Сегай М.Я., Форіс Ю.Б. 2004 – Науково-практичний коментар до ЗУ Про судову експертизу (книга)

Сегай М.Я., Форіс Ю.Б. 2004 – Науково-практичний коментар до ЗУ Про
судову експертизу

ПРЕАМБУЛА

ЗАКОН УКРАЇНИ “ПРО СУДОВУ ЕКСПЕРТИЗУ” [1]

(Відомості Верховної Ради України, 1994р., N 28, ст.232; 2003 р., № 27,
ст. 209. Із змінами, внесеними Законом України “Про внесення змін до
Закону України “Про судову експертизу” від 9 вересня 2004р. № 1992-IV.

Набрав чинності з дня його опублікування – 5 жовтня 2004 року (“Урядовий
кур’єр” від 5 жовтня 2004 року, № 188).

Цей Закон визначає правові, організаційні і фінансові основи
судово-експертної діяльності з метою забезпечення правосуддя України
незалежною, кваліфікованою і об’єктивною експертизою, орієнтованою на
максимальне використання досягнень науки і техніки.

В преамбулі Закону визначені предмет та мета правового регулювання
судово-експертної діяльності. Термін “судово-експертна діяльність” (в
подальшому – СЕД) на законодавчому рівні застосовано вперше, хоча в
різних інтерпретаціях вживається у спеціалізованій літературі. Сам Закон
не містить визначення цього поняття, але розкриває його зміст в
преамбулі, назвах підрозділів та статей, які визначають: а) суб’єктів
(фізичних та юридичних осіб), які безпосередньо здійснюють проведення
судових експертиз професійними атестованими судовими експертами, вимоги
до освіти та спеціальної підготовки, а також порядок здійснення їх
атестації; б) коло суб’єктів державної влади, які забезпечують
науково-методичне, організаційно-управлінське та фінансове забезпечення
СЕД.

Таким чином, Закон в цілому визначає: а) ціль державної політики в
області судової експертизи, основні засади якої віднесені Конституцією
України (стаття 92 пункт 14) до складової правосуддя; б) правові,
організаційно-управлінські і науково-методичні основи професійної СЕД та
її фінансове забезпечення; в) коло суб’єктів, які безпосередньо
здійснюють право застосовну (проведення судових експертиз), чи
забезпечують організаційно-управлінську та науково-методичну функції
СЕД. [2]

Закон “Про судову експертизу” є базовим законом про СЕД, яка, водночас,
являє собою не тільки предмет правового регулювання, а й об’єкт пізнання
науки про судову експертизу – судової експертології, яка є
віддзеркаленням у наукових принципах, поняттях і закономірностях свого
об’єкта – судово-експертної діяльності. [3]

1. До недавнього часу словосполучення “судова експертиза”, “судовий
експерт” у процесуальному законодавстві не вживались. Застосування цих
словосполучень підкреслює наявність процесуальних особливостей
експертизи в судочинстві порівняно з експертизою в інших сферах людської
діяльності. Це дає достатні підстави для того, щоб легалізувати їх
вживання, що і було здійснено в коментованому Законі, де ці
словосполучення були роз’яснені і тим самим набули статусу процесуальних
термінів. Проте, на жаль, відповідних змін до більшості чинних
законодавчих актів досі не внесено, в зв’язку з чим термінологічної
єдності не досягнуто. В подальшому в коментарях вживатиметься
термінологія, закріплена в Законі.

2. Слідом за Україною спеціальні закони про регулювання СЕД були
прийняті Республікою Казахстан “Про судову експертизу” (1997),
Азербайджанською Республікою “Про державну судово-експертну діяльність”
(1999) і Росією “Про державну судово-експертну діяльність в РФ” (2001).
Всі три закони в їх першій статті містять визначення “судово-експертної
діяльності”, яка розуміється лише як організація і проведення судових
експертиз в державних СЕУ з метою забезпечення законних прав і інтересів
учасників судочинства. Таке розуміння СЕД є суттєво звуженим, оскільки
організація і проведення судових експертиз в державних СЕУ, хоча і є
головною ланкою цієї діяльності, але ніяким чином не вичерпує її повний
зміст.

3. Див. Сегай М. Судова експертологія – наука про судово-експертну
діяльність // Вісник Академії правових наук України. – Харків: “Право”,
2003. – № 2 (33)-№3 (34). – С. 740-762.

Розділ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Розділ містить 9 статей і присвячений визначенню поняття судової
експертизи, законодавчих актів, що регулюють судово-експертну
діяльність, її загальних принципів, гарантій незалежності судового
експерта та умов його праці, а також принципових положень
науково-методичного та організаційно-управлінського забезпечення
судово-експертної діяльності, здійснення державного контролю (у формі
ведення державного Реєстру) за належним рівнем професіоналізму судових
експертів, атестованим відповідно вимогам Закону.

Стаття 1. Поняття судової експертизи

Судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних знань
матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про
обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання,
досудового та судового слідства.

Стаття є законодавчою новелою, в якій вперше дано визначення судової
експертизи.

У цьому визначенні відображено у взаємозв’язку обидві сторони судової
експертизи – гносеологічна і процесуальна. Про гносеологічну сторону
йдеться у формулюванні “судова експертиза – це дослідження… на основі
спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів”. Процесуальний
характер мають вказівки про те, що дослідження виконуються судовим
експертом, тобто, самостійним суб’єктом процесуальної діяльності і що
воно здійснюється в зв’язку з тим, що зазначені об’єкти містять
інформацію про обставини справи, яка перебуває у провадженні органів
дізнання, досудового слідства чи суду, тобто що результати дослідження
мають доказове значення.

Поняття “спеціальні знання” в законодавчих актах не визначено. Ряд таких
визначень запропоновано в літературі. На нашу думку, в контексті цього
Закону і інших законодавчих актів, в яких йдеться про судову експертизу,
під спеціальними знаннями слід розуміти знання, які лежать в основі тих
чи інших спеціальностей та спеціалізацій. До спеціальних знань як
атрибуту судової експертизи не відносяться юридичні знання за винятком
знань в галузі криміналістичної техніки, як розділу криміналістики, які
можуть використовуватись при проведенні криміналістичних експертиз [1].

Додамо, що це визначення не тільки об’єднує гносеологічну та доказову
функції судової експертизи як науково-практичного дослідження з метою
отримання нової інформації про обставини кримінальної, цивільної,
господарської чи адміністративної справи. Воно опосередковано визначає
головного суб’єкта судово-експертної діяльності – саме судового
експерта, який здійснює на основі спеціальних знань дослідження і є
самостійною процесуальною фігурою, а також інших процесуальних суб’єктів
– замовників судової експертизи – дізнавача, слідчого, суддю (суд).

У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997р. № 8
“Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах” та
Роз’ясненні Вищого Господарського суду України від 11 листопада 1998р. №
02-5/424 “Про деякі питання практики призначення судової експертизи”
містяться спеціальні вказівки, що акти чи інші документи, в тому числі
відомчі (зокрема, акти ревізії, калькуляції, інші висновки
спеціалістів), де зазначаються обставини, встановлені із застосуванням
спеціальних знань, не можуть розглядатися як висновок експерта та бути
підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо вони
одержані на запит суду, органу дізнання, слідчого або адвоката, сторони
(пункт 18 і частина 3 пункту 10 відповідно). Додамо, що не можуть
розглядатися як висновок судового експерта так звані “висновки
спеціаліста”, отримані від державної спеціалізованої експертної установи
на запит адвоката і передбачені частиною 3 статті 48 КПК України (про
інші правові колізії в законодавстві, що стосується правового
регулювання судово-експертної діяльності див. коментар до статті 2
Закону).

Коментоване визначення судової експертизи як процесу дослідження
матеріальних об’єктів, явищ та процесів, які містять інформацію про
обставини справи , яка знаходиться у процесуальному провадженні, і тому
має доказове значення, кладе край суперечкам між процесуалістами і
криміналістами щодо гносеологічного і процесуального аспектів визначення
об’єкта та предмета судової експертизи [2].

1. Див. Надгорний Г.М., Сегай М.Я., Ісакович Б.М. Закон України “Про
судову експертизу”// Право України. – 1999, № 2. – С. 76.

2. Про це докладно див. Корчан М.С. Судово-експертне доказування як
функція спеціальних знань у судочинстві.// Теорія та практика судової
експертизи і криміналістики. Випуск 3. – Харків: “Право”. – 2003. – С.
392-398. Зауважимо, однак, що термін “судово-експертне доказування” є
некоректним, оскільки судовий експерт, як носій спеціальних знань, являє
собою хоч і самостійну, але запрошувану процесуальну особу, яка не є ні
постійним учасником процесу, ні його стороною, а тим більше – суб’єктом
доказування. Доказова функція судової експертизи реалізується виключно
сторонами судочинства.

Стаття 2. Законодавство України про судову експертизу

Законодавство України про судову експертизу складається із цього Закону,
інших нормативно-правових актів. [[1]] Якщо міжнародним договором, згода
на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші
правила, ніж ті, що передбачено законодавством України про судову
експертизу, застосовуються правила міжнародного договору України. [[2]]

Стаття носить бланкетний характер і складається з двох частин. Перша
містить загальне визначення нормативно-правової бази України, що
стосується СЕД. Друга частина визначає умови застосування в Україні
правил міжнародних договорів, обов’язкових норм регулювання СЕД.

[[1]]. В Україні коментований Закон є базовим щодо різнобічних сторін
регулювання професійної судово-експертної діяльності (СЕД): її правових
основ і принципів, науково-методичних засад, засад фінансового,
матеріально-технічного, кадрового та організаційного забезпечення. Всі
ці напрями СЕД спрямовані на забезпечення головної цілі Закону:
забезпечення правосуддя України кваліфікованою, незалежною і об’єктивною
судовою експертизою, яка здійснюється (призначається, проводиться і
використовується як засіб доказування) в рамках процедури, визначеної
процесуальним законодавством, на яке посилаються статті 4, 11, 12
Закону.

Судова експертиза як правовий процесуальний інститут регулюється
відповідними нормами Кримінально-процесуального кодексу України (далі –
КПК України), Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК
України), Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК
України), а також Кодексу України про адміністративні правопорушення
(далі – КУпАП) й Митного кодексу України.

Як професійна діяльність, СЕД регулюється також Кодексом Законів про
працю України та іншим трудовим законодавством, Цивільним кодексом
України, Господарським кодексом України, Законами України “Про державну
службу”, “Про наукову та науково-технічну діяльність”, “Про
науково-технічну інформацію”, “Про підприємництво” (ст. 4), “Про
забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному
судочинстві” тощо.

Після виходу в 1994 р. Закону України “Про судову експертизу” в двох
законах України були введені норми, які безпосередньо корегували СЕД,
визначену базовим Законом. Так, стаття 4 Закону України “Про
підприємництво” (в ред. 2000 р.) суттєво обмежила сферу атестованих
судових експертів, які не працюють в державних судово-експертних
установах. А статті 4 та 5 Закону України “Про оцінку майна, майнових
прав та професійну оціночну діяльність в Україні” (2001 р.) фактично не
визнавав судових експертів суб’єктами “практичної діяльності з оцінки
майна”. Названі правові колізії у сфері законодавства, що стосується
СЕД, знято змінами до базового Закону, який прийнятий Законом України
від 9 вересня 2004 р. “Про внесення змін до Закону України “Про судову
експертизу””. Ці зміни стосуються статті 7 Закону (див. коментар), а
також статті 4 Закону України “Про оцінку майна, майнових прав та
професійну оціночну діяльність в Україні” (2004 р.). Прикінцеві
положення Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про
судову експертизу”” містять нову редакцію цієї статті, де зазначається:
“Діяльність судових експертів, пов’язаних з оцінкою майна, здійснюється
на умовах і в порядку, передбачених Законом України “Про судову
експертизу”, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом щодо
методичного регулювання оцінки щодо майна. Інші положення цього Закону
не поширюються на судових експертів” [1].

Крім законодавства у вузькому розумінні цього терміну (тобто, законів
України), правову базу СЕД складають міжнародні договори (порядок їх
застосування викладено у другій частині статті), а також чисельні
міжвідомчі, відомчі та локальні нормативні акти (законодавство у
широкому розумінні), які будуть розглянуті в коментарях до відповідних
статей Закону.

[[2]]. Друга частина статті визначає, що правила міжнародного договору в
галузі СЕД, які не передбачені законодавством України, застосовуються
лише за умови, якщо згода на обов’язковість такого договору надана
Верховною Радою України.

1. Проблема усунення правових колізій і гармонізації законодавства (в
широкому розумінні) у сфері судово-експертних правовідносин потребує їх
ретельного вивчення і порівняльного дослідження в рамках науки судової
експертології (див. Форис Ю.Б. О формировании судебно-экспертного права:
постановка проблемы // Теорія та практика судової експертизи і
криміналістики. Вип. 3. – Харків: “Право”, 2003. – С. 45-48).

Стаття 3. Принципи судово-експертної діяльності

Судово-експертна діяльність здійснюється на принципах законності,
незалежності, об’єктивності і повноти дослідження.

Коментована стаття закріплює в окремій нормі мету СЕД, викладену в
Преамбулі.

Принципи складають систему, а отже, порушення будь-якого з них
автоматично є порушенням всіх інших. Наприклад, необ’єктивна експертиза
водночас є незаконною, її не можна вважати неупередженою, тобто
незалежною, кваліфікованою, орієнтованою на максимальне використання
досягнень науки і техніки.

Так як саме визначення судової експертизи містить два “блоки”
(пізнавальний та процесуальний), так і втілення принципів повинно
відповідати кожному з них.

Принцип законності означає, що будь-які дослідження, засновані на
використанні спеціальних знань судового експерта, навіть коли вони
спираються на найсучасніші досягнення науки і техніки, не мають
доказового значення, якщо порушені процесуальні приписи призначення чи
проведення судової експертизи. Тому у Постанові Пленуму Верховного Суду
України від 30 травня 1997р. № 8 “Про судову експертизу в кримінальних і
цивільних справах” звернуто увагу судів “…на необхідність суворого
додержання вимог закону при призначенні судових експертиз та
використанні їх висновків” (п. 1 Постанови). Окремо зазначено, що
повторна експертиза призначається не тільки у прямо передбачених законом
випадках, “…коли є сумніви у правильності висновку експерта…”, але і
за “…наявності істотного порушення процесуальних норм, які
регламентують порядок призначення і проведення експертизи” (п. 11
Постанови).

Принцип незалежності також має втілюватись у науковій і у процесуальній
площині. З одного боку, державні установи судових експертиз повинні
володіти достатньою фінансовою, матеріально-технічною, інформаційною і
методичною базами, щоб забезпечити використання судовими експертами
досягнень науки і техніки при проведенні судових експертиз. Але судові
експерти повинні бути захищені законом від втручання органів або осіб,
які здійснюють функції управління СЕД. З іншого боку, завдання судової
експертизи – це забезпечення правосуддя об’єктивною (неупередженою) та
незалежною експертизою, тому судові експерти повинні бути захищені
законом також від втручання органів та осіб, що призначають і
використовують судову експертизу, зокрема, від органів досудового
розслідування та осіб, зацікавлених у певних висновках судової
експертизи. На жаль, Законодавець проводить цей принцип непослідовно,
про що докладно див. коментар до частини 2 статті 4 Закону.

Дуже важливим для здійснення правосуддя є принципи повноти і
об’єктивності при проведенні саме експертного дослідження, як втілення
єдності пізнавальної та процесуальної сторін СЕД. Як самостійний учасник
процесу, судовий експерт у своєму дослідженні матеріальних об’єктів, що
містять інформацію про обставини справи, має право (див. пункт 2 статті
13 Закону) “вказувати у висновку судового експерта на виявлені в ході
проведення судової експертизи факти, які мають значення для справи і з
приводу яких йому не були поставлені питання”. Як звісно, питання, які
ставляться на вирішення судової експертизи – це версія обставини, яка
бачиться і інтерпретується стороною (слідчим, потерпілим, обвинуваченим,
його захисниками тощо), з ініціативи якої призначено судову експертизу.
Об’єктивність експертного дослідження полягає саме в тому, що він не
зв’язаний у своєму пізнанні обставин справи тільки цією версією, а
встановлює за допомогою спеціальних знань всі обставини справи в межах
інформації, яку містять досліджувані ним об’єкти. Нерідко такі нові
обставини, з’ясовані за допомогою спеціальних знань, допомагають
встановленню об’єктивної істини у справі, яка зовсім не співпадає з
первісною версією, для з’ясування якої була призначена експертиза [1].

1. Наприклад, на запитання судово-почеркознавчої експертизи про
виконавця підпису на документі, судовий експерт дав категоричну
відповідь, що досліджуваний підпис дійсно виконав відповідач чи
обвинувачений по справі. Але, дослідивши всі інші матеріали і реквізити
документу дійшов висновку, що сам досліджуваний документ був
виготовлений з використанням частини аркушу з достовірним підписом
відповідача (обвинуваченого) шляхом дописування самого тексту документа.

Стаття 4. Гарантії незалежності судового експерта та правильності його
висновку

Незалежність судового експерта та правильність його висновку
забезпечуються:

процесуальним порядком призначення судового експерта; [[1]]

забороною під загрозою передбаченої законом відповідальності втручатися
будь-кому в проведення судової експертизи; [[2]]

існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів дізнання
досудового та судового слідства; [[3]]

створенням необхідних умов для діяльності судового експерта, його
матеріальним і соціальним забезпеченням; [[4]]

кримінальною відповідальністю судового експерта за дачу свідомо
неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання
покладених на нього обов’язків; [[5]]

можливістю призначення повторної судової експертизи; [[6]]

присутністю учасників процесу в передбачених законом випадках під час
проведення судової експертизи. [[7]]

Диспозиція статті 4 присвячена правовим та організаційним заходам
забезпечення незалежності судового експерта (пункти [[1-4]]) та
правильності його висновку (пункти [[5-7]]).

[[1]]. Процесуальний порядок призначення судового експерта передбачає,
зокрема, погодження його кандидатури з особами, що зацікавлені у
результатах судової експертизи, а отже, гарантує обрання належної
державної спеціалізованої експертної установи (надалі – СЕУ) і
неупередженого судового експерта. Таким чином, суто процесуальне
порушення порядку призначення судового експерта незалежно від виду
судочинства є одночасно порушенням норми матеріального права, а саме,
пункту 1 статті 4 Закону. Це особливо важливо тому, що оскарження
постанови/ухвали про призначення експертизи можливе лише в частині
зупинення провадження у справі на час проведення судової експертизи, а
отже, сам порядок призначення судового експерта в процесуальному порядку
не оскаржується. Існування такої правової норми дає право в необхідних
випадках не тільки вказувати на процесуальні порушення при призначенні
судового експерта безпосередньо в процесі, але і окремо оскаржувати
неправомірні дії компетентних органів/осіб по призначенню судового
експерта у окремому чи позовному цивільному провадженні і вимагати
відшкодування шкоди (адже, витрати на проведення судової експертизи в
кримінальному судочинстві зазвичай покладаються на засудженого, а у
цивільному – на сторону, чиї вимоги не задоволені).

Процесуальний порядок призначення судового експерта передбачає і
перевірку його компетентності, ознайомлення його з правами та
обов’язками, попередження про кримінальну відповідальність за відмову
без поважних причин від надання висновку та за завідомо неправдивий
висновок тощо. Порушення будь-якої з цих вимог під час призначення
судового експерта також дає можливість оскаржувати неправомірні дії
компетентних органів/осіб не в процесуальному, а в загальному,
передбаченому законом порядку, тобто, у окремому чи позовному цивільному
провадженні.

[[2]]. Норма лише частково підкріплюється відповідними нормами
матеріального права (у т.ч. і коментованого Закону), які передбачають
відповідальність за втручання (і яке саме) в проведення судової
експертизи. Стаття 386 Кримінального Кодексу України встановлює
відповідальність за перешкоджання з’явленню експерта до суду, органів
досудового слідства, тимчасових слідчих та тимчасових спеціальних
комісій Верховної Ради України чи дізнання, примушування до відмови від
надання висновку, а також до надання завідомо неправдивого висновку: ці
дії караються штрафом від п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років, або арештом на строк до шести місяців. Але кримінальна
відповідальність за перешкоджання виконанню експертного огляду об’єкту,
образи судового експерта при виконанні ним своїх обов’язків, або погроза
помсти йому за ці дії не встановлена.

Не є втручанням в проведення експертизи виконання керівником СЕУ своїх
організаційно-управлінських функцій щодо контролю якості експертного
дослідження, передбаченого відомчими нормативними актами.

[[3]]. Зміст цієї норми підкріплює положення Преамбули та статті 3
Закону про незалежність головного суб’єкта СЕД – судового експерта, якщо
розуміти її зміст дослівно: незалежність судового експерта гарантується
“існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів дізнання,
досудового та судового слідства”. До таких установ слід віднести
передбачені статтею 7 коментованого Закону СЕУ системи Міністерства
юстиції України та Міністерства охорони здоров’я України.

Саме у такому розумінні здійснили тлумачення аналогічних норм про
незалежність судової експертизи у Законі Республіки Казахстан “Про
судову експертизу”, а також у Законі Азербайджанської Республіки “Про
державну судово-експертну діяльність”: згідно з цими законами проведення
судових експертиз здійснюється виключно судовими експертами державних
СЕУ, які знаходяться у сфері управління органів юстиції та органів
охорони здоров’я цих країн.

Але стаття 7 Закону України передбачає проведення судових експертиз
також співробітниками експертних служб системи Міністерства внутрішніх
справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України і
Державної прикордонної служби України. Тобто Законодавець гарантію
незалежності судового експерта розтлумачив інакше: названа незалежність
гарантується самим фактом існування судово-експертних структур, які не
входять до сфери управління міністерств і відомств, що спрямовують та
забезпечують оперативно-розшукову діяльність та функції досудового
розслідування. При такому тлумаченні коментованого факту необхідні більш
чіткі додаткові застереження, які б гарантували як формальну
(процесуальну), так і фактичну незалежність судових експертів експертних
служб “силових” відомств. Це стосується процесуальної заборони
поєднувати функції учасника слідчих дій (спеціаліста у значенні ст. 1281
КПК України) і судового експерта по тій же самій справі (а таке
“поєднання”, на жаль, є повсякденною практикою), а також організаційного
відокремлення СЕД від інших обов’язків співробітників експертних служб
по науково-технічному (криміналістичному) обслуговуванню оперативної та
слідчої діяльності.

Вбачається, однак, що положення частини 3 статті 4 Закону дають підстави
зацікавленій стороні процесу (перш за все захиснику) заявляти клопотання
про призначення судової експертизи експертам тих СЕУ, які дійсно
незалежні від органів дізнання та досудового слідства.

[[4]]. Положення Закону про створення необхідних умов для СЕД є нормою
матеріального права, яка повинна захищати професіональний статус
судового експерта, і, тим самим, опосередковано забезпечувати його
незалежність.

Проте вона не є адресною: в ній не зазначено, хто саме відповідає за
створення необхідних умов професійної діяльності судового експерта, його
матеріальне і соціальне забезпечення, а отже, до кого можна подати позов
у зв’язку з порушенням приписів цієї норми (окремі аспекти цієї проблеми
висвітлені у інших статтях Закону (6, 13, 18).

[[5]]. Підтвердження у коментованій статті Закону кримінальної
відповідальності судового експерта за завідомо неправдивий висновок
(стаття 384 КК України) слід віднести до превентивного заходу
забезпечення правдивого висновку експерта.

Ця норма, як попередження про те, що навмисна недоброчесність судового
експерта є злочином проти правосуддя, і раніш коментована норма (стаття
386 КК України), яка захищає судового експерта проти навмисного
злочинного примусу щодо нього, доповнюють одна одну і створюють єдине
“кримінально-правове поле” щодо захисту інтересів правосуддя від
злочинних дій, пов’язаних з СЕД. Що ж стосується кримінальної
відповідальності судового експерта за відмову без поважних причин від
виконання своїх обов’язків (стаття 385 КК України), то вона на практиці
майже не застосовується. По-перше, з тих причин, що абсолютну більшість
судових експертиз виконують професійні експерти СЕУ, для яких проведення
експертизи є головним службовим обов’язком. По-друге, судовий експерт не
є обов’язковим учасником судочинства, він не є персоніфікованим
суб’єктом процесу і може бути заміненим іншим фахівцем. По-третє,
відмова у проведенні судової експертизи за своєю сутністю є неповагою до
органу/особи, яка призначає судову експертизу, а не злочином проти
правосуддя, і є у зв’язку з цим скоріше адміністративним проступком, за
який передбачається штраф чи відповідне попередження.

[[6]]. Важливою гарантією отримання правильного експертного висновку,
який би відповідав проголошеним в Законі принципам СЕД, є передбачена
коментованим Законом і процесуальним законодавством можливість
призначення повторної (“нової”) судової експертизи, якщо попередній
висновок експертизи викликає сумнів щодо його правильності, або отримано
з істотним порушенням процесуальних норм призначення та проведення
судової експертизи.

У цих випадках зацікавлені особи мають право клопотати перед
компетентними органами/особами про призначення нової судової експертизи.
Повторною судова експертиза визнається компетентними органами/особами, і
це визнання має процесуальні наслідки. Так, якщо судова експертиза була
призначена як повторна, вона хоча і може бути проведена в тій же СЕУ, в
якій проводилась первинна судова експертиза (попередні судові
експертизи), проте має бути проведена іншим (або іншими) судовим
експертом (судовими експертами).

Крім того, відомчими інструкціями встановлені спеціальні норми, що
стосуються призначення та проведення повторної судової експертизи.
Відповідно до них, на повторну судову експертизу, крім об’єктів і, у
разі необхідності, зразків та матеріалів справи, необхідно надіслати
висновок первинної судової експертизи (висновки попередніх судових
експертиз). У висновку повторної судової експертизи, у вступній частині,
зазначаються відомості про висновок первинної судової експертизи
(висновки попередніх судових експертиз) і мотиви призначення повторної
експертизи, а наприкінці досліджувальної частини висновку, – причини
розбіжності висновків з висновками первинної судової експертизи
(висновками попередніх судових експертиз).

Критерії, за якими компетентні органи/особи визнають судові експертизи
повторними, наведені у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 30
травня 1997р. № 8 “Про судову експертизу в кримінальних і цивільних
справах”.

Аналогічні пояснення щодо процесуальних видів (у тому числі повторної)
судової експертизи (п. 9) та оцінки відповідних судово-експертних
висновків (п. 10) містить Роз’яснення Вищого Господарського суду України
від 11 листопада 1998р. № 02-5/424 “Про деякі питання практики
призначення судової експертизи”.

[[7]]. З метою забезпечення повноти і об’єктивності експертного
дослідження як складових правильності висновку судового експерта, в
передбачених законом випадках особи, зацікавлені в результатах судової
експертизи (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий,
цивільний позивач, цивільний відповідач, їх законні представники та
захисники) можуть звернутись до компетентних органів/осіб за дозволом
бути присутніми при проведенні судової експертизи. Як свідчить судова,
слідча та експертна практика, найчастіше такі клопотання зацікавлених
осіб бути присутніми при проведенні судових експертиз виникають при
проведенні судових автотехнічних, автотоварознавчих,
будівельно-технічних та судово-бухгалтерських експертиз, коли стикаються
інтереси (нерідко протилежні) зацікавлених сторін у результатах
експертного дослідження, і пояснення чи нагляд за всебічністю
експертного огляду об’єктів експертизи (пошкодженого транспортного
засобу, будівлі, що підлягає розподілу, документів бухгалтерського
обліку та звітності тощо) дійсно сприяє складанню правильного висновку.

Розділ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 5. Максимальне збереження об’єктів дослідження

Під час проведення судових експертиз об’єкти дослідження можуть бути
пошкоджені або витрачені лише у тій мірі, в якій це необхідно для
дослідження.

Стаття розглядає два взаємопов’язані аспекти, які стосуються збереження
та пошкодження об’єктів експертного дослідження.

Норма перш за все направлена на збереження об’єктів експертного
дослідження для подальшого їх використання у досудовому та судовому
слідстві як речових доказів. Вона також забезпечує збереження тих
об’єктів експертного дослідження, які мають матеріальну чи культурну
цінність, або здатні поповнювати інформаційні фонди для здійснення СЕД
(див. коментар до статті 20 Закону).

По-друге, норма обмежує пошкодження чи витрату субстрату об’єктів
дослідження з метою забезпечення можливості проведення повторної
експертизи, як гарантії перевірки правильності експертного висновку,
передбаченої статтею 4 Закону.

Стаття 6. Забезпечення умов праці судового експерта за місцезнаходженням
об’єктів дослідження

Якщо судову експертизу необхідно провести на місці події або за
місцезнаходженням об’єкта дослідження, особа або орган, які її
призначили, повинні забезпечити судовому експертові безперешкодний
доступ до об’єкта дослідження і належні умови праці.

Законодавча новела, яка містить вимогу до органу/особи, які призначили
судову експертизу, забезпечити експерту належні умови праці та його
безперешкодний доступ до об’єктів експертного дослідження, які
знаходяться на місці події чи місці їх зберігання поза межами території
(приміщення) СЕУ, слідчого органу або суду, які призначили експертизу.

Здебільше стосується тих видів судових експертиз (судових автотехнічної,
автотоварознавчої, будівельно-технічної, з техніки безпеки), де
експертний огляд об’єктів та вилучення необхідних для подальшого
лабораторного дослідження деталей, агрегатів, частин, часток цих
об’єктів здійснюється саме за місцезнаходженням цих об’єктів
(пошкоджених транспортних засобів, будівель, місць пожеж, аварій).

Однак, ця норма Закону ще не забезпечена відповідними приписами перш за
все процесуальних законів, які визначали би процедуру експертного огляду
об’єктів, що знаходяться поза межами СЕУ.

Стаття 7. Суб’єкти судово-експертної діяльності

Судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи,
а також у випадках і на умовах, визначених цим Законом, судові експерти,
які не є працівниками зазначених установ [[1]].

До державних спеціалізованих установ належать: [[2]]

науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України
і Міністерства охорони здоров’я України, судово-медичні та
судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров’я України;
[[2.1]]

експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства
оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби
України. [[2.2]]

Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється
судово-експертна діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних,
судово-медичних і судово-психіатричних експертиз. [[3]]

Для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно
державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що
призначили судову експертизу, можуть залучатися крім судових експертів
також інші фахівці з відповідних галузей знань. [[4]]

Одна з найбільш значущих новел (зміна до) Закону, в якій визначаються
основні суб’єкти і організаційні форми та обмеження щодо здійснення СЕД
з правом проведення експертиз у судочинстві. Виходячи зі змісту нового
тексту четвертої частини коментованої статті, Закон виключив
підприємництво як одну з форм СЕД.

[[1]]. Перша частина статті не тільки закріплює вже існуючу державну
форму СЕД, яка здійснюється СЕУ. Вона впорядковує також СЕД осіб, які не
є працівниками державних СЕУ, зазначивши, що така діяльність
здійснюється “у випадках та умовах, визначених цим Законом” (див.
коментар до частини 4, а також до статей 9, 10, 17, 21 Закону).
Можливість проведення судової експертизи такими особами передбачалась і
до прийняття Закону. Але їх діяльність не була поставлена в певні
організаційні рамки. Це мало ряд негативних наслідків, пов’язаних з
відсутністю контролю за добором таких осіб та якістю їх роботи.

[[2]]. Друга частина статті містить вичерпний перелік суб’єктів
здійснення СЕД з правом проведення судових експертиз у формі державних
спеціалізованих експертних установ.

Подальший розподіл цих державних структур, що здійснюють СЕД з правом
проведення судових експертиз, на експертні установи та експертні служби
проведено у Законі за принципом їх належності до сфери управління
“цивільних” (Міністерство юстиції України, Міністерство охорони здоров’я
України) або воєнізованих (Міністерство внутрішніх справ України,
Міністерство оборони України, Служба безпеки України, Державна
прикордонна служба України) відомств. Такий розподіл має рацію з погляду
на різницю у функціональній спрямованості цивільних СЕУ і воєнізованих
експертних служб, а також особливості соціального та матеріального
забезпечення їх штатних співробітників, – цивільних чи
військовослужбовців (див. коментар до статті 18 Закону).

[[2.1]] Систему СЕУ, які належать до сфери управління Міністерства
юстиції України, складають науково-дослідні інститути судових експертиз
та їх відділення (Київський НДІСЕ та його Вінницьке, Тернопільське,
Черкаське та Чернігівське відділення; Харківський НДІСЕ та його Сумське,
Севастопольське та Полтавське відділення; Одеський НДІСЕ та його
Миколаївське, Кіровоградське та Херсонське відділення; Львівський НДІСЕ
та його Волинське відділення; Донецький НДІСЕ, Дніпропетровський НДІСЕ
та Кримський НДІСЕ). Вони являють собою багатопрофільні СЕУ, які
здійснюють найважливіші функції СЕД: наукову розробку теоретичних засад
і методик судово-експертного дослідження речових доказів, підготовку і
атестацію судових експертів по профілю діяльності установ, проведення
широкого кола судових експертиз – по дев’яти основних видах (класах) з
60 експертних спеціальностей: криміналістичних, матеріалів, речовин та
виробів з них, судово-біологічних, інженерно-технічних, економічних,
товарознавчих, об’єктів прав інтелектуальної власності, психологічних,
мистецтвознавчих. Безпосереднє управління системою НДІСЕ здійснює
Департамент експертного забезпечення правосуддя Міністерства юстиції
України. При Міністерстві юстиції України створені також міжвідомча
Координаційна Рада з проблем судової експертизи, Центральна
експертно-кваліфікаційна комісія, Науково-консультативна та методична
рада з проблем судової експертизи.

Основні відомчі нормативно-правові акти, які регулюють проведення
судових експертиз в СЕУ Міністерства юстиції України – Інструкція “Про
призначення та проведення судових експертиз” та “Науково-методичні
рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз” від 8
жовтня 1998р.

Спеціалізовані СЕУ, які належать до сфери управління Міністерства
охорони здоров’я України, складають дві окремі системи: судово-медичної
та судово-психіатричної експертизи.

Мережу установ судово-медичної експертизи складають Головне бюро
судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України,
Республіканське бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони
здоров’я АР Крим, бюро судово-медичної експертизи управлінь охорони
здоров’я обласних державних адміністрацій. До складу Республіканського
та обласних бюро судово-медичної експертизи входять також міські (міст
обласного підпорядкування) та районні (міжрайонні) відділення. Бюро
судово-медичної експертизи проводять узагальнення судово-експертної
практики, атестацію судово-медичних експертів і здійснюють такі основні
види судово-медичної експертизи: судово-медичну експертизу трупів,
судово-медичну експертизу потерпілих та обвинувачених, судово-медичну
експертизу речових доказів (з судово-медичної криміналістики,
гістології, імунології, токсикології, цитології).

Науково-методичне керівництво системою здійснює Головне бюро
судово-медичної експертизи, начальник якого обіймає також посаду
Головного судово-медичного експерта Міністерства охорони здоров’я
України.

Основні відомчі нормативно-правові акти, якими керуються у своїй
діяльності бюро судово-медичної експертизи, об’єднані Наказом
Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995р. № 6
(додатковий Наказ від 14 серпня 2001р.) “Про розвиток та вдосконалення
судово-медичної служби України” і складають “пакет” з двадцяти
інструкцій, правил та положень.

Систему судово-психіатричних установ складають Український
науково-дослідний інститут соціальної і судової психіатрії та психології
(в складі якого є відділ судово-психіатричних експертиз), Центри
судово-психіатричних експертиз (у Києві та Донецьку), відділення
амбулаторних та стаціонарних судово-психіатричних експертиз, які є
структурними підрозділами психоневрологічних (психіатричних) лікарень чи
диспансерів. Судово-психіатричні заклади, в свою чергу, підрозділяються
на заклади із звичайним, посиленим та суворим наглядом. Єдиний
науково-методичний центр в мережі судово-психіатричних установ
відсутній. Обов’язки Головного судово-психіатричного експерта
Міністерства охорони здоров’я України “за сумісництвом” покладено на
керівника Київського міського центру судово-психіатричних експертиз.
Експертизу в експертній установі (підрозділі) виконує лікар –
судово-психіатричний експерт, одноособово або у складі амбулаторних чи
стаціонарних судово-психіатричних експертних комісій. Склад комісій
затверджується наказом керівника експертної установи. Основними
відомчими нормативно-правовими актами проведення судово-психіатричних
експертиз є “Порядок проведення судово-психіатричної експертизи” та
“Порядок проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи в
психіатричних закладах осіб, які утримуються під вартою”, затверджений
Наказом Міністерства охорони здоров’я України № 397 від 08.10.2001р.

[[2.2]] Згідно з Законом, СЕД здійснюють також експертні служби
Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України,
Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України.

Систему експертної служби Міністерства внутрішніх справ України
складають Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр
Міністерства внутрішніх справ України та науково-дослідні
експертно-криміналістичні центри головних управлінь та управлінь
Міністерства внутрішніх справ обласних та міських держадміністрацій.

Названі підрозділи є багатопрофільними експертними установами, які
проводять експертні дослідження у кримінальних, адміністративних,
цивільних та господарських справах по таких основних видах судових
експертиз: криміналістичних, матеріалів, речовин та виробів з них,
судово-біологічних (у т.ч. молекулярно-генетичних), інженерно-технічних
(пожежно-технічних, вибухово-технічних, автотехнічних),
судово-бухгалтерських, товарознавчих тощо.

Функцію науково-методичного центру здійснює Державний науково-дослідний
експертно-криміналістичний центр, безпосередньо підпорядкований Міністру
внутрішніх справ України.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють діяльність
експертних служб Міністерства внутрішніх справ України, є Положення “Про
експертну службу Міністерства внутрішніх справ”, затверджене Постановою
Кабінету Міністрів України № 988 від 20.06.2000р. та Настанова “Про
діяльність експертно-криміналістичної служби Міністерства внутрішніх
справ України”, затверджена Наказом Міністра внутрішніх справ України №
682 від 30.08.1999р.

Система експертної служби Міністерства оборони України включає Центр
судових експертиз Міністерства оборони України (головна установа, що
здійснює науково-методичні функції) та судово-медичні лабораторії по
напрямках Оперативного командування Збройних Сил України. Основні види
судових експертиз, які проводяться в експертних службах Міністерства
оборони України: судово-медичні, криміналістичні та судово-автотехнічні
експертизи.

Відомчими нормативно-правовими актами, що регулюють СЕД служби, є
Інструкція з організації судової експертизи у Збройних Силах України від
01.02.2002р. та Положення про Центр судових експертиз Міністерства
оборони України і Положення про судово-медичні лабораторії Оперативного
командування Збройних Сил України.

Систему експертної служби Служби безпеки України складають
Експертно-криміналістична служба Центрального Управління Служби безпеки
України та експертно-криміналістичні групи у регіональних органах Служби
безпеки України. Основні види судових експертиз, які проводять ці
експертні підрозділи, – криміналістичні, експертиза спеціальних
технічних засобів негласного одержання інформації, судово-біологічні,
вибухово-технічні, експертизи з питань збереження державної таємниці.
Відомчі нормативно-правові акти, що регулюють діяльність експертних
служб Служби безпеки України, не опубліковані.

Експертна служба Державної прикордонної служби України почала
формуватися лише з другої половини 2003р., згідно із змінами, внесеними
до Закону 03.04.2003р. (набули чинності з 01.08.2003р.). Основне
завдання цієї експертної служби – криміналістична експертиза паспортних
документів по кримінальних справах, передбачених статтями 331 та 332
Кримінального кодексу України.

На жаль, Закон не визначив поняття “судово-експертна установа” та її
головні функції, як це зробив Закон Російської Федерації “Про державну
судово-експертну діяльність в Російській Федерації” (2001 р.) у статті
11.

Запропоновані у статті 7 терміни (“державні спеціалізовані установи”,
“установи судових експертиз”, “експертні служби”) дозволяють досить
вільно тлумачити їх зміст. В першому випадку, що стосується
судово-психіатричної експертизи, в одному закладі (психіатричній
лікарні) фактично поєднані лікувальні і судово-експертні функції, які
здійснюють ті ж самі лікарі-психіатри (на що слушно звернув увагу В.Б.
Первомайський) [1].

В другому випадку співробітники експертних служб “силових відомств”
(Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України)
поєднують судово-експертні функції з функціями науково-технічного
забезпечення оперативно-розшукової, розвідувальної та слідчої
діяльності, що не узгоджується з головною метою СЕД як незалежного
інституту правосуддя.

О.Р. Шляхов, видатний організатор СЕД, підкреслював, що всі без винятку
функції експертної установи мають бути підпорядковані її головній
функції – виконанню судових експертиз [2]. Тому доцільно, щоб
Координаційна Рада з проблем судової експертизи (див. коментар до статті
8 Закону) в межах своїх повноважень розглянула питання про прийняття
узгодженого “Типового статуту державної спеціалізованої
судово-експертної установи”.

[[3; 4]]. Нова редакція частини 3 та частини 4 коментованої 7 статті
вносить істотні зміни, які стосуються компетенції суб’єктів СЕД і форм
її здійснення.

Частина третя покладає здійснення СЕД, пов’язаної з проведенням
криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз,
виключно на державні СЕУ.

Цей імператив логічно обумовив зміст четвертої частини статті, якою
визнано можливість залучати до проведення інших видів експертиз також
атестованих судових експертів, які не є працівниками СЕУ (див. 1 частину
статті 7), а також інших фахівців з відповідних галузей знань.

Таким чином, можна констатувати, що нова редакція статті 7 Закону:

а) визнає судово-експертну діяльність в галузі криміналістичних,
судово-медичних і судово-психіатричних експертиз виключною компетенцією
СЕУ та їх співробітників, які атестовані як судові експерти;

б) відносно обмежує сферу СЕД інших атестованих судових експертів, які
не є співробітниками цих установ;

в) виключає підприємництво як форму здійснення СЕД (зі всього тексту
Закону 1994 року змінами від 09.09.2004р. виключені терміни, які
стосувались здійснення СЕД “на підприємницьких засадах” (ст. 7),
“атестація судових експертів з числа підприємницьких структур (ст. 9)
тощо).

Слід, однак, зазначити, що норми, викладені у 3 та 4 частинах статті 7
на даний час не узгоджуються з діючим процесуальним законодавством, яке
не обмежує органи/особи, що призначають експертизу, а також сторони
процесу у виборі суб’єктів СЕД та конкретних фахівців для проведення
будь-якої судової експертизи.

Практичний вихід з цієї правової колізії – у необхідних конкретних
ситуаціях призначати комісійну експертизу, проведення якої доручати СЕУ
криміналістичного чи медичного профілю з включенням того стороннього і
вочевидь видатного фахівця, на якому наполягає заінтересована сторона
процесу.

Законодавець слушно виключив підприємництво як форму здійснення СЕД,
оскільки така форма не узгоджується ні з метою Закону (“забезпечення
правосуддя незалежною, об’єктивною і кваліфікованою експертизою), ні з
метою підприємництва (отримання прибутку на основі комерційного ризику)
[3]. Тому СЕД не може здійснюватися на підприємницькій основі, як на
підприємницькій основі не можуть здійснюватися прокурорський нагляд за
законністю і правопорядком, боротьба зі злочинністю і правосуддя.

Розмежування повинно здійснюватися за формою власності на засоби
виробництва, а не за організаційно-правовими засадами діяльності.

1. Див. Первомайский В.Б. Судебно-психиатрическая экспертиза // К.:
“Сфера”, 2001. – С. 135-151.

2. Див. Шляхов А.Р. Судебная экспертиза: организация и проведение. – М.,
1979. – С. 37.

3. На ці обставини слушно звернула увагу Л.М. Головченко. Див.:
Головченко Л.Н. Реформирование системы экспертного обеспечения
правосудия в Украине. // Теорія та практика судової експертизи і
криміналістики. Випуск 2. – Харків: Право, 2002. – С. 9.

Стаття 8. Науково-методичне та організаційно-управлінське забезпечення
судово-експертної діяльності

Організація науково-методичного забезпечення судово-експертної
діяльності та організаційно-управлінські засади діяльності державних
спеціалізованих установ покладаються на міністерства та інші центральні
органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать державні
спеціалізовані установи, що здійснюють судово-експертну діяльність.
[[1]]

Для розгляду найважливіших питань розвитку судової експертизи, що мають
міжвідомчий характер, при Міністерстві юстиції України створюється
Координаційна рада з проблем судової експертизи, яка діє відповідно до
Положення про неї, що затверджується Кабінетом Міністрів України. [[2]]

Методики проведення судових експертиз (крім судово-медичних та
судово-психіатричних) підлягають атестації та державній реєстрації в
порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. [[3]]

Міністерство юстиції України забезпечує видання міжвідомчого
науково-методичного збірника “Криміналістика та судова експертиза”.
[[4]]

Коментована стаття складається з чотирьох частин, які визначають
суб’єктів і основні форми організаційно-управлінського,
науково-методичного та інформаційного забезпечення СЕД в Україні.

[[1]]. Перша частина статті визначає, що науково-методичне забезпечення
та організаційно-управлінські засади СЕД СЕУ покладається на визначені
вже статтею 7 міністерства та служби, до сфери управління яких належать
СЕУ відповідно: Міністерства юстиції України, Міністерства охорони
здоров’я України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства
оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби
України.

[[2]]. Друга частина статті визначає відповідального суб’єкта і
організаційну форму науково-методичного забезпечення найважливіших
проблем СЕД, які носять міжвідомчий характер.

Для цього Закон передбачає створення при Міністерстві юстиції України
міжвідомчої Координаційної ради з проблем судової експертизи. Згідно з
Положенням про Координаційну раду з проблем судової експертизи при
Міністерстві юстиції України (в подальшому – Рада), затвердженим
Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 1999р. за № 778,
на Раду покладається розроблення рекомендацій з широкого кола питань, в
тому числі щодо:

– розвитку мережі СЕУ;

– вдосконалення законодавства з питань проведення судової експертизи;

– визначення пріоритетних напрямків науково-дослідних робіт та
редакційно-видавничої діяльності;

– узгодження відомчих нормативних актів, що регламентують порядок
проведення судових експертиз та діяльності експертних установ та служб;

– розроблення загальних положень щодо атестації судових експертів та
діяльності відомчих експертно-кваліфікаційних комісій;

– організації міжвідомчого інформаційного банку судових експертиз;

– формування державного реєстру судових експертів;

– удосконалення форм навчально-методичної роботи з посадовими особами,
які призначають судові експертизи.

До складу Ради, очолюваної заступником Міністра юстиції, входять
заступники Міністра внутрішніх справ і Міністра охорони здоров’я, а
також інші керівні працівники відомств, які мають у сфері управління
СЕУ, або використовують у своїй правозастосовчій, правозахисній, судовій
діяльності висновки судових експертиз. До складу Ради включені також
провідні вчені в галузі процесуального права, криміналістики і судової
експертизи.

Згідно з Положення (п. 5) Рада має лише статус дорадчого органу.

Мабуть доцільно, щоб Рада отримала статус “дорадчо-управлінського”
органу, який би разом з Департаментом експертного забезпечення
правосуддя Міністерства юстиції України більш активно реалізовував
міжвідомчі проблеми уніфікації правових, науково-методичних та
організаційних засад СЕД [1].

[[3]]. Третя частина коментованої статті містить новелу, якою
встановлюється атестація та державна реєстрація уніфікованих методик
проведення судових експертиз. Державний контроль за застосуванням у СЕД
як судових експертів СЕУ, так і атестованих згідно з положеннями статей
10, 17 та 21 Закону судових експертів, які не є працівниками таких
установ, єдиних апробованих наукою і практикою і в подальшому
атестованих методик, безумовно сприятиме визначеній Законом головній
меті СЕД, – забезпеченню правосуддя України кваліфікованою експертизою,
орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки.
Порядок проведення атестації та державної реєстрації таких уніфікованих
судово-експертних методик буде визначений Кабінетом Міністрів України.

[[4]]. Четверта частина статті визначає суб’єкта та інформаційну форму,
яка сприятиме науково-методичному забезпеченню СЕД.

З цією метою Закон зобов’язав Міністерство юстиції України здійснювати
регулярне видання міжвідомчого науково-методичного збірника
“Криміналістика та судова експертиза”.

Таке видання здійснюється, починаючи з 1964 року.

Крім того, Мінюст України ініціативно здійснює видання щорічного
довідника для суддів “Судово-експертна діяльність”.

1. Альтернативою поліпшення стану міжвідомчої координації СЕД може бути
лише запропонована видатним українським судовим експертом і
криміналістом В.П. Колмаковим ідея створення Державного Комітету судової
експертизи при Кабінеті Міністрів як єдиного центрального органу
управління СЕД (див. Колмаков В.П. Принципиальные основы организации
государственной судебно-экспертной службы СССР // Вопросы судебной
экспертизы. – Баку, 1969. – Вып. 9.

Стаття 9. Державний Реєстр атестованих судових експертів

Атестовані відповідно до цього Закону судові експерти включаються до
державного Реєстру атестованих судових експертів, ведення якого
покладається на Міністерство юстиції України. [[1]]

Особа або орган, які призначили судову експертизу, можуть доручити її
проведення тим судовим експертам, яких внесено до державного Реєстру
атестованих судових експертів, а у випадках, передбачених частиною
четвертою статті 7 цього Закону, – іншим фахівцям з відповідних галузей
знань. [[2]]

Стаття містить норму, якою запроваджується єдиний державний облік
професійних судових експертів – державний Реєстр атестованих судових
експертів, незалежно від організаційних форм здійснення ними СЕД,
передбачених статтею 7 Закону. Перша частина статті присвячена порядку
ведення Реєстру, а друга – правилам користування Реєстром
особою/органом, які призначають судову експертизу.

[[1]]. Ведення Реєстру атестованих судових експертів (далі – Реєстр)
Законом покладено на Міністерство юстиції України, яким розроблено і
затверджено 15 квітня 1997 року “Положення про Державний реєстр
атестованих судових експертів”.

Реєстр є офіційною автоматизованою системою обліку фахівців, яким органи
досудового розслідування та суди переважно зобов’язані доручати
проведення судових експертиз.

До Реєстру вносяться такі дані:

а) реєстраційний номер;

б) прізвище, ім’я, по-батькові судових експертів;

в) дата включення до Реєстру;

г) вид експертизи та експертна спеціальність;

д) адреса, телефон (факс) судово-експертної (державної чи
підприємницької) установи, або судового експерта-громадянина;

е) найменування експертно-кваліфікаційної комісії, дата і номер її
рішення;

є) номер і термін дії свідоцтва;

ж) кваліфікаційний клас судового експерта (стосується тільки штатного
працівника державної експертної установи).

Атестовані судові експерти державних структур, а також їх позаштатні
співробітники (порядок їх атестації викладено у ст.ст. 16 і 17 Закону)
включаються до Реєстру за поданням керівників цих структур, а атестовані
судові експерти, які не є працівниками цих установ і які згідно з
вимогами частини 3 статті 17 Закону пройшли атестацію у Центральній
експертно-кваліфікаційній комісії, яка діє при Міністерстві юстиції
України, – на підставі їх особистої заяви.

Міністерство юстиції надає інформаційні послуги з використанням
інформаційних фондів Реєстру не тільки судам і органам досудового
розслідування, а також іншим зацікавленим юридичним і фізичним особам (у
тому числі офіційним юридичним установам Спілки адвокатів України і
окремим адвокатам). Поточний список атестованих судових експертів
періодично друкується також у довіднику для суддів “Судово-експертна
діяльність”, видання якого здійснює Міністерство юстиції України.

[[2]]. Редакція другої частини коментованої статті від 2004 р. надає
особі або органу, які призначають судову експертизу, можливість доручати
її проведення перш за все атестованим судовим експертам, яких внесено до
державного Реєстру, а у випадках, передбачених частиною четвертою статті
7 Закону (див. коментар), – можливість доручати проведення судових
експертиз (крім судово-медичних, судово-психіатричних та
криміналістичних) також іншим фахівцям з відповідних галузей знань
(тобто не атестованим і не внесеним до державного Реєстру).

Розділ II. СУДОВИЙ ЕКСПЕРТ

Містить п’ять статей і присвячений вимогам щодо осіб, яким дозволено чи
заборонено бути професійними судовими експертами, загальним правам і
обов’язкам судового експерта, а також його відповідальності як
професійного і процесуального суб’єкта СЕД [1].

Стаття 10. Особи, які можуть бути судовими експертами

Судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для
надання висновку з досліджуваних питань. [[1]]

Судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути
фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний
рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали
кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності. [[2]]

До проведення судових експертиз, крім тих, що проводяться виключно
державними спеціалізованими установами, можуть залучатися також судові
експерти, які не є працівниками цих установ, за умови, що вони мають
відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче
спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих
установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали
кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності у порядку,
передбаченому цим Законом. [[3]]

c

¤

?

?

У статті сформульовані вимоги до осіб, які претендують на професійне
виконання функцій судового експерта (далі – претенденти). У першій
частині статті сформульована загальна вимога до всіх претендентів на
СЕД, незалежно від її організаційної форми і виду судочинства. У другій
частині статті йдеться про вимоги до фахівців СЕУ, а у третій частині –
особливості добору фахівців, які претендують на систематичне професійне
виконання судових експертиз, але не працюють у СЕУ.

[[1]]. Перша частина статті містить перш за все головну вимогу до особи,
яка претендує на професійне звання судового експерта – наявність у неї
“необхідних знань для надання висновку з досліджуваних питань”. Ця
вимога стосується всіх претендентів, незалежно від організаційних форм
СЕД, передбачених статтею 7 Закону, і виду судочинства, де такі знання
будуть застосовані.

[[2]]. Друга частина статті розкриває зміст поняття “необхідних знань”,
яке стосується фахівців СЕУ і включає рівень вищої базової освіти
претендента (“не нижче спеціаліста”), а також відповідну його підготовку
і атестацію з отриманням кваліфікаціїї судового експерта певної
спеціальності (див. також статті 16, 17 та 21 Закону та коментарі до
них).

[[3]]. Третя частина статті регламентує вимоги до претендента, який не є
працівником СЕУ. Такий фахівець теж зобов’язаний мати вищу базову освіту
і освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройти
відповідну підготовку в державних спеціалізованих експертних установах
Міністерства юстиції України з відповідної експертної спеціальності (з
урахуванням обмежень, викладених у четвертій частині статті 7 Закону), а
в подальшому бути атестованим і отримати кваліфікацію судового експерта
у порядку, передбаченому у статтях 17 і 21 Закону.

1. У Законі відсутні нормативного визначення прав і обов’язків такого
спеціального суб’єкта СЕД, яким є керівник СЕУ, і який поєднує
процесуальні функції судового експерта (див. ст. 16 Закону) і
правомочної особи, яка доручає проведення судових експертиз (одноосібно
чи комісійно) фахівцям установи, атестованим як судові експерти певної
спеціальності, а також здійснює непроцесуальні адміністративні функції
по забезпеченню належного науково-методичного та технологічного рівня
проведення експертиз. У Законі РФ права і обов’язки керівника і експерта
державної СЕУ цілком обґрунтовано наведені в одному розділі (Глава ІІ.
“Обязанности и права руководителя и эксперта государственного
судебно-экспертного учреждения”).

Стаття 11. Особи, які не можуть бути судовими експертами

Не можуть залучатися до виконання обов’язків судового експерта особи,
визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а також особи,
які мають судимість. [[1]]

Інші обставини, що забороняють участь особи як експерта в судочинстві,
передбачаються процесуальним законодавством. [[2]]

У статті містяться застереження щодо того, які особи не можуть бути
професійними судовими експертами, а також, які особи не можуть бути
залучені до проведення судової експертизи у конкретній кримінальній,
цивільній, господарській, адміністративній справі.

[[1]]. Норма містить загальновживані правові приписи: недієздатні особи
не можуть відповідати за свої вчинки і нести передбачену законом
відповідальність за ухилення від виконання обов’язків та неналежне
виконання обов’язків; особи, які мають судимість, не користуються
довірою і авторитетом, якими має бути наділений судовий експерт у
справі.

[[2]]. Друга частина статті містить бланкетну норму, яка відсилає до
процесуального законодавства, але зазначені обставини (“заборони участі
особи як експерта”) в ньому не передбачаються. Натомість є норми, якими
регулюється відвід судового експерта за певних обставин. У цивільному
процесі підставами відводу судового експерта названі: особиста (пряма чи
побічна) заінтересованість в результатах справи; родинні стосунки зі
сторонами або іншими особами, які беруть участь у справі; особливі
стосунки з особами, які беруть участь у справі; встановлення інших
обставин, які викликають сумнів у безсторонності (ст. 18 чинного ЦПК
України і 22 нового ЦПК України від 18.03.2004р.). Крім того, експерт не
може брати участі у розгляді справи, якщо він: знаходиться або
знаходився у службовій або іншій залежності від сторін, інших осіб, які
беруть участь у справі; провадив ревізію, матеріали якої послужили
підставою до порушення даної цивільної справи; виявився некомпетентним
(ст. 19 чинного ЦПК України). У кримінальному процесі підставами відводу
судового експерта названі такі обставини: якщо судовий експерт є
потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем
кого-небудь з них, а також родичем слідчого, особи, яка провадила
дізнання, обвинувача або обвинуваченого; якщо судовий експерт брав
участь у даній справі як свідок, особа, яка провадила дізнання, слідчий,
обвинувач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного
позивача або цивільного відповідача чи розглядав по цій справі скаргу у
передбаченому законом порядку; заінтересованість в результатах справи,
особиста або родичів; наявність інших обставин, які викликають сумнів в
об’єктивності (ст. 62 КПК України). У господарському процесі підставами
відводу судового експерта названі: особиста, пряма чи побічна
заінтересованість в результатах розгляду справи; родинні стосунки з
особами, які беруть участь у господарському процесі; некомпетентність
(ст. 31 ГПК України).

У цивільному процесі (ст. 20 чинного ЦПК України і 23 нового ЦПК України
від 18.03.2004р.) на судового експерта покладається обов’язок за
наявності зазначених обставин заявити самовідвід. Заяву про відвід або
самовідвід судового експерта (ст. 20 чинного ЦПК України і 23 нового ЦПК
України від 18.03.2004р., ст. 62 КПК України, ст.ст. 41, 31 ГПК
України), може бути відхилено, а отже, категоричної заборони його участі
у справі за виявлення таких обставин не передбачено [1].

1. Обмеження щодо участі у процесі викладені у статті 18 Закону
Російської Федерації: “Обмеження при організації і проведенні судової
експертизи”: державному СЕУ не може бути доручено провадження судової
експертизи, а у випадках, коли провадження розпочато, воно негайно
припиняється, якщо встановлені обставини, що підтверджують
заінтересованість в результатах справи керівника цієї СЕУ. Судовий
експерт підлягає відводу від участі у провадженні судової експертизи, а
якщо вона йому доручена, зобов’язаний негайно припинити її провадження
за наявності підстав, передбачених процесуальним законодавством РФ. У
провадженні судової експертизи по відношенню до живої особи не може
брати участь лікар, який до її призначення надавав зазначеній особі
медичну допомогу; зазначене обмеження діє також при провадженні
судово-медичної чи судово-психіатричної експертизи, здійснюваної без
безпосереднього обстеження особи.

Стаття 12. Обов’язки судового експерта

Незалежно від виду судочинства судовий експерт зобов’язаний:

1) провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний
письмовий висновок;

2) на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду дати
роз’яснення щодо даного ним висновку;

3) заявляти самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав,
які виключають його участь у справі. [[1]]

Інші обов’язки судового експерта передбачаються процесуальним
законодавством. [[2]]

Стаття Закону визначає загальні процесуальні обов’язки особи, що виконує
функцію судового експерта у кримінальній, цивільній, господарській чи
адміністративній справі.

[[1]]. Перша частина коментованої норми узагальнює процесуальні приписи
різних видів судочинства, оскільки для професійного судового експерта
коло обов’язків майже не відрізняється одне від одного у кримінальній,
цивільній, господарській та адміністративній справі.

1) Головний обов’язок судового експерта, що збігається з метою судової
експертизи – проведення повного дослідження і надання обґрунтованого,
об’єктивного, правдивого висновку у справі.

2) Іншим обов’язком судового експерта є роз’яснення наданого висновку на
вимогу органів та осіб, у провадженні яких перебуває справа, у якій
надано висновок, незалежно від того, чи саме цей орган (ця особа)
призначала судову експертизу. Так, висновок, наданий у кримінальній
справі на стадії дізнання, має бути роз’яснено на вимогу слідчого, суду
на інших стадіях кримінального процесу.

3) Коментованою статтею встановлено обов’язок експерта заявляти
самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав, які
виключають його участь у справі, незалежно від виду судочинства (див.
коментар до ст. 11 Закону), тому ця норма фактично є загальною
процесуальною нормою.

[[2]]. Перелік процесуальних обов’язків судового експерта, наведений у
коментованій статті, не є вичерпним. Остання частина статті відсилає до
процесуального законодавства, отже, інші обов’язки судового експерта у
справі визначаються в залежності від виду судочинства (наприклад,
зберігати таємницю слідства – у кримінальній справі, таємницю приватного
життя – у цивільній справі, комерційну таємницю – у господарській справі
тощо).

Стаття 13. Права судового експерта

Незалежно від виду судочинства судовий експерт має право: [[1]]

1) ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються предмета судової
експертизи, і подавати клопотання про надання додаткових матеріалів;
[[1.1]]

2) вказувати у висновку експерта на виявлені в ході проведення судової
експертизи факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не
були поставлені питання; [[1.2]]

3) з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути
присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти
клопотання, що стосуються предмета судової експертизи; [[1.3]]

4) подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа,
якщо ці дії порушують права судового експерта; [[1.4]]

5) одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її
виконання не є службовим завданням; [[1.5]]

6) проводити на договірних засадах експертні дослідження з питань, що
становлять інтерес для юридичних і фізичних осіб, з урахуванням
обмежень, передбачених законом. [[1.6]]

Інші права судового експерта передбачаються процесуальним
законодавством. [[2]]

Стаття Закону визначає основні права судового експерта у кримінальній,
цивільній, господарській чи адміністративній справі, а також його право
проводити непроцесуальні експертні дослідження на договірних засадах.

[[1]]. Перша частина узагальнює процесуальні приписи різних видів
судочинства, об’єднуючи права судового експерта у кримінальній,
цивільній, господарській та адміністративній справі.

[[1.1; 1.3]]. Перший та третій пункти коментованої статті відтворюють
права судового експерта, передбачені частиною 3 статті 77 КПК України, і
розповсюджують їх зміст на всі види судочинства. Приписи статті на право
судового експерта ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються
предмета судової експертизи, подавати клопотання про надання додаткових
матеріалів, а також бути присутнім під час слідчих чи судових дій і
заявляти відповідні клопотання, що стосуються предмета судової
експертизи, мають бути відтвореними діючими процесуальними законами, або
враховані при розробці нових процесуальних кодексів України. Мабуть,
доречно було б добавити у коментованій нормі Закону (окремим пунктом) –
право експерта, за наявності відповідних підстав, на забезпечення
безпеки (як це зроблено у новій редакції статті 77 КПК України).

[[1.2]]. Право судового експерта вказувати у висновку судової експертизи
на виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і
з приводу яких йому не були поставлені питання, в теорії судової
експертизи називається правом судового експерта на ініціативу. Довгий
час предметом наукових дискусій було питання, чи це право, чи обов’язок
судового експерта як особи, якій відомо завдяки спеціальним знанням
більше, ніж може бути відомо особам, які провадять досудове чи судове
слідство у справі. Зрештою, у інструкціях МОЗ України опис у своєму
висновку виявлених під час проведення судової експертизи будь-яких
сторонніх предметів передбачено як обов’язок; з’ясовувати відношення цих
предметів до справи – це функція осіб, які проводять слідство.

[[1.4]]. Право подавати скарги на дії особи, у провадженні якої
перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта, – це
новація Закону. До цього таке право сприймалось опосередковано, як право
будь-якої особи, чиї права і охоронювані законом інтереси порушено під
час провадження у справі.

[[1.5]]. Право особи одержувати винагороду за проведення судової
експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням цієї особи,
стосується осіб, які не є штатними атестованими судовими експертами СЕУ,
а залучені до проведення судової експертизи як атестовані судові
експерти або як фахівці, які не є працівниками державних спеціалізованих
установ, на умовах і з обмеженнями, передбаченими частиною 4 статті 7
Закону.

[[1.6]]. Новела, яка стосується не процесуального, а суто
професіонального права атестованого судового експерта проводити на
договірних засадах експертні дослідження з питань, що становлять інтерес
для юридичних і фізичних осіб. Найбільш це стосується експертного
дослідження реквізитів документів, оцінки пошкодженого майна або
витворів мистецтва.

[[2]]. Перелік прав судового експерта, наведений у коментованій статті,
не є вичерпним. Остання частина статті відсилає до процесуального
законодавства, отже, інші права судового експерта у справі визначаються
в залежності від виду судочинства.

Стаття 14. Відповідальність судового експерта

Судовий експерт на підставах і в порядку, передбаченими законодавством,
може бути притягнутий до дисциплінарної, матеріальної, адміністративної
чи кримінальної відповідальності.

Стаття є бланкетною нормою, яка встановлює відповідальність судового
експерта на підставах і в порядку, передбачених законодавством.

У статті міститься перелік видів відповідальності, до якої може бути
притягнуто судового експерта: дисциплінарна, матеріальна,
адміністративна чи кримінальна. З цього переліку на даний час
передбачені підстави і порядок притягнення до дисциплінарної,
адміністративної та кримінальної відповідальності. По останніх двох
пунктах переліку особу можна притягнути до відповідальності саме за дії
судового експерта як суб’єкта процесуальної діяльності.

Так, як спеціальний суб’єкт судовий експерт несе адміністративну
відповідальність: за прояв неповаги до суду (ст. 1853 Кодексу України
про адміністративні правопорушення), злісне ухилення від явки до органів
досудового слідства або дізнання (ст. 1854 Кодексу України про
адміністративні правопорушення). Кримінальна відповідальність
передбачена за: завідомо неправдивий висновок (ст. 384 Кримінального
Кодексу України), відмову експерта без поважних причин від виконання
покладених на них обов’язків на будь-якій стадії розгляду справи (ст.
385 Кримінального Кодексу України).

Спеціальна адміністративна відповідальність атестованого професійного
експерта (незалежно від “місця його праці”) передбачена розділом V
“Дисциплінарна відповідальність судових експертів” “Положення про
експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів”,
затвердженого Наказом Міністерства юстиції України № 285/7 А від 15
липня 1997 р. Це Положення з посиланням на ст. 14 Закону передбачає такі
дисциплінарні стягнення: попередження; зупинення дії свідоцтва про
присвоєння кваліфікації судового експерта; анулювання дії такого
свідоцтва; зниження чи позбавлення кваліфікаційного класу судового
експерта (стосується тільки атестованих експертів державних СЕУ).

Розділ III. ФІНАНСОВЕ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СУДОВО-ЕКСПЕРТНОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ

Розділ III містить 7 статей, які присвячені фінансовому (статті 15, 18),
кадровому (статті 16, 17, 21) та деяким питанням організаційного
забезпечення (статті 19, 20) СЕД.

Стаття 15. Фінансування судово-експертної діяльності

Проведення науково-дослідними установами судових експертиз наукових
розробок з питань організації та проведення судових експертиз
фінансується за рахунок Державного бюджету України. [[1]]

Проведення судових експертиз у кримінальних та адміністративних справах
державними спеціалізованими установами здійснюється за рахунок коштів,
які цільовим призначенням виділяються цим експертним установам з
Державного бюджету України [[2]]

Проведення судових експертиз, обстежень і досліджень судово-медичними та
судово-психіатричними установами здійснюється за рахунок коштів, які
безпосередньо і цільовим призначенням виділяються цим експертним
установам з державного чи місцевого бюджету. [[3]]

Витрати на проведення судових експертиз науково-дослідними установами
Міністерства юстиції України та судово-медичними і судово-психіатричними
установами Міністерства охорони здоров’я України у цивільних і
господарських справах відшкодовуються в порядку, передбаченому чинним
законодавством. [[4]]

Проведення інших експертних досліджень і обстежень державними
спеціалізованими установами здійснюється за рахунок замовника. [[5]]

Державні спеціалізовані установи, а також фахівці, що не є працівниками
цих установ, зазначені у статті 7 цього Закону, виконують інші роботи на
договірних засадах. [[6]]

Нова редакція статті присвячена фінансовому забезпеченню головним чином
СЕУ як у сфері науково-дослідної (методичної), так і у сфері практичної
судово-експертної діяльності. Останні дві частини визначають форми
фінансування експертних досліджень та інших робіт, які не пов’язані з
судочинством.

[[1]]. Перша частина статті визначає, що проведення науково-дослідними
установами судових експертиз наукових розробок з питань організації та
проведення судових експертиз (які згідно зі статтею 16 Закону включають
розроблення їх теоретичної та методичної бази ) фінансується за рахунок
державного бюджету. Це положення Закону розповсюджується на
науково-дослідні інститути судових експертиз Міністерства юстиції
України та на діяльність Українського НДІ соціальної і судової
психіатрії та наркології, у складі якого діє відділ судово-психіатричних
експертиз.

[[2; 3; 4]]. Друга, третя та четверта частини коментованої статті
визначають джерела фінансування проведення судових експертиз у СЕУ.

Друга частина констатує, що проведення судових експертиз у кримінальних
та адміністративних справах здійснюється всіма державними СЕУ (незалежно
від відомчого підпорядкування) за рахунок коштів, які цільовим
призначенням виділяються СЕУ з державного бюджету України.

Третя частина уточнює, що проведення судово-медичних та
судово-психіатричних експертиз та обстежень відповідними СЕУ, які
знаходяться у сфері управління МОЗ України або його обласних управлінь,
цілеспрямовано фінансуються відповідно з державного чи місцевого
бюджету.

Четверта частина статті визначає суб’єктів проведення судових експертиз
у цивільних та господарських справах (науково-дослідні установи судових
експертиз Мінюсту України та судово-медичні та судово-психіатричні
установи МОЗ України) і порядок відшкодування витрат на проведення таких
експертиз: “в порядку, передбаченому чинним законодавством”. Це означає,
що експертизи у цивільному та господарському судочинстві перелічені СЕУ
проводять за рахунок замовників – головним чином судів (з відповідним
відшкодуванням затрат за проведення експертизи сторонами).

[[5; 6]]. Останні дві частини коментованої статті стосуються оплати не
пов’язаних з судочинством експертних досліджень, обстежень та інших
робіт, які, виходячи з фахової спеціалізації СЕУ, здатні виконувати їх
співробітники, а також атестовані судові експерти, які не є
співробітниками цих установ. Такі експертні дослідження та обстеження
(див. коментар до статті 13 Закону) здійснюються за рахунок замовника.
Інші роботи, які віднесено до платних послуг, виконуються на договірних
засадах. Перелік платних послуг, які надаються СЕУ, визначається у
відповідних постановах Кабінету Міністрів України за поданням
міністерств та відомств, до сфери управління яких відносяться СЕУ.
Наприклад, до Переліку державних платних послуг, які надаються юридичним
та фізичним особам на договірних засадах науково-дослідними установами
судових експертиз Міністерства юстиції України, затвердженого Постановою
Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1999 р. № 1432, віднесені:

– навчально-методична робота, розроблення рекомендацій, спрямованих на
профілактику правопорушень, науково-консультаційні послуги для судів та
органів досудового слідства;

– надання науково-технічних послуг організаціям та громадянам відповідно
до статуту установ;

– проведення науково-практичних семінарів, конференцій з питань теорії
та практики судової експертизи і криміналістики;

– проведення експертної підготовки з наступним присвоєнням кваліфікації
судового експерта;

– послуги, спрямовані на вирішення питань, що не належать до
судочинства, але потребують використання експертних технологій тощо.

Стаття 16. Атестація судового експерта

Метою атестації судового експерта є оцінка професійного рівня фахівців,
які залучаються до проведення судових експертиз або беруть участь у
розробках теоретичної та методичної бази судової експертизи. Залежно від
спеціалізації їм присвоюється кваліфікація судового експерта з правом
проведення певного виду експертизи. [[1]]

Метою атестації працівників державної спеціалізованої установи, які
залучаються до проведення судових експертиз та/або беруть участь у
розробленні теоретичної та науково-методичної бази судової експертизи, є
оцінка рівня їх спеціальних знань та відповідність займаній посаді.
[[2]]

Залежно від спеціалізації і рівня підготовки працівникам державної
спеціалізованої установи присвоюються кваліфікація судового експерта і
кваліфікаційний клас. [[3]]

Порядок проведення атестації та присвоєння чи позбавлення
кваліфікаційних класів судового експерта визначається міністерствами та
іншими центральними органами виконавчої влади, до сфери управління яких
належать державні спеціалізовані установи, що здійснюють
судово-експертну діяльність. [[4]]

Стаття присвячена визначенню мети атестації судового експерта і
визначенню кола фахівців, що атестуються, а також розкриває зміст
атестації і суб’єктів, відповідальних за її проведення.

[[1]]. Частина перша визначає головну мету атестації – оцінка
професійного рівня фахівців, які безпосередньо залучаються до проведення
судових експертиз або беруть участь у розробках теоретичної та
науково-методичної бази судової експертизи. Таким фахівцям, залежно від
їх спеціалізації, присвоюється кваліфікація судового експерта з правом
проведення певного виду експертизи.

[[2; 3]]. Друга та третя частина уточнює пояснення першої частини щодо
працівників СЕУ, яким не тільки присвоюється кваліфікація судового
експерта з правом проведення певного виду (чи видів) експертиз, а також
залежно від рівня підготовки, стажу роботи і відповідно займаній посаді
присвоюється кваліфікаційний клас [1].

[[4]]. Четверта частина статті встановлює, що порядок проведення
атестації та присвоєння чи позбавлення кваліфікаційних класів
визначається тими міністерствами та відомствами, до сфери управління
яких належать СЕУ [2].

1. Ці кваліфікаційні вимоги для судових експертів СЕУ “цивільних”
відомств (Мінюсту України та МОЗ України) виконують також присвоєння
відповідного рангу державного службовця (див. коментар до статті 18
Закону).

2. Порядок атестації судових експертів, які не є працівниками СЕУ,
визначено у статті 17 Закону.

Стаття 17. Експертно-кваліфікаційні комісії

Для присвоєння та позбавлення кваліфікації судового експерта і
кваліфікаційних класів створюються експертно-кваліфікаційні комісії при
міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади, до сфери
управління яких належать державні спеціалізовані установи, що здійснюють
судово-експертну діяльність. [[1]]

До складу експертно-кваліфікаційних комісій входять найбільш досвідчені
фахівці та науковці, які мають кваліфікацію судового експерта та стаж
практичної роботи за спеціальністю не менше п’яти років. Серед них має
бути не менше двох фахівців тієї експертної спеціальності і того класу,
з яких комісія проводить атестацію, присвоює кваліфікацію судового
експерта або кваліфікаційний клас, а також фахівець з процесуальних
питань судової експертизи. [[2]]

Порядок присвоєння кваліфікації судового експерта фахівцям чи
позбавлення кваліфікації судового експерта фахівців, які не є
працівниками державних спеціалізованих установ, визначається
Міністерством юстиції України. З цією метою при Міністерстві юстиції
України створюється Центральна експертно-кваліфікаційна комісія, яка діє
відповідно до положення про неї, що затверджується Міністерством юстиції
України. [[3]]

Присвоєння кваліфікації судового експерта і кваліфікаційних класів
судово-медичним і судово-психіатричним експертам та позбавлення
кваліфікації судового експерта і кваліфікаційних класів судово-медичних
і судово-психіатричних експертів проводяться в порядку, що
встановлюється Міністерством охорони здоров’я України. [[4]]

Стаття уточнює положення статті 16 Закону, які містять мету і зміст
атестації судових експертів, і визначає склад спеціалізованої структури
– експертно-кваліфікаційної комісії, яка здійснює атестацію, тобто
присвоєння та позбавлення кваліфікації судового експерта з дозволом
проведення певного виду експертиз та кваліфікаційного класу.

[[1]]. Перша частина коментованої статті містить визначення
спеціалізованої структури СЕД – експертно-кваліфікаційної комісії
(надалі – ЕКК), яка здійснює атестацію судових експертів щодо присвоєння
їм кваліфікації судового експерта і кваліфікаційного класу, а також
головних суб’єктів, відповідальних за організацію та регламентацію їх
діяльності (про це докладніше у коментарі до 3 та 4 частин статті).

[[2]]. Друга частина статті визначає типовий склад будь-якої ЕКК, що
проводить атестацію судових експертів, і загальні принципи формування
ЕКК.

По-перше, до складу ЕКК включаються найбільш досвідчені фахівці та
науковці, які мають кваліфікацію судового експерта і стаж практичної
роботи за спеціальністю не менше п’яти років.

По-друге, у складі комісії має бути не менше двох фахівців тієї
спеціальності і того класу, з яких комісія проводить атестацію і
присвоює відповідну судово-експертну кваліфікацію або кваліфікаційний
клас [1].

Нарешті, третя вимога до складу ЕКК (незалежно від форми організації
СЕД) – наявність у складі ЕКК фахівця з процесуальних питань судової
експертизи.

Дійсно, підготовка професійного судового експерта потребує від нього
правових знань перш за все в галузі процесуальних наук і відповідного
законодавства, а також знань основ криміналістики, судової
експертології, окремих розділів матеріального права і відповідної
законодавчої і нормативно-правової бази, яка “обслуговує” СЕД.

[[1; 4]] Згідно з положенням частини 4 статті 16 Закону та частини 1
коментованої статті, порядок проведення атестації судових експертів і
діяльності ЕКК визначається міністерствами і відомствами, в сфері
управління яких перебувають СЕУ.

Тому законодавчі засади щодо діяльності ЕКК, які виконують функції
атестації судових експертів, на відомчих рівнях реалізуються по-різному.

В системі СЕУ Міністерства юстиції України ЕКК створені при
науково-дослідних інститутах судових експертиз і діють згідно з
“Положенням про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових
експертів”, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 15
липня 1997р. № 285/7-А, а також з “Положенням про кваліфікаційні класи
судових експертів з числа працівників науково-дослідних інститутів
судових експертиз Міністерства юстиції України”, затвердженим Наказом
Міністерства юстиції України від 30 листопада 1995р. № 360/6 [2].

В системі СЕУ Міністерства охорони здоров’я України ЕКК створені при
Головному, республіканському (АР Крим), обласних (міських) бюро
судово-медичної експертизи і діють згідно з “Положенням про
експертно-кваліфікаційні комісії бюро судово-медичної експертизи”,
затвердженим Наказом МОЗ України від 18 лютого 1997р. № 52. Атестацію
лікарів – судово-психіатричних експертів здійснюють ЕКК, створені при
деяких управліннях (відділах) охорони здоров’я відповідних державних
адміністрацій. При присвоєнні кваліфікаційних класів експертам – судовим
медикам і судовим психіатрам названі ЕКК керуються окремими відомчими
нормативними актами: “Положенням про кваліфікаційні класи судових
експертів бюро судово-медичної експертизи” і “Положенням про
кваліфікаційні класи лікарів – судово-психіатричних експертів”,
затвердженими Наказом МОЗ України від 31 жовтня 1995р. № 199 [3].

Атестацію судових експертів-медиків Центру судової експертизи та його
структурних підрозділів Міністерства оборони України за домовленістю
здійснює ЕКК Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ України.

В системі експертних служб МВС України, СБУ та Державної прикордонної
служби України ЕКК створені тільки при центральних (головних) установах
цих служб. Ці ЕКК проводять атестацію і переатестацію судових експертів
(переважно офіцерського складу) як головних, так і регіональних
підрозділів цих служб [4].

[[3]]. Згідно з положеннями частини третьої коментованої статті, порядок
атестації судових експертів, які не є працівниками СЕУ, визначено
“Положенням про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових
експертів”, затвердженим Наказом Міністра юстиції України від 15 липня
1997 року № 285/7-А (з подальшими змінами і доповненнями). Сама
атестація здійснюється Центральною ЕКК (надалі – ЦЕКК), яка діє при
Міністерстві юстиції України.

Для присвоєння кваліфікації судового експерта претенденти повинні мати
підготовку з наукових, технічних або інших спеціальних галузей знань, по
яких вони мають намір атестуватись як судові експерти, на
освітньо-кваліфікаційному рівні спеціаліста, володіти правовими основами
судової експертизи та обов’язково пройти стажування в науково-дослідних
установах судових експертиз Міністерства юстиції України. ЦЕКК,
відповідно до покладених на неї завдань, за заявою фахівців: приймає
кваліфікаційний іспит і залежно від рівня професійних знань, стажу і
досвіду приймає рішення про присвоєння або про відмову в присвоєнні
кваліфікації експерта. Згідно з додатком № 5 “Положення”,
фахівцям-претендентам, які успішно склали кваліфікаційні іспити,
кваліфікація судового експерта може бути присвоєна лише по обмеженому
переліку видів судових експертиз, і, відповідно, експертних
спеціальностей, який включає: інженерно-технічну (обставин ДТП),
будівельно-технічні, економічні, товарознавчі експертизи та експертизи,
пов’язані з дослідженням об’єктів інтелектуальної власності. Свідоцтво
про присвоєння претенденту кваліфікації судового експерта дійсне
протягом трьох років. Процедура підтвердження їм рівня своїх професійних
знань визначена у статті 21 Закону.

1. Для багатопрофільних СЕУ (наприклад, науково-дослідні СЕУ Мінюсту
України проводять експертизи по дев’яти видах та 60 судово-експертних
спеціальностях) цей припис означає необхідність поділу членів ЕКК на
постійний та змінний склади. Саме змінний склад забезпечує проведення
атестації з будь-якої експертної спеціальності, яка відноситься до
профілю роботи СЕУ.

2. Більш докладно про зміст і цілі цих положень див. коментар до ст. 18
Закону.

3. Більш докладно про зміст і цілі цих положень див. коментар до ст. 18
Закону.

4. Порівняльний аналіз відомчих нормативних актів, які регулюють
атестацію судових експертів, свідчить про істотні розбіжності щодо
складу ЕКК (наприклад, в ЕКК судово-медичних установ відсутні
обов’язкові за Законом спеціалісти з правових питань СЕД), умов допуску
до атестації, кваліфікаційних вимог, а також оформлення результатів
атестації. Тому доцільно з ініціативи Координаційної ради з проблем
судової експертизи розробити Типове Положення “Про атестацію судових
експертів державних спеціалізованих експертних установ”.

Стаття 18. Оплата праці та соціальний захист судових експертів

Питання оплати праці та умови соціального захисту судових експертів
визначаються Кодексом законів про працю України та іншими актами
законодавства України. [[1]]

На працівників державних спеціалізованих установ судових експертиз
поширюються особливості матеріального та соціально-побутового
забезпечення, передбачені Законом України “Про державну службу”, якщо
інше не передбачено законами України. [[2]]

Стаття містить суттєву новелу щодо оплати праці та соціального захисту
працівників державних спеціалізованих судово-експертних установ.

[[1]]. Перша частина статті визначає загальну законодавчу базу оплати
праці та умови соціального захисту судових експертів, які є штатними
працівниками державних спеціалізованих СЕУ (Кодекс законів про працю
України та інші нормативно-правові акти в сфері трудового законодавства
України).

[[2]]. Друга частина статті, хоча теж має бланкетну конструкцію, але
чітко визначає, що на працівників СЕУ “поширюються особливості
матеріального та соціально-побутового забезпечення, передбачені Законом
України “Про державну службу”. Але цей припис закінчується істотним
застереженням: “…якщо інше не передбачено Законами України”. Зміст
цього застереження розкриває розпорядження Кабінету Міністрів України
від 31 серпня 1995р. № 558-р “Про віднесення деяких посад працівників
державних спеціалізованих установ до категорій посад державних
службовців”, яке містить таке обмеження: “Це розпорядження не
поширюється на судових експертів, які є військовослужбовцями та особами
начальницького складу або рядового складу органів внутрішніх справ”.
Тобто, норма Закону, викладена у другій частині статті 18,
розповсюджується тільки на “цивільних” судових експертів державних СЕУ
системи Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров’я
України, а також на тих працівників експертних служб Міністерства
оборони, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби
України, які атестуються як судові експерти, що мають статус державного
службовця, і на яких розповсюджується дія окремих статей Закону України
“Про державну службу” (в ред. від 15.05.2003р. – ВВР, 2003, № 30, ст.
247), а саме: стаття 25 “Класифікація посад”, стаття 26 “Ранги державних
службовців” (з урахуванням першої частини розпорядження Кабінету
Міністрів України від 31 серпня 1995р. № 558-р), а також статей 33
“Оплата праці”, 36 “Щорічна та додаткова відпустки державних
службовців”, 37 “Пенсійне забезпечення і грошова допомога державним
службовцям”, 37-1 “Порядок і умови перерахунку пенсій державних
службовців”.

Оскільки заробітна плата судових експертів державних СЕУ, які мають
право на отримання статусу державного службовця, складається згідно
статті 33 “Оплата праці” Закону України “Про державну службу” з
посадових окладів, надбавки за вислугу років, премій та доплати за
ранги, розглянемо більш докладно підстави та порядок присвоєння
відповідного рангу судовим експертам.

Згідно зі статтею 16 Закону складовою атестації судового експерта, поруч
з присвоєнням кваліфікації експерта з певного виду експертизи, є також
присвоєння йому кваліфікаційного класу. Саме наявність певного
кваліфікаційного класу є підставою присвоєння державному атестованому
судовому експерту відповідного рангу державного службовця. На підставі
розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1995р. № 558-р,
яким було визначено співвідношення посад і кваліфікаційних класів
судових експертів СЕУ з категоріями посад державних службовців,
Міністерством юстиції України та Міністерством охорони здоров’я України
були затверджені узгоджені з Головним управлінням державної служби
відповідні Положення про кваліфікаційні класи судових експертів.
“Положення про кваліфікаційні класи судових експертів з числа
працівників науково-дослідних інститутів судових експертиз Міністерства
юстиції України” від 30 листопада 1995р. містить повний перелік посад
(директора НДІ судових експертиз, його заступників, вченого секретаря –
до молодшого наукового співробітника) – відповідних цим посадам
кваліфікаційних класів судового експерта (від вищого, першого – п’ятого)
і рангів державного службовця (від 5 до 13). Такі самі переліки посад,
кваліфікаційних класів і відповідних їм рангів державних службовців
містять затверджені Міністерством охорони здоров’я України “Положення
про кваліфікаційні класи судових експертів бюро судово-медичної
експертизи” та “Положення про кваліфікаційні класи лікарів –
судово-психіатричних експертів” від 31 жовтня 1995р.

Стаття 19. Охорона державних спеціалізованих установ, що проводять
судові експертизи

Охорона приміщень і територій установ судових експертиз Міністерства
юстиції України і Міністерства охорони здоров’я України, а також режим
тримання осіб, які перебувають під вартою і направлені на
судово-психіатричну експертизу, забезпечуються Міністерством внутрішніх
справ України за рахунок коштів, що виділяються йому на цю мету з
державного бюджету. [[1]]

Охорона експертних служб Міністерства внутрішніх справ України,
Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Державної
прикордонної служби України забезпечується цими органами. [[2]]

Стаття визначає суб’єктів забезпечення охорони спеціалізованих установ
та відомчих служб, що проводять судові експертизи.

[[1]]. Перша частина статті покладає обов’язок забезпечення за рахунок
державного бюджету охорони приміщень і територій установ судових
експертиз Міністерства юстиції України і Міністерства охорони здоров’я
України на відповідні служби охорони Міністерства внутрішніх справ. На
МВС України також покладено обов’язок забезпечити режим тримання осіб,
які перебувають під вартою і направлені на стаціонарну
судово-психіатричну експертизу.

Відповідно з цією нормою Закону Міністерством внутрішніх справ України і
Міністерством охорони здоров’я України спільним Наказом від 04.11.96р.
затверджена “Інструкція про порядок організації охорони приміщень і
територій відділень судово-психіатричної експертизи та режиму тримання
осіб, які перебувають під вартою і направлені на судово-психіатричну
експертизу”. В Інструкції ретельно визначені права і обов’язки медичного
персоналу і особистого складу охорони, обладнання, яке забезпечує
охорону території, приміщень, контрольно-пропускний режим і режим
тримання “підекспертних” осіб, які перебувають під вартою. Спеціальні
розділи Інструкції визначають порядок перевірки придатності приміщень
для охорони утримуваних осіб, організацію пропускного режиму, а також
дії працівників міліції у разі виникнення надзвичайних обставин.

Аналогічні інструкції щодо охорони приміщень і територій
судово-експертних установ Міністерства юстиції України і установ
судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України
відсутні.

Охорона цих судово-експертних установ здійснюється відповідними
підрозділами головного чи обласних управлінь МВС України виключно за
ініціативою керівників СЕУ. Питання здійснення захисту персоналу цих
установ, охорони речових доказів, інших матеріалів кримінальних та
цивільних справ, які знаходяться в експертних установах під час
проведення експертних досліджень, також повинні бути чітко визначені
відповідними міжвідомчими інструкціями.

[[2]]. Друга частина коментованої статті зазначає, що охорона експертних
служб Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони
України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України
забезпечуються цими відомствами.

Розділ III. ФІНАНСОВЕ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СУДОВО-ЕКСПЕРТНОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ

Стаття 20. Інформаційне забезпечення

Підприємства, установи, організації незалежно від форми власності
зобов’язані надавати безоплатно інформацію, необхідну для проведення
судових експертиз, державним спеціалізованим установам, а також, за
згодою, натурні зразки або каталоги своєї продукції, технічну
документацію та іншу інформацію, необхідну для створення й оновлення
методичної та нормативної бази судової експертизи. Державні
спеціалізовані установи, судові експерти та залучені фахівці, що
проводять судові експертизи, у разі отримання інформації, що становить
державну, комерційну чи іншу охоронювану законом таємницю, повинні
забезпечити нерозголошення цих відомостей. [[1]]

Державні спеціалізовані установи, що проводять судові експертизи, мають
право одержувати від судів, органів дізнання і попереднього слідства
знаряддя злочину та інші речові докази, щодо яких закінчено провадження
у справах, для використання в експертній і науковій діяльності. [[2]]

Коментована стаття дозволяє державним СЕУ:

а) отримувати від сторонніх установ та організацій допоміжну інформацію,
а також натурні зразки, каталоги, рецептури, технологічну документацію
тощо, необхідну для створення чи оновлення методичної та нормативної
бази судової експертизи;

б) одержувати з цією ж метою від судів та органів досудового
розслідування ті досліджувані експертизою речові докази (після
закінчення провадження по справах), які мають інтерес для наукової та
практичної СЕД.

[[1]]. Перша частина статті встановлює обов’язок будь-яких установ та
організацій (незалежно від форми власності) надавати державним СЕУ на їх
запит безоплатно інформацію, а також, за згодою, натурні зразки або
каталоги своєї продукції, які необхідні для вирішення конкретних
експертних задач по справі, або для створення чи оновлення методичної та
нормативної бази експертизи за профілем діяльності державної СЕУ.

Нова редакція Закону також передбачає обмеження на використання такої
продукції: всі суб’єкти СЕД у разі, якщо отримана ними інформація
містить відомості, які становлять державну, комерційну чи іншу
охоронювану законом таємницю, повинні забезпечити нерозголошення цих
відомостей. Але Закон не визначив відповідальності за порушення режиму
використання такої інформації.

[[2]]. Друга частина статті надає право державним СЕУ отримувати від
судів та органів досудового розслідування ті досліджені експертизою
речові докази (по завершених провадженням справах), властивості яких
можуть бути використані в їх практичній та науковій діяльності.
Здебільше – це саморобні оригінальні зразки вогнепальної чи холодної
зброї, саморобні вибухові пристрої, фальшиві гроші, цінні папери,
лотерейні квитки та знаряддя їх виготовлення, різноманітні технології та
пристрої виготовлення фальсифікатів, наркотичних засобів тощо.

Але праву державних СЕУ отримувати такі речові докази не кореспондує
жодний законодавчий чи відомчий нормативний акт, який би зобов’язував
суди чи слідчі органи виконувати припис цієї статті Закону. Тому бажано,
щоб це питання було вирішено або на міжвідомчому рівні шляхом прийняття
відповідної узгодженої інструкції чи спеціальним доповненням
процесуального законодавства, щодо вирішення питання про речові докази
(наприклад, статті 81 КПК України).

Стаття 21. Кадрове забезпечення

Підготовка фахівців для державних спеціалізованих установ, що проводять
судові експертизи, здійснюється вищими навчальними закладами;
спеціалізація та підвищення кваліфікації проводяться на курсах та у
спеціальних закладах відповідних міністерств та інших центральних
органів виконавчої влади. [[1]]

Фахівці, які не є працівниками державних спеціалізованих установ і мають
на меті здійснювати експертну діяльність, проходять навчання з
відповідної експертної спеціальності в державних спеціалізованих
установах Міністерства юстиції України з урахуванням обмежень,
передбачених законом. [[2]]

Для забезпечення належного професійного рівня фахівці, які не є
працівниками державних спеціалізованих установ і отримали кваліфікацію
судового експерта, крім тих, які мають науковий ступінь, один раз на три
роки повинні пройти стажування в державних спеціалізованих установах
Міністерства юстиції України відповідно до спеціальності та підтвердити
рівень своїх професійних знань. [[3]]

Вивчення потреб у підготовці, спеціалізації та підвищенні кваліфікації
експертів, а також розроблення пропозицій щодо задоволення цих потреб
здійснюються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої
влади, до сфери управління яких належать державні спеціалізовані
установи, що здійснюють судово-експертну діяльність. [[4]]

Нова редакція коментованої статті визначає два аспекти кадрового
забезпечення СЕД: перший стосується підготовки фахівців для СЕУ (частини
1 та 4), а другий визначає порядок забезпечення належного професійного
рівня фахівців, які не є співробітниками СЕУ і мають на меті здійснювати
СЕД (частини 2 та 3 коментованої статті).

[[1]]. Перша частина статті повторює диспозицію частини 2 статті 10 щодо
обов’язкової вищої базової освіти (на освітньо-кваліфікаційному рівні
спеціаліста) претендента на посаду судового експерта СЕУ, але з істотним
доповненням: з подальшою цілеспрямованою спеціалізацією на державних
відомчих курсах чи в спеціальних закладах підвищення кваліфікації, саме
як судового експерта відповідного профілю і спеціальності.

На практиці ці положення Закону реалізуються відповідними міністерствами
і відомствами, до сфери управління яких належать СЕУ, по-різному.

Найбільш вдосконалена система, від базової освіти та подальшої
спеціалізації судових експертів, запроваджена Міністерством охорони
здоров’я України, – щодо судово-медичних та судово-психіатричних
експертів. Претенденти на посаду професійного експерта-медика на
останньому курсі навчання в медичному ВУЗі проходять річну інтернатуру
при кафедрах судової медицини, по закінченні якої отримують атестат
спеціаліста в галузі судової медицини. Конкретна спеціалізація фахівця
визначається вже на практичній роботі в бюро судово-медичної експертизи
з подальшим його атестуванням ЕКК, які функціонують при Головному та
обласних бюро СМЕ, як загального судово-медичного експерта чи
судово-медичного експерта-криміналіста, гістолога, цитолога, токсиколога
чи імунолога.

Але в складі кафедр судової медицини, а також ЕКК, відсутні фахівці, які
б викладали або перевіряли знання претендентів в галузі процесуальних
дисциплін, експертології та криміналістики, хоча таку вимогу
опосередковано містить стаття 17 Закону, яка передбачає включення до
складу ЕКК фахівців у галузі права.

Кадри в галузі судової медицини для Центру судових експертиз
Міністерства оборони України готує з числа військових медиків
військово-медична академія, як заклад післядипломної освіти.

Інша процедура підготовки кадрів професійних експертів запроваджена в
системі експертних служб Міністерства внутрішніх справ України. При
деяких вищих учбових закладах Міністерства внутрішніх справ України
створені експертні факультети чи спеціалізовані науково-учбові
інститути, які за розширеною програмою ведуть підготовку
спеціалістів-криміналістів та експертів-криміналістів. До складу
державної екзаменаційної комісії включають також членів ЕКК Державного
науково-дослідного експертно-криміналістичного центру, як провідної
установи експертної служби Міністерства внутрішніх справ України. Така
“об’єднана” комісія водночас видає випускникові експертного факультету
атестат про вищу юридичну освіту (на рівні спеціаліста) і так званий
“допуск” (посвідчення) на право проведення широкого кола
криміналістичних експертиз (почеркознавчих, технічного дослідження
документів, трасологічних, балістичних тощо). Самостійний етап
атестування фахівця-криміналіста як судового експерта певної
спеціальності, прямо передбачений статтею 21 Закону, відсутній.

Іншим шляхом готують кадри судово-експертні науково-дослідні установи
системи Міністерства юстиції України. Як багатопрофільні установи в
галузі криміналістичних, судово-технічних, судово-економічних,
судово-біологічних, судово-психологічних, деяких інших галузей
експертного дослідження речових доказів, вони “рекрутують” потрібних
фахівців з вищою базовою освітою в галузі гуманітарних, природничих та
технічних наук і після довготривалого стажування (від 6 до 12 місяців) і
накопичення практичного досвіду проводять атестацію фахівця як судового
експерта певної спеціальності відповідно базової освіти претендента по 9
основних видах судових експертиз, які включають 60 спеціалізацій [1].

[[2; 3]]. Нова редакція статті містить другу та третю частини, якими
визначається порядок навчання та забезпечення належного професійного
рівня фахівців, які не є працівниками СЕУ і отримали кваліфікацію
судового експерта у порядку, передбаченому статтею 17 Закону.

Такі фахівці спершу повинні пройти навчання з відповідної експертної
спеціальності (з урахуванням обмежень, передбачених статтею 7 Закону), в
науково-дослідних установах судових експертиз Мінюсту України, а в
подальшому – один раз на три роки (крім фахівців, які мають науковий
ступінь) в цих же установах пройти стажування відповідно до отриманої
спеціалізації судового експерта та підтвердити рівень своїх професійних
знань.

[[4]]. Четверта частина статті покладає обов’язок визначення потреб у
підготовці, спеціалізації та підвищенні кваліфікації кадрів судових
експертів та їх практичної реалізації на міністерства та відомства, до
сфери управління яких належать СЕУ.

В Міністерстві охорони здоров’я та Міністерстві внутрішніх справ України
такі функції покладені на головні установи, які очолюють
судово-експертні служби цих міністерств (відповідно Головне бюро
судово-медичної експертизи і Державний науково-дослідний
експертно-криміналістичний центр).

В Міністерстві юстиції України такі функції покладені на Департамент
експертного забезпечення правосуддя, який отримує та реалізує “кадрові
заявки” науково-дослідних установ судової експертизи.

1. Загальнодержавної концепції кадрового забезпечення СЕУ фахівцями в
галузі гуманітарних, економічних, технічних, фізичних та інших
природничих наук в України не має.

Для вирішення цієї проблеми, на юридичних факультетах університетів
доцільно було б створити міжфакультетські кафедри криміналістики і
судової експертології, які б в рамках інтернатури готували фахівців в
галузі судової експертизи з широкого спектру галузей знань
(гуманітарних, економічних, фізичних, хімічних, біологічних тощо) з
випускників факультетів, які охоплюють сучасні провідні університети
країни. Базовою основою такої інтернатури слугували би науково-дослідні
установи судової експертизи, розташовані в найбільших розвинутих
культурних центрах України (в Києві, Харкові, Одесі, Донецьку,
Дніпропетровську, Львові, Сімферополі тощо).

А для підвищення кваліфікації судових експертів в столиці доцільно
заснувати Академію судової експертизи з загальними кафедрами
криміналістики, судової експертології та процесуального права, а також з
галузевими кафедрами відповідно до основних профілів судово-експертних
знань.

Розділ IV. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО В ГАЛУЗІ СУДОВОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

Останній IV розділ Закону, присвячений міжнародному співробітництву
державних судово-експертних установ України в галузі СЕД, складають три
статті. В статтях 22 і 23 розглянуто порядок проведення судових
експертиз за дорученням правомочної особи чи органу іноземної держави, а
також залучення для спільного проведення судових експертиз фахівців
інших держав. Остання 24 стаття передбачає можливість міжнародного
співробітництва державних СЕУ не тільки в сфері практичної, але й
наукової діяльності.

Стаття 22. Проведення судової експертизи за дорученням відповідного
органу чи особи іншої держави

У разі проведення судової експертизи за дорученням відповідного органу
чи особи іншої держави, з якою Україна має угоду про взаємну правову
допомогу і співробітництво, застосовується законодавство України, якщо
інше не передбачено зазначеною угодою. [[1]]

Оплата вартості судової експертизи здійснюється за домовленістю між
замовником і виконавцем судової експертизи. [[2]]

Стаття визначає можливість та загальні умови проведення судової
експертизи за дорученням правомочного органу чи особи іноземної держави.

[[1]]. Перша частина статті містить два принципових положення, які
обумовлюють можливість здійснення такої експертизи: це, по-перше,
наявність угоди про взаємну правову допомогу і співробітництво, а
по-друге, проведення експертизи здійснюється згідно норм законодавства
України.

[[2]]. Друга частина присвячена визначенню вартості і оплати проведення
експертизи: за домовленістю між замовником та її виконавцем.

Судячи з подальшого змісту глави IV Закону (статті 23 і 24),
Законодавець скоріш за все мав на увазі проведення таких експертиз в
державних СЕУ відповідного профілю.

Тоді суб’єктами призначення та проведення експертизи виступають: а)
замовник (повноважний орган/особа іншої держави, з якою укладена угода
про взаємну правову допомогу); б) виконавець (СЕУ, керівник якої згідно
з процесуальним законодавством і відомчими інструкціями, доручає
проведення експертизи атестованим судовим експертам своєї установи і
здійснює за домовленістю розрахунки за її проведення з замовником
експертизи, якому надсилає висновок експертів та досліджувані об’єкти
[1].

1. Практика свідчить, що призначення та проведення таких експертиз
здійснюється за попередньою домовленістю замовника з Міністерствами і
відомствами, у сфері управління яких знаходяться СЕУ.

Стаття 23. Залучення фахівців з інших держав для спільного проведення
судових експертиз

Керівники державних спеціалізованих установ, що проводять судові
експертизи, у необхідних випадках мають право за згодою органу або
особи, що призначили судову експертизу, включати до складу експертних
комісій провідних фахівців інших держав. Такі спільні експертні комісії
здійснюють судові експертизи за нормами процесуального законодавства
України. [[1]]

Плата іноземним фахівцям за участь у судовій експертизі та відшкодування
інших витрат, пов’язаних з її проведенням, здійснюється за домовленістю
сторін. [[2]]

Стаття передбачає можливість залучення фахівців інших держав для
спільного проведення судових експертиз і визначає суб’єктів СЕД і
процедуру проведення та оплати такої спільної експертизи.

[[1]]. У першій частині статті визначено право керівників державних
спеціалізованих експертних установ у необхідних випадках залучати до
складу комісії, сформованої з фахівців експертної установи, також
провідних фахівців інших держав. Це стосується виключних випадків
призначення та проведення дуже складних, частіше за все комісійних
повторних судових експертиз.

Оскільки керівник державної експертної установи має право доручати
проведення судової експертизи тільки фахівцям керованої ним установи,
Законодавець підкреслює два моменти:

а) залучення до складу експертної комісії іноземного фахівця можливе
тільки за згодою замовника, тобто органу чи особи, які призначили
експертизу;

б) іноземний фахівець діє за нормами відповідного процесуального
законодавства України, яким визначається порядок і форма витребування
додаткових матеріалів, порядок і форма складання спільного експертного
висновку чи окремих висновків, якщо члени експертної комісії не дійшли
згоди.

[[2]]. Плата іноземним фахівцям за участь у проведенні судової
експертизи та відшкодування інших витрат, пов’язаних з її проведенням,
здійснюється за домовленістю з органом або особою, які призначили судову
експертизу.

Стаття 24. Міжнародне наукове співробітництво

Державні спеціалізовані установи, що виконують судові експертизи,
користуються правом встановлювати міжнародні наукові зв’язки з
установами судових експертиз, криміналістики тощо інших держав,
проводити спільні наукові конференції, симпозіуми, семінари,
обмінюватися стажистами, науковою інформацією і друкованими виданнями та
здійснювати спільні видання в галузі судової експертизи і
криміналістики.

Стаття визначає право спеціалізованих державних СЕУ на встановлення
міжнародних наукових зв’язків з відповідними установами судових
експертиз та криміналістики інших держав. Норма передбачає різноманітні
форми обміну інформацією в галузі теорії і практики судової експертизи і
криміналістики, включаючи обмін стажерами, проведення спільних наукових
конференцій, обмін друкованими виданнями, здійснення спільних видань
тощо.

На підставі статті 24 Закону укладені Договори про співробітництво в
галузі судової експертизи між Міністерством юстиції України та
Міністерством юстиції Грузії (від 4 листопада 1996 р.) і Міністерством
юстиції Азербайджанської республіки (від 24 березня 1997 р.), в яких,
зокрема, зазначено: а) мета та предмет Договорів (здійснення
співробітництва в галузі наукової роботи з основних проблем судової
експертизи, удосконалення існуючих та створення нових методів та методик
судової експертизи, обмін досвідом експертної практики); б) форми
співробітництва (обмін науковою інформацією, координація наукових
досліджень, спільне навчання фахівців та обмін стажистами,
взаєморецензування наукових робіт та експертних висновків); в) конкретні
суб’єкти, які уповноважені Міністерствами юстиції обох країн здійснювати
науково-практичні зв’язки; г) питання фінансування витрат (в порядку
взаємодопомоги) і використання мови (прийнятної для обох сторін).

Сегай М.Я., Форіс Ю.Б. Науково-практичний коментар до Закону України
“Про судову експертизу” // Експертизи у судовій практиці. – За заг. ред.
В.Г. Гончаренка. – К.: Юрінком Інтер, 2004.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter