Семчик В.I. 1997 – Право власностi за Конституцiєю України
ВСТУП
У Конституції України 1996 р. закладена концепція правової системи
України, юридична база розвитку всіх галузей законодав¬ства, в основі
якої — забезпечення прав і свобод людини, гідних умов її життя, розвиток
демократичної, соціальної, правової держави.
Питання права власності розглядаються в ній крізь призму прав людини:
забезпечується державний захист прав усіх суб’єктів права власності і
господарювання, їх рівність перед законом, гарантується непорушність
права приватної власності, можливості використання громадянами державної
і комунальної власності, право на підпри¬ємницьку діяльність,
визначається механізм реалізації захисту права власності, інших майнових
прав.
До 1991 р. в Україні існувала законодавча система, яка базува¬лась на
ідеології КПРС, згідно з якою право власності людини зводи¬лось лише до
права громадян на об’єкти споживацького характеру і побутового
обслуговування. Основне завдання Конституції УРСР і всієї законодавчої
системи полягало в законодавчому забезпеченні переходу
колгоспно-кооперативної та особистої власності громадян в єдину
соціалістичну, загальнонародну, тобто державну власність.
Після проголошення незалежності України в економічній сфері створився
правовий вакуум, чим спричинялася шкода всій законо¬давчій системі.
Законом УРСР “Про зміни і доповнення Конституції (Основно¬го Закону)
Української РСР” від 24 жовтня 1990 р. була припинена дія глави 2
“Економічна система”, глави 16 “Державний план економічного і
соціального розвитку Української РСР” і глави 17 “Державний бюджет
Української РСР” до прийняття нової Консти¬туції України.
В Україні не було чіткого конституційного положення щодо форм власності,
правового режиму нерухомого майна, гарантій пра¬ва приватної власності.
Виникла потреба заповнити цей вакуум прийняттям законів “Про власність”,
“Про підприємництво”, Земельного кодексу України та інших, внесенням
змін і доповнень до Цивільного кодексу України.
Ці та інші закони сприяли певною мірою процесам економічної і земельної
реформ.
Проте приведення української законодавчої системи у відповід¬ність із
світовими правовими стандартами в сфері правового регулю¬вання відносин
власності неможливо досягти без прийняття Консти¬туції України і
Цивільного кодексу України.
Нова Конституція України заклала фундаментальні засади права власності,
інших прав і свобод людини і громадянина. У зв’язку з цим стало можливим
внести певні зміни і доповнення до проекту Цивільного кодексу України.
Його розробка завершена 25 серпня 1996 р. робочою групою і передана
Президентові для прийняття рішення про передачу на розгляд Верховної
Ради.
На сьогодні діє нова Конституція України, Цивільний кодекс 1963 р. зі
змінами і доповненнями, ряд законодавчих актів, що стосуються права
власності і майнових відносин, і підготовлено проект нового Цивільного
кодексу України.
Цивільне законодавство, що нині формується, в окремих своїх інститутах
збігається з конституційними нормами, а окремі з пра¬вових інститутів і
норм мають бути приведені у відповідність із Конституцією і значно
розширені у своїх формулюваннях. Деякі цивільно-правові питання ще не
вирішені, а деякі з них потребують вдосконалення. їх правильне і
справедливе вирішення можливе на підставі осмислення змісту
конституційних норм, що охоплюють права власності, порівняння з поточним
цивільним і господарським законодавством, узагальнення і врахування
практики чинного зако¬нодавства і світового досвіду.
1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Власність — це економічна категорія, яка виявляється у відно¬синах між
людьми з приводу матеріальних благ. Іншими словами — це належність у
певному суспільстві матеріальних благ певній фізичній чи юридичній
особі. При цьому, для однієї особи належні їй матеріальні блага будуть
“своїми”, а для іншої “чужими”.
Власність задовольняє потреби людей в матеріальних благах (засобах для
існування — в житлі, одежі, харчах, транспортних засобах, зброї тощо).
Відносини власності — це переважно майнові відносини, які складаються
між людьми в певному суспільстві щодо конкретного майна, предмету,
речей. Вони складаються також із результатів інтелектуальної діяльності.
У первісному суспільстві сформувалася суспільна власність племені, роду.
Відсутність приватної власності обумовлювалась відсутністю держави і
права, спеціального державного механізму, який забезпечував
привласнення, належність і недоторканність майна певній особі —
власникові.
На певному історичному етапі з розвитком розподілу праці, можливістю
окремих осіб племені, роду — здебільшого їх вождів, силоміць виділяти
(залишати) частину матеріальних благ для себе, стало застосовуватись
привласнення землі, зброї, знарядь праці людей (рабів), здійснювалось
привласнення переможцями у війні майна і рабів переможеного племені. А
для цього потрібна була сила, відповідний механізм. Такою силою стала
держава. Вожді, у яких була вся сила влади, встановлювали норми права,
правила поведінки, якими забезпечувалось право власника на землю і
майно, захист права власності.
Уже на ранніх етапах виникнення держави і права сформувались державна
(суспільна) і приватна власність. Так, у кодексі законів, виданому в
стародавньому Вавілоні царем Хаммурабі у XVIII ст. до нашої ери,
спеціальний розділ стосувався права власності. В ньому були викладені
правила, якими визначалось становище різних видів власності, особливо
земельної, і способи переходу права власності. Була дана регламентація
договірних зобов’язань. На
підставі цього закону держава надавала земельні ділянки воїнам за їх
службу. Отримуючи земельну ділянку від держави, воїн мав обробляти її
своїми силами чи наданими йому для цього рабами. Цю землю заборонялось
продавати, передавати під заставу і навіть звертати на викуп воїна з
полону. За користування землею воїн зобов’язаний був нести військову
службу.
Десь у середині V ст. до нашої ери були видані XII таблиць. Це
стародавній законодавчий пам’ятник Римської рабовласницької держави. В
них викладались правила, що стосувались цивільного права і процесу,
зокрема права приватної власності в Стародавньому Римі. XII таблиць
послужили джерелом римського права.
Римське право — це найбільш розвинута система права рабо¬власницького
суспільства (І—VI ст.). Воно відрізняло право публічне і право приватне.
Римське приватне право відіграло значну роль у розвитку цивільного права
в середні віки і в Новий час. Воно було покладено в основу законодавства
багатьох європейських держав. Найбільшого розвитку в Римі набуло право
власності. Римляни, власне, вперше розробили право приватної власності,
абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи. Відомий
фахівець в галузі римського права професор О. А. Підопригора пише, що
римське цивільне право першопочатково знало державну і общинну власність
на землю і приватну власність на решту майна. Під об¬щиною розумілась
здебільшого родова община. В умовах тривалої боротьби за переділ землі і
складались суспільні відносини щодо користування нею. Тривале віками
користування окремих родів общинною землею поступово стає їх непорушною
привілеєю. Стає привичним твердження: ця земля моя, оскільки вона
належала моєму роду, моїй сім’ї. Однак це положення вимагало правового
закріплення, зважаючи на те, що мали місце чисельні посягання з боку
безземельних і малоземельних селян. З цією метою римські юристи спочатку
сконструювали такий правовий інститут, як во¬лодіння земельною ділянкою,
що надавав володареві правову під¬ставу на користування державною землею
і юридичний захист проти будь-яких посягань. Поступово цілковите і
необмежене панування над земельними наділами переміщалось від держави до
їх фактичних володарів. Приватне володіння перетворюється у приватну
влас¬ність.
Таким чином, цілковите і практично необмежене користування державною чи
общинною землею перетворилось в повне правове панування фактичного
володаря спочатку над рабами та іншими рухомими речами, а потім над
землею та іншими нерухомими
речами, яке стали називати власністю. Панування полягало в тому, що
володар отримав можливість безпосередньо і повновладно впливати на річ,
повністю відмежовувати такий же вплив інших осіб. Так, до кінця II ст.
до н. є. було оформлено право приватної власності на землю’.
Для того щоб більш повно з’ясувати правовий інститут права власності,
доцільно зупинитися на економічній категорії власності, з’ясувати з яких
елементів вона складається і який зміст в неї закладено.
Власність як економічна категорія означає відносини між людьми з приводу
матеріальних благ. Іншими словами — це належність матеріальних благ
(речей) певному індивідуальному чи груповому суб’єктові.
Об’єкти власності поділяються на нерухомі й рухомі. До неру¬хомих,
зокрема, належать землі, будівлі, споруди та інші об’єкти, що
розташовані на землі, панування над якими можливе лише при умові
панування і над землею, на якій вони споруджені. До рухомих відносяться
гроші, товар, транспортні засоби, одяг, продовольство, зброя та інші
речі. Відносини власності щодо рухомих і нерухомих об’єктів є
відносинами майновими.
Структура власності розкривається через такі його економічні елементи,
як володіння, користування і розпорядження.
Володіння — це суспільно-економічне відношення певної особи до наявного
у неї майна, панування над ним, коли у стосунках з іншими людьми ця
особа розпоряджається належним йому майном як “своїм”.
Користування — означає виробниче чи особисте споживання засобів і
продуктів виробництва, використання рухомого і нерухо¬мого майна для
задоволення своїх життєвих потреб.
Для розпорядження характерним є визначення долі майна, уп¬равлінських,
розпорядчих аспектів майнових відносин. Власник вирішує, як поступити з
належним йому майном, предметом, як його набути чи позбутись, яким чином
і в яких цілях його вико¬ристати. За його бажанням здійснюється
переведення майна з одного економічного стану чи процесу в інший. При
цьому власник розпоряджається майном самостійно, незалежно від волі
інших осіб.
Суб’єктами відносин власності (власником) можуть виступати держава,
адміністративно-територіальні одиниці, фізичні та юри¬дичні особи. До
фізичної особи відноситься людина, тобто гро¬мадянин України, іноземець
та особа без громадянства. Юридична особа — це спеціальний абстрактний
суб’єкт права власності, май¬нових і господарських відносин.
Розробка поняття юридичної особи як особливого суб’єкту ци¬вільних прав
має тривалу історію. В римському праві цей термін не вживався.
Однак ще в стародавні часи було помічено, що в деяких випад¬ках носіями
цивільних прав можуть бути не тільки фізичні особи, але і деякі
об’єднання, корпорації та ін. Так поступово фізичним особам протистояли
особи юридичні як ще один тип суб’єктів прав. Ще в законах XII таблиць
згадувались різного роду колегії релігій¬ного характеру, професійні
об’єднання ремісників, які могли бути власниками певного майна.
Кількість таких корпорацій зростала. Проте для широкого розвитку цієї
правової структури в Римі ще не було належних соціально-економічних
умов. Не було і терміну “юридична особа”, хоч саме поняття
застосовувалось і використо¬вувалось в обігу досить часто. Отже,
римському праву ми зобов’язані тим, що правові системи Європи
успадкували і міцно закріпили його в своєму вжитку, хоч в господарському
житті Риму юридичні особи не відігравали значної ролі навіть в пору
розквіту торгівлі і господарства.
Результатом тривалого розвитку ідеї юридичної особи стало визнання
класичним правом таких ознак цього суб’єкту прав:
а) у сфері цивільно-правових відносин корпорації і об’єднання
прирівнюються до фізичних осіб;
б) вихід із складу об’єднання окремих осіб ні якою мірою не
впливає на його юридичне становище;
в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів
корпорації, ні її окремих членів. Це відособлена від її членів влас¬
ність самої корпорації як особливого суб’єкту прав;
г) корпорація від свого власного імені має право вступати в
будь-які цивільно-правові відносини як з фізичними особами, так
і юридичними. Ці відносини здійснюються за допомогою фізичних
осіб, уповноважених на це в установленому порядку2.
Сформульовано поняття юридичної особи і в радянському зако¬нодавстві.
Так, згідно із ст. 23 Цивільного кодексу України “юридич¬ними особами
визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого
імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки,
бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або в
третейському суді”.
Юридична особа, за визначенням Я. М. Шевченко, є певним структурним
утворенням, спеціально розрахованим на те, що “воло¬діти, користуватися
і розпоряджатися майном, вступати в угоди в цивільному обороті і мати
своє обличчя у вказаному обороті”3.
Слід відзначити, що за чинним ЦК України та Законом України “Про
власність” суб’єктами відносин власності виступають недержавні юридичні
особи. Майно закріплюється за державними юридичними особами на праві
повного господарського відання чи оперативного управління і таке право
прирівнюється до права власності. Передбачається збереження юридичної
особи як суб’єкту права власності і майнових відносин і в проекті нового
Цивільного кодексу України. Проте право повного господарського відання і
оперативного управління не ототожнюється з правом власності. Категорія
юридичної і фізичної особи як суб’єктів відносин власності неодмінно
пов’язана з інститутом права власності, яке є юридичним вираженням
економічного поняття власності.
Відомо, що право опосередковує економічні та інші суспільні відносини
між людьми. Опосердковуючи відносини власності, право тим самим юридично
закріплює ставлення окремої особи (фізичної чи юридичної) до конкретного
майна, конкретних речей, матері¬альних благ. Шляхом права за допомогою
правових норм встанов¬люється зміст правовідносин власності, права та
обов’язки суб’єктів права до певних, конкретно виражених предметів
матеріального світу. За допомогою цивільно-правових норм встановлюється
право власності певної особи, її право володіти, користуватися і
розпо¬ряджатися певними, конкретно визначеними об’єктами власності.
Правові норми одночасно встановлюють обов’язок всіх інших осіб не
перешкоджати власникові вчиняти правомочності власника щодо майна, яке
йому належить на законних підставах, утримуватись від посягання на
будь-яке майно, яке йому не належить. Отже, право власності пов’язане з
правом фізичної та юридичної особи.
2. СУБ’ЄКТИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Згідно з Конституцією (ст. 13) суб’єктом права власності визна¬ється
український народ. Від його імені права власника здійснюють органи
державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених
Конституцією. Основним Законом визначено, що Верховна Рада є органом
законодавчої влади (ст. 75), Президент є главою держави і виступає від
її імені (ст. 102), Кабінет Міністрів є вищим органом у системі
виконавчої влади (ст. 113). Виконавчу владу в областях і районах, містах
Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (ст.
118). Представницьким органом
Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Респуб¬ліки Крим.
В межах своїх повноважень вона приймає рішення та постанови, які є
обов’язковими до виконання в Автономній Респуб¬ліці Крим. Урядом
Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим
(ст. 136).
Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють
територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через
утворені ними органи місцевого самоврядування (ст. 143).
Органами місцевого самоврядування, які виступають суб’єктами права
власності на території села, селища, міста від імені терито¬ріальної
громади є сільські, селищні, міські ради. Спільні інтереси громад сіл,
селищ та міст представляють районні та обласні ради (ст. 140).
Вище згадувалось про те, що до фізичної особи як суб’єкту права
власності відноситься людина, тобто громадянин України, іноземець та
особа без громадянства (надалі громадянин).
Термін “фізична особа” вживається в цивільному та іншому загальному
законодавстві. В Конституції вживаються такі терміни: “Людина”, “кожен”,
“кожна людина”, “громадянин”, “громадянин України”, “іноземець”, “особа
без громадянства”. Термін “фізична особа” ототожнюється з терміном
“Людина”. Зрозумілими є і терміни “кожна людина” і “кожен”, які
рівнозначні терміну “кожна людина”. Терміном “громадянин України”
визначається особа, яка має громадянство України. Під громадянством
розуміється правовий зв’язок між індивідом і державою, що виражається в
існуванні їхніх взаємних прав та обов’язків. Кожна держава своїм
законодавством визначає, хто є її громадянином. Таке законодавство,
однак, має визнаватися іншими державами, якщо воно сумісне з
міжнародними конвенціями, міжнародними звичаями і принципами права щодо
громадянства, які здобули загальне визнання.
Відповідно до ст. 4 Конституції в Україні існує єдине грома¬дянство.
Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом
“Про громадянство України”4. Громадянство України означає юридичну
належність особи до держави України. Подвійне громадянство допускається
лише на підставі двосторонніх міжнародних договорів.
Термін “громадянин” вживається в Конституції як громадянин України (ст.
36, 38, 39) і як громадянин України та інших держав (ст. 22, 24). Термін
“іноземець” означає наявність у людини громадянства іншої держави.
Правовий статус іноземців визнача¬ється Конституцією і Законом України
“Про правовий статус
10
іноземців” (1994)5. Особи без громадянства за своїм статусом
прирів¬нюються до іноземців.
Здійснювати правомочності суб’єкту права власності громадя¬нин може при
наявності у нього цивільної правоздатності і дієздат¬ності. Під
цивільною правоздатністю розуміється здатність грома¬дянина мати
цивільні права і нести обов’язки. Дієздатність — це здатність
громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе
цивільні обов’язки.
Правоздатність в Україні визнається однаковою мірою за всіма громадянами
України. Вона виникає з дня народження громадянина і триває до кінця
його життя.
Правоздатність громадян означає, що вони відповідно до за¬конодавства
України можуть мати майно на правах власності; успадковувати і
заповідати; займатися підприємницькою і будь-якою, не забороненою
законом, діяльністю; створювати юридичні особи самостійно чи спільно з
іншими громадянами і юридичними особами; здійснювати будь-які не
заборонені законом угоди і брати участь в зобов’язаннях; мати права
авторів творів науки, літератури і мистецтва, винаходів та інших
охоронюваних законом результатів інтелектуальної діяльності; мати інші
майнові та особисті немайнові права.
Дієздатність громадянина в повному обсязі виникає з настанням
повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку. У випадках,
коли громадянин одружується до досягнення вісімнад-цятирчного віку, він
набуває повної дієздатності з часу одруження. Так, у відповідності із
ст. 16 Кодексу про шлюб і сім’ю України шлюбний вік встановлюється для
чоловіків у 18 років і для жінок — 17 років.
Правоздатність і дієздатність громадян охороняються законом.
У ст. 21 Конституції України закріплено, що “усі люди є вільні і рівні у
своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невід-чужуваними та
непорушними”. Конституційні права і свободи гарантуються і у
відповідності зі ст. 22 Конституції і не можуть бути скасовані. При
прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. При цьому
права людини не безмежні. Але певні обмеження зводяться до того, що
кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при
цьому не пору¬шуються права і свободи інших людей, та має обов’язки
перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток
її особистості (ст. 23).
11
У ст. 24 Конституції закріплено, що громадяни мають рівні конституційні
права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи
обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та
інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового
стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Забезпечується
рівність прав жінки і чоловіка.
Важливе значення має ст. 26 Конституції, за якою іноземці та особи без
громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі
обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими
Конституцією, законами чи міжнародними догово¬рами.
Перерахованим конституційним нормам відповідає норма ци¬вільного права,
що ніхто не може бути обмежений у правоздатності або дієздатності
інакше, як у випадку і в порядку, передбачених законом. Угоди,
спрямовані на обмеження правоздатності або діє¬здатності, недійсні (ст.
12 ЦК України).
Наведемо деякі обмеження цивільної дієздатності громадян.
Неповнолітні віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років вправі укладати
угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклу¬вальників. Проте
вони вправі самостійно учиняти дрібні побутові угоди. Вони також вправі
самостійно розпоряджатися своєю за¬робітною платою або стипендією,
здійснювати авторські або ви¬нахідницькі права на свої твори і винаходи
та інші (ст. 13 ЦК України).
За неповнолітніх, які не досягли п’ятнадцяти років, угоди укла¬дають від
їх імені батьки (усиновителі) або опікун, вони особисто вправі учиняти
лише дрібні побутові угоди (ст. 14 ЦК України).
Цивільне законодавство передбачає можливість обмеження дієздатності
громадян, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами.
Статтею 15 ЦК України встановлено, що громадянин, який внаслідок
зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами ставить себе і
свою сім’ю в тяжке матері¬альне становище, може бути обмежений судом у
дієздатності і над ним встановлюється піклування. Він може укладати
угоди по розпо¬рядженню майном, а також отримувати заробітну плату,
пенсію або інші види доходів і розпоряджатись ними лише за згодою
піклувальника, за винятком дрібних побутових угод. В разі припи¬нення
громадянином зловживання спиртними напоями або нарко¬тичними засобами
суд скасовує обмеження його дієздатності.
12
Закон визначає порядок здійснення права власності та інших майнових прав
осіб, які хворіють душевною хворобою. Згідно із ст. 16 ЦК України
громадянин, який внаслідок душевної хвороби або недоумства не може
розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом
недієздатним і над ним встанов¬люється опіка. Від імені особи, визнаної
недієздатною, угоди укладає його опікун. В разі одужання суд поновлює
недієздатну особу в дієздатності.
Законодавством розв’язані питання захисту майна, що належить відсутній
за місцем проживання особі. Така особа може бути визнана судом безвісно
відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання
нема відомостей про місце її перебування (ст. 18 ЦК України). Над майном
громадянина, визнаного безвісно відсутнім, на підставі рішення суду
встановлюється опіка.
Громадянин на підставі ст. 21 ЦК України може бути в судовому порядку
оголошений померлим, якщо в місці його постійного проживання нема
відомостей про місце його перебування протягом трьох років, а якщо він
пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу
припускати його загибель від певного нещасного випадку,— протягом шести
місяців. Військовослужбо¬вець або інший громадянин, який пропав без
вісті у зв’язку з воєн¬ними діями, може бути в судовому порядку
оголошений померлим не раніше, ніж після закінчення двох років з дня
закінчення воєнних дій. У разі з’явлення або виявлення місцеперебування
громадянина, оголошеного померлим, відповідне рішення скасовується
судом. Питання про майно особи, оголошеної померлою, вирішується у
відповідності з законодавством про спадщину.
Поняття юридичної особи як суб’єкту права власності або ж права повного
господарського відання чи оперативного управління сформульовані в
попередньому параграфі.
У цьому параграфі викладається більш повна її правова характе¬ристика
відповідно до законодавства України. Виходячи із законів України “Про
підприємства в Україні”, “Про споживчу коопера¬цію”, “Про господарські
товариства”, “Про колективне сільськогос¬подарське підприємство” та
інших, будь-яка організація, незалежно від того, ким вона створена
(громадянами, державними органами чи органами місцевого самоврядування),
набуває статусу юридичної особи з моменту її державної реєстрації.
У зв’язку з тим, що в формуванні майна юридичної особи беруть участь її
засновники (учасники), вони мають зобов’язальні права щодо майна цієї
юридичної особи.
13
До юридичних осіб, відносно яких їх учасники мають зобов’я¬зальні права,
відносяться господарські товариства, виробничі й споживчі кооперативи та
інші господарюючі суб’єкти.
Юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні
зобов’язання через свої органи, які діють у відповідності із законом,
іншими правовими актами та установчими документами. Порядок призначення
чи обрання органів юридичної особи визначається законом і установчими
документами. В передбачених законом випадках юридична особа може
набувати цивільні права і брати на себе цивільні обов’язки через своїх
учасників.
У порядку, визначеному законодавством, юридична особа може створювати
представництва і філії. Представництвом є відокрем¬лений підрозділ
юридичної особи, що розташований за межами місця його перебування.
Основне завдання представництва пред¬ставляти інтереси юридичної особи і
здійснювати її захист. Філія — це відокремлений підрозділ юридичної
особи, що розташований за межами місця його перебування і здійснює всі
його функції чи їх частину, в тому числі функції представництва.
Найбільш поши¬рена діяльність філій в системі комерційних банків.
Представництва і філії не мають статусу юридичної особи. Юридична особа,
яка створила філію чи представництво, наділяє їх майном, потрібним для
здійснення покладених на них функцій. Вони діють на підставі положень,
затверджених для них юридичними особами. Керівники представництв і філій
призначаються юридичною особою і діють на підставі довіреності.
Представництва і філії мають бути зазначені в статутних документах
юридичної особи, яка їх створила.
Юридичні особи, крім тих, що фінансуються власником уста¬нов,
відповідають за своїми зобов’язаннями всім належним їм майном. Засновник
(учасник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної
особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями засновника
(учасника), за винятками, передбаче¬ними законодавством чи установчими
документами юридичної особи.
Юридична особа втрачає свою правоздатність в разі її ліквідації чи
реорганізації. Реорганізація юридичної особи (злиття, приєднан¬ня,
поділ, перетворення) може бути здійснена за рішенням її зас¬новників
(учасників) чи органу юридичної особи, уповноваженої на це установчими
документами. Юридична особа може бути лікві¬дована за рішенням її
засновників (учасників) чи органа юридичної особи, уповноваженого на те
установчими документами, а також за рішенням суду.
14
У зв’язку з ліквідацією юридична особа припиняє своє існуван¬ня без
переходу прав і обов’язків в порядку правонаступництва до інших осіб.
3. ОБ’ЄКТИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
За законодавством колишнього СРСР об’єкти права власності визначались за
виробничими та іншими економічними ознаками. До них відносились,
наприклад, основні та оборотні фонди, готова продукція, обігові засоби,
спеціальні фонди, фонди капітальних вкладень. Право особистої власності
громадян обмежувалось їх правом на предмети повсякденного вжитку,
особистого споживання, підсобне домашнє господарство, жилий будинок,
легковий авто¬мобіль та інші.
В умовах ринкових відносин поділ об’єктів права власності на основні та
оборотні фонди втрачає своє правове значення. Більшого правового
значення набуває поділ майна, яке може бути об’єктом власності, на
рухоме і нерухоме майно, а також на результати інте¬лектуальної
діяльності.
Проте законодавство не відмовилось від встановлення переліку основних
майнових об’єктів, які можуть бути у власності фізичних чи юридичних
осіб або ж держави.
Так, відповідно до ст. 4, 5, 6 Земельного Кодексу України в редакції від
13 березня 1992 р. земля відноситься до об’єктів права приватної,
колективної і державної власності. Земельні ділянки можуть передаватись
у приватну власність громадянам України (ст. 6), колективну власність —
колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським
кооперативам, садівницьким товариствам, сільськогосподарським
акціонерним товариствам, в тому числі створеним на базі радгоспів та
інших державних сільсько-господарських підприємств (ст. 5). У державній
власності у відпо¬відності зі ст. 4 ЗК України перебувають всі землі
України за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.
У ст. 13 Закону України “Про власність” записано, що об’єк¬тами права
приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого
користування, дачі, садові будинки, предмети домаш¬нього господарства,
продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній
ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби,
грошові кошти, акції, інші цінні
папери, а також різне майно споживчого і виробничого призначен¬ня.
Об’єктами права власності громадян є твори науки, літератури та
мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки,
раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші
результати інтелектуальної праці. В цій же статті Закону зазначено, що
законодавчими актами України може бути встанов¬лено спеціальний порядок
набуття права власності на окремі види майна, а також види майна, що не
можуть перебувати у власності громадян6. Так, громадяни України можуть
придбати мисливську зброю при умові, що вона буде зареєстрована в
органах МВС Ук¬раїни. Громадяни України не можуть мати у власності
наркотичні засоби з метою їх реалізації та отримання прибутку тощо.
Згідно з ст. 26 Закону об’єктами права власності господарського
товариства, що є юридичною особою, є грошові та майнові внески його
членів, майно, набуте внаслідок господарської діяльності, та інше майно,
придбане на підставах, не заборонених законом.
Закон встановлює також перелік майнових об’єктів колектив¬ного
підприємства, кооперативу, господарського об’єднання, про¬фесійних
спілок, політичних партій, громадських об’єднань, релігійних
організацій.
Законодавством України були визначені і об’єкти права дер-жавної
власності. Загальнодержавну (республіканську) власність у відповідності
із ст. 34 Закону України “Про власність” складають: земля, майно, що
забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею
державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки,
прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдина енергетична
система; системи транспорту загального користування, зв’язку та
інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти
республіканського бюджету; Національний банк, інші державні
республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси;
республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх
спеці¬альних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти
соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матері¬альну
основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний
розвиток. У загальнодержавній (республіканській) влас¬ності може
перебувати також інше майно, передане у власність України іншими
державами, а також юридичними особами і грома¬дянами.
Об’єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність
відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти
16
місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального
господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони
здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств;
місцеві енергетичні системи, транспорт, сис¬теми зв’язку та інформації,
включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам,
установам, організаціям, а також інше майно, необхідне для забезпечення
економічного і соціального розвитку відповідної території. При цьому в
Законі (ст. 36) зроблено застереження, що держава та її
адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов’язаннями
один одного.
У Конституції України (ст. 13) визначені об’єкти права власності
українського народу. Такими є земля, її надра, атмосферне повітря, водні
та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України,
природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)
економічної зони.
Інших об’єктів права приватної, державної і комунальної влас¬ності
Конституція України не називає. 1 це логічно, оскільки матеріальний світ
настільки різноманітний, об’єктів природи, засо¬бів виробництва,
виробленої продукції, нерухомого майна настільки багато, що перерахувати
його неможливо і в цьому нема потреби.
Загальне визначення об’єктів права власності — це завдання Цивільного
кодексу України, проект якого розроблено. При цьому в цивільному
законодавстві більшості країн світу об’єкти права власності визначаються
лише в загальних рисах і діляться на нерухоме і рухоме майно. До
нерухомого майна відносяться всі ті об’єкти, які пов’язані із землею,
побудовані на землі, чи під землею. їх правовий режим розглядається
разом із землею. До таких об’єктів відносяться будинки, будівлі і
споруди, лінії електропередач, трубопроводи, метро, залізничні колії,
шахти тощо.
Радянське законодавство не вживало терміну “нерухомість”, замінило його
терміном “основні фонди” саме тому, що земля не була товаром, об’єктом
купівлі-продажу, а тому не могла відчужу¬ватись чи набуватись разом з
будинком, будівлею, спорудою як єдиним об’єктом.
За цими ж обставинами будівлі і споруди разом із земельною ділянкою не
могли бути предметом застави. Термін “речеве право” в цивільному
законодавстві колишнього СРСР, в тому числі в Україні, не вживався.
Цивільний кодекс Російської Федерації, прийнятий Державною Думою 21
жовтня 1994 p., пристосовуючись до умов ринкової
17
економіки, відновив види об’єктів цивільних прав, які використо¬вуються
у ринкових відносинах7. Згідно із ст. 120 ЦК РФ до об’єктів цивільних
прав відносяться речі, включаючи гроші; цінні папери; інше майно, в тому
числі майнові права; різні послуги; інформація; результати
інтелектуальної діяльності (інтелектуальна власність); нематеріальні
блага.
За законодавством Російської Федерації до нерухомих речей (нерухомого
майна, нерухомості) відносяться земельні ділянки, ділянки надр,
відособлені водні об’єкти і все, що пов’язане із зем¬лею, тобто об’єкти,
ліси, багаторічні насадження, будівлі і споруди (ст. 130).
До нерухомих речей відносяться також повітряні і морські судна, судна
внутрішнього плавання, що підлягають державній реєстрації, космічні
об’єкти, інше майно.
Речі, що не відносяться до нерухомості, включаючи гроші і цінні папери,
визнаються рухомим майном. Реєстрація прав на рухомі речі не
вимагається, крім випадків, зазначених в законі.
Цивільний кодекс РФ (ст. 131) встановлює, що право власності та інші
речеві права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення,
перехід і припинення підлягають державній реєстрації в єдиному
державному реєстрі установами юстиції. Реєстрації під¬лягають: право
власності, право господарського відання, право оперативного управління,
право довічно успадковуваного володін¬ня8, право постійного
користування, іпотека9, сервітути10, а також інші права у випадках,
передбачених законодавчими актами. У випадках, передбачених законом,
поряд з державною реєстрацією може здійснюватись спеціальна реєстрація
чи облік окремих видів нерухомого майна.
4. ЗМІСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ І МАЙНОВИХ ПРАВОВІДНОСИН
Проект Цивільного кодексу України розглядає речеве право і окремо право
власності як основний елемент речевого права. За своїм змістом правовий
інститут речевого права більш широкий порівняно з інститутом права
власності, який є основним інститутом речевого права; він забезпечує
задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу
на річ без сприяння інших осіб. Причому перехід права власності на майно
від власника до
інших осіб не є підставою для припинення речевих прав інших
уповноважених осіб на це майно. Видами речевих прав є право власності,
право володіння, в тому числі на умовах оренди; серві¬тутні права;
застава та інші права на чужу річ. Не можуть бути об’єктами речевих прав
ті чужі речі, які вилучені з обігу.
Право власності — це основний правовий інститут в системі речевого
права; воно означає, що власникові належать права воло¬діння,
користування і розпорядження своїм майном.
У ст. 41 Конституції України записано, що кожен має право володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, резуль¬татами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності.
O
ня і розпоря¬дження майном, залишаючись власником, в тому числі
безплатно або ж на умовах оренди, чи на інших умовах, передбачених
догово¬ром. Слід звернути увагу, що у відповідності із ст. 41
Конституції України здійснення права використання власності не може
завдава¬ти шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам
суспіль¬ства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
До прийняття нового Цивільного кодексу відносини власності регулюються
чинним Цивільним кодексом України, прийнятим 18 липня 1963 р. із змінами
та доповненнями, а також Законом України “Про власність” від 27 лютого
1991 р. із змінами та допов¬неннями”, Земельним кодексом України в
редакції від 13 березня 1992 р.12
Після прийняття Конституції України ці законодавчі акти застосовуються
тільки тоді, коли вони не суперечать Конституції.
Названі ними правомочності власника зберігаються, оскільки вони не
суперечать Конституції. Так, ст. 4 Закону “Про власність” передбачає, що
власник може використовувати майно для здійснен¬ня господарської та
іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема передавати його
безплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Всім
власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, і держава не
втручається в господарську діяльність суб’єктів права власності.
Хоч в Законі “Про власність” не вживається термін “сервітут”, але його
застосування ним передбачено. Згідно із ст. 4 пунктом 6
19
Закону “у випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами
України… власника може бути зобов’язано допустити обмежене
користування його майном іншими особами”.
Є й інші правові норми поточного законодавства, які в Кон-ституції
України не зафіксовані, але доповнюють конституційні норми. Так, ст. 42
Конституції закріплює право кожного “на підприємницьку діяльність, яка
не заборонена законом”. В ст. 6 Закону “Про власність” записано, що
власник має право викори-стовувати належне йому майно для
підприємницької діяльності. Ця норма Закону повністю узгоджується з
Основним Законом. Вона доповнена правилом, що результати господарського
використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать
власни¬кові цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором.
Однак зазначимо, що проектом нового Цивільного кодексу України склад,
кількість та вартість майна, яке може перебувати у власності фізичних і
юридичних осіб, не обмежується, окрім тих випадків, коли такі обмеження
встановлені законом. Якщо запро¬поновані норми права будуть прийняті, то
це надасть власникам необмежені можливості для підприємницької
діяльністі, для вкла¬дання своєї власності у виробництво та в інші види
господарської діяльності.
За чинним законодавством України інша норма справді існує. Згідно із ст.
18 пунктом 3 Закону “Про підприємства в Україні” “у випадках,
передбачених Статутом підприємства, частина чистого прибутку може
передаватись у власність членів або трудового колективу підприємства.
Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється
радою або зборами (конференцією) трудового колективу”.
Справа в тім, що це нереальна норма. Ні чинний Цивільний кодекс України
(глава 2), ні Закон “Про власність” (ст. 3) не визнають трудовий
колектив підприємства суб’єктом цивільних, в тому числі майнових
правовідносин. Суб’єктом права визнається юридична особа, тобто
підприємство, зареєстроване належним чином, або ж громадянин (фізична
особа).
Не будучи юридичною особою, трудовий колектив не може реалізувати права
власності, як і не може захистити такі права в судовому порядку. З
прийняттям нового Цивільного кодексу України така норма, звичайно,
відпаде. Це не означає, що майнові права працівника як громадянина не
захищені. Відповідно до ст. 43 Конституції “кожен має право на працю, що
включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає
або на яку вільно погоджується.
20
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на
працю…
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну
плату, не нижчу від визначеної законом”. Отже, вина¬городою за працю є
заробітна плата, розмір якої визначається угодою (трудовим договором,
контрактом), тарифними ставками, посадовими окладами, преміальною
винагородою тощо, у відповід¬ності із законодавством про працю. Гроші,
чи натуральна продукція, отримані в рахунок оплати праці, справді
переходять у власність працівника. Але заробітна плата не має нічого
спільного з передачею “трудовому колективу” у власність частини
прибутку.
Ст. 6 чинного Закону України “Про власність” передбачає, що власник
засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому
законом порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою.
Юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження
закріпленим за нею майном влас¬ника відповідно до свого статуту
(положення).
Зміст цієї статті Закону встановлює для юридичної особи всі
правомочності власника. Вони застосовувались з певними винятка¬ми,
зокрема щодо державної власності. У відповідності із ст. 37 цього ж
Закону “майно, що є державною власністю і закріплене за державним
підприємством, належить йому на праві повного госпо¬дарського відання,
крім випадків, передбачених законодавством України”. Цією ж статтею
Закону передбачається, що до повного господарського відання
застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено
законодавчими актами України. І далі. У відповідності із ст. 39 Закону
майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою
(організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на
праві оперативного управ¬ління. Такі державні установи можуть у
випадках, передбачених законодавчими актами України, здійснювати
господарську діяль¬ність, мають право самостійно розпоряджатися доходами
від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів. Вони
відповідають за своїми зобов’язаннями коштами, що є в їх розпо¬рядженні.
При недостатності у державної установи коштів відпові¬дальність за її
зобов’язаннями несе власник.
Така конструкція майнових взаємовідносин забезпечує повну господарську
самостійність підприємства і надійні зв’язки між власником-засновником і
підприємством — юридичною особою. Невиправданим є тільки те, що вона
стосується лише державної власності. Для громадських і господарських
організацій з недержав-
21
ною формою власності такі майнові взаємовідносини із створеними ними
юридичними особами законодавчими актами не визначались, хоч і не
заборонялись. Більшість з таких організацій та об’єднань внутрішніми
актами встановлювали подібну майнову залежність від цих створених ними
юридичних осіб.
У Російській Федерації таке правило зберігається. За ст. 209 ЦК РФ
власник має право на свій розсуд відчужувати своє майно іншим особам або
ж передавати їм, залишаючись власником, права володіння, користування і
розпорядження майном.
Ст. 214 ЦК РФ передбачає, що державне майно закріплюється за державними
підприємствами і установами у володіння, кори¬стування і розпорядження.
Згідно із ст. 294 ЦК РФ державне чи муніципальне унітарне підприємство,
якому майно належить на праві господарського відання, володіє,
користується і розпоря¬джається цим майном в межах, визначених у
відповідності з цим Кодексом. Такі межі встановлені ст. 295 ЦК РФ.
Власник майна, яке перебуває у господарському віданні, у відповідності з
законом вирішує питання створення підприємства, визначення предмету і
цілей його діяльності, його реорганізації і ліквідації, призначає
директора (керівника) підприємства, здійснює контроль за викори¬станням
за призначенням і схоронністю належного підприємству майна. Власник має
право на отримання частки прибутку від використання майна. Підприємство
не має права продавати належне йому на праві господарського відання
нерухоме майно, здавати його в оренду, віддавати під заставу, вносити як
вклад в статутний (складений) капітал господарських товариств чи іншим
способом розпоряджатися цим майном без згоди власника. Рештою майна, що
належить підприємству, воно розпоряджається самостійно, за винятком
випадків, встановлених законом чи іншими правовими актами.
Цивільним законодавством Російської Федерації встановлено правовий режим
майна державного (казенного) підприємства, якому майно передається на
праві оперативного управління. Державне підприємство, а також установа
стосовно закріпленого за ними майна здійснює в межах, встановлених
законом, у відповідності з цілями своєї діяльності, завданнями власника
і призначення майна, право володіти, користуватися і розпоряджатися ним.
Власник майна, закріпленого за державним підприємством, має право
вилу¬чити зайве майно, чи те, яке використовується не за призначен¬ням,
і розпоряджатися ним за власним розсудом (ст. 296, 297 ЦК РФ).
22
Державне підприємство має право відчужувати чи іншим чином
розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за згодою власника майна.
Разом з тим воно самостійно реалізує вироблену ним продукцію, якщо інше
не встановлено законом чи іншими правовими актами. Порядок розподілу
доходів державного під¬приємства визначається власником його майна.
Дещо інший правовий режим майна установи. Згідно із ст. 298 ЦК РФ
установа не має права відчужувати чи іншим способом розпоряджатися
закріпленим за ним майном і майном, що придбане за рахунок коштів,
виділених йому кошторисом.
Якщо у відповідності із установчими документами установі надано право
здійснювати діяльність, то одержані від такої діяль¬ності доходи і
придбане за рахунок таких доходів майно надходить в самостійне
розпорядження установи і обчислюється на окремому балансі.
Таке вирішення питання про взаємозв’язок держави-власника і створеної
ним юридичної особи ставить її в більш вигідне стано¬вище порівняно з
громадськими організаціями і господарськими об’єднаннями фізичних осіб,
які створюють підприємства — юридичні особи за рахунок приватної
власності. Поширення цього правила на приватних власників-засновників
підприємств — юри¬дичних осіб було б найбільш ефективною формою участі
громад¬ських і господарських об’єднань фізичних осіб в створенні
підпри¬ємств та інших господарських організацій з правами юридичної
особи. В перших варіантах проекту Цивільного кодексу України
передбачалися правила ЦК Російської Федерації і відповідно
підкреслювалось, що право господарського відання має відноситись до
речевого права, тобто до цивілістичних зв’язків, а не
адмі¬ністративно-управлінських відносин.
Автори останнього проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996
р. застосували іншу концепцію: встановили одина-ковий правовий режим
майна юридичної особи незалежно від того, на базі якого державного чи
приватного майна вона створена. Проект кодексу визнає суб’єктами права
власності всіх юридичних осіб (ст. 311, 322). В ньому не передбачається
передача юридичним особам майна на праві господарського відання чи
оперативного управління.
Багато представників громадських і господарських об’єднань, державних
органів в частині майнових прав юридичної особи під¬тримують концепцію,
що закладена в перших варіантах проекту Цивільного кодексу України.
23
Новелою проекту нового кодексу є введення правила про набу-вальну
давність. В статті 340 проекту ЦК України пропонується записати, що
фізична чи юридична особа, що не є власником майна, але добросовісно,
відкрито і безперервно володіє нерухомим майном як своїм власним
протягом 15 років або рухомим майном як своїм власним протягом 5 років,
набуває право власності на це майно (набувальна власність),— крім
випадків, передбачених правилами цього кодексу. Право власності на
нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає в особи, що
набула це майно за набувальною давністю, з моменту такої реєстрації. При
цьому недо-бровільна втрата володіння не перериває набувальної давності,
якщо володіння відновлюється протягом року чи протягом року вчиня¬ється
позов про відновлення володіння.
Від права власності на майно юридичної особи, яка є єдиним суб’єктом
права власності, відрізняється спільна власність двох чи більше осіб
(співвласників). Питання спільної власності вреіульовані як чинним
Цивільним кодексом України, так і Законом України “Про власність”. За
такими ж правилами, але більш повно і кон¬кретно пропонується
врегулювати відносини спільної власності новим Цивільним кодексом
України. Спільна власність виникає при надходженні у власність двох чи
кількох осіб майна, яке не може бути поділене без зміни його призначення
(неподільні речі) або ж не підлягає поділу за законом. Спільна власність
на подільне майно виникає у випадках, передбачених законом чи договором
і може бути спільною частковою або спільною сумісною.
Спільна власність двох чи більше власників із визначенням часток кожного
з них у праві є спільною частковою власністю. Суб’єктами права такої
власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава у
будь-якому їх поєднанні. Спільною частковою власністю є майно, набуте в
результаті спільної діяльності фізичних (або) юридичних осіб, що
об’єдналися для досягнення спільної мети.
Спільною сумісною власністю є власність двох або більше влас¬ників без
визначення часток у праві власності. Суб’єктами права такої власності
можуть бути лише фізичні особи. Так, до спільної сумісної власності
відноситься майно подружжя, набуте ними під час шлюбу, майно членів
сім’ї, придбане ними внаслідок спільної їх праці та майно осіб, що
ведуть селянське (фермерське) госпо¬дарство, якщо інше не передбачено
письмовою угодою між ними.
24
5. ФОРМИ ВЛАСНОСТІ
У конституціях колишнього СРСР, союзних республік, в тому числі УРСР,
питання економічної системи, форм власності на майно і природні ресурси
посідали одне з основних місць, вірніше друге після політичної системи.
Багато уваги формам власності приді¬лялось в основах цивільного
законодавства Союзу РСР і союзних республік, в цивільних кодексах
союзних республік.
Відносини власності, які впроваджувались КПРС і радянською державою,
були сформульовані в ст. 10 Конституції СРСР (1977 p.), яка визначала,
що основу економічної системи СРСР становить соціалістична власність на
засоби виробництва в формі державної (загальнонародної) і
колгоспно-кооперативної власності, що соціа¬лістичною власністю є також
майно профспілкових та інших гро¬мадських організацій, яке необхідне їм
для здійснення статутних завдань.
Основу особистої власності громадян СРСР становили їх трудові доходи. У
власності громадян могли бути предмети вжитку, особи¬стого споживання,
комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові
заощадження (ст. 13 Конституції СРСР). Такі ж форми власності
визнавались і Конституцією УРСР (ст. 10, 13).
В ідеології КПРС панувала думка про злиття колгоспно-коопе¬ративної та
інших форм соціалістичної власності з державною і перетворення їх в
єдину загальнонародну власність. 1 хоч колгоспно-кооперативна власність
ніколи не була державною власністю, окремі економісти і навіть юристи
всупереч тодішньої Конституції кол¬госпне і кооперативне майно відносили
до загальнонародної влас¬ності, ототожнювали з державним. Ця тенденція
триває й нині. Уже після проголошення незалежності України неодноразово
пору-шувалось питання про приватизацію майна організацій споживчої
кооперації, як таке, що відносилось до соціалістичної, усуспільненої, а
отже, державної власності.
Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів пропозиції про приватизацію
кооперативної власності відхиляли, але ініціатори цієї акції продовжують
наполягати на їх реалізації.
В кінці 80-х років представниками концепції єдиної соціаліс-тичної
власності всерйоз обґрунтовувалась позиція, що особиста власність
громадян також відноситься до соціалістичної, оскільки її придбання
пов’язане з результатами використання соціалістичної власності! Так,
проф. В. Н. Черповець писав, що “особиста власність при соціалізмі, не
будучи суспільною власністю (і навіть часом
25
вступаючи з нею в неантагоністичні протиріччя), виступає як форма
соціалістичної власності”13.
Після проголошення незалежної України законодавство про власність
змінювалась. Прийнятим Законом “Про економічну само¬стійність
Української РСР” від 3 серпня 1990 р. одним з основних принципів
економічної самостійності України визнавались різно¬манітність і
рівноправність різних форм власності та їх державний захист14. Цим
Законом визнавались державна, колективна та індиві¬дуальна (особиста і
приватна трудова) форми власності. 7 лютого 1991 р. був прийнятий Закон
УРСР “Про власність”, який під¬твердив індивідуальну (особисту і
приватну трудову) колективну і державну форму власності15.
7 липня 1992 р. до Закону були внесені поправки, за якими слова
“індивідуальна власність” були замінені словами “приватна власність”.
Законом України від 14 жовтня 1992 р. в тексті Закону слова “Українська
РСР” було замінено словом “Україна”16.
Приватна, колективна і державна форми власності на землю були
встановлені Законом України “Про форми власності на землю” від 30 січня
1992 р.17 і Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992
р.18 Інститут права довічно успадковуваного земле¬володіння,
запроваджений З К УРСР в редакції від 18 грудня 1990 p., із кодексу було
вилучено.
Законодавче впровадження приватної і колективної форм влас¬ності
створило більш сприятливі умови для реформування еконо¬міки і проведення
приватизації державного майна. З цією метою були прийняті закони України
“Про приватизацію майна державних підприємств” від 4 березня 1992 р. та
“Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”
від 6 березня 1992 р.19
До приватної форми власності відноситься майно, яке належить фізичним
особам, тобто громадянам, іноземцям та особам без громадянства. Майно
може перебувати у власності однієї людини, а може бути у їх спільній
сумісній чи спільній частковій власності.
З правовими принципами, встановленими більшістю країн світу, до
приватної власності відноситься і майно, яке належить недержавним
юридичним особам, створеним за рахунок майна фізичних осіб.
Законодавством колишнього СРСР і союзних республік майно недержавних
юридичних осіб належало їм на правах колгоспно-кооперативної власності
або ж власності профспілкових та інших громадських організацій. За
чинним законодавством, прийнятим після проголошення незалежності
України, всі види власності
26
недержавних юридичних осіб були віднесені до колективної форми
власності. Закон України “Про власність” відносить до об’єктів права
колективної власності майно колективу орендарів, крім того майна, що
взято в оренду (ст. 22); колективного підприємства (ст. 23); кооперативу
(колгоспу) — ст. 24; акціонерного товариства (ст. 25); господарського
товариства (ст. 26); господарського об’єд¬нання (ст. 27); професійних
спілок; політичних партій та інших громадських організацій (ст. 28);
релігійної організації.
Отже, до колективної власності за законодавством України відноситься
майно недержавних юридичних осіб, створених групою (колективом) людей,
тобто фізичними особами. До колективної форми власності не відноситься
спільне сумісне чи спільне частково майно, утворене двома або більшою
кількістю фізичних осіб, що не зареєстровані юридичними особами. Окремі
економісти і право¬знавці геть відкидають концепцію колективної форми
власності як такої, що посягає на основні засади приватної власності.
Окремі з них визнають “кооперативну”, “довірчу” (трастову) власність,
але не сприймають колективної власності. Не сприймається вона і
розробниками проекту нового Цивільного кодексу України. В пояснювальній
записці до проекту його розробники відмовились від поняття “право
колективної власності”, вважаючи, що колектив становить сукупність осіб,
між якими можуть виникнути відносини спільної часткової або спільної
сумісної власності, але аж ніяк не єдину цілісність, яка може виразити
себе як суб’єкт права власності. Вони стверджують, що всі “господарські
товариства, кооперативи, різноманітні об’єднання — то юридичні особи.
Саме як юридичні особи вони можуть бути суб’єктами права власності”. Все
це пра¬вильно і заперечень не викликає. Але ж всі перераховані суб’єкти
спільної діяльності складаються з групи людей, колективу заснов¬ників,
учасників, що утворили підприємство, організацію, яка реєструється як
юридична особа. Термін “право колективної влас¬ності” саме і визнає
право юридичної особи, заснованої, створеної групою, колективом фізичних
осіб. Колективний суб’єкт аж ніяк не зазіхає на основні засади права
приватної власності. Виступаючи різновидністю права приватної власності,
право колективної влас¬ності підкреслює особливості створення спільного
(колективного) майна юридичної особи (колективу засновників, учасників),
а також те, що ці особливості насамперед відрізняють колективну
власність юридичної особи від спільної власності групи фізичних осіб,
які не утворили юридичної особи.
27
Буде чи не буде встановлено Цивільним кодексом України право колективної
власності, в повсякденному житті воно буде існувати і в побуті цей
термін вживатиметься поряд з поняттями “корпоративна”, “кооперативна”,
“трастова” (довірча) власність. Він зручний для вживання, зрозумілий для
засновників чи учасників колективної організації — юридичної особи і
підпорядкований основним принципам права приватної власності.
Право державної власності за чинним законодавством поділя¬ється на право
загальнодержавної (республіканської) і право кому¬нальної власності.
Розмежування цих двох видів державної власності здійснюється за
адміністративно-територіальними і суб’єктними засадами.
Загальнодержавна власність — це майно, що є на території всієї України.
Суб’єктом цього права є держава в особі Верховної Ради та органів
державної виконавчої влади. Суб’єктами права комунальної власності є
адміністративно-територіальні одиниці в особі місцевих Рад. Вище
зазначалося, що майно, яке є державною власністю і закріплене за
державним підприємством, належить йому на праві повного господарського
відання, крім випадків, передба¬чених законодавством України, а майно,
що закріплене за держав¬ною установою (організацією), яка перебуває на
державному бюдже-ті, належить їй на правах оперативного управління.
У ст. 41 Конституції записано, що “громадяни для задоволення своїх
потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної
власності”.
У цьому конституційному положенні право “державної” і “ко¬мунальної”
власності розміщені поряд як однопорядкові терміни. Поняття право
“загальнодержавної” власності не вживається. З цього логічно випливає,
що “право комунальної власності” не входить до складу державної
власності. Оскільки право комунальної власності здійснюється органами
місцевого самоврядування, то очевидно, що це особлива форма власності,
яка визнається поряд і нарівні з правом приватної і правом державної
власності.
У проекті Цивільного кодексу майно, речі як об’єкти цивільних прав за
формами власності не поділяються. За ознаками правового режиму вони
поділяються на нерухомі та рухомі речі. До нерухомих речей належать
земельні ділянки та все, що розташоване на них і міцно з ними пов’язане.
Крім цього, речі можуть бути подільними і неподільними, а також
індивідуально визначеними і тими, що визначаються родовими ознаками,
споживчими та неспоживчими. Основним об’єктом цивільних прав, в тому
числі і права власності,
28
є підприємство, яким визнається єдиний майновий комплекс, що
використовується для виробничої діяльності.
Всі об’єкти цивільних прав, в тому числі майно, речі, гроші, валютні
цінності і цінні папери, можуть належати суб’єктам будь-якої форми
власності: приватної, державної, комунальної.
6. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Конституція України передбачає систему правових гарантій захисту права
власності і майнових прав людини, громадянина України та українського
народу. Уже в преамбулі сказано, що Верховна Рада від імені українського
народу приймає цю Консти¬туцію — Основний Закон, “дбаючи про
забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя”.
До захисту права власності мають відношення такі відправні конституційні
вимоги:
Перша — “Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави… Утвердження і забезпе¬чення прав і
свобод людини є головним обов’язком держави” (ст. З Конституції).
Друга — “Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і
господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права
власності рівні перед законом” (ст. 13).
Третя — “Право власності на землю гарантується” (ст. 14).
З цих конституційних вимог простежується правило, що право власності на
майно і землю гарантується, що забезпечення цих прав покладається на
державу та її органи та що “усім суб’єктам права власності
забезпечуються рівні умови захисту права власності”.
Безпосередньо захист права власності забезпечується сгатгею 41
Конституції, в якій записано, що “ніхто не може бути протиправно
позбавлений права власності. Право приватної власності є непо¬рушним.
Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути
застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на
підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови поперед¬нього і
повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з
наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах
воєнного чи надзвичайного стану.
Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішен¬ням суду у
випадках, обсязі та порядку, встановлених законом”.
Основні засади захисту права власності визначені у чинному Законі
України “Про власність”, Цивільному кодексі, в інших законодавчих актах
і передбачаються в проекті нового Цивільного кодексу.
Чинним законодавством України передбачається право влас¬ника вимагати
усунення всяких порушень його права, а також вимагати усунення будь-яких
перешкод або сумнівів з боку інших осіб у правомочності здійснення ним
володіння, користування або розпорядження належним йому майном. У разі
заподіяння власни¬кові збитків внаслідок порушення його прав власник має
право вимагати повного їх відшкодування.
Законом України “Про власність” (ст. 50) передбачено право власника
вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного
володіння, цим же законом (ст. 51) забезпечується захист права власності
громадян на землю, а також захист їх прав у разі вилучення земельної
ділянки, на якій розташовано належне йому майно.
Конституцією України і поточним законодавством визначено механізм
захисту права власності. Так, відповідно до ст. 92 п. 7 Конституції
“правовий режим власності” визначається виключно законами. Затвердження
переліку об’єктів права державної влас¬ності, що не підлягають
приватизації, а також визначення правових засад вилучення об’єктів права
приватної власності віднесено до повноважень Верховної Ради (ст. 85
пункт 36 Конституції).
Гарантом прав і свобод людини і громадянина згідно із ст. 102
Конституції виступає Президент України.
Для здійснення гарантій він наділений повноваженнями при-значати за
згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, припиняти його повноваження та
приймати рішення про його відставку; при¬значати за поданням
Прем’єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних
органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій
та припиняти їхні повнова¬ження на цих постах; призначати за згодою
Верховної Ради на посаду Генерального прокурора України та звільняти
його з посади (ст. 106, пункти 9, 10, 11); утворювати, реорганізовувати
та ліквідо¬вувати за поданням Прем’єр-міністра, міністерства та інші
цент¬ральні органи виконавчої влади; утворювати суди у визначеному
законом порядку; скасовувати акти Кабінету Міністрів та акти Ради
30
Міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 106, пункти 15, 23, 16
Конституції України).
Всі питання щодо гарантування прав і свобод людини і грома¬дянина, в
тому числі права власності, покладено Конституцією України на Кабінет
Міністрів. Відповідно до ст. 116 пункту 5 Конституції він забезпечує
рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління суб’єктами
державної власності відповідно до закону. Додержання прав і свобод
громадин, а також законність і правопорядок на відповідній території
забезпечують місцеві дер¬жавні адміністрації (ст. 119, пункт 2
Конституції).
Захист інтересів громадян здійснюється територіальними гро¬мадами як
безпосередньо, так і через органи місцевого самовряду¬вання: сільські,
селищні, міські Ради та їх виконавчі органи.
Спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст пред¬ставляють
районні та обласні Ради.
Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через
утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що
належить до комунальної власності, затверджують програми
соціально-економічного та культурного розвитку і контро¬люють їх
виконання (ст. 140, 143 Конституції).
Право власності, майнові права, як і інші права і свободи лю¬дини і
громадянина, у відповідності із ст. 55 Конституції захища¬ються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
само¬врядування, посадових і службових осіб; кожен має право на
відшко¬дування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування
матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішен¬нями, діями
чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх
повноважень (ст. 56 Конституції).
Ст. 48 п. З Закону України “Про власність” також передбачає, що захист
права власності здійснюється судом, арбітражним судом, третейським
судом. Вирішення майнових спорів, в яких хоч би однією з сторін є
громадянин, здійснюється загальними судами в порядку, передбаченому
Цивільно-процесуальним кодексом та Цивільним кодексом України. Майнові
спори між юридичними особами здійснюються арбітражними судами в порядку,
передба¬ченому Законом України “Про арбітражний суд” (1991 р.)2″ та
Арбітражно-процесуальним кодексом України (1991 р.)21.
31
Нині в Україні найвищим органом загальних судів є Верховний Суд України,
а арбітражних судів — Вищий арбітражний суд України. Існує дві
самостійні судові системи.
Відповідно до ст. 124, 125 Конституції судочинство здійснюється судами
загальної юрисдикції. Отже, система арбітражних судів тепер має ввійти в
систему загальних судів на засадах спеціалізованих судів. Пунктом 12
Перехідних положень (розділ XV) Конституції передбачено, що Верховний
Суд і Вищий арбітражний суд здійс¬нюють свої повноваження відповідно до
чинного законодавства України до сформування системи судів загальної
юрисдикції в Україні відповідно до ст. 125 цієї Конституції, але не
довше п’яти років.
Законодавство України не тільки передбачає систему державних органів,
які покликані забезпечувати захист права власності і здійс¬нювати заходи
по боротьбі з правопорушеннями і вирішенню спорів у цій галузі, а й
відповідні засоби юридичного впливу, застосування юридичної
відповідальності за посягання на право власності і правопорушення у
майнових відносинах. До системи таких засобів належать заходи
цивільно-правової, кримінальної, адміністративної і матеріальної (за
нормами трудового права) відповідальності.
Цивільно-правова відповідальність, як правило, застосовується за
порушення юридичними та фізичними особами зобов’язань, що виникають з
цивільно-правових правочинів (угод), а також за запо¬діяння шкоди
фізичним або юридичним особам.
Адміністративна відповідальність застосовується до фізичних осіб за
адміністративні протиправні проступки, винну (навмисна або необережна)
дію чи бездіяльність, що посягає на власність, права і свободи громадян.
Адміністративна відповідапьність вста¬новлена Кодексом України про
адміністративні правопорушення22. До адміністративних проступків в сфері
охорони власності відно¬сяться, наприклад: дрібне розкрадання державного
або іромадського майна (ст. 51); порушення права державної власності на
надра (ст. 47), на води (ст. 48), на ліси (ст. 49), на тваринний світ
(ст. 59 КпАП України).
В окремих випадках, коли дія чи бездіяльність правопорушника набувають
підвищеної суспільної небезпеки, що визнаються злочином, заходів
адміністративного чи цивільно-правового впливу для охорони власності
недостатньо. В такому разі Кримінальним кодексом встановлена кримінальна
відповідальність. Так, Кримі¬нальним кодексом передбачена
відповідальність за розкрадання державного чи громадського майна (ст.
81—86), майна іромадян
32
(ст. 140—146); за навмисне або необережне знищення чи пошко¬дження
державного чи громадського майна (ст. 89—90), майна громадян (ст. 145)
та інші.
Притягнення винної особи до адміністративної чи кримінальної
відповідальності не звільняє її від обов’язку відшкодувати заподіяні
майну юридичних осіб і громадян збитки. Питання про відшкоду¬вання
збитків вирішується судом при розгляді адміністративної чи кримінальної
справи або ж окремо в порядку цивільного судо¬чинства. Винна особа має
право добровільно відшкодувати заподіяні збитки.
Якщо шкоду власності фізичних чи юридичних осіб заподіяно особами, що
працюють на підприємствах, в установах, організаціях або ж у громадян за
договором про працю, укладеним у відповідності з законодавством про
працю, то в таких випадках застосовується матеріальна відповідальність
працівників за нормами законодавства про працю.
Подальше вдосконалення законодавства України про захист права власності,
інших майнових прав фізичних і юридичних осіб здійснюється шляхом
приведення цивільного, кримінального, трудового законодавства, а також
законодавства про адміністративні правопорушення у відповідність з
Конституцією.
На захист права власності і майнових прав громадян і юри-дичних осіб
спрямовані також заходи щодо підвищення ефектив¬ності діяльності органів
законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування, реформування
економіки, приватизації державного майна, реформування судової системи
щодо зміцнення грома¬дянської злагоди, розвитку і зміцнення
демократичної, соціальної, правової держави, реалізації Конституції
України.
ПРИМІТКИ
1. Подопригора А. А.— Основы римского гражданского права.— К., 1994.—
С. 129, 130.
2. Там же.- С. 82.
3. Власник і право власності.— К., 1994.— С. 16.
4. Відомості Верховної Ради України.— 1991.— № 50.— Ст. 701.
5. Там же.- 1994.- № 23.- Ст. 23.
6. Відомості Верховної Ради УРСР.— 1991.’ № 20.— Ст. 249; Відомості
Верховної Ради України.— 1993.— № 26.— Ст. 277.
7. Гражданский кодекс Российской Федерации. Ч. ].— М., 1994.— 240 с.
8. В Російській Федерації збереглись такі правові інститути, як право
господарського відання, право оперативного управління, право довічно
успадковуваного володіння. Вони застосовуються до майна, яке є
державною власністю.
9. Іпотекою визнається застава нерухомого майна, в тому числі разом із
земельною ділянкою, що залишається у заставодавця.
10. Сервітут — це право власника нерухомого майна вимагати від власника
сусідньої земельної ділянки надання права обмеженого користування
сусідньою земельною ділянкою.
11. Відомості Верховної Ради УРСР.— 1991.— № 20.— Ст. 249; Відомості
Верховної Ради України.— 1992.— № 38.— Ст. 562., 1992.— № 48.—
Ст. 660; 1993.- № 26.- Ст. 277 та ін.
12. Відомості Верховної Ради України.— 1992.— № 25.— Ст. 354.
13. Черповец В. Н. Собственность и система производственных отношений
// Развитие социалистической общественной собственности.— София,
Москва.- 1980.-С. 35.
14. Відомості Верховної Ради УРСР.— 1990.— № 34.— С. 500.
15. Там же.- 1990.- № 20.- С. 249.
16. Відомості Верховної Ради України.— 1992.— № 48.— С. 654.
17. Там же.- № 30.- С. 411.
18. Там же.- № 25.- С. 354.
19. Там же.- № 24.- С. 250.
20. Відомості Верховної Ради України.- 1991.— № 36.— С. 469; 1992.—
№ 32.- С. 455; 1992.- № 48.- С. 661; 1993.- № 33,- С. 348.
21. Там же- 1992.- № 6.- С. 56; 1993.- № 33.- С. 347.
22. Відомості Верховної Ради УРСР.— 1984, додаток до № 51.— С. 1123.
ЗМІСТ
Вступ З
1. Загальна характеристика права власності 5
2. Суб’єкти права власності 9
3. Об’єкти права власності 15
4. Зміст права власності і майнових правовідносин 18
5. Форми власності 25
6. Конституційні засади захисту права власності 29
Примітки 34
НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ Бібліотечка «Нова Конституція України»
СЕМЧИК Віталій Іванович
ПРАВО ВЛАСНОСТІ
ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ
УКРАЇНИ
Художній редактор О. Ю. Гаркавенко
Технічний редактор М. С Чабан
Коректор Л. Д. Прокопенко
Піди, до друку. 10.06.97. Формат 60×84/16. Папір офс. Друк офс.
Гарнітура «Тайме». Ум. друк. арк. 2,1. Обл.-вид. арк. 2,2. Тираж 5000
up.
Зам. 7-208.
Видавництво «Ін Юре»
Свідоцтво № 24385080. 11.10.96 р.
м. Київ, вул. Терсщенківська, 4, тел. 224-69-72
Ориті нал-маке і підготовлено видавництвом «Логос» м. Київ, вул. Б.
Хмельницького, 19
Віддруковано в ВАТ «КДНК» м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 19
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
