омельченка в розслідування кримінальної справи
щодо посадових осіб СП “Цемекс” та зловживання при цьому посадовим
становищем (ст. 165 ч. 1,1893 ч. 2 КК України).

В поданні від 21.04.97 року Генерального прокурора України у Верховну
Раду України зазначено:

“…Встановлено також, що Омельченко Г.О. незаконно втручався в
діяльність правоохоронних та контролюючих органів як в ході ревізій і
перевірок, так і в ході розслідування справ.

Так, в депутатському запиті від 28 липня 1995 року до начальника КРУ в
м. Києві Омельченко запропонував прискорити проведення документальної
ревізії фінансово-господарської діяльності СП “Цемекс”. У депутатському
запиті від 17 серпня 1995 року він просить видати йому акт
документальної ревізії та матеріали перевірки і того ж дня за вимогою,
особисто отримує в КРУ вказані матеріали на 590 аркушах під розписку без
складання опису. 21 серпня 1995 року Омельченко Г.О. направив ці
матеріали в МВС України. У депутатському запиті до цих матеріалів
(супроводжувальному листі) Омельченко, зловживаючи своїм посадовим
становищем, заявив, що матеріали ревізії та перевірки вказують на
наявність у діях посадових осіб СП “Цемекс” складу злочину,
передбаченого ст. 86′, 1482, 172 КК України і запропонував прийняти за
матеріалами рішення відповідно до ст. 94, 97 КПК України (приводи та
підстави для порушення кримінальної справи), створити по справі
слідчо-оперативну групу, вказав, хто повинен бути призначений керівником
групи та інші обставини, які не входять до його компетенції. 29 серпня
1995 року за цими матеріалами перевірки була порушена кримінальна справа
за ст. 861, 1482, 172 КК України та проведено розслідування. Через рік і
4 місяці, тобто ЗО грудня 1996 року, ця кримінальна справа, яка
складається із 17 томів, закрита за відсутністю будь-якого складу
злочину в діях посадових осіб СП “Цемекс”…”.

В постанові від 19.04.1997 року про порушення кримінальної справи
стосовно Омельченка Г.О. про цей факт не згадується, констатовано
тільки, що мало місце втручання Омельченка в розслідування “…багатьох
інших …” справ.

Приводом для констатації в Поданні Генпрокурора цих фактів стали такі
звернення Омельченка Г.О.

Лист за підписом Омельченка на бланку Комісії від 28.07.1995 року за
вих. № 06-19/12-874 на ім’я начальника КРУ в м. Києві Плохого П.Ф.
слідуючого змісту:

“…Шановний Петре Федоровичу! Працівниками КРУ в м. Києві з 8 червня
ц.р. проводиться додаткова ревізія окремих питань
фінансово-господарської діяльності СП “Цемекс” (м. Київ-190, вул. М.
Кирпоноса, 10/8).

Керуючись ст. 25 Закону України “Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю” та ст. З, 18 Закону України “Про
статус народного депутата України”, прошу Вас терміново закінчити
проведення цієї ревізії, а акт ревізії і матеріали перевірки надіслати в
Комісію для розгляду і прийняття рішення згідно з чинним
законодавством…”.

Лист від 17 серпня 1995 року за вих. № 06-19/12-874 за підписом
Омельченка на бланку Комісії на ту ж адресу, слідуючого змісту:

“… Шановний Петре Федоровичу! 28 липня ц.р. Вам був направлений лист №
06-12/12-874 про завершення документальної ревізії окремих питань
фінансово-господарської діяльності СП “Цемекс”.

В даний час вказана ревізія завершена.

На підставі викладеного, керуючись ст. 25 Закону України “Про
організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, ст.
13, 18 Закону України “Про статус народного депутата України”, прошу Вас
видати акт ревізії і матеріали перевірки для розгляду їх на засіданні
Комісії і Координаційного Комітету по боротьбі з корупцією і
організованою злочинністю при Президентові України і прийняття рішення
згідно з чинним законодавством…”.

На екземплярі цього листа є розписка Омельченка про отримання ним
17.08.1995 року матеріалів ревізії на 590 аркушах.

Згідно зі ст. 25 Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю” Комісія має право “… перевіряти виконання
законів про боротьбу з корупцією і організованою злочинністю, а також
доручати проведення перевірок іншим органам та посадовим особам…”.

Стаття 23 Закону України “Про постійні Комісії Верховної Ради України”
передбачає, що Голова постійної Комісії “… представляє постійну
Комісію… у відносинах з іншими державними органами, об’єднаннями
громадян…”.

У відповідності з п. 4 Положення про Тимчасову депутатську Комісію
Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю,
корупцією і хабарництвом Комісія та її члени мають право перевіряти
діяльність правоохоронних органів щодо виконання законодавства по
боротьбі з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом, а також
доручати керівникам державних та інших органів проведення перевірок
діяльності підприємств, установ і організацій.

Пункт 5: “…Вимоги Комісії та її членів про надання посадовим особам
пояснень і документів є обов’язковими і підлягають безумовному
виконанню…”

Згідно зі ст. 18 Закону України “Про статус народного депутата України”
народний депутат має право перевіряти з власної ініціативи з залученням
при необхідності представників державних органів і об’єднань громадян
відомості про порушення закону, прав та інтересів громадян і
організацій, що охороняються законом.

Виходячи з вищевикладених повноважень, Омельченко Г.О. в даному випадку
мав право витребувати і отримати від КРУ матеріали ревізії, технічний же
бік отримання ним цих документів (особисто, без супровідного листа, без
детального опису матеріалів) для правової кваліфікації його дій значення
не має.

Надалі Омельченко на бланку Комісії направив листа від 21 серпня 1995
року за вих. № 06-19/12-874 на ім’я першого заступника міністра
внутрішніх справ Вандіна Ю.О. слідуючого змісту:

“…Шановний Юрію Олександровичу! Згідно з рішенням, погодженим з Вами і
віце-прем’єр-міністром — Головою Координаційного Комітету по боротьбі з
корупцією і організованою злочинністю при Президентові України Дурдинцем
В.В. 19 серпня ц.р., направляю Вам матеріали документальної ревізії
фінансово-господарської діяльності СП “Цемекс”.

Аналіз матеріалів ревізії і перевірки, на мою думку, свідчить, що в діях
посадових осіб СП “Цемекс” є ознаки злочину, передбаченого, зокрема, ст.
86’, 1482, 172 КК України.

На підставі викладеного прошу Вас вивчити вказані матеріали і прийняти
процесуальне рішення згідно з ст. 94, 97 КПК України.

У разі порушення кримінальної справи прошу Вас створити
слідчо-оперативну групу, до складу якої включити оперуповноваженого з
особливо важливих справ УБОЗ ГУ МВС України в м. Києві майора Козаченко
В.В., котрий вів справу оперативної перевірки СП “Цемекс”.

Керівником слідчо-оперативної групи призначте слідчого ГУ МВС України в
м. Києві, кандидатура якого була з Вами погоджена на нараді.

В силу викладених у матеріалах і обговорених на нараді обставин прошу
Вас хід слідства взяти на особистий контроль, забезпечити повне,
об’єктивне, всебічне розслідування всіх обставин справи, осіб, винних у
вчиненні злочинів чи інших правопорушень, незалежно від займаних ними
посад, притягти до встановленої законом відповідальності, а також вжити
заходи по недопущенню втручання будь-кого в діяльність
слідчо-оперативної групи.

Відносно посадових осіб ГУ МВС в м. Києві, які робили незаконні спроби
припинити документальну ревізію і перевірку СП “Цемекс” та інші
неправові дії відносно своїх підлеглих, про що йшла мова на вказаній
нараді 19 серпня ц.р., прошу Вас провести службове розслідування силами
апарату МВС України і прийняти рішення згідно з чинним законодавством.

Про прийняте рішення за матеріалами документальної ревізії та
результатами службового розслідування прошу повідомити Комісію.

Додаток: матеріали на 595 арк. …”.

Лист Омельченка від 7 вересня 1995 року за вих. № 06-19/12-874 на бланку
Комісії на ім’я віце-прем’єр-міністра України, Голови Координаційного
Комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при
Президенті України Дурдинцю В. В. слідуючого змісту “… Шановний Василю
Васильовичу! Направляю Вам деякі матеріали щодо діяльності СП “Цемекс”.
Питання про його фінансово-господарську діяльність, перевірку та інші
питання з цього приводу були предметом обговорення 19 серпня ц.р. у Вас
на нараді з моєю та участю керівників підрозділів по боротьбі з
корупцією і організованою злочинністю МВС і СБ України. Додаток:
матеріали на 9 арк. …”.

Лист Омельченка від 8 вересня 1995 року за вих. № 06-19/12-874 на бланку
Комісії на ім’я Генерального прокурора України Дацюка В.В. слідуючого
змісту:

“… Шановний Владиславе Володимировичу! Направляю Вам деякі матеріали
щодо діяльності СП “Цемекс”. Питання про його фінансово-господарську
діяльність, перевірку та інші питання з цього приводу були предметом
обговорення 19 серпня ц.р. на нараді віце-прем’єр-міністра України,
Голови Координаційного Комітету по боротьбі з корупцією і організованою
злочинністю при Президентові України В. В. Дурдинця.

За результатами перевірки і документальної ревізії
фінансово-господарської діяльності СП “Цемекс” порушена кримінальна
справа, яка знаходиться в провадженні Слідчого управління ГУ МВС України
по м. Києву, і створена слідчо-оперативна група.

Слід зазначити, що керівництво СП “Цемекс” перешкоджало своєчасному
проведенню перевірки і документальної ревізії. Чиниться тиск на
слідчо-оперативну групу. До цього підключаються окремі посадові особи, у
тому числі і деякі народні депутати України.

В силу викладених обставин прошу Вас хід слідства взяти на особистий
контроль, забезпечити повне, об’єктивне, всебічне розслідування справи,
осіб, винних у вчиненні злочинів чи інших правопорушень, незалежно від
займаних посад, притягти до встановленої законом відповідальності, а
також вжити заходи по недопущенню втручання будь-кого в діяльність
слідчо-оперативної групи.

У випадку тиску чи втручання в хід слідства прошу Вас терміново
інформувати про це Комісію.

Про вжиті заходи і результати розслідування справи прошу повідомити
Комісію.

Додаток: матеріали на 12 арк. …”.

З матеріалів справи вбачаються такі підстави вчинення Омельченком
зазначених дій.

КРУ м. Києва на підставі листів УБОЗ ГУ МВС України в м. Києві від
21.10.1994 року та від 26.01.1995 року проводилась ревізія окремих
питань фінансово-господарської діяльності СП “Цемекс”. При цьому
керівництво СП в окремих випадках відмовилось надавати бухгалтерські
документи ревізорам КРУ. Матеріали основної ревізії були передані в УБОЗ
в березні 1995 року. Оскільки в процесі ревізії КРУ не отримало
роз’яснення від Держмиткому на свій запит щодо ввозу інвестиції
іноземного засновника СП, яке надійшло тільки в квітні 1995 року, то КРУ
прийняло рішення про додаткову ревізію СП “Цемекс” з 8.06.1995 року.

Як випливає з доповідної начальника відділу ревізій і перевірок КРУ в м.
Києві Лавренової Т.І., додаткова ревізія СП “Цемекс” була закінчена
фактично 6 липня, а з 12 липня 1995 року за погодженням з керівництвом
СП “Цемекс” працівниками цього СП проводилось друкування акту ревізії.

Але листом від 12.07.1995 року за № 1-16/2 заступник начальника УБОЗ
МВСУ в м. Києві Садовий повідомив СП “Цемекс”, що документальна ревізія
проведена КРУ за листом УБОЗу, згідно з актом ревізії від 10.03.1995
року порушень фінансово-господарської діяльності з боку керівництва СП
“Цемекс” не встановлено і що перевірка УБОЗом СП “Цемекс” припинена.

Листом від 24 липня 1997 року гендиректор СП “Цемекс” Адаменко звернувся
до начальника КРУ м. Києва і з посиланням на вказаний лист Садового
поставив питання про припинення КРУ перевірки СП.

КРУ в м. Києві листом від 28.07.1995 року вих. № 26-33/811 повідомив
начальника УБОЗ ГУ УМВСУ в Києві Лясковського про отримання цього листа
від СП “Цемекс” з посиланням на УБОЗ та повідомив про те, що оскільки
ревізія проводилась по ініціативі УБОЗ, то КРУ прийняло рішення про
призупинення додаткової ревізії до одержання від УБОЗ відповідного
рішення.

У той же день КРУ в м. Києві дало відповідь такого ж змісту на
вищезазначене звернення Омельченка від 28.07.1995 року.

Листом вих. № 18/6-1740 від 28.07.1995 року (копія — начальнику КРУ в м.
Києві) начальник 6 відділу УБОЗ ГУ УМВСУ в м. Києві Петров повідомив СП
“Цемекс”, що документальна ревізія проведена КРУ за листом УБОЗу,
матеріали перевірки і акт ревізії від 10.03.1995 року свідчать, що в
діях керівництва СП “Цемекс” кримінально-караних діянь не встановлено і
що перевірка УБОЗом СП “Цемекс” припинена.

Допитані по справі Лясковський, Садовий в ході слідства пояснили, що при
вивченні матеріалів ревізії прийшли до висновку, що в діяльності СП
мають місце цивільно-правові відносини, не вбачаються дії організованої
злочинної групи, відсутні підстави для порушення кримінальної справи, а
тому, враховуючи довготривалий період перевірки СП “Цемекс”, скарги
керівництва СП на упередженість оперуповноваженого Козаченка, який
проводив перевірку, та деякі дані про його особисту зацікавленість в
тиску на керівників СП, прийняли рішення про припинення перевірки.

Згідно з показами старшого оперуповноваженого УБОЗ ГУ МВСУ в м. Києві
Козаченка В.В., який займався оперативною перевіркою СП “Цемекс”,
останній по своїй ініціативі у зв’язку з забороною йому керівництвом
УБОЗу займатися перевіркою СП “Цемекс” звернувся в липні—серпні 1997
року до Омельченка з цього приводу за допомогою, повідомив йому про дії
Лясковського і Садового, виклав все це письмово і вручив записи
Омельченку.

При оцінці подальших дій Омельченка необхідно враховувати таке. Так,
постановою від 10 жовтня 1995 року старшого прокурора відділу нагляду за
додержанням законів спецпідрозділами по боротьбі з організованою
злочинністю прокуратури м. Києва Каплі О.С. на підставі розгляду
матеріалів перевірки по заяві Генерального директора СП “Цемекс”
Адаменка С.В. відмовлено в порушенні кримінальної справи стосовно
оперуповноваженого по ОВС УБОЗ ГУ МВС України в м. Києві Козаченка В.В.
щодо порушення ним закону та перевищення службових повноважень при
перевірках СП “Цемекс”. Крім того, згідно з повідомленням від 23.01.1996
року першого заступника міністра внутрішніх справ Вандіна Ю.О. Голові
Комісії Верховної Ради України Омельченку Г.О. “…під час перевірки
підтвердились відомості про безпідставний підпис Садовим М.Т. та
Петровим С.І. листів, адресованих в СП “Цемекс” про припинення перевірки
діяльності цієї фірми… Встановлені також порушення Закону України “Про
оперативно-розшукову діяльність”, наказів МВС з боку Лясковського Г.М.
при призначенні оперативного нагляду за діями Козаченка В.В. силами УКП
МВС…”.

В матеріалах справи знаходиться непідписаний акт додаткової ревізії
окремих питань фінансово-господарської діяльності СП “Цемекс”, тобто
один з документів, отриманих 17 серпня 1995 року Омельченком в КРУ. В
цьому акті містяться дані, ва підставі яких можна зробити попередні
висновки про:

— наявність ознак ухилення від сплати податків (арк.б — приведене
посилання на офіційний документ митних органів про те, що обладнання,
отримане СП “Цемекс” від іноземної фірми як інвестиційний вклад в
установчий фонд СП (що дає право на пільгове оподаткування), митними
органами не може бути визнане як інвестиція за відсутністю для цього
підстав;

— можливість розкрадання державних коштів при отриманні і використанні
валютного кредиту від “Укрексімбанку” (арк.6-11 — зазначені порушення
при оформленні залогу і те, що станом на 1.07.95 року з отриманого
кредитних коштів, які в сумі 1,48 млн. доларів США перераховані
“Цемексом” за кордон для придбання обладнання і товарів, надійшли тільки
два автопогрузчики та мішки для упаковки цементу на суму 160 тис.
доларів США, а Оплачене обладнання на суму 1,3 млн. доларів США в
Україну не надійшло. Арк. 17-18 — отримання СП “Цемекс” кредиту в сумі
20 млрд. крб. в банку “Відродження” для використання на закупку цемента,
нецільове його використання, неповернення кредиту до встановленого
кредитною угодою терміну, переуступка свого боргу по кредиту МЧП
“Продопторг” — пізніше це МЧП розпалось, його посадові особи щезли).

— наявність ознак підробки документів та їх використання в СП “Цемекс”
(при оформленні залогових та гарантійних документів при отриманні
банківських кредитів) — тобто про те, що, на його думку, і зазначено в
листі Омельченком Г.О. як ознаки злочину.

Крім цього, з наявних матеріалів справи вбачається, що Козаченко надав
Омельченку довідкові матеріали, в яких викладені приблизно ці ж факти з
їх кваліфікацією за статтями КК і які були надіслані після вивчення
Омельченком першому заступнику міністра внутрішніх справ України Вандіну
Ю.О. для перевірки.

Таким чином, надсилаючи матеріали ревізії та матеріали, отримані від
Козаченка В.В., Вандіну Ю.О. для вивчення і прийняття рішення згідно з
ст. 94, 97 КПК України (без прямої вказівки про порушення кримінальної
справи) та викладаючи в супровідному листі, що “…аналіз матеріалів
ревізії і перевірки, на мою думку, свідчить, що в діях посадових осіб СП
“Цемекс” є ознаки злочину, передбаченого, зокрема, ст. 861, 1482, 172 КК
України …”, Голова Комісії Верховної Ради і народний депутат України
Омельченко не перевищив своїх повноважень.

В цьому ж листі Омельченка викладені й інші пропозиції Омельченка
Вандіну, які носять характер рекомендацій, і їх неможливо розцінювати,
як втручання в діяльність працівників правоохоронного органу (прохання у
разі порушення кримінальної справи створити слідчо-оперативну групу з
включенням до її складу Козаченка В.В., призначити керівником
слідчо-оперативної групи слідчого, кандидатура якого була погоджена на
нараді, прохання взяти хід слідства на особистий контроль, забезпечити
повне, об’єктивне, всебічне розслідування всіх обставин справи,
притягнення осіб, винних у вчиненні злочинів, до встановленої законом
відповідальності, вжити заходів по недопущенню втручання будь-кого в
діяльність слідчо-оперативної групи, прохання провести службове
розслідування відносно посадових осіб МВС, які робили спроби припинити
документальну ревізію і перевірку СП “Цемекс” і прийняти щодо них
рішення згідно з чинним законодавством, прохання повідомити про прийняті
рішення та результати службового розслідування).

Згідно з показаннями допитаної Серпокрилової В.О. — слідчого, яка
розслідувала порушену в результаті справу, під час розслідування справи
Омельченко нічого не вимагав і не просив.

В матеріалах справи немає і слідством не встановлено якихось інших даних
про причетність Омельченка до розслідування цієї справи, окрім
вищеприведених його листів, які за своїм змістом не дають ніяких підстав
тлумачити їх як втручання у діяльність працівників правоохоронних
органів.

Таким чином, в діях Омельченка Г.О. відсутні ознаки складу злочину,
передбаченого ст 1833 КК України, — втручання у діяльність працівників
прокуратури, органу внутрішніх справ.

6. Незаконне втручання Омельченка в розслідування кримінальної справи по
обвинуваченню Голови Лубенської міськради Коряка В.В. (ст. 1893 ч. 2 КК
України).

В поданні Генерального прокурора України у Верховну Раду України
зазначено:

“…Крім цього, Омельченко Г.О. особисто втручався в хід розслідування
кримінальної справи за обвинуваченням Голови Лубенської міської Ради
народних депутатів Коряка В.В. у вчиненні злочинів, передбачених ст.
165, 166, 168 та 172 КК України. Він особисто звернувся до керівництва
прокуратури Полтавської області з проханням не заарештовувати Коряка,
піддавав сумніву доказаність його вини. Письмові звернення в період з
28.06.1996 р. по 27.01.1997 р. Омельченко неодноразово направляв і до
Генеральної прокуратури України. У своїх запитах, посилаючись на заяви
членів виконкому Лубенської міськради про упереджене та необ’єктивне
розслідування справи, скарги самого Коряка, Омельченко Г.О. вимагав
вивчити справу Коряка, взяти його на особистий контроль, забезпечити
повне, об’єктивне та всебічне розслідування всіх обставин справи та
доручити розслідування слідчим Генеральної прокуратури.

27 січня 1997 року Омельченко звернувся із заявою на ім’я першого
заступника Генерального прокурора України, у якому вимагав провести
перевірку заяв Коряка, інших скарг та заяв з Полтавської області, на
підставі їх аналізу перевірити роботу прокуратури Полтавської області в
цілому. Результати цієї перевірки пропонував розглянути на колегії
Генеральної прокуратури України, де вирішити питання про відповідність
займаним посадам прокурора області та його заступників.

Паралельно з цим засоби масової інформації України — газета
“Независимость” та особливо обласна газета “Полтавська думка” (Г.
Омельченко є членом редакційної ради цієї газети) — розгорнули бурхливу
діяльність щодо висвітлення справи Коряка. Публікації, як правило,
зводились тільки до наклепницьких вигадок на слідчого та керівництво
прокуратури області.

У зв’язку з підготовкою статті про Коряка “Карьера лубенского мэра
началась в … исправительной колонии” в загальноукраїнській газеті
“Киевские ведомости”, Омельченко Г.О. під час інтерв’ю намагався
впливати на кореспондента цієї газети, щоб перешкодити об’єктивній
публікації…”.

У постанові від 19 квітня 1997 року про порушення відносно Омельченка
справи вказано:

“…Омельченко Г.О., використовуючи своє посадове становище всупереч
інтересам служби, втручався у діяльність правоохоронних органів з метою
перешкодити виконанню ними службових обов’язків та добитися прийняття
неправомірних рішень у кримінальних справах таких як — … справи за
обвинуваченням Голови Лубенської міської Ради народних депутатів Коряка
В.В. …”.

Приводом для оцінки дій Омельченка як втручання в розслідування цієї
справи стали такі листи-звернення Омельченка Г.О. на бланку Комісії
Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і
корупцією та окремі його дії.

Так, допитаний як свідок по справі прокурор Полтавської області Даценко
М.І. пояснив:

“…В перших числах липня місяця 1996 року на підсумковій колегії в
Генеральній прокуратурі України Г.О. Омельченко підійшов до мене в
коридорі чи в приймальні Генерального прокурора, тепер не пам’ятаю, і
поцікавився вже іншою справою — по звинуваченню Голови Лубенської
міської Ради Коряка В.В. Я йому відповів, що справа розслідується дуже
повільно, так як Коряк В.В. не з’являється до слідчого, ігнорує його
вимоги, тому мабуть прийдеться змінювати міру запобіжного заходу з
підписом про невиїзд на арешт… Г.О. Омельченко в розмові піддав
сумніву, що по справі є докази вини Коряка В.В. та приводив факти по
деяких епізодах звинувачення… На кінець розмови Г.О. Омельченко
попросив не заарештовувати Коряка В.В., заручившись тим, що він буде
з’являтися в прокуратуру до слідчого…”.

Лист від 28 червня 1995 року за № 06-19/12-768 Генеральному прокурору
України Дацюку В.В. (копія — Виконкому Лубенської міськради народних
депутатів) такого змісту:

“… Шановний Владиславе Володимировичу! В Комісію звернулися члени
виконкому Лубенської міської Ради народних депутатів Полтавської області
з заявою про упереджене і необ’єктивне розслідування кримінальної
справи, порушеної проти Голови міськвиконкому В. Коряка.

В силу викладених у заяві обставин прошу Вас доручити працівникам
апарату Генеральної прокуратури вивчити цю справу.

Хід розслідування прошу взяти на особистий контроль, забезпечити повне,
об’єктивне, всебічне розслідування всіх обставин по справі і прийняти
рішення тільки згідно з чинним законодавством.

Про результати перевірки і розслідування справи прошу повідомити
заявників і Комісію.

Додаток: заява на 1 аркуші…”.

Лист від 26 липня 1995 року за № 06-19/12-811 Генеральному прокурору
України Дацюку В.В. (копія гр. Третецькому В.):

“… Шановний Владиславе Володимировичу! Направляю Вам для перевірки і
прийняття передбаченого законом рішення лист Голови міськвиконкому м.
Миргорода В. Третецького.

Про результати прошу повідомити гр. Третецького і Комісію у встановлений
законом строк. Додаток: на 1 аркуші в першу адресу…”.

Лист від 16 жовтня 1995 року за X” 06-19/12-1039 заступнику Генерального
прокурора України Колінько О.М. (копія — Коряку В.В.):

“…Шановна Ольга Михайлівна! В Комісію на Ваше ім’я поступила скарга
депутата Полтавської обласної Ради народних депутатів Голови Лубенської
міської Ради народних депутатів Коряка В.В. про незаконне порушення
проти нього кримінальної справи, необ’єктивність і упередженість при її
розслідуванні.

Як стверджує Коряк, це політична розправа над ним з боку Голови
Полтавської обласної держадміністрації Залудяка М., вказівки якого
виконує заступник прокурора Полтавської області Костенко.

Це повторна скарга Коряка В.В. в Генеральну прокуратуру України, яка
направляється Комісією.

Прошу звернути увагу на те, що Коряк В.В. є депутат обласної Ради, але
не зрозуміло чому прокурор області Даценко М. подання про притягнення
Коряка В. до кримінальної відповідальності направив не в Полтавську
обласну Раду, а у Лубенську міську Раду народних депутатів.

В силу викладених у скарзі і матеріалах обставин прошу Вас провести
ретельну перевірку вказаних фактів, затребувати справу в Генеральну
прокуратуру для вивчення, вирішити питання про завершення її
розслідування слідчим Генеральної прокуратури України і прийняти рішення
згідно з чинним законодавством.

Про результати перевірки скарги і розслідування справи прошу повідомити
Коряка В. і Комісію.

Додаток: скарга Коряка В. і матеріали до них, всього на 1 арк. …”.

Лист від 9 листопада 1995 року за № 06-19/12-1139 Генеральному прокурору
України Ворсінову Г.Т.:

“…Шановний Григорію Трохимовичу! В Комісії знаходиться на контролі хід
розслідування кримінальної справи, порушеної щодо Голови Лубенської
міської Ради народних депутатів Василя Коряка, який неодноразово
звертався в Генеральну Прокуратуру України з заявами про вилучення з
провадження прокуратури Полтавської об ласті кримінальної справи і
передачі її для розслідування слідчому Генеральної прокуратури з метою
забезпечення найбільш повного і об’єктивного розслідування.

1 листопада 1997 р. газета “Независимость” надрукувала великий матеріал
журналістського розслідування під назвою “Полтавська битва”. В статті
викладені факти, чому проти Коряка В. почалися гоніння і переслідування
з боку керівництва Полтавської області і яким чином проти нього була
сфабрикована кримінальна справа.

В силу викладених у статті обставин прошу Вас доручити Генеральній
прокуратурі України провести перевірку вказаних у ній фактів, осіб,
винних у порушенні чинного законодавства, незалежно від займаних посад,
притягти до встановленої законом відповідальності.

З метою найбільш повного і об’єктивного розслідування, прошу Вас
кримінальну справу, порушену щодо Коряка В., вилучити із провадження
прокуратури Полтавської області і передати її для завершення
розслідування слідчому Генеральної прокуратури.

Хід перевірки газетної публікації і розслідування справи прошу взяти під
особистий контроль.

Про результати прошу повідомити Комісію і редакцію газети
“Независимость”.

Додаток: газета “Независимость” за 1 листопада 1995 р. …”. Лист від 5
січня 1996 року № 06-19/12-1290 Генеральному прокурору України Ворсінову
Г.Т.:

“… В Комісії знаходиться на контролі хід розслідування кримінальної
справи, порушеної щодо Голови Лубенської міської Ради народних депутатів
Коряка В.В., який неодноразово звертався в Генеральну прокуратуру
України і в Комісію з заявами про передачу справи для об’єктивного
розслідування в прокуратуру іншої області.

В Комісію і на Ваше ім’я надходять заяви, звернення від громадян,
громадських організацій, керівників підприємств, установ з єдиним до Вас
проханням: вилучити кримінальну справу по обвинуваченню Коряка В.В. з
провадження прокуратури Полтавської області і передати її для завершення
розслідування в іншу область або Генеральну прокуратуру.

В силу викладених у зверненнях обставин, а також матеріалів, направлених
в Генеральну прокуратуру раніше (№ 06-19/12-1039 від 16.10.1995 р„ №
06-19/12-1039 від 9.11.1995 р., № 06-12/19-1290 від 20.12.1995 р.) з
метою найбільш повного і об’єктивного розслідування всіх обставин
справи, прошу Вас розглянути питання про передачу її для завершення
розслідування в іншу область і прийняття рішення згідно з чинним
законодавством.

Хід розслідування справи та перевірки викладених у зверненнях і засобах
масової інформації фактів (“Независимость”, 1.XІ.1995 р.) прошу Вас
взяти під особистий контроль.

Про прийняте рішення прошу повідомити Комісію.

Додаток: заява, звернення на 17 арк. …

Лист від 29 січня 1996 року № 06-19/12-1039 Генеральному прокурору
України Ворсінову Г.Т.:

“… Шановний Григорію Трохимовичу! В Комісію, а також на Ваше та ім’я
Президента України продовжують надходити листи, звернення від ветеранів
Великої Вітчизняної війни, чорнобильців, народних депутатів України про
необ’єктивність і упередженість при розслідуванні кримінальної справи,
порушеної щодо Голови Лубенської міської Ради народних депутатів Коряка
В.В.

У цих листах, зверненнях відмічається, що проти Коряка В.В. розгорнута
цілеспрямована кампанія по його дискредитації, а кримінальна справа
порушена з метою за будь-яку ціну усунути Коряка В. з займаної посади за
його принципову позицію у питаннях приватизації майна міста і у боротьбі
з зловживаннями посадових осіб, у тому числі і обласного рівня. Про це
неодноразово друкувала також місцева і республіканська преса.

На протязі півроку в Комісію і Генеральну прокуратуру надійшли десятки
заяв, листів, звернень від громадян, депутатів, керівників установ,
представників громадських організацій з проханням об’єктивно перевірити
всі обставини справи і для більш об’єктивного її розслідування —
передати справу для завершення слідства в іншу область.

Не дивлячись на те, що Вами було прийнято рішення направити зазначену
кримінальну справу для подальшого розслідування в Прокуратуру
Харківської області. Ваше рішення до цього часу залишилось не виконаним.

Направляю Вам чергові листи і звернення, які надійшли в Комісію і на
ім’я Президента України, для долучення їх до кримінальної справи,
перевірки і врахування при прийнятті кінцевого рішення по зазначеній
справі.

Прошу Вас ретельно перевірити викладені в листах, зверненнях і пресі
факти, забезпечити повне, всебічне, об’єктивне розслідування всіх
обставин справи і прийняти рішення згідно з чинним законодавством.

Про прийняте рішення прошу повідомити Комісію.

Додаток: заяви, звернення, листи на 13 аркушах”.

Лист від 27 січня 1997 року № 06-19/12 першому заступнику Генерального
прокурора України Христенку О.А. (копія — Коряку В.В.).

“… Шановний Олександре Андрійовичу! До Комісії звернувся Голова
Лубенської міської Ради Коряк В.В. з листом про зловживання керівником
фірми “Агротехсервіс” Оніщенком В., неповернення кредиту в сумі 164
млрд. крб. (1 млн. 640 тис. грн.) Лубенському відділенню АКБ “Україна”,
невнесення до міського бюджету 999 тис. гривень.

Крім того. Коряк В. пише, що на неодноразові звернення до Прокуратури
Полтавської області про зазначені зловживання Оніщенка В., керівництво
прокуратури відповідних заходів по припиненню “шахрайських дій Оніщенка”
і повернення ним зазначених сум банку “Україна” не вжило, а стало на
захист комерсанта Оніщенка В.

Нагадую, що на протязі 1995-1996 рр. мною неодноразово зверталась увага
керівництва Генеральної прокуратури на невжиття Прокуратурою Полтавської
області і, зокрема її прокурора Даценка М.І., відповідних заходів
реагування на зловживання посадових осіб, порушення прав, свобод і
законних інтересів громадян.

Складається враження, що і Генеральна прокуратура, і Прокуратура
Полтавської області ігнорують законні і справедливі вимоги народних
депутатів України і мешканців Полтавської області, які звертались із
скаргами, листами, заявами на протиправні дії посадових осіб, у тому
числі і правоохоронних органів.

Про численні факти порушень закону, конституційних прав та свобод
громадян Прокуратурою Полтавської області і необхідність перевірки її
діяльності говориться у зверненні загальних зборів Асоціації міст
Полтавщини (додається).

На підставі викладеного прошу Вас провести силами Генеральної
прокуратури перевірку зазначеної заяви Коряка В.В. та інших скарг і заяв
з Полтавської області, які направлялись Вам на протязі минулого року і
на основі їх аналізу перевірити роботу Прокуратури Полтавської області
по розгляду нею заяв громадян та виконання законодавства і Указів
Президента України у сфері боротьби з корупцією і організованою
злочинністю.

По результатах перевірки прошу розглянути на Колегії Генеральної
прокуратури питання про відповідність займаній посаді прокурора
Полтавської області і його заступників.

Про результати перевірки прошу Вас повідомити Комісію в установлений
законом строк.

Додаток: заява Коряка В. на 1 арк. + 1…”.

Допитана як свідок оглядач газети “Киевские ведомости” Федорова Л.П. з
приводу розмови з Омельченком перед публікацією статті “Карьера
лубенского мэра началась в … исправительной колонии” показала, що “Во
время нашого разговора Омельченко отказался комментировать ситуацию,
происходящую в Лубнах. После моих настойчивых просьб об этом, Омельченко
Г.Е. начал говорить, что его это не волнует. В ходе разговора Омельченко
Г.Е. разнервничался и сказал мне, что он знает, что я ездила в г. Лубны,
с кем я там встречалась, на каком транспорте я ездила, кто меня
сопровождал. Особенно Омельченко Г.Е. меня удивил тем, что он мне
сказал, что он сразу узнал мой голос по телефону, когда я с ним
договаривалась о встрече. Хотя я с ним никогда до этого не разговаривала
и не встречалась. Возможно он пошутил со мной, когда это говорил. В
конце разговора Омельченко сказал мне, что он даст свой комментарий
тогда, когда выйдет материал в газете, возможно придется давать
опровержение… Но после опубликования этой статьи в газете, никаких
опровержений не было. И никаких мне ни звонков, ни угроз не было ни от
кого-либо. Во время разговора с Омельченко Г.Е. он на меня
психологического давления не оказывал, но наш разговор я оценивала как
попытку чуть-чуть меня припугнуть…”.

Оцінюючи ці показання Федорової, можна дійти висновку, що вони, хоч на
їх основі закладено в подання Генпрокурора про те, як “…Омельченко
Г.О. під час інтерв’ю намагався впливати на кореспондента цієї газети,
щоб перешкодити об’єктивній публікації…”, по-перше, не мають ніякого
значення для оцінки їх в контексті втручання Омельченка в діяльність
працівників правоохоронних органів, в розслідування справи відносно
Коряка, оскільки Федорова не є працівником правоохоронного органу і не
проводила розслідування зазначеної справи, а по-друге, з показань
Федорової не вбачається ніяких умовлянь, шантажування, погроз (тобто
того, що є суттю втручання чи впливу) на її адресу з боку Омельченка з
будь-якою метою.

Якихось інших фактів, крім вищевикладених, оцінених як втручання
Омельченка в розслідування справи, при розслідуванні не встановлено.

Так, допитаний як свідок старший слідчий прокуратури Полтавської області
Желюк О.Т., котрий провадив попереднє слідство по справі відносно Коряка
В.В., показав, що “… лично ко мне никто из перечисленных должностных
лиц, в том числе Омельченко, никогда не обращались ни по телефону, ни с
письменними заявлениями…”

Що стосується показань Желюка О.Т. про те, що в листопаді-грудні 1996
року прокурор області Даценко, закінчивши в його присутності телефонну
розмову, повідомив йому, що особа, яка розмовляла з ним по телефону,
вимагала звільнити з-під варти Коряка та погрожувала звільненням з
посади, то по справі доведено, що це був не Омельченко, оскільки сам
Желюк пояснив, що він не знає, хто у цьому випадку погрожував прокурору,
а Даценко М.І. категорично заперечив, що його співрозмовником був
Омельченко Г.О., одночасно пояснивши, що не пам’ятає з ким із інших осіб
він мав тоді розмову по телефону. Також Даценко пояснив, що після арешту
Коряка він з Омельченком взагалі не спілкувався.

У поданні Генерального прокурора у Верховну Раду України констатовано:

“…Паралельно з цим засоби масової інформації України — газета
“Независимость” та особливо обласна газета “Полтавська думка” (Г.
Омельченко є членом редакційної Ради цієї газети) — розгорнули бурхливу
діяльність щодо висвітлення справи Коряка. Публікації, як правило,
зводились тільки до наклепницьких вигадок на слідчого та керівництво
прокуратури області …”

Однак по справі не встановлено ніяких даних про те, що Омельченко
ініціював чи брав участь в підготовці та оприлюдненні цих публікацій.

Що стосується розмови Омельченка з прокурором області Даценком, то,
по-перше, допитаний по справі Омельченко Г.О. заперечує звернення з
проханням до прокурора області про незаарештування Коряка, тобто
відсутні достатні дані про таке звернення.

По-друге, піддання сумнівам доведеність вини Коряка неможливо
кваліфікувати як втручання у діяльність працівника прокуратури, оскільки
висловлювання сумнівів не є кримінально-караним діянням.

Щодо втручання Омельченка в розслідування справи Коряка допитано 14
свідків, з них 3 працівники прокуратури, 3 працівники міліції, інші —
непрацівники правоохоронних органів. Ці свідки в своїх показаннях ніяких
даних про конкретні факти та докази втручання Омельченка в діяльність
працівників правоохоронних органів при розслідуванні справи відносно
Коряка, крім уже вищенаведених листів-звернень Омельченка в прокуратуру,
а також згаданих розмови Омельченка з облпрокурором Даценком (свідок
Даценко), розмови Федорової з Омельченком (свідок Федорова) не навели.

Що стосується показань свідка Рябченка О.І. — оперуповноваженого УБОЗ
УМВСУ в Полтавській області про події при арешті Коряка: “… когда он
должен был ставить свою подпись (в постанові про арешт — О.М.), жена
передала ему телефон — то все присутствующие услышали, что он “Георгий
Омельянович” стал кричать в трубку меня арестовывают. Со слов Коряка
В.В. было слншно, что не подписывай протокол, он будет звонить
начальнику управления УМВД Украинм в Полтавской области Короткому. Но
гражданин Коряк В.В. сказал, что выходной день и некуда звонить, когда
он положил трубку, то сказал своей жене все вопросы решать при помощи
Омельченко Г.О…” то при таких обставинах це не є втручанням Омельченка
в розслідування справи, яке повинно бути у формі впливу на працівника
відповідного правоохоронного органу. Крім цього, в своїх показаннях
Омельченко Г.О. не підтвердив цей факт.

По справі зібрані матеріали щодо того, що Омельченко підтримував дружні
стосунки з Коряком, був його довіреною особою при виборах Коряка, що
випливає з приєднаних до справи відеокасет з виступами Омельченка. Але
факт наявності особистих товариських стосунків між Омельченком та
Коряком, яких не заперечує і сам Омельченко Г.О., ще не є сам по собі
доказом втручання Омельченка в діяльність працівників правоохоронних
органів в тому смислі, який містить склад злочину, передбачений ст. 1893
КК України.

Вищеприведені листи-звернення Омельченка Г.О. в Генеральну прокуратуру
України неможливо тлумачити як втручання в діяльність працівників
правоохоронних органів, передбачене ст. 1893 КК України, оскільки він як
Голова Комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою
злочинністю та корупцією, як народний депутат України мав відповідні
повноваження, передбачені законом, для направлення таких документів і не
перевищив їх при зверненнях до прокуратури. Крім того, всі ці звернення,
як випливає з їх змісту та з одночасно направлених при них в прокуратуру
додатків, були формою реагування на ті листи, скарги та заяви громадян,
які надходили в Комісію (при цих же зверненнях Омельченка вони
пересилались в прокуратуру для розгляду та реагування). А також, в його
зверненнях не давались якісь вказівки прокуратурі про прийняття
неправомірних рішень, а ставились лише пропозиції про вирішення виниклих
питань або викладались прохання про перевірку скарг, певних обставин на
підставі чинного законодавства, прохання забезпечити повне, всебічне і
об’єктивне розслідування справи Коряка.

Ці повноваження Омельченка Г.О. випливають з таких нормативних актів.

Згідно зі ст. 25 Закону України “Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю” Комісія має право “…перевіряти
виконання законів про боротьбу з корупцією і організованою злочинністю,
а також доручати проведення перевірок іншим органам та посадовим
особам…”.

Стаття 23 Закону України “Про постійні Комісії Верховної Ради України”
передбачає, що Голова постійної Комісії “… представляє постійну
Комісію… у відносинах з іншими державними органами, об’єднаннями
громадян…”.

У відповідності з п. 4 Положення про Тимчасову депутатську Комісію
Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю,
корупцією і хабарництвом Комісія та “й члени мають право перевіряти
діяльність правоохоронних органів щодо виконання законодавства по
боротьбі з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом, а також
доручати керівникам державних та інших органів проведення перевірок
діяльності підприємств, установ і організацій.

Також з пунктом 5: “…Вимоги Комісії та її членів про надання
посадовими особами пояснень і документів є обов’язковими і підлягають
безумовному виконанню…”

Згідно зі ст. 18 Закону України “Про статус народного депутата України”
народний депутат має право перевіряти з власної ініціативи з залученням
при необхідності представників державних органів і об’єднань громадян
відомості про порушення закону, прав та інтересів громадян і
організацій, що охороняються законом.

Як показав допитаний по справі Омельченко Г.О., він неодноразово
звертався письмово в Генеральну прокуратуру України з приводу справи
відносно Коряка В.В. як Голова Комісії Верховної Ради України, що було
викликано надходженням в Комісію заяв, звернень від громадян,
громадських організацій, посадових осіб, народних депутатів про
необ’єктивність розслідування цієї справи. Ці звернення пересилались ним
в Генпрокуратуру з проханням перевірити, прийняти відповідні рішення
згідно з чинним законодавством, забезпечити повне і об’єктивне
розслідування всіх обставин справи. Відповідні повноваження на це надані
йому вищезазначеними нормативними актами. Хоча з Коряком він знайомий
особисто, чого не приховує, це не має відношення до кримінальної справи
проти Коряка і не впливало на об’єктивність його дій при поставленні
питань перед Генпрокуратурою в його зверненнях, в яких він просив
розібратись по справі повно та об’єктивно, згідно з законом. Не
пам’ятає, чи мав розмову з Коряком по телефону під час його арешту, в
усякому випадку ніяких вказівок чи розпоряджень працівникам, які мали
відношення до його арешту, він не давав і навіть не розмовляв з ними.
Прокурора області Даценка він не просив не заарештовувати Коряка, з
погрозами до нього не звертався.

За таких обставин дії Омельченка Г.О. не містять ознак складу злочину,
передбаченого ст. 1893 КК України, — втручання у діяльність працівників
прокуратури, органу внутрішніх справ.

7. Незаконне втручання Омельченка в розслідування справи про поширення
наклепницьких вигадок, що стосуються справи відносно Кудюкіна П.В. та
справи про вбивство Щербаня Є.О. (ст. 1893 КК України).

У поданні від 21 квітня 1997 р. Генерального прокурора України у
Верховну Раду України зазначено:

“… У ході розслідування кримінальної справи, порушеної за фактами
поширення деякими засобами масової інформації України наклепницьких
вигадок, що стосуються кримінальних справ відносно колишнього Президента
АСК “Бласко”-ЧМП Кудюкіна П.В. та вбивства народного депутата України
Щербаня Є.О., Омельченко, посилаючись на права, надані йому як народному
депутатові України та Голові Комісії Верховної Ради України, 24 березня
1997 року звернувся з депутатським запитом до заступника Генерального
прокурора України, у якому висунув вимогу негайно надати йому інформацію
про хід розслідування кримінальної справи, а також письмові пояснення
керівника слідчої групи про те, на яких підставах слідчими допитуються
свідки по справі. У разі невиконання його вимог Омельченко довів до
відома, що він буде змушений “поставити питання про заслуховування
(слідчого та керівництво Генеральної прокуратури України) на Комісії і
Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою
злочинністю при Президентові України”…”.

У постанові від 19.04.1997 року про порушення відносно Омельченка справи
вказано:

“… Омельченко Г.О., використовуючи своє посадове становище всупереч
інтересам служби, втручався у діяльність правоохоронних органів з метою
перешкодити виконанню ними службових обов’язків та добитися прийняття
неправомірних рішень у кримінальних справах таких як — … кримінальній
справі, порушеній за фактами поширення деякими засобами масової
інформації України наклепницьких вигадок, які стосуються кримінальних
справ відносно Президента АСК “Бласко”-ЧМП Кудюкіна та про вбивство
народного депутата Щербаня Є.О. …”

Мається на увазі депутатське звернення (а не депутатський запит)
Омельченка Г.О. (на бланку народного депутата підписався як народний
депутат. Голова Комісії з питань боротьби з організованою злочинністю і
корупцією) на ім’я заступника Генпрокурора Щоткіна від 24.03.1997 року,
у якому викладено:

“… 14 січня 1997 року я звернувся до Генеральної прокуратури з заявою
перевірити факти, що не відповідають дійсності, які були поширені у
засобах масової інформації, та дати правову оцінку діям осіб, які
поширили ці неправдиві відомості.

Листом від 31 січня (за № 18-11033) Ви повідомили мене, що моя заява
розглянута і 28 січня Генеральною прокуратурою порушено кримінальну
справу за фактом поширення наклепницьких вигадок за ознаками злочину,
передбаченого ч. 2, 3 ст. 125 КК України. В ході розслідування цієї
справи, — як запевнили ви, — будуть перевірені вказані у моїй заяві
обставини і про результати розслідування мене буде повідомлено.

Закінчується передбачений законом двохмісячний строк розслідування
справи. Та до цього часу я не допитаний по справі, не визнаний
потерпілим. Більше того, як мені стало відомо, під виглядом
розслідування цієї справи Генеральною прокуратурою фактично проводиться
збір так званого “компромату” на мене та інших народних депутатів, які
відкрито виступили з критикою Генерального прокурора Ворсінова Г. і
вимагають його відставки. Такими діями прокуратура грубо порушує вимоги
ст. 28,32 Конституції України та чинне кримінально-процесуальне
законодавство.

В офіційних листах, направлених в.о. начальника управління по
розслідуванню особливо важливих справ А. Біликом керівникам
правоохоронних органів, викладаються обставини, які ставлять під сумнів
мою ділову репутацію як народного депутата і Голови Комісії Верховної
Ради. А. Білик намагається ревізувати рішення Комісії та Кабінету
Міністрів, на допити викликаються особи, від яких намагаються отримати
будь-яку негативну інформацію щодо моєї діяльності.

У зв’язку з порушенням моїх конституційних прав і законних інтересів у
мене до Вас декілька запитань:

1. На яких підставах у рамках кримінальної справи, порушеної по факту
наклепу, А. Білик проводить розслідування фактів вивезення з України
автомобілів, затриманих за підозрою у викраденні їх в Німеччині та інших
країнах Західної Європи, до чого я не маю ніякого відношення?

2. На яких підставах А. Білик ревізує рішення Комісії, Координаційного
комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при
Президентові України та постанови Кабінету Міністрів щодо проблеми
боротьби з легалізацією в Україні викраденого за кордоном
автотранспорту?

3. На яких підставах А. Білик направляє у МВС, СБУ запити з цього
питання, які викладені таким чином, що дають підстави сумніватись у моїй
діловій репутації як Голови Комісії і компрометують мене?

4. На яких підставах підлеглі А. Білика, порушуючи вимоги
Кримінально-процесуального кодексу, викликають на допити осіб, які не
мають ніякого відношення до кримінальної справи № 49-801 про наклеп?

5. Хто з керівників Генеральної прокуратури здійснює нагляд за ходом
розслідування цієї справи і ким безпосередньо з них вивчалась ця справа?

Проведення таким чином “розслідування” по моїй заяві я розцінюю як чиєсь
політичне замовлення (не виключаю Генерального прокурора Г. Ворсінова та
окремих вищих посадових осіб держави) спробувати скомпрометувати мене.
На підставі викладеного, керуючись ст. 13, 18,19,21 Закону про “Статус
народного депутата України”, прошу:

1. Терміново надати мені повну відповідь за Вашим підписом про хід
розслідування кримінальної справи № 49-801, порушеної на підставі моєї
заяви, та відповіді на зазначені вище запитання.

2. Надати письмове пояснення А. Білика з приводу поставлених мною
запитань. У разі продовження порушення моїх конституційних прав і
законних інтересів та діючого кримінально-процесуального законодавства в
ході розслідування кримінальної справи № 49-801, я вимушений буду
поставити питання про заслуховування Вас і А. Білика на Комісії і
Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою
злочинністю при Президентові України…”.

Враховуючи, що на 24.03.1997 року кримінальна справа проти Омельченка ще
не була порушена і відповідно проти нього не велась, це звернення
Омельченка Г.О. не може кваліфікуватися за ст. 1893 КК України як
втручання у діяльність працівників прокуратури з метою перешкодити
виконанню службових обов’язків або добитися прийняття неправомірних
рішень, у тому числі на таких підставах.

Так, для наявності складу злочину за цією статтею необхідне здійснення
впливу у будь-якій формі на працівника прокуратури з вищенаведеною
метою. Згідно з Постановою Пленуму Верховного суду України від
26.06.1992 р. № 8 “…втручання може проявлятися в умовлянні,
шантажуванні потерпілого, погрозі відмовити в наданні законних благ, а
також у будь-якій іншій формі впливу…”.

У даній же ситуації народний депутат. Голова і член Комісії Верховної
Ради України попросив надати йому роз’яснення про хід розслідування
кримінальної справи, приводом для порушення якої стало його звернення як
народного депутата, та роз’яснення з приводу дій слідчого, в законності
яких він сумнівається, оскільки вони, на його погляд, порушують його
конституційні права і законні інтереси як громадянина та Голови Комісії.
Це не є втручанням (впливом) у діяльність працівника прокуратури,
оскільки право звертатись за роз’ясненнями надане йому Законом “Про
статус народного депутата України”.

Стосовно зазначення Омельченком у зверненні від 24.03.1997 року, що у
разі продовження порушення його конституційних прав і законних інтересів
та діючого кримінально-процесуального законодавства в ході розслідування
кримінальної справи № 49-801, він буде вимушений поставити питання про
заслуховування заступника Генпрокурора і слідчого Білика на Комісії і
Координаційному комітеті, то це не є шантажуванням, залякуванням,
погрожуванням чи іншими формами впливу у смислі ст. 1893 КК України,
оскільки Комісія має право вимагати від посадових осіб пояснення, а
народний депутат має право звертатись як в Комісію, так і в Комітет з
приводу порушених ним питань. Кожен пересічний громадянин має право
звертатися до цих органів, ставити перед ними різні питання, які
підлягають розгляду та вирішенню. Тим більше, що Омельченком не було
висловлено ніяких обіцянок-погроз про неминучу негативну оцінку їх
діяльності Комісією чи Комітетом при заслуховуванні ними з його
ініціативи керівництва Генпрокуратури та слідчого.

При цьому слід мати на увазі, що в поданні вказано, що Омельченко Г.О.
повідомив про змушеність поставити питання про заслуховування
керівництва Генпрокуратури та слідчого “… у разі невиконання його
вимог…”, тобто ненадання інформації про хід розслідування справи, а
також письмових пояснень керівника слідчої групи про те, на яких
підставах слідчими допитуються свідки по справі.

Насправді у зверненні Омельченка зазначено: “…У разі продовження
порушення моїх конституційних прав і законних інтересів…”.

Крім цього, саме заслуховування посадових осіб на Комісії чи на Комітеті
не є чимось загрожуючим законним правам та інтересам працівників
прокуратури, враховуючи надані цим колегіальним органам повноваження по
контролю за виконанням законів у сфері боротьби з злочинністю.

Таким чином, в цих діях Омельченка Г.О. відсутні ознаки складу злочину,
передбаченого ст. 1893 КК України, — втручання у діяльність працівників
прокуратури.

8. Постійне та неодноразове втручання Омельченка в розслідування у
різних регіонах України кримінальних справ за фактами затримання,
розшуку та повернення викраденого в країнах Західної Європи
автотранспорту і зловживання при цьому посадовим становищем (ст. 165 ч.
1, ст. 189 ч. 2 КК України).

У поданні від 21 квітня 1997 року Генерального прокурора України у
Верховну Раду України зазначено:

“… Як з’ясовано, Омельченко Г.О., зловживаючи своїм посадовим
становищем, постійно та неодноразово втручався у розслідування
кримінальних справ, порушених у різних регіонах України за фактами
затримання, розшуку та повернення викраденого в країнах Західної Європи
автотранспорту. Так, у своєму депутатському запиті від 5.05.1996 року
Омельченко Г.О. поставив вимогу “заборонити видачу власникам автомашин,
затриманих за підозрою в тому, що вони є викраденими” і притягнути
винних у видачі автомобілів їх власникам в Україні до відповідальності.
25.06.1996 року він звернувся до в.о. Генерального прокурора України з
листом, у якому вказав, що Генеральна прокуратура не виконує прохання
поліції Мюнхена про повернення до Німеччини автомобілів, які затримані в
м. Харкові, і поставив вимогу взяти під особистий контроль виконання
цього клопотання.

В інтерв’ю кореспондентові газети “Ведомости-DEІLY” за 9 квітня 1996
року Г. Омельченко заявив, що “если в ближайшее время не будут приняты
меры по возвращению в западноевропейские страны украденных там
автомобилей”, он “хлопнет дверью і не буде брати участі в роботі
Координаційного Комітету при Президентові України, а в газеті
“Всеукраинские ведомости” за 17.04.1996 року у своїй статті “Украйна —
отстойник украденных за рубежом автомобилей” Омельченко пояснив читачам,
що Україна підписала низку угод і зобов’язалась сприяти розшуку та
поверненню викраденого за кордоном транспорту та інших цінностей …”.

У постанові від 19.04.1997 року про порушення відносно Омельченка справи
вказано:

“…Омельченко Г.О., використовуючи своє посадове становище всупереч
інтересам служби, втручався у діяльність правоохоронних органів з метою
перешкодити виконанню ними службових обов’язків та добитися прийняття
неправомірних рішень у кримінальних справах таких як — … в
кримінальних справах, порушених Генеральною прокуратурою України та
іншими правоохоронними органами за фактами зловживань службовим
становищем посадових осіб МВС України при затриманні, арешті та
розміщенні на штрафних майданчиках і відправці за межі України
автомобілів іноземного виробництва…”.

З матеріалів справи вбачається, що безпідставним є твердження у Поданні
від 21.04.1997 року, що “… у своєму депутатському запиті від 5.05.1996
року Омельченко поставив вимогу “заборонити видачу власникам автомашин,
затриманих за підозрою в тому, що вони є викраденими” і притягти винних
у видачі автомобілів їх власникам в Україні до відповідальності…”.

Як свідчать матеріали справи, вислів, взятий у поданні в лапки як такий,
що був зроблений Омельченком, належить не йому, а цитується з листа
першого заступника Генерального прокурора України В.П.Даниленка від
19.04.1995 року № 30-32 (вих. 95) на адресу міністра внутрішніх справ
України, начальника ГУВС МВС України та в.о. прокурора міста Києва, в
якому зазначено:

“…За дорученням Генеральної прокуратури України прокуратурою міста
Києва проводиться перевірка законності реєстрації автотранспортних
засобів, відносно яких є відомості про їх викрадення за кордоном.

У зв’язку з наведеним, прошу забезпечити зберігання на штрафних
майданчиках і заборонити видачу володільцям машин, затриманих за
підозрою в тому, що вони є викраденими, до закінчення перевірки їх
походження і вирішення в кожному конкретному випадку питання про
порушення кримінальної справи.

Прошу також продовжити роботу по виясненню в місті Києві автомобілів,
викрадених і зареєстрованих на підставі фіктивних документів, з метою їх
вилучення і повернення законним власникам…”.

В дійсності у зверненні від 5.05.1996 року за № 06-29/6-236, підписаному
Омельченком Г.О., текст листа першого заступника Генерального прокурора
України цитується дослівно, причому з посиланням на особу, що його
підписала, після чого йдеться про те, що зазначена вказівка в повному
обсязі не виконується. З огляду на це, Омельченко ставить питання про
перевірку 38 конкретних випадків невиконання вимог керівництвом
Генеральної прокуратури, викладених в зазначеному листі Даниленка В.П.,
встановлення посадових осіб, які їх порушили, та про притягнення винних
осіб “… до встановленої законом відповідальності і прийняти рішення
згідно з чинним законодавством…” Сама ця вимога по суті (в контексті
листа першого заступника Генерального прокурора України Даниленка В.П.)
не є незаконною.

За таких обставин дії Омельченка Г.О. є законними і такими, що вчинені в
межах його повноважень Голови Комісії, народного депутата України,
наведених вище.

Законність і обгрунтованість цього звернення Омельченка Г.О.
підтверджується відповіддю на нього заступника Генерального прокурора
України Щоткіна В.І. від 1.07.1996 року № 16-7534-96, який підтвердив,
що при проведенні за дорученням Омельченка перевірки встановлені випадки
незаконної і необгрунтованої видачі посадовими особами затриманих
автомобілів, викрадених за кордоном, за результатами перевірки внесено
подання міністру внутрішніх справ України, в якому “… запропоновано по
кожному факту порушень законності провести службове розслідування і
вжити заходів дисциплінарного впливу відносно винних посадових осіб, які
їх допустили, а також керівників, що не забезпечили належний контроль за
роботою підлеглих працівників, затверджували незаконні рішення по
матеріалах і давали згоду на незаконну видачу затриманих автомобілів.
Додаткові перевірки і розслідування порушених кримінальних справ взято
на контроль…”.

Як зловживання посадовим становищем і втручання в розслідування
кримінальних справ в Поданні Генпрокурора від 21.04.1997 року також
розцінюється факт звернення Омельченка Г.О. до виконуючого обов’язки
Генерального прокурора України з листом від 25.06.1996 року, в якому він
вказав, “…що Генеральна прокуратура не виконує прохання поліції
Мюнхена про повернення до Німеччини автомобілів, які затримані в м.
Харкові, і поставив вимогу взяти під особистий контроль виконання цього
клопотання…”. В дійсності Голова Комісії Верховної Ради України
Омельченко Г.О. звернувся до в.о. Генерального прокурора України
Христенка О.А. не 25.06.1996 р., а 25.07.1996 року З офіційним листом за
вих. № 06-19/6-236 такого змісту:

“… Шановний Олександре Андрійовичу! В Комісію звернулась Дирекція
кримінальної поліції Мюнхена (ФРН) з проханням про надання правової
допомоги в питанні про повернення викрадених у Німеччині автомобілів,
які затримані у м. Харкові. Як зазначає німецька сторона, ще 22 квітня
1997 р. вона звернулась з цим клопотанням до Генеральної прокуратури
України, але до цього часу воно залишилось нерозглянутим. Звертаю Вашу
увагу на те, що невиконання або несвоєчасне виконання клопотання про
надання правової допомоги може привести до ускладнень при виконанні
аналогічних клопотань української сторони та підриву авторитету України
на міжнародній арені і довіри до Генеральної прокуратури нашої держави.
У своєму листі німецька сторона засвідчує, що вона, у випадку виконання
українською стороною направлених клопотань, гарантує Генеральній
прокуратурі України надання правової допомоги в розслідуванні
кримінальних справ, які ведуть наші правоохоронні органи. На підставі
викладеного прошу Вас розглянути клопотання Дирекції кримінальної
поліції Мюнхена, прийняти по ньому рішення згідно з чинним
законодавством та міжнародними правовими угодами, до яких приєдналася
Україна. Про результати виконання клопотання прошу повідомити німецьку
сторону і Комісію. Хід виконання зазначеного клопотання прошу Вас взяти
під особистий контроль.

Додаток: клопотання про надання правової допомоги Дирекції кримінальної
поліції Мюнхена та інші матеріали на 11 арк. …”.

Із змісту цього листа Омельченка Г.О. випливає, що він звернувся з ним в
рамках своїх повноважень і це звернення не може розцінюватися як
втручання у розслідування та не містить ознак будь-яких протиправних
дій, тим більше, що він просив прийняти рішення “…згідно з чинним
законодавством…”.

Так, за дорученням в.о. Генерального прокурора України зазначене
клопотання розглядалося відповідними управліннями Генпрокуратури з
організацією відповідної перевірки прокуратурою Харківської області.

Як було встановлено, автомобілі, перелічені у додатку до клопотання,
дійсно були викрадені у ФРН, ввезені в Україну і поставлені на облік по
підроблених документах, що стало підставою для порушення прокуратурою
Харківської області відповідних кримінальних справ.

Однак, оскільки органи дійшли висновку, що кінцеві володарі машин є
добросовісними набувачами, у задоволенні клопотання було відмовлено з
роз’ясненням представникам німецької сторони вимог чинного законодавства
України про судовий порядок витребування майна на користь німецьких
власників.

Відповідну інформацію про це за підписом в.о. Генерального прокурора
України Христенка О.А. було надіслано Омельченку листом № 05-148-96 від
29.08.1996 року.

Будь-яких даних про спроби впливу з боку Омельченка на керівників та
працівників прокуратури, які займалися розглядом клопотання, немає.

Викладені далі в Поданні від 21.04.1997 року у Верховну Раду України
факти з виступів Омельченка у засобах масової інформації з цитуванням
висловів останнього про те, що “… если в ближайшее время не будут
приняты меры по возвращению в западно-европейские страны украденных там
автомобилей”, он “хлопнет дверью” і не буде брати участі в роботі
Координаційного Комітету при Президентові України, як видно з самого
змісту приведеної заяви, не містять жодних ознак протиправних діянь.

В поданні від 21.04.1997 р. йдеться про наявність порушень при виконанні
клопотань поліції ФРН про повернення викрадених транспортних засобів.
Дані про причетність Омельченка до виконання цих клопотань відсутні, в
матеріалах слідства не встановлено ніяких конкретних даних про
причетність Омельченка Г.О. до вивезення з території України затриманих
автомобілів та про прийняття рішень про це.

Допитаний по справі Омельченко Г.О. показав, що ніколи не втручався в
розслідування конкретних кримінальних справ цієї категорії, не брав
участі у винесенні якихось рішень про повернення за кордон конкретних
автомобілів. В листі від 5 травня 1996 року в Генеральну прокуратуру він
процитував вимогу першого заступника Генпрокурора Даниленка В.П.
заборонити видачу власникам машин, затриманих за підозрою у викраденні,
та, як Голова Комісії Верховної Ради України, в рамках наданих йому
повноважень, запропонував перевірити конкретні випадки невиконання цієї
вимоги і притягти винних до відповідальності згідно з чинним
законодавством. Лист від 25 липня 1996 року в Генпрокуратуру про розгляд
клопотання Дирекції кримінальної поліції Мюнхена про повернення
викрадених у Німеччині автомобілів, які затримані у Харкові, в зв’язку з
надходженням цього клопотання в Комісію він в межах своїх повноважень
надіслав в Генпрокуратуру для прийняття рішення згідно з чинним
законодавством і міжнародними правовими угодами. Якогось втручання
надалі в процес прийняття рішення не допускав. Свою точку зору в пресі
щодо загального аспекту проблеми мав право викласти як кожен громадянин
і це не є втручанням в діяльність працівників правоохоронних органів по
розслідуванню конкретних кримінальних справ.

Наведене свідчить про відсутність в діях Омельченка Г.О. ознак складу
злочинів, передбачених ст. 1893 КК України, — втручання у діяльність
працівників прокуратури, органу внутрішніх справ, безпеки, а також ст.
165 КК України — зловживання посадовим становищем.

9. Розголошення Омельченком даних попереднього розслідування про
наявність у Кудюкіна рахунків за кордоном та рух коштів за цими
рахунками (ст. 181 КК України).

У поданні від 21.04.1997 року Генерального прокурора України у Верховну
Раду України зазначено:

“…Як Голова Комісії Верховної Ради України, отримуючи службову
інформацію про обставини скоєння злочинів колишнім Президентом АСК
“Бласко”-ЧМП Кудюкіним П.В. та по інших кримінальних справах, Омельченко
Г.О. без дозволу прокурора або слідчого, у провадженні яких перебувають
справи, розголосив дані попереднього розслідування про наявність у
Кудюкіна рахунків за кордоном та рух коштів за цими рахунками.

У газеті “Голос України” за 12.10.1996 року Омельченко Г.О. опублікував
статтю “У полі зору правоохоронців — колишній Президент України”, у якій
повідомив читачів про те, що Кудюкін перерахував 99.662 доларів СІЛА на
рахунок “457 Марія” у Швейцарському банку на ім’я О. Кравчука — сина
колишнього Президента України Л.М.Кравчука — та про те, що в листопаді
1994 року М. Шнайдер, отримавши в Гібралтарі 300.000 доларів, половину
цієї суми намагався провезти в Україну, але був затриманий в
Бориспільському аеропорту. Ці відомості Омельченко Г.О. міг обнародувати
тільки з дозволу слідчих органів або після набрання чинності вироку
суду…”.

В постанові від 19.04.1997 року про порушення кримінальної справи
відносно Омельченка Г.О. вказано:

“… Омельченко без відповідного дозволу слідчого чи прокурора
розголошував дані попереднього розслідування у кримінальній справі про
наявність у колишнього Президента АСК “Бласко”-ЧМП Кудюкіна П.В.
рахунків за кордоном, рух коштів за цими рахунками та по інших
справах…”.

Ні в постанові про порушення справи відносно Омельченка, ні в Поданні
від 21.04.1997 року, ні в матеріалах справи не конкретизовано про те,
де, коли, яким чином “…Омельченко без відповідного дозволу слідчого чи
прокурора розголошував дані попереднього розслідування у кримінальній
справі про наявність у колишнього Президента АСК “Бласко”-ЧМП Кудюкіна
П.В. рахунків за кордоном, рух коштів за цими рахунками та по інших
справах…”.

Що стосується розголошення даних попереднього слідства про рахунок “457
Марія” та перевезення М. Шнайдером валюти в Україну шляхом опублікування
Омельченком Г.О. статті “У полі зору правоохоронців — колишній Президент
України” в газеті “Голос України” за 12.10.1996 року, то цю статтю
опублікував за своїм підписом не Омельченко Г.О., а кореспондент цієї
газети Вень А.Б.

Хоча викладені Бенем А.Б. у згаданій статті відомості отримані ним під
час прес-конференції у Верховній Раді України від Омельченка Г.О., в
діях останнього відсутні ознаки складу злочину, передбаченого ст. 181 КК
України — розголошення даних попереднього слідства, тому що Омельченко
Г.О. не є суб’єктом цього злочину, оскільки він не брав участі в
проведенні слідчими Генпрокуратури слідчих дій, при яких ними було
здобуто відомості про перерахування Кудюкіним П.В. 99.662 дол.США на
рахунок “457 Марія” на ім’я О. Кравчука, а також про перевезення 150
тис. доларів США М. Шнайдером в Україну. Також розголошення може мати
місце лише без відсутності дозволу на це, якщо особа отримала письмове
спеціальне попередження про нерозголошення даних попереднього слідства,
а Омельченко був попереджений, що отримувані ним від Генеральної
прокуратури України відомості по цій справі не підлягають розголошенню,
тільки у грудні 1996 року (лист заступника Генпрокурора України від
13.12.1996 року № 18-11033-96), тобто після публікації в газеті “Голос
України”, яка мала місце 12 жовтня 1996 року. Тому в його діях, що мали
місце в жовтні 1996 року, немає складу зазначеного злочину.

Крім цього, не встановлено достатніх даних про те, що відомості,
викладені в зазначеній статті зі слів Омельченка Г.О., є даними саме
попереднього слідства і були отримані Омельченком Г.О. від органів
попереднього розслідування, тобто від Генеральної прокуратури України, в
провадженні слідчої групи якої знаходиться кримінальна справа по
обвинуваченням Кудюкіна П.В.

Так, вперше Генеральною прокуратурою надавалась Омельченку Г.О. як
Голові Комісії Верховної Ради України письмова інформація з даними
попереднього слідства по справі відносно Кудюкіна П.В. 12.09.1996 р. за
№ 18-11033-96 у відповідь на його запит від 29.08.1996 р. за №
06-19/6-392, у якому він (Омельченко) виклав, що “…Кудюкін
неодноразово перераховував сину колишнього Президента України Кравчуку
О. на його валютний рахунок ,№ “457 Марія” у Швейцарському банку м.
Сант-Моріс валютні кошти в сумах 98 тис., 100 тис., 500 тис. доларів
США… За дорученням Кудюкіна П. колишній громадянин України Шнайдер М.
… отримали у філіалі АСК “Бласко” у Гібралтарі 350 тис. доларів США,
із яких 150 тис. доларів США 18 листопада 1993 року привезли літаком до
Києва (аеропорт “Бориспіль”)…”.

Як пояснив допитаний з цього приводу Омельченко Г.О., він оприлюднив
інформацію, яку отримав не від прокурорського слідства, а в результаті
власної депутатської перевірки. Як ці відомості, так і деякі інші ним
були отримані в західних країнах при проведенні депутатських перевірок.
У грудні 1994 року він виїжджав у Німеччину разом з членами
слідчо-оперативної групи Генпрокуратури України, але в слідчих діях
участі не брав, самостійно отримував за кордоном матеріали і відомості.

Крім цього, ці ж дані були опубліковані ще 18.09.1996 року в російській
газеті “Известия” та в німецькому журналі “Фокус”.

Враховуючи викладене, в діях Омельченка Г.О. не вбачається ознак складу
злочину, передбаченого ст. 181 КК України, — розголошення даних
попереднього слідства або дізнання.

10. Поширення Омельченком завідомо неправдивих вигадок на адресу вищих
посадових осіб держави, в тому числі і Президента України Кучми Л.Д.
(ст. 125 ч. 2 КК України).

У поданні від 21.04.1997 року Генерального прокурора України у Верховну
Раду України зазначено:

“…Омельченко Г.О. також неодноразово поширював завідомо неправдиві
вигадки на адресу вищих посадових осіб держави, в тому числі і
Президента України Кучми Л.Д. …”.

У постанові від 19.04.1997 року про порушення кримінальної справи
відносно Омельченка Г.О. нічого не вказано про цей епізод. В матеріалах
справи теж не конкретизовано про те, коли, де і яким чином Омельченко
поширював завідомо неправдиві вигадки на адресу вищих посадових осіб
держави, в тому числі і Президента України Кучми Л.Д.

Слідством перевірялись публікації в засобах масової інформації з
посиланням на народного депутата України Кияка Т.Р., в результаті чого
встановлено, що у цьому випадку з боку Омельченка не було поширення
вигадок на адресу вищих посадових осіб держави, в тому числі Президента
України Кучми Л.Д.

Так, 14 січня 1997 року Омельченко звернувся до Генпрокурора з заявою
про перевірку наклепницьких тверджень народного депутата Кияка в його
інтерв’ю, розповсюдженому засобами масової інформації, про фальсифікацію
Омельченком справи колишнього Президента України Кравчука Л.М. та про
те, що на Заході з’явився матеріал з посиланням на Омельченка, що нібито
Кучма Л.Д. дав особисте розпорядження вбити депутата Щербаня.

Кияк Т.Р. на допиті 25.12.1996 року показав, що він не стверджував, що
Омельченку належить звинувачення стосовно ЗО млн. доларів, які нібито
Кравчук ввіз до Ізраїлю, та про замовне вбивство Щербаня. У нього немає
даних про те, що безпосередньо Омельченку належать слова, що вбивство
Щербаня було здійснено на замовлення Кучми.

Однак згідно з звукозаписом, поданого в Генпрокуратуру пресою, Кияк у
публічному виступі заявляв таке: “… я отримав тут же факс, що той же
Омельченко розповсюджує інформацію на Кучму в тій же Західній Європі,
про те, що він із Лазаренком стимулюють розгортання корупції на Україні
і криміногенної ситуації, про те, що Кучма особисто дав розпорядження
вбити депутата Євгена Щербаня і так далі …”.

Крім того, щодо 30 млн. доларів США “…Дав йому той, хто признався
нарешті з трибуни Верховної Ради, язик прорізався йому, це Омельченко,
полковник… розповсюджує цю інформацію по світу…”.

При пред’явленні Кияку цього звукозапису він пояснив, що при виступі
перед виборцями мав на увазі інші факти (а не ЗО млн.), та визнав, що в
категоричній формі приписав Омельченкові слова, які йому безпосередньо
не належать — щодо розпорядження Кучми вбити Щербаня.

У статті в німецькій газеті “Хандельсблатт”, на яку раніш посилався
Кияк, дійсно немає посилань на Омельченка Г.О. щодо дачі Кучмою
подібного розпорядження. Йдеться тільки, що “…депутат упрекал вчера
Кучму и правительство Лазаренко, что они праздно наблюдали, как
распространялась преступность в У краине. Оба политика, связанные
регионом г. Днепропетровска, привели к криминальной обстановке в стране,
к их антиморальной политике персонала, так как все ключевые позиции
захвачены днепропетровским персоналом. …Оба политика даже обвинялись в
том, что они непрямим способом извлекли пользу от убийства…”.

З матеріалів справи вбачається, що в німецькій газеті мається на увазі
виступ Омельченка 5.11.1996 року на 38-му засіданні 6-ї сесії Верховної
Ради України. Але згідно з стенограмою його виступу таких висловлювань
(буквально до тексту) теж не було, зокрема, Омельченком не згадувалось
нічого про вбивство Щербаня Є.О. та про отримання якоїсь вигоди від
цього Кучмою Л.Д. і Лазаренком П.І.

Що ж стосується інтерв’ю Омельченка Г.О. від 28.10.1996 року, то, як
вбачається з його викладу, воно частково побудоване на різних натяках,
які не містять склад злочину, передбачений ст. 125 КК України, щодо ж
іншої частини — відсутні дані для висновку про завідомість для
Омельченка неправдивості зазначених ним фактів.

Допитаний по справі Омельченко Г.О. показав, що він не поширював
неправдиві вигадки відносно вищих посадових осіб держави. В інтерв’ю
телебаченню 28 жовтня 1996 року він інформував громадськість щодо деяких
фактів, які відповідають дійсності і до яких причетний ряд високих
посадових осіб. Що стосується згадки в інтерв’ю про Президента України
Кучму Л.Д., то він піддав критиці його кадрову політику, його оточення,
використовуючи право на критику, гарантоване Конституцією України,
стаття 34 якої надає кожному право на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань, ніяких звинувачень у вчиненні
злочинів не мало місця.

Таким чином, в діях Омельченка Г.О. відсутні ознаки складу злочину,
передбаченого ст. 125 КК України — наклеп.

На підставі викладеного, керуючись п. 1 ст. 213, ст. 214 КПК України,
постановив:

1. Закрити кримінальну справу, порушену відносно Омельченка Григорія
Омельяновича за ознаками злочинів, передбачених ст. 125 ч. 2, ст. 165 ч.
1, ст. 172 ч. 1, ст. 181,1893 ч. 2 КК України, на підставі п. 2 ст. 6
КПК України за відсутністю в його діях складу вказаних злочинів.

2. Копію постанови надіслати в.о. Генерального прокурора України.

Начальник управління по розслідуванню особливо важливих справ
Генеральної прокуратури України державний радник юстиції 3 класу
М.С.Обиход

Правоохоронні органи не в змозі протидіяти протизаконним вчинкам, коли
до них причетні вищі ешелони влади. Уряд країни поки що конкретними
діями не продемонстрував, що ситуація на цьому рівні справді змінюється.

Все це дозволяє досить скептично ставитися до практичних наслідків
чергової антикримінальної кампанії в Україні.

Так що є підстави вважати, що “тіньова влада” фактично вже отримала
перемогу над легальною. Звичайно, це парадокс. Однак перемога поки що
неостаточна. А такою вона буде тоді, коли відбудеться формально-юридичне
закріплення стратегічно важливої державної власності за тими, хто
фактично її вже контролює. Це принциповий момент, тому що велика
приватизація в основному уособить економічну владу від влади державної.

Якими ж можуть бути наслідки перемоги тіньових сил?

Вірогідніше, клан або клани, що отримали перемогу, будуть зацікавлені в
легалізації свого нового статусу в Україні і за кордоном. Цей мотив, а
також прагнення забезпечити прибутковість отриманої власності, закріпити
свою політичну та економічну владу примусять колишніх “тіньовиків”
змінити економічний режим у країні, легалізувати неофіційну економіку,
створити сприятливі інвестиційні умови, закріпити силові інститути
держави, за допомогою яких знешкодять конкурентів, а при потребі —
будуть придушені окремі соціальні виступи в перехідний період.

Безумовно, може з’явитися й непогодженість. Наприклад, ті клани, що не
отримали перемогу, не позбавляться від злочинницької психології.
Намагатимуться викачати залишки життя з напівмертвих українських
підприємств і дременути до “теплих заморських країв”. Або контрольний
пакет власності опиниться в іноземних руках, ще й в одній державі. Тоді
бути Україні сировинним краєм та екологічно не дуже чистою зоною.

Чи є шанс утриматися офіційній владі? Так, на нашу думку, є. І пов’язана
ця перспектива з радикальними змінами економічної політики та конкретним
зв’язком з некримінальною частиною тіньової економіки.

Однією з умов ефективної діяльності правоохоронних органів, у тому числі
органів внутрішніх справ по боротьбі зі злочинністю, є наявність
досконалої нормативної бази. Серед законодавчих актів, які найбільшою
мірою спрямовані на забезпечення такої діяльності, слід виділити Закони
України “Про міліцію” (1990 р.), “Про прокуратуру” (1991 р.), “Про
Службу безпеки України” (1992 р.), “Про оперативно-розшукову діяльність”
(1992 р.),”Про організаційно-правові основи боротьби з організованою
злочинністю” (1993 р.), “Про боротьбу з корупцією” (1995 р.) та інші.
Крім того, правоохоронні органи в своїй діяльності керуються нормами, що
містяться в Кримінальному та Кримінально-процесуальному кодексах
України. Ще ціла низка законодавчих і нормативних актів чинить побічний,
але суттєвий вплив на роботу суб’єктів правоохоронної діяльності.

Проведений аналіз наявної законодавчої та нормативної бази, що регулює
питання боротьби із злочинністю, виявив певні невідповідності,
розбіжності, прогалини та протиріччя, які можуть суттєво позначитися на
ефективності цієї діяльності.

Виявлені недоліки в нормативних актах для більш глибокого їх аналізу
можна поділити на дві групи. По-перше, це недоліки, які являють собою
прояв концептуальних помилок, що, як правило, тягнуть за собою як цілу
низку недоліків у цьому нормативному акті, так і протиріччя з іншими
нормативними актами і, по-друге, це недоліки локального характеру, які в
більшості не розповсюджують свій вплив на інші положення нормативного
акту. Оскільки недоліки другої групи можна виявити та усунути при
звичайному редагуванні проектів нормативних актів, то зосередимо увагу
передусім на недоліках концептуального характеру.

Одним із яскравих прикладів таких недоліків є визначення мети боротьби з
організованою злочинністю у статті 2 Закону України “Про
організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”.
Зазначаючи в Законі, що метою боротьби із злочинністю (а організована
злочинність — це невід’ємна верхівка загальної) є: “встановлення
контролю над організованою злочинністю, її локалізація, нейтралізація та
ліквідація …”, тим самим робиться підміна характеру об’єкта впливу.
Замість складного — соціальне явище, яким є злочинність, і яке, певна
річ, неможливо оточити та знищити, автори Закону розуміють “злочинність”
як щось тотожне конкретному злочинному угрупованню, яке справді можна
локалізувати, нейтралізувати та ліквідувати.

Ставлячи за мету ліквідацію злочинності, послідовними в цьому плані
виглядають подальші нормативні положення, багато з яких суперечать іншим
нормативним актам. Одним із цілої низки таких протиріч є, наприклад,
неузгодженість між положеннями частини ІІІ статті 52 (Банківська
таємниця) Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 20
березня 1991 року та вимогами пункту “б” частини 2 статті 12 і пункту
“г” частини 4 ст. 18 Закону України “Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю” від ЗО червня 1993 року.

Частиною ІІІ ст. 52 Закону України “Про банки і банківську діяльність”
встановлено, що довідки по рахунках та вкладах громадян видаються, крім
самих клієнтів та їх представників, також судам і слідчим органам по
справах, що знаходяться в їх провадженні, в разі, коли на грошові кошти
або інші цінності клієнта, що знаходяться на рахунках і у вкладах, може
бути накладено арешт, звернено стягнення або застосовано конфіскацію
майна. В той же час, пунктом “г” частини ІV ст. 18 (Обов’язки державних
органів, що мають контрольні повноваження) Закону України “Про
організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”
вказано, що Національний банк України з метою реалізації державної
політики в сфері боротьби з організованою злочинністю зобов’язаний
“попередньо інформувати підрозділ по боротьбі з організованою
злочинністю про великомасштабні операції фізичних осіб (у розмірі понад
5000 мінімальних заробітних плат), здійснені одноразово або протягом 30
діб”.

Ця вимога Закону Національним банком України і йому підпорядкованими
банківськими установами не виконується. Таким чином, протиріччя між
частиною ІІІ ст. 52 Закону України “Про банки і банківську діяльність”
не передбачає подання такої інформації, а лише встановлює можливість
подання довідок по рахунках у разі, коли порушено кримінальну справу. Це
протиріччя блокує можливості органів внутрішніх справ оперативно
вирішувати питання боротьби із злочинністю.

Характерними для утворення недоліків концептуального плану є також
намагання в статусних нормативних актах (Закон України “Про міліцію”.
Закон України “Про війська внутрішньої та конвойної охорони”, Закон
України “Про Службу безпеки України” та інші) перелічити всі положення
стосовно певного органу, більшість з яких виходять за межі визначення
правового становища цього органу. Так, у статті 11 Закону України “Про
міліцію” перелічуються повноваження міліції, більшість з яких мають
процесуальний характер і передбачені іншими законодавчими актами.
Наприклад, пунктом 5 зазначеної статті визначається право працівників
міліції “затримувати і тримати у спеціально відведених для цього
приміщеннях осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обвинувачуваних …”
Помилковість поміщення подібного положення у цьому законодавчому акті
доводиться тим, що, по-перше, таке положення дублює ст. 106 КПК, а
по-друге, це положення у своєму трактуванні має суттєві розбіжності з
КПК України, що може завдавати лише шкоди у справі боротьби зі
злочинністю. Стосовно згаданого пункту, розбіжність полягає в тому, що в
ст. 108 КПК зазначається: “Орган дізнання вправі затримати особу,
підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у
вигляді позбавлення волі …”

Щоб вирішити цю проблему, потрібно, або в законі про статус органу
давати таку ж редакцію, як і в КПК, або ж, зазначаючи про певні функції
органу, посилатися на цей кодекс.

Підсумовуючи, зазначимо, що хоча недоліки нормативних актів, які
викликані помилками концептуального характеру, зустрічаються не дуже
часто, але, зважаючи на складність їх вияву та велику шкоду, до якої
вони можуть призвести, цьому питанню слід надавати належну увагу.
Назріла необхідність узгодження норм КПК і прийнятих останнім часом
Законів України “Про прокуратуру”, “Про міліцію”, “Про Службу безпеки
України”, “Про оперативно-розшукову діяльність” та інших нормативних
актів з Конституцією України, а також міжнародними правовими
документами, що стосуються захисту прав людини і кримінального
судочинства. Це забезпечить скоординованість та взаємну узгодженість їх
діяльності.

Функціонуванню тіньової економіки багато у чому сприяють дії
корумпованих чиновників органів влади і управління, контролюючих і
правоохоронних структур. Через корисливі спонукання вони не тільки не
вживають потрібних заходів по припиненню криміналізації економіки, але й
безпосередньо сприяють “уведенню” її в “тінь”. У різних регіонах
відбувається процес зрощення ділків тіньового сектора з корумпованими
посадовими особами владних структур і правоохоронних органів, що створює
особливо небезпечний у соціальному плані тандем, здатний завдати
злочинними діями значної шкоди економічним інтересам країни.

Характерно, що в сферу корупційної діяльності втягуються нові посадові
особи, які мають можливість налагодити ширшу взаємодію між
співробітниками правоохоронних органів та елітою тіньового бізнесу й
кримінального середовища.

Спостерігається тенденція поєднання політичних партій та рухів
екстремістської спрямованості з кримінальними структурами. Так, у Криму,
використовуючи апатію населення та кримінальні гроші, деякі політичні
партії провели до органів державної влади ряд лідерів кримінального
світу.

У східному регіоні, в основному, закінчено кримінальний розподіл сфер
впливу. Пріоритети у фінансуванні, розподіл вигідних замовлень, право
торгувати високоліквідною продукцією й вирішувати інші ключові питання
виробничо-комерційної діяльності важливих народногосподарських об’єктів
визначають на даний момент 10-15 осіб, а численні вбивства на замовлення
— це усунення конкурентів у боротьбі за перерозподіл сфер впливу.

Аналіз діяльності найбільш значного у Луганську та Східному регіоні
кримінального клану (ядро налічує понад 50 осіб) та інших формувань
свідчить, що сфери контролю кримінальними структурами тіньової економіки
в цілому мало чим відрізняються від традиційних. Вони охоплюють
найприбутковіші види підприємництва з використанням швидкообігової
готівки, яка погано піддається обліку (продаж алкогольних напоїв,
тютюнових виробів, пального, контрабанда кольорових і дорогоцінних
металів, валютні операції, індустрія розваг, оптова торгівля товарами
підвищеного попиту, “охоронні послуги”).

Лідери кримінального світу приступили не тільки до активного формування
фінансово-економічних умов для перехоплення політичної ініціативи, а й
створення життєспроможних пропагандистських інститутів, що можуть
ініціювати нову громадсько-політичну силу промафіозного напрямку,
спираючись на молодіжні і комерційні організації, з перспективою
формування депутатського лобі і приходу до влади не пізніше ніж через
5-7 років. У плані якісного кадрового поповнення ними напрацьовується
практика по відбору і фінансуванню навчання у престижних вузах,
майбутньої власної науково-технічної і гуманітарної еліти. Виношуються
плани про спонсорство і поповнення значної частини міської муніципальної
міліції, в основному представниками існуючих і достатньо підготовлених
охоронних формувань. Так, за допомогою сформованої впливової команди, у
поєднанні з широкими спонсорсько-рекламними заходами, одному з лідерів
кримінального світу Східного регіону створено імідж процвітаючого
підприємця і перспективного громадського діяча. Він фактично претендує
на високий офіційний пост, підтримку громадськості на виборах Президента
України. Численні контакти на діловій і неофіційній основі з керівниками
міських владно-управлінських структур свідчать про розширення легальних
можливостей впливу криміналітету на місцеву владу, створення бази для її
криміналізації за рахунок протекціоністського просування осіб, зв’язаних
з криміногенним середовищем, і використання корумпованих чиновників.

Як ознака зростання впливу доморощеної мафії, розглядаються щорічні
широкі святкування дня народження названого криміногенного авторитета за
участю кримінально-тіньової регіональної еліти, представників
громадськості і владно-управлінських структур, котрі з року в рік
набувають усе більш масштабного характеру (1995 рік — гучний феєрверк,
який за кошторисом можна порівняти із святкуванням Дня Перемоги, 1996
рік — естрадно-театралізована вистава і наймасовіша за останній період
участь кримінальних елементів, включаючи представників із країн СНД).
Практика діяльності в галузі боротьби з організованою злочинністю
свідчить, що лідери кримінальної сфери тіньової економіки з метою
отримання надприбутків головну увагу зосереджують на протиправних
комерційних операціях з високоліквідною продукцією, а саме: вивіз за
кордон металопродукції, угоди з енергоресурсами, махінації у
кредитно-банківській сфері, нелегальне виробництво та реалізація
винно-горілчаних виробів.

Поглиблюється проникнення злочинних елементів у сферу
зовнішньоекономічних зв’язків. У цьому контексті позначилася тенденція
до посилення контролю з боку кримінальних авторитетів за
торгово-комерційною діяльністю не лише структур малого та середнього
бізнесу, але й держпідприємств. Високі тіньові доходи кримінальні
структури мають від діяльності у сфері кредитно-фінансового обігу. У
цьому плані масового розповсюдження набуло фіктивне підприємництво,
засноване на створенні підставними особами комерційних фірм для
отримання величезних грошових сум з подальшим їх “розвалом” і зникненням
засновників разом із грошима. Практикується також отримання неповоротних
кредитів чи використання кредитних коштів не за призначенням. Всі ці
прийоми спрямовані на перекачку коштів у тіньовий сектор і сприяють
криміналізації економіки.

Наявні дані свідчать, що повсюди під контролем кримінальних структур
перебувають виробництво і поставки всіх видів енергоносіїв та
паливно-мастильних матеріалів. Це загрожує встановленням криміналітетом
вільних цін за енергоносії, підпаданням у жорстку фінансову й іншу
залежність підприємств держсектора від їхніх намірів, що сприятиме
розширенню кримінальної частини тіньового сектора економіки регіону. В
свою чергу, це дає можливість розпоряджатися значною частиною продукції
промислових і сільськогосподарських підприємств, які через дефіцит
фінансів вимушені за безцінь віддавати її як плату за використані
енергію і паливо.

По лінії боротьби з незаконним обігом наркотичних речовин дістають
підтвердження дані стосовно контрабандного ввозу на територію ряду
західних областей синтетичних наркотиків.

Наявні дані свідчать про активний процес інтеграції структур вітчизняних
“кримінальних” кланів з міжнародними наркосиндикатами і про налагодження
випробувальних поставок на територію СНД високоякісного кокаїну.
Фіксується намагання представників міжнародного наркобізнесу створити у
південних регіонах транзитних пунктів по переправленню наркотичних
засобів із країн Азії до Європи та Америки.

Більш-менш урегульований західний ринок, ефективно діюче законодавство
проти механізму відмивання “брудних” грошей, розгалужена поліцейська
система змушує міжнародні наркокартелі звертати свої погляди на країни
Східної Європи, у тому числі й Україну. Розбалансованість економіки,
відсутність “імунітету” проти відмивання грошей в українській
банківській системі у зв’язку з неврегульованістю цього питання у
чинному законодавстві, зокрема в Законі України “Про банки”, призводять
до прояву феномену “північного” шляху, яким транзитом через Україну
йдуть великі партії наркотиків у Західну Європу та США. Така “петля”, у
порівнянні з “балканським” шляхом, скупляється більшою безпекою для
наркосировини. Західна банківська система, використовуючи чинне
законодавство про відмивання грошей, відстежує загрози національній
безпеці в цій сфері і оперативно інформує державні органи. Так, за
даними фахівців із Німеччини, у 1995 році німецькими кредитними
інститутами було подано 1500 заяв щодо сумнівних трансфер грошей на суму
3,1 млрд. доларів США.

Таким чином, територія України, у зв’язку з поки що низькою купівельною
спроможністю її населення, буде використовуватися у ролі своєрідного
“чорного” шляху в Європу та США, забезпечувати, на думку керівництва
наркосиндикатів, максимальне збереження їх вантажів.

Симптоматичним аспектом діяльності наркогруп є диверсифікація
інвестування капіталу, отриманого від продажу наркотиків, у різні види
не тільки злочинного бізнесу. Наркоділків починає цікавити
приватизаційна сфера, банківська діяльність та операції з цінними
паперами, де можна практично безконтрольно відмивати наркогроші, в тому
числі й отримані із-за кордону.

Сьогодні відбувається активізація діяльності урядів західноєвропейських
країн по удосконаленню структур та коригуванню завдань правоохоронних
органів і законодавства цих країн у зв’язку із значним зростанням
кількості злочинів, які здійснюються організованими злочинними
угрупованнями.

З точки зору міжнародної практики, сучасна епоха характеризується
небувалим зростанням фінансової могутності організованої злочинності. На
міжнародному семінарі, організованому Паризьким інститутом кримінології,
що проходив у Франції, відзначалося, що “мафія вражає економіку багатьох
країн, загрожує свободам і послаблює державні устої”. Промовці зійшлися
на думці, що нові умови і масштаби діяльності мафії, її
“інтернаціоналізація” вимагають тісної координації методів боротьби з
нею. Було підкреслено, що “без політичної волі з боку державних
керівників усі зусилля можуть виявитися марними”. Як зазначали
представники Міжнародного валютного фонду, економічна активність
мафіозних угруповань, контролюючих лише торгівлю наркотиками, дає від
700 до 1000 млрд. доларів щорічно, що складає майже чверть обсягу
валового національного продукту такої країни, як СІЛА. Крім того, ефект
впливу мафіозного капіталу зростає завдяки його виключній гнучкості і
швидкості обігу, можливості вдаватися до будь-яких засобів, а також
зростаючій інтернаціоналізації світової економіки.

У колишніх комуністичних країнах, зазначалося на симпозіумі,
організована злочинність провокує анархію на початковому етапі
становлення ринкової економіки і відштовхує серйозних інвесторів.
Західні країни страждають від навали наркотиків і нелегальних робочих
рук. Банки і фінансові інститути часто використовуються як інструменти
для відмивання “брудних” коштів.

Відзначався катастрофічний сценарій на перспективу. Йшлося про “мафіозну
Ялту”, маючи на увазі під цим, що весь світ незабаром буде за угодою
розділено на зони впливу між японською, китайською, італійською,
американською та іншими мафіями.

Так, Австрія все частіше стає об’єктом зацікавленості міжнародної
організованої злочинності. Нині тільки наркомафія тримає нелегально в
обороті на території країни близько 115 млрд. шилінгів. Минулого року
австрійський фінансовій інспекції вдалося заморозити банківські рахунки
на суму 220 млн. шилінгів, що є незначною частиною усього обороту
“тіньової економіки”.

Міжнародні мафіозні структури використовують той факт, що з приєднанням
до діяльності Європейської спілки фінансові контакти Австрії з
європейськими партнерами помітно активізувалися. Це дозволяє їм швидко
“перекинути” капітал на ринок інших європейських держав. Тільки минулого
року в Австрії було зареєстровано понад 300 нелегальних фінансових
операцій, головними виконавцями яких були, насамперед, фірми із сусідніх
східноєвропейських країн та колишнього Радянського Союзу.

У Німеччині діяльність організованих кримінальних угруповань завдала
німецькій економіці збитків у розмірі 3,45 млрд. марок. А передбачувані
прибутки мафіозних структур склали 1,23 млрд. марок. Для досягнення
своїх злочинних цілей, мафія застосовує не тільки шантаж та насильство,
але й намагається впливати на економіку, політику та засоби масової
інформації.

Значне зростання організованої злочинності відзначається експертами в
Ірландії. Особливо заявили про себе з початку 90-х років торговці
наркотиками, які наводнили місцевий ринок героїном, ЛСД, “екстазі” та
іншими одурманюючими препаратами.

У зв’язку з цим деякими європейськими країнами проводяться спільні
операції по боротьбі з “відмиванням” злочинних капіталів, насамперед
наркотиків, через легальні кредитно-грошові інститути.

Так, з 3 травня в Ірландії почав діяти новий закон про боротьбу з
“відмиванням коштів”. Надалі банки, страхові компанії, обмінні бюро та
інші фінансові організації зобов’язані інформувати правоохоронні органи
про свої підозри у законності операцій, що здійснюються їхніми
клієнтами. У законі передбачена своєрідна “планка”. Щоразу, коли банки
переказують суми, котрі перевищують 10 тисяч ірландських фунтів
(приблизно 16 тисяч доларів США), вони повинні негайно повідомити
поліцію про особу, за вказівкою якої проводилася операція. Закон також
передбачає заморожування банківських внесків затриманих злочинців, хоча
це не дозволяється робити до винесення вироку суду. Восени цього року
правлячий кабінет Австрії планує внести на обговорення парламенту кілька
нових законопроектів, які розширюють повноваження слідчих груп та
передбачають прослуховування телефонних розмов приватних бесід громадян,
які підозрюються у вчиненні злочинів. У Німеччині в листопаді 1993 року
вступив у силу закон про боротьбу з “відмиванням коштів”. На його
підставі тільки за минулий рік було прийнято до ведення 3 282 карні
справи, а розміри капіталу, який злочинці намагалися “пустити у гру”,
обчислюються в 1,3 млрд. німецьких марок. Проте, як вважають експерти,
діючий з грудня 1993 року закон надто слабкий, щоб “перешкодити
організованим злочинним угрупованням заробляти нечесним шляхом
мільярди”. Сьогодні, на їхню думку, необхідно перешкодити зростанню
впливу нелегально нажитих капіталів на політичні та ділові кола, а також
на суспільство в цілому. Варто, насамперед, переглянути положення, яке
передбачає потребу доводити “брудне” походження грошей.

Окрім того, термін “відмивання коштів” має бути включений до відповідних
статей кримінально-процесуального кодексу. Це дозволить при
розслідуванні вживати відповідні заходи, наприклад, прослуховувати
телефонні розмови.

З точки зору західних експертів, Німеччина є особливо привабливим полем
діяльності для організованих злочинних угруповань у силу свого
геополітичного становища. Більшість організованих злочинів, причому
найнебезпечніші з них, були вчинені інтернаціональними за своїм складом
злочинними групами. Це примушує знову замислитися над необхідністю
тісної міжнародної кооперації у боротьбі з міжнародним кримінальним
світом.

Виступаючи у бундестазі зі звітом про результати роботи німецької
кримінальної поліції за 1994 рік, федеральний міністр внутрішніх справ
Німеччини, депутат від ХДС/ХСС Манфред Кантер відзначив, що “завдання
поліції — боротися з симптомами соціальних хвороб суспільства. Усунути ж
ці хвороби може тільки саме суспільство”.

У той же час продовжується прийняття окремих нормативних актів, які
прямо сприяють вуалюванню (тінізації) джерел накопичення капіталів
злочинного походження.

До таких можна віднести Указ Президента України № 679/95 від 1 серпня
1995 р. Згідно з цим Указом, уповноваженим банкам України дозволено
відкривати анонімні валютні рахунки. Це суперечить міжнародній практиці,
а саме п. 1 статті Директиви Ради Європейського співтовариства від 10
червня 1991 року за № 91/308/ ЄЕС, Конвенції Ради Європи “Про
відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним
шляхом”, статті 12 Рекомендації Ради Європи фінансовій поліції з питань
відмивання грошей, прийнятої на Страсбургській конференції 28-30 вересня
1992 року. В них, поряд з іншими обмеженнями щодо відмивання злочинних
доходів, також указано, що країни-учасниці беруть на себе зобов’язання
не відкривати анонімних валютних рахунків. Україна приєдналася до цих
міжнародних нормативних документів.

Тому пропонується зазначений Указ визнати таким, що втратив чинність.

Другий приклад — підготовка Кабінетом Міністрів першого варіанту проекту
Закону України про бюджет на 1997 рік. Він також суперечитиме названим
вище міжнародним нормативним документам і сприятиме тінізації економіки,
якщо через нього буде проведена ідея про амністію до власників тіньового
капіталу. Судячи з виступів деяких посадових осіб Кабінету Міністрів та
ліберальних депутатів Верховної Ради, ідея про амністію тіньовикам через
цей законопроект близька до практичного втілення.

Слід підкреслити, що коли проект положення про таку амністію буде
прийнято, вона, передусім, торкнеться тих тіньовиків, які вже виявлені
правоохоронними органами. Щодо правопорушників, які не легалізували свої
капітали, то вони будуть їх використовувати у нелегальному обороті і
далі, оскільки основна мотивація здійснення ними нелегального бізнесу —
це не побоювання відповідальності за порушення закону, а бажання
ухилитися від оподаткування.

Виходячи з цього найбільш ефективним засобом залучення тіньових
капіталів у легальний економічний обіг на макрорівні може бути
оптимізація (в бік зниження) сукупних податкових платежів на рівні 30-34
відсотків. За розрахунками французького економіста Лефера, навіть цей
рівень є граничним верхній його частині. При податкових ставках вище
цього рівня, за так званою “кривою Лефера”, починається небезпечна зона.
Навіть такий рівень оподаткування призводить до зниження бюджетних
надходжень, оскільки виробнича діяльність падає, а всі види
підприємництва виштовхуються у тіньовий сектор економіки, що,
відповідно, звужує базу оподаткування. Сукупні податки в Україні
складають близько 74 відсотків.

Покращанню стратегії і тактики діяльності правоохоронних органів у
боротьбі з організованою злочинністю та корупцією сприяють:

1) захист держави від міжнародного шахрайства по “відмиванню” грошей і
припиненню фінансових операцій організованих злочинних формувань;

2) позбавлення злочинних угруповань фінансових важелів, наприклад,
шляхом заморожування вкладів і рахунків у банках. Накладання арешту на
майно більш ефективне, на думку фахівців, ніж докази вини окремих
злочинних керівників злочинних синдикатів. Наприклад, більшість
експертів-правників США вважає, що суттєво вразливим місцем
функціонування зв’язків державних службовців зі злочинним світом є
фінансові взаємовідносини, тому ефективним методом боротьби з ними
визнається встановлення джерел позазаконних прибутків обох сторін. У
США, Німеччині, Румунії, Китаї та багатьох інших країнах світу діють
закони про декларування цінного майна та коштів, що знаходяться в
особистому користуванні відповідальних посадових осіб.

У багатьох західних державах банки, згідно з чинним законодавством,
зобов’язані відслідковувати фінансові готівкові операції в національній
та іноземній валюті, а також переміщення підозрілих значних
безготівкових сум. Законами США, Німеччини, Італії передбачено
обов’язкове інформування банками контролюючих органів у разі надходження
до банків вкладу на суму 10 тис. доларів, а в Італії — 20 мільйонів
італійських лір. Дані стосовно учасників фінансових операцій поза межами
визначеної суми постійно зберігаються в банках Італії і подаються у
правоохоронні органи. Відповідними органами вже не раз ставилося питання
про доопрацювання Закону України “Про банки та банківську діяльність” на
предмет створення аналогічного механізму в Українській державі. Але, як
мовиться, віз і досі там.

Глава ІІІ. Афери влади

Витрати державних засобів, використання не за призначенням, а також їх
розкрадання стає підчас можливим через халатність вищих посадових осіб,
порушення ними чинного законодавства, а інколи — і завдяки власній
зацікавленості. Тобто, деякі вищі посадові особи не керуються інтересами
забезпечення соціально-політичної стабільності і суспільного спокою в
країні. Непроробленість законодавства України з питань приватизації,
прийняття правових актів, які не відповідають Конституції і чинним
законам України, погане реагування прокуратури на факти порушення
чинного законодавства не лише дають можливість уникнути відповідальності
багатьом особам, які вчинюють злочини, але й створюють у свідомості
громадян упевненість в безкарності і правовий нігілізм.

Так, Комісією з питань перевірки порядку утворення та діяльності
корпорації “Республіка” і концерну “Славутич” (далі — Комісія),
створеною на виконання розпорядження Президента України від 7 листопада
1994 р. № 164, встановлено, що протягом 1993 і 1994 років відповідні
посадові особи під безпосереднім керівництвом Ю.Л. Звягільського, а
потім — В.А. Масола не створили реального механізму погашення державних
боргів за нафту і газ та оплати їх поточних поставок. Не існувало
взаємопогодженої та економічно обгрунтованої схеми фінансування
операцій, пов’язаних з погашенням державного боргу і поточних проплат.

Під час опрацювання проектів постанов Кабінету Міністрів України від 25
березня 1994 р. № 178 та від 22 жовтня 1994 р. .№ 736 і розпорядження
Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1994 р. № 963, які готувалися і
приймалися за прямими вказівками Ю.Л. Звягільського і В.А. Масола, не
були враховані принципові зауваження міністерств та відомств і на
остаточне погодження проекти цих рішень не надсилалися. Більшість членів
Кабінету Міністрів України не залучалися до опрацювання цих документів і
про їх розробку не інформувалися.

Зазначені рішення уряду України були прийняті з порушенням чинного
законодавства і не регулювали цілу низку принципово важливих питань. Це
призвело до безконтрольності та невизначеності стосовно обсягів взаємних
прав та обов’язків держави і зазначених організацій. Такі
взаємовідносини не були юридичне оформлені.

Розрахунки обсягів фінансування, виготовлення, транспортування та
відвантаження товарів за операціями, які відповідно до зазначених
постанов повинні були здійснювати корпорація “Республіка” та концерн
“Славутич”, не проводилися.

Незважаючи на постійні порушення нормативних документів, а також
невиконання учасниками процесу погашення боргу і поточних платежів,
посадові особи міністерств і відомств, до компетенції яких входили ці
питання, належним чином не забезпечували захист економічних інтересів
держави.

Рішення про надання певних повноважень корпорації “Республіка”, компанії
“Антік” та концерну “Славутич” були прийняті Ю.Л. Звягільським і В.А.
Масолом фактично самостійно, без достатнього економічного,
організаційного і юридичного опрацювання. Це порушувало діючу процедуру
видання рішень загальнодержавного значення. Не було розроблено жодного
документа, де б визначалися обсяги та умови матеріальної
відповідальності за невиконання або неналежне виконання доручення, не
опрацьовано механізму контролю за наданням і використанням корпорацією
“Республіка”, концерном “Славутич”, компанією “Антік” державних коштів,
гарантій, квот, податкових пільг, та за процесом виконання ними
зобов’язань щодо погашення боргів і поточних проплат за енергоносії
тощо.

На порушення чинного порядку Укрексімбанк після того, як зобов’язання
щодо сплати боргів, проведення поточних платежів за постачання
природного газу взяла на себе держава, продовжував надавати корпорації
“Республіка” кредити і гарантії за відсутності належного контролю за їх
використанням з боку відповідних посадових осіб. Це дозволило корпорації
розпоряджатися державними коштами і отримувати прибутки від їх обігу.

Звернення міністерств і відомств до керівників Кабінету Міністрів
України (Ю.Л. Звягільського, В.А. Масола, А.Ф. Дюби та інших) про
невиконання зобов’язань корпорацією “Республіка” не були ними взяті до
уваги.

Поспішне укладення окремих угод про погашення боргів, передусім
підписання віце-прем’єр-міністром України А.Ф. Дюбою 2 вересня 1994 р.
угоди і протоколу з Туркменістаном, призвело до зриву погашення боргу,
нарахування величезної пені та необхідності нової реструктуризації боргу
перед Туркменістаном із включенням до нього пені та скороченням термінів
його погашення на два роки. Ця ситуація ледве не призвела до зриву
переговорів з Міжнародним Валютним Фондом про надання Україні
міжнародної фінансової допомоги, спричинила зменшення поставок газу,
великі промислові збитки і істотне ускладнення переговорного процесу з
Росією з питань реструктуризації боргів.

У результаті діяльності та бездіяльності окремих посадових осіб і
корпорації “Республіка” заборгованість у 1994 році зросла до 243,674
млн. доларів США, а головне — зобов’язання корпорації “Республіка”
погасити борг за 1993 рік не було виконане. Крім того, вона має
заборгованість перед державним бюджетом у сумі 10 294 157 млн.
карбованців.

Все це відбувалося за згодою і прямими вказівками колишнього виконуючого
обов’язки прем’єр-міністра України Ю.Л. Звягільського, а у випадках
прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 22 жовтня 1994 р. №
736 та розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1994 р. №
963 — за прямими вказівками колишнього Прем’єр-міністра України В.А.
Масола. 25 грудня 1996 р. на засіданні Верховної Ради України було
оголошено депутатський запит до Генерального прокурора України Г.Т.
Ворсінова, в якому порушувалися питання про притягнення до встановленої
чинним законодавством відповідальності прем’єр-міністра України П.І.
Лазаренка у зв’язку з порушенням ним ст. 86 Конституції України, Законів
України “Про постійні Комісії Верховної Ради України”, “Про статус
народного депутата України”, “Про боротьбу з корупцією”, що виразилося у
ненаданні відповідей на депутатський запит народних депутатів України
А.В. Єрмака і Г.О. Омельченка про незаконність постанови Кабінету
Міністрів України № 944 “Про звільнення від сплати податку на добавлену
вартість та митних зборів партії книжкової продукції видавничої фірми
“АКС — ЦККАШЕ” та на звернення Голови Комісії Верховної Ради України з
питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією про причини
неповернення в Україну близько 18 млн. доларів СІЛА за вивезене в 1995
році тваринне масло, а також порушенні п. “г” ч. 2 ст. 5 Закону “Про
боротьбу з корупцією”, що виразилось в наданні незаконних переваг
фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття
нормативно-правових актів.

Як випливає із відповіді на запит за № 7-1377-96 від ЗО січня 1997 р.,
Генеральний прокурор України Г.Т. Ворсінов, по суті підтвердивши
викладену в ньому інформацію, фактично обмежився лише її констатацією і
не вжив належних заходів реагування на порушення чинного законодавства
посадовими особами, у тому числі прем’єр-міністром України П.І.
Лазаренком.

Перевірку обставин ненадання прем’єр-міністром України П.І. Лазаренком
відповідей на депутатські запити від 29 жовтня і 4 грудня 1996 р.
Генеральна прокуратура провела поверхово. У відповіді Генерального
прокурора депутатський запит від 29 жовтня 1996 року і звернення Голови
Комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою
злочинністю і корупцією від 21 жовтня 1996 року до прем’єр-міністра
України П.І. Лазаренка не згадуються взагалі.

Незважаючи на те, що в діях прем’єр-міністра України П.І. Лазаренка,
який проігнорував депутатський запит від 29 жовтня 1996 року, звернення
Голови Комісії з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією
від 21 жовтня 1996 р., не дав відповіді на запит від 4 грудня 1996 р.
містяться ознаки правопорушення, передбаченого пунктом “г” частини
першої статті 5 Закону “Про боротьбу з корупцією”. Генеральний прокурор
України Г.Т. Ворсінов не порушив питання про відповідальність
прем’єр-міністра України П.І. Лазаренка.

Таким чином. Генеральний прокурор України Г.Т. Ворсінов умисно не
виконав вимог Закону “Про боротьбу з корупцією”. З боку Генерального
прокурора України Г.Т. Ворсінова не було також належного реагування на
факт прийняття Кабінетом Міністрів України 22 серпня 1996 р. постанови №
994 “Про звільнення від сплати податку на добавлену вартість та митних
зборів партії книжкової продукції видавничої фірми “АКС—ІТККАШЕ”. Ця
постанова була прийнята на прохання колишнього глави адміністрації
Президента України Д.В. Табачника (лист за № 2-5/630 від 13.08.96 р.).

Підтвердивши те, що постанова № 994 від 22 серпня 1996 року прийнята
Кабінетом Міністрів України з перевищенням повноважень, передбачених ст.
116 Конституції України, на порушення Закону України “Про систему
оподаткування”. Генеральний прокурор України Г.Т. Ворсінов обмежився
внесенням до Кабінету Міністрів подання з пропозицією вирішити питання
про скасування цієї постанови.

Поза увагою Генерального прокурора України лишилося питання про
відповідальність посадових осіб, причетних до підготовки і прийняття
зазначеної постанови.

Таким чином. Генеральний прокурор України не виконав вимоги пункту “г”
частини другої ст. 5 Закону “Про боротьбу з корупцією”, якою передбачена
відповідальність за надання посадовими особами незаконних переваг
фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття
нормативно-правових актів чи рішень. Постановою Кабінету Міністрів
України №” 994 від 22 серпня 1996 р. фірму “ARC—UKRAІNE” незаконно було
звільнено від сплати податку на добавлену вартість та митних зборів.

Генеральний прокурор України не порушив також питання про встановлення
розміру шкоди, яка була завдана державі в результаті прийняття
незаконної постанови КМ № 994 від 22 серпня 1996 р., і відшкодування її
у встановленому порядку в доход держави.

Реагування Генеральним прокурором України Г.Т. Ворсіновим на прийняття
Кабінетом Міністрів зазначеної постанови є яскравим прикладом
неналежного виконання Генеральною прокуратурою функції нагляду за
додержанням і застосуванням законів.

Певне (хоча далеко не відповідне) реагування на прийняття Кабінетом
Міністрів явно незаконної постанови .№ 994 було здійснене Генеральним
прокурором України не з власної ініціативи (як це мало б бути, адже
зазначена постанова надійшла до Генеральної прокуратури на другий день
після її прийняття — 23 серпня 1996 р.), а після неодноразових виступів
депутатів, проголошення низки депутатських запитів та повідомлень
засобів масової інформації.

Сказане вище свідчить про те, що відповідь колишнього Генерального
прокурора України Г.Т. Ворсінова на депутатський запит від 25 грудня
1996 р. не відображає суті порушених у ньому питань. Зміст відповіді дає
підстави стверджувати, що Генеральний прокурор на порушення Закону
України “Про боротьбу з корупцією” умисно не порушив питання про
застосування цього Закону стосовно ряду посадових осіб, у тому числі
прем’єр-міністра України П.І. Лазаренка, належним чином не організував
виконання прокуратурою функції нагляду за додержанням і застосуванням
законів.

31 серпня 1996 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 1030
“Про врегулювання сплати державного мита при відчуженні об’єктів
нерухомого майна”, якою встановлено, що будь-які угоди про відчуження
об’єктів нерухомого майна, які укладаються на біржах, в агентствах
нерухомості тощо, прирівнюються до нотаріально посвідчених договорів із
застосуванням ставок державного мита, встановлених законодавством щодо
договорів відчуження майна, що посвідчується нотаріальними конторами.
Постанову підписав прем’єр-міністр України П.І. Лазаренко.

Ця постанова не відповідає чинному законодавству України і підлягає
скасуванню з таких підстав: Конституція України (ст. 85) відносить до
виключної компетенції Верховної Ради України прийняття законів України
на внесення до них змін і доповнень. Більше того, ст. 92 Конституції
України до сфери, яка регулюється виключно законами, відносить
Держбюджет, бюджетну систему, систему податків і зборів.

Згідно з ст. 1 Закону України “Про систему оподаткування” від 25 червня
1991 р., встановлення і скасування податків, зборів та інших
обов’язкових платежів до державних цільових фондів здійснюється
Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і
місцевими Радами народних депутатів відповідно до цього Закону.
Постанова Кабінету Міністрів України № 1030 від 31 серпня 1996 р. в
наведеній вище частині суперечить і Закону України від 11 липня 1995 р.
“Про внесення змін і доповнень у деякі нормативні акти України”, яким у
декрет Кабінету Міністрів України № 7-93 від 21 січня 1993 р. “Про
державне мито” внесені зміни і пунктом 6 “р” встановлені ставки
державного мита за реєстрацію угод, укладених на товарних, сировинних, в
інших біржах у розмірі від 0,1 до 0,5 % суми, вказаної в угоді. Таким
чином. Кабінет Міністрів України своєю постановою № 1030 від 31 серпня
1996 р. змінив Закон України від 11 липня 1995 р., чим перевищив свої
повноваження, передбачені ст. 116 Конституції України, яка покладає на
нього виконання Конституції та законів України.

Отже, п. 2 зазначеної Постанови Кабінету Міністрів України протирічить
вимогам ст. 85, 92, 116 Конституції України, Закону України “Про
внесення змін і доповнень до деяких нормативних актів України”, ст. 1
Закону України “Про систему оподаткування”, і є виданим з перевищенням
повноважень.

Виходячи з цього, 2 грудня 1996 р. Генеральна прокуратура України внесла
протест до Кабінету Міністрів (№ 7-1305-96), в якому вимагала скасувати
п. 2 постанови № 1030 від 31 серпня 1996 р. “Про врегулювання сплати
державного мита при відчуженні об’єктів нерухомого майна” як незаконний.

Однак, незважаючи на те, що протест підлягає обов’язковому розгляду у
10-денний строк після його надходження з наступним повідомленням у цей
же строк Генеральної прокуратури України, остання не отримала від
Кабінету Міністрів України повідомлення про наслідки розгляду
зазначеного протесту.

У цьому зв’язку 9 січня 1997 р. заступник Генерального прокурора України
О.М. Колінько звернулася до прем’єр-міністра України П.І. Лазаренка з
листом (№ 7-1305), у якому зазначала, що Генеральна прокуратура не
отримала в передбачений законом строк відповіді на протест і просила
повідомити про результати розгляду протесту. Однак це звернення
прем’єр-міністр проігнорував.

28 вересня 1996 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 1181
“Про створення Державної акціонерної холдингової компанії “Артем”.
Пунктом 3 зазначеної постанови передбачено створити відкриті акціонерні
товариства на базі заводу “Ефес” (м. Малин Житомирської області) та
конструкторського бюро “Луч” (м. Київ).

Ці положення п. З постанови суперечать вимогам чинного законодавства і
підлягають скасуванню за таких підстав.

Згідно з ст. 1 Указу Президента України “Про корпоратизацію
підприємств”, перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні
товариства є корпоратизацією. Дія цього Указу не поширюється на
підприємства, які не підлягають приватизації відповідно до
законодавства.

Постановою Верховної Ради України № 88/95-ВР від 3 березня 1995 р.
конструкторське бюро “Луч” та завод “Ефес” включені до переліку
підприємств, що не підлягають приватизації у зв’язку з їх
загальнодержавним значенням.

Після звернень Голови контрольної Комісії Верховної Ради України з
питань приватизації О.В. Рябченка та народного депутата Ю.А. Кармазіна,
Генеральна прокуратура України 30 січня 1997 р. внесла протест до
Кабінету Міністрів України, з вимогою скасувати положення п. З постанови
Кабінету Міністрів України № 1181 від 28 вересня 1996 р.

Як бачимо, навіть вибірковий аналіз прийнятих Кабінетом Міністрів
України актів у період, коли його очолював П.І. Лазаренко, свідчить про
те, що порушення урядом і особисто прем’єр-міністром України
Конституції, інших законів набуло системного характеру.

На соціально-політичну стабільність в країні негативно впливають грубі
порушення Законів України в паливно-енергетичній галузі. Статистичні
дані свідчать, що на підприємствах цієї галузі значно розповсюджені
випадки порушень законодавства про охорону праці, внаслідок чого
травмуються і гинуть люди.

Лише в 1994 і по травень 1995 року було травмовано 57,4 тис. і загинуло
537 працюючих. Від нещасних випадків державі завдано збитків на загальну
суму понад 5,6 трлн. крб.

Однією з основних причин цього є та, що окремі керівники галузі ще не
повною мірою виконують вимоги названого Закону, допускають його
порушення.

На шахтах “першотравнева”, “Степова”, “Ювілейна” виробничого об’єднання
“Павлограду гілля” були порушені вимоги ст. 6 Закону при прийомі на
роботу громадян. Вони не були поінформовані під розписку про умови
праці, про наявність на робочих місцях шкідливих виробничих факторів.
Такі ж порушення виявлені у шахтоуправлінні “Північне” об’єднання
“Макіїввугілля”, шахтоуправлінні “Торезьке”, об’єднанні “Торезантрацит”,
шахті “їловайська” об’єднання “Жовтеньвугілля”, шахтах ім. Фрунзе, ім.
Вахрушева об’єднання “Ровенькиантрацит”, шахтах виробничих об’єднань
“Донбасантрацит”, “Стахановвугілля”, “Первомайськвугілля”.

Порушуються вимоги статті 9 та 10 цього ж Закону в частині забезпечення
працівників, зайнятих на роботах з важкими та шкідливими умовами праці,
лікувально-профілактичним харчуванням, спецодягом та засобами
індивідуального захисту.

В об’єднанні “Орджонікідзевугілля” на всіх шахтах з 1995 року працюючі
не забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, газованою
водою. Закритий санаторій-профілакторій “Артемвугілля”. Закрито пункти
гарячого харчування на всіх шахтах виробничого об’єднання
“Укрзахідвугілля”.

На шахтах “Благодатна”, ім.Героїв Космосу, “Західно-Донбаська”,
“Павлоградська”, “Терновська”, ім. Сташкова виробничого об’єднання
“Павлоградвугілля” не всі працюючі забезпечені спецодягом та засобами
індивідуального захисту. На шахтах цього регіону не вистачає 5 516
саморятувальників, 5 460 головних світильників, 5 655 вогнегасників, 23
тис. комплектів спецодягу.

Аналогічне становище із забезпеченням спецодягом та засобами
індивідуального захисту на деяких шахтах об’єднань
“Червоноармійськвугілля”, “Донецьквугілля”, “Дзержинськвугіл-ля”,
“Селідоввугілля”, “Укрзахідвугілля”.

Не в повному обсязі здійснюється відшкодування нещасних випадків.
Наприклад, на шахті ім. Фрунзе виробничого об’єднання “Ровенькиантрацит”
у 1994 році сталося 189 нещасних випадків, а шахтою станом на 1 квітня
1995 р. ще не було виплачено близько 42 млрд. крб. одноразової допомоги
працівникам, здоров’ю яких була завдана шкода.

Об’єднаннями “Донецьквугілля” та “Шахтарськвугілля” не виплачена
одноразова допомога потерпілим і членам сімей загиблих відповідно 516 і
157,8 млрд. крб.

На окремих підприємствах галузі допускаються випадки порушень вимог ст.
ст. 14, 15 Закону щодо охорони праці жінок та неповнолітніх. На
порушення цих вимог у Донецькій області на підземних роботах станом на 1
березня 1995 р. працювало 385 жінок, зокрема, в об’єднаннях
“Шахтарськвугілля” — 165, “Орджонікідзевугілля” — 93, “Торезантрацит” —
51, “Жовтеньвугілля” — 39, “Артемвугілля” — 25. В об’єднанні
“Укрзахідвугілля” в шкідливих і небезпечних умовах працює 117 жінок.

Встановлені порушення охорони праці неповнолітніх на тахті ім. Ізотова,
де вони працювали повну зміну, на шахтах виробничого об’єднання
“Жовтеньвугілля” неповнолітні використовувалися на роботах у кочегарках.

Керівники деяких підприємств галузі допускають порушення вимог ст. 17-22
Закону в частині організації та регулювання питань охорони праці. Не
скрізь вживаються комплексні заходи, спрямовані на досягнення
встановлених нормативів по охороні праці.

На підприємствах виробничого об’єднання “Дзержинськвугілля” до цього
часу не переглянуті умови колективних договорів, заходи щодо поліпшення
умов праці на поточний рік виконані не в повному обсязі. Не розроблені
системи управління охороною праці на ряді шахт виробничих об’єднань
“Червоноармійськвугілля”, “Артемвугілля”, “Торезантрацит” та інших.

Станом на березень з 430 підприємств вугільної промисловості Донецької
області атестацію робочих місць закінчили тільки 85, не приступили до
цього 126 підприємств.

Не проведена атестація робочих місць на відповідність нормативним актам
про охорону праці на шахтах ім.Сташкова, “першотравнева”, “Степова”,
“Ювілейна” (Дніпропетровська область), на шахтах виробничого об’єднання
“Укрзахідвугілля”.

Порушуються вимоги ст. 19 Закону в частині проведення медичних оглядів
працівників. У виробничому об’єднанні “Донецьквугілля” шахтоуправлінні
ім. Газети “Правда” медичні огляди пройшли відповідно 20 і ЗО %
працівників, на шахті № 9 шахтоуправління “Червона Зірка” медогляд
працюючих зовсім не проводився. На всіх шахтах цього об’єднання, що
знаходяться в Пролетарському районі м. Донецька, не пройшли обов’язковий
медичний огляд особи віком до 21 року. В шахтоуправліннях
“Постниківське” і “Шахтарське” медогляди пройшли тільки 11-12 %
працюючих.

Такі порушення Закону мають місце на окремих шахтах Волинської,
Дніпропетровської, Луганської, Львівської, Кіровоградської областей.

Хоча ці порушення мають розповсюджений характер, але керівники
підприємств, як правило, до працівників, які не пройшли медогляд, заходи
дисциплінарного впливу не застосовують, ці робітники до роботи
допускаються.

Перевірками виявлені факти порушень вимог ст. 25 Закону стосовно
розслідування та обліку нещасних випадків, не встановлюються винні
особи, які конкретно порушені нормативні акти, причини та умови, що
призвели до нещасних випадків.

У шахтоуправлінні “Жовтневе” об’єднання “Донецьквугілля” акти форми Н-І
про нещасні випадки з працівниками В.Є. Федоровим і В.М. Василевським
були складені відповідно через 2 і З місяці після нещасного випадку.
Порушення строків розслідування нещасних випадків у шахтоуправлінні
встановлені відносно 8 потерпілих.

Аналогічні факти допускалися у виробничих об’єднаннях “Артемвугілля”,
“Добропольєвугілля”, “Дзержинськвугілля”, на шахтах Дніпропетровської
області “Тернівська”, “Західно-Донбаська”, “Благодатна”, “Степова”,
“Ювілейна”, ім. Героїв Космосу, ім. Сташкова.

На підприємствах виробничих об’єднань “Краснодонвугілля”,
“Луганськвугілля” від обліку було приховано 19 нещасних випадків,
зокрема, на шахтах ім. Косіора, Артема, “Луганська”, “Фашевська” . На
шахті “Кремінна” не проводилося належне розслідування по 39 нещасних
випадках.

Відповідно до ст. 21 Закону України “Про охорону праці” та постанови
Кабінету Міністрів України № 838 від 7 жовтня 1993 р. створені фонди
охорони праці, але відрахування до них проводиться незадовільно.

По вугільній галузі у Луганській області із 698 діючих підприємств у
регіональному фонді зареєстровано 460. Ці підприємства перерахували до
цього фонду 66,4 млрд.крб., замість 503 млрд. крб. На підприємствах
вугільної промисловості області сталося у 1994 році 12 572 нещасних
випадків, в 1 кварталі 1995 року — 2 844, а перераховано коштів у фонди
відповідно за 351 і 5 нещасних випадків.

Підприємства об’єднання “Донецьквугілля” в регіональний і галузевий фонд
охорони праці у 1994 році повинні були перерахувати 34 млрд.крб., а
перерахували лише 123 млн.крб. Об’єднанням “Макиїввугілля” із
нарахованих 20,5 млрд. крб. до фондів перераховано 282 млн. крб.
Підприємствами вугільної промисловості Донецької області до фондів не
перераховано у 1994 році штрафів за 14 728 нещасних випадків.

Аналогічне становище і в інших виробничих об’єднаннях галузі. Зовсім не
вносяться штрафи до фондів за професійні захворювання.

Не виконуються окремими підприємствами вимоги ст. ЗО Закону щодо
відшкодування витрат на лікування потерпілих медичним закладам. Про це
свідчить те, що у Луганській області органами прокуратури керівникам
підприємств вугільної промисловості внесено 16 приписів з вимогами
перерахувати медичним закладам 1 032 млн.крб. за лікування потерпілих, в
інтересах цих закладів заявлено 17 позовів на суму 91,3 млн.крб. Такі
порушення мають місце і в інших областях, де знаходяться підприємства
галузі.

Виявлені порушення стали можливими внаслідок неналежного контролю з боку
керівництва колишнього Державного комітету вугільної промисловості
України за діяльністю підпорядкованих підприємств по виконанню вимог
законодавства про охорону праці.

Встановлені перевірками порушення законодавства за минулий рік
характерні і у 1995 році. Це свідчить про те, що Міністерством вугільної
промисловості України ще не забезпечений належний контроль за виконанням
вимог Закону України “Про охорону праці” на підвідомчих підприємствах
галузі.

Щодо забезпечення ядерним паливом АЕС України. Зловживання в цій галузі
можуть призвести не лише до нанесення матеріального збитку економіці
країни, але й створити загрозу повторення чорнобильських подій.

На початку 1996 року поставками нового і вивезенням відпрацьованого
ядерного палива, закупкою обладнання і матеріалів для АЕС України
займалися 14 фірм — АТ СП “АМП”, АО “Станк”, “Парма Трейдінг ЛТД” та
інші.

З метою забезпечення атомних електростанцій ядерним паливом, вивезення
відпрацьованого, закупівлі обладнання і матеріалів, оплати послуг по
проведенню ремонтних робіт, по підвищенню безпеки АЕС, а також
капітального будівництва і відповідно до Розпорядження Кабінету
Міністрів України .№ 394-р від 12.07.96 р. Держкоматому була встановлена
квота на адресну реалізацію елекроенергії в розмірі 12 млрд. квт.год.
Цей сегмент ринку був практично поділений між комерційними структурами,
які в конкуретній боротьбі самі вирішували питання збільшення квоти.
Інформації про наявність серйозних конфліктних ситуацій між ними не
надходило.

Однак керівництво Держкоматому не вжило достатніх заходів щодо контролю
за адресною реалізацією електроенергії комерційними структурами і
погашення ними фінансової заборгованості перед “Концерном ТВЕЛ” (Росія)
за надане ядерне паливо. Ряд комерційних структур, маючи квоту на
адресну реалізацію електроенергії, не знайшли споживача і квоту або не
використали, або використали не в повному обсязі.

З метою забезпечення у 1996-1997 рр. атомних електростанцій ядерним
паливом, обладнанням і матеріалами Кабінет Міністрів постановою № 1248
від 9 жовтня 1996 р. визначив Держкоматому квоту на відпуск
електроенергії за договірною ціною в жовтні 1996 — вересні 1997 років,
яка виробляється АЕС, в обсязі 22 млрд. квт. год.

У відповідності з цією постановою Комісія Держкоматому визначила
суб’єктів підприємницької діяльності, яким виділяється квота для роботи
на ринку за адресною реалізацією електроенергії атомних станцій в жовтні
1996 — вересні 1997 років.

За отриманими даними, під час засідання Комісії інформація про
результати діяльності деяких комерційних структур подавалася з
викривленням справжнього стану справ. Наприклад, обсяг реалізації
комерційної електроенергії АТ СП “АМП” в 1996 р. був значно завищений, а
обсяг реалізації “Променергоекспорту”, “Парми”, “Київ-Донбас” —
занижений. Крім того, на засідання не були запрошені представники
комерційних структур. У результаті неправильної подачі інформації була
сформована негативна думка членів Комісії про діяльність ряду
комерційних структур. У ході засідання і обговорення питання про надання
квоти члени Комісії висловилися за надання права працювати на ринку 4-5
фірмам. Однак під тиском представників Держкоматому квоту виділили
тільки фірмам “Енергометкомплекс” і “АМП”.

У 1997 році перестала діяти тристороння угода між Україною, США і
Росією, у рамках якої сьогодні поставляється більша частина ядерного
палива для АЕС. Ці поставки будуть здійснюватися в основному на
комерційній основі. Прибуток цих операцій збільшиться з 216 млн. доларів
СІЛА майже до 1 млрд.

На ринку адресної реалізації електроенергії працюватимуть лише дві фірми
— “Енергометкомплекс” і “АМП”.

На думку спеціалістів-атомників, монополізація поставок ядерного палива
для АЕС країни створює загрозу національній без пеці України.

Недостатку в чварах, пов’язаних із обвинуваченням вищих по садових осіб
в корупції, у нас ніколи не було. Але мало які справи доходили до суду.
Порушена лише одна — проти групи працівників міністерства
зовнішньоекономічних зв’язків, яка закінчилася незначними строками
ув’язнення для всіх її учасників. Найчастіше такі справи лопаються як
мильні бульбашки. Але це не означає, що корупції, як такої, у нас не
існує. Навпаки, Україна у світовому рейтингу корумпованих країн увійшла
навіть не в десятку, а в п’ятірку лідерів, “осоромивши” навіть Італію.
Все більшу занепокоєність широким розмахом і поглибленням корупції в
Україні виявляють західні експерти. Більш того, вони вважають, що
корупція в колишньому СРСР загрожує усьому світові.

За ідеєю, після того, як авторитарні і засновані на центральному
плануванні системи занепали, можна було очікувати, що нелегальні виплати
й інші прояви корупції підуть на спад і переважатиме правова, властива
вільному ринкові практика. Але цього не сталося. Чому? Деякі західні
експерти вважають, що корупція це просто одне із захворювань періоду
росту країн з перехідною економікою. Але якщо корупція пишно розквітне,
вона може зруйнувати саме реформування. Так, приватизація хоча й знижує
корупцію завдяки зменшенню втручання держави в економіку, може спочатку
дати поштовх шахрайству, оскільки інвестори будуть боротися за отримання
вигідних об’єктів. Залежно від того як держава лишається чітких меж
влади, ефективність її правової системи стає сумнівною. І люди, які
прагнуть діяти в умовах нових структур і отримати якусь міру гарантії в
ході своєї діяльності, можуть намагатися забезпечити це шляхом дачі
хабарів посадовим особам. У гіршому випадку вони просто йдуть з основної
економіки і покладають надії на організовану злочинність, щоб отримати
захист від держави або ще когось, хто забажає втрутитися в їхню
діяльність. За таким сценарієм держава не просто слабне, вона стає
недоречною. Корупція може набути невловимої форми дружніх особистих
стосунків і обміну послугами між посадовими особами — павутина
взаємовідносин і операцій, яка стирає грань між державним і приватним і
сприяє подальшій дестабілізації системи.

Про це красномовно свідчить ситуація, що склалася в агропромисловому
секторі.

На сільськогосподарських та інших підприємствах і організаціях
Мінсільгоспроду тільки органами внутрішніх справ у 1996 році виявлено
понад 11,4 тис. корисливих злочинів, у тому числі 1 383 розкрадань
худоби, 268 — посівних матеріалів, 101 — мінеральних добрив, 2 917 —
зерна, 713 — паливно-мастильних матеріалів, запасних частин та інших
матеріальних цінностей.

У вчиненні правопорушень брали участь понад 16 тис. осіб, серед яких —
880 керівників і спеціалістів сільського господарства та 287
обліково-бухгалтерських працівників. Попереджено 33,4 тис. дрібних
крадіжок. У розкрадачів вилучено та в процесі перевірок оприбутковано
майже 11,5 тис. голів худоби, 204,2 тонни посівних матеріалів, 101,4
тонни мінеральних добрив, 2,3 тис. тонни зерна, 834,8 тонни овочів і
фруктів та 349,2 тонни пально-мастильних матеріалів.

За вчинення корисливих злочинів у 1996 році засуджено до різних видів
покарання 15,1 тис. працівників системи Мінсільгосппроду.

З метою усунення викритих недоліків у забезпеченні збереження врожаю,
недопущення правопорушень керівникам сільськогосподарських підприємств і
організацій направлено понад 6 тис. подань. Але значна частина із них
залишилася без належного реагування.

Необхідність вирішення проблем, що склалися в АПК, потребує вжиття
надзвичайних заходів, висококваліфікованої, системної роботи
Міністерства сільського господарства і продовольства, яка на сьогодні
фактично відсутня.

Однією із причин стану, що склався в АПК, були стиль і методи
організації роботи колишнього міністра А.І. Хорішка.

У його роботі переважав адміністративний, авторитарний стиль. Сім його
заступників змушені були займатися другорядними справами. Через
відсутність колегіальності в роботі, низький рівень етичних стосунків
працівників та непродуманої безвідповідальної кадрової політики Хорішка
у 1996 році у міністерстві звільнені або вимушені були звільнитись понад
120 працівників.

За оцінками фахівців, робота апарату міністерства практично була
паралізована. Працівники боялися говорити відверто правду про недоліки в
роботі міністерства. У сільському господарстві по півроку і більше не
виплачувалася заробітна плата, у міністерстві бракувало коштів на
відрядження.

Тим часом, як писала газета “Сільські вісті” (19 листопада 1996 р.),
міністр А.І. Хоріпіко, зловживаючи посадовим становищем, для
“задоволення своїх амбіцій” витратив на святкування Дня працівника
сільського господарства 1,3 млн. гривень за рахунок держави.

Коли ці гроші пускалися “за вітром”, а міністр проводив “шабаш під час
чуми” (так влучно це святкування охрестили “Сільські вісті”), “в полі
було ще не зібрано майже 120 тис. гектарів кукурудзи, 45 тис. гектарів
цукрових буряків, понад 20 тис. гектарів соняшнику; на плантаціях
“залягло” півтора мільйона тонн цукрових буряків і не виорано понад 4,5
мільйона гектарів зябу”.

Голова Комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою
злочинністю і корупцією Г.О. Омельченко надіслав депутатське звернення
Генеральному прокурору України Г.Т. Ворсінову з пропозицією здійснити
перевірку опублікованих фактів, дати правову оцінку діям Хорішка, а
винних осіб — притягнути до відповідальності.

Добір і розстановка кадрів на відповідальні посади у Міністерстві
сільського господарства здійснювалися не за принципом професіоналізму,
чесності й порядності кандидата на державну службу, а за принципом
особистої відданості, земляцтва, корпоративних інтересів.

На ключові посади в апараті міністерства Хорішко призначав, як правило,
своїх земляків із Дніпропетровщини.

Наприклад, “почесного громадянина” Альохіна призначено керівником служби
міністра, Горбасенка — керуючим справами, Зайця — радником міністра.
Більше того, начальником юридичного управління призначений Стишенко,
який не мав юридичної освіти і жодного дня не працював за цим фахом.
Низку посад було створено штучно (за надуманими мотивами), тобто під
особу, а не для вирішення проблеми.

Для роботи в міністерстві з Дніпропетровської області запрошені В.М.
Нарозніков — Голова державного концерну “Укрспирт”, А.А. Міхаєв —
заступник Голови державної акціонерної компанії “Хліб України”, І.Є.
Рилік — Голова правління асоціації цукровиробників.

Це вимагало великих додаткових коштів з державного бюджету, виділення
квартир у Києві за рахунок понад 200 тисяч мешканців столиці, які
перебувають на квартобліку.

Як писала газета “Україна молода” (8 лютого 1997 р.), “на придбання для
п. Хорішка трикімнатної квартири загальною площею понад 90 кв.м на
Хрещатику з державного бюджету пішло майже 410 тис. гривень”.

Крім того, кадрова політика А.І. Хорішка створювала сприятливі умови для
кругової поруки, монополізувала в руках небагатьох найбільш відданих і
“своїх” людей розподіл сільськогосподарської продукції (зерно, цукор,
спирт тощо).

Викликає тривогу криміналізація українського ринку озброєння.

За розрахунками спеціалістів, на момент розпаду СРСР на армійських
складах України лишилося стільки військового майна, що ним можна було б
оснастити п’ять фронтів. Зарубіжними джерелами це оцінювалося в 89 млрд.
доларів США. З цим Україна і вийшла на міжнародний ринок.

Поступово від розпродажу арсеналів Радянської Армії Україна перейшла до
поставки продукції своїх виробників. Діапазон озброєння, що пропонувався
Україною, був широко представлений на міжнародному ярмарку “Айдек-95”,
який відбувався в Абу-Дабі (Об’єднані Арабські Емірати), де 42
підприємства України представили 500 назв військової продукції.

Але сьогодні через офіційні державні фірми реалізується лише та
військова продукція, яка з трудом знаходить покупця через її високу
вартість і жорстку конкуренцію великих держав. Саме тому Україна продає
свої конкурентноздатні на світовому ринку ракети, танки і літаки по
демпінгових цінах, а торговим угодам передують складні переговори.
Наприклад, незважаючи на зацікавленість до нових українських танків, ОАЕ
все ж закупили французькі. Близько року Україна вела переговори про
поставку Південному Йемену 12 літаків СУ-17М4Р. Продати вдалося лише 4
по ціні 500 тис. доларів США за одиницю. Порівняно ж недавно українські
літаки йшли за кордон по 1 мільйону 800 тис. доларів СІЛА.

За даними міжнародного довідника “Світовий ринок зброї”, в 1994 році
Україна уклала офіційні угоди з продажу зброї на суму 2,6 млрд. доларів
США.

Широким попитом користуються системи контролю за повітряним і космічним
простором, протиракетної оборони, комплекси ППО. Їх основні споживачі —
країни Ближнього і Середнього Сходу, Балкани, Азія, Латинська Америка,
Африка. Афганістан закупив в України зброї на 540 млн. доларів США, Ірак
— на 530 млн., Індія — 310 млн. доларів США, Тайвань — на 280 млн.,
Сірія — на 220 млн. доларів США.

Офіційних точних даних за 1996 рік немає. За неофіційної інформацією,
намітилася тенденція до зниження показників. Це пов’язане не лише з тим,
що Україна поступово втрачає свої позиції на світовому ринку зброї, не
витримуючи конкуренції, скільки з тим, що все більш значна частина зброї
реалізується тіньовими структурами.

Їх діяльність викликає чимало нарікань серед світової співдружності.
Так, колишній прем’єр-міністр Ізраїля Іцхак Рабін кілька років тому
зробив спробу заборонити поставку Іранові українських самонавідних ракет
морського базування в обмін на нафту. Вірменія звинуватила Україну в
поставці танків і літаків Азербайджанові в 1992 році. По офіційних
каналах промайнули повідомлення про поставку Україною літаків МІГ-29 в
ПАР, військових суден — ряду арабських країн, Анголі й Південному
Йємену. В березні 1995 року на Азорських островах, що належать
Португалії, був затриманий український вантажний літак АН-125 із зброєю
на борту замість вказаних у документах медикаментів. Весною 1996 року
судно з українськими снарядами було затримано біля берегів Таїланду.
Лише за два останні роки із країн СНД поставлено на Балкани зброї на 430
млн. доларів США. Зарубіжні засоби масової інформації стверджують, що
вона поступала в основному з України. За заявою експерта Центру з питань
оборони Лондонського університету д-ра Джеймс Гоу, поставки Україною
значних партій зброї в Хорватію здійснювалися виключно на неофіційному
рівні.

Підтверджується існування в Україні значного тіньового сектора, що
займається торгівлею зброї на міжнародному рівні. Наприкінці 1995 року в
результаті операцій, які проводилися разом із правоохоронними органами
інших країн, затримано близько 5 тис. тонн боєприпасів, призупинена
діяльність іноземної посередницької фірми, яка, порушуючи міжнародні
санкції, намагалася нелегально поставляти з України зброю на територію
колишньої Югославії. Повідомлялося, що СБУ виявило порушення закону в
ході здійснення зовнішньоекономічних операцій деякими підприємствами
Мінмапіпрому України. Припинена реалізація контрактів на поставку
вибухових речовин іноземним фірмам, під прикриттям яких діяла міжнародна
терористична організація “Тигри визволення Таміл їлама”.

Фактично сьогодні офіційні державні організації України здійснюють не
більше 20 % угод, укладених на поставку критичного товару із України.
Решта — в руках тіньових структур. Підвищена засекреченість даних про
кількість і назву організацій, які дістали право на торгівлю зброєю,
дозволяє мати в Україні значний тіньовий сектор.

Сьогодні ВПК України налічує понад 500 підприємств. І тільки близько 40
із них намагаються реалізувати свою продукцію через офіційні державні
організації. Сильну позицію на міжнародному ринку озброєння вже зайняли
“Мотор-Січ” (авіаційні двигуни), “Іскра”(радіолокаційні комплекси),
“Арсенал” (прилади нічного бачення, приціли), заводи ім. Артема (бойове
оснащення для авіації), ім. Петровського (прилади для систем управління
морськими суднами), ім. Малишева (танки Т-84). Але це тільки поверхня
айсберга.

У боротьбі за своє виживання деякі підприємства ВПК відновили раніше
порушені зв’язки. Під виглядом металолому сюди поступають комплектуючі з
усіх країн СНД. Наприклад, в Україні офіційно не виготовляються патрони
7,62 мм зразка 1943 року. Але саме їх вилучають співробітники спецслужб,
знешкоджуючи незаконні операції зі зброєю.

Тіньовики вміло ухиляються від податків, реалізуючи свій товар через
підставні фірми.

Керівникам тіньового експорту зброї вдається блокувати переговори
України і США про контроль за військовими арсеналами. В рамках
підписаної в 1993 році двосторонньої угоди в Україну було поставлено на
2 млн. доларів СІЛА комп’ютерного обладнання, призначеного для створення
електронної системи відслідкування міграції озброєння (ввіз, вивіз,
експорт). Однак це обладнання так і не було змонтоване.

Останнім часом з’явилися повідомлення про те, що уряд України хоче все ж
таки встановити жорсткий порядок щодо продажу критичних технологій і
товарів. Представляючи нового міністра оборони. Президент України
сказав, що угодами зі зброєю, до яких має відношення і колишній міністр
оборони В. Шмаров, займуться компетентні органи (що дуже сумнівно,
оскільки до них причетні особи із урядових структур).

Поки що важко говорити про появу об’єктивних умов, які дадуть можливість
різко поміняти ситуацію на ринку української зброї. Сфери впливу між
державними і тіньовими ринками озброєння поділені досить чітко, обидві
сторони мають могутнє лоббі в законодавчій і виконавчій владі, яке не
дає можливості зламати утворену рівновагу. Тому симптоматично, що за 5
років існування Збройних Сил України на армійських складах і арсеналах
жодного разу не була проведена комплексна ревізія військового майна.
Маючи широку інформацію про нелегальні операції щодо продажу зброї,
Генпрокуратура не довела до завершального етапу жодну з кримінальних
справ. Дуже вже високі сфери замішані в цих колах. Тим паче, що прибутки
від торгівлі як державним, так і тіньовим озброєнням, зникають однаково
безслідно.

За останні роки хто тільки не був причетним в Україні так чи інакше до
збройних операцій.

Так, за неофіційною інформацією (свідчення офіцерів, які повернулися з
югославських фронтів), серед воюючих сторін у югославському конфлікті
наполегливо ходили небезпідставні чутки про прибуття туди українських
збройних караванів. Крім того, за неофіційними даними, одна приватна
авіакомпанія (орендує у МО важко вантажні ІЛ-76) регулярно переправляла
хорватам зброю і боєприпаси радянського виробництва. Такі рейси
конспірували під медичну допомогу. Як свідчить практика, подібний
“камуфляж” є досить традиційним. Наприклад, у Західній Європі стрілецька
зброя, яка таємно направлялася до Африки, оформлялася як будматеріали.
Дмитро Стрешинський, який організував “міст” для наших і білоруських
генералів на Балкани, маскував гармати під банани і апельсини.

Але найпродуктивніше в цьому напрямі працювали екс-міністр оборони В.
Шмаров та його найближчий соратник в уряді генерал-майор В. Цимбалюк,
який керував Експертно-технічним комітетом. Більше того, на думку
військових аналітиків, питаннями продажу зброї і боєприпасів також
цікавилося і головне управління військової розвідки Міністерства оборони
України.

Як зазначав колишній начальник головного управління розвідки МО України
генерал-лейтенант А. Скипальський, питання поставок зброї в республіки
колишньої Югославії вирішував безпосередньо сам В. Шмаров. Окрім того, в
Україні був ще й керівник Експертно-технічного комітету В. Цимбалюк,
який видавав ліцензії на зброю. Саме вони проводили політику в цій
галузі. Втручатися в їх діяльність з боку ГРУ було некоректно. ГРУ
висловлювало В. ІПмарову свою занепокоєність, однак позиція екс-міністра
була іншою.

ГРУ підготувало міністрові довідку, де зазначало, що багато чого із
специфічної військової продукції, яку просили серби, Україна з різних
причин виділити не може. Не звертаючи увагу на думку експертів, В.Шмаров
погодився на переговори щодо реалізації зенітно-ракетних комплексів XXІ
століття С-300. При цьому він уточнив, що остаточне рішення слід
приймати виходячи з умов замовника.

Стосовно названого вище новітнього ракетного комплексу, в українській
пресі був опублікований документ — лист заступника директора фірми
“Прогрес” Букуєва на ім’я В. ПІмарова. В ньому говориться, що між
“Прогресом” і канадсько-американською фірмою “Класик дистрибьюторз” були
проведені переговори стосовно поставок в США окремих елементів комплексу
ППО С-300 на суму в 4,4 млн. доларів США.

Поза окремо взятими підприємствами правом експортувати зброю були
наділені фірма “Прогрес”, державна держрозрахункова і зовнішньоторгова
фірма “Укрінмаш”, а також державне підприємство по експорту-імпорту
продукції і послуг військового призначення “Укроборонсервіс”,
“Укрінмаш”, утворений при Міністерстві оборони, а “Укроборонсервіс”,
який має найменший обіг, при Міністерстві зовнішньоекономічних зв’язків
і торгівлі. За твердженням експертів, до укладення угоди з Пакистаном
обіги “Прогресу” і “Укрінмаша” були майже рівні. Причому зброя займала
не перше місце в забезпеченні прибутку цих державних компаній. При цьому
“Укрінмаш” був на умовному підніжному харчуванні: військове будівництво,
експорт обмундируванням тощо. А “Прогрес” набув слави в елітному
експорті рідкоземельних металів.

Вже є факти, що деякі країни південно-східної Азії і Латинської Америки
всерйоз зацікавилися українською бронетехнікою. Тому Україна
замислюється над питанням централізації імпортно-експортних операцій із
зброєю.

Ідея об’єднання усіх фірм, що торгують цим “товаром”, під однією
покрівлею, висловлювалася вже давно. Але цьому об’єднанню заважала
різновекторність інтересів влади заможніх, яка намагалася взяти цей
вигідний шматок під свій контроль. У ролі відкритих і таємних
претендентів виступали і Міністерство оборони, МЗЕЗ.

У разі організації потужного військово-експортного кулака, потенційно
вимальовується картина наведення елементарного порядку в українському
збройному секторі.

Експерти підкреслюють, що такі спроби робляться вже сьогодні.

Сучасним суспільством править еліта. В Україні вона поки що до кінця не
сформувалася, не усвідомила свої корпоративні інтереси, не виробила
“правил гри” і не навчилася їх дотримуватися. Регіональні ж еліти
переродилися в клани. Таким чином, в Україні створилася кланова
структура. Причому відбувається непримиренна боротьба між кланами за
володіння центральною владою, оскільки це дає величезні можливості і
права перерозподіляти внутрішній ринок країни на свою користь.

Останнім часом у суспільстві різко зростає роль силових структур — як
законних, так і незаконних. Жорстка суспільна обстановка неминуче
висуває жорстких лідерів, які віддають перевагу жорстким методам впливу
на оточуючих, до того ж політичне забарвлення цих лідерів стає все менш
і менш вагомим.

Парламент намагається примирити на даному етапі непримиренні інтереси
кланів і всього населення України. Тому закони, які нині приймаються, не
задовольняють нікого — ні владу, ні населення.

На думку більшості експертів, в економіці сформувалося ще кілька досить
умовних груп.

1. Клан тих, хто “пов’язаний” з паливно-енергетичною і сиро винною
галуззю.

2. Клан військово-промислового комплексу, з яким пов’язана доля усього
машинобудування.

3. Клан аграріїв.

На фермерів надії немає, вони не виживуть без державної підтримки.
Нереально надіятися і на колгоспи, їх більшість практично перестала
існувати.

Сьогодні невеликі присадибні наділи якимось чином годують значну частину
населення України (за даними соціологів, близько 50 % населення міст
пов’язане з селом). Більше половини сільськогосподарської продукції, що
споживається населенням країни, виробляється так званою факультативною
працею, у вільний час.

4. Фінансовий клан.

Так чи інакше, а банківська система України ще тримається на плаву і
навіть розвивається.

Як і регіональні клани, економічні клани (групи) через поглиблення кризи
намагаються взяти гору над рештою, щоб мати можливість перерозподілу
державного “пирога” на свою користь і завдяки цьому вижити. Причому
багато хто не розуміє, що вижити можна лише разом, дотримуючися балансу
інтересів і корпоративних “правил гри”.

Ще один негативний фактор, який сприяє відчуженню народу від влади —
значні розбіжності між обіцяними і зробленими справами. Населення
України вже перестало розуміти, що ж сьогодні реально робиться в
економіці і державі. Ми всі чуємо одне — беззаконня. Проголошена
Президентом програма боротьби з корупцією і організованою злочинністю,
як бачимо, практично не виконується.

Народ якось прагне вижити в цих умовах, а міліція перетворилася із
захисника в страховисько. Ті, хто близько мав спілкування з
правоохоронними органами і організованим криміналітетом, зазначають, що
злочинці інколи в цій ситуації чесніші й людяніші, ніж правоохоронні
органи.

Проведеними соціологічними дослідженнями постійно фіксуються 1-2 %
респондентів, щомісячний прибуток яких, як вони самі вважають, є
хорошим. Це дає можливість їм задовольняти повсякденні потреби і
регулярно заощаджувати гроші, тоді як 40-50 % оцінюють своє матеріальне
становище як погане. Важко зводити кінці з кінцями, або навіть
доводиться відмовляти собі в самому необхідному.

Таким чином, в українському суспільстві утворилася невелика група, яка
живе за так званим “середньоєвропейським” стандартом. В основному ж
населення втратило той рівень прибутку і соціальні гарантії, якими воно
володіло раніше. Цей “розлад” і є фоном політичних та ідеологічних
зіткнень, формуючи потенціал можливостей контрреформ.

У випуску “Українського політичного і економічного індекса”(листопад
1996 р.) на запитання “Які риси, на Вашу думку, властиві українським
підприємцям?” респонденти віднесли:

бажання обійти закон — 40 %; схильність до шахрайства — 26 %;
ненадійність договорів — 12 %; чесність у справах — 6 %;

здібність до новаторства і економічної творчості — 23 %; уміння долати
труднощі — 26 %; готовність до ризику — 28 %; підприємницька діяльність
та бажання матеріального збагачення — 67 %; бажання до самостійності і
незалежності — 37 %; бажання до легкої праці, яка б давала швидкі
результати — 29 %; потреба в реалізації своїх здібностей, новаторство і
економічна творчість — 6 %.

При цьому професія підприємця у масовій свідомості не є престижною.
Всього 21 % опитаних хотіли б бути підприємцями, 66 % не бажають цього.
40 % опитаних не хочуть, щоб їх діти або хтось із близьких займалися
підприємництвом.

Відповіді на запитання “Чи допоможе підприємництво вивести економіку із
“глухого кута?” — розподілилися:

“так” — 35 %; “ні” — 36 %; “не знаю” — 29 %.

“Чи дозволяє економічна і політична обстановка в Україні розвиватися
підприємницькій діяльності?”

У цілому дозволяє — 19 %; сучасна обстановка дозволяє розвиватися лише
економічній злочинності — 18 %; ситуація дозволяє розвиватися
цивілізованому підприємництву лише в окремих, обмежених сферах — 21 %;
сучасна ситуація не дозволяє розвиватися підприємництву — 20 %;

“Чи можна сьогодні досягти успіху в підприємництві, не порушуючи чинного
законодавства?”

так — 10 %; так, але прибуток при цьому буде менший — 26 %; ні—45 %.

“Чи має підприємництво в Україні перспективу свого розвитку?”

ні — 9 %; так, але в далекому майбутньому — 42 %; 6 % опитуваних взагалі
виступають проти розвитку підприємництва.

“Що потрібно для успішного розвитку підприємництва в Україні?”

Удосконалення чинного законодавства — 50 %; стабілізація державної
політики підприємців — 42 %; виховання ділових якостей у суб’єктів
підприємницької діяльності — 24 %; створення розвинутої інфраструктури
підтримки підприємництва — 20 %; дебюрократизація регулювання
підприємницької діяльності з боку державних органів — 13 %.

Будь-яка корінна реформа стикається з труднощами і підчас з негативним
ставленням частини потенційних господарів землі. Вивченню їх ставлення
до різних аспектів земельної реформи і було присвячене дослідження
агентства “Соціс-Геллап”, яке охопило всю Україну, умовно поділену на 10
регіонів: Східний, Крим, Південний, Південно-Західний, Західний,
Південно-Східний, Північ-но-Західний, Північно-Східний, Центральний та
Північний.

При оцінці становища в колективних сільгосппідприємствах (КСП) найбільш
неприглядна картина склалася в Північно-Східному регіоні (господарства
Харківської області), де 40 % респондентів оцінили стан як “дуже
поганий”; Південному (Херсонська область) так само оцінили 39 %;
Східному (Луганська область) — 29 % такої оцінки. Трохи кращі справи у
опитаних із Центрального, Північно-Західного та Південно-Західного
регіонів.

Найболючіші і найгостріші проблеми стосуються вчасності та розмірів
виплати заробітної плати. Картина майже катастрофічна — 79 % всіх
опитаних незадоволені збоями в отриманні зарплати, а 80 % — її
розмірами. Матеріальним становищем незадоволені 67 %. Особливо важке
становище склалося в Східному регіоні — 92 % — невдоволені заробітною
платою і 85 % — важким матеріальним становищем; Південному — 92 % і 77,7
%; Північному (Чернігівська область) — 84 % і 74 %.

Опитування свідчить, що більшість селян вкрай негативно оцінює ситуацію
в господарствах. На запитання про шляхи виходу із кризи найчастіше
зустрічаються три варіанти відповіді: 54 % респондентів вважають, що
вихід із кризи можливий за рахунок державної підтримки; 38 % мають
думку, що ситуацію можна стабілізувати наведенням порядку і дисципліни;
22 % опитаних роблять ставку на удосконалення цінової політики.

Прихильників земельної реформи, як можливого антикризового заходу, було
виявлено всього 7-15 % майже у кожному регіоні, за винятком
Центрального, Південно-Східного та Південного (про земельну реформу як
спосіб подолання кризи, тут не йдеться).

При цьому на Сході і в Центрі приблизно 1/5 опитаних респондентів
виступили взагалі проти будь-якої реформи.

Незважаючи на поганий стан справ, тільки 19 % всіх учасників інтерв’ю
вважають, що земельна реформа не потрібна. Особливо консервативно до
цього ставляться в Південно-Східному і Південному регіонах, де такої
думки дотримується 1/3 респондентів.

Страх перед новим, розчарування в тому, що відбувається, створюють
психологічну обстановку блокування будь-якого реформування. При цьому
ситуація погіршується і недостатньою інформованістю населення. В
Центральному, Південно-Західному регіонах і в Криму відповідно ЗО %, 36
% і 27 % респондентів практично погано обізнані про умови і результати
проведення земельної реформи.

Справа не тільки в недовірі до нових форм господарювання, але й у
певному страху перед можливістю стати господарем на землі. Таким чином,
виникла парадоксальна ситуація, коли люди хочуть жити краще, але бояться
стати власниками і не дозволяють це зробити сусідові. Звідси —
понадобережне ставлення до виникнення ринку землі. Виключення — жителі
західних регіонів. Але регіональні відмінності значно великі, хоча
більшість респондентів відстоюють різні обмеження. Від най м’якшого в
Західному регіоні — надання можливості купівлі-продажу сільгоспземлі
лише громадянам України, до найбільш категоричного — земля взагалі не
повинна бути об’єктом купівлі-продажу — в Східному.

При цьому Схід і Північний Схід не так консервативні, як Центр, де
відстоюються старі принципи. Коли Захід дає зелене світло реформі. Центр
— червоне, то Схід реагує жовтим. Яке із них буде головним?

Що робитиме “середній” українець зі своїм наділом? Тут домінують дві
тенденції. Одна пов’язана із страхом бути власником варіант — віддати
землю назад господарству, інша свідчить про реальне і здорове бажання
бачити себе і своїх дітей власниками.

Однак існують і регіональні тенденції з приводу використання земельного
наділу. Так, найбільше тих, хто хотів би передати його по спадщині,
сконцентровані в Північно-Східному (50 %), Північному (33 %) і
Південно-Східному (ЗО %) регіонах.

Близько 1/4 опитаних у Південному і Західному регіонах збираються
організувати нове сільгосппідприємство, об’єднавшись з іншими
власниками.

“Лівішим” від усіх виявився Центральний регіон. 60 % “центристів” за те,
щоб віддати землю господареві. Якраз ця цифра вплинула на загальний
результат (він склав 37 % відмовників).

Особливістю ж Північного регіону є бажання 20 % респондентів віддати
свою частину землі в оренду.

Таким чином, населення поки що не відчуло позитивного ефекту від
програми реструктуризації власників. На ефективність цього процесу
впливає ряд факторів.

Так, якість чинної законодавчої бази по попередженню випадків зловживань
при роздержавленні майна значно нижча середнього показника. Як правило,
такий низький стан законодавчої бази дає більші можливості для
зловживань уже на початковому етапі приватизації — відповідність
нормативної бази оцінки державного майна його реальній ринковій ціні
також коливається в межах середнього.

Отже, роздержавлене державне майно віддається за безцінь новим
господарям, які після придбання підприємства не відновлюють його роботу,
а просто частинами продають це майно зацікавленим комерційним
структурам.

Другим фактором, який має суттєвий вплив на проведення приватизації, —
відсутність права власності на земельний наділ під приватизованим
підприємством. При цьому починає діяти протиріччя — підприємство змінює
форму власності і стає приватною власністю, а земля, на якій воно
розташоване, продовжує лишатися державною власністю. В результаті цього
у потенційних власників і фінансових організацій, які б могли вкласти
засоби на розвиток цього підприємства, тліє небезпідставна непевність,
що держава може піти на нову націоналізацію тієї нерухомості, що
знаходиться на її землі (політика Національного і місцевих комерційних
банків по кредитуванню потенційних покупців державного майна оцінюється
дуже посередньо). Крім того, держава будь-коли може поставити власника в
невигідні умови, що спричинить переструктуризацію земельного наділу, на
якому розміщене підприємство (без згоди власника підприємства).

Третім суттєвим фактором, який стримує цей процес, є післяприватизаційна
підтримка підприємств державою (коливається між “незначною” і
“низькою”).

Після проведення приватизації держава повністю знімає з себе
відповідальність за це підприємство. Крім того, місцеві органи влади, не
даючи змоги йому стати на ноги, одразу ж починають накладати додаткові
податки.

Оскільки в більшості випадків на підприємстві немає досить
кваліфікованих спеціалістів і досвіду роботи в нових умовах, то
підприємство звичайно починає орієнтуватися на випуск простішої
продукції або ж просто продає свої стратегічні резерви сировини
комерційним структурам, у яких інколи працюють більш кваліфіковані кадри
з цього ж підприємства.

Як свідчить практика проведення реструктуризації власності, в процесі
приватизації в першу чергу починають приватизуватися високорентабельні
підприємства, потім середньорентабельні і, зрештою, низькорентабельні.
При цьому місцеві органи влади досить активно підтримують процеси
приватизації, що відбуваються в області. Це відповідає розумінню і
менталітету місцевої еліти — швидше стати власником, при цьому отримати
у власність найбільш рентабельні підприємства (в які для одержання
прибутку не треба вкладати значні кошти).

З одного боку, така практика дуже відповідає становищу сучасної
економічної теорії. З іншої — держава втрачає найбільш прибуткові
підприємства і, тим самим, значні надходження до місцевого і
центрального бюджетів.

Одночасно не втрачається інтерес навіть до низькорентабельних
підприємств. Певна частина місцевої еліти вже накопичила значні
фінансові суми, які не може вивезти за межі держави, а пустити в обіг
боїться (через можливу конфіскацію при зміні політичної ситуації).
Частина представників цієї еліти вкладає свої кошти в реальну власність.

При цьому, якщо діяльність Фонду державного майна і політична реклама
процесу приватизації в місцевих засобах масової інформації перебувають
на рівні середнього показника, то ефективність нагляду за дотриманням
законодавства і нормативних актів приватизації знаходиться на рівні
нижче середнього.

Це зрозуміло, бо справедливий розподіл власності (в інтересах держави, а
не місцевої еліти) не знаходиться в руслі приватних інтересів державних
чиновників і керівників, оскільки становить для них певну загрозу:
справжній власник намагатиметься мати від цього підприємства прибуток (а
таке порівняння на фоні сусідніх приватизованих і непрацюючих
підприємств небажане); у вже сформоване коло номенклатурної еліти
доведеться брати нових членів колективу, які, об’єднавшись, можуть
зламати усталену систему кланово-партійних відносин (якраз ця система
сьогодні є суттєвим гальмом проведення реальних економічних і політичних
реформ у суспільстві); державно-номенклатурна еліта внаслідок усунення
партії з політичної арени втратить головний ланцюжок, що підтримує
систему в рівновазі. З іншого боку, стара і нова еліта ще не усвідомили
своїх кланових інтересів і не виробили прийнятних для всіх учасників
(еліти і народу) “правил гри”.

Наявність в основної частини населення фінансових засобів для можливого
вкладення в перспективні інвестиційні проекти оцінюється експертами як
“незначні” й “низькі”.

Тобто, населення не має достатніх засобів для вкладання в перспективні
інвестиційні проекти. З іншого боку, діяльність деяких трастів (типу
“МММ” та інших), а також дані статистики свідчать про те, що в населення
України все ж є певні і досить значні засоби (за деякими оцінками до
10-13 млрд. доларів), які могли б бути використані у вітчизняній
економіці. Але ж ці засоби розпорошені і населення вже втратило віру у
можливість і порядність держави.

Як свідчить опитування експертів, досягнення основних цілей приватизації
оцінюються досить стабільно як “середні” або “вище середніх”. Одночасно
ще не досягли високого рівня такі показники як створення відповідного
конкурентного середовища і підвищення ефективності виробництва. В стадії
становлення і реформування перебуває система управління державним
сектором економіки. Це зрозуміло, оскільки сьогодні відбуваються істотні
зміни співвідношення державного і недержавного сектора економіки.
Державні інститути ведуть активний пошук нових форм впливу (регулювання
і управління) на недержавний сектор. Правоохоронні органи часто вороже
сприймають нові форми підприємницької діяльності як потенційно
кримінальні.

Із запропонованих заходів для досягнення більшої ефективності цілей
приватизації найбільш високо оцінюються такі, як: розширення
приватизації об’єктів разом із земельними ділянками, де вони
розташовані, і нежилими приміщеннями, в яких знаходяться об’єкти малої
приватизації (цей пункт співзвучний з відсутністю права власності на
земельний наділ під приватизованим підприємством, тобто дасть можливість
вирішити це протиріччя); розвиток системи електронного обігу цінних
паперів, розроблення відповідної нормативної бази.

Сьогодні система електронного обігу фінансових засобів вже почала
застосовуватися в системі розрахунків як між банками, так і між
підприємствами в Україні. Одночасно правова база суттєво відстає від
процесу впровадження і надає широкі можливості для різного роду
шахрайства і зловживань.

Звичайно, система електронного обігу цінних паперів перебуває поки що на
початку свого становлення і не відповідає вимогам світового рівня.
Розвиток цієї системи, на наш погляд, відбуватиметься так:

а) впровадження й удосконалення математичної і технічної бази системи
(оснащення бірж торгівлі цінними паперами відповідною електронною
апаратурою і програмними засобами);

б) підготовка спеціалістів, які можуть активно використовувати цю
апаратуру в своїй професійній діяльності;

в) встановлення нормативних правил використання цієї системи (спочатку у
вигляді інструкцій відповідних фінансових органів, а потім — прийняття
відповідної законодавчої бази);

г) розроблення і впровадження системи безпеки проти зловживань цією
системою і протидії актам недобросовісної конкуренції; прискорення
приватизації об’єктів незакінченого будівництва і земельних наділів, на
яких вони знаходяться.

Ця міра є найбільш актуальною для проведення приватизації, оскільки в
Україні знаходиться значна частина об’єктів незакінченого будівництва.
Ці об’єкти мають ряд негативних факторів:

1) є значними “замороженими” засобами;

2) сприяють використанню додаткових засобів для їх підтримки;

3) морально і фізично старіють, завдяки чому зменшуються вкладені
засоби. З іншого боку, після їх отримання ці об’єкти вимагають від
власника значних капіталовкладень для відновлення їх робочого стану.
Тому необхідно встановити терміни, протягом яких ці об’єкти мають бути
відновлені. У випадку, коли новий власник їх дотримався, то на нього
можуть розповсюджуватися певні пільги;

4) розвиток фондового ринку для забезпечення і раціонального розміщення
фінансових ресурсів, формування справжньої ціни на цінні папери.

Сьогодні цей ринок в Україні лише починає формуватися, але його значення
для досягнення основних цілей приватизації спеціалісти оцінюють досить
високо. При цьому формування ринку повинне йти паралельно з розвитком
систем, які забезпечують його нормальне функціонування — системи
інформаційного забезпечення цивілізованого функціонування ринку
(інформування про фінансовий стан емітентів, прибутковості операцій з
цінними паперами, ризиках тощо) і системи забезпечення дотримання
учасниками ринку “правил гри” — законодавства про цінні папери і
застосування санкцій за його порушення, а також контроль за діяльністю
фінансових посередників на ринку цінних паперів.

Решту запропонованих заходів експерти оцінили на рівні “середнього”
показника. Тобто, при практичній реалізації основних заходів, що
пропонуються, вони повинні з’ясовуватися з даною оперативною ситуацією.

Як свідчать результати дослідження, основні групи населення України не
виявляють значної зацікавленості в процесі приватизації та її
результатах. Зацікавленість у приватизації різних категорій працюючого
населення залежить від рівня реальних прибутків, володіння власністю і
впливу на управління підприємством. Так, найбільшу зацікавленість у
цьому процесі виявили працівники непромислової сфери недержавного
сектора.

Потім — працівники легкої і харчової промисловості, а також
непромислової сфери державного сектора.

Найменшу зацікавленість у цих процесах виявляють ті категорії, які не
пов’язані і не можуть бути пов’язаними з власністю в силу своєї
діяльності і становища, зокрема керівники правоохоронних органів;
державні службовці, інтелігенція; військовослужбовці, працівники
правоохоронних органів; студенти; пенсіонери; безробітні; учнівська
молодь.

Слід зазначити, що існують цілком законні способи уникнення чинного
законодавства про державну діяльність — державні службовці влаштовують у
свої комерційні структури своїх рідних (дружин, дітей тощо), а фактично
роботу виконують безпосередньо самі.

Таким чином, основна частина населення не дуже вірить в успіх
приватизації як засобу вирішення кризової ситуації в економіці.

Недовіра з боку учнівської молоді і студентів буде затягувати цей процес
на тривалий час. Після навчання у ВУЗах вони будуть розповсюджувати свої
погляди серед значної кількості людей, особливо серед молоді.

Активне використання гасла приватизації при проведенні виборчої кампанії
може відштовхнути від кандидата пенсіонерів.

Одночасно практично всіма групами населення активно підтримується
приватизація тієї власності, якою вони володіють, зокрема присадибними
наділами, квартирами. Стосовно цього питання, то все населення
дотримується оцінки “вище середньої” .

Друга частина населення, найбільш зацікавлена в проведенні приватизації,
— це елітарні групи: керівники усіх рівнів, а також підприємці (в тому
числі керівники банківських структур) і лідери кримінальних угруповань.

Так, підприємці, банкіри і лідери кримінальних угруповань оцінили
зацікавленість у проведенні приватизації на рівні “високому”.

На місцевому рівні уже відбувається зрощення місцевої влади з
кримінальним капіталом. У деяких регіонах влада знаходиться у
кримінальних авторитетів у минулому. На державному рівні цього ще не
сталося. Можна спрогнозувати такі шляхи конфлікту між старою і нової
елітою:

1. Злиття. Деякою мірою цей процес можливий і вже відбувається. Але коли
вищі державні пости почнуть займати люди з кримінальним минулим, країна
опиниться в політичній ізоляції на міжнародному рівні.

2. Розмежування. Повного розмежування також не відбудеться. Вже багато
державних чиновників мають свої значні інтереси в кримінальному бізнесі
і не зацікавлені в його зупиненні.

3. Конфлікт. В разі подальшого і різкого погіршення
соціально-економічного стану широких мас населення можливий розпад
держави як системного утворення (ліванізація). Влада належатиме на
кожній території тому, хто сильніший (у тому числі й лідерам
кримінальних угруповань).

Із керівників державного і недержавного сектора економіки найбільшу
зацікавленість у приватизації висловлюють керівники промислових
підприємств недержавного сектора, господарчі керівники і керівники АПК,
а також керівники місцевих органів влади.

Реальні результати від приватизації сьогодні отримали лише названі вище
елітарні категорії (плюс керівники правоохоронних органів). Останні
зацікавлені не стільки в підвищенні заробітної плати чи статусу, скільки
в можливості отримання додаткових доходів від надання неофіційної
допомоги комерційним і кримінальним структурам. Ця тенденція набуває все
більшого розповсюдження серед керівного складу і співробітників
правоохоронних органів. Значна більшість керівників-відставників
правоохоронних органів як нижчого, так і вищого щабля одразу ж стали
керівниками високого рангу в комерційних структурах. Побутує думка, що
до своєї відставки ці керівники вже тривалий час працювали на ці
комерційні структури, захищаючи не державні, а комерційні інтереси
конкретних фірм.

Решта категорій працюючого населення оцінила реальний прибуток від
результатів приватизації на рівні від “низького” (безробітні) до
“середнього” (працівники непромислової сфери недержавного сектора).

Приблизно так відбувся розподіл серед показників таких, як володіння
власністю, вплив на управління підприємством, роль в управлінні і
розвитку галузі.

При дослідженні цих показників із усіх груп населення України чітко
виділяються елітарні верстви. Слід зазначити, що лідери кримінальних
груп починають відігравати все більшу роль в управлінні розвитком
областей. А оскільки зв’язок між політиками, місцевими органами влади і
криміналітетом досить міцний, то напрошується висновок про інтенсивний
процес зрощення кримінального капіталу з владними структурами на
місцевому рівні.

Це відбувається з кількох причин: закони, які приймаються Верховною
Радою України, є певним компромісом між бажаннями керуючої еліти
отримати у свою власність колишнє державне майно і можливістю у зв’язку
з цим соціальних заворушень серед збіднілих груп населення. Тому ці
закони зараз не задовольняють нікого — ні елітні групи, ні решту
населення. У зв’язку з цим спостерігається високий рівень зневаги
(недовіри) до закону практично в усіх групах населення.

Із сказаного з великою долею ймовірності можна зробити висновок, що
найближчим часом через конфлікт державно-суспільна система України
шукатиме рівновагу. А це неможливо без загострення конфлікту між
керуючою елітою і рештою населення (через такий конфлікт вже пройшли
майже всі республіки колишнього Союзу, Україна навряд чи стане
винятком).

Найболючіше питання — це приватизація землі. Спостерігаються розбіжності
стосовно приватизації землі, яка зайнята сільським господарством чи
промисловою структурою. За приватизацію землі в сільському господарстві
виступають працівники сільського господарства і керівники підприємств
АПК, тобто ті, хто на ній працює, дещо менше — керівники промислових
підприємств. І навпаки, найбільш зацікавлені в приватизації землі під
промислову структуру працівники промисловості недержавного сектору — і
промислові, і господарчі керівники. Менше — керівники АПК.

Керівники комерційних і банківських структур, лідери кримінальних груп
зацікавлені однаково в приватизації як сільськогосподарської землі, так
і землі, зайнятої промисловими підприємствами. Це зрозуміло — швидше
стати власником реальної і вічної цінності — землі, пустити цю цінність
у комерційний обіг, отримати можливість передавати її по спадщині.

Керівники місцевих органів влади, правоохоронні органи і банківські
структури більше тяжіють до акціонерних товариств (АТ) відкритого типу.

Керівники місцевих органів влади і правоохоронних органів хочуть мати
право і важелі контролю над такими структурами (для АТ закритого типу це
зробити значно важче). Тим більше, неорганізованими дрібними акціонерами
керувати зручніше, ніж людьми такого рангу, як і самі керівники
державних органів. Банкіри дивляться на цю проблему з професійного боку
— можливості утворення ринку цінних паперів і включення акцій в його
обіг (для АТ закритого типу акції в офіційний ринковий обіг не
включаються).

Керівники ж промислових підприємств, підприємств АПК і комерційних
структур більше тяжіють до АТ закритого типу, хоча допускають можливість
існування і АТ відкритого типу. Такий пріоритет можна пояснити бажанням
названих елітних груп не дуже розширювати своє коло і не допускати до
нього чужих. Таким чином, через створення акціонерних товариств
закритого типу ставиться певний бар’єр до неконтрольованого розширення
елітних груп.

У сфері управління приватизаційною власністю номенклатурна еліта вважає,
що контрольний пакет акцій повинен належати раді директорів. Підприємці,
керівники правоохоронних органів і банківських структур теж допускають,
що контрольний пакет акцій повинен належати раді директорів. Одночасно у
банкірів пріоритетом користується стан, коли контрольний пакет акцій
належить банку (тут починає діяти професійна підготовка і інтерес —
заклад під кредити реальної власності у вигляді акцій підприємства;
створення ринку цінних паперів тощо). Підприємці схильніпгі до того, щоб
контрольний пакет акцій належав фізичній особі (починають діяти інтереси
власника).

Тут спостерігається стійка кореляція між тим, щоб контрольний пакет
акцій належав фізичній особі і другому підприємству, трасту, банку.
Отже, спостерігається певне бажання, щоб новий керівник підприємства не
був пов’язаний з вже утвореною на підприємстві системою взаємовідносин
між його працівниками (тоді йому значно простіше будувати нову, більш
ефективну систему управління). А працівники підприємства матимуть стимул
зайняти нове становище незалежно від ступеню наближення до старого
керівника і налагодження стосунків з новим (який ще не знає всіх
тонкощів, що вже склалися у колективі). З іншого боку, представники
еліти при налагодженні ділових взаємин хочуть мати справу не з
безавторитетною і безвідповідальною радою директорів, а з конкретною
особою, яка може приймати рішення і нести відповідальність.

Слід зазначити, що представники вітчизняної еліти не мають наміру
ділитися власністю з іноземними інвесторами (оцінка можливості передачі
контрольного пакета акцій іноземному капіталу у всіх названих елітних
групах — “нижче середнього”. Відчувається певний страх представників
нашої еліти зіткнутися з професіоналами ринкової економіки і “грати” за
їх правилами.

Найбільш переважаючим варіантом у всіх категорій керівників став
варіант, коли права управління делеговані директору або менеджеру
(персональна відповідальність). З високою долею відповідальності названі
категорії допускають, що права управління будуть делеговані раді
директорів. Такий стан відповідає менталітету управлінського корпусу.

Одночасно підприємці і керівники банківських структур допускають (“вище
середнього”), що права управління можуть бути передані представнику
власника контрольного пакету акцій (тут знову виходить на перший план
пріоритет інтересів конкретного власника), а керівники правоохоронних
органів допускають, що до управління прийде представник держави (тут
починає тиснути система державної ідеології і виховання, за якої
інтереси держави були над усе).

Можливість же делегування прав управління представникові профспілки всі
названі категорії оцінили дуже низько. За даними дослідження, найкращим
варіантом отримання інвестицій усі категорії управлінців (крім
керівників правоохоронних органів) назвали іноземні інвестиції.
Одночасно ці ж категорії керівників не хочуть допустити ні до
контрольного пакета акцій, ні до важелів управління приватизованою
власністю ні іноземного інвестора, ні його представника. Але стає
зрозумілим, що без подолання цього корінного протиріччя серйозний
іноземний інвестор навряд чи вкладатиме свої засоби в довгострокові
проекти на території України. Іноземний власник на власному досвіді
впевнився — коли він сам або його представник не контролюватиме втрат
інвестиційних засобів, вони дуже швидко підуть “в нікуди”.

Сьогодні західні країни розподілили свою економічну систему майже по
всьому світу. За економічною уніфікацією, яка теплиться на західній
основі, сталася і політична уніфікація. Потім активно йде процес єдиної
правової уніфікації з єдиним міжнародним правом (в цьому процесі Україна
також бере участь, приєднавшись до багатьох міжнародних актів). Це тоді,
коли менталітет нашої еліти багато в чому лишається чисто радянським.
Але вона, незважаючи на зовнішню уніфікацію економіки і законодавства,
як і раніше, не хоче “грати” за світовими правилами, постійно підміняє
їх своїми. Тому можна сказати, поки не буде суттєвих зрушень у бік
дотримання світових правил “гри” як в економіці, так і в політиці,
значних інвестицій з боку великих світових корпорацій в економіку
України не передбачається.

Інший напрям отримання інвестицій — позички під заставу майна. Він
прийнятний для підприємців, банкірів та керівників місцевих органів
влади. Для решти ж елітних груп не має великої популярності (дає себе
знати вже усталена за радянських часів практика — державні підприємства
часто брали у держави великі кредити, які потім державою списувалися.
Тепер за це доведеться розраховуватися майном підприємства).

З іншого боку, сьогодні підприємці і банкіри хочуть за свої гроші
(кредити) в разі неповернення стати реальними власниками (більше того,
дати кредит під заклад реальній власності значно нижче її справжньої
ринкової вартості і забезпечити його неповернення).

Керівники ж місцевих органів влади, навпаки, не мають нічого, що б можна
було дати під заклад, крім муніципальної власності (яка їм належить
тимчасово). Тому цей напрям дає їм досить законну підставу для отримання
реального прибутку (отримання кредитів під заклад муніципальної
власності).

Названі групи високо оцінюють (“вище середнього”) можливість отримання
інвестицій від зацікавлених фондів, компаній і підприємств або входження
в промислово-фінансову групу.

У продажу нерухомості найбільш зацікавлені банкіри і керівники місцевих
органів влади. Для перших — це включити нерухомість у реальний обіг
капіталів, другі просто не мають іншої можливості отримання необхідних
засобів, крім продажу муніципальної власності.

У другій емісії акцій зацікавлені найбільше керівники промислових
підприємств, підприємці, керівники банківських структур і місцевих
органів влади (як найбільш безболісний і менш відповідальний спосіб
залучення засобів). При цьому бажано, щоб акції від вторинної емісії
були продані іноземному інвестору.

Інвестиції зацікавлених фондів, компаній, підприємств і входження в
промислово-фінансову групу сприймаються як близькі і доступні канали
залучення засобів до приватизованих підприємств.

При цьому допускається, щоб іноземні інвестиції були від зацікавлених
фондів, компаній і підприємств.

Можливий також варіант входження в промислово-фінансову групу з
іноземними інвестиціями, але головною умовою лишається збереження
місцевого керівництва.

Але, як свідчить практика, сьогодні допускаються грубі порушення
законодавства про приватизацію, його ігнорування та вільне тлумачення з
боку Фонду державного майна України.

Декретом Кабінету Міністрів України № 57-93 від 20 травня 1993 р. “Про
приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх
структурних підрозділів, зданих в оренду” встановлено, що приватизація
цілісних майнових комплексів державних підприємств із значною вартістю
основних фондів, зданих в оренду без права викупу, повинна здійснюватися
шляхом продажу належних державі акцій відкритих акціонерних товариств,
заснованих державними органами приватизації та орендарями. Цей спосіб
приватизації визначеної декретом групи об’єктів передбачає можливість
використання права участі у приватизації всіх громадян України (а також
юридичних осіб на конкурсній основі), що забезпечується, зокрема,
своєчасним опублікуванням інформації про відкритий продаж акцій у
“Державному інформаційному бюлетені про приватизацію” та гласністю
пільгового продажу акцій, як це передбачено законом. Проте ряд таких
майнових комплексів (колишніх Чорноморського виробничого об’єднання
рибної промисловості “Антарктика”, Республіканського
інформаційно-обчислювального центру, Державного інституту по
проектуванню закладів охорони здоров’я та багато інших) приватизовано
шляхом викупу їх орендарями. Застосування у вказаних випадках всупереч
вимогам чинного законодавства такого способу приватизації, як викуп
об’єкта оренди, позбавляє усіх бажаючих (у тому числі й громадян)
можливості взяти участь у приватизації, що нерідко породжує обгрунтовані
скарги.

Такі порушення закону Фонд державного майна України виправдовує та
вдається до тлумачення цього декрету та інших законодавчих актів на свій
розсуд. Між тим, згідно з Конституцією України, право тлумачення
законодавчих актів є виключно компетенцією Верховної Ради України.

Одним із основних пріоритетів приватизації, закріплених у розділі І
Державної програми приватизації, є забезпечення участі у ній громадян.
Відповідно до цього в п. 6.2 програми зазначено, що державні органи
приватизації повинні встановлювати квоту застосування приватизаційних
паперів під час приватизації будь-якого об’єкту не менше 70 відсотків
вартості майна, що приватизується. Однак ці вимоги Фондом державного
майна України та його органами на місцях у багатьох випадках не
виконуються. Наприклад, при приватизації державного майна СП “Перемога”
(м. Київ) за приватизаційні сертифікати викуплено тільки 6 відсотків
майна, Горлівського СП “Стірол” — 50 відсотків, СП “Дніпрошина” — 50
відсотків.

Фонд взагалі ставить під сумнів правомочність Верховної Ради України як
суб’єкта права загальнодержавної власності.

Так, Генеральною прокуратурою України у зв’язку з виявленими порушеннями
чинного законодавства в ході приватизації майна колишнього
Чорноморського ВО “Антарктика” заявлено позов до Вищого арбітражного
суду України про визнання договору купівлі-продажу зазначеного об’єкту
недійсним. На порушення декрету від 20 травня 1993 р. приватизація
цілісного майнового комплексу вартістю понад 80 млрд. крб. проведена
способом викупу об’єкта організацією орендарів (договір купівлі-продажу
підписав від Фонду О.А. Поляков). Крім того, встановлено факт недооцінки
державного майна, яке підлягає викупу. Оскільки вимоги закону в ході
приватизації були порушені Фондом державного майна України, позов
заявлено в інтересах держави в особі Верховної Ради України (згідно з ч.
1 ст. 32 Закону “Про власність”). У відзиві на позовну заяву Фонд
(Тарасенко) стверджує, що Верховна Рада не має права захищати інтереси
держави в арбітражному суді. Але ж основним завданням Фонду державного
майна України є захист майнових прав України (п. 4 Тимчасового
положення). Однак у ряді випадків бажання виправдати свої незаконні дії
ставиться вище інтересів держави і громадян України. Так, у грудні 1994
р. прокурор м. Києва звернувся з позовною заявою до арбітражного суду
про визнання недійсним договору купівлі-продажу цілісного майнового
комплексу інституту “ВНДІХімпроект”, приватизація якого була проведена з
порушенням закону. Позов було заявлено в інтересах Фонду державного
майна України, а відповідачем виступали регіональне відділення Фонду по
м. Києву та організація орендарів інституту. У судовому засіданні
представник Фонду державного майна України замість підтримки позову
заперечував факти порушень закону і відмовився від позовних вимог. Однак
рішенням арбітражного суду М.Києва від 24 січня 1995 р. позов
задоволене. Але й рішення суду не переконало Фонд у помилковості його
позицій. І при розгляді наступного позову Генеральної прокуратури в його
інтересах про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна
Українського державного інституту по проектуванню закладів охорони
здоров’я заступник Голови Фонду О.Є. Тимошенко знову офіційно відмовився
від позову.

При проведенні приватизації державного майна таким способом, як викуп
об’єкта оренди Фондом, як правило, порушується встановлений законом
порядок приватизації. А саме, при викупі орендованого майна не
створюються Комісії з приватизації, які повинні розробляти план
приватизації. Це призводить до того, що у підготовці об’єктів до
приватизації не мають можливості брати участь трудові колективи, органи
державного управління, фінансові органи, як це повинно бути згідно з
законом. За відсутністю вказаної комісії, проведення оцінки вартості
майна, що приватизується, Фонд покладає на Комісію з інвентаризації, яка
складається з посадових осіб підприємства, що приватизується. У
більшості випадків представником Фонду в інвентаризаційну Комісію
призначаються керівники цих підприємств. Тобто, оцінку вартості
державного майна здійснюють фактично самі покупці. А це нерідко
призводить до заниження вартості об’єкта приватизації. Пояснюючи надання
повноважень представника Фонду керівникові підприємства — покупця, Фонд
стверджує, що участь працівника фонду в роботі інвентаризаційної Комісії
“є формальною, оскільки інвентаризація проводиться одночасно у всіх
підрозділах підприємства, де бути одночасно присутнім неможливо”(з
відповіді на подання Генпрокуратури за підписом колишнього Голови Фонду
Ю.І. Єханурова). Таким чином, Фонд власноручно засвідчує свою
бездіяльність, а отже і неспроможність у здійсненні контролю за
правильною оцінкою вартості майна, і справді формальне ставлення до
захисту майнових прав держави.

Післямова

У революціях усіх часів брало участь від 1 до 15 відсотків населення
країни. В Україні готові до активних дій вже 8 відсотків. У критичних
ситуаціях ця кількість може зрости до 30-35 відсотків. Досвід
східноєвропейських країн свідчить, наскільки швидко може консолідуватися
таке невдоволення, нейтралізувати стримуючі фактори і у вигляді
“оксамитових” революцій поміняти владу.

Шанси приходу до влади діючих популярних лідерів, зокрема і тих, хто
перебуває при владі, різко зменшуються. Роздратоване суспільство вимагає
політиків іншого типу.

Чи буде більше користі, ніж шкоди, залежатиме від суб’єктивних якостей
нових лідерів. Це завжди посилює ризик подальшої нестабільності.

І, зрештою, незалежно від того, відбудеться соціальний спалах чи
проблеми вирішать чергові вибори, в суспільстві вже відбулися небезпечні
трансформації. Громадяни України вже не вірять урядові, і загалом —
державі. Так, у червні 1996 р. респонденти при опитуванні, проведеному
“Соціс-Геллап”, оцінили виконавчу владу як слабку — 66 відсотків, як
негуманну — 63 відсотки, як недемократичну — 58 відсотків, як
несправедливу — 70 відсотків. До інших гілок влади ставлення ще гірше.

Нездатність влади оволодіти ситуацією в країні вже поляризувала
громадян. За даними різних досліджень, 40 відсотків українських громадян
мають бажання повернутися до соціалістичного минулого. 20 відсотків
хочуть рухатися до капіталізму. 40 відсотків вважають за доцільне
об’єднатися в єдину державу з іншими республіками СНД.

Уряд сьогодні не має твердої політичної підтримки. Жодна партія не
наважиться заявити про свою повну солідарність з Президентом.
Націонал-демократи підтримують його, але із суттєвим застереженням. Крім
того, підтримка партійною елітою ще не означає популярності влади в
низових структурах цих партій. Розкол в УРП — одне із підтверджень
цього. Авторитет націонал-патріотичних сил вже нижчий від симпатій до
лівих рухів.

Перехід основної частини суспільства в опозицію до влади — це не тільки
загроза сьогоднішнім можновладцям. Цей фактор більш тривалої дії.

Зіставляючи основні фактори, які стримують соціальні протести і
провокують їх, варто зазначити, що в Україні зараз є рівні можливості як
зберегти політичну стабільність, так і дійти до “революційних”
перетворень.

Покищо українське суспільство лишається керованим. Але чи зможе влада
мобілізувати рештки громадської енергії, щоб підняти країну, чи і далі
намагатиметься уникнути відповідальності, перекладаючи її на конкуруючі
“гілки” або на того, у кого менше влади, покажуть подальші події.

29 червня 1996 р. в м. Києві була проведена політологічна конференція
“Україна і Хорватія: проблеми посткомуністичних громад”, у якій брали
участь провідні політологи України і Хорватії. Головним завданням
конференції було визначити, який же тип суспільства сьогодні в Україні.

На думку Володимира Полохайла, кандидата історичних наук, головного
редактора журналу “Політична думка”, тоталітаризм не зник. Влада ж, як і
раніше, знаходиться в руках номенклатури. Але вона трансформувалася в
кланово-корпоративну. Звідки ж вона з’явилася? Політологи вважають, що
реформаторська частина комуністичної номенклатури першою відчула
неспроможність марксизму-ленінізму, неможливість його подальшого
використання для утримання влади і тоталітарного контролю за
суспільством. Тоді й була зроблена спроба старі доктрини замінити новими
— “нова свідомість”, “пріоритет загальнолюдських цінностей” тощо. Поки
наша інтелігенція в пориві “гласності” таврувала старих керівників,
номенклатура за ініціативою “реформаторів” і на компартійні гроші
будувала новий фундамент своєї влади: прибирала до рук загальнодержавну
власність, яка називалася загальнонародною.

Таким чином, за оцінками політологів, сьогодні в Україні ми маємо
державу, в якій поєдналися державні бюрократи всіх рівнів, “тіньова
номенклатура”, лідери тіньового і напівтіньового підприємництва та
ієрархії кримінального світу. Якраз вони і здійснюють тотальний контроль
за розподілом і перерозподілом власності і економічних ресурсів
(“приватизація”), за сферою виробництва, зовнішньоекономічною
діяльністю, за політикою загалом. Отримавши економічну базу із “тіні”,
на політичну арену починають виходити лідери кланів та їх представники і
вимагають свого визнання. Вони купують ключові посади на різних рівнях
влади.

На думку політологів, оголошена всенародне боротьба з корупцією стала
певною нормою суспільно-політичного життя, а тому успіхів у боротьбі з
нею найближчим часом не передбачається. Влада стала товаром зі своєю
вартістю, залежно від посади і кон’юнктури. Але цей товар — предмет
купівлі-продажу лише на “чорному”, закритому для більшості громадян
країни політичному ринку. Торги тут ведуть
кримінально-номенклатурно-корпоративні клани.

Все, що відбулося останнім часом навколо Конституції, за оцінками
політологів, — це той самий торг за владу на “чорному” ринку без участі
основної маси населення України.

Учасники конференції дійшли думки, що сьогодні головний розподіл
сучасного українського суспільства — не на класи, не на професії, не на
інші прошарки. Воно ділиться на дві різнобічні сфери: сфера влади і
сфера повсякденного життя людей. У даній ситуації ці сфери незалежні
одна від одної. Влада в особі представників (або лідерів) найбільш
впливових кланів займається своїми справами, і їй не до народу, а народ
— своїми справами, і йому теж не до влади (звідси дуже низька політична
активність під час виборчої кампанії). Утворився, так би мовити, таємний
пакт про взаємну недоторканність. Якраз в цьому політологи вбачають
підгрунтя сьогоднішнього спокою в українському суспільстві.

Додаток

Доповідь Луначо Віоланте, Голови Палати депутатів Італії “Парламенти
проти організованої злочинності:

міжнародні аспекти” на конференції голів парламентів країн-членів
Центральноєвропейської ініціативи від 25 жовтня 1997 р., м. Трієсте

Мета цього виступу — висвітлення основних рис сучасних злочинних
організацій, що діють в Центральній Європі, їх можливі шляхи еволюції та
заходів, які необхідні для розвитку міжнародного співробітництва проти
організованої злочинності.

І. Почну попередньо з деяких уточнень, які допоможуть краще зрозуміти
виступ:

а) звичайна злочинність відразу підриває права окремих громадян, тоді як
сучасні форми організованої злочинності підривають водночас економіку і
демократію. Сучасні форми організованої злочинності можуть ставити під
загрозу як державу, так і ринок;

б) досить часто вирази “мафія” і “організована злочинність”
використовуються як синоніми. Це помилково. Мафія — це одна Із форм
організованої злочинності, але не всі форми організованої злочинності
можна характеризувати як мафію. Відмінність мафіозних організацій
полягає в тому, що їм вдається встановити контакти (зв’язки) з
політичними діячами і контролювати територію, на якій вони виконують
свої операції;

в) у всьому світі, передусім в центральноєвропейському регіоні, існує
об’єднання мафіозних організацій з іншими злочинними організаціями, які
мають спільні ділові зв’язки. Таке об’єднання може вилитися в глобальну
кримінальну систему, що загрожуватиме економічним системам, демократіям,
правам окремих громадян;

г) не існує “безтурботних островів”. Сучасна організована злочинність
проникла у всі пори нашого суспільства, в різних формах, залежно від
традицій, економічної і політичної обстановки тощо. Часто організовану
злочинність плутають з тяжкими злочинами. Так звані й “структурні”
злочини непомітні і невидимі. Торгівля зброєю, наркотиками, корупція
зустрічаються практично повсюди. Отже, всі країни світу повинні виділити
необхідне для попередження і знешкодження її існування;

д) фаталістичні, нераціональні або, ще гірше, фольклорні трактування
організованої злочинності сприяють таким організаціям.

Злочинні організації складаються з людей, грошей і політичних зв’язків.
Злочинні організації можна побороти, але для цього необхідна
цілеспрямованість, міжнародна координація дій і політична рішучість;

е) головною зброєю мафії та інших злочинних організацій є не насилля, а
корупція.

Вважається, що насилля — це звичайна зброя, з допомогою якої досягається
злочинне панування. Це не так, оскільки воно спирається на залякування і
підкуп. В арсеналі крупних злочинних організацій насилля лишається
“останнім доказом”, тому що його наслідки виявляються зовні, збуджують
громадську думку і примушують державу вживати відповідні жорсткі заходи.
Корупція за своєю природою безшумна, вона сприяє маскуванню, досягненню
бажаної вигоди з щонайменшим ризиком. Для організацій з великим
капіталом корупція є свого роду собівартістю обслуговування або
нелегального товару, що покривається врешті-решт за рахунок останнього
споживача, наприклад, наркомана, або покупця нелегальної зброї;

ж) сучасна організована злочинність прагне до безмежного панування. Вона
проникає у всі сфери торгівлі, лише б прибуток давав можливість
інвестувати зароблені нелегальним шляхом кошти. Її завдання —
ліквідувати всі перепони на своєму шляху. Сучасні злочинні організації
запозичили у мафії головні риси поведінки: вони ведуть себе на зразок
тоталітарної політичної влади, вбивають, якщо це потребується,
політичних діячів, суддів, поліцейських, журналістів. Отже, злочинні
організації, маючи свою впливовість, не прагнуть до явного “державного
перевороту”, як це записано в програмах терористів. Ці організації
добиваються вихолощення демократії, щоб лишилася лише демократична
оболонка, але глибоко змінилася її суть.

2. Крупні злочинні організації інтернаціоналізувалися.
Інтернаціоналізація залежить від різних факторів:

а) передусім, основними тут є товари операцій: наркотики і зброя.
Наркотики і зброя перетинають багато кордонів. Їх використання інколи
відбувається далеко від місць виробництва. Перш ніж потрапити до країни
споживача, вони перетинають кордони багатьох країн світу. Торгівля ними
потребує перетину національних кордонів, використання легальних
(державних, наприклад, банків, фінансових організацій, митниць), щоб
підтримувати зв’язки з нелегальними групами різних держав.
Транснаціональний характер товарів, що реалізуються, встановив надійні
міжнародні зв’язки між всіма найбільшими мафіями.

Основні злочинні ринки торгівлі наркотиками, зброєю та людьми
переплітаються по двох напрямах.

“Горизонтальний” напрям виражається в рості злочинного переміщення і
обміну товарами, професійними навичками та капіталами, добутими
злочинним шляхом: результатом є нарощування наступальної здатності
кожної організації в цілях можливого залучення злочинних об’єднань, в
інших випадках недосяжних.

“Вертикальний” напрям виражається у вигляді росту ієрархічних поєднань
між мафіозними та іншими, відмінними від них, злочинними організаціями.

Завдяки майже віковому досвіду мафіозні організації мають виграшну
модель серед злочинних організацій. Там, де з’являється мафіозна група
чи то російська, чи італійська, турецька чи китайська, інші форми
злочинності вимушені прийняти її організаційні особливості.

Тому інтернаціоналізація збільшує небезпечність кожної злочинної
організації;

б) сучасні злочинні організації на перший план ставлять зменшення витрат
і виключення ризику. Це сприяє експлуатації малолітніх. З підлітком
безпечніше мати справу, він слухняніший за дорослого, не переслідує
власні цілі, викриття його тощо. На дитину менші витрати, він
задоволений мінімумом, і не робить заощаджень на майбутнє. Крім того,
сучасні форми організованої злочинності переміщуються по бідних і
багатих районах світу, проникають в міграційні потоки, встановлюючи
контроль над своєю частиною, примушують жінок займатися проституцією,
вербують дітей для виконання простих кримінальних операцій, наприклад,
перевезення зброї та продаж наркотиків.

Ринок торгівлі людьми є одним із найстрашніших і трагічних аспектів
сучасної організованої злочинності;

в) небажаним наслідком глобалізації економіки, поступового стирання
значення національних кордонів, вільного переміщення людей і товарів
став розвиток відносин і взаємозалежності між економікою і злочинними
елементами. Звичайно, мафіозні організації, щоб інтернаціоналізуватися,
не стали чекати, поки вступить в силу Договір про Європейський Союз. Не
вільне переміщення товарів, капіталів і людей посприяло крупному
злочинному світу. Вигоду йому принесла незавершеність процесу
об’єднання, який ще не зачепив кримінальні закони, і процедури їх
застосування. Європа — це система з постійно змінною законністю, і
різниця між європейськими кримінальними законами відкривають неочікувані
пробої для всіх злочинних організацій.

Майже кожен злочинець може перетнути наші кордони. Капітал будь-якої
величини за кілька годин можна перемістити з одного континента на інший.
У той час, як для представників закону національні кордони інколи є
непоборною перепоною.

Як стверджує один із крупних спеціалістів в Європі професор із Швейцарії
Бернасконі, єдиними громадянами, які позбавлені можливості вільно
пересуватися по Європі, є судді;

г) необхідність “обмивання” і інвестиції прибутку від кримінальної
діяльності і зовні легальних операцій неодмінно тягне за собою
інтернаціоналізацію крупного злочинного світу, який шукає країни і
банки, які надають найбільші гарантії секретності внесків. Немає такої
крупної операції по обмиванню грошей, яка б не передбачала використання
банківських закладів і фінансових систем різних, в першу чергу
європейських, країн. Внески робляться переважно в Європі, хоча достатньо
крупні мафіозні інвестиції є і в Південній Америці, Канаді і Австралії.
Загалом, кінцеве призначення капіталу знаходиться за межами Європи.

Із зроблених висновків в 1996 році Міжнародним валютним Фондом, щорічний
прибуток злочинних організацій, назвемо його Злочинним Валовим
Продуктом, складає близько 500 млрд. доларів, що приблизно дорівнює 2
відсоткам світового ВВП. Із цієї суми, у відповідності з останнью
доповіддю 00Н, 400 млрд. доларів вилучається із наркобізнесу;

д) економіко-політичний стан Росії сьогодні представляє могутній фактор
інтернаціональної мафії.

“Світ вже розглядає Росію, як могутній бастіон мафії. Ми обходимо такі
країни, як Італія, що завжди була в перших рядах. Мафіозні структури в
нас буквально підривають Росію зверху донизу”. Ці слова виголосив
Президент Борис Єльцин під час національної російської Наради по
боротьбі із злочинністю, яка відбулася в Москві 12 лютого 1993 року. З
того часу становище дещо погіршилося.

Коментар до Конституції України. — К.: Інститут законодавства Верховної
Ради України, 1996. — С. 36—38.

Див.: Ексклюзив. Випуск 8. Верховна Рада України: парадигми і парадокси.
— Київ. — 1997. — С. 9-10.

Наявність в Європі такої крупної держави, як Росія, з розладженою
економікою і інститутами влади, яка потребує твердої валюти, фінансові
структури якої непідготовлені до різного роду кознів, що властиві
сучасному капіталістичному ринку, все ще позбавленої необхідних органів
захисту законності, є чудовою можливістю для організованої злочинності;

е) приватні і все більш суттєві контакти пов’язують крупні мафіозні
“сім’ї” світу: сіпілійську Коза Ностра, китайські Тріади, японську
Якуца, турецьку, російську і південноамериканську мафії. Загальний
погляд на динаміку розвитку злочинності показує велику властивість
прилаштовуватися до політичних, економічних і соціальних змін.
Глобалізація ринків, крупні міграційні потоки, важкий стан бідних в
суспільстві, де цінності товарів і споживання приводяться в абсолют,
зворотна тенденція самої бідної частини населення планети, що штовхає до
пошуків добробуту, стали тими факторами, які визначили вихід злочинності
за межі національних кордонів.

Щ риси будуть все активніше характеризувати картину світової
злочинності, і якщо не боротися з ними і в соціально-культурній сфері,
вони загрожують перетворитися в невичерпне джерело робочої сили для
крупних міжнародних організацій різних мафій.

3. Процес фінансування, характерний для легальної економіки, зачепив і
мафіозну економіку.

Економічну дійсність сьогодення характеризують відкрита міжнародна
фінансова система, широке переміщення капіталів як на національному, так
і на транснаціональному рівнях, і розгалужена мережа банківських та
інших фінансових служб.

Злочинні організації повністю проникли в цю сферу економіки; вони
купують і збувають акції, спекулюють на обмінному курсі, займаються
біржовими операціями, тобто поводяться як будь який легальний інвестор,
від якого вони відрізняються лише джерелом капіталу, що інвестується.

У 1993 році італійською налоговою поліцією проведене розслідування
інвестицій мафіозних організацій. Розслідування було в невеликому районі
Сіцілії, але дало цікаві результати, які, поряд з іншими видами аналізу,
мають значення узагальнюючого характеру. Злочинні організації в даному
районі інвестували близько 60 відсотків своїх прибутків в фінансову
систему, 17 відсотків — ринок нерухомості, 11 відсотків — в торгівлю і 4
відсотки — в промислову і агропродуктову галузі.

Співвідношення фінансових і виробничих інвестицій дорівнює 60 відсоткам
проти 32 і показує поєднання кримінальної економіки з тенденціями, що
спостерігаються в легальній економіці, в якій також переважає фінансовий
ринок.

Масивний характер такого роду інвестицій мафії пояснюється деякими
особливостями фінансових ринків: складністю прослідкувати ланцюг від
самої інвестиції до інвестора; гарантією анонімності багатьох операцій;
можливістю влитися в загальну масу міжнародного капіталу і користуватися
вигодами, які надаються так званими “податковими райськими куточками”,
які гарантують повну секретність внесків. Ці аспекти не можуть
недооцінюватися тими, хто, на зразок злочинному інвестору, зацікавлений
в приховуванні походження і належності інвестованого капіталу.

4. Крупні злочинні організації можуть легко поєднувати жахливе вбивство
з тонко розрахованим розміщенням капіталу, прадідівське правило кругової
поруки з замкнутістю ради директорів сучасного акціонерного товариства,
традиційний зв’язок з політикою, який базується на формулі “голос в
обмін за послугу”, з новою угодою, що гарантує недоторканність, крупні
афери і викриття спільних противників за допомогою вмілого використання
засобів масової інформації. Система ця складна і витончена. Щоб
зрозуміти її модель, можна звернутися до юридичного визначення поняття
підприємства. Легальні підприємства — це комплекс матеріальних благ,
організованих підприємцями в цілях функціонування підприємства. Частиною
підприємства є і праця (труд) працівників підприємця.

Кримінальне підприємство — це комплекс матеріальних благ і послуг,
організованих з метою функціонування кримінального підприємства. Тут
йдеться про нелегальні матеріальні блага, наприклад, зброю, і легальні,
наприклад, комп’ютери. Послуги можуть носити злочинні цілі, наприклад,
доставка наркотиків і збір прибутку, отриманий в результаті вимагання,
або законні, на зразок юридичної консультації, управління дозволеної
законом діяльності. Кримінальне підприємство може діяти як на грунті
легальності, так і на шляху беззаконня. Законна діяльність відрізняється
від зовні аналогічної діяльності будь-якого іншого підприємства такими
чотирма особливостями:

а) кримінальним походженням інвестиційного капіталу;

б) методом придбання частин ринку, а власне, з допомогою корупції,
залякування, насилля;

в) таємною гарантією звернення до цих способів, якщо законні шляхи
будуть недостатніми для забезпечення успіху;

г) штучний характер законних операцій у порівнянні зі злочинними, що
лишаються, безумовно, більш прибутковими, розвиваються більш скоріше,
коли спираються на можливості, що мають законне прикриття.

Наприклад, торгівлю наркотиками можна організувати краще і мати більше
гарантій, якщо при цьому використовуються товариства по експорту-імпорту
з легальним виглядом.

Зрощення легального і нелегального робить кримінальне підприємство
практично невразливим на ринку; можливість порушувати правила і не
розраховуватися за недозволені методи дає йому перевагу порівняно з
будь-яким іншим легальним підприємством.

Кримінальне підприємство виробляє, головним чином, багатство і
соціальний консенсус. Завдяки зовнішній легальній оболонці кримінальному
підприємству вдається налагодити контакт з політичними діячами і,
загалом, з представниками правлячих класів. Ці зв’язки в результаті
використовуються для забезпечення собі безкарності, участі в крупних
операціях, використання засобів масової інформації з метою дискредитації
загальних противників і розповсюдження схвальних поглядів, позицій і
думок.

Кримінальне підприємство грунтовно змінює правила ринку. Аналіз
юридичної документації свідчить, що крупні злочинні організації
займаються: а) торгівлею легкими і сильними наркотиками; б) торгівлею
зброєю; в) торгівлею людьми (іміграція, експлуатація проституції); г)
вимаганням; д) автоперевозками; е) шахрайством на збиток фінансуванням
Європейського Союзу; ж) контрабандою тютюнових виробів; з)
купівлею-продажем викрадених автомобілів; і) азартними іграми; к)
банківськими і фінансовими операціями; л) державними підрядами; м)
управлінням комунальними послугами (переробкою міського сміття, очисними
спорудами, перевезенням школярів тощо); н) будівництвом; о)
інвестуваннями на ринок нерухомості; п) сільськогосподарськими
підприємствами; р) лихварством; с) послугами (чисткою, відновленням);

т) барами, ресторанами, турбазами.

У деяких випадках вони навіть обійшли легальні підприємства. Наприклад,
в Італії це відбулося в галузі переробки шкідливих відходів. Ця
діяльність здійснювалася шахрайськими методами і нанесла значну шкоду
здоров’ю населення.

5. Для організованої злочинності Європа, від Уральських гір до
Атлантики, нагадує одну велику шахматну дошку, на якій розташовуються
операції, люди, наркотики, зброя, інвестиції, залежно від вигод, що
надаються місцевою владою, силою або безсиллям державних інститутів і
можливістю підкупу людей.

Регіон планети, який складають наші парламенти, особливо зазнає натиску
організованої злочинності з географічних і політичних причин.

На уявній географічній карті злочинності Центральноєвропейський регіон
виступає в оточенні зі сходу — російської мафії, з північного сходу —
турецької і албанської, і з заходу — італійської мафії.

На зразок горіха в велетенських пазурах.

Проти організованої злочинності Європа, яка тяжіє до єдності, виступає з
шістнадцятьма окремими і нескоординованими кримінальними кодексами,
поліцейськими структурами, судовими органами. Кожен із цих кодексів,
кожна з цих поліцейських структур і кожен судовий орган об’єктивно є
перепоною для решти п’ятнадцяти.

Окрім того, через територію Європи, як пояснив заступник Генсека 00Н
Піно Арлаккі на 43-й щорічній сесії Північноатлантичній Асамблеї, що
відбулася 10-13 жовтня 1997 року, відбуваються крупні маршрути доставки
наркотиків зі Сходу на Захід. Перший перетинає Болгарію, Румунію,
Югославію, Хорватію, Словенію, Грецію, Македонію. Другий проходить через
Болгарію, Македонію і Албанію. Ці маршрути використовуються як
продавцями героїну, привезеного з Південного сходу Азії та Нігерії, так
і продавцями кокаїну.

Якщо взяти до уваги кількість конфіскованих наркотиків в районі, що нас
цікавить, то можна уявити собі значення, яке надається цьому регіону
організованою злочинністю. За період з 1992 по 1995 рік у Польщі було
конфісковано більше 3 тонн кокаїну на борту суден та грузовиків. У
Туреччині в 1995 році було вилучено більше 3 тонн героїну, тонна
морфію-сирцю і 53 тонни отцетного ангідриду, речовина, яка
використовується для очистки героїну. Із 1993 по 1994 рік в Румунії і
Болгарії було конфісковано більше 13 тонн гашишу. Понад півтонни героїну
вилучено з жовтня по листопад 1996 року на кордоні між Болгарією та
Югославією. Думаю, немає необхідності продовжувати. Досить додати, що
відповідно цим даним Інтерполу, наведеним у згадуваній доповіді
професора Арлаккі, близько 80 відсотків уживаного в Європі героїну
прибуває по балканських маршрутах.

У недалекому майбутньому сьогоднішній наркобізнес може бути значною
мірою замінений торгівлею штучними наркотиками.

Поки що з трудом піддається розпізнанню ринок штучних наркотиків, але
поширюється велетенськими темпами, і в найближчі роки він стане новим
щаблем залежності від наркотичних засобів. Але й в цей ринок проникли
продавці і виробники, що промишляють в центральноєвропейському регіоні.
Тут діють або так звані “незалежні” злочинці, або представники
російської мафії, які можуть розраховувати на тисячі хімічних
лабораторій, що є на всій території колишнього Радянського Союзу і його
союзників.

Польща, Естонія, Литва і Росія сьогодні пропонують анфітамінну продукцію
вищої якості за помірну ціну, завдяки вербовці кваліфікованих кадрів,
звільнених з державних хімічних підприємств. Польські анфітаміни
вважаються сьогодні найкращими синтетичними наркотиками, за своєю
чистотою він дорівнює 97-100 відсоткам. Наприкінці 80-х років шість
відсотків вилучених в Європі анфітамінів були польського виробництва.
Тепер це досягло близько 20 відсотків.

6. Наркотики є колосальним бізнесом, але є лише одним із видів
діяльності, якою займається злочинність. Другим видом є відмивання
грошей, ще одним — проникнення в процеси приватизації, або розповсюджена
практика вимагання, спрямована проти тих, хто зайнятий економічною
діяльністю. Отже, існує небезпека, що в скорому майбутньому цей регіон
все менше буде використовуватися як перевалочний коридор, і все більше
буде перетворюватися в постійну арену злочинної діяльності.

Центральна Європа — це регіон інвестицій і перебазування. Але він, з
населенням 245 млн. чоловік і ВВП 1.450 тис. млрд. дол., може
перетворитися у величезний ринок для всіх форм організованої
злочинності.

Над цим слід замислитися всім західним країнам, від Європи до США, щоб
активізувати співробітництво в реалізації цих зусиль.

7. У цьому регіоні відбувається колосальний процес утворення політичної
демократії і вільного ринку. До цього додається ще й підозра, викликана
характером попереднього режиму, відносно заходів, що застосовувалися
поліцією. Більшість країн, що знаходяться в цьому регіоні, повинні
боротися з багатим і організованим противником, але їх інституційна
зброя поки що недостатня, не вистачає досвіду і знання механізмів ринку,
обмежені фінансові засоби, що відпускаються на боротьбу проти
організованої злочинності.

Якщо своєчасно і стратегічно спрямовано не вжити заходів, то можна
потрапити в небезпечну ситуацію. Центральна Європа може перетворитися у
“закрите подвір’я” італійської, російської, турецької, української,
албанської мафій, які можуть з’єднатися з місцевою злочинністю,
створивши таким чином непоборну кримінальну систему.

8. Тому зрозуміло, що ефективною боротьба з організованою злочинністю
може бути лише тоді, коли вона проводиться на міжнародному рівні.

Вже досягнутий позитивний рівень співробітництва між поліцією і судами
багатьох держав. Юнайтед Нейшнз Драг Контрол Програм (ЮНДКП) і Крайм
Привеншн енд Кримінал Джастіс Діві (КПКДД) під керівництвом нового
заступника Генсека 00Н, професора Арлаккі активно працюють в галузі
надання технічної допомоги всім країнам Центральноєвропейського регіону,
де б не виникла необхідність і звідки б не поступав запит.

Але лишається різниця між інтернаціоналізацією самих небезпечних форм
злочинності і переважно національним характером заходів протидії. Це
гальмує дієвість таких заходів.

Що ж робити?

Чи варто працювати заради реалістичної цілі, а саме, поглиблювати
міжнародне співробітництво аж до створення умов для міжнародного
антимафіозного простору?

Мафія вже діє в наднаціональному просторі, і національні перепони, які
мали до цього часу перешкоди для судових органів, з легкістю
переборюються кримінальними організаціями. Але протидія не може
справитися зі злочинністю до тих пір, поки вона не матиме тієї
швидкості, що й злочинність. Головною метою повинно бути виявлення
одного й того ж виду злочину в законах різних зацікавлених країн,
стосовно якого співробітництво між поліцією, судовими органами і
апаратом банківського нагляду було б значною мірою полегшено.

Можна навіть було б подумати про те, щоб деякі судові акти, що мають
силу доказів всередині однієї держави, стосовно такого виду злочину, при
умові, що вони отримані, маючи при цьому гарантії, набували б сили
доказів і в інших державах, що визнають міжнародний антимафіозний
простір. Таким видом злочину може бути злочинна угода мафіозного толку,
але співробітництво могло б поширитися і на самі звичайні зв’язані з ним
злочини, наприклад, торгівля наркотиками та вбивство. З іншого боку,
досвід закону США, відомий під назвою РІКО, і наявність у багатьох наших
країнах видів злочинів, що караються тому, що є злочинними, можуть
допомогти утворенню такого співробітництва.

У разі, якщо юридичні і культурні традиції окремих країн стануть на
заваді для такої інтеграції відповідних постанов, можна подумати про
обтяжливу обставину “Злочин, здійснений з метою сприяння мафіозній
організації, включаючи зарубіжну”, при наявності якого вступала б в дію
ця особлива форма міжнародного співробітництва.

Необхідно розробити перевірку законів, виконання яких можна було б
доручити двостороннім або й багатостороннім контактам між різними
парламентами або такому форуму, як наш; під час такої перевірки, на
підставі вже накопиченого в різних країнах досвіду, робилась би оцінка
придатності певного закону для боротьби з цим явищем.

Створення умов для зростаючої законодавчої одноманітності наявне духу
Європейського Союзу. Так званий Третій Стовп Маастрихтського Договору
пропонує детально вказані форми співробітництва в боротьбі проти
тероризму і організованої злочинності всіх країн — членів Союзу. Мова
йде про не менш важливе співробітництво, ніж відповідність економічним
параметрам.

9. На основі досвіду Італії, основними питаннями для антимафіозного
законодавства, є наступні:

а) попереднє обгрунтування кримінального доказу на етапі розслідування,
в той час як на судових процесах над звичайними злочинами доказ
обгрунтовується в судових дебатах;

б) обмеження свободи особистості обвинувачуваного чи засудженого за
злочини мафії: наприклад, правилом, а не винятком є утримання під
охороною у в’язниці; крім того, у в’язниці діє особливий режим нагляду
за найбільш небезпечними суб’єктами;

в) секвестрування і конфіскація майна мафіозного походження; передача
його на соціальні потреби для отримання громадського консенсус.
Наприклад, триповерхова вілла с кондиціонером повітря і садом, що
належала владарю мафії Рівне, була віддана навчальному закладу для
розміщення там класів, спортивної площадки та лабораторій;

г) більш посилені засоби слідства: проникнення працівників сил охорони
порядку в мафіозні організації; перехоплення розмов у приміщеннях, у
тому числі й у приватних будинках, якщо е підстави підозрювати про
проведення там злочинної діяльності. Завдяки таким перехопленням були
зірвані замахи проти людей, що активно борються проти мафії;

д) створення корпусу поліції, що спеціалізується на боротьбі проти
мафії, ДІА, близько тисячі осіб з високими професійними навичками;

е) заснування в рамках прокуратури Республіки крупних міст країни так
званих окружних антимафіозних управлінь: йдеться про окремі прокуратури,
що розслідують лише злочини мафії і організованої злочинності;

ж) розпорядження про співробітництво з правосуддям, так званих
“розкаяних”: заміна каторги позбавленням волі від 12 до 20 років; для
тимчасового ув’язнення передбачається скорочення терміну з одної третини
до половини; можливість застосування заходів, альтернативних позбавленню
волі; програма захисту передбачає також зміни в анкетних даних;

з) охорона свідків, життю яких загрожує небезпека;

і) захист ринку фінансових ланцюгів і державних органів управління від
впливу мафії; норми передбачають особливу обережність при участі в
державних підрядах; контроль банківських внесків, що перевищують певний
рівень; викриття сумнівних банківських і фінансових операцій; обмеження
використання готівки при економічних операціях;

к) надання гарантій потерпілим особам від мафії; матеріальна допомога
господарям магазинів, що потерпають від збитків в результаті непокори
рекету; надання допомоги жертвам мафії;

л) розрив стосунків між мафією і політикою. Італійський парламент давно
уважно звертався до зв’язків між мафією і політикою та виявив три
головні директиви:

— розпуск міської і провінційної ради за прямі або побічні зв’язки
окремих керівників с представниками організованої злочинності; було
розпущено 96 рад;

— обмеження висунення в кандидати, усунення та зняття з посади в разі,
коли особа була засуджена за злочинний мафіозний зговір та за інші
злочини, що відносяться до організованої злочинності;

— кримінальне покарання за передвиборну операцію з мафією.

10. Другий фронт боротьби з організованою злочинністю стосується
відмивання грошей. Воно полягає в комплексі операцій, що дозволяють
створити видимість законності, що виправдовує обіг і наявність грошей
злочинного походження. Іншою метою відмивання грошей може бути просте
приховування капіталу або його господаря, використовуючи при цьому банки
або численні податкові “райські куточки”, які існують в Європі і в інших
частинах світу.

Відмивання грошей — це передусім злочинне явище, в якому задіяно багато
осіб. При цьому меншу частину можна назвати просто злочинною. Йдеться
про мафіозну торгівлю наркотиками, але тут е і державний службовець, і
підприємець, і працівник банку або крупний міжнародний фінансовий
спекулянт, господар невеликого торгового підприємства або крупної
мультинаціональної компанії тощо. Порушуються не лише кримінальні
закони, але й громадянські, торгові, податкові та банківські норми.

Відмивання брудних грошей небезпечне тим, що воно підриває банківську і
фінансову систему і дозволяє крупним злочинцям користуватися
результатами своїх злочинів. У крупного відмивання грошей масштаби
обов’язково міжнародні, і відслідкувати його можна з допомогою широкого
міжнародного співробітництва, що виходить із початкової теоретичної
точки: необхідно захистити економіку від злочинів, у противному разі
злочинці викинуть самих підприємців.

Власник злочинного підприємства не повинен вирішувати проблему вартості
грошей, він отримує державні замовлення завдяки підкупу, нав’язує свою
продукцію ринку з допомогою залякування і насилля.

Існує багато міжнародних угод про боротьбу проти відмивання грошей, але
боротьба ця не йде вперед, оскільки незрозуміла теоретична точка
відштовхування, тому виникає пересторога, що заходи проти відмивання
брудних грошей можуть послабити здорову економіку завдяки посилення
бюрократичного контролю під час стримуючого росту економічної
діяльності. Крім того, недооцінюється важливість, яку несуть так звані
“райські податкові куточки” країни, що гарантують максимальну таємність
банківських вкладів і фінансових інвестицій, а отже, пропонують свої
послуги у вигляді сейфа крупних кримінальних організацій.

Такі помилки можуть віддати в руки організованій злочинності цілі шматки
внутрішнього ринку.

11. Третій фронт боротьби з організованою злочинністю проходить через
корупцію. Це питання вже стоїть на порядку денному крупних міжнародних
зустрічей. Над цією проблемою працює Європейський Парламент, ОЕСР готує
міжнародну конвенцію.

Лише у вересні 1997 року відбулися дві важливі міжнародні події. У Ліму
з’їхалися деякі видатні спеціалісти світу для обговорення цього явища з
пропозиціями для боротьби з ним. У Гонконгу Міжнародний Валютний Фонд і
Всесвітній банк обговорювали проблеми корупції, розглядаючи її як
глобальну проблему, що якоюсь мірою зачепила всі країни. В італійському
парламенті також розглядаються нові заходи попередження корупції.

Крупна організована злочинність е і сильним підкупником. Вона б не
змогла переміщувати по всьому світу тонни кокаїну і героїну, велику
кількість зброї і вибухових речовин, не змогла б відмивати суми, що
дорівнюють 2 % світового ВВП, без підкупу митників, поліцейських,
службовців та власників банків у багатьох частинах світу, працівників
різних державних органів.

Корупції допомагають кількість і плутанина законів, відсутність
твердості у керівників політичних класів, шаткість судових систем і їх
поступливість надіям політиків, контролю, які слідкують за процедурами,
а не за результатами.

З корупцією можна боротися і з допомогою виховання молодих поколінь в
дусі законності, виховання розуміння того, що вони є надією суспільства.

12. Щоб краще показати могутність і сьогоднішню небезпеку, яку
приховують крупні злочинні організації, наведу приклади із воєнної
стратегії. Донедавна людство не мало такого численного війська, ніж те,
в яке входять члени організованої злочинності, з вогнепальною
потужністю, що володіє фінансовими засобами, які дорівнюють 2 %
світового ВВП.

60 років тому всі демократичні країни світу об’єдналися проти
нацистської армії. Якщо цивілізовані народи не будуть діяти швидко і
спільно, то може виникнути та глобальна злочинна система, про яку я вже
говорив: її армія може бути сильнішою і небезпечнішою за полчища
Третього Рейху. Нам слід діяти по стратегічній логіці, так, ніби
необхідно розпочинати четверту світову війну, щоб порвати зв’язки між
різними злочинними організаціями, конфіскувати якнайбільше багатств,
організувати судові процеси і приговорити главарів, де б вони не
перебували, де б не знаходилися цінності.

13. Зверну увагу на можливі паралельні дії, які ми в змозі застосувати з
метою привернути увагу національних парламентів, ізоляції культури
беззаконня в наших країнах і розвитку міжнародного співробітництва:

а) призначити дво- або багатосторонні зустрічі між Комісіями наших
парламентів, що розуміються в цьому питанні;

б) запропонувати заснування в кожному парламенті слідчу Комісію по
організованій злочинності;

в) провести перевірку законів по боротьбі зі злочинністю на підставі вже
наробленого досвіду і запропонувати бажані необхідні зміни;

г) пробудити увагу молодих поколінь до культури законності і позитивного
ставлення до національного інституту кожної країни через серію
ініціатив, починаючи з виховання в дусі вивчення законності в школі і в
одноденних ознайомчих заняттях у себе в Парламенті;

д) проводити періодично, щорічно чи раз у два роки наради, присвячені
конкретним темам, що стосуються обов’язків парламентів у боротьбі проти
організованої злочинності, в яких зробити доповнення відповідно вимогам
часу;

е) підписати по цих положеннях загальний документ, який можна назвати
“Трієстською Хартією” і який можна обговорити разом з Європейським
Парламентом.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter